Рєпніних, Сокиринці – Галаганів, Седнів – Лизогубів, Качанівка -Тарнавських надихнули на
творчість й забезпечили інтелігентну аудиторію Тарасу Шевченкові, а також породили нову
генерацію діячів українського мистецтва.
І МИ ЧУБАТІ, з роману І. Пільгука «Грозовий ранок»
Котляревський звiвся… Раптово розчинилися дверi, i в кiмнату ступив Максим Парпура. Вiн
потис руку господарю, учителю.
– Вiтаннячко всiй добрiй сiм’ї! А це той козак, що про Енея описує? – звернувся до Iвана
Петровича. – Добре смiшить нашого брата... Оце проїздом з Кременчука... Спродувався, бо скоро
їду знову на службу до Петербурга. От добре було б повезти туди й описаного Енея. Те, що ви
зачитували ще тодi, на iменинах... Повезти треба в столицю. Хай читають там i знають, що ми теж
люди чубатi та бувалi по всiх усюдах, у самому пеклi!
...Багато несподіванок приніс Котляревському 1798 рік. Він одержав звання прапорщика, і з цієї
нагоди зібралося «курінне» товариство. Цього разу за отамана обрали прибулого з столиці
учасника інспекційної комісії. Виявилося, що це колишній полтавський семінарист, який знав і
поважав Котляревського. Він
здивував присутніх привезеною з столиці книгою, на обкладинці якої значилося:
«ЕНЕИДА» на малороссійскій языкь перелиціованная И. Котляревскимъ».
Така несподіванка радувала і завдавала прикрості Івану Петровичу.
– Цього я не сподівався, не сподівався... Як же так? Хто дозволив Максимові Парпурі друкувати?
Я цього не хотів. Це ж тільки три частини... Твір не закінчений...
– Частини, але дуже дотепні, Іване! Пригадуєш, ще в семінарії тебе обзивали римачем. Отже,
недаремно.
– Я так не хочу... Не хочу, – збуджено повторював поет. – Я того Парпуру теж у пекло пошлю
за цей вчинок:
…Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
І розпинали на бику.
Натуру мав він дуже бридку
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать...
– Здорово, Іване... Здорово. Ну хай там шкварчить у пеклі мацапура, а книга є на славу нашим
землякам.
