на боже прощення, поет відповів: «Не турбуйтеся, Бог мене простить – це його професія».
МЕНІ ВАС ШКОДА, АЛЕ ШКОДА Й ВЛАСНИХ ДІТЕЙ, з листа О. Островського П.
Вейнбергу
Москва, 11 квітня 1884 р.
Вельмишановний Петре Ісайовичу, ...уже кілька років я не живу для себе; усе, що я заробляю
постійною й, для моїх років, часто непосильною працею, йде на виховання моїх шістьох дітей.
Пенсія, яку я став одержувати, від роботи мене не звільняє, вона служить тільки забезпеченням на
випадок хвороби чи необхідного перепочинку. Я працюю, не шкодуючи останніх сил. Так
трудитися я можу лише заради власних дітей.
…За всієї моєї заощадливості я проживаю все, що одержую; якщо я буду втрачати свої заробітки, чим же я тоді перекрию збиток?
Я впевнений, що Ви бажаєте мені заплатити; але Ви не можете: якщо видавець журналу не має
грошей на початку року, де ж він візьме їх потім? Він має або припинити випуск журналу, або не
платити співробітникам. Не думайте, що я керуюся тільки холодним розрахунком; ні, я Вас щиро
шкодую, але мені шкода й своїх дітей.
Якщо Ви думаєте, що 50-100 р. для мене нічого не означають, то помиляєтеся; щоб поповнити
торішній недобір з Петербурзького театру..., я змушений був закласти свої речі.
Ви пишете, що наприкінці квітня заплатите мені за обидві інтермедії. От і прекрасно! Висилайте
гроші, а я Вам вишлю оригінал; надрукувати його встигнете, він вже набраний.
Щиро Вам відданий
О. Островський.
В ОКОПАХ ТЕМНО, з книги Б. Лівшиця «Півтораокий стрілець»
У переповненій покупцями взуттєвій лавці прикажчик добру годину підбирав мені чобіт по нозі.
Син Петра Ісаєвича Вейнберга, милий хлопець, що жив в одному зі мною будинку, утягнув до
мене, засапавшись, велику гостину лампу на бронзовому столику, виграну по лотереї в Народному
Будинку:
– Ось, Бенедикте Костянтиновичу, візьміть на спомин...
– Та що ви, голубчику! Куди вона мені?
– Ні, ні! Візьміть неодмінно: адже в окопах темно...
Він пішов засмучений, не вірячи, що двопудова лампа могла б в поході дещо утруднити єфрейтора
піхоти.
ЛІТЕРАТУРНЕ ГЕНДЛЯРСТВО, з книги Ф. Решетникова «З щоденника»
5 серпня 1866
В даний час я переживаю жахливі і найтяжчі дні. Я писав раніше, що, ймовірно, внаслідок
того, що найвідоміших літераторів кинули у фортецю і частини, Некрасов показав вірші
Муравйову. В цей час я ще був спокійний, тому що Некрасов обіцявся помістити 2-у частину
роману «Гірники» в травневій книжці і хоча потім відклав до червневої, проте все-таки
запевнив і видав мені 50 руб. Окрім цього, брат Курочкіна – Володимир просив мене не
залишати редакцію «Іскри» без своїх статей.
Вейнберг, редактор «Будильника», мене леліяв, друкував статті, просив теж писати. За всією
вірогідністю, і Курочкін, і Вейнберг думали, що посаджених літераторів зашлють і ми, мовляв, задовольнятимемося і цим.
12 вересня 1866
У «Будильнику» пихатості ще більше. Там навіть Вейнберг став вважати співробітників за
підлеглих собі. Це означає, що він вже накопичив 5 тисяч і думає відкрити власний журнал.
18 березня 1867
Вже третій місяць я живу в Бресті і жодного слова поки не написав в свої замітки, хоч і
повідомив Юлія і Федора Каргополових і Благосвєтлова про це єврейське місто. Я навіть
посилав Вейнбергу лист про Белосток, але не знаю, що з ним робиться.
...Єврей в єврейському місті – не те, що єврей в інших містах. Це – господар, а не раб, що
згинається в три погибелі. Тут багато будинків мають двох господарів, тому що місто було на
тому місці, де тепер фортеця, і тому й тепер охочим будуватися дають землю дарма. Живуть
тісно, бідно; мають багато дітей, половина яких мре. Рідкісний єврей не гендляр; здається, немає
жодного єврея або єврейки, які би не гендлювали чимось.
ТАК ТЯЖКО, з вірша О. Плєщєєва «Присвята П. І. Вейнбергу»
Так тяжело, так горько мне и больно...
Так много мук в душе затаено,
Что мне сказать уж хочется давно
Всему, что жизнью мы зовём: «Довольно!»
.................................................................
О! если бы хоть мысль, что не бесплодно
Растрачен был запас духовных сил,
Что никогда я с тем, чего не чтил,
Не примирялся, гордый и свободный!
