У 1911 році до п’ятдесятиріччя з дня смерті Шевченка в Петербурзі з’явився «Кобзар» в
перекладах Славінського і Колтоновського, співчутливо зустрінутий російською
критикою як найповніший зі всіх «Кобзарів». Тоді ж вийшли «Пісні Тараса Шевченка» під
редакцією В. Вересаєва і через декілька років два «маленькі Кобзарі», видані, – один в
Москві, інший в Києві тощо.
Пізніше, вже за радянських часів, вийшли ще два «Кобзарі»: «Кобзар» Колтоновського
1933 року і «Кобзар» Сологуба в 1934 і 1935 роках.
Сама кількість перекладених «Кобзарів» свідчить, яким дорогим був Шевченко
російським читацьким масам. Вся романтична любов російських людей до України, до її
величної історії, до її співучого, єдиного в світі пейзажу – любов, яка ще з часу Пушкіна
стала в російській літературі традицією, передалася в цьому сторічному тяжінні
російських читачів до Тараса Шевченка, в цій вимозі нових і нових перекладів його
«Кобзаря».
Що сказати про ці переклади?
...Перекладач Андрій Колтоновський, який надрукував перші свої переклади спільно з
перекладами Славінського в «Кобзарі» одинадцятого року, вже за радянських часів
переклав «Сон» і «Кавказ» та інші вірші Шевченка.
...Але невисока віршова культура все ж таки позначається у нього на кожному кроці. У
Дерлітівидаві в «Шкільній бібліотеці» надруковані кращі його переклади, і там серед них
є шедевр Шевченка «Мов за подушне, оступили». Шевченко говорить в цьому короткому
нарисі, що спогадами про минулі події він рятується від осінньої туги, що для того він і
пише про них –
щоб та печаль
Не перлася, як той москаль,
В самотню душу.
Колтоновський дає такий переклад цих рядків:
Чтобы яд (!)
Тоски осенней, как солдат,
Не лез в святыню (?) одинокой
Моей души...
Виходить, що Шевченко одночасно в двох суміжних рядках називає свою тугу і
«солдатом» і «отрутою» і примушує цю дивовижну отруту лізти як солдат в якусь
«святиню душі». Ці позбавлені смаку пристрасті до недоладних метафор, до кольористих
закарлюк, на зразок «святині самотньої душі» і «отрути осінньої туги», псують кращі
переклади Андрія Колтоновського. Інші його відсебеньки мають до того ж абсолютно
неприпустимий характер.
Коли б не ці часті провали в несмак і ці (досить рідкісні) порушення семантики оригіналу, праця талановитого майстра зіграла б ще більшу роль в наближенні поезії Шевченком до
російських читачів. Шкода, що редактором перекладів Андрія Колтоновського була така
безнадійно моветонна людина, як Славянський.