Гаррі Поттер і Смертельні реліквії (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


Дж.К.Ролінґ Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

             Присвята

                  цієї книжки

                          ділиться

                   насемеро:

       Нейлові,

Джесіці,

         Давидові,

                Кензі,

                         Ді,

                 Анні

         і тобі,

якщо ти

       тримався

               з Гаррі

                        аж до

                самого

             кінця


О, ці страждання невимовні,

         нестерпний вереск смерті,

                  коли холоне кров у жилах...

     Цей жах, цю кровотечу не спинити

й нікому з нас не знести це прокляття.


Та є від цього ліки - тут вони,

             шукати їх не треба на крайсвіту,

                     у невідь-кого, їх дадуть вони

     в борні кривавій. Тож співаємо для вас,

боги підземні й темні.


Почуйте нас, володарі глибин -

              нам відгукніться, порятуйте нас.

Благословіть дітей на повну перемогу.

Есхіл, «Узливальниці»


Смерть - це мандрівка світом. Так друзі долають океан - вони й далі живуть одне в одному. Адже вони присутні в чомусь всюдисущому, вони існують там і люблять. У цім божественнім люстрі вони стрічаються віч-на-віч, а їхні розмови вільні й чисті. Це втіха для друзів, які нібито й померли, але їхня дружба - у найвищому сенсі - вічна, бо безсмертна.

Вільям Пенн, «Плоди самотності»


Перший епіграф узято з твору давньогрецького трагіка Есхіла «Узливальниці» (або «Хоефори») - другої частини трилогії «Орестея». Переклад з грецької В. Смоляра.

- РОЗДІЛ ПЕРШИЙ - Сходження Темного Лорда


Два чоловіки з’явилися нізвідки у вузенькому, залитому місячним сяйвом провулку, розділені всього кількома кроками. На якусь мить вони завмерли, навзаєм цілячись у груди чарівними паличками, а тоді впізнали один одного, сховали палички під плащі і стрімко подалися в одному напрямку.

- Новини? - запитав вищий на зріст.

- Якнайкращі, - відповів Северус Снейп.

Зліва дорогу обмежували низькі зарості дикої ожини, а справа - високий, охайно підстрижений живопліт. Довгі, до кісточок, плащі чоловіків лопотіли від швидкої ходи.

- Думав, що спізнюся, - сказав Якслі, грубувате обличчя якого то виринало в місячному світлі, то ховалося в тіні гілляччя. - Вийшло складніше, ніж я сподівався. Та, думаю, він буде задоволений. Бачу, і ти впевнений, що зустріч вдасться.

Снейп кивнув, не розвиваючи думки. Вони завернули праворуч у широку під’їздну алею. Високий живопліт завернув разом з ними аж за масивні ковані ворота, що перегородили чоловікам дорогу. Не сповільнюючи ходи, вони мовчки підняли ліві руки, немовби когось вітаючи, і пройшли крізь ворота, наче ті були виковані з диму, а не з заліза.

Тисовий живопліт приглушував кроки. Щось зашелестіло праворуч: Якслі знову вихопив чарівну паличку, націливши її над головою супутника, проте це був звичайний білий павич, що велично походжав згори на живоплоті.

- Луціус полюбляє розкіш. Павичі... - Якслі пирхнув і сховав паличку під плащ.

З темряви наприкінці алеї проявився пишний будинок. На першому поверсі крізь ромбовидні шибки вікон мерехтіло світло. Десь у глибині темного саду за живоплотом жебонів фонтан. Коли Снейп і Якслі подалися до дверей, у них під ногами захрускотів гравій. Пропускаючи новоприбулих, двері відчинилися, хоч коло них начебто нікого й не було.

Передпокій був великий, тьмяний, пишно оздоблений, з чудовим килимом майже на всю кам’яну долівку. Блідолиці персонажі портретів на стінах проводжали очима Снейпа і Якслі, коли ті їх проминали. Біля важких дерев’яних дверей, що вели в іншу кімнату, чоловіки зупинилися, часточку секунди мовби вагаючись, а тоді Снейп натис на бронзову клямку.

Вітальня була повна людей, що мовчки сиділи за довгим, вишукано оздобленим столом. Решту меблів було абияк відсунуто під стіни. Освітлював кімнату вогонь, що гоготів у чудовому мармуровому каміні, увінчаному позолоченим дзеркалом. Снейп і Якслі на мить затрималися на порозі. Коли очі звикли до слабкого світла, їм відкрилося химерне видовище: людина, явно непритомна, висіла догори ногами над столом і поволі оберталася, наче на невидимій мотузці, відбиваючись у дзеркалі і в гладенькій полірованій поверхні столу. На цю дивну людину ніхто й не дивився, крім блідого юнака, що сидів майже під нею. Здавалося, ніби його щось примушує щохвилини позирати вгору.

- Якслі. Снейп, - пролунав високий чіткий голос з чільного місця. - Ви ледь не спізнилися.

Той, хто це сказав, сидів прямо перед каміном, тож новоприбулі спершу бачили тільки його силует. Та наблизившись, розрізнили в напівтемряві його безволосе, схоже на зміїне, лице зі щілинами ніздрів і з палаючими червоними очима, які вражали вертикальними зіницями. Він був такий блідий, що аж мовби випромінював перламутрове сяйво.

- Северусе, сюди, - розпорядився Волдеморт, вказуючи на стілець праворуч од себе. - Якслі - біля Дологова.

Прибулі сіли на вказані місця. Більшість очей за столом були прикуті до Снейпа, і саме до нього першого звернувся Волдеморт.

- Отже?

- Володарю, Орден Фенікса планує забрати Гаррі Поттера з його безпечної схованки в суботу, як смеркне.

Це повідомлення явно зацікавило присутніх: дехто заціпенів, хтось засовався на місці, й усі погляди були прикуті до Снейпа з Волдемортом.

- У суботу... як смеркне, - повторив Волдеморт. Він так пильно вп’явся своїми червоними очима в чорні Снейпові, що дехто з присутніх не витримав і відвернувся, побоюючись, що їх самих спопелить цей лютий погляд. Однак Снейп спокійно дивився Волдемортові у вічі, і за якийсь час Волдемортове безгубе лице скривилося в подобі посмішки.

- Добре. Дуже добре. І вся ця інформація йде...

- З джерела, про яке ми говорили, - додав Снейп.

- Володарю...

Якслі нахилився над довжелезним столом, щоб краще бачити Волдеморта і Снейпа.

Усі обличчя повернулися до нього.

- Володарю, я чув інше.

Якслі зробив паузу, та Волдеморт мовчав, тож він повів далі:

- Доліш, аврор, натякнув, що Поттера заберуть аж тридцятого, напередодні його сімнадцятиліття.

Снейп заусміхався.

- Моє джерело повідомило, що в них є плани заплутати сліди; це, мабуть, той випадок. Немає сумніву, що на Доліша накладено закляття «Конфундус». І не вперше, бо відомо, що він до нього сприйнятливий.

- Запевняю вас, володарю, що Доліш говорив цілком упевнено, - не погодився Якслі.

- Звичайно, упевнено, бо був конфундований, - наполіг Снейп. - Я запевняю тебе, Якслі, що бюро аврорів більше не братиме участі в охороні Гаррі Поттера. В Ордені переконані, що наші люди проникли в міністерство.

- Хоч у чомусь Орден не помилився, - хрипко захихотів присадкуватий чоловік неподалік од Якслі; дехто за столом також реготнув.

Волдеморт не всміхнувся. Втупивши погляд у тіло, що поволі оберталося над столом, він замислився.

- Володарю, - вів далі Якслі, - на думку Доліша, хлопця супроводжуватиме увесь загін аврорів...

Волдеморт підняв велику білу руку, і Якслі вмовк, ображено поглядаючи, як Волдеморт знову звернувся до Снейпа.

- Де тепер вони ховатимуть хлопця?

- Удома в когось із членів Ордену, - пояснив Снейп. - Це місце, за словами джерела, забезпечене всіма можливими рівнями захисту, на які спроможні в Ордені і в міністерстві. Гадаю, володарю, що шансів захопити його там буде мало - хіба що міністерство ще до суботи зазнає краху і це дасть нам змогу виявити й зняти всі їхні закляття.

- Ну, Якслі? - гукнув Волдеморт, і вогонь з каміна дивно відблискував у його червоних очах. - Зазнає міністерство краху до суботи?

І знову всі повернули голови. Якслі розправив плечі.

- Володарю, щодо цього я маю приємну інформацію. Мені нарешті вдалося - з великими труднощами і значними зусиллями - накласти закляття «Імперіус» на Пія Тікнесі.

Це справило враження на багатьох; сусід Якслі Дологов, чоловік з довгим перекошеним лицем, поплескав його по спині.

- Це вже початок, - сказав Волдеморт. - Але ж Тікнесі тільки один. Перш ніж я почну діяти, треба оточити нашими людьми Скрімджера. Невдалий замах на міністра відкине мене далеко назад.

- Так, володарю, це правда... але ж ви знаєте, що як керівник відділу дотримання магічних законів, Тікнесі підтримує регулярні контакти не тільки з самим міністром, а й з керівниками всіх інших міністерських відділів. Вважаю, що, здобувши контроль над таким високопосадовцем, ми легко підкоримо й інших, а тоді вони всі гуртом спробують скинути Скрімджера.

- Якщо тільки нашого друга Тікнесі не викриють раніше, ніж він загітує інших, - сказав Волдеморт. - Так чи так, а малоймовірно, що міністерство до суботи стане моїм. Якщо не можна буде добратися до хлопця в новому місці, то треба це зробити в дорозі.

- Тут ми маємо певну перевагу, володарю, - не вгавав Якслі, вперто намагаючись отримати схвалення своїх дій. - У нас тепер є кілька своїх людей у відділі магічного транспортування. Якщо Поттер являтиметься або скористається мережею порошку флу, ми відразу про це довідаємось.

- Він цього не зробить, - заперечив Снейп. - Орден уникає всіх видів транспорту, керованих чи контрольованих міністерством; вони не довіряють усьому, пов’язаному з цим органом.

- Це нам на руку, - сказав Волдеморт. - Йому доведеться пересуватися відкрито. Легше буде його схопити.

Волдеморт знову зиркнув на тіло, що поволі оберталося над столом, і повів далі:

- Я особисто подбаю про хлопця. З Гаррі Поттером пов’язано надто багато помилок. Деяких припустився я сам. Своїм життям Поттер тішиться радше через мої помилки, а не завдяки своїм перемогам.

Присутні з осторогою стежили за Волдемортом; кожен, і це було написано в них на обличчях, боявся, що саме його звинуватять у тому, що Поттер і досі живий. Одначе Волдеморт, здавалося, говорив не стільки з ними, як сам з собою, розглядаючи непритомне тіло вгорі.

- Я виявив легковажність, тому від мене відвернулися щастя й удача, без яких не здійснити жодних задумів, окрім хіба що найвиваженіших. Але я помудрішав. Я розумію те, чого не розумів раніше. Я сам маю вбити Гаррі Поттера, і я це зроблю.

На цих словах, ніби у відповідь, зненацька пролунав жахливий, тягучий крик болю й розпачу. Багато хто з присутніх здригнулися й поглянули вниз, бо крик цей долинав мовби з-під їхніх ніг.

- Червохвосте, - проказав Волдеморт тим самим тихим замисленим тоном, не зводячи очей з тіла, що оберталося вгорі, - чи ж я не велів тобі простежити, щоб наш полонений поводився тихо?

- В-веліли, в-володарю, - зойкнув низенький чоловічок край стола, який сидів так низько, що на перший погляд здавалося, ніби його місце вільне. Він зліз із стільця й подріботів з кімнати, лишаючи по собі дивний відблиск срібла.

- Як я вже сказав, - продовжив Волдеморт, знову вдивляючись у напружені лиця послідовників, - тепер я краще все розумію. Наприклад, перш, ніж убивати Гаррі Поттера, я мушу позичити в когось із вас чарівну паличку.

На обличчях усіх присутніх проступив шок - так само він міг заявити, що хоче позичити в когось руку.

- Немає охочих? - запитав Волдеморт. - Стривайте... мені здається, Луціусе, що тобі чарівна паличка вже не потрібна.

Луціус Мелфой підвів голову. Вогонь з каміна надавав його шкірі жовтувато-воскового відтінку, а його очі були тьмяні й запалі. Він заговорив хрипким голосом:

- Що, володарю?

- Паличку, Луціусе. Мені потрібна твоя паличка.

- Я...

Мелфой скоса зиркнув на дружину. Вона дивилася прямо перед собою, бліда, як і він, з довгим білявим волоссям, що спадало їй на спину, однак під столом її тонкі пальці торкнулися його руки. Після цього доторку Мелфой вийняв з плаща чарівну паличку й передав Волдемортові, а той, піднісши її до червоних очей, став пильно розглядати.

- З чого вона?

- З в’яза, володарю, - прошепотів Мелфой.

- А серцевина?

- Дракон... драконячі сердечні струни.

- Добре, - сказав Волдеморт. Вийняв свою паличку й порівняв довжину.

Луціус Мелфой мимоволі смикнув рукою; на якусь частку секунди здалося, що він сподівається отримати взамін Волдемортову чарівну паличку. Волдеморт уловив цей порух, і його очі лиховісно округлилися.

- Дати тобі паличку, Луціусе? Мою паличку?

Дехто глузливо захихотів.

- Я дав тобі свободу, Луціусе, хіба тобі цього мало? Але я помітив, що останнім часом і ти, й твоя родина чогось не дуже щасливі... Чим тебе засмутила моя присутність у твоєму домі, Луціусе?

- Нічим... нічим, мій пане!

- Брешеш, Луціусе...

Здавалося, цей м’який голос сичав і після того, як безжальні вуста зімкнулися. Дехто з чаклунів ледве стримався, щоб не затрястись, коли сичання поголоснішало; щось важке сунуло по підлозі під столом.

Величезна змія поволі виповзла на Волдемортове крісло. Вона повзла і повзла, аж доки не завмерла на Волдемортових плечах: її шия була завтовшки з людське стегно, а очі з вертикальними щілинами зіниць дивилися не кліпаючи. Волдеморт неуважно погладив істоту довгими тонкими пальцями, не зводячи очей з Луціуса Мелфоя.

- Чого це Мелфої такі невдоволені своєю долею? Хіба вони не вдавали усі ці роки, що прагнуть мого повернення, зростання моєї могутності?

- Звичайно, володарю, - вимовив Луціус Мелфой. Тремтячою рукою він витер піт з верхньої губи. - Ми справді цього прагнули... і прагнемо.

Зліва від Мелфоя його дружина дивно й скуто кивнула, відвертаючи очі від Волдеморта й змії. Праворуч його син Драко, що постійно витріщався на заціпеніле вгорі тіло, зиркнув на Волдеморта й нажахано відвів очі, щоб не зустрітися з ним поглядом.

- Володарю, - сказала чорнява жінка голосом, що зривався від хвилювання, - для нас велика честь приймати вас тут, у нашому родинному домі. Не буває більшої втіхи.

Вона сиділа поруч з сестрою, така не схожа на неї своїм чорнявим волоссям, важкими повіками, поставою й поведінкою.

Якщо Нарциса сиділа заціпеніло й незворушно, то Белатриса аж тяглась до Волдеморта, неначе самих слів було замало, щоб передати її прагнення бути з ним.

- Не буває більшої втіхи, - повторив Волдеморт, трохи нахиливши голову вбік і розглядаючи Белатрису. - Почути таке від тебе, Белатрисо, це не абищо.

У лице їй ударила червона барва, а на очі від хвилювання аж навернулися сльози.

- Володарю, ви ж знаєте, що я кажу чисту правду!

- Не буває більшої втіхи... навіть порівняно з тією радісною подією, що сталася, як я чув, цього тижня у вашій родині?

Вона витріщилась на нього з роззявленим ротом, явно спантеличена.

- Не знаю, володарю, про що ви.

- Про твою небогу, Белатрисо. І вашу теж, Луціусе й Нарцисо. Вона ж вийшла за вовкулаку, Ремуса Люпина. Ви, мабуть, цим пишаєтесь.

За столом вибухнув глузливий регіт. Дехто аж позгинався, обмінюючись глумливими поглядами, а хтось загупав по столу кулаками. Здоровенна зміюка, невдоволена гамором, роззявила пащу й сердито засичала, та смертежери її не чули, радіючи з приниження Белатриси й Мелфоїв. Белатрисине лице, яке щойно пашіло щастям, укрилося гидкими червоними плямами.

- Вона нам не небога, володарю, - перекрикнула вона повінь веселого реготу. - Ми з Нарцисою ні разу й не бачилися з сестрою, відколи та одружилася з бруднокровцем. Ми не маємо нічого спільного ані з цією почварою, ані з тим покручем, за якого вона вийшла.

- А ти що скажеш, Драко? - поцікавився Волдеморт, і хоч говорив він тихо, його голос добре вирізнявся серед знущальних вигуків та гигикання. - Будеш няньчити вовченят?

Регіт вибухнув новою хвилею. Драко Мелфой з жахом глипнув на батька, що уважно розглядав свої коліна, а тоді піймав материн погляд. Вона ледь помітно хитнула головою й знову незворушно втупилася у протилежну стіну.

- Годі, - звелів Волдеморт, погладжуючи сердиту змію. - Годі.

Регіт мов обірвало.

- Чимало наших найдревніших родинних дерев за цей час трохи попідгнивало, - сказав він, а Белатриса благально дивилася на нього, затамувавши подих. - Щоб їх оздоровити, треба їх попідрізати. Відтяти хворі гілки, щоб зберегти дерево.

- Так, володарю, - прошепотіла Белатриса, знову заливаючись слізьми вдячності. - І якнайскоріше!

- Так і буде, - пообіцяв Волдеморт. - Як у вашій родині, так і в цілому світі... ми позбудемося червоточин, які нас роз’їдають, аж доки залишаться тільки ті, в чиїх жилах тече справжня кров...

Волдеморт підняв чарівну паличку Луціуса Мелфоя, націлив на людину, що висіла над столом, і легенько махнув. Людина зі стогоном ожила й заборсалась у невидимих путах.

- Упізнаєш нашу гостю, Северусе? - запитав Волдеморт.

Снейп підняв очі на перевернуте обличчя. Смертежери теж придивилися до бранки, немов отримали дозвіл виявити цікавість. Коли її обернуло лицем до каміна, жінка промовила надтріснутим переляканим голосом:

- Северусе! Рятуй!

- Е-е, так, - сказав Снейп, коли полонянку знову розвернуло до нього спиною.

- А ти, Драко? - поцікавився Волдеморт, погладжуючи зміїну морду вільною рукою. Драко різко смикнув головою. Тепер, коли ця жінка отямилася, він уже не міг на неї дивитися.

- Але ж вона тебе не навчала, - сказав Волдеморт. - Для тих, хто не знає, скажу, що сьогодні до нас завітала Чаріті Бербидж, яка донедавна викладала в Гоґвортській школі чарів і чаклунства.

За столом почулося схвальне мугикання. Дебела горбата жінка з гострими зубами хихикнула.

- Отож... викладачка Бербидж розповідала дітям чаклунів і відьом про маґлів... про те, що вони не дуже й відрізняються від нас...

Якийсь смертежер плюнув на підлогу. Чаріті Бербидж знову розвернуло лицем до Снейпа.

- Северусе... будь ласка... благаю...

- Тиша, - звелів Волдеморт, ще раз махнувши Мелфоєвою паличкою, і Чаріті замовкла, наче їй заткнули рота кляпом. - Не вдовольнившись розбещенням і засміченням голів чаклунських дітей, на тому тижні викладачка Бербидж опублікувала в «Щоденному віщуні» полум’яну статтю на захист бруднокровців. Чаклуни, за її словами, мали б визнати цих крадіїв їхніх знань та чарів. Виродження чистокровних, на думку викладачки Бербидж, цілком бажане... вона б воліла, щоб ми всі парувалися з маґлами... або ж, зрозуміло, з вовкулаками...

Цього разу ніхто не засміявся: усі відчули у Волдемортовім голосі лють і презирство. Чаріті Бербидж уже втретє повернулася лицем до Снейпа. Сльози текли їй з очей і крапали на волосся. Снейп досить байдуже глянув, як її знову поволі розвертає від нього.

- Авада Кедавра.

Спалах зеленого світла осяяв кожнісінький закуток приміщення. Чаріті з розмаху гупнулася на стіл, аж той затрусився й заскрипів. Кілька смертежерів підскочили у кріслах. Драко аж упав на підлогу.

- Вечеря, Наджіні, - м’яко вимовив Волдеморт, і величезна змія, звиваючись, сповзла з його плечей на поліровану стільницю.

- РОЗДІЛ ДРУГИЙ - Світлої пам’яті


Гаррі стікав кров’ю. Стискаючи праву руку лівою й проклинаючи подумки все на світі, він штурхнув плечем двері своєї кімнати. Хруснула порцеляна: це він наступив на чашку з холодним чаєм, що стояла за дверима.

- Що за?..

Він роззирнувся. На сходовому майданчику будинку номер чотири на вулиці Прівіт-драйв нікого не було. Можливо, це Дадлі додумався влаштувати йому таку дурнувату пастку з чашкою. Піднявши закривавлену руку, Гаррі другою рукою позбирав черепки й кинув їх у переповнений бачок для сміття, що стояв у його кімнаті. Тоді пішов до ванни і підставив пальця під кран.

Страшенно дратувала безглуздість і недоречність того, що ще чотири дні йому не можна чарувати... хоча він мусив визнати, що рваний поріз на пальці дошкуляв би йому і з чарами. Він так і не навчився зцілювати рани, і тепер виявилося - особливо зважаючи на його найближчі плани - що це серйозна прогалина в його магічній освіті. Загадавши собі конче розпитати в Герміони, як це робиться, він узяв величезний клапоть туалетного паперу, спробував витерти розлитий чай, після чого повернувся в кімнату і з грюкотом зачинив за собою двері.

Цілісінький ранок Гаррі спорожняв свою шкільну валізу - вперше, відколи шість років тому її спакував. На початку кожного навчального року він просто вигрібав згори три чверті вмісту й накладав нові речі, лишаючи на дні купу мотлоху - старі пера, сушені очі жуків, розпаровані шкарпетки, що вже були йому малі. Кілька хвилин тому Гаррі запхав руку в цей непотріб і відчув різкий біль у підмізинному пальці правої руки, відсмикнув її й побачив, як з неї тече кров.

Далі він діяв обережніше. Знову ставши коло валізи навколішки, обмацав усе дно, видобув старий значок з ледь помітними переливами написів «Підтримуйте СЕДРИКА ДІҐОРІ» та «ПОТТЕР-СМЕРДОТТЕР», потрісканий і спрацьований стервоскоп та золотий медальйон із запискою всередині, підписаною «Р.А.Б.», і аж тоді, нарешті, виявив, що саме його поранило. Відразу впізнав. Це була п’ятисантиметрова скалка зачарованого дзеркальця, подарованого йому покійним хрещеним батьком Сіріусом. Гаррі її відклав і ще раз обережно обмацав валізу, шукаючи інших скалок, проте від останнього дарунка хрещеного не залишилося більше нічого, крім товченого скла, що ховалося в найглибших шарах мотлоху, мов жменька блискучого піску.

Гаррі сів і роздивився гострий уламок, об який порізався, однак не побачив там нічого, крім віддзеркалення власного зеленого ока. Тоді поклав уламок на ранкову газету «Щоденний віщун», що лежала непрочитана на ліжку, і, щоб притлумити раптовий потік гірких спогадів, жалів та сподівань, викликаних знахідкою розбитого дзеркальця, ще завзятіше накинувся на мотлох у валізі.

Минула ціла година, поки він остаточно її почистив, викидаючи непотріб, а решту речей розклав на стосики, залежно від того, чи пригодяться вони йому надалі. Склав у куточку шкільну та квідичну мантії, казанок, пергамент, пера й підручники, бо все це мало залишитися тут. Цікаво було, що зроблять з ними тітка й дядько; напевно, спалять уночі, мов свідчення якогось жахливого злочину. Свій маґлівський одяг, плащ-невидимку, набір для виготовлення настійок, деякі книжки, фотоальбом, подарований колись Геґрідом, пачку листів та чарівну паличку він склав у старий рюкзак. У передній кишені опинилися Карта Мародера та медальйон із запискою, підписаною «Р.А.Б.» Медальйон удостоївся такого почесного місця не через його цінність - він узагалі був нічого не вартий, - а через те, якою ціною він дістався.

На столі біля полярної сови Гедвіґи залишився чималий стос газет: по одній на кожен день, проведений Гаррі цього літа на Прівіт-драйв.

Він підвівся з підлоги, потягся й підійшов до письмового столу. Гедвіґа й не поворухнулася, коли він почав гортати газети, кидаючи їх одну по одній на купу сміття. Сова спала чи вдавала, що спить; вона сердилася на Гаррі, бо він останнім часом досить рідко дозволяв їй вилітати з клітки.

Коли на столі майже не лишилося газет, Гаррі почав переглядати їх уважніше, шукаючи той випуск, що прийшов незабаром після його приїзду на Прівіт-драйв на літо. Він пригадав, що на першій шпальті була невеличка згадка про відставку Чаріті Бербидж, викладачки маґлознавства в Гоґвортсі. Нарешті він знайшов цю газету. Розгорнувши її на десятій сторінці, сів у крісло коло стола й перечитав усю статтю.

Ельфаєс Додж. ЗГАДУЮЧИ АЛБУСА ДАМБЛДОРА

Я зустрів Албуса Дамблдора, коли мені було одинадцять років, у наш перший день у Гоґвортсі. Ми відчували взаємну близькість, бо обох нас ровесники не приймали до гурту. Незадовго до вступу в школу я перехворів на драконячу вітрянку, і хоч був уже незаразний, однак багатьох відштовхувало моє подзьобане зеленкувате обличчя. Ну, а Албус прибув у Гоґвортс з тягарем недоброї слави. Не минуло ще й року, відколи його батька Персіваля визнали винним у брутальному й скандальному нападі на трьох молодих маґлів.

Албус не заперечував, що його батько (котрий так і помер у Азкабані) скоїв цей злочин; навпаки, коли я набрався відваги його про це запитати, він мене запевнив, що не сумнівається в батьковій вині. Та поза тим Дамблдор ніколи не обговорював цієї прикрої справи, хоч його не раз до цього підштовхували. Дехто навіть схвалював батьків учинок, припускаючи, що Албус теж маґлоненависник. Усі вони помилялися, бо ж кожен, близький до Албуса, підтвердив би, що він ніколи не виявляв ані найменших антимаґлівських тенденцій. Ба більше, саме завдяки своєму рішучому захистові прав маґлів він у наступні роки здобув собі чимало ворогів.

Однак усього за кілька місяців власна Албусова слава затьмарила лихі поголоски, пов’язані з його батьком. Наприкінці першого навчального року вже ніхто й не згадував про нього як про сина маґлоненависника, натомість усі відзначали, що в школі ще не було такого здібного учня. Ті з нас, кому випала честь бути його друзями, мали з цього значну користь, не кажучи вже про допомогу й підтримку, якими він завжди щедро ділився. Уже в поважному віці він мені зізнався, що ще тоді знав, що найбільшу втіху відчуватиме, навчаючи інших.

Він здобував усі можливі шкільні відзнаки й нагороди, регулярно листувався з такими видатними чарівниками того часу, як славетний алхімік Ніколас Фламель, відомий історик Батільда Беґшот та теоретик магії Адальберт Вофлінґ. Деякі його праці було опубліковано в таких поважних наукових виданнях: «Трансфіґурація сьогодні», «Проблеми замовлянь» і «Практичне зіллєваріння». Перед Дамблдором відкривалася блискуча кар’єра, єдине питання було - коли саме він стане міністром магії. І хоч у наступні роки ходили чутки, ніби він претендує на цю посаду, та насправді він не прагнув працювати в міністерстві.

Через три роки навчання у Гоґвортсі до школи вступив Албусів брат Еберфорс. Вони дуже різнилися. Еберфорса анітрохи не приваблювали книжки, і він, на відміну від Албуса, полюбляв вирішувати суперечки двобоями, а не в розважливих дискусіях. Та не варто повторювати помилку тих, хто вважав, ніби брати не приятелювали. Попри те, що вони були дуже різні, хлопці легко знаходили спільну мову. Треба віддати належне Еберфорсу, адже постійно перебувати в тіні Албуса було не вельми затишно. Від цього потерпали всі його друзі, і це, безумовно, позначалося й на їхніх братерських стосунках.

Коли ми з Албусом закінчили Гоґвортс, то вирішили, перш ніж братися до праці, здійснити разом традиційну навколосвітню подорож, щоб поспілкуватися із закордонними чарівниками. Та на заваді нам стала трагічна подія. Перед самою подорожжю померла Албусова мати Кендра, і Албус лишився єдиним годувальником у сім’ї. Я відклав подорож, щоб віддати шану Кендрі на її похороні, а тоді вирушив у мандрівку сам. Албус мусив тепер дбати про менших брата й сестру, грошей у них було мало, тому питання про нашу спільну подорож відпало само собою.

У цей період нашого життя ми контактували дуже мало. Я писав Албусові, описуючи, можливо, трохи нетактовно, свої враження від подорожі, починаючи з того, як ледве уник зіткнення з химерами в Греції, й закінчуючи експериментами з єгипетськими алхіміками. З його листів важко було щось дізнатися про його побут - либонь, страшенно одноманітний для такого блискучого чаклуна. Захоплений власними пригодами, я аж через рік, наприкінці подорожі, з жахом довідався про ще одну трагедію, що спіткала Дамблдорів: смерть його сестри Аріани.

Хоч Аріана хворіла вже давно, однак ця втрата, ще й одразу після смерті матері, стала для братів страшним ударом. Албусові близькі - а я зараховую себе до цих обраних - погоджуються, що Аріанина смерть і почуття своєї провини за неї (хоч насправді її, звісно, не було) залишили в серці Албуса невигойну рану.

Повернувшись додому, я побачив молодого чоловіка, що зазнав таких страждань, ніби прожив цілий вік. Албус став значно стриманіший, втратив колишню безтурботність. На додачу до всіх нещасть його стосунки з братом після втрати Аріани не тільки не поліпшились, а навпаки, погіршилися. (З часом усе владналося - в похилому віці їх пов’язували взаємини якщо не близькі, то принаймні доброзичливі). Албус рідко заводив розмову про батьків чи Аріану, і його друзі теж уникали згадок про них.

Хтось іще опише його перемоги. Численні Дамблдорові внески в скарбницю чаклунських знань, зокрема відкриття дванадцяти способів використання драконячої крові, служитимуть багатьом наступним поколінням. Це також стосується мудрості, яку він виявив, приймаючи рішення на посаді головного мага Чарверсуду. Ще й досі подейкують, що жодна дуель між чаклунами не може зрівнятися з битвою між Дамблдором та Ґріндельвальдом, що відбулася 1945 року. Її свідки описують, з яким жахом і захопленням вони спостерігали за двобоєм двох видатних чаклунів. Дамблдорову перемогу та її наслідки для всього чаклунського світу вважають поворотним моментом магічної історії, з яким можна порівняти хіба що запровадження Міжнародного статуту про секретність або падіння Того-Кого-не-Можна-Називати.

Албус Дамблдор ніколи не був пихатий чи зарозумілий. Він умів розгледіти щось цінне в будь-якій, здавалося б, упослідженій і жалюгідній особі, а те, що він так рано зазнав утрат, наділило його, на мою думку, великою людяністю і вмінням співчувати. Мені страшенно бракуватиме дружніх стосунків з ним, проте мою втрату годі й порівнювати з утратою, якої зазнав увесь чаклунський світ. Поза сумнівом, це він був найяскравіший і найулюбленіший гоґвортський директор. Він помер, як і жив - прагнучи добра всім і до останньої хвилини готовий простягти руку допомоги навіть малому хлопчикові з драконячою вітрянкою, як у той день, коли ми з ним познайомились.

Гаррі дочитав і подивився на знімок, що супроводжував некролог. Дамблдор усміхався знайомою доброю усмішкою і позирав на Гаррі поверх схожих на два півмісяці окулярів, але хлопця не полишала думка, що директор не виправдав його надій, і сум його був приправлений приниженням.

Він думав, що добре знав Дамблдора, проте, прочитавши некролог, був змушений визнати, що фактично його й не знав. Він навіть не уявляв Дамблдора в дитинстві чи юності - неначе той народився відразу таким, яким його зустрів Гаррі - поважним, сивочолим і старим. Думка про Дамблдора-підлітка здавалася надто чудернацькою - це мовби уявити тупоголову Герміону чи приязного вибухозадого спрута.

У нього й думки не з’являлося розпитати Дамблдора про його минуле. Це було б дивно, навіть зухвало, адже врешті й так усі знали, що Дамблдор брав участь у легендарній дуелі з Ґріндельвальдом, і Гаррі не додумався з’ясувати, як саме це відбувалося або якими іншими досягненнями прославився Дамблдор. Ні, вони завжди говорили тільки про Гаррі, про його минуле, його майбутнє, його задуми... і Гаррі подумав, що попри всі загрози й невизначеність, пов’язані з цим його майбутнім, він дарма не скористався втраченою тепер назавжди нагодою і не попросив Дамблдора розповісти про себе. Втім, колись на єдине особисте запитання до директора, той, здається, відповів не дуже чесно:

«А що бачите в цьому дзеркалі ви?»

«Я? Я бачу себе з парою товстих вовняних шкарпеток у руці.»

Кілька хвилин поміркувавши, Гаррі вирвав некролог з «Віщуна», акуратно склав і поклав у перший том «Практичної захисної магії та її використання проти темних мистецтв». Кинув газету в сміття й оглянув кімнату. Тепер тут стало значно охайніше. Хіба що сьогоднішній «Щоденний віщун» недоречно залишався на ліжку, придавлений скалкою розбитого дзеркальця.

Гаррі підійшов до ліжка, забрав уламок дзеркальця і розгорнув «Віщуна». Зранку, забираючи скручену газету в сови-листоноші, він пробіг очима заголовки і, пересвідчившись, що про Волдеморта нічого немає, відклав її на потім. Тому тільки зараз побачив те, чого не помітив тоді.

Унизу першої шпальти над знімком Дамблдора, що стривожено кудись крокував, був менший заголовок: «ДАМБЛДОР - НАРЕШТІ ВСЯ ПРАВДА?»

Наступного тижня читайте шокуючу історію порочного генія, котрого багато хто вважає найвидатнішим чаклуном його покоління. Розвінчуючи популярний образ спокійного сивобородого мудреця, Ріта Скітер розповідає про бурхливе дитинство, протиправну юність, дорослі ворожнечі і таємні провини, що їх Дамблдор забрав з собою в могилу. ЧОМУ цей чоловік, якому пророкували посаду міністра магії, залишався простим директором? ЯКА була справжня мета таємної організації під назвою «Орден Фенікса»? ЩО насправді призвело до смерті Дамблдора?

Відповіді на ці та багато інших питань ви знайдете в скандальній новій біографії «Життя та сміття Албуса Дамблдора», написаній Рітою Скітер, ексклюзивне інтерв’ю з якою від Бетті Брейсвейт читайте на 13-й сторінці.

Гаррі рвучко розгорнув газету і знайшов тринадцяту сторінку. На початку статті містилася фотографія ще однієї знайомої особи: жінки в прикрашених коштовним камінням окулярах з ретельно закрученими білявими кучерями, що вишкірила зуби в привабливій, на її погляд, усмішці й махала йому пальцями. Намагаючись не звертати уваги на огидний знімок, Гаррі почав читати.

У житті Ріта Скітер набагато делікатніша й лагідніша, ніж можна судити з її відомих своєю нещадністю життєписів. Зустрівши мене в передпокої свого затишного дому, вона веде мене на кухню, де пригощає чаєм, шматочком яєчного пирога і, звичайно ж, цілою виваркою гарячих пліток.

- Зрозуміло, що Дамблдор - просто знахідка для біографа, - каже Скітер. - Таке довге й насичене життя. Я впевнена, що моя книжка - тільки перша з дуже-дуже багатьох, присвячених цій постаті.

Слід сказати, що Скітер зреагувала блискавично. Її книжку на дев’ятсот сторінок було написано всього за місяць, що минув з часу загадкової Дамблдорової смерті у червні. Я запитую, як їй вдалося створити книжку так супершвидко.

- Ой, якщо так довго працюєш журналісткою, то вкладатися в стислі терміни - твоя друга натура. Я знала, що чаклунська громада прагне почути цілісну історію, і хотіла перша вдовольнити цю потребу.

Я згадую недавні широко розрекламовані зауваги спецрадника Чарверсуду і давнього Дамблдорового приятеля Ельфаєса Доджа, що у книжці Скітер фактів менше, ніж на вкладці в шоколадній жабці.

Скітер закидає голову й сміється.

- Ох цей Доджик! Пригадую, кілька років тому брала в нього інтерв’ю, присвячене правам русалок і водяників, щоб йому добре було. Повна шиза, йому здавалося, що ми сидимо на дні озера Віндермір, і тому він увесь час мені радив берегтися форелі.

І все ж таки звинувачення Ельфаєса Доджа, що в книзі забагато неточностей, знайшли відгук. Чи справді Скітер вважає, що місяця достатньо для змалювання цілісної картини довгого й неординарного життя Дамблдора?

- Ой, дорогенька, - сяє усмішкою Скітер, доброзичливо попліскуючи мене по руці, - ви ж не гірше за мене знаєте, скільки інформації можна здобути завдяки натоптаній торбинці з ґалеонами, відмові чути слово «ні» та гарному й гостренькому самописному перу! Та люди в чергу ставали, щоб вилити на Дамблдора якнайбільше бруду. Не всі, знаєте, вважають його аж таким чудовим, бо він не одній поважній особі наступив на мозіль. Але старенький Доджик може злізти з улюбленого гіпогрифика, бо я отримала доступ до джерела, заради спілкування з яким більшість репортерів залюбки пожертвували б своїми чарівними паличками, до джерела, яке ще ніколи не виступало публічно і яке було наближене до Дамблдора у найбурхливіший і найтривожніший період його юності.

Попередня реклама написаної Скітер біографії відверто натякає, що люди, які вірили в бездоганність Дамблдорового життя, можуть зазнати шоку. «Що стало найбільшою несподіванкою під час її розслідування?» - запитую я.

- Що ви, Бетті, я не розкриватиму всіх таємниць, доки люди не придбають книжки! - сміється Скітер. - Але можу пообіцяти, що всіх, хто й далі вважає Дамблдора білим і пухнастим, мов його борода, чекає гірке розчарування! Скажімо, всі чули, як він обурюється Відомо-Ким, і ніхто й припустити не міг, що замолоду він і сам розважався темними мистецтвами! І хоч на старість він постійно закликав до терпимості, в юності він аж ніяк не був терпимий! Так, минуле в Албуса Дамблдора надзвичайно темне, вже не кажучи про його вельми сумнівну родину, згадок про яку він завжди старанно уникав.

Я запитую, чи Скітер має на увазі Дамблдорового брата Еберфорса, чиє засудження Чарверсудом за зловживання магією викликало невеличкий скандал п’ятнадцять років тому.

- Ой, та Еберфорс - це тільки верхівка купи гною, - сміється Скітер. - Ні-ні, я пишу про значно гірші речі, ніж братова любов до видозмінення кіз, гірші навіть, ніж його батько-маґлобій... зрештою, Дамблдор жодного з них не зумів угамувати, і їх обох засудив Чарверсуд. Ні, мене якраз заінтригували його мати й сестра, і трохи покопавшись, я виявила там ціле кубло мерзоти... але, як я вже казала, детальніше ви про все дізнаєтесь, прочитавши розділи з дев’ятого по дванадцятий. Я скажу одне - немає нічого дивного, що Дамблдор ніколи не розповідав, як йому зламали носа.

Якщо заплющити очі на всі ці родинні «скелети в шафі», невже Скітер заперечить блискучі магічні відкриття, здійснені Дамблдором?

- Він мав голову на в’язах, - визнає вона, - хоч нині багато хто сумнівається, чи саме його заслуга в усіх приписаних йому досягненнях. Так, у шістнадцятому розділі моєї книжки Айвор Ділонсбі стверджує, що він був відкрив вісім способів використання драконячої крові, коли Дамблдор «позичив» його записи.

Але, наполягаю я, важливість деяких Дамблдорових досягнень усе ж годі заперечити. Скажімо, його знамениту перемогу над Ґріндельвальдом?

- О, це добре, що ви згадали Ґріндельвальда, - звабливо всміхається Скітер. - Боюся, що ті, в кого навертаються на очі сльози при згадці про видатну Дамблдорову перемогу, повинні налаштуватися на справжню бомбу... можливо, навіть како-бомбу. Це дуже брудна справа. Я скажу одне - є підстави сумніватися, що ця легендарна дуель узагалі відбулася. Прочитавши мою книжку, дехто буде змушений зробити висновок, що Ґріндельвальд просто вичаклував з кінчика своєї чарівної палички білу хустинку і спокійно пішов собі геть!

Скітер відмовляється детальніше обговорювати цю інтригуючу тему, через те ми переходимо до питання стосунків, які, поза сумнівом, найбільше зацікавлять читачів.

- О, так, - рішуче киває Скітер, - я присвятила цілий розділ взаєминам Поттера й Дамблдора. Їх можна назвати хворобливими, навіть зловісними. Знову ж таки, читачі повинні придбати книжку, щоб довідатися про все в деталях, однак немає сумніву, що від самого початку Дамблдор виявив нездорове зацікавлення Поттером. Чи це справді пішло хлопцеві на користь... Що ж, побачимо. Ні для кого не таємниця, що Поттер мав вельми неспокійну юність.

Я цікавлюся, чи Скітер і далі підтримує зв’язки з Гаррі Поттером, у якого вона торік узяла знамените інтерв’ю: у тій скандальній публікації Поттер наполегливо переконував, що повернувся Відомо-Хто.

- О, так, стосунки в нас зараз дуже тісні, - відповідає Скітер. - Бідолашний Поттер має небагато справжніх друзів, а ми зустрілися в один з найвизначальніших моментів його життя, під час Тричаклунського турніру. Я, мабуть, одна з небагатьох нині живих, хто знає справжнього Гаррі Поттера.

І тут ми плавно переходимо до численних чуток про останні години Дамблдора. Чи Скітер вірить, що Поттер був присутній при Дамблдоровій смерті?

- Я не хочу багато говорити - усе це є в книжці, - але очевидці в Гоґвортському замку бачили, як Поттер тікав з того місця відразу потому, як Дамблдор упав, стрибнув чи був зіштовхнутий. Згодом Поттер давав свідчення проти Северуса Снейпа, людини, на яку він, як відомо, давно вже гострить зуби. Чи все було так, як здається? Хай це вирішує чаклунська громада... прочитавши мою книжку.

На цій інтригуючій ноті я й прощаюся з нею. Немає сумніву, що з-під пера пані Скітер вийшов бестселер. А от легіони Дамблдорових прихильників, мабуть, з переляком чекають прикрих відкриттів про свого кумира.

Гаррі дочитав статтю, але й далі приголомшено вдивлявся в сторінку. Відраза й лють підкотили йому до горла, наче блювота; він зіжмакав газету й щосили жбурнув нею об стіну; вона впала на купу сміття, що назбиралося коло переповненого бачка.

Він почав безтямно ходити по кімнаті, висовуючи порожні шухляди й беручи якісь книги, а потім знову ставлячи їх на місце. У голові відлунювали окремі фрази з Рітиного інтерв’ю: присвятила цілий розділ взаєминам Поттера й Дамблдора... їх можна назвати хворобливими, навіть зловісними... замолоду він і сам розважався темними мистецтвами... я отримала доступ до джерела, заради спілкування з яким більшість репортерів залюбки пожертвували б своїми чарівними паличками...

- Брехня, - закричав Гаррі й побачив у вікні сусіда з газонокосаркою, що зупинився й стурбовано глянув угору.

Гаррі бухнувся на ліжко. Уламок розбитого дзеркальця відлетів убік. Він підняв його й покрутив між пальцями, думаючи й думаючи про Дамблдора та всю ту брехню, яку на нього вилила Ріта Скітер...

Яскраво-синій спалах. Гаррі заціпенів, а його порізаний палець знову ковзнув по зазубреному краєчку дзеркальця. Йому це уявилося, здалося. Він озирнувся, але стіна була хворобливого персикового кольору, що відповідав смакам тітки Петунії: там не було нічого синього, що могло б відбитися в дзеркальці. Він знову придивився до дзеркальної скалки й нічого не побачив, крім відображення власного зеленого ока.

Йому примарилося, іншого пояснення нема. Примарилося, бо він думав про покійного директора. Якщо в чомусь і можна бути певним, то це в тому, що погляд ясних синіх очей Албуса Дамблдора ніколи вже його не прониже.

- РОЗДІЛ ТРЕТІЙ - Від’їзд Дурслів


Вхідні двері так грюкнули, що аж луна прокотилася по сходах, і почувся крик:

- Гей! Ти!

До Гаррі так зверталися ось уже шістнадцять років, тому він не мав жодних сумнівів, кого саме гукає дядько, проте відповів не одразу. Він ще й досі дивився на уламок дзеркальця, в якому, як йому здалося на часточку секунди, побачив Дамблдорове око. Аж коли дядько заревів: «ХЛОПЧЕ!» - Гаррі поволі звівся на ноги й пішов до дверей, зупинившись тільки, щоб сховати шматочок розбитого дзеркальця в рюкзак, набитий речами, які він візьме з собою.

- Та скільки ж можна! - гаркнув Вернон Дурслі, коли Гаррі нарешті з’явився на сходах. - Іди сюди, треба побалакати!

Гаррі зійшов униз, тримаючи руки в кишенях джинсів. Коли зайшов у вітальню, побачив там усіх трьох Дурслів. Вони були вбрані в дорожний одяг: дядько Вернон - у жовтувато-коричневу куртку на блискавці, тітка Петунія - в ошатне оранжево-рожеве, мов лососина, пальто, а Дадлі, дебелий, м’язистий і білявий двоюрідний брат Гаррі - в шкіряну куртку.

- Що? - запитав Гаррі.

- Сядь! - гримнув дядько Вернон. Гаррі підняв брови. - Будь ласка! - додав дядько Вернон і аж скривився, наче це слово подряпало йому горло.

Гаррі сів. Здається, він знав, про що йтиметься. Дядько закрокував туди-сюди, а тітка Петунія й Дадлі стурбовано стежили за його рухами. Нарешті, коли його велике бурякове обличчя аж зморщилося від зосередження, дядько Вернон зупинився перед Гаррі й заговорив.

- Я передумав, - повідомив він.

- Та невже? - глузливо обізвався Гаррі.

- Що за тон... - верескнула було тітка Петунія, проте Вернон Дурслі зупинив її помахом руки.

- Це все дурні балачки, - буркнув дядько Вернон, спопеляючи Гаррі свинячими очицями. - Не вірю я ані слову. Ми залишаємось тут і нікуди не їдемо.

Гаррі подивився на дядька, відчуваючи і роздратування, і задоволення. Вернон Дурслі постійно, щодоби, міняв думку ось уже з місяць, то запаковуючи, то розпаковуючи багажник в результаті кожної такої зміни настрою. Найбільше Гаррі сподобалось, коли дядько Вернон, не знаючи, що Дадлі поклав у його розпаковану валізу свої гантелі, спробував її підняти, щоб поставити в багажник, і впав, ревучи від болю й усе проклинаючи.

- Ти оце кажеш, - вів далі Вернон Дурслі, крокуючи туди-сюди по вітальні, - що нам - Петунії, Дадлі й мені - загрожує небезпека. Від... від...

- Таких, як я, правильно, - підтвердив Гаррі.

- Ну, але я в це не вірю, - повторив дядько Вернон, знову зупиняючись перед Гаррі. - Я півночі не спав, міркував, і вирішив, що це змова, щоб заволодіти моїм будинком.

- Будинком? - перепитав Гаррі. - Яким будинком?

- Оцим будинком! - заревів дядько Вернон, і на чолі в нього запульсувала жилка. - Нашим будинком! Ціни на будинки ростуть мов на дріжджах! Ти хочеш, щоб ми забралися звідси, а тоді зробиш якийсь там фокус-покус, і ми не встигнемо й моргнути, як усі документи будуть переписані на тебе і...

- Ви що, геть очманіли? - здивувався Гаррі. - Змова, щоб заволодіти цим будинком? Невже ви й справді такі дурні, як здаєтесь?

- Не смій!.. - завищала тітка Петунія, але дядько Вернон знову її вгамував помахом руки: знущання над його зовнішністю - то ніщо порівняно з загрозою, що він її відчував.

- Якщо ви забули, - нагадав Гаррі, - то я маю будинок, мені його залишив хрещений батько. Навіщо мені здався цей? Щасливі спогади дитинства?

Запала тиша. Гаррі здалося, що його аргументи на дядька подіяли.

- Ти заявляєш, - дядько Вернон знову закрокував по кімнаті, - що цей лорд, як його...

- Волдеморт, - нетерпляче додав Гаррі, - і ми вже про це говорили сто разів. І я не просто заявляю - це факт, торік вам казав про це Дамблдор, а Кінґслі й містер Візлі...

Вернон Дурслі сердито згорбився, і Гаррі здогадався, що дядько намагається викинути з голови спогади про той несподіваний візит, коли на самому початку його літніх канікул їх відвідали двоє дорослих чаклунів. Поява на порозі Кінґслі Шеклболта й Артура Візлі неприємно вразила Дурслів. Утім, по-правді, Гаррі визнавав, що поява містера Візлі, котрий свого часу зруйнував тут піввітальні, навряд чи могла викликати захоплення в дядька Вернона.

- ...Кінґслі й містер Візлі добре все пояснили, - безжально тиснув на дядька Гаррі. - Коли мені виповниться сімнадцять, захисні чари, що мене тут оберігають, припинять свою дію, і це вам загрожує не менше, ніж мені. В Ордені впевнені, що Волдеморт нападе на вас, щоб тортурами вибити з вас інформацію про моє перебування, або ж щоб узяти вас у заручники, бо думатиме, що я повернуся вас рятувати.

Дядько Вернон зустрівся поглядом з Гаррі. Гаррі був упевнений, що в цю мить обидва вони думали про одне. Тоді дядько Вернон відійшов, а Гаррі продовжив:

- Ви мусите десь заховатися, і Орден хоче допомогти. Вам пропонують дуже серйозний захист, найкращий з можливих.

Дядько Вернон нічого не сказав і далі кружляв по кімнаті. Сонце надворі уже висіло низько над кущами вовчих ягід. Сусідова газонокосарка знову заглухла.

- Я думав, що існує Міністерство магії? - спитав раптом Вернон Дурслі.

- Існує, - здивовано підтвердив Гаррі.

- То чого ж воно нас не захистить? Я думаю, що нас, невинних жертв, котрі нічого не скоїли, а просто дали притулок міченій людині, влада повинна захищати!

Гаррі розреготався, не в змозі стриматися. Це було так типово для його дядька - покладати надії на офіційні установи - навіть у тому світі, який він зневажав і якому не довіряв.

- Ви ж чули, що казали містер Візлі та Кінґслі, - відповів Гаррі. - На нашу думку, в міністерство проникли шпигуни.

Дядько Вернон крокував до каміна й назад, і так важко сопів, що пишні чорні вуса аж брижилися, а лице й досі буряковіло від зосередження.

- Гаразд, - буркнув він, знову зупиняючись біля Гаррі. - Гаразд, скажімо, ми погодимося на цей захист. Але я все одно не розумію, чому нас не може захищати той тип Кінґслі.

Гаррі ледве стримався, щоб не закотити очей. І це запитання він уже чув разів з десять.

- Я вже казав, - Гаррі зціпив зуби, - що Кінґслі захищає маґ... тобто вашого прем’єр-міністра.

- Отож! Бо він найкращий! - вигукнув дядько Вернон, показуючи на згаслий телеекран. Дурслі помітили Кінґслі в новинах за спиною маґлівського прем’єр-міністра під час відвідин якоїсь лікарні. І це, й те, що Кінґслі навчився добре носити маґлівський одяг, не кажучи вже про спокій, яким віяло від його неквапної манери говорити низьким голосом, пояснювало доброзичливіше ставлення Дурслів до Кінґслі, аніж до інших чаклунів, хоча, до речі, вони ще не бачили його з сережкою у вусі.

- Він зайнятий, - повторив Гаррі. - Але Гестія Джонс і Дідалус Діґл - справжні професіонали в цій справі...

- Якби ми бачили їхні резюме... - почав було дядько Вернон, але тут Гаррі вже урвався терпець. Зірвавшись на ноги, він підбіг до дядька і вказав на телевізор.

- Ці всі нещасні випадки не випадкові... ці аварії, вибухи, поїзди, що сходять з рейок, і все інше, що сталося, коли ми востаннє дивилися новини. Люди зникають, помирають, і за всім цим стоїть він - Волдеморт. Я вже мільйон разів вам казав, що він убиває маґлів для розваги. Навіть ця мряка - її накликали дементори, а якщо ви забули, хто це такі, то спитайте в рідного сина!

Дадлі конвульсивно затулив рота руками. Погляди батьків і Гаррі були звернені до нього, тож він поволі опустив руки й запитав:

- Їх що... стало більше?

- Більше? - засміявся Гаррі. - Більше, ніж ті двоє, що колись на нас нападали? Авжеж більше, їх тут зараз сотні, може, навіть тисячі, бо вони живляться страхом і розпачем...

- Гаразд, гаразд, - ревнув Вернон Дурслі. - Ми все зрозуміли...

- Хочеться вірити, - сказав Гаррі, - бо коли мені стукне сімнадцять, усі вони - смертежери, дементори, можливо, навіть інферії, тобто мертв’яки, зачаровані темним чаклуном - зможуть вас знайти й неминуче на вас нападуть. А якщо ви згадаєте, як намагалися втекти від чаклунів, то, думаю, погодитесь на допомогу.

На короткий час запанувала тиша, в якій мовби відлунював гуркіт, з яким багато років тому Геґрід розтрощив дерев’яні вхідні двері. Тітка Петунія дивилася на дядька Вернона; Дадлі не зводив очей з Гаррі. Нарешті дядько Вернон гарикнув:

- А як же моя робота? Як школа Дадлі? Навряд чи те ледаче чаклунське кодло про це думає...

- Невже до вас не доходить?! - крикнув Гаррі. - Вони вас катуватимуть і вб’ють так само, як і моїх батьків!

- Тату, - голосно озвався Дадлі, - тату... я піду з тими людьми з Ордену.

- Дадлі, - аж здивувався Гаррі, - уперше в житті ти сказав щось розумне.

Він зрозумів, що виграв битву. Якщо Дадлі так перелякався, що готовий прийняти допомогу від Ордену, то його батьки долучаться до нього, і мови не може бути, щоб вони розлучилися зі своїм Дадічком. Гаррі глянув на годинник, що стояв на каміні.

- Вони тут будуть хвилин за п’ять, - повідомив він, і, не діждавшись відповіді від Дурслів, вийшов з вітальні. Перспектива прощання - можливо, назавжди - з тіткою, дядьком та двоюрідним братом викликала в нього тільки позитивні емоції, проте відчувалась і певна ніяковість. Що треба казати одне одному на завершення шістнадцятирічного періоду взаємної неприязні?

Повернувшись до кімнати, Гаррі безцільно поторсав рюкзак, тоді пропхнув кілька горішків крізь ґратки Гедвіжиної клітки. Вони стукнули об дно, однак сова їх проіґнорувала.

- Ми вже скоро поїдемо, зовсім скоро, - пообіцяв Гаррі. - І ти знову літатимеш.

Задзеленчав дзвінок у дверях. Гаррі повагався, а тоді вийшов з кімнати й зійшов по сходах: навряд чи Гестія й Дідалус самі дадуть раду з Дурслями.

- Гаррі Поттер! - пискнув схвильований голос одразу, як Гаррі відчинив двері. Низенький чоловік у рожево-бузковому капелюсі низько йому вклонився. - Це для мене честь, як завжди!

- Дякую, Дідалусе, - відповів Гаррі, обдаровуючи ніяковою усмішкою чорняву Гестію. - Добре, що саме ви прибули... оце вони - мої тітка, дядько й двоюрідний брат...

- Добрий вечір, родичі Гаррі Поттера! - радісно привітався Дідалус, заходячи у вітальню. Видно було, що Дурслям анітрохи не сподобалось таке привітання; Гаррі навіть подумав, чи не передумають вони ще раз. Побачивши чаклуна й відьму, Дадлі міцніше притулився до матері.

- Бачу, що ви вже спаковані й готові. Чудово! План, як вам уже казав Гаррі, дуже простий, - Дідалус вийняв з камізельки велетенського кишенькового годинника й уважно його розглянув.

- Ми вийдемо раніше за Гаррі. Оскільки вдаватись до чарів у вашому домі небезпечно, бо Гаррі ще неповнолітній, і це може дати міністерству привід його заарештувати, то миль з десять-п’ятнадцять ми проїдемо, а тоді вже й роз’явимося в безпечне місце, яке для вас підібрали. Ви ж, мабуть, умієте водити машину? - чемно спитав він дядька Вернона.

- Чи я вмію?.. Та ж ясно, що вмію водити! - бризнув слиною дядько Вернон.

- Дуже мудро з вашого боку, сер, дуже мудро, бо в мене голова макітриться від усіх тих кнопок і ручечок, - зрадів Дідалус. Йому явно здавалося, що він цим лестить Вернону Дурслі, однак той з кожним Дідалусовим словом помітно втрачав віру в надійність цього плану.

- Навіть водити не вміють, - пробурмотів він тихенько й обурено настовбурчив вуса, та, на щастя, ні Дідалус, ні Гестія його не почули.

- А ти, Гаррі, - продовжував Дідалус, - зачекаєш тут своїх охоронців. У нас сталися невеликі зміни...

- Як це розуміти? - миттю озвався Гаррі. - Я думав, Дикозор прибуде й забере мене «Явленням-пліч-о-пліч».

- Не вийде, - скупо зронила Гестія. - Дикозор тобі сам пояснить.

Дурслі, що все це слухали, нічого не розуміючи, аж підскочили, коли хтось голосно верескнув: «Скоріше!»

Гаррі роззирнувся по кімнаті й аж тоді збагнув, що голос лунав з Дідалусового кишенькового годинника.

- І справді, скоріше. Графік у нас напружений, - сказав Дідалус, показуючи на годинника, а тоді поклав його назад у камізельку. - Гаррі, треба узгодити час твого виходу з будинку з роз’явленням твоєї родини. Щоб дія закляття припинилась, коли ви всі будете в безпечному місці. - Він повернувся до Дурслів. - Ну, що, всі спаковані й готові вирушати?

Ніхто йому не відповів: дядько Вернон спантеличено дивився на опуклу кишеньку Дідалусової камізельки.

- Може, нам зачекати в передпокої, Дідалусе? - пробурмотіла Гестія; напевно, вважала за нетактовне лишатися в кімнаті під час зворушливого, можливо, слізного прощання Гаррі з Дурслями.

- Не треба, - буркнув Гаррі, але після того, як дядько Вернон голосно гарикнув: - Ну, то бувай, хлопче! - все стало і так зрозуміло.

Дядько простяг було правицю, щоб потиснути руку Гаррі, проте в останню мить передумав, стиснув пальці в кулак і почав махати ним, наче метрономом.

- Готовий, Дадіку? - тітка Петунія метушливо перевіряла, чи не розстебнулася сумочка, щоб узагалі не дивитися на Гаррі.

Дадлі нічого не відповів, а тільки стояв з роззявленим ротом, чимось схожий на велетня Ґропа.

- Ну, то ходімо, - буркнув дядько Вернон.

Він уже був коло дверей, коли Дадлі пробелькотів:

- Я не розумію.

- Що ти не розумієш, Попульчику? - запитала тітка Петунія, дивлячись на сина.

Дадлі підняв товсту, мов свиняче стегно, руку й тицьнув пальцем на Гаррі.

- А чого він не їде з нами?

Дядько Вернон і тітка Петунія заклякли на місці, неначе Дадлі щойно висловив бажання стати балериною.

- Що? - голосно перепитав дядько Вернон.

- Чого він не їде з нами? - повторив Дадлі.

- Ну, він... бо він не хоче, - пояснив дядько Вернон, люто зиркнувши на Гаррі й додав: - Ти ж не хочеш, правда?

- Анітрохи, - підтвердив Гаррі.

- От бачиш, - сказав дядько Вернон Дадлі. - Ну, все, ходімо.

Він рішуче вийшов з кімнати. Чути було, як відчиняються передні двері, але Дадлі не ворухнувся, і тітка Петунія, ступивши кілька непевних кроків, теж зупинилася.

- Що там ще? - ревнув дядько Вернон, знову з’являючись у дверях.

Здавалося, ніби Дадлі бореться з такими складними думками, що словами їх годі й висловити. За кілька секунд болісної внутрішньої боротьби він запитав:

- А куди ж він поїде?

Тітка Петунія й дядько Вернон мовчки перезирнулися. Видно було, що Дадлі їх налякав.

Тишу порушила Гестія Джонс.

- Але ж... невже ви не знаєте, куди вирушає ваш небіж? - спантеличено запитала вона.

- Усе ми знаємо, - буркнув дядько Вернон. - До таких, як оце ви, вгадав? Усе, Дадлі, сідаймо в машину, ти чув, що сказали - ми поспішаємо.

І знову Вернон Дурслі покрокував до виходу, проте Дадлі не зрушив з місця.

- До таких, як ми?

Гестія була обурена. Для Гаррі це була не новина: чаклунів і чарівниць завжди приголомшувало те, як мало цікавляться життям славетного Гаррі Поттера його найближчі родичі.

- Усе нормально, - заспокоїв її Гаррі. - Це не має значення, чесно.

- Не має значення? - перепитала Гестія, а її голос лиховісно забринів. - Невже ці люди не усвідомлюють, через що ти пройшов? Яка небезпека тобі загрожує? Яке виняткове місце посідаєш ти в серцях антиволдемортового опору?

- Е-е... ні, не усвідомлюють, - зізнався Гаррі. - Вони, власне, вважають, що я - порожнє місце, але я вже звик...

- Я не вважаю, що ти порожнє місце.

Якби Гаррі не бачив, як ворушаться в Дадлі вуста, він би не повірив. Кілька секунд він дивився на Дадлі, перш ніж усвідомив, що це сказав його двоюрідний брат; крім того, Дадлі увесь почервонів.

Приголомшений Гаррі зніяковів.

- Ну... е-е... дякую, Дадлі.

І знову було видно, як Дадлі бореться з надто важкими для висловлення думками. Нарешті він пробурмотів:

- Ти врятував мені життя.

- Не зовсім так, - заперечив Гаррі. - Дементори хотіли в тебе взяти тільки душу...

Він здивовано подивився на двоюрідного брата. Вони практично не спілкувалися ні цього літа, ні торік, бо Гаррі дуже ненадовго повертався на Прівіт-драйв і переважно не виходив зі своєї кімнати. І тепер у Гаррі сяйнув здогад, що чашка з холодним чаєм, на яку він уранці наступив - то була ніяка не пастка. Гаррі був зворушений, та все ж відчув полегшення, коли зрозумів, що Дадлі вичерпав усе своє вміння висловлювати почуття. Ще кілька разів роззявивши рота, він почервонів і замовк.

Тітка Петунія заридала. Гестія Джонс схвально на неї глянула, але цей погляд змінився обуренням, коли тітка Петунія підбігла й обняла не Гаррі, а Дадлі.

- Т-ти такий солоденький, Дадічку... - ридала вона на його широких грудях, - т-такий гарний х-хлопчик... т-так чемно подякував...

- Та він і не думав дякувати! - розгнівалася Гестія. - Він тільки сказав, що не вважає Гаррі за пусте місце!

- Так, але з його вуст це прозвучало майже як «я тебе люблю», - сказав Гаррі, терзаючись між роздратуванням і бажанням посміятися з тітки Петунії, що стискала і м’яла Дадлі, наче той щойно виніс Гаррі з палаючого будинку.

- То ми їдемо чи ні? - заревів дядько Вернон, знову з’являючись у дверях. - Я чув, що в нас напружений графік!

- Так, так, їдемо, - відказав йому Дідалус Діґл, який ошелешено спостерігав за цим обміном «люб’язностями» і тепер намагався себе опанувати. - Нам справді час вирушати, Гаррі...

Він підбіг до Гаррі й обома руками стис його долоню.

- ...на все добре тобі. Сподіваюся зустрітися з тобою знову. Увесь чаклунський світ покладає на тебе свої надії.

- О, - зніяковів Гаррі, - добре. Дякую.

- Прощавай, Гаррі, - Гестія теж потисла йому руку. - Усі наші думки будуть з тобою.

- Сподіваюся, все буде гаразд, - сказав Гаррі, зиркнувши на тітку Петунію й Дадлі.

- О, я певний, що ми ще станемо найкращими друзяками, - бадьоро відповів Діґл, помахав капелюхом і вийшов з вітальні.

Гестія подалася за ним.

Дадлі обережно вивільнився з материних обіймів і підійшов до Гаррі, що ледве стримав бажання налякати його чарами. Дадлі простяг гладку рожеву долоню.

- Нічого собі, Дадлі, - здивувався Гаррі, а тітка Петунія знов заридала, - невже дементори вдмухнули в тебе іншу людину?

- Не знаю, - пробурмотів Дадлі. - До зустрічі, Гаррі.

- Ага... - сказав Гаррі і потиснув Дадлі руку. - Можливо. Тримайся, Великий Дад.

Дадлі зобразив подобу усмішки й потупав з кімнати. Гаррі чув, як хрускотить під його важкими кроками гравій на доріжці і як грюкнули дверцята машини.

Тітка Петунія, що саме витирала лице хустинкою, озирнулася на цей звук. Вона не сподівалась опинитися наодинці з Гаррі. Квапливо запихаючи вологу хустинку в кишеню, сказала:

- Ну... до побачення, - і, не дивлячись на небожа, подалася до дверей.

- До побачення, - озвався Гаррі.

Петунія зупинилась і озирнулася. Якусь мить Гаррі мав дивне відчуття, ніби тітка хотіла щось йому сказати. Вона окинула його чудним несміливим поглядом і вже розтулила було рота, однак тоді, ледь-ледь сіпнувши головою, прожогом вискочила з дому вслід за чоловіком і сином.

- РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ - Семеро Поттерів


Гаррі вибіг по сходах у свою кімнату й підскочив до вікна саме вчасно, щоб побачити, як Дурслева машина виїхала з заїзду і віддалилася по дорозі. На задньому сидінні між тіткою Петунією й Дадлі стирчав Дідалусів циліндр. Наприкінці Прівіт-драйв машина звернула праворуч, на мить відбила вікнами багрянець призахідного сонця й зникла.

Гаррі взяв Гедвіжину клітку, «Вогнеблискавку» й рюкзак, востаннє обвів поглядом свою неприродно охайну кімнату, незграбно спустився в коридор і склав там біля сходів клітку, мітлу й наплічник. Швидко смеркало й коридор повнився вечірніми тінями. Дивно було стояти тут мовчки й усвідомлювати, що назавжди покидаєш цей дім. Колись давно, як Дурслі їхали десь порозважатися, а його залишали тут, ці години самотності ставали для нього справжньою насолодою. Він похапцем висмикував щось смачненьке з холодильника й біг нагору погратися на комп’ютері Дадлі, або вмикав телевізор і перемикав канали, шукаючи щось до душі. Згадавши ті часи, Гаррі відчув дивну порожнечу в грудях, наче згадав про втраченого меншого брата.

- Ти не хочеш востаннє глянути на дім? - запитав Гедвіґу, котра сердито ховала голову під крило. - Ми вже ніколи сюди не повернемось. Невже не хочеш згадати, як нам було тут гарно? Глянь, наприклад, на цей килимок під дверима. Які спогади... Дадлі його обблював, коли я врятував його від дементорів... А виявилося, що він усе ж мені вдячний, можеш у це повірити?.. А торік влітку у ці двері ввійшов Дамблдор...

На якусь мить Гаррі згубив думку, та Гедвіґа, замість допомогти її знайти, вперто ховала голову під крило. Гаррі відвернувся від вхідних дверей.

- А отут, Гедвіґо... - Гаррі відчинив дверцята комірчини під сходами, - ...я колись спав! Ти мене тоді ще не знала... О, ти диви, яка ж вона малесенька, я вже й забув...

Гаррі подивився на складене в коморі взуття та парасольки, й пригадав, як він, прокидаючись, майже щоранку бачив на сходах над головою кількох павуків. Він тоді ще не знав про справжню свою натуру; ще не знав, як загинули батьки і чому з ним так часто траплялися різні дивні події. Але Гаррі й досі пам’ятав ті сни, що вже тоді його переслідували: тривожні сни, в яких спалахувало зелене сяйво, а якось (дядько Вернон ледь не розбив машину, коли Гаррі розповів про цей сон) йому приснився летючий мотоцикл...

Раптом десь неподалік щось оглушливо заревіло. Гаррі рвучко випростався, вдарившись тім’ям об низький одвірок. Пробурмотівши кілька найсмачніших дядькових проклять, він побрів, спотикаючись, на кухню і, потираючи голову, визирнув з вікна в садочок за будинком.

Темрява, здавалося, взялася брижами, а повітря затремтіло. Одна по одній почали вигулькувати постаті, вивільнені з закляття «розілюзнення». Найбільше вирізнявся Геґрід у шоломі й захисних окулярах, верхи на величезному мотоциклі з чорною коляскою. Дехто злазив з мітел, а двоє зістрибнули зі схожих на скелети чорних крилатих коней.

Рвучко відчинивши задні двері, Гаррі побіг до прибулих. Залунали вітальні вигуки, Герміона обвила його шию руками, Рон поплескав по спині, а Геґрід запитав:

- Усьо файно, Гаррі? Готовий вирушати?

- Аякже, - радісно всім усміхнувся Гаррі. - Тільки я не сподівався, що вас буде так багато!

- Змінилися плани, - прогарчав Дикозор, тримаючи два величезні, натоптані мішки і з шаленою швидкістю озираючи магічним оком то темніюче небо, то дім, то садок. - Усе розповімо, але спочатку сховаймося під дах.

Гаррі повів усіх на кухню, де, регочучи й базікаючи, всі посідали; хто на стільці, хто на відполіровані тіткою Петунією до блиску кухонні столи, а хто сперся на бездоганно чисті побутові прилади. Там були довготелесий Рон; Герміона, із заплетеним у косу непокірним волоссям; Фред та Джордж з однаковісінькими усмішками; довговолосий Білл, увесь у шрамах; лисіючий добряк містер Візлі у перекошених окулярах; одноногий потертий у боях Дикозор, чиє ясно-блакитне магічне око постійно вертілося в очниці; Тонкс із коротким волоссям її улюбленого яскраво-рожевого кольору; посивілий Люпин, якому додалося зморшок; струнка вродлива Флер з довгими сріблясто-білими кучериками; лисий, чорний і кремезний Кінґслі; Геґрід з кошлатою гривою й бородою, що мусив згорбитися, щоб не зачіпати головою стелі, та Манданґус Флечер, дрібний, брудний і заляканий, з понурими, мов у пса, очима й скуйовдженим волоссям. Серце в Гаррі мало не вистрибувало з грудей від радості: він їх усіх страшенно любив, навіть Манданґуса, якого ледь не задушив під час попередньої зустрічі.

- Кінґслі, ти ж маєш охороняти маґлівського прем’єр-міністра! - гукнув Гаррі через кухню.

- Один вечір і без мене обійдеться, - відповів Кінґслі. - Ти важливіший.

- Гаррі, вгадай, що це? - запитала Тонкс зі свого місця на пральній машині й помахала йому лівою рукою, на якій виблискувала обручка.

- Ви одружилися? - скрикнув Гаррі, позираючи то на неї, то на Люпина.

- Шкода, що тебе не було, Гаррі. Ми не робили зайвого розголосу.

- Це класно, поздоро...

- Усе, все, поговоримо потім! - ревнув Муді, перекрикуючи гамір, і на кухні запала тиша. Муді кинув собі під ноги мішки й повернувся до Гаррі. - Дідалус уже, мабуть, сказав тобі, що ми мусили відмовитися від плану «А». Пій Тікнесі перебіг на ворожий бік, і це нам дуже все ускладнило. Він розпорядився карати ув’язненням під’єднання цього будинку до мережі порошку флу, розміщення тут летиключів та спроби явитися чи роз’явитися. Усе це робилося буцімто для твого захисту, щоб не міг напасти Відомо-Хто. Абсолютно безглузде пояснення, бо тебе тут і так захищають материнські чари. Насправді він зробив усе, щоб не дати тобі звідси безпечно вибратися.

- Друга проблема: ти неповнолітній, а отже, й досі маєш на собі Слід.

- Я не...

- Слід, Слід! - нетерпляче повторив Дикозор. - Чари, що відстежують магічну діяльність серед неповнолітніх, і завдяки яким міністерство довідується про підліткову магію! Якщо ти сам, чи хтось інший біля тебе накладе закляття, щоб тебе звідси забрати, Тікнесі негайно про це знатиме - а отже, і смертежери.

- Не можна чекати, коли Слід перестане діяти, бо щойно тобі виповниться сімнадцять, як ти позбудешся захисту, наданого матір’ю. Словом, Пій Тікнесі вважає, що загнав тебе в глухий кут.

Гаррі не міг не погодитися з невідомим йому Тікнесі.

- Що ж нам робити?

- Скористаємось єдиними наявними в нас транспортними засобами, єдиними, яких не виявить Слід, бо для їхнього використання не треба ніяких заклять - мітлами, тестралами і Геґрідовим мотоциклом.

Гаррі бачив вади цього плану, одначе прикусив язика, щоб Дикозор сам про все розповів.

- Так от, чари твоєї матері перестануть діяти за двох обставин: коли ти станеш повнолітній або... - Муді показав жестом на бездоганно чисту кухню, - ...коли перестанеш називати цей будинок своїм домом. Твій шлях і шляхи твоїх тітки з дядьком сьогодні розійшлися, і ви всі чудово розумієте, що ніколи вже вам не жити разом. Правильно?

Гаррі кивнув.

- Отож, коли ти зараз звідси вийдеш, то дороги назад не буде, і чари зникнуть одразу за порогом. Ми вирішили зламати ці чари раніше, бо інакше лишається чекати, поки прийде Відомо-Хто і схопить тебе в ту саму мить, як тобі стукне сімнадцять.

- На наше щастя, Відомо-Хто не знає, що ми перевозимо тебе сьогодні. Ми злили міністерству дезінформацію, ніби ти залишишся тут аж до тридцятого. Однак ми маємо справу з Відомо-Ким, тож не можна покладатися тільки на те, що він чекатиме іншого дня. Він, очевидно, має зо два смертежери, які патрулюють небо в цьому районі. Тому ми забезпечили усіма можливими рівнями захисту дванадцять різних будинків. Усі вони мають такий вигляд, наче саме там ми збираємося тебе ховати, усі вони так чи так пов’язані з Орденом. Це мій будинок, Кінґслева хата, будинок Моліної тітоньки Мюріель... ти зрозумів задум.

- Так, - не зовсім чесно відповів Гаррі, бо він і далі бачив у цьому плані величезну прогалину.

- Ти полетиш до батьків Тонкс. Коли опинишся в радіусі захисних заклять, накладених нами на їхній будинок, то скористаєшся летиключем до «Барлогу». Питання є?

- Е-е... є, - відповів Гаррі. - Може, вони спершу й не знатимуть, до якого з дванадцяти захищених будинків я прямую, але ж незабаром усе збагнуть, коли... - він швидко полічив присутніх - ...чотирнадцятеро душ полетять до батьків Тонкс.

- Ага, - сказав Муді, - я ж забув згадати основне. Ми не полетимо всі чотирнадцятеро до батьків Тонкс. Сьогодні в небі виявиться семеро Гаррі Поттерів, і кожен матиме супутника, і всі такі пари летітимуть до різних безпечних будинків.

Муді вийняв з-під плаща баклажку чогось схожого на багно. Йому більше не треба було нічого говорити - Гаррі миттю зрозумів його задум.

- Ні! - крикнув він так, що аж голос забринів у кухні. - Не вийде!

- Я їх попереджала, що ти так це сприймеш, - трохи зарозуміло сказала Герміона.

- Якщо ви гадаєте, що я дозволю шістьом людям ризикувати життям!..

- ...бо ми ж ризикуємо вперше, - зіронізував Рон.

- Це зовсім інакше - прикидатися мною...

- Та з нас це нікому не подобається, Гаррі, - серйозним тоном сказав Фред. - Ти собі уяви: щось піде не так - і ми назавжди залишимося худющими рябими очкариками.

Гаррі не засміявся.

- Ви нічого не зможете без моєї допомоги, вам буде потрібне моє волосся.

- То що - наш план провалився? - зітхнув Джордж. - Це ж очевидно, що без твоєї допомоги ми не дістанемо жодної твоєї волосинки.

- Ну, так, тринадцятеро проти одного типа, якому заборонено користуватися чарами; у нас нема шансів, - додав Фред.

- Смішно, - скривився Гаррі. - Страшно дотепно.

- Якщо доведеться застосувати силу, так і буде, - прогарчав Муді і його магічне око аж затремтіло, коли він люто вп’явся ним у Гаррі. - Тут усі повнолітні, Поттере, і всі готові йти на ризик.

Манданґус знизав плечима й скорчив гримасу. Муді скоса повернув у його бік магічне око.

- Не сперечаймося. Ми тільки час гаємо. Мені потрібне твоє волосся, негайно.

- Та це ж божевілля, нема потреби...

- Нема потреби! - прогарчав Муді. - Коли Відомо-Хто на волі й половина міністерства перейшла на його бік? Поттере, якщо нам пощастить, він заковтне фальшиву наживку й плануватиме захопити тебе тридцятого числа, але він був би ідіотом, якби не тримав десь тут на чатах одного-двох смертежерів, бо я й сам би так зробив. Поки діють чари твоєї матері, вони не можуть напасти на тебе чи на цей будинок, але дія чарів ось-ось закінчиться, а смертежерам приблизно відомо, де він розташований. Це наш єдиний шанс їх обдурити. Навіть Відомо-Хто не зможе розділитися на сім частин.

Гаррі перехопив Герміонин погляд, але відразу відвернувся.

- Отже, Поттере... кілька волосинок, якщо твоя ласка.

Гаррі зиркнув на Рона - той корчив йому гримаси, ніби підказуючи: «Та дай скоріше».

- Негайно! - крикнув Муді.

Усі погляди були звернені на нього, тож Гаррі схопив на маківці жмутик волосся й висмикнув.

- Добре, - Муді пошкутильгав до нього, на ходу витягаючи з баклажки затичку. - Сюди вкидай, будь ласка.

Гаррі кинув волосся в каламутну юшку. Коли воно торкнулося поверхні, настійка почала кипіти й диміти, і зненацька стала яскраво-золотиста й прозора.

- О, Гаррі, ти значно апетитніший за Креба з Ґойлом, - пожартувала Герміона, але побачила підняті Ронові брови, почервоніла й виправилась: - Ти ж розумієш, про що я... Ґойлів відвар завжди мені нагадував шмарклі.

- Так, прошу фальшивих Поттерів займати чергу, - сказав Муді.

Рон, Герміона, Фред, Джордж і Флер вишикувалися перед сяючою раковиною тітки Петунії.

- Одного не вистачає, - зауважив Люпин.

- Осьо, - похмуро буркнув Геґрід, схопив за комір Манданґуса й поставив одразу за Флер; та наморщила носа й ступнула крок уперед, опинившись між Фредом і Джорджем.

- Я ж ото казав, що ліпше б я був охоронцем, - пробурмотів Манданґус.

- Цить, - прогарчав Муді. - Я тобі вже теж казав, безхребетний хробаче, що як нарвемося на смертежера, то він захоче Поттера впіймати, а не вбити. Дамблдор завжди казав, що Відомо-Хто захоче покінчити з Поттером особисто. Якраз охоронцям і буде найгірше, бо смертежери їх убиватимуть не задумуючись.

Це не дуже заспокоїло Манданґуса, але Муді вже вийняв з-під плаща шість чарочок, роздав усім, і в кожну налив багатозільної настійки.

- Ну, всі разом...

Рон, Герміона, Фред, Джордж, Флер і Манданґус вихилили чарки. Усі зойкнули й скривилися, коли юшка потекла їм у горло. Їх миттєво почало роздувати й спотворювати, наче вони були з гарячого воску. Герміона й Манданґус на очах підросли; натомість Рон, Фред і Джордж зменшилися; чуби їхні потемнішали, а довге волосся Герміони й Флер ніби змоталося їм у голову.

Муді, якого це анітрохи не вразило, почав розв’язувати свої великі мішки, а як розігнувся, то перед ним, хекаючи й відсапуючись, стояло шестеро Гаррі Поттерів.

Фред і Джордж повернулись один до одного й сказали в один голос: - Ого... ми ж однакові!

- Хтозна, чогось мені здається, що я все одно гарніший, - роздивлявся своє віддзеркалення в чайнику Фред.

- Бе-е, - скривилася Флер, побачивши себе у дверцятах мікрохвильовки, - Білл, не дивись на мене... я бридка.

- Для тих, у кого одяг став завеликий, я маю менші розміри, - Муді вказав на перший мішок. - І навпаки. Не забудьте про окуляри, в бічній кишеньці є шість пар. А як одягнетесь, то в другому мішку знайдете свій багаж.

Справжній Гаррі подумав, що нічого химернішого він ще не бачив - а йому доводилось бачити чимало дивовиж. Він дивився, як шестеро його двійників нишпорять у мішках, витягують одяг, надівають окуляри й запихають у мішки свої речі. Хотілось попросити їх поводитися делікатніше, коли вони почали безцеремонно роздягатися, виставляючи напоказ його тіло - чого, мабуть, не робили б зі своїм.

- Я знав, що Джіні набрехала про татуювання, - сказав Рон, розглядаючи свої голі груди.

- Гаррі, в тебе такий жахливий зір, - зітхнула Герміона, нап’ялюючи окуляри.

Одягнувшись, фальшиві Гаррі Поттери взяли з другого мішка по рюкзаку й по совиній клітці з опудалом полярної сови в кожній.

- Добре, - сказав Муді, коли перед ним нарешті вишикувались семеро екіпірованих Поттерів-очкариків з багажем у руках. - Пари будуть такі: Манданґус полетить зі мною, на мітлі...

- А чо’ це я з тобою? - крекнув найближчий до дверей Гаррі.

- Бо саме за тобою треба пильнувати, - прогарчав Муді, що й справді вже не зводив з Манданґуса свого магічного ока: - Артур і Фред...

- Я - Джордж, - сказав близнюк, на якого вказував Муді. - Ви що, не можете нас розрізнити, навіть коли ми стали Гаррі?

- Вибач, Джордж...

- Та я вас підколов, я справді Фред...

- Не клей дурня! - гаркнув Муді. - Другий з вас... Джордж, Фред чи хто там він... хай буде з Ремусом. Міс Делакур...

- Я посаджу Флер на тестрала, - втрутився Білл. - Вона не любить мітел.

Флер підійшла й стала коло нього, обдарувавши Білла таким сентиментальним і відданим поглядом, якого, сподівався Гаррі, ніхто й ніколи більше не побачить на його обличчі.

- Міс Ґрейнджер теж на тестралі, разом з Кінґслі...

Герміона щасливо всміхнулася Кінґслі; Гаррі знав, що Герміона теж невпевнено тримається на мітлі.

- Роне, лишилися ми з тобою! - Тонкс радісно помахала Ронові, перекинувши кухонну підставку для чашок.

Рон не був такий задоволений, як Герміона.

- А ти зо мною, Гаррі. Всьо файно? - запитав трохи стурбований Геґрід. - Будемо на мотоциклю, бо я си заважкий для мітел і тестралів. Тіко ти будеш у тій колясочці, бо на самому мотоциклю тобі не стане мійсця.

- Чудово, - сказав Гаррі не дуже щиро.

- На нашу думку, смертежери очікують, що ти будеш на мітлі, - сказав Муді, мабуть, здогадуючись, що відчуває Гаррі. - Снейп мав досить часу, щоб розповісти їм про тебе все, тож якщо нарвемося на якихось смертежерів, то можна не сумніватися, що вони виберуть одного з тих Поттерів, що вільно володіють мітлою. Ну, все, - він зав’язав мішок з одягом фальшивих Поттерів і пішов до дверей, - до відльоту лишається три хвилини. Немає сенсу замикати двері, бо вони все одно не стримають смертежерів, коли ті сюди припруться... Ходімо...

Гаррі кинувся в коридор по рюкзак, «Вогнеблискавку» й Гедвіжину клітку, а тоді долучився до всіх у темряві садочка за будинком. Довкола в руки наїзникам стрибали мітли; Кінґслі вже підсадив Герміону на великого чорного тестрала, а Білл допоміг Флер вилізти на другого. Геґрід стояв напоготові коло свого мотоцикла, нап’явши захисні окуляри.

- Це той самий? Сіріусів мотоцикл?

- Вгадав, - радісно всміхнувся Геґрід. - Той раз, Гаррі, коли ти на ньому їздив, ти вміщавсі на одній моїй долоні!

Гаррі було трохи принизливо залізати в мотоциклетну коляску. Він тепер був значно нижчий за всіх. Рон глузливо вишкірився, побачивши, як він сидить, наче маленький хлопчик у дитячій машинці, що зіштовхується з іншими в парку розваг. Гаррі запхав під ноги рюкзак і «Вогнеблискавку», а Гедвіжину клітку втис між коліна. Сидіти так було страшенно незручно.

- Артур троха тут побавивси, - Геґрід і не помітив, як незручно влаштувався Гаррі. Він усівся на мотоцикл, аж той зарипів і загруз на кілька сантиметрів у землю. - Додав тут на кермі кілька цікавинок. А це осьо була моя задумка.

Він показав товстезним пальцем на фіалкову кнопку біля спідометра.

- Обережно, Геґріде, - застеріг містер Візлі, що стояв неподалік з мітлою. - Я й досі не знаю, чи доцільно було його встановлювати, і взагалі, ним можна користуватися тільки в надзвичайних ситуаціях.

- Ну, добре, - сказав Муді. - Усі приготуйтеся. Треба злетіти одночасно, інакше весь наш хитромудрий задум піде коту під хвіст.

Усі осідлали мітли.

- Тримайся міцно, Роне, - звеліла Тонкс, і Гаррі помітив, що Рон винувато зиркнув на Люпина, перш ніж обняти її за талію. Геґрід завів мотоцикла. Той заревів, наче дракон, а коляска завібрувала.

- Удачі всім, - крикнув Муді. - Побачимося за годину в «Барлозі». На рахунок «три». Раз... два... ТРИ.

Мотоцикл скажено заревів, і Гаррі відчув, як загрозливо нахилилася коляска. Вони стрімко злітали, очі сльозилися, а вітер здував з чола волосся. Навколо здіймалися вгору мітли, а неподалік промайнув довжелезний чорний хвіст тестрала. Ноги Гаррі, затиснуті в колясці Гедвіжиною кліткою та рюкзаком, боліли й почали терпнути. Було так незручно, що він навіть забув востаннє глянути на будинок номер чотири на вуличці Прівіт-драйв. Коли ж нарешті визирнув з коляски, то вже не розрізнив його серед інших будинків. Дедалі вище й вище злітали вони в небо...

І раптом невідомо як і невідомо звідки їх оточили. Щонайменше тридцятеро постатей у каптурах зависли в повітрі, утворюючи широке коло, всередині якого летіли члени Ордену, нічого не помічаючи...

Крики, спалахи зеленого сяйва зусібіч. Геґрід загорлав і мотоцикл перекинувся. Гаррі втратив будь-які орієнтири: вуличні ліхтарі світили над головою, крики лунали звідусіль, а він з останніх сил хапався за борти коляски. Гедвіжина клітка, «Вогнеблискавка» й рюкзак вислизали з-під колін...

- Не падай... ГЕДВІҐО!

Мітла стрімко полетіла до землі, проте він спромігся вхопитися за лямку рюкзака й самісінький верх клітки якраз тоді, як мотоцикл вирівнявся й почав злітати далі. Секундне полегшення - і черговий вибух зеленого світла. Сова ухнула й упала на дно клітки.

- Ні... НІ!

Мотоцикл рвонув уперед. Гаррі побачив, як порозліталися смертежери в каптурах, коли Геґрід прорвав їхнє коло.

- Гедвіґо... Гедвіґо...

Однак сова лежала на дні клітки нерухомо й жалюгідно, наче поламана іграшка. Він не міг цього сприйняти, його охопив страх за інших. Озирнувся й побачив клубок тіл, спалахи зеленого світла, дві пари людей, що вдалині злітали на мітлах ще вище, але не розібрав, хто ж то був...

- Геґріде, треба повернутися, треба повернутися! - заволав він, перекрикуючи оглушливе ревіння двигуна, а тоді витяг чарівну паличку і притис Гедвіжину клітку до дна коляски, ніяк не вірячи, що вона померла. - Геґріде, РОЗВЕРТАЙСЯ!

- Я маю довезти тебе живим, Гаррі! - прогорлав Геґрід, додаючи газу.

- Стій... СТІЙ! - закричав Гаррі. Та коли знову озирнувся, повз ліве вухо шугонули два струмені зеленого світла: четверо смертежерів вилетіли з кола й кинулись їх переслідувати, цілячись у широченну Геґрідову спину. Геґрід завиляв мотоциклом, проте смертежери не відставали. Шугонули нові закляття, і Гаррі, щоб ухилитися, зсунувся аж на дно коляски. Потім перекрутився, крикнув: - Закляктус! - і з його чарівної палички стрельнула червона блискавка, утворивши прогалину серед четвірки смертежерів-переслідувачів, бо ті, рятуючись, розлетілися на всі боки.

- Тримайси, Гаррі, зара ми їм покажемо! - ревнув Геґрід, і Гаррі встиг побачити, як він натис товстезним пальцем зелену кнопку біля бензиноміра.

З вихлопної труби вилетіла стіна, справжня цегляна стіна. Гаррі аж шию вивернув, дивлячись, як вона розгорнулася й зависла в повітрі. Троє смертежерів встигли відхилитися й уникнути зіткнення, а от четвертому не пощастило. Він зник з очей, а тоді каменем полетів униз разом з уламками розтрощеної мітли. Один переслідувач загальмував, рятуючи його, але і смертежерів, і цю повітряну стіну поглинула темрява, коли Геґрід низько нагнувся над кермом і додав газу.

Повз Гаррі шугонуло ще кілька смертельних заклять від чарівних паличок тих двох смертежерів, що продовжували їх переслідувати; вони цілилися в Геґріда. Гаррі відповів новими приголомшливими закляттями. Червоні й зелені цівки зіткнулися в повітрі, розсипавши цілу зливу різнокольорових іскор, і в голові у Гаррі промайнули несамовиті думки про феєрверки і про маґлів унизу, які не розуміють, що це діється...

- А осьо їм ще одна забавка, Гаррі! Тримайси міцно! - загорлав Геґрід і натис другу кнопку. Цього разу з вихлопної труби мотоцикла вилетіла величезна сітка, однак смертежери були напоготові. Мало того, що вони вчасно ухилилися, але і той їхній напарник, котрий загальмував, щоб врятувати непритомного приятеля, вже їх наздогнав. Він вигулькнув з темряви, і ось вони вже втрьох переслідували мотоцикл, стріляючи по ньому закляттями.

- А цего їм буде достатньо, тримайси, Гаррі! - крикнув Геґрід, і Гаррі побачив, як він з усього розмаху гахнув рукою по фіалковій кнопці біля спідометра.

Почулося оглушливе ревіння, яке ні з чим не сплутаєш, з вихлопної труби вирвався струмінь розжареного до білого з голубим драконячого полум’я, а мотоцикл з жахливим металевим скреготом кулею рвонув уперед. Гаррі побачив, що смертежери зникли з виду, рятуючись від смертоносного вогню, та водночас відчув, як лиховісно захиталася коляска. Від шаленого прискорення затріщали, відриваючись, металеві шурупи, що з’єднували її з мотоциклом.

- Усьо файно, Гаррі! - ревів Геґрід, якого від перепаду швидкостей відкинуло аж на спину. Мотоцикл тепер летів некерований, коляска несамовито крутилася в стрімких повітряних потоках.

- Я всьо зроблю, Гаррі, не журиси! - загорлав Геґрід і витяг з внутрішньої кишені куртки квітчасту рожеву парасольку.

- Геґріде! Ні! Дай я!

- РЕПАРО!

Щось оглушливо бахнуло - й коляска зовсім відпала від мотоцикла. Гаррі за інерцією смикнуло вперед, а коляска почала падати...

У відчаї Гаррі націлився на неї чарівною паличкою і вигукнув: - Вінґардіум Левіоза!

Коляска, мов корок, шугонула вгору, крутячись як їй заманеться; добре, що взагалі трималася в повітрі. Гаррі здобув частку секунди, щоб оговтатись, та повз нього знову полетіли закляття: це насувалося троє смертежерів.

- Я зара’, Гаррі! - заволав звідкілясь із темряви Геґрід, проте Гаррі відчув, що коляска знову падає. Він якомога тісніше притисся до її дна, націлився на середню з трьох постатей і крикнув: - Імпедімента!

Закляття вдарило смертежера в груди. Він на мить химерно розкарячився в повітрі, наче зіткнувся з невидимим бар’єром, а один його напарник ледь у нього не врізався...

Коли коляска почала падати, послане смертежером закляття просвистіло так близько, що Гаррі довелося рвучко пригнутися за край - він аж зуба вибив об сидіння...

- Я зара’, Гаррі, я вже!

Велетенська рука вхопила Гаррі ззаду за мантію й висмикнула з коляски, що падала каменем. Гаррі, не випускаючи з рук рюкзака, заповз на заднє сидіння мотоцикла, спиною до Геґрідової спини. Вони рвонули вгору, далі від двох уцілілих смертежерів. Гаррі виплюнув з рота кров, націлився паличкою на коляску й закричав: - Конфрінґо!

Він відчув жахливий, пекельний біль, коли Гедвіґа вибухнула. Найближчого до неї смертежера просто здуло з мітли і він зник з очей. Його напарник повалився на спину й теж пропав.

- Я перепрошую, Гаррі, я си дуже перепрошую, - бідкався Геґрід, - я не мав то сам ремонтувати... тепер тобі замало тутка місця...

- Не страшно, тільки не зупиняйся! - гукнув у відповідь Гаррі, бо з темряви вигулькнуло, доганяючи їх, ще двоє смертежерів.

Під обстрілом їхніх заклять Геґрід почав виробляти петлі й зиґзаґи. Гаррі знав, що Геґрід не наважиться ще раз натиснути кнопку з драконячим вогнем, бо ж Гаррі й так увесь час зісковзував з сидіння. Він стріляв у переслідувачів приголомшливими закляттями, та це нічого не давало. Гаррі випустив на них ще одне блокуюче закляття. Найближчий смертежер ухилився і в нього з обличчя злетів каптур. І Гаррі побачив, як червоне сяйво його чергового приголомшливого закляття освітило якесь дивне й безтямне обличчя Стенлі Шанпайка... Стена...

- Експеліармус! - закричав Гаррі.

- Це він, це він, це справжній!

Гаррі добре чув цей вигук смертежера в каптурі, незважаючи на оглушливе ревіння мотоциклетного двигуна. Наступної миті обоє переслідувачів розвернулися назад і зникли.

- Гаррі, шо си стало? - заревів Геґрід. - Де вони?

- Не знаю!

Проте Гаррі злякався. Смертежер у каптурі крикнув «це справжній» - як же він довідався? Гаррі роззирнувся в темній порожнечі й відчув її зловісність. Де ж це вони?

Він перекрутився на сидінні, щоб дивитися вперед, і вчепився за Геґрідову куртку.

- Геґріде, повтори фокус з драконячим вогнем, тікаймо звідси!

- Ну, то тримайси міцно, Гаррі!

Знов почулося несамовите ревіння й скрегіт, а з вихлопної труби шугонув біло-голубий вогонь. Гаррі відчув, що ось-ось зірветься з сидіння, а Геґрід повалився на нього спиною, ледве втримуючи в руках кермо...

- Я си гадаю, що ми від них утекли, Гаррі, ми своє зробили! - закричав Геґрід.

Але Гаррі не був такий певний. Його охопив страх, коли він озирався довкола, придивляючись, звідки вигулькнуть переслідувачі... Чому вони повернулися назад? Один з них ще мав чарівну паличку... «Це він, це справжній»... вигукнули вони, коли він зробив спробу роззброїти Стена...

- Ми майже на місці, Гаррі, ше троха й усе! - крикнув Геґрід.

Гаррі відчув, що мотоцикл почав потроху знижатися, хоч вогники на землі були ще далекі, мов зорі.

І тут шрам на його чолі почав пекти, наче від вогню. Коли обабіч мотоцикла зринуло по смертежеру, ще два смертельні закляття, випущені ззаду, пролетіли за кілька міліметрів од Гаррі...

І тут Гаррі побачив його. Волдеморт летів, мов несений вітром дим, без мітли чи тестрала, його змієподібне лице виблискувало в темряві, а білі пальці піднімали чарівну паличку...

Геґрід заревів з переляку й скерував мотоцикла вертикально вниз. Хапаючись за соломинку, Гаррі навмання кидав у вир ночі приголомшливі закляття. Він бачив, як повз нього пролетіло чиєсь тіло, і зрозумів, що у когось влучив, однак тут же почув, як щось бабахнуло і з двигуна полетіли іскри. Мотоцикл падав по спіралі вниз, цілком вийшовши з-під контролю...

Цівки зеленого світла знову шугонули повз них. Гаррі не тямив, де небо, а де земля. Його шрам палав, він щомиті очікував смерті. Якась постать у каптурі на мітлі була зовсім поруч, він побачив, як вона піднімає руку...

- НІ!

З лютим криком Геґрід стрибнув з мотоцикла на того смертежера. Гаррі з жахом побачив, як Геґрід і смертежер зникають унизу, бо їхня спільна вага була завелика для мітли...

Ледве тримаючись коліньми за мотоцикл, що падав каменем, Гаррі почув Волдемортів крик: - Мій!

Це був кінець. Він уже не бачив і не чув Волдеморта. Помітив іншого смертежера, що відлітав кудись убік, і почув:

- Авада...

Пекучий біль у шрамі змусив Гаррі заплющити очі, а його чарівна паличка почала діяти на власний розсуд. Він відчув, як вона потягла його руку по колу, немовби величезний магніт, побачив крізь напівзаплющені повіки струмінь золотистого вогню, почув якийсь тріск і лютий крик. Смертежери зарепетували, а Волдеморт крикнув: - Ні!

Невідомо як ніс Гаррі опинився за якийсь сантиметр від кнопки з драконовим вогнем. Він ударив по ній вільною рукою - і мотоцикл вистрілив у повітря вогнем, шугонувши прямісінько до землі.

- Геґріде! - гукнув Гаррі, з останньої сили чіпляючись за мотоцикл. - Геґріде... акціо Геґрід!

Мотоцикл, притягуваний землею, набирав швидкість. Гаррі, обличчя якого було на рівні керма, нічого не бачив, крім далеких вогників, що з кожною миттю наближалися. Він зараз розіб’ється й нічого вже не вдієш. Він знову почув за спиною крик...

- Паличку, Селвіне, дай мені свою паличку!

Він відчув Волдеморта до того, як побачив. Скоса глянув у його червоні очі, впевнений, що це останнє, що він бачить у житті: Волдеморт знову приготувався вразити його закляттям...

І тут Волдеморт пропав. Гаррі глянув униз і побачив Геґріда, що лежав на землі, розчепіривши руки й ноги. Він щосили рвонув на себе кермо, щоб не врізатися в нього, навпомацки шукаючи гальма, і зі страхітливим гуркотом, аж здригнулася земля, шубовснув у якийсь заболочений ставок.

- РОЗДІЛ П’ЯТИЙ - Полеглий воїн


- Геґріде?

Гаррі силкувався видертися з купи металолому і шкіри, намагався встати, однак руки не знаходили в багнистій воді опори. Він не розумів, де зник Волдеморт, і боявся, що той от-от налетить на нього з темряви. Щось гаряче й вологе стікало з чола й підборіддя. Він виповз зі ставка й пошкутильгав до великого темного тіла, що лежало на землі - до Геґріда.

- Геґріде? Геґріде, скажи щось...

Однак темна купа не ворухнулась.

- Хто тут? Це Поттер? Ти Гаррі Поттер?

Гаррі не впізнав цього чоловічого голосу. Тоді закричала жінка:

- Вони розбилися, Тед! Упали в саду!

У Гаррі паморочилася голова.

- Геґріде, - безтямно повторив він, і коліна його підкосилися.

Опритомнівши, він усвідомив, що лежить навзнак на подушках, і відчув пекучий біль у ребрах і в правій руці. Відсутній зуб знову виріс. Шрам на лобі й досі пульсував.

- Геґріде?

Він розплющив очі й побачив, що лежить на диванчику в незнайомій яскраво освітленій вітальні. Світловолосий черевань поглядав на Гаррі з тривогою.

- З Геґрідом усе гаразд, синку, - сказав черевань, - дружина ним опікується. А як ти почуваєшся? Ще щось поламане? Я полагодив тобі ребра, зуба й руку. До речі, мене звати Тед, Тед Тонкс - Дорин батько.

Гаррі звівся й сів занадто швидко - з очей посипалися іскри, стало млосно, запаморочилось у голові.

- Волдеморт...

- Не хвилюйся, - Тед Тонкс поклав Гаррі руку на плече й примусив його лягти на подушки. - Ти ледь не розбився. А що взагалі сталося? Поламався мотоцикл? Знову перестарався Артур Візлі зі своїми маґлівськими штукенціями?

- Ні, - сказав Гаррі, а шрам його пульсував, наче відкрита рана. - Смертежери, багато... гналися за нами...

- Смертежери? - різко перепитав Тед. - Як це - смертежери? Я думав, вони не знають, що тебе перевозять цієї ночі.

- Вони знали, - відповів Гаррі.

Тед Тонкс звів очі до стелі, ніби міг бачити крізь неї небо.

- Ну, тоді ми знаємо, що наші захисні чари спрацювали. Ближче, ніж на сто ярдів, вони не зможуть сюди підібратися.

Тепер Гаррі зрозумів, чому зник Волдеморт. Це сталося в тій точці, де мотоцикл перетнув бар’єр орденських чарів. Він лише сподівався, що чари діють і далі. Уявив, що поки вони говорять, Волдеморт висить на висоті сто ярдів над ними і намагається проникнути у величезну прозору бульбашку, яку Гаррі подумки собі намалював.

Він спустив з дивана ноги; мусив на власні очі побачити Геґріда, щоб переконатися, що той таки живий. Та не встиг устати, як відчинилися двері і в них протиснувся Геґрід - з обличчям закривавленим і брудним. Він трохи шкутильгав, проте якимось дивом лишився живий.

- Гаррі!

Перекинувши два маленькі столики й фікус, він двома велетенськими кроками перетнув кімнату і з такою силою обійняв Гаррі, що ледь не зламав йому щойно зрощені ребра. - Шляк би й’го трафив, Гаррі, і як ти зумів з того видряпатись? Я вже боявся, шо нам обом капець.

- Та я теж. Я й сам не вірю...

Гаррі замовк на півслові - він помітив жінку, яка зайшла до кімнати вслід за Геґрідом.

- Ти?! - вигукнув він і сягнув рукою в кишеню, проте вона була порожня.

- Твоя чарівна паличка в мене, синку, - мовив Тед, торкаючись нею Гарріної руки. - Вона впала біля тебе, і я її підняв. А кричав ти на мою дружину.

- Ой, я... пробачте.

Коли місіс Тонкс підійшла, стало видно, що вона не така вже й схожа на свою сестру Белатрису - волосся мала світло-каштанове, а очі більші й добріші. Однак після викрику Гаррі вона, здавалося, трохи насупилась.

- Що з нашою дочкою? - спитала вона. - Геґрід казав, що ви втрапили в засідку. Де Німфадора?

- Не знаю, - відповів Гаррі. - Ми не знаємо, що з іншими.

Жінка перезирнулася з Тедом. Гаррі побачив вирази їхніх облич і його охопив страх та відчуття провини. Якщо хоч хтось загинув, то це сталося через нього, тільки через нього. Він погодився на цей план, дав їм своє волосся...

- Летиключ, - зненацька згадав він. - Треба повернутися в «Барліг» і все з’ясувати... тоді ми вас повідомимо або... або Тонкс повідомить, якщо вона...

- З Дорою все буде добре, Дромедо, - заспокоїв жінку Тед. - Вона знає свою справу, бувала вже з аврорами і не в таких бувальцях. Летиключ у нас, - сказав він Гаррі. - Він відлітає за три хвилини, якщо хочете - можете скористатись.

- Хочемо, - сказав Гаррі. Схопив рюкзак і закинув на плече. - Я...

Він глянув на місіс Тонкс, щоб попросити пробачення за той страх і тривогу, яких на неї нагнав, проте не зумів витиснути з себе слів, які б не звучали порожньо й нещиро.

- Я скажу Тонкс... Дорі... щоб повідомила вас, якщо вона... дякую, що нас підлатали, дякую за все. Я...

Він був радий покинути кімнату й піти за Тедом через невеликий коридорчик до спальні. Геґрід ішов за ними, пригинаючись, щоб не стукнутись головою об одвірок.

- Оце він, синку. Летиключ.

Містер Тонкс вказував на срібну щіточку для волосся, що лежала на туалетному столику.

- Дякую, - сказав Гаррі і простяг до неї пальця, готовий до відльоту.

- Хвилиночку, - роззирнувся Геґрід. - Гаррі, а де Гедвіґа?

- Вона... в неї влучили, - відповів Гаррі.

Він раптом по-справжньому це усвідомив; він засоромився сліз, що набігли на очі. Сова була його другом, його єдиним зв’язком з магічним світом, коли він змушений був вертатися до Дурслів.

Геґрід простяг величезну руку й боляче поплескав його по плечах.

- Нічо, - сказав грубувато. - Нічо. Вона си жила довго й файно...

- Геґріде! - попередив Тед Тонкс, бо щітка для волосся спалахнула яскраво-синьо, і Геґрід ледве встиг покласти на неї пальця.

Щось смикнуло Гаррі в районі пупа, немовби він упіймався на невидимий гачок, і потягло в порожнечу, де він шалено закрутився, відлітаючи разом з Геґрідом від містера Тонкса, не відпускаючи пальця від летиключа. За кілька секунд його ноги гупнули з розмаху об тверду землю і він упав на руки й коліна на подвір’ї «Барлогу». Почув якісь крики. Відкинув згаслу щітку, підвівся, похитуючись, і побачив місіс Візлі та Джіні, що вибігали сходами із задніх дверей. Геґрід, що теж гепнувся, приземляючись, тяжко зводився на ноги.

- Гаррі? Ти справжній Гаррі? Що сталося? Де всі інші? - лементувала місіс Візлі.

- Як де? Невже ще ніхто не повернувся? - важко дихав Гаррі.

Відповідь читалася на зблідлому обличчі місіс Візлі.

- Смертежери вже чекали, - пояснив Гаррі. - Нас оточили відразу, як ми злетіли... вони знали, що це мало бути цієї ночі... не знаю, що сталося з іншими. Нас переслідувало четверо, ми все робили, щоб утекти, а тоді нас догнав Волдеморт...

Він чув у своєму голосі нотки самовиправдання, ніби благав її зрозуміти, чому він не знав, що сталося з її синами, але...

- Слава Богу, що з тобою все добре, - зітхнула вона, пригортаючи Гаррі, хоч він відчував, що на це не заслуговує.

- Часом не маєш якогось бренді, Молі? - тремтячим голосом запитав Геґрід. - Щоб поправити здоровля.

Вона могла б вичаклувати плящину, проте кинулася в дім, і Гаррі зрозумів, чому - місіс Візлі не хотіла, щоб у цю мить бачили її лице. Він обернувся до Джіні, і та відразу задовольнила його невисловлене благання отримати хоч якусь інформацію.

- Рон і Тонкс мали повертатися перші, але спізнилися до свого летиключа, і він прилетів без них, - показала вона на іржаву бляшанку з-під олії, що лежала на землі неподалік. - А цей, - тицьнула вона пальцем у старовинні парусинові туфлі, - мав повернутися з татом і Фредом, вони мали прилетіти другі. Ви з Геґрідом мали бути треті, а Джордж і Люпин, якщо встигнуть, - зиркнула вона на годинник, - прибудуть з хвилини на хвилину.

Знову з’явилася місіс Візлі з пляшкою бренді і вручила її Геґрідові. Той розкрутив кришечку й видудлив бренді одним духом.

- Мамо! - крикнула Джіні, показуючи на місце за кілька кроків.

Темряву осяяло синє світло, що дедалі яскравішало, а тоді з’явилися Люпин і Джордж. Якийсь час вони ще крутилися, а тоді попадали. Гаррі миттю збагнув - сталося щось погане. Люпин підтримував непритомного закривавленого Джорджа.

Гаррі підбіг до них і підхопив Джорджа попід ноги. Удвох з Люпином вони понесли Джорджа в будинок, через кухню занесли до вітальні й поклали на диванчик. Коли лампа освітила Джорджеву голову, Джіні зойкнула, а Гаррі відчув, як у грудях щось обірвалося: у Джорджа не було одного вуха. Голову й шию збоку заливала яскрава червона кров.

Не встигла місіс Візлі нахилитися над сином, як Люпин уже схопив Гаррі за руку й доволі безцеремонно поволік назад у кухню, де Геґрід усе ще намагався протиснути в двері своє масивне тіло.

- Йой! - обурився Геґрід. - Ану пусти! Відпусти Гаррі! Люпин його проіґнорував.

- Яке створіння сиділо в кутку, коли Гаррі Поттер уперше зайшов у мій кабінет у Гоґвортсі? - запитав він, легенько струснувши Гаррі. - Відповідай!

- Е-е... здається, ґринділ в акваріумі?

Люпин відпустив Гаррі й притулився спиною до серванта.

- Шо то всьо має значити?! - заревів Геґрід.

- Вибач, Гаррі, але я мусив перевірити, - стисло пояснив Люпин. - Нас зрадили. Волдеморт знав, що тебе забиратимуть сьогодні, а сказати йому про це могли тільки ті, хто безпосередньо розробляв план. Ти міг виявитися самозванцем.

- А чо ти тоді й мене не перевіриш? - засопів Геґрід, що й досі не міг протиснутися в двері.

- Ти напіввелетень, - пояснив Люпин, дивлячись на Геґріда. - Багатозільна настійка діє тільки на людей.

- Жоден член Ордену не сказав би Волдемортові, що ми вирушаємо сьогодні, - заперечив Гаррі, бо ця думка була жахлива, він не вірив, що хтось на таке здатний. - Волдеморт аж наприкінці мене наздогнав, спочатку він не знав, котрий справжній я. Якби він був посвячений у наш план, то з самого початку знав би, що я буду з Геґрідом.

- Волдеморт тебе наздогнав? - різко перепитав Люпин. - І що сталося? Як ти врятувався?

Гаррі стисло розповів, як смертежери, що за ним гналися, якимось чином розпізнали в ньому справжнього Гаррі, як вони припинили гонитву, а тоді, мабуть, викликали Волдеморта, і той з’явився буквально за мить перед тим, як вони з Геґрідом досягли рятівного прихистку в батьків Тонкс.

- Вони тебе впізнали? Але як? Що ти зробив?

- Я... - Гаррі намагався згадати. Уся ця подорож зливалася в суцільну смугу паніки й розгубленості. - Я побачив Стена Шанпайка... знаєте, того хлопця, що працював кондуктором на «Лицарському автобусі»? І я спробував його роззброїти, замість... бо він же не усвідомлював, що робить. Його ж, мабуть, імперіуснули?

Люпин мав ошелешений вигляд.

- Гаррі, та про яке ти роззброєння говориш! Вони тебе хотіли впіймати і вбити! Принаймні приголомшуй їх, якщо не готовий убивати!

- Ми ж були на висоті кількасот метрів! Стен був сам не свій, а якби я його приголомшив і він би зірвався вниз, то відразу б загинув, не треба було б і «Авади кедаври»! Два роки тому «Експеліармус» урятував мене від Волдеморта, - виклично додав Гаррі. Люпин йому нагадав глузливого гафелпафця Захаріаса Сміта, котрий висміював Гаррі за намагання навчити роззброюванню Дамблдорову армію.

- Так, Гаррі, - ледве стримуючись, прохрипів Люпин, - і це сталося на очах у смертежерів! Ти вже мені вибач, але в мить, коли тобі загрожувала нагла смерть, це був, м’яко кажучи, незвичний хід. А повторювати його сьогодні на очах у смертежерів, які були присутні під час того першого випадку або про нього чули - це було просто самогубство!

- То я що, мав убити Стена Шанпайка? - сердито вигукнув Гаррі.

- Звичайно, ні, - заперечив Люпин, - але смертежери... чесно кажучи, і всі інші... сподівалися, що ти у відповідь нападеш. «Експеліармус» - корисне закляття, Гаррі, проте смертежери вважають, що ти тільки ним і користуєшся, і я вимагаю, щоб так більше не було!

Після Люпинових слів Гаррі почувався ідіотом, однак у душі в нього ще жевріла жаринка непокори.

- Я не вбиватиму людей тільки тому, що вони перейшли мені дорогу, - сказав Гаррі. - Це Волдемортів стиль.

Люпин не встиг нічого відповісти: Геґрід нарешті протиснувся в двері, пошкандибав до стільця й сів. Стілець одразу розламався.

Не звертаючи уваги на Геґрідові нарікання й вибачення, Гаррі знову звернувся до Люпина:

- А з Джорджем усе буде гаразд?

Від цього запитання Люпинове роздратування ніби випарувалось.

- Гадаю, що так, хоч вухо вже не відновити, бо його відірвало закляттям...

Знадвору долинув якийсь шум. Люпин кинувся до дверей. Гаррі перестрибнув через Геґрідові ноги й вибіг надвір.

Там, на подвір’ї, з’явилися дві постаті, і Гаррі, підбігаючи до них, побачив, що це Герміона, яка поверталася до свого нормального вигляду, та Кінґслі. Обоє трималися за зігнутий вішак для одягу. Герміона кинулася Гаррі в обійми, а от Кінґслі не виявив ані найменшої радості від зустрічі. Гаррі побачив з-за Герміониного плеча, як він підняв чарівну паличку й націлився Люпинові в груди.

- Які останні слова сказав нам Албус Дамблдор?

- «Гаррі - наша найбільша надія. Довіртеся йому», - спокійно відповів Люпин.

Кінґслі націлив паличку на Гаррі, однак Люпин сказав:

- Це він, я вже перевірив!

- Добре, добре! - буркнув Кінґслі, ховаючи чарівну паличку під плащ. - Але хтось же нас зрадив! Вони знали, що це буде сьогодні!

- Схоже, що так, - погодився Люпин, - але вони, здається, не чекали, що Поттерів буде семеро.

- Невелика радість! - сердито зауважив Кінґслі. - Хто ще повернувся?

- Тільки Гаррі, Геґрід та ми з Джорджем.

Герміона затулила руками рота, щоб ніхто не чув, як вона застогнала.

- Що було з тобою? - запитав у Кінґслі Люпин.

- П’ятеро гналися, двох поранив, одного, можливо, вбив, - скоромовкою протарабанив Кінґслі, - і ще ми бачили Відомо-Кого, він долучився до погоні напівдорозі, але досить швидко зник. Ремусе, він уміє...

- Літати, - договорив за нього Гаррі. - Я теж його бачив, він гнався за нами з Геґрідом.

- Тепер ясно, чому він зник... погнався за тобою! - вигукнув Кінґслі. - А я не зрозумів, чого це він пропав. А що його змусило обрати іншу жертву?

- Гаррі занадто чемно повівся зі Стеном Шанпайком, - пояснив Люпин.

- Зі Стеном? - перепитала Герміона. - Я думала, він у Азкабані.

Кінґслі невесело гмикнув.

- Герміоно, там явно сталася масова втеча, але в міністерстві, мабуть, це все зам’яли. Я бачив Траверса - у нього злетів каптур, коли я в нього влучив закляттям - а він теж мав би бути там. А що було з тобою, Ремусе? Де Джордж?

- Йому відірвало вухо, - сказав Люпин.

- Вухо?! - зойкнула Герміона.

- Снейпова робота, - додав Люпин.

- Снейпова? - вигукнув Гаррі. - Ви не казали...

- У нього під час гонитви злетів каптур. «Сектумсемпра» - це Снейпів коник. Я не зміг йому відплатити, бо мусив тримати пораненого Джорджа на мітлі - він утратив багато крові.

Запала тиша, всі четверо глянули в небо. Там не було ані найменшого руху. Зірки дивилися на них незворушно й байдуже, і їх не заступали летючі постаті їхніх друзів. Де Рон? Де Фред і містер Візлі? Де Білл, Флер, Тонкс, Дикозор і Манданґус?

- Гаррі, поможи! - хрипко гукнув Геґрід, бо знову застряг у дверях. Радий, що може відвернути думки від сумного, Гаррі визволив Геґріда і подався через порожню кухню до вітальні, де місіс Візлі та Джіні лікували Джорджа. Місіс Візлі уже зупинила кровотечу, і в світлі лампи Гаррі виразно бачив зяючу діру там, де було Джорджеве вухо.

- Як він?

Місіс Візлі озирнулася й пояснила:

- Я не зможу відростити вуха, бо його знищено темною магією. Та могло бути й гірше... він хоч живий.

- Так, - погодився Гаррі. - Слава Богу.

- Я чула, ще хтось прибув на подвір’я? - поцікавилася Джіні.

- Герміона й Кінґслі, - відповів Гаррі.

- Слава Богу, - прошепотіла Джіні. Вони подивилися одне на одного. Гаррі захотів її обійняти, притулити до себе, не переймаючись присутністю місіс Візлі, та не встиг він скоритися цьому пориву, як з кухні почувся гуркіт падіння.

- Кінґслі, я доведу, хто я такий, як побачу сина, а зараз відійди, бо гірше буде!

Гаррі ще не чув, щоб містер Візлі так кричав. Він увірвався у вітальню, лисина блищала від поту, окуляри на носі перекосилися. Фред забіг за ним, обидва були бліді, проте цілі й неушкоджені.

- Артуре! - заридала місіс Візлі. - Ой, слава тобі Господи!

- Як він?

Містер Візлі упав навколішки біля Джорджа. Уперше, відколи Гаррі знав Фреда, той не міг сказати ні слова. Він уп’явся очима в братову рану, наче не міг повірити в побачене.

Ніби відчувши прихід брата-близнюка та батька, Джордж поворухнувся.

- Як ти почуваєшся, Джорджику? - прошепотіла місіс Візлі.

- Наче святий, - пробурмотів він.

- Що з ним таке? - перелякано прохрипів Фред. - Струс мозку?

- Наче святий, - повторив Джордж, розплющуючи очі й дивлячись на брата. - Бачиш... я тепер просвітлений. Бо маю просвіт, Фред. Зрозумів?

Місіс Візлі заридала з новою силою. Бліде Фредове обличчя розчервонілося.

- Жалюгідно, - пирхнув він. - Примітивно! Знаючи стільки анекдотів і жартів про вухо, вибрати якийсь просвіт?

- Зате, - усміхнувся Джордж заплаканій матері, - тепер ти, мамо, нас розрізнятимеш.

Він роззирнувся по кімнаті.

- Здоров, Гаррі... ти ж Гаррі, правда?

- Так, це я, - підтвердив Гаррі, підходячи до дивана.

- Принаймні ти прибув сюди цілий, - сказав Джордж. - А чому біля ліжка хворого не видно Рона й Білла?

- Вони ще не повернулися, - пояснила місіс Візлі. Джорджева усмішка зів’яла. Гаррі подивився на Джіні й жестом попросив її вийти з ним з кімнати. Коли вони проминали кухню, вона тихенько сказала:

- Рон і Тонкс мали б уже повернутися. Їм добиратися було недовго, бо тітка Мюріель мешкає не так далеко звідси.

Гаррі нічого не сказав. Він постійно відганяв від себе страх, з перших хвилин у «Барлозі», проте зараз нестерпний жах його огортав, залазив під шкіру, пульсував у грудях, не давав дихати. Коли вони зійшли з ґанку на темне подвір’я, Джіні взяла його за руку.

Кінґслі крокував туди-сюди, глипаючи в небо щоразу, як розвертався. Гаррі пригадав дядька Вернона, який мільйон років тому так само крокував по кімнаті. Геґрід, Герміона і Люпин стояли пліч-о-пліч, мовчки дивлячись угору. Ніхто й не озирнувся, коли Гаррі та Джіні долучилися до їхньої мовчазної нічної вахти.

Хвилини здавалися роками. Від найменшого подуву вітерцю всі аж підскакували й прислухалися до шелесту куща чи дерева в надії, що з-під нього, відгортаючи листя, вибереться ще хтось із відсутніх членів Ордену, живий і неушкоджений...

І тут прямісінько над ними з’явилася мітла, що стрімко мчала до землі...

- Це вони! - заволала Герміона.

Тонкс приземлилася з довгим ковзанням, розкидаючи за собою грудки землі й камінчики.

- Ремусе! - крикнула Тонкс, падаючи з мітли прямо Люпинові в обійми. Його бліде обличчя закам’яніло; йому, здавалося, відняло мову.

Рон очманіло побрів до Гаррі й Герміони.

- Ти жива, - встиг він пробурмотіти, перш ніж Герміона міцно його обняла.

- Я думала... я думала...

- Я в нормі, - поплескав її по спині Рон. - Нормально все.

- Рон був просто чудовий, - лагідно сказала Тонкс, послаблюючи свої обійми Люпина. - Неймовірний. Приголомшив одного смертежера прямо в голову, а ви спробуйте на льоту влучити з мітли в рухому ціль...

- Це правда? - пильно глянула на Рона Герміона, не випускаючи його з обіймів.

- Завжди цей здивований тон, - трохи роздратовано буркнув Рон, вивільняючись. - Ми останні повернулись?

- Ні, - відповіла Джіні, - ще й досі чекаємо Білла з Флер та Дикозора з Манаданґусом. Піду скажу мамі з татом, що ти живий...

Вона побігла в дім.

- Чого ви затрималися? Що сталося? - сердито запитав Люпин у Тонкс.

- Белатриса, - відповіла Тонкс, - прагне вбити мене не менше, ніж Гаррі. І дуже старалася це зробити. Ох, попадеться вона мені, ця Белатриса! Але ми точно поранили Родольфуса... а потім прибули до Ронової тітоньки Мюріель, але не встигли на летиключ, і вона метушилася коло нас, наче квочка...

У Люпина заходили жовна на щоках. Він кивнув головою, але нічого не зміг сказати.

- А з вами що було? - Тонкс обернулася до Гаррі, Герміони й Кінґслі.

Вони розповіли про свої пригоди, але відсутність Білла, Флер, Дикозора й Манданґуса сковувала їх, мов крига, і цей холодний тягар було дедалі важче іґнорувати.

- Я мушу повернутися на Даунінґ-стріт, у резиденцію прем’єра. Я ще годину тому мав там бути, - сказав нарешті Кінґслі, востаннє глянувши в небо. - Повідомте, як повернуться.

Люпин кивнув. Помахавши рукою, Кінґслі рушив у темряву до воріт. Гаррі почув легенький ляскіт, коли Кінґслі роз’явився за ворітьми «Барлогу».

Містер і місіс Візлі збігли з ґанку, Джіні за ними. Батьки спершу обняли Рона, а тоді повернулися до Люпина й Тонкс.

- Дякую вам, - сказала місіс Візлі, - за наших синів.

- Не кажи дурниць, Молі, - зніяковіла Тонкс.

- Як там Джордж? - поцікавився Люпин.

- А що з ним? - стривожився Рон.

- Йому відірвало...

Проте останні слова місіс Візлі заглушив радісний крик: з темряви спланерував і приземлився у дворі тестрал. З нього зіскочили Білл і Флер, розкошлані од вітру, проте неушкоджені.

- Білл! Слава Богу, слава Богу...

Місіс Візлі кинулася до нього, та він тільки на мить її пригорнув. Дивлячись батькові у вічі, Білл повідомив:

- Дикозор загинув.

Ніхто не озвався, не ворухнувся. Гаррі відчув, як у грудях щось обірвалося й полетіло кудись глибоко під землю, назавжди його покидаючи.

- Ми самі бачили, - сказав Білл. Флер кивнула головою, і в світлі з кухонного вікна зблиснули сльози на її щоках. - Це сталося тоді, як ми вирвалися з кола. Дикозор і Данґ були недалеко від нас, вони теж прямували на північ. Волдеморт... а він уміє літати... погнався за ними. Данґ запанікував, я чув, як він кричав, Дикозор намагався його зупинити, але той роз’явився. Волдемортове закляття влучило Дикозорові прямо в обличчя, він упав з мітли і... ми нічого не могли вдіяти, нічого, у нас самих на хвості сиділо їх з півдесятка...

Біллові перехопило дух.

- Звісно, ви нічого не могли вдіяти, - сказав Люпин.

Усі стояли й дивилися одне на одного. Гаррі не міг осягнути гіркої звістки. Дикозор загинув... не може такого бути... Дикозор, такий витривалий, такий відважний, він завжди виходив з води сухий...

Ніхто нічого не сказав, та всі раптом усвідомили, що вже немає сенсу стояти на подвір’ї, й мовчки пішли за містером і місіс Візлі в «Барліг», у вітальню, де реготали Фред і Джордж.

- Що таке? - запитав Фред, побачивши їх. - Що сталося? Хто?..

- Дикозор, - відповів містер Візлі. - Загинув.

Усмішки близнюків перетворилися на болісні гримаси. Ніхто не знав, що робити. Тонкс тихо плакала в хустинку. Гаррі знав, що їх з Дикозором поєднували дружні стосунки, вона була його улюбленицею, його протеже в міністерстві магії. Геґрід сів на підлогу в кутку, де було найбільше вільного місця, і витирав очі своєю хустинкою-як-скатертинкою.

Білл підійшов до буфета й вийняв пляшку вогневіскі й чарки.

- Прошу, - він помахом чарівної палички роздав присутнім дванадцять повних чарок, а тринадцяту підняв сам. - За Дикозора.

- За Дикозора, - повторили всі і випили.

- За Дикозора, - трохи запізно сказав Геґрід, гикнувши.

Вогневіскі обпалило Гаррі горлянку; цей вогонь ніби знову запалив почуття, проганяючи заціпеніння й відчуття нереальності, додаючи відваги.

- То Манданґус зник? - перепитав Люпин, вихиливши чарку до дна.

Атмосфера в кімнаті миттю змінилась. Усі напружено дивилися на Люпина, воліючи, щоб він говорив далі, і водночас, здалося Гаррі, боялися того, що можуть почути.

- Я знаю, що ти думаєш, - сказав нарешті Білл, - я сам про це міркував. Вони нас чекали, правда? Але нас не міг зрадити Манданґус. Вони ж не знали, що буде семеро Поттерів, це їх спочатку спантеличило. А якщо ви вже забули, то нагадаю, що саме Манданґус запропонував отак їх надурити. Чого ж він тоді відразу не розкрив їм усі карти? Гадаю, що Данґ просто перелякався. Він не хотів у це встрявати, але Дикозор його примусив, а тоді за ними погнався Відомо-Хто. Тут кожен запанікує.

- Відомо-Хто діяв саме так, як і сподівався Дикозор, - шморгнула носом Тонкс. - Дикозор казав, що той шукатиме справжнього Гаррі біля найдосвідченіших, найвправніших аврорів. Спочатку він гнався за Дикозором, а коли Манданґус їх розкрив, полетів за Кінґслі...

- Т’ак, це все дьюже добге, - втрутилася Флер, - та все одно не пояснює, звідки вони знали, що ми забигаємо ’Аггі сьоготні. Хтось був дьюже недбалий. Хтось патякати язиком і виказав дату вильоту. Це єдине пояснення, чому вони знали дату, але не весь плян.

На її вродливому обличчі блищали сльози. Флер з викликом поглядала на всіх, мовби підбурюючи щось їй заперечити. Ніхто не заперечив. Тишу порушувало тільки гикання Геґріда, що безуспішно затуляв рот хустинкою-як-скатертинкою. Гаррі глянув на Геґріда, який зовсім недавно ризикував власним життям, щоб урятувати Гаррі... на Геґріда, котрого він любив, котрому довіряв, який колись здуру вибовкав життєво необхідну Волдемортові інформацію в обмін на драконяче яйце...

- Ні, - голосно промовив Гаррі, й усі здивовано повернулися до нього: вогневіскі ніби додало гучності його голосу. - Тобто... якщо хтось і зробив помилку, - пояснив свою думку Гаррі, - і бовкнув зайве, то це ж не було навмисне. Не можна нікого звинувачувати, - додав він знову неприродно голосно. - Треба довіряти одне одному. Я вірю вам усім і не думаю, що хтось із вас міг здати мене Волдемортові.

Після цих слів знову запала тиша. Всі дивилися на нього. Гаррі відчув, як пашіє лице, і випив ще ковток вогневіскі. П’ючи, подумав про Дикозора. Дикозор завжди з сарказмом ставився до Дамблдорової готовності довіряти людям.

- Чудові слова, Гаррі, - несподівано озвався Фред.

- Правильно, правильно, - додав Джордж, упівока поглядаючи на Фреда, в якого сіпався кутик рота.

Люпин подивився на Гаррі з дивним виразом обличчя, так, ніби його жалів.

- Думаєте, я дурень?! - вигукнув Гаррі.

- Ні, думаю, що ти такий, як Джеймс, - заперечив Люпин, - а він недовіру до друзів вважав найбільшою ганьбою.

Гаррі знав, на що натякає Люпин: на те, що батька зрадив його товариш, Пітер Петіґру. Його охопила незрозуміла лють. Хотів заперечити, але Люпин відвернувся від нього, поставив чарку на столик і звернувся до Білла:

- Є ще одна робота. Я запитаю Кінґслі, чи він...

- Ні, - миттю заперечив Білл, - я це зроблю, я піду.

- Куди ви зібралися? - запитали в один голос Тонкс і Флер.

- Треба забрати Дикозорове тіло, - пояснив Люпин.

- А це не може?.. - почала було місіс Візлі, благально дивлячись на Білла.

- Зачекати? - договорив за неї Білл. - Невже ти хочеш, щоб його забрали смертежери?

На це ніхто нічого не заперечив. Люпин і Білл попрощалися й пішли.

Усі, крім Гаррі, попадали на стільці. Раптовість і неминучість смерті висіли в повітрі, мов мара.

- Я теж мушу піти, - озвався Гаррі.

Десять пар очей злякано звернулося до нього.

- Не кажи дурниць, Гаррі, - застерегла його місіс Візлі. - Що ти верзеш?

- Мені не можна тут лишатися.

Він потер чоло - знову почало пекти. Понад рік не було такого болю.

- Поки я тут, ви всі в небезпеці. Я не хочу...

- Та що за нісенітниці! - обурилася місіс Візлі. - Усе сьогодні робилося для того, щоб безпечно тебе сюди переправити, і, слава Богу, вдалося. І Флер уже погодилась, що весілля буде тут, а не у Франції, ми все підлаштували так, щоб залишатися тут разом і помагати тобі...

Вона нічого не зрозуміла. Тепер він почувався ще гірше.

- Якщо Волдеморт довідається, що я тут...

- Та як же він довідається? - здивувалася місіс Візлі.

- Гаррі, є ціла дюжина місць, де ти зараз міг би бути, - сказав містер Візлі. - Він ніяк не може знати, в якому із захищених будинків ти перебуваєш.

- Та я ж не за себе турбуюся! - вигукнув Гаррі.

- Ми знаємо, - спокійно продовжував містер Візлі, - але всі наші сьогоднішні зусилля ні до чого, якщо ти нас покинеш.

- Ніде ти си не підеш, - прохрипів Геґрід. - Бодай ти скис, Гаррі, після всього, що ми пережили, доставляючи тебе сюди!

- Я що, дарма втратив вухо? - обурився Джордж, підводячись на подушках.

- Я знаю, що...

- Дикозор не захотів би...

- Я ЗНАЮ! - заревів Гаррі.

Він відчував, ніби його загнали в кут і шантажують. Невже вони гадають, що він не знає, скільки вони для нього зробили, невже не розуміють, що саме тому він і хоче звідси піти, поки своєю присутністю не завдав ще більших страждань? Запала довга й ніякова тиша, під час якої його шрам і далі поколював і пульсував. Нарешті цю тишу порушила місіс Візлі.

- А де Гедвіґа, Гаррі? - запитала вона, піддобрюючись. - Можемо поставити її біля Левконії й погодувати.

У грудях все стислося. Він не міг сказати їй правди. Допив вогневіскі, уникаючи відповіді.

- Чекай, Гаррі, от піде поголос, що ти знов це зробив, - озвався Геґрід. - Вислизнув від нього, поборов єго, коли він тебе ледве не злапав!

- Це не я, - понуро заперечив Гаррі. - Це моя паличка. Моя чарівна паличка діяла сама собою.

Трохи помовчавши, Герміона лагідно заперечила:

- Але ж це неможливо, Гаррі. Ти, мабуть, хотів сказати, що насилав чари, сам того не усвідомлюючи, що ти діяв інстинктивно.

- Ні, - не погодився Гаррі. - Мотоцикл падав, я навіть не знав тоді, де Волдеморт, а моя паличка сама крутнулася в руці, знайшла його й поцілила закляттям, причому таким, якого я й не знаю. Я ще не вичакловував золотого полум’я.

- Нерідко, - сказав містер Візлі, - у стресовій ситуації можна витворити чари, про які ніколи й не мріяв. Таке часто буває з маленькими дітьми, які ще не ходять до школи...

- Це було щось інше, - заперечив Гаррі, зціплюючи зуби. Шрам палав вогнем. Він був сердитий і роздратований. Найбільше його дратувало, що вони всі вважають, ніби він володіє такою ж силою, як Волдеморт.

Ніхто нічого не сказав. Він розумів, що йому не повірили. Та й сам він, зрештою, ніколи не чув про чарівні палички, що самостійно насилають чари.

Шрам несамовито болів. Гаррі ледве стримувався, щоб не застогнати. Пробурмотівши щось про свіже повітря, поставив чарку й вийшов з кімнати.

Коли проходив темним двором, великий, скелетистий тестрал глянув угору, з шурхотом розправив свої здоровенні кажанячі крила і знову почав скубти траву. Гаррі зупинився біля хвіртки в садок, що позаростав дикими рослинами, дивився на них, потираючи лоба, й думав про Дамблдора.

Він знав, що Дамблдор би йому повірив. Дамблдор знав би, чому і як чарівна паличка Гаррі почала діяти самостійно, бо в Дамблдора були відповіді на всі питання. Він знав про палички все, він пояснив Гаррі, який дивовижний зв’язок існував між його чарівною паличкою і Волдемортовою... Але Дамблдор, як і Дикозор, як Сіріус, як його батьки, як бідолашна сова, був там, де ні з ким із них Гаррі вже не порозмовляє. Він відчув, як запекло в горлі, однак не через вогневіскі...

І раптом біль у шрамі став просто пекельний. Він ухопився за чоло й заплющив очі, а в його голові почувся гнівний верескливий крик.

«Ти ж казав, що все вийде, якщо взяти чужу чарівну паличку!»

Перед очима раптом з’явилося видіння змарнілого старого чоловіка, що лежав у лахмітті на кам’яній підлозі й волав жахливим, тягучим криком, повним нелюдського болю...

- Ні! Ні! Благаю вас, благаю...

- Ти збрехав Лордові Волдеморту, Олівандере!

- Я не брехав... клянуся, не брехав...

- Ти захотів допомогти Поттерові, щоб він від мене вислизнув!

- Клянусь, я не хотів... я вважав, що чужа чарівна паличка подіє...

- То поясни, що сталося. Луціусову паличку знищено!

- Я сам не розумію... зв’язок... існує... тільки між вашими двома паличками...

- Брешеш!

- Прошу... благаю вас...

І Гаррі побачив білу руку, що піднімає чарівну паличку, відчув напад Волдемортової лютої злості, побачив, як той виснажений старий корчиться в агонії...

- Гаррі?

Видіння зникло так само раптово, як і почалося. Гаррі дрижав у темряві, вчепившись у садову хвіртку, серце гупало, шрам поколював. Минув якийсь час, поки він усвідомив, що біля нього стоять Рон і Герміона.

- Гаррі, вертайся в дім, - прошепотіла Герміона. - Ти вже передумав нас покидати?

- Залишайся, старий, - Рон гупнув Гаррі по спині.

- Що з тобою? - зазирнула в обличчя Герміона. - У тебе жахливий вигляд!

- Кращий, мабуть, - тремтячим голосом відповів Гаррі, - ніж в Олівандера...

Коли він переповів їм побачене, Рон був приголомшений, а Герміону це теж страшенно налякало.

- Це ж мало припинитися! Твій шрам... з ним такого вже не повинно бути! Не відкривай цей зв’язок - Дамблдор казав тобі заблокувати мозок!

Гаррі нічого не відповів, і вона схопила його за руку.

- Гаррі, він уже підкорив собі міністерство, й газети, і половину чаклунського світу! Не впускай його ще й у свою власну голову!

- РОЗДІЛ ШОСТИЙ - Упир у піжамі


Шок від утрати Дикозора висів над будинком усі наступні дні. Гаррі постійно сподівався, що той ось-ось зайде у задні двері, як і інші члени Ордену, що снували туди-сюди, приносячи різні новини. Гаррі відчував, що тільки активними діями він розвіє почуття провини й горя, і що він якнайскоріше повинен узятися за пошук і знищення горокраксів.

- Ти ж нічого не вдієш з тими... - Рон беззвучно проказав губами слово «горокраксами», - поки тобі не стукне сімнадцять. На тобі й досі є Слід. Та й хіба тут ми не можемо все розпланувати з таким самим успіхом, як і деінде? Чи, може, - Рон перейшов на шепіт, - ти вже знаєш, де вони, ті відомо-що?

- Не знаю, - зізнався Гаррі.

- Здається, Герміона щось там досліджувала, - згадав Рон. - Казала, що розповість, як ти вже будеш тут.

Вони сиділи за сніданком. Містер Візлі й Білл щойно відбули на роботу, місіс Візлі пішла нагору будити Герміону й Джіні, а Флер подалася приймати ванну.

- Тридцять першого Слід перестає діяти, - сказав Гаррі. - Це означає, що я ще мушу тут сидіти всього чотири дні. А тоді я зможу...

- П’ять днів, - твердо виправив його Рон. - Треба залишитися на весілля. Якщо ми його пропустимо, вони нас повбивають.

Гаррі зрозумів, що «вони» - це Флер і місіс Візлі.

- Невже вони не усвідомлюють, як це важливо?..

- Звичайно, ні, - знизав плечима Рон. - Та й звідки їм про це знати. Але раз ти про це згадав, я хотів би побалакати на цю тему.

Рон зиркнув на двері, перевіряючи, чи не повертається місіс Візлі, і підсунувся ближче до Гаррі.

- Мама намагалася все вивідати у мене і в Герміони. Що ми задумали робити. Тепер візьметься за тебе, тож готуйся. Тато й Люпин теж допитувалися, але ми їм сказали, що Дамблдор велів тобі нікому не розповідати, крім нас, і вони відчепилися. Але не мама. Вона настроєна рішуче.

Не минуло й кількох годин, як Ронове передбачення здійснилося. Після обіду місіс Візлі покликала Гаррі, щоб він допоміг з’ясувати, чи не йому, бува, належить шкарпетка, яка, як їй здавалося, могла випасти з його рюкзака. Загнавши його в кут у крихітній посудомийні при кухні, вона відразу пішла в наступ.

- Рон і Герміона щось там вигадують, ніби ви всі троє кидаєте Гоґвортс, - почала вона невимушеним буденним тоном.

- О, - розгубився Гаррі. - Так. Кидаємо.

У кутку крутнувся відтискний валок для білизни, викидаючи щось схоже на камізельку містера Візлі.

- Можна запитати, чому ви відмовляєтеся від освіти? - продовжила місіс Візлі.

- Ну, Дамблдор доручив мені... одну справу, - пробурмотів Гаррі. - Рон і Герміона про це знають і хочуть допомогти.

- І яка ж це «справа»?

- Вибачте, я не можу...

- Скажу відверто - ми з Артуром маємо повне право знати, і, думаю, містер та місіс Ґрейнджери зі мною погодяться! - наполягала місіс Візлі.

Гаррі боявся натиску «стурбованих батьків». Тож примусив себе подивитися їй прямо в очі, відзначивши при цьому, що вони теж були карі, як і в Джіні. Це не допомогло.

- Місіс Візлі, Дамблдор не хотів, щоб про це знав ще хтось. Даруйте. Рон і Герміона не зобов’язані йти зі мною, хай вирішують...

- Не думаю, що й ти повинен кудись іти! - відкинула вона удавану байдужість. - Ви тільки-тільки стаєте повнолітні! Це повна нісенітниця! Якби Дамблдорові треба було зробити якусь справу, то він мав у своєму розпорядженні увесь Орден! Гаррі, ти, мабуть, не так його зрозумів. Можливо, він розповідав тобі про щось таке, що він сам хотів би зробити, а ти подумав, що він доручив це тобі..

- Я все зрозумів правильно, - категорично заперечив Гаррі. - Це маю зробити я.

Він віддав їй шкарпетку з візерунком у вигляді золотого очерету, яку мав упізнати.

- Це не моя, бо я, до речі, не фанат «Калабані Юнайтед».

- Ой, авжеж, ні, - підозріло швидко повернулася до недбалого тону місіс Візлі. - І як я сама не здогадалась. Гаррі, поки ти ще в нас - допоможеш готувати весілля Білла й Флер? Ще стільки роботи.

- Так... я... звичайно, - погодився Гаррі, збентежений несподіваною зміною теми.

- От молодець, - зраділа вона, усміхнулась і вийшла з посудомийні.

З тієї миті місіс Візлі так завантажила Гаррі, Рона й Герміону підготовкою до весілля, що вони геть не мали часу думати про щось інше. Її поведінку можна було, звісно, пояснити тим, що вона хотіла відвернути всіх від думок про Дикозора та про жах їхньої недавньої подорожі. Та коли два дні минули в безперервному чищенні ножів і виделок, добиранні весільних стрічок, бантів і квітів відповідних кольорів, дегномізації саду та готуванні цілих стосів маленьких канапочок, Гаррі почав підозрювати, що в неї на думці було щось інше. Усі завдання місіс Візлі підлаштовувала так, щоб Гаррі не опинявся поряд з Роном чи Герміоною. З того першого вечора, коли він розповів їм, як Волдеморт катував Олівандера, ще ні разу не вдавалося поговорити з ними наодинці.

- Мама, здається, думає, що, не даючи вам зібратися й усе розпланувати, вона вас тут затримає, - сказала впівголоса Джіні, накриваючи з Гаррі стіл до вечері на третій день після його прибуття.

- І що ж, на її думку, станеться? - пробурмотів Гаррі. - Хтось інший уб’є Волдеморта, поки ми тут робимо канапочки?

Він це сказав не подумавши, й побачив, як зблідла Джіні.

- То це правда? - спитала вона. - Це те, що ти збираєшся зробити?

- Я... та ні... я пожартував, - ухильно відповів Гаррі.

Вони дивилися одне на одного, і в очах Джіні Гаррі побачив щось більше, ніж звичайну тривогу. Раптом до нього дійшло, що це він уперше опинився з нею наодинці ще відтоді, як вони ховалися в потаємних закутках Гоґвортських угідь. Не сумнівався, що вона теж про це подумала. Обоє аж підскочили, коли відчинилися двері й зайшли містер Візлі, Кінґслі та Білл.

На вечерю до них часто прибували інші члени Ордену, бо тепер їхня штаб-квартира перемістилася з площі Ґримо, дванадцять, у «Барліг». Містер Візлі пояснив, що після загибелі Дамблдора, їхнього тайнохоронця, всі ті, кому Дамблдор довірив таємницю про розташування штабу на площі Ґримо, ставали по черзі тайнохоронцями.

- А оскільки нас двадцятеро, то це дуже послаблює дію чарів Довіри. Удвадцятеро більше можливостей для смертежерів видобути з когось таємницю. Годі сподіватися, що вона втримається надовго.

- Але ж Снейп давно вже, мабуть, виказав смертежерам адресу? - запитав Гаррі.

- Річ у тім, що Дикозор захистив її кількома протиснейповими закляттями на той випадок, якщо він знову там з’явиться. Ми сподіваємося, що вони достатньо потужні, й не тільки його не підпускатимуть, а й запечатають йому рота, коли він захоче розповісти про цей будинок. Проте стовідсоткової певності немає. Це було б божевілля - і далі користуватися цим будинком як штаб-квартирою тепер, коли його захист такий ненадійний.

Того вечора на кухні зібралося стільки людей, що важко було орудувати ножами й виделками. Гаррі опинився пліч-о-пліч із Джіні. Згадка про те несказане, що майнуло між ними, викликала в нього бажання опинитися бодай через кілька душ від неї. Він як міг уникав торкатися її руки, і тому ледве міг різати курку.

- Нема новин про Дикозора? - спитав Гаррі в Білла.

- Жодних, - відповів Білл.

Вони не могли влаштувати йому похорон, бо Білл з Люпином так і не знайшли його тіла. Важко було з’ясувати, де він упав, беручи до уваги темряву й хаотичність бою.

- У «Щоденному віщуні» не було ані слова про його смерть чи про те, що знайшли його тіло, - вів далі Білл. - Та це ще нічого не означає. Зараз багато чого замовчується.

- І досі ще не скликали слухання про неповнолітні чари, які я насилав, рятуючись від смертежерів? - через стіл запитав Гаррі в містера Візлі, і той похитав головою. - Тому, що розуміють, що в мене не було іншого вибору, чи тому, що не хочуть, щоб усі знали про Волдемортів напад на мене?

- Гадаю, що друге. Скрімджер не хоче визнавати ні того, що Волдеморт знову при силі, ані масової втечі з Азкабану.

- Ну, так, навіщо ж казати людям правду? - скривився Гаррі, так міцно стискаючи ножа, що на правій руці проступив білий, ледь помітний шрам зі словами: «Я не повинен брехати».

- Невже в міністерстві нема кому з ним боротися? - сердито запитав Рон.

- Та є, Роне, але люди залякані, - відповів містер Візлі, - бояться, що наступними зникнуть вони, і що нападуть на їхніх дітей! Скрізь ходять паскудні чутки; я, наприклад, не вірю, що викладачка маґлознавства з Гоґвортса пішла у відставку. Її вже кілька тижнів не бачили. Тим часом Скрімджер цілими днями сидить, замкнувшись у кабінеті. Сподіваюся, що він там розробляє хоч якийсь план.

У паузі місіс Візлі чарами відсунула порожні тарілки й подала яблучний пиріг.

- Нам тгеба вигішити, як тебе замаскувати, ’Аггі, - сказала Флер, коли всім подали десерт. - Для весілля, - пояснила вона, побачивши його розгублений вигляд. - Сегед наших гостей, згозуміло, не буде смегтешегів, але не можна гагантувати, що після к’елиха шампанського в когось не гозв’яжеться язик.

Гаррі зробив з цих слів висновок, що вона й далі підозрює Геґріда.

- Слушно, - сказала місіс Візлі з чільного місця за столом. Начепивши на кінчик носа окуляри, вона переглядала велетенський перелік справ, які треба було зробити, нашкрябаний нею на довжелезному сувої пергаменту. - Роне, ти нарешті прибрав у своїй кімнаті?

- Навіщо? - вигукнув Рон, спересердя кинувши ложку. - Навіщо прибирати в моїй кімнаті? Нам з Гаррі вона подобається така, як є!

- Юначе, за кілька днів - весілля твого брата...

- Вони що, братимуть шлюб у моїй кімнаті? - лютував Рон. - Ні! То навіщо, заради Мерліна, з його обвислим лівим...

- Не говори так з матір’ю, - суворо урвав його містер Візлі. - І роби, що сказано.

Рон сердито зиркнув на батьків і накинувся на останні шматочки яблучного пирога.

- Я допоможу, там же й мої лахи, - сказав Гаррі Ронові, проте місіс Візлі заперечила:

- Ні, любий Гаррі, краще допоможи Артурові почистити курник, а тобі, Герміоно, я буду вдячна, якщо ти перестелиш постіль для мосьє й мадам Делякурів, ти ж знаєш, вони прибувають завтра, об одинадцятій ранку.

Та виявилося, що біля курчат роботи мало.

- Не варто, е-е, казати про це Молі, - попросив містер Візлі Гаррі, заступаючи вхід у курник, - але, е-е, Тед Тонкс прислав мені те, що лишилося від Сіріусового мотоцикла, і я, е-е, переховую... тобто зберігаю його тут. Фантастичні речі: там є вихлопна ніжка... здається, так воно називається... є чудесний акумулятор і є чудова нагода з’ясувати, як діють гальма. Я хочу його скласти знову, якщо Молі не... тобто, якщо я матиму час.

Коли вони повернулися в дім, місіс Візлі ніде не було видно, тож Гаррі крадькома піднявся до Ронової кімнатки на горищі.

- Та прибираю, прибираю!.. А, це ти, - полегшено зітхнув Рон, коли в кімнату зайшов Гаррі. Рон знову ліг на ліжко, з якого, здається, щойно встав. У кімнаті був такий самий розгардіяш, як і впродовж усього тижня. Єдина зміна - що в кутку сиділа Герміона, в ногах якої муркотів її пухнастий рудий Криволапик, а вона сортувала на дві величезні купи книжки, з яких деякі, як упізнав Гаррі, належали йому.

- Здоров, Гаррі, - привіталася дівчина, коли він сідав на свою розкладачку.

- А як тобі вдалося змитися?

- Ой, просто Ронова мама забула, що вчора ми з Джіні вже перестелили постіль, - пояснила Герміона, кинувши на одну купу «Нумерологію і граматику», а на другу - «Розквіт і занепад темних мистецтв».

- Ми саме говорили про Дикозора, - сказав Гаррі Рон. - Я думаю, він вижив.

- Але ж Білл на власні очі бачив, як у нього влучило смертельне закляття, - засумнівався Гаррі.

- Воно-то так, але Білла теж обстрілювали, - не здавався Рон. - Може, він щось не те побачив?

- Навіть якщо смертельне закляття й не влучило, він усе одно впав метрів із трьохсот, - додала Герміона, зважуючи в руці «Квідичні команди Британії та Ірландії».

- Він міг захиститися закляттям «щит»...

- Флер казала, що йому вибило з руки чарівну паличку, - заперечив Гаррі.

- Ну, якщо вам так хочеться, щоб він загинув, - роздратовано буркнув Рон, кулаком поправляючи зручніше подушку.

- Та ж ясно, що не хочеться! - Герміона була шокована. - Це просто жахливо, що він загинув! Але будьмо реалістами!

Гаррі вперше уявив собі Дикозорове тіло, застигле, як колись Дамблдорове - тільки магічне око ще крутилося в очниці. Відчув і певну відразу, і химерне бажання розсміятися.

- Мабуть, смертежери замели по собі сліди, тому його ніхто й не знайшов, - розважливо припустив Рон.

- Ага, - погодився Гаррі. - Як з Барті Кравчем, якого перетворили на кістку й закопали в Геґріда на городі. Можливо, вони трансфігурували Муді й зробили з нього опудало...

- Перестаньте! - розпачливо крикнула Герміона. Зляканий Гаррі озирнувся саме в ту мить, коли вона розридалася над «Спелменовою абеткою складів».

- Ой, не треба, - забідкався Гаррі, злазячи із старенької розкладачки. - Герміоно, я не хотів тебе засмутити...

Однак Рон стрімко вискочив з ліжка, аж заскреготали іржаві пружини, і підбіг до неї перший. Однією рукою пригорнувши Герміону, другою він виловив у кишені джинсів бруднющу носову хустинку, якою перед цим витирав на кухні плиту й духовку. Схопив чарівну паличку, націлив на цю ганчірку й сказав: - Терґео!

Паличка висмоктала майже увесь жир. Рон із вельми задоволеним виразом вручив ще паруючу хустинку Герміоні.

- Ой... дякую, Роне... вибачте мені... - Вона висякалася й почала гикати. - Це ж так жах-хливо, правда? 3-зразу після Дамблдора... Я просто н-не можу уявити мертвого Дикозора, він завжди був такий живучий!

- Ага, це так, - Рон міцніше її пригорнув. - А знаєш, що він би нам сказав, якби був тут?

- П-постійна пильність, - витерла очі Герміона.

- Правильно, - кивнув Рон. - Порадив би нам зробити висновки з того, що сталося з ним. А мій висновок - не довіряти тому боягузливому вилупку Манданґусу.

Герміона невпевнено всміхнулась і нагнулася по книжки. Наступної миті Рон відсмикнув руку від її плеча і Герміона впустила йому на ногу «Жахливу книгу жахіть». Книжка вирвалася з паска, яким була обв’язана, й боляче гризнула Рона за гомілку.

- Вибач мені, вибач! - забідкалася Герміона, а Гаррі тим часом віддер книжку від Ронової ноги і знову надійно її обв’язав.

- А що ти робитимеш з цими книжками? - поцікавився Рон, шкандибаючи до ліжка.

- Хочу вирішити, які нам треба взяти з собою, - пояснила Герміона. - Коли будемо шукати горокракси.

- О, точно, - ляснув себе по лобі Рон. - Я ж і забув, що полювати на Волдеморта ми будемо в пересувній бібліотеці.

- Ха-ха, смішно, - саркастично відказала Герміона, дивлячись на «Спелменову абетку складів». - Цікаво... чи доведеться нам перекладати руни? Цілком можливо... краще її взяти, про всяк випадок.

Вона кинула абетку на більшу купу і взяла «Історію Гоґвортсу».

- Слухайте, - сказав Гаррі.

Він випростався. Рон і Герміона подивилися на нього з дивною сумішшю покори й небажання коритися.

- Я знаю, що після Дамблдорового похорону ви казали, що хочете податися зі мною, - почав Гаррі.

- Почалося, - закотив очі Рон.

- Ми так і знали, - зітхнула Герміона й знову взялася за книжки. - Я таки візьму «Історію Гоґвортсу». Навіть якщо ми туди більше не повернемось. Мені буде погано без неї...

- Послухайте! - повторив Гаррі.

- Ні, Гаррі, це ти послухай, - відказала Герміона. - Ми йдемо з тобою. Це було вирішено багато місяців тому... навіть років.

- Але...

- Заткнися, - порадив Рон.

- ...ви добре все обміркували? - наполягав Гаррі.

- Зараз скажу, - Герміона зі злістю жбурнула на купу непотрібних книжок «Трапези з тролями». - Я вже кілька днів складаю речі, щоб ми були готові вирушити будь-якої миті, а це, якщо хочеш знати, потребувало доволі складних чарів, не кажучи вже про викрадення всіх Дикозорових запасів багатозільної настійки прямо з-під носа Ронової мами.

- А ще я видозмінила пам’ять своїм батькам, і вони тепер переконані, що насправді їх звати Вендел та Моніка Вілкінзи, що вони все життя мріяли переселитися в Австралію, і нарешті переселились. Це щоб Волдемортові важче було їх вистежити й витягти інформацію про мене... а то й про тебе, бо я, на жаль, багатенько їм про тебе розповідала.

- Якщо я вцілію після нашого полювання за горокраксами, то знайду маму з татом і розвію чари. А якщо ні... я застосувала досить добрі чари, вони їм забезпечать спокійне й щасливе життя. До речі, Вендел і Моніка Вілкінзи не знають, що в них є дочка.

Герміонині очі знову наповнилися слізьми. Рон ще раз встав із ліжка, ще раз її пригорнув і сердито зиркнув на Гаррі, немовби докоряючи за відсутність такту. Гаррі не знав, що й казати, тим більше, що незвично було бачити, як Рон повчає інших тактовності.

- Я... вибач, Герміоно... я не...

- Не знав, чи ми з Роном розуміємо, що може статись, якщо ми подамося з тобою? То ми розуміємо, Роне, покажи Гаррі, що ти зробив.

- Нє-а, він же щойно їв, - завагався Рон.

- Показуй, нехай знає!

- Ну, добре. Гаррі, йди сюди.

Рон уже вдруге забрав руку з Герміониних плечей і поплівся до дверей.

- Іди.

- Навіщо? - здивувався Гаррі, але вийшов за Роном з кімнати на крихітний сходовий майданчик.

- Десендо, - пробурмотів Рон, цілячись чарівною паличкою в низеньку стелю. Над їхніми головами відкрилася ляда й до ніг їм спустилася драбина. З квадратного отвору долинув жахливий напівстогін-напівцмакання і засмерділо, наче в каналізації.

- Це що, твій упир? - запитав Гаррі. Він так ще й не бачив істоти, яка іноді порушувала нічну тишу.

- Ага, - підтвердив Рон, вилазячи по драбині. - Ходи глянеш на нього.

Гаррі поліз за Роном у вузьку ляду. Просунув голову й плечі - і помітив у напівтемряві істоту, що, роззявивши величезну пащеку й згорнувшись клубочком, міцно спала недалеко від ляди.

- Він же... він якийсь... Хіба упирі носять піжами?

- Ні, - зітхнув Рон. - Та й волосся в них не руде, і прищів немає.

Гаррі оглядав створіння з деякою огидою. За розмірами й формою тіла воно нагадувало людину, і вбране було, як роздивився Гаррі, коли очі звикли до темряви, в стару Ронову піжаму. Гаррі добре знав, що упирі зазвичай слизькі й лисі, а цей був волохатий і ввесь обсипаний запаленими фіолетовими пухирями.

- Він - це я, розумієш? - сказав Рон.

- Ні, - заперечив Гаррі. - Не розумію.

- Поясню в кімнаті, бо сморід мене вже дістав, - сказав Рон. Вони злізли, й Рон повернув драбину на горище. Герміона в кімнаті й досі сортувала книжки.

- Коли ми звідси підемо, упир житиме в моїй кімнаті, - сказав Рон. - Здається, він цього дуже чекає... хоч важко сказати, бо він тільки стогне й пускає слину... але коли я про це кажу, він радісно киває. Отже, він буде мною з тяжкою формою бризкухи. Класно, га?

Гаррі дивився спантеличено.

- Класно! - сам себе похвалив Рон, помітно розчарований, що Гаррі не оцінив його геніального задуму. - Коли ми втрьох не з’явимося в Гоґвортсі, то всі подумають, що ми з Герміоною, мабуть, подалися з тобою. І смертежери відразу причепляться до наших родин, щоб вивідати інформацію, де ми поділися.

- Сподіваюся, що всі вважатимуть, ніби я кудись поїхала з батьками, бо зараз багато чаклунсько-маґлівських родин задумуються про те, щоб десь переховатися, - сказала Герміона.

- Ми не зможемо сховатися цілою родиною, бо це буде дуже підозріло, та й не зможуть усі наші покинути роботу, - провадив далі Рон. - Тому ми вигадаємо байку, ніби я важко захворів на бризкуху й тому не поїхав до школи. Якщо хтось прибуде це перевірити, то мама й тато покажуть їм у моєму ліжку упиря, обсипаного пухирями. Бризкуха дуже заразна, тому ніхто не захоче до мене наближатися. І це нічого, що він не вміє говорити, бо таке буває через запалення язика, коли грибок поширюється на ротову порожнину.

- А твої батьки вже знають про цей задум? - поцікавився Гаррі.

- Тато знає. Він допомагав Фредові з Джорджем видозмінювати упиря. А мама... та ви ж бачили, яка вона зараз. Вона не погодиться на наш від’їзд, поки ми справді не поїдемо.

У кімнаті запанувала тиша, порушувана тільки легким бухканням книжок, що їх Герміона й далі складала на дві купи. Рон сидів і дивився на неї, а Гаррі поглядав то на нього, то на неї, неспроможний щось сказати. Дії, до яких вони вдалися для захисту своїх родин, переконали його, що вони справді збираються податися з ним, і що вони добре усвідомлюють, як це небезпечно. Хотілося їм сказати, як він це цінує, та важко було знайти потрібні слова.

Тишу порушили приглушені крики місіс Візлі на чотири поверхи нижче.

- Мабуть, Джіні пропустила порошинку на якомусь кільці для серветки, - скривився Рон. - Не знаю, чого ті Делякури мають припертися сюди аж за два дні до весілля.

- Сестра Флер буде дружкою, вона мусить прибути раніше, а саму її не відпустять, бо ще мала, - пояснила Герміона, нерішуче розглядаючи «Балачки з Бабою-Ягою».

- Гості не допоможуть мамі позбутися стресу, - зітхнув Рон.

- Нам ще треба вирішити, - Герміона з огидою кинула в кошик для сміття «Теорію захисних чарів» і взяла «Оцінку рівня магічної освіти в Європі», - куди саме ми звідси подамося. Я знаю, Гаррі, що ти хотів насамперед відвідати Ґодрикову Долину, і я розумію чому, але... ну... чи не повинні ми спершу пошукати горокракси?

- Якби ми хоч знали, де їх шукати, ті горокракси, то я б з тобою погодився, - Гаррі сумнівався, що Герміона зрозуміє його прагнення повернутися в Ґодрикову Долину. Це пояснювалося не тільки його бажанням провідати могили батьків: його туди підштовхувало потужне, хоч і незбагненне відчуття, що там сховано відповідь на важливі для нього запитання. Можливо, лише через те, що він там уцілів після Волдемортового смертельного закляття. Тепер, коли йому невдовзі доведеться повторити цей подвиг, Гаррі відчував потяг до місця, де це сталося, сподіваючись усе це збагнути.

- А ти не думаєш, що Волдеморт стежить за Ґодриковою Долиною? - запитала Герміона. - Може, він якраз і чекає, що ти захочеш провідати батьківські могили, коли нарешті матимеш свободу пересування?

Про це Гаррі не подумав. Поки він шукав відповіді, заговорив Рон, який, очевидно, міркував про щось своє.

- Той тип Р.А.Б, - сказав він, - знаєте, той, що вкрав справжній медальйон?

Герміона кивнула.

- Він же писав у записці, що збирається його знищити, правда?

Гаррі підтяг до себе рюкзак і вийняв фальшивий горокракс, у якому й досі лежала записка від Р.А.Б.

- «Я викрав справжній горокракс і маю намір негайно його знищити», - прочитав Гаррі.

- Може, він і справді його знищив? - запитав Рон.

- Або вона? - вставила Герміона.

- Не має значення, - знизав плечима Рон, - головне, що нам менше роботи!

- Але нам усе одно треба знайти справжній медальйон, - сказала Герміона. - З’ясувати, знищений він чи ні.

- А коли горокракс опиниться в наших руках, як його знищити? - поцікавився Рон.

- Ну, - відповіла Герміона, - я дещо дослідила на цю тему.

- Як це? - здивувався Гаррі. - Невже в бібліотеці були книжки про горокракси?

- Не було, - почервоніла Герміона. - Дамблдор їх вилучив, але... не знищив.

Рон вирячив очі і виструнчився на ліжку.

- Заради Мерлінових штанів, скажи, як ти зуміла добратися до горокраксових книжок?

- Це... це не була крадіжка! - Герміона розпачливо поглядала то на Гаррі, то на Рона. - Це ж були бібліотечні книжки, хоч Дамблдор і забрав їх з полиць. До речі, якби він справді не хотів, щоб хтось до них дістався, то заховав би надійніше...

- Давай по суті! - поквапив Рон.

- Ну... це було просто, - ледь чутно промимрила Герміона. - Вистачило замовляння-викликання. Ну, знаєте... акціо. І... вони прилетіли з Дамблдорового кабінету прямісінько в дівчачу спальню.

- Але коли ж ти це зробила? - захоплено й водночас з недовірою глянув на Герміону Гаррі.

- Відразу після його... Дамблдорового... похорону, - ще тихіше прошепотіла Герміона. - Коли ми вирішили покинути школу й вирушити на пошуки горокраксів. Я пішла тоді нагору по речі, й мені... і я вирішила, що треба якнайбільше про них дізнатися... я була сама... то й спробувала... і вдалося. Книжки залетіли у вікно і я... я їх узяла.

Вона ковтнула слину й благально сказала:

- Я не вірю, що Дамблдор би розсердився, бо ми ж не використаємо цю інформацію для виготовлення горокракса.

- Хіба ж ми що кажемо? - здивувався Рон. - А де ж ці книжки, до речі?

Герміона якусь мить понишпорила у купі і витягла звідти великий том у вилинялій оправі з чорної шкіри. Тримала його з відразою й страхом, наче дохлятину.

- Тут є чіткі інструкції, як виготовляти горокракс. «Таємниці найтемнішого мистецтва»... жахлива книга, неймовірно жахлива, просякнута лихою магією. Цікаво, коли саме Дамблдор вилучив її з бібліотеки... якщо він цього не зробив ще до того, як став директором, то Волдеморт, поза сумнівом, устиг вивчити всі інструкції.

- А навіщо ж тоді він питав у Слизорога, як робити горокракс, якщо сам про це читав? - засумнівався Рон.

- Він хотів дізнатися в Слизорога, що буде, якщо розщепити душу насемеро, - сказав Гаррі. - Дамблдор не сумнівався, що Редл уже знає, як робити горокракс, хоч і розпитує про це Слизорога. Твоя правда, Герміоно, він запросто міг узяти всю інформацію звідси.

- І що більше я про них читала, - вела далі Герміона, - то жахливішими вони видавались, і я дедалі менше вірила, що він справді зробив шість горокраксів. Ця книжка застерігає, що душа стає дуже крихка після того, як її розділити тільки навпіл, лише для одного горокракса!

Гаррі пригадав, як Дамблдор йому казав, що Волдеморт переступив межі «звичайного зла».

- А не можна якось склеїти її назад? - запитав Рон.

- Можна, - силувано всміхнулася Герміона, - але це була б нестерпно болюча процедура.

- І як? Як це зробити? - зацікавився Гаррі.

- Каяттям, - відповіла Герміона. - Треба щиро покаятися в тому, що накоїв. Там є примітка під текстом. Біль від цього може бути смертельний. Я чомусь не уявляю, щоб Волдеморт на таке пішов.

- Правда, - погодився Рон, перш ніж Гаррі встиг розкрити рота. - А в цій книзі написано, як знищити горокракс?

- Так, - Герміона гортала крихкі сторінки з таким виразом, ніби розглядала зогнилі нутрощі, - бо вона застерігає темних чаклунів, настільки потужні закляття повинні вони накладати. Як я зрозуміла, один з небагатьох надійних засобів знищення горокракса було саме те, що Гаррі зробив з Редловим щоденником.

- Що, треба простромлювати його василісковим зубом? - перепитав Гаррі.

- То нам пощастило, бо в нас добрячий запас василіскових зубів, - сказав Рон. - А я ще собі думав, що з ними робити.

- Це не конче має бути зуб Василіска, - терпляче пояснила Герміона. - Це має бути щось таке руйнівне, щоб горокракс не зміг відновитися. Отруту Василіска можна знешкодити єдиним засобом: надзвичайно рідкісними...

- ...слізьми фенікса, - договорив за неї Гаррі.

- Точно, - підтвердила Герміона. - Проблема полягає в тому, що існує дуже мало таких руйнівних, як василіскова отрута речовин, і всіх їх небезпечно носити з собою. Але доведеться щось придумати, бо горокракс не розколоти, не розтрощити й не розбити. Треба зробити щось таке, щоб він не зміг магічно відновитися.

- А якщо ми навіть знищимо горокракс, - поцікавився Рон, - чому та частинка душі, що в ньому містилася, не зможе переселитися й далі існувати в чомусь іншому?

- Бо горокракс - це цілковита протилежність людині.

Помітивши, як спантеличено на неї дивляться Гаррі й Рон, Герміона квапливо пояснила:

- Роне, якби я взяла зараз меч і тебе ним простромила, я анітрохи не зашкодила б твоїй душі.

- Це мене страшенно втішило б, - пожартував Рон.

Гаррі засміявся.

- До речі, так воно і є! Я маю на увазі, що душа завжди залишається жива й недоторкана, хоч би що сталося з тілом, - вела далі Герміона. - А от з горокраксом усе навпаки. Існування частинки душі, що в ньому перебуває, залежить від її вмістилища, від її зачарованого тіла. Без нього вона помирає.

- Коли я простромив той щоденник, він ніби й справді помер, - Гаррі пригадав, як з продертих сторінок потекло, мов кров, чорнило, і як закричала, зникаючи, частинка Волдемортової душі.

- І от коли щоденник було належним чином знищено, частка душі, захована в ньому, вже не могла існувати. Джіні ще перед тобою намагалася позбутися щоденника, викинувши його в унітаз, але він знову став як новенький.

- Зачекай, - спохмурнів Рон. - Та частка душі, що була в щоденнику, оволоділа Джіні. Як це так вийшло?

- Доки магічне вмістилище недоторкане, частка душі, що перебуває у ньому, може залітати в особу, що занадто зблизилася із зачарованим предметом, і так само з неї вилітати. І не треба довго його тримати чи взагалі до нього торкатися, - додала вона, перш ніж заговорив Рон. - Я маю на увазі емоційну близькість. Джіні виливала щоденникові своє серце і стала дуже вразлива. Це небезпечно - захопитися горокраксом чи стати від нього залежним.

- Цікаво, як Дамблдор знищив персня? - замислився Гаррі. - І чого я його не спитав? А тепер уже ніколи...

Він замовк на півслові. Думав про все те, чого не встиг запитати в Дамблдора, і скільки змарнував можливостей довідатися більше... довідатися про все...

Тиша розлетілася на шматки, коли двері кімнати розчахнулися з такою силою, що аж затряслися стіни. Герміона скрикнула і впустила з рук «Таємниці найтемнішого мистецтва»; Криволапик метнувся під ліжко й обурено зашипів; Рон зіскочив з ліжка, послизнувся на обгортці від шоколадної жабки і вгатився головою в стіну, а Гаррі інстинктивно схопив чарівну паличку ще до того, як усвідомив, що дивиться на місіс Візлі, волосся якої було розпатлане, а лице перекошене від люті.

- Вибачте, що порушила вашу тиху бесіду, - голос її аж тремтів. - Я розумію, що вам потрібен відпочинок... але в моїй кімнаті лежить штабель весільних подарунків, їх треба посортувати, а мені чомусь здавалося, що ви погодилися мені допомогти.

- О, так, - перелякана Герміона зіскочила на ноги, від чого книжки порозліталися, - допоможемо... пробачте нам...

Кинувши страдницький погляд на хлопців, Герміона вибігла з кімнати за місіс Візлі.

- Ми наче ельфи-домовики, - пожалівся впівголоса Рон, розтираючи голову, коли вони з Гаррі теж рушили слідом. - Тільки без жодного задоволення від праці. Скоріше б те весілля минуло.

- Ага, - погодився Гаррі, - тоді в нас не залишиться роботи - крім як знайти горокракси... справжні тобі канікули, га?

Рон засміявся, та коли побачив величезну гору весільних дарунків, що чекала їх у кімнаті місіс Візлі, сміх йому наче вимкнуло.

На другий день об одинадцятій годині ранку прибули Делякури. До того часу Гаррі, Рон, Герміона та Джіні були вже доволі негативно настроєні до родини Флер, тому Рон вельми неохоче потупав нагору вибирати собі нерозпаровані шкарпетки, а Гаррі так само неохоче спробував пригладити своє волосся. Коли їх усіх було визнано достатньо причепуреними, вони повиходили на сонячне подвір’я зустрічати гостей.

Гаррі ще не бачив, щоб там було так прибрано. Іржаві казани та старі гумові чоботи, що зазвичай захаращували задній ґанок, зникли. Їх замінили два кущі трясучок у великих вазонах обабіч дверей, і хоч не було ані найменшого вітерцю, їхні листочки ліниво погойдувалися і струменіли, створюючи привабливий ефект хвильок. Курей позамикали, двір підмели, а всі рослини в саду і на городі підрізали, підскубли і загалом навели лад, хоч Гаррі, якому подобався зарослий сад, подумав, що тепер усе стало якесь жалюгідне без звичного контингенту пустотливих гномів.

Він давно вже втратив лік захисним заклинанням, накладеним на «Барліг» Орденом і міністерством. Ясно було одне - тепер ніхто не зміг би потрапити за допомогою чарів безпосередньо сюди. Ось чому містер Візлі пішов зустрічати Делякурів на вершину ближнього пагорба, куди ті мали прибути з летиключем. Першим звуком, що засвідчив їхнє наближення, став незвично високий і пронизливий сміх, а належав він, як виявилося, містерові Візлі, який незабаром виник у воротах, нав’ючений багажем. За ним ішла вродлива білява жінка в довгій зеленкуватій мантії - зрозуміло, це була мати Флер.

- Матап! - вигукнула Флер, кидаючись їй у обійми. - Рара!

Мосьє Делякур був далеко не такий привабливий, як його дружина - на голову нижчий, вельми огрядний, з гострою чорною борідкою. Проте видно було, що він добродушний. Незграбно підійшовши в чоботях з високими підборами до місіс Візлі, він двічі поцілував її в кожну щоку, від чого та аж почервоніла.

- Ви мали б’ахато тугбот, - сказав він низьким голосом. - Флег нам казала, що ви дьюже б’ахато пратсювали.

- Ой, та то нічого, нічого! - защебетала місіс Візлі. - Які там турботи!

Рон зірвав зло, підгиливши ногою гнома, що визирав з-за куща трясучок.

- Догога пані-добгодійко! - мосьє Делякур, сяючи усмішкою, не випускав руку місіс Візлі зі своїх пухкеньких долонь. - Ми надзвитшайно гаді, що незабагом об’єднаються наші сім’ї! Дозвольте пгедставити мою дгужину, Аполіну.

Мадам Делякур плавно ковзнула до місіс Візлі і, нагнувшись, теж з нею розцілувалася.

- Enchantee, - сказала вона. - Ваш тшоловік гозповідав нам такі куметні істогії!

Містер Візлі маніакально зареготав. Місіс Візлі зміряла його поглядом, від якого той негайно стих і напустив на обличчя вираз, що найкраще пасував би під час візиту до тяжко хворого приятеля.

- І ви вже, звісно, знайомі з нашою молотшою дотшкою, Ґабгіель! - сказав мосьє Делякур. Ґабріель нагадувала Флер у мініатюрі. Їй було одинадцять років, довге сріблясто-біле волосся спадало їй до пояса. Дівчинка подарувала місіс Візлі сліпучу усмішку й обняла її, а тоді кинула на Гаррі променистий погляд, закліпавши віями. Джіні голосно кахикнула.

- Ну, прошу заходити! - весело запросила місіс Візлі й повела Делякурів у будинок, постійно примовляючи «Ні, прошу!», «Після вас!» і «Та що ви!»

Делякури, як незабаром стало ясно, виявилися приємними й люб’язними гостями. їх усе задовольняло й вони страшенно захотіли допомагати у весільних приготуваннях. Мосьє Делякур давав оцінку «charmant!» усьому, починаючи з розстановки стільців і закінчуючи туфельками дружок. Мадам Делякур чудово володіла всілякими замовляннями, пов’язаними з домашнім господарством, і миттю начистила до блиску плиту та духовку. Ґабріель хвостиком ходила за старшою сестрою, намагаючись усіляко допомогти, й безупинно щось торохкотіла по-французьки.

Недоліком було те, що «Барліг» не був розрахований на таку кількість людей. Містер і місіс Візлі спали тепер у вітальні, після того, як перекричали протести мосьє і мадам Делякурів і віддали їм свою спальню. Ґабріель спала разом з Флер у колишній кімнаті Персі, а Білл мав поділитися кімнатою з Чарлі, своїм дружбою, коли той повернеться з Румунії. Можливості щось разом планувати просто не було, і з розпачу Гаррі, Рон та Герміона добровільно викликалися годувати курей - хоч би для того, щоб вирватися з переповненого людьми будинку.

- Вона все одно не залишає нас самих! - обурився Рон, коли вже другу його спробу організувати зустріч на подвір’ї зірвала місіс Візлі, вийшовши з величезним кошиком випраної білизни.

- Як добре, що ви вже нагодували курей, - зраділа вона. - їх треба буде знову замкнути перед тим, як завтра прийдуть робітники... ставити весільне шатро, - вона зупинилась біля курника перепочити. Вигляд мала дуже втомлений. - «Шикарні шовкові шатра»... чудова фірма. Білл їх супроводжуватиме... ти, Гаррі, краще не виходь з дому, поки вони тут будуть. Мушу сказати, що складно організувати весілля, якщо навколо стільки захисних заклять.

- Вибачте, - шанобливо пробурмотів Гаррі.

- Ой, та ну тебе! - одразу відреагувала місіс Візлі. - Я ж не те мала на увазі... твоя безпека набагато важливіша! До речі, Гаррі, я хотіла спитати, як ти збираєшся святкувати свій день народження. Сімнадцять років - це важлива дата...

- Я не хочу зайвого галасу, - швидко пояснив Гаррі, уявляючи цей додатковий тягар для них усіх. - Справді, місіс Візлі, цілком вистачить звичайної вечері... це ж якраз напередодні весілля...

- Ну, дивись мені. Я б хотіла запросити Ремуса й Тонкс, можна? А що скажеш про Геґріда?

- Було б добре, - зрадів Гаррі. - Тільки нащо вам зайва морока.

- Та що ти таке кажеш,... яка там морока...

Вона окинула його довгим пильним поглядом, сумно всміхнулася й пішла. Гаррі дивився, як вона змахнула чарівною паличкою біля мотузки для сушіння білизни, як вологе прання вистрибнуло з кошика й само розвісилось, і раптом відчув, що його гризе сумління за всі ті незручності й увесь той біль, що він їй завдав.

- РОЗДІЛ СЬОМИЙ - Заповіт Албуса Дамблдора


Він брів по гірській дорозі, омитій холодно-синім світанковим сяйвом. Далеко внизу, повите туманом, лежало село. Чи той чоловік, якого він шукав, там? Чоловік, такий йому потрібний, що ні про що інше він не міг і думати; чоловік, який знав відповідь на те, що його турбувало...

- Гей, прокидайся.

Гаррі розплющив очі. Він знову лежав на розкладачці в брудній Роновій кімнатці на горищі. Сонце ще не зійшло, і в кімнатці було досить темно. Левконія спала, сховавши голівку під крихітне крильце. Шрам на Гарріному чолі поколював.

- Ти бурмотів крізь сон.

- Справді?

- Ага. «Ґреґорович». Весь час повторював «Ґреґорович».

Гаррі був без окулярів, і Ронове обличчя трохи розпливалося.

- Який Ґреґорович?

- Хіба я знаю? Це ж ти казав.

Гаррі замислився, потираючи лоба. Йому здавалося, що він десь чув це ім’я, однак не міг пригадати де.

- Здається, його шукає Волдеморт.

- Йому не позаздриш, - співчутливо сказав Рон.

Гаррі сидів на ліжку і розтирав шрам, остаточно прокинувшись. Намагався пригадати, що саме бачив уві сні, проте в уяві виникали тільки гори на обрії та обриси маленького села в глибокій долині.

- Думаю, він за кордоном.

- Хто, Ґреґорович?

- Волдеморт. Думаю, він десь за кордоном, шукає Ґреґоровича. На Британію це було не схоже.

- Ти знову зазирав йому в голову?

Голос у Рона був стурбований.

- Тільки не кажи, будь ласка, Герміоні, - попросив Гаррі. - Хоча як вона може заборонити мені бачити сни...

Дивився на клітку з маленькою Левконією і думав... чому ім’я «Ґреґорович» йому знайоме?

- Здається, - проказав помалу, - він якось пов’язаний з квідичем. Тільки я не можу... не можу згадати, як саме.

- З квідичем? - перепитав Рон. - Може, ти про Ґорґовича?

- Про кого?

- Драґомир Ґорґович, загонич, його два роки тому за рекордну суму купили «Гармати з Чадлі». Лідер сезону з незабитих квафелів.

- Ні, - заперечив Гаррі. - Я точно не думав про Ґорґовича.

- І я намагаюсь не думати, - зітхнув Рон. - До речі, з днем народження.

- Справді, я й забув! Мені сімнадцять!

Гаррі схопив чарівну паличку, що лежала біля розкладачки, націлився на захаращений столик, де вчора поклав окуляри, й сказав: - «Акціо окуляри»! - Хоч до них можна було дістати рукою, він невимовно зрадів, коли вони метнулися до нього - принаймні, до того моменту, поки окуляри не тицьнули його в око.

- Класно, - пирхнув Рон.

Насолоджуючись зняттям Сліду, Гаррі примусив літати по кімнаті різне Ронове добро, від чого Левконія прокинулась і збуджено затріпотіла в клітці крильцями. Ще Гаррі спробував чарами зав’язати шнурки на кросівках (потім кілька хвилин розплутував той вузол руками) і просто для розваги перетворив на Ронових плакатах жовтогарячі мантії гравців «Гармат із Чадлі» на блакитні.

- Ширіньку раджу застібати вручну, - порадив Рон, і захихотів, коли Гаррі негайно перевірив, чи все там гаразд. - Це тобі дарунок. Тільки розгорни тут, бо це не для маминих очей.

- Книжка? - здивувався Гаррі, беручи в руки прямокутний пакунчок. - Це що, відхід від традицій?

- Це не просто книжка, - відповів Рон. - Вона на вагу золота: «Дванадцять абсолютно надійних способів причарувати відьму». Пояснює все, що треба знати про дівчат. Якби я її мав торік, то точно знав би, як позбутися Лаванди і як ходити з... словом, мені її дали Фред із Джорджем, і я багато чого навчився. Ти здивуєшся, але чарівною паличкою там багато не вдієш.

Зайшовши на кухню, вони побачили на столі цілу гору подарунків. Білл і мосьє Делякур уже закінчували снідати, а місіс Візлі балакала з ними, чаклуючи над сковорідкою.

- Гаррі, Артур просив поздоровити тебе з повноліттям, - усміхнулася місіс Візлі. - Він мусив раненько їхати на роботу, але на вечерю повернеться. Там нагорі наш даруночок.

Гаррі сів за стіл і почав розгортати квадратний пакунок, на який вона вказала. Там був годинник, дуже схожий на той, що містер і місіс Візлі подарували на сімнадцятиліття Ронові. Він був золотавий, а замість стрілок на циферблаті кружляли зірки.

- Це традиція - дарувати чарівникові годинника на повноліття, - пояснила місіс Візлі, стурбовано поглядаючи на нього від плити. - На жаль, він не такий новий, як Ронів, він, власне, належав моєму братові Фабіану, а той не дуже дбав про речі, тому він трошки погнутий ззаду, але...

До кінця свою промову місіс Візлі не виголосила, бо Гаррі встав і обійняв її. Він намагався вкласти в ці обійми багато несказаних слів, і вона, мабуть, їх зрозуміла, бо незграбно поляпала його по щоці, а коли він її відпустив, трохи недбало змахнула чарівною паличкою, від чого половина бекону вилетіла зі сковороди на підлогу.

- З днем народження, Гаррі! - Герміона вбігла на кухню й додала до гори подарунків і свій. - Нічого особливого, але маю надію, що тобі сподобається. А ти йому що подарував? - запитала вона Рона, однак той вдав, що не чує.

- Ану, що там принесла Герміона? - вигукнув Рон.

Вона йому купила новенький стервоскоп. У інших пакунках були зачарована бритва від Білла й Флер («О, вона голить дьюже глатенько, - запевнив мосьє Делякур, - тільки тгеба вигазно казати, що тобі потгібно... інакше в тебе виявиться тгохи менше волосся, ніж ти спотівався...»), шоколадні цукерки від Делякурів і величезна коробка найновіших виробів фірми «Відьмацькі витівки Візлів» від Фреда з Джорджем.

Гаррі, Рон і Герміона не засиділися за столом, бо коли прийшли мадам Делякур, Флер та Ґабріель, на кухні стало тісно.

- Я все тобі поскладаю, - весело пообіцяла Герміона, забираючи дарунки в Гаррі. - Я майже готова, Роне, чекаю тільки, коли виперуться усі твої труси...

Ронове бурмотіння урвав звук відчинених дверей на другому поверсі.

- Гаррі, можеш зайти на хвилинку?

Це була Джіні. Рон різко зупинився, проте Герміона взяла його під лікоть і потягла по сходах. Відчуваючи хвилювання, Гаррі зайшов у кімнату Джіні.

Він ще ні разу тут не бував. Кімната була маленька, але світла. На одній стіні висів великий плакат чаклунської групи «Фатальні сестри», а на другій - фотографія Ґвеноґи Джонс, капітанки відьомської квідичної команди «Святоголові гарпії». Письмовий стіл стояв біля відчиненого вікна, що виходило в садок, у якому колись вони з Джіні вдвох грали у квідич проти Рона з Герміоною, і де тепер стояло велике, перламутрово-біле весільне шатро. Золотистий прапор, що його увінчував, був на одному рівні з вікном Джіні.

Джіні глянула Гаррі у вічі, набрала повітря й сказала:

- Поздоровляю з повноліттям.

- Ага... дякую.

Вона не зводила з нього очей; йому нелегко було витримати цей погляд - неначе він дивився на сліпуче світло.

- Гарний краєвид, - кволо пробурмотів він, показуючи на вікно.

Вона не звернула на ці слова уваги. І він її не винуватив.

- Я не могла придумати, що тобі подарувати, - сказала вона.

- Нічого й не треба.

Вона й на це не звернула уваги.

- Не знала, що тобі може пригодитися. Велике не підійде, бо не зможеш узяти з собою.

Він крадькома на неї зиркнув. Сліз не було. Серед багатьох чудових рис, які йому подобалися в Джіні, було й те, що вона дуже рідко рюмсала. Він якось навіть був подумав, що дитинство серед шести братів її загартувало.

Вона підступила на крок ближче.

- То я й подумала подарувати таке, щоб ти мене пам’ятав, коли, ну знаєш, зустрінеш на своєму шляху яку-небудь віїлу.

- Якщо чесно, то навряд чи я матиму час для подібних зустрічей.

- І ось що я придумала, - прошепотіла вона й почала його цілувати так, як ще ніколи не цілувала, і Гаррі теж її цілував, і це була блаженна мить забуття, палкіша за вогневіскі; на світі, крім Джіні, не лишилося нічого, вона була в його обіймах, однією рукою він пригортав її за спину, а другою пестив довге запашне волосся, що так солодко пахло...

За їхніми спинами з грюкотом відчинилися двері, й вони відскочили одне від одного.

- Опа! - знущально сказав Рон. - Вибачайте.

- Роне! - Герміоні в нього за спиною трохи забило дух. Запала напружена тиша, а тоді Джіні промовила незворушним голоском:

- Ну, то з днем народження, Гаррі.

Вуха в Рона стали бурячкові, а Герміона занервувалася. Гаррі хотів було грюкнути в них перед носом дверима, але відчув, ніби крізь щойно відчинені двері в кімнату залетів холодний протяг, і всі чари попередньої миті луснули, мов мильна бульбашка. Разом з Роном у кімнату ввірвалися всі підстави й причини припинити ці стосунки з Джіні, бути від неї якомога далі, а все блаженне забуття розвіялось.

Він глянув на Джіні, хотів їй щось сказати, хоч і не знав, що саме, та вона вже відвернулася від нього. Він подумав, що цього разу вона, мабуть, таки не втрималася від сліз. Не знав, як її заспокоювати на очах у Рона.

- Ще побачимося, - буркнув їй і вийшов з кімнати вслід за друзями.

Рон злетів по сходах і через ще й досі набиту людьми кухню вискочив у двір. Гаррі намагався від нього не відставати, а Герміона боязко дріботіла ззаду.

Нарешті, опинившись на свіжоскошеному газоні, де не було сторонніх вух, Рон різко обернувся до Гаррі.

- Ти ж її кинув. Навіщо тепер крутиш їй голову?

- Нічого я не кручу, - заперечив Гаррі. Тим часом підбігла Герміона.

- Роне...

Але Рон підняв руку, щоб замовкла.

- Вона так страждала, коли ти з нею порвав...

- Я теж. Ти знаєш, чому я це зробив, і знаєш, що я цього не хотів.

- Але ти знову почав її охмуряти, і вона почне на щось надіятися...

- Вона не дурна й розуміє, що нічого не буде, вона не сподівається, що ми... колись одружимось...

Щойно він це сказав, як у його уяві зринула яскрава картина - Джіні в білій сукні, вінчається з високим безликим і неприємним незнайомцем. В одну коротку мить його вразило розуміння: її майбутнє вільне й нічим не обтяжене, а в нього... попереду нема нічого, крім Волдеморта.

- Якщо ти за кожної нагоди почнеш її мацати...

- Такого більше не буде, - хрипко відказав Гаррі. День був безхмарний, проте йому здалося, що сонце вже зайшло. - Ясно?

Крізь Ронове обурення проступила ніяковість. Погойдавшись на підборах, він сказав:

- Ну що ж, тоді той... ага.

Того дня Джіні вже не шукала нагоди побути з Гаррі віч-на-віч; жодним поглядом чи жестом вона не виказувала, що в її кімнаті перед цим було щось більше, ніж звичайна чемна розмова. Та все одно Гаррі відчув полегшення, коли прибув Чарлі. Це була неабияка розвага - дивитись, як місіс Візлі змушує Чарлі сісти на стілець, погрозливо піднімає чарівну паличку й оголошує, що зараз нарешті підстриже його по-людському.

Якби день народження Гаррі святкували на кухоньці «Барлогу», то вона просто луснула б ще до прибуття Чарлі, Люпина, Тонкс і Геґріда. Тож столи для гостей поставили в саду. Фред і Джордж вичаклували кілька червоних ліхтарів, прикрашених великими цифрами «17», і розвісили їх у повітрі над гостями. Завдяки доглядові місіс Візлі Джорджева рана була чиста й охайна, проте Гаррі ніяк не міг звикнути до темної діри біля його скроні, хоч близнюки постійно жартували з цього приводу.

З кінчика Герміониної палички вирвалися фіолетові та золоті стрічки і мальовничо прикрасили дерева й кущі.

- Гарно, - похвалив Рон, коли останнім помахом палички Герміона позолотила листя дикої яблуньки. - У тебе добрий смак на такі штуки.

- Дякую, Роне! - задоволено й трохи розгублено сказала Герміона. Гаррі відвернувся, усміхаючись сам до себе. Його розсмішила думка, що, переглядаючи книгу «Дванадцять абсолютно надійних способів причарувати відьму», він неминуче наштовхнеться на розділ, присвячений мистецтву компліментів. Він піймав погляд Джіні й усміхнувся їй, проте згадав обіцянку Ронові й поспіхом почав розмову з мосьє Делякуром.

- З дороги, всі з дороги! - заспівала місіс Візлі, заходячи у хвіртку з чимось схожим на велетенський, завбільшки з пляжний м’яч, снич. За мить Гаррі збагнув, що це його святковий торт. Місіс Візлі утримувала його в повітрі чарівною паличкою, не ризикуючи нести на руках через нерівний двір. Коли торт нарешті опинився посеред столу, Гаррі вигукнув:

- Це просто диво, місіс Візлі!

- Ой, та що там, дорогенький, - з любов’ю відказала вона. Рон за її спиною підняв угору великий палець і беззвучно проплямкав: «Молодець».

Гостей, що прибували ще до сьомої години, зустрічали на початку вулички Фред і Джордж, і заводили в дім. Геґрід з такої оказії нап’яв свій найкращий - і найогидніший - бурий ворсистий костюм. Люпин, тиснучи Гаррі руку, всміхався, та Гаррі помітив, що він смутний. Це було дивно, бо Тонкс поряд з ним аж сяяла.

- З днем народження, Гаррі, - вона міцно його обняла.

- Сімнайцятка, га? - сказав Геґрід, приймаючи з Фредових рук чарчину-як-цеберчину вина. - Шість років з того дня, як ми здибалиси, памнятаєш, Гаррі?

- Туманно, - засміявся Гаррі. - Це тоді, як ти вибив двері, нагородив Дадлі свинячим хвостиком і повідомив, що я чарівник?

- Деталі я си забув, - пирхнув Геґрід. - Роне, Герміоно, як ся маєте?

- Добре, - відповіла Герміона. - А ти?

- Йой, та незле. Багато праці, у нас народилиси єдинорожата, я вам покажу, коли повернетесь... - Гаррі намагався не дивитися у вічі Ронові й Герміоні, поки Геґрід понишпорив у кишені. - Осьо, Гаррі... не знав, що тобі подарувати, а тоді згадав про се. - Він витяг невеличкий волохатий капшучок на довгому шнурочку, щоб носити на шиї. - З кротячої шкурки. Якщо сюди щось си покласти, то вже ніхто, крім власника, не годен буде тово забрати. То дуже рідкісна річ.

- Дякую, Геґріде!

- Та що там, - махнув здоровенною, як накривка від сміттєвого бачка, ручиською Геґрід. - А осьдечки й Чарлі! Завше мені подобавси... гей! Чарлі!

Підійшов Чарлі й тужливо провів рукою по новій коротесенькій стрижці. Він був нижчий за Рона, кремезний, з безліччю опіків та подряпин на м’язистих руках.

- Здоров, Геґріде, як життя?

- Все не мав си часу сісти й написати тобі. Як там Норберт?

- Норберт? - засміявся Чарлі. - Норвезька хребтоспинка? Тепер ми її називаємо Норберта.

- Шо... Норберт - се дівчина?

- Дівчина, - підтвердив Чарлі.

- Як ти знаєш? - здивувалася Герміона.

- Вони набагато зліші, - пояснив Чарлі. Озирнувся і перейшов на шепіт: - Щось тата довго немає. Мама вся мов на голках.

Друзі подивилися на місіс Візлі. Вона розмовляла з мадам Делякур, час від часу позираючи на ворота.

- Мабуть, почнемо без Артура, - оголосила вона гостям за якусь хвилину. - Мабуть, його затримали в... ой!

Усі це побачили одночасно з її словами: смуга світла пролетіла над подвір’ям і впала на стіл, а там перетворилася на срібного горностая, що став на задні лапки й заговорив голосом містера Візлі.

- Зі мною буде міністр магії.

Патронус розчинився в повітрі, а рідні Флер і далі здивовано дивилися туди, де він щойно зник.

- Нас тут не повинно бути, - одразу сказав Люпин. - Гаррі... вибач... поясню іншим разом...

Він схопив Тонкс за руку й потяг за собою. Обоє підбігли до паркана, перелізли й зникли. Місіс Візлі стояла збентежена.

- Міністр... а чому?.. Нічого не розумію...

Та ніколи було обговорювати цю тему - за секунду прямо з повітря біля воріт виник містер Візлі в супроводі Руфуса Скрімджера - гриву сивого волосся легко було впізнати.

Новоприбулі попрямували через двір у садок, до освітленого ліхтарями стола, де всі сиділи мовчки, дивлячись, як вони наближаються. Коли Скрімджер зайшов у коло ліхтарного світла, Гаррі побачив, що за час від їхньої попередньої зустрічі він дуже постарів, страшенно схуд і змарнів.

- Вибачте, що потурбував, - сказав Скрімджер, дошкутильгавши до стола й зупинившись. - Тим паче, що я непроханий гість.

Якусь мить він дивився на велетенський торт у вигляді снича.

- Бажаю довгих років життя.

- Дякую, - відповів Гаррі.

- Мені треба поговорити з тобою наодинці, - сказав Скрімджер. - А також з містером Рональдом Візлі та міс Герміоною Ґрейнджер.

- З нами? - здивувався Рон. - А чому?

- Поясню, як будемо самі, - сказав Скрімджер. - Є тут де поговорити? - запитав він містера Візлі.

- Є, аякже, - відповів схвильований містер Візлі. - Є, е-е, у вітальні, підійде?

- Показуй дорогу, - звернувся Скрімджер до Рона. - Тобі, Артуре, нема потреби йти з нами.

Встаючи разом з Роном та Герміоною, Гаррі побачив, як містер Візлі стурбовано перезирнувся з місіс Візлі. Мовчки йдучи з гостем у будинок, Гаррі розумів, що друзі думають те саме, що й він: Скрімджер якимось чином довідався, що вони зібралися покинути Гоґвортс.

Скрімджер нічого не казав, поки вони проходили крізь захаращену кухню до вітальні. Хоч садок ще був оповитий м’яким золотавим вечірнім сяйвом, у будинку було вже темно. Зайшовши, Гаррі помахом чарівної палички запалив гасові лампи, і вони освітили вбогу, проте затишну вітальню. Скрімджер усівся в продавлене крісло, де зазвичай сидів містер Візлі, лишивши Гаррі, Ронові й Герміоні диванчик, на який вони ледве втислися. Щойно стихли пружини, Скрімджер заговорив.

- Я маю до вас кілька запитань, але, гадаю, краще поговорити віч-на-віч. Якщо ви, - показав він на Гаррі й Герміону, - не проти зачекати нагорі, я почну з Рональда.

- Нікуди ми не підемо, - заперечив Гаррі, а Герміона енергійно закивала. - Говоріть або з усіма разом, або ні з ким.

Скрімджер окинув Гаррі холодним, оцінюючим поглядом. У Гаррі було таке враження, ніби міністр думає, чи варто розкривати свою ворожість так рано.

- Що ж, нехай буде разом, - знизав він плечима. Прокашлявся. - Я тут, як ви, мабуть, здогадуєтеся, з приводу заповіту Албуса Дамблдора.

Гаррі, Рон і Герміона перезирнулися.

- Бачу, це для вас несподіванка! Ви що, не знали, що Дамблдор вам дещо залишив?

- Е-е... нам усім? - перепитав Рон. - Тобто й мені з Герміоною?

- Так, вам у...

Але Гаррі не дав йому договорити.

- Дамблдор загинув понад місяць тому. Чого ви так довго не віддавали те, що він нам залишив?

- Невже не зрозуміло? - озвалася Герміона, перш ніж Скрімджер устиг роззявити рота. - Хотіли перевірити, що він нам залишив. Ви не мали на це права! - вигукнула вона тремтячим голосом.

- Я мав повне право, - заперечив Скрімджер. - За Декретом про виправдану конфіскацію міністерство має повноваження конфіскувати об’єкти заповіту...

- Цей закон було ухвалено, щоб чаклуни не передавали в спадщину предмети, пов’язані з темними мистецтвами, - перебила Герміона, - і перш ніж вилучати майно покійного, міністерство має володіти неспростовними доказами, що ці предмети незаконні! Хочете сказати, що Дамблдор намагався передати нам щось закляте?

- Міс Грейнджер, ви збираєтесь присвятити свою кар’єру вивченню магічного права? - поцікавився Скрімджер.

- Не збираюся, - відрізала Герміона. - Я хочу приносити людям користь!

Рон засміявся. Скрімджерові очі метнулися на нього й знову назад, коли заговорив Гаррі.

- І чого ви вирішили віддати наші речі? Не вигадали зачіпки, щоб залишити їх собі?

- Ні, просто минув тридцять один день, - одразу пояснила Герміона. - Вони не мають права затримувати предмети на довше, хіба що доведуть їхню небезпечність. Правильно?

- Рональде, ти можеш сказати, що мав з Дамблдором близькі стосунки? - запитав Скрімджер, пускаючи повз вуха Герміонині слова. Рон розгубився.

- Я? Не... не дуже... це Гаррі завжди...

Рон глянув на Гаррі з Герміоною й побачив, що Герміона свердлить його поглядом «нічого-не-кажи!», проте шкоду вже було зроблено. Скрімджер був такий задоволений, ніби почув саме те, чого сподівався і що бажав почути. Як шуліка накинувся він на Ронову відповідь.

- Якщо ти не мав близьких стосунків з Дамблдором, то як ти поясниш той факт, що він тебе згадує у своєму заповіті? Він визначив усього кілька спадкоємців. Абсолютна більшість його майна - власна бібліотека, магічне знаряддя та інше особисте майно - перейшла у володіння Гоґвортсу. Чому ж він виділив саме тебе?

- Я... не знаю, - пробелькотів Рон. - Я... коли я казав, що ми не були близькі... я мав на увазі, що він до мене ставився приязно...

- Не будь такий скромний, Роне, - втрутилася Герміона. - Дамблдор дуже тебе любив.

Це було перебільшення. Як Гаррі знав, Рон і Дамблдор ні разу не розмовляли наодинці, і якихось прямих контактів між ними практично не було. Та Скрімджер, здається, їх не слухав. Він сягнув рукою під плащ і вийняв значно більшого капшука, ніж той, що Геґрід подарував Гаррі. Дістав з нього сувій пергаменту, розгорнув і прочитав уголос.

- «Остання воля й заповіт Албуса Персіваля Вульфрика Браяна Дамблдора»... ага, ось воно... «Рональду Біліусу Візлі я заповідаю свій світлогасник з надією, що він згадає мене, коли ним користуватиметься».

Скрімджер дістав з торбинки предмет, який Гаррі вже бачив: схожий на звичайну срібну запальничку, він, одначе, міг одним-єдиним клацанням висмоктати все світло з будь-якого місця, а потім повернути його назад. Скрімджер нахилився й передав світлогасник Ронові, який спантеличено покрутив його між пальців.

- Це дуже цінна річ, - сказав Скрімджер, спостерігаючи за Роном. - Можливо, навіть унікальна. Явно власна Дамблдорова розробка. І чого це він заповів тобі таку цінність?

Рон розгублено знизав плечима.

- Дамблдор навчав тисячі учнів, - не вгамовувався Скрімджер. - Однак у своєму заповіті він згадує тільки вас трьох. Чому це так? Візлі, як саме ти мав використовувати його світлогасник?

- Вимикати світло, мабуть, - промимрив Рон. - Що ще з ним робити?

Видно було, що Скрімджер і сам не має припущень. Якусь мить він пильно придивлявся до Рона, а тоді знову розгорнув Дамблдорів заповіт.

- «Міс Герміоні Джін Ґрейнджер я заповідаю свій примірник «Казок барда Бідла» з надією, що вони будуть для неї цікаві й повчальні».

Скрімджер дістав з торбинки невеличку книжечку, на вигляд таку саму древню, як і «Таємниці найтемнішого мистецтва» нагорі. Палітурка її була в плямах і місцями обдерта. Герміона мовчки взяла її в Скрімджера. Поклала книжку на коліна й дивилася на неї. Гаррі побачив, що назва написана рунами. Він так і не навчився їх читати. Поки він дивився, на тиснені символи впала сльоза.

- Як ти гадаєш, Ґрейнджер, чому Дамблдор залишив тобі цю книгу? - запитав Скрімджер.

- Він... він знав, як я люблю книжки, - хрипким голосом відповіла Герміона й витерла рукавом очі.

- Але чому саме цю книгу?

- Не знаю. Мабуть, думав, що вона мені сподобається.

- Чи ти коли-небудь говорила з Дамблдором про різні шифри чи інші способи передачі таємної інформації?

- Ні, не говорила, - знову витерла рукавом сльози Герміона. - І якщо в міністерстві за тридцять один день не знайшли в цій книзі таємних шифрів, то сумніваюся, що мені це вдасться.

Вона притлумила в собі ридання. Друзі сиділи так тісно, що Ронові важко були висмикнути руку, щоб обняти Герміону за плечі. Скрімджер повернувся до заповіту.

- «Гаррі Джеймсу Поттеру», - прочитав він, а в грудях у Гаррі аж стислося від хвилювання, - «я заповідаю снич, упійманий ним у його першому в Гоґвортсі квідичному матчі, як нагадування про нагороди, що здобуваються наполегливістю і вмінням».

Коли Скрімджер витяг крихітного, завбільшки з горішок, золотистого м’ячика, той досить кволо затріпотів срібними крильцями, а Гаррі відчув явне розчарування.

- Навіщо Дамблдор залишив тобі снич? - запитав Скрімджер.

- Не маю поняття, - відповів Гаррі. - Мабуть, через те, що ви прочитали... щоб нагадати мені, що можна здобути, якщо бути... наполегливим.

- Гадаєш, це просто символ на згадку?

- Мабуть, так, - сказав Гаррі. - Бо що ж іще це може бути?

- Тут я запитую, - Скрімджер підсунув своє крісло трошки ближче до диванчика. Надворі смеркало. Весільне шатро за вікнами нависало над живоплотом, мов біла примара.

- Я помітив, що святковий торт теж у формі снича, - допитував Гаррі Скрімджер. - Чого б це?

Герміона глузливо розсміялася.

- О, це не можна пов’язувати з тим фактом, що Гаррі чудовий ловець, це було б занадто очевидно, - знущалася вона. - А в цукровій глазурі, мабуть, приховано таємне послання від Дамблдора!

- Навряд чи в глазурі щось приховано, - сказав Скрімджер, - а от снич може бути прекрасною схованкою для маленького предмета. Думаю, ви знаєте чому?

Гаррі знизав плечима. А от Герміона на це відповіла. Гаррі подумав, що прагнення правильно відповідати стало такою її міцною звичкою, що вона просто не спроможна стриматися.

- Бо сничі володіють пам’яттю плоті, - пояснила вона.

- Що?! - вигукнули одночасно Гаррі й Рон. Обидва вважали, що Герміонині квідичні знання нічого не варті.

- Правильно, - підтвердив Скрімджер. - До снича не торкаються голими руками, перш ніж його випустять на полі, бо навіть майстер, що його виготовляє, робить це в рукавицях. Снич так зачаклований, що визначає, хто перший до нього торкнувся, якщо його вловили два ловці одночасно і виникла суперечка. Цей снич, - підняв він угору крихітний золотистий м’ячик, - пам’ятатиме твій доторк, Поттере. Я припускаю, що Дамблдор, попри всі його вади, мав видатні чаклунські здібності і міг зачарувати цього снича так, щоб він відкривався тільки тобі.

Серце Гаррі закалатало. Він був упевнений, що Скрімджер не помиляється. Що зробити, щоб не торкатися снича голими руками на очах у міністра?

- Ти нічого не кажеш, - сказав Скрімджер. - Може, ти вже знаєш, що міститься в сничі?

- Ні, - заперечив Гаррі, міркуючи, як удати, ніби торкається снича, і не торкнутися насправді. Якби ж він володів виманологією, добре володів - він би прочитав Герміонині думки; він просто відчував, як гуде її мозок.

- Тримай, - тихо сказав Скрімджер.

Гаррі подивився в жовті міністрові очі й зрозумів, що вибору немає, треба скоритися. Простяг руку, а Скрімджер нахилився й навмисне поволі поклав снича на Гарріну долоню.

Нічого не сталося. Коли Гаррі стис пальцями снича, його втомлені крильця затріпотіли й завмерли. Скрімджер, Рон і Герміона пожадливо вдивлялися в м’ячик, частково закритий пальцями - мовби сподівалися, що він на щось перетвориться.

- Ефектна сцена, - холоднокровно промовив Гаррі.

Рон з Герміоною засміялися.

- Це все, мабуть? - Герміона зробила спробу встати з диванчика.

- Не зовсім, - настрій у Скрімджера помітно погіршився. - Дамблдор залишив тобі в спадок ще одну річ, Поттере.

- І що ж це? - знову відчув хвилювання Гаррі.

Цього разу Скрімджер не став читати заповіт.

- Меч Ґодрика Ґрифіндора, - сказав він.

Герміона й Рон заціпеніли. Гаррі пошукав очима інкрустоване рубінами руків’я, однак Скрімджер не поспішав витягати меча зі шкіряного капшука, який, власне, був явно замалий для меча.

- То де ж він? - запитав Гаррі з підозрою.

- На жаль, - відповів Скрімджер, - Дамблдор не був власником цього меча, щоб передавати його в спадщину. Меч Ґодрика Ґрифіндора - важливе історичне надбання, що належить...

- Він належить Гаррі! - гаряче заперечила Герміона. - Меч сам його обрав, це Гаррі його знайшов, це йому меч з’явився з Сортувального Капелюха...

- Згідно з достовірними історичними джерелами, цей меч може з’явитися будь-якому достойному ґрифіндорцеві, - повідомив Скрімджер. - Та це не робить його винятково власністю Поттера, хоч би що там вирішив Дамблдор. - Скрімджер почухав свою неголену щоку, свердлячи очима Поттера. - Як ти думаєш, чому?..

- Дамблдор хотів подарувати мені меча? - договорив за нього Гаррі, ледве стримуючи роздратування. - Може, подумав, що він прикрасить мою стіну?

- Це не жарти, Поттере! - прогарчав Скрімджер. - Може, Дамблдор вірив, що тільки мечем Ґодрика Ґрифіндора можна завдати поразки спадкоємцю Слизерина? Може, він хотів віддати тобі цього меча, Поттере, бо вірив, як і багато хто, що саме тобі судилося знищити Того-Кого-Не-Можна-Називати?

- Цікава теорія, - незворушно відказав Гаррі. - Чи хтось колись пробував штрикнути цим мечем Волдеморта? Може, міністерству варто залучити до цього своїх працівників, а не гаяти час на дослідження світлогасників чи замовчування втеч з Азкабану? Ви що, пане міністре, замикаєтесь у кабінеті, щоб розібрати снича? Люди гинуть, я сам був за волосину від смерті, Волдеморт гнався за мною, він убив Дикозора, проте міністерство про це не зронило ні слова, всі мовчать, наче води в рот понабирали! І ви ще сподіваєтеся на нашу з вами співпрацю?!

- Тебе заносить! - крикнув Скрімджер, встаючи з крісла. Гаррі теж зіскочив на ноги. Скрімджер пошкутильгав до Гаррі й боляче штрикнув його в груди кінчиком чарівної палички - вона пропалила Гаррі дірку у футболці, неначе запалена сигарета.

- Гей! - вигукнув Рон, схоплюючись і хапаючись за свою паличку, однак Гаррі його зупинив:

- Ні! Хочеш дати йому зачіпку нас заарештувати?

- О, згадав, що ти вже не в школі? - гаркнув Скрімджер, важко дихаючи прямо в обличчя Гаррі. - Згадав, що я не Дамблдор, щоб вибачати тобі нахабство й непокору? Носишся зі своїм шрамом, наче з короною, Поттере, та не тобі, сімнадцятирічному пацанові, казати мені, що я маю робити! Давно вже пора тобі навчитися поважати інших!

- Повагу треба заслужити, - відрізав Гаррі. Затряслася підлога. Почулися квапливі кроки, двері розчинилися й забігли містер та місіс Візлі.

- Ми... почули начебто... - почав містер Візлі, стривожено дивлячись на Гаррі й міністра, що стояли буквально ніс у ніс.

- ...якісь крики, - важко дихала місіс Візлі.

Скрімджер відсахнувся на кілька кроків від Гаррі, дивлячись на дірку, яку пропалив у його футболці. Він уже шкодував, що не стримався.

- Це... нічого, - прохрипів міністр. - Мені... прикро через таке твоє ставлення, - додав він, ще раз пильно вдивляючись в обличчя Гаррі. - Ти, здається, вважаєш, ніби в міністерстві не бажають того, чого ти... і Дамблдор... бажали. Ми повинні працювати разом.

- Мені не подобаються ваші методи, пане міністре, - відказав на це Гаррі. - Пам’ятаєте?..

Він удруге підняв праву руку й показав Скрімджерові шрами, що й досі проступали зверху на долоні білими літерами: «Я не повинен брехати». Скрімджерове лице закам’яніло. Він одвернувся, нічого не кажучи, й пошкутильгав з кімнати. Місіс Візлі поспішила за ним. Гаррі чув, як вона зупинилася біля задніх дверей. Через одну-дві хвилини пролунав її голос:

- Його вже нема!

- Що він хотів? - запитав містер Візлі, дивлячись на Гаррі, Рона та Герміону, поки місіс Візлі бігцем поверталася.

- Віддати те, що нам лишив Дамблдор, - пояснив Гаррі. - Вони тільки зараз нарешті ознайомили нас з його заповітом.

Невдовзі в садочку, за столами, три предмети, одержані від Скрімджера, переходили з рук у руки. Усі захоплено вигукували, розглядаючи світлогасник та «Казки барда Бідла», а також ремствували, що Скрімджер відмовився віддати меч, хоч ніхто не розумів, навіщо Дамблдор залишив Гаррі старого снича. Коли містер Візлі уже втретє чи вчетверте вивчав світлогасник, місіс Візлі нерішуче сказала:

- Гаррі, дорогенький, усі такі голодні, ми не хотіли починати без тебе... може, подавати вже вечерю?

Усі якось квапливо повечеряли, поспіхом заспівали «Многая літа», швидко проковтнули торт - і свято закінчилось. Геґрід, якого запросили на завтрашнє весілля, але який ніяк не вмістився б у вже й так переповненому «Барлозі», пішов розбивати собі намет на сусідньому полі.

- Зустрінемось нагорі, - прошепотів Гаррі Герміоні, коли вони допомагали місіс Візлі прибирати в саду. - Як усі полягають спати.

У кімнатці на горищі Рон розглядав світлогасник, а Гаррі наповнив Геґрідів гаманець із кротячої шкурки, але не грішми, а найціннішими для нього речами, хоч деякі з них, мабуть, не варті були нічого: Картою Мародера, уламком Сіріусового зачарованого дзеркальця та медальйоном Р.А.Б. Він міцно затяг шнурок і повісив капшучок на шию, а тоді сидів собі, тримаючи старого снича й дивлячись, як той кволо тріпоче крильцями. Нарешті в двері постукала Герміона і навшпиньки зайшла.

- Глушилято, - прошепотіла вона, махнувши чарівною паличкою в бік сходів.

- Ти ж не схвалювала це закляття? - здивувався Рон.

- Часи міняються, - відповіла Герміона. - Ану, продемонструй нам світлогасник.

Рон одразу послухався. Тримаючи його перед собою, клацнув. Єдина їхня лампа негайно згасла.

- Річ у тім, - прошепотіла Герміона в темряві, - що того самого ефекту можна досягти перуанським порошком «Розчинної темряви».

Почулося легеньке клацання, кулька світла з лампи полетіла на стелю й знову всіх освітила.

- Усе одно він класний, - наче виправдовуючись, сказав Рон. - А ще кажуть, Дамблдор сам його винайшов!

- Я знаю, та навряд чи він вписав тебе в заповіт тільки для того, щоб ти вимикав нам світло!

- Думаєш, він знав, що міністерство конфіскує його заповіт і дослідить усе, що він нам заповів? - поцікавився Гаррі.

- Безперечно, - сказала Герміона. - Він не міг написати в заповіті, чому дарує нам ці речі, та все одно незрозуміло...

- ...чому він нічого не натякнув, як ще був живий? - договорив за неї Рон.

- Саме так, - погодилася Герміона, гортаючи «Казки барда Бідла». - Якщо ці речі такі важливі, що варто їх передавати прямо під носом у міністерства, то він мав би нам якось пояснити... хіба що вважав, що це й так очевидно.

- І помилився, га? - знизав плечима Рон. - Я завжди казав, що він ненормальний. Геніальний і все таке, але шизонутий. Заповів Гаррі старого снича... якого біса він це зробив?

- Поняття не маю, - сказала Герміона. - Коли Скрімджер примусив тебе, Гаррі, його взяти, я була переконана, що має щось статися!

- Ну, так, - погодився Гаррі. Пульс у нього прискорився, коли він підняв пальцями снича. - Я ж не збирався перенапружуватися на очах у Скрімджера.

- Що ти маєш на увазі? - не зрозуміла Герміона.

- Як я зловив снича у своєму найпершому квідичному матчі? - нагадав їй Гаррі. - Ти що, забула?

Герміона була спантеличена. Зате Рон почав хапати ротом повітря й несамовито показувати то на Гаррі, то на снича, поки до нього не повернувся дар мови.

- Це ж той, що ти його ледь не ковтнув!

- Точно, - підтвердив Гаррі, й серце його калатало, коли він притис губи до снича.

Той не відкрився. Розчарування й крах надій закипіли всередині й Гаррі опустив золотистий м’ячик. Але Герміона раптом скрикнула:

- Напис! На ньому щось написано, дивіться!

Від подиву й хвилювання Гаррі трохи не випустив снича з рук. Герміона не помилялася. На гладенькій золотистій поверхні, там, де кілька секунд тому нічого не було, з’явилися три слова, виведені навскоси тоненькими буквами. Гаррі впізнав Дамблдорів почерк.

«Я відкриваюся наприкінці».

Ледве він прочитав, як слова знову зникли.

- «Я відкриваюся наприкінці...» Що б це означало?

Герміона й Рон, нічого не розуміючи, похитали головами.

- Я відкриваюся наприкінці... наприкінці... відкриваюся наприкінці...

Та скільки б і з якими інтонаціями вони не повторювали ці слова, їхній зміст розгадати не вдавалося.

- А меч, - сказав урешті-решт Рон, коли вони вже кинули спроби розтлумачити напис на сничі. - Чому він хотів, щоб Гаррі успадкував меча?

- І чому нічого мені не сказав? - неголосно промовив Гаррі. - Меч був там, висів торік на стіні в його кабінеті під час усіх наших розмов! Якщо він хотів мені його передати, то чому не передав ще тоді?

Враження було таке, ніби він сидить на іспиті з питанням, на яке має знати відповідь, але загальмований мозок нічого не підказує. Може, він торік чогось не вловив під час довгих розмов з Дамблдором? Може, він мав знати, що це все означає? Може, Дамблдор сподівався, що він усе збагне?

- А ця книжка, - замислилася Герміона, - «Казки барда Бідла»... я й не чула про такі казки!

- Не чула про «Казки барда Бідла»? - недовірливо перепитав Рон. - Ти що, жартуєш?

- Не жартую! - здивувалася Герміона. - А ти їх знаєш?

- Та звичайно ж!

Гаррі відволікся від думок і глянув на них. Це ж було безпрецедентно - щоб Рон прочитав книжку, про яку не знала Герміона. Але Рона теж спантеличили їхні здивовані погляди.

- Та перестаньте! Усі старі дитячі казки написав Бідл! «Фонтан фортуни»... «Чаклун і горщик-стрибунець»... «Бебіті Ребіті та її реготлива кукса»...

- Що-що? - захихотіла Герміона. - Яка остання назва?

- Та ну вас! - розгублено подивився Рон на Гаррі й Герміону. - Невже ви не чули про Бебіті Ребіті?..

- Роне, ти добре знаєш, що нас виховували маґли! - урвала його Герміона. - Коли ми були маленькі, нам не читали цих казок, нам розповідали про «Білосніжку й семеро гномів» чи про «Попелюшку»...

- Це що, якась хвороба? - перепитав Рон.

- То це дитячі казки? - уточнила Герміона, знову нахиляючись над рунами.

- Ага, - непевно підтвердив Рон, - тобто всі знають, що ці старі казки колись переповів Бідл. Не знаю, які були оригінальні версії.

- Цікаво, чому Дамблдор подумав, що мені треба їх прочитати?

Щось хруснуло на сходах унизу.

- Мабуть, це Чарлі, поки мама спить, хоче крадькома відростити собі волосся, - нервово припустив Рон.

- Але нам і так пора вже лягати, - прошепотіла Герміона. - Не можна ж завтра проспати, бо буде біда.

- Не можна, - погодився Рон. - Жорстоке потрійне вбивство, скоєне матір’ю молодого, може трохи зіпсувати загальний святковий настрій. Я вимикаю світло.

І він клацнув світлогасником відразу, як Герміона вийшла з кімнати.

- РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ - Весілля


Назавтра о третій годині дня Гаррі, Рон, Фред і Джордж стояли в саду біля великого й білого весільного шатра, очікуючи прибуття гостей. Гаррі випив величеньку дозу багатозільної настійки і став двійником рудого маґлівського хлопця з місцевого села Отері-Сент-Кечпола, у якого Фред замовлянням-викликанням викрав кілька волосинок. Задум був представляти Гаррі як «кузина Барні» й вірити, що серед численної родини Візлів він якось замаскується.

Усі четверо стискали в руках схеми розсаджування гостей, щоб допомагати людям знаходити їхні місця. Сила-силенна офіціантів у білих мантіях та музик у золотих піджаках прибула ще з годину тому, і всі ці чаклуни тепер сиділи недалечко під деревом. Гаррі бачив, як над ними розвівається синя хмарка люлькового диму.

За спиною в Гаррі, крізь вхід у шатро, виднілися численні ряди легких золотистих стільців, розставлених по обидва боки довжелезної багряної килимової доріжки. Стовпи, що підпирали шатро, були обвиті білими й золотими квітами. Фред і Джордж почепили величезну в’язку золотих повітряних кульок прямісінько над тим місцем, де Білл і Флер незабаром мали стати подружжям. Надворі ліниво кружляли над травичкою та живоплотом метелики й бджоли. Гаррі почувався доволі незручно. Маґлівський хлопець, чиєї подоби він набрав, був трохи гладший за нього, і через те у вечірній мантії в розпал спекотного літнього дня йому було гаряче й тісно.

- Коли я женитимусь, - Фред осмикнув комір мантії, - то не звертатиму уваги на такі дурниці. Одягнете, що захочете, а маму я зачарую повним тілов’язом, поки все не закінчиться.

- Зранку вона ще була порівняно нічого, - зауважив Джордж. - Трошки поплакала, що немає Персі, але кому він тут потрібен? Ой, щоб я провалився, повна готовність... вони вже йдуть.

Прямо з повітря в дальньому краю двору почали з’являтися яскраві барвисті постаті. За кілька хвилин сформувався весільний кортеж, що звивистою змійкою посунув через садок до шатра. Екзотичні квіти й зачаровані пташки тріпотіли пелюстками й крильцями на капелюшках чарівниць, а на краватках чаклунів виблискувало коштовне каміння. Збуджений гамір дедалі голоснішав, поступово заглушуючи дзижчання бджіл, коли процесія наблизилась до шатра.

- Розкішно, я здається бачу кілька кузин-віїл, - витягував шию Джордж, щоб краще роздивитися. - їм треба допомогти збагнути наші англійські звичаї, я цим займуся...

- Не спіши, Безвушко, - сказав Фред, рвонув повз зграйку середніх літ відьом, що йшли на чолі процесії, і запропонував: - «Ось... permettez-moi щоб assister vous», - парочці симпатичних французьких дівчат, які захихотіли й дозволили йому завести їх у шатро. Джорджеві довелося відводити відьом середніх літ, Рон запропонував свої послуги старому міністерському колезі містера Візлі Перкінсу, а Гаррі дісталася стара глухувата пара.

- Здоров був, - пролунав знайомий голос, коли він знову вийшов з шатра й побачив попереду черги Тонкс і Люпина. З такої оказії вона стала білявкою. - Артур нам сказав, що тебе можна впізнати по кучерявому волоссю. Вибач, що вчора втекли з дня народження, - додала вона пошепки, поки Гаррі вів їх по проходу. - У міністерстві зараз панують антивовкулацькі настрої, і ми подумали, що наша присутність тобі зашкодить.

- Та нічого, я все розумію, - сказав Гаррі, звертаючись не стільки до Тонкс, як до Люпина. Люпин на мить усміхнувся, та коли вони відвернулися, Гаррі побачив, що його обличчя знову набрало нещасного вигляду. Він не міг цього збагнути, але не було коли заглиблюватись - через Геґріда стався певний збій. Переплутавши Фредові вказівки, він замість сісти на магічно збільшене й зміцнене крісло в задньому ряду, втелющився одразу на п’ять стільців, і вони тепер нагадували купу розкиданих золотистих сірників.

Поки містер Візлі ремонтував стільці, а Геґрід горлав, просячи вибачення у всіх, хто його слухав, Гаррі поспішив до входу, де побачив Рона віч-на-віч з чаклуном надзвичайно ексцентричного вигляду. Він був трохи косоокий, з довгим, до плечей, білим волоссям, що нагадувало цукрову вату, в шапочці з китицею, що теліпалася перед носом, та в мантії яєчного кольору, від якої аж мерехтіло в очах. На шиї, на золотому ланцюзі, виблискував якийсь чудернацький знак, схожий на трикутне око.

- Ксенофілій Лавґуд, - простяг він руку Гаррі, - ми з дочкою живемо тут, за горою, тож дуже люб’язно з боку добрих Візлі, що вони нас запросили. Здається, ти знаєш мою Луну? - запитав він Рона.

- Знаю, - відповів Рон. - А що, вона не з вами?

- Вона затрималась у вашому чарівному садочку привітатися з гномами, ними там аж кишить! Як мало чаклунів розуміє, скільки цікавого можна навчитися в мудрих гномиків... або, якщо називати правильно, «ґернумблюсів ґарденсадних».

- Наші знають багацько лайок, - сказав Рон, - але то їх, мабуть, навчили Фред і Джордж.

Гаррі саме заводив у шатро групу ворожбитів, коли до нього підбігла Луна.

- Салют, Гаррі! - привіталася вона.

- Е-е... мене звати Барні, - пробурмотів збитий з пантелику Гаррі.

- О, то ти й це змінив? - весело поцікавилась Луна.

- А як ти впізнала?..

- О, з виразу обличчя, - пояснила дівчина.

Як і батько, Луна була вбрана в яскраво-жовту мантію, яку доповнила великим соняшником у волоссі. Коли очі звикали до сліпучої жовтизни, загальне враження було навіть доволі приємне. Принаймні з її вух не звисали редиски.

Ксенофілій, захоплений розмовою зі знайомим, не чув, про що говорили Луна й Гаррі. Розпрощавшись зі співрозмовником, він повернувся до дочки, котра, піднявши пальця, сказала:

- Татку, дивися... один гномик мене таки вкусив!

- Як чудово! Гномівська слина надзвичайно корисна! - зрадів містер Лавґуд, хапаючи Луниного пальця й розглядаючи сліди укусу, з якого сочилася кров. - Луно, дитино моя, якщо ти сьогодні відчуєш у собі паростки талантів - скажімо, несподіване бажання заспівати оперну арію чи декламувати вірші русальською мовою - не стримуйся! Можливо, тебе наділили цим даром ґернумблюси!

Рон, що проходив повз них, голосно пирхнув.

- Рон хай собі сміється, - незворушно сказала Луна, коли Гаррі вів її та Ксенофілія до їхніх місць, - але батько дуже серйозно досліджував чари ґернумблюсів.

- Справді? - відказав на це Гаррі, котрий давно вже постановив собі не сперечатися з Луною щодо специфічних поглядів її батька. - Може, все ж змастити чимось цей укус?

- Ой, та навіщо, - Луна замріяно смоктала пальця, розглядаючи Гаррі з голови до п’ят. - Ти такий елеґантний. Я казала татові, що більшість буде у вечірніх мантіях, проте він вважає, що на весілля треба одягати сонячні кольори, на щастя.

Луна з батьком відпливла, зате знову з’явився Рон зі старою відьмою, що вчепилася йому в руку. Гачкуватий ніс, почервонілі очі та оздоблений пір’ям рожевий капелюшок робили її схожою на злого фламінго.

- ...і волосся в тебе дуже довге, Рональде, я ледь не переплутала тебе з Джіневрою. Мерлінова борода, а що це нап’яв на себе Ксенофілій Лавґуд? Він же схожий на омлет. А ти хто? - гавкнула вона на Гаррі.

- О, так, тітонько Мюріель, це наш кузин Барні.

- Ще один Візлі? Ви плодючі, наче гноми. А Гаррі Поттера немає? Я хотіла з ним познайомитись. Він начебто твій товариш, Рональде, чи ти просто вихвалявся?

- Ні... він не зміг прибути...

- Гм-м. Знайшов відмовку? Значить, не такий тупий, як здається на знімках у газеті. Я оце щойно вчила молоду, як краще носити мою діадему, - крикнула вона Гаррі. - Ґоблінської роботи, знаєш, вона в нашому роду вже кілька століть. Вродлива дівчина, та все одно... француженка. Ну що, знайди мені гарне місце, Рональде. Мені вже сто сім років і я не можу довго стояти.

Проходячи повз Гаррі, Рон кинув на нього виразний погляд, а потім досить довго не повертався. Гаррі встиг провести з десяток гостей до їхніх місць, коли вони нарешті зустрілися біля входу. Шатро заповнилося майже вщерть, і чи не вперше у дворі не було черги.

- Кошмар, ця Мюріель, - пожалівся Рон, витираючи рукавом лоба. - Раніше вона щороку приїжджала на Різдво, а потім, слава Богу, образилася, бо Фред з Джорджем підклали їй за вечерею під крісло какобомбу. Тато завжди каже, що вона викреслить їх із заповіту... наче їм не все одно, вони ж і так будуть найбагатші в нашій родині, якщо в них і далі так піде... ого, - додав він раптом, закліпавши очима, коли до них підбігла Герміона. - Ти така гарна!

- Завжди цей здивований тон, - перекривила його Герміона, однак усміхнулася. Вона була вдягнена в легеньку бузкову сукню, до неї такої ж барви туфельки на шпильках; волосся її було гладеньке й сяюче. - Твоя славетна тітонька Мюріель з тобою б не погодилась. Я щойно зустрілася з нею нагорі, коли вона передавала Флер свою діадему. Каже: «О Боже, це та, з маґлівського роду?», - а тоді: «Погана постава й кістляві гомілки».

- Не бери близько до серця, вона з усіма така нечемна, - сказав Рон.

- Говоримо про Мюріель? - втрутився Джордж, разом з Фредом виходячи з шатра. - Мені вона щойно заявила, що в мене вуха криві. Стара кажаниха. Шкода, що з нами вже нема дядька Біліуса, ото був жартівник на весіллях!

- Чи це не той, що побачив Ґрима й через добу помер? - запитала Герміона.

- Так, він під старість став трохи дивакуватий, - підтвердив Джордж.

- Та перед тим, як шизонутися, він був душею кожного товариства, - додав Фред. - Видудлить, бувало, цілу пляшку вогневіскі, вискочить на танцмайданчик, задере мантію й починає витягати букети квітів з...

- О, так, бачу, веселун був хоч куди, - пирхнула Герміона, а Гаррі аж падав зі сміху.

- Але чогось ні разу не був жонатий, - додав Рон.

- Ти мене дивуєш, - зіронізувала Герміона.

Вони так весело реготали, що не помітили запізнілого гостя, чорнявого юнака з великим гачкуватим носом і густими чорними бровами, доки той не простяг Ронові своє запрошення і не сказав з прикутим до Герміони поглядом:

- Ті дужо гарна.

- Вікторе! - скрикнула дівчина, впустивши маленьку вишиту бісером сумочку. Та гупнула об землю, невідповідно голосно до свого розміру. Герміона зашарілася, кинулась її піднімати й сказала:

- Я й не знала, що тебе... Господи... приємно бачити... як ся маєш?

Ронові вуха знову запалали. Оглянувши Крумове запрошення з таким виглядом, ніби не вірив жодному написаному там слову, він занадто голосно запитав:

- Як це ти тут опинився?

- Мене запросити Флер, - підняв брови Крум.

Гаррі, котрий нічого не мав проти Крума, потис йому руку. Відчуваючи, що найрозсудливіше було б одвести Крума якомога далі від Рона, запропонував показати, де він має сидіти.

- Твій друг не дужо радо мене бачити, - сказав Крум, коли вони зайшли у вщерть переповнене шатро. - Чи се твій родич? - додав він, зиркнувши на руде й кучеряве волосся Гаррі.

- Троюрідний брат, - промимрив Гаррі, але Крум уже не слухав. Його поява викликала справжній ажіотаж, особливо серед кузин-віїл, адже він, зрештою, був славетний квідичист. Поки гості витягували шиї, щоб його роздивитися, Рон, Герміона, Фред та Джордж побігли проходом до своїх місць.

- Пора сідати, - сказав Гаррі Фред, - а то нас зараз розтопче наречена.

Гаррі, Рон і Герміона сіли на свої місця в другому ряду, за Фредом і Джорджем. Герміона й досі була рожева, а Ронові вуха так само яскраво палахкотіли. Він пробурмотів до Гаррі:

- Ти бачив його ідіотську борідку?

Гаррі щось нерозбірливо буркнув.

Нервове очікування наповнило тепле шатро. Загальний гомін то там, то там розривали вибухи збудженого реготу. Містер і місіс Візлі пройшлися серед гостей, усміхаючись і махаючи руками родичам. На місіс Візлі була новесенька мантія аметистового кольору та в тон до неї капелюшок.

За мить при вході в шатро підвелися Білл і Чарлі, обидва у вечірніх мантіях, з великими білими трояндами в петельках. Фред захоплено свиснув, а кузини-віїли захихотіли. І тут усі змовкли, бо залунала музика - здається, із золотих повітряних кульок.

- О-о-о! - вигукнула Герміона, крутнувшись на стільці, щоб бачити вхід.

Усі присутні чаклуни й чарівниці захоплено зітхнули, коли в проході з’явилися мосьє Делякур та Флер. Флер ніби линула по воді, а мосьє Делякур аж підстрибував, сяючи радістю. Флер була в дуже простій білій сукні і, здавалося, випромінювала потужне срібне сяйво. Якщо раніше на тлі її блиску всі навколо здавалися безбарвними, то сьогодні промінці її сяйва робили ще вродливішим кожного, кого торкалися. Джіні та Ґабріель, обидві в золотистих сукнях, здавалися ще гарнішими, ніж завжди, а, дивлячись на Білла, коли Флер до нього підпливла, ніяк не можна було сказати, що він колись мав справу з Фенріром Ґрейбеком.

- Пані й панове, - пролунав співучий голос, і здивований Гаррі побачив перед Біллом і Флер того самого низенького чаклуна з кущиками ріденького волосся на голові, що був розпорядником на похороні Дамблдора. - Ми зібралися сьогодні, щоб відсвяткувати єднання двох вірних душ...

- Ну от, моя діадема все врятувала, - театральним шепотом обізвалася тітка Мюріель. - Але мушу сказати, що у Джіневри завелике декольте.

Джіні озирнулась, усміхаючись, підморгнула Гаррі й швиденько відвернулася. Гаррі відлетів подумки далеко від весільного шатра, згадуючи вечори, проведені наодинці з Джіні у потаємних куточках шкільних угідь. Здавалось, це було тисячі років тому, вони й тоді були якісь нереальні, немовби він крав ці прекрасні години з життя когось нормального, когось без шраму в формі блискавки на лобі...

- Чи ти, Вільям Артур, береш Флер Ізабель?..

У першому ряду місіс Візлі та мадам Делякур тихенько схлипували в мереживні хустинки. Трубний глас з дальнього краю шатра сповістив усім, що Геґрід вийняв свою хустинку-як-скатертинку. Герміона озирнулася й осяяла Гаррі усмішкою. Її очі теж були повні сліз.

- ...і я оголошую вас пов’язаними на все життя.

Чаклун з ріденьким волоссям підняв чарівну паличку над головами Білла та Флер, і на них посипалася злива срібних зірочок, огортаючи їхні сплетені в цілунку постаті. Фред і Джордж перші заплескали в долоні, а тоді вгорі луснули золотаві повітряні кульки. З них випурхнули райські птахи і випливли крихітні золоті дзвіночки, доповнюючи своїми співами та передзвоном радісний гамір гостей.

- Пані й панове! - звернувся чаклун з ріденьким волоссям. - Прошу встати!

Усі так і зробили; тітонька Мюріель голосно бурчала. Чаклун махнув чарівною паличкою. Стільці, на яких досі сиділи гості, граціозно знялися в повітря, а брезентові стіни шатра зникли - і всі опинилися під своєрідним балдахіном на позолочених стовпах, з краєвидом на залитий сонцем фруктовий сад та довколишні поля. З центру шатра розлилося озеро рідкого золота і утворило блискучий танцювальний майданчик. Завислі в повітрі стільці розташувалися навколо накритих білими скатерками столиків, і граціозно опустилися разом з ними додолу, а музики в золотих піджаках подалися на сцену.

- Усе як по маслу, - дав схвальну оцінку Рон, коли з усіх боків з’явилися офіціанти - одні несли срібні таці з гарбузовим соком, маслопивом та вогневіскі, а інші - височенні хиткі стоси пиріжків та бутербродів.

- Треба піти їх привітати! - Герміона встала навшпиньки, щоб побачити те місце, де зникли в юрбі вітальників Білл та Флер.

- Ще встигнемо, - знизав плечима Рон, схопив з таці, яку повз них проносили, три маслопива й подав одне Гаррі. - Герміоно, це тобі. Треба зайняти столик... тільки не там! Не біля Мюріель...

Рон повів їх через порожній танцмайданчик, позираючи на ходу то ліворуч, то праворуч. Гаррі не сумнівався, що він постійно пасе очима Крума. Поки дійшли до другого краю шатра, майже всі столи були вже зайняті. Найвільніший був той, де самотньо сиділа Луна.

- Можна біля тебе? - запитав Рон.

- Ой, так, - зраділа вона. - Тато пішов вручати Біллові й Флер наш дарунок.

- А що це - довічний запас гурдикоренів? - поцікавився Рон.

Герміона хотіла стукнути його під столом ногою, проте влучила в Гаррі. Від болю йому аж засльозилося в очах і якийсь час йому було не до розмови.

Заграв оркестр. Перші на танцмайданчик вийшли під загальні оплески Білл та Флер. За мить до них приєдналися містер Візлі з мадам Делякур та місіс Візлі з батьком Флер.

- Я так люблю цю пісню, - сказала Луна, погойдуючись у такт мелодії; а кількома секундами згодом вона встала й пішла на танцмайданчик, закружляла там на місці, однісінька, заплющивши очі й вимахуючи руками.

- Вона класна, правда? - захоплено вигукнув Рон. - Завжди у своєму репертуарі.

Проте його усмішка раптом зів’яла: на звільнене Луною місце впав Віктор Крум. Герміона не змогла приховати радісного хвилювання, але Крум цього разу не обдарував її компліментами. Він насупився й запитав:

- Хто той чоловік у жовте?

- Це Ксенофілій Лавґуд, батько нашої приятельки, - пояснив Рон. Його забіякуватий тон натякав, що вони не глузуватимуть з Ксенофілія, хоч їх явно до цього підштовхували. - Пішли потанцюємо, - зненацька запропонував він Герміоні.

Для неї це була приємна несподіванка, вона підвелася й вони удвох розчинилися в дедалі густішій юрбі на танцмайданчику.

- О, вони тепер ходити разом? - відразу засмутився Крум.

- Е-е... та ніби, - відповів Гаррі.

- А ти хто? - запитав Крум.

- Барні Візлі.

Вони обмінялися потисками рук.

- Ти, Барні... ти добро знати того чоловіка Лавґуд?

- Ні, тільки сьогодні познайомився. А що?

Понад краєм келиха Крум пильно вдивлявся у Ксенофілія, що балакав з кількома ворожбитами по той бік танцмайданчика.

- Бо, - пояснив Крум, - якби він не бути гостем Флер, я б його викликати на дуель, негайно, тут і тепер, за те, што он носити той мерзенний знак на грудях.

- Знак? - перепитав Гаррі, теж приглядаючись до Ксенофілія. На грудях у того виблискувало дивне трикутне око. - А що? Що в ньому поганого?

- Ґріндельвальд. То знак Ґріндельвальда.

- Ґріндельвальда... темного чаклуна, що його переміг Дамблдор?

- Саме так.

М’язи на щелепах у Крума зарухались, наче він щось жував. Потім він сказав:

- Ґріндельвальд убити богато люди, наприклад, мого діда.

Звичайно, він не був могутній у ця країна, бо казати, що він боятися Дамблдора... і недаремно, якщо згадати його кінець. Але це... - він показав пальцем на Ксенофілія. - Це його символ, я його відразу впізнати. Ґріндельвальд його викарбувати на стіна в Дурмстренґ, коли він бути там учень. Деякі ідіоти робити копія у свої книжки й на одяг, шоб шокувати інших, справляти на вони враження... аж поки ми, ті, що втратили через Ґріндельвальда рідних, показати їм, де раки зимувати.

Крум погрозливо хруснув пальцями й люто зиркнув на Ксенофілія. Гаррі розгубився. Неправдоподібно було, щоб Лунин батько виявився прихильником темних мистецтв, до того ж ніхто в шатрі ніби й не здивувався цьому трикутному, схожому на руну, знакові.

- А ти... е-е... впевнений, що це Ґріндельвальдів?..

- Я не помилятися, - холодно процідив Крум. - Я богато років ходити повз той знак і добро його знати.

- Може бути й таке, - припустив Гаррі, - що Ксенофілій просто не розуміє значення цього символу. Лавґуди доволі... дивні люди. Він міг його десь підібрати й подумати, що це профіль якого-небудь зім’яторогого хропача чи ще когось.

- Профіль чого?

- Ну, я сам не знаю, що то, але вони з дочкою на канікулах вирушали в експедицію на пошуки хропачів...

Гаррі відчував, що йому важко пояснити звичаї Луни та її батька.

- Це вона, - вказав на Луну, що й далі танцювала сама, розмахуючи руками над головою, наче відганяла комарів.

- Чому вона це робити? - здивувався Крум.

- Мабуть, хоче позбутися руйносмика, - упізнав знайомі симптоми Гаррі.

Крум, видно, не розумів, знущається з нього Гаррі чи ні. Він вийняв з-під мантії чарівну паличку й погрозливо постукав себе по стегну. З кінчика палички вилетіли іскри.

- Ґреґорович! - вигукнув Гаррі голосно і Крум здригнувся, проте Гаррі був такий схвильований, що й не помітив. Побачивши Крумову чарівну паличку, він усе пригадав: її брав і пильно оглядав перед Тричаклунським турніром Олівандер.

- А що з ним? - підозріло перепитав Крум.

- Він майстер чарівних паличок!

- Я знати це, - кивнув Крум.

- Він зробив твою паличку! Ось чому я й подумав... квідич...

Крум дивився на нього з дедалі більшою підозрою.

- Як ти знати, шо мою паличку зробити Ґреґорович?

- Я... я десь це читав, здається, - пробурмотів Гаррі. - У... фанатському журналі, - вигадував він на ходу, і Крума це трохи заспокоїло.

- Я й не пам’ятати, шо розмовляти з фанатами про своя чарівна паличка, - знизав він плечима.

- То... е-е.. цікаво, де зараз Ґреґорович?

Крум спантеличено замислився.

- Кілька роки тому він піти у відставка. Я бути серед останніх, хто купити чарівна паличка Ґреґоровича. Вони найкращі... хоч я знати, шо ви, британці, надавати перевагу Олівандеру.

Гаррі нічого не відповів. Він удавав, що дивиться, як і Крум, на танцюристів, а насправді тяжко замислився. Отже, Волдеморт шукав славетного майстра чарівних паличок, і Гаррі добре розумів причину: це було викликано непередбаченою реакцією Гарріної палички тієї ночі, коли Волдеморт гнався за ним у небі. Гостролистова паличка з феніксовою пір’їною перемогла позичену чарівну паличку, чого Олівандер не міг ані передбачити, ані збагнути. Чи Ґреґорович мав глибші знання? Чи справді був кращим за Олівандера майстром і знав недоступні тому таємниці чарівних паличок?

- Ця дівчина дужо гарна, - сказав Крум, повертаючи Гаррі до дійсності. Крум показував на Джіні, котра щойно долучилася до Луни. - Вона теж твоя родич?

- Так, - роздратувався раптом Гаррі, - і вона вже зустрічається з одним хлопцем. Дуже ревнивий. І здоровенний, як троль. Краще з ним не стикатися.

Крум зітхнув.

- Што доброго, - допив він келиха і встав, - у тому, щоб бути відомим у світі квідичистом, якщо всі гарні дівчата уже хтось розібрати?

І він пішов, а Гаррі взяв у якогось офіціанта бутерброд і почав пробиратися до переповненого танцмайданчика. Він хотів знайти Рона й розповісти йому про Ґреґоровича, але Рон посеред майданчика саме танцював з Герміоною. Гаррі притулився до золотистого стовпа і розглядав Джіні - як вона витанцьовує з Фредовим та Джорджевим другом Лі Джорданом. Водночас намагався не ображатися на Рона за те, що сам же йому й пообіцяв.

Він ще не бував на весіллях, і тому не міг оцінити, наскільки чаклунські весілля відрізняються від маґлівських, хоч був чомусь упевнений, що в маґлів не буває весільних тортів, прикрашених кремовими феніксами, які злітають угору, коли торт розрізають, або пляшок шампанського, що самі собою літають у натовпі. Вечір густішав і нічні метелики закружляли під навісом, освітленим летючими золотими ліхтарями, а забава тільки набирала обертів. Фред і Джордж давно вже зникли в темряві з парочкою Флериних кузинок. Чарлі, Геґрід і ще якийсь присадкуватий чарівник у м’якому фіолетовому капелюсі виспівували в кутку про Одо-героя.

Рятуючись у юрбі від якогось п’яного Ронового дядька, котрий не міг доп’ясти - Гаррі син йому чи ні, Гаррі помітив старенького чаклуна, що однісінький сидів за столом. Гриву сивого волосся, яка робила його схожим на відцвілу кульбабу, увінчувала поїдена міллю феска. На когось він був схожий. Гаррі не довго ламав голову, бо раптом збагнув, що це Ельфаєс Додж, член Ордену Фенікса й автор Дамблдорового некролога.

Гаррі підійшов.

- Можна біля вас сісти?

- Прошу, прошу, - відповів Додж доволі високим, хрипким голосом.

Гаррі нахилився.

- Містере Додж, я - Гаррі Поттер.

Додж аж охнув.

- Мій любий хлопчику! Артур казав мені, що ти десь тут, замаскований... я такий радий, це така честь!

У пориві радості Додж налив Гаррі келих шампанського.

- Я думав тобі написати, - прошепотів він, - після Дамблдорової... така трагедія... і для тебе теж...

Доджеві очиці раптом наповнилися слізьми.

- Я читав некролог, який ви написали для «Щоденного віщуна», - сказав Гаррі. - Я не знав, що ви так добре знали професора Дамблдора.

- Так само, як будь-хто інший, - зітхнув Додж, витираючи очі серветкою. - Звісно, я знав його найдовше, якщо не брати до уваги Еберфорса... а люди чомусь ніколи не враховують Еберфорса.

- До речі, про «Щоденний віщун»... не знаю, чи ви бачили, містере Додж?..

- Ой, кажи на мене просто Ельфаєс, хлопчику.

- Ельфаєсе, не знаю, чи ви читали інтерв’ю Ріти Скітер про Дамблдора?

Додж аж побагровів зі злості.

- Так, Гаррі, читав. Ця жінка, чи, точніше сказати, стерв’ятниця, замучила мене проханнями з нею поговорити. Мені прикро зізнаватися, але я повівся з нею брутально, назвав її надокучливою мухою, що скрізь пхає носа - а в результаті, як ти читав, вона звела наклеп на моє психічне здоров’я.

- У тому інтерв’ю, - вів далі Гаррі, - Ріта Скітер натякала, що замолоду професор Дамблдор цікавився темними мистецтвами.

- Не вір ані слову! - негайно заперечив Додж. - Жодному, Гаррі! Нехай ніщо не заплямує твоєї пам’яті про Албуса Дамблдора!

Гаррі поглянув у щире, засмучене лице Доджа й відчув не заспокоєння, а роздратування. Невже Додж думає, що це так легко, що Гаррі міг просто взяти й не повірити наклепам? Невже Додж не розуміє, що Гаррі має бути впевнений, він мусить знати все?

Мабуть, Додж запідозрив, що Гаррі щось таке відчуває, бо занепокоївся й квапливо додав:

- Гаррі, Ріта Скітер - це жахлива...

Та його перебило різке гигикання.

- Ріта Скітер? Ой, це таке чудо, завжди її читаю!

Гаррі й Додж глянули вгору й побачили тітоньку Мюріель, що стояла з келихом шампанського в руці, а на її капелюшку гойдалося пір’я.

- Вона, до речі, написала книжку про Дамблдора!

- Привіт, Мюріель, - сказав Додж. - Так, ми оце щойно обговорювали...

- Гей, ти там! Дай мені стільця, мені вже сто сім років!

Ще якийсь рудочубий кузин Візлі перелякано зіскочив зі стільця, а тітка Мюріель на диво легко й спритно його схопила й усілася між Доджем та Гаррі.

- Здоров ще раз, Баррі, чи як там тебе звати, - кивнула вона Гаррі. - То що ти там казав про Ріту Скітер, Ельфаєсе? Знаєш, що вона написала Дамблдорову біографію? Ніяк не дочекаюся, щоб її прочитати, треба не забути замовити книжку у «Флоріша й Блотса»!

Додж закляк і спохмурнів, а тітонька осушила свій келих і клацнула кістлявими пальцями офіціантові, щоб подав іще один. Ще раз добряче хильнула шампанського, відригнула, й сказала:

- Чого ви надулись, як дві жаби? Перед тим, як він став шанований і поважний, і все таке, про Албуса ходили дуже цікаві чутки!

- Неперевірені наклепи, - Додж знову став червоний, мов редиска.

- Хто б ото казав, Ельфаєсе, - гигикнула тітонька Мюріель. - Я помітила, як ти у некролозі обминав непевні місця!

- Прикро, що ти так думаєш, - відповів крижаним тоном Ельфаєс. - Запевняю, я писав від щирого серця.

- Ой, та всі ми знаємо, як ти обожнював Дамблдора. Думаю, ти все одно вважатимеш його святим, навіть якщо виявиться, що він позбувся своєї сестри-сквибки!

- Мюріель! - вигукнув Додж.

У грудях у Гаррі похололо - і не через крижане шампанське в його келиху.

- Що ви маєте на увазі? - запитав він Мюріель. - Хто сказав, що його сестра була сквибка? Здається, вона тяжко хворіла?

- Неправильно тобі здається, Баррі! - тітка Мюріель втішалася викликаним її словами ефектом. - Та що ти можеш про це знати? Усе сталося за багато років до того, як тебе задумали, і скажу чесно - навіть ті з нас, що тоді жили, так і не дізналися, що сталося насправді. Ось чому я ніяк не діждуся прочитати, що там накопала Скітер! Дамблдор так довго мовчав про ту свою сестру!

- Неправда! - прохрипів Додж. - Цілковита брехня!

- Він ніколи мені не казав, що його сестра була сквибка, - мимохіть вирвалося в Гаррі.

- А чого б це він мав тобі казати? - верескнула Мюріель, крутнувшись на стільці й придивляючись до Гаррі.

- Причина, що Албус ніколи не говорив про Аріану, - втрутився Ельфаєс заціпенілим од хвилювання голосом, - цілком, мушу сказати, зрозуміла. Він був такий пригнічений її смертю...

- Ельфаєсе, чого її ніхто не бачив? - пронизливо крикнула Мюріель. - Чому половина з нас і не підозрювала про її існування, поки з будинку не винесли труну і не влаштували похорон? Де був святий Дамблдор, коли Аріана сиділа замкнена у підвалі? Сяяв у Гоґвортсі і чхати хотів на те, що діється у нього вдома!

- Як це «замкнена у підвалі»? - перепитав Гаррі. - Що це означає?

Додж мав нещасний вигляд. Тітка Мюріель знову реготнула й відповіла:

- Дамблдорова мати була жахлива жінка, просто жахлива, і в інших вселяла жах. Маґлівського роду, хоч, як я чула, прикидалася іншою...

- Ніким вона не прикидалася! Кендра була чудова жінка, - жалюгідно прошепотів Додж, але тітонька Мюріель не звернула на нього уваги.

- ...зарозуміла й дуже владна, з тих відьом, для яких народити сквибку - смертельне приниження...

- Аріана не була сквибкою! - прохрипів Додж.

- Це ти так кажеш, Ельфаєсе. Поясни тоді, чого вона не вчилася в Гоґвортсі! - вигукнула тітонька Мюріель. Вона глянула на Гаррі. - У наші часи сквибів воліли не згадувати. Але щоб піти на такі крайнощі, як фактично ув’язнити маленьку дівчинку в будинку і вдавати, що її не існує...

- Кажу тобі, такого не було! - обурювався Додж, проте тітка Мюріель не вгавала, і далі звертаючись тільки до Гаррі.

- Сквибів зазвичай віддавали в маґлівські школи й заохочували їх інтегруватися в маґлівську спільноту... це було значно милосердніше, ніж знаходити їм місце в чарівницькому світі, де б вони завжди були людьми другого сорту. Зрозуміло, що Кендрі і в страшному сні не могло наснитися, щоб віддати дочку до маґлівської школи...

- Аріана була хвороблива! - розпачливо втрутився Додж. - її здоров’я було надто слабке, і не дозволяло їй...

- Не дозволяло вийти з дому? - гигикнула Мюріель. - Але її не поклали в лікарню Святого Мунґа і ні разу не викликали до неї цілителів!

- Слухай, Мюріель, ну як ти можеш знати, чи...

- До твого відома, Ельфаєсе - мій кузин Ланселот був у ті часи цілителем у клініці Святого Мунґа, і цілком конфіденційно розповів нашій родині, що Аріани там не бачили. А це, на Ланселотову думку, було вкрай підозріло!

Здавалося, Додж ось-ось розридається. Тітка Мюріель, страшенно собі подобаючись, клацнула пальцями, щоб їй подали ще шампанського. Онімілий Гаррі згадав, як колись його замикали Дурслі, ховали від чужих очей, хоч єдиним його злочином було чаклунське походження. Невже Дамблдорова сестра зазнала такої самої долі, тільки з іншої причини: ув’язнена була за те, що їй бракувало магічних задатків? І невже Дамблдор покинув її напризволяще, подавшись у Гоґвортс, щоб показати там свій талант і геніальність?

- Так от, якби Кендра не померла перша, - підсумувала Мюріель, - то я подумала б, що це вона прикінчила Аріану...

- Та як ти можеш, Мюріель? - застогнав Додж. - Щоб мати вбила рідну дочку? Подумай, що ти говориш!

- Якщо та мати, про яку йдеться, могла рідну дочку на довгі роки ув’язнити, то чом би й ні? - знизала плечима тітка Мюріель. - Але ж я кажу, що тут не сходиться, бо Кендра померла раніше за Аріану... хоч і невідомо, з якої причини...

- Ой, та хто ж її міг убити, як не Аріана, - спробував поглузувати Додж. - Чом би й ні?

- Так, Аріана могла піти на відчайдушний вчинок заради свободи і в бійці вбила Кендру, - задумливо сказала тітка Мюріель. - Заперечуй, заперечуй, крути головою скільки хочеш, Ельфаєсе! Ти ж був на Аріаниному похороні?

- Був, - підтвердив тремтячими вустами Додж. - І я не пам’ятаю сумнішої й трагічнішої події. Албус був убитий горем, з розбитим серцем...

- І не тільки з серцем. Це ж на похороні Еберфорс розквасив Албусові носа?

Додж і до цього мав переляканий вигляд, та то було ніщо проти того, яким він став тепер. Склалося враження, ніби Мюріель проштрикнула його ножем. Тітка голосно зареготала й відсьорбнула черговий ковток шампанського, що потекло їй з підборіддя.

- Як ти?.. - прохрипів Додж.

- Моя мати приятелювала зі старою Батільдою Беґшот, - радісно повідомила тітонька Мюріель. - Я підслухала під дверима, як Батільда все це матері описувала. Бійка біля труни! Еберфорс, казала Батільда, крикнув, що в смерті Аріани винний Дамблдор, а тоді вдарив його в обличчя. За її словами, Албус навіть не захищався, що дуже дивно, бо у двобої Албус міг знищити Еберфорса зі зв’язаними за спиною руками.

Мюріель знову хильнула шампанського. Переказ давніх скандалів захоплював її не менше, ніж лякав Доджа. Гаррі не знав, що й думати і кому вірити. Він хотів знати правду, а Додж тільки те й робив, що сидів і кволо мекав про Аріанину хворобу. Гаррі не вірив, що Дамблдор не втрутився б, якби така жорстокість чинилася в його домі, і все ж таки в усій цій історії було щось дуже дивне.

- І я тобі ще щось скажу, - Мюріель, гикаючи, допила ще один келих. - Думаю, Батільда багато чим поділилася з Рітою Скітер. Усі ці натяки в її інтерв’ю про важливе джерело з Дамблдорового оточення... та всі ж знають, що вона була з ним під час тих подій, пов’язаних з Аріаною - і все стає на свої місця!

- Батільда ніколи б не стала розмовляти з Рітою Скітер! - прошепотів Додж.

- Батільда Беґшот? - перепитав Гаррі. - Авторка «Історії магії»?

Це ім’я й прізвище було на палітурці одного з підручників Гаррі, хоч і не з тих, які він уважно читав.

- Так, - відповів Додж, хапаючись за питання Гаррі, мов за соломинку. - Найобдарованіший історик магії і давня Албусова приятелька.

- Я чула, що вона вже геть здуріла, - бадьоро повідомила тітка Мюріель.

- Якщо це так, то те, що Скітер цим скористалася - справжнє безчестя, - обурився Додж, - і як тоді можна вірити сказаному Батільдою?!

- О, існують засоби видобувати давні спогади, і Ріта Скітер, безперечно, добре їх знає, - відказала тітка Мюріель. - Та якби Батільда й здуріла, то все одно в неї лишилися якісь старі фотографії, можливо, навіть листи. Вона багато років знала Дамблдора... вже тільки заради цього варто було побувати в Ґодриковій Долині.

Гаррі захлинувся маслопивом. Додж стукав його по спині, а Гаррі кашляв, дивлячись крізь сльози на тітоньку Мюріель. Коли до нього знов повернувся дар мови, він запитав:

- Батільда Беґшот живе в Ґодриковій Долині?

- О, так. Скільки себе пам’ятаю, вона завжди там жила! Коли Дамблдори переселилися туди після ув’язнення Персіваля, вона була їхня сусідка.

- І Дамблдори жили в Ґодриковій Долині?

- Так, Баррі, я ж уже сказала, - роздратувалась тітка Мюріель.

Гаррі почувався спустошеним, порожнім. Ані разу за шість років Дамблдор і слова не зронив, що вони обидва жили і втратили найрідніших людей у Ґодриковій Долині. Чому? Можливо, Лілі та Джеймс поховані недалеко від Дамблдорових матері й сестри? Можливо, Дамблдор, провідуючи на цвинтарі рідних, проходив повз могили Лілі та Джеймса? Проте він не сказав про це Гаррі... не вважав за потрібне...

Гаррі не міг пояснити навіть самому собі, чого це було так важливо, але відчував, що небажання Дамблдора сказати про це спільне для них місце, спільне минуле, було рівнозначне брехні. Він дивився перед собою, нічого не бачачи, тож навіть не помітив, коли з натовпу вийшла Герміона, аж поки вона не підсунула до нього стільця.

- Я вже не маю сили танцювати, - захекано пожалілася вона, знімаючи туфельку й розтираючи стопу. - Рон пішов шукати маслопиво. Трохи дивно, але я щойно бачила, як Віктор відскочив від Луниного батька, здається, вони сперечалися... - Вона стишила голос, дивлячись на нього. - Гаррі, що таке?

Гаррі не знав, з чого почати, та це вже не мало значення. У цю саму мить на танцювальний майданчик, пронизавши намет, упало щось велике й срібне. Прямо посеред юрби розгублених танцюристів граціозно й легко приземлилася рись. Усі голови повернулися до неї, а ті пари, що опинилися найближче, завмерли в безглуздих танцювальних позах. Патронус широко роззявив рота й заговорив гучним, глибоким, повільним голосом Кінґслі Шеклболта.

- Міністерство зазнало краху. Скрімджер мертвий. Вони вже йдуть.

- РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ - Місце для схованки


Усе ніби сповільнилося і вкрилося туманом. Гаррі й Герміона скочили на ноги й витягли чарівні палички. Багато хто лише тепер усвідомив, що сталося щось дивне. Голови були повернуті до сріблястої дикої кішки, яка невдовзі розтанула. Тиша поповзла холодними хвилями з того місця, де щойно був патронус. І раптом хтось закричав.

Гаррі й Герміона кинулися в охоплену панікою юрбу. Гості розбігалися хто куди. Багато хто роз’являвся. Захисні чари довкола «Барлогу» було зламано.

- Роне! - крикнула Герміона. - Роне, де ти?

Поки вони прокладали шлях через танцмайданчик, Гаррі бачив, як у юрбі то тут, то там виникають постаті в накидках і масках; тоді побачив Люпина й Тонкс з піднятими чарівними паличками й почув, як вони кричать одночасно: - Протеґо! - і крик цей луною відгукнувся зусібіч...

- Роне! Роне! - гукала Герміона і, ледь не плачучи, протискалася разом з Гаррі крізь юрбу охоплених жахом гостей. Гаррі схопив її за руку, щоб не загубитися в натовпі, і тут понад їхніми головами вдарив струмінь світла, та Гаррі не збагнув, було це захисне закляття, чи щось набагато лиховісніше...

І ось з’явився Рон. Він схопив Герміону за вільну руку, й Гаррі відчув, як її розвернуло на місці. Хтось ніби відімкнув йому зір і слух, і його оповила темрява; він відчував тільки Герміонину руку та те, як його протягує крізь простір і час, подалі від «Барлогу», подалі від нападників-смертежерів, і, можливо, від самого Волдеморта...

- Де ми? - почувся Ронів голос.

Гаррі розплющив очі. Якусь мить думав, що вони так і не покинули весілля: їх і далі оточували люди.

- Це вулиця Тотенгем-Корт-Роуд, у Лондоні, - захекано пояснила Герміона. - Ідіть, не зупиняйтеся, треба знайти, де вам переодягтися.

Гаррі так і зробив. Вони то швидко йшли, то бігли підтюпцем по широкій темній вулиці, забитій нічними гульвісами, облицьованій вже зачиненими крамницями, а над ними мерехтіли зірки. Повз них прогримотів двоповерховий автобус, і зграйка веселих пияків провела їх зацікавленими поглядами - Гаррі й Рон і досі були в парадних мантіях.

- Герміоно, нам нема в що перевдягтися, - розгубився Рон, коли якась молода жінка, побачивши його, пронизливо захихотіла.

- Чого я не взяв з собою плаща-невидимку? - проклинав подумки свою дурість Гаррі. - Цілий рік тягав його з собою і ось...

- Усе добре, я взяла і плащ, і ваш одяг, - сказала Герміона. - Спробуйте поводитися нормально, поки... тут, мабуть, можна.

Вона завела їх у бічну вуличку, а тоді у надійний затінок темного провулка.

- Ти кажеш, що маєш плаща й одяг... - насупився Гаррі на Герміону, бо в руках у неї була тільки маленька вишита бісером сумочка, в якій вона саме нишпорила.

- Так, усе тут, - підтвердила Герміона й на очах в ошелешених Гаррі й Рона вийняла дві пари джинсів, пуловер, бурячкового кольору шкарпетки і, нарешті, сріблястий плащ-невидимку.

- Як же ти в чорта?..

- Невиявне закляття «подовжувач», - пояснила Герміона. - Непросте, але, здається, я все зробила правильно. Принаймні зуміла запхнути все, що нам тут буде потрібно. - Вона легенько труснула делікатною на вигляд торбинкою, і там загуркотіло, неначе в трюмі вантажного корабля перекочувалися важкі контейнери. - От чорт, це, мабуть, книжки, - забідкалася вона, зазираючи в сумочку, - а я ж усі поскладала тематично... ну, нічого... Гаррі, бери плащ-невидимку. Роне, швиденько перевдягайся...

- Коли ти все встигла? - спитав Гаррі, поки Рон скидав мантію.

- Я ж вам казала ще в «Барлозі», що давно вже склала все необхідне, якби раптом довелося поспіхом тікати. Коли ти, Гаррі, вранці переодягся, я поклала сюди твій рюкзак... просто відчувала...

- Ти просто чудо, - сказав Рон, подаючи їй зв’язану у вузол мантію.

- Дякую, - ледь помітно всміхнулася Герміона, запихаючи мантію в сумочку. - Будь ласка, Гаррі, вдягни плащ!

Гаррі накинув на себе плащ-невидимку й зник. Аж тепер він почав усвідомлювати те, що сталося.

- А інші... всі, хто був на весіллі...

- Нам зараз не до них, - прошепотіла Герміона. - Полюють на тебе, Гаррі, і якщо ми повернемося, то піддамо всіх ще більшій небезпеці.

- Це правильно, - підтвердив Рон, ніби наперед знаючи, що Гаррі почне сперечатися, хоч і не бачив його обличчя. - Там були майже всі члени Ордену, вони все зроблять.

Гаррі кивнув, але згадав, що вони його не бачать і сказав:

- Угу. - Проте подумав про Джіні і його зсередини обпалило жахом, наче сірчаною кислотою.

- Ходімо, пішли, нам треба рухатись, - сказала Герміона.

Вони повернулися бічною вуличкою на головну дорогу, де на протилежному боці група чоловіків горлала пісень, непевною ходою плентаючись тротуаром.

- Цікаво - чого саме на Тотенгем-Корт-Роуд? - запитав у Герміони Рон.

- Поняття не маю, просто вигулькнуло в голові, але я впевнена, що нам безпечніше перебувати серед маґлів, бо ніхто й не подумає, що ми тут.

- Точно, - погодився, озираючись, Рон, - але ти не почуваєшся тут трохи... беззахисно?

- А де краще? - Герміона зіщулилась, коли чоловіки з того боку вулиці до неї засвистіли. - Навряд чи ми зможемо зняти номери в «Дірявому казані». І площа Ґримо відпадає, якщо туди може потрапити Снейп... Можна було б у будинок моїх батьків, але існує ймовірність, що вони й там шукатимуть... ой, та коли ж ці дурні заткнуться!

- Альо, кицюню! - загорлав найп’яніший з чоловіків з того боку вулиці. - Хильнути хочеш? Кидай свого рудого і йди до нас!

- Пішли десь посидимо, - швиденько запропонувала Герміона, бо Рон уже й рота роззявив, щоб крикнути щось у відповідь. - Дивіться, отут непогано, ходімо!

Це була невеличка й занедбана нічна кав’ярня. Легкий шар жиру блищав на пластику столиків - зате всередині нікого не було. Гаррі перший ковзнув у кабінку, а Рон сів поруч з ним, якраз навпроти Герміони, яка опинилася спиною до входу, чим явно була невдоволена й озиралася так часто, наче її судомило. Гаррі не подобалося сидіти на місці. Коли вони йшли, то створювалася ілюзія, що в них є якась мета. Він відчував, як закінчується дія багатозільної настійки і руки під плащем набувають звичної форми і розміру. Вийняв з кишені окуляри й надів.

Минула одна-дві хвилини, і Рон сказав:

- Знаєте, а «Дірявий казан» звідси недалеко, це ж на Черінґ-Крос...

- Роне, нам не можна! - негайно заперечила Герміона.

- Та ми туди підемо не ночувати, а тільки рознюхаємо, що діється!

- Ми знаємо, що діється! Волдеморт захопив міністерство! Що нам ще треба знати?

- Усе-все, я просто дав ідею!

І знову запала напружена тиша. Підійшла, жуючи жуйку, офіціантка, і Герміона замовила два капучіно. Оскільки Гаррі був невидимий, то було б дивно, якби вони замовили щось і для нього. В кав’ярню зайшло двоє дебелих роботяг, вони ледве втислися в сусідню кабінку. Герміона заговорила пошепки:

- Треба знайти якесь тихе місце, роз’явитися й податися за місто. А звідти вже пошлемо вістку Орденові.

- А ти що, вже вмієш робити балакучого патронуса? - запитав Рон.

- Я багато над цим працювала й думаю, що зумію, - відповіла Герміона.

- Головне, щоб це нашим не зашкодило, хоч їх, можливо, вже заарештували. Господи, яка гидота, - скривився Рон, сьорбнувши пінної, сіруватої кави.

Офіціантка це почула, окинула Рона злісним поглядом і пішла до нових клієнтів брати замовлення. Гаррі побачив, як один з роботяг, білявий здоровань, махнув на офіціантку, щоб відійшла. Та обурено на нього витріщилась.

- Може, йдемо звідси, не хочу я пити ці помиї, - сказав Рон. - Герміоно, а ти маєш маґлівські гроші, щоб заплатити?

- Маю. Ще перед «Барлогом» я зняла всі гроші з рахунку, якийсь дріб’язок, - Герміона зітхнула і потяглася до сумочки.

Роботяги зробили однакові рухи, і Гаррі миттєво відтворив їх, навіть не усвідомивши, що робить. Усі троє вихопили чарівні палички. Рон, котрий на кілька секунд пізніше збагнув, що діється, кинувся через стіл і штовхнув Герміону на лаву. Потужні смертежерські закляття розтрощили кахлі на стіні - там, де щойно була Ронова голова, а Гаррі, й досі невидимий, крикнув:

- Закляктус!

Білявого здорованя-смертежера вдарило в лице струменем червоного світла і він упав непритомний. Його напарник не бачив, хто випустив закляття, тому знову націлився в Рона. З кінчика його чарівної палички вилетіли блискучі чорні мотузки і обв’язали Рона з голови до п’ят. Офіціантка заверещала й кинулася до дверей. Гаррі випустив у смертежера з перекошеним лицем, який зв’язав Рона, ще одне приголомшливе закляття, проте не влучив і воно зрикошетило од вікна й дісталося офіціантці, яка бухнулася мішком перед самими дверима.

- Експульсо! - заревів смертежер, і стіл, за яким стояв Гаррі, розлетівся на друзки. Вибуховою хвилею його жбурнуло об стіну, і Гаррі відчув, що паличка вислизає з руки, а плащ спадає з плечей.

- Петрифікус тоталус! - закричала звідкілясь Герміона, і смертежер повалився, наче статуя, з хрускотом приземляючись лицем прямо на мішанину з битої порцеляни, розтрощеного стола й розлитої кави. Герміона, трясучись, як у пропасниці, і струшуючи з волосся скалки скляної попільнички, вилізла з-під лавки.

- Д-діфіндо, - вона націлила паличку на Рона, і він аж заревів з болю, бо його джинси роздерлися на коліні і там виник глибокий поріз. - Ой, вибач, Роне, руки тремтять! Діфіндо!

Розрізані мотузки впали додолу. Рон звівся на ноги і потрусив затерплими руками. Гаррі підняв з підлоги чарівну паличку й поліз через уламки й скалки до білявого здорованя-смертежера, що лежав розпластаний на лаві.

- Я мав би його впізнати, він був тієї ночі, коли загинув Дамблдор, - сказав Гаррі. Перевернув ногою чорнявого смертежера. Очі в того бігали, поглядаючи то на Гаррі, то на Рона, то на Герміону.

- Це Дологов, - упізнав Рон. - Пам’ятаю його зі старих плакатів про розшук. А той здоровило, мабуть, Торфін Роу.

- Яка різниця, як їх звати! - трохи істерично вигукнула Герміона. - Як вони нас знайшли? І що нам тепер робити?!

Якимось чином її паніка очистила думки Гаррі.

- Замкни двері, - звелів він їй, - а ти, Роне, погаси світло.

Він дивився на паралізованого Дологова й швидко міркував. Клацнув замок у дверях. Рон світлогасником занурив кав’ярню в темряву. Гаррі чув, як ті чоловіки, що перед цим дражнилися з Герміони, чіпляються на вулиці до якоїсь іншої дівчини.

- Що нам з ними робити? - прошепотів у темряві Рон до Гаррі, а тоді ще тихіше додав:

- Повбивати їх? Вони б нас повбивали. Щойно ледь це не зробили.

Герміона здригнулася й відступила на крок. Гаррі труснув головою.

- Просто зітремо їм пам’ять, - сказав він. - Так буде краще, бо тоді ми зіб’ємо їх усіх зі сліду. Якщо ж ми цих повбиваємо, то стане ясно, що ми тут були.

- Як скажеш, - полегшено зітхнув Рон. - Тільки я ще ні разу не насилав чарів забуття.

- Я теж, - додала Герміона, - хоч знаю це теоретично.

Вона глибоко вдихнула, щоб заспокоїтись, націлилась чарівною паличкою Дологову в лоб і проказала:

- Забуттятус.

Одразу ж очі в Дологова стали несфокусовані й сонні.

- Блискуче! - зрадів Гаррі й поплескав її по спині. - Тепер візьмися за другого й за офіціантку, а ми з Роном поприбираємо.

- Поприбираємо? - оглянув Рон напівзруйновану кав’ярню. - Навіщо?

- Думаєш, їм не стане цікаво, що тут сталося, коли вони опритомніють у кав’ярні, яка наче побувала під бомбами?

- А, так, ясно...

Рон трохи помучився, доки спромігся витягти з кишені чарівну паличку.

- Не дивно, що вона застрягла! Герміоно, ти запакувала мої старі джинси, вони вже на мене малі.

- Ой, вибач, - прошипіла Герміона, відтягуючи офіціантку подалі від вікна, і Гаррі почув, як вона бурмоче пропозицію, куди мав би запхати свою паличку Рон.

Повернувши кав’ярню до попереднього стану, друзі затягли смертежерів назад у їхню кабінку й посадовили їх, попритулявши до стін, один навпроти одного.

- Як же вони нас знайшли? - не вгавала Герміона, дивлячись на непритомних смертежерів. - Як дізналися, де ми?

Вона глянула на Гаррі.

- Гаррі... ти не думаєш, що на тобі й досі є твій Слід?

- Це неможливо, - заперечив Рон. - За чаклунським законодавством Слід припиняє свою дію в сімнадцять років, його не можна вчепити на дорослу людину.

- Це ти так знаєш, - засумнівалася Герміона. - А що, як смертежери знайшли спосіб почепити Слід на сімнадцятирічного?

- Але ж за минулу добу біля Гаррі не було жодного смертежера. Хто міг почепити на нього Слід?

Герміона нічого не відповіла. Гаррі відчув себе заразним, нечистим: невже смертежери й справді знайшли його саме так?

- Якщо я не можу користуватися чарами, і ви не можете користуватися чарами біля мене, не виказуючи нашого місця перебування... - почав було він.

- Ми тебе не покинемо! - твердо урвала його Герміона.

- Нам треба знайти надійну схованку, - сказав Рон. - Щоб усе обміркувати.

- Площа Ґримо, - запропонував Гаррі.

Двоє його друзів аж роти пороззявляли.

- Не кажи дурниць, Гаррі, туди може проникати Снейп!

- Ронів тато казав, що вони захистилися від нього закляттями... та навіть якщо вони не подіють, - з притиском додав він, бо Герміона вже хотіла було заперечувати, - то й що? Клянуся, я нічого так не прагну, як зустрітися зі Снейпом!

- Але...

- Герміоно, а де ще? Це для нас найкращий варіант. Снейп - це тільки один смертежер. А якщо Слід і далі на мені, то куди б ми не поткнулися, скрізь на нас чигатимуть цілі зграї смертежерів.

Герміона не сперечалася, хоч видно було, що сперечатися їй хочеться. Поки вона відмикала двері, Рон клацнув світлогасником, випускаючи на волю світло кав’ярні. Тоді Гаррі розпочав відлік, і на рахунок «три» вони зняли закляття з трьох своїх жертв. Коли офіціантка та смертежери сонно заворушилися, Гаррі, Рон і Герміона крутнулися на місці і знову зникли в дедалі густішій темряві.

Минуло кілька секунд, легені Гаррі знову змогли дихати вільно, і він розплющив очі. Вони стояли посеред знайомого маленького занедбаного майдану. Високі вбогі будинки дивилися на них зусібіч. Будинок номер дванадцять теж виднівся серед них, бо про його існування їм сказав Дамблдор, тайнохоронець будинку. Отож вони подалися до входу, щокілька кроків перевіряючи, чи ніхто їх не переслідує і не стежить за ними. Забігли на кам’яні східці, й Гаррі вдарив по вхідних дверях чарівною паличкою. Почулося металеве клацання та брязкіт ланцюга, двері зі скрипом відчинилися й вони швиденько переступили поріг.

Коли Гаррі зачинив за собою двері, старомодні газові світильники ожили, осяявши мерехтливим світлом довгий коридор. Усе тут було так само, як пам’ятав Гаррі: морок, павутиння, а на стінах голови ельфів-домовиків, що кидали химерні тіні на сходи. Довгі темні портьєри завішували портрет Сіріусової матері. Не на своєму місці була тільки підставка для парасоль з тролевої лапи. Вона лежала на боці, наче її оце щойно ще раз перекинула Тонкс.

- Здається, тут хтось був, - прошепотіла Герміона, вказуючи на підставку.

- Вона могла впасти, коли звідси відходив Орден, - промимрив Рон.

- А де ж закляття проти Снейпа? - запитав Гаррі.

- Може, вони починають діяти тільки тоді, як він з’являється? - припустив Рон.

Вони трималися близенько одне коло одного на килимку біля дверей, не наважуючись заходити в будинок далі.

- Не можемо ж ми стояти тут вічно, - сказав Гаррі й ступив крок уперед.

- Северус Снейп?

З темряви почувся шепіт Дикозора Муді, і друзі аж підстрибнули з жаху.

- Ми не Снейп! - прохрипів Гаррі, але щось просвистіло над ним, наче струмінь холодного повітря, і язик його скорчився в роті, не даючи змоги говорити. Та не встиг він помацати його пальцем, як язика відпустило.

Його друзі, видно, теж пережили ці неприємні відчуття. Рон ледь не блював, а Герміона, затинаючись, сказала:

- М-мабуть, це б-було з-закляття «язиков’яз», вичаклуване Дикозором проти Снейпа!

Гаррі боязко ступив ще один крок. Щось заворушилося в темному кінці коридору, й не встигли вони вимовити й півслова, як з килимової доріжки підвелася фігура - висока, сіра, наче порох, і жахлива. Герміона заверещала, і на цей вереск відгукнулася й місіс Блек, портьєри перед портретом якої відхилилися. Сіра фігура линула до них дедалі швидше й швидше, її довжелезні, до пояса, волосся й борода розвівалися за спиною. Лице було запале й безплотне, з порожніми очницями. Знайома до жаху, страхітливо змінена, вона підняла висохлу руку, вказуючи на Гаррі.

- Ні! - закричав Гаррі, піднявши чарівну паличку, але на думку не спало жодне закляття. - Ні! То не ми! Ми вас не вбивали...

На слові «вбивали» фігура вибухла, залишивши по собі хмару куряви. Очі в Гаррі засльозилися, він закашлявся й озирнувся. Побачив Герміону, що припала до підлоги біля дверей, затуляючи руками голову, і Рона, котрий дрижав з голови до ніг, незграбно гладив її по плечах і примовляв:

- Усе д-добре... він з-зник...

Курява висіла навколо Гаррі, наче туман, перехоплюючи синє сяйво газових світильників, а місіс Блек і далі репетувала.

- Бруднокровці, нечисть, мерзенні виродки, ганьба нашого роду...

- ЗАТКНИСЯ! - заревів Гаррі, спрямовуючи на неї чарівну паличку. Щось ляснуло, шугонули червоні іскри, і портьєри знову затулилися, примусивши місіс Блейк замовкнути.

- Це... це був... - схлипнула Герміона, а Рон допоміг їй підвестися.

- Так, - погодився Гаррі, - тільки не справжній. Просто, щоб налякати Снейпа.

«Цікаво, чи це подіяло, - подумав Гаррі, - чи, може, Снейп відкинув цю страхітливу фігуру так само мимохідь, як убив справжнього Дамблдора?» Намагаючись угамувати нерви, він пішов коридором далі, остерігаючись, чи не з’явиться ще якесь жахіття, проте ніщо вже не ворушилося, крім мишки, що пробігла вздовж плінтуса.

- Перш ніж іти далі, треба все перевірити, - прошепотіла Герміона, підняла чарівну паличку й промовила:

- Гоменум ревеліо.

Нічого не сталося.

- Ти щойно пережила великий шок, - лагідно сказав Рон. - Яке це було закляття?

- Таке, як треба! - сердито огризнулася Герміона. - Це було закляття для виявлення людської присутності, і тут зараз немає нікого, крім нас!

- ...та старого Порошенка, - додав Рон, вдивляючись у місце на килимовій доріжці, з якого щойно вигулькнула була фігура з пороху.

- Ходімо нагору, - запропонувала Герміона, перелякано придивляючись до килима, і перша пішла по скрипучих сходах до вітальні на другому поверсі.

Герміона махнула чарівною паличкою, щоб запалити старі газові світильники, і, здригаючись від протягів, сіла на канапі, міцно охопивши себе руками. Рон підійшов до вікна й ледь-ледь одхилив важку оксамитову портьєру.

- Нікого не видно, - доповів. - А якби на Гаррі залишався Слід, то вони б уже десь тут бути. Я знаю, що вони не можуть зайти в будинок, але... що таке, Гаррі?

Гаррі скрикнув від болю - його шрам знову запалав і щось майнуло в голові, наче яскраве світло на воді. Він побачив велику тінь і відчув, як тіло пронизала лють, що йому не належала, сильна й коротка, мов удар струмом.

- Що ти побачив? - запитав Рон, підступаючи до Гаррі. - Побачив його у мене вдома?

- Ні, просто відчув злість... він дуже злий...

- Але це могло бути в «Барлозі», - голосно вигукнув Рон. - Що ще? Ти нічого не бачив? Він когось закляв?

- Ні, я просто відчув злість... важко сказати...

Гаррі почувався зацьковано й розгублено, а Герміона аж ніяк не допомогла, спитавши переляканим голосом:

- Знову шрам? Та що ж це таке? Я думала, цей зв’язок розірвано!

- Було розірвано, на якийсь час, - промимрив Гаррі. Шрам і далі болів, заважаючи зосередитись. - Я... я думаю, зв’язок відновлюється щоразу, як він втрачає контроль над собою, так і раніше було...

- Тоді ти маєш закрити доступ до мозку! - різко сказала Герміона. - Гаррі, Дамблдор не хотів, щоб ти користався цим зв’язком, він хотів, щоб ти його розірвав, для того ти й мав навчитися блокології! Інакше Волдеморт може вселити у твій мозок фальшиві образи, згадай...

- Та я не забув, дякую, - огризнувся крізь зціплені зуби Гаррі. Йому не треба було нагадувати, що Волдеморт колись використав зв’язок між ними, щоб заманити його в пастку, і що все це тоді закінчилося смертю Сіріуса. Краще б він не розповідав їм, що бачив і що відчував. Тепер Волдеморт здавався ще загрозливішим, немовби намагався проникнути в кімнату через вікно, а біль у шрамі ставав дедалі нестерпніший і дедалі важче було з ним боротися: так, ніби стримуєш з останніх сил напад блювоти.

Він повернувся спиною до Рона й Герміони, вдаючи, що розглядає на стіні старий гобелен з фамільним деревом Блеків. Тут Герміона заверещала. Гаррі вихопив чарівну паличку й крутнувся на місці, побачивши срібного патронуса, що залетів у вікно вітальні, приземлився перед ними на підлозі, згустився в горностая й заговорив голосом Ронового батька.

- Родина в безпеці, не відповідайте, за нами стежать.

Патронус розчинився й зник. Рон чи то заскімлив, чи то застогнав і впав на канапу. Герміона сіла біля нього, хапаючи його за руку.

- З ними все нормально, все нормально! - прошепотіла вона, а Рон ледь помітно всміхнувся і обняв її.

- Гаррі, - сказав він з-над Герміониного плеча, - я...

- Нічого-нічого, - сказав Гаррі, ледь не вмліваючи від болю в шрамі. - Це ж твоя родина, ясно, що ти переживаєш. Я б теж переживав. - Він подумав про Джіні. - Та я й переживаю.

Біль у шрамі сягав найвищої точки, так, як це було в саду в «Барлозі». Він ледве-ледве розчув Герміонині слова:

- Я не хочу залишатися сама. Може, візьмемо спальні мішки - я їх прихопила - і переночуємо всі разом?

Гаррі почув, що Рон погодився. Більше він не міг боротися з болем, мусив йому скоритися.

- Я в туалет, - промимрив він і швидко вийшов з кімнати, ледве стримуючись, щоб не бігти.

Насилу дійшов. Замкнув тремтячими руками за собою двері й обхопив руками голову, що розліталася від болю. Упав на підлогу, а тоді, забившись в агонії, відчув, як лють, що йому не належала, охоплює його душу, побачив довгу кімнату, освітлену тільки каміном, і білявого здорованя-смертежера на підлозі, що верещав і корчився. Над ним нависала худа постать з чарівною паличкою, а сам Гаррі говорив високим, холодним, безжальним голосом.

- Ще щось, Роул, чи закінчимо й згодуємо тебе Наджіні? Лорд Волдеморт цього разу навряд чи вибачить... Ти мене викликав, щоб повідомити, що Гаррі Поттер знов утік? Драко, дай Роулу ще раз відчути гіркоту нашого невдоволення... скоріше, якщо не хочеш сам зазнати мого гніву!

У камін полетіло поліно. Полум’я здійнялося вгору, освітивши на мить охоплене жахом бліде загострене лице. Відчуваючи, ніби виринає з глибокої води, Гаррі кілька разів глибоко вдихнув і розплющив очі.

Він лежав розпластаний на холодній чорній мармуровій підлозі, перед самісіньким його носом стирчав хвіст однієї з тих сріблястих змійок, що підтримували ванну. Гаррі сів. Виснажене й перелякане Мелфоєве обличчя й досі тремтіло перед його очима. Гаррі ледь не знудило від побаченого, від того, що Волдеморт примушував робити Драко.

Хтось різко затарабанив у двері, й Гаррі аж підскочив, почувши дзвінкий Герміонин голос.

- Гаррі, тобі потрібна твоя зубна щітка? Я принесла.

- Ага, чудово, дякую, - спробував він відповісти якомога буденніше, а тоді встав, щоб відчинити двері.

- РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ - Крічерова оповідь


Рано-вранці Гаррі прокинувся у спальному мішку на підлозі вітальні. У просвіті між важкими портьєрами виднілося небо - холодного ультрамаринового кольору, що нагадувало водянисте чорнило. Щойно починало світати, скрізь лежала тиша, яку порушувало тільки глибоке, повільне дихання Рона та Герміони. Гаррі глянув на темні тіні, що простелилися від них на підлозі. Рон учора в пориві галантності наполіг, щоб Герміона спала на подушках від канапи, тому контури її тіла трохи вивищувалися над його силуетом. Її напівзігнута рука лежала на підлозі, а пальці ледь не торкалися Ронових. Гаррі подумав, що вони, мабуть, позасинали, тримаючись за руки. Від цієї думки йому стало на диво самотньо.

Він подивився на темну стелю й засновану павутинням люстру. Не минуло й доби, як він стояв на сонці біля входу у весільне шатро, чекаючи появи весільних гостей. Здавалося, це все було в іншому житті. Що буде далі? Він лежав на підлозі й думав про горокракси, про страшне й складне завдання, яке лишив для нього Дамблдор... Дамблдор...

Горе, що гнітило його з дня Дамблдорової загибелі, тепер відчувалось інакше. Звинувачення, які він почув на весіллі від Мюріель, угніздилися в голові, неначе хвороботворні віруси, вони заражали спогади про чарівника, якого він боготворив. Невже Дамблдор міг таке допустити? Невже він був, як Дадлі, що радів, коли когось зневажали й мучили - головне, щоб не його самого. Невже він відвернувся від рідної сестри, яку тримали фактично в ув’язненні?

Гаррі думав про Ґодрикову Долину, про могили, Дамблдором ніколи не згадувані, про таємничі предмети, які їм заповів Дамблдор без жодного пояснення, і відчув, як темрява набрякає його обуренням. Чому Дамблдор нічого йому не сказав? Чому не пояснив? Може, Гаррі взагалі був йому ні до чого? Чи, може, Гаррі був для нього просто знаряддям, яке треба відшліфувати й нагострити, не удостоюючи зайвою увагою й довір’ям?

Гіркі думки, що обсіли Гаррі, не давали змоги полежати ще. Відчайдушно прагнучи якоїсь дії, щоб трохи забутися, він вислизнув зі спального мішка, взяв чарівну паличку й навшпиньки вийшов з кімнати. На сходовому майданчику прошепотів: - «Лумос», - і почав підніматися по сходах, освітлюючи паличкою дорогу.

На третьому поверсі була кімната, в якій вони з Роном ночували, коли востаннє тут були. Зазирнув у неї. Дверцята шафи були відчинені, постільна білизна подерта. Гаррі згадав про перекинуту тролеву ногу внизу. Хтось влаштував трус у будинку, коли його покинув Орден. Снейп? Чи, може, Манданґус, який поцупив з цього будинку чимало речей і до, і після смерті Сіріуса? Гаррі зупинив погляд на портреті, що іноді зображав Фінеаса Ніґелуса Блека, Сіріусового прапрадіда, однак зараз у рамі не було нічого, крім натягнутого брудного полотна. Очевидно, Фінеас Ніґелус ночував у директорському кабінеті в Гоґвортсі.

Гаррі піднявся сходами далі, аж доки дістався найвищого поверху, де було тільки двоє дверей. На тих, перед якими він опинився, висіла табличка «Сіріус». Гаррі ні разу не бував у спальні хрещеного батька. Він штовхнув двері, тримаючи чарівну паличку високо, щоб краще все освітити.

Кімната була простора і колись, мабуть, ще й гарна. У ній стояло велике ліжко з різьбленим дерев’яним узголів’ям, височенні вікна були завішені довгими оксамитовими шторами; з канделябра, вкритого товстим шаром пороху, ще й досі стирчали недогарки свічок, а застиглий віск звисав, немов бурульки. Тонкий шар пилу вкривав картини на стінах та узголів’я ліжка; павутиння тяглося від канделябра до великої дерев’яної шафи, а коли Гаррі ступив крок у кімнату, то почув метушню потривожених мишей.

Сіріус-підліток заліпив стіни такою кількістю плакатів та знімків, що з-під них майже не проглядалися сріблясто-сірі шовкові шпалери. Гаррі подумав, що Сіріусові батьки не могли протидіяти приклеювальним чарам, які так міцно тримали оздоби на стінах, бо навряд чи вони поділяли смаки свого старшого сина. Видно було, що Сіріус робив усе можливе й неможливе, щоб подратувати батьків. Декілька вилинялих ґрифіндорських прапорів, колись червоно-золотих, лише підкреслювали його відмінність від слизеринської родини. Було багато знімків з маґлівськими мотоциклами, а ще (Гаррі не міг не оцінити Сіріусової зухвалості) - кілька плакатів з напівоголеними маґлівськими дівчатами в бікіні. Гаррі збагнув, що це маґелки, бо їхні зображення були нерухомі, із застиглими на папері збляклими усмішками та скляними очима. Контрастувала з усім єдина на цих стінах чаклунська фотографія, яка зображала чотирьох учнів Гоґвортсу, що стояли пліч-о-пліч і всміхалися в об’єктив.

Гаррі з великою радістю впізнав батька. Його неслухняне чорне волосся стирчало ззаду так само, як і в Гаррі, і він теж носив окуляри. Поруч з ним стояв безтурботний красень Сіріус, його дещо самовпевнене обличчя було набагато молодше й веселіше, ніж Гаррі доводилось бачити. Праворуч від Сіріуса стояв Петіґру, нижчий на півтори голови пухкий курдупель, із сльозливими очима, який аж сяяв з утіхи, що його взяли в цю найкрутішу компанію на чолі із загальними улюбленцями-бунтарями Джеймсом і Сіріусом. По ліву руку від Джеймса був Люпин, уже тоді трохи пошарпаний, але також перейнятий духом радісного подиву, що його визнали й прийняли... чи, може, Гаррі бачив усе це на фотографії, бо знав, як воно було насправді? Спробував зняти знімок зі стіни - він же, зрештою, належить тепер йому, бо Сіріус усе йому залишив - однак знімок не ворухнувся. Сіріус зробив усе, щоб батьки не змінили інтер’єру кімнати.

Гаррі оглянув підлогу. Небо за вікном яснішало. Світанок висвітлив клаптики паперу, книжки та різні дрібні предмети, розкидані по килимі. Сіріусову кімнату теж, мабуть, обшукували, хоч речі, що тут були, чомусь розцінили як переважно нікчемні. Деякими книжками, вочевидь, так сильно трусили, що повіддирали палітурки, і вся підлога була всіяна тепер висхлими на сонці сторінками.

Гаррі схилився, підняв і оглянув кілька аркушів. Один був зі старого видання «Історії магії» Батільди Беґшот, а другий - з інструкції до мотоцикла. Третій аркуш був написаний від руки й пожмаканий. Гаррі його розгладив.

Дорогий Гультяю,

Дякую, дуже дякую тобі за подарунок для Гаррі на день народження! Він ним просто захоплений. Йому тільки рік, а він уже скрізь гасає на іграшковій мітлі, і такий собою задоволений! Я додаю фотографію, щоб ти побачив сам. Мітла піднімається всього на два фути над землею, але він уже ледь не вбив кота і розтрощив жахливу вазу, яку мені прислала на Різдво Петунія (я не нарікаю). Зрозуміло, Джеймс вважає, що все це дуже смішно, й каже, що з хлопця виросте чудовий квідичист, треба тільки поховати увесь посуд і не зводити з нього очей.

Ми дуже гарно й затишно відсвяткували день народження - за чаєм, були тільки ми та стара Батільда. Вона завжди була до нас люб’язна, а в Гаррі закохана просто до нестями. Шкода, що ти не зміг приїхати, але справи Ордену понад усе, а Гаррі ще малий і не розуміє, що це його перший день народження! Джеймс трохи дратується, що мусить тут сидіти під замком, він намагається цього не показувати, але я ж бачу... крім того, його плащ-невидимка й досі у Дамблдора, і тому нема змоги виходити на прогулянки. Якби ти нас відвідав, він би дуже зрадів. Минулої неділі тут був Червик, він дуже пригнічений - можливо, так на нього вплинула звістка про Маккінонів. Я цілий вечір проплакала, коли це почула.

Батільда забігає ледь не щодня, це дивовижна старушенція, вона знає стільки цікавих історій про Дамблдора, хоч навряд чи він зрадів би, якби довідався! До речі, сумніваюся, що у все можна вірити, бо не дуже схоже на правду, щоб Дамблдор...

У Гаррі затерпли руки й ноги. Він стояв непорушно, тримаючи занімілими пальцями цей дивовижний аркуш, а в його грудях мовби відбулося тихе виверження емоцій - радість і смуток у рівних дозах стугоніли в його жилах. Хитнувшись до ліжка, він сів.

Ще раз перечитав листа, однак якогось нового сенсу не знайшов, тому почав вивчати її почерк. Вона писала «г» так само, як і він. Переглянув листа і знайшов усі ці літери до одної - і кожнісінька була мовби дружній помах руки з потойбіччя. Цей лист - неймовірний скарб, свідчення, що Лілі Поттер жила, насправді жила, що її тепла рука колись торкалася цього аркуша, виводила чорнилом ці букви, ці слова про нього, про Гаррі, її сина.

Нетерпляче відганяючи непрохані сльози, він перечитав листа, цього разу зосередившись на змісті. І ніби чув забутий голос.

У них був кіт... можливо, він загинув, як і його батьки, в Ґодриковій Долині... або втік, як не стало кому годувати... Сіріус купив йому першу мітлу... його батьки знали Батільду Беґшот; можливо, їх познайомив Дамблдор? «Його плащ-невидимка й досі у Дамблдора»... щось тут було дивне...

Гаррі замислився над маминими словами. Чому Дамблдор забрав Джеймсів плащ-невидимку? Гаррі добре пам’ятав, як директор сказав йому кілька років тому: «Мені не треба плаща, щоб стати невидимим». А може, він був потрібен якомусь менш обдарованому членові Ордену, і Дамблдор його тільки передав? Гаррі читав далі...

«Тут був Червик»... Зрадник Петіґру був «пригнічений»? Може, він знав, що бачить Джеймса й Лілі востаннє?..

А тоді знову Батільда, яка розповідала неправдоподібні історії про Дамблдора: «не дуже схоже на правду, щоб Дамблдор...»

Щоб Дамблдор що? Багато було не дуже схожого на правду з того, що говорили про Дамблдора - наприклад, те, що він колись отримав найнижчі оцінки на іспиті з трансфігурації, або те, що він у свій час захоплювався, як і Еберфорс, чаруванням кіз...

Гаррі звівся на ноги і вивчив підлогу - можливо, десь тут є закінчення листа. Він хапав різні папери, в запалі ставлячись до них не з більшою повагою, ніж той, хто копирсався тут раніше. Витягав шухляди, трусив книжками, вилазив на стільці, щоб обмацати рукою зверху шафу, заповзав під ліжко та крісло.

Нарешті, лігши долілиць на підлогу, помітив під комодом подертий аркуш. Коли витяг його, то виявилося, що це досить великий клапоть фотографії, про яку писала в листі Лілі. Чорнявий малий, заливаючись сміхом, гасав на крихітній мітлі, то вилітаючи зі знімка, то залітаючи назад, а за ним ганялися чиїсь ноги, скоріше за все Джеймсові. Гаррі поклав фотографію разом з материним листом у кишеню й продовжив пошуки другого аркуша.

Минуло ще чверть години, і він був змушений визнати, що закінчення листа пропало. Можливо, цей аркуш десь загубився за ці шістнадцять років, що минули з його написання, а може, його забрав той, хто обшукував кімнату? Гаррі ще раз перечитав листа, шукаючи тепер якихось натяків, чим міг бути цінний другий аркуш. Сумнівно, щоб смертежерів зацікавила його іграшкова мітла... потенційно корисною могла бути тільки інформація про Дамблдора. «Не дуже схоже на правду, щоб Дамблдор...» ...Що?

- Гаррі? Гаррі! Гаррі!

- Я тут! - відгукнувся він. - Що сталося?

За дверима затупотіли кроки, і в кімнату ввірвалася Герміона.

- Ми прокинулися й не знали, де ти! - пояснила вона, задихаючись. Тоді озирнулася й гукнула:

- Роне! Я його знайшла!

Роздратований Ронів голос озвався луною на кілька поверхів нижче.

- Добре! Скажи йому, що він дурко!

- Гаррі, будь ласка, не зникай, ми так перелякалися! Чого ти взагалі сюди пішов? - Вона окинула поглядом розгардіяш у кімнаті. - Що ти тут робив?

- Глянь, що я знайшов.

Він показав листа від матері. Поки Герміона читала, Гаррі дивився на неї. Дочитавши, вона глянула на нього.

- Ой, Гаррі...

- А ще оце.

Він дав їй подерту фотографію, і Герміона всміхнулася, дивлячись на малого, що гасав туди-сюди на іграшковій мітлі.

- Я шукав закінчення листа, - сказав Гаррі, - але його тут немає.

Герміона роззирнулася.

- Це ти тут усе порозкидав, чи хтось іще раніше?

- Хтось тут копирсався раніше, - сказав Гаррі.

- Я так і думала. У всіх кімнатах, куди я зазирала по дорозі сюди, все розкидано. Що вони, по-твоєму, шукали?

- Якщо то був Снейп, то інформацію про Орден.

- Та він і так усе знає, він же сам був у Ордені!

- Тоді, - Гаррі кортіло обговорити свою теорію, - можливо, інформацію про Дамблдора? І вона, скажімо, була в другій частині листа. Ти знаєш, про яку Батільду згадує мама? Знаєш, хто це така?

- Хто?

- Батільда Беґшот, авторка...

- «Історії магії», - договорила за нього Герміона, явно зацікавившись. - То твої батьки її знали? Вона була блискучим істориком магії.

- І вона й досі жива, - повідомив Гаррі, - і живе в Ґодриковій Долині. Це про неї говорила на весіллі Ронова тітка Мюріель. Вона добре знала Дамблдорову родину. Цікаво було б з нею поговорити, скажи?

Герміонина усмішка була надто всерозуміюча, щоб Гаррі це могло сподобатись. Він забрав листа з фотографією і запхав у капшучок на шиї, щоб не дивитися на неї й не видати своїх думок.

- Я розумію, чому ти хотів би поговорити з нею про маму з татом, і про Дамблдора, - сказала Герміона. - Але це навряд чи нам допоможе в пошуках горокраксів, правда? - Гаррі мовчав, і вона вела далі: - Гаррі, я знаю, що ти дуже хочеш побувати в Ґодриковій Долині, проте мені страшно... Страшно, що ті смертежери так легко нас учора знайшли. Я відчуваю, що ми повинні уникати того місця, де поховані твої батьки. Я переконана, що смертежери тільки й чекають, коли ти там з’явишся.

- Не тільки про це йдеться, - Гаррі й далі уникав її погляду. - Мюріель на весіллі говорила про Дамблдора різне. Я хочу знати правду...

Він переповів Герміоні почуте від Мюріель. Коли закінчив, Герміона сказала:

- Тепер я, Гаррі, розумію, чого ти такий засмучений...

- ...я не засмучений, - збрехав він, - я просто хотів би знати, правда це чи ні...

- Гаррі, невже ти сподіваєшся почути правду від такої злої старої баби, як Мюріель чи від Ріти Скітер? Як ти можеш їм вірити? Ти ж добре знав Дамблдора!

- Думав, що знав, - пробурмотів він.

- Ти ж сам знаєш, як мало правди було в тому, що Ріта писала про тебе! Додж має рацію - як можна дозволяти таким людям паплюжити твою пам’ять про Дамблдора?

Він відвернувся, намагаючись нічим не виказати образу, яку відчував. Знову те саме: вибирай, кому вірити. А він хотів правди. Чому ж усі ставали йому на заваді?

- Може, підемо на кухню? - запропонувала після короткої паузи Герміона. - Пошукаємо щось на сніданок?

Гаррі неохоче погодився, й вийшов за нею на сходовий майданчик, де були ще одні двері. На них виднілися глибокі подряпини під маленькою табличкою, якої він не помітив у темряві. Зупинився прочитати напис. Це було невеличке, однак претензійне оголошення, каліграфічно написане від руки. Таке міг повісити на дверях своєї кімнати Персі Візлі.

Не заходити

без спеціального дозволу

Реґулуса Арктура Блека

Хвилювання охопило Гаррі, та не відразу він збагнув, чому. Ще раз перечитав напис. Герміона була вже далеко внизу.

- Герміоно, - покликав, сам дивуючись, що голос звучить так спокійно. - Вернися сюди.

- А що там таке?

- Р.А.Б. Здається, ми його знайшли.

Герміона зойкнула й вибігла сходами назад.

- У маминому листі? А я не бачила...

Гаррі захитав головою й показав на Реґулусову табличку. Герміона прочитала й так міцно вчепилася Гаррі в руку, що він аж скривився.

- Сіріусів брат? - прошепотіла вона.

- Він був смертежер, - повідомив Гаррі. - Сіріус мені про нього розповідав. Вступив у смертежери ще замолоду, а потім йому стало страшно, й він хотів їх покинути... а вони його вбили.

- Усе збігається! - вигукнула Герміона. - Якщо він був смертежер, то мав доступ до Волдеморта, а коли розчарувався, то, можливо, захотів Волдеморта знищити!

Вона відпустила Гарріну руку, перехилилася через бильця й крикнула:

- Роне! РОНЕ! Іди сюди, бігом!

Захеканий Рон прибіг за секунду, з чарівною паличкою напоготові.

- Що таке? Якщо знову велетенські павуки, то я хотів би спершу поснідати...

Він насупився на табличку на Реґулусових дверях, яку йому мовчки показувала Герміона.

- Що? Це ж Сіріусів брат? Реґулус Арктур... Реґулус... Р.А.Б.! Медальйон... ви не думаєте?..

- Зараз побачимо, - відповів Гаррі. Штовхнув двері, але вони були замкнені. Герміона націлилася чарівною паличкою на замок і промовила:

- Алогомора.

Щось клацнуло, і двері відчинилися.

Вони переступили поріг разом, оглядаючись на всі боки. Кімната Реґулуса була трохи менша, ніж Сіріусова, але теж зберігала дух колишньої величі. І якщо Сіріус намагався всіляко підкреслити свою відмінність від решти родини, то Реґулус акцентував на цілком протилежному. Слизеринські смарагдово-срібні кольори були скрізь - прикрашали ліжко, стіни, вікна. Над ліжком був ретельно вималюваний родинний герб Блеків з їхнім гаслом «Toujours Pur». Нижче висіла ціла колекція пожовклих газетних вирізок, зчеплених докупи в клаптиковий колаж. Герміона перетнула кімнату, щоб їх роздивитися.

- Усі про Волдеморта, - сказала вона. - Реґулус, мабуть, не один рік був його фанатом, перш ніж пристав до смертежерів...

З покривала на ліжку здійнялася хмарка пилу, коли вона сіла, щоб перечитати вирізки. Гаррі тим часом помітив ще одну фотографію. На ній усміхалися й махали руками гравці гоґвортської квідичної команди. Підійшов ближче й побачив, що в кожного на грудях був герб зі змією - то були слизеринці. Реґулуса одразу можна було впізнати в хлопцеві, що сидів посередині першого ряду. Він був чорнявий і теж мав дещо зарозумілий вигляд, як і брат, хоч був нижчий, худіший і не такий вродливий, як Сіріус.

- Він був ловцем, - зауважив Гаррі.

- Що? - неуважно перепитала Герміона, занурена у вирізки про Волдеморта.

- Він сидить у першому ряду, посередині, а там завжди сидять ловці... але то таке, - урвав сам себе Гаррі, помітивши, що його ніхто не слухає.

Рон стояв рачки, шукаючи щось під шафою. Гаррі роззирнувся по кімнаті, шукаючи ймовірних сховків, і підійшов до письмового стола. І тут уже хтось понишпорив. Усе в шухлядах було розкидане, порох, здавалося, тільки недавно осів, але цінного не було нічого: старі пера, застарілі обшарпані підручники, розбитий зовсім недавно каламар, чорнило з якого залило всю шухляду.

- Є простіший спосіб, - сказала Герміона, поки Гаррі витирав об джинси липкі від чорнила пальці. Вона підняла чарівну паличку й промовила: - Акціо медальйон!

Нічого не сталося. Рон, який обмацував складки вилинялих штор, був розчарований.

- Оце й усе? Його тут нема?

- Він може й досі тут бути, але зачаклований протизакляттями, - пояснила Герміона. - Тобто чарами, що перешкоджають викликати його магічним шляхом.

- Волдеморт наклав подібні чари на кам’яну чашу в печері, - пригадав Гаррі, що теж не зміг викликати фальшивий медальйон.

- То як же нам його знайти? - запитав Рон.

- Пошукаємо вручну, - відповіла Герміона.

- Чудова ідея, - закотив очі Рон й поновив обмацування штор.

Понад годину вони обшукували кімнату, та врешті-решт були змушені визнати, що медальйона в ній нема.

Сонце вже зійшло; його проміння сліпило їх навіть крізь запорошені вікна сходового майданчика.

- Він може бути захований деінде в будинку, - підбадьорливим тоном сказала Герміона, коли вони спускалися по сходах. У ній наростала рішучість, тоді як Гаррі з Роном помалу занепадали духом. - Зумів Реґулус знищити медальйон чи ні, але йому треба було ховати його від Волдеморта, правда? Пам’ятаєте всі ті жахливі штуки, яких нам доводилося позбуватись, коли ми тут були минулого разу? Годинник, що шпурлявся шурупами, або старі мантії, що намагалися задушити Рона? Можливо, Реґулус поставив їх для захисту схованки з медальйоном, хоч ми того не усвідомили в... в...

Гаррі й Рон подивилися на неї. Вона завмерла з піднятою ногою і з таким безглуздим виглядом, наче її щойно обробили забуттятусом; навіть очі розфокусувалися.

- ...в той час, - закінчила вона пошепки фразу.

- Щось не так? - стривожився Рон.

- Ми знайшли медальйон.

- Що? - вигукнули разом Гаррі й Рон.

- У вітальні в шафі. Ніхто не міг його відкрити. А ми... ми...

Гаррі наче хто бухнув цеглиною. Він пригадав: він навіть тримав ту штуку в руках, коли вони по черзі намагалися її відкрити. Її ще потім кинули в мішок з непотребом разом з тютюнницею, де був порошок для бородавок, та з катеринкою, від музики якої всі засинали...

- Крічер тоді багато чого від нас заникав, - пригадав Гаррі. Це був єдиний шанс, їхня єдина слабка надія, і він збирався до останнього чіплятися за цю соломинку. - У нього там був цілий склад різного мотлоху в комірчині біля кухні. Ходімо.

Перестрибуючи через дві сходинки, він побіг сходами вниз, друзі кинулися за ним. У коридорі вони наробили такого галасу, що розбудили портрет Сіріусової матері.

- Нечисть! Бруднокровці! Мерзота! - верещала вона, та вони вже влетіли в розташовану в підвалі кухню й захряснули за собою двері.

Гаррі перебіг приміщення, зупинився біля Крічерового буфета й шарпнув дверцята. Там було кубло зі старих брудних ковдр, у якому колись спав ельф-домовик, проте блискучих дрібничок, що їх любив збирати Крічер, вони не виявили. Там узагалі нічого не було, крім старої книжки під назвою «Шляхетність природи: чаклунська генеалогія». Не вірячи власним очам, Гаррі схопив ковдри й почав їх трусити. Дохла миша випала й зловісно покотилася по підлозі. Рон застогнав і впав на кухонний стілець, а Герміона заплющила очі.

- Це ще не все, - буркнув Гаррі і голосно покликав: - Крічере!

Щось гучно ляснуло, і ельф-домовик, якого Гаррі так неохоче перебрав як спадщину від Сіріуса, виник хтозна-звідки перед холодним і порожнім каміном: крихітний, пів-людського зросту заввишки, з обвислою складками блідою шкірою і білим волоссям, що густо стирчало з кажанячих вух. Він і досі носив на стегнах ту саму брудну ганчірку, що й у день їхньої першої зустрічі, а зневажливий погляд, яким він зміряв Гаррі, свідчив, що його ставлення до нового власника змінилося не більше, ніж його костюм.

- Хазяїне, - проквакав Крічер і низько вклонився, бурмочучи під ніс:

- Знову в старому будинку моєї хазяєчки зрадник роду Візлі з бруднокровкою...

- Я тобі забороняю називати будь-кого «зрадником роду» чи «бруднокровкою», - прогарчав Гаррі. Навіть якби ельф і не видав Сіріуса Волдемортові, Гаррі все одно вважав би, що ця істота з довгим, схожим на хобот, носом і налитими кров’ю очима мерзенна й бридка.

- Маю до тебе питання, - подивився Гаррі на ельфа й серце його закалатало, - і наказую відповідати правдиво. Зрозумів?

- Так, хазяїне, - Крічер вклонився ще нижче. Гаррі бачив, як беззвучно ворушаться його губи, поза сумнівом, шепочучи образи, які йому заборонили промовляти вголос.

- Два роки тому, - почав Гаррі, серце в якого мало не вилітало з грудей, - у вітальні нагорі був великий золотий медальйон. Ми його тоді викинули. Ти його вкрав?

На мить запала тиша, ельф випростався, щоб глянути Гаррі в обличчя. І сказав:

- Так.

- І де він зараз? - зрадів Гаррі, а Рон і Герміона аж засвітилися.

Крічер заплющив очі, ніби не хотів бачити їхньої реакції на його відповідь.

- Пропав.

- Пропав? - перепитав Гаррі, і вся його радість наче випарувалась. - Як це пропав?

Ельф затрусився. Він вагався.

- Крічере, - розлютився Гаррі, - наказую тобі...

- Манданґус Флечер, - проквакав ельф, не розплющуючи очей. - Манданґус Флечер усе вкрав: фотографії міс Бели і міс Циссі, рукавички моєї хазяєчки, орден Мерліна першого ступеня, келихи з родинним гербом і... і...

Крічер хапав ротом повітря. Його запалі груди швидко здіймалися й опускалися, а тоді він розплющив очі і так заверещав, що аж кров похолола в жилах.

- ...і медальйон, медальйон хазяїна Реґулуса, Крічер зробив погано, Крічер не зміг виконати його наказу!

Гаррі зреагував інстинктивно: коли Крічер нахилився до коцюби біля каміна, він стрибнув на ельфа й притис його до підлоги. Герміонин крик додався до Крічерового лементу, однак Гаррі перекричав їх обох:

- Крічере, наказую тобі заспокоїтись!

Він відчув, що ельф завмер, і послабив хватку. Крічер лежав пластом на холодній кам’яній підлозі, а з його булькатих очей рікою текли сльози.

- Гаррі, пусти його! - прошепотіла Герміона.

- Щоб він відчихвостив себе коцюбою? - пирхнув Гаррі, стаючи біля ельфа навколішки. - Думаю, не варто. Так, Крічере, кажи правду: звідки ти знаєш, що це Манданґус Флечер украв медальйон?

- Крічер сам бачив! - зойкнув ельф, а сльози стікали з його рила в рот, повний сірих зубів. - Крічер бачив, як він вилазив з Крічерової комірчини з повними руками Крічерових скарбів. Крічер сказав злодюзі зупинитися, але Манданґус Флечер зареготав і в-втік...

- Ти сказав, що це був медальйон «хазяїна Реґулуса», - допитувався Гаррі. - Чому? Де він узявся? Що з ним робив Реґулус? Крічере, сядь і розкажи мені все, що знаєш про цей медальйон і що з ним робив Реґулус!

Ельф сів, скрутився клубком, встромив мокре лице між коліна й почав гойдатися туди-сюди. Коли заговорив, голос його був глухий, однак цілком виразний у лункій тиші кухні.

- Хазяїн Сіріус утік звідси, то й скатертю дорога, бо він був поганий хлопець і мучив мою хазяєчку своїми брудними витребеньками. А от хазяїн Реґулус мав гідність. Він з пошаною ставився до доброго імені Блеків і до свого шляхетного чистокровного походження. Роками він говорив про Темного Лорда, що мав вивести чаклунів зі схованки, щоб керувати маґлами й тими, хто був маґлівського роду... а як йому виповнилося шістнадцять, хазяїн Реґулус приєднався до Темного Лорда. Він був такий гордий, такий гордий, такий радий служити...

- Минув рік, і якось хазяїн Реґулус зайшов на кухню побачитися з Крічером - хазяїн Реґулус завжди добре ставився до Крічера. І хазяїн Реґулус сказав... він сказав...

Старий ельф загойдався ще швидше.

- ...сказав, що Темному Лордові потрібен ельф.

- Волдемортові був потрібен ельф? - перепитав Гаррі і глянув на Рона й Герміону, спантеличених так само, як і він.

- О, так, - простогнав Крічер. - І хазяїн Реґулус добровільно зголосився віддати Крічера. Це була велика честь, сказав хазяїн Реґулус, велика честь для нього і для Крічера, котрий мав виконати те, що йому накаже Темний Лорд... а потім п-повернутися додому.

Крічер загойдався ще швидше, його дихання переривалося схлипуванням.

- Ото Крічер і подався до Темного Лорда. Темний Лорд не сказав Крічерові, що треба робити, а взяв Крічера з собою в печеру коло моря. А в тій печері була ще одна печера, а в ній велике чорне озеро...

Волосся в Гаррі на потилиці стало сторч. Здавалося, ніби Крічерів скрипучий голос долинає з-над тієї чорної води. Він бачив усе, що там відбувалося, ніби сам був при цьому присутній.

- ...там був човен...

Авжеж, там був човен. Гаррі знав цей човен, примарно-зелений, крихітний, і зачаклований так, щоб перевозити до острівця посеред озера одного чаклуна й одну жертву. То он як Волдеморт перевірив надійність захисних чарів навколо горокракса: позичивши нікому не потрібну істоту, ельфа-домовика...

- Там, на острові, б-була чаша, повна якогось зілля. Т-темний Лорд примусив Крічера його випити...

Ельф затрусився з голови до п’ят.

- Крічер випив, а як випив, то побачив жахливе... у Крічера всередині все палало... Крічер ридав і кликав хазяїна Реґулуса, щоб той його порятував, кликав хазяєчку Блек, але Темний Лорд тільки сміявся... він примусив Крічера випити все зілля до дна... вкинув медальйон у порожню чашу... і знову наповнив її зіллям.

- А тоді Темний Лорд поплив собі геть і покинув Крічера на острові...

Гаррі уявляв, як це було. Бачив, як зникало в пітьмі біле зміїне обличчя Волдеморта, як його червоні очі безжалісно дивилися на ельфа, що корчився в муках, і який умер би за кілька хвилин, якби скорився нестерпній спразі, що мучила жертв палючого зілля... але далі уява Гаррі не йшла, бо він не розумів, як це Крічер зумів урятуватися.

- Крічер хотів води, він підповз до краю острова й випив з чорного озера... і руки, мертві руки, висунулися тоді з води й затягли Крічера під воду...

- А як ти врятувався? - запитав Гаррі і не здивувався, що вимовив це пошепки.

Крічер підвів потворну голову й подивився на Гаррі великими, налитими кров’ю очима.

- Хазяїн Реґулус звелів Крічеру повернутися, - відповів він.

- Я знаю... але як ти врятувався від інферіїв? Крічер, здається, не розумів.

- Хазяїн Реґулус звелів Крічеру вернутися, - повторив він.

- Я знаю, але...

- Та це ж очевидно, Гаррі! - здивувався Рон. - Він роз’явився!

- Але... в тій печері не можна було являтися чи роз’являтися, - засумнівався Гаррі, - інакше Дамблдор...

- Ельфівські чари інакші, ніж людські, - сказав Рон. - Тобто вони можуть являтися і роз’являтися навіть у Гоґвортсі, а ми не можемо.

Запала тиша, поки Гаррі перетравлював почуте. Як міг Волдеморт припуститися такої помилки? Та поки він міркував, крижаним голосом заговорила Герміона.

- Зрозуміло, Волдеморт недооцінював можливості ельфів-домовиків, бо, як і всі чистокровні чаклуни, ставився до них, як до тварин... йому б і на думку не спало, що вони володіють недоступними йому чарами.

- Найвищим законом для ельфа-домовика є наказ хазяїна, - прорік Крічер. - Крічеру було велено повернутися додому, тому Крічер і повернувся додому...

- То ти й зробив, як тобі було велено, - лагідно промовила Герміона. - Ти ж виконав наказ!

Крічер захитав головою, ще швидше розгойдуючись.

- А що було, коли ти повернувся? - запитав Гаррі. - Що сказав Реґулус, коли ти розповів йому, що сталося?

- Хазяїн Реґулус був дуже стурбований, дуже, - прохрипів Крічер. - Хазяїн Реґулус наказав Крічерові заховатися й не виходити з дому. А тоді... це вже було трохи пізніше... хазяїн Реґулус якось уночі знайшов Крічера в його комірчині, й хазяїн Реґулус був якийсь дивний, не такий, як завжди, дуже стурбований, Крічер це помітив... і він звелів Крічерові одвести його в печеру, в ту печеру, у якій Крічер був з Темним Лордом...

Отож вони вирушили туди. Гаррі дуже чітко їх уявляв - охопленого жахом старого ельфа й худого чорнявого ловця, так схожого на Сіріуса... Крічер знав, як відкривається зачарований вхід у печеру, знав, як піднімати з дна озера крихітного човника. Тепер з ним був його улюблений Реґулус, і вони разом пливли до острова з чашею отрути...

- І він примусив тебе випити зілля? - обурено запитав Гаррі.

Але Крічер затряс головою й заридав. Герміона затулила руками рота: здається, вона щось зрозуміла.

- Х-хазяїн Реґулус вийняв з кишені такого самого медальйона, як був у Темного Лорда, - сказав Крічер, і сльози лилися по обидва боки його довгого, мов хобот, носа. - І він звелів Крічерові його взяти, а коли чаша спорожніє, поміняти медальйони... - Крічерове ридання заважало йому говорити.

Гаррі мусив добре зосередитися, щоб його зрозуміти.

- І він наказав... Крічерові піти... без нього. І він сказав Крічерові... йти додому... і не казати моїй хазяєчці... що він зробив... але знищити... перший медальйон. І він випив... усе зілля... і Крічер поміняв медальйони... і дивився... як хазяїна Реґулуса... затягло під воду... і...

- Ой, Крічере! - застогнала, заливаючись слізьми, Герміона. Вона впала навколішки біля ельфа й спробувала його пригорнути. Він негайно скочив на ноги й одсахнувся од неї з відвертою відразою.

- Бруднокровка торкнулася Крічера, він цього не допустить! Що б сказала його хазяєчка?

- Я тобі звелів не казати на неї «бруднокровка»! - гаркнув Гаррі, однак ельф уже й сам себе карав. Він упав на землю й гахнув лобом об підлогу.

- Спини його... спини! - закричала Герміона. - Та невже ти й досі не бачиш, як це бридко, що вони мусять підкорятися?

- Крічере... стоп! Зупинися! - наказав Гаррі.

Ельф лежав на підлозі, важко дихаючи й трясучись, зелений слиз блищав під його хоботом, синець розцвітав на блідому лобі в місці удару, а очі набрякли й ще більше налилися кров’ю та слізьми. Гаррі ще в житті не бачив такого жалюгідного видовища.

- Отже, ти приніс медальйон додому, - невблаганно розпитував він, рішуче налаштований вислухати цю оповідь до кінця. - І спробував його знищити?

- Що тільки Крічер не робив, та все дарма, - простогнав ельф. - Крічер усе пробував, усе, що знав, та ніщо, ніщо не діяло... на футлярі було так багато потужних заклять, Крічер не сумнівався, що його треба відкрити, щоб знищити медальйон, та футляр не піддавався... Крічер себе карав, пробував знову, знову карав і знову пробував. Крічер не міг виконати наказ, Крічер не міг знищити медальйон! А хазяєчка божеволіла з горя, бо хазяїн Реґулус пропав, а Крічер не міг їй сказати, що сталося, бо хазяїн Реґулус з-з-заборонив йому розповідати р-р-рідним, що с-с-сталося в печері...

Крічер так гірко заридав, що годі було розібрати хоч слово. Сльози текли по Герміониних щоках, але вона тільки дивилася на Крічера й не наважувалася більше до нього торкатися. Навіть Рон, який ніколи не ставився до Крічера прихильно, стояв збентежений. Гаррі потрусив головою, намагаючись прояснити думки.

- Я тебе не розумію, Крічере, - сказав він урешті. - Волдеморт намагався тебе вбити, Реґулус загинув, щоб знищити Волдеморта, а ти все одно з радістю видав Волдемортові Сіріуса? Ти з радістю побіг до Нарциси й Белатриси, щоб передати через них інформацію для Волдеморта...

- Гаррі, Крічер мислить не так, - сказала Герміона, витираючи рукою сльози. - Він же раб, а ельфи-домовики звикли до поганого, навіть жорстокого ставлення до себе, і те, що зробив з Крічером Волдеморт, мало чим від цього відрізнялося. Яке значення мають війни між чаклунами для такого ельфа, як Крічер? Він вірний тим людям, що були з ним добрими, можливо, так до нього ставилася місіс Блек і, безперечно, Реґулус, тому він служив їм з охотою і повторював, як папуга, їхні ідеї й погляди. Я знаю, що ти хочеш сказати, - зупинила вона Гаррі, котрий хотів було заперечити, - що Реґулус змінив свої погляди... але ж він, схоже на те, не пояснив цього Крічерові. І я, здається, знаю чому. Крічерові й Реґулусовій родині було безпечніше й далі дотримуватися старої чистокровної традиції. Реґулус намагався усіх їх захистити.

- Сіріус...

- Сіріус жахливо поводився з Крічером, і не дивися так на мене, бо сам знаєш, що це правда. Крічер уже давненько був самотній перед тим, як тут оселився Сіріус, і потребував, можливо, хоч крихти тепла. Я переконана, що «міс Циссі» і «міс Бела» добре до нього поставилися, коли Крічер у них з’явився, тож він і зробив їм послугу, розповівши все, що вони хотіли знати. Я завжди попереджала, що чаклунам ще доведеться розплачуватися за своє ставлення до ельфів-домовиків. Так сталося з Волдемортом... із Сіріусом теж.

Гаррі не знав, що й відповісти. Дивлячись на Крічера, який ридав на підлозі, він пригадав Дамблдорові слова, сказані буквально через кілька годин після Сіріусової смерті: «Не думаю, що Сіріус сприймав Крічера як істоту з розвиненими, як у людини, почуттями...»

- Крічере, - сказав за якийсь час Гаррі, - коли відчуєш, що готовий, е-е... то сядь, будь ласка.

Минуло кілька хвилин, поки Крічер, на якого напала гикавка, нарешті затих. Потім він сів, розтираючи кулачками очі, наче мала дитина.

- Крічере, я хочу попросити, щоб ти щось зробив, - сказав Гаррі й подивився на Герміону, чекаючи від неї підмоги. Він хотів наказати м’яко, і водночас не міг вдавати, що це не наказ. Проте вона схвально оцінила зміну його тону і підбадьорливо всміхнулася.

- Крічере, будь ласка, знайди Манданґуса Флечера. Нам треба з’ясувати, де зараз цей медальйон... медальйон хазяїна Реґулуса. Це дуже важливо. Ми хочемо завершити справу, яку розпочав хазяїн Реґулус, ми хочемо... е-е... довести, що він помер недаремно.

Крічер опустив кулачки й подивився на Гаррі.

- Знайти Манданґуса Флечера? - проквакав він.

- І привести його сюди, на площу Ґримо, - додав Гаррі. - Ти зможеш це зробити?

Крічер кивнув головою і встав, а Гаррі раптом відчув піднесення. Він дістав Геґрідів гаманець і вийняв з нього фальшивий горокракс, медальйон-замінник, у якому Реґулус залишив свою записку Волдемортові.

- Крічере, я, е-е, хочу тобі дати оце, - сказав він, кладучи медальйон у ельфову долоню. - Це належало Реґулусові, думаю, він хотів би, щоб ти мав цей знак вдячності за все, що ти...

- Перестарався, старий, - сказав Рон, коли ельф глянув на медальйон, завив стражденно і вражено, і знову бухнувся на підлогу.

Майже півгодини довелося Крічера заспокоювати, бо він був такий ошелешений тим, що йому дарують фамільну коштовність роду Блеків, що аж на ногах не міг стояти - так у нього трусилися коліна. Коли він нарешті спромігся ступити кілька кроків, вони підвели його до комірчини, простежили, як він надійно загортає медальйон у свої бруднющі ковдри, й запевнили, що, поки ельфа не буде, вони стерегтимуть коштовність як зіницю ока. Ельф по цьому двічі низько вклонився Гаррі й Ронові, і навіть якось кумедно дриґнув рукою в бік Герміони, що можна було розцінити як шанобливий жест - і роз’явився зі звичним голосним ляскотом.

- РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ - Хабар


Якщо Крічер зміг утекти з озера, що аж кишіло інферіями, то Гаррі не сумнівався, що на взяття в полон Манданґуса вистачить щонайбільше кілька годин, а тому цілий ранок він протинявся в будинку у стані збудженого очікування. Проте Крічер не повернувся ні зранку, ні навіть пополудні. Під вечір Гаррі почав занепадати духом і непокоїтись, а їхня надто скромна трапеза, що складалася здебільшого з запліснявілого хліба, що його Герміона не раз безуспішно намагалася трансфігурувати, аж ніяк не додала йому настрою.

Крічер не повернувся ні наступного дня, ні через день. А от на площі біля будинку номер дванадцять з’явилося двоє чоловіків у плащах, і вони стояли там навіть уночі, поглядаючи в бік будинку, якого не могли бачити.

- Явно смертежери, - сказав Рон, визираючи з Гаррі та Герміоною у вікно. - Гадаєте, вони знають, що ми тут?

- Навряд, - сказала Герміона, хоч видно було, що вона боїться, - бо інакше вони, мабуть, вислали б по нас Снейпа.

- Думаєш, він тут був і закляття Муді зв’язало йому язика? - запитав Рон.

- Так, - відповіла Герміона, - бо інакше він би сказав цим типам, як сюди зайти. Вони, мабуть, чекають, коли ми тут з’явимося. Вони ж знають, що дім належить Гаррі.

- А звідки це їм?.. - почав було Гаррі.

- Чаклунські заповіти перевіряють у міністерстві, пам’ятаєш? Вони вже знають, що Сіріус передав це все тобі у спадок.

Присутність смертежерів на площі погіршила й так гнітючий настрій мешканців будинку номер дванадцять. Вони не мали жодної вістки ні від кого поза межами площі Ґримо, відколи тут побував патронус містера Візлі, і внутрішня напруга давалася взнаки. Стривожений і роздратований Рон виробив прикру звичку гратися в кишені світлогасником. Це особливо сердило Герміону, котра заповнювала одноманітні години очікування Крічера читанням «Казок барда Бідла» і дуже дратувалася, коли світло постійно то гасло, то загорялося.

- Та годі, скільки можна! - обурилася вона на третій вечір Крічерової відсутності, коли лампи у вітальні вкотре погасли.

- Вибач, вибач! - клацнув Рон світлогасником, знову їх запалюючи. - Це вийшло ненароком!

- А ти не можеш знайти якесь корисніше заняття?

- Яке? Читання дитячих казок?

- Роне, мені цю книжку залишив Дамблдор...

- ...а мені він залишив світлогасника - може, я мушу ним користуватися!

Не маючи бажання слухати сварку, Гаррі вислизнув непомітно для друзів з кімнати. Пішов униз на кухню, яку тепер відвідував регулярно, бо був переконаний, що Крічер, найімовірніше, з’явиться саме там. Однак за кілька сходинок до коридору він почув стукіт у двері, а згодом металеве клацання й брязкіт ланцюга.

Його нерви натяглися, мов струни. Він вихопив чарівну паличку, сховався в тінь біля голів ельфів-домовиків і чекав. Двері відчинилися. На мить стало видно освітлену ліхтарями площу та постать у плащі, що прослизнула в коридор і зачинила за собою двері. Щойно непроханий гість ступив один крок, як голос Муді запитав: - Северус Снейп? - А тоді з кінця коридору звелася фігура з пороху й рушила до прибульця, піднявши мертву руку.

- То не я тебе вбив, Албусе, - промовив спокійний голос.

Закляття зламалося: порохова фігура знову вибухла, і прибулий зник за густо-сірою хмарою куряви.

Гаррі націлився чарівною паличкою в центр хмари.

- Не рухатись!

Він забув про портрет місіс Блек. Від його крику відхилилися портьєри, що її затуляли, й вона заверещала:

- Бруднокровці й нечисть ганьблять мій дім...

Рон з Герміоною злетіли по сходах до Гаррі, спрямувавши, як і він, чарівні палички на невідомого, що стояв, піднявши руки.

- Не стріляйте, це я, Ремус!

- Ой, слава Богу, - слабко пискнула Герміона й замість прибульця спрямувала паличку на місіс Блек. Щось бахнуло, портьєри знову затулилися й запала тиша. Рон теж опустив чарівну паличку, а от Гаррі не опустив.

- Покажися! - крикнув він.

Люпин вийшов під світло лампи, тримаючи руки вгору, наче здавався.

- Я Ремус Джон Люпин, вовкулака, іноді відомий під іменем Муні, один з чотирьох авторів Карти Мародера, одружений з Німфадорою, більше відомою як Тонкс, і я навчив тебе, Гаррі, вичакловувати патронуса у формі оленя.

- Ой, цього досить, - вибачливо сказав Гаррі й опустив чарівну паличку, - але ж я мусив перевірити, правда?

- Як твій колишній учитель захисту від темних мистецтв, я цілком з цим погоджуюсь. А от вам, Роне й Герміоно, не варто було так швидко знімати захист.

Вони збігли зі сходів до нього. Загорнутий у важкий чорний дорожний плащ, він був стомлений, але радий, що їх побачив.

- Северус ще не з’являвся? - поцікавився він.

- Ні, - відповів Гаррі. - Як ситуація? Чи всі живі?

- Так, - сказав Люпин, - але за нами стежать. На площі стоять двоє смертежерів...

- ...ми знаємо...

- ...я мусив являтися точнісінько на найвищу сходинку перед вхідними дверима, щоб вони мене не побачили. Смертежери не знають, що ви тут, інакше їх було б значно більше. Вони спостерігають за всім, що хоч якось пов’язане з тобою, Гаррі. Ходімо вниз, я багато чого маю вам розповісти і розпитати, що було з вами, відколи ви покинули «Барліг».

Вони спустилися до кухні, Герміона спрямувала чарівну паличку на камін. Миттю зайнявся вогонь, створюючи ілюзію затишку серед голих кам’яних стін і відблискуючи на дерев’яній поверхні довжелезного столу. Люпин витяг з-під плаща кілька пляшок маслопива і всі посідали на стільці.

- Я міг би прибути ще три дні тому, але мусив позбутися смертежера, що за мною стежив, - сказав Люпин. - Отже, після весілля ви подалися прямо сюди?

- Ні, - відповів Гаррі, - аж після того, як нарвалися на двох смертежерів у кав’ярні на Тотенгем-Корт-Роуд.

Люпин аж облився маслопивом.

- Що?

Вони пояснили, що сталося. Коли закінчили, Люпин був спантеличений.

- Як же вони так швидко вас знайшли? Неможливо простежити за тим, хто роз’являється, хіба що вчепитися за нього перед тим, як він зникне!

- Але ж малоймовірно, щоб вони в такий час просто собі прогулювалися по Тотенгем-Корт-Роуд? - знизав плечима Гаррі.

- Ми подумали, - боязко почала Герміона, - чи не міг на Гаррі залишитися Слід?

- Неможливо, - заперечив Люпин. Рон запишався, а Гаррі відчув, ніби йому з плечей упала гора. - До речі, якби Слід усе ще був на ньому, вони б уже точно знали, що Гаррі тут. Але я не збагну, як вони тебе вирахували на Тотенгем-Корт-Роуд, це дуже тривожно, дуже тривожно.

Однак, на думку Гаррі, зараз не це було найважливіше.

- Розкажи, що сталося після того, як ми зникли, бо ми від вас нічого не чули, відколи Ронів тато повідомив, що сім’я в безпеці.

- Нас усіх урятував Кінґслі, - пояснив Люпин. - Завдяки його попередженню більшість весільних гостей устигли роз’явитися ще до їхньої появи.

- А то були смертежери чи люди з міністерства? - втрутилася Герміона.

- І ті, й ті, бо тепер вони заодно, - відповів Люпин. - Їх було з десяток, але вони не знали, Гаррі, що ти теж там був. До Артура дійшли чутки, що перш ніж убити Скрімджера, вони тортурами хотіли витягти з нього інформацію про місце твого перебування. Якщо це справді так, то він тебе не видав.

Гаррі зиркнув на Рона й Герміону. Їхні обличчя віддзеркалювали шок і вдячність водночас. Гаррі недолюблював Скрімджера, але якщо Люпин казав правду, то на порозі смерті Скрімджер його все-таки захистив.

- Смертежери обшукали увесь «Барліг» згори донизу, - розповідав далі Люпин. - Знайшли упиря, але не захотіли до нього наближатися... потім багато годин допитували тих наших, хто не встиг утекти. Думали вибити хоч якусь інформацію про тебе, але ж ніхто, крім членів Ордену, не знав, що ти був у «Барлозі».

- Одночасно із вторгненням на весілля інші смертежери вривалися в усі будинки, мешканців яких підозрювали у зв’язках з Орденом. Це діялося по всій країні. Нікого не вбили, - одразу додав він, випереджаючи запитання, - але поводилися жорстоко. Спалили дім Дідалуса Діґла, хоч його, як ви знаєте, там не було, і закляли «Круціатусом» родину Тонксів. Знову ж таки, хотіли з’ясувати, куди ти подався, побувавши в них. Отож усі живі... звичайно, пережили потрясіння, але загалом з ними все гаразд.

- То смертежери зламали всі захисні закляття? - запитав Гаррі, пригадавши, як надійно діяли чари того вечора, коли він упав у саду в батьків Тонкс.

- Гаррі, зрозумій - тепер на боці смертежерів уся потуга міністерства, - пояснив Люпин. - Вони мають повноваження виконувати найбрутальніші закляття, не боячись, що їх засічуть або заарештують. Вони подолали всі захисні закляття, які ми начаклували проти них, і навіть не приховували, навіщо прийшли.

- А як вони виправдовують тортури, за допомогою яких хочуть дізнатися, де перебуває Гаррі? - ледве чутно запитала Герміона.

- Ну... - Люпин повагався й дістав складений учетверо номер «Щоденного віщуна».

- Ось, - він штовхнув газету по столу до Гаррі, - рано чи пізно ви все одно довідаєтесь. Ось як вони пояснюють полювання на тебе.

Гаррі розгорнув газету. На першій шпальті була його величезна фотографія. Він прочитав заголовок над нею:

РОЗШУКУЄТЬСЯ ДЛЯ ДОПИТУ ЩОДО ЗАГИБЕЛІ

АЛБУСА ДАМБЛДОРА

Рон і Герміона обурено скрикнули, а от Гаррі промовчав. Він відштовхнув газету. Не хотів її читати, бо й так знав, що там написано. Тільки той, хто був на верхівці вежі, коли Дамблдор загинув, знав, хто його насправді вбив, а Ріта Скітер уже розтрубила на всю чаклунську громаду, що Гаррі Поттера бачили, як він тікав з того місця одразу після того, як Дамблдор упав з вежі.

- Співчуваю, Гаррі, - сказав Люпин.

- То смертежери вже й «Щоденний віщун» контролюють? - розлючено запитала Герміона.

Люпин кивнув.

- Але ж люди розуміють, що відбувається?

- Переворот відбувся гладенько і майже без розголосу, - відповів Люпин. - За офіційною версією, Скрімджера не вбили, а він пішов у відставку. Міністерство очолив Пій Тікнесі - вони його закляли «Імперіусом».

- А чого сам Волдеморт не оголосив себе міністром магії? - здивувався Рон. Люпин усміхнувся.

- Йому це не потрібно, Роне. Він і так виконує роль міністра, але навіщо йому ще й сидіти за столом у міністерстві? Його маріонетка Тікнесі веде всі поточні справи, а Волдеморт тим часом поширює свою владу далеко за межі міністерства.

- Цілком природно, що багато людей розуміє, що сталося. За ці кілька днів міністерство радикально змінило свою політику, і люди шепочуться, що за цим усім стоїть Волдеморт. Але, на жаль, тільки шепочуться. Усі остерігаються одне одного й не знають, кому можна вірити. Бояться говорити відверто, бо якщо їхні підозри виправдані, то небезпека загрожуватиме їхнім родинам. Волдеморт веде дуже тонку гру. Якби він себе засвітив, то це могло б стати приводом для бунту, а він не виходить з тіні, і це породжує розгубленість, непевність і страх.

- І ця радикальна зміна міністерської політики, - спитав Гаррі, - полягає також у тому, що замість боротися з Волдемортом чаклунську громаду нацьковують на мене?

- Безумовно, - підтвердив Люпин, - причому хід цей дуже вдалий. Тепер, коли Дамблдор загинув, саме ти - «хлопець, що вижив» - мав стати символом і об’єднавчим стрижнем опору Волдемортові. Однак, запустивши в обіг думку, що ти сам причетний до смерті старого героя, Волдеморт не тільки призначив ціну за твою голову, а й посіяв зерна сумніву й страху серед тих, хто мав би тебе захищати.

- А тим часом міністерство почало утиски осіб маґлівського роду.

Люпин показав на «Щоденний віщун».

- Гляньте на другу сторінку.

Герміона розгорнула газету з такою ж огидою, як тоді, коли мала справу з «Таємницями найтемнішого мистецтва».

- «Реєстрація маґлородців», - зачитала вона вголос. - «Міністерство магії почало процедуру інспектування так званих маґлородців, щоб установити, як їм вдалося оволодіти таємницями магії.

Недавні дослідження, проведені відділом таємниць, виявили, що чари передаються від однієї особи до іншої тільки через біологічне відтворення чаклунів. Отже, у випадках, коли не існує доказів чаклунського походження, так звані маґлородці могли здобути магічні властивості тільки шляхом крадіжки або насильства.

Міністерство сповнене рішучості вивести на чисту воду цих узурпаторів магічної сили, і в зв’язку з цим запрошує всіх так званих маґлородців з’явитися на співбесіду в новостворену комісію з реєстрації осіб маґлівського роду».

- Люди не допустять, щоб це сталося, - обурився Рон.

- Це вже сталося, Роне, - відказав Люпин. - Ми тут говоримо, а в цей час проводять облави на маґлородців.

- Та як же це можна «вкрасти» чари? - не вгавав Рон. - Це ж якась шизуха! Якби можна було красти чари, то не існувало б сквибів!

- Знаю, - погодився Люпин. - Проте якщо людина не зможе довести, що має хоча б близького родича-чаклуна, то вважатиметься, що вона здобула магічні здібності незаконно, і її буде покарано.

Рон зиркнув на Герміону й сказав:

- А якщо чистокровні та напівкровні поклянуться, що маґлородець - член їхньої родини? Я всім казатиму, що Герміона - моя двоюрідна сестра...

Герміона поклала свою руку на Ронову й міцно стисла.

- Дякую, Роне, але я не хочу, щоб ти...

- Вибору в тебе немає, - твердо сказав Рон і теж стис її руку. - Вивчиш наше родове дерево і зможеш відповісти на всі їхні запитання.

Герміона невпевнено всміхнулася.

- Роне, це не має значення, бо ми переховуємося разом з Гаррі Поттером, якого розшукують по всій країні. Якби я поверталася до школи, то це була б інша річ. А що Волдеморт планує зробити з Гоґвортсом? - запитала вона Люпина.

- Відвідування тепер обов’язкове для всіх юних чаклунів та відьом, - відповів він. - Про це було оголошено вчора. Це зміна, бо раніше не було примусового навчання. Зрозуміло, майже всі британські чаклуни й чарівниці і так позакінчували Гоґвортс, але їхні батьки мали право навчати їх удома чи, скажімо, відсилати за кордон. А тепер Волдеморт зможе контролювати всю чаклунську спільноту від наймолодшого віку. До того ж, це ще один спосіб відсіяти маґлородців, бо учням буде заборонено відвідувати школу, якщо вони не отримають підтвердження так званого Кровного статусу, для чого їм треба буде надати міністерству докази свого чаклунського походження.

Гаррі відчув роздратування й лють. У цю мить схвильовані одинадцятирічні дітлахи переглядають стоси щойно придбаних підручників, не підозрюючи, що декому з них не доведеться побачити Гоґвортсу, а може, навіть власних родин.

- Це... це... - він намагався знайти слова, щоб передати увесь той жах, який його охопив, але Люпин тихо промовив:

- Я знаю.

Люпин вагався.

- Гаррі, я тебе зрозумію, якщо ти не підтвердиш, але в Ордені вважають, що Дамблдор доручив тобі якусь місію.

- Доручив, - відповів Гаррі, - Рон і Герміона все знають і йдуть зі мною.

- Чи не міг би зі мною поділитися, яка мета цієї місії?

Гаррі подивився на пооране передчасними зморшками обличчя, на густе, але сивіюче волосся, й пошкодував, що не зможе відповісти.

- Не можу, Ремусе, мені дуже прикро. Якщо тобі не сказав сам Дамблдор, то, думаю, і я не маю права.

- Я так і думав, - відповів розчарований Люпин. - Але я міг би хоч якось тобі допомогти. Ти знаєш мене й мої можливості. Я міг би піти з тобою для захисту. І не треба було б мені пояснювати, що саме ти задумав.

Гаррі завагався. Пропозиція була спокуслива, хоч він не міг собі уявити, як можна утримати завдання в таємниці від Люпина, якщо той постійно буде з ними.

А от Герміону це трохи збентежило.

- А як же Тонкс? - запитала вона.

- А що Тонкс? - не зрозумів Люпин.

- Ну, - спохмурніла Герміона, - ви ж одружені! Як вона поставиться до того, що ти підеш з нами?

- Тонкс буде в цілковитій безпеці, - відповів Люпин. - Поживе в батьків.

Було в Люпиновому тоні щось дивне, щось холодне. Та й сама думка, що Тонкс ховатиметься в батьків, теж дивувала. Вона ж була членом Ордену і, наскільки знав її Гаррі, воліла б бути у вирі подій.

- Ремусе, - боязко запитала Герміона, - чи все гаразд... ну, знаєш... між тобою і...

- Усе гаразд, дякую, - гостро відказав Люпин.

Герміона порожевіла. Запала тиша, дивна й ніякова, а тоді Люпин сказав так, ніби зізнався в чомусь неприємному:

- Тонкс завагітніла.

- Ой, як гарно! - пискнула Герміона.

- Прекрасно! - зрадів Рон.

- Поздоровляємо! - додав Гаррі.

Люпин видушив силувану усмішку, більше схожу на гримасу, і сказав:

- То... ви приймаєте мою пропозицію? Чи стане трійка четвіркою? Мені не віриться, щоб Дамблдор цього не схвалив, це ж він, зрештою, призначив мене вашим учителем захисту від темних мистецтв. А слід сказати, що вас очікують, на мою думку, чари, з якими ви ще не стикалися і яких уявити собі не можете.

Рон і Герміона подивилися на Гаррі.

- Я тільки... тільки хочу уточнити, - сказав він. - Ти хочеш залишити Тонкс у її батьків і податися з нами?

- Вона там буде в цілковитій безпеці, вони її берегтимуть, - відповів Люпин. Він говорив це з категоричністю, що межувала з байдужістю. - Гаррі, я не сумніваюся - Джеймс хотів би, щоб я був з тобою.

- А я, - поволі протяг Гаррі, - сумніваюся. Думаю, батько хотів би насамперед знати, чому ти не хочеш залишатися з рідною дитиною.

Люпин зблід. Здавалося, що в кухні стало холодніше градусів на десять. Рон дивився вбік, наче отримав завдання запам’ятати інтер’єр кухні, а Герміона позирала то на Гаррі, то на Люпина.

- Ти не розумієш, - сказав нарешті Люпин.

- То поясни, - наполягав Гаррі.

Люпин ковтнув слину.

- Я... я зробив величезну помилку, одружившись з Тонкс. Я зробив це всупереч самому собі і дуже про це шкодую.

- Ясно, - сказав Гаррі, - і тепер ти хочеш покинути її з дитиною й утекти з нами?

Люпин зірвався на ноги, перекинувши стільця; він глянув на них таким лютим поглядом, що Гаррі вперше побачив у його людському обличчі тінь вовчої подоби.

- Невже ви не розумієте, що я накоїв зі своєю дружиною і зі своєю ще не народженою дитиною? Я не мав права з нею одружуватись, я зробив з неї парію!

Люпин віджбурнув ногою перекинутого стільця.

- Ви мене досі бачили тільки серед членів Ордену або під опікою Дамблдора в Гоґвортсі! Ви не уявляєте, як більшість чаклунської спільноти ставиться до таких, як я! Коли про мою ваду довідуються, то й розмовляти зі мною не хочуть! Невже ви не бачите, що я накоїв? Навіть її власна родина обурена нашим одруженням! Які батьки хотіли б, щоб їхня єдина дочка виходила заміж за вовкулаку? А дитина... дитина...

Люпин почав рвати на собі волосся й мав напівбожевільний вигляд.

- Такі як ми, зазвичай, не розмножуються! Дитина вдасться в мене, я переконаний... Як я зможу сам собі пробачити, якщо я свідомо йшов на ризик передати свою хворобу невинній дитині? А якщо якимось дивом вона й не буде така, як я, то все одно для неї буде в сто разів краще взагалі не мати батька, ніж його все життя соромитися!

- Ремусе! - прошепотіла Герміона зі слізьми на очах. - Не кажи так... чого б це дитина тебе соромилась?

- Ох, не знаю, Герміоно, - втрутився Гаррі. - Я б його, наприклад, соромився.

Гаррі не знав, де взялася в ньому лють, але вона підняла його на ноги. Люпин дивився на Гаррі так, наче той його вдарив.

- Якщо новий режим вважає маґлородців недостойними, - сказав Гаррі, - то що він зробить з напіввовкулакою, чий батько - член Ордену? Мій тато загинув, захищаючи мене й маму, а ти чомусь вважаєш, що він би тобі порадив покинути рідну дитину й податися з нами на пошуки пригод?

- Та як... як ти смієш? - процідив Люпин. - Ідеться не про прагнення... небезпек чи особистої слави... як ти смієш навіть думати...

- Ти, мабуть, вважаєш себе відчайдушним сміливцем, - урвав його Гаррі. - Хочеш зіграти роль Сіріуса...

- Не треба, Гаррі! - благала Герміона, але Гаррі не зводив лютого погляду з посинілого Люпинового лиця.

- Я сам собі не вірю, - не вгавав Гаррі. - Людина, що навчила мене боротися з дементорами - боягуз!

Люпин так стрімко вихопив чарівну паличку, що Гаррі не встиг сягнути по свою. Голосно бахнуло - і він полетів спиною назад, наче хтось його нокаутував. Гахнувся об стіну й сповз на підлогу, встигнувши тільки побачити, як майнув і зник за дверима край Люпинового плаща.

- Ремусе, Ремусе, вернися! - гукнула Герміона, проте Люпин не відповів. За мить вони почули, як грюкнули вхідні двері.

- Гаррі! - застогнала Герміона. - Як ти міг?

- Легко, - відповів Гаррі. Він підвівся. Відчував, як росте ґуля там, де головою вдарився об стіну. Він і далі тремтів від злості.

- Чого ти на мене так дивишся! - ревкнув Герміоні.

- Не смій її чіпати! - вибухнув Рон.

- Стійте... стійте... тільки не бийтеся! - закричала Герміона, кидаючись поміж них.

- Не треба було казати таке Люпинові, - сказав Рон.

- Він сам напросився, - огризнувся Гаррі. У його голові блискавично мінялися уривки образів: Сіріус падає крізь завісу; Дамблдор нерухомо завис у повітрі; спалах зеленого світла і голос матері, що благає пощади...

- Батьки, - сказав Гаррі, - не повинні кидати дітей, хіба що... хіба що в них немає виходу.

- Гаррі... - Герміона заспокійливо простягла руку, але Гаррі її відштовхнув і відступив убік, дивлячись на вичаклуваний Герміоною вогонь. Колись він з цього каміна розмовляв з Люпином, шукаючи розради через Джеймса, і Люпин його тоді заспокоїв. Тепер йому здалося, що в повітрі перед ним знову плаває бліде й замучене Люпинове обличчя. Він відчув неприємний приплив каяття. Рон і Герміона мовчали, але Гаррі не сумнівався, що вони переглядаються в нього за спиною, обмінюючись мовчазними репліками.

Він обернувся й устиг побачити, як вони поспіхом одвели очі одне від одного.

- Я розумію, що не треба було називати його боягузом.

- Не треба було, - одразу погодився Рон.

- Але ж він саме так поводиться.

- Усе одно... - сказала Герміона.

- Розумію, - буркнув Гаррі. - Але якщо він тепер повернеться до Тонкс, то, може, варто було на таке піти?

Його слова прозвучали як благання. Герміона глянула на нього співчутливо, а Рон - невпевнено. Гаррі дивився собі під ноги, думаючи про батька. Чи Джеймс підтримав би Гаррі після всього сказаного Люпину, чи, навпаки, розгнівався б за те, як син повівся з його давнім шкільним другом?

Тиша, що зависла в кухні, аж бриніла напругою недавньої сцени й невисловленими докорами Рона та Герміони. «Щоденний віщун», що його приніс Люпин, лежав на столі, й обличчя Гаррі дивилося в стелю з першої сторінки. Він підійшов, сів за стіл, розгорнув навмання газету й удав, що читає. Не сприймав ані слова, бо в голові й далі миготіли картини його зіткнення з Люпином. Був певний, що Рон і Герміона відновили своє мовчазне спілкування, затулені від нього «Віщуном». З шурхотом перегорнув сторінку - і тут йому в очі впало Дамблдорове ім’я. Минуло кілька секунд, поки він сприйняв суть надрукованої там родинної фотографії. Під знімком був підпис: «Сім’я Дамблдора - зліва направо: Албус, Персіваль з новонародженою Аріаною, Кендра та Еберфорс».

Гаррі тепер значно уважніше придивився до фотографії. Дамблдорів батько, Персіваль, був привабливий чоловік, очі його світилися, здається, навіть на цьому старому побляклому знімку. Немовля, Аріана, була завбільшки з хлібину, та й сама ще нагадувала паляничку. Мати, Кендра, стояла зі стягнутим у пучок чорним, як смола, волоссям. Гідність була ніби викарбувана на її обличчі. Попри шовкову сукню з високим коміром, у яку вона була вбрана, Гаррі, придивившись до її темних очей, високих вилиць та прямого носа, чомусь подумав про американських індіанців. Албус та Еберфорс одягнені були в однакові блузи з мереживними комірцями й мали однакове, до плечей, волосся. Албус здавався на кілька років старшим, проте в усьому іншому обидва хлопці були дуже схожі, бо ніс в Албуса не був зламаний і він ще не носив окулярів.

Родина здавалася цілком нормальною й щасливою, усі сяяли з газетної сторінки безжурними усмішками. Аріана легенько помахувала ручкою з-під покривальця. Гаррі глянув вище й побачив заголовок:

ЕКСКЛЮЗИВНИЙ УРИВОК З ГОТОВОЇ ДО ДРУКУ

БІОГРАФІЇ АЛБУСА ДАМБЛДОРА, укладеної Рітою Скітер

Сумніваючись, що стаття може ще більше зіпсувати й так уже пропащий настрій, Гаррі почав читати:

Гордовита й зарозуміла, Кендра Дамблдор не хотіла більше залишатися в Моулді-на-Волді після гучного арешту й ув’язнення в Азкабані її чоловіка Персіваля. Ось чому вона вирішила всією сім’єю зірватися з насидженого місця й переїхати в Ґодрикову Долину, село, що згодом прославилося завдяки дивовижній втечі Гаррі Поттера від Відомо-Кого.

Як і в Моулді-на-Волді, в Ґодриковій Долині знайшло притулок чимало чаклунських родин, одначе Кендра ні з ким не була знайома, тому й уникла розпитувань про злочин чоловіка, чого в рідному селі їй би не вдалося. Відкидаючи спроби нових сусідів-чарівників встановити дружні стосунки, вона невдовзі домоглася того, що її сім’ю залишили в спокої.

«Грюкнула дверима просто в мене перед носом, коли я завітала до неї зі щойно спеченими домашніми пирогами», - розповідає Батільда Беґшот. - «У перший рік після їхнього переїзду в наше село я іноді бачила тільки двох її синів. Я б і не знала про існування дочки, якби на другу зиму, коли я збирала під місяцем тужливчиків, випадково не побачила, як Кендра вивела Аріану в садок за хатою. Пройшлася з нею по траві, міцно тримаючи за руку, і завела назад у будинок. Я не знала, що й думати».

Кендра, як видається, вважала, що переїзд у Ґодрикову Долину - чудова нагода раз і назавжди сховати Аріану від людей, а задум цей, мабуть, визрівав у неї багато років. Час для цього вона вибрала вдало. Аріані щойно виповнилося сім років, коли вона зникла з очей, а сім років - це той вік, коли, на думку більшості експертів, чари, якщо вони наявні, повинні проявитися. Ніхто з іще живих свідків не пригадує, щоб Аріана демонструвала хоча б натяк на магічні здібності. Тож цілком очевидно, що Кендра вирішила за краще приховати існування рідної дочки, ніж згодом страждати від того ганебного факту, що вона народила сквибку. Тримати її під замком було значно легше, коли поряд не жили друзі та сусіди, які знали Аріану. Можна було також надіятися, що цю таємницю не викаже та незначна кількість близьких Аріані осіб, серед яких були й двоє її братів, що на всі незручні запитання відповідали фразою, якої їх навчила мати: «Сестра надто хвороблива для школи».

Наступного тижня:

«Албус Дамблдор у Гоґвортсі - призи і претензії».

Гаррі помилявся: прочитане ще більше зіпсувало йому настрій. Він знову подивився на фото щасливої родини. Невже це правда? Як можна з’ясувати? Він хотів відвідати Ґодрикову Долину, навіть якщо Батільда вже не в тому стані, щоб з ним поговорити. Він хотів відвідати місце, де і він, і Дамблдор втратили рідних. Почав було опускати газету, щоб порадитися з Роном та Герміоною, коли це щось оглушливо ляснуло на кухні.

Чи не вперше за ці три дні Гаррі геть забув про Крічера. Перша його думка була, що то повернувся й увірвався на кухню Люпин, тож якусь частку секунди він не міг зрозуміти, що за клубок кінцівок, борюкаючись, з’явився прямо з повітря біля його стільця. Він зірвався на ноги, а Крічер виборсався з клубка, низько вклонився Гаррі і проскрипів:

- Крічер повернувся зі злодюжкою Манданґусом Флечером, хазяїне.

Манданґус випростався й вихопив чарівну паличку, але Герміона виявилася спритнішою.

- Експеліармус!

Манданґусова паличка підлетіла вгору й Герміона її впіймала. Вирячивши очі, Манданґус кинувся до сходів. Рон перехопив його, наче регбіст, і Манданґус глухо гепнувся на кам’яну підлогу.

- Шо? - заревів він, пручаючись, щоб вивільнитися з Ронової хватки. - Шо я зробив? Нацькували на мене клятого ельфа, та шо ви собі думаєте, шо я вам зробив, пустіть мене, пустіть, бо...

- Не в тому ти стані, щоб нас лякати, - урвав його Гаррі. Він кинув газету, двома великими кроками перетнув кухню й присів біля Манданґуса, що перестав пручатися й дивився на нього з жахом. Рон, важко дихаючи, встав і дивився, як Гаррі навмисне націлив чарівну паличку просто в Манданґусів ніс. Манданґус смердів старим потом і тютюновим димом. Волосся в нього було сплутане, а мантія засмальцьована.

- Крічер просить вибачення, хазяїне, за затримку з доставкою злодія, - прохрипів ельф. - Флечер знає, як уникати полону, він має багато схованок і спільників. Але Крічер таки загнав його в кут.

- Ти дуже добре все зробив, Крічере, - сказав Гаррі, і ельф низенько вклонився.

- Так, маємо до тебе кілька запитань, - сказав Гаррі Манданґусові, але той одразу закричав:

- Та я запанікував, ясно? Я не хотів у це влазити, ти вибачай, братан, але я не збирався на халяву підставляти заради тебе свій зад, і той клятий Відомо-Хто налетів прямо на мене, та хто завгодно дав би звідти драла, я ж сто разів казав, шо не хочу з вами...

- До твого відома - крім тебе, ніхто не роз’явився, - урвала його Герміона.

- Ну, ви ж там усі такі герої, а я не герой, я ніколи не вдавав, ніби хочу на барикади...

- Нас не цікавить, чого ти втік і покинув напризволяще Дикозора, - сказав Гаррі, ще ближче підносячи чарівну паличку до мішкуватих і налитих кров’ю Манданґусових очей. - Ми й тоді вже знали, що на таке лайно, як ти, не можна покладатися.

- Ну, то нашо ти нацькував на мене домашніх ельфів? Ти шо, знов згадав про ті келихи? Та в мене їх давно нема, інакше б я їх тобі...

- Мене цікавлять не келихи, хоч це вже тепліше, - сказав Гаррі. - Заткнися й слухай.

Як добре, що в нього нарешті з’явилася справа, що він нарешті міг здобувати крихти правди. Його чарівна паличка була вже так близько до злодієвого носа, що той аж очі скосив, щоб бачити її кінчик.

- Коли ти почистив цей будинок від усього коштовного, - почав було Гаррі, але Манданґус знову не дав йому договорити.

- Та Сіріус плювати хтів на те все барахло...

Задріботіли чиїсь кроки, блиснула мідь, голосно брязнуло й почувся болісний зойк. Це Крічер налетів на Манданґуса і вгатив його каструлею по голові.

- Заберіть його, заберіть, замкніть його! - зарепетував і зіщулився Манданґус, бо Крічер знову підняв над собою важку посудину.

- Крічере, не смій! - вигукнув Гаррі.

Крічерові тоненькі ручки тремтіли під вагою каструлі, піднятої над головою.

- Може, ще разочок, хазяїне Гаррі? На щастя...

Рон зареготав.

- Він нам потрібен притомний, Крічере, але якщо його треба буде переконати, ти зробиш йому таку честь, - мовив Гаррі.

- Дуже вам дякую, хазяїне, - ще раз уклонився Крічер і відступив на кілька кроків, з ненавистю дивлячись на Манданґуса великими вицвілими очима.

- Коли ти почистив цей будинок від усіх коштовностей, - знову почав Гаррі, - ти забрав багато речей з серванта на кухні. Там був один медальйон. - У Гаррі раптом пересохло в роті. Він відчував, що Рона й Герміону теж охопило хвилювання. - Що ти з ним зробив?

- А шо? - відповів питанням на питання Манданґус. - Хіба він цінний?

- Він і досі в тебе! - крикнула Герміона.

- Ні, не в нього, - проникливо заперечив Рон. - Він просто в розпуці, що не взяв за нього більше грошей.

- Більше? - перепитав Манданґус. - Це було б, зараза, дуже непросто... я й так віддав його на шару, єпересете. А шо я мав робити?

- Тобто?

- Я продавав собі на Алеї Діаґон, а вона підходить і питає, чи маю я ліцензію на торгівлю магічними предметами. Нишпорка паскудна. Хотіла мене оштрафувати, але їй упав у око медальйончик, і вона його забрала й сказала, шо на цей раз мені пощастило.

- І хто ж то була? - запитав Гаррі.

- Не знаю, якась міністерська карга.

Манданґус на мить замислився, насупивши брови.

- Така маленька. З бантом на голові.

Він спохмурнів і додав:

- Схожа на ропуху.

Гаррі впустив чарівну паличку. Вона вдарила Манданґуса по носі й вистрілила червоними іскрами. Іскри влучили полоненому в брови, й вони загорілися.

- Аґваменті! - крикнула Герміона, і з її чарівної палички вдарив струмінь води, заливши Манданґуса з голови до ніг, аж він мало не захлинувся, плюючи й кашляючи.

Гаррі подивився на Рона з Герміоною й побачив у їхніх очах віддзеркалення власного шоку. Йому здалося, що шрами з зовнішнього боку долоні знову запекли.

- РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ - Магія - це могутність


Серпень догорав, квадратик недоглянутої трави посеред площі Ґримо зів’яв під сонцем, пожух і побурів. Сусіди ніколи не бачили мешканців будинку номер дванадцять, втім, як і самого будинку. Маґли, що жили на площі Ґримо, давно вже змирилися з кумедною помилкою в нумерації будинків, коли після одинадцятого номера одразу йшов тринадцятий.

Але тепер на площі дедалі частіше з’являлися люди, яких немовби заінтригувала ця аномалія. Не минало й дня, щоб на площу Ґримо не прибували одна-дві особи, які, здавалося, не мали іншої мети, крім як, спершись на огорожу, цілісінькими днями стирчати перед одинадцятим і тринадцятим будинками і вдивлятися в щілину між ними. Споглядальники були щодня інші, однак усіх їх, здається, поєднувала нехіть до нормального одягу. Перехожі лондонці, переважно звиклі до всіляких оригіналів, не звертали на них уваги, хіба що вряди-годи дехто озирався, дивуючись, навіщо це за такої спеки кутатися в довжелезні плащі.

Видно було, що цілодобове пильнування не приносить спостерігачам особливого задоволення. Іноді дехто схвильовано ступав крок уперед, немовби нарешті помітив щось цікаве, проте одразу ж розчаровано вертався назад.

Першого вересня цих чатувальників на площі побільшало. З півдесятка чоловіків у довжелезних плащах стояли й придивлялись, як завжди, до будинків номер одинадцять та номер тринадцять, однак те, чого вони очікували, залишалося для них невловиме. Надвечір, коли з неба несподівано, чи не вперше за останні тижні, вперіщила холодна злива, якраз і трапилася така незбагненна мить, коли вони нібито помітили щось незвичне. Чоловік з перекошеним обличчям показав пальцем, і його куций, блідий, наче мрець, сусід кинувся вперед, та вже наступної миті вони заспокоїлись і знову стояли бездіяльні, сердиті й розчаровані.

Тим часом у будинку номер дванадцять Гаррі зайшов у коридор. Він ледь не втратив рівновагу, коли явився на ґанку прямо біля вхідних дверей, і подумав, що смертежери могли помітити його лікоть, що на секунду вислизнув з-під плаща-невидимки. Обережно зачинив за собою двері, зняв плаща, перекинув через руку й по темному коридору подався у підвал, стискаючи в руці щойно поцуплений номер «Щоденного віщуна».

Його привітав звичний шепіт «Северус Снейп?», обвіяв холодний вітер, а язик на мить прилип до піднебіння.

- Я вас не вбивав, - проказав він одразу, як язик попустило, і затамував подих, дивлячись, як вибухає порохом фігура-закляття. Уже на середині сходів до кухні, далеченько від вух місіс Блек та від хмари пилу, гукнув:

- Є новини, але вони вам не сподобаються.

Кухню неможливо було впізнати. Там усе аж сяяло: мідні каструлі та сковорідки були начищені до блиску, натерта дерев’яна стільниця відбивала світло, келихи й тарілки, розставлені до вечері, іскрилися від вогню, що весело палахкотів у каміні під казаном, у якому щось булькало. Проте ніщо в приміщенні не змінилося так докорінно, як зовнішність ельфа-домовика, що саме вибіг назустріч Гаррі, вбраний у білосніжний рушник, з чистим і пухнастим, наче вовна, волоссям, що стирчало йому з вух, і з Реґулусовим медальйоном на кістлявих грудях.

- Роззуйтеся, якщо ваша ласка, хазяїне Гаррі, й помийте руки перед вечерею, - проквакав Крічер, схопив плаща-невидимку й поніс до вішака на стіні, де вже висіло чимало свіжовипраних старомодних мантій.

- Що сталося? - з острахом запитав Рон. Вони з Герміоною саме переглядали цілу гору аркушів з недбало нашкрябаними записами та намальованими від руки картами, що захаращували край довжелезного кухонного стола, однак тепер не зводили очей з Гаррі. Він підійшов і кинув на розкидані аркуші пергаменту газету.

Знайомий гачконосий, чорноволосий чоловік дивився на них з великого знімка під заголовком: «СЕВЕРУСА СНЕЙПА ПРИЗНАЧЕНО ДИРЕКТОРОМ ГОҐВОРТСУ».

- Ні! - вигукнули одночасно Рон і Герміона.

Герміона була меткіша - вона схопила газету й почала читати статтю вголос.

- Северуса Снейпа, багатолітнього викладача настійок у Гоґвортській школі чарів та чаклунства, сьогодні було призначено на посаду її директора. Це найважливіша з численних змін викладацького складу в стародавній школі. Після того, як у відставку пішла колишня викладачка маґлознавства, її посаду обійняла Алекта Керроу, а її брат Амікус став викладачем захисту від темних мистецтв.

- «Я радий, що отримав нагоду підтримати наші найкращі чаклунські традиції та цінності...» - Мабуть, такі, як скоєння вбивств і відрізання людям вух! Снейп буде директором! Снейп у Дамблдоровому кабінеті... Мерлінові кальсони! - Герміона так верескнула, що Гаррі з Роном аж підстрибнули. Герміона вискочила з-за столу й вибігла з кухні, крикнувши на ходу: - Я на хвилинку!

- «Мерлінові кальсони?» - повторив здивовано Рон. - Вона, мабуть, таки вражена. - Він підсунув газету й переглянув статтю про Снейпа.

- Інші викладачі не терпітимуть. Макґонеґел, Флитвік і Спраут знають правду, вони знають, як загинув Дамблдор. Вони не визнають Снейпа директором. А що то за Корови чи як там їх?

- Керроу, смертежери, - відповів Гаррі. - Там, усередині, є їхні знімки. Вони були на верхівці вежі, коли Снейп убивав Дамблдора, тож усе це давні друзяки. Але, - гірко зітхнув Гаррі, беручи стільця, - я не бачу, щоб в інших викладачів був якийсь вихід, крім як залишитися. Якщо Снейпа підтримує міністерство і Волдеморт, то в них нема вибору, крім залишатися й викладати або провести кілька гарних років у Азкабані... та й то, якщо їм пощастить. Думаю, вони залишаться, щоб хоч якось захищати учнів.

До стола метушливо підбіг Крічер з великою супницею в руках і почав розливати суп у чистісінькі миски, насвистуючи крізь зуби якусь мелодію.

- Дякую, Крічере, - сказав Гаррі й перевернув «Віщуна», щоб не бачити Снейпової пики. - Принаймні ми тепер точно знаємо, де буде Снейп.

Він зачерпнув ложкою супу. Якість Крічерового куховарства неймовірно поліпшилася, відколи він отримав Реґулусів медальйон. Смачнішого французького цибульного супу Гаррі рідко коли й куштував.

- За будинком і далі стежить купа смертежерів, - повідомив він Ронові, ковтаючи суп, - більше, ніж завжди. Наче вони сподіваються, що ми вийдемо зі шкільними валізами й поплуганимося на «Гоґвортський експрес».

Рон зиркнув на годинник.

- Я цілий день про це думав. Експрес вирушив майже шість годин тому. Дивно якось, що ми не в ньому, правда?

Гаррі уявив яскраво-червоний потяг, за яким вони з Роном линули колись в повітрі, а він звивався поміж полів та пагорбів, неначе довга червона гусінь. Знав напевне, що зараз у поїзді сидять разом Джіні, Невіл та Луна, і, можливо, намагаються вгадати, де зараз Гаррі, Рон та Герміона, або міркують, як краще нашкодити новому Снейповому режиму.

- Вони мене ледь не засікли, - повідомив Гаррі. - Я невдало приземлився на ґанку і з мене ледь не злетів плащ.

- Зі мною щоразу таке буває. Ага, ось і вона, - сказав Рон, розвертаючись на стільці, щоб краще бачити Герміону, яка повернулася на кухню. - І що ж то за справа, гідна Мерлінових найобвисліших кальсонів?

- Я згадала ось про що, - важко дихаючи, відповіла Герміона.

Вона принесла велику картину в рамі, поставила її на підлогу і вийняла з кухонної шафки свою маленьку вишиту бісером сумочку. Відкрила її й почала запихати в неї картину, явно завелику, щоб поміститися в малесенькій сумочці. Проте за кілька секунд картина щезла, як досі багато чого іншого, в бездонних глибинах сумочки.

- Фінеас Ніґелус, - пояснила Герміона, кидаючи сумочку на кухонний стіл зі звичним уже важким брязкотом.

- Тобто? - здивувався Рон, але Гаррі все зрозумів. Намальований фарбами образ Фінеаса Ніґелуса Блека мав здатність переміщатися між тим своїм портретом, що був на площі Ґримо, і тим, що висів у директорському кабінеті в Гоґвортсі: круглій кімнаті на вершині вежі, де зараз, поза сумнівом, сидів Снейп і з тріумфом розглядав колишнє Дамблдорове майно - колекцію витончених срібних магічних інструментів, кам’яне сито спогадів, Сортувальний Капелюх і, якщо його ще не перенесли деінде, Ґрифіндорів меч.

- Снейп міг послати Фінеаса Ніґелуса обстежити наш будинок, - пояснила Герміона Ронові, сідаючи. - Нехай спробує, бо тепер Фінеас Ніґелус нічого не побачить, крім нетрів моєї сумочки.

- Добре придумала! - вражено похвалив її Рон.

- Дякую, - всміхнулася Герміона, підсуваючи до себе суп. - Ну, Гаррі, що там ще сьогодні сталося?

- Нічого, - відповів Гаррі. - Я годин сім стежив за міністерством. Її ніде не було. Але бачив твого тата, Роне. Вигляд у нього непоганий.

Рон схвально кивнув. Вони вирішили, що це небезпечно - встановлювати контакт з містером Візлі, коли він заходить чи виходить з міністерства, бо він завжди оточений іншими працівниками. Та все ж було дуже приємно побачити його бодай отак мигцем, хоч було зрозуміло, що всередині він увесь напружений і стривожений.

- Тато завжди казав, що найчастіше працівники міністерства добираються на роботу за допомогою порошку флу, - сказав Рон. - Ось чому ми ніколи не бачили Амбриджку, бо вона не ходить пішки, вважає, що занадто поважна для цього.

- А як там ота смішна стара відьма й чарівничок у темно-синій мантії? - поцікавилася Герміона.

- Ага, той тип з технічної служби, - додав Рон.

- А звідки ти знаєш, що він працює в їхній технічній службі? - здивувалася Герміона, а її ложка з супом зависла в повітрі.

- Тато казав, що в тій службі всі носять темно-сині мантії.

- А ти нам такого не казав!

Герміона відклала ложку й підсунула до себе гору нотаток і карт, що їх переглядала з Роном тоді, як на кухню зайшов Гаррі.

- Тут ніде немає про темно-сині мантії, нічогісінько! - вигукнула вона, гарячково гортаючи аркуші.

- Та яке це має значення?

- Роне, тут усе має значення! Якщо ми хочемо проникнути в міністерство і не потрапити нікому на очі, коли там неодмінно чатуватимуть на всіх непроханих гостей, то має значення кожна найдрібніша деталь! Ми вже стільки про це говорили! Який сенс у всіх цих розвідувальних вилазках, якщо ти не вважаєш за потрібне сказати нам...

- Та досить, Герміоно, ну забув я одну дрібничку...

- Ти хоч розумієш, що зараз, мабуть, у цілому світі немає для нас небезпечнішого місця, ніж міністерство ма...

- Думаю, нам треба це зробити завтра, - урвав її Гаррі.

Герміона завмерла на півслові з відвислою щелепою. Рон захлинувся супом.

- Завтра? - перепитала Герміона. - Ти серйозно, Гаррі?

- Серйозно, - підтвердив Гаррі. - Навряд чи ми підготуємося до цього краще, хоч би й місяць простовбичили біля входу в міністерство. Що довше будемо затягувати, то далі опиниться медальйон. Цілком можливо, що Амбридж і так уже закинула його кудись під три чорти. Він же не відкривається.

- Хіба що, - зауважив Рон, - додумалась, як його відкрити і тепер стала скажена.

- Різниці ніхто не помітить, бо вона й так була зла, як мегера, - знизав плечима Гаррі.

Герміона закусила губу, занурившись у роздуми.

- Ми знаємо, що важлива кожна дрібничка, - Гаррі звертався до Герміони. - Знаємо, що в міністерстві тепер заборонено являтися чи роз’являтися. Знаємо, що лише найвищим посадовцям міністерства дозволено під’єднувати свої будинки до мережі порошку флу, бо Рон чув, як нарікали на це два невимовники. Ми приблизно знаємо, де розташований кабінет Амбриджки, бо ти підслухала, що казав той бородатий тип своєму напарникові...

- «Я буду на першому рівні, Долорес хоче мене бачити...», - негайно процитувала Герміона.

- Точно, - кивнув Гаррі. - І ще ми знаємо, що потрапити туди можна за допомогою тих смішних монеток чи жетонів, бо я бачив, як одна відьма позичала їх у іншої...

- Але ж у нас їх нема!

- Якщо задум спрацює, то будемо мати, - незворушно відказав Гаррі.

- Не знаю, Гаррі, не знаю... так багато речей, які можуть нам усе перекапустити, стільки залежатиме від щасливого збігу обставин...

- Але це все не зміниш, навіть якщо готуватися три місяці, - стояв на своєму Гаррі. - Пора вже діяти.

Він бачив по обличчях Рона й Герміони, що вони бояться. Він і сам не був особливо впевнений, проте не сумнівався, що настав час втілювати їхній задум у життя.

Уже місяць вони по черзі одягали плащ-невидимку і шпигували за головним входом у міністерство, яке Рон, завдяки містерові Візлі, добре знав ще змалку. Вони стежили за міністерськими працівниками, підслуховували їхні розмови і поступово з’ясували, наприклад, хто щодня приходить на роботу сам і в точно визначений час. Інколи щастило крадькома вихопити з чийогось портфеля свіжий номер «Щоденного віщуна». Помалу в них назбиралося багатенько ескізів карт та різних записів - і все це зараз лежало перед Герміоною.

- Що ж, - поволі промовив Рон, - хай буде завтра... думаю, нам треба туди піти вдвох із Гаррі.

- Ой, не починай знову! - зітхнула Герміона. - Скільки можна товкти воду в ступі?

- Тинятися біля входу під плащем - то одне, а тут, Герміоно, йдеться про інше, - Рон тицьнув пальцем у «Щоденний віщун» десятиденної давності. - Ти у списку маґлородців, які не з’явилися на співбесіду!

- А ти зараз помираєш від бризкухи в «Барлозі»! Якщо комусь і залишатися тут, то це має бути Гаррі, бо його голову оцінили в десять тисяч ґалеонів...

- Чудово, я залишуся, - пирхнув Гаррі. - Але не забудьте повідомити, коли знищите Волдеморта.

Рон і Герміона розсміялися, а шрам у Гаррі на лобі сіпнувся з болю. Він схопився за нього рукою. Побачив, як звузилися Герміонині очі, і вдав, ніби просто відкидає з очей волосся.

- Якщо ми підемо всі втрьох, то нам треба буде роз’являтися поодинці, - сказав Рон. - Ми всі вже не вмістимося під одним плащем.

Біль у шрамі посилювався. Гаррі встав. До нього одразу ж підбіг Крічер.

- Хазяїн не доїв суп, а може, хазяїн волів би скуштувати смачненького тушкованого м’ясця, чи пирога з мелясою, до якого хазяїн такий небайдужий?

- Дякую, Крічере, я зараз повернуся... е-е... біжу в туалет.

Розуміючи, що Герміона дивиться на нього з підозрою, Гаррі швидко вибіг по сходах у коридор, тоді на другий поверх, заскочив у ванну кімнату й зачинив за собою двері. Стогнучи від болю, важко повалився на чорну ванну з кранами у формі змійок з роззявленими пащеками й заплющив очі...

Він плавно рухався по тьмяно освітленій вуличці. Будинки по обидва боки були з високими дерев’яними фронтонами й нагадували пряничні хатки з казки.

Він підійшов до одного й побачив при дверях свою білу руку з довжелезними пальцями. Постукав. Відчув, як наростає хвилювання...

Двері відчинила усміхнена жінка. Коли вона побачила Гаррі, лице її застигло, радість зникла, а натомість з’явився жах...

- Ґреґорович? - пролунав пронизливий холодний голос. Вона захитала головою; спробувала зачинити двері. Біла рука міцно їх притримала, не давши захряснутись...

- Мені потрібен Ґреґорович.

- Er wohnt hier nicht mehr! - закричала жінка, хитаючи головою. - Він тут не жити! Він тут не жити! Я його не знати!

Облишивши спроби зачинити двері, вона почала відступати вглиб темного коридору, а Гаррі насувався на неї, тримаючи в довжелезних пальцях чарівну паличку.

- Де він?

- Das weib ich nicht! Він виїхати! Я не знати, я не знати!

Він підняв паличку. Вона закричала. У коридор вибігло двоє маленьких дітей. Вона спробувала затулити їх руками. Спалахнуло зелене світло...

- Гаррі! ГАРРІ!

Він розплющив очі; сповз на підлогу. Герміона гатила в двері.

- Гаррі, відчини!

Він зрозумів, що, мабуть, кричав. Підвівся і відчинив. Герміона одразу ввірвалася у ванну, ледь не втративши рівноваги, і підозріло роззирнулася довкола. Рон забіг за нею й розгублено почав тицяти чарівною паличкою в кожен куток прохолодної ванної кімнати.

- Що ти тут робив? - суворо запитала Герміона.

- А що тут, на твою думку, роблять? - з удаваною бравадою відповів він.

- Ти верещав, наче тебе різали! - пояснив Рон.

- Та ну... Мабуть, задрімав чи...

- Гаррі, не треба мати нас за дурнів, - глибоко вдихнула Герміона. - Ми ще внизу зрозуміли, що в тебе заболів шрам, бо ти став білий, як стіна.

Гаррі сів на краєчку ванни.

- Що ж. Я бачив, як Волдеморт убив якусь жінку. Тепер, мабуть, уже повбивав усіх її рідних. Хоч йому це було ні до чого. Просто вони, як тоді Седрік, опинилися не там...

- Гаррі, не допускай, щоб таке повторювалося! - Герміонин голос луною пронісся по ванній кімнаті. - Дамблдор хотів, щоб ти захищався блокологією! Він вважав, що цей зв’язок небезпечний... Гаррі, цим може скористатися Волдеморт! Що доброго в тому, щоб бачити, як він катує і вбиває, чим це допоможе?

- Зате я знаю, що він робить, - пробурмотів Гаррі.

- То ти навіть не намагаєшся його заблокувати?

- Герміоно, я не можу. Ти знаєш, що я поганий блоколог, у мене це ніколи не виходило.

- Бо ти не старався! - палко заперечила вона. - Я не розумію, Гаррі... тобі що, подобається мати цей особливий зв’язок, чи спорідненість, чи що там воно...

Вона затнулася від погляду, який він на неї кинув, коли підвівся.

- Подобається? - тихо перепитав він. - А тобі б таке сподобалося?

- Я... ні... вибач, Гаррі, я не хотіла...

- Я це ненавиджу! Ненавиджу, що він може влазити в мене, що я мушу бачити його, коли він найстрашніший. Але я цим скористаюся.

- Дамблдор...

- Забудь про Дамблдора. Це мій вибір, а не когось іншого. Я хочу знати, чому він полює на Ґреґоровича.

- На кого?

- Це закордонний майстер чарівних паличок, - пояснив Гаррі. - Він зробив Крумову паличку, і Крум вважає його генієм.

- Ти ж нібито сам казав, - утрутився Рон, - що Волдеморт тримає десь під замком Олівандера. Якщо він уже має одного майстра паличок, навіщо йому інший?

- Може, він згоден з Крумом, може, думає, що Ґреґорович кращий... або думає, що Ґреґорович зуміє пояснити, що вчудила моя чарівна паличка, коли він за мною гнався, бо Олівандер цього не знає.

Гаррі глянув у тріснуте запорошене дзеркало й побачив, як Рон з Герміоною в нього за спиною обмінюються скептичними поглядами.

- Гаррі, ти постійно кажеш про те, що вчудила твоя паличка, - сказала Герміона, - але ж це ти її змусив! Чому ти ніяк не хочеш повірити у власну силу?

- Бо я знаю, що то був не я! І Волдеморт це знає, Герміоно! Ми обидва знаємо, що сталося насправді!

Вони гнівно дивилися одне на одного. Гаррі розумів, що він Герміону не переконав, і що вона зараз шукає аргументів і проти його теорії про власну чарівну паличку, і проти того, що він дозволяє собі проникати у Волдемортів мозок. На щастя для Гаррі, в розмову втрутився Рон.

- Облиш його, - порадив він їй. - Хай робить, що хоче. Але якщо ми збираємося завтра бути в міністерстві, то зараз треба ретельно обміркувати план.

Герміона дуже неохоче погодилася відкласти розмову на пізніше, хоч Гаррі не сумнівався, що вона знову накинеться на нього за першої-ліпшої нагоди. Та поки що вони спустилися в підвал на кухню, і Крічер нагодував їх тушкованим м’ясом та пирогом з мелясою.

Вони полягали спати пізно вночі, кілька годин провівши за обговоренням свого плану, аж доки вивчили його назубок і могли переказувати одне одному дослівно. Гаррі, що спав тепер у Сіріусовій кімнаті, лежав у ліжку, спрямувавши світло чарівної палички на стару фотографію батька, Сіріуса, Люпина та Петіґру, і ще хвилин з десять бурмотів собі під ніс деталі плану. Проте, погасивши чарівну паличку, він думав не про багатозільну настійку, батончики-блювончики чи темно-сині мантії працівників технічної служби. Він думав про майстра чарівних паличок Ґреґоровича і чи довго той зуміє ховатися від Волдеморта, котрий так наполегливо його шукає.

Світанок настав непристойно швидко.

- Жахливий вигляд у тебе, - привітався Рон, коли зайшов у спальню будити Гаррі.

- Це ненадовго, - позіхнув Гаррі.

Герміону вони знайшли на кухні. Крічер подав їй каву й гарячі булочки, і вона снідала з тим маніакальним виразом на лиці, що його Гаррі зазвичай пов’язував з наближенням екзаменаційної сесії.

- Мантії, - ледь чутно сказала вона, реагуючи на їхню появу нервовим кивком голови і продовжуючи порпатись у вишитій бісером сумочці, - багатозільна настійка... плащ-невидимка... детонатори-приманки... про всяк випадок для кожного з нас має бути по два... батончики-блювончики, пампушечки-зносаюшечки, видовжені вуха...

Вони похапцем проковтнули сніданок і пішли нагору, а Крічер довго кланявся їм услід і обіцяв до їхнього повернення приготувати біфштекс та пиріг з нирками.

- Дай йому, Боже, здоров’я, - ніжно сказав Рон. - А я ще колись фантазував, що гарно відтяти б йому голову й почепити на стіну.

Надзвичайно обережно вони вийшли на ґаночок перед дверима. З того боку вкритої ранковою імлою площі стежили за будинком два смертежери. Герміона спершу роз’явилася з Роном, а тоді повернулася по Гаррі.

Після короткого проміжку темряви й душняви Гаррі опинився в крихітному провулочку, де, за планом, мав початися перший етап їхньої операції. Там не було нікого й нічого, крім кількох великих баків для сміття. Перші міністерські працівники раніше восьмої години не з’являлися.

- Ну що ж, - зиркнула на годинник Герміона. - Вона має тут бути хвилин за п’ять. Коли я її приголомшу...

- Ми знаємо, Герміоно, - буркнув Рон. - Але мені здавалося, що перед тим, як вона прийде, нам треба відімкнути двері...

Герміона аж пискнула.

- Я трохи не забула! Відійдіть...

Вона навела чарівну паличку на розписані графіті протипожежні двері з висячим замком, і двері з гуркотом розчахнулися. Темний коридор за ними вів, як вони вже знали завдяки своїм розвідувальним вилазкам, до порожнього театру. Герміона потягла двері на себе, щоб здавалося, ніби вони також замкнені.

- А тепер, - звернулася вона до своїх напарників у провулочку, - ми знову накинемо плащ...

- ...і зачекаємо, - договорив за неї Рон, накинув плащ Герміоні на голову, наче завісу на клітку з папужкою, і скосив очі на Гаррі.

Не минуло й хвилини, як легенько ляснуло і маленька міністерська відьма з розкуйовдженим сивим волоссям роз’явилася за фут від них, кліпаючи очима від яскравого світла, бо з-за хмари саме вийшло сонце. Та не встигла вона насолодитися цим неочікуваним теплом, як Герміона влучила їй у груди безмовним приголомшливим закляттям - і відьма беркицьнула на землю.

- Молодчина, Герміоно, - похвалив Рон, виходячи з-за сміттєвого бака біля дверей театру. Гаррі тим часом зняв плащ-невидимку. Разом вони занесли маленьку відьму в темний перехід, що вів за лаштунки. Герміона висмикнула з її голови кілька волосинок і кинула у колбу з каламутною багатозільною настійкою, яку витягла з вишитої бісером сумочки. Рон тим часом обнишпорив сумочку маленької відьми.

- Це Мафальда Гопкірк, - повідомив він, читаючи візитівку, з якої випливало, що їхня жертва працює асистенткою у відділі боротьби з надуживанням чарами. - На, Герміоно, візьми. І жетони теж.

Він передав їй кілька золотих монеток з викарбуваними на них літерами «М.М.», які були у відьми в гаманці.

Герміона випила багатозільну настійку приємного бузкового кольору й за кілька секунд перетворилася на копію Мафальди Гопкірк. Зняла з Мафальди й начепила собі на носа окуляри, а Гаррі зиркнув на годинник.

- Треба спішити, бо містер «техслужба» буде з секунди на секунду.

Вони швидко зачинили двері, ховаючи за ними справжню Мафальду. Гаррі й Рон накинули плащ-невидимку, а Герміона залишилась чекати на видноті. Минуло кілька секунд, і знову ляснуло - перед ними виник маленький, схожий на тхора, чаклун.

- О, вітаю, Мафальдо.

- Доброго ранку! - озвалася Герміона тремтячим голосом. - Як здоров’я?

- Та не дуже, правду кажучи, - відповів чимось страшенно засмучений маленький чаклун.

Герміона з чаклуном подалися до центрального входу, Гаррі з Роном, крадучись, ішли за ними.

- Це в тебе через погоду, - перебила Герміона маленького чаклуна, що спробував у деталях описати всі свої болячки. Найважливіше було не дати йому вийти на вулицю. - Ось, на цукерку...

- Е-е? Та ні, дякую...

- Бери-бери! - доволі агресивно потрусила Герміона в нього перед лицем торбинкою з батончиками. Маленький чаклун аж злякався, однак узяв одного батончика.

Ефект був миттєвий. Щойно батончик торкнувся його язика, як чаклун почав блювати так несамовито, що й не помітив, як Герміона видерла з його маківки пучечок волосся.

- Ой лихо! - забідкалася вона, поки він загиджував провулочок блювотинням. - Краще візьми сьогодні відгул!

- Ні... ні! - він задихався і блював, намагаючись іти, але не міг ступити й кроку. - Я мушу... сьогодні... мушу піти...

- Та це дурість! - занепокоїлася Герміона. - Не можна тобі працювати в такому стані... треба поїхати в лікарню Святого Мунґа, хай тобі поставлять діагноз!

Чаклун упав, став рачки й попробував так лізти на центральну вулицю.

- Тобі не можна з’являтися в такому вигляді на роботі! - крикнула Герміона.

Нарешті він, здається, визнав її правоту. Використавши скривлену від огиди Герміону як підпору для повернення у вертикальне положення, він крутнувся на місці й щез, нічого не лишивши по собі, крім портфеля, якого Рон встиг вихопити у нього з рук, та кількох летючих згустків блювотиння.

- Бе-е, - Герміона підняла край мантії, обминаючи калюжі блювоти. - Було б значно охайніше приголомшити і його.

- Ага, - погодився Рон, вигулькуючи з-під плаща з чаклуновим портфелем у руках, - але я все одно думаю, що ціла купа непритомних тіл могла б привернути зайву увагу. Але як він рвався на роботу, га?! Ану давай волосся й настійку.

Через дві хвилини Рон уже був маленький і схожий на тхора, як і той забльований чаклун. У портфелі лежала складена темно-синя мантія, і Рон її нап’яв.

- Дивно, що він її не одягнув ще вдома - він же так рвався на роботу. Але то таке, а я тепер, судячи з ярличка на спині, Реґ Катермол.

- А тепер зачекай нас тут, - сказала Герміона Гаррі, який і досі був під плащем-невидимкою, - дістанемо волосся й для тебе.

Довелося чекати хвилин з десять, і вони здалися Гаррі безкінечними, доки він самотньо тинявся в забльованому провулочку біля дверей, за якими лежала приголомшена Мафальда. Нарешті Рон з Герміоною повернулися.

- Не знаємо, хто це такий, - сказала Герміона, простягаючи Гаррі кілька кучерявих чорних волосинок, - але він побіг додому з жахливою кровотечею з носа! Ось, він досить високий, потрібна буде більша мантія...

Вона витягла набір старих мантій, що їх виправ для них Крічер, і Гаррі трохи відійшов, щоб випити настійку й перевдягтися.

Коли завершилася болюча трансформація, він став десь метр вісімдесят на зріст і, судячи з м’язистих рук, був доволі сильний. А ще - бородатий. Запхав плащ-невидимку й окуляри в кишеню нової мантії і приєднався до друзів.

- Чорт, це досить страшно, - подивився Рон на Гаррі, що височів над ним.

- Візьми Мафальдин жетон, - сказала Герміона Гаррі, - і ходімо, вже скоро дев’ята.

Вони вийшли з провулочка. Через п’ятдесят метрів забитого людьми тротуару виднілися шпичасті чорні поручні, що обмежували два ряди сходів. Над одним був напис «Чоловіки», а над другим - «Жінки».

- Ну, скоро побачимось, - нервово сказала Герміона й невпевнено пострибала сходами у жіночий туалет. Гаррі з Роном приєдналися до групи дивно одягнених чоловіків, що спускалися у звичайнісінький на вигляд підземний громадський туалет, обкладений брудними чорними й білими кахлями.

- Доброго ранку, Реґ! - привітався інший чаклун у темно-синій мантії, заходячи в туалетну кабінку, для чого вставив у щілину на дверцятах золотистий жетон. - От вигадали дурість! Щоб ми отак ходили на роботу! Вони що, чекають, що сюди припреться Гаррі Поттер?

Чаклун розреготався із власного дотепу. Рон силувано всміхнувся.

- Еге ж, - погодився він, - дурість.

І вони з Гаррі зайшли в сусідні кабінки.

Гаррі почув, як справа й зліва від нього спускають воду. Він нагнувся й зазирнув попід стінкою саме вчасно, щоб побачити, як у сусідній кабінці хтось вилазить на унітаз. Глянув ліворуч і побачив, як на нього витріщається Рон.

- Ми повинні змити себе в унітаз? - прошепотів він.

- Схоже на те, - зашепотів у відповідь Гаррі. Голос у нього був низький і хрипкий.

Обидва випростались. Почуваючись останнім дурнем, Гаррі видерся на унітаз.

І одразу зрозумів, що все зробив правильно. Хоч нібито й стояв у воді, однак взуття, ноги та мантія були абсолютно сухі. Простяг руку, смикнув за ланцюжок і в наступну мить шубовснув униз коротким жолобом, щоб вилетіти з каміна в Міністерстві магії.

Незграбно звівся на ноги. Він ще не призвичаївся до свого громіздкого тіла. Велика зала здавалася темнішою, ніж її пам’ятав Гаррі. Колись у центрі зали стояв золотий фонтан, що відкидав мерехтливі цятки світла на стіни й поліровану дерев’яну підлогу. Тепер тут височіла велетенська скульптурна група з чорного каменю. Це були дві страшненькі статуї чаклуна й відьми, що сиділи на вишукано різьблених тронах і дивилися на працівників міністерства, які безперервно вигулькували з камінів. Великими літерами на постаменті під статуями було викарбувано: МАГІЯ - ЦЕ МОГУТНІСТЬ.

Гаррі отримав важкий удар ззаду по ногах. З каміна в нього за спиною вилетів наступний чаклун.

- З дороги, ти що... ой, вибач, Ранкорне!

Явно перелякавшись, лисуватий чаклун поспіхом побіг геть. Той Ранкорн, якого втілював зараз Гаррі, був, очевидно, грізний тип.

- Пс-с! - почув він чийсь голос, а як озирнувся, побачив розпатлану маленьку відьму і схожого на тхора чарівника з технічної служби, котрі махали йому руками з-за статуй. Гаррі швиденько підійшов.

- Нормально добрався? - прошепотіла Герміона.

- Та ні, він і досі борсається в нужнику, - зронив Рон.

- Ой, як смішно... жахіття, правда? - запитала вона в Гаррі, що дивився на статуї. - Ти бачив, на чому вони сидять?

Гаррі придивився уважніше і розібрав, що декоративні різьблені трони - то насправді пагорби з висічених з каменю людських постатей: сотні й сотні оголених тіл, чоловічих, жіночих, дитячих, з тупими потворними обличчями, скручені й зліплені докупи, щоб підтримувати двох розкішно вбраних чаклунів.

- Маґли, - прошепотіла Герміона. - На відповідному для них місці. Ходімо звідси.

Вони злилися з потоком чаклунів і чарівниць, що рухався до золотих воріт наприкінці зали, й нишком позирали навсібіч, однак ніде не було й натяку на характерну постать Долорес Амбридж. Крізь ворота пройшли в меншу залу, де стояли черги біля двадцяти золотих ґрат, що загороджували стільки ж ліфтів. Не встигли зайняти чергу до найближчого ліфта, як хтось гукнув:

- Катермол!

Вони озирнулися. У животі в Гаррі щось перевернулося.

До них спішив один з тих смертежерів, що були свідками Дамблдорової загибелі. Міністерські працівники, що стояли поблизу, принишкли і втупили очі в підлогу. Гаррі відчував, як їх пронизує страх. Зле й тупувате обличчя цього чоловіка не пасувало до його розкішної мантії, розшитої золотою ниткою. Хтось із юрби біля ліфтів улесливо привітався:

- Доброго ранку, Якслі!

Якслі навіть на нього не глянув.

- Катермол, я ж казав, щоб хтось із технічної служби навів лад у моєму кабінеті. Там і досі йде дощ.

Рон озирнувся, мовби надіючись, що хтось йому допоможе, але всі мовчали.

- Дощ... у вашому кабінеті? Це... це не дуже добре.

Рон нервово захихотів. Якслі вирячив очі.

- Катермол, ти думаєш, що це смішно?

Дві відьми вийшли з черги й кудись побігли.

- Ні, - відповів Рон, - авжеж, ні...

- Тобі ж відомо, що я ось іду вниз допитувати твою дружину? Я, правду кажучи, взагалі дивуюся, чого ти не сидиш зараз там, тримаючи її за руку. Вирішив її позбутися як непотребу? Може, це й наймудріше. Наступного разу будь розумніший і одружуйся з чистокровними.

Герміона пискнула від жаху. Якслі глянув на неї. Вона закашлялася й відвернулась.

- Я... я... - почав затинатися Рон.

- Проте якби це мою дружину звинуватили, що вона бруднокровка... - вів далі Якслі, - ...хоч про жодну мою колишню дружину навіть помилково не можна було такого подумати... а керівник відділу дотримання магічних законів доручив би мені якусь роботу, то я, Катермоле, усі сили віддав би, щоб виконати його доручення. Ти мене зрозумів?

- Так, - прошепотів Рон.

- Тоді виконуй, Катермол, і якщо в моєму кабінеті через годину не буде абсолютно сухо, то я дуже сумніваюся, що твоїй дружині вдасться отримати підтвердження Кровного статусу.

Золоті ґрати перед ними з брязкотом розсунулися. Кивнувши головою й гидко усміхнувшись до Гаррі, який, очевидно, мав схвально оцінити таке його ставлення до Катермола, Якслі перейшов до іншого ліфта. Гаррі, Рон і Герміона зайшли в ліфт, але ніхто не зайшов за ними, неначе вони були заразні. Ґрати з брязкотом засунулися, й ліфт почав підніматися.

- Що мені тепер робити? - негайно запитав у друзів ошелешений Рон. - Якщо я не погоджуся, то мою дружину... тобто Катермолову дружину...

- Ми підемо з тобою, нам треба бути разом... - почав було Гаррі, але Рон гарячково закрутив головою.

- Це дурість, бо в нас мало часу. Ви шукайте Амбриджку, а я піду наведу лад у кабінеті Якслі... але ж як мені зупинити той дощ?

- Спробуй «Фініте інкантатем», - одразу порадила Герміона, - це може зупинити дощ, якщо його вичаклувано закляттям чи заклинанням, а якщо ні, то щось, мабуть, зіпсувалося в атмосферних чарах, а їх буде важче полагодити, тому, як тимчасовий захід, спробуй «Імперіус», щоб його речі не намокли...

- Ще раз повтори, поволі... - попросив Рон, розпачливо шукаючи в кишенях хоча б недогризок пера, але в цю мить ліфт здригнувся й зупинився. Безтілесний жіночий голос повідомив:

- Четвертий рівень, відділ нагляду й контролю за магічними істотами, включно з підрозділами звірів, людських істот та духів, відомством зв’язків з ґоблінами та дорадчим бюро боротьби зі шкідниками.

Ґрати розсунулись і до ліфту зайшли два чаклуни й залетіло кілька блідо-фіолетових паперових літачків, закружлявши навколо лампи, що звисала зі стелі ліфта.

- Доброго ранку, Альберте, - всміхнувся до Гаррі чоловік з густими бакенбардами. Ліфт знову рушив угору, а чоловік кинув погляд на Рона й Герміону. Герміона поспіхом нашіптувала Ронові інструкції. Чаклун нахилився, вишкірившись, до Гаррі і пробурмотів: - Дерк Кресвел? Зі служби зв’язків з ґоблінами? Непогано, Альберте. Тепер я майже впевнений, що займу його посаду!

Він підморгнув. Гаррі всміхнувся у відповідь, сподіваючись, що цього вистачить. Ліфт зупинився. Ґрати знову розсунулись.

- Другий рівень, відділ дотримання магічних законів, включно з управлінням нелегального використання чарів, штаб-квартирою аврорів та адміністративними службами «Чарверсуду», - повідомив безтілесний відьомський голос.

Гаррі побачив, як Герміона легенько підштовхнула Рона і той вискочив з ліфта разом з іншими чаклунами, залишивши Гаррі й Герміону самих. Щойно зачинилися золоті двері, як Герміона дуже швидко випалила:

- Знаєш, Гаррі, треба мені було піти з ним, навряд чи він розуміє, що робить, а якщо його зловлять, то увесь наш задум...

- Перший рівень, міністр магії та допоміжні служби.

Золоті ґрати знову розсунулись, і Герміона охнула. Перед ними стояло четверо людей, з них двоє заглибились у розмову - довговолосий чаклун у чудовій чорно-золотій мантії та присадкувата, схожа на ропуху, відьма з оксамитовим бантом у коротенькому волоссі, що притискала до грудей дощечку з нотатками.

- РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ - Комісія з реєстрації маґлородців


- А, Мафальда! - вигукнула Амбридж, дивлячись на Герміону. - Траверс тебе прислав?

- Т-так, - пискнула Герміона.

- Добре, ти чудово впораєшся. - Амбридж звернулася до чаклуна в чорно-золотій мантії. - Справу вирішено, пане міністре. Якщо Мафальда вестиме реєстрацію, то можна відразу починати. - Вона глянула у свій нотатник. - Сьогодні десятеро, причому одна - дружина міністерського службовця! Отак-то... навіть тут, у самому міністерстві! - Вона зайшла в ліфт до Герміони, а з нею - два чаклуни, присутні при розмові з міністром. - Поїдемо відразу вниз, Мафальдо. Все потрібне знайдеш у судовій залі. Доброго ранку, Альберте. Ти що, не виходиш?

- Виходжу, аякже, - відповів Гаррі низьким голосом Ранкорна.

Гаррі вийшов з ліфта. Золоті ґрати з брязкотом засунулися за його спиною. Озирнувшись, Гаррі побачив, як зникає з очей стурбоване обличчя Герміони. По обидва боки від неї стояли два високі чаклуни, а десь на рівні її плеча виднівся оксамитовий бант, уплетений у волосся Амбридж.

- Що тебе сюди, Ранкорне, привело? - поцікавився новий міністр магії. Його довге чорне волосся й борода були позначені сивиною, а високе чоло нависало над блискучими очима, нагадуючи краба, що визирає з-під каменя.

- Маю деякі питання до... - Гаррі на частку секунди завагався, - Артура Візлі. Хтось казав, що його бачили на першому рівні.

- Ага, - сказав Пій Тікнесі. - Його що, помітили у зв’язках з Небажаним?

- Ні, - заперечив Гаррі і в горлі йому вмить пересохло. - Нічого подібного.

- Ну, добре. Це все справа часу, - сказав Тікнесі. - Якщо хочеш знати, зрадники роду нічим не кращі за бруднокровців. До побачення, Ранкорне.

- До побачення, пане міністре.

Гаррі дивився, як Тікнесі крокує по встеленому товстою килимовою доріжкою коридору. Щойно міністр зник йому з очей, як Гаррі витяг з-під важкої чорної мантії плащ-невидимку, накинув на себе й подався у протилежний бік. Ранкорн був такий височенний, що Гаррі довелося згорбитися, аби з-під плаща не стирчали довжелезні ноги.

Паніка пульсувала в шлунку. Проминав одні поліровані дерев’яні двері за одними - на кожних була табличка з прізвищем та посадою власника кабінету - і тільки тепер потроху почав усвідомлювати усю могутність міністерства, його хитромудрість і складність, а план, що його вони розробляли увесь минулий місяць, здавався тепер смішним і дитячим. Вони зосередили всі свої зусилля на тому, як непомітно пробратися всередину, проте нікому з них і на думку не спало замислитися, що робити, якщо їх там змусять роз’єднатися. Тепер Герміона застрягла на судовому засіданні, яке, поза сумнівом, триватиме не одну годину, Рон даремно намагався вичаклувати те, що було понад його сили, але від чого, можливо, залежала доля якоїсь жінки, а сам Гаррі безцільно тинявся на найвищому поверсі, прекрасно розуміючи, що здобич вислизнула в нього з-під носа і зараз опускається ліфтом донизу.

Він зупинився, притулився до стіни й спробував поміркувати, що ж йому робити далі. Тиша тиснула на нього. Не чути було метушні, розмов або чиїхось швидких кроків. У коридорах з пурпуровими килимовими доріжками було так тихо, немовби хтось наслав сюди закляття «Глушилято».

«Десь тут мав би бути її кабінет», - подумав Гаррі.

Малоймовірно, щоб Амбридж тримала свої коштовності в кабінеті, одначе було б справжньою дурістю в цьому не пересвідчитись. Тому він знову пішов коридором, не зустрівши нікого, крім насупленого чаклуна, що бурмотів інструкції перу, яке линуло перед ним, шкрябаючи щось на сувої пергаменту.

Приглядаючись до прізвищ на табличках, Гаррі завернув за ріг. Наступний коридор посередині розширювався в чималий відкритий майданчик, де з дванадцятеро чаклунів і чарівниць сиділи рядами за невеличкими столиками, схожими на шкільні парти, але до блиску відшліфованими й вільними від школярських написів. Гаррі аж зупинився, дивлячись на них, бо видовище було гіпнотичне. Присутні синхронно розмахували й крутили чарівними паличками, а на всі боки від них, наче маленькі рожеві повітряні змії, розліталися квадратні аркуші кольорового паперу. Минуло кілька секунд, і Гаррі зрозумів, що в цих діях є певний ритм, що аркуші складаються до ладу, а ще через кілька секунд він збагнув, що спостерігає за виготовленням брошур, що квадратні аркуші чарами зшиваються в книжечки, а книжечки акуратними стосиками нагромаджуються біля кожного чаклуна й чарівниці.

Гаррі підкрався ближче, хоч працівники були такі заклопотані роботою, що навряд чи звернули б увагу на його приглушені килимом кроки, і висмикнув одну готову вже брошурку зі стосу біля якоїсь молодої відьми. Переглянув її під плащем-невидимкою. На рожевій обкладинці було витиснено золотом назву:

БРУДНОКРОВЦІ

і загроза, яку вони несуть

мирному чистокровному суспільству

Під заголовком було намальовано червону троянду з дурнувато усміхненою пичкою серед пелюсток, яку душив зелений будяк з іклами та зловісним поглядом. На брошурці не було прізвища автора, та коли він почав її розглядати, шрами на правій руці знову почали сіпатися. Молода відьма, що сиділа неподалік, підтвердила його підозри, коли запитала, й далі розмахуючи своєю чарівною паличкою:

- Хто знає - та стара меґера цілий день допитуватиме маґлородців?

- Обережно, - застеріг чаклун, що сидів біля неї і нервово озирнувся. Незшитий аркуш з-під його рук вислизнув і впав на підлогу.

- Що, в неї не тільки око магічне, а й вуха теж?

Відьма зиркнула на блискучі двері з червоного дерева, що вели в це місце для брошурників. Гаррі теж глянув, і в грудях у нього змією заворушилася лють. Там, де в маґлівських вхідних дверях зазвичай буває вічко для огляду, у цих дверях було встановлено велике кругле око з блакитною райдужною оболонкою. Це око було до болю знайоме кожному, хто знав Аластора Муді.

На частку секунди Гаррі забув, де він і що тут робить. Він навіть забув, що невидимий. Рушив прямо до дверей, щоб роздивитися око зблизька. Воно не рухалося, а сліпо й застигло дивилося перед собою. На табличці під ним було написано:

Долорес Амбридж

старший помічник міністра

А ще нижче була зовсім новенька блискуча табличка:

Голова комісії з реєстрації осіб маґлівського роду

Гаррі озирнувся на брошурників. Хоч вони й були заклопотані роботою, та все одно, мабуть, помітили б, якби на їхніх очах відчинилися двері в порожній кабінет. Тому він вийняв з внутрішньої кишені дивний предмет з малесенькими лапками та гумовим гудком-грушею замість тіла. Нагнувшись під плащем, він поклав детонатор-приманку на підлогу.

Той одразу подріботів поміж ногами чарівників та чарівниць. За кілька секунд, які Гаррі простояв у чеканні з рукою на ручці дверей, щось гучно ляснуло і з кутка здійнялася хмара їдкого чорного диму. Молода відьма в першому ряду заверещала. Рожеві аркуші порозліталися на всі боки, відьмині колеги схопилися на ноги, шукаючи джерело розгардіяшу. Гаррі натиснув на ручку, заскочив у Амбриджин кабінет і зачинив за собою двері.

Йому здалося, ніби він потрапив у минуле. Кімната була точнісінько така сама, як і її кабінет у Гоґвортсі. Скрізь мереживні покривала, серветочки, засушені квіти. На стінах висіли ті самі декоративні тарілки із зображеннями прикрашених бантиками різної масті пустотливих кошенят, таких гарнісіньких, що аж нудило. Стіл накривала квітчаста скатерка з оборочками. Телескоп, прикріплений до Дикозорового ока, давав Амбридж змогу шпигувати за робітниками по той бік дверей. Гаррі зазирнув у окуляр і побачив, як вони розглядають детонатор-приманку. Він виламав телескоп з дверей, залишивши чималу дірку, вийняв магічне око й поклав собі в кишеню. Знову озирнув кімнату, підняв чарівну паличку й пробурмотів: - Акціо медальйон.

Нічого не сталося, та він нічого й не очікував. Амбридж, зрозуміло, добре знала всілякі захисні закляття та заклинання. Тому він швидко підійшов до її стола й почав витягати шухляди. Побачив пера, записники та чароскотч; зачаровані скріпки для паперу, що по-зміїному звивалися, вистрибували з шухляд і не хотіли повертатися назад; недоладну мереживну коробочку, напхану бантами й шпильками; однак медальйона не було.

За столом стояла шафа для документів. Гаррі почав порпатися в ній. Як і в Філчевих шафах у Гоґвортсі, тут було повно папок з даними про різних людей. Коли Гаррі висунув найнижчу шухляду, то побачив те, що змусило його забути про пошуки: досьє на містера Візлі.

Вийняв його й розгорнув.

АРТУР ВІЗЛІ

Кровний статус:

Чистокровний, але з неприйнятними промаґлівськими нахилами. Відомий член Ордену Фенікса.

Родина:

Дружина (чистокровна), семеро дітей, двоє наймолодших у Гоґвортсі.

NB: Молодший син перебуває вдома, серйозна хвороба, підтверджено міністерською інспекцією.

Статус благонадійності:

ПІД НАГЛЯДОМ. Всі переміщення відстежуються. Велика ймовірність, що Небажаний №1 вийде з ним на зв’язок (раніше перебував у родині Візлів).

- «Небажаний номер один», - ледь чутно промимрив Гаррі, ставлячи досьє містера Візлі на місце й засовуючи шухляду. Він здогадувався, про кого йдеться, і справді, коли роззирнувся по кабінету, шукаючи нових схованок, то побачив на стіні плакат з власним зображенням і написом упоперек грудей: «НЕБАЖАНИЙ №1». До плаката було прикріплено рожеву записочку з намальованим у куточку кошенятком. Гаррі підійшов ближче й прочитав написане рукою Амбридж слово: «Покарати».

Киплячи від обурення, він почав обмацувати денця ваз і кошиків з засушеними квітами, але анітрохи не здивувався, що й там не було медальйона. Востаннє обвів поглядом кабінет, і серце його завмерло. З маленького прямокутного дзеркальця, спертого на книжкову шафу біля столу, на нього дивився Дамблдор.

Гаррі бігом перетнув кімнату і схопив його, але в ту ж мить збагнув, що це ніяке не дзеркальце. Дамблдор сумно всміхався з ґлянцевої книжкової палітурки. Гаррі не відразу помітив вигнуту зелену назву книги, що тяглася через його капелюх: «Життя та сміття Албуса Дамблдора», а тоді ще й напис трохи меншими літерами поперек грудей: «Ріта Скітер, автор бестселера «Армандо Діпіт: Майстер чи маразматик?»

Гаррі навмання розкрив книжку й побачив велике, на цілу сторінку, фото двох юнаків, що нестримно реготали, обнявши один одного за плечі. Дамблдор, уже з довгим волоссям, запустив собі ріденьку борідку - така сама була в Крума і страшенно дратувала Рона. Поруч з Дамблдором захлинався з радості веселий і дикуватий на вигляд хлопець. Золотисте волосся кучерями спадало йому на плечі. Гаррі подумав, що то міг бути юний Додж, та не встиг він глянути на підпис під фотографією, як двері кабінету відчинилися.

Якби Тікнесі, заходячи, не озирнувся в коридор, Гаррі не встиг би й плащ-невидимку накинути. Можливо, Тікнесі щось таки помітив, бо на якусь мить завмер, здивовано придивляючись до того місця, де щойно був Гаррі. Вирішивши, мабуть, що це Дамблдор почухав собі носа на обкладинці книги, яку Гаррі ледве встиг поставити назад на полицю, Тікнесі підійшов до стола й націлився чарівною паличкою на перо, що стирчало вже напоготові в чорнильниці. Перо підстрибнуло й почало шкрябати записку для Амбридж. Поволі-поволі, майже не дихаючи, Гаррі вислизнув з кабінету.

Брошурники й досі юрмилися навколо решток детонатора-приманки, що димів і кволо гудів. Гаррі проскочив у коридор, а маленька відьма в нього за спиною сказала:

- Можу закластися, що воно пролізло з відділу експериментальних чарів. Вони там такі недбалі. Пам’ятаєте ту отруйну качку?

Гаррі біг назад до ліфтів, перебираючи в голові варіанти. Ймовірність, що медальйон захований десь тут, у міністерстві, просто мізерна, а витягти чарами з Амбридж, де він може бути, поки вона сидить у переповненій судовій залі, неможливо. Тепер найголовніше було непомітно вийти з міністерства і повторити спробу іншим разом. Насамперед треба знайти Рона, а тоді вдвох придумати, як витягти Герміону із зали суду.

Ліфт приїхав порожній. Гаррі застрибнув туди і стягнув з себе плащ-невидимку. На його превелике полегшення, коли ліфт з брязкотом зупинився на другому рівні, зайшов мокрий як хлющ Рон з дико виряченими очима.

- Д-доброго ранку, - затинаючись, привітався він з Гаррі, коли ліфт поїхав.

- Роне, це я, Гаррі!

- Гаррі! Чорт, я вже й забув, який ти став... а де Герміона?

- Вона мусила піти з Амбридж до зали суду, не змогла відкрутитися...

Та ліфт знову зупинився. Двері відчинились і зайшов містер Візлі, розмовляючи з літньою відьмою, біляве волосся в якої було так сильно начесане, що нагадувало мурашник.

- ...я чудово розумію, що ви кажете, Вакандо, але, на жаль, не зможу взяти участь у...

Містер Візлі замовк на півслові, побачивши Гаррі. Дивно було, що містер Візлі дивиться на нього з такою неприязню. Двері ліфта зачинилися, й усі четверо поїхали вниз.

- О, здоров, Реґ, - привітався містер Візлі, озирнувшись на звук крапель, що стікали з Ронової мантії. - Це, здається, твою дружину сьогодні допитують? Е-е... а що з тобою? Чого ти такий мокрий?

- У кабінеті у Якслі йде дощ, - відповів Рон. Він звертався до плечей містера Візлі, мабуть, побоюючись, що батько його впізнає, якщо вони зустрінуться поглядами. - Я не зміг його зупинити, тому мене послали по Берні... Пілзворта, чи як там його...

- Так, останнім часом залило багато кабінетів, - сказав містер Візлі. - А ти пробував «метеокляття реканто»? Блечлі воно допомогло.

- «Метеокляття реканто»? - прошепотів Рон. - Ні, не пробував. Дякую, тат... тобто дякую, Артуре.

Двері ліфта відчинилися. Стара відьма з мурашником на голові вийшла, а за нею вибіг і Рон. Гаррі хотів було вибігти теж, але дорогу йому заступив Персі Візлі, що заходив у ліфт, не відриваючи очей від якихось паперів.

Тільки коли двері брязкнули й зачинилися, Персі побачив, що їде в одному ліфті з батьком. Він став червоний як буряк, і вискочив, щойно ліфт зупинився. Гаррі вдруге хотів було вийти, але тепер шлях йому перегородила рука містера Візлі.

- Хвилиночку, Ранкорне.

Двері зачинилися, і поки ліфт відклацував ще один поверх, містер Візлі сказав:

- Я чув, ти видав інформацію про Дерка Кресвела.

У Гаррі склалося враження, що містер Візлі злий через зустріч з Персі, а не через Дерка. Він вирішив, що найкраще буде клеїти з себе дурня.

- Перепрошую? - сказав він.

- Не прикидайся, Ранкорне, - люто прошипів містер Візлі. - Це ж ти винюхав, ніби він підробив дерево роду?

- Я... ну й що тут такого? - буркнув Гаррі.

- А те, що Дерк Кресвел удесятеро кращий за тебе чарівник, - тихо сказав містер Візлі. - І якщо він виживе після Азкабану, тобі доведеться відповісти не тільки за нього, а й за його дружину, дітей і друзів...

- Артуре, - урвав його Гаррі, - а ти знаєш, що за тобою теж стежать?

- Ранкорне, це погроза? - підвищив голос містер Візлі.

- Ні, - заперечив Гаррі, - це факт! Стежать за кожним кроком...

Двері ліфта відчинилися. Вони вже спустились у Велику залу. Містер Візлі зміряв Гаррі нищівним поглядом і вилетів з ліфта. Гаррі залишився - стояв і тремтів. Краще б він замаскувався під когось іншого, а не під Ранкорна... двері ліфта брязкнули й зачинилися.

Гаррі вийняв плащ-невидимку й накинув. Спробує сам визволити Герміону, поки Рон висушує кабінет. Коли двері відчинилися, він вийшов у освітлений смолоскипами кам’яний перехід, що дуже відрізнявся від оббитих дерев’яними панелями і встелених килимовими доріжками коридорів нагорі. Ліфт поторохкотів собі далі, а Гаррі аж здригнувся, дивлячись на чорні двері вдалині, що позначали вхід у відділ таємниць.

Він рушив, але не до тих чорних дверей, а ліворуч, до виходу, на сходи, що вели в судову залу. Скрадаючись до сходів, перебирав у голові різні варіанти своїх дій. У нього ще були детонатори-приманки, але, можливо, найкраще просто постукати в двері судової зали, зайти, як Ранкорн, і попросити Мафальду вийти на два слова? Він, на жаль, не знав, чи Ранкорн достатньо впливова особа, щоб таке собі дозволити. Та навіть якщо це вдасться - чи встигнуть вони втекти з міністерства, поки Мафальдина тривала відсутність не викличе підозру і їх кинуться шукати...

Заглиблений у думки, він не відразу відчув незвичний холод, що огорнув його, немовби він зайшов у туман. З кожним кроком ставало дедалі холодніше. Холод заповзав йому в горло й розривав легені. А потім він відчув, як його охоплюють відчай і безнадія, як вони його наповнюють, як розширюються всередині...

«Дементори», - подумав він.

А як зійшов зі сходів і завернув праворуч, то очам його відкрилася моторошна сцена. У темному проході біля судової зали аж кишіло від високих чорних постатей у каптурах, із захованими обличчями. Крім їхнього різкого дихання, ніщо не порушувало мертвої тиші. Охоплені жахом маґлородці, приведені сюди для допитів, сиділи, скорчившись, на твердих дерев’яних лавах і тремтіли. Більшість затуляло обличчя руками, мабуть, інстинктивно захищаючись від зажерливих пащек дементорів. Дехто був з рідними, дехто сам. Дементори пропливали перед ними туди-сюди, і увесь цей холод, уся безнадія, увесь відчай цього місця накладався на Гаррі, немов прокляття...

«Боротися», - звелів він сам собі, хоч прекрасно знав, що не зуміє вичаклувати тут патронуса, бо негайно себе викриє. Отож він якомога тихіше пішов далі. З кожним кроком його мозок ніби застигав, але він примушував себе думати про Герміону і про Рона, яким був такий потрібний.

Проходити повз ці високі чорні постаті було жахливо. Безокі обличчя, сховані під каптурами, поверталися йому вслід, і він був переконаний, що вони його відчували - відчували, мабуть, присутність людини, котра ще мала дещицю надії, дещицю життєздатності...

І тут, раптово й різко серед мертвої тиші двері з лівого боку коридору різко розчахнулися і з них вирвався крик.

- Ні, ні, я напівкровний, я полукровець, кажу вам! Мій батько чаклун, був чаклуном, перевірте! Аркі Алдертон, відомий конструктор мітел, перевірте його, кажу вам... заберіть руки, заберіть від мене руки...

- Це тобі останнє попередження, - пролунав шовковий голос Амбридж, магічно посилений, щоб його чітко було чути попри відчайдушні крики того чоловіка. - Якщо впиратимешся, тебе засудять до Цілунку дементора.

Чоловік перестав кричати, однак його глухі ридання й далі долинали в коридор.

- Заберіть його, - звеліла Амбридж.

У дверях судової зали з’явилося двоє дементорів, що напівзогнилими, вкритими струпами руками тягли чаклуна, здається, непритомного. Вони посунули з ним далі коридором, і незабаром їх поглинула темрява, яку вони мовби волочили за собою.

- Наступна... Мері Катермол, - оголосила Амбридж.

Підвелася, трясучись з голови до ніг, маленька жіночка з гладенько зачесаним і скрученим у вузол чорнявим волоссям, у довгій простій мантії. На її обличчі не було ані кровинки. Гаррі бачив, як вона здригнулася, минаючи дементорів.

Він діяв інстинктивно, навіть не подумавши, просто тому, що не міг бачити, як вона самісінька заходить у темницю. Коли двері майже зачинилися, він прослизнув услід за нею в судову залу.

Це було інше приміщення, не те, в якому колись проходив розгляд його справи про незаконне використання чарів. Воно було набагато менше, хоча стеля була така ж висока, тому в людини виникала клаустрофобія, ніби її кинули на дно глибокого колодязя.

Там теж стовбичили дементори, додаючи залі своєї крижаної аури. Наче безликі вартові, вони розташувалися в кутках, найдальших від високого, піднятого над підлогою, помосту. За балюстрадою на помості сиділа Амбридж, з одного боку від неї сидів Якслі, а з другого - Герміона. Обличчя її було чи не блідіше, ніж у місіс Катермол. Біля підніжжя помосту швендяв туди-сюди срібний довгошерстий кіт, і Гаррі зрозумів, що цей кіт-патронус захищає обвинувачів од відчаю, що його поширювали дементори. Цей відчай призначався обвинуваченим, а не обвинувачам.

- Сідайте, - сказала Амбридж своїм шовковистим голосом.

Місіс Катермол пошкандибала до єдиного крісла, що стояло посеред приміщення перед помостом. Коли вона сіла, з билець вискочили ланцюги й прикували її до крісла.

- Ви Мері Елізабет Катермол? - запитала Амбридж.

Місіс Катермол кивнула тремтячою головою.

- Одружені з Реджінальдом Катермолом з чаклунської технічної служби?

Місіс Катермол залилася слізьми.

- Я не знаю, де він! Він мав зустріти мене тут!

Амбридж на це не відреагувала.

- Мати Мейсі, Еллі та Альфреда Катермолів?

Місіс Катермол заридала ще гіркіше.

- Вони перелякані, бояться, що я не повернуся додому...

- Нас це не цікавить, - виплюнув Якслі. - Вилупки бруднокровців не викликають у нас співчуття.

Ридання місіс Катермол заглушило кроки Гаррі, коли він обережно став на сходи до помосту. Щойно він переступив межу, вздовж якої походжав патрульний кіт-патронус, як одразу відчувся перепад температур - тут було тепло й комфортно. Він не сумнівався, що патронуса вичаклувала сама Амбридж, і він так яскраво сяє, бо вона щаслива й радісна, перебуває у своїй стихії, вимагаючи дотримання схиблених законів, які сама й допомагала писати. Поволі, дуже обережно, він прокрався за спинами обвинувачів і сів на стілець коло Герміони. Боявся, щоб вона не підстрибнула. Хотів було накласти на Амбридж і Якслі закляття «Глушилято», але навіть вимовлене пошепки слово могло б налякати Герміону.

Тут Амбридж трохи голосніше заговорила з місіс Катермол, і Гаррі скористався з нагоди.

- Я за тобою, - прошепотів він на вухо Герміоні.

Як він і боявся, вона різко підстрибнула й ледь не перекинула чорнильницю, одначе Амбридж та Якслі так захопилися допитом місіс Катермол, що нічого не помітили.

- Коли ви прийшли сьогодні в міністерство, місіс Катермол, у вас вилучили чарівну паличку, - казала Амбридж. - Вісім і три чверті дюйма, вишневу, з волосиною єдинорога. Вам ці характеристики знайомі?

Місіс Катермол кивнула, витираючи рукавом очі.

- Чи не могли б ви нам сказати, в якого чаклуна чи відьми ви забрали цю чарівну паличку?

- 3-забрала? - ридала місіс Катермол. - Я ні в кого її не з-забирала. Я її к-купила, як мені було одинадцять років. В-вона с-сама мене обрала. - Вона заридала ще дужче.

Амбридж захихотіла, наче дівчинка, а Гаррі ледве стримався, щоб на неї не кинутись. Вона нахилилася над бар’єром, щоб краще роздивитися жертву, і щось золотисте загойдалося в неї на шиї від цього поруху - медальйон.

Герміона теж його побачила й аж пискнула, але Амбридж і Якслі були такі зосереджені на нещасній жінці, що нічого навколо не чули.

- Ні, - заперечила Амбридж, - ні, я так не думаю, місіс Катермол. Чарівні палички самі обирають тільки чаклунів та відьом. А ви не відьма. У мене тут є ваші відповіді на розіслану нами анкету... Мафальдо, передай сюди.

Амбридж простягла куцу руку. Вона в цю мить була така схожа на ропуху, що Гаррі аж здивувався, чого в неї нема перетинок між короткими, мов обрубки, пальцями. Герміонині руки тряслися від шоку. Вона понишпорила в пачці документів, що лежали біля неї на стільці, й нарешті витягла звідти аркуш пергаменту з іменем місіс Катермол на ньому.

- Він... він такий гарний, Долорес, - вона показала на медальйон, що поблискував у мереживних складках блузки Амбридж.

- Що? - Амбридж глянула вниз. - А, так... давня родинна коштовність, - вона погладила медальйон, що красувався на її великих грудях. «С» означає Селвин... я ж родичка Селвинів... справді, мало є чистокровних родин, з якими я не родичка... на жаль, - значно голосніше додала вона, переглядаючи анкету місіс Катермол, - цього не можна сказати про вас. Професія батьків - зеленярі.

Якслі зневажливо розреготався. Пухнастий срібний кіт походжав собі внизу під ними, а дементори очікувально стояли в кутках.

Саме брехня Амбридж і призвела до того, що в голову Гаррі вдарила кров, і він забув про обережність. Вона начепила медальйон, який їй дав, як хабар, дрібний злодюжка, щоб прикраса служила додатковим свідченням її чистокровності. Гаррі підняв чарівну паличку, навіть не дбаючи про те, щоб сховати її під плащем-невидимкою, і вигукнув:

- Закляктус!

Спалахнуло червоне світло. Амбридж повалилася на балюстраду, вгатившись у неї лобом. Анкета місіс Катермол зісковзнула з її колін на підлогу, а срібний кіт, що походжав унизу, пропав. Крижане повітря вдарило всіх, немов порив урагану. Розгублений Якслі озирнувся, шукаючи причину лиха, й побачив руку Гаррі, що сама собою висіла в повітрі, цілячись у нього чарівною паличкою. Він хотів було вихопити свою паличку, та не встиг.

- Закляктус!

Якслі сповз додолу, скрутився клубочком і залишився лежати на підлозі.

- Гаррі!

- Герміоно, якщо ти думала, що я буду сидіти й слухати, як вона вдає...

- Гаррі, місіс Катермол!

Гаррі крутнувся дзиґою, скинувши плаща-невидимку. Внизу з кутків повилазили дементори. Вони сунули до жінки, прикутої до крісла. Чи тому, що зник патронус, чи тому, що вони відчули втрату контролю з боку господарів, але їх, здається, вже нічого не стримувало. Місіс Катермол закричала з жаху, коли слизька, у струпах рука схопила її за підборіддя й закинула голову назад.

- ЕКСПЕКТО ПАТРОНУМ!

Сріблястий олень вистрибнув з кінчика чарівної палички Гаррі й помчав на дементорів, що відсахнулися й знову розчинилися в темних тінях. Олень закружляв по залі, і його світло, набагато потужніше й тепліше, ніж у кота, заповнило все приміщення.

- Бери горокракс, - звелів Гаррі Герміоні.

Він збіг сходами вниз, знову ховаючи плащ-невидимку, й підбіг до місіс Катермол.

- Ти? - прошепотіла вона, дивлячись йому в обличчя. - Але... але ж Реґ казав, що саме ти записав мене в списки для допитів!

- Справді? - пробурмотів Гаррі, смикаючи за ланцюги на її руках. - Ну, в мене змінився настрій. Діфіндо! - Нічого не сталося. - Герміоно, як позбутися цих ланцюгів?

- Чекай, зараз щось спробую...

- Герміоно, навколо нас дементори!

- Я знаю, Гаррі, але якщо вона отямиться без медальйона... я спробую зробити його копію... Джемініо! Ось... це її обдурить...

Герміона збігла вниз.

- Зажди... Релашіо!

Ланцюги з брязкотом сховалися в бильця крісла. Місіс Катермол сиділа перелякана.

- Я не розумію, - прошепотіла вона.

- Мусите йти з нами, - Гаррі поміг їй устати. - Вертайтеся додому, хапайте дітей і тікайте, тікайте геть з країни, якщо маєте куди. Замаскуйтеся й тікайте. Ви самі все бачили, про справедливе слухання тут можна забути.

- Гаррі, - занепокоїлася Герміона, - як ми звідси виберемося, якщо за дверима повно дементорів?

- Патронуси, - відповів Гаррі і вказав чарівною паличкою на оленя. Той сповільнив біг і, все ще яскраво сяючи, помчав до дверей. - Що більше їх вичаклуємо, то краще. Давай, Герміоно.

- Експек... експекто патронум, - вимовила Герміона. Нічого не сталося.

- Це єдине закляття, яке їй погано вдається, - пояснив Гаррі приголомшеній місіс Катермол. - Трохи не вийшло... ану, ще раз, Герміоно...

- Експекто патронум!

З кінчика Герміониної палички вилетіла срібляста видра й граціозно полинула до оленя.

- Ходімо, - Гаррі повів Герміону та місіс Катермол до дверей.

Коли патронуси вискочили з підвалу, люди, що чекали в коридорі, закричали від потрясіння. Гаррі глянув на всі боки. Дементори сахалися, розчинялися в темряві, тікали хто куди від срібних істот.

- Було вирішено, що ви маєте повертатися додому й ховатися з родинами хто де може, - повідомив Гаррі зіщуленій зі страху юрбі маґлородців, засліплених сяйвом патронусів. - Якщо є така можливість, їдьте за кордон. Головне - тримайтеся якнайдалі від міністерства. Це... е-е... нова офіційна політика. А тепер, якщо підете за патронусами, то зможете звідси забратися через Високу залу.

Усі зуміли безперешкодно піднятися кам’яними сходами вгору, але, як уже підходили до ліфтів, Гаррі відчув неспокій. Якщо вони з’являться у Великій залі зі срібним оленем, видрою, що лине біля нього в повітрі, та з групою з двадцяти чи скількох там людей, половину яких звинувачують у маґлівському походженні, то явно привернуть до себе непотрібну увагу. Щойно він дійшов цього неприємного висновку, як перед ними з брязкотом зупинився ліфт.

- Реґ! - закричала місіс Катермол, кидаючись Ронові в обійми. - Ранкорн мене випустив, він напав на Амбридж і Якслі, і ще звелів нам усім тікати з країни, я думаю, нам так і треба зробити, Реґ, я серйозно тобі кажу. Біжімо додому, хапаймо дітей і... а чого ти такий мокрий?

- Вода, - пробурмотів Рон, вивільняючись з її обіймів. - Гаррі, їм відомо, що в міністерство хтось проник, бо виявили дірку в дверях кабінету Амбридж. Думаю, ми маємо хвилин п’ять, якщо це...

Герміонин патронус ляснув і зник. Вона повернула до Гаррі перелякане лице.

- Гаррі, якщо ми потрапимо тут у пастку...

- Не потрапимо, якщо поквапимось, - відповів Гаррі.

Він звернувся до юрби людей, що мовчки стояли в нього за спиною, повитріщавши очі.

- Хто має чарівні палички?

Близько половини підняли руки.

- Так, ті, хто не має паличок, хай тримаються за тих, хто має. Усе треба робити швидко... щоб нас не встигли зупинити. Ходімо.

Вони якось зуміли всі втиснутися в два ліфти. Патронус Гаррі стояв на чатах біля золотих ґрат, поки ті не зсунулися, й ліфти поїхали вгору.

- Восьмий рівень, - пролунав холодний голос відьми, - Велика зала.

Гаррі відразу зрозумів, що вони вскочили в халепу. У Великій залі було повно людей, що бігали від каміна до каміна, і їх запечатували.

- Гаррі! - пискнула Герміона. - Що нам тепер?..

- СТОП! - заревів Гаррі, й могутній Ранкорнів голос луною прокотився по Великій залі. Чаклуни, що запечатували каміни, заціпеніли. - За мною, - прошепотів він нажаханим маґлородцям, що збилися в гурт за Роном та Герміоною.

- Що таке, Альберте? - нервово запитав той самий лисуватий чаклун, що вранці випав з каміна зразу після Гаррі.

- Оці всі повинні звідси вийти, перш ніж ви запечатаєте виходи, - звелів якомога авторитетніше Гаррі.

Чаклуни, що стояли перед ним, перезирнулися.

- Нам наказали запечатати всі виходи й нікого не...

- Ти мені перечиш? - вибухнув Гаррі. - Хочеш, щоб я перевірив твоє родове дерево так само, як Деркові Кресвелу?

- Вибач! - зойкнув лисуватий чаклун і відсахнувся. - Я не це мав на увазі, Альберте, просто я думав... я думав, що їх усіх допитували, і...

- Їхня кров чиста, - урвав його Гаррі, і його низький голос грізним відлунням прокотився залою. - Чистіша, ніж у багатьох з вас. Ідіть, - пророкотав він маґлородцям, ті підбігли до камінів і по двоє почали зникати. Міністерські чаклуни відійшли - деякі розгублені, деякі налякані й обурені. І тут...

- Мері!

Місіс Катермол озирнулася. З ліфта вибіг справжній Реґ Катермол, він уже не блював, але був блідий і змарнілий.

- Р-Реґ?

Вона подивилася на чоловіка, а тоді на Рона, котрий голосно вилаявся.

Лисуватий чаклун роззявив рота, його голова кумедно поверталася від одного Реґа Катермола до другого.

- Гей... що тут відбувається? Що це таке?

- Запечатати вихід! ЗАПЕЧАТАТИ!

З іншого ліфта вилетів Якслі й кинувся до чаклунів біля каміна, в якому вже щезли майже всі маґлородці, крім місіс Катермол. Лисуватий чаклун підняв було чарівну паличку, але Гаррі щосили вдарив його величезним кулачиськом - і той полетів шкереберть.

- Він допомагав утекти маґлородцям, Якслі! - крикнув Гаррі.

Колеги лисуватого чаклуна зчинили ґвалт, і Рон, скориставшись метушнею, схопив місіс Катермол, штовхнув її у все ще відкритий камін і зник. Якслі, нічого не розуміючи, подивився на Гаррі, а тоді на чаклуна, котрого Гаррі відправив у нокаут, а справжній Реґ Катермол заволав:

- Моя дружина! Що з моєю дружиною? Що відбувається?

Гаррі побачив, як озирнувся Якслі, і як на його тупуватому обличчі з’явився проблиск розуміння.

- Ходімо! - крикнув Гаррі Герміоні. Схопив її за руку, й вони застрибнули в камін саме тієї миті, коли в Гаррі над головою вже просвистіло закляття Якслі. Кілька секунд вони покрутилися, мов дзиґи, й виринули з унітаза в туалетній кабінці. Гаррі розчинив двері.

Біля умивальників Рон відбивався від місіс Катермол.

- Реґ, я не розумію...

- Відпусти, я не твій чоловік, вертайся додому!

У кабінці за їхніми спинами почувся шум. Гаррі озирнувся й побачив, що там з’явився Якслі.

- ТІКАЙМО! - загорлав Гаррі. Схопив Герміону й Рона за руки і різко крутнувся на місці.

Їх оповила темрява і виникло відчуття, наче тіло стискають невидимі ремені, проте щось було не так... Герміонина рука немовби вислизала з його пальців...

Здавалося, він от-от задихнеться, він нічого не бачив і не чув, і єдине на світі, що він відчував хоча б доторком, це була Ронова рука й Герміонині пальці, що поволі вислизали...

І тут він побачив двері будинку номер дванадцять на площі Ґримо з дверним молоточком у формі змії, та не встиг він набрати в груди повітря, як пролунав крик і блиснуло фіолетове світло. Герміонина рука раптом стисла його, наче кліщами, і все знову занурилося в темряву.

- РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ - Злодій


Гаррі розплющив очі і його засліпило золотаво-зелене сяйво. Він гадки не мав, що сталося, розумів тільки, що лежить, неначе на листочках та гілочках. Силкуючись набрати повітря в легені, що відчувалися якимись розплющеними, він закліпав і збагнув, що сліпить його яскраве сонце, пронизуючи промінням густе шатро листя над ним. І тут щось смикнулося біля його лиця. Він рвучко став навкарачки, сподіваючись побачити якесь маленьке злюще створіння, однак те «щось» виявилося Роновою ногою. Гаррі роззирнувся й побачив, що вони всі троє лежать серед лісу, очевидно, самі.

Гаррі спершу подумав про Заборонений ліс, і на якусь мить, хоч він і розумів, як безглуздо й небезпечно з’являтися їм зараз на території Гоґвортсу, серце його затріпотіло від думки про те, щоб потай відвідати Геґріда в його хижі. Але тут застогнав Рон, Гаррі поповз до нього й усвідомив, що це ніякий не Заборонений ліс. Дерева тут були молодші, росли далеченько одне від одного, і земля не була ще так густо всипана гілками й листям.

Герміона, теж на чотирьох, опинилася біля Рона перша. Гаррі глянув на друга і всі інші думки миттю повилітали з голови. Кров заливала Ронові увесь лівий бік, обличчя виділялося сірою блідістю на тлі опалого листя. Багатозільна настійка закінчувала свою дію. Рон наполовину ще був Катермолом, наполовину - собою. Волосся рудішало, лице ще більше блідло.

- Що з ним сталося?

- Половнувся, - відповіла Герміона, відгортаючи Ронів рукав, де від крові було найтемніше й наймокріше.

Гаррі дивився, зляканий, як вона роздирала Ронову сорочку. Він завжди вважав, що половнення - щось кумедне, а от зараз... усе всередині неприємно пересмикнулося, коли Герміона звільнила Ронову руку вище ліктя - там не було великого шматка тіла, наче його акуратно вирізали ножем.

- Гаррі, швиденько - в моїй торбинці пляшечка з написом «Есенція ясенця»...

- Торбинка... зараз...

Гаррі побіг до того місця, де приземлилася Герміона, схопив вишиту бісером сумочку й сягнув у неї рукою. Руки одразу ж почали торкатися різних предметів: він відчув шкіряну оправу книжок, вовняні рукави джемперів, підошви взуття...

- Швидше!

Він знайшов на землі свою чарівну паличку й націлився нею в глибини магічної сумочки.

- Акціо ясенець!

З сумочки вилетіла коричнева пляшечка. Він упіймав її і побіг до Герміони й Рона, чиї очі були тепер напіврозплющені, так що прозирали смужки білків.

- Він знепритомнів, - сказала Герміона, й сама доволі бліда. Вона вже не була схожа на Мафальду, хоч у волоссі де-не-де ще проступала сивина. - Витягни корок, Гаррі, бо в мене руки трусяться.

Гаррі витяг з пляшечки корок, і Герміона покропила криваву рану трьома крапельками есенції. Заструменів зеленкуватий дим, а коли він розтав, Гаррі побачив, що кровотеча спинилася. Складалося враження, що рана гоїлася вже кілька днів. Там, де щойно була рвана кривава рана, все затяглося новою шкірою.

- Ого, - здивувався Гаррі.

- Більше нічого не можу зробити, - голос Герміонин тремтів. - Існують замовляння, які негайно поставили б його на ноги, але я боюся їх випробовувати, щоб не наробити ще більшої шкоди... він і так утратив стільки крові...

- Як це він поранився? Тобто, - Гаррі потрусив головою, намагаючись її прочистити, збагнути, що ж саме з ними сталося, - чому ми опинилися тут? Я ж думав, ми вертаємося на площу Ґримо?

Герміона глибоко вдихнула. Здавалося, вона ось-ось розплачеться.

- Гаррі, навряд чи вдасться туди повернутися.

- А що таке?

- Коли ми роз’являлися, Якслі встиг мене вхопити, і я не могла від нього відчепитися, бо він дуже сильний і не відпускав мене, поки ми не прибули на площу Ґримо, і тоді... він, мабуть, побачив двері й подумав, що ми там зупинимося, тому послабив хватку, а я зуміла вислизнути з його рук і перенесла нас осюди!

- А де ж тоді він? Стривай... Невже він на площі Ґримо? Він же не зайде?

Очі її заблищали слізьми й вона похилила голову.

- Гаррі, я думаю, що зайде. Я... я змусила його відпустити мене відразливим закляттям, але він уже опинився в полі дії чарів Довіри. Коли помер Дамблдор, ми стали тайнохоронцями, тому я, мабуть, зрадила йому таємницю?

Що тут було казати? Гаррі не сумнівався, що так і є. Це був серйозний удар. Якщо Якслі міг зайти в будинок, то їм нізащо не можна туди повертатися. Можливо, він зараз явленням закидає туди інших смертежерів. Хоч який похмурий і гнітючий той будинок, але то був їхній єдиний надійний прихисток, а після того, як Крічер став набагато веселіший і приязніший, вони почувалися там майже як удома. Гаррі відчув напад жалю, що не мав нічого спільного з голодом, уявивши, як ельф-домовик зараз готує біфштекс і пиріг з нирками, а Гаррі, Ронові й Герміоні все це їсти вже не доведеться.

- Гаррі, пробач, мені так прикро!

- Не будь дурна, ти не винна! Власне кажучи, це все моя вина...

Гаррі поліз у кишеню й витяг Дикозорове око. Герміона з жахом відсахнулася.

- Амбриджка вставила його в двері свого кабінету, щоб підглядати за людьми. Я просто не міг його там залишити... тому вони й дізналися, що хтось до них проник.

Герміона не встигла нічого сказати, бо Рон раптом застогнав і розплющив очі. Він і досі був сірого кольору, а обличчя блищало від поту.

- Як ти почуваєшся? - прошепотіла Герміона.

- Паскудно, - прохрипів Рон і зіщулився, помацавши поранену руку. - Де це ми?

- У лісі, де проходив Кубок світу з квідичу, - пояснила Герміона. - Я хотіла щось таке закрите, де можна сховатися...

- ...і він перший спав тобі на думку, - договорив за неї Гаррі, окинувши оком безлюдну галявину. Він не міг не згадати, що сталося, коли вони минулого разу явилися на перше місце, що спало Герміоні на думку, і як смертежери вирахували їх за кілька хвилин. Може, то була виманологія? Чи Волдеморт або його поплічники вже знають, куди їх перенесла Герміона?

- Думаєш, треба звідси тікати? - запитав у Гаррі Рон, і Гаррі бачив по його обличчю, що того тривожать схожі думки.

- Я не знаю.

Блідий і спітнілий Рон навіть не пробував сісти - не мав для цього сили. Перспектива нести його на руках аж ніяк не тішила.

- Поки що побудьмо тут, - сказав Гаррі.

Герміона з полегшенням скочила на ноги.

- Куди це ти? - поцікавився Рон.

- Якщо ми залишаємося тут, то треба захистити це місце закляттями-оберегами, - відповіла вона, підняла чарівну паличку й почала ходити навколо Гаррі й Рона широкими колами, нашіптуючи заклинання. Гаррі бачив, як замерехтіло повітря - наче Герміона вичакловувала навколо галявини теплий серпанок.

- Сальвіо гексія... Протеґо тоталум... Репелло маґлетум... Глушилято... Гаррі, витягай намет...

- Намет?

- Там, у торбинці!

- А-а, в торбинці... справді, - дійшло до Гаррі.

Тепер він не нишпорив навмання, а відразу скористався замовлянням-викликанням. Намет вискочив грудкуватим згортком полотна, мотузок і жердин. Гаррі впізнав - частково через котячий запах, - що це той самий намет, у якому вони спали на Кубку світу з квідичу.

- Я думав, це намет того типа з міністерства, Перкінса, - зауважив Гаррі, виплутуючи зі шворок кілочки.

- Йому він непотрібний, у нього розгулявся ревматизм, - Герміона виконала чарівною паличкою складну фігуру з восьми рухів, - тож Ронів тато сказав, що я можу його позичити. Еректо! - вона спрямувала чарівну паличку на безформне полотно, й те одним плавним рухом піднялося вгору, розклалося в повітрі в намет і опустилося прямо перед Гаррі; кілочок вислизнув з його рук, встромився в землю й обмотався шнуром, що підтримував центральну стійку намета.

- Каве інімікум, - завершила захисні процедури Герміона помахом палички до неба. - Зробила все, що могла. Як мінімум, довідаємось, якщо вони наближатимуться, хоч я не гарантую, що це врятує від Вол...

- Не називай це ім’я! - грубо урвав її Рон.

Гаррі й Герміона перезирнулися.

- Вибач, - Рон зі стогоном спробував трохи піднятися, щоб їх бачити, - але це звучить наче... заклинання чи щось таке там. Чи не можна казати на нього «Відомо-Хто»?.. Будь ласка.

- Дамблдор казав, що боятися імені... - почав було Гаррі.

- Якщо ти не звернув уваги, то мушу нагадати, що називання Відомо-Кого на ім’я Дамблдорові не дуже допомогло, - огризнувся Рон. - Просто... просто майте до Відомо-Кого хоч трохи пошани, чуєте?

- Пошани? - перепитав Гаррі, але Герміона застережливо на нього зиркнула. Справді, не варто було сперечатися з Роном, коли він ще такий ослаблений.

Гаррі з Герміоною затягли Рона в намет. Інтер’єр був точнісінько такий, як його запам’ятав Гаррі: невеличка квартира з ванною і крихітною кухонькою. Він відсунув старе крісло й поклав Рона на нижнє місце двоповерхового залізного ліжка. Навіть від цього коротенького переміщення Рон ще дужче поблід, тож коли вони його вклали на матрац, він знову заплющив очі й деякий час мовчав.

- Я зварю чаю, - сказала, відсапуючись, Герміона, вийняла з глибин своєї сумочки чайника з кухлями й пішла на кухню.

Гаррі гарячий чай допоміг не менше, ніж вогневіскі тієї ночі, коли загинув Дикозор. Він ніби випік рештки страху, що тріпотіли в грудях. Минула хвилина-дві, і Рон порушив тишу.

- Як думаєте, що сталося з Катермолами?

- Вони мали б утекти, - відповіла Герміона, для впевненості стискаючи гарячий кухоль. - Якщо в містера Катермола хоч трохи варить голова, він забрав місіс Катермол «Явленням-пліч-о-пліч» і зараз вони тікають з країни разом з дітьми. Їй так порадив Гаррі.

- Чорт, надіюся, вони втекли, - сказав Рон, спираючись на подушки. Чай йому допоміг, обличчя трохи порожевіло. - Хоч у мене було таке відчуття, ніби той Реґ Катермол доволі тупуватий, судячи з того, як усі зі мною розмовляли, коли я під нього маскувався. Боже, хоч би вони встигли... якщо вони через нас потраплять в Азкабан...

Гаррі подивився на Герміону й питання, яке він їй хотів задати - чи відсутність у місіс Катермол чарівної палички не завадила б їй явитися пліч-о-пліч з чоловіком - так і не зірвалося в нього з язика. Герміона дивилася, як переймається Рон долею Катермолів, і в її очах було стільки ніжності, що Гаррі аж ніяково стало, наче він застав їх за поцілунком.

- То він у тебе? - запитав Гаррі, частково для того, щоб нагадати про свою присутність.

- У мене... що в мене? - розгубилася дівчина.

- Те, заради чого ми заварили всю цю кашу! Медальйон! Де медальйон?

- То ви його маєте?! - вигукнув Рон, піднімаючись трохи вище на подушках. - І мовчите! Нічого собі, могли б хоч натякнути!

- Та ми ж рятувалися від смертежерів, - сказала Герміона. - Ось.

Вона вийняла з кишені мантії медальйон і передала Ронові.

Медальйон був завбільшки з куряче яйце. Декоративна літера «С», інкрустована маленькими зеленими камінчиками, тьмяно поблискувала в розсіяному світлі, що сочилося крізь тканину намету.

- А не міг його хтось знищити після крадіжки у Крічера? - з надією запитав Рон. - Тобто, чи це й досі горокракс?

- Думаю, що так, - сказала Герміона, забираючи медальйон у Рона й уважно оглядаючи. - Якби його хтось нищив чарами, то залишилися б сліди втручання.

Вона подала медальйон Гаррі, і він покрутив його в пальцях. Прикраса була ціла й неушкоджена. Йому пригадалися подерті рештки щоденника і те, як тріснув камінь у персні-горокраксі, коли його знищував Дамблдор.

- Думаю, Крічер не помилявся, - сказав Гаррі. - Треба вирішити, як відкрити цю штуку, перш ніж її знищити.

Несподівано Гаррі вразило усвідомлення, що саме він тримає і що ховається за цими золотими дверцятками. Навіть після всіх зусиль, потрачених на пошуки, він відчував шалене бажання викинути медальйон якнайдалі. Знову себе опанував і спробував підняти кришечку пальцями, потім вдався до чарів, якими Герміона відчинила двері Реґулусової спальні. Не допомогло. Знову віддав медальйон Ронові й Герміоні, і ті теж перепробували все, що знали - і теж безуспішно.

- А ви це відчуваєте? - запитав приглушеним голосом Рон, стискаючи медальйон у кулаці.

- Що?

Рон передав горокракс Гаррі.

Минуло кілька секунд, і Гаррі зрозумів, що мав на увазі Рон. Це пульсувала в жилах його власна кров чи все ж таки билося щось у самому медальйоні, неначе крихітне металеве серце?

- І що нам з ним робити? - запитала Герміона.

- Тримати в надійному місці, поки не придумаємо, як його знищити, - відповів Гаррі і, хоч дуже й не хотів, повісив ланцюжок з медальйоном на шию, заховавши на грудях під мантією, де той собі й похитувався поряд з капшучком, подарованим Геґрідом.

- Думаю, треба по черзі вартувати біля намету, - звернувся він до Герміони, а тоді встав і потягся. - І ще треба буде подумати про їжу. А ти лежи, - звелів він Ронові, коли той спробував сісти й бридкувато позеленів.

Гаррі й Герміона обережно встановили на столику стервоскоп, подарований Герміоною на Гаррін день народження, і до вечора почергово стояли на варті. Стервоскоп, одначе, цілісінький день перебував у мовчазному й нерухомому стані, і взагалі, можливо, завдяки закляттям-оберегам та маґлонепроникним чарам, що їх Герміона встановила навколо намету, а може, просто тому, що люди рідко заходили в цей ліс аж так далеко, але їх ніхто не турбував, окрім випадкових птахів та білок. Увечері також нічого не змінилося. Гаррі запалив чарівну паличку, заступивши на варту замість Герміони о десятій вечора, й споглядав ліс, де не було нікого й нічого, крім кажанів, що тріпотіли крильцями високо над ним, перетинаючи клаптик зоряного неба, видимий з їхньої захищеної галявини.

Хотілося їсти, аж трохи паморочилось у голові. Герміона не поклала в свою чарівну сумочку харчів, бо думала, що ночувати вони повернуться на площу Ґримо. Крім грибів, назбираних Герміоною під сусідніми деревами і зварених в похідному казанку, вони нічого не їли. Рон ковтнув кілька ложок тієї бурди і його трохи не знудило, а от Гаррі мужньо тримався - щоб не псувати Герміоні настрій.

Навколишню тишу вряди-годи порушував якийсь шурхіт або тріск гілочок. Гаррі думав, що це були скоріше звірі, ніж люди, однак про всяк випадок тримав чарівну паличку напоготові. У шлунку, й так замученому гумовими на смак грибами, тривожно поколювало.

Він думав, що радітиме, якщо їм пощастить викрасти горокракс, проте не радів. Сидячи і вдивляючись у темряву, тільки крихітну частинку якої освітлювала його чарівна паличка, він тривожився, що ж буде далі. Так, ніби він тижнями, місяцями, чи, може, й роками прагнув наблизитися до цієї точки, але тепер раптово зупинився, втративши орієнтир.

Десь мали бути інші горокракси, та він не мав ані найменшої гадки, де їх шукати. Він навіть не знав, які вони будуть. А ще не знав, як знищити той єдиний роздобутий горокракс, що зараз торкався до його грудей. Цікаво, що медальйон анітрохи не нагрівався від тепла його тіла, а був холоднющий, наче його щойно витягли з крижаної води. Коли-не-коли Гаррі причувалися удари крихітного серця, що невлад билося з його власним.

Невиразні передчуття наповзали на нього з темряви. Він їм опирався, відганяв од себе, та вони вперто поверталися. «Разом їм жити не судилося». Рон і Герміона, які впівголоса про щось розмовляли в наметі за його спиною, могли б, якби забажали, піти звідси, а от він цього зробити не міг. Гаррі намагався опанувати свій страх і виснаження, а горокракс у нього на грудях, здавалося, відклацує час, який йому ще залишився... «Безглузда думка, - сказав він сам собі, - не треба про таке...»

Шрам знову почав поколювати. Він боявся, що накликає цей біль своїми думками, і спробував скерувати їх в інше русло. Згадав бідолашного Крічера, що так і не дочекався їх удома, отримавши замість них Якслі. Мовчатиме ельф чи розповість смертежерові все, що знає? Гаррі хотів вірити, що за минулий місяць Крічер змінив своє ставлення до нього, що він буде йому вірний, але хтозна, як воно складеться. А що, як смертежери ельфа катуватимуть? Хворобливі видіння заполонили мозок Гаррі, і він їх теж відганяв, бо все одно нічим не міг допомогти Крічерові. Вони з Герміоною вже вирішили, що недоцільно його сюди викликати. А що, як разом з ним припреться хтось із міністерства? Навряд чи ельфові вдасться роз’явитися непомітно, не повторивши тієї помилки, що змусила Герміону прибути на площу Ґримо разом з Якслі, який вчепився за її рукав.

Шрам пік уже нестерпно. Він подумав, як багато всього вони не знають. Люпин правду казав про чари, з якими вони ніколи ще не стикались і навіть уявити їх не могли. Чому Дамблдор пояснив їм так мало? Може, думав, що ще має час, що житиме ще багато років або століть, як його приятель Ніколас Фламель? Якщо це так, то він гірко помилявся... Снейп про це подбав... Снейп, сплячий змій, що вжалив на верхівці вежі...

І Дамблдор почав падати... падати...

- Віддай мені, Ґреґорович.

Гаррі говорив високим, чистим і холодним голосом. Чарівну паличку тримав перед собою в довгопалій білій руці. Чоловік, на якого вона була націлена, висів униз головою в повітрі, хоч ніяких мотузок не було видно. Він поволі обертався, зв’язаний невидимими й жахливими путами, руки були притиснуті до тіла, його перелякане, багрове від крові, що прилила в голову, обличчя висіло на одному рівні з очима Гаррі. Він мав біле-білісіньке волосся й густу, кошлату бороду - зв’язаний Дід Мороз.

- Я не мати, я вже не мати! Від мене вкрасти багато років тому!

- Не бреши Лордові Волдеморту, Ґреґорович. Він знає... він завжди знає.

Зіниці в підвішеного чоловіка розширилися з жаху, вони, здавалося, розбухали, більшали й більшали, аж поки всього Гаррі засмоктав їхній чорний морок...

І ось Гаррі вже поспішав темним коридором за огрядним коротуном Ґреґоровичем, який тримав ліхтаря. Ґреґорович заскочив у кімнату наприкінці коридору, і його ліхтар освітив щось схоже на майстерню. У хиткому світлі виблискувала дерев’яна стружка й золото, а на підвіконні сидів навпочіпки, наче велетенський птах, золотоволосий юнак. Світло ліхтаря освітило його на частку секунди, але Гаррі встиг помітити радість на його вродливому обличчі, а тоді цей непроханий гість вистрілив зі своєї чарівної палички приголомшливим закляттям, засміявся і плавно вистрибнув з вікна спиною вперед.

І Гаррі знову вислизнув з цих широченних, мов тунелі, зіниць, і побачив перекошене жахом обличчя Ґреґоровича.

- Хто той злодій, Ґреґорович? - запитав пронизливий холодний голос.

- Я не знати, ніколи не знати, якийсь юнак... ні... будь ласка... БЛАГАЮ!

Крик, нескінченний крик, і спалах зеленого світла...

- Гаррі!

Він розплющив очі, важко дихаючи, а його чоло пульсувало. Він знепритомнів біля намету й лежав, розпластаний, на землі. Подивився на Герміону - її густе волосся затулило крихітний клаптик неба, що проступав між темним гіллям високо вгорі.

- Сон, - пояснив він, швидко сідаючи й роблячи під лютим Герміониним поглядом якомога безневинніше лице. - Задрімав, мабуть, вибач.

- Я знаю, що це через шрам! Мені достатньо на тебе глянути! Ти знову проник у Вол...

- Не називай цього імені! - долинув з намету Ронів голос.

- Добре, - огризнулася Герміона. - Хай буде - у мозок Відомо-Кого!

- Я не хотів! - гаркнув Гаррі. - Це був сон! Ти що, Герміоно, контролюєш свої сни?

- Якби ти навчився застосовувати блокологію...

Але Гаррі не збирався слухати її нарікання. Він хотів обговорити щойно побачене.

- Герміоно, він знайшов Ґреґоровича, і, думаю, вбив його, але перед тим, як убити, проник Ґреґоровичу в мозок, і я побачив...

- Мабуть, я краще заміню тебе на варті, якщо ти так втомився, що засинаєш, - холодно зронила Герміона.

- Я можу ще постояти!

- Ні, ти явно перевтомився. Іди лягай спати.

Вона рішуче і вперто сіла при вході в намет. Гаррі розсердився, але вирішив уникнути сварки й зайшов усередину.

З нижнього ліжка визирало бліде Ронове лице. Гаррі видерся на верхній ярус, ліг і втупився в темну тканину стелі. Минув якийсь час і Рон заговорив дуже тихо, щоб не почула Герміона біля входу.

- Що робить Відомо-Хто?

Гаррі міцно стис повіки, щоб пригадати кожну деталь, і зашепотів у темряві:

- Він знайшов Ґреґоровича. Підвісив його, зв’язаного, вниз головою і катував.

- А як Ґреґорович мав зробити йому нову чарівну паличку, якщо був підвішений і зв’язаний?

- Не знаю... незбагненно, скажи?

Гаррі заплющив очі, міркуючи про побачене й почуте. Що більше він пригадував деталей, то менше міг зрозуміти... Волдеморт ані словом не згадав про чарівну паличку Гаррі, не сказав, що вона - близнюк його власної, не пропонував Ґреґоровичу зробити нову, потужнішу паличку, щоб та пересилила паличку Гаррі...

- Він щось вимагав у Ґреґоровича, - сказав Гаррі, не розплющуючи очей. - Звелів, щоб той віддав йому це щось, але Ґреґорович сказав, що в нього його вкрали... і тоді... тоді...

Гаррі пригадав, як він у личині Волдеморта проник у очі Ґреґоровичу, а тоді - далі, в його спогади...

- Він проник у мозок Ґреґоровича, і я побачив якогось юнака, що сидів на підвіконні, наче на сідалі, а тоді цей тип вистрілив у Ґреґоровича закляттям і вистрибнув. Він украв те, що шукає Відомо-Хто. І мені... мені здається, що я його десь бачив...

Якби ж Гаррі ще хоч на мить побачив усміхнене обличчя того хлопця. Якщо вірити Ґреґоровичу, крадіжка сталася багато років тому. Чому той юний злодій був йому такий знайомий?

У наметі майже не чулося, як шумить навколо ліс. До Гаррі долинало тільки Ронове дихання. Після паузи Рон прошепотів:

- А ти не побачив, що той злодій тримав?

- Ні... мабуть, щось маленьке.

- Гаррі?

Ронове ліжко зарипіло, коли він повернувся, щоб лягти зручніше.

- Гаррі, а ти не думаєш, що Відомо-Хто шукає щось таке, що можна перетворити на ще один горокракс?

- Не знаю, - поволі вимовив Гаррі. - Можливо. Але ж це було б для нього вкрай небезпечно. Герміона казала, що він і так уже довів свою душу до краю.

- А може, він цього не знає?

- Ага... можливо, - сказав Гаррі.

Він був переконаний, що Волдеморт намагається побороти труднощі, пов’язані з їхніми паличками-близнюками з однаковими серцевинами, був переконаний, що Волдеморт хотів, аби старий майстер паличок допоміг йому вирішити цю проблему... проте він його вбив, не випитавши професійних секретів виготовлення чарівних паличок.

Що Волдеморт шукав? Чому, маючи контроль над Міністерством магії та й над усією чаклунською громадою, він опинився десь у чужих краях, полюючи на якусь річ, що колись належала Ґреґоровичу і яку в того вкрав невідомий злодій?

Перед очима в Гаррі стояв образ білявого юнака з веселим і дикуватим обличчям. Воно світилося так, як світилися обличчя у Фреда й Джорджа, коли їм вдавалася чергова витівка. Він злетів з підвіконня, мов птах, і Гаррі десь його бачив раніше, але не міг пригадати, де...

Після смерті Ґреґоровича загроза нависла саме над цим злодієм з усміхненим обличчям, і думки Гаррі були зосереджені на ньому. З нижнього ліжка долинуло голосне Ронове хропіння, і Гаррі теж поволі поринув у сон.

- РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ - Помста Ґобліна


На другий день рано-вранці, поки друзі ще спали, Гаррі вибрався з намету на пошуки найстарішого, найвузлуватішого й найміцнішого в цьому лісі дерева. Під ним він поховав око Дикозора Муді й позначив місце, вирізавши чарівною паличкою на стовбурі маленький хрестик. Більше Гаррі не міг зробити, але відчував, що Дикозорові радше сподобалось би це, аніж стирчати у дверях Долорес Амбридж. Після цього повернувся в намет - дочекатися, коли прокинуться друзі й порадитись, що робити далі.

Гаррі й Герміона вважали, що краще надовго не залишатися на одному місці, і Рон з ними погодився з єдиною умовою - що наступний маршрут наблизить їх туди, де можна буде знайти хоч якийсь бутербродик. Отож Герміона зняла закляття, що захищали галявину, а Гаррі й Рон замели всі сліди, що свідчили про їхній тимчасовий табір. Потім вони роз’явилися, обравши місцем призначення околиці невеличкого базарного містечка.

Коли вони поставили намет у маленькому гайку й оточили його новими закляттями-оберегами, Гаррі в плащі-невидимці подався на пошуки провіанту. Та не все сталося, як гадалося. Не встиг він зайти в містечко, як несподіваний холод, низький туман і зненацька потемніле небо змусили його вклякнути на місці.

- Та ти ж умієш вичакловувати патронуса! - почав нарікати Рон, коли Гаррі повернувся з порожніми руками й, важко дихаючи, вичавив з себе одне-єдине слово:

- Дементори!

- Я цього разу... не зміг, - задихався він, хапаючись за бік. - Нічого... не вийшло.

Гаррі стало соромно, коли він побачив, які вони перелякані й розчаровані. Це був наче страшний сон - бачити, як з туману віддалеки виринають дементори, задихатися від холоду, що паралізував легені, чути, як далекий крик наповнює вуха - і бути неспроможним захиститися. Гаррі довелося зібрати в кулак усю свою волю, щоб змусити себе зірватися з місця й тікати, лишивши безоких дементорів літати поміж маґлів, які їх не бачили, хоч, звісно, відчували той відчай, що скрізь супроводжував тих почвар.

- То в нас і далі нічого їсти.

- Цить, Роне, - розсердилася Герміона. - Гаррі, що таке? Чому ти не зміг вичаклувати патронуса? Учора тобі це прекрасно вдалося!

- Я сам не знаю.

Він сів у старе Перкінсове крісло, відчуваючи страшне приниження. Боявся, що з ним сталися незворотні внутрішні зміни. Учорашній день залишився в далекому минулому, сьогодні ж він знову почувався тринадцятирічним хлопчаком, який єдиний з усіх зомлів у «Гоґвортському експресі».

Рон штурхнув ногою стільця.

- Що? - загарчав він на Герміону. - Я здихаю з голоду! Після того, як я трохи не стік кров’ю, я, крім твоїх мухоморів, і ріски в роті не мав!

- То йди й порозганяй дементорів, - кинув йому зачеплений за живе Гаррі.

- Я й пішов би, та в мене рука на перев’язі, якщо ти не помітив!

- Гарна відмовка.

- Що ти цим хочеш?..

- А, звичайно! - Герміона ляснула себе по лобі, від чого хлопці здригнулися й замовкли. - Гаррі, дай мені медальйон! Швидше, - нетерпляче клацнула вона перед його носом пальцями, бо він одразу не зреагував, - горокракс, Гаррі! Ти ж його носиш!

Вона простягла руку, а Гаррі зняв з шиї золотий ланцюжок. Щойно він перестав торкатися шкіри, як Гаррі відчув дивовижну легкість. Він навіть не усвідомлював, що увесь був мокрий від поту і який тягар тиснув йому на шлунок, поки не позбувся медальйона.

- Так краще? - запитала Герміона.

- У сто разів!

- Гаррі, - сіла вона біля нього навпочіпки й заговорила, ніби до важкохворого, - ти не думаєш, що тобою щось оволоділо, ні?

- Що? Ні! - обурився Гаррі. - Я пам’ятаю все, що ми робили, поки я його носив. А якби я був одержимий, то навряд чи розумів би, що зі мною діється. Джіні мені розповідала, що інколи вона нічого не могла пригадати.

- Гм, - подивилася Герміона на важкий медальйон. - Все одно, може, краще не носити його на собі. Може, сховати його десь у наметі.

- Не можна залишати горокракс, - рішуче заперечив Гаррі. - Якщо ми його загубимо, або його вкрадуть...

- Ну, добре, добре, - сказала Герміона й повісила медальйон собі на шию, сховавши під футболку. - Тоді будемо носити його по черзі, щоб ні в кого не залишався надовго.

- Чудово, - роздратовано буркнув Рон, - про це домовились. Тепер, може, подумаємо нарешті про їжу?

- Добре, але пошукаймо її в якомусь іншому місці, - сказала Герміона і зиркнула скоса на Гаррі. - Немає сенсу залишатися там, де аж кишить дементорами.

Врешті-решт вони розташувалися на ніч на занедбаному полі біля самотнього хутора, на якому зуміли роздобути яєць і хліба.

- Це ж не крадіжка, правда? - стурбовано запитала Герміона, коли вони вже поглинали смажені яйця з грінками. - Я залишила в курнику під сідалом гроші.

Рон закотив очі і пробубонів з повнісіньким ротом:

- ’Емі... оно, не теа ’так ’е’еживати. ’озслабся!

І справді, набагато легше було розслабитися, добряче попоївши. Того вечора вони так реготали, що забули й про дементорів, а Гаррі почувався бадьорим і повним надій, коли заступав на першу нічну варту.

Це вони вперше зіткнулися з тим фактом, що повний шлунок сприяє гарному настрою, а порожній викликає сварки й роздратування. Для Гаррі це, власне кажучи, не було щось несподіване, бо в Дурслів він страждав від недоїдання частенько. Герміона порівняно добре витримувала вечори, коли їм не вдавалося роздобути нічого, крім ягід або черствого печива, хіба що спалахувала частіше та мовчала похмуріше. А от Рон звик смачно харчуватися тричі на день завдяки мамі і гоґвортським ельфам-домовикам, тому довгі періоди голодування робили його дратівливим і нерозсудливим. Коли ж не тільки бракувало їжі, а ще й наставала Ронова черга носити горокракс, він ставав просто нестерпний.

- То що далі? - постійно повторював він. Сам він не мав нових ідей, але сподівався, що Гаррі з Герміоною невпинно розроблятимуть нові плани, тоді як він сидітиме в гірких роздумах про обмежені запаси харчів. Відповідно Гаррі й Герміона цілими годинами безплідно намагалися здогадатися, де шукати інші горокракси і як знищити той, що вони вже мали. Розмови ці ставали дедалі нудніші й монотонніші через відсутність нової інформації.

Дамблдор казав Гаррі, що, на його переконання, Волдеморт заховав горокракси у важливих для нього місцях, тому вони постійно, наче монотонну молитву, повторювали назви місць, у яких, як їм було відомо, Волдеморт жив або бував. Сиротинець, де він народився й виховувався, Гоґвортс, де він навчався, крамниця «Борджин і Беркс», де працював після закінчення школи, а тоді Албанія, де він довгі роки перебував у вигнанні. Саме довкола цих місць і точилися їхні розмови.

- Ага, подамося в Албанію. Вистачить півдня, щоб обшукати всю країну, - саркастично кепкував з них Рон.

- Там нічого не може бути. Він зробив п’ять горокраксів ще перед вигнанням, а Дамблдор був переконаний, що шостий горокракс - це змія, - заперечила Герміона. - Ми знаємо, що змія не може бути в Албанії, бо вона переважно з Вол...

- Хіба я не просив не називати?!

- Добре! Змія переважно з Відомо-Ким... Щасливий?

- Не дуже.

- Навряд чи він щось заховав у «Борджина і Беркса», - Гаррі вже не раз висловлював цю думку, а зараз її повторив просто, щоб порушити напружену мовчанку. - Борджин і Беркс - знавці темних предметів, вони одразу б розпізнали горокракс.

Рон недвозначно позіхнув. Ледве стримавшись, щоб чимось у нього не кинути, Гаррі повів далі:

- Я вважаю, що він міг щось заховати в Гоґвортсі.

Герміона зітхнула.

- Гаррі, тоді б Дамблдор його знайшов!

Гаррі ще раз повторив аргумент, який уже не раз наводив на підтримку цієї теорії.

- Дамблдор сам мені зізнавався, що не знає всіх таємниць Гоґвортсу. Я кажу вам, якщо для Вол...

- А-а!

- Для ВІДОМО-КОГО, добре! - закричав Гаррі, втрачаючи терпець. - Так от, якщо для Відомо-Кого й існувало якесь важливе місце, то це був Гоґвортс!

- Ой, не сміши, - глузливо скривився Рон. - Школа?

- Так, школа! Це був його перший справжній дім, там його визнали особливим, школа значила для нього все, і навіть коли він її закінчив...

- Це ти говориш про Відомо-Кого? Чи, може, про себе? - в’їдливо запитав Рон. Він смикав за ланцюжок з горокраксом, що висів у нього на шиї. У Гаррі промайнуло бажання схопити його за цей ланцюжок і задушити.

- Ти нам розповідав, що Відомо-Хто просив Дамблдора дати йому якусь роботу після закінчення школи, - нагадала Герміона.

- Саме так, - підтвердив Гаррі.

- І Дамблдор думав, що той хотів повернутися, щоб щось знайти, можливо, якусь річ, що належала комусь із засновників, а тоді зробити з неї ще один горокракс?

- Так, - погодився Гаррі.

- Але він тієї роботи так і не отримав, правда? - допитувалася Герміона. - Отож він не зміг знайти щось таке, що належало засновникові, і сховати цей предмет у школі!

- Ну, що ж, - визнав поразку Гаррі. - Забудьте про Гоґвортс.

Не маючи інших ниточок, щоб розплутати клубок, вони подалися в Лондон і там, сховавшись під плащем-невидимкою, почали шукати сиротинець, у якому ріс Волдеморт. Герміона крадькома проникла в міську бібліотеку і з’ясувала, що той будинок давним-давно знесено. Вони відвідали це місце й побачили замість сиротинця цілий квартал височенних офісних будівель.

- Може, розкопати фундамент? - нерішуче запропонувала Герміона.

- Він би не ховав горокракс тут, - заперечив Гаррі. Він знав це з самого початку. З сиротинця Волдеморт завжди хотів утекти. Він би ніколи не заховав там частку своєї душі. Дамблдор продемонстрував Гаррі, що Волдеморт шукав для своїх схованок величні й таємничі місця. Цей сірий і похмурий закуток Лондона був Гаррі якнайменше схожий на Гоґвортс, на міністерство чи, скажімо, на «Ґрінґотс», чаклунський банк з його позолоченими дверима й мармуровою підлогою.

Навіть не маючи нових ідей, вони постійно переміщалися, щоночі для безпеки ставлячи намет в іншому місці. Щоранку вони ретельно замітали сліди своєї присутності, а тоді вирушали на пошуки нового відлюдного й віддаленого місця, переносячись явленням у нові ліси, розколини та урвища, на зарослі вересом та дроком схили гір, а якось навіть опинилися в захищеній з усіх боків і засипаній дрібними камінчиками печері. Двічі на добу вони передавали одне одному горокракс, наче гралися в спотворену й сповільнену дитячу гру «Передай пакунок»: діти передають по колу під музику пакунок з дарунками, а коли музика зупиняється, той, у кого він опинився, шукає там свою винагороду. Єдина відмінність полягала в тому, що тут ніхто не хотів, щоб музика зупинялася, бо за винагороду були дванадцять годин страху й тривоги.

Гаррін шрам увесь час болів. Найчастіше біль з’являвся, коли Гаррі носив горокракс. Іноді він просто не міг приховати своєї реакції на цей пекучий біль.

- Що? Що ти побачив? - допитувався Рон, помітивши, як Гаррі кривиться.

- Обличчя, - бурмотів щоразу Гаррі. - Те саме обличчя. Злодія, що обкрадає Ґреґоровича.

Рон тоді відвертався, не приховуючи розчарування. Гаррі знав, що Рон сподівається почути новини про свою родину чи про інших членів Ордену Фенікса, але ж він, Гаррі, не телевізійна антена, він бачив тільки те, про що в ту мить думав Волдеморт, і не міг з власної волі на щось настроюватися. Було очевидно, що Волдеморт постійно зосереджував увагу на невідомому юнакові з усміхненим лицем, чиє ім’я та місцеперебування, не сумнівався Гаррі, було відоме Волдемортові не краще, ніж йому. Шрам так часто болів, а веселий білявий хлопець так часто пропливав у його пам’яті, завдаючи пекучих мук, що Гаррі навчився приховувати найменші прояви болю чи дискомфорту, бо при згадці про злодія його друзі вже не виказували жодних емоцій, крім роздратування. Та він їх і не винуватив, бо ж усі вони розпачливо намагалися знайти хоч якийсь вихід на горокракси.

Дні розтягувалися в тижні й Гаррі почав підозрювати, що Рон і Герміона ведуть розмови без нього і про нього. Кілька разів вони обривали розмову, коли Гаррі заходив у намет, а двічі він випадково на них наривався, коли вони сиділи притулившись головами, й швидко щось обговорювали. Обидва рази вони замовкали, помітивши, що він наближається, і поспіхом починали вдавати, ніби вийшли по хмиз чи по воду.

Гаррі задумувався, чи не погодились вони на цю безглузду й безладну мандрівку тільки тому, що думали, ніби він має якийсь таємний план, яким у належний час з ними поділиться. Рон і не приховував свого поганого настрою, і Гаррі почав боятися, що Герміона теж розчарувалася в його задатках проводиря. Він відчайдушно прораховував, де б іще могли бути горокракси, але ніщо не спадало на думку, крім Гоґвортса. Та оскільки його друзі вважали, що школа не підходить узагалі, він перестав про неї згадувати.

Осінь завойовувала сільську місцевість, по якій вони пересувалися. Намет доводилося ставити на підстилці з опалого листя. Природні тумани поєднувалися з мрякою від дементорів, а вітер і дощ додавали мороки. Те, що Герміона навчилася відрізняти їстівні гриби від отруйних, не компенсувало відсутності спілкування з іншими людьми, постійної ізольованості від світу й цілковитого незнання перебігу війни з Волдемортом.

- Моя мама, - сказав якось увечері Рон, коли вони сиділи в наметі на березі річки у Вельсі, - вміє робити так, що прямо з повітря з’являється смачнюща їжа.

Він вередливо поштурхав кусні обгорілої сірої рибини на своїй тарілці. Гаррі мимоволі зиркнув на Ронову шию й не здивувався, коли побачив, що там поблискує золотий ланцюжок з горокраксом. Він ледве стримав бажання висварити Рона, розуміючи, що настрій у друга трохи поліпшиться, коли настане пора знімати медальйон.

- Твоя мама не може здобувати їжу прямо з повітря, - заперечила Герміона. - Цього ніхто не може. Їжа належить до першого з п’яти основних винятків з Ґемпового закону природної трансфігур...

- Ой, та говори нормальною мовою, - буркнув Рон, витягаючи з-поміж зубів риб’ячу кісточку.

- Неможливо зробити смачну їжу з нічого! Її можна викликати, якщо знати, де вона є, її можна трансформувати, можна збільшити кількість...

- ...тільки не треба збільшувати кількість оцієї гидоти, - скривився Рон.

- Рибу ловив Гаррі, а я, готуючи, старалась як могла! Я взагалі помітила, що тільки я одна тут готую, мабуть, тому, що я дівчина!

- Ні, просто ми думали, що ти найкраще володієш чарами! - огризнувся Рон.

Герміона зірвалася на ноги, і шматочки смаженої щуки посипалися з її залізної тарілки на підлогу.

- Завтра сам приготуєш їжу, Роне, сам знайдеш потрібні компоненти і спробуєш вичаклувати з них щось їстівне, а я сидітиму, кривитимуся й стогнатиму, і ти побачиш, як це...

- Тихо! - крикнув Гаррі, теж схоплюючись на ноги й піднімаючи обидві руки вгору. - Замовкни негайно!

Герміона обурилась.

- Як ти можеш ставати на його бік, він же ніколи не...

- Герміоно, замовкни, я щось почув!

Він уважно прислухався, тримаючи руки вгорі й показуючи, щоб друзі мовчали. Крізь гамір і плюскіт води в темній річці він знову почув голоси. Зиркнув на стервоскоп. Той не рухався.

- Ти захистила нас закляттям «Глушилято»? - прошепотів він Герміоні.

- Я все зробила, - також пошепки відповіла вона. - «Глушилято», маґлонепроникні чари, «Розілюзнення», все, що потрібно. Нас ніхто не побачить і не почує.

Важке човгання, шарудіння, стук каміння і тріск гілок свідчили, що група людей спускається стрімким, зарослим деревами схилом до вузенького берега ріки, на якому вони поставили намет. Друзі приготували чарівні палички й чекали. Заклять, якими вони захистилися, цілком мало б вистачити, щоб у цій майже суцільній темряві їх не помітили маґли або нормальні чаклуни й відьми. Якщо ж це були смертежери, то їхні обереги вперше буде випробувано на міцність темною магією.

Голоси наблизились, та все одно звучали нерозбірливо. Група чоловіків була вже на березі. Гаррі прикинув, що вони за п’ять-шість кроків від намету, хоч шум течії не давав змоги визначити точніше. Герміона схопила вишиту бісером сумочку й почала в ній порпатися. За мить вийняла три пари видовжених вух і кинула по одній Гаррі і Ронові. Хлопці швидко вставили один кінець тілесного кольору струн собі у вуха, а протилежний виставили з намету.

За кілька секунд Гаррі почув утомлений чоловічий голос.

- Може, тут є лососі? Чи ти думаєш, що сезон для них ще не почався? Акціо лосось!

Почулися сплески води й ляскання риби об долоні. Хтось схвально крекнув. Гаррі запхнув видовжене вухо глибше у своє. Крізь жебоніння води розрізнив ще кілька голосів, але вони розмовляли не англійською і не якоюсь відомою йому людською мовою. Це була грубувата й немелодійна говірка, що складалася з деренчливих гортанних звуків, а співрозмовників було, здається, двоє, причому один розмовляв повільніше й глухіше, ніж другий.

Відблиски вогню затанцювали по тканині намету; великі тіні проходили між вогнищем та наметом. Чудесний запах печеного лосося спокусливо долинав до друзів. Почувся брязкіт металу об тарілки, й перший чоловік заговорив знову.

- Ґрипхук, Ґорнук, сюди.

- Ґобліни! - беззвучно поворушила губами Герміона, і Гаррі кивнув.

- Дякую, - сказали ґобліни англійською.

- То всі троє ховалися? І довго? - запитав новий соковитий і приємний голос. Він був Гаррі мовби знайомий, одразу змальовував в уяві пузатенького безжурного чоловіка.

- Шість тижнів... чи й сім... я вже забув, - відповів стомлений чоловік. - Уже в перші дні зустрівся з Ґрипхуком, а незабаром об’єднав зусилля з Ґорнуком. Добре мати товариство. - Запала мовчанка, тільки шкрябали по тарілках ножі, а бляшані кухлі то піднімалися, то опускалися на землю.

- А ти чого втік, Тед? - знову озвався той чоловік.

- Знав, що по мене прийдуть, - відповів соковитим голосом Тед, і Гаррі раптом його впізнав: то був батько Тонкс. - Почув, що за тиждень до того неподалік були смертежери, і вирішив, що краще тікати. Бачиш, я принципово відмовився реєструватися маґлородцем, бо знав, що це тільки питання часу, знав, що рано чи пізно доведеться тікати. З дружиною все буде гаразд, бо вона чистокровна. А потім я зустрів тут Діна. Коли це було, синку, кілька днів тому?

- Ага, - підтвердив ще один голос, і схвильовані Гаррі, Рон та Герміона мовчки перезирнулися, бо впізнали голос їхнього товариша з Ґрифіндору Діна Томаса.

- Ти теж маґлівського роду? - запитав перший чоловік.

- Не знаю, - відповів Дін. - Тато покинув маму, як я ще був малий. Але в мене нема ніяких доказів, що він був чаклун.

Запанувала тиша, порушувана лише жуванням і плямканням, а тоді знову заговорив Тед.

- Мушу сказати, Дерк, що я був здивований, коли натрапив на тебе. Хоч і приємно, та все ж здивований. Ходили чутки, що тебе впіймали.

- Так і було, - зізнався Дерк. - Мене вже везли в Азкабан, але я ризикнув, приголомшив Доліша і вкрав його мітлу. Втекти виявилося легше, ніж можна було подумати. Думаю, що з ним зараз не все гаразд. Мабуть, його конфунднули. Якщо це так, то я потис би руку тому чаклунові чи відьмі, хто це зробив - і цим урятував мені життя.

Знову запала тиша, в якій було чути, як потріскував вогонь і плюскотіла вода. Тоді Тед сказав:

- А ви удвох як сюди потрапили? Я мав таке враження, що всі ґобліни на боці Відомо-Кого.

- Помилкове враження, - відповів ґоблін з пронизливішим голосом. - Ми ні на чиєму боці. Це війна між чаклунами.

- То чого ж ви ховаєтесь?

- Я вирішив, що так буде розважливіше, - пояснив ґоблін з глухуватим голосом. - Коли я відповів відмовою на досить зухвале, як на мене, прохання, то зрозумів, що моя особиста безпека під загрозою.

- А що тебе попросили зробити? - поцікавився Тед.

- Виконати обов’язки, що не узгоджуються з гідністю моєї раси, - відповів ґоблін жорстко й холодно. - Я ж не ельф-домовик.

- А в тебе що, Ґрипхук?

- Схожі причини, - відповів ґоблін з пронизливим голосом. - Моя раса вже не керує «Ґрінґотсом». А я не визнаю керівника-чаклуна.

Він щось нечутно додав ґоблідіґуцькою мовою і Ґорнук реготнув.

- Що це за жарт? - запитав Дін.

- Він сказав, - пояснив Дерк, - що є речі, яких чарівники теж не визнають або не впізнають.

Настала коротка пауза.

- Я щось не зрозумів, - зізнався Дін.

- Перед тим, як піти, я їм трошки помстився, - сказав англійською Ґрипхук.

- Людино добра... тобто, ґобліне добрий, - квапливо виправився Тед. - Ти часом не замкнув якогось смертежера в старому наднадійному сейфі?

- Якби замкнув, то навіть меч не допоміг би йому вибратися, - відповів Ґрипхук. Ґорнук знову реготнув, і навіть Дерк ледь-ледь засміявся.

- Ми з Діном усе одно нічого не збагнули, - сказав Тед.

- Северус Снейп теж не збагнув, - вишкірився Ґрипхук, і обидва ґобліни вибухнули лиховісним реготом.

У наметі Гаррі аж задихався від хвилювання. Вони з Герміоною перезиралися й слухали затамувавши подих.

- Ти що, Тед, про це не чув? - здивувався Дерк. - Про дітлахів, які намагалися викрасти меч Ґрифіндора зі Снейпового кабінету в Гоґвортсі?

Наче електричний струм пронизав Гаррі, бренькнувши кожнісіньким нервом, і він закляк на місці.

- Нічого такого не чув, - зізнався Тед. - Про це ж не писали у «Віщуні»?

- Навряд, - пирхнув Дерк. - Мені сказав Ґрипхук, а він чув од Білла Візлі, котрий працює в банку. Серед тих, хто пробував свиснути меча, була й молодша Біллова сестра.

Гаррі зиркнув на Герміону й Рона - вони вчепилися за видовжені вуха, наче за рятувальні круги.

- Вони проникли в Снейпів кабінет і розбили скляну шафку, в якій він зберігав меч. Снейп упіймав їх з мечем аж на сходах.

- А щоб їм добре було, - забідкався Тед. - Вони що, збиралися напасти з тим мечем на Відомо-Кого? Чи на самого Снейпа?

- Ну, хоч би які були їхні наміри, але Снейп вирішив, що меч небезпечно залишати там, де він був, - сказав Дерк. - Минуло кілька днів, і він, отримавши, мабуть, дозвіл від Відомо-Кого, відіслав меч у Лондон для зберігання в «Ґрінґотсі».

Ґобліни знову розреготалися.

- Я все одно не розумію жарту, - знизав плечима Тед.

- Це підробка, - хрипко кинув Ґрипхук.

- Меч Ґрифіндора?!

- О, так. Це копія... щоправда, чудова... але чаклунської роботи. А оригінал багато століть тому викували ґобліни, і він володів певними властивостями, якими наділена лише зброя, виготовлена ґоблінами. Хай де схований справжній меч Ґрифіндора, але його точно немає в жодному сейфі банку «Ґрінґотс».

- Он воно що, - сказав на це Тед. - І я так розумію, що ти забув розповісти про це смертежерам?

- Я не бачив причини турбувати їх цією інформацією, - самовдоволено відповів Ґрипхук, і тепер уже й Тед та Дін зареготали разом з Ґорнуком і Дерком.

Тим часом у наметі Гаррі заплющив очі, воліючи, щоб хтось інший запитав про те, про що він мусив знати. Минула хвилина, яка здалася йому нескінченною, і Дін підкорився цьому бажанню. Адже він, зрештою, як зненацька пригадав Гаррі, теж колись зустрічався з Джіні.

- То що сталося з Джіні та з іншими? З тими, хто намагався вкрасти меч?

- О, їх покарали, і то жорстоко, - байдуже відповів Ґрипхук.

- Але ж вони цілі? - відразу запитав Тед. - Бо з тих бідних Візлі уже вистачить поранених дітей.

- Настільки мені відомо, серйозних травм у них нема, - відповів Ґрипхук.

- То їм ще пощастило, - додав Тед. - Знаючи Снейпа, можна радіти, що вони взагалі залишилися живі.

- То ти віриш, Тед, у ту історію? - поцікавився Дерк. - Віриш, що Снейп убив Дамблдора?

- Звичайно, що вірю, - здивувався Тед. - Чи ти хочеш мене переконати, що до цього причетний Гаррі?

- Хтозна, у що в наші дні можна вірити, - пробурмотів Дерк.

- Я знаю Гаррі Поттера, - сказав Дін. - І я вважаю, що він справжній той... «Обранець», чи як там його називають.

- Так, синку, багато хто хотів би вірити, що так воно і є, - зітхнув Дерк, - і я не виняток. Тільки де ж він? Схоже, що просто втік. Якби він знав щось таке, чого ми не знаємо, або був якийсь такий особливий, то він би зараз боровся, збирав би сили опору, а не ховався хтозна-де. Знаєш, «Віщун» таки дав добрі публікації проти нього...

- «Віщун»? - глузливо скривився Тед. - Не дивно, Дерк, що ти віриш у всілякі побрехеньки, якщо й досі читаєш ту гидоту. Хочеш знати факти, бери «Базікало».

Раптом хтось почав задихатися, ледь не блювати, і його щосили загупали по спині. Судячи з усього, це Дерк вдавився риб’ячою кісткою. Врешті-решт він пролопотів:

- «Базікало»? Цю маразматичну газетку Ксено Лавґуда?

- Зараз вона не така вже й маразматична, - заперечив Тед. - Ти почитай. Ксено друкує таке, про що «Віщун» мовчить. В останньому номері не було жодної згадки про зім’яторогих хропачів. Скільки йому ще дозволятимуть таке друкувати, невідомо. Але Ксено нагадує на першій сторінці кожного випуску, що кожен чарівник, який не підтримує Відомо-Кого, обов’язково повинен допомагати Гаррі Поттеру.

- Спробуй допомогти хлопцеві, який пропав з лиця землі, - сказав Дерк.

- Та вже той факт, що його й досі не впіймали - величезне досягнення, - зауважив Тед. - Я б радо скористався його підказками. Це ж те саме, що й ми намагаємось робити - лишитися на волі, правда?

- Це ти правильно кажеш, - важко зітхнув Дерк. - Якщо ціле міністерство з усіма його інформаторами шукає Гаррі, то просто дивовижно, що його й досі не зловили. Втім, хтозна, може, його давно зловили й без зайвого розголосу вбили?

- Ох, не кажи такого, Дерк, - пробурмотів Тед.

Запанувала довга мовчанка, заповнена брязканням ножів та виделок. Коли вони знову заговорили, то вже про те, чи заночувати прямо на березі, чи краще вилізти назад на схил. Вирішили, що дерева - надійніший прихисток, тому загасили вогнище й полізли назад на гору, аж доки їхні голоси стихли.

Гаррі, Рон і Герміона змотали видовжені вуха. Гаррі було важко мовчати, коли вони підслуховували розмову, а от зараз він ледве видушив з себе два слова:

- Джіні... меч...

- Знаю! - сказала Герміона.

Вона потяглася по вишиту бісером сумочку й цього разу запхала туди руку по саме плече.

- Ось... і... він... - процідила вона крізь зуби й почала витягати щось із самого дна сумочки. Помалу з’явився краєчок багато прикрашеної рами. Гаррі підбіг їй допомогти. Поки вони витягали з сумочки порожній портрет Фінеаса Ніґелуса, вона ні на мить не відводила від рами чарівної палички, готова щомиті вистрілити закляттям.

- Якщо хтось поміняв справжнього меча на підробку в Дамблдоровім кабінеті, - важко дихала вона, притуляючи портрет до стінки намету, - Фінеас Ніґелус мав би все бачити, бо його портрет висів біля самісінького меча!

- Якщо він тоді не спав, - засумнівався Гаррі, але відразу ж затамував дух, бо Герміона стала навколішки перед порожнім полотном, цілячись чарівною паличкою прямо в його центр, і покликала:

- Е-е... Фінеас! Фінеас Ніґелус!

Нічого не змінилося.

- Фінеас Ніґелус! - ще раз повторила Герміона. - Професор Блек! Чи не могли б ми з вами поговорити? Будь ласка!

- «Будь ласка» завжди помагає, - почувся холодний злий голос і в портреті виник Фінеас Ніґелус. Герміона миттю крикнула:

- Обскуро!

На темних проникливих очах Фінеаса Ніґелуса з’явилася чорна пов’язка і він наштовхнувся на раму, скрикнувши від болю.

- Що... як посміли... що ви таке?..

- Мені дуже прикро, професоре Блек, але це необхідний запобіжний засіб!

- Негайно заберіть цю паскудну деталь! Заберіть, я сказав! Ви руйнуєте видатний мистецький твір! Де я? Що відбувається?

- Немає значення, де ми, - втрутився Гаррі, й Фінеас Ніґелус завмер, кинувши спроби зняти намальовану пов’язку.

- Невже це голос невловимого містера Поттера?

- Можливо, - ухильно відповів Гаррі, знаючи, що це тільки збудить у Фінеаса Ніґелуса цікавість. - Ми хочемо вас дещо запитати... про меч Ґрифіндора.

- Ага, - закрутив головою Фінеас Ніґелус, намагаючись побачити Гаррі, - так. Те дурне дівчисько вчинило дуже нерозсудливо...

- Заткніться, бо то моя сестра, - грубо втрутився Рон. Фінеас Ніґелус презирливо вигнув брови.

- Хто це такий? - запитав він, крутячи головою. - Мені не подобається твій тон! Та дівчина зі своїми друзями зробила страшенну дурницю. Пограбувати самого директора!

- Вони його не грабували, - заперечив Гаррі. - То не Снейпів меч.

- Він належить школі професора Снейпа, - відповів Фінеас Ніґелус. - Які права могла на нього мати та дурна Візлі? Вона заслужила кари, як і той ідіот Лонґботом і причмелена Лавґуд!

- Невіл не ідіот, а Луна не причмелена! - обурилася Герміона.

- Де я? - знову почав боротися з пов’язкою Фінеас Ніґелус. - Куди мене занесли? Чого забрали з дому моїх предків?

- Не має значення! Як саме Снейп покарав Джіні, Невіла й Луну? - наполягав Гаррі.

- Професор Снейп вислав їх у Заборонений ліс виконати якусь роботу для телепня Геґріда.

- Геґрід не телепень! - різко вигукнула Герміона.

- Снейп, можливо, і вважав, що це покарання, - вишкірився Гаррі, - але Джіні, Невіл і Луна, мабуть, непогано провели час у Геґріда. Заборонений ліс... та вони стикалися зі значно страшнішим, ніж Заборонений ліс! Подумаєш!

Він відчув полегшення, бо уявляв собі різне жахіття, серед якого закляття «Круціатус» було не найгірше.

- Правду кажучи, професоре Блек, ми хотіли дізнатися - чи раніше той меч хто-небудь забирав? Може, щоб його почистити... чи ще навіщось?

Фінеас Ніґелус знову перестав змагатися з пов’язкою і захихотів.

- Маґлородці, - глузливо сказав він. - Виготовлена ґоблінами зброя не потребує чищення, простачко. Ґоблінське срібло відштовхує земний бруд, вбираючи тільки те, що його зміцнює.

- Не кажіть на Герміону простачка, - звелів Гаррі.

- Мене вже втомила ця суперечка, - сказав Фінеас Ніґелус. - Можливо, мені пора повертатися в директорський кабінет?

Не знімаючи пов’язки, він почав мацати раму, щоб знайти вихід з цієї картини й повернутися в ту, що висить у Гоґвортсі. Гаррі раптом сяйнула натхненна думка.

- Дамблдор! Ви могли б привести сюди Дамблдора?

- Перепрошую? - не зрозумів Фінеас Ніґелус.

- Портрет професора Дамблдора... чи не могли б ви запросити його сюди, у свою картину?

Фінеас Ніґелус повернув голову в той бік, звідки лунав голос Гаррі.

- Я бачу, Поттере, що невігласами бувають не тільки маґлородці. Гоґвортські портрети можуть спілкуватися між собою, але не можуть виходити за межі замку, хіба що їм треба відвідати власну картину, що висить деінде. Дамблдор не може прийти сюди зі мною, а після такого зневажливого ставлення до себе я вас запевняю, що й сам сюди ані ногою!

Трохи засмучений Гаррі дивився, як Фінеас з подвоєним завзяттям продовжив пошуки виходу з картини.

- Професоре Блек, - сказала Герміона, - чи не могли б ви сказати нам, будь ласка, коли востаннє меча виймали з-під скла? Тобто ще перед тим, як його взяла Джіні?

Фінеас нетерпляче пирхнув.

- Як мені відомо, востаннє Ґрифіндорів меч виймали з шафки, коли професор Дамблдор відкривав ним персня.

Герміона рвучко обернулася й глянула на Гаррі. Вони не посміли нічого сказати в присутності Фінеаса Ніґелуса, котрий нарешті зумів знайти вихід.

- Ну, на добраніч вам, - трохи роздратовано попрощався він і почав зникати з картини. Виднілися вже тільки криси його капелюха, коли Гаррі несподівано вигукнув:

- Стривайте! А ви казали про це Снейпові?

Фінеас Ніґелус знову встромив голову із зав’язаними очима в картину.

- Професор Снейп має думати про важливіші речі, ніж численні дивацтва Албуса Дамблдора. Прощавай, Поттере!

І з цими словами він зник остаточно, лишивши по собі тільки темне полотно.

- Гаррі! - вигукнула Герміона.

- Знаю! - закричав Гаррі. Не в змозі стриматися, він гатив кулаком у повітрі. Він і надіятись на таке не смів. Закрокував наметом, відчуваючи, що завиграшки пробіг би цілу милю. Навіть про голод забув. Герміона запхнула портрет Фінеаса Ніґелуса назад у сумочку. Застібнула пряжку, кинула сумочку вбік і підняла до Гаррі сяюче лице.

- Горокракси можна знищити мечем! Леза ґоблінської роботи вбирають тільки те, що їх зміцнює... Гаррі, цей меч просочений отрутою Василіска!

- А Дамблдор не віддав його мені, бо думав ним скористатися, хотів відкрити ним медальйон...

- ...і він, мабуть, розумів, що меча тобі не віддадуть, якщо він запише його у свій заповіт...

- ...тому він виготовив копію...

- ...і поклав у скляну шафку підробку...

- ...а справжнього меча залишив... де?

Вони подивились одне на одного. Гаррі відчував, що відповідь висить невидимо в повітрі над ними, до болю близько. Чому Дамблдор не сказав? Чи, може, сказав, але Гаррі тоді просто не збагнув?

- Думай! - прошепотіла Герміона. - Думай! Де він міг його залишити?

- Не в Гоґвортсі, - знову закрокував Гаррі.

- Десь у Гоґсміді? - припустила Герміона.

- Може, у Верескливій Халупі? - запитав Гаррі. - Туди ніхто не заходить.

- Але Снейп знає, як туди проникнути, це було б ризиковано.

- Дамблдор довіряв Снейпові, - нагадав їй Гаррі.

- Та не аж так, щоб розказати про підміну мечів, - відказала Герміона.

- Так, справді! - погодився Гаррі, ще більшу радість відчувши від думки, що Дамблдор таки мав деякі сумніви, бодай найменші, щодо надійності Снейпа. - То, може, він заховав меча десь далеко від Гоґсміда? А ти що думаєш, Роне? Роне?

Гаррі озирнувся. На одну бентежну мить він подумав, що Рон вийшов з намету, але одразу побачив, що той з кам’яним лицем лежить у затінку нижнього ліжка.

- О, нарешті згадали й про мене? - буркнув Рон.

- Що?

Рон пирхнув, втупившись у днище верхнього ліжка.

- Ви собі продовжуйте. Бо ще зіпсую вам забаву.

Збитий з пантелику Гаррі глянув на Герміону, чекаючи допомоги, але вона лише головою похитала, збентежена не менше за нього.

- Що таке? - запитав Гаррі.

- Що таке? Нічого такого, - Рон і далі уникав погляду Гаррі. - Особливо для тебе.

На брезентовий дашок у них над головами капнуло кілька краплин. Починався дощ.

- Ні, я ж бачу - тебе щось гризе, - не погодився Гаррі. - Викладай, що там.

Рон звісив з ліжка довгі ноги й сів. Був він якийсь жалюгідний, не схожий на себе.

- Добре, викладу. Не сподівайся, що я стрибатиму від щастя, що нам треба знайти ще якусь дурню, про яку ти нічого не знаєш.

- Не знаю? - перепитав Гаррі. - Я не знаю?

Кап, кап, кап. Дощ дужчав. Краплі падали на встелений опалим листям берег, на річку, що жебоніла в темряві. Страх витіснив з душі Гаррі радість, бо Рон казав саме те, чого він очікував і водночас так боявся від нього почути.

- Ясно, що я тут кайфую, як ніколи, - бурчав далі Рон, - бо що таке покалічена рука, відсутність їжі й те, що спина щоночі замерзає. Просто я мав надію, що кілька тижнів тікаючи й ховаючись, ми хоч чогось досягнемо.

- Роне, - сказала Герміона так тихенько, що Рон міг удати, ніби її не почув, бо дощ уже щосили тарабанив по намету.

- Я думав, ти знаєш, на що йдеш, - сказав Гаррі.

- Я теж так думав.

- І що ж саме не виправдало твоїх сподівань? - поцікавився Гаррі. Його вже почала охоплювати злість. - Ти думав, що ми ночуватимемо в п’ятизіркових готелях? Щодня будемо знаходити по горокраксу? Думав, що на Різдво повернешся до мамусі?

- Ми думали, ти хоч знаєш, що робиш! - закричав Рон, зриваючись на ноги, а його слова пронизали Гаррі, як розпечені ножі. - Ми думали, що Дамблдор тобі сказав, що робити, думали, ти маєш якісь серйозні плани!

- Роне! - повторила Герміона, і тепер її голос цілком виразно прозвучав на тлі барабанного дробу дощу, проте Рон знову не звернув на неї уваги.

- Ну то вибач, що я тебе розчарував, - сказав Гаррі цілком спокійним голосом, хоч відчував усередині якусь порожнечу і розгубленість. - Я нічого від тебе не приховував і розповів усе, що мені казав Дамблдор. І якщо ти цього ще не помітив, то ми таки знайшли один горокракс...

- Ага, і не можемо його знищити, так само, як і знайти інші горокракси... словом, нічого в нас нема!

- Роне, зніми медальйон, - попросила незвично високим голосом Герміона. - Зніми, будь ласка. Ти б такого не казав, якби не носив його цілісінький день.

- Та ні, казав би, - заперечив Гаррі, бо не хотів чути виправдань Ронових дій. - Думаєте, я не помічав, як ви шепотілися в мене за спиною? Думаєте, не здогадувався, про що ви говорили?

- Гаррі, нічого ми не...

- Не бреши! - накинувся на неї Рон. - Ти сама казала, що розчарована, казала, що теж думала, ніби в нього були серйозніші плани, ніж просто...

- Я такого не казала... Гаррі, це не так! - крикнула вона. Дощ тарабанив по намету, сльози текли по Герміониному обличчю, а те хвилювання, що охопило їх усього кілька хвилин тому, безслідно зникло, наче феєрверк, що спалахує й гасне, залишаючи по собі темряву, вогкість та холод. Ґрифіндорів меч був захований невідомо де, а вони, троє підлітків, сиділи тут, у наметі, і єдиним їхнім досягненням було те, що вони й досі живі.

- Чого ж ти й досі тут? - запитав Гаррі.

- Я й сам не знаю, - відповів Рон.

- То йди додому, - запропонував Гаррі.

- Може, й піду! - крикнув Рон і підійшов на кілька кроків до Гаррі, але той не відсахнувся.

- Ти що, не чув, що казали про мою сестру? Але тобі це до одного місця, це ж тільки Заборонений ліс, і Гаррі Поттеру, з-яким-і-не-таке-бувало, глибоко наплювати, як там вона, а мені не наплювати, бо там є гігантські павуки й інша шизуха...

- Я лише казав... що вона там не сама, з ними Геґрід...

- ...ага, я знаю - тобі на все наплювати! А всі інші в моїй родині як? Ти чув, як казали: «Вистачить з Візлів поранених дітей»?

- Так, я...

- Тебе не турбувало, що це означає?

- Роне! - Герміона стала між ними, - не думаю, що малася на увазі якась нова біда, про яку ми ще не чули. Подумай, Роне, - Білл уже й так у шрамах, багато людей бачило, що Джордж утратив вухо, а ти зараз нібито прикутий до ліжка зі смертельною формою бризкухи. Я впевнена, що малося на увазі тільки це...

- О, ти така впевнена? Звичайно, навіщо про них думати? У вас же все нормально, батьки в безпечному місці...

- Мої батьки мертві! - загорлав Гаррі.

- З моїми теж могло таке статися! - крикнув у відповідь Рон.

- То ГЕТЬ звідси! - заревів Гаррі. - Вали до них, прикинься, що одужав від бризкухи, й мамуся тебе відгодує і...

Рон несподівано смикнув рукою. Гаррі зреагував, та перш ніж обидва встигли вихопити з кишень чарівні палички, Герміона підняла свою паличку.

- Протеґо! - крикнула вона, й між нею та Гаррі з одного боку й Роном з другого виріс невидимий щит. Потужне закляття змусило їх відсахнутися на кілька кроків, і тепер Гаррі й Рон люто дивилися один на одного через прозорий бар’єр, немовби вперше побачившись. Гаррі відчув до Рона глибоку ненависть. Щось між ними зламалося.

- Залиши горокракс, - сказав Гаррі.

Рон стяг через голову ланцюжок і жбурнув медальйон на стілець. Тоді повернувся до Герміони.

- Ти що робиш?

- Тобто?

- Ти залишаєшся чи як?

- Я... - Вона аж зіщулилася, неначе від болю. - Так... так, Роне, я залишаюся, ми ж казали, що підемо з Гаррі, казали, що допоможемо...

- Мені все ясно. Ти вибрала його.

- Ні, Роне... прошу тебе... вернися, вернися!

Їй заступило дорогу власне ж закляття «щит». Поки вона його розчакловувала, Рон уже вилетів кудись у ніч. Гаррі стояв непорушно й мовчки, прислухаючись, як вона ридає й кличе Рона десь поміж дерев.

За кілька хвилин вона повернулася з мокрим волоссям, що обліпило їй обличчя.

- Він з-з-зник! Роз’явився!

Вона впала у крісло, скрутилася клубочком і заридала.

Гаррі наче заціпенів. Нахилився, взяв горокракс і повісив собі на шию. Забрав з Ронового ліжка ковдру й накрив Герміону. Потім виліз на своє ліжко і втупився в темну тканину даху, прислухаючись до гупання дощу.

- РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ - Ґодрикова Долина


Наступного дня Гаррі прокинувся, і минуло кілька секунд, поки він згадав, що сталося. По-дитячому уявив, що це йому наснилося, що Рон нікуди не пішов і що він і досі тут. Та, повернувши на подушці голову, він побачив порожнє Ронове ліжко. Не міг відірвати від нього очей, наче то було мертве тіло. Гаррі зістрибнув зі свого ліжка, намагаючись не дивитися на Ронове. Герміона, що вже була на кухні, не побажала Гаррі доброго ранку, а швидко відвернулася, коли він проходив.

«Його немає, - подумав Гаррі. - Його немає». Вмиваючись і одягаючись, повторював це подумки, наче в такий спосіб міг заглушити біль. «Він пішов і не повернеться». Гаррі знав, що вже нічого не зміниш, бо закляття-обереги налаштовані так, що коли вони з цього місця підуть, Рон їх уже не знайде.

Вони мовчки поснідали вдвох. Очі в Герміони були підпухлі й червоні. Здається, вона взагалі не спала. Почали збирати речі, і Герміона робила це дуже поволі. Гаррі знав, чому вона хотіла розтягти час їхнього перебування на березі цієї річки. Кілька разів він помічав, як вона схвильовано піднімає голову, і розумів, що Герміона сама себе обманює, уявляючи, що почула кроки за шумом дощу, хоч нікого рудого між деревами не було видно. Щоразу Гаррі її наслідував і роззирався на всі боки (у нього теж жевріла ще якась надія), проте, не побачивши нічого, крім залитого дощем лісу, вибухав люттю. Йому пригадувалися Ронові слова: «Ми думали, ти хоч знаєш, що робиш!», - і він знову брався складати речі, хоч у животі все стискалося у вузол.

Каламутна вода в річці стрімко прибувала й загрожувала незабаром затопити їхній берег. Вони просиділи ще добру годину після звичайного часу відбуття. Нарешті, тричі повністю перепакувавши свою вишиту бісером сумочку, Герміона вже не могла знайти поважних причин для затримки, тому вони з Гаррі взялися за руки і роз’явилися, опинившись цього разу на відкритому вітрам порослому вересом схилі гори.

Щойно вони прибули, як Герміона відпустила руку Гаррі, відійшла, сіла на великий камінь і, поклавши голову на коліна, розридалася. Він дивився на неї, думаючи, що, мабуть, треба було б підійти і її заспокоїти, та щось заважало зрушити з місця. Усе всередині похололо й стислося. Він знову бачив презирливий вираз Ронового обличчя. Гаррі побрів крізь верес, прокладаючи шлях по колу з нещасною Герміоною в центрі, і вичакловував закляття-обереги - те, що досі робила вона.

У наступні кілька днів вони не говорили про Рона. Гаррі вирішив більше не згадувати його імені, а Герміона, мабуть, відчувала, що не варто на цьому наполягати, хоч інколи вночі, думаючи, що Гаррі вже заснув, Герміона давала волю сльозам. Тим часом Гаррі почав зрідка виймати Карту Мародера й розглядати її при світлі чарівної палички. Чекав, коли ж нарешті в коридорах Гоґвортсу з’явиться цяточка, підписана «Рон» - це означатиме, що він повернувся до замку і надійно там захищений своїм чистокровним статусом. Але Рон на Карті так і не з’являвся, тож за якийсь час Гаррі усвідомив, що витягає її просто, щоб подивитися на ім’я «Джіні» в дівчачій спальні. Йому було цікаво, чи міг би він, напружено вдивляючись у цяточку з її ім’ям, проникнути в її сон - і тоді б вона знала, що він постійно про неї думає і сподівається, що в неї все добре.

Удень вони намагалися визначити, де може бути Ґрифіндорів меч, та що більше вони говорили про місця, де Дамблдор міг його сховати, то більше шаленої надуманості ставало в їхніх гіпотезах. Хоч як Гаррі напружував голову, та все ж не міг пригадати, щоб Дамблдор згадував якесь місце, де він міг би щось заховати. Бували такі хвилини, коли Гаррі не знав, на кого більше сердиться - на Рона чи на Дамблдора. «Ми думали, ти хоч знаєш, що робиш... ми думали, що Дамблдор сказав тобі, що робити... думали, ти маєш якісь серйозні плани!»

У глибині душі він погоджувався, що Рон мав цілковиту рацію. Дамблдор залишив його практично ні з чим. Вони знайшли один горокракс, але не знали, як його знищити. Інші ж горокракси залишалися недосяжні, як і раніше. Його охоплювала безнадія. Він дивувався власній безтурботності, коли погодився на пропозицію друзів супроводжувати його в цьому безглуздому й безцільному блуканні. Він нічого не знав, не мав ніяких ідей, тільки постійно й болісно чекав, коли нарешті й Герміона скаже, що з неї вже досить, і його покине.

Вечорами вони найчастіше мовчали, а ще Герміона виробила звичку виймати портрет Фінеаса Ніґелуса і ставити на стілець, неначе він міг заповнити бодай частину порожнечі, що виникла після відходу Рона. Попри його попередні запевнення, що він їх ніколи більше не відвідає, Фінеас Ніґелус, мабуть, не зміг опиратися бажанню з’ясувати подальші плани Гаррі, тому раз на кілька днів з’являвся на портреті з пов’язкою на очах. Гаррі навіть радий був його бачити, бо це, все ж, було сяке-таке товариство, хоч і в’їдливе й дошкульне. Вони раділи яким завгодно новинам про події у Гоґвортсі, хоч Фінеаса Ніґелуса й не можна було назвати ідеальним інформатором. Він з пошаною ставився до Снейпа, першого директора зі слизеринців за увесь той час, що минув, відколи він сам керував школою, тому треба було постійно стежити, щоб не критикувати Снейпа й нічого зухвалого про нього не питати, бо Фінеас Ніґелус тоді негайно зникав з картини.

Однак деякі уривки інформації він доносив. Виходило, що Снейп зіткнувся з постійним прихованим опором ядра найбунтарськіших учнів. Джіні було заборонено відвідувати Гоґсмід. Снейп відновив дію давніх указів Амбридж про заборону учням збиратися групами більше трьох і про припинення діяльності неофіційних учнівських товариств.

З усього цього Гаррі зробив висновок, що Джіні, можливо, разом з Невілом і Луною спробувала продовжити діяльність Дамблдорової армії. Ці скупі новини викликали в Гаррі таке нестерпне бажання побачити Джіні, що йому аж крутило в животі, та водночас це повертало його думки до Рона, Дамблдора і Гоґвортсу, бо він тужив за цим усім не менше, ніж за колишньою своєю дівчиною. І справді, коли Фінеас Ніґелус почав одного разу вихваляти суворі заходи, запроваджені Снейпом, Гаррі на частку секунди відчув божевільне бажання повернутися до школи й долучитися до підриву Снейпового режиму. Мати смачну їжу, спати в теплій постелі, і щоб за це відповідав хтось інший - здавалося, що в цю мить кращого й бути не може. Та потім згадалося, що він - «Небажаний номер один», що за його голову призначено ціну - десять тисяч ґалеонів - і що в ці дні з’являтися в Гоґвортсі не менш небезпечно, аніж проникати в Міністерство магії. Фінеас Ніґелус необачно про це нагадував, намагаючись випитати, де Гаррі й Герміона перебувають. Щоразу, як він це робив, Герміона запихала його назад у вишиту бісером сумочку, і після таких безцеремонних прощань Фінеас Ніґелус по кілька днів відмовлявся до них приходити.

Ставало дедалі холодніше. Вони не сміли надовго лишатися в одній місцевості, тож замість перебувати на півдні Англії, де їм би найбільше докучала хіба що паморозь на землі, вони переміщалися по всій країні, відважно зупиняючись то на схилі гори, де по намету люто періщив дощ зі снігом, то на широкому болоті, де намет заливала крижана вода, а то на крихітному острівці серед шотландського озера, де сніг за ніч засипав їхній намет до половини.

Вони вже кілька разів бачили у вікнах мерехтливі вогники різдвяних ялинок, і якось увечері Гаррі зважився знову запропонувати єдину, як йому здавалося, недосліджену можливість. Вони щойно незвично добре повечеряли, бо вбрана у плащ-невидимку Герміона побувала в супермаркеті - не забувши на виході сумлінно покласти гроші у висунуту шухлядку касового апарата. Гаррі подумав, що її, можливо, легше буде переконати після щойно з’їдених спагеті по-болонськи та консервованих грушок. Він також передбачливо запропонував хоч на кілька годин обом відпочити від горокракса, й повісив його біля себе на бильце ліжка.

- Герміоно?

- Гм? - Вона скрутилася клубочком у продавленому кріслі й читала «Казки барда Бідла». Він не міг уявити, скільки ще можна було витягти з цієї досить тонкої книжки. Та Герміона й далі щось у ній розшифровувала, бо на поручні крісла лежала «Спелменова абетка складів».

Гаррі прокашлявся. Він почувався точнісінько так само, як і кілька років тому, коли просив у професорки Макґонеґел дозволу відвідати Гоґсмід, хоча Дурслі й не підписали йому перепустки.

- Герміоно, я оце думав і...

- Гаррі, ти не міг би мені допомогти?

Вона його навіть не слухала. Нахилилася вперед, тримаючи «Казки барда Бідла».

- Глянь на цей символ, - вона вказала на верхню частину сторінки. Там, прямо над назвою казки (то був лише здогад, бо Гаррі не вмів читати руни), було намальоване якесь трикутне око з зіницею, перекресленою вертикальною лінією.

- Герміоно, я ж не вивчав стародавніх рун.

- Я знаю, але це не руна і в абетці складів такого знака немає. Я раніше думала, що це просто малюнок ока, а тепер засумнівалася! Його тут хтось домалював чорнилом, його в книжці не було. Подумай, ти раніше ніде такого не бачив?

- Ні... ні, хоча почекай. - Гаррі придивився. - Чи це не той самий символ, що носив на шиї Лунин тато?

- Ну! Я про це й подумала!

- Тоді це знак Ґріндельвальда.

Вона дивилася на нього, роззявивши рота.

- Що?

- Мені розповів Крум...

Він переповів, що йому розказав на весіллі Крум. Герміона була приголомшена.

- Знак Ґріндельвальда?

Вона дивилася то на Гаррі, то на дивний символ, то знову на Гаррі.

- Я не чула, що Ґріндельвальд мав знак. Про це немає жодної згадки в усій літературі, що я про нього читала.

- Ну, як я вже казав, Крум переконаний, що цей символ був викарбуваний на стіні в Дурмстренґу, і що це Ґріндельвальд його там залишив.

Вона спохмурніла й відкинулася на спинку старого крісла.

- Дуже дивно. Це ж символ Темної магії, чого ж він тоді в дитячій книжці?

- Еге ж, незрозуміло, - погодився Гаррі. - Та й Скрімджер мав би його розпізнати. Він же був міністром, мав добре знатися на цих темних штучках.

- Може, він, як і я, подумав, що це звичайне око. Над деякими казками теж є малюнки.

Вона вмовкла й продовжила вивчати дивний знак.

Гаррі спробував ще раз.

- Герміоно.

- Гм?

- Я оце подумав. Я... я хочу в Ґодрикову Долину.

Вона глянула на нього неуважно, і він не сумнівався, що вона думає про загадковий знак у книзі.

- Так, - відповіла вона. - Так, я теж про це думала. І вважаю, що варто спробувати.

- Ти добре мене чула? - перепитав він.

- Звичайно, добре. Ти хочеш побувати в Ґодриковій Долині. Я згодна, думаю, це має сенс. Тобто я просто не можу уявити, де він міг би бути ще. Це небезпечно, але що більше я про це думаю, то більше вірю, що він там.

- Е-е... хто там? - не зрозумів Гаррі.

Вона на нього глянула спантеличено.

- Меч, Гаррі! Дамблдор знав, що ти захочеш там побувати, а крім того, Ґодрикова Долина - це ж батьківщина Ґрифіндора...

- Справді? Ґрифіндор народився в Ґодриковій Долині?

- Гаррі, чи ти хоч розкривав «Історію магії»?

- Угу, - він усміхнувся чи не вперше за кілька місяців і відчув, що м’язи на обличчі неприродно напружені. - Пам’ятаю, що точно розкривав - як купував... принаймні один раз...

- Оскільки село назвали на його честь, то, думаю, ти міг би це пов’язати, - сказала Герміона. Вона стала значно більше схожа на саму себе, ніж була останнім часом. Гаррі не здивувався б, якби вона сказала, що зараз збігає в бібліотеку. - Про це село є навіть згадка в «Історії магії», ось зачекай...

Вона відкрила вишиту бісером сумочку, понишпорила і вийняла старий підручник - «Історію магії» Батільди Беґшот. Погортала і знайшла потрібну сторінку.

«Після підписання 1689 року Міжнародного статуту про секретність чарівники назавжди пішли в підпілля. Природно, що вони почали утворювати в населених пунктах свої невеличкі громади. Багато було маленьких сіл і хуторів, що приваблювали по кілька чаклунських родин, які об’єднувалися для взаємної підтримки та захисту. Такі села, як Тинворт у Корнволі, Верхній Флеґлі в Йоркширі та Отері-Сент-Кечпол на південному узбережжі Англії відомі тим, що звідти веде свій родовід чимало чаклунських родин, які жили поруч з толерантними, а іноді конфундованими маґлами. Найславетніша з усіх цих напівмагічних населених пунктів, мабуть, Ґодрикова Долина, село на заході Англії, де народився видатний чарівник Ґодрик Ґрифіндор і де коваль-чаклун Боумен Райт викував першого золотого снича. На цвинтарі там можна побачити багато стародавніх чаклунських прізвищ, і це, поза сумнівом, спричинило появу безлічі історій про привидів, які століттями не давали спокою місцевій церковці».

- Про тебе і твоїх батьків тут не згадується, - сказала Герміона, закриваючи книжку, - бо Батільда Беґшот не описує подій, що відбувалися пізніше кінця дев’ятнадцятого століття. Але бачиш? Ґодрикова Долина, Ґодрик Ґрифіндор, меч Ґрифіндора. Може, Дамблдор сподівався, що ти це все пов’яжеш?

- Ну, так...

Гаррі не хотів зізнаватися, що взагалі не думав про меч, коли запропонував відвідати Ґодрикову Долину. Це село притягало його насамперед могилами батьків, будинком, у якому він ледве уник смерті, та особою Батільди Беґшот.

- А пам’ятаєш, що сказала Мюріель? - запитав він урешті.

- Хто-хто?

- Ну, знаєш, - він завагався, бо не хотів називати Ронове ім’я. - Тітка нашої Джині. На весіллі. Та, що казала, ніби в тебе кістляві гомілки.

- А, - згадала Герміона.

Момент був слизький, бо Гаррі розумів - вона відчула, що ледь не пролунало Ронове ім’я. Рвонув далі:

- Вона сказала, що Батільда Беґшот і досі живе в Ґодриковій Долині.

- Батільда Беґшот, - пробурмотіла Герміона, провівши вказівним пальцем по Батільдиному імені, витисненому на палітурці «Історії магії». - То я вважаю, що...

Вона охнула так драматично, що Гаррі аж у грудях похололо. Він вихопив чарівну паличку й рвучко озирнувся до входу, боячись побачити непроханого гостя, що вже вдирається в намет, але нікого там не було.

- Що таке? - сердито запитав він, відчуваючи, однак, полегшення. - Навіщо ти так робиш? Я вже подумав, що до нас у намет лізе смертежер.

- Гаррі, а що, як меч у Батільди? Що, як Дамблдор довірив його їй?

Гаррі поміркував над такою можливістю. Батільда була дуже стара і, судячи зі слів Мюріель, геть з’їхала з глузду. Чи міг Дамблдор заховати Ґрифіндорів меч у неї? Якщо так, то він аж занадто покладався на сліпий випадок. Дамблдор ніколи не розповідав Гаррі про заміну справжнього меча на підробку і навіть не згадував про свою дружбу з Батільдою. Але зараз не варто було сумніватися в Герміониній гіпотезі, тим паче, що вона напрочуд легко погодилася здійснити найпотаємніше бажання Гаррі.

- Чому ні, він міг і таке вчудити! То що, переносимось у Ґодрикову Долину?

- Так, Гаррі, але треба все ретельно обміркувати. - Вона сіла рівно й Гаррі побачив, що перспектива мати новий план поліпшила їй настрій так само, як і йому. - Насамперед треба випробувати роз’явлення вдвох під плащем-невидимкою, а ще, думаю, треба згадати закляття «Розілюзнення», хіба що ти вважаєш за краще все зробити якомога надійніше і скористатися багатозільною настійкою? Тоді треба буде добути чийогось волосся. Як на мене, це було б найліпше. Що дужче ми замаскуємось, то краще...

Гаррі дав їй виговоритися, схвально кивав у коротких паузах, а сам був думками далеко. Уперше з того часу, відколи довідався, що меч у «Ґрінґотсі» фальшивий, він відчув неабияке збудження.

Ось-ось він буде вдома - там, де колись жила його родина. Якби не Волдеморт, то саме в Ґодриковій Долині він ріс би і проводив шкільні канікули. Він запрошував би додому друзів... міг би мати братів і сестер... а торт на сімнадцятиріччя спекла б йому мама. Життя, якого він так і не знав, ще ніколи не поставало в його уяві так реально, як тепер, коли він має відвідати малу батьківщину, яку в нього забрали. Коли Герміона лягла спати, він тихенько вийняв з її вишитої бісером сумочки рюкзак, а з нього дістав фотоальбом, який йому колись давно подарував Геґрід. Уперше за багато місяців він переглянув старі знімки батьків, що всміхалися й махали йому руками з цих фотографій - єдиних пам’яток про тата й маму.

Гаррі з радістю вирушив би в Ґодрикову Долину вже наступного дня, проте Герміона мала інші міркування з цього приводу. Вона була переконана, що Волдеморт тільки й чекає, коли Гаррі повернеться на місце загибелі батьків, тому рішуче заявила, що вони не зрушать з місця, аж доки не вбезпечать себе найнадійнішим маскуванням. Аж через тиждень - коли вони нишком видерли кілька жмутів волосся в безневинних маґлів, що робили різдвяні покупки, і багато разів випробували явлення та роз’явлення вдвох під плащем-невидимкою - Герміона погодилася починати операцію.

Вони мали явитися в селі під покровом темряви, тому аж як стало смеркати випили багатозільної настоянки. Гаррі перетворився на лисуватого маґла середнього віку, а Герміона - на його дрібненьку, схожу на мишку, дружину. Вишиту бісером сумочку з усім їхнім добром (крім горокракса, що його Гаррі повісив собі на шию) Герміона поклала у внутрішню кишеню свого застібнутого на всі ґудзики плаща. Гаррі накрив їх обох плащем-невидимкою - і вони знову провалилися в задушливу пітьму.

Гаррі розплющив очі. Серце калатало аж під горлом. Вони стояли, тримаючись за руки, на засніженій сільській дорозі під темно-синім небом, з якого кволо мерехтіли перші вечірні зорі. Обабіч вузенької дороги стояли будиночки, різдвяні прикраси виблискували у вікнах. Трохи віддалеки золотисте світло вуличних ліхтарів свідчило, що там центр села.

- Стільки снігу! - прошепотіла під плащем Герміона. - І як ми не подумали про сніг? Стільки запобіжних заходів, а в результаті ми залишаємо сліди! Треба їх якось позбутися... ти йди попереду, а я замітатиму...

Гаррі не хотів заходити в село в подобі театрального коня, коли він накриває їх обох плащем, а Герміона чарами ховає сліди.

- Давай краще знімемо плащ, - запропонував Гаррі, а як побачив її перелякане лице, додав: - Та не бійся, ми все одно на себе не схожі, і тут нікого немає.

Він запхав плаща під куртку, і вони безперешкодно пішли далі. Крижане повітря щипало за щоки, а вони проминали все нові й нові будиночки. Будь-який міг виявитися тим, де колись мешкали Джеймс та Лілі, або тим, де мешкала зараз Батільда. Гаррі дивився на двері цих будиночків, на засніжені дахи й ґанки, і намагався вловити щось знайоме, хоч у душі розумів, що це неможливо, бо йому був ледве рік, коли він назавжди покинув село. Він сумнівався, що взагалі побачить свій дім, бо не знав, що буває, коли помирають носії чарів Довіри. Вуличка, якою вони йшли, завернула ліворуч і їм відкрився центр села - невеличкий майдан.

Оточений кольоровими ліхтарями, посередині стояв, здається, обеліск полеглим воїнам. Його заступала відкрита всім вітрам різдвяна ялинка. Ще там було кілька крамничок, пошта, паб та маленька церковця - її вітражі сяяли над майданом, немов коштовне каміння.

Сніг тут лежав утрамбований - твердий і слизький там, де його цілий день топтали люди. Селяни ходили туди-сюди, їхні постаті освітлювали вуличні ліхтарі. Коли двері пабу відчинялися, чувся сміх та легка музика. Потім з церковці долинули колядки.

- Гаррі, сьогодні ж Святвечір! - вигукнула Герміона.

- Справді?

Він уже давно втратив лік дням, а газету вони востаннє бачили кілька тижнів тому.

- Я впевнена, - підтвердила Герміона, дивлячись на церкву. - Вони... вони ж, мабуть, десь там, твої мама й тато... Там ззаду є цвинтар.

Гаррі відчув дивне хвилювання, більше схоже на страх. Тепер, опинившись так близько, він питав себе, чи й справді хоче бачити могили батьків. Мабуть, Герміона зрозуміла його стан, бо взяла за руку і вперше повела його за собою. Та посеред майдану вона раптом зупинилася.

- Гаррі, дивись!

Вона показувала на пам’ятник загиблим воїнам. Коли вони проходили, він раптом змінився. Там, де щойно стояв обеліск з викарбуваними прізвищами, з’явилися статуї чоловіка в окулярах з розкуйовдженим волоссям та довговолосої жінки з лагідним і вродливим обличчям, на руках у неї сидів малесенький хлопчик. Сніг лежав на їхніх головах, наче пухнасті білі шапки.

Гаррі підійшов ближче, зазираючи в обличчя батьків. Він і гадки не мав, що тут стоятимуть ці статуї... як дивно було бачити кам’яне зображення самого себе, щасливої дитини без шраму на чолі...

- Ходімо, - сказав Гаррі, досхочу надивившись, і вони пішли в напрямку церкви. Озирнувшись, він побачив, що статуї знову перетворилися на меморіальний обеліск.

Вони підходили до церкви і спів з неї лунав дедалі голосніше. Гаррі відчув клубок у горлі, бо все це несподівано нагадало йому Гоґвортс, Півза, що виспівував непристойні версії колядок, сховавшись у лицарських обладунках, Велику залу з дванадцятьма різдвяними ялинками, Дамблдора в паперовому капелюшку, які запаковують у хлопавки-сюрпризи, Рона у светрі ручного плетіння...

Коло цвинтарних воріт була вузесенька хвіртка. Герміона обережно її штовхнула й вони бочком зайшли. Обабіч слизької стежки до церкви лежав глибокий незайманий сніг. Вони побрели цим снігом, лишаючи за собою глибокі рівчаки, обійшли саму церкву з яскраво освітленими вікнами, ховаючись у тінь.

За церквою виднілися ряди засніжених надгробних плит, що здіймалися з синюватої снігової ковдри, де-не-де позначеної яскравими червоно-золотисто-зеленими плямами світла з вітражів. Тримаючи руку з чарівною паличкою в кишені куртки, Гаррі пішов до найближчої могили.

- Дивись, це Ебот, мабуть, якийсь далекий родич Анни!

- Не так голосно, - прошепотіла Герміона.

Вони заходили вглиб цвинтаря й глибокі сліди лишалися в снігу за ними. Нахилялися, щоб розібрати написи на старезних надгробках, і час від часу вдивлялися в темряву, чи ніхто за ними не йде.

- Гаррі, сюди!

Герміону відділяло від нього два ряди могил. Він побрів до неї, і серце йому ледь не вискакувало з грудей.

- Це?..

- Ні, але глянь!

Вона показала на потемнілий камінь. Гаррі нагнувся й побачив на холодному, вкритому де-не-де лишайником граніті напис «Кендра Дамблдор», а трохи нижче, під датами її народження й смерті - «та її донька Аріана». І ще там була цитата:

«Де твій скарб, там буде і серце твоє».

Отже, Ріта Скітер і Мюріель не про все збрехали. Дамблдорова родина й справді тут жила, а дехто тут і помер.

Бачити могилу було важче, ніж чути про неї. Гаррі не покидала думка, що його і Дамблдора багато що пов’язувало з цим цвинтарем, і що Дамблдор міг би йому про це розповісти, а він ні разу й не натякнув на цей зв’язок. Вони могли б побувати тут удвох. Гаррі на мить уявив, що було б, якби він прийшов сюди з Дамблдором, як би їх це зблизило, і яке величезне значення це мало б для нього. Одначе для Дамблдора, здається, той факт, що їхні родини лежать на одному цвинтарі, був просто несуттєвим збігом, це ніяк не стосувалося завдання, яке мав виконати Гаррі.

Герміона дивилася на Гаррі, а він був радий, що його обличчя ховала тінь. Перечитав напис на плиті. «Де твій скарб, там буде і серце твоє». Не міг збагнути цих слів. Їх, безперечно, вибрав сам Дамблдор, як найстарший за віком у родині після смерті матері.

- А він точно ніколи не згадував?.. - почала було Герміона.

- Ні, - коротко зронив Гаррі, - шукаймо далі, - і відвернувся від надгробка, шкодуючи, що взагалі його побачив. Він не хотів, щоб почуття образи зіпсувало той стан трепетного зворушення, у якому він перебував.

- Тут! - почувся незабаром з темряви Герміонин крик. - Ой, ні, вибач! Мені здалося, що тут написано Поттер.

Вона протирала покришений, порослий мохом надгробок, і легка тінь набігла на її лице.

- Гаррі, йди сюди.

Він не хотів ще раз відвертати увагу від головного пошуку, тому досить неохоче поплентався до неї крізь замети.

- Що?

- Дивись!

Могильна плита була така стара й понищена негодою, що напису на ній майже не було видно. Герміона показала на символ під написом.

- Гаррі, це той самий знак, що в книжці!

Він придивився, куди вона показувала. На затертому камені ледве виднівся викарбуваний трикутний знак під прізвищем, яке майже неможливо було прочитати.

- Ага... може бути...

Герміона запалила чарівну паличку й освітила ім’я та прізвище на плиті.

- Щось ніби Іґ... Іґнотус, здається...

- Я хочу знайти батьків, чуєш? - сказав він трохи роздратовано і відійшов, залишивши її біля старої могили.

Він постійно наштовхувався на прізвища, знайомі йому, як це було з Еботом, ще з Гоґвортсу. Іноді траплялися могили, де поруч були поховані різні покоління однієї чаклунської родини. Судячи з дат, напрошувався висновок, що ці родини вимерли або їхні нащадки колись покинули Ґодрикову Долину. Він брів між могил далі й далі, відчуваючи з наближенням до кожного нового надгробка хвилювання й острах одночасно.

Темрява й тиша раптом ніби погустішали. Гаррі тривожно роззирнувся, думаючи про дементорів, але збагнув, що вже не лунають колядки й поступово затихають удалині розмови та шурхіт ніг парафіян, що виходили з церкви на майдан. У церковці згасло світло.

І ось уже втретє з темряви долинув Герміонин голос, гострий і чистий:

- Гаррі, вони тут... ось тут...

І він зрозумів з її тону, що йдеться про його батьків. Пішов до неї, відчуваючи, як щось важке тисне на груди. Схоже відчуття він мав тоді, як загинув Дамблдор, коли невимовний тягар горя здушив йому легені й серце.

Надгробок був усього за два ряди від могил Кендри та Аріани. З такого самого білого мармуру, як і Дамблдорова гробниця, тому напис на ньому легко читався, аж ніби світився в темряві. Гаррі не довелося й нахилятися, щоб прочитати викарбувані слова:

«Джеймс Поттер, нар. 27 березня 1960 р., помер 31 жовтня 1981 р.

Лілі Поттер, нар. 30 січня 1960 р., померла 31 жовтня 1981 р.

Останній ворог, якого буде знищено - це смерть».

Гаррі читав помалу, ніби хотів повніше збагнути зміст цих слів, а останнє речення промовив уголос:

- «Останній ворог, якого буде знищено - це смерть»... - Страшна, ба навіть жахлива, думка стукнула йому в голову. - Хіба це не ідея смертежерів? Чому тут цей напис?

- Гаррі, це не означає перемоги над смертю в тому сенсі, як це розуміють смертежери, - лагідно пояснила Герміона. - Це означає... розумієш... життя по той бік смерті. Життя після смерті.

Але ж вони вже не живуть, подумав Гаррі, їх не стало. Порожні слова не могли приховати того факту, що тлінні останки його батьків лежать отут, під снігом і каменем, байдужі й несвідомі. З очей полилися нестримні сльози, гарячі як окріп, однак просто на щоках вони замерзали, і який був сенс їх витирати чи приховувати? Він дав їм волю, а сам дивився, стиснувши губи, на густий шар снігу, що затуляв від очей те місце, де лежали Лілі та Джеймс, ставши кістками чи прахом, і не знали, й не зважали на те, що їхній син стояв так близько, що його серце й досі билося завдяки їхній жертві, і що він зараз хотів би спочивати разом з ними під цим снігом.

Герміона взяла його за руку й міцно стисла. Він не дивився на неї, але теж потис їй руку, жадібно й судомно ковтаючи нічне повітря, щоб заспокоїтись, опанувати себе. Треба було принести щось для них, але він про це не подумав, а всі рослини на цвинтарі були безлисті й перемерзлі. Проте Герміона підняла чарівну паличку, зробила нею коло в повітрі й вичаклувала вінок з квітучого різдвяного чемерника.

Розігнувся - й одразу захотів піти. Відчував, що не витримає тут більше ані хвилини. Поклав руку Герміоні на плече, а вона обняла його за стан, і вони мовчки пішли по снігу, повз могили Дамблдорових матері й сестри, до темної церковці й невидимої здалеку вузенької хвіртки.

- РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ - Таємниця Батільди


- Гаррі, стій.

- Що таке?

Вони щойно порівнялися з могилою невідомого Ебота.

- Тут хтось є. За нами хтось стежить. Я відчуваю. Там, за кущами.

Вони завмерли, тримаючись одне за одного і вдивляючись у густі чорні кущі, що огороджували цвинтар. Гаррі нічого там не бачив.

- Ти певна?

- Я бачила, як там щось рухалося, клянуся, що бачила...

Вона вивільнила руку з чарівною паличкою.

- Ми схожі на маґлів, - нагадав Гаррі.

- Маґлів, які щойно поклали квіти на могилу твоїх батьків! Гаррі, я впевнена - там хтось є!

Гаррі згадав «Історію магії». На цвинтарі повинні бути привиди. А що як?.. Але тут він почув шурхіт і побачив, як з куща, на який показувала Герміона, посипався сніг. Привиди не розсипають снігу.

- Це кіт, - припустив за якусь мить Гаррі, - або пташка. Якби то був смертежер, ми б уже давно були мертві. Краще ходімо звідси й знову накинемо плащ-невидимку.

Йдучи з цвинтаря, вони увесь час озиралися. Гаррі аж ніяк не почувався таким оптимістом, яким прикидався, щоб заспокоїти Герміону, тому дуже зрадів, коли вони нарешті вийшли за хвіртку на слизький тротуар. Знову сховалися під плащ-невидимку. Людей у пабі стало ще більше, вони хором виспівували колядку, яка недавно звучала в церкві. Гаррі подумав, чи не знайти їм притулок у пабі, та не встиг він розкрити рота, як Герміона прошепотіла:

- Ходім сюди, - і потягла його темною вуличкою, що вела з села кудись у зовсім протилежний бік, ніж вони прийшли.

Гаррі бачив, де вдалині закінчуються будиночки, а вулиця перетворюється на польову дорогу. Вони ледь не бігли повз вікна, де за шторами сяяли різнобарвні вогні й проступали обриси різдвяних ялинок.

- Як нам знайти Батільдин будинок? - запитала Герміона. Вона тремтіла зі страху й постійно озиралася. - Гаррі? Що скажеш? Гаррі?

Вона смикнула його за руку, та Гаррі не звернув уваги. Він дивився на якусь темну споруду, що стояла останньою в ряду будиночків. Прискорив ходу й поволік за собою Герміону. Дівчина ледве не впала, послизнувшись на льоду.

- Гаррі...

- Дивися... дивися, Герміоно...

- Я не... ой!

Він його побачив. Чари Довіри, мабуть, померли разом з Джеймсом і Лілі. Живопліт буйно розрісся за ті шістнадцять років, відколи Геґрід забрав Гаррі з купи каміння, що й досі було розкидане поміж високої, по пояс, пожухлої трави. Більша частина будинку збереглася, зараз усю її вкривав темний плющ та сніг. А от правий бік верхнього поверху було розтрощено вщент. Гаррі не сумнівався, що туди зрикошетило закляття. Вони стояли з Герміоною біля воріт, дивлячись на руїни будинку, що колись, мабуть, нічим не відрізнявся від сусідніх.

- Цікаво, чому його не відбудували? - прошепотіла Герміона.

- Може, його неможливо відбудувати? - відповів Гаррі. - Може, це як рани від Темної магії, що ніколи не гояться?

Він висунув руку з-під плаща й торкнувся засніжених заіржавілих воріт, не з бажання їх відчинити, а просто, щоб потриматися за частинку дому.

- Ти ж не будеш туди заходити? Це небезпечно і... ой, Гаррі, дивись!

Це сталося, мабуть, через те, що він торкнувся воріт. Просто в них на очах з землі, пробиваючись крізь плетиво кропиви й бур’янів, наче химерна швидкоросла квітка, здійнявся дерев’яний знак, на якому золотими літерами було написано:

На цьому місці вночі 31 жовтня 1981 року

загинули Лілі та Джеймс Поттери.

Їхній син Гаррі - єдиний на світі чарівник,

що вцілів після смертельного закляття.

Цей будинок, невидимий для маґлів, залишено

в зруйнованому стані як пам’ятник Поттерам

і як нагадування про жорстоке насильство,

що знищило їхню родину.

Навколо цих акуратно виписаних слів було безліч закарлючок, доданих чаклунами та чарівницями, що відвідували місце, де врятувався «Хлопець, що вижив». Дехто просто написав своє ім’я вічним чорнилом, дехто вирізав у деревині ініціали, а дехто залишив свої побажання. Найсвіжіші, що ясніли серед павутиння нашкрябаних за шістнадцять років магічних написів, були дуже схожі.

«Успіху тобі, Гаррі, хоч би де ти був». «Якщо ти це прочитаєш, Гаррі, знай, що ми з тобою!» «Хай живе Гаррі Поттер!»

- Як можна писати на такій табличці! - обурилася Герміона.

Однак Гаррі сяйнув до неї усмішкою.

- Це прекрасно. Я радий, що вони це написали. Я...

Він замовк на півслові. Добре вкутана людина шкандибала по вулиці до них, і яскраве світло ліхтарів з далекого майдану висвітлювало її силует. Важко було розібрати, проте Гаррі чомусь одразу подумав, що це жінка. Вона йшла поволі, мабуть, боялася послизнутися на засніженій землі. Її сутулість, огрядність, її важка хода свідчили, що вона дуже стара. Вони мовчки спостерігали, як жінка наближалася. Гаррі чекав, чи не зайде вона в якийсь із тих будиночків, які минала, але інстинктивно відчував, що цього не буде. Нарешті вона зупинилася за кілька кроків од них, і так стояла собі на підмерзлій дорозі, дивлячись у їхній бік.

Герміоні навіть не треба було щипати його за руку. Просто неможливо було уявити, що ця жінка - маґелка, бо вона стояла й дивилася на будинок, якого б не побачила, якби не була відьмою. Та навіть якщо припустити, що вона відьма, її поведінка дивувала, бо чого б це серед ночі, у такий холод іти аж сюди, щоб подивитися на старі руїни? До того ж, за всіма законами нормальної магії, вона ніяк не могла бачити Гаррі й Герміону. Однак Гаррі мав дивне відчуття, що вона знає про їхню присутність і знає, хто вони такі. Щойно він дійшов цього тривожного висновку, як вона підняла руку в рукавичці й поманила їх до себе.

Герміона ближче присунулася до нього під плащем, притислася до руки.

- Звідки вона знає?

Він розгублено похитав головою. Жінка поманила їх ще наполегливіше. Гаррі міг назвати безліч причин не підкорятися її поклику, одначе з кожною хвилиною, стоячи на цій безлюдній вуличці, у нього росла підозра, що він знає, хто це така.

Невже вона могла чекати їх усі ці довгі місяці? Невже це Дамблдор звелів їй чекати, пообіцявши, що Гаррі рано чи пізно тут з’явиться? Можливо, це вона скрадалася в тіні на цвинтарі, а тоді чимчикувала за ними аж сюди? Навіть її здатність відчувати їхню присутність свідчила про неймовірну, «Дамблдорівську» силу, з якою їм ще ніколи не доводилося стикатися.

Гаррі раптом заговорив, а Герміона з несподіванки аж зойкнула і підстрибнула.

- Ви - Батільда?

Закутана постать кивнула і знову їх покликала.

Гаррі й Герміона перезирнулися під плащем. Гаррі запитально вигнув брови, а Герміона нервово й ледь помітно кивнула.

Вони рушили до жінки, а вона відразу розвернулася й пошкандибала туди, звідки прийшла. Проминувши кілька будинків, завернула у ворота. Вони пішли за нею стежкою через садок, зарослий не менше, ніж той, біля якого вони щойно побували. Перед вхідними дверима вона пошукала в кишенях ключа, відімкнула замок і відступила вбік, пропускаючи гостей.

Від неї дуже смерділо, хоч, може, то смердів сам її будинок. Гаррі аж скривився, боком проходячи повз неї й скидаючи плащ-невидимку. Лише тепер він усвідомив, яка вона низенька. Згорблена літами, вона ледве сягала йому до грудей. Зачинивши рябими й синіми від холоду руками облуплені двері, вона обернулася й глянула Гаррі в лице. Очі її, каламутні від катаракти, тонули в складках прозорої шкіри, а все лице було поцятковане потрісканими жилками й старечими плямами. Він навіть засумнівався, що вона його бачить, а якщо й бачить, то хіба що лисуватого маґла, під якого він замаскувався.

Запах старості, бруду, непраного одягу та несвіжих харчів тільки посилився, коли вона зняла з голови побиту міллю чорну шаль, відкривши рідесеньке сиве волосся, з-під якого просвічувала шкіра.

- Батільда? - повторив Гаррі.

Вона знову кивнула. Гаррі відчув медальйон у себе на грудях. Те, що в ньому, іноді цокало, іноді калатало, а зараз знову ожило й він відчув його пульсацію крізь холод золота. Невже воно знало, невже відчувало, що річ, яка його знищить, уже близько?

Батільда почовгала повз них, відштовхнувши вбік Герміону, наче її не бачила, і зникла, здається, у вітальні.

- Гаррі, щось я сумніваюся, - прошепотіла Герміона.

- Та подивись на неї - якщо буде треба, ми з нею впораємося, - відповів Гаррі. - Слухай, я мав би тебе попередити, що в неї не всі вдома. Мюріель казала, що в неї поїхав дах.

- Сюди! - покликала з сусідньої кімнати Батільда.

Герміона підскочила й ухопила Гаррі за руку.

- Усе нормально, - заспокоїв її Гаррі й повів за собою до вітальні.

Батільда човгала по кімнаті, запалюючи свічки, однак усе одно було дуже темно. І страшенно брудно. Товстий шар пилу хрускотів під ногами, а, крім вологості та цвілі, ніс Гаррі вловив щось значно гірше - неначе сморід протухлого м’яса. Цікаво, подумав він, коли хтось востаннє заходив до Батільди, щоб перевірити, як вона дає собі раду. Стара, здається, забула, що вміє користуватися чарами, бо незграбно запалювала свічки вручну, ризикуючи підпалити свої мереживні манжети.

- Давайте, я запалю, - запропонував Гаррі й забрав у неї сірники. Вона стояла й дивилася, як він запалював недогарки свічок, що по всій кімнаті стояли в блюдцях на стосах книжок чи на столиках, заставлених потрісканими й зацвілими чашками.

Останню свічку Гаррі побачив на похиленому комоді, де, крім неї, стояло багато різних фотографій. Коли вогник ожив, його відображення затанцювало на запорошеному склі та срібних рамках цих знімків. Гаррі завважив на фотографіях ледь помітні рухи. Коли Батільда почала порпатися біля каміна, щоб його запалити, Гаррі пробурмотів: - «Терґео». - З фотографій зник порох, і Гаррі відразу побачив, що в найбільших і найкрасивіших рамках не вистачає з півдесятка знімків. Гаррі було цікаво, чи їх забрала сама Батільда, чи хтось інший. Тоді його погляд упав на найдальшу фотографію, і він, не стримавшись, негайно її вхопив.

Зі срібної рамки ліниво всміхався до Гаррі золотоволосий життєрадісний злодій - юнак, що сидів колись у Ґреґоровича на підвіконні. І Гаррі відразу згадав, де він бачив цього юнака раніше: в «Житті та смітті Албуса Дамблдора» його рука лежала на плечі юного Дамблдора. Решта фотографій, яких тут не вистачало, були, мабуть, там само - в Рітиній книзі.

- Місіс... міс... Беґшот, - звернувся він до неї трохи тремтячим голосом. - Це хто?

Батільда стояла посеред кімнати, дивлячись, як Герміона розпалює вогонь у каміні.

- Міс Беґшот? - повторив Гаррі й ступив до неї з фотографією в руках. Батільда почула його голос і підняла голову, а горокракс ще швидше закалатав у нього на грудях.

- Хто ця людина? - запитав Гаррі, простягаючи знімок їй під очі.

Батільда серйозно глянула на фото, а тоді на Гаррі.

- Ви знаєте, хто це такий? - перепитав він повільніше й голосніше. - Цей чоловік? Ви його знаєте? Як його звати?

Батільда дивилася відсутнім поглядом. Гаррі відчув страшне розчарування. І як та Ріта Скітер зуміла витиснути з Батільди її спогади?

- Хто цей чоловік?! - повторив він запитання, зриваючись на крик.

- Гаррі, що ти робиш? - стривожилася Герміона.

- Герміоно, на цьому фото той злодій, що пограбував Ґреґоровича! Будь ласка! - знову попросив він Батільду. - Хто це?

Та вона тільки дивилася й мовчала.

- Чого ви нас покликали за собою, місіс... міс... Беґшот? - втрутилася Герміона. - Ви щось хотіли нам сказати?

Ніби не почувши Герміони, Батільда почовгала до Гаррі. Легенько смикнула головою й озирнулася на коридор.

- Ви хочете, щоб ми звідси пішли? - запитав він.

Вона знову смикнула головою, але тепер показала спочатку на нього, тоді на себе, а тоді на стелю.

- А, ясно... Герміоно, здається, вона хоче, щоб я пішов з нею нагору.

- Добре, - погодилась Герміона, - ходімо.

Та коли Герміона зрушила з місця, Батільда на диво енергійно захитала головою, знову показуючи спочатку на Гаррі, а потім на себе.

- Вона хоче, щоб я пішов з нею сам.

- Чому? - запитала Герміона, і її пронизливий високий голос луною розійшовся в освітленій свічками кімнаті. Стара тільки головою похитала, почувши цей вигук.

- Може, Дамблдор звелів їй віддати меча мені і тільки мені одному?

- А ти думаєш, вона знає, хто ти такий?

- Так, - відповів Гаррі, дивлячись у каламутні очі, що прикипіли поглядом до його очей, - думаю, що знає.

- Ну що ж, іди. Але не затримуйся там, Гаррі.

- Показуйте дорогу, - сказав Гаррі Батільді.

Вона, здається, зрозуміла, бо почовгала до дверей. Гаррі заспокійливо зиркнув на Герміону, хоч не знав, чи вона це помітила. Обхопивши себе руками за плечі, дівчина стояла серед усього цього розгардіяшу й дивилася на книжкову шафу. Виходячи з кімнати, Гаррі непомітно від Герміони й Батільди сховав під куртку фотографію невідомого злодія в срібній рамці.

Сходи були круті й вузенькі. Гаррі відчував спокусу впертися про всяк випадок руками в широку Батільдину спину, щоб стара не повалилася на нього, що було цілком імовірно. Помаленьку, сопучи, вона видерлася на сходовий майданчик, одразу ж повернула праворуч і повела його до спальні з низенькою стелею.

Там було темно, наче в підвалі, й нестерпно смерділо. Гаррі встиг помітити нічний горщик, що виднівся з-під ліжка, але Батільда зачинила двері, й усе поглинула непроникна темрява.

- Лумос, - вимовив Гаррі, і його чарівна паличка засвітилася. Він здригнувся - за ці кілька секунд темряви Батільда підступила до нього зовсім близько, хоч її кроків він і не чув.

- Ти Поттер? - прошепотіла вона.

- Так, це я.

Вона кивнула - поволі, серйозно. Гаррі відчував, що горокракс закалатав дуже швидко, швидше за його серце. Відчуття було неприємне й тривожне.

- Ви щось для мене маєте? - запитав Гаррі, але її увагу, здається, відвернув освітлений кінчик його чарівної палички.

- Ви маєте щось для мене? - повторив він.

Тут вона заплющила очі, й одночасно сталося кілька подій: шрам Гаррі боляче засмикався; горокракс сіпнувся так, що аж светр на грудях ворухнувся; а темна й смердюча кімната на мить ніби розчинилася. Він відчув наплив радості і сказав високим, холодним голосом: «Тримай його».

Гаррі захитався. Темна смердюча кімната з’явилася знову. Він не розумів, що сталося.

- Ви щось для мене маєте? - втретє й значно голосніше повторив він.

- Отам, - прошепотіла вона, показуючи в куток. Гаррі підняв чарівну паличку й побачив перед завішеним шторами вікном контури захаращеного туалетного столика.

Тепер старій не треба було вести його за собою. Гаррі прослизнув між нею та неприбраним ліжком, тримаючи над собою чарівну паличку. Не хотів випустити її з очей.

- Що це таке? - запитав, підійшовши до туалетного столика, де лежала ціла купа чогось виглядом і смородом схожого на брудну білизну.

- Там, - показала вона на цю безформну масу.

Та в ту ж мить, коли він відвернувся, шукаючи серед лахміття й бруду руків’я меча з рубіном, стара якось дивно ворухнулася. Він помітив це краєчком ока, панічно озирнувся й завмер від жаху, побачивши, як повалилося на землю старече тіло, а з того місця, де була шия, виповзла величезна змія.

Гаррі підняв чарівну паличку, але змія вже кинулася на нього. Вона так сильно вкусила його за передпліччя, що чарівна паличка, крутячись, полетіла аж під стелю. Її світло заметалося по кімнаті й згасло. Тут він отримав такий потужний удар зміїним хвостом у груди, що аж дух забило. Він відлетів спиною на туалетний столик, завалений брудною білизною... Відкотився вбік, ледве уникнувши нового удару хвостом, що вгатив щосили по тому місцю, де щойно лежав Гаррі. Він упав на підлогу, і на нього посипалися скалки скляної стільниці.

Знизу долинув Герміонин крик:

- Гаррі?

Йому забракло повітря в легенях, щоб відгукнутися. Важке слизьке тіло збило його додолу, й він відчув, як змія обкручується навколо нього, могутня й мускулиста...

- Ні! - зойкнув він, притиснутий до підлоги.

- Так, - прошепотів чийсь голос. - Оссссь так... тримаю тебе... тримаю...

- Акціо... Акціо чарівна паличка...

Та нічого не сталося, і він не міг вивільнити руки, щоб скинути з себе змію, що обкручувалася навколо його грудей, витискаючи повітря і вчавлюючи в тіло горокракс, крижану кульку, що пульсувала життям за кілька сантиметрів від його власного ошалілого серця, а його мозок заливало холодне біле світло, всі думки щезали, дихання завмирало, усе зникало, лише чулися віддалені кроки...

Металеве серце билося в нього на грудях, а він летів, летів з радістю в серці, без мітли і без тестрала...

Раптом він отямився в смердючій темряві - Наджіні його відпустила. Ледве зіп’явся на ноги й побачив обриси змії на тлі світла зі сходів. Вона стрибнула, а Герміона з вереском від неї вивернулася. Герміонине закляття рикошетом влучило в зашторене вікно, розбивши його на друзки. Кімнату заповнило морозне повітря, а Гаррі нагнувся, затуляючись від нової зливи скалок. Його нога послизнулася наче на олівці... на його чарівній паличці...

Він устиг її схопити, але в кімнату знову заповзла, розмахуючи хвостом, змія. Герміони не було видно, і Гаррі уявив найгірше, але тоді щось голосно бахнуло, спалахнуло червоне світло і змія підлетіла вгору, боляче вдаривши Гаррі по лиці. Важкі кільця звивалися до самої стелі. Гаррі підняв чарівну паличку, але його шрам зненацька так нестерпно, так сильно заболів, як не болів уже багато років.

- Він близько! Герміоно, він наближається!

Поки він кричав, змія з лютим сичанням впала. Панував суцільний хаос. Змія позбивала зі стін полички і на Гаррі полетіли уламки порцеляни. Гаррі перестрибнув ліжко і схопив якусь темну постать - він знав, що то Герміона...

Вона заверещала з болю, коли він перекинув її через ліжко. Змія знову приготувалася до стрибка, та Гаррі знав, що наближається щось гірше за змію, воно, можливо, вже біля воріт, бо голова розколювалася від болю в шрамі...

Змія кинулася на Гаррі. Він відскочив, тягнучи за собою Герміону. Герміона крикнула: - Конфрінґо! - і її закляття шугонуло по кімнаті, розтрощивши дзеркало на шафі, відбилося рикошетом назад і заметалося від підлоги до стелі. Гаррі відчув, як воно своїм жаром обпалило йому руку. Скло порізало Гаррі щоку, коли він, не випускаючи з рук Герміону, стрибнув з ліжка до розтрощеного туалетного столика, а потім через розбите вікно в порожнечу. Її крик луною розколов ніч, коли їх закрутило в повітрі...

А тоді його шрам прорвало, і він знову був Волдемортом, який увірвався в смердючу спальню, і вчепився довгими білими пальцями в підвіконня, і на мить побачив лисуватого чоловіка й маленьку жіночку, котрі крутнулися й зникли, а він загорлав з люті, і цей крик змішався з криком дівчини й луною прокотився над темними садами й церковними дзвонами, що видзвонювали настання Різдва...

І його крик став криком Гаррі, його біль був болем Гаррі... бо це знову сталося тут, де вже ставалося раніше... тут, зовсім поряд з будинком, де він колись ледь не довідався, що таке - вмирати... вмирати... біль був такий жахливий... його видерло з власного тіла... але якщо він більше не мав тіла, то чому його голова розколювалася від болю, якщо він помер, то чому йому було так нестерпно, хіба біль не припиняється разом зі смертю, хіба він не зникає...

«Того вітряного й вологого вечора двоє дітей, перевдягнених на гарбузи, дибали через майдан, а вітрини крамничок були оздоблені паперовими павуками, цими дешевими прикрасами маґлівського світу, у який він не вірив... а він ішов сам-один і відчував доцільність, силу й справедливість своєї місії, як завжди в подібних ситуаціях... не гнів... бо гнів - то для слабших за нього душ... а тріумф, так... він цього чекав і сподівався...

- Гарний у вас костюм, пане!

Він бачив, як зів’яла хлопчикова усмішка, коли він підійшов ближче й зазирнув під каптур його плаща, бачив, як перекосило його розмальоване лице страхом, а тоді малий розвернувся і втік... він намацав пальцями під плащем чарівну паличку... один простенький рух - і ця дитина вже ніколи не побачить матері... але це непотрібно, геть непотрібно...

І він пішов по іншій, темнішій вулиці, де вже виднілася мета його подорожі. Чари Довіри було зламано, хоч вони цього ще не знали... і він скрадався безшелесніше, ніж зів’яле листя, що шурхотіло на хіднику, коли він підійшов до темного живоплоту й зазирнув за нього...

Вони не зашторили вікна і він дуже добре бачив їх у маленькій вітальні - високого чорнявого чоловіка в окулярах, що випускав з чарівної палички кільця кольорового диму, розважаючи малесенького чорнявого хлопчика в синій піжамі. Дитина сміялася, намагаючись упіймати дим, зловити його долоньками...

Відчинилися двері й зайшла мати, говорячи якісь нечутні йому слова, довге темно-каштанове волосся спадало їй на лице. Батько згріб сина в оберемок і передав матері. Кинув чарівну паличку на диван, потягся й позіхнув...

Ворота легенько скрипнули, коли він їх прочиняв, проте Джеймс Поттер не почув. Білою рукою він витяг з-під плаща чарівну паличку, націлив на двері й вони розчинилися навстіж.

Він уже переступав поріг, коли в коридор вибіг Джеймс. Це було легко, занадто легко, бо той навіть не прихопив з собою чарівної палички.

- Лілі, хапай Гаррі й тікай! Це він! Тікай! Тікай! Я його затримаю...

Затримати його, не маючи в руках чарівної палички!.. Він зареготав і вже тоді метнув закляття...

- Авада Кедавра!

Зелене світло наповнило тісний коридор, освітило дитячий візочок під стіною. Поручні блиснули, наче громовідводи, а Джеймс Поттер повалився, як маріонетка, якій обрізали мотузки...

Він почув, як заверещала вона в пастці другого поверху, та якби вона була розсудлива, то могла б не боятись... він підіймався по сходах, з посмішкою прислухаючись до її спроб забарикадуватися... у неї теж не було при собі чарівної палички... які ж бо вони були дурні і які довірливі, гадаючи, що друзі забезпечать їм надійний захист і що зброю можна відкладати навіть на секунду...

Він силою відчинив двері, одним лінивим помахом чарівної палички відкинувши стільця і якісь коробки, що вона їх поспіхом нагромадила під дверима... і ось вона стояла перед ним з дитиною на руках. Побачивши його, кинула сина в ліжечко в себе за спиною й закрила його собою, розкинувши руки, наче це могло якось допомогти, наче, закриваючи його, вона сподівалася, що виберуть її...

- Не Гаррі, не Гаррі, тільки не Гаррі!

- Відійди, дурне дівчисько... відійди негайно...

- Не Гаррі, прошу, тільки не Гаррі, убий мене замість нього...

- Це моє останнє попередження...

- Не Гаррі! Благаю... змилуйся... помилуй його... Не Гаррі! Не Гаррі! Благаю... я зроблю все, що треба...

- Відійди... відійди, дівчисько...

Він міг би силоміць одігнати її від ліжка, проте обачніше було покінчити відразу з ними всіма...

Зелений спалах - і вона впала додолу так само, як щойно впав її чоловік. Малий увесь цей час не плакав. Він стояв, тримаючись за бильця ліжечка і з цікавістю дивився на непроханого гостя. Можливо, думав, що це батько сховався під плащем, блискаючи звідти якимось кумедним світлом, а мати зараз засміється і встане...

Він акуратно націлив чарівну паличку хлопчикові в личко. Хотів бачити, як це станеться, як буде знищено цю єдину незбагненну йому загрозу. Дитя заплакало, побачивши, що це не Джеймс. Йому не сподобався цей плач, він терпіти не міг дитячого скиглення ще в сиротинці...

- Авада Кедавра!

І тут він просто розвалився. Він став нічим, нічим, окрім болю і жаху, він мусив десь заховатися, але не тут, серед уламків зруйнованого будинку, де верещала загнана в пастку дитина, а далеко... десь дуже далеко...

- Ні, - застогнав він.

Змія з шурхотом повзла по брудній захаращеній підлозі, а він убив хлопця, і водночас він був тим хлопцем...

- Ні...

А тепер він стояв біля розбитого вікна в Батільдинім домі, поринувши в спогади про свою найбільшу втрату, а біля його ніг звивалася серед потрощеної порцеляни і скла величезна змія... він глянув униз і щось побачив... щось неймовірне...

- Ні...

- Гаррі, все нормально, з тобою все нормально!

Він нахилився й підняв подерту фотографію. На ній був той невідомий злодій, злодій, якого він шукав...

- Ні... я її загубив... випала з рук...

- Гаррі, все добре, прокинься, прокинься!

Він був Гаррі... Гаррі, а не Волдеморт... а шурхотіла не змія...

Він розплющив очі.

- Гаррі, - прошепотіла Герміона. - Як ти почуваєшся? Добре?..

- Так, - збрехав він.

Гаррі лежав у наметі, накритий кількома ковдрами на нижньому ліжку. Дивлячись на холодне й застигле світло, що пробивалося крізь брезентовий намет, він зрозумів, що надворі почало світати. Він був наскрізь просякнутий потом. Відчував піт на простирадлах і на ковдрах.

- Ми врятувалися.

- Так, - підтвердила Герміона. - Я скористалася літальними чарами, щоб покласти тебе на ліжко, бо не мала сили підняти. Ти був... ну, ти не був зовсім...

Під її карими очима темніли фіолетові тіні, в руках вона тримала губку, якою витирала йому обличчя.

- Тобі було погано, - нарешті сказала вона. - Дуже погано.

- Давно ми звідти втекли?

- Кілька годин тому. Скоро вже ранок.

- І я що... був непритомний?

- Не зовсім, - ніяково пробурмотіла Герміона. - Ти кричав і стогнав і... і все таке інше, - додала вона тоном, від якого Гаррі стало моторошно. Що він такого робив? Викрикував прокльони, як Волдеморт? Плакав, наче немовля в люльці?

- Я не могла зняти з тебе горокракс, - сказала Герміона, і він зрозумів, що вона хоче змінити тему. - Він прилип тобі до грудей. Аж слід лишився. Вибач, я мусила застосувати відривальні чари, щоб його віддерти. А ще тебе вжалила змія, але я рану почистила й приклала ясенець...

Він стяг пропотілу футболку й глянув на груди. Просто над серцем яскраво червонів пропалений медальйоном овальний слід. На передпліччі гоїлися проколи від зміїних зубів.

- Де ти діла горокракс?

- Поклала в сумочку. Думаю, треба від нього відпочити.

Він знову ліг на подушку й подивився на її виснажене посіріле обличчя.

- Не треба було лізти в ту Ґодрикову Долину. Це я винен, це все я винен, Герміоно, пробач.

- Не ти винен. Я теж туди хотіла. Я справді думала, що Дамблдор там залишив для тебе меча.

- Ну, то... ми обоє помилилися, правда?

- Що сталося, Гаррі? Що сталося, коли вона повела тебе нагору? Змія там десь ховалася? Виповзла, вбила її й напала на тебе?

- Ні, - заперечив він. - Це вона була змією... або змія була нею... увесь той час.

- Ш-що?

Він заплющив очі. І досі відчував на собі сморід того дому. Це допомагало з неймовірною чіткістю пригадати все те жахіття.

- Батільда, мабуть, недавно померла. Змія була... була у ній усередині. Відомо-Хто залишив її в Ґодриковій Долині чекати. Ти мала рацію. Він знав, що я повернуся.

- Змія була у неї всередині?

Він знову розплющив очі. Герміону аж нудило.

- Люпин казав, що ми зіткнемося з чарами, яких і уявити не могли, - сказав Гаррі. - Вона не хотіла розмовляти при тобі, бо це була парселмова, я не збагнув тоді, що це парселмова, бо я її розумію. Коли ми піднялися нагору, змія послала про це повідомлення Відомо-Кому, я це чув у своїй голові, я відчув його збудження, він наказав мене затримати... а тоді...

Він пригадав, як змія виповзала з Батільдиної шиї. Не варто було переповідати ці деталі Герміоні.

- ...вона змінилася, стала змією й напала.

Він подивився на слід від укусу.

- Вона не повинна була мене вбивати, а тільки затримати до приходу Відомо-Кого.

Якби ж він зумів ту змію вбити, то все було б не намарно... Він розчаровано сів на ліжку й відкинув покривала.

- Гаррі, лежи, тобі треба відпочити!

- Це тобі треба поспати. Не ображайся, але вигляд у тебе жахливий. Зі мною все гаразд. Я трохи побуду на варті. Де моя чарівна паличка?

Вона не відповіла, а тільки дивилася на нього.

- Герміоно, де моя чарівна паличка?

Вона закусила губу, і з її очей бризнули сльози.

- Гаррі...

- Де моя паличка?

Вона сягнула рукою під ліжко й простягла йому чарівну паличку.

Гостролистова його паличка була фактично розламана надвоє. Два дерев’яні уламки трималися разом лише завдяки тоненькій феніксовій пір’їні всередині. Гаррі взяв її в руки, наче живу істоту, яку жахливо поранили. Він не міг думати - усе зливалося в суцільну смугу паніки й страху. Простяг паличку Герміоні.

- Зціли її. Будь ласка.

- Гаррі, навряд, вона ж переломилася...

- Будь ласка, Герміоно, спробуй!

- Р-репаро.

Дві частинки чарівної палички поєдналися. Гаррі підніс її догори.

- Лумос!

Паличка ледь-ледь зажевріла і знову погасла. Гаррі націлився нею на Герміону.

- Експеліармус!

Герміонина чарівна паличка трохи смикнулася, але не вилетіла з її рук. Ця квола спроба чарування виявилася для щойно склеєної палички завеликим навантаженням і вона знову розламалася надвоє. Гаррі дивився, охоплений жахом, неспроможний сприйняти те, що бачив... чарівна паличка, яка стільки всього пережила...

- Гаррі, - прошепотіла Герміона так тихенько, що він ледве почув. - Мені... мені так прикро. Це, мабуть, я винна. Коли ми вже тікали, а змія, знаєш, стрибнула на нас, я вистрілила вибуховим закляттям, а воно зрикошетило на всі боки і, мабуть... мабуть, влучило...

- Ти ж незумисне, - машинально озвався Гаррі. Він був приголомшений і відчував у грудях порожнечу. - Ми... ми якось її полагодимо.

- Гаррі, навряд чи це можливо, - заперечила Герміона зі слізьми на щоках. - Пам’ятаєш... пам’ятаєш Рона? Коли розбилася машина й він зламав свою чарівну паличку? Її так і не полагодили, він мусив діставати нову.

Гаррі подумав про Олівандера, якого захопив у полон Волдеморт, і про Ґреґоровича, що вже помер. Як же тепер знайти собі нову чарівну паличку?

- Ну, - сказав він вдавано бадьорим голосом, - ну, то я просто поки що позичу твою. Доки стоятиму на варті.

Герміона, заливаючись слізьми, простягла йому чарівну паличку, і він залишив дівчину біля ліжка, бажаючи єдиного - бути від неї якнайдалі.

- РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ - Життя та сміття Албуса Дамблдора


Сходило сонце. Над Гаррі простягалася чиста, безбарвна широчінь неба, байдужа до нього і до його страждань. Гаррі сів біля входу в намет і глибоко вдихнув свіжого повітря. Просто бути живим і дивитись, як сходить сонце над іскристими засніженими вершинами гір - це, либонь, найдорожчий на землі скарб, проте він не міг його оцінити. Його пронизувало горе від утрати чарівної палички. Дивився на долину, вкриту сніговою ковдрою... З далини крізь цю сліпучу тишу долинала мелодія церковних дзвонів.

Він мимоволі впивався нігтями в руки, наче перевіряв себе на стійкість до фізичного болю. Він уже стільки разів проливав свою кров, що втратив лік. Одного разу позбувся всіх кісток у правій руці, а остання подорож додала нових шрамів на грудях і передпліччі на додачу до тих, що вже були на чолі й на долоні. Та ще ніколи він не почувався таким фатально ослабленим, вразливим і незахищеним, немовби з нього просто вирвали з м’ясом найкоштовнішу частку його магічної сили. Він знав, що сказала б Герміона, якби він розповів їй про свій стан: чарівна паличка нічого не варта без чарівника. Та вона помилялася. У його випадку все було інакше. Вона ж не знала, як його чарівна паличка крутилася, мов стрілка компаса, метаючи золотисте полум’я на його ворога. Він втратив захист подвійної серцевини, і аж тепер, коли палички не стало, зрозумів, як на неї покладався.

Витяг з кишені зламану паличку і, не дивлячись, запхав у Геґрідів капшучок, що висів на шиї. Капшучок був переповнений зламаними й ні до чого не придатними предметами, і паличка вже не влазила. Гаррі намацав через кротячу шкурку старий снич і ледве втримався від спокуси вийняти його й викинути. Незбагненний, непридатний, нікудишній, як і все, залишене Дамблдором по собі...

І раптом шалена лють на Дамблдора залила його, наче лава, випалюючи зсередини, вимітаючи всі інші почуття. Щоб остаточно не впасти у відчай, вони з Герміоною вмовили себе, що в Ґодриковій Долині знайдуть відповідь на всі запитання, повірили, що їм конче треба там побувати, що то початок таємної стежки, яку проклав їм Дамблдор. Та не було ніякої карти, ніякого плану. Дамблдор покинув їх напризволяще у цілковитій темряві, щоб брели навпомацки й боролися, самотні й безпорадні, з невідомістю і з таким жахіттям, що й не насниться. Ніхто нічого не пояснив, нічим не допоміг, меча не було, а тепер Гаррі навіть чарівної палички не мав. І ще він загубив фотографію злодія, і тепер Волдеморт легко встановить, хто то такий... Волдеморт тепер мав усю інформацію...

- Гаррі?

Герміона ніби боялася, що він вразить її закляттям з її ж палички. Вона присіла навпочіпки біля нього, тримаючи дві чашки чаю в тремтячих руках та щось незручне під пахвою.

- Дякую, - сказав він, беручи чашку.

- Можна з тобою поговорити?

- Так, - погодився він, не бажаючи її образити.

- Гаррі, ти хотів знати, хто той чоловік на фотографії. Ну... я маю ту книжку.

Вона боязко поклала йому на коліна новесенький примірник «Життя та сміття Албуса Дамблдора».

- Звідки... як?..

- Вона була в Батільдиній вітальні, лежала собі... а зверху була приліплена записка.

Герміона прочитала вголос кілька рядків, написаних ядучо-зеленим чорнилом.

- «Дорога Батті, дякую за допомогу. Це примірник моєї книжки, надіюся, вам сподобається. Це все ваші слова, навіть якщо ви їх не пригадуєте. Ріта». - Думаю, справжня Батільда отримала книжку ще за життя, проте вже, мабуть, не змогла її прочитати.

- Мабуть, що не змогла.

Гаррі глянув на Дамблдорове обличчя й відчув раптом напад дикого задоволення. Тепер він, незалежно від волі Дамблдора, знатиме все, про що той і не збирався йому розповідати.

- Ти й досі на мене сердишся? - запитала Герміона. Він побачив, як з її очей знову бризнули сльози, і зрозумів, що лють не зійшла з його обличчя.

- Ні, - сказав тихо. - Ні, Герміоно, я розумію, що то була випадковість. Ти все робила, щоб ми вирвалися звідти живі, і це було правильно. Якби не ти, я вже давно був би мертвий.

Він видушив з себе усмішку й повернувся до книжки. Видно було, що ніхто її не розкривав. Він погортав сторінки, розглядаючи фотографії. Майже зразу натрапив на ту, що шукав - юний Дамблдор та його вродливий товариш сміються з якогось давно забутого жарту. Гаррі прочитав підпис під фото.

«Албус Дамблдор невдовзі після смерті матері зі своїм другом Ґелертом Ґріндельвальдом».

Кілька довгих секунд Гаррі вражено дивився на останнє слово. Його друг Ґріндельвальд. Скоса зиркнув на Герміону, що придивлялася до цього прізвища, ніби не вірила своїм очам. Поволі вона підняла погляд на Гаррі.

- Ґріндельвальд?

Не звертаючи уваги на решту фотографій, Гаррі гортав сторінки, шукаючи нових згадок цього фатального імені. Незабаром наштовхнувся на такий уривок, почав його пожадливо читати, але розгубився. Щоб збагнути зміст написаного, треба було повернутися трохи назад - і врешті-решт він опинився на самому початку розділу під назвою «Для загального добра». Почав читати разом з Герміоною:

Напередодні свого вісімнадцятиліття Дамблдор закінчив Гоґвортс, купаючись у промінні слави - староста гуртожитку, староста школи, лауреат премії Барнабуса Фінклі за виняткові успіхи в насиланні чарів, представник британської молоді в Чарверсуді, володар золотої медалі міжнародної алхімічної конференції в Каїрі за неординарний внесок у цю науку. Свіжо-спечений випускник мав намір вирушити в навколосвітню подорож з Ельфаєсом Доджем-»Смердюхом», тупуватим, але вірним йому хлопчиком на побігеньках, який ходив за ним хвостом ще в школі.

Двоє юнаків зупинилися на ніч у лондонському «Дірявому казані», плануючи вранці вирушити в Грецію, коли це прибула сова з вісткою про смерть Дамблдорової матері. Додж-»Смердюх», який відмовився давати інтерв’ю для цієї книжки, запропонував громадськості власну сентиментальну версію тих подій. Він змальовує смерть Кендри як трагічний удар для Дамблдора, а його рішення скасувати подорож - як акт шляхетної самопожертви.

Зрозуміло, Дамблдор одразу повернувся в Ґодрикову Долину нібито для «опіки» над меншими братом і сестрою. Та чи справді він ними опікувався?

«Та він був намаханий, той Еберфорс, - розповідає Еніда Смік, чия родина мешкала тоді на околиці Ґодрикової Долини. - Буйний. Ніби й шкода його було, коли віддали Богу душу тато й мама, але ж він, гад, кидався в мене козячими бурбуляшками. Не думаю, що Албус дуже ним переймався, бо я їх ніколи не бачила вдвох».

То чим займався Албус, якщо не міг угамувати свого буйного меншого брата? Схоже на те, що забезпечував подальше ув’язнення сестри. Бо хоч і померла її перша й найпильніша наглядачка, жалюгідне життя Аріани Дамблдор не зазнало жодних змін. Сам факт її існування і далі був відомий усього кільком особам, які, як і Додж-»Смердюх», вірили у вигадку про її «слабке здоров’я».

Іншою такою легковірною приятелькою сім’ї була Батільда Беґшот, видатна історичка магії, котра багато років жила в Ґодриковій Долині. Кендра, звісно, різко відкинула Батільду, коли та спробувала привітати Дамблдорів з прибуттям у село. Проте через кілька років Батільда вислала Дамблдорові в Гоґвортс сову з листом, у якому написала, як приємно була вона вражена його статтею про трансформацію трансрізновидів, опублікованою в «Трансфігурації сьогодні». Цей перший контакт призвів до знайомства з усією родиною Дамблдорів. Поки Кендра ще була жива, Батільда єдина в Ґодриковій Долині підтримувала близькі стосунки з Дамблдоровою матір’ю.

На жаль, той блиск, що Батільда проявила замолоду, давно потьмянів. «Вогонь ще жевріє, а казан уже порожній», - сказав мені з цього приводу Айвор Ділонсбі, або, як дещо прозаїчніше висловилася Еніда Смік: - «Вона дурна, як білчині какулі». Та все ж, завдяки деяким випробуваним прийомам журналістської техніки, мені вдалося роздобути достатню кількість достовірних фактів, щоб побачити усю цю скандальну історію в істинному світлі.

Як і всі інші представники чаклунської громади, Батільда вважала, що причиною передчасної смерті Кендри було «відбите закляття», про що неодноразово розповідали в наступні роки Албус і Еберфорс. Батільда теж повторювала, наче папуга, родинні байки про Аріану, називаючи її «слабкою» та «хворобливою». А от Батільдині спогади на іншу тему були варті зусиль, яких я доклала, щоб добути сироватку правди, адже виявилося, що тільки вона одна знає все про найбільшу таємницю Албуса Дамблдора. Тепер, коли цю таємницю вперше розкрито, виникають сумніви щодо всього, чим так захоплювалися прихильники Дамблдора: його показній ненависті до темних мистецтв, його боротьбі проти пригноблення маґлів, і навіть його любові до власної родини.

Того літа, коли Дамблдор повернувся додому в Ґодрикову Долину, ставши сиротою і єдиним годувальником родини, Батільда Беґшот погодилася, щоб у неї оселився її двоюрідний небіж Ґелерт Ґріндельвальд.

Прізвище Ґріндельвальд відоме, мабуть, усім. У переліку найнебезпечніших темних чаклунів усіх часів він не удостоївся першого місця тільки тому, що на покоління пізніше з’явився Відомо-Хто, відібравши в Ґріндельвальда його корону. Оскільки Ґріндельвальд не поширював свого терору на Британію, то подробиці його приходу до всемогутньої влади тут не так широко відомі.

Здобувши освіту в Дурмстрензі, школі, що вже в ті часи здобула недобру славу своїм надміру терпимим ставленням до темних мистецтв, Ґріндельвальд зарекомендувався не менш блискучим учнем, ніж Дамблдор. Та замість скерувати свої не по літах розвинені таланти на здобуття призів і нагород, Ґелерт Ґріндельвальд присвятив себе іншим заняттям. Коли йому виповнилося шістнадцять, навіть у Дурмстрензі відчули, що вже не можна дивитися крізь пальці на його потворні експерименти, і його виключили зі школи.

Досі нічого не було відомо про наступні пересування Ґріндельвальда, крім того, що він «кілька місяців подорожував за кордоном». Тепер уже можна відкрити той факт, що насправді Ґріндельвальд провідував у Ґодриковій Долині двоюрідну тітку і що саме там (а ця новина може багатьох просто шокувати) він і завів близьку дружбу не з ким іншим, як з Албусом Дамблдором.

«Він був такий чудовий хлопчик, - бурмотіла Батільда, - і яка різниця, ким він став потім. Природно, що я познайомила його з бідолашним Албусом, котрому так бракувало спілкування з однолітками. Хлопці відразу відчули взаємну симпатію».

Авжеж, відчули. Батільда показала мені листа, що в неї зберігався, якого Албус Дамблдор надіслав Ґелертові Ґріндельвальду одної ночі.

«Так, навіть після цілоденних розмов - а ці неймовірно талановиті хлопці аж вирували ідеями, немов казан на вогні - іноді я чула, як сова стукає у вікно Ґелертової кімнати, приносячи йому листа від Албуса! Його осявала якась думка, і він негайно хотів поділитися нею з Ґелертом!»

І що ж то були за ідеї? Хоч це й шокує численних шанувальників Албуса Дамблдора, та все ж ми пропонуємо вашій увазі деякі погляди їхнього сімнадцятирічного кумира, викладені в листі до нового друга (копію оригіналу цього листа можна побачити на 463-й сторінці):

Ґелерте...

Твоя думка про необхідність чаклунського панування ДЛЯ ВЛАСНОГО Ж БЛАГА МАҐЛІВ - це, як на мене, критичний момент. Так, ми володіємо потужною силою, так, ця сила дає нам право панувати, але вона також наділяє нас відповідальністю за тих, над ким ми пануємо. Треба всіляко на цьому наголошувати, ця ідея має стати наріжним каменем усієї нашої будівлі. Якщо в нас виникатимуть суперечки, а вони неодмінно виникатимуть, це стане основою для всіх наших контраргументів. Ми перебираємо на себе управління ДЛЯ ЗАГАЛЬНОГО БЛАГА. І з цього випливає, що там, де ми зустрінемо опір, ми повинні застосовувати тільки необхідну силу - і не більше. (Це була твоя головна помилка в Дурмстрензі! Хоч я не нарікаю, бо якби тебе не виключили, ми б ніколи не зустрілися.)

Албус.

Хай які здивовані й приголомшені будуть його численні прихильники, але цей лист - безперечний доказ, що Албус Дамблдор колись мріяв про скасування Статуту про секретність і про встановлення чаклунського панування над маґлами. Який удар для тих, хто завжди змальовував Дамблдора як найбільшого захисника маґлородців! Якими облудними здаються всі його промови на захист маґлівських прав у світлі наведених тут убивчих свідчень! Який мерзенний вигляд має сам Албус Дамблдор, що інтригами прокладав собі шлях до влади замість оплакувати смерть матері та дбати про сестру!

Немає сумніву, що особи, рішуче налаштовані втримати Дамблдора на його крихкому п’єдесталі, торочитимуть, що він, врешті-решт, так і не здійснив своїх планів, що в нього відбулася болісна переоцінка цінностей, що він усвідомив свої помилки. Однак правда шокує.

Не минуло й двох місяців, відколи зав’язалася їхня тісна дружба, як Дамблдор і Ґріндельвальд розлучилися, щоб більше ніколи не бачити одне одного, аж до легендарного двобою між ними (більше про це в 22-му розділі). Що спричинило такий раптовий розрив? Може, Дамблдор усвідомив усю хибність їхніх ідей? Може, він сказав Ґріндельвальдові, що не бажає більше брати участі в його планах? На жаль, ні.

«Гадаю, до цього призвела смерть бідолашної Аріани, - розповідає Батільда. - Це було жахливе потрясіння. Ґелерт був там, коли це сталося, і він повернувся в мій дім страшенно збентежений. Сказав, що хоче завтра вертатися додому. Був у жахливому стані. Тому я організувала для нього летиключ, і після цього ми з ним ніколи вже не бачилися.

Албус був сам не свій, коли померла Аріана. Це був жахливий удар для обох її братів. Вони залишилися самі на світі. Не дивно, що емоції взяли над ними гору. Еберфорс звинуватив Албуса, як це нерідко трапляється з людьми, що пережили страшне потрясіння. Крім того, Еберфорс був гострий на язик і трохи нестриманий, бідолашний хлопчик. Та хоч би там як, але, розквасивши Албусу носа під час похорону, він явно перестарався й повівся непристойно. Кендра, мабуть, перевернулася б у труні, якби побачила, як б’ються її сини над тілом її дочки. Шкода, що Ґелерт не зміг залишитися на похорон... може, він би хоч трохи заспокоїв Албуса...»

Ця недостойна бійка біля труни, відома тільки тим небагатьом, що були присутні на похороні Аріани Дамблдор, змушує нас поставити декілька запитань. Чому, власне, Еберфорс Дамблдор звинуватив Албуса у смерті сестри? Чи був це, як переконує нас Батті, звичайний емоційний зрив? А може, існували якісь конкретніші причини для цього раптового спалаху люті? Ґріндельвальд, якого вигнали з Дурмстренґу за напади на однокашників, що ледь не призвели до фатальних наслідків, зник з країни через кілька годин після смерті дівчини, і Албус (від сорому чи від страху?) більше ніколи з ним не бачився, доки його не змусили до цього заклики чаклунської спільноти.

Ні Дамблдор, ні Ґріндельвальд не згадували потім про цей короткий період їхньої дружби. Та немає сумнівів, що Дамблдор усі п’ять років безладу, катастроф та зникнення людей усіляко уникав зіткнення з Ґелертом Ґріндельвальдом. Може, Дамблдор так вагався, бо й далі відчував симпатію до цього чоловіка? Чи просто боявся, що всі довідаються про їхню тісну дружбу? Можливо, саме тому Дамблдор вельми неохоче вирушив на лови чоловіка, знайомством з яким був колись такий захоплений?

А як померла загадкова Аріана? Чи не стала вона випадковою жертвою якогось темного ритуалу? Може, вона ненавмисне зіткнулася з чимось таким, про що не повинна була знати, коли двоє юнаків робили різні експерименти у своєму прагненні до слави й панування? Чи, може, Аріана Дамблдор стала першою жертвою, принесеною «для загального блага»?

Розділ на цьому закінчився, і Гаррі відірвався від книжки. Герміона ще раніше дочитала сторінку. Вона забрала книжку в Гаррі, стривожено на нього поглядаючи, й закрила її, навіть не дивлячись, наче ховала щось непристойне.

- Гаррі...

Але він похитав головою. Якийсь стрижень зламався в його душі. Подібне він відчув, коли їх покинув Рон. Він довіряв Дамблдорові, вважав його втіленням добра й мудрості. Усе це пішло прахом. Ну, скільки ж можна зазнавати втрат? Рон, Дамблдор, чарівна паличка з феніксовою пір’їною...

- Гаррі, - Герміона ніби читала його думки. - Послухай мене. Це... це не дуже приємно було читати...

- ...ага, що й казати...

- ...але не забувай, Гаррі, що це написала Ріта Скітер.

- Ти ж прочитала листа до Ґріндельвальда!

- Так... прочитала, - вона завагалася, колишучи чашку з чаєм у холодних долонях. - Це був, мабуть, найгірший шматок. Я знаю, що для Батільди то були звичайні балачки, але слова «Для загального блага» стали Ґріндельвальдовим гаслом, яким він виправдовував усі скоєні ним пізніше звірства. І... судячи з листа... саме Дамблдор підкинув йому цю ідею. Подейкують, що напис «Для загального блага» був навіть викарбуваний над входом у Нурменґард.

- А що таке Нурменґард?

- В’язниця, яку Ґріндельвальд збудував для своїх суперників. Урешті-решт він сам там опинився, коли його впіймав Дамблдор. Та хоч би там як, але... жахливо думати, що саме Дамблдорові ідеї допомогли Ґріндельвальду стати таким могутнім. З іншого боку, навіть Ріта не напише, що вони знали один одного більше, ніж один-два літні місяці, коли обидва були ще зовсім юні і...

- Я так і думав, що ти це скажеш, - урвав її Гаррі. Він не хотів виливати на неї свою жовч, але заспокоїтись було важко. - Я знав, що ти скажеш «вони були зовсім юні». А вони були того самого віку, що й ми тепер. І ми ризикуємо життям, поборюючи темні мистецтва, а він обіймався зі своїм новим найкращим дружбаном і планував, як збільшити свою могутність для панування над маґлами.

Гаррі ледве стримувався. Зірвався на ноги й закрокував туди-сюди, намагаючись хоч щось збагнути.

- Я не виправдовую те, що написав Дамблдор, - сказала Герміона. - Усю ту нісенітницю про «право панувати», усі ці гасла на зразок «Магія - це могутність» і таке інше. Але май на увазі, Гаррі, що в нього тоді щойно померла мати, і він залишився сам у тому домі...

- Сам? Та не був він сам! У нього були брат і сестра, рідна сестра-сквибка, яку він тримав під замком...

- Я в це не вірю, - заперечила Герміона, яка теж підвелася. - Не знаю, що було з тією дівчиною, але навряд чи вона була сквибкою. Ми ж знали Дамблдора, він би ніколи в житті не дозволив...

- Дамблдор, якого ми нібито знали, не збирався завойовувати маґлів силою! - закричав Гаррі, і його крик луною рознісся над безлюдним пагорбом, і зграйка чорних дроздів зірвалася в повітря, галасливо накручуючи спіралі на тлі перламутрового неба.

- Але він змінився, Гаррі, він змінився! У цьому вся суть! Можливо, він і вірив у все те, коли йому було сімнадцять, але решту життя він присвятив боротьбі з темними мистецтвами! Саме Дамблдор зупинив Ґріндельвальда! Це він завжди обстоював маґлівські права і необхідність захисту маґлів, це він від самого початку протистояв Відомо-Кому й загинув, намагаючись його зупинити!

Рітина книжка лежала в них під ногами, і Албус Дамблдор скорботно їм усміхався з фотографії.

- Гаррі, ти вибач, але мені здається, що ти на нього такий злий лише тому, що він сам тобі про все це не розповів.

- Може, й так! - закричав Гаррі й обхопив руками голову, чи то щоб стримати свій гнів, чи захищаючись від тягаря втрачених ілюзій. - Але дивися, чого він вимагав від мене, Герміоно! Ризикуй своїм життям, Гаррі! Знову! І знову! І не сподівайся, що я тобі все поясню, просто сліпо вір мені, вір, що я знаю, що роблю, вір мені, хоч я сам тобі не вірю! Він ніколи не казав мені всієї правди! Ніколи!

Його голос зривався від напруги. Вони дивилися одне на одного серед цієї засніженої пустки, і Гаррі відчував, що вони дрібні й незначні, мов комахи, під цим неозорим небом.

- Він тебе любив, - прошепотіла Герміона. - Я знаю, що любив.

Гаррі опустив руки.

- Не знаю, кого він там любив, Герміоно, але тільки не мене. Цей хаос, що дістався мені від нього - це не любов. Він набагато більше ділився своїми думками з Ґелертом Ґріндельвальдом, ніж зі мною.

Гаррі підняв Герміонину чарівну паличку, що випала в нього з рук, і знову сів біля входу в намет.

- Дякую за чай. Я ще тут повартую. А ти йди зігрійся.

Вона завагалася, але вирішила за краще погодитись.

Підняла зі снігу книжку й пішла в намет, і, проходячи повз нього, розкуйовдила йому легенько волосся. Від цього доторку він заплющив очі й ненавидів сам себе, бо хотів, щоб її слова виявилися правдою: що Дамблдор таки справді його любив.

- РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ - Срібна лань


Коли Герміона опівночі заступила на варту, уже йшов сніг. Гаррі снилося щось сумбурне й тривожне: Наджіні, що заповзала то у велетенський тріснутий перстень, то у вінок з чемерника, що квітне на Різдво. Він постійно прокидався, охоплений панікою, переконаний, що хтось його кликав здалеку, а вітер, що батожив по намету, нагадував йому то чиїсь кроки, то голоси.

Врешті-решт він підвівся з ліжка і в темряві пішов до Герміони, що, скрутившись клубочком, сиділа коло входу в намет і при світлі чарівної палички читала «Історію магії». Густий сніг ішов і досі, тому вона з радістю підтримала його пропозицію спакуватися з самого ранку й перебратися деінде.

- Виберемо якесь затишніше місце, - погодилася вона й затремтіла, натягуючи светра поверх піжами. - Мені причулося, що там ходять якісь люди. Здається, навіть бачила їх раз чи й двічі.

Гаррі, що теж натягував джемпер, завмер і глянув на стіл, де стояв тихий і непорушний стервоскоп.

- Та то мені, мабуть, привиділося, - нервово сказала Герміона, - сніг, темрява - легко щось уявити... але, може, нам краще роз’явитися під плащем-невидимкою - про всяк випадок?

Десь за півгодини вони склали намет, Гаррі повісив на шию горокракс, Герміона схопила вишиту бісером сумочку, й вони роз’явилися. Їх уже звично стисло, ноги Гаррі відірвалися від засніженої землі, а тоді боляче вдарилися об замерзлий, присипаний листям, ґрунт.

- Де це ми? - запитав він, розглядаючи навколо нові нагромадження дерев. Герміона тим часом почала витягати з сумочки жердини для намету.

- Це Дінів ліс, - відповіла вона. - Колись ми сюди ходили в похід з мамою й татом.

На деревах тут теж лежав сніг і було страшенно холодно, зате хоч вітер не віяв. Цілий день вони просиділи в наметі, гріючись коло ясного синього полум’я, що його так вдало вичакловувала Герміона, щоб потім переносити його, куди потрібно, прямо в глечику. Гаррі відчував, ніби одужує після недовгої, але важкої хвороби, і це враження тільки посилювалося через постійну Герміонину опіку. По обіді з неба знову сіялися сніжинки, тож навіть їхню захищену од вітру галявину припорошило м’яким снігом.

Гаррі мало спав ці дві ночі, і, мабуть, тому всі його відчуття загострилися. Цього разу вони ледве врятувалися з Ґодрикової Долини, тож тепер Гаррі постійно відчував загрозливо-близьку присутність Волдеморта. Споночіло, і Гаррі не погодився, щоб Герміона змінила його на варті, звелівши їй лягати спати.

Він пересунув до входу в намет стару подушку і сів на неї, вбраний у всі свої светри, та все одно трясся від холоду. З кожною годиною темрява густішала, аж поки стала майже непроникна. Гаррі хотів було витягти Карту Мародера, щоб порозглядати цяточку з іменем Джіні, та згадав, що зараз Різдвяні канікули, і вона, скоріше за все, вдома в «Барлозі».

Кожен малесенький порух ніби побільшувався в цих нескінченних лісових нетрях. Гаррі знав, що там повно живих істот, проте волів, щоб вони сиділи тихо й непорушно, даючи йому змогу відрізнити безневинне шарудіння й шурхіт від звуків, що свідчать про інші, зловісні рухи. Пригадав, як багато років тому почув серед опалого листя шелестіння плаща - і відразу здалося, що він знову чує цей звук. Струснув головою, відганяючи від себе цю мару... Закляття-обереги захищали їх уже кілька місяців. Чого б це вони перестали діяти зараз? І все ж він не міг позбутися відчуття, що цієї ночі щось змінилося.

Кілька разів Гаррі сахався, вириваючись зі сну. Шия боліла, бо засинав він, незручно прихилившись до стінки намету. Ніч сягнула такої оксамитово-чорної глибини, наче він застряг у перехідному стані між роз’явленням і явленням. Підніс до очей руку, щоб перевірити, чи видно пальці - і в цю мить щось сталося.

Яскраве срібне сяйво з’явилося попереду, рухаючись між дерев. Невідомо, яке було його джерело, проте пересувалося воно беззвучно, наче просто пливло до нього.

Він скочив на ноги - голос замерз у горлі - й підняв Герміонину чарівну паличку. Примружився, бо світло вже сліпило; силуети дерев на тлі цього світла були чорні як смола, а воно все наближалося...

І ось джерело світла з’явилося з-за дуба. Срібно-біла лань, яскрава, як місяць, безшумно прокладала собі шлях, не залишаючи слідів копит на пухнастій сніговій ковдрі. Вона підійшла до нього, високо тримаючи прекрасну голівку з великими очима й довжелезними віями.

Гаррі дивився на цю істоту, сповнений подиву, і не тому, що вона була аж така незвичайна, а тому, що була йому незбагненно знайома. Неначе він давно чекав її появи, та просто забув, аж до цього моменту, що вони домовлялися про зустріч. Імпульсивне бажання покликати Герміону, таке сильне ще мить тому, зникло. Він знав, він міг заприсягтися життям, що вона прийшла до нього, і лише до нього.

Вони дивились одне на одного кілька довгих секунд, а тоді вона розвернулася й пішла геть.

- Ні, - сказав він надтріснутим від довгого мовчання голосом. - Вернися!

Вона й далі неквапливо віддалялася, і незабаром її сяйво почали затуляти товсті чорні стовбури дерев. Якусь тремтливу мить він ще вагався. Природна обачність бурмотіла: це може бути омана, приманка, пастка. Проте інстинкт, нездоланний інстинкт підказував йому, що це не темна магія. Він подався за нею.

Сніг хрускотів у нього під ногами, а от лань линула повз дерева беззвучно, бо вона була самим світлом. Вела його глибше й глибше в ліс, і Гаррі йшов швидко, переконаний, що вона дозволить йому підійти, коли зупиниться. А тоді вона заговорить, і цей голос розкаже йому все, що він хотів знати.

Нарешті вона зупинилася. Ще раз повернула до нього свою прекрасну голівку, і він кинувся бігти. Запитання клекотіло в ньому, та не встиг він його вивільнити, як вона зникла.

Темрява поглинула її без останку, однак її осяйний образ закарбувався на сітківці його очей. Він затуманював зір, яскравішаючи при опущених повіках, він збивав з пантелику. З’явився страх - її присутність означала безпеку.

- Лумос! - прошепотів Гаррі - і кінчик чарівної палички засвітився.

З кожним кліпанням очей відбиток лані блякнув, а Гаррі стояв, прислухаючись до звуків лісу, до хрускоту гілочок удалині, до ледь чутного шарудіння снігу. На нього зараз нападуть? Вона заманила його в засідку? Чи йому ввижається, чи за межами освітленого кола хтось стоїть і за ним стежить?

Підняв чарівну паличку вище. Ніхто не біг до нього, не спалахувало зелене світло з-за дерева. Чого ж вона його сюди привела?

Щось блиснуло у світлі чарівної палички, і Гаррі рвучко обернувся, але то було звичайне замерзле озерце, потріскана чорна крига на ньому замерехтіла, коли він підняв чарівну паличку ще вище, щоб добре роздивитися.

Обережно наблизився до озерця й глянув униз. Крига віддзеркалила його викривлену тінь і світло чарівної палички, однак глибоко під цим товстим туманно-сірим панциром блиснуло ще щось. Великий срібний хрест...

Серце вистрибувало з грудей. Гаррі впав навколішки на краєчку озерця й націлив чарівну паличку під таким кутом, щоб якомога краще освітити дно. Темно-червоний відблиск... це був меч з рубінами на руків’ї... на дні цього лісового озерця лежав Ґрифіндорів меч.

Затамувавши дух, він дивився вглиб. Хіба це можливо? Як він міг опинитися на дні лісового озера, так близько від того місця, де вони поставили намет? Може, Герміону привабили сюди якісь невідомі чари, чи, може, лань, яку він сприйняв за патронуса, була охоронцем цього озерця? Чи меч сюди поклали вже після їхнього прибуття саме тому, що вони тут опинилися? У такому разі де той, хто захотів передати меча Гаррі? І знову, обвівши чарівною паличкою довколишні дерева й кущі, він шукав обрисів людини чи блиску очей, але нічого не побачив. Додавши дещицю страху до п’янкого збудження, що його охопило, він знову звернув свою увагу на меч, що лежав на дні замерзлого озерця.

Націлився чарівною паличкою на срібні обриси меча й пробурмотів:

- Акціо меч.

Той не ворухнувся. Та Гаррі на це й не сподівався. Якби це було так легко, меч узагалі лежав би перед ним на землі, а не в глибинах замерзлого озера. Він вирішив обійти це крижане коло й пригадати, що сталося минулого разу, коли меч дався йому в руки. Тоді Гаррі був у страшній небезпеці й благав про допомогу.

- На поміч, - пробурмотів він, але меч залишався на озерному дні, байдужий і непорушний.

Що ж тоді ще було, питав себе Гаррі, обходячи озеро. Що сказав йому Дамблдор того разу, коли він отримав меча? «Тільки істинний ґрифіндорець міг би витягти його з капелюха». А які саме риси визначають ґрифіндорця? Голосочок у Гаррі в голові відповів: «...живуть відважні учні там, сміливі, горді, як орли...»

Гаррі зупинився й тяжко зітхнув. Пара з рота швидко розчинилася в морозному повітрі. Він знав, що треба зробити. Якщо бути чесним з самим собою, то він знав, що до цього дійде, з першої ж секунди, як побачив під кригою меча.

Ще раз озирнувся на довколишні дерева, хоч цього разу був переконаний, що ніхто на нього не нападе. Напасти можна було, коли він ще йшов лісом, або коли оглядав озеро. Він тягнув час, бо його очікувала вельми неприваблива перспектива.

Неслухняними пальцями Гаррі почав скидати з себе численні одежини, що захищали його від холоду. Про яку «гордість» може йтися, сумно думав Гаррі. Можливо, вона в тому, що він не кличе Герміону зробити це замість нього.

Поки він роздягався, десь ухнула сова, і в серце стрілив болючий спогад про Гедвіґу. Він уже тремтів, зуби шалено цокотіли, та він і далі роздягався, поки не залишився на снігу босий, у самих трусах. Поклав зверху на одяг капшук з поламаною чарівною паличкою, маминим листом, уламком Сіріусового дзеркальця та стареньким сничем і націлив Герміонину паличку на кригу.

- Діфіндо.

Крига тріснула голосно, мов постріл серед тиші. Поверхня озерця розкололася й великі брили темного льоду затряслися на дрібних брижах води. Гаррі припустив, що глибина невелика, однак, щоб дістати меча, все одно треба було пірнати.

Роздуми не робили завдання легшим, а воду теплішою. Гаррі підступив до краю води й поклав засвічену Герміонину чарівну паличку на землю. Намагаючись не думати, що зараз йому буде ще холодніше чи як жахливо він тремтітиме незабаром, Гаррі стрибнув.

Кожнісінька пора його тіла залементувала протестом, повітря в легенях застигло кригою, коли він занурився по плечі в крижану воду. Він ледве міг дихати, а трусився так, що аж вода вихлюпувалася з берегів. Намацав занімілим пальцем ноги лезо. Волів пірнати лише один раз.

Ще на кілька секунд відклав пірнання, тремтячи й задихаючись, аж доки звелів собі, що мусить це зробити, зібрав усю свою волю в кулак і пірнув.

Холод був пекельний і обпалив його вогнем. Здавалося, навіть мозок замерз, коли він проштовхнувся крізь темну воду до самого дна й простяг руку, намацуючи меч. Обхопив руків’я й смикнув до себе.

Щось здушило йому горло. Подумав, що це водорості, хоч ніщо до нього не торкалося, коли пірнав - і вільною рукою спробував зірвати їх з себе. Але то були не водорості. Це ланцюжок горокракса обмотався навколо шиї й помалу стискав трахею.

Гаррі шалено заборсався, щоб виринути на поверхню, але тільки наштовхнувся на кам’янистий схил дна. Метаючись, задихаючись, хапався за ланцюжок, що його душив, проте задубілі пальці не могли послабити хватки, і в голові вже замерехтіли вогники. Він тонув, і не було рятунку, він нічого не міг вдіяти, а руки, що хапали його за груди, то були, звісно, руки Смерті...

Задихаючись і відпльовуючись, мокрющий і замерзлий до кісток, він отямився обличчям у снігу. Поруч хтось важко сопів, кашляв і човгав ногами. Герміона знову прийшла на порятунок, як і тоді, коли напала змія... хоч цей глибокий кашель і ці важкі кроки були геть не схожі на Герміонині...

Гаррі не мав сили підняти голову й поглянути на свого рятівника. Спромігся тільки на те, щоб сягнути тремтячою рукою до горла й помацати те місце, де медальйон глибоко врізався в тіло. Однак медальйона не було. Хтось його зірвав. І тут над головою пролунав засапаний голос:

- Ти... що... ошизів?

Тільки потрясіння, викликане тембром цього голосу, дало Гаррі силу встати. Тремтячи, як у пропасниці, він звівся, хитаючись, на ноги. Перед ним стояв Рон, тепло вдягнений, але мокрий як хлющ. Волосся прилипло до лоба, в одній руці - Ґрифіндорів меч, а в другій - горокракс, що звисав з розірваного ланцюжка.

- Що за чорт, - захекано проказав Рон, високо піднявши горокракса, що гойдався на вкороченому ланцюжку, неначе Рон пародіював сеанс гіпнозу, - чого ти не зняв цієї штуки перед тим, як пірнати?

Гаррі не знав, що відповісти. Срібна лань - то було ніщо порівняно з появою Рона, в яку він досі не міг повірити. Здригаючись від холоду, почав хапати одяг, що лежав біля самої води, й натягати на себе. Вдягаючи светр за светром, Гаррі дивився на Рона так, немов очікував, що той будь-якої миті може щезнути, та все ж він був реальний. Це він щойно пірнув у озеро й урятував Гаррі життя.

- Це т-ти? - видушив нарешті Гаррі. Зуби в нього цокотіли, а голос ледь сипів після зашморгу.

- Ну, так, - відповів трохи розгублено Рон.

- Т-ти вичаклував лань?

- Що? Ні, звичайно, ні! Я думав, це ти зробив!

- Мій патронус - олень.

- Ну, так. Я ще подумав, що він якийсь інакший. Безрогий.

Гаррі повісив на шию Геґрідів капшучок, натяг останнього светра, нахилився, щоб підібрати з землі Герміонину чарівну паличку й знову подивився на Рона.

- Як ти тут опинився?

Рон, очевидно, сподівався, що це запитання прозвучить пізніше або його взагалі можна буде уникнути.

- Ну, я... знаєш... я повернувся. Якщо... - Він прокашлявся. - Знаєш. Я вам ще потрібен.

Запала мовчанка, а згадка про Ронів відхід наче знову поставила між ними стіну. Але ж він був тут. Він повернувся. Він щойно врятував Гаррі життя.

Рон глянув собі на руки. Був ніби здивований тим, що саме в них тримає.

- Ось, я