пісні, зібрані в західній частині Волинської губернії» і кілька віршів ранньої епохи його
письменництва.
Як пише в своїй автобіографії видатний історик: «Прийшла черга і пісням, зібраним колись у
Волинській губернії, я передав їх Мордовцеву для друкування в «Малоруському збірнику», котрий
він тоді замислив». На жаль, цензор Мацкевич, котрому Мордовцев послав мій рукопис,
обійшовся з піснями вандальським чином – все, що йому не подобалось, він викреслював, не
звертаючи уваги на те, що втрачалась думка…
ВОРОЖІСТЬ ДО ВСІХ КНИГ, з «Щоденників» О. Нікітенка
27 жовтня 1855 року
Говорив з графом (Блудов Д. – авт.) про цензуру і, зрозуміло, не щадив її.
– У нинішніх цензорів, – сказав я, – природжена ворожість до всіх книг, окрім однієї, яку вони
шанують надзвичайно високо.
– Яка ж це книга? – запитав граф.
– Книга прибутково-видаткова, – відповів я, – де вони розписуються в отриманні платні.
ПАТРІОТИЗМ «РЕГІОНАЛЬНИМ» НЕ БУВАЄ, з розвідки О. Міллера «Засвоюючи логіку
націоналізму»
Після викриття Кирило-Мефодіївського товариства в 1847 р. влада доволі уважно спостерігала за
проявами «малоросійського сепаратизму». Але цей сепаратизм вона розуміла в традиційних, не
націоналістичних категоріях. Це добре видно з матеріалів канцелярії міністра народної освіти
стосовно Головного управління у справах цензури, які відклалися в 1853-1854 pp. у зв’язку з
конфліктом між київським цензором Д. Мацкевичем та київською Тимчасовою комісією для
розгляду древніх актів з приводу видання «Літопису гадяцького полковника Григорія Граб’янки».
Цензор вважав, у відповідності до первісних планів уряду, який заснував цю комісію, що «головна
мета заснування її (комісії – авт.) полягає в обнародуванні не актів, котрі доводять окрему
історичну самобутність Малоросії, а присутність російського елементу в повернених від Польщі
губерніях». Д. Мацкевич нагадував також, що в зв’язку зі справою Кирило-Мефодіївського
товариства вийшло розпорядження не дозволяти передруковувати раніше дозволені твори Тараса
Шевченка, Пантелеймона Куліша і Миколи Костомарова, оскільки «в цих творах автори
намагаються показати минуле становище України в вигідному світлі у порівнянні з нинішнім і
розпалити жаль за втраченою старовинною вольницею».
Чиновник з особливих доручень Волков погоджувався з Д. Мацкевичем, вказуючи в доповіді
міністру народної освіти Сергію Уварову, що «малоросіяни ніяк не можуть забути ні своєї
Гетьманщини, ні своєї козацької свободи, ні своїх прав, ними втрачених». У свою чергу С. Уваров
у листі міністру внутрішніх прав від 27 квітня 1854 p. нагадував височайше повеління від 1847 р.,
«щоб письменники міркували можливо обережніше там, де справа йде про народність або мову
Малоросії і інших підвладних Росії земель, не даючи любові до батьківщини переваги над
любов’ю до вітчизни – Імперії, виганяючи все, що може шкодити останній любові, особливо про
колишній, ніби-то незвичайно щасливе становище підвладних племен». Таким чином, на всіх
рівнях імперської влади, від царя до рядового цензора, «малоросійська осібність» розглядалося
найперше як прояв «місцевого регіонального патріотизму», як своєрідний пережиток старовини,
приречений відійти в минуле, проте не як початок модерного українського націоналізму, яким
насправді була діяльність Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова й інших українських
активістів цього покоління.
Конфлікт отримав своє відбиття в російській пресі.
