... Війна стрімко ввірвалась в наші життя. Після Революції Гідності, тільки-но вдихнувши свободу на повні груди, Україна зазнала удару від держави-сусідки. Підступним шляхом Росія забрала Крим. А потім почалось пекло Донбасу...
На момент початку війни я була спортсменкою. Тендітний і жіночний спорт — художня гімнастика — ніколи не поєднувався в моїй уяві з кривавим вихором війни. Допомогу фронту починала волонтером. Від поїздки на війну себе стримувала думками про спорт. Сподівалась, що все закінчиться так само швидко, як на Майдані, і я продовжу улюблене заняття. Але з часом вже не витримала.
Під час своїх останніх спортивних змагань відчула щось дивне. Замість звичного мандражу — нав'язлива думка про війну. Співаю Державний Гімн України під час нагородження — а перед очима стоїть закривавлений прапорець на бронетранспортері, що побачила на фото. Далі — зібрала речі і поїхала в навчальний центр добровольців.
Спочатку був «Правий сектор», згодом — Тактична група «Білорусь», тепер працюю з різними добровольчими та офіційними підрозділами. Починала автоматником піхоти. Нелегко давалась боротьба за право бути на передовій — через вік і стать. Пізніше, переконавши хлопців, що можу і вмію, перевелась у розвідку, почала вивчати снайперську справу. Тоді й народилась думка написати про пережите.
Нариси про виконані бойові завдання занотовувала постійно, проте їх поширення досі під забороною — «без права на славу», один з головних принципів розвідників. Коли зіткнулася з занепадом добровольчого руху, захотілось закричати на весь світ: «Ми є! Ми працюємо!». Тоді й виникла ідея написати цю книгу — з вигаданими героями та подіями, але цілком реальними проблемами, з якими стикається добровольчий рух і понині...
СТЕПАН
Якби ви побачили в столичному метро високого блакитноокого хлопчину, що задумливо розглядає яскраві рекламні буклети та пасажирів, ви б ніколи і не подумали, що він всього три місяці тому бігав під ворожими мінами на Донбасі, героїчно прикриваючи свою групу. Спіймавши аж вісім уламків, жоден з яких дивом не зачепив життєво важливих органів, хлопець два місяці пролежав у шпиталі. Вже там Степан дізнався, що командир його групи загинув одразу, а ще двох побратимів трохи не довезли до лікарні імені Мечникова. «Втратили багато крові», — сухо констатували медики.
Тоді їхня група необережно натрапила на ворожу засідку. Сепари вчасно передали в свій штаб координати, і на диво точні артилеристи накрили українських розвідників 120-міліметровими мінами. Степан спочатку виносив на собі пораненого кулеметника, а коли підбігли медики, забрав собі його кулемета і відстріляв увесь боєкомплект по ворожих позиціях, які слідом за мінометом пустили в хід стрілецьку зброю. Декілька подряпин від уламків його не зупинили, тому навздогін кулеметному вогневі в хід пішли «мухи».
Лише витративши всі запаси, Степан почув по рації команду — відходити, і стрімголов помчав у бік своїх позицій. Що було далі, він не пам'ятав, бо недалеко прилетіла ще одна міна, і хлопця добряче контузило.
В столичному шпиталі поверхом нижче лікувалася снайпер з його групи. Теж киянка — Віка, поїхала на фронт добровольцем, обравши собі псевдо «Афіна», що з давньогрецької міфології означало «богиня війни».
Їй дістався всього один уламок, але добряче порвав ногу, і бідній дівчині довелось кілька місяців ходити по лікарні на милицях. Вона не стала гаяти часу — попросила волонтерів закупити їй кольорової тканини-фетру, і цілими днями шила червоно-чорних снігурів. Коли партія пташок була готова, дівчина закинула їх в камуфльований рюкзачок і пошкутильгала на пошту. Через кілька днів принесла трохи грошей, надійно сховала в потайній кишені і взялася за роботу знову. Так вона, продаючи трендові сувеніри, за час реабілітації назбирала немало грошей на потреби підрозділу.
* * * * *
Саме від Афіни Степан дізнався, що їхньої групи більше не існує. Троє
