М. Надєждін у журналі «Телескоп» висловив офіційну позицію влади і російської літературної
еліти: «Віднедавна з’явилися у нас вдалі спроби літературного опрацювання малоросійського
наріччя. Декому ці спроби видаються порожньою, непотрібною забавкою. Але я думаю навпаки.
Малоросійське наріччя може також прислужитись і збагаченню нашої мови. Нехай українці
знайомлять нас із ним у своїх поетичних думках, у своїх добродушних «казках». Ми повинні бути
їм щиро вдячні».
Що вже говорити про росіян, коли славетний М. Максимович, хоча й обстоював незалежний
статус української мови, проте також поділяв думку щодо її функції нарощення лексичного
потенціалу російської мови і вважав придатною лише для народної поезії, а уродженець Харкова
М. Каченовський, редактор впливового журналу «Вісник Європи», на сторінках якого
публікувалися українські твори П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, О. Шпигоцького, статті того ж М. Максимовича, дивився на українську мову як на своєрідний лінгвістичний
феномен і переконував, що вона «в теперішньому своєму стані спроможна тільки на «жартівливі
твори», як от перелицьована «Енеїда», і піднесення її до рівня літературного пов’язане з
нездоланними труднощами».
…Голосів на захист української мови як літературної, придатної для формування національної
літератури, було майже не чути.