...Попри всі ці зусилля, ставлення до Чижевського з боку повоєнної німецької наукової
адміністрації (Західна Німеччина) не було занадто доброзичливим. Працю вченого гальмували
інтриги, підозри, навіть звинувачення у тому, що він є «комуністом» (з приводу «шпигунства»
було проведене офіційне розслідування, яке засвідчило повну невинність професора). Працю
гальмувало також скрутне післявоєнне життя, недоїдання і навіть голод, брак наукової літератури.
З усіх цих причин давні колеги й колишні учні вченого вмовляють його покинути Німеччину і
переїхати до США.
...Українські кола були незадоволені науковими стосунками вченого з російською діаспорою,
дорікали йому за недостатній патріотизм. Бо Чижевський вважав культурні зв’язки між людьми і
народами більш важливими, ніж політичні, всіляко підтримував і розвивав ці зв’язки без огляду на
національність.
...Праці вченого набувають широкого визнання – до його 70-ліття (1964) видано ювілейний
збірник «Orbis scriptu», у якому взяли участь гуманітарії практично з усього світу (виключаючи,
звичайно, радянських колег).
У РОСІЇ ЛІТЕРАТУРИ ВЗАГАЛІ НЕМАЄ, зі спогадів Г. Гадамера
У його поведінці завжди було щось гротескне, але він був, звичайно, великим мудрецем. Мав
прекрасну пам’ять і твердив, що він взагалі не міг нічого забути. Друкував на машинці всі свої
роботи зразу начисто – з усіма примітками та бібліографічними даними. Був всезнаючим і належав
до того типу вчених, котрі особливо знають усе те, чого не знають інші.
Чижевський був єдиною знаною мною людиною, яка могла вести мову «про 37-й рік», маючи на
увазі не 1937 і навіть не 1837, але рік 1037, в якому він відчував себе так само вільно, як і в
теперішнім часі. Займався, з однієї сторони, барочною літературою – польською, російською,
українською, а також – російською літературою ХIХ ст., особливо Гоголем. Про те, що вважав
поза межами літератури, як наприклад соцреалізм, Чижевський не писав зовсім – як про явище
неіснуюче.
І повторював, що в Росії літератури взагалі немає, а є тільки російські письменники.
ПОМЕР САМОТНІМ, зі спогадів А. Гумецької
Помер Дмитро Іванович самітним; доглядали його у передсмертний час чужі, хоч і досить близькі
люди – друзі, учні, колишні колеги.
Сумний кінець, але у кожного своя доля.
Document Outline
.D0.B7_.D1.83.D0.BA.D1.80.D0.B0.D1.97.D0
YANDEX_37
YANDEX_53
YANDEX_55
YANDEX_41
YANDEX_56
YANDEX_57
YANDEX_59
