з білоруської означало «боєць», але розвідники ще довго називали його — Білорус, доки не звикли до незнайомого слова. Довгими вечорами за чашкою чаю Антон розповідав про життя в Білорусі — про те, як вільно ходять по країні російські військові, про дивні закони і жорстку диктатуру, про те, як мало в країні лишилось патріотів, здатних щось змінити. Він щиро захоплювався подвигом українців на Майдані і картав себе за те, що не приїхав у зону АТО раніше.
Афіна саме принесла з пошти планшета з картами «Армії SOS», придбаного волонтерами з діаспори у Франції, і Степан урочисто вручив його Антону. Тепер хлопець цілими днями вивчав нову програму, аби навчитись швидко позначати на ній вогневі точки та коректувати артилерію.
* * * * *
Поки Степан з Адольфом перефарбовували джипа в камуфляж, Афіна взяла Антона-білоруса і майнула на околиці міста, аби ознайомитися з місцевістю. Вдягнувшись у цивільне, рано-вранці розвідники сіли на тролейбус, намагаючись злитися з натовпом вічно заклопотаних мешканців, та поїхали до кінцевої зупинки. Біля невеличкого озера, яке місцеві чомусь називали не інакше, як «квадрат», Афіна присіла на повалене дерево і дістала з похідного рюкзака термоса.
— Каву будеш? — глянула на білоруса.
— Ага, — кивнув той, трохи здивовано озираючись навколо. На фоні труб численних заводів повільно вставало яскраво-червоне сонце. Вдалині за туманом виднілось село. Яснозелені та жовто-золотисті дерева гармонійно вписувалися в ряд невеличких пагорбів, поміж якими дзюркотів кришталево-чистий струмок. У Білорусі Антон не раз блукав по лісу — йому подобалось ходити зарослими стежками наодинці з природою, тому прогулянка під Краматорськом його абсолютно не лякала.
— Рік тому в цих пагорбах ішли бої, — розпочала свою розповідь Афіна. — Вже коли місто звільняли, тут залишилось багато втікачів та партизанів. їхня подальша доля нам невідома. Але на покинутих позиціях могло залишитись щось цікаве. Розумієш, навіщо ми тут?..
Ваяр ствердно кивнув.
Наступні півтора тижні вони вдвох обстежили кожен кущик біля озера-«квадрата». Єдиними, хто міг їх побачити, були мешканці села. Але і вони, певне, думали, що це звичайні цивільні люди. Хоча які цивільні стануть гуляти там, де не так давно точилися бої, і вертатись назад на дорогу в півтемряві з повними пакунками якогось добра, де замість тролейбуса їх чекає свіжопофарбований камуфляжний джип?..
БДЖОЛЯР
Один з будинків у селі Афіні не сподобався одразу. Щоразу, повертаючись з пагорбів, вона ніби відчувала, як хтось свердлить її поглядом з яскраво-білої хати, яка надто виділялась з-поміж інших своєю показною чистотою. Одного разу їй навіть здалося, ніби у вікні на горищі зблиснула оптика, але дівчина подумала, що це цілком могло бути віконне скло, і поспішила розчинитися в наповзаючій темряві.
Вже декілька днів розвідники не ходили до озера, бо на днях отримали багато нових волонтерських посилок, тож підганяли під себе нові маскувальні халати та амуніцію. Афіна мала багато роботи, бо Степан приніс їй невеличкого ящика зі снайперськими приладдями, але її думки чомусь щоразу повертались до яскраво-білої хати. Тому вона, швидко розібравшись з метеостанцією, далекоміром та імпортними засобами для чистки зброї, взяла у складі бінокля і поїхала на озеро, сховавши в блакитний спортивний рюкзак новий маскхалат та гранату-«ефку» про всяк випадок.
Замаскувавшись під пожовклий кущ, дівчина тихо підкралась до хати. Вже вечоріло, і тонкі гардини дозволяли бачити все, що відбувалось всередині. Чоловік років сорока, одягнений в чорний спортивний костюм, готував типову донбаську вечерю — між тарілками з солоними огірками і ковбасою гордо стояли три пляшки горілки. Схоже, господар чекав гостей. У дворі, зарослому бур'яном, височіли вісім охайних вуликів. Бджіл не було видно. Це Афіна ще могла списати на свої скупі знання зоології — хтозна, чим займаються бджоли холодними осінніми вечорами. Але охайно пофарбовані новенькі вулики в зарослому дворі, за яким не доглядали не менш як півроку, виглядали доволі підозріло.
Не пройшло і півгодини, як за будинком почувся шерех. З чорного ходу до хати швидко прошмигнули двоє молодиків, одягнених в такі самі спортивні костюми, як і власник обійстя. Скупо привітавшись, вони розсілися на кухні та взялись за горілку. Згодом відчинили вікно, і до Афіни стали долітати уривки фраз. Схоже, чоловіки навіть не підозрювали, що хтось може стежити за ними з кущів біля воріт.
— ...У мене є два ящики. Ну, за пару сотень віддам...
— ...Ні, оптика мені самому знадобиться...
—...Та вони ж покидали все, от я і збираю...
— ...Решта там, на горищі...
Нескладно було здогадатись, про що йшла мова. Лишилось лише побачити, де господар ховає те, що збирається віддати "за пару сотень", і навідатись у гості з побратимами наступного дня. Осушивши три пляшки, чоловіки вийшли надвір і, блимаючи яскравими ліхтариками, рушили до вуликів. "Хто б
