гравюрах, фарфорі і в живопису.
Після революційних подій 1917 року, які застали Потоцького в Петрограді, він добровільно
передав владі весь свій капітал: маєток, цінні папери і речі.
... Ще до революції Павло Платонович мріяв організувати на своїй батьківщині музей. Тому 1925
року, він звернувся до Укрнауки з проханням прийняти його колекцію. Незабаром отримав
пропозицію передати Києву всі його зібрання з тією умовою, що буде створено музей, і
Потоцького призначать довічним директором цього музею. Така пропозиція відповідала
заповітним мріям, і всі речі були перевезені до Києва.
...Потоцький напружено працював над описом своєї колекції, консультував науковців, проводив
екскурсії, розшукував і купував нові експонати.
Маючи безліч позитивних відгуків про роботу музею як з боку рядових відвідувачів, так і
керівництва країни, можна було сподіватися, що музею ніщо не загрожує. Проте в 1934 році
нарком освіти УРСР Затонський видав наказ про відміну рішення колегії Наркомосвіти 1926 року,
як такого, що має антинародний характер. Вся експозиція колекції, картини і бібліотека
передавалася в розпорядження історичного музею.
Затонський запевняв Потоцького, що, не зважаючи на анулювання угоди, все залишиться, як і
раніше...
МУЗЕЙ РОЗІКРАЛИ, з замітки О. Чередніченко «Павло Платонович Потоцький»
У червні 1927 року до Києва прибуло сім вагонів з унікальним інтелектуальним вантажем –
колекцією, по суті, цілого музею. Та вона так й називалася – Музей України, і в ній
нараховувалося 17 тисяч книг, 15 тисяч гравюр і літографій, 300 картин, а також зібрання
художніх меблів, починаючи з XV-XVI століть, порцеляни, кришталю, зброї, архіву гетьманських
універсалів, карт України. Все це упродовж 40 років по всьому світу збирала одна людина – Павло
Потоцький.
Нащадок козацького роду став військовим фахівцем з артилерії, дослужився до генерала, але все
життя вивчав історію української культури і збирав цінні речі для майбутнього музею. Бібліотека
Потоцького вважається однією з найвидатніших за всю історію нашого бібліофильства. У ній були
унікальні книги з історії України, написані європейськими дослідниками, особисті книги Тараса
Шевченка і майже повне зібрання виданих на той час «Кобзарів».
Цінний вантаж вагою в 38 тонн Потоцький розмістив в одному з корпусів Лаври, а колекціонера
призначили директором Музею. А ще через 10 років старого Потоцького заарештували, побили, і
дорозі до Лукьянівської в’язниці він помер.
Така ж сумна доля спіткала і Музей України: він був знищений, колекцію розтягнули. І лише
каталоги та списки експонатів свідчать про те, якого надбання ми позбавлені.
ВАРВАРИ, з кореспонденції В. Малакова «Як ховали панораму «Голгофа»
Певзнер, немов рапортуючи, доповів:
– Товариш Гальперин! Діаметр рулону не дозволяє проштовхнути його у двері! Доведеться їх
розширити.
– Так у чому річ? Дійте! Чи ви не бачите, що насувається гроза... Художнє полотно – це ж
цінність? Нумо, хлопці!
Пожежні почали несамовито збивати лиштву дверей, брухтами і сокирками довбати товстелезну
цегельну кладку. Вона була непіддатлива, дрібні уламки з дзенькотом падали на камінь,
укриваючи все жовтою пилюкою.
Як раптом, у самий розпал роботи, пролунав нестямно-писклявий вигук:
– Варвари!!!
Всі обернулися і побачили старого з непокритою сивою головою, у якійсь кацавейці і вузеньких
штанцях, що здулися на колінах. Старий тремтів усім тілом, його очі випромінювали одночасно
лютий гнів і жах. Він, не перестаючи, зриваючись на фальцет, кричав:
– Варвари! Зупиніться! Не смійте чіпати своїми брудними руками святині! Зупиніться! Хто тут
відповідає, хто головний?
– Хто ви такий? – по-начальницькому лунко звернувся Гальперин до старого. Той відступив на
крок і, взявшись у боки, з гордою гідністю відповів:
– Я, буде вам відомо, – Потоцький Павло Платонович, головний хоронитель! Я віддав державі
історичні цінності, рівних яким немає в Європі! Негайно припиніть роботи! Я буду телеграфувати
до Москви!
Пожежні хихикнули, але слово «Москва» змусило Гальперина дещо вгамувати свій запал. Він
поштиво підійшов до Потоцького і, узявши його під руку, примирливо мовив:
– Батьку, ми тут не для жартів, і ви не клоун! Не відволікайте робітників! Я вас розумію. Відійдімо
у бік, щоб не заважати нікому.
І вони ввійшли в собор. Пожежні