трьох. А оскільки тупі стандартні опитування за два з половиною роки доволі
обридли, плануємо ошелешити любителів чужих думок (ходили настійливі чутки,
що складалися анкети, а потім і уважно читалися, незмінно за участі «соціологів»
із спецслужб). І у сатирично-гротескній формі знущаємося над ідеологічними
наглядачами, а, наприклад, на запитання «Яка стаття у нашій газеті за минулий рік
вам найбільше сподобалася?» видаємо на-гора «Зґвалтування гермафродита
групою педерастів». І в подібному дусі – далі. А щоб наш «сарказм» належним
чином оцінили товариші, заповнену анкету пускаємо мандрувати рядами.
Нагодився дзвінок, який сповіщав про кінець занять, – і всі роз‘їхалися.
Усі, окрім, як виявилося, одного – того, хто догідливо відніс нашу «творчість»
своїм проводирям (офіційна версія, буцімто зіжмаканий папірець до деканату зі
сльозами на очах принесла вранці прибиральниця, не витримує ніякої критики, бо, хоча ми навчалися з 14.00, секретаря парторганізації курсу, партгрупоргів,
комсоргів, а також старост курсу і груп викликали до вишу на 9.00. Та й де ви
бачили прибиральниць, котрі розгортають і читають кожний зім'ятий папірець?!) І почалося!!!
Аби позбавитися від неслухів, використали апробований хід конем: ставили
двійки на кожному екзамені, готуючи до виключення за …неуспішність. Вовчий
квиток плюс обов‘язкова тоді при працевлаштуванні характеристика – а якою вона
була б, не складно уявити! – фактично ставили хрест на майбутньому (той же В.
Цимбал, непересічний, як на мене, поет, упродовж усього життя – будівельник).
Аби уникнути розправи, нишком поїхав до Львівського університету – з надією
терміново туди перевестися. У тамтешньому деканаті пояснили, що мені,
сіроманцю, не пощастило – зовсім недавно вийшов союзний циркуляр про надання
студентам можливості переходити з одного начального закладу до іншого
виключно під час літніх вакацій.
Несподівана підтримка
Цікаво, що дехто з однокурсників почав вітатися зі мною здаля, а іноді й взагалі
– «не помічати». У свою чергу, знайшлися шляхетні особи серед викладачів. Ось, наприклад, як я складав іспит з російської мови тоді молоденькій Ларисі Шаховій.
З авторського «Щоденника»:
« Січень 1974 р.
Пристойно відповідаю на усі запитання білета, а також на два додаткових
(ті, хто готується, уважно стежать, адже знають, що мене знову
«валитимуть» ). Пані Лариса несподівано говорить:
– Ви, будь ласка, усі тихенько посидьте, я за кілька хвилин повернуся!
10
Дещо здивовані, сидимо.
Викладач, повертається, знову ставить мені додаткове запитання. Дивина:
я і на нього знаю відповідь. Далі – дежавю: Шахова, перепросивши ,знову
залишає аудиторію, щоб незабаром повернутися. Подає мені залікову книжку:
– Після канікул екзамен доведеться перескласти…
Іншого я не чекав (уже мав дві штучні заборгованості), тож спокійно,
принаймні зовні, залишаю аудиторію, простуючи до купки своїх прихильників. Не
зробив і десятка кроків, як почув голос дружини, студентки-випускниці
історичного факультету Надії Аврамчук:
– Обернися, тебе гукають!
Озираюся і бачу, що мене наздоганяє …пані Лариса. Підходить, зводить очі:
– Вибачте, але чесно оцінити ваші знання у мене не було змоги!
І, рвучко крутнувшись, прямує назад до аудиторії.
Обговорюючи ситуацію з «уболівальниками», дізнаюся, що Л. Шахова,
залишаючи аудиторію, двічі піднімалася на другий поверх, аби …зайти до
деканату. Не складно уявити з якою метою, як і те, яку настійливу і в якому
тоні вказівку отримувала. Однак ризикнула ще, розкривши своїм вибаченням
(вчинок!) секрет адміністративного Полішинеля» .
Маю шукати роботу, тож пишу до декількох редакцій, не дуже сподіваючись на
позитивну відповідь (хто ризикне взяти вигнанця партійного факультету?)
– …Що носом підлогою ковзаєш?! – зупинив мене посеред університетського
коридору доцент кафедри історії літератури, на той час – секретар парторганізації
факультету Анатолій Григорович Погрібний (пізніше з‘ясується випадковий збіг –
обидва ми народилися в той самий день і місяць, щоправда з різницею у 8 років). –
І не дмися, мов шкураток на
