Парпура Максим (fb2)


Настройки текста:





ПАРПУРА Максим Йосипович (Осипович)


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, перекладач, видавець.

З дворянської родини. Батько, Парпура Й., – значковий товариш Ніжинського полку.

Народився в 1763 р. в м. Конотопі Сумського повіту Малоросійської губернії Російської імперії

(нині – районний центр Сумської області України).

Помер 11 (23) червня 1828 р. в м. Харкові Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України). Похований в с. Березовому Харківської губернії Російської імперії

(нині – Дворічанський район Харківської області України).

Закінчив Новгород-Сіверську гімназію, Київську духовну семінарію (1783), курси при Санкт-

Петербурзькому сухопутному госпіталі (1783), навчався в Санкт-Петербурзькому медико-

хірургічному училищі (1783-1785).

Був канцеляристом Санкт-Петербурзького асигнаційного банку (1783), репетитором Виховного

дому (1785-1787), учителем Санкт-Петербурзької хірургічної школи (1787), перекладачем Першої

експедиції Медичної колегії (з 1787), директором медичних закладів на Василівському острові,

генеральним наглядачем друкарні Медичної колегії, завідуючим друкарнею Медичної колегії

(1799-1800), викладачем Харківського університету.

Як літератор дебютував перекладом низки видань з медицини та хімії, котрі стали навчальними

посібниками (1790-і рр.), серед яких «Фармакологія, або описання ліків для імператорських

Російських сухопутних військ» Г. Елізена (1797), «Початкові основи загальної лікувальної хімії»

(1804).

Потім настала черга тритомного «Життя та військових справ генералісимуса Суворова-

Римнікського» І.-Ф. Антинга (1799-1800).

Перший оригінальний твір – комедія «Нещастя від Очакова, або Урочиста підступність в

Царграді» (1789).

Проте найгучніший доробок П. – випуск власним коштом і без погодження з автором «Енеїди» І.

Котляревського (1798).

Нині приміщення Конотопського пологового будинку (колишня земська лікарня) прикрашає

меморіальна дошка на честь П. (2003).

Серед друзів та близьких знайомих П. – В. Джунковський, І. Глазунов, Г. Державін, І.

Камінецький та ін.


***

ДІЛИТИСЯ З БЛИЖНІМ

, з життєвого кредо М. Парпури

Заробив – віддай десятину на добрі справи.

СПОНУКАВ КОТЛЯРЕВСЬКОГО, з статті Є. Стороха «Шлях «Енеїди» до читача»

Написавши «Енеїду», Котляревський не думав її видавати. Він тільки давав читати і переписувати

доробок своїм знайомим. «Енеїда» швидко розійшлося в багатьох переписаних екземплярах.

Один з них потрапив до конотопського шляхтича Максима Парпури. Той зачувши, що автор

кудись надовго виїхав, надрукував її власним коштом в Петербурзі в 1798 році.

І. Котляревський дуже образився на земляка, називав його «мацапурою». Що на останнього

сильно не вплинуло, бо він у 1808 році знову без дозволу автора видав «Енеїду».

То ж коли вже і Котляревський випустив у 1809 році нове, виправлене видання, то розкритикував

в ньому шляхтича.

Хоча, не виключено, Парпура зробив велику справу – познайомив громадськість з видатним

літературним здобутком, прославив ім’я Котляревського, і зрештою, змусив того видати поему в

авторському оригіналові.


ХОТІВ, ЯК КРАЩЕ, з нарису В. Радзикевича «Тріумф народної мови»

Перші три частини «Енеїди» І. Котляревський вийшли друком без згоди автора. За це той вмістив

у третій частині своєї поеми «мацапуру» поміж грішників, які відбувають покарання у пеклі.

Одначе несправедливо докоряв І. Котляревський М. Парпурі, бо не заради прибутку він це зробив,

а виключно з гарного розуміння цінності поеми. На титульній сторінці злощасного видання було

вказано: «Енеїда. Малоросійською мовою перелицьована І. Котляревським. З дозволу Санкт-

Петербурзької цензури. Коштом М. Парпури».


ЛІНИВИЙ АВТОР, ЗНИКАЮЧИЙ НАРОД, з листа М. Мельгунова М. Погодіну в 1827 р.

Тут, в М. Р. (Малій Росії – авт.), знайдеться багато на неї («Енеїду» – авт.) мисливців: малоросіяни читають її завжди з новим особливим задоволенням, а додавання двох або, можна

сказати, трьох ще невідомих пісень викличе у них нову цікавість – і успіх цей (надрукування –

авт.) вірний. Я також упевнений, що й всякий освічений росіянин не залишиться байдужим до

єдиного твору М. Російської словесності, пам’ятника мови, який належить народові, колись

славному, і яка разом з ним, ймовірно, скоро зникне зовсім та житиме в одному цьому

пам’ятникові.

…Видання цієї поеми, і видання дбайливе, класичне, – було б благою справою, і тому, на мою

думку, варте клопоту і старань, до того ж ще за життя автора, який з національних лінощів кинув

її, як видно, напризволяще.


ЦЕ – НЕ ЛІТЕРАТУРА, з рецензії В. Бєлінського

Ми упевнені, що Котляревський, як розумний і талановитий малоросіянин, зрозумів, що

малоруською, як і всяким іншим окремим наріччям, тільки і можна писати, що пародії