стикнулися з проблемою обігріву. Щоправда, дружині, як сільському вчителеві, брикет виділили безкоштовно. Проте його потрібно чимось розпалювати. З
дровами ж – ще та притичина. Щодня після роботи блукаємо селищем з надією
знайти бодай тріску. Уже знаємо «найгрибніші» місця – задвірки магазинів, куди
нерідко викидають зламану тару.
Якось з‘явився мій батько з картонною коробкою в руках – привіз гостинці. Проте
ми навіть передбачити не могли які. Ними виявилися ...акуратно напиляні полінця.
17
Якось редактор місцевої районної газети «Нова праця» попросив допомогти: змотатися на найближчий колгоспний тваринний двір і зробити звідти матеріал.
Поїхав. Ось ферма. Знайомлюся з людьми. Веду розмову. Занотовую. І йду до
другої ферми, яка розташована поруч.
На дверях – доярка:
– Що, спочатку у ТИХ побували? Уже наслухалися?!
– Уявляю, що вони вам наговорили, – підключається до розмови інша.
«Оце там матеріал пливе до рук! – радію я. – Проблемний».
В ході бесіди з‘ясовую причини нездорових стосунків двох колективів одного
колгоспу. Повертаюся, уночі готую матеріал – безперечно, окрасу номера. Уранці
в передчутті заслужених добрих слів здаю редакторові.
І... отримую по довбешці. Мовляв, слабкий я професіонал: замість того, щоб
написати, як люди перевиконують плани надоїв, я копирсаюся в брудній білизні.
Коротше, підвів редакцію: матеріал забраковано, а ставити нічого.
Під кінець розмови посварилися. На жаль, вагові категорії різні: я – приїжджий
молодий студент-недоук, він – місцевий шанований редактор. У подальшому наші
стосунки все глибше заходили у глухий кут. Дійшло до того, що мені заборонили у
радіопередачах посилатися на інформацію з районки. І прискіпливо за цим
слідкували. Не бентежило навіть те, що в ефір я виходжу о 6-й ранку.
Від рядових працівників знаю: керівництво вважає, що я «дуже багато на себе
беру».
…Готову дипломну друкувати вирішили удома – грошей, аби комусь заплатити,
не мали. Виникла, щоправда, заковика: де взяти друкарську машинку? На
редакцію розраховувати не доводилося…
І тут поталанило: брати службову портативну «Москву» на вихідні дозволила
хороша знайома (на превеликий жаль, ім‘я і прізвище забув – М.С.), яка
працювала секретарем керівника невеликої районної організації.
Втілювали в життя задумане за такою схемою: в кінці робочого дня у п'ятницю
дівчина в обумовленому місці залишала ключ від офісу. Ми чекали темряви, щоб
ніхто не угледів, йшли і забирали інструмент. А рано уранці у понеділок
доставляли «Москву» назад, заразом залишаючи і ключі.
Упродовж місяця подібну операцію здійснювали чотири рази, вихідними
друкуючи дипломну удвох без колективної перерви. І ось…
18
Сейф не той. Але «той» після нічних відвідин виглядав точно так..
Якось зранку у понеділок, ще затемна, віднесли машинку на місце. Прийшли
додому, прилягли подрімати. А у вісім тридцять рушили на роботу. Перше, що я
дізнався, з'явившись до редакції, прозвучало сенсаційно: цієї ночі в селищі
ведмежатники узяли сейф. За інформацією старожилів, подібного Чорнухи не
знали з часів громадянської війни!
– А де? – цікавлюся.
У відповідь …лунає назва організації, в яку ми декількома годинами раніше
віднесли «Москву».
Відчуваю, як волосся на голові починає поволі ворушитися. Під слушним приводом
виходжу на вулицю і міцно замислююся. Це що ж виходить?
По-перше, просто чудасія, що ми не зіткнулися з грабіжниками. Адже ночі влітку
короткі, напевно, були усі ми там приблизно в один час. Ось тільки хто першим –
зловмисники чи ми? Лампочку ми не вмикали, тож і не бачили: зламаний він чи ще
ні.
По-друге, якщо ми були останніми, то на місці злочину, напевно, знайдуть
відбитки наших пальців. Принаймні, на дверях. Ну, і, природно, на машинці. Як
довести, що ніяких грошей ми не брали?!
І, по-третє, чи повірить в нашу невинність сама знайома, котра довірила ключ
від приміщення?
Та й, взагалі, як поводитися в такій піковій ситуації?
Повернувшись до редакції, передзвонив дружині і знайомій. З останньою, яка, як
зрозумів з її голосу, перебувала в стані легкої прострації, домовився про негайну
зустріч (міліціонери з офісу уже пішли).
Зустріч здорово заспокоїла.
