станція «Палац Рад», його «первісток», створений у співавторстві з Я. Г. Ліхтенбергом. До
проектування він підключився 1934 року. Рішення знайшов швидко. Олексій Миколайович, як він
сам говорив, відразу «побачив» підземний зал у натурі.
Наступна станція, «Площа Революції», була задумана не з круглою скульптурою, а з барельєфами.
Олексій Миколайович боровся за свою ідею, вважаючи, що фігури захарастять простір. Проте
молодий архітектор не зміг виграти бій з маститим скульптором: академік М. Манізер виявився
сильнішим. Я чула різні думки про станцію. Ось наприклад, одна з них: «Це не метро, а музей
революції.»
У 1936-1937 роках проектувалася станція «Площа Маяковського». Олексій Миколайович читав і
перечитував добутки поета, просив мене грати йому то Баха, то Прокоф’єва. Народжений образ
можна назвати словом «сталь». При затвердженні проекту було багато тривоги, усіх лякав новий
матеріал, котрий ще ніколи не застосовувався в архітектурі. Дехто говорив, що Душкін із усіма
своїми проектами й ідеями –божевільний. Олексій Миколайович звернувся до авіаконструктора
Путилова і той допоміг переконати і керівництво «Метробуду», і ще вищі інстанції в можливості
використання сталі в обробці станції. «Площа Маяковського» прославилася на весь світ. Для мене
вона «звучить», і в музиці її ритмів я чую «сталеві» звуки концертів Прокоф’єва.
Олексій Миколайович поєднував архітектуру і музику, вважаючи їх родинними мистецтвами.
Твори Баха, Бетховена, Рахманінова викликали в ньому натхнення, задуму, спрагу діяти.
Я добре пам’ятаю, як йшла робота над проектом станції «ЗІС» /тепер це «Автозаводська»/.
Олексій Миколайович, зробивши кілька ескізів, котрі його не задовольнили, відклав роботу і
заглибився в книгу Тімірязєва «Життя рослин». На мої запитання, навіщо це йому, нічого толком
не відповідав, тільки просив зіграти йому фугу Баха. Закінчивши читати книгу, сів за дошку.
Зробив одинадцять варіантів проекту станції. З них вибрав той єдиний, котрий втілився в життя.
Для мене образ цієї станції – музичний і поліфонічний.
…У прагненні робити станції – за допомогою дорогого облицювання – красивими, міцними і
гігієнічними метробудівці процвітали: преса з гордістю оповіщала про те, що ще ніколи, крім
як при спорудженні Ісаакіївського собору і храму Христа Спасителя у нашій країні не
використовувався мармур у таких величезних кількостях. Тепер, коли проясняється економічне
і соціально-політичне тло нашого життя в 30-і роки, воістину гігантський розмах «будівництва
століття», виражений у кубометрах вийнятого ґрунту, тоннах витраченого цементу, обсягах
залізобетонних конструкцій, а особливо облицьованих мармуром площах, надзвичайно вражає і
вносить додаткові штрихи в загальну картину трагічного етапу радянської історії.
