Того вечора Мокрицький був особливо збуджений, засмучений. Він зло, квапливо крокував
кабінетом, маленький, скуйовджений, і говорив, заїкаючись від хвилювання і образи, яка клекотіла
в ньому:
– Боже, чого ж ми чекаємо, ч-чого чекаємо, панове л-ласкаві?! – Він різко зупинявся і дивився на
Шишкіна пильно, немов хотів щось зрозуміти і не міг. – Ч-чого чекаємо... Таких людей
втрачаємо... О! Це немислимо... не-немислимо, друже мій! Такий рік, такий нестерпний рік...
Боже, ч-чого ж ми чекаємо, ч-чого?
Добігав кінця 1852 рік, жорстокий, безжальний, за словами Мокрицького. Ранньою весною в
нестерпних, нелюдських муках пішов з життя сорокатрирічний Гоголь. Ще не встигли
опам’ятатися від цього потрясіння, прийшла звістка з Італії: у містечку Манціано, поблизу Риму,
помер Брюллов. Незадовго до того він говорив: «Моє життя можна уподібнити свічці, яку палили
з двох кінців, а посередині тримали розпеченими кліщами».
– Розпеченими кліщами, розпеченими кліщами! – не говорив, а майже вигукував Мокрицький. –
Ви собі і уявити не можете, що це була за людина, Карл Павлович... Образити, поранити його не
складало труднощів. А його розпеченими кліщами, к-ліщами... Та чи тільки його, чи тільки одного
Брюллова!
Шишкін шанобливо слухав. Мокрицький все ходив назад-вперед, зчепивши за спиною пальці. На
письмовому столі купою звалені газети, журнали, осібно лежали свіжий номер «Москвитянина» і
тургенєвські «Нотатки мисливця». Книга була видана поспішно. Вона вийшла в кінці літа, коли
сам Тургенєв за високим велінням був вже виселений із столиці – причиною арешту, а потім і
засилання в Спаське-Лутовіне послужила стаття, написана на згадку про Гоголя і опублікована в
«Московських відомостях».
Мокрицький ходив кабінетом і говорив тихо і зло:
– Нам завжди здається, що кращі дні ще попереду. Ми, на жаль, спокушаємося, одурюємо себе,
живимо ілюзією. Живемо вчорашнім днем, а не завтрашнім...
