прикривається терміном націоналізм, викинувши на смітник маску “інтернаціоналізму”, й надалі основною зброєю використовує звичайний традиційний московський імпершовінізм. Вістря цієї зброї спрямоване проти України. Чи не час пригадати твердження Карла Маркса, який попереджав, що "російський ведмідь здатний на все, поки знає, що інші звірі, з якими він має справу, ні до чого не здатні"?
Я намагаюся регулярно читати російські “патріотичні” видання, на зразок “Русской правды”, “Эры России” чи “Русского вестника”. Подібні тексти там не дивина. Але тепер ці ідеї пропагують газети на зразок “АіФ”, зараз подібні думки виголошуються вищими державними чиновниками Російської Федерації з центральних телеканалів та на шпальтах провідних видань, і це симптоматично. Ще кілька років тому російський політолог, один з ідеологів так званої “російсько-слов`янської ідеї” Валерій Дьомін стверджував, що “перемога “Єдінства” і В.Путіна була не випадковою, оскільки вони не лише використовували державно-патріотичну риторику, але й багато зробили в цьому напрямку”. Також Дьомін прогнозував, що Путін, вичерпавши ресурс державно-патріотичної ідеології, змушений буде звернутися до ідей російського національного руху (тобто до імпершовінізму) (В.М.Демин “Современная образованщина и Русская Национальная Идея”). Передбачливим виявився автор. Передбачливими мусимо бути і ми. Маємо усвідомити, що Москва без бою Україну не полишить, що “у боротьбі проти артилерії потрібна артилерія, проти воюючого націоналізму одних потрібен воюючий націоналізм інших”.
...А оптимальну відповідь на питання, винесене в заголовок статті, дали Микола Міхновський, Юрій Липа, Дмитро Донцов, Степан Бандера, Ярослав Стецько та їх послідовники.
"П'ЯТА КОЛОНА": МАСКУ СКИНУТО!
Проблема активної присутності в Україні прямої резиндетури іноземних (зокрема російських) державно-політичних чинників, що безпосередньо і реально загрожують національним інтересам і національній безпеці України, у вітчизняних ЗМІ піднімалася неодноразово. Роль, мета і вплив російських засобів масової дезінформації, різноманітних псевдорелігійних, псевдокультурницьких, політичних та інших товариств, спілок, рухів не потребують для наших читачів додаткового висвітлення чи коментування. Для нас є однозначно ворожими ті сили, які прагнуть поневолення нашого народу, ліквідації нашого суверенітету і державної цілісності.
На жаль, виглядає, що офіційна влада воліє, в кращому разі, "не помічати", а, як правило, толерує або й прямо і безпосередньо сприяє діяльності антиукраїнських сил.
Не хочу, щоб мої закиди і звинувачення виглядали голослівними, адже до останнього часу більшість так званих проросійських організацій прикривали свою справжню мету "фіговим листком" боротьби за "права людини" (зрозуміло, що не української) чи культурно-просвітницькою діяльністю, проте щоразу намагаючись якимось чином реально заявити про себе під час виборчих перегонів. Втім, марно. І хоча голова виконкому "Русского двіженія Крима" Олег Слюсаренко в своїй програмовій статті "Проблеми і перспективи політичного розвитку" ("Русский мир" №4(8)) безпідставно і бездоказово стверджує, що сьогодні в Україні понад половина (а чому не понад 100 відсотків) населення розмовляє і думає російською "і, таким чином, по суті є характерними представниками православної російської культури", все ж з гіркотою констатує незаперечний факт, що в результаті парламентських виборів попри наполегливу пропаганду і підтримку з боку Москви, "в більшості регіонів не тільки Західної, але й Східної України представники "Русского Блока" залишились за межею 1 відсотка голосів".
Але не цим для нас є цікавим "опус" Слюсаренка. Абсолютно правильно стверджуючи, що Росія в особі нинішнього політичного керівництва починає виявляти активні устремління, спрямовані на відновлення великодержавних політичних позицій, що передбачає всебічне сприяння Москви у встановленні "прокремлівських режимів, діючих на території "ближнього зарубіжжя", автор пропонує послуги своєї організації у здійсненні цих, поза всяким сумнівом "прогресивних" інтеграційних планів, пропонуючи активніше задіювати "п'яту колону".
Вважаючи, що РДУ для реалізації цієї мети підходить якнайбільше, Слюсаренко пропонує налагодити тісніші контакти з лідерами правлячої партії "Єдина Росія". Ще важливішим для керівництва РДУ є, "заручившись підтримкою впливового російського керівництва, з його допомогою заручитися необхідною підтримкою з боку крупного російського капіталу". Зазначаючи, що ця робота вже розпочалась, автор сподівається завдяки ще активнішій підтримці Москви, перетворити російський політичний рух в Україні в масову політичну організацію.
Можливо, керівники РДУ вже сьогодні бачать себе на чолі вимріяного ними "прокремлівського режиму", вважаючи, що з цією роллю справляться краще, ніж, скажімо, Кучма, Симоненко, Грач чи
