нього були вірні прихильники в Латвії, Естонії, Фінляндії, Румунії, Польщі, Литві.
Він співробітничав з ліберальною газетою, а в числі його прихильників були всі російські водії, що входили у всілякі полкові об’єднання й військову спілку. Його вірші вирізували з газет, знали
напам’ять. Повторювали його крилаті слівця. І багато хто починав читати газету із злободенних
віршів Дон-Амінадо.
ТВЕРЕЗИЙ В БЕЗНАДІЙНОСТІ, з оцінки творчості А. Шполянського Г. Адамовичем
Немає зараз в нашій літературі письменника більш, ніж він, безнадійного і в цій безнадійності
тверезішого.
...Дон-Амінадо вдається сказати те, чого ніколи письменник «серйозний» сказати не міг би.
...Дон-Амінадо прикидається веселуном і під гомін протягає таку тугу, таке серцеве спустошення, такий відчай, що незайманим у світі не залишається майже нічого. Він неначе запрошує не вірити
йому – ну, що ви, даруйте, це ж все пишеться від третьої особи, від імені простака, який осмілився
філософствувати; хіба нормальна, коректна людина стане таке стверджувати! – проте
наполегливість, з якою він за свого героя ховається, наводить на думку, що… він з ним заодно і
користується ним для того тільки, аби бути собою.
ЙОГО НЕ ЗНАВ НІХТО, з розвідки К. Петровської «Дон-Амінадо, трагічний блазень»
Л. Білозерська (яка стала потім Булгаковою) згадувала, що на кораблі «невелика, вгодована, середніх років людина з округлими рухами і миловидним обличчям, яке нагадувало мордочку
фокстер’єра, поет Дон-Амінадо (Амінад Петрович Шполянський) поводився так, ніби валюти у
нього водилося вдосталь і мінливості долі його не стосувалися й не страхали».
Цю роль Дон-Амінадо грав і в еміграції – такий Чичиков – середніх років, приємної зовнішності, забезпечений, повний планів. Ця роль надзвичайно подобалася самому Дон-Амінадо, він її всіляко
леліяв і перебільшував.
…Дон-Амінадо організовує, розпоряджається, жартує, шумить і виявляється, що ніхто до ладу не
розуміє, що він за людина. Так часто буває з тими, хто завжди на видноті. Ось і Зінаїда Гіппіус, міркуючи про поезію Дон-Амінадо, раптом якось осікається: «Що він за людина?».
Щоденна присутність Дон-Амінадо перед газетною публікою, органічна і вимушена
«злободенність» парадоксальним чином приховували цю людину від публіки. Він неначе з
задоволенням носив машкару загального дотепника і розпорядника і дарувальника експромтів.
Здається, що Дон-Амінадо сам підтримував цей образ. Чи було це бажанням приховати дійсність?
Заховати за машкарою задоволеного і захищеного внутрішню уразливість? Може, це було й
свідомо вибраною роллю сильного і веселого серед слабких і сумних?
