Суперечливість беклемішевської творчості певною мірою збережеться й надалі. І це не дивно, адже час брав своє – тож цей безсумнівно цікавий і талановитий майстер вже значною мірою по-
іншому сприймав зміну тенденцій і закономірностей скульптури нового століття. І, як результат
такої суперечливості, зовсім не випадково те, що академія мистецтв буде називати Беклемішева
серед своїх провідних майстрів, а опозиційно налаштована критика, у свою чергу, неодноразово
відзначить чесноти його творів.
…Повернувшись на батьківщину, Беклемішев показав свої італійські роботи на виставці 1892 р. й
був визнаний гідним звання академіка. Та, будучи досить чутливим до нових віянь, він у
подальших своїх творах вельми яскраво відбив загальні тенденції раннього пореформеного
періоду Академії. З одного боку, у його творчості знаходить продовження академічний напрям у
скульптурі. З іншого ж – з’являються теми, близькі до пересувників.
Один з найцікавіших доробків Беклемішева, на нашу думку, є пам’ятник імператриці Марії
Федорівній в м. Павловськ (1910-1914). Чому? У ньому, перш за все, заслуговує на увагу
«позачасове поєднання мистецтв»: створена ним фігура вельми вдало «стилістично вписана» не
тільки в архітектурне оточення – самостійного паркового павільйону, відтвореного на поч. ХХ ст.
за оригінальними авторськими кресленнями уславленого представника російського класицизму
поч. ХІХ ст. К. Россі, – але й навколишнього стосовно всієї будівлі чарівного краєвиду славетного
парку. Безперечно, у створенні цього твору майстрові в нагоді стали його стійкі академічні – хай і
пізньо– , чи навіть, застаріло класицистичні – уподобання.
…Наостанку зазначимо, що виставлене 1896 р. група «Сільське кохання» відразу ж було придбане
для своєї галереї П. М. Третьяковим. Й це знаменувало справжнє визнання сучасниками О. В.
Беклемішева як талановитого й самобутнього майстра скульптури.
ЗНАМЕНИТЕ ПОГРУДДЯ КОБЗАРЯ З’ЯВИТЬСЯ У КОПІЇ, з статті С. Волинця «Шевченко
повернеться до Харкова»
У 2014 р. виповниться 200 років з дня народження Тараса Григоровича Шевченка. …Тому зараз, коли ще є час до ювілею, необхідно накреслити перелік найбільш пріоритетних і знакових акцій, які дозволять «оживити» Шевченка, всебічно розкрити його геній. Показати Шевченка-маляра, патріота. Фактично ми потребуємо загальнодержавної просвітницької PRкампанії. На кшталт
серії акцій «Пушкін – це наше все!», які проходили у Росії 1999 року.
Перед початком розподілу бюджетних коштів на ювілейні заходи треба чітко сформулювати, а
який результат ми хочемо отримати? Ми прагнемо, щоб уся територія України була рівномірно
вкрита бронзовими, гранітними та іншими зображеннями Тараса Григоровича, причому, часто
сумнівної художньої цінності? Чи щоб кожен школяр чи студент не важливо – у Криму, Донецьку
чи на Волині – міг на пам’ять прочитати десяток віршів, був знайомий з основними поемами та
біографією Кобзаря? А дорослі, по закінченні навчання, пам’ятали що-небудь, крім «Як помру, то
поховайте біля мене Орбакайте»!?
Відповідно до мети і слід формувати перелік заходів. Зараз же він виглядає досить шаблонно: вручення національних премій, випуск ювілейної монети та серії марок, стипендії школярам, концерти тощо.
Чомусь серед пріоритетних акцій поки не фігурує відродження пам’ятних місць Шевченка у
Петербурзі та Казахстані. Хто там був, знає, що їхній стан – це просто ганьба для України.
…Прикладом такого проекту, який ініційований і втілюється громадськими структурами, є
відродження одного з найперших у світі пам’ятників Тарасові Шевченку, що був встановлений у
1899 р. у м. Харкові відомими просвітниками і громадськими діячами Христиною та Олексієм
Алчевськими.
Відомо, що перші скульптурні зображення Кобзаря з’явилися ще за його життя та невдовзі після
смерті. Проте більшість з них так і не було публічно встановлено і відкрито. Царська влада прямо
забороняла увічнювати пам’ять Шевченка засобами монументального мистецтва.
Втім, заборона не могла зупинити хвилю справжнього визнання і любові Т. Г. Шевченка.
Пам’ятники меморіального характеру були встановлені в останній чверті ХІХ ст. на Тарасовій
Могилі у Каневі та в Казахстані. Але найперший пам’ятник – саме як символ визнання його
творчих і громадських досягнень – був встановлений у Харкові. Христина Данилівна особисто
звернулася до відомого скульптора В. Беклемішева.
На той час він уже працював над
