Що тут поробиш? Пішов я на ту шпитальну кухню, а там тільки «бородінський» – з тмином.
Часнику, звичайно ж, ніде не було. Відрізав з нижньої шкуринки, щоб подалі від тмину,
невеликий кусочок того хліба (він давно вже нічого не міг їсти, тому про наїдок не йшлося),
посипав сіллю і приніс. Він узяв його, подивився на мене пильно-пильно, з’їв той хліб, сказав
«спасибі» і закрив очі.
Я думав, що він знову засне, а він ще на мить їх відкрив, подивився мені прямо у вічі
абсолютно свідомим поглядом, так протяжно і сумно подивився на мене і знов закрив очі.
Тільки дві сльози викотилися з-під повік.
ГЕНЕРАЛ, ТА НЕ ТОЙ, з розвідки В. Журавля «Хто стріляв у зеків Річтабору, або Шлях
додому Кузьми Дерев’янка»
Надійшов на адресу «Сільських вістей» лист з Чернівецької області від Юрія Власійчука.
Обурюється чоловік, згадуючи сільськовістянські статті про генерала Дерев’янка,
посилається на публікацію Євгена Іваничука з Коломиї «Крок вліво, крок вправо» у третьому
числі журналу «Дзвін» за 1990 рік. Наводить цитату: «І тоді командування внутрішніми
військами МВС разом з генералом Дерев’янком – начальником Речлагу, вчинили криваву
розправу над страйкарями, внаслідок якої загинули сотні каторжників». Далі: «Слухав я
розповіді Семенюка Степана (с. Малятинці), Скутара Онуфрія (с. Ставчани), були вони
безпосередніми учасниками тої бойні. Жах, гірше війни... Герой України, чи кат свого
народу?» – кидає гнівне звинувачення Юрій Власійчук без крихти сумніву.
Якби ж то він один. Не секрет, що й на рідній Кузьмі Миколайовичу Уманщині є люди, які
пов’язують прізвище свого земляка з табірними репресіями сталінського режиму.
Дійсно, трагедія, про яку йдеться, мала місце 1 серпня 1953 року. Про неї згадує, зокрема, і
Олександр Солженіцин у своєму «Архіпелазі ГУЛАГ»: «1 серпня 11 вантажівок з солдатами
проїхали до 29-ої шахти. Ув’язнених викликали на плац, до воріт. З другого боку згущувалися
солдати. «Виходьте на роботу – або приймемо жорстокі заходи». Без пояснень – які.
Мовчання. Рух людських молекул в натовпі. Навіщо ж гинути? ...У кого залишився рік-два, ті
штовхаються вперед. Але рішучіше за них пробиваються інші – і в першому ряду,
схопившись руками, сплітають оточення проти шрейкбрехерів.
Натовп в нерішучості. Офіцер намагається розірвати ланцюга, його ударяють залізною
палицею. Генерал Дерев’янко відходить убік і дає команду «Вогонь!». По натовпу. Три залпи,
між ними – кулеметні черги. Убито 66 чоловік».
Генерал Дерев’янко ? Так – Дерев’янко. Але ж не той! Як свідчить довідник «Система
виправно-трудових таборів в СРСР», виданий московським історико-дослідницьким центром
«Меморіал» у 1998 році, начальником «Річкового табору» або Особливого табору №6, де й
відбувся розстріл, з 16.06.53 року по 26.05.54 року був «генерал-майор Дерев’янко А. А. До
цього «генерал-майор Дерев’янко А. А. обіймав посаду «заступника начальника
Воркутпечтабору по Річковому табору».
До речі, замінили тоді Дерев’янка Г. Жуковим. Тільки не маршалом, а теж генерал-майором.
