трохи раніше, ніж пани почали розходитися з костьолу.
День був теплий, і на людях, що виходили з церкви, зовсім непомітно було теплого одягу. Сірі свити, широкі брилі, чорні шапки й темні хустки утворювали якусь одноманітну масу. Тільки де-не-де серед убого вдягненої юрби зеленів довгий кунтуш поважного міщанина, синіла сукня його дружини або спалахувала в ласкавому промені осіннього сонця червона дівоча стрічка.
Не чутно було голосної розмови, тихий гомін ледве лунав над юрбою, й лише з двох рядів калік Та старців, що стояли коло церковної брами, інколи виривалося проникливе й благальне:
— Подайте каліці темному…
— Подайте сліпому нещасному…
— Подайте христа ради, що милость ваша…
На цвинтарі, коло стрункої тополі, зупинився худорлявий хлопець років тринадцяти. Він увесь час нетерпляче переступав з ноги н а ногу й витягував шию, — намагався когось розгледіти серед юрби.
— І чого вона так пізно виходить? Завжди остання…
Все молиться — все цілує ікони…
Хлопець нетерпляче повів плечима й, очевидячки, намірявся повернутись до церкви, коли раптом в юрбі почулося:
— Ярема… Ярема… князь Ярема… — І всі погляди зосередилися на групі вершників, що наближалася від костьолу.
Чудовий вороний кінь легко й урочисто ступав під Яремою. На збруї, на малиновому жупані князя, на шаблі й на соболевій шапці з пером горіли золото й само цвіти.
Вершники, що їхали півколом трохи позаду князя, були одягнені з не меншою пишнотою. Краса їхніх коней, розкіш їхньої зброї й одежі ще дужче кидалися у вічі на фоні сірої одноманітної юрби простого люду, що боязко розступався, поспішаючи дати дорогу панам.
І старі, й молоді, що тільки-но повиходили з церкви, з прихованим острахом знімали шапки й низько, дехто до самої землі, вклонялися князеві.
А він, згорда поглядаючи на юрбу, зрідка ледве помітно похитував головою — так, що не можна б сказати, чи то він відповідає на привітання, чи тільки хоче придивитись пильніше.
Холодні банькуваті очі та довгий шорсткий рудуватий вус надавали темно-жовтому, аж чорному обличчю князя якогось холодного, жорстокого виразу.
Хлопцеві, що, схиливши простоволосу голову, стояв під тополею, здалося, що Ярема глянув на нього гнівно й погрозливо.
«Невже Петро виказав?» — ворухнулась-підозра, й холодна комашня забігала хлопцеві по спині.
Він не смів звести очей, не наважувався пересвідчитися, що князь уже далеко, що він уже не дивиться хлопцеві в вічі своїм холодним страшним поглядом, що вже проїхала до замку в роззолоченій кареті княгиня Гризельда, що вже навіть останні пани пройшли повз церкву.
«Лайдак! Шкуру здеру з живого! — пригадав хлопець учорашню погрозу в парку. — «Замордує, рудий собака, та й край… Йому що?»
В уяві знов промайнули холодні банькуваті очі. Страшні картини встали перед очима: ось закатований на смерть нагаями собачий кухар, що зварив щось не те для Яреминих собак, ось непокірний дід-пасічник, що не схотів давати князеві десятину, а ось і батько, що спробував колись тікати на Запорожжя…
Довго хворів і кашляв батько після Яреминих канчуків, та так і помер, не одужавши…
А ті, що зникають невідомо куди?.. Кажуть, що їх катують у західній башті… Становлять босими ногами на розпечені сковороди, видирають з живого тіла шматки м’яса, вирізують із шкури ремінь…
— Максиме, ти тут?.. А ми тебе з Оленою шукаємо, шукаємо… Диви: та він тут зовсім заснув!..
— А, це ти, Варко? — немов прокидаючися від страшного сну, скрикнув Максим.
— Ні, не я! Н а дідька ти мені здався?. Якби не сестричка твоя, давно б уже я була в замку… Ну, гомоніть та швидше…
Олена сумно дивилася на, брата. Тонкі її губи нервово тремтіли, в ніжному голосі почулись приховані сльози:
— Ну, що? Надумався?..
Максим мовчки схилив голову.
— Знаєш, я зараз так молилася, так молилася… І наче полегшало якось на серці… Може князь простить Петрові?.. Може, все якось обійдеться?.. Може, тікати не треба?..
Олена розгублено подивилася навколо. На цвинтарі не було вже нікого.
Шаруділо од вітру пожовкле листя. Мертво чорніли похилі хрести. над могилами.
— Якраз!.. Він простить… — «Закатувать канчуками коли не с каже, хто другий».. Ні, сестро, мені вже тут не життя…
— Та куди ж ти втечеш?
— Світ за очі… Отак би на Січ пощастило…
— На Січ?.. Та ти ж молодий ще зовсім… І потім… вони ж безпремінно гнатимуться…
— Не наздоженуть…
— Максиме! — не втерпіла Варка. — Петро ж Гарний хлопець, — нізащо не викаже. Виходить, що й тікати не треба…
— От такої! «Виходить»! То що ж? Хай Петра закатують?. Ні… Завтра ж уранці хай скаже, що то був я… Хай ловлять…
Максим справді мав рацію.
Варка й Олена мовчки дивились на нього. Якось це вірилося, що сьогодні вночі Максим, може, навіки покинути їх і подасться світ за очі — в невідому, далеку, небезпечну дорогу…
А хлопець стояв, трохи схиливши голову, стиснувши зуби й уперто насупивши брови:
