застало Карніоліна на краю могили: він вже не в силах був брати участь в засіданнях Сенату.
Проте коли кримінальний департамент Сенату повинен був вперше розглядати, як перша
інстанція, одну справа за участю присяжних засідателів, Карніолін приїхав до Сенату, де його під
руки ввели на сходи.
У залі ж засідань в ньому прокинувся досвідчений юрист, який зрозумів, – і, мабуть, в душі
полюбив – нову, незвідану ще форму суду. Засідання він вів в усіх відношеннях зразково, з
повним дотриманням рівноправності сторін і збереженням пошани до обвинувачених, Напутнє
слово присяжним, сказане Карніоліним, було неупередженим…
СИТУАЦІЮ ВРЯТУВАВ ГРАФ БЛУДОВ, з книги Г. Джаншієва «Епоха великих реформ»
Граф Блудов, здогадавшись, що з цього безплідного листування, з цієї «праці, тяжкої до
безкінечності», не може вийти нічого путнього, вирішив махнути рукою на невиліковного маніяка
графа Паніна й зосередити справу судової реформи в головному управлінні II відділення Власної
Його Імператорської Величності канцелярії. З цією метою він виклопотав в 1850 і 1852 роках
Високі веління про заснування при II відділенні комітетів для складання проектів статутів
кримінального і цивільного судочинств.
До складу цивільного комітету увійшли – товариш міністра юстиції Іллічевський, сенатори:
Веймарн, Губе, Карніолін-Пінський, член консультації Міністерства юстиції Карцев, замінений
згодом обер-прокурором I-го департаменту Сенату Любощинським. Діловодом був призначений
астроном за освітою і юрист-самоучка, згодом знаменитий цивіліст С. І. Зарудний.
ДАЄШ ДЕМОКРАТІЮ В СУДОВІЙ СИСТЕМІ, з дослідження В. Жудіна «Суд присяжних в
Росії: історичний аспект атавізму»
Одним з основних напрямів проведення великомасштабної соціально-орієнтованої судової форми
в Росії бачиться створення дієвих механізмів, які забезпечать верховенство закону, захист прав
людини й недоторканність особи.
У цьому контексті, на мій погляд, викликає цікавість історизм становлення інституту присяжних в
Росії, діяльність якого все частіше привертає увагу вчених і публіцистів. Так було на початку 70-х
років XIX ст., коли виклик соціального середовища зажадав зміни судової системи в цілому і
відправлення правосуддя за участю присяжних засідателів. Сенатор М. Карніоліні-Пінський в
1859 році писав: «Присяжних, присяжних і присяжних! – ось вигуки, котрі з деяких пір лунають з
усіх боків нашої дорогої вітчизни».
ВЛАСТОЛЮБНИЙ ПРОЙДИСВІТ, з книги М. Дмитрієва «Розділи зі спогадів мого життя»
Окрім знайомства з Лабзіним, мені нічого і ні про кого більше пригадати з життя цього часу. Були
й інші молоді люди, з якими я частіше за інших бачився, особливо два вчителі гімназії; Базилєв,
людина статечних і тихих схильностей, який пізніше став директором гімназії, здається, в
Оренбурзі; і Карніолін-Пінський, наполегливий і властолюбний пройдисвіт, який завдяки своїм
інтригам і засліпленню наших вельмож, зумів вийти в люди і пішов далеко: нині він вже давно
сенатор.
БУВ ДАЛЕКИМ ВІД ЛІБЕРАЛІЗМУ, з розвідки М. Іванова «Праця не лише для себе»
Йосипович, відкликаний з відпустки, після повернення до Петербургу відразу включився в роботу.
Надзвичайна складність процесу, в якому проходило понад тридцять чоловік, полягала в тому, що
законодавство того часу за будь-яку зловмисність проти персони імператора (словом або справою)
передбачало страту. Від членів суду була потрібна незвичайна холоднокровність, аби неухильно
дотриматися букви закону і не збитися в обстановці суспільного збудження на винесення великого
числа смертних вироків, як того вимагала громадська думка.
Хоча формально обов’язки Йосиповича полягали у фіксації того, що відбувався на процесі, саме
його неофіційні переговори, проведені на прохання князя Гагаріна з членами суду (у тому числі й
далеким від всякого лібералізму сенатором М. М. Карніоліним-Пінським), багато в чому сприяли
винесенню остаточного вердикту, який, всупереч думці багатьох вельми впливових осіб, зберіг
життя майже всім обвинуваченим (Каракозова ніщо не могло врятувати).
ГОЛОВУЮЧИЙ МАВ ДО МЕНЕ СИМПАТІЮ, з листа М. Чернишевського дружині від 8
лютого 1873 р.
Головуючий в тому департаментові тодішнього Сенату К.-П., не зважаючи на те, що деякі з моїх
офіційних з’ясовувань з ним не могли впливати на нього приємним чином, мав безумовну до мене
