Ковалинский Михаил (fb2)





КОВАЛИНСЬКИЙ Михайло Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Перекладач. Перший біограф Г. Сковороди.

З родини священика.

Народився 16 (27) лютого 1745 р. в фортеці Олексіївській Харківської губернії Російської імперії

(нині – Первомайський район Харківської області України).

Помер 6 (18) червня 1807 р. в м. Москві Російської імперії (нині – столиця РФ). Похований на

території Симонового монастиря.

Закінчив Харківський колегіум (1766), Страсбурзький університет (1772-1775).

Був учителем Харківського колегіуму (1766-1769), вихователем дітей гетьмана України К.

Розумовського (1770-1775), прокурором Військової колегії (1775-), правителем канцелярії Г.

Потьомкіна (), правителем Рязанського намісництва (1793-1801), куратором Московського

університету (1801-1804). Супроводжував А. Розумовського у його відомій подорожі по Європі

(1772-1775).

Член «Вільних Російських зборів» при Московському університеті.

Як літератор дебютував перекладом твору «Випробування дружністю» Ж.-Ф. Мармонтеля (1771).

Потім настала черга «Нотаток Христі, королеви шведської» Ж-Д. д’Аламбера,

двох од, присвячених Катерині II (усі – 1774).

Головним доробком К. вважається книга «Життя Григорія Сковороди» (1796). На жаль, уривки з

нього з’явилися друком лише в 1823 р., хоча у списках ходили весь час. Вперше повний варіант

праці опубліковано в 1886 р. в журналі «Київська старовина».

Оригінал «Життя Григорія Сковороди» зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.

Г. Шевченко АН України.

Наш земляк мав маєток Дідово в Харківській губернії, де тривалий час жив та творив.

Єдина відома пляма у біографії К. – звільнення з державної служби за «крадіжки та здирство»

(1793).

Серед друзів та близьких знайомих К. – Г. Сковорода, М. Заводовський, К. Розумовський, С.

Жихарєв, В. Білозерський, М. Антоновська, А. Грибовський та ін.


***

ПІЗНАВАЛЬНА САМОТА,

з життєвого кредо М. Ковалинського

Ніде людина не пізнає себе так, як в самоті.

ПРИЇЗДІТЬ ДО НАС, з листа М. Ковалинського Г. Сковороді від 19 січня 1779 р.

ЛюбезнЂйшій Meingard!

БесЂду Вашу получил. Сорадуюсь обращенію Вашему с Плутархом. Он из греков лутшій мой

друг; из римлян – любомудрствующій царедворец Сенека; из французов – Боннет, из

республикантов – Жан-Жак Руссо; из нЂмцов – ГеллЂрт; из русских – Meingard.

...Я теперь живу в удовольствіи. Я имЂю друга в женЂ – сіе много. ИмЂю человЂка мыслящего

со мною – сіе утЂшительно. ИмЂю изобиліе земное, со излишеством сіе не мЂшает. А в дружбЂ

и в добросердечіи сокровище утЂшеній моих. И Плутарх, и Мейнгард правду говорят, и я то же

думаю. И сіе тріедино.

Не можно ли хоть на мЂсяц к нам? Я бы очень желал. Пожалуста! Я послал Вам сыр, трубку и

книги; не знаю получили ли Вы.

Скажите, гдЂ Вы нынЂ обитаете? Но гдЂ бы Вы ни были, на всяком мЂстЂ люблю я душу

Мейнгардову. Adieu!

Ваш Михайло КовалЂнскій.


СЕРЦЕ МОЄ В НІЙ, з листа Г. Сковороди М. Ковалинському від 26 вересня 1790 р.

Мати моя Малороссія и тетка моя Украина посылают тебЂ в дар малорослую мою Дщерь Авигею

– «Икону Алківіадскую». Прійми ее и, яко Давид, наслаждайся ею. Она не лицем, но сердцем

красавица и вся слава ея внутрь ея.

С нею бесЂдуя, бесЂдуешь со мною. Сердце мое в ней, а ея во мнЂ.

...Іаков мой (Правицький Я. – авт.) к сей ДщерЂ простудился. Замарал в ней и мое и кому

поднесена имя.

...»До «Дщери» случайно привязалася «Ода» Сідронія езуиты. Благо же! На ловца и звЂрь, по

пословицЂ. ПослЂ годовой болЂзни перевел я ее в ХарковЂ, отлЂтая к матерЂ моей пустынЂ.

ПОБАЧИВ ЖАХЛИВЕ ВИДОВИЩЕ, сон Г. Сковороди, записаний з його слів М.

Ковалинським

Опівночі, листопада 24 числа, 1758 року, в селі Каврай здалося мені у сні, начебто я розглядаю

різні види життя людського в різних місцях. В одному місці я був, де царські палаци, вбрання, музики, танці; де люблять то співати, то в люстерка дивитися, то бігали з кімнати в кімнату, знімали маски, сідали на багаті постелі і т.д. Відтіля повела мене сила до простого народу, де те ж

саме, але особливим чином і порядком діється. Люди йшли по вулиці, шумлячи, веселячись,

валандаючись, як зазвичай серед чорного народу водиться; подібним чином і любовні справи у

них відбувалися. Отут, вишикувавши в один ряд чоловіків, а в інший – жінок, розглядали, хто

гарний, хто на кого схожий і кому гідний бути парою. Звідси ввійшов я в постоялі будинки, де

коні, упряж, сіно, розрахунки, суперечки...

Нарешті, сила ввела мене в храм великий і прекрасний: в ньому ніби в день зішесття святого духу

служив я літургію з дияконом і пам’ятаю точно, що виголошував голосно:

– Тому що святий ти, боже наш...

При цьому обидва хори співали протяжливо: «Святий боже...».

Сам же я, з дияконом перед престолом до землі кланяючись, почував внутрішньо надзвичайну

насолоду, яку описати не можливо.

Проте і тут людською розбещеністю