пам’ятникові.
…Видання цієї поеми, і видання дбайливе, класичне, – було б благою справою, і тому, на мою
думку, варте клопоту і старань, до того ж ще за життя автора, який з національних лінощів кинув
її, як видно, напризволяще.
ЦЕ – НЕ ЛІТЕРАТУРА, з рецензії В. Бєлінського
Ми упевнені, що Котляревський, як розумний і талановитий малоросіянин, зрозумів, що
малоруською, як і всяким іншим окремим наріччям, тільки і можна писати, що пародії чи
простонародні казки й повісті, і нітрохи не думав починати з того літературу.
НЕЩАСТЯ І ПІДСТУПНІСТЬ, з рецензії І. Фоменка «Театральне дійство Парпури»
Вийшла комедія Парпури «Нещастя від Очакова, або Урочиста підступність в Царграді». Дія її
відбувається в роки російсько-турецької війни 1787-1791 років у гаремі турецького султана; сюжет
ґрунтується на отриманні звістки про взяття Очакова.
У передмові до свого «театрального дійства» автор писав, що він у своєму творі подає «дійсні
турецькі обряди», проте комедія є злою карикатурою на східний деспотизм і звичаї, зображені з
просвітницьких позицій.
ЩЕДРИЙ МЕЦЕНАТ, з замітки М. Рося «Парпура Максим Йосипович»
Він залишив про себе добру пам’ять як меценат і учений-медик, який вніс вагомий внесок в
розвиток вищої медичної освіти.
…Подальша трудова діяльність пов’язана з Харківським університетом. Як професор, М. Й.
Парпура неодноразово надавав фінансову допомогу на його утримання.
В особі Максима Йосиповича ми маємо не тільки першого видавця «Енеїди» й пропагандиста
нової української літератури, а й патріота рідного краю. Відповідно до його заповіту, який він
оформив в 1825 р., значні кошти виділялися училищу Конотопа, Чернігівський гімназії і
Харківському університету – по 16 тисяч рублів. Передбачалося утримання 8-ми стипендіатів в
училищі, 4-х – в гімназії і двох студентів-медиків Харківського університету.
На будівництво і утримання земської лікарні в Конотопі, згідно заповіту, виділялося 30 тисяч
рублів.
ПЕРШИЙ ДИРЕКТОР, з статті «Аптекарський сад» в «Енциклопедичному словникові»
Брокгауза і Ефрона
Аптекарський ботанічний сад зобов’язаний нинішнім своїм існуванням графові Б. П. Кочубею. У
1823 р. тут вже нараховувалося близько 15000 видів рослин. У свій час, при Катерині II, старанно
розводили траву «тунгуський чай» (Spirea ulmaria) – прекрасний потогінний засіб при простудних
і гарячкових хворобах.
В даний час колекція саду нараховує до 21000 видів, велика частина яких знаходиться в численних
оранжереях. Думка завести Аптекарський сад з’явилася набагато раніше 1714 р.; сад був
розведений на нинішній Великій Охті, поблизу руїн фортеці Нієншанц (російська назва «Канци»).
За Катерини II в сусідстві з Ботанічним садом відкрили училище для дітей канцелярських
служителів Медичної колегії, першим директором якої був штаб-лікар Парпура, який також
керував медичною друкарнею (нині – друкарня Міністерства внутрішніх справ).
ВИРІЗНЯЛИСЯ І СТУДЕНТИ, І ВИКЛАДАЧІ, з біографії «Руданський Степан Васильович» в
«Електронній бібліотеці української літератури»
Коли 1856 року С. Руданський приїздить до Петербурга, то цілком самочинно, проти волі батька, вступає не до духовної академії, а до медико-хірургічної, відомої вже на той час як осередок
передової науки і культури. Тут підтримувався традиційний інтерес до літератури й мистецтва.
Ще раніше професор хірургії академії Каменецький разом з Парпурою підготували перше видання
«Енеїди» І. Котляревського. Аматорський гурток студентів цього навчального закладу вперше
поставив драму Шевченка «Назар Стодоля» (1844). Тут здобували освіту колишні петрашевці, що,
безперечно, активізувало громадянську настроєність студентів.
НЕ БУЛИ Б СТРАШНІ НІЯКІ ВАЛУЄВИ, з розвідки Ю. Винничука «Без аристократії немає
культурного відродження»
Без аристократії культурне відродження в Україні в XIX сторіччі було б неможливим. Коли б не
всі ті надійно забуті Парпури, Симиренки, Ханенки, Яхненки, Рєпніни, Лизогуби, то не з’явилися
б у вигляді книг і журналів ні «Енеїда», ні «Кобзар», ні «Київська старовина», ні багато інших
видань.
А якби всіх тих поміщиків випадало на загальне число населення хоч би стільки, як в Грузії, то
ніякі Валуєви не змогли б стримати бурхливий розвиток української культури. Всі поміщицькі
резиденції,
