кімнату зайняла родина майора, переведеного до Овруча. Він, дізнавшись, хто ми
такі, тут же наскаржився начальству: мовляв, у військовому будинку живуть
цивільні без яких-небудь прав на це, а він скніє в одній кімнатці.
Комісія з'явилася, коли мене не було удома. Дружина – розумниця! – не
розгубилася. І заявила: мати прапорщика (її рідна тітка) дала ключ усього на кілька
днів. Запевнивши: завтра нашої ноги тут не буде.
Тож довелося терміново переходити на нелегальне становище. Насамперед
заклеїли зсередини старими газетами вікна (постійна напівтемрява не лякала).
Забрали з спільної кухні свої каструльки, ложки і ножі – готувати почали в кімнаті
на електроплитці. Світло, коли стемніє, не вмикали. У під'їзд заходили, лише
переконавшись, що поблизу немає представників військової частини. Уранці,
перед тим, як вислизнути тінню на роботу, довго стояли під дверима і
прислухалися, розуміючи, що саме в ці хвилини нас найлегше спіймати «на
гарячому».
І ще: я перестав після гоління користуватися одеколоном, перейшовши на крем.
Аби не поширювати «чужий» стійкий запах в загальному коридорі.
Принаймні тричі в двері і вікна стукали. Але зламувати не наважилися. Адже за
речі, що залишилися в кімнатах прапорщика, комусь довелося б відповідати.
Зрештою, гра у «розвідників-нелегалів» набридає. До того ж, проблема
працевлаштування дружини так і не вирішується. А тут саме з‘явилася нагода
13
стати кореспондентом-організатором районного радіомовлення у Чорнухах
Полтавської області. Тож восени без вагань – збираємо бебехи.
І знову – Погрібний!
Тему дипломної порадив викладач історії української журналістики Василь
Васильович Яременко:
– Досліди газету «Хлібороб» – вона під час першої російської революції
виходила у Лубнах!
Чом би й ні?! Направляю відповідний запит. І отримую «багатозначну»
відповідь. Ось вона:
14
По суті, це була не лише злегка завуальована заборона торкатися
вищезазначеної теми, в й натяк на дрібнобуржуазний націоналізм нехай і
заочника, але все ж партійного факультету!
Як бути? Час спливав, а у мене навіть тема не затверджена. І знову – дивний
(чи пророчий?) збіг обставин. Іду тим же коридором жовтого корпусу. Глип –
назустріч поспішає А. Погрібний. Щиро вітаємося. Анатолій Григорович цікавиться, як справи? Розповідаю, демонструючи «вбивчу» відповідь з облдержархіву.
15
– А чому б тобі не взятися за дипломну з літератури?
Торопію:
– Та якось… ніколи… на думку не спадало…
І знову, як і два роки тому:
– Заглянемо на кафедру!
Через півгодини я залишав кабінет, маючи тему дипломної «Образ людини
праці в сучасній українській прозі» і втішні напутні слова... її керівника. Відразу, адже час згаяно, впритул беруся розробляти нову тему.
З авторського «Щоденника» :
«Лютий 1976 р.
У передмові до виробничого роману В. Маняка «І зійшов день» є таке собі
речення: «В книзі йдеться про глибоке і щире кохання начальника шахти Олексія
Грибуна до художниці Лариси».
Не поспішайте, читачу! Написане вас тільки дезорієнтує. Бо якраз глибини і
щирості у стосунках головних героїв і не відчуваєш. Так собі, балачки про
кохання, блідий відбиток справжніх почуттів заводних фігур, а не живих людей.
А рівень діалогів?! Особливо, коли врахувати, що герой полюбляє
«копирсатися в історичному фактажі», знається на «Іпатіївському літописі», а
духовним порадником у нього виступає Спіноза. Ось один – із найбільш вдалих:
«– Я хочу дізнатися, як дух часу (?!) проникає в пори людського тіла.
– То вас цікавлять люди чи час?
– І люди, і час.
– Вас цікавлять люди і час? Справді, не можна відокремлювати людей від
часу…»
Оце вміння накручувати рядки: у п'яти реченнях п'ять разів ужити слово
«час» у різних відмінках та стільки ж – похідних від слова «людина» .
Над якими лишень «проблемами» не ламають голови директор шахти і
художниця. Це і «відносність (?!) світу», і «внутрішній бунт людської
особистості», і «раціоналістичність інженерної психології», і… А як вам, шановний читачу, їхня втеча в химерний світ
