Що стосується власно мене, то з виконанням ролі Хлєстакова у мене пов’язаний спогад,* який, думаю, з цікавістю, якщо і із запереченням, прочитають актори, в репертуарі яких є ця роль.
…Проте відгуки людей літератури мене не могли задовольнити; мені хотілося дізнатися думку
фахівців, тобто акторів, і я звернувся до Мартинова, цінуючи в ньому не тільки високе, геніальне
дарування, але й якнайтонше критичне чуття, в якому, так само як і в його серйозному і дуже
обдуманому ставленні до ролей, я добре переконався з частих і інтимних бесід, – всупереч, відзначу, поширеній думці, що Мартинов був творцем несвідомим, і будь-який теоретичний
погляд на сценічне мистецтво був йому чужим, що він грав як бог на душу покладе і т.п.
Мартинова я не попередив, що надзвичайно цінував його думку про мою гру (та і всіх інших) взагалі, головним чином хотілося дізнатися про його погляд на моє розуміння сцени брехні... Я
просто просив його прийти хоч раз подивитися нас, дати вказівки і поради.
Мартинов дуже уважно дивився, в антрактах робив зауваження і виправлення, взагалі поставився
цілком схвально, проте після третьої дії відвів мене убік і сказав:
– Послухайте, чому ви сцену хвастощів Хлєстакова ведете так?
– Як, Олександре Євстафієвичу?
– Та якось по-особливому... мені здалося...
– Неправильно?
– Як вам сказати?.. Дивне щось... виходить скоріше драматично, ніж комічно... Ви у кого-небудь
перейняли цю манеру чи самі додумалися?..
І коли я йому відповів, що «сам додумався», що, навпаки, всі Хлєстакови грали цю сцену якраз по-
іншому, він запитав:
– На якій же підставі ви знайшли, що потрібно грати так, як ви граєте?
Я виклав декількома словами міркування, яким керувався. Мартинов трохи подумав і сказав:
– Не хочу вирішувати одразу... Питання цікаве... Приходьте до мене сьогодні увечері –
поговоримо.
Звичайно, я поспішив до нього і з нетерпінням чекав «рішення».
– Я сьогодні, прийшовши з вашої репетиції додому, – сказав він, – навмисне прочитав знову третю
дію, прочитав і лист Гоголя про постановку «Ревізора», потім міркував найгрунтовнішим чином
і...
– І я повинен вважати себе побитим?
– Уявіть, що ні; приходжу до висновку, що ви маєте рацію... Тільки у вас у виконання є недолік, і
недолік не маленький; треба його неодмінно виправити. Я, мабуть, із-за цього й не погодився з
першого разу з вами.
– Що ж це? Вкажіть, будь ласка!
– Бачте, Федір Михайлович (Достоєвський – авт.) дуже добре це сказав вам, як ви мені
передавали, що роль Хлєстакова в цій сцені трагікомічна, як це називається... Тільки бачите... не
знаю, як це вам поясніше сказати... Трагікомічне, однак треба, щоб тут було і трагічне і комічне...
Ви Хлєстакова робите, як це називається, героєм – і позою робите, і тоном, і жестами; у вас це
виходить добре, але власне комічного-то мало, в особі малого, в міміці, ну, в гримасі навіть, а тут
без гримаси не можна... Не знаю, як би вам це пояснити, чи розумієте ви мене... Та ось краще
постійте, я вам на ділі покажу... Посуфлюйте мені, – з книгою не так вправно.
* Згадуваний любительський спектакль відбувся 14 квітня 1860 р.
БОГ ПРОСТИТЬ – ЦЕ ЙОГО ПРОФЕСІЯ, з нарису П. Вейнберга «Генріх Гейне»
У травні 1848 року вийшов він з будинку на прогулянку, напівсліпий, напівкульгавий, – і це була
його остання прогулянка: він повернувся додому для того, щоб ніколи вже не вийти на вулицю, щоб залишитися прикутим до постелі до самої смерті.
«Ось вже три місяці, – писав він у цей час, – як я терплю такі муки, яких не могла б видумати
навіть іспанська інквізиція».
Іноді, у хвилини занадто сильних корчів, він починав сумніватися «чи справді людина – двоногий
бог», як запевняв його професор Гегель.
…Не дивно, що йому не раз спадала думка про самогубство… Утримували, за словами Гейне, тільки кохана дружина. Щоправда, до дружини він неодмінно додавав ще й свого папугу….
Лікарі робили все можливе, аби зменшити його страждання. Але й тут він іронізував над собою:
«Мої медичні знання принесуть мало користі; найбільше, що я можу – це читати на небі лекції про
те, як погано лікують лікарі на землі».
Іншим разом поет заявив: «Мої нерви зовсім особливі – це дивні, нещасливі нерви; якби їх
відправити на всесвітню виставку, їм би неодмінно дісталася золота медаль за здатність
заподіювати всілякі болі і страждання».
…За кілька днів до смерті на запитання відвідувача, чи примирився він з небом і чи
