приборкати.
— Свята істина! — хотів був прилучитися до розмови патер єзуїт, але несподівано ригнув і мусив обмежитися лише тим, що звів очі до неба.
В цю мить слуги почали знімати другий обрус і ставити на стіл пироги з дичиною, паштети, бігоси, вареники, дичину.
Тишкевич потягнув до себе обома руками чи не цілого сайгака. Ярема, бачачи, що з воєводою годі зав’язати якусь розмову, поки не подадуть вин і медів, знову звернувсь до Чарнецького:
— Ну, а про турецьку війну вже нема розмов поміж козаками?
— Та щось наче трохи принишкли… Але думка моя така, що і король, і великий канцлер таки ще не залишили цієї справи…
— О, той канцлер, — несподівано загорівся гнівом Ярема, — хитрий лис!
— Тільки про своє дбає, — вмішався Тишкевич, насилу-таки проковтнувши те, що було в роті. — А навіщо нам та війна?.. Ледве сяк-так налагодили господарство після останньої ребелії, а тут знов… Знаємо ми цю війну: почнуться податки, побори, підупаде торгівля, хлопи почнуть розбігатися. Й так уже знову чогось заворушилися…
А коли ще, боронь боже, війна…
— Не розумію, — поважно почав тоненьким голосом худий Остророг, — не розумію, чого тим хлопам од вас розбігатися?.. Т ут, у Київськім воєводстві та на Задніпрі, — це ж просто рай для хлопства! У нас, на заході, хлопи працюють на пана чотири, а то й п’ять день на тиждень, роблять часом і в свята… І чинші куди вищі, й данини… А тут щ о?.. Якийсь день-два в жнива чи в косовицю — та й вже.
— Не зовсім, — заперечив Ярема. — Я своїх на Лубенщині таки привчив трохи більше часу віддавати панові… А замкові роботи? А заборона варити горілку й пиво? А мелення збіжжя?
— Вони з-за однієї горілки на стіну полізуть, — улесливо підтакнув патер.
— Не на стіну, а на вербу або на дуба, — пошуткував Тишкевич. — Бачив я, княже, дорогою твої прикраси, — висять, як груші…
— А що ж? Панькатися з цим бидлом? Не хоче коритися — хай на вербі погойдається.
— То так вони всі повтікають на Запорожжя, — зауважив несміливо Остророг.
— Знайдемо й там!.. Ех, слухається король отого лиса-канцлера!.. Давно б вже розкидати, з землею зрівняти це чмелине гніздо!..
— Тоді б і схизмати скоріше до правої віри почали навертатися, — прошепотів патер.
— Все ж таки… оборона кресів, — почав Остророг.
— Вигадали таке!.. Оборона… Запорожжя… Орден лицарський! — з жовчю перебив Ярема. — Та я б на королевому місці не вагався й хвилини… Звідки бунти, непокора, розпуста? Звідти. Вигадали — «оборона». Ні… Я таки не втерплю: я сам колись піду на них з огнем і мєчем!..
Остророг не відповідав нічого: почали подавати вина, меди, яблука, груші, виноград, сливи…
Вже після перших келехів розмови за столом стали голосніші. Вже не так прислухалося панство до слів князя, воєводи, Чарнецького… У всіх поволі розв’язалися язики, й у їдальні піднявся такий гармидер, що навіть не чутно було гарчання собак, які, незважаючи на погрози слуг, люто гризлися за кращі шматки недоїдків.
Вже почало й смеркатися, вже й свічі запалено в кришталевих люстрах та в литих важких канделябрах, панство все ще не вставало з-за столу.
Ярема сидів похмурий. Протягом усього обіду він їв мало, пив іще менше. І це не тільки сьогодні, а й завжди: про нього навіть слава ходила, що змолоду не любив він, як більшість панів, уклонятися Бахусові й Венері та що нього тільки один бог — Марс.
Проте ця поміркованість залежала зовсім не від богів: Ярема просто хворів на шлунок і боявся його обтяважути.
А коли щось занадто вже — так, як сьогодні, — почало пекти й крутити всередині, ставав князь похмурий злий і все згадував, що якась ворожка ще років десять ему сказала, що він помре від шлункової хвороби.
Правда, він зараз же звелів ту ворожку повісити, але слів її не забував…
Ось і тепер, прислухаючись до ледве помітного бурчання в животі, він згадував про ту розхристану, розпатну сиву бабу, що колись так кумедно вила й борсалася, намагаючись розірвати ремінний зашморг.
Бурчання в шлунку не припинялося.
Пани майже всі були п’яні, й князь, не звертаючи нічієї уваги, вийшов з їдальні й попростував у парк освіжитися.
Хоч був уже вечір, роботи в парку ще не припиняслия.
Непомітно пройшов Ярема липовою алеєю майже до самого яру.
Раптом коло кущів, усього лише за кілька кроків, почув він тиху розмову:
— А хіба що? Знов її бачили? — пошепки запитав чийсь голос.
— Це мітлу вогняну?..
— Еге ж…
— Не знаю… Гомонять, що то не мітла на небі… Говорять, що то меч божий…
— М-меч божий н-на па-нів!.. — стримано, але виразно загув перший голос.
— А, л-лайдаки, бидло прокляте!.. — звірем заревів князь, плигнув і вхопив якусь постать за плечі.
Друга перелякано метнулася вниз — у яр.
— Стій, стій, лайдак!.. Шкуру здеру з живого! — з верещав Ярема.
Але той, що тікав, уже зник у темряві.
З
Другого дня, в неділю, в Лубнах у церкві святої тройці службу божу відправлено
