Колесо Часу. Книга 3. Відроджений Дракон [Роберт Джордан] (fb2) читать онлайн

Відроджений Дракон

Роберт Джордан

Колесо Часу. Книга 3

ЗМІСТ

ПРОЛОГ. Фортеця світла

РОЗДІЛ 1. Очікування

РОЗДІЛ 2. Саїдін

РОЗДІЛ 3. Вісті з Рівнини

РОЗДІЛ 4. Тіні уві сні

РОЗДІЛ 5. Жахіття наяву

РОЗДІЛ 6. Полювання розпочато

РОЗДІЛ 7. Вихід з гір

РОЗДІЛ 8. Джарра

РОЗДІЛ 9. Вовчі сни

РОЗДІЛ 10. Таємниці

РОЗДІЛ 11. Тар Валон

РОЗДІЛ 12. Престол Амерлін

РОЗДІЛ 13. Покарання

РОЗДІЛ 14. Укол шипів

РОЗДІЛ 15. Сірий Чоловік

РОЗДІЛ 16. Полювання втрьох

РОЗДІЛ 17. Червона сестра

РОЗДІЛ 18. Зцілення

РОЗДІЛ 19. Пробудження

РОЗДІЛ 20. Візит

РОЗДІЛ 21. Світ Снів

РОЗДІЛ 22. Ціна персня

РОЗДІЛ 23. Скріплена печаттю

РОЗДІЛ 24. Розвідка і знахідки

РОЗДІЛ 25. Запитання

РОЗДІЛ 26. За замкбм

РОЗДІЛ 27. Тел’аран’ріод

РОЗДІЛ 28. Вихід

РОЗДІЛ 29. Причинити пастку

РОЗДІЛ З0. Перший кидок

РОЗДІЛ 31. «Жінка з Танчіко»

РОЗДІЛ 32. Перший корабель

РОЗДІЛ 33. У плетиві

РОЗДІЛ 34. Інший танець

РОЗДІЛ 35. Сокіл

РОЗДІЛ 36. Донька Ночі

РОЗДІЛ 37. Кайрен у вогні

РОЗДІЛ 38. Діви Списа

РОЗДІЛ 39. Ниті у Візерунку

РОЗДІЛ 40. Нічний герой

РОЗДІЛ 41. Клятва мисливця

РОЗДІЛ 42. «Догодити борсуку»

РОЗДІЛ 43. Брати Тіні

РОЗДІЛ 44. Впольовані

РОЗДІЛ 45. Кеймлін

РОЗДІЛ 46. Послання з Тіні

РОЗДІЛ 47. Наввипередки з Тінню

РОЗДІЛ 48. Вірні ремеслу

РОЗДІЛ 49. Гроза в Тірі

РОЗДІЛ 50. Молот

РОЗДІЛ 51. Принада у сітях

РОЗДІЛ 52. У пошуках ліків

РОЗДІЛ 53. Потік Духу

РОЗДІЛ 54. Всередині Твердині

РОЗДІЛ 55. Що написано у Пророцтві

РОЗДІЛ 56. Народ Дракона

Глосарій

ПРОЛОГ

ФОРТЕЦЯ СВІТЛА

Пейдрон Найол блукав старечим поглядом по власному передпокою, однак його темні очі, затуманені думками, нічого не бачили. На потемнілих дерев’яних панелях, накладених на кам’яні стіни, масивні навіть тут, у серці Фортеці Світла, висіли пошарпані вицвілі гобелени, що колись були бойовими знаменами ворогів його молодості. Немов невидиме, в кімнаті стояло єдине крісло — грубе, з високою спинкою, подібне на трон. Доповнювали інтер’єр також кілька розкиданих столів. Не помічав він і чоловіка у білому плащі, що стояв навколішки на широких дошках підлоги із зображенням великого сонячного диска і заледве стримував свій запал. Хоча мало хто міг би так просто не звернути на нього увагу.

Перед тим, як відвести до Найола, Джарету Баяру дали час умитися. Щоправда, його шолом та кіраса залишилися забрудненими з дороги та понівеченими у битвах. Темні глибокі очі гарячковито зблискували, а на обличчі немовби паленів кожен м’яз. У чоловіка не було меча — в присутності Найола всі мали бути беззбройними — але здавалося, що він от-от вдасться до насильства, готовий зірватися, мов той собака з ланцюга.

З обох боків кімнати у довгих камінах палахкотіли вогні, долаючи нічний зимовий мороз. Це була звичайна вояцька кімната, де все було хоч і доладним, але буденним — окрім сонячного диска. Пишне умеблювання з’явилося в передпокої лорда капітана-командора Дітей Світла з появою Найола, якого удостоїли цим званням; сонцесяйна золота оздоба була затерта поколіннями прохачів. Потім меблі замінили, однак тепер прикраса знову затерлася. Золота тут вистачило б на те, щоби придбати будь-який маєток в Амадиції, а на додачу ще й високий титул. Десять років Найол крокував повз це золото й ніколи про нього не замислювався, — як і про сонячний диск, вишитий на грудях його білої туніки. Золото не багато важило для Пейдрона Найола.

Зрештою він підвів свій погляд на стіл, що стояв поруч, захаращений ма-пами та розкиданими листами й донесеннями. Серед цього безладу лежали й три ледь згорнені малюнки. Він неохоче взяв один. Байдуже який — усі малюнки зображували одне й те саме, тільки у різних манерах.

Шкіра в Найола, тонка, як відшліфований пергамент, з віком все тугіше напиналася на тіло, яке, здавалося, було лише кістками й жилами; а втім, воно не здавалося крихким. Ніхто не отримував Найолового титулу раніше, ніж сивина торкнеться волосся, і всі були твердішими за камінь, з якого побудовано Купол істини. Побачивши жилавий вигляд своєї руки, що тримала малюнок, він враз усвідомив, що потрібно поспішати. Час добігав кінця. Його час добігав кінця. Однак цього мусить вистачити. Він повинен зробити все, щоби вистачило.

Найол змусив себе розгорнути грубий пергамент хоча б до половини, щоби побачити обличчя, яке його цікавило. Хоча крейда вже трохи стерлася через торсання у саквах, втім, обличчя досі можна було розгледіти. Сіроокий юнак з рудуватим волоссям. Схоже, що він був високим, — проте точно сказати важко. Окрім волосся та очей, нічим особливим хлопець не вирізнявся.

— То цей... хлопчисько проголосив себе Відродженим Драконом? — пробурмотів Найол.

Дракон. Від цього імені йому повіяло морозом зими та часу. Це ім’я було народжене Льюсом Теріном Теламоном, коли він прирік кожного, хто вмів направляти Єдину Силу, тоді й тепер, і серед них себе, на божевілля та смерть. Минуло вже більше трьох тисяч років відтоді, відколи чванливість Айз Седай та Війна Тіні призвели до завершення Епохи Легенд. Три тисячі років, — а втім, пророцтва та легенди зміцнили людську пам’ять, якщо не в деталях, то в тім, що стосувалося сутності подій. Льюс Терін Ро-дичевбивця. Чоловік, який розпочав Світотрощу. Тоді безумці, котрі могли дотягнутися до Сили, якій підкорявся весь світ, зрівняли гори та затопили морями стародавні землі; тоді суходіл змінився до невизнання, а всі, хто вижив, утікали, мов звірі від лісової пожежі. Це тривало доти, доки останній представник чоловіцтва Айз Седай не ліг у землю, а пошматована людська раса не взялася знову підіймати все з руїн — там, де ці руїни вціліли. Поголос про Дракона передавався від матерів дітям і міцно закарбувався в їхній пам’яті. У пророцтві сказано: Дракон народиться знову.

Баяр сприйняв запитання Найола навсправжки, хоча воно було риторичним.

— Так, мілорде капітане-командоре. І це ще більша нісенітниця, аніж усе те, що я чув про інших Лжедраконів. Тисячі вже визнали його. У Тарабоні й Арад Домані зараз точаться міжусобиці, — а крім того, вони ще й воюють між собою. Бої тривають по всій Елмотській рівнині і на мисі Томан. Тара-бонці проти доманців, а ті проти Друзів Морока, що прикликають Дракона. Точніше — бої триватимуть доти, допоки зима їх усіх не остудить. Ніколи на моїй пам’яті війна не ширилася так стрімко, лорде капітане-командоре. Немовби вогонь, що займає стодолу із сіном, коли туди потрапляє іскра. Сніг їх трохи притлумив, але з початком весни полум’я ворожнечі спалахне ще палкіше.

Найол помахом пальця зупинив Баяра. Він уже двічі дозволив йому розповісти про те, що трапилось, і голос воїна бринів люттю та ненавистю. Багато що Найолу було відомо з інших джерел, і навіть трохи більше, ніж розказав йому Баяр, однак чим довше він слухав його, тим сильніше дратувався.

— Джеофрам Борнголд і тисяча Дітей мертві. І це справа рук Айз Седай. Ти впевнений, чадо Баяре?

— Так, мілорде капітане-командоре. Після сутички, дорогою до Фалме, я зустрів двох тарвалонських відьом. Ця зустріч обійшлася нам у понад п’ятдесят смертей, перш ніж ми стрілами зробили з них решето.

— У тебе нема жодних сумнівів, що це були саме Айз Седай?

— Земля задрижала у нас під ногами, — Баяр говорив твердо й упевнено. Через брак уяви він не вдавався до вигадливих описів; смерть, коли б вона його не наздогнала, була частиною вояцького життя. — Серед ясного неба блискавиці вдаряли по наших рядах. Що ж іще це могло бути, мілорде капітане-командоре?

Найол насуплено кивнув. Після Світотрощі зникли всі Айз Седай чоловічої статі, однак їхня жіноча частина досі могла дати прочухана. Вони торочать свої Три Клятви: не казати ні слова, що не було би правдивим; не виготовляти зброю, за допомогою якої люди вбивають одне одного; застосовувати Єдину Силу як зброю лише проти Друзів Морока чи породжень Тіні. Проте зараз вони показали брехливість своїх обіцянок. Найол завжди знав: ніхто не прагнув би володіти такою силою, якщо тільки не кидав виклик Творцю, — а значить, ставав на бік Морока.

— І тобі нічого не відомо про те, хто взяв Фалме і перебив половину моїх легіонів?

— Лорд капітан Борнголд сказав, що вони називають себе шончанцями, мілорде капітане-командоре, — незворушно мовив Баяр. — Він каже, що то були Друзі Морока. Загін Борнголда розбив би їх, навіть якби вони вбили капітана. — Його тон став емоційнішим. — Багато людей втекли з міста.

Усі, з ким я розмовляв, підтверджують, що чужинці розбиті й переможені. Лорд капітан Борнголд поборов їх.

Найол тихо зітхнув. Уже втретє Баяр розповідав про військо, що взялось бозна-звідки, прагнучи підкорити Фалме, тими ж словами, що і в перші два рази. Хороший воїн, подумав Найол, так завжди говорив Джеофрам Борнголд. Однак думати самостійно не вміє.

— Лорде капітане-командоре, — раптом озвався Баяр, — лорд капітан Борнголд рішуче наказав мені стояти осторонь битви. Я повинен був спостерігати — і відзвітувати вам. І розповісти його сину, лорду Дейну, як помер його батько.

— Так, так, — нетерпляче мовив Найол. Якусь мить він вивчав запале обличчя Баяра, а потім додав:

— Ніхто не піддає сумніву твою чесність та мужність. Саме так і вчинив би Джеофрам Борнголд, передбачаючи, що в битві може загинути все його військо. —Не настільки ти кмітливий, щоб таке нафантазувати.

Від Баяра більше не було користі.

— Ти правильно вчинив, чадо Баяре. Можеш повідомити про смерть Джеофрама Борнголда його сину. Згідно з останніми звістками, Дейн Борнголд з Еймоном Балдою зараз неподалік Тар Балона. Рушай до них.

— Моя пошана, лорде капітане-командоре. Дякую, — Баяр підвівся з колін і низько вклонився. Коли ж він випростався, його обличчям промайнула тінь вагання. — Мілорде капітане-командоре, нас зрадили. — Ненависть загострила його голос.

— Один зі згаданих тобою Друзів Морока, чадо Баяре? — Він не зміг приховати різкість у власному голосі. Багаторічні плани лежать руїнами серед трупів тисяч Дітей, а Баяр все торочить про якогось чоловіка. — Цей Перрин, молодик-коваль із Межиріччя, якого ти бачив лише два рази?

— Так, мілорде капітане-командоре. Не знаю яким чином, але це він винен. Я знаю це достоту.

— Я подумаю, як вчинити з ним, чадо Баяре.

Воїн розтулив рота, аби щось додати, проте Найол підніс худу руку, випереджаючи його.

— Залиш мене.

Чоловіку з вимученим обличчям не залишалося нічого іншого, окрім як вклонитись і вийти.

Щойно двері за ним зачинилися, Найол опустився в крісло з високою спинкою. Чому Баяр так зненавидів цього Перрина? Друзів Морока розвелося так багато, що марно було витрачати на когось із них свої сили. Надто багато цих посіпак Темряви і на високих щаблях, і серед прислужників, вони ховають свої наміри за солодкими словами й усміхненими лицями. А втім, додати ще одне ім’я до списку не завадить.

Він совався у твердому кріслі, намагаючись зручніше вмостити свої кістки. Вже не вперше в нього майнула думка, що, можливо, подушка була б і не такою вже й розкішшю. І знову він прогнав ці думки. Світ поринув у хаос, тож зараз не час поступатися старості.

Усі знаки, що провіщали біду, завихорилися в його голові. Війна охопила Тарабон та Арад Доман, міжусобиці точилися в Кайрені, а споконвічних ворогів, Tip та Ілліан, знову почало лихоманити. Війни самі по собі не були знаками — люди завжди воювали, — однак зазвичай вони спалахували послідовно. А тут, окрім цього Лжедракона десь в Елмотській рівнині, ще один терзав Салдею, а інший допікав Тіру. Усі троє водночас. Це мусять бути Лжедракони. Мусять!

До того ж була ще дюжина неважливих чуток; деякі з них, мабуть, лише безпідставні плітки, але разом з усім іншим... Далеко на заході, в М’юранді й Кандорі, бачили аїльців. Лише двох-трьох в одному місці, але бодай і тисячу — після Світотрощі аїльці залишали свою Пустелю один-єдиний раз. Тільки під час Аїльської війни вони виходили зі своєї дикої глухомані. Кажуть, Ата’ан Мієр, Морський народ, забув про торгівлю заради пошуку нових знаків і знамень — яких саме, невідомо — і мандрує кораблями, заповненими лише наполовину, а то й зовсім порожніми. Вперше за майже чотири сотні років Ілліан проголосив Велике полювання на Ріг і відправив мисливців на пошуки легендарного Рогу Валіра, який, якщо вірити пророцтву, підійме усіх мертвих героїв з могил для бою в Тармон Ґай’дон, Останній битві проти Тіні. Ходили чутки, що оґіри, одвічні самітники, аж такі, що багато хто взагалі не вірив у їхнє існування, почали скликати ради між своїми віддаленими стеддін/ами.

Проте головною новиною для Найола стало те, що Айз Седай зненацька почали діяти відкрито. Кажуть, вони відіслали кількох своїх сестер до Салдеї, щоби протистояти Лжедракону Мазриму Таїму. Таїм, хоча це і було рідкістю для чоловіків, умів направляти Єдину Силу. Люди боялися його й зневажали водночас, — і мало хто вірив, що такого чоловіка можна здолати без допомоги Айз Седай. Краще погодитися з їхньою допомогою, аніж зіткнутися із жахіттями божевілля, яке неодмінно заволоділо б Таїмом. Одначе Тар Балон відправив інших Айз Седай на підтримку Лжедракона у Фалме. Із цих подій важко було щось виснувати.

Картини, що виникали в його уяві, проймали до живця. Хаос множився; те, що здавалося немислимим, повторювалося і відбувалося знову. Увесь світ неначе вирував і клекотів, — от-от закипить кипенем. Очевидним було одне: наближається Остання битва.

Усі його плани зруйновані, — ті, що увіковічили б його ім’я серед Дітей Світла на сотні поколінь. Втім, ця колотнеча породжувала нову можливість, і він уже мав нові плани та нові цілі. Якби ж тільки він міг зберегти силу та волю, щоби втілити їх! Світло, дай мені протриматися ще трохи.

Шанобливий стук у двері вивів його із тяжкої задуми.

З’явився слуга в каптані й бриджах білого й золотого кольорів і, вклонившись та втупивши очі в підлогу, представив Джайкіма Керридина, помазаника Світла, інквізитора Руки Світла, що прибув за наказом лорда капітана-командора. Не чекаючи відповіді Найола, Керридин увійшов. Найол жестом наказав слузі вийти.

Не встиг слуга зачинити двері, як Керридин, майнувши білосніжним плащем, став на одне коліно. На грудях плаща за сонячним диском проглядала багряна пастирська ґирлиґа Руки Світла, або, як їх часто називають, але завжди позаочі — Випитувача.

— Ви наказували прибути, мілорде капітане-командоре, — сказав чоловік твердим голосом, — тож я повернувся з Тарабону.

Найол оглянув його. Керридин був високим чоловіком середнього віку, із трохи посивілим волоссям, але досі вправним і сильним воїном. Його темні глибокі очі дивилися тямуще, як завжди. І він жодного разу не кліпнув під мовчазним поглядом командора. Мало хто мав таку чисту совість та стійкі нерви. Керридин стояв на колінах і очікував так спокійно, наче його щодня без пояснення причин стислим наказом змушували покинути командування і негайно повернутися в Амадор. Значить, правду кажуть, що Джайкім Керридин твердіший за камінь.

— Піднімись, чадо Керридине, — мовив Найол і, коли той встав, додав: — У мене невтішні новини з Фалме.

Керридин підвівся й розправив бганки свого плаща. Тоді шанобливим голосом заговорив так, ніби перед ним стояла людина, рівна йому за становищем, а не чоловік, якому він заприсягся служити до смерті.

— Мій лорд капітан-командор має на увазі новини, що їх приніс чадо Джарет Баяр про останні хвилини лорда капітана Борнголда.

У Найола почало сіпатися ліве око — ознака того, що його охопила злість. Він гадав, що лише три людини знали про прибуття Баяра в Амадор, — і що ніхто, крім нього, не знав, звідки він прибув.

— Не будь розумником, Керридине. Твоє прагнення знати все на світі одного дня призведе до зустрічі із твоїми ж Випитувачами.

Керридин залишився незворушним, лише трохи стиснув губи, зачувши ім’я Випитувачів.

— Мілорде капітане-командоре, Рука для служіння Світлу шукає правду повсюдно.

Служіння Світлу. Але не Дітям Світла. Всі Діти служать Світлу, але Пейдрон Найол часто замислювався, а чи справді Випитувані вважають себе частиною ордену.

— І яку ж правду ти повідаєш мені про події у Фалме?

— Там Друзі Морока, мілорде капітане-командоре.

— Друзі Морока?

Найол безрадісно посміхнувся.

— Кілька тижнів тому я отримав від тебе донесення, де ти писав, що Джеофрам Борнголд перейшов на бік Морока, — адже він усупереч твоєму наказу повів військо до мису Томан. — Він стишив голос до грізного шепоту. — А зараз ти хочеш, щоб я повірив, що Друг Морока Борнголд дозволив тисячам Дітей померти в боротьбі з іншими Друзями Морока?

— Був він Другом Морока чи ні, ми вже не дізнаємося, — сказав Кер-ридин м’яко, — адже запитати це в нього ми не встигли. Вчинки Тіні незбагненні й часто видаються безглуздими для тих, хто ходить у Світлі. Але в мене немає жодного сумніву, що Фалме захопили Друзі Морока. Разом із Айз Седай і підтримкою Лжедракона. Я знаю точно: Борнголда та його військо згубила Єдина Сила, мілорде капітане-командоре. Так само вона зруйнувала армії, які Тарабон і Арад Доман відправили проти Друзів Морока у Фалме.

— А що це за балачки, нібито ті, хто взяв Фалме, прийшли з-за Арит-ського океану?

Керридин похитав головою.

— Мілорде капітане-командоре, люди забагато пліткують. Дехто говорить, що це армії Артура Яструбине Крило, які були відіслані за океан тисячу років тому, а тепер повернулися, щоб обстояти своє право на землю. Що ж, дехто навіть стверджує, що бачив самого Яструбине Крило у Фалме. І чи не половину героїв з легенд. Захід клекоче від Тарабону до Салдеї; щодня сотні нових чуток вивергаються на поверхню, і кожна нова безглуздіша від попередньої. Ці так звані шончанці були ніким іншим, як зграєю Друзів Морока, що згуртувалися із Лжедраконом, — тільки цього разу їх підтримали ще й Айз Седай.

— Чим ти можеш підтвердити свої слова? — із сумнівом спитав Найол. — Ви взяли полонених?

— Ні, мілорде капітане-командоре. Не сумніваюся, чадо Баяр вам доповів, що Борнголд все ж зумів завдати ворогам такого удару, що вони дременули навтьоки. І, звісно, жоден з допитаних не зізнався у підтримці Лжедракона. Стосовно доказів... Вони складаються з двох частин. Якщо мій лорд капітан-командор дозволить...

Найол нетерпляче відмахнувся.

— По-перше, це неможливо. Лише кілька кораблів намагалися перетнути Аритський океан, і більшість вже ніколи не повернеться. Ті, що вижили, повернулись назад, перш ніж у них закінчився провіант. Навіть Морський народ не їздив туди, — а вони торгують усюди, куди тільки можна дістатися, навіть за Аїльською пустелею. Мілорде капітане-командоре, якщо землі по той бік океану й існують, вони розташовані так далеко, що до них не доплисти, — океанська широчінь безмірна. Переправити армію через неї так само неможливо, як перелетіти її.

— Можливо, — сказав Найол, замислившись. — Слушна річ. А що друге?

— Мілорде капітане-командоре, багато хто з допитаних запевняв, що на боці Друзів Морока билися монстри, — і вони товкмачили це навіть під час найсуворішої частини допиту. Ким вони можуть бути, якщо не траллоками та іншими породженнями Тіні, приведеними із Гнилолісся? — Керридин розвів руками так, наче це було очевидним. — Більшість людей вважає траллоків лише вигадками та побрехеньками мандрівників; решта ж думає, що їх усіх знищили під час Траллоцьких війн. А кого ще люди могли назвати монстром, як не траллока?

— Авжеж. Мабуть, твоя правда, чадо Керридине. Може, й так. — Найол не дав Керридину часу, аби потішитися своєю правотою. Нехай потрудиться ще. — А як щодо нього? — Він розгорнув малюнок. Найол добре знав Керридина, тож припустив, що інквізитор має власні копії у своєму кабінеті. — Наскільки він небезпечний? Чи може направляти Єдину Силу?

Інквізитор лише знизав плечима.

— Може, й так, а може, й ні. Айз Седай вміють так майстерно переконувати, що легко змусять людей повірити, що й кішка може направляти Силу, якщо вони того захочуть. Чи небезпечний він... Кожен Лжедракон небезпечний, допоки його не скинуть; а той, за яким стоїть Тар Валон, небезпечніший удесятеро. Однак зараз він слабкий, але через пів року, коли стане неконтрольованим, буде сильніший. Допитані мною полонені ніколи його не бачили і не мають найменшого уявлення, де він зараз. Його війська роздроблені. Сумніваюся, що набереться хоча б двісті воїнів в одному місці. Тарабонці чи доманці, навіть і поодинці, могли би стерти їх з лиця землі, якби не були так зайняті війною між собою.

— Навіть Лжедракон, — мовив Найол сухо, — не зумів відволікти їх від боротьби за Елмотську рівнину, що триває вже чотири століття. Так, наче хтось із них зможе її втримати.

Вираз обличчя Керридина не змінився, і Найола здивувала така стійкість воїна. Що ж, Випитувану, недовго триватиме твій спокій.

— Це не так важливо, мілорде капітане-командоре. Зима загнала їх у табори; відомо лише про кілька набігів та сутичок. От коли потепліє настільки, що їхні загони зможуть пересуватися... Борнголд пролив кров лише половини свого легіону на мисі Томан. Разом з іншою половиною я схоплю Лжедракона й вкорочу йому віку. Мрець не несе небезпеки нікому.

— А якщо тобі доведеться зустрітися з тим, з чим і Борнголду, схоже, довелося? З Айз Седай, що направляють Силу на вбивства?

— Чаклунство не захистить їх від стріл чи прихованого ножа. Вони гинуть швидко, як і будь-хто інший, — Керридин посміхнувся. — Обіцяю, перемога буде моєю ще до початку літа.

Найол кивнув. Зараз Керридин почувався впевнено. Якби складні питання передбачалися, то вони уже були би поставлені. Ти мав би пам'ятати, Керридине, що мене вважали чудовим тактиком.

— Чому, — спитав він тихо, — ти не повів свої війська у Фалме? Друзі Морока на мисі Томан, їхня армія взяла Фалме... Чому ж ти намагався зупинити Борнголда?

Керридин змигнув, проте його голос залишався твердим:

— Спочатку ходили лише чутки, мілорде капітане-командоре. Поголос такий немислимий, що ніхто у нього не вірив. Коли я врешті дізнався правду, Борнголд уже вступив у бій. Він був мертвий, а Друзі Морока розбіглися. Крім того, моїм завданням було принести Світло на Елмотську рівнину. Я не міг порушити наказ через якісь чутки.

— Твоїм завданням? — Найол підвищив голос і підвівся. Керридин був на голову вищий, однак ступив крок назад. — Твоїм завданням? Тобі наказали захопити Елмотську рівнину! Це порожнє корито, яке утримують лише за допомогою пустопорожніх слів і погроз. Знову з’явилася б держава Елмот під опікою Дітей Світла, — і зникла б потреба позірно підтримувати дурня-короля. Амадиція й Елмот затисли би в лещатах Тарабон. Вже через п’ять років ми панували б там так само впевнено, як і в Амадиції. А через тебе все коту під хвіст!

Посмішка зникла з обличчя Керридина.

— Але ж мілорде капітане-командоре, — запротестував інквізитор, — як я міг передбачити все, що трапилося згодом? Ще одного Лжедракона. Війну Тарабону й Арад Доману, котра спалахнула лише через взаємні нарікання. Справжню натуру Айз Седай, яку вони показали лише після трьох тисячоліть лицемірства! Проте й тепер не все втрачено. Я можу знайти і знищити Лжедракона ще до того, як його прибічники об’єднаються. І коли тарабонці та доманці вичерпають свої сили, їх можна буде зачистити з рівнини без...

— Ні, — відрубав Найол. — Твоїм планам настав край, Керридине. Можливо, я повинен віддати тебе в руки твоїх Випитувачів просто зараз.

Верховний інквізитор не заперечуватиме. Він аж зубами скрегоче, шукаючи винуватця всього цього. Гадаю, він ніколи не звинуватив би тебе, але якщо я назву твоє ім’я, заперечень не буде. Кілька днів допитів — іти зізнаєшся у всьому. Ба ще й більш від цього, — назвеш себе Другом Морока. Ще й тижня не мине, а твоя голова опиниться під сокирою ката.

Краплі поту вкрили чоло Керридина.

— Мілорде капітане-командоре... — Воїн глитнув. — Мій лорд капітан-командор згадував, що є й інший спосіб усе залагодити. Якщо він розкаже про нього, я клянуся підкоритися його рішенню.

Зараз, подумав Найол, час кинути жереб. Шкірою побігли мурашки так, наче він був на полі бою і ось щойно усвідомив, що довкола, на відстані ста кроків, — самі лише вороги. Лорда капітана-командора не відправляли до ката, проте вже неодноразово когось із них наздоганяла смерть — раптова й несподівана; відтак лорда квапливо оплакували й одразу змінювали на підлеглого із менш небезпечними думками.

— Чадо Керридине, — рішуче мовив Найол, — ти зробиш так, щоби цей Лжедракон залишився живим. І якщо котрась Айз Седай захоче його повалити, а не підтримати, — ти використаєш свій «ніж за пазухою».

В інквізитора відвисла щелепа, але він швидко отямився й оглянув На-йола пронизливим поглядом.

— Убити Айз Седай — мій обов’язок, однак... Дозволити Лжедракону спокійно прогулюватися? Це... це... зрада. І блюзнірство.

Найол глибоко вдихнув. Він відчував невидимі ножі, що звисали над його головою, але слів назад не забереш.

— Вчинити те, що мусить бути зроблено, — це не зрада. Праведна справа інколи потребує і блюзнірства. — Уже цих слів вистачило б для того, щоб знищити його. — Знаєш, як згуртувати людей за тобою, чадо Керридине? Найшвидший спосіб? Ні? Випустити на вулицю лева — кровожерливого лева. І коли люди так перестрашаться, що аж кров у жилах похолоне, — тоді сказати, що ти його приборкаєш. Відтак ти вбиваєш його і наказуєш людям повісити його тушу, аби всім було видно. Тоді ти, перш ніж вони оговтаються, віддаєш ще один наказ, — і люди тебе слухаються. І якщо ти продовжиш віддавати накази, вони будуть підкорятися: адже ти врятував їх, а отже, гідний стати їхнім очільником.

Керридин невпевнено похитав головою.

— Ви хочете... Заволодіти всім, мілорде капітане-командоре? Не тільки Елмотською рівниною, а й Тарабоном, і Арад Доманом також?

— Мої наміри відомі лиш мені. Ти ж повинен підкорятися, як і клявся. Очікую отримати звістку про те, що вже сьогодні ввечері на рівнину вирушать найшвидші посланці. Сподіваюся, ти знаєш, як саме потрібно наказувати у такий спосіб, щоби ніхто не засумнівався у чомусь зайвому. Якщо тобі потрібно на когось напасти, — нехай це будуть тарабонці та доманці. Але ніхто не повинен убити мого лева. Заради Світла ми змусимо їх до миру.

— Якщо така воля мого лорда капітана-командора, — сказав Керридин сухо, — слухаю і корюся.

Сказав аж надто сухо. Найол холодно всміхнувся.

— Коли ж твоя незворушність похитнеться, пам’ятай мої слова. Якщо цього Лжедракона вб’ють до того, як я віддам такий наказ, або якщо його захоплять тарвалонські відьми, одного ранку тебе знайдуть з клинком у серці. І якщо якесь... нещастя... спіткає мене, або ж я помру від старості, — ти і на місяць мене не переживеш.

— Мілорде капітане-командоре, я заприсягся коритися...

— Заприсягся, — перервав Найол, — пам’ятай про це. А зараз іди!

— Як накажете, мілорде капітане-командоре. — Тепер голос Керридина ослабнув.

Двері за інквізитором зачинилися. Найол потер руки — йому було холодно. Монету підкинуто, і важко сказати, яким саме боком вона впаде. Остання битва справді вже близько. Не Тармон Ґай’дон з тієї легенди, де Відроджений Дракон зіткнеться з Мороком, що визволився з тенет Шайол Гулу. Ні, не ця битва, Найол був у цьому переконаний. Айз Седай в Епоху Легенд могли пробити діру у в’язниці Морока, проте Льюс Терін Родиче-вбивця і його Сотня Споборників запечатали її знову. Цей удар у відповідь назавжди заплямував чоловічу половину Істинного Джерела і довів їх до божевілля. Так почалася Світотроща. Однак тоді одна Айз Седай могла вчинити щось таке, що тепер і десять тарвалонських відьом не зможуть. Печаті, накладені на в’язницю, витримають.

Пейдрон Найол, чоловік холоднокровний і логічний, міркував, яким може бути Тармон Ґай’дон. Звірячі орди траллоків сунуть на південь із Великого Гнилолісся, як це було в часи Траллоцьких війн дві тисячі років тому. А попереду мерддраали — напівлюдки — і можливо, навіть жаховладці в людській подобі серед Друзів Морока. Людство, поділене на народи, що сваряться між собою, не зможе протистояти всьому цьому. Але він, Пейдрон Найол, об’єднає людство під знаменами Дітей Світла. Потому складуть нові легенди — про те, як Пейдрон Найол боровся в Тармон Ґай’дон і переміг.

— Спершу, — бурмотів він, — слід випустити кровожерливого лева на вулиці.

— Кровожерливого лева?

Найол крутнувся на п’ятах і побачив високого сухорлявого чоловічка з великим носом, схожим на дзьоб, що виткнувся з-під розвішених на стіні знамен. Позаду нього гойднулася панель, що прикривала вхід, і знамено розгладилося й знову припало до стіни.

— Я показав тобі цей прохід, Ордісе, — схопився Найол, — аби ти міг пройти непоміченим половиною фортеці, коли я тебе покличу. Проте не для того, щоби ти міг підслуховувати приватні розмови.

Ордіс граційно вклонився і пройшов через кімнату.

— Підслуховувати, великий лорде? Мені й на гадку таке на спадало. Я щойно увійшов і мимоволі почув ваші останні слова. Не більше. — Ордіс натягнув на обличчя ледь глузливу посмішку. Проте коли б Найол його не побачив, він ніколи не знімав її. Навіть коли залишався на самоті.

Місяць тому, посеред зими, в Амадицію завітав незграбний худий чоловік, обірваний і трохи обмерзлий, і якимось дивом зумів пробитися крізь товщу охоронців до самого Пейдрона Найола. Він знав деякі подробиці подій, що відбувалися на мисі Томан, яких не було ні в громіздких плутаних донесеннях Керридина, ні в розповідях Баяра, ані в усіх інших доповідях та чутках. Звісно ж, у приблуди було вигадане ім’я. Давньою мовою Ордіс означав «полин». Звісно ж, Найол вимагав пояснити це, на що той сказав лише: «Люди вже давно забули нас, та й життя згіркло». Чоловік був не дурний. Саме він допоміг Найолу збагнути візерунок подій.

Ордіс попрямував до столу і взяв один із малюнків. Коли він розгорнув його так, щоб побачити обличчя чоловіка, його посмішка перетворилася у вишкір.

Найол все ще дратувався, що чоловік прийшов непомітно.

— Лжедракон тебе смішить, Ордісе? Чи лякає?

— Лжедракон? — тихо сказав Ордіс.—Аякже. Звичайно, це Лжедракон. Хто ж іще.

І він зайшовся пискливим сміхом, що грав Найолу на нервах. Інколи здавалося, що Ордіс напівбожевільний.

Але він тямущий, божевільний чи ні.

— Про що ти, Ордісе? Ти його впізнаєш?

. Ордіс здригнувся, — так, наче на мить забув про присутність лорда капітана-командора.

— Впізнаю? О, так, я знаю його. Цього юнака звати Ранд аль’Тор. Він родом з Межиріччя, глухомані в Андорі. Він — Друг Морока, і так сильно очорнився Тінню, що твоє серце завмерло б, якби ти дізнався хоч половину правди про нього.

— Межиріччя, — замислився Найол. — Хтось уже згадував про іншого Друга Темряви звідти, також юнака. Дивно, що Друзі Морока приходять з подібних місць. Втім, насправді вони є усюди.

— Іншого, великий лорде? — перепитав Ордіс. — 3 Межиріччя? Ви говорите про Метрима Коутона? Чи Перрина Айбару? Вони — однолітки з аль’Тором, і майже так само очорнені.

— Мені казали про юнака на ім’я Перрин, — спохмурнів Найол. — Тобто їх троє? Межиріччя виробляє тільки вовну й тютюн. Сумніваюся, що існує ізольованіше від решти світу місце, де живуть люди.

— У місті Друзі Морока так чи інакше приховують свою сутність. Вони змушені об’єднуватися з іншими чужинцями з різних країв, що приходять і йдуть, розносячи поголос про те, що вони бачили. Натомість в тихих поселеннях, відірваних від усього світу, де мало хто буває... Друзям Морока в таких місцинах найліпше.

— Ордісе, звідки ти знаєш імена цих трьох Друзів Морока? Трійці з краю світу. У тебе забагато таємниць, Полине, і ти витягуєш їх з рукава спритніше, аніж фігляр.

— Хіба хтось може розповісти все, що знає, великий лорде? — обережно промовив маленький чоловічок. — Якщо слова не до речі, то це просто базікання. Я би вас сповістив, великий лорде. Ранд аль’Тор, цей Дракон, глибоко пустив коріння у Межиріччі.

— Л же дракон! — різко схопився Найол, а його співрозмовник вклонився.

— Звісно, великий лорде. Я обмовився.

Несподівано Найол усвідомив, що малюнок в руках Ордіса зім’ятий й подертий. Обличчя чоловіка залишалося незворушним і спокійним, окрім хіба глузливої посмішки, однак його руки конвульсивно смикали пергамент.

— Припини! — наказав Найол. Він вирвав портрет з рук Ордіса й розгладив його, як міг. — У мене не так багато копій, аби ти міг їх рвати.

Більша частина малюнка розмазалася, на грудях юнака утворилась дірка, — однак обличчя якимось чином залишилося неушкодженим.

— Пробачте мені, великий лорде. — Ордіс низько вклонився, всміхаючись. — Ненавиджу Друзів Морока.

Найол уважно розглядав крейдяний портрет. Ранд аль "Тор з Межиріччя.

Мабуть, мені слід скласти план щодо Межиріччя. Коли зійдуть сніги. Можливо.

— Як забажає великий лорд, — покірно сказав Ордіс.

Гримаса на обличчі Керридина відштовхувала всіх перехожих, які стрічалися йому в коридорах Фортеці, хоч направду й без того мало хто прагнув компанії Випитувачів. Слуги, що поспішали виконати доручення, намагалися притиснутися до кам’яних стін, і навіть чоловіки із золотими аксельбантами на їхніх плащах, що свідчили про високий статус, завертали в бокові коридори, побачивши обличчя Керридина.

Чоловік смикнув двері у свою кімнату й гримнув ними за собою. Цього разу він не відчув звичної насолоди від чудових килимів з Тарабону і Тіру* розкішно вишитих червоним, золотим та синім; від фігурних дзеркал з Іллівна; від довгого, чудернацько різьбленого стола у центрі, вкритого позліт-кою. Майстер із Луґарда трудився над ним близько року. Зараз Керридин заледве помітив цей стіл.

— Шарбоне! — Це вперше слуга не з’явився на поклик. Мабуть, прибирав у кімнатах. — Спопели тебе Світло, Шарбоне! Куди ти подівся?

Краєчком ока він вловив порух і вже готовий був дати слузі прочуханки. Проте лють його пригасла, коли в’юнким рухом змії назустріч йому ступив мерддраал.

На вигляд це був статурний чоловік звичайного зросту; втім, на цьому схожість з людьми закінчувалася. Коли він ступав, його траурно-чорне вбрання разом із плащем майже не рухалось; воно лише робило його мертвотно-білу шкіру ще блідішою. Мерддраал був безокий, — і цей його безокий погляд пронизав Керридина холодом, як це завжди траплялося з тисячами інших.

— Що... — Керридин зупинився, щоби глитнути і відновити свій голос до нормального тону. — Що ви тут робите?

Його голос все ще тремтів.

Безкровні іуби напівлюдка вигнулись у зміїній посмішці.

— Я з’являюся лише там, де панує тінь. — Його голос шелестів, як змія, що повзе по кушпелі. — Люблю тримати на оці тих, хто мені служить.

— Я слу...

Це було марно. Він насилу відірвав погляд від гладкого клаптя блідого одутлого обличчя й відвернувся. Але, коли він повернувся спиною до мерд-драала, дрож пройняла його до самих кісток. Дзеркало, що висіло перед ним на стіні, все виразно показувало. Все, крім напівлюдка. Мерддраал був розмитою плямою. Однак дивитися на цю пляму все ж було легше, ніж у його безоке лице. Керридинів голос знову набув твердості.

— Я служу... — Він зупинився, усвідомивши, де знаходиться. У самому серці Фортеці Світла. Якби хтось почув хоч відгомін слів, які він хотів промовити, його одразу схопила б Рука Світла. Найнижчі за рангом Діти могли би звалити його на місці, зачувши такі слова. Однак поблизу нікого не було, крім мерддраала, і можливо, Шарбона. Де подівся цей проклятий ? Йому було б легше переносити присутність напівлюдка з кимось іще, — навіть якщо свідка довелося б потім прибрати. Все ж він тихо промовив:

— Я служу Великому володарю Темряви, як і ви. Ми заодно.

— Ну, якщо ти так бажаєш, — мерддраал зайшовся сміхом, який пронизав Керридина до кісток. — Але я б хотів знати, чому ти тут, а не в Ел-мотській рівнині?

— Мені... Я прибув сюди за наказом лорда капітана-командора.

Мерддраал зашипів.

— Слова твого капітана-командора — лайно. Тобі було наказано знайти і вбити людину на ім’я Ранд аль’Тор. Передусім. Понад усе! Чому ти не підкоряєшся?

Керриддин глибоко вдихнув. Погляд на його спині, здавалося, різав плоть, наче холодна сталь ножа.

— Дещо... змінилося. У мене зараз менше повноважень, аніж раніше.

Різкий скрегіт змусив його повернути голову.

Мерддраал шкрябав щось на столі, і тонка дерев’яна стружка вилітала з-під його нігтів.

— Нічого не змінилося, людино. Ти заприсягся служити Світлу, а потім дав нову обітницю. Її ти і повинен дотримуватися.

Керридин стежив за тим, як мерддраал псував відполіровану деревину, і до горла йому підкочувався клубок.

— Я не розумію. Чому раптом необхідно вбити його? Мені здавалося, Великий володар Темряви хоче скористатися ним.

— Ти мене допитуєш? Варто було би відрізати тобі язика. Це не твого розуму діло. Не намагайся зрозуміти нас. Твоє завдання — коритися. Служити, як песик. Ти зрозумів це? Ходи на задніх лапках і корися господарю, собако.

Гнів узяв гору над страхом, і Керридин схопився за пояс, але меча там не було. Меч лежав у сусідній кімнаті, де він залишив його перед аудієнцією в Пейдрона Найола.

Мерддраал зреагував блискавично, швидше від гадюки. Крик Керридина застряг у горлі, коли рука мерддраала стисла його зап’ясток — так, що аж кістки затріщали, а руку зсудомило. Крик так і не пролунав, оскільки іншою рукою мерддраал схопив його за підборіддя й зімкнув щелепи. Спочатку від підлоги відірвалися п’ятки Керридина, а потім і пальці ніг. Булькаючи й бурмочучи, він звивався в ручищах мерддраала.

— Слухай уважно, людино. Ти якнайшвидше знайдеш того молодика і вб’єш. Не думай, що зможеш викрутитися. Тут є й інші ваші діти, які повідомлять мені, якщо ти спробуєш схитрувати. Я тебе заохочу. Якщо Ранд аль’Тор не буде мертвим за місяць, я схоплю когось із твоїх рідних: сина чи доньку, сестру чи дядька. Ти не дізнаєшся, кого саме, аж поки він, виючи, не помре. Якщо хлопчина проживе ще місяць, я знову заберу когось. І знов, і знов, і знов. А коли нікого з твоєї рідні вже не залишиться, а юнак ще

житиме, я власноруч заберу тебе в Шайол Гул. — Він посміхнувся. — Ти помиратимеш роками, людцю. Тепер ти зрозумів мене?

Керридин видав звук, схожий на схлип чи стогін. Йому здавалося, що його шия от-от зламається.

З гарчанням мерддраал кинув його у протилежний бік кімнати. Керридин гримнув об стіну і, приголомшений, долілиць сповз на килим. Він намагався відновити дихання.

— Ти зрозумів мене, чоловіче?

— Я... слухаю і корюся, — пробурмотів Керридин у килим.

Відповіді не було.

Він підняв голову, скривившись від болю в шиї. Кімната стояла порожнем. Згідно з легендами, напівлюдки скачуть на тінях, як на конях, — а коли сходять зі шляху, то зникають. Жоден мур — не перешкода для них. Керридину хотілося ридати. Він підвівся, проклинаючи пульсацію болю в зап’ястку.

Двері відчинилися, і до кімнати квапливо ввійшов Шарбон, тілистий чоловік з кошиком в руках. Він зупинився, втупившись у Керридина.

— Володарю, з вами все добре? Вибачте мою відсутність, володарю, — я ходив по фрукти для вас...

Своєю непошкодженою рукою Керридин вибив у слуги кошик, з якого викотилися на килим зморщені зимові яблука, і тильним боком долоні ляснув його по обличчю.

— Пробачте мені, володарю, — шепотів Шарбон.

— Принеси мені папір, перо й чорнила, — ревонув Керридин. — Швидша, бовдуре! Я повинен розіслати накази. —Але які¹? Які накази?

Поки Шарбон метушився, Керридин втупився поглядом в напис, надряпаний на столі. І здригнувся.

РОЗДІЛ 1

ОЧІКУВАННЯ

Обертається Колесо Часу, грядуть і минають Епохи, залишаючи по собі спомини, що стають легендами. Легенди блякнуть у пам’яті й перетворюються на міфи, а коли Епоха, що їх сотворила, повертається знову, про них уже й згадки розвіялися. В одній із таких Епох, яку дехто називає Третьою — Епосі, яка ще має настати і яка водночас давно проминула, в Імлистих горах здійнявся вітер. Вітер цей не був початком. В обертанні Колеса Часу нема ні початку, ні кінця. Проте одним із нескінченної вервечки початків цей вітер все ж таки був.

Вітер шумів у розлогих долинах, що здавалися блакитними від застиглого у повітрі ранкового туману. Подекуди клаптики вічнозелених дерев сусідили з пусткою, де невдовзі завруниться трава і розів’ються польові квіти. Вітер стугонів над румовищами та понищеними, засипаними землею пам’ятниками, що разом з їхніми будівничими відійшли в небуття. Вітер, завиваючи, проносився перевалами, пошарпаними ущелинами поміж встеленими вічними снігами вершинами. Набубнявілі хмари чіплялися за вершечки засніжених гір, і тоді їхня білина зливалася в цілісне полотно.

У низинах зима вже минула — чи поступово втрачала свою владу; натомість тут, на висотах, вона ще панувала, вкриваючи гірські схили білою клаптиковою ковдрою. Тільки вічнозелені дерева хизувалися своїм листям та голками, — інші зарості були голі-голісінькі, а їхнє гілля, коричневе та сіре, мерехтіло на тліскель та промерзлої землі. Довкола стояла тиша; лише вітровій гуляв понад снігами та скелями. Здавалося, вся земля чогось очікує. Чогось, що її оживить.

Сидячи на коні в зарослях миртів і сосен, Перрин Айбара затремтів і якомога щільніше закутався у свій хутряний плащ, — наскільки це було можливо з великим луком в одній руці та громіздкою сокирою-півмісяцем на паску. Це була хороша сокира з холодної сталі; у той день, коли майстер Лугган викував її, Перрин допомагав йому, вправляючись з міхами. Вітер шарпнув плащ, стягнув каптур з його голови, пригладив неслухняні кучері — й водночас пронизав його наскрізь; Перрин ворушив пальцями ніг, щоби зігріти стопи, і совався на високому сідлі, однак думав він не про холод. Дивлячись на п’ятьох своїх супутників, хлопець цікавився, чи думають вони про те ж, що і він. їх відправили сюди не для очікування, а для чогось більш значущого.

Кінь Перрина, Ходак, задер голову й відступив. Буланий отримав таке прізвисько за свої прудкі ноги, але зараз, схоже, він відчував роздратування й нетерплячість вершника.

Я втомився від цього очікування, цього постійного висиджування,_

поки Морейн тримає нас тут, немов у лещатах. Спопели вас Світло, Айз Седай! Коли вже це скінчиться ?

Мимоволі Перрин глибоко зітхнув. У повітрі відчувався запах коней, а ще — людей і людського поту. Тільки-но повз дерева проскочив гнаний страхом заєць, і лисиці, що мчала за ним, знову не вдалося його вполювати. Усвідомивши, що він робить, Перрин стрепенувся. При такому вітрі може й носа закласти. Здається, він хотів цього. І я не дозволив би Морейн лікувати мене.

Якась думка на самому споді пам’яті непокоїла його, але він ховав її ще глибше. Юнак вирішив нічого не казати про це своїм супутникам.

П’ятеро чоловіків чекали в сідлах з луками напоготові, — і вдивлялися то в небо, то в лише де-не-де порослі деревами схили внизу. Вершники видавалися безтурботними, попри вітер, що майорів їхніми плащами, немов знаменами. У кожного чоловіка з-за плечей виглядав дворучний меч, просунутий крізь розріз у плащі. Від їхніх бритих голів з оселедчиками на тім’ї Перрину ставало ще зимніше. Для них ця погода була вже весняною, їхню твердість викували в найсуворішій кузні, про яку Перрин міг лише здогадуватися. Це були шайнарці з Порубіжних земель біля Великого Гнилолісся, де набіги траллоків могли трапитися будь-якої ночі; там, де навіть торговець чи фермер мусив братися за меч чи лук. А ці люди були не фермерами, а воїнами — чи не з пелюшок.

Інколи Перрина дивувало, що вони уважно його слухають й виконують усі команди. Так, ніби він посідає особливе становище, має якесь таємне, неприступне їм знання. Можливо, вони просто мої друзі, іронічно подумав він. Ці п’ятеро не були вищими чи кремезнішими від нього — роки праці підмайстром коваля зробили його руки та плечі такими дужими, що він вирізнявся з-поміж більшості чоловіків. Проте хлопцю доводилося щодня голитися, аби припинити кепкування шайнарців з його юності. Дружні жарти, — та все ж жарти. Тож і зараз він не хотів, щоб його дивне передчуття взяли на кпини.

Здригнувшись, Перрин нагадав собі, що також повинен пильнувати. Перевіривши стрілу, накладену на тятиву лука, він подивився вниз, у долину. Вона простягалася на захід, розширюючись удалині, та біліла широкими нерівними острівцями снігу — останніми слідами зими. Більшість поодиноких дерев дряпали небо своїми все ще безлистими зимовими гілками, але траплялися й вічнозелені — сосни та мирт, ялиці та гірські падуби, навіть кілька високих листяних дерев, котрі стояли на схилах та в ярах долин і кидали свою тінь для тих, хто вмів нею скористатися. Але ніхто не опинився би там без особливої на те потреби. Копальні були розташовані далеко на півдні — чи ще далі на півночі; більшість людей вірили, що в Імлистих горах їх підстерігає нещастя, тож опинялися там лише за граничної потреби. Очі Перрина світились золотавим відблиском.

Неспокій переріс у дріж. Ні!

Перрин міг вгамувати тремтіння, але тривога від очікування не вщухала. Так, наче він балансував на межі. Перрин замислився про те, чи є щось небезпечне на схилах, що їх оточували. Мабуть, існував спосіб перевірити це. У таких місцях, де рідко з’являлися люди, завжди мешкали вовки. Він відігнав цю думку, перш ніж вона засіла в його голові.

Краще міркуватиму далі. Ліпше, ніж це.

Його спільників було небагато, але шайнарці мали своїх розвідників. Якби біля них щось було, вони вже дізнались би про це.

Це моя ковальня. Я піклуватимуся про неї, — а вони хай дбають про свою.

Перрин бачив далі, ніж інші, — тож першим спостеріг вершника, що прямував з боку Тарабону. Навіть для нього той був лише яскравою цяткою верхи на коні, що рухалася звивистою дорогою між деревами, то з’являючись, то зникаючи. Рябий кінь, подумав, і як вчасно! Тільки-но він відкрив рота, аби сказати, що попереду вершниця — попередні верхівці теж були жінками, — як Масима вигукнув, наче прокляття:

— Крук!

Перрин підняв голову. Не вище від ста метрів над ними кружляв великий чорний птах. Він, мабуть, вишукував якусь дохлятину на снігу чи якусь дрібноту, однак Перрин не міг цього допустити. Здавалося, крук їх не помітив, але вершниця ось-ось опиниться в полі його зору. Щойно Перрин помітив крука, як одним вправним рухом він підняв лук, натягнув тятиву — оперення біля щоки, якраз біля вуха — і відпустив. Юнак почув свист тятиви, — але вся його увага була зосереджена на крукові.

Коли стріла пронизала птаха, дощ із чорних, як сама ніч, пір’їн посипався на Перрина, — і водночас ще дві стріли майнули в тому місці, де щойно був крук. Шайнарці з натягненими луками шукали в небі його супутників.

— Чи не ніс він звісток, — тихо сказав Перрин, — і чи не бачив... той... Те, що бачив крук.

Юнак говорив сам до себе, — однак Раґан, наймолодший із шайнарців, хоч і на десять років старший від Перрина, приклав одну зі своїх стріл до короткого лука й мовив:

— Його послано, аби доповісти щось. Найімовірніше, напівлюдку.

У Порубіжних землях ніхто не вважав круків звичайними птахами, — тож за них навіть давали винагороду.

— Світло, якби Отруйник Сердець бачив усе, що бачать круки, — ми всі були би мертві, іще не досягши гір.

Голос Раґана був абсолютно спокійним, — що було цілком звичайною справою, коли йшлося про шайнарських воїнів.

Перрин здригнувся, але не від холоду, — потилицею він відчув поклик смерті. Отруйник Сердець. Його називали по-різному: Згубник Душ чи Отруйник Сердець, Лорд Домовини чи Пастир Ночі, а найчастіше — Батьком Брехні та Мороком. І усе — задля того, щоб уникнути справжнього імені, яке могло прикликати його. Зазвичай Морок у містах використовував круків, як і пацюків. Перрин витягнув широку стрілу зі свого сагайдака на ремені, який врівноважував сокиру на іншому боці.

— Та вона як булава, — захоплено мовив Раґан, розглядаючи стрілу, — тільки для стрільби. Не хотів би я побачити, що вона зробить із людиною в обладунках.

Шайнарці були в звичайних каптанах поверх тонкої кольчуги, але задля битви вони надягали об ладунки на себе і свого коня.

— Надто довга для стрільби верхи, — пробурчав Масима. Трикутний шрам на його темній щоці ще більше вигнув його презирливу посмішку. — Добра кіраса зупинить дюжину стріл, якщо не стрілятимуть зблизька; а якщо перший постріл буде невдалим, ворог випустить тобі тельбухи.

— Твоя правда, Масимо. — Небо залишалось чистим, тож Раґан відчув себе вільнішим. Крук, певне, був один. — Із цим луком з Межиріччя — готовий закластись, — тобі не потрібно підходити так близько.

Масима розтулив рота, щоби відповісти.

— Ви двоє, прикусіть свої довбані язики! — рявкнув Уно. Довгий шрам на лівому боці голови й відсутність одного ока робили вираз його обличчя значно лютішим, навіть як на шайнарця. Восени по дорозі в гори він придбав розфарбовану пов’язку, і тепер похмуре вогненно-червоне око, намальоване на ній, лише посилювало моторошне відчуття від його погляду. — Якщо ви своїми клятими мізками не можете зосередитися на довбаному завданні, подивимось: можливо, додаткове чергування у нічній варті втихомирить вас.

Раґан і Масима притихли під його поглядом. Він востаннє блиснув на них гнівним оком, однак тільки-но звернувся до Перрина, як його роздратування щезло.

— Ти щось бачиш?

Його тон був різкішим, аніж той, який він міг би дозволити собі з командиром, призначеним шайнарським королем чи володарем Фал Дари. Та все ж у ньому звучала готовність виконати будь-який наказ Перрина.

Шайнарці знали про його гострий зір, але, схоже, не надавали значення цьому факту, — так, мовби йшлося просто про колір очей. Вони майже нічого не знали про життя юнака, але прийняли його таким, яким він був. Яким, як вони гадали, він був. Здавалося, вони схвалювали все і всіх. Казали, що світ змінюється. Все обертається на колесах випадку й змін. Якщо чоловік має небачений досі колір очей, то яке це зараз має значення?

— Вона наближається, — мовив Перрин. — Ти вже можеш її розгледіти. Ось там.

Він показав напрямок, і Уно нахилився вперед, примруживши єдине око. Врешті він непевно кивнув.

— Там щось в біса рухається.

Кілька інших чоловіків щось пробурмотіли й закивали. Уно зиркнув на них, і вони продовжили оглядати небо й гори.

Раптом Перрин зрозумів, що означають яскраві кольори на вершниці. З-під її вогнисто-червоного плаща виглядала барвиста зелена спідниця.

— Жінка з Мандрівного народу, — сказав юнак здивовано.

Ніхто інший не став би охоче носити до такої міри яскравий, строкатий одяг.

Жінки, яких вони зустрічали на шляху і яких проводили глибше у гори, були дуже різними: жебрачка в дранті, що продиралась крізь хурделицю; крамарка, що вела вервечку в’ючних коней; дама в шовках і тонкому хутрі, що гарцювала в сідлі, вишитому золотом, із віжками, прикряптеними червоними китицями. Жебрачці вони дали набитий сріблом капшук. Перрину здавалося, що забагато вони всипали туди срібла, — аж доки дама не вручила їм ще більший капшук, тільки вже із золотом, за надану допомогу. Жінки були різного статусу й знатності — самотні, з Тарабону, Ґелдану і навіть Амадиції. Але зустріти одну з туатга’анів він ніяк не очікував.

— Клята бляхарка? — вигукнув Уно. Інші були здивовані не менше.

Раґан похитав головою, і оселедчик на його маківці хилитнувся.

— Таке неможливо, — щоби бляхарка брала в цьому участь. Або це не вона, — або це не та, на кого ми чекаємо.

— Бляхарі, — забурчав Масима, — боягузливий непотріб.

Око Уно звузилось так, що почало нагадувати отвір на ковадлі; вкупі з червоним оком на пов’язці вигляд він тепер мав зарізяцький.

— Кажеш, боягузливий? — тихо спитав Уно. — Якби ти був жінкою, чи зважився би ти скакати тут самотою — і без зброї?

Ні в кого не виникло сумнівів у тому, що вона беззбройна, — якщо вона дійсно з туатга’анів. Масима мовчав, але шрам на його щоці витягнувся і зблід.

— Не зважився би, спопели мене Світло, — відповів Раґан. — І щоб я згорів, — ти теж не зміг би, Масимо.

Чоловік розправив плащ і почав вдавати, що вдивляється в небо.

Уно пирхнув і пробурмотів:

— Світло надіслало цю кляту падальницю вештатися тут самотою.

Кудлата ряба кобила з білими плямами повільно петляла назустріч, обираючи чисті від снігу ділянки поміж великих заметів. Раптом строкато вбрана жінка зупинила коня і почала розглядати щось на землі. Відтак вона сильніше натягнула каптур і пустила свою кобилу підтюпцем.

Крук, подумав Перрин. Годі дивитися на птаха, — прямуй сюди, жінко. Можливо, ти везеш звістку, котра врешті визволить нас звідси. Якщо Морейн має намір відпустити нас до весни. Щоб вона згоріла! Якусь мить він обмірковував, кого стосувалась остання його фраза — Айз Седай чи бляхарки, яка, схоже, нікуди не поспішала.

Якщо вона не зійде зі свого шляху, то промине їхню засідку за добрих тридцять кроків від них. Її погляд був прикутий до дороги, і ніщо не свідчило про те, що вона їх помітила.

Перрин пришпорив свого жеребця; Ходак стрибнув уперед, розкидаючи копитами сріблястий сніг. Позаду нього Уно тихо скомандував:

— Уперед!

Ходак вже був на півшляху до жінки, яка тільки тепер помітила вершників і різко смикнула за віжки, щоб зупинити кобилу. Вона спостерігала за тим, як ті шикувалися півколом, центром якого була вона. Яскравий синій візерунок, відомий як «тіренський лабіринт», ще більше увиразнював ЇЇ вогненний плащ. Жінка була вже немолода — волосся, що вибилося з-під каптура, рясно посріблила сивина — але її обличчя залишалося гладеньким, якщо не брати до уваги кількох зморщок, котрі з’явилися від вигляду зброї. Навіть якщо її й злякала ця зустріч з озброєними чоловіками посеред гірської глушини, її переляк не давався взнаки. Її руки розслаблено лежали на передній луці зношеного, але доглянутого сідла. У повітрі не відчувалося запаху страху.

Припини! наказав собі Перрин. Він пом’якшив тон свого голосу, щоби не налякати жінку:

— Моє ім’я Перрин, шановна майстрине. Якщо вам потрібна допомога, я зроблю все, що в моїх силах. Якщо ж ні, — то йдіть зі Світлом. Одначе якщо туатга’ани не змінили своїх маршрутів, то ви опинились далеченько від них.

Перш ніж відповісти, вона якусь мить поглядом вивчала мандрівників. Її темні очі дивилися м’яко, що було характерно для Мандрівного народу.

— Я шукаю... жінку.

Пауза була короткою, але вагомою. Вона шукала не будь-яку жінку, а Айз Седай.

— Ви знаєте її ім’я, шановна майстрине? — запитав Перрин. За останні кілька місяців він стільки разів проговорював цей діалог, що вже не потребував відповіді — але залізо потрібно змащувати, щоби воно не заіржавіло.

— Її звати... Інколи її називають Морейн. А моє ім’я Лея.

Перрин кивнув.

— Ми відведемо вас до неї, майстрине Леє. У нас є вогнище, що зігріє, і гарячий харч, якщо пощастить. — Однак Перрин не одразу підняв віжки. — Як ви нас знайшли? — Він запитував про це щоразу, коли Морейн відправляла його в якесь конкретне місце чекати на жінку, котра мала там з’явитися. Відповідь завжди була та сама, — але він не міг не запитати.

Лея знизала плечима й невпевнено відповіла:

— Я... знала, що, якщо йтиму цим шляхом, хтось знайде мене і проведе до неї. Я... просто... знала. У мене є новини для неї.

Перрин не поцікавився, які новини. Жінки передавали інформацію особисто Морейн.

Айз Седай повідомляють нам лише те, що вважають за потрібне.

Юнак замислився. Айз Седай ніколи не брешуть, — однак їхня правда не завжди є тією, про яку ти думаєш. Запізно для побоювань. Чи не так?

— Сюди, майстрине Леє, — сказав він, вказуючи на гору.

Шайнарці на чолі з Уно рушили за ними, коли вони почали підійматися. Прикордонники і далі розглядали небо, як і землю, а останні двоє пильнували дорогу. Впродовж їхньої подорожі панувала тиша, яку порушував лише хрускіт снігової кірки під кінськими копитами та іуркіт каміння на безсніжних ділянках. Подеколи Лея кидала погляд на Перрина — на його лук, сокиру та обличчя, — але продовжувала мовчати. Юнак почувався незатишно під пильним поглядом жінки й уникав її очей. Він завжди намагався ховати від незнайомців свої очі.

Зрештою Перрин сказав:

— Дивно мені зустріти тут когось з Мандрівного народу.

— Злу можна протистояти і без насильства.

Жінка сказала це просто, наче озвучила очевидну істину. Перрин понур₀ хмикнув — і одразу ж пробурмотів, неначе просив вибачення:

— Якби ж так було, як ви кажете.

— Насильство завдає шкоди як виконавцю, так і жертві, — спокійно мовила Лея. — Саме тому ми уникаємо тих, хто замислив заподіяти нам зло. Заради нашої безпеки, — але також задля того, щоб не нашкодити зловмисникам. Якщо ми застосовуємо проти зла насильство, то уподібнюємося тому, проти чого боремося. З Тінню ми воюємо лише силою нашої віри.

Перрин не зміг стриматися, щоб не пирхнути.

— Майстрине, я сподіваюся, вам ніколи не доведеться битися з тралло-ками силою своєї віри. Адже ви й оком не встигнете змигнути, як сила їхніх мечів зітне вам голову.

— Краще померти, аніж... — почала вона, але лють Перрина взяла над ним гору і він перервав її. Лють через те, що Лея нічого не помічає. Через те, що вона справді краще помре, аніж заподіє комусь шкоду, — навіть комусь лихому.

— Якщо ви втечете, вони вполюють вас, уб’ють і з’їдять ваше мертве тіло. Або ще живе. Байдуже, — адже зло перемогло, а вас нема поміж живих. А ще є люди, такі ж немилосердні, як усілякі потвори. Друзі Морока й інші. Причому цих інших значно більше, ніж я вважав ще рік тому. Або якщо білоплащник вирішить, що ви, бляхарі, не підкоряєтеся Світлу, — побачимо, скільки ви проживете завдяки силі своєї віри.

Лея кинула на воїна проникливий погляд:

— Утім, ви нещасливі, хоч й озброєні з голови до ніг.

Звідки вона це знає? Він роздратовано похитав головою, майнувши розтріпаним волоссям.

— Творець придумав цей світ, — пробурмотів Перрин, — а не я. Я лише мушу достойно прожити свої дні у світі, що нам даний.

— Які безрадісні думки в такі роки! — м’яко промовила Лея. — І чому так похмуро?

— Я маю пильнувати, а не балакати, — різко відрубав Перрин. — Гадаю, ви мені не подякуєте, якщо ми загубимось.

Він поклав край усім розмовам, пришпоривши свого коня, але потилицею відчував погляд тієї жінки. Похмуро? Я не похмурий, просто... Світло, я не знаю. Має бути кращий спосіб, от і все. Неприємне поколювання знову повернулося, але, намагаючись ігнорувати погляд Леї, він ігнорував і його.

Зі схилу гори вони спустилися до лісистої місцевості і перетнули на конях широкий потік із крижаною водою. Вдалині височіли дві фігури, немовби витесані зі скелі. Перрину вони видалися схожими на чоловіка і жінку, ' щоправда, тривалі вітри й дощі вже стерли цю подібність. Навіть Морейн не могла точно сказати, хто це й коли їх витесали.

Люмпени й дрібна форель виблискували у прозорій воді, кидаючись врізнобіч від кінських копит. Олень відволікся від скубання трави і завмер, коли побачив групку вершників, що йшли вбрід, — а за мить уже дременув подалі, до лісу. А неподалік, розчарована через втрачену здобич, підвелася рись, розфарбована сірими смужками та чорними плямами. Певний час вона також дивилася на коней, а потім гайнула за оленем, — лише хвіст ще якийсь час виднівся. Однак в цей час у горах вирувало ще мало життя, їм трапилась лише дрібка пташок, що відпочивали на гіллі чи кублилися на відталій землі. Решта живих створінь повернеться на висоту лише за кілька тижнів; іще не тепер. Навіть круків вони більше не бачили.

Уже вечоріло, коли Перрин повів свій загін між двома крутими схилами гір, засніжені верхівки яких завжди огортали хмари, — і попрямував до потічка, що плюскотів по сірих каменюках, утворюючи каскад. Десь на гілці защебетала пташка, а інша озвалася до неї.

Перрин усміхнувся. Сині в’юрки. Пташки Порубіжних земель. Ніхто не міг проїхати тут непоміченим. Він потер носа й навіть не глянув на дерево, на якому співала перша «пташка».

Шлях став вужчим, і зараз вони продирались крізь низькорослий мирт, повз кілька скоцюрблених дубів. Стежина, що вела уздовж потічка, повужчала настільки, що на ній уміщався лиш один вершник, а через сам струмок спокійно могла переступити більш-менш довгонога людина.

Позаду Перрин чув бурмотіння Леї, яка говорила щось до себе. Коли він озирнувся, жінка схвильовано оглядала схили гір. Поодинокі дерева непевно нависали над ними. Те, що вони не падають, здавалося дивом. Шайнарці їхали неквапно, геть розслаблено.

Несподівано перед вершниками відкрилась глибока овальна западина між горами; її схили були доволі стрімкими, але не такими обривистими, як ті, що були обабіч їхнього проходу. Потік починався в маленькому джерелі далеко попереду. Гострий погляд Перрина вгледів ліворуч на гілках дуба чоловіка з шайнарським оселедчиком. Якби замість синього в’юрка щебетала червонокрила сойка, дозорець зараз був би не один, — а їхній шлях став би значно важчим. Жменька чоловіків могла втримати цей прохід від цілого загону. Якби військо з’явилося, у них не було б вибору.

На схилах западини між деревами стояли брусовані хати, — на перший погляд, зовсім непримітні; тож їхні мешканці, що розмістилися в центрі біля вогнищ, де готувалась їжа, видавались радше волоцюгами. їх було близько дюжини. І, наскільки знав Перрин, їх узагалі десь стільки і було. Дехто з них озирнувся на поцокування кінських копит; хтось привітно помахав рукою. Повітря тут просочилось запахами людей, коней, їжі та дров. Поряд на жердині звисало довге біле знамено. Дебела постать, чи не вдвічі вища від будь-кого з присутніх, сиділа на колоді, повністю занурена в книжку, що здавалася крихітною у величезних ручиськах. Здорованя не відволік навіть вигук єдиної присутньої там особи без оселедчика.

— То ти знайшов її? А я вже думала, що цього разу ти не повернешся.

Це був голос молодої жінки, — тільки вбрана вона була у чоловічий каптан і бриджі, а її волосся було коротко обтяте.

Порив вітру увірвався в западину, здійняв плащі та розгорнув знамени на всю довжину. Здавалося, що істота, зображена на ньому, засідлала вітер. Чотириногий змій, вкритий золотою та багряною лускою, з блискучо-жовтою гривою, мов у лева, а на кожній нозі — по п’ять золотих кігтів. Знамено з легенди. Більшість не знали, кому воно належить, — а якби дізналися, то їх охопив би жах.

Прямуючи до нижньої частини западини, Перрин змахнув рукою, наче обводячи її всю:

— Ласкаво прошу до табору Відродженого Дракона, Леє.

РОЗДІЛ 2

САІДІН

Туатга’анка спокійно роздивлялась знамено, що знову спустилось, — а потім її увагу привернули ті, що зібралися біля вогнища. Особливо та постать з книжкою в руках, — у півтора раза вища за Перрина та вдвічі за нього ширша.

— З вами оґір? Не очікувала... — Лея похитала головою. — То де ж Мо-рейн Седай? — Схоже, Драконове знамено зовсім її не бентежило.

Перрин вказав рукою на недоладну хижу, що стояла віддалік, майже наприкінці западини. Стіни та двосхилий дах із необтесаних колод робили споруду громіздкою, проте не просторою. Вона була трохи більшою за хижку, — тож насправді її можна було б назвати й хатиною.

— Морейн живе там. Разом з Ланом. Це її Охоронець. Може, вип’єте чогось гарячого...

— Ні. Мені потрібно поговорити з Морейн.

Це не здивувало юнака. Усі жінки, що приходили до Морейн, бажали говорити з нею негайно — і наодинці. Новини, котрі вони приносили, не завжди були важливими, — але жінки рвалися до Морейн з ентузіазмом мисливця, який полював на останнього в світі кролика для своєї геть охлялої від голоду сім’ї. Так само і та, замерзла жінка-жебрачка, що відмовилася від ковдри і миски гарячого варива, босоніж по сніїу потупцювала до будиночка Морейн.

Лея вислизнула з сідла й передала повіддя Перрину.

— Простежите, щоб вона була сита? — Вона погладила ніс своєї рябої кобили. — Пієса не звикла возити мене такими нетрями.

— Корму обмаль, — відповів Перрин, — але ми принесемо все, що у нас є.

Лея мовчки кивнула і, підбираючи поділ яскраво-зеленої спідниці, поспішила до хатини вгору по схилу; її червоний плащ, вишитий синім, колихався позаду.

Перрин спішився й обмінявся кількома словами з чоловіками, які покинули вогнище, аби забрати в нього коней. Юнак віддав свій лук чоловіку, що взяв у нього Ходака. Ні, крім крука, вони бачили лише гори й туатга’анку. Так, птаха вони вбили. Ні, вона нічого не розповіла про те, що відбувається за межами гір. Ні, він не має жодного уявлення, коли вони вирушать звідси.

І чи вирушать колись, додав подумки. Морейн тримала їх тут усю зиму. Шайнарці не сприймали її слова як накази, — тим паче тут, — але Перрин знав, що Айз Седай завжди якимось чином отримує своє. А особливо Морейн.

Коли вершники відвели коней до халупи, що слугувала стайнею, вони пішли грітись. Перрин відкинув поли плаща за спину й вдячно простягнув руки до полум’я. Великий казан, зроблений, схоже, в Бейрлоні, парував такими запахами, що Перрин відчув, як рот наповнюється слиною. У когось сьогодні врожайний день, — адже поруч на вогні пеклися округлі коренеплоди, за ароматом віддалено нагадуючи смажену ріпу. Юнак зморщив носа і зосередився на рагу у своїй мисці. Він зараз душу продав би за шматочок м’яса.

Дівчина в чоловічому вбранні стежила за Леєю, аж поки та не зникла в хатині Морейн.

— І що ти побачила, Мін? — запитав Перрин.

Вона стала навпроти нього, заклопотано кліпаючи очима. Він так і не дотумкав, чому вона вподобала штани, а не спідницю. Його дивувало, як хтось може бачити в ній вродливого молодика, а не чарівну дівчину. Можливо, через те, що він дуже добре її знав.

— Бляхарка скоро помре, — сказала вона тихо, зиркаючи на людей біля багаття. Ніхто не стояв достатньо близько для того, щоб її почути.

Він залишався нерухомим, згадуючи ніжне обличчя Леї. О Світло! Бляхарі ж нікому не чинять зла. Його обдало морозом. А щоб я згорів, і навіщо я запитав ? Навіть ті кілька Айз Седай, які знали про дар Мін, не могли пояснити його. Час від часу Мін бачила образи й ореоли навколо людей, — а інколи навіть могла їх тлумачити.

До багаття підійшов Масуто, щоби помішати рагу довгою дерев’яною ложкою. Шайнарець уважно оглянув їх, потім приклав пальця до довгого носа й широко всміхнувся.

— Кров та попіл! — пробурмотіла Мін. — Це ж він, мабуть, подумав, що ми тут воркуємо біля багаття.

— Ти впевнена? — запитав Перрин.

Дівчина здивовано глянула на нього, тож він поспіхом додав:

— Про Лею.

— Її так звуть? Краще б я не бачила. Завжди важко знати — й не мати змоги допомогти... Перрине, я бачила, як її заплямоване кров’ю обличчя з невидющими очима зринає над плечима жінки. Ніколи ще образ не був до такої міри чітким. — Дівчина здригнулась і швидко потерла руки. — Я би воліла бачити більше радісних видив. Але, здається, вся радість десь завіялась.

Юнак помислив було про те, щоби застерегти Лею, — але передумав. Все погане та хороше, що Мін бачила, завжди справджувалося. Якщо дівчина була впевнена, то так воно й станеться.

— Кров на її обличчі, — пробурмотів він. — Це означає, що її вб’ють?

Він стрепенувся від того, що сказав це так легко. Але що я можу зробити ? Якщо я розповім Леї, якщо переконаю її в правдивості, вона проживе залишок днів у страху, — і це нічого не змінить.

Мін ледь помітно кивнула Перрину.

Якщо її вб'ють, це може означати напад на табір. Але розвідники щодня оглядають територію, а варта чергує день і ніч. І Морейн, за її словами, стереже табір; ні один посланець Морока не знайде їх, хіба що випадково наткнеться. Він подумав про вовків. Ні! Розвідники знайдуть все і всіх, хто тільки наблизиться до табору.

— Шлях до її народу дуже довгий, — промовив він незрозуміло до кого. — Бляхарі не поїхали б зі своїми фургонами далі передгір’я. В дорозі будь-що може трапитися.

Мін сумно похитала головою.

— Нас надто мало, — ми не можемо надати їй навіть одного охоронця. Навіть якщо це допомогло б.

Мін розповідала йому, що вже намагалася попереджати людей про лихі речі, котрі бачила у своїх видіннях. Десь у шість чи сім років, коли вона зрозуміла, що бачить те, чого не бачать інші. Більше дівчина не сказала нічого, але для нього було очевидним те, що її застереження лише погіршували справу, — якщо їй узагалі вірили. Потрібно було трохи часу, щоб повірити в правдивість видінь Мін, допоки саме життя не підтвердить їхню слушність.

— Коли? — запитав він. Промовлене слово було важке й холодне, як загартована сталь. Я не можу допомогти Леї, — але, можливо, з'ясую, чи хтось збирається на нас напасти.

Тільки-но він вимовив «коли», Мін розвела руками. Вона говорила стримано.

— Це не так працює. Я не знаю коли. Якщо я можу розтлумачити видіння, то знаю лише, що воно справдиться. Ти не розумієш. Видіння не приходять, коли я цього забажаю. Вони просто з’являються, — й інколи я можу зрозуміти, про що йдеться. Лише трохи. Дещицю. Так усе й відбувається.

Перрин хотів сказати щось підбадьорливе, але слова Мін лилися суцільним потоком:

— Я можу бачити якісь речі сьогодні, а завтра ні — чи навпаки. Зазвичай я нічого не бачу навколо людей. Тільки Айз Седай завжди мають образи довкола себе, і ще — Охоронці, але їх значно важче розшифрувати, ніж будь-які інші. — Вона краєм ока уважно глянула на Перрина. — Дехто теж завжди оточений символами.

— Не смій розповідати, що бачиш у мене, — різко гаркнув юнак, знизавши дебелими плечима. Ще в дитинстві він збагнув, що значно більший від інших, тож ненавмисне може зашкодити комусь своєю силою. Тому навчився бути уважним та обережним, — і шкодував про свій гнів, коли його не вдавалося загнуздати. — Пробач, Мін. Я не повинен був гарчати на тебе. Не хотів тебе образити.

Дівчина здивовано подивилася на нього:

— Ти не образив мене. На щастя, лише декотрі хочуть знати, що я бачу. Світло свідок, — я б теж не захотіла, щоби хтось узявся розтлумачувати побачені довкола мене знаки.

Навіть Айз Седай не знали нікого, хто мав такий дар, як у Мін. «Даром» його називали всі, окрім дівчини.

— Я просто хотів якось допомогти Леї. Я не можу сидіти склавши руки, коли знаю про майбутнє лихо — і не здатен йому перешкодити.

— Дивно, — м’яко сказала Мін, — схоже, ти дуже переживаєш через туатга’анів. Вони абсолютно мирні, а я завжди бачу насильство біля...

Він відвернувся, тож дівчина різко обірвала свої слова.

— Туатга’ани? — пролунав розкотистий голос, схожий на гудіння величезного джмеля. — А що з ними? — оґір приєднався до їхньої компанії біля вогнища, заклавши місце в книжці своїм пальцем, що був завбільшки з велику сосиску. У другій руці він тримав люльку з тютюном, з якої цівкою вився дим. Його темно-коричневий каптан з високим коміром був застібну-тий під саме горло, а низ вбрання ширшав на колінах, закриваючи чоботи із загнутими халявами. Перрин навстоячки ледь сягав йому до грудей.

Обличчя Лояла багато кого лякало: у нього був чималенький ніс, схожий на свинячу рийку, та широкий рот. Очі велетня нагадували два блюдця, а густі брови, схожі на вуса, спадали майже до щік; при цьому з густої шевелюри стирчали вуха з китичками. Ті, хто ніколи не бачив оґіра, вважали, що він — траллок, хоча і траллоки, й оґіри були для більшості істотами з легенд.

Широка усмішка Лояла зникла, і він лише кліпнув очима, коли зрозумів, що перервав їх. Перрина дивувало, що хтось досі може боятися оґіра. Хоча деякі давні історії змальовували їх жорстокими й невблаганними ворогами, він у це не вірив. Оґір нікому не був ворогом.

Мін розповіла Лоялу про приїзд Леї, але змовчала про свої видіння. Зазвичай дівчина й не ділилась цим з іншими, — особливо якщо образи віщували біду.

— Адже ти уявляєш, як я почуваюся, Лояле, — зауважила вона, — за-тиснутою поміж Айз Седай та цими двома з Межиріччя.

Лоял щось невиразно буркнув, — але Мін, схоже, сприйняла це в якості схвалення.

— Так, — мовила вона із запалом. — Жила я собі в Бейрлоні, як хотіла, коли раптом схопили мене за комір і викинули Світло знає куди. Може, я і так би там опинилась. Моє життя не належало мені, відколи я зустріла Морейн і цих двох фермерів з Межиріччя. — Вона ковзнула поглядом по обличчю Перрина й скривила губи в посмішці: — Усе, чого я бажала, — це просто жити, як собі хочу, кохати чоловіка, якого оберу... — Гї щоки враз почервоніли, і дівчина пирхнула. — Я хотіла сказати, що немає нічого поганого в бажанні жити без усіх цих потрясінь.

— Та’верен, — почав було Лоял. Перрин намагався його зупинити, але оґіра не те що зупинити, навіть перервати було неможливо, коли той чимось захоплювався. Навіть за оґірськими мірками Лоял був надто запальний. Він запхнув книжку в кишеню й продовжив говорити, жестикулюючи рукою з люлькою: — Усі ми, — життя кожного з нас, — впливає на життя інших, Мін. Колесо Часу вплітає нас у Візерунок, де наша життєва нить тягне і посмикує ниті, що оточують її. Та’верени — це та сама життєва нить, тільки значно потужніша. Вони притягують увесь Візерунок, принаймні на деякий час, змушуючи його формуватися довкола них. Що ближче ти до та’верена, то більше піддаєшся його впливу. Кажуть, що всі, хто перебував в одній кімнаті з Артуром Яструбине Крило, могли відчути, як змінюється Візерунок. Не знаю, до якої міри це правда, — але так написано в книзі. Звісно, це працює в обидва боки. Нить та’веренів сплетена тугіше, аніж наша, тому в них ще менше свободи.

Перрин скривився. Надто обмаль тих, хто справді має вплив!

Мін похитала головою:

— Я лише хотіла б, щоби вони не були... цими клятими та’веренами увесь час. Та’верени тягнуть в один бік, Айз Седай вплутуються з іншого боку. Що тут може вдіяти жінка?

Лоял знизав плечима:

— Небагато, гадаю, — поки вона поруч з та’вереном.

— Наче у мене був вибір, — пробурмотіла Мін.

— Тобі дуже пощастило — чи не пощастило, залежно від того, як ти на це дивишся, — зустріти одразу трьох та’веренів — Ранда, Мета і Перрина. Мені здається, що це тобі дуже поталанило — якщо й не товаришувати, то хоча б знати їх особисто. Гадаю, я би навіть... — оґір сором’язливо глянув на співрозмовників, і його вуха смикнулись: — Пообіцяйте, що не сміятиметесь. Гадаю, я міг би написати книжку про це. Я вже й деякі начерки зробив.

Мін по-дружньому всміхнулася, і вуха Лояла знову настовбурчились.

— Це чудово, Лояле, — мовила дівчина. — Просто інколи здається, ніби таке відчуття, наче ці та’верени смикають нас, немов маріонеток.

— Я не просив цього, — вибухнув Перрин. — Не просив.

Мін пропустила його слова повз вуха.

— Ось що з тобою сталося, Лояле? Це тому ти мандруєш з Морейн? Наскільки мені відомо, оґіри ніколи не покидають своїх стеддінґів. Хтось із цих та’веренів потягнув тебе за собою?

Лоял почав розглядати свою люльку.

— Я просто хотів побачити гаї, вирощені оґірами, — пробурмотів він. — Лише побачити гаї. — Він поглянув на Перрина, наче прохаючи про підтримку, але той лише посміхнувся.

Подивимося, як ти підкутий. Він не знав усього, але був переконаний, що Лоял утік. Оґіру було дев’яносто років, — і він вважався замолодим для того, щоб облишити о гірський стеддінґ без дозволу старійшин. За людськими мірками, оґір прожив уже довге життя. Та й він сам зізнався, що, якщо і повернеться до своїх, то його там навряд чи зустрінуть з відкритими обіймами. Тож і відтягував цей момент якомога далі.

Раптом шайнарці заметушилися; чоловіки зірвалися на ноги. З хатини Морейн вийшов Ранд.

Навіть з такої відстані Перрин міг добре його розгледіти: юнак з рудуватим волоссям та сірими очима. Ранд був однолітком Перрина, на пів голови вищий і ширший в плечах, однак худіший. Рукава його червоного каптана з високим коміром були розшиті золотими колючками, а на темному плащі на грудях виблискував чотириногий змій із золотою гривою — достоту такий самий, як на знамені. Ранд і Перрин дружили змалку. Чи досі ми друзі ? І чи взагалі можемо ними бути? Тепер?

Шайнарці — всі як один, — схилилися в поклоні, тримаючи голови прямо, а руки — на колінах.

— Лорде Драконе, — прорік Уно, — ми напоготові. Служити вам — нам за честь.

Уно, який і кількох слів не міг зв’язати без лайки, зараз промовляв з глибокою повагою. «Служити за честь», — розійшлося луною серед інших шайнарців. Масима, який у всьому бачив підступ, дивився зараз із собачою відданістю, і Раґан — усі вони чекали наказу, який Ранд віддасть, якщо на те буде його воля.

Якусь мить Ранд дивився на них зі схилу, відтак розвернувся і зник серед дерев.

— Знову сперечався з Морейн, — стиха мовила Мін, — цього разу цілий день.

Перрина це не дивувало, — і все ж він стривожився. Сперечатися з Айз Седай... Йому згадалися всі казки з дитинства. Айз Седай смикали за ниточки королів та цілі народи. Айз Седай, чиї дари завжди здавалися щедрими, але платили ви за них більше, ніж могли уявити. Айз Седай, чий гнів міг проламати землю чи викликати бурю. Перрин знав, що деякі історії були вигадками. І водночас вони лише наполовину розкривали моїутність Айз Седай.

— Піду-но я до нього, — сказав він. — Після суперечки з Айз Седай йому потрібно з кимось поговорити.

Окрім Морейн та Лана, лише вони троє — Мін, Лоял та він — не витріщалися на Ранда як на короля королів. І з-поміж них тільки Перрин знав його здавна.

Він рушив схилом, зупинившись лише для того, щоби подивитись на зачинені двері хатини Морейн. Лея була всередині, і Лан також. Охоронець рідко відходив далеко від хатини. Рандова маленька хижка розташовувалась нижче по схилу; вона була схована в гущавині дерев, якнайдалі від усіх інших. Ранд намагався жити поруч із іншими, проте їхній шанобливий трепет відштовхував його. Тепер він був сам собі голова, — і, як гадав Перрин, йому було важко. Втім, юнак знав, що зараз Ранд пішов не до своєї хатини.

Перрин поквапився до місцини, де один край западини різко переходив у стрімчак заввишки п’ятдесят метрів, із гладенькою поверхнею, подекуди порослою чіпким чагарником. Юнак знав напевне, де в тій скелі тріщини, куди заледве пролазили його плечі. Вузький прохід нагадував тунель, тільки вгорі сяяла смужка передвечірнього світла.

За пів милі прохід вивів до вузької долини завдовжки з милю, встеленої камінням й валунами, — але навіть стрімкий схил густо поріс високими миртами, соснами і ялицями. Сонце кидало довгі тіні з гірських вершин. Скелясті стіни, якщо не звертати уваги на тріщини, здавалися непорущ. ними, — так, мовби гігантська сокира витесала їх у горі. Отаборитися тут було би значно безпечніше, — однак тут не протікав струмок; не дзюркотіли джерела. Ніхто не приходив сюди. Окрім Ранда після сварок з Морейн.

Ранд стояв неподалік проходу, притулившись до шорсткого стовбура мирту й втупившись у свої долоні. Перрин знав, що на кожній була витаврувала чапля. Ранд не ворухнувся, коли черевик Перрина черкнув об камінь.

Не зводячи погляду, хлопець раптом почав тихо бурмотіти:

Двічі й двічі він буде позначений, двічі — щоб жити, і двічі — щоб вмерти. Один раз — чаплею, аби на шлях направити. Вдруге — чаплею, аби наректи правильно. Один —Драконом за спогади втрачені.

Вдруге —Драконом, за ціну, що сплатити повинен.

Здригнувшись від холоду, Ранд засунув долоні під пахви.'

— Але драконів ще немає, — нервово реготнув він. — Поки що.

Якусь мить Перрин просто спостерігав за ним. За тим, хто здатен направляти Єдину Силу. Тим, хто приречений зійти з глузду через попсованість саїдін, — чоловічої частини Істинного Джерела, й у своєму безумстві може зруйнувати все довкола. За людиною — істотою! — що її з дитинства вчили ненавидіти й боятися. Тільки от... важко вбачати ворога у другові, з яким ти ріс. Як можна просто перестати бути чиїмось другом? Перрин обрав невеличкий валун з пласким верхом і сів в очікуванні.

Незабаром Ранд озирнувся і подивився на нього.

— Як гадаєш, з Метом все гаразд? Коли я востаннє його бачив, він був дуже хворим.

— Гадят, він одужав. — Мабуть, він уже в Тар Балоні. Там його зці' лять. А Найнів та Е/вейн вбережуть від халеп. Еґвейн і Найнів, Ранд і Мет, і Перрин. Усі п’ятеро — з Емондового Лугу, що в Межиріччі. Мало хто приїжджав у Межиріччя, крім поодиноких крамарів і торговців, які щороку закуповували вовну й тютюн. І майже ніхто Межиріччя не покидав. Допоки Колесо не обрало своїх та’веренів, і п’ять найзвичайнісіньких сільських жителів вже не могли лишатися там, де вони були. І не могли залишатися тими, ким були.

Ранд кивнув і замовк.

— Останнім часом, — мовив Перрин, — я ловлю себе на думці, що хотів би, як і раніше, займатися ковальством. А ти... Ти хотів би залишитися пастухом?

— Обов’язок, — пробурмотів Ранд. — Смерть легша від пір’їнки, обов’язок — важчий від скелі. Так кажуть у Шайнарі. Морок заворушився. Наближається Остання битва. Відроджений Дракон повинен зійтися в Останній битві з Мороком, — інакше Тінь покриє світ. Колесо Часу зламається. А кожна Епоха переінакшиться під Морока. І проти цього всього лише я. — Він зайшовся безрадісним сміхом, від якого здригалися його плечі. — Виходить, я мушу виконати обов’язок, бо більше нікому?

Перрин стривожено засовався. Рандів сміх колов так, що аж мороз пішов поза шкірою.

— Як я розумію, ти знову сперечався з Морейн. Про те саме?

Ранд глибоко зітхнув.

— Ми постійно сваримося через одне й те саме. Вони там унизу, на Ел-мотській рівнині, і лише Світло знає де ще. їх сотні. Тисячі. Вони підтримали Відродженого Дракона, бо я підняв це знамено. Бо дозволив назвати себе Драконом. Я не мав іншого виходу. А зараз вони гинуть. Б’ються, шукають і моляться на того, хто повинен був їх вести. Гинуть. А я сиджу тут у безпеці, оточений горами, усю зиму. Я... завинив перед ними...

— Гадаєш, мені це подобається? — Перрин роздратовано похитав головою.

— Ти виконуєш все, що вона скаже, — мовив Ранд. — Ти ніколи не сперечаєшся з нею.

— А що дали тобі ці суперечки? Ви сварилися усю зиму, а ми всю зиму просиділи тут, наче опудала.

— Бо вона має рацію, — Ранд знову засміявся крижаним сміхом. — Спопели мене Світло, але вона слушно міркує. Вони розкидані невеликими групами по усій рівнині між Тарабоном і Арад Доманом. Якщо я очолю котрусь із них, білоплащники, доманська армія і тарабонці розчавлять їх, немов мурах.

Збитий з пантелику Перрин ледь не розсміявся:

— Якщо ви дійшли згоди, — точому, о Світло, ви весь час гризетеся?

— Треба ж мені щось робити. Інакше я... Я лусну, як переспіла диня.

— Що робити? Якщо ти прислухаєшся до всього, що каже Морейн, і ми...

Ранд не дав йому закінчити нарікання на те, що вони тут сидітимуть вічно.

— Морейн каже... Морейн каже! — Ранд виструнчився й обхопив голову руками. — Морейн багато чого говорить. Морейн каже, що я не зобов’язаний долучатись до людей, які гинуть на мою честь. Морейн каже, що я зрозумію свій наступний крок, коли Візерунок підштовхне мене до цього. Морейн каже! Але вона ніколи не говорить, як я це зрозумію. О ні! Вона не знає цього. — Він опустив руки й повернувся до Перрина — голова схилена, а погляд гострий: — Інколи я почуваюся тіренським жеребцем, якого вчать, куди ступати. У тебе було колись таке відчуття?

Перрин провів рукою по своєму розкошланому волоссі.

— Я... Що б нас не штовхало чи затягувало, я знаю, хто наш ворог, Ранде.

— Ба’алзамон, — тихо промовив Ранд давнє ім’я Морока. У перекладі з мови траллоків — Серце Темряви. — І я маю зійтися з ним у бою, Перрине. — Він заплющив очі й скривився чи то в посмішці, чи то від болю. — Врятуй мене Світло, — інколи я хочу, щоб усе вже відбулося і з цим було покінчено, а інколи... Скільки разів у мене ще вийде... Світло, воно так тисне. А якщо я не зможу... Якщо...

Земля під ногами затрусилася.

— Ранде?! — схвильовано іукнув Перрин.

Ранд здригнувся. Попри озноб, на його обличчі проступив піт, але очі залишалися міцно заплющеними.

— О Світло, — застогнав він, — воно так тисне.

Несподівано земля під Перрином задвигтіла, а долиною пронісся глухий гуркіт. Здавалося, що твердь вислизає з-під ніг. Юнак впав — чи це земля підскочила. Долина затрусилася так, мовби величезна рука з небес намагалася вирвати її з гір. Він вчепився в ґрунт, поки поштовхи силкувалися підкинути його, немов м’ячик. Каміння перед його очима підскакувало вгору, здіймався хвилями пил.

— Ранде! — Його зойк розчинився в гуркітливому ревищі.

Ранд стояв із закинутою головою; його очі все ще були заплющені. Схоже, він не відчував поштовхів, що хилили його тіло то в один бік, то в інший. Він не втрачав рівноваги, як сильно б його не підкидало. Попри безнастанні підземні поштовхи, Перрину здавалося, що на обличчі Ранда застигла сумна посмішка. Дерева гойдалися, і раптом мирт розколовся навпіл; одна частина стовбура впала за три кроки від Ранда. Юнак не помітив цього, — як не помічав і всього іншого.

Перрин щосили намагався глибоко вдихнути:

— Ранде! Заради Світла, Ранде! Зупинись!

Все заспокоїлось так само несподівано, як і розпочалося. Відчахнута гілка хирлявого дуба з гучним луском упала додолу. Перрин, відкашлюючись, повільно звівся на ноги. У повітрі завис пил, маленькі часточки якого виблискували у призахідному сонці.

Ранд дивився в нікуди; його груди здіймалися так, начебто він пробіг десять миль. Такого ніколи не траплялося раніше, — як і чогось бодай схожого.

— Ранде, — обережно мовив Перрин, — що це?..

Юнак все ще дивився кудись вдалину:

— Вона завжди там. Кличе мене. Тягне мене. Саїдін. Чоловіча половина Істинного Джерела. Іноді я не можу стриматись. — Він ворухнувся, ніби зриваючи щось у повітрі, а потім поглянув на стиснутий кулак. — Я відчуваю зіпсутість іще до того, як торкнуся її. Зіпсутість Морока — наче тонкий плащ мерзоти, що прагне сховати Світло. Мене вивертає, але я не можу собі зарадити. Не можу! Інколи я простягаю руку, — але хапаю лише повітря. — Він розтиснув кулак і гірко засміявся: — А якщо це трапиться під час Останньої битви? А якщо я простягну руку — і нічого не схоплю?

— Ну, тоді ти точно щось та й ухопиш, — хрипко сказав Перрин. — Що ти взагалі робив?

Ранд роззирнувся навколо, мовби вперше побачив усе це: повалені мирти, зламане гілля. Однак Перрин зрозумів, що шкоди було завдано не так вже й багато. Він очікував побачити тріщини в землі. Навіть стіна лісу видавалася майже неушкодженою.

— Я не хотів цього. Знаєш, як це буває: хочеш відкрити кран бочки, а натомість вириваєш його. Це... переповнює мене. Воно мало пролитися, щоб я не вибухнув, проте... Я не хотів цього.

Перрин похитав головою. Нема сенсу говорити йому, щоб він намагався контролювати це. Він знає про те, що чинить, не більше за мене.

— Достатньо і тих, хто прагне твоєї смерті — і нашої також. Тому не варто виконувати їхню роботу за них.

Здавалося, Ранд пропускав усе повз вуха.

— Нам краще повернутися до табору. Уже сутеніє. І не знаю як ти, а я голодний.

— Що? А, йди, Перрине. Я побуду на самоті. Я хочу знову трохи побути сам.

Спершу Перрин завагався, але потім відвернувся й попрямував до тріщини в скелі. Він зупинився, коли Ранд знову заговорив:

— Ти бачиш сни? Добрі сни?

— Іноді, — сторожко відповів юнак. — Я мало пам’ятаю з того, що бачу.

Його вчили контролювати свої сновиддя.

— Вони завжди там, у снах, — прошепотів Ранд ледь чутно. — Можливо, вони нам щось говорять. Щось правдиве.

Він замислився.

— Вечеря стигне, — сказав Перрин, але Ранд цілковито поринув у свої думки.

Врешті-решт Перрин розвернувся й залишив його на самоті.

РОЗДІЛ 3

ВІСТІ З РІВНИНИ

Частину проходу оповила тінь, яку кидала обвалена через поштовхи стіна з протилежного боку. Він сторожко вдивлявся в пітьму, повільно йдучи донизу, — але скеля, схоже, стояла непорушно. Поколювання в потилиці знову повернулося — сильніше, ніж раніше. Ні, щоб я згорів! Ні! Свербіж минув.

Коли він опинився над табором, западина мерехтіла чудернацькими тінями надвечірнього сонця. Морейн стояла біля своєї хатини, вдивляючись у тріщину. Перрин зупинився. Це була вродлива струнка жінка з темним волоссям, зростом йому до плечей. Усі жінки Айз Седай, що мали справу з Єдиною Силою, не змінювалися з плином часу. Він не міг визначити, скільки їй років. Шкіра Морейн була занадто гладенькою, щоб назвати її старою, а темні очі дивились надто мудро як для юної. Її сукня з темно-синього шовку пожмакалась і запорошилась, а із завжди охайної зачіски вибивалися пасемця. На обличчі жінки виднілася пляма бруду.

Він опустив очі. З-поміж усіх у таборі лише Морейн і Лан знали таємницю Перрина, — тож, коли вона дивилася йому прямо в очі, він почувався ні в сих, ні в тих. Його жовті очі... Якось він наважиться запитати її, що саме вона знає. Айз Седай має бути відомо більше, ніж йому. Проте зараз — неслушний час. І, схоже, слушним він не буде ніколи.

— Він... Він не хотів... Це була випадковість.

— Випадковість, — мовила вона сухим голосом. Відтак струснула головою і, хряснувши дверима, зникла в хатині.

Перрин глибоко зітхнув і рушив униз, до вогнищ, де готували їжу. Ранд й Айз Седай знов сперечатимуться вранці, чи й навіть вже цієї ночі.

Пів дюжини дерев лежали на схилах западини, вирвані з коренями, обліпленими грудками ґрунту. Слід прим’ятої й пошарпаної землі вів до берега річки, де тепер лежав валун. Одна з хижок на протилежному схилі зруйнувалася від землетрусу, і тепер більшість шайнарців метушилися довкола, відбудовуючи її. Лоял був з ними. Оґір здатен підняти колоду, яка не до снаги і чотирьом чоловікам. Раз у раз долинали прокльони Уно.

Мін стояла біля багаття, помішуючи вариво в казані. Її обличчя випромінювало роздратування. На щоці дівчини проступав невеличкий синець, а в повітрі тхнуло паленим м’ясом.

— Ненавиджу готувати, — промовила вона і з сумнівом зазирнула в казан. — Якщо щось піде не так, — це буде не моя провина. Через Ранда половина вилилася у вогонь. Яке він має право підкидати нас, немов мішки із зерном? — Вона потерла себе ззаду, нижче талії, й скривилась. — Коли я доберуся до нього, то відгамселю так, що він ніколи цього не забуде.

Вона замахнулась дерев’яною ложкою на Перрина, наче збиралася почати з нього.

— Хтось постраждав?

— Тільки якщо зважати на синці, — сказала дівчина насуплено. — Спочатку всі розгубилися. Потім побачили Морейн, що вдивлялася в Рандів сховок, — тож усі зрозуміли, що це його рук справа. Якщо Дракон хоче звалити гори на наші голови, — значить, Дракон має на те поважну причину. Якщо він скаже їм здерти із себе шкіру й танцювати на своїх кістках, — вони також вважатимуть, що і на це є причина.

Вона гмикнула й постукала ложкою по краю казанка.

Перрин озирнувся на хатину Морейн. Якби з Леєю щось трапилося, якби вона померла, Айз Седай не змогла б ось так просто повернутися досередини. Відчуття очікування досі тяжіло над ними. Хай там як, а цього ще не сталося.

— Мін, тобі краще піти. Вранці одразу ж покинеш це місце. Я дам тобі трохи срібла, а Морейн подбає про те, щоб ти перетнула прохід разом з торговцями з Ґелдану. Ти й оком не змигнеш, як опинишся в Бейрлоні.

Дівчина дивилася на нього так пильно, аж поки він не почав думати, що сказав щось не те. Врешті вона відповіла:

— Як мило з твого боку, Перрине! Я залишусь тут.

— Я гадав, ти хочеш піти. Тобі ж не подобалося стовбичити тут.

— Якось я знала одну стару ілліанку, — повільно мовила дівчина. — Коли та була юною, її мати влаштувала їй шлюб з чоловіком, якого вона ніколи до того не бачила. Інколи так чинять в Ілліані. Вона казала, що перші п’ять років навісніла, а наступні п’ять намагалася зробити його життя нестерпним, — та ще й так, щоб він не зрозумів, хто винен. Тільки кілька років по тому, коли він помирав, вона зрозуміла, що цей чоловік насправді був коханням усього її життя.

— Не розумію. До чого тут це?

Погляд Мін ясно сказав, що він і не намагався зрозуміти сказане нею, — але її голос пом’якшав:

— Якщо доля робить вибір замість тебе, це не означає, що цей вибір — поганий. Навіть якщо ти впевнений, що нізащо б цього не обрав. «Краще десять днів любові, аніж роки жалів», — процитувала вона.

— Тепер я розумію ще менше, — сказав він. — Ти не повинна тут залишатися, якщо не хочеш цього.

Дівчина поклала ложку на рогатку, встромлену в землю, потім несподівано стала навшпиньки й поцілувала Перрина в щоку.

— Ти добра людина, Перрине Айбара. Навіть якщо нічогісінько не розумієш.

Перрин розіублено глипнув на неї. Шкода, що Ранд був не при тямі, — чи що Мета тут не було. Йому завжди складно давалося спілкування з дівчатами, — а от Ранд знав, що робити. Як і Мет; багато хто з дівчат із Емондового Луїу говорили, що він ніколи не подорослішає, — однак Мет завжди знаходив до них підхід.

— А ти, Перрине, хотів би повернутися додому?

— Дуже, — палко мовив юнак. —Але я... Мабуть, я не можу. Ще ні. — Він подивився в бік долини, де зараз був Ранд. Схоже, ми з тобою пов’язані, — правда, Ранде? — А може, й ніколи.

Йому здалося, що він сказав це так тихо, що Мін і не почула, — але погляд дівчини був сповнений співчуття. І розуміння.

Юнак почув тихі кроки позаду себе, тож озирнувся й поглянув на хатину Морейн. Дві постаті спускалися крізь густі сутінки. Жінка була стрункою і йшла граційно навіть по твердій похилій поверхні. Чоловік, на голову вищий за неї, повернув у напрямку шайнарців, що відбудовували хатину. Навіть гостре око Перрина не могло чітко розгледіти постать, яка то зовсім зникала, то знову з’являлася на середині кроку. Обриси рук і ніг незнайомця наче розчинялися в ночі, чи їх звіював вітер. Плащ Лана робив його статуру ще кремезнішою; меншою постаттю однозначно була Морейн.

Позаду них промайнула ще одна тінь — світла пляма посеред дерев. Ранд, подумав Перрин, повертається до своєї хатини. Ще одна ніч, коли він не зможе нормально їсти, бо всі витріщатимуться на нього.

— У тебе, мабуть, очі ще й на потилиці є, — сказала Мін, похмуро дивлячись на жінку, що наближалася. — І найгостріший слух, який я коли-небудь зустрічала. Це Морейн?

Нерозважливо. Перрин вже звик, що шайнарці знають про його гострий зір, принаймні у денному світлі; але вони не знали, що його зір залишався таким же гострим і вночі. Тож він мимоволі почав виказувати себе. Нерозважливість погубить мене.

— З туатга’анкою все гаразд? — запитала Мін, коли Морейн підійшла до вогнища.

— Вона відпочиває, — низький голос Айз Седай був протяжним, так, наче вона збиралася проспівати слова. Волосся й одяг були знов охайно прибрані. Вона потерла руки над вогнем. На її лівій руці блищав золотий перстень у формі змія, що ковтає власний хвіст. Великий Змій — символ вічності, ще давніший, аніж Колесо Часу. Кожна жінка, що навчалася У Тар Балоні, мала такий перстень.

На якусь мить погляд Морейн зупинився на Перрині й, здавалося, пронизав його до глибини душі.

— Вона впала й розсікла шкіру на голові, коли Ранд... — Жінка стисла губи, але враз її обличчя знову стало спокійним. — Я зцілила її, і зараз вона спить. Навіть через незначний поріз завжди багато крові; але цей — не загрозливий. Ти щось бачила у неї, Мін?

Дівчина вагалася:

— Я бачила... Я гадала, що бачила її смерть. Обличчя, залите кров’ю. Я була впевнена, що розумію, що це означає, — але якщо ви кажете про поріз... Ви впевнені, що з нею все буде гаразд?

їй було вкрай незручно питати про такі речі. Айз Седай зціляли все, що могло бути зціленим. І талант Морейн у цьому був особливо сильним.

Перрина здивувало те, що Мін запитала про це так схвильовано. Він труснув головою. Дівчині не подобався цей дар, — але він був її частиною; Мін вірила, що розуміє видіння, чи хоча б частину з них. Помилитися — це було як усвідомити, що ти не знаєш, як користуватися власними руками.

Морейн певний час спокійно й безтурботно обмірковувала відповідь:

— Ти ніколи не помилялася, коли тлумачила для мене те, що я не могла збагнути. Можливо, це вперше.

— Коли я знаю, то знаю напевно, — вперто прошепотіла Мін. — Світло, допоможи, — я точно знаю.

— Можливо, це ще станеться. Її чекає довгий шлях додому, до її халабуд. Жінці доведеться їхати безлюдними землями.

Голос Айз Седай лунав легкою, безтурботною піснею. Перрин незадо-волено кашлянув. Світло, невже я теж такий? Я не допущу, щоб смерть так мало означала для мене.

Морейн дивилася так, наче читала його думки:

— Колесо сплітає, як Колесо бажає, Перрине. Колись давно я казала тобі, що ми на війні. Ми не можемо зупинитися тільки тому, що хтось із нас може загинути. Будь-хто з нас може накласти головою, доки все скінчиться. Зброя Леї не така, як у тебе, — але вона знала, на що наважилась.

Перрин опустив очі. Можливо, все так, Айз Седай, — але я ніколи з цим не змирюся.

Услід за Уно та Лоялом до їхнього товариства біля вогнища приєднався Лан. Обличчя Охоронця, що і так було жорстким, завдяки мерехтливим тіням полум’я здавалося наче витесаним з каменю — так загострилися його кути і розрівнялися площини. Його плащ важко було розгледіти у світлі багаття. Інколи здавалося, що він темно-сірий або чорний, — але ці кольори мінилися, якщо придивитися; тіні й відблиски ковзали матерією, просочуючись у неї. Здавалося, мовби Лан проткнув діру в ночі й обгорнув темрявою свої плечі. Важко було дивитися на цей плащ, — утім, як і на чоловіка, який його носив.

Лан був високим, широкоплечим здоровилом із синіми, мов крижані гірські озера, очима. Він рухався зі смертоносною грацією, а меч на поясі немовби приріс до його тіла. Охоронець був не просто знаряддям вбивства й насильства. Здавалося, він приручив їх і завжди тримав на прив’язі, готовий будь-якої миті вивільнити та задіяти, — варто Морейн лише слово сказати. Поруч з Ланом навіть Уно здавався не таким загрозливим. Плетений шкіряний ремінець утримував довге, вже трохи посріблене сивиною волосся Охоронця, — і кожен юний воїн уникав поєдинку з Ланом, якщо, звісно, мав клепку в голові.

Майстриня Лея принесла звичні новини з Елмотської рівнини, — сказала Морейн. — Всі воюють проти всіх. Села палають. Люди тікають світ за очі. На Рівнині з’явилися мисливці на Ріг Валіра.

Перрин переступив з ноги на ногу. Ріг був схований не в Елмотській рівнині, тож мисливці його там не знайдуть. Юнак сподівався, тцл там, де він зараз, його ніхто не знайде. Морейн зиркнула на нього крижаним поглядом, перш ніж продовжити. їй не подобалося, коли хтось говорив про Ріг. Звісно, якщо вона сама цього не попросить.

Вона привезла різні новини. Білоплащники мають приблизно п’ять тисяч своїх людей на Рівнині.

Уно гмикнув.

— Бля... Ой, пробачте, Айз Седай. Але ж це половина їхньої військової сили! Раніше вони ніколи не посилали стільки людей в одне місце.

— У такому разі, гадаю, всі, хто присягнув Ранду, розбіглися або мертві. Або скоро такими будуть, — пробурмотів Перрин. — Ви маєте рацію, Морейн.

Йому не подобалося згадувати про білоплащників. А про Дітей Світла — й поготів.

— Але от що дивно, — сказала Морейн. — Чи принаймні — здається дивним. Діти оголосили, що прийшли принести мир на Рівнину, а це для них — звична річ. Однак цікаво, що, поки вони намагаються відтіснити тарабонців та доманців до їхніх кордонів, Діти взагалі не зачіпають прибічників Дракона.

Мін здивовано вигукнула:

— А Лея впевнена? Це зовсім не схоже на білоплащників.

— На рівнині навряд чи залишилося багато цих клят... гм... багато бляхарів, — сказав Уно. Його голос скрипів від напруги, обумовленої тим, що йому доводилось говорити перед Айз Седай. Вціліле око чолов’яги спохмурніло так само, як і намальоване. — Вони не люблять залишатися там, де є якісь проблеми, — а особливо там, де точаться битви. їх там замало, щоб побачити всю картину.

— Для моїх цілей — достатньо, — рішуче сказала Морейн. — Більшість пішла, — але кільком я сказала залишитися. Та й Лея цілком певна. Щоправда, Діти схопили жменьку людей, що присягли Дракону. І хоча біло-плащники кричать, що повалять Лжедракона і що тисяча їхніх людей полюють на нього, — але нічого більше не роблять. Вони уникають будь-яких сутичок з його прибічниками, навіть якщо тих п’ять десятків. Зрозуміло, що діють вони не відкрито, але завжди залишається час чи ще якась причина, і переслідуваним вдається втекти.

— В такому разі Ранд може приєднатися до них, якщо схоче.

Лоял невпевнено зиркнув на Айз Седай. Увесь табір знав про його суперечку з Морейн.

— Колесо сплело шлях для нього.

Уно й Лан одночасно розтулили було роти, але шайнарець поступився, ледь вклонившись.

— Найімовірніше, — сказав Охоронець, — що це змова білоплащників. Спопели мене Світло, однак я не розумію, в чому її сенс. Коли білоплащники підносять якийсь дарунок, я завжди шукаю в ньому отруйну голку.

Уно похмуро кивнув.

— Попри це, — додав Лан, — доманці й тарабонці затято намагаються вбити прибічників Дракона. Як і одне одного.

— Але є ще дещо, — сказала Морейн. — Троє молодих людей загинули в селищах, повз які проїжджав фургон майстрині Леї. Перрин помітив, що у Лана посмикується повіка, і це була настільки ж вагома ознака його здивування, як для звичайної людини — вигук. Охоронець не очікував, що вона розповість про це. Морейн продовжила:

— Один загинув від отрути; двоє інших — від ножа. В усіх випадках вбивця не міг залишитися непоміченим. Але так воно і сталося. — Вона вдивлялася у вогонь. — Усі троє юнаків були вищими за інших і мали світлі очі. Такий колір — рідкість для жителів Елмотської рівнини. Гадаю, зараз не пощастить на Рівнині всім тим, у кого високий зріст і світлі очі.

— Як? — спитав Перрин. — Як їх убили, якщо ніхто не міг до них під-ступитися?

— Мороку служать такі вбивці, яких ти помітиш, лише коли буде вже запізно, — тихо сказав Лан.

У но взяли дрижаки:

— Бездушні. Ніколи до цього не чув, щоб вони з’являлися на південь від Порубіжних земель.

— Все, досить розмов, — відрізала Морейн.

Перрин замислився. О Світло, — хто ж такі ці Бездушні¹? Вони як траллоки, чи радше як щезники? Як виглядають? Він залишив ці запитання без відповіді. Якщо Морейн вирішила, що розмова вичерпана, то вона до неї не повернеться. А коли вона стискає губи, витягти хоч словечко з Лана не вдасться й кліщами. Шайнарці теж затихли. Ніхто не хотів гнівити Айз Седай.

— Світло! — пробурмотіла Мін, стривожено вдивляючись у густу темряву навколо них. — То їх не можна помітити? О Світло!

— Отже, нічого не змінилося, — сумно мовив Перрин. — Справді нічого. Ми не можемо спуститися на Рівнину, а Морок досі бажає нашої смерті.

— Усе змінилося, — спокійно заперечила Морейн, — і Візерунок все вплітає. Нам потрібно орієнтуватися на Візерунок, а не на короткочасні зміни. — Вона по черзі подивилася на кожного й продовжила: — У но, ти певний, що твої розвідники не пропустили чогось підозрілого? Навіть геть незначного?

— Відродження лорда Дракона похитнуло стовпи визначеності, Морейн Седай, і ніколи не можна бути впевненим у перемозі в поєдинку з мердцра-алом; але я можу заприсягтися життям, що мої розвідники виконують свою роботу не гірш від Охоронця.

Це була перша довга промова без проклять, яку Перрин будь-коли чув від У но. На лобі шайнарця від зусиль проступив піт.

— Ми всі можемо, — сказала Морейн. — Вчинок Ранда для будь-якого мерддраала — немов багаття на вершечку гори на десять миль навколо.

— Можливо... — невпевнено почала Мін. — Можливо, треба виставити варту, щоби пильнувала їх.

Лан кинув на дівчину суворий погляд. Інколи він піддавав сумніву ухвали Морейн, але рідко робив це в присутності інших. Тож тим паче не схвалював подібних сумнівів в інших. Мін насупилась у відповідь. Але продовжила:

— Що ж, мерддраали і траллоки достатньо люті, — але я принаймні можу їх побачити.

— Створений мною захист сховає нас від Бездушних, як і від всього іншого кодла Морока, — сказала Морейн. — Коли ти слабкий, як ми зараз, найкращий вихід — сховатися. Якщо ж напівлюдок достатньо близько, щоб... Що ж, вберегти нас від напівлюдків я не в силі. Та навіть якби я й змогла поставити такий захист, то він лише замкнув би нас тут. Оскільки ми не можемо поставити дві охорони одночасно, !я залишила розвідників та вартових — і Лана — захищати нас. Нехай хоч одна група тримає все під контролем.

— Я можу обійти табір, — сказав Лан. — Якщо розвідники щось пропустили, я це побачу.

Охоронець не вихвалявся; він просто озвучив план дій. Навіть Уно із цим погодився.

Морейн похитала головою:

— Цієї ночі ти потрібен тут, мій Ґайдіне. — Вона підвела погляд на темні гори навколо них. — У повітрі висить загроза.

— Очікування, — зірвалося з язика Перрина ще до того, як він пошкодував про це. Коли Морейн глянула на нього — вглиб нього, — він захотів забрати своє слово назад.

— Так, — мовила Морейн, — очікування. Уно, переконайся, що твої люди напоготові.

Не було потреби переконуватися, що чоловіки спали зі зброєю в руках: шайнарці завжди так роблять.

— На добраніч, — сказала Морейн до всіх — наче ніч після сказаного могла бути доброю — і повернулась до своєї хатини. Лан затримався лише для того, щоб похапцем проковтнути три ложки раїу, й пішов услід за Морейн, враз поглинутий ніччю.

Очі Перрина виблискували золотом, коли він дивився на Охоронця, що продирався крізь ніч.

— Добраніч, — пробурмотів юнак. Чомусь запах тушкованого м’яса викликав у нього нудоту. — Уно, у мене третя зміна? — Шайнарець кивнув. — Що ж, тоді спробую втілити її побажання.

Люди сходилися до багать, а шум їхніх розмов супроводжував Перрина, коли той підіймався схилом.

У нього була маленька хижка з дрібних колод, заввишки ледь йому в повен зріст, а діри в ній були замазані глиною, що вже давно висохла. Тверде ліжко, під покривалом якого були укладені соснові гілки, займало чи не половину приміщення. Той, хто розсідлав його коня, припер його лук до дверей. Перрин повісив свій пояс разом із сокирою та сагайдаком на кілку, а коли роздягнувся до спіднього — затремтів. Ночі були все ще холодними, але цей холод не давав йому заснути надто міцно. А глибокий сон приносить видива, від яких не можна втекти.

Перрин трусився, лежачи під самим покривалом, і якийсь час вдивлявся в сволокову стелю. За мить він заснув — і поринув у сни.

РОЗДІЛ 4

ТІНІ УВІ СНІ

Холод заполонив загальну залу корчми, хоч у довгому кам’яному каміні палахкотів вогонь. Перрин потер руки перед полум’ям, але це їх не зігріло. Завдяки холоду він відчував дивний комфорт, — наче його захищав якийсь щит. Але від чого? Цього він не знав. Щось шепотіло глибоко в голові; якийсь ледь чутний приглушений звук, що продирався у свідомість.

— Тож ти відмовишся від цього потім. Так буде краще для тебе. Підійди. Сядь, і ми побалакаємо.

Перрин озирнувся на голос. За круглими столами в усьому залі не було ні душі, — лише за одним, у темному кутку, самотував чоловік. Решта залу теж була розмитою плямою, але так радше здавалося, особливо якщо не зосереджувати на ній погляду. Він знову подивився на вогонь; тепер той палав у цегляному каміні. Чомусь це не стривожило його. Хоча мало б. Але він не міг сказати чому.

Чоловік кивнув, і Перрин підійшов до його столу. Квадратного столу. Столи були квадратні. Спохмурнівши, він потягнувся рукою до стільниці, але одразу ж відсмикнув її назад. У цьому закутку не було ламп, хоча решта зали освітлювалася, чоловік за столом майже зливався з напівтемрявою.

Перрину здавалося, що він знає цього чоловіка, однак це враження було таким же непевним, як і те, на що він дивився краєм ока. Чоловік цей був немолодий, вродливий і надто добротно вбраний як на сільську корчму: у темний, майже чорний оксамит із білими мереживними манжетами та коміром. Чоловік видавався напруженим, вряди-годи він притискав руку до грудей, мовби рухи завдавали йому болю. Його темні очі втупилися в Пер-ринове обличчя; вони заяскріли, наче блискучі жарини в тіні.

— Відмовлюся від чого? — спитав Перрин.

— Від цього, звісно. — Незнайомець кивком вказав на сокиру на паску Перрина. Він промовив це здивовано, — так, неначе вони вже говорили про це, а тепер давня суперечка відновилася.

Юнак не тямкував, що сокира при ньому, адже не відчував її ваги. Він провів рукою по лезу-півмісяцю та по товстому шипу, який його збалансо-вував. Сталь була міцною. Міцнішою, аніж будь-що тут. Можливо, навіть міцнішою за нього самого. Перрин поклав на неї руку, аби триматися за щось реальне.

— Я думав про це, — мовив він, — але не можу. Не тепер. — Не тепер ? Здавалося, що зала мерехтіла, а шепіт пробуджувався в його голові знов. Ні! Скрегіт стих.

— Ні? — Чоловік холодно посміхнувся. — Ти коваль, юначе. І, як я чув, добрий коваль. Твої руки створені для молота, а не для сокири. Щоб створювати речі, а не вбивати. Повертайся до кузні, доки не пізно.

Перрин із подивом усвідомив, що киває йому.

— Так, але я та’верея. — Він ніколи не промовляв цього вголос. Але знав це. Він був упевнений в цьому, хоч і не знав чому.

На мить посмішка незнайомця перетворилася на вишкір, але одразу ж він знов заусміхався ще ширше. Аж холодом війнуло.

— Хлопче, є кілька способів змінити хід подій. Способів, що обійдуть навіть долю. Сядь, і ми про це поговоримо. — Тіні почали наближатися й згущуватися, немов хотіли дотягнутися до нього.

Перрин відступив на крок назад, до світла.

— Я так не вважаю.

— Хоча б випий зі мною. За минувшину та майбутні часи. Зі мною ти багато що зрозумієш.

Кубка, який чоловік штовхнув до Перрина, ще хвилину тому на столі не було. Він виблискував сріблом і був по вінця наповнений темним, криваво-червоним вином.

Перрин вгледівся в обличчя незнайомця. Навіть його гострий погляд зміг роздивитися лише тіні, що обгортали чоловіка, немов плащ Охоронця. Темрява огортала його, наче голубила. Було в його очах щось таке, що, гадав Перрин, він зуміє пригадати, якщо постарається. Шепіт повернувся.

— Ні, — сказав він м’якому звуку в голові, та коли рот незнайомця скривився від люті — що минула так само швидко, як і з’явилася,—юнак вирішив, що ця відповідь стосуватиметься і вина. — Я не хочу пити, — сказав Перрин.

Він розвернувся й попрямував до дверей. Камін був обкладений річковою галькою; кілька довгих столів з лавами заповнювали залу. Раптом Перрину захотілося вийти надвір, подалі від цього чоловіка.

— У тебе не буде багато шансів, — різким голосом сказав незнайомець йому в спину. — Три ниті сплетені разом і приречені на спільний фатум. Обріжеш одну — розірвуться й інші. Доля зможе вбити тебе, — якщо не гірше.

Перрин відчув позаду себе несподіваний жар, що зник так само раптово, як і з’явився, — неначе відчинили й миттю закрили дверцята плавильної печі. Наляканий, він озирнувся. Зала була порожньою.

Це лише сон, подумав юнак, тремтячи від холоду. І все змінилося.

Він дивився в дзеркало і, здавалося, розумів і водночас не розумів того, що там побачив. На ньому був позолочений шолом у формі лев’ячої голови, — неначе він його носив одвічно. Позлітка вкривала його пишно ковану кірасу, а обладунки на руках та ногах мережило золоте карбування. Тільки сокира на паску була звичайною. Голос у голові — його власний — промовляв до нього, що він уподобає лише ту зброю, яку використовував уже тисячу разів у сотнях битв. Ні! Він хотів позбутися її; викинути. Я не можу! У вухах продзвенів виразний голос, гучніший за шепіт.

— Чоловік створений для слави.

Перрин відірвався від дзеркала—й усвідомив, що бачить найпрекраснішу жінку, яку коли-небудь зустрічав. Він не помічав більше нічого в залі, крім неї. Її очі були немов опівнічні озерця, а ніжно-бліда гладенька шкіра здавалася м’якшою від сукні з білого шовку. Коли вона наблизилася, у нього пересохло в роті. Він зрозумів, що всі жінки, яких він бачив раніше, — незграбні й недоладні. Юнак затремтів — дивно, чому йому так холодно.

— Чоловік повинен тримати свою долю обома руками, — мовила жінка, усміхаючись. Це трохи зігріло його. Жінка була високою, — менше долоні їй не вистачало, щоб дивитися йому в очі нарівні. Срібні гребінці тримали її коси, чорніші від крукового крила. Широкий срібний пасок-ланцюг огортав тонесеньку талію, яку юнак міг би обхопити руками.

— Так, — прошепотів він. Усередині нього подив протистояв згоді. Він ніколи не прагнув слави. Але після її слів він забажав слави найдужче у світі. — Тобто... — Якийсь звук знову заскреготів у нього в черепі. Ні! Скрегіт минув, як і згода. Майже. Він приклав руку до голови, вхопився за золотий шолом і зняв його.

— Я... Не думаю, що прагну слави. Це не для мене.

— Не прагнеш слави? — засміялася вона. — Чи існує чоловік, у якого кров стугонить у жилах, — що не бажав би прославитися? Здобути стільки слави, як у того, хто просурмить у Ріг Валіра?

— Не хочу, — мовив він, хоча частина його кричала, що він бреше. Ріг Валіра. «Ріг просурмив — і почалась велика розплата. Смерть їхала на його плечі і все ще чекала попереду. Його коханка. Його руйнівниця». Ні! Я просто коваль.

Вона жалісливо посміхнулася.

— Бажати так мало. Ти не повинен слухати тих, хто відвертатиме тебе від твого призначення. Вони хотітимуть принизити тебе, розтоптати. Знищити. Протистояння з долею принесе лише біль. Хто ж обирає страждання, коли може отримати славу? Своє ім’я, вписане поряд з усіма легендарними героями?

— Я не герой.

— Ти не знаєш і половини того, ким ти є. Чи ким можеш бути. Підійди, розділи цей кубок зі мною, — за призначення й за славу. — Вона тримала блискучий срібний кубок, наповнений криваво-червоним вином. — Пий.

Перрин похмуро вдивився в кубок. Щось у ньому... було знайоме. Гарчання вгризалося в його мозок. Ні! Він боровся з ним, відмовляючись слухати. Ні!

Жінка простягла йому золотий кубок.

— Пий.

Золотий? Здається, кубок був... він був... Думка вислизнула від нього. Юнак розгубився, і в’їдливий внутрішній звук повернувся знову, продираючись до його свідомості.

— Ні, — відповів він. Перрин подивився на золотий шолом у своїх руках і відкинув його вбік. — Я коваль. Я... — звук у його голові опирався, боровся з усіх сил, щоб дійти до свідомості. Перрин обхопив голову руками й затиснув вуха, щоб заглушити цей звук, — але таким чином лише замкнув його в собі. — Я лю-ди-на! — закричав він. •

Темрява оповила юнака, але голос жінки звучав і далі, — пошепки.

— Тут завжди ніч, і всім людям щось сниться. А особливо тобі, мій дикуне. Я завжди буду у твоїх снах.

Спокій.

Він опустив руки. Юнак знову був у своєму каптані та бриджах, — вміло пошитих без усіляких прикрас. Звичайний одяг коваля чи будь-якого селянина. Але він це заледве помітив.

Перрин стояв біля низьких поручнів кам’яного мосту, що вигинався від одного широкого плаского кам’яного шпиля до іншого. Вони розташовувалися так далеко від нього, що навіть його пильний погляд не міг їх розгледіти. Перрин не розумів, звідки ллється світло, тьмяне навіть для його очей. Воно просто було. Усюди, куди сягав його зір, ліворуч і праворуч, вгорі й внизу, стояли мости, шпилі, опори та переходи. Здавалося, вони не мали ні кінця, ні початку. Ба більше: деякі з цих переходів здіймалися до вершин шпилів, які розташовувались просто над тим місцем, звідки ці переходи й починалися. Звідусіль відлунював плескіт води. Перрина пройняло холодом.

Раптом краєм ока він помітив якийсь рух — і, не замислюючись, присів за кам’яним парапетом. Хтось міг його помітити, — і це було небезпечно. Він не розумів чому, — але знав це напевно. Просто знав.

Обережно визираючи з-за поручнів, він стежив поглядом за тим, що рухалося. Вдалині на переході блиснуло біле сяйво. Там була жінка, — він був упевнений у цьому, хоча й не міг її роздивитися. Жінка в білій сукні, яка кудись квапилася.

На мосту, трохи нижче того місця, де був хлопець, і значно ближче до переходу, котрим йшла жінка, раптом з’явився чоловік. Високий і стрункий, а в його чорному волоссі сріблилася сивина, що надавало йому статечного вигляду. Його темно-зелений каптан був рясно розшитий золотим листям. Пояс та капшук також мережив золотий візерунок; піхва кинджала виблискувала коштовним камінням, а халяви чобіт були прикрашені золотими торочками. Звідки він?

З іншого боку мосту так само раптово виник другий чоловік. Чорні смужки прикрашали пишні рукава його червоного каптана, а густо зібране світле мереживо звисало з коміра та манжетів. Чоботи були рясно прикрашені сріблом, — так, що самої шкіри майже не було видно. Чоловік був нижчим від того, якому ішов назустріч, та більш присадкуватим, з коротким волоссям, білим, як і його мереживо. Вік не зробив його кволим. Він рухався з тією ж гордовитою впевненістю, що й той, другий чоловік.

Вони обережно наблизилися один до одного. Немов два кінних торговці, які знають, що інший хоче продати кульгаву кобилу, подумав Перрин.

Чоловіки заговорили. Перрин нашорошив вуха, — але чув лише невиразне бурмотіння, що губилося серед плескоту води. Тоді вони нахмурились та обмінялись гнівними поглядами; їхні рухи стали різкішими, ще трохи — і перетворяться на удари. Вони не довіряли один одному. Перрину здавалося, що вони навіть ненавидять один одного.

Він шукав поглядом жінку, але вона зникла. Коли ж він знову поглянув на чоловіків, до них приєднався ще один. І звідкись Перрин його знав: якісь розмиті спогади виринали в його пам’яті. Це був вродливий чоловік середнього віку, вбраний у щось схоже на чорний оксамит з білим мереживом. Корчма, згадав Перрин. І ще щось перед тим. Щось... Схоже, щось дуже давнє. Проте спогад так і не став окресленішим.

Перші двоє чоловіків тепер стояли пліч-о-пліч, що створювало незручне для них союзництво проти новоприбулого. Він кричав на них і погрожував кулаком, поки вони метушилися, намагаючись уникнути його погляду. Навіть якщо вони й ненавиділи один одного, їхній страх перед цим, третім чоловіком був сильніший від взаємної зненависті.

Його очі, подумав Перрин. Є в них щось дивне.

Високий смаглявий чоловік почав щось відповідати, — спочатку спроквола, а потім із дедалі більшим запалом. Світловолосий теж вступив у суперечку, і тимчасовий мир перших двох розпався. Усі троє почали кричати, — кожен по черзі на двох інших. Раптом чоловік у темному оксамиті широко розвів руками, немов вимагаючи тиші. І вогняна куля, дедалі збільшуючись, обгорнула, накрила і поглинула їх.

Перрин схопив голову руками й опустився за кам’яні поручні, щулячись, поки сильний вітер, гарячий, як полум’я, шарпав і рвав його одяг. Вітер і був полум’ям. Навіть із заплющеними очима він усе бачив: вогонь, що займає все навколо; вогонь, що проникає скрізь. Вогненна буря пройшла й крізь нього; він відчував це. Вона спалахувала, втягувала, бажаючи поглинути його та спопелити. Юнак закричав, намагаючись втриматися, але розумів, що цього недостатньо.

І ось між ударами серця вітер щезнув. Різко, без усілякого згасання. Мить тому його огорнула полум’яна буря, і от уже все вщухло. Лише плескіт води залишився.

Перрин повільно сів і почав оглядати себе. Його одяг був цілий; оголені частини тіла не мали опіків. Тільки пам’ять про жар зберігала те, що відбулося. Полум’я залишилося лише в його свідомості, — тіло ж не відчуло жодних змін.

Він обережно визирнув через поручні. Від мосту вціліло лише кілька метрів опори обабіч того місця, де стояли чоловіки. Від них самих не лишилося й сліду.

Перрин знов відчув поколювання в потилиці, — немов волосся заворушилося. Це змусило його поглянути вгору. З переходу праворуч на нього дивився кудлатий сірий вовк.

— Ні! — Він схопився на ноги й побіг. — Це сон! Нічне жахіття! Я хочу прокинутися!

Він біг, а його погляд затуманювався. В очах замиготіли плями. У вухах загуло; а коли все стихло, вогники в очах згасли.

Перрин затремтів від холоду. Він знав, що це сон, — абсолютно точно, з першої миті. Юнак невиразно пригадував інші свої сни, але цей пам’ятав чітко. Він уже був у цьому місці раніше, минулими ночами; і хоча він нічого не розумів, але знав, що це сон. Однак це знання нічого не змінювало.

Він стояв у приміщенні з куполоподібною стелею заввишки метрів із п’ятдесят, а навколо височіли великі колони, витесані з відполірованого червоного каменю. Він та ще один чоловік, такий велетенський, що своїми

руками міг би обхопити сусідню колону. Підлога була вистелена великими плитами із світло-сірого каменю, твердого, однак вже затертого численними поколіннями ходаків.

У центрі зали під куполом було те, заради чого всі сюди й приходили. Меч, що завис у повітрі руків’ям донизу. Здавалося, будь-хто може підійти і взяти його. Він повільно обертався, мовби рухаючись від повівання вітру. Насправді це був не зовсім й меч. Схоже, він був виготовлений зі скла чи кришталю. І лезо, і руків’я, і гарда ловили світло й розбивали його на тисячі блискіток і вогників.

Він підійшов і простягнув до нього руку, — як робив це кожного разу. Юнак чітко пам’ятав цей момент. Руків’я висіло перед ним, зовсім поруч. Але за крок до сяйливого меча рука натикалась у порожньому повітрі на щось тверде, мов камінь. Він це знав. Перрин тиснув дужче, — але це було все одно що штовхати стіну. Меч обертався й іскрився, — за крок до нього і водночас мовби на іншому березі океану.

Калландор. Він не зрозумів, де пролунав цей шепіт: у нього в голові чи зовні; звук ритмічно відлунював від колон, лагідно, мов віяння вітру. Калландор. Хто володіє мною, володіє й долею. Візьми мене й розпочни останню подорож.

Мимоволі Перрин, злякавшись, відступив назад. Цей шепіт раніше ніколи не з’являвся. Чотири рази до цього він бачив цей сон — він це чітко пам’ятав навіть зараз; чотири ночі, одна за одною — і лише цього разу щось змінилося.

Покручі наближаються.

Це був інший шепіт, джерело якого він знав; і юнак підстрибнув, неначе його торкнувся мерддраал. Поміж колон стояв вовк. Кудлатий сіро-білий вовк, зростом майже йому до талії. Він пильно дивився на нього — такими ж, як у нього самого, жовтими очима.

Покручі наближаються.

— Ні, — захрипів Перрин, — ні, я не впущу тебе! Нізащо!

Перрин видерся зі сну й сів у своїй хижці, трусячись від страху, холоду та люті.

— Нізащо, — хрипко шепотів він.

Покручі наближаються.

У його голові чітко лунала ця думка; однак вона належала не йому.

Покручі наближаються, брате.

РОЗДІЛ 5

ЖАХІТТЯ НАЯВУ

Зіскочивши з ліжка, Перрин схопив свою сокиру і, не зважаючи на холод, вибіг надвір босоніж, лише в тонкій білизні. Місяць залив хмари блідим сяйвом. Надворі було достатньо світла для його очей, тож він виразно бачив тіні, що зусібіч ковзали між дерев. Тіні майже такі ж дебелі, як Лоял, — але зі спотвореними звірячими мордами, із дзьобами; на їхніх напівлюдських головах стирчали роги та пір’яні гребені. Деякі з них скрадалися, ступаючи копитами й лапами, і було їх стільки ж, як і тих, що ступали взутими в чоботи ногами.

Перрин розтулив рота, щоб закричати, але зненацька двері хатини Морейн розчахнулися й звідти вибіг з мечем у руці Лан і закричав:

— Траллоки! Прокидайтесь, якщо хочете жити! Траллоки!

У відповідь почулися крики. Люди повибігали зі своїх хиж, зібрані до сну, — що майже для всіх означало тримати меча при собі. Траллоки зі звірячим ревом кинулись назустріч сталі й вигукам «За Шайнар!» і «За Відродженого Дракона!».

Лан був повністю вбраний — Перрин не сумнівався в тім, що Охоронець не спав. Він кинувся на траллоків так, немов його вовняне вбрання було обладунками. Здавалося, Лан танцював від одного траллока до іншого, вигинаючись, наче гірський потік чи вітровій, — і там, де він ступав, траллоки з криком гинули.

Морейн теж буланадворі. Вона витанцьовувала між траллоків власний нічний танець. Єдиною її зброєю був батіг, — але там, де він торкався трал-лоцької плоті, спалахував вогонь. Вільною рукою вона жбурляла вогненні кулі, що виникали просто з повітря, від яких траллоки борсалися на землі, виючи від жару.

Спалахнуло дерево, — від коріння до крони, а потім ще, і ще одне. Траллоки заверещали від раптового світла, але не припинили розмахувати своїми зубчастими сокирами й вигнутими, мов коси, мечами.

Несподівано з хатини Морейн нерішуче вийшла Лея, — на відстані від Перрина, що дорівнювала приблизно половині схилу, — і всі його думки розлетілись. Туатга’анка притислася спиною до колод хижки, а рукою вхопилась за горло. Полум’я, що поглинало дерева, освітило біль і жах на її обличчі, коли вона побачила бійню.

— Сховайтеся! — закричав до неї Перрин. — Повертайтеся всередину — й сховайтеся!

Його слова розчинилися в клекоті бою й смерті. Він побіг до неї.

— Сховайтеся, Леє! Заради Світла, тікайте!

Враз над юнаком навис траллок. Там, де у нього мав бути рот і ніс, стирчав міцний загнутий дзьоб. Темна кольчуга й шипи покривали його тіло від плечей до колін, і, коли він замахувався своїм чудернацько вигнутим мечем, то похитувався на яструбиних лапах. Від нього тхнуло потом, змішаним із брудом і кров’ю.

Перрин ухилився від змаху меча і з невиразним криком всадив у трал-лока сокиру. Юнак розумів, що відчуває страх, але критичність ситуації витіснила його. Все, що йому було потрібно, — добігти до Леї, відвести її до безпечного місця. Але на його шляху був траллок.

Потвора впала на землю, виючи, і затремтіла. Перрин не знав, куди поцілив, і чи було це лише пораненням, чи смертельним ударом. Він перестрибнув через ворога й побіг вгору схилом.

Палаючі дерева кидали химерні тіні на вузьку долину. Перед хатиною Морейн раптом виникла мерехтлива тінь, що перетворилася на траллока з цапиною мордою й рогами. Стискаючи зубчасту сокиру обома руками, траллок, здавалося, хотів було кинутися в бій, але його погляд зупинився на Леї.

— Ні! — закричав Перрин. — Світло, ні!

Каміння скочувалося під його босими ногами, проте він не відчував болю. Траллок замахнувся сокирою.

— Леє-є-є-є-є!

В останній момент траллок розвернувся, і його сокира блиснула назустріч юнаку. Перрин кинувся вниз, зойкнувши, коли сталь пройшлася по його спині. У відчаї він простягнув руку, вхопив цапиний ріг і щодуху смикнув його. Лапи траллока підломилися, він з тріском упав і покотився схилом, — але встиг схопити своїми здоровенними лапами, вдвічі більшими за людські руки, юнака й потягнув його за собою. Запах потвори заповнив Перринові ніздрі: козлячий сморід, змішаний з кислим духом людського поту. Масивні лапища охопили груди юнака, витискаючи з них повітря, і здавили ребра так, ніби ті от-от тріснуть. Сокира траллока покотилася донизу, але плече Перрина проткнули тупі цапині зуби, міцні щелепи жували його. Юнак застогнав, коли біль пронизав його ліву руку. Його легені важко вдихали повітря, в очах потемніло, але крізь памороки він усвідомлював, що його інша рука — вільна і якимось дивом досі тримає сокиру. Перрин стиснув її руків’я, наче то був молот з шипом попереду. З криком, що забрав останнє повітря з легень, юнак встромив вістря у скроню потвори. Траллок беззвучно засмикався, широко розкинувши кінцівки, і сповз. Рука Перрина інстинктивним рухом висмикнула зброю з ворожої плоті, коли траллок, все ще здригаючись, сковзав дедалі нижче схилом.

Якусь мить Перрин лежав, відновлюючи дихання. Глибока рана на спині горіла болем, і він відчував, як вона кровоточить. Перрин спробував встати, але плече опиралося.

— Леє?

Вона стояла там само, зіщулившись біля хижки, не більше ніж за десять кроків від юнака. Жінка дивилася на нього таким поглядом, що він не міг його витримати.

— Не потрібно мене жаліти! — пробурчав він. — Не...

Стрибнувши з даху хатини Морейн, мерддраал, здавалося, завис у повітрі, а його мертвотно-чорний плащ спадав непорушно, ніби напівлюдок уже стояв на твердому ґрунті. Його невидющий погляд був прикутий до Перрина. У повітрі запахло смертю.

Від пильного погляду мердраала мороз пройняв руки й ноги Перрина. У грудях немов застряг шматок криги.

— Леє, — прошепотів він. Це було все, що він міг зробити: ноги немов відняло. — Леє, прошу, сховайтеся. Прошу вас.

Напівлюдок повільно рушив до нього, впевнений у тому, що страх скував юнака. Мерддраал звивався, немов змія, похитуючи мечем, — чорним, як сама пітьма; і лише полум’я дерев освітлювало його.

— Зламай ніжку триноги, — прошепотів він, — і вона вся завалиться.

Його голос звучав, як шурхіт сухої, потрісканої шкіри.

Зненацька Лея кинулася на темну істоту, намагаючись схопити ту за ноги. Чорний меч, здавалося, сам замахнувся, скерований назад, — так звично, що мерддраал навіть оком не повів. І жінка відлетіла геть.

Сльози заблищали в кутиках Перринових очей. Я мусив допомогти їй... вберегти її. Я мусив зробити... хоч щось. Проте поки мерддраал дивився на нього невидющим поглядом, навіть думати йому було складно.

Ми прийшли, брате. Ми прийшли, Молодий Бику.

Слова в його голові відлунювали глухим дзвоном, бриніння пронизувало все тіло. Разом зі словами з’явилися й вовки, — сила-силенна вовків, що заполонили його свідомість, як заполонили й всю западину. Це були гірські вовки з біло-сірим хутром, що заввишки сягали людині майже до талії. Вони вибігли з ночі, супроводжувані подивом двоногих, — і накинулися на покручів. Вовки заполонили його свідомість; тепер Перрин заледве усвідомлював, що він — людина. Його очі випромінювали золотаво-жовте світло. Напівлюдок зупинився, на мить завагавшись.

— Щезник, — відрізав Перрин, — і тоді почув від вовків інші імена. Траллоки, покручі, що з’явилися під час Війни Тіні від схрещення людей і тварин, — усі вони були жорстокими потворами, але мерддраал... — Ніколи-Не-Народжений, — сплюнув Молодий Бик. Його губи викривилися в гарчанні, і він кинувся на мерддраала.

Той звивався, немов змія, гнучко й смертоносно, а його темний меч проносився стрімко, мов блискавка. Але тепер Перрин був Молодим Биком, як його називали вовки. Молодий Бик з рогами зі сталі, які він тримав у своїх руках. Зараз він був укупі з вовками. Сам був вовком. І кожен з них був готовий померти сотню разів — лише для того, щоб перемогти хоч одного Ніколи-Не-Народженого. Щезник відступив; його стрімкий клинок тепер відбивав удари Перрина.

Підколінне сухожилля й горло — ось як вбивають вовки. Молодий Бик раптово відскочив убік, впав на коліно і різонув по задній частині коліна напівлюдка. Той закричав — від цього пронизливого звуку іншим разом волосся стало б дибки на голові воїна — і впав, спираючись на руку. Напівлюдок — він же Ніколи-Не-Народжений — все ще міцно тримав меч, але перш ніж він устиг підняти його, сокира Молодого Бика знову вдарила його. Майже знесена голова мерддраала повисла на спині; і все ж, спираючись на одну руку, Ніколи-Не-Народжений щосили змахнув мечем. Щезники завжди помирають довго.

На власні очі — й очима інших вовків — Молодий Бик спостерігав, як траллоки, виючи, корчаться на землі, і їх не чіпають ані вовки, ані люди. Вони пов’язані з цим мерддраалом і помруть, лише коли помре він — якщо ніхто не вб’є їх раніше.

Молодий Бик несамовито бажав кинутися вниз та приєднатися до своїх братів, які б’ються з покручами, полюють на інших Ніколи-Не-Народже-них, — але залишки його свідомості нагадали, що він — людина. Лея.

Він кинув свою сокиру й обережно перевернув жінку. Кров заплямувала її обличчя, а скляні очі мертво дивилися на нього. У них, як йому здалося, застиг обвинувачувальний вираз.

— Я намагався, — промовив він, — намагався вберегти вас.

Її погляд не змінився.

— Що ще я міг вдіяти? Він би вбив вас, якби я не вбив його.

Вставай, Молодий Бику. Час вбити покручів.

Вовк увірвався в нього, заполонив його розум. Перрин відпустив Лею, підняв свою сокиру, закривавлене лезо якої виблискувало. Коли він мчав униз скелястим схилом, його очі світились. Він — Молодий Бик.

Дерева, розкидані западиною, горіли, немов смолоскипи. Високі сосни палахкотіли у вогні, коли Молодий Бик кинувся у іущавину битви. Нічне повітря, мов від блискавок, світилось фіолетово-синім. Лан зійшовся у двобої з мерддраалом; давня сталь Айз Седай змагалася з чорною сталлю, викуваною в Такан’дарі, у тіні Шайол Гулу. Лоял так розмахував палицею розміром з колоду від огорожі, що біля нього жоден траллок не залишався на ногах. Усі відчайдушно билися з рухливими тінями, — проте Молодий Бик, Перрин, помітив, що багато хто з шайнарців був поранений.

Брати і сестри билися невеличкими зграйками по три-чотири особи. Вони ухилялися від схожих на косу мечів та зубчастих сокир, рвали гострими зубами підколінні суглоби та перегризали горлянки супернику, коли той падав. У цій битві не було ні милосердя, ні слави, ні гідності. Вони прийшли не боротися, а вбивати. Молодий Бик був з однією з таких маленьких груп; лезо його сокири слугувало йому замість зубів.

Він не думав про всю битву. Існував лише траллок, якого він та вовки, його брати, оточили й повалили додолу. Потім був ще один, і ще, і ще, — аж поки їх більше не залишилось. Ні тут, ні десь інде. Перрин відчував бажання відкинути сокиру й гризти їх зубами; бігти на чотирьох, як його брати вовки. Мчати високогірними перевалами. Гнатися за оленем, грузнучи до черева в пухкому снігу. Бігти з холодним вітром, що овіває твоє хутро. Він загарчав зі своїми братами, — і траллоки, побачивши погляд його жовтих очей, завили від страху, злякавшись його одного дужче, аніж усіх вовків.

Раптом він усвідомив, що в самій западині траллоків більше не залишилося: були лише ті, що відступали, переслідувані його братами. Але у сімох була інша здобич десь в нетрях темряви. Один із Ніколи-Не-Народжених помчав на сильному звірі із чотирма копитами — на коні, промовила віддя-лена частина його свідомості — і брати кинулися за ним услід, винюхуючи його запах, запах смерті. У своїй голові він був з ними — і спостерігав за мерддраалом. Коли він заплющив очі, то побачив, як той озирнувся, проклинаючи їх усіх; чорне лезо його клинка й одяг зливалися з нічною темрявою. Але саме вночі й полювали його брати і сестри.

Коли перший брат загинув, Молодого Бика пройняв смертельний біль, і він загарчав. Інші брати й сестри почали щільніше оточувати Ніколи-Не-Народженого, — і вони гинули, та все ж їм вдалося стягти Ніколи-Не-Народженого з коня. Він відбивався, використовуючи зуби, щоб перегризати їхні горлянки, дряпаючись нігтями, що розрізали шкіру не гірше, ніж тверді кігті двоногих. Але брати боролися — навіть тоді, коли помирали. Врешті одна вовчиця відійшла від метушливої купи й завалилася на бік. Її називали Ранковою Імлою, але, як і всі їхні імена, воно означало дещо більше: морозний ранок зі сніжинками, що вже закружляли в повітрі, та густий туман, що кучерявився уздовж долини через подмухи вітру, котрі обіцяли вдале полювання. Піднявши голову, Ранкова Імла завила на місяць, оповитий хмарами, оплакуючи свою смерть.

Молодий Бик закинув голову й завив разом з нею, оплакуючи її.

Коли він опустив голову, на нього дивилася Мін.

— З тобою все гаразд, Перрине? — запитала вона нерішуче. На її щоці був синець, а рукав наполовину відірвався від плаща. В одній руці вона тримала кийок, а в іншій — кинджал; на обох були кров і волосся.

Усі дивилися на нього, — всі, хто лишився на ногах. Лоял, який стомлено спирався на свій довгий ціпок. Шайнарці, котрі зносили полеглих до Морейн, що вже схилилася над одним із них, а поруч з нею стояв Лан. Навіть Айз Седай дивилася в його бік. Дерева, що палали, немов велетенські смолоскипи, кидали мерехтливі вогники світла. Мертві траллоки заполонили западину. Серед них були розкидані тіла шайнарців, яких було більше, аніж вцілілих. Значно більше...

Перрин розумів, що хоче завити ще раз. Він відчайдушно відгородився від зв’язку з вовками. Образи та емоції продиралися у свідомість, коли він намагався зупинити їх. Врешті він уже не відчував вовків, їхнього болю чи люті, прагнення вбивати покручів чи бігти... Юнак обтрусився. Рана на плечі горіла, мов полум’я, а його розірване плече неначе кували на ковадлі. Босі ноги, в синцях і подряпинах, пульсували від болю. Запах крові линув звідусіль. Запах траллоків — і смерті.

— Я... Я в порядку, Мін.

— Ти мужньо бився, ковалю, — сказав Лан. Охоронець підніс свій закривавлений меч над його головою.

— Тай’шар Манетерен! Тай’шар Андор! — Істинна кров Манетерену! Істинна кров Андору!

Шайнарці все ще стояли — їх було так мало, — піднявши свою зброю й приєднавшись до нього.

— Тай’шар Манетерен! Тай’шар Андор!

Лоял кивнув.

— Та’верен, — додав він.

Перрин ніяково опустив очі. Лан звільнив його від питань, на які він не хотів відповідати, а натомість нагородив незаслуженою честю. Інші цього не зрозуміли. Цікаво, що б вони сказали, якби знали правду. Мін підійшла ближче, і юнак пробурмотів:

— Лея мертва. Я не зміг... Я спізнився на мить.

— Це нічого не змінило б, — сказала дівчина тихо. — І ти це знаєш. — Вона нахилилася, оглянула його спину і скривилась. — Морейн подбає про тебе. Вона зцілює тих, кого може.

Перрин кивнув. Він відчував неприємну липкість підсохлої крові від плечей до попереку, але, попри біль, заледве помітив це. О світло! Я ледь повернувся цього разу. Більше не можу такого допустити. Нізащо. Ніколи!

Але коли він був із вовками, все було зовсім інакше. Йому не потрібно було турбуватися через те, що незнайомці остерігаються його лише тому, що він кремезний. Ніхто не вважав його тугодумом лише через те, що він обережний. Вовки знали одне одного, навіть якщо ніколи до цього не зустрічалися. З ними він був просто ще одним вовком.

Ні! Перрин стиснув руків’я сокири. Ні! Він здригнувся, коли Масима заговорив:

— Це був знак, — сказав шайнарець до всіх, хто приєднався до нього. На його руках і грудях була кров, бо бився він лише в бриджах. Він йшов, накульгуючи, але його очі світилися так само палко, як і завжди. Навіть більше. — Це знак, що підтверджує нашу віру. Навіть вовки прийшли боротися за Відродженого Дракона. В Останній битві лорд Дракон прикличе навіть лісових звірів вступити у бій на нашому боці. Для нас це знак, щоб ми не зупинялися. Лише Друзі Морока будуть не з нами.

Двоє шайнарців кивнули.

— Стули свого клятого рота, Масимо, — відрізав Уно. Він не був поранений, але ж і бився з траллоками ще тоді, коли Перрин й не народився. А все ж і він трохи ослаб від утоми; тільки його намальоване око мало жвавий вигляд. — Ми рухатимемось далі, коли лорд Дракон в біса скаже нам, — і не раніше. Ви, вівцеголові селюки, — запам’ятайте це. — Одноокий чоловік оглянув ряди чоловіків, що зібралися біля Морейн; деякі з них не могли сидіти навіть після її допомоги. Він похитав головою. — Принаймні у нас буде до біса вовчих шкур, щоб зігріти поранених.

— Ні! — Шайнарці здивовано перезирнулися від палкості Перринового виїуку. — Вони билися за нас, — і ми поховаємо їх разом із нашими загиблими.

Уно насупився й розтулив рота, щоб заперечити, але Перрин зупинив його непохитним поглядом жовтих очей., Шайнарець першим опустив очі й кивнув.

Перрин прокашлявся. Він ніяковів щоразу, коли Уно віддавав наказ вцілілим шайнарцям збирати мертвих вовків. Мін примружилася так, як робила це, коли щось бачила.

— Де Ранд? — запитав він.

— Там, у темряві, — відповіла дівчина і кивнула головою на гору, не відриваючи від нього погляду. — Він ні з ким не говорить. Сидить там і огризається до кожного, хто до нього приходить.

— Зі мною він поговорить, — сказав Перрин.

Вона рушила за ним, намагаючись переконати спершу піти до Морейн, щоб та оглянула його рани. Світло, — що вона бачить, коли дивиться на мене? Не хочу цього знати.

Ранд сидів на землі, сховавшись від світла палаючих дерев, в тіні низькорослого дуба, спершись спиною на його стовбур. Він дивився в нікуди, охопивши себе руками під червоним каптаном так, наче йому було холодно. Ранд не помітив їхньої появи. Мін сіла поруч, але він не поворухнувся навіть тоді, коли дівчина поклала руку на його плече. Навіть тут Перрин відчував запах крові, — і не тільки власної.

— Ранде? — почав був Перрин, але юнак його перервав.

— Знаєш, що я робив під час битви? — кинув він у темряву, все ще втупившись удалину. — Нічого! Нічого корисного. Спочатку, коли я потягнувся до Істинного Джерела, я не міг торкнутися, не міг схопити його. Воно постійно вислизало від мене. Потім, коли я врешті дотягнувся, я хотів спалити їх усіх, — спалити траллоків і щезників. І все, що я зміг, — це підпалити кілька дерев. — Він затрусився від тихого сміху, відтак застиг із виразом болю. — Саїдін наповнила мене, і я відчув, що можу вибухнути, мов феєрверк. Я мав направити цю силу кудись, поки вона не спопелила мене. Я зрозумів, що думаю про те, аби звернути гору й засипати нею всіх траллоків. Я ледь не зробив цього. Це була моя битва. Не з траллоками. А з собою. Щоб не поховати нас усіх під горою.

Мін подивилася на Перрина таким жалісним поглядом, неначе просила про допомогу.

— Ми... розібралися з ними, Ранде, — сказав Перрин. Він знітився, коли подумав про всіх поранених людей унизу. І мертвих. Це краще, аніж якби на нас звалилася гора. — Ми і без тебе впоралися.

Ранд притулився потилицею до стовбура і заплющив очі.

— Я відчував їхній прихід, — прошепотів він. — Хоч і не знав, хто вони. Немов торкався зіпсутості саїдін. А саїдін завжди тут: кличе мене, наспівує мені. Але коли я врешті розібрався, Лан уже вдарив на сполох. Якби ж я міг контролювати це, — я б попередив про них ще тоді, коли вони лише наближалися. Найчастіше, коли я дійсно досягаю саїдін, я навіть не розумію, що роблю. Потік Сили зносить мене. А натомість я міг би попередити вас.

Перрин важко простягнув свої поранені ноги.

— У нас було достатньо пересторог. — Юнак розумів, що говорить так, наче заспокоює себе. Я теж міг попередити, якби поговорив з вовками. Вони знали, що траллоки й щезники в горах. Вони намагалися сказати мені. Він замислився: якби він тоді впустив вовків у свою голову, то чи не біг би зараз із ними? Колись жив такий чоловік, що спілкувався з вовками, — Ілайс Мачира. Ілайс міг бігати з вовками весь час, але був здатен пригадати й те, що він — людина. Але він ніколи не розповідав Перрину, як він це робив. І юнак не бачився з ним уже досить давно.

Скрегіт каміння під підошвами черевиків сповістив про наближення двох людей, а подуви вітру доносили до Перрина їхній запах. З обачності він не називав їх на ім’я, допоки Лан і Морейн не опинились на доступній звичайному зору відстані.

Охоронець обережно підтримував Айз Седай під руку, намагаючись робити це непомітно для неї. Погляд у Морейн був стомлений; у руці вона тримала невеличку потемнілу від часу фігурку жінки, вирізьблену зі слонової кістки. Перрин знав, що це — ангріал, артефакт Епохи Легенд, що дозволяв Айз Седай безпечно керувати значно більшою кількістю сили, ніж та, якою вона могла б оволодіти сама. Коли жінка була зовсім знесилена, вона використовувала його для Зцілення.

Мін ступила до Морейн, щоб допомогти їй, проте Айз Седай лиш відмахнулася.

— Тут дехто інший потребує допомоги, — сказала вона дівчині. — Коли я завершу, то зможу відпочити.

Жінка відмахнулась також від Лана, і її обличчя стало зосередженим, коли вона провела холодною рукою по зраненому плечу та спині Перрина. Від цього дотику шкіра почала поколювати.

— Рана не критична, — сказала Морейн. — Пошкодження сильне, — але рана неглибока. Приготуйся. Болітиме не сильно, і все ж...

Перрину завжди було некомфортно перебувати поруч з кимось, хто направляє Єдину Силу, — тим паче тоді, коли вона була спрямована саме на нього. Таке траплялося лише раз чи двічі, і він гадав, що знає, як діє Сила. Усі попередні зцілення були незначними: Морейн просто знімала втому з його м’язів, коли це було необхідно. Але сьогодні все було зовсім інакше.

Очі Айз Седай, схоже, дивилися всередину нього; крізь нього. Він почав задихатися і ледь не випустив сокиру. Перрин відчував, як шкіра повзе його спиною, а м’язи вигинаються для того, щоб сплестися разом. Його плече мимохіть засмикалося, а перед очима усе попливло. Холод обпікав його до кісток, — і навіть ще глибше. Йому здавалося, що він рухається, падає, летить; Перрин не міг зрозуміти чітко, але було таке відчуття, наче він кудись мчав — якось і кудись — дуже швидко, у позачассі. Після вічності він знову прийшов до тями. Морейн почала відходити від нього, похитуючись, аж поки Лан не вхопив її під руку. — Перрин поглянув на своє плече. Порізи й синці зникли безслідно, — як і біль. Він поволі обернувся, — та біль у спині також минув. Навіть ноги вилікувалися. Не було потреби оглядати себе повністю, аби переконатися, що рани загоїлись. Тільки шлунок голосно бурчав.

— Тобі потрібно якомога швидше поїсти, — сказала Морейн. — Ти витратив багато сил на зцілення. їх потрібно відновити.

Голод, а особливо думка про їжу заполонила Перринову свідомість. Телятина з кров’ю, оленина і баранина, і... Неймовірним зусиллям він відігнав думку про м’ясо. Він знайде кілька тих коренеплодів, що пахли, як ріпа, коли їх смажили. Шлунок запротестував.

— Навіть шраму не лишилося, ковалю, — сказав йому Лан.

— Більшість поранених вовків утекла до лісу, — сказала Морейн, потираючи спину пальцями та потягуючись, — але я вилікувала тих, кого змогла знайти. — Перрин підозріло подивився на неї, — але, здавалося, вона говорила без задньої думки. — Мабуть, вони прийшли із якоюсь власною метою. Але без них ми б загинули.

Перрин ніяково посовався й опустив очі.

Айз Седай потягнулася до щоки Мін, де був синець, але та відступила зі словами:

— Моє поранення незначне, а ви втомлені, Морейн. У мене бувало й гірше, коли я сама падала.

Морейн усміхнулася й опустила руку. Лан підхопив її, коли вона похитнулася.

— Добре. А ти як, Ранде? Не поранений? Навіть поріз від мерддраало-вого клинка може бути смертельним. І деякі леза траллоків теж небезпечні.

Перрин тільки тепер дещо помітив:

— Ранде, твій каптан мокрий.

Ранд витягнув праву руку з-під каптана, — вона була вся в крові.

— Це не мерддраал, — сказав він розгублено, розглядаючи руку. — Навіть не траллок. Стара рана, яку я отримав у Фалме, знову відкрилася.

Щось прошипівши, Морейн вирвала свою руку в Лана й припала до Ранда. Вона відкинула полу каптана і почала вивчати рану. Голова Морейн затуляла Перрину Рандову рану, але запах крові вчувався сильніше. Руки Морейн рухалися, і Ранд скривився від болю.

— «Кров Відродженого Дракона на скелях Шайол Гулу звільнить людський рід від Тіні». Хіба не так сказано в Пророцтвах про Дракона?

— Хто тобі це сказав? — різко мовила Морейн.

— Якби ви могли перенести мене в Шайол Гул зараз, — мляво сказав Ранд, — через Подорожню браму чи Портальний камінь, то усе б закінчилося. Більше жодних смертей. Жодних снів. Нічого.

— Якби все було так просто, — похмуро мовила Морейн, — я б так і зробила. Але не все в Караетонському циклі варто сприймати буквально. На кожен вислів, що говорить про щось прямо, знайдуться десятки інших, які можна витлумачити у сотні різних способів. Гадаєш, що можеш стверджувати щось напевно, якщо хтось переповів тобі все Пророцтво?

Вона зупинилася, збираючись з силами. Однією рукою жінка стиснула ангріал, а іншою спокійно провела по Рандовому боку — так, наче там і не було крові.

— Приготуйся.

Ранд випростав спину і широко розплющив очі. Він глибоко дихав, уважно спостерігав і тремтів. Перрину здавалася, що Морейн зцілювала його цілу вічність, — але вже за мить Ранд знову спирався на дуба.

— Я зробила... Все, що могла, — виснажено сказала вона. — Все, що могла. Ти повинен бути обережний. Рана може знову відкритися, якщо ти... — Її голос згас, і вона впала.

Ранд спіймав Морейн, але Лан миттю підхопив і підняв її. Коли Охоронець зробив це, то на його обличчі промайнула ніжність, яку Перрин аж ніяк не очікував побачити.

— Виснажена, — сказав Охоронець. — Вона піклується про інших, — але ніхто не може зарадити її втомі. Віднесу її до ліжка.

— Але ж є Ранд, — обережно сказала Мін. Проте Охоронець похитав головою.

— Навіть не намагайся, пастуше, — сказав він. — Ти знаєш надто мало, — тож можеш не допомогти, а вбити її.

— Твоя правда, — гірко мовив Ранд. — Мені не можна довіряти. Льюс Терін Родичевбивця вбив усіх своїх близьких. Можливо, я теж таке зроблю, перш ніж загину.

— Візьми себе в руки, пастуше, — різко мовив Лан. — Увесь світ тримається на твоїх плечах. Пам’ятай, що ти чоловік, — тож роби усе, що від тебе залежить.

Ранд підвів очі на Охоронця, і несподівано вся гіркота в його голосі минулася.

— Я боротимуся якнайзавзятіше, — відповів він. — Адже більше нікому. Це має статися, і це — мій обов’язок. Я боротимуся. І той, ким я став, не обов’язково мусить мені подобатися. — Він заплющив очі, немов заснув. — Я боротимуся. Сни...

Лан якийсь час дивився на нього, а тоді кивнув. Він ковзнув поглядом по Морейн і звернувся до Перрина й Мін;

— Відведіть його до ліжка, та й самі трохи поспіть. Нам потрібно скласти план, бо лиш Світло знає, що станеться далі.

РОЗДІЛ 6

ПОЛЮВАННЯ РОЗПОЧАТО

Перрину здавалося, що він не зможе заснути, проте його шлунок, набитий холодним рагу, — рішення не їсти коренеплоди розсипалося, коли запах залишків вечері вдарив йому в носа, — і жахлива втома звалили його в ліжко. Він не пам’ятав, як встиг заснути. Лан трусив його за плечі, а крізь відчинені двері заповзав світанок, що перетворював Охоронця на тінь у яскравому світлі.

— Ранд зник, — все, що він встиг сказати, перш ніж вибіг. Але й цього було достатньо.

Перрин потягнувся, позіхаючи, і швидко вбрався, тамуючи ранкові дрижаки. Надворі він побачив лише жменьку шайнарців, що кіньми тягли тіла траллоків до лісу. Більшість з них рухалися так, наче вони хворіють й повинні були б залишатися в ліжках. Потрібно було трохи часу, щоб тіло відновило сили, витрачені на Зцілення.

Шлунок Перрина бурчав, і він втягував носом повітря, сподіваючись, що хтось уже почав готувати. Юнак ладен був з’їсти навіть те подібне на ріпу коріння, бодай і сире. Проте надворі чувся лиш густий сморід роздертого мерддраала, мертвих траллоків, людей, мертвих і живих, а також коней та дерев. І ще — мертвих вовків.

Хатина Морейн, що височіла на іншому кінці западини, була центром довколишньої метушні. Мін поквапливо зайшла всередину, а за мить звідти вийшов Масима, а пізніше — Уно. В лісовій гущавині, прямуючи до кам’яної стіни за хижкою, зник одноокий чоловік, а інший шайнарець, кульгаючи, спускався схилом.

Перрин рушив до хатини. Переходячи мілкий потічок, він зустрів Ма-симу. Обличчя шайнарця посіріло, шрам на його щоці виділявся ще більше, ніж зазвичай, і навіть очі запали сильніше, ніж звичайно. Посередині струмка він несподівано підвів голову й вхопив рукав Перринового каптана.

— Ти з його селища, — хрипко сказав Масима, — ти повинен знати. Чому лорд Дракон покинув нас? За який гріх занапастив нас?

— Гріх? Про що ти говориш? Чому б Ранд не пішов, — це не пов’язано з тим, що ви зробили. Чи чого не зробили.

Але це не заспокоїло Масиму: він тримався за Перриновий рукав, вдивляючись в його обличчя, — так, наче шукав у нього відповіді. Крижана вода поступово просочувалась у лівий черевик юнака.

— Масимо, — обережно мовив він, — що б не зробив лорд Дракон, — усе йде згідно з його планом. Лорд Дракон не покинув нас. — Чи я помиляюся? А що би зробив я на його місці ?

Масима повагом кивнув.

— Так. Авжеж, я тепер розумію. Він пішов сам, щоб поширювати вість про своє відродження. Ми також маємо поширювати її. Так.

Він пошкутильгав через потік, щось бурмочучи до себе.

Чавкаючи промоклим черевиком, Перрин піднявся до хатини Морейн і постукав. Відповіді не було. Він повагався хвильку й увійшов.

Кімната-передпокій, де спав Лан, була така ж сувора й проста, як кімната Перрина: з твердим ліжком біля однієї стіни, кількома кілками для одягу та з поличкою. Небагато світла проникало у кімнату через відчинені двері, а окрім того її освітлювали саморобні світильники на полиці — скіпки промасленої деревини, запхані у тріщини в скельних уламках. Вони диміли тоненькою цівкою, що стелилася попід стелею. Перрин зморщив носа від запаху.

Він ледь не сягав головою низької стелі. А от Лоялова голова таки майже торкалася її, хоч той і сидів в ногах Ланового ліжка, обхопивши коліна, щоб здаватися меншим. Вуха оґіра неспокійно смикнулися. Мін всілася, схрестивши ноги, на брудній підлозі перед дверима, що вели до кімнати Морейн, поки Айз Седай замислено крокувала вперед-назад. Мабуть, їй дошкуляли похмурі думки. Три кроки в кожен бік — ось і весь простір, який у неї був; але вона енергійно використовувала його, а спокій на її обличчі контрастував зі швидкістю її кроків.

— Здається, Масима здурів, — сказав Перрин.

Мін пхикнула:

— Масима? Хіба по ньому це можна зрозуміти?

Морейн зиркнула на Перрина, стиснувши іуби. Її голос був спокійним. Надто спокійним.

— Невже цього ранку тебе найбільше турбує Масима, Перрине Айбара?

— Ні. Я хотів би знати, коли Ранд зник і чому. Хтось бачив, як він пішов? І куди? — Він змусив себе зустріти її погляд твердо й спокійно. Це було непросто. Перрин нависав над нею, але перед ним стояла Айз Седай. — Це не ваша робота, Морейн? Хіба не ви тримали його на короткому повідці, аж поки його терпіння не луснуло, і він подався абикуди, щоб зробити хоч щось, — тільки б не сидіти склавши руки?

Лоял нашорошив вуха і нишком подав застережливий рух рукою з пухкими пальцями.

Морейн вивчала Перрина, схиливши голову вбік. Юнак із усіх сил намагався не відвести погляду.

— Це не через мене, — відповіла вона. — Він поїхав серед ночі. Коли, як і чому — я й сама хотіла б дізнатися.

Плечі Лояла здійнялися й опустилися від полегшеного зітхання. Для оґірів воно було тихим, однак насправді нагадувало шипіння, з яким виривається пара, коли охолоджують розжарене залізо.

— Ніколи не зли Айз Седай, — сказав він, як йому здавалося, пошепки. Але його слова почули всі. — Краще обійняти сонце, аніж злити Айз Седай.

Мін простягла руку і дала Перрину згорнутий аркуш паперу.

— Вчора — після того, як ми відправили Ранда спати, — його навідав Лоял. Ранд попросив його принести перо, папір та чорнило.

Вуха оґіра сіпнулися, а сам він спохмурнів, так що його довгі брови повисли до самих щік.

— Я не знав, що саме він збирається зробити. Не знав.

— Ми це знаємо, — сказала Мін. — Ми тебе не обвинувачуємо, Лояле.

Морейн нахмурилася, побачивши записку, але не намагалася завадити Перрину прочитати її. Це був почерк Ранда.

Я роблю це лише тому, що немає іншого виходу. Він знову полює на мене, і цього разу, гадаю, один із нас повинен померти. Немає потреби помирати також і тим, хто поруч. Уже стільки загинуло заради мене. Я теж не хочу помирати, — і не помру, якщо впораюся з цим. У снах багато брехні, як і смерті, — але там також є і правда.

На цьому текст закінчувався; підпису не було. Перрин чудово розумів, хто такий «він» у листі. Для Ранда — для них усіх — «він» означав лиш одного. Ба’алзамона.

— Ранд просунув аркуш попід дверима, — сказала Мін напруженим голосом. — Він узяв трохи старого одягу, який шайнарці розвісили просушити, свою флейту та коня. І більше нічого, — хіба що трохи їжі. Ніхто з вартових його не помітив, хоча минулої ночі вони б і миші не пропустили.

— А щоб це дало, — навіть якби вони і помітили Ранда? — холодно сказала Морейн. — Чи посмів би хтось зупинити лорда Дракона або хоча б потурбувати його? Деякі з них — наприклад, Масима — якби лорд Дракон наказав їм, перерізали б собі горло.

Тепер була черга Перрина вивчати її.

— А чого ви очікували? Вони заприсяглися служити йому. Світло, Морейн, він ніколи б не назвався Драконом, якби не ви. Чого ви очікували від них? — Жінка не відповідала, і він стишив голос. — Ви вірите, Морейн? Що він справді Відроджений Дракон? Чи, може, ви думаєте, що він той, ким ви можете скористатися, перш ніж Єдина Сила вб’є його або ж відбере в нього глузд?

— Спокійно, Перрине, — сказав Лоял. — Не лютуй так.

— Я заспокоюся, коли вона відповість мені. Ну ж бо, Морейн?

— Він є тим, ким він є, — різко відрубала вона.

— Ви говорили, що Візерунок врешті виведе його на правильний шлях. Це справді сталося чи він просто намагається втекти від вас? — На якусь мить Перрину здалося, що він зайшов надто далеко — її темні очі іскрилися гнівом — але він не відступав. — І?

Морейн зробила глибокий вдих.

— Можливо, Візерунок обрав для нього такий шлях, але я не хотіла, щоб він пішов сам. Навіть з усією своєю силою він беззахисний, як немовля, і такий же недосвідчений. Він направляє, але не контролює Єдину Силу. Чи то коли намагається досягти її, чи то коли вона приходить сама. Сила знищить його, і він і збожеволіти не встигне, — якщо не навчиться її контролювати. Йому ще так багато потрібно вивчити. А він хоче бігти, не вміючи ходити.

— Ви тільки заговорюєте зуби й плутаєте сліди, Морейн, — пирхнув Перрин. — Якщо він є тим, ким, як ви гадаєте, він є, — то чи не спадало вам на думку, що йому краще знати, що робити?

— Він є тим, ким він є, — повторила вона твердо, — але я повинна вберегти його від загибелі, якщо він хоче щось зробити. Він не здійснить того, що йому пророковано, мертвим. І навіть якщо йому вдасться уникнути Друзів Морока та породжень Тіні, є тисячі інших, що радо його вб’ють. Достатньо лише натяку на те, ким він є. І якби це було все, з чим він може зіткнутися, я б зараз зовсім не переймалася. Однак варто пам’ятати про Відступників.

Перрин здригнувся; у кутку зойкнув Лоял.

— Морок і всі Відступники ув’язнені в Шайол Гулі, — Перрин почав проказувати завчені слова, але Морейн не дала йому закінчити:

— Печаті слабшають, Перрине. Деякі з них уже зламані, — хоча світ і не знає про це. Не повинен знати. Батько Брехні ув’язнений. Поки що. Але печаті поступово слабшають, — тож хто з Відступників уже звільнився? Ленфір? Саммаел? Есмодіен, чи Бе’лал, чи Равін? Або, може, Ішамаель, Зрадник Надії? Разом їх тринадцять, Перрине, і поневолені вони печатками, а не в’язницею, де перебуває Морок. Тринадцять наймогутніших Айз Седай з Епохи Легенд. Найслабші з них дужчі, аніж десять найсильніших Айз Седай наших часів, які знають дуже мало порівняно з тими, хто жив в Епоху Легенд. І кожен чоловік та кожна жінка з-поміж них відмовилися від Світла й присвятили свої душі Тіні. Що, як вони звільнилися й підстерігають його? Я не віддам їм Ранда.

Перрин тремтів, — почасти через металевий холод, що віяв від останніх слів Морейн, а почасти — від думок про Відступників. Він не хотів думати про звільнення хоча б одного з них. У дитинстві цими іменами його лякала мати. Ішамаель приходить по хлопчиків, які брешуть своїм матерям. Ленфір підстерігає вночі шибеників, які пізно лягають спати. Мало що змінилося, коли він став дорослим, — хіба що тепер він знав, що всі вони реальні. А особливо коли Морейн сказала, що вони могли звільнитися.

— Ув’язнені в Шайол Гулі, — шепотів він, намагаючись і нині в це вірити. Занепокоєний, він знову прочитав Рандовий лист. — Сни. Він і вчора говорив про сни.

Морейн підійшла ближче і пильно глянула на нього.

— Сни?

Увійшли Лан і Уно, але жінка жестом звеліла їм не порушувати тишу. Маленька кімнатка тепер була геть заповнена: у ній розмістилося п’ятеро людей, не рахуючи оґіра.

— А що тобі снилося протягом кількох минулих днів, Перрине?

Вона проігнорувала його протест, — мовляв, нічого особливого в його снах немає.

— Скажи мені, — наполягала вона. — Які сни були незвичними? Говори.

її погляд вчепився в Перрина, немов ковальські кліщі, примушуючи його говорити.

Він подивився на інших — всі незворушно дивилися на нього, навіть Мін, — а потім, затинаючись, описав їм свій незвичний сон, що навідував його щоночі. Сон про меч, якого він не міг схопити. Він не розповів лише про вовка, що з’являвся наприкінці.

— Калландор, — видихнув Лан, коли юнак закінчив. З кам’яним як завжди обличчям чи ні, зараз Охоронець видавався приголомшеним.

— Так, — сказала Морейн, — але ми повинні бути цілковито впевнені. Поговори з рештою. — Коли Лан поквапився до виходу, жінка звернулася до Уно: — А що у твоїх снах? Теж мариш мечем?

Шайнарець переступив з ноги на ногу. Намальоване на пов’язці червоне око дивилося просто на Морейн, а справжнє — кліпало й сіпалося.

— Я марю клят... кхе... мечами увесь час, Морейн Седай, — напружено мовив він. — Гадаю, мені вони сняться щоночі протягом останніх кількох діб. Я так не запам’ятовую сни, як лорд Перрин.

— Лояле? — продовжила Морейн.

— Мої сни завжди однакові, Морейн Седай. Гаї, великі дерева і стед-дінли. Нам, оґірам, завжди сняться стеддінли, коли ми далеко від них.

Айз Седай повернулася до Перрина.

— Це усього лише сон, — сказав він. — І нічого більше.

— Я б не була так упевнена, — мовила Морейн. — Ти описуєш залу, що зветься Серцем Каменя у Твердині Тіра, так, наче стоїш усередині. А сяйливий меч — це Калландор, або ж Меч-Не-Схожий-На-Меч, або Недоторканний.

Лоял випростався, вдарившись головою об стелю. Схоже, він цього і не помітив.

— У Пророцтві про Дракона сказано, що Твердиня Тіра не впаде, доки рука Дракона не заволодіє Калландором. Падіння фортеці буде одним із найбільш значущих знамень Відродження Дракона. Якщо Ранд триматиме в руках Калландор, — увесь світ муситиме визнати його Драконом.

— Можливо. — Слово поплило з уст Айз Седай, як крижинка по стоячій воді.

— Можливо? — запитав Перрин. — Можливо? Я думав, це буде останній знак, останнє знамення, яке зробить ваше Пророцтво довершеним.

— Не перше і не останнє, — сказала Морейн. — Калландор 6у&е лиш одним із знамень Караетонського циклу, — так само, як народження Дракона на схилах Драконової гори було лише першим. Його чекає ще поділ держав та подрібнення світу. Навіть вчені, які вивчали Пророцтво протягом всього життя, не знають, як тлумачити деякі його частини. Що означають слова: «він уб’є своїх людей мечем миру і знищить їх листком»? Чи «він поєднає дев’ять місяців, що служитимуть йому»? І вони мають таке ж значення у цьому циклі, як і Калландор. Є й інші. Які «рани божевілля і порізи надії» він залікував? Які ланцюги він зламав — і хто в них був? А деякі з них настільки незрозумілі, що, можливо, він вже виконав їх. Тож — ні. Калландор — це аж ніяк не кінець.

Перрин схвильовано сіпнув плечима. Він знав лише окремі фрагменти Пророцтва. Юнак не хотів чути про нього відтоді, як Ранд дозволив Морейн вкласти те знамено у свої руки. Ні, це було навіть ще раніше. Ще тоді, коли подорож за допомогою Портального каменя переконала в тім, що його життя пов’язане з Рандовим.

Морейн продовжувала:

— Якщо, Лояле, сину Арента, сина Галена, ти вважаєш, що Ранду варто лише руку простягти, то ти такий же дурень, як і Ранд, якщо він теж так гадає. Навіть якщо він дістанеться до Тіра, то йому ніколи не прорватися до фортеці. Тіренці не особливо люблять причетних до Єдиної Сили, а ще менше вподобають чоловіка, який проголосив себе Драконом. Направляння Сили там заборонене, а з Айз Седай вони миряться лише доти, доки ті не користуються Силою. У Тірі виголошення Пророцтв про Дракона чи хоча б наявність їхніх копій здатні завести тебе до в’язниці. І ніхто не зможе увійти до Твердині Тіра без згоди високих лордів; ніхто, окрім високих лордів, не заходить до Серця Каменя. Ранд не готовий до цього. Не готовий.

Перрин тихо гмикнув. Твердиня не впаде, доки Відроджений Дракон не заволодіє Калландором. І як же він, заради Світла, має заволодіти ним — всередині клятої фортеці — до того, як вона впаде? Маячня якась!

— Чому ж ми просто сидимо тут? — випалила Мін. — Якщо Ранд прямує до Тіра, чому ми не йдемо за ним? Його можуть вбити чи... чи... Чому ми все ще тут?

Морейн поклала руку на голову Мін.

— Тому що я маю впевнитися, — м’яко сказала вона. — Бути обраним Колесом — не найприємніша річ. Як і бути великим; чи поруч з великим. Обраний Колесом може тільки прийняти те, що на нього чекає.

— Я втомилася просто все приймати, — Мін провела рукою по очах. Перрину здалося навіть, що він побачив сльози. — Ранд може загинути, поки ми чекаємо.

Морейн погладила волосся Мін; погляд Айз Седай, здавалося, випромінював жаль.

Перрин сів в узголів’ї Ланового ліжка, навпроти Лояла. Кімнату заповнював густий запах людей — їхнього хвилювання та страху. Від Лояла віяло книжками й деревами, а також стривоженістю. Було таке відчуття, наче перебуваєш у пастці, оточений занадто тісними стінами. Тхнули тліючі скіпки

— Як мені може снитися місце, куди прямує Ранд? — спитав він. — Це ж мій сон.

— Інколи той, хто здатен направляти Єдину Силу, — тихо мовила Морейн, — хто особливо сильний у керуванні Духом, може посилати свої сни іншим. — Вона продовжувала гладити Мін. — Особливо тому, хто — чутливий. Думаю, Ранд робив це ненавмисно, — адже сни того, хто торкається Істинного Джерела, могутні. З такою силою, яку нього, вони можуть охопити все селище, а то й місто. Він не знає, що робить, — і ще менше розуміє, як цеконтролювати.

— Тоді чому ви їх не бачите? — допитувався Перрин. — Чи Лан.

Уно дивився перед собою так, мовби хотів бути десь-інде, тільки не тут; Лоялові вуха зів’яли. Перрин був надто втомлений і голодний, щоби стежити за тим, чи виявляє він достатньо поваги до Айз Седай. А ще — злим, і тепер він це зрозумів.

— Чому? — знову запитав він.

— Айз Седай уміють захищати свої сни, — спокійно відповіла Морейн. — Це відбувається мимоволі, уві сні. В Охоронців схожі навички завдяки зв’язку із ними. Ґайдіни не могли б виконувати усе їм належне, якби Тінь могла проникати в їхні сни. Ми всі вразливі, коли спимо, — а Тінь могутня вночі.

— Завжди ми дізнаємося від вас щось новеньке, — пробурчав Перрин. — А чи не можна час від часу розповідати, чого нам очікувати, натомість роз’яснювати уже опісля?

Уно все ще виглядав так, наче шукав причину піти.

Морейн кинула на Перрина стриманий погляд.

— Ти гадаєш, можна розповісти всі життєві знання за один вечір? Чи навіть за один рік? Скажу тобі лиш одне: будь обережним щодо снів, Пер-рине Айбара. Будь дуже обережним.

Він відвів погляд від неї.

— Я обережний, — пробурмотів він, — обережний.

Запала тиша, і, здавалося, ніхто не хотів її порушувати. Мін сиділа, втупившись у схрещені ноги; вона трохи заспокоїлась завдяки присутності Морейн. Уно стояв біля стіни, не дивлячись ні на кого. Лоял до такої міри відволікся, що витягнув з'кишені книжку й спробував при тьмяному світлі читати. Очікування тривало, затягувалося, — і тим важче почувався Перрин. Не Тіні я боюся у своїх снах. А вовків. Я не дозволю їм залізти мені в голову. Не дозволю!

Лан повернувся, і Морейн випросталася, очікуючи його слів. Охоронець відповів на її німе запитання:

— Половині з них протягом останніх чотирьох ночей поспіль снилися мечі. Деякі пам’ятали місце з величними колонами, і п’ятеро сказали, що меч був кришталевим чи скляним. Масима розповів, що останньої ночі бачив, як Ранд тримав його.

— Так і буде, — промовила Морейн. Вона жваво потерла руки; схоже, її сповнила енергія. — Тепер я впевнена. Хоча хотілося б знати, як він вислизнув звідси непоміченим. Якщо він заново відкрив якийсь Талант з Епохи Легенд...

Лан глянув на Уно, і одноокий чоловік розгублено сіпнув плечима.

— Дідько, я зовсім забув через ці кляті розмови про... — Він затнувся, прокашлюючись і зиркаючи на Морейн. Вона очікувально поглянула на нього, і чоловік продовжив: — Я хотів сказати, що... ем... я пройшовся слідами лорда Дракона. Тепер є й інший вхід у цю долину. Через... землетрус дальня стіна завалилась. Це важкий підйом, але кінь його може здолати. На вершині я знайшов ще більше слідів, а довкола гори шлях неважкий. — Договоривши, він глибоко видихнув.

— Гаразд, — сказала Морейн. — Принаймні він не відкрив наново здатність літати, чи ставати невидимим, чи щось іще з давніх легенд. Ми повинні вирушити за ним, і негайно. Уно, я дам тобі достатньо золота, щоб ти з іншими дістався до Джеганнага. А той, хто чекатиме вас там, дасть ще більше. Ґелданці остерігаються незнайомців, — але якщо ви не робитимете зайвих рухів, вони не завдадуть вам клопоту. Чекайте там, поки я не надішлю звістку.

— Ми підемо з вами, — запротестував він. — Ми присяглися слідувати за Відродженим Драконом. Мені складно уявити, як дрібка людей може захопити неприступну фортецю, — але з допомогою лорда Дракона ми зробимо те, що повинні зробити.

— Тож ми тепер народ Дракона, — Перрин безрадісно засміявся. — «Твердиня Тіра не впаде, допоки не прийде народ Дракона». Ви дали нам нове ім’я, Морейн?

— Прикуси язика, ковалю, — гаркнув Лан, холодний, як лід, і твердий, мов камінь.

Морейн кинула на них обох гострий погляд, тож вони замовкли.

— Пробач, Уно, — сказала вона, — але ми повинні рухатися швидко, якщо хочемо наздогнати його. Ти єдиний шайнарець, який міг би витримати виснажливу подорож, — а у нас немає зайвого часу, що потрібен усім іншим для відновлення сил. Я пошлю по вас, коли зможу.

Уно скривився, але вклонився із мовчазною згодою. Відтак він розправив плечі й вийшов передати все іншим.

— Що ж, я їду з вами, що б ви мені не сказали, — рішуче промовила Мін.

— Ти поїдеш у Тар Валон, — відрізала Морейн.

— Нізащо!

Айз Седай продовжила, пропускаючи слова дівчини повз вуха:

— Потрібно, щоби хтось розповів про все, що тут відбулося, Престолу Амерлін. Я не можу розраховувати на те, що знайду когось, кому можна довіряти і у кого є поштові голуби. Чи що Амерлін прочитає звістку, відправлену з голубом. Це довга й виснажлива подорож. Я б не відправляла тебе саму, якби тут був хтось, хто міг би піти з тобою. Але я дам гроші й листи тим, хто може допомогти під час подорожі. Однак ти мусиш їхати швидко. Якщо кінь втомиться, купи іншого — якщо доведеться, то вкради, — але їдь учвал.

— Нехай Уно передасть звістку. Він витримає, — ви самі це сказали. Я ж поїду за Рандом.

— Уно вже має завдання, Мін. Думаєш, чоловіку так просто ввійти крізь ворота Білої Вежі й вимагати аудієнції в Престолу Амерлін? Навіть король буде змушений чекати днями, якщо його приїзд не був запланованим. Боюсь, що простому шайнарцю доведеться оббивати пороги упродовж тижнів, якщо не цілу вічність. Не кажучи вже про те, що про таку незвичну подію стане відомо кожному в Тар Балоні ще до заходу сонця. Небагато жінок просили аудієнції в Амерлін, але таке траплялося; тож це не повинно викликати подив. І ніхто не має дізнатися, що Престол Амерлін отримала звістку від мене. її життя — і наше — залежить від цього. Тільки ти можеш це зробити.

Мін сіла, розтуляючи і закриваючи рота, вочевидь намагаючись знайти інший аргумент, але Морейн продовжила:

— Лане, боюся, ми знайдемо ще більше його слідів, аніж хотілося б; але я покладаюся на твоє вміння вистежувати. — Охоронець кивнув. — Перрине? Лояле? Ви підете зі мною за Рандом?

З місця біля стіни, де сиділа Мін, долинув обурений вигук, але Айз Седай проігнорувала його.

— Я піду, — швидко мовив Лоял. — Ранд мій друг. І зізнаюся, що не хочу чогось пропустити. Задля моєї книжки, звісно.

Перрин барився з відповіддю. Ранд — його друг, ким би він там не став тепер. І зараз він був цілковито впевнений у тому, що їхні долі пов’язані, — хоч як би він хотів цього уникнути.

— Ми ж мусимо це зробити? — врешті сказав він. — Я піду.

— Добре, — Морейн потерла руки, як зазвичай роблять, залагоджуючи якусь справу. — Ви повинні бути напоготові. Ранд випереджає нас на години. Маю на увазі, що варто ще до полудня вийти на його слід.

Хоча жінка була тоненькою, сила її особистості підштовхнула всіх, окрім Лана, до виходу; Лоял ішов, зігнувшись, аж поки не опинився за дверима. Перрину Морейн нагадала господиню, що заганяє гусей.

Щойно вийшовши за двері, Мін затрималася, обернулася й адресувала Лану аж надто милу усмішку:

— Може, й ти хочеш передати повідомлення декому? Наприклад, гм, Найнів?

Охоронець, заскочений зненацька, глипнув на неї й похитнувся, мов кінь на трьох ногах.

— Всі вже знають?.. — Він майже одразу відновив рівновагу. — Все, що потрібно, я скажу їй сам.—Лан хряснув дверима просто перед обличчям Мін.

— Чоловіки! — пробурмотіла Мін біля дверей. — Не бачать того, що й камінь побачить. І надто вперті, щоб довіритися власним думкам.

Перрин глибоко вдихнув. У повітрі долини все ще вчувалися легкі нотки смерті, — але це було краще від тісноти всередині хатини. Трохи краще.

— Свіже повітря, — зітхнув Лоял. — Дим почав мене трохи бентежити.

Всі разом вони спускалися схилом. Унизу біля потоку зібралися шай-нарці, які могли стояти. Судячи із жестів одноокого чоловіка, він надолужував час, упродовж якого говорив без лайливих слів.

— Як ви обидва заслужили на таку честь? — Мін грубо накинулася на Перрина та Лояла. — Вона вас спитала. А до мене навіть ввічливо не звернулася.

Лоял похитав головою.

— Гадаю, вона запитала нас, бо знала, яка буде відповідь, Мін. Схоже, Морейн вміє читати мене й Перрина; вона знає, як ми вчинимо. А ти для неї — закрита книга.

Лоялові слова заледве втішили Мін. Вона дивилася на них знизу вгору. Плечі й голова Перрина височіли з одного боку, а з іншого, ще вище, здіймався Лоял.

— І що тут доброго? Все одно я поїду, куди вона скаже, — так само покірно, як і ви, двоє ягнят. Ти навіть якийсь час протримався, Перрине. Огризався так, наче вона продала тобі плащ, у якому розійшлися шви.

— Хіба я огризався? — здивовано сказав Перрин. Він справді не усвідомлював, який це мало вигляд. — Усе було не так погано, як я очікував.

— Тобі пощастило, — проторохтів Лоял. — «Розізлити Айз Седай — все одно що засунути голову в гніздо шершнів».

— Лояле, — сказала Мін, — мені потрібно поговорити з Перрином. На самоті. Ти не проти?

— О, звісно, що не проти. — Він збільшив свій крок до звичного розмаху і швидко попрямував геть, дістаючи з кишені свою люльку та кисет з тютюном.

Перрин сторожко дивився на дівчину. Вона кусала губи, немов розмірковувала над тим, що мала сказати.

— Ти колись бачила ббрази біля нього, — мовив Перрин, вказуючи на оґіра.

Вона похитала головою.

— Думаю, це працює лише з людьми. Але я бачила дещо біля тебе _

щось, що ти повинен знати.

— Я ж говорив тобі...

— Не будь дурноголовим понад міру, Перрине. Тоді, одразу коли ти сказав, що поїдеш з ними. їх не було до того. Ці образи будуть пов’язані з твоєю мандрівкою. Чи принаймні із твоїм рішенням їхати з Морейн.

Через хвилину він неохоче спитав:

— І що ти бачила?

— Аїльця в клітці, — швидко сказала вона. — Туатга’ана з мечем. Сокола і яструба, що сиділи на твоїх плечах. Обидві пташки — самички, як мені здалося. І решту, звісно. Як завжди. Темряву, що оповиває тебе, і...

— Годі! — перервав він. Впевнившись, що Мін не продовжить, він почухав голову, розмірковуючи. Це була якась нісенітниця. — Ти маєш хоч якесь уявлення про те, що все це означає? Ці нові образи?

— Ні, але вони важливі. Образи, які я бачу, завжди про щось свідчать. Значущі віхи в житті людей або доленосні події. Це завжди важливо. — Вона завагалася якусь мить, дивлячись на нього. — І ще одна річ, — мовила повільно, — якщо ти зустрінеш жінку — найвродливішу з усіх, що ти бачив, — тікай!

Перрин закліпав.

— Ти бачила вродливу жінку? Чому ж я повинен тікати від красуні?

— Ти не можеш просто послухатися мене? — роздратовано сказала вона. Дівчина копнула камінець, і той покотився по схилу.

Перрин не любив робити поспішних висновків — це була одна з причин, чому його вважали тугодумом — але він склав докупи все, що сказала йому Мін протягом останніх днів, і загальна картина збентежила його. Юнак став нерухомо, підшукуючи слова.

— Ем... Мін, ти мені подобаєшся. Подобаєшся, але... гм... ти ніби нагадуєш мені моїх сестер. Маю на увазі, ти... — Його невиразне бурмотіння завершилося, коли вона підняла голову й глянула на нього, вигнувши брови. Дівчина ледь всміхнулася.

— Що ж, Перрине, ти повинен знати, що я люблю тебе. — Вона стояла на місці, спостерігаючи за порухами його вуст, а потім заговорила повільно й обережно. — Як брата, дубоголове ти вайло! Самовпевненість чоловіків ніколи не припинить мене дивувати. Всі ви гадаєте, що світ обертається довкола вас і що кожна жінка повинна бажати вас.

Перрин відчув, як його обличчя спаленіло.

— Я ніколи... Я не... — Він прокашлявся. — То що ти побачила про цю жінку?

— Просто послухайся моєї поради, — сказала вона і, швидко крокуючи, рушила до потоку. — Якщо забудеш про решту, — крикнула Мін через плече, — зваж хоча б на це!

Перрин замислено дивився дівчині услід — і враз його думки склалися, як пазл. Він наздогнав Мін за два кроки.

— Ти про Ранда, чи не так?

Дівчина відреагувала невиразним звуком і, не спиняючи ходи, косо поглянула на юнака.

— Може, ти не такий вже й тугодум, — пробурмотіла вона. За мить додала, неначе до себе: — Я зв’язана з ним, як клепка в діжці. Але я не знаю, чи буде цей зв’язок коли-небудь взаємним. І не одна я.

— А Еґвейн знає? — спитав він. Ще з дитинства Ранд і Еґвейн вважалися парою. Залишалося лиш одне: припасти на коліна перед Жіночим Колом їхнього селища, щоб їх благословили на заручини. Він не знав, наскільки далеко все зайшло, — якщо відтоді щось змінилося.

— Так, — відрізала Мін. — Так краще для нас обох.

— А що Ранд? Він знає?

— О, звісно, — гірко мовила дівчина. — Так йому й сказала: «Ранде, у мене були видіння про тебе, і, схоже, я маю закохатися в тебе. Також я мушу ділитися тобою, і, хоча мені це не подобається, але так вже є». А ти, Перрине, дубоголове диво. — Вона сердито провела рукою по очах. — Якби я могла бути з ним, я б допомогла. Будь-як. Світло, якщо він загине, я не знаю, чи витримаю це.

Перрин ніяково знизав плечима.

— Послухай, Мін. Я зроблю все, що зможу, аби допомогти йому. — Чого б це не коштувало. — Обіцяю. Тобі справді краще їхати до Тар Балона. Там ти будеш в безпеці.

— У безпеці? — Вона протягнула це слово, неначе вперше зрозуміла його значення. — Гадаєш, Тар Балон — безпечний?

— Якщо Тар Вал он небезпечний, — значить, безпечного місця не існує взагалі.

Мін голосно пирхнула, і вони мовчки рушили до решти, щоби збиратися в дорогу.

РОЗДІЛ

РОЗДІЛ 7

ВИХІД З ГІР

Шлях із гір був важким, але чим нижче вони спускалися, тим менше Перрин кутався в підбитий хутром плащ. Година за годиною вони гнали своїх коней із обіймів зими у перші дні весни. Зникали останні сліди снігу, і трави та польові квіти — білі дівочі сподіванки й рожеві стрибунки — заполоняли високі гірські луки, які вони перетинали. Дерева траплялися все частіше, крони їх були густіші, і польові жайворонки та вільшанки щебетали на їхніх гілках. Були ще вовки. їх ніхто не помітив — навіть Лан, — та Перрин знав напевне. Юнак відмежувався від них, але час від часу легке поколювання в потилиці нагадувало йому про їхню присутність.

Лан здебільшого розвідував їм шлях на своєму вороному бойовому коні, Мандарбі, вивчаючи Рандові сліди на стежці й залишаючи вказівки для своїх супутників. Це могла бути стріла, викладена камінням на землі, чи ледь помітна подряпина на скелі, де стежка розгалужувалась. Повернути сюди. Перейти сідловину. Прямувати серпантином, далі оленячою стежкою, ось цим шляхом поміж деревами і вниз вздовж вузького струмка, — хоча ніщо не вказувало на те, що хтось коли-небудь скористався цим шляхом. Були лише Ланові мітки. Пучок трави або бур’яну, перев’язаний одним способом, вказував повернути тут ліворуч, а іншим — іти праворуч. Похилена гілка. Купка гальки попереджала про крутий підйом попереду; два листки, нанизані на шип — про стрімкий спуск. Як здавалося Перрину, в Охоронця була сотня знаків, і Морейн розпізнавала їх усі. Лан рідко повертався до них, — хіба коли вони ставали табором, і міг тихо поговорити з Морейн десь подалі від багаття. Коли світало, Лан зазвичай уже на кілька годин випереджав їх.

Після нього Морейн першою сідлала коня, коли небо на сході ще тільки починало рожевіти. Айз Седай не спускалася б з Альдіб — своєї кобили білої масті — до пізньої ночі чи й навіть пізніше, однак Лан відмовлявся йти далі, тільки-но починало темніти.

— Ми рухатимемося ще повільніше, якщо кінь зламає ногу, — казав Охоронець Морейн, коли та нарікала.

Її відповідь завжди була майже однаковою:

— Якщо ти не можеш рухатися швидше, можливо, мені варто відправити тебе до Мірель ще до того, як ти постарієш. Що ж, це може почекати, — але ти повинен вести нас швидше.

Морейн говорила це чи то роздратовано, чи то жартівливо. Перрин був упевнений, що в цім була якась засторога чи попередження, — зважаючи на те, як Лан підтискав губи, навіть коли Морейн опісля усміхалася й примирливо плескала його по плечу.

— Хто така Мірель? — підозріло спитав Перрин, коли вперше почув цю розмову.

Лоял похитав головою, пробурмотівши щось про неприємні речі, які відбуваються з тими, хто суне свого носа в справи Айз Седай. Мохноногий жеребець оґіра був високим і важким, наче дгурран, але Лоялові довгі ноги звисали по боках коня так, що той був схожий радше на великого поні.

Морейн загадково і задоволено посміхнулася.

— Просто Зелена сестра. Та, кому Лан одного дня повинен доправити пакунок на зберігання.

— Це станеться нескоро, — сказав Лан із несподівано відвертою люттю в голосі. — Ніколи, — якщо я зможу цьому зарадити. Ти надовго мене переживеш, Морейн Айз Седай!

У неї занадто багато секретів, подумав Перрин, але нічого більше не спитав про тему, яка зуміла зламати залізну витримку Охоронця.

У Айз Седай до сідла був прив’язаний пакунок, загорнутий в опону, — знамено Дракона. Через нього Перрину було ніяково, але Морейн не питала його думки — і взагалі не слухала його. Навряд чи хтось упізнав би знамено, якби побачив його, та все ж Перрин сподівався, що Морейн вміє зберігати таємниці від інших людей так само добре, як від нього.

Дорога була нудною, принаймні спочатку. Одна гора, оповита хмарами, змінювалася майже такою ж; гірські перевали мало чим відрізнялися один від одного. Вечеряли вони зазвичай зайцем, впольованим каменем із Пер-ринової пращі. У нього було не так багато стріл, щоб ризикнути вполювати ними зайців на цій скелястій місцевості. На сніданок найчастіше теж був охололий заєць. І на обід, який вони проводили в сідлі, — також.

Інколи, коли вони ставали табором біля річки і було іще досить світло, Перрин і Лоял ловили гірську форель. Вони лягали на живіт й занурювали руки по лікоть в холодну воду і витягували зеленоспинних рибин із-під скелястих виступів, де ті заховалися. Пальці Лояла, хоча й були велетенські, ловили рибу навіть вправніше, ніж Перринові.

Якось на третій день подорожі до них приєдналася Морейн. Вона простяглася на березі й, розстебнувши перлові ґудзики і закачуючи рукави, запитала, як потрібно ловити. Перрин і Лоял здивовано перезирнулися. Оґір лиш знизав плечима.

— Насправді це нескладно, — мовив Перрин. — Просто занурюєш руку ззаду під рибиною, так наче хочеш полоскотати їй живіт. А тоді витягуєш. Це потребує практики. За перші кілька спроб можна нічого й не спіймати.

— У мене нічого не виходило перші кілька днів, — додав Лоял. Він уже опускав свої велетенські руки у воду, намагаючись прилаштуватися так, щоб його тінь не злякала риби.

— Усе так складно? — пробурмотіла Морейн. Її руки ковзнули під воду — і вже за мить виринули зі сплеском, тримаючи тлусту форель, що молотила хвостом по воді. Морейн задоволено засміялася й кинула рибину на берег.

Перрин залупав очима, побачивши велику форель, що тріпотіла в тьмяному сонячному світлі. Важила вона зо п’ять фунтів.

— Вам дуже пощастило, — сказав він. — Форель такого розміру нечасто ховається під таким маленьким виступом. Нам потрібно трохи пройти вгору за течією. Уже стемніє, аж поки ще якась рибина запливе під цей виступ.

— Ти так гадаєш? — сказала Морейн. — Ви двоє ідіть вперед. А я, мабуть, спробую тут іще раз.

Перрин на мить затримався, перш ніж податися до наступного виступу вгору берегом. Вона щось задумала, — але він не міг зрозуміти, що саме. Це непокоїло його. Лежачи на животі так, щоб не кидати на воду тінь, він зазирнув через край. З пів дюжини тонких силуетів зависло у воді, ледь-ледь рухаючи плавниками, щоби втриматися на місці. Всі разом вони важитимуть не більше, ніж рибина Морейн, зітхнувши, вирішив він. Якби їм пощастило, Перрин і Лоял могли б ухопити ще по дві штуки, — але на дальньому березі тіні дерев уже вкрили воду. Пощастить, якщо спіймають хоч щось, а ще й апетит у Лояла такий великий, що він зміг би проковтнути ті чотири рибини, і більшу частину тієї великої рибини — також. Лоял уже занурював руки по нову форель.

Не встиг Перрин опустити свої руки у воду, як Морейн крикнула:

— Гадаю, трьох буде достатньо. Останні дві ще більші за першу.

Перрин приголомшено глянув на Лояла.

— Не могла вона їх зловити!

Оґір випрямився, випускаючи з рук малу форель.

— Вона ж Айз Седай, — просто відповів він.

Коли вони повернулися до Морейн, сумнівів не лишилось: три великі форелі лежали на березі. Вона ж уже застібала рукави.

Перрин подумав про те, щоб нагадати їй: хто спіймав рибу, сам повинен її почистити, — але саме в цей момент вони зустрілися поглядами. Обличчя жінки не виражало жодної емоції; темні очі залишалися непорушними і, здавалося, знали, що він хоче сказати, тож рішуче відмовили йому. Коли вона розвернулася, здавалося, було вже пізно щось говорити.

Бурмочучи собі під ніс, Перрин вихопив з-за пояса свій ніж і заходився патрати та обезголовлювати рибу.

— Схоже, вона забула про розподіл обов’язків. Мабуть, нам доведеться і готувати, ще й прибирати все опісля.

— Не сумнівайся, — сказав Лоял, не припиняючи чистити рибу, — вона ж Айз Седай.

— Десь я це вже чув, — Перриновий ніж розрізав рибину. — Шайнарцям, можливо, подобалося бігати за нею й все робити; але тепер нас лише четверо. Маємо робити все по черзі й допомагати одне одному. Це справедливо.

Лоял голосно реготнув.

— Сумніваюся, що вона міркує, як ти. Спочатку вона була змушена терпіти Ранда, який постійно сперечався з нею. Тепер ти готовий замінити його. Зазвичай Айз Седай нікому не дозволяють сперечатися з ними. Думаю, вона прагне прищепити нам звичку робити все, як вона хоче, ще до того, як ми дійдемо до першого селища.

— Хороша звичка, — сказав Лан, відкинувши поли плаща. У тьмяному світлі він з’явився мовби нізвідки.

Перрин ледь не впав від несподіванки, а Лоялові вуха стали сторчма. Ніхто з них не чув його кроків.

— Звичка, про яку ви не повинні забувати, — додав Лан, а потім пішов у напрямку Морейн і коней. Його чоботи навіть по цій кам’янистій поверхні ступали майже беззвучно, а коли він був усього за кілька кроків від них, плащ, що звисав з його спини, надав йому жахаючого вигляду безтілесної голови та рук, що пливуть вверх від струмка.

— Вона нам потрібна, щоб знайти Ранда, — тихо сказав Перрин, — але й керувати моїм життям я їй не дам. — Він продовжив затято чистити рибу.

Перрин хотів дотримати слова — справді хотів, — але протягом наступних кількох днів він виявив, що якимось незрозумілим для нього самого чином вони з Лоялом взяли на себе все: готували, прибирали, виконували будь-яку іншу дрібну роботу, яку загадувала Морейн. Він усвідомив, що так

чи інакше щоночі доглядав за Альдіб, розсідлуючи та витираючи її, поки Морейн облаштовувалась на ніч чи поринала в роздуми.

Лоял вважав це неминучим, — але не Перрин. Він намагався сперечатись, опиратися, — проте важко було ухилятися від розважливих завдань, до того ж незначних. Щоправда, після одного незначного завдання завжди поставало ще одне, а потім — наступне. Сила її присутності та сила її погляду не лишали шансу протестувати. Її темні очі зупинялися на юнаку, щойно той хотів іцось сказати. Варто було їй підвести брову — і це означало, що він говорить грубощі; широко розплющені, здивовані очі докоряли йому за обурення на таке незначне прохання; а спокійний погляд уособлював все, чим була Айз Седай. Усі ці речі змушували його вагатися; а коли він вагався хоч хвильку, момент було вже втрачено. Він звинуватив її у застосуванні Єдиної Сили щодо нього, — хоч і сумнівався в цьому, — а вона порадила йому не бути дурнем. Він почав почуватися шматком заліза, який всіляко намагається не дати ковалю викувати із нього косу.

Імлисті гори раптово перейшли в лісисті передгір’я Ґелдану. Землі тут вигиналися мовби хвилями, але не надто високими. Олені, які в горах насторожено дивилися на них, наче не знаючи, що таке людина, тут, щойно помітивши коней, одразу втікали, і лише їхні білі хвости миготіли. Навіть Перрин вловлював тепер тільки ледь впізнавані силуети смугасто-сірих гірських котів, що розчинялися, наче дим. Вони ступили на землю людей.

Лан перестав вбиратися у свій плащ, що змінював колір, і все частіше повертався до них, розповідаючи, що попереду. У багатьох місцях дерева були зрубані. Незабаром дедалі частіше почали траплятися поля, оточені грубими кам’яними стінами, й селяни, що орали на схилах, та ряди людей, що рухалися по ораній землі й сіяли насіння з мішків, накинутих на їхні плечі. Розкидані сільські домівки та хліви бовваніли на вершечках схилів та хребтів.

Тут не повинно було бути вовків: вони уникають залюднених місць. Але Перрин все ще відчував їх, і мовби невидимий щит оточував їхній кінний загін. Його аж нетерплячка брала, аби вже швидше доїхати до якогось селища чи міста, — місця, де було б достатньо людей, щоб позбутися відчуття присутності вовків.

Через день після того, як вони побачили перше поле, коли сонце вже торкалося горизонту у них за спинами, вони дісталися селища Джарра, що стояло трохи північніше кордону з Амадицією.

РОЗДІЛ 8

ДЖАРРА

Сірі кам’яні будиночки із шиферними дахами розпростерлися гронами вздовж кількох вузьких вуличок Джарри, що чіплялися за схили гір, навислих над маленьким струмком, через який був перекинутий низький дерев’яний міст. Брудні вулиці були порожні, як і зелені схили селища. Лише один-однісінький чоловік підмітав сходи єдиної в селищі корчми, що стояла поруч зі стайнею; але село мало такий вигляд, неначе на зелених схилах іще нещодавно було багато людей. На траві колом розмістилося з пів дюжини арок, сплетених із зелених гілок та поцяткованих кількома квітками, котрі ще тільки почали з’являтися у перші дні весни. Земля здавалася витоптаною. Були також й інші сліди людської метушні — червоний жіночий шарф заплутався в нижній частині арки; дитяча в’язана шапочка; полив’яний глечик, перекинутий набік, і кілька недогризків.

Аромати солодкого вина й пряних пирогів зависли над травою, змішані з димом із дюжини димарів та із запахами вечірніх страв. На мить Перрин відчув ще один запах, який він не міг розпізнати; якийсь блідий слід, від якого волосся на потилиці ставало дибки від огиди. Невдовзі запах зник. Перрин знав напевно: щось було не так. Він почухав носа, наче стираючи спогад про це відчуття. Це не Ранд. Світло, навіть якщо він здурів, — це не може бути він. Правда ж?

На вивісці над вхідними дверима корчми був намальований чоловічок, що стояв на одній нозі зі зведеними вгору руками: «Стрибок Гаріліна». Коли вони під’їхали до квадратної кам’яної будівлі, чоловік, що підмітав, випростався й відверто позіхнув. Він одразу ж помітив Перриновий погляд; але його вирячкуваті очі широко розплющилися, коли він побачив Лояла. Його великий рот і непомітне підборіддя надавали обличчю жаб’ячих рис. Від чоловіка тхнуло давнім запахом кислого вина, — принаймні Перрин його відчував. Немає сумнівів у тім, що тут нещодавно щось відсвяткували.

Чоловік обтрусився й уклінно зігнувся, прикладаючи одну руку до подвійного ряду дерев’яних гудзиків на власному каптані. Очі бігали від одного незнайомця до іншого, щоразу витріщаючись, коли його погляд зупинявся на Лоялі.

— Ласкаво прошу, шановна майстрине. Хай Світло вкаже вам шлях. Вітаю, шановні. Бажаєте поїсти, кімнату, вмитися? Усе ви знайдете тут, у «Стрибку». Майстер Герод — господар цього чудового заїзду. Мене звати Симіон. Якщо ви чогось бажаєте — запитайте Симіона, і він зробить це для вас.

Чоловік знову позіхнув, збентежено прикриваючи рота і вклонившись, щоб приховати це.

— Прошу вибачення, шановна майстрине. Ви прибули здалеку? Вам щось відомо про Велике полювання? Полювання на Ріг Валіра. Чи про Лжедракона? Кажуть, він зараз у Тарабоні. Чи в Арад Домані.

— Ми прибули не з таких далеких країв, — мовив Лан, зістрибуючи із сідла. — Схоже, вам відомо значно більше, ніж мені. — Тепер уже всі злізли з коней.

— У селищі святкували весілля? — спитала Морейн.

— Весілля, шановна майстрине? Та тут була ціла вічність цих весіль. От прямо чума. Усі — за останні два дні. У всьому селищі й за милю звідси ви не знайдете жодної жінки відповідного віку, для якої заручини пройшли би без заміжжя. Справді, навіть вдова Джорат потягла старого Бенаса під вінець, — а до цього вони давали обіцянку ніколи знову не брати шлюб. Це було схоже на вихор, що зачепив усіх. Риліт, донька ткача, почала це все, коли спитала коваля Джона, чи не одружиться він з нею, — хоча він їй в батьки годиться, чи навіть в діди. Старий дурень, щойно знявши фартуха, сказав «так», і дівчина наполягла, щоб арки поставили тут і зараз. Вона й чути не хотіла про те, що потрібно зачекати, — і всі жінки підтримали її. Відтоді весілля у нас з ранку до ночі. От, у нас всі майже не спали.

— Дуже цікаво, — сказав Перрин, коли Симіон зупинився, щоб позіхнути, — але чи бачили ви молодого...

— Це прецікаво, — не дала йому договорити Морейн. — І, мабуть, я дослухаю це пізніше. А зараз нам потрібні кімнати та їжа.

Лан жестом дав зрозуміти Перрину, щоб той прикусив язика.

— Звісно, шановна майстрине. їжа. Кімнати. — Симіон завагався, дивлячись на Лояла. — Ми можемо зсунути два ліжка для... — Він нахилився ближче до Морейн і стишив голос. — Пробачте, шановна майстрине, гм, — а хто, власне, він такий? Не хочу виявити неповагу, — швидко додав він.

Він говорив недостатньо тихо, тож Лоялові вуха роздратовано смикнулися.

— Я оґір! А на кого я схожий? На траллока?

Від Лоялового гуркоту Симіон ступив крок назад.

— Траллок, шановний... майстре? Я дорослий чоловік, от. І не вірю в дитячі казочки. Гм, то ви сказали — оґір? Але ж оґір — це теж дитяч... маю на увазі... що... — 3 розпачу він повернувся до стайні біля заїзду й крикнув: — Ніко! Петрім! У нас гості! Пригляньте за їхніми кіньми!

За хвилину двоє хлопців із сіном у волоссі, позіхаючи й протираючи очі, вивалилися зі стайні. Симіон вказав на сходи, кланяючись, коли хлопці забрали віжки.

Перрин перекинув через плече свої сакви та згорнену опону, надів лук та пішов слідом за Морейн і Ланом досередини, а Симіон пританцьовував і кланявся попереду них. Лоялу довелося зігнутися, щоб пройти під одвірком, а всередині його голова торкалася стелі. Він продовжував невдоволено щось бурчати про те, чому так мало людей пам’ятають оґірів. Його голос звучав, мов віддалений грім. Навіть Перрин, який ішов поруч, міг зрозуміти лише окремі слова.

Корчму наповнювали аромати елю та вина, сиру та втоми, а запах смаженої баранини доносився десь з-за спини. Кілька чоловіків у залі опустили голови над своїми кухлями так, наче хотіли лягти на лави й поспати. У кінці зали огрядна служниця наповнювала кухоль елем. Сам господар, вбраний у довгий білий фартух, сидів на високому стільці в кутку, притулившись до стіни. Коли увійшли мандрівники, він підняв голову і поглянув на них затуманеним поглядом. У нього відвисла щелепа, щойно він побачив Лояла.

— Гості, майстре Героде, — оголосив Симіон. — Вони хочуть заселитися в кімнати. Майстре Героде? Це оґір, майстре Героде.

Служниця повернулася й, побачивши Лояла, випустила кухоль з рук, і той розлетівся на друзки. Жоден зі зморених чоловіків навіть оком не повів. Один з них опустив голову на стіл і захропів.

Лоялові вуха різко смикнулися.

Майстер Герод повільно став на ноги, розгладжуючи фартух і не спускаючи очей з Лояла.

— Принаймні це не білоплащник, — промовив він нарешті, і враз здригнувся, немов здивувався, що сказав це вголос. — Тобто ласкаво прошу, шановна майстрине. Шановні добродії. Пробачте мої манери. Можу виправдатися лише втомою, шановна майстрине. — Він поглянув на Лояла й недовірливо спитав: — Оґір?

Лоял хотів щось сказати, але Морейн випередила його.

— Як уже було сказано, шановний господарю, я хотіла б побачити кімнати для ночівлі та їжу.

— О! Звісно, шановна майстрине. Так, Симіоне, покажи цим добрим людям наші найкращі кімнати, де вони зможуть залишити свої речі. Коли ви повернетеся, на вас чекатимуть смачні страви, ласкава майстрине. Смачні страви.

— Якщо ваша ласка, слідуйте за мною, шановна майстрине, — сказав Симіон. — Шановні добродії. — Він вклонився у напрямку сходів на іншому боці зали.

Позаду них один з чоловіків раптово вигукнув:

— Заради Світла, що це за істота?

Герод почав пояснювати йому, що це — оґір, так, неначе був добре знайомий з ними. Більшість з того, що Перрин ще міг почути, поки їхні голоси не стихли, було вигадкою. Лоялові вуха нервово смикалися.

На другому поверсі голова оґіра також прочісувала стелю. Вузький коридор поринув у темряву, і лише світло призахідного сонця пробивалося крізь вікно біля дверей на іншому кінці коридору.

— Свічки в кімнаті, шановна майстрине, — промовив Симіон. — Я повинен був узяти ліхтар, але моя голова ще досі йде обертом від усіх цих весіль. Якщо бажаєте, я відправлю когось запалити вогонь. І ви, мабуть, хочете води для вмивання. — Він штовхнув двері. — Наша найкраща кімната, шановна майстрине. Як бачите, у нас небагато чужоземців, а це — наша найкраща кімната.

— Я зупинюся в сусідній, — сказав Лан. На плечі він ніс свою й Морейн опони, сакви і сувій зі знаменом Дракона.

— О, майстре, то не дуже добра кімната. Вузьке ліжко. Дуже тісно. Вона хіба що для слуги, — хоча ми ніколи ще не приймали гостей зі слугами. Прошу пробачення, шановна майстрине.

— Все одно я візьму її, — рішуче сказав Лан.

— Симіоне, — мовила Морейн, — майстер Герод не любить Дітей Світла?

— Що ж, це правда, шановна майстрине. Раніше так не було. Не дуже добре так до них ставитися, особливо коли ми так близько до кордону. Вони проходять через Джарру весь час, наче ніякого кордону й немає. Але вчора виникла проблема. Ціла гора проблем. Ще й ці весілля одне за одним.

— Симіоне, що трапилося?

Чоловік різко глянув на неї, перш ніж відповісти. Перрин не думав, що хтось іще це помітив у такій темряві.

— їх було зо двадцять осіб, вони прибули позавчора. Спершу проблем не було. Але вчора... Що ж, троє з них оголосили, що вони більше не Діти Світла. Вони просто зняли свої плащі й помчали геть.

Лан пирхнув.

— Білоплащники дають присягу на все життя. І що зробив їхній командир?

— Він би щось зробив, будьте певні, от, — але інші оголосили, що він вирушив на пошуки Рогу Валіра. Хай там як, решта сказали, що вони повинні полювати на Дракона. А ще один сказав, що вирушить до Елмотської рівнини, коли він поїде. Потім деякі з них почали говорити жінкам на вулиці непристойні речі й лапати їх. Жінки пищали, а Діти кричали на тих, хто їх зачіпав. Ще ніколи не бачив такого переполоху.

— Хтось намагався їх зупинити? — спитав Перрин.

— Майстре, ви носите цю сокиру, тож вмієте нею користуватися, — але не так легко змагатися з людьми в обладунках і з мечами, коли все, що в тебе є, — це мітла й мотика. Решта білоплащників, що не поїхали, поклали цьому край. Вони практично схрестили мечі. Але це було не найгірше. Двоє зовсім ошаліли — якщо не всі. Ці двоє почали марити, нібито Джарра повна Друзів Морока. Вони намагалися спалити селище — так і сказали, — і почали зі «Стрибка». Зовні ви можете побачити сліди підпалу там, де він починався. Вони билися з іншими білоплащниками, які намагалися зупинити їх. Ці білоплащники допомогли нам погасити пожежу, зв’язали тих двох і поїхали назад в Амадицію. Ну і котіться звідси, сказав я, щоб очі мої вас більше не бачили.

— Груба поведінка, — сказав Лан, — навіть для білоплащників.

Симіон ствердно кивнув.

— Правду кажете, шановний майстре. Раніше вони ніколи так не поводилися. Пихато — так. Дивляться на тебе, наче ти весь у багні, і сунуть носа не в свої справи. Але до цього вони ніколи не завдавали клопотів. У будь-якому разі — не таких.

— Вони вже поїхали, — сказала Морейн, — і їхні проблеми разом з ними. Впевнена, у нас буде спокійна ніч.

Перрин мовчав, хоч подумки не міг заспокоїтися. Всі ці весілля й білоплащники — це дуже добре, але швидше б дізнатися, чи зупинявся тут Ранд і яким шляхом він поїхав, якщо рушив далі. Той запах не міг бути його.

Симіон відвів його коридором до іншої кімнати, де було лише два ліжка, умивальник та пара стільців. Лоял нахилився, щоб просунути голову під одвірком. Лиш смужка світла пробивалася крізь вузькі вікна. Ліжка були досить великими; в ногах лежали покривала та ковдри, але матраци мали ямкуватий вигляд. Симіон намацав на поличці над каміном свічку та кресало.

— Зараз гляну, як можна прилаштувати два ліжка для вас, шановний... ем... оґіре. Зараз, хвилинку.

А втім, він не виявив жодного поспіху у цій справі, а все метушився зі свічником, мовби мусив поставити його рівно. Перрину здалося, що чоловік чимось занепокоєний.

Що ж, я б ще більше хвилювався, якби білоплащники поводилися так само в Емондовому Лузі.

— Симіоне, а чи були тут ще якісь незнайомці за минулий день-два? Високий молодик із сірими очима й рудуватим волоссям? Можливо, він грав на флейті заради їжі чи ночівлі.

— Так, пам’ятаю його, шановний майстре, — сказав Симіон, все ще соваючи свічник. — Прийшов учора рано-вранці. Схоже, був голодний. Він грав на флейті на всіх весіллях вчора. Красивий молодий юнак. Деякі жінки спочатку задивлялися на нього, але... — Він затнувся, поглядаючи краєм ока на Перрина. — Він ваш друг, шановний майстре?

— Я його знаю, — відповів Перрин. — Але?

Симіон вагався.

— Та нічого такого, майстре. Він здавався дивним — от і все. Інколи він говорив до себе, а інколи — сміявся, хоча ніхто нічого не казав. Спав у цій самій кімнаті минулої ночі, чи принаймні певний час. Розбудив усіх нас криком вночі. Це були лише нічні жахіття, але він не захотів лишатися тут ні на мить. Майстер Герод особливо й не наполягав, щоб той лишився після такого галасу. — Симіон зробив паузу. — А коли юнак йшов, то сказав дещо дивне.

— Що ж? — допитувався Перрин.

— Він сказав, що хтось його переслідує. Сказав... — Чоловік без підборіддя глитнув і продовжив повільніше. — Сказав, що вони вб’ють його, якщо він не піде. «Один з нас повинен померти, і я хочу, щоб це був він», — такі були його слова.

— Він говорив не про нас, — прогуркотів Лоял. — Ми його друзі.

— Звісно, шановний... ем... оґіре. Звісно, він говорив не про вас. Не хочу нічого поганого сказати про вашого друга, але... гм... Як мені здалося, він хворий. На голову, тобто.

— Ми подбаємо про нього, — мовив Перрин. — Тому й слідуємо за ним. Якою дорогою він поїхав?

— Я знав це, — сказав Симіон, підстрибуючи навшпиньках, — знав, що вона може допомогти, коли побачив вас. Якою дорогою? На схід, шановний майстре. На схід, помчав, наче Морок наступав йому на п’яти. Як думаєте, вона допоможе мені? Точніше, моєму брату? Ноам важко хворий, а матінка Рун каже, що нічого не може вдіяти.

Перрин і оком не повів. Він припер свій лук до стіни в кутку й поклав згорток та сакви на одне з ліжок, виграючи таким чином трохи часу на роздуми. Проблема була в тому, що роздуми нічим не допомогли. Він поглянув на Лояла, але той не зарадив; оґір заціпенів, його вуха поникли, а довгі брови звисли аж до щік.

— Чому ви думаєте, що вона допоможе вашому брату?

Дурне питання! Потрібно було спитати, що він збирається робити ?

— Що ж, одного разу я їздив до Джеганнага, шановний майстре, і бачив там двох... двох жінок, таких, як вона. Я не міг помилитися. — Він перейшов на шепіт. — Кажуть, вони вміють оживляти мертвих, шановний майстре.

— Хто ще знає це? — різко мовив Перрин, і водночас озвався Лоял:

— Якщо твій брат мертвий, ніхто йому вже не допоможе.

Чоловік із жаб’ячим обличчям дивився то на одного, то на іншого з тривогою, а його слова перетворилися на белькотіння:

— Окрім мене, не знає більше ніхто, шановний майстре. Ноам не мертвий, шановний оґіре, — він тільки хворий. Присягаюся, ніхто більше не впізнав її. Навіть майстер Герод за все своє життя не був далі двадцяти миль звідси. Мій брат тяжко хворий. Я б і сам її запитав, — тільки мене так труситиме, що вона не зрозуміє жодного мого слова. Що, як вона сприйме це за образу й нашле на мене блискавку? А що, як я помиляюся? Це така річ, що коли звинуватиш в цьому жінку... тобто... ем...

Він підніс руки, чи то благаючи, чи то захищаючись.

— Не можу нічого обіцяти, — відповів Перрин, — але я поговорю з нею. Лояле, чому б тобі не скласти Симіону компанію, поки я побалакаю з Морейн?

— Авжеж, — прогудів оґір. — Симіон здригнувся, коли Лоялова рука поглинула його плече. — Він покаже мені кімнату, і ми поговоримо. Скажи, Симіоне, що ти знаєш про дерева?

— Дерева, шановний оґіре?

Перрин не затримався ні на мить. Він повернувся темним коридором назад і постукав у кімнату Морейн. Заледве дочекавшись її наказового «Заходь!», він увійшов.

Пів дюжини свічок освітлювали найкращу кімнату «Стрибка», яка була не такою вже й хорошою, хоча її ліжко мало чотири високих підпори, котрі тримали балдахін, а матрац виглядав менш ямкуватим, ніж Перриновий. На підлозі лежав клапоть килима, а замість стільців стояли два м’яких крісла. Окрім цього, все інше виглядало так само, як у сусідній кімнаті. Морейн і Лан стояли біля холодного каміна так, ніби щось обговорювали, і Айз Седай була вочевидь незадоволена тим, що їх перервали. Обличчя Охоронця залишалося незворушним, ніби вирізьблене.

— Ранд був тут, — почав був Перрин. — Цей чолов’яга Симіон пам’ятає його.

Морейн прошипіла крізь зуби.

— Тобі ж казали тримати рот на замку, — прогарчав Лан.

Перрин повернувся до Охоронця. Зустрітися з його поглядом було легше, аніж зпоглядом Морейн.

— Як би ми могли дізнатися, чи був він тут, не запитуючи? Скажіть мені. Він пішов минулої ночі, якщо вам цікаво, і рушив на схід. І ще був занепокоєний через когось, хто переслідує його й хоче вбити.

— На схід, — похитала головою Морейн. Цілковитий спокій у її голосі суперечив несхваленню в її очах. — Добра звістка, — хоча це й зрозуміло, зважаючи на те, що він прямує до Тіра. Але я була абсолютно впевнена, що він був тут, ще до розповіді про білоплащників, котра лиш підтвердила це. Щодо дечого Ранд має рацію, Перрине. Ми не єдині, хто намагається його знайти. І якщо вони дізнаються про нас, то майже напевно спробують нас зупинити. Нам достатньо гонитви за Рандом і без цих проблем. Ти мусиш навчитися тримати язика за зубами, допоки я не дозволю тобі говорити.

— Про білоплащників? — недовірливо спитав Перрин. Тримати язика за зубами ? Спопели мене Світло, якщо я це робитиму! — Як ви зробили такі висновки?.. Рандове божевілля. Хіба це пов’язано?

— Справа не в божевіллі, — мовила Морейн, — та й йому ще дуже далеко до божевілля. Перрине, він найсильніший та’верен з усіх, — ще з часів Епохи Легенд. Вчора в селищі Візерунок... рухався, огортав його, немов глиняний зліпок. Весілля, білоплащники — цього достатньо, щоб сказати, що Ранд був тут, — для тих, хто вміє слухати.

Перрин глибоко вдихнув.

— І це трапляється всюди, де він був? Світло, — якщо за ним полюють породження Тіні, вони зможуть вистежити його так само легко, як і ми.

— Можливо, — сказала Морейн, — а може, й ні. Ніхто нічого не знає про таких сильних та’веренів, як Ранд. — їй було прикро через своє безсилля. — Артур Яструбине Крило — найсильніший та’верен, засвідчений писаннями. Але його силу не порівняти з Рандовою.

— Кажуть, — втрутився Лан, — що були часи, коли люди, котрі знаходилися в одній кімнаті з Яструбиним Крилом, говорили правду замість приготованої брехні, ухвалювали рішення, про які навіть не думали. Інколи кожен кидок жереба, кожен картковий хід лягав так, як він того хотів. Хоча траплялося це нечасто.

— Тобто ви хочете сказати, що більше нічого не знаєте, — сказав Перрин. — Та він же до самого Тіра може позалишати сліди у вигляді весіль та збожеволілих білоплащників.

— Я хочу сказати, що знаю стільки, скільки потрібно, — відрізала Морейн. Погляд її темних очей ляснув Перрина, немов батогом. — Візерунок плете навколо та’верена тонке мереживо; інші можуть віднайти ниті, — якщо знатимуть, де шукати. Тож стеж, аби твій язик не наплів більше, аніж ти можеш знати.

Мимоволі Перрин зіщулився, наче Морейн наносила справжні удари.

— Що ж, цього разу ви повинні радіти, що я відкрив свого рота. Симіон знає, що ви — Айз Седай. Він хоче, щоб ви вилікувала його брата Ноама від якоїсь хвороби. Якби я не поговорив з ним, він би ніколи не набрався сміливості запитати, — але, можливо, почав би базікати про вас зі своїми друзями.

Лан зловив погляд Морейн; якусь мить вони дивилися одне на одного. Охоронець зараз був схожий на вовка, готового до стрибка. Врешті Морейн похитала головою.

— Ні, — сказала вона.

— Як забажаєш. Це твоє рішення. — Лан промовив це так, наче вона прийняла хибне рішення, але його напруженість зникла.

Юнак розглядав їх.

— Ви думали про... Симіон не скаже нікому, якщо буде мертвий, правда ж?

— Він не помре внаслідок моїх дій, — мовила Морейн. — Але я не можу і не буду обіцяти, що так буде завжди. Ми повинні знайти Ранда — і не схибити. Це зрозуміло? — Спійманий її поглядом, Перрин не зміг відповісти. Вона кивнула, прийнявши мовчання за згоду. — А зараз відведи мене до Симіона.

Двері Лоялової кімнати були прочинені; світло від свічки лилося в коридор. Усередині два ліжка були зсунуті разом, і Лоял та Симіон сиділи на краю одного з них. Чоловік без підборіддя дивився на Лояла з відвислою щелепою та із здивуванням на обличчі.

— О так, стеддінлі прекрасні, — говорив Лоял. — Там такий спокій під великими деревами. Ви, люди, воюєте й чваритеся, а в стеддін/ах усе спокійно. Ми доглядаємо за деревами й живемо в гармонії...

Він замовк, коли побачив Морейн з Ланом і Перрином позаду.

Симіон скочив на ноги, кланяючись і задкуючи, допоки не вперся в стінку.

— Ее... шановна майстрине... е... е... — Він досі продовжував смикатися, як маріонетка на мотузочці.

— Покажи мені свого брата, — наказала Морейн, — і я зроблю все, що в моїх силах. Перрине, ти теж підеш, оскільки цей добродій говорив спочатку з тобою.

Лан повів бровою, і Морейн похитала головою.

— Якщо ми всі підемо, то привернемо увагу. Перрин зуміє мене захистити.

Лан неохоче кивнув, а потім пильно поглянув на Перрина.

— Дивись там, ковалю. Якщо вона постраждає...

Його холодні сині очі довершили погрозу.

Симіон схопив одну зі свічок і поквапився в коридор, все ще кланяючись, через що його тінь виробляла різні вихиляси.

— Сюди... ем... шановна майстрине. Сюди.

За дверима в кінці коридору зовнішні сходи вели в тісний провулок між корчмою та стайнею. Ніч перетворила свічку на мерехтливу цятку. Серп місяця виднівся на усіяному зорями небі, тож гострозорий Перрин усе ясно бачив. Він міркував, чому Морейн не скаже Симіону припинити кланятися, але вона мовчала. Айз Седай ступала безшелесно, притримуючи свої спідниці, щоб вони не забруднилися, немов темний провулок був коридором в палаці, а вона була королевою. Надворі стало прохолодніше; нічне повітря доносило відгомін зими.

— Сюди, — Симіон привів їх до невеличкого сараю за стайнею і квапливо відчинив засув. — Проходьте. Туди, шановна майстрине, — вказав Симіон, — там. Мій брат. Ноам.

Протилежний кінець сараю був нашвидкуруч перекритий дерев’яними планками. Міцний залізний замок висів на засуві масивних дверей, збитих із дерев’яних дощок. За цією огорожею на вкритій соломою підлозі розпластався на животі чоловік. Він був босий, а його сорочка й бриджі порвані, наче він хотів їх зняти, але не знав як. Доносився запах немитої плоті, який, як гадав Перрин, повинні були відчувати навіть Симіон та Морейн.

Ноам підняв голову й мовчки вирячився на них — без жодних емоцій. Ніщо не вказувало на те, що він брат Симіона: насамперед — у нього було підборіддя, він був досить дебелим, з кремезними плечима. Але Перрина вразило інше. Ноам дивився на них золотаво-жовтими очима.

— Він марить вже майже рік, шановна майстрине, каже, що може... Може говорити з вовками. І його очі... — Симіон кинув погляд на Перрина. — Що ж, він говорив про це, коли забагато випивав. Всі сміялися з нього. Потім, близько місяця тому, він десь зник. Я пішов його шукати — і знайшов ось таким.

Перрин неохоче почав обережно наближатися до Ноама, наче той і справді був вовком. Бігти через ліс, відчуваючи носом холодний подув.

Стрімкий стрибок з місця; зубами прокусити підколінне сухожилля. Смак крові, що заливає язик. Убити. Перрин відскочив від чоловіка, як від вогню, затуляючись рукою. Насправді це були не думки, а безладна суміш прагнень та образів, спогадів та жалю. Проте тут було більше вовчого, аніж якогось іншого. Він сперся рукою до стіни; його коліна тремтіли. Світло, допоможи мені!

Морейн поклала руку на замок.

— Майстер Герод має ключі, шановна майстрине. Але я не знаю, чи він...

Жінка за щось смикнула, і замок відчинився. Симіон втупився поглядом у Морейн. Вона зняла замок із засува, а чоловік без підборіддя повернувся до Перрина.

— Це безпечно, шановний майстре? Він мій брат, — але він ударив матінку Рун, коли та намагалася допомогти, і він... Він убив корову. Зубами, — останнє він сказав пошепки.

— Морейн, — мовив Перрин, — цей чоловік небезпечний.

— Усі чоловіки небезпечні, — холодно відповіла вона. — А зараз тихо. — Вона відчинила двері й увійшла досередини. Перрин затамував подих.

Коли Морейн ступила всередину, вуста Ноама розімкнулися і він почав гарчати; гарчання поступово посилювалось, а його тіло затремтіло. Морейн і оком не змигнула. Айз Седай підходила все ближче, а Ноам, задкуючи, борсався в соломі, аж поки не загнав себе в кут. Чи то вона його загнала.

Спокійно й повільно Айз Седай стала навколішки й взяла його голову в руки. Ноамове гарчання перетворилося в рик, — і враз стало скавулінням, перш ніж Перрин зміг поворухнутися. Тривалий час Морейн тримала Ноамову голову в руках; відтак спокійно відпустила її та підвелася. Коли вона повернулася до Ноама спиною і рушила до дверей, Перринове горло стиснулось, — але Ноам лиш дивився їй услід. Вона штовхнула ґратчасті двері, повісила назад замок, не потурбувавшись його замкнути, — і Ноам кинувся з гарчанням на дерев’яні дошки. Він кусав їх, штовхав своїми плечима, намагаючись просунути між ними голову, і весь час гарчав і кусався.

Морейн різким порухом струсила зі спідниці солому, не виражаючи жодних емоцій.

— Ви так ризикували, — Перрин важко дихав. Вона уважно глянула на нього — жінка все розуміла, — і Перрин опустив очі. Свої жовті очі.

Симіон вдивлявся у свого брата.

— Ви можете йому допомогти, шановна майстрине? — хрипко запитав він.

— Пробач, Симіоне, — відповіла вона.

— Невже не можна щось зробити, шановна майстрине? Хоч щось? Якусь магію. — Чоловік стишив голос. — Магію Айз Седай?

— Зцілення — непроста річ, Симіоне, і залежить воно від хворого так само, як і від цілителя. Він не пам’ятає, як бути Ноамом чи людиною. Немає мали, яка б вказала йому шлях назад, — і в ньому не залишилося нічого, що допомогло б цей шлях пройти. Ноама більше немає, Симіоне.

— Він же просто говорив кумедні речі, шановна майстрине, коли сильно напивався. Просто... — Симіон витер руками очі й глипнув. — Дякую, шановна майстрине. Розумію, — ви б щось зробили, якби могли.

Вона поклала руку йому на плече, пробурмотіла втішні слова і вийшла із сараю.

Перрин розумів, що має рушити за нею, але чоловік — те, що колись було чоловіком, — тримався за дерев’яні дошки, гризучи їх. Юнак швидко ступив уперед і на власний подив зняв замок із засува. Замок був міцним: робота майстерного коваля.

— Шановний майстре?

Перрин вдивлявся то в замок у своїх руках, то в чоловіка в клітці перед ним. Ноам перестав гризти дошки; він пильно дивився на Перрина, важко дихаючи. Кілька його зубів нерівно відкололися.

— Ви можете залишити його тут назавжди, — сказав Перрин, — але... Гадаю, йому вже не стане краще.

— Якщо він вийде на волю, шановний майстре, то помре!

— Він усе одно помре, — тут чи там, Симіоне. Там він принаймні буде вільним і, наскільки зможе, щасливим. Він більше не ваш брат, — але тільки ви можете прийняти таке рішення. Ви можете залишити його тут на огляд громадськості; залишити його роздивлятися дошки його клітки, допоки він не помре з нудьги. Ви не можете ув’язнити вовка, Симіоне, і очікувати, що він буде щасливим. Чи протягне довго.

— Так, — відповів чоловік. — Так, розумію. — Він повагався, потім кивнув і повернув голову у бік дверей сараю.

Цієї відповіді Перрину було достатньо. Він відхилив двері й відійшов убік.

Якусь мить Ноам дивився на відчинені двері. Раптово він вискочив назовні, з неочікуваною кмітливістю пересуваючись на чотирьох. Спершу з клітки, далі із сараю — прямісінько в ніч. Нехай Світло допоможе нам обом, подумав Перрин.

— Йому буде краде на волі. — Симіон здригнувся. — Але що я скажу майстру Героду, коли той побачить, що двері відчинені, а Ноам утік?

Перрин зачинив двері; масивний замок різко клацнув, замкнувшись.

— Нехай він над цим поламає собі голову.

Симіон зайшовся коротеньким сміхом, — і враз різко обірвав його.

— Він щось вигадає. Усі вони. Дехто базікав, що Ноам перетворився на вовка — шерсть і все інше — коли той вкусив матінку Рут. Це брехня, — але так вони говорили.

Тремтячи, Перрин притулився головою до дверей клітки. Можна не мати шерсті, але бути вовком. Він вовк, а не людина. Світло, допоможи мені.

— Ми не завжди тримали його тут, — несподівано мовив Симіон. — Він мешкав у будинку матінки Рут, але ми попросили майстра Герода відвести його сюди після того, як прийшли білоплащники. У них завжди є перелік імен Друзів Морока, яких вони шукають. А ви ж бачите, які в Ноама очі. Одне з імен у їхньому списку — Перрин Айбара, коваль. Вони казали, що в нього жовті очі й що він бігає з вовками. Тож ви розумієте, чому я не хотів, щоб вони дізналися про Ноама.

Перрин повернув голову так, щоб глянути на Симіона через плече.

— Гадаєте, цей Перрин Айбара — Друг Морока?

— Друг Морока не переймався б, що мій брат помре в клітці. Думаю, вона знайшла вас до того, як все сталося. Вчасно допомогла. Хотів би я, щоб вона завітала до Джарри кілька місяців тому.

Перрину було ніяково, що він колись прирівняв цього чоловіка до жаби.

— І я б хотів, щоб вона могла допомогти йому. — Спали мене Світло, — як би я цього хотів. Раптом він усвідомив, що все селище знає про Ноама. Про його очі. — Симіоне, можете принести мені щось поїсти в кімнату?

Майстер Герод та інші навряд чи розгледіли його очі, — адже вони постійно витріщалися на Лояла. Але точно могли б це зробити, якби він їв у загальній залі.

— Звісно. І вранці також. У вас не буде потреби спускатися, допоки ви не будете готові рушити в дорогу.

— Ви добра людина, Симіоне. Дуже добра.

Симіон дивився так втішено, що Перрин зніяковів знову.

РОЗДІЛ 9

ВОВЧІ СНИ

Перрин повернувся до своєї кімнати тим же шляхом, і через деякий час прийшов Симіон з повного тацею. Серветка не могла втримати запахів смаженої баранини, солодких бобів, ріпи й свіжоспеченого хліба, — однак Перрин лежав на своєму ліжку, втупившись у побілену стелю, аж поки аромати охололи. Образ Ноама з’являвся в його голові знову й знову. Ноама, що гриз дерев’яні дошки. Ноама, що біг у пітьму. Він намагався думати про виготовлення замків, ретельне гартування та кування сталі, — але це не допомагало.

Не звертаючи уваги на тацю, він піднявся й рушив коридором униз, до кімнати Морейн. Коли юнак постукав у двері, вона кинула:

— Заходь, Перрине.

На якусь мить він згадав давні історії про Айз Седай, проте прогнав їх і відчинив двері.

Морейн сиділа сама — це втішило юнака; вона щось писала в маленькій книжечці в шкіряній палітурці, балансуючи чорнильницею на коліні. Жінка закупорила пляшечку й витерла сталевий кінчик свого пера маленьким клаптиком пергаменту, навіть не глянувши на нього. У коминку горів вогонь.

— Я чекала на тебе, — сказала Морейн. — Я не починала цю розмову раніше, адже було зрозуміло, що ти цього не хотів. Але після сьогоднішньої ночі... Що ти хочеш дізнатися?

— Це те, на що мені слід очікувати? — спитав Перрин. — На такий фінал? — Можливо.

Він чекав продовження, але вона лише сховала перо з чорнилом до маленького футляра з відполірованої палісандрової деревини й дмухнула на листок, аби висушити чорнила.

— І це все? Морейн, мені не потрібні вертляві відповіді Айз Седай. Якщо знаєте щось — розкажіть. Будь ласка.

— Мені відомо дуже мало, Перрине. Коли я шукала відповіді на деякі інші питання в книжках і рукописах, які зберігають двоє моїх друзів для своїх досліджень, то знайшла переписані фрагменти книжки з Епохи Легенд. Там йдеться про... Випадки, подібні на твій. Можливо, це єдина копія у світі. Але в ній розповідається дуже мало.

— Що саме там написано? Хоч щось — це вже більше, ніж я знаю зараз. Щоб я згорів, я хвилювався, що Ранд може збожеволіти, — але ніколи не думав, що варто тривожитися й за себе.

— Перрине, навіть в Епоху Легенд про це було дуже мало відомо. Написане там не справляє переконливого враження, байдуже — правда це чи легенда. І пам’ятай: я прочитала лише фрагмент. Авторка каже, що ті, хто говорив із вовками, втратили себе; що їхню людську сутність поглинула вовча. Мала вона на увазі одного з десяти, чи з п’ятьох, чи з дев’ятьох — я не знаю.

— Я можу відгороджуватися від них. Не знаю, як я це роблю, — але я можу відмовитися слухати їх. Відмовитися чути їх. Це допоможе?

— Можливо. — Вона дивилася на нього, ретельно підшуковуючи слова. — Переважно вона пише про сни. Сни можуть бути небезпечними для тебе, Перрине.

— Ви вже говорили про це. Що це означає?

— Вона пише, що вовки частково живуть у цьому світі, а частково — у Світі Снів.

— Світі Снів? — запитав він недовірливо.

Морейн гостро подивилася на нього.

— Саме так я і сказала, — і це саме те, про що пише вона. Той спосіб, завдяки якому вовки спілкуються як між собою, так і з тобою, якимось чином пов’язаний зі Світом Снів. Як саме — я не знаю. — Вона зупинилась, трохи насупившись. — Із того, що я знаю про Айз Седай, які мають Талант Сновидіння, — інколи вони зустрічають вовків у снах. І навіть вовків-про-відників. Боюся, ти повинен навчитися бути обережним у своїх снах — так само, як і в яві, — якщо прагнеш уникати вовків. Якщо ти так вирішив.

— Якщо я так вирішив? Морейн, я не закінчу, як Ноам. Нізащо!

Вона здивовано поглянула на нього і повільно похитала головою.

— Ти так говориш, немов сам-один усе вирішуєш, Перрине. Пам’ятай, що ти — та ’зерен. — Він повернувся до неї спиною і почав вдивлятися у пітьму за вікном, але Морейн продовжила: — Мабуть, дізнавшись про те, хто такий Ранд, який він сильний та’верен, я занадто мало уваги приділила двом іншим та’веренам, що були з ним. Троє та’веренів з одного селища, — і усі народились впродовж одного тижня. Це неймовірно. Можливо, ти — і Мет — призначені для більш значущих цілей, ніж ми думали.

— Не хочу я призначатися для якихось цілей у Візерунку, — пробурмотів Перрин. — Та й не зможу, — якщо перестану бути людиною. Ви мені допоможете, Морейн? — Було складно промовити це. Що, як це означає використання Єдиної Сили¹? Чи не краще забути, що я — людина? — Допоможіть мені не втратити себе.

— Якщо я зможу залишити тебе цілісним, — я зроблю це. Обіцяю тобі, Перрине. Але я ніколи не поставлю під загрозу боротьбу з Тінню. Це ти теж повинен знати.

Коли він озирнувся, щоб поглянути на неї, Морейн незмигно дивилася на нього. А якщо боротьба вимагатиме, щоб завтра я наклав головою, — ви і це виконаєте? Йому було моторошно усвідомлювати, що вона це зробить.

— Про що ви мені не сказали?

— Не допитуйся, Перрине, — відрізала вона холодно. — Не тисни на мене більше, аніж я дозволяю.

Він завагався, перш ніж поставити ще одне запитання.

— Ви можете зробити для мене те саме, що й для Лана? Можете захистити від снів?

— У мене вже є Охоронець, Перрине. — Її губи вигнулися в щось схоже на посмішку. — І одного мені достатньо. Я ж із Блакитної Аджі, а не Зеленої...

— Ви ж знаєте, що я маю на увазі. Я не хочу бути Охоронцем. — Світло, служити Айз Седай решту життя? Та краще вже вовкам.

— Це тобі не зарадить, Перрине. Захист допомагає від снів ззовні. Твої ж сни — всередині тебе. — Вона знову відкрила маленьку книжечку. — Ти повинен іти. Спати, — сказала вона відсторонено. — Остерігайся снів, але тобі інколи потрібно спати. — Вона перегорнула сторінку, і він вийшов.

У своїй кімнаті юнак розпружився і дозволив своїм почуттям вийти на волю. Вовки все ще були там, на околицях селища; оточили його кільцем. Майже одразу він повернув собі самовладання.

— Місто — ось що мені потрібно, — пробурмотів він.

Воно відлякуватиме їх. Після того, як я знайду Ранда. Після того, як усе завершиться, —хай би як воно скінчилося. Він не до кінця розумів, чи шкода йому, що Морейн не захистить його. Єдина Сила чи вовки, — такий вибір не під силу зробити жодній людині.

Перрин залишив камін без вогню і відчинив обидва вікна. Морозне повітря увірвалося до кімнати. Він скинув ковдру й покривало на підлогу і одягненим ліг на ямкуватий матрац, не намагаючись навіть вмоститися зручніше. Як щось і зможе вберегти мене від глибокого сну та небезпечних марев, то тільки цей матрац. Це було останнє, про що подумав Перрин, перш ніж провалився в сон.

Він стояв у довгому коридорі з високою кам’яною стелею та стінами, що блищали від вологи і були посмуговані химерними тінями. Вони мали викривлені краї; починалися так само уривчасто, як і закінчувалися; а їхня пітьма була надто іустою порівняно зі світлом у проміжках. Перрин гадки не мав, звідки лилося світло.

— Ні, — сказав він, і потім додав гучніше: — Ні! Це сон. Мені потрібно прокинутися! Прокинься!

Небезпека. Це була вовча думка, слабка й далека.

— Я прокинуся. Прокинуся! — Він ударив кулаком об стіну. Було боляче, — але він не очуняв. Йому здалося, що одна зі звивистих тіней ухилилася від його удару.

Біжи, брате, біжи.

— Стрибуне? — здивувався він. Юнак був упевнений, що знає вовка, чиї думки він чує. Стрибун, який позаздрив орлам.

— Стрибун мертвий!

Біжи!

Перрин кинувся бігти, однією рукою притримуючи сокиру, щоб її руків’я не било його по нозі. Він не розумів, куди саме біг і навіщо, але до думки Стрибуна дослухався. Стрибун мертвий, думав, він мертвий. Але продовжував бігти. Інші коридори перетинали під дивними кутами той, яким він біг; інколи вони спускалися, інколи — підіймалися. Але всі вони були такими самими, як і той. Вологі кам’яні стіни без дверей — і смуги темряви.

Вскочивши в один із бічних коридорів, він завмер на місці. Там, розгублено кліпаючи, стояв чоловік, вбраний у каптан і бриджі дивного крою. Каптан звисав на стегна, а низ бриджів — на черевики. І те, і те було яскраво-жовтого кольору, — лише черевики трохи світліші.

— Це понад мої сили, — сказав чоловік до себе. У нього був дивний акцент, швидкий і уривчастий. — Тепер я ще й бачу селян, — і не просто селян, а чужоземних, в іншому одязі. Геть з моїх снів, селянине!

— Хто ви? — спитав Перрин.

Чоловік вигнув брову так, наче його образили.

Довкола них рухалися тіні. Одна з них відірвалася одним кінцем від стелі й опустилася на голову чоловіка. Здавалося, що вона заплуталася в його волоссі. Очі чоловіка розширилися, — і згодом усе відбулося в одну мить. Тінь смикнулась до стелі, — десь із десять футів над головою, — тягнучи щось світле. Вологі бризки впали Перринові на обличчя. Пронизливий зойк сколихнув повітря.

Перрин скам’янів. Він дивився на закривавлену фііуру в чоловічому одязі, що кричала й билася об підлоіу. Мимоволі хлопець підняв очі на світлу річ, подібну на мішок, яка звисала зі стелі. Частково її вже поглинула чорна смуга тіні; втім, ще можна було чітко розгледіти людську шкіру, — схоже, цілу й неуіпкоджену.

Тіні навколо нього збуджено гарцювали, і Перрин побіг, переслідуваний передсмертними криками. Мерехтіння пробігало смугами тіней, женучись за ним.

— Згиньте, щоб ви згоріли! — закричав він. —Я знаю, що це сон! Світло, спали їх, — геть!

Різнобарвні гобелени висіли на стінах, поміж високими золотими канделябрами з десятками свічок, котрі освітлювали білу плитку підлоги та стелю, розмальовану пухнастими хмарами й чудернацькими пташками в польоті. Ніщо не рухалося, — окрім мерехтливих вогників свічок у коридорі, який простягнувся куди сягало око, та на стрілчастих арках з білого каменю, що прорізали стіни.

Небезпека. Думка тепер звучала слабше. Проте більш наполегливо, — якщо це взагалі було можливо.

Із сокирою в руках Перрин почав обережно спускатися униз коридором, промовляючи до себе:

— Прокинься. Прокинься, Перрине. Ти ж знаєш, що це сон, тож все зміниться, коли ти прокинешся. Прокинься ж, щоб тебе!

Коридор залишався таким реальним, наче був справжнім.

Він зайшов під одну зі стрілчастих арок. Вона вела до величезної кімнати без вікон, але з такими розкішними меблями, немов у палаці: різьбленими, позолоченими та інкрустованими слоновою кісткою. Посеред кімнати, похмуро дивлячись на потріпаний розгорнутий рукопис, що лежав на столі, стояла жінка. Темноволоса красуня з темними очима, одягнена у срібно-біле вбрання.

Щойно він упізнав її, як вона підняла голову й подивилася просто на нього. Її очі округлилися від здивування й гніву.

— Що ти тут робиш? Як ти?.. Ти зруйнуєш те, що навіть уявити собі не можеш!

Раптом весь простір сплющився, мовби Перрин дивився на картину, на якій була зображена ця кімната. Пласке зображення повернулося боком, перетворившись на яскраву вертикальну лінію в центрі темряви. Лінія спалахнула білим — і зникла, залишивши лише чорну-пречорну пітьму.

Просто перед Перриновими черевиками плитка підлоги різко обвалилася. Він спостерігав, як її білі краї розчиняються в чорноті, немов пісок, який змиває вода. Хлопець квапливо ступив назад.

Біжи.

Перрин повернувся: перед ним стояв Стрибун, великий сивий вовк, по-тріпаний і вкритий шрамами.

— Ти мертвий. Я бачив, як ти помер. Відчув твою смерть!

Думка проникла у Перринову свідомість.

Біжи зараз же! Ти не повинен тут бути. Небезпека. Смертельна небезпека. Гірша за всіх Ніколи-Не-Народжених. Ти мусиш піти. Ну ж бо! Зараз!

— Але як? — закричав Перрин. — Я хочу піти, лише не знаю як!

Йди! Блимнувши зубами, Стрибун кинувся юнаку до горла.

Зі здушеним криком Перрин зірвався зі свого ліжка, тримаючись руками за горло, щоб стримати кров. Але його шкіра була непошкодженою. Він зітхнув з полегшенням, — але вже за мить намацав щось мокре.

Ледь не впавши, він зіскочив з ліжка, наштовхнувся на умивальник і схопив глечик, розпліскуючи воду всюди, доки вона не наповнила таз. Коли хлопець умив обличчя, вода стала рожевою. Рожевою від крові того чудернацько вдягненого чоловіка.

Темні плями рясно всіяли його каптан та бриджі. Він зірвав їх та кинув у найдальший кут. Перрин залишить їх тут. А Симіон потім спалить.

Порив вітру увірвався у прочинене вікно. Тремтячи в самій лиш сорочці та білизні, він сів на підлогу й притулився до ліжка.

Так буде достатньо незручно. Смуток огорнув його думки, а ще — тривога та страх. І затятість. Я не піддамся. Нізащо!

Він усе ще тремтів, коли сон врешті наздогнав його. Чи, радше, дрімота з туманним усвідомленням довколишньої кімнати і думками про холод. Втім, нові кошмари здалися йому безпечнішими.

Ранд зіщулився під деревами серед ночі, спостерігаючи, як здоровенний темний собака наближається до його сховку. Його бік болів через рану, котру Морейн вилікувала не до кінця, — але Ранд на неї не зважав. Місяць світив ледь-ледь достатньо для того, щоб роздивитися пса: завбільшки людині до попереку, з товстою шиєю та масивною головою; зуби виблискували у темряві мокрим сріблом. Собака понюхав повітря й побіг до нього.

Ближче, думав він. Підійди ближче. Цього разу я не попереджатиму твого господаря. Ближче. Ось так. Пес тепер був за десять кроків від нього; глибоке грудне гарчання посилилося, і зненацька він кинувся вперед. Просто на Ранда.

Сила наповнила його. Щось вирвалося з його витягнутих рук; але він не розумів, що саме. Струмінь сліпучого світла, міцного, мов сталь. Рідкого вогню.

На мить посередині цього «щось» собака став прозорим. А потім щез.

Біле світло згасло, і тільки яскраві плями залишилися в Рандових очах. Він притулився щокою до шорсткого стовбура найближчого дерева. Його трусило від полегшення та тихого сміху. Вийшло. Світло поможи, — цього разу у мене вийшло. Але так траплялося не завжди. Були й інші пси цієї ночі.

Єдина Сила пульсувала в ньому, але від зіпсутості саїдін у юнака скрутило живіт, наче він хотів спорожнитися. Його обличчя було вкрите краплями поту, попри холодне нічне повітря, а рот наповнився блювотинням. Йому хотілося лягти і просто вмерти. Хотілося, щоб Найнів дала йому ліків, чи щоб Морейн зцілила його, чи... Що-небудь, аби зупинити це хворобливе відчуття, що душило його.

Але саїдін наповнювала його також і життям, й енергією; свідомістю, що пробивалася крізь хворобу. Життя без саїдін було блідою копією. Усе було паскудною імітацією.

Якщо я затримаюся, вони знайдуть мене. Вистежать і знайдуть. Я маю дійти до Тіра. Там я знайду те, що мені треба. Якщо я —Дракон, то покладу всьому край. А якщо ні... Якщо це брехня, то все закінчиться. Кінець.

Неохоче, дуже повільно він розірвав зв’язок із саїдін, вирвався з її обіймів, — неначе втратив дихання, яким живився. Ніч стала сірою й одноманітною. Тіні втратили свої нескінченні виразні відтінки і злилися воєдино.

Десь далеко на заході почулося виття собаки, — тремтливий плач посеред нічної тиші.

Ранд підняв голову. Він подивився у той бік так, наче міг би побачити собаку, якби дуже хотів.

Другий пес відповів першому; потім завив ще один, і ще двоє разом, — виття звучало десь на захід від нього.

— Вполюйте мене, — прогарчав Ранд. — Вполюйте, якщо зможете. Я не легка здобич. Тепер ні!

Відштовхнувшись від дерева, він перейшов мілкий холодний потічок і далі твердою риссю побіг на захід. Крижана вода наповнила його чоботи, рана нила, — але він не зважав на це. За його спиною стояла тиха ніч, але він і цього не помічав. Вполюйте мене. Я теж добрий мисливець. Але не легка здобич.

РОЗДІЛ 10

ТАЄМНИЦІ

Відірвавшись від своїх супутників, Еґвейн аль’Вір встала на стременах і пильно подивилася вдалину, сподіваючись розгледіти Тар Вал он.

Проте все, що вона побачила, було лише розмитими миготливими відблисками світанку. Там мусило бути місто, що розляглося на острові. З горбистої рівнини здіймалася самотня гора з обламаною вершиною. Її називали Драконовою, і стояла вона на цьому березі ріки Еринін. Вперше гора забовваніла на обрії вчора, ближче до вечора. Гора була дороговказом: зазублене ікло, що стирчало з горбистих рівнин, можна було легко побачити на відстані багатьох миль, і легко об’їхати, як це робили всі, — навіть ті, хто прямував до Тар Балона.

Подейкували, що саме на Драконовій горі загинув Льюс Терін Родиче-вбивця; інші ж історії, пов’язані з горою, були пророцтвами та застереженнями. Достатньо переконливими для того, щоб обходити ці темні схили десятою дорогою.

Еґвейн же не мала причин цуратися цього шляху, — радше навпаки. Тільки у Тар Балоні вона могла пройти необхідну підготовку, саме те тренування, якого потребувала. Ніхто більше не посадовить мене на ланцюг! Вона відганяла від себе такі думки, але ті постійно поверталися. Ніколи більше не втрачу свободи! У Тар Балоні Аная продовжить перевіряти її сни; Айз Седай повинна продовжити, хоча вона й не знайшла доказів, щоб довести, що Еґвейн була Сновидицею, як підозрювала та жінка. Сни Еґвейн стали тривожними відтоді, як вона покинула Елмотську рівнину. Окрім снів про шончанців, — від яких вона прокидалася, обливаючись холодним потом, — їй дедалі частіше снився Ранд. Ранд, який біжить. Не просто кудись біжить, а тікає від чогось.

Вона ще пильніше вдивлялася в бік Тар Балона. Аная буде там. І Ґалад, мабуть, теж. Дівчина мимоволі почервоніла й прогнала його зі своєї голови. Думай про погоду. Думай про щось інше. Світло, як же тут тепло.

На початку року, коли зима стала вже лише вчорашнім спогадом, верхівка Драконової гори все ще біліла, хоч тут, унизу, сніг уже розтанув. Молоді паростки пробивалися крізь коричневу трухлість минулорічних трав, а там, де височіли на пологих схилах дерева, мріли перші червоні квітки. Еґвейн тішилася першими ознаками весни, — особливо після цієї зими, що минула в подорожах. Іноді їй доводилося залишатися в селищі чи таборі, щоб перечекати хуртовини; часто відстань, яку вона долала від світанку до заходу сонця, коли коні своїми черевами борознили сніги, була меншою від тієї, яку вона проїжджала за кращої погоди з ранку до полудня.

Еґвейн скинула з себе грубий вовняний плащ, провалилася у високе сідло й нетерплячим рухом розправила свої спідниці. Її темні очі наповнилися огидою. Вона вже давно носила цю сукню, власноруч перешиту для подорожі верхи, — але друга, котру вона мала із собою, була ще брудніша. І такого ж темно-сірого кольору Тих, що на повідці. На початку їхньої подорожі до Тар Балона і протягом всіх наступних тижнів був лише такий вибір: темно-сіре чи ніяке.

— Присягаюся, ніколи більше не вдягну темно-сіре, Вело, — сказала вона своїй кудлатій кобилі, погладжуючи її гриву. Втім, коли ми повернемося до Білої Вежі, вибір буде теж невеликим, подумала вона. У Вежі всі послушниці носили білий.

— Ти знову говориш із собою? — спитала Найнів, наближаючись на своєму гнідому мерині. Дівчата були однакового зросту й однаково вбрані, проте завдяки різним коням колишня Мудриня Емондового Лугу видавалася на голову вищою від своєї компаньйонки. Найнів спохмурніла й смикнула свою товсту темну косу, перекинуту через плече, — як робила це завжди, коли хвилювалася чи непокоїлась, або ж коли була особливо впертою, навіть як на неї. Перстень Великого Змія на її пальці свідчив, що вона одна із посвячених, — ще не Айз Седай, але вже значно ближча до них, ніж Еґвейн. — Краще б ти продовжувала пильнувати.

Еґвейн прикусила язика, хоча їй і хотілося сказати, що вона вже і так виглядає Тар Балон. Вона думає, що я стою в стременах, бо мені не подобається сідло ? Найнів, схоже, забула, що вона — вже не Мудриня Емондового Лугу, а Еґвейн — вже не дитина. Але у неї є перстень, а у мене ні — поки що — і для неї це означає, що нічого не змінилося!

— Тобі цікаво, як Морейн поводиться з Ланом? — солодко прощебетала вона — і насолодилася тим, як Найнів різко смикнула свою косу. Щоправда, насолода тривала недовго. Дошкульні слова не звучали з її уст природно, і вона знала, що почуття Найнів до Охоронця — мов нитки пряжі після того, як кошенятко стрибнуло до кошика із в’язанням. Але Лан — не кошеня, і Найнів повинна вже б зробити щось із цим, перш ніж його дурнувато-вперте благородство зведе її з розуму настільки, що вона його задушить.

Мандрівників було шестеро; всі вбрані просто, щоб не вирізнятися в селищах і маленьких містечках, крізь які вони проїжджали. Утім, вони були найдивнішою компанією, що перетинала Каралейнський степ останнім часом: четверо жінок, а один із двох чоловіків лежав на ношах, прив’язаних до двох коней. Тому ці коні несли найлегші пакунки з провіантом для тривалих переходів між селищами на шляху, яким вони прямували.

Шестеро людей, подумала Еґвейн, а скільки у нас таємниць ? Усі вони мали більше однієї таємниці, що повинна нею й залишатися, — навіть у Білій Вежі. Удома життя було простішим.

— Найнів, як думаєш, з Рандом усе добре? І з Перрином? — квапливо додала вона. Еґвейн більше не могла собі дозволити вдавати, що одного дня вона вийде заміж за Ранда; тепер це було б лицемірством. їй це не подобалося, — вона не зовсім змирилася, але принаймні розуміла це.

— Твої сни? Вони знову непокоїли тебе? — Голос Найнів прозвучав стурбовано, але Еґвейн було зараз не до її співчуття. Вона відповіла настільки невимушено, наскільки могла.

— За чутками я не можу сказати, що відбувається. Всі вони такі пере-бріхані й сумнівні.

— Відтоді, відколи в нашому житті з’явилася Морейн, усе йде під три чорти, — грубо мовила Найнів. — Перрин і Ранд... — Вона завагалася, скривившись. Еґвейн думала, що Найнів вірить, начебто те, ким став Ранд, — це справа рук Морейн. — Зараз вони повинні потурбуватися про себе самі. Боюся, нам слід переживати за себе. Щось не так. Я... відчуваю це.

— Ти знаєш, що саме? — спитала Еґвейн.

— Немов буря, — темні очі Найнів розглядали рщікове небо, синє та ясне; його лише де-не-де плямували білі хмаринки. Вона похитала головою. — Так, наче наближається буря.

Найнів завжди вміла передбачати погоду. Це називалося — слухати вітер, і всі гадали, що Мудриня кожного селища може це робити, — хоча насправді це було не так. Тепер, коли Найнів покинула Емондів Луг, її здібності чи то покращилися, чи то змінилися. Бурі, які вона передчувала були пов’язані радше з людьми, аніж з вітрами.

Еґвейн, замислившись, прикусила нижню губу. Вони не могли собі дозволити спинитися чи сповільнити ходу, — не тепер, коли вони стільки пройшли і були так близько від Тар Балона. Заради порятунку Мета, а також з причин, котрі, як підказував їй розум, були значно вагоміші від життя якогось селянина, хоч і друга дитинства. Проте її серце не могло визнати їх важливішими. Вона подивилася на інших, — чи ніхто цього не помітив.

Верін Седай, невеличка й огрядна жінка, вбрана в одяг коричневих відтінків, занурившись у роздуми, їхала попереду, слухаючись темпу свого коня. Каптур її плаща був натягнутий на голову, майже закриваючи все обличчя. Верін була із Коричневої Аджі, — а вони зазвичай найбільше турбувалися пошуками насамперед знання, аніж будь-чого іншого у світі, що їх оточував. Утім, Еґвейн не була так упевнена у відстороненості Верін. Айз Седай глибоко зав’язла в цьому світі, приєднавшись до їхніх справ.

Елейн, — такого ж віку, як і Еґвейн, і також послушниця, але із золотавим волоссям та блакитними очима, на відміну від темноволосої та темноокої Еґвейн, — їхала позаду, біля нош, на яких без свідомості лежав Мет. У такому ж сірому вбранні, як і Еґвейн та Найнів, вона, як і всі, стурбовано поглядала на юнака. Уже три дні він не приходив до тями. З іншого боку нош їхав худий довговолосий чоловік, який намагався дивитися навсібіч, коли інші цього не помічали, — і риси його обличчя свідчили про глибоку зосередженість.

— Гюрін, — сказала Еґвейн, і Найнів кивнула. Вони сповільнилися, щоб ноші зрівнялися з ними. Верін їхала попереду.

— Ви щось помітили, Гюріне? — спитала Найнів. Елейн запитально подивилась на нього, відірвавши очі від Метових нош.

Під поглядом трьох вершниць худий чоловік засовався в сідлі й потер свого довгого носа.

— Проблеми, — сказав він коротко й водночас неохоче. — Думаю, можливі... проблеми.

Мисливець за злодіями при королі шайнарців, Гюрін, на відміну від інших, не носив воїнського оселедчика, хоча коротким мечем і зубчастим мечеломом, що висіли на його ремені, схоже, користуватись умів. Досвід, що налічував багато років, розвинув у нього талант відшукування злочинців, — особливо тих, що чинили насильство.

Двічі впродовж їхньої подорожі він радив їм покинути селище, де вони пробули менше години. Першого разу вони відмовилися, — адже були занадто втомлені, але ще до приходу ночі господар корчми та з ним двоє чоловіків намагалися вбити їх у власних ліжках. Це були не Друзі Морока, а звичайні злодії, яких мучила жадоба до коней і всього, що знаходилося в саквах та торбах. Хоч решта селян знала про це, вони, схоже, вважали незнайомців хорошим урожаєм. Тож подорожні змушені були тікати від натовпу, що розмахував сокирами й вилами. Іншого разу Верін наказала всім рушати, щойно Гюрін закінчив говорити.

Мисливець за злодіями завжди був обережним, коли говорив із кимось зі своїх супутників. За винятком Мета, коли той іще міг говорити; коли поблизу не було жінок, вони жартували і грали в кості. Еґвейн думала, що, мабуть, йому нелегко залишитися самому із Айз Седай і трьома дівчатами, що готуються до сестринства, — попри практичні цілі їхньої поїздки. Дехто вважає, що зіткнутися з ворогом у битві простіше, ніж опинитися поруч із Айз Седай.

— Що за проблеми? — спитала Елейн.

Вона говорила спокійно, але зі зрозумілою ноткою очікування негайної і детальної відповіді. Тож Гюрін одразу розтулив рота:

— Я відчуваю запах... — він зупинився й здивовано кліпнув, переводячи погляд з однієї дівчини на іншу. — Це всього лиш припущення, — врешті мовив він. — Передчуття. Я бачив сліди, вчора й сьогодні. Багато коней. Двадцять чи тридцять пройшли цим шляхом; двадцять чи тридцять коней. Це мене здивувало. Це все. Просто передчуття. Але можемо втрапити в халепу.

Сліди? Еґвейн нічого не помітила. Найнів упевнено мовила:

— Не бачу в них нічого підозрілого. — Дівчина пишалася тим, що вона — добрий слідопит, не згірш будь-якого чоловіка. — Цим слідам кілька днів, Чому ви гадаєте, що може трапитися халепа?

— Просто мені так здається, — повільно мовив Гюрін, так, ніби хотів додати ще щось. Він опустив очі, почухав носа й глибоко зітхнув. — Минуло багато часу відтоді, коли ми були в селищі, — пробурмотів він. — Хтозна, які новини з Фалме випередили нас. Можливо, нас прийматимуть не так добре, як ми очікуємо. Думаю, ці люди могли бути розбійниками; вбивцями. Ми повинні бути обережними, я гадаю. Якби Мет був на ногах, я б пішов у розвідку, але, мабуть, краще не залишати вас самих.

Найнів підняла брови.

— Гадаєте, ми не можемо подбати про себе самі?

— Єдина Сила не допоможе вам, якщо вас уб’ють до того, як ви зможете нею скористатися, — сказав Гюрін, дивлячись на високу луку свого сідла. — Прошу мені пробачити, але я думаю... Я приєднаюся ненадовго до Верін Седай.

Він підострожив коня й рвонув уперед, перш ніж хтось устиг заговорити.

— Оце так сюрприз, — сказала Елейн, коли Гюрін уже майже порівнявся із Коричневою сестрою. Верін не помітила чоловіка,—як не помічала всього іншого; і, здавалося, його це задовольняло.

— Відтоді, як ми покинули мис Томан, Гюрін тримається якомога далі від Верін. Він завжди так на неї дивиться, наче боїться того, що вона скаже.

— Поважати Айз Седай не означає не боятися їх, — сказала Найнів, а потім незадоволено додала: — Тобто нас.

— Якщо він думає, що можуть виникнути проблеми, потрібно відправити його на розвідку. Еґвейн глибоко зітхнула й поглянула на двох інших дівчат так невимушено, як тільки могла. — Якщо виникнуть проблеми, ми зможемо захистити себе краще, аніж він із сотнею своїх воїнів.

— Але він не знає, — рішуче сказала Найнів, — і я не збираюся йому розповідати. Чи комусь іще.

— Можу уявити, що скаже Верін про цевсе, — тривога охопила Елейн. — Хотілося б мені знати, як багато їй відомо. Еґвейн, я не знаю, чи зможе моя матір допомогти мені, якщо Амерлін про все дізнається, — а тим більше допомогти вам обом. Не знаю навіть, чи спробує вона.

Мати Елейн була королевою Андору. Вона лише трохи встигла дізнатися про Силу, коли покинула Білу Вежу, — але для усіх поводилася так, мовби вже була повноцінною сестрою.

— Ми не можемо розраховувати на допомогу Морґейз, — сказала Найнів. — Вона — у Кеймліні, а ми будемо у Тар Валоні. Ні, у нас може бути багато проблем уже через те, що ми покинули Білу Вежу. І неважливо, що ми повернулися. Найкращий вихід для нас — це не висовуватися, поводитися смиренно і не робити нічого, що приверне до нас більше уваги, ніж ми маємо тепер.

За інших обставин Еґвейн добряче посміялася б над словами Найнів щодо смиренної поведінки. Навіть у Елейн це виходило краще. Але зараз було не до сміху.

— А якщо Гюрін має рацію? Якщо на нас нападуть? Він не зможе захистити нас від двадцяти чи тридцяти людей. А поки ми дочекаємося, щоб Верін щось зробила, то будемо вже мертві. Ти казала, що відчуваєш бурю, Найнів.

— Це правда? — спитала Елейн. Золотаво-руді кучері загойдалися, коли вона похитала головою. — Верін розсердиться, якщо ми... — Вона замовкла. — Сподобається їй це чи не сподобається, але ми мусимо.

— Я зроблю те, що повинна, — відрізала Найнів, — якщо буде потрібно. А ви двоє муситимете втекти. Хоч Біла Вежа гуде про ваші здібності, проте не думайте, що вони вас не упокорять, якщо Престол Амерлін чи Рада Вежі вирішать, що так треба.

Елейн глитнула.

— Якщо вони упокорять нас, — безсило сказала вона, — то упокорять і тебе. Ми повинні або тікати всі разом, або діяти. Гюрін мав рацію і раніше. Якщо ми хочемо дожити до проблем у Вежі, то маємо... зробити, що повинні.

Еґвейн здригнулася. Упокорена. Відрізана від саїдар, жіночої половини Істинного Джерела. Небагатьом Айз Седай призначали таке покарання, — але були деякі вчинки, за які Вежа вдавалася до упокорення. Від послушниць вимагали вивчити імена усіх Айз Седай, що були упокорені, та їхні помилки.

Вона завжди могла відчувати Джерело тут і зараз,—хоча воно лишалось невидимим для неї, немов полуденне сонце за плечима. І, хоча їй нечасто вдавалося торкнутися саїдар, її прагнення не згасало. А що більше вона торкалася його, то дужче цього хотіла, — байдуже, що Шеріам Седай, наставниця послушниць, говорила про небезпеку надто захопитися відчуттям Єдиної Сили. Але відчувати саїдар і в той же час бути відірваною від неї, не мати змоги торкнутися її...

Схоже, ніхто більше не хотів говорити.

Щоб приховати дріж, вона нахилилася на сідлі до нош, що плавно погойдувалися. Метові покривала розкрилися, оголивши вигнутий кинджал у золотих піхвах, прикрашений рубіном розміром із голубине яйце, що його хлопець тримав у руці. Обережно, щоб не зачепити кинджал, вона натягнула покривало на руки. Він був усього лише на кілька років старший від неї, але запалі щоки й бліда шкіра зістарили його. Груди юнака ледь помітно здіймалися, коли він хрипко вдихав повітря. У ногах лежав опецькуватий шкіряний мішечок. Вона поправила покривало, щоб сховати і його. «Ми маємо довезти Мета до Вежі, — подумала дівчина. — І мішечок теж».

Найнів також нахилилася до Мета й торкнулася його чола.

— Жар посилився, — стурбовано сказала вона. — Якби ж десь дістати корінь супокійниці чи жаробою.

— Можливо, якби Верін ще раз спробувала його зцілити... — сказала Елейн.

Найнів похитала головою. Вона поправила волосся Мета й зітхнула, а тоді випросталась у сідлі і заговорила:

— Вона каже, що зробила все, що змогла, аби він залишився живим. І я їй вірю. Минулої ночі я... Я намагалася його зцілити, — але нічого не сталося.

Елейн зойкнула.

— Шеріам Седай сказала, що ми не повинні пробувати зцілити когось, допоки не вивчимо, як це робити, — крок за кроком, повторюючи сотню разів.

— Ти могла вбити його, — різко мовила Еґвейн.

Найнів голосно пирхнула.

— Я вже й раніше зцілювала, — ще до того, як потрапила до Тар Балона, хоч і не знала, як це робиться. Але, схоже, мені потрібні ліки, які допомагають мені в цьому. Якби ж я мала трохи жаробою... Гадаю, йому небагато залишилося. Кілька годин, мабуть.

Еґвейн подумала, що дівчина така нещасна через Мета, — через те, що з ним трапилося, як і через те, яким чином вона про це дізналася. Вона знову здивувалася, чому Найнів узагалі вирішила пройти тренування в Тар Балоні. Вона навчилася направляти Силу мимохіть. Навіть якщо та не завжди могла контролювати ситуацію, вона вже подолала кризовий момент, коли три з чотирьох жінок, що навчаються без супроводу Айз Седай, гинуть. Дівчина запевняла, що хоче дізнатися більше, — проте часто так опиралася цьому, мов дитина, яку змушують пити відвар з корінців овечих язичків.

— Скоро ми довеземо його до Білої Вежі, — сказала Еґвейн. — Там його зможуть вилікувати. Амерлін подбає про нього. Вона подбає про все.

Еґвейн не дивилася туди, де під покривалом лежав мішечок. Інші дві дівчини теж старанно відвертали свої погляди. Були в них таємниці, яких вони з полегшенням позбулися б.

— Вершники, — раптом сказала Найнів, однак Еґвейн уже побачила їх. На невеликому схилі попереду, зрізаючи кут, до них наближалися дві дюжини чоловіків, білі плащі яких підстрибували від галопу.

— Діти Світла, — промовила Елейн як прокльон. — Гадаю, це і є твоя буря та Гюрінова халепа.

Верін під’їхала до Гюріна й притримала його руку, що вже була схопилася за меч. Еґвейн спинила за віжки коня, що віз ноші, прямо за спиною огрядної Айз Седай.

— Дозвольте мені самій вести розмову, діти, — спокійно сказала Айз Седай, відкинувши каптур, щоб відкрити своє сиве волосся. Еґвейн достеменно не знала, скільки саме років Верін; вона могла бути бабцею, хоча на це вказувало лише її сиве волосся. — І що б вони не робили, не дозвольте їм вас розлютити.

Обличчя Верін залишалося таким же безтурботним, як і голос, проте Еґвейн зрозуміла, що Айз Седай оцінює відстань до Тар Балона. Уже виднілися верхівки веж і високий міст, що перекинувся над річкою до острова, — достатньо високий, щоб під ним могли пропливати торговельні кораблі.

Тар Валон вже достатньо близько для того, щоб ми могли побачити його, подумала Еґвейн, але й достатньо далеко, щоб чимось нам зарадити.

На якусь мить вона подумала, що білоплащники, які наближалися, збираються напасти на них, — але їхній ватажок підніс руку, й вони різко смикнули за віжки десь за сорок кроків, здіймаючи пилюку й багно поперед себе.

Найнів гнівно бурмотіла щось собі під ніс, а Елейн сіла рівно, сповнена гідності, — так, наче збиралася вичитати білоплащників за погані манери. Гюрін все ще тримався за руків’я свого меча, готовий стати між жінками й білоплащниками, що б там не казала Верін. Жінка ж м’яко помахала перед обличчям рукою, щоб відігнати пилюку. У той час білоплащники витягнулися дугою, навідріз перегороджуючи їм шлях до міста.

їхні ретельно начищені кіраси й конічні шоломи сяяли на сонці, і навіть рукави кольчуг яскраво блищали. На грудях у кожного чоловіка ясніло сліпуче золоте сонце. Дехто приклав стріли до луків, не підіймаючи їх, але тримаючи напоготові. їхнім ватажком був юнак, який, втім, уже мав два золотих вузли під вишитим золотим сонцем, що свідчило про його високий ранг.

— Дві тарвалонські відьми, якщо не помиляюся? — сказав він, і тута посмішка прорізала його вузьке обличчя. Зарозумілість переповнювала цього чоловіка — так, мовби він знав якусь істину, а інші були надто тупими, щоб її побачити.

— Дві нікчеми і пара псів; один хворий, а другий старий. — Гюрін спалахнув, але рука Верін стримала його. — Звідки ви їдете? — спитав білоплащник.

— Ми їдемо із заходу, — мирно відповіла Верін. — Відійдіть з дороги, і ми рушимо далі. Діти Світла не мають тут влади.

— Діти мають владу всюди, де є Світло, відьмо, — а там, де немає, ми його приносимо. Відповідай на запитання! Чи, може, відвезти тебе до нашого табору і там з тобою поговорять Випитувані?

Мет не витримає більше жодних затримок на шляху до Білої Вежі, де його мають вилікувати. А що іще важливіше — Еґвейн здригнулася від такої думки — ще важливіше, щоби вміст мішечка не потрапив у руки білоплащників.

— Я вам відповіла, — сказала Верін усе ще спокійно, — і навіть ввічливіше, ніж ви заслуговуєте. Чи ви справді думаєте, що можете зупинити нас? — Дехто з-поміж білоплащників підняв свої луки, сприйнявши її слова як загрозу, але жінка продовжила, не змінюючи тону. — На інших землях ви можете утримувати своє верховенство через погрози, — але не тут, майже під стінами Тар Балона. Ви справді думаєте, що тут вам дозволять схопити Айз Седай?

Чоловік нервово посовався у сідлі, немов засумнівався, чи варто продовжувати лихословити. Відтак він озирнувся на своїх людей: чи то для того, щоб відчути їхню підтримку, чи то щоб нагадати собі, що вони на нього дивляться, — і опанував себе.

— Я не боюся фокусів Друзів Морока, відьмо. Відповідай мені, — або відповідатимеш Випитувачам.

Його голос уже не був таким грізним, як раніше.

Верін розтулила рота, щоб продовжити пусту розмову, але перш ніж вона щось промовила, Елейн вистрибнула наперед і командно сказала:

— Я Елейн, дочка-спадкоємиця Андору. Якщо ви не зійдете з дороги, то будете відповідати перед королевою Морґейз, білоплащнику!

Верін роздратовано зашипіла.

Здавалося, білоплащник на мить оторопів, однак по тому розреготався.

— Ти в цьому впевнена? Можливо, для тебе це буде відкриттям, але Морґейз уже не палає такою любов’ю до відьом, дівчинко. Якщо я схоплю тебе і поверну їй, вона лише подякує мені. Лорд капітан Еамон Валда залюбки поговорить з тобою, дочко-спадкоємице Андору. — Він підніс свою руку. Був то просто жест чи сигнал свої людям — Еґвейн не могла зрозуміти. Дехто з-поміж білоплащників підтягнув віжки.

Більше немає часу чекати, подумала Еґвейн, я більше не дам себе ув'язнити! Вона відкрилася для Єдиної Сили. Це була проста вправа, яка на практиці у неї виходила значно краще, аніж це було першого разу. В одну мить її свідомість очистилася від усього — окрім пуп’янка троянди, що плавав у порожнечі. Вона була цим пуп’янком, що відкривався для світла, відкривався для саїдар, жіночої половини Істинного Джерела. Сила наповнила її, загрожуючи знести. Здавалося, наче ти залита світлом, наповнена Світлом, ти і є цим Світлом — благодатний екстаз. Вона стримувалась, щоб не втратити контроль, і сфокусувалася на землі перед конем ватажка білоплащників. Невеликий клаптик землі; вона не хотіла когось убити. Ви не схопите мене!

Рука чоловіка все ще здіймалася вгору. З гуркотом земля перед ним вивергнулася вузьким фонтаном бруду й каміння, що сягав вище його голови. Його кінь заіржав та звився дибки, викинувши вершника із сідла.

Ще до того, як він упав на землю, Еґвейн змістила свій фокус ближче до інших білоплащників, де прогримів ще один невеликий вибух. Бела пританцьовувала боком, але дівчина контролювала кобилу віжками й колінами, навіть не думаючи про це. Все ще огорнута порожнечею, вона здивувалася третьому вибуху, створеному кимось іншим, а потім і четвертому. Краєм ока дівчина помітила, що Найнів та Елейн були огорнуті сяйвом, — а це означало, що вони теж охопили саїдар\ самі були охоплені нею. Цей ореол був видимий лише іншим жінкам, котрі могли направляти Силу, — однак наслідки її використання бачили всі. Вибухи оточили білоплащників з усіх боків, покриваючи багном, приголомшуючи туркотом, і змушували їхніх коней шаленіти.

Гюрін спостерігав за цим із витріщеними очима та відвислою щелепою, наляканий не менше від білоплащників, і намагався стримувати коней з ношами та власного жеребця. Верін вирячила очі від здивування й люті. Її рот вивергав прокляття, але вони губилися серед гуркоту.

А потім білоплащники драпонули. Деякі в паніці губили свої луки так, наче за ними мчав сам Морок. Усі, окрім молодого командира, що підводився з землі. Зіщулившись, він утупився поглядом у Верін; білки його очей відображали навколишню метушню. Пил забруднив його білий плащ і обличчя, але, здавалося, він цього не помічав.

— Вбий мене, відьмо, — крикнув він уривчасто. — Ну ж бо. Вбий мене, як убила мого батька!

Айз Седай не зважала на нього. Її увага була прикута до власних супутниць. Білоплащники забули про свого командира, розчинившись за обрієм так само раптово, як і з’явилися, — усі живі. І жоден з них не озирнувся. Кінь ватажка утік разом із ними.

Від лютого погляду Верін Еґвейн повільно й неохоче відпустила саїдар. Це завжди було важко — покидати її. Ще повільніше сяйво згасло й навколо Найнів. Дівчина понуро дивилася на худе лице білоплащника, який стояв перед ними, — так, наче він усе ще міг щось утнути. Елейн збентежено розглядала результати своїх дій.

— Те, що ви зробили, — почала Верін, але зупинилася, щоб глибоко вдихнути. Вона озирнула всіх трьох дівчат. — Те, що ви наробили, — огидно. Мерзота! Айз Седай не використовують Силу як зброю. Лише проти Друзів Морока чи для захисту життя в критичних ситуаціях. Три Клятви...

— Вони вже були готові вбити нас, — зопалу кинула Найнів. — Вбити нас чи відвезти для тортур. Він віддав наказ.

— Це... Це не було використання Сили як зброї, Верін Седай. — Елейн високо підняла підборіддя, але голос її тремтів. — Ми нікого не скривдили і навіть не намагалися. Звичайно...

— Не забивайте мені голову! — відрізала Верін. — Коли ви станете повноцінними Айз Седай — ні, якщо ви ними станете! — ви будете зобов’язані виконувати Три Клятви! Але навіть послушниці повинні робити все можливе, щоб поводитися, як Айз Седай!

— А що робити з ним? — Найнів вказала на командира білоплащників, який досі стояв на місці й остовпіло дивився на них. Її обличчя було натягнуте, мов барабан; здавалося, що сердилася вона не менше від Айз Седай. — Він ледь не взяв нас у полон. Мет помре, якщо ми не доберемося до Вежі якнайшвидше, і... і...

Еґвейн знала, про що Найнів змусила себе змовчати. І ми не можемо дозволити, щоб мішечок потрапив до когось, окрім Амерлін.

Верін втомлено подивилася на чоловіка.

— Він всього лиш намагався залякати нас, дитино. Він чудово розумів, що не змусить нас піти, куди ми не схочемо, — без суттєвих для себе проблем тут, біля Тар Валона. Я б змогла переговорити його, — потрібно було лише трохи часу й терпіння. Так, він міг би спробувати вбити нас, якби нападав із засідки, — але жоден білоплащник, навіть якщо його мозок менший від курячого, не пішов би проти Айз Седай, якщо вона знає, де він є. Подивіться, що ви наробили! Яку історію розкажуть ті чоловіки? І якої шкоди це нам завдасть?

Почувши про засідку, обличчя чоловіка спаленіло.

— У тому, що ми не нападаємо на сили, які зруйнували Світ, боягузтва немає, — вибухнув він. — Ви, відьми, знов хочете його зруйнувати, щоб прислужитися Мороку.

Верін лиш втомлено похитала головою.

Еґвейн хотіла б частково виправити шкоду, яку вона завдала.

— Мені дуже шкода через те, що я зробила, — сказала вона чоловіку. — Її слова були правдивими лише наполовину, і дівчина раділа, що не мусить говорити саму тільки правду, як це вимагалося від повноцінної Айз Седай. — Я не повинна була цього робити; прошу пробачення. Упевнена, Верін Седай зцілить ваші синці.

Він ступив крок назад, немов дівчина запропонувала зняти з нього шкіру живцем, і Верін голосно пирхнула.

— Ми подолали довгий шлях, — продовжила Еґвейн, — весь шлях від мису Томан, і якби я не була така втомлена, я б ніколи...

— Тихо, дівко! — крикнула Верін, а білоплащник тієї ж миті прогарчав:

— Мис Томан? Фалме! Ви були у Фалме! — Він відступив на крок і наполовину витягнув меча. Глянувши на його обличчя, Еґвейн не могла зрозуміти напевно, збирається він атакувати чи захищатися. Гюрін під’їхав ближче до білоплащника, тримаючи руку на мечоламі, але чоловік з вузьким обличчям продовжував галасувати, бризкаючи слиною від люті: — Мій батько загинув у Фалме! Баяр розповів мені! Ви, відьми, вбили його заради вашого Лжедракона! За це ви помрете! Згорите дотла!

— Палкі діти, — зітхнула Верін. — Нічим не кращі від пустомолотів. Іди зі Світлом, хлопче, — сказала вона білоплащнику.

Не промовивши більше ні слова, жінка на чолі групи проїхала повз чоловіка, який кричав їм услід:

— Моє ім’я Дейн Борнголд! Запам’ятайте його, Друзі Морока! Ви боятиметеся його! Запам’ятайте це ім’я!

Певний час, поки ще до них долітали крики Борнголда, вони їхали мовчки. Врешті Еґвейн мовила ні до кого конкретно:

— Я лише хотіла трохи виправити ситуацію.

— Виправити, — пробурмотіла Верін. — Ви повинні зрозуміти, що інколи потрібно говорити правду, а інколи — прикусити язика. Якщо ви хочете дожити до того часу, коли вдягнете шаль справжньої сестри, то повинні засвоїти найменші уроки. Ти ніколи не думала про те, що новини з Фалме доходять швидше за нас?

— Чому вона повинна була знати про це? — спитала Найнів. — Ніхто із тих, кого ми зустрічали до цього, не знав нічого, окрім чуток, — і то не завжди. Та навіть чутки ми випереджали ще минулого місяця.

— А новини поширюються тими ж шляхами, якими рухаємося ми? — відповіла Верін. — Ми їдемо повільно. Чутки розходяться сотнею стежок. Завжди очікуй найгіршого, дитя, — і тоді кожна несподіванка приноситиме тобі втіху.

— Що він мав на увазі, коли говорив про мою матір? — раптом спитала Елейн. — Це має бути брехнею. Вона б ніколи не протистояла Тар Балону.

— Королеви Андору завжди були друзями для Тар Балона. Але все змінюється.

Обличчя Верін було спокійним, але в голосі відчувалася певна напруга. Вона повернулася в сідлі, щоб подивитися на всіх трьох дівчат, Гюріна й Мета в ношах.

— Світ незрозумілий, і все змінюється.

Вони піднялися на гірський хребет, і попереду вже бовваніло селище. Жовті череп’яні дахи скупчилися довкола великого мосту, який вів до Тар Балона.

— Ось тепер ви повинні поводитись обережно, — мовила Верін. — Тепер буде по-справжньому небезпечно.

РОЗДІЛ 11

ТАР ВАЛОН

Невеличке селище Дерин розкинулося на березі річки Еринін фактично відтоді, відколи Тар Валон захопив острів. Маленькі червоні та брунатні цегляні будиночки і крамниці, розташовані на брукованих вулицях, навіювали відчуття сталості. Хоч насправді це селище спалили під час Траллоцьких війн; обчистили, коли армія Артура Яструбине Крило тримала Тар Валон в облозі; кількаразово розграбували під час Столітньої війни, — і знову спалили під час Аїльської війни, менше ніж двадцять років тому. Неспокійна історія як для маленького селища, — але розташування Дерина біля підніжжя одного з мостів, що вели до Тар Балона, гарантувало йому одне: скільки б разів його не знищували, воно завжди буде відновлене. Принаймні доти, допоки стоїть Тар Валон.

Спершу Еґвейн здалося, що Дерин знову готується до війни. Стрій пі-кінерів маршував вулицями; їхні ряди наїжачилися, немов залізні щітки, а слідом за ними ішли лучники в пласких облямованих шоломах, із наповненими сагайдаками на ременях й луками, притиснутими до грудей. Ескадрилья вершників в обладунках, — обличчя сховані за сталевими забралами шоломів, — за помахом командирської руки поступилася дорогою Верін та її супутникам. В них усіх на грудях виднівся Білий Пломінь Тар Балона, подібний на сльозу щойно розталої сніжинки.

Утім, здавалося, містяни займалися буденними справами, не приховуючи своєї байдужості до воїнів, яких вони просто оминали, немов перепону, до якої давно вже звикли. Кілька чоловіків і жінок з тацями не відставали від солдат, намагаючись зацікавити їх зморщеними яблуками й грушами,

витягнутими із зимових льохів. Окрім них, крамарі й вуличні торговці не звертали жодної уваги на військо. Верін, схоже, також не помічала їх, коли вела Еґвейн та інших через селище до велетенського мосту, який простягнувся над водою на милю чи навіть більше, схожий на мереживо, зіткане з каменю.

Підніжжя мосту охороняли воїни: дюжина пікінерів і пів дюжини лучників, які перевіряли всіх, хто хотів перейти річку. їхній командир, — лисуватий чоловік, шолом якого висів на руків’ї меча, — виглядав на стомленого чергою людей, котрі стояли в очікуванні: верхи чи пішки, людей з возами, запряженими волами, або кіньми, або самим господарем. Черга була завдовжки десь із сотню кроків, але щоразу, коли когось пропускали на міст, позаду черги додавалися нові люди. Перш ніж пропустити наступного в черзі, лисуватий чоловік витрачав свій час на те, щоб вислухати беззаперечні права кожного з них на те, щоб увійти до Тар Балона.

Він було злісно розтулив рота, коли Верін відвела всіх на початок черги, але потім уважно глянув їй в обличчя — і квапливо надягнув шолом. Нікому з тих, хто добре знає Айз Седай, не потрібен перстень Великого Змія, щоб впізнати їх.

— Доброго ранку вам, Айз Седай, — сказав він, кланяючись з притисненою до серця рукою, — доброго ранку. Можете одразу проходити, якщо бажаєте.

Верін зупинила свого коня біля чоловіка. В черзі почулося бурмотіння, але ніхто не наважився поскаржитися вголос.

— Проблеми з білоплащниками, гвардійцю?

Чому ми зупинилися? одразу здивувалася Еґвейн. Вона що, забула про Мета?

— Дрібниці, Айз Седай, — відповів командир. — Боїв не було. Вони намагалися проникнути на Елдонський ринок, що на іншому боці річки, але ми вказали їм кращий шлях. Амерлін хоче переконатися, що більше вони нас не турбуватимуть.

— Верін Седай, — обережно почала Еґвейн, — Мет...

— Зачекай, дитино, — сказала Айз Седай трохи неуважно. — Я не забула про нього. — її увага знову зосередилася на командирі. — А прилеглі селища?

Чоловік збентежено знизав плечима.

— Ми не можемо відганяти їх повсюдно, Айз Седай. Але вони відступають, коли наші загони вирушають до них. Таке враження, наче вони дражняться.

Верін кивнула і вже хотіла поїхати далі, але чоловік знов заговорив:

— Пробачте, Айз Седай, схоже, ви приїхали здалеку. Чи є якісь новини? Свіжі чутки доносяться річкою з кожним торговим судном. Кажуть, що десь на заході з’явився новий Лжедракон. Подейкують навіть, що з ним армія Артура Яструбине Крило, котра повстала з мертвих, і що він убив купу білоплащників та зруйнував місто — Фалме, як вони його називать. У Тарабоні таке розказують.

— Кажуть, Айз Седай допомагає йому! — почувся чоловічий вигук з черги. Гюрін важко задихав і став так, наче приготувався до нападу.

Еґвейн озирнулась довкола, але ніщо не виказувало того, хто крикнув. Здавалося, усі поринули в очікування, терпляче або не дуже, визираючи свою чергу. Часи змінилися, і не на краще. Коли дівчина покидала Тар Балон, будь-хто, хто сказав щось проти Айз Седай, у кращому разі втікав з розбитим носом від тих, хто почув його слова. Побуряковівши, командир вдивлявся в смугу людей.

— Ці чутки — лише побрехеньки, — сказала йому Верін. — Фалме все ще стоїть. І це місто розташоване навіть не в Тарабоні, гвардійцю. Менше слухай пліток і більше — Престол Амерлін. Світло з тобою.

Вона взяла віжки, й чоловік вклонився, коли Верін разом з іншими рушила вперед.

Цей міст, — як і будь-який інший в Тар Балоні, — вражав Еґвейн. Ажурні бильця мали такий вигадливий вигляд, наче були скам’янілим мереживом, яке виплела справжня майстриня. Важко було уявити, як це можна було створити з каменю — і як воно витримує власну вагу. Внизу, десь за п’ятдесят метрів, мчала могутня й невтомна річка, і увесь міст, десь із пів милі завдовжки, струменів над нею без жодної опори.

Ще дивовижнішим для Еґвейн було відчуття, наче міст переносить її додому. Дивовижно й бентежно водночас. Емондів Луг —мій дім. Але саме в Тар Валоні вона вивчить те, що необхідно їй для життя, для її свободи. Саме в Тар Валоні вона вивчить — мусить вивчити, — чому її турбують такі сни і чому іноді вони означають щось таке, чого вона не розуміє. Тепер її життя було пов’язане з цим місцем. Якщо вона коли-небудь повернеться до Емондового Лугу — це «якщо» боліло, але вона повинна бути чесною — якщо вона повернеться, то лише для того, щоб побачити своїх батьків. Вона давно вже не просто донька господаря корчми. Цей зв’язок розпався не тому, що вона його ненавиділа, — а тому, що переросла.

То був лише початок мосту. Він вигинався просто до стін, що оточували острів, — височенних мурів, які виблискували сріблясто-білим каменем, а їхні вершечки підносилися високо над мостом. Подекуди стіни пробивали сторожові вежі, зведені з такого ж білого каменю, а їхнє масивне підніжжя омивала ріка. За муром, над стінами височіли справжні вежі Тар Балона, — легендарні вежі з гострими шпилями, орнаментальними заглибленнями та крученими сходами. Деякі з веж сполучалися з повітряними мостами, що здіймались на добрячу сотню метрів над землею. І це був лише початок.

Біля навстіж відчинених, вкритих бронзою воріт сторожі не було, — тож двадцять вершників у ряд могли спокійно виїхати на широку вулицю, що перетинала острів. Весна ще тільки починалася, але в повітрі вже пахло квітами, парфумами й спеціями.

Еґвейн затамувала подих, наче ніколи раніше не бачила міста. На кожній площі чи перехресті вулиць стояв фонтан, чи монумент, або скульптура — інколи на вершині колони заввишки з вежу. Тар Валон був сліпучим містом. Речі з простими формами були вкриті такою кількістю орнаментів та різьблень, що перетворювались на самоцінну прикрасу; а ті, що були без прикрас, уже однією своєю формою втілювали велич. Величезні будинки чи крихітні, — всі вони, зведені з різнокольорового каменю, були схожі на мушлі та хвилі, на виточені вітром скелі, округлі й такі вигадливі, мовби створені природою, а не буянням людської фантазії. Оселі, корчми, навіть стайні, — найнезначніші споруди у Тар Валоні, — і ті були створені для краси. Оґіри-каменярі будували більшу частину міста впродовж довгих років після Світотрощі, і, як вони стверджували, це було найкраще їхнє творіння.

Чоловіки й жінки різних народів юрмилися на вулицях. Тут були представлені всі відтінки шкіри, — від темних до світлих. Всі вони були вбрані або в костюми яскравих кольорів із візерунками, або ж у тьмяні, але прикрашені торочками, кісками та сяйливими іудзиками, або ж у бляклий та стриманий одяг. Дехто демонстрував, як вважала Еґвейн, забагато оголеного тіла, — а хтось був закутаний з голови до п’ят, залишаючи відкритими лише очі й кінчики пальців. Паланкіни й ноші впліталися в натовп, а їхні носильники раз по раз вигукували: «З дороги!» Закриті карети повільно рухалися, а кучері в лівреях тільки викрикували «Хія!», «Хо!», наче вірили, що їхатимуть швидше, аніж пішоходи. Вуличні музики із виставленим попереду капелюхом для монет грали на флейтах, арфах чи трубах, інколи акомпануючи жонглерам та акробатам. Вуличні торговці волали про свої товари, а власники крамниць стояли на вулиці й переконували в перевагах свого краму. Гул наповнював місто, і здавалося, немов це звучав живий організм.

Верін натягла свій каптур, ховаючи обличчя. Еґвейн здавалося, що ніхто не звертав на них жодної уваги. Навіть у Мета ніхто не вдивлявся, хоча дехто й відходив подалі, коли вони квапливо проїжджали повз. Люди інколи привозили немічних до Білої Вежі задля Зцілення, — і було неважливо, на що ті хворіли.

Еґвейн під’їхала ближче і нахилилася до Верін.

— Ви все ще очікуєте лиха? Ми в місті. Майже приїхали.

Зараз Білу Вежу вже було добре видно вдалині: велетенська осяйна будівля височіла над дахами будинків.

— Я завжди очікую лиха, — відповіла Верін спокійно, — і ти теж повинна завжди бути готова до нього. Особливо у Вежі. Усі ви зараз повинні бути обережніші, ніж будь-коли до цього. Ваші... фокуси, — вона на мить стиснула губи, перш ніж опанувала себе, — відлякали білоплащників, але всередині Вежі вони можуть призвести до смерті чи упокорення.

— Але я не робитиму цього у Вежі, — запротестувала Еґвейн. — Ніхто з нас не робитиме.

Залишивши Гюріна стежити за кіньми з ношами, Найнів та Елейн під’їхали до Айз Седай. Дівчата закивали: Елейн палко, а Найнів, як здавалося Еґвейн, стриманіше.

— Ви не маєте більше так чинити, діти. Нізащо! Ніколи! — Верін поглянула на них з-під каптура і похитала головою. — І щиро сподіваюся, що ви не говоритимете дурниці, коли потрібно мовчати. — Обличчя Елейн зарум’янилося, а у Еґвейн спаленіли щоки. — Коли ми ступимо за поріг Вежі, тримайте язика за зубами й поводьтеся спокійно, що б не сталося. Пам’ятайте: що б не сталося! Ви не знаєте, що чекає на вас у Вежі, — а якщо щось трапиться, то не знатимете, як із цим упоратися. Тож мовчіть.

— Зроблю, як ви скажете, Верін Седай, — сказала Еґвейн, а Елейн підтакнула їй. Найнів пирхнула. Айз Седай втупилася в неї поглядом, — й вона теж неохоче кивнула.

Вулиця вивела їх на порожню площу в центрі міста, посередині якої виблискувала на сонці Біла Вежа, яка здіймалася у височінь, наче намагалася торкнутися хмар, оточена куполами палаців, тонкими шпилями та іншими формами будівель, що стояли на території Вежі. Як не дивно, на площі було лише кілька людей. Ніхто не приходив сюди, якщо не було на те потреби, — стривожено пригадала Еґвейн.

Коли вони виїхали на площу, Гюрін пропустив коня з ношами наперед.

— Верін Седай, тепер я змушений вас покинути.

Він подивився на Вежу, потім відвів погляд, — але йому складно було дивитися на щось інше. Гюрін походив із земель, де Айз Седай поважали; але одна річ — поважати їх, а зовсім інша — перебувати серед них.

— Ви нам дуже допомогли під час подорожі, Гюріне, — сказала йому Верін, —- під час нашої напрочуд тривалої подорожі. У Вежі є місце, де ви могли б відпочити перед від’їздом.

Гюрін рішуче похитав головою.

— Я не можу марнувати і дня, Верін Седай. Ні хвилини. Мені треба повертатися до Шайнару, щоб розповісти королю Ізару і лорду Аґельмару про те, що трапилося в Фалме. Я повинен розповісти їм про... — Він різко зупинився й озирнувся. Нікого й близько не було, але він стишив голос і сказав лише: — Про Ранда. Що Дракон відродився. Торгові судна повинні плисти вгору річкою, і я планую потрапити на наступне.

— Тоді йдіть зі Світлом, Гюріне із Шайнару, — мовила Верін.

— Хай буде з вами Світло, — відповів чоловік і взяв віжки. Він повагався ще мить, а тоді додав: — Якщо я буду вам потрібен — коли-небудь, — відправте звістку у Фал Дару, і я знайду спосіб приїхати.

Покашлявши, щоб приховати збентеження, Гюрін розвернув коня і пустив його галопом геть з території Вежі. Незабаром він зник з очей.

Найнів роздратовано похитала головою.

— Чоловіки! Завжди обіцяють приїхати, коли в цьому буде необхідність, — але, коли вона з’являється, то вони потрібні тут і зараз.

— Ніхто не допоможе нам там, куди ми прямуємо, — сухо мовила Верін. — Пам’ятайте. Мовчати.

З від’їздом Гюріна у Еґвейн з’явилося відчуття втрати. Він мало з ким говорив, окрім Мета, і Верін мала рацію. Гюрін був лише людиною, — безпорадною, як немовля, тож ніяк не зарадив би тому, що з ними може статися у Вежі. Та все ж їх стало на одного менше; й завжди зігрівала думка про чоловіка з мечем десь неподалік. І він був пов’язаний з Метом та Перри-ном. У мене і своїх проблем вистачає. У хлопців є Морейн, яка доглядає за ними. І Мін, без сумніву, приглядає за Рандом, подумала дівчина, відчувши ревнощі, які намагалася придушити. Майже успішно.

Вона зітхнула і взялася наглядати за конем, що віз ноші. Мет лежав, накритий покривалом до підборіддя; його дихання звучало сухим хрипом. Скоро, подумала Еґвейн. Тебе скоро зцілять. І ми дізнаємося, що на нас чекає. Вона хотіла, щоб Верін перестала їх лякати. Хотіла, щоб у неї не було причин лякати їх.

Верін повела їх навколо Вежі до відчинених невеличких бокових воріт, біля яких стояли двоє вартових. Зупинившись, Айз Седай відкинула каптур і нахилилася з сідла, щоб тихо щось сказати одному з чоловіків. Він здригнувся й обвів здивованим поглядом Еґвейн та інших. Швидко кинувши: «Як накажете, Айз Седай», — він зірвався з місця й побіг. Поки він говорив, Верін уже проминала ворота. їхала так, наче нікуди не поспішала.

Еґвейн слідувала за ношами, обмінюючись поглядами з Найнів та Елейн, і міркувала про те, що Верін могла сказати вартовому.

Одразу за воротами розташовувалось караульне приміщення у формі шестикутної зірки, поставленої на бік. Невелика група охоронців підпирала двері; вони притихли й вклонилися, коли Верін проїжджала повз.

Ця частина двору Вежі, — з деревами, стриженими кущами та гравійними доріжками — здавалася парком якогось лорда. Інші будівлі мріли з-за кущів, однак Вежа здіймалася над ними усіма. їхня доріжка вела до кінного двору, оточеного деревами, де стайничі у шкіряних жилетах квапилися забрати коней. Згідно з вказівкою Айз Седай кілька стайничих відчепили ноші й обережно поклали їх збоку. Коли коней завели до стійла, Верін узяла шкіряний мішечок біля Метових ніг і безтурботно затисла його під пахвою.

Найнів зупинилась, щоб витягнути спину, і насуплено глянула на Айз Седай.

— Ви казали, що в нього, можливо, лиш кілька годин. І ви збираєтеся просто...

Верін піднесла руку вгору, але чи цей жест обірвав Найнів, чи хрускіт гравію під чиїмись ногами — Еґвейн сказати не могла.

За мить з’явилася Шеріам Седай у супроводі трьох посвячених, подоли білих суконь котрих прикрашали всі сім кольорів Адж, від блакитного до червоного; і двох кремезних чоловіків, одягнених в грубу робочу одіж. Наставниця послушниць була трохи огрядною жінкою з високими вилицями, характерними для уродженців Салдеї. Незвичного вигляду Айз Седай надавали полум’яно-руде волосся й ясні, глибокі зелені очі. Вона спокійно обвела поглядом Еґвейн та інших, але її губи були стиснені.

— То ти повернула наших трьох утікачок, Верін. Після того, що сталося, я навіть не знаю, чи й варто було.

— Ми не... — почала було Еґвейн, але Верін перервала її різким «По-мовч!». Верін подивилася на неї — на всіх трьох — так, немов її погляд міг змусити тримати їхні роти на замку.

Еґвейн була впевнена, що принаймні для неї так і було. Вона ніколи не бачила Верін такою лютою. Найнів схрестила руки на грудях й пробурмотіла щось під ніс, але нічого не сказала. Три посвячені позаду Шеріам не видали жодного звуку, але Еґвейн бачила, як вони нашорошили вуха, дослухаючись.

Коли Верін упевнилася, що дівчата більше не втрутяться, вона повернулася до Шеріам і сказала:

— Цього хлопчину потрібно забрати звідси подалі. Він хворий, і то небезпечно. Не лише для нього, але й для інших.

— Мені доповіли, що ви приїхали з ношами.

Шеріам вказала двом чоловікам на ноші, щось тихо мовила одному з них, і Мета швидко кудись віднесли.

Еґвейн хотіла була сказати, що йому негайно потрібна допомога, але погляд Верін, гострий і лютий, змусив її мовчати. Найнів так ухопилася за свою косу, наче хотіла вирвати її з голови.

— Здається, — сказала Верін, —уже вся Вежа знає, що ми повернулися?

— А ті, хто ще не знає, — відповіла їй ІПеріам, — дізнаються дуже скоро. Приїзди й від’їзди — це найперша тема усіх розмов і пліток. Важливіша навіть за Фалме, а за війну в Кайрені — й поготів. Думала тримати це в секреті?

Верін взяла шкіряний мішечок в руки.

— Я повинна побачити Амерлін. Негайно.

— А що з цими трьома?

Верін похмуро поглянула на Еґвейн та її подруг:

— Вони мусять бути десь поруч, поки Амерлін не висловить бажання побачити їх. Якщо вона цього захоче. Десь неподалік. Гадаю, відправте їх у свої кімнати. Ув’язнювати їх у камерах немає потреби. І нікому ні слова.

Верін говорила все це Шеріам, — але Еґвейн знала, що останні слова були застереженням саме для них. Брови Найнів опустилися, і вона так смикнула за свою косу, наче хотіла когось ударити. Блакитні очі Елейн округлилися, а обличчя стало ще блідішим, ніж зазвичай. Еґвейн не могла зрозуміти, які відчуття наповнили дівчину: злість, страх чи тривога. Мабуть, усі три.

Востаннє пильно подивившись на трьох дівчат, Верін поспішила геть, притискаючи мішечок до своїх грудей, а позаду колихався її плащ. Шеріам вперла кулаки в боки й зайшлася вивчати Еґвейн та інших двох дівчат. На якусь мить Еґвейн відчула, що напруження послабшало. Наставниця послушниць завжди була врівноваженою та виявляла добродушне почуття гумору навіть тоді, коли давала додаткову роботу за порушення правил.

Але зараз голос Шеріам звучав безжально:

— Верін Седай сказала «ні слова», — тож так і має бути. Якщо хтось із вас заговорить із власної волі, при цьому не відповідаючи на питання Айз Седай, то все, чого ви бажатимете — це кілька годин драїти підлоги. Ви зрозуміли мене?

— Так, Айз Седай, — сказала Еґвейн, і двоє інших дівчат повторили те саме, тільки відповідь Найнів звучала як виклик.

Шеріам гидливо прорипіла, — ледь не гарчала:

— Тепер до Вежі приїжджає менше дівчат для вправлянь, — але вони досі з’являються. Більшість покидає Вежу, не навчившись відчувати Істинне Джерело; ще менше тих, хто торкається його. Дехто вивчає достатньо, щоб Сила не завдала їм шкоди, коли вони підуть. Лише деякі з них підносяться до рівня посвячених, і одиниці мають право носити шаль. Це складне життя і сувора дисципліна, тож кожна послушниця бореться за можливість носити перстень і шаль. Навіть коли вона так боїться, що плаче всю ніч, — проте продовжує боротися. А ви троє від народження маєте більше здібностей, ніж я сподівалася побачити за все своє життя; і от ви йдете з Вежі без дозволу, тікаєте, перш ніж пройшли половину тренування, як безвідповідальні діти, і вештаєтеся десь місяцями. А зараз ви повертаєтеся сюди, наче нічого не сталося, нібито можете продовжити вправляння вже завтра. — Вона протяжно зітхнула, мовби спускала пару. — Фаолін!

Три посвячені підстрибнули, — так, наче їх спіймали на підслуховуванні, і одна з них, темноволоса кучерява жінка, ступила вперед. Усі вони були молодими, але все одно старшими від Найнів. Швидке посвячення Найнів було винятковим. За нормальних обставин минають роки, перш ніж послушниця може надягти перстень Великого Змія, — а потім іще кілька років сподівається досягти статусу повноцінної Айз Седай.

— Відведи їх до кімнат, — скомандувала Шеріам, — і стеж, щоб вони там і залишалися. Давай їм хліб, холодний бульйон та воду, поки Престол Амерлін не вирішить інакше. А якщо котрась із них скаже хоч слово, відведи її на кухню, і нехай там чистить горщики.

Вона розвернулася й пішла; і навіть її спина випромінювала гнів.

Фаолін обвела Еґвейн та інших багатозначним поглядом, — особливо Найнів, що надягла сердитість, як маску. Кругле обличчя Фаолін виражало неприязнь до тих, хто настільки самовпевнено порушував правила, — а особливо до таких, як Найнів, дикунок, які отримували перстень, навіть не бувши послушницею, які направляли силу, ще навіть не увійшовши в Тар Валон. Коли стало очевидно, що Найнів втримає гнів у собі, Фаолін знизала плечима:

— Коли Амерлін покличе вас, то, найімовірніше, вас упокорять.

— Припини, Фаолін, — відгукнулася інша посвячена. Вона була найстаршою з них трьох; у неї була тонка гнучка шия, шкіра кольору міді та граційна хода.

— Я відведу тебе, — сказала вона Найнів. — Мене звати Теодрін, і я також дикунка. Я затримаю тебе за наказом Шеріам Седай, але не буду цькувати. Ходімо.

Найнів стурбовано подивилася на Еґвейн та Елейн, потім зітхнула й дозволила Теодрін відвести її.

— Дикунки, — пробурмотіла Фаолін, наче лайку. Вона перевела погляд на Еґвейн.

Третя посвячена, вродлива рум’янощока молода жінка, зупинилася перед Елейн. Кутики її рота підіймалися вгору так, неначе вона любила

усміхатися; але колючий погляд, який вона кинула на Елейн, означав, що вона не потерпить вибриків.

Еґвейн відповіла на погляд Фаолін якомога спокійніше — і, як вона сподівалася, зі стриманою гордовитістю та мовчазним презирством, котрі опанувала. Червона Аджа, подумала вона. Ці точно оберуть Червону. Але їй важко було не думати про власні проблеми. Світло, що вони збираються зробити з нами ? Вона мала на увазі Айз Седай, Вежу, а не цих жінок.

— Ну, ходімо, — гримнула Фаолін. — Мало того, що мені доведеться охороняти тебе весь день, — я не збираюся стовбичити ще й тут. Давай.

Глибоко вдихнувши, Еґвейн схопила за руку Елейн і рушила. Світло, лиш би вони зцілили Мета.

РОЗДІЛ 12

ПРЕСТОЛ АМЕРЛІН

Суан Санче крокувала своїм кабінетом, часто зупиняючись, щоби вкотре подивитися своїми блакитними очима, котрі змушували багатьох правителів затинатися, на різьблену скриньку з нічного дерева, що стояла на довгому столі в центрі кімнати. Вона сподівалася, що їй не доведеться використовувати котрийсь із схованих у ній паперів, списаних охайним почерком. Вони були приготовані й таємно запечатані її ж власною рукою на випадок різних ймовірних ситуацій. Вона наклала на цю скриньку захист, — тож якби чужа рука відкрила її, документи враз перетворилися б на попіл, а саму коробку огорнуло б полум’я.

— І обпече злодійкувату пташку-рибалку, ким би вона не була, і вона цього ніколи не забуде, сподіваюся, — пробурмотіла жінка. Уже всоте відтоді, відколи вона дізналася, що Верін повернулася, жінка поправила свій палантин, не помічаючи цього. Він звисав нижче її талії, широкий і посмугований сімома кольорами Адж. Престол Амерлін належала до всіх Адж і водночас не належала до жодної, — і не мало значення, яку саме вона представляла початково.

Кімната була розкішно декорована, бо належала поколінням жінок, які носили палантини. Високий камін ташироке холодне вогнище виготовлені із різьбленого золотого мармуру з Кандору, а ромбічна плитка на підлозі — з відполірованого червоного каменю з Імлистих гір. Стіни були викладені дошками якогось світлого посмугованого дерева, твердого, мов залізо, і різьблені фантастичними створіннями та птахами з дивовижним оперенням. Дошки привіз Морський народ із земель, розташованих за межами Аїльської пустелі, ще до народження Артура Яструбине Крило.

Високі аркові вікна зараз були прочинені; вони впускали досередини свіжі зелені аромати, а з балкона можна було побачити маленький приватний садок, де вона рідко коли мала час прогулятися.

Однак на тлі цих розкошів дуже вирізнялися меблі, принесені за наказом Суан Санче. Один стіл та масивне крісло перед ним були звичайними, — хоч і відполіровані та натерті бджолиним воском, так само, як і друге крісло в кімнаті. Воно стояло збоку, але достатньо близько, щоб підсунути його, якщо вона захоче, щоб гість сів. Невеличкий тіренський килимок, виплетений простими синіми, коричневими й золотими візерунками, лежав перед столом. Над каміном висіла одна-єдина картина: крихітні рибальські човники серед очерету. Пів дюжини підставок із розгорнутими книжками підпирали стіни. Інших меблів не було. Навіть лампи краще б пасували до якогось селянського будинку.

Суан Санче народилася у бідній сім’ї, в Тірі. Перш ніж вона почала мріяти про Тар Балон, дівчина працювала на рибальському човнику свого батька, такому ж, як на картині, у дельті, яка називалася Кігтями Дракона. Навіть тепер, коли минуло десять років відтоді, відколи вона стала Престолом Амер-лін, вона не змогла звикнути до розкошів. Її спальня була ще простішою.

Десять років з палантином, подумала вона. І майже двадцять минуло відтоді, відколи я вирішила плисти цими небезпечними водами. І, якщо я послизнуся зараз, то пошкодую, що не повернулася таскати сіті.

Вона розвернулася від раптового звуку. Інша Айз Седай зайшла до кімнати, — жінка зі шкірою кольору міді та темним коротким волоссям. Суан вчасно стишила голос і промовила лише те, що очікувалося:

— Слухаю, Леане?

Хранителька літописів вклонилася так низько, наче в кімнаті був присутній хтось іще. Висока Айз Седай, що зростом могла дорівнятися до більшості чоловіків, у Білій Вежі поступалася владою лише Амерлін. І, хоча вони були знайомі ще з часів послуху, інколи Леане із такою наполегливістю обстоювала честь Престолу Амерлін, що Суан хотілося кричати.

— Матінко, Верін уже тут. Хоче говорити з вами. Я казала їй, що ви зайняті, але вона наполягає...

— Не настільки я зайнята, щоб відмовити їй, — сказала Суан. Вона розуміла, що відповіла надто швидко, але їй було байдуже. — Скажи їй увійти. Тобі не потрібно залишатися, Леане. Я говоритиму з нею наодинці.

Посмикування брів Хранительки свідчило про її здивування. Амерлін рідко бачилася з кимось сам на сам, без присутності Хранительки. Але Амерлін — це Амерлін. Леане вклонилася вже на зворотному шляху, і за мить на її місці з’явилася Верін, стаючи на одне коліно, щоб поцілувати Великого Змія на пальці Суан. Під пахвою Коричнева сестра тримала величенький шкіряний мішечок.

— Дякую, що зустрілися зі мною, матінко, — сказала Верін, коли випросталася. — У мене термінові новини з Фалме. І ще дещо. Навіть не знаю, з чого почати.

— З чого хочеш, — сказала Суан. — Ці кімнати захищені на той випадок, якщо хтось вирішить скористатися дитячими фокусами підслуховування. — Брови Верін здивовано піднялися, і Амерлін додала: — Багато що змінилося відтоді, як ти пішла. Кажи.

— Тоді найважливіше: Ранд аль’Тор проголосив себе Відродженим Драконом.

Суан відчула, як камінь упав з її душі.

— Я сподівалася, що це він, — тихо мовила вона. — Мені розповідали про це жінки, які, втім, повторювали лише те, що почули. Також долітали численні чутки із торгових суден й купецьких караванів, — але я не знала напевно. — Вона глибоко зітхнула. — І все ж я можу назвати день, коли це сталося. Чи знаєш ти, що два Лжедракони більше не тривожать світ?

— Не чула про це, матінко. Це добрі новини.

— Так. Мазрим Таїм — у руках наших сестер в Салдеї, а бідолаха з Геддон Мірка, нехай Світло змилується на його душею, був схоплений тіренцями й страчений на місці. Ніхто, схоже, навіть не знав його імені. Обидвох схопили в один день і, подейкують, за однакових обставин. Вони брали участь у битві — й перемагали, коли раптом на мить з неба зійшло світло й з’явилося видіння. Усі говорили різні версії, що ж то було, — але в обох випадках наслідки були однаковими. Кінь Лжедракона ставав дибки й скидав вершника. Він втрачав свідомість, а його військо думало, що він помер, і тікало з поля. Потім хлопця забирали. Дехто розповів мені про видіння в небі у Фалме. Ставлю золоту марку проти тижневого окуня з дельти, що це була мить, коли Ранд аль’Тор проголосив себе Драконом.

— Справжній Дракон відродився, — мовила Верін майже до себе, — і Візерунок більше не має місця для Лжедракона. Ми явили Відродженого Дракона світові. Світло милостиве до нас.

Амерлін роздратовано похитала головою.

— Ми зробили те, що повинні були.

Одначе якщо про це дізнається навіть новенька послушниця, мене упокорять ще до світанку, — якщо спершу не розірвуть на шматки. Мене, і Морейн, і Верін, і всіх, кого вважатимуть нашими друзями. Важко бути в такій серйозній змові, коли лише троє жінок знають про неї, — і навіть найближчий друг може зрадити, вважаючи це за свій обов’язок. Світло, але я б хотіла бути певною, що вони не матимуть рації, якщо вчинять так.

— Принаймні з Морейн він у безпеці. Вона допоможе йому й зробить все, що буде потрібно. Що ще ти хотіла сказати мені, донько?

Замість відповіді Верін поклала на стіл шкіряний мішечок і дістала з нього виткий золотий ріг із інкрустованим сріблом написом довкола його сяйливого розтруба. Вона поклала ріг на стіл і очікувально подивилася на Амерлін.

Суан могла не роздивлятися напис, щоб відтворити слова. Тіа мі авен Морідін ісайнде вадін. «Могила не перешкода для поклику мого».

— Ріг Валіра? — зойкнула вона. — Ти принесла його із собою, — везла протягом сотень ліг, поки мисливці нишпорять за ним повсюдно? Світло, жінко, він повинен був залишитися у Ранда аль’Тора.

— Знаю, матінко, — спокійно сказала Верін, — але мисливці очікують, що знайдуть Ріг після грандіозних пригод, — а не в мішку в чотирьох жінок, що супроводжують хворого молодика. І Ранду він би не допоміг.

— Про що ти говориш? Ранд буде битися в Тармон Ґай’дон. А Ріг має підняти з могил героїв, що боротимуться в Останній битві. Морейн знову змінила план, не порадившись зі мною?

— Це не Морейн так вирішила, матінко. Ми планували одне, але Колесо сплітає Візерунок, як забажає. Ранд не перший просурмив у Ріг. Метрим Коутон зробив це. І Мет зараз лежить унизу, помираючи від кинджала із Шадар Лоґота. І помре, якщо не буде зцілений.

Суан здригнулася. Шадар Лоґот, — це мертве місто, настільки зіпсоване зуроченням, що навіть траллоки не наважуються туди заходити. І вони мають рацію. Кинджал з цього міста випадково потрапив Мету до рук, плямуючи й псуючи його злом, яке багато років тому занапастило місто. Вбиваючи його. Випадково? Чи за бажанням Візерунка? Врешті-решт він — та’верен. Але... Мет просурмив у Ріг. Виходить...

— Поки Мет живий, — продовжила Верін, — Ріг Валіра для будь-кого іншого — це звичайний ріг. Якщо він помре, то, звісно, хтось зможе знову просурмити в нього і встановити новий зв’язок між Рогом і людиною.

Її погляд був рішучим, і вона, здавалося, не тривожилася через те, що, схоже, пропонувала.

— Багато хто помре, перш ніж все завершиться, донько. — І кого мені привести до Рогу, щоб скористатися ним знову? Я не ризикуватиму, зараз же повертаючи його Морейн. Може, когось із Ґайдінів. Можливо. — Візерунок поки не прояснив його долю.

— Так, матінко. А Ріг?

— Для початку, — врешті промовила Амерлін, — ми сховаємо його в місці, про яке знатимемо лише ми. Після цього я вирішу, що робити далі.

Верін кивнула.

— Як скажете, матінко. Звісно, кілька годин допоможуть вам прийняти рішення.

— Це все, що ти хотіла розповісти? — відрізала Суан. — Якщо так, то я маю зайнятися нашими трьома втікачками.

— Ще дещо про шончанців, матінко.

— Що таке? Мені доповідали, що вони втекли за океан—чи звідки вони там прийшли.

— Схоже, так, матінко. Але, боюся, вони знову завдадуть нам клопотів.

Верін витягла з-за пояса книжечку в шкіряній палітурці і почала гортати її.

— Вони називають себе провісниками, або Тими, що приходять раніше, і говорять про повернення та проголошення цієї землі своєю. Я записала все, що вдалося про них почути. Я спілкувалася лише з тими, хто справді їх бачив чи зустрічався з ними.

— Верін, ти хвилюєшся через крилатку десь в Штормовому морі, поки тут і зараз срібна щука роздирає наші сіті на шматки.

Коричнева сестра продовжувала гортати сторінки.

— Влучна метафора, матінко, — про крилатку. Якось я бачила велику акулу, яку крилатка загнала аж на мілину, де та й померла. — Вона постукала пальцем по одній сторінці. — Ось. Це найгірше, матінко. Шончанці в битвах використовують Єдину Силу. І користуються нею як зброєю.

Суан сильно притисла руки до боків. У записках, що приносили їй голуби, йшлося про це. Більшість писала лише про чутки, — але кілька жінок говорили, що бачили це на власні очі. Силу використовували як зброю. Навіть висохлі чорнила на папері виказували істерику тих, хто це написав.

— Це вже завдає нам клопоту, Верін, — і завдаватиме пізніше, тоді, коли цих історій побільшає і вони почнуть розповсюджуватись. Але я нічого не можу вдіяти. Мені казали, що ці люди пішли, донько. Ти маєш докази протилежного?

— Що ж, ні, матінко, але...

— Поки у нас немає доказів, розберімося спершу зі срібними щуками у наших сітях. Поки вони не почали прогризати дірки в наших човнах.

Верін неохоче згорнула записник і засунула його за пояс ззаду.

— Як скажете, матінко. Чи можу я спитати, що ви збираєтеся робити з Найнів та двома іншими дівчатами?

Амерлін завагалася.

— Допоки я закінчу з ними, вони захочуть спуститися до ріки й продати себе на принаду для риби. — Її слова були простими, але тлумачити їх можна було у різний спосіб. — А зараз сідай і розкажи мені все, про що вони говорили і що робили, поки їхали з тобою. Абсолютно все.

РОЗДІЛ 13

ПОКАРАННЯ

Лежачи на своєму вузькому ліжку, Еґвейн мружилася від мерехтливих тіней, що з’являлися на стелі від єдиної лампи в кімнаті. їй хотілося скласти якийсь план дій чи продумати, чого саме слід очікувати далі. Нічого не спадало на гадку. Тіні мали більше візерунків, ніж її думки. Вона навіть не могла змусити себе хвилюватися через Мета, — а сором, який вона через це відчувала, був незначним, і його розчавили стіни кімнати.

Це була проста кімната без вікон, як і решта кімнат послушниць: маленька, квадратна й побілена, з гачками на одній стіні, щоб вішати речі, ліжком — біля протилежної, і крихітною полицею на третій стіні, де вона колись зберігала кілька книжок, позичених в бібліотеці Вежі. Умивальник і тринога табуретка завершували меблювання. Дошки підлоги були начищені до білинй. Раніше, коли вона жила там, то щодня рачки драїла підлогу на додачу до інших повинностей та уроків. Послушниці жили просто, — незалежно від того, була це донька господаря корчми чи дочка-спадкоємиця Андору.

Дівчина вбралась у просту білу сукню послушниці — навіть пасок і сумка були білими — але не відчувала радості від того, що позбулася ненависного сірого. Надто вже її кімната нагадувала в’язничну келію. А якщо вони залишать мене тут? У цій кімнаті? Наче в клітці. Як в нашийнику...

Дівчина подивилася на двері — вона знала, що темноволоса посвячена все ще стереже її з того боку. Еґвейн перекотилася до білої тинькованої стіни. Прямо над матрацом була маленька дірка, непомітна для тих, хто не знає, де шукати. Послушниці вже давно проколупали її до сусідньої кімнати. Еґвейн мовила пошепки:

— Елейн? — Відповіді не було. — Елейн? Ти спиш?

— Як я можу спати? — почувся пронизливий шепіт Елейн. — Я думала, що у нас будуть проблеми, — але такого не очікувала. Еґвейн, що вони з нами зроблять?

Еґвейн не знала відповіді, а озвучувати свої припущення їй було ніяково. Про них вона навіть думати не хотіла.

— Взагалі-то я вважала, що нас зустрінуть як героїв, Елейн. Ми безпечно повернули Ріг Валіра. А також з’ясували, що Ліандрін — з Чорної Аджі. — її голос стих. Айз Седай завжди заперечували існування Чорної Аджі, — тих, що служать Мороку, — і їх дратував кожен, хто хоча б визнавав її. Але ми знаємо, що вона існує. — Ми мали б бути героями, Елейн.

— «Самими бажаннями мости на збудуєш», — сказала Елейн. — Світло, як же я ненавиділа, коли матінка повторювала мені ці слова, — але це правда. Верін казала, що ми не повинні говорити про Ріг чи Ліандрін з кимось іще, окрім неї чи Престолу Амерлін. Гадаю, не все працюватиме так, як ми собі думали. Це несправедливо. Ми стільки пережили; ти стільки пережила. Це так несправедливо.

— Верін каже. Морейн каже. Тепер я розумію, чому люди вважають Айз Седай ляльководами. Я буквально відчуваю мотузки на своїх руках і ногах. Вони вирішуватимуть, що буде корисним для Білої Вежі, а не справедливим для нас.

— А втім, ти все ще хочеш бути Айз Седай. Чи не так?

Еґвейн завагалася. Але на це питання вона могла дати відповідь.

— Так, — мовила дівчина. — Все ще хочу. Це єдиний спосіб бути в безпеці. Але ось що я скажу. Я ніколи не дозволю себе упокорити. — Це була свіжа думка, і вона висловила її одразу, як тільки та їй сяйнула — проте дівчина розуміла, що не жалкує про це. Відмовитися від зв ’язку з Істинним Джерелом ? Вона відчувала його навіть тепер, — сяйво поза її зором там, за її плечем. Вона опиралася бажанню простягти до нього руку. Відмовитися наповнюватися Єдиною Силою, відчувати себе більш живою, ніж будь-коли до цього? Нізащо! — Не без боротьби.

По той бік стіни запанувала тривала тиша.

— Як ти їх зупиниш? Ти можеш бути такою ж сильною, як вони. Але ніхто з нас не має достатньо вмінь, аби перешкодити хоча б одній Айз Седай накласти на нас щит. А їх тут десятки.

Еґвейн замислилася. Врешті-решт вона сказала:

— Я можу втекти. Справді втекти цього разу.

— Вони знайдуть нас, Еґвейн. Упевнена в цьому. Достатньо лише один раз виявити свої здібності, — і вони висе не відпустять тебе, поки ти не отримаєш достатньо знань, щоб хоча б не вбити себе. Або ж ти просто помреш від цього.

— Я більше не проста селянка. І встигла вже щось побачити у світі.

Вона намагалася переконати Елейн і водночас себе. А якщо я знаю ще недостатньо ? Про світ і про Силу. Якщо направляння все ще може вбити мене? Вона не хотіла думати про це. Мені ще стільки потрібно вивчити. Я не дозволю їм зупинити мене.

— Моя мати захистить нас, — сказала Елейн, — якщо те, що сказали білоплащники, — правда. Ніколи не думала, що хотітиму, щоб це було правдою. Якщо ж ні, — то матінка, ймовірно, відправить нас назад у кайданках. Навчиш мене сільському побуту?

Еґвейн закліпала, втупившись у стіну.

— Ти не кинеш мене? Якщо до цього дійде?

Знову запанувала тривала тиша, а потім почувся слабкий шепіт:

— Я не хочу, щоб мене упокорили, Еґвейн. Вони не зроблять цього. Не зроблять!

Двері відчинилися навстіж, грюкнувши об стіну, і Еґвейн, злякавшись, зігнулась. Вона почула стукіт у двері з іншого боку стіни. Фаолін зайшла в кімнату Еґвейн і всміхнулася, коли побачила крихітну шпаринку в стіні. Схожі дірки поєднували кімнати багатьох послушниць; кожна колишня послушниця знала про них.

— Шепочешся з подругою, еге ж? — мовила кучерява посвячена несподівано приязно. — Ну так, чекання посилює самотність. Добре побесідували?

Еґвейн розтулила рота, але одразу ж його стулила. Шеріам сказала, що вона повинна відповідати лише Айз Седай. Більше нікому. Вона байдуже глянула на посвячену й чекала.

Брехлива приязність стекла з лиця Фаолін, наче вода з даху.

— Вставай. Амерлін не повинна чекати на таких, як ти. Тобі ще пощастило, що я не прийшла раніше й не почула вашу розмову. Ворушись!

Послушниці повинні були підкорятися посвяченим майже так само швидко, як і Айз Седай. Проте Еґвейн повільно підвелася і почала розгладжувати сукню так довго, як тільки могла насмілитися. Вона зробила невеличкий реверанс у бік Фаолін і ледь всміхнулася. Гнівна тінь, що промайнула обличчям Фаолін, посилювала посмішку Еґвейн, — аж доки дівчина не стримала себе: не було сенсу надто сильно провокувати її, вона могла зайти аж надто далеко. Ступаючи прямо й стримуючи тремтіння колін, вона першою вийшла з кімнати.

Елейн уже чекала зовні разом з рум’янощокою посвяченою, — рішуче налаштована поводитися сміливо. Якимось чином їй вдалося створити враження, ніби посвячена — це лише служниця, яка носить її рукавички. Еґвейн сподівалася, що у неї самої хоча б наполовину такий же впевнений вигляд.

Галереї з балюстрадами в частині Вежі, відведеній для послушниць, здіймалися ярус за ярусом у вигляді порожнистої колони, — і на стільки ж заглиблювалися униз, до двору послушниць. Не було видно жодної жінки. Навіть якби всі послушниці Вежі були зараз тут, заселено було б менше чверті кімнат. Учотирьох вони мовчки проходили крізь порожні галереї та спускалися спіральними пандусами; ніхто не витримав би звуку голосів, що лише підкреслили б порожнечу.

Еґвейн раніше ніколи не була у тій частині Вежі, де розташовувалися кімнати Амерлін. Коридори були до такої міри широкими, що ними навіть фургон міг би спокійно проїхати, а заввишки — ще більшими. Барвисті гобелени різноманітних стилів прикрашали стіни: з рослинними візерунками; з лісовими тваринами; з героїчними сценами і хитромудрими арабесками; деякі були такими давніми, що, здавалося, розсиплються, якщо до них доторкнутися. їхнє взуття дзвінко брязкало об підлогу, викладену ромбічною плиткою, що унаочнювала всі сім кольорів Адж.

Зараз їм уже траплялися жінки—Айз Седай щоразу велично проходили повз, не звертаючи жодної уваги на посвячених чи послушниць; п’ять чи шість посвячених, які поважно поспішали виконувати свої завдання чи на навчання; жменька служниць із тацями, швабрами, оберемками простирадл чи рушників; кілька послушниць, що бігли з дорученнями навіть швидше від служниць.

Незабаром до них приєдналася Найнів у супроводі тонкошийої Теодрін. Ніхто не розмовляв. Найнів тепер була вбрана у сукню посвячених — білу, із сімома кольоровими смугами на подолі; проте пасок і мішечок були її власні. Вона подарувала Еґвейн та Елейн заспокійливу усмішку та обійми. Еґвейн так зраділа, побачивши ще одне дружнє обличчя, що також обійняла дівчину — із невиразною думкою про те, що Найнів поводиться так, наче втішає дітей; але коли вони рушили, дівчина час від часу посмикувала свою косу.

У цій частині Вежі перебувало дуже мало чоловіків. Еґвейн побачила лише двох: пара Охоронців йшли пліч-о-пліч, про щось розмовляючи; в одного меч звисав з паска, в іншого — був за спиною. Один був невисоким і худим, майже крихітним, а інший — широкоплечим і високим; обидва рухалися із загрозливою грацією. Плащі Охоронців, що почасти зливалися зі стінами позаду них, викликали нудоту, якщо дивитися на них надто довго. Вона побачила, як Найнів дивиться на них, і похитала головою. Вона повинна щось вирішити з Ланом. Якщо відсьогодні хтось з нас взагалі зможе щось робити.

Приймальня Престолу Амерлін була величезною, як у палаці, — хоча стільці, розставлені для тих, хто очікував, були простими. Проте Еґвейн дивилася тільки на Леане Седай. Хранителька була вбрана у вузький палантин, відповідний її статусу, блакитний колір якого вказував на те, що вона походить із Блакитної Аджі. Обличчя жінки залишалося незворушним, немов вирізане з брунатного каменю. Окрім них, у приймальні більше нікого не було.

— Вони добре поводилися? — чітка мова Хранительки не виказувала й натяку на гнів чи співчуття.

— Так, — в один голос сказали Теодрін і рум’янощока посвячена.

— Оцю довелося тягти за комір, Айз Седай, — сказала Фаолін, вказуючи на Еґвейн. Посвячена говорила обурено. — Вона опиралась так, наче забула, що таке дисципліна в стінах Білої Вежі.

— Керувати, — сказала Леане, — не означає штовхати чи тягти. Фаолін, піди до Маррис Седай і запитай у неї дозволу подумати над сказаним, поки замітатимеш доріжки у Весняному саду.

Вона відпустила усіх трьох посвячених, тож ті присіли в низькому реверансі. Фаолін кинула на Еґвейн відчайдушно гнівний погляд.

Хранителька не звернула жодної уваги на те, що посвячені пішли. Натомість вона вивчала присутніх дівчат, постукуючи вказівним пальцем по губі, доки Еґвейн не відчула, що їх дослідили до дюйма й зважили до унції. Очі Найнів сяйнули загрозливим блиском, і вона міцно стиснула свою косу.

Врешті Леане піднесла руку в напрямку дверей Амерлін. На темному дереві кожної стулки був зображений Великий Змій, що ковтає власний хвіст. — Заходьте.

Найнів одразу ступила крок уперед і відчинила двері. За нею рушила Еґвейн. Елейн міцно стиснула її руку, — і отримала у відповідь такий самий сильний потиск. Леане попрямувала за ними і стала осторонь між ними трьома й столом у центрі кімнати.

Престол Амерлін сиділа за столом і розглядала якісь папери. Вона не підвела голови. Найнів уже хотіла щось сказати, але під гострим поглядом Хранительки стулила рота. Утрьох вони стояли рядком перед столом Амерлін і чекали. Еґвейн старалася не тривожитися. Минали довгі хвилини — здавалося, що то години, — перш ніж Амерлін підняла голову. Але коли її блакитні очі по черзі оглянули кожну дівчину, Еґвейн подумала, що могла б зачекати й довше. Очі Амерлін, немов дві крижини, простромлювали саме

серце. У кімнаті було холодно, однак по спині дівчини стікали краплини поту.

— Отже, — врешті сказала Амерлін, — наші втікачки повернулися.

— Ми не тікали, матінко. — Найнів, очевидно, намагалася опанувати себе, але голос її тремтів від емоцій. Від гніву — розуміла Еґвейн. Тверда воля Найнів надто часто розпалювала в ній гнів. — Ліандрін сама сказала нам йти з нею, і...

Гучне ляскання руки Амерлін об стіл обірвало її.

— Не називай ім’я Ліандрін тут, дитино! — крикнула Амерлін.

Леане спостерігала за всім із суворим спокоєм.

— Матінко, Ліандрін — одна з Чорної Аджі, — випалила Елейн.

— Я знаю, дитино. Спершу це була підозра; тепер це очевидно. Ліандрін покинула Вежу кілька місяців тому, і дванадцять інших жінок пішли з нею. Нікого з них не бачили до сьогодні. Перед тим, як піти, вони намагалися проникнути у сховок, де зберігаються ан/ріали таса'ан/ріали, — але змогли дістатися лише туди, де містяться тер’ан/ріали. Вони викрали кілька тер’анлріалів, зокрема ті, про користування якими нам нічого не відомо.

Найнів з жахом вирячилася на Амерлін, а Елейн раптово потерла свої руки, немов від холоду. Еґвейн відчувала, що вона теж тремтить. Безліч разів вона уявляла своє повернення, свою зустріч з Ліандрін, її звинувачення й покарання — таке суворе, що й уявити годі, — за непоправний вчинок жінки з ляльковим обличчям. Інколи вона навіть міркувала про втечу Ліандрін — звісно, від страху через повернення дівчини. Але такого вона не сподівалася. Якщо Ліандрін та інші — вона не хотіла вірити, що були й інші, — викрали ці артефакти Епохи Легенд, ніхто не знав напевне, що вони зможуть з ними зробити. «Дякувати Світлу, вони не дісталися до са’ашріала», — подумала вона. Але й те, що сталося, було жахливо.

Са’анлріали, як і анлріалщ дозволяли Айз Седай направляти більше Сили, ніж можна було б зробити це безпечно самостійно; вони були значно могутніші — і рідкісніші — від анлріалів. Тер’ан/ріали були дещо іншими, їх було значно більше, ніж ашріалів чи са’анрріалів, але вони були не дуже поширеними й радше використовували Єдину Силу, аніж допомагали направляти її, і їхньої природи ніхто направду не розумів. Більшість з них працювали лише для тих, хто може направляти, — по-справжньому направляти — Силу, тоді як інші працювали з будь-ким. Еґвейн чула, що всі анлріали Й са’анґріали — маленькі, тоді як тер’анґріали, схоже, могли бути будь-якого розміру. Кожен, ймовірно, виготовили Айз Седай, котрі жили три тисячі років тому, для конкретної мети, для чіткої потреби, — і відтоді стільки Айз Седай загинуло, намагаючись скористатися ними; загинули через те, що Сила спопелила їх дощенту. Багато хто з Коричневих Айз Седай присвятили життя, щоб вивчити тер’анґріали.

Деякі з них використовувалися, — проте, схоже, не для тих цілей, задля яких їх створили. Міцний білий жезл, який тримали посвячені, коли давали Три Клятви для посвячення в Айз Седай, був тер’анлріалом, що так пов’язував їх з їхніми обіцянками, немов проникав у самі кістки. Інший тер’анлріал був місцем останнього випробовування, коли послушниць підносили до посвячених. Були й інші, котрі ніхто не міг привести в дію, — або такі, що, схоже, не мали жодного практичного застосування.

Навіщо вони взяли предмети, про котрі нікому не відомо, як вони працюють? здивувалася Еґвейн. Чи, може, Чорна Аджа знає? Від цієї думки в неї забелькотіло в шлунку. Ситуація була кепською, — немов са’анлріали потрапили до рук Друзів Морока.

— Крадіжка, — продовжила Амерлін з крижаним холодом у голосі, що віяв і від її погляду, — поки що найменше скоєне ними зло. Три сестри померли тієї ночі; а також двоє Охоронців, сім вартових і дев’ять служниць. Ці вбивства скоєні, щоб приховати крадіжку та їхню втечу. Звісно, це не доводить, що вони — з Чорної Аджі, — слова відстрибували від її уст, — але я не можу думати інакше. Якщо ви бачите у воді риб’ячі голови й кров, то вам не конче бачити срібну щуку, щоб розуміти, що вона там є.

— Тоді чому до нас ставляться, як до злочинців? — обурилась Найнів. — Нас обдурила жінка, яка виявилася однією з Чорної Аджі. Цього достатньо, щоб зрозуміти, що ми ні в чому не винні.

Амерлін зайшлася безрадісним сміхом.

— Ось як ти розмірковуєш, дитино? Це для тебе спасіння, що у всій Вежі ніхто, окрім мене, Верін і Леане, не підозрює вас у змові з Ліандрін. Якби про це дізналися всі, — не кажучи вже про невеличку виставу, яку ви влаштували для білоплащників — не потрібно дивитися так здивовано, Верін мені все розповіла, — якби всі знали, що ви втекли з Ліандрін, Рада б одразу проголосувала за те, щоб вас упокорити, і ви не встигли б і оком змигнути.

— Це несправедливо! — вигукнула Найнів. Леане зворохобилася, але Найнів продовжила: — Так не можна! Це...

Амерлін встала. І це зупинило Найнів.

Еґвейн думала, що мудро було б зберігати мовчання. Вона завжди знала, що Найнів сильна, — вольова, як ніхто. Але це допоки вона не зустріла жінку зі смугастим палантином. Будь ласка, Найнів, тримай себе в руках. Ми все одно що діти, малюки, що завинили перед своєю мамою, — а ця матінка може зробити щось гірше, аніж відлупцювати нас.

їй здавалося, що в словах Амерлін вчувався можливий вихід із цієї ситуації, — тільки дівчина не розуміла, який саме.

— Матінко, пробачте, що насмілилась говорити, — але що ви збираєтеся з нами зробити?

— Що зробити, дитино? Я хочу покарати тебе й Елейн за те, що ви покинули Вежу без дозволу, а Найнів — за те, що покинула без дозволу місто. Спочатку кожна з вас буде викликана до Шеріам Седай, де вона шмагатиме вас, допоки вам не знадобиться подушка, щоб ви могли сидіти протягом всього наступного тижня. Усім послушницям і посвяченим уже відомо про мій наказ.

Еґвейн від здивування кліпнула. Елейн гмикнула, напруживши спину, і пробурмотіла щось собі під ніс. Найнів, схоже, була єдиною, хто сприйняв це без подиву. Покарання, — була це додаткова робота чи щось інше, — завжди залишалося між наставницею послушниць і тим, кого до неї викликали. Переважно це були послушниці; інколи — посвячені, які перетнули межі дозволеного. Шеріам завжди залишала це між вами, невесело подумала Еґвейн. Вона не буде розповідати про це усім і кожному. І це краще від ув'язнення. 1 значно краще, ніж бути упокореною.

— Звісно, оголошення вашого покарання — це уже його частина, — продовжила Амерлін, так, наче вона прочитала думки Еґвейн. — Також я сказала, що ви троє будете призначені на кухню посудомийками до моїх наступних вказівок. І ходить така чутка, що «наступні вказівки» можуть почекати аж до кінця ваших життів. Маєте якісь заперечення?

— Ні, матінко, — швидко сказала Еґвейн.

Найнів ненавиділа шкрябання посуду ще більше, ніж інші. Могло бути гірше, Найнів. Світло, могло бути значно гірше. Ніздрі Найнів розширилися, але вона ствердно кивнула головою.

— А ти, Елейн? — спитала Амерлін. — Дочка-спадкоємиця Андору звикла до м’якших покарань.

— Я хочу бути Айз Седай, матінко, — твердо мовила Елейн.

Амерлін взяла аркуш зі столу і якусь мить вивчала його. Коли вона підняла голову, її посмішка була не з найприємніших.

— Якби котрась із вас була настільки дурною, щоб відповісти інакше, я б додала ще кілька слів, і ви б проклинали ваших матерів за те, що ті не прогнали своїх чоловіків після поцілунку. Дозволити виманити себе з Вежі, як бездумних дітей. Навіть мала дитина не повелася б на цей підступ. Я навчу вас думати перед тим, як діяти, — інакше ви будете затуляти тріщини у водяних воротях.

Еґвейн помітила, що мовчки дякує. Сироти майнули її шкірою, коли Амерлін продовжила:

— Тепер про те, що з вами буде далі. Схоже, ваша здатність направляти покращилася відтоді, відколи ви покинули Вежу. Ви багато вивчили. Зокрема й деякі речі, — різко додала вона, — про котрі вам краще і не знати б!

На подив Еґвейн, Найнів промовила:

— Я знаю, ми зробили дещо... Чого не варто було робити, матінко. Але запевняю вас: ми щосили намагалися поводитися так, наче вже прийняли Три Клятви.

Амерлін незадоволено пирхнула.

— Слідкуй за своїми вчинками, — сухо сказала вона. — Якби я могла, я б вже вночі вручила тобі Жезл Клятви. Але, оскільки він свідчить про піднесення до Айз Седай, я маю довіряти твоєму здоровому глузду — якщо він у тебе є, — щоб вберегти тебе. А також ти, Еґвейн, і ти, Елейн, повинні бути піднесені до посвячених.

Елейн зойкнула, а Еґвейн почала затинатися від здивування:

— Дякую, матінко.

Леане переступила з ноги на ногу. Еґвейн бачила, що це не порадувало Хранительку. Жінка не була здивована — вона точно знала, що це станеться, — але й задоволеною також не була.

— Не дякуйте мені. Ваші навички напрочуд добре розвинені, як на послушниць. Деякі думатимуть, що ви не заслуговуєте на перстень, — але те, як ви будете виглядати, занурившись по лікті у масні горщики, мусить вдовольнити критиків. І якщо ви сприймете це в якості винагороди, — пам’ятайте, що перші кілька тижнів в статусі посвяченої ви будете вибирати гнилу рибу з риболовецького кошика. Ваш найгірший день в часи послуху здаватиметься приємним сном у порівнянні з найменшою кількістю тренувань протягом наступних тижнів. Підозрюю, що деякі сестри, котрі вас навчатимуть, зроблять ваші заняття ще суворішими, ніж вони мали б бути, — але гадаю, що ви не будете скаржитися. Правда ж?

Я зможу навчитися, подумала Еґвейн. Виберу власне навчання. Зможу дізнатися про сни, вивчити, як...

Посмішка Амерлін обірвала хід її думок. Ця посмішка немов говорила, що сестри зможуть зробити все, що завгодно, однак живими їх залишать, — а значить, нічого поганого не трапиться. Обличчя Найнів виражало суміш глибокого співчуття та жахливих спогадів про її перший рік як посвяченої. Цей вираз змусив Еґвейн глитнути клубок у горлі.

— Ні, матінко, — слабко мовила вона. її відповідь була радше хриплим шепотінням.

— Тоді з цим покінчено. Твоя мати була зовсім не рада твоєму зникненню, Елейн.

— Вона знає? — скрикнула дівчина.

Леане пирхнула, а Амерлін здійняла брови:

— Навряд я б змогла приховати це від неї. Ти розминулася з нею менш ніж на місяць, — і це добре для тебе. Ти б не витримала тієї зустрічі. Вона була така люта, що змогла б перегризти весло й кинутися на тебе, на мене чи й на Білу Вежу.

— Можу собі уявити, матінко, — тихо мовила Елейн.

— Сумніваюся, дитино. Ти могла перервати традицію, що зародилася ще в часи самого Андору. Звичай, сильніший від усіх законів. Морґейз відмовилася брати із собою Елайду. Це сталося вперше за всі часи, — щоб королева Андору не мала серед радників Айз Седай. Вона вимагала твого негайного повернення до Кеймліна, щойно тебе знайдуть. Я переконала її, що буде безпечніше для тебе потренуватися тут трохи довше. Вона також була готова відкликати твоїх двох братів, які навчались з Охоронцями. Однак вони самі знайшли вихід з цієї ситуації. Я досі не знаю, як саме.

Елейн, схоже, поринула в себе, уявляючи Морґейз у гніві. її трусило.

— Ґавін — мій брат, — сказала вона відсторонено. — Але не Ґалад.

— Не будь дитиною, — відповіла їй Амерлін. — У вас спільний батько, — тож Ґалад твій брат, подобається він тобі чи ні. Я не стерплю цих дитячих дурниць. Дурість припустима для послушниці, але не для посвяченої.

— Так, матінко, — насуплено сказала Елейн.

— Королева залишила для тебе лист у Шеріам. Після лайливих моралізаторських вичитувань, думаю, вона наполягає на тому, щоб ти повернулася додому одразу ж після того, як дізнаєшся, що це буде для тебе безпечно. Вона впевнена в тім, що за кілька місяців ти зможеш направляти Силу, не ризикуючи загинути.

— Але я хочу навчатися, матінко. — Твердість повернулася до голосу Елейн. — Я хочу стати Айз Седай.

Посмішка Амерлін стала ще похмурішою.

— Добре, що ти цього бажаєш, дитино, — бо я не маю наміру повертати тебе Морґейз. Ти потенційно одна із найсильніших Айз Седай за останню тисячу років, — і я не дозволю тобі піти, поки ти врешті не отримаєш шаль і перстень. Навіть якщо для того, щоб досягти цього, доведеться перемолоти тебе, як ковбасу. Я не відпущу тебе. Все зрозуміло?

— Так, матінко, — нерішуче мовила Елейн, і Еґвейн не звинувачувала її в цьому. Дівчину роздирали Морґейз і Біла Вежа, — немов двоє собак рушник. З одного боку — королева Андору, з другого — Престол Амерлін. Якщо Еґвейн колись і заздрила Елейн через її багатство і трон, на який вона одного дня зійде, — то точно не тепер.

Амерлін жваво сказала:

— Леане, відведи Елейн до кімнати Шеріам. Я маю дещо сказати іншим двом. Дещо, що їм не сподобається.

Еґвейн обмінялася з Найнів тривожним поглядом; на мить хвилювання послабило напругу між ними. Що такого вона хоче сказати нам без Елейн ? здивовано подумала Еґвейн. Мені байдуже, якщо це не перешкодить моєму навчанню. Але чому відіслали Елейн?

Елейн скривилася від згадки про кабінет наставниці послушниць, але взяла себе в руки, коли підійшла Леане.

— Як накажете, матінко, — завчено сказала вона й присіла в досконалому реверансі, широко розкидаючи спідниці, — слухаюся.

Вона пішла слідом за Леане з високо піднятою головою.

РОЗДІЛ 14

УКОЛ ШИПІВ

Престол Амерлін заговорила не одразу — вона підійшла до високого аркового вікна і поглянула з балкона на сад унизу, міцно зчепивши руки за спиною. Минуло декілька хвилин, перш ніж вона заговорила, все ще стоячи спиною до них.

— Я тримала найгірші новини в собі, — але скільки це ще може тривати? Слуги не знають про вкрадені тер’ашріали, — і вони не пов’язують ті смерті із втечею Ліандрін та інших. Це важко було влаштувати, — зважаючи на плітки. Вони вірять, що ті смерті — це робота Друзів Морока. Як це й було. Чутки вже досягли міста. Нібито Друзі Морока проникли у Вежу і когось убили. їх уже неможливо зупинити. Це шкодить нашій репутації, — але це краще, ніж правда. Принаймні ніхто за межами Вежі — й лиш кілька осіб всередині неї — знають, що вбито також і Айз Седай. Друзі Морока в Білій Вежі. Тьху! Я все життя відкидала це. Я не дозволю їм бути тут. Я спіймаю їх, випущу кишки й підвішу висихати на сонці.

Найнів кинула на Еґвейн непевний погляд — хоч Еґвейн почувалася ще менш впевнено — і глибоко зітхнула.

— Матінко, ви суворіше нас покараєте? Ще щось, окрім того, що нам призначено?

Амерлін подивилася на них через плече; її погляд танув у тіні.

— Суворіше? Можете це і так назвати. Хоча хтось скаже, що я піднесла вам дар; зробила честь. Тепер ви відчуєте справжній укол трояндових шипів.

Вона швидко підійшла до крісла й сіла, а тоді мовби знову сповільнила рухи. Або ж почулася невпевнено.

Коли Еґвейн побачила вагання Амерлін, живіт у неї стиснувся. Престол Амерлін завжди була впевненою, завжди зосередженою на своїй меті. Вона була уособленням сили. Супроти природної сили Еґвейн жінка на протилежному боці столу мала стільки знань і досвіду, що могла б намотати її на веретено. Але побачити її вагання — наче вона дівчинка, яка мусить пірнути в ставок, не маючи уявлення про те, наскільки він глибокий і чи на дні каміння, чи багно, — побачити її такою було для Еґвейн потрясінням. Що вона має на увазі під справжнім уколом шипів ? О Світло, що вона приготувала для нас?

Намацавши різьблену чорну коробку на столі, Амерлін втупилася в неї поглядом, немов дивилася на щось усередині.

— Питання в тому, кому я можу довіряти, — сказала вона тихо. — Для початку я повинна вірити Леане й Шеріам. Але чи насмілюся? А Верін? — Її плечі затрусилися від короткого, здушеного сміху. — Верін я довірю більше, ніж життя, — але як далеко це може зайти? А Морейн? — Якусь мить вона мовчала. — Я завжди вірила, що можу довіряти Морейн.

Еґвейн почувалася незатишно. Як багато знає Амерлін? Вона не могла цього спитати, не в Престолу Амерлін. Чи знає вона, що юнак з мого селища, хлопець, за якого, як я думала, одного дня вийду заміж, — Відроджений Дракон? Чи знає вона, що дві Айз Седай допомагають йому? Принаймні Амерлін точно не знає, що минулої ночі їй наснився Ранд, який втікав від Морейн. Це точно був він. Дівчина мовчала.

— Про що ви говорите? — спитала Найнів. Амерлін підвела на неї погляд, і та, змінивши тон, продовжила: — Пробачте мені, матінко, — але ви покараєте нас суворіше? Я не зовсім розумію ваші слова про довіру. Якщо, хочете знати мою думку, то Морейн довіряти не можна.

— Це твоя думка, еге ж? — мовила Амерлін. — Минув лише рік відтоді, як ти покинула селище, — а вже гадаєш, що достатньо мудра, щоб обирати, кому з Айз Седай можна довіряти, а кому — ні? Не вчи орла літати, а солов’я — співати.

— Вона нічого такого не мала на увазі, матінко, — сказала Еґвейн, хоча сама розуміла, що Найнів якраз саме це і мала на увазі. Вона застережливо зиркнула на Найнів. Дівчина різко смикнула косу, але продовжувала мовчати.

— Справді, хто б казав, — замислилась Амерлін. — Іноді довіра — штука не менш слизька, аніж кошик вугрів. Річ у тім, що мені доведеться мати справу з вами двома, — ламкими очеретинами.

Найнів стисла губи, але голос її залишався рівним:

— Ламкими очеретинами, матінко?

Амерлін продовжила, пропустивши слова Найнів повз вуха.

— Ліандрін намагалася загатити вами греблю. І, можливо, вона втікала, знаючи, що ви скоро повернетеся й викриєте її. Тож я мушу повірити, що ви — не з Чорної Аджі. Краще б я жувала луску й кишки, — пробурмотіла вона, — але, схоже, доведеться звикнути до цього імені.

Еґвейн забило памороки: 3 Чорної Аджі? Ми? О Світло! — а Найнів враз крикнула:

— Та ніколи у світі! Як ви смієте казати таке? Як ви взагалі смієте помислити про таке?

— Сумніваєшся в мені, дитино? Продовжуй! — гримнула Амерлін. — Може, ти й відчуваєш інколи силу Айз Седай, — але ти не є нею ні на мить. Що ж, говори, якщо маєш щось сказати. Обіцяю, що будеш слізно просити в мене пробачення! Ламка очеретина? Я зламаю тебе, як комиш! Терпець урвався!

Губи Найнів тремтіли. Врешті вона прийшла до тями і зробила заспокійливий вдих. Коли дівчина заговорила, її голос все ще колов, але лише трохи.

— Пробачте мені, матінко. Але ви не маєте... Ми не... Ми б ніколи не вчинили так.

Зі здавленою посмішкою Амерлін відкинулася на спинку крісла.

— Отже, ти, якщо захочеш, можеш себе стримувати. У цьому я й хотіла переконатися.

Еґвейн замислилася про те, що саме у цьому всьому могло бути лише випробуванням; напруга навколо очей Амерлін свідчила, що її терпіння вичерпується.

— Вірю, що знайду шлях, щоб довести тебе до шалі, донько. Верін каже, що ти вже така сама сильна, як і будь-яка жінка у Вежі.

— Шаль? — ахнула Найнів. — Айз Седай? Я?

Амерлін відмахнулася так, наче відкинула щось геть, — але шкодувала, що втратила це.

— Який сенс бажати неможливого? Навряд чи я б піднесла тебе до справжньої сестри і водночас відправила чистити горщики. І Верін сказала, що ти не можеш направляти Силу, поки не розсердишся. Я була готова відлучити тебе від Єдиного Джерела, якби у тебе був хоча б вигляд спокушеної саїдар. Фінальні завдання на шляху до шалі вимагатимуть вміння направляти Силу, зберігаючи під тиском цілковитий спокій. Під неймовірним тиском. Навіть я не можу — та й не хочу — пом’якшувати цю вимогу.

Найнів була приголомшена. Вона витріщилася на Амерлін з роззявленим ротом.

— Я не розумію, матінко, — незабаром мовила Еґвейн.

— Гадаю, так і є. Ви єдині у Вежі, в кому я цілком упевнена, що ви не з Чорної Аджі. — Від цього імені Амерлін знову скривилася.

— Ліандрін і ще дванадцять її спільників утекли, — але чи всі вони покинули Вежу? Чи вони залишили когось тут, немов той пень на мілководді, якого не видно, допоки він не проб’є тобі човна? Можливо, я незумію вчасно з’ясувати це, — але не дозволю, щоб Ліандрін та іншим це зійшло з рук. Крадіжка, і, тим паче, вбивство. Ніхто безкарно не вбиватиме моїх людей. Я не дозволю тринадцятьом тренованим Айз Седай служити Тіні. Я знайду їх і упокорю!

— Я не розумію, до чого тут ми, — повільно мовила Найнів. Схоже, їй не подобалися її власні думки.

— Є дещо, дитино. Ви двоє будете моїми гончаками в полюванні на Айз Седай. Ніхто на вас не подумає, — на двійко напівнатренованих посвячених, яких я публічно принизила.

— Це божевілля! — Очі Найнів широко розплющилися ще на словах Амерлін про Чорну Аджу, і кісточки на її кулачку побіліли від того, як сильно вона стискала косу. Вона немов кусала слова й випльовувала їх: — Вони ж повноцінні Айз Седай. Еґвейн ще навіть не посвячена. А я не можу направляти Силу, якщо не розлютилася, — навіть для того, щоб запалити свічку. І я це не контролюю. Які у нас шанси на успіх?

Еґвейн ствердно кивнула. Вона неначе проковтнула язика. Полювати на Чорну Аджу? Та я радше битимусь хворостиною із ведмедем! Вона просто намагається залякати нас, покарати іще сильніше. Це напевне так! Якщо таким був намір Амерлін, то їй це сповна вдалося.

Амерлін також кивнула.

— Ви говорите абсолютну правду. Але кожна з вас наділена значно більшою чистою силою, аніж Ліандрін, — а вона найсильніша з-поміж них. Утім, вони пройшли тренування, а ви — ні; окрім того, Найнів обмежена в діях. Але коли в тебе немає весла, дитино, будь-яка дошка підійде, щоб доправити човен до суходолу.

— Але від мене не буде користі, — випалила Еґвейн. Її голос перейшов на писк, але вона була надто наляканою, щоб соромитися цього. Вона справді хоча з нами так вчинити! О Світло, вона справді цього хоче! Ліандрін віддала мене шончанцям, а вона хоче, щоб я вистежила тринадцять таких же, як вона? — У мене навчання, заняття, робота на кухні. Аная Седай напевно захоче перевірити, чи я не Сновидиця. У мене ледве вистачатиме часу на сон та їжу. Коли ж я полюватиму на будь-кого?

— Тобі доведеться знайти на це час, — сказала Амерлін, — знову холодно й спокійно, так, наче полювання на Чорну Аджу було не важче від підмітання підлоги.

— Як одна з посвячених, ти сама обиратимеш заняття, — без обмежень, — і час на них. Та й правила дещо простіші для посвячених. Трохи, їх потрібно знайти, дитино.

Еґвейн поглянула на Найнів, але та лише спитала:

— Чому Елейн не бере в цьому участі? Вона ж не може бути з Чорної Аджі. Це тому, що вона — дочка-спадкоємиця Андору?

— Перший вилов, а вже повна сітка, дитино. Я б взяла її, — але Морґейз завдає мені зараз чимало клопотів. Коли я її причешу, почищу й виштовхну на правильний шлях, можливо, Елейн приєднається до нас. І тільки тоді.

— Тоді не втягуйте в це й Еґвейн, — сказала Найнів. — Вона заледве доросла, щоб бути жінкою. Я полюватиму для вас сама.

Еґвейн запротестувала: Я жінка! — але Амерлін випередила її:

— Я не роблю з тебе принаду, дитино. Якби вас була сотня, — мені і того було б мало; але вас лише двоє, тож вдовольнимося й цим.

— Найнів, — сказала Еґвейн, — я не розумію тебе. Ти кажеш, що хочеш брати в цьому участь?

— Я не хочу цього, — втомлено сказала Найнів, — але краще вже я полюватиму на них, аніж сидітиму тут і міркуватиму про те, чи не виявиться Айз Седай, яка мене навчає, насправді Другом Морока. І що б вони там не задумали, — я не хочу чекати, коли вони це скоять.

Прийняте Еґвейн рішення знову скрутило їй шлунок:

— Тоді я теж візьмуся за це. Я не хочу сидіти й чекати, як і ти. — Найнів збиралася щось сказати, і Еґвейн відчула спалах гніву; це було таким полегшенням після страху. — І не смій говорити, що я ще замолода. Принаймні я можу направляти Силу, коли хочу. Здебільшого. Я уже не маленька дівчинка, Найнів.

Найнів стояла на місці, смикаючи косу, й далі мовчала. Врешті зяттіпр-ніння полишило її.

— Кажеш, що ні? Я сказала собі, що ти — жінка, але, гадаю, десь глибоко всередині не вірю в це. Дівчинко, я... Ні, жінко. Жінко, я сподіваюся, ти усвідомлюєш, що залізла до мене в казан, і вогонь, можливо, вже розвели.

— Я розумію це.

Еґвейн пишалася тим, що її голос майже не тремтів.

Амерлін задоволено всміхнулася, — але було щось таке в її блакитних очах, що змусило Еґвейн запідозрити, що та ще від початку знала, які рішення вони ухвалять. На мить вона знову відчула мотузочки ляльковода на своїх руках і ногах.

— Верін... — Амерлін завагалася, а потім пробурмотіла начебто сама до себе: — Якщо я повинна комусь довіряти, то це має бути і вона. Вона знає стільки ж, скільки і я, — і навіть більше. — Її голос став гучнішим.__ Верін розповість вам усе, що відомо про Ліандрін та інших, а також дасть перелік вкрадених тер ’анґріалів та їхніх властивостей. Тих, що ми знаємо. А стосовно Айз Седай із Чорної Аджі, що досі тут... Слухайте, пильнуйте і будьте обережні із запитаннями. Будьте як мишки. Якщо маєте якусь підозру, — повідомляйте мені. Я не спускатиму вас з ока. Ніхто не вважатиме це дивним, зважаючи на покарання. Коли я наглядатиму за вами, ви можете звітувати. Пам’ятайте, вони вже вбивали. І зможуть зробити це знову.

— Це все зрозуміло, — сказала Найнів, — але ми все ще посвячені, а шукатимемо серед Айз Седай. Кожна повноцінна сестра зможе нам сказати займатися своїми справами чи відправити нас на прання, — і у нас не буде іншого вибору, окрім як підкоритися. Є місця, куди посвяченим — зась; так само, як і певні речі, які ми не можемо робити. Світло, якщо ми викриємо одну із Чорної Аджі, вона легко може наказати охороні зачинити нас у кімнатах, — і вони виконають наказ. Вони абсолютно точно вважатимуть слова Айз Седай важливішими від наших.

— Здебільшого, — сказала Амерлін, — вам доведеться працювати в межах дозволеного для посвячених. Аби ніхто вас не запідозрив. Але... — Вона відкрила чорну скриньку на столі. Жінка поглянула на своїх спільниць і завагалася, все ще не впевнена в тім, чи хоче вона щось зробити. Відтак дістала кілька цупких складених паперів. Ретельно перебираючи їх, вона знову завагалася, — а потім вибрала два з них. Решту поклала назад у скриньку, а ці простягнула Еґвейн та Найнів. — Добре їх сховайте. Це — лише за умови відсутності іншого виходу.

Еґвейн розгорнула цупкий аркуш. На ньому акуратним округлим почерком було щось написано, а знизу виднілась печатка Білого Пломеня Тар Валона.

Те, що виконує пред'явник, він робить за моїм наказом і з моєю владою. Наказую коритися й мовчати.

Суан Санче,

Хранителька печатей Пломеня Тар Валона, Престол Амерлін

— Але з цим я можу зробити, що завгодно, — здивовано сказала Найнів. — Можу наказати охоронцям маршувати. Керувати Охоронцями. — Вона пирхнула зі сміху. — Навіть можу змусити Охоронців танцювати.

— Поки я не дізнаюся про це, — сухо погодилася Амерлін. — Якщо ти без вагомої причини скористаєшся цим, я зроблю так, що ти благатимеш Ліандрін забрати тебе до себе.

— Я не збиралася щось із цим робити, — квапливо додала Найнів. — Просто кажу, що це дає мені більшу владу, аніж я могла уявити.

— Вам може знадобитися кожна її крихта. Але запам’ятай, дитино. Друзі Морока не зважатимуть на цей аркуш, — які білоплащники. Завдяки йому вони можуть просто вбити вас. Якщо цей папірець є щитом... то що ж, — паперові щити вразливі, а на деяких намальована мішень.

— Так, матінко, — водночас сказали Еґвейн та Найнів. Еґвейн склала аркуш, сунула його до сумки на талії, — і вирішила не діставати його, допоки не прийде його час. Але як я знатиму, що цей час прийшов¹?

— А що з Метом? — спитала Найнів. — Він хворий, матінко. І в нього лишилося мало часу.

— Я повідомлю вам, — відрізала Амерлін.

— Але, матінко...

— Я повідомлю вам! На цьому все, діти. На вас уся надія. Ідіть до кімнат і відпочиньте. Пам’ятайте: у вас призначена зустріч з Шеріам. І з горщиками.

РОЗДІЛ 15

СІРИЙ ЧОЛОВІК

Еґвейн та Найнів вийшли з кабінету Престолу Амерлін і опинилися в порожніх коридорах, де поодинокі служниці поспішали у справах, м’яко човгаючи капцями по долівці. Еґвейн раділа їхній присутності. Зали починали нагадувати їй печери, — попри всі гобелени й кам’яні мури. Небезпечні печери.

Найнів цілеспрямовано рушила вперед, вкотре сильно смикнувши свою косу, і Еґвейн поквапилася за нею.

— Якщо Айз Седай з Чорної Аджі все ще тут, Найнів, — і якщо вони хоча б засумніваються щодо того, що ми збираємося робити... Сподіваюся, ти не серйозно говорила, що ми діяли так, мовби вже зв’язані Трьома Клятвами. Я не дам їм убити себе, допоки можу направляти Силу.

— Якщо вони все ще тут, Еґвейн, вони зрозуміють, хто ми, щойно побачать нас. — Голос Найнів звучав тривожно. — Або вони побачать в нас загрозу, і це закінчиться так само.

— Як вони зрозуміють, що ми — загроза? Ніхто не бачить загрози в тих, кому наказують. Ніхто не бачитиме загрози у тому, хто чистить горщики й тричі на день крутить рожен. Тому Амерлін й відправила нас на кухню. Принаймні це — одна з причин.

— А може, Амерлін не все продумала, — промовила Найнів відсторонено. —Або ж вона це зробила з інших причин, аніж нам здається. Подумай, Еґвейн. Ліандрін не намагалася б позбутися нас, якби вона не вважала нас перешкодою для себе. Не можу збагнути, яким чином чи через що, — і чому саме ситуація могла змінитися. Якщо Айз Седай з Чорної Аджі все ще тут, вони сприймають нас так само, як Ліандрін, — незалежно від того, підозрюють вони нас чи ні.

Еґвейн глитнула.

— Про це я не подумала. Світло, якби ж я була невидимою. Найнів, якщо вони досі стежать за нами, я краще ризикну бути упокореною, аніж дозволю Друзям Морока вбити мене, — а то й гірше. І я знаю, що ти їм також не здасися. Що б ти не сказала Амерлін.

— Я сказала те, що думаю. — На мить Найнів, схоже, пробудилася від своїх думок. Вона сповільнила ходу. Повз пройшла світловолоса послушниця з тацею. — Кожне слово було правдивим, Еґвейн. — Найнів продовжила, коли послушниця вже не могла їх підслухати. — Єй інші способи захиститися. Якби їх не було, Айз Седай убивали б щоразу, коли б вони лише виходили з Вежі. Ми повинні обміркувати ці способи. І застосовувати їх.

— Я знаю кілька. Як, власне, і ти.

— Вони небезпечні. — Еґвейн хотіла сказати, що небезпечні вони лише для ворога, але Найнів не дала їй цього зробити: — Ти можеш занадто ними захопитися. Коли цього ранку я змогла випустити всю свою лють на біло-плащників... Мені було добре. А це небезпечно.

Вона знову здригнулася й прискорила ходу; тож Еґвейн мусила пришвидшити крок, щоб наздогнати Найнів.

— Ти говориш, як Шеріам. Раніше такого не було. Ти ламала всі рамки, в котрі тебе намагалися запхати. Чому ж ти приймаєш обмеження зараз, коли потрібно нехтувати ними, щоб вижити?

— Що хорошого в тому, якщо все скінчиться тим, що нас виженуть з Вежі? Упокорених чи ні, — як нам це допоможе? — Голос Найнів стишився, неначе вона продовжувала говорити уже до себе. — Я це зможу. Мушу, якщо залишуся тут достатньо довго, щоби навчитися. Я мушу навчитися, якщо... — Раптом вона зрозуміла, що промовила це вголос. Дівчина пильно глянула на Еґвейн і рішуче мовила: — Дай мені подумати. Прошу, помовч — і дай мені подумати.

Еґвейн прикусила язика, але її думки вирували невисловленими запитаннями. Що ж це таке, що змушує Найнів особливо бажати навчитися усьому, що може їй дати Біла Вежа? Що вона хоче зробити? І чому зберігає це в таємниці? Таємниці. Ми навчилися приховувати надто багато таємниць відтоді, як прибули до Вежі. Амерлін також щось приховує. Світло, що вона зробить з Метом?

Найнів, не завертаючи до половини посвячених, провела її аж до кімнат послушниць. Галереї були все ще порожні, і ніхто не з’являвся на їхньому шляху, поки вони підіймалися спіральними пандусами.

Коли вони проходили повз кімнату Елейн, Найнів зупинилася, постукала, одразу відчинила двері й просунула туди голову. Відтак вона зачекала, доки білі двері зачиняться, і попрямувала до кімнати Еґвейн.

— Її ще немає, — сказала вона, — а я повинна поговорити з вами обома.

Еґвейн схопила Найнів за плечі й різко зупинила:

— Про що?..

Раптом щось смикнуло Еґвейн за волосся, вколовши у вухо. Чорна пляма майнула перед її очима і ляснула об стіну. На наступному видиху Найнів повалила її на долівку галереї, за парапет.

З широко розплющеними очима Еґвейн дивилася на те, що лежало на камені перед дверима її кімнати, куди щойно впало. Це була арбалетна стріла. Кілька темних пасем її волосся заплуталися в чотирьох масивних зубцях, призначених для пробивання обладунків. Вона піднесла тремтячу руку до вуха, щоб помацати його, — і торкнулася крихітної ранки, мокрої від крові. Якби я не зупинилася тоді... Якби я... Стріла пробила б їй голову, і вбила б Найнів також.

— Кров і попіл! — скрикнула вона. — Кров і клятий попіл!

— Слідкуй за словами, — попередила Найнів, але подумки була десь-інде. Вона лежачи вдивлялася між балясинами з білого каменю у протилежний кінець галерей. Еґвейн побачила, як її оточило сяйво. Найнів торкнулася саїдар.

Еґвейн також квапливо намагалася сягнути Єдиної Сили, — але поспіх завадив їй. Поспіх і образи, які заповнювали порожнечу; образ її голови, що, наче гнила диня, розлітається від важкої стріли, яка далі занурюється в Найнів. Вона глибоко зітхнула і спробувала знову. Врешті троянда зависла в безмежжі, Істинне Джерело відкрилося, і Сила наповнила її.

Дівчина перевернулася на живіт, щоб дивитися крізь балюстраду туди ж, куди й Найнів.

— Щось бачиш? Бачиш його? Я проткну його блискавкою! — Вона відчувала, як щось формується, прагнучи вирватися на волю. — Це ж чоловік, правда?

Важко було уявити чоловіка, що вдерся на половину послушниць, — але ще важче було уявити жінку, що принесла до Вежі самостріл.

— Не знаю. — Тихий гнів вчувався в голосі Найнів; це був найгірший його вияв. — Здається, бачу. Так! Там! — Еґвейн відчула Силу, що пульсувала в іншій жінці. Найнів повагом встала на ноги, розгладжуючи сукню, —• так, наче її нічого не турбувало.

Еґвейн витріщилася на неї:

— Піп? Що ти робиш? Найнів?

— Багато хто вважає, — сказала Найнів вчительським тоном, трішки насмішкувато, — що з П’яти Сил Повітря — яку ще називають Вітер — найменш корисна. Але це неправда. — Вона договорила і пирснула зі сміху. — Я ж казала тобі, що ми маємо й інші способи захисту. Я використала Повітря, щоб він зависнув на місці. Якщо це він. Не можу розгледіти. Цей прийом мені якось показала Амерлін, — хоча вона, мабуть, і не сподівалася, що я вивчу його. Ну гаразд. Ти тут весь день збираєшся лежати?

Еґвейн підхопилася на ноги й поквапилася за Найнів. Невдовзі на одному з поворотів вони побачили чоловіка, вбраного у дешеві коричневі бриджі та плащ. Він стояв до них спиною, немов балансуючи однією ногою на кулі, — а інша була підвішена в повітрі так, наче він тікав. Чоловік, схоже, почувався так, мовби вгруз у густе желе, — хоча це було лишень ущільнене довкола нього повітря. Еґвейн пам’ятала цей фокус Амерлін, — але ніколи не думала, що зможе повторити його. Найнів же достатньо було лише раз щось побачити, щоби вивчити це. Звісно, коли вона могла направляти Силу.

Вони підійшли ближче до чоловіка, і зв’язок Еґвейн із Силою через сильне збентеження втратився. Руків’я кинджала стирчало з його грудей. Обличчя запало; напівзаплющені очі вже були затуманені смертю. Він звалився на підлогу галереї, щойно Найнів прибрала пастку, у якій він опинився.

Чоловік мав цілковито посередній вигляд: середній зріст, непримітна статура і звичайні риси, — такі, що Еґвейн не змогла б вирізнити його й серед трьох людей. Вона певний час розглядала його, поки не зрозуміла, що чогось не вистачає. Самостріла.

Вона здригнулася й ошелешено роззирнулася.

— Є ще хтось, Найнів. Хтось забрав самостріл. І заколов його. Він може вистрілити знову.

— Заспокойся, — сказала Найнів, але роззирнулась навсібіч, смикаючи косу. — Просто зберігай спокій, і ми з’ясуємо, що...

її голос обірвався через звук кроків по переходу, що вів до їхнього поверху. Серце Еґвейн, здавалося, пульсувало в горлі. Очима вона прикипіла до пандуса, відчайдушно намагаючись торкнутися саїдар знову, — але це вимагало спокою, а серцебиття розбивало його вщент.

Шеріам Седай спохмурніла від побаченого і зупинилася вгорі пандуса.

— Що, заради Світла, тут трапилося?

Вона поспішила вперед, і її безтурботність враз розвіялася.

— Ми натрапили на нього, — сказала Найнів, коли наставниця послушниць нахилилася над тілом.

Шеріам приклала руку до грудей чоловіка — і відсмикнула її удвічі швидше, щось прошипівши. Помітно пересиливши себе, вона торкнулася його знову і затримала дотик надовше.

— Мертвий, — пробурмотіла вона. — Мертвий, як усі мерці, і ще мерт-' віший. — Випроставшись, вона дістала носову хустинку з рукава й витерла пальці. — Ви натрапили на нього? Тут? Ось так?

Еґвейн кивнула, впевнена в тім, що, якщо вона заговорить, то Шеріам почує брехню в її голосі.

— Саме так, — твердо сказала Найнів.

Шеріам похитала головою.

— Чоловік — мертвий чоловік — тут, на половині послушниць — це уже грандіозний скандал, але цей...

— Чим він особливий? — спитала Найнів. — І як можна бути мертвішим від мертвого?

Шеріам глибоко зітхнула й уважно подивилася на них.

— Це один з Бездушних. Сірий Чоловік.

Вона знову недбало витерла пальці й перевела погляд на тіло. Стурбований погляд.

— Бездушні? — мовила Еґвейн з дрожем у голосі, — і водночас Найнів вигукнула:

— Сірий Чоловік?

Шеріам зиркнула на них; її погляд був проникливим і коротким.

— Це не входить до навчальної програми, але, схоже, ви вже багатьма різними способами вийшли за межі правил. І враховуючи, що ви знайшли це... — Вона вказала на труп. — Бездушні, Сірі Чоловіки, віддають свої душі для служіння Мороку в ролі убивць. Насправді після цього вони не особливо й живі. Не мертві, але й не направду живі. Незважаючи на назву, серед деяких Сірих Чоловіків є й жінки. Лише кілька. Навіть серед Друзів Морока є кілька жінок, які були настільки дурними, щоб піти на таку жертву. Ви можете дивитися просто на них, заледве їх помічати, — допоки не буде пізно. Він був таким же мертвим, коли ще рухався. Тепер тільки мої очі кажуть мені, що те, що лежить тут, колись було живим. — Вона пильно розглядала його. — Жоден Сірий Чоловік не насмілювався проникнути у Тар Валон з часів Траллоцьких війн.

— Що ви робитимете? — спитала Еґвейн. Шеріам підняла брови, й дівчина швидко додала: — Чи можна мені поцікавитися, Шеріам Седай?

Айз Седай вагалася.

— Якщо вже ви мали нещастя знайти його, то можна. Я розповім Престолу Амерлін, — але, зважаючи на обставини, думаю, що вона не захоче розголосу про цей випадок, наскільки це взагалі буде можливо. Годі з нас пліток. Ви не говоритимете про це ні з ким, — хіба зі мною і з Амерлін, якщо вона заговорить першою.

— Так, Айз Седай, — гаряче сказала Еґвейн. Голос Найнів звучав холодно.

Шеріам, схоже, сприймала їхню покірність як належне. Вона не дала взнаки, що почула їх. Вся її увага була зосереджена на мертвому чоловікові. Сірому Чоловіку. Бездушному.

— Не будемо приховувати, що тут — убитий чоловік.

Сяяння Єдиної Сили раптово огорнуло її — і так само раптово довгий низький купол покрив тіло на підлозі, сіруватий і такий тьмяний, що під ним важко було побачити тіло.

— Але це не дозволить комусь доторкнутися до нього, щоб дослідити його природу. Я мушу прибрати це, перш ніж послушниці повернуться. — Її розкосі зелені очі роздивлялись їх так, наче вона тільки зараз помітила їхню присутність. — Ви двоє, йдіть. Думаю, до твоєї кімнати, Найнів. Зважаючи на те, з чим ви уже стикалися, — якщо стане відомо, що ви маєте якийсь стосунок до цього... Хоч якийсь... Ідіть.

Найнів зробила реверанс і смикнула Найнів за рукав, але та сказала:

— Чому ви йшли сюди, Шеріам Седай?

На мить Шеріам виглядала сторопілою, але враз спохмурніла. Вперши кулаки в боки, вона розглядала Найнів з усією рішучістю власного статусу.

— Чи потрібен наставниці послушниць привід, щоб прийти на половину послушниць, посвячена? — тихо сказала вона. — І відколи це посвячені допитують Айз Седай? Амерлін хоче зробити з вас когось, — але вийде це чи ні, я принаймні навчу вас манерам. А зараз, парочко, йдіть, — інакше я відведу вас до свого кабінету. І не для тієї зустрічі, яку вже для вас призначила Престол Амерлін.

В Еґвейн з’явилася несподівана думка.

— Пробачте нас, Шеріам Седай, — квапливо сказала вона, — але я маю принести свій плащ. Я змерзла.

Дівчина кинулася вздовж галереї, перш ніж Айз Седай встигла щось сказати.

Якби Шеріам знайшла стрілу перед її дверима, виникло б надто багато запитань. І тоді вдавати, що вони натрапили на цього чоловіка випадково, не було б сенсу. Однак коли дівчина опинилася перед дверима своєї кімнати, стріли вже не було. Лише зазубрена щербина в камені біля дверей свідчила про її колишню присутність.

Шкірою Еґвейн побігли сироти. Як хтось зумів непомітно забрати її... Інший Сірий Чоловік! Вона сягнула саїдар, навіть не усвідомивши цього, — лише відчула солодкий потік Сили, що наповнив її зсередини. Все одно відчинити двері й зайти до кімнати здавалося найважчим з усього, що їй доводилося робити за все її життя. Всередині нікого не було. Втім, вона зірвала білий плащ з гачка й вибігла геть, не відпускаючи саїдар, доки не опинилася на півшляху до інших.

Щось відбулося між жінками, поки її не було. Найнів вдавала з себе покірну, — хоча це виглядало так, мовби в неї був розлад шлунку. Шеріам стояла, втиснувши кулаки в боки, і роздратовано притупувала ногою. Її очі, що їх вона не відводила від Найнів, були наче зелені жорна млина, що мололи ячмінне борошно. Такий же погляд вона кинула на Еґвейн.

— Пробачте мені, Шеріам Седай, — швидко сказала дівчина, присідаючи в реверансі й водночас розправляючи плащ на плечах. — Цей... Мертвий чоловік... Сірий чоловік! — мене трусить від нього. Ми можемо йти?

Після різкого ствердного кивка Шеріам Найнів квапливо зробила реверанс. Еґвейн схопила її за руку й потягла геть.

— Ти що, хочеш іще більше проблем? — допитувалася Еґвейн, коли дівчата були вже на два рівні нижче і Шеріам не могла їх почути. — Що викликало в неї такий погляд? Ще якісь запитання, гадаю? Сподіваюся, ти почула щось корисне, якщо вже довела її до такого стану.

— Вона б нічого не сказала, — пробурмотіла Найнів. — Ми маємо ставити питання, якщо хочемо щось дізнатися, Еґвейн. Повинні ризикнути, — інакше нічого не вивідаємо.

Еґвейн зітхнула.

— Гаразд. Але будь обачнішою.

З виразу обличчя Найнів було зрозуміло, що дівчина не збиралася поводитися обережніше й уникати ризику. Еґвейн знову зітхнула.

— Стріла зникла, Найнів. Мусить бути ще один Сірий Чоловік, який її забрав.

— Ось чому ти... Світло! — Найнів спохмурніла і різко смикнула свою косу.

Через деякий час Еґвейн сказала:

— Що вона застосувала, щоб накрити... тіло?

Вона не хотіла думати про нього як про Сірого Чоловіка, — це нагадувало їй, що був іще один. їй зараз взагалі не хотілося думати про будь-що.

— Повітря, — відповіла Найнів. — Вона використала Повітря. Кмітливий прийом, — гадаю, я знаю, як здобути з цього щось корисне.

Єдина Сила поділялася на П’ять Сил: Землю, Повітря, Вогонь, Воду та Дух. Різні Таланти вимагали різних комбінацій цих Сил.

_Але я не розумію деяких способів поєднання П яти Сил. Візьмімо Зцілення. Я розумію, що воно вимагає Духу, і навіть Повітря, але чому ще й Води?

Найнів накинулась на неї:

— Про що ти балакаєш? Чи забула, чим ми зайняті?

Вона роззирнулася. Вони дійшли до половини посвячених, — низки галерей, що розташовувались нижче від кімнат послушниць і були оточені радше садом, аніж двором. Довкола нікого не було, окрім якоїсь посвяченої, що поспішала кудись на інший рівень. Проте Найнів стишила голос:

— Ти забула про Чорну Аджу?

— Я намагаюся про неї забути, — палко сказала Еґвейн. — Хоча б на мить. Я намагаюся забути, що ми тільки-но покинули мертвого чоловіка. Про те, що він ледь не убив мене, — і що він має спільника, який, можливо, спробує зробити це знову. — Вона торкнулася вуха: крапля крові висохла, але ранка все ще завдавала болю. — Нам просто пощастило, що ми досі живі.

Обличчя Найнів пом’якшало, але в її голосі лунали нотки ще з тих часів, коли вона була Мудринею Емондового Лугу. Слова, які потрібно було сказати для чийогось блага.

— Пам’ятай те тіло, Еґвейн. Пам’ятай, що він намагався вбити тебе. Вбити нас. Пам’ятай і Чорну Аджу. Пам’ятай її увесь час. Бо, якщо ти забудеш це хоча б на мить, то будеш наступною, хто лежатиме мертвою.

— Знаю, — зітхнула Еґвейн. — Але мені це не подобається.

— Ти помітила, чого Шеріам не сказала?

— Ні. Чого?

— Вона жодного разу не сказала про його вбивцю. Ходімо. Моя кімната ось там, унизу; там ти зможеш відпочити, поки ми поговоримо.

РОЗДІЛ 16

ПОЛЮВАННЯ ВТРЬОХ

Кімната Найнів була значно більшою, ніж у послушниць. У неї було справжнє, а не вбудоване в стіну ліжко, два крісла з драбинчастими спинками замість табуреток та шафа для одягу. Хоч умеблювання кімнати було простим, яку типовому селянському будинку, але, порівняно з послушницями, посвячені жили в розкошах. Тут був навіть маленький килимок, зітканий жовтими та червоними завитками по блакитному. Коли Еґвейн та Найнів увійшли, в кімнаті вже хтось був.

Елейн стояла біля каміна, схрестивши руки на грудях. Її очі почервоніли, — частково від злості. Двоє високих юнаків розсілися у кріслах, розкинувши руки й ноги. Один був вбраний в темно-зелений каптан, з-під якого виглядала сніжно-біла сорочка; його блакитні очі й золотаво-руде волосся споріднювали його з Елейн, а широка усмішка чітко давала зрозуміти, що він — її брат. Інший був десь такого ж віку, як і Найнів; він сидів у сірому, охайно застібнутому каптані. Юнак був струнким і мав темні очі та волосся. Він із цілковитою упевненістю та гнучкою м’язистою грацією підвівся, коли уві йшли Еґвейн та Найнів. Еґвейн вже не вперше подумала, що він — най-вродливіший чоловік, якого вона коли-небудь бачила. Його звали Ґалад.

— Радий знову тебе бачити, — сказав юнак, простягаючи руку. — Я так хвилювався. Ми хвилювалися.

Її пульс пришвидшився, і вона висмикнула свою руку, перш ніж юнак відчув би це.

— Дякую, Ґаладе, — пробурмотіла вона. Світло, який же він красень. Вона намагалася не думати про це. Але це було нелегко. Дівчина мимоволі розправила свою сукню, шкодуючи, що він бачить її у звичайному білому вовняному платті, — а не в шовковому, чи навіть у доманському, про яке їй розповідала Мін: обтислому й такому тонкому, що здається, наче воно невидиме, хоча це не так. Вона гнівно спаленіла й прогнала цю думку з голови, бажаючи, щоб юнак відвів погляд від її обличчя. Не допомагало й те, що половина жінок у Вежі, від посудомийниць до самих Айз Седай, дивилися на нього так, наче мали подібні думки. Не допомагало й те, що, здавалося, його усмішка була призначена лише їй. По суті, його усмішка тільки погіршувала ситуацію. Світло, якби він лиш, запідозрив, про що я думаю, — я б вмерла!

Золотоволосий юнак нахилився у своєму кріслі.

— Питання в тому, де ви були. Елейн уникає моїх запитань. Немов у неї повні кишені спілих фіг, і вона не дає мені жодної.

— Я вже казала тобі, Ґавіне, — сказала Елейн напружено, — це не твоя справа. Я прийшла сюди, — вона звернулася до Найнів, — бо не хотіла залишатися одна. Вони побачили мене й пішли слідом. Вони не розуміють слова «ні».

— І нехай, — відрізала Найнів.

— Але це наша справа, сестричко, — сказав Ґалад. — Твоя безпека — це наша справа. — Він подивився на Еґвейн, і її серце обірвалось. — Безпека усіх вас дуже важлива для мене. Нас.

— Я тобі не сестра, — огризнулась Елейн.

— Якщо тобі потрібна компанія, — з усмішкою мовив Ґавін до Елейн, — то ми не гірші від інших. І після того, через що ми пройшли, аби просто бути тут, ми заслуговуємо на пояснення щодо того, де були ви. Та краще б Ґалад весь день духопелив мене на тренуванні, аніж здибатися з матір’ю хоч на хвилину. Краще б гнів Коулін навалився на мене.

Коулін був майстром зброї. Він вимагав суворої дисципліни серед молодиків, які навчалися у Білій Вежі: прагнули вони стати Охоронцями чи просто тренувалися з ними.

— Можеш скільки хочеш заперечувати нашу спорідненість, — серйозно мовив Ґалад, — але вона є. І наша мати довірила твою безпеку нам.

Ґавін скривився:

— Вона спустить з нас шкуру, Елейн, якщо з тобою щось станеться. Ми мусили швидко переговорити з нею, — інакше б вона потягла нас із собою назад. Ніколи не чув, щоб королева відправила власних синів до ката, — але мати, схоже, була готова зробити виняток, якщо ми не відвеземо тебе додому неушкодженою.

— Упевнена, — сказала Елейн, — ваші перемовини стосувалися лише моєї безпеки. Ви зовсім не прагнули переконати матір залишити вас тут, щоб тренуватися з Охоронцями.

Обличчя Ґавіна почервоніло.

— Твоя безпека була нашою головною турботою, — Ґалад говорив щиро, і Еґвейн була певна, що так воно й було. — Ми переконали матір, що, якщо ти повернешся сюди, тобі потрібен буде хтось, хто б наглядав за тобою.

— Наглядати за мною! — вигукнула Елейн, але Ґалад спокійно продовжив.

— Біла Вежа стала небезпечним місцем. Тут гинуть люди — їх убивають — без зрозумілих причин. Навіть кілька Айз Седай загинули, — хоч інші й намагаються це приховати. Я також чув про Чорну Аджу, що нібито є у Вежі. Згідно з наказом матері, коли ти зможеш безпечно завершити своє навчання, ми повернемо тебе до Кеймліна.

Замість відповіді Елейн підняла підборіддя і стала впівоберта до нього.

Ґавін у розпачі провів рукою по волоссю і сказав:

— Світло, Найнів, Ґалад і я — не якісь там злодії. Ми лише хочемо допомогти. Ми б допомогли у будь-якому разі, — але це наказ матері, тож у вас немає іншого виходу.

— Накази Морґейз нічого не означають у Тар Валоні, — сказала Найнів твердо. — А про ваше бажання допомогти я пам’ятатиму. У разі чого ви — перші, до кого ми звернемося. А тепер прошу вас піти.

Вона рукою вказала на двері, але юнак не зважав на це.

— Це все дуже добре, але мати захоче знати, що Елейн повернулася. І причину, через яку вона втекла, не сказавши ні слова; і що вона робила протягом усіх цих місяців. Світло, Елейн! Уся Вежа була в сум’ятті. Мати ледь не збожеволіла від жаху. Я думав, вона завалить Вежу голими руками. — На обличчі Елейн проступила провина, і Ґавін скористався перевагою. — Ти їй багато завинила, Елейн. І мені також. Спопели мене Світло, — ти вперта, мов віслюк. Зникла на місяці, і все, що я знаю — це те, що ти не догодила Шеріам. А дізнався я про це лише тому, що ти плакала й не хотіла сісти.

Обурений погляд Елейн означав лише те, що він вмить втратив будь-яку перевагу, яку щойно мав.

— Досить, — сказала Найнів. Ґалад і Ґавін розтулили роти. Жінка підвищила голос: — Я сказала — досить! — Вона прикипіла до них поглядом, поки не переконалася в тому, що вони не порушать тишу. А тоді продовжила: — Елейн не винна вам нічого. Відтоді, відколи вирішила нічого вам не розповідати. А зараз — це моя кімната, а не зала корчми; тож я хочу, щоб ви пішли.

— Але ж Елейн... — Ґавін почав одночасно з Ґаладом: — Ми просто хочемо...

Найнів заговорила достатньо голосно, щоб перервати їх:

— Сумніваюся, що ви просили дозволу зайти на половину посвячених. — Вони здивовано глянули на неї. — Гадаю, що ні. Ви щезнете з моєї кімнати, — з моїх очей — перш ніж я порахую до трьох, — інакше я напишу про це записку майстру зброї. Коулін Ґайдін має сильнішу руку, аніж Ше-ріам Седай, і можете бути певні: я особисто перевірю, чи гідне він знайде для вас покарання.

— Найнів, ти не... — схвильовано почав Ґавін, але Ґалад жестом закликав до тиші й підійшов ближче до жінки. Її обличчя зберігало суворий вираз, але все ж вона мимохіть розгладила свою сукню, коли юнак усміхнувся. Еґвейн не здивувалася. Вона не зустрічала жінки, хіба що з Червоної Аджі, яка б не піддалася усмішці Ґалада.

— Пробач, Найнів, за нашу надокучливу турботу, — м’яко мовив він. — Авжеж, ми підемо. Але пам’ятай: якщо потрібна буде допомога, — ми поруч. І що б не змусило вас тікати, — ми також зможемо цьому зарадити.

Найнів всміхнулася юнаку й сказала:

— Раз.

Ґалад моргнув, і його усмішка щезла. Мовчки він повернувся до Еґвейн. Ґавін підвівся й рушив до дверей.

— Еґвейн, — мовив Ґалад, — ти ж знаєш, що ти — особливо ти — можеш кликати мене, коли забажаєш, з будь-якої причини. Сподіваюся, ти це знаєш.

— Два, — сказала Найнів.

Ґалад роздратовано поглянув на неї.

— Ми ще поговоримо, — сказав він Еґвейн, схилившись до її руки. Знову посміхнувшись, він неспішно рушив до дверей.

— Тррр... — Ґавін кинувся до дверей, і навіть граційні кроки Ґалада помітно пришвидшилися. — ...ррри, — закінчила Найнів, коли двері за юнаками зачинилися.

Елейн захоплено заплескала в долоні.

— Ох, чудово, — сказала вона. — Блискуче придумано. А я й не знала, що чоловікам заборонено приходити на половину посвячених.

— Не заборонено, — сухо сказала Найнів, — але ці невігласи теж цього не знали.

Елейн знову заплескала в долоні й засміялася.

— Я б дозволила їм спокійно піти, — додала Найнів, — якби Ґалад не влаштував таку виставу своєю неквапністю. На щастя для нього, у цього юнака дуже миле личко.

Еґвейн це розсмішило: Ґалад був молодшим від Найнів на рік, якщо не менше. Найнів знову розправила свою сукню.

— Ґалад! — пирхнула Елейн. — Він знайде нас знову, — і я не впевнена в тім, що твій фокус спрацює ще раз. Він чинить так, як вважає за потрібне, — і йому байдуже, якщо це когось ранить. Навіть якщо його самого.

— Значить, я придумаю щось іще, — сказала Найнів. — Ми не можемо дозволити їм ходити за нами назирцем. Елейн, якщо хочеш, я можу зробити заспокійливий бальзам.

Елейн похитала головою і лягла на ліжко, спираючись підборіддям на руки.

— Якщо Шеріам дізнається, нам не уникнути ще одного візиту до її кабінету. Ти й слівцем не прохопилась, Еґвейн. Замріялась? — Вона спохмурніла. — Чи не про Ґалада бува?

Еґвейн мимоволі почервоніла.

— Я просто не вважала за доцільне сперечатися, — сказала вона так поважно, як тільки могла.

— Аякже, — сухо мовила Елейн. — Визнаю, що він красень. Але він жахливий. Він завжди думає, що чинить правильно, — я знаю, це не звучить як щось жахливе, але так воно і є. Ґалад ніколи не йде наперекір матері, — навіть у найменшій дрібниці. Він ніколи не збреше, навіть про найнезначніші речі; ніколи не порушить правил. Якщо він здасть тебе за якесь порушення, то не виявить при цьому жодної ворожості. Ґалад просто засмутиться від того, що ти не живеш згідно з його стандартами, — але це не змінить того факту, що він тебе здасть.

— Звучить не дуже, — обережно мовила Еґвейн, — але не жахливо. Не можу уявити, щоб Ґалад робив щось жахливе.

Елейн похитала головою, не розуміючи, чому Еґвейн так важко побачити те, що для неї є очевидним.

— Якщо хочеш звернути на когось увагу, то придивись до Ґавіна. Він достатньо добрий — більшість часу — і зачарований тобою.

— Ґавін! Він ніколи й не гляне на мене більше разу.

— Звісно, ні, дурненька, — не так, як ти виглядаєш Ґалада; так, мовби твої очі ось-ось випадуть з орбіт.

Щоки Еґвейн спаленіли, і вона злякалася, що це може виявитися правдою.

— Ґалад врятував життя Ґавіну, коли той був малий, — продовжила Елейн. — Ґавін ніколи не викаже свою симпатію до дівчини, якщо вона цікавить Ґалада, — але я чула, як він говорив про тебе, тож все знаю. Йому ніколи не вдавалося щось від мене приховати.

— Це приємно чути, — сказала Еґвейн і засміялася у відповідь на усмішку Елейн. — Можливо, я зможу змусити його сказати це мені, а не тобі.

— Ти можеш обрати Зелену Аджу. Зелені сестри інколи виходять заміж. Ґавін щиро захоплений тобою, і ти йому підходиш. Крім того, я б хотіла бути тобі сестрою.

— Якщо ви двоє закінчили ці дівчачі балачки, — буркнула Найнів, — є важливіші речі, про які треба поговорити.

— Так, — сказала Елейн, — наприклад, про що говорила Престол Амерлін, коли я пішла.

— Я б не хотіла розмовляти про це, — розгублено сказала Еґвейн. Вона не любила брехати Елейн. — Нічого приємного вона не сказала.

Елейн обурено пхикнула.

— Більшість людей гадає, що мені простіше, бо я — дочка-спадкоємиця Андору. Однак правда полягає в тому, що в разі якоїсь халепи мені дістанеться більше, ніж іншим, — саме тому, що я дочка-спадкоємиця. Ніхто з вас не зробив чогось такого, чого не зробила я, — і якщо Амерлін насварила вас, то мені б перепало удвічі більше. Тож що вона сказала?

— Але це повинно залишитися тільки між нами трьома, — сказала Найнів. — Чорна Аджа...

— Найнів! — вигукнула Еґвейн.—Амерлін наказала нічого не говорити Елейн.

— Чорна Аджа! — Елейн майже викрикнула це й піднялася на коліна посередині ліжка. — Сказала «А», кажи і «Б». Я не буду третьою зайвою.

— Я б ніколи не лишила тебе осторонь, — запевнила її Найнів. Еґвейн лиш здивовано витріщилася на неї. — Еґвейн, саме нас з тобою Ліандрін вважає загрозою. Саме нас з тобою вона ледь не вбила...

— Ледь не вбила? — прошепотіла Елейн.

— ...можливо, тому, що ми і досі загроза для неї, — та, можливо, тому, що вона знає, що ми розмовляли з Амерлін наодинці, або й навіть чула нашу розмову. Нам потрібна людина, яку вони не підозрюватимуть. А якщо її не підозрюватиме також і Амерлін — іще краще. Я не впевнена, що ми можемо довіряти Амерлін більше, ніж Чорній Аджі. Вона лишень використовує нас для власних цілей. Я ж хочу, щоб ми не докладали всіх зусиль заради неї. Розумієш?

Еґвейн неохоче кивнула і сказала:

— Це небезпечно, Елейн, — так само небезпечно, як і те, що нас спіткало у Фалме. Можливо, навіть більше. Ти не мусиш брати в цьому участь; не цього разу.

— Я розумію, — тихо мовила Елейн. Після паузи вона продовжила: — Коли Андор вступає у війну, Перший принц Меча командує армією, — проте королева також вирушає з ними. Сімсот років тому у битві біля Куалін Ден андорське військо було розбите. Тоді королева Модреллін — сама й без зброї — кинулася у лави тіренської армії, стискаючи знамено з Левом. Тоді андорці згуртувалися й атакували ще раз, щоб врятувати свою королеву, — і так виграли битву. Ось якої мужності очікують від королеви Андору. Я досі не навчилася контролювати свій страх; мені потрібно це зробити, перш ніж я посяду місце матері на Левиному троні. — Раптом її похмурий настрій перетворився в хихотіння. — А крім того, — ви думаєте, що я пропущу пригоди, щоби шкребти горщики?

— Ти все одно їх шкребтимеш, — сказала Найнів, — і сподівайся на те, що всі думатимуть, що ти тільки цим і займаєшся. А тепер слухай уважно.

Елейн слухала, і її щелепа повільно відвисала все нижче, поки Найнів розставляла крапки над тим, що їм сказала Престол Амерлін, і над тим, яке завдання та поставила перед ними, а також розповідала про замах на їхнє життя. Вона здригнулася при згадці про Сірого Чоловіка та прочитала документ, який дала їм Амерлін. Здивовано подивившись на Найнів, вона повернула його й пробурмотіла:

— Хотіла б я мати щось схоже, коли зустрінуся з матір’ю наступного разу.

Коли ж Найнів закінчила, обличчя Елейн було уособленням обурення.

— Що ж, — це все одно, що вам сказали б піти в гори і полювати на левів, — тільки ви не знаєте, чи є вони там; але якщо є, то вони, можливо, полюють на вас і, ймовірно, сховані в кущах. Ох, і навіть якщо ви їх знайдете, — то не дозвольте їм зжерти вас до того, поки не скажете, де вони.

— Якщо ти боїшся, — сказала Найнів, — ти все ще можеш залишитися осторонь. Якщо ж приєднаєшся, — буде пізно.

Елейн відкинула голову.

— Звісно, я боюся. Я ж не дурепа. Однак мені не настільки страшно, щоб відмовлятися, навіть не спробувавши.

— І ще дещо, — додала Найнів. — Боюся, Амерлін дозволить Мету померти.

— Але ж Айз Седай повинні зцілювати всіх, хто цього потребує. — Д очка-спадкоємиця, схоже, вагалася між обуренням і недовірою. — Однак для чого це їй? Не можу в це повірити! Не вірю!

— Не може бути! — зойкнула Еґвейн. Вона не може цього допустити! Амерлін не дасть йому загинути! — Всю дорогу Верін розказувала нам, що Амерлін нагляне за тим, щоб його зцілили.

Найнів похитала головою.

— Верін казала, що Амерлін «нагляне за ним». Це не одне й те саме. І Амерлін уникала чіткої відповіді, коли я запитала її про це. Можливо, вона ще не вирішила.

— Але чому? — запитала Елейн.

— Тому що Біла Вежа грає за власними правилами.

Голос Найнів змусив Еґвейн здригнутися.

— Я не знаю чому. Чи допоможуть вони Мету, чи дозволять йому померти, — залежить від їхніх цілей. Жодна із Трьох Клятв не зобов’язує їх зцілити його. Для Амерлін Мет — лише інструмент. Як і ми. Вона використовує нас, щоб уполювати Чорну Аджу; але якщо інструмент ламається

і його не можна полагодити, то ви не оплакуєте його. Просто берете інший. Ви обидві повинні це добре запам’ятати.

— Що ми будемо з ним робити? — спитала Еґвейн. — Що ми можемо зробити?

Найнів підійшла до своєї шафи й почала щось шукати на далекій полиці. Вона повернулась, тримаючи в руках смугастий полотняний мішечокіз зіллям.

— Цими ліками — якщо пощастить — я зможу зцілити його самостійно.

— Верін не змогла, — сказала Елейн. — Морейн і Верін не змогли, а у Морейн ще й був анґріал. Найнів, якщо ти залучиш забагато Єдиної Сили, то можеш згоріти до вуглинки. Чи, якщо пощастить, упокориш себе. Якщо про це, звісно, можна сказати «пощастило».

Найнів здригнулася.

— Вони досі стверджують, що я можу стати наймогутнішою Айз Седай за останню тисячу років. Мабуть, зараз час це перевірити.

Вона смикнула свою косу. Без сумніву, як сміливо не звучали б слова Найнів, їй було страшно. Але вона не може дозволити Мету померти, — навіть якщо це поставить під загрозу її власне життя.

— Вони продовжують стверджувати, що ми троє могутні — або ж станемо такими. Можливо, якщо ми спробуємо втрьох, то розділимо потік, — сказала Еґвейн.

— Але ми ніколи не робили цього втрьох, — повільно мовила Найнів. — Я не впевнена, що знаю, як поєднати наші здібності. Це може призвести до таких же наслідків, що й використання надміру Сили.

— Ох, якщо вже ми збираємося зробити це, — сказала Елейн, злазячи з ліжка, — то до справи. Якщо ми говоритимемо про це довше, я боятимуся ще більше. Мет в гостьовій кімнаті. Я не знаю, у котрій саме: Шеріам була небагатослівна.

Немовби ставлячи крапку в її словах, двері відчинилися і увійшла Айз Седай, — так, наче це була її кімната, а непроханими гістьми були дівчата.

Еґвейн зробила низький реверанс, щоб приховати переляк на своєму обличчі.

РОЗДІЛ 17

ЧЕРВОНА СЕСТРА

Елайда була радше миловидною, аніж вродливою жінкою. Суворість її обличчя додавала зрілості нев’янучим рисам Айз Седай. Вона не здавалася старою, — однак Еґвейн ніколи не могла уявити Елайду юною. Окрім офіційних подій, небагато хто з Айз Седай вбирались у свою шаль із вишитою виноградною лозою та великою білою сльозою Пломеня Тар Валона на спині. Проте Елайда носила її постійно, а червоні довгі торочки вказували, до якої саме Аджі вона належить. Червоний також проступав у викотах її кремової шовкової сукні, а червоні капці виринали з-під подолу, коли вона увійшла до кімнати. Вона зиркала на них своїми темними очима, мов пташка на хробаків.

— Тож ви тут зібралися разом. І чомусь це мене не дивує.

Її голос був не менш претензійним, аніж манери; це була владна жінка, готова використати свій авторитет повсюдно, де вважатиме за доцільне; жінка, яка знала більше від свого співрозмовника. Нехай то була б королева чи послушниця.

— Пробачте мені, Елайдо Седай, — сказала Найнів, також присідаючи в реверансі, — але я якраз збиралася йти. Я повинна надолужити чимало занять. Якщо ви пробачите...

— Твої заняття зачекають, — сказала Елайда. — Вони і так довго чекали, правду кажучи. — Вона вирвала полотняну торбинку з рук Найнів і відкрила її, але, поглянувши досередини, кинула її на підлогу. — Зілля. Ти більше не сільська відьма, дитино. Бажання втримати минуле тільки стримуватиме тебе.

— Елайдо Седай, — сказала Елейн, — я...

— Цить, послушнице.

Голос Елайди був холодним і м’яким, наче шовк, що загортав сталь.

— Ти, можливо, обірвала тисячолітній зв’язок, що існував між Тар Балоном та Кеймліном. Говоритимеш, коли до тебе звернуться.

Погляд Елейн втупився у підлогу, поруч з її взуттям. Червоні плями палали на щоках. Провина це була чи злість? Еґвейн не знала.

Не зважаючи ні на кого, Елайда сіла в одне з крісел, обережно розправляючи спідницю. Вона не запропонувала сісти іншим. Обличчя Найнів напружилося, і вона заходилася злегка посмикувати свою косу. Еґвейн сподівалася, що та стримає свій норов й не сяде в інше крісло без дозволу.

Коли Елайда зручно розмістилася, вона якийсь час мовчки вивчала дівчат. Її обличчя залишалося незворушним. Врешті вона сказала:

— Ви знаєте, що серед нас є Чорна Аджа?

Еґвейн обмінялася переляканим поглядом з іншими.

— Нам вже сказали, — обережно мовила Найнів. — Елайдо Седай, — додала вона після паузи.

Жінка підняла брову.

— Так. Я підозрювала, що ви можете знати.

Еґвейн здригнулася від її тону, що говорив значно більше від слів, і Найнів вже злісно розтулила рота, але гострий погляд Айз Седай приборкав її.

— Ви обидві, — продовжила Елайда звичним тоном, — щезаєте, хапаючи із собою дочку-спадкоємицю Андору — дівчину, яка може одного дня стати королевою Андору, якщо я не здеру з нею шкуру й не продам рукавичнику, — щезаєте без дозволу, мовчки, безслідно.

— Мене не хапали, — сказала Елейн у підлогу. —Я пішла з власної волі.

— Ти слухатимешся, дитино? — Сяйво оточило Елайду. Погляд Айз Седай був зосереджений на Елейн. — Чи тебе навчити послуху тут і зараз?

Елейн підняла голову, і тепер було чітко зрозуміло, що вона відчувала. Злість. Тривалий час вона не зводила погляду з Елайди.

Еґвейн нігтями вп’ялася в долоні дівчини. Ситуація страшенно лютила. Вона, чи Елейн, чи Найнів могли б знищити Елайду просто там, де вона сиділа. Принаймні якби заскочили її зненацька; все ж таки вона була добре натренована. А якщо ми чинитимемо опір, а не приймемо те, чим вона нас годує, то втратимо все. Не роби цього зараз, Елейн.

Дівчина опустила голову:

— Пробачте мені, Елайдо Седай, — пробелькотіла вона. — Я втратила самовладання.

Сяйво блимнуло й згасло, і Елайда гучно пирхнула:

— Ти навчилась поганим манерам там, куди ці твоє тебе запроторили. Ти не повинна дозволяти собі поганих манер, дитино. Ти будеш першою Айз Седай — королевою Андору. Першою за тисячу років. Найсильнішою з нас — від часів Світотрощі. Можливо, настільки сильною, що станеш першою правителькою, яка відкрито заявить, що вона — Айз Седай. Не ризикуй цим, дитино, — бо ти можеш втратити все. Я витратила на це надто багато часу не для того, щоб ти усе змарнувала. Ти мене зрозуміла?

— Гадаю, так, Елайдо Седай, — сказала Елейн. Промовила вона це так, наче насправді не зрозуміла нічого. Як і Еґвейн.

Елайда полишила цю тему.

— Можливо, ти в серйозній небезпеці. Всі ви, утрьох. Ви щезли й повернулися; за цей час Ліандрін та її... прибічниці втекли. Порівнянь не уникнути. Ми впевнені, що Ліандрін і ті, хто пішов з нею, — Друзі Морока. Чорна Аджа. Я не хочу, щоб таке обвинувачення було пред’явлене Елейн, — тож мушу захистити її, а тому, схоже, і всіх вас. Розкажіть мені, чому ви втекли і що робили всі ці місяці, — і я зроблю все можливе.

її очі вчепилися в Еґвейн, немов якорі. Еґвейн була змушена сказати те, що влаштує Айз Седай. Подейкували, нібито Елайда іноді відчуває брехню.

— Все через... Мета. Він дуже хворий.

Дівчина намагалася обережно підбирати слова, щоб не збрехати, — але водночас розповісти історію, далеку від істини. Айз Седай роблять так постійно.

— Ми пішли... Ми повернули його назад, щоб його зцілили. Якщо цього не зробити, він помре. Амерлін збирається зцілити його.

Сподіваюся. Вона позирала на Червону Айз Седай, намагаючись не зводити винувато ноги. З виразу обличчя Елайди важко було зрозуміти, чи вірить вона хоч слову.

— Годі, Еґвейн, — сказала Найнів. Пронизливий погляд Елайди перемістився на неї, але дівчина жодним чином не відреагувала на нього. Вона зустрілася з очима Айз Седай, не змигнувши.

— Пробачте за втручання, Елайдо Седай, — сказала вона м’яко, — але Престол Амерлін сказала, що наші хибні вчинки — в минулому і ми повинні про них забути. Щоб почати все спочатку, ми не мусимо навіть згадувати про це. Престол Амерлін сказала, що все має бути так, наче нічого не сталося.

— Вона так сказала? — Досі ні обличчя, ні голос жінки не вказували на те, вірить вона цьому чи ні. — Цікаво. Важко вам буде забути все після того, як ваше покарання проголосили на всю Вежу. Безпрецедентно. Ще більш нечувано, аніж упокорення. Розумію, чому ви з усіх сил намагаєтеся забути про те, що сталося. Тебе ж піднесуть до посвячених, Елейн. І тебе, Еґвейн. Не дуже схоже на покарання.

Елейн глянула на Айз Седай, немов просила дозволу заговорити.

— Матінка сказала, що ми готові, — мовила дівчина. У її голосі відлунював виклик. — Я багато вивчила й виросла. Вона б не підносила мене, якби я на це не заслуговувала.

— Вивчила, — задумливо сказала Елайда, — і виросла. Можливо. — У її голосі не було й натяку на те, що це добре. Допитливий погляд Айз Седай знову звернувся до Еґвейн та Найнів. — Ви повернулися з цим Мегом, юнаком із села. Є ще інший хлопець з вашого села. Ранд аль’Тор.

Еґвейн відчула, наче крижана рука стисла її живіт.

— Сподіваюся, з ним усе гаразд, — спокійно сказала Найнів, хоч її рука схопила косу й стисла її. — Ми давно вже його не бачили.

— Цікавий хлопчина, — Елайда уважно вивчала їх, поки говорила. — Я зустрічалася з ним лише раз, але він здався мені напрочуд цікавим. Гадаю, він та’верен. Так. Схоже, він — це відповіді на численні запитання. Цей ваш Емондів Луг, — мабуть, незвична місцина, якщо породила вас двох. І Ранда аль’Тора.

— Це звичайне село, — сказала Найнів. — Нічим не відрізняється від інших.

— Так. Аякже, — Елайда посміхнулася, і холодний вигин її губ знов змусив живіт Еґвейн скоцюбитися. — Розкажіть мені про нього. Амерлін же не наказувала вам мовчати про нього, правда?

Найнів смикнула косу. Елейн вивчала килим, наче там було приховано щось важливе, а Еґвейн сушила собі голову над відповіддю. Кажуть, вона відчуває брехню. Світло, якщо вона справді може побачити брехню... Мовчання затяіувалося, аж врешті Найнів розтулила рота.

У цю мить двері розчахнулися знову. Шеріам здивовано оглянула кімнату.

— Добре, що ти тут, Елейн. Мені потрібні ви троє. Не очікувала побачити тебе тут, Елайдо.

Елайда встала, поправляючи свою шаль.

— Нам усім цікаво дізнатися про дівчат. Чому вони втекли. Які пригоди їх спіткали. Вони сказали, що матінка заборонила їм говорити про це.

— От і добре, — мовила Шеріам. — Вони будуть покарані, — на цьому й кінець. Я завжди була переконана в тім, що, коли покарання виконане, то вина, котра його спричинила, вичерпана.

Деякий час дві Айз Седай дивилися одна на одну, не виявляючи жодних емоцій. Тоді Елайда мовила:

— Звісно. Мабуть, я поговорю з ними іншого разу. На інші теми.

Погляд, який та кинула на трьох дівчат у білому, здався Еґвейн застережливим. Після цього жінка ковзнула повз Шеріам.

Залишивши двері відчиненими, наставниця послушниць спостерігала, як інша Айз Седай спускалася галереєю. Її обличчя все ще лишалося незворушним.

Еґвейн полегшено зітхнула — і почула такі ж зітхання від Найнів та Елейн.

— Вона погрожувала мені, — недовірливо сказала Елейн, частково сама до себе. — Вона погрожувала мені упокоренням, — якщо я не перестану бути свавільною!

— Ви неправильно її зрозуміли, — сказала Шеріам. — Якби всіх свавільних упокорювали, список імен був би таким великим, що ви не змогли б його вивчити. Небагатьом покірним жінкам вдалося отримати перстень і шаль. Звісно, це не означає, що ви не повинні вчитися бути покірними там, де це вимагається.

— Так, Шеріам Седай, — сказали дівчата майже в унісон, і Шеріам усміхнулася.

— От бачите? Принаймні ви можете вдавати покірність. І у вас буде ще багато можливостей попрактикуватися на шляху повернення ласки Амерлін. І моєї. Мою буде важче заслужити.

— Так, Шеріам Седай, — сказала Еґвейн, але цього разу тільки з Елейн. Найнів же спитала:

— А що з... тілом, Шеріам Седай? Бездушного? Ви знайшли, хто вбив його? Чи чому він проник у Вежу?

Шеріам стиснула вуста.

— Ти робиш один крок уперед, Найнів, а потім — один назад. З огляду на те, що Елейн не здивована, ви уже розповіли їй про це — хоч я попереджала, що більше ніхто не повинен знати! — і відтепер уже семеро людей у Вежі знають про сьогоднішнє вбивство чоловіка на половині послушниць, а двоє з них — це чоловіки, яким, окрім цього, більше нічого не відомо. Окрім того, що вони мають тримати роти на замку. Якщо ж наказ наставниці послушниць для тебе нічого не важить — якщо це справді так, то я це виправлю, — то, можливо, ти послухаєшся Престолу Амерлін? Ти не говоритимеш про це ні з ким, окрім мене та матінки. Амерлін не повинна боротися ще й з цими плітками: їх і так уже забагато. Я зрозуміло висловилась?

На суворий голос Айз Седай знову відповів хор:

— Так, Шеріам Седай, — але Найнів на цьому не зупинилася:

— Ви сказали — семеро, Шеріам Седай. Ще той, хто вбив його. І, можливо, хтось, хто допоміг їм проникнути у Вежу.

— Це вас не стосується, — гострий погляд Шеріам пронизав усіх трьох. — Я сама з’ясую усі питання щодо цього чоловіка. А ви забудете усе, що знаєте

про нього. Якщо ж я дізнаюся, що ви не послухалися... Що ж, є речі, гірші від чищення горщиків, щоб відволікти вас на якийсь час. І я не прийму жодних вибачень. Ще питання залишилися?

— Ні, Шеріам Седай. — Цього разу Найнів приєдналася до дівчат, і Еґвейн відчула полегшення. Хоч і не цілковите. Під ретельним наглядом Шеріам шукати Чорну Аджу буде вдвічі важче. На коротку мить її пройняв істеричний сміх. Якщо Чорна Аджа не добереться до над, — це зробить Шеріам. Сміх враз згаснув. Якщо Шеріам сама не з Чорної Аджі. Вона намагалася прогнати цю думку.

Шеріам кивнула.

— Дуже добре. Ви підете зі мною.

— Куди? — спитала Найнів і додала «Шеріам Седай» ще до того, як очі Айз Седай звузились.

— Ви забули? — тихо сказала Шеріам. — У Вежі Зцілення завжди відбувається в присутності тих, хто привіз хворого.

Еґвейн знала, що терпець наставниці послушниць ось-ось лусне, але, перш ніж вона змогла стриматись, у неї вирвалось:

— То вона збирається зцілити його!

— Престол Амерлін одна з тих, хто потурбується про нього. — Обличчя Шеріам залишалося позбавленим емоцій, як і її голос. — У тебе були причини сумніватися?

Еґвейн лише похитала головою.

— Тоді поки ви стовбичите тут — марнуєте час, відведений вашому другові. Престол Амерлін не можна змушувати чекати.

Попри щойно сказане, Еґвейн здавалося, що Айз Седай зовсім не квапилася.

РОЗДІЛ 18

ЗЦІЛЕННЯ

Переходи, розташовані глибоко під Вежею, куди завела їх Шеріам, освітлювали настінні ліхтарі на залізних підставках. Кілька дверей, повз котрі вони проходили, були щільно причинені; інші — на замках, а ще деякі сховані так хитромудро, що Еґвейн могла побачити їх лише тоді, коли опинялася просто перед ними. Темні прорізи проступали на перетинах коридорів; їх освітлювало здаля лише тьмяне світло вогників, розташованих далеко один від одного. Інших людей тут не було. У ці місця навіть Айз Седай нечасто заходили. Повітря було ні холодним, ані теплим, — але дівчина все одно тремтіла, водночас відчуваючи, як стікає спиною піт.

Це відбувалося тут, у підземеллі Білої Вежі. Саме тут послушниці проходили останнє завдання, щоб піднестися до посвячених. Чи покинути Вежу, — якщо вони його провалять. Саме тут посвячені виголошували Три Клятви після виконання фінального завдання. Вона усвідомила, що ніхто ніколи не говорив їй, що відбувалося з посвяченими, котрі це завдання не виконали. Саме тут розташовувалась кімната, де зберігалося кілька анґрі,-алів та са’ан/ріалів, — і тут же були комори, де охоронялися тер ’ангріали. Чорна Аджа проникла в ці комори. А що, якщо Чорна Аджа чекала тут, у засідці, в одному з цих темних бокових коридорів, — і Шеріам веде їх не до Мета, а до...

Вона зойкнула, коли Айз Седай раптово зупинилася, — і почервоніла, коли інші з цікавістю подивилися на неї.

— Я думала про Чорну Аджу, — сказала вона ледь чутно.

— Не думай про неї, — сказала Шеріам, і її голос прозвучав, як колись: суворо, але тепло.

— Упродовж найближчих років Чорна Аджа не буде вашим клопотом. У вас є те, чого бракує решті, — час. До того, як вам доведеться давати собі раду з цим. Багато часу. Коли ми увійдемо, станьте навпроти стіни й мовчіть. Вам дозволено бути тут з милості, — тож не відволікайте й не втручайтеся.

Вона прочинила двері, оббиті сірим металом, що був дуже схожий на камінь. Квадратна зала, куди вони увійшли, була просторою; на її світлих стінах не було прикрас. У центрі стояв довгий кам’яний стіл, накритий білою тканиною, — і це був єдиний предмет обстановки. Мет лежав на столі повністю вбраний, — не вистачало лишень плаща та чобіт. Його очі були заплющені, а обличчя — таким виснаженим, що Еґвейн хотілося плакати. Він важко дихав, видихаючи повітря із хрипким свистом.

На його паску висів у піхвах кинджал із Шадар Лоґота. Рубін, який прикрашав руків’я, вбирав усе світло, тож палахкотів, неначе люте червоне око, попри світіння дюжини ліхтарів, що ширилось світлими стінами та білою плиткою підлоги.

Престол Амерлін стояла біля узголів’я, а Леане — біля ніг юнака. Чотири Айз Седай стояли з одного боку столу, і ще три — з другого. Шеріам приєдналася до трійці. Однією з них була Верін. Еґвейн впізнала також Сера-фелл, ще одну Коричневу сестру, Аланну Мосвані із Зеленої Аджі та Анаю з Блакитної, до якої належала і Морейн.

Аланна й Аная навчали її, як відкриватися Єдиному Джерелу, а також тому, як піддатися саїдар, щоб зуміти контролювати її. За той час, відколи дівчина приїхала до Білої Вежі й покинула її, Аная разів з п’ятдесят перевіряла, чи не є вона Сновидицею. Щоразу нічого не з’ясовувалося, — але добра Аная з непримітними рисами обличчя та теплою усмішкою, що була її єдиною окрасою, продовжувала кликати дівчину для нової перевірки, такої ж невблаганної, як валун, що котиться схилом униз.

Решту жінок вона не знала, — окрім однієї, з холодними очима, яка, схоже, була Білою сестрою. Амерлін та Хранителька, звісно, вбрались у свої палантини; інші ж не мали нічого, що б їх виказувало, — окрім перснів з Великим Змієм та нев’янучих облич. Жодна з жінок не відзначила появу Еґвейн та двох її супутниць чимось, окрім дуже уважного погляду.

Незважаючи на позірний спокій жінок, які зібралися довкола столу, вона все ж помітила якусь невпевненість. Підтиснуті губи Анаї. Ледь спохмурніле, моторошно вродливе обличчя Аланни. Мимовільне прогладжування по стегнах жінки з холодними очима у блідо-блакитній сукні.

Одна з Айз Седай, що її Еґвейн не знала, поставила на стіл просту відполіровану дерев’яну скриню, довгу й вузьку, і відчинила її. Зі складок

свого червоного шовкового вбрання Амерлін дістала білий гофрований жезл завдовжки з передпліччя. Еґвейн ніколи раніше його не бачила, але розпізнала за лекцією, яку Аная читала послушницям. Це був один із са'анґріалів, — мабуть, наймогутніший з усіх, що були у Вежі. Са’ангріал сам по собі не мав сили — ці знаряддя лиш фокусували та посилювали силу, що направляли Айз Седай, — але з ним могутня Айз Седай могла б знести стіни Тар Балона.

Еґвейн стисла руку Найнів з одного боку, а з другого — руку Елейн. Світло! Вони не впевнені, що зможуть зцілити його навіть із са’анґріа-лом — із цим са’анґріалом/ Які б у нас були шанси? Ми тільки б убили його й себе. Світло!

— Я об’єднаю потоки, — сказала Амерлін. — Будьте обачні. Сила, необхідна, щоб розірвати зв’язок з кинджалом та зцілити його, межує зі знищенням. Я фокусую. Увага.

Вона тримала жезл обома руками просто над обличчям Мета. Все ще непритомний, хлопець похитав головою і стиснув кулак на руків’ї кинджала, бурмочучи щось схоже на відмову.

Навколо кожної Айз Седай з’явилося сяйво, — те м’яке біле світіння, яке може побачити лише жінка, здатна направляти Силу. Сяйво почало повільно поширюватися: те, що огортало одну жінку, торкалося того, що огортало сусідню, зливалося з ним, — аж поки не утворилося суцільне світіння, котре, як здавалося Еґвейн, перебивало світло ліхтарів. І в цій яскравості було іще потужніше світіння. Стовп полум’я кольору кістки. Са’анлріал.

Еґвейн змагалася з бажанням відкритися для саїдар й додати свій потік до течії. Бажання було таким сильним, що вона ледь змогла втриматися на місці. Елейн міцніше стисла її руку. Найнів ступила крок до столу, — але зупинилася, сердито похитавши головою. Світло, подумала Еґвейн, я зможу. Але вона не розуміла, що саме зможе. Світло, він такий могутній. Такий — чудовий. Рука Елейн затремтіла.

У самому центрі сяйва, на столі Мета трусило і смикало в різні боки; він бурмотів щось незрозуміле. Проте хлопець все ще тримав свій кинджал, а його очі залишалися заплющеними. Повагом, — дуже повільно, — він почав вигинати спину, напружуючи м’язи, поки його не почало тіпати. Однак юнак боровся й опирався так, що аж врешті лише його п’яти та плечі торкалися столу. Його рука на кинджалі розімкнулася і, тремтячи, відсторонилася; почала віддалятися, борюкаючись, від піхов. Його губи, скривлені від болю, з гарчанням відкривали зуби, а дихання перетворилося на придушене хрипіння.

— Вони вбивають його, — прошепотіла Еґвейн. — Амерлін вбиває його! Ми повинні щось зробити.

— Якщо ми зупинимо їх, — так само тихо відповіла Найнів, — якщо ми зможемо зупинити їх — він помре. Я не зможу впоратися з половиною тієї Сили, що у них. — Вона зупинилася, немов усвідомлюючи сенс власних слів: вона може направляти половину тієї сили, яку направляють десять повноцінних Айз Седай із са’анлріалом — і її голос став слабшим: — Світло, поможи мені, — як би я цього хотіла.

Найнів раптом затихла. Вона справді хотіла допомогти Мету — чи, можливо, лише направити такий потік Сили? Еґвейн відчувала таке саме сильне бажання, — немов пісня змушувала її танцювати.

— Ми мусимо довіритися їм, — врешті напружено прошепотіла Найнів. — Іншого виходу у нас немає.

Раптом Мет закричав, протяжно й голосно:

— Муад ’дрін тіа дар алленде, каба’дрінрадім! — Вигнувшись і борсаючись із міцно заплющеними очима, він чітко вигукнув слова: —Лос Валдар Кьюбіяри! Лос! Карай ан Калдазар! Ал Калдазар!

Еґвейн наморщила чоло. Вона достатньо вчилася, щоб розпізнати стару мову, але зараз зрозуміла тільки кілька слів. Карай ан Калдазар! Ал Калдазар! «За честь Червоного Орла! За Червоного Орла!» Давні бойові вигуки Манетерена, народу, що зник під час Траллоцьких війн. Народу, що проживав на території теперішнього Межиріччя. Це було все, що вона знала; але на мить їй здалося, що вона повинна дізнатися й решту, — так, наче ці знання перебували за межами її зору, і їй варто було лише повернути голову, щоб дізнатися про все інше.

З гучним тріском шкіри, що рветься, кинджал у золотих піхвах вирвався з Метового паска і завис за фут над його тілом. Рубін мерехтів, випускаючи багряні іскринки, мовби теж боровся зі зціленням.

Очі Мета розплющилися, й він оглянув жінок, що стояли довкола нього.

— Міа аєнде, Айз Седай! Кабаллейн мізайн є! Інде муагде, Айз Седай мізайн є! Міа аєнде!

Він почав кричати; люте ревіння продовжувалося і тривало далі, — аж Еґвейн здивувалася, як він встигав дихати.

Аная поспіхом нахилилася, щоб дістати темну металеву скриню з-під столу, — рухаючись так, наче та річ була важкою. Коли вона поставила її поруч з Метом і відчинила,.виявилось, що всередині був лише невеличкий простір, довгасте вільне місце завтовшки два дюйми. Аная знову нахилилася й дістала щипці, схожі на ті, що їх добра господиня використовує в себе на кухні, і вхопила завислий кинджал так обережно, наче то була отруйна змія.

Крик Мета перетворився на божевільне ревище. Рубін люто виблискував, виграючи криваво-червоним.

Айз Седай сунула кинджал у скриньку й зачинила її, голосно зітхнувши разом з клацанням кришки.

— Огидна річ, — мовила вона.

Щойно кинджал сховали, Метовий рев обірвався, і він повалився на стіл, немов його м’язи й кістки перетворилися на воду. Через якусь мить сяйво довкола Айз Седай і столу згасло.

— Все, — хрипко сказала Амерлін, наче це вона кричала. — Готово.

Деякі з Айз Седай помітно ослабли, і піт оросив не одне чоло. Аная витягла з рукава просту лляну хустинку і, не ховаючись, витерла обличчя. Холодноока Біла сестра майже непомітно витерла щоки луґардським мереживом.

— Дивовижно, — сказала Верін, — як давня кров може в комусь так потужно вирувати сьогодні.

Вони з Серафеллою нахилилися одна до одної і, активно жестикулюючи, про щось тихо говорили.

— Він зцілений? — спитала Найнів. — Він... житиме?

Мет неначе спав, — але його обличчя досі було запалим і виснаженим. Еґвейн ніколи не чула про Зцілення, яке б не вилікувало всього. Якщо тільки відлучення від кинджала не забрало всю Силу. Світло!

— Брандас, — сказала Амерлін, — простежиш, щоб його віднесли до кімнати?

— Як накажете, матінко, — відповіла холодноока жінка. Її реверанс був таким же відстороненим, як і вона сама. Коли вона вийшла покликати носильників, кілька інших Айз Седай теж пішли разом з Анаєю. Верін і Серафелле рушили за ними, все ще обговорюючи щось, — але так тихо, що Еґвейн нічого не змогла почути.

— З Метом усе добре? — допитувалася Найнів. Шеріам вигнула брови.

Престол Амерлін розвернулася до дівчат.

— Він вилікуваний, — наскільки це можливо, — мовила вона холодно. — Час покаже. Так довго носити річ, забруднену Шадар Лоґотом... Хтозна, як це вплине на нього. Можливо, сильно, — а може, й ні. Побачимо. Але зв’язок з кинджалом зламано. А зараз йому потрібен відпочинок — і стільки їжі, скільки в нього влізе. Він повинен жити.

— Що він кричав, матінко? — мовила Елейн, і швидко додала: — Чи можу я спитати?

— Він командував воїнами. —Амерлін стурбовано поглянула на юнака, який лежав на столі. Той не ворушився відтоді, відколи гепнувся, але Еґвейн здавалося, що його дихання стало більш ритмічним. — У битві, що відбулася дві тисячі років тому, гадаю. Давня кров повертається.

— Але там не все було про битву, — сказала Найнів. — Я чула, як він сказав «Айз Седай». Битва тут ні до чого. Матінко, —додала вона квапливо.

Якусь мить Амерлін, схоже, вирішувала, що сказати, — і чи говорити взагалі.

— Протягом певного часу, — врешті мовила вона, — минуле й теперішнє були для нього невіддільні. Він був там і тут водночас, — і він знав, хто ми. Тож він наказував звільнити його. — Вона знову зробила паузу. — «Я вільна людина, Айз Седай. Я не ваша здобич». Ось що він сказав.

Леане голосно пирхнула, а деякі інші Айз Седай сердито пробурмотіли щось собі під ніс.

— Але, матінко, — сказала Еґвейн, — він не міг мати саме це на увазі. Манетерен і Тар Валон були союзниками.

— Манетерен і Тар Валон справді були союзниками, дитино, — сказала їй Амерлін, — але хто може зрозуміти серце чоловіка? Підозрюю, що навіть він сам не здатен. Чоловік — найлегша тварина, яку можна взяти на повідець, — але найскладніша, щоб втримати її. Навіть якщо він сам того хоче.

— Матінко, — мовила Шеріам, — уже пізно. Куховарки чекатимуть на цих помічниць.

— Матінко, — схвильовано сказала Еґвейн, — ми не залишимося з Ме-том? Якщо він усе ще може померти...

Погляд Амерлін був спокійним, а її обличчя не відображало емоцій.

— У вас є робота, дитино.

Не чистка горщиків малася на увазі. Еґвейн у цьому була впевнена.

— Так, матінко.

Вона зробила реверанс, і її спідниці торкнулися Найнів та Елейн, які теж присіли в реверансі. Вона ще раз поглянула на Мета і попрямувала за Шеріам. Хлопець досі лежав нерухомо.

РОЗДІЛ 19

ПРОБУДЖЕННЯ

Мет повільно розплющив очі й втупився у білу тиньковану стелю, здивовано міркуючи, де він і як сюди потрапив. Вигадлива облямівка позолочених листків декорувала стелю, а матрац під його спиною був щільно набитий пір’ям. Багатий дім, значить. Однак думок про «де і як» не було, як і відповідей на чимало інших запитань.

Він бачив багато снів, — і їхні уривки, разом зі спогадами в його голові, досі вибудовували пазл. Він не міг відділити одні від інших. Неймовірні польоти та битви, дивний народ з-за океану, Шляхи й Портальні камені, фрагменти інших життів, речі, оспівані в історіях менестрелів — усе це було, мабуть, снами. Принаймні так йому здавалося. Але Лоял був реальним, і він — оґір. Шматки розмов розсипалися в його думках: розмов з батьком; з Морейн; із вродливою жінкою і капітаном корабля; з гарно вбраним чоловіком, який говорив з ним, наче батько, що дає мудру пораду. Це, схоже, було справжнім. Але все — лише шматки й уривки, що перепліталися.

— Муад’дрін тіа дар алленде, каба’дрін радім, — бурмотів він. Слова були тільки звуками, — однак вони щось приховували.

Намилю чи більше від нього з обох боків вишикувалися щільні ряди списоносців, усіяні вимпелами й знаменами міст, містечок та менших Домів. З лівого боку фланг захищала річка, а з правого — болота й трясовини. З пагорба він спостерігав, як списоносці б’ються з навалою траллоків, кількість котрих переважала їх удесятеро. Списи протикали чорні кольчуги траллоків, а гострі сокири вирубували криваві діри в людських рядах. Крики йревище пронизували повітря. Високо в безхмарному небі палало сонце, і мерехтіння тепла здіймалося над полем бою. Ворожі стріли сипалися дощем, влучаючи яку траллоків, так і в людей. Він відкликав своїх лучників назад, але жаховладці не зважали на це, прориваючи їхні лави. Позаду, на виступі нетерпляче тупотіли коні — Непереможна гвардія чекала його наказу. На людях і конях виблискували сріблом обладунки; ні люди, ні коні вже не витримували спеки.

Вони повинні перемогти — або загинути. Він славився як гравець: настав час кинути кості. Голосом, що переважав гамір унизу, він, підвівшись у сідлі, віддав наказ.

— Піхото! Пропустити кавалерію вперед!

Знаменоносець їхав обік нього, і, поки наказ розходився рядами, розгортав над його головою стяг Червоного орла.

Унизу списоносці раптово заворушилися, дисципліновано звужуючи свої формування й утворюючи широкі проходи між ними. Проходи, які зі звірячим ревом заполонили, немов чорний всепоглинальний потік смерті, траллоки.

Він витяг свого меча і високо підняв його.

— Уперед, Непереможна гвардіє!

Він пришпорив коня та помчав схилом униз. Слідом за ним загриміли копита й вигуки «Вперед!». Він перший дістався траллоків; його меч здіймався й опускався, а знаменоносець їхав поруч. «За честь Червоного орла! За Червоного орла!» Непереможна гвардія проникала крізь проміжки між списниками, пробиваючи навалу, відкидаючи її назад. «За Червоного орла!» Напівлюдські обличчя гарчали; незвично вигнуті мечі рвалися до нього, — але він усе глибше розчищав свій шлях. Перемогти або загинути. «Манетерен!»

Рука Мета тремтіла, коли він підніс її до чола.

— Лос Валдар Кьюбіярі! — пробурмотів юнак. Він був фактично впевнений у тім, що знає значення цих слів. «Уперед, Непереможна гвардіє!» або «Непереможна гвардіє, в атаку!» Але як таке могло бути? Морейн колись сказала йому кілька слів старою мовою, — і це було все, що він знав. Все інше звучало мов нісенітниця.

— Божевілля, — різко мовив він. — Це, мабуть, зовсім і не стара мова. Просто маячня. Ті Айз Седай несповна розуму. Це всього лише сон.

Айз Седай. Морейн. Він раптово відчув свій худющий зап’ясток й кістляву руку — та подивився на неї. Він був хворий. Щось пов’язане з кинджалом. Кинджалом з рубіном на руків’ї та давно вимерлим містом Шадар Лоґот, заплямованим зуроченням. Усе було розмите й далеке, беззмістовне, — але він знав, що це був не сон. Еґвейн і Найнів привезли його до Тар Балона, щоб зцілити. Це він добре запам’ятав.

Мет спробував сісти, але завалився назад, — слабкий, мов щойно народжене ягня. Він насилу піднявся й відкинув убік одне вовняне покривало.

Його одяг був десь захований, — можливо, у шафі з вирізьбленою виноградною лозою, що стояла біля стіни. Однак він одразу ж забув про одяг. Юнак насилу звівся на ноги, пошкутильгав через квітчастий килим, вхопився за крісло з високою спинкою, далі хитнувся від крісла до столу із позолоченими завитками на ніжках і кутиках.

Свічки із бджолиного воску, по чотири у кожному високому свічнику, яскраво освітлювали всю кімнату, відбиваючись у маленьких дзеркалах, розташованих за ними. Велике дзеркало на стіні, над відполірованим умивальником, показувало його відображення: вимучений, виснажений, із запалими щоками і темними проваленими очима, із злиплим від поту волоссям, зігнутий, неначе старець, і тремтячий, мов билинка на вітрі. Він змусив себе випростатися, але це ситуацію не покращило.

Велика накрита таця стояла на столі, прямо перед ним, а його ніс вловив запах їжі. Він відсунув серветку вбік і побачив два великі срібні глеки і тарелі з тонкої зеленої порцеляни. Мет чув, що Морський народ важить стільки ж срібла за цю порцеляну. Він очікував побачити наваристий бульйон чи м’ясо теляти, — їжу, яку зазвичай пропонували немічним. Натомість на блюді були накладені шматки смаженої яловичини з гірчицею та хроном. На іншому ж парувала смажена картопля, солодкі боби з цибулею, капуста й тушкована квасоля. А ще різна солонина й кусник твердого сиру. Товсті скибки хрусткого хліба; наповнена масельничка. Один глечик молока, досі поцяткований ззовні конденсатом; з іншого ж пахло пряним вином. Усього цього вистачило б на чотирьох чоловіків. Його рот наповнився слиною, а шлунок забурчав.

Спочатку з'ясую, де я. Однак він згорнув шматок телятини й занурив його в гірчицю, перш ніж відштовхнутися від столу до трьох високих вузьких вікон.

Вони були прикриті дерев’яними віконницями, різьбленими різними візерунками, але крізь щілини він зміг побачити, що надворі — ніч. Світло з інших вікон поблискувало в темряві. За хвилину він розчаровано сповз на підвіконня з білого каменю і почав розмірковувати.

Як говорив його батько, навіть найгірше можна обернути на вигоду, — варто лиш добре подумати; а Абелл Коутон був найкращим торговцем конями в Межиріччі. Коли здавалося, що Метовому батькові не таланило, насправді облизня ловили інші. Не те щоб Абелл Коутон робив щось нечесно, — але навіть люди з Таренського Перевозу говорили, що вони ніколи не зустрічали кращого від нього. А всім відомо, що вони своє діло знають. А все тому, що він обмірковував речі з усіх можливих боків.

Тар Балон. Це мусив бути Тар Балон. Ця кімната розташована в палаці. Сам лиш квітчастий доманський килим коштує, мов ціла ферма. Окрім того, здавалося, він уже не був хворим; а з того, що він чув, Тар Валон був його єдиним шансом одужати. Власне, він ніколи не почувався хворим, наскільки він пам’ятав, — навіть тоді, коли Верін — ще одне ім’я проступило з туману — сказала комусь поруч, що він помирає. Тепер він почувався слабким, як немовля, і голодним, як хижий вовк, але чомусь мав певність, що Зцілення вже відбулося. Я почуваюся цілим і здоровим, ось і все. Я зцілений. Юнак скривився до віконниць.

Зцілений. Це означало, що вони скористалися Єдиною Силою. Згадка про це вкрила його шкіру сиротами, але він знав, що це відбулося.

— Краще, аніж вмирати, — сказав до себе. Деякі історії, що він чув про Айз Седай, виринули в пам’яті.—Все ж краще за смерть. Навіть Найнів гадала, що я помру. У будь-якому разі це вже відбулося, — тож хвилюватися немає сенсу.

Юнак уже доїв шматок м’яса й облизував його сік зі своїх пальців.

Похитуючись, він знов підійшов до столу. Під ним причаїлась табуретка. Він витягнув її й сів. Не турбуючись про ніж чи виделку, він взяв ще один шматок телятини. Як же обернути перебування в Тар Валоні — схоже, у Білій Вежі — собі на користь?

Тар Валон означав Айз Седай. Не було причин залишатися тут навіть зайву годину. Якраз навпаки. Він мало що пригадував з часів, проведених з Морейн, а потім — з Верін. Мет не пам’ятав нічого жахливого, вчиненого ними, — але й спогадів залишилося дуже мало. Що б не робили Айз Седай, у них були на те причини.

— І ці причини не завжди зрозумілі одразу, — пробурмотів він з ротом, наповненим картоплею, а тоді проковтнув її. — Айз Седай ніколи не брешуть, — але їхня правда часто відрізняється від тієї, про яку думаєш ти. Є одна річ, про яку завжди треба пам’ятати: не можна довіряти їм навіть тоді, коли все здається очевидним.

Це був невтішний висновок. Хлопець почав смакувати квасолю.

Думки про Айз Седай допомогли йому згадати про них ще дещо. Існує сім Адж: Блакитна, Червона, Коричнева, Зелена, Жовта, Біла та Сіра. Найгірша Червона. Є ще й Чорна, — але стверджують, що її не існує. Проте Червона Аджа не була для нього загрозою. Її цікавили лише чоловіки, що вміли направляти Силу.

Ранд. Щоб я згорів, — як я міг забути про нього? Де він? Чи все з ним гаразд? Він сумно зітхнув і намастив маслом іще теплий хліб. І чи не з’їхав він іще з глузду.

Навіть якби у нього були відповіді, він нічим не зміг би зарадити Ранду. А навіть якби міг, — то не знав, чи став би. Ранд умів направляти Силу, а Мет усе своє дитинство тільки й слухав страхіття про таких людей. Історії, що лякали також і дорослих, — адже деякі з них були правдивими. Дізнатися, на що був здатен Ранд, —усе одно, що виявити: твій найкращий друг катує цуценят чи вбиває немовлят. Коли ти врешті переконуєшся в цьому, то вашій дружбі настає кінець.

— Краще я потурбуюся про себе, — роздратовано сказав він. Мет перехилив глечик з вином над своїм срібним кубком, та на його здивування напою у посудині уже не було. Тоді він наповнив кубок молоком. — Еґвейн та Найнів хочуть бути Айз Седай, — він усвідомив це, тільки коли промовив уголос. — Ранд волочиться з Морейн і називає себе Відродженим Драконом. Лише Світло знає, що на думці у Перрина. Відтоді, відколи його очі змінилися, він поводиться як божевільний. Я повинен турбуватися про себе. Щоб я згорів, я мушу. Тільки я тут при здоровому глузді. Лише я.

Тар Валон. Що ж, це, мабуть, найбагатше місто у світі, — центр торгівлі між Порубіжними землями і півднем, твердиня могутності Айз Седай.

Мет подумав, що не зможе змусити Айз Седай зіграти з ним. Чи довіритись кидку костей або розкиду карт. Але тут повинні бути торговці та інший набрід з кишенями, набитими сріблом і золотом. Це місто варте того, щоб пожити тут кілька днів. Хлопець знав, що після від’їзду з Межиріччя відбув далеку мандрівку, — проте, не беручи до уваги кількох невиразних спогадів про Кеймлін та Кайрен, юнак нічого не міг згадати про великі міста. Він завжди хотів побачити велике місто.

— Щоправда, не переповнене Айз Седай, — гірко пробурмотів Мет, вишкрібаючи останні квасолини. Він проковтнув їх і знов повернувся до м’яса.

Неквапом юнак подумав про те, чи дозволять Айз Седай забрати рубін з кинджала із Шадар Лоґота. Він пам’ятав кинджал дуже туманно, проте навіть ці спогади були жахливою раною. Його нутрощі стислися, а скроні пронизав гострий біль. Рубін досі світився в його думках, — завбільшки з великий палець; темний, як крапля крові; осяйний, мов багряне око. У нього, звісно, було більше прав на нього, ніж у Айз Седай, — та й коштує він, як добра дюжина ферм на його батьківщині.

Вони скажуть, що камінь теж зурочений. І, мабуть, так і є. Однак Мет загорівся бажанням продати його в обмін на найкращі землі Коплінів. Більшість представників їхнього сімейства — забіяки з пелюшок, а ще злодії та шахраї, — заслуговують на все те, що з ними сталося, і навіть на гірше. Направду він і не сподівався, що Айз Седай віддадуть йому камінь, — а ідея везти його так далеко, аж до Емондового Лугу, теж не приваблювала. Та й думка володіти найбільшою фермою в Межиріччі більше не бентежила його, як колись. Колись це було його найзаповітнішою мрією, — нарівні з бажанням здобути славу, як у його батька, торговця кіньми. Тепер це здавалося дрібницями. Маленькими речами на тлі такого великого світу, що розкинувся просто перед тобою.

Насамперед він знайде Еґвейн та Найнів. Можливо, вони вже спам'яталися. Може, покинули цю дурнувату ідею стати Айз Седай. Він не вірив

у це, — але не міг піти, не побачившись з дівчатами. Зустріч з ними; день на місто; можливо, гра в кості, щоб наповнити гаманець, — і далі він подасться туди, де немає Айз Седай. Перш ніж повернеться додому — одного дня я там опинюся, точно опинюся, — він хотів би побачити світ, до того ж світ без Айз Седай, котрі змушували б його танцювати під свою дудку.

Обмацавши тацю, Мет здивовано виявив, що нічого більше на залишилося, — тільки масні плями та скибка хліба й сиру. Обидва глечики були порожні. Юнак здивовано придивився до живота. Він повинен бути ситим донесхочу, поглинувши всю цю їжу, — але відчував голод, наче нічого й не їв. Мет затиснув останній шматочок сиру між великим і вказівним пальцем. На півдорозі до рота його рука завмерла.

Я засурмив у Ріг Валіра. Юнак тихо насвистав ритм мелодії, а тоді різко зупинився, раптом пригадавши слова:

Я на самісінькім дні колодязя.

Надворі ніч, і падає дощ.

Стіни мовби падають досередини, і немає мотузки, щоб вибратися. Я на самісінькім дні колодязя.

— Краще б знайшлася ця клята мотузка, щоб вибратися, — прошепотів він. Шматочок сиру впав на тацю. На мить він знову відчув себе хворим. Мет наполегливо намагався думати, намагався розвіяти туман, що оповив його голову.

Верін везла Ріг до Тар Валона, — але він не пам’ятав, чи знала вона, що він засурмив у нього. Вона нічого такого не сказала, що б дало це зрозуміти, — цього він був певен. Або тільки думав, що певен. А якщо вона знала ? Якщо всі вони знали ? Якщо Верін не зробила з Рогом чогось, про що я не знаю, — значить, він у них. Я їм не потрібен. Але хто може сказати, що потрібно Айз Седай?

— Якщо запитають, — понуро сказав він, — то я навіть не торкався до нього. Але якщо вони знають... Якщо вони знають, я... Я щось придумаю до того часу. Щоб я згорів, — вони не можуть вимагати від мене, що їм заманеться. Не можуть!

Легкий стук у двері змусив його, готового до втечі, похитнутися. Якби ж тільки було куди тікати, — і якби він мігступити хоч три кроки! Але тікати не було куди, і сил у нього не було.

Двері відчинилися.

РОЗДІЛ 20

ВІЗИТ

До кімнати увійшла жінка, вбрана у білий шовк і срібло. Вона зачинила двері й відкинула голову, щоб роздивитися Мета найтемнішими у світі очима, які він бачив. Жінка була такої вроди, що він затамував подих: її волосся було чорним, як ніч; його притримувала тонко сплетена срібна стрічка, а граційність рухів була, мов у танцівниці. Мет спершу подумав, що знає її, — але одразу ж відкинув цю думку. Жоден чоловік не здатен забути таку жінку.

— Гадаю, ти відновиш форму, якщо добре їстимеш, — сказала вона, — але зараз, можливо, одягнеш щось?

Якийсь час Мет продовжував дивитися на неї, — аж раптом усвідомив, що стоїть перед нею голісінький. Він побуряковів, доплентався до ліжка, обгорнув себе ковдрою, наче плащем, і сів на краєчок матрацу.

— Вибачте... Я... просто я не очікував... Я... я... — Він глибоко зітхнув. — Я перепрошую за свій вигляд.

Він досі відчував, що його щоки палають. На мить хлопець забажав, щоб Ранд, ким він там не став, чи навіть Перрин були тут, аби щось порадити. Здавалося, у них добре складалося з жінками. Навіть дівчата, які знали, що Ранд був заручений з Еґвейн, витріщалися на нього, а млявість Перрина здавалася їм ніжною та привабливою. Втім, що більше юнак старався, то більшим дурнем виявляв себе перед дівчатами. Як-от щойно.

— Я не мала б відвідувати тебе ось так, Мете, оскільки перебуваю в... у Білій Вежі, — вона усміхнулася, наче ця назва потішала її, — з іншою метою. Але я хотіла побачити вас усіх. — Обличчя Мета ще більше почервоніло, і він щільніше закутався в ковдру, — але, схоже, жінка не збиралася дражнити його. З грацією лебідки вона ковзнула до столу. — Ти голодний. Цього можна було очікувати, зважаючи на їхні дії. їж усе, що вони тобі принесуть. Ти здивуєшся, як швидко набереш вагу й відновиш сили.

— Пробачте, — невпевнено сказав Мет, — але ми знайомі? Не хочу образити вас, але ви виглядаєте... знайомо.

Вона дивилася на нього, допоки він не почав ніяково соватися. Така жінка, як вона, очікувала, що її запам’ятають.

— Можливо, ти бачив мене раніше, — врешті сказала вона. — Десь. Називай мене Селін. — Вона трішки нахилила голову, немов очікувала, що він впізнає її ім’я.

Мет копошився в усіх закутках своєї пам’яті. Здавалося, він чув це ім’я й раніше, — але не міг сказати, коли чи де.

— Ви Айз Седай, Селін?

— Ні. — Відповідь була м’якою, але на диво рішучою.

Тільки тепер він бачив її по-справжньому, а не лише її вроду. Жінка була майже такою ж високою, як і він; стрункою і, як помітно з її рухів, сильною. Мет не міг сказати, скільки їй точно років — вона могла бути старша на рік чи два за нього, або й на десять — але щоки її були пружними. її намисто з гладеньких білих камінців і плетеного срібла пасувало до її широкого паска, але на руці не було персня з Великим Змієм. Його відсутність не повинна була здивувати Мета — жодна Айз Седай не заперечила б свого статусу — і все ж йому було дивно. Жінка випромінювала впевненість, розуміння власної могутності, притаманної королеві, і щось іще — все це асоціювалося з Айз Седай.

— Але ви й не послушниця, чи не так? — Він чув, що послушниці вдягали біле, — але не вірив, що вона могла нею бути. Порівняно з нею Елейн просто страшко. Елейн. Ще одне ім’я виринуло з пам’яті.

— Не зовсім, — сказала Селін, всміхаючись кутиками рота. — Скажімо так, — я та, чиї інтереси збігаються з твоїми. Ці... Айз Седай хочуть використати тебе, — але, гадаю, тобі це буде до душі. Ти приймеш це. Немає потреби переконувати тебе шукати слави.

— Використати мене? — Спогади знову заворушилися в його голові, але це Ранда, саме Ранда хотіли використати Айз Седай, а не його. Вони не скористаються мною. Світло, нізащо! — Що ви маєте на увазі? Я ні для кого не важливий. Ні для кого, окрім себе. Яка ще слава?

— Я знала, що це привабить тебе. Саме тебе.

Від її посмішки йому запаморочилось. Мет скуйовдив рукою волосся. Ковдра сповзла, але він вхопив її, не дозволивши впасти.

— Послухайте, я їм зовсім не потрібен. —А як щодо того, що я засурмив у Ріг ? — Я простий фермер. — Можливо, вони думають, що я якимось чином пов'язаний з Рандом. Ні, Верін сказала... Він не був упевнений, що саме Верін, — чи Морейн, — сказала, але думав, що більшість Айз Седай взагалі нічого не знають про Ранда. Мет хотів, щоб так і було, — принаймні поки він не чкурне звідси подалі. — Звичайний селянин. Я хочу тільки трішки подивитися світ — і повернутися на ферму мого батька. — Що вона мас на увазі, коли говорить про славу?

Селін похитала головою — так, наче почула його думки.

— Ти важливіший, аніж гадаєш. Насправді важливіший, аніж ці так звані Айз Седай думають. Ти зможеш здобути славу, якщо знатимеш достатньо, щоби не довіряти їм.

— Ви так кажете, наче самі їм не довіряєте. — Так звані ? Йому дещо спало на думку, — але він не зміг це сказати. — Ви бува не?.. Не?.. — Це було не те звинувачення, котре можна було б комусь сказати отак просто.

— Друг Морока? — глузливо мовила Селін. Вона сказала це насмішкувато, а не сердито. Навіть презирливо. — Одна з тих жалюгідних послідовниць Ба’алзамона, котрі думають, що він подарує їм безсмертя і владу? Я не підкоряюся нікому. Є тільки один чоловік, з яким я можу стати поруч, — але не підкоритися.

Мет нервово засміявся.

— Авжеж ні. —Кров і попіл, та жоден Друг Морока не назве себе так. Напевне, вона мас отруйний ніж. У нього були далекі спогади про жінку, на вигляд благородну, що була Другом Морока із убивчим кинджалом у тонкій руці. — Я зовсім не це мав на увазі. Ви маєте вигляд... королеви. Ось про що я. Ви леді?

— Ох, Мете, ти маєш навчитися довіряти мені. Я теж використаю тебе — у тебе надто помисливий характер, особливо після кинджала. Тож я нічого не приховуватиму, — але це використання принесе тобі багатство, владу й славу. Я не примушуватиму тебе. Я завжди вірила, що чоловіки краще діють не з примусу, а тоді, коли самі вірять у мету. Ці Айз Седай навіть не уявляють, наскільки ти важливий; а він спробує відмовити чи вбити тебе. Я ж можу дати тобі те, до чого ти прагнеш.

— Він? — різко мовив Мет. Вбити мене? Світло, вони ж женуться за Рандом, а не мною. Як вона дізналася про кинджал ? Думаю, вже вся Вежа знає. — Хто хоче вбити мене?

Селін стисла губи, немов уже й так забагато сказала.

— Ти знаєш, чого хочеш, Мете, — і я знаю це так само добре. Ти повинен обрати, кому довірятимеш, аби домогтися свого. Визнаю, що використаю тебе. Ці Айз Седай ніколи б не зізнались. Я покажу тобі шлях до багатства й слави. Вони ж триматимуть тебе на повідці, доки ти не помреш.

— Ви багато сказали, — мовив Мет, — але як я знатиму, що все це правда? Як знатиму, що можу довіряти вам більше, аніж їм?

— Просто слухай, що вони тобі скажуть, — а чого не скажуть. Чи скажуть вони, що твій батько приїжджав до Тар Балона?

— Тато був тут?

— Чоловік на ім’я Абелл Коутон, та ще один, на ім’я Тем аль’Тор. Я чула, що вони завдавали клопотів, допоки не домоглися прийому, щоб дізнатися, де ти та твої друзі. І Суан Санче відправила їх назад до Межиріччя з порожніми руками, — навіть не сказала, що ти живий. Скажуть вони тобі це, якщо ти не спитаєш? Можливо, навіть і тоді не скажуть, — щоб ти не спробував втекти додому.

— Він думає, що я мертвий? — повільно мовив Мет.

— Можна йому повідомити, що ти живий. Можу влаштувати це. Думай, кому вірити, Мете Коутоне. Чи скажуть вони про те, що навіть зараз Ранд аль’Тор намагається втекти від однієї з них на ім’я Морейн, яка полює на нього? Чи скажуть вони, що Айз Седай із Чорної Аджі переповнюють їхню дорогоцінну Білу Вежу? Хоча б про те, як скористаються тобою, — скажуть?

— Ранд намагається втекти? Але... — Можливо, вона знала, що Ранд проголосив себе Відродженим Драконом, а можливо, й ні. Тому він нічого не скаже. Чорна Аджа! Кров і клятий попіл! — Хто ви, Селін? Якщо не Айз Седай, то хто?

Її усмішка приховувала таємниці.

— Просто пам’ятай, що є й інший вибір. Ти не повинен бути песиком у Білій Вежі чи схилятися перед Ба’алзамоновими Друзями Морока. Світ набагато складніший, аніж ти можеш собі уявити. Чини зараз так, як хочуть Айз Седай, — але пам’ятай про інші варіанти. Обіцяєш?

— Щось я зараз взагалі не бачу варіантів, — сказав він похмуро. — Проте пообіцяти, мабуть, можу.

Погляд Селін загострився. Доброзичливість сповзла з її голосу, мов стара зміїна шкіра.

— Мабуть? Я прийшла сюди й розмовляла з тобою так, Метриме Коутоне, не заради твого «мабуть».

Селін простягла тонку руку. Вона була порожньою, а жінка стояла десь на середині кімнати, — проте юнак так сахнувся від її руки, наче вона кинулася на нього із кинджалом. Він не знав чому. Справді не знав, — хоча в її очах була загроза, і, як він був переконаний, реальна. Його шкіра почала поколювати, а голова знову заболіла.

Раптом поколювання й біль водночас зникли, а Селін повернула голову, неначе дослухаючись до чогось поза стінами. Її обличчя ледь спохмурніло, і вона опустила руку. Похмурість щезла.

— Ми ще поговоримо, Мете. Я повинна ще багато чого тобі розповісти. Пам’ятай про свої варіанти. Пам’ятай: існує багато рук, котрі можуть вбити тебе. Я єдина гарантую тобі життя — і все, до чого ти прагнеш. Якщо ти зробиш дещо для мене.

Вона вислизнула за двері так само тихо й плавно, як і увійшла.

Мет голосно, глибоко зітхнув. Піт стікав його обличчям. Хто, заради Світла, вона така? Мабуть, Друг Морока. От тільки говорить про Ба’алзамона вона так само презирливо, як і про Айз Седай. Друзі Морока говорять про Ба’азамона, як деякі інші говорять про Творця. І вона не просила його приховати свій візит від Айз Седай.

Гаразд, невтішно подумав він. Пробачте, Айз Седай, але ця жінка навідалась, щоб побачити мене. Вона не Айз Седай, — але, гадаю, вона хотіла застосувати Єдину Силу стосовно мене. Ще вона сказала, що вона — не Друг Морока, але попередила, що ви хочете використати мене, а також повідомила про те, що у Вежі є Чорна Аджа. Ох, ще вона стверджувала, що я важливий. Але як саме, —я не знаю. Сподіваюся, ви не заперечуєте, якщо я покину вас зараз ?

З кожною хвилиною ідея втечі здавалася йому все кращою. Він незграбно звівся на ноги й нетвердо рушив до шафи, все ще кутаючись у ковдру. Його черевики стояли у шафі, внизу; плащ висів на гачку під його паском з мішечком та мисливським ножем. Це був звичайний селянський ніж з міцним лезом, — але він міг робити ним все те саме, що й і з добрим кинджалом. Решта його одягу — два цупких вовняних каптани, три пари бриджів, дюжина лляних сорочок і білизна — була як слід відчищена й випрана та акуратно складена на полицях, що займали половину шафи. Він помацав мішечок, підвішений до ременя, — але той був порожній. Його вміст був викладений на полиці разом з тим, що було в нього в кишенях.

Мет відклав убік перо червоного яструба, гладенький смугастий шматок скелі, колір якого йому подобався, лезо, кишеньковий ніж з кістяним руків’ям, — і звільнив свій замшевий гаман від кількох завитків запасної тятиви для лука. Коли він відкрив його, то виявив, що в цьому випадку його пам’ять була дуже точною.

— Дві срібні марки й дрібка мідяків, — пробурмотів він. — Недалеко я з цим доїду. — Колись це було для нього невеликим статком, — але це було напередодні його від’їзду з Емондового Лугу.

Мет нахилився, щоб зазирнути за полицю. Де вони ? Він уже злякався, що Айз Седай викинули їх, як це зробила б його мати, якби їх знайшла.

Де.. ? Він відчув полегшення. Вглибині шафи, позаду торбинки з кресалом, клубка мотузки для пасток та інших подібних речей він знайшов два шкіряних горнятка для гри у кості.

Вони калатали, коли він діставав їх, — але він все одно відкрив туго напнуту круглу кришку. Все було на своїх місцях. П’ять кубиків із символами гри в «корони», і ще п’ять — поцятковані. Кубиками з цятками можна було зіграти в кілька ігор, але люди, схоже, віддавали перевагу саме «короні». З ними та з двома марками можна було б дістатися від Тар Балона як завгодно далеко. Подалі від них усіх — Айз Седай і Селін.

Почувся рішучий стукіт, й двері одразу ж прочинилися. Він озирнувся. Увійшли Престол Амерлін та Хранителька літописів. Він би впізнав їх і без широкого смугастого палантину Амерлін та вужчого блакитного палантину Хранительки. Мет бачив їх усього лише раз, вдалині від Тар Балона, — але він назавжди запам’ятав двох наймогутніших жінок серед Айз Седай.

Брови Амерлін вигнулись від вигляду юнака, що стояв біля шафи з ковдрою, звислою з його плечей, з мішечком й горнятками для гри у кості в руках.

— Вони тобі поки що не знадобляться, мій сину, — сказала Амерлін сухо. — Поклади їх на місце й повертайся в ліжко, — а то ще впадеш і заб’єшся головою.

Він завагався; його спина напружилася, а коліна раптом затрусились, коли дві Айз Седай подивилися на нього своїми темними й блакитними очима, немов читаючи кожну його бунтівну думку. Він вчинив, як вони сказали, схопивши ковдру обома руками. Мет ліг прямо, як дошка, міркуючи про те, що іще він повинен буде зробити.

— Як почуваєшся? — бадьоро спитала Амерлін, кладучи руку на його голову. Шкірою пішли сироти. Чи вона, використовуючи Єдину Силу, щось зробила, чи лишень від її дотику він затремтів.

— Добре, — відповів юнак. — Загалом я готовий вирушити в дорогу. Дозвольте мені тільки попрощатися з Еґвейн і Найнів, — і я більше вам не докучатиму. Тобто, я піду... ем, матінко.

Морейн і Верін не вимагали якось по-особливому звертатися до них, — але це все ж таки була Престол Амерлін.

— Дурниці, — мовила Амерлін. Вона розвернула крісло з високою спинкою, присунула його ближче до ліжка і сіла, звертаючись до Леане. — Схоже, чоловіки завжди відмовляються визнати, що вони хворі, — допоки їм не стає настільки погано, що жінкам доводиться доглядати за ними вдвічі ретельніше. А потім вони надто рано кажуть, що одужали, — із тими самими наслідками.

Хранителька подивилася на Мета й кивнула.

— Так, матінко. Він не може стверджувати, що здоровий, якщо заледве здатен встати. Але принаймні він усе з’їв.

— Я була б здивована, якби він залишив достатньо крихт, щоб зацікавити в’юрка. І все ж ти досі голодний, — чи не так?

— Скажу принести пирога, матінко. Чи кілька булок.

— На треба. Думаю, він поглинув стільки, скільки поки що може вмістити. Якщо він поверне все назад, це не принесе користі.

Мет насупився. Схоже, коли ти хворий, то стаєш невидимим для жінок, поки вони не заговорять безпосередньо з тобою. Та ще й таким тоном, наче ти років на десять молодший. Найнів, його мати, його сестра, Престол Амерлін — усі так роблять.

— Я зовсім не голодний, — виголосив він. — Зі мною усе гаразд. Якщо ви дозволите мені вдягнутися, я покажу, що цілком здоровий. Мене тут не буде, — не встигнете й оком змигнути. — Тепер вони обидві дивилися на нього. Він прокашлявся. — Ем... матінко.

Амерлін пхикнула.

— Ти їв за п’ятьох, і продовжуватимеш їсти так три-чотири рази на добу, — а інакше помреш від голоду. Тебе тільки-но зцілили від зв’язку зі злом, що вбило всіх чоловіків, жінок і дітей в Ерідголі, — злом, яке, коли ти встряв у нього, не послабилось, попри майже дві тисячі років очікування. І ти мусив померти так само, як і вони. Зцілити тебе — не все одно, що висмикнути рибну кістку з великого пальця, хлопче. Ми ледь не вбили тебе самі, намагаючись врятувати.

— Я не голодний, — продовжував Мет. Його шлунок гучно бурчав, унаочнюючи його брехню.

— Коли я побачила тебе вперше, то одразу змогла прочитати тебе, — сказала Амерлін. — Вже тоді я зрозуміла, що ти — наче переляканий птах-рибалка, який тікатиме, щойно подумає, що хтось хоче його зловити. Тому я й вжила деяких заходів.

Він пильно глянув на них.

— Деяких заходів?

Жінки незворушно подивились у відповідь. Юнак відчував, як їхні погляди мовби прив’язують його до ліжка.

— Твоє ім’я та опис зовнішності передали всім вартовим мосту, — сказала Амерлін, — а також начальникам доків. Я не триматиму тебе у Вежі, — але ти не вийдеш за межі Тар Балона, допоки тобі не стане краще. Якщо ти спробуєш сховатися в місті, то голод врешті-решт змусить тебе повернутися; а якщо ні, — то ми знайдемо тебе, перш ніж ти помреш від голоду.

— Чому ви так наполегливо хочете затримати мене тут? — запитав він. Голос Селін пролунав у його голові. Вони хочуть використати тебе. — Чому вас хвилює, помру я від голоду чи ні? Я й сам можу себе прогодувати.

Амерлін тихенько засміялась, — але радості в цьому було мало.

— З двома срібними марками й жменею мідяків, мій сину? Тобі повинно неабияк щастити у грі в кості, щоби ти зміг купити собі достатньо їжі протягом наступних кількох днів. Ми не зцілюємо людей, аби потім вони марнували всі наші зусилля й помирали, коли все ще потребують допомоги. Окрім всього, тобі досі потрібне Зцілення.

— Досі? Ви сказали, що вже зцілили мене. Для чого мені ще?

— Сину мій, ти носив той кинджал місяцями. Я сподіваюся, що ми віднайшли всі його сліди в тобі, — але якщо пропустили хоча б одну маленьку плямку, вона може виявитись смертельною. Та й хтозна, який вплив кинджал уже здійснив на тебе — і як довго він триватиме. Пів року, рік, — іти повинен молитись, щоб поряд була якась Айз Седай, коли тобі знову знадобиться Зцілення.

— Ви хочете, щоб я лишився тут на рік? — сказав він голосно й недовірливо. Леане підібгала ноги й гостро подивилася на нього, але спокій Амерлін лишився непорушним.

— Можливо, що й менше року, сину мій. Однак все ж достатньо довго. Упевнена, що ти й сам цього бажатимеш. Ти б поплив на човні, якби не знав до пуття, чи витримають дошки і чи немає там якоїсь гнилої планки?

— Я не мав справи з човнами, — пробурмотів Мет. Мабуть, вона казала правду. Айз Седай ніколи не брехали, але було так багато «якби» і «можливо» у тому, що вона говорила. — Я не був удома вже стільки часу, матінко. Мій тато й матір напевне думають, що я мертвий.

— Якщо забажаєш написати їм листа, я простежу, щоб він дістався до Емондового Лугу.

Мет зробив паузу, але вона більше нічого не сказала.

— Дякую, матінко, — Мет спромігся усміхнутися. — Я взагалі здивований, що мій тато не приїхав шукати мене. Він такий чоловік, що став би.

Мет не був у цьому впевнений, — але йому здалося, що Амерлін трохи завагалася перед тим, як відповісти.

— Він приходив. Леане говорила з ним.

Хранителька одразу втрутилася:

— Ми не знали, де ти був, Мете. Це я йому й сказала, — і він поїхав до великих снігів. Я дала йому трохи золота, щоб полегшити його дорогу додому.

— Без сумніву, — сказала Амерлін, — він зрадіє, коли отримає звістку від тебе. І твоя мати також, звісно. Віддай мені листа, коли напишеш, — і я візьмуся за це.

Вони сказали йому, — але він мусив запитати. І вони не згадали про Рандового батька. Можливо, тому, що вони вважають, що я цим не переймаюся, — аможливо, тому, що... Щоб я згорів, не знаю. Хто насмілиться допитувати Айз Седай ?

— Я мандрував з другом, матінко. Рандом аль’Тором. Ви пам’ятаєте його. З ним усе добре? Упевнений, його тато теж хвилюється.

— Наскільки я знаю, — м’яко сказала Амерлін, — з ним усе добре; але хто може бути впевненим? Я бачила його лише раз, — тоді, коли й тебе, у Фал Дарі. — Вона повернулася до Хранительки. — Мабуть, йому таки потрібен невеликий шматок пирога, Леане. І щось, щоб промочити горло, — якщо він збирається й далі говорити. Можеш простежити, щоб йому це принесли?

Висока Айз Седай вийшла, пробурмотівши:

— Як накажете, матінко.

Коли Амерлін повернулася до Мета, вона усміхалася, проте очі її були блакитними крижинками.

— Є речі, про які тобі небезпечно говорити, — можливо, навіть і перед Леане. Балаканина вбила більше людей, ніж раптові шторми.

— Небезпечно, матінко? — У роті йому раптово пересохло, але він опирався бажанню облизнути вуста. Світло, як багато вона знає про Ранда? Краще б Морейн не приховувала так багато таємниць. — Матінко, я не знаю нічого небезпечного. Я заледве пам’ятаю половину з того, що знав.

— Ти пам’ятаєш Ріг?

— Який ще ріг, матінко?

Вона так швидко здійнялася на ноги й нависла над ним, що він заледве помітив її рухи.

— Ти граєшся зі мною, хлопче, — та я змушу тебе так заплакати, щоб прибігла твоя матуся. Я не маю часу на це, — які ти. Запитую ще раз: пам’ятаєш?

Міцно стискаючи ковдру, він мусив глитнути перед тим, як відповісти: — Пам’ятаю, матінко.

Здавалося, вона трохи заспокоїлась, і Мет слабко повів плечима. У нього було таке відчуття, наче йому дозволили забрати їх з плахи.

— Добре. Це добре, Мете. — Вона знову сіла в крісло й почала повільно вивчати його. — Ти знаєш, що тепер пов’язаний з Рогом?

Він повторив слово «пов’язаний» тихо й ошелешено, і жінка кивнула.

— Не думала, що ти про це знаєш. Ти перший, хто засурмив у Ріг Валіра після того, як його знайшли. Для тебе він викличе мертвих героїв з могил. Для будь-кого іншого він — всього лише ріг, допоки ти живий.

Він глибоко зітхнув.

— Допоки я живий, — похмуро повторив юнак, і Амерлін кивнула. — Ви могли дозволити мені померти. — Вона знов кивнула. — Тоді б ви могли дати його, кому б захотіли. — Ще один кивок. — Кров і попіл! Ви маєте на увазі, що я засурмлю у нього для вас. Коли настане Остання битва, ви захочете викликати героїв з могил, щоб битися з Мороком за вас. Кров і клятий попіл!

Вона поклала лікоть на бильце крісла й сперлась підборіддям на руку. І не зводила з нього погляду.

— Ти б віддав перевагу альтернативі?

Він спохмурнів, — а потім згадав, яка на нього очікувала альтернатива. Якби потрібно було, щоб хтось інший скористався Рогом...

— Ви хочете, щоб я засурмив у Ріг? Тоді я це зроблю. Я ж не казав, що не зроблю, — правда?

Амерлін роздратовано зітхнула.

— Ти нагадуєш мені дядечка Хуана. Ніхто не міг змусити його до чогось. Йому теж подобався азарт, і він радше грав би, аніж працював. Він загинув, витягаючи дітей з будинку, в якому сталася пожежа. Він не зупинявся, поки всередині залишалася бодай одна людина. Він тобі подобається, Мете? Ти б зробив це, якби полум’я було величезним?

Він уникав її погляду. Мет вивчав свої пальці, що знервовано жмакали ковдру.

— Я не герой. Я роблю, що повинен, — але я не герой.

— Більшість з тих, кого ми називаємо героями, робили, що повинні були. Думаю, на цьому ми й зупинимося. Поки що. Ти не повинен говорити з кимось, окрім мене, про Ріг, мій сину. Чи про свій зв’язок з ним.

Поки що? подумав він. Ось і все, що вам в біса потрібно, — зараз чи пізніше.

— Я не збираюся в біса розповідати комусь... — Вона вигнула брову, і юнак вирівняв тон: — Я не хочу комусь розповідати про це. Я волів би, щоб ніхто не знав. Чому ви хочете зробити з цього таку таємницю? Ви не довіряєте своїм Айз Седай?

На мить йому здалося, що він зайшов занадто далеко. Її обличчя загострилося, а погляд міг витесати руків’я сокири.

— Якби ж я могла зробити так, щоб про нашу розмову знали лиш ти і я, — холодно сказала вона, — я б це зробила. Чим більше людей про це знають, тим більше поширюється поголос, — навіть якщо це робиться із добрими намірами. Майже весь світ вірить, що Ріг Валіра — це лише легенда; а ті, хто знає трохи більше, гадають, що мисливці ще не знайшли його. Але Шайол Гулу відомо, що його віднайшли, — і, відповідно, Друзям Морока теж це відомо. Але вони не знають, де він, — і, якщо Світло осяє

нас, то й не дізнаються, що ти засурмив у нього. Ти ж не хочеш, щоб Друзі Морока прийшли по тебе? Напівлюдки або інші породження Тіні. Вони хочуть Ріг. Ти повинен це знати. Він може бути використаний на користь як Тіні, так і Світла. Для їхньої вигоди їм доведеться забрати тебе — або ж убити. Хочеш ризикнути?

Мет шкодував, що в нього не було покривала або ж ще однієї ковдри із іусячим пухом. У кімнаті враз стало холодно.

— Ви кажете, що Друзі Морока можуть прийти по мене сюди? Я думав, Біла Вежа неприступна для них.

Він згадав, що Селін сказала йому про Чорну Аджу, й очікував, що Амерлін розповість про це.

— Вагома причина залишитися, — чи не так? — Вона підвелася, розправляючи спідниці. — Відпочивай, мій сину. Скоро ти почуватимешся краще. Відпочивай.

Вона тихо зачинила двері за собою.

Тривалий час Мет лежав, утупившись у стелю. Він ледь зауважив, що служниця принесла шматок пирога й глечик з молоком та забрала порожню тацю, коли виходила. Його шлунок голосно забулькотів, зачувши запах гарячих яблук з прянощами, — але він не зважав і на це. Амерлін думала, що тримає його, мов барана в загоні. І Селін... Хто, заради Світла, вона така? І чого хоче? Селін мала рацію щодо деяких речей; але Амерлін розповіла йому, що збирається використати його, — і як саме. У певному сенсі. У тому, що вона сказала, було надто багато білих плям, щоб це вдовольнило його; надто багато дірок, крізь які вона могла випустити щось жахливе. Амерлін чогось хотіла, і Селін чогось хотіла, — а він був канатом, який вони між собою перетягували. Йому здавалося, що краще вже зіткнутися з траллоками, аніж опинитися між цими двома.

Мусить бути шлях з Тар Валона, звільнення з цих лещат. Тільки-но він опиниться за річкою, — і зможе вирватися з рук Айз Седай, і Селін, і Друзів Морока. Юнак був упевнений у цьому. Мусить бути шлях. Потрібно лише обміркувати це з усіх можливих сторін.

На столі холов пиріг.

РОЗДІЛ 21

СВІТ СНІВ

Еґвейн витирала руки рушничком, поспішаючи донизу тьмяно освітленим коридором. Вона мила їх двічі — але вони досі були масними. Дівчина й уявити не могла, що у світі існує така кількість горщиків. А що сьогодні був день випічки, то довелося витягати відра попелу з печей. І чистити грубки. І натирати столи до білини дрібним піском; і драїти навколішки підлогу. Попіл і жир забруднили її білу сукню. Спина боліла, і дівчина над усе хотіла опинитися у своєму ліжку, — однак Верін, яка прийшла на кухню начебто для того, щоб узяти страви до кімнати, мимохідь покликала її до себе.

Кімнати Верін розташовувались над бібліотекою, у коридорах, які використовували хіба що кілька інших Коричневих сестер. Повітря в цих переходах було пропилене, так наче жінки, що жили в тих кімнатах, були надто зайняті іншими речами, щоб потурбуватися, аби служниці прибирали там частіше. Крім того, коридори дивно закручувалися й повертали, інколи несподівано спускаючись чи підіймаючись. Стіни прикрашали декілька гобеленів; їхні яскраві візерунки зблякли, оскільки тут їх чистили так само рідко, як і все інше. Чимало ліхтарів не світились, занурюючи значну частину коридору в темряву. Еґвейн здавалося, що вона тут сама, — не беручи до уваги білі проблиски попереду. Мабуть, сукня якоїсь послушниці чи служниці, що метушилася через якесь завдання; її туфлі відлунювали, дзенькаючи голою чорно-білою плиткою. Це було незатишне місце для людини, що розмірковувала про Чорну Аджу.

Дівчина знайшла те, про що їй говорила Верін. Темні, обшиті панелями двері на вершечку підйому, поруч із запилюженим гобеленом із зображенням короля на коні, що приймає поразку іншого короля. Верін називала їхні імена — чоловіки, що померли за сотні років до народження Артура Яструбине Крило; Верін, схоже, завжди знала такі речі, але Еґвейн не запам’ятала їхніх імен чи давно зниклих країн, якими вони правили. Однак це була єдина стіна з гобеленом, що збігалася з описом Айз Седай.

Коли стих звук її кроків, коридор здавався ще більш порожнім, аніж раніше, і ще більш моторошним. Вона постукала у двері й квапливо зайшла на пальчиках під неуважливе «Хто там? Заходь».

Ступивши крок досередини, дівчина зупинилася й роззирнулася. Усі стіни були впорядковані поличками, — окрім тієї, де були двері, що, схоже, вели до іншої кімнати, та тієї, де шарами висіли карти, схожі на креслення нічного неба. Еґвейн розпізнала деякі сузір’я: Орач, Віз із сіном, Стрілець та П’ять Сестер — але інші були незнайомі. Книжки, папери й сувої вкривали фактично всі пласкі поверхні; де-не-де між їхніми купами чи на них траплялися різні незвичні речі. Дивні фігури зі скла й металу; сфери та трубки, з’єднані між собою; круги всередині кругів, розташовані поміж кістками й черепами найрізноманітніших форм і видів. Щось схоже на опудало коричневої сови, не більше від долоні Еґвейн, стояло на чомусь, схожому на вицвілий череп білої ящірки, — але не могло ним бути, адже було довшим від її зап’ястка і мало криві зуби завбільшки з її пальці. Свічники були розставлені за незрозумілим принципом, — добре освітлюючи одні місця, але кидаючи тіні на інші; в деяких місцях виникала небезпека підпалу паперів. Сова підморгнула дівчині, і та відстрибнула.

— Ах, так, — сказала Верін. Вона сиділа за столом, — таким же захаращеним, як і все довкола, — і обережно тримала в руках розірвану сторінку. — Це ти. Так.

Вона помітила, як Еґвейн дивиться на сову, й неуважливо додала:

— Вона відлякує мишей. Вони гризуть папір. — Жестом вона обвела всю кімнату й згадала про папір у руці. — Дивовижна річ. Роузел з Ессама стверджувала, що більше ніж сто аркушів збереглося після Світотрощі, — а вона знала це напевно, адже писала про це двісті років по тому. Але, наскільки я знаю, тільки ось цей один зберігся донині. Можливо навіть, що це єдиний примірник. Роузел писала, що ці папери містять таємниці, про які не повинен дізнатися світ, — і вона не казатиме про них прямо. Я читала цю сторінку тисячу разів, намагаючись зрозуміти, що вона мала на увазі.

Крихітна сова знову підморгнула Еґвейн. Дівчина намагалася не дивитися на неї.

— Про що у ньому йдеться, Верін Седай?

Верін кліпнула, — дуже схоже на сову.

— Про що у ньому йдеться? Зваж на те, що це — прямий переклад, і читається він майже так, як бард розповідає високою декламацією. Слухай. «Серце Темряви. Ба’алзамон. Ім’я, сховане в імені, оточене іменем. Таємниця похована в таємниці, прикрита таємницею. Зрадник Надії. Ішамаель зраджує всі надії. Правда горить і опікає. Надія провалюється ще до правди. Брехня — наш щит. Хто може вистояти проти Серця Темряви? Хто може зіткнутися зі Зрадником Надії? Дух Тіні, Дух Тіні, він...» — вона зітхнула і зупинилась. — Тут обривається. Що ти про це думаєш?

— Не знаю, — сказала Еґвейн. — Мені це не подобається.

— Що ж, хіба ти, дитино, повинна любити це чи розуміти? Я вивчала його близько сорока років, і яснішим він від цього не став. — Верін обережно поклала сторінку в шкіряну папку з шовковою підкладкою та недбало сунула її поміж паперів. — Але я покликала тебе не для цього.

Вона почала ритися в столі, бурмочучи щось до себе, та кілька разів квапливо ловила стоси книжок чи рукописів, що ледь не падали. Врешті Верін витягла кілька аркушів, списаних тонким чорнильним павутинням і перев’язаних вузлуватою ниткою.

— Ось, дитино. Все, що відомо про Ліандрін та жінок, які пішли з нею. Імена, вік, Аджа, батьківщина. Все, що я змогла знайти в записах. Навіть їхні успіхи в навчанні. Все, що ми знаємо про тер'ангріали, які вони взяли, — хоча там і небагато. Переважно описи. Не знаю, чи знадобиться щось із цього. Я не бачу жодної користі.

— Можливо, хтось із нас щось знайде.

Раптова хвиля підозри несподівано охопила Еґвейн. Якщо вона чогось не приховала. Амерлін, схоже, довіряла Верін лише тому, що мусила. А якщо Верін сама з Чорної Аджі? Вона здригнулася. Вона пройшла поруч з Верін увесь шлях від мису Томан до Тар Балона. Дівчина відмовлялася вірити, що ця огрядна вчена дама може бути Другом Морока.

— Я довіряю вам, Верін Седай. —Але чи варто насправді?

Айз Седай знову моргнула, — і відігнала думки похитуванням голови.

— Цей список може виявитись значущим, — а може бути просто змарнованим папером. Але це не єдине, через що я тебе покликала. — Вона почала переставляти якісь речі на столі, збільшуючи хиткі стоси, аби звільнити місце. — Я дізналася від Анаї, що ти можеш виявитися Сновидицею. Останньою була Коріанін Недіал, чотириста сімдесят три роки тому, — і з того, що мені відомо із записів, вона заледве заслуговувала на це ім’я. Якщо ти справді Сновидиця, — це дуже цікаво.

— Вона перевіряла мене, Верін Седай. Але не могла сказати напевно, що якийсь із моїх снів передбачив майбутнє.

— Це лише частина того, що роблять Сновидиці, дитино. Можливо, найменша частина. Аная, як мені здається, надто повільно розвиває здібності дівчат. Дивися. — Одним пальцем Верін провела кілька паралельних ліній по запиленому старому бджолиному воску на розчищеній частині столу. — Нехай вони позначають світи, котрі могли б існувати, якби був зроблений інший вибір. Якби в найбільш значущі моменти у Візерунку інші рішення призвели б до інших подій.

— Світи, що з’єднані Портальним каменем, — сказала Еґвейн, щоб показати, як уважно вона слухала лекції Верін під час подорожі з мису Томан. Але як це стосувалося того, що вона, можливо, — Сновидиця?

— Дуже добре. Але Візерунок може бути ще складнішим, дитино. Колесо сплітає наші життя у Візерунок Епохи, — але й Епохи сплітаються в Мереживо Епох, у Великий Візерунок. Хтозна, чи це навіть десята частина плетива? Дехто в Епоху Легенд, певне, вірив, що існують інші світи, досягнути яких складніше, ніж світів Портального каменя. Якщо в це можна повірити — світи, що розташовані приблизно так. — Вона намалювала ще кілька ліній, котрі перетинали початкові. Якусь мить жінка роздивлялась їх. — Основа й утік мережива. Можливо, Колесо Часу плете ще більший Візерунок світів. — Випроставшись, вона витерла руки. — Що ж, — це ні тут, ні там. У всіх цих світах, — чи їхніх варіантах, — є константи. Одна з них — це те, що Морок ув’язнений в усіх світах.

Мимохіть Еґвейн підійшла ближче, щоб роздивитися лінії, намальовані Верін.

— У всіх? Як таке може бути? Ви кажете, що Батько Брехні є у всіх світах?

Від думки про те, що існує стільки Мороків, її затрусило.

— Ні, дитино. Є тільки один Творець, що існує у всіх світах одночасно. Так само є тільки один Морок, що існує у всіх світах одночасно. Якщо він звільниться з в’язниці, створеної Творцем в одному світі, — то звільниться з усіх. Допоки він в’язень однієї, — він невільник у всіх.

— Але це не має сенсу, — обурилась Еґвейн.

— Парадокс, дитино. Морок — втілення парадоксу й хаосу, руйнівник причинності та логіки, порушник балансу, знищувач порядку.

Сова зненацька тихо злетіла і вмостилася на великому білому черепі на полиці позаду Верін. Вона, моргаючи, дивилася згори на двох жінок. Еґвейн помітила цей череп, коли зайшла: він мав закручені роги й рило, і дівчина мимоволі замислилася, який вид барана може мати таку велику голову. Тепер вона розгледіла його округлість і високий лоб. Це був череп не барана. А траллока.

Вона уривчасто зітхнула.

_ — Верін Седай, як це пов’язано з тим, Сновидиця я чи ні? Морок закутий в Шайол Гулі, — і я не хочу навіть думати про його звільнення. —Але печаті на його в'язниці слабшають. Уже навіть послушниці це знають.

— Як це пов’язано? Що ж, ніяк, дитино. Хіба що ми всі так чи інакше повинні протистояти Мороку. Він ув’язнений зараз, — але Візерунок не послав би Ранда аль’Тора у світ без мети. Відроджений Дракон зіткнеться з Лордом Домовини; це відомо напевно. Якщо Ранд доти доживе, звісно. Морок спробує викривити Візерунок, якщо зможе. Ну, ми зайшли надто далеко.

— Пробачте мені, Верін Седай, але якщо це... — Еґвейн вказала на лінії, намальовані на пилюці, — не має жодного стосунку до Таланту Сно-видиці, — то чому ви мені це розповідаєте?

Верін поглянула на неї так, мовби дівчина зумисне вдавала дурноголову.

— Жодного? Звісно, це пов’язано, дитино. Справа в тому, що є третя константа між Творцем і Мороком. Існує світ, що лежить всередині кожного світу; всередині усіх світів одночасно. Чи, можливо, оточує усі світи. Літописці Епохи Легенд називали його Тел’аран’ріод, Невидимий Світ. Мабуть, Світ Снів — точніша назва. Багато людей — простолюд, що не думав про направляння — іноді мигцем бачили Тел’аран’ріод у своїх снах, і навіть ловили відблиски інших світів через нього. Подумай про якісь незвичні речі, що ти бачила у своїх снах. А Сновидець — правдивий Сновидець — може входити в Тел ’аран ’ріод сам.

Еґвейн намагалася ковтнути, але у горлі застряг клубок. Входити в нього?

— Я... Не думаю, що я Сновидиця, Верін Седай. Перевірки Анаї Седай...

Верін перервала її:

— ...не підтверджували нічого, раз у раз. Проте Аная все ще вірить, що ти можеш нею бути.

— Гадаю, я колись дізнаюся, Сновидиця я чи ні, — пробурмотіла Еґвейн. Світло, я хочу нею бути, чи не так? Я хочу навчитися! Хочу знати все.

— У тебе немає часу чекати, дитино. Амерлін довірила тобі й Найнів велику справу. Ти повинна використовувати всі доступні засоби. — Верін витягла червону дерев’яну скриню з-під завалів на її столі. Вона була достатньо великою, щоб вмістити аркуші паперу, але коли Айз Седай відкрила кришку, то дістала лише вирізаний з каменю перстень, всіяний синіми, коричневими та червоними плямами й смужками, і надто великий для пальця. — Ось, дитино.

Еґвейн посунула папери, щоб взяти його, і її очі округлилися від здивування. Перстень справді виглядав, як камінь, — але відчувався так, мовби був міцнішим від сталі і важчим за свинець. Перстень був перекрученим.

Якби вона провела пальцем по одному краю, він би обійшов перстень двічі, всередині і зовні; він мав лиш один край. Вона провела пальцем, аби в цьому переконатися.

— Коріанін Недіал,—сказала Верін,—користувалася цим тер ’ангріалом більшу частину свого життя. Тепер він твій.

Еґвейн ледь не випустила перстень. Тер’анґріал? Я зберігатиму тер’анґріал?

Верін, схоже, не помітила її збентеження.

— За її словами, він полегшує перехід до Тел’аран’ріоду. Вона стверджує, що він працює і для тих, у кого немає Таланту, і для Айз Седай, — якщо ти торкаєшся його під час сну. Звичайно, є небезпека. Тел’аран ’ріод не схожий на інші сни. Все, що стається там, — реальне; ти справді перебуваєш там, а не просто дивишся. — Вона відкотила рукав своєї сукні, оголивши блідий шрам завдовжки до передпліччя. —Якось я спробувала сама, — кілька років тому. Зцілення Анаї не подіяло так добре, як мало б. Пам’ятай це.

Айз Седай відпустила рукав, що знову прикрив шрам.

— Я буду обережною, Айз Седай. — Реально? Мої сни уже достатньо жахливі. Я не хочу ще й таких, що залишають шрами! Я покладу його в мішечок, засуну в найтемніший куток і залишу його там. Я... Але Еґвейн хотіла навчитися. Вона хотіла бути Айз Седай, — і жодна Айз Седай не була Сновидицею впродовж п’ятисот років. — Я буду дуже обережною.

Вона сунула перстень у сумку і міцно стягнула мотузки, а тоді взяла папери, які дала їй Верін.

— Не забудь добре його сховати, дитино. Ні послушниці, ні навіть посвячені не повинні мати до нього доступу. Тобі ж перстень може знадобитися. Сховай його надійно.

— Так, Верін Седай. — Згадавши шрам жінки, Еґвейн майже захотіла, щоб яка-небудь Айз Седай прийшла й забрала його в неї.

— Гаразд, дитино. А тепер можеш іти. Уже пізно, — а тобі вранці вставати, щоб допомагати зі сніданком. Добраніч.

Верін ще якийсь час дивилася на двері, що зачинилися за Еґвейн. Сова тихо гула позаду неї. Підтягнувши до себе червону скриню, вона відкрила кришку й насуплено розглядала її вміст.

Сторінка за сторінкою були вкриті рівним почерком; чорнила за п’ятсот років майже вицвіли. Записи Коріанін Недіал, — все, чому та навчилася за п’ятдесят років дослідження цього незвичного тер’анлріала. Потайна жінка ця Коріанін. Вона приховала значну частину своїх знань від усіх, довіряючи лише цим сторінкам. Тільки випадковість і звичка порпатися в старих паперах у бібліотеці привели Верін до них. Наскільки вона дізна-

лася, жодна Айз Седай, окрім неї, не знала про цей тер’ан/ріал-, Коріанін вдалося стерти з записів згадки про його існування.

Вона знову обміркувала, чи не спалити ці рукописи, — так само, як думала, чи не віддати їх Еґвейн. Але знищення знань — будь-яких, — було прокляттям для неї. Але з іншого боку... Ні. Найкраще поки залишити все, як є. Що буде, те буде. Вона зачинила накривку. Так, — а куди ж я поклала той аркуш?

Насупившись, жінка почала шукати в стосах книжок і паперів шкіряну папку. Еґвейн вже покинула її думки.

РОЗДІЛ

22

ЦІНА ПЕРСНЯ

Еґвейн ще не встигла віддалитися від кімнати Верін, як натрапила на Шеріам. Наставниця послушниць наблизилася до неї у похмурій задумі.

— Якби дехто не згадав, що з тобою говорила Верін, я б тебе не знайшла. — Айз Седай була трохи роздратована. — Іди за мною, дитино. Ти все і всіх затримуєш! Що це за папери?

Еґвейн стисла їх міцніше. Вона спробувала говорити покірно й з повагою:

— Верін Седай сказала мені вивчити їх, Айз Седай.

Що вона мала б робити, якби Шеріам захотіла глянути на них? Яке виправдання вона могла б придумати для відмови, яке пояснення для цих аркушів, що розповідають про тринадцять Айз Седай із Чорної Аджі і про тер’ангріали, які вони вкрали?

Але, схоже, Шеріам забула про папери, щойно спитала про них.

— Неважливо. Ти потрібна, і всі вже чекають. — Вона взяла Еґвейн за руку й змусила дівчину йти швидше.

— Потрібна, Шеріам Седай? Чекають на що?

Шеріам роздратовано похитала головою.

— Ти що, забула, що тебе підносять до посвячених? Коли ти завтра прийдеш до мене на заняття, то вже носитимеш на пальці перстень, — хоч я сумніваюся, що це тебе втішить.

Еґвейн спробувала зупинитися, але Айз Седай підштовхнула її, спускаючисьвузькими сходами вздовж стін бібліотеки.

— Сьогодні? Уже? Але я вже засинаю, Айз Седай, і брудна, і... Я думала, у мене є ще кілька днів. Щоб зібратися. Щоб підготуватися.

— Час не чекає на жодну жінку, — сказала Шеріам. — Колесо сплітає, як Колесо бажає і коли воно бажає. До того ж як ти підготуєшся? Ти вже знаєш все необхідне. Більше, аніж твоя подруга Найнів.

Вона підштовхнула Еґвейн крізь маленькі двері біля підніжжя сходів і поквапилася іншим коридором до пандуса, що закручувався все нижче і нижче.

— Я слухала лекції, — запротестувала Еґвейн, — і пам’ятаю їх, але... Чи не можу я цієї ночі спершу поспати?

Звивистий пандус, здавалося, не мав кінця.

— Престол Амерлін вирішила, що немає сенсу чекати. — Шеріам криво посміхнулася. — Вона сказала так: «Якщо ви вирішили вительбушити рибу, немає сенсу чекати, поки вона зогниє». До цього часу Елейн вже пройшла під арками, і Амерлін хоче, щоб ти теж зробила це сьогодні вночі. Не розумію, навіщо такий поспіх, — додала вона ніби про себе, — але коли Амерлін наказує, — ми виконуємо.

Еґвейн спускалася далі мовчки, а у животі все немов зав’язалося у вузол. Найнів ні слова не сказала про те, що з нею відбувалося, коли вона була піднесена до посвячених. Вона не сказала взагалі нічого, окрім насупленого «Ненавиджу Айз Седай!». Еґвейн трусило, аж поки пандус не вивів їх до широкого коридору, розташованого глибоко під Вежею, у скелі острова.

Коридор був простим і позбавленим прикрас; світла скеля, що слугувала йому стінами, хоч і була гладенькою, залишалася недоторканою. Попереду бовваніли лише одні двері, — високі й широкі, мов замкові ворота, і такі ж прості, окрім хіба що гладко відполірованих і добре припасованих планок. Ці велетенські двері були так добре збалансовані, що Шеріам легким поштовхом відчинила одну стулку і потягла за собою Еґвейн до великої зали під куполоподібною стелею.

— Скільки на вас можна чекати! — рубонула Елайда. Вона стояла у своїй шалі з червоними торочками поруч зі столом, на якому розмістилися три великі срібні чаші.

Лампи на високих підставках освітлювали кімнату і те, що стояло у центрі, під куполом. Три округлі срібні арки, високі саме настільки, аби під ними можна було пройти у повний зріст, стояли на грубому срібному кружалі впритул одна до одної. На кружалі, біля кожної з арок, сиділа, схрестивши ноги, Айз Седай; усі троє вони були вбрані у шалі. Аланна була сестрою із Зеленої Аджі, але Жовтої та Білої сестер Еґвейн не знала.

Оточені сяйвом зв’язку із саїдар, вони зосереджено дивилися на арки, і всередині цієї срібної споруди мерехтіло і росло інше сяйво. Цією спорудою був тер’ангріал, — і було байдуже, для чого він був створений в Епоху Легенд: зараз послушниці повинні були пройти крізь нього, щоб стати посвяченими. Усередині Еґвейн доведеться зустрітися зі своїми страхами. Тричі. Біле світло всередині арок вже не мерехтіло; воно було мовби замкнуте там, тож заповнило простір, зробивши його каламутним.

— Не переймайся, Елайдо, — спокійно сказала Шеріам. — Ми швидко впораємося. — Вона повернулася до Еґвейн. — Послушниці мають три спроби. Ти можеш двічі відмовитися входити, — але якщо ти зробиш це втретє, будеш вислана з Вежі назавжди. Так відбувається зазвичай, — і ти, звісно, маєш право відмовлятися. Але, думаю, Престол Амерлін буде неза-доволена, якщо ти так вчиниш.

— Вона не заслуговує і цього шансу. — Голос Елайди звучав, як залізо, а її обличчя було таким же твердим. — Байдуже, який там у неї потенціал. Вона мала б покинути Вежу. Або ж драїти підлоги наступні десять років.

Гострий погляд Шеріам пронизав Червону сестру.

— Ти не була такою невблаганною до Елейн. І вимагала, щоб тебе залучили до цього, Елайдо, — мабуть, через Елейн. Тож ти достойно виконуватимеш свої обов’язки і щодо цієї дівчини, — або ж підеш, і я знайду тобі заміну.

Дві Айз Седай витріщилися одна на одну, допоки здивована Еґвейн не помітила сяйва Єдиної Сили, яке оточило їх обох. Нарешті Елайда закинула голову і голосно пирхнула.

— Якщо це повинно статися, — нехай це станеться. Дайте цій нещасній дівчині шанс відмовитися, — й покінчімо з цим. Уже пізно.

— Я не відмовлюся. — Голос Еґвейн затремтів, але вона приборкала його й високо підняла голову. — Я хочу продовжити.

— Добре, — сказала Шеріам. — Добре. Тепер я скажу тобі дві речі, котрих не чує жодна жінка, доки не опиниться в цій кімнаті. По-перше: якщо ти почнеш, то муситимеш йти до кінця. Якщо на якомусь етапі ти відмовишся, то будеш вислана з Вежі, яків тому разі, коли тричі відмовишся пройти під арками. По-друге: аби чогось домогтися, треба усвідомлювати небезпеки.

Айз Седай промовляла ці слова, начебто повторювала їх уже безліч разів. В її очах горів вогник співчуття, але обличчя було таке ж суворе, як і в Елайди. Співчуття лякало дівчину значно більше, аніж суворість.

— Деякі жінки увійшли під ці арки і не вийшли ніколи. Коли тер ’анґріал стишився, їх — там — не було. І більше їх ніколи не бачили. Якщо ти хочеш упоратися, мусиш бути стійкою. Завагаєшся, схибиш, і... — Шеріам не договорила, але вираз її обличчя був красномовнішим за будь-які слова.

Еґвейн затрусилась. — Це твій останній шанс. Відмовишся зараз — і це вважатиметься першим разом. Ще двічі тобі буде дозволено прийти сюди. Якщо погодишся — вороття назад немає. Відмовитися — не сором. Я сама не змогла зробити цього, коли прийшла сюди вперше. Обирай.

Вони ніколи не вийшли¹? Еґвейн ковтнула клубок у горлі. Я хочу бути Айз Седай. І для початку повинна стати посвяченою.

— Я згодна.

Шеріам кивнула.

— Тоді підготуйся.

Еґвейн моргнула, а потім згадала. Вона повинна увійти оголеною. Дівчина нахилилася, щоб покласти перев’язаний стосик паперів, які дала їй Верін — і завагалася. Якщо вона залишить їх тут, Шеріам чи Елайда можуть пройти повз, поки вона буде всередині тер’анлріала. Вони зможуть знайти менший тер’arcsріал у її торбині. Якщо вона відмовиться продовжувати, то зуміє сховати їх; можливо, залишити у Найнів. У неї перехопило подих. Я не можу відмовитися зараз. Я вже почала.

— Ти вирішила відмовитися, дитино? — спитала Шеріам, насупившись. — Знаючи, що це означатиме в цю мить?

— Ні, Айз Седай, — сказала Еґвейн швидко. Вона квапливо роздяглася й поклала одяг зверху на торбину й папери. Це мало б допомогти.

Біля тер ’анґріала раптово заговорила Аланна:

— Я відчуваю якийсь... резонанс. — Вона не відводила очей від арок. — Схоже на відлуння. Але я не знаю, звідки воно.

— Це проблема? — різко спитала Шеріам. Вона також мала здивований вигляд. — Я не відправлю дівчину досередини, якщо є якісь проблеми.

Еґвейн жадібно дивилася на свої складені речі. Так, будь ласка, Світло, проблема. Щось, що дозволило б сховати ці папери без відмови заходити.

— Ні, — сказала Аланна. — Це немов дзижчання бджоли біля твоєї голови, коли ти намагаєшся думати, — але воно не шкодить. Я б не говорила про це, — просто не пригадую, щоб раніше таке траплялося. — Вона похитала головою. Уже минулося.

— Можливо, — сухо сказала Елайда, — інші думали, що про таку дрібницю й згадувати не слід.

— Дозволь нам продовжити. — Шеріам більше не хотіла чути про будь-які втручання. — Ходімо.

Ще раз подивившись на сховані папери, Еґвейн рушила за жінкою до арок. Кам’яна підлога під босими ногами видавалася дівчині крижаною.

— Кого ти привела із собою, сестро? — урочисто запитала Елайда.

Вторуючи її офіційному тону, Шеріам відповіла:

— Ту, що прийшла як кандидатка в посвячені, сестро.

Три Айз Седай навколо тер’ангріала не рухалися.

— Вона готова?

— Вона готова залишити позаду те, ким вона була, і, пройшовши крізь свої страхи, досягти посвяченості.

— Чи знає вона свої страхи?

— Вона ніколи не стикалася з ними, але тепер готова спізнати.

— Тоді хай зустрінеться з тим, чого боїться.

Навіть недивлячись на цей урочитий тон, в голосі Елайди можна було вловити нотку вдоволення.

— Перший раз, — сказала Шеріам, — за те, що було. Шлях назад з’явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Еґвейн глибоко вдихнула й ступила крок уперед, крізь арку, — до сяйва. Світло поглинуло її всю.

— Заходив Джейм Довтрі. Дивні новини приніс з Бейрлона торговець.

Еґвейн підняла голову від колиски, яку вона гойдала. Ранд стояв у проймі дверей. На мить у неї запаморочилася голова. Вона здивовано перевела погляд з Ранда — свого чоловіка — на дитину в колисці — свою доньку — і знов на нього.

Шлях назад з’явиться, але лише раз. Будь стійкою!

То були не її думки, а безтілесний голос, що лунав чи то в її голові, чи то зовні, чоловічий чи жіночий, беземоційний та невідомий. Але чомусь він не дивував її.

Коли мить здивування минула, єдиним, що викликало подив, було те, чому вона думала, що щось не так. Звичайно ж, Ранд був її чоловіком — її чарівний коханий чоловік, — а Джоя була її донькою — найгарнішою солодкою маленькою дівчинкою у Межиріччі. Тем, Рандів батько, був надворі, біля овець; імовірно, щоб Ранд міг попрацювати в коморі, — але насправді для того, щоб у нього було більше часу побавити Джою. Цього полудня мати й батько Еґвейн, можливо, приїдуть із селища. І, можливо, прийде Найнів, щоб подивитися, чи не перешкоджає материнство Еґвейн її навчанню, щоб одного дня замінити Найнів як Мудриню.

— Які ще новини? — спитала вона. Дівчина знов погойдала колиску, і Ранд підійшов ближче, щоб всміхнутися крихітному немовляті в пелюшках. Еґвейн тихо засміялася. Він був так захоплений своєю донькою, що не чув і половини того, що люди говорили до нього.

— Ранде? Які новини? Ранде?

— Що? — Його усмішка зблякла. — Дивні новини. Війна. Велика війна охопила більшу частину світу, — так стверджує Джейм.

Це були незвичні новини; звістки про війни рідко доходили до Межиріччя ще до їхнього закінчення.

— Він каже, що всі воюють проти якогось народу, що зветься шокін, чи то санчан, чи якось так. Ніколи не чув про них.

Еґвейн знала — або вона думала, що знала... Що б це не було, — воно зникло.

— З тобою все гаразд? — запитав Ранд. — Тут нас нічого не потривожить, серденько. Війни ніколи не зачіпають Межиріччя. Ми так далеко від усіх, що нікому не цікаві.

— Все добре. Джейм сказав ще щось?

— Нічого, у що можна було б повірити. Він говорив, наче Коплін. Казав, що торговець розповідав, що ці люди використовують Айз Седай в боях, а також нібито вони пропонують тисячу золотих марок тому, хто приведе Айз Седай до них. І вбивають тих, хто переховує їх. Якась маячня. Що ж, нас це не стосується. Все це далеко від нас.

Айз Седай. Еґвейн торкнулася голови.

Шлях назад з’явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Вона помітила, що Ранд тримається рукою за голову.

— Болить голова? — спитала вона.

Він кивнув і примружився.

— Порошок, який дала мені Найнів, кілька останніх днів, схоже, не допомагає.

Вона замислилася. Його біль турбував Еґвейн. Щоразу той ставав дедалі сильнішим. А найгірше те, що було щось, чого вона не помітила спочатку, — щось, чого вона воліла б ніколи не помічати. Коли в Ранда боліла голова, невдовзі відбувалися дивні речі. То блискавка серед ясного неба розбивала вдрузки величезний дубовий пень, який вони два дні намагалися викорчувати там, де він і Тем розчищали нові поля. То приходили шторми, яких не чула Найнів, коли слухала вітри. То лісові пожежі. Що сильнішим ставав біль, то гіршими були події. Більше ніхто не пов’язував ці речі з Рандом, навіть Найнів, — і Еґвейн була вдячна за це. Вона не хотіла й думати про те, що б це могло означати.

Все це просто дурниці, сказала вона собі. Я повинна знати, чи збираюся йому допомогти. Все тому, що у неї була таємниця, яка лякала її, — навіть коли вона намагалася зрозуміти, що та означає. Найнів навчала її різному зіллю, щоб одного дня та успадкувала від неї місце Мудрині. Лікування Найнів часто виявлялося майже дивом: рани заживали майже без шрамів, хворі люди вставали ледь не з краю могили. Але вже тричі Еґвейн виліковувала того, кого Найнів залишала помирати. Три рази вона тримала за руку хворого в його останні години — але бачила, як той вставав майже зі смертного одра. Найнів детально її випитувала, що вона робила, яке зілля використовувала, у яких поєднаннях. Досі вона не знайшла в собі сміливості зізнатися, що нічого не робила. Я мусила щось робити. Один раз міг бути випадковістю, але тричі... Я мушу розібратися в цьому. Вивчити це. Роздуми викликали дзижчання в її голові, немов слова відлунювали всередині черепа. Якщо я змогла зробити щось для них, то зможу допомогти своєму чоловікові.

— Дозволь, я спробую, Ранде, — сказала вона. І коли вона встала, то побачила крізь відчинені двері срібну арку, що стояла перед будинком; арку, сповнену сріблястого сяйва. Шлях назад з’явиться, але лише раз. Будь стійкою! Еґвейн ступила два кроки в напрямку дверей, перш ніж змогла зупинитися.

Вона завагалася, поглянула на Джою, що белькотіла в колисці, на Ранда, який все ще притискав руку до голови й здивовано дивився на неї, наче міркував, куди вона збирається.

— Ні, — сказала вона. — Ні, ось чого я бажала. Цього я завжди хотіла! Чому я не можу мати й це також?

Вона не розуміла власних слів. Звісно, це те, чого вона хотіла, — і вона мала це.

— Чого ти хочеш, Еґвейн? — спитав Ранд. — Якщо я можу це дістати, — ти знаєш, я дістану. Якщо ж ні, то я зроблю це для тебе.

Шлях назад з ’явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Вона ступила ще один крок до дверей. Срібна арка вабила її. Щось чекало з іншого боку. Щось, чого вона бажала найбільше у світі. Те, що вона мала зробити.

— Еґвейн, я...

Вона почула стук позаду. Еґвейн озирнулася й побачила Ранда, що стояв на колінах, зігнувшись і стискаючи руками голову. Біль ще ніколи не діймав його так сильно. Що ж буде після цього ?

— Ах, Світло! — він задихався. — Світло! Боляче! Світло, болить сильніше, ніж будь-коли! Еґвейн?

Будь стійкою!

Воно чекало. Те, що вона повинна зробити. Мусить. Вона ступила ще крок. Це було важко, — найважче від усього, що вона робила в житті. Надвір — до арки. Позаду неї сміялася Джоя.

— Еґвейн? Еґвейн, я не можу... — Рандові слова обірвав гучний стогін. Стійкою!

Вона напружила спину й продовжувала йти, — але не могла стримати сліз, що текли по її щоках. Рандів стогін перетворився на крик, що заглушав сміх Джої. Краєм ока Еґвейн бачила Тема, що поспішав, як тільки міг.

Він не зможе допомогти, подумала вона, і сльози перейшли в ридання. Він нічим не може допомогти. Але я можу. Можу.

Вона ступила ще крок, і світло поглинуло її.

Трусячись і ридаючи, Еґвейн вийшла з-під арки, під яку щойно входила, і разом із обличчям Шеріам до неї повернулася пам’ять. Холодна чиста вода змила сльози, коли Елайда повільно спорожнила над її головою срібний кубок. Вона продовжувала плакати, і їй здавалося, що вона не припинить ридати уже ніколи.

— Ти очищена від гріха, який могла скоїти, — наспівно проказала Елайда, — і від тих гріхів, що скоєні проти тебе. Ти очищена від злочину, який могла скоїти, і від тих, що скоєні проти тебе. Ти прийшла до нас очищена й безвинна, серцем і душею.

Світло, подумала Еґвейн, коли вода стікала її тілом, хай буде так. Чи може вода змити те, що я зробила?

— Її звали Джоя, — сказала вона Шеріам, схлипуючи. — Джоя. Ніщо не може бути гіршим від того, що я тільки-но... Що я...

— Таку ціну треба сплатити, щоб стати Айз Седай, — відповіла Шеріам, і співчуття знову, іще сильніше засяяло в її очах. — Всьому завжди є ціна.

— Це було справжнім? Чи мені наснилося? — Ридання не давали їй сказати те, що вона хотіла б. Я залишила його помирати ? Я покинула своє дитя?

Шеріам охопила її рукою за плечі й повела довкола кільця арки.

— Усі жінки, котрі виходили звідти, ставили мені це питання. Відповідь така: ніхто не знає. Припускають, що, можливо, ті, хто не вийшов з арки, залишалися, — бо знайшли щасливіше місце й там проживали своє життя. — Її голос став твердішим. — Якщо це так, і вони робили такий вибір, то я сподіваюся, що живеться їм там несолодко. У мене немає співчуття до тих, що тікають від своєї відповідальності. — Її голос трохи пом’якшав. — Особисто я думаю, що це не навсправжки. Але небезпека існує. Пам’ятай це. — Вона зупинилася перед наступною аркою, сповненою сяйвом. — Ти готова?

Переступаючи з ноги на ногу, Еґвейн кивнула, й Шеріам забрала свою РУку.

— Другий раз за те, що є. Шлях назад з’явиться, але лиш раз. Будь стійкою!

Еґвейн тремтіла. Що б не сталося — гірше бути не може. Просто не може. Вона ступила в сяйво.

Вона дивилася на свою сукню з блакитного шовку, обшиту перлами, що була порвана і вся в пилюці. Дівчина підвела голову й побачила руїни величного колись палацу. Королівський палац Андору, у Кеймліні. Вона знала це, і їй хотілося закричати.

Шлях назад з'явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Світ був не таким, яким вона хотіла його бачити; не таким, щоб можна було думати про нього без сліз; але всі її сльози вже давно виплакані, а світ був таким, яким був. Руїни — саме це вона й очікувала побачити.

Не турбуючись про те, щоб іще більше не порвати сукню, однак тихо, як миша, вона влізла на купку щебеня й почала вдивлятися у звивисті вулички середмістя. Скільки сягав її зір, — довкола лежали руїни й панувало спустошення; будівлі були немов розтерзані якимись безумцями. Густі клуби диму здіймалися вгору там, де ще продовжувало горіти. Вулицями ходили люди — групи озброєних чоловіків, що шастали повсюди, щось винишпорюючи. І траллоки. Чоловіки сахалися їх, а траллоки у відповідь рикали на них і сміялися грубим, гортанним сміхом. Але вони знали одне одного: працювали разом.

Униз вулицею йшов мерддраал; його чорний плащ ледь-ледь погойдувався під час ходьби навіть тоді, коли вітровій гнав повз нього пилюку й сміття. Чоловіки й траллоки зіщулювались під його безоким поглядом.

— Шукайте! — Звук його голосу був порохнею, що розсипалася. — Не трусіться тут! Знайдіть його!

Еґвейн якомога тихіше злізла по купі розкиданого каміння униз.

Шлях назад з'явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Вона зупинилася, злякавшись, чи не породження Тіні прошепотіло це. Однак чомусь вона була впевнена, що це не так. Озираючись через плече, боячись побачити мерддраала на тому місці, де вона щойно була, дівчина поквапилася вперед, до зруйнованого палацу, перелазячи через повалені бруси, затиснуті між важкими блоками заваленої кам’яної кладки. Одного разу вона наступила на жіночу руку, що стирчала з-під кургану тиньку й цегли, які колись були внутрішньою стіною або частиною підлоги верхнього поверху. Вона заледве помітила руку, як і перстень Великого Змія на її пальці. Дівчина привчила себе не помічати мертвих, похованих в купі сміття, в котре траллоки й Друзі Морока перетворили Кеймлін. їм вона ніяк не могла зарадити.

Протиснувшись крізь вузьку щілину, вона опинилася в кімнаті, де обвалилася частина стелі. Половина приміщення була завалена тим, що було над ним. На підлозі лежав Ранд, придавлений поперек живота важкою балкою; його ноги були сховані під кам’яними блоками, що завалили пів кімнати. Обличчя юнака вкривали пил і піт. Він розплющив очі, коли вона опинилася поруч з ним.

— Ти повернулася. — Він витиснув із себе слова з хрипким свистом. — Я вже боявся... Не важливо. Ти маєш допомогти мені.

Еґвейн втомлено опустилася на підлогу.

— Я б могла посунути цю балку за допомогою Повітря, — але щойно я поворухну нею, все, що вгорі, впаде на тебе. На нас. Я не зможу впоратися з усім цим, Ранде.

Його сміх був гірким і болісним, — і обірвався, тілько-но почавшись. Свіжий піт блищав на його обличчі, й він важко вимовив:

— Я можу зсунути балку і сам. Ти це знаєш. Я можу перемістити її, і каміння згори, — усе. Але я повинен відпустити себе, щоб зробити це. Але я не можу довіряти. Не можу...

Він зупинився, хапаючи повітря.

— Я не розумію, — повільно сказала вона. — Відпустити себе? Кому ти не можеш довіряти?

Шлях назад з’явиться, але лише раз. Будь стійкою! Дівчина сильно потерла руками свої вуха.

— Божевілля, Еґвейн. Я... насправді... стримую його. — Від його здушеного сміху в Еґвейн шкірою пішли сироти. — Але це забирає всі сили. Якщо я відпущу себе, — зовсім трохи, хоч на мить, — божевілля заволодіє мною. І тоді я багато чого нароблю. Ти маєш допомогти мені.

— Як, Ранде? Я вже спробувала все, що знала. Скажи мені як, — і я зроблю це.

Його рука ляснула, впавши прямо на короткий кинджал з голим лезом, що лежав у пилюці.

— Кинджал, — прошепотів він. Його рука з болем перемістилася на груди. — Сюди. Прямо в серце. Вбий мене.

Вона витріщилася на нього, а тоді на кинджал так, наче то були отруйні змії.

— Ні! Ранде, я не стану. Не можу! Як ти можеш просити про таке?

Його рука повільно поповзла до кинджала. Пальці знов не досягали до нього. Він напружився, застогнав, кінчиками пальців торкнувся леза. Перш ніж він спробував знову, дівчина відкинула кинджал убік. Ранд гірко заридав.

— Скажи мені, навіщо, — вимагала вона. — Навіщо просиш — убити тебе? Я зцілю тебе, зроблю усе, щоб витягнути звідси, — але я не можу вбити тебе. Чому?

— Вони можуть навернути мене, Еґвейн. — Його дихання було настільки болісним, що їй хотілося плакати. — Якщо вони схоплять мене, — мерддраали чи жаховладці, — вони можуть навернути мене до Тіні. Якщо божевілля заволодіє мною, я не зможу боротися з ними. Я не знатиму, що вони робитимуть, поки не буде занадто пізно. Якщо в мені жеврітиме хоч вогник життя, коли вони знайдуть мене, то все ще зможуть навернути. Будь ласка, Еґвейн. Заради любові Світла. Вбий мене.

— Я... я не можу, Ранде. Світло, допоможи мені, я не можу!

Шлях назад з’явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Вона озирнулася і побачила, що срібна арка заповнила світлом більшу частину простору серед завалів.

— Еґвейн, допоможи мені.

Будь стійкою!

Вона підвелася і рушила до арки. Еґвейн була прямо перед нею. Ще один крок і...

— Будь ласка, Еґвейн. Допоможи. Я не можу дотягтися. Заради любові Світла. Еґвейн, допоможи!

— Я не можу вбити тебе, — прошепотіла вона. — Не можу. Пробач. — Вона рушила вперед.

— ДОПОМОЖИ, ЕҐВЕЙН!

Світло спопелило її.

Похитуючись, Еґвейн вийшла з арки, не помічаючи своєї наготи й не турбуючись через неї. Її тіло била лихоманка; вона обома руками закривала рот.

— Я не могла, Ранде, — шепотіла вона. — Я не могла. Будь ласка, пробач мені.

Світло, допоможи йому. Прошу, Світло, допоможи Рандові.

Холодна вода стікала з її голови.

— Ти очищена від порочної гордині, — проголосила Елайда. — Ти очищена від порочних амбіцій. Ти явилася до нас очищена, серцем і душею.

Коли Червона сестра відвернулася, Шеріам обережно взяла Еґвейн за плечі й підвела до останньої арки.

— Ще одна, дитино. Ще одна — і все.

— Він сказав, що вони можуть навернути його до Тіні, — белькотіла Еґвейн. — Він сказав, що мерддраали та жаховладці можуть примусити його.

Шеріам зупинилася й швидко роззирнулася. Елайда була вже майже біля столу. Айз Седай, що оточували тер’анлріал, зосереджено дивилися на нього, відірвані від решти світу.

— Неприємна тема для розмови, дитино, — врешті сказала Шеріам м’яко. — Ну ж бо. Ще одна.

— Вони можуть? — наполягала Еґвейн.

— Звичай вимагає, — сказала Шеріам, — не обговорювати речі, що сталися всередині тер'анґріала. Страхи жінок належать лише їм.

— Вони можуть?

Шеріам зітхнула, знову подивилася на інших Айз Седай, тоді стишила голос й швидко промовила:

— Про це знають лиш одиниці, дитино, навіть у Вежі. Ти не повинна про це знати зараз чи взагалі коли-небудь, — але я розповім тобі. Є слабке місце в здатності направляти. Навчившись відкриватися Істинному Джерелу, ми стаємо відкритими й для деяких інших речей. — Еґвейн здригнулася. — Заспокойся, дитино. Не все так просто. Наскільки я знаю, такого не траплялося — Світло, нехай це ніколи не станеться, — ще з часів Траллоцьких війн. Для цього потрібно, щоб тринадцять жаховладців — Друзів Морока, що здатні направляти, — переплели потоки через тринадцять мерддраалів. Бачиш? Це складно втілити. Тепер немає жаховладців. Це таємниця Вежі, дитино. Якби це знали інші, ми б ніколи не переконали їх у тім, що вони в безпеці. Тільки того, хто здатен направляти, можна навернути на цей шлях. Це слабке місце нашої сили. Будь-хто інший безпечний, як фортеця; тільки їхні вчинки й бажання можуть навернути їх у Тінь.

— Тринадцять, — сказала Еґвейн слабким голосом. — Така ж кількість тих, що покинули Вежу. Ліандрін і ще дванадцять.

Обличчя Шеріам скам’яніло.

— Тобі не треба про це думати. Ти забудеш про це. — Вона перейшла на звичайний тон. — Третій раз про те, що буде. Шлях назад з'явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Еґвейн дивилася на осяйну арку, спрямовуючи погляд кудись значно далі від неї. Ліандрін та дванадцять інших. Тринадцять Друзів Морока, що можуть направляти. Світло, допоможи нам. Вона ступила у світло. Воно наповнило її. Сяяло крізь неї. Спалювало до кісток, обпікало душу. Вона світилася, мов жарина. Світло, допоможи мені! Не залишилося нічого, окрім світла. І болю.

Еґвейн розглядала себе в дзеркалі; вона не була певна того, що дивувало її більше: не зістарене, гладеньке обличчя чи смугастий палантин, що огортав її шию. Палантин Престолу Амерлін.

Шлях назад з'явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Тринадцять.

Вона похитнулася, вхопилася за дзеркало — і ледь не впала разом із ним на підлогу з блакитної плитки в її гардеробній. Щось не так, подумала вона. Це не стосувалося її раптового запаморочення, — чи принаймні воно не здавалося їй дивним. Було щось інше. Але вона не знала що.

Поруч з нею стояла Айз Седай — жінка з високими вилицями, як у Шеріам, але темним волоссям і з занепокоєними карими очима, з палантином Хранительки на плечах, що звисав на руки. Ні, не Шеріам. Еґвейн ніколи раніше її не бачила, однак була впевнена, що знає її так само добре, як себе. Плутано вона згадала ім’я жінки. Белдін.

— Ви нездужаєте, матінко?

Її палантин зелений. Це означає, що вона із Зеленої Аджі. Хранителька завжди походить з тієї ж Аджі, що й Амерлін, якій вона служить. Це означає, що якщо я Амерлін — якщо? — то я належала до Зеленої Аджі також. Ця думка здивувала її. Не те, що вона була із Зеленої Аджі, — а те, що з’ясовувала це для себе. Світло, зі мною щось не так.

Шлях назад з’явиться, ал... Голос у її голові стишився до гудіння.

Тринадцять Друзів Морока.

— Все добре, Белдін, — сказала Еґвейн. Дивно було вимовляти це ім’я; здавалося, вона промовляла його роками. — Ми не повинні змушувати їх чекати.

Змушувати чекати кого? Вона не знала, лише відчувала неймовірний жаль щодо цього факту. І нескінченну нехіть.

— їхня нетерплячість зростає щомиті, матінко. — Було якесь вагання в голосі Белдін, начебто вона відчувала таку ж нехіть, тільки з інших причин. Якщо Еґвейн не помилялася у припущеннях, за зовнішнім спокоєм Белдін крився жах.

— У такому разі нам краще наважитися.

Белдін кивнула, потім глибоко вдихнула й рушила по килиму до жезла, припертого до дверей. На його вершечку біліла сльоза Білого Пломеня Тар Балона.

— Так, ми мусимо, матінко.

Вона взяла жезл й відчинила двері для Еґвейн, а тоді поквапилася вперед. Тож вони утворили процесію з двох осіб: Хранителька літописів, що вела Престол Амерлін.

Еґвейн майже не помічала коридорів, якими вони проходили. Вона цілковито поринула у свої думки. Що зі мною таке ? Чому я не можу згадати ? Чому так багато того, що я... не зовсім правильно пам ’ятаю ? Вона торкнулася семи смужок на палантині на своїх плечах. Чому мені здається, що я — все ще послушниця?

Шлях назад з’явиться, але ли... Тепер голос різко обірвався.

Тринадцять Айз Седай із Чорної Аджі.

Вона перечепилася. Це була моторошна думка, але вона проймала її до самих кісток не лише через страх. Було в ній щось особисте. їй хотілося закричати, втекти й сховатися. Еґвейн почувалася так, наче її переслідують.

Маячня. Чорна Аджа була знищена. Ця думка теж здавалася дивною. Частина її пам’ятала щось під назвою Велике Очищення. Інша частина була впевнена, що нічого подібного ніколи не траплялося.

Вона подивилася вперед, — Белдін не помітила, як вона перечепилася. Еґвейн довелося пришвидшити крок, щоб наздогнати жінку. Ця жінка налякана до смерті. Куди вона мене веде?

Белдін зупинилася перед високими двостулковими дверима; на темному дереві кожної половини виднівся великий срібний Пломінь Тар Балона. Вона витерла руки об сукню — так, наче вони спітніли, — перш ніж відчинити двері й повести Еґвейн нагору пандусом, вимощеним тим самим білим каменем зі срібними прожилками, з якого були збудовані стіни. Навіть тут він мовби сяяв.

Підйом привів їх до просторої круглої зали з куполоподібною стелею щонайменше тридцяти метрів заввишки. По колу залу обрамляло підвищення, до якого вели сходинки, яких не було тільки там, де цей підйом з’єднувався з двома іншими, розділяючи кільце на три рівні частини. В центрі підлоги було зображення Пломеня Тар Балона, оточене барвистими спіралями кольорів семи Адж, які розширювалися вусібіч. На протилежному боці кімнати стояло крісло з високою спинкою, масивне й прикрашене вирізьбленими виноградними лозами та листками, також фарбованими у кольори усіх Адж.

Белдін різко стукнула жезлом по підлозі. Її голос тремтів.

— Вона іде. Хранителька печатей. Пломінь Тар Балона. Престол Амерлін. Вона іде.

Під шелест спідниць жінки в шалях підвелися зі своїх крісел, що стояли на підвищенні. Двадцять одне крісло було згруповане по три; кожна тріада була зафарбована й обтягнута таким самим кольором, що й торочки на шалях жінок, які стояли поруч з кріслами.

«Рада Вежі, подумала Еґвейн, коли перетинала кімнату до свого крісла. От і все. Рада Вежі та представниці Адж. Я була тут тисячу разів. Але вона не могла згадати й одного з них. Що я роблю на Раді Вежі? Світло, вони заживо здеруть з мене шкіру, якщо зрозуміють... Вона не знала, що вони зрозуміють, але молилася, щоб цього не сталося.

Шлях назад з'явиться, але...

Шлях назад...

Шлях...

Чорна Аджа чекає. Принаймні ця думка була завершеною. Вона долинала звідусіль. Чому ніхто не чує?

Усівшись в кріслі Престолу Амерлін — кріслі, що також звалося Престол Амерлін — вона усвідомила, що не має анінайменшого уявлення, що робити далі. Інші Айз Седай також сіли водночас з нею, — усі, крім Белдін, яка, нервово глитнувши, стала перед нею з жезлом. Усі, схоже, чекали на неї.

— Почнемо, — врешті мовила вона.

Здається, цього було достатньо. Одна Червона сестра підвелася. Еґвейн з подивом упізнала в ній Елайду. Водночас вона знала, що Елайда була головною серед представниць Червоної Аджі, а також її злісним ворогом. Погляд Елайди, спрямований через всю залу, змусив Еґвейн затремтіти всередині. Він був гострий, холодний — і переможний. Нічого хорошого це не обіцяло.

— Приведіть його, — голосно сказала Елайда.

На одному з пандусів — не тому, яким увійшла Еґвейн, — почувся хрускіт чобіт по каменю. З’явилися люди. Ціла дюжина Айз Седай оточувала трьох чоловіків. Двоє з них — дужі охоронці з білою сльозою Пломеня Тар Валона на грудях, — тягли закутого в ланцюги третього, що спотикався, немов ошелешений.

Еґвейн смикнулася вперед на своєму кріслі. Чоловіком у кайданах був Ранд. Очі наполовину заплющені, голова опущена; він начебто спав, мимоволі рухаючись у напрямку, заданому ланцюгами.

— Цей чоловік, — проголосила Елайда, — назвав себе Відродженим Драконом.

Почувся незадоволений іул; не те щоб слухачі були здивовані почутим, — радше сказане їм просто не подобалося.

— Цей чоловік направляв Єдину Силу.

Гул посилився, виражаючи огиду з нотками страху.

— Є литий одне покарання для цього. Воно відоме й знане кожним народом, але виголошується лише тут, у Тар Балоні, на Раді Вежі. Я звертаюся до Престолу Амерлін виголосити вирок вгамування цьому чоловіку.

Очі Елайди зблиснули. Ранд. Що мені робити ? Світло, що мені робити ?

— Чому ви зволікаєте? — продовжувала Елайда. — Вирок виконувався три тисячі років. Чому ви зволікаєте, Еґвейн аль’Вір?

Одна із Зелених сестер схопилася на ноги; злість проступала крізь спокій на її обличчі.

_Сором, Елайдо! Вияви повагу до Престолу Амерлін! Вияви повагу до матінки!

_Повагу, — відповіла Елайда холодно, — так само легко можна втратити, як і здобути. Ну, Еґвейн? Може, врешті ви покажете свою слабкість, невідповідність своєму статусу? Може, ви не оголошуватимете вирок цьому чоловіку?

Ранд спробував підвести голову, але йому не вдалося.

Еґвейн насилу підвелася, — голова їй ішла обертом: це вона — Престол Амерлін і має владу керувати всіма цими жінками? Ні: вона лише послушниця, що не повинна бути тут! Щось було жахливо не так.

— Ні, — сказала вона слабо. — Ні, я не можу! Я не буду...

— Вона видала себе! — Крик Елайди заглушив слова Еґвейн. — Вона прирекла себе власними вустами! Взяти її!

Еґвейн розтулила рота, коли Белдін рушила до неї. Раптом жезл Хранительки вдарив її по голові.

Темрява.

Спочатку вона відчула біль у голові. Тоді зрозуміла, що лежить на чомусь твердому й холодному. Потім почула голоси. Шепотіння.

— Вона все ще не при тямі? — Хтось заскреготів, неначе пилкою по кістці.

— Не хвилюйся, — десь віддалік мовила жінка. їй було ніяково, вона намагалася приховати хвилювання. — 3 нею покінчать, перш ніж вона зрозуміє, що відбулося. Тоді вона наша: робитимемо, що захочемо. Мабуть, віддамо спочатку вам для розваги.

— Але спершу скористаєтеся самі?

— Авжеж.

Далекі голоси стали ще невиразніші.

Її рука ковзнула до ноги й торкнулася голої гладкої плоті. Еґвейн наполовину розплющила очі. Вона була голою, в синцях, і лежала на грубому дерев’яному столі в якомусь закинутому підвалі. Від загнаних скалок боліла спина. У роті відчувався металевий присмак крові.

Купка Айз Седай стояли з одного боку кімнати, балакаючи між собою тихо, але уривчасто. Біль у голові заважав думати, — але чомусь важливо було їх порахувати. Тринадцять.

Інша група — чоловіки в чорних плащах з каптурами — приєдналася до Айз Седай. Схоже, вони розривалися між обережністю та бажанням бути господарями становища. Один з чоловіків повернув голову у напрямку столу. Мертвотно бліде обличчя під каптуром не мало очей.

Еґвейн не потрібно було рахувати мерддраалів. Вона знала число. Тринадцять мерддраалів та тринадцять Айз Седай. Не замислюючись, вона закричала від жаху. Навіть попри страх, що неначе трощив їй кістки, вона намагалася сягнути Істинного Джерела, відчайдушно хапалася за саїдар.

— Вона прокинулася!

— Вона не могла! Ще зарано!

— Відгородіть її щитом! Швидше! Швидше! Відріжте шлях до Джерела!

— Надто пізно! Вона надто сильна!

— Хапайте її! Швидше!

До її тіла потягнулися руки. Схожими на щупальця блідими кінцівками, які нагадували слимаків під скелями, керували голови з блідими, безокими обличчями. Якщо ці руки торкнуться її плоті, вона зійде з глузду, — Еґвейн знала це напевне. Сила наповнила її.

Вогонь розривав шкіру мерддраалів зсередини, прорізав, наче твердими вогняними кинджалами, їхні чорні вбрання. Напівлюдки волали, хрускотіли та спалахували, мов промаслений папір. Камені завбільшки з кулак відколювалися від стін і, врізаючись у плоть, породжували виття й стогін. Повітря зарухалось, завирувало, закрутилося вихором.

Повільно й болісно Еґвейн сповзла зі столу. Вітер скуйовдив її волосся, змусив похитнутися, — але вона продовжувала здіймати його, пробираючись до дверей. Перед нею виникла Айз Седай, — уся в синцях і крові, але оточена сяйвом Сили. Жінка зі смертю в темних очах.

У свідомості Еґвейн виринуло ім’я. Ґилдан. Найближча повірниця Елайди, з якою та завжди шепотілася по кутках та закривалася на ніч. Еґвейн стиснула вуста. Не зважаючи на вітер й каміння, вона міцно стисла кулак і з усієї сили зацідила Ґилдан межи очі. Червона сестра — Чорна сестра — впала, мовби її кістки розтанули.

Потираючи кісточки пальців, Еґвейн посунула до зали. Дякую, Перрине, подумала вона, що показав, як це робиться. Але ти б попередив, що це так боляче.

Протистоячи вітру, Еґвейн з грюкотом зачинила двері; вона направляла. Каміння довкола дверного отвору затремтіло, розтріснулося і ще сильніше обійняло дерев’яну раму. Це не затримає їх надовго, — але все, що давало хоча б хвилину затримки, було того варте. Хвилини, можливо, означали життя. Зібравши всі сили, вона змусила себе бігти. її хитало з боку в бік, але вона продовжувала бігти.

Еґвейн вирішила, що для початку їй необхідно знайти одяг. Одягнена жінка мала значно впливовіший вигляд, аніж гола, — а їй необхідна була будь-яка крихта впливу. Вони шукатимуть втікачку насамперед у її кімнатах. Але саме там вона мала запасну сукню й туфлі — і ще один палантин. Та й розташовані вони не так далеко.

Тривожно було бігти підтюпцем порожніми коридорами. Білу Вежу населяло вже не так багато мешканців, як раніше, але зазвичай хтось та траплявся на шляху. Найгучніше звучало ляскання по плитах її босих п’ят.

Вона поспішила через передпокій до внутрішньої кімнати, де врешті на когось-таки натрапила. Белдін сиділа на підлозі, закривши обличчя руками, і плакала.

Еґвейн насторожено зупинилася, коли Белдін підняла свої зчервонілі очі й вони зустрілися поглядами. Сяйво саїдар не світилося навколо Хра-нительки, і все ж Еґвейн була обачною. І впевненою. Вона не могла бачити власне сяйво, звісно, але сила — Єдина Сила — переповнювала її. Особливо, якщо врахувати ще її таємницю.

Белдін витерла долонями мокрі щоки.

— Я мусила. Ви повинні зрозуміти! Я мусила. Вони... Вони... — Вона глибоко, уривчасто зітхнула і квапливо все розповіла. — Три ночі тому вони схопили мене сонну й одразу упокорили. — Її голос підвищився ледь не до писку. — Вони упокорили мене! Я більше не можу направляти!

— Світло, — зітхнула Еґвейн. Порив саїдар пом’якшив її потрясіння. — Світло допоможе й втішить тебе, моя дочко. Чому ти не сказала мені? Я б... — Вона не закінчила, ясно розуміючи, що не змогла б нічим їй зарадити.

— Що б ви зробили? Що? Нічого! Нічого не можна вдіяти. Але вони сказали, що зможуть повернути мені це, за допомогою сили... Сили Морока. — Вона заплющила очі, проливаючи сльози. — Вони скривдили мене, матінко, вони позбавили мене... О, Світло, вони зламали мене! Елайда пообіцяла, що знову зробить мене повноцінною, здатною направляти, якщо я підкорюся. Ось тому я... Я мусила!

— Значить, Елайда і справді з Чорної Аджі, — понуро сказала Еґвейн. Біля стіни стояла вузька шафа, у якій висіла зелена шовкова сукня, підготована на той випадок, якщо в неї не буде часу заходити в гардеробну. Поруч із сукнею висів смугастий палантин. Вона почала швидко вдягатися. — Що вони зробили з Рандом? Куди повели його? Відповідай, Белдін! Де Ранд аль’Тор?

Белдін зіщулилася, її вуста тремтіли, очі моторошно закотилися, — але врешті вона стрепенулася й сказала:

— На Двір зрадників, матінко. Вони повели його на Двір зрадників.

Еґвейн почала тремтіти. Тремтіти від страху. Від люті. Елайда не чекала ні хвилини. Двір зрадників використовувався лише з трьох причин: для страт, упокорення Айз Седай та вгамування чоловіків, що вміли направляти. Але все це виконувалося тільки з наказу Престолу Амерлін. Хто ж тепер носить палантин? Елайда — вона була цього певна. Але як її могли визнати так швидко, — без судилища наді мною, без вироку? Не може бути іншої Айз Седай, поки мене не позбавлять палантину й жезла. А це буде непросто зробити. Світло! Ранд! Вона рушила до дверей.

— Що ви зможете вдіяти, матінко? — хлипала Белдін. — Що ви можете зробити? — Було не зовсім зрозуміло, говорить вона про Ранда—чи про себе.

— Більше, ніж хто-небудь собі уявляє, — сказала Еґвейн. — Я ніколи не тримала Жезл Клятви, Белдін.

Зітхання Белдін линуло їй навздогін. Пам’ять Еґвейн все ще гралась з нею в хованки. Вона знала, що жодна жінка не могла отримати шаль та перстень, поки не виголосить Три Клятви з Жезлом Клятви в руках, — а тер’анлріал закарбовує виконання нею цих обіцянок, немов вони висічені на кістках з народження. Жодна жінка не може стати Айз Седай, не пов’язуючи себе з ними. Але чомусь вона знала, що не копатиме глибше: з нею просто все це сталося.

Її туфлі ритмічно цокали під час бігу. Принаймні тепер вона знала, чому коридори були порожніми. Кожна Айз Седай, окрім хіба тих, кого вона залишила в підвалі, кожна посвячена, кожна послушниця, навіть усі слуги зібралися у Дворі зрадників і згідно з традицією спостерігатимуть, як здійснюється воля Тар Балона.

І Охоронці оточать місце суду на випадок, якщо хтось намагатиметься звільнити чоловіка, якого вгамовуватимуть. Залишки армії Ґвера Амаласена якось уже намагалися зробити таке наприкінці так званої Війни Другого Дракона, — незадовго до того, коли піднесення Артура Яструбине Крило змусило Тар Валон хвилюватися з іншого приводу. Щось подібне вчинили за багато років до того послідовники Раоліна Губителя Темряви. Вона не пам’ятала, чи має Ранд послідовників, — але Охоронці добре затямили ризики такихситуацій. Тож охоронятимуть його ретельно.

Якщо Елайда чи ще хтось справді одягнув палантин Амерлін, Охоронці можуть і не допустити її на Двір зрадників. Однак вона знала, що зуміє пробитися всередину. Це потрібно зробити швидко; не було б сенсу втримувати Охоронців Повітрям, якщо Ранда вгамують. Навіть Охоронці зазнають поразки, якщо вона нашле на них блискавки, і скине вогонь, і провалить землю під їхніми ногами. Погибельний вогонь ? здивувалася вона. Але нічого хорошого з того не було б, якби вона зламала силу Тар Валона, щоб урятувати Ранда. Вона повинна була вберегти обох.

Скорочуючи шлях до Двору зрадників, вона повернула вбік і почала дертися вгору сходами і пандусами, що ставали тим вужчі й тісніші, чим вище вона підіймалася. Врешті вона штовхнула дверцята й залізла на похилий верх вежі, — на дах, зроблений із майже білої черепиці. Звідти, понад іншими дахами та вежами, вона змогла побачити відкритий широкий колодязь Двору зрадників.

Двір був заповнений ущерть, — окрім вільного простору в центрі. Люди зайняли вікна, мов пункти спостереження, заполонили балкони і навіть дахи, — але вона могла розрізнити самотню фігурку чоловіка, зовсім крихітного з такої відстані, що хитався в кайданах у центрі вільного простору. Ранд. Дванадцять Айз Седай оточили його, а ще одна — Еґвейн знала, що на ній має бути палантин із сімома смугами, хоч вона й не могла розпізнати його — стояла перед Рандом. Елайда. Слова, які та мусила говорити, спливали у голові Еґвейн.

Цей чоловік, покинутий Світлом, торкнувся саїдін, чоловічої половини Істинного Джерела. Тож ми змушені були схопити його. Найогидніше те, що він направляв Єдину Силу, знаючи, що саїдін зіпсована Мороком, зіпсована чоловічою гординею, зіпсована чоловічим гріхом. Тож ми змушені були закувати його.

Із зусиллям Еґвейн змогла перервати цей потік думок. Тринадцять Айз Седай. Дванадцять сестер і Амерлін, — традиційна кількість для вгамування. Така ж кількість, як і для... Вона знову зупинила себе. У неї не було часу на щось інше, окрім того, що вона запланувала. Якби ж вона точно знала, як це робиться.

На такій відстані вона могла б підняти його за допомогою Повітря. Витягти прямо з кола Айз Седай і направити до себе. Мабуть. Навіть якби вона знайшла в собі стільки сили, навіть якби не випустила його на півшляху до себе, що одразу б убило його, він був би безпорадною мішенню для лучників, а сяйво її саїдар видало б її позицію для інших Айз Седай. І мерддраалів, якщо вже на те пішло.

— Світло, — прошепотіла вона, — немає іншого шляху, окрім як почати війну всередині Білої Вежі. У будь-якому разі я повинна це зробити.

Вона зібрала Силу, розділила на потоки й направила їх.

Шлях назад з'явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Вона так давно не чула цих слів, що здригнулася і ковзнула гладенькою плиткою, ледве втримавшись на краєчку даху. Земля була за сто метрів унизу. Вона подивилася через плече.

Там, на вершині вежі, схилившись за напрямком плитки, повнилася сяйвом срібна арка. Арка мерехтіла й мінилася; крізь світло пробивалися яскраво-червоні та жовті відблиски.

Шлях назад з'явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Арка то звужувалася до прозорості, то знову збільшувалася.

Еґвейн люто глянула на Двір зрадників. У неї мало бути трохи часу. Мусило. їй потрібно лише кілька хвилин, — можливо, десять, — і щоб їй поталанило.

Голоси нудилися в її голові, — не ті безтілесні, невідомі голоси, що застерігали її бути сильною, а жіночі, які вона майже знала.

— Не можу тримати довше. Якщо вона не вийде зараз...

— Тримай! Тримай, щоб ти згоріла, — або я вительбушу тебе, як осетрину!

— ...виходить з-під контролю, матінко! Ми не можемо...

Голоси перетворювалися в дзижчання, дзижчання у тишу, але невідомий голос знову заговорив.

Шлях назад з'явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Щоб бути Айз Седай, потрібно сплатити ціну.

Чорна Аджа чекає.

З криком люті від втрати Еґвейн кинулася в арку, що мерехтіла, мов серпанок у спеку. В думках промайнуло бажання не встигнути й поринути в смерть.

Світло розірвало її на волокна, волокна розділило на нитки, а нитки — на часточки нічого. Все розчинилося у світлі. Назавжди.

РОЗДІЛ 23

СКРІПЛЕНА ПЕЧАТТЮ

Світло розірвало її на волокна, волокна розділило на нитки, що розлетілися й спалахнули. Ширяли й горіли, вічно. Назавжди.

Еґвейн вийшла зі срібної арки, — змерзла й ошаліла від гніву. Вона хотіла зимною люттю загасити вогонь спогадів. Її тіло пам’ятало горіння, — але інші спогади закарбувалися й зарубцювалися значно глибше. Лють, крижана, мов смерть.

— Тепер нарешті вже досить? — допитувалася вона. — Кидати його знов і знов. Зраджувати його, підводити його, — знову і знову? Цього вже достатньо?

Раптом вона зрозуміла, що все відбувається не за планом. Тут була Амерлін, — як Еґвейн вчили і як мало бути; а також по одній сестрі з кожної Аджі в шалі. І всі схвильовано дивилися на неї. Довкола тер’ангріала сиділо тепер по дві Айз Седай, і по їхніх обличчях стікав піт. Тер'ангріал гудів, майже вібрував, і яскраві кольорові смужки пронизували біле світло всередині арок.

Сяйво саїдар на коротку мить охопило Шеріам, коли вона поклала руку на голову Еґвейн, через що її тілом прокотився дріж.

— З нею все гаразд, — з полегшенням сказала наставниця послушниць. — Вона неушкоджена, — додала здивовано.

Схоже, й інші Айз Седай позбавились від напруги. Елайда глибоко зітхнула й поквапилася по останній кубок. Тільки Айз Седай довкола тер 'ашріала лишалися настороженими. Гул почав зменшуватися, а світло всередині замерехтіло, — це означало, що тер’ангріал наближався до стану спокою. Але, здавалося, Айз Седай боролися за кожен сантиметр цього шляху.

— Що?.. Що сталося? — спитала Еґвейн.

— Помовч, — сказала Шеріам, але нестрого. — Тепер помовч. Ти вціліла — це найголовніше. А зараз нам потрібно закінчити церемонію.

Наблизилась Елайда, — ледь не підбігла, — і вручила останній срібний кубок Амерлін.

Еґвейн лиш трохи завагалася, перш ніж стати на коліна. Що сталося?

Амерлін повільно спорожнила чашу на голову Еґвейн.

— Ти очищена від Еґвейн аль’Вір з Емондового Лугу. Ти очищена від усього, що пов’язувало тебе зі світом. Ти прийшла до нас, очищена серцем і духом. Тепер ти — Еґвейн аль’Вір, посвячена з Білої Вежі. — Остання крапля впала на волосся дівчини. — Тепер ти скріплена з нами печаттю.

Здавалося, останні слова мали особливе значення для Еґвейн та Амерлін. Амерлін віддала кубок іншій Айз Седай і взяла золотий перстень у формі змії, що ковтає власний хвіст. Всупереч зусиллям, ліва рука Еґвейн тремтіла, коли дівчина піднесла її до Амерлін, — і та надягла Великого Змія на її середній палець. Коли вона стане Айз Седай, то зможе надягти його на будь-який палець чи, якщо буде потреба, зняти, щоб приховати свій статус; натомість посвячені носять його тільки на цьому пальці.

Зі спокійним виразом обличчя Амерлін допомогла їй підвестися.

— Вітаю, донько, — сказала вона, поцілувавши її в щоку. Еґвейн несподівано відчула трепет. Не дитина, а донька. Раніше вона була дитиною. Амерлін поцілувала її в іншу щоку. — Вітаю. — Відступивши, Амерлін оглянула її, але заговорила до Шеріам: — Витри її та одягни. І переконайся, що з нею все добре. Ти маєш бути впевнена, — зрозуміло?

— Я впевнена, матінко, — здивовано відповіла Шеріам. — Ви бачили, — я вдивлялася в неї.

Амерлін спохмурніла, а її погляд зупинився на тер’анґріалі.

— Я хочу з’ясувати, що цієї ночі пішло не так.

Розгойдуючи своїми спідницями, вона попрямувала у напрямку світла. Більшість інших Айз Седай пішли за нею до тер'анґріала, що був тепер просто срібною конструкцією арок на кільці.

— Мати хвилюється за тебе, — сказала Шеріам, відвівши Еґвейн убік, до грубого рушника для волосся та ще одного — для тіла.

— Через що? — спитала Еґвейн. Амерлін хоче, щоб з її гончаком нічого не сталося, поки олені не спіймані.

Шеріам не відповідала. Вона тільки ледь спохмурніла, чекаючи, поки Еґвейн витреться, і простягала їй білу сукню, обведену на подолі сімома кольоровими смужками.

Невдоволена Еґвейн пірнула в сукню. Вона була однією з посвячених, з перснем на пальці й смужками на сукні. Чому ж я не відчуваю змін?

Підійшла Елайда; вона тримала в руках послушницьку сукню Еґвейн, туфлі, пасок і сумку. А ще папери, які дала їй Верін. Вони були в руках Елайди.

Еґвейн приборкала свій порив вирвати в неї стосик паперів й зачекала, коли та сама їх віддасть.

— Дякую, Айз Седай.

Вона намагалася потайки подивитись на аркуші; було важко сказати, чи переглядав їх хтось. Шнурочок був все ще зв’язаний. Як я знатиму, чи читала вона їх? Стискаючи сумку під послушницькою сукнею, вона намацала незвичний перстень всередині, — тер’анлріал. Принаймні він досі там. Світло, вона могла забрати його, — і я не знаю, чи стала б я заперечувати. Так, стала б. Думаю, що так.

Обличчя Елайди було крижаним, як і її голос.

— Я не хотіла, щоб тебе піднесли сьогодні. Не через те, що сталося; ніхто не міг цього передбачити. А через те, ким ти є. Дикунка.

Еґвейн хотіла була запротестувати, але Елайда продовжувала — невблаганно, мов гірська лавина.

— О, я знаю, що ти вчилася направляти під керівництвом Айз Седай, — але ти все ще дикунка. Свавільна духом, свавільна у своїй поведінці. Ти маєш незмірний потенціал, — інакше ти б не вижила цієї ночі; але він нічого не змінює. Я не думаю, що коли-небудь ти станеш частиною Білої Вежі; частиною нас усіх, — і неважливо, на якому пальці ти носиш перстень. Для тебе ж краще було б лишатися тут доти, доки вивчиш все необхідне, щоб вижити, — а потім повернутися до свого глухого села. Набагато краще.

Крутнувшись на підборах, вона вийшла із зали.

Якщо вона ще не одна із Чорної Аджі, похмуро подумала Еґвейн, то лише за крок до цього. Вголос вона пробурмотіла Шеріам:

— Ви могли щось сказати. Могли допомогти мені.

— Я можу допомогти послушниці, дитино, — спокійно відповіла Шеріам, і Еґвейн наморщила носа. Вона знову стала «дитиною». — Я намагаюся захищати послушниць, коли вони цього потребують; поки ще самі не навчилися. Ти вже посвячена. Настав час навчитися захищати себе самій.

Еґвейн пильно дивилася на Шеріам, розмірковуючи, чи справді та підкреслила останнє речення. Шеріам — так само, як і Елайда, — могла прочитати список імен та вирішити, що Еґвейн якось пов’язана з Чорною Аджею. Світло, ти стаєш підозрілою щодо всіх. Але це — краще, аніж бути мертвою чи схопленою тринадцятьма з них і... Похапцем вона зупинила потік своїх думок; їй не хотілося тримати їх у голові.

— Шеріам, що сталося сьогодні вночі? — запитала вона. — І не ухиляйтеся.

Здавалося, брови Айз Седай підскочили до верхньої лінії лоба, і дівчина квапливо виправила звертання.

— Шеріам Седай, тобто. Пробачте мені, Шеріам Седай.

— Пам’ятай, що ти ще не Айз Седай, дитино. — Попри сталеві нотки в голосі жінки, кутики її губ злегка вигнулися в усмішці, що зникла, коли вона продовжила говорити: — Я не знаю, що саме сталося. Мене лякає те, що ти ледь не загинула.

— Нікому не відомо, що стається з тими, хто не виходить з тер ’анлріала, — сказала Аланна, приєднуючись до них. Ця Зелена сестра була відома своїм характером та почуттям гумору. А дехто говорив, що вона могла загорятися спершу одним, а тоді іншим, а потім знову першим так, що й оком не встигнеш змигнути, — однак зараз вона дивилася на Еґвейн якось боязко. — Дитино, я мусила зупинити це, коли мала таку можливість, коли вперше помітила цю... вібрацію. Потім вона з’явилася знову. Ось що сталося. Вона повернулася у тисячу разів сильнішою. У десять тисяч. Тер’анлріал, валося, намагався повністю перекрити потік із саїдар — або ж проплавити підлогу. Пробач мені, — хоча слів, мабуть, замало. За те, що ледь не сталося з тобою. Я казала це і після першої клятви, — і, як ти знаєш, це правда. Щоб якось виправити це, я попрошу матінку дозволити мені розділити з тобою турботи на кухні. І твій візит до Шеріам також. Якби я вчинила, як слід, твоє життя не опинилося б під загрозою, — і я повинна це спокутувати.

Шеріам обурено засміялася.

— Вона ніколи тобі цього не дозволить, Аланно. Сестра на кухні — це як... Нечувано. Неможливо! Ти чинила, як вважала за потрібне. У цьому немає твоєї провини.

— Це не ваша помилка, Аланно Седай, — сказала Еґвейн. Навіщо Аланна це говорить ? Можливо, щоб переконати мене, що вона ніяк не пов’язана з тим, що щось пішло не так. Чи, може, так вона зможе не спускати мене з ока. Саме цей образ гордої Айз Седай, — по лікоть у масних горщиках тричі на день тільки для того, щоб наглядати за кимось, — змусив її переконатися в тому, що вона у своїй уяві зайшла надто далеко. Але особливо дивним було те, що Аланна хотіла так вчинити. У будь-якому разі Зелена сестра не могла побачити списку імен, поки наглядала за тер’ангріалом. Але, якщо Найнів має рацію, їй і не потрібно бачити ці імена, — якщо вона з Чорної Аджі і хоче вбити мене. Все, годі! — Справді не ваша.

— Якби я вчинила, як мусила, — наполягала Аланна, — цього б ніколи не сталося. Подібне траплялося лише раз, кілька років тому, коли ми намагалися скористатися тпер’ан/ріалом в одній кімнаті з іншим, який, можливо, був якимось чином пов’язаний з ним. Надзвичайно рідко можна знайти таку пару. Ті тер ’анґріали просто розплавилися, і у всіх сестер, що знаходилися на відстані ста кроків, ще тиждень так сильно боліла голова, що вони не могли викресати направлянням навіть іскринки. Що таке, дитино?

Рука Еґвейн промацувала сумку, поки не стисла закручений кам’яний перстень крізь товсту тканину. Він був гарячим. Світло, та це ж я зробила.

— Нічого, Аланно Седай. Ви все зробили правильно, Айз Седай. У вас немає причин розділяти зі мною моє покарання. Зовсім. Жодної!

— Трохи категорично, — спостерегла Шеріам, — але правдиво. — Аланна лиш кивнула.

— Айз Седай, — повільно сказала Еґвейн, — що означає — бути Зеленок) сестрою?

Очі Шеріам вдоволено округлилися, а Аланна всміхнулася.

— Лише отримала перстень, — сказала Зелена сестра, — а вже хочеш вирішити, яку Аджу обрати? Насамперед ти повинна любити чоловіків. Я маю на увазі — не закохуватися в них, а саме любити. Не так, як Блакитні сестри, які люблять їх доти, доки вони поділяють їхні цінності та не стоять у них на дорозі. І точно не як Червоні, які зневажають їх так, начебто кожен з них відповідальний за Світотрощу.

Альвіарін, Біла сестра, яка прийшла разом з Амерлін, холодно подивилась на них і рушила далі.

— І не як Білі, — засміявшись, додала Аланна, — у житті яких немає місця для якої-небудь пристрасті взагалі.

— Це не зовсім те, що я мала на увазі, Аланно Седай. Я б хотіла знати, що насправді означає — бути Зеленою сестрою.

Вона не була впевнена, що Аланна зрозуміє, — адже й сама вона не до кінця розуміла, що саме хоче знати; втім, Аланна повільно кивнула, ніби зрозуміла її.

— Коричневі шукають знання; Блакитні занурені в причини; Білі з’ясовують питання, пов’язані з істиною, засобами логіки. Усі ми цим займаємося, звісно. Але бути Зеленою — означає бути напоготові. — Нотка гордості забарвила голос Аланни. — Під час Траллоцьких війн нас часто називали Бойова Аджа. Усі Айз Седай допомагали там, де й коли це було потрібно, — але тільки Зелені сестри завжди були в арміях, майже у кожній битві. Ми були суперниками жаховладців. Бойова Аджа. І зараз ми готові дати відсіч траллокам, що знову прийдуть на південь для Тармон Ґай’дон, Останньої битви. Ми будемо там. Ось що означає бути Зеленою сестрою.

— Дякую, Айз Седай, — сказала Еґвейн. Тобто ось ким я була. Чи ким я буду? Світло, як би мені хотілося знати, чи було це насправді, чи пов ’язано це якось з тим, що відбувається тут і зараз.

До них підійшла Амерлін, і всі присіли перед нею в низькому реверансі.

— Ти в порядку, донько? — запитала вона в Еґвейн. Амерлін ковзнула поглядом по кутику паперів, що стирчали з-під послушницької сукні в руках Еґвейн, й зупинилася на її обличчі. — Я з’ясую, що сьогодні сталося.

Еґвейн зачервонілася.

— Все добре, матінко.

Аланна здивувала Амерлін, коли запитала у неї про те, про що збиралася попросити.

— Ніколи не чула нічого подібного, — гаркнула Амерлін. — Капітан не буде бруднитися з трюмною командою на мілині, — навіть якщо сам зажене туди корабель. — Вона поглянула на Еґвейн, збентежено примруживши очі. І люто. — Я розумію твою стурбованість, Аланно. Що б ця дитина не зробила, — на таке вона не заслужила. Гаразд. Якщо це заспокоїть тебе, ти можеш відвідати Шеріам. Але це — суто між нами. Я не дозволю, щоб висміювали Айз Седай. Навіть всередині Вежі.

Еґвейн вже хотіла зізнатися в усьому й віддати їм перстень — я не хочу володіти цією клятою річчю, справді, — але її випередила Аланна.

— Я хотіла б й іншого, матінко.

— Не будь смішною, донько. — Амерлін з кожним словом сердилася все більше. — Ти весь день будеш посміховиськом для інших, — окрім тих, хто вирішить, що ти з глузду з’їхала. І не думаю, що всі одразу ж забудуть про це. Такі історії довго живуть й мандрують. Ти чутимеш розповіді про посудомийну Айз Седай від Тіра до Марадона. І це вплине на кожну сестру. Нізятцо, Якщо ти хочеш позбутися відчуття провини й не можеш упоратися з ним як доросла жінка, — гаразд. Можеш відвідати Шеріам. Склади їй компанію сьогодні вночі, коли ми підемо. Іншу частину ночі ти поміркуєш над тим, чи допомогло це тобі. А завтра почнеш з’ясовувати, що ж пішло не так сьогодні!

— Так, матінко. — Голос Аланни був абсолютно рівним.

Бажання все розповісти розчинилося в Еґвейн. Аланна на коротку мить висловила розчарування, коли зрозуміла, що Амерлін не дозволить їй приєднатися до Еґвейн на кухні. Вона не хоче бути покарана, — як і будь-яка адекватна людина. Вона шукала приводу опинитися зі мною наодинці. Світло, не могла ж вона спеціально змусити тер’анґріал клекотіти; це зробила я. Вона ж не може бути з Чорної Аджі ?

Замислившись, Еґвейн почула, як хтось поруч прокашлявся, — і знову, ще гучніше. Вона зосередилась на оточенні. Амерлін просто пронизувала її пильним поглядом, і, говорячи, карбувала кожне слово:

— Зважаючи на те, що ти вже спиш стоячи, дитино, раджу тобі піти до ліжка. — На мить її погляд ковзнув по накритих паперах у руках Еґвейн. — У тебе багато роботи завтра, — і ще багато днів по тому.

Її очі затримали Еґвейн ще на мить, — а тоді вона почала віддалятися від них, перш ніж хтось устиг зробити реверанс. Шеріам підскочила до Аланни, щойно Амерлін відійшла настільки, що не могла їх почути. Зелена Айз Седай обурено блиснула очима, але нічого не сказала.

— Ти божевільна, Аланно! Дурепа, — і ще більша дурепа, якщо гадаєш, що я буду з тобою поблажливою лише тому, що ми колись разом були послушницями. Ти одержима Драконом, якщо... — Раптом вона згадала про Еґвейн, і об’єкт її люті перемістився. — Хіба ти не чула, що Престол Амерлін наказала тобі йти в ліжко, посвячена? Якщо обмовишся хоч словом, — я спопелю тебе в полі, щоб удобрити ґрунт. І щоб я бачила тебе на навчанні вранці, з першим дзвоником, — і ні на мить пізніше. Тепер іди!

Еґвейн рушила геть; у неї голова йшла обертом. Чи є хтось, кому я можу довіряти ? Амерлін ? Вона відправила нас полювати на тринадцять Чорних Айз Седай, при цьому забувши згадати, що тринадцять — це число, необхідне, щоб навернути жінку, що може направляти, до Тіні — проти її волі. Кому я можу вірити ?

Вона не хотіла бути сам на сам із собою; не змогла б витримати думок про все це, — тож поспішила на половину посвячених, розуміючи, що завтра переїде туди. Постукавши в двері, вона одразу відчинила їх. Найнів вона може довіритися. їй та Елейн.

Однак Найнів сиділа в одному з двох крісел, а руками тримала голову Елейн, що увіткнулася в її коліна. Плечі Елейн трусилися від схлипувань, тихого плачу, що приходить, коли вже не залишилося сил, але емоції ще не вичерпались. Щоки Найнів теж були вологими. Великий Змій виблискував на руці, якою вона гладила волосся Елейн, і такий же виднівся на руці Елейн, яка вчепилася в спідницю Найнів.

Еґвейн підняла обличчя, червоне й спухле від довгого плачу, і, тамуючи хлипання, глянула на Еґвейн.

— Я не могла бути таким монстром, Еґвейн. Не могла!

Випадок з тпер’ан/ріалом, страх Еґвейн, що хтось прочитає папери від Верін, її підозри щодо кожного в кімнаті — все це було тягарем, але водночас жорстоким захистом від думок про те, що трапилося в тер’ангріалі. Це був зовнішній тягар; але був ще й внутрішній. Слова Елейн враз знесли цей захист, і внутрішній біль Еґвейн, немов стеля, обвалився на неї. Ранд, її чоловік, і Джоя, її дитя. Привалений Ранд, що благав убити його. Ранд, закутий у ланцюг, що очікував на вгамування.

Ще не усвідомивши це, дівчина впала на коліна біля Елейн, і всі сльози, що мали бути виплакані раніше, ринули потоком.

— Я не змогла допомогти йому, Найнів, — ридала вона. — Я просто покинула його там.

Найнів здригнулася, немов від удару, — але вже за мить охопила руками

Еґвейн та Елейн, обіймаючи їх та втішаючи:

— Тс-с-с, — тихо колисала вона, — з часом стане легше. Трохи легше.

Одного дня вони заплатять за це. Тс-с-с. Тихенько.

РОЗДІЛ 24

РОЗВІДКА І ЗНАХІДКИ

Сонячне світло пробилося крізь різьблені віконниці, поповзло ліжком і розбудило Мета. Певний час він просто лежав, насупившись. Хлопець не придумав жодного плану втечі з Тар Балона перед тим як заснути, — але й не здався. Надто багато спогадів зачаїлося в тумані; проте він не збирався здаватися.

Енергійно увійшли дві служниці з гарячою водою й тацею, що прогиналася від їжі. Вони сміялися й балакали про те, як добре він уже виглядає і як скоро стане на ноги, — якщо дотримуватиметься усіх настанов Айз Седай. Юнак відповідав їм коротко, щоб вони не помітили гіркоти в його голосі. Нехай думають, що я й справді з ними заодно. Його живіт забурчав від ароматів їжі.

Коли вони пішли, він відкинув свою ковдру і вистрибнув з ліжка, щоб вмитися й поголитися, на мить зупинившись тільки для того, щоб покласти добрячий кусень шинки до рота. З мильною піною на обличчі Мет подивився на себе в дзеркало над умивальником. Юнак справді виглядав уже краще.

Його щоки досі були запалими, — однак вже не так сильно, як раніше. Темні кола під очима зникли, тож вони більше не здавалися такими глибокими. Він почувався так, наче кожен шматочок, з’їдений ним минулої ночі, перетворився на м’язи на його кістках. Він навіть став сильнішим.

— З такими успіхами, — пробурмотів він, — я втечу звідси, перш ніж вони про щось здогадаються.

Однак, на превеликий власний подив, після гоління він сів за стіл і проковтнув кожен шматочок шинки, ріпи та груші на таці.

Мет був упевнений: Айз Седай очікують, що після їжі він знову ляже до ліжка. Натомість він одягнувся. Встромивши ноги в черевики, хлопець подивився на запасний одяг і вирішив поки що залишити його тут. Спершу мені потрібно зрозуміти, що робити. Якщо мені доведеться залишити його... Мет запхнув горнятка з гральними кісточками до торбини. З цим він зможе дістати будь-який одяг, якого потребуватиме.

Відчинивши двері, він визирнув назовні. Більшість дверей, що вишикувалися в коридорі, були оббиті світло-золотавим деревом, а між ними майоріли різнобарвні гобелени. На підлозі з білої плитки простяглася доріжка блакитного килима. У коридорі нікого не було. Жодного охоронця. Перекинувши плащ через плече, він квапливо вийшов. Тепер знайти б вихід.

Йому довелося трохи поблукати, спускаючись сходинками, коридорами та відкритими майданчиками, перш ніж він знайшов те, що шукав, — двері на волю. Перед ними він бачив різних людей: служниць; послушниць у білому вбранні, що поспішали у справах; послушниць, що метушилися навіть більше від служниць; кілька недбало вбраних служників, які несли важезні скрині чи інші вантажі; посвячених в смугастих сукнях. Навіть кілька Айз Седай.

Останні, схоже, не помічали його, прямуючи у своїх справах, а інші хіба що побіжно на нього дивилися. Мет був вбраний у сільський, але добре пошитий одяг; він не виглядав як приблуда. А оскільки тут носилися служники, чоловікам дозволено було перебувати у цій частині Вежі. Він припустив, що його прийняли за служника, — і це було добре для нього, поки хтось не попросив його щось підняти.

Йому було трохи прикро, що серед цих жінок він не побачив Еґвейн чи Найнів, чи навіть Елейн. Вона чарівна, — навіть попри те, що майже весь час дере кирпу. І вона зможе сказати мені, де знайти Еґвейн чи Му-дриню. Я не можу піти, не попрощавшись. Світло, — ніхто ж з них не видасть мене лише тому, що вони збираються стати Айз Седай? Щоб я згорів, — от дурень! Вони ніколи так не вчинять. Я принаймні ризикну.

Вийшовши на вулицю під яскраве ранкове небо, у якому пропливало лише декілька білих хмаринок, Мет прогнав дівчат з думок. Він дивився на широке подвір’я, викладене кам’яними плитами, з простим кам’яним водограєм у центрі й купкою бараків, збудованих із сірого каменю на протилежному боці. Кожен з них нагадував величезний валун посеред кількох дерев, які росли поруч у прогалинах, облямованих плиткою. Охоронці в сорочках сиділи перед довгою низькою будівлею і доглядали за зброєю, об ладунками та упряжжю. Якраз вони і були потрібні зараз Мету.

Він тинявся двором, зрідка позираючи на солдат так, начебто йому було нічого робити. Працюючи, вони перекидалися словами й сміялися, немов після збору врожаю. Раз по раз один з них зиркав на Мета, поки той тинявся серед них, — але ніхто не заперечував проти його присутності. Іноді він ставив випадкові запитання. І врешті отримав відповідь, на яку чекав.

— Вартовий на мосту? — перепитав кремезний темноволосий чоловік, не більш ніж на п’ять років старший від Мета. Він говорив із сильним іллі-анським акцентом. Можливо, він був молодший, — але тонкий блідий шрам перетинав його ліву щоку, а руки, що змащували меч, рухалися досвідчено і впевнено. Він примружився, дивлячись на Мета, перш ніж повернувся до своєї справи. — Я таки вартовий на мосту, і знову там буду сьогодні, коли стемніє. Чому ти запитуєш?

— Мені просто цікаво, як там, на іншому березі ріки. — Про це теж варто дізнатися. — Нормально їхати? Здається, не було дощів, — тож дорога мусить бути сухою.

— На якому березі ріки? — спокійно запитав вартовий. Його погляд був прикутий до масної ганчірки, якою він протирав лезо.

— Ем... східному. На східному березі.

— Сухо. І білоплащники. —Чоловік нахилився вбік, щоб сплюнути, але голос його не змінився. — Білоплащники сунуть-таки свого носа в кожне селище на відстані десяти миль. Вони нікому ще не нашкодили, — але непокоять-таки місцевих. Проколи мене Талан, але я думаю, вони хочуть спровокувати нас, — адже дивляться так, мовби хочуть напасти, якби могли. Подорожувати зараз — погана ідея.

— А як щодо західного берега?

— Те саме. — Вартовий підняв очі на Мета. — Але ти не перетнеш міст, юначе, — ні на схід, ні на захід. Твоє ім’я Метрим Коутон, покинь мене Талан. Минулої ночі сестра, власною персоною, прийшла на міст, де я вартував. Ми повторювали твій опис доти, доки кожен з нас не зміг відтворити його. Ти гість, сказала вона, — тож тобі не можна зашкодити. Але й покидати місто тобі теж не можна, — навіть якщо доведеться зв’язати тобі руки й ноги. — Він примружився. — Ти щось вкрав у них? — сказав він із сумнівом. — Ти не схожий на того, кого сестри називають гостем.

— Я нічого не крав! — сказав Мет обурено. Щоб я згорів, —у мене немає шансу обдурити їх. Вони всі впізнають мене. — Я не злодій!

— Ні, — це видно з твого обличчя. Нема злодійкуватості. Але ти схожий на типа, що хотів продати мені Ріг Валіра три дні тому. Він переконував мене, що Ріг такий і є: весь облуплений і потрісканий. Ти хочеш продати Ріг Валіра? Чи, ади, Драконів меч?

Мет аж підскочив від самої згадки про Ріг, але зумів вирівняти свій голос.

— Я був хворий.

Інші вартові тепер теж дивилися на нього. Світло, всі вони знають, що мені не можна покидати місто. Він силувано засміявся.

— Сестри зцілили мене. — Деякі вартові спохмурніли. Можливо, вони думали, що інші чоловіки повинні були б виявляти більше поваги, не називаючи Айз Седай сестрами. — Гадаю, Айз Седай не хочуть, щоб я їхав, поки не наберуся сил.

Він намагався якось виправдатися перед тими, хто тепер дивився на нього. Просто чоловік, якого зцілили. Не більше. Немає причин перейматися ним у майбутньому.

Ілліанець кивнув.

— У тебе й справді хворобливе обличчя. Мабуть, у цьому й причина. Проте я ще ніколи не чув-таки, щоб докладали стільки зусиль, аби втримати хворого чоловіка в місті.

— Причина саме така, — твердо сказав Мет. Вартові все ще дивилися на нього. — Добре, мені час іти. Вони сказали, що мені потрібно прогулюватися. Багато тривалих прогулянок. Аби відновити сили, — розумієте?

Мет відчув, як їхні погляди проводжають його, і зіщулився. Він просто хотів з’ясувати, як сильно поширили його опис. Якщо він є лише у вартових мосту, то він міг би прослизнути повз них. Йому завжди добре вдавалося прослизати кудись непоміченим. І звідкись. Цей талант розвивається, коли твоя мати завжди підозрює тебе в якихось витівках, — і коли в тебе дві сестри, які звітують їй щодо тебе. Тепер я впевнився, що половина бараків заповнені вартовими, що впізнають мене. Кров і клятий попіл!

Більша частина території Вежі була відведена садам, засадженим чайним деревом з паперовою корою, в’язами та вереском, тож незабаром він опинився на широкій, звивистій доріжці, вимощеній рінню. Якби не верхів’я веж над кронами дерев, можна було б подумати, що він опинився у сільському лісі. Біла споруда самої Вежі здіймалася за його спиною, проте тисла на нього так, мовби він ніс її на плечах. Якщо на території Вежі були шляхи на волю, котрі не охоронялися, то, схоже, знайти їх можна було саме тут. Якщо вони взагалі існували.

На стежці попереду з’явилася дівчина в білій послушницькій сукні; вона рухалася просто на нього. Поглинута власними думками, вона спершу не помітила Мета. Коли вона підійшла достатньо близько, щоб він міг побачити її великі темні очі й те, як вона зачесана, він раптово усміхнувся. Мет знав цю дівчину — пам’ять поверталася зі схованих глибин; втім, він ніколи не очікував побачити її тут. Мет узагалі не очікував побачити її. Він усміхнувся до себе. Талан повинен збалансувати невдачу. Наскільки він пам’ятав, ця дівчина завжди помічала юнаків.

— Елс, — погукав він, — Елс Ґрінвелл. Пам’ятаєш мене? Мет Коутон. Я з другом приїжджав на ферму твого батька. Пам’ятаєш? Тож ти вирішила тепер стати Айз Седай?

Вона зупинилася, витріщившись на нього.

— Чого ти швендяєшся тут? — спитала холодно.

— Ти знаєш про мене? — Він спробував наблизитись до неї, але вона ступила крок назад, щоб зберігати дистанцію. Він зупинився. — Я не заразний. Мене зцілили, Елс. — Її великі темні очі здавалися мудрішими від тих, що він пам’ятав, а погляд — не таким теплим; але все це могло спричинити навчання на Айз Седай. — Що таке, Елс? Ти так дивишся, наче не знаєш мене.

— Я знаю тебе, — сказала вона. Змінилась також її поведінка; він подумав, що зараз вона могла б давати уроки Елейн. — У мене справи. Пропусти мне.

Він скривився. Стежка була широкою, — тут і шестеро могли б пройти без тисняви.

— Я ж кажу тобі, що не заразний.

— Пропусти!

Щось бурмочучи про себе, він відійшов до протилежного краю доріжки. Вона наблизилась до іншого краю, слідкуючи, щоб юнак не наближався до неї. Відтак дівчина пришвидшила крок, позираючи на нього через плече, ' поки не повернула за ріг і не зникла з виду.

Хотіла переконатися, що я не піду за нею, гірко подумав він. Спершу — вартові, тепер — Елс. Сьогодні не мій день.

Мет рушив далі, — і невдовзі почув шалений гуркіт попереду та збоку: немов калатали одна об одну десятки палиць. Цікавість змусила його повернути на звук і піти повз дерева.

Короткий шлях привів хлопця до великого простору голої землі: сильно пошарпаної, розміром приблизно у п’ятдесят кроків впоперек і удвічі довшу — вздовж. Довкола майданчика на однаковій відстані одна від одної стояли дерев’яні підставки для дубових палиць із залізним вістрям, тренувальних мечів, виготовлених із зв’язаних між собою дерев’яних дощок, і кількох справжніх мечів, сокир та списів.

На відкритому майданчику роздягнені до поперека пари чоловіків гатили один одного численними тренувальними мечами. Дехто з них рухався так плавно, що здавалося, наче вони танцюють одне з одним, ковзаючи безперервним рухом від позиції до позиції, від удару до контрудару. Окрім навичок, ніщо не відрізняло їх від усіх інших, — але Мет був упевнений, що він спостерігає за Охоронцями.

Ті, хто рухався не так плавно, на вигляд були молодшими, і за кожною такою парою наглядав старший чоловік, що навіть у непорушності випромінював небезпечну грацію. Охоронці йучні, подумав Мет.

Він був не єдиним спостерігачем. Приблизно за десять кроків від нього стояли десь з пів дюжини жінок з нев’янучими обличчями Айз Седай, і стільки ж посвячених у смугастих білих сукнях. Вони спостерігали за парою учнів, голих до попереку і слизьких від поту, за якими наглядав Охоронець, схожий на кам’яну брилу. В руці Охоронець тримав коротку люльку, з якої тягнувся дим; нею він керував своїми учнями.

Сидячи зі схрещеними ногами під миртом, Мет видобув з ґрунту три великі камінці й почав ліниво їх перекидати. Хлопець не почувався слабким, — але присісти було приємно. Якщо дорога за територію Вежі існувала, то вона не втече від нього, навіть якщо він трішки перепочине.

Не минуло й п’яти хвилин, як Мет упізнав того, на кого дивилися Айз Седай та посвячені. Одним з учнів кам’яного Охоронця був високий, гнучкий юнак, який рухався, мов кішка. І майже такий же чарівний, як дівчина, іронічно подумав Мет. Усі жінки дивилися на високого хлопця осяйними очима, — навіть Айз Седай.

Високий чоловік користувався своїм тренувальним мечем так само спритно, як Охоронець, отримуючи задоволені хрипкі коментарі від учителя. І не те щоб його суперник, трохи старший від Мета юнак із золотаво-рудим волоссям, був нездібним. Зовсім ні, наскільки міг робити висновки Мет, який ніколи не стверджував, що щось знає про мечі. Золотоволосий юнак відбивав кожну блискавичну атаку, не даючи зв’язаним пластинам вдарити його, і навіть інколи атакував сам. Однак красень протистояв цим атакам і миттю відповідав власними.

Мет перемістив камінці в одну руку, але продовжував перекидати їх у повітрі. Не хотів би він стикнутися з кимось з них. А тим паче — зі справжнім мечем.

— Перерва! — Голос Охоронця прогуркотів, наче висипане з відра каміння.

Груди чоловіків здіймалися; вони опустили свої мечі додолу. Піт сплутав їхнє волосся.

— Можете перепочити, поки я докурю люльку. Але швидко: я майже закінчив.

Тепер, коли юнаки припинили танцювати, Мет зміг краще роздивитися того, що із золотаво-рудим волоссям, і його камінчики впали. Щоб я згорів, — закладаюся своїм гаманцем, що це брат Елейн. А інший — Ґалад, або ж я з'їм свої черевики. Під час поїздки з мису Томан Елейн половину часу розповідала про чесноти Ґавіна й вади Ґалада. О, Ґавін теж має кілька недоліків, за словами Елейн, — але вони незначні; Мету ж здавалося, що недоліками їх вважає лише його сестра. Що ж до Ґалада, якого паплюжила Елейн, то він здавався таким, яким кожна мати хотіла б бачити свого сина. Мет не дуже прагнув проводити час у компанії Ґалада. А Еґвейн червоніла від кожного нагадування про нього, — хоча, схоже, вона думала, що цього ніхто не помічає.

Коли Ґавін і Ґалад перестали битися, хвиля захвату пронеслася серед жінок, — так, наче вони хотіли підійти ближче. Але Ґавін зловив погляд Мета, прошепотів щось Ґаладу, й вони удвох пройшли повз жінок. Айз Седай і посвячені слідкували за ними очима. Мет зірвався на ноги, коли ця пара наблизилась.

— Ти Мет Коутон, чи не так? — сказав Ґавін з усмішкою. — Я був упевнений, що впізнаю тебе з розповідей Еґвейн. І Елейн. Наскільки я розумію, ти хворів. Зараз тобі краще?

— Все добре, — сказав Мет. Він замислився над тим, чи слід звертатися до Ґавіна «мілорд» або якось так. Елейн він відмовився називати «міледі» — та й, врешті, вона не вимагала цього — тож він вирішив не звертатись так і до її брата.

— Ти прийшов на тренувальний майданчик повправлятися з мечем? — спитав Ґалад.

Мет похитав головою.

— Я просто гуляв. Я не дуже розуміюся на мечах. Більше довіряю доброму луку й бійцівській палиці. Ними я користуватися вмію.

— Якщо ти проводиш багато часу з Найнів, — сказав Ґалад, — тобі знадобляться лук, палиця, а ще — меч, щоб захистити себе. І я не впевнений, чи й цього буде достатньо.

Ґавін здивовано поглянув на нього.

— Ґаладе, та ти майже пожартував.

— У мене є почуття гумору, Ґавіне, — сказав Ґалад похмуро. — Ти думаєш, що немає, лише тому, що я не люблю знущатися з людей.

Струснувши головою, Ґавін повернувся до Мета.

— Ти мусиш навчитися працювати з мечем. Зараз усі можуть здобути ці навички. Твій друг — Ранд аль’Тор — носив найнезвичніший меч. Ти щось чув про нього?

— Я не бачив Ранда вже дуже давно, — швидко відповів Мет. Лише на мить, коли він згадав про Ранда, погляд Ґавіна став проникливішим. Світло, чи знає він про Ранда¹? Не може бути. Якби він знав, то проголосив би мене Другом Морока тільки за те, що я — Рандів друг. Але щось він та знає. — Знаєш, на мечі світ клином не зійшовся. Думаю, я б здолав вас обох, якби у вас був меч, а в мене — палиця.

Сміх Ґавіна перейшов у кашель. Він відповів підкреслено ввічливо:

— Ти, мабуть, дуже вправний.

Ґалад відверто сумнівався.

Можливо, через те, що вони обидва чітко вказали, що Мет сильно вихваляється. Можливо, через те, що його розпитування вартових зійшло нанівець. Можливо, через Елс, яка завжди клала око на хлопців, а тепер не хотіла знатися з ним, — а всі ті жінки дивилися на Ґалада, як коти на миску з молоком. Айз Седай чи посвячені — все одно це були жінки. Всі ці пояснення купчилися в голові Мета, але він сердито відганяв їх, — особливо останнє. Він збирався зробити це лише задля розваги. І, можливо, для того, щоб заробити трохи грошей. Талан повернеться до нього.

— Я хочу закластися, — сказав він. — Дві срібні марки проти двох з кожного, — якщо я зможу перемогти вас обох у тих умовах, про які я щойно сказав. Це справедливі умови. Двоє вас і один я, — тож двоє проти одного. Тому все чесно. — Він ледь не засміявся вголос від зосередженого виразу на їхніх обличчях.

— Мете, — сказав Ґавін, — нема потреби робити ставки. Ти хворів. Можливо, ми спробуємо, коли ти станеш сильнішим.

— Це далеко від справедливих ставок, — сказав Ґалад. — Я не прийму твоєї ні зараз, ні пізніше. Ти ж з того селища, що й Еґвейн, так? Я... Я не хочу, щоб вона розсердилась на мене.

— Яка їй різниця до цього? Стукнеш мене одним зі своїх мечів, і я віддам срібну марку кожному з вас. Якщо я встигну стукнути раніше, — кожен з вас дає мені по дві. Ти не впевнений, що зможеш?

— Це смішно, — сказав Ґалад. — У тебе немає шансів проти одного тренованого мечника. Що вже говорити про двох. Я не братиму в цьому участі.

— Ти так упевнений? — спитав гуркітливий голос. Кам’яний Охоронець приєднався до них; його густі чорні брови насуплено зійшлися. — Ви думаєте, що володієте мечем достатньо добре, щоб перемогли хлопця з палицею?

— Це буде нечесно, Гаммаре Ґайдіне, — сказав Ґалад.

— Він був хворий, — додав Ґавін. — Немає потреби битися.

— На майданчик, — Гаммар кивнув головою через плече. Ґалад і Ґавін співчутливо подивилися на Мета і підкорилися. Охоронець із сумнівом оглянув Мета з ніг до голови. — Ти впевнений, що готовий до бою, юначе? Тепер, придивившись уважніше, я бачу, що твоє місце в ліжку для хворих.

— Я вже підвівся з такого, — сказав Мет, — я готовий. Повинен бути. Я не хочу втратити свої дві марки.

Важкі брови Гаммара здивовано вигнулися.

— Ти досі хочеш закластися, юначе?

— Мені потрібні гроші.

Мет засміявся. Його сміх різко обірвався, коли він рушив до найближчої підставки з бойовими палицями, а його коліна тим часом ледь не підкосилися. Хлопець швидко напружив їх, — так, щоб ті, хто помітили це, подумали, що він просто спіткнувся. На стенді він не поспішав, обираючи палицю десь у два дюйми завтовшки та на фут вищу від нього. Я повинен перемогти. Я розтулив свого дурного рота, — і тепер повинен перемогти. Я не можу дозволити собі втратити ці дві марки. Без них не можна розпочати гру, — тож потрібна буде вічність, щоб виграти необхідні гроші.

Коли він повернувся з палицею, що її тримав обома руками, Ґавін і Ґа-лад уже чекали там, де вони раніше тренувалися. Я повинен перемогти.

— Талан, — пробурмотів він. — Час кинути кості.

Гаммар дивно глянув на нього.

— Ти розмовляєш старою мовою, юначе?

Мет подивився на нього у відповідь, — але нічого не сказав. Хлопець відчував холод у кістках. Із зусиллями він змусив свої ноги вийти на тренувальний майданчик.

— Пам’ятайте про ставки, — сказав він голосно. — Дві срібні марки з кожного — проти двох моїх.

З боку посвячених почувся гомін, коли вони зрозуміли, що відбувається. Айз Седай дивилися мовчки. І невдоволено.

Ґавін і Ґалад віддалилися один від одного; зберігаючи дистанцію, вони стали обабіч Мета і підняли мечі вгору.

— Жодних ставок, — сказав Ґавін. — Жодних ставок.

class="book">Водночас Ґалад сказав:

— Я не візьму гроші в такий спосіб.

— А я збираюся взяти ваші, — сказав Мет.

— Годі! — закричав Гаммар. — Якщо вони не приймають твоєї ставки, юначе, я заплачу тобі сам.

— Чудово, — сказав Ґавін. — Якщо ви наполягаєте, — я згоден.

Ґалад трохи повагався, а тоді похмуро мовив:

— Домовилися. Покінчимо з цим фарсом.

Момент перестороги — все, що було потрібно Мету. Коли Ґалад рушив на нього, він ковзнув руками по палиці й крутнувся. Кінець палиці ввіткнувся в ребра високого чоловіка, від чого той охнув і спіткнувся. Мет дозволив палиці відскочити від Ґалада й розкрутив її, розвертаючи просто до Ґавіна, що якраз наближався. Палиця опустилася під тренувальний меч Ґавіна й підрізала його щиколотку. Ґавін упав, а Мет вчасно завершив свій виверт, щоб спіймати Ґалада через піднесене зап’ястя, чим змусив його меч вилетіти з руки. Так, наче його зап’ястя зовсім не боліло, Ґалад стрибнув і плавно впав, але зірвався на ноги з мечем в обох руках.

Не звертаючи на нього уваги, Мет став упівоберта, схопив палицю за кінець і відсмикнув її назад до себе. Ґавін, який щойно почав підійматися, отримав суттєвий удар по голові, лише трохи пом’якшений волоссям. Він утратив рівновагу і впав на землю.

Мет туманно усвідомив, що Айз Седай кинулися допомагати брату Елейн. Сподіваюся, з ним усе добре. Має бути. Я забивався й сильніше, а це — наче впасти з паркану. Ще лишався Ґалад; з огляду на те, як той балансував на пальцях ніг і міцно тримав меча, він почав сприймати Мета всерйоз.

У цей неслушний момент ноги Мета затремтіли. Світло, я не можу зараз дати слабину. Але юнак відчував, як підповзало непевне відчуття,_

такий голод, наче він не їв протягом кількох днів. Якщо я чекатиму, поки він підійде, то впаду долілиць. Коли він рушив уперед, йому було важко напружувати коліна. Талане, лишися зі мною.

Ще з першого удару хлопець знав, що талан, навички, чи що там завело його так далеко, — все ще були з ним. Ґаладу вдалося з різким стуком відвернути удар, і ще один, і ще, і ще, — але його обличчя скривилося від напруги. Цей спритний мечник, майже такий самий вправний, як Охоронці, використовував кожну унцію своїх навичок, щоб уникнути Метової палиці. Він не атаїував; він міг лише захищатися. Він постійно відходив убік, намагаючись не відступати назад, але Мет тиснув на нього, вимахуючи зброєю. І Ґалад ступив назад іще один крок, тому що дерев’яне лезо — замалий щит від палиці.

Голод підгризав Мета так, наче він проковтнув кількох тхорів. Піт котився з чола до очей, і його сили танули, немов виходили разом із потом. Ще ні. Я не можу зараз здатися. Я повинен перемогти. Зараз. З ревінням він зосередив усі свої сили на останньому ривку.

Палиця пронеслась повз меч Ґалада і завдала йому швидку чергу ударів — спершу по коліну, потім — по зап’ястю, по ребрах — і врешті увіткнулася в живіт юнака, наче спис. Ґалад застогнав і зігнувся, намагаючись не впасти. Палиця в руках Мета затремтіла і зависла над горлом Ґалада, щоб завдати завершального удару. Ґалад опустився на землю.

Мет мало не випустив палицю, коли усвідомив, що ледь не зробив. Перемогти, а не вбити. Світло, про що я думав ? Він рефлекторно опустив вістря палиці, після чого сперся на неї, щоб встояти на ногах. Голод терзав його, наче ніж, що вишкрябує мозок з кісток. Раптом він зрозумів, що за ними спостерігали не лише Айз Седай і посвячені. Всі, хто тренувався і навчався, зупинилися. Охоронці й учні — усі дивилися на нього.

Гаммар підійшов і став біля Ґалада, який усе ще стогнав на землі, намагаючись піднятися. Охоронець підвищив голос до крику:

— Хто був найкращим майстром меча всіх часів?

З десятків горлянок вирвався одностайний рев:

— Джером Ґайдін!

— Так, — прокричав Гаммар, озирнувшись, щоб переконатися, що всі почують. — Упродовж свого життя Джером бився у битвах та поєдинках понад десять тисяч разів. І зазнав поразки лише раз. Від селюка з палицею! Пам’ятайте це. Пам’ятайте те, що ви щойно побачили. — Він опустив погляд на Ґалада — і стишив голос: — Якщо ти зараз не зможеш піднятися, юначе, то все закінчено. — Він підніс руку, і Айз Седай та посвячені оточили Ґалада.

Мет сповз палицею на коліна. Жодна із Айз Седай навіть не глянула в його бік. Лише одна посвячена, — повненька дівчина, яку він, можливо, й запросив би на танець, якби та не збиралася стати Айз Седай. Вона похмуро подивилась на нього, пхикнула і знову розвернулася, щоб спостерігати за тим, що Айз Седай робили навколо Ґалада.

Мет з полегшенням побачив, що Ґавін уже на ногах. Поки хлопець наближався до нього, Мет підвівся. Вони не повинні знати. Я ніколи звідси не виберуся, якщо вони опікатимуть мене з ранку до вечора. На одному боці голови на золотаво-рудому волоссі Ґавіна темніла кров, — але там не було ні порізу, ні синця.

Юнак сунув дві срібні марки до Метової руки і сухо промовив:

— Наступного разу я послухаюся. — Він помітив погляд Мета, спрямований на голову, і торкнувся її. — Вони зцілили рану, хоча вона була незначна. Від Елейн мені діставалося й гірше. У тебе добре виходить.

— Не так добре, як у мого батька. Скільки себе пам’ятаю, він завжди вигравав у змаганні палицями в Бел-Тайн, — окрім одного чи двох разів, коли це робив Рандів батько. — Ґавін знову подивився на нього зацікавленим поглядом, тож Мет пошкодував, що взагалі згадав Тема аль’Тора. Айз Седай і посвячені все ще обступали Ґалада. — Я... Мабуть, я сильно його вдарив. Я не хотів.

Ґавін поглянув у той бік — нічого не було видно, окрім двох кіл жіночих спин; білі сукні посвячених утворювали зовнішнє коло, коли вони заглядали через плечі схилених Айз Седай — і засміявся.

— Ти не вбив його, — я чую, як він стогне. Він міг би бути вже на ногах, але вони не втратять свого шансу потурбуватися про нього. Світло, чотири з них — із Зеленої Аджі!

Мет розгублено подивився на нього. Із Зеленої Аджі? І що з цього? Ґавін похитав головою.

— Байдуже. Просто будь певен, що найбільше, чого мусить боятися Ґалад, — це опритомніти Охоронцем при Зеленій Айз Седай, перш ніж у його голові проясниться. — Він засміявся. — Ні, вони цього не зроблять.

Але можу посперечатися на ті дві мої марки у твоїй руці, що деякі з них хотіли б цього.

— Не твої марки, — сказав Мет, засунувши їх у кишеню каптана, — а мої.

Слова Ґавіна нічого не роз’яснили Мету. Окрім того, що з Ґаладом усе добре. Все, що він знав про стосунки Охоронців і Айз Седай, — було шматками спогадів про Лана й Морейн. І там не було нічого такого, про що говорив Ґавін.

— Як думаєш, вони не будуть проти, якщо я почну вимагати в нього свій виграш?

— Гадаю, будуть проти, — сухо сказав Гаммар, що приєднався до них. — Ти зараз не дуже бажаний для цих Айз Седай. — Він пирхнув. — Можна подумати, що навіть Зелені Айз Седай кращі від тих дівчат, котрі тільки-но вирвалися з-під материної опіки. Він не аж такий красень.

— Так, — погодився Мет.

Ґавін усміхнувся їм обом, поки Гаммар не витріщився на нього.

— Ось, — сказав Охоронець, просовуючи дві срібні марки у Метову руку. — Він віддасть мені пізніше. Звідки ти, юначе?

— Манетерен. — Мет аж похолов, коли почув це слово зі своїх уст. — Я хотів сказати, — з Межиріччя. Я наслухався забагато давніх історій. — Вони подивилися на нього, не сказавши ні слова. — Я... Думаю, я повернуся, щоб знайти щось поїсти.

Дзвін іще не пробив навіть середину ранку, але вони кивнули з розумінням.

Мет узяв палицю — ніхто не сказав йому покласти її назад, — і повільно пошкандибав, поки дерева не сховали від нього тренувальний майданчик. Коли він зник, то сперся на палицю, мовби це була єдина річ, здатна підтримати його. Можливо, так воно й було.

Хлопець подумав про те, що, якщо розстібне каптан, то побачить дірку на місці живота, — діру, що збільшується, поглинаючи його. Однак не про голод він зараз думав. Мет продовжував чути голоси у своїй голові. Ти говориш старою мовою, юначе?Манетерен. Він затремтів. Світло, допоможи мені, —я закопую себе все глибше. Я маю вибратися звідси. Але як? Він пошкутильгав назад до Вежі, точнісінько як старий-престарий чоловік. Як?

РОЗДІЛ 25

ЗАПИТАННЯ

Еґвейн лежала на ліжку Найнів, підперши підборіддя руками, і спостерігала, як та крокує туди-сюди. Елейн простяглася перед каміном, який ще з ночі був заповнений попелом. І знову Елейн вивчала перелік імен, що дала їй Верін, терпляче, вкотре перечитуючи кожне слово. Інші папери, з переліком тер’ангріалів, лежали на столі; після першого прочитання, котре їх приголомшило, вони більше не обговорювали ці предмети, а натомість розмірковували про інше. І, звісно, сперечалися.

Еґвейн позіхнула. Надворі вже світало, але ніхто з дівчат майже не спав. Вони повинні були рано встати. Через кухню і сніданок. Та інші речі, про котрі не хотілося думати. Короткий сон, якому вона піддалася, був сповнений жахіттями. Може, Аная допоможе мені зрозуміти їх, — ті, котрі потрібно зрозуміти, але... Але якщо вона з Чорної Аджі? Уважно вдивляючись в кожну жінку в тому залі минулої ночі, вона розмірковувала про те, хто з них був з Чорної Аджі, і зробила тільки один висновок: довіряти вона може лише двом своїм компаньйонкам. Втім, Еґвейн сподівалася, що зуміє знайти спосіб зрозуміти свої сни.

Жахіття минулої ночі про те, що сталося всередині тер’ангріала, були зрозумілими, хоч і змусили її прокинутися від плачу. їй також являлися шончанці, — жінки в сукнях з вишитими блискавками на грудях, що вели за нашийники довгу вервечку жінок з перснями Великого Змія, змушуючи їх викликати блискавки проти Білої Вежі.

Еґвейн прокинулася у холодному поту, — але це був усього лише кошмар. І сон про білоплащників, що зв’язували руки її батька. І сон, викликаний її тугою за домом. Але інші...

Вона знову подивилася на інших двох дівчат. Елейн досі читала. Найнів рішуче крокувала кімнатою.

Був також сон про Ранда, який тягнувся до меча, немов зробленого з кришталю, — і на юнака падала тонка сіть. І ще один про нього, у якому Ранд стоїть навколішках у залі, де гарячий вітер жене по долівці пилюку, а створіння, схожі на тих, що на знамені Дракона, але значно менші, пливуть у цьому вітрі й осідають на його шкірі. Також був сон, де він спускається у велику печеру в горах, — печеру, наповнену яскравим червоним мерехтінням, неначе від пожеж унизу. І навіть сон, де він протистоїть шончанцям.

Щодо останнього вона була непевна, — але всі інші точно повинні були щось означати. Ще до того, як вона перестала довіряти Анаї, до того, як вона покинула Вежу, до того, як Чорна Аджа стала реальністю, невеличке обережне розпитування про Айз Седай — о, проведене напрочуд обережно, так, щоб Аная думала, що це лише допитливість, — виявило, що сни Сно-видиці про та’верена майже завжди важливі. А якщо йдеться про сильного та’верена, то це «майже завжди» перетворюється на «завжди».

Мет і Перрин також були та’веренами, і вони їй теж наснилися. Дивні сни, — навіть складніші для розуміння, аніж сни про Ранда. Перрин із соколом на плечі, чи Перрин із яструбом. Тільки та яструбиця тримала повідець у своїх кігтях — звідкись Еґвейн знала, що яструб і сокіл були самками — і намагалася зав’язати його навколо Перринової шиї. Навіть зараз її лихоманило від цього; їй не подобалися сни, де були повідці. І той сон про Перрина — з бородою! — де він вів величезну зграю вовків, що стелилася куди око сягало. А ті, що про Мета, були ще паскудніші. Мет, що кладе власне око на ваги. Мет, підвішений за шию на гілці дерева. Був також сон про Мета і шончанців, — але вона воліла зарахувати його до кошмарів. Це мав бути лише кошмар. Так само, як і той, де Мет говорить старою мовою. Це снилося їй лише через те, що вона чула під час його зцілення.

Дівчина зітхнула, і це зітхання перетворилося на ще одне позіхання. Разом з іншими після сніданку вона повинна була навідати Мета, — але його не було в кімнаті.

Може, він уже настільки одужав, що пішов на танці ? Світло! Тепер, мабуть, мені насниться, що він танцює з шончанцями. Більше жодних снів — твердо сказала вона собі. Не зараз. Я подумаю про них, коли буду не така стомлена. Дівчина згадала про кухню, — вже скоро потрібно буде готувати обід, а тоді вечерю, і завтра знову сніданок, а ще горщики, і прибирання, і чищення, котрі, здавалося, триватимуть вічно. Якщо я колись буду не втомленою. Змінивши позу на ліжку, вона знову подивилася на своїх подруг. Елейн все ще вчитувалась у перелік імен. Кроки Найнів сповільнилися. У будь-який момент вона може сказати це знову. У будь-який момент.

Найнів зупинилася, глянувши на Елейн.

— Відклади це. Ми перечитували їх більше двадцяти разів, і жодне слово нам не допомогло. Верін дала нам мотлох. Питання в тому, чи це справді все, що вона має, — чи вона спеціально дала нам мотлох.

Як і очікувалося. Минуло, може, із пів години відтоді, як вона сказала це знову. Еґвейн похмуро подивилася на свої руки, зрадівши, що не бачить їх чітко. Перстень Великого Змія на руках, зморщених від довгого занурення в гарячу мильну воду, мав недоречний вигляд.

— Знати їхні імена не завадить, — сказала Елейн, продовжуючи читати. — Як і описи їхньої зовнішності.

— Ти добре розумієш, про що я, — огризнулась Найнів.

Еґвейн зітхнула, склала руки перед собою і сперлася на них підборід дям. Коли вона того ранку вийшла з кабінету Шеріам, на обрії ще не видно було навіть сонячного відблиску, та Найнів вже чекала її зі свічкою в холодному, темному коридорі. І, попри те, що її обличчя майже не було видно, Еґвейн знала, що Найнів готова гризти каміння. Хоч вона і розуміла, що це нічого не змінить упродовж наступних кількох хвилин. Тому й була така роздратована. Гордість Найнів так легко було зачепити, —я ще ніколи не зустрічала такої гордовитої людини. Але вона не повинна відіграватися на мені чи Елейн. Світло, якщо Елейн витримала це, то й вона повинна. Вона більше не Мудриня.

Елейн навряд чи помітила роздратованість Найнів. Вона похмуро дивилася вдалечінь.

— Ліандрін — єдина Червона Айз Седай. Усі інші Аджі втратили по дві.

— Ох, краще помовч, дитино, — сказала Найнів.

Еґвейн потрусила лівою рукою, щоб показати перстень Великого Змія, багатозначно подивилася на Найнів і продовжила:

— Усі вони народилися в різних містах, і не більше двох з них мають спільну країну. Аміко Наґоїн була наймолодшою,—вона десь на п’ятнадцять років старша від мене і Еґвейн. Джоя Б’їр могла би бути прабабцею нашої прабабці.

Еґвейн не подобалося, що одна з Чорних Айз Седай має таке ж ім’я, як її донька. От дурепа! Люди інколи мають однакові імена, — а ти ніколи не мала доньки. Це було не навсправжки!

— І про що це нам говорить? — голос Найнів прозвучав надто спокійно; а отже, вона була готова вибухнути, як фургон, заповнений феєрверками. — Які таємниці ти відгадала, що я їх пропустила? Врешті-решт я ж стаю старою і сліпою!

— Це нам говорить, що все надто завбачливо, — спокійно мовила Елейн. — Яка ймовірність того, що тринадцять жінок, вибраних винятково через те, що вони були Друзями Морока, так рівномірно розподілені за віком, походженням і Аджею? Хіба не має бути трьох Червоних, чи там чотирьох народжених у Кайрені, чи двох одноліток, — якщо це все не було передбачено? Цих жінок обрали невипадково. Чорна Аджа все ще у Вежі, — або ще десь. І де саме, — ми не знаємо. Ось що це має означати.

Найнів люто смикнула свою косу.

— Світло! Думаю, ти маєш рацію. Ти відгадала таємницю, яку я не змогла. Світло, я сподівалася, що всі Чорні пішли з Ліандрін.

— Ми навіть не знаємо, чи саме вона їхній лідер, — сказала Елейн. — їй цілком могли наказати... позбутися нас. — Вона скривилася. — Боюся, є лише одна причина, чому вони доклали стількох зусиль, щоб усе виглядало так, наче вони уникали якогось плану, ніби він був відсутній. Гадаю, у них є чітка логіка.

— Якщо це й справді так, — рішуче сказала Найнів, — ми це з’ясуємо. Елейн, якщо спостереження за тим, як твоя мати чинить суд, навчило тебе міркувати так, — я рада, що ти уважно спостерігала.

Елейн відповіла усмішкою, що утворила ямочку на її щоці. Еґвейн уважно подивилася на старшу подругу. Схоже, Найнів нарешті перестала бути ведмедем з хворим зубом. Вона підняла голову.

— Або ж вони хочуть, щоб ми думали, що існує якийсь прихований план, і втрачали час на з’ясування того, чого насправді немає. Я не кажу, що його немає; я лиш кажу, що ми поки що нічого не знаємо. Шукаймо його, — але ми не повинні забувати й про інші речі. Чи не так?

— Ти нарешті вирішила приєднатися до нас, — сказала Найнів. — Я думала, ти заснула. — Вона все ще усміхалася.

— Вона має рацію, — невдоволено сказала Елейн, — я збудувала міст із соломи. Гірше. З надій. Мабуть, ти також маєш рацію, Найнів. Яка користь від цього... Цього сміття? — Вона вихопила один аркуш зі стосу перед собою. — Ріанна має чорне волосся з сивим пасмом над лівим вухом. Треба бути достатньо близько до неї, щоб це розгледіти, — а я цього не хотіла б. — Вона висмикнула інший аркуш. — Чесмал Емрі — одна з найталановитіших за багато років зцілювачок. Світло, ви можете уявити зцілення Чорною Айз Седай? — Третій аркуш. — Мериллін Ґемалфін обожнює котів і з усіх сил намагається допомагати пораненим тваринам. Котів! Тьху! — Вона згребла всі сторінки разом, зім’явши їх у своїх кулаках. — Все це безнадійний мотлох.

Найнів опустилася біля неї на коліна й лагідно витягла папери з її рук.

— Можливо, так. А можливо, й ні. — Вона обережно розправила сторінки і притулила їх до грудей. — Ти знайшла в них щось, за що можна зачепитися. Знайдемо більше, якщо будемо наполегливі. І є й інший список.

Найнів та Елейн поглянули на Еґвейн; карі й сині очі дивилися збентежено.

Еґвейн уникала погляду на стіл, де лежали інші аркуші. їй не хотілося думати про них, але вона не могла цього уникнути. Перелік тер’ан/ріалів не давав їй спокою.

Предмет: стрижень чистого кристалу, гладенького й ідеально прозорого, один фут завдовжки і один дюйм у діаметрі. Використання невідоме. Останнє дослідження провела Коріанін Недіал. Предмет: алебастрова фігура голої жінки, заввишки з долоню. Використання невідоме. Останнє дослідження провела Коріанін Недіал. Предмет: диск, ймовірно, з простого заліза, але не іржавий; три дюйми в діаметрі, з обох боків точно вигравійована туга спіраль. Використання невідоме. Останнє дослідження провела Коріанін Недіал. Предмет... Так багато речей, використання яких невідоме, — а останнє дослідження проводила Коріанін Недіал. Тринадцять, якщо бути точною.

Еґвейн здригнулася. Дійшло до того, що мене тривожить навіть згадка про це число.

Предметів, застосування яких було зрозумілим, у переліку було менше, — і, хоча це майже не мало сенсу, читати про них було трохи комфортніше. Вирізьблений з дерева їжак, не більший від останньої фаланги великого пальця людини. Дуже проста річ, і точно — безпечна. Всі жінки, котрі намагалися направляти через нього Силу, засинали. Пів дня мирного сну без видив, — але від цього у Еґвейн пішли шкірою сироти. Ще три предмети якимось чином були пов’язані зі сном. Тож дівчина майже з полегшенням прочитала, що гофрований стрижень з чорного каменю, завдовжки з цілий крок, — продукує погибельний вогонь. Поряд була нотатка Верін «НЕБЕЗПЕЧНО І МАЙЖЕ НЕКОНТРОЛЬОВАНО», і написано було з таким сильним натиском, що напис прорвав папір у двох місцях. Еґвейн не мала уявлення, що це був за вогонь, — але, хоч це й звучало небезпечно, він загалом щось робив, але точно не був пов’язаний з Коріанін Недіал чи єнами.

Найнів віднесла розправлені папери на стіл. Вона завагалася і, перш ніж розвернутися до дівчат, провела пальцем то по одній сторінці, то по іншій.

— Цей сподобався б Мету, — сказала вона силувано легко й безтурботно. — Предмет. Різьблена купка поцяткованих кубиків, з’єднаних на кутках, менша від двох дюймів в діаметрі. Використання невідоме, — тільки вказано, що при направлянні через них Сили ймовірність може не працювати або ж викривлятися. — Вона почала зачитувати вголос: — Підкинуті монети щоразу падали одним боком, а в одному з тестів балансували на ребрі сто разів поспіль. Тисяча підкидань кубиків показала комбінацію «п’ять корон» тисячу разів. — Вона силувано засміялася. — Мет був би в захваті.

Еґвейн зітхнула, підвелася і, важко ступаючи, підійшла до каміна. Елейн теж встала, спостерігаючи за нею мовчки, як і Найнів. Еґвейн якомога вище закотила рукав і обережно засунула руку в димохід. Її пальці намацали щось вовняне на димовій поличці, і вона витягла звідти зібгану, закіптю-жену панчоху з твердою грудкою в пальцях. Дівчина струсила пляму сажі зі своєї руки, а потім поклала панчоху на стіл і вивернула її. Перекручений перстень із поцяткованого смугастого каменю покотився стільницею й зупинився на пласкій сторінці списку тер’анґріалів. Кілька секунд вони просто дивилися на нього.

— Можливо, — врешті сказала Найнів, — Верін пропустила той факт, що більшість із них досліджувала Коріанін. — Але вона й сама в це не вірила.

Елейн із сумнівом кивнула.

— Якось я бачила, як вона йде під дощем, мокра, як хлющ, і взяла для неї плащ. Верін була до такої міри заглиблена у свої думки, що мені здавалося, що вона не помічала дощу, аж поки я не накинула плащ їй на плечі. Вона могла пропустити це.

— Можливо, — сказала Еґвейн. — Але якщо вона все ж помітила, то мала знати, що я теж помічу, щойно прочитаю цей перелік. Не знаю. Інколи мені здається, що Верін помічає більше, ніж показує. Я просто не знаю.

— Тож тепер можна підозрювати і Верін, — зітхнула Елейн. — Якщо вона — з Чорної Аджі, то вони знають напевне все, що ми робимо. І Аланна. — Вона невпевнено глянула на Еґвейн краєм ока.

Еґвейн розповіла їм усе. Хіба що не говорила про те, що сталося всередині тер’анлріала під час випробування. Вона не могла змусити себе говорити про це так само, як Найнів та Елейн не могли розповісти про свої страхи. Еґвейн розповіла про все, що відбулося в залі випробувань; що Шеріам сказала їй про жахливе слабке місце направляння; а також переповіла кожне слово Верін, важливе воно було чи ні. Єдиною річчю, котру їм важко було зрозуміти, було прохання Аланни; Айз Седай просто так не чинять. Узагалі ніхто, маючи здоровий глузд, так не чинить. А тим паче — Айз Седай.

Еґвейн сердито подивилася на них, немовби прочитавши їхні думки.

— Айз Седай також не мали б брехати, — але Верін та матінка, схоже, дуже близькі до цього в тому, що вони нам говорять. Тож вони не мали б бути з Чорної Аджі.

— Мені подобається Аланна. — Найнів смикнула косу і знизала плечима. — Що ж, добре. Можли... Точно: вона просто дивно вчинила.

— Дякую, — сказала Еґвейн, і Найнів ствердно кивнула, наче й не почула сарказму.

— У будь-якому разі Амерлін знає про це, — і їй значно простіше, аніж нам, приглянути за нею.

— А що з Елайдою та Шеріам? — спитала Еґвейн.

— Мені ніколи не подобалася Елайда, — сказала Елейн, — але я не вірю, що вона з Чорної Аджі. А Шеріам? Це неможливо.

Найнів пхикнула.

— Це повинно було б бути неможливим для них усіх. Але, коли ми знайдемо їх, це ще не означатиме, що ними виявляться жінки, які нам не подобаються. Але я не кажу підозрювати — тим паче в такому — кожну жінку. Ми повинні мати щось більше, аніж просто те, що вони могли побачити щось, чого не повинні були. — Еґвейн водночас з Елейн ствердно кивнули, і Найнів продовжила: — Ми розповімо про це Амерлін, і не надамо цьому того значення, на яке воно заслуговує. Якщо вона колись зазирне до нас, як обіцяла. Якщо ти будеш з нами, коли вона прийде, Елейн, то пам’ятай, що вона не знає про тебе.

— Про це я точно не забуду, — палко сказала Елейн. —Але нам потрібен інший спосіб, щоб розповісти їй. Моя мама організувала б це краще.

— Не краще, — якби вона не могла довіряти своїм посланцям, — сказала Найнів. — Ми зачекаємо. Чи ви вдвох гадаєте, що хтось із нас мусить поговорити з Верін? Ніхто не думає, що це гарна ідея.

Елейн завагалася; потім злегка кивнула головою. Еґвейн була швидша й енергійніша з відповіддю; пропустила вона щось чи ні, а Верін не помічала надто багато, щоб їй можна було довіряти.

— Добре, — мовила Найнів вдоволено. — Я просто рада, що ми не можемо говорити з Амерлін, коли того захочемо. Так ми прийматимемо власні рішення, діятимемо, коли і як вирішимо самі, без контролю кожного нашого кроку. — Її рука знову ковзнула по аркушах, де були перелічені вкрадені тер ’анґріали, — так, наче вона знову їх перечитувала; а потім наблизилася до кам’яного персня.

— І перше рішення стосується цього. Це перша річ, яка має хоч якийсь реальний зв’язок з Ліандрін та іншими. — Вона похмуро глянула на перстень, а тоді глибоко зітхнула. — Я сьогодні спатиму з ним.

Еґвейн без вагань забрала перстень з рук Найнів. Вона хотіла б забаритися, — хотіла б тримати руки при собі, — але не змогла, і була цим задоволена.

— Я єдина, хто, як вони кажуть, може бути Сновидицею. Не знаю, чи дає це мені якісь переваги, — але Верін сказала, що використовувати його небезпечно. Тож використати його мусить та з нас, у якої є хоч якась перевага.

Найнів схопилася за косу й розтулила рота, ніби протестуючи. Коли вона нарешті заговорила, то сказала лише:

— Ти впевнена, Еґвейн? Ми навіть не знаємо напевно, чи ти Снови-диця, — а я можу направляти потужніше, ніж ти. Думаю, що я...

Еґвейн перервала її:

— Ти можеш направляти сильніше лише тоді, коли розлютишся. Гадаєш, ти зможеш сердитися уві сні? Чи буде в тебе час розлютитися, перш ніж потрібно буде направляти? Світло, ми навіть не знаємо, чи здатен хтось направляти уві сні. Хтось із нас повинен зробити це — тут ти маєш рацію; це справді єдиний зв’язок, який у нас є. І це повинна бути я. Може, я дійсно Сновидиця. Окрім того, Верін дала його мені.

Здавалося, Найнів хотіла посперечатися, — але врешті вона неохоче кивнула.

— Дуже добре. Але я з Елейн буду з тобою. Не знаю, що ми зможемо зробити, — але, якщо щось піде не так, ми розбудимо тебе чи... Ми будемо там.

Елейн також кивнула. Тепер, коли вони погодилися, Еґвейн відчула нудоту в животі. Я втягнула їх у це. Як би я бажала, щоб мені не хотілося, аби вони відмовляли мене. Вона помітила, що у проймі дверей хтось стоїть: дівчина з довгими косами, у білій послушницькій сукні.

— Невже ніхто не вчив тебе стукати, Елс? — сказала Найнів.

Еґвейн сховала кам’яний перстень у кулак. У неї було дивне відчуття, — мовби Елс дивилася на нього.

— У мене повідомлення для вас, — спокійно сказала Елс. Її очі вивчали стіл з розкиданими по ньому паперами, а потім трьох дівчат довкола. — Від Амерлін.

Еґвейн здивовано перезирнулася з подругами.

— Гаразд. Що там? — запитала Найнів.

Елс вдоволено вигнула брову.

— Предмети, що належали Ліандрін та іншим, розташовані у третьому сховищі, праворуч від головних сходів, у другому підвалі під бібліотекою. — Вона знову подивилася на папери на столі та вийшла, — повільно, але й не зволікаючи.

У Еґвейн перехопило подих. Ми боїмося довіритися хоч комусь, — а Амерлін вирішує довіряти Елс Ґрінвелл з-поміж усіх жінок ?

— Цьому дурному дівчиську не можна довіряти, — вона ж розпатякає кожному, хто слухатиме! — Найнів підійшла до дверей.

Еґвейн підхопила свої спідниці й пробігла повз Найнів. Її туфлі ковзали по плитці галереї, але вона вловила мерехтливу білу постать, що спускалася найближчим пандусом, і поквапилась за нею. Якщо вона так далеко попереду, значить, вона також біжить. Але чому? Біла пляма вже зникла унизу іншого пандуса. Еґвейн наздоганяла її.

Внизу пандуса дівчина повернулася до неї обличчям, і Еґвейн розгублено зупинилася. Ким би вона не була, але це точно була не Елс. Уся в срібному й білому шовку, вона збурила в Еґвейн емоції, яких та ще ніколи не відчувала. Вона була вища, набагато вродливіша, а погляд її темних очей

змусив Еґвейн відчувати себе маленькою, ламкою і не дуже чистою. Вона, без сумніву, може направляти значно більше Сили, аніж я. Світло, та вона розумніша від нас трьох, разом узятих. Не дуже справедливо, що для однієї жінки... Раптом вона усвідомила хід своїх думок. Її щоки спаленіли, і вона здригнулася. Еґвейн ніколи раніше не відчувала себе жалюгіднішою від інших жінок, — і не збиралася піддатися цьому відчуттю зараз.

— Сміливо, — сказала жінка. — Сміливо вибігти отак, самій, туди, де було скоєно стільки вбивств. — Вона мала вдоволений вигляд.

Еґвейн випрямилась і розправила сукню, сподіваючись, що жінка не помітить цього, — хоч і знала, що та помітить, — й бажаючи, щоб та не бачила, як вона бігла, немов дитина. Припини це!

— Пробачте, але я шукаю послушницю, що, здається, пробігла цим шляхом. У неї великі темні очі й чорне волосся, заплетене в коси. Вона повненька, але це робить її гарною. Ви не бачили, куди вона пішла?

Висока жінка здивовано оглянула її з голови до ніг. Еґвейн не була впевнена, але їй здалося, що жінка на мить зиркнула на її стиснутий кулак, у якому все ще був кам’яний перстень.

— Думаю, ти не наздоженеш її. Я бачила цю дівчину, і вона бігла дуже швидко. Гадаю, вона вже далеко звідси.

— Айз Седай, — почала Еґвейн, але в неї не було шансів випитати в неї, у якому напрямку побігла Елс. Щось подібне до люті чи роздратування блиснуло в темних очах.

— Я вже змарнувала вдосталь часу тут, з тобою. У мене є важливіші справи. Облиш мене. — Вона показала в той бік, звідки прибігла Еґвейн. Команда була до такої міри владною, що Еґвейн розвернулася й пройшла три кроки пандусом, перш ніж усвідомила, що робить. Наїжачившись, вона розвернулася. Байдуже, Айз Седай це чи ні, я...

У галереї було порожньо.

Спохмурнівши, вона відкинула ідею зазирнути до найближчих дверей — ніхто не жив у цих кімнатах, хіба що миші — і побігла вниз пандусом, роззираючись обабіч, оглядаючи увесь периметр галереї. Вона навіть визирнула через бильця униз, в Сад посвячених, — і оглянула інші галереї, розташовані вище й нижче. Еґвейн побачила лише двох посвячених в смугастих сукнях: одна була Фаолін, а інша — знайома їй дівчина, імені якої вона, проте, не знала. Однак жінки в срібно-білому вбранні ніде не було.

РОЗДІЛ 26

ЗА ЗАМКОМ

Струснувши головою, Еґвейн повернулася до дверей, які вона пропустила. Вона мусить бути десь тут. Дівчина прочинила перші двері — і побачила безформні купи запиленого одягу на меблях; повітря було таке затхле, наче ці двері не відчиняли вже протягом тривалого часу. Вона скривилася; на підлозі вимальовувалися мишачі сліди, протоптані по пилюці. Але більше — жодних. Двоє інших дверей, квапливо прочинених, явили те саме. Це її не дивувало. У галереях посвячених було багато порожніх кімнат.

Коли вона зазирнула до третьої кімнати, Найнів та Елейн доволі неспішно спускалися пандусом позаду неї.

— Вона ховається? — здивовано спитала Найнів. — Там?

— Я заіубила її. — Еґвейн знову оглянула обидва боки вигнутої галереї. Куди ж вона пішла? Вона думала не про Елс.

— Якби я знала, що Елс може обігнати тебе, — сказала Елейн усміхнено, — я б теж кинулася за нею. Але вона завжди здавалася надто огрядною, щоб бути прудкою.

Її усмішка стала збентеженою.

— Ми знайдемо її пізніше, — сказала Найнів, — і переконаємося, що вона вміє тримати рот на замку. Як могла Амерлін довіритися цій дівчині?

— Мені здавалося, що я майже наздогнала її, — повільно мовила Еґвейн, — але там був хтось інший. Найнів, я відвернулася на хвильку, — а вона вже й зникла. Не Елс, а жінка — я її раніше ніколи не бачила! — яку я спершу переплутала з Елс. Вона просто — щезла, і я не знаю, де її шукати.

Елейн затамувала подих.

— Одна з Бездушних? — Вона квапливо роззирнулася навколо, але галерея, якщо не зважати на них трьох, досі була порожньою.

— Ні, — твердо сказала Еґвейн. — Вона... Я ж не збираюся розповісти їм, що вона змусила мене відчувати себе шестирічним дівчиськом з порваною сукнею, брудним обличчям та зашмарканим носом. — Вона не Сірий Чоловік. Вона висока й чарівна, з темними очима й чорним волоссям. Ви впізнаєте її серед тисячі. Я ніколи не бачила її раніше, — але гадаю, що вона Айз Седай. Мусить бути нею.

Найнів немов чекала продовження, а тоді нетерпляче сказала:

— Коли побачиш її знову, покажи мені. Якщо це важливо. У нас немає часу стояти тут і базікати. Я хочу побачити, що там у підвалі, — ще до того, як Елс розпатякає про це комусь сторонньому. Можливо, вони десь оступилися. Не дамо їм шансу виправити це.

Коли Еґвейн опинилася між Найнів та Елейн, вона усвідомила, що досі тримає кам’яний перстень — тер’ангріал Коріанін Недіал, — стискаючи його в кулаці. Вона неохоче сунула його в торбину й міцно стягла шнурочки. Допоки я неллжу спати з клятим... Але ж я планую це зробити?

Проте це буде вночі, — тож немає сенсу хвилюватися зараз. Поки вони йшли коридорами Вежі, вона виглядала жінку у срібному та білому. Дівчина не розуміла, чому відчуває полегшення від того, що не бачить її. Я цілком доросла й здібна жінка, дякую. Однак вона була рада, що ніхто з тих, кого вони зустрічали, не був навіть віддалено схожим на неї. Що більше вона думала про неї, то більше розуміла, що щось з нею не так. Світло, я починаю бачити Чорну Аджу у себе під ліжком. Утім, може, вона й справді там є.

Бібліотека розташовувалась неподалік від високого, широкого стрижня Білої Вежі. її світле каміння було щільно посмуговане синіми прожилками ₃ які нагадували розбиті гребені високих хвиль. У ранковому світлі здавалося, що ці хвилі — заввишки з палац. Еґвейн знала, що там розміщено безліч кімнат, але всі вони — ті, що під дивними коридорами на вищих рівнях, де розташована кімната Верін, — наповнені полицями; полиці забиті книжками, рукописами, паперами, сувоями, мапами і схемами, зі браними різними народами впродовж трьох тисяч років. Навіть великі бібліотеки у Тірі й Кайрені стільки не містять.

Бібліотекарки — усі Коричневі сестри — стережуть ці полиці, а також усі двері так ретельно, що жоден аркуш паперу не зрушиться без їхнього відома. Але був один вхід без охорони, до якого Найнів і привела Еґвейн із Елейн.

Довкола основи бібліотеки, що стояла в тіні високих гікорі-пеканів, були й інші двері, — і великі, і малі. Робітники часто потребували доступу до нижніх комор, — а бібліотекарки не схвалювали спітнілих чоловіків, що швендяли їхнім «заповідником». Найнів штовхнула одні з дверей, не більші від вхідних до фермерської хатини, і поманила інших крутими сходами, що спускалися в темряву, донизу. Коли двері зачинилися, усе світло враз згасло.

Еґвейн відкрила себе для саїдар — це сталося так плавно, що вона ледь усвідомила, що робить, — і направила цівочку Сили, що наповнила її. На якусь мить чітке відчуття цього стрімкого руху всередині неї загрожувало притлумити всі інші відчуття. Маленька куля блакитно-білого світла з’явилася, балансуючи в повітрі над її рукою. Дівчина глибоко вдихнула й нагадала собі, чому ступає так напружено. Куля була місточком до решти світу. Вона знову відчула білизну, що терлася об шкіру, вовняні панчохи та сукню. З невеликим уколом жалю вона приборкала бажання наповнитися ще, — щоб саїдар не поглинула її.

Елейн і собі зробила осяйну кулю, й обидві вони світили яскравіше, аніж два ліхтарі.

— Відчуття такі... чудові, правда ж? — пробурмотіла вона.

— Будь обачною, — сказала Еґвейн.

— Уже, — зітхнула Елейн. — Просто я відчуваю... Буду обережною.

— Сюди, — різко сказала Найнів і жестом вказала шлях униз. Вона не відходила далеко. Найнів не сердилась, а тому мусила користуватися світлом інших двох дівчат.

Запилюжений бічний коридор, до якого вони увійшли, містив низку дерев’яних дверей, вписаних у сірі кам’яні стіни. Він простягся на сто кроків і привів їх до значно ширшого головного коридору, що розкинувся у довжину, рівну бібліотеці. їхні кулі освітили долівку, що вже вкрилася пилом, — всіяну слідами від великих чобіт, які носили чоловіки. Стеля тут була вищою, а деякі двері — не меншими від амбарних. У кінці бовваніли головні сходи завширшки з половину зали; ними зазвичай зносили громіздкі речі вниз. Ще одні сходи, розташовані поруч з ними, вели ще глибше. Найнів рушила до них без вагань.

Еґвейн поспішила за нею. Блакитне світло розмило обличчя Елейн, але Еґвейн здавалося, що воно блідіше, ніж зазвичай. Тут ми могли б кричати на все горло, — і ніхто не почув би й писку.

Вона відчула, як формується блискавка, — чи потенціал для неї, — і ледь не спіткнулася. Дівчина ніколи раніше не направляла два потоки; схоже, це було зовсім нескладно.

Головний коридор другого підвалу був схожий на перший рівень, — широкий і запилюжений, тільки з нижчою стелею. Найнів рушила до третіх дверей праворуч і зупинилася.

Двері були невеликими, однак грубі дерев’яні панелі створювали враження масивності. Круглий залізний замок висів на міцному ланцюзі, туго протягнутому крізь дві скоби: одна — прикріплена до дверей, а інша — зацементована в стіні. Замок і ланцюг на вигляд були як нові; на них майже не було пилюки.

— Замок! — Найнів смикнула його; ні ланцюг, ні замок не піддалися. — Ви колись бачили тут ще десь замки? — Вона потягнула його знову, потім відкинула з такою силою, що той аж відскочив від дверей. Удар відлунив у коридорі. — Я не бачила більше замкнених дверей! — Вона стукнула кулаком по грубій дошці. — Жодних!

— Заспокойся, — сказала Елейн. — Не потрібно влаштовувати істерику. Я можу відімкнути замок сама, якщо зумію побачити, як він працює. Ми їх якось та відчинимо.

— Я не хочу заспокоюватися, — огризнулася Найнів. — Я хочу сердитися! Хочу!..

Залишивши решту тиради без уваги, Еґвейн торкнулася ланцюга. Вона навчилася багатьом речам і окрім сяйливої кулі, перш ніж покинути Тар Валон. Однією з них була спорідненість з металом. Вона створювалася за допомогою Землі, — однієї з П’яти Сил, котру, як і Вогонь, вкрай рідко опановували жінки. Але Еґвейн навчилася цьому, — тож вона могла відчути ланцюг, відчути його нутро: найкрихітніші частинки холодного металу, плетиво, котре вони утворювали. Сила всередині неї зрезонувала із цим плетивом.

— Відійди вбік, Еґвейн.

Вона озирнулася й побачила Найнів, огорнуту сяйвом саїдар. У руках вона тримала лом, колір якого дуже нагадував блакитно-біле світіння, що здавалося майже невидимим. Найнів насуплено глянула на ланцюг, пробурмотіла щось про дію важеля, і лом раптово видовжився вдвічі.

— Відступи, Еґвейн.

Еґвейн відійшла.

Найнів просунула кінець лома крізь ланцюг, зафіксувала його, а потім з усіх сил потягла. Ланцюг лопнув, як нитка, Найнів охнула і від здивування відскочила на середину коридору, а лом упав на підлогу. Випроставшись, Найнів зачудовано дивилась то на ланцюг, то на лом. Незабаром останній зник.

— Здається, я щось зробила з ланцюгом, — сказала Еґвейн. Хотілося б тільки знати, що саме.

— Могла б і попередити, — пробурмотіла Найнів. Вона витягла решту ланцюга зі скоби й розчахнула двері. — Ну? Ви тут стоятимете увесь день?

Курна кімната мала близько десяти квадратів, але в ній була лише купка великих мішків з важким коричневим вбранням; кожен — набитий, позначений і запечатаний Пломенем Тар Балона. Еґвейн не потрібно було рахувати їх, щоб знати, що їх тринадцять.

Вона розташувала свою кулю біля стіни й закріпила її там; дівчина не розуміла, як це вийшло, але, коли вона прибрала руку, світло лишилося. Я продовжую вивчати якісь речі, не розуміючи проте, як я їх роблю, схвильовано подумала вона.

Елейн насупилася, ніби наважуючись, — а тоді також повісила своє світло на стіну. Спостерігаючи за цим, Еґвейн подумала, що зрозуміла, як вона це зробила. Вона навчилася цьому від мене, — а я вивчила це від неї. Вона здригнулася.

Найнів одразу рушила розбирати мішки й читати підписи.

— Ріанна. Джоя Б’їр. Ось по що ми прийшли. — Вона оглянула печатку на мішку, потім зламала віск і розв’язала мотузки. — Принаймні ми знаємо, що до нас тут нікого не було.

Еґвейн обрала мішок і зламала печатку, навіть не читаючи імені. їй не дуже хотілося знати, у чиїх речах вона буде порпатись. Коли вона вивалила їх на запилюжену підлогу, з мішка посипались здебільшого старий одяг і взуття та кілька порваних і пом’ятих папірців, які, мабуть, забилися під шафу жінки, яка не надто стежила за чистотою.

— Не бачу тут нічого корисного. Плащ, який не годиться навіть для ганчірок. Відірвана половина мали якогось міста. Тіра, якщо глянути на її кутик. Три панчохи, які слід було зашити. — Вона просунула палець у дірку в оксамитовому капці без пари і помахала ним перед іншими. — Тут немає жодних підказок.

— Аміко теж нічого цікавого не залишила, — понуро сказала Елейн, перебираючи одяг обома руками. — Це все — лише ганчір’я. Чекайте, а тут книжка. Хто б не спакував це, — він, мабуть, дуже поспішав, якщо залишив тут книжку. «Звичаї і церемонії Тіренського двору». Обкладинка відірвана, але бібліотекарки все одно захочуть її. Це достеменно. Жодна з них не викине книжки, яка б пошкоджена та не була.

— Tip, — замислено сказала Найнів. Опустившись на коліна серед безладу речей з мішка, який вона оглядала, вона витягла клаптик паперу, який уже була відкинула. — Перелік торгових суден на Еринін з датами: коли вони відпливають із Тар Валона і очікувано прибувають до Тіра.

— Це може бути простим збігом, — повільно сказала Еґвейн.

— Можливо, — сказала Найнів. Вона склала аркуш і сунула його в рукав, а потім зламала печатку на іншому мішку.

Коли врешті вони закінчили, — двічі обшукавши кожен мішок, двічі розсуваючи сміття по кутах кімнати, — Еґвейн сіла на один із порожніх мішків,до такої міри поглинута всім цим, що не помічала навіть власного дрожу. Підтягнувши коліна до грудей, вона вивчала невеличку колекцію, яку виклала в ряд.

— Забагато, — сказала Елейн. — Надто багато всього.

— Надто багато, — погодилася Найнів.

Була також і друга книжка, — порвана, зі шкіряною палітуркою: «Спостереження під час візиту до Тіра». Половина аркушів випала. У мішку Чесмал Емрі знайшовся ще один перелік торгових кораблів, що закотився до підкладки її дуже зношеного плаща, — ймовірно, через величезну діру в кишені. У списку були назви, що збігалися з назвами з іншого списку, і повідомлялося про кораблі, котрі відпливали рано-вранці після тієї ночі, коли Ліандрін з іншими покинули Вежу. Також там був нашвидкуруч намальований план великої будівлі з однією кімнатою, невиразно підписаною як «Серце Каменя», — і аркуш із назвами п’яти заїздів, і слово «Тір» у заголовку сторінки, — дуже розмазане, але читабельне. Ще було...

— У кожної щось було, — пробурмотіла Еґвейн. — Кожна мала щось, що б говорило про подорож до Тіра. Якщо вони оглядали речі, то як можна було пропустити це? Чому Амерлін нічого не сказала?

— У Амерлін, — гірко сказала Найнів, — своє на думці, і їй байдуже, що ми за це згоримо! — Вона глибоко зітхнула й чхнула від пилюки, яку здійняла. — Мене турбує те, що це може бути принада.

— Принада? — сказала Еґвейн. Щойно вимовивши це слово, вона й сама зрозуміла, в чому справа.

Найнів кивнула.

— Принада. Пастка. Хибний слід. Але пастка це чи хибний слід, — надто очевидно, що ніхто не купився б на неї.

— Хіба що їм усе одно, знайде хтось цю пастку чи ні. — У голосі Елейн з’явилися сумніви. — Чи, може, це настільки очевидно, що будь-хто, хто б знайшов це, одразу відкинув би Tip.

Еґвейн не хотіла вірити, що Чорна Аджа може бути до такої міри впевненою в собі. Вона відчула, що стискає торбину в руках і проводить великим пальцем по вигину кам’яного персня всередині.

— Може, вони хотіли посміятися над тим, хто знайде це, — тихо сказала вона. — Або, можливо, вони подумали, що той, хто знайде це, кинеться за ними, гордий собою і сповнений люті.

Чи знали вони, що ми знайдемо це? Це так вони оцінюють нас?

— Щоб я згоріла! — гаркнула Найнів. Це було неочікувано; Найнів ніколи не лаялася.

Якийсь час вони просто мовчки дивилися на звалище.

— Що нам тепер робити? — врешті спитала Елейн.

Еґвейн ще дужче стисла перстень. Сновидіння тісно пов’язані з Пророцтвом; майбутнє, події в інших місцях можуть з’являтися у снах Сновидиці.

— Можливо, після сьогоднішньої ночі ми знатимемо.

Найнів поглянула на неї, мовчазна й спокійна, а тоді вибрала темну спідницю, найменш діряву з усіх, і почала складати туди знайдені ними речі.

— Зараз, — сказала вона, — ми віднесемо це до моєї кімнати і сховаємо. Думаю, у нас ще є трохи часу, щоб не спізнитися на кухню.

Пізно, подумала Еґвейн. Чим довше вона тримала перстень у руці, тим більшу нагальність відчувала. Ми вже на крок позаду, — але, можливо, ми ще не спізнимося.

РОЗДІЛ 27

ТЕЛ’АРАН’РІОД

Кімнату, яку виділили для Еґвейн у тій же галереї, що й Найнів та Елейн, мало чим різнилася від кімнати її старшої подруги. Ліжко було трохи ширшим, а стіл — меншим. Невеличкий килимок був витканий квітами, а не завитками. Ось і все. Після кімнатки послушниці ця кімната здавалася палацом, — проте, коли вони утрьох зібралися там пізно вночі, Еґвейн воліла б повернутися до послушницької частини, без персня на пальці та смужок на сукні. Інші дівчата були схвильовані не менше від неї.

Вони готували на кухні обід і вечерю, а в проміжках намагалися зрозуміти значення того, що виявили у підвалі. Це була пастка — чи спроба збити їх з правильного шляху? Чи знала Амерлін про це, — і, якщо так, то чому нічого їм не сказала? Обговорення не приносило відповідей, — і не траплялося жодної нагоди поговорити з Амерлін.

Верін зайшла на кухню після полуденної трапези, кліпаючи так, наче не розуміла, навіщо вона тут. Коли жінка побачила Еґвейн та двох інших дівчат, що плазували під казанами і чайниками, вона якусь мить здивовано витріщалася, а тоді підійшла і спитала так голосно, що кожен міг почути:

— Знайшли щось?

Елейн, занурена головою і плечима у величезний супник, задкуючи, вдарилася об обідок головою. її блакитні очі округлилися так, що зайняли майже все обличчя.

— Нічого, окрім жиру й свого поту, Айз Седай, — сказала Найнів. Смикнувши косу, вона залишила масний мильний слід піни на темному волоссі й скривилася.

Верін кивнула, наче такої відповіді й очікувала.

— Гаразд. Продовжуйте шукати.

Вона знову оглянула кухню, насупилась, неначе її спантеличило те, що вона опинилася в такому місці, — й вийшла.

Після полудня прийшла Аланна, котра взяла з собою миску великого зеленого аґрусу і глечик вина; потім прийшла Елайда, а після вечері — Шеріам, а ще Аная.

Аланна спитала Еґвейн, чи хоче та більше дізнатися про Зелену Аджу, — і поцікавилася, коли вони планують продовжити навчання. Те, що посвячені самі обирали заняття й темп, не означало, що вони можуть нічого не робити. Кілька перших тижнів будуть, без сумніву, складними, — але вони повинні обирати, або це зроблять за них.

Елайда просто стояла певний час із суворим обличчям і розглядала їх, взявши руки в боки, і Шеріам робила те саме, і майже в такій самій позі. Аная також набрала цієї пози, — але її погляд був більш дружнім. Поки вона не відчула їхній погляд на собі. Тоді її обличчя стало таким самим, як і в інших Айз Седай.

Еґвейн не розгледіла в цих візитах чогось незвичного. Наставниця послушниць, очевидно, могла просто перевіряти їх — так само, як і інших послушниць, що працювали на кухні; у Елайди ж були причини наглядати за дочкою-спадкоємицею Андору. Еґвейн намагалася не думати про цікавість, котру та виявила щодо Ранда. Що ж стосується Аланни, то вона була не єдиною Айз Седай, що приходила по тацю, аби віднести її до своєї кімнати, а не їсти з усіма. Половина сестер у Вежі були надто зайнятими для трапези, у них не було часу навіть викликати служницю, щоб та принесла їм їжу. А Аная?.. Аная могла бути зацікавлена нею як Сновидицею. Вона точно не намагалася пом’якшити покарання від Престолу Амерлін. Сни були єдиною причиною для Анаї, щоб прийти. Це скидалось на правду.

Розвішуючи сукню у шафі, Еґвейн укотре повторювала собі, що недбалість Верін була лише випадковістю: Коричневі сестри часто бували неуважними. Якщо це була недбалість. Сидячи на краю ліжка, вона натягла сорочку й почала спускати панчохи. Вона вже майже ненавиділа білий — так само, як донедавна сірий.

Найнів стояла перед каміном із торбиною Еґвейн в одній руці, іншою ж смикала свою косу. Елейн сиділа за столом і знервовано говорила:

— Зелена Аджа, — сказала золотоволоса дівчина, і звучало це вже, згідно з підрахунками Еґвейн, раз двадцятий від полудня. — Я могла б вибрати Зелену Аджу, Еґвейн. Тоді можна мати трьох або чотирьох Охоронців і, можливо, вийти заміж за одного з них. Хто, як не Охоронець, буде кращим принцом-консортом Андору? Хіба що... — Вона замовкла і почервоніла.

Еґвейн відчула укол ревнощів, які, як вона гадала, придушила вже давно, — і вони злилися зі співчуттям. Світло, як я смію ревнувати, якщо не можу дивитися на Ґалада без дрожу та млості водночас? Ранд був моїм, — але вже ні. Я б хотіла мати можливість віддати його тобі, Елейн, — але він не для нас обох. Може, це й добре для дочки-спадкоемиці — одружитися з простим хлопцем-андорцем; однак якщо він—Відроджений Дракон, то це неможливо.

її панчохи впали на підлогу. Але цієї ночі Еґвейн бентежилась через речі, важливіші від охайності.

— Я готова, Найнів.

Найнів простягнула їй торбу та довгу, тонку смужку шкіри.

— Можливо, воно спрацює для нас обох. Я, мабуть, могла б... піти з тобою.

Викотивши кам’яний перстень на долоню, Еґвейн просунула крізь нього шкіряну стрічку і повісила її на шию. Сині, коричневі, червоні смужки і плями на персні відживилися на тлі її білої сорочки.

— Іти залишиш Елейн на самоті наглядати за нами обома? Коли Чорна Аджа може знати про нас?

— Я впораюся, — рішуче сказала Елейн. — Або дозволь мені піти з тобою, — а Найнів залишиться на варті. Вона найсильніша з нас, коли сердиться; якщо нам потрібен сторож, — вона підійде якнайкраще.

Еґвейн похитала головою.

— А якщо це не спрацює для двох? Якщо, навпаки, це унеможливить його роботу? Ми не знатимемо, допоки не прокинемося, — і тоді ніч буде змарнована. Ми не можемо втратити й однієї, якщо хочемо наздогнати їх. Ми вже й так далеко позаду.

Це були важливі причини, і вона справді так вважала, — але була й ще одна, ближча для неї.

— Крім того, я буду значно спокійніша, якщо ви двоє будете наглядати за мною у разі...

Вона не хотіла говорити цього. У разі, якщо хтось увійде, поки вона спатиме. Сірий Чоловік. Чорна Аджа. Будь-що з того, що перетворило Білу Вежу з безпечного місця на темний ліс, повний ям і пасток. Щось може увійти у той час, коли вона буде безпомічно лежати.

На їхніх обличчях читалося розуміння.

Коли Еґвейн простяглася на ліжку і поклала пухову подушку собі під голову, Елейн підсунула два стільці, — по одному з кожного боку ліжка. Найнів одну за одною погасила свічки і в цілковитій темряві сіла на стілець. Елейн взяла інший.

Еґвейн заплющила очі, намагаючись навіяти сон, але річ, що лежала у неї на грудях, надто допікала своєю реальністю. Набагато більше, ніж

біль після відвідин кабінету Шеріам. Перстень тепер важив, здавалося, як цеглина, а думки про дім і тихі води розсипалися від згадки про нього. Про Тел’аран’ріод. Невидимий світ. Світ снів. Він чекав на неї по той бік.

Найнів почала тихо наспівувати. Еґвейн упізнала цю безіменну пісню без слів, — точніше, її мелодію, яку мати наспівувала в дитинстві. Коли вона лежала в ліжку у своїй кімнаті з пухкою подушкою та теплими ковдрами, а аромат трояндової олії змішувався із запахами пирогів її мами, і...

Ранде, з тобою все гаразд? Перрине?Хто вона? Сон заполонив дівчину.

Вона стояла серед пагорбів, вистелених польовими квітами й усіяних невеликими гущами листяних дерев у виярках та на гребенях. Метелики пурхали над квітками, мерехтіли жовтими, блакитними та зеленими крильцями, а неподалік щебетали два жайворонки. Пухнасті білі хмаринки пропливали по лагідному блакитному небі, а вітерець створював делікатний баланс між прохолодою і теплом, що з’являлося в ці особливі весняні дні. День був надто чудовим, аби це було реальністю.

Вона подивилася на свою сукню і радісно засміялася. Її улюбленого відтінку небесно-блакитного шовку, з білими прорізами у спідниці — вони миттю змінювалися на зелений, коли вона супилася — обшита рядами крихітних перлин на рукавах і на грудях. Вона висунула ноіу, щоб подивитися на оксамитовий капець. Єдиною грубою річчю був перекручений перстень з різнобарвного каменю, що звисав з шиї на шкіряній стрічці.

Вона взяла перстень у руки — і ахнула. Він був легким, як пір’їнка. Еґвейн була певна: якщо підкинути його, то перстень полетить, як пушинка чортополоху. Чомусь вона його більше не боялася. Дівчина сховала його під сукню, щоб забрати з очей.

— Отже, це і є Тел’аран’ріод, про який говорила Верін, — сказала вона. — Світ Снів Коріанін Недіал. Не схоже, щоб він був небезпечним.

Але Верін сказала остерігатися. З Чорної Аджі вона чи ні, — але Еґвейн не бачила ще, щоб Айз Седай прямолінійно брехали. Можливо, вона помилилася. Однак Еґвейн знала, що ні.

Лише для того, щоб переконатися в цій можливості, Еґвейн відкрила себе Єдиній Силі. Саїдар наповнила її. Вона існувала навіть тут. Дівчина направила легкий потік, обережно спрямовуючи його на вітерець, закрутила метеликів у мерехтливі барвисті спіралі та об’єднала кільця.

Раптово вона відпустила його. Метелики розлетілися, не переймаючись своєю короткою пригодою. Мерддраал і деякі інші породження Тіні можуть відчути, що хтось направляє. Роззирнувшись довкола, їй стало складно уявити їх у такому місці, — але те, що вона не могла їх уявити, не означало, що їх не було. І Чорна Аджа має усі ті тпер’ан/ріали, котрі вивчала Коріанін Недіал. Це було болісним нагадуванням про те, чому вона тут опинилась.

— Принаймні я знаю, що можу направляти, — пробурмотіла вона. — Я нічого не дізнаюся, якщо просто стоятиму тут. Можливо, коли я роззир-нуся... — Вона ступила крок...

...і опинилася у вологому, темному коридорі корчми. Вона була донькою господаря; дівчина була певна, що це корчма. Тиша заповнила простір, а всі двері вздовж коридору були міцно зачинені. їй стало цікаво, хто може бути за простими дерев’яними дверима просто перед нею, — і вони враз відчинилися.

Кімната була порожньою. Холодний вітер стугонів крізь прочинені вікна, здіймаючи старий попіл у каміні. Великий собака згорнувся на підлозі, поклавши кудлатий хвіст на ніс, — поміж дверима і колоною, грубо вирізьбленою із чорного каменю, що стояла у центрі кімнати. Притулившись спиною до цієї колони, сидів кремезний юнак зі скуйовдженим волоссям; він був у самій білизні. Його голова звисала, мовби він спав. Масивний чорний ланцюг, кінці якого були затиснені в його руках, був обмотаний навколо колони та грудей юнака. Спав він чи ні, а його м’язи напружились, міцно тримаючи ланцюг, мовби він сам прив’язав себе до колони.

— Перрине? — здивовано сказала дівчина. Вона увійшла до кімнати. — Перрине, що з тобою сталося? Перрине!

Собака випрямився і підвівся.

Однак це був не собака, а сиво-чорний вовк. Він блиснув білим вищиром; жовті очі дивилися на неї, як на мишу. Мишу, яку хочуть з’їсти.

Еґвейн мимохіть ступила крок назад, до коридору.

— Перрине! Прокинься! Тут вовк!

Верін сказала, що все, що тут відбувається, — реальне, і в якості доказу показала свій шрам. Зуби вовка здавалися великими, мов ножі.

— Перрине, вставай! Скажи йому, що я друг!

Вона охопила саїдар. Вовк підкрався ближче.

Перрин підняв голову; його очі сонно розплющилися. Дві пари жовтих очей дивилися на неї. Вовк приготувався до стрибка.

— Стрибуне, — закричав Перрин, — ні! Еґвейн!

Двері різко зачинилися перед обличчям дівчини, і її оточила суцільна темрява.

Вона нічого не бачила, — але відчувала, як краплини поту проступили на чолі. Не від тепла. Світло, де я¹? Мені не подобається це місце. Я хочу прокинутися!

Почулося якесь дзижчання; дівчина відскочила, перш ніж зрозуміла, що це цвіркун. Жаба хрипко квакала в темряві, і цілий хор вторив їй. Коли очі Еґвейн призвичаїлися до темряви, вона побачила невиразні образи дерев довкола себе. Хмари сховали зорі, а місяць був тонким срібним серпиком.

Праворуч від неї, серед дерев мерехтіло ще одне світло. Багаття.

Перш ніж рушити, вона хвильку подумала. Бажання прокинутися було недостатньо, аби покинути Тел’аран’ріод, — а вона досі не знайшла нічого корисного. І була неушкоджена. Поки що, подумала Еґвейн і здригнулася. Проте вона не мала жодного уявлення, хто — чи що — перебуває біля того вогнища. Це може бути мерддраал. Окрім того, незручно буде бігти в цьому через ліс. Це була її остання думка; Еґвейн пишалася тим, що знала, коли виглядала як дурепа.

Глибоко вдихнувши, вона підібрала свої шовкові спідниці й підкралася ближче. І хоча вона не знала ліс так добре, як Найнів, але розуміла, що потрібно уникати сухих гілок. Врешті вона обережно роздивилася простір довкола стовбура старого дуба біля багаття.

Там був лише високий юнак, що сидів і дивився на полум’я. Ранд. Це полум’я не палило дрова. Воно не палило нічого з того, що вона бачила. Полум’я танцювало над голим клаптем землі. Воно навіть не випалило ґрунт.

Перш ніж вона ворухнулася, Ранд підвів голову. Дівчина здивувалася, побачивши, що він курить люльку; тонка нитка тютюнового диму здіймалася з чаші. Він мав втомлений вигляд. Дуже втомлений.

— Хто там? — гукнув Ранд. — Ви так шурхотіли листям, що й мертвого б розбудили, — тож виходьте.

Еґвейн стисла губи й вийшла вперед. Не шурхотіла!

— Це я, Ранде. Не бійся. Це сон. Мабуть, я у твоєму сні.

Він зірвався на ноги — так раптово, що вона завмерла. Він був кремезнішим, аніж вона пам’ятала. І трохи небезпечнішим. А може, й не трохи. Його блакитно-сірі очі горіли, мов крижане полум’я.

— Думаєш, я не знаю, що це сон? — він посміхнувся. — І знаю, що він не менш реальний. —Хлопець сердито витріщився в темряву, немов шукав когось. — Скільки ти ще пробуватимеш? — закричав він у ніч. — Скільки облич ще підішлеш? Моя мати, батько, а тепер — вона! Вродливі дівчата не спокусять мене поцілунком, — навіть ті, котрих я знаю! Я зневажаю тебе, Батьку Брехні! Зневажаю!

— Ранде, — несміливо сказала вона. — Це я. Еґвейн.

Раптом нізвідки в його руках з’явився меч. Клинок був суцільним полум’ям, — трохи вигнутим, із вирізьбленою чаплею.

— Моя мати дала мені пряника, — сказав він тихо, — із запахом отрути. Батько приготував ножа для моїх ребер. Вона... вона пропонувала поцілунки і дещо більше. — Піт стікав обличчям; його погляд, здавалося, спопеляв її. — А що принесла ти?

— Ти мене вислухаєш, Ранде аль’Торе, або я тебе остуджу.

Вона сягнула саїдар, направила потоки, щоб накинути на нього повітряну сіть.

Меч закрутився в його руках, потріскуючи, мов розпалене горно.

Вона охнула й похитнулася; наче сіть, натягнена надто туго, тріснула й відскочила на неї.

Ранд засміявся.

— Бачиш, я вчуся. Коли це виходить... — Він скривився й став перед нею. — Я можу витримати всі обличчя, але не це. Не її, щоб ти згорів! — Меч спалахнув.

Еґвейн побігла.

Вона не знала, що саме зробила і як, — але знов опинилася серед пагорбів, під сонячним небом, із щебетливими жайворонками та мерехтливими метеликами. І глибоко, уривчасто зітхнула.

Я щось дізналася... Що? Те, що Морок переслідує Ранда? Я це вже знала. Чи, може, Морок хоче вбити його? Це інше. Якщо він не збожеволів і не розуміє, що говорить. Світло, чому я не можу допомогти йому? О Світло, Ранде!

Вона повільно, глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися.

^;— Єдиний спосіб допомогти, — це вгамувати його, — пробурмотіла вона. — Або ж убити. — її шлунок стиснувся й перевернувся. — Я ніколи цього не зроблю. Ніколи!

Червона пташка сіла поруч з нею на кущ морошки; гребінь пташки піднявся, коли вона нахилила голову, обережно розглядаючи дівчину. Еґвейн звернулася до неї:

— Гаразд; я нічим не допоможу, якщо буду стояти тут і розмовляти із собою, правда? А тим паче з тобою.

Пташка здійнялася, коли дівчина ступила крок до куща. Коли вона ступила другий крок, їй усе ще було видно малиновий спалах; а по третьому пташка розчинилася в заростях.

Еґвейн зупинилася і дістала кам’яний перстень з-під викоту сукні. Чому нічого не змінилося? Дотепер все змінювалося так швидко, що я ледь могла передихнути. Чому не зараз? Може, тут прихована відповідь? Вона несміливо роззирнулася. Польові квіти знущалися з неї, і пісня жайворонка насміхалася також. Це місце, схоже, створене нею.

Вона рішуче стисла руками тпер’анґріал.

— Перенеси мене туди, де мені потрібно бути. — Вона заплющила очі й сконцентрувалася на персні. Це насамперед камінь. Земля повинна дати їй певне відчуття. — Зроби це. Перенеси мене туди, де мені потрібно бути.

Вона знову досягла саїдар і направила струмінь Єдиної Сили у перстень. Дівчина знала, що їй не потрібен потік Сили, щоб той запрацював, і вона не намагалася щось зробити для нього. Лише трохи Сили для використання.

— Перенеси мене туди, де я зможу знайти відповідь. Я повинна знати, чого хоче Чорна Аджа. Перенеси мене до відповіді.

— Нарешті ти знайшла свій шлях, дитино. Усі відповіді ти знайдеш тут.

Еґвейн широко розплющила очі. Вона стояла у великому залі; його широку куполоподібну стелю підтримував цілий ліс масивних колон із червоного каменю. У повітрі завис кришталевий меч, що мерехтів і виблискував, повільно обертаючись. Вона була не впевнена, — але це міг бути той самий меч, до якого тягнувся Ранд у її сні. В її іншому сні. Усе здавалося таким реальним, — тож вона повинна була нагадувати собі, що це сон.

З тіні колони вийшла, постукуючи палицею, зігнута від старості жінка. Важко було описати її потворність. У неї було кістляве гостре підборіддя, ще кістлявіший кирпатий ніс, а бородавки, з яких росло волосся, так рясно всіяли обличчя, що його важко було розгледіти крізь них.

— Хто ви? — спитала Еґвейн. Поки що всі, кого вона бачила у Світі Снів, були їй знайомі, — та навряд чи вона могла б забути цю бідну стару жінку.

— Просто бідна стара Силві, міледі, — заґелґотіла старенька. Водночас вона вигнулася чи то у реверансі, чи то в низькому поклоні. — Ви знаєте бідну стару Силві, міледі. Вона вірно служила вашій сім’ї протягом всіх цих років. Невже це старе обличчя досі лякає вас? Не бійтеся, міледі. Воно служить мені, коли я цього потребую, краще за будь-яку вроду.

— Звісно, — скзала Еґвейн. — Виразне обличчя. Хороше обличчя.

Вона сподівалася, що жінка повірить їй. Ким би вона не була, схоже, ця Силві знала Еґвейн. Можливо, вона знала й деякі відповіді.

— Силві, ви сказали щось про те, що тут можна знайти відповіді.

— О, ви прийшли в правильне місце для відповідей, міледі. Серце Каменя повне відповідей. І таємниць. Високі лорди не будуть нам тут раді, міледі. О ні. Окрім них, ніхто не має права бути тут. І служників, звісно. — Вона хитро й пискляво захихотіла. — Високі лорди не підмітають і не миють підлоги. Але хто ж помічає служників?

— Які ще таємниці?

Але Силві вже пошкутильгала до кришталевого меча.

— Змови, — промовила вона, наче до себе. — Усі вони вдають, що служать Великому володарю, насправді ж всі плетуть змови й плани, щоб повернути собі втрачене. І кожен з них гадає, що існує тільки її чи його змова. Ішамаель дурень!

— Що? — різко втрутилася Еґвейн. — Що ви сказали про Ішамаеля?

Стара озирнулася, щоб показати свою криву, улесливу посмішку.

— Так говорить бідний народ, міледі. Це відвертає силу Відступників, — коли називаєш їх дурнями. Почуваєшся добре — і безпечно. Навіть Тінь не зашкодить тобі, якщо назвеш її дурною. Спробуйте, міледі. Скажіть: Ба’алзамон дурень!

Кінчики іуб Еґвейн смикнулися в посмішку.

— Ба’алзамон дурень! Ви маєте рацію, Силві. — Від цього й справді стало краще. — Стара жінка захихотіла. Меч обертався просто за її плечима. — Силві, що це?

— Калландор, міледі. Ви знаєте це, чи не так? Недоторканний. — Несподівано вона змахнула палицею позад себе; десь за фут від меча палка відскочила з глухим ударом. Силві посміхнулася дужче. — Меч-Не-Схожий-На-Меч, і лише деякі обрані знають, що це таке насправді. Ніхто не може доторкнутися до нього, окрім одного. Ті, хто поклали його тут, потурбувалися про це. Одного дня Відроджений Дракон візьме Калландор і так доведе, що він — справжній Дракон. Це буде принаймні першим доказом. Льюс Терін повертається, щоб його побачив увесь світ і схилив голову перед ним. Ах, високим лордам не дуже подобається, що він тут. їм не подобається все, що пов’язано із Силою. Вони позбулися б його, якби могли. Якби могли. Гадаю, дехто хотів би оволодіти мечем, якби міг. Що б віддав один з Відступників, аби отримати Калландор?

Еґвейн розглядала мерехтливий меч. Якщо Пророцтво про Дракона правдиве, якщо Ранд, як проголосила Морейн, є Драконом, — одного дня він володітиме ним. Хоча важко було уявити, як може здійснитися все те інше, що, як вона знала, написано про нього у Пророцтві. Але якщо є спосіб отримати меч, то про нього, можливо, знає Чорна Аджа. А якщо вона знає, — то дізнаюся і я.

Дівчина обережно потягнулася до Сили, перевіряючи, що саме тримає й захищає меч. Еґвейн намацала щось — і зупинилася. Вона могла відчути, котрі із П’яти Сил присутні тут: Повітря, Вогонь і Дух. Вона могла простежити заплутане мереживо, зроблене саїдар із силою, що вразила її. У плетиві були прогалини, які вона могла промацати ретельніше. Коли дівчина намагалася це зробити, вона мовби боролася з найгустішими частинами плетива. Коли вона намагалася прорватися, плетиво вдарило її, і вона полишила спроби. Половина стіни була виплетена за допомогою саїдар-, інша ж половина, яку вона не могла ні відчути, ні торкнутися — за допомогою саїдін. Насправді не можна було сказати, що стіна суцільна, — але було дуже близько до того. Кам’яна стіна зупиняє сліпу жінку так само, як і зрячу.

Здалеку долинули кроки. Чобіт.

Еґвейн не могла сказати, скільки їх були чи звідки долинали ці звуки, але Силві здригнулася й одразу витріщилася в напрямку колон.

— Він знову йде подивитися на меч, — пробурмотіла вона. — Уві сні чи яві, він хоче... — Вона немовби згадала про Еґвейн і схвильовано посміхнулася:

— Ви маєте піти зараз, міледі. Він не повинен побачити вас тут, — чи навіть дізнатися, що ви тут були.

Еґвейн вже відступала до колон, і Силві слідувала за нею, розмахуючи руками й палицею.

— Я йду, Силві. Мені просто потрібно згадати шлях. — Вона обмацувала кам’яний перстень. — Перенеси мене назад на схили. — Нічого не відбувалося. Вона направила ниткоподібний потік до персня. — Поверни мене на пагорби. — Колони з червоного каменю все ще оточували її. Кроки ставали дедалі ближчими, — наблизилися достатньо, щоб їх уже не поглинало власне відлуння.

— Ви не знаєте виходу звідси, — хрипко сказала Силві, а тоді перейшла на шепіт, улесливий і насмішкуватий водночас. Тон старої служниці, що відчула перевагу. — О міледі, це небезпечне місце, якщо не знати виходу. Підійдіть, дозвольте бідній старій Силві визволити вас. Бідна стара Силва безпечно вкладе вас у ліжко, міледі.

Вона обхопила її обома руками, спішно відтягуючи подалі від меча. Хоч Еґвейн і не потребувала такої квапливості. Чоботи зупинилися; він — ким би не був — мабуть, розглядав Калландор.

— Просто вкажіть мені шлях, — прошепотіла Еґвейн. — Чи скажіть. Немає потреби штовхатись. — Пальці старої жінки якимось чином обплутали кам’яний перстень. — Не торкайтеся цього, Силві.

— Безпечно, у твоєму ліжку.

Біль зруйнував світ.

З пронизливим зойком Еґвейн у темряві сіла на ліжку; її обличчям лився піт. Якусь мить дівчина не розуміла, де вона є, — і не думала про це.

— О, Світло! — стогнала вона, — як боляче. О світло, як же боляче!

Еґвейн провела руками по своїй шкірі, що нестерпно пекла, впевнена, що вона висічена чи побита, — але не знайшла й сліду.

— Ми тут, — пролунав голос Найнів з темряви. — Ми поруч, Еґвейн.

Еґвейн кинулася до голосу й зі щирим полегшенням охопила шию Найнів.

— О Світло, я повернулася. Світло, я повернулася.

— Елейн, — сказала Найнів.

Через кілька секунд тьмяно спалахнула свічка. Елейн зупинилася зі свічкою в одній руці й скіпкою, яку вона запалила за допомогою кременя і сталі, — в іншій. Тоді вона усміхнулася, і всі свічки в кімнаті засвітилися. Дівчина зупинилася біля умивальника і повернулася до ліжка з холодною вологою тканиною, щоб умити обличчя Еґвейн.

— Тобі було погано? — схвильовано запитала вона. — Ти жодного разу не поворухнулася. Нічого не бурмотіла. Ми не знали, чи слід будити тебе.

Еґвейн квапливо намацала шкіряну стрічку навколо своєї шиї і жбурнула її разом з перснем через усю кімнату.

— Наступного разу, — вона важко дихала, — ми домовимося про час, коли мене розбудити. Розбудити, навіть якщо доведеться сунути мою голову в умивальник з водою! — Вона не усвідомила, що вже вирішила, що відбудеться наступний раз. Чи поклали б ви голову у ведмежу пащу тільки для того, аби довести, що не боїтесь ? Чи зробили б ви це вдруге, бо вже робили таке — і залишилися живі?

Втім, це було не тільки заради того, аби довести, що вона не боїться. Еґвейн боялася, — і добре це розуміла. Але поки Чорна Аджа має ті тер’анлріали, що вивчала Коріанін, вона продовжуватиме це робити. Еґвейн знала це напевно: відповідь на питання про те, чому вона їх хотіла, полягає в Тел’аран’ріоді. Якщо вона зможе знайти відповіді про Чорних Айз Седай там — а може, й інші відповіді, якщо хоча б половина з того, що їй говорили про талант Сновидиць, правда, — то їй потрібно повертатися.

— Але не сьогодні, — тихо сказала вона. — Ще ні.

— Що сталося? — запитала Найнів. — Що тобі... наснилося?

Еґвейн лягла назад у ліжко й розповіла їм усе. Єдиною річчю, яку вона випустила, був Перрин, що розмовляв із вовком. Про вовка дівчина також не сказала. Вона відчувала провину через те, що приховувала щось від Елейн і Найнів, — але це була Перринова таємниця, яку він, а не вона, розповість, якщо захоче. Решту дівчина описала детально. Коли вона закінчила, то відчула спустошення.

— Окрім втоми, — сказала Елейн, — він виглядав пораненим? Еґвейн, я не можу повірити, що він міг нашкодити тобі. Не можу в це повірити.

— Ранд, — сухо мовила Найнів, — ще трохи потурбується про себе сам.

Елейн почервоніла — і погарнішала від цього. Еґвейн зрозуміла, що Елейн гарна завжди, — чи то вона плаче, чи вичищає горщики.

— Калландор, — продовжила Найнів. — Серце Каменя. Це було позначено на малі. Гадаю, ми знаємо, де Чорна Аджа.

Елейн відновила рівновагу.

— Це не впливає на пастку, — сказала вона. — Це не хибний слід. Це пастка.

Найнів похмуро посміхнулася.

— Найкращий шлях зловити того, хто поставив пастку, — зачинити її та дочекатися, коли він прийде. Чи вона — у нашому випадку.

— Ти хочеш вирушити в Tip? — спитала Еґвейн. Найнів кивнула.

— Схоже, Амерлін дала нам волю. Ми приймаємо власні рішення, пам’ятаєш? Принаймні ми знаємо, що Чорна Аджа в Тірі, — і знаємо, кого там шукати. Тут же усе, що ми можемо, — це сидіти й варитися в наших підозрах щодо кожного, розмірковуючи, чи немає там ще одного Сірого Чоловіка. Краще я буду гончаком, а не зайцем.

— Я повинна написати матері, — сказала Елейн. Коли вона побачила погляди дівчат, то почала оборонятися: — Я вже зникла раз без її відома. Якщо я зроблю це ще раз... Ви не знаєте, який у неї характер. Вона здатна надіслати Ґарета Бріна та цілу армію проти Тар Валона. Чи полювати за нами.

— Ти можеш лишитися тут, — сказала Еґвейн.

— Ні. Я не дозволю вам піти вдвох. І не залишуся, щоб розмірковувати, а чи сестра, що навчає мене, не є Другом Морока, і чи ще один Сірий Чоловік не прийде по мене. — Вона хихотнула. — Я не буду працювати на кухні, поки ви двоє шукатимете пригод. Я просто скажу матері, що я за межами Вежі за наказом Амерлін, — тож вона не розгнівається, якщо почує чутки. Я не скажу, куди ми прямуємо чи навіщо.

— Краще цього не робити, — сказала Найнів. — Якщо вона дізнається про Чорну Аджу, то, найімовірніше, прийде по тебе. Тим паче ти не можеш знати, через скільки рук пройде твій лист, перш ніж дійти до неї, — чи скільки очей можуть його прочитати. Найкраще нікому нічого не розповідати.

— Є ще одна річ, — зітхнула Елейн. — Амерлін не знає, що мені все відомо. Мені слід знайти такий спосіб надіслати листа, щоб вона його не побачила.

— Я подумаю про це, — Найнів звела брови. — Можливо, коли ми вже будемо в дорозі. Ти зможеш залишити його в Аринґіллі на шляху у низов’я ріки, якщо у нас буде час знайти когось, хто прямує до Кеймліна. Ті папери, що дала нам Амерлін, здатні когось переконати. Маємо сподіватися, що вони спрацюють і з капітаном корабля, — хіба що хтось із вас має більше монет, ніж я.

Елейн печально похитала головою. Не було грошей і в Еґвейн. Усе, що вони мали, окрім кількох мідяків у кожної, було витрачено під час подорожі з мису Томан.

— Коли... — Вона зупинилася й закашлялась. — Коли рушатимемо? Сьогодні вночі?

Якусь мить Найнів дивилася так, наче розмірковувала, — а потім похитала головою.

— Ти маєш поспати після... — Вона вказала рукою на місце, де лежав кам’яний перстень після того, як відскочив від стіни. — Дамо Амерлін ще один шанс знайти нас. Коли закінчимо зі сніданком, ви обоє запакуєте те, що хочете взяти, — але торбина повинна бути легкою. Ми маємо вийти з Вежі так, щоб нас ніхто не помітив, пам’ятайте. Якщо Амерлін не з’явиться до полудня, — я планую бути вже на судні, коли проб’ють першу годину, засунувши той папірчик капітану в горлянку, якщо доведеться. Як вам таке?

— Чудово! — твердо сказала Елейн, а Еґвейн додала:

— Сьогодні чи завтра, — аби швидше.

Вона хотіла говорити так само впевнено, як Елейн.

— Тоді нам усім потрібно поспати.

— Найнів, — сказала Еґвейн тихим голосочком, — я... Я не хочу залишатися сама вночі.

їй було болісно в цьому зізнаватися.

— Я теж не хочу, — сказала Елейн. — Я продовжую думати про Бездушних. Не знаю чому, але вони лякають мене більше від Чорної Аджі.

— Насправді, — повільно сказала Найнів, — я теж не хочу бути зараз одна. — Вона подивилася на ліжко, де лежала Еґвейн. — Здається, воно достатньо велике для трьох, якщо кожна триматиме свої лікті при собі.

Пізніше, коли вони вмощувалися в ліжку так, щоб було не тісно, Найнів раптово засміялася.

— Що таке? — спитала Еґвейн. — Ти ж не боїшся лоскоту.

— Просто подумала про декого, хто з радістю доправив би лист Елейн. І також був би щасливий покинути Тар Валон. Готова закластися.

РОЗДІЛ 28

ВИХІЛ

У самих лише бриджах Мет доїдав свій перекус після сніданку — трохи шинки, три яблука, хліб і масло — аж раптом двері відчинилися, і до його кімнати увійшли, широко всміхаючись, Найнів, Еґвейн та Елейн. Він схаменувся був по сорочку, але передумав і знову сів. Могли б принаймні постукати. У будь-якому разі було приємно бачити їхні обличчя. Спершу.

— Ну що ж, ти маєш значно кращий вигляд, — сказала Еґвейн.

— Немов весь місяць ти тільки їв і відпочивав, — мовила Елейн.

Найнів приклала долоню до його чола. Він смикнувся, — але потім згадав, що дівчина робила це вже щонайменше п’ять років там, удома. Тоді вона була просто Мудринею, подумав він. А не носила перстень.

Найнів зауважила його реакцію. Дівчина силувано всміхнулася.

— Як на мене, ти вже готовий стати на ноги. Ще не втомився бути під замком? Ти ніколи й двох днів не міг просидіти вдома.

Мет неохоче подивився на останній недогризок від яблука й кинув його на тарелю. Він ледь не почав був облизувати сік з пальців, однак усі три дівчини дивилися на нього. І досі усміхалися. Він зрозумів, що намагається вирішити, котра гарніша, — але не зміг. Якби вони були іншими, — а не тими, ким стали зараз, — він би запросив кожну з них потанцювати джигу чи ріл. Він доволі часто танцював з Еґвейн там, удома, і навіть раз із Найнів, — але, схоже, це було дуже давно.

— «Одна гарна жінка — гайда танцювати. Дві гарні жінки — проблеми у хаті. Три гарні жінки — у гори тікайте». — Він посміхнувся Найнів ще більш силувано, аніж вона. — Мій тато так казав. Ти щось замислила, Найнів. Ви так посміхаєтеся, мов кішки, що дивляться на зяблика в терні. І гадаю, що зяблик тут — я.

Посмішки миттєво згасли. Він глянув на їхні руки — і здивувався, чому вони мають такий вигляд, наче дівчата мили посуд. Дочка-спадкоємиця Андору точно ніколи не миє посуд, та й Найнів складно уявити за цим заняттям, хоч вона й господарювала в Емондовому Лузі. Тепер у всіх були персні Великого Змія. Це було новиною. І не надто приємною. Світло, це колись повинно було статися. Це не моя справа; вони тут якраз для цього. Це не моя справа. Не моя.

Еґвейн похитала головою, але, здавалося, вона це зробила не тільки для нього, а й для інших двох дівчат.

— Я казала вам, що ми повинні спитати прямо. Коли він так собі захоче, то впертіший за мула і спритніший за кота. Ти такий, Мете. І прекрасно це знаєш, тож припини супитися.

Він знову всміхнувся.

— Шш, Еґвейн, — сказала Найнів. — Мете, ми хочемо попросити тебе про послугу, — але це не означає, що нам байдуже до твого самопочуття. Нам не все одно, — і ти це знаєш, якщо тільки думки твої сплутані не більше, ніж зазвичай. З тобою все гаразд? Ти маєш значно кращий вигляд, аніж тоді, коли я бачила тебе востаннє. Таке враження, ніби минув цілий місяць, а не два дні.

— Я справді готовий пробігти десять миль, ще й станцювати наприкінці.

Його шлунок бурчав, нагадуючи, як далеко ще до полудня, але він не зважав — і сподівався, що інші теж цього не помічають. Мету здавалося, що він відпочивав і набивав щоки десь із місяць. А ще — мовби їв лише один раз, причому вчора.

— Яку послугу? — підозріло спитав він. Найнів ніколи нічого не просила, наскільки він пам’ятав; вона казала людям, що робити, і очікувала побачити результат.

— Я хочу надіслати листа, — сказала Елейн, випередивши Найнів. — Для моєї матері, у Кеймлін. — Вона усміхнулася, і на її щоці утворилась ямочка. — Я буду така вдячна тобі, Мете.

Ранкове світло, що пробивалося крізь вікна, здавалося, пускало зайчиків на її волосся. Цікаво, чи вона любить танцювати. Він прогнав цю думку з голови.

— Звучить нескладно, — але це тривала подорож. Що я від цього отримаю?

Дивлячись на її обличчя, він розумів, що ямочка нечасто підводила дівчину. Вона випросталася, струнка і горда. Він майже бачив трон за її спиною.

— Ти вірний Андору? Чи хочеш ти послужити Левиному трону й дочці-спадкоємиці?

Мет реготнув.

— Я казала тобі, що це не спрацює, — сказала Еґвейн. — Не з ним. Елейн скривила рота.

— Варто було спробувати. Це завжди спрацьовувало з Охоронцями в Кеймліні. Ти сказала, що, якщо я усміхнусь...

Вона різко зупинилась, явно уникаючи його погляду.

Що ти сказала, Е/вейн, сердито подумав він, що я стаю дурнем з кожною дівчиною, яка мені усміхається? Утім, зовні він залишався спокійним — і навіть продовжував усміхатися.

— Я б хотіла, щоб прохання було достатньо, — сказала Еґвейн, — але ж ти не робиш послуг, чи не так, Мете? Ти колись виконував щось без вмовлянь, лестощів чи залякувань?

Він лиш усміхнувся.

— Я б станцював з вами обома, Еґвейн, але я не хлопчик на побігеньках. — На мить йому здалося, що вона покаже йому язика.

— Повернімося до того, що планували спочатку, — сказала Найнів аж надто спокійним голосом. Інші дві кивнули, й вона зосередила увагу на Меті. Вперше відтоді, як вони увійшли, дівчина дивилася на нього як Мудриня: з косою, що могла хльоснути, як котячий хвіст, таким поглядом, що міг прикути до землі.

— Я вже й забула, що ти такий грубий, Метриме Коутоне. Поки ти так довго хворів, а Еґвейн, Елейн і я піклувалися про тебе, мов про немовля у сповитку, то вже й забула про це. Хай так, — але ти мав би бути хоч трохи вдячним. Ти говорив про те, щоб побачити світ, побачити великі міста. Ну, то що може бути кращим від Кеймліна? Зроби те, що хотів; доведи свою вдячність — і допоможи нам водночас. — Вона витягла з плаща складений пергамент і поклала його на стіл. На печатці із золотисто-жовтого воску була витиснена лілея. — Ти не можеш просити більше.

Він з жалем поглянув на лист. Мет мало що запам’ятав, коли проїжджав Кеймлін з Рандом. Було соромно зупиняти їх зараз, — але він вважав, що так буде краще. Якщо ви хочете насолодитися джигою, рано чи пізно доведеться сплатити арфісту. І, зважаючи на стан Найнів, що довше він не платив, то гірше ставало.

— Найнів, я не можу.

— Тобто ти не можеш? Ти хто: лантух з половою чи чоловік? У тебе є шанс зробити послугу дочці-спадкоємиці Андору, побачити Кеймлін і, цілком ймовірно, зустрітися з королевою Морґейз, — і ти не можеш? Я справді не знаю, чого ще ти можеш бажати. Не смій цього разу звиватися, як шкварка на сковорідці, Метриме Коутоне! Чи ти передумав і тобі тут подобається? — Вона змахнула лівою рукою перед його лицем, практично вдаривши його перснем по кінчику носа.

— Прошу, Мете, — сказала Елейн, а Еґвейн дивилася на нього так, наче в нього виросли роги, як у траллока.

Мет засовався на стільці.

— Це не тому, що я не хочу. Я не можу! Амерлін зробила так, що я не можу поткнутися з цього кля... острова. Вирішіть це, — і я в зубах віднесу твого листа, Елейн.

Дівчата перезирнулися. Інколи йому здавалося, що жінки вміють читати думки одна одної. Схоже, що вони і його читали, коли він найменше цього хотів. Проте цього разу, що б вони — мовчки — не вирішили між собою, його думок вони не знали.

— Поясни, — коротко сказала Найнів. — Чому Амерлін хоче затримати тебе тут?

Він знизав плечима, подивився їй просто в очі й жалісно всміхнувся.

— Бо я був хворий. І це тривало довго. Вона сказала, що не дозволить мені піти, поки не буде впевнена, що я не помру одразу за порогом. Не те щоб я збирався, звісно. Помирати, маю на увазі.

Найнів насупилась, смикнула свою косу — і раптово взяла його голову в руки; йому ж по шкірі повиступали сироти. Світло, це Сила! Перш ніж він встиг подумати про це, дівчина вже відпустила його.

— Що?.. Що ти зробила зі мною, Найнів?

— Я не зробила і десятої частини того, на що ти заслуговуєш, так мені здається, — сказала вона. — Ти здоровий, як бик. Слабший, ніж на вигляд, але здоровий.

— Я й сказав, що був хворий, — мовив він схвильовано. Мет намагався знову всміхнутися. — Найнів, вона дивилася так само, як ти. Я про Амерлін. Вона вміє набувати загрозливого вигляду та залякувати...

Те, як вона вигнула брови, дало йому зрозуміти, що цією доріжкою йти далі не варто. Поки він не розповів їм про Ріг. Йому було невідомо, чи знали вони.

— Гаразд. Мені здається, вони хочуть втримати мене тут через клинок. Тобто допоки вони з’ясують, як він працює і що робить. Ви ж знаєте, які Айз Седай.— Юнак реготнув. Вони просто дивилися на нього. Мабуть, не варто було це говорити. Щоб я згорів! Вони хочуть бути клятими Айз Седай. Щоб я згорів, я вже забагато сказав. Нехай Найнів перестане дивитися на мене так. Скажу коротше.

— Амерлін зробила так, що я не можу перейти міст чи сісти на корабель без її дозволу. Бачите? Не те щоб я не хотів допомогти. Я не можу.

— Але ти допоможеш, якщо зможеш вийти із Тар Балона? — зосереджено спитала Найнів.

— Якщо ви виведете мене з Тар Балона, я й саму Елейн віднесу до її матері на спині.

Цього разу Елейн звела брови, а Еґвейн похитала головою, беззвучно вимовивши його ім’я й проникливо подивившись на нього. Інколи жінки не розуміють гумору.

Найнів кивнула подругам; вони відійшли з нею до вікна та, відвернувшись від нього, тихо про щось розмовляли — так, що він чув лише бурмотіння. Мет чув, нібито Еґвейн говорила, що їм знадобиться лише один, якщо вони триматимуться разом. Спостерігаючи за ними, він дивувався, чи справді вони розмірковують над тим, як обійти наказ Амерлін. Якщо вони зможуть це зробити, я доправлю їхній клятий лист. Я справді віднесу його в зубах.

Мимоволі він узяв яблучний недогризок і доїв його, — розжував і квапливо виплюнув гіркі насінини на тарелю.

Коли вони повернулися до столу, Еґвейн простягнула йому цупкий складений аркуш. Він підозріло подивився на них, перш ніж розгорнути його. Поки читав, він, сам цього не помічаючи, щось наспівував.

Те, що виконує пред’явник, він робить за моїм наказом і з моєю владою. Наказую коритися й мовчати.

Суан Санче,

Хранителька печатей Пломеня Тар Балона, Престол Амерлін

І внизу печать: Пломінь Тар Балона в колі білого воску, тверда, мов камінь.

Він зрозумів, що наспівує «Повну кишеню золота», і замовк.

— Це справжній? Ви не?.. Звідки це у вас?

— Це не підробка, якщо ти про це, — сказала Елейн.

_Не переймайся тим, як ми його отримали, — сказала Найнів. — Він справжній. Це все, що тобі потрібно. На твоєму місці я б не розмахувала ним по всіх усюдах, — інакше Амерлін забере його. Скористайся цим, щоб пройти повз вартових і сісти на корабель. Ти обіцяв віднести лист, якщо ми допоможемо тобі вийти звідси.

— Вважайте, що лист уже в руках Морґейз. — Він не хотів припиняти перечитувати наказ, але все одно склав його і поклав згори на лист Елейн. — У вас не було б трохи монет у дороіу? Трохи срібла? Золота марка чи дві? Мені майже вистачає на проїзд, — але я чув, що вниз по річці ціни ростуть.

Найнів похитала головою.

— Хіба у тебе немає грошей? Ти грав з Гюріном майже щоночі, перш ніж захворів настільки, що вже не міг тримати кості. І чому речі повинні дорожчати у низов’ях ріки?

— Ми грали на мідяки, Найнів, — а потім він і так грати не захотів. Ну нічого. Розберуся. Ви не слухаєте, що люди говорять? У Кайрені — громадянська війна. Та й у Тірі, кажуть, не все добре. Я чув, що кімната в заїзді в Аринґіллі коштує більше, ніж хороший кінь удома.

— Ми були зайняті, — відрізала вона і схвильовано перезирнулася з Еґвейн та Елейн. Що знову змусило його замислитися.

— Неважливо. Я розберуся. — У заїздах біля доків повинні грати. Одна ніч за грою в кості — і вже на ранок він опиниться у човні з повним гаманцем.

— Віддай цей лист королеві Морґейз, Мете, — сказала Найнів. — І щоб ніхто не дізнався, що він у тебе є.

— Віддам. Я вже сказав це, чи не так? Здається, я дотримуюся обіцянок. — Погляд Найнів та Еґвейн нагадали йому, що ні, не завжди. — Я зроблю це. Кров і... Я це зроблю!

Вони ще трохи побули з ним, розмовляючи здебільшого про дім. Еґвейн та Елейн сіли на ліжко, а Найнів узяла крісло, поки він сидів на своєму. Розмова про Емондів Луг навіяла йому тугу за домом, — і це, схоже, засмутило Найнів та Еґвейн, наче вони говорили про щось, чого ніколи не бачили. Він був упевнений, що їхні очі зволожилися; але коли він намагався змінити тему, вони знову поверталися до дому, до знайомих людей, до святкування Бел-Тайну та Дня Сонця, до танців після збору врожаю та пригощань під час стрижки овець.

Елейн розповіла йому про Кеймлін: чого очікувати від королівського палацу, з ким говорити. І трохи про місто. Інколи вона поводилася так, що він майже бачив корону на її голові. Чоловік має бути дурнем, щоб дозволити собі захопитися такою жінкою. Коли вони підвелися, щоб піти, йому було шкода їх відпускати.

Мет встав, раптово знітившись.

— Слухайте, ви зробили мені велику послугу. — Він торкнувся наказу Амерлін. — Велику послугу. Знаю, що ви всі збираєтеся стати Айз Сядяй, — Мет зробив невелику паузу, — а ти будеш королевою одного дня, Елейн, але якщо коли-небудь потрібна буде допомога, якщо буде щось, що я можу зробити, — я це зроблю. Можете покластися на мене. Я сказав щось смішне?

Елейн прикрила рукою вуста, а Еґвейн відверто тамувала сміх.

— Ні, Мете, — спокійно сказала Найнів, хоча її вуста посмикувалися. — Просто деякі спостереження щодо чоловіків.

— Ти повинен бути жінкою, щоб зрозуміти, — додала Елейн.

— Вдалої й безпечної подорожі, Мете, — сказала Еґвейн. — І пам’ятай: якщо жінка потребує героя, вона потребує його сьогодні, а не завтра. — Вона вибухнула сміхом.

Він дивився на двері, що зачинилися за ними. Жінки, як він переконувався вже сотню разів, — дивні істоти.

Тоді його погляд зосередився на листі Елейн та складеному аркуші, що лежав згори. Благословенний Амерлін, не-може-бути-зрозумілий, бажаний-як-вогонь-серед-зими наказ. Він станцював радісний танок на квітчастому килимі. Побачити Кеймлін і зустріти королеву. Твої ж власні слова звільнять мене від тебе, Амерлін. І заберуть подалі від Селін.

— Ви більше ніколи не спіймаєте мене, — він засміявся, звертаючись до них обох. — Ви більше ніколи не спіймаєте Мета Коутона.

РОЗДІЛ 29

ПРИЧИНИТИ ПАСТКУ

У кутку, посопуючи, розвалився пес. Подивившись на нього, Найнів стерла рукою піт з чола і нахилилась уперед, продовжуючи робити те, від чого ухилився той собака. Я не здивована тим, що вони засунули мене до цього плетеного колеса замість того, щоб дозволити крутити цю Світлом забуту ручку! Айз Седай! Горіти вам усім! Лайливі слова з уст дівчини свідчили про те, що вона вкрай засмучена; ще однією ознакою було те, що вона не помічала цього. їй здавалося, що вогнище в довгому каміні з сірого каменю не стане гарячішим, навіть якщо б вона залізла в нього. Дівчина була впевнена: плямистий пес глузливо сміявся з неї.

Елейн довгою дерев’яною ложкою збирала з пательні жир від смаженини. Еґвейн такою ж ложкою поливала м’ясо. Опівдні метушня великої кухні поглинала їх. Навіть послушниці звикли бачити тут посвячених, тож заледве звертали увагу на цих трьох дівчат. Та й кухарки не залишали послушницям вільного часу, аби витріщатися на когось. Айз Седай кажуть, що праця формує характер, — тож кухарки й пильнували, щоб у послушниць був сильний характер. І у трьох посвячених також.

Ларас, господиня кухні — насправді головна кухарка, але це прізвисько вживали так давно, що воно, по суті, стало її титулом — підійшла, аби перевірити печеню. І дівчат, що вкривалися над нею потом, Ларас була більш ніж просто огрядною, — з кількома підборіддями й чистісіньким білим фартухом, з якого можна було б пошити три послушницькі сукні. Вона несла власну довгу дерев’яну ложку, немов берло. Ложка слугувала не лише для помішування. Вона призначалася для керування тими, хто їй служив, і ляскання тих, чий характер, як на неї, формувався недостатньо швидко. Вона дослідила печеню, презирливо пирхнула і похмуро подивилася на трьох посвячених.

Найнів спокійно зустріла її погляд, продовжуючи обертати рожен. Це широке жіноче обличчя завжди залишалося незмінним. Найнів пробувала усміхнутися, — але це не змінило виразу обличчя Ларас. Проте зупинитися, щоб поговорити з нею, нехай і мирно, означало катастрофу. Це було гірше від цькування та тиску з боку Айз Седай. Вона повинна була змиритися з цим, як би її це не мучило й не допікало, — якщо вона хотіла і далі навчатися використанню власного потенціалу. Її не зовсім влаштовувало те, що вона вміла: одне діло — знати, що Айз Седай, хоч і направляють Силу, але не є Друзями Морока; а зовсім інше — знати, що вона сама може направляти. Проте вона повинна була більше вчитися, аби отримати змогу розквитатися з Морейн. Ненависть до Морейн за те, що вона зробила з Еґвейн та іншими жителями Емондового Лугу, розділивши їхні життя на «до» і «після», використовуючи їх у цілях Айз Седай, була двигуном, який змушував її рухатися вперед. Але те, що Ларас називала її лінивою, нездібною дитиною, необхідність кланятися й бігати за цією жінкою, якій удома вона могла б сказати кілька влучних слівець, щоб поставити ту на місце, — все це змушувало Найнів стискати зуби майже так само, як і від думок про Морейн. Можливо, якщо я просто не дивитимуся на неї... Ні! Нехай я згорю, але не опускатиму очі перед цією... цією коровою!

Ларас пхикнула ще гучніше — й пішла. Вона колихалася з боку на бік, коли прямувала щойно витертою сірою плиткою.

Все ще правлячи ложкою і масною сковорідкою, Елейн сердито глянула їй услід.

— Якщо ця жінка вдарить мене ще раз, я відправлю Ґарета Бріна арештувати її і...

— Тихіше, — прошепотіла Еґвейн. Вона не припиняла поливати печеню і не дивилася на Елейн. — У неї слух, як...

Ларас озирнулася, мовби справді почула, — ще більше насупилась і широко роззявила рота. Проте перш ніж пролунав хоч звук, до кухні влетіла, мов вихор, Престол Амерлін. Навіть смугастий палантин на її плечах, здавалося, став дибки. За мить Ларас уже й сліду не було.

Нарешті, похмуро подумала Найнів. Хоча можна було й раніше!

Проте Амерлін навіть не подивилася в їхній бік. Не сказала ні слова. Вона провела рукою по поверхні столу, відчищеного до білини, подивилася на пальці — й так скривилася, начебто там була якась гидота. Ларас миттю опинилася біля неї, посміхаючись на всі зуби, — проте рівний погляд Амерлін змусив господиню мовчки проковтнути посмішку.

Престол Амерлін блукала кухнею. Вона подивилася на жінок, які нарізали вівсяну паляницю. Тоді на жінок, що чистили овочі. Вона насмішкувато зазирнула у супники, а тоді глянула на дівчат, що їх пильнували; ті захопилися дослідженням поверхні супу. Її похмурий погляд змусив поквапитись послушниць, котрі несли тарілки та миски до обідньої зали. Дівчата шугнули від суворих очей Амерлін, мов миші від кота. Але за той час, поки вона обійшла половину кухні, кожна дівчина працювала вдвічі швидше, ніж до цього. Коли вона закінчила свій обхід кухні, Ларас була єдиною, хто наважувався подивитись на неї.

Амерлін зупинилася перед рожном, вперши кулаки в боки, і подивилася на Ларас. Просто, без жодного виразу. Її блакитні очі були холодними й суворими.

Повна жінка глитнула, а її підборіддя сколихнулися, коли вона розправила фартуха. Амерлін не кліпала. Ларас опустила очі й важко переступила з ноги на ногу.

— Хай матінка вибачать мені, — сказала вона слабким голосом. Зробивши щось подібне до реверансу, вона кинулася геть, до такої міри забувшись, що приєдналася до дівчат біля супника, де почала перемішувати вариво власною ложкою.

Найнів усміхнулася і, щоб приховати це, нижче схилила голову. Еґвейн та Елейн також продовжували працювати, зрідка дивлячись на Амерлін, що за два кроки від них стояла до них спиною.

Амерлін з місця, де стояла, уважним поглядом оглянула усю кухню.

— Якщо їх так легко залякати, — тихо пробурмотіла вона, — то, мабуть, їм багато що вибачалось. Занадто багато й занадто довго.

Справді легко залякати, подумала Найнів. Жалюгідне виправдання для жінок. А вона лише подивилася на них! Амерлін озирнулася через плече, вкрите палантином, і зустрілась на мить з поглядом Найнів. Раптом дівчина зрозуміла, що крутить ручку швидше. Вона запевнила себе, що просто повинна мати такий самий заляканий вигляд, як і всі інші.

Погляд Амерлін зупинився на Елейн, — і несподівано вона заговорила так гучно, щоб горщики й каструлі на стіні задзенькотіли.

— Є деякі слова, яких я не бажаю чути з уст молодої дівчини, Елейн з Дому Траканд. Якщо ти промовлятимеш їх, то я простежу, щоб тобі вимили рота!

Усі на кухні аж підстрибнули. Елейн мала збентежений вигляд, а на обличчі Еґвейн з’явилося обурення.

Найнів похитала головою, — маленькими, різкими посмикуваннями. Ні, дівчата! Припніть язика! Хіба ви не бачите, що вона робить 1

Проте Еґвейн вже відкрила рота й шанобливо та рішуче сказала:

— Матінко, вона не...

— Тихо! —Лемент Амерлін спровокував ще одну хвилю підскакувань. — Ларас! Чи не могла б ти якось навчити дівчат говорити, коли це потрібно, і те, що потрібно, господине кухні? Можеш це влаштувати?

Ларас прибігла, похитуючись, значно швидше, ніж Найнів коли-небудь бачила, і, накинувшись на Елейн та Еґвейн, вхопила їх за вуха, при цьому повторюючи:

— Так, матінко. Негайно, матінко. Як накажете, матінко.

Вона виштовхувала двох дівчат з кухні так, наче чимшвидше хотіла втекти від погляду Амерлін.

Амерлін тепер була на відстані дотику від Найнів, —- але все ще оглядала кухню. Молода кухарка з мискою для змішування в руках, озирнувшись, випадково зустрілася поглядом з очима Амерлін. Дівчина гучно вискнула — і вибігла геть.

— Я не хотіла втягнути в це Еґвейн, — Амерлін заледве рухала губами. Здавалося, вона говорить до себе, а через вираз її обличчя ніхто не бажав чути, що вона говорить. Найнів могла розібрати слова. — Втім, можливо, це навчить її думати, перш ніж говорити.

Найнів повернула рожен і опустила голову, намагаючись зробити вигляд, що вона теж бурмотить до себе, якщо хтось дивився.

— Я думала, ви будете пильно стежити за нами, матінко. Так ми могли б розповідати, що знайшли.

— Якби я стежила за вами щодня, донько, це було б підозріло.

Амерлін продовжувала вивчати кухню. Більшість жінок, схоже, уникали навіть дивитися в її бік через страх накликати гнів.

— Після обіду я планувала викликати вас до свого кабінету. Щоб вичитати за те, що ви не обрали собі заняття, — так думає Леане. Але є новини, які не можуть зачекати. Шеріам знайшла ще одного Сірого Чоловіка. Жінку. Мертву, як риба з минулого тижня, і на ній — жодного сліду. Вона лежала, немов спочиваючи, прямо посеред ліжка Шеріам. Не дуже приємне видовище для неї.

Найнів напружилася, і рожен зупинився на мить, перш ніж вона знову почала його крутити.

— Шеріам мала змогу побачити список, який Верін дала Еґвейн. Як і Елайда. Я не звинувачую, — але у них була така можливість. І Еґвейн казала, що Аланна... дивно поводилася.

— Вона розповіла тобі це? Аланна — арафелійка. В Арафелі побутують дивні уявлення про честь і обов’язок. — Вона легковажно знизала плечима й сказала: — Думаю, я зможу наглянути за нею. Ти дізналася щось корисне за цей час, дитино?

— Дещо, — похмуро пробубоніла Найнів. А як щодо нагляду за Шеріам? Можливо, вона не просто знайшла Сірого Чоловіка. Амерлін могла б також придивитися до Елайди. Значить, Аланна справді... — Не розумію, чому ви довіряєте Елс Ґрінвелл, — однак її повідомлення було корисним.

Найнів коротко розповіла про речі, котрі вони знайшли в підвалі під бібліотекою, переповівши все так, наче вона була там тільки з Еґвейн, і також сказала про висновки, які вони зробили стосовно знахідок. Вона не згадала про сон Еґвейн — чи що то було; Еґвейн наполягала, що все було реально — у Тел’аран’ріоді. Також не обмовилась вона й про тер’анлріал, який Верін дала Еґвейн. Дівчина не могла змусити себе цілковито довіритися жінці, яка носила палантин із сімома смугами — чи й будь-якій жінці, котра могла носити шаль, якщо вже зовсім відверто. Тож найкраще було тримати деякі речі в таємниці.

Коли вона закінчила, то Амерлін так довго мовчала, що Найнів почала міркувати, чи почула та її. Вона вже готова була все повторити, трохи голосніше, коли Амерлін врешті заговорила, ледь ворушачи губами.

— Я не відправляла повідомлень, донько. Речі, що залишила Ліандрін та інші, ретельно обшукали й спалили після того, як там нічого не знайшли. Ніхто б не використовував речі, залишені Чорними Айз Седай. А стосовно Елс Ґрінвелл... Я пам’ятаю цю дівчину. Вона могла би вчитися, якби докладала зусиль. Проте все, чого вона хотіла, — це лиш усміхатися чоловікам на тренувальному майданчику Охоронців. Елс Ґрінвелл посадили на торгове судно й відправили назад до матері десять днів тому.

Найнів намагалася проковтнути клубок, що зав’язався у неї в горлі. Слова Амерлін змусили її подумати про розбишак, що цькують менших дітей. Вони настільки зверхні щодо них, що майже завжди впевнені: менші надто тупі, аби зрозуміти, що відбувається, — тож розбишаки майже не докладають зусиль, щоб приховати свої пастки. Ця Чорна Аджа до такої міри презирливо поставилась до них, що кров Найнів закипіла. Те, що впни змогли влаштувати цю пастку, наповнило її шлунок кригою. Світло, якщо Елс відіслали... Світло, будь-хто, з ким я розмовляла, міг бути Ліандрін або кимось іншим. Світло!

Рожен зупинився. Вона квапливо знову почала його обертати. Втім, схоже, ніхто не помітив цього. Всі досі щодуху намагалися не потрапити на очі Амерлін.

— І що ти збираєшся робити з цією... очевидною пасткою? — тихо сказала Амерлін, все ще оглядаючи кухню спиною до Найнів. — Хочеш і в цю втрапити?

Найнів почервоніла.

— Я знаю, що це пастка заради пастки, матінко. І найкращий спосіб зловити того, хто поставив пастку, — причинити її і дочекатися, коли він — чи вона — прийде. — Тепер, після слів Амерлін, це звучало менш переконливо, ніж тоді, коли вона говорила це Еґвейн та Елейн. Але своєї точки зору вона не змінила.

— Можливо, й так, дитино. Можливо, цей шлях дасть змогу віднайти їх. Або ж вони прийдуть — і не знайдуть тебе надійно заплутаною в їхній сіті. — Вона невдоволено зітхнула. — Я покладу золото для подорожі у твоїй кімнаті. І пущу поголос, що відправила вас на ферму сапати капусту. Елейн поїде з вами?

Найнів настільки забулася, що почала дивитися на Амерлін, — а потім швидко опустила очі на свої руки. Кісточки на них були білими від стискання ручки.

— Ви, як завжди, підступно... Навіщо щось вдавати, якщо ви все знаєте? Через ваші приховані плани нам доводиться викручуватися, мов Чорній Аджі. Навіщо? — Обличчя Амерлін скам’яніло, тож Найнів змусила себе додати шанобливіше: — Якщо дозволите спитати, матінко.

Амерлін пхикнула.

— Навернути Морґейз на правильний шлях, хоче вона того чи ні, буде досить важко і так, — навіть якщо вона не думатиме, що я кинула її доньку в море у дірявому човні. Таким чином я можу прямо сказати, що це — не моя справа. Елейн може бути трохи складно потім, коли вона врешті зустрінеться зі своєю матір’ю. Але тепер я маю трьох гончаків, а не двох. Я вже казала тобі, що мала б сотню, якби могла. — Вона розправила палантин на плечах. — Це триває вже надто довго. Якщо я стоятиму так близько від тебе, це можуть помітити. Хочеш мені ще щось сказати? Чи запитати? Тільки швидко, донько.

— Що таке Каллакдор, матінко? — спитала Найнів.

Цього разу вже Амерлін втратила самоконтроль і розвернулася до Найнів упівоберта, перш ніж повернутись до початкової позиції.

— Вони не повинні його отримати. — Її шепіт був ледь чутним, наче призначався лише для її вух. — Вони не можуть взяти його, але... — Вона глибоко вдихнула, і її тихі слова увиразнилися достатньо для того, щоб їх почула Найнів. Але більше ніхто вже за два кроки від неї. — Не більше дюжини жінок у Вежі знають, що таке Калландор, — і, мабуть, десь стільки ж назовні. Високі лорди Тіра також знають, — але ніколи не говорять про нього, окрім тих випадків, коли оголошують про піднесення нового лорда землі. Недоторканний — це са’ангріал, дівчинко. Загалом було створено лише два потужніших від нього, — і, дякувати Світлу, жодним з них не скористалися. З Калландором у руках, дитино, ти одним ударом зможеш зрівняти місто із землею. Якщо, захищаючи його від Чорної Аджі, ви з Еґвейн і Елейн помрете, ви, проте, зробите послугу всьому світові. І ця ціна буде ще малою.

— Як вони можуть забрати його? — спитала Найнів. — Я гадала, лише Відроджений Дракон може торкнутися Калландора.

Амерлін краєм ока зиркнула на неї так гостро, що могла б розсікти печеню з рожна.

— Вони вміють бути чимось іншим, — сказала вона за мить. — Вони викрали звідси тпер’анлріали. У Твердині Тіра є майже стільки ж тер’анлріалів, як і у Вежі.

— Я думала, що високі лорди ненавидять все, що пов’язано з Єдиною Силою, — прошепотіла Найнів недовірливо.

— О, вони ненавидять її, дитино. Ненавидять і бояться. Коли вони знаходять тіренку, що здатна направляти, то пакують її на човен до Тар Балона ще до закінчення дня, заледве даючи хвилину на прощання із сім’єю. — Слова Амерлін здавалися гіркими спогадами. — А втім, вони зберігають у своєму Серці Каменя один із наймогутніших предметів усіх часів, що фокусує Силу. На мою думку, вони зібрали таку кількість тер’ан/ріалів за всі ці роки — і всього, що пов’язано з Силою, — для того, щоб якось зменшити існування речей, яких вони не можуть позбутися власноруч; речей, котрі нагадують їм про їхню власну минущість щоразу, коли вони заходять до Серця Каменя, їхня фортеця, що перемогла сотні армій, одного дня впаде, — і це стане знаком Відродження Дракона. Навіть не єдиним знаком, а одним із низки. Мабуть, це сильно кривдить їхні горді серця. їхнє падіння навіть не буде єдиним великим знаком того, що світ зміниться. Вони не можуть забути про це навіть за межами Серця. Адже саме там лорди землі підносяться до високих лордів; саме там вони виконують чотири рази на рік церемонію, яку називають Ритуалом сторожування, проголошуючи, що охороняють весь світ від Дракона, оберігаючи Калландор. Мабуть, це шматує їхні дупті так, мовби вони наковталися живих срібних щук, — і вони на це цілком заслуговують. — Вона здригнулася від того, що наговорила більше, аніж хотіла цього. — Це все, дитино?

— Так, матінко, — сказала Найнів. Світло, завжди все зводиться до Ранда, — хіба не так ? Завжди і все стосується Відродженого Дракона. Досі важко було думати про нього так. — Це все.

Амерлін знову поправила свій палантин, скрививши носа через шалену метушню на кухні.

— Я повинна це владнати. Потрібно було негайно поговорити з вами, — але Ларас хороша жінка, і вона добре керує кухнею та коморами.

Найнів шморгнула й пробубніла у бік своїх рук, що крутили рожен.

— Ларас — кислий шмат сала, і вона надто зухвала зі своєю ложкою.

їй здавалося, що вона прошепотіла це собі під ніс, але почула, як Амерлін іронічно хихикнула.

— Ти добре розбираєшся в людях, дитино. Мабуть, у своєму селі ти була хорошою Мудринею. Проте саме Ларас пішла до Шеріам, щоб з’ясувати, скільки ще ви втрьох будете виконувати найбруднішу й найважчу роботу без жодного перепочинку. Вона сказала, що не братиме участі в руйнуванні здоров’я та духу будь-якої дівчини, — байдуже, що я там наказала. Точна оцінка людини, дитино.

Тоді у проймі дверей з’явилася Ларас, вагаючись, чи можна вже заходити до своєї господи. Амерлін пішла їй назустріч; похмурість змінилась усмішкою.

— Тут все дуже добре, Ларас. — Амерлін мовила це голосно, — так, аби вся кухня почула. — Все на своїх місцях, як воно й має бути. Ви заслуговуєте схвалення. Думаю, я зроблю господиню кухні офіційним титулом.

Широке обличчя жінки змінило вираз зі стурбованого шоку на променисте вдоволення. До того моменту, як Амерлін вилетіла з кухні, Ларас усміхалася на всі зуби. Але вона спохмурніла, коли її погляд перейшов від Амерлін до робітниць. Кухня, здавалося, почала рухатися. Похмурий погляд Ларас зупинився на Найнів.

Повертаючи ручку, дівчина намагалася усміхнутися до цієї великої жінки. Насупленість Ларас поглибилася, і вона почала постукувати ложкою по стегні, явно не пам’ятаючи, що ще нещодавно використовувала ту за призначенням. Ложка залишила масні плями супу на її білому фартуху.

Буду всміхатися їй, навіть якщо це вбиватиме мене, подумала Найнів. Але для цього їй доводилося стискати зуби.

З’явилися Еґвейн і Елейн, кривлячись і витираючи свої роти рукавами. Під наглядом Ларас вони кинулися до рожна й продовжили свою роботу.

— Мило, — невиразно пробурмотіла Елейн, — жахливе на смак!

Еґвейн аж трусило, коли вона вичерпувала сік зі сковорідки з печенею.

— Найнів, якщо ти скажеш мені, що Амерлін наказала нам залишатися тут, — я закричу. Я справді хочу тепер втекти.

— Ми поїдемо, коли закінчимо миття, — сказала вона, — так швидко, як тільки зможемо скласти свої речі у наших кімнатах.

їй хотілося б відчувати такий же запал, який засяяв у їхніх очах. Світло, зроби так, щоб ми не втрапили в пастку, з якої не зможемо вибратися. Світло, вбережи нас.

РОЗДІЛ 30

ПЕРШИЙ КИДОК

Після того, як Найнів та інші пішли, Мет більшу частину дня залишався в кімнаті, — окрім короткої екскурсії. Він будував плани. І їв. Він з’їв майже все, що йому принесли служниці, і попросив ще. Вони були більше ніж щасливі прислужитися. Мет попросив хліба, сиру та фруктів, — і сховав до шафи зморщені зимові яблука, груші, шматочки сиру та хліба, залишаючи порожні тарелі, щоб їх забрали.

Опівдні йому довелося стерпіти візит Айз Седай — Анаї; схоже, він запам’ятав її ім’я. Вона поклала свої руки на його голову й пустила холодний дріж по тілу. Це була Єдина Сила, а не простий дотик. Аная була непримітною жінкою, попри свої гладенькі щоки та спокій Айз Седай.

— Ти маєш значно кращий вигляд, — сказала вона йому, всміхнувшись, її усмішка навіяла йому думки про матір. — Як я чула, ти навіть більш голодний, ніж здаєшся, — але це добре. Мені сказали, що ти намагаєшся спустошити наші комори. Повір: коли я кажу, що у нас є вся необхідна для тебе їжа, то так воно і є. Ти не повинен хвилюватися щодо того, що ми дозволимо тобі пропустити обід, поки ти цілковито не одужаєш.

Він усміхнувся так, як робив це раніше, — коли дуже хотів, щоб мати повірила йому.

— Я знаю. І почуваюся краще. Гадаю, я міг би трошки оглянути місто по обіді. Якщо ви не проти, звісно. Можливо, зазирнув би до корчми вночі. Ніщо так не підносить дух, як ніч у залі корчми, проведена за розмовами.

Мету здалося, що кутики її вуст підтяглися вгору.

— Ніхто не перешкоджатиме тобі, Мете. Але не намагайся покинути місто. Це лише засмутить вартових, і тобі доведеться повертатися назад із почтом.

— Я не робитиму цього, Айз Седай. Престол Амерлін сказала, що я через кілька днів помру від голоду, якщо покину місто.

Вона кивнула — так, наче не вірила жодному його слову.

— Звісно.

Коли вона відвернулася від юнака, її погляд зачепився за палицю в кутку кімнати, яку він узяв із собою з тренувального майданчика.

— Немає потреби захищатися від нас, Мете. Це найбезпечніше місце для тебе. Майже точно — найбезпечніше.

— О, я знаю це, Айз Седай. Знаю.

Коли вона пішла, Мет замислився, чи вдалося йому переконати її хоч у чомусь.

Юнак залишив свою кімнату вже ввечері, а не одразу після полудня, — і, як він сподівався, остаточно. Небо було пурпуровим, а призахідне сонце забарвлювало хмарки на заході різними відтінками червоного. Коли він закутався в плащ, з плеча у нього звисала велика шкіряна торба, яку він здобув після нещодавньої вилазки — і яку напхав хлібом, сиром та фруктами. З першого ж погляду в дзеркало стало зрозуміло: приховати те, що він хотів, йому не вдасться. Хлопець скинув решту одягу на покривала, зв’язав його і також перекинув через плече. Палиця слугувала за ціпок. Він не залишив нічого. Кишені його плаща містили менші предмети, а в сумці на попереку зберігалося найважливіше. Наказ Престолу Амерлін. Лист Елейн. Та гральні кості.

Він бачив Айз Седай на своєму шляху з Вежі; дехто помічав його, але більшість і бровою не вела. І ніхто з ним не заговорив. Серед них була й Аная. Вона утішно всміхнулася й сумно похитала головою. Він знизав плечима, винувато всміхнувся, наскільки зміг, — і вона мовчки рушила далі, все ще хитаючи головою. Вартові на воротах Вежі просто зиркнули на нього.

Тільки перетнувши великий майдан і вийшовши на вулиці міста, він відчув полегшення. І торжество. Якщо ти не можеш приховати те, що збираєшся зробити, — роби це так, щоб усі думали, що ти дурень. Тоді вони просто стоятимуть і чекатимуть, коли ти втрапиш у халепу. Ці Айз Седай чекатимуть на те, що вартові приведуть мене назад. Коли ж я не повернуся, вони почнуть мене шукати. Спершу не дуже старанно, — бо подумають, що я переховуюся десь у місті. Але коли зрозуміють, що це не так, зайчик втече від гончаків і опиниться вже далеко, — в низов ’яхрічки.

З легкою душею, чого він не відчував, як йому здавалося, вже дуже давно, Мет почав наспівувати «Ми знову за кордоном», прямуючи до гавані, звідки відпливали кораблі вниз, до Тіра й усіх селищ, розташованих уздовж річки Еринін. Так далеко він не поїде, звісно.

Я довезу твій клятий лист. Як нахабно з її боку — думати, що я не довезу, коли я сказав, що зроблю це. Доставлю цю кляту річ, чого б мені це не коштувало.

Сутінки вже почали вкривати Тар Балон, але світла ще було вдосталь; воно прикрашало вигадливі споруди і вежі чудернацьких форм, що з’єднувалися високими мостами, перекинутими в повітрі на понад сто кроків. Люди все ще заповнювали вулиці, вбрані так різноманітно, що йому здавалося, що тут можна знайти представників усіх народів. Ліхтарники використовували драбини, щоб засвітити вогники на верхівках високих стовпів уздовж центральних вулиць. Проте в тій частині Тар Валона, яку він шукав, єдиним джерелом світла були вікна.

Оґіри збудували великі будівлі й вежі Тар Валона, — але інші, новіші частини міста спорудили людські руки. Новіші означали в деяких випадках двотисячолітньої давності. Унизу, біля Південної гавані, людські руки намагалися наслідувати, якщо не повторювати, химерні творіння оґірів. З корчем, де буянили екіпажі кораблів, можна було видобути стільки каменю, що вистачило б на палаци. Скульптури в нішах, на банях, на дахах, орнаментальні карнизи та чудернацько різьблені фризи, — все це прикрашало крамниці й торгові будівлі крамарів. Аркові мости тут також перекидалися через вулиці, — але вулиці були вимощені бруківкою, а не великими плитами, а численні мости були дерев’яними, а не кам’яними. Інколи вони були низенькими, — не нижчими від другого поверху будівель, до яких вони приєднувалися, і не вищими від четвертого.

На темних вулицях вирувало точнісінько таке ж життя, як і у Тар Балоні. Торговці зі своїх кораблів, і покупці привезеного ними товару, і люди, що подорожували річкою Еринін, і ті, що працювали в місті, — усі вони наповнювали корчми та зали в заїздах. їм товаришували люди, котрі шукали в цьому збіговиську грошей, — чесних або й сумнівних. Скрипучі звуки флейт, арф та цимбалів заповнювали вулиці. У першій корчмі, куди увійшов Мет, вже тривали три гри в кості; чоловіки зібралися колом біля стін зали й кричали від перемог і поразок.

Він хотів пограти лише годину, перш аніж знайде корабель, — саме стільки часу, скільки потрібно, щоб здобути кілька монет для свого гаманця. Проте він щоразу перемагав. Наскільки Мет пам’ятав, він завжди вигравав більше, ніж програвав; бували випадки з Гюріном чи у Шайнарі, коли шість чи вісім кидків поспіль були виграшними. Сьогодні ж кожен кидок був виграшним. Кожен.

Через погляди кількох чоловіків він був радий, що залишив власні кості в торбині. Через ці погляди він і вирішив рухатися далі. Юнак і спостерегти не встиг, яку його гаманці опинилось уже близько тридцяти срібних марок. У кожного гравця він виграв стільки, що всі були раді, що юнак іде.

Окрім одного смаглявого матроса з пружними кучерями — представника Морського народу, як хтось сказав, — і Мет здивувався, що ж один з Атга’ан Мір робить так далеко від моря. Він слідував за ним темною вулицею донизу й сварився, щоб той дав йому можливість відігратися. Мет хотів дійти до доків — тридцяти срібняків було більш ніж достатньо, — але матрос лютував, а він використав лише половину своєї години. Тому хлопець поступився і зайшов з цим чоловіком до корчми, повз яку вони проходили.

Він знову переміг, і його мовби охопила лихоманка. Він вигравав кожним кидком. Мет ходив від корчми до заїзду, потім знов до корчми, ніде не залишаючись надовго, щоб не дратувати інших кількістю своїх перемог. Але він і далі вигравав. У лихваря він обміняв срібло на золото. Він грав у «корони», і в «п’ятірки», і в «дівочу руїну». Грав з п’ятьма кубиками, і з чотирма, з трьома і навіть лише з двома. Грав в ігри, яких не знав, поки не приєднувався до кола чи сідав за стіл. І перемагав. Десь серед ночі смаглявий матрос Рааб, — так він назвався, — пошкандибав геть, стомлений, але з повним гаманцем; він вирішив робити ставки на Мета. Юнак знайшов ще одного лихваря чи навіть двох; лихоманка, схоже, затуманила Мету голову, тож його спогади були розмитими. Вона штовхала його до ще однієї гри. І перемоги.

І ось невідомо скільки минуло годин, коли він опинився в задимленій тютюном корчмі — здається, вона називалася «Тремалкінзький сплав» — витріщаючись на п’ять кубиків, кожен з яких показував глибоко вирізьблену корону. Більшість відвідувачів, схоже, цікавила лише можливість якнайбільше випити, а гуркіт кубиків та крики гравців в кутку майже тонули у співі жінки під швидку мелодію цимбалів.

Візьму в танок дівчину карооку Або з очима кольору смарагду. Візьму в танок — та й байдуже на очі, Але лише твої дають відраду.

Цілуватиму дівчину темнокосу Або з волоссям кольору світанку.

Цілуватиму з волоссям усіляким, Та лиш твоїх обіймів хотілося б щоранку.

Співачка назвала пісню «Що він сказав мені». Мет пам’ятав цю мелодію в іншій пісні — «Потанцюєш зі мною» — і з іншими словами, але зараз уся його увага була прикута до кубиків.

— Знову король, — пробурмотів один з чоловіків, що сидів біля Мета. Це вже вп’яте поспіль Мет викинув короля.

Він виграв закладену проти нього золоту марку, навіть не переймаючись тим, що його андОрська марка переважила ілліанську марку якогось чоловіка. Він сунув кості у шкіряне горнятко, сильно струснув їх і знову викотив на підлогу. 77’ять корон. Світло, — такого не може бути. Ніхто не викидає короля шість разів поспіль. Ніхто.

— Везіння Морока, — пробурмотів інший чоловік. Це був здоровань з темним волоссям, зав’язаним на потилиці чорною стрічкою, з широкими плечима, шрамами на обличчі й неодноразово переламаним носом.

Заледве усвідомлюючи, що робить, Мет схопив здорованя за комір, підняв на ноги й жбурнув його спиною до стіни.

— Що ти сказав?! — гаркнув він. — Ніколи не кажи так! — Чоловік здивовано зиркнув униз; він був на голову вищий за Мета.

— Просто вислів, — пробубонів хтось позаду. — Світло, це ж просто вислів такий.

Мет опустив руки на піджак пошрамованого чоловіка й відступив.

— Я... я... я не люблю, коли хтось говорить таке про мене. Я не Друг Морока!

Щоб я згорів, — це не везіння Морока. Тільки не це! О, Світло, цей клятий клинок і справді щось зробив зі мною?

— Ніхто такого й не казав, — пробурмотів чоловік зі зламаним носом. Здавалося, він боровся зі своїм здивування і намагався вирішити, сердитися йому чи ні.

Мет зібрав свої речі і вийшов з корчми, залишивши там монети. Він не боявся великого чоловіка. Він забув про нього, — так само, як і про монети. Все, що йому було потрібно, — це вийти на свіже повітря, аби він міг подумати.

На вулиці Мет, вдихаючи холод, притулився до стіни корчми неподалік від дверей. Темні вулиці Південної гавані були майже порожні. Музика й сміх усе ще лилися із заїздів та корчем, але лише кілька людей йшли дорогою крізь ніч. Тримаючи палицю двома руками перед собою, він схилився головою на кулаки і спробував зусібіч обміркувати цю таємницю.

Він знав, що йому таланить. Так було завжди. Проте чомусь у спогадах з Емондового Лугу він не був таким щасливчиком, яким став, відколи його покинув. Звісно, багато що для нього миналося безкарно, але він міг пригадати й інші випадки, — коли його ловили на витівках, котрі, як він вважав, добре йому вдавалися. Схоже, його мати завжди знала, чим він займався, а Найнів бачила його наскрізь, як би він не захищався. Проте талан прийшов до нього не одразу після того, як він покинув Межиріччя. Йому почало щастити, коли він узяв кинджал у Шадар Лоґоті. Мет пам’ятав, як грав у кості вдома з гострооким худорлявим чоловіком, торговцем з Бейрлона, що прийшов купити тютюн. Він пам’ятав, як батько тоді відшмагав його ременем, коли дізнався, що Мет винен тому срібну марку й чотири пенси.

— Але ж я вільний від цього клятого кинджала, — пробубонів він. — Ці кляті Айз Седай так сказали. — Мет замислився над тим, скільки ж він виграв сьогодні.

Коли він занурив руки до кишень плаща, то відчув, що вони заповнені монетами, — крони і марки, срібні й золоті, дзенькали, виблискували й мерехтіли у світлі, що лилося з вікон. Тепер у нього було два гаманці, і обидва — переповнені. Він послабив мотузки і знайшов ще більше золота. У сумці на попереку, мнучи лист Елейн та наказ Амерлін, поміж горняток з кубиками було напхано ще. Він пам’ятав, як роздавав срібні пенси дівчатам за їхні гарні усмішки, оченята й ніжки, — а ще тому, що срібні пенси не вартували того, щоб з ними носитися.

Не вартували? Може, і ні. Світло, я багатий! Я достобіса багатий! Може, це Айз Седай щось зробили, коли зцілювали мене. Випадково, мабуть. Має бути так. Це краще, ніж інші варіанти. Ці кляті Айз Седай, мабуть, щось зробили.

З корчми вийшов огрядний чоловік; двері вже зачинилися, затуляючи світло, котре могло виявити його обличчя.

Мет притулився спиною до стіни, сунув гаманці назад до плаща і стиснув руками палицю. Звідки б не прийшов сьогодні талан, — він не збирався втратити все своє золото через злодюжку.

Чоловік озирнувся, глипнув і здригнувся.

— Холодна ніч, — сказав нетверезо. Він підійшов ближче, і Мет побачив, що його огрядність здебільшого складалася з жиру. — Я маю... Я маю... — Спотикаючись, товстий чоловік поплентався вулицею вгору, бурмочучи щось нерозбірливе.

— Дурень! — пробурмотів Мет, хоч і не розуміючи, сказав він це тому чоловікові чи собі. —Час знайти корабель і забратися звідси. — Він примружився на чорне небо, намагаючись зрозуміти, скільки часу залишилося до світанку. Дві чи, можливо, три години, — вирішив він. — Вже час. — Його шлунок клекотів; він туманно пригадав, як щось їв у корчмах, — але не пам’ятав, що саме. Гральна лихоманка тримала його за горло. Сунувши руку в торбину, хлопець намацав там лише крихти. — Вже давно пора. Інакше прийде одна з них. Схопить мене своїми пальчиками й посадовить в мішок.

Він відштовхнувся від стіни й рушив до доків, де повинні були стояти кораблі. Спершу він подумав, що слабкі звуки позгщу — це відлуння його кроків бруківкою. А потім зрозумів, що хтось прямує за ним. І намагається приховати це. Ну, це вже точно розбійники.

Трохи підводячи палицю, він швидко зметикував, чи варто повертатися до них обличчям, щоб почати бійку. Проте було темно; човгання по бруківці чулося невиразно, і він не міг зрозуміти, скільки їх. Ти не став клятим героєм з казочки лише тому, що здолав Ґавіна й Ґалада.

Він звернув на вузьку, звивисту бокову вулицю, намагаючись іти навшпиньках — і водночас швидко. Кожне вікно тут було темним і закритим віконницями. Уже майже наприкінці він побачив рух попереду: двоє чоловіків вглядалися у вуличку з того боку, де вона виходила на іншу. Мет чув повільні кроки позаду, — м’яке човгання шкіряних черевиків об камінь.

Він умить пірнув у тінистий куток, де одна будівля випиналась значно більше від іншої. Схоже, це було найкраще, що він міг зараз вдіяти. Нервово стискаючи палицю, він чекав.

Позаду тієї дороги, якою пройшов юнак, з’явився чоловік, який повільним кроком тихо скрадався вперед. А потім — ще один чоловік. Обидва тримали в руках ножі й рухалися так, неначе когось вистежували.

Мет напружився. Якщо вони підійдуть трішки ближче й не помітять його, схованого в глибокій тіні закутка, він зможе неочікувано вдарити першим. Юнак сподівався, що його живіт перестане бурчати. Ці ножі були значно коротшими від тренувальних мечів, — проте вони були сталеві, а не дерев’яні.

Один з чоловіків примружився, вдивляючись у протилежний кінець вулиці, а тоді несподівано випростався й закричав:

— Хіба він не у ваш бік пішов?

— Я нічого, окрім тіні, не бачу, — відповіли із сильним акцентом. — Краще піти звідси. Цієї ночі відбуваються дивні речі.

Не далі, аніж за чотири кроки від нього, двоє чоловіків поглянули один на одного, сховали ножі й потупцювали геть тим же шляхом, яким прийшли.

Він повільно, спроквола зітхнув. Поталанило. Щоб я згорів, але щастить мені не тільки в грі.

Мет більше не бачив чоловіків на початку вулиці, — але знав, що вони все ще можуть бути десь поруч, на наступній. А ще — позаду, на іншій дорозі.

Будівля, навпроти якої він причаївся, мала лише один поверх, а дах був пласким на вигляд. Фриз із білого каменю, різьблений у вигляді виноградного листя, здіймався, з’єднуючи дві будівлі.

М’яко вклавши один кінець палиці на краєчок даху, він з зусиллям штовхнув його. Той з тріском прилаштувався на черепиці. Не чекаючи, щоб переконатися, чи ніхто цього не почув, Мет видерся на фриз; за великі листки було легко вчепитися пальцями ніг навіть чоловіку в чоботях. За секунду палиця вже була у нього в руках, а він біг по даху, сподіваючись на свій талан.

Ще тричі він дерся нагору, щоразу підіймаючись на один поверх. Ледь похилий черепичний дах певну відстань простягався на одному рівні.Віяв легенький вітерець, притискаючи його волосся до потилиці та змушуючи думати, що його хтось переслідує. Припини, дурню! Вони вже за три вулиці звідси, — вишукують нову жертву з товстим гаманцем і зрадливим таланом.

Його черевики ковзали черепицею, тож він вирішив, що саме час подбати про те, щоб уже спуститися долі. Мет обережно підступив до краю даху й глянув униз. Порожня вулиця лежала десь за сорок футів унизу; на ній розташувалися три корчми й заїзд, з вікон яких на бруківку лилося світло; лунала музика. Однак праворуч від нього було видно кам’яний міст, який поєднував верхній поверх його будівлі з іншою, розташованою з протилежного боку вулиці.

Міст здавався жахливо вузьким. Він простягся крізь темряву, бо світло корчем оминало його, і височів над великою прірвою із твердою бруківкою унизу, — але Мет кинув туди палицю й змусив себе рушити, перш ніж нафантазував би надто багато. Його черевики стукнули по мосту, й він наважився покотитися по ньому, як у дитинстві, коли падав з дерева. Врешті хлопець уперся у бильця, що висотою сягали його попереку.

— У довготривалій перспективі погані звички окупляться, — прошепотів він до себе, коли звівся на ноги й взяв палицю.

Вікно на іншому боці мосту було темним і щільно прикритим віконницями. Той, хто там живе, навряд чи зрадіє появі незнайомця серед ночі. Він бачив щедре різьблення на камені, — але було важко розгледіти, чи була там якась зачіпка для пальців: ніч уміло це приховала. Що ж, незнайомець чи ні, а всередину я зайду.

Він відвернувся від билець — і раптом побачив чоловіка, що теж стояв на мості. Чоловіка з кинджалом у руці.

Мет схопив його руку, перш ніж клинок торкнувся б його горла. Тільки-но вія схопив чоловіка пальцями за зап’ясток, як палиця між ними заплуталася у нього в ногах, змусивши юнака впасти спиною на бильця, перехилитися через них і потягти чоловіка за собою. Балансуючи на спині, він боровся зі своїм суперником, який скалився просто йому в обличчя. Мет чітко уявив довге падіння униз, — і так само чітко бачив клинок, який слабко відбивав місячне сяйво, наближаючись до його горла. Одною рукою стискаючи зап’ясток чоловіка, другою він вхопив палицю між їхніми тілами. Минуло лише кілька секунд відтоді, відколи він уперше побачив цього чоловіка, —-а вже кількаразово міг померти з ножем у горлі.

— Час кинути кості, — прошипів Мет. Здавалося, чоловік на якусь мить збентежився, — але за цю мить все скінчилося. Мет витягнув ноги і кинув їх обох у порожнечу.

У цей уповільнений час здавалося, що він був невагомим. Повітря свистіло в його вухах і куйовдило волосся. Здається, інший чоловік закричав, — або принаймні спробував. Удар вибив повітря з його легень, і сріблясто-чорні плями затанцювали в його розмитому погляді.

Коли Мет знову зміг дихати, — і бачити,—то усвідомив, що лежить зверху на нападникові, що своїм тілом пом’якшив його власне падіння.

— Поталанило, — прошепотів він. Мет повільно підвівся на ноги, проклинаючи синець, який палиця лишила на його ребрах.

Він гадав, що нападник буде мертвий, — мало хто виживе після падіння з тридцятифутової висоти на бруківку з іншим тілом зверху. Проте він не очікував побачити кинджал цього чоловіка, який по руків’я увігнався тому в серце. Такий невиразний чоловік намагався вбити його. Мет подумав, що ніколи б не звернув на нього увагу в натовпі.

— Не пощастило тобі, чоловіче, — сказав він трупу, похитуючись.

Раптом все, що сталося, навалилося на нього. Розбійники на звивистій вулиці. Лазіння по дахах. Цей чоловік. Падіння. Він підняв очі вгору, на міст, і його пройняв дріж. Мабуть, я збожеволів. Маленька пригода — це одна річ; але Ролош Орлине Око не став би просити про таке.

Мет усвідомив, що стоїть над мертвим чоловіком з клинком у грудях, просто чекаючи, поки хтось не пройде повз, а далі з криками побіжить по вартових з Пломенем Тар Балона на грудях. Наказ Амерлін, може, й звільнить його від них, — але, мабуть, не раніше, ніж вона про все дізнається. Його знову можуть запроторити до Білої Вежі, — без цього папірця, і, можливо, навіть без дозволу виходити в місто.

Мет знав, що йому потрібно йти до доків просто зараз — і відплисти на першому ж кораблі, навіть якщо це буде прогниле корито, повне гнилої риби. Але його коліна так тремтіли від цього всього, що він заледве зміг піти. Все, чого він бажав, — це присісти хоча б на хвилину. Лиш на хвилину, щоб заспокоїти свої коліна, — і тоді він рушить до доків.

Корчми розташовувалися ближче, але він попрямував до заїзду. Зала в заїзді була дружнім місцем, де чоловік міг на хвильку розслабитися, не турбуючись, що хтось за спиною на нього полює. З вікна лилося достатньо світла, аби можна було розібрати вивіску. Жінка із заплетеним у коси волоссям тримала щось схоже на оливкову гілку. А біля неї був напис: «Жінка з Танчіко».

РОЗДІЛ 31

«ЖІНКА З ТАНЧІКО»

У такий пізній час зала заїзду була яскраво освітлена, а столи не зайняті й на чверть. Кілька служниць у білих фартухах з кухлями елю чи вина звивалися поміж чоловіків, і чувся тихий гул розмов під бринькання арфи. Завсідники, — деякі з люльками в зубах, — і одна пара, що зігнулася над кам’яним столом; найімовірніше, всі вони були членами екіпажів та дрібними торговцями з малих домів. їхні каптани були добре пошиті з хорошої вовни, — але без золота, срібла чи вишивки, що їх носили багаті люди. Тут не було чутно іуркоту гральних кубиків. У кутках кімнати в довгих камінах горіло полум’я, але навіть без них це місце навіювало тепло.

Арфіст стояв на столі й декламував «Мара та три пришелепкуваті королі» під мелодію свого інструмента. Арфа, оздоблена золотом і сріблом, добре пасувала цьому місцю. Мет знав його. Якось той урятував юнаку життя.

Музика був худорлявим чоловіком, — доволі високим, але сутулим; він рухався по столу, накульгуючи. Навіть у приміщенні він був вбраний у плащ, вкритий рухливими клаптями найрізноманітніших кольорів. Він завжди хотів, аби всі знали, що він — менестрель. Його довгі вуса й густі брови були сніжно-білими, як і тонке волосся на голові, а блакитні очі чаїли печаль, яку він саме висловлював. Цей погляд був таким же неочікуваним, як і сама зустріч. Мет ніколи не знав Тома Мерриліна як печальну людину.

Хлопець сів за стіл, поклав свої речі на підлогу біля стільця і замовив два кухлі. Гарненька служниця з великими карими очима підморгнула йому.

— Два, молодий майстре? Ви не схожі на питущого чоловіка. — В її голосі звучала пустотлива насмішкуватість.

Трохи покопирсавшись, він дістав із кишені два срібних пенні. І одного було б більше ніж досить за вино, — другий же він підсунув їй під очі.

— До мене зараз приєднається мій товариш.

Він знав, що Том побачив його. Старий менестрель ледве не обірвав історію, коли увійшов Мет. Це теж було дивно. Небагато речей вражали Тома до такої міри, щоб він це показував, — і ніщо, якщо не зважати на траллоків, не могло його змусити обірвати посередині історію, яку зараз впізнав Мет. Коли дівчина принесла два кухлі вина й мідяки на решту, він залишив олов’яні кухлі й дослухав розповідь до кінця.

— «Все було так, як і повинно бути», — сказав король Мадел, намагаючись виплутати рибу зі своєї довгої бороди. — Голос Тома звучав так, мов лунав у великій залі, а не у звичайній кімнатці. Його щипковий інструмент акомпанував глупоті трьох королів. — «Все було так, як і мало бути», — виголосив Орандер. І, ковзаючи ногами по багну, сів із гучним сплеском. «Все було, як і мусило бути», — промовив Кадар, коли він шукав свою корону, зануривши руки по лікоть у річку. «Жінка не знає, про що говорить. Вона дурепа!» Мадел і Орандер гучно погодилися з ним. І після цього Мара вирішила, що вже досить. «Я надала їм усі шанси, на котрі вони заслуговували, і навіть більше», — пробурмотіла вона до себе. Сунувши корону Кадара у свою сумку, до інших двох, вона видерлася на свого воза, штурхонула кобилу й рушила просто до свого селища. І коли Мара розповіла їм усе, що сталося, жителі Гіп більше не захотіли мати короля.

Він знову заграв головний мотив королівської глупоти, цього разу ковзнувши по крещендо, яке прозвучало, мов сміх. Потім низько вклонився — і ледь не впав зі столу.

Чоловіки сміялися й тупотіли ногами, хоча кожен з них уже чув цю історію безліч разів, і вимагали ще. Розповідь про Мару добре зустрічали всі, — окрім хіба королів.

Том знову ледь не впав зі столу, коли спускався; він хитався більше, аніж це можна було б пояснити його негнучкою ногою, коли простував до Мета. Недбало поклавши свою арфу на стіл, він гепнувся на стілець перед другим кухлем і в’яло глянув на юнака. Його очі завжди були гострими, мов шило, — але, схоже, зараз мали якісь проблеми з фокусуванням.

-— Звичайним чином, — пробурмотів він. Його голос все ще був глибоким, але більше не відлунював. — Розповідь звучить стократ краще простою декламацією, й у тисячу разів краще — високою; але вони хочуть звичайний чин.

Не мовивши більше ні слова, він припав до вина.

Мет не міг пригадати, щоб Том хоч раз після завершення гри на арфі одразу ж не сховав її до цупкого шкіряного чохла. А ще дивніше було бачити, як той жадібно п’є. Мет із полегшенням почув, як менестрель скаржиться на своїх слухачів; Том завжди вважав свої стандарти вищими від слухацьких. Принаймні хоч щось у ньому не змінилося.

Служниця повернулася, але вже без вогників в очах.

— О, Том, — сказала вона м’яко, а потім розвернулася до Мета. — Якби я знала, що він — товариш, на якого ви чекаєте, то не налила б йому вина і за сто срібних пенсів.

— Я не знав, що він п’яний, — запротестував Мет.

Але її увага знову зосередилась на Томі, а голос став ніжнішим.

— Томе, тобі потрібно відпочити. Вони витягуватимуть з тебе історії весь день і всю ніч, якщо ти їм це дозволиш.

Інша жінка, знімаючи фартух через голову, підійшла до Тома з другого боку. Вона була старша за першу, але не менш вродлива. Мабуть, вони були сестрами.

— Чарівна історія, — я завжди так вважала. І ти, Томе, розповідаєш її чарівно. Ходімо, я покладу тобі сковорідку з гарячим у ліжко, а ти зможеш розповісти мені все про суд у Кеймліні.

Том глянув на кухоль, немов здивувавшись, що той порожній, тоді прочесав свої довгі вуса, глянув на одну жінку, потім на іншу.

— Мила Мадо. Мила Саал. Я колись вам розповідав, що за життя мене любили дві милі жінки? Це розкіш для одного чоловіка.

— Ти все нам про це розповідав, Томе, — сумно мовила старша жінка. Молодша дивилася на Мета так, неначе це все було його помилкою.

— Дві, — пробурмотів Том. — Морґейз була з характером, — але я думав, що зможу не зважати на це, тож все закінчилось тим, що вона захотіла мене вбити. Дену вбив я. Можна це й так назвати. Без різниці. Я мав два шанси, — це більше, ніж в інших. І обидва — профукав.

— Я потурбуюся про нього, — сказав Мет. Тепер і Мада, і Саал витріщалися на нього. Він якнайчемніше всміхнувся, але це не спрацювало. Його живіт голосно бурчав. — Я чую запах смаженої курки? Принесіть мені три чи чотири. — Дві жінки закліпали й перезирнулися, коли він додав: — А ти щось будеш, Томе?

— Хіба з іще одним кухлем цього чудового андорського вина. — Менестрель з надією підняв кухоль.

— На сьогодні досить, Томе. — Старша жінка відібрала б у нього кухоль, але він не дозволив.

Майже в один голос з нею молодша твердо, але водночас благально сказала:

— З’їж трохи курки, Томе. Вона смачна.

Лише після того, як менестрель погодився щось з’їсти, обидві жінки пішли, так дивлячись на Мета і так пирхаючи, що він струснув головою.

Щоб я згорів, — ви думаєте, що я дозволятиму йому пити ще! Жінки! Але очі гарненькі в обох.

— Ранд сказав, що ти живий, — мовив юнак Тому, коли Мада і Саал уже не могли почути їх. — Морейн завжди так думала. Але я чув, ти був у Кайрені, а потім хотів їхати до Тіра.

— Виходить, з Рандом усе добре? — Очі Тома загострилися так, як це й пам’ятав Мет. — Не впевнений, що очікував цього. Морейн все ще з ним, так? Гарна жінка. Гарна, якби не була Айз Седай. Якщо влізти в це, то обгорілими пальцями не обійдешся.

— Чому тебе дивує, що з Рандом все добре? — обережно спитав Мет. — Ти знаєш про щось, що може зашкодити йому?

— Знаю? Я нічого не знаю, хлопче. Я підозрюю більше, ніж було б безпечно для мене, — але нічого не знаю.

Мет облишив цю тему розмови. Нема сенсу посилювати його здогади. Немає сенсу повідомляти йому, що я знаю більше, ніж це було безпечно для мене.

Старша жінка — Том називав її Мадою — повернулася з трьома хрусткими курками з коричневою шкуринкою, стурбовано поглянувши на сивого чоловіка і застережливо — на Мета, а тоді пішла. Мет відірвав ніжку й налаштувався на розмову. Том насупився на свій кухоль і навіть не глянув на птицю.

— Чому ти тут, у Тар Балоні, Томе? Знаючи, як ти ставишся до Айз Седай, — це останнє місце, де я очікував тебе побачити. Я чув, що ти назбирав грошенят у Кайрені.

— У Кайрені, — пробурмотів старий менестрель, гострота очей якого знову зм’якла. — Така проблема штовхає чоловіка на вбивство, навіть коли той заслуговує на це. — Він махнув однією рукою, і в ній блиснув ніж. У Тома завжди були приховані ножі. Він напевно сп’янів, але клинок тримав міцно. — Вбити людину, яку треба вбити, — й інколи інші розплачуються за це. Питання в тому, чи варте воно було того? Завжди є баланс, ти ж знаєш. Добра і зла. Світла й Тіні. Ми б не були людьми, якби не було цього балансу.

— Облишмо це, — пробурчав Мет з повним ротом. — Не хочу говорити про вбивства. — Світло, той чоловік досі лежить там, на вулиці. Щоб я згорів, я мав би бути зараз на кораблі. — Я лише спитав, чому ти у Тар Валоні. Якщо ти поїхав з Кайрену, бо вбив когось, — то я не хочу про це знати. Кров і попіл, якщо ти втопив свої мізки у вині і не можеш говорити прямо, я зараз же піду.

З кислим виглядом Том зробив так, щоб ніж зник.

— Чому я у Тар Валоні? Я тут, бо це найгірше місце, де я можу бути, — окрім, мабуть, Кеймліна. Я заслужив на це, хлопче. Деякі Червоні Айз Седай досі пам’ятають мене. Я бачив Елайду на вулиці якось одного дня. Якби вона дізналася, що я тут, вона здерла б з мене шкіру смужками, — і це б її не вдовольнило.

— Ніколи не думав, що ти вмієш жаліти себе, — сказав Мет гидливо. — То ти плануєш топити жаль у вині?

— Та що ти про це знаєш, хлопче? — пирхнув Том. — Поживи трохи. Побач щось у житті. Можливо, покохай жінку чи навіть двох, — і тоді зрозумієш. Може, й зрозумієш, якщо в тебе є мізки. Ах! Ти хочеш знати, чому я в Тар Балоні? А ти чому тут? Пам’ятаю, як ти тремтів, коли дізнався, що Морейн — Айз Седай. Та ти ледь в штани не накладав, коли хтось згадував про Силу. Що ж ти робиш у Тар Балоні, де Айз Седай — на кожному кроці?

— Я їду звідси. Ось що я тут роблю. Втікаю. — Мет наморщив носа. Менестрель врятував йому життя — чи навіть більше. Від щезника. Тому права нога Тома згинається не так, як повинна була б. На кораблі не було б стільки вина, щоб він напивався. — Я прямую до Кеймліна, Томе. Якщо хочеш по-дурному ризикувати навіщось, — то чому б тобі не податися зі мною?

— Кеймлін? — замислено’ сказав Том.

— Кеймлін, Томе. Елайда, ймовірно, повернеться туди рано чи пізно, тож у тебе буде через кого переживати. І, наскільки я пам’ятаю, якщо ти потрапиш до рук Морґейз, то ще пошкодуєш, що Елайда не була першою.

— Кеймлін. Так. Кеймлін пасує моєму настрою, немов рукавичка. — Менестрель поглянув на тарелю з куркою і здригнувся. — Що ти зробив, хлопче? Запхав їх у рукави?

Від пташок не залишилося нічого, окрім кісток і кількох залишків м’яса на ребрах.

— Інколи я дуже хочу їсти, — пробурмотів Мет. Він зробив над собою зусилля, щоб не облизати пальці. — То ти поїдеш зі мною чи ні?

— Ох. Поїду, хлопче. — Коли Том звівся на рівні ноги, він уже не мав такого непевного вигляду, як раніше. — Зачекай тут — постарайся тільки не з’їсти стіл — а я поки зберу речі й попрощаюся. — Він пошкутильгав геть, жодного разу не похитнувшись.

Мет ковтнув свого вина й зішкріб залишки м’яса з курячих тулубів, замислившись над тим, чи встигне замовити ще, — але Том швидко повернувся. Арфа та флейта в темних шкіряних футлярах висіли в нього на спині, зв’язані покривалом. Він спирався на палицю для ходьби заввишки з нього самого. Дві служниці йшли обабіч. Мет упевнився в тім, що вони сестри. Однакові великі карі очі дивилися на менестреля з однаковим виразом. Том поцілував спочатку Саал, тоді Маду, і, погладжуючи щоки, рушив до дверей, кивнувши Мету, щоб той ішов за ним. Він уже був надворі, поки юнак підбирав свої торби та палицю.

Молодша з двох жінок, Саал, зупинила Мета вже біля дверей.

— Що б ти йому не сказав, я пробачаю тобі вино, навіть якщо він покидає нас. Я не бачила його таким живим уже кілька тижнів. — Вона сунула щось йому в руку, і, коли він подивився, щоб дізнатись, що це, її очі збентежено округлилися. Вона дала йому срібну тарвалонську марку. — За те, що ти йому сказав. До речі, той, хто годує тебе, погано дає собі з цим раду, — але очі в тебе гарні.

Вона засміялася з виразу його обличчя. Мет теж мимоволі засміявся, коли вийшов на вулицю, перекочуючи срібну марку кісточками своїх пальців. Виходить, у мене гарні очі ? Його сміх обірвався, як остання краплина вина з бочки: Том чекав надворі, але тіла не було. Вікна з корчми вниз по вулиці проливали достатньо світла на бруківку, щоб у цьому впевнитися. Міська охорона не забрала б тіло мертвого чоловіка без розпитувань у корчмах, — і в «Жінці з Танчіко» теж.

— На що ти дивишся, хлопче? — спитав Том. — У цій темряві немає траллоків.

— Розбійники, — пробурмотів Мет. — Я подумав про розбійників.

— У Тар Валоні немає вуличних злочинців чи розбійників, хлопче. Коли охорона ловить розбійника — згідно з чутками, тут мало хто на таке зважується, — але коли це відбувається, вони тягнуть його до Вежі. І, що б Айз Седай з ними не робили, бідолахи тікають з Тар Балона наступного ж дня, з широко розплющеними очима, мов перелякані дівчиська. Наскільки я знаю, з жінками-злодюжками вони поводяться ще гірше. Ні, єдиний спосіб вкрасти гроші тут, — це якщо хтось продасть тобі поліровану латунь чи користуватиметься підточеними кубиками. Тут немає розбійників.

Мет розвернувся на п’ятах і кинувся повз Тома у напрямку доків, стукаючи палицею так, наче він відштовхувався нею, щоб іти швидше.

— Ми сядемо на перший же корабель, яким би він не був. На перший же, Томе.

Палиця Тома квапливо постукала за ним.

— Повільніше, хлопче. Куди поспішати? Є купа кораблів, котрі відпливають і вдень, і вночі. Поволі. Тут немає ніяких розбійників.

— На перше ж кляте судно, Томе! Навіть якщо воно тонутиме!

Якщо це були не розбійники, то хто? Це мали бути злодії. Хто ж іще це міг бути ?

РОЗДІЛ 32

ПЕРШИЙ КОРАБЕЛЬ

Сама собою Південна гавань — велика чаша, збудована оґірами, — була велетенською й круглою, оточеною високими стінами з такого ж білого каменю зі сріблястими прожилками, як і в усьому Тар Балоні. Довга пристань, переважно крита, простягалася уздовж берега — окрім місця, де широкі водні ворота відкривали доступ до ріки. Кораблі всіх розмірів, здебільшого пришвартовані кормою, вишикувалися у гавані; попри пізню годину, робочі в грубих сорочках без рукавів поспішали завантажувати та вивантажувати з тросами й штангами, або й на власних спинах, пакунки та скрині, ящики та бочки. З дахових балок звисали ліхтарі, що освітлювали причал, утворюючи смужку світла на чорній воді посередині гавані. Невеличкі відкриті човники стрімко продиралися крізь темряву; квадратні ліхтарі на вершечках високих ахтерштевнів нагадували світлячків, що пурхали причалом. Утім, вони здавалися невеличкими лише поруч із великими кораблями; деякі з них мали по шість пар довгих весел.

Коли Мет вів Тома, який досі бурчав, під аркою з полірованого червоного каменю й спускався широкими кроками до пристані, приблизно за двадцять кроків від них матрос одного із трищоглових кораблів уже відв’язував причальні канати. Корабель був найбільшим з усіх, що міг побачити Мет: п’ятнадцять-двадцять спанів від гострого носа до квадратної корми, з рівною палубою з бильцями майже врівень з пристанню. Але найважливішим було те, що корабель уже відпливав. Перший же корабель, що відпливатиме.

Сивий чоловік підійшов до пристані: три лінії конопляної мотузки, нашиті на рукави його темного плаща, вказували на те, що він був док-мейстром. Його широкі плечі свідчили про те, що він, ймовірно, починав як звичайний матрос, що тягнув мотузку, перш аніж стати докмейстром, який носив її на рукаві. Він випадково подивився у напрямку Мета — і зупинився з виразом подиву на своєму зашкарублому обличчі.

— Твої торби свідчать про те, що ти плануєш, хлопче, — але можеш про це забути. Сестра показала мені портрет. Ти не сядеш на жоден човен у Південній гавані, хлопче. Йди геть зі сходів, поки мені не довелося покликати когось, щоб відвести тебе.

— Що, заради Світла?.. — пробурмотів Том.

— Все змінилося, — твердо сказав Мет. Корабель вже відкидав останній причальний канат; згорнуті трикутні вітрила досі звисали товстим блідим згортком на довгих похилих гіках, але чоловіки вже готували весла. Він витяг наказ Амерлін із торби й сунув його в обличчя докмейстру. — Ось дивися. Я у справах Вежі, за наказом самої Амерлін. Я повинен відплисти саме цим човном.

Докмейстер прочитав текст, тоді перечитав ще раз.

— Ніколи не бачив такого у своєму житті. Чому Вежа спочатку забороняє тобі виїзд, а тоді дає... оце?

— Запитай в Амерлін, якщо хочеш, — сказав Мет знудженим голосом — так, наче він гадав, що жоден дурень такого не зробить, — але вона тебе закопає. Та й мене, — якщо я не відпливу на цьому човні.

— Ти ніколи цього не зробиш, — сказав докмейстер, але одразу ж приклав руки до рота: — На борту «Сірої чайки»! Зупиніться! Спопели вас Світло, зупиніться!

Чоловік без сорочки на румпелі озирнувся, а тоді заговорив до високого товариша в темному плащі з широкими рукавами. Високий чоловік не зводив погляду з матросів, що занурювали весла у воду.

— Нумо разом, — крикнув він, і біля весел закрутилася піна.

— Я зроблю це, — відрізав Мет. Я сказав: перший же корабель. Значить, перший корабель! — Ходімо, Томе!

Не переконавшись в тім, що менестрель іде за ним, Мет побіг причалом униз, ухиляючись від людей та візків з вантажем. Відстань між кормою «Сірої чайки» та причалом збільшувалася, що глибше занурювалися весла. Піднявши свою палицю, Мет кинув її на корабель, як спис, ступив ще один крок і щодуху стрибнув.

Темна вода під його ногами на вигляд була крижаною, але він умить перескочив корабельні бильця й покотився палубою. Коли він підвівся, то почув бурчання й прокльони позаду себе.

Том Меррилін видерся на бильця зі ще одним прокльоном, — і переліз через них на палубу.

— Я втратив палицю, — пробурмотів він. — Хочу іншу. — Потерши свою праву ногу, він подивився, як збільшується смужка води за кораблем, і здригнувся. — Я сьогодні вже купався.

Стерновий без сорочки витріщався то на Тома, то на Мета, стискаючи румпель так, наче розмірковував, чи зможе він ним захиститися від цих двох божевільних.

Високий чоловік отетерів. Він викотив блідо-блакитні очі, а його рот беззвучно щось промовляв. Його підстрижена темна борода тремтіла від гніву, а вузьке обличчя побуряковіло.

— Заради Твердині, — врешті заревів він. — Що це все означає? На цьому кораблі немає вільного місця навіть для кішки, — та й не став би я брати якихось волоцюг, що вдерлися на мою палубу. Саноре! Васо! Викиньте це сміття за борт!

Двоє неймовірно кремезних чолов’яг, босоногих і голих до попереку, випростались над снастями і рушили до корми. Веслярі продовжували свою роботу: нахилялися, щоб підняти лопаті; потім робили три широких кроки вздовж палуби; потім випрямлялися і йшли назад, тягнучи корабель уперед своїми веслами.

Мет однією рукою метляв наказом Амерлін перед обличчям бороданя — капітана, як він розумів, — а другою виловив золоту крону зі своєї сумки. Навіть кваплячись, він потурбувався про те, аби той побачив, що в сумці було ще більше грошей. Кинувши важку монету чоловіку, він говорив швидко, продовжуючи розмахувати папером.

— Це за нашу квапливу посадку, капітане. Більше отримаєте під час подорожі. У справі Білої Вежі. Особистий наказ Престолу Амерлін. Нам потрібно терміново відплисти. До Аринґілла, в Андор. Гранична потреба. Біла Вежа благословить усіх, хто допоможе нам, — і прокляне тих, хто нам заважатиме.

Впевнившись у тім, що чоловік побачив печатку Пломеня Тар Валона — і, як сподівався Мет, навіть більше, — він знову склав папір і прибрав його геть з очей. Стурбовано дивлячись на двох кремезних чоловіків, що зупинилися обабіч капітана — щоб я згорів, —у них ручища, як у Перрина! — він пошкодував, що його палиця зараз не у нього. Він бачив її на тому ж місці, де та приземлилася: далеко внизу, на палубі. Мет намагався мати вигляд рішучого й впевненого чоловіка, з яким краще не жартувати, чоловіка із силою Білої Вежі за плечима. Яка вже далеко позаду, сподіваюся.

Капітан поглянув на Мета із сумнівом, з іще більшим — на Тома в його плащі менестреля, із нетвердою ходою, — однак наказав Санору й Васу залишатися на місці.

— Я не хочу гнівити Вежу. Спали мою душу, поки річна торгівля змушує мене плавати з Тіра до лігва цих... Надто часто я гнівлю... всіх. — Натягнута посмішка з’явилася на його обличчі. — Але я казав правду. Заради Твердині, правду! Я маю шість кают для пасажирів, — і всі вони зайняті. Ви можете спати на палубі та харчуватися з екіпажем за ще одну золоту крону. З кожного.

— Це обурливо! — вигукнув Том. — Мене не хвилює, що наробила війна у низов’ях ріки, — але це маячня! — Два здоровезних матроси човгнули босими ногами.

— Така ціна, — твердо сказав капітан. — Не бажаю нікого сердити, але я б не хотів устрявати у ваші справи. Це все одно, що дозволити чоловікові заплатити за те, що він облив вас гарячою смолою. Ви платите таку ціну, — або йдете за борт, і хай Престол Амерлін сама вас сушить. А це я залишу за неприємності, що ви мені завдали; дякую. — Він постукав по золотій кроні, яку Мет кинув у кишеню його плаща з широкими рукавами.

— Яка ціна за одну каюту? — спитав Мет. — Для нас. Ви можете переселити того, хто там, до когось іще. — Юнакові не хотілося спати назовні в холодну ніч. І ще: якщо не здолати такого чоловіка, він вкраде ваші штани і скаже, що зробив вам послугу. Його шлунок голосно забурчав. — І їстимемо ми те, що й ви, а не екіпаж. Причому багато.

— Мете, — сказав Том, — я планував тут ще й випивати. — Він повернувся до капітана, розвіваючи свій клаптиковий плащ, наскільки це було можливо з покривалом й футлярами, що звисали з його спини. — Як ви вже, мабуть, помітили, капітане, я — менестрель. — Навіть просто неба його голос, здавалося, відлунював. — В якості платні за проїзд я був би щасливий розважити ваших пасажирів та екіпаж...

— Мій екіпаж на борту для того, щоб працювати, менестрелю, а не розважатись. — Капітан погладив свою гострокінцеву бороду; його світлі очі оцінили простий плащ Мета лише на мідяк. — То ти хочеш каюту, так? — Він розреготався. — І моє їдло? Що ж, можеш взяти мою каюту й мою їжу. За п’ять крон з кожного. Андорської ваги. Ці найважчі! — Він так зайшовся сміхом, що його слова перетворилися на хрипи. Обходячи його, Санор і Васа широко посміхнулися. — За десять крон ти можеш взяти мою каюту і мою їжу, — а я переселюся до пасажирів і їстиму з екіпажем. Хай згорить моя душа, — так буде! Заради Твердині, присягаюся! За десять золотих крон... — Сміх задушив решту слів.

Він досі сміявся, задихався і витирав сльози з очей, коли Мет витяг один зі своїх гаманців; проте його сміх увірвався, коли в руках у Мета з’явилося п’ять крон. Капітан не вірив своїм очам; двох здоровезних матросів наче вдарили довбешкою по голові.

— Андорської ваги, кажеш? — спитав Мет. Важко було оцінити без ваг, але він поклав ще сім монет на долоню. Дві точно були андорські, а інші, як він гадав, додадуть до потрібної ваги. Достатньо для цього здирника. За мить він додав ще дві золоті тіренські крони. — Для тих, кого ви виселите із каюти, за яку вони заплатили. — Він знав, що пасажири не побачать і мідяка, — але інколи потрібно заплатити, аби виглядати щедрим. — Ви ж збиралися поділитися з ними? Ні, звісно ні. Але вони повинні щось отримати за те, що будуть тіснитися поруч із кимось. І немає потреби їсти з екіпажем, капітане. Будемо раді, якщо ви складете мені й Тому компанію у вашій каюті.

Том витріщався на нього, як і всі інші.

— Ви що?.. — сказав бородань хрипким пошептом. — Ви... випадково... не переодягнений молодий лорд?

— Я не лорд, — засміявся Мет. У нього був привід для сміху. «Сіру чайку» вже огорнула пітьма гавані зі смужкою світла пристані позаду, а прямувала вона до чорної шпарини неподалік, попереду, де водні ворота випускали кораблі в ріку. Веслярі стрімко вели корабель. Чоловіки вже розмахували довгими похилими гіками, готуючись підняти вітрила. Із золотом у руках, капітан, схоже, вже не хотів скидати когось за борт.

— Якщо ви не проти, капітане, ми хотіли б побачити нашу каюту. Вашу каюту, точніше. Уже пізно, і для початку я б хотів трохи поспати. — Його шлунок нагадав про себе. — І повечеряти!

Щойно судно занурило ніс у чорноту, бородань особисто показав шлях сходами униз, до короткого вузького проходу з дверима, розташованими зблизька одні від одних. Поки капітан збирав свої речі з каюти — вона була завширшки з корму, з ліжком і меблями, вбудованими у стіни, окрім двох крісел і кількох скринь, — Мет і Том уже влаштувалися, і юнак багато чого дізнався, — починаючи з того, що цей чоловік не буде виштовхувати пасажирів з їхніх кімнат. Він дуже шанував гроші, які вони заплатили, — якщо й не їх самих — щоб дозволити це. Капітан займатиме каюту свого помічника, а той — свого, таким чином посуваючи кожного нижчого за званням далі, аж доки останньому не доведеться піти спати на ніс, до екіпажу.

Мет не вважав, що ця інформація може бути корисною, але вислухав кожне слово, сказане капітаном. Завжди важливо знати не лише, куди ти прямуєш, але й з ким маєш справу, — або ж у тебе можуть просто забрати плащ та черевики й вигнати босоніж додому в дощ.

Капітан був тіренцем. Його звали Хуан Малліа, і розмовляв він з великою охотою, раз уже справа з Метом і Томом вирішилася на його користь. Він не мав благородного походження, — але нікому не дозволяв думати, що він дурень. Молодик із такою кількістю золота, якої у звичайного юнака бути не могло, мусив би бути злодієм, — але всі знають, що жоден злодій не втік з Тар Балона зі своєю здобиччю. Молодик, вдягнений, як селянин, — але з манерами та впевненістю лорда, хоч і заперечує це. «Клянуся Твердинею, я не говоритиму, що ви лорд, — якщо ви кажете, що не лорд». Малліа підморгнув, всміхнувся й смикнув кінчик бороди. Юнак, що носить папір з печаткою Престолу Амерлін та прямує до Андору. Не секрет, що королева Морґейз відвідувала Тар Балон, — і на те точно була причина. Для Малліа очевидно, що між Кеймліном і Тар Балоном щось відбувається. А Мет і Том були посланцями від Морґейз, — це він зрозумів завдяки акценту Мета. Він з радістю допоможе усім, чим зможе в такій поважній справі. Не те щоб він хотів втручатись туди, де йому не раді.

Мет здивовано перезирнувся з Томом, який намагався запхати свої інструменти під стіл, вбудований в одну зі стін. Кімнатка мала два маленьких вікна з обох боків і пару ламп для освітлення у з’єднаних кронштейнах.

— Дурниці, — сказав Мет.

— Так, — відповів Малліа. Він випростався, витягаючи одяг зі скрині біля підніжжя ліжка, й посміхнувся. — Авжеж. — У стінній шафі, схоже, містилися креслення річки, які були йому потрібні. — Більше ні слова.

Проте він хотів втрутитись, хоч і намагався це приховати, — тож торохтів багато зайвого, намагаючись за щось зачепитися. Мет слухав, відповідав на питанням бурчанням, знизуванням плечима та одним-двома словами, а Том говорив ще менше. Менестрель постійно кивав головою, поки розвантажував свої бебехи.

Малліа все життя був річним торговцем, хоч і мріяв виходити в море. Країни, котрі сусідили з Тіром, він майже завжди згадував з презирством, якого вдалося уникнути лише Андору, — але похвала, яку капітан врешті висловив, була скупою й награною.

— Я чув, що в Андорі добрі коні. Непогані. Не такі добрі, як тіренські, — але теж достатньо хороші. У вас роблять добру сталь, залізні вироби, бронзу і мідь — я часто торгував ними, хоча ви їх віддавали за відчутну ціну — а тоді ви відкрили ті шахти в Імлистих горах. Золоті шахти. А нам доводиться заробляти своє золото в Тірі.

Найбільше презирства дісталося Меєну.

— Навіть менше за М’юранді. Одне місто та кілька ліг землі. Вони знижують ціну на олію з наших чудових тіренських оливок лише тому, що їхні кораблі знають, де шукати зграї масляних риб. У них взагалі немає права називатися країною.

Ілліан він ненавидів.

— Одного дня ми розграбуємо Ілліан ущент, зруйнуємо кожне місто й селище та засиплемо їхню гидку землю сіллю.

Борода Малліа ледь не настовбурчилась від обурення: яка ж огидна ілліанська земля.

— Навіть їхні оливи гнилі! Одного дня ми винесемо останню ілліанську свиню в ланцюгах! Ось що сказав високий лорд Семон.

Мет запитав, що, на думку капітана, Tip зробить з усіма тими людьми, якщо його слова справдяться. Ілліанців потрібно буде годувати, і вони точно не зможуть працювати в кайданах. Усе це не мало сенсу, — але очі Малліа світилися, коли він про це розповідав.

Лише дурні дозволяють, щоб ними правив король чи королева, якийсь один чоловік чи жінка. «Окрім королеви Морґейз, звісно, — додав він квапливо. — Я чув, вона хороша жінка. Кажуть, вродлива». Усі ті дурні вклоняються одному дурню. Високі лорди правлять Тіром разом, спільно приймаючи рішення, й так і має бути. Високі лорди знають, що правильно, добре й істинно. Особливо високий лорд Семон. Жоден чоловік не може піти всупереч високим лордам. Особливо високому лорду Семону.

За королями й королевами, навіть за Ілліаном ховався найбільший предмет ненависті Малліа, який він намагався приховати. Однак він так багато балакав, намагаючись випитати про їхню справу, і так заслухався власного голосу, що сказав навіть більше, ніж хотів.

Мабуть, вони багато подорожували, служачи такій великій королеві, як Морґейз. Мабуть, вони бачили багато земель. Він мріяв про море, бо в такому разі міг би побачити землі, про які тільки чув, — бо тоді міг би знайти зграї меєнських масляних риб, зміг би переторгувати Морський народ і гидких ілліанців. Море було далеко від Тар Балона. Вони мають розуміти це, оскільки й самі вимушені мандрувати дивними місцями, серед дивних людей; тих місць і людей вони б не змогли стерпіти, якби не служили королеві Морґейз.

— Ніколи не любив там причалювати, — бо ніколи не знаєш, хто може застосувати Силу. Останнє слово він вимовив, мов лайку. Відтоді, відколи він почув, що говорить високий лорд Семон... — Щоб я згорів, коли я дивлюся на Білу Вежу, мені здається, що у мене в животі рояться м’якуни. Тепер, коли відомо, що вони задумали.

Високий лорд Семон сказав, що вони хочуть керувати світом. Семон говорить, що вони планують розчавити кожен народ, придушити ногою кожну чоловічу горлянку. Семон стверджує, що Tip більше не може тримати Силу за межами своїх земель і вважати, що цього достатньо. Семон сказав, що настав законний день слави Тіра, — але Тар Валон стоїть між Тіром і славою.

— У них немає шансів. Рано чи пізно усіх їх переловлять і вб’ють, до останньої Айз Седай. Високий лорд Семон сказав, що інші можуть вижити — молодші, послушниці, посвячені, — якщо вони будуть приведені до Твердині; але решту треба знищити. Так сказав високий лорд Семон. Біла Вежа повинна бути зруйнована.

Якусь мить Малліа стояв у центрі каюти з повними руками одягу, книжок та згорнутих креслень; його волосся майже торкалося палубних балок. Він дивився в нікуди світло-блакитними очима, і в його погляді Біла Вежа перетворювалася на руїну. Тоді він здригнувся, немов збагнув, що тільки-но сказав. Його гостра борода невпевнено ворухнулася.

— Це... це він так сказав... Я... Мабуть, я зайшов надто далеко. Високий лорд Семон... Він говорить так, що людина виходить за межі власних переконань. Якщо Кеймлін може укласти договір з Вежею, — ну, то й Tip зможе. — Він затремтів, але, схоже, не помітив цього. — Така моя думка.

— Як ви сказали? — мовив Мет і відчув, як його розпирає бульбашка зловтіхи. — Гадаю, ваша думка правильна, капітане. А втім, не зупиняйтеся на кількох посвячених. Нехай дюжина Айз Седай прийде, чи дві. Уявіть, якою буде Твердиня Тіра з двома дюжинами Айз Седай всередині.

Малліа пройняв дрож.

— Я виряджу чоловіка по мою скриню з грішми, — сухо сказав він і вийшов.

Мет похмуро глянув на зачинені двері.

— Гадаю, не варто було це казати.

— Навіть не знаю, чому ти так думаєш, — сухо сказав Том. — Наступного разу можеш сказати лорду капітану-командору білоплащників, що він повинен одружитися з Престолом Амерлін. — Його брови, мов біла іусінь, сповзли вниз. — Високий лорд Семон. Ніколи не чув про високого лорда Семона.

Тепер була Метова черга вколоти стариганя.

— Що ж, навіть ти не можеш знати про всіх королів, королев і вельмож, Томе. Один чи два, можливо, просто пройшли повз твою увагу.

— Я знаю імена всіх королів і королев, хлопче, й усі імена високих лордів Тіра також. Схоже, вони підвищили якогось лорда землі, — але не міг же я не чути про смерть старого високого лорда. Якби ти влаштував усе так, щоб заради нас вигнали кількох бідолах з їхніх кают, і ми були б не в капітанській, то кожен з нас мав би зараз своє ліжко, вузьке й достатньо тверде. А зараз ми мусимо розділити ліжко Малліа. Сподіваюся, ти не хропеш, хлопче. Я цього не стерплю.

Мет стиснув зуби. Тепер він згадав, що Том хропить так, наче хтось пиляє рашпілем дубовий вузол. Юнак забув про це.

До них зайшов один із тих двох кремезних чолов’яг — Санор чи Баса; він не назвався, — щоб забрати окуту залізом грошову скриню з-під ліжка.

Він і слова не промовив, — лише невиразно вклонився, потайки похмуро подивився на них і вийшов геть.

Мет почав розмірковувати, чи не покинув його талан, що допомагав протягом всієї ночі. Йому доведеться змиритися з храпом Тома; та й, чесно кажучи, можливо, це й не була найкраща ідея у світі — застрибнути на цей корабель, розмахуючи підписаним папером Престолу Амерлін з печаткою Пломеня Тар Валона. Він імпульсивно витягнув одне зі своїх циліндричних шкіряних горняток для гри в кості, відкрив тугу кришку й викотив кубики на стіл.

П’ять поцяткованих однією плямкою кубиків дивилися на нього. Око Морока, — так це називалося в деяких іграх. Це була програшна комбінація в одних іграх та виграшна — в інших. Але в яку граю я ? Він зібрав кості докупи — і кинув знову. П’ять точок. Ще один кидок — і знову Око Морока підморгувало йому.

— Якщо ти використовував ці кості, щоб виграти все те золото, — тихо мовив Том, — тоді не дивно, що ти повинен був відплисти першим же човном. — Він роздягався до спідньої сорочки й уже наполовину зняв її через голову, коли говорив. Його коліна були вузлуватими; на ногах було видно сухожилля та хвилясті м’язи; права нога була більш всохлою. — Хлопче, дванадцятирічна дівчинка виріже твоє серце, якщо дізнається, що ти використовував такі кості проти неї.

— Це не через кості, — пробурмотів Мет. — Це талан. — Талан Айз Седай? Чи Морока? Він закотив їх назад у горнятко й закрив кришкою.

— Я так розумію, — сказав Том, укладаючись в ліжко, — ти не збираєшся розказати мені, звідки в тебе все це золото.

— Я виграв його. Сьогодні вночі. їхніми кубиками.

— Еге ж. І я так розумію, ти не збираєшся мені пояснити, звідки в тебе той папір, яким ти розмахував довкола — я бачив печатку, хлопче! — чи всі ті розмови про справу Білої Вежі, або чому докмейстер мав твій портрет від Айз Седай.

— Я везу лист Елейн до Морґейз, Томе, — сказав Мет терплячіше, ніж почувався. — Найнів дала мені цей аркуш. Не знаю, звідки вона його взяла.

— Що ж, якщо ти не збираєшся розповісти мені, — я спатиму. Погасиш свічки, гаразд? — Том перекотився на бік і сунув голову під подушку.

Навіть коли Мет роздягся до білизни і занурився під ковдру — після того, як задмухав свічки — він не міг заснути, хоча Малліа постарався знайти для себе хороший пір’яний матрац. Він мав рацію щодо хропіння Тома, — і подушка не рятувала його. Звук був такий, неначе Том впоперек різав деревину іржавою пилкою. І Мет не міг припинити думати. Як Найнів, Еґвейн та Елейн змогли дістати цей наказ від Амерлін? Вони мають бути втягнені разом з Престолом Амерлін у якусь справу; в одну з тих махінацій Білої Вежі. Але тепер, коли він обмірковував це, то розумів, що вони теж приховували щось від Амерлін.

— «Будь ласка, віднеси лист моїй матері, Мете», — сказала вона тихим насмішкуватим голосочком. — Дурень! Амерлін відправила б Охоронця з будь-яким листом від дочки-спадкоємиці до королеви. Сліпий дурень, — я так хотів вибратися з Вежі, що не розгледів цього.

Хропіння Тома просурмило згоду. Та найбільше Мет розмірковував про талан і розбійників.

Перший удар якогось предмета об корму хлопець ледь відчув. Він не звернув уваги й на стукіт та човгання на палубі вгорі, на кроки чобіт. Корабель сам собою породжував багато шуму, і на палубі мав би бути хтось, хто вестиме корабель вниз по річці. Але приглушені кроки в коридорі біля їхніх дверей, поєднані з думками про розбійників, змусили його вуха нашорошитися.

Він легенько штрикнув ліктем Тома між ребрами.

class="book">— Прокинься, — мовив тихо. — Ззовні, в коридорі, хтось є.

Він уже сповз з ліжка, сподіваючись, що підлога каюти — палуба, підлога — що б це в біса не було — не скрипітиме під його вагою. Том пхикнув, прицмокнув і знову захропів.

Не було часу турбуватися про Тома. Кроки підступили до дверей. Схопивши палицю, Мет став під дверима й почав чекати.

Двері повільно відчинилися, й з’явилися двоє чоловіків у плащах, один за одним, невиразно окреслені тьмяним місячним світлом, яке лилося крізь верхівку ґраток сходинок, котрими вони спустилися. Оголені клинки ножів виблискували у світлі місяця. Обидва чоловіки зойкнули; вони точно не очікували, що на них хтось чекатиме.

Мет щодуху зробив випад палицею й поцілив першому чоловіку прямісінько в те місце, де унизу з’єднувалися ребра. Після удару в його голові пролунав батьків голос: «Це смертельний удар, Мете. Ніколи не використовуй його, якщо немає загрози життю». Але ці ножі могли забрати його життя; та й кімнатка була надто малою, щоб розмахувати палицею.

Навіть коли чоловік почав задихатися й зігнувся на палубі, марно намагаючись вдихнути, Мет ступив уперед і спрямував кінчик палиці з-над першого чоловіка у горло другого, яке гучно хруснуло. Його ніж випав з руки, якою він схопився за своє горло, і чоловік упав на свого компаньйона. Обидва шкребли черевиками долівку; передсмертні хрипи вже зривалися з їхніх горлянок.

Мет стояв на місці, витріщившись на них. Двоє чоловіків. Ні, — щоб я згорів, троє! Ніколи раніше не думав, що скривджу людину; а тепер я вбив трьох за ніч. Світло!

Тиша заповнила темний коридор, і він почув стукіт чобіт на палубі згори. Екіпаж завжди ходить босоніж.

Намагаючись не замислюватися над тим, що робить, Мет зірвав плащ з одного з мертвих чоловіків і накинув його на плечі, ховаючи світле спіднє. Босоніж він прокрався коридором, виліз на сходи і трішки визирнув понад ними.

Бліде місячне сяйво відбивалося від напнутих вітрил, але ніч вкрила всю палубу суцільною темрявою. Не було чути жодного звуку, окрім шуму води уздовж бортів корабля. Схоже, лише один чоловік був на палубі, біля румпеля; каптур його плаща від холоду був насунутий на обличчя. Чоловік ворухнувся; шкіряні черевики човгнули по палубних планках.

Тримаючи палицю й сподіваючись, що його не видно, Мет виліз нагору.

— Він мертвий, — пробурмотів він низьким хрипким шепотом.

— Сподіваюся, він пищав, коли ти перерізав йому горлянку. — Сильний акцент чоловіка був таким самим, як у того, що переслідував його на звивистій вулиці в Тар Валоні. — Цей хлопець наробив нам стільки клопотів... Чекай! Ти хто?

Мет щодуху замахнувся палицею. Товста деревина врізалася в голову чоловіка; каптур його плаща лише трохи приглушив звук, схожий на удар дині об підлогу.

Чоловік впав на румпель, штовхнувши його, і судно гойднулося, похитнувши і Мета. Краєм ока він побачив тінь, що виринула з темряви біля билець, і блиск ножа; юнак знав, що не зможе випередити удар. Блиснуло щось іще, пронеслося крізь ніч і злилося з тьмяною фігурою із глухим стуком. Рух у темряві припинився, і чоловік впав Метові до ніг.

Під вагою першого чоловіка румпель заворушився, і судно знову гойднулося, а внизу, біля палуби, почулися нерозбірливі голоси.

З люка, кульгаючи, виліз Том, закутаний поверх сорочки у плащ; він підняв заслін ліхтаря, схожого на бичаче око.

— Ти щасливчик, юначе. Один з тих, унизу, тримав цей ліхтар. Який міг спалити корабель, якби і далі там лежав. — Світло освітило руків’я ножа, що стирчав з грудей чоловіка з мертвим поглядом в очах. Мет ніколи раніше його не бачив; він був упевнений, що запам’ятав би когось зі стількома шрамами на обличчі. Том вибив кинджал із витягнутої руки мертвяка, а тоді нахилився, щоб витягти свій ніж, і витер його лезо об плащ трупа. — Тобі дуже поталанило, хлопче. Ти справді щасливчик.

До поручня корми була прив’язана мотузка. Том підійшов до неї, освітлюючи нижню частину корми, і Мет приєднався до нього. На іншому кінці мотузки гойдався маленький човник з Південної гавані; його квадратний ліхтар погас. Двоє чоловіків стояли серед втягнутих весел.

— Хай вхопить мене Великий володар, — це він! — крикнув один з них. Інший кинувся до вузла мотузки, очманіло вовтузячись з ним.

— Хочеш вбити і цих двох також? — спитав Том. Його голос гудів, як під час виступу.

— Ні, Томе, — тихо мовив Мет. — Ні.

Чоловіки в човні, схоже, чули питання, але не почули відповіді, бо вони припинили намагатися відв’язати човен і стрибнули за борт, здіймаючи великі бризки. Звук, що поширювався від того, як вони молотили воду, пливучи через річку, був гучним.

— Дурні, — пробурмотів Том. — Річка звужується в деяких місцях після Тар Балона, але все одно це десь пів милі чи й більше завширшки. У темряві вони не дістануться берега.

— Заради Твердині! — почувся крик з люка. — Що тут сталося? У коридорі — мертві чоловіки! Що робить Баса, лежачи на румпелі? Він зажене нас на мілину!

У самих лише лляних кальсонах Малліа кинувся до румпеля і, грубо відкотивши мертвяка, потягнув за довгий важіль, щоб знову вирівняти курс.

— Це не Баса! Спали мою душу, — хто цей мертвий чоловік?

Всі інші — босоногий екіпаж та перелякані пасажири, закутані в плащі та покривала — вже вилазили на палубу. Приховуючи свої рухи, Том просунув ніж під мотузку й одним ривком перерізав її. Маленький човен почав відпливати у пітьму.

— Річні розбійники, капітане, — сказав він. — Мет та я врятували ваш корабель від річних розбійників. Вони б перерізали всім горлянку, якби не ми. Мабуть, вам варто переглянути нашу плату за проїзд.

— Розбійники! — вигукнув Малліа. — їх багато нижче, біля Кайрену, — але я ніколи не чув, щоб вони з’являлися тут, на глибокій півночі!

Збиті в купку пасажири почали стурбовано шепотітися про розбійників та перерізані горлянки. Мет важко рушив до люка. Позаду себе він чув Малліа.

— Холоднокровний. Ніколи не чув, щоб Андор наймав убивць, — але спали мою душу, він холоднокровний.

Мет пошкандибав сходами, переступив через два тіла в коридорі й ляснув за собою дверима капітанської каюти. Він був уже на півшляху до ліжка, коли його пройняв дріж, і все, що він міг зробити, — це опуститися на коліна.

Світло, у яку гру я граю? Я маю знати, що це за гра, — якщо хочу перемогти. Світло, що це за гра?

Тихо граючи «Троянду ранку» на своїй флейті, Ранд дивився на багаття, де на патичку, перекинутому через вогнище, смажився кролик. Нічний вітер кресав з багаття іскри; Ранд відчував слабкий запах кролика, хоч і з’явилася мандрівна думка про те, що йому потрібно знайти більше солі в наступному селищі чи місті. «Троянда ранку» була однією з мелодій, котрі він грав на тих весіллях.

Скільки вже відтоді минуло днів ? Чи справді так багато, — чи лише в моїй уяві так? Кожна жінка в селищі вирішила одразу вийти заміж? Які в них були імена? Я вже з’їжджаю з глузду?

Його обличчя вкрилося краплинами поту, але він продовжував ледь чутно грати, дивлячись у вогнище. Морейн сказала йому, що він був та’вереном. Всі казали, що він був та’вереном. Можливо, він справді ним був. Такі люди змінюють речі навколо себе. Та’верен міг спричинити всі ті весілля. Але ця думка була дуже близькою до чогось, про що він думати не хотів.

Вони також сказали, що я — Відроджений Дракон. Вони всі це сказали. Живі та мертві. Але тільки через це правдою це не стане. Я мусив дозволити їм проголосити мене. Обов’язок. У мене не було вибору, — але це не робить все правдою.

Схоже, він не міг зупинитися, граючи цю одну мелодію. Вона змушувала його згадувати Еґвейн. Колись він думав, що одружиться з нею. Дуже давно, схоже. Тепер це минулося. Втім, вона приходила в його сни. Це мала бути вона. Її обличчя. Це було її обличчя.

Тільки там було так багато облич, яких він знав. Його мати, і Мет, і Перрин. Усі намагалися вбити його. Звісно, це були не вони. Тільки їхні обличчя на Тінях. Він думав, що це насправді були не вони. Навіть у його снах блукали Тіні. Чи були це лише сни? Він знав, що деякі сни — реальні. А деякі — лише сни, кошмари чи мрії. Але як їх розрізнити? Мін приходила до нього однієї ночі уві сні й намагалася загнати ніж у спину. Його досі дивувало те, як сильно це йому боліло. Він був безтурботним, — підпустив її ближче, відпустив свій захист. Поруч з Мін він не відчував жодної потреби в захисті, попри ті речі, котрі вона бачила, коли дивилася на нього. Бути з нею було заспокійливим бальзамом для його ран.

А тоді вона намагалася вбити мене! Музика зросла до негармонійного виску, але він знову стишив її до м’якості. Не вона. Тінь з її обличчям. Мін найменше з усіх бажала б скривдити мене. Він не міг зрозуміти, чому так думав, — але був упевнений в тім, що це правда.

Так багато облич у його снах. Селін приходила, — холодна, таємнича й така прекрасна, що в нього пересихало в роті лише від думки про неї. Колись вона пропонувала йому славу, — здавалося, так давно; але тепер говорила про меч, який він повинен здобути. І з мечем прийти до неї. Кал-ландор. Він завжди був у його снах. Завжди. І глузливі обличчя. Руки, що штовхали Еґвейн, Найнів та Елейн у клітки, ловили в сіті, кривдили їх. Чому він повинен більше плакати через Елейн, аніж через двох інших?

Йому паморочилося в голові; вона боліла так само, як і бік; піт стікав обличчям. Він тихо грав «Троянду ранку» вночі через свій страх заснути. Страх бачити сни.

РОЗДІЛ 33

У ПЛЕТИВІ

Сидячи в сідлі, Перрин похмуро дивився на плаский камінь, наполовину схований у бур’янах на узбіччі дороги. Ця дорога з утрамбованого багна, що тепер називалась Луґардською, вказувала на те, що зараз вони опинились неподалік Манетерендрелле і кордону М’юранді, — і на те, що колись, дуже давно, вона була вимощена каменем. Так сказала Морейн два дні тому. І шматки каменю час від часу пробивалися назовні. Тільки саме цей мав дивне позначення.

Якби собаки могли залишати сліди на каменях, він би сказав, що це — відбиток лапи величезного гончака. Але куди б не сягав його погляд, — навіть голою землею, де м’яке багно на узбіччі могло зберегти сліди, — їх більше не було. Як і запаху собачих стежок. У повітрі тримався слабкий запах горілого, схожий на сірчаний, — той, що залишається після запуску феєрверків. Попереду було місто, де дорогу перетинала річка; можливо, якісь діти пробралися сюди зі знаряддям ілюмінаторів.

Надто далеко для дітей — заходити аж сюди. Але він бачив ферми. Можливо, це були діти фермерів. Що б це не було, — воно ніяк не пов ’язане з тією позначкою. Коні не літають, а собаки не залишають слідів на камінні. Я надто втомився, щоб чітко мислити.

Позіхнувши, він пришпорив поміж ребрами Ходака, і гнідий галопом припустив за іншими. Відколи вони покинули Джарру, Морейн постійно підганяла їх — і не чекала й хвилини, якщо хтось із них на мить зупинявся. Коли Айз Седай мали якусь мету, вони ставали твердими, мов холодне гартоване залізо. Лоял покинув читати верхи, як він робив це шість днів тому, — відтоді, як помітив, що відстав уже на милю, а інші майже зникли з виду за наступним пагорбом.

Перрин уповільнив свого Ходака обік великого коня оґіра, позаду білої кобили Морейн — і знову позіхнув. Лан був десь попереду, — розвідував. Сонце за їх спинами десь за годину спуститься до верхівок дерев, — але Охоронець сказав, що вони доїдуть до міста Ремена на Манетерендрелле іще засвітла. Перрин не був упевнений, що хотів бачити, що на них там чекає. Він не знав, що там може бути, — але дні після Джарри зробили його уважнішим.

— Не розумію, чому ти не можеш заснути, — сказав йому Лоял. — Я такий втомлений, що, коли вона дозволяє нам зупинитися на ніч, я засинаю, навіть коли ще не встиг лягти.

Перрин лиш мотнув головою. Неможливо було пояснити Лоялу, що він не наважується спати міцно, бо навіть його дрімота сповнена тривожних снів. Наприклад, той, де була Еґвейн та Стрибун. Що ж, зрозуміло, чому вона мені сниться. Світло, знати б, як вона. У Вежі, в безпеці, та навчається бути Айз Седай. Верін потурбується про неї — і про Мета також. Він знав, що за Найнів переживати не потрібно; як він вважав, поруч з нею іншим людям слід потурбуватися про себе.

Перрин не хотів думати про Стрибуна. Йому вдавалося не пускати живих вовків у свою голову, хоч і відчував він себе через це, наче його кують й нашвидкоруч витягують; він не хотів думати, що мертвий вовк може залізти в його голову. Він струснувся й широко розплющив очі. Навіть якщо це Стрибун.

Були інші, ще важливіші від поганих снів причини, щоб не спати. Вони знайшли й інші знаки, що їх залишив Ранд. Між Джаррою та річкою Боерн Перрин нічого не зміг побачити, — але коли вони перетнули Боерн кам’яним мостом, який перекинувся з п’ятдесятифутового стрімчака на інший, то позаду себе лишили місто Сайдон, перетворене на попіл. Кожна будівля. Залишилося лише кілька кам’яних стін та димоходів серед руїн.

Замурзані містяни сказали, що все почалося з ліхтаря, що впав на сарай, — а тоді полум’я, здавалося, здичавіло, і ситуація суттєво погіршилася. Половина відер, котрі вони змогли знайти, були дірявими. Охоплені полум’ям стіни падали назовні, а не всередину, підпалюючи таким чином сусідні будинки. Палаючі колоди заїзду якимось чином попадали до головної криниці на майдані, — тож ніхто не міг черпати звідти воду для боротьби з вогнем, а будинки завалилися просто на накривки трьох інших криниць. Навіть вітер, здавалося, віяв лише для того, щоб роздмухати полум’я в усіх напрямках.

Не було потреби питати в Морейн, чи саме присутність Ранда призвела до всього цього; її обличчя, схоже на холодне залізо, відповідало на всі запитання. Сам Візерунок обплівся навколо Ранда, і випадковість знавісніла.

Окрім Сайдона, вони проїжджали ще через чотири маленьких містечка, де тільки Ланові розвідки показали, що Ранд досі їх випереджає. Хлопець тепер ішов пішки, — які деякий час до цього. Вони знайшли його коня за Джаррою, — мертвого; він мав такий вигляд, наче його знівечили вовки чи здичавілі собаки. Тоді Перрину було важко не впустити їх, — особливо коли Морейн перевела похмурий погляд з коня на нього самого. На щастя, Лан знайшов сліди Рандових чобіт, що тяглися від місця, де лежав мертвий кінь. Каблук одного з чобіт мав трикутну вм’ятину від каменя; це дозволяло легко впізнати його слід. Але пішки чи верхи, та скидалось на те, що Ранд залишався все ще попереду.

У чотирьох селищах після Сайдона найбільше хвилювання серед жителів викликав Лоял, що їхав верхи, та відкриття, що він оґір, реальний і правдивий. Вони були так заскочені цим, що мало хто помічав Перринові очі, але коли помічали... Що ж, якщо оґір був справжнім, — то й чоловіки спокійнісінько могли мати будь-який колір очей.

Але потім була невеличка місцинка Віллар, і там відбувалося свято. Джерело знову наповнилося — після року, протягом якого воду доводилося носити з річки за милю звідти, а всі зусилля, спрямовані на копання криниць, були марними, тож половина жителів виїхала. Віллар пережив це все. Після цього за один день вони проїхали ще три недоторканих селища; а далі була Самага, де всі криниці висохли за ніч, і люди шепотілися про Морока. Потім був Таллан, де всі старі суперечки, котрі будь-коли існували в селищі, минулого ранку, немов переповнені вигрібні ями, вилізли на поверхню, і знадобилися три вбивства, щоб усі прийшли до тями. І нарешті — Фаялл, де врожай цієї весни був найбіднішим з усіх, які тільки пам’ятали, але мер, копаючи нову вбиральню позаду свого дому, знайшов підгнилі шкіряні мішки із золотом, тож ніхто не залишився голодним. Ніхто в Фаяллі не впізнав грубих монет з жіночим обличчям на одному боці та орлом — на іншому; Морейн сказала, що їх карбували в Манетерені.

Перрин врешті спитав її про це, коли вони однієї ночі сиділи довкола багаття.

— Після Джарри я думав... Вони всі були такі щасливі з їхніми весіллями. Навіть білоплащники були схожі на дурнів. З Фаяллом теж зрозуміло: Ранд не міг нічого зробити з їхнім урожаєм; вони мали таку халепу ще до того, як він прийшов, а золото точно було винагородою, бо вони його потребували, — але все інше... Те місто, що згоріло; висохлі криниці, і... Це зло, Морейн. Не можу повірити в те, що Ранд — це зло. Може, Візерунок обплівся навколо нього, — але як Візерунок може бути таким злом? Це якийсь нонсенс, — а речі повинні мати сенс. Якщо ти виготовляєш інструмент без сенсу, — це марнування металу. Візерунок не може щось марнувати.

Лан скоса подивився на нього — і розчинився в темряві, щоб обійти їхній табір. Лоял, який уже розлігся під ковдрою, витягнув голову, щоб слухати, і нашорошив вуха.

Якийсь час Морейн мовчала, гріючи руки. Врешті вона заговорила, втупившись у багаття.

— Творець — добрий, Перрине. Батько Брехні — злий. Візерунок Епохи, саме Мереживо Епохи є ні тим, ні іншим. Візерунок є тим, чим є. Колесо Часу сплітає всі життя у Візерунок; всі дії. Візерунок, який має лише один колір, не назвеш візерунком. Для Візерунка будь-якої епохи добро і зло є основою й утком.

Навіть коли Перрин через три дні їхав під пізнім післяполудневим сонцем, він відчував такий же холодок, що й тоді, коли вперше почув ці слова. Він хотів вірити, що Візерунок — це добро. Він хотів вірити, що коли люди чинять зло, це відбувається всупереч Візерунку і викривлює його. Для нього Візерунок був хорошим і заплутаним творінням майстра-коваля. А це нагадувало... Наче, не переймаючись, змішались у єдиному сплаві мідь та свинець. Чи й гірше: вони ж — із хорошою сталлю. Бентежна думка.

— Але я переймаюся, — тихо пробурмотів він. — Світло, я справді переймаюся.

Морейн подивилася на нього, і він замовк. Перрин не знав, чи переймається Морейн іще чимось, окрім Ранда.

За кілька хвилин попереду з’явився Лан і розвернув свого чорного бойового коня перед кобилою Морейн.

— Ремен розташований одразу за наступним пагорбом, — сказав він. — Схоже, у них був насичений день. Чи й два.

Лоялові вуха смикнулися:

— Ранд?

Охоронець похитав головою.

— Не знаю. Можливо, Морейн скаже, коли побачить.

Айз Седай пильно подивилася на нього, а тоді пришпорила свою білу кобилу, щоби пришвидшити темп.

Вони видерлися на вершину, і Ремен розкинувся перед ними аж до самої річки. Ріка Манетерендрелле протяглася більше ніж на пів милі, і на ній не було мостів, — однак два заповнених судна, схожих на баржі, перетинали її, прямуючи до іншого берега завдяки довгим веслам, — і одне, майже порожнє, поверталося. Ще було видно три довгих кам’яних доки з дюжиною річкових торгових суден, — деякі з однією щоглою, інші — з двома. Кілька громіздких складів із сірого каменю відділяли доки від самого міста, де будівлі також, схоже, були кам’яними, хоча черепичні дахи майоріли всіма кольорами: від жовтого до червоного й пурпурового, а всі вулиці простягалися від центральної площі.

Коли вони спускалися вниз, Морейн нап’яла просторий каптур свого плаща, щоб приховати обличчя.

Як зазвичай, люди на вулицях витріщалися на Лояла, але цього разу Перрин чув благоговійний шепіт «оґір». Лоял сидів у сідлі пряміше, ніж зазвичай, його вуха витяглися, а кутики широких вуст вигиналися в усмішці. Він вочевидь намагався не показувати свого вдоволення, — але мав такий вигляд, мов та кицька, котру чухають за вушком.

На думку Перрина, Ремен мав вигляд звичайного міста: наповнений штучними ароматами та людським запахом; звісно, із сильним запахом річки. Він усе ще розмірковував над тим, що Лан мав на увазі, аж раптом волосся на його потилиці настовбурчилося так, наче він почув, що щось негаразд. Тільки-но він принюхався, як запах зник, мов кінський волос, що впав у вугілля; але Перрин його запам’ятав. Він відчував такий самий запах і в Джаррі, — і там він так само розчинився. Це були не покручі чи Ніколи-Не-Народжені — не траллоки, щоб я згорів, не покручі! Не Ніколи-Не-Народжені! Мерддраал, щезник, напівлюдок, — будь-що, тільки не Ніколи-Не-Народжений! — не траллок чи щезник, але сморід кожною своєю частинкою був таким різким, таким мерзенним. Але від чого б не йшов цей сморід, — схоже, його джерело не залишало слідів.

Вони в’їхали на міську площу. Один із великих мощених блоків був зведений у центрі площі, і з нього зробили шибеницю. Із багна стирчав єдиний товстий брус, що підтримував хрестовину, з якої за чотири метри над землею звисала металева клітка. Високий чоловік, вбраний у сіре й коричневе, сидів у клітці, поклавши підборіддя на коліна. У нього не було місця, щоб сісти якось інакше. Три маленькі хлопчаки жбурляли в нього каміння. Чоловік дивився прямо перед собою — і не здригався, коли каміння поцілювало крізь решітку. Його обличчям текла вже не одна цівка крові. Містяни проходили повз, не звертаючи уваги ні на хлопчаків, ні на чоловіка, хоча кожен дивився на клітку, — більшість зі схваленням, а дехто — з острахом.

Морейн видала горляний звук, що виражав огиду.

— Є ще дещо, — сказав Лан. — їдьмо. Я вже влаштував кімнати в корчмі. Гадаю, вам буде цікаво.

Перрин, їдучи за ними, озирнувся через плече на чоловіка в клітці. У ньому було щось знайоме, — але він не міг зрозуміти, що саме.

— Вони не повинні цього робити. — Гуркітливий голос Лояла майже скидався на ревіння. — Я про дітей. Дорослі повинні зупинити їх.

— Повинні, — погодився Перрин неуважно. Чому він мені знайомий?

Напис над дверима найближчої до ріки корчми, до якої їх привів Лан, звучав так: «Ковальня Вейленда», — і Перрину це видалося хорошою прикметою, хоча жодних символів кузні там не було, окрім хіба що намальованого біля напису чоловіка у шкіряному фартусі з молотком. Це була велика триповерхова будівля з квадратного полірованого сірого каменю, з пурпуровим дахом і велетенськими вікнами, з дверима, прикрашеними вирізьбленими завитками — і виглядала вона розкішно. Стайничі прибігли забрати коней — і вклонилися ще нижче, коли Лан кинув їм монети.

Всередині Перрин розглядав людей. Усі чоловіки й жінки за столами були вбрані, як йому здавалося, у святкові костюми із значною кількістю вишивки на каптанах, мережива — на сукнях, кольорових стрічок та торочок — на шарфах, котрих він давно не бачив у такій кількості. Лише четверо чоловіків, що сиділи за одним столом, були вбрані у звичайні каптани і не позирали очікувально, коли Перрин з рештою увійшли досередини. Четвірка продовжувала стиха розмовляти. Він зміг розчути дещицю з їхньої балаканини про переваги вантажів льодових перців над хутром і про те, як проблеми в Салдеї могли вплинути на ціни. Хлопець вирішив, що вони — капітани торгових суден. Інші, схоже, були місцевими. Навіть служниці вбралися в найкраще: їхні довгі фартухи покрили вишиті сукні з мереживними вставками на шиї.

На кухні вирувала робота; він відчував запах баранини, ягняти, курки, яловичини та деяких овочів. І духмяного пирога, який на мить змусив його забути про м’ясо.

Господар зустрів їх усередині; це був огрядний лисий чоловік з блискучими карими очима на гладенькому рожевому обличчі. Він кланявся й потирав руки. Якби він не підійшов до них, то Перрин ніколи б не подумав, що це — господар, тому що замість білого фартуха він, як і всі тут, вбрався у каптан із біло-зеленою вишивкою на цупкій блакитній вовні, — каптан, у якому він зі своєю вагою мусив обливатися потом.

Чому вони всі одягнені у святкове вбрання? міркував Перрин.

— Ах, майстер Андра, — сказав господар до Лана. — І оґір, — прямо як ви казали. Не те щоб я сумнівався, звісно. Не вірив вашому слову. Нізащо! А ще й після того, що сталося. Чому б і не оґір? О, друже оґіре, ваша присутність у моєму домі — це така радість, що ви й уявити не можете. Це ж чудова, найкраща подія. О, і майстрине... — Його очі поглинули синій шовк її сукні та багату вовну плаща, запиленого, але досі доладного. — Пробачте, міледі, прошу. — Його вигин у поклоні нагадував підкову. — Майстер Андра не прояснив ваш статус, міледі. Я не хотів проявити неповагу. Вам, звісно, тут ще більше раді, ніж другу оґіру, міледі. Прошу, не ображайтеся на бідний язик Ґейнора Фарлена.

— Я не ображаюсь, — Морейн спокійно прийняла титул, яким її нагородив Фарлен. Це було далеко не вперше, коли Айз Седай брала інше ім’я — чи вдавала когось, ким не була. І не вперше вже чув Перрин, як Лан називав себе Андра. Просторий каптур Морейн досі приховував нев’янучі риси Айз Седай, і вона охопила плащ однією рукою, наче їй було холодно. Не тією рукою, на якій був перстень Великого Змія. — Наскільки я розумію, у вас в місті відбувалися дивні речі, господарю. Сподіваюся, мандрівникам нічого турбуватися.

— Ах, міледі, ви можете назвати їх дивними. Вашої блискучої присутності тут більш ніж достатньо, щоб ушанувати цей скромний дім, міледі, а ще й привести оґіра із собою, — але у Ремені гостюють також і мисливці. Вони тут, у «Ковальні Вейленда». Мисливці за Рогом Валіра, котрі виїхали з Ілліана у пошуках пригод. І пригоди вони знайшли тут, міледі, у Ремені, за милю чи дві річкою вгору, де вони билися з дикими аїльцями. Можете уявити нільських дикунів з чорними серпанками в Алтарі, міледі?

Аїльці. Тепер Перрин зрозумів, що здалося йому знайомим у тому чоловікові в клітці. Одного разу він бачив аїльця, — одного з тих суворих, майже легендарних мешканців суворої землі, що зветься Пустелею. Чоловік був дуже схожим на Ранда — вищий від інших, із сірими очима й рудуватим волоссям; він був у м’яких чоботах, зашнурованих до колін, і вбраний, як чоловік у клітці: весь у брунатне та сіре, що зливалося зі скелею чи кущами. Перрин знов майже чув голос Мін. Аїлець у клітці. Переломний момент у твоєму житті — або щось важливе, що мусить трапитися.

— Чому ви?.. — Він прокашлявся, щоб його голос не був таким хриплим. — Як аїлець потрапив у клітку на міській площі?

— Ах, юначе, це така історія... — Фарлен замовк, оглядаючи його з голови до ніг, беручи до уваги його простий сільський одяг, довгий лук у руках, затримавши погляд на сокирі на ремені з іншого боку сагайдака. Огрядний чоловік здригнувся, коли його погляд досяг обличчя Перрина, мовби через міледі й оґіра він тільки зараз помітив жовті очі Перрина. — Він ваш служник, майстре Андра? — обережно запитав він.

— Відповідайте йому, — все, що сказав Лан.

— Ах. Ах, звісно, майстре Андра. Але тут є той, хто зможе краще розповісти про це. Це сам лорд Орбен. Заради нього ми й зібралися.

Темноволосий молодий чоловік у червоному плащі з перев’язаною головою за допомогою милиць спускався сходами в глибині загальної кімнати; ліва штанина відрізана до коліна, а литка грубо перев’язана бинтом. Міс-тяни почали перешіптуватися, наче побачили щось дивовижне. Корабельні капітани продовжували тихо розмовляти; тепер вони обговорювали хутро.

Фарлен, можливо, й вважав, що чоловік у червоному плащі зможе краще розповісти цю історію, однак почав її сам:

— Лорд Орбен і лорд Ґенн зі всього лише десятьма слугами зіткнулися з двадцятьма дикими аїльцями. Ох і запеклою була боротьба, і такою тяжкою, — багато ран було завдано й отримано. Шість добрих слуг загинуло, і кожен отримав поранення, — але найбільше лорд Орбен та лорд Ґенн. Проте вони убили всіх аїльців, — окрім тих, що врятувалися втечею, та одного ув’язненого. Це той, якого ви бачили на площі, де він не буде більше турбувати сільську місцевість своїм дикунством. Принаймні не більше, ніж мертві.

— У вас проблеми з аїльцями в цьому районі? — спитала Морейн.

Перрин без жодного остраху подумав про те саме. Якщо дехто досі називав аїльцем з чорним серпанком когось жорстокого, це свідчило про те, яке враження справила Аїльська війна, — хоча після неї минуло двадцять років, й аїльці ніколи не покидали Пустелі до чи після. Але я бачив одного по цей бік Хребта Світу. А тепер уже двох.

Господар потер свою лисину.

— Ох. Ох, ні, міледі; не зовсім. Але ми їх мали б, будьте певні, — з цими двадцятьма дикунами. Що ж, усі пам’ятають, як вони вбивали, грабували й спалювали все на своєму шляху через Кайрен. Чоловіки з цього самого селища поїхали на Битву за Сяйливими Мурами, коли народи зібралися, щоб відкинути їх назад. Я тоді страждав через забій спини, тож не міг піти, — але добре пам’ятаю це, як і всі тут. Як вони прийшли сюди, так далеко від своїх земель, — чи чому, — я не знаю, але лорд Орбен і лорд Ґенн врятували нас від них.

Святково налаштовані жителі схвально загули.

Сам Орбен прошкутильгав через усю залу, не звертаючи уваги ні на кого, крім господаря. Перрин відчув запах кислого вина ще до його наближення.

— Куди провалилася ця стара зі своїми травами, Фарлене? — грубо спитав Орбен. — Рани Ґенна болять, а моя голова зараз лусне.

Фарлен схилив голову майже до підлоги.

— Ах, матінка Лайк повернеться вранці, лорде Орбене. Пологи, мілорде. Але вона сказала, що зашила й припарила ваші рани і лорда Ґенна, — тож не варто хвилюватися. Ах, лорде Орбене, я впевнений, що завтра передусім вона прийде до вас.

Перев’язаний чоловік пробурмотів щось до себе — тож почути його міг лише Перрин — щось про очікування, поки «фермерська дружина розродиться», і ще щось про те, що його «зашили, як мішок з їдлом». Він уперше перевів свій похмурий сердитий погляд на мандрівників. Перрина він одразу ж пропустив, що не здивувало юнака. Очі лорда трохи розширилися, коли він побачив Лояла (він уже бачив оґіра, — подумав Перрин, — але не очікував побачити ще одного тут), звузилися — на Лані (він одразу впізнав воїна, але йому не сподобалося те, що він бачить його тут), — і його очі засяяли, коли він зазирнув під каптур Морейн, хоча й був недостатньо близько для того, щоб побачити її обличчя.

Перрин вирішив узагалі не думати про Айз Седай, — і він сподівався, що Морейн та Лан також про це не замислилися. Але вогник в очах Охоронця притлумив цю надію.

— Дванадцять ваших людей билися з двадцятьма аїльцями? — спитав Лан рівним голосом.

Орбен, наморщивши носа, випростався. Силувано байдужим тоном він промовив:

— Ага. Коли ви шукаєте Ріг Валіра, то передбачаєте подібні речі. Це була не перша сутичка для мене й Ґенна, — і не остання перед тим, як ми знайдемо Ріг. Якщо Світло благословить нас. — Останнє він промовив так, наче Світло не могло вчинити інакше. — Не всі наші битви були з аїльцями, звісно, — але завжди є ті, хто хоче зупинити мисливців, якщо зможе. Мене й Ґенна важко зупинити.

І знову серед містян здійнявся схвальний іул. Орбен став іще стрункішим.

— Ви втратили шістьох, а натомість ув’язнили одного. — 3 голосу Лана не зрозуміло було, вдалий це обмін чи ні.

— Ага, — сказав Орбен, — решту ми вбили, — окрім тих, хто врятувався втечею. Без сумніву, вони зараз ховають мертвих; я чув, що вони так роблять. Білоплащники їх розшукують, але ніколи не знайдуть.

— Білоплащники теж тут? — різко втрутився Перрин.

Орбен подивився на нього — і знову проігнорував. Чоловік звернувся до Лана.

— Білоплащники завжди пхають свого носа туди, де їм не раді — й де їх не потребують. Усі вони — нездари. Ага, вони об’їдуть усю місцевість цими днями, — але я сумніваюся, що вони щось знайдуть, окрім своїх тіней.

— Гадаю, не знайдуть, — сказав Лан.

Перев’язаний чоловік спохмурнів, наче не зовсім зрозумів, що саме Лан мав на увазі, а тоді розвернувся до господаря.

— Ти знайдеш цю стару жінку, чуєш! Моя голова розколюється. — Ще раз подивившись на Лана, він пошкутильгав геть, підіймаючись сходинками, минаючи їх одну за одною; захопливий гул супроводжував мисливця за Рогом, який розтерзав аїльців.

— Стільки всього сталося в цьому місті. — Глибокий голос Лояла привернув до нього загальну увагу. Окрім корабельних капітанів, які, схоже, — наскільки міг почути Перрин, — вже обговорювали канати. — Усюди, де я був, ви, люди, щось робите, поспішаєте, клопочетесь; з вами постійно щось трапляється. Як ви витримуєте такі хвилювання?

— Ах, друже оґіре, — сказав Фарлен, — це те, через що ми, люди, хочемо хвилюватися. Я так шкодую, що не зміг тоді поїхати до Сяйливих Мурів. Що ж, дозволь мені розповісти...

— Наші кімнати. — Морейн не підвищувала голосу, але її слова обтяли слова господаря, мовби гострим ножем. — Андра влаштував нам кімнати, чи не так?

— Ах, міледі, пробачте мені. Так, майстер Андра справді зайняв вам кімнати. Пробачте мені, будь ласка. Це все хвилювання спустошує мою голову. Пробачте мені, міледі. Сюди, якщо ваша ласка. Якщо ваша ласка, слідуйте за мною.

Безперервно кланяючись і скрегочучи, вибачаючись і продовжуючи белькотати, Фарлен повів їх сходами нагору.

Нагорі Перрин зупинився, щоби подивитися вниз. Він чув бурмотіння про «леді» та «оґіра», відчуваючи усі погляди, — але один погляд він відчував найбільше; здавалося, хтось дивився не на Морейн чи Лояла, а на нього.

Він вирізнив її з натовпу одразу ж. По-перше, вона стояла окремо від інших; а по-друге, вона була єдиною жінкою в кімнаті, вбраною в сукню без жодного мережива. Її темно-сіра, майже чорна сукня була простою, як капітанське вбрання: з широкими рукавами й вузькими спідницями, без жодного вигадливого шва чи оборки. Сукня була розділена для їзди верхи, — він бачив це, коли вона рухалась; на ногах у неї було м’яке взуття, що визирало з-під подолу. Дівчина із темним волоссям до плечей була юною — здається, не старша від нього, — і високою, як на жінку. Її ніс ще трохи — і був би завеликим, занадто виразним. Щедрий рот, високі вилиці й темні, трохи розкосі очі. Перрин не міг одразу збагнути, вродлива вона чи ні.

Коли він подивився вниз, вона вже щось говорила служниці й не зводила очей на сходи, — але він був упевнений у тім, що мав рацію. Вона уважно його розглядала.

РОЗДІЛ 34

ІНШИЙ ТАНЕЦЬ

Фарлен постійно базікав, показуючи їм кімнати, однак Перрин його не слухав. Він надто переймався тим, чи, бува, темноволоса дівчина не знає, що насправді означають жовті очі. Щоб я згорів, вона спостерігала за мною. Тоді він почув, як господар мовив «проголосив Драконом в Ґелдані», і йому здалося, що його вуха витяглися, як у Лояла.

Морейн заклякла на порозі своєї кімнати.

— Ще один Лжедракон, господарю? У Ґелдані? — Каптур плаща все ще прикривав її обличчя, але по голосу було зрозуміло, що вона приголомшена. Навіть слухаючи відповідь чоловіка, Перрин не міг відірвати від неї погляду; він відчув запах, наближений до страху.

— Ах, міледі, не варто боятися. До Ґелдану сотні ліг, — і ніхто вас не потурбує тут; не тоді, коли ви з майстром Андрою, і лордом Орбеном та лордом Ґенном. От...

— Відповідайте їй, — різко сказав Лан. — Ще один Лжедракон у Ґелдані?

__Ох. Ах, ні, майстре Андра, — не зовсім так. Я сказав, що якийсь чоловік проголосив Дракона в Ґелдані; ми таке чули кілька днів тому. Можна сказати, він проповідує його прихід. Подейкують, що цей чоловік, про якого ми чули, — в Тарабоні. Хоча деякі говорять про Арад Доман, а не Тарабон. У будь-якому разі далеко звідси. Що ж, скоро тільки й говоритимемо про це, — і, може, ще розповідатимемо божевільні історії про те, що повернулася армія Яструбиного Крила...

Холодні очі Лана, мабуть, пронизали чоловіка, як ножі, судячи з того, як Фарлен глитнув і швидко потер руки.

— Я знаю тільки те, що чув, майстре Андра. Кажуть, той чоловік має такий погляд, що ви й поворухнутися не зможете, — а ще він розповідає усілякі побрехеньки про Дракона, що прийде врятувати нас, і що ми повинні будемо піти за ним, і навіть звірі будуть битися за Дракона. Не знаю, чи затримали його вже, чи ні. Це ймовірно; ґелданці недовго терпітимуть такі балачки.

Масима, здивовано подумав Перрин. Це клятий Масима.

— Маєш рацію, господарю, — сказав Лан. — Той чоловік не потурбує нас тут. Колись я знав людину, що любила виголошувати божевільні промови. Пам’ятаєте його, леді Алис? Масима?

Морейн здригнулася.

— Масима. Так. Звісно. Зовсім вилетіло з голови. — Її голос став рівнішим. — Коли наступного разу я побачу Масиму, він благатиме, щоб з нього зняли шкіру й зшили з неї чоботи.

Вона зачинила двері з такою силою, що гуркіт віддався луною в усьому коридорі.

— Тихіше! — донісся притлумлений крик з іншого кінця. — Моя голова розколюється!

— Ах. — Фарлен потер руки в одному напрямку, тоді в іншому. — Ах. Пробачте, майстре Андра, але леді Алис жорстока жінка.

— Тільки з тими, хто їй не подобається, — м’яко сказав Лан. — її укус значно гірший, ніж гавкіт.

— Ах. Ах. Ах. Ваша кімната тут. Ах, друже оґіре, коли майстер Андра сказав мені, що ви прибудете, я згадав, що маю давнє оґірське ліжко на горищі, де воно припадало пилом протягом останніх трьохсот років, а то й більше. Що ж, це...

Перрин дозволив словам затопити його, слухаючи господаря не більше, ніж річкове каміння слухає воду. Темноволоса дівчина бентежила його. І ув’язнений аїлець.

Уже в своїй кімнаті — крихітній, у задній частині, — Лан нічого не зробив, аби розвіяти упевненість господаря в тім, що Перрин служник, — хлопець рухався машинально, досі занурений у роздуми. Він зняв тятиву з лука й припер його в кутку, — якщо тримати тятиву напнутою дуже довго, то псується і вона, і сам лук; потім склав попону й сакви біля умивальника й кинув зверху плащ. Юнак повісив ремінь із сагайдаком та сокирою на кілки на стіні й уже майже простягся на ліжку, перш ніж позіхання у весь рот не нагадало йому, як це може бути небезпечно. Ліжко було вузьке, а матрац — увесь у ямах; але воно мало найбільш привабливий вигляд з усіх, що він пам’ятав. Натомість хлопець сів на триногий стілець і замислився. Він завжди любив ретельно обмірковувати речі.

Через деякий час Лоял постукав й просунув свою голову у двері. Його вуха фактично тріпотіли від захоплення, а усмішка майже розколола обличчя на дві частини.

— Перрине, ти не повіриш! Моє ліжко із виспіваної деревини! Та йому має бути більше тисячі років. Жоден виспівувач дерев не виспівував такий великий шмат, — принаймні у цю епоху. Я й сам би не намагався, —-а у мене зараз талант значно сильніший, ніж у більшості. Ну, якщо чесно, то небагато з нас його взагалі тепер мають. Проте я найкращий з тих, хто вміє виспівувати деревину.

— Це дуже цікаво, — сказав Перрин. Аїлець у клітці. Це те, про що говорила Мін. Чому та дівчина витріщалася на мене?

— Я гадав, що цікаво, — Лоял трохи згас, бо юнак не поділяв його захоплення. Однак все, що було потрібно Перрину, — це подумати. — Вечеря чекає внизу, Перрине. Вони приготували тільки найкраще на той випадок, якщо мисливці чогось захочуть, — але й ми можемо щось перехопити.

— Можеш іти, Лояле. Я не голодний. — Аромати готових страв, що підіймалися з кухні, не цікавили його. Він заледве помітив, як Лоял пішов.

Поклавши руки на коліна, знов і знову позіхаючи, Перрин намагався розв’язати загадку. Це було схоже на один з тих пазлів, що створював майстер Лугган: металеві частинки здавалися нерозривно пов’язаними. Але завжди був прийом, завдяки якому залізні петлі й завитки розпадалися, — і тут теж мало щось бути.

Дівчина спостерігала за ним. Причиною спостережень міг бути колір його очей, — але господар проігнорував їх, а інші навіть не помітили. У них був оґір, мисливці за Рогом у домі, мандрівна леді та аїлець в клітці на площі. Така незначна річ, як людські очі, не могла привернути їхню увагу; ніяка дивина в служника не могла переважити всі інші. Тож чому вона обрала мене, щоб повитріщатися?

І аїлець у клітці. Те, що бачить Мін, — завжди важливе. Але яким чином? Що він мав робити? Я міг зупинити тих дітей, що кидалися камінням. Я повинен був. Не було сенсу переконувати себе в тім, що дорослі сказали б йому займатися своїми справами, що він — не мешканець Ремена і що аїлець — не його турбота. Я повинен був спробувати.

Він не знаходив відповідей, тож повертався до початку й знову терпляче обмірковував усе, а тоді знову, і знову. І досі не знаходив нічого, окрім як шкодував про те, чого не зробив.

Через певний час Перрин усвідомив, що вже постала глибока ніч. Кімнату поглинула темрява, — якщо не зважати на слабке місячне світло, що лилося через єдине вікно. Він подумав про лойову свічку та кресало, які бачив на поличці над вузьким каміном, але для його очей світла було цілком достатньо. Я повинен щось зробити, адже так¹?

Хлопець пристебнув свою сокиру і завмер. Він зробив це не замислюючись; надівати її на себе стало такою ж звичкою, як дихати. Йому це не подобалося. Однак він залишив ремінь на попереку і вийшов.

Коли він покинув кімнату, світло зі сходів засліпило його. Із зали лунали розмови й сміх, а з кухні пахло їжею. Перрин пройшов до передньої частини корчми, до кімнати Морейн, постукав і увійшов. Тоді зупинився; його обличчя спаленіло.

Морейн загорнулася в блідо-блакитну мантію, що звисала з її плечей.

— Ти щось хотів? — спитала вона холодно. В одній руці жінка тримала гребінець зі сріблястою спинкою, а її волосся спадало вниз по шиї темними хвилями, виблискуючи, наче вона вимила й розчесала його. її кімната була значно кращою, ніж його, — з полірованими дерев’яними панелями на стінах, облямованими сріблом лампами та вогнищем у широкому цегляному каміні. В кімнаті пахло трояндовим милом.

— Я... Я думав, Лан тут, — викрутився юнак. — Ви двоє завжди разом, і я думав, він... Я думав...

— Що ти хочеш, Перрине?

Він глибоко вдихнув.

— Це все Ранд зробив? Я знаю, — Лан вистежив, що його сліди ведуть сюди, і все це має дивний вигляд, мисливці й аїлець. Тож усе це зробив він?

— Не думаю. Я знатиму більше, коли Лан розповість мені, що він знайде вночі. Якщо пощастить, то те, що він знайде, допоможе мені з вибором, який я мушу зробити.

— Вибором?

— Ранд міг перетнути річку й поїхати до Тіра навпростець. Або ж він сів на корабель, що йде вниз по річці до Ілліану, а там пересів на інший, до Тіра. Ця дорога на ліги довша, — але націлі дні швидша.

— Не думаю, що ми наздоженемо його, Морейн. Не знаю, як він це робить, — але навіть пішки він випереджає нас. Якщо Лан не помиляється, він і досі на пів дня попереду.

— Можу припустити, що він навчився мандрувати, — трохи насупившись, сказала Морейн, — хоча, якби він навчився, то рушив би прямісінько до Тіра. Ні, у ньому тече кров витривалих ходаків та сильних бігунів. Але ми у будь-якому разі перетнемо річку. Якщо я не можу наздогнати його, то буду в Тірі якомога швидше. Або чекатиму на нього.

Перрин переступив з ноги на ногу; холодна переконаність лунала в голосі Морейн.

— Якось ви сказали мені, що можете відчувати Друзів Морока, — чи принаймні того, хто сильно очорнив себе Тінню. І Лан. Тут ви не відчуваєте нічого такого?

Гучно пирхнувши, вона розвернулася до високого дзеркала з гоже оздобленими сріблом ніжками. Тримаючи однією рукою мантію на запах, іншою вона розчісувала волосся.

— Дуже мало людей заїжджають так далеко, Перрине. Навіть серед найзлісніших Друзів Морока. — Гребінець зупинився на половині шляху. — Чому ти питаєш?

— Там унизу, в залі, була дівчина, що дивилася на мене. Не на вас чи Лояла, як усі. А на мене.

Гребінець продовжив рух, а на обличчі Морейн коротко майнула усмішка.

— Ти дещо забуваєш, Перрине. Ти — привабливий молодий хлопець. Деякі дівчата захоплюються дужими плечима. — Він мугикнув і човгнув ногою. — Було щось іще, Перрине?

— Мм... ні. — Вона не допомогла б йому з видіннями Мін, — тільки сказала б те, що він і так уже знав: що вони важливі. І він не хотів говорити їй, що саме бачила Мін. Чи що Мін взагалі щось бачила.

Він повернувся до коридору, зачинив двері й на мить притулився до стіни. Світло, ось так зайти до неї, а вона... Морейн була вродливою жінкою. І, мабуть, достатньо старою, щоби бути щонайменше моєю матір’ю. Він подумав, що Мет, ймовірно, запросив би її донизу, в залу, щоб потанцювати. Ні, не запросив би. Навіть Мет не такий дурень, щоб намагатися спокусити Айз Седай. А Морейн танцювала. Він навіть сам одного разу танцював з нею. І ледь не перечіпався через свої ж ноги на кожному кроці. Перестань думати про неї, як про сільську дівчину, лише тому, що ти бачив... Вона ж клята Айз Седай! Ти мусиш перейматися через аїльця. Він обтрусився й спустився сходами.

Загальна зала була повністю заповнена; як і передбачалося, кожне крісло було зайняте, — як і всі принесені стільці та лави. Ті ж, хто не мав, де сидіти, стояли попід стінами. Він не бачив темноволосої дівчини, — і ніхто не подивився на нього двічі, коли він квапливо прямував кімнатою.

Орбен заполонив цілий стіл; його перев’язана нога у м’якому капці лежала на кріслі з подушкою; у руці він тримав срібний кубок, який завдяки служницям був постійно наповнений вином.

— Ага, — вигукував він на всю кімнату, — ми знали, що аїльці — запеклі бійці, Ґенн і я, але не було часу на вагання. Я витяг свого меча й встромив п’яти межи ребер Лева...

Перрин здригнувся, перш аніж зрозумів, що цей чоловік просто назвав Левом свого коня. Не здивуюся, якщо він розповідає усім, що їздить верхи на леві. Він відчув сором: те, що йому не подобався цей чоловік, не означало, що мисливець хвалитиметься аж так. Юнак, не озираючись, поквапився надвір.

Вулиця перед корчмою була такою ж багатолюдною, як і загальна зала; люди, котрі не змогли знайти собі місця всередині, зазирали у вікна, а ще вдвічі більше їх скупчилося біля дверей, щоб послухати казочки Орбена. Ніхто не глянув на Перрина двічі, хоча його вихід спричинив скарги тих, кого відтіснили трохи далі від дверей.

Всі, хто був надворі, мали би бути гостями корчми, — адже дорогою до площі він більше нікого не побачив. Інколи в освітлених вікнах з’являлася тінь людини, — але це й усе. Втім, йому здавалося, що за ним хтось стежить, тож він неспокійно озирався довкола. Нічого, — лише оповиті ніччю вулиці, всіяні миготливими вікнами. Довкола площі більшість вікон були темними, окрім кількох на верхніх поверхах.

Шибениця стояла, де він і пам’ятав. Чоловік, аїлець, досі тіснився в клітці, що висіла вище, ніж Перрин міг би дотягнутися. Здавалося, аїлець був при тямі, — принаймні його голова була піднята, але він жодного разу не глянув униз, на юнака. Камінці, що їх кидали діти, нагромадилися унизу на землі.

Клітка висіла на товстій мотузці, прив’язаній до кільця на одній із верхніх планок, і тяглася через масивний шків на хрестовині до пари штирів унизу, що вертикально стирчали з кожного боку десь за три фути над землею. Зайва довжина мотузки лежала недбалим клубком біля підніжжя шибениці.

Перрин знову роззирнувся, оглядаючи темну площу. Йому все ще здавалося, що хтось стежить за ним, — але він і досі нікого не бачив. Хлопець вслухався і нічого не чув. Він нюхав дим з димарів, і аромати страв з будинків, і запахи людського поту та засохлої крові від чоловіка в клітці. Страху від нього чути не було.

«Його вага, і ще клітка, — думав Перрин, наближаючись до шибениці. Він не знав, коли вирішив зробити це, —чи взагалі наважився це зробити; але він знав, що вже вирішив.

Закидаючи ногу довкола масивного стовпа, він наліг на мотузку і трохи підняв клітку, — так, щоб з’явилася слабина. Те, як смикнулася мотузка, свідчило, що чоловік у клітці нарешті поворухнувся, — але юнак надто поспішав, щоб зупинитися й пояснити йому, що він робить. Слабина дозволила йому розмотати мотузку навколо штирів. Все ще спираючись на ногу, він, перебираючи мотузку руками, швидко опустив клітку на кам’яну плитку.

Аїлець тепер мовчки дивився, вивчаючи його. Перрин нічого не сказав. Коли він оглянув клітку, його губи стислися. Якщо вже робити щось, — навіть таку річ, як клітку, — то робити добре. Уся її передня частина була дверима на грубих петлях, зроблених нашвидкорун; спереду висів добрячий залізний замок на ланцюгу, — такому ж недбалому, як і сама клітка. Він промацав увесь ланцюг, доки не знайшов його найслабшу ланку; тоді всунув у неї товстий шип своєї сокири. Різкий поворот його зап’ястка відкрив ланку. За секунду він розділив ланцюг, гримнув ним об камінь і розчахнув передні дверцята клітки.

Аїлець сидів, зігнувши коліна під підборіддям, і дивився на нього.

— Гаразд, — хрипко прошепотів Перрин. — Я відкрив її, — але я в біса не збираюся витягувати тебе звідти.

Хлопець квапливо оглянув вкриту нічною темрявою площу. Досі не було ані руху, але він відчував на собі чийсь погляд.

— Ти сильний, водоземе. — Аїлець не рухався, лише пересмикнув плечима. — їм знадобилося три людини, щоб підняти мене туди. А зараз ти опустив мене сам. Чому?

— Не люблю дивитися на людей у клітках, — прошепотів Перрин. Він хотів уже йти. Клітка була відчинена, а ті очі спостерігали. Але аїлець не ворушився. Якщо вже робити щось, то робити добре. — Ти виберешся звідти, доки ніхто не прийшов?

Аїлець вхопився за верхню решітку клітки, одним рухом підняв себе на ноги, тоді наполовину повис, підтримуючи себе захватом решітки. Якби він став рівно, то був би десь на голову вищий від Перрина. Чоловік подивився юнакові в очі — Перрин знав, як вони мають світитися, палаючи золотом у місячному світлі — але аїлець нічого про них не сказав.

— Я тут з учора, водоземе. — Його голос звучав, як у Лана. Не те щоб їхні голоси чи вимови були подібні, — просто аїлець випромінював такий же незворушний холод, таку ж спокійну впевненість. — Мені потрібно трохи часу, щоб ноги запрацювали. Я Ґаул з септу Імрен клану Шаарад Аїль, водоземе. Я Шай’ін М’таал, Кам’яний Пес. Мої води — твої.

— Що ж, я Перрин Айбара. З Межиріччя. Я коваль.

Чоловік вийшов з клітки; тепер він міг утекти. Тільки якщо хтось прийде до того часу, коли Ґаул зможе ходити, його знову запроторять до клітки, якщо не вб’ють, — і всі зусилля будуть марними.

— Якби я подумав, то приніс би глек води чи міх. Чому ти називаєш мене «водозем»?

Ґаул вказав у напрямку річки; навіть Перрин не зміг точно роздивитися в місячному сяйві, про що йдеться, але йому здавалося, що аїлець уперше був збентеженим.

— Три дні тому я бачив дівчину, яка тренувалася у величезному виярку з водою. Завширшки зо двадцять кроків. Вона... подолала його. — Він зробив незграбний жест однією рукою, наче плив. — Смілива дівчина. Перебирання через... ці... ріки практично позбавило мене сміливості. Ніколи не думав, що взагалі може бути так багато води, — але й ніколи не думав, що так багато води у світі є у водоземів.

Перрин похитав головою. Він знав, що в Аїльській пустелі зовсім мало води — це була одна з небагатьох речей, які він знав про Пустелю та аїль-ців — але він не знав, що її аж так мало. І що чоловік так відреагує.

— Ти так далеко від дому, Ґауле. Чому ти тут?

— Ми шукаємо, — повільно сказав Ґаул. — Шукаємо Того, що приходить зі світанком.

Перрин чув це ім’я раніше, і тоді обставини не змусили його гадати, про кого йшлося. Світло, все завжди зводиться до Ранда. Я прив'язаний до нього, мов норовливий кінь перед ковкою.

— Ти шукаєш не там, Ґауле. Я теж його шукаю. А він — на шляху до Тіра.

— Тіра? — здивовано спитав аїлець. — Чому?.. Але так має бути. Пророцтво каже, що, коли впаде Твердиня Тіра, ми нарешті полишимо Трикратну землю. — Так аїльці називали Пустелю. — Воно каже, що ми змінимося і знову здобудемо наше, — те, що втратили.

— Можливо. Я не знаю ваших пророцтв, Ґауле. Ти вже можеш іти? Будь-якої миті може хтось прийти.

— Вже пізно тікати, — сказав Ґаул, і якийсь низький голос прокричав:

— Дикун на волі!

Десять чи дванадцять чоловіків у білих плащах бігли майданом, оголивши мечі; їхні конічні шоломи сяяли в місячному сяйві. Діти Світла.

Так, наче мав увесь час світу, Ґаул спокійно зняв темну тканину з плечей і обгорнув нею голову, — аж до цупкого чорного серпанку, яким він приховав усе обличчя, окрім очей.

— Любиш танцювати, Перрине Айбара? — спитав він. Тоді кинувся геть від клітки. Прямісінько на білоплащників, що наближалися.

На якусь мить Діти Світла були заскочені зненацька, — але саме ця мить якраз і була потрібна аїльцю. Він вибив меч із руки першого, що наблизився до нього, а тоді його напружена рука, немов кинджал, вдарила в горло білоплащника, і він прослизнув повз воїна, що падав. Рука наступного чоловіка гучно тріснула, коли Ґаул зламав її. Він штовхнув цього чоловіка під ноги третьому і вдарив четвертого в обличчя. Це був наче танок від одного до іншого — без зупинок та уповільнень, хоча збитий з ніг чоловік уже підіймався на ноги, а той, що зі зламаною рукою, взяв меча іншою. Ґаул танцював поміж ними.

Перрин дивувався лише мить, — адже не всі білоплащники звернули увагу лише на аїльця. Ледь не запізно він схопив руків’я сокири обома руками, щоб заблокувати удар меча, розмахнувся... І хотів закричати, коли лезо півмісяця розірвало чоловікове горло. Але на це він не мав часу, — як і на жаль; перш ніж упав перший, набігло ще більше білоплащників. Він ненавидів відкриті рани, які наносила сокира, ненавидів те, як прорубував кольчугу, щоб розірвати під нею плоть, розколював з однаковою легкістю шолом і череп. Він ненавидів усе це. Але помирати не хотів.

Здавалося, час стиснувся й розтягнувся водночас. Його тіло немов билося годинами, і дихання хрипіло в горлі. Чоловіки рухалися, наче продираючись крізь желе. Вони немов в одну мить перемістилися з того місця, де були, -— туди, де впали. Піт стікав його обличчям, але він відчував холодок, наче від води для гартування. Перрин боровся за своє життя — і не міг сказати, скільки це триватиме: секунди чи всю ніч.

Коли він, оговтавшись, нарешті зупинився, важко дихаючи, і подивився на дюжину чоловіків у білих плащах, що лежали на кам’яних плитах площі, йому здавалося, що місяць зовсім не змістився. Деякі чоловіки стогнали; інші лежали мовчки й нерухомо. Ґаул стояв серед них, — досі у серпанку й з голими руками. Більшість чоловіків на землі були його роботою. Перрин бажав, аби вони всі були жертвами аїльця, і відчував сором. Запах крові й смерті був різким і гірким.

— Ти непогано танцюєш зі списами, Перрине Айбара.

Голова йшла обертом, Перрин пробурмотів:

— Не розумію, як дванадцять чоловіків билися з вами двадцятьма й перемогли, — навіть якщо двоє з них були мисливцями.

— Ось що вони вам сказали? — Ґаул тихо засміявся. — Ми з Сар’єном втратили пильність, перебуваючи так довго в цих лагідних землях, і вітер віяв у протилежний бік, — тож ми нічого не відчули. Ми наштовхнулися на них, навіть не помітивши. Що ж, Сар’єна вбили, а мене посадовили в клітку, мов дурня, — тож, мабуть, ми заплатили сповна. А тепер час втікати, водо-земе. Tip. Я запам’ятав це. — Нарешті він опустив чорний серпанок. — Нехай ти завжди знайдеш воду і тінь, Перрине Айбара.

Повернувшись, він побіг у ніч. Перрин теж побіг було, — а тоді зрозумів, що тримає в руках закривавлену сокиру. Він швидко витер вигнутий клинок плащем мертвого. Він мертвий, — спали мене, кров уже на ньому. Він змусив себе вкласти руків’я назад у петлю на ремені, перед тим як підтюпцем кинутися бігти.

На другому ж кроці він побачив її, — струнку фігуру на розі площі, у темній вузькій спідниці. Вона побігла; він бачив, що її спідниця була розділена для їзди верхи. Вона кинулася назад до вулиці — й зникла.

Лан зустрів його, перш ніж Перрин добіг до місця, де вона стояла. Охоронець зрозумів значення порожньої клітки біля шибениці, затінених білих горбків, що відбивали місячне світло, — і похитав головою, немов вона

от-от вибухне. Голосом, таким жорстким і твердим, як новий обід колеса, він сказав:

— Твоя робота, ковалю? Спопели мене Світло! Тебе хтось бачив тут?

— Дівчина, — сказав Перрин. — Гадаю, вона бачила. Тільки не нашкодь їй, Лане! Багато інших теж могли бачити. Навколо світяться вікна.

Охоронець схопив Перрина за рукав плаща й штовхнув у бік корчми.

— Я бачив дівчину, що бігла, але подумав... Неважливо. Ти витягнеш оґіра й затягнеш його до стайні. Після цього нам треба доправити наших коней до доків, — якомога швидше. Одному Світлу відомо, чи буде там корабель, який відпливатиме вночі, — і чого мені коштуватиме найняти котрийсь, якщо не буде. Нічого не питай, ковалю! Ну ж бо! Біжи!

РОЗДІЛ 35

СОКІЛ

Довгі ноги Охоронця випередили Перрина, — тож у той час, коли юнак продирався крізь натовп біля вхідних дверей корчми, Лан уже крокував вгору сходами, причому без жодного поспіху. Перрин також змусив себе йти не так швидко. У дверях позаду нього лунали скарги на типів, котрі штовхаються.

— Знову? — казав Орбен, тримаючи свій срібний кубок, що потребував наповнення. — Ага, дуже добре. Вони сиділи в засідці поблизу дороги, якою ми подорожували, і я здивувався, що ця засідка була так близько від Ремена. З криками вони кинулися на нас із густих чагарників. Ми і оком не встигли змигнути, як вони вже опинилися серед нас. Вони вдарили списами, одразу вбивши двох моїх найкращих бійців і одного Ґеннового. Ага, я впізнав аїльців, коли побачив їх, і...

Перрин поквапився сходами нагору. Що ж, тепер Орбен точно їх впізнаватиме.

З-за дверей кімнати Морейн лунали голоси. Хлопець не хотів чути, що вона про все це думає. Він поквапився повз і засунув голову до Лоялової кімнати.

Ліжко оґіра було низьке й масивне, — удвічі довше і вполовину ширше, ніж будь-яке людське із тих, котрі бачив Перрин. Воно займало більшу частину кімнати, що була такою ж великою й гожою, як і у Морейн. Перрин невиразно пам’ятав, як Лоял говорив щось про те, що це — виспівана деревина, і за інших обставин він, можливо, зупинився б, щоб насолодитися цими плавними вигинами, завдяки яким ліжко мало такий вигляд, наче виросло на тому місці, де стояло. Схоже, якийсь оґір справді колись зупинявся в Ремені, — адже господар знайшов також дерев’яне крісло, яке підходило для Лояла, і накидав туди подушок. Лоял зручно сидів в нім у сорочці та штанях і писав щось у великій, обшитій тканиною книжці, що лежала на поручні крісла, при цьому ліниво пошкрябуючи нігтем голу щиколотку.

— Ми їдемо! — гукнув Перрин.

Лоял підскочив, ледь не проливши чорнило й не випустивши книжку.

— їдемо? Ми ж тільки прибули, — прогуркотів він.

— Так, їдемо. Зустрінемося внизу, і якомога швидше. І щоб тебе ніхто не бачив. Здається, там є запасні сходи, що ведуть вниз повз кухню.

Запах їжі у кінці коридору був такий сильний, що вони мусили там бути.

Оґір жалісно подивився на ліжко, а тоді почав натягувати свої високі чоботи.

— Але чому?

— Білоплащники, — сказав Перрин. — Пізніше я розповім більше.

Він вистрибнув назад, перш ніж Лоял устиг іще щось запитати.

Перринові речі лежали нерозпакованими. Щойно він почепив свій сагайдак, накинув на нього плащ, кинув попону й сакви на плече, підняв лук, — і ніщо вже не вказувало на те, що він тут колись був. Жодної складки на покривалі в ногах ліжка, жодної ляпки води на умивальнику. Він розумів, що навіть у лойовій свічці залишився свіжий ґніт. Мабуть, я знав, що не залишатимусь. Віднедавна, схоже, я не залишаю після себе жодних слідів.

Як хлопець і сподівався, вузькі сходи наприкінці коридору вели до іншого коридору, який проходив повз кухню. Він обережно туди зазирнув. Кухарська собака бігла у своєму великому плетеному колесі, повертаючи довгий рожен, на якому смажилися стегно ягняти, великий шмат м’яса, п’ятеро курок і гусак. Духмяний пар здіймався із супника, підвішеного на міцному гаку над другим вогнищем. Але не було видно жодного кухаря, — жодної живої душі, окрім собаки. Завдяки побрехенькам Орбена він без свідків вибіг у ніч.

Стайня виявилася великою спорудою, збудованою з того ж каменю, що й корчма, — але шліфованими були тільки кам’яні блоки довкола великих дверей. Тьмяне світло мерехтіло під єдиним ліхтарем, що звисав зі стовпа. Ходак та інші коні стояли в стійлах біля дверей; великий кінь Лояла практично затуляв його. Запах сіна був знайомим і затишним. Перрин прибув сюди першим. У стайні був лише один черговий стайничий, з вузьким обличчям і патлатим сивим волоссям, вбраний у брудну сорочку. Йому одразу ж захотілося дізнатися, хто такий Перрин, що наказує осідлати чотирьох коней; хто його господар; і чому він має такий вигляд, наче збирається вирушити в дорогу серед ночі; і чи знає господар Фарлен, що він збирається ось так вислизнути; і що він приховує у цих торбах; і що не так з його очима, — чи не хворий він?

3-позаду Перрина, блиснувши золотом у світлі ліхтаря, вилетіла монета. Стайничий почистив її однією рукою і спробував на зубах.

— Осідлай їх, — сказав Лан. Його голос був холодним, як залізо; стайничий смикнувся в поклоні й поквапився підготувати коней.

Коли до стайні увійшли Морейн і Лоял, все вже було готово, тож вони просто взяли віжки й рушили за Ланом віддаленою вулицею, котра спускалася до ріки. М’який стукіт кінських копит кам’яними плитами привернув увагу лише облізлого пса, який тільки раз гавкнув і, коли вони наблизилися, втік.

— Це пробуджує спогади, — чи не так, Перрине? — сказав Лоял тихим, як на нього, голосом.

— Говори тихіше, — прошепотів Перрин. — Які спогади?

— Ну, як у старі часи, — оґіру вдалося приглушити свій голос; він прозвучав як джміль, тільки тепер розміром із собаку, а не з коня. — Крастися поночі з ворогами позаду нас, — і, можливо, попереду; з небезпекою в повітрі та з холодним присмаком пригод.

Перрин похмуро подивився на Лояла поверх сідла Ходака. Це було просто; його очі ковзнули по сідлу, а голова, плечі та груди Лояла височіли над ним з іншого боку.

— Про що ти говориш? Тобі почала подобатися небезпека? Лояле, ти, мабуть, з глузду з’їхав!

— Я лише фіксую настрій у моїй голові, — сказав Лоял поважним тоном, — чи, можливо, захищаючись. — Для моєї книжки. Я все це запишу. Сподіваюся, вони почнуть мені подобатися. Пригоди. Звісно. — Його вуха двічі сильно смикнулися. — Я маю полюбити їх, якщо хочу написати про них.

Перрин похитав головою.

На кам’яних причалах пороми, схожі на баржі, затишно розмістилися на ніч, нерухомі й темні, як більшість інших кораблів. Ліхтарі освітлювали рух людей на доці уздовж двощоглового судна, а також на його палубі. У повітрі пахло переважно смолою та мотузками — із сильними домішками риби, хоча зі складу, розташованого позаду, віяло різким пряним ароматом, що майже поглинав усі інші.

Лан знайшов капітана, — невисокого худорлявого чоловіка, який мав дивну звичку тримати голову трохи набік, слухаючи когось. Потор-гувавшись, вони незабаром дійшли згоди, і ось вже підготували ремені й перев’язки, щоб підняти коней на палубу. Перрин уважно стежив за кіньми, заспокоюючи їх; цим тваринам бракувало терплячості до незвичних речей, — наприклад, до підйому в повітря; але навіть жеребець Охоронця, здавалося, втихомирився від його шепотіння.

Лан дав золото капітану, а срібло — двом матросам, що босоніж побігли до складу по мішки вівса. Більшість членів екіпажу прив’язували коней між щоглами, спорудивши з мотузок щось на кшталт невеличкої загорожі, і водночас скаржилися на кізяки, котрі їм доведеться потім прибирати. Перрин знав, що їх навряд чи хтось почув, але його вуха вловили кожне слово. Ці чоловіки просто не звикли до коней.

Невдовзі «Сніжний гусак» вже був готовий відплисти, — трохи раніше, ніж планував капітан. Звали його Джейм Адарра. Щойно відкинули швартові канати, як Лан відвів Морейн униз, і Лоял, позіхаючи, пішов за ними вслід. Перрин залишився на носі корабля, поруч з бильцями, хоча після кожного позіхання оґіра позіхав і він сам. Юнак міркував, чи зможе «Сніжний іусак» випередити вовків, пливучи річкою униз; чи випередить він його сни. Чоловіки готувалися, розмахуючи веслами, щоб відплисти від пристані.

Щойно відкинули останній швартовий канат і його підібрав докмейстер, дівчина у вузькій, розділеній спідниці виринула з тіні між двома складами — з вузликом у руках і темним плащем, що розвівався позаду. Вона заскочила на палубу, коли чоловіки за веслами вже почали відштовхуватися.

Адарра поквапився до неї від румпеля, а вона спокійно поклала свій вузлик і бадьоро сказала:

— Мені треба вниз по річці... ем... скажімо, до того місця, куди прямує він. — Вона кивнула в напрямку Перрина, не дивлячись на нього. —Я можу спати на палубі. Холод і волога мене не турбують.

Протягом декількох хвилин вони торгувалися. Вона простягнула три срібні марки; насупилася на мідяки, що отримала як решту, а тоді сунула їх у свій гаманець і рушила прямо до Перрина.

Від дівчини віяло дикими травами, — легкими, свіжими й чистими. Її темні розкосі очі подивились на нього з-над високих вилиць, а тоді вона відвернулася, щоб поглянути назад, на берег. Йому здавалося, що дівчина була його ровесницею; він не міг вирішити, пасує до її обличчя її ніс чи ні. Який же ти дурень, Перрине Айбара. Яка тобі різниця, який вона має вигляд?

Відстань до пристані тепер становила добрих двадцять кроків; весла занурювалися, вирізаючи білі борозни в темній воді. Якусь мить він розмірковував над тим, чи не викинути її за борт.

— Що ж, — незабаром почала вона, — ніколи не думала, що моя подорож занесе мене назад в Ілліан так швидко. — Її голос був високим, манера розмови — рішучою, але це не дратувало. — Тож ви їдете в Ілліан, так? — Перрин стиснув вуста. — Не надимайся, — сказала вона. — Ти вчинив чималий розгардіяш там, — ти й той аїлець. Люди вже почали перешіптуватися, коли я втекла.

— Ти не сказала їм? — здивовано спитав він.

— Жителі думають, що аїлець перегриз ланцюг чи зламав його голими руками. Вони ще не визначилися, коли я пішла. — Вона видала звук, підозріло схожий на смішок. — Орбен достатньо гучно висловлював своє розчарування тим, що через рани він не може особисто вполювати аїльця.

Перрин пирхнув.

— Якщо він коли-небудь знову побачить аїльця, то в біса накладе собі в штани. — Він прокашлявся й пробурмотів. — Вибач.

— Не знаю, що й сказати, — промовила дівчина так, наче він і не лаявся. — Я бачила його в Джеганнагу впродовж зими. Він бився проти чотирьох чоловіків одразу: двох убив, а інші двоє здалися. Звісно, він почав бійку, — що було, те було; але вони знали, на що пристали. Він не вступає в бій з тим, хто не може себе захистити. А однак він усе одно дурень. У нього якісь своєрідні уявлення про Великий темний ліс. Дехто називає його Лісом Тіней. Чув щось про нього?

Перрин краєм ока поглянув на неї. Вона так спокійно говорила про бої та вбивства, як інша жінка говорила б про куховарство. Він ніколи не чув про якийсь Великий темний ліс; але Ліс Тіней розміщувався одразу на південь від Межиріччя.

— Ти стежиш за мною? Ти спостерігала за мною там, у корчмі. Чому? І чому не розповіла їм, що бачила?

— Оґір, — сказала вона, вдивляючись у ріку, — одразу зрозуміло, що він — оґір. Інших теж було неважко розгадати. Мені набагато краще вдалося зазирнути під каптур леді Алис, ніж Орбену, і її обличчя говорить, що той кам’янопикий чоловік — Охоронець. Спопели мене Світло, не хотіла б я його розсердити. Він завжди має такий вигляд чи проковтнув камінь під час останньої трапези? Байдуже; залишаєшся лише ти. Не люблю речей, які не можу пояснити.

Перрин знов замислився над тим, чи не скинути її за борт. Цього разу серйозно. Проте Ремен тепер був лише плямою світла позаду них, — і він не знав, як далеко вони від берега.

Дівчина, схоже, сприйняла його мовчання як заохочення продовжувати.

— Тож ми маємо, — вона роззирнулася, а тоді стишила голос, хоча найближчий до них член екіпажу веслував десь за десять футів, — Айз Седай, Охоронця, оґіра — і тебе. На перший погляд — селянина. — Вона уважно подивилася в його жовті очі; Перрин не відвів погляду, і вона усміхнулася. — Тільки ти звільнив аїльця з клітки, довго розмовляв з ним про щось, а тоді допоміг йому порубати дюжину білоплащників на сосиски. Гадаю, ти займаєшся таким регулярно; ти схожий на людину, для якої це звична річ. Я відчуваю щось дивне в такій групі мандрівників, а дивні сліди — це якраз те, що шукають мисливці.

Перрин здивовано моргнув; він усе правильно почув?

— Мисливці? Ти? Ти не можеш бути мисливцем. Ти ж дівчина.

Дівчина так невинно всміхнулася, що він ледь не відступив від неї. Вона відступила, зробила плавний рук кожною рукою, і враз у неї опинилися два ножі, які вона тримала так уміло, як це колись умів робити старий Том Меррилін. Один з веслярів видав здавлений горловий звук, а двоє інших спіткнулися; веслярі заметушилися, заплуталися, і «Сніжний гусак» трохи похитнувся, перш ніж крики капітана повернули все на свої місця. До того моменту ножі темноволосої дівчини знову щезли.

— Спритні пальці й спритний розум принесуть значно більше користі, аніж меч і м’язи. Пильне око теж допоможе. І, на щастя, все це в мене є.

— А головне — скромність, — пробурмотів Перрин. Здавалося, вона пропустила це повз вуха.

— Я присяглася та отримала благословення на великій площі Таммаз, в Ілліані. Можливо, я була наймолодшою, але в тому натовпі, з усіма тими трубами, барабанами, тарілками і криками... Шестирічне дитя могло при-сягтися, — і ніхто б і не помітив. Нас там було більше тисячі, і усі — із власними уявленнями про те, де шукати Ріг Валіра. У мене є свої, — і вони і досі можуть бути правильними; але жоден мисливець не може собі дозволити проґавити дивний слід. Ріг, без сумніву, лежить наприкінці дивного сліду, — а нічого незвичнішого від сліду вашої четвірки я ще ніколи не бачила. Куди ви прямуєте? В Ілліан? Кудись іще?

— І яка ж у тебе версія? — спитав він. — Про те, де захований Ріг? — У безпеці в Тар Валоні, сподіваюся, — і нехай зійде Світло, щоб я його більше ніколи не побачив знову. — Гадаєш, він у Ґелдані?

Вона похмуро подивилася на нього — йому здавалося, що вона вже не зійде зі сліду, на який натрапила, але він був готовий запропонувати їй стільки хибних шляхів, скільки вона забажає, — а тоді сказала:

— Ти колись чув про Манетерен?

Він ледь не подавився.

— Чув про нього, — обережно сказав він.

— Всі королеви Манетерену були Айз Седай, а королі — пов’язаними з ними Охоронцями. Не можу собі уявити подібного місця, але так пишуть у книжках. Це були розлогі землі — більшість територій Андору, Ґелдану та багатьох сусідніх — але столиця, саме місто, розташовувалась в Імлистих горах. Гадаю, Ріг там. Допоки ви четверо не приведете мене до нього.

У Перрина заворушилося волосся. Вона прочитала йому лекцію, мовби він був забитим сільським неуком.

— Ти не знайдеш Ріг чи Манетерен. Місто було знищене у роки Трал-лоцьких війн, коли остання королева залучила надто багато Єдиної Сили, щоб знищити жаховладців, які вбили її чоловіка.

Морейн називала йому імена того короля й королеви, але він не пам’ятав їх.

— Не в Манетерені, фермере, — сказала вона спокійно, — хоча така місцина була б хорошою схованкою. Але були там й інші народи, інші міста в Імлистих горах, — такі давні, що навіть Айз Седай не пам’ятають їх. І подумай: усі ці історії про те, що гори приносять біду тим, хто туди приходить. Яке місце може бути кращим для того, щоб сховати Ріг, аніж ці забуті міста?

— Я чув розповіді про те, що щось сховано в горах. — Чи повірить вона мені? У нього ніколи не виходило брехати. — У них не сказано, що саме, — але йдеться про найбільший скарб у світі; тож це може бути й Ріг. Але Імлисті гори розкинулися на сотні ліг. Якщо ти збираєшся знайти його, тобі не варто витрачати час на те, щоб стежити за нами. Він тобі знадобиться, щоб знайти Ріг, перш аніж це зробить Орбен чи Ґенн.

— Я вже казала, — ці двоє мають дивні уявлення про те, що Ріг захований у Великому темному лісі. — Вона всміхнулася йому. Коли вона це робила, її рот зовсім не здавався великим. — І я вже казала, що мисливці повинні йти дивними шляхами. Тобі пощастило, що Орбен і Ґенн були поранені в бою з тими аїльцями, — інакше вони б теж були на борту. Принаймні я не стоятиму на вашому шляху, не втручатимуся і не встряватиму в бій з Охоронцем.

Перрин роздратовано забурчав:

— Ми всього лиши мандруємо до Ілліану, дівчино. Як тебе звати? Якщо ми вже разом цими днями плистимемо на цьому кораблі, не буду ж я тебе називати дівчиною.

— Я назвала себе Мандарб.

Він не зміг стримати свого реготу. Її розкосі очі обпекли його.

__Навчу тебе дечого, фермере. — Її голос залишався спокійним. Заледве. — Старою мовою Мандарб означає «клинок». Це ім’я вартує мисливця за Рогом!

Перрину вдалося приборкати свій сміх, і він важко прохрипів, вказуючи на обв’язану загорожу між щоглами.

— Бачиш того чорного жеребця? Його звуть Мандарб.

Жар погас в її очах, а на щоках проступили червоні плями.

— Ох. Моє справжнє ім’я Зарін Башир, — але Зарін не підходить для мисливця. В оповідях мисливці називалися якось на зразок Роґоша Орлине Око.

Вона виглядала такою зніченою, що він поквапився сказати:

— Мені подобається ім’я Зарін. Воно тобі личить. — Вогники знову заблимали в її очах, і на мить йому здалося, що вона збирається знову дістати один зі своїх ножів. — Уже пізно, Зарін. Я хочу трохи поспати.

Він розвернувся, щоб рушити до люка, який вів під палубу; його плечима пробігли сироти. Екіпаж досі працював, налягаючи на весла, — вперед і назад. Дурень. Дівчина не встромить мені ножа. Не при всіх цих людях. Правда ж ? Коли він наблизився до люка, вона гукнула його.

— Фермере! Я називатиму себе Фейлі. Мій батько називав мене так у дитинстві. Це означає «сокіл».

Перрин отетерів і ледь не пропустив першу сходинку драбини. Випадковість. Коридор був темним, але місячне сяйво пробивалося вниз, тож він бачив свій шлях. Хтось голосно хропів в одній з кают. Мін, чому тобі доводиться бачити всі ці речі?

РОЗДІЛ 36

ДОНЬКА НОЧІ

Розуміючи, що він не знає, яка з кают призначена для нього, Перрин встромив голову у кілька поспіль. Усі вони були темні, і в усіх на вузьких ліжках, що стояли вздовж протилежних стін, спали по двоє чоловіків, але була й ще одна, — та, де Лоял, ледь втиснувшись, сидів на підлозі між двома ліжками і строчив у своїй книжці з тканинною палітуркою якісь нотатки при світлі підвісного ліхтаря. Оґір хотів поговорити про події дня, але Перрин, стискаючи щелепи, щоб стримати позіхання, думав, що корабель уже далеко відплив униз по річці, тож можна було б спокійно поспати. І побачити спокійні сни. Навіть якщо вони намагатимуться, — вовки не зможуть довго бігти нарівні з кораблем, який відносить завдяки веслам й течії.

Нарешті він знайшов порожню каюту без вікон, яка ідеально йому підходила. Юнак хотів залишитися на самоті. Збіг імен, от і все, подумав він, засвічуючи ліхтар на стіні. У будь-якому разі її справжнє ім ’я — Зарін. Але дінчиня з високими вилицями й темними розкосими очима не полонила всіх його думок. Він поклав лук та інші речі на тісне ліжко, накинувши згори плащ, і сів на друге ліжко, щоб стягти свої черевики.

Ілайс Мачера знайшов спосіб жити таким, яким він був, — чоловіком, що якимось чином пов’язаний з вовками, — і не з’їхав з глузду. Знову розмірковуючи про все це, Перрин був упевнений, що Елайс жив так роками, перш ніж зустрів людину. Він хотів так жити. У всякому разі він прийняв це. Проте це не вирішувало проблеми. Перрин не хотів так жити — і не хотів приймати цього. Але якщо у тебе є брус, щоб виготовити ніж, — ти приймаєш це, навіть якщо хотів зробити сокиру для дерева. Ні! Моє життя — це більше, аніж шмат металу, якому можна надати будь-яку форму.

Він обережно подумав про вовків, — але нічого не відчув. 0, було невиразне відчуття, мовби вони були на відстані, — але вони зникали, навіть коли він торкався їх. Це вперше за тривалий час він був на самоті. Благословенно один.

Перрин погасив ліхтар і ліг у ліжко, — вперше за останні дні. Як, заради Світла, Лоял вляжеться на одне з них? Усі безсонні ночі накотилися на нього; виснаження відпружило м’язи. Промайнула думка про те, що йому вдалося викинути аїльця з голови. І білоплащників. Світлом забута сокира! Спали мене, — я бажав би більше ніколи її не бачити. Такою була його остання думка, перш ніж сон огорнув його.

Густий сірий туман оточив Перрина, — такий щільний, що він не міг побачити власні черевики, і такий в’язкий зусібіч, що й за десять кроків не можна було нічого розгледіти. Поблизу точно нічого не було. А в тумані могло ховатися що завгодно. Марево було якесь неправильне — не вологе. Він поклав руку на ремінь, бажаючи впевнитися, що в разі чого зможе захиститися, — і здригнувся. Сокири там не було.

Щось рухалося у тумані, каламутячи сірість. Щось наближалося до нього.

Він напружився, розмірковуючи, — краще бігти чи стояти й боротися голими руками? І чи є взагалі з ким боротися?

Бурливий вихор, що пробивався крізь марево, окреслився у вовка; його кудлатий обрис майже зливався з в’язким туманом.

Стрибуне?

Вовк повагався, а тоді підійшов і став поруч. Це був Стрибун — Перрин знав це напевно; але щось у його стійці, у жовтих очах, що коротко зустрілися з його власними, вимагало тиші, — як у голові, так і в тілі. Ці очі вимагали також слідувати за ним.

Він поклав руку на вовчу спину, як робив це раніше, і Стрибун рушив уперед. Він дозволив собі піти слідом. Хутро під його рукою було густим і кудлатим. Як справжнє.

Туман почав гуснути, аж поки лише його рука говорила йому, що Стрибун все ще там; аж доки він перестав бачити власні груди. Лише сірий туман. Так, наче його загорнули у щойно зістрижену шерсть. Його також дивувало, що він нічого не чує. Навіть звуків від власних кроків. Він ворухнув пальцями ніг і з полегшенням відчув чоботи на своїх ногах.

Раптом Стрибун зупинився, змусивши зупинитися і його. Він роззир-нувся довкола... і заплющив очі. Тепер він відчув різницю. Його шлунок млосно стиснувся. Він змусив себе розплющити очі й глянути вниз.

Те, що він побачив, не могло там бути, — хіба що вони висіли у повітрі. Він не міг побачити ні себе, ні вовка, мовби обидва вони не мали тіл — і ця думка в’язала вузли з його шлунка. Але під ними дуже ясно, мовби у світлі тисяч ліхтарів, розлігся безмір дзеркал, ніби підвішених у темряві. Й водночас вони ніби стояли на величезній підлозі. Дзеркала простягалися так далеко, куди тільки сягав його зір, — однак просто під його ногами був порожній простір. І люди. Раптом він почув їхні голоси, — неначе стояв серед них.

— Великий Владарю, — пробурмотів один із чоловіків, — що це за місце? — Він роззирнувся довкола, здригнувшись від тисяч своїх відображень, а тоді подивився вперед. Інші, що тулилися біля нього, мали ще більш наляканий вигляд. —Я сплю у Тар Валоні, Великий Владарю. Я сплю в Тар Балоні. Що це за місце? Я збожеволів?

Деякі з чоловіків довкола нього були вбрані у щедро вишиті каптани, деякі — у звичайне вбрання; інші, здавалося, були голі, а дехто — у білизні.

— І я сплю, — викрикнув голий чоловік. — В Тірі. Я пам’ятаю, як ліг спати зі своєю дружиною!

— І я теж сплю, — в Ілліані, — отетеріло сказав чоловік, вбраний у червоне й золоте. — Я знаю, що насправді сплю, — але цього не може бути. Я знаю, що бачу сни, — але це неможливо. Де це, Великий Владарю? Ви справді з’явилися до мене?

Темноволосий чоловік, що стояв перед ними, був вдягнений у чорне вбрання зі срібним мереживом навколо шиї та зап’ясть. Знов і знову він прикладав руку до грудей, немов йому щось боліло. Внизу повсюдно було світло, хоч воно і лилося незрозуміло звідки, але цього чоловіка у Перрина під ногами, здавалося, огорнула темрява. Пітьма звивалася навколо нього, пестила його.

— Тиша! — Чоловік у чорному вбранні говорив не голосно, — але йому це й не було потрібно. Немов звільняючи місце для цього слова, він підвів голову; його очі та рот були дірами, з яких палахкотіло люте полум’я, немов вогненне сяйво з ковальського горна.

Тепер Перрин впізнав його. Ба’алзамон. Він дивився просто на Ба’алза-мона. Страх пронизав його, мов гартовані шипи. Він би побіг, але не відчував своїх ніг.

Стрибун ворухнувся. Юнак відчув густе хутро під своєю рукою — і міцно стиснув його. Щось реальне. Він сподівався, що це реальніше від того, що він бачив. Хоча Перрин знав, що це все було реальним.

Чоловіки, зібрані разом, тіснилися.

— Вам дали завдання, — сказав Ба’алзамон. — Деякі з них ви виконали. Інші — провалили. — Знов і знову його очі й рот зникали у вогні, а дзеркала спалахували відображеним полум’ям. — Ті, хто позначені смертю, повинні померти. Ті, хто позначені для прийняття, — повинні вклонитися мені. Невдачу Великий володар Темряви не пробачає. — Вогонь виривався з його очей, а темрява навколо вихорила й звивалася. — Ти. — Він ткнув пальцем на чоловіка, що говорив про Тар Валон; чоловік був одягнений як торговець, у простий одяг із найкращої тканини. Інші відсторонилися від нього так, наче в нього була чорна пропасниця, і залишили його на самоті. — Ти дозволив хлопцю втекти з Тар Валона.

Чоловік закричав і почав тремтіти, мов пилка, якою вдарили по ковадлу. Здавалося, він став менш твердим, і його крик потоншав разом з ним.

— Ви всі бачите сон, — сказав Ба’алзамон, — але те, що в ньому відбувається, — реальне. — Тремтливий чоловік тепер був лиш зіустком туману, що формою нагадував людину; його віддалений крик лунав навіть тоді, коли туман розвіявся. — Боюся, він уже не прокинеться. — Б’аалзамон засміявся; з його рота виривалося полум’я. — Решта більше не підведе мене. Геть! Прокиньтесь і підкоріться! — Інші чоловіки щезли.

Якийсь час Ба’алзамон стояв сам, тоді біля нього раптово з’явилася жінка, вбрана у біле й срібне.

Перрин отетерів. Він не міг забути жінку такої краси. Це жінка з його снів, — та, що закликала його до слави.

Щедро оздоблений срібний трон з’явився перед нею, і вона сіла, обережно підібравши свої шовкові спідниці.

— Ти вільно користуєшся тим, що належить мені, — сказала вона.

— Належить тобі? — мовив Ба’алзамон. — Значить, своїм це називаєш лише ти? Чи ти більше не служиш Великому володарю Темряви? — Темрява довкола нього загусла; на мить здалося, що вона от-от закипить.

— Служу, — швидко сказала вона. —Я довго служила Володарю Сутінок. Довго лежала ув’язнена за моє служіння у безмежному сні без сновидінь. Тільки Сірі Чоловіки та мерддраали відкидають сни. Навіть траллокам щось сниться. Я завжди користувалася снами для прогулянок. Тепер я знову вільна — і користуватимуся тим, що належить мені.

— Тобі, — сказав Ба’алзамон. Темрява, що крутилася навколо нього, здавалося, шаленіла. — Ти завжди вважала себе могутнішою, ніж була, Ленфір.

Ім’я різонуло Перрина, мов щойно нагострений ніж. Одна з Відступниць проникала в його сни. Морейн мала рацію. Деякі з них звільнилися.

Жінка в білому підвелася; трон зник.

— Я така могутня, яка є. До чого призведуть твої плани? Три тисячі років, чи й більше, нашіптування та смикання за ниточки таких маріонеток на тронах, як Айз Седай! — Її голос вклав у цю фразу всю можливу зневагу. — Три тисячі років, — і Льюс Терін все ще розгулює світом, а ці Айз Седай ледь не припнули його. Ти можеш його контролювати? Можеш керувати його вчинками? Він був моїм, перш ніж ця солом’яноволоса дівиця Іліена побачила його! Він знову буде моїм!

— Ти служиш тільки собі тепер, Ленфір? — Його голос був тихим, але полум’я продовжувало вивергатися з його очей та рота. — Ти зреклася своєї присяги Великому володарю Темряви? — На якусь мить пітьма майже поглинула його, й крізь неї лише світилося полум’я. — їх не так легко зламати, як присяги, що ти давала Світлу, проголосивши свого нового володаря просто в Залі Слуг. Твій володар володітиме тобою завжди, Ленфір. Ти служитимеш мені чи обереш безмежні страждання та вічне вмирання без звільнення?

— Я служитиму. — Незважаючи насвої слова, вона стояла, виклично випрямившись. — Я служитиму Великому володарю Темряви — і більше нікому. Назавжди!

Нескінченні дзеркала почали зникати, — наче чорні хвилі накривали їх, підступаючи все ближче до центру. Приплив поглинув Ба’алзамона та Ленфір. Залишилася лише пітьма.

Перрин відчув, як Стрибун рушив, і він з величезною радістю пішов за ним, керуючись лише відчуттям хутра під рукою. Хлопець усвідомлював, що може рухатися, тільки коли робив це. Перрин намагався розгадати те, що бачив, — але безуспішно. Ба’алзамон і Ленфір. Його язик прилип до піднебіння. Чомусь Ленфір лякала його більше, ніж Ба’алзамон. Можливо, тому, що вона вже з’являлася в його снах у горах. Світло! Одна з Відступниць у моїх снах! Світло! І, якщо він усе зрозумів правильно, вона кинула виклик Мороку. Його навчали, що Тінь не може мати над вами влади, якщо ви відкидаєте її; але як може Друг Морока — не просто Друг Морока, а одна з Відступниць! — суперечити Тіні? Мабуть, я збожеволів, як брат Симіона. Ці сни знесли мені дах!

Темрява знову повільно заповнювалася туманом, який поступово рідшав, аж поки він разом з Стрибуном не вийшов на трав’янистий, яскраво освітлений пагорб. Пташки почали щебетати в гущавині біля підніжжя схилу. Він озирнувся. Горбиста рівнина аж до горизонту була всіяна невеличкими лісками. Від туману і сліду не лишилося. Великий сивий вовк стояв і спостерігав за ним.

— Що це було? — допитувався він, щосили намагаючись перевести питання в думки, які б зміг зрозуміти вовк. — Чому ти показав мені це? Що це?

Емоції та образи наповнили його думки, а розум перетворив їх на слова. Те, що ти мусиш побачити. Будь обережним, Молодий Бику. Це місце — небезпечне. Будь обережним, як цуценя, що полює на дикобраза. Останнє поняття було Маленькою Колючою Спиною, але його розум назвав тварину на людський лад. Ти ще надто молодий, надто недосвідчений.

— Це було реальним?

Усе реальне, — все видиме і все невидиме.

Схоже, це були всі відповіді, які Стрибун збирався дати.

— Стрибуне, як ти тут опинився? Я бачив, як ти загинув. Відчув це!

Всі тут. Усі брати й сестри; усі, що були і що будуть.

Перрин розумів, що вовки не всміхаються так, як люди, — але на мить йому здалося, що Стрибун усміхався. Тут я ширяю, як орел. Вовк згрупувався — й стрибнув просто в повітря. Все вище і вище, аж поки не став маленькою плямкою, і його останньою думкою було: ширяти.

Перрин стежив за ним з відвислою щелепою. Він зробив це. У нього запекли очі, він закашлявся й потер носа. Скоро розплачусь, як дівчисько. Машинально він озирнувся довкола, — чи ніхто його не бачить, — і все раптово змінилося.

Він стояв на підвищенні, оточеному темними, нечіткими заглибинами й пагорбами. Здавалося, що у далечині вони зникали занадто швидко. Внизу стояв Ранд. Ранд і нерівне коло мерддраалів, чоловіків і жінок; його очі, схоже, дивилися повз них. Десь удалині вили собаки, і Перрин знав, що вони полювали на щось. Повітря просякло запахом мерддраалів і смородом паленої сірки. Волосся Перрина стало дибки.

Коло мерддраалів та людей наближалося до Ранда; усі вони ступали наче уві сні. І Ранд почав убивати їх. Вогненні кулі вилетіли з його рук — і знесли одразу двох. Блискавка вдарила згори і вразила інших. Струмені світла, — білі, мов розжарена сталь, — вилітали з його кулаків. І ті, хто вижили, продовжували повільно наближатися так, наче не помічали того, що відбувається. Вони гинули один за одним, поки не залишилося нікого, і Ранд опустився на коліна, тяжко дихаючи. Перрин не зрозумів, сміється він чи плаче; здавалося, Ранд робив це одночасно.

На схилі з’явилися ще фігури мерддраалів та людей, і усі вони прямували до Ранда.

Перрин приклав руки до рота:

— Ранде! Ранде, там ще більше йде!

Ранд звів на нього погляд і, припавши до землі, загарчав; піт заливав його обличчя.

— Ранде, вони!..

— Згинь! — завив Ранд.

Світло обпекло очі Перрина, а біль випалив решту тіла.

Постогнуючи, він скрутився калачиком на вузькому ліжку; світло досі горіло під його повіками. Боліли груди. Він підніс до них руку і наморщив носа, коли відчув опік під сорочкою, — пляму, не більшу від срібного пенні.

Перрин повільно змусив свої напружені м’язи дозволити йому випрямити ноги і випростався, один у темній каюті. Морейн. Я мушу розповісти Морейн цього разу. Лиш зачекаю, коли біль ослабне.

Однак коли біль почав розчинятися, його охопило виснаження. У голові ледь-ледь майнула думка про те, що він мусить встати, перш аніж сон знову зморить його.

Коли він знову розплющив очі, то ліг прямо й втупився поглядом у балки вгорі. Світло пробивалося крізь щілини дверей вгорі та внизу, — а це означало, що вже ранок. Хлопець приклав руку до грудей, щоб переконати себе, що він усе це вигадав, і то так реалістично, що практично відчував жар...

Його пальці намацали опік. Значить, це не мої вигадки. Він туманно пригадував деякі інші сни, котрі зникали, щойно він їх прокручував. Звичайні сни. У нього навіть було відчуття, що він добре виспався. І міг би поспати ще трішечки. Це означало, що він міг спати. Принаймні доки поблизу немає вовків.

Перрин пам’ятав, що прийняв рішення під час того короткого пробудження після сну зі Стрибуном, — і за мить вирішив, що воно було правильним.

Він постукав у п’ять дверей. Двічі почув прокляття; мешканці двох кают вже вийшли на палубу; а потім він знайшов Морейн. Вона вже була повністю вбрана; сиділа на одному з вузьких ліжок, схрестивши ноги, і читала нотатки у своїй книжці при світлі ліхтаря. Він бачив, що це був майже початок книжки, тож записи були зроблені ще, мабуть, до того, як вона приїхала в Емондів Луг. Речі Лана були охайно складені на іншому ліжку.

— Мені дещо снилося, — сказав він їй і почав розповідати про це. Про все.

Перрин навіть підняв свою сорочку, щоб показати їй маленьке коло на грудях, — червоне, з хвилястими червоними смужками, що променилися довкола. Він приховував деякі речі від неї раніше, — і, ймовірно, чинитиме так і надалі, — але це було надто важливе, щоб не розповісти. Шурупчик — найменша частина ножиць, і її найлегше виготовити; але без нього вони не розріжуть тканину. Коли він закінчив, то застиг в очікуванні.

Вона спостерігала за ним без емоцій; щоправда, її темні очі оцінювали кожне слово, що виходило з його уст, зважували його, вимірювали і розглядали при світлі. Вона не змінила пози, але тепер її очі оцінювали, зважували і розглядали на світлі самого Перрина.

— То це важливо? — врешті спитав він. — Гадаю, це був саме той вовчий сон, про який ви говорили мені — я впевнений в цьому; це мусив бути він! — але це не означає, що все побачене мною — реальність. От тільки ви казали, що, можливо, хтось із Відступників звільнився, і він називав її Ленфір, і... Це все важливо чи я просто стою тут як дурень?

— Є жінки, — сказала вона повільно, — які зробили б усе, щоб вгамувати тебе, якби почули те, що і я. — Його легені, здавалося, вкрилися кригою; він не міг дихати. — Я не звинувачую тебе в здатності направляти, — продовжила вона, і лід всередині нього розтанув, — чи навіть в здатності навчитися цьому. Спроба вгамування не завдала б тобі шкоди, окрім хіба грубого поводження Червоних Айз Седай, перш ніж вони б зрозуміли свою помилку. Такі чоловіки дуже рідкісні: навіть Червоні зі своїм полюванням не знайшли більше трьох за останні десять років. Принаймні до спалаху Лжедраконів. Я веду до того, що, на мою думку, ти не почнеш раптово володіти Силою. Ти не повинен цього боятися.

— Що ж, дуже дякую за це, — розлючено сказав він. — Вам не потрібно було лякати мене до смерті тільки для того, щоб сказати, що немає чого боятися.

— О, ти таки маєш причину боятися. Чи принаймні бути обережним, як сказав вовк. Червоні сестри — або й інші — можуть вбити тебе, перш ніж виявлять, що в тобі нема чого вгамовувати.

— Світло! Спопели мене! — спохмурнів він. — Ви намагаєтеся водити мене за носа, Морейн, — але я не теля, у мене немає дзвіночка в носі. Червона Аджа чи хтось інший не думав би про моє гамування, якби у тому, що мені снилося, не було б нічого реального. Чи означає це, що Відступники звільнилися?

— Я говорила тобі раніше, що це можливо. Деякі з них. Твої... сни я не можу пояснити. Сновидці писали про вовків, але цього я не очікувала.

— Що ж, гадаю, все було справжнім. Гадаю, я спостерігав за тим, що відбувається насправді — і чого я не мав би побачити. — Насправді це ви повинні були побачити. — Щонайменше, Ленфір звільнилася. Що ви збираєтеся робити?

— Я збираюся в Ілліан. А тоді в Tip, — і сподіваюся опинитись там раніше від Ранда. Ми змушені були покинути Ремен надто швидко, тож Лан не встиг дізнатися, чи перетнув він річку, чи рушив вниз. Утім, ми повинні дізнатися це ще до прибуття в Ілліан. Ми знайдемо знак, якщо він обрав цей шлях.

Вона опустила очі в книжку, — так, наче хотіла продовжити читання. ' — Оце й усе, що ви збираєтеся робити? Знаючи, що Ленфір звільнилася, і хтозна скільки ще інших?

— Не питай мене, — мовила вона холодно. — Ти не знаєш, як ставити питання, і не зрозумів би половини моїх відповідей. Тож я не відповідатиму.

Він переступив з ноги на ногу під її поглядом, поки не зрозумів, що вона більше нічого не скаже. Сорочка на грудях болісно торкалася опіку. Він не завдавав йому сильного болю — не так, як удар блискавки, зовсім ні! — але те, як він його отримав, було іншою справою.

— Гм... Ви не вилікуєте мене?

— То ти вже не переймаєшся тим, що щодо тебе застосують Єдину Силу, Перрине? Ні, я не зцілюватиму це. Рана невелика, і вона нагадуватиме тобі про обачність. — Він зрозумів, що вона мала на увазі обачність у розмові з нею, — так само, як і обачність у його снах та бажанні поділитися ними з кимось. — Тож це все, Перрине?..

Він рушив до дверей, а тоді зупинився.

— І ще одне. Якби ви знали жінку на ім’я Зарін, що б, на вашу думку, це ім’я говорило про неї?

— Чому, заради Світла, ти питаєш про це?

— Дівчина, — ніяково сказав він. — Молода жінка. Я зустрів її минулої ночі. Вона одна з пасажирок.

Він дозволить їй самій дізнатися, що Зарін відомо, що вона — Айз Седяй. І що дівчина, схоже, думає, що вони приведуть її до Рогу Валіра. Він не приховуватиме щось важливе, — але якщо Морейн може бути потайною, то і він може.

— Зарін. Це салдейське ім’я. Жінка назве так свою доньку тільки якщо очікуватиме, що та буде неабиякою красунею. І розбиватиме серця. Такою, що лежатиме на подушках у палаці, оточена слугами й нареченими. — Вона всміхнулася — коротко, але весело. — Можливо, у тебе є ще одна причина бути обачним, Перрине. Якщо Зарін тут — одна з пасажирок.

— Я спробую, — відповів він. Принаймні він дізнався, чому Зарін не любить своє ім’я. Не дуже личить мисливцю за Рогом. Допоки вона не називатиме себе «сокіл».

'¹ Коли хлопець піднявся на палубу, там стояв Лан і спостерігав за Ман-дарбом. Зарін же сиділа поруч з бильцями на мотку мотузки, точила один зі своїх ножів і спостерігала за ним. Великі трикутні вітрила були напнуті й несли корабель униз річкою.

Очі Зарін стежили за Перрином, коли той проходив повз неї, щоб стати на носі. Вода пінилася обабіч, немов земля під плугом. Він міркував про сни та аїльця, про видива Мін та соколів. Груди пекло. Життя ще ніколи не було таким заплутаним.

Ранд, важко дихаючи, прокинувся від виснажливого сну. Його плащ, що слугував ковдрою, скотився на землю. Бік болів; стара рана з Фалме пульсувала. Багаття вигоріло до вугілля; залишилося лише кілька вогників, які змушували тіні довкола рухатися. Це був Перрин. Це він! Це був він, а не сон. Якимось чином. Я майже вбив його! Світло, я мушу бути обережним!

Тремтячи, він узяв дубову гілку й почав ворохобити нею вугілля. На цих м’юрандійських пагорбах, вже неподалік від Манетерендрелле, траплялися поодинокі дерева, — але він зумів знайти потрібну кількість опалих гілок для свого багаття, достатньо всохлих, але не зогнилих. Коли дерево торкнулося вугілля, він зупинився. Повільно ступаючи, наближалися коні, — десять чи дванадцять. Я мушу бути обережним. Я більше не можу припуститися помилки.

Коні повернули до його тліючого багаття, увійшли у тьмяне світло і зупинилися. Тіні приховували обличчя вершників, але більшість, схоже, були чоловіками із зашкарублими лицями в круглих шоломах; довгі шкіряні колеги були обшиті, наче риб’ячою лускою, металевими дисками. Серед них була жінка із трохи посивілим волоссям та поважним виразом обличчя. Її темна вовняна сукня була простою, але майстерно виплетеною, і її прикрашала срібна фігурка лева. Крамарка, подумав він; Ранд бачив таких серед тих, що приїжджали купувати тютюн і вовну в Межиріччі. Крамарка і її охорона.

Я мушу бути обережним, подумав він, коли встав. Більше — жодних помилок.

— Ви вибрали хороше місце для спочинку, юначе, — сказала вона. — Я часто використовую його на шляху до Ремена. Тут неподалік є маленьке джерело. Сподіваюся, ви не заперечуватимете проти того, що ми до вас приєднаємося?

її охоронці вже злізали з коней, притримуючи свої мечі на ременях і послаблюючи попруги.

— У жодному разі, — вигукнув він. Обережно. Двома кроками він наблизився і підстрибнув у повітря, обертаючись, — «Пух чортополоху крутиться у вихорі» — клинок в його руках з позначкою чаплі, створений з вогню, зніс жінці голову, перш аніж на її обличчі відобразився подив. Вона була найнебезпечніша.

Ранд приземлився одночасно з головою жінки, що перекотилася по крижах коня. Охоронці зойкнули, схопилися за мечі та закричали, коли зрозуміли, що його клинок — вогненний. Він танцював серед них так, як його навчив Лан; Ранд знав, що міг би вбити усіх і звичайною сталлю, але цей клинок був частиною його самого. Останній чоловік упав, і все це так нагадало Ранду практичні вправи, що він було хотів покласти зброю в піхви, що називалося «Скласти віяло», — але згадав, що всі піхви, до яких би доторкнувся цей клинок, перетворилися б на попіл.

Коли меч щез, він озирнувся, щоб оглянути коней. Більшість втекла, — однак деякі відбігли недалеко, а дебелий мерин господині стояв із виряче-

ними очима й збентежено здригався. Безголовий труп жінки лежав на землі, стримуючи віжки і пригинаючи голову коня додолу.

Ранд звільнив його, швидко зібрав свої речі й заскочив у сідло. Я мушу бути обережним, подумав він, оглянувши мертвих. Жодних помилок.

Сила досі наповнювала його, — потік із саїдін, солодший від меду і водночас смердючий, як гниле м’ясо. Раптово він направив Силу — не зовсім розуміючи, що робить і для чого; але йому здавалося, що так має бути. І вона спрацювала, піднявши тіла. Він вишикував їх у лінію, лицем до себе, поставив на коліна; обличчя були забруднені. В тих, у кого вони залишилися. Усі — на колінах перед ним.

— Якщо я — Відроджений Дракон, — сказав він до них, — все так і мало статися, — чи не так?

Відпустити саїдін було важко, але він зробив це. Якщо я триматиму її надто довго, як я зможу вберегтися від божевілля ? Він гірко засміявся. Чи вже пізно?

Ранд похмуро дивився на шерег. Він був упевнений, що там було десять чоловіків, але одинадцятий теж стояв у шерензі без жодної зброї, окрім кинджала, який той досі стискав у руці.

— Ти обрав невдалу компанію, — сказав Ранд до чоловіка.

Розвернувши мерина, він пришпорив його й погнав коня шаленим галопом у ніч. До Тіра було ще далеко, але він мав намір дістатися туди най-коротшим шляхом, — навіть якщо йому доведеться загнати коня до смерті чи викрасти нового. Я покладу цьому край. Глузуванням. Цькуванню. Покінчу з цим. Калландор. Він кликав його.

РОЗДІЛ 37

КАЙРЕН У ВОГНІ

Еґвейн граційно кивнула у відповідь на шанобливий уклін члена екіпажу, що босоніж почовгав повз неї, аби напнути мотузку, що і так здавалася напнутою, — або ж, можливо, щоб трохи направити одне з великих квадратних вітрил. Коли він повертався назад, до кругловидого капітана, який стояв поруч з кермовим, то вклонився знову, і вона кивнула ще раз, перш ніж зосередити свою увагу на вкритому лісом березі Кайрену, відділеному від «Блакитного журавля» менш ніж двадцятьма спанами води.

Селище пробігало повз, — чи, точніше, те, що від нього залишилося. Половина будівель перетворилася на тліючі купи щебеню з димоходами, що стирчали з руїн. В інших будинках двері розхитував вітер, а уламки меблів, шматки одягу та домашнього начиння валялися на брудній вулиці, наче їх викинули як сміття. У селищі не було жодної живої істоти, окрім виголоднілого собаки, який не зважав на корабель, що пропливав повз, а тоді зник за зруйнованими стінами чогось схожого на корчму. Еґвейн ніколи не могла дивитися на таке без нудоти, що зароджувалася в животі, хоча вона й намагалася зберегти спокій, який, як вона вважала, мусив бути властивим справжній Айз Седай. Але це не дуже допомагало. За селищем широкий стовп диму здіймався у небо. Три чи чотири милі звідси, як їй здавалося.

Це був не перший стовп диму, який вона бачила відтоді, відколи річка Еринін почала омивати берег Кайрену, — і не перше таке селище. Принаймні цього разу не було видно тіл. Інколи капітан Еллісор мусив наблизити корабель до берега через мілини — він сказав, що вони зміщуються в цій частині ріки — однак, як би близько вони не підпливали, вона не бачила жодної живої душі.

Селище й димовий стовп уже зникли позаду корабля, однак тепер можна було побачити попереду інший, вдалині від ріки. Ліс рідішав; ясен, мирт і чорна бузина змінювалися вербами, ялинами та чорним дубом, — і ще чимось, чого вона не розпізнала.

Вітер торсав її плащ, але вона дозволила йому пронизувати вбрання, щоб мати змогу відчути холодну свіжість повітря та волю носити коричневий замість будь-чого білого, — хоча це був і не найкращий варіант. І все ж сукня та плащ були добре пошиті й сплетені з найкращої вовни.

Ще один матрос пройшов повз, вклонившись їй. Вона заповзялася вивчити хоч щось із того, що вони робили; їй не подобалося відчуття необізнаності. Капітан і більшість екіпажу народилися у Тар Балоні, тож її перстень з Великим Змієм на правій руці змушував їх вклонятися їй.

Вона виграла суперечку з Найнів, — хоча Найнів була впевнена, що вона єдина з них трьох мала достатньо дорослий вигляд, аби люди вірили, що вона — Айз Седай. Але Найнів помилялася. Хоч Еґвейн була готова визнати, що вони з Елейн відчули на собі здивовані погляди, коли підіймалися на борт «Блакитного журавля» того вечора в Південній гавані, а капітан Еллісор підняв брови ледь не до лінії, де мало б починатися волосся на голові, якби воно у нього було. Проте він почав усміхатися й кланятися.

— Яка честь, Айз Седай. Три Айз Седай, що подорожують на моєму судні? Велика честь. Обіцяю швидку поїздку, — куди ви забажаєте. І жодних проблем з розбійниками Кайрену. Я більше не буду наближатися до того берега річки. Якщо, звісно, ви не забажаєте цього, Айз Седай. Андорські солдати утримують кілька міст в Кайрені. Така честь, Айз Седай.

Його брови знову здійнялися, коли вони попросили лише одну каюту — навіть Найнів не хотіла вночі залишатися сама, якщо не було такої необхідності. Капітан сказав, що кожна може отримати каюту без додаткової оплати, — адже інших пасажирів у нього немає, його вантаж уже на борту, і, якщо Айз Седай мають термінову справу у низов’ях річки, він не буде чекати навіть години заради тих, хто, можливо, захоче переправлятися з ними. Вони знову відповіли йому, що однієї каюти цілком достатньо.

Чоловік отетерів, і з його виразу обличчя було очевидно, що він не розуміє, що відбувається, — але Чін Еллісор народився та зростав у Тар Балоні, тож був не з тих, хто перепитуватиме Айз Седай, коли вони вже висловили свої побажання. Навіть якщо дві з них мають дуже юний вигляд, — ну що ж, значить, деякі Айз Седай юні.

Покинуті руїни зникли позаду Еґвейн. Стовп диму наблизився, і щось схоже на ще один бовваніло ще далі від річкового берега. На зміну лісу прийшли трав’янисті схили, всіяні заростями. Дерева, що розпускаються весною, зараз квітли дрібненьким білим цвітом — це був сніжноягідник; на цукроягіднику ж квіти були яскраво-червоними. Одне з дерев, назви якого вона не знала, вкривали круглі білі квіти завбільшки як дві її долоні. Де-не-де повзуча дика троянда проклала свої жовті або білі смуги поміж пишне зелене листя на гілках та червонуваті молоді пагони. Такий разючий контраст із попелом і щебенем радував око.

Еґвейн хотіла, щоб зараз поруч з нею була справжня Айз Седай, яку можна було б розпитати. І якій можна довіряти. Вона злегка провела пальцями по своїй торбині, всередині котрої відчувався закручений перстень-тер’ангріал.

Дівчина використовувала його щоночі, — окрім двох останніх, після відплиття з Тар Валона. І щоразу він спрацьовував по-різному. О, вона завжди опинялася в Тел’аран’ріоді, — але єдиною сякою-такою користю з цього було те, що вона знову відвідувала Серце Каменя. Проте щоразу — без Силві, яка могла б їй щось розповісти. Про Чорну Аджу не було нічогісінько.

Її сни без тпер’ангріала заповнювали образи, що більше нагадували проблиски Невидимого світу. Ранд тримав меча, що палав, як сонце; вона заледве могла розгледіти, що це був меч; заледве могла розібрати, що це взагалі був Ранд. Юнак погрожував дюжиною способів, — і жоден з них ні на крихту не був реальним. В іншому сні Ранд стояв на величезній дошці для гри в камінці; чорне та біле каміння було завбільшки з валуни, і він ухилявся від жахливо великих рук, що пересовували їх і, схоже, намагалися розчавити його. Це могло щось означати. І мало б, — але окрім того, що Ранду хтось загрожує — чи навіть двоє осіб, у чому Еґвейн була впевнена, — окрім цього вона більше нічого не знала. Я не можу допомогти йому зараз. У мене е власний обоє ’язок. Я навіть не знаю, де він, — окрім того, що він напевне за п'ятсот ліг звідси.

їй снився Перрин з вовком, соколом і яструбом — сокіл і яструб боролися, — Перрин, який тікав від когось смертельно небезпечного, Перрин, що добровільно ступав у прірву на краю стрімчака зі словами: «Так має бути. Я повинен навчитися літати, перш ніж сягну дна». Був сон і про аїльця, — і їй здавалося, що він теж пов’язаний з Перрином, але вона не була впевнена. І сон про Мін, що потрапила до сталевої пастки, але якимось чином проходила крізь неї, навіть цього не помічаючи. І про Мета також були сни. Про Мета за грою в кості, що обертаються навколо нього, — їй здавалося, вона знала, звідки цей сон. Про Мета, якого переслідував чоловік, якого там не було, — вона досі не могла цього збагнути; начебто там був чоловік, що стежив за ним, або, може, й кілька, — але дивним чином там не було нікого. Про Мета, що відчайдушно їде до чогось невидимого, розташованого десь далеко. Про Мета з жінкою, що, здавалося, кидалася феєрверками. Вона припускала, що жінка — ілюмінаторка, але в цьому було не більше сенсу, ніж у всьому іншому.

Дівчина бачила стільки снів, що почала сумніватися в них усіх. Можливо, це сталося через надто часте використання тер ’амгріала, — чи, можливо, навіть через його носіння. А може, вона нарешті навчилася бути Сновидицею. Шалені марева, гарячкові сни. Чоловіки й жінки, що вириваються з клітки, а тоді надягають корони. Жінки, що граються маріонетками, — а в іншому сні за ниточки маріонеток смикають більші маріонетки, а за них — ще більші маріонетки, аж доки останні нитки зникають у немислимій висоті. Помирають королі, ридають королеви, вирують битви. Білоплащники спустошують Межиріччя. їй навіть знову снилися шончанці. І неодноразово, їх вона засунула до темного кутка; вона не дозволяла собі думати про них. І щоночі їй снилися мати й батько.

Вона була достоту впевнена, що це означає, — принаймні думала, що знає. Це означає, що я полюю за Чорними Айз Седай, і зовсім не знаю, що означають мої сни чи як змусити цей безглуздий тер ’анлріал робити те, що він мусить робити, і я налякана, і... І сумую за домом. На мить вона подумала, як добре було б, якби мама відправила її спати, — і вона б знала, що зранку все владнається. Тільки мама більше не може вирішити мої проблеми, — а тато не може пообіцяти прогнати всіх монстрів і змусити мене в це повірити. Тепер це повинна зробити я.

Як же все це було давно. Вона і не хотіла б насправді повернути все назад, — але це були теплі часи, і здавалося — вони так давно минули. Було б чудово просто побачити їх знову, почути їхні голоси. Коли я надягаю цей перстень на палець, то вибір роблю самостійно.

Врешті-решт вона дозволила Найнів та Елейн спробувати поспати одну ніч з кам’яним перснем — її дивувало, як неохоче вона випускала його з рук. Прокинувшись, вони описували те, що точно було Тел’аран’ріодом, але жодна не побачила чогось більшого від блиску Серця Каменя. Взагалі нічого корисного.

Грубий стовп диму був тепер нарівні із «Блакитним журавлем». Десь п’ять чи шість миль від ріки. Інші були лише плямою на видноколі. Це могла бути й хмара, — але вона була впевнена, що ні. У деяких місцях вздовж берега тісно кущилися невеликі зарості, а між ними трава спускалася просто до води, — окрім місць, де берег був мовби підрізаним.

Елейн піднялася на палубу й стала поруч з бильцями; вітер шарпав і її темний плащ. Вона теж була вбрана в цупку вовну. Цю суперечку виграла Найнів. Про їхній одяг. Еґвейн наполягала, що Айз Седай завжди носять найкраще, навіть у мандрівках — вона згадувала шовк, який був на ній у Тел ’аран ’ріоді — але Найнів зауважила, що попри таку кількість золота, яку Амерлін залишила в задній частині її шафи, — а це був товстий гаманець, — вони все одно не мали жодного уявлення, скільки коштуватимуть речі у низов’ях ріки. Слуги сказали, що Мет мав рацію щодо громадянської війни в Кайрені — і щодо того, що вона зробила з цінами. Несподівано для Еґвейн Елейн зауважила, що Коричневі сестри вдягали вовну частіше, аніж шовк. Еґвейн подумала, що Елейн так палко хотіла бути подалі від кухні, що одягла б і лахміття.

Цікаво, як там Мет? Не сумніваюся, що він намагається зіграти в кості з капітаном, на якому б судні не подорожував.

— Жахливо, — пробурмотіла Елейн. — Це так жахливо.

— Що? — відсторонено спитала Еґвейн. Сподіваюся, він не надто легковажно розмахує наказом Амерлін, який ми йому дали.

Елейн уважно подивилась на неї, а тоді спохмурніла.

— Ось це! — Вона вказала на далекий дим. — Як ти можеш не помічати цього?

— Я не помічаю цього, бо не хочу думати про те, через що довелося пройти цим людям. Адже я нічого не можу вдіяти, — а ще тому, що ми маємо доїхати до Тіра. Бо те, на що ми полюємо, у Тірі. — Вона сама здивувалася власній гарячковості. Я нічим не можу зарадити. А Чорна Аджа — в Тірі.

Що більше вона розмірковувала про це, то більше відчувала впевненість у тому, що вони повинні знайти шлях до Серця Каменя. І хоча нікому, окрім високих лордів Тіра, не дозволялося заходити досередини, вона все більше переконувалася: ключ для того, щоб причинити пастку Чорних Айз Седай та завадити їм, розташований у Серці Каменя.

— Я розумію це, Еґвейн, — але це не перешкоджає мені співчувати кайренцям.

— Я слухала лекції про війни Андору проти Кайрену, — сухо сказала Еґвейн. — Беннай Седай сказала, що твоя батьківщина й Кайрен воювали частіше від будь-яких інших двох держав, окрім Тіра й Ілліана.

Дівчина скоса подивилася на неї. Елейн так і не звикла до того, що Еґвейн відмовляється визнавати себе андоркою. Принаймні лінії на карті вказували на те, що Межиріччя — це частина Андору, а Елейн вірила картам.

— Ми воювали проти них, Еґвейн, — але після тих втрат, яких вони зазнали під час Аїльської війни, Андор продав їм майже стільки ж зерна, скільки й Tip. Тепер торгівля призупинилася. Зараз, коли кожен Кайрен-ський Дім бореться проти інших за Сонячний трон, — хто купуватиме зерно чи пильнуватиме за тим, щоб його роздали людям? Якщо битви такі ж жахливі, як ті, що ми бачимо на березі... Що ж. Ти не можеш годувати людей двадцять років, — і не відчувати жалю, коли вони мусять голодувати.

— Сірий Чоловік, — сказала Еґвейн, і Елейн відскочила, намагаючись подивитися в усіх напрямках одразу. Сяйво саїдар оточило її.

-Де?

Еґвейн повільно оглянула палубу, але тільки щоби переконатися, що ніхто не зможе підслухати. Капітан Еллісор досі стояв на кормі, поруч з чоловіком без сорочки, який тримав довгий румпель. Інший матрос був на самому вершечку носа: він дивився у воду, виглядаючи, чи немає там затоплених берегів, і ще двоє м’яко ступали палубою, знов і знову направляючи мотузку на вітрилах. Інші матроси екіпажу були внизу. Один із двох матросів зупинився перевірити кріплення на човні, що стояв на палубі догори дриґом; вона зачекала, доки він пройде, а тоді продовжила:

— Дурепа! — тихо пробурмотіла вона. — Я, не ти, Елейн, — тож не світися так. — Вона продовжила пошепки. — Сірий Чоловік переслідує Мета, Елейн. Ось що має означати той сон, — а я не могла зрозуміти. Я дурепа!

Сяйво навколо Елейн зникло.

— Не будь такою вимогливою до себе, — прошепотіла вона у відповідь. — Можливо, він це і означає, — але ні я, ні Найнів цього не зрозуміли. — Вона замовкла; золотаво-руді кучері загойдалися, коли вона похитала головою. — Але який у цьому сенс, Еґвейн? Навіщо Сірому Чоловіку переслідувати Мета? У листі до матері немає нічого, що могло б нам зашкодити.

— Не знаю навіщо, — Еґвейн насупилась. — Мусить бути причина. Я впевнена, що саме це і означав той сон.

— Навіть якщо ти маєш рацію, Еґвейн, — ти нічого не можеш вдіяти.

— Знаю, — роздратовано відповіла дівчина. Вона навіть не знала, чи він попереду них, чи позаду. Вона гадала, що попереду; Мет би без зволікань облишив місто. — У будь-якому разі, — пробурмотіла вона до себе, — нічого хорошого. Я нарешті розтлумачила один зі своїх снів, а користі з цього — як з карася вовни!

— Але якщо ти розгадала один, — мовила Елейн, — то, можливо, зрозумієш й інші. Коли ми сядемо й обговоримо їх, то, можливо...

Раптом «Блакитний журавель» так хитнувся, що Елейн впала на палубу, а Еґвейн — на неї зверху. Коли Еґвейн підвелася, берегова лінія більше не пропливала повз них. Корабель застряг: його ніс задерся вгору, а палуба перекривилася набік. Вітрила шумно тріпотіли на вітрі.

Чін Еллісор покинув кермового на самоті, — зірвався на ноги і побіг на ніс.

— Ах ти ж фермерський сліпець! — загорлав він на чоловіка, що стояв на носі, вчепившись за поручень, аби не перекинутися через нього. — Ти, брудний виродок козла! Ти що, так давно не плавав річкою, що не можеш розпізнати водяні брижі на затопленому березі? — Він схопив чоловіка за плечі, що звисали з билець, і затяг його назад, на палубу, — але тільки для того, щоб прибрати його зі свого шляху до носа і поглянути вниз. — Якщо ти зробив діру в корпусі, я залатаю її твоїми кишками!

Всі інші матроси зірвалися на ноги, і ще більше їх підійшло з нижньої частини корабля. Усі вони обліпили капітана.

Найнів з’явилася на вершині сходів, що вели до пасажирських кают, досі розправляючи спідниці. Різко смикнувши косу, вона похмуро глянула на скупчення людей на носі, а тоді попрямувала до Еґвейн та Елейн.

— Він на щось наїхав, — так? Після всіх його балачок про те, що він знає ріку так само добре, як свою дружину. Жінка, мабуть, нічого не отримує від нього, крім усмішки.

Вона знов сіпнула свою товсту косу й попрямувала до капітана, розштовхуючи матросів. Усі вони спрямували погляди вниз, на воду.

Не було сенсу приєднуватися до неї. Він швидше розв’яже проблему, якщо робитиме це сам. Найнів, найімовірніше, розкаже йому, що робити. Елейн, схоже, відчувала те саме, — виходячи з того, як співчутливо вона похитувала головою, дивлячись на капітана й екіпаж, які відвернулися від того, що було під носом корабля, і тепер шанобливо дивилися на Найнів.

Хвиля збентеження, прокотившись по чоловіках, щодалі сильнішала. На мить вигулькнув протестний жест капітанських рук, якими він розмахував над головами інших чоловіків, і тоді Найнів закрокувала від них — їй дали дорогу, вклоняючись — з Еллізором, що поспішав поруч з нею, витираючи своє кругле обличчя великою червоною хустинкою. Його схвильований голос гучнішав, наближаючись до них.

— ...добрих п’ятнадцять миль до наступного селища на березі Андору, Айз Седай, — і щонайменше п’ять чи шість миль вниз по річці на березі Кайрену. Андорські солдати утримують його, — це правда, але вони не контролюють милі звідси туди! — Він витер обличчя так, наче по ньому стікав піт.

— Затонулий корабель, — сказала Найнів своїм подругам. — Капітан вважає, що це — робота річкових розбійників. Він хоче спробувати відкотити його назад за допомогою весел. Але малоймовірно, що це спрацює.

— Корабель йшов на великій швидкості під час зіткнення, Айз Седай. Я поспішав заради вас. — Еллізор ще дужче потер лице. Еґвейн зрозуміла, що він боявся, що Айз Седай дорікатимуть йому. — Ми добряче застрягли. Але я впевнений, що судно не протікає, Айз Седай. Тож немає причин для хвилювання. Ми зачекаємо на інший корабель. Дві групи веслярів визволять нас. Немає потреби вам висаджуватися на берег, Айз Седай. Присягаюся Світлом.

— Ти хочеш покинути корабель? — спитала Еґвейн. — Гадаєш, це мудра ідея?

— Звісно, так!.. — Найнів зупинилася й наморщила носа. Еґвейн відповіла їй спокійним поглядом. Найнів продовжила спокійніше, але все ще напружено: — Капітан сказав, що може минути година, перш ніж інше судно пропливатиме повз. З достатньою кількістю весел. Чи день. Чи, може, два. Гадаю, ми не можемо витрачати стільки часу на очікування. Ми можемо дійти до цього селища — як ви його назвали, капітане? Джурин? — ми можемо дійти до Джурина за дві години — чи й менше. Якщо капітан Еллізор звільнить свій човен так швидко, як він на це сподівається, то ми зможемо знову піднятися на борт. Він каже, що зупиниться подивитися, чи ми там. Якщо йому не вдасться звільнитися, ми зможемо взяти корабель від Джурина. Можливо, там навіть буде корабель, який чекатиме на пасажирів. Капітан каже, що торговці зупиняються там через андорських солдат. — Вона глибоко зітхнула, але її голос звучав усе більш напружено. — Я достатньо добре пояснила причини? Вам треба ще?

— Мені зрозуміло, — швидко сказала Елейн, щоб випередити Еґвейн. — Це хороша ідея. Ти ж теж гадаєш, що це хороша ідея, чи не так, Еґвейн?

Еґвейн похмуро кивнула.

— Гадаю, що так.

— Але, Айз Седай, — запротестував Еллізор, — пливіть хоча б до андор-ського берега. Війна, Айз Седай. Розбійники, різноманітні головорізи, — та й солдати не кращі. Уламки під нашим носом чудово демонструють, які там люди.

— Ми не бачили жодної живої душі на боці Кайрену, — сказала Найнів, — та й у будь-якому разі ми далеко не беззахисні, капітане. І ми не будемо йти п’ятнадцять миль, коли можемо пройти лише шість.

— Авжеж, Айз Седай, — Еллізор тепер справді спітнів. — Я не мав на увазі... Звісно, ви не беззахисні, Айз Седай. Я не це мав на увазі.

Він відчайдушно протер обличчя, однак воно все одно блищало.

Найнів розтулила рота, подивилась на Еґвейн — і, схоже, змінила те, що хотіла сказати.

— Я спущуся по свої речі, — сказала вона в простір між Еґвейн та Елейн, а тоді розвернулася до Еллізора. — Капітане, підготуйте човен.

Він уклонився й поквапився геть іще до того, як вона розвернулася до люка. Капітан дав усі необхідні розпорядження ще до того, як Найнів спустилася вниз.

— Коли одна з вас каже: «вгору», — пробурмотіла Елейн, — інша каже: «вниз». Якщо ви не припините, ми не доїдемо до Тіра.

— Ми доїдемо до Тіра, — сказала Еґвейн. — Коли Найнів нарешті усвідомить, що вона більше не Мудриня. Ми всі, — вона не сказала посвячені: двоє чоловіків квапилися повз, — рівні тепер.

Елейн зітхнула.

За короткий відтинок часу човен доправив їх до берега, і вони стояли там, обвішані торбами, тримаючи в руках дорожні палиці, а на спинах — клунки зі своїми речами. їх оточували трав’янисті пагорби з розкиданими по них гайками, а за кілька миль від ріки на віддалених пагорбах ряснів ліс. Веслярі на «Блакитному журавлі» викрешували піну на воді, але так і не змогли зрушити корабель з місця. Еґвейн розвернулася й рушила на південь, не подивившись іще раз на корабель, — перш аніж Найнів змогла проявити ініціативу.

Коли інші наздогнали її, Елейн докірливо подивилася на неї. Найнів йшла, дивлячись прямо перед собою. Елейн розповіла Найнів, що Еґвейн сказала про Мета й Сірого Чоловіка, але старша подруга вислухала її мовчки і, не сповільнюючи кроків, сказала:

— Йому доведеться потурбуватися про себе самому.

Через деякий час дочка-спадкоємиця покинула спроби розговорити інших двох, і всі вони йшли мовчки.

Густі зарості чорного дуба й верби уздовж річкового берега незабаром приховали «Блакитного журавля». Вони не йшли крізь гаї, якими б малими ті не були, — адже тіні під їхніми гілками могли щось приховувати. Кілька низьких кущів росли між заростями тут, поблизу від ріки, — але вони були надто ріденькі для того, щоб там могла сховатися навіть дитина, вже не кажучи про розбійника.

— Якщо ми справді побачимо розбійників, — виголосила Еґвейн, — то я маю намір захищатися. Тут немає Амерлін, яка б визирала з-за наших плечей.

Найнів стисла губи.

— Якщо буде потреба, — сказала вона в простір перед собою, — ми можемо налякати будь-яких розбійників, як зробили це з білоплащниками. Якщо не знайдемо іншого способу.

— Давайте не будемо говорити про розбійників, — сказала Елейн. — Я б хотіла дістатися до селища без...

Постать у коричневому та сірому виросла прямо з-за куща перед ними.

РОЗДІЛ 38

ДІВИ СПИСА

Еґвейн сягнула саїдар іще до того, як крик вирвався з її уст, — і побачила сяйво також довкола Елейн. На мить вона замислилася над тим, чи почує Еллізор її крик і чи надішле когось на допомогу; «Блакитний журавель» не може бути далі ніж за милю вгору по річці. Тоді вона відкинула думку про чиюсь допомогу, вже сплітаючи потоки Повітря й Вогню у блискавку. Дівчина вже фактично чула їхні крики.

Найнів просто стояла, схрестивши руки на грудях, із рішучим виразом обличчя. Еґвейн не розуміла, чому та не сягає Істинного Джерела: чи то вона була недостатньо зла для цього, чи тому, що бачила те, що тепер бачила і Еґвейн. Особа, що стояла попереду, була дівчиною: не старшою від Еґвейн, але дещо вищою.

Вона не відпускала саїдар. Чоловіки інколи бувають достатньо дурні, аби вважати, що жінка менш небезпечна тільки тому, що вона — жінка; у Еґвейн не було таких ілюзій. Дівчина відчула, що Елейн також більше не оточує сяйво. Дочка-спадкоємиця, мабуть, і досі плекає ці безглузді уявлення. Вона просто ніколи не була бранкою шончанців.

Еґвейн думала, що мало хто буде дурним настільки, щоб вважати жінку перед собою безпечною, навіть якщо її руки порожні й у них не видно жодної зброї. У дівчини були блакитно-зелені очі та коротко підстрижене рудувате волосся, — окрім вузенької кіски, що звисала на її плече; м’яке шнуроване взуття до колін, обтислий плащ та бриджі усіх відтінків землі й скель. Про такі кольори й одяг Еґвейн колись розповідали; ця дівчина була аїлькою.

Дивлячись на неї, Еґвейн раптом відчула дивну спорідненість з дівчиною. Але вона не могла зрозуміти чому. Просто вона має такий вигляд, мов Рандова двоюрідна сестра, ось і все. Втім, навіть це відчуття подібності не притлумило її цікавості. Що, заради Світла, аїлька тут робить ? Вони ніколи не залишають Пустелю, —зчосів Аїльської війни. Вона все життя чула, які ж ті аїльці смертельно небезпечні, причому Діви Списа—не менше від воїнів-чоловіків. Але вона не відчувала страху; навпаки, її дратувало це відчуття. Із саїдар, що живиться Єдиною Силою, у неї не було потреби боятися. Окрім хіба що цілковито натренованих сестер, визнала вона. Але не інших жінок, — навіть якщо вона аїлька.

— Мене звати Ав’єнда, — мовила дівчина, — я із септу Дев’ять Долин клану Таардад Аїль. — Її обличчя лишалося таким самим спокійним і безтурботним, як і голос. — Я Фар Дарайз Май, Діва Списа. — Вона зробила паузу, вивчаючи дівчат. — У вас немає такого виразу на обличчях, — але ми бачили кільця. У ваших землях ви маєте жінок, подібних до наших Мудрих, — жінок, що називаються Айз Седай. Ви жінки з Білої Вежі, так?

Якусь мить Еґвейн відчувала розгубленість. Mu'? Вона обережно роззир-нулася навколо, але на відстані двадцяти кроків за кущами нікого не було.

Якщо були інші, то вони повинні бути в наступних хащах, більше ніж за двісті кроків попереду, — чи в тих, що за ними, ще вдвічі далі від цих. Надто далеко, щоб залякувати. Або ж вони мають луки. Тоді вони повинні були б добре володіти ними. Удома на змаганнях на Бел-Тайн та у День Сонця лише найкращі лучники могли поцілити з дистанції, більшої від двохсот кроків.

І все ж вона почувалася значно краще, коли знала, що може в будь-який момент вдарити блискавкою в того, хто спробує вистрілити.

— Ми жінки з Білої Вежі, — спокійно сказала Найнів. Вона аж занадто підкреслено не шукала довкола інших аїльок. А навіть Елейн їх виглядала. — А чи вважатимете ви котрусь із нас мудрою — це вже інше питання, — продовжила Найнів. — Чого ви хочете від нас?

Ав’єнда всміхнулася. Еґвейн переконалася, що вона справді була дуже милою; похмурий вираз обличчя приховував це.

— Ви говорите, як Мудра. По суті — і без поблажливості до дурниць. — її усмішка зникла, однак голос залишався спокійним. — Одна з нас тяжко поранена, — можливо, смертельно. Мудрі часто зцілювали тих, хто точно помер би без їхньої допомоги; і я чула, що Айз Седай можуть навіть більше. Вилікуєте її?

Еґвейн мало не похитала розгублено головою. їхня подруга помирає? А вона говорить так, наче просить позичити їй миску ячмінного борошна!

— Я допоможу їй, якщо зможу, — зважено сказала Найнів. — Я не можу давати обіцянки,Ав’єндо. Вона може померти, попри мої зусилля.

— Смерть прийде до кожного з нас, — сказала аїлька. — Ми вибираємо лиш, як її зустріти. Я відведу вас до неї.

Дві жінки в нільському вбранні стояли не далі ніж за десять кроків від них: одна з’явилася з-за вигину землі, де, згідно із спостереженням Еґвейн, не помістився б і собака, а інша — з-за трави, що ледь сягала її колін. Коли вони стояли, то їхні чорні серпанки були опущені — це дало їй ще один сигнал; вона пам’ятала, як Елейн казала їй, що аїльці приховують своє обличчя лише тоді, коли, можливо, доведеться скоїти вбивство. Вони відкинули тканину, якою обгорнули голову, на плечі. В одної було таке ж рудувате волосся, як і у Ав’єнди, та сірі очі, у другої — сині очі й волосся, мов полум’я. Обидві були не старші від Еґвейн чи Елейн, — і обидві були готові застосувати короткі списи, котрі вони тримали в руках.

Жінка з вогненним волоссям простягнула Ав’єнді зброю: довгий, із важким клинком ніж, що підвішувався на ремені, та колючий від стріл сагайдак, який кріпився з іншого боку; темний вигнутий лук, що тьмяно блищав, мов ріг, який вона причепила на спину; і чотири короткі списи з довгими вістрями, котрі вона стисла в лівій руці разом з малим округлим щитом. Ав’єнда, як і її подруги, надягла все так природно, як жінки в Емондовому Лузі одягли б шалик.

— Ходімо, — сказала вона й рушила у хащі, повз які вони вже проходили.

Еґвейн врешті відпустила саїдар. Вона розуміла, що всі троє аїльок могли б заколоти її своїми списами, перш ніж вона змогла б хоч якось захиститися, — якби вони цього захотіли. І, хоча жінки були настороженими, нападати зараз вони не збиралися. А якщо Найнів не зможе зцілити їхню подругу? Краще б вона запитала про це до того, як приймати якесь рішення, що впливає на нас усіх!

Коли вони рушили до дерев, аїльки оглянули землю довкола так, наче очікували, що порожній пейзаж приховує ворогів так само майстерно, як і їх самих. Ав’єнда крокувала попереду, і Найнів від неї не відставала.

— Я Елейн з Дому Траканд, — сказала подруга Еґвейн, щоб почати розмову. — Дочка-спадкоємиця Морґейз, королеви Андору.

Еґвейн спіткнулася. Світло, вона збожеволіла? Андор же воював з ними під час Аїльської війни. Це було років з двадцять тому, — але подейкують, що у аїльців хороша пам'ять.

Однак аїлька з вогненним волосся, що була найближче, відповіла лишень:

— Я Бейн, з септу Чорні Скелі клану Шаарад Аїль.

— Я Чіад, — відгукнулася трохи нижча жінка зі світлішим волоссям з іншого боку, — з септу Річкове Каміння клану Гошін Аїль.

Бейн і Чіад поглянули на Еґвейн; їхні обличчя нічого не виражали, але їй здалося, що вони подумали, ніби в неї погані манери.

— Я Еґвейн аль’Вір, — відповіла вона. Схоже, вони очікували продовження, тож вона додала: — Донька Мерій аль’Вір, з Емондового Лугу, що в Межиріччі. — Це, схоже, вдовольнило їх, але вона готова була заприсяг-тися, що вони зрозуміли не більше, ніж вона сама про всі ці септи й клани. Це, мабуть, означає роди — на їхній манір.

— Ви перші сестри? — Здавалося, Бейн говорить за всіх трьох.

Еґвейн подумала, що та має на увазі звертання, яке застосовують Айз Седай, і відповіла «Так», — водночас з Елейн, яка сказала «Ні».

— Перші сестри, — сказала Елейн до Еґвейн так, неначе читала лекцію, — означають, що жінки мають спільну матір. Другі сестри означають, що їхні матері — сестри. — Вона звернулася до аїльок. — Ми мало знаємо про ваш народ. Пробачте наше неуцтво. Інколи я сприймаю Еґвейн як першу сестру, — але ми не споріднені по крові.

— Тоді чому ви не виголосите слова перед вашою Мудрою? — спитала Чіад. — Бейн і я стали першими сестрами.

Еґвейн моргнула.

— Як ви могли стати першими сестрами? Або у вас спільна мати, або ні. Я не хочу образити. Більшість з того, що я знаю про Дів Списа, сказала мені Елейн. Я знаю, що ви воюєте і не турбуєтесь чоловіками, — ось і все, що мені відомо.

Елейн кивнула; те, як вона описала Дів, більше нагадувало якесь химерне поєднання якостей жінок-Охоронців та Червоних Айз Седай.

Погляд, що блиснув у відповідь від аїльок, засвідчив їх невпевненість щодо здорового глузду дівчат.

— Ми не турбуємося чоловіками? — пробурмотіла Чіад, немов розгадуючи ці слова.

Бейн замислено зсунула брови.

— Те, що ви кажете, наближене до правди, однак повністю позбавлене її. Коли ми поєднуємося зі списом, ми обіцяємо не пов’язувати себе ні з чоловіком, ні з дитиною. Дехто відмовляється від списа заради чоловіка чи дитини, — її тон дав зрозуміти, що вона не схвалює такого, — але якщо раз відмовишся, то вже більше не зможеш повернутися до списа.

— Або ж ти обираєш піти в Руйдіан, — вставила Чіад. — Мудрі не можуть пов’язати себе зі списом.

Бейн подивилась на неї так, мовби та сказала, що небо — синє, а дощ падає з хмар. Поглянувши на Еґвейн та Елейн, вона зрозуміла, що ті не знали таких речей.

— Так, це правда. Хоч дехто намагається боротися проти цього.

— Так і є, — Чіад сказала це так, наче вона ділилася чимось з Бейн.

— Але я віддалилася від теми, — продовжила Бейн. — Діви не танцюють зі списами одна з одною навіть тоді, коли це роблять їхні клани, — але Шаарад Аїль та Гошін Аїль зберігали кровну помсту понад чотириста років, тож Чіад і я відчули, що нашої вінчальної обіцянки буде недостатньо. Ми пішли виголосити слово перед Мудрими наших кланів — вона ризикувала життям на моїй території, а я на її — аби ті поєднали нас сестринським зв’язком. Як справжні перші сестри, що є Дівами, ми охороняємо спини одна одної, і жоден чоловік не може підійти до однієї, коли немає іншої. Але я б не сказала, що ми гребуємо чоловіками. — Чіад кивнула з легкою усмішкою. — Я прояснила тобі правду, Еґвейн?

— Так, — ледь чутно сказала Еґвейн.

Вона подивилася на Елейн і побачила здивування в її блакитних очах, — котре, мабуть, читалось і в її погляді. Не Червоні сестри. Можливо, Зелені. Щось середнє між Охоронцями й Зеленими Айз Седай, — а речей поза цим я не розумію.

— Тепер мені зрозуміліше, Бейн. Дякую.

— Якщо ви обидві відчуваєте себе першими сестрами, — сказала Чіад, — ви повинні піти до ваших Мудрих і виголосити слова. Але ви є Мудрими, хоч і молодими. Не знаю, як це має відбутися в цьому випадку.

Еґвейн не знала, сміятися їй чи червоніти. Вона уявила, як вони разом з Елейн ділять одного чоловіка. Ні, так може бути лише у Дів Списа. Правда ж? Обличчя Елейн вкрилося плямами, і Еґвейн була впевнена, птп та подумала про Ранда. Але ми не ділимо його, Елейн. Жодна з нас не отримає його.

Елейн прокашлялася.

— Гадаю, в цьому немає потреби, Чіад. Еґвейн і я вже й так охороняємо спини одна одної.

— Як таке може бути? — повільно запитала Чіад. — Ви не пов’язані зі списом. І ви — Мудрі. Хто підніме руку на Мудру? Це бентежить мене. Чому ви маєте охороняти спини одна одної?

Еґвейн могла не відповідати, — адже вони зайшли в перелісок. Під деревами, глибоко в хащах, але ближче до річки, були ще дві аїльки. Джолін із септу Соляні Рівнини клану Накай Аїль, блакитноока жінка із золотаво-рудим волоссям, майже таким, як у Елейн, доглядала за Д айлін, — з того ж клану, що й Ав’єнда. Волосся Дайлін сплуталось від поту, і через це стало темно-червоного кольору. Вона розплющила сірі очі лише раз, — коли вони увійшли, а тоді заплющила знову. Її плащ та сорочка лежали поруч, а тіло було обмотане закривавленими пов’язками.

— Вона дістала меча, — сказала Ав’єнда. — Якісь дурні, яких відступники- деревовбивці називають солдатами, подумали, що ми—жменя якихось грабіжників, якими кишить ця земля.

Найнів опустилася навколішки біля пораненої жінки й посунула пов’язки так, щоб можна було подивитися на рану. Вона здригнулася від побаченого.

— Ви переміщали її після поранення? Тут є струп, але він здертий.

— Вона хотіла померти біля ріки, — сказала Ав’єнда. Вона глянула на ріку, а тоді швидко відвернулася. Еґвейн здалося, що вона тремтить.

— Дурість! — Найнів почала ритися в своєму мішечку з травами. — Ви могли вбити її, коли переносили з такою раною. Вона хотіла померти біля ріки! — сказала вона обурено. — Лише тому, що ви носите зброю, як чоловіки, ви не повинні мислити, як вони.

Найнів дістала глибоке дерев’яне горня із торби й сунула його Чіад.

— Набери води. Вона мені потрібна, щоб змішати їх, аби вона змогла це випити.

Чіад і Бейн пішли до берега ріки й разом повернулися. Вираз їхніх облич залишався незмінним, але Еґвейн здалося, що дівчата очікували, ніби річка може потягнутися й схопити їх.

— Якби ми не віднесли її сюди, до... ріки, Айз Седай, — мовила Ав’єнда, — ми б не знайшли вас, і вона б усе одно померла.

Найнів пирхнула й почала просіювати порошкоподібні трави в горнятко з водою, щось бурмочучи до себе.

— Коренкорінь відновлює кров; собаче зілля зрощує плоть; і все-полікуй, звісно, і...

її бурмотіння перетворилося на шепотіння, котре важко було розчути. Ав’єнда насупилася.

— Мудрі використовують трави, Айз Седай, — але я не чула, щоб Айз Седай також користувалися ними.

— Я користуюся тим, чим користуюся! — відрізала Найнів і повернулася до перемішування порошку й шепотіння.

— Вона справді говорить, як Мудра, — тихо сказала Чіад до Бейн, й інша жінка ствердно кивнула.

Дайлін була єдиною аїлькою без зброї в руках; натомість інші були готові використати її будь-якої миті. Найнів точно не заспокоює нікого, подумала Еґвейн. Треба, щоб вони говорили про щось. Будь-що. Ніхто не хотітиме битися, якщо говоритиме про щось мирне.

— Не сприйміть це як образу, — обережно мовила вона, — але я помітила, що ви всі бентежитесь через річку. Вона не стане бурхливою, якщо немає бурі. Ви можете плавати в ній, якщо хочете, — хоча течія сильнішає далі від берега.

Елейн кивнула.

Аїльки, схоже, не зацікавилися. Ав’єнда сказала:

— Якось я бачила чоловіка, шайнарця, що робив це плавання.

— Я не розумію, — сказала Еґвейн. — Я знаю, що в Пустелі мало води, — але ви сказали, що ви з септу Кам’яна Ріка, Джолін. Напевне ж ви плавали у Кам’яній Ріці?

Елейн глянула на неї, наче на божевільну.

— Плавати, — недоладно сказала Джолін. — Це означає... потрапити у воду? В усю цю воду? Де немає за що триматися? — Вона здригнулася. Айз Седай, до того, як я перетнула Драконову Стіну, я ніколи не бачила потоку води, який не могла б перейти. Кам’яна Ріка... Дехто стверджує, що там колись була вода, — але все це перебільшення. Там лише каміння. Найдавніші записи Мудрих і вождів кланів говорять, що там ніколи не було нічого, крім каміння, відтоді, відколи наш септ відділився від септу Висока Долина і проголосив цю землю своєю. Плавати!

Вона стисла свої списи так, наче хотіла боротися із самим лише цим словом. Чіад і Бейн відійшли подалі від ріки.

Еґвейн зітхнула. І спаленіла, коли спіймала на собі погляд Елейн. Що ж, я не дочка-спадкоємиця, щоб знати всі ці речі. Я ще вивчу їх. Коли вона оглянула аїльок, то зрозуміла, що зовсім не заспокоїла їх, а навпаки: ще більше накрутила. Якщо вони щось утнуть, я втримаю їх Повітрям. Еґвейн не була впевнена, чи зможе охопити одразу чотирьох, але вона відкрилася для саїдар, сплела потоки Повітря й тримала їх напоготові. Сила пульсувала в ній, бажаючи вирватися. Сяйво не оточувало Елейн, і вона здивувалася, чому та така спокійна. Елейн просто глянула на неї й похитала головою.

— Я ніколи не завдам шкоди Айз Седай, — різко мовила Ав’єнда. — Ви маєте знати це. Помре Дайлін чи буде жити, — це не вплине. Я ніколи не застосую це, — вона трохи підняла короткий спис, — проти жодної жінки. А ви — Айз Седай.

Еґвейн раптово відчула, що жінка намагається заспокоїти їх.

— Я знаю це, — сказала Елейн, начебто до Ав’єнди, але її очі говорили ці слова Еґвейн. — Ми мало знаємо про ваш народ, але мене вчили, що аїлька ніколи не зашкодить жінці, хіба якщо та — як ви це називаєте? — не повінчана зі списом.

Бейн, схоже, подумала, що Елейн знову не змогла побачити правду.

— Це не зовсім так, Елейн. Якщо жінка не повінчана, але насувається на мене зі зброєю, я відлупцюю її, щоб вона подумала краще. Чоловік... чоловік може подумати, що жінка з ваших земель повінчана, якщо лише носить зброю; я не знаю. Чоловіки можуть бути дивними.

— Авжеж, — сказала Елейн. — Доки ми не нападемо на вас зі зброєю, ви не намагатиметесь зашкодити нам. — Схоже, всі чотири аїльки були вражені, — і вона кинула швидкий та виразний погляд на Еґвейн.

Дівчина все одно торкалась саїдар. Лише тому, що Елейн навчали цьому, не означає, що це правда, — навіть якщо аїльки говорять те саме. І саїдар було так... приємно утримувати в собі.

Найнів підняла голову Дайлін і почала заливати їй до рота свої ліки.

— Пийте, — твердо сказала вона. — Знаю, смакує воно не дуже, — але випийте все.

Дайлін ковтнула, закашлялася, і ковтнула ще раз.

— І навіть не тоді, Айз Седай, — сказала Ав’єнда Елейн. Втім, очі її були прикуті до Дайлін та Найнів. — Кажуть, що до Світотрощі ми служили Айз Седай, — хоч і невідомо, як саме. Ми провалили службу. Можливо, за цей гріх ми й потрапили до Трикратної землі; не знаю. Ніхто не знає, що то був за гріх, окрім хіба Мудрих, вождів кланів, — а вони не кажуть. Говорять, що, якщо ми знову схибимо перед Айз Седай, то вони знищать нас.

— Пийте це все, — бурмотіла Найнів. — Мечі! Мечі й м’язи, — а мізки відсутні!

— Ми не збираємося знищувати вас, — прямо сказала Елейн, і Ав’єнда кивнула.

— Як скажете, Айз Седай. Однак всі давні перекази сходяться на одному: ми ніколи не маємо битися з Айз Седай. Якщо ви нашлете блискавки й погибельний вогонь проти мене, я танцюватиму з ним, але не пошкоджу вас.

— Люди зі списами, — пробурчала Найнів. Вона опустила голову Дайлін і поклала руку на її чоло. Очі Дайлін знову були заплющені. — Жінки зі списами! — Ав’єнда переступила з ноги на ногу й знову спохмурніла. Вона була така не єдина серед аїльок.

— Погибельний вогонь, — сказала Еґвейн. — Ав’єндо, що це таке — погибельний вогонь?

Аїлька підняла своє спохмурніле обличчя й подивилася на дівчину.

— Чи ви не знаєте, Айз Седай? У давніх переказах Айз Седай володіли ним. Розповіді описують це як страшну річ, але більше я не знаю. Кажуть, ми чимало забули з того, що знали.

— Мабуть, Біла Вежа теж багато забула, — сказала Еґвейн. Я знала про це в тому... сні, чи що це було. Він був реальний, як Тел’аран’ріод. Я б заклалася на це з Метом.

— Жодного права! — рявкнула Найнів. — Ніхто не має жодного права так нівечити тіла. Жодного права!

— Вона зла? — розгублено запитала Ав’єнда. Чіад, Бейн і Джолін обмінялися схвильованими поглядами.

— Все гаразд, — сказала Елейн.

— Це навіть краще, ніж все гаразд, — додала Еґвейн. — Вона починає сердитися, — і це значно краще, ніж все гаразд.

Сяйво саїдар раптово оточило Найнів, — Еґвейн нахилилася вперед, намагаючись розгледіти, і Елейн вчинила так само — а Дайлін припинялася і почала кричати з широко розплющеними очима. За мить Найнів легко опустила її назад, і сяйво згасло. Дайлін заплющила очі й лежала, важко дихаючи.

Я побачила, подумала Еґвейн, здається... побачила. Вона не була певна, що змогла розпізнати всю множинність потоків, а тим паче — те, як Найнів сплела їх разом. Те, що Найнів зробила за ці кілька секунд, — все одно що із зав’язаними очима сплести чотири килими водночас.

Найнів використала закривавлені пов’язки, щоб витерти живіт Дайлін, розмазуючи яскраво-червону свіжу кров і темні струпи висохлої старої. На тілі не було ні рани, ні шраму, — лише здорова шкіра, значно світліша від шкіри на обличчі Дайлін.

Скривившись, Найнів взяла закривавлений одяг, підвелася й викинула його в річку.

— Змийте решту з її тіла, — сказала вона, — і одягніть. Вона змерзла. І будьте готові нагодувати її. Вона буде голодною. — Найнів присіла над водою, щоб вимити руки.

РОЗДІЛ 39

НИТІ у ВІЗЕРУНКУ

Джолін несміливо приклала руку до місця, де колись була рана Дайлін;

коли вона торкнулася гладенької шкіри, то зойкнула, немов не повірила власним очам.

Найнів випросталася, витираючи свої руки об плащ. Еґвейн визнала, що хороша вовна краще слугує за рушник, аніж шовк чи оксамит.

— Я сказала помити її та одягти, — відрізала Найнів.

— Так, Мудра, — швидко сказала Джолін, і вони разом із Чіад та Бейн скочили, щоб виконати наказ.

Короткий смішок вирвався з грудей Ав’єнди, більше схожий на сміх крізь сльози.

— Я чула, що Мудра в септі Зубчастий Шпиль здатна на таке, і ще одна — в септі Чотири Діри, — але я завжди думала, що це лише хвастощі. — Вона глибоко вдихнула, відновлюючи самовладання. —Айз Седай, я в боргу перед вами. Моя вода — ваша, а тінь мого прихистку служить і вам. Дайлін — моя друга сестра. — Вона побачила нерозуміння в очах Найнів і додала: — Вона донька сестри моєї матері. Споріднена кров, Айз Седай. Я винна вам кровний борг.

— Якщо мені треба буде пролити чиюсь кров, — сухо мовила Найнів, — я зроблю це сама. Якщо хочете відплатити, скажіть, чи є корабель в Джурині. Наступне селище на південь звідси?

— Селище, де солдати розвівають знамено Білого лева? — сказала Ав’єнда. — Там був корабель учора, коли я ходила в розвідку. У давніх переказах згадуються кораблі, — але було дивно побачити один такий.

— Світло поможи, аби він досі був там. — Найнів почала складати свої мішечки з порошками трав. — Я зробила для цієї дівчини все, що могла, Ав’єндо, — і тепер ми мусимо йти. Все, що їй потрібно тепер, — це їжа та відпочинок. І спробуйте не давати людям торкатись її своїми мечами.

— Що буде, — те буде, Айз Седай, — відповіла аїлька.

— Ав’єндо, — сказала Еґвейн, — з вашим страхом перед ріками, як ви перетнули їх? Упевнена, на шляху з Пустелі сюди є щонайменше одна річка завширшки з Еринін.

— Алґуня, — сказала Елейн. — Якщо ви не обійшли її.

— У вас багато річок, — але деякі мають речі, що називаються мостами, які потрібно перейти. А деякі ми могли перейти вбрід. Для решти Джолін згадала, що деревина плаває. — Вона ляснула по стовбуру високого білого дерева. — Ці великі, але пливуть не гірше, ніж гілки. Ми знаходили мертві й робили з них... кораблі... маленькі кораблі, два чи три зв’язували разом, щоб перетнути велику ріку.

Вона розповідала так, неначе просто викладала факти. Еґвейн здивовано спостерігала за нею. Якби вона боялася чогось так, як аїльки — річок, то чи змогла б вона зустрітися зі своїм страхом так, як це зробили вони? Ймовірно, що ні. А як щодо Чорної Аджі, спитав внутрішній голосок. Ти перестала її боятися? Це інше, відповіла вона. У цьому немає хоробрості. Або я вполюю її, — або сидітиму, мов кролик, що чекає на яструба. Вона згадала стару приказку: «Краще бути молотком, аніж цвяхом».

— Нам краще рушити своїм шляхом, — сказала Найнів.

— Хвилинку, — сказала їй Елейн. — Ав’єндо, навіщо ви пройшли весь цей шлях і подолали такі труднощі?

Ав’єнда гидливо труснула головою.

— Ми пройшли не так багато; ми вирушили серед останніх. Мудрі перешкоджали мені, мов дикі собаки, що гавкають довкола теляти, і казали, що в мене інші обов’язки. — Раптом вона всміхнулася, вказавши на іншу аїльку. — а ці залишились, щоб дражнити мене в моєму нещасті, як вони сказали, — але я гадаю, що Мудрі не відпустили б мене зовсім, якби вони не приєдналися до мене.

— Ми шукаємо декого з пророцтва, — сказала Бейн. Вона тримала сплячу Дайлін, щоб Чіад могла натягнути на неї коричневу лляну сорочку. — Того, що приходить зі світанком.

— Він виведе нас із Трикратної землі, — додала Чіад. — Пророцтво каже, що він народився від Фар Дарайз Май.

Елейн здивувалася.

— Я думала, ви сказали, що Дівам Списа не дозволено народжувати. Упевнена, що мене цьому вчили.

Бейн і Чіад знов обмінялися поглядами — так, наче Елейн підійшла до правди й вкотре згубила її.

— Якщо Діва народжує дитину, — обережно пояснила Ав’єнда, — вона віддає її Мудрій септу, а та — іншій жінці так, що ніхто не знає, чия то дитина. — Дівчина розповідала це так, наче пояснювала, що камінь важкий. — Кожна жінка хоче виростити дитя, сподіваючись, що, можливо, вона виховує Того, що приходить зі світанком.

— Або ж Діва може відмовитися від списа й повінчатися з чоловіком, — сказала Чіад, а Бейн додала:

— Іноді виникають причини, щоб відмовитися від списа.

Ав’єнда спокійно подивилася на них, але продовжила—так, мовби вони нічого не говорили.

— Окрім того, тепер Мудрі кажуть, що його можна знайти тут, за Драконовою Стіною. «Кров з нашої крові змішана з давньою кров’ю, вихована стародавньою кров’ю, але не нашою». Я не розумію цього, але Мудрі говорять це таким тоном, що сумнівів не залишається. — Вона зупинилася, очевидно підбираючи слова. — Ви поставили багато питань, Айз Седай. Я хочу запитати одне. Ви маєте зрозуміти, що ми шукаємо прикмети й знаки. Чому три Айз Седай проходять землею, де єдина рука без ножа — це рука настільки ослаблена голодом, що не може стиснути клинок? Куди ви прямуєте?

— У Tip, — квапливо сказала Найнів, — якщо ми не будемо тут балакати, допоки Серце Каменя розсиплеться на порох.

Елейн почала поправляти шнур свого клунка й ремінець дорожньої торбини, і за мить Еґвейн зробила те саме.

Аїльки перезирнулися між собою, а Джолін завмерла, поки накидала сіро-коричневий плащ на Дайлін.

— Tip? — сказала Ав’єнда обережним тоном. — Три Айз Седай мандрують небезпечною місцевістю на шляху до Тіра? Дивна річ. Чому ви йдете в Tip, Айз Седай?

Еґвейн поглянула на Найнів. Світло, хвилину назад вони сміялися, а тепер такі ж напружені, як і завжди.

— Ми полюємо на кількох злих жінок, — обережно сказала Найнів. — Друзів Морока.

— Рухомі Тіні. — Джолін так скривилася від цього слова, наче вкусила гниле яблуко.

— Рухомі Тіні в Тірі, — сказала Бейн, а Чіад продовжила її фразу: — А три Айз Седай шукають Серце Каменя.

— Я не сказала, що ми збираємося в Серце Каменя, — різко гаркнула Найнів. — Я просто сказала, що не хочу залишатися тут, аж доки воно розсиплеться на порох. Еґвейн, Елейн, ви готові?

Вона рушила із заростей, не чекаючи на відповідь, стукаючи палицею по землі та ступаючи широкими кроками на південь. Еґвейн та Елейн швидко попрощалися і рушили за нею. Чотири аїльки стояли й спостерігали, як вони йдуть.

Коли вони вдвох уже опинилися за деревами, Еґвейн сказала:

— У мене ледь серце не зупинилося, коли ти назвала себе. Ти не боялася, що вони можуть вбити тебе або взяти в заручники? Аїльська війна була не так і давно, і, що б вони там не казали про те, що не завдають шкоди жінкам без зброї, як на мене, вони готові застосувати свої списи до будь-кого.

Елейн співчутливо похитала головою.

— Я тепер зрозуміла, скільки всього не знаю про аїльців. Але мене вчили, що вони не вважають Аїльську війну взагалі війною. Судячи з того, як вони поводилися зі мною, гадаю, багато що з того, чому мене вчили, — правда. Або, може, це через те, що вони думали, що я — Айз Седай.

— Розумію, вони дивні, Елейн; але ніхто не скаже, що три роки боїв — це не війна. Мені байдуже, як довго вони боролися між собою, але війна є війна.

— Не для них. Тисячі аїльців перетнули Хребет Світу, але, схоже, вони вважали себе мисливцями за злодіями чи катами, що прийшли покарати короля Лемана з Кайрену за вирубку Авендоралдера. Для аїльців це була не війна; це була страта.

Авендоралдер, згідно з лекціями Верін, був відгалуженням самого Дерева Життя, який принесли до Кайрену п’ятсот років тому як безпрецедентну пропозицію миру від аїльців. Вона враховувала також їхнє право вільно перетинати Пустелю, — право, що раніше належало лише крамарям, менестрелям і туатга’анам. Майже все багатство кайренців було отримане з торгівлі слоновою кісткою, парфумами, спеціями, а найбільше — шовком, із землями, розташованими за Пустелею. Навіть Верін не мала жодного уявлення, як деревце Авендесора опинилося в аїльців. По-перше, всі давні книги писали про те, що воно не має насіння; по-друге, ніхто не знав, де росте Дерево Життя, окрім кількох історій, що були абсолютно точно хибними; а також було достеменно відомо, що Дерево Життя не мало нічого спільного з аїльцями. Також було незрозуміло, чому аїльці називають кайренців володільниками, або чому вони наполягли, щоб на їхніх торгових фургонах розвівалося знамено з трилисником Авендесора.

Еґвейн неохоче подумала, що може зрозуміти, чому вони почали війну— навіть якщо вони не вважають це війною — після того, як король Ламан зрубав їхній подарунок, аби лише зробити трон не таким, як у всіх. Лама-нів гріх, — так вони це називали. Верін казала, що з війною завершилася не лише кайренська торгівля через Пустелю, але й що ті кайренці, котрі насмілювалися увійти до неї, тепер зникали. Верін стверджувала, що їх «продавали як тварин» у землі по той бік Пустелі, — хоча навіть вона не могла зрозуміти, як можна продати чоловіка чи жінку.

— Еґвейн, — сказала Елейн, — ти знаєш, хто такий Той, що приходить зі світанком, чи не так?

Втупившись у спину Найнів, що йшла попереду, Еґвейн похитала головою. — Вона хоче нам влаштувати перегони до Джурина? — а тоді майже зупинилася.

— Ти ж не хочеш сказати?..

Елейн кивнула.

— Гадаю, так. Я багато чого не знаю з Пророцтва про Дракона, але чула кілька рядків. Один я добре пам’ятаю. «На схилах Драконової гори повинен він народитися, народитися від діви, що не повінчана ні з ким». Еґвейн, Ранд справді схожий на аїльця. Гаразд, він також схожий на ті портрети Тиґрейн, що я бачила, — але вона зникла ще до його народження, та й не могла вона бути його матір’ю. Гадаю, Рандовою матір’ю була Діва Списа.

Еґвейн спохмурніла від навали думок, — про все, що вона знала про Ран-дове народження. Його виховував Тем аль’Тор після того, як Карі аль’Тор померла. Але якщо сказане Морейн — правда, то вони не могли бути його батьками. Інколи здавалося, що Найнів знає таємницю народження Ринда. Але присягаюся, що не зможу її вибити з неї й палкою!

Вони наздогнали Найнів. Еґвейн поринула в задуму, Найнів дивилася прямо, виглядаючи Джурин і той човен, а Елейн похмуро дивилася на них обох — так, наче вони були двома дітьми, що бурмосилися одна на одну через те, кому має належати найбільший шматок пирога.

Після тривалої мовчанки Елейн сказала:

— Ти чудово усе вирішила, Найнів. Зцілення і все інше також. Упевнена, що вони ні на мить не засумнівалися, що ти — Айз Седай. Та й щодо нас не мали підозри завдяки тобі.

— Ти справді добре виконала роботу, — сказала Еґвейн через хвилину. — Це вперше за весь час я побачила, що відбувається під час Зцілення. Після цього створення блискавки здається ліпленням паляниці.

Несподівана усмішка з’явилася на обличчі Найнів.

— Дякую, — пробурмотіла вона і дотягнулася до Еґвейн, щоб легенько смикнути її за волосся, як вона це робила, коли та була малою дівчинкою.

Я вже не мале дівчисько. Все це сталося дуже швидко, тож вони знову мовчки продовжили свій шлях. Елейн гучно зітхнула.

Вони пройшли вже з милю, чи й трохи більше, — досить швидко, незважаючи на те, що їм довелося обходити вигини ріки, де берег ховався в хащах. Найнів наполягла на тім, щоб триматися подалі від дерев. Еґвейн вважала, що по-дурному думати, що ще якісь аїльці ховатимуться в гайках, — проте те, що вони обходили, не додавало значної відстані, оскільки зарості не були дуже розлогими.

Утім, Елейн спостерігала за деревами — і вона була першою, хто раптом закричав «Обережно!».

Еґвейн озирнулась: чоловіки виходили з-за дерев, обертаючи над головою пращі. Вона досягла саїдар, але щось вдарило її в голову, і темрява огорнула все навколо.

Еґвейн відчула, як гойдалася на чомусь, що рухалося під нею. Її голова була суцільним болем. Вона спробувала піднести руку до скроні, але щось врізалося в її зап’ястя, і її руки не рухалися.

— ...краще, аніж лежати там весь день, до самої темряви, — мовив грубий чоловічий голос. — Хтозна, чи буде поблизу інший корабель. А човнам я не довіряю. Вони протікають.

— Краще переймайся тим, аби Адден повірив тобі, що ти бачив ті кільця, перш аніж наважився, — сказав інший чоловік. — Упевнений, що йому потрібен добрий вантаж, а не жінки.

Перший чоловік пробурмотів щось грубе про те, що Адден може зробити з дірявими човнами — й вантажами також.

Вона розплющила очі. Сріблясті плями танцювали у неї перед очима; їй здавалося, що вона зараз впаде на землю, що хиталася під її головою. Однак Еґвейн була прив’язана до спини коня, зап’ястя й щиколотки були зв’язані мотузкою, що йшла під животом, а волосся звисало донизу.

Було ще світло. Дівчина витягнула шию, щоб роззирнутися. Її оточувало стільки грубо вдягнених вершників, що вона не могла побачити, чи схопили також Найнів та Елейн. Деякі чоловіки носили частини обладунків: побитий шолом, пом’ятий нагрудник, куртку, прошиту металевими лусками, — але більшість мали лише каптани, не чищені місяцями, — якщо їх узагалі колись чистили. Судячи із запахів, ці чоловіки також місяцями і не милися. В усіх на ременях або на спинах висіли мечі.

Гнів охопив її, і страх, але найбільше — розпечена лють. Я не буду бранкою. Не буду зв'язаною! Не буду! Еґвейн досягла саїдар, і біль ледь не розколов її голову; вона ледь стримала стогін.

Кінь зупинився на мить від вигуків; скрипнули іржаві петлі, й тоді вони проїхали трохи вперед, де чоловіки почали спускатися з коней. Коли чоловіки розступилися, вона змогла щось побачити. їх оточував частокіл з колод, зведений довкола великого круглого кургану. Охоронці зі стрілами стояли на дерев’яному підвищенні, достатньо високому, щоб дивитися поверх колод із грубо обтесаними краями. Один низький зруб без вікон виглядав так, наче його побудували на купі багна попід стіною. Інших споруд, окрім кількох прилеглих навісів, не було. Окрім чоловіків і коней, які щойно приїхали, решта простору відводилась багаттям для їжі, прив’язаним коням та ще більшій кількості немитих чоловіків. їх було щонайменше сто. Замкнені в клітках кози, свині й кури пищали, хрюкали і квоктали, і ці звуки зливалися з лайливими вигуками й реготом, і все разом створювало шум, який проймав болем її голову.

Еґвейн знайшла поглядом Найнів та Елейн, прив’язаних до коней без сідла, як і вона. Ніхто з них не ворушився; кінчик коси Найнів волікся по грязюці, коли її кінь рухався. Маленька надія щезла; якби хтось був на волі, то допоміг би іншим утекти. Світло, я не можу знову стати бранкою. Не можу. Вона знову обережно спробувала досягти саїдар. Цього разу біль був не такий сильний — так, наче їй хтось кинув камінь у голову — але вона зруйнувала порожнечу ще до того, як подумала про троянду.

— Одна очуняла! — панічно закричав чоловік.

Еґвейн намагалася вільно повиснути й мати незагрозливий вигляд. Як, заради Світла, я можу мати загрозливий вигляд, якщо прив'язана, наче мішок їжі! Згоріти мені, я повинна виграти час. Мушу!

— Я не зашкоджу вам, — сказала вона спітнілому чолов’язі, що підбіг до неї. Точніше, намагалася сказати. Вона не знала, скільки встигла сказати перед тим, як щось важке вдарило її по голові, — й пітьма накрила її хвилею нудоти.

Наступного разу прокидатися було легше. Її голова досі боліла, але не так, як раніше, — хоча думки, здавалося, розбігалися навсібіч. Принаймні мій шлунок не... Світло, краще не думати про це. У роті відчувався присмак кислого вина й чогось гіркого. Смужки світла від ліхтарів пробивалися крізь горизонтальні щілини в недбало зробленій стіні, але вона лежала в темряві, на спині. Схоже, на грязюці. Двері, здавалося, теж були припасовані невміло, але мали масивний вигляд.

Еґвейн з зусиллям піднялася на руки й коліна — і здивувалася, зрозумівши, що не зв’язана. Окрім однієї стіни з неочищених колод, всі інші були зроблені з грубого каменю. Світло зі щілин падало на Найнів та Елейн, які лежали на багнюці. На обличчі дочки-спадкоємиці була кров. Жодна з них не ворушилася, якщо не зважати на груди, які підіймалися й опускалися в такт їхньому диханню. Еґвейн завагалася: розбудити їх негайно, — чи подивитися, що там, по той бік стіни. Лиш одним оком, подумала вона. Я маю побачити, хто нас охороняє, перш аніж розбуджу їх.

Вона переконувала себе, нібито вирішила так не через те, що злякалася, що не зможе розбудити подруг. Коли дівчина приклала око до однієї зі щілин біля дверей, то подумала про кров на обличчі Елейн — і спробувала пригадати, як саме Найнів зцілила Дайлін.

Сусідня кімната була великою — мабуть, це решта зрубу, який вона бачила; без вікон, але яскраво освітлена золотими й срібними лампами, що звисали з гачків на стінах; із високою стелею, теж зробленою з колод. Каміна не було. На втрамбованій брудній долівці фермерські столи й стільці стояли впереміш із позолоченими скринями, інкрустованими слоновою кісткою. Килим з вишитими павичами лежав біля величезного ліжка з балдахіном, із вигадливо різьбленими й позолоченими стовпцями, де були накидані брудні ковдри й покривала.

Дюжина чоловіків стояли чи сиділи по всій кімнаті, але погляди їх усіх були звернені до кремезного русявого чоловіка, що міг би бути навіть вродливим, — якби його обличчя було чистішим. Він стояв і дивився на стіл із позолоченими різьбленими ніжками. Одну руку він тримав на руків’ї меча, а пальцем іншої крутив на столі щось, чого вона не могла розгледіти.

Вхідні двері прочинилися, показавши, що надворі ніч, — і в кімнату увійшов довготелесий чоловік без лівого вуха.

— Він ще не прийшов, — сказав він грубо. У нього також бракувало двох пальців на лівій руці. — Не люблю мати справу з цими типами.

Кремезний русявий чоловік не звернув на нього уваги, продовжуючи крутити те, що лежало на столі.

— Три Айз Седай, — пробурмотів він і засміявся. — Хороша ціна на Айз Седай, якщо кишка не коротка зв’язатися з правильним покупцем. Спробуєте йому продати кота в мішку, — ризикнете отримати шлунок, вирваний через рот. Не так безпечно, як перерізати горлянку капітану на торговому кораблі, — еге ж, Коку? І не так просто, правда ж?

Інші чоловіки нервово засмикались, а той, до кого звертались, — жилавий чоловік зі швидкими очима, — тривожно нахилився вперед.

— Вони Айз Седай, Аддене. — Вона впізнала цей голос; це був той чоловік, що лаявся. — Мусять ними бути, Аддене. Персні підтверджують це, кажу тобі! — Адден узяв щось зі столу, — маленький перстень, що виблискував золотом у світлі лампи.

Еґвейн зойкнула й порухала пальцями. Вони забрали мій перстень!

— Не подобається мені це, — пробурмотів довготелесий чоловік без вуха. — Айз Седай. Кожна з них може вбити нас усіх. Покинь мене Талан!

Ти витесаний зі скелі дурень, Коку, — і варто було б перерізати тобі горлянку. А якщо котрась прокинеться до того, як він прийде?

— Вони не прокинуться ще протягом кількох годин. — Це сказав товстий чоловік з хрипким голосом і щербатим оскалом. — Моя бабця навчила мене готувати те, чим ми їх напували. Вони спатимуть до світанку, — а він прийде раніше.

Еґвейн знову відчула присмак кислого вина й гіркоту в роті. Що б це не було, — твоя бабця набрехала тобі. Вона мала б задушити тебе ще в колисці/ Перш ніж цей «він» прийде, — той, хто повинен купити Айз Седай, мов клятий шончанець! — Найнів та Елейн вже мають бути на ногах. Вона поповзла до Найнів.

Наскільки Еґвейн могла зрозуміти, Найнів спала, тож вона спершу легенько потрусила її. Як не дивно, очі Найнів розплющилися.

— Що?..

Еґвейн рукою затисла Найнів рот, щоб та не говорила.

— Нас взяли в полон, — прошепотіла вона. — За стіною — дюжина чоловіків, і ще більше — надворі. Дуже-дуже багато. Вони дали нам щось випити, щоб ми спали, — але, схоже, воно не працює. Тепер ти згадала?

Найнів відкинула руку Еґвейн убік.

— Так, — відповіла вона тихо й злісно. Дівчина скривилася, а тоді раптово тихо пирснула. — Корінь спидобре. Ці дурні дали нам корінь спидобре з вином. За смаком вино вже перетворилося на оцет. Швидко, — пам’ятаєш щось із того, чому я тебе вчила? Як діє корінь спидобре?

— Він тамує головний біль, щоб заснути, — так само тихо сказала Еґвейн. І майже так само похмуро, поки не усвідомила те, що сказала. — Він навіює дрімоту, але не більше.

Товстий чоловік погано слухав свою бабцю. Все, що він зробив, — це втамував біль від удару по голові.

— Саме так, — мовила Найнів. — І, коли ми розбудимо Елейн, то віддячимо їм як слід.

Вона підвелася тільки для того, щоб припасти до золотоволосої дівчини.

— Гадаю, я бачила більше сотні чоловіків на вулиці, коли вони везли нас сюди, — прошепотіла Еґвейн у спину Найнів. — Упевнена, ти не заперечуватимеш, якщо я використаю Силу як зброю цього разу. І хтось має прийти, щоб купити нас. Я зроблю з ним щось таке, що він буде ходити під Світлом до своєї смерті!

Найнів досі нависала над Елейн, але жодна з них не рухалася.

— Що таке?

— У неї важке поранення, Еґвейн. Здається, її череп пробитий, і вона ледь дихає. Еґвейн, вона помирає — так само, як помирала Дайлін.

— Ти можеш щось удіяти? — Еґвейн намагалася пригадати всі потоки, що сплела Найнів, аби зцілити аїльку, але могла відтворити хіба кожну третю ниточку. — Ти мусиш!

— Вони взяли мої трави! — люто пробурмотіла Найнів; її голос тремтів. — Я не можу! Без трав не можу! — Еґвейн була вражена тим, що Найнів от-от заплаче. — Щоб вони згоріли, я не можу зробити це без... — Раптом вона схопила Елейн за плечі так, наче збиралася підняти дівчину без свідомості й потрусити її. — Горіти тобі, дівчино, — скреготіла вона, — я тягла тебе весь цей шлях не для того, щоб ти померла! Треба було лишити тебе чистити горщики! Треба було зв’язати тебе в мішку, щоб Мет відніс тебе до матері! Я не дозволю тобі вмерти в мене на руках! Чуєш? Не дозволю!

Раптом навколо неї засяяла саїдар, а очі й рот Елейн водночас широко розкрилися.

Еґвейн приклала руки до рота Елейн якраз вчасно, щоб приглушити звук, — але, коли вона доторкнулася до неї, вихори зцілення Найнів спіймали її, як соломинку на краю круговерті. Мороз пронизав її до кісток, натрапивши на внутрішній жар, що нісся назовні, наче хотів висушити її м’язи; світ розчинився у відчутті стрімкості, падіння, польоту й обертання.

Коли все врешті закінчилося, Еґвейн важко дихала й дивилася на Елейн, що витріщилася на неї, а її рука досі стискала подрузі рот. Залишки головного болю минули. Навіть відгомону того, що зробила Найнів, було достатньо, щоб зцілити і її. Бурмотіння в іншій кімнаті не стало голоснішим; якби Елейн видала якийсь звук, чи сама вона, — Адден та інші вже б почули.

Найнів стояла навкарачки; вона тремтіла, схиливши голову.

— Світло! — пробурмотіла вона. — Так робити це... немов віддирати... власну шкіру. О Світло! — Вона уважно глянула на Елейн. — Як ти почуваєшся, дівчинко? — Еґвейн прибрала руки.

— Я втомлена, — пробурмотіла Елейн. — І голодна. Де ми? Там були якісь чоловіки з пращами...

Еґвейн швидко розповіла їй, що сталося. Задовго до того, як вона закінчила, обличчя Елейн аж потемніло.

_А тепер, — додала Найнів мовби залізним голосом, — а тепер ми покажемо цим мерзотникам, що означає зв язатися з нами. Саїдар знову огорнула її.

Елейн заледве стояла на ногах, — але сяйво оточило і її. Еґвейн радісно сягнула Істинного Джерела.

Коли вони знову подивилися крізь щілини, щоб точно побачити, з ким матимуть справу, у кімнаті вже стояли три мерддраали.

Мертвотно-чорне вбрання висіло на них по-чудернацьки непорушно; вони стояли біля столу, — і всі чоловіки, окрім Аддена, відійшли якомога далі, притиснувшись спинами до стін й утупивши очі у брудну долівку. З іншого боку столу стояв Адден і прямо дивився в обличчя без очей, в той час як піт проорював борозни на його брудному лиці.

Оманливий узяв зі столу перстень. Еґвейн тепер побачила, що це золоте кільце було більшим від перснів з Великим Змієм.

Притиснувши обличчя до щілини між колодами, Найнів охнула й помацала горловину своєї сукні.

— Три Айз Седай, — прошипів напівлюдок. Його радість звучала, мов мертва річ, що розсипається на порох, — і одна з них мала це. — Кільце глухо стукнуло, коли мерддраал кинув його на стіл.

— Це саме ті, яких я шукаю, — проскреготів інший. — Тебе щедро нагородять, людино.

— Ми маємо напасти зненацька, — тихо сказала Найнів. — Що за замок на цих дверях?

Еґвейн змогла побачити замок ззовні дверей: залізна річ на важкому ланцюзі, що могла би стримати розлюченого бика.

— Приготуйтеся, — сказала вона.

Вона звузила потік Землі до маленької ниточки, тоншої за волосину, сподіваючись, що напівлюдок не відчує до такої міри незначного направляння, — і вплела його в найдрібніші частинки залізного ланцюга.

Один з мерддраалів підвів голову. Інший нахилився через стіл до Аддена.

— Мені щось свербить, людино. Ти впевнений, що вони сплять?

Адден важко зглитнув і кивнув головою. Третій мерддраал подивився на двері кімнати, де пригнулися Еґвейн та інші.

Ланцюг впав на землю; мерддраал, що дивився на нього, загарчав, а вхідні двері в цей час розчахнулися, й смерть у чорному серпанку вдерлася з ночі.

Кімната вибухнула вигуками й криками, коли чоловіки схопилися за мечі, щоб боротися з аїльськими списами. Мерддраали також витягли клинки, чорніші від свого вбрання, і боролися за життя. Еґвейн якось бачила, як шість котів билися один з одним; те, що відбувалося тут, було запеклішим стократ. І вже за лічені секунди запанувала тиша. Чи — майже тиша.

class="book">Усі люди без чорних серпанків лежали мертві зі списами у грудях; один з таких списів пришпилив Аддена до стіни. Двоє аїльців теж нерухомо лежали серед розтрощених меблів і трупів. У центрі кімнати спина до спини стояли три мерддраали з чорними мечами в руках. Один тримався за бік, наче поранений, хоча ніщо на це не вказувало. Інший мав довгу рану на блідому обличчі; але вона не кровила. Довкола них по колу рухалися, зігнувшись, п’ять аїльців, обличчя яких закривали серпанки. Знадвору лунали крики й стукіт металу, — а це означало, що решта аїльців все ще б’ються посеред ночі; однак у кімнаті було тихо.

Рухаючись колом, вони стукали своїми списами по схованих маленьких щитах. Трам-трам-ТРАМ-трам... трам-трам-ТРАМ-трам... трам-трам-ТРАМ-трам. Мерддраали оберталися разом з ними; обличчя без очей здавалися невпевненими й тривожними через те, що страх, що вселяв їхній погляд кожній людині, не зачіпав їхніх теперішніх супротивників.

— Потанцюй зі мною, Людино Тіні, — раптом вигукнув один аїлець насмішкувато. Голос у нього був юнацький.

— Потанцюй зі мною, безокий. — Тепер це була жінка.

— Потанцюй зі мною.

— Потанцюй зі мною.

— Гадаю, — сказала Найнів, випроставшись, — час настав.

Вона розчахнула двері, й троє оточених сяйвом жінок ступили вперед.

Здавалося, що для мерддраалів перестали існувати аїльці, а для аїльців — мерддраали. Аїльці витріщилися на Еґвейн та інших поверх своїх серпанків так, наче не розуміли, що саме побачили; вона почула, як одна жінка важко вдихнула. Погляд безоких мерддраалів був іншим. Еґвейн практично відчувала їхнє усвідомлення власної смерті тепер; напівлюдки знали, що жінки сягнули Істинного Джерела, коли дивилися на них. Вона також була впевнена, що відчуває їхню жагу її смерті так, наче своєю вони могли купити її, і навіть дужче бажання відділити її душу від тіла, зробити з обох цяцьки для Тіні, бажання...

Вона тільки-но увійшла в кімнату, — а здавалося, що витримує їхній погляд протягом годин.

— Я більше не можу тримати це, — прогарчала вона й випустила потік Вогню.

Полум’я спалахнуло в трьох мерддраалах, струменіючи у всіх напрямках, — і вони тріщали, немов їхні кістки пропустили через м’ясорубку. Тієї миті вона забула, що не сама, що поруч з нею Елейн і Найнів. Навіть коли полум’я поглинуло напівлюдків, здавалося, що саме повітря штовхає їх докупи, скидаючи у вогняну кулю; темрява поступово зменшувалась. їхні крики пронизали хребет Еґвейн, і з рук Найнів вирвалося щось — тонкий струмінь білого світла, порівняно з яким денне світло було темрявою, струмінь вогню, порівняно з яким розплавлений метал був холодним, — що з’єднало її руки з мерддраалами. І вони зникли, наче їх ніколи там і не було. Найнів злякано відскочила, і сяйво довкола неї згасло.

— Що... що це було? — спитала Елейн.

Найнів похитала головою; вона мала такий же приголомшений вигляд, як і Елейн.

— Я не знаю. Я так сердилась, так боялася через те, що вони хотіли... Я не знаю, що це було.

Погибельний вогонь, подумала Еґвейн. Вона не знала, чому так подумала, — але була цього певна. Неохоче вона змусила себе відпустити саїдар; змусила її відпустити себе. Вона не знала, що було важче. Я не побачила, як вона це зробила!

Аїльці відкрили обличчя. Надто квапливо, подумала Еґвейн, — так, наче хотіли сказати їй та іншим, що вони більше не готові битися. Троє з них були чоловіками; найстарший мав чимало пасем сивини в темно-рудому волоссі. Усі були високими, — що молоді, що старші; усі мали цю спокійну впевненість в очах, цю небезпечну грацію в рухах, що для Еґвейн здавалася схожою на ту, що в Охоронця; смерть сиділа у них на плечах, але вони знали це — і не боялися. Однією з жінок була Ав’єнда. Крики й вигуки надворі ущухли.

Найнів рушила до полеглих аїльців.

— Нема потреби, Айз Седай, — сказав старший чоловік. — їх вразив клинок Людини Тіні.

Найнів все ж нахилилася, щоб перевірити кожного. Вона скидала їхні серпанки, щоб відкотити повіки й перевірити пульс на горлі. Коли вона підвелася від другого, її обличчя зблідло. Це була Дайлін.

— Спопели вас вогонь! Спопели вас вогонь! — Було незрозуміло, мала вона на увазі Дайлін, чи сивого чоловіка, чи Ав ’єнду, чи всіх аїльців. — Я не для того її зцілила, щоб вона так загинула!

— Смерть прийде до всіх нас, — почала Ав’єнда, однак враз змовкла, коли Найнів повернулася до неї. Аїльці перезирнулися, немовби невпевнені, чи не зробить дівчина з ними те ж саме, що й з мерддраалами. В їхніх очах був не страх, — лише усвідомлення.

— Сталь Людини Тіні вбиває, — мовила Ав’єнда, — вона не ранить.

Старший чоловік подивився на неї з легким подивом. Еґвейн вирішила, що, яків Лана, у цього чоловіка посмикування повік було все одно що для інших — вияви відвертого подиву. І Ав’єнда додала:

— Вони мало знають про деякі речі, Руарку.

— Пробачте, — сказала Елейн рівним голосом, — що ми втрутилися у ваш... танок. Можливо, не слід було вас переривати.

Еґвейн здивовано поглянула на неї, — а тоді зрозуміла, що вона робить. Заспокоює їх і дає можливість Найнів охолонути.

— Ви чудово справлялися, — сказала вона. — Можливо, ми образили вас своїм втручанням.

Сивий чоловік, Руарк, глибоко реготнув.

— Айз Седай, я завжди радий тому... що б ви не зробили.

На мить він здавався не зовсім упевненим у цьому, але враз збадьорився. У нього була гарна усмішка й вольове квадратне обличчя; він був привабливим, але трохи застарим.

— Ми змогли вбити їх, але трьох Людей Тіні... Вони вбили б двох чи трьох з нас, — а можливо, й усіх. І я не впевнений, що ми здолали б їх. Для молодих смерть — це ворог, з яким вони намагаються помірятися силами. А для тих з нас, хто трохи старші, смерть — це давній друг, стара коханка, з якою не хотілося б зустрітися аж так скоро.

Найнів, схоже, розпружилася завдяки його словам, — наче зустріч з аїль-цем, який не тривожився через смерть, зменшила ї"ї напругу.

— Я повинна подякувати вам, — сказала вона, — дякую. Зізнаюся, несподівано було побачити вас. Ав’єндо, ви очікували знайти нас тут? Як?

— Я стежила за вами, — аїлька не зніяковіла. — Аби з’ясувати, що ви робитимете. Я побачила чоловіків, що схопили вас, але була надто далеко, щоб допомогти. Упевнена, — ви б помітили мене, якби я підібралася надто близько, тож я залишалася за сто кроків позаду. Коли я зрозуміла, що ви не дасте собі ради, було вже запізно втручатися самій.

— Упевнена, ви зробили, що могли, — слабо промовила Еґвейн. Вона була лише за сто кроків позаду нас? Світло, — добре, що розбійники їх не помітили.

Ав’єнда сприйняла її слова як заклик розповісти більше.

— Я знала, де був Корам, а він знав, де Дейл і Люін, а вони знали... — Дівчина зупинилася, похмуро глянувши на старшого чоловіка. — Я не очікувала побачити тут вождя клану, — тим паче мого, — серед тих, хто прийшов. Хто веде Таардад Аїль, Руарку, тут, з тобою?

Руарк знизав плечима, наче це не мало значення.

— Коли я помру, вожді септів змінять одне одного і спробують вирішити, чи справді вони хочуть піти в Руйдіан. Я б не прийшов, якби Амис, Бейр, Мелайн і Сіана не погнали мене, як гірські кішки — дикого козла. Сни казали, що я мушу йти. Вони спитали, чи справді я хочу померти в ліжку, старим і товстим.

Ав’єнда засміялася, наче над дотепним жартом.

— Я чула, як кажуть, що чоловік, який опинився між дружиною і Мудрою, зазвичай бажав би замість цього битися з дюжиною старих ворогів. А чоловік, що опинився між дружиною і трьома Мудрими, у якого ще й власна дружина — Мудра, розглянув би спробу вбити Того, що позбавляє зору.

— Дещо спало мені на думку. — Він похмуро втупився у щось на підлозі; Еґвейн бачила там три персні з Великим Змієм і значно більше золоте кільце, створене для чоловічого великого пальця. — І не відпускає. Все має змінюватися, — і я не буду частиною цих змін, якщо триматимуся осторонь. Три Айз Седай, що мандрують у Tip.

Інші аїльці перезирнулися одне з одним, — але так, наче вони не хотіли, щоб дівчата це помітили.

— Ви говорите про сни, — сказала Еґвейн. — Чи знають ваші Мудрі, що означають їхні сни?

— Деякі — так. Якщо хочеш дізнатися більше, тобі потрібно поговорити з ними. Можливо, вони розкажуть Айз Седай. Вони не розповідають сни чоловікам, — окрім тих, де сказано, що нам потрібно зробити. — Раптом його голос зазвучав втомлено. — І зазвичай, чого ми повинні уникнути, якщо зможемо.

Він зупинився і підняв чоловічий перстень. На ньому журавель пролітав над списом і короною; тепер Еґвейн впізнала його. Вона раніше часто бачила його на шиї Найнів, на шкіряній мотузці. Найнів ступила крок уперед і вихопила кільце з рук чоловіка; її обличчя почервоніло через злість та безліч інших емоцій, які Еґвейн не могла розгадати. Руарк не зробив зусилля, щоб втримати його, але продовжив таким же втомленим голосом.

— І ось в однієї з них кільце, про яке я чув, коли ще був хлопчаком. Кільце королів Малкіру. Вони виступили з шайнарцями проти аїльців за часів мого батька. Вони вправно танцювали зі списами. Однак Малкір поступився Гнилоліссю. Кажуть, що вижив лише хлопчик-король. Він спокушався смертю, що забрала його землю, як інші чоловіки спокушаються вродливими жінками. Чесно кажучи, дивна це річ, Айз Седай. Найдивні-ший знак з усіх тих, що я бачив відтоді, як Мелані витягла мене з власних володінь за Драконову Стіну. Шлях, яким ви мене повели, — ніколи не міг уявити його таким.

— Ніяким шляхом я вас не вела, — відрубала Найнів. — Усе, що я хочу, — це продовжити свою подорож. Ці чоловіки мають коней. Ми візьмемо трьох і рушимо своєю дорогою.

— Вночі, Айз Седай? — спитав Руарк. — Невже ваша подорож настільки термінова, що ви попрямуєте цими небезпечними землями у темряві?

Найнів очевидно вагалася, перш ніж щось сказати.

— Ні. — І твердішим тоном вона додала: — Але ми вирушимо на світанку.

Аїльці винесли мертвих за межі частоколу, але ні Еґвейн, ні її подруги не хотіли спати на брудному ліжку Аддена. Вони зібрали свої персні й лягли спати просто неба під своїми плащами й покривалами, котрі їм повернули аїльці.

Коли світанок прикрасив перламутром небо на сході, аїльці приготували сніданок, що складався з жорсткого сухого м’яса — Еґвейн довго його роздивлялася, поки Ав’єнда не сказала їй, що це — козел; хлібної паляниці, такої ж твердої, як волокнисте м’ясо; і білого сиру з блакитною пліснявою, який мав терпкий смак і був не менш твердим. Тож Елейн припустила, що аїльці практикують жування каміння. Однак дочка-спадкоємиця з’їла стільки, скільки Еґвейн та Найнів разом. Вибравши трьох найкращих коней для Еґвейн та її подруг, інших коней відпустили. Ав’єнда сказала, що їздять верхи вони лише за потреби, — і прозвучало це так, наче вона сама мозолистими ногами бігає краще. Усі коні були високими й майже такими великими, як бойові, з гордо вигнутими шиями та лютими очима. Чорний жеребець для Найнів, чала кобила для Елейн і сіра кобила — для Еґвейн.

Вона назвала сіру кобилу Імлою в надії, що ніжне ім’я пом’якшить її, — і справді, Імла ступала легко, коли їхала на південь, щойно сонце підняло свій червоний обід понад обрієм.

Аїльці супроводжували їх пішки, — всі ті, хто вижив після битви. Окрім двох, убитих мерддраалами, загинуло ще троє аїльців. Тепер їх було дев’ятнадцять. Вони легко стрибали, коли бігли поруч з кіньми. Спочатку Еґвейн намагалася втримати Імлу у повільнішій рисі, але це лише смішило аїльців.

— Я бігтиму наввипередки з тобою десять миль, — сказала Ав’єнда, — і ми ще подивимося, хто виграє: я чи кінь.

— Я бігтиму двадцять! — сміючись, сказав Руарк.

Еґвейн зрозуміла, що вони могли говорити цілком серйозно, — тому що коли вона та її подруги пустили коней у швидшому темпі, аїльці однак не відставали.

Коли вони побачили солом’яні дахи Джурина, Руарк сказав:

— Щасти вам, Айз Седай. Нехай ви завжди знайдете воду й тінь. Можливо, ми знову зустрінемося — перед тим, як надійдуть зміни.

Це прозвучало похмуро. Аїльці розвернулися на південь, а Ав’єнда, Чіад і Бейн підняли на прощання руку. Схоже, вони не сповільнилися, хоча тепер і не бігли з кіньми; навіть трохи пришвидшились. Еґвейн підозрювала, що вони збережуть цей темп, аж поки не досягнуть того, що шукали.

— Що він мав на увазі? — спитала вона. — «Можливо, ми знову зустрінемося — перед тим, як надійдуть зміни».

Елейн похитала головою.

— Неважливо, що це означає, — сказала Найнів. — Я дуже рада, що вони прийшли минулої ночі, — але рада також і тому, що вони пішли. Сподіваюся, там є корабель.

Сам Джурин був маленьким селищем з одноповерховими дерев’яними хатинками. На високій жердині тріпотіло знамено Білого лева Андору, і п’ятдесят королівських гвардійців вартували його у червоних мундирах із довгими білими комірами, поверх яких були натягнуті сайливі кіраси. Як сказав їхній командир, вони були там, щоб створити безпечний прихисток для тих, хто хотів відплисти до Андору, хоча бажаючих щодня ставало дедалі менше. Більшість переїжджала до селищ, розташованих нижче по річці, — ближче до Аринґілла. Добре, що три дівчини прибули саме зараз: адже він ледь не щодня очікував отримати наказ повертатися до Андору. Кілька жителів Джурина хотіли б піти з ними, полишивши все для грабіжників і кайренських солдат із ворожих домів.

Елейн прикрила обличчя каптуром плаща з цупкої вовни, — але жоден солдат, схоже, не асоціював дівчину із золотаво-рудим волоссям з дочкою-спадкоємицею. Дехто навіть запропонував їй залишитися з ними; Еґвейн не збагнула, була Елейн цим потішена чи шокована. Сама вона відповідала таким чоловікам, що не має на них часу. Це було приємне, хоч і дивне відчуття; вона точно не хотіла б поцілувати когось із цих чолов’яг, але було приємно розуміти, що принаймні якісь чоловіки вважають її такою ж привабливою, як Елейн. Найнів ляснула одного з чоловіків по обличчю. Еґвейн стримала сміх, а Елейн відкрито заусміхалася; Еґвейн подумала, що Найнів щипнули, і, попри злісний погляд її очей, вона не була аж так невдоволеною.

Вони не надягли перснів. Найнів швидко переконала подруг, що Tip—не те місце, де потрібно видавати себе за Айз Седай, тим більше, якщо тям — Чорна Аджа. Еґвейн поклала свій до мішечка із кам’яним тер'ангріалощ вона часто перевіряла його, щоб переконатися, що він і досі там. Найнів підвісила свій перстень на шнурочок, який тримав важкий перетрнь Лана на її грудях.

У Джурині на ріці Еринін був корабель, прив’язаний до єдиного кам’яного доку. Не зовсім той корабель, що бачила Ав’єнда, — і все ж корабель. Еґвейн збентежилась, коли його побачила. Удвічі ширший від «Блакитного журавля», «Змієшийка» не відповідав своїй назві, — адже мав такий самий широкий й круглий ніс, як у його капітана.

Цей достойний чоловік підморгнув Найнів і почухав своє вухо, коли вона спитала його, чи швидке його судно.

— Швидке? Я наповнив його чудовою деревиною з Шайнару і килимами з Кандору. Нема чого поспішати з таким вантажем. Ціни лише зростають.

Так, гадаю, є судна, швидші від мого, — але вони тут не зупиняються. Я б і сам тут не зупинився, якби не знайшов черв’яків у м’ясі. Невдалою була думка купувати м’ясо в Кайрені. «Блакитний журавель»? Ага, бачив цього ранку, що Еллісор зачепився за щось угорі ріки. Думаю, він нескоро звільниться. Ось вам і швидкі судна.

Найнів заплатила за проїзд, і вдвічі більше — за коней з таким виразом на обличчі, що ні Еґвейн, ні Елейн не звертались до неї ще довго після того, як «Змієшийка» загойдалася, відпливаючи від Джурина.

РОЗДІЛ 40

НІЧНИЙ ГЕРОЙ

Мет, спершись на бильця, спостерігав, як наближалось оточене стінами місто Аринґілл, поки веслярі рухали «Сіру чайку» у напрямку довгих доків, збудованих із обсмолених колод. Захищені кам’яними підпірними стінами, що врізалися в ріку, доки були переповнені людьми, більшість з яких виходили з різноманітних кораблів, прив’язаних уздовж доків. Хтось тягнув візки, хтось штовхав сани чи фургон з високими колесами, завалений меблями й скринями, — але більшість несла клунки на спинах. Але не всі вони метушилися. Багато хто з чоловіків і жінок невпевнено збилися у купки, а діти, плачучи, чіплялися за їхні ноги. Солдати в червоних мундирах і блискучих кірасах намагалися змусити їх рушити до міста, — але, здавалося, вони були надто перелякані, щоб рухатися.

Мет розвернувся й прикрив рукою очі, щоб подивитися на річку, яку вони залишали. Тут Еринін була більш завантажена, ніж на півдні Тар Балона. Майже дюжина кораблів пропливала в полі його зору, — починаючи з довгих гостроносих човників, що розтинали річку, пливучи вгору проти течії завдяки двом трикутним вітрилам, — до широких, тупоносих суден із квадратними вітрилами, котрі все ще майоріли на півночі вдалині.

Приблизно половина човнів не мала нічого спільного з річковою торгівлею. Дві широкі баржі з порожніми палубами тяжко перетинали річку, прямуючи до меншого міста на іншому березі, тоді як три інші поверталися назад, до Аринґіллу; їхні палуби були напхані людьми, наче бочки — рибою. Призахідне сонце, що вже торкалося горизонту, відтіняло знамено, котре тріпотіло над іншим містом. На тому березі був Кайрен, — але юнаку не потрібно було бачити прапор для того, щоб дізнатися, що там зображений Білий лев Андору. Про це було досить сказано в тих кількох андорських селищах, де ненадовго зупинялася «Сіра чайка».

Він похитав головою. Політика його не цікавила. Допоки вони знову не спробують переконати мене в тім, що я — андорець, лише через якісь карти. Згоріти мені, — вони, мабуть, ще спробують змусити мене битися в їхній клятій армії, якщо справи з Кайреном затягнуться. Підкорятися наказам. Світло! Здригнувшись, він повернувся назад, до Аринґілла. Босоногі чоловіки на «Сірій чайці» готували мотузки, щоб кинути їх іншим на доці.

Капітан Малліа стежив за ним з-за румпеля. Хлопець жодного разу не поступився його спробам здобути прихильність, щось дізнатися про їхню важливу місію. Мет врешті показав йому скріплений печаткою лист і сказав, що має доправити його від дочки-спадкоємиці до королеви. Особисте повідомлення від доньки до матері — не більше. Малліа, схоже, почув лише слова «королева Морґейз».

Мет всміхнувся до себе. У глибокій кишені куртки лежали два гаманці, що ще потовщали відтоді, як він сів на це судно; він знайшов достатньо вільних монет, щоб наповнити їх. Його талан був не таким хорошим, як спочатку, у ту дивну ніч, коли гра в кості й все навколо здавалися божевіллям, — однак він був достатньо добрим. Після третьої ночі Малліа здався у своїх спробах виявити дружність, граючи в кості, але його скриня для грошей на той час уже полегшала. А після Аринґілла стане ще легшою. Малліа потрібно поповнити запаси їжі — Мет поглянув на людей, що юрмилися на доці, — якщо він це зможе зробити тут хоч за якісь гроші.

Усмішка Мета згасла, коли його думки повернулися до листа. Невеличкий порух ножа з гарячим лезом, — і золота печатка з лілією піддалася. Там не було нічого: Елейн старанно вчилася, здобувала успіхи і прагнула вчитися й далі. Вона була покірною донькою, Престол Амерлін покарала її за втечу й сказала більше ніколи про це не говорити, тож її мати має зрозуміти, що вона не може сказати більше. Вона писала, що її підвищили до посвяченої, і все це відбулося так скоро, тож тепер їй довірили більше обов’язків, і вона має покинути Тар Валон на незначний час у справі самої Амерлін. Її мати може не хвилюватися.

Легко було їй писати Морґейз не хвилюватися. Це ж вона його посадила на гарячу сковорідку. Цей дурний лист мав бути причиною того, чому ті чоловіки прийшли по нього, — але навіть Том не зумів пояснити це все; він лише бурмотів щось про «шрифти», «коди» та «Гру Домів».

Тепер лист лежав у підкладці плаща; печатка була на місці, і Мет міг заприсягтися, що ніхто ніколи не дізнається, що він його читав. Якщо хтось так хоче вбити його за лист, — нехай вони спробують знову. Я казав, що доправлю його, Найнів, — і я в біса зроблю цс. Неважливо, хто мене спробує зупинити. Однак наступного разу, коли він побачить цих трьох бісячих дівчат, він усе їм висловить, —якщо наступний раз буде. Світло, я ніколи не думав про це — скаже слова, котрі точно їм не сподобаються.

Коли матроси кинули свої мотузки на док, Том вийшов на палубу; його інструменти висіли на спині, а в руках він тримав клунок. Навіть шкутильгаючи, менестрель дотягнувся до билець, притримуючи свій плащ таким чином, щоб кольорові латки тріпотіли, і поважно погладив свої довгі білі вуса.

— Ніхто не дивиться, Томе, — сказав Мет. — Гадаю, вони навіть не глянуть на менестреля, доки в їхніх руках не буде їжі.

Том дивився на доки.

— Світло! Я чув, що все погано, — але не очікував такого! Бідні дурні. Половина з них, схоже, голодує. Мабуть, кімната на одну ніч коштуватиме нам всього твого гаманця. А інший піде на їжу, якщо ти маєш намір продовжувати свій шлях. Дивлюся на тебе — й почуваюся зле. Якщо будеш так само їсти тут, і ці люди це побачать, вони виб’ють тобі мозок.

Мет лише всміхнувся.

Малліа пошкутильгав палубою донизу, смикаючи кінчик бороди, коли «Сіра чайка» причалила. Члени екіпажу побігли встановити трап, і Санор пішов стерегти його, склавши важкі ручиська на грудях на той випадок, якщо хтось захоче залізти на палубу. Ніхто не наважився.

— Тож ви покидаєте мене тут, — сказав Малліа Мету. Капітан посміхнувся, однак не так, як би мав. — Ви впевнені, що я нічим не можу вам допомогти? Спали мій дух, я ніколи не бачив такого наброду! Ці солдати мають звільнити доки — навіть якщо знадобиться меч, — щоб пристойні торговці могли вести тут справи. Можливо, Санор виб’є стежку серед цієї наволочі, щоб ви могли дістатися корчми.

Щоб ти знав, де ми зупинимося? Нізащо!

— Я думав перекусити, перш ніж зійти на берег, — і, можливо, зіграти в кості, щоб згаяти час. — Малліа зблід. — Але, гадаю, віддам перевагу тривкішій підлозі під час моєї наступної трапези. Тож ми покинемо вас зараз, капітане. Це була чарівна поїздка.

Поки полегшення все ще змагалося зі страхом на обличчі капітана, Мет зібрав свої речі з палуби та, використовуючи палицю як дорожній костур, рушив трапом разом із Томом. Малліа провів їх до початку трапа, ремствуючи через те, що вони йдуть, — то щиро, то нещиро. Мет був упевнений, що чоловік щиро шкодував пропащого шансу заслужити довіру високого лорда Семона та дізнатися деталі угоди між Андором і Тар Балоном.

Коли Мет і менестрель змагалися із натовпом, Том пробурмотів:

— Я знаю, що чоловік він не дуже приємний, — але чому ти продовжуєш дражнити його? Чи не достатньо вже того, що ти з’їв останню крихту того, що могло б прогодувати його на шляху до Тіра?

— Протягом останніх двох днів я з’їдав не все. — Одного ранку голод полишив юнака, і він відчув суттєве полегшення. Так, наче обірвалася остання ниточка, що пов’язувала його з Тар Балоном. — Більшу частину я викидав за борт, і було дуже складно зробити це так, щоб ніхто не бачив. — Серед брудних, здебільшого дитячих облич це вже не здавалося таким дотепним. — Малліа заслуговує знущань. Пам’ятаєш те судно вчора? Те, що застрягло на мілині чи чомусь такому. Він мав би зупинитися, щоб допомогти, — але він проплив повз, хоч як сильно вони кричали.

Попереду стояла жінка із довгим темним волоссям, яка була б вродливою, якби виглядала не такою виснаженою. Вона вдивлялася в обличчя кожної людини, що проходила повз неї, немов когось шукаючи. Хлопчик, зростом трохи вище її талії, і дві менші дівчинки, плачучи, виснули на ній.

— Він усе говорив про річкових грабіжників і пастки. Не бачив я там жодної пастки.

Том ухилився від візка з високими колесами — на вкритій брезентом горі всякого добра розмістилася клітка з двома писклявими свиньми — і ледь не перечепився через сани, що їх тягли чоловік і жінка.

— А ти зійдеш зі свого шляху, щоб допомогти людям? Дивно, що я раніше цього не помічав.

— Я допоможу тому, хто може заплатити, — твердо сказав Мет. — Тільки дурні з небилиць роблять щось задарма.

Дві дівчинки рюмсали в мамину спідницю, поки хлопчик змагався зі слізьми. Глибоко посаджені очі жінки на мить зупинилися на Меті, вивчаючи його обличчя, а тоді перейшли до інших; вони мали такий вираз, наче вона теж хотіла б заплакати. Імпульсивно він витягнув жменю монет, що були у нього в кишені, і, не глянувши на них, сунув жінці в руку. Вона здивовано подивилася на золото й срібло у своїй руці — з нерозумінням, що швидко переросло в усмішку, і розтулила рота зі сльозами вдячності на очах.

— Купіть їм щось поїсти, — швидко сказав хлопець і поквапився геть, перш ніж вона змогла щось сказати. Він помітив, що Том дивиться на нього.

— На що ти витріщаєшся? Монети легко з’являтимуться доти, доки я зможу знайти когось, хто любить гру у кості.

Том повільно кивнув, — але Мет був не впевнений, що той зрозумів його правильно. Клятий дитячий плач подіяв мені на нерви, — ось і все. Дурний менестрель, мабуть, тепер думає, що я роздаватиму золото кожному приблуді. Дурень! На якусь мить Мет неохоче замислився: чи останнє слово призначалося Тому, чи йому самому.

Він опанував себе і почав ковзати поглядом по обличчях, не вдивляючись у них, аж поки не знайшов те, що хотів, наприкінці причалу. Солдат без шолома, у червоному мундирі та кірасі скеровував людей у місто. Він мав підстаркуватий вигляд командира, досвідченого лідера десяти чи й більше осіб. Примружившись від призахідного сонця, він нагадував Мету Уно, хоча цей мав обидва ока. Чоловік був майже такий же втомлений, як і люди, яких він підганяв.

— Рухайтесь уперед, — кричав він хрипким голосом. — Ви в біса не можете просто стояти тут. Рухайтеся уперед. До міста.

Мет став просто поруч з солдатом і натягнув посмішку.

— Пробачте, капітане, ви не підкажете, де я молу знайти пристойну корчму? І стайню з хорошими кіньми на продаж. Зранку ми вирушаємо у тривалу мандрівку.

Солдат оглянув Мета з голови до ніг, тоді оцінив Тома та його мене-стрельський плащ, — і знову повернуся до Мета.

— Капітане? Що ж, хлопче, тобі потрібен талан Морока, щоб знайти хоч одну стайню, де можна переночувати. Це збіговисько здебільшого спить під парканом. І, якщо ви знайдете коня, якого не пустили на харч, вам радше доведеться битися з його господарем за можливість його придбати.

— їсти коней! — з огидою мовив Том. — Тож все справді так погано на цьому березі ріки? Королева не надсилає їжу?

— Дуже погано, менестрелю. — Здавалося, солдат хоче сплюнути. — Люди перетинають річку швидше, ніж млини перемелюють борошно чи вагони привозять їжу з ферм. Але це не триватиме довго. Уже прийшов наказ. Завтра ми зупиняємо переправу, — а якщо хтось спробує, ми відправимо його назад. — Він похмуро оглянув людей, що товпилися на доці — так, наче це була їхня провина, — а тоді перевів тяжкий погляд на Мета. — Ви займаєте місце, мандрівники. Рухайтеся вперед. — Його голос знову посилився до крику, спрямованого на тих, хто не чув. — Рухайтеся вперед! Ви в біса не можете просто стояти тут! Рухайтеся вперед.

Мет і Том приєдналися до тонкої цівки людей, возів і саней, що рухалася до воріт у міських стінах, і далі — до Аринґіллу.

Головні вулиці були вимощені пласким сірим каменем, але на них тіснилося стільки людей, що важко було побачити цей камінь навіть під своїми ногами. Здавалося, більшість рухалася безцільно, не маючи куди йти. Були й такі, що понуро сиділи на узбіччях вулиці, а також щасливці, що тримали зв’язані речі перед собою чи стискали важливі речі в руках. Мет побачив трьох чоловіків з годинниками й дюжину чи й більше людей зі срібними келихами й тарелями. Жінки притискали до грудей дітей. Бурмотіння заповнило повітря, — низький, безсловесний гул хвилювання. Мет, насупившись, проштовхувався крізь натовп у пошуках знаку, що вказував би на корчму. Будівлі були найрізноманітніші: дерев’яні, кам’яні, одна поруч з одною, з черепичними, шиферними й солом’яними дахами.

— Це не схоже на Морґейз, — сказав Том через деякий час, почасти до себе. Його густі брови опустилися вниз, немов біла стріла, що націлилася на носа.

— Що саме на неї не схоже? — відсторонено спитав Мет.

— Зупинити переправу. Відправляти людей назад. У неї завжди характер був, як блискавка, — але й вона завжди мала добре серце. Особливо щодо бідних і голодних.

Він похитав головою.

Мет побачив вивіску — назва була «Річковик», а біля неї був зображений чоловік без сорочки, що босоніж танцював джигу, — і повернув до неї, за допомогою палиці йдучи навскіс крізь натовп.

— Що ж, це має бути вона. Хто ж іще? Забудь про Морґейз, Томе. У нас попереду — тривалий шлях до Кеймліна. Спершу подивимося, скільки золота вони візьмуть за ніч.

Загальна зала «Річковика» була такою ж переповненою, як і вулиця, і, коли господар почув, чого хоче Мет, він сміявся так, що затрусилися всі його підборіддя.

— Я зараз сам сплю на ліжку вчотирьох. Коли моя власна мати приходить до мене, я не можу дати їй покривало та місце біля вогню.

— Як ви могли помітити, — сказав Том, у його голосі з’явилася глибина, — я менестрель. Упевнений, ви можете знайти хоча б піддони в кутку, — а навзамін я розважатиму ваших завсідників історіями й жонглюванням, поглинанням вогню й спритністю рук.

Господар засміявся їм в лице.

Коли Мет виштовхнув його на вулицю, Том загарчав своїм звичним голосом:

— Ти навіть не дав мені шансу запитати про стайню. Упевнений, я зміг би знайти для нас місце принаймні на сіннику.

— Я вже достатньо спав у стайнях і сараях після того, як пішов з Емондо-вого Лугу, — сказав йому Мет, — і під багатьма кущами також. Я хочу ліжко.

Однак у наступних чотирьох корчмах, які вони знайшли, господарі відповіли їм те ж саме, що й перший; останні двоє практично вигнали їх, коли Мет запропонував їм зіграти в кості за ліжко. І коли власник п’ятої сказав, що не знайшов би палети й для самої королеви — корчма ж називалася «Добра королева», — Мет зітхнув і запитав:

— Як щодо стайні тоді? Звісно, ми можемо лягти на сіннику за гроші.

— Моя стайня — для коней, — сказав круглолиций чоловік, — їх не так багато залишилося в місті.

Він протер срібний келих, а тоді відкрив половинку дверцят маленької шафи, що стояла на глибокій спустошеній скрині, й поклав його до інших, котрі явно не пасували одне до одного. Шкіряне горнятко для гри в кості стояло на скрині, — одразу за вигином дверцят шафи.

— Я не пускаю туди людей, щоб вони не налякали коней, — а можливо, й не прикінчили їх. Ті, хто платять мені за своїх коней, — тих, що там стоять, — хочуть, аби вони були доглянутими. Окрім того, там ще й двоє моїх. У стайні немає для вас місця.

Мет, замислившись, дивився на горнятко. Він витягнув золоту андор-ську крону з кишені й поклав її на скриню. Наступна монета була срібною маркою Тар Валона, а тоді — ще одна золота, і ще одна золота тіренська крона. Господар глянув на монети й облизав свої пухкі губи. Мет додав ще дві срібні ілліанські марки й ще одну золоту андорську крону, — і поглянув на кругловидого чоловіка. Господар вагався. Мет потягнувся по монети. Рука господаря схопила їх першою.

— Можливо, ви двоє не будете турбувати коней аж надто сильно.

Мет усміхнувся.

— До речі, про коней, — скільки коштують двоє ваших? Із сідлами та вуздечками, звісно.

— Я не продаю своїх коней, — сказав чоловік, притискаючи монети до грудей.

Мет дістав своє горнятко й покалатав ним.

— Ставлю вдвічі більше за коней, сідла й віжки. — Він потрусив кишенею плаща, аби монети задзвеніли, щоб показати, що має більше й може покрити ставку. — Один мій кидок проти найкращого з двох ваших.

Він ледь не засміявся, коли обличчя господаря запроменіло жадібністю.

Коли Мет увійшов до стайні, він спершу знайшов пару коричневих меринів серед пів дюжини коней у стійлах. Вони були непоказними, — але принаймні належали йому. їх вартувало б почистити, — але, з іншого боку, вони були ще в хорошій формі, якщо зважати на те, що всі стайничі, крім одного, втекли. Господар вкрай зневажливо поставився до їхніх скарг, — що вони більше не можуть жити на ті гроші, що він їм платить. І, схоже, він вважав ледь не злочином те, що єдиний стайничий, який залишився, мав нахабство заявити, що йде спати додому, бо, бачте, він втомився працювати за трьох.

— П’ять шісток, — пробурмотів Том позаду. Погляд, який він кинув на стайню, був не таким захопленим, яким мав би бути, — хоча саме він запропонував цей варіант ще у першій корчмі. У світлі призахідного сонця, що лилося через великі двері, танцювали пилинки, а мотузки, якими піднімали тюки з сіном, звисали, мов лози, зі шківів на балках даху. В сіннику поступово темніло.

— Коли він викинув спершу чотири шістки, а наступного разу — п’ять, то подумав, що точно виграв, — і я подумав так само. Протягом останніх ігор ти не вигравав кожен кидок.

— Я виграю достатньо, — Мет був навіть задоволений, що вигравав не кожен кидок. Талан — це одна річ, але згадка про ту ніч досі викликала сироти по спині. І все ж у ту мить, коли він трусив горнятко із кубиками, він майже точно знав, які цятки випадуть.

Коли Мет закинув палицю нагору, пролунав грім. Юнак заліз драбиною у сінник, тукаючи Тома.

— Це була хороша ідея. Думаю, ти б не хотів опинитися надворі цієї ночі.

Сіно було здебільшого складене у тюках попід стінами, — але тут було достатньо місця, щоб зробити ліжко, накинувши згори плащ. Том з’явився на вершечку драбини. Він дістав зі шкіряної торбинки дві хлібини й шмат сиру із зеленими прожилками. Господар, якого звали Джерал Флоррі, розлучився з цією їжею за таку суму, за яку в мирний час можна було б купити одного з цих коней. Вони їли, поки дощ тарабанив по даху, і запивали їжу водою зі своїх баклаг, — вина Флоррі не давав за жодну ціну. Коли вони покінчили з їжею, Том витяг кресало, великим пальцем набив довгу люльку тютюном і відхилився, випускаючи дим.

Мет лежав на спині, втупившись поглядом у затінений дах, і думав, чи закінчиться дощ до ранку — він хотів якомога швидше позбутися листа. Раптом у стайні почувся скрип коліс. Підкотившись до краю сінника, хлопець поглянув униз. Сутінки зіустилися ще недостатньо, тож він міг щось розгледіти.

Струнка жінка випросталася, поклавши на землю голоблі візка з високими колесами, який сховала від дощу. Вона стягла плащ і щось пробурмотіла до себе, обтрушуючи з нього воду. Її волосся було заплетене в безліч маленьких кісок, а шовкова сукня — здавалося, вона була блідо-зелена — щедро вишита на грудях. Колись ця сукня була, мабуть, гарною, але тепер вона пом’ялася й забруднилася. Жінка потерла кулаками спину, досі низьким голосом розмовляючи сама з собою, а тоді швидко підійшла до дверей і пильно поглянула на дощ. Жінка поквапливо потягла на себе і зачинила великі двері, зануривши стайню в темряву. Внизу щось зашаруділо, дзенькнуло й хлюпнуло, — і раптом маленький спалах світла розквітнув у ліхтарі в її руках. Вона роззирнулася, знайшла гачок на стійлі, повісила туди ліхтар й зарилася під брезент, що закривав її візок.

— Швидко вона це зробила, — сказав Том з люлькою в зубах. — У такій темряві вона могла б підпалити стайню, викрешуючи вогонь.

Жінка витягла окраєць хліба й почала його гризти — так, наче він був черствим, хоча голод очевидно непокоїв її.

— У нас ще лишився сир? — прошепотів Мет. Том похитав головою.

Жінка почала внюхуватися, і Мет зрозумів, що вона, напевне, відчула тютюновий дим. Він вже був готовий підвестися й оголосити про їхню присутність, — аж раптом двері знову відчинилися.

Жінка зігнулася, готова бігти, коли четверо чоловіків вийшли з-під дощу, скидаючи мокрі плащі, під якими були світлі каптани з широкими рукавами й вишивкою на грудях та мішкуваті бриджі, вишиті аж до ніг. їхнє вбрання було б кумедним, — якби воно було не на кремезних чоловіках із похмурими обличчями.

— Тож, Елудро, — сказав чоловік у жовтому каптані, — ти бігла не так швидко, як думала, га? — У чоловіка був дивний акцент.

— Таммузе, — вимовила жінка як прокляття. — Тобі недостатньо того, що через тебе мене вигнали з гільдії, — хоча це ти напартачив, ти, бичача твоя голова, — а тепер ще й женешся за мною. — У неї була така ж дивна вимова, яків чоловіка. — Гадаєш, я рада тебе бачити?

Той, кого вона назвала Таммузом, засміявся.

— Ти велика дурепа, Елудро, — я завжди це знав. Якби ти просто пішла, то могла б іще довго жити в якомусь тихому місці. Але ж ти не змогла забути наші секрети, так? Ти справді гадала, що ми не почули б, що ти намагаєшся заробити тим, на що має право лише гільдія? — Раптом у його руці з’явився ніж. — Це буде великим задоволенням — перерізати тобі горлянку, Елудро.

Мет зрозумів, що він робить, лише коли встав, вхопився за подвійну мотузку, що звисала зі стелі, і зіскочив із сінника. Згоріти мені, клятому дурню!

Тільки-но ця думка встигла промайнути в його голові, як він уже збив чотирьох чоловіків, немов кеглі. Мотузки вислизнули з його рук, і він упав, перевернувся на підлозі з соломою, розсипаючи навколо монети з кишень, і врешті врізався в стійло. Коли хлопець звівся на ноги, четверо чоловіків уже підвелися. Усі вони тримали ножі в руках. Світлом засліплений дурень! Згоріти мені! Згоріти мені!

— Мете!

Він глянув угору, й Том скинув додолу його палицю. Юнак саме вчасно схопив її на льоту й вибив лезо з кулака Таммуза, а тоді вдарив його гострим кінцем у скроню. Чоловік зігнувся, але інші троє стояли одразу за ним, позаду, — тож Мет за якусь шалену мить доклав усіх зусиль, щоб, обертаючи свою палицю, вибити всі ножі з їхніх рук, вдаряючи по колінах, і по ліктях, і по ребрах, — аж доки не завдав вирішального удару в голову. Коли останній чоловік упав, він подивився на них ще трохи, а тоді підвів погляд на жінку.

— Треба було обрати саме цю стайню, щоб вас тут убивали?

Вона всунула кинджал з тонким лезом у піхви на паску і сказала:

— Я хотіла допомогти, — але боялася, що ви повважаєте мене кимось із цих довбнів, якщо я підійду ближче з клинком у руках. І я обрала цю стайню, бо дощ мокрий, як і я, — а її ніхто не стеріг.

Вона була старша від нього десь на десять чи п’ятнадцять років, — більше, ніж він думав, — але все одно гарненька: з великими темними очима й маленьким пухлим ротиком, що, здавалося, от-от надується. Чи приготується до поцілунку. Він реготнув і сперся на свою палицю.

— Ну, що зроблено, те зроблено. Думаю, ви не намагалися накликати на нас неприємності.

Том спускався з сінника додолу; це було незграбно через його ногу, і Елудра перевела погляд з нього на Мета. Менестрель встиг натягнути на себе плащ; він рідко показувався без нього, особливо під час першої зустрічі.

— Це як в небилицях, — сказала вона. — Мене врятували менестрель і юний герой, — вона похмуро подивилася на чоловіків, що розпростерлися на підлозі, — від цих, чиї матері були свиньми.

— Чому вони хотіли вбити вас? — спитав Мет. — Він сказав щось про секрети.

— Секрети, — мовив Том ледь не ораторським тоном, — феєрверків, якщо я правильно зрозумів. Ви — ілюмінаторка, чи не так? — Він вишукано вклонився, продумано крутнувши плащем. —Я Том Меррилін, менестрель, як ви бачите. — І, ніби спохопившись, чоловік додав: — А це Мет, — юнак, який майстерно знаходить неприємності.

— Я була ілюмінаторкою, — спалахнула Елудра, — але ця свинота Таммуз зруйнував виступ для короля Кайрену, — і практично знищив нашу господу. А оскільки я була її господаркою, то гільдія визнала винною мене. — Її голос набув оборонного тону. — Я не розповідаю секрети гільдії, що б там не казав Таммуз, — але я не буду голодувати, якщо можу створювати феєрверки. Я вже не у складі гільдії, — тож її правила більше на мене не поширюються.

— Ґалдріан, — сказав Том так само напружено, як і вона. — Що ж, він вже мертвий король і більше не побачить феєрверків.

— Гільдія, — сказала вона стомлено, — вони практично звинувачують мене у цій війні з Кайреном, наче та одна лиха ніч призвела до смерті Ґалдріана.

Том наморщив носа.

— Схоже, я більше не можу залишатися тут, — продовжила вона. — Там-муз і це інше бидло скоро отямляться. Мабуть, цього разу вони розкажуть солдатам, що я вкрала те, що насправді створила сама.

Вона подивилася на Тома, тоді на Мета, спохмурніла — і, схоже, знайшла рішення.

— Я повинна винагородити вас, але в мене немає грошей. Можливо, я маю дещо не менш цінне, ніж золото. Чи навіть краще. Подивимось, що ви скажете.

Мет перезирнувся з Томом, коли вона почала порпатися під брезентом свого візка. Я допомагаю тим, хто може заплатити. Йому здалося, що у блакитних очах Тома спалахнув вогник здогаду.

Елудра відділила один клунок від кількох таких самих, — короткий згорток важкої промасленої тканини завширшки з її руку. Вона поклала його на солому, розв’язала мотузки й розгорнула по підлозі тканину. Чотири ряди кишень по всій довжині, у кожному ряду — більші, ніж ті, що в попередньому. Кожна кишеня містила вкритий воском паперовий циліндр, доволі грубий на кінцях, з якого стирчав темний шнур.

— Феєрверки, — сказав Том. — Я знав це. Елудро, ви не повинні цього робити. Якщо ви продасте їх, то вам вистачить грошей на десять чи й більше днів проживання в добрій корчмі з хорошим харчуванням. Ну, будь-де, — тільки не тут, не в Аринґіллі.

Опустившись на коліна біля довгого шматка промасленої тканини, жінка пирхнула на нього.

— Тихіше, стари ганю. — Вона сказала це по-доброму. — Мені не дозволено бути вдячною? Гадаєте, я віддала б ці, якби у мене їх не було іще — для продажу? Слухайте мене уважно.

Мет захоплено присів біля неї.Він бачив феєрверки двічі в своєму житті, їх привозили до Емондового Лугу торговці, за великі кошти Ряди Селища. Коли йому було десять, він розрізав один, аби подивитися, що ВСРррДИНІ, — і влаштував справжній шарварок. Мер Бран аль’Вір ляснув його; Дорал Барран, яка була тоді Мудринею, всипала різок; а коли він повернувся додому, його відшмагав ременем батько. Ніхто в селищі не розмовляв з ним місяць, — окрім Ранда й Перрина, та й вони переважно розповідали йому, який він дурень, що це зробив. Він простягнув руку, щоб доторкнутися до одного з циліндрів. Елудра вдарила його по руці.

— Спершу послухайте, я сказала! Оці найменші просто гучно вибухають — і все. — Вони були завбільшки з її мізинець. — Ось ці, наступні, вибухають з яскравим спалахом. Наступні вибухають зі спалахом й іскрами. Останні, — ці були грубші за її великий палець, — вибухають з усіма цими ефектами, тільки іскри в них кольорові. Майже як нічна квітка, тільки в небі.

Нічна квітка¹? подумав Мет.

— Ви повинні бути особливо обачні з цими. Бачите запалювальний шнур? Він дуже довгий. — Помітивши його порожній погляд, вона помахала довгим темним шнуром перед ним. — Оцей, оцей!

— Там, де підпалюється, — пробурмотів він. — Я знаю.

Том видав якийсь горловий звук і погладив свої вуса кісточками пальців, немовби прикриваючи усмішку.

Елудра пирхнула.

— Де підпалюється. Так. Не стійте близько біля кожного з них. Але, коли використовуєте найбільші, — тікайте, щойно підпаливши шнур. Докумекали? — Вона жваво згорнула тканину. — Ви можете продати це, якщо захочете, — або використати. Пам’ятайте: ніколи не кладіть їх близько до вогню. Інакше вони усі вибухнуть. Така кількість достеменно здатна зруйнувати будинок. — Вона завагалася, поки зав’язувала мотузки, а тоді додала: — І останнє, про що ви, можливо, чули. Не намагайтеся розрізати котрийсь із них: лише справжні дурні роблять це, аби побачити, що всередині. Іноді, коли те, що всередині, поєднується з повітрям, воно вибухає і без вогню. Тобі може відірвати пальці, чи навіть руку.

— Я це вже чув, — сухо мовив Мет.

Вона похмуро поглянула на нього, немовби розмірковуючи, чи зробить він це попри все, — а тоді врешті підштовхнула згорток до нього.

— Ось. А зараз я маю йти — перш ніж це козлине кодло прокинеться. — Дивлячись крізь прочинені двері на дощ, вона зітхнула. — Можливо, я знайду інше місце, сухіше. Думаю поїхати завтра до Луґарда. Ці свині, — вони ж очікуватимуть, що я рушу до Кеймліна, так?

До Луґарда навіть далі, ніж до Кеймліна, — і Мет раптом згадав той черствий окраєць хліба. І вона казала, що в неї немає грошей. На феєрверки вона не купить їжі, поки не знайде когось, хто зможе їх собі дозволити. За цей час вона навіть не поглянула на золото й срібло, що висипалось з його кишень, коли він упав; воно мерехтіло й виблискувало серед соломи у світлі ліхтаря. Ах, Світло, не можу ж я відпустити її голодною. Він назбирав стільки монет, скільки встиг похапцем.

— Ем... Елудро? У мене багато, — ви бачите? Гадаю, можливо... — Він простягнув їй монети. — Я завжди можу виграти ще.

Вона завмерла з плащем на одному плечі, тоді всміхнулася до Тома й накинула іншу частину плаща.

— Він ще молодий, так?

— Молодий, — погодився Том. — І не такий поганий, як би йому хотілося про себе думати. Інколи не такий.

Піднявши голоблі свого візка, Елудра розвернулася й рушила до дверей, копнувши Таммуза під ребра, коли проходила повз. Непритомний застогнав.

— Я хотів би дещо дізнатися, Елудро, — сказав Том.—Як ви так швидко запалили ліхтар у темряві?

Зупинившись у дверях, вона озирнулася й всміхнулася.

— Ви хочете, щоб я розповіла усі свої таємниці? Я вдячна, — але не закохана. Цю таємницю, яку не знає навіть гільдія, я винайшла сама. Я вже багато розповіла. Коли знатиму, як змусити їх працювати правильно, — і працювати лише тоді, коли я цього схочу, — з тими паличками мені поталанить.

Налігши всією своєю вагою на голоблі, вона витягла візок під дощ, і її проковтнула ніч.

— Палички? — сказав Мет. Він подумав, чи не з дурицею вона в голові.

Таммуз знову застогнав.

— Краще нам зробити, як вона, хлопче, — сказав Том. — Інакше доведеться обирати між перерізаними чотирма горлянками й кількаденним виправдуванням перед королівською гвардією. Ці схожі на таких, котрі від злості нацькують на нас гвардійців. Гадаю, у них достатньо приводів для злості.

Один з приятелів Таммуза смикнувся, немов прийшовши до тями, і пробурмотів щось невиразне.

Вони вже зібрали всі свої речі й осідлали коней, коли Таммуз став рачки, звісивши голову, й інші теж почали рухатися й стогнати.

Підвівшись у сідлі, Мет поглянув на дощ надворі крізь прочинені двері, — той припустив іще дужче, ніж раніше.

— Клятий герой, — сказав він. — Томе, якщо я коли-небудь знову збиратимусь геройствувати, вдар мене.

— А як би ти вчинив інакше?

Мет спохмурнів; тоді натяг каптур, розправив поділ свого плаща поверх товстого сувою, що лежав за високою спинкою його сідла. Попри те, що вони у промасленій тканині, невеличкий захист від дощу їм не завадить.

— Просто вдар мене!

Він пнув свого коня межи ребра й припустив галопом у дощову ніч.

РОЗДІЛ 41

КЛЯТВА МИСЛИВЦЯ

Коли «Сніжний гусак» наближався до довгих кам’яних доків Ілліана, вітрила вже були згорнуті й корабель рухався лише завдяки веслам;

Перрин стояв біля корми, спостерігаючи за безміром довгоногих птахів, які блукали високою болотяною травою, що практично оточила велику пристань. Він розпізнав також невеликих білих журавлів — і міг здогадатися про присутність їхніх значно більших, блакитних родичів; проте багатьох чубатих птахів — з червоним пір’ям, чи з рожевим, деяких — з пласким дзьобом, ширшим від качиного — він узагалі не впізнавав. Дюжина різновидів чайок неслася в повітрі чи ширяла в небі над пристанню, а чорна пташка з довгим гострим дзьобом ковзала над поверхнею води й піддзьобком робила в ній борозну. Кораблі у три, а то й в чотири рази довші від «Сніжного гусака» стояли заякорені по всій довжині пристані; одні чекали своєї черги до доків, інші — припливу, що дозволив би їм відплисти за довгий хвилеріз. Маленькі рибальські човни стояли поблизу болота, у протоках, що зміїлися в ньому; у кожному човні двоє чи троє чоловіків тягли сіті на довгих жердинах, що звисали з кожного боку човна.

Вітер доносив різкий запах солі, й це не послаблювало спеки. Сонце зупинилося на середині шляху до горизонту, але здавалося, що надворі полудень. Повітря було вологим; він міг думати про нього тільки так. Вологе. Його ніс вловив запах свіжої риби з човнів, залежалої риби й болота, а ще — кислий сморід з великої дубильні, що стояла на голому острівці, порослому болотяною травою.

Капітан Адарра щось тихо пробурмотів за його спиною; румпель скрипнув, і «Сніжний гусак» трохи змінив курс. Босоногі чоловіки на веслах рухалися так, наче хотіли б робити це безгучно. Перрин мигцем зиркнув на них.

Тоді він подивився на дубильню, де чоловіки шкребли розтягнуті на рамах шкури; інші ж діставали шкури довгими палицями з великих переповнених чанів. Іноді вони складали їх на візки, котрі по тому везли до довгих, низьких будівель на краю подвір’я; інколи шкури відвозили назад до чанів, додаючи в них рідину з великих кам’яних посудин. Вони, мабуть, виготовляли більше шкіри за день, аніж в Емондовому Лузі — за місяці. І йому було видно ще одну дубильню на іншому острові, розташованому позаду цього.

Не те щоб йому справді було цікаво спостерігати за кораблями чи човнами рибалок, чи дубильнями, чи навіть за птахами — хоча він таки замислився над тим, що ті блідо-червоні могли вполювати своїми пласкими дзьобами, і над тим, що деякі з них мали цілком їстівний вигляд — утім, це було краще від того, що відбувалося позаду нього на палубі «Сніжного гусака». Сокира на його ремені не могла захистити його від цього. Навіть кам’яна стіна не допомогла б, подумав він.

Морейн була ні задоволена, ні засмучена, виявивши, що Зарін — Я не називатиму її Фейлі, як би вона сама себе не нарекла! Вона не сокіл! — знала, що вона Айз Седай, — однак, можливо, була трохи роздратована, що він їй про це не сказав. Трохи роздратована. Вона назвала мене дурнем, оце й усе. Морейн, здавалося, взагалі не цікавило, що Зарін — мисливиця за Рогом. Проте коли вона дізналася, що дівчина думає, що вони приведуть її до Рогу Валіра, коли вона дізналася, що він знав про це і не сказав їй — Зарін була надто балакучою щодо цих питань, на його думку, — ось тоді холодний погляд її темних очей набув такого виразу, що він відчув, наче його засунули в бочку зі снігом в морозну зиму. Айз Седай нічого не сказала, але вона зиркала на нього надто часто і надто суворо для того, щоб він міг почуватися комфортно.

Він озирнувся через плече — й одразу ж повернувся до вивчення узбережжя. Зарін сиділа, схрестивши ноги, на палубі, поруч з кіньми, що стояли в загорожі поміж щоглами. Її клунок і темний плащ лежали поруч; розділена спідниця була акуратно розстелена, і дівчина вдавала, що вивчає дахи й вежі нового міста. Морейн також вивчала Ілліан, дивлячись поверх веслярів, — але й зараз, як і раніше, вона іноді суворо дивилася на дівчину з-під глибокого каптура свого добротного сірого вовняного плаща. Як їй не жарко в ньому? Його каптан був розстібнутий, а сорочка — розв’язана біля шиї.

Зарін відповідала на кожен погляд Айз Седай усмішкою, — але щоразу, коли Морейн відверталася, вона глитала й витирала чоло.

Перрин радше захоплювався нею за вміння усміхатися, коли на неї дивиться Морейн. Це було понад усі його сили. Він ніколи не бачив, щоб Айз Седай направду втратила контроль над собою, — але він бажав би, щоб вона краще вже кричала на нього, сердилася, — будь-що, тільки б не дивилася так. Світло, а може, й не будь-що! Можливо, її погляд ще можна витерпіти.

Лан сидів трохи далі на носі, ніж Морейн; його плащ, що змінював колір, все ще лежав у саквах в його ногах. Зовні здавалося, ніби він уважно перевіряв клинок свого меча, — але він докладав замало зусиль, аби приховати, як його розважає те, що відбувається. Іноді його губи вигиналися в легку усмішку. Але Перрин не був у цьому впевнений; йому здавалося, що то лише тінь. Через тінь може здатися, що й кувалда всміхається. Кожна жінка, очевидно, вважала, що вона і є об’єктом веселощів, але Охоронець наче й не турбувався через похмурі погляди й стиснуті вуста, що їх адресували йому дівчина та Айз Седай.

Кілька днів тому Перрин почув, як Морейн запитала Лана крижаним голосом, що його так розважило.

— Я ніколи не сміявся б над тобою, Морейн Седай, — спокійно відповів він, — але якщо ти справді хочеш відіслати мене до Мірель, то я мушу звикати до усмішок. Я чув, що Мірель жартує зі своїми Охоронцями. Ґайдін повинен усміхатися жартам тих, із ким він пов’язаний; ти часто говориш дотепи, над якими я сміюся, — чи не так? Тож, напевно, мені краще залишитися з тобою.

Морейн кинула на нього такий погляд, який пришпилив би будь-якого іншого чоловіка до щогли, але Охоронець навіть не кліпнув. Поряд з Ланом холодна сталь стала б схожою на олово.

Екіпаж виконував свою роботу у цілковитій тиші, коли Морейн і Зарін лишались на палубі разом. Капітан Аддара схилив голову набік і мав такий вигляд, наче слухав щось, чого не хотів чути. Він віддавав накази пошепки, а не криком, як робив це спочатку. Усі тепер знали, що Морейн — Айз Седай і що вона незадоволена тим, що всім про це відомо. Перрин дозволив себе втягнути в одну суперечку із Зарін, і він точно не пригадував, хто перший з них вигукнув слово «Айз Седай», але тепер це було відомо всьому екіпажу. Клята жінка! Він не знав, кого мав на увазі: Морейн чи Зарін. Якщо вона — сокіл, хто тоді буде яструбом¹? Виходить, на мене зваляться дві такі жінки? Світло! Вона не сокіл, — от і все на цьому! Єдино хорошим в усій цій ситуації було те, що через злість Айз Седай жоден член екіпажу й двічі не подивився йому в очі.

Лояла поки ніде не було видно. Оґір залишався у своїй задушливій каюті щоразу, коли Морейн і Зарін опинялися нагорі разом — він казав, що працює над записами. Лоял виходив на палубу тільки вночі, щоб покурити люльку. Перрин не розумів, як він може переносити спеку; вже краще бути нагорі з Морейн і Зарін, аніж унизу.

Хлопець зітхнув, продовжуючи дивитися на Ілліан. Місто, до якого наближався корабель, було здоровенним — таким же великим, як Кайрен і Кеймлін, лише два міста, які він бачив за своє життя. Воно поставало з болота, що простягалося довкола на милі, — немов рівнина з трав’янистими хвилями. Ілліан узагалі не мав стін, і здавалося, що у ньому є лише вежі й палаци. Всі будівлі були споруджені зі світлого каменю; деякі, схоже, були ще й тиньковані, а камінь різнився кольорами: білий, сірий, рудуватий — і навіть із невиразними відтінками зеленого. Черепичні дахи будинків виблискували на сонці найрізноманітнішими барвами. Довгі доки були заповнені безліччю кораблів, більшість яких затьмарювала «Сніжного іусака»; на них тривала метушня із завантаженням і вивантаженням товару. Далеко, наприкінці міста, розташувалися корабельні, де стояли великі кораблі, що були на різних етапах будівництва: від остовів з товстими дерев’яними ребрами до майже готових вислизнути в гавань.

Можливо, Ілліан був достатньо великим, щоби тримати вовків на відстані. Вони точно не полювали на цих болотах. «Сніжний гусак» обігнав вовків, що слідували за ним горами. Перрин обережно потягнувся до них зараз, але нічого не відчув. Незвичне відчуття порожнечі було тим, чого він прагнув. Його сни були тільки його — переважно — ще з тієї, першої ночі. Морейн запитувала про них холодним голосом, і він казав правду. Двічі він опинявся в тих дивних вовчих снах, але обидва рази з’являвся Стрибун, що проганяв його зі словами, що він ще надто молодий, надто недосвідчений. Які висновки з цього робила Морейн, він не знав; вона нічого не говорила йому, окрім того, що він мусить бути обачним.

— Я це знаю, — бурмотів він. Перрин вже почав звикати до того, що Стрибун хоч і мертвий, але живий, — принаймні у вовчих снах. Він чув, як позаду нього капітан Адарра човгав чоботами й бурмотів щось, не наважуючись говорити гучно.

Швартові канати кинули на берег. Поки їх обмотували довкола кам’яних стовпів на доці, худорлявий капітан заметушився, люто перешіптуючись з екіпажем. Судно мало спеціальний спуск для коней, встановлений так само швидко, як і щойно поставлений трап. Чорний кінь Лана брикався й ледь не зламав підвіс, що його підіймав. Лоялів кудлатий велетень потребував двох.

— Це честь, — прошепотів Адарра до Морейн, коли вона ступила на широкий трап, що вів до доків. — Честь прислужитися вам, Айз Седай.

Жінка зійшла на берег, не поглянувши на нього; її обличчя було сховане глибоким каптуром.

Лоял не з’явився, поки всі не перейшли на док, — навіть коні. Оґір вже гуркотів по трапу, намагаючись одягти свій довгий каптан, хоч його руки тримали сакви, попону, а на одній руці висів плащ.

— Я не знав, що ми вже прибули, — мовив він, не вдихаючи. — Я перечитував свої... — Він раптово замовк, коли поглянув на Морейн. Вона, здавалося, цілком віддалася спостереженню за тим, як Лан сідлає Альдіб, однак вуха оґіра смикалися, мов у кота.

Його нотатки, подумав Перрин. Одного дня потрібно буде дізнатись, що він про все це написав. Щось залоскотало йому шию, і він скочив на ноги, перш аніж відчув свіжий трав’яний аромат, що пробився крізь запахи спецій, смоли та повз сморід доків.

Зарін злегка поворушила пальчиками, усміхаючись до них.

— Якщо я можу досягти такого ефекту, лише рухаючи пальцями, фермере, — уявляю, як високо ти підскочиш, коли?..

Він вже трохи втомився від уважного погляду цих темних, розкосих очей. Можливо, вона й гарненька, — але дивиться на мене таким поглядом, яким я дивлюсь на якусь невідому мені річ, намагаючись розгадати, як вона зроблена і для чого.

— Зарін. — Голос Морейн був холодним, але спокійним.

— Мене звуть Фейлі, — рішуче сказала Зарін, і на мить вона зі своїм виразним носом стала подібна на сокола.

— Зарін, — твердо сказала Морейн, — нам час розійтися. Тобі краще полювати деінде. І безпечніше.

— Я так не думаю, — відповіла Зарін так само твердо. — Мисливець повинен іти по сліду, який знайшов, — і жоден з мисливців не проігнорував би ваш слід. І я Фейлі. — Вона трохи зіпсувала промову, глитнувши, але не моргнула, коли зустрілася з Морейн поглядом.

_Ти впевнена? — тихо сказала Морейн. — Ти впевнена, що не зміниш своєї думки... Соколе?

_Не зміню. Ви разом зі своїм кам’янолицим Охоронцем не зможете мене зупинити. — Зарін завагалася, а тоді повільно додала, немовби вирішила бути повністю щирою. — Принаймні все, що ви зробите, не зможе мене зупинити. Я трохи знаю про Айз Седай; знаю, з різних історій, що є речі, яких ви не робитимете. І я не думаю, що кам’янолиций буде діяти так, як повинен, щоб я здалася.

— Ти достатньо впевнена, щоб так ризикувати? — Лан говорив тихо, і його обличчя не змінилося, але Зарін глитнула знову.

— Нема потреби їй погрожувати, Лане, — сказав Перрин. Він був здивований, усвідомивши, що дивиться в очі Охоронцю.

Погляд Морейн вгамував і його, і Охоронця.

— Ти переконана, що Айз Седай так не вчинить, правда? — мовила вона ще м’якше, ніж до цього. Але посмішка її була неприємною. — Якщо хочеш піти з нами, ось що ти маєш робити.

Повіки Лана смикнулись від здивування; дві жінки дивилися одна на одну, як сокіл на мишу, тільки тепер соколом була не Зарін.

— Ти присягнешся клятвою мисливця виконувати те, що я скажу, слухатися мене й не покидати нас. Якщо ти знатимеш більше, ніж повинна, про те, що ми робимо, — я не дозволю тобі потрапити в непідхожі руки. Запам’ятай цю істину, дівчино. Ти присягнеш чинити, як одна з нас, і не ставити під загрозу нашу мету. Ти не ставитимеш питань, куди ми йдемо чи чому; вдовольнятимешся тим, що я тобі говоритиму. Ти присягнеш, — або залишишся тут, в Ілліані. І ти не покинеш це болото, поки я не повернуся, щоб дозволити це тобі, — навіть якщо це триватиме решту твого життя. У цьому присягаюся я.

Зарін стурбовано повернула голову, спостерігаючи за Морейн краєм ока.

— Я можу приєднатися до вас, якщо присягну?—Айз Седай кивнула. — Я буду однією з вас, як Лоял або кам’янолиций. Але не зможу ставити запитання. А їм дозволено ставити запитання? — Морейн почала втрачати терпіння. Зарін стала прямо й високо підняла голову. — Тоді добре. Я присягаюся клятвою мисливця. Якщо я зламаю одну, то зламаю і другу. Присягаюся!

— Домовилися, — сказала Морейн, доторкнувшись чола дівчини; Зарін здригнулася. — Оскільки ти привів її до нас, Перрине, — ти й відповідаєш за неї.

— Я?! — вискнув юнак.

— Ніхто за мене не відповідає, лише я! — майже крикнула Зарін.

Айз Седай безтурботно продовжила, наче вони нічого й не казали.

— Схоже, ти знайшов сокола Мін, та’верене. Я намагалася відмовити її, але, схоже, вона сидітиме на твоєму плечі, що б я не зробила. Здається, Візерунок плете майбутнє для вас. Однак пам’ятай. Якщо потрібно буде, я відріжу цю нитку у Візерунку. І якщо дівчина загрожуватиме тому, що має відбутися, — ти розділиш її долю.

— Я не просив її йти з нами! — протестував Перрин. Морейн мовчки сіла на Альдіб і розправила свій плащ на сідлі білої кобили. — Я не просив її!

Лоял знизав плечима й щось мовив самими лиш іубами. Без сумніву, він говорив про те, як небезпечно сердити Айз Седай.

— Ти та’верен! — не ймучи віри, запитала Зарін. Її погляд пройшовся по грубому сільському одягу й зупинився на його жовтих очах. — Що ж, можливо. Ким би ти не був, вона погрожує тобі так само, як мені. Хто така Мін? Що вона мала на увазі, коли казала, що я сиджу на твоєму плечі? — Вона напружилась. — Якщо ти намагатимешся оберігати мене, я тобі вуха відріжу. Зрозумів?

Насупившись, він сунув свій лук під попруги сідла уздовж боку Ходака і заліз у сідло. Після того, як пережив кілька неспокійних днів на кораблі, кінь виправдовував своє ім’я, поки Перрин не заспокоїв його твердою рукою на віжках і поплескуванням по шиї.

— Жодне з питань не заслуговує на відповідь, — прогарчав він. Мін в біса все розказала їй! Щоб ти згоріла, Мін! І ти, Морейн! І Зарін! Він не міг пригадати, щоб на Ранда чи Мета коли-небудь так напосідали жінки. Чи на нього, — до того, як він покинув Емондів Луг. Найнів була єдиною. І майстриня Лугган, звісно; вона контролювала його і майстра Луггана всюди, окрім ковальні. Хоч і Еґвейн поводилася, як вона, але переважно лише з Рандом. Майстриня аль’Вір, мати Еґвейн, завжди усміхалася, — але, схоже, все відбувалося саме так, як вона хотіла. Жіноче Коло зазирало через кожні плечі.

Бурмочучи собі під ніс, він нахилився й узяв Зарін за руку; вона скрикнула й ледь не випустила свій клунок, коли він підняв її на сідло позаду себе. Її розділена спідниця дозволила їй легко сісти на Ходака.

— Морейн має купити тобі коня, — пробурмотів він. — Ти не можеш іти всю дорогу.

— А ти сильний, ковалю, — сказала Зарін, потираючи руку, — але я не кусок заліза. — Вона відсунулася, поклавши перед собою клунок і плащ. — Я сама можу купити собі коня, якщо потрібно. Всю дорогу куди?

Лан уже в’їжджав у місто разом з Морейн — і з Лоялом позаду. Оґір озирнувся на Перрина.

— Жодних питань, пам’ятаєш? І мене звуть Перрин, Зарін. Не «громило», і не «коваль» чи ще якось. Перрин. Перрин Айбара.

— А мене — Фейлі, кудлатий.

З чимось схожим на гарчання він пришпорив Ходака услід за іншими. Зарін довелося охопити його за талію, щоб не бути скинутою через круп. Йому здалося, що дівчина сміється.

РОЗДІЛ 42

«ДОГОДИТИ БОРСУКУ»

Гул міста швидко поглинув сміх Зарін — якщо вона сміялася — і здався

Перрину значно сильнішим від того гамору, який, згідно з його спогадами, наповнював Кеймлін та Кайрен. Звуки тут були інші — протяжніші, різних тонів; але деякі повторювалися. Черевики, колеса й копита на грубій, нерівній бруківці, скрип візків і фургонів, музика та спів, і сміх, що лунав із заїздів та корчем. Голоси. Гомін голосів, — наче він засунув голову у величезний вулик. Велике місто жило.

З кінця бокової вулички почувся стук молотка об ковадло, і Перрин несвідомо пересмикнув плечима. Він сумував за молотком і кліщами в руках, за тим, як розжарений до білини метал кресав іскри, коли по ньому вдаряли, щоб надати форми. Звуки ковальні стихали позаду, поховані під гуркотом возів і фургонів, лепетанням власників крамниць і простих розмов людей на вулицях. Разом із запахами людей, коней, страв, випічки та сотень інших, властивих містам, вчувався запах болота й солоної води. Хлопець був здивований, коли вони вперше виїхали на міст — вузьку кам’яну арку над водним шляхом, завдовжки не більше від тридцяти кроків — але вже на третьому такому мості він зрозумів, що Ілліан уздовж і впоперек помережаний такою кількістю каналів, як і вулиць, а чоловіків, що штовхають веслами навантажені баржі, так само багато, як і тих, хто працює нагайкою, щоб пришвидшити рух важких фургонів. У натовпі на вулицях стрічалися паланкіни; інколи траплялися лаковані карети багатих торговців, чи знаті — з великим гербом Дому на дверцятах. Багато хто з чоловіків носив дивні бороди, залишаючи верхню губу голою, а жінки, схоже, віддавали перевагу капелюхам з широкими крисами; до капелюхів були прикріплені шарфи, якими вони закутували шиї.

От вони перетнули велику площу завширшки з безліч гайд, оточену величезними колонами з білого мармуру щонайменше п’ятнадцять спанів заввишки і у два спани завтовшки, а на їхньому вершечку був вирізьблений лише вінок з оливками. На кожному кінці площі стояв великий білий палац з колонами й повітряними балконами, стрункими вежами й пурпуровими дахами. Кожен з них спершу здавався точним відображенням іншого, — але тоді Перрин зрозумів, що один був трохи меншим у всіх вимірах, а його вежі — менш ніж на ярд нижчі.

— Королівський палац, — сказала Зарін йому в спину, — і Великий зал Ради. Кажуть, що перший король Ілліану сказав, що Рада дев’яти може збудувати будь-який палац, який вона захоче, — тільки він не має бути більшим від його власного. Тож Рада повністю відтворила королівський палац, і лише на два фути зменшила його у всіх вимірах. Відтоді в Ілліані так і повелося. Король і Рада дев’яти сперечаються одне з одним, а Асамблея протистоїть обом; тож поки вони зайняті своїми сварками, люди живуть так, як їм хочеться, і ніхто особливо не зазирає їм через плече. Це непоганий спосіб життя для тих, хто прив’язаний до одного міста. Можливо, тобі також буде цікаво знати, ковалю, що це — площа Таммаз, де я давала клятву мисливця. Думаю, я навчу тебе багатьом речам, і тоді ніхто не помітить сіна у твоєму волоссі.

Перрин змусив себе прикусити язика, — і вирішив не роззиратися так відверто довкола.

Здавалося, ніхто не сприймав Лояла як щось незвичайне. Кілька людей затримали на ньому погляд, і кілька малих дітей бігли за ними деякий час, — але виявилося, що в Ілліані всі знали, хто такі оґіри. Ніхто також не помічав ні спеки, ні вологості.

Цього разу Лоял, схоже, не був задоволений такою зустріччю. Його довгі брови звисли аж до щік, вуха зів’яли, — хоча Перрин не був упевнений, що це не через повітря. Його власна сорочка прилипла до тіла через піт і вологість.

— Ти боїшся, що зустрінеш іншого оґіра тут, Лояле? — спитав він. Перрин відчув, як Зарін заворушилась позаду, й прокляв свій язик. Він хотів, щоб дівчина знала навіть менше від того, що збиралася їй розповісти Морейн. Тоді, можливо, їй стане нудно, і вона піде. Якщо Морейн дозволить їй тепер піти. Згоріти мені, я не хочу, щоб якийсь клятий сокіл сидів у мене на плечі, навіть якщо він гарненький.

Лоял кивнув.

— Наші каменярі інколи приходять сюди. — Він говорив тихо не лише як на оґіра, а й загалом. Навіть Перрин ледь чув його. — Зі стеддінга ІПанґтай, маю на увазі. Ті, хто збудували частину Ілліана — палац Асамблеї, Великий зал Ради та дещо інше — були каменярами з мого стеддінгу, і їх інколи привозять сюди, якщо потрібно щось відремонтувати. Перрине, якщо тут будуть оґіри, вони захочуть, щоб я повернувся до стеддінлу. Я мав би подумати про це раніше. Це місце тривожить мене, Перрине. — Його вуха нервово заворушилися.

Перрин під’їхав ближче й поплескав Лояла по плечу. Для цього йому довелося витягтися вгору і піднести руку вище голови. Пам’ятаючи про Зарін позаду, він обережно підбирав слова.

— Лояле, я впевнений, що Морейн не дозволить їм забрати тебе. Ти з нами вже давно, і, схоже, вона хоче, аби ти був з нами. Вона не віддасть тебе, Лояле.

Чому ні ? раптом спало йому на думку. Вона взяла мене, бо думає, що я можу бути важливим для Ранда, — і, можливо, для того, щоб я не розповів комусь того, що знаю. Може, вона і його не відпускає через це.

— Звісно, не відпустить, — сказав Лоял уже голосніше, і його вуха пожвавішали. — Я дуже корисний, врешті-решт. Можливо, доведеться знову мандрувати Шляхами, і тоді їй без мене не обійтися.

Зарін підсунулася ближче до спини Перрина, і він похитав головою, намагаючись зловити очі Лояла. Але Лоял не дивився на нього. Здавалося, він тільки зараз почув, що сказав, і кінчики його вух трохи загнулися.

— Сподіваюся, цього не станеться. — Оґір обвів поглядом місто, і його вуха зовсім опустилися. — Не подобається мені це місце, Перрине.

Морейн під’їхала ближче до Лана і щось тихо прошепотіла, але Перрин зміг вловити лише частину її слів:

— Щось не так у місті.

Охоронець кивнув.

Перрин відчув поколювання між плечима. Айз Седай звучала моторошно. Спочатку Лоял, тепер вона. Чого я не помічаю? Сонце сяяло на черепиці дахів і відбивалося від світлих кам’яних стін. Складалося таке враження, що всередині цих будинків холодно. Будівлі були чистими й яскравими, як і люди. Точно, люди.

Спершу він не помітив нічого незвичайного. Чоловіки й жінки прямували у своїх справах, — цілеспрямовано, хоч і повільніше, ніж звикли далеко на півночі. Він думав, що це — через спеку та яскраве сонце. Тоді він побачив помічника пекаря, що біг униз вулицею з великою тацею свіжого хліба, що балансувала на його голові; парубок так скривив обличчя, неначе гарчав. Жінка перед ткацькою майстернею мала такий вигляд, неначе могла б вкусити чоловіка, який тримав яскраві рулони, щоб вона могла їх оглянути. Жонглер на розі стиснув зуби, ненависно дивлячись на людей, що кидали монети в ковпак, який лежав перед ним долі. Не всі мали такий вигляд, — але, здавалося, принаймні кожен п’ятий виявляв злість і зненависть. І, як йому здалося, вони цього навіть не усвідомлювали.

— Що таке? — спитала Зарін. — Ти напружився. Я наче за скелю тримаюся.

— Щось не так, — відповів він. — Не знаю що, але щось не так. — Лоял сумно кивнув і щось пробурмотів про те, як вони змусять його повернутися.

Поки вони рухалися на інший кінець міста, перетинаючи ще безліч мостів, будівлі довкола почали змінюватися. Необроблений світлий камінь тепер траплявся так само часто, як і шліфований. Корчми й склади прийшли на зміну вежам і палацам. Багато чоловіків на вулицях і деякі жінки йшли якось дивно, — покотом; вони всі були босоногі, що уподібнювало їх до матросів. У повітрі стояв сильний запах смоли й конопель; також пахло деревом, як свіжозрубаним, так і обробленим, — а найдужче було чути кислий запах боліт. Запах каналів теж змінився, і це змусило Перрина зморщити носа. Нічні горщики, подумав він. Нічні горщики й старі вбиральні. Йому стало млосно.

— Міст Квітів, — виголосив Лан, коли вони переїхали ще один низький міст. Він глибоко вдихнув. — А тепер ми в Парфумерному кварталі. Іллі-анці — поетичний народ.

Зарін позаду Перрина тамувала сміх.

Так, наче йому набрид повільний темп ілліанців, Охоронець швидко повів їх вулицями до двоповерхової корчми, збудованої з грубого, із зеленими прожилками, каменю, та з дахом із блідо-зеленої черепиці. Уже наближався вечір; світло м’якшало, тому що сонце сідало. Це трохи послабило спеку, — але не сильно. Хлопчаки, що сиділи на сходах перед корчмою, скочили, аби забрати їхніх коней. Темноволосий хлопчак років десяти запитав у Лояла, чи він не оґір, і, коли Лоял відповів ствердно, — вдоволено кивнув і сказав: «Я так і знав». Він відвів великого коня Лояла, підкидаючи мідяк, що дав йому велетень.

Перрин похмуро подивився на вивіску, перш ніж рушити за іншими.

Борсук у білу смужку танцював на задніх лапках з чоловіком, що ніс щось схоже на срібну лопату. Він прочитав: «Догодити борсуку». Мабуть, це якась історія, про яку я ніколи не чув.

У загальній залі на підлозі валялася тирса, а повітря заповнював тютюновий дим. Також пахло вином, рибою, що готувалася на кухні, і сильними квітковими парфумами. Грубо витесані голі балки високої стелі потемніли від старості. Цього раннього вечора не більше чверті табуретів і лав були заповнені чоловіками, вбраними у прості робочі каптани і жилетки; були тут і босоногі матроси. Усі вони сиділи якомога ближче один до одного довкола одного столу, де вродлива темноока дівчина, від якої й линув той запах парфумів, співала під бряжчання дванадцятиструнного біттерна й танцювала на столі, вимахуючи складками своєї спідниці. У її вільної білої блузи був дуже низький викот. Перрин впізнав мелодію «Кохана, що танцює», однак слова відрізнялися від тих, які він знав.

Дівчина з Лу/арда приїхала до міста, щоб глянути, що там. Пускала бісики та усміхалась усім, усім.

Вловила хлопака чи навіть трьох, чи й трьох

Тонкою ніжкою та шкірою блідою.

Вловила ще й капітана корабля притім, притім

З легким зітханням та веселим сміхом.

Її життя було їй милим, милим.

І

Вона перейшла до іншої строфи, і коли Перрин зрозумів, про що вона співає, його обличчя спаленіло. Він думав, що ніщо не зможе його здивувати після танців дівчат-бляхарок, але там були лише натяки. Ця ж дівчина співала відверто.

Зарін кивала в ритм музиці й усміхалася. Її усмішка стала ширшою, коли вона подивилася на нього.

— Що таке, фермере? Ніколи не бачила чоловіка твого віку, що ще був би здатен червоніти.

Він сердито подивився на неї й вчасно зупинив себе, тільки би не сказати чогось, що все одно було б недолугим. Ця клята дівчина змушує мене смикатися ще до того, як я встигаю подумати. Світло, можу закластися: вона гадає, що я ніколи в житті навіть не цілував дівчат! Він намагався більше не чути, що співає дівчина. Якщо він не припинить червоніти, Зарін, безсумнівно, збентежить його ще більше.

Здивування спалахнуло на обличчі власниці, коли вони увійшли. Велика огрядна жінка з товстою ґулькою на потилиці й ароматом мила швидко вгамувала своє здивування й поспішила до Морейн.

— Майстрине Марі, — сказала вона. — Ніколи не думала побачити вас тут сьогодні. — Вона завагалася, розглядаючи Перрина й Зарін, тоді поглянула на Лояла, — але не так пильно, як на них. Її очі спалахнули від вигляду оґіра, але вся увага була прикута до «майстрині Марі». Вона стишила голос: — Мої голуби долетіли благополучно? — Схоже, Лана вона сприймала як частину Морейн.

— Впевнена, що так, Ньєдо, — сказала Морейн. — Я була вже в дорозі, але впевнена: Адин записала все, що ви передали. — Вона глянула на дівчину на столі без видимого невдоволення і взагалі без жодного іншого виразу. — «Борсук» був значно спокійнішим, коли я була тут востаннє.

— Ага, майстрине Марі, так і було. Схоже на те, що ці лайдаки ще від зими не відійшли. Тут не вчиняли бійок десять років, аж ось сталося, — під кінець цієї зими. — Вона кивнула на одного чоловіка, що не сидів біля співачки, — чоловіка, навіть більшого від Перрина, що стояв біля стіни зі схрещеними руками й притупував у такт музиці. — Навіть Білі було складно справлятися з ними, — тож я найняла дівчину, щоб прогнати злостивість з їхніх голів. Вона звідкись з Алтара. — Жінка нахилила голову, вслухаючись. — Чистий голос, але я співала краще — ага, і танцювала також — у її віці.

У Перрина відвисла щелепа від думки, що ця огрядна жінка стрибала на столі й співала цю пісню — її уривок пробився крізь думки: «На мені не буде одягу зовсім. Зовсім», — поки Зарін не вдарила його кулаком під ребра. Він буркнув.

Ньєда подивилася на нього.

— Я приготую тобі трохи меду й сірки, хлопче, — для твого горла. Тобі не захочеться застудитися, поки не потепліє, з такою гарною дівчиною на руках.

Морейн поглядом вказала йому, що він заважає.

— Дивно, що вам доводиться терпіти бійки, — мовила Айз Седай. — Я чудово пам’ятаю, як саме ваш племінник зупиняв їх. Щось трапилося, що люди стали такі нетерпимі?

Ньєда замислилась.

— Можливо. Дуже важко сказати. Молоді лорди завжди тиняються доками, шукають тут розпусти й пиячать, — адже цього вони не можуть знайти там, де повітря свіжіше. Можливо, тепер, після суворої зими, вони приходять частіше. Можливо. Та й інші більше скаляться одне на одного. Це була важка зима. Через це чоловіки стали зліші, — як і жінки. Це все дощі та холод. Що ж, я прокидалася — і протягом двох ранків навіть вода в умивальнику замерзала. Не так погано, як минулої зими, звісно, але така зима, як була ця, трапляється раз на тисячу років. Я вже майже повірила в ті розповіді мандрівників, які говорять, нібито замерзла вода падає з небес.

Вона хихикнула, показуючи, як мало в це вірить. Дивний звук від такої огрядної жінки.

Перрин похитав головою. Вона не вірить у сніг ? Хоча якщо вона думає, що ця погода — холодна, то це цілком імовірно.

Морейн, замислившись, схилила голову; її каптур затіняв обличчя.

Дівчина на столі почала нову строфу, і Перрин слухав її всупереч власній волі. Він ніколи не чув, щоб жінка робила щось хоч віддалено схоже на те, про що співала дівчина, але це було цікаво. Він помітив, що Зарін дивиться на те, як він слухає, і намагався вдати, що насправді не робить цього.

— Що останнім часом ставалося незвичного в Ілліані? — врешті спитала Морейн.

— Гадаю, ви можете назвати піднесення лорда Бранда до Ради дев’яти незвичним, — сказала Ньєда. — Покинь мене Талан, — але я жодного разу не чула цього імені до зими. Але він прийшов до міста — чутки кажуть, що звідкись з кордонів М’юранді — і вже за тиждень його піднесли. Кажуть, він хороший чоловік, і найсильніший з дев’яти. Подейкують, вони всі слухаються його, хоч він і новенький, і малознаний — але інколи я бачу про нього дивні сни.

Морейн розтулила рота — Перрин був упевнений, щоб спитати, чи йдеться про останні кілька ночей, — але завагалася, а натомість спитала:

— Які дивні сни, Ньєдо?

— О, дурниці, майстрине Марі. Лише дурниці. Ви справді хочете почути? Сни про лорда Бранда в різних дивних місцях, і на мостах, що висять у повітрі. Усі ці сни туманні, але вони приходять майже кожної ночі. Ви коли-небудь чули про таке? Дурниці, покинь мене Талан! І все ж дивно. Білі каже, що бачить такі ж сни. Гадаю, він просто чув про мої сни й перейнявся ними. Інколи мені здається, що він не дуже тямущий.

— Можливо, ти до нього несправедлива, — зітхнула Морейн.

Перрин вдивлявся в її темний каптур. Вона була ошелешена навіть більше, ніж тоді, коли думала, що новий Лжедракон з’явився в Ґелдані. Він не відчував страху, але... Морейн була налякана. Це було значно страптніпте, ніж коли вона злилася. Він міг уявити її злою; але уявити її наляканою було дуже складно.

— Що це я тут язиком ляпаю, — сказала Ньєда, погладивпти гульку на потилиці. — Наче мої сни мають якесь значення. — Вона знову захихотіла. Швидко, не так дурнувато, як щодо віри в сніг. — Ви втомилися, майстрине Марі. Я проведу вас до кімнати. А тоді погодую чудовою стравою зі свіжо-виловленого червоного смугастика.

Червоного смугастика¹? Мабуть, це риба, подумав Перрин; він відчував запах риби з кухні.

— Кімнати, — сказала Морейн. — Так. Ми підемо в кімнати. А їжа почекає. Кораблі. Ньєдо, які кораблі ідуть у Tip? Вранці. Сьогодні вночі я маю ще дещо зробити.

Лан глянув на неї і спохмурнів.

— У Tip, майстрине Марі? — засміялася Ньєда. — Що ж, до Тіра — жодного. Рада дев’яти заборонила всі кораблі до Тіра от уже місяць як і всі кораблі з Тіра сюди, — хоча, гадаю, Морському народу байдуже до цих наказів. Але зараз в гавані немає їхніх кораблів. Це дивно. Я маю на увазі наказ Ради дев’яти і мовчання короля щодо цього, адже він завжди підвищує голос, коли вони роблять хоч крок без його відома. Хоча, можливо, справа не в цьому. Всі говорять про війну з Тіром, хоча човнярі й візники, що постачають провізію армії, кажуть, що всі солдати дивляться на північ, в сторону М’юранді.

— Стежки Тіні заплутані, — сказала Морейн напружено. — Ми робитимемо, що повинні. Кімнати, Ньєдо. А тоді ми поїмо ту страву.

Перринова кімната була зручнішою, ніж він очікував, побачивши інші кімнати «Борсука». Ліжко було широким, а матрац — м’яким. Двері були зроблені з нахилених рейок, а коли він прочинив вікно, вітерець залетів до кімнати і наповнив її запахом гавані. І ще чимось канальним, — але принаймні стало прохолодніше. Він повісив свій каптан на гачок, поруч із сагайдаком і сокирою, а лук припер у кутку. Все інше він залишив у саквах і попоні. Вночі, мабуть, не вийде відпочити.

Голос Морейн видавався трохи наляканим, — але це ніщо порівняно з тим, коли вона сказала, що їй потрібно буде дещо зробити вночі. Тоді він на мить відчув запах страху, — немов від жінки, яка збиралася засунути руку в гніздо шершнів і роздушити їх голими руками. Що, заради Світла, вона збирається зробити ? Якщо Морейн налякана, у мене мали б жижки труситися.

Але так не було. Він не був нажаханий, чи навіть зляканий. Він відчував... збудження. Готовність до чогось, прагнення того, що мало статися. Він впізнав ці відчуття. Це те, що відчуває вовк перед боєм. Згоріти мені, краще б я боявся!

Коли юнак спустився вниз, там уже був Лоял. Ньєда приготувала для них великий стіл, поруч з яким стояли стільці з драбинчастими спинками замість лав. Вона навіть знайшла велике крісло, що підійшло для Лояла. В іншому кінці кімнати дівчина співала пісню про багатого торговця, що якимось дивовижним чином втратив упряжку коней і чомусь вирішив тягти свою карету сам. Чоловіки довкола неї реготали. Визирнувши у вікно, Перрин побачив, що надворі уже темно; темрява прийшла швидше, ніж він очікував; у повітрі пахло наближенням дощу.

— Ця корчма має кімнату для оґіра, — сказав Лоял, коли Перрин сів. — Певно, кожна корчма в Ілліані має таку в надії на клієнта-оґіра, коли приїжджають каменярі. Ньєда переконана, що завдяки цьому їй поталанить, —• від того, що оґір під її дахом. Не думаю, що їх багато. Каменярі завжди намагаються бути разом, коли виходять працювати у зовнішньому світі. Люди надто неспокійні, і старійшини завжди бояться, що хтось спалахне й покладе довге руків’я на свою сокиру.

Він поглянув на чоловіків довкола співачки, наче запідозрив їх у цьому. Потім знов опустив очі. Багатий торговець досі втрачав карету, і це ще більше смішило чоловіків.

— Ти з’ясував, чи були оґіри зі стеддін/у Шанґтай в Ілліані?

— Були, — але Ньєда сказала, що вони пішли упродовж зими. Вона сказала, що вони не закінчили роботу. І я цього не розумію. Каменярі не полишають свою роботу, — хіба якщо тільки їм не заплатять, — а Ньєда сказала, що їм платили. Одного ранку вони просто щезли; хтось бачив, як вони спускалися дамбою Маредо посеред ночі. Перрине, не подобається мені це місто. Не знаю чому, але я почуваюся некомфортно.

— Оґіри, — сказала Морейн, — чутливі до певних речей. — Вона все ще приховувала своє обличчя, але Ньєда, схоже, вже відправила когось, хто придбав їй цей легкий плащ з темно-синього льону. Він більше не відчував запаху страху, але голос її був напруженим. Ланпідсунув їй крісло; його погляд був стурбованим.

Зарін спустилася останньою, прочісуючи пальцями щойно вимите волосся. Її трав’яний аромат став сильнішим. Вона подивилася на тарелю, котру поставила перед нею Ньєда, і пробурмотіла до себе:

— Ненавиджу рибу.

Повна жінка привезла всю їжу на маленькому візку з поличками; місцями він був запилений, наче вона квапливо витягла його з підвалу на честь Морейн. Тарілки з порцеляни Морського народу були де-не-де зазублені.

— Іж, — сказала Морейн, дивлячись просто на Зарін. — Пам’ятай, що кожна твоя трапеза може бути останньою. Ти обрала подорож з нами, — тож зараз ти їстимеш рибу. А завтра, можливо, помреш.

Перрин не впізнавав цю округлу білу рибу з червоними смугами, — але пахла вона смачно. Він виделкою поклав дві рибини у свою тарілку й усміхнувся Зарін з повним ротом. Смакувало добре, але було трохи гостро. їж свою гидку рибку, соколе, подумав він. Йому здалося, що Зарін подивилась на нього так, мовби хотіла вкусити.

— Бажаєте, щоб дівчина не співала, майстрине Марі? — спитала Ньєда. Вона поставила на стіл миски з бобами і з якоюсь твердою жовтою кашею. — Щоб ви могли поїсти в тиші?

Дивлячись на свою тарілку, Морейн немовби не чула її.

Лан якийсь час слухав пісню — торговець вже загубив одне за одним свою карету, плащ, черевики, золото, решту одягу, і тепер йому доводилося змагатися за обід зі свинею — і похитав головою.

— Вона не заважатиме нам, — сказав він і, здавалося, трохи всміхнувся, перш ніж подивитися на Морейн. Тоді до нього повернулася тривога.

— Що не так? — сказала Зарін. Вона не зважала на рибу. — Я знаю, щось не так. Я не бачила такого виразу обличчя у вас, кам’янолиций, від першої нашої зустрічі.

— Жодних питань! — відрізала Морейн. — Ти знатимеш лише те, що я тобі скажу, — і не більше!

— То що ви скажете мені? — допитувалася Зарін.

Айз Седай усміхнулася.

— їж свою рибу.

Після цього вечеря пройшла у цілковитій тиші, — якщо не зважати на пісні, що лунали через кімнату. Наступна була про багатого чоловіка, якого, не зважаючи на його пихатість, раз по раз обманювали дружина й донька; ще одна була про жінку, що вирішила прогулятися оголеною; і ще одна — про коваля, що підкував себе, а не коня. Від останньої Зарін ледь не задихнулася від сміху, до такої міри забувшись, що відкусила шматок риби — і раптом скривилася так, наче поклала грязюку в рот.

Я не сміятимуся з неї, подумав Перрин. Який би дурнуватий вигляд вона не мала, я покажу їй хороші манери.

— Вона чудово смакує, чи не так?

Зарін кисло подивилася на нього, а Морейн спохмурніла від того, що хтось перервав її думки. На цьому розмови й закінчилися.

Ньєда прибрала страви й поставила на стіл багато різних сирів, коли Перрин відчув якийсь огидний сморід, від якого волосся заворушилося на потилиці. Це був запах чогось, чого не повинно було бути, — і раніше він відчував його вже двічі. Юнак стурбовано оглянув залу.

Дівчина досі співала для купки слухачів; якісь чоловіки брели від дверей; Білі все ще спирався на стінку, притупуючи ногою у ритмі мелодії. Ньєда погладила своє закручене волосся і, подивившись на кімнату, розвернулася, щоб відкотити візок геть.

Він оглянув свою компанію. Лоял, як і передбачалося, витягнув книжку з кишені плаща і, схоже, забув, де він перебуває. Зарін відсторонено скотила шматочок сиру в кульку й зиркала спершу на Перрина, тоді на Морейн, тоді знов на нього, — але намагалася вдавати, що цього не робить. Утім, насправді ж його цікавили Морейн і Лан. Вони могли б відчути мерддра-ала, чи траллока, чи будь-яке породження Тіні на відстані кількох сотень кроків, однак Айз Седай з відсутнім виглядом дивилася на стіл перед нею, а Охоронець, спостерігаючи за нею, різав шматок жовтого сиру. Однак запах чогось лихого був тут, як і тоді в Джаррі та на кордоні Ремена, — але цього разу він не минався. Здавалося, він доносився із загальної зали.

Перрин знову оглянув кімнату. Білі підпирав стіну, якісь чоловіки перетинали кімнату, дівчина співала на столі, чоловіки реготали довкола неї. Чоловіки, що перетинають кімнату¹? Він похмуро подивився на них. Шість чоловіків зі звичайними обличчями прямували до місця, де він сидів. Дуже типові обличчя. Тільки-но він вирішив знову оглянути обличчя чоловіків, які слухали дівчину, як раптом зрозумів, що цей жахливий сморід чогось лихого йшов від цих шести. Раптом у їхніх руках з’явилися кинджали — так, наче вони зрозуміли, що він їх викрив.

— У них ножі! — загорланив він і кинув у них тацю із сирами.

У загальному залі зчинилася буча: чоловіки закричали, співачка завищала, Ньєда кричала до Білі, — усе змішалося докупи. Лан зірвався на ноги, у Морейн з рук вирвалась вогняна куля, Лоял схопив своє крісло, мов палицю, а Зарін, лаючись, відстрибнула вбік. Вона теж тримала в руці ніж, але Перрин був надто зайнятий, щоб помічати інших. Ці чоловіки, схоже, дивляться прямо на нього, — а його сокира висить на гачку в його кімнаті.

Він схопив стілець, відірвав від нього товсту ніжку, що була водночас і одним боком драбинчастої спинки, відкинув решту стільця на чоловіків і став перед ними зі своєю довгою палицею. Вони намагалися досягти його голою сталлю — так, наче Лан та інші були лише перешкодами на їхньому шляху. Це був заплутаний клубок, у якому він тільки й міг вибивати клинки з їхніх рук, а його дикі розмахування загрожували Лану, Лоялу та Зарін так само, як і шести нападникам. Краєм ока він побачив Морейн, яка отетеріло стояла з одного боку; усе змішалося у таку купу, що вона не могла щось вчинити ворогам, не ризикуючи завдати шкоди друзям. Жоден із власників ножів не глянув на неї; вона не була перешкодою на шляху до Перрина.

Важко дихаючи, йому вдалося вдарити одного з чоловіків по голові так, що він почув хрускіт кісток, — і раптом Перрин зрозумів, що всі вони вже лежать на підлозі. Йому здавалося, що пройшло не менше чверті години, а то й більше, — але він побачив, що Білі лише зараз розправив плечі й зупинився, дивлячись на шістьох чоловіків, що мертві розтяглися на підлозі. Білі не встиг вступити в бій, як той уже завершився.

Обличчя Лана стало ще похмурішим; він почав ретельно обшукувати тіла, але через'огиду діяв швидко. Лоял все ще стояв, замахнувшись стільцем; він здригнувся й опустив його з ніяковою посмішкою. Морейн дивилася на Перрина, як і Зарін — після того, як витягла свій ніж із грудей одного з трупів. Сморід лихого пройшов, неначе помер разом із чоловіками.

— Сірі Чоловіки, — тихо сказала Айз Седай, — і вони прийшли по тебе.

— Сірі Чоловіки? — засміялася Ньєда, голосно і якось нервово. — Що ж, майстрине Марі, наступного разу ви скажете, що вірите у всяких боґґлів та бабаїв, потороч та старих ґрімів на чорних собаках під час Дикого полювання.

Кілька чоловіків, що слухали спів, теж засміялися, хоча вони тривожно позирали як на Морейн, так і на мертвих чоловіків. Співачка теж дивилася на Морейн; її очі були широко розплющені. Перрин згадав, що була одна вогненна куля, перш аніж усе змішалося докупи. Один із Сірих Чоловіків подекуди був обвугленим, і від нього поширювався хворобливо-солодкавий запах паленого.

Морейн перевела погляд з Перрина на огрядну жінку.

— Чоловіки можуть підкоритися Тіні, — спокійно сказала вона, — навіть тоді, коли вони не є породженням Тіні.

— О, ага, Друзі Морока. — Ньєда вперла руки в боки і похмуро подивилася на тіла. Лан зщсінчив обшук; він поглянув на Морейн і похитав головою, — так, наче й не очікував щось знайти. — Ймовірно, це злодії, — хоч я й не чула про злодіїв, достатньо нахабних для того, щоб завалитися просто до корчми. Ще ніколи в «Борсуці» не було вбивства. Білі! Викинь цих у канал і постели нову тирсу. Тільки через задній хід. Не хочу, щоб варта сунула свої довгі носи в «Борсука».

Білі кивнув, наче прагнув бути корисним після бійки. Він схопив мертвих чоловіків за паски у кожну руку й потягнув їх до задньої частини будинку, в напрямку кухні.

— Айз Седай? — сказала темноока співачка. — Я не хотіла образити вас своїми пісеньками. — Вона прикрила руками свої майже оголені груди. — Я можу співати інші, якщо ви забажаєте.

— Співай, що хочеш, дівчино, — відповіла Морейн. — Біла Вежа не ізольована від усього світу, як це тобі здається, — і я чула й вульгарніші пісні. Такі, що тобі й не снилися.

Морейн була незадоволена тим, що тепер вся зала знає, що вона — Айз Седай. Вона подивилась на Лана і, загорнувшись у лляний плащ, рушила до дверей.

Охоронець швидко попрямував за нею, і вони тихо заговорили за дверима, але Перрин чув усе так добре, наче вони шепотілися поруч із ним.

— Ти хочеш піти без мене? — сказав Лан. — Але я заприсягся оберігати тебе, Морейн, коли прийняв наш зв’язок.

— Ти завжди знав, що є певні небезпеки, від яких ти не можеш мене захистити, бо не маєш потрібних засобів, мій Ґайдіне. Я мушу йти сама.

— Морейн...

Вона обірвала його.

— Послухай мене, Лане. Якщо я програю, ти дізнаєшся про це і будеш змушений повернутися до Білої Вежі. Я б не змінювала цього, навіть якби

мала час. Я не хочу, щоб ти загинув у марній спробі помститися за мене. Перрина візьми з собою. Схоже, Тінь пояснила мені, до якої міри він важливий у Візерунку. Я була дурною. Ранд такий сильний та’верен, що я проігнорувала значення того, що є ще двоє поруч з ним. З Перрином і Метом Амерлін іще зможе вплинути на перебіг подій. їй доведеться, — оскільки Ранд на волі. Скажи їй, що трапилося, мій Ґайдіне.

— Ти говориш так, наче вже померла, — грубо сказав він.

— Колесо сплітає, як Колесо бажає, — і Тінь затьмарює світ. Послухай мене, Лане, і підкорися, як ти заприсягався.

Після цього вона пішла.

РОЗДІЛ 43

БРАТИ ТІНІ

Темноока дівчина залізла на стіл і почала співати знов, але менш упевнено. Мелодію Перрин знав як «Півня майстрині Айнори», і, хоча слова знову були іншими, на його розчарування — і сором за це розчарування_

пісня справді була про півня. Сама майстриня Лугган схвалила б її. Світло, я стаю таким, як Мет.

Жоден зі слухачів не скаржився; декотрі чоловіки мали трохи невдоведений вигляд, але, схоже, переживали через Морейн так само, як і співачка. Ніхто не хотів образити Айз Седай, навіть коли та пішла. Білі повернувся й підняв ще двох Сірих Чоловіків; дехто з тих, що слухали пісню, подивилися на тіла й похитали головами. Один із них плюнув на тирсу.

Лан став перед Перрином.

— Як ти розпізнав їх, ковалю? — тихо спитав він. — їхня зіпсованість злом була недостатньо сильною для того, щоб я чи Морейн це відчули. Сірі Чоловіки проходили непоміченими повз сотні вартових, серед яких були й Охоронці.

Відчуваючи на собі погляд Зарін, Перрин намагався говорити тихо, — навіть тихіше від Лана:

— Я... винюхав їх. Я й раніше чув їхній запах, ще в Джаррі та в Ремені, але там він завжди зникав. Вони йшли ще до того, як ми там опинялися, — обидва рази.

Він не знав, чи вдалося Зарін почути його, чи ні; вона нахилялася вперед, щоб почути, і водночас вдавала, що не слухає.

— Тоді вони полювали на Ранда. А тепер — на тебе, ковалю. — На обличчі Охоронця з’явився майже непомітний вираз здивування. А тоді він сказав уже звичайним голосом: —Я піду, роззирнуся довкола, ковалю. Твої очі можуть побачити те, що я пропустив.

Перрин кивнув; якщо Охоронець просив про допомогу, це означало, що він був на межі відчаю.

— Оґіре, твій народ теж бачить краще за інших.

— Ох, так, — мовив Лоял. — Що ж, гадаю, я міг би глянути також. — Його великі круглі очі зосередились на двох Сірих Чоловіках, котрі досі лежали на підлозі. — Думаю, назовні їх більше немає. Як ви гадаєте?

— Що ми шукаємо, кам’янолиций? — спитала Зарін.

Лан дивився на неї якусь мить, а тоді похитав головою, наче вирішив не говорити їй чогось.

— Що-небудь, дівчино. Я знатиму, коли побачу це.

Перрин думав піднятися нагору по свою сокиру, але Охоронець уже рушив до дверей, — і він був без меча. Йому він не потрібен, понуро подумав Перрин. Він майже такий же небезпечний без нього, як і з ним. Він тримав ніжку крісла, коли пішов услід за Ланом. І з полегшенням побачив, що й Зарін все ще тримала ніж у руці.

Густі темні хмари кружляли над головою. На вулиці було темно, наче у пізніх сутінках, і порожньо; схоже, люди вирішили не чекати на дощ. Якийсь чолов’яга біг через міст у нижній частині вулиці; це була єдина людина, яку Перрин побачив, дивлячись у тому напрямку. Віяв вітер, підхоплюючи ганчір’я на нерівній бруківці; він голосно ревів, заганяючи інше сміття під край одного з блоків. Гуркотів і ширився грім.

Перрин насупив носа. У цьому повітрі відчувався запах феєрверків. Ні, не зовсім феєрверків. Пахло паленою сіркою. Чимось таким.

Зарін злегка постукала лезом ножа по ніжці крісла.

— Ти й справді сильний, здорованю. Розламав цей стілець, наче він зроблений з гілок.

Перрин гмикнув. Він зрозумів, що стоїть пряміше, ніж зазвичай, тож навмисно зсутулився. Дурне дівчисько! Зарін тихо засміялася, і він не міг зрозуміти, — випрямитися йому чи залишитися так От дурне! Цього разу він мав на увазі себе. Ти маєш шукати. Але що? Він нічого не бачив, окрім звичайної вулиці; нічого не винюхав, — лише якусь горілу сірку. І Зарін, звісно.

Лоял, схоже, теж розмірковував, що він шукає. Він почухав волохате вухо; оглянув один бік вулиці, тоді — інший, а тоді почухав інше вухо. Потім подивився вгору, на дах корчми.

Лан вийшов з провулка біля корчми й рушив далі вулицею, роззираючись на темні тіні уздовж будинків.

— Можливо, він щось пропустив, — пробурмотів Перрин, хоча в це було важко повірити, й розвернувся до алеї. Він хоче, щоб я шукав, — то я шукатиму. Можливо, він щось таки пропустив.

Лан зупинився внизу вулиці, неподалік від них, вдивляючись у бруківку під ногами. Охоронець рушив назад до корчми, швидко ступаючи, але дивлячись на вулицю поперед себе, мовби слідуючи за чимось. Це щось привело його до сірого кам’яного блоку, — майже до вхідних дверей. Він зупинився там, розглядаючи його верхівку.

Перрин облишив ідею піти провулком донизу — звідти смерділо так само сильно, як і з каналів у цій частині Ілліана, — і натомість підійшов до Лана. Юнак одразу побачив, на що дивиться Охоронець. На кам’яному блоці, вгорі, були витиснені два сліди: наче велетенський собака вперся туди передніми лапами. Запах паленої сірки тут був найдужчий. Але собаки не залишають слідів на камені. Світло, вони не можуть! Він міг розгледіти слід, який відстежував Лан. Собака біг угору вулицею до блока, а тоді повернув й пішов тим слідом, яким прийшов. Залишаючи сліди на камені так, наче це було зоране поле. Але ж вони не можуть!

— Темний гончак, — сказав Лан, і Зарін охнула. Лоял тихо застогнав. По-оґірськи.

— Темний гончак не залишає слідів на бруді, ковалю, і навіть на болоті, — а от каміння для нього інша річ. Але Темних гончаків не бачили на півдні Судних гір ще з часів Траллоцьких війн. Думаю, цей щось винюхував. І тепер, коли знайшов, — повернувся до господаря, щоб доповісти.

Мене'? подумав Перрин. Сірі Чоловіки й Темні гончаки полюють на мене? Це божевілля!

— Ви хочете сказати, що Ньєда мала рацію? — запитала Зарін тремтливим голосом. — Старий Ґрім справді скаче на Дике полювання? Світло! Я завжди думала, що це — лише небилиця.

— Не будь цілковитою дурепою, дівчино, — різко мовив Лан. — Якби Морок звільнився, ми усі бажали б зараз смерті. — Він дивився на нижню частину вулиці, — туди, куди вели сліди. — Однак Темний гончак реальний. Такий же небезпечний, як мерддраал, — але його важче вбити.

— Тепер ви говорите про Потороч, — пробурмотіла Зарін. — Сірі Чоловіки. Поторочі. Темні гончаки. Краще б ти привів мене до Рогу Валіра, фермере. Які ще сюрпризи чекають на мене?

— Жодних питань, — сказав їй Лан. — Ти досі надто мало знаєш, тож Морейн звільнить тебе від клятви, якщо ти пообіцяєш не слідувати за нами. Я прийму цю клятву без неї, і ти зможеш піти зараз. Будь мудрою і погодься.

— Ви не відлякаєте мене, кам’янолиций, — сказала Зарін. — Це не так просто зробити. — Однак голос її звучав перелякано. І запах страху повис у повітрі.

— У мене є питання, — сказав Перрин, — і я хочу почути відповідь. Ви не відчули Темного гончака, Лане, і Морейн також. Чому?

Охоронець деякий час мовчав.

— Відповідь на це питання, ковалю, — врешті похмуро мовив він, — ти чи я, байдуже, — навряд чи захочемо знати. Сподіваюся, відповідь не вб’є нас. Ви троє поспіть, скільки зможете. Сумніваюся, що ми залишимося на ніч в Ілліані, і боюся, що попереду в нас важка дорога.

— Що ви збираєтеся робити? — спитав Перрин.

— Я поїду за Морейн. Розповім їй про Темного гончака, поки той не перегриз їй горло. Вона не буде сердитися на мене за це, — не тоді, коли вона й гадки не має, що гончак був тут.

Перші грубі краплини дощу розбилися об бруківку, коли вони поверталися до корчми. Білі відніс останніх Сірих Чоловіків і підмітав закривавлену тирсу. Темноока дівчина співала сумну пісню про хлопця, що покинув свою кохану. Майстрині Лугган вона б дуже сподобалася.

Лан побіг уперед, — через загальну залу, вгору по сходах. Коли Перрин піднявся на другий поверх, Охоронець уже спускався донизу, поправляючи ремінь, на якому висів меч, а на руці лежав його плащ, що змінює колір, — так, наче Лану було байдуже до того, що його хтось побачить.

— Якщо він вдягне його в місті... — Кудлате волосся Лояла майже злегка почистило стелю, коли він потрусив головою. — Не знаю, чи я змоясу заснути, — але спробую. Сни приємніші, ніж реальність.

Не завжди, Лояле, подумав Перрин, коли оґір ішов коридором.

Зарін, схоже, хотіла залишитися з ним, але він сказав їй іти спати й міцно причинив двері перед її носом. Він неохоче дивився на своє ліжко, коли роздягся до попереку.

— Я повинен з’ясувати, — зітхнув він і заповз у ліжко. На вулиці барабанив дощ і гримів грім. Вітерець ніс над його постіллю дощову прохолоду, але йому не потрібно було жодне покривало, — включно з тим, що лежало в ногах. Остання думка юнака перед сном була про те, що він знову забув засвітити свічку, — тож кімнату оповила пітьма. Необережний. Не можна бути необережним. Необережність зруйнує все.

Сни заполонили його уяву. Темні гончаки переслідують його; він ніколи не бачив їх, але чув їхнє виття. Оманливі й Сірі Чоловіки. Високий худорлявий чоловік знов і знову миготів перед ним у щедро вишитому каптані й черевиках із золотими торочками; майже весь час він тримав щось схоже на меч, що сяяв, як сонце, і тріумфально сміявся. Інколи чоловік сідав на трон, і королі та королеви плазували перед ним. Усе це було дивним, немовби це насправді були не його сни.

Тоді сни змінилися, — і він знав, що тепер опинився у вовчому сні, котрий шукав. Цього разу він сподівався на нього.

Перрин стояв на пологій верхівці високого кам’яного шпилю; вітер розвівав його волосся, приносячи тисячу сухих ароматів і слабкий натяк на воду, сховану десь далеко. На хвильку йому здалося, що його тіло — вовче, і тоді він обмацав себе, щоб переконатися, що він — це він. Перрин був вбраний у свій каптан, бриджі та чоботи; він тримав лук, а на боці висів сагайдак. Сокири не було.

— Стрибуне! Стрибуне, де ти? — Вовк не приходив.

Його оточували скелясті гори, а інші високі шпилі були розділені посушливими рівнинами й нерівними хребтами, а інколи — великим плато зі стрімкими схилами. Щось росло на них, але не густо. Жорстка коротка трава. Кущі, мов дроти, були вкриті колючками, а інші рослини, здавалося, мали шипи навіть на своєму товстому листі. Поодинокі низькорослі дерева гнуло вітром. Однак вовки могли полювати навіть на цих землях.

Поки він вдивлявся в цю грубу землю, круг темряви раптово накрив частину гір; він не міг сказати, чи темрява була просто перед його обличчям, чи на середині шляху до гір, — але, здавалося, він міг бачити крізь неї. Мет трусив гральними кубиками. Його суперник дивився на Мета вогненними очима. Мет, схоже, не бачив чоловіка, але Перрин знав його.

— Мете! — закричав він. — Це Ба’алзамон. Світло, Мете, — ти граєш з Ба’алзамоном!

Мет зробив кидок, і, коли кості закрутилися, видимість погіршилась, а темне місце знову перетворилося на гори.

— Стрибуне! — повільно розвернувся Перрин, роззираючись у всіх напрямках. Юнак подивився навіть у небо — Він тепер може літати! — яке мало випасти дощем на землю, спраглу до води, розташовану далеко за верхів’ям шпиля. — Стрибуне!

Серед хмар утворилася темрява; діра. Еґвейн, Найнів та Елейн дивилися на велику металеву клітку з дверцятами, що підіймалися важкою пружиною. Вони підійшли й разом потягнулися, щоб звільнити здобич. Ґратчасті дверцята рвучко зачинилися за ними. Жінка із заплетеним у кіски волоссям засміялася з них, — а інша, вся в білому, засміялася з неї. Дірка в небі закрилася, і тепер там були лише хмари.

— Стрибуне, де ти? — кликав він. — Ти мені потрібен! Стрибуне!

На вершину шпиля приземлився сивий вовк — так, наче зіскочив із чогось вищого.

Небезпечно. Тебе попереджали, Молодий Бику. Надто молодий. Надто недосвідчений.

— Я маю знати, Стрибуне. Ти казав, що є речі, які я мушу побачити. Я маю побачити більше, дізнатися більше. — Він вагався, думаючи про Мета, про Еґвейн і Найнів, і Елейн. — Я бачив тут дивні речі. Вони реальні?

Відповідь Стрибуна доходила повільно, — чи то вона була надто проста, тому що вовк не розумів, навіщо пояснювати, чи він не знав, як пояснити. Врешті щось таки дійшло.

Те, що реальне, — нереальне. Те, що нереальне, —реальне. Плоть — це сон, а сни мають плоть.

— Це ні про що мені не говорить, Стрибуне. Я не розумію.

Вовк так дивився на нього, наче він сказав, що не розуміє, що вода—мокра.

— Ти сказав, що я мав побачити дещо, і показав мені Ба’алзамона та Ленфір.

Кат Сердець. Мисливиця за Місяцем.

— Чому ти показав мені їх, Стрибуне? Навіщо мені треба було їх побачити?

Останнє полювання близько. Повідомлення сповнили смуток і відчуття невідворотності. Що має статися, те станеться.

— Я не розумію! Останнє полювання? Що це таке? Стрибуне, Сірі Чоловіки хотіли вбити мене сьогодні вночі.

Невмерлі полюють на тебе¹?

— Так! Сірі Чоловіки! На мене! А Темний гончак був прямо біля корчми! Я хочу знати, чому вони полюють на мене.

Брати Тіні! Стрибун присів, озираючись в усі боки в очікуванні атаки. Давно було, коли ми бачили Братів Тіні. Ти мусиш піти, Молодий Бику. Дуже небезпечно! Тікай від Братів Тіні!

— Чому вони полюють на мене, Стрибуне? Ти повинен знати. Я знаю, що тобі це відомо!

Тікай, Молодий Бику. Стрибун зірвався на юнака, передніми лапами вдаривши Перрина в груди, відкидаючи його назад, через край. Тікай від Братів Тіні.

Вітер шумів у вухах, коли він падав. Стрибун і вершина шпиля віддалялися від нього.

— Чому, Стрибуне? — кричав він. — Я маю знати чому!

Останнє полювання близько.

Він знав, що розіб’ється. Земля знизу насувалася на нього, і він напружився, очікуючи на нищівний удар, що...

Він здригнувся й прокинувся, втупившись у свічку, що мерехтіла на маленькому столі біля ліжка. Спалах блискавки освітив вікно, і затуркотів грім.

— Що він мав на увазі під Останнім полюванням? — пробелькотів він. Я не засвічував жодних свічок.

— Ти говорив сам із собою. І трусився уві сні.

Він підскочив і лайнувся на себе за те, що не відчув трав’яного аромату в повітрі. Зарін сиділа на стільці біля свічки, — лікті на колінах, підборіддя на кулаках, — і спостерігала за ним.

— Ти та’верен, — сказала вона, немовби рахуючи пункти. — Кам’яно-лиций вважає, що твої дивні очі можуть побачити те, чого не побачив він. Сірі Чоловіки хочуть убити тебе. Ти подорожуєш з Айз Седай, Охоронцем і оґіром. Ти звільняєш аїльця і вбиваєш білоплащників. Хто ти, фермере,_

Відроджений Дракон? — Вона сказала це так, наче це була найбезглуздіша річ, яку вона могла придумати, — однак він ніяково пересмикнувся.

— Хто б ти не був, здорованю, — додала вона, — тобі б не завадило мати трохи більше волосся на грудях.

Він відвернувся, вилаявшись, і натягнув одне з покривал під шию. Світло, через неї я стрибаю, мов жабка на гарячих камінцях. Обличчя Зарін було затінене. Він заледве бачив її, — окрім випадків, коли блискавка крізь вікно освітлювала кімнату; тоді різке світло відкидало свої тіні на її великий ніс та високі вилиці. Раптом він згадав те, що сказала йому Мін: остерігатися вродливої жінки. Коли він побачив Ленфір у вовчому сні, то подумав, що Мін, мабуть, говорила про неї — йому здавалося, що жінки, вродливішої від неї, не існує — але вона була лише уві сні. Зарін сиділа, дивлячись на нього своїми темними розкосими очима, і про щось розмірковувала, щось зважувала.

— Що ти іут робиш? — рішуче запитав він. — Чого тобі треба? Хто ти?

Вона відкинула голову й засміялася.

— Я — Фейлі, фермере, мисливиця за Рогом. А ти думав хто, — дівчина твоєї мрії? Чому ти так підстрибнув? Гадав, ніби я вщипнула тебе?

Перш ніж він придумав, що відповісти, двері розчахнулися й врізалися в стіну. Перед ними постала Морейн з обличчям похмурим і блідим, як у мерця.

— Твої вовчі сни такі ж правдиві, як у Сновидиці, Перрине. Відступники звільнені, і один із них править Ілліаном.

РОЗДІЛ 44

ВПОЛЬОВАНІ

Перрин зліз із ліжка й почав вдягатися, не звертаючи уваги на те, дивиться Зарін чи ні. Він знав, що повинен робити, — але все ж спитав Морейн.

— Ми їдемо?

— Якщо ти не хочеш ближче познайомитися із Саммаелем, — сухо сказала вона. Загуркотів грім, немовби увиразнюючи її слова, і знову спалахнула блискавка. Айз Седай краєм ока поглянула на Зарін.

Заправивши сорочку в штани, він пожалкував, що не вбрався у каптан і плащ. Після згадки про одного з Відступників у кімнаті стало холодно. Ба’алзамон — це вже погано; а тепер у нас ще й звільнений Відступник. Світло, чи є тепер різниця, знайдемо ми Ранда чи ні? Чи не пізно? А втім, він продовжував одягатися, взуваючи черевики. Пізно чи ні, — а народ Межиріччя ніколи не здається.

— Саммаел? — слабо мовила Зарін. — Один з Відступників править?.. Світло!

— Ти досі хочеш іти з нами? — м’яко сказала Морейн. — Я не залишу тебе тут, — не тепер; але даю тобі останній шанс присягнутися не йти нашим шляхом.

Зарін завагалася, — а Перрин зупинився, натягнувши каптан на одне плече. Звісно, ніхто не погодиться йти з людьми, що накликали на себе лють одного з Відступників. Не тепер, коли вона побачила те, з чим їм доводиться мати справу. Хіба що вона має якусь вагому причину. В будь-якому іншому випадку кожен, хто почув би, що один з Відступників звільнений, уже мав би тікати на корабель Морського народу й просити переправити його на інший бік Аїльської пустелі, а не сидіти тут і розмірковувати.

— Ні, — врешті сказала Зарін, і Перрин розслабився. — Ні; я не присягатиму йти іншим шляхом, — ведете ви мене до Рогу Валіра чи ні. Та навіть той, хто його знайде, не матиме такої історії, як ця. Гадаю, цю історію розповідатимуть роками, Айз Седай, — і я буду її частиною.

— Ні! — вигукнув Перрин. — Це не має сенсу. Чого ти хочеш?

— У мене немає часу на суперечки, — втрутилася Морейн. — У будь-який момент лорд Бранд може дізнатися, що один з його Темних гончаків мертвий. Можете бути певні, що він здогадається, що це — справа рук Охоронця, і почне шукати Ґайдіна Айз Седай. Хочете сидіти тут, поки він довідається, де ми? Рухайтеся, дурнуваті діти! Рухайтеся!

Вона зникла наприкінці коридору ще до того, як він устиг розтулити рота. Зарін теж не забарилася й вибігла з кімнати без своєї свічки. Перрин поспіхом зібрав речі й рушив до задніх сходів, поправляючи ремінь з сокирою. Там він зустрів Лояла, що намагався всунути книжку з дерев’яною палітуркою у свої сакви й водночас одягти плащ. Перрин допоміг йому остаточно вбратися, поки вони обидва спускалися сходами, і Зарін приєдналася до них, перш ніж вони вибігли під зливу.

Перрин, згорбивши плечі від вологи, побіг крізь темний від грози двір, не чекаючи, поки Лоял натягне свій каптур. Вона мусить мати якусь причину. Закарбувати себе в історії — це причина лише для якоїсь божевільної! Дощ промочив його кудлаті кучері, приліпивши їх до голови, перш аніж він добіг до дверей стайні.

Морейн уже була там — у дощовику, все ще вкритому краплями дощу. Ньєда тримала ліхтар для Лана, який сідлав коней. їх стало більше: з’явився гнідий мерин із носом, ще виразнішим, аніж у Зарін.

— Я надсилатиму голубів щодня, — сказала огрядна жінка. — Ніхто не подумає на мене. Покинь мене Талан! Навіть білоплащники про мене хорошої думки.

— Послухай мене, жінко! — відрізала Морейн. — Я говорю не про біло-плащників чи Друзів Морока. Ти втечеш із цього міста — і забереш із собою усіх, про кого турбуєшся. Дюжину років ти корилася мені. Корися і зараз!

Ньєда кивнула, хоч і неохоче, і Морейн роздратовано засичала.

— Гнідий — твій, дівчино, — сказав Лан Зарін. — Залазь йому на спину. Якщо не вмієш їздити, доведеться вчитися на практиці. Або ж пристань на мою пропозицію.

Поклавши одну руку на круп коня, вона легко заскочила на сідло.

— Я вже їздила верхи, кам’янолиций, — і тепер упораюся.

Вона розвернулася, щоб прив’язати свій клунок позаду.

— Що ви маєте на увазі, Морейн? — запитав Перрин, коли перекинув свої сакви через спину Ходака. — Ви сказали, що він дізнається, де я. Але він знає. Сірі Чоловіки!

Ньєда хихотнула, і він роздратовано подумав, про скільки ж речей вона насправді знає і вірить у них — з-поміж тих, про які вдає, що не вірить.

— Саммаел не відправляв Сірих Чоловіків. — Морейн з прямою спиною осідлала Альдіб з холодною акуратністю, так, наче й не поспішала нікуди. — Темний гончак був, напевне, від нього. Гадаю, він ішов по моєму сліду. Він не відправляв і тих, і тих. Хтось полює на тебе, — але, думаю, Саммаел навіть не здогадується про твоє існування. Поки що.

Перрин застиг з однією ногою в стремені, втупившись на неї, але вона, схоже, була більше зосереджена на погладжуванні вигнутої шиї своєї кобили, ніж на запитальному виразі його обличчя.

— Добре, що я пішов за тобою, — сказав Лан, і Айз Седай гучно пхикнула.

— Хотіла б я, що б ти був жінкою, Ґайдіне. Я б відправила тебе до Вежі як послушницю, щоби ти навчився підкорятися!

Він підняв брову й торкнувся руків’я свого меча, тоді хитнувся в сідлі, — і вона зітхнула.

— Можливо, це й добре, що ти не підкоряєшся. Інколи це добре. Крім того, гадаю, Шеріам та Суан Санче і вдвох не змогли б навчити тебе покірності.

— Не розумію, — мовив Перрин. Здається, я кажу це надто часто, — і я втомився від цього. Я хочу відповідей, які я міг би зрозуміти. Він заліз на коня, щоб Морейн не дивилася на нього згори вниз; у неї достатньо переваг і без цього. — Якщо він не посилав Сірих Чоловіків, — то хто тоді? Якщо мерддраал чи інший Відступник... — Він зупинився, щоб глитнути. Інший Відступник! Світло!—Якщо їх відправив хтось інший, — чому вони не сказали йому? Вони ж усі — Друзі Морока, хіба ні? І чому я, Морейн? Чому я? Ранд же — цей клятий Відроджений Дракон!

Лиш почувши зойки Зарін і Ньєди, він зрозумів, що ляпнув. Погляд Морейн, здавалося, здирав з нього шкіру, мов найгостріше лезо. Клятий нестриманий язик. Коли я перестав думати, перш ніж говорити? Йому здавалося, що сталося це тоді, коли він уперше відчув на собі погляд Зарін. Вона й зараз дивилася на нього з відвислою щелепою.

— Тепер ти зв’язана з нами, — сказала Морейн дівчині із зухвалим обличчям. — Шляху назад для тебе немає. І не буде.

Зарін начебто хотіла сказати щось, але боялася. Однак Айз Седай уже зосередила свою увагу на чомусь іншому.

' — Ньєдо, тікай з Ілліана сьогодні вночі. Зараз же! І тримай язика за зубами — навіть краще, аніж протягом усіх цих років. Є ті, хто виріже його тобі за те, що ти можеш сказати, — і швидше, ніж я зумію знайти тебе.

Її суворий тон не залишав сумнівів щодо того, що вона сказала, і Ньєда енергійно кивнула, неначе все зрозуміла.

— А щодо тебе, Перрине... — Біла кобила під’їхала ближче, і він мимохіть відсахнувся від Айз Седай. — У Візерунок вплетено багато ниток, — і деякі такі темні, мов сама Тінь. Потурбуйся, щоб одна з них не задушила тебе.

Вона пришпорила Альдіб, і кобила кинулася в дощ. Мандарб ішов неподалік.

Згоріти вам, Морейн, подумав Перрин, коли їхав позаду. Інколи я не знаю, на чиєму ви боці. Він подивився на Зарін, що їхала поруч і, здавалося, народилася в сідлі. А на чиєму боці ти?

Дощ прогнав людей з вулиць і каналів, тож жодні очі не спостерігали за ними, — але через волоіу хода коней на нерівній бруківці була невпевненою. Коли вони доїхали до дамби Маредо, — широкої дороги з утрамбованої грязюки, що тяглася на північ через болота, — злива почала слабшати. Грім все ще гримів, але блискавка спалахувала далеко позаду них, — можливо, над морем.

Перрин подумав, що їм таланить. Дощ ішов достатньо довго, щоб приховати їхній від’їзд, — а тепер, схоже, буде ясна ніч, вдала для мандрівки. Коли він сказав це, Лан похитав головою.

— Темні гончаки люблять чисті місячні ночі найбільше, ковалю, а дощ — найменше. Сильна злива цілком здатна їх відлякати.

Так, наче його слова були почуті, дощ зменшився до дрібної мрячки. Перрин почув зітхання Лояла позаду себе.

Дамба й болота закінчилися одночасно, десь за дві милі від міста, — але дорога йшла далі, плавно завертаючи північніше. Захмарений вечір перетворювався в ніч; продовжував мрячити дрібний дощ. Коні Морейн і Лана ступали твердим, грузьким кроком. Копита хлюпали по калюжах на твердо втрамбованій грязюці. Місяць світив крізь рвані хмари. Низькі пагорби почали здійматися довкола них, усе частіше з’являлися дерева. Перрин подумав, що попереду має бути ліс, — але він не знав, добре це чи погано. Дерева могли сховати їх від переслідувачів; однак дерева могли допомогти переслідувачам наблизитися, перш аніж їх би помітили.

Тонке виття пролунало десь далеко позаду. Якусь мить він думав, що це вовк, і здивувався, що майже досяг вовка, перш аніж зміг зупинити себе. Виття повторилося, — і він зрозумів, що воно не вовче. Інші крики відповіли на виття, — за багато миль позаду моторошні верески несли в собі кров і смерть, а крики свідчили про жахіття. Як не дивно, Лан і Морейн уповільнилися; Айз Седай досліджувала в темряві схили довкола.

— Вони далеко, — сказав він. — Вони не наздоженуть нас, якщо ми продовжимо їхати.

— Темні гончаки? — пробурмотіла Зарін. — Вони — це Темні гончаки? Ви впевнені, що це не Дике полювання, Айз Седай?

— Це воно, — відповіла Морейн. — Саме воно.

— Ти ніколи не випередиш Темних гончаків, ковалю, — сказав Лан, — навіть на найшвидших конях. Ти завжди мусиш зустрітися з ними й перемогти, — або ж вони тебе з’їдять.

— Знаєте, а я б міг залишитися в стеддін/у, — сказав Лоял. — Моя мати вже б оженила мене, але це було б непогане життя. Безліч книжок. Не треба було мені виходити назовні.

— Там, — сказала Морейн, вказуючи на високий лисий курган одразу праворуч від них. Довкола нього на двісті кроків не росли дерева, а далі траплялися лише поодинокі. — Ми повинні бачити, як вони наближаються, щоб мати шанс.

Моторошні верески Темних гончаків наближалися, але все ще були далеко.

Лан трохи пришвидшив крок свого коня тепер, коли Морейн обрала місце. Коли вони дерлися нагору, копита тварин стукали об каміння, що вгрузло в багно, і ковзали через мряку. Перрину здавалося, що каміння занадто правильної квадратної форми, щоб бути цілком природним. На вершині вони стали навколо якогось низького, круглого валуна. У небі посеред хмар вигулькнув місяць, і Перрин побачив вивітрене кам’яне обличчя у два кроки завдовжки. Жіноче обличчя, з огляду на довжину волосся. Через дощ здавалося, що вона плаче.

Морейн злізла з коня, вдивляючись у напрямку виття. Вона лишалася в тіні з каптуром на голові, а місяць освітлював краплини дощу на її дощовику.

Лоял підвів свого коня до каменя, а тоді нахилився, щоб розгледіти риси.

— Гадаю, це оґір, — врешті сказав він. — Але це не давній стеддін/\ я б відчув його. Ми всі. І ми були б у безпеці від Друзів Морока.

— На що ти витріщився? — Зарін примружилася до скелі. — Що це? Жінка? Хто?

— Багато народів зростали й вимирали з часів Світотрощі, — сказала Морейн, не обертаючись, — деякі лишили тільки імена на пожовклих сторінках або лінії на подертих картах. Чи залишимо ми щось після себе?

Знову, вже ближче, почулося криваве виття. Перрин спробував розрахувати відстань, — і зрозумів, що Лан мав рацію: кіньми від них було б не втекти. їм недовго залишилося чекати.

— Оґіре, — сказав Лан, — ти з дівчиною триматимеш коней. — Зарін запротестувала, але він направив коня до неї. — Твої ножі не особливо допоможуть зараз, дівчино. — Він витяг свій меч, і його клинок блиснув у місячному світлі. — Навіть це — останній засіб. Здається, їх там десятеро; не один. Ваше завдання — втримати коней, коли вони відчують Темних гончаків. Навіть Мандарб не любить їхнього запаху.

Якщо меч Охоронця не допоможе, значить, і його сокира ні до чого. Перрин відчув щось схоже на полегшення, — навіть якщо це були й Друзі Морока, він не хотів би використовувати сокиру. Хлопець витягнув свій лук без тятиви з-під сідла коня.

— Можливо, він трохи зарадить.

— Спробуй, якщо бажаєш, ковалю, — сказав Лан. — їх нелегко вбити. Можливо, одного ти й уб’єш.

Перрин дістав свіжу тятиву зі своєї торби, намагаючись прикрити її від невеличкого дощу. Бджолиний віск був тонким, тож не міг довго захищати від вологи. Він зафіксував лук ногами і легко зігнув його, закріпивши петлі тятиви в рогових зарубках на кінцях лука. Коли він випростався, то побачив Темних гончаків.

Вони бігли, немов коні в галопі, а коли побачили їх, то пришвидшилися, їх було лише десять — великих силуетів, що бігли серед ночі, прослизаючи між поодинокими деревами. Тоді він витягнув широку стрілу із сагайдака, зачепив її, але не натягнув. Він був далеко не найкращим лучником в Емон-довому Лузі, — хоча серед юнаків лише Ранд стріляв краще.

Він вирішив стріляти, коли вони будуть за триста кроків. Дурень! Ти заледве влучаєш в нерухому мішень на цій відстані. Але якщо я чекатиму, те, як вони рухаються... Він став поруч з Морейн і підняв лук — потрібно лише уявити, що рухомі тіні — це великі собаки — відтягнув гусяче оперення стріли до вуха й відпустив. Хлопець був упевнений, що стріла злилася з найближчою фігурою, але наслідком було лише гарчання. Це не спрацює. Вони наближаться надто швидко! Він натягував уже іншу стрілу. Чому ти нічого не робиш, Морейн ? Перрин уже міг бачити їхні очі, що сяяли, мов срібло; їхні зуби, що відблискували, неначе полірована сталь. Чорні, мов сама ніч, завбільшки з невеликих поні, вони неслися на нього мовчки, прагнучи вбивства. Вітер доніс сморід горілої сірки; коні злякано заіржали, — навіть бойовий Ланів. Щоб тобі згоріти, Айз Седай, — зроби щось! Він вистрелив знову; передній Темний гончак похитнувся, але продовжив бігти. Вони можуть померти! Він ще раз вистрелив, і передній гончак упав, піднявся, тоді знову впав, — але попри це Перрин відчув безнадію. Один впав додолу. Однак інші дев’ять уже здолали дві третини відстані; здавалося, вони бігли ще швидше, немов тіні, що ковзають по землі. Ще одна стріла. Для однієї ще є час, а тоді — сокира. Згоріти тобі, Айз Седай! Він знову натягнув тятиву.

— Зараз, — сказала Айз Седай, коли його стріла полетіла. Повітря між її руками загорілося й рушило просто на гончаків, освітлюючи темряву. Коні вискнули й стрибнули, намагаючись вирватися.

Перрин прикрив рукою очі, щоб захиститися від біло-гарячого сяйва й жару, що нагадувало про відкритий ковальський горн; раптовий полудень блиснув у темряві і зник. Коли юнак прибрав руку, в його очах мерехтіли цятки, — і слабкий, зниклий слід від лінії вогню. Там, де були Темні гончаки, не залишилося нічого, окрім темної землі та легкого дощику; єдиними рухомими тінями були ті, що створювали хмари, коли перетинали місяць.

Я думав, вона кине вогонь на них, чи викличе блискавки, — але це...

— Що це було? — хрипко спитав він.

Морейн знову дивилася в напрямку Ілліана, наче могла бачити крізь усі ці милі темряви.

— Можливо, він не побачив, — сказала вона радше до себе. — Це далеко, — і, якщо він не стежив, то, можливо, й не помітив.

— Хто? — спитала Зарін. — Саммаел? — Її голос трохи тремтів. — Ви казали, що він у Ілліані. Як він міг бачити те, що сталося тут? Що ви зробили?

— Дещо заборонене, — холодно сказала Морейн. — Заборонене присягами, такими ж сильними, як Три Клятви. — Вона взяла у дівчини віжки Альдіб і погладила шию кобили, заспокоюючи її. — Дещо, що не використовували вже дві тисячі років. Дещо, за що мене можуть упокорити — лише за знання.

— Можливо... — тихо загудів Лоял. — Можливо, нам варто йти? їх може бути більше.

— Не думаю, — сказала Айз Седай, сідаючи на коня. — Він не відпускатиме дві зграї одночасно, якщо вони у нього є; вони зчепляться одна з одною замість того, щоб полювати на своїх жертв. І, думаю, ми не його основна здобич, — інакше б він прийшов сам. Гадаю, ми... завада, — вона говорила спокійно, але було очевидно, що їй не подобалося таке ставлення, — чи, можливо, просто дрібнота, яку можна сунути до ягдташа, не докладаючи особливих зусиль. Утім, залишатися так близько від нього не варто.

— Ранд? — спитав Перрин. Він буквально відчув, як Зарін нахилилася, щоб краще чути. — Якщо ми не йогоздобич, то тоді це Ранд?

— Можливо, — сказала Морейн. — Або Мет. Пам’ятай, що він — також тпа’верен. І він просурмив у Ріг Валіра.

Зарін видала здушений звук.

— Він просурмив у нього? Хтось його вже знайшов?

Айз Седай не звертала уваги на дівчину, висунувшись із сідла, щоб пильно глянути в темний блиск полірованого золота Перринових очей.

— Знову події випереджають мене. Мені це не подобається. І тобі теж не повинно. Якщо події випередять мене, вони можуть розтоптати тебе — й решту світу разом з тобою.

— У нас попереду все ще багато ліг до Тіра, — сказав Лан. — Оґір має рацію. — Він уже був у сідлі.

За мить Морейн виструнчилася й пришпорила кобилу. Вона вже наполовину з’їхала з кургану, коли Перрин зняв тятиву й забрав у Лояла віжки Ходака. Горіти тобі, Морейн! Я знайду відповіді!

Спершись на впале дерево, Мет насолоджувався теплом багаття. Три дні тому дощі перемістилися на південь, але він усе ще відчував вологу. У цей момент Мет заледве помічав вогники, що танцювали. Юнак замислено роздивлявся маленький, вкритий воском циліндр у своїй руці. Том був поглинутий настроюванням своєї арфи, бурмочучи собі під носа щось про дощ і вологу, і навіть не дивився у Метів бік. Довкола них у темних хащах сюрчали цвіркуни. Опинившись між селами при заході сонця, вони обрали цей перелісок, розташований подалі від дороги. Протягом двох ночей вони намагалися купити кімнату для ночівлі; двічі фермери спускали на них своїх собак.

Мет витяг свій ніж із піхов — і завагався. Талан. Вона сказала, що вони вибухають лиш інколи. Талан. Так обережно, як тільки міг, він розрізав трубку по всій її довжині. Це таки була трубка, до того ж паперова — вдома він знаходив шматочки паперу на землі після феєрверків — точніше, зроблена з кількох шарів паперу, але всередині заповнена чимось схожим на порохно, чи, можливо, сіро-чорну дрібну гальку разом з пилюкою. Він помішав їх на долоні одним пальцем. Як, заради Світла, галька може вибухнути?

— Спопели мене Світло! — прокричав Том. Він сунув свою арфу у футляр, немовби захищаючи від того, що було в Метовій руці. — Ти хочеш вбити нас, хлопче? Ти хіба не чув, що ця річ вибухає вдесятеро сильніше від повітря, аніж від вогню? Феєрверки — майже те ж саме, що й фокуси Айз Седай, хлопче.

— Можливо, — сказав Мет, — проте, як на мене, Елудра не схожа на Айз Седай. Я колись думав, що годинник майстра аль’Віра — це теж щось близьке до витівок Айз Седай. А тоді відкрив задню кришку й побачив там безліч маленьких детальок.

Це були неприємні спогади. Майстриня аль’Вір тоді першою побачила його, вслід за нею прийшли Мудриня, його батько і мер, — і ніхто не повірив йому, що він хотів лише подивитися. Я міг би скласти все назад. — Мені здається, Перрин міг би скласти такий, якби побачив усі ті маленькі колеса, і пружинки, і ще щось.

— Ти здивуєшся, хлопче, — сухо сказав Том. — Але навіть поганий годинникар — доволі багата людини, і вони на це заслуговують. Але годинник не вибухає тобі в обличчя!

— Як і це. Що ж, тепер від цього жодної користі. — Він кинув жменю паперу й дрібної гальки у вогонь, через що Том аж вискнув; камінчики спалахнули крихітними вогниками, і почувся запах їдкого диму.

— Ти таки хочеш нас убити. — Нестійкий голос Тома підвищувався й сильнішав до кінця фрази. — Якщо я вирішу, що хочу померти, я піду до королівського палацу в Кеймліні й ущипну Морґейз. — Його довгі вуса закрутилися. — Не роби так більше! •

— Воно не вибухне, — сказав Мет і похмуро поглянув на вогонь. Він занурив руку в промаслений рулон з іншого боку позаду колоди й витягнув ще один феєрверк, тільки більший. — Цікаво, чому не бабахнуло.

— Мені байдуже, чому не бабахнуло! Не роби цього більше!

Мет подивився на нього й засміявся.

— Годі труситись, Томе. Нема ж чого боятися. Я тепер знаю, що всередині. Принаймні я знаю, як воно виглядає, але... Не кажи цього. Я більше не розрізатиму їх, Томе. Набагато цікавіше запустити їх.

— Я не боюся, брудний ти свинопасе, — сказав Том з підкресленою гідністю. — Мене трусить від гніву, бо мені доводиться подорожувати з телепнем із козлиними мізками, який може нас убити лише тому, що не думає ні про що, окрім власного...

— Хо, багаття!

Мет перезирнувся з Томом, коли вони почули стукіт копит. Порядні мандрівники зазвичай не вирушають у дорогу так пізно. Але гвардійці королеви стежать за безпекою прилеглих доріг; та й ті четверо, що їхали верхи, не були схожі на крадіїв. Серед них була одна жінка. Усі чоловіки були вбрані у довгі плащі і, здавалося, були її слугами. Жінка була вродливою, з блакитними очима, із золотим кольє, у сірій шовковій сукні й оксамитовому плащі з широким каптуром. Всі злізли з коней. Один чоловік тримав віжки її коня, а інший — стремено; підходячи до багаття, жінка зняла рукавички і всміхнулася Мету.

— Боюся, ніч наздогнала нас зарано, молодий майстре, — сказала вона, — і я потурбую вас питанням, у якому напрямку найближчий заїзд, якщо ви знаєте.

Мет усміхнувся й почав підводитися. Він уже був майже підвівся, коли почув, як один з чоловіків щось пробурмотів, а інший дістав з-під плаща вже заряджений арбалет.

— Убий його, дурню! — закричала жінка. Мет жбурнув феєрверк у багаття й кинувся до своєї палиці. Далі був гучний вибух і спалах світла.

— Айз Седай, — закричав чоловік.

— Це феєрверк, дурню! — крикнула жінка.

Мет звівся на ноги з палицею в руках і побачив, що в тому місці, де він сидів, із колоди стирчала арбалетна стріла. Арбалетник повалився на землю; в його грудях стирчало руків’я Томового ножа.

І це було все, що він устиг побачити, — бо двоє інших чоловіків кинулися на нього повз багаття, підводячи мечі. Один з них раптово впав на коліна, випустивши з рук меча, і, падаючи долілиць, намагався дотягтися до ножа, що простромив його спину. Другий чоловік не помітив падіння компаньйона; він, очевидно, очікував, що працюватиме в парі, відволікаючи увагу опонента, тож зробив випад мечем Метові в живіт. Відчуваючи ледь не презирство, Мет ударив його в зап’ясток одним кінцем палиці, чим вибив меч, а тоді другим кінцем влучив у лоба. Очі чоловіка закотилися, коли він різко впав на землю.

Краєм ока Мет побачив, що на нього суне жінка, і тицьнув у неї пальцем, як ножем.

— Хороше вбрання на тобі як на злодійку, жінко! Ти сядеш, поки я вирішу, що з тобою робити, або я...

Вона здивувалася так само, як і Мет, коли раптово ніж різонув її по горлу і на шиї з’явилася, розтікаючись, червона квітка крові. Він ступив трохи вперед, немов хотів зловити її тіло, — але знав, що це погана ідея. її довгий плащ опустився на неї і покрив усе тіло, окрім обличчя та руків’я Томового ножа.

— Щоб ти згорів, — пробурмотів Мет. — Щоб ти згорів, Томе Мерри-ліне! Жінку! Світло, ми могли б зв’язати її та віддати гвардійцям королеви завтра у Кеймліні. Світло, можливо, я навіть відпустив би її. Без цих трьох вона нікого не пограбувала б, — а той єдиний, що виживе, протягом кількох днів не зможе дивитися прямо, й місяцями не зможе тримати меча. Щоб ти згорів, Томе, — не було потреби її вбивати!

Менестрель пошкутильгав до місця, де лежала жінка, і відкинув її плащ. Кинджал майже випав з її руки; його лезо було завширшки з Метів великий палець і завдовжки з дві його долоні.

— Ти хотів, аби я зачекав, поки вона встромить це межи твої ребра, хлопче? — Він дістав свого ножа, витираючи лезо об її плащ.

Мет зрозумів, що наспівує «Вона носила маску, що ховала її обличчя», — і зупинився. Він нахилився й прикрив її обличчя каптуром плаща.

— Краще нам поїхати, — тихо мовив він. — Я не хочу пояснювати все це, якщо сюди приїде патруль.

— Хіба це її одяг? — сказав Том. — Певен, що ні! Вони, мабуть, пограбували дружину торговця або карету якогось вельможі. — Його тон став лагіднішим. — Якщо ми їдемо, то час осідлати коней.

Мет здригнувся й відвів погляд від мертвої жінки.

— Так, час. — Він не подивився на неї знову.

Хлопець не відчував подібного жалю до чоловіків. Мет був переконаний, що якщо чоловік вирішив пограбувати когось чи вбити, то він заслуговує отримати те саме навзаєм у тому випадку, якщо програє. Він не зупинявся біля них, — але й не відводив погляду, якщо випадково на них дивився. Однак після того, як він почепив сідло на коня й прив’язав свої речі позаду, загрібаючи ногою грязюку в багаття, він затримав свій погляд на чоловікові з арбалетом. Було щось знайоме в його рисах, у тінях на них, створених жеврінням вогню. Талан, мовив він сам до себе. Завжди таланить.

— Арбалетник був хорошим плавцем, Томе, — сказав він, коли сів на коня.

— Що за дурниці ти говориш? — Менестрель теж уже сидів верхи і був значно більше занепокоєний тим, як його інструмент припасований позаду до сідла, аніж мерцем. — Звідки ти знаєш, що він взагалі умів плавати?

— Він зумів доплисти до берега, коли стрибнув з маленького човна посередині Еринін серед ночі. Гадаю, на цьому його талан був вичерпаний.

Він знову перевірив кріплення на сувої з феєрверками. Якщо цей бовдур подумав, що один з нас — Айз Седай, цікаво, що б він сказав, якби вибухнули вони всі.

— Ти впевнений, хлопче? Шанси, що це той самий чоловік... Ну що ж, навіть ти не закладешся на це.

— Я впевнений, Томе. — Елейн, я тебе задушу, коли доберуся до тебе. І Еґвейн, і Найнів теж. — Присягаюся, — я спекаюся цього клятого листа вже за годину після того, як дістанусь до Кеймліна.

— Кажу ж тобі, — в тому листі немає нічого такого, хлопче. Я грав у Даес Дає*мар, ще коли був молодшим за тебе, і можу розпізнати коди чи шифри, — навіть якщо не знаю, як їх розшифрувати.

— Що ж, я ніколи не грав у твою Велику гру, Томе, — у твою кляту Гру Домів; але я знаю, коли хтось женеться за мною. Вони не докладали б стільки зусиль заради золота в моїх кишенях; навіть заради скрині, повної

золота. Це через лист. — Спали мене, — гарні дівчата завжди втягують мене в біду. — Після всього цього ти зможеш сьогодні заснути?

— Сном невинного дитяти, хлопче. Але якщо ти збираєшся їхати, то їдьмо.

Обличчя вродливої жінки виринуло в Метовій голові, — обличчя з клинком у горлі. Не пощастило тобі, красуне.

— їдьмо! — войовниче вигукнув він.

РОЗДІЛ 45

КЕЙМЛІН

Мет невиразно пам’ятав Кеймлін, але коли вони на світанку приїхали до міста, йому здалося, що він ніколи тут не був. Вони були самі на дорозі, аж поки почало світати; а тепер їх оточували інші вершники, вервечки торгових фургонів та піший люд, що стікався до великого міста.

Побудоване на пагорбах, воно було приблизно таке ж велике, як і Тар Валон, й оточене велетенським муром із вежами — п’ятдесят футів світлого сіруватого каменю з блискучими білими й срібними прожилками. На верхівках веж майоріли червоні знамена Андору із білим левом. За межами цих стін, здавалося, простягалося ще одне велике місто, збудоване з червоної цегли та сірого каменю, з білими тинькованими стінами. Корчми в ньому вклинювалися між три- чи чотириповерховими елегантними будинками, котрі, мабуть, належать багатим торговцям; крамниці з викладеними на столах товарами під навісами тіснили широкі будівлі складів без вікон. Відкритий ринок під дахами з червоної й пурпурової черепиці тягнувся вздовж дороги з обох сторін. Чоловіки й жінки розхвалювали свої товари, торгуючись на високих тонах, а загнані телята, вівці, кози й свині, гуси в клітці, кури й качки долучались до загального галасу. Тепер Мет пригадував, що Кеймлін був надто гамірним, коли він був тут раніше; зараз він звучав, як звучить пульсація серця, що перекачує багатство.

Дорога вела до аркових воріт заввишки футів із двадцять, що стояли відчиненими, але під пильним наглядом гвардійців королеви, вбраних у червоні мундири та блискучі кіраси.

Вартові подивилися на нього й Тома так само, як і на інших; навіть палиця, що лежала вздовж Метового сідла, не привернула їхньої уваги; все, що їм було потрібно, — аби народ продовжував рухатись. І ось вони в’їхали досередини. Тонкі вежі були ще вищими, аніж ті, що височіли на мурах, а білі й золоті куполи сяяли над вулицями, переповненими людьми. Лише за ворітьми дорога ділилася на дві паралельні вулиці, розділені широкою смугою трави й дерев. Пагорби міста підіймалися, немов сходи, до вершини, яка була оточена ще одним муром, сліпучо-білим, як у Тар Балоні, з іще більшою кількістю куполів і веж. Це було середмістя, згадував Мет, — а на вершині найвищого пагорба стояв королівський палац.

— Не будемо зволікати, — сказав він Тому. — Я одразу віднесу лист. — Хлопець поглянув на паланкіни й карети, що прокладали собі шлях крізь натовп; на крамниці з їхніми товарами на прилавках. — Чоловік може заробити золота в цьому місті, Томе, — якщо знайде, де грають в кості чи в карти. — Йому не так щастило в карти, як у кості, але мало хто, окрім знаті й багачів, грав у такі ігри. Тепер знайти б того, хто грає.

Том позіхнув і загорнувся в свій плащ, наче в ковдру.

— Ми їхали всю ніч, хлопче. Для початку пошукаємо якоїсь їжі. В «Благословенні королеви» добре годують. — Він знову позіхнув. — І хороші ліжка.

— Я пам’ятаю, — повільно сказав Мет.

Так, дещо він пам’ятав. Власником корчми був товстий чолов’яга із сивим волоссям, майстер Ґілл. Морейн наздогнала його й Ранда там, коли вони думали, що врешті звільнилися від неї. Тепер вона грає в свою гру з Рандом. Але не зі мною. Більше ні.

— Зустрінемося там, Томе. Я ж казав, що за годину після прибуття спекаюся цього листа, — і я це зроблю. Ти можеш іти.

Том кивнув, розвернув свого коня і, позіхаючи, сказав через плече:

— Не загубися, хлопче. Кеймлін — це велике місто.

І багате. Мет пришпорив свого коня й рушив на залюднену вулицю. Загубитися! Я здатен знайти цю кляту дорогу. Хвороба, схоже, стерла частину його спогадів. Він бачив корчму — її горішні поверхи було видно з дороги, — та вивіску, що скрипіла на вітрі; хлопець пам’ятав, що бачив її раніше. Однак не пам’ятав нічого іншого, що відбулося відтоді. Сотні кроків вулиці могли раптово виринути в пам’яті, — однак все, що було до та після, залишалося таким же таємничим, як кості, котрі трусилися в горнятку.

Навіть з прогалинами в пам’яті він був переконаний, що ніколи не був у середмісті чи у королівському палаці—я б не зміг цього забути! — однак йому не потрібно було згадувати шлях. Вулиці Нового міста — він раптово згадав цю назву; це була частина Кеймліна, що існувала менше двох тисяч років — розбігалися в різні боки, однак головні бульвари вели до середмістя. Гвардійці біля воріт нікого не зупиняли.

За цим білим муром стояли будівлі, що цілком могли б належати Тар Балону. Звивисті вулиці видирались на пагорби, де височіли стрункі вежі; їхні плиткові стіни мерехтіли на сонці сотнями відтінків. Унизу виднілися парки, посаджені так майстерно, що згори видавалися візерунками. Звисока можна було помилуватися й панорамою всього міста, а також пагорбами і лісами, що простягалися ген за його межами. Справді байдуже, якою вулицею він їхатиме. Усі вони спіраллю вели до того, що він шукав: до королівського палацу Андору.

Незабаром він уже перетинав велику овальну площу перед палацом, їдучи в напрямку високих, позолочених воріт. Білосніжний палац Андору точно міг би розміститися серед див Тар Валона — зі своїми стрункими вежами й золотими куполами, що виблискували на сонці, з високими балконами й вигадливим кам’яним різьбленням. Золотий лист на одному з куполів міг би забезпечити Мету розкішне життя протягом року.

На площі майже не було людей — так, наче вона була призначена лише для значущих випадків. Дюжина гвардійців стояла перед зачиненими воротами, схиливши луки, — всі під одним кутом, — обік своїх блискучих кірас; їхні обличчя були сховані під металевими заборонами начищених шоломів. Товстий офіцер з відкинутим назад плащем, що відкривав вузол золотої тасьми на плечі, прогулювався вперед-назад уздовж строю, оглядаючи кожного чоловіка так, наче шукав на них пилюку чи іржу.

Мет смикнув віжки й натягнув усмішку:

— Доброго ранку, капітане.

Офіцер озирнувся, витріщившись крізь решітку шолома своїми глибокими очима-намистинками, наче пухкий щур з клітки. Чоловік був старшим, ніж Мет очікував — точно достатньо старший, щоб мати не один вузлик тасьми — і радше жирний, аніж тілистий.

— Чого тобі, фермере? — грубо спитав він.

Мет зітхнув. Зроби все правильно. Створи хороше враження, щоб цей дурень не змушував тебе чекати тут весь день. Я не хочу розмахувати наказом Амерлін усюди, тільки щоб не оббивати пороги.

— Я прибув з Тар Валона, від Білої Вежі, доправляючи лист від...

— Ти прибув з Тар Валона, фермере? — Пузо офіцера гойдалося, коли він засміявся, але його сміх обірвався, немов він обрізав його ножем, і чоловік люто зиркнув. — Нам не потрібні листи з Тар Валона, шахраю, — якщо така річ у тебе є! Наша добра королева — нехай світло благословить її! — не читатиме й слова з Білої Вежі, поки її дочка-спадкоємиця не повернеться. Ніколи не чув, щоб повідомлення з Вежі приносив фермер у плащі та бриджах. Мені зрозуміло, що це просто такий фокус, — і ти думаєш, що, можливо, зможеш виманити дріб’язок за начебто доправляння листа, — але в кращому випадку тебе не запроторять до в’язниці. Якщо ти справді приїхав із Тар Балона, повертайся туди й скажи Вежі, щоб вони повернули дочку-спадкоємицю, інакше ми самі прийдемо по неї! Якщо ти шукаєш срібла, — то геть із моїх очей, інакше ми всю душу з тебе виб’ємо! У будь-якому разі геть звідси, відсталий бовдуре!

Мет намагався вставити слівце ще від початку цієї тиради. Він лиш швидко проговорив:

— Це лист від неї, чоловіче. Від...

— Хіба я не сказав тобі згинути, розбишако? — заволав товстий чоловік. Його обличчя стало таким же червоним, як його каптан. — Геть звідси, лайно собаче! Якщо ти не підеш, коли я долічу до десяти, — я заарештую тебе за те, що ти засмічуєш площу своєю присутністю. Один! Два!

— Ти вмієш рахувати, товстий дурню? — відрізав Мет. — Кажу ж, Елейн відправила.

— Охороно! — Тепер його обличчя побуряковіло. — Схопити цього чоловіка, цього Друга Морока!

Мет вагався якусь мить, упевнений, що ніхто не сприйме це звинувачення всерйоз, — але Варта в червоних мундирах посунула на нього: вся дюжина чоловіків у кірасах і шоломах. Тож він розвернув свого коня й помчав від них, а навздогін лунали крики товстуна. Мерин не був біговим конем, однак легко випереджав піших людей. Люди ухилялися від нього на звивистих вулицях, трясли кулаками йому вслід і викрикували не менше прокльонів, аніж той товстун-офіцер.

Дурень, подумав він спершу про офіцера, але потім — і про себе. Усе, що потрібно було зробити, — це спочатку назвати її ім’я. «Елейн, до-чка-спадкоемиця Андору, відправила цей лист для королеви Мор/ейз». Світло, хто ж знав, що тут так ставляться до Тар Балона. Те, що він пам’ятав зі свого останнього візиту, свідчило про те, що гвардійці ставлять Айз Седай та Білу Вежу на друге місце після королеви Морґейз. Щоб ти згоріла, Елейн, — ти повинна була сказати мені. Він неохоче додав: однак і я мусив запитати.

Юнак сповільнив крок, перш аніж доїхав до аркових воріт, що вели до Нового міста. Він не думав, що гвардійці, які охороняють палац, переслідують його, — тож не було потреби привертати увагу тих, хто стояв біля воріт, своїм галопом; однак вони подивилися на нього так само, як і тоді, коли він в’їжджав.

Коли хлопець проїхав під широкою аркою, він усміхнувся й ледь не повернув назад. Він раптово дещо згадав, — і у нього з’явилася ідея, що подобалася йому значно більше, ніж намір потрапити у палац через ворота. Навіть якщо цей товстун не стерегтиме воріт, нова ідея йому подобалася більше.

Мет загубився двічі, перш ніж знайшов «Благословення королеви», — але врешті побачив вивіску, на якій був зображений чоловік, що колінкував перед жінкою із золотаво-рудим волоссям та у короні із золотих троянд, що поклала руку на його голову. Це була широка кам’яна триповерхова будівля, з високими вікнами під самісінький дах з червоної черепиці. Він поїхав на задній двір, до стайні, де чоловік з кінським лицем у шкіряному жилеті, що був жорстким, як і його шкіра, взяв віжки Метового коня. Юнаку здавалося, що він пам’ятав його. Так. Ремі.

— Стільки часу минуло, Ремі. — Мет кинув йому срібняка. — Ти ж пам’ятаєш мене?

— Не можу сказати... — почав було Ремі, а тоді помітив блиск срібла, хоча очікував на мідяк; він кашлянув, і його короткий кивок перетворився на щось середнє між ударом чолом і поривчастим поклоном. — Чого ж, звісно, я пам’ятаю, молодий майстре. Пробачте мені. Вислизнуло з голови. Людей погано залам’ятовую. Коней краще. Я знаю коней, так. Хороші тварини, юний майстре. Я добре піклуватимуся про нього, — будьте певні.

Він пробелькотів все це дуже швидко, — Мет навіть слова не міг би вклинити, а тоді погнав мерина до стайні, перш ніж виникла б потреба звернутися до Мета на ім’я.

З кислою міною юнак поклав товстий згорток феєрверків під руку, а решту торб почепив на плечі. Цей тип не відрізнить мене від нігтя на пальці ноги Яструбиного Крила.

Кремезний м’язистий чоловік сидів на перевернутій бочці біля дверей кухні, лагідно чухаючи вухо чорно-білої кішки, що згорнулася в нього на колінах. Очі з важкими повіками уважно вивчали Мета, а особливо палицю за його спиною, — однак чоловік не припиняв гладити кота. Мет, здається, пам’ятав його, але не міг пригадати імені. Зайшовши у двері, хлопець нічого не сказав, той чоловік також промовчав. Жодних підстав для того, щоб вони пам’ятали мене. Можливо, ці кляті Айз Седай щодня приходять сюди по когось.

На кухні двоє кухарчуків і три посудомийки звивалися між пічками й рожнами під керівництвом огрядної жінки з волоссям, скрученим у іульку, й довгою дерев’яною ложкою, котру вона використовувала лише для того, аби вказувати, що мусить бути зроблено. Мет був упевнений, що впізнав цю огрядну жінку. Колін, — що за ім’я для такої товстунки; але всі називали її Кухаркою.

— Що ж, Кухарко, — мовив він, — я повернувся, — і року не минуло.

Вона вдивлялася в нього якийсь час, а тоді кивнула.

— Я пам’ятаю тебе. — Мет заусміхався. — Ти був тут з тим молодим принцом, так? — Продовжила вона. — Він був так схожий на Тиґрейн, — хай Світло осяє пам’ять про неї. Ти його слуга, так? Він теж повернувся, ' цей молодий принц?

— Ні, — відрізав Мет. Принц! О світло! — Не думаю, що він скоро повернеться, — а якщо й так, то вам це не сподобається. — Жінка запротестувала, розповідаючи, яким хорошим, красивим юнаком був принц — щоб я згорів, чи е де-небудь жінки, які б не задивлялися на Ранда — йне дивилися телячими очима від самої згадки його імені ? Вона в біса заверещала б, якби знала, хто він зараз — але він не дозволив їй завершити. — А майстер Ґілл тут? І Том Меррилін?

— У бібліотеці, — сказала вона, принюхавшись. — Коли побачиш його, передай від мене, що потрібно прочистити водостік. Сьогодні ж. — Вона звернула увагу на одну зі своїх помічниць, котра робила щось зі смаженою яловичиною, і пошкандибала до неї. — Не так багато, дитино. М’ясо буде надто солодким, якщо ти покладеш стільки аррату.

Здавалося, про Мета вона вже й забула. Він похитав головою й рушив шукати ту бібліотеку, якої не пам’ятав. Мет не міг згадати також, чи була Колін заміжня за майстром Ґіллом, — але якщо хороша жінка повинна давати інструкції своєму чоловікові, то так воно й було. Вродлива прислужниця з великими очима пирснула й направила його вниз коридором, вздовж загальної зали.

Коли він увійшов до бібліотеки, то зупинився й роззирнувся. Вона містила більше трьохсот книжок на полицях, вбудованих у стіну, — і ще більше лежало на столах; він ніколи в житті ще не бачив такої кількості книжок в одному місці. Мет помітив примірник «Мандрів Джеїна Обходисвіта» в шкіряній палітурці на столику біля дверей. Він завжди хотів прочитати цю книжку — Ранд і Перрин часто озвучували якісь думки з неї, — але йому ніколи не вдавалося прочитати книжки, котрі він запланував.

Рожевощокий Базел Ґілл і Том Мерилін сиділи за столом один навпроти одного над кам’яною дошкою, а люльки в їхніх зубах випускали тонкі блакитні цівочки тютюнового диму. Пістрява кішка сиділа на столі, поруч з дерев’яним горнятком для гри в кості, згорнувши свій хвіст на лапи, і спостерігала за грою. Плаща менестреля ніде не було видно, тож Мет припустив, що той лишив його в кімнаті.

— Ти впорався швидше, ніж я очікував, хлопче, — сказав Том з люлькою в зубах. Він покрутив свій довгий білий вус, розмірковуючи, де поставити наступний камінець на розкресленій дошці. — Базеле, ти пам’ятаєш Мета Коутона?

— Пам’ятаю, — сказав товстий господар, вдивляючись у дошку. — Пригадується мені, що востаннє, коли ти тут був, то хворів. Сподіваюся, зараз тобі краще, хлопче.

— Краще, — сказав Мет. — Це все, що ви пам’ятаєте? Що я хворів?

Майстер Ґілл наморщив носа після Томового ходу й витяг люльку із рота.

— Зважаючи на те, з ким ти пішов, хлопче, і теперішній стан речей, — мабуть, мені краще більше й не пам’ятати.

— Айз Седай тепер не шанують, чи не так? — Мет поклав свої речі на одне велике крісло, припер палицю до його спинки, а сам усівся в інше крісло, перекинувши одну ноіу через його бильце.—Гвардійці біля палацу, схоже, вважають, що Біла Вежа викрала Елейн.

Том похмуро подивився на сувій феєрверків, потім — на свою люльку та щось пробурмотів до себе, перш ніж повернутися до гри.

— Навряд чи, — сказав Ґілл, — але все місто знає, що вона зникла з Вежі. Том каже, що вона повернулася, — але ми нічого подібного тут не чули. Можливо, Морґейз знає, — але всі аж до стайничого бояться дихнути, аби лишень вона не позносила їм голови. Лорд Ґаебріл справді стримує її від того, щоб вона не відправила когось на шибеницю, — але я не впевнений, що вона цього не зробить. І він точно не впорався з її люттю, адресованою Тар Валону. На мою думку, він лише усе погіршив.

— У Морґейз новий радник, — сухо сказав Том. — Ґарет Брін не сприй-няв його, — тож Бріна відправили до його маєтку спостерігати за вирощуванням овець для вовни. Базеле, ти ходитимеш чи ні?

— Хвильку, Томе. Хвильку. Я хочу зробити правильний хід. — Ґілл затис зубами трубку й зосереджено подивився на дошку, пахкаючи димом.

— Отже, радник королеви не любить Тар Балон, — сказав Мет. — Тоді зрозуміло, чому гвардійці так відреагували, коли я сказав, що прибув звідти.

— Якщо ти сказав їм це, — мовив Ґілл, — то тобі дуже пощастило, що ти зміг утекти звідти з цілими кістками. Якщо там був хтось з нових людей. Ґаебріл замінив половину гвардійців в Кеймліні обраними ним людьми, — і це неабияка кмітливість, зважаючи на те, як недовго він тут є. Дехто каже, що Морґейз вийде за нього заміж. — Він потягнувся, щоб покласти камінець, а тоді відсмикнув руку назад, похитавши головою. — Часи змінюються. Люди змінюються. Надто багато змін для мене. Здається, я старію.

— Схоже, ти хочеш, щоб ми всі тут постаріли, поки ти походиш, — пробурмотів Том. Кішка потяглася й пробралася столом до нього, щоб їй погладили спинку. — Пробалакавши весь день, ти не зможеш зробити вдалий хід. Чому б тобі просто не здатися, Базеле?

— Я ніколи не здаюся, — твердо мовив Ґілл.—Я ще поб’ю тебе, Томе. — Він поклав білий камінець на перехресті двох ліній. — От побачиш.

Том пирхнув. Виходячи з того, що Мет побачив на дошці, у Ґілла було небагато шансів.

— Мені потрібно просто оминути гвардійців, — і тоді я зможу віддати листа Елейн просто до рук Морґейз. — Особливо якщо там усі — як той товстий дурень. Світло, це ж треба, — він сказав їм, що я Друг Морока?

— Ти його не віддав? — скрикнув Том. — Я думав, ти хотів його позбутися.

— У тебе є лист від дочки-спадкоємиці? — вигукнув Ґілл. — Томе, чому ти не сказав мені?

— Пробач, Базеле, — пробурмотів менестрель. Він подивився на Мета з-під густих брів і дмухнув у вуса. — Хлопець гадає, що хтось хоче вбити його через це, — тож я вирішив, що він скаже про це сам, якщо захоче. По-моєму, йому вже байдуже.

— Що за лист? — спитав Ґілл. — Вона збирається додому? І лорд Ґавін? Сподіваюся на це. Я справді вже чув про війну з Тар Балоном, — наче є хтось до такої міри дурний, щоб воювати з Айз Седай. Якщо ви спитаєте мене, то це все — ті божевільні чутки, що ми чуємо про Айз Седай, яка нібито підтримує Лжедракона десь на заході і використовує Силу як зброю. Не те щоб я міг зрозуміти, чому це спонукає когось почати війну з ними; радше навпаки.

— Ви одружені з Колін? — спитав Мет, і майстер Ґілл здригнувся.

— Світло спаси мене від цього! Ти б подумав, що корчма належить тепер їй. Якби вона була моєю дружиною!.. Як це стосується листа дочки-спадкоємиці?

— Ніяк, — сказав Мет, — але ви говорили так довго, що я подумав, що ви забули про власні проблеми.

Ґілл закашлявся, а Том пирснув зо сміху. Мет поквапився продовжити, перш ніж господар устиг заговорити.

— Лист запечатаний; Елейн не розповідала мені його змісту. — Том скоса подивився на нього, погладжуючи вуса. Невже він думає, що я зізнаюся, що відкривав його? — Але я не думаю, що вона повертається. Наскільки мені відомо, вона планує стати Айз Седай.

Він розповів їм про свою спробу доправити листа, — хіба що згладив декілька кутів, про котрі їм не слід було знати.

— Нові люди, — сказав Ґілл. — Принаймні з огляду на їхню поведінку. Ставлю на це. Не кращі від розбійників, — більшості з них, окрім хитрооких. Зачекай до вечора, хлопче, коли гвардійці на воротах зміняться. Просто скажи ім’я дочки-спадкоємиці, — і про всяк випадок, якщо серед них буде хтось від Ґаебріла, схили трохи голову. Приклади руку до чола. І не буде проблем.

— Нехай я згорю, якщо зроблю так. Не буду я плазувати перед кимось. Навіть перед самою Морґейз. Цього разу мене й близько не буде біля гвардійців.

Принаймні поки не дізнаюся, що наговорив про мене той товстун. Чоловіки витріщилися на нього, немов на божевільного.

— Як, заради Світла, — сказав Ґілл, — ти збираєшся потрапити до королівського палацу, не проминувши гвардійців? — Його очі округлилися, наче він пригадував щось. — Світло, ти ж не... Хлопче, тобі потрібен буде талан Морока, щоб залишитися живим!

— Про що ти говориш, Базеле? Мете, яку дурницю ти хочеш встругнути?

— Мені таланить, майстре Ґілле, — сказав Мет. — Приготуйте щось смачненьке, коли я повернуся.

Підвівшись, він узяв горнятко для гри в кості й абияк кинув їх біля кам’яної дошки. Пістрява кицька зістрибнула на підлоіу й засичала на Мета, вигнувши спину. П’ять поцяткованих кубиків зупинилися, і на кожному було по одній цятці. Око Морока.

— Це найкращий кидок чи найгірший, — сказав Ґілл. — Залежно від гри. Хлопче, гадаю, ти плануєш грати у небезпечну гру. Чому б тобі не взяти це горнятко у загальний зал і не витратити кілька мідяків? Як на мене, ти схожий на юнака, що любить трохи пограти. Я простежу, щоб лист дійшов до палацу безпечно.

— Колін хоче, щоб ви прочистили водостік, — сказав йому Мет і розвернувся до Тома, поки господар кліпав і бурмотів щось до себе. — Схоже, не має значення, — отримаю я стрілу, коли намагатимуся доправити лист, чи ніж у спину, якщо чекатиму. Шість за виграш — і пів дюжини за програш. Нехай на мене чекає обід, Томе.

Він кинув золоту марку на стіл перед Ґіллом.

— Простежте, щоб мої речі віднесли до кімнати, господарю. Якщо потрібно буде більше монет, — вони будуть. Тільки обережно з великим згортком; він страшенно лякає Тома.

Рушивши до виходу, Мет почув, як Ґілл сказав Тому:

— Завжди вважав його шельмою. Звідки у нього золото?

Я завжди виграю, — саме звідти, похмуро подумав він. Мені просто потрібно ще раз перемогти; тоді я і розрахуюсь з Елейн, і покінчу з Білою Вежею. Ще один раз.

РОЗДІЛ 46

ПОСЛАННЯ З ТІНІ

Коли Мет пішки повернувся до середмістя, він усе ще сумнівався, що його план спрацює. Все вийде, якщо те, що йому казали, правда, — у чім він не був упевнений. Мет уникав овальної площі перед палацом, але блукав довкола велетенської споруди і прилеглих територій вулицями, що звивалися разом із вигинами пагорбів. Недосяжні золоті маківки палацу блищали, немов насміхалися. Він пройшов майже весь шлях довкола палацу, коли побачив його. Крутий схил, засіяний дрібними квітками, що підіймався з вулиці до білої стіни з грубого каменю. Кілька гілок листяного дерева стирчали над стіною, і він бачив верхівки інших дерев позаду, у саду королівського палацу.

Стіну збудували, щоб вона мала вигляд скелі, подумав він, а по той бік розташований сад. Можливо, Ранд говорив правду.

Швидко роззирнувшись в усі боки, він зрозумів, що стоїть зараз на звивистій вулиці сам. Потрібно було поспішати: пагорби обмежували видимість, тож хтось міг виїулькнути на дорозі будь-якої миті. Хлопець поліз рачки на схил, не звертаючи уваги на те, як його черевики витоптували суцвіття червоних та білих квіток. Грубий камінь стіни мав безліч заглибин для пальців, а численні виступи забезпечували хорошу опору навіть для взутої ноги.

Необачно з їхнього боку — будувати такі стіни, цумсхв Мет, поки дерся нагору. На якусь мить думками він повернувся додому, до Ранда й Перрина, до тієї подорожі за Піщані пагорби, до підніжжя Імлистих гір. Коли вони повернулися до Емондового Лугу, їм дісталося досить гніву — їм усім, але найбільше — Метові: усі підозрювали, що це була його ідея. Упродовж трьох днів вони лазили по скелях, спали просто неба, їли яйця з гнізд червоно-чубастиків і товстих сірокрилих куріпок, пронизаних стрілою чи каменем з пращі, а також кроликів, спійманих пастками. А ще вони постійно сміялися з нещастя, що принесуть їм гори, чи з того, як вони можуть знайти там скарб. З тієї вилазки він приніс додому дивну каменюку, у яку незбагненним чином був вдавлений череп великої рибини, і довге біле перо зі сніжного орла, і шматок білого каменя завбільшки з його руку, що був, здавалося, вирізаний у формі людського вуха. Для Мета він був схожий на вухо, хоча Ранд і Перрин так не вважали, — а Тем аль’Тор казав, що подібність таки є.

Його пальці вислизнули з неглибокої заглибини, баланс змістився — і хлопець утратив опору під лівою ногою. Зойкнувши, він заледве вхопився за верх стіни й підтягнувся вгору. Якусь мить він лежав там, відсапуючись. Падіння було б недовгим, однак голову він міг би розбити. Дурень, дозволив уяві розігратися, — і ледь не розбився об ці скелі. Це було так давно. Його мати, найімовірніше, вже викинула ті речі. Ще раз роззирнувшись в усі боки, аби переконатися, що його ніхто не побачив — вуличка досі була порожньою, — він зістрибнув на землю.

Перед ним постав великий сад з кам’яними доріжками, викладеними в траві серед дерев, з іустими виноградними лозами над альтанками. І всюди росли квіти. У білому цвіту стояли груші, а біло-рожевим були всіяні яблуні. Троянди всіх кольорів: яскраві золотисті сонцеквіти й фіолетова «Емондова слава», і ще багато таких, що він не міг розпізнати. Були й такі, яких, як він думав, не існувало. Одні розпустилися дивними багряно-золотими квітками, що були схожі на пташок, а інші не відрізнялися від сонцеквітів, — окрім того, що їхні жовті квітки були десь два фути впоперек і кріпились до стебел заввишки з оґіра.

Черевики зарипіли на кам’яній доріжці, і Мет пригнувся під кущем біля стіни, коли двоє солдат пройшли повз нього; їхні довгі білі комірці звисали поверх кірас. Вони навіть не глянули в його бік, і він усміхнувся до себе. Таланить. Ще трохи талану — і вони не побачать мене, аж поки я не віднесу листа Морґейз.

Він ковзнув через сад, як тінь, наче переслідував кроликів, тоді завмер біля куща й щільно притулився до стовбура дерева, коли почув кроки.

Ще дві пари солдат пройшли стежкою, — одні так близько до нього, що, якби він ступив два кроки, то заскочив би їх зненацька. Коли вони зникли серед квітів і дерев, він зірвав темно-червоний зірчаник і, всміхнувшись, сунув квітку з хвилястими пелюстками собі у волосся. Це було набагато веселіше, ніж вкрасти яблучний пиріг у День Сонця, — і значно простіше. Жінки завжди уважно пильнують свою випічку; а дурні солдати ніколи не відривають погляду від кам’яної плитки.

Невдовзі він опинився перед білою стіною самого палацу й почав скрадатися повз ряди білих троянд на решітчастих рамах вздовж неї — у пошуках дверей. Будівля мала безліч широких аркових вікон просто над його головою, — але він подумав, що буде складніше щось пояснити тим, хто побачить, як він залазитиме у вікно; краще було б іти коридором. З’явилося ще двоє солдат, і він завмер; вони пройшли за три кроки від нього. Мет почув голоси з вікна над його головою: двоє чоловіків говорили досить гучно, тож можна було розрізнити слова:

— ...на шляху до Тіра, великий майстре. — Голос чоловіка звучав налякано й улесливо водночас.

— Нехай вони зруйнують його плани, якщо зможуть. — Цей голос був глибший і сильніший, — голос людини, що звикла командувати. — Це послужить йому наукою: якщо три ненатреновані дівчини зможуть завадити йому. Він завжди був дурнем, — ним і залишився. Про хлопця є якісь новини? Він єдиний, хто може знищити нас усіх.

— Ні, великий майстре. Він зник. Але, великий майстре, одна з дівчат — поріддя Морґейз.

Мет наполовину розвернувся, однак знову завмер. Солдати підходили ближче; здавалося, вони не побачили його руху крізь тісно переплетені трояндові стебла. Рухайтеся, дурні! Йдіть геть, щоб я міг побачити, хто цей клятий чоловік! Він пропустив частину розмови.

— ...був надто нетерплячим, коли знову здобув свободу, — сказав глибокий голос. — Він ніколи не розумів, що найкращі плани потребують часу для дозрівання. Він хоче здобути світ за день, і ще Калландор разом з ним. Великий володар вхопив би його! Він може схопити дівчину й спробувати використати її. А це може порушити мої плани.

— Як скажете, великий майстре. То мені наказати привезти її з Тіра?

— Ні. Дурень може подумати, що це — хід проти нього, якщо дізнається. Хтозна, що він іще пильнує, окрім меча. Простеж, щоб вона померла тихо, Комаре. Нехай її смерть не приверне жодної уваги. — Він гуркотливо засміявся. — Цим невченим лахудрам у Вежі буде нелегко після того, як вони не зможуть показати її після цього зникнення. Все це буде добре. Нехай це зроблять швидко. Перш ніж він схопить її сам.

Двоє солдат майже порівнялися з ним; Мет подумки пришвидшував їхні кроки.

— Великий майстре, — невпевнено сказав інший чоловік, — це може бути складно. Ми знаємо, що дівчина на шляху до Тіра, — але корабель на якому вона плила, знайшли в Аринґіллі, а трійко дівчат покинули його раніше. Ми не знаємо, чи вона пересіла на інший корабель, чи поїхала верхи на південь. Тож її буде нелегко знайти, коли вона прибуде до Тіра, великий майстре. Можливо, якщо ви...

— У світі одні дурні тепер чи що? — різко мовив глибокий голос. — Гадаєш, я можу поїхати в Tip без його відома? Я не збираюся боротися з ним, — не зараз; поки ні. Принеси мені голову цієї дівчини, Комаре. Принеси мені всі три голови, — інакше ти благатимеш, щоб я не зніс твою!

— Так, великий майстре. Все буде виконано. Так. Звісно.

Солдати пройшли повз, дивлячись лише уперед. Мет зачекав, поки їхні спини зникнуть з поля зору, а тоді підстрибнув, щоб вхопитися за широке кам’яне підвіконня та підтягнутися достатньо високо, аби можна було зазирнути у вікно.

Він одним оком побачив тарабонський килим з торочками, вартий набитого гаманця срібла. Одні з широких різьблених дверей щойно зачинилися. Високий широкоплечий чоловік з м’язистими грудьми в обтислому зеленому шовковому каптані зі срібною вишивкою дивився на двері синіми очима. Його чорна борода з сивим пасмом на підборідді була коротко підстрижена. Загалом він справляв враження жорсткого чоловіка, що звик віддавати накази.

— Так, великий майстре, — раптом сказав він, і Мет ледь не відпустив підвіконня. Він думав, що цей чоловік мав би бути власником того глибокого голосу, — але це був той улесливий голосочок. Не такий улесливий тепер, але все ж. — Буде, як ви скажете, великий майстре, — гірко додав чоловік. — Я власноруч відріжу голови цим трьом відьмам. Щойно знайду їх!

Він рушив до дверей, і Мет опустився на землю. Деякий час він сидів за рамами троянд. Хтось у палаці бажає смерті Елейн, а разом з нею загинуть Еґвейн та Найнів. Що, заради Світла, вони роблять, мандруючи до-Тіра? Адже мова точно йшла про них.

Він дістав листа дочки-спадкоємиці з підкладки плаща й похмуро подивився на нього. Можливо, завдяки цій речі в його руці Морґейз повірить йому. Він може описати одного з чоловіків. Але час схованок минув; великий чолов’яга може бути в Тірі ще до того, як він знайде Морґейз, і, що б тоді вона не зробила, немає гарантії, що це його зупинить.

Глибоко зітхнувши, Мет протиснувся між двома рамами з трояндами, завдяки чому отримав кілька уколів і подряпин від колючок, і попрямував стежиною донизу, за солдатами. Він тримав лист перед собою так, щоб золоту печатку з лілією було добре видно, і проговорював у думках те, що збирався виголосити. Тоді, коли він ховався, вартові вистрибували звідусіль, як гриби після дощу, але тепер він пройшов майже весь сад — і не побачив жодного. Мет пройшов повз кілька дверей. Зайти без дозволу до палацу навряд чи було хорошою ідеєю — гвардійці могли зробити щось неприємне,

перш ніж вислухати; однак, коли він уже наважився зайти всередину, двері раптом відчинилися, і молодий офіцер без шолома, з одним золотим вузлом на плечі вийшов надвір.

Рука цього чоловіка одразу ж потягнулася до руків’я меча, і сталь вже трохи оголилася, коли Мет тикнув йому лист.

— Елейн, дочка-спадкоємиця, надіслала лист своїй матері, королеві Морґейз, капітане.

Він тримав лист так, щобпечатка з лілією одразу впала у вічі. Темні очі офіцера блимнули вусібіч, наче шукаючи інших людей, але ні на мить не залишаючи Мета.

— Як ти тут опинився? — Він не висунув меча далі, — але й не сховав його до піхов. — Елбер на головних воротах. Він дурень, — але не дозволить жодному пройдисвіту пройти до палацу.

— Товстун зі щурячими очима?

Мет прикусив язика, але офіцер коротко кивнув; він майже усміхнувся, але це, здавалося, не зменшило його підозри та пильності.

— Він розлютився, коли почув, що я з Тар Валона, і не дав мені навіть шансу показати листа чи назвати ім’я дочки-спадкоємиці. Він сказав, що заарештує мене, якщо я не піду, — тож я заліз через стіну. Я пообіцяв, що доправлю цей лист особисто королеві Морґейз, — розумієте, капітане. Я пообіцяв — і я завжди виконую свої обіцянки. Бачите печатку?

— Знову ця клята садова стіна, — пробурмотів офіцер. — Треба було збудувати її втричі вищою. — Він оглянув Мета. — Лейтенант гвардії, а не капітан. Я лейтенант гвардії Талланвор. Я впізнаю печатку дочки-спадкоємиці. — Він врешті остаточно облишив свого меча. Чоловік простягнув руку, — однак не ту, що тримала меч. — Віддай мені лист, і я передам його королеві. Після того, як виведу тебе. Багато хто не буде таким ніжним, побачивши, що ти тут розгулюєш.

— Я пообіцяв віддати його особисто в руки, — сказав Мет. Світло, я не подумав, що вони можуть не дозволити мені віднести його їй. — Я за-присягся. Дочці-спадкоємиці.

Мет заледве встиг усвідомити, що рука Талланвора тягнеться до меча, як той уже завис біля його шиї.

— Я відведу тебе до королеви, селянине, — тихо сказав Талланвор. — Але пам’ятай, що я знесу тобі голову — не встигнеш і змигнути, — якщо ти лише подумаєш нашкодити їй.

Мет натягнув свою найкращу усмішку. Трохи загнутий клинок гостро врізався в шию.

— Я доброчесний андорець, — сказав він, — і вірний підданець королеви, хай Світло осяє її. Що ж, якби я лишався тут упродовж зими, то пішов би за лордом Ґаебрілом.

Талланвор напружено подивився на нього — і врешті забрав меча. Мет зглитнув і спіймав себе на тому, що перевіряє, є чи немає порізу на шкірі.

— Прибери квітку з волосся, — сказав Талланвор, коли сховав меча в піхви. — Ти ж не залицятися сюди прийшов?

Мет викинув квітку зірчанику з волосся й рушив за офіцером. От телепень, — засунути квітку у волосся. Досить уже клеїти дурня.

Насправді він не зовсім йшов за ним, — адже Талланвор не зводив з нього очей, навіть ідучи попереду. Внаслідок цього вони йшли якось дивно: офіцер був водночас попереду й збоку, химерно напіврозвернувшись на випадок, якщо Мет спробує щось утнути. Мет же намагався набути вигляду невинного дитяти, яке хлюпається у ванночці.

Ткачі й справді заслужили своє срібло за барвисті гобелени, що висіли на стінах, — як і за килими на підлозі з білої плитки, навіть тут, у коридорі. Золото й срібло оздоблювало все навколо: тарілки й тарелі, миски й чашки, скрині, низькі шафи з відшліфованого дерева — усе таке гарне, як і у Вежі. Слуги у червоних лівреях з білими комірцями й фартухами метушилися скрізь, а на їхніх грудях було видно Білого лева Андору. Юнак замислився про те, чи грає Морґейз у кості. Що за дурниці. Королеви не кидають кості. Однак коли я віддам їй цей лист і скажу, що хтось у палаці планує вбити Елейн, — присягаюся, вона дасть мені товстий гаманець. Він навіть трохи замріявся про те, як стане лордом; безсумнівно, чоловік, який викриває план убити дочку-спадкоємицю, може очікувати на таку винагороду.

Талланвор вів його стількома коридорами й через стільки дворів, що Мет уже почав думати, чи зможе знайти вихід без чиєїсь допомоги — аж раптом в одному дворику, окрім слуг, він помітив ще декого. Доріжка з колонами оточувала двір з круглим басейном у центрі, в якому плавали білі й жовті рибки під лататтям білих водяних лілій. Чоловіки в різнокольорових плащах, вишитих золотом і сріблом, жінки в широких сукнях, розшитих іще багатше, стояли в присутності жінки із золотаво-рудим волоссям, яка сиділа на випнутому обідку басейна, опустивши руки у воду й сумно спостерігаючи за рибами, що підпливали до її пальців в надії на їжу. Перстень з Великим Змієм виднівся на середньому пальці її лівої руки. Високий смаглявий чоловік стояв біля її плеча; його червоний шовковий плащ майже весь був вишитий золотими листками й завитками, але увагою Мета цілковито заволоділа жінка. Він не потребував вінка з тонко зроблених золотих троянд у її волоссі чи палантина, вишитого левами Андору, накинутого на її білу сукню з червоними розрізами, щоб зрозуміти, що перед ним — Морґейз, милістю Світла королева Андору, Захисниця королівства, Заступниця народу, Престол Дому Траканд. Вона була вродлива й схожа на Елейн, — такою Елейн буде у своєму розквіті. Всі жінки на подвір’ї затьмарювались самою лише присутністю королеви.

Я б станцював з нею джигу й зірвав поцілунок під місяцем, незважаючи на її вік. Він стрепенувся. Не забувай, хто вона!

Талланвор став на одне коліно, притиснувши кулак до білого каменю подвір’я.

— Моя королево, я привів посланця, що приніс лист від леді Елейн.

Мет подивився на поставу чоловіка, а тоді вдовольнився глибоким поклоном.

— Від дочки-спадкоємиці... ем... моя королево.

Кланяючись, Мет простяг лист так, що золотаво-жовтий віск печатки був добре помітний. Коли вона прочитає його й дізнається, що з Елейн усе добре, — я розповім їй. Морейн підняла на нього свої глибокі сині очі. Світло! Коли в неї буде кращий настрій...

— Ти приніс мені лист від моєї гультіпаки-доньки? — Її голос був холодним, однак з певною ноткою тепла, що готова була зринути з глибини. — Принаймні це означає, що вона жива! Де вона?

— У Тар Валоні, моя королево, — йому вдалося схитрити. Світло, я б залюбки подивився на суперечку поміж нею й Амерлін. Хоча наступна його думка заперечила це бажання. — Принаймні була там, коли я виїжджав.

Морґейз нетерпляче махнула рукою, і Талланвор підвівся, щоб забрати лист у Мета й віддати їй. Якусь мить вона похмуро розглядала лілію на печатці, а тоді зламала її різким порухом руки. Вона бурмотіла до себе, коли читала, стріпуючи головою з кожним рядком.

— Вона не могла розповісти більше? — пробурмотіла жінка. — Подивимося, чи дотримається вона цього... — Раптом її обличчя проясніло. — Ґаебріле, її підвищили до посвяченої. Менше року у Вежі, — а вже підвищили. — Усмішка зникла так само раптово, як і з’явилася, і вона стиснула рота. — Коли я дістанусь до цієї нещасної дитини, вона пожалкує, що вже не послушниця.

Світло, подумав Мет, хоч щось може покращити її настрій? Юнак вирішив, що йому доведеться розповісти їй зараз, — хоч він і сподівався, що вона не матиме такого вигляду, наче збирається відрубати комусь голову.

— Моя королево, я випадково підслухав...

— Тихо, юначе, — спокійно сказав смаглявий чоловік у вишитому золотом каптані. Він був вродливим, — майже таким же, як Ґалад, — і мав молодецький вигляд, попри сивину на скронях. Мав поставу більшого масштабу: був вищий від Ранда — й майже такий широкий у плечах, як Перрин.

— Ми послухаємо тебе за хвилину, — він простягнув руку через плече Морґейз і висмикнув у неї листа. Вона подивилася на нього — Мет помітив, як вона спалахнула — але смаглявий чоловік поклав сильну руку на її плече, не відриваючи очей від того, що читав, і лють Морґейз ущухла. — Схоже, вона знову покинула Вежу, — сказав він. — За наказом Престолу Амерлін. Ця жінка знову переходить межі, Морґейз.

Мету неважко було тримати язика за зубами. Талан. Він прилип до його піднебіння. Інколи я не розумію, добре це чи погано. Смаглявому чоловіку якраз і належав той глибокий голос «великого майстра», що хотів голову Елейн. Вона називає його Ґаебрілом. Її радник хоче вбити Елейн'! Світло! А Морґейз дивиться на нього псячими очима, як на улюбленого господаря, що тримає руку на її плечі.

Ґаебріл підняв свої темні очі на Мета. Чоловік мав владний погляд людини всезнаючої.

— Що ти ще можеш сказати нам, юначе?

— Нічого... ее... мілорде. — Мет прокашлявся; погляд чоловіка був іще неприємнішим, ніж у Амерлін. — Я поїхав до Тар Валона, щоб навідати сестру. Вона послушниця. Елс Ґрінвелл. Я Том Ґрінвелл, мілорде. Леді Елейн дізналася, що я планував заїхати до Кеймліна на зворотному шляху— я з Комфрі, мілорде; маленьке село на північ від Бейрлона; я ніколи не бачив міста, більшого від Бейрлона, перш ніж приїхав у Тар Валон. І вона — леді Елейн — дала мені цей лист, аби передати вам.

Морґейз пильно глянула на нього, коли він сказав, що приїхав з місць на північ від Бейрлона, — але він знав, що там є селище Комфрі; він пам’ятав, що чув про нього.

Ґаебріл кивнув і сказав:

— Ти знаєш, куди рушила Елейн, хлопче? Чи в якій справі? Кажи правду, — тобі немає чого боятися. Якщо збрешеш, тебе допитають.

Мету й не потрібно було вдавати похмурий погляд.

— Мілорде, я бачив дочку-спадкоємицю лише раз. Вона дала мені лист — і золоту марку! — і сказала мені доправити його королеві. Я нічого не знав, про що вона пише, поки не почув від вас.

Ґаебріл, схоже, обмірковував щось, хоч з його смаглявого обличчя було незрозуміло, повірив він хоч слову чи ні.

— Ні, Ґаебріле, — раптом сказала Морґейз. — Надто багатьох уже допитували. Я погоджуся, якщо ти поясниш мені потребу, — але не в цьому випадку. Хлопець лише приніс лист, змісту якого він не знав.

— Як бажає королева, так і буде, — відповів смаглявий чоловік. Його тон був шанобливим, однак він торкнувся її щоки, від чого обличчя жінки спаленіло, а вуста немовби приготувалися до поцілунку.

Морґейз важко зітхнула.

— Скажи мені, Томе Ґрінвелле, чи була мою донька здоровою, коли ти бачив її?

— Так, моя королево. Вона всміхалася, сміялася і пускала шпильки — тобто...

Морейн тихо засміялася над виразом його обличчя.

— Не бійся, молодий чоловіче. Елейн гостра на слівце, часто на її ж користь. Я щаслива, що з нею все добре. — Її блакитні очі уважно вивчали його. — Юнаку, що покидає своє маленьке село, часто важко повертатися назад. Гадаю, ти будеш іще довго подорожувати, перш ніж опинишся в Комфрі. Можливо, навіть повернешся до Тар Балона. Якщо так, — і ти там побачиш мою доньку — передай їй, що сказане в гніві часто спричиняє жаль. Я не заберу її передчасно з Білої Вежі. Скажи, що я часто згадую свої часи там і сумую за тихими розмовами із Шеріам в її кабінеті. Передай їй все це, Томе Ґрінвелле.

Мет ніяково знизав плечима.

— Так, моя королево. Але... ее... я не збираюся знову повертатися до Тар Балона. Одного разу мені достатньо. Мій батько чекає на мою допомогу на фермі. Мої сестри натомилися там з доїнням без мене.

Ґаебріл вдоволено гуркітливо засміявся.

— Виходить, ти турбуєшся про доїння корів, хлопче? Мабуть, ти повинен побачити світ, щоб це змінилося. Тримай! — Він дістав гаманця й кинув його Мету; юнак відчув вагу монет крізь шкіру, коли зловив його. — Якщо Елейн дала тобі одну золоту марку за доправлення листа, я даю тобі десять за успішний результат. Подивися світ, перш ніж повертатися до своїх корів.

— Так, мілорде. — Мет зважив гаманець і видушив слабку посмішку. — Дякую, мілорде.

Однак смаглявий чоловік вже махнув на нього рукою і повернувся до Морґейз, вперши кулаки в боки.

— Думаю, прийшов час, Морґейз, прорвати цей гнійний нарив на кордоні з Андором. Шлюб з Тарінґейлом Дамодредом дав тобі право на Сонячний трон. Гвардійці королеви можуть закріпити це право. Можливо, я навіть допоможу їм, — трохи. Послухайся мене.

Талланвор торкнувся Метової руки, й вони позадкували, кланяючись. Мету здавалося, що цього ніхто й не помітив. Ґаебріл продовжував говорити, і всі лорди й леді, схоже, ловили кожне його слово. Морґейз хоч і спохмурніла, однак кивала так само часто, як й інші.

РОЗДІЛ 47

НАВВИПЕРЕДКИ З ТІННЮ

З невеличкого дворика з басейном, в якому плавали рибки, Талланвор швидко вивів Мета на велике подвір’я перед палацом, за високі позолочені ворота, що виблискували на сонці. Скоро настане полудень. Мет відчув бажання піти; необхідність поквапитись. Було важко встигати за молодим офіцером. Когось може здивувати, якщо він почне бігти, і можливо — це лише припущення — все там було саме таким, яким здавалося. Можливо, Ґаебріл справді не підозрював, що він знає. Можливо. Він згадав ці майже чорні очі, що вхопились і пронизали його голову, немов зубці вил. О Світло, — можливо. Він змусив себе крокувати так, наче в нього сила-силенна часу — просто пустоголовий селюк, що розглядає килими й золото; звичайнісінький простак, який ніколи й не думав, що хтось може вдарити ножем у спину, — поки Талланвор не пропустив його через дверцята у воротях, попрямувавши за ним.

Товстий офіцер зі щурячими очима досі стояв із гвардійцями, і, коли він побачив Мета, його обличчя знов побуряковіло. Однак перш ніж він встиг щось сказати, заговорив Талланвор.

— Він доправив листа королеві від дочки-спадкоємиці. Радій, Елбере, що ні Морґейз, ні Ґаебріл не знають, що ти намагався зупинити його. Особливо лорд Ґаебріл цікавився звісткою від Елейн.

Обличчя Елбера стало білим, як його комір. Він гнівно зиркнув на Мета і розвернувся до гвардійців; його очі-намистинки вдивлялися в забрала їхніх шоломів так, наче він хотів з’ясувати, чи бачив хтось із них його страх.

— Дякую, — сказав Мет Талланвору. Він і справді відчував вдячність. Юнак забув усе, що було пов’язано з товстуном, поки не подивився знову на його обличчя. — Бувай здоровий, Талланворе.

Він рушив овальною площею, намагаючись крокувати не надто швидко, і дуже здивувався, коли Талланвор пішов поруч. Світло, він людина Ґае-бріла — чи Моргейз ? Мет уже майже відчував, як лезо ножа от-от простромить його спину між лопатками — він не знає, щоб я згорів! Ґаебріл не підозрює, що я знаю! — коли врешті офіцер заговорив:

— Ти довго був у Тар Балоні? У Білій Вежі? Достатньо довго, щоб дізнатися щось про них?

— Я був там лише три дні, — обережно відповів Мет. Він сказав би й менше. Якби міг доправити листа, не визнаючи, що був у Тар Балоні, то так би й зробив — але він не думав, що цей чоловік повірить у те, що він подолав увесь цей шлях, аби побачити свою сестру, і повернувся в той же день. Що, заради Світла, йому потрібно ? — Я дізнався лише те, що встиг побачити за цей час. Нічого важливого. Вони не провели мені екскурсію й нічого не сказали. Я був там лише для того, аби побачити Елс.

— Ти мав щось чути, юначе. Хто така Шеріам? Що означає розмова з нею в її кабінеті?

Мет енергійно похитав головою, щоб на його обличчі не було помітно полегшення.

— Я не знаю, хто це, — правдиво відповів він. Можливо, він і чув, як Еґвейн та Найнів згадували це ім’я. Айз Седай, мабуть? — Чому це повинно щось означати?

— Не знаю, — тихо сказав Талланвор. — Я не знаю аж так багато. Інколи мені здається, що вона намагається щось сказати... — Він уважно подивився на Мета. — Ти справді доброчесний андорець, Томе Ґрінвелле?

— Аякже. — Світло, якщо я скажу це ще раз, то сам почну в це вірити. — А як щодо тебе? Ти відданий Морґейз чи Ґаебрілу?

Талланвор глянув на Мета таким немилосердним поглядом, — таким немилосердним може бути хіба кидок під час гри у кості.

— Я служу Морґейз, Томе Ґрінвелле. їй, — до самої своєї смерті. Щасливої дороги!

Він розвернувся й рушив назад до палацу, тримаючи руку на мечі.

Спостерігаючи, як той віддаляється, Мет пробурмотів до себе:

— Ставлю на те, — він ляснув по шкіряному мішечку Ґаебріла, — що Ґаебріл говорить те саме!

Що б не відбувалося в палаці, — він не хотів брати в тому участі. І він прагнув переконатися в тім, що Еґвейн та інші теж у це не вплутані. Дурні жінки! Тепер я маю стежити, щоб їхній бекон не згорів, — замість того, щоб слідкувати за своїм! Він не кинувся бігти, поки вулиці не сховали його від палацу.

Коли Мет повернувся до корчми «Благословення королеви», у бібліотеці практично нічого й не змінилося. Том із господарем досі сиділи над кам’яною дошкою — завдяки розташуванню камінців він побачив, що це була вже інша гра, хоч і не більш вдала для Ґілла — а кіт знову, вилизуючись, сидів на столі. Таця з їхніми згаслими люльками та стравами для двох стояла поруч з котом, а речі Мета зникли з крісла. Біля ліктя кожного чоловіка стояв келих вина.

— Я їду від вас, майстре Ґілле, — сказав він. — Ви можете залишити монету й принести за неї поїсти. Я ще встигну поїсти, — але далі вирушаю У Tip.

— Куди так поспішати, хлопче? — Том, здавалося, спостерігав за котом більше, ніж за дошкою. — Ми лише приїхали.

— Виходить, ти доправив лист леді Елейн? — нетерпляче сказав господар. — І, схоже, навіть залишився цілим. Ти й справді переліз стіну, як і той юнак? Але це неважливо. Лист заспокоїв Морґейз? Чи ми все ще повинні ходити навшпиньках, чоловіче?

— Гадаю, він її заспокоїв, — відповів Мет. — Думаю, так.

Якусь мить він вагався, зважуючи гаманець Ґаебріла. Той задзвенів. Мет не перевіряв, чи там справді було десять золотих монет, однак за вагою було десь так.

— Майстре Ґілле, що ви можете мені сказати про Ґаебріла? Окрім того, що він не любить Айз Седай. Ви кажете, що він у Кеймліні віднедавна?

— Чому ти розпитуєш про нього? — спитав Том. — Базеле, ти збираєшся ставити камінь чи ні?

Господар зітхнув і поставив чорний камінець на дошку, та менестрель похитав головою.

— Що ж, хлопче, — сказав Ґілл, — нема чого тут розповідати. Він приїхав із заходу, взимку. Думаю, десь із твоїх місць. Можливо, з Межиріччя. Чув, що згадувались гори.

— У Межиріччі немає лордів, — сказав Мет. — Можливо, хіба десь біля Вейрлона. Не знаю.

— Може, й так, юначе. Я ніколи не чув про нього раніше, — але я й не стежу за ними. Він приїхав, коли Морґейз була у Тар Валоні, і половина міста боялася, що Вежа підлаштує і її зникнення. Інша половина не хотіла, щоб вона поверталася. Знову почалися заворушення, як і минулого року наприкінці зими.

Мет похитав головою.

— Мене не цікавить політика, майстре Ґілле. Я хочу знати лише про Ґаебріла.

Том похмуро зиркнув на нього і почав вичищати соломинкою залишки тютюну зі своєї люльки.

— Я про нього й розповідаю, хлопче, — сказав Ґілл. — Під час заворушень він став лідером тієї частини, що підтримувала Морґейз — подейкували, він навіть був поранений у бою, — і до того часу, коли вона повернулася, завдяки йому заворушення було придушене. Ґарету Бріну не сподобалися методи Ґаебріла — він може бути дуже жорстоким, — але Морґейз так рада була побачити відновлений порядок, що призначила його на посаду, яку колись обіймала Елайда.

Господар замовк. Мет чекав, що той продовжить, — але цього не сталося. Том узяв свою люльку, набиту тютюном, і підвівся, щоб запалити її скрученим папірчиком від маленької лампи, яка саме заради цього й стояла на полиці над каміном.

— Щось іще? — спитав Мет. — У цього чоловіка повинна бути причина зробити все те, що він зробив. Якщо він одружиться з Морґейз, — то стане королем, коли вона помре? Якщо Елейн теж буде мертва?

Том закашлявся, підпалюючи люльку, а Ґілл засміявся.

— У Андору є королева, хлопче. Завжди — королева. Якщо Морґейз та Елейн помруть — не приведи Світло! — тоді трон отримає найближча родичка Морґейз. Принаймні зараз цілком зрозуміло, хто це буде, — двоюрідна сестра Морґейз, леді Дайлін. Не як тоді, за часів Правонаступництва, коли Тиґрейн зникла. Тоді минуло два роки, перш ніж Морґейз зійшла на Левиний трон. Дайлін може залишити Ґаебріла своїм радником чи вийти за нього заміж, щоб укріпити рід — хоч навряд чи вона цього захоче, якщо тільки в Морґейз не буде дитини від нього, — але навіть тоді він буде прин-цом-консортом. І не більше. Дякувати Світлу, Морґейз — іще молода жінка. І Елейн здорова. Світло! У листі вона ж не пише, що захворіла?

— З нею все добре. — Принаймні було до цього часу. — Ви можете ще щось сказати про нього? Схоже, вам він не подобається. Чому?

Господар замислився, потер підборіддя й кивнув.

— Мені б не хотілося, щоб він одружився з Морґейз, — але насправді я не знаю чому. Кажуть, він хороший чоловік; всі вельможі слухаються його. Мені не подобаються люди, яких він взяв у гвардію. Надто багато змінилося вже відтоді, відколи він прийшов, — але я не можу все повісити на нього. Надто багато людей почали шепотітися по кутках з моменту його появи. Ти скажеш, що всі ми були кайренцями, — такими, як до громадянської війни: усюди шукаємо вигоду й щось вигадуємо. Мені почали снитися погані сни після приїзду Ґаебріла, — і не мені одному. Дурниці, через які й перейматися не варто, — ці сни. Все це лише хвилювання за Елейн — і через те, що Морейн вирішить робити з Білою Вежею та людьми, що чинять як кайренці. Я не знаю. Чому ти розпитуєш про лорда Ґаебріла?

— Бо він хоче вбити Елейн, — сказав Мет, — і Еґвейн та Найнів разом з нею.

У тому, що сказав Ґілл, не було нічого корисного для нього. Щоб я згорів, — я не повинен знати, чому він хоче їх убити. Я просто мушу зупинити його. Обидва чоловіки знову витріщалися на нього. Так, наче він божевільний. Знову.

— Ти що, знову захворів? — підозріло спитав Ґілл. — Я пам’ятаю, як ти минулого разу витріщався на всіх. Тобі знову погано, — чи ти вирішив так пожартувати? Ти схожий на дотепника, як на мене. Якщо це так, то жарт невдалий!

Мет набурмосився.

— Ніякий це не клятий жарт. Я підслухав, як він говорив якомусь чоловіку на ім’я Комар відрубати Елейн голову. А заодно й Еґвейн та Найнів. Великий чоловік із сивиною в бороді.

— Схоже, ти говориш про лорда Комара, — повільно сказав Ґілл. — Він був добрим солдатом, — але кажуть, що він покинув гвардію через якусь темну історію. Ніхто не говорив з ним про це напряму; Комар був одним з найкращих мечників у гвардії. Ти говориш серйозно?

— Думаю, так, Базеле, — сказав Том. — Упевнений, що так.

— Світло, осяй нас! Що сказала Морґейз? Ти ж сказав їй, чи не так? Щоб ти згорів, — ти ж сказав їй!

— Аякже, — гірко сказав Мет. — 3 Ґаебрілом, що стояв поруч з нею, і її телячим поглядом на нього! Я сказав: «Я простий селянин, який просто переліз через вашу стіну пів години тому, але вже дізнався, що ваш довірений радник, той, у якого ви закохані, планує вбити вашу доньку». Світло, . чоловіче, — та вона відрубала б мені голову!

— Так, вона могла б. — Том розглядав складне різьблення на чапгі люльки й крутив один вус. — У неї запальний характер, — мов блискавка, і вдвічі небезпечніший.

— Тобі відомо це краще від інших, Томе, — відсторонено сказав Ґілл. Дивлячись у простір, він провів обома руками по сивіючому волоссі.—Має ж бути щось, чим я можу допомогти. Я не тримав меча в руках ще з Аїльської війни, але... Що ж, нічого хорошого з цього не вийде. Лише вб’юся ним. Але ж мушу я щось зробити!

— Чутки. — Том потер свого носа; здавалося, він вивчав дошку й говорив до себе. — Ніхто не може вберегти Морґейз від чуток, і, якщо вона чутиме про це достатньо багато, то почне міркувати. Чутки — це голос народу, а народ часто говорить правду. Морґейз це відомо. Немає жодної живої людини, котра б перевершила її в Грі. Любов — любов’ю, але коли Морґейз стане перевіряти Ґаебріла, він не зможе приховати все, як дитячі шрами. А коли вона дізнається, що він планує нашкодити Елейн... — Він поклав камінець на дошку; на перший погляд, це був дивний хід, але Мет бачив, що через три ходи третина Ґіллових камінців буде оточена. — У лорда Ґаебріла будуть найбільш продумані похорони.

— Ти й твоя Гра Домів, — пробурмотів Ґілл. — Все ще може запрацювати. — На його обличчі раптом засяяла посмішка. — Я навіть знаю, кому першому розповісти. Все, що мені потрібно, — це сказати Ґілді, що мені це приснилося; і через три дні половина служниць у Новому місті говоритимуть про це, як про факт. Вона найвеличніша пліткарка, яку коли-небудь вимислив Творець.

— Тільки переконайся, що слід не приведе до тебе, Базеле.

— Не турбуйся за це, Томе. От тиждень назад один чоловік розповів мені один зі своїх поганих снів, який він нібито чув від когось, хто чув його ще від когось. Ґілда, мабуть, підслухала, як я розповів це Колін; проте, коли я запитав її, вона дала мені кілька імен, що вели на інший бік Кеймліна і там зникали. Після цього я відстежив шлях плітки й знайшов останнього чоловіка, — лише з цікавості, щоб дізнатися, через скільки ротів це пройшло. І він заявив, що це був його сон. Не бійся, Томе.

Мета не хвилювали всі ці балачки про чутки — не вони захистять Еґвейн та інших, — і все ж одна річ спантеличила його.

— Томе, здається, ти сприймаєш все це дуже спокійно. Гадав, Морґейз була коханням усього твого життя.

Менестрель укотре роздивлявся чашу своєї люльки.

— Мете, одна дуже мудра жінка якось сказала мені, що час вилікує всі мої рани, заспокоїть всі переживання. Я не повірив їй. А все-таки вона мала рацію.

— Тобто ти більше не кохаєш Морґейз?

— Хлопче, минуло вже п’ятнадцять років відтоді, як я втік із Кеймліна, опинившись за крок від сокири ката. Тоді ще чорнило не висохло на наказі Морґейз. Сидячи тут і слухаючи пліткування Базела, — Ґілл запротестував, і Том підвищив голос, — пліткування, я сказав, про Морґейз і Ґаебріла, і про те, що вони одружаться, — я зрозумів, що почуття згасли, і вже давно. О, я досі обожнюю її і, можливо, навіть трохи люблю, — але це більше не велика пристрасть.

— А я вже думав, що ти кинешся в палац попередити її.

Мет засміявся, — і був здивований тим, що Том — теж.

— Я не настільки дурний, хлопче. Кожен дурень знає, що чоловіки й жінки інколи думають по-різному, але найбільша відмінність полягає ось у чому. Чоловіки забувають, але ніколи не пробачають; жінки ж пробачають, але ніколи не забувають. Морґейз, можливо, поцілує мене в щоку, дасть келих вина й скаже, що сумувала за мною. А тоді дозволить гвардійцям запроторити мене до в’язниці, а потім — відвести до ката. Ні. Морґейз — одна з найздібніших жінок, яких я коли-небудь знав, а це чогось варте. Мені майже шкода нещасного Ґаебріла, коли вона дізнається про все. Tip, кажеш? Ми можемо зачекати до завтра? Я хотів би поспати хоч одну ніч.

— До ночі я хочу опинитися якомога ближче до Тіра, — Мет змигнув. — Ти хочеш їхати зі мною? Я думав, ти плануєш залишитися тут.

— Ти хіба не чув, що я вирішив не бути страченим? Tip звучить для мене безпечніше, ніж Кеймлін, — і раптом там буде не так вже й погано. Крім того, мені подобаються ці дівчата. — Ніж з’явився в його руках так само раптово, як і зник. — Я не хочу, щоб з ними щось трапилося. Однак, якщо хочеш доїхати до Тіра швидко, потрібно їхати через Аринґілл. Швидкий корабель доправить нас туди на кілька днів швидше, ніж коні, — навіть якщо ми заженемо їх до смерті. І я так кажу не лише тому, що моя дула вже набула форми сідла.

— Тоді Аринґілл. Якщо так швидше.

— Гаразд, — сказав Ґілл, — якщо ви виїжджатимете, я краще потурбуюся про вашу їжу. — Він штовхнув назад стілець і рушив до дверей.

— Збережи це для мене, майстре Ґілле, — сказав Мет і кинув йому шкіряний гаманець.

— Що це, хлопче? Монети?

— Ставка. Ґаебріл не знає, — але ми побились об заклад.

Кіт зістрибнув зі столу, коли Мет витяг дерев’яне горнятко і кинув кості на стіл. П’ять шісток.

—' А я завжди перемагаю.

РОЗДІЛ 48

ВІРНІ РЕМЕСЛУ

Поки судно «Змієшийка» сунуло до доків Тіра на західному березі річки

Еринін, Еґвейн не бачила міста, що наближалося. Вона схилила голову над бильцями і дивилася на води Еринін, що котилися повз масивний корпус корабля. Переднє весло на цьому боці корабля розташовувалось у полі її зору й поверталося назад, створюючи світлі борозни у річці. Її нудило, — але вона знала, що, якщо підвести голову, стане тільки гірше. Якщо дивитися на берег, то повільний спіральний рух «Змієшийки» стане помітнішим.

Корабель рухався з таким обертальним похитуванням іще від Джурина. їй було байдуже, як він рухався раніше; вона шкодувала, що «Змієшийка» не затонула десь, іще до Джурина. Вона шкодувала, що вони не змусили капітана зупинитися в Аринґіллі, щоб можна було пересісти на інше судно, їй не хотілося більше ніколи наближатися до кораблів. Вона думала про багато інших речей, більшість з яких повинні були відволікти її від того, де вона була зараз.

Похитування від ходу на веслах було не таким сильним, як тоді, коли вони йшли під вітрилами, — але це тривало вже багато днів, і зміни майже не відчувалися. Здавалося, її шлунок хлюпав усередині, — так, наче молоко в кам’яному глечику. Вона ковтнула й спробувала забути цей образ.

На «Змієшийці» вони не спланували свої подальші дії. Найнів ледь не кожні десять хвилин блювала, і Еґвейн, дивлячись на це, теж позбувалася тієї їжі, котру змогла з’їсти. У низов’ях річки спека посилювалась, і це лише погіршувало ситуацію. Найнів була внизу, — без сумніву, поруч з Елейн, яка тримала для неї миску.

О Світло, ні! Не думай про це! Зелені поля. Луки. Світло, луки не хитаються так. Колібрі. Ні, не колібрі! Жайворонки. Співучі жайворонки.

— Майстрине Джослін? Майстрине Джослін!

їй знадобилося трохи часу, щоб згадати, що так вона назвалася капітану Каніну, і впізнати капітанський голос. Вона повільно підняла голову й затримала погляд на його довгому обличчі.

— Ми причалюємо, майстрине Джослін. Ви весь час торочили, що бажаєте опинитися на березі. От ми й прибули.

Його голос і не приховував прагнення позбутися трьох своїх пасажирок, двоє з яких трохи більше ніж хворіли, як він це називав, і стогнали ночами.

Босоногі матроси без сорочок кинули канати чоловікам на кам’яному доці, що врізався в ріку; докери носили довгі шкіряні жилети замість сорочок. Весла були вже прибрані, — за винятком однієї пари, що запобігала сильному удару корабля об доки. Пласке каміння доків було мокрим; повітря — сповненим відчуття нещодавнього дощу, і це трохи полегшувало загальний стан. Похитування вже припинилося, але її шлунок все ще пам’ятав його. Сонце котилося до заходу. Вона намагалася не думати про вечерю.

— Дуже добре, капітане Каніне, — сказала вона з усією гідністю, на яку тільки була здатна. Він би не говорив таким тоном, якби в мене на пальці був перстень, — навіть якби я виблювала на капітанові черевики. Вона здригнулася, уявивши цю картинку.

Перстень з Великим Змієм та перекручений перстень-лгер’ашріал висіли на шкіряному шнурку у неї на шиї. Кам’яний перстень холодив її шкіру — достатньо, щоб контрастувати з вологим гарячим повітрям, — однак, окрім цього, вона зрозуміла, що чим більше користується тер’ангріалом, тим сильніше хоче торкатися його безпосередньо, без мішечка чи тканини.

Тел’аран’ріод досі показував їй надто мало чогось корисного. Інколи у снах виринали Ранд, Мет чи Перрин, — але частіше в її власних снах, без тер’анґріала, і витлумачити жоден з них вона не могла. Шончанці, про яких їй не хотілося думати. Кошмари про білоплащників, які поклали майстра Луггана всередину велетенської зубчатої пастки як принаду. Чому на плечі Перрина сидів сокіл, — і чому важливим був його вибір між сокирою, яку він зараз носив, і ковальським молотом? Що означає гра Мета в кості з Мороком; чому він кричав «Я йду!» — і чому уві сні їй здавалося, що він кричить це їй? І Ранд. Він продирався крізь суцільну темряву до Калландора, а поруч з ним ішли шестеро чоловіків і п’ять жінок. Деякі полювали на нього, деякі не звертали уваги, деякі хотіли провести його до осяйного кришталевого меча, а дехто намагався зупинити його, не розуміючи, де він, або ж бачив його лиш у відблисках. В одного в очах горіло полум’я, і він хотів смерті Ранда так відчайдушно, що вона аж відчувала це. їй здавалося, що вона знала його. Ба’алзамон. Але хто були всі інші? Знову Ранд — у сухій курній кімнаті з тими малими істотами, що вп’ялися в його шкіру. Або ще Ранд, який протистоїть навалі шончанців. Ранд, що протистоїть їй і жінкам, що з нею, а серед них — одна шончанка. Це було так дивно. їй потрібно було більше не думати про Ранда та інших, а зосередитися на тому, що було тепер. Що замислила Чорна Аджа? Чому мені нічого не сниться про неї? Світло, чому я не можу змусити його показувати те, що мені потрібно?

— Спустіть коней на берег, капітане, — сказала вона Каніну. — Я скажу майстрині Мериїм та майстрині Кари лі.

Найнів була Мериїм, а Елейн — Карилою.

— Я вже відправив хлопця повідомити їм, майстрине Джослін. А ваші тварини опиняться на березі, щойно мої люди облаштують лонжерон.

Він був дуже задоволений тим, що спекався їх. Вона хотіла сказати, щоб вони не поспішали, але одразу ж відкинула цю думку. Можливо, похитування «Змієшийки» й зупинилося, — але вона хотіла відчути тверду землю під ногами. Негайно. Утім, дівчина зупинилася, щоб погладити Імлу по носі, й дозволила сірій кобилі понюхати її долоню, — щоб Канін побачив, що вона не поспішає.

Найнів та Елейн з’явилися на сходах, що вели від кают, навантажені своїми клунками й саквами, причому Елейн майже тягла на собі Найнів. Коли Найнів побачила, що Еґвейн дивиться на них, то відступила від дочки-спадкоємиці й решту шляху до вузького трапу на пристань пройшла без сторонньої допомоги. Двоє чоловіків підійшли, щоб закріпити широкий брезентовий ремінь під животом Імли, і Еґвейн поквапилася донизу, щоб забрати свої речі. Коли вона повернулася, її кобила вже була на пірсі, а чалий кінь Елейн теліпався на середині шляху.

Дівчина відчула полегшення, коли вийшла на док. Він не гойдався й не хилився. Відтак вона почала роздивлятися місто, через яке вони так настраждались.

Кам’яні склади обгороджували довгі доки — і, схоже, тут було дуже багато кораблів: великих і малих, як пришвартованих уздовж доків, так і заякорених у ріці. їй не хотілося на них дивитись. Tip був збудований на рівнині, без жодного пагорба. Внизу, у брудних вуличках між складами, вона побачила будинки, заїзди та корчми з дерева та каменю. їхні дахи з шиферу або черепиці мали дивні гострі кути, а деякі гостро здіймалися вгору. Окрім цього, вона могла розгледіти високу стіну з темно-сірого каменю, а за нею — вершини веж з високими балконами довкола та палаци з білими куполами. Ті бані мали квадратну форму, а вершини веж були загостреними, як і деякі дахи за стіною. Загалом, Tip був такий же великий, як Кеймлін чи Тар Валон, і, хоч і не такий гарний, а проте був одним із дійсно величних міст. Особливо важко було відірвати погляд від Твердині Тіра.

Вона знала про неї з розповідей, чула, що це була найбільша й найстаріша фортеця у світі, перша споруда після Світотрощі, — а проте її вигляд все одно вразив Еґвейн. Спершу вона подумала, що це велетенський кам’яний схил чи безплідна гора, що простяглася на сотні гайд на захід від річки Еринін, через стіну й місто. Навіть після того, як вона побачила три велетенських прапори, що майоріли на величезній висоті, — три білих півмісяця по діагоналі через наполовину червоне, наполовину золоте поле; знамено тріпотіло на висоті щонайменше трьохсот кроків над річкою, — і було достатньо великим, щоб його було добре видно. Навіть коли вона роздивилася зубчасті стіни й вежі, важко було повірити, що Твердиня Тіра була збудована, а не вирізьблена зі скелі.

— Створено з використанням Сили, — пробурмотіла Елейн. Вона теж витріщалася на Твердиню. — Сплетені потоки Землі, щоб витягти з неї каміння; Повітря, щоб доправити його з усіх куточків світу; Землі й Вогню, — щоб зібрати все це в одне ціле, без швів, стиків чи будівельного розчину. Атуан Седай каже, що зараз Вежа не змогла б таке зробити. Дивно, якщо врахувати ставлення до Сили високих лордів.

— Думаю, — тихо сказала Найнів, дивлячись на докерів, що метушилися навколо, — враховуючи це, нам не варто згадувати про ці речі вголос.

Елейн, схоже, розривалася між обуренням — вона говорила дуже тихо — і згодою; дочка-спадкоємиця погоджувалася з Найнів надто часто й охоче, і це дратувало Еґвейн.

Лише тоді, коли Найнів має рацію, неохоче зізналася вона собі. За жінкою, яка носить перстень чи якимось чином була пов’язана з Тар Балоном, тут будуть стежити. Босоногі докери у шкіряних жилетках не звертали на них жодної уваги. Вони квапилися носити тюки й ящики на власних спинах так само часто, як і на ношах. У повітрі висів сильний запах риби: наступні три доки обліпили маленькі рибальські човни, — такі ж, як і на картині в кабінеті Амерлін. Чоловіки без сорочок і босоногі жінки діставали кошики з рибою з човнів — гори сріблястих, бронзових і зелених рибин. Декотрі були таких кольорів, що їх Еґвейн навіть не очікувала побачити на рибі, як-от: яскраво-червоного, темно-синього, блискучого жовтого; деякі були зі смужками й плямами інших відтінків.

— Вона має рацію, Карило. Пам’ятай, чому ти Карила, — шепнула вона Елейн на вухо. Еґвейн не хотіла, щоб Найнів почула це визнання. Вираз обличчя Найнів не змінився, — але Еґвейн відчула хвилю вдоволення, що пішла від неї, немов жар з куховарської пічки.

Чорного жеребця Найнів тільки-но спустили на док; матроси принесли їхню збрую й просто кинули її на мокре каміння доку. Найнів подивилася на коней і вже розтулила рота — Еґвейн була переконана, аби сказати, щоб осідлали коней, — а тоді міцно стулила його, немовби це вартувало їй зусиль. Вона сильно смикнула косу. Ще до того, як остаточно забрали ремінь з-під коня, Найнів закинула на його спину пітник в блакитну смужку і розмістила поверх сідло з високою задньою лукою. Вона навіть не подивилася на своїх подруг.

Еґвейн не особливо прагнула зараз їхати верхи — погойдування на коні її шлунок міг сприйняти, як похитування на «Змієшийці» — однак вигляд цих брудних вулиць був досить переконливим. У неї було цупке взуття, — але вона не хотіла відчищати з нього грязюку чи притримувати свої спідниці під час ходьби. Дівчина швидко закинула сідло на Імлу й заскочила на спину коня, розгладжуючи спідниці, перш ніж зрозуміла, що багно, можливо, вже й не така страшна річ. Трохи роботи з голкою на «Змієшийці» — цього разу все робила Елейн; дочка-спадкоємиця чудово вміла шити — і їхні сукні були зручно розділені для їзди верхи.

На мить обличчя Найнів зблідло, — коли вона заскочила на коня, а її жеребець вирішив побрикатися. Вона зціпила зуби, міцно тримаючи віжки, й невдовзі взяла його під контроль. Після того, як вони повільно проїхали повз склади, вона змогла заговорити.

— Ми повинні з’ясувати, де Ліандрін та інші*— так, щоб вони не дізналися, що їх шукають. Упевнена, вони знають, що ми вирушили за ними—чи принаймні хтось із нас, — але вони не повинні дізнатися, що ми вже тут, поки вже не буде занадто пізно для них. — Вона глибоко зітхнула. — Зізнаюсь, я не думала, як це зробити. Поки що. Хтось із вас має якісь пропозиції?

— Мисливець за злодіями, — сказала Елейн без вагань.

Найнів наморщила носа.

_Маєш на увазі когось на зразок Гюріна? — спитала Еґвейн. — Але ж він служив королю. Хіба мисливці за злодіями тут не служать високим лордам?

Елейн кивнула, — і на мить Еґвейн навіть позаздрила шлунку дочки-спадкоємиці.

__Саме так. Проте мисливці за злодіями не такі, як гвардія королеви чи тіренські захисники Твердині. Вони служать правителю; проте люди, яких пограбували, інколи платять їм, щоб повернути вкрадене. Іноді вони беруть гроші за пошук людини. Принаймні у Кеймліні. Думаю, в Тірі все так само.

— Тоді ми винаймемо кімнати в корчмі, — сказала Еґвейн, — і попросимо господаря знайти для нас мисливця за злодіями.

— Не в корчмі, — сказала Найнів так само твердо, як направляла жеребця; здавалося, вона взагалі не випускала коня з-під контролю. За мить вона пом’якшила свій тон. — Принаймні Ліандрін знає нас, і ми мусимо припустити, що інші — теж. Вони точно стежитимуть за корчмами, шукаючи того, хто пішов по сліду, який вони залишили по собі. Я хочу зачинити їхню пастку в них перед носом, — але без нас усередині неї. Ми не зупинимося в корчмі.

Еґвейн не захотіла потішити її своїм запитанням.

— Тоді де? — Елейн насупила брови. — Якби я викрила себе — і змусила б усіх повірити в це в такому одязі та без почту—нас радо прийняли б майже у всіх знатних Домах, а особливо в самій Твердині — між Кеймліном і Тіром добрі стосунки; але вони не зможуть це замовчати. Усеньке місто знатиме про все ще до ночі. Не можу вигадати нічого, крім корчми, Найнів. Хіба ти надумаєш зупинитися десь на фермі, за містом, — але так ми ніколи їх не знайдемо.

Найнів подивилася на Еґвейн.

— Я знатиму, коли побачу те, що мені потрібно. Дай мені огледітися.

Похмурий погляд Елейн перемістився з Найнів на Еґвейн — і повернувся назад.

— «Не відрізай собі вуха, якщо не подобаються сережки», — пробурмотіла вона.

Еґвейн присвятила всю свою увагу вулиці, якою вони їхали. Нехай мене спалять, якщо вона думає, що мені хочеться дізнатися!

Вулиці були малолюдними — порівняно з вулицями Тар Балона. Можливо, всіх відлякувала грязюка. Повз проїжджали вози і фургони, більшість з яких тягли воли з широкими рогами; перевізники йшли, тримаючи довгі прути з якогось світлого ребристого дерева. Не було жодної карети чи паланкіна. Тут також у повітрі висів запах риби; безліч людей квапливо несли на спинах велетенські кошики з рибою. Крамниці тут, здавалося, не процвітали; у дворах не було товарів, і Еґвейн рідко бачила, щоб туди хтось заходив. На будівлях висіли вивіски — голка кравця та рулон тканини, ніж та ножиці, ткацький станок і таке інше, — але фарба на більшості з них потріскалася. Вивіски кількох незаповнених корчем були в такому ж поганому стані. Маленькі будиночки з оббитими дахами з черепиці чи ш тіснилися між корчмами й крамницями. Принаймні ця частина Тц. бідною. І, судячи з облич перехожих, мало хто через це переймавсь кудись ішли, працювали, — але здебільшого просто опустили руки. Jbu дехто підіймавголову, щоб подивитися на трьох дівчат, які їхали верхи там, де всі йшли пішки.

Чоловіки носили мішкуваті бриджі, зазвичай прив’язані до кісточок. Лиш деякі з них носили каптани, —довгі темні одежини, що обтискали руки й груди та були вільніші нижче від попереку. Більшість чоловіків ходили у полуботках, меншість — у чоботях, але найчастіше — босоніж. Багато хто взагалі не носив каптанів чи сорочок, а їхні бриджі підтримував широкий пасок, інколи кольоровий, і часто — брудний. У декого були широкі конічні брилі, а хтось носив набакир тканинні кашкети. Жіночі сукні закривали шию майже до самого підборіддя, а подоли діставали до кісточок. Жінки часто вбирались у короткі фартухи світлих кольорів, інколи по два чи три, кожен — менший за нижній; більшість з них мали такі ж солом’яні капелюхи, як і чоловіки, фарбовані в тон фартуха.

Еґвейн придивилася до однієї жінки — і зрозуміла, як ті, хто носив взуття, боролися з грязюкою. Жінка мала невеличкі дерев’яні платформи, прив’язані до підошви, що підвищували її над багном на дві долоні; складалося таке враження, ніби жінка крокувала твердою землею. Еґвейн стала помічати й інших людей, що носили такі платформи, — як чоловіків, так і жінок. Деякі жінки теж були босоногі, але їх було не так багато, як босих чоловіків.

Вона замислилася над тим, у якій крамниці могли б продавати такі платформи, аж раптом Найнів розвернула свого чорного коня вниз провулком, між довгим вузьким двоповерховим будинком і гончарною крамницею з кам’яними стінами. Еґвейн перезирнулася з Елейн — дочка-спадкоємиця знизала плечима — і тоді вони поїхали за нею. Еґвейн не знала, куди Найнів їде і чому — і вона б запитала в неї про це, але не хотіла відділятися від Елейн.

Провулок вивів їх до маленького заднього двору, оточеного будинками. Найнів вже зіскочила з коня й прив’язала його до смоківниці, де жеребець не міг дістатися зелені, що росла в овочевому городику, який займав половину двору. На землі лінією було викладено каміння, що утворювало стежку до чорного ходу. Найнів стала перед дверима і постукала.

— Що це? — спитала Еґвейн неохоче. — Чому ми зупинилися тут?

— А ти не бачиш зілля перед вікном? — Найнів знову постукала.

— Зілля? — спитала Елейн.

— Мудриня, — сказала їй Еґвейн, коли спустилася з коня і прив’язала його поруч із чорним. Ґайдін — не найкраще ім’я для коня. Невже вона думає, що я не знаю, кого вона має на увазі? — Найнів знайшла Мудриню, чи Шукачку, чи як вони їх тут називають.

Жінка прочинила двері й підозріло визирнула назовні. Спершу Еґвейн здалося, що жінка товста, але потім вона повністю відчинила двері. Вона, звісно, була дебела, — але коли рухалася, видно було м’язи. На вигляд вона була сильною, як майстриня Лугган, а дехто в Емондовому Лузі вважав Елсбет Лугган майже такою ж сильною, як і її чоловік. Це не було правдою, — але й не було також брехнею.

— Чим можу допомогти? — сказала жінка з тим самим акцентом, що й у Амерлін. її сиве волосся спадало густими кучерями з обох боків голови, а три її фартухи мінилися різними відтінками зеленого: кожен трохи темніший від попереднього, але навіть і найтемніший був світлим. — Котра з вас потребує мене?

— Я, — сказала Найнів. — Мені потрібно щось від нудоти. І, можливо, одній з моїх компаньйонок також. Якщо ми потрапили в правильне місце.

— Ви не тіренки, — сказала жінка. — Можна було здогадатися по вашому одязі ще до того, як ви заговорили. Я матінка Ґунна. Мене також називають Мудрою жінкою, але я вже надто стара, щоб на це відзиватися. Заходьте, — я дам вам щось від шлунка.

У неї була чиста невеличка кухня з мідними горщиками, розвішаними по стіні, а зі стелі звисали сухі трави й ковбаси. Кілька високих шаф зі світлого дерева мали дверцята з вирізьбленою на них якоюсь високою травою. Стіл був вичищений мало не до білини, а спинки крісел прикрашені різьбленими квітами. Горщик з рибним супом варився на кам’яній пічці, а чайник з носиком якраз закипів. Еґвейн з радістю помітила, що камін не горів; пічка й так сильно гріла, хоча здавалося, що матінка Ґунна цього не помічала. Тарілки вишикувалися на камінній полиці, а весь інший посуд був акуратно складений на полицях з обох сторін. Підлогу, схоже, тільки-но підмели.

Матінка Ґунна зачинила за ними двері, і, коли вона рушила кухнею до шаф, Найнів спитала:

— Який чай ви мені дасте? З ланцелиста? Чи з блакитного зілля?

— Який у мене буде. — Матінка Ґунна потягнулася до шафи й дістала якусь кам’яну банку. — Оскільки останнім часом я не мала змоги збирати трави, я заварю тобі білоболотний лист.

— Не чула про такий, — повагом сказала Найнів.

— Він діє так само, як ланцелист, але має гіркуватий присмак, — хоча на це мало хто звертає увагу.

Огрядна жінка висипала висушені й подрібнені листки в блакитний чайник й віднесла його до каміна, щоб додати гарячої води. — Значить, ти теж займаєшся ремеслом? Сідайте. — Вона вказала на стіл рукою, у якій тримала дві сині скляні чашки, котрі взяла з полиці. — Сідайте й поговоримо. Кого ще нудить?

— Яв нормі, — побіжно кинула Еґвейн, коли сіла в крісло. — Тебе нудить, Кирило? — Дочка-спадкоємиця з певним роздратуванням похитала головою.

— Неважливо. — Сива жінка налила чашку темної рідини для Найнів, а тоді сіла навпроти. — Я зробила достатньо для двох. Чай з білоболотника зберігається довше від солоної риби. Він лікує краще, чим довше настоюється, — але й стає гіркішим. Пий стільки, щоб заспокоївся шлунок, — і скільки витримає твій язик. Пий, дівчино. — За мить вона наповнила ДРУГУ чашку й зробила ковток. — Бачиш? Він не зашкодить.

Найнів піднесла свою чашку до рота й після першого ж ковтка невдо-волено пирхнула. Коли вона поставила чашку на стіл, її обличчя набуло спокійного виразу.

— Можливо, трохи гіркуватий. Скажіть, матінко Ґунно, довго нам ще доведеться миритися з цим дощем і грязюкою?

Старша жінка насупилася, невдоволено оглядаючи всіх трьох дівчат, а потім зупинила погляд на Найнів.

— Я не Шукачка Вітрів з Морського народу, дівчино, — тихо сказала вона. — Якби я могла передбачати погоду, то швидше б сунула собі під сукню срібну щуку, аніж визнала б це. Захисники вважають, що це — витівки, котрі нагадують Айз Седай. Тож ти займаєшся ремеслом, чи не так? Схоже, у вас була тривала подорож. Що використовують від втоми? — раптом різко спитала вона.

— Напій із плоскозілля, — спокійно сказала Найнів, — або корінь анді-лею. Якщо вже ви ставите питання, — то що ви дасте, аби полегшити пологи?

Матінка Ґунна пирхнула.

— Прикладу гарячі рушники, дитино, і, можливо, дам трохи білого фенхеля, якщо пологи особливо важкі. Жінці більше й не потрібно, — хіба ще заспокійлива рука. Ти не можеш вигадати питання, на яке б не відповіла дружина фермера? Що б ти дала від болю в серці? Смертельно небезпечного.

— Порошок цвіту ґендин на язик, — твердо сказала Найнів. — Якщо в жінки гострий біль у животі, й вона блює кров’ю, — що тоді?

Вони напосіли одна на одну, немовби випробовуючи, і все швидше й швидше перекидалися питаннями та відповідями. Інколи допит трохи сповільнювався, — коли одна з них говорила про рослину, яку друга знала під іншою назвою; проте потім вони знову набирали швидкість, сперечаючись про переваги настоянок над чаями, мазей над припарками, про те, в яких випадках ті кращі від інших. Поступово всі запитання змістилися на зілля й коріння, про які знала, пригадуючи назви, лише вона одна. Еґвейн це починало дратувати.

— Після того, як ти даси йому кістков’яз, — продовжувала матінка Ґунна, — потрібно загорнути зламану кінцівку в рушник, змочений водою, де ти варила козиний цвіт, — пам’ятай, лише синій! — Найнів нетерпляче кивнула, — і якомога гарячіший. Одна порція козиних квітів до десяти води, не слабше. Заміни рушник, коли він вже перестане парувати, й продовжуй так протягом всього дня. Кістки зрощуватимуться вдвічі швидше, аніж якби ти застосувала лише кістков’яз, і будуть удвічі міцнішими.

— Я запам’ятаю це, — сказала Найнів. — Ви згадували використання кореня овечого язика від очного болю. Я ніколи не чула...

Еґвейн не витримала більше.

— Мериїм, — перебила вона, — ти справді вважаєш, що тобі коли-небудь знадобляться ці знання? Ти більше не Мудриня, — чи ти забула?

— Я нічого не забула, — відрізала Найнів. — Пам’ятаю часи, коли ти так само прагнула дізнатися щось нове, як і я.

— Матінко Ґунно, — ввічливо сказала Елейн, — що б ви зробили, якби дві дівчини не могли перестати сваритися?

Сива жінка стисла вуста й спохмурніла, дивлячись на стіл.

— Зазвичай, — чоловіки це чи жінки, — я раджу їм залишатися подалі одне від одного. Це найкраще працює. І це найлегше.

— Зазвичай? — спитала Елейн. — А якщо з якоїсь причини вони не можуть окремо? Наприклад, вони сестри.

— У мене є спосіб зупинити сварки, — повагом сказала жінка. — Я не закликаю спробувати, але дехто приходить до мене по це. — Еґвейн здалося, що в кутиках її рота промайнула посмішка. — Я беру срібну марку з кожної жінки. І по дві — з чоловіків, бо з ними більше метушні- Дехто купить будь-що, якщо воно коштує достатньо.

— Але які ліки? — спитала Елейн.

— Я прошу привести із собою іншого скандаліста, — того, з яким у людини виникають суперечки. Обидва очікують, що я приборкаю язик іншого.

Еґвейн мимоволі слухала. їй здавалося, що Найнів теж зосередила увагу на жінчиній розповіді.

— Коли вони мені заплатять, — продовжувала матінка Ґунна, згиняючи важку руку, — я виводжу їх надвір й засовую їхні голови в дощову бочку, — доки вони не погоджуються припинити суперечку.

Елейн вибухнула сміхом.

— Думаю, я могла зробити щось подібне й сама, — сказала Найнів аж надто жваво. Еґвейн сподівалася, що її вираз обличчя не схожий на вираз Найнів.

— Я не здивуюся, якщо це так. — Матінка Ґунна тепер широко всміхалася. — я кажу їм, що наступного разу, якщо почую, що вони сварилися, то зроблю це безкоштовно, — але тоді це буде вже річка. Дивовижно, але ці ліки часто спрацьовували, — особливо для чоловіків. І ще цікавіше те, як це вплинуло на мою репутацію. З якихось причин люди, яких я так лікувала, не розповідали деталей іншим, — тож по ліки приходили щомісяця. Якщо ви достатньо дурні, щоб з’їсти болотяну рибу, то не розповідатимете про це усім довкола. Думаю, ніхто з вас не має бажання витратити срібну марку.

— Гадаю, ні, — сказала Еґвейн і подивилася на Елейн, коли та знову зайшлася сміхом.

— Добре, — мовила сива жінка. — Ті, кого я лікую від сварок, зазвичай уникають мене, Як колючок, що заплуталися в їхніх сітях, — доки вони не захворюють по-справжньому. А мені приємна ваша компанія. Більшість тих, хто приходять зараз, хочуть чогось, що б допомогло забрати погані сни, — і вони дуже засмучуються, коли мені нема чого їм дати. — На мить вона спохмурніла, потираючи скроні. — Приємно бачити три обличчя, які не мають такого вигляду, наче хочуть кинутися в річку й потонути. Якщо ви затримаєтеся в Тірі, приходьте знову. Дівчина назвала тебе Мериїм? Я Аїліуїн. Наступного разу ми поговоримо про добрий чай Морського народу, — а не той, який скручує язика. Світло, як же я не люблю смак біло-болотника; болотяна риба і та солодша на смак. Взагалі, якщо у вас є зараз час, я заварю тремалкінзького чорного. Скоро й вечеря буде. У мене лише хліб, суп і сир, — але ласкаво прошу. .

— Було б чудово, Аїлгуїн, — сказала Найнів. — Взагалі... Аїлгуїн, якщо у вас є вільна спальня, я хотіла б винайняти її для нас трьох.

Повновида жінка оглянула їх, але ні слова не відповіла. Підвівшись, вона сховала банку з білоболотником до трав’яної шафи, тоді дістала з іншої червоний чайник і мішечок. Лише коли вона заварила тремалкінзький чорний, поставила на стіл чотири чисті чашки й миску з медовими стільниками та з олов’яними ложками, а тоді сіла в крісло, то заговорила.

— У мене три порожні спальні нагорі: усі мої доньки повиходили заміж. Мій чоловік, нехай Світло осяє його, зник у штормі в Кігтях Дракона двадцять років тому. Можете не думати про платню, якщо я дозволю вам тут залишитися. Якщо, Мериїм.

Розмішуючи мед у чаї, вона знову розглядала їх.

— Що може переконати вас? — тихо спитала Найнів.

Аїлгуїн продовжувала помішувати, наче забула про чай.

— Три молоді жінки приїхали на добрих конях. Я не багато знаю про коней, але ці мені на вигляд схожі на тих, якими їздять лорди й леді. Ти, Мериїм, стільки знаєш про ремесло, що могла б повісити трави на своєму вікні — чи повинна була б обрати, де це зробити. Я ніколи не чула, щоб хтось практикував десь далеко від місць, де народився, проте ваша вимова свідчить про те, що ви приїхали здаля. — Вона подивилася на Елейн. — Такий колір волосся трапляється в небагатьох місцях. Судячи з твоєї вимови, це Андор. Дурні чоловіки завжди балакають про те, щоб знайти золотоволосу дівчину з Андору. Все, що я хочу знати, — це чому ви тут? Тікаєте від чогось? Чи женетеся за чимось? Тільки ви не схожі на злодійок, — і я ніколи не чула, щоб три дівчини гналися за чоловіком разом. Тож скажіть мені — чому, і, якщо мене це влаштує, я віддам вам кімнати. Якщо хочете заплатити, — купіть трохи м’яса зараз чи пізніше. М’ясо дороге, відколи торгівля з Кайреном припинилася. Але спершу — чому, Мершм.

— Ми шукаємо дещо, Аїлгуїн, — сказала Найнів. — Точніше, декого.

Еґвейн намагалася бути незворушною і сподівалася, що це в неї виходить так само добре, як у Елейн, яка сьорбала чай так, наче слухала розмову про сукні. Еґвейн не думала, що темні очі Аїлгуїн Ґунни могли щось пропустити.

— Вони дещо вкрали, Аїлгуїн, — продовжувала Найнів, —у моєї матері. І скоїли вбивство. Ми тут, щоб вчинити правосуддя.

— Спали мою душу, — сказала жінка,—у вас що, немає чоловіків? Чоловіки мало на що здатні, — хіба переносити тяжкі речі, бовтатися під ногами більшість часу — ну, ще для поцілунків і всілякого такого — однак, якщо потрібно битися чи спіймати злодія, я кажу — нехай вони цим займаються. Андор такий же цивілізований, як і Tip. А ви — не аїльки.

— Окрім нас, більше ніхто цього не зробить, — сказала Найнів. — Ті, хто могли би бути замість нас, — убиті.

Три мертві Айз Седай, подумала Еґвейн. Вони не могли бути з Чорної Аджі. Однак якби їх не вбили, Амерлін не могла б їм довіряти. Вона намагається дотримуватися Трьох Клятв, але ходить по краю.

— Ааа, — сумно сказала Аїлгуїн. — Вони вбили ваших чоловіків? Братів чи батьків? — Щоки Найнів почервоніли, й старша жінка хибно розтлумачила це. — Ні, не кажи мені, дівчино. Я не хочу витягувати старе горе. Нехай воно лежить на дні, поки не розтане. Тихо, тихо, заспокойся.

Еґвейн стрималася, щоб не пирхнути гидливо.

— Я маю сказати це, — сказала Найнів напружено. Її обличчя все ще було червоним. — Ці вбивці й злодії — Друзі Морока. Вони жінки, але такі ж небезпечні, як і будь-які мечники, Аїлгуїн. Якщо ви розмірковуєте, чому ми не поселилися в корчмі, — то у цьому й причина. Вони можуть знати, що ми женемося за ними, і стежитимуть за нами.

Аїлгуїн відмахнулася від усього.

— З чотирьох найнебезпечніших людей, яких я знала, — дві жінки, котрі ніколи не носили щось більше від ножа, і лише один чоловік-мечник. Стосовно Друзів Морока... Мериїм, коли ти будеш у моєму віці, то знатимеш, що Лжедракони небезпечні; що крилатки небезпечні; акули небезпечні, і раптові шторми з півдня; однак Друзі Морока — дурні. Мерзенні дурні, але дурні. Морок ув’язнений там, де Творець засадив його, і жодні Поторочі — чи риби-ікла, якими лякають дітей, — не визволять його. Дурні не лякають мене, допоки не керують човном, у якому я пливу. Гадаю, у вас немає доказів, які ви могли б надати захисникам Твердині? Лиш ваше слово проти їхнього?

Хто такі Поторочі? подумала Еґвейн. І що це зариби-ікла?

Ми матимемо докази, коли знайдемо їх, — сказала Найнів. — У них є речі, які вони вкрали, — і ми можемо описати їх. Це все — прадавні предмети, які мають цінність лише для нас та няптих друзів.

Ви можете здивуватися, скільки коштують старі речі, — сухо сказала Аїлгуїн. Минулого року старий Люес Мулан виловив своїми сітями три миски й чашку із каменя серця в Кігтях Дракона. Тепер замість мороки з рибою він володіє торговим судном, що плаває вгору по ріці. Старий дурень навіть не знав, що виловив, поки я не сказала йому. Дуже ймовірно, що там їх було й більше, але Люес не зміг згадати, де саме це було. Я не уявляю, як йому взагалі вдавалося ловити рибу. Половина рибальських човнів у Тірі спускалася вниз річкою місяцями після того, намагаючись витягти квендіяр, а не ронку чи камбалу. На деяких були навіть лорди, які показували, де кидати сіті. Ось якими цінними можуть бути старі речі, якщо вони достатньо давні. Тепер я розумію, що вам потрібен чоловік, — і я знаю тільки одного, що може допомогти.

— Хто він? — швидко спитала Найнів. — Якщо ви маєте на увазі лорда, одного з високих лордів, — то в нас немає доказів, доки ми не знайдемо їх.

Аїлгуїн сміялася, аж поки не захрипла.

— Дівчино, ніхто з Маулу не знайомий з високим лордом чи взагалі з якимось лордом. Болотяна риба не водиться поруч зі срібнобокою. Я приведу вам найнебезпечнішого чоловіка, якого знаю, — той, що не мечник, але з них двох найбільш небезпечний. Джюлін Сандар — мисливець за злодіями. Найкращий серед них. Не знаю, як в Андорі, — але тут мисливець за злодіями буде працювати на вас чи на мене так само, як би працював на лорда чи торговця, і візьме меншу платню. Джюлін знайде вам тих жінок, якщо їх можна знайти, і принесе вам ваші речі; тож вам не потрібно буде й підступати до тих Друзів Морока.

Найнів невпевнено погодилася, і Аїлгуїн прив’язала платформи — які вона називала колодками — до свого взуття і поспішила надвір. Еґвейн спостерігала за тим, як вона йшла, крізь кухонне вікно: повз коней, за ріг, по провулку вгору.

— А ти вчишся, як бути Айз Седай, Мериїм, — сказала вона, коли відвернулася від вікна. — Маніпулюєш людьми так само добре, як Морейн.

Обличчя Найнів зблідло. Елейн рушила через кімнату й ляснула Еґвейн по обличчю. Еґвейн отетеріла й лише кліпала очима.

— Ти зайшла надто далеко, — різко сказала золотоволоса дівчина. — Надто. Ми мусимо зживатися разом — або разом помремо! А ти сказала Аїлгуїн своє справжнє ім’я? Найнів сказала їй, що могла: що ми шукаємо Друзів Морока. І це було достатнім ризиком — пов’язувати нас із Друзями Морока. Вона сказала їй, що вони небезпечні; вбивці. Чи ми повинні були сказати, що вони — Чорні Айз Седай? У Тірі? Ти б ризикнула всім, розраховуючи, що Аїліуїн збереже таємницю?

Еґвейн боязко потерла щоку. У Елейн важка рука.

— Мені не подобається так чинити.

— Знаю, — зітхнула Елейн. — Які мені. Але ми мусимо.

Еґвейн знов розвернулася до вікна й дивилася на коней. Я знаю, що мусимо. Але мені все одно це не подобається.

РОЗДІЛ 49

ГРОЗА В ТІРІ

Врешті Еґвейн повернулася до столу та чаю. Вона думала, що, можливо, Елейн має рацію і вона зайшла надто далеко, але не змогла змусити себе вибачитися. Тож вони сиділи мовчки.

Коли Аїлгуїн повернулася, з нею був чоловік: худорлявий, середніх років, на вигляд мовби вирізьблений зі старого дерева. Джюлін Сандар залишив свої колодки біля дверей і повісив плаский конічний бриль на гачок. На паску поверх його коричневого каптана висів мечолам, — майже такий, як у Гюріна, але з короткими отворами з кожного боку довгого клинка. Він також ніс палицю заввишки з нього самого, а завтовшки з його великий палець, виготовлену зі світлого дерева, — ребристу, таку, які пастухи волів використовують для своєї череди. Чоловік мав чорняве, коротко стрижене волосся, а його швидкі темні очі, здавалося, помічали й запам’ятовували кожну деталь кімнати. І всіх присутніх у ній. Еґвейн заклалася б, що Найнів він оглянув двічі, і принаймні для неї відсутність реакції Найнів була награною; очевидно, що вона про це знала.

Аїліуїн вказала йому на місце за столом. Чоловік відгорнув манжети рукавів свого каптана, вклонився кожній по черзі й сів, приперши палицю до плеча, не кажучи ні слова доти, доки сивоволоса жінка не заварила свіжого чаю й усі не почали пити його зі своїх чашок.

— Матінка Ґунна розповіла мені про вашу проблему, — тихо сказав він, коли поставив чашку. — Я допоможу вам, якщо зможу, але високі лорди можуть невдовзі доручити мені якусь справу.

Повновида жінка пирхнула.

— Джюліне, коли це ти почав торгуватися, як крамар, що намагається видати льон за шовк? Не вдавай, що знаєш, коли високі лорди пошлють по тебе, до того, як вони це зроблять.

— Я не вдаю, — з усмішкою сказав Сандар, — бо знаю, що вночі на даху були якісь люди. Лише краєм ока помітив їхній рух, адже ховаються вони так само добре, як риба-голка в комишах. Ще ніхто не заявив про крадіжку, — але ті злодії проникли всередину, зуб даю. Запишіть це. Ще до початку наступного тижня мене викличуть до Твердині, тому що група злодіїв прокралася до будинків торговців чи навіть у маєтки лордів. Захисники, може, й охороняють вулиці, — але коли потрібно вистежити злодіїв, вони кличуть мисливця за злодіями, а я серед них — найкращий. Я не намагаюся набити ціну, — проте, що б я не зробив для цих гарних дівчат, я повинен зробити це швидко.

— Думаю, він говорить правду, — неохоче сказала Аїлгуїн. — Він скаже, що місяць зелений, а вода біла, якщо думатиме, що це принесе йому поцілунок, — але в інших справах бреше він менше від інших чоловіків. Мабуть, він найчесніший чоловік, який коли-небудь народжувався в Маулі.

Елейн закрила рукою рот, а Еґвейн тамувала свій сміх. Найнів сиділа нерухомо, і її вочевидь охопила нетерплячка.

Сандар насуплено глипнув на сиву жінку, а тоді, схоже, вирішив пропустити повз вуха те, що вона сказала. Він усміхнувся до Найнів.

— Зізнаюся, що мені цікаво дізнатися про цих злодіїв. Я знав жінок-крадійок, банду злодіїв, але ніколи не чув про зграю жінок-злодюжок. І я винен матінці Ґунні послугу.

Його очі, здавалося, знову вивчали Найнів.

— Яка ваша ціна? — різко спитала вона.

— За повернення вкрадених речей, — жваво сказав він, — я беру десяту частину вартості того, що повернув. Якщо потрібно знайти людину, — то срібну марку за особу. Матінка Ґунна сказала, що вкрадені речі мають цінність лише для вас, майстрине, — тож я пропоную це вирішити вам самим. — Він знов усміхнувся; у нього були дуже білі зуби. — Я б узагалі не брав з вас грошей, — от тільки колеги по цеху косо на мене дивитимуться; тож я візьму мінімальну ціну. Мідяк чи два, — не більше.

— Я знаю мисливця за злодіями, — сказала Елейн. — 3 ПТайняру. Дуже шанований чоловік. Він носить мечолам, а також — меч. А ви чому не носите?

На мить Сандар мав зляканий вигляд, а тоді він засмутився від того, що показав це. Він не зрозумів її натяку — або ж з якоїсь іншої причини вирішив проігнорувати її слова.

— Ви не тіренці. Я чув про шончанців, майстрине, — небилиці про траллоків і про те, що кожен чоловік — воїн.

Він усміхнувся так, наче всі ці історії були казочками для дітей.

— Ці розповіді правдиві, — сказала Еґвейн. — Принаймні деякі. Я була в шончанців.

Він змигнув і продовжив далі.

— Я не лорд, не багатій-торговець, і навіть не воїн. Захисники особливо не турбують іноземців за носіння меча — звісно, якщо вони не залишаються тут надовго, — але мене за таке кинуть у в’язницю під Твердинею. Такі закони, майстрине. — Його рука потерла палицю, мовби несвідомо. — Я добре даю собі раду й без меча. — Він знов усміхнувся до Найнів. — Тепер, якщо ви опишете ці речі...

Він зупинився, коли вона поставила гаманець на край столу й відрахувала тринадцять срібних марок. Еґвейн подумала, що вона обирає найсвітлішу монету; усі були тіренські, лише одна — андорська. Амерлін дала їй значну суму золотом, однак навіть воно колись закінчиться.

Найнів замислено глянула в гаманець, перш ніж стягнути його шнурочками і покласти назад у сумку.

— Вам потрібно знайти тринадцять жінок, майстре Сандаре.

— Я зроблю це й за меншу ціну, — запротестував він. — І мені не потрібна додаткова винагорода. Я пропоную те, що пропоную. Не бійтеся, що я візьму хабар.

— Можете не боятися, — погодилася Аїлгуїн. — Як я вже сказала, він чесний. Лиш не вірте, коли він казатиме, що любить вас.

Сандар невдоволено подивився на неї.

— Я плачу гроші, майстре Сандаре, — твердо сказала Найнів, — а значить, обираю товар. Ви знайдете цих жінок, — але не більше. — Вона зачекала, поки він неохоче кивне головою, а тоді продовжила: — Вони можуть бути разом, а можуть і окремо. Перша — тарабонка. Вона трохи вища від мене, з темними очима й світлим, медового кольору волоссям, яке вона заплітає в безліч маленьких кісок, згідно з тарабонською модою. Дехто вважає її вродливою, але вона не сприйме це за комплімент. У неї злий понурий рот. Друга — кандорка. У неї довге темне волосся з сивим пасмом над лівим вухом і...

Найнів не називала імен, — а Сандар і не питав. Імена можна легко змінити. Його усмішка зникла, коли почалась розмова про справу. Дівчина описала тринадцять жінок, поки він уважно її слухав, — а коли та закінчила, Еґвейн була впевнена, що він може розповісти все слово в слово.

— Можливо, матінка Ґунна вже сказала вам це, — закінчила Найнів, — але я повторю. Ці жінки значно небезпечніші, ніж ви можете собі уявити.

Більше дюжини осіб померли від їхніх рук, — це ті, про кого я знаю; і я не здивуюся, якщо це тільки крапля в морі крові, яку вони пролили.

Сандар і Аїлгуїн моргнули від здивування.

— Якщо вони дізнаються, що ви питаєте про них, то ви загинете. Якщо вони схоплять вас, то змусять розповісти, де ми, і тоді матінка Ґунна може загинути разом з нами.

Сива жінка недовірливо подивилася на неї.

— Повірте! — Погляд Найнів вимагав згоди. — Повірте, або я заберу срібло й знайду когось іншого, — з мізками!

— Коли я був молодим, — промовив Сандар серйозним голосом, — кишенькова злодюжка увігнала ножа мені між ребрами, — адже я не думав, що гарненька молода дівчина може так само впевнено штрикнути когось, як і чоловік. Більше я такої помилки не припускаюся. Я буду поводитися, наче ці всі жінки — Айз Седай із Чорної Аджі.

Еґвейн ледь не вдавилася, і він сумно всміхнувся, коли зсипав монети в свій гаманець і засунув його за пасок.

— Я не хотів налякати вас, майстрине. У Тірі немає Айз Седай. Це може тривати кілька днів, якщо вони разом. Тринадцять жінок укупі буде легше знайти; поодинці ж — складніше. Але у будь-якому разі я знайду їх. І я їх не відлякаю. І ви дізнаєтеся, де вони.

Коли він припасував свого солом’яного капелюха та колодки і вийшов чорним ходом, Елейн сказала:

— Сподіваюся, він не самовпевнений. Аїлгуїн, я чула, що він сказав, але... Він же зрозумів, що вони небезпечні, правда?

— Він не дурень, — хіба лише тоді, коли робить щось заради пари чарівних очей або гарненької ніжки, — сказала сива жінка, — але це біда всіх чоловіків. Він найкращий мисливець за злодіями у Тірі. Не хвилюйтесь. Він знайде цих ваших Друзів Морока.

— До ранку знову дощитиме, — Найнів тремтіла, попри теплінь у кімнаті. — Відчуваю, збирається на грозу.

Аїлгуїн лише похитала головою й почала наливати рибний суп у миски на вечерю.

Після того, як вони поїли і вмилися, Найнів та Аїлгуїн сіли за стіл розмовляти про зілля й лікування. Елейн працювала над невеличким шматком вишивки, який вона почала на плечі свого плаща: крихітні блакитні й білі квіточки. Потім вона почитала примірник «Есеїв Вілліма з Манечес», який лежав в Аїлгуїн на невеличкій поличці з книжками. Еґвейн теж намагалася читати, але ні есеї, ні «Мандри Джеїна Обходисвіта», ні гумористичні історії Алерія Елффін не могли втримати її цікавості вже після кількох сторінок. Вона перебирала пальцями кам’яний тер’ангріал крізь сукню. Де вони ? Що вони хочуть у Серці? Ніхто, окрім Дракона, — окрім Ранда — не може торкнутися Калландора, — то що вони хочуть ? Що ? Що ?

Коли настала ніч, Аїлгуїн показала кожній спальню на другому поверсі; але коли господиня пішла до власної, дівчата зібралися в Еґвейн при світлі однієї свічки. Еґвейн вже роздягалася до сорочки; на шнурочку, що висів на її шиї, було два персні. Кам’яний був значно важчим від золотого. Це те, що вони робили щоночі після того, як покинули Тар Балон, — окрім ночі з аїльцями.

— Розбудіть мене за годину, — сказала Еґвейн.

Елейн спохмурніла.

— Так мало цього разу?

— Тебе щось турбує? — спитала Найнів. — Можливо, ти користуєшся ним надто часто.

— Якби я цього не робила, ми б досі були у Тар Балоні: чистили б горщики й сподівалися знайти Чорну Аджу, перш аніж Сірий Чоловік знайде нас, — огризнулася Еґвейн.

Світло, Елейн має рацію. Я огризаюся, немов ображена дитина. Вона глибоко зітхнула.

— Можливо, я й тривожуся. Мабуть, це через те, що ми так близько до Серця Каменя. Близько до Калландора. Близько до пастки, — якою б вона не була.

— Будь обережна, — сказала Елейн, і Найнів ще тихіше додала:

— Будь дуже обережна, Еґвейн. Будь ласка.

Вона коротко посмикувала свою косу.

Еґвейн лягла у низьке ліжко, обабіч якого сиділи дівчата, і грім прокотився небом. Сон прийшов повільно.

Знову перед нею розляглися пагорби, — як завжди, всіяні квітами й метеликами під весняним сонцем; віяв легкий вітерець, і щебетали дзвінкі пташки. Цього разу вона була вбрана у зелену шовкову сукню з вишитими на грудях золотими птахами та взута у зелені оксамитові капці. Тер’анлріал був таким легким, що, здавалося, міг вислизнути з її сукні, — якби не вага персня із Великим Змієм, що тягла його вниз.

Простим шляхом спроб і помилок вона трохи вивчила правила Тел’а-ран ’ріоду — навіть цей Світ Снів, цей Невидимий світ мав свої правила, хоч і дивні; вона була впевнена, що не знає й десятої їх частини — і знає лише один спосіб, як змусити себе опинитися там, де вона хоче. Заплющивши очі, вона очистила свій розум — так, наче хотіла охопити саїдар. Це було не так просто: адже пуп’янок троянди намагався сформуватися, і вона продовжувала відчувати Істинне Джерело, продовжувала прагнути охопити його, але цю порожнечу потрібно було заповнити дечим іншим. Вона уявила Серце Каменя таким, яким бачила його в цих снах, продумала кожну деталь, — досконало, без жодної білої плями. Величезні поліровані колони червоного каменю. Потерта кам’яна підлога. Купол високо над головою. Кришталевий меч, недоторканний, що повільно обертався в повітрі руків’ям донизу. Коли все стало таким реальним, що вона була впевнена, що може дотягтися й торкнутися цього, вона розплющила очі й опинилася там, у Серці Каменя. А точніше, у Серці Каменя, яке існувало в Тел’аран’ріоді.

Там були колони і Калландор. А навколо осяйного меча, майже такі ж тьмяні й ефемерні, як тіні, сиділи тринадцять жінок, схрестивши ноги, і дивилися на Калландор, поки він обертався. Медововолоса Ліандрін повернула голову й подивилась просто на Еґвейн своїми великими темними очима. Її губи, як трояндовий пуп’янок, вигнулися в посмішці.

Важко дихаючи, Еґвейн підскочила в ліжку, ледь не звалившись на долівку.

— Що таке? — занепокоїлась Елейн. — Що сталося? Ти маєш наляканий вигляд.

— Ти лише встигла заплющити очі, — м’яко сказала Найнів. — Це вперше ти прокинулася сама, без нашої допомоги. Щось трапилося? — Вона різко смикнула косу. — 3 тобою все гаразд?

Як я повернулася¹? дивувалася Еґвейн. Світло, я навіть не знаю, що зробила. Вона розуміла, що просто хотіла відтягнути те, що мала сказати. Розв’язавши шнурок на шиї, вона поклала перстень з Великим Змієм і більший перекручений перстень-тер ’ашріал на свою долоню.

— Вони чекають на нас, — врешті сказала вона. Не було потреби казати хто. — І, гадаю, вони знають, що ми в Тірі.

Надворі гроза вдерлася в місто.

Дощ барабанив по палубі над головою; Мет дивився на кам’яну дошку на столі між ним і Томом, але насправді не міг сконцентруватися на грі, — навіть з андорською срібною маркою, що була на кону. Грім гуркотів, а в маленькому вікні було видно спалахи блискавок. Капітанську каюту «Швидкого» освітлювали чотири ліхтарі. Клятий корабель хоч і гладенький, як пташка, але суне до біса повільно. Судно трохи хитнулося, тоді ще раз; схоже, його хід змінився. Хай тільки зажене нас на мілину! Якщо він не витисне з цієї таратайки більшу швидкість, я засуну йому це золото до горлянки! Позіхаючи — він не міг нормально поспати ще з Кеймліна; не міг перестати переживати, щоб добре виспатися, — він поклав біленький камінець на перетин двох ліній; через три ходи він оточить десь п’яту частину Томових чорних камінців.

— Ти був би непоганим гравцем, хлопче, — сказав менестрель із люлькою в зубах, ставлячи свій наступний камінець, — якби зосередився на грі.

Його тютюн пахнув листям і горіхами. Мет потягнувся по ще один камінець із купки біля його ліктя, а тоді моргнув — і облишив камінь. За ті ж три ходи Томові камінці оточать більше третини його власних. Він не помітив, як це сталося, — і не бачив виходу.

— Ти коли-небудь програвав? Хоч одну гру?

Том витягнув люльку й погладив вуса.

— Давно такого не було. Морґейз раніше вигравала в мене десь половину партій. Кажуть, хороші командири солдат і хороші гравці у Велику гру так само вправні й в камінці. Вона — одна з них, і я впевнений, що Морґейз змогла б командувати також і битвою.

— Може, краще в кості ще раз? Камінці забирають багато часу.

— Мені подобається вигравати частіше, аніж один раз на дев’ять чи десять кидків, — сухо сказав сивоволосий чоловік.

Мет зірвався на ноги, коли двері розчахнулися й увійшов капітан Д ерн. Чоловік з квадратним обличчям струсив краплини дощу з рукавів свого плаща, бурмочучи собі під ніс якісь прокльони.

— Хай Світло спопелить мої кістки, — не знаю, чому я дозволив вам найняти «Швидкого». Вам, що вимагали довбаної швидкості в найтемнішу ніч та в найсильніший дощ. Більшу швидкість. Завжди більше клятої швидкості! Ми могли сотні разів загнати судно на корабельна мілину!

— Ви хотіли золота, — різко сказав Мет. — Ви казали, що це старе корито буде швидким, Дерне. Коли ми будемо в Тірі?

Капітан силувано всміхнувся.

— Ми вже пришвартовуємося. Хай мене спалять, як клятого фермера, якщо хтось зможе знову вмовити мене везти те, що може спалахнути. А зараз — де решта мого золота?

Мет кинувся до одного з малих вікон і визирнув надвір. Завдяки яскравим спалахам блискавки він міг побачити мокрий кам’яний док, але не більше. Він витяг другий гаманець із золотом з кишені і кинув його Дерну. Чи чувано, щоб річковий чоловік не грав у кості!

— Давно пора, — прогарчав він. Світло, сподіваюся, я не спізнився.

Мет зібрав увесь свій одяг і покривала в шкіряну торбу й повісив її на одне плече, а згорток феєрверків за мотузок, який він до них прив’язав, — на інше. Його плащ майже цілковито прикрив їх, лише попереду виднівся край. Краще вже змокне він, аніж феєрверки. Він може висохнути й на вигляд буде, як новенький; а дослід з відром показав, що феєрверк так не може. Схоже, Рандів тато мав рацію. А Мет завжди думав, що Рада Селища не запускає їх під дощем, бо кращі видовиська виходять саме у ясні ночі.

— Ти ще не надумав продати цю річ? — Том накинув на плечі свій плащ менестреля. Він накрив ним шкіряні чохли арфи й флейти, але клунок зі своїм одягом і покривалами повісив на спину поверх плаща.

— Поки я не зрозумію, як вони працюють, я їх не продам, Томе. Окрім того, подумай, як класно було б запустити їх усі водночас.

Менестрель здригнувся.

— Поки що ти не підірвеш їх усіх воднораз, хлопче. Поки що ти припиниш жбурляти їх у багаття під час вечері. Я не закриватиму на це очі, — на те, як ти поводишся з ними. Тобі пощастило, що капітан не викинув нас за борт два дні тому.

— Він би не зробив цього, — засміявся Мет. — Спершу він би захотів гаманець. Еге Дерне?

Дерн підкинув гаманець із золотом у руці.

— Раніше я не питав, — але золото вже моє, і я його тобі не поверну. Для чого це все? Так збіса сильно поспішати.

— Побився об заклад, Дерне. — Позіхаючи, Мет узяв свою палицю і приготувався йти. — Заклався.

— Заклався! — Дерн роздивлявся важкий гаманець. Другий, такий самий, був замкнений у його грошовій скрині. — На кону, мабуть, усе кляте королівство!

— Більше, Дерне, — сказав Мет.

Дощ так сильно періщив по палубі, що Мет міг розгледіти трап, лише коли блискавка пронизувала місто; ревище зливи заледве дозволяло йому чути власні думки. Утім, він бачив світло у вікнах угорі вулиці. Там, вгорі, будуть корчми.

Капітан не вийшов на палубу, щоб провести їх на берег, — і нікого з екіпажу теж не було. Мет і Том долали свій шлях на кам’яний док лише удвох.

Мет лаявся, коли його черевики застрягали у вуличній багнюці, але цьому нічим було зарадити, тож він продовжував іти так швидко, як тільки виходило в цих чоботях і з палицею, що застрягала на кожному кроці. У повітрі смерділо рибою навіть під час дощу.

— Спершу ми знайдемо корчму, — сказав він голосно, щоб Том його почув, — а тоді я піду шукати.

— У таку погоду? — крикнув Том у відповідь. Дощ стікав його лицем; але він більше турбувався тим, щоб накрити свої інструменти, аніж обличчя.

— Комар міг покинути Кеймлін раніше від нас. Якщо у нього був хороший кінь, а не такі шкапи, як наші, він міг вирушити вниз рікою з Арин-ґілла, можливо, на цілий день раніше, — і я не знаю, наскільки ми його наздогнали з цим дурнем Дерном.

— Ми швидко допливли, — мовив Том. — «Швидкий» заслуговує на свою назву.

— У будь-якому разі, Томе, дощить чи не дощить, — я мушу знайти його раніше, ніж він знайде Еґвейн, чи Найнів, чи Елейн.

— Кілька годин нічим не зарадять, хлопче. У такому місті, як Tip, сотні корчем. За стінами можуть бути ще сотні, у деяких — лише кілька кімнат, і вони такі крихітні, що ти можеш пройти повз і ніколи й не дізнатися, що вони там є. — Менестрель ще більше натяг свій каптур і пробурчав до себе: — Минуть тижні, перш ніж ми їх знайдемо. Але й Комар шукатиме їх тижнями. Цю ніч перебудемо під дахом. Можу закластися будь-якою монетою з тих, що в тебе залишилися, що Комар не шукатиме дівчат під час дощу.

Мет похитав головою. Крихітні корчми з кількома кімнатами. Перед тим, як покинути Емондів Луг, найбільшою будівлею, яку він коли-небудь бачив, була корчма «Винне джерело». Він сумнівався, чи у Брана аль’Віра там було більше від дюжини кімнат. Еґвейн з батьками й сестрами жила у кімнатах у передній частині другого поверху. Щоб я згорів, — інколи мені здається, що нам не потрібно було покидати Емондів Луг. Однак Ранду це було необхідно, та й Еґвейн могла загинути, якби не поїхала до Тар Балона. Тепер вона може померти, бо зробила це. Він не знав, чи міг би зараз жити на фермі; корови й вівці точно не вміли грати в кості. Але Перрин досі має шанс повернутися. їдь додому, Перрине, подумалося йому. їдь додому, поки можеш. Він потрусив головою. Дурень! Чому б це йому хотілося повертатися¹? Він подумав про ліжко, — однак відігнав цю думку. Не зараз.

Блискавка промчала небом, — три зубчасті стріли разом, — проливаючи яскраве світло на вузький будинок, у вікнах якого, здавалося, висіли в’язки зілля, та на щільно зачинену крамницю, на вивісці якої був зображений горщик з мисками й тарілками. Позіхаючи, він зіщулив плечі від рясного дощу, намагаючись швидше витягати свої черевики з липкої багнюки.

— Думаю, у цій частині міста шукати немає сенсу, Томе, — крикнув він. — Уся ця грязюка і рибний сморід. Ти можеш уявити, щоб Найнів, Еґвейн — чи Елейн! — зупинилися десь тут? Жінкам подобаються охайні й чисті речі, Томе, — і щоб добре пахли.

— Можливо, хлопче, — пробурмотів Том і закашлявся. — Але тебе б здивувало те, з чим жінки можуть змиритися.

— А може, й твоя правда.

Притримуючи плащ так, щоб він накривав феєрверки, Мет збільшив свої кроки.

— Ходімо, Томе. Я хочу цієї ж ночі знайти або Комара, або дівчат.

Том шкутильгав за ним, постійно кашляючи.

Вони увійшли крізь широкі ворота — які не охоронялися під час дощу — до міста, і Мет з полегшенням відчув бруківку під ногами. І не більше ніж

через п’ятдесят кроків угору по вулиці стояла корчма, із вікон загальної зали якої лилося світло. Музика рвалася в ніч. Навіть Том, долаючи кульгавість, пройшов останні п’ятдесят кроків крізь дощ доволі швидко.

Господар «Білого півмісяця» носив довгий блакитний каптан, що через статуру обтискав чоловіка як вище, так і нижче талії, — на відміну від більшості чоловіків, котрі сиділи за столами на стільцях з низькими спинками. Мет прикинув, що широкі бриджі господаря, прив’язані до кісточок над низькими туфлями, могли б умістити двох звичайних чоловіків, — по кожному в одну ногу. Служниці були вбрані в темні, закриті сукні з короткими білими фартухами. Між двома кам’яними вогнищами музикант грав на цимбалах. Том скептично глянув на нього й похитав головою.

Гладкий власник на ім’я Каван Лопар був просто щасливий надати їм кімнати. Він наморщився через брудне взуття, але срібло з Метової кишені — золото вже закінчувалося — і Томів клаптиковий плащ розгладили зморшки на його чолі. Коли Том сказав, що виступатиме за невеличку платню протягом кількох ночей, підборіддя Лопара вдоволено сіпнулося. Про великого чоловіка з сивим пасмом у бороді він нічого не знав, як і про трьох дівчат за тими описами, що їх сказав Мет. Юнак залишив усе, крім свого плаща й палиці, у кімнаті, краєм ока переконавшись у тому, що там є ліжко — сон був спокусою, але він відкинув цю думку, — тоді проковтнув гостре рибне рагу й знову кинувся під дощ. Він був здивований тим, що Том пішов за ним.                            ^:

— Я гадав, ти захочеш залишитися там, де сухо, Томе.

Менестрель погладив футляр з флейтою, що досі був під його плащем. Решту речей він залишив у кімнаті.

— Люди охочіше говорять з менестрелями, хлопче. Я можу щось дізнатися, — щось таке, чого тобі не скажуть. І я не хочу, щоб дівчатам зашкодили, — не менше від тебе.

Через сотню кроків униз дощовою вулицею з протилежного боку розташовувалась інша корчма; за нею через двісті кроків була ще одна, і далі — ще одна. Мет рушив до них і затримався там достатньо довго, тож Том устиг розпустити свій плащ і розповісти історію, дозволивши комусь налити собі склянку вина, поки Мет розпитував про високого чоловіка з сивим пасмом у коротко стриженій чорній бороді та про трьох дівчат. Він виграв кілька монет у кості, однак нічого не дізнався, — як і Том. Він був радий, що менестрель, схоже, зробив лише кілька ковтків вина в кожній корчмі; на кораблі Том утримувався від випивки, але Мет не був упевнений, що чоловік не порине знову у винний запій в Тірі. Коли вони відвідали дюжину залів, Мет відчув, як поважчали його повіки. Дощ трохи зменшився, хоча все ще монотонно падав грубими краплями, — але тепер відчувався вітер. Небо забарвилося в темно-сірий, очікуючи на світанок.

— Хлопче, — пробурмотів Том, — якщо ми не повернемося до «Білого півмісяця», я засну тут, під дощем. — Він закашлявся. — Ти помітив, що ми пройшли повз три корчми? Світло, я так утомився, що не можу думати. У тебе є план, куди йти, про який ти не розповів мені?

Мет сонно стежив за високим чоловіком у плащі, який квапливо зайшов за ріг. Світло, я втомився. Ранд за п’ятсот ліг звідси, грається в клятого Дракона.

— Що? Три корчми?

Вони стояли прямо перед однією — «Золотим горнятком», як було написано на вивісці, якою хилитав вітер. Зображення під словами було не надто схоже на гральне горнятко, але Мет вирішив спробувати ще цю корчму.

— Ще одну, Томе. Якщо ми не знайдемо їх тут, то повернемося й ляжемо спати.

Сон звучав значно привабливіше, ніж гра в кості, хай і на сто золотих, — однак Мет змусив себе зайти досередини.

Ступивши лише два кроки загальною залою, Мет побачив його. Кремезного чоловіка, що носив зелений каптан із блакитними смужками вздовж пишних рукавів. Це був Комар: коротка підстрижена борода з сивим пасмом на підборідді. Він сидів на одному з тих дивних стільців з низькою спинкою за столом на іншому кінці кімнати, струшуючи шкіряним горнятком і посміхаючись чоловіку навпроти. Інший чоловік був вбраний у довгий каптан та широкі бриджі, і він не посміхався. Він дивився на монети на столі, немовби бажав, щоб вони повернулися до його гаманця. Інше горнятко стояло біля ліктя Комара.

Комар підняв шкіряне горнятко і почав сміятися ще до того, як кубики перестали обертатися.

— Хто наступний? — крикнув він, згрібаючи виграш на свою частину столу. Перед ним уже була значна купа срібла. Він зібрав кубики назад у горнятко і покалатав ними.

— Хтось ще хоче випробувати свій талан?

Схоже, ніхто більше не хотів, — однак він продовжував калатати й сміятися.

Визначити господаря було неважко, хоча у Тірі вони й не носили білих фартухів. Його каптан був такого ж синього відтінку, як і в інших власників, з якими Мет спілкувався. Товстун, хоч і вполовину менший від Лопара і з меншою кількість підборідь, сидів самотою за столом, жваво поліруючи олов’яний кухоль, і зиркав через усю кімнату на Комара, — але лише тоді, коли той на нього не дивився. Дехто з інших відвідувачів теж похмуро поглядав на нього краєм ока. Але не тоді, коли дивився він.

Мет притамував початкове бажання кинутися на Комара, стукнути його по голові своєю палицею і змусити сказати, де Еґвейн та інші. Щось було не так. Комар був єдиним чоловіком з мечем, якого Мет тут бачив, — але те, як інші поглядали на нього, приховувало щось більше, ніж страх перед мечником. Навіть служниця, що принесла йому свіжий кухоль вина, за що він вщипнув її, нервово засміялася.

Подивитися на нього зусібіч, втомлено подумав Мет. Половина проблем, у які я втрапляю, стаються через те, що я цього не роблю. Я повинен подумати. Втома, здавалося, наповнила його голову вовною. Він махнув Тому, і вони підійшли до господаря, що підозріло подивився на них, коли вони сіли.

— Що це за чоловік з сивим пасмом у бороді? — спитав Мет.

— Ви не місцеві, правда? — сказав господар. — Він також чужоземець. До сьогоднішньої ночі я його не бачив, — але я знаю, хто він. Один з тих, хто приїжджає сюди й збагачується на торгівлі. Достатньо багатий торговець, щоб носити меч. Але це не привід, щоб так ставитися до нас.

— Якщо ви ніколи раніше не бачили його, — сказав Мет, — то звідки знаєте, що він — торговець?

Власник глянув на нього, як на віслюка.

— Його каптан, юначе, — і меч. Він не може бути лордом чи солдатом, якщо не місцевий, — значить, він багатий торговець. — Чоловік похитав головою через тупість чужоземців. — Вони приїжджають на наші землі, задирають носи, пестять дівчат прямо на наших очах, хоч їх сюди ніхто не кликав. Якби я пішов у Маул, то не обдирав би рибалок під час гри. Якби в Тавар, — то не грав би з фермерами на їхній урожай, який вони привезли, аби продати. — Він полірував кухоль все лютіше. — Такий талан у чоловіка. Мабуть, так він і збагатився.

— Він виграє, так? — Позіхаючи, Мет замислився про те, що було б цікаво зіграти з таким же щасливчиком, як він сам.

— Інколи він програє, — пробурмотів господар, — коли на кону кілька срібних пенні. Інколи. Але не коли срібна марка. Не менше дюжини раз сьогодні я бачив, як він переміг в «корони» з трьома коронами й двома трояндами. А у «Верх» іще частіше: у нього було три шістки й дві п’ятірки. Він викидав лише шістки в «Трійки» — і три шістки й п’ятірку кожним кидком у «Компас». Якщо йому так таланить, Світло сяє на нього, — і це добре для нього; але нехай грає з іншими торговцями, як і годиться. Як у чоловіка може бути такий талан?

— Обважені кості, — сказав Том і кашлянув. — Коли він хоче перемогти напевно, то використовує кості, що завжди падають одним боком. Він достатньо розумний, щоб не використовувати їх для найбільшої комбінації: народ би засумнівався, якби завжди випадав «король». — Він підняв брову до Мета. — Йому достатньо одного кидка, який неможливо побити, — але він не може змінити те, що вони показують завжди одне і те саме.

— Я чув про таке, — повільно сказав господар. — Ілліанці використовують це, як я чув. — Тоді він похитав головою. — Але ж обидва чоловіки використовують однакові горнятка й кості. Це неможливо.

— Принеси мені два гральних горнятка, — сказав Том, — і два набори кубиків. Корони чи цятки — немає значення, головне, щоб вони були однакові.

Господар похмуро подивився на нього, але пішов, розважливо взявши олов’яний кухоль із собою, і незабаром повернувся з двома шкіряними горнятками. Том викотив на стіл перед Метом п’ять кістяних кубиків. Усі набори кубиків, які коли-небудь бачив Мет, — чи то з цятками, чи то із символами, — були зроблені з кістки чи з дерева. Ці мали цятки. Він підняв їх, зиркнувши на Тома.

— Я повинен був щось побачити?

Том кинув кості з іншого горнятка собі на долоню, а тоді так швидко, що ледь можна було помітити, кинув їх назад і перевернув горнятко догори дриґом, перш ніж кубики встигли випасти. Він поклав руку на дно горнятка.

— Поміть кожен з них, хлопче. Щось незначне, — але те, що ти впізнаєш як свою мітку.

Мет спантеличено перезирнувся з господарем. Тоді вони обидва подивилися на горнятко під Томовою рукою. Він знав, що Том збирається показати якийсь фокус — менестрелі завжди демонструють неможливі речі: то їдять полум’я, то дістають з повітря шовк — але він не міг зрозуміти, як Том може щось провернути, якщо вони сидять так близько. Він витягнув свій ніж і зробив маленькі подряпинки на кожному кубику, якраз через коло з шести цяток.

— Добре, — сказав він, поклавши їх на стіл. — Покажи мені свій фокус.

Том потягнувся й взяв кубики, а тоді поклав їх знову на відстань фута. — Знайди свої помітки, хлопче.

Мет спохмурнів. Томова рука досі накривала шкіряне горнятко; менестрель не рухав її й не наближав Метові кості. Юнак підняв кубики... і здивовано змигнув. На них не було подряпин. Господар зітхнув.

Том відкрив свою вільну руку, показавши п’ять кубиків.

— Твої помітки на цих. Ось це й робить Комар. Це дитячий трюк, дуже простий, — але я б ніколи не подумав, що в нього такі кмітливі пальці.

— Думаю, після цього мені не захочеться грати з тобою в кості, — повагом мовив Мет. Господар розглядав кості, але не схоже було, що він розібрався, у чому справа.

— Кличте варту, чи як ви їх називаєте, — сказав йому Мет. — Нехай заарештують його. — У в’язниці він нікого не зможе вбити. А якщо вони вже мертві? Він намагався не слухати, але думки напосідали. Тоді він помре. І Ґаебріл, — чого б це мені не коштувало! Вони живі, щоб я згорів! Повинні бути живими!

Господар похитав головою.

— Я? Щоб я доніс на торговця захисникам? Вони навіть не глянуть на його кості. Він може сказати лише одне слово, і мене закують у кайдани й відправлять рити канали в Кігтях Дракона. Він може порубати мене на місці, — і захисники скажуть, що я на це заслужив. Можливо, він сам скоро піде.

Мет скривився.

— Якщо я викрию його, цього буде достатньо? Покличете варту, чи захисників, чи кого там?

— Ви не розумієте. Ви чужоземці. Навіть якщо він теж, — він багатий чоловік. Поважний.

— Чекай тут, — сказав Мет Тому. — Я не дозволю йому знайти Еґвейн чи інших, чого б це мені не коштувало.

Він позіхнув, відсуваючи назад стілець.

— Чекай, хлопче, — покликав його Том м’яко, але наполегливо. Менестрель піднявся зі стільця. — Щоб ти згорів, — ти не знаєш, куди пхнешся!

Мет махнув йому, щоб залишався там, і рушив до Комара. Ніхто не прийняв виклик бороданя, тож він подивився на Мета з цікавістю, коли той припер свою палицю до столу й сів навпроти.

Комар оглянув Метовий каптан і бридко всміхнувся.

— Ти хочеш зіграти на мідяк, фермере? Я не витрачаю час на... — Він раптово замовк, коли Мет поклав на стіл золоту андорську крону і позіхнув, не докладаючи зусиль, щоб прикрити свого рота. — Ти малослівний, фермере, — і, хоча твої манери могли би бути кращими, золото говорить саме за себе і не вимагає манер.

Він потрусив шкіряним горнятком і жбурнув кості. Чоловік реготнув І тле ДО ТОГО, ЯК ВОНИ зупинилися, показуючи три корони Й ДВІ троянди- — Тобі не побити їх, фермере. Можливо, у тебе є ще ЗОЛОТО В ЦИХ торбах, яке ти хочеш програти? Що ти зробив? Пограбував свого господаря?

Він потягнувся по кубики, але Мет випередив його і загріб їх собі. Комар злобно зиркнув, але дозволив йому взяти горнятко. Якщо два кидки однакові, то гравці мають кидати, поки хтось не переможе. Мет посміхнувся, калатаючи кості. Він не дав Комару можливості підмінити їх. Якщо вони викинуть однакові позиції три чи чотири рази підряд — абсолютно однакові щоразу — навіть ці захисники звернуть увагу. Уся загальна зала це побачить; їм доведеться підтримати Мета.

Він кинув кості на стіл. Вони дивно підстрибували. Він відчув: щось — рухається. Було так, мовби його талан шаленів. Кімната, здавалося, оберталася довкола нього, смикаючи кості за ниточки. Йому чомусь хотілося подивитися на двері, але він змушував себе дивитися на кості. Вони зупинилися. П’ять корон. Очі Комара, здавалося, от-от вилетять з орбіт.

— Ти програв, — тихо сказав Мет. Якщо його талан був аж таким, тоді, можливо, був саме час натиснути на нього. Голос десь із глибини голови говорив йому подумати, — але він був надто втомлений, щоб слухатися. — Гадаю, твій талан вичерпується, Комаре. Якщо ти щось зробиш цим дівчатам, він і зовсім закінчиться.

— Я навіть не знайшов... — почав було Комар, досі дивлячись на кубики, а тоді підвів голову. Його обличчя зблідло. — Звідки ти знаєш моє ім’я?

Він не знайшов їх, — поки що. Талане, солодкий талане, залишайся зі мною.

— Повертайся до Кеймліна, Комаре. Скажи Ґаебрілу, що не зміг їх знайти. Скажи, що вони мертві. Що-небудь, — але їдь із Тіра сьогодні ж. Якщо я побачу тебе знову, то вб’ю.

— Хто ти? — розгублено сказав кремезний чоловік. — Хто?..

За мить він уже оголив лезо меча й стояв на ногах.

Мет штовхнув та перекинув на нього стіл і схопився за палицю. Він уже й забув, який насправді кремезний цей Комар. Бородань відштовхнув стіл прямо на нього. Мет упав разом зі стільцем, тримаючи голими руками палицю, коли Комар відкинув з дороги стіл і посунув на Мета. Юнак уперся ногами в тулуб чоловіка, щоб зупинити натиск, і незграбно змахнув палицею, — лише щоб відвести меч. Проте удар вибив палицю з його пальців, і він натомість вхопився за зап’ясток Комара з клинком, що навис за кілька сантиметрів від його обличчя. Щось прогарчавши, він відкотився назад, щосили тиснучи на нього ногами. Очі Комара розширилася від здивування, коли він перелетів через Мета й звалився на стіл горілиць. Мет поповз до палиці, але коли схопив її, то побачив, що Комар не рухається.

Кремезний чоловік лежав, розкинувши ноги в стегнах на столі, а інша його половина звисала головою вниз зі столу. Чоловіки, що сиділи за столом, були вже на ногах, на безпечній відстані, заламуючи руки й нервово перезираючись. Негучний схвильований гул наповнював залу — це було не зовсім те, чого очікував Мет.

Меч Комара лежав біля його руки. Але він не рухався. Чоловік дивився на Мета, коли той відкинув меч і схилився на одне коліно перед ним. Світло! Мабуть, він зламав хребет!

— Я казав тобі їхати звідси, Комаре. Твій талан вичерпався.

— Дурень, — хрипів кремезний чоловік. — Ти... думаєш, я... єдиний... хто полює на них? Вони не... доживуть до... — Його очі витріщалися на Мета, а рот був відкритим, — однак він нічого більше не казав. І не скаже.

Мет дивився у ці скляні очі, намагаючись витягнути більше слів з мертвого чоловіка. Хто ще, — щоб ти згорів¹? Хто? Де вони? Мій талан. Щоб я згорів, — що сталося з моїм таланом? Він усвідомив, що господар відчайдушно смикає його за руку.

— Ти маєш іти. Мусиш. Перш ніж прийдуть захисники. Я покажу їм кості. Скажу, що це був чужинець, але високий чоловік. З рудим волоссям і сірими очима. Ніхто не постраждає. Чоловік, який наснився мені минулої ночі. Не справжній. Ніхто не заперечить мені. Бо він всіх ошукав зі своїми кубиками. Але ти маєш піти. Мусиш!

Усі в кімнаті старанно дивилися кудись в інший бік. Мет дозволив відтягти себе від мертвого чоловіка й виштовхати на вулицю. Том уже чекав під дощем. Він схопив Мета за руку й квапливо потягнув його вниз по вулиці; волочив хлопця, що спотикався, за собою. Метів каптур звисав на спину; дощ намочив його волосся й стікав обличчям униз по шиї, але він цього не помічав. Менестрель продовжував озиратися через плече, вдивляючись у вулицю поза ними з Метом.

— Ти що, заснув, хлопче? А там ти не був схожим на сонного. Давай, юначе. Захисники заарештують будь-якого чужоземця за дві вулиці, — байдуже, як його опише господар.

— Це талан, — бурмотів Мет. — Я зрозумів. Кості. Мій талан спрацьовує краще; що все... випадково. Як кості. Не так, яку картах. Не в камінцях. Там багато схем. Це має бути випадковістю. Навіть Комар. Я заходив у кожну корчму. А до цієї зайшов випадково. Томе, якщо я збираюся знайти Еґвейн та інших вчасно, я мушу шукати без плану.

— Про що ти говориш? Чоловік мертвий. Якщо він уже вбив їх... Що ж, ти помстився за них. Якщо ні, — то вони в безпеці. А зараз ти можеш в біса піти швидше? Захисники незабаром прийдуть, і вони будуть не такі ніжні, як гвардійці королеви.

Мет вивільнив руку й пришвидшив нетверду ходу, тягнучи палицю -

— Він проговорився, що не знайшов їх ще. Але сказав, що він не цінний, хто на них полює. Томе, я вірю йому. Я дивився йому в очі, — і він сказав правду. Я досі маю знайти їх, Томе. І тепер я навіть не знаю, хто за ними полює. Я мушу знайти їх.

Тамуючи позіхання кулаком, Том натягнув Метові каптур від дощу.

— Не сьогодні, хлопче. Мені треба поспати. І тобі теж.

Мокро. Краплі стікають з волосся на моє обличчя. У голові туманилося. За мить він зрозумів, що це через потребу сну. І усвідомив, наскільки втомленим був, — якщо йому доводилося думати для того, щоб це відчути.

— Твоя правда, Томе. Але я продовжу шукати, як тільки почне світати.

Менестрель кивнув та закашлявся, і вони під дощем дійшли до «Білого півмісяця».

Світати почало вже невдовзі, — проте Мет витягнув себе з ліжка і разом із Томом вирушив на пошуки, відвідуючи кожну корчму в Тірі. Мет дозволив собі блукати, куди тільки поведе настрій і наступний поворот, не шукаючи конкретної корчми, і підкидав монетку, щоб вирішити, заходити чи ні. Три дні й ночі він робив так, — і три дні й ночі безперервно дощило. Інколи гриміло, інколи ні, — але завжди лило.

Томів кашель дедалі погіршувався, тож він перестав грати на флейті й розповідати історії, і не хотів виносити арфу на таку погоду зовсім; він наполягав, що вони шукатимуть разом, і люди все ще були більш довірливі до менестреля. Метовий талан у грі в кості, здавалося, іще збільшився відтоді, відколи він почав хаотично блукати корчмами, — хоча й ніколи не залишався там надовго, щоб виграти щось більше від кількох монет. Ніхто з них не почув нічого корисного. Чутки про війну з Ілліаном. Чутки про вторгнення в Меєн. Чутки про вторгнення з боку Андору; про Морський народ, що припиняє торгівлю; про армії Артура Яструбине Крило, що повстали з мертвих. Чутки про повернення Дракона. Чоловіки, з якими грав Мет, були такі ж понурі через всі ці чутки; здавалося, вони вишукують найпохмуріші плітки й вірять їм лише наполовину. Втім, хлопець не почув жодних поговорів, котрі могли б привести його до дівчат. Жоден власник не бачив дівчат, які б відповідали його описам.

Йому почали снитися жахіття, — без сумніву, через хвилювання. Еґвейн, і Найнів, і Елейн, і з ними якийсь чолов’яга з коротко стриженим світлим волоссям, вбраний у каптан із широкими смугастими рукавами, як у Комара, що сміявся й сплітав сіті довкола них. Лише інколи замість дівчат була Морейн; іноді той чоловік тримав кришталевого меча, що блищав, як сонце, щойно він його торкався. Іноді цей меч тримав Ранд. Чомусь саме Ранд снився йому найчастіше.

Мет був упевнений у тому, що все це—через те, що він мало спав і нічого не їв, окрім тих випадків, коли згадував про це. Проте він не зупиниться. Він заклався і повинен перемогти, — так Мет казав собі; він прагнув перемогти, навіть якщо доведеться заплатити за це життям.

РОЗДІЛ 50

МОЛОТ

Полуденне сонце пекло, коли пором причалив до Тіра; калюжі на кам’яних доках парували, а вітер Перрину здавався таким же вологим, як і в Ілліані. У повітрі пахло смолою, деревиною і мотуззям — він бачив верфі далі на південь по річці, — а ще спеціями, залізом і ячменем, парфумами й вином, і ще сотнею різних ароматів, які він не міг виокремити із загальної суміші. Більшість з них тягнулася зі складів за доками. Коли вітер повіяв з півночі, він приніс запахи риби, які одразу ж щезли, щойно вітер стих. Жодних запахів того, на що можна полювати. Його розум потягнувся до вовків, перш ніж Перрин усвідомив це; однак, коли він зрозумів, то одразу ж узяв його під контроль. Останнім часом він робив це надто часто. Звісно, тут не було ніяких вовків. Не в такому місті. Але він не хотів, щоб це навіювало йому відчуття самотності.

Щойно пандус судна опустили, юнак вслід за Морейн і Ланом рушив на Ходаку на док. Величезний силует Твердині Тіра бовванів ліворуч від них, завдяки тіням нагадуючи гору — попри велике знамено, що майоріло на вершині. Йому не хотілося дивитися на Твердиню, — але скидалось на те, що неможливо було дивитися на місто й не бачити її. Він уже там? Світло, якщо він намагався пробратися досередини, то вже мертвий. І тоді все було марно.

— Що ми тут шукатимемо? — запитала Зарін позаду нього. Вона продовжувала допитуватися, — тільки запитання ставила не Айз Седай чи Охоронцю. — В Ілліані на нас чекали Сірі Чоловіки й Дике полювання. Що приховує Tip, якщо... якщо хтось так сильно хоче тримати вас подалі від нього?

Перрин озирнувся довкола; схоже, ніхто з докерів, котрі носили товар, цього не почув. Він був упевнений, що відчув би запах страху. Юнак стримав різке зауваження, що висіло у нього на язиці. У неї язик був швидший і гостріший.

— Не будь такою нетерплячою, — прогримів Лоял. — Схоже, ти думаєш, що все буде так просто, як в Ілліані, Фейлі.

— Просто? — пробурмотіла Зарін. — Просто! Лояле, нас двічі хотіли вбити за одну ніч. Того, що відбулося в Ілліані, цілком достатньо для однієї мисливської пісні. Що ти називаєш простим?

Перрин насупився. Він не хотів, щоб Лоял називав Зарін тим іменем, яке вона обрала для себе; це було постійним нагадуванням про те, що Морейн думала, що вона — сокіл, про якого говорила Мін. І це змушувало Перрина міркувати про те, чи вона і є та вродлива жінка, від якої його застерігала Мін. Принаймні я не натрапив на яструба. Чи на туатга’ана з мечем! Дивнішим було б лише, якби я був торговцем вовни!

— Перестань запитувати, Зарін, — сказав він, коли застрибнув у сідло Ходака. — Ти не дізнаєшся, чому ми тут, поки Морейн не скаже тобі.

Він намагався не дивитися на Твердиню. Дівчина зупинила на ньому погляд своїх темних розкосих очей.

— Я не думаю, що ти знаєш, ковалю. Тому ти мені й не кажеш, — бо не знаєш. Визнай це, фермере.

Він зітхнув і виїхав з доків услід за Морейн і Ланом. Зарін не чіплялася так настирливо до Лояла, коли оґір відмовився відповідати на її питання. Перрин думав, що вона, мабуть, намагається змусити його називати її тим іменем. Але він не стане.

Морейн прив’язала дощовик позаду сідла, поверх невинного на вигляд згортка, в якому був стяг Дракона. І, попри спеку, Айз Седай загорнулася у блакитний лляний ілліанський плащ. Його глибокий широкий каптур приховував її обличчя. Перстень Великого Змія висів на шнурку на шиї. У Тірі не заборонено з’являтися Айз Седай, — лише направляти, проте захисники Твердині уважно пильнують кожну жінку, котра носить такий перстень. Вона не хотіла, щоб за нею стежили в Тірі.

Лан запхнув свій плащ Охоронця у сакви ще два дні тому, коли стало зрозуміло, що той, хто послав Темних гончаків — від імені Саммаел Перрин здригався, намагаючись викинути його з голови, — той, хто послав їх, не відправив більше нікого. Охоронець не піддався спеці в Ілліані, — так само, як і слабшому теплу в Тірі. Його сіро-зелений каптан був застібнутий під шию.

Перрин розстібнув каптан до середини й розв’язав комір сорочки. У Тірі було дещо прохолодніше, ніж в Ілліані, але спекотно було десь так само, як влітку в Межиріччі, — і, як завжди буває після дощу, вологість повітря лише погіршувала ситуацію. Ремінь з його сокирою звисав з високої луки сідла. Йому приємніше було не носити його, — а там він був під рукою у разі необхідності.

Його здивувало багно на вулицях, котрими вони їхали. Брудні вулиці були лише в селах та малих містах, a Tip був одним з великих міст. Але, здавалося, люди не звертали на це уваги; деякі ходили босоніж. Жінка, що йшла на маленьких дерев’яних платформах, на мить затримала його уваїу, і він замислився над тим, чому всі їх тут не носять. Схоже, в цих мішкуватих бриджах чоловікам було комфортніше, ніж в обтислих, які носив він, — але юнак був упевнений, що почуватиметься дурнем, якщо спробує вбратися у них. Він уявив себе в таких бриджах, в одному з тих круглих брилів — і засміявся.

— Що тебе розвеселило, Перрине? — спитав Лоял. Його вуха зовсім опали й сховалися у волоссі; оґір занепокоєно вдивлявся у людей на вулиці. — Цей народ має такий вигляд... переможений, Перрине. Останнього разу, коли я тут був, вони виглядали зовсім інакше. Навіть люди, що дозволили вирубати свій гай, не заслуговують на такий вигляд.

Перрин почав розглядати обличчя людей — замість того, щоб просто дивитися на все. І зрозумів, що Лоял має рацію. Щось покинуло всі ці обличчя. Надія, мабуть. Цікавість. Вони навіть не зважали на групку вершників, — окрім тих випадків, коли слід було поступитись дорогою. Оґір, що височів на коні завбільшки з тяглового, для них нічим не відрізнявся від Лана чи Перрина.

Коли подорожні увійшли до міста крізь ворота у високій сірій стіні, вулиці змінилися на бруковані. Ворота вони минали під пильним поглядом темних очей солдат — в кірасах поверх червоних каптанів з широкими рукавами і вузькими білими манжетами, в круглих шоломах з гребенем зверху. Замість мішкуватих бриджів чоловіки тут носили обтислі, й заправляли їх у чоботи з халявами до колін. Солдати похмуро подивилися на меч Лана й торкнулися своїх, гостро зиркнули на сокиру Перрина та його лук, — але обличчя в них були якісь пригнічені, наче більше ніщо не вартувало їхніх зусиль.

Будівлі в місті були масивніші й вищі, хоча здебільшого не відрізнялися від тих, що й у передмісті. Дахи здавались Перрину дещо дивними на вигляд, — особливо ті, що з загостреними верхівками; але юнак уже бачив стільки їхніх різновидів відтоді, як вийшов з дому, що він тільки й міркував, якими саме цвяхами кріпили черепицю. У деяких місцях люди взагалі для цього не використовували цвяхи.

Палаци й великі будинки розташовувались серед менших, простіших, — і, здавалося, всі вони були перемішані випадково. Споруда з вежами й квадратними білими куполами, оточена зусібіч широкими вулицями, містила крамниці й корчми, а на іншому боці вулиці стояли будинки. Велетенський зал з чотирма квадратними мармуровими колонами завширшки в чотири кроки, з п’ятдесятьма сходами, що вели до бронзових дверей заввишки п’ять спанів, з одного боку містив пекарню, а з іншого — кімнату кравця.

Більшість чоловіків тут носили каптани й бриджі, схожі на солдатські, хоча яскравіших кольорів та без обладунків; лише деякі з них мали мечі. Ніхто не ходив босоніж — і не носив тих мішкуватих бриджів. Жіночі сукні часто бували довгими, а комірці, пошиті як із шовку, так і з вовни, спускалися до голих плечей і навіть до грудей. Морський народ інтенсивно торгував шовком за посередництвом Тіра. Вулицями проїжджало чимало паланкінів та карет з кінськими упряжками, — як і возів, запряжених волами, та фургонів. І все ж напрочуд багато людей мали такий вигляд, мовби вони опустили руки.

Корчма «Зірка», яку обрав Лан, сусідила з крамницею з одного боку та кузнею — з іншого; їх розділяли лише вузькі провулки. Ковальня була збудована з необробленого сірого каменю, а ткацька крамниця та корчма — з дерева, хоча «Зірка» була чотириповерховою спорудою з маленькими вікнами на даху. Гуркіт ткацьких станків наполегливо конкурував з ляскотом ковальського молота. Вони віддали своїх коней стайничим, котрі повели їх на задній двір, а самі увійшли до корчми. З кухні поширювались аромати риби, випічки й, можливо, чогось тушкованого, а також запах смаженої баранини. Чоловіки в загальній залі були вбрані в обтиснені каптани й вільні бриджі. Перрин подумав, що багатших людей — чомусь він вважав чоловіків у барвистих каптанах із широкими рукавами й жінок з оголеними плечима в яскравих шовкових сукнях багатими чи знатними — що таких людей повинен відлякувати цей шум. Можливо, тому Лан і вибрав цю корчму.

— Як ми заснемо в такому гаморі? — пробурмотіла Зарін.

— Жодних питань? — сказав він, усміхаючись, — і на мить йому здалося, що вона покаже йому язика.

Господар був круглолицим лисим чоловіком у довгому синьому каптані й вільних бриджах; він вклонився їм зі складеними на пузі руками. Його обличчя виражало ту саму стомлену покірність.

— Хай Світло сяє на вас, майстрине, ласкаво прошу, — зітхнув він. — Хай Світло сяє на вас, майстрине, ласкаво прошу. — Він коротко зиркнув на жовті очі Перрина, а тоді втомлено перевів погляд на Лояла. — Хай Світло сяє на вас, друже оґіре, ласкаво прошу. Минув уже рік відтоді, як я бачив оґірів у Тірі. Робота чи щось іще у Твердині. Вони зупинялися там, звісно, — але я якось бачив їх на вулиці.

Він знову зітхнув і, схоже, не спромігся на те, щоб зосередитись на своїй цікавості, аби спитати, чому ще один оґір приїхав до Тіра, — чи хоча б чому вони всі сюди приїхали.

Голомозий чоловік на ім’я Джура Гарет показав їм кімнати сам. Мабуть, шовкова сукня Морейн і те, як вона ховала своє обличчя, вкупі з Лановим суворим обличчям і мечем, робили з них леді та її охоронця в його очах, тож вони удостоїлись його особистої уваги. Перрина він, очевидно, сприйняв за своєрідного слугу, а от щодо Зарін вочевидь був невпевнений — чим викликав її неприховану відразу; ну, а Лоял був, врешті, оґіром. Він покликав чоловіків, щоб зсунули для Лояла ліжка разом, і запропонував Морейн окрему кімнату для трапези, якщо вона забажає. Вона люб’язно пристала на цю пропозицію.

Вони йшли всі разом верхніми коридорами, утворивши невеличку процесію. Наприкінці Гарет вклонився, зітхнув — і покинув їх, залишивши там, де вони починали обхід: біля кімнати Морейн. Стіни були тиньковані білим, а голова Лояла зачіпала стелю коридору.

— Огидний чолов’яга, — пробурмотіла Зарін, люто струшуючи пилюку зі своїх вузьких спідниць обома руками. — Упевнена, він повважав мене вашою служницею, Айз Седай. Я на це не підписувалася!

— Стеж, що говориш, — тихо сказав Лан. — Якщо скажеш це ім’я на людях, то пошкодуєш про це, дівчино.

Здавалося, вона хотіла посперечатися, — але його крижані блакитні очі цього разу припнули їй язика, хоч і не охолодили вогника в її очах.

Морейн не зважала на них. Дивлячись в нікуди, вони жмакала свій плащ руками, немовби витираючи їх. Перрину здавалося, що вона не усвідомлює своїх рухів.

— Як ми шукатимемо Ранда? — спитав він, але вона не чула його. — Морейн?

— Не відходьте від корчми, — мовила вона через деякий час. — Tip може бути небезпечним місцем для тих, хто не знає його звичаїв. Тут Візерунок може розірватися. — Останнє вона сказала тихо, наче до себе. А голосніше додала: — Лане, погляньмо, що ми можемо дізнатися, не привертаючи уваги. Решта — залишайтеся в корчмі!

— «Залишайтеся в корчмі», — мавпувала Зарін, коли Айз Седай та Охоронець зникли, спустившись сходами донизу. Однак вона сказала це так тихо, що вони не могли почути. — Цей Ранд. Він той, кого ви називаєте... — Якщо вона називала себе соколом, то зараз це був дуже невпевнений сокіл. — А ми в Тірі, де в Серці Каменя зберігається... І Пророцтво каже... Спопели мене Світло, та’верене, — хіба це та історія, до якої я хочу потрапити?

— Це не історія, Зарін. — Якусь мить Перрин відчув себе майже так само безнадійно, як і господар. — Колесо вплітає нас у Візерунок. Ти сама вплутала свою нитку в наші; тепер надто пізно її розплутувати.

— Світло! — прошипіла вона. — Тепер ти говориш, як вона!

Він залишив дівчину з Лоялом і пішов до своєї кімнати віднести речі — у ній було низьке ліжко, зручне, але маленьке: схоже, міські жителі думають, що воно цілком годяще. Ще були умивальник, табуретка та кілька гачків у потрісканій стіні. А коли він вийшов, Лояла та Зарін там уже не було. Дзенькіт молота об ковадло кликав його.

Так багато всього у Тірі здавалося дивним, що піти до ковальні було полегшенням. На першому поверсі розташовувалась одна велика кімната, де замість задньої стіни були двоє довгих дверей, що вели на подвір’я, де підковували коней і волів. Ремінь для волів висів прямо тут. Молоти стояли на своїх підставках, а щипці різних видів і розмірів висіли на відкритих балках стін; лещата й копитні ножі та інші знаряддя для підковки були акуратно розкладені на дерев’яних лавах із зубилами та з невеличкими ковадлами, кліщами та усілякими іншими знаряддями коваля. У баках валялися різної товщини обрізки заліза та сталі. На твердій брудній долівці стояло п’ять шліфувальних кіл різної окружності, шість ковадл і три кам’яних горни з міхами, — але тільки в одному досі жеврів жар. Під рукою стояли бочки для гартування.

Коваль старанно працював молотом по жовтогарячому залізу, затисне-ному у твердих кліщах. У нього були світло-блакитні очі, а вбраний він був у вільні бриджі, — однак довгий шкіряний жилет на голому тулубі й фартух не сильно відрізнялися від тих, що їх носили Перрин і майстер Лутган в Емондовому Лузі. Масивні руки й плечі чоловіка свідчили про те, що він уже роками працює з металом. Його темне волосся було приблизно до такої ж міри посивілим, яків майстра Луггана. На стіні висіли ще жилети й фартухи, — так, наче в нього були підмайстри; але зараз їх не було видно. Вогонь з горна пахнув домом. Гаряче залізо пахло домом.

Коваль повернувся, щоб сунути шматок, з яким працював, назад у вугілля, і Перрин підійшов, щоб попрацювати з міхами. Чоловік поглянув на нього, але нічого не сказав. Перрин смикав ручку міхів угору і вниз — повільно, твердо, рівномірно, щоб вугілля зберігало правильний жар. Тепер коваль повернувся до роботи над гарячим залізом на заокругленому розі ковадла. Перрин подумав, що він, мабуть, робить шкребок для бочки. Молот дзвенів різкими, швидкими ударами.

Чоловік заговорив, не відриваючи погляду від роботи:

— Підмайстер? — це й були усі його слова.

— Ага, — так само коротко відповів Перрин.

Протягом якогось часу коваль працював. Це і справді був шкребок для очищення нутрощів дерев’яних бочок. Час від часу він уважно дивився на Перрина. Потім коваль на мить опустив молот, взяв короткий шмат грубої квадратної заготовки й сунув її Перринові до рук, а тоді підняв молот і продовжив роботу.

— Погляньмо, що ти зможеш зробити з цього, — сказав він.

Не замислюючись, Перрин рушив до ковадла з іншого боку горна й постукав заготовкою по його краю. Пролунав лункий дзенькіт. Цю сталь недостатньо довго тримали в печі, аби вона увібрала більше вуглецю з вугілля. Він майже повністю занурив її у гаряче вугілля, спробував дві бочки води, щоб визначити, котра з них солона — третя була з оливкової олією — а тоді зняв каптан й сорочку і обрав шкіряний жилет, що пасував до його статури. Більшість тіренців були менші від нього, однак він таки знайшов один, який йому підійшов. Підібрати фартух було простіше.

Повернувшись, він побачив коваля, що схилив голову над своєю роботою, киваючи й усміхаючись до себе. Але те, що юнак знав кузню, ще не доводило, що він — хороший коваль. Тож це потрібно було продемонструвати.

Коли Перрин повернувся до ковадла з двома молотами, набором пласких довгих кліщів й загостреним зубилом, плитка сталі вже нагрілася до темно-червоного кольору, — окрім маленької частинки, що не торкалася вугілля. Перрин попрацював міхами, стежачи, щоб колір металу посвітлішав, — аж поки він не став жовтим, майже білим. Тоді він дістав його кліщами, поклав на ковальню й узяв важчий із двох молотів. За його оцінкою, — приблизно десять фунтів і з руків’ям, яке більшість людей, що не знаються на ковальському ремеслі, вважають довшим, ніж треба. Він узяв його майже за край, — гарячий метал інколи жбурляється іскрами; він бачив шрами на руках коваля з Раундгілла, недбалого чоловіка.

Хлопець не хотів робити щось складне й вигадливе. Прості речі у такій ситуації — найкраще рішення. Він почав заокруглювати краї плитки; тоді викував середину в широке лезо, майже таке ж товсте, яків оригіналу, що лежав біля бочки, але десь на півтори долоні довше. Час від часу він відносив метал у вугілля, щоб зберегти його жовтий колір, а ще через деякий час узяв інший молот, десь наполовину легший. Частину за лезом він потоншив, тоді зігнув на розі ковадла. Наприкінці до неї можна бути прикріпити дерев’яну ручку. Потім він встановив в отвір ковадла гостре зубило, а по тому поклав сяйливий метал згори. Один різкий удар молота відрізав знаряддя, яке він виготовив. Майже. Це буде ніж для згладжування й вирівнювання верхівок бочкових клепок, — коли їх зберуть разом з іншими частинами. Коли він закінчить. Шкребок для бочки, який виготовляв тутешній коваль, наштовхнув його на цю думку.

Перрин зробив гарячу обрізку та кинув сяйливий метал у бочку із солоною водою. Звичайна вода жорсткіше б охолодила метал, — вона лише для найтвердішого, а олія — для найм’якішого охолодження, для добрих ножів. І мечів, як він чув, — проте жодного разу не брав участі у виготовленні чогось подібного.

Коли метал охолов до тьмяно-сірого кольору, він витягнув його з води й поклав на шліфувальний круг. Дещиця повільної роботи з педалями відточила лезо до блиску. Перрин обережно знову його нагрів. Цього разу колір був темнішим: солом’яним; бронзовим. Коли бронзовий колір почав хвилями підійматися по лезу, він відставив ніж, щоб той охолов. Фінальну заточку можна буде зробити потім. Повторне гасіння зруйнує щойно зроблене загартовування.

— Дуже акуратна робота, — сказав коваль. — Без зайвих рухів. Ти шукаєш роботу? Мої підмайстри недавно пішли, — усі троє, безпорадні бовдури, — тож у мене знайдеться багато роботи для тебе.

Перрин похитав головою.

— Я не знаю, як довго залишатимуся в Тірі. Я б ще трохи попрацював, якщо ви не проти. Я вже давно цього не робив, тож скучив за роботою. Можливо, я зроблю те, що повинні були б ваші підмайстри.

Коваль гучно пирхнув.

— Ти значно більш вправний, аніж всі ті баламути, що лише нудяться я глипають очима, бурмочучи щось про свої кошмари. Так, наче нікому ніколи не сняться погані сни. Так, ти можеш працювати тут, скільки захочеш. Світло, мені замовили дюжину скоблів і три сокири, а столяру внизу вулиці потрібне долото і... Дуже багато — всього й не перелічиш. Почнемо зі скоблів — і побачимо, що ми встигнемо до ночі.

Перрин цілковито занурився в роботу, протягом певного часу не помічаючи нічого, окрім жару металу, дзенькоту молота, запаху горна. Однак в якийсь момент він підвів погляд і побачив, що коваль — звали його Д ермі-дом Аллою — знімає свій жилет, а на подвір’я вже спустилися сутінки. Все довкола освітлювали лише горн і пара ліхтарів. І Зарін сиділа на ковадлі біля одного з холодних горнів, спостерігаючи за ним.

— То ти і справді — коваль, ковалю, — сказала вона.

— Ще й який, майстрине, — сказав Аяла. — Він сказав, що підмайстер, — але ту роботу, що він сьогодні зробив, не всякий майстер подужає, така моя думка. Чудові удари. Й дуже впевнені.

Перрин переминався з ноги на ногу, коли його хвалили, і коваль усміхнувся йому. Зарін дивилася на обох, не розуміючи їх.

Перрин пішов повісити жилет і фартух, але, коли він скинув їх, то раптово відчув погляд Зарін на своїй спині. Йому здавалося, що вона торкається його; її трав’яний запах забив йому памороки. Хлопець швидко натягнув сорочку через голову, так-сяк заправив її в бриджі й обсмикнув свій каптан. Коли Перрин розвернувся, Зарін усміхалася своєю легенькою потайною усмішкою, що завжди змушувала його нервувати.

— Цим ти збираєшся займатися? — спитала вона. — Ти пройшов увесь цей шлях, щоб знову стати ковалем? — Аяла залишив двері незачиненими й прислухався до їхньої розмови.

Перрин узяв важкий молот-балду, яким користувався, — з десятифун-товим бійчиком і руків’ям завдовжки з руку. Він добре з ним почувався. На своєму місці. Коваль подивився йому в очі — й навіть не моргнув; важливою була робота; вміння працювати з металом, а не колір очей людини.

— Ні, — сумно сказав він. — Сподіваюся, колись, одного дня... Але ще — ні.

Він потягнувся, щоб повісити молот на стіну.

— Візьми його, — кашлянув Аяла. — Я зазвичай не роздаю добрі молоти, але... Робота, яку ти сьогодні зробив, варта значно більшого, — та й, можливо, він допоможе тобі прийти до того «одного дня». Візьми його. Залиш собі.

Перрин стиснув молот у руці. Це було приємне відчуття.

— Дякую, — сказав він. — Не можу передати, як це важливо для мене. — Просто пам’ятай про «один день», юначе. Просто пам’ятай про це. Коли коваль пішов, Зарін подивилася на юнака й сказала:

— Ти хоч розумієш, які чоловіки дивні, ковалю? Ні? Гадаю, що ні.

Вона вискочила з ковальні, залишивши його стискати молот в одній руці, а іншою — чухати потилицю.

Ніхто в загальній залі не звернув на нього уваги, — на золотоокого чоловіка з ковальським молотом. Він піднявся до своєї кімнати, але цього разу не забув засвітити лойову свічку. Його сагайдак та сокира висіли на тому ж гачку на тинькованій стіні. Він зважив сокиру в одній руці, а молот — в іншій. З огляду на вагу металу сокира з лезом у формі півмісяця й товстим шипом була на добрих п’ять чи шість фунтів легша від молота, — але відчувалася в десять разів важчою. Він перемістив сокиру в петлі на ремені та поставив молот на підлогу під гачком, сперши його на стіну. Руків’я сокири й молота ледь не торкалися одне одного, — два шматки деревини, майже однакові завтовшки. Два шматки металу, майже однакові на вагу. Юнак довго сидів на табуретці, розглядаючи їх. Він все ще дивився, коли Лан засунув голову до його кімнати.

— Ходімо, ковалю. Нам треба дещо обговорити.

— Я і є коваль, — сказав Перрин, і Охоронець похмуро подивився на нього.

— Тобі що, зима в голову вдарила, ковалю? Якщо ти більше не можеш нести свій тягар, то можеш усіх нас потягти з гори вниз.

— Я нестиму свій тягар, — прогарчав Перрин. — Я робитиму те, що потрібно. Що тобі треба?

— Ти, ковалю. Не чув? Ходімо, фермере.

Це прізвисько, яким Зарін так часто його називала, розлютило його зараз, — однак Лан уже встиг відвернутися. Перрин поспішив у коридор і пішов за ним услід до передньої частини корчми, сподіваючись сказати Охоронцю, що він уже ситий цим «ковалю» й «фермере», — адже його ім’я Перрин Айбара. Охоронець пірнув у єдину приватну їдальню в корчмі, вікна якої виходили на вулицю.

Перрин пішов за ним.

— А тепер послухай, Охоронцю, я...

— Ти послухай, Перрине, — сказала Морейн. — Мовчи і слухай. — Її обличчя було спокійним, але очі — такими жпохмурими, як і голос.

Перрин і не помітив, що в кімнаті був іще хтось, окрім нього й Охоронця, котрий тепер стояв біля каміна, який не стали розпалювати, спершись однією рукою на полицю. Морейн сиділа за столом, розташованим посередині кімнати, — звичайним шматком чорного дуба. Більше ніхто не сидів на стільцях з високими різьбленими спинками. Зарін, насупившись, сперлася на стіну з іншого боку кімнати, подалі від Лана, а Лоял обрав підлогу, — адже він не вміщався у жоден зі стільців.

— Рада, що ти вирішив приєднатися до нас, фермере, — насмішкувато сказала Зарін. — Морейн нічого не казала, поки ти не прийдеш. Вона просто дивилася на нас, наче вирішувала, хто з нас помре. Я...

— Цить, — різко втрутилася Морейн. — Один з Відступників — у Тірі. Високий лорд Семон — це Бе’лал.

Перринову шкіру засипали сироти.

Лоял замружився й простогнав:

— Слід було залишатися в стеддінгу. Я був би щасливий, одружений, кого б там моя мати не обрала. Вона добра жінка, моя мати, — вона не віддала б мене поганій дружині.

Його вуха, здавалося, цілковито сховалися в кудлатому волоссі.

— Ти можеш повернутися до стеддін/у Шанґтай, — сказала Морейн. — Йди зараз, якщо хочеш. Я не зупинятиму тебе.

Лоял розплющив одне око.

— Я можу піти?

— Якщо бажаєш, — сказала вона.

— Ох. — Він розплющив й інше — і почухав щоку грубими пальцями завбільшки як сосиски. — Думаю... думаю... якщо я маю вибір... то залишуся з вами. Я вже зробив багато записів, але їх недостатньо для того, щоб закінчити мою книжку. І я не хотів би залишати Перрина й Ранда...

Морейн обірвала його холодним голосом.

— Добре, Лояле. Рада, що ти залишаєшся. Буду рада скористатися всіма твоїми знаннями. Але, поки все не закінчилося, у мене немає часу вислуховувати скарги!

— Я так розумію, — мовила Зарін невпевненим голосом, — я не можу піти? — Вона глянула на Морейн і затремтіла. — Думаю, ні. Ковалю, якщо я залишуся живою, ти мені за все заплатиш.

Перрин витріщився на неї. Я! Ця дурепа думає, що це — моя провина? Хіба я просив її приходити? Він розтулив рота, але, побачивши погляд Морейн, швидко закрив його. За мить спитав:

— Він по Ранда? Зупинити його чи вбити?

— Думаю, ні, — тихо сказала вона. — Її голос був як холодна сталь. — Боюся, він хоче дозволити Ранду увійти в Серце Каменя і взяти Калландор, — а тоді відібрати його в нього. Боюся, він хоче вбити Відродженого Дракона тією зброєю, що призначена оповістити про нього.

— Ми знову тікатимемо? — спитала Зарін. — Як з Ілліана? Ніколи не думала втікати, — але я ніколи й не думала, що зустрінусь з Відступником, коли давала клятву мисливця.

— Цього разу, — сказала Морейн, — ми не можемо просто втекти. Ми не сміємо тікати. Світи й час покладаються на Ранда, на Відродженого Дракона. Цього разу ми битимемося.

Перрин важко опустився на стілець.

— Морейн, ви зараз розповідаєте про безліч речей, про котрі раніше говорили нам навіть не думати. Ви захистили цю кімнату від підслуховування, чи не так? — Коли вона похитала головою, він стиснув край столу так сильно, що темний дуб аж скрипнув.

— Я не говорю про мерддраала, Перрине. Ніхто нічого не знає про силу Відступників, — окрім того, що Ішамаель та Ленфір — найсильніпті- Проте й найслабші з них можуть відчути будь-який захист, який я накладу, за милю, а то й більше. І розірвати нас на шматки за лічені секунди. Можливо, навіть не сходячи з місця.

— Ви кажете, що він може в’язати з вас вузли, — пробурмотів Перрин. — Світло! Тоді що нам робити? Як ми можемо взагалі чимось зарадити?

— Навіть Відступник не може протистояти погибельному вогню, — сказала вона. Він подумав: чи це те, що вона використала проти Темних гончаків? Йому досі було ніяково від того, що він тоді побачив, — і від того, що вона потім сказала.

— Я дечому навчилася минулого року, Перрине. Я... небезпечніша, аніж коли приїхала до Емондового Лугу. Якщо я зможу підібратися достатньо близько до Бе’лала, то зможу знищити його. Однак якщо він помітить мене першим, то знищить усіх нас іще до того, як я зможу щось зробити. — Вона повернулася до Лояла. — Що ти можеш розповісти мені про Бе’лала?

Перрин здивовано закліпав. Лоял?

— Чому ви питаєте його? — люто випалила Зарін. — Спочатку ви кажете ковалю, що ми будемо боротися з одним із Відступників — який може вбити нас, перш ніж ми про це подумаємо! — а тепер ви питаєте про нього Лояла? Лоял одразу ж покликав її тим іменем, яким вона називалася: «Фейлі! Фейлі!», — але вона навіть не зупинилася. — Я думала, Айз Седай знають усе. Світло, я принаймні достатньо розумна, щоб не говорити, що битимусь з кимось, поки не дізнаюся про нього все, що зможу! Ви...

Вона притихла під пильним поглядом Морейн, бурмочучи щось до себе. Оґіри, — холодно сказала Айз Седай, — мають довгі спогади, дівчино. Для людей змінилося більше сотні поколінь з часів Світотрощі, однак для оґірів — менше тридцяти. Ми досі щось дізнаємося з їхніх розповідей, — те, чого не знали. А тепер розповідай, Лояле: що ти знаєш про Бе’лала? І цього разу — коротко. Мені потрібна твоя довга пам’ять, а не довга промова.

Лоял прокашлявся, і його голос нагадував звук дров, що котяться по похилій.

— Бе’лал. — Його вуха блимнули у волоссі, немов крила колібрі, а тоді опустилися знову. — Не знаю, що можу сказати такого, чого ви ще не знаєте. Про нього мало згадок, — окрім історії про зруйнування Залу Слуг незадовго до того, як Льюс Терін Родичевбивця і Сотня Споборників запечатали його разом з Мороком. Джаланда, син Аріда, сина Кояма написав, що його звали Заздрісником; що він знехтував Світлом, бо заздрив Льюсу Теріну, а також Ішамаелю та Ленфір. У «Дослідженні Війни Тіні» Мойлін, донька Хамада, донька Джуендана називала Бе’лала Тим, що плете сіті, — але я не знаю чому. Вона також згадувала, як він грав у камінці з Льюсом Теріном, перемагав — і завжди вихвалявся цим. — Він подивився на Морейн і затуркотів: — Я намагаюся коротко. Я не знаю нічого важливого про нього. Кілька літописців кажуть, що Бе’лал і Саммаел удвох очолювали битву проти Морока, перш ніж зреклися Світла, — і обидва були майстерними мечниками. Ось і все, що я знаю. Можливо, про нього згадували в інших книжках, історіях, — але я їх не читав. Про Бе’лала взагалі мало говорили. Пробачте, якщо я не сказав вам нічого корисного.

— Можливо, і сказав, — мовила Морейн. — Я не знала, що його називають Тим, що плете сіті. Чи що він заздрив Дракону, — які своїм компаньйонам у Тіні. Це свідчить на користь моєї думки про те, що він прагне отримати Калландор. Мабуть, у цьому й полягає причина, чому він став високим лордом Тіра. А Той, що плете сіті, — прізвисько інтригана, терплячого й підступного стратега. Ти допоміг, Лояле.

На мить широкий рот оґіра вигнувся у вдоволену усмішку, але потім вона зникла.

— Не буду вдавати, що не боюся, — раптом сказала Зарін. — Лише дурні не бояться Відступників. Однак я заприсяглася, що буду з вами, — значить, так і буде. Це все, що я хотіла сказати.

Перрин похитав головою. Вона точно божевільна. От я б не хотів бути частиною цієї групи. Я б хотів повернутися додому й працювати у ковальні з майстром Лугганом. Вголос же він сказав:

— Якщо він усередині Твердині — і чекає на Ранда, ми мусимо туди потрапити. Як ми це зробимо? Всі кажуть, що всередину не допускають без згоди високих лордів, — і, з огляду на це, я не бачу жодного іншого шляху, окрім як крізь ворота.

— Ви не підете всередину, — сказав Лан. — Тільки Морейн і я підемо. Якщо нас буде більше, увійти буде важче. Який шлях я б не знайшов, — я не впевнений, що він буде простим навіть для двох.

— Ґайдіне, — почала Морейн твердим голосом, але Охоронець перервав її так само рішуче.

— Ми підемо разом, Морейн. Цього разу я не стоятиму осторонь.

За мить вона кивнула. Перрину здалося, що Лану полегшало.

— Решті краще трохи поспати, — продовжив Охоронець. — Мені ж потрібно дослідити Твердиню. — Він замовк. — Є ще одна річ, яку твої новини витіснили з моєї голови, Морейн. Незначна річ, — і я не знаю, що вона може означати. Аїльці в Тірі.

— Аїльці! — вигукнув Лоял. — Не може бути! Усе місто панікувало б, якби хоча б один аїлець пройшов крізь ворота.

— Я не сказав, що вони блукають містом, оґіре. Дахи і димарі міста — така ж хороша схованка, як і Пустеля. Я бачив не менше трьох, — хоча ніхто більше в Тірі їх не помітив. А якщо я побачив трьох, то можете бути певні, що багатьох інших я пропустив.

— Це нічого мені не каже, — повільно сказала Морейн. — Перрине, чому ти спохмурнів?

Юнак і не помітив, як насупився.

— Я подумав про того аїльця в Ремені. Він сказав, що, коли Твердиня впаде, аїльці покинуть Трикратну землю. Це Пустеля, так? Він сказав, що це Пророцтво.

— Я прочитала кожне слово у Пророцтві про Дракона, — сказала Морейн тихо, — кожен переклад, — і там не було згадок про аїльців. Ми рухаємося

навпомацки, поки Бе’лал плете свої сіті, а Колесо плете Візерунок навколо нас. А де місце аїльців — у плетиві Колеса чи Бе’лала? Лане, ти мусиш якомога швидше знайти мені шлях до Твердині. Нам. Знайди, як нам швидко туди проникнути.

— Як накажете, Айз Седай, — сказав він, — але його тон був теплий, а не офіційний. Він зник за дверима. Морейн похмуро дивилася на стіл; її очі затуманилися думками.

Зарін встала й подивилася на Перрина, схиливши голову набік.

— Що робитимеш, ковалю? Схоже, вони хочуть, щоб ми чекали й спостерігали, поки вони шукатимуть пригод. І я не скаржуся.

Щодо останнього він сумнівався.

— Для початку, — відповів він, — я збираюся поїсти. А потім подумаю про молот.

І спробую зрозуміти, як я до тебе ставлюся. Соколе.

РОЗДІЛ 51

ПРИНАДА У СІТЯХ

ТРраєм ока Найнів помітила високого чоловіка з рудуватим волоссям -Lvy брунатному плащі, що майорів на вітрі. Він спускався освітленою сонцем вулицею, — але, коли дівчина озирнулася, щоб роздивитися його з-під широких крис блакитного бриля, якого їй дала Аїлгуїн, перед нею загуркотів запряжений волами віз. Коли ж той похитався далі, чоловіка ніде не було видно. Вона була майже впевнена, що той ніс на спині дерев’яний футляр для флейти, а його вбрання було точно не тіренським. Це не може бути Ранд. Тільки тому, що він і далі мені сниться, це не означає, що він збирається подолати весь шлях з Елмотськоїрівнини.

Один з босоногих чоловіків, що промчали повз неї з кошиками на спинах, з яких стирчали дюжини великих рибин із серпоподібними хвостами, впав, і срібляста риба полетіла через його голову. Він приземлився руками й колінами в багно, дивлячись на рибу, що повипадала з кошика. Кожне з довгих гладеньких тіл увіткнулось вертикально носом у грязюку, і всі утворили таким чином акуратне коло. Навіть декілька перехожих здивовано на це подивились. Чоловік повільно підвівся на ноги, вочевидь не замислюючись про те, що він був увесь у грязюці. Зняв кошик і почав збирати до нього рибу, хитаючи головою та бурмочучи щось до себе.

Найнів змигнула, — але зараз вона була зайнята цим розбійником з коров’ячим обличчям, який стояв перед нею на порозі своєї крамниці із закривавленими шматками м’яса, котрі звисали перед ним з гаків. Вона смикнула косу й зосередилася на чолов’язі. ¹

— Чудово, — різко мовила вона, — я візьму це. Але якщо за таку платню там буде мало м’яса, я більше не матиму з вами справи.

Він байдуже знизав плечима, коли взяв її монети, а тоді загорнув жирний шмат баранини в тканину, яку вона витягла зі свого кошика. Дівчина суворо подивилась на нього, коли він поклав загорнене м’ясо до кошика, — але це аж ніяк не вплинуло на чоловіка.

Вона розвернулася, щоби піти, — і ледь не впала. Найнів досі не звикла до цих колодок; вони весь час застрягали в багні, і вона не могла зрозуміти, як люди дають собі з ними раду. Дівчина сподівалася, що сонце висушить цю грязюку, — але скидалось на те, що в Маулі вона була більш-менш постійною.

Обережно ступаючи, вона рушила назад, до будинку Аїлгуїн, бурмочучи щось собі під ніс. Ціни на все були шалені, якість — незмінно поганою, але, схоже, майже всім було байдуже: і тим, хто купував, і тим, хто продавав. Дівчина відчула полегшення, коли проминула жінку, що кричала на продавця, розмахуючи побитими червоно-жовтими фруктами у кожній руці — Найнів не знала, що це за фрукт; тут було багато фруктів й овочів, про які вона ніколи не чула — і закликаючи всіх подивитися, яке сміття намагається продати їй чоловік, а той, своєю чергою, стояв зі стомленим виглядом — і навіть не намагався посперечатися.

Вона знала, що для таких цін існували певні виправдання — Елейн розповідала про те, що зерно їдять миші в зерносховищах, бо ніхто в Кайрені не може його купити, і про те, якою важливою була торгівля зерном з часів Аїльських війн — але нічого з цього не пояснювало той стан людей, які немов готові були просто лягти й померти. Вона бачила, як град руйнував урожай у Межиріччі, чи сарана його з’їдала, чи чорноязик вбивав отари овець, чи через червону цятку в’янув тютюн, тож було нічого продавати, коли приходили торговці з Бейрлона.

Вона пам’ятала, як два роки поспіль не було чого їсти, окрім супу з ріпи та старого ячменю; іноді ще мисливцям щастило вполювати охлялого кролика. Однак після удару мешканці Межиріччя стали на ноги й повернулися до роботи.

У цих людей був лиш один поганий рік, і їхня риболовля та інша торгівля, здавалося, процвітали. У неї не вистачало на них терпіння. Проблема була, — вона це розуміла; тож потрібно було бути більш терплячою. Це дивні люди з дивними звичками, і те, що вона сприймала як улесливість, для них було звичним ділом, — навіть для Аїлгуїн та Сандара. їй просто потрібно було набратися трохи терпіння.

Якщо для них, — то чому не для Еґвейн ? Вона поки не думатиме про це. Дівчина поводилася вередливо, — пирхала у відповідь на найочевидніші пропозиції, відкидала найрозумніші рішення. Навіть коли було зрозуміло, що вони повинні зробити, Еґвейн хотіла переконатися в цьому. Найнів не звикла переконувати людей, — особливо тих, яких колись пеленала. Те, що вона була тільки на сім років старша від Еґвейн, до уваги не бралося.

Це все — через ті погані сни, казала вона собі. Я не розумію, що вони означають, — і тепер Елейн та я теж їх бачимо. Але я все одно не розумію, як їх тлумачити. А Сандар каже лише, що досі шукає, — і я так втомилася від цього... Я могла би просто плюнути на все це! Вона так сильно смикнула свою косу, що аж заболіло. Принаймні Найнів змогла переконати Еґвейн не використовувати тер’ан/ріал знову, а покласти його назад до мішечка і не носити постійно на шиї. Якщо Чорна Аджа в Тел’аран’ріоді... Вона не хотіла про це думати. Ми знайдемо їх!

— Я здолаю їх, — пробурмотіла вона. — Намагаються продати мене, як вівцю! Полюють, як на тварину! Цього разу я — мисливець, а не кролик! Ця Морейн! Якби вона не прийшла в Емондів Луг, я б змогла навчити Еґвейн усьому. І Ранд... Я могла б... Я могла б щось зробити.

Вона знала, що це було неправдою — і що ніщо б не допомогло; стало б тільки гірше. Вона ненавиділа Морейн майже так само, як Ліандрін чи Чорну Аджу, — можливо, навіть так само, як шончанців. Вона повернула за ріг, і Джюліну Сандару довелося відстрибнути з її дороги, щоб вона його не затоптала. Нехай він і звик носити колодки, однак чоловік спіткнувся, і від падіння в багно його вберегла лише власна палиця. Вона дізналася, що це світле ребристе дерево називається бамбуком, і що насправді воно міцніше, ніж виглядає.

— Майстрине... ем... майстрине Мериїм, — сказав Сандар, відновивши баланс, — я... шукаю вас. — Він нервово всміхнувся. — Ви сердитеся? Чому ви так похмуро дивитеся на мене?

Вона розгладила зморшки на лобі.

— Я не через вас похмура, майстре Сандаре. М’ясник... Неважливо. Чому ви шукали мене? — Вона затамувала подих. — Ви дня йшли їх?

Він роззирнувся обабіч, мовби підозрював, що хтось із перехожих намагається їх підслухати.

— Так. Так, — і ви повинні повернутися зі мною. Тнпті чекають. Титлі. І матінка Ґунна.

— Чому ви так нервуєтесь? Вони не дізналися про наглі пошуки? — різко спитала вона. — Що вас налякало?

— Ні! Ні, майстрине. Я... я не викрив себе. — Його очі знов забігали обабіч, а тоді він ступив ближче і швидко, хрипко прошепотів: — Ці жінки, яких ви шукаєте, — у Твердині! Гості високого лорда! Високого лорда Се-мона! Чому ви назвали їх крадійками? Високий лорд Семон!

Він ледь не вищав. На його обличчі виступив піт.

Всередині Твердині! З високим лордом! Світло, —як ми тепер доберемося до них? Вона придушила свою нетерплячку.

— Заспокойтеся, — м’яко сказала вона. — Будь ласка, зберігайте спокій, майстре Сандаре. Ми можемо все вам пояснити. —■ Сподіваюся, що зможемо. Світло, якщо він побіжить до Твердині, щоб сказати цьому високому лорду, що ми шукаємо... —Ходімо в будинок, до матінки Ґунни. Джослін, Карила та я вам усе пояснимо. Чесно. Ходімо.

Він коротко, невпевнено кивнув і пішов поруч з нею, сповільнивши ходу, щоб дівчина могла давати собі раду зі своїми колодками. Здавалося, що йому хочеться втекти.

Біля дому Мудрої жінки Найнів поквапилася до чорного ходу. Ніхто не користувався парадним входом, наскільки вона бачила, — навіть сама матінка Ґунна. Коні були прив’язані до бамбукової загорожі, подалі від насаджених Аїлгуїн смоківниць та овочів, а їхня збруя була схована у будинку. Цього разу вона не зупинилася, щоб погладити ніс Ґайдіна й сказати йому, що він хороший хлопчик — і розумніший від свого тезки. Сандар зупинився, щоб зішкребти грязюку зі своїх колодок кінчиком палиці, а вона поспішила досередини.

Аїлгуїн Ґунна сиділа в одному зі своїх крісел з високою спинкою; її руки були міцно притиснуті до боків. Очі сивоволосої жінки розширились від гніву та страху, і вона люто боролася з чимось. Не рухаючи жодним м’язом. Найнів відчула тонке плетиво Повітря, — але зрозуміла, що сталося, ще до цього. Світло, вони знайшли нас! Щоб ти згорів, Сандаре!

Лють наповнила її, ламаючи внутрішні стіни, котрі зазвичай утримували її від Сили. Коли кошик упав з її рук, вона була білою квіткою на кущі терену, відкриваючись, щоб охопити саїдар, відкриваючись... Найнів мовби наткнулася на іншу стіну, — стіну з чистого скла; вона відчувала Істинне Джерело, але стіна оточувала її звідусіль, перепиняла від усього, окрім болю через неможливість наповнитися Єдиною Силою.

Кошик упав на підлогу і відскочив; двері позаду неї відчинилися, й увійшла Ліандрін, а за нею — темноволоса жінка зі сивим пасмом над лівим вухом. Вони були вбрані у довгі барвисті сукні з оголеними плечима, і сяйво саїдар оточувало їх.

Ліандрін розправила свою червону сукню й усміхнулася своїм пухким ротом, схожим на пуп’янок троянди. Її лялькове обличчя сповнювали веселощі.

— Бачиш, дикунко, — почала вона, — ти не повинна...

Найнів ударила її в рота так сильно, як тільки змогла. Світло, я повинна вибратися звідси. Вона ляснула Ріанну тильним боком долоні так сильно, що темноволоса жінка зі стогоном впала на спину. Мають бути й інші, — але якщо я зможу вийти надвір, якщо я зможу відійти настільки далеко, щоб вони не могли ставити мені щит, то я щось зроблю. Вона щодуху відштовхнула Ліандрін від дверей. Щойно я втечу від їхнього щита, я...

Удари ринули зусібіч, немовби її гамселили кулаками та палицями. Ні Ліандрін з її розбитим до крові ротом, тепер похмуро стиснутим, ні Ріанна з розхристаним волоссям і зеленою сукнею не підіймали рук. Найнів відчувала потоки Повітря, що сплелися навколо неї так само міцно, як і самі удари. Вона досі рвалася до дверей, але розуміла, що тепер стоїть на колінах, а невидимі удари не вщухають, невидимі палиці й кулаки поцілюють по її спині, животу, по голові й боках, плечах, грудях, ногах. Вона застогнала, впала на бік й згорнулася в клубок, намагаючись захистити себе. О, Світло, я намагалася. Е/вейн! Елейн! Я намагалася! Я не закричу! Згоріти вам, — ви можете забити мене до смерті, — але я не закричу!

Удари припинилися, але Найнів не могла стримати тремтіння. Вона відчувала синці й забої від тімені до ніг.

Ліандрін поклала руки на коліна і під шерхіт шовкових спідниць присіла біля неї. Вона витерла кров зі свого рота. Її темні очі дивилися злісно, а на обличчі вже не було вдоволення.

— Можливо, ти надто тупа, щоб зрозуміти, що програла, дикунко. Ти боролася майже так само дико, як і та інша дурепа, Еґвейн. Вона ледь не збожеволіла. Ви маєте навчитися підкорятися. Ви навчитеся підкорятися.

Найнів затремтіла й знову потягнулася до саїдар. Не те, щоб у неї була надія, але вона мусила щось зробити. Долаючи біль, вона потягнулася... і вдарилася об невидимий щит. Вдоволення знову спалахнуло в очах Ліандрін, — моторошна радість гидкої дитини, що відриває крила мухам.

— Принаймні від цієї нам ніякої користі, — сказала Ріанна, ставши поруч з Аїлгуїн. — Я зупиню їй серце. — Очі Аїліуїн ледь не вистрибнули.

— Ні! — Короткі, медового кольору коси Ліандрін гойднулися, коли вона повернула голову. — Ти завжди вбиваєш надто швидко, — але тільки Великий володар має користь з мертвих.

Вона посміхнулася до жінки, що сиділа, прикута невидимими мотузками до стільця.

— Ти бачила солдат, що прийшли з нами, стара. Ти знаєш, хто чекає на нас у Твердині. Високий лорд Семон засмутиться, якщо ти розбовкаєш комусь щось про те, що сталося сьогодні у твоєму домі. Якщо прикусиш язика, — то житимеш і, можливо, одного дня прислужишся йому знову. Якщо заговориш, — то служитимеш тільки Великому володарю Темряви, з могили. Що ти обираєш?

Раптом Аїлгуїн зарухала головою. Вона відкинула свої сиві кучері і відкрила рот.

— Я... я мовчатиму, — сказала вона пригнічено, а тоді ніяково й присоромлено подивилася на Найнів. — Якщо я розповім, — який з цього зиск?

Високий лорд знесе мені голову, лише піднявши брову. Що хорошого це принесе тобі, дівчино? Що доброго?

— Все гаразд, — втомлено сказала Найнів. Кому вона може сказати ? Все, що вона може, — це померти. — Я знаю, що ви б допомогли, якби могли.

Ріанна відкинула голову й зареготала. Аїлгуїн тяжко впала, повністю звільнившись, — але й досі сиділа там же, дивлячись на свої руки на колінах.

Взявши з обох боків, Ліандрін та Ріанна підняли Найнів на ноги й штовхнули її до парадних дверей.

— Якщо завдаси нам клопоту, — суворо сказала темноволоса жінка, — я примушу тебе зняти з себе шкіру й потанцювати на власних кістках.

Найнів ледь не розсміялася. Якого клопоту я можу завдати? Вона була захищена від Істинного Джерела. Її синці боліли так сильно, що вона заледве могла встати. Що б вона не зробила, — вони зупинять це, як дитячий вибрик. Але мої синці заживуть, щоб ви згоріли, — а ви десь та й спіткнетесь. І коли це станеться...

У передній кімнаті будинку був іще хтось. Двоє кремезних солдат в облямованих круглих шоломах і блискучих кірасах поверх червоних мундирів з пишними рукавами. їхні обличчя спітніли, а темні очі бігали так, наче вони були такі ж налякані, як і вона сама. Там була й Аміко Наґоїн, тендітна й гарненька, з довгою шиєю й блідою шкірою, на вигляд така невинна, мов дівчина, що збирає квіточки. Джоя Б’їр мала дружнє обличчя, попри глад-кощокий спокій жінки, що тривалий час працює із Силою. У неї було ледь не доброзичливе бабусине лице, — однак вік не забарвив її темне волосся сивиною і не зморщив шкіру. Сірі очі нагадували очі мачухи з казок, — тієї, що вбила дітей свого чоловіка від першої дружини. Обидві жінки випромінювали Силу.

Елейн стояла між двома Чорними сестрами — з підбитим оком, спухлою щокою, розбитою губою і наполовину обірваним рукавом на сукні.

— Вибач, Найнів, — сказала вона незграбно. Схоже, її щелепа боліла. — Ми не помітили їх, доки вже не було пізно.

На підлозі, розпластавшись, лежала Еґвейн. Її обличчя розпухло від синців майже до невпізнаваності. Коли дві жінки разом з Найнів увійшли, один із солдат узяв Еґвейн і закинув її на своє плече. Вона бовталася — безвільно, мов напівпорожній мішок з ячменем.

— Що ви зробили з нею? — крикнула Найнів. — Щоб ви згоріли, що!.. — Щось невидиме ляснуло її по губах так, що на мить потемніло в очах.

— Так-так, — сказала Джоя Б’їр з посмішкою, хоч її очі були холодними. — Я не дозволю тут ставити питання чи лаятися. — Вона й розмовляла, як бабуся. — Ви говоритимете, коли до вас звернуться.

— Я вже наче розповідала тобі, що вона забагато билася? — сказала Лі-андрін. — Нехай це буде уроком для тебе. Якщо намагатимешся брикатися, покарання буде не м’якшим.

Найнів прагнула зробити щось для Еґвейн, але її виштовхали на вулицю. Вона змусила їх штовхати себе; це був незначний метод опору, відмова слухатися, — але це було все, що вона могла зробити в ту мить.

На брудній вулиці було мало людей, неначе всі вирішили, що краще бути подалі від того, що відбувається, — та й ті кілька, що були, посунули на інший бік вулиці, навіть не подивившись на блискучу чорну карету, запряжену шістьма відбірними білими кіньми з високим білим плюмажем на вуздечці. Кучер, вбраний як солдати, але без їхніх обладунків і зброї, заліз на сидіння, а інший відчинив дверцята, щойно вони вийшли з будинку. Найнів встигла побачити намальований на дверцятах символ. Кулак у срібній рукавиці, який стискає зубчасті блискавиці.

Вона подумала, що це — знак високого лорда Семона. Він мусить бути Другом Морока, якщо має справу з Чорними Айз Седай. Спопели його Світло! Але зараз її більше цікавив чоловік, що впав на коліна в багно, коли вони вийшли.

— Щоб ти згорів, Сандаре, — чому?..

Вона підстрибнула від удару невидимою дерев’яною палицею по плечах.

Джоя Б’їр докірливо посміхнулася й помахала пальцем.

— Проявляй повагу, дитино. Інакше втратиш язика.

Ліандрін засміялася. Встромивши свою руку в темне волосся чоловіка, вона відхилила його голову назад. Він дивився на неї очима вірного пса — чи шавки, що очікувала на удар.

— Не будь такою строгою до цього чоловіка. — Навіть слово «чоловік» вона вимовила як «собака». — Довелося його... переконати... служити. Але я ж вмію дуже добре переконувати?

Вона знову засміялася.

Сандар підвів збентежений погляд на Найнів.

— Я мусив зробити це, майстрине Мериїм. Я... мусив.

Ліандрін смикнула його за волосся, й він знову подивився на неї стурбованим поглядом пса.

Світло! подумала Найнів. Що вони зробили йому? Що вони збираються зробити з нами?

Її разом з Елейн грубо заштовхали в карету, а Еґвейн тяжко впала поміж ними, звісивши голову. Ліандрін та Ріанна залізли досередини й сіли обличчям вперед. Сяйво саїдар досі оточувало їх. Найнів не надто турбувало те, куди поділися інші. Вона хотіла дотягнутися до Еґвейн, торкнутися її, залікувати рани, — але не могла поворухнути жодним м’язом нижче шиї,

хіба крутити нею. Потоки Повітря зв’язали їх трьох, мовби туго загорнуті покривала. Карета рушила вперед; її сильно хитало по грязюці, попри шкіряні ресори.

— Якщо ви їй нашкодили... — Світло, я ж бачу, що нашкодили. Чому я не кажу те, про що думаю? Вичавити із себе ці слова було так само складно, як підняти руку. — Якщо ви вбили її, — я не зупинюся, поки вас усіх не переловлять, як дворових псів.

Ріанна злісно зиркнула, але Ліандрін лише пирхнула.

— Не будь повною дурепою, дикунко. Ви потрібні живими. На мертву принаду ніщо не ловиться.

Принаду ? Для чого ? Для кого ?

— Дурепа тут тільки ти, Ліандрін! Гадаєш, ми самі? Лише троє нас, — навіть не Айз Седай? Ми принада, Ліандрін. І ви потрапили в пастку, мов жирні куріпки.

— Не кажи їй цього! — різко мовила Елейн, і Найнів змигнула, перш ніж зрозуміла, що Елейн підіграє їй. — Якщо ти дозволиш злості взяти гору, то ляпнеш те, чого вони не мають знати. Вони мають доправити нас усередину Твердині. Вони повинні...

— Тихо! — гаркнула Найнів. — Ти забагато теревениш! — Елейн, попри свої синці, навіть змогла зобразити сконфужений вираз. Нехай вони пережовують це, подумала Найнів.

Проте Ліандрін лише всміхнулася.

— Коли вами як принадою скористаються, ви розповісте нам усе. Ви захочете цього. Вони кажуть, що одного дня ви будете дуже сильними, — але я потурбуюся, щоб ви завжди підкорялися мені, — навіть після того, як великий майстер Бе’лал використає вас для своєї мети. Він послав по мердраалів. Тринадцятьох.

На останніх словах її схожі на трояндовий пуп’янок губи знову посміхалися. Найнів відчула, як її шлунок перевернувся. Один з Відступників! Її мозок заціпенів від жаху. Морок і всі Відступники ув ’язнені в Шайол Гулі, ув’язнені Творцем у момент творення. Але катехизис не допомагав; вона добре знала, як багато в ньому неправдивого. Тоді до неї дійшла й решта слів. Тринадцять мерддраалів. І тринадцять сестер із Чорної Аджі. Вона почула, як Елейн кричить, — ще до того, як усвідомила, що теж кричить, марно намагаючись звільнитися від невидимих пут Повітря. Неможливо було визначити, що голосніше: їхні відчайдушні крики чи регіт Ліандрін та Ріанни.

РОЗДІЛ 52

у ПОШУКАХ ЛІ КІ в

Впавши на стілець у кімнаті менестреля, Мет спохмурнів, коли Том знову зайшовся кашлем. Як ми збираємося шукати далі, коли він такий в біса хворий, що навіть ходити не може? Щойно він це подумав, йому стало соромно. Том був таким же наполегливим у пошуках, як і він сам, змушуючи себе шукати і вдень, і вночі, — навіть коли знав, що хворий. Мет був до такої міри поглинутий своїм полюванням, що не звернув належної уваги на кашель Тома. Постійний дощ змінився паркою спекою, і це ситуації не покращило.

— Вставай, Томе, — мовив він. — Лопар сказав, що неподалік живе Мудра жінка. Це так вони тут називають Мудриню — Мудрою жінкою. Найнів це не сподобалося б!

— Мені не потрібне... жодне бридотне на смак... вариво... залите мені в горлянку, хлопче. — Марно намагаючись припинити кашель, Том приклав кулака до вусів. — Ти йди шукати. Дай мені... кілька годин... полежати... і я приєднаюся до тебе.

Напад хрипкого кашлю зігнув його голову майже до колін.

— То я мушу виконувати всю роботу, поки ти вилежуватимешся? — м’яко сказав Мет. — Як я знайду щось без тебе? Ти вмієш дізнатися більше інформації, ніж я.

Це була не щира правда; чоловіки вільно спілкувалися за грою в кості — так само, як і коли наливали кухоль вина менестрелю. Навіть охочіше, ніж з менестрелем, — коли той кашляв, адже всі боялися заразитися. Але Мет почав думати, що кашель Тома сам собою не відступить. Якщо цей старий цап помре, то з ким я гратиму в камінці ? роздратовано подумав він.

— У будь-якому разі твій клятий кашель не дає мені спати навіть у сусідній кімнаті.

Ігноруючи протести сивоволосого чоловіка, Мет поставив його на ноги. Він був дуже здивований тим, наскільки сильно Том повис на ньому. Незважаючи на вологу спеку, Том наполіг на тім, щоб вбратися у клаптиковий плащ. Метовий каптан було повністю розстібнутий, а три зав’язки його сорочки розв’язані, але він дозволив «старому цапу» вбратись у свій плащ. В загальній залі ніхто навіть очей не звів на Мета, що майже ніс Тома в задушливий полудень.

Господар дав прості вказівки, — але коли вони дійшли до воріт і натрапили на багно Маулу, Мет ледь не розвернувся назад, щоб спитати про іншу Мудру жінку. У такому великому місті повинна бути ще якась. Бухикання Тома переконало його все ж піти. Скривившись, Мет ступив у грязюку, підтримуючи Тома.

Він подумав, що, згідно з вказівками, вони мусили проходити повз дім Мудрої жінки тієї першої ночі, коли йшли від доків, — тож коли побачив довгий вузький будинок зі жмутками зілля на вікнах, поруч із гончарною крамницею, він його згадав. Лопар щось казав про те, що заходити слід чорним ходом, — але він вже ситий донесхочу цим багном.

І смородом риби, подумав Мет, похмуро подивившись на босоногих чоловіків, що чавкали по грязюці з кошиками на спинах. На вулиці видніли сліди кінських копит, що вже почали стиратися людськими ногами й возами. Коні везли фургон — чи, можливо, карету. Він жодного разу не бачив у Тірі нічого, окрім возів та фургонів, яких тягли воли, — знать та торговці надто пишалися своїми кіньми, щоб впрягти їх для якоїсь роботи. І він не бачив жодної карети й за міськими стінами також.

Викинувши коней і сліди від коліс з голови, Мет підвів Тома до передніх дверей і постукав. Через деякий час — знову постукав. Тоді ще раз.

Мет уже ладен був здатися й повернутися до «Білого півмісяця», попри те, що Том бухикав на його плечах, коли раптом почув човгання ніг за дверима.

Двері трохи прочинилися, і з щілини визирнула дебела сивоволоса жінка.

— Чого вам треба? — сказала вона стомленим голосом.

Мет натягнув свою найкращу усмішку. Світло, я й сам скоро захворію від усіх цих людей, що говорять так, наче не залишилося жодної клятої надії.

— Матінко Ґунно? Мене звати Мет Коутон. Каван Лопар сказав, що ви зможете якось зарадити моєму друїу, що кашляє. Я можу добре заплатити.

Вона вивчала їх якийсь час, схоже, прислухаючись до Томового хрипу, а тоді зітхнула.

— Гадаю, я ще можу щось зробити. Ти також заходь.

Вона розчахнула двері й уже дочалапала до задньої частини будинку, перш аніж Мет увійшов.

її вимова так нагадувала Амерлін, що він аж затремтів, — однак пішов слідом, ледь не тягнучи за собою Тома.

— Мені це... не потрібно, — прохрипів менестрель. — Кляті мікстури... завжди смакують, як... лайно!

— Замовкни, Томе.

Повна жінка провела їх до кухні, а потім покопирсалася в одній із шаф — і дістала звідти маленькі кам’яні горщики й пакети із зіллям, бурмочучи щось собі під ніс.

Мет посадив Тома на один зі стільців з високою спинкою і глянув у найближче вікно. На задньому дворі стояли три добрих коня, прив’язаних за огорожу. Він здивувався, що Мудра жінка має більше від одного, — чи й взагалі хоч одного. У Тірі він не бачив, аби хтось їхав верхи, окрім знаті та багачів, — та й ці коні мали такий вигляд, наче на них витратили немало срібла. Знову коні. Мене не турбують зараз кляті коні.

Матінка Ґунна заварила якийсь насичений чай з неприємним запахом і залила в Томове горло, тримаючи його за ніс, коли він намагався скаржитися. Мет зрозумів, що вона не така повна, як йому здавалося, коли вона міцно тримала голову менестреля однією зігнутою рукою, поки іншою заливала в нього темну рідину, не зважаючи на те, як сильно він намагався протестувати.

Коли вона забрала чашку, Том з однаковою силою закашлявся й витер рота.

— Гидота! Жінко... не знаю... ти хотіла... втопити мене... чи вбити... цим жахливим зіллям! Ти повинна... бути клятим... коновалом!

— Ви прийматимете це двічі на день, поки хрипи не пройдуть, — твердо сказала вона. — І у мене є бальзам, який треба буде втирати в груди щоночі.

Втома облишила її голос, коли вона почала сперечатися з менестрелем, поклавши кулаки на широкі стегна.

— Ця мазь смердить так само жахливо, як цей чай смакує, але ви втиратимете її — ретельно! — або я затягну вас нагору, мов кістлявого коропа в сітці, й прив’яжу вас до ліжка разом з цим плащем! До мене ще ніколи не приходив менестрель, — і я не дозволю першому з них померти від кашлю.

Том сердито зітхнув і прокашлявся у вуса, — але, схоже, сприйняв погрозу всерйоз. Принаймні він нічого не сказав, — лише дивився так, наче хотів кинути її вариво й мазь прямо у неї.

Що більше говорила матінка Ґунна, то більше ставала схожою на Амерлін, — так здавалося Мету. Зважаючи на кислу міну Тома та її суворий погляд, він вирішив, що краще зараз трохи згладити кути, перш аніж менестрель відмовиться від ліків. А вона точно вирішила переконати його.

— Знав я якось жінку, що розмовляє, як ви, — сказав він. — Уся ця риба, сіті й інше. Вона теж так говорить. З таким самим акцентом, маю на увазі. Напевно, вона тіренка.

— Можливо, — сивоволоса жінка раптом знову заговорила втомлено й продовжувала дивитися в підлогу. — Я також знала кількох дівчат з такою вимовою, як у тебе. Принаймні у двох з них вона була. — Вона важко зітхнула.

Мет відчув поколювання по шкірі. Мені не може так пощастити. Але він би й на мідяк не заклався, що в Тірі можуть бути інші дві дівчини з межирічанською вимовою.

— Три дівчини? Молоді жінки? На ім’я Еґвейн, Найнів та Елейн? У однієї волосся, як сонце, і блакитні очі.

Вона похмуро глянула на нього.

— Вони не так назвалися, — повільно мовила вона, — але я підозрювала, що вони сказали не справжні імена. Гадаю, у них були на те причини. Одна з них була гарненькою дівчиною з яскравими блакитними очима і золотаво-рудим волоссям до плечей.

Вона описала Найнів з косою до талії та Еґвейн з її великими темними очима й готовністю в будь-який момент усміхатися. Три гарні дівчини, що різняться між собою, наскільки це взагалі можливо.

— Я бачу, що ти їх знаєш, — завершила вона. — Мені шкода, хлопче.

— Чому вам шкода? Я намагався знайти їх протягом кількох днів! — Світло, я проходив це місце першої ж ночі! Прямо повз них! Я хотів випадковості. Що може бути більш випадковим, аніж приплисти на кораблі в дощову ніч і побачити цей будинок під час спалаху блискавки? Щоб я згорів! Щоб я згорів! — Скажіть мені, де вони, матінко Ґунно.

Сивоволоса жінка втомлено дивилася на пічку, де кипів її чайник. її губи рухалися, але вона нічого не говорила.

— Де вони? — вимагав Мет. — Це важливо! Вони в небезпеці, якщо я не знайду їх.

— Ти не розумієш, — тихо сказала вона. — Ти чужоземець. Високі лорди...

— Мені плювати на всяких... — Мет змигнув і подивився на Тома. Менестрель, схоже, спохмурнів, — але він при цьому так сильно кашляв, що Мет не був у цьому впевнений. — Який стосунок мають високі лорди до моїх друзів?

— Ти просто не...

— Не кажіть мені, що я не розумію! Я заплачу за інформацію!

Матінка Ґунна гнівно зиркнула на нього.

— Я не візьму гроші за!.. — Вона спохмурніла від люті. — Ти просиш мене сказати речі, про які я не можу говорити. Знаєш, що станеться зі мною, якщо я розповім — іти бовкнеш моє ім’я? Спочатку мені відріжуть язика. А тоді мене позбавлять інших частин тіла, — перш ніж високі лорди повісять те, що від мене залишиться, щоб протягом останніх годин я кричала, нагадуючи іншим, що треба підкорятися. І це не принесе жодної користі цим дівчатам, — ні моє зізнання, ні моя смерть!

— Обіцяю, що я не скажу вашого імені нікому. Присягаюся. — 1 я дотримаюся обіцянки, стара, — якщо ти тільки скажеш мені, де в біса вони є! — Будь ласка! Вони в небезпеці!

Жінка тривалий час вивчала його; а коли заговорила, то йому здалося, що вона знала всі подробиці про нього.

— Якщо ти присягаєшся, я розповім. Мені... вони подобалися. Але ти нічого не вдієш. Надто пізно, Метриме Коутоне. Ти спізнився на три години. їх забрали до Твердині. Високий лорд Семон послав по них. — Вона похитала головою від збентеження. — Він відправив... жінок, які... здатні направляти. Я не маю нічого проти Айз Седай, — але це було всупереч закону. Закону високих лордів. Можливо, вони порушують й інші закони, — але цей не повинні були. Чому високий лорд відправив Айз Седай за своїм дорученням? Для чого взагалі йому потрібні ці дівчата?

Мет ледь не вибухнув зо сміху.

— Айз Седай? Матінко Ґунно, у мене ледь серце не обірвалося, та й печінка також. Якщо по них приходили Айз Седай, то нічого хвилюватися. Не те, щоб вони мені подобалися, але ж вони... — Його усмішка майже розтала, коли жінка важко похитала головою.

— Хлопче, ці дівчата боролися, як крилатки в сітях. Айз Седай вони чи ні, — ті, хто прийшов по дівчат, були як трюмні помпи. Друзі не залишають стільки синців.

Його обличчя перекосилося. Айз Седай нашкодили 'їм? Що це, заради Світла, таке? Клята Твердиня. Порівняно з нею палац у Кеймліні здається прогулянкою на скотпоферму! Щоб я згорів! Я стояв прямо там у дощ — і дивився на цей будинок! Щоб я згорів, Світлом засліплений бовдур!

— Якщо ти зламаєш свою руку, — сказала матінка Ґунна, — я накладу шину й припарки; але якщо ти пошкодиш мою стіну, я зніму з тебе шкуру, мов з червоної риби!

Він моргнув, а тоді подивився на свій кулак і подряпані кісточки. Хлопець навіть не помітив, що вдарив стіну.

Широка жінка міцно схопила його руку, але пальці вона оглянула напрочуд делікатно.

— Нічого не зламано, — гмикнула вона через деякий час. Її погляд був ніжним, коли вона дивилася на його обличчя. — Схоже, ти турбуєшся про них. Принаймні про котрусь із них. Мені шкода, Мете Коутоне.

— Не варто, — сказав він. — Принаймні я знаю, де вони. Все, що мені потрібно, — це витягти їх звідти. — Він дістав свої останні дві андорські золоті крони й сунув їй у руку. — Це за ліки — і за те, що розповіли про дівчат. — Імпульсивно він швидко поцілував її в щоку й усміхнувся. — А це за мене.

Здригнувшись, вона торкнулася щоки, не знаючи, куди дивитися: на нього чи на монети.

— Витягнути їх звідти, кажеш. Так просто. З Твердині. — Раптом вона ткнула його пальцем під ребра — сильно, немовби паличкою. — Ти нагадуєш мого чоловіка, Мете Коутоне. Він був упертим дурнем, який теж плив крізь зуби шторму і сміявся. Я майже повірила, що тобі все вдасться. — Раптом вона подивилася на його брудні чоботи, котрі, схоже, помітила лише тепер. — Шість місяців я витратила на те, щоб навчити його не залишати брудних слідів удома. Якщо ти витягнеш тих дівчат, — на кого б з них ти не поклав око, — тяжко їй буде навчити тебе заходити в дім належним чином.

— Ви єдина жінка, здатна на це, — сказав він, і його усмішка збільшилася під її поглядом. Витягти їх. Ось і все, що я маю зробити. Витягти їх прямо з Твердині в клятому Тірі. Том знову закашляв. Він не піде у Твердиню в такому стані. От тільки — як я зупиню його?

class="book">— Матінко Ґунно, можу я залишити свого друга у вас? Гадаю, він надто хворий, аби повертатися до корчми.

— Що? — гаркнув Том. Він намагався встати зі стільця, кашляючи так, що заледве говорив. — Мені не... так погано, хлопче! Думаєш... пройти у Твердиню... це все одно... що на мамину кухню? Гадаєш... зможеш... хоча б до воріт дійти... без мене?

Менестрель повис на спинці стільця; бухикання й хрипи в грудях не дали йому навіть підвестися.

Матінка Ґунна поклала руку на його плече й штовхнула назад на стілець — дбайливо, немов дитину. Менестрель пильно зиркнув на неї.

— Я подбаю про нього, Мете Коутоне, — мовила вона.

— Ні! — вигукнув Том. — Ти не можеш... так вчинити зі мною! Ти не можеш... покинути мене... з цією старою...

Тільки її рука на плечі не дала йому зігнутися навпіл.

Мет всміхнувся до сивоволосого чоловіка.

— Я радий нашому знайомству, Томе.

Коли він квапливо вибіг на вулицю, то здивувався, чому сказав це. Том не помре. Ця жінка не дасть йому померти, навіть якщо їй доведеться тягти Тома, що кричить й відбивається, з могили за вуса. Так, — але хто не дасть загинути мені¹?

Попереду над містом нависала неприступна Твердиня Тіра, яку оточували сотні разів. Камінь, об який сотні армій зламали собі зуби. А він повинен якось потрапити досередини. І витягти трьох дівчат. Якось.

Зі сміхом, що змусив навіть похмурий народ на вулиці озиратися на нього, він рушив до «Білого півмісяця», не турбуючись про грязюку чи вологу спеку. Він відчував, як гральні кубики перемішуються в його голові.

РОЗДІЛ 53

ПОТІК ДУХУ

Перрин зсутулився під каптаном, коли повертався до «Зірки» крізь вечірні тіні. Добряча втома пронизала руки та плечі юнака; окрім звичайних завдань, майстер Аяла доручив йому зробити великий шмат декоративної роботи, з вигадливими завитками й вигинами — для нових воріт якогось лорда. Юнак був задоволений тим, що вдалося зробити щось гарне.

— Я думала, у нього очі луснуть, ковалю, коли ти сказав, що не робитимеш цю річ, якщо вона призначена для високого лорда.

Він краєм ока поглянув на Зарін, що йшла поруч; тіні ховали її обличчя. Навіть для його очей тіні були густими, — хоча, можливо, й блідішими, ніж для інших. Вони підкреслювали її високі вилиці, пом’якшували виразний вигин носа. Він досі не міг визначитися зі своїм ставленням до неї. Навіть якщо Морейн та Лан досі наполягали не відходити далеко від корчми, він хотів би, щоб вона знайшла собі інше заняття, аніж спостерігати за його роботою. З якихось причин хлопець почувався ніяково, коли відчував на собі погляд її розкосих очей. Через це він не один раз незграбно поводився з молотом, а майстер Аяла лише здивовано супився на нього. Дівчата завжди могли змусити його почуватися ніяково, коли всміхалися до нього, — але Зарін не потрібно було усміхатися. Лише дивитися. Він знову замислювався над тим, чи не та це вродлива жінка, від якої його застерігала Мін. Краще, якщо вона — сокіл. Ця думка здивувала його так сильно, що він спіткнувся.

— Я не хотів робити чогось, що могло потрапити до рук одного з Відступників. — Його очі засяяли золотом, коли він подивився на неї. — Якщо це — д_ЛЯ високого лорда, звідки мені знати, кому воно врешті належатиме? — Вона затремтіла. — Я не хотів налякати тебе, Фей... Зарін.

Вона широко всміхнулася, упевнена, що Перрин цього не бачить.

Скоро ти здасися, фермере. Ти колись думав відростити бороду?

Погано уже те, що вона завжди насміхається з мене, — а я часто навіть не розумію її!

Коли вони дійшли до дверей корчми, то зустріли там Морейн і Лана, які прийшли з іншого боку. Морейн була вдягнена в той лляний плащ з широким глибоким каптуром, що приховував її обличчя. Світло з вікон загальної зали утворювало жовті плями на бруківці. Повз них прогуркотіли дві чи три карети, а на вулиці була десь дюжина людей, що квапилися додому на вечерю; проте більшу частину вулиці огортала темрява. Ткацька крамниця була щільно зачинена. Тиша аж дзвеніла.

— Ранд у Тірі. — Холодний голос Айз Седай пролунав з глибин її каптура, немов з печери.

— Ви впевнені? — спитав Перрин. — Я не чув, аби трапилося щось дивне. Жодних весіль чи висохлих криниць.

Хлопець побачив, як Зарін розіублено насупилася. Морейн не розповідала їй нічого, як і він. Змусити Лояла тримати язик за зубами було важче.

— Ти не чув поговорів, ковалю? — сказав Охоронець.—Протягом останніх чотирьох днів у них було стільки весіль, скільки за пів року до цього. І так багато вбивств, як за весь рік. Сьогодні з балкона вежі впала дитина. Сотня футів до бруківки. Дівчинка підвелася на ноги й побігла до матері без жодного синця. Перша з Меєна, «гостя» у Твердині з початку зими, сьогодні оголосила, що підкориться волі високих лордів. І це після того, як вчора сказала, що краще побачить, як Меєн та всі кораблі згорять, аніж тіренський лорд увійде до міста. Вони не повинні були катувати її, а воля в тієї молодої жінки, немов залізо, — тож скажи мені, якщо думаєш, що це може бути Рандів вплив. Весь Tip булькоче, мов казан.

— Розповідати про це мені не було потреби, — сказала Морейн. — Пер-рине, тобі снився Ранд минулої ночі?

— Так, — зізнався він. — Він був у Серці Каменя, тримав той меч. — Він відчув, як Зарін ворухнулася поруч. — Але я так стурбований усім цим, що не дивно, що він мені сниться. Минулої ночі мені снилися лише кошмари.

— Високий чоловік? — спитала Зарін. — 3 рудуватим волоссям і сірими очима? Він тримав щось таке, що сяяло так яскраво, що аж боліли очі? У місці з великими червоними колонами? Ковалю, скажи мені, таким був твій сон?

— Бачиш, — сказала Морейн. — Сьогодні я вже сто разів чула, як люди розповідали цей сон. Всі говорять про нічні кошмари — Бе’лал, схоже, не турбується, аби захистити свої сни. А особливо — цей. — Вона засміялася, — низько й холодно, мов дзвін продзвенів. — Люди подейкують, що він — Відроджений Дракон. Вони кажуть, що він наближається. Хоча вони нажахано шепочуться по кутках, але тільки про це й говорять.

— А що Бе’лал? — спитав Перрин.

Відповідь Морейн була холодніша від сталі.

— Я розправлюся з ним уночі.

Від неї не було чути запаху страху.

— Ми розправимося з ним уночі, — виправив її Лан.

— Так, мій Ґайдіне. Ми розправимося з ним.

— А нам що робити? Сидіти тут і чекати? Я вже достатньо начекався в горах, Морейн.

— Ти і Лоял — і Зарін — вирушите до Тар Балона, — відповіла вона йому. — Поки все не закінчиться. Це буде найбезпечніше місце для вас.

— Де оґір? — сказав Лан. — Я хочу, щоб ви втрьох вирушили на північ, — і якомога швидше.

— Гадаю, нагорі, — сказав Перрин. — У своїй кімнаті або в їдальні. У вікнах нагорі світиться світло. Він постійно працює зі своїми нотатками. Думаю, у нього багато матеріалів для записів про те, як ми постійно тікаємо.

Він сам здивувався тому, як гірко вимовив ці слова. Світло, — дурень, чи ти хочеш зіткнутися з одним із Відступників ? Ні. Ні, але я втомився тікати. Колись, я пам’ятаю, не тікав. Я пам’ятаю, як натомість боровся, — і це було краще. Навіть коли здавалося, що можеш померти, — навіть тоді було краще.

— Я знайду його, — сказала Зарін. — Мені не соромно зізнатися, що я з радістю втечу від цієї битви. Чоловіки б’ються, коли повинні тікати; і дурні б’ються, коли потрібно втікати. Але мені не потрібно повторювати це двічі.

Вона пішла попереду; її вузькі розділені спідниці стиха шурхотіли, коли вони зайшли до корчми.

Перрин оглянув загальну залу, коли вони йшли услід за дівчиною до сходів у задній частині корчми. За столиками було менше людей, ніж він очікував. Хтось сидів самотиною, із тьмяним поглядом, а там, де сиділи двоє чи троє — перелякано шепотілися, і їх важко було почути. Але навіть так він почув слово «Дракон» тричі.

Коли він піднявся сходами нагору, то почув м’який звук, — якийсь стукіт, неначе хтось упав у їдальні. Він рушив на звук коридором.

— Зарін? — Відповіді не було. Він відчув, як на потилиці у нього заворушилося волосся, і пішов далі. — Зарін? — Він штовхнув двері. — Фейлі!

Вона лежала на підлозі біля столу. Коли він уже збирався кинутися в кімнату, наказовий крик Морейн зупинив його.

— Зупинись, дурню! Зупинись, — інакше тобі не жити!

Вона повільно йшла коридором, повернувши голову, наче до чогось дослухалася — чи щось шукала. Лан йшов услід із рукою на мечі, — але його погляд свідчив, що він розуміє, що клинок тут не допоможе. Вона підійшла до дверей і зупинилася.

— Відійди, Перрине. Відійди!

З мукою він дивився на Зарін. На Фейлі. Вона лежала там, наче мертва. Врешті він змусив себе відступити від дверей, залишивши їх відчиненими, і став так, щоб йому було її видно. Здавалося, вона не дихала. Він не бачив, щоб її груди підіймалися. Йому хотілося вити. Спохмурнівши, він стискав свою руку, — ту, якою прочинив кімнатні двері, — випрямляючи і стискаючи пальці. Вони поколювали, наче від удару в лікоть.

— Ви щось зробите, Морейн? Якщо ні, — я піду до неї.

— Стій тут, — або ти вже нікуди не підеш, — спокійно мовила вона. — Що там біля її правої руки? Так, наче це випало з її руки, коли вона впала. Я не можу розгледіти.

Він сердито подивився на неї, а тоді поглянув у кімнату.

— їжак. Схоже на їжака, вирізьбленого з дерева. Морейн, скажіть, що відбувається! Що сталося? Скажіть мені!

— їжак, — пробурмотіла вона. — їжак. Тихо, Перрине. Я маю подумати. Я відчула, як це спрацювало. Я відчуваю залишки сплетених потоків, розставлених тут. Дух. Чистий Дух, і більше нічого. Потоки Духу рідко використовують для чогось. Чому цей їжак змусив мене подумати про Дух?

— Що спрацювало, Морейн? Що розставили? Пастку?

— Так, пастку, — сказала вона. Роздратування зробило маленькі тріщини в її холодному спокої. — Пастка, призначена для мене. Я б першою зайшла до цієї кімнати, якби Зарін не рушила вперед. Ми з Ланом точно прийшли б сюди, щоб скласти план і дочекатися вечері. Тепер я не чекатиму на вечерю. Тихо, — якщо взагалі хочеш, щоб я допомогла дівчині. Лане! Приведи мені господаря! — Охоронець помчав униз сходами.

Морейн ходила коридором — вперед-назад, інколи зупиняючись, щоб подивитися в кімнату з глибини свого каптура. Перрин не бачив жодної ознаки, що вказувала б на те, що Зарін жива. Її груди не підіймалися. Він намагався почути її серцебиття, — але навіть для його слуху це було неможливо.

Коли Лан повернувся, ведучи переляканого Джуру Гарета перед собою за шкірку його товстої шиї, Айз Седай пильно подивилася на лисуватого чоловіка.

— Ви обіцяли, що ця кімната буде лише моєю, майстре Гарете. — Її голос був різким і чітким, як ніж для білування. — Навіть служниця не могла заходити, щоб поприбирати, поки я тут. Кого ви впустили, майстре Гарете? Говоріть!

Гарет трусився, немов миска з пудингом.

— Л-лише д-дві жінки, майстрине. В-вони х-хотіли залишити для вас сюрприз. Присягаюся, майстрине. В-вони показали це м-мені. Маленький їж-жак. В-вони сказали, що ви б-будете здивовані.

— Я здивована, господарю, — тихо сказала вона. — Покиньте мене! І якщо ви скажете хоч слово про це, — навіть уві сні, — я зруйную цю корчму вщент. Так, що залишиться тільки яма в землі.

— Т-так, майстрине, — прошепотів він. — Присягаюся! Присягаюся!

— Ідіть!

Господар упав на коліна, коли квапився дістатися до сходів, і спускався вниз, грюкаючи так, що було зрозуміло, що він падав іще, поки біг.

— Він знає, що я тут, — сказала Морейн Охоронцю, — і він послав когось із Чорної Аджі, щоб поставити пастку. І тепер він, мабуть, думає, що я впіймалася. Це був невеличкий спалах Сили, — але, гадаю, він достатньо сильний, щоб його можна було відчути.

— Тоді він не підозрюватиме, що ми наближаємося, — тихо сказав Лан. Він майже всміхнувся.

Перрин дивився на них, вищирившись.

— А як щодо неї? — вимагав він. — Що з нею зробили, Морейн? Вона жива? Я не бачу, щоб вона дихала.

— Вона жива, — повільно сказала Морейн. — Я не можу, — не посмію, — підійти до неї, щоб сказати більше, — але вона жива. Вона... спить, можна сказати. Як ведмідь узимку. Її серце б’ється так повільно, що можуть минути хвилини. Її дихання таке ж. Вона спить. — Навіть попри каптур він відчував на собі її погляд. — Боюся, вона не тут, Перрине. Більше не у своєму тілі.

— Що ви маєте на увазі, — не у своєму тілі? Світло! Ви ж не хочете сказати, що вони... забрали її душу. Як у Сірих Чоловіків?!

Морейн похитала головою, і він полегшено зітхнув. Його груди боліли так, наче він не дихав протягом всього того часу, поки вона говорила.

— Тоді де вона, Морейн?

— Не знаю, — сказала вона. — Маю підозру, — але не знаю точно.

— Підозра, натяк, — що-небудь! Щоб я згорів, де?

Лан ворухнувся від грубості в його голосі, — але Перрину здалося, що йому під силу зламати Охоронця, як залізо зубилом, якщо той спробує зупинити його.

-Де?

— Я небагато знаю, Перрине. — Голос Морейн лився холодною спокійною музикою. —Я пам’ятаю лише дещицю про те, що поєднує різьбленого їжака з Духом. Це тер’ан/ріал; востаннє його вивчала Коріанін Недіал, остання Сновидиця у Вежі. Талант, названий Сновидним, — це річ Духу, Перрине. Я його ніколи не вивчала; мої таланти зовсім інакші. Я думаю, що Зарін потрапила в сон; можливо, навіть у Світ Снів, Тел’аран’ріод. Усе, ким вона є, — всередині цього сну. Все. Сновидиця відправляла лише частину себе. Якщо Зарін не повернеться невдовзі, — її тіло помре. Можливо, вона житиме уві сні. Не знаю.

— Надто багато ви не знаєте, — пробурмотів Перрин. Він дивився в кімнату, і йому хотілося кричати. Зарін на вигляд була така маленька, лежала там так безпорадно. Фейлі. Обіцяю, називатиму тебе завжди лише Фейлі. — Чому ви нічого не робите?

— Пастка зачинилася, Перрине, — але вона й досі може спіймати будь-кого, хто зайде до цієї кімнати. Я можу й не дійти до неї, а пастка спіймає мене. І в мене є справи цієї ночі.

— Щоб ви згоріли, Айз Седай! Хай згорять ваші справи! Це Світ Снів? Як вовчі сни? Ви казали, що ці Сновидиці інколи бачили вовків.

— Я сказала все, що знала, — різко мовила вона. — Тобі час іти. Ми з Ланом уже повинні рушати до Твердині. Тепер не час затримуватися.

— Ні. — Тихо сказав він, але коли Морейн розтулила рота, він підвищив голос. — Ні! Я не залишу її!

Айз Седай глибоко вдихнула.

— Чудово, Перрине. — Її голос був крижаним: спокійним, гладеньким, холодним. — Залишайся, якщо хочеш. Можливо, ти переживеш цю ніч. Лане!

Морейн і Лан рушили до своїх кімнат. За мить, коли вони повернулися, Лан вбрався у свій плащ, що змінює колір, і вони, не кажучи йому ні слова, зникли, спустившись сходами додолу.

Він дивився крізь відчинені двері на Фейлі. Я повинен щось зробити. Якщо це як вовчий сон...

— Перрине, — пролунав низький голос Лояла, — що з Фейлі? — Оґір у сорочці, з чорнилами на пальцях і пером у руці крокував коридором. — Лан сказав, що мені потрібно їхати, а тоді сказав про Фейлі і пастку. Про що він говорив?

Перрин розгублено розповів йому все, що сказала Морейн. Це може спрацювати. Може. Мусить! Він здивувався, коли Лоял загарчав.

— Ні! Перрине, це неправильно! Фейлі була така вільна. Несправедливо загнати її в пастку!

Перрин витріщився на Лояла — й раптом згадав давні історії, в яких оповідалось про те, що оґіри можуть бути запеклими ворогами. Вуха Лояла притиснися до голови; його широке обличчя стало твердим, як ковадло.

— Лояле, я спробую допомогти Фейлі. Але я буду беззахисним. Прикриєш мою спину?

Лоял підняв свої великі руки, що так дбайливо тримали книжки, — і його товсті пальці стиснулись, неначе для того, щоб розбити камінь.

— Ніхто не пройде повз мене, поки я живий, Перрине. Ні мерддраал, ні сам Морок.

Він сказав це просто, мовби констатував факт.

Перрин кивнув — і знову подивився за двері. Це має спрацювати. Байдуже, застерігала мене Мін від неї чи ні! З гарчанням він простяг руку і стрибнув до Фейлі. Йому здалося, що він торкнувся її ноги, перш аніж усе зникло.

Перрин не розумів, чи був цей сон з пастки Тел’аран’ріодом, чи ні, — але він був переконаний у тім, що це — вовчий сон. Його оточували пологі трав’янисті схили, а також поодинокі зарості. Він побачив оленів, що скубали краї крон дерев, і стадо якихось тварин, що бігли крізь трави, — схожі на смугастих коричневих оленів, але з довгими прямими рогами. Вітер доносив запахи, котрі говорили йому, що ці тварини — їстівні, а інші аромати свідчили, що навколо — ще більше доброї здобичі. Це був вовчий сон.

Перрин був вбраний у довгий шкіряний ковальський жилет, а в руках не мав нічого. Він відчував у себе при боці щось важке. Торкнувся ременя, — але там висіла не сокира. Перрин намацав бійчик важкого ковальського молота. Той був на своєму місці.

Перед ним з’явився Стрибун.

Знову ти прийшов, як дурень. Це повідомлення стосувалось вовченяти, що суне свого носа в дупло дерева, щоб лизати мед, — попри те, що бджоли жалять його морду й очі. Небезпека ще більша, ніж завжди, Молодий Бику. Злі речі бродять снами. Брати й сестри уникають гір каменю, які звели двоногі, тому бояться снитися одне одному. Ти мусиш піти!

— Ні, — сказав Перрин. — Фейлі тут, десь тут, спіймана. Я мушу знайти її, Стрибуне. Мушу! — Хлопець відчув, як усередині щось зміщується, змінюється. Він подивився униз, на свої волохаті ноги, широкі лапи. Він був вовком, — ще більшим, аніж Стрибун.

Твоя присутність тут надто сильна! Кожне повідомлення свідчило про потрясіння. Ти помреш, Молодий Бику!

Якщо я не звільню Сокола, — то мені байдуже, брате.

Тоді ми полюватимемо, брате.

Принюхуючись до вітру, двоє вовків бігли рівниною, шукаючи сокола.

РОЗДІЛ 54

ВСЕРЕДИНІ ТВЕРДИНІ

Дахи Тіра — не місце для розсудливої людини серед ночі, подумав Мет, вдивляючись у місячні тіні. Трохи більше від п’ятдесяти кроків широкої вулиці, чи, точніше, вузької площі відділяли Твердиню від черепичного даху триповерхової будівлі. Але коли це я був розсудливим? Розсудливі люди, яких я коли-небудь зустрічав, завжди були такими нудними, що лише від погляду на них хотілося спати. Була це вулиця чи площа довкола Твердині, — з настанням темряви він обійшов її всю; єдине місце, куди він не пішов, — з боку ріки, де Еринін просто омивала підніжжя фортеці, — і ніщо їй не заважало, окрім міської стіни. Вона височіла за два будинки праворуч від Мета. Досі верхня частина стіни, схоже, була найкращим шляхом до фортеці, — але він був від цього не в захваті.

Хлопець підібрав свою палицю і невеличку, обтягнену дротом бляшану коробочку та обережно підійшов до цегляного димоходу, що був розташований трохи ближче до стіни. Згорток феєрверків гойднувся на спині_; — точніше, те, що було згортком феєрверків, перш аніж він дещо переробив у себе в кімнаті. Тепер це більше нагадувало оберемок: усі циліндри були впритул стиснуті докупи, але вони і тепер були надто великі, щоб нести їх по даху в темряві. Трохи раніше через цю ношу він послизнувся на черепиці; вона покотилася вниз, розбудивши чоловіка, що спав у своїй кімнаті, і той закричав: «Злодій!», тож йому довелося втікати. Мет мимоволі опорядив клунок і присів у тіні димоходу. За мить він опустив туди бляшану коробку; дротяна ручка почала неприємно нагріватися.

Розглядати Твердиню з тіні, здавалося, було безпечніше, але надій це додавало небагато. Міська стіна була не такою грубою, як ті, що він бачив в інших містах, у Кеймліні чи у Тар Валоні: не більше від кроку завширшки. Її підтримували великі кам’яні контрфорси, зараз оповиті темрявою. Звісно, кроку було більш ніж достатньо для комфортної ходьби, — якщо не зважати на те, що відстань до землі з обох боків налічувала приблизно десять спанів. Летіти у темряві — і впасти на тверду бруківку. Але деякі з тих клятих будинків ведуть просто до неї; я досить легко можу залізти на стіну, а вона веде просто до клятої Твердині!

Так воно й було, — однак це не надто втішало. Стіни Твердині нагадували скелю. Вкотре прикинувши висоту, Мет переконував себе, що зможе видертися по них. Звісно, я зможу. Те саме, що й ті скелі в Імлистих горах. Сотня метрів угору, а там — вже зубчастий парапет. Нижче повинні бути стрільниці, але він не міг їх розгледіти в темряві. Та й не зміг би Мет протиснутися крізь них. Сотня клятих метрів. Можливо, сто двадцять. Щоб я згорів, — навіть Ранд не намагався б видертися туди. Проте це був єдиний шлях, який він знайшов. Всі ворота, що він бачив, були щільно зачинені й здавалися такими міцними, що їх не пробило б і стадо биків. А ще ж була дюжина солдат у шоломах, кірасах і з мечами на ременях, які пильно стерегли всі ці ворота.

Раптом він змигнув й примружився, дивлячись на Твердиню. По стіні дерся якийсь дурень. Лише рухома тінь у місячному світлі, — але він був уже на середині шляху вгору, а під його ногами пролягло сімдесят метрів до бруківки. Що за дурень ? Що ж, — я теж такий, бо теж збираюся лізти. Щоб я згорів, — він може підняти тривогу всередині, — й мене спіймають. Він більше не міг розгледіти того, хто ліз. Хто, заради Світла, він такий¹! Та яка різниця, хто він? Щоб я згорів, — але це клятий спосіб виграти суперечку. Я вимагатиму поцілунку від них усіх, — навіть від Найнів!

Мет трохи посунувся вперед, щоб краще роздивитися стіну та обрати точку, з якої він почне підйом, — аж раптом до його горла притиснулася сталь. Без вагань він відбив її вбік і збив якогось чоловіка з ніг палицею. Хтось інший вдарив його по ногах, і Мет упав — ледь не на чоловіка, якого збив сам. Він скотився черепицею, випустивши в’язку феєрверків —якщо вони впадуть на вулицю, я зламаю їхні шиї! — почав вимахувати палицею — і відчув, як вперся в тіло, а згодом почув стогін. Тоді вже два леза притиснись до його горла.

Він завмер, розкинувши руки. Вістря коротких списів, тьмяних, що ледь вловлювали бліде світло місяця, тиснули на його плоть, — от-от пустять кров. Мет пройшовся поглядом по списах до облич тих, хто їх тримав, — але вони були сховані, прикриті чорним серпанком, окрім очей, що дивилися на нього. Щоб я згорів, — натрапив на справжніх злодіїв! Що трапилося з моїм таланом ?

Юнак натягнув усмішку, оголивши зуби, що відбивали місячне світло.

— Я не хотів перешкоджати вашій роботі, — тож, якщо ви мене відпустите, я триматиму язик за зубами, а ви продовжите далі.

Люди у серпанках не ворухнулися — й не прибрали списів.

— Мені також не потрібен розголос. Я стримаю обіцянку.

Вони стояли, немов скульптури, й витріщалися на нього. Щоб я згорів, — у мене немає на це часу. Пора кинути жереб. На мить йому здалося, що слова в його голові прозвучали якось дивно. Він стиснув свою палицю, що лежала поруч — і ледь не скрикнув, коли хтось важко наступив на його зап’ясток.

Він підвів погляд на цю постать. Щоб я згорів, дурень, — я забув про того, на кого впав. Мет побачив іншу постать, що рухалася за тим, хто стояв на його руці, — і вирішив, що, може, воно й добре, що він не зміг скористатися палицею.

На його руці стояло м’яке взуття, зашнуроване до коліна. Щось виринуло в його пам’яті. Щось про чоловіка, якого він зустрів у горах. Він придивився до постаті, закутаної в ніч, намагаючись розгледіти крій і колір одягу — той здавався тінню; кольори надто добре поєднувалися з темрявою, щоб можна було їх розгледіти. Тоді подивився на довге лезо ножа на ремені постаті, а потім — на чорний серпанок на його обличчі. Обличчя, сховане за чорним серпанком. Чорний серпанок.

Аїльці! Щоб я згорів, — що кляті аїльці тут роблять! Він відчув холодок усередині, коли згадав, що аїльці приховують обличчя, коли вбивають.

— Так, — сказав чоловічий голос, — ми аїльці.

Мет здригнувся; він і не помітив, що висловив свої думки вголос.

— Ти добре танцюєш, як на того, кого заскочили зненацька, — сказав жіночий голос. Схоже, це вона стояла на його руці. — Можливо, іншого разу я матиму час потанцювати з тобою вдосталь.

Він почав усміхатися — якщо вона хоче потанцювати, значить, не збирається вбивати! — а тоді знову спохмурнів. Схоже, він згадав, що аїльці під цим словом інколи мають на увазі дещо інше.

Списи відтягли назад, і якісь руки підвели його на ноги. Він відмахнувся від них й обтрусився, неначе стояв у загальній залі, а не на темному даху з чотирма аїльцями. Завжди окупається, якщо дати людям зрозуміти, що у тебе міцні нерви. На ременях аїльців висіли також сагайдаки, окрім ножів, і ще більше цих коротких списів на спинах, поряд з луками; довгі ж стирчали над плечима. Він почав наспівувати «Я на дні колодязя», а тоді зупинився

— Що ти тут робиш? — спитав чоловічий голос. Через серпанки Мет не дуже зрозумів, хто саме до нього звертався; голос був старшим, впевненим, звиклим до наказів. Він думав, що зміг визначити принаймні жінку; тільки вона була нижча від нього, та й то не надто. Всі інші були на голову або й ще вищі. Кляті аїльці, подумав він.

— Ми трохи спостерігали за тобою, — продовжив старший чоловік, — спостерігали, як ти стежиш за Твердинею. Ти розглядав її з усіх боків. Чому?

— Я можу запитати те саме й у вас, — пролунав інший голос. Мет єдиний здригнувся, коли чоловік в мішкуватих бриджах вийшов з тіні. Він був босоногим, — напевно, аби краще ходити по черепиці. — Я очікував побачити злодіїв, а не аїльців, — продовжив чоловік, — але не думайте, що ваша кількість мене лякає.

Тонка палиця, не вища від нього, стала нечіткою й гула, коли він крутив її.

— Мене звати Джюлін Сандар, я мисливець за злодіями, — і хотів би знати, чому ви на даху і роздивляєтеся Твердиню.

Мет похитав головою. Скільки цих клятих людей на дахах цієї ночі? Тепер не вистачало тільки, щоб з’явився Том і заграв на арфі чи хтось приперся у пошуках корчми. Клятий мисливець за злодіями! Він здивувався тому, що аїльці просто стояли поруч.

— Ти добре вистежуєш, як на містянина, — мовив старший чоловік. — Але чому ти стежив за нами? Ми нічого не вкрали. Чому ти сам так пильно дивився на Твердиню сьогодні вночі?

Навіть у місячному світлі подив Сандара був очевидним. Він здригнувся, розтулив рота, — але стулив його знову, коли ще четверо аїльців з’явилося з-за комину позаду нього. Він зітхнув — і сперся на свою тонку палицю.

— Схоже, я сам піймався, — пробурмотів він. — Тепер я мушу відповідати на ваші питання. — Він подивився на Твердиню, а тоді похитав головою. — Я... сьогодні дещо зробив... і це турбує мене. — Він сказав це так, наче намагався щось з’ясувати із собою. — Частина мене каже, що це було правильно, що я мусив підкоритися. Коли я робив це, то все точно здавалося правильним. Але маленький голос каже мені... що я зрадив. Я впевнений, що цей голос хибний і незначний, — але він не припиняє говорити.

Тоді він зупинився й знову похитав головою. Один із аїльців кивнув і заговорив тим голосом старшого чоловіка.

— Я Руарк, із септу Дев’ять Долин клану Таардад Аїль, і якось я був Ісан Дор, Червоним Щитом. Іноді Червоні Щити займаються тим же, що й ваші мисливці за злодіями. Я кажу це, — тож ти зрозумієш, що я знаю, чим ти займаєшся й яка ти людина. Я не завдам шкоди ні тобі, Джюліне Сандаре з мисливців за злодіями, ні людям твого міста, — але ти не повинен здіймати ґвалт. Якщо ти зберігатимеш мовчання, то житимеш; якщо ні — то ні.

— Ви не хочете завдати шкоди місту, — поволі сказав Сандар. — Тоді чому ви тут?

— Твердиня, — по тону Руарка було зрозуміло, що це — все, що він збирався сказати.

За мить Сандар кивнув і пробурмотів:

— Я хотів би, щоб ви змогли якось нашкодити Твердині, Руарку. Я мовчатиму.

Руарк повернув своє приховане обличчя до Мета.

— А ти, безіменний юначе? Розкажеш тепер, чому так уважно розглядав Твердиню?

— Я просто хотів прогулятися під місячним сяйвом, — сказав Мет. Молода жінка знову приставила вістря списа до його горла; він намагався не ковтати. Що ж, —мабуть, я можу розповісти їм більше. Він не повинен був показувати їм, до якої міри вражений; якщо показати це, — втратиш усю набуту перевагу. Дуже обережно, двома пальцями він відсунув вістря від себе. Йому здалося, що жінка тихо засміялась. — Кілька моїх друзів усередині Твердині, — сказав він, вдаючи спокій. — Ув’язнені. Я хочу їх визволити.

— Сам, безіменний? — спитав Руарк.

— Ну, здається, тут більше нікого немає, — сухо мовив Мет. — Чи, може, ви хочете допомогти? Здається, ви теж цікавитеся Твердинею. Якщо ви хотіли потрапити досередини, — можливо, ми могли б піти разом. Це складний кидок кубиків, — але мені таланить у грі в кості. — Принаймні досі таланило. Я наштовхнувся на аїльців в чорних серпанках, і вони не перерізали мені горлянку; це й так уже добряче пощастило. Щоб я згорів, — там було б непогано мати при собі кількох аїльців. — Покластися на мій талан — не така вже й марна справа.

— Ми тут не заради в’язнів, гравцю, — сказав Руарк.

— Уже час, Руарку.

Мет не міг сказати, хто з аїльців це промовив, — але Руарк кивнув.

— Так, Ґауле. — Він перевів погляд з Мета на Сандара, а тоді назад. — Не здіймайте ґвалту.

Руарк розвернувся й за два кроки розчинився в темряві.

Мет здригнувся. Інші аїльці також зникли, залишивши його наодинці з мисливцем за злодіями. Якщо вони не залишили когось стерегти нас. Щоб я згорів, — як я про це дізнаюся¹?

— Сподіваюся, ви не намагатиметесь зупинити мене, — сказав він Сян-дару, коли повісив зв’язку феєрверків на спину й підняв свою палицю. — Я піду досередини, — повз вас чи через вас, але у будь-якому разі.

Він підійшов до димоходу, щоб дістати свою бляшану коробку; дротяна ручка тепер була дуже гарячою.

— Ці твої друзі, — сказав Сандар. — Це три дівчини?

Мет спохмурнів, шкодуючи, що не може розгледіти обличчя чоловіка в темряві. Голос його звучав дивно.

— Що ви про них знаєте?

— Знаю, що вони всередині Твердині. І ще знаю маленькі ворота біля річки, де мисливець за злодіями може пройти з в’язнем, щоб доправити його в клітку. Саме там мають бути камери. Якщо ти довіришся мені, гравцю, ми зможемо пройти туди удвох. Що станеться далі — як пощастить. Можливо, твій талан виведе нас живими.

— Я завжди був щасливчиком, — повільно сказав Мет. Чи мені достатньо таланить для того, щоб повірити йому? Йому не дуже подобалася ідея вдавати в’язня; надто просто вдавання могло перетворитися на реальність. Але це було не більшим ризиком, аніж спробувати видертися на триста футів — чи й більше — вгору у пітьмі.

Мет розвернувся до міської стіни й подивився на неї. Повз пливли тіні; бігли підтюпцем тьмяні постаті. Він був упевнений, що це аїльці. їх було приблизно трохи більше сотні. Вони зникли, — але тепер він міг розрізнити тіні, що рухалися по стрімчаку Твердині Тіра. їх було багато. Якийсь один вже, мабуть, проник досередини і не здійняв тривоги — ґвалту, якщо словами Руарка, — але більше сотні аїльців могли б загудіти, як дзвони. Втім, вони могли відволікти. Якщо вони спричинять хвилювання десь там, усередині Твердині, — тоді той, хто стереже камери, не зверне особливої уваги на мисливця за злодіями, що веде злодія.

Я теж міг би додати щось до загального сум’яття. Недарма ж я стільки над цим працював.

— Чудово, мисливцю за злодіями. Тільки не подумайте в останній момент, що я — справжній в’язень. Ми можемо спуститися до ваших воріт, — але спершу я трохи розворушу мурашник.

Йому здалося, що Сандар спохмурнів, — але Мет не збирався розповідати йому деталі.

Сандар рушив за ним по даху, залазячи на вищі рівні так само вправно, як і Мет. Останній дах був лише трохи нижчим від стіни й розташовувався впритул до неї. Щоб туди залізти, не потрібно було дертися, — можна було лише підтягнутися на руках.

— Що ти робиш? — прошепотів Сандар.

— Чекайте на мене тут.

З невеличкою бляшаною коробкою, що висіла на дротяній ручці на його руці, та з палицею, котру він тримав горизонтально перед собою, Мет глибоко вдихнув — і рушив до Твердині. Він намагався не думати про те, як далеко внизу бруківка. Світло, ця клята річ три фути завширшки! Та я міг би по ній наосліп пройти, навіть уві сні! Три фути завширшки у темряві це краще, ніж п’ятдесят футів до бруківки. Він намагався не думати про те, що Сандар може втекти, поки він повернеться. Він не був прихильником цієї дурної ідеї — вдавати з себе спійманого злодія, — але, схоже, те, що, коли він повернеться, то не застане Сандара або той приведе більше людей, щоб ув’язнити його по-справжньому, — скидалось на правду. Не думай про це. Просто роби те, що потрібно зараз зробити. Принаймні я нарешті побачу, яке воно на вигляд.

Як він і припускав, в кінці стіни була стрільниця: глибокий клин, висічений у скелі, що мав вузький отвір для стрільби лучника. Якщо б Твердиню атакували, солдати зсередини могли б хоч якось зупинити ці спроби. Тепер щілина була темною. Здавалося, звідти ніхто не стежить. Було ще дещо, про що він намагався не думати.

Він квапливо поклав бляшану коробку біля ніг, балансуючи палицею через стіну прямо перед Твердинею, і зняв зв’язку зі спини. Мет швидко протиснув її якомога далі в щілину; він хотів, щоб всередині було якомога більше шуму. Хлопець відгорнув кутик промасленої тканини; під нею оголилися зв’язані разом ґноти. Трохи поміркувавши у себе в кімнаті, Мет відрізав довгі ґноти, чим прирівняв їх до коротких, а обрізки використав, аби зв’язати їх докупи. Схоже, всі вони повинні були загорітися одночасно, а на удар і спалах такої сили мав би прибігти кожен, хто не був цілковито глухим.

Кришка бляшаної коробки була до такої міри гарячою, що Мету довелося двічі подмухати на пальці, перш аніж він зміг зняти її. Хлопець шкодував, що не знає того фокуса Елудри, яка тоді так просто засвітила ліхтар. У коробці на піску лежав темний шматок вугілля. Він відірвав дротяну ручку, щоб зробити з неї кліщі, і легко подмухав на неї; вуглина знову засяяла червоним. Хлопець торкнувся гарячим вугіллям до вузла ґнотів; дозволив кліщам і вуглині впасти за стіну; а коли ґноти зашипіли й спалахнули, Мет схопив свою палицю й кинувся вздовж стіни назад.

Це боз/севілля, подумав він, коли біг. Байдуже, як сильно воно бабахне. Ямозку зламати собі шию через...

Гуркіт позаду був гучнішим, ніж будь-що, що хлопець коли-небудь чув; велетенський кулак несамовито вдарив у Метову спину, чим вибив з грудей усе повітря, перш аніж збив його з ніг. Юнак упав на живіт на стіні, ледве втримуючи палицю, що повисла на краю. Якийсь час він лежав там. намагаючись відновити дихання, намагаючись не думати, чи не використав він увесь свій талан цього разу, просто не перекинувшись через стіну. У вухах дзвеніло, мовби у всі дзвони Тар Балона.

Мет обережно встав і подивився на стіну. Хмарка пилу висіла довкола стрільниці. За пилом затінені обриси бійниці тепер виглядали інакше. Щілина стала більшою. Він не розумів, як чи чому, — але вона збільшилась.

Він міркував лише одну мить. В кінці стіни, можливо, чекав Сандар, який міг би провести його до Твердині як в’язня — або вже поспішав по нього із солдатами. На іншому кінці стіни був шлях досередини Твердині, — без ризику, що Сандар його зрадить. Він кинувся назад тим шляхом, яким щойно біг, — не турбуючись більше про темряву чи ймовірне падіння зі стіни.

Стрільниця справді стала більшою: переважна частина тоншого каменю просто щезла, залишивши круглу дірку, — так, наче хтось годинами гатив кувалдою. Діра була якраз такого розміру, щоб туди могла пролізти людина. Як, заради Світла? Часу на роздуми не було.

Він проштовхнувся через зазубрений отвір, кашляючи від їдкого диму, стрибнув на землю — й пробіг дюжину кроків, перш аніж з’явилися захисники Твердині. Принаймні десятеро з них. Усі розгублено щось викрикували. Більшість з них були лише в сорочках, і ніхто не мав шолома чи кіраси. Хтось тримав ліхтарі. А хтось — оголені мечі.

Дурень! кричав він у своїй голові. Це ж для цього ти й наробив галасу! Світлом засліплений дурень!

У нього не було часу, щоби бігти назад до стіни. Крутячи палицею, він кинувся на солдат, перш аніж вони встигли його розгледіти. Мет кидався поміж ними, гамселив їх по головах, мечах, колінах, по усьому, до чого міг дотягтися, — знаючи, що їх було надто багато для того, щоб упоратися самому; знаючи, що його дурний кидок жереба дорого коштуватиме Еґвейн та іншим.

Зненацька біля нього з’явився Сандар. У світлі ліхтарів, що їх кидали чоловіки, хапаючись за мечі, його тонка палиця крутилася навіть швидше від Метової. Заскочені зненацька двома чоловіками з палицями, воїни падали один за одним, як кеглі, збиті кулями.

Сандар подивився на полеглих чоловіків і похитав головою.

— Захисники Твердині. Я напав на захисників! Вони знесуть мені голову за таке!.. Як ти це зробив, гравцю? Спалах світла, як блискавка, що зламав стіну. Ти викликав блискавку? — Його голос стишився до шепоту. — Я приєднався до хлопця, що вміє направляти?

— Феєрверки, — коротко сказав Мет. У нього у вухах усе ще дзвеніло, — але він чув, що наближалися ще люди; чув тупіт чобіт по каменю. — Камери, чоловіче! Покажи мені шлях до камер, перш аніж сюди прибіжать ще інші!

Сандар кивнув.

— Сюди! — Він кинувся до бокового коридору, подалі від стукоту, що наближався. — Ми повинні поквапитися! Вони вб’ють нас, якщо знайдуть!

Десь угорі гонги вдарили на сполох, і гуркіт розійшовся всією Твердинею.

Я йду, подумав Мет, біжучи за мисливцем за злодіями. Я визволю вас чи загину! Обіцяю!

Гуркіт сигнальних гонгів відлунював Твердинею, але Ранд не зважав на нього, — так само, як і на ревище, що пролунало, мов глухий грім, іще раніше десь унизу. Його бік болів; стара рана горіла, готова відкритися від напруження, коли він підіймався стіною Твердині. Але на біль він теж не звертав уваги. На його обличчі завмерла крива посмішка передчуття та страху, яку він не міг скинути із себе, навіть якби захотів. Він був близько. До того, про що мріяв. Калландор.

Я покінчу з цим нарешті. Так чи інак; з цим буде покінчено. Сни закінчаться. Дратування, цькування і полювання. Я покінчу з цим усім!

Сміючись до себе, він поквапився до темних коридорів Твердині Тіра.

Еґвейн, наморщившись, приклала руку до обличчя. У роп був гіркий присмак, і їй хотілося пити. Ранд¹? Що? Чому мені знову снився Мет, — впереміш з Рандом, — і він кричав, що йде? Що?

Вона розплющила очі, втупившись у сірі кам’яні стіни; один димний смолоскип кидав мерехтливі тіні, й вона закричала, згадавши все це.

— Ні! Я не буду закутою в кайдани знову! Я не буду в нашийнику! Ні!

За мить біля неї були Найнів та Елейн; їхні схвильовані та перелякані обличчя в синцях мало заспокоювали, попри втішання. Однак сам факт їхнього перебування поруч із нею втихомирив її крики. Вона була не сама. Ув’язнена, але не сама. І не в нашийнику.

Еґвейн спробувала сісти, і дівчата допомогли їй. їм довелося допомогти їй; кожна клітинка її тіла боліла. Вона могла пригадати кожен невидимий удар під час шаленства, що ледь не звело її з розуму, коли вона усвідомила... Я не думатиму про це. Мені треба подумати про те, як нам вибратися. Вона ковзнула назад, поки не уперлася в стіну. її біль боровся із втомою, — та це була та боротьба, коли всі відмовляються здаватися. Вона забирала останні залишки сил, а синці, здавалося, вимучували ще більше.

У камері більше нікого не було, окрім них трьох — і смолоскипа. Долівка була голою, холодною й твердою. Двері, що єдині розбавляли стіну, складалися з грубих дощок і були понівечені, наче безліч відчайдушних пальців марно їх дряпали. На стінах нерівним почерком були видряпані повідомлення. Одне з них говорило: «Світло, змилуйся й дай мені померти*. Вона викинула його з голови.

— Ви досі відгороджені? — пробурмотіла вона. Навіть говорити було боляче. Ще до того, як Елейн кивнула, Еґвейн зрозуміла, що запитання було даремним. Напухла щока на обличчі золотоволосої дівчини, її розбита губа й темний мішок під оком були переконливою відповіддю, — навіть якщо не зважати на власний біль. Якби Найнів могла б досягти Істинного Джерела, вони вже точно були б зцілені.

— Я намагалася, — в розпачі мовила Найнів. — Я намагалася — і знову, і знову. — Вона різко смикнула косу, — лють просочувалася крізь безнадійний страх у її голосі. — Одна з них сидить зовні. Аміко, це дівчисько з молочно-білим обличчям, — якщо її не змінили відтоді, як нас сюди кинули. Гадаю, однієї достатньо, щоб зберігати щит з того моменту, як він був виплетений. — Вона гірко засміялася. — Попри всі зусилля, яких вони доклали, й біль, який вони спричинили — і отримали! — можна подумати, що ми не становимо для них жодної цінності. Минули вже години відтоді, як вони зачинили за нами двері, — і ніхто не прийшов спитати щось, чи поглянути, чи принести хоч краплю води. Можливо, вони хочуть залишити нас тут, доки ми не помремо від спраги.

— Принада. — Голос Елейн здригнувся, хоч вона вочевидь хотіла говорити без страху. Але ця спроба не вдалася. — Ліандрін сказала, що ми — принада.

— Принада для чого? — слабко спитала Найнів. — Принада для кого? Якщо я — принада, я б сама залізла їм у горлянки, щоб вони вдавилися мною.

— Ранд. — Еґвейн зупинилася, щоб ковтнути; навіть крапля води допомогла б їй. — Мені наснилися Ранд і Калландор. Думаю, він прямує сюди. — Але чому мені снився й Mem ? І Перрин ? Він був вовком, — але я впевнена, що то був він. — Не варто так боятися, — сказала вона, намагаючись звучати впевнено. — Ми якось втечемо. Якщо змогли від шончанців, то тим паче втечемо й від Ліандрін.

Найнів та Елейн перезирнулися. Найнів сказала:

— Ліандрін сказала, що сюди прийдуть тринадцять мерддраалів, Еґвейн.

Вона усвідомила, що зновудивиться на стіну, де надряпано: «Світло, змилуйся наді мною і дозволь померти», і стисла долоні в кулаки. Дівчина ' міцно зімкнула вуста, щоб не прокричати ці слова. Краще померти. Краще смерть, аніж обернутися на Тінь, щоб служити Мороку!

Вона зрозуміла, що одна її рука стискала мішечок на паску. Вона відчувала два персні всередині, — невеличке кільце Великого Змія та більший закручений кам’яний перстень.

— Вони не забрали тер’анлріал, — вражено сказала вона. Дівчина намацала перстень і витягла його з мішечка. Він важко лежав у неї на долоні, з різнобарвними прожилками й цятками, кільце лише з однією стороною.

— Ми настільки неважливі, що нас навіть не обшукали, — зітхнула Елейн. — Еґвейн, ти впевнена, що Ранд іде сюди? Я краще б звільнилася сама, ніж чекала б на нього, — але якщо є хтось, хто може здолати Ліандрін та інших, то це має бути він. Відроджений Дракон має заволодіти Каллан-дором. Він повинен перемогти їх.

— Ні, — якщо ми затягнемо його в клітку вслід за нами, — пробурмотіла Найнів. — Ні, — якщо вони поставили пастку, а він її не бачить. Чому ти дивишся на перстень, Еґвейн? Тел’аран’ріод не допоможе нам зараз. Хіба що тобі насниться спосіб вибратися звідси.

— Можливо, і допоможе, — повагом мовила вона. —Я можу направляти в Тел’аран’ріоді. їхній щит не зупинить мене. Все, що потрібно, — щоб я заснула. А я достатньо втомлена, щоб заснути.

Елейн спохмурніла, скривившись від болючих синців.

— Я за будь-яку можливість, — але як ти зможеш направляти уві сні, якщо ти відірвана від Істинного Джерела? А навіть якщо зможеш, — як це допоможе нам?

— Не знаю, Елейн. Тільки те, що я відгороджена тут, не означає, що я відгороджена у Світі Снів. Принаймні варто спробувати.

— Можливо, — схвильовано сказала Найнів. — Я теж за будь-яку можливість, — але ти сказала, що бачила Ліандрін та інших минулого разу, коли використовувала цей перстень. Ще ти говорила, що вони бачили тебе. А якщо вони знову будуть там?

— Сподіваюся на це, — моторошно мовила Еґвейн. — Сподіваюся, що будуть.

Стиснувши тпер’анлріал у своїй руці, вона заплющила очі. Дівчина відчувала, як Елейн гладила її волосся, щось тихо шепотіла. Найнів почала наспівувати ту безсловесну колискову з її дитинства; цього разу в її голосі зовсім не було гніву. М’які звуки й дотики заспокоїли її, вона пі для ля ся втомі й прийдешньому сну.

Цього разу дівчина була вбрана у блакитну шовкову сукню, — але на все інше вона й уваги не звернула. Легкий вітерець пестив її обличчя — без синців, а над дикими квітами кружляли метелики. Спрага більше не турбувала її, як і біль. Вона досягла саїдар, і її наповнила Єдина Сила. Навіть вдоволення від успіху було незначним — порівняно з потоком Сили у ній.

Неохоче вона змусила себе відпустити його — й заплющила очі, щоб наповнити порожнечу ідеальним зображенням Серця Каменя. Окрім своєї камери, було лише одне місце у Твердині, яке вона могла описати, — та й як відрізнити одну безлику коробку від іншої? Коли вона розплющила очі, то була там. Але не одна.

Джоя Б’їр стояла перед Калландором; Ті обриси були настільки нечіткими, що сліпуче сяйво меча проходило крізь неї. Кришталевий меч тепер не просто сяяв у відбитому світлі. Він пульсував світлом, наче воно було всередині нього, — то вибивалося назовні, то знов ховалося. Чорна сестра здригнулася від здивування й розвернулася до Еґвейн.

— Як? Ти ж відгороджена! Твоїм Сновидінням кінець!

Ще до того, як перше слово вилетіло з вуст жінки, Еґвейн сягнула саїдар знову, сплела складний потік Духу, — той, що, як вона згадала, був використаний проти неї, — і відтяла Джої Б’їр шлях до Джерела. Очі Друга Морока розширилися, — ці жорстокі очі, такі недоречні на вродливому, доброму обличчі, — але Еґвейн уже сплітала Повітря. Жіноча постать видавалася туманною, але плетиво не відпускало її. Еґвейн було зовсім неважко втримувати два потоки, переплітаючи їх. На чолі Джої Б’їр проступив піт, коли вона підійшла ближче.

— У тебе тер’ан/ріал\ — Страх проступив на обличчі жінки, хоча голос намагався приховати його. — Це мусить бути він. Тер’антріал, який ми пропустили — і який не потребує направляння. Думаєш, він тобі допоможе, дівчино? Що б ти не зробила тут, — воно не вплине на реальний світ. Тел’аран’ріод — це сон! Коли я прокинуся, то власноруч заберу твій тер’анґріал. Думай, що робиш, — аби в мене не було причин сердитися, коли я прийду до твоєї камери.

Еґвейн посміхнулася.

— А ти впевнена, що прокинешся, Друже Морока? Якщо з твоїм тер ’ангріалом можна направляти, — то чому ж ти не прокинулася, щойно я відгородила тебе щитом? Можливо, ти не зможеш прокинутися, допоки відгороджена тут? — Її посмішка зникла; Еґвейн було несила посміхатися цій жінці. — Одна жінка якось показала мені шрам, який вона отримала в Тел’аран’ріоді, Друже Морока. Те, що відбувається тут, — лишається справжнім, коли ти прокидаєшся.

Піт стікав по гладенькому нев’янучому обличчі Чорної Айз Седай. Еґвейн замислилась, — чи не думає та, що скоро помре. Вона ледь не¹ шкодувала, що недостатньо жорстока, щоби так вчинити. Більшість невидимих ударів вона отримала саме від цієї жінки, — наче стусани кулаками лише за те, що вона намагалася опиратися; лише за те, що вона відмовилася здаватися.

— Жінка, яка здатна так бити, — сказала вона, — не повинна отримати менше.

Вона швидко сплела інший потік Повітря; темні очі Джої Б’їр вирячилися, не вірячи, коли перший удар опустився на її стегна. Еґвейн побачила, як пристосувати плетиво, щоб не потрібно було його підтримувати.

— Ти пам’ятатимеш це — і відчуватимеш, коли прокинешся. Коли я дозволю тобі прокинутися. Пам’ятай про це. Якщо ти коли-небудь спробуєш мене знову вдарити, я поверну тебе сюди й залишу тут до кінця твого життя!

Очі Чорної Айз Седай були сповнені зненависті, але в них також з’явився натяк на сльози.

Еґвейн на мить відчула сором. Не за те, що вона робила з Джої — жінка заслуговувала на кожен удар. Якщо не за її побиття, то за ті смерті у Вежі — не за це їй стало соромно, а за те, що вона витрачала свій час на власну помсту, поки Найнів та Елейн сиділи в камері, сподіваючись, що Еґвейн зможе їх визволити.

Вона, сама того не усвідомлюючи, зв’язала й встановила потоки своїх плетив, а тоді спинилась, щоб вивчити, як вона це зробила. Три окремі плетива, — і утримувати їх водночас не було проблемою; але тепер вона щось зробила, щоб вони могли підтримувати себе самі. Вона подумала, що зможе це згадати по тому. Це може знадобитися.

За мить дівчина розпустила одне із плетив, і Друг Морока захлипала як від полегшення, так і від болю.

— Я не така, як ти, — сказала Еґвейн. — Це вдруге я зробила щось подібне, — і мені це не сподобалося. Краще б я уміла перерізати горлянки.

Судячи з виразу обличчя Чорної сестри, вона, мабуть, подумала, що Еґвейн почне з неї.

Гидливо пирхнувши, дівчина залишила її стояти там: спійману в пастку й відгороджену щитом, — і поквапилася до лісу полірованих червоних колон. Десь там мав би бути шлях до камер.

В кам’яному коридорі запала тиша, коли останній передсмертний крик був обірваний щелепами Молодого Бика, що стислися на горлі двоногого, розчавивши його. На язиці залишився гіркий присмак крові.

Він знав, що це — Твердиня Тіра, хоч і не міг сказати, звідки йому це відомо. Довкола нього лежали двоногі; один ще смикався, — той, якому Стрибун вчепився в горло. Від них віяло запахом страху, коли вони билися. Люди пахли розгубленістю. Він подумав, що вони не знали, де перебувають — вони точно не належали до вовчого сну, — але намагалися втримати його від тих високих дверей попереду, із залізним замком. Принаймні вони охороняли їх. Здавалося, чоловіки були вражені появою вовків. Але юнаку здалося, що вони були вражені й власною появою.

Він витер рота рукою, а тоді подивився на неї, якусь мить нічого не розуміючи. Він знову став людиною. Став Перрином. У своєму тілі, у жилеті коваля, із важким молотом при боці.

Нам, треба поспішати, Молодий Бику. Поруч якесь зло.

Перрин витягнув молот, прямуючи до дверей.

— Фейлі, мабуть, тут.

Один різкий удар, — і замок злетів. Він штовхнув двері.

Кімната була порожньою, лише у її центрі стояв кам’яний блок. Фейлі лежала на ньому, мовби спала; її волосся було розстелене, мов віяло, а тіло обмотане ланцюгом так, що минуло трохи часу, перш аніж він зрозумів, що вона роздягнена. Усі ланцюги були прикріплені до каменю грубими гвинтами.

Він заледве усвідомив, що здолав відстань до неї, коли його рука торкнулася її обличчя, погладивши пальцем її вилицю.

Вона розплющила очі й усміхнулася до нього.

— Мені і далі сниться, що ти прийдеш, ковалю.

Я звільню тебе за мить, Фейлі. — Він підніс молот, знісши один болт, наче той був дерев’яний.

— Я не сумнівалася в цьому, Перрине.

Коли його ім’я розчинилося на її устах, вона розчинилася також. Зі стукотом на камінь впали ланцюги, що сковували її.

— Ні! — закричав він. — Я знайшов її!

У снах все відбувається не так, як у світі плоті, Молодий Бику. Тут одне полювання може мати багато фіналів.

Він не розвернувся, щоб подивитися на Стрибуна. Перрин знав, що його зуби стиснулися з гарчанням. Він знову підняв молот, опустивши його щосили на ланцюги, котрі тримали Фейлі. Кам’яний блок розколовся надвоє від його удару; Твердиня задзвеніла тріснутим дзвоном.

— Тоді я полюватиму знову, — прогарчав він.

З молотом у руках Перрин вийшов з кімнати разом зі Стрибуном, що біг поруч. Твердиня була місцем людей. А люди, — він знав, — були жорстокішими мисливцями, ніж вовки.

Сигнальні гонги десь угорі пустили гучний дзенькіт коридором, але не заглушили дзенькоту металу об метал та криків битви, що наближалися. Аїльці та захисники, припустив Мет. Високі золоті світильники з чотирма свічками утворювали ряд у коридорі, де був Мет, а на гладеньких кам’яних стінах висіли шовкові гобелени із батальними сценами. Тут були навіть шовкові килими на підлозі, сплетені візерунками тіренського лабіринту, темно-червоним по синьому. Вперше Мет був надто зайнятим, щоб оцінити кожен.

Цей клятий тип — вправний, подумав він, коли відбив випад мечем свого суперника, а іншим кінцем палиці, яким він цілився у голову чоловіка, довелося відбити ще один випад клинка. Може, це один із клятих високих лордів? Він майже наніс сильний удар по коліну, але суперник відскочив, піднявши свій клинок у захисну позицію.

Блакитноокий чоловік був вбраний у жовтий каптан з пишними рукавами, вишитий золотими лініями, але зараз все було розстібнуте, сорочка — лише частково заправлена у бриджі, а ноги босі. Його коротко підстрижене темне волосся було скуйовджене, як у людини, що тільки-но передчасно прокинулася, але бився він зібрано. П’ять хвилин тому він вискочив з мечем у руках з-за високих різьблених дверей, цілий ряд котрих вишикувався уздовж коридору, і Мет був вдячний, що той з’явився перед ним, а не позаду. Він був не першим чоловіком у такому вбранні, з яким зіткнувся Мет, — але цей був, без сумніву, найкращим.

— Можеш пройти повз мене, мисливцю за злодіями? — гукнув Мет, уважно спостерігаючи за чоловіком, що очікував на нього з мечем у руках, готовий до атаки. Сандар роздратовано наполягав на «мисливці за злодіями», а не на «піймачі злодіїв», — хоча Мет не бачив різниці.

— Не зможу, — викрикнув Сандар позаду нього. — Якщо ти відступиш, щоб пропустити мене, то не зможеш розмахнутися цим веслом, яке ти називаєш бойовою палицею. І він насадить тебе, мов пацю.

Як що ?

— Ну ж бо, придумай щось, тіренцю. Цей лахмай діє мені на нерви.

Чоловік у посмугованому золотом каптані насмішкувато пирхнув.

— Ти матимеш честь померти від меча високого лорда Дарліна, селюче, якщо на те буде моя воля. — Це вперше він зволив заговорити. —Або ж вас двох підвісять за п’яти, і я спостерігатиму, як з вас здиратимусь смужками шкіру...

— Не думаю, що мені б це сподобалося, — сказав Мет.

Обличчя високого лорда почервоніло від нахабства того, хто його перервав, але Мет не дав йому часу на обурений коментар.

Палиця закрутилася в потужній подвійній петлі так швидко, що її кінці неможливо було чітко розгледіти, і Мет стрибнув уперед. Дярлін МІГ тільки з гарчанням ухилятися від палиці. Якийсь час. Мет знав, що сам не зможе продовжувати так довго і, якщо йому пощастить, вони повернуться до ударів і контрударів. Якщо йому пощастить. Але цього разу він не збирався розраховувати на талан. Щойно високий лорд встановив для себе схему захисту, Мет змінив свою атаку на півоберті. Дарлін очікував, що кінець палиці цілитиме йому по голові, але натомість він зніс його з ніг. Коли він упав, інший кінець ударив його по голові; пролунав різкий стук, після чого очі чоловіка закотилися під лоба.

Важко дихаючи, Мет сперся на палицю над високим лордом, що лежав без тями. Щоб я згорів, —якщо мені доведеться битися так ще раз чи два, я просто впаду від виснаження! В легендах не сказано, що бути героєм —

це така важка робота! Найнів завжди знайде шлях, як змусити мене попрацювати.

Сандар став поруч із ним і похмуро подивився на пом’ятого високого лорда.

— На вигляд він не такий могутній, коли лежить тут, — здивовано сказав він. — Він навіть не вищий від мене.

Мет здригнувся, подивившись униз, де по коридору щойно якийсь чоловік перебіг до прилеглого коридору. Щоб я згорів, — якби це не було божевіллям, то я б заприсягнувся, що це був Ранд!

— Сандаре, ти знайшов... — почав він, закидуючи палицю на плечі, і спинився, коли та у щось встромилась.

Розвернувшись, він опинився перед іншим наполовину одягненим високим лордом. Його меч лежав на підлозі, коліна підгиналися, а руками він тримався за голову, де Метова палиця розсікла шкіру. Мет квапливо щодуху ткнув його у живіт, і той опустив руки, — а тоді хлопець ще раз ударив його по голові, аби той впав просто на свого меча.

— Таланить, Сандаре, — пробурмотів він. — Проти талану не попреш. А тепер чому б тобі не знайти цей клятий приватний шлях, яким високі лорди спускаються до в’язниці?

Сандар наполягав, що десь поблизу мають бути сходи, і не потрібно буде обходити всю Твердиню. Мет не думав, що йому сподобаються люди, котрі так бажали спостерігати, як допитують інших, що спорудили собі швидкий шлях до ув’язнених — просто зі своїх кімнат.

— Радій, що ти аж такий щасливчик, — невпевнено сказав Сандар, — а то цей убив би нас ще до того, як ми його побачили б. Я впевнений, що вхід десь тут. Ти йдеш? Чи чекаєш на іншого високого лорда?

— Веди. — Мет переступив через непритомного високого лорда. — Я не клятий герой.

Підтюпцем він біг услід за мисливцем за злодіями, який вдивлявся у високі двері, повз котрі вони проходили, і щось бурмотів про те, що вхід має бути десь тут.

РОЗДІЛ 55

ЩО НАПИСАНО У ПРОРОЦТВІ

Ранд повільно увійшов до зали, ступаючи серед великих полірованих колон з червоного каменю, що їх він пам’ятав зі своїх снів. Тиша заповнювала тіні, однак щось досі його кликало. І щось спалахувало попереду, — миготливе світло, яке відкидало тіні, немов маяк. Він зайшов під великий купол і побачив те, що шукав. Калландор, зависле в повітрі руків’я, що чекає руки Відродженого Дракона. Коли меч обертався, то розбивав те тьмяне світло на друзки, — і раз по раз спалахував, мовби горів ізсередини. Кликав його. Чекав на нього.

Якщо я — Відроджений Дракон. Якщо я не просто напівбожевільний чоловік, проклятий умінням направляти, маріонетка, що танцює під дудку Морейн і Білої Вежі.

— Візьми його, Льюсе Теріне. Візьми його, Родичевбивце.

Він обернувся на голос. Високий чоловік із коротко підстриженим світлим волоссям, що вийшов з-під тіні колон, здався йому знайомим. Ранд не мав жодної ідеї, хто це, — цей тип в червоному шовковому каптані з чорними смужками на пишних рукавах, у темних бриджах, заправлених в чоботи зі срібною оздобою. Він не знав цього чоловіка, — але бачив його уві сні.

— Ти посадовив їх до клітки, — сказав Ранд. — Еґвейн, Найнів та Елейн. У моїх снах. Ти постійно садовив їх до клітки і завдавав їм болю.

Чоловік зневажливо махнув рукою.

— Вони — ніщо. Можливо, одного дня, коли закінчаться тренування, — але не зараз. Зізнаюся, я здивований тим, що ти турбуєшся, щоб вони були корисними. Але ти завжди був дурнем, — завжди був готовий дослухатися серця, а не сили. Ти прийшов зарано, Льюсе Теріне. Тепер ти повинен робити те, до чого ще не готовий, — або ж померти. Померти, знаючи, що залишив цих дівчат у моїх руках. — Здавалося, він чекав на щось. Вичікував. — Я ще збираюся скористатися ними, Родичевбивце. Вони служитимуть мені; моїй владі. І це завдаватиме їм більшого болю, ніж будь-що до цього.

Позаду Ранда палав Калландор, надсилаючи йому в спину хвилю тепла. — Хто ти?

— Ти не пам’ятаєш мене, —чи не так? — Світловолосий чоловік раптово засміявся. — Я тебе теж не впізнаю таким. Сільський хлопчина з флейтою за плечима. Ішамаель говорив правду? Він завжди брехав, якщо це давало йому перевагу на дюйм чи секунду. Ти нічого не пам’ятаєш, Льюсе Теріне?

— Ім’я! — вимагав Ранд. — Назви своє ім’я!

— Називай мене Бе’лал. — Відступник насупився, коли Ранд ніяк не відреагував на ім’я. — Візьми його! — гаркнув Бе’лал, вказуючи рукою на меч за плечима Ранда. — Колись ми їхали на війну пліч-о-пліч, — і через це я даю тобі шанс. Жалюгідний шанс, — але шанс врятуватися і вберегти тих трьох, котрих я збираюся перетворити на своїх ручних тваринок. Візьми меч, селянине. Можливо, цього буде достатньо, щоб ти вижив.

Ранд засміявся.

— Ти справді думаєш, що можеш так просто мене залякати, Відступнику? Сам Ба’алзамон полює на мене. Ти думаєш, що зараз я повинен скоцюрбитись від страху? Кланятися перед Відступником, коли відрікся від самого Морока?

— Ось як ти розмірковуєш? — тихо сказав Бе’лал. — Тоді ти справді нічого не знаєш. — Раптом у його руках опинився меч, — меч з клинком, викуваним із темного полум’я. — Візьми його! Візьми Калландор\ Три тисячі років, поки я був ув’язнений, він чекав тут. На тебе. Один з наймогутніших са’ангріалів, що ми створили. Візьми його — і захищайся, якщо зможеш!

Він рушив на Ранда, змушуючи його задкувати до Калландора, — однак Ранд підняв свої руки, й саїдін наповнила його; солодкий стрімкий потік Сили; нудотна мерзота псування — і він тримав меч з червоного полум’я, меч із символом чаплі на вогненному клинку. Він рухався так, як вчив його Лан, від однієї позиції до іншої, немов танцював. «Розсікання шовку». «Водяні потоки з пагорба». «Вітер і дощ». Лезо з темного полум’я зустрілося з червоним лезом, висікаючи іскри, зашипівши, немов до білини розпечений метал.

Ранд плавно відступив і зайняв захисну позицію, намагаючись не виявити своєї раптової невпевненості. На чорному лезі теж був символ чаплі. Пташка була така темна, що ледь виднілася. Одного разу йому вже довелося стикатися з чоловіком з позначкою чаплі на лезі його меча, і тоді Ранд ледве вижив. Він знав, що насправді не мав права носити емблему майстра, який його виготовив; вона була на мечі його батька, що його той віддав Ранду; тож, коли він думав про меч у руках, він уявляв собі саме цей меч. Якось він прийняв смерть, як вчив його Охоронець, — але цього разу, він знав, його смерть буде остаточною. Бе’лал володів мечем краще від нього. Потужніше. Швидше. Справжній майстер.

Відступник реготав, розважався, швидко розмахуючи клинком навсібіч; чорне полум’я ревло, наче швидкі випади крізь повітря посилювали його.

— Ти колись був видатним мечником, Льюсе Теріне, — кепкував він. — Ти пам’ятаєш, як ми приручили ці штуки, що називаються мечами, і навчилися вбивати ними, як робили чоловіки в давніх легендах? А пам’ятаєш хоча б одну із наших запеклих битв,—чи одну з жахливих поразок? Звісно, ні. Ти нічого не пам’ятаєш, правда? Цього разу ти недостатньо підготувався. Цього разу, Льюсе Теріне, я вб’ю тебе. — Бе’лал зайшов ще далі в своїх знущаннях. — Можливо, якщо ти візьмеш Калландор, то трішки подовжиш собі життя. Зовсім трішки.

Він підходив повільно, наче давав Ранду час, щоб той обернувся й кинувся до Калландора, Недоторканного, щоб узяти його. Але сумніви Ранда досі були вагомими. Калландор може взяти лише Відроджений Дракон. Він дозволив їм проголосити себе таким завдяки сотні причин, які, здавалося, не залишали йому вибору. Але чи справді він ним був? Якщо він кинеться, щоб узяти Калландор насправді, а не уві сні, — чи зіткнеться його рука з невидимою стіною, поки Бе’лал наноситиме удар зі спини?

Він зустрів Відступника тим мечем, який знав, — вогненним клинком, створеним саїдін. І відступив. «Впалий лист» зустрів «Промоклий шовк». «Танець кота на стіні» зустрів «Кабана, що мчить схилом». «Річка, що підмиває береги» ледь не коштувала йому відрубаної голови. Він незграбно відскочив убік, а чорне полум’я прочесало його волосся, — і тоді Ранд крутнувся на ногах, щоб протистояти «Каменепаду з гір». Послідовно, навмисно, Бе’лал повільно закручував його по спіралі, наближаючи до Калландора.

Крики відлунювали серед колон, і виїуки, і дзенькіт сталі, — але Ранд заледве помічав їх. Вони з Бе’лалом більше не були самі у Серці Каменя. Чоловіки в кірасах та облямованих шоломах, з мечами, билися з темними постатями у серпанках, що кидалися на них з короткими списами з-поміж колон. Деякі воїни утворювали шеренгу; стріли, що спалахували у пітьмі, потрапляли їм у горло чи обличчя, і вони падали, і лінія руйнувалась. Ранд майже не помічав битви, — навіть коли мертві падали за кілька кроків від нього. Його власна битва була надто запеклою; вона вимагала цілковитої зосередженості. Вологе тепло стікало його боком. Стара рана відкрилася.

Він раптом спіткнувся, не помітивши мертвого чоловіка під ногами, і опинився долі на кам’яній підлозі, упавши на свій футляр із флейтою.

Бе’лал підніс свій темний клинок, прошипівши:

— Візьми його! Візьми Калландор і захищайся! Візьми його, — або я вб’ю тебе зараз. Якщо ти не візьмеш його, я розірву тебе!

— Ні!

Навіть Бе’лал здригнувся від командного жіночого голосу. Відступник відійшов від дуги Рандового меча й, спохмурнівши, повернув голову до Морейн, що крокувала крізь битву, не зважаючи на передсмертні крики довкола. Її очі були прикуті до нього.

— Я думав, тебе обережно прибрали з дороги, жінко. Неважливо. Ти тільки дратуєш. Набридлива муха. Мошка. Я кину тебе в клітку, як інших, і навчу служити Тіні з твоїми жалюгідними силами.

Він презирливо засміявся й підняв свою вільну руку.         ,

Морейн не спинилася й навіть не сповільнила крок, поки він говорив. Вона була не більш ніж за тридцять кроків від нього, коли він поворухнув рукою, — а вона в цей час піднесла обидві.

На обличчі Відступника була лиш мить здивування, і він встигнув крикнути «Ні!». Тоді промінь білого вогню, гарячішого від сонця, вирвався з рук Айз Седай, — сліпучий жезл, що прогнав усі тіні. За мить до цього Бе’лал став фігурою з мерехтливих пилинок, плямками, що танцюють у світлі, менше ніж мить, — і вони зникли ще до того, як його крик розчинився.

Коли промінь світла згас, у кімнаті запанувала тиша; тиша, яку переривали стогони поранених. Битва враз припинилась. Чоловіки у серпанках і чоловіки в кірасах стояли, мов ошелешені.

— Він мав рацію лише в одному, — сказала Морейн так спокійно, наче стояла десь на лугу. — Ти повинен узяти Калландор. Він хотів убити тебе через нього, — але це твоє право від народження. Звісно, краще б ти знав більше, перш аніж твоя рука візьме його, — але тепер ти перед ним, і більше немає часу на навчання. Візьми його, Ранде.

Батоги темної блискавки оповили її; вона закричала, коли вони підійняли її й відкинули, котячи по підлозі, немов мішок, поки вона не вдарилася об одну з колон.

Ранд подивився в той бік, звідки з’явилася блискавка. Там, майже на вершині колони, була глибока тінь. Така пітьма, що всі інші тіні видавалися полудневими, — і звідти на нього дивилася пара вогненних очей.

Тінь повільно спустилася, набувши обрисів Ба’алзамона, одягненого в мертвотно-чорне, як мерддраал. Але навіть це не було таким темним, як та тінь, що оповила його. Він завис у повітрі — два спани над підлогою, — дивлячись на Ранда очима, сповненими люті й зненависті.

— Двічі в цьому житті я давав тобі шанс служити мені живим. — Полум’я виривалося з його рота, коли він говорив, і кожне слово гуркотіло, мов горно. — Двічі ти відмовляв — і ранив мене. Тепер ти служитимеш Лорду Домовини після смерті. Помри, Льюсе Теріне Родичевбивце. Помри, Ранде аль’Торе. Твій час прийшов! Я заберу твою душу!

Ба’алзамон напружив свою руку; Ранд підвівся й кинувся просто до Калландора, що все ще сяяв і палав у повітрі. Він не знав, чи зможе дотягтися чи торкнутися його, але був упевнений, що це його останній шанс.

Удар Ба’алзамона спіймав його у стрибку, вразивши зсередини, розриваючи і стискаючи, вириваючи з нього щось, якусь частину його. Ранд закричав. Він відчував, що падає, немов порожній мішок, який вивернули навиворіт. Біль у боці від рани, яку він отримав у Фалме, був бажаним, — чимось, за що можна триматися; він нагадував про життя. Його рука конвульсивно стиснулася. На руків’ї Калландора.

Єдина Сила стугоніла крізь нього потоком, більшим, аніж він міг собі уявити, — від саїдін до меча. Кришталевий клинок засяяв яскравіше, аніж полум’я Морейн. На нього неможливо було дивитися, неможливо було побачити, що то меч: там було лише світло, яке палахкотіло в його кулані. Він боровся з потоком, протистояв невблаганному припливу, який загрожував знести його, звести все, ким він є, до меча. Протягом миті, що протривала століття, він немовби завис, хитаючись, балансуючи на межі, змитий, мов пісок під час раптової повені. Нескінченно повільно цей баланс закріпився. Він і досі наче стояв босоніж на лезі бритви над бездонним падінням, — але щось підказувало йому, що це найліпше, чого він міг очікувати. Аби направляти такий потік Сили, він повинен танцювати на цьому лезі, як танцював фігури з мечем.

Ранд обернувся до Ба’алзамона. Щойно він торкнувся Калландора, внутрішні сумніви щезли. Пройшла лише мить, — а здавалося, що це тривало вічно.

— Ти не забереш мою душу, — закричав він. — Цього разу я покінчу з тобою раз і назавжди! І зроблю це зараз!

Ба’алзамон зник, — і чоловік, і тінь.

Певний час Ранд похмуро роззирався. Коли той зник, з’явилося якесь відчуття згортання. Якесь перекручування, — наче Ба’алзамон дивним чином зігнув те, що було. Не звертаючи уваги на чоловіків, що витріщалися на нього, на Морейн, що лежала біля колони, Ранд потягнувся через Калландор, — і розвернув реальність, щоб утворити двері кудись. Він не знав куди, — окрім того, що туди втік Ба’алзамон.

— Тепер полюватиму я, — сказав він і пішов за ним.

Кам’яні плити під ногами Еґвейн затрусились. Твердиня двигтіла; вона дзвеніла. Дівчина втримала баланс і зупинилася, дослухаючись. Звуків чи тремтіння більше не було. Що б не сталося, — це вже завершилося. Вона поквапилася. На її шляху стояли двері з залізних ґраток, на яких висів замок завбільшки з її голову. Вона направила Землю, перш ніж дійшла до них, і, коли вона натисла на ґрати, замок розломився навпіл.

Дівчина швидко проминула залу за цими дверима, намагаючись не дивитися на речі, підвішені до стін. Батоги й залізні кліщі були найбільш невинними. Непевно хвилюючись, вона прочинила маленькі залізні ворота й увійшла до коридору, де були розташовані рядами дерев’яні двері, а в проміжках між ними горіли смолоскипи у залізних тримачах. Еґвейн відчула майже таку ж полегкість, як і коли проминула ті речі, — коли знайшла те, що вона шукала. Але яка камера?

Дерев’яні двері відчинилися легко. Деякі були незамкнені, а деякі піддалися так само легко, як той величезний замок. Однак усі камери були порожні. Звісно. Ніхто не захоче опинитися уві сні в такому місці. Усі в'язні, що можуть досягти Тел’аран’ріоду, снитимуть про приємніші місця.

Якусь мить вона відчувала щось схоже на відчай. Еґвейн хотілося вірити, що віднайдення потрібної камери щось змінить. Втім, навіть знайти її може бути неможливо. Цей перший коридор простягався далі й далі, і до нього приєднувалися інші.

Раптом вона побачила якесь мерехтіння попереду. Там була постать — ще більш невиразна, ніж Джоя Б’їр. Втім, це була жінка. Дівчина була цього певна. Жінка, що сиділа на лаві перед однією з камер. Постать блимнула знову й зникла. Помилки бути не могло. Ця тонка шия і бліде невинне обличчя з повіками, що тремтіли. Аміко Наґоїн поринала в сон і снила своїми обов’язками охоронця. І, схоже, сонно забавлялася з одним із вкрадених тер’ангріалів. Еґвейн могла її зрозуміти; вона сама докладала значних зусиль, щоб хоча б кілька днів не користуватися тим, який дала їй Верін.

Еґвейн знала, що відрізати жінку від Істинного Джерела можна було навіть тоді, коли та вже охопила саїдар, — але розірвати вже створене плетиво було значно складніше, ніж відгородити потік від початку. Вона створила візерунки плетива, допрацювала їх, зробивши цього разу ниті сильнішими, грубішими та важчими. Плетиво було щільнішим, але з краєм гострим, як ніж.

Мерехтлива фігура Друга Морока з’явилася знову, і Еґвейн направила потоки Повітря й Духу. Якусь мить щось, здавалося, опиралося плетиву Духу, і вона чимдуж натисла на нього. І плетиво потрапило на своє місце.

Аміко Наґоїн закричала. Це був тонкий крик, — ледве чутний, такий слабкий, як і вона сама. Жінка була майже такою ж тінню, як і Джоя Б’їр.

Тепер, коли мереживо Повітря скувало її, вона не зникла знову. Жах скривив гарненьке обличчя Чорної Айз Седай; здавалося, вона щось белькотіла, але її вигуки були надто тихі, щоб Еґвейн могла щось зрозуміти.

Зв’язуючи й вкладаючи плетиво навколо Чорної Айз Седай, Еґвейн звернула увагу на двері камери. Вона нетерпляче направила потік Землі на залізний замок. Він зник у темній пилюці, в тумані, що цілковито розчинився, перш аніж упав на підлогу. Еґвейн розчахнула двері — й не здивувалася тому, що камера була порожня, якщо не зважати на один засвічений смолоскип.

Але Аміко — зв’язана, а двері — відчинені.

Якусь мить вона думала, що робити далі. А тоді вийшла зі сну...

...і прокинулася із синцями, що боліли, та спрагою. Спиною вона спиралася на стіну камери, а поглядом втупилася у міцно зачинені двері. Звісно. Що стаеться з живими істотами, — є реальним, коли вони прокидаються. Але, що б я не робила з каменем, залізом чи деревом, —у реальному світі нічого не зміниться.

Найнів та Елейн досі схилялися над нею, стоячи на колінах.

— Хто б не був назовні, — сказала Найнів, — кілька секунд тому там закричали, але більше нічого не відбулося. Ти знайшла вихід?

— Ми можемо вийти звідси, — сказала Еґвейн. — Допоможіть мені встати, і я позбудуся замка. Аміко не завадить нам. То вона кричала.

Елейн похитала головою.

— Я постійно намагалася охопити саїдар відтоді, як ти заснула. Хоча зараз щось змінилося, але я досі відгороджена від неї.

Еґвейн створила порожнечу всередині себе; пуп’янок троянди відкрився для саїдар. Невидима стіна досі була там. Тепер вона мерехтіла. Були моменти, коли, здавалося, вона майже відчувала, як Істинне Джерело наповнює її Силою. Майже. Щит мерехтів надто швидко, щоб вона його виявила. З таким же успіхом він міг залишатися непорушним.

Вона подивилася на інших двох дівчат.

— Я зв’язала її. Відгородила. Вона ж жива істота, а не бездушне залізо. Вона мусить бути відгороджена.

— Щось змінилося у щиті, який на нас наклали, — сказала Елейн, — але Аміко досі здатна утримувати його.

Еґвейн відкинула голову до стіни.

— Я спробую ще раз.

— Тобі вистачить сили? — спохмурніла Елейн. — Чесно кажучи, твій голос звучить слабше, ніж раніше. Ця спроба щось забрала в тебе, Еґвейн.

— Там я достатньо сильна. — Вона почувалася ще більш втомленою. Сили поступово залишали її, — але це був їхній єдиний шанс. Вона сказала лиш це, і дівчата погодилися, хоч і неохоче.

— Ти зможеш так швидко знову заснути? — врешті спитала Найнів.

— Заспівай мені, — Еґвейн із зусиллям всміхнулася. — Як тоді, коли я була маленькою дівчинкою. Добре? — Вона взяла Найнів за руку, а іншою стисла кам’яний перстень. Тоді заплющила очі, намагаючись віднайти сон у безсловесному наспівуванні.

Широкі двері з металевих ґраток були прочинені, а в кімнаті за ними, схоже, нікого не було, — однак Мет увійшов обережно. Сандар досі залишався в коридорі, намагаючись водночас видивлятися обидва шляхи, переконаний, що високий лорд або сотня захисників можуть з’явитися там будь-якої миті.

У кімнаті нікого не було; на довгому столі лежали недоїдені страви, — тож, без сумніву, люди поспішали на битву, що точилася нагорі. Коли Мет побачив всі ті речі на стіні, то зрадів, що не зустрівся ні з ким із них. Батоги різних розмірів і довжини, різної товщини, з різною кількістю джгутів. Обценьки й кліщі, затискачі й ланцюги. Щось подібне до металевих чобіт, рукавиць і шоломів з великими шурупами на них, — напевно, щоб їх затягувати. Речі, призначення яких він не хотів навіть уявляти. Якби він зустрів чоловіків, що використовують такі речі, він би точно переконався, що вони мертві, перш ніж рушити далі.

— Сандаре! — прошипів він. — Ти хочеш залишитися тут на всю кляту ніч?

Він поквапився до внутрішніх дверей — що також були ґратчастими, як і попередні, проте меншими від них — і, не чекаючи на відповідь, пройшов повз них.

У розташованому за ними коридорі рядком вишикувалися грубі дерев’яні двері. Тут горіли такі ж смолоскипи, як і в кімнаті, котру він щойно облишив. Не більше ніж за двадцять кроків від нього на лавці сиділа жінка, спершись до стіни в незрозуміло закляклій позі. Вона повільно повернула голову на стукіт його чобіт об камінь. Гарна молода жінка. Він здивувався, чому вона не рухається, — окрім голови, — і чому навіть голова рухається так, наче вона дрімає.

Вона у в ’язнена ? У коридорі ? Адже не може людина з таким обличчям бути однією з тих, хто використовує предмети на тій стіні. Здавалося, що вона майже спить, судячи з напівзаплющених очей. А страждання на її милому обличчі точно свідчило, що вона піддана тортурам, а не сама здійснює їх.

— Стій! — закричав Сандар позаду нього. — Вона Айз Седай! Одна з тих, що забрали дівчат, яких ти шукаєш!

Мет завмер на половині кроку, розглядаючи цю жінку. Він пам’ятав, як Морейн кидалася вогняними кулями. Юнак замислився над тим, чи зміг би він сам відбити вогняну кулю своєю палицею. І чи вистачить його талану, щоб утекти від Айз Седай.

— Допоможи мені, — слабко сказала вона. Її очі залишалися напівзаплющеними, але благання в голосі було цілком свідомим. — Допоможи. Прошу!

Мет закліпав. Вона досі не поворушила жодним м’язом нижче від шиї. Він обережно підійшов ближче, помахавши Сандару, аби той припинив кричати, що вона — Айз Седай. Жінка трохи повернула голову, стежачи за Метом. Але не більше.

Великий металевий ключ висів на її паску. Якусь мить він вагався. Сандар сказав, що вона — Айз Седай. Але чому вона не рухається? Глитнувши, він витягнув ключ так обережно, неначе діставав шматочок м’яса з вовчих щелеп. Вона закотила очі на двері перед нею і видала такий звук, немов кішка, що тільки-но побачила великого собаку, який з гарчанням вбіг у кімнату, — і зрозуміла, що виходу немає.

Він не зрозумів цього, але, поки вона не перешкоджала йому відчинити двері, його не турбувало те, чому вона просто сидить тут, як набите опудало. З іншого боку, йому було цікаво, чи є щось з того боку дверей, чого варто боятися. Якщо вона — одна з тих, хто забрав Егвейн та інших, значить, вона стереже їх. Сльози виступили на її очах. От тільки вона так дивиться, наче там — напівлюдок. Був тільки один спосіб з’ясувати це. Приперши свою палицю до стіни, він повернув ключ у замку й розчахнув двері, приготувавшись до втечі, якщо раптом виникне така необхідність.

Найнів та Елейн, стоячи на колінах, схилилися над Еґвейн, що, здавалося, спала між ними. Він зойкнув, побачивши запухле обличчя Егвейн, і змінив свою думку щодо її сну. Інші дві дівчини повернулися до нього, коли він відчинив двері — вони були майже такі ж побиті, як Еґвейн, — Щоб я згорів! Щоб я згорів! — і ошелешено витріщалися на нього.

— Метриме Коутоне, — сказала Найнів шоковано, — що, заради Світла, ти тут робиш?

— Я прийшов, щоб в біса звільнити вас, — сказав він. — Щоб я згорів, якщо очікував, що мене зустрінуть, наче я прийшов вкрасти пирога. Можете розповісти мені, чому ви маєте такий вигляд, наче боролися з ведмедями, — пізніше, якщо забажаєте. Якщо Еґвейн не може йти, я понесу її на спині. Усю Твердиню заполонили аїльці, і прилеглі зони також, і чи вони вбивають клятих захисників, чи кляті захисники вбивають їх, — як би там не було, нам краще вибиратися звідси, поки ми в біса можемо це зробити. Якщо можемо!

— Стеж за тим, що говориш, — сказала йому Найнів, а Елейн глянула на нього так несхвально, як вміють лише жінки. Але жодна з них, схоже, не приділила цьому забагато уваги. Вони почали трясти Еґвейн, наче на ній не було такої кількості синців, котрої він у своєму житті ніколи не бачив.

Повіки Еґвейн затремтіли, й вона застогнала.

— Чому ви розбудили мене? Я повинна зрозуміти це. Якщо я втрачу плетиво на ній, вона прокинеться, і я більше ніколи не зловлю її. А якщо я залишу так, — не може ж вона постійно спати, і... — Її погляд зупинився на Меті, а очі округлились. — Метриме Коутоне, що, заради Світла, ти тут робиш?

— Розкажи їй, — сказав він Найнів. — Я надто зайнятий вашим порятунком, щоб стежити за тим, що гов...

Усі вони дивилися повз нього так, наче бажали б тримати ножі у своїх руках.

Він розвернувся, — але побачив лише Джюліна Сандара, який, здавалося, проковтнув цілу гнилу сливу.

— У них є на це причина, — сказав він Мету. — Я... я зрадив їх. Але я мусив. — Останнє він сказав дівчатам. — Та, що з багатьма золотистими косами, говорила зі мною, і я... я мусив зробити це.

Певний час усі троє продовжували дивитися на нього.

— Ліандрін використовує підлі трюки, майстре Сандаре, — врешті сказала Найнів. — Можливо, не варто обвинувачувати в усьому саме вас. Ми можемо розподілити провину пізніше.

— Якщо ми все з’ясували, — сказав Мет, — ми можемо тепер іти? — Він нічого не зрозумів, але йому хотілося швидше облишити це місце.

Три дівчини вискочили за ним у коридор, однак зупинилися біля жінки на лаві. Вона підвела на них очі і почала нити.

— Прошу. Я повернуся до Світла. Я клянуся підкорятися вам. Із Жезлом Клятви в руках я присягнуся. Будь ласка, не...

Мет аж підскочив, коли Найнів раптово відступила назад і розмахнулася кулаком, вдаривши жінку так, що та впала з лави. Тепер вона лежала з цілковито заплющеними очима, — але навіть зараз вона не змінила пози, в котрій сиділа на лаві.

— Зникло, — схвильовано сказала Елейн.

Еґвейн нахилилася, щоб поритися в торбі непритомної жінки, і переклала звідти щось, — а що саме, Мет не розгледів.

— Так. Чудові відчуття. Щось змінилося в ній, коли ти вдарила її, Найнів. Не знаю що, але я це відчула.

Елейн кивнула.

— Я теж це відчула.

— Я б із задоволенням змінила все в ній, — понуро сказала Найнів. Вона обхопила руками голову Еґвейн; дівчина піднялася на пальці, зойкнувши. Коли Найнів забрала руки й взялася за Елейн, всі синці Еґвейн зникли. Як і забиття Елейн.

— Кров і клятий попіл! — вигукнув Мет. — За що ви вдарили жінку, яка просто тут сиділа? Не думаю, що вона могла хоча б поворухнутися!

Усі троє повернулися до нього, і він видав дивний звук, наче повітря довкола нього стало густим желе. Мета підняло в повітря, а його ноги бов-талися за добрячий фут над долівкою. О, щоб я згорів, Сила! Я боявся, що Айз Седай застосують свою кляту Силу на мені, — а зараз це роблять кляті дівчата, яких я визволяю! Щоб я згорів!

— Ти нічого не розумієш, Метриме Коутоне' — сказала Еґвейн напруженим голосом.

— І поки нічого не зрозумієш, — додала Найнів ще суворіше, — раджу тримати тобі свою думку при собі.

Елейн задовольнилася поглядом, який змусив його згадати матір, яка збирається наламати різок.

Чомусь він посміхнувся дівчатам так, як усміхався своїй матері після прочуханки. Щоб я згорів, — якщо вони вміють таке, то я не розумію, як хтось зміг закрити їх у цій камері!

— Що я розумію, — так це те, що я витяг вас звідти, звідки ви самі б не вийшли, — а ви виявляєте таку вдячність, як клятий мешканець Тарен-ського Перевозу, у якого болить зуб!

— Твоя правда, — сказала Найнів, і хлопець раптом упав на землю так, що зуби клацнули. Проте він знову міг рухатися. — І мені важко визнавати це, Мете, — але ти маєш рацію.

У нього була спокуса відповісти щось саркастичне, але в її голосі було замало вибачень.

— Тепер ми можемо йти? Поки триває битва, Сандяр думає, що ми можемо вивести вас через невеличкі ворота біля ріки.

— Я ще не збираюся йти, Мете, — сказала Найнів.

— Я хочу знайти Ліандрін і зняти з неї шкуру, — сказала Еґвейн так, наче збиралася зробити це буквально.

— Все, чого я хочу, — сказала Елейн, — це товкти Джою Б’їр, поки вона не заверещить, — однак я згодна на будь-яку з них.

— Ви що, глухі? — загорлав він. — Там, нагорі, точиться битва! Я прийшов сюди, щоб урятувати вас, — і я маю намір це зробити!

Еґвейн поплескала його по щоці, коли проходила повз, і Елейн теж. Найнів просто пхикнула. Він дивився на них з відкритим ротом.

— Чому ти нічого не скажеш їм? —верескнув він на мисливця за злодіями.

— Я бачив, чого тобі це коштувало, — спокійно мовив Сандар. — Я не дурень.

— Що ж, я не залишатимуся у вирі битви! — закричав він до дівчат. А вони просто зникли за невеличкими ґратчастими дверима. — Я йду, чуєте? — Ніхто з них навіть не озирнувся. Без сумніву, вони втраплять у якусь халепу! Хтось встромить меча, поки вони дивитимуться в інший бік! Бурмочучи, він узяв палицю на плечі й пішов за ними.

— Ти збираєшся стовбичити тут? — гукнув він мисливцю за злодіями. — Я не для того зайшов так далеко, щоб дозволити їм померти зараз!

Сандар наздогнав його у кімнаті з батогами. Три дівчини вже десь зникли, але Мет відчував, що знайти їх буде просто. Треба просто знайти людей, підвішених у повітрі! Кляті жінки! Він прискорився до бігу.

Перрин похмуро блукав коридорами Твердині, шукаючи якісь ознаки Фейлі. Він знаходив її ще двічі: один раз звільняв із залізної клітки, дуже схожої на ту, в якій сидів аїлець у Ремені, і ще раз — коли зламав замок на металевій скрині з вирізьбленим на боці соколом. Обидва рази вона розчинялася в повітрі, промовляючи його ім’я. Стрибун біг поруч із ним, внюхуючись у повітря. Яким би хорошим не був нюх Перрина, — вовчий був кращий; саме Стрибун привів його до скрині.

Перрин міркував, чи зможе колись звільнити її насправді. Вже тривалий час вони не зустріли жодного знаку. Коридори Твердині були порожніми; горіли ліхтарі, гобелени й зброя висіли на стінах, — але нічого не рухалося, окрім нього й Стрибуна. Тільки, гадаю, то був Ранд. Це був лиш проблиск, — чоловік, що біг, мовби гнався за кимось. Це не міг бути він. Не міг, — але мені здалося, що це він.

Раптом Стрибун пришвидшив крок, коли рушив до ще одних високих дверей, оббитих бронзою. Перрин намагався зрівняти темп, спіткнувся й упав на коліна, витягнувши руки, щоб не пошкодити обличчя. Слабкість пронизала його наскрізь — так, наче його м’язи опустили під воду. Навіть коли це відчуття відступило, воно забрало частину його сил. Потрібно було зусилля, щоб піднятися. Стрибун розвернувся, щоб подивитися на нього.

Твоя присутність тут надто сильна, Молодий Бику. Плоть слабне. Ти не турбуєшся, щоб триматися за неї. Незабаром плоть і сон помруть разом.

— Знайди її, — сказав Перрин. — Це все, що я прошу. Знайди Фейлі.

Жовті очі зустрілися з такими ж. Вовк розвернувся й побіг до дверей. За ними, Молодий Бику.

Перрин підійшов до дверей і штовхнув їх. Вони не піддалися. Схоже, їх було не відчинити, — не було ручки, не було нічого, за що можна було б вхопитися. На них був крихітний візерунок, який ледве можна було розгледіти. Соколи. Тисячі крихітних соколів.

Вона повинна бути там. Думаю, я не протримаюся довше. З криком він опустив свій молот на бронзову поверхню. Вона задзвеніла, мов гонг. Він ударив знову, — і дзвін посилився. Третій удар — і бронзові двері розлетілися на друзки, немов скляні.

Попереду, за сто метрів від розбитих дверей, коло світла оточувало сокола, прикутого до сідала. Решту цієї велетенської зали заповнювали темрява й слабкий шурхіт, неначе від сотень крил.

Він ступив крок досередини, і сокіл прорізав темряву, продряпавши Перрину обличчя кігтями. Він затулив очі руками — кігті почали різати йому плечі — і хитнувся до сідала. Знов і знову налітали птахи. Соколи пірнали, б’ючи його, дряпали його, — але він крокував далі, закриваючи однією рукою очі, що були прикуті до сокола на сідалі. Руками і плечима юнака стікала кров. Він десь загубив молот; він не знав де, але знав, що, якщо повернеться назад шукати, помре раніше, аніж знайде його.

Коли хлопець дійшов до сідала, гострі кігті змусили його стати на коліна. Він дивився з-під руки на сокола, і вона дивилася на нього своїми темними очима, не кліпаючи. Ланцюг, що тримав її ногу, був прикріплений до сідала крихітним замком у вигляді їжака. Він схопив ланцюг обома руками, не зважаючи на інших соколів, що тепер стали виром гострих кігтів навколо нього, — із останніх сил розірвав його. Біль і соколи принесли темряву.

Перрин розплющив очі в пекучій агонії — так, наче його обличчя, і руки, і плечі були порізані тисячами ножів. Але це не мало значення. Фейлі схилялася над ним; її темні розкосі очі були сповнені хвилювання. Вона витирала його обличчя тканиною, що вже промокла від крові.

— Мій бідний Перрине, — тихо сказала вона. — Мій бідний ковалю. Ти так сильно поранений.

Із зусиллям, що принесло ще більше болю, він повернув голову. Вони були в окремій їдальні в «Зірці», а біля однієї з ніжок столу лежав дерев’яний різьблений їжак, розламаний надвоє.

— Фейлі, — прошепотів він до неї. — Мій соколе.

Ранд досі був у Серці Каменя, — але воно було іншим. Тепер тут не було ні живих людей, що б’ються, ні мертвих, — нікого, тільки він. Несподівано Твердиню прорізав гучний звук гонга, тоді — знову, і навіть каміння під його ногами задвигтіло. Третій раз загуло, але звук різко обірвався — так, наче гонг розколовся. Запала тиша.

Що це за місце? задумався він. І, що важливіше, — де Ба’алзамон?

Немовби відповідаючи йому, сяйливий промінь, схожий на той, що створила Морейн, вигулькнув з темряви серед колон, скерований просто йому в груди. Його рука інстинктивно стисла меч; це був такий самий інстинкт, як і той, що змушував його пропускати потоки із саїдін в Калландор, — потік Сили, завдяки якому меч палав яскравіше, аніж промінь, спрямований на нього. Його хиткий баланс між існуванням та руйнуванням коливався. Безумовно, цей потік поглине його.

Промінь світла вдарився об лезо Калландора — і розбився, розділяючи потік на дві сторони. Він відчув, як скраєчку його каптана, що був біля променя, загорілася вовна. Позаду нього два струмені застиглого вогню, рідкого світла, врізалися у величезні червоні колони; і на тому місці камінь перестав існувати, а палючі промені пробилися до інших колон, миттєво розірвавши їх. Серце Каменя гуркотіло, коли колони завалювалися й розбивалися в хмарини пилу, бризки каміння. Те, що падало в світло, просто більше не існувало.

Люте гарчання донеслося з тіней, і палючий промінь чистого білого жару зник.

Ранд змахнув Калландором, наче вдаряючи по чомусь перед собою. Біле світло, що охопило клинок, витягнулося, спрямоване вперед, і прорізало червону колону, за якою ховалося гарчання. Полірована колона розсіклася, мов шовк. Відрубана частина затремтіла; вона відірвалася й впала зі стелі, розламавшись на великі брили каменю на підлозі. Коли тремтіння зупинилося, він почув шурхіт чобіт об камінь по той бік. Хтось утікав.

Ранд рушив за Ба’алзамоном, тримаючи Калландор напоготові.

Висока арка, що вела до Серця, завалилася, коли він увійшов туди, — і ціла стіна впала, утворюючи хмари пилу каміння й немовби намагаючись поховати його під собою. Але юнак направив туди Силу, і всі руїни зависли в повітрі. Він побіг. Ранд не зовсім розумів, що саме зробив і як, але тепер не було часу думати про це. Він біг услід за кроками Ба’алзамона, що відлунювали внизу, у коридорі Твердині.

Прямо з повітря вистрибували мерддраали й траллоки, — велетенські звірячі фігури з безокими обличчями, спотвореними люттю, спраглі до вбивства. їх були сотні; вони перегородили коридор перед ним і позаду, схожі на косу мечі й клинки з мертвотно чорної сталі бажали пролити його кров. Не розуміючи як, він перетворив їх на пару, що зависла перед ним — і зникла. Повітря навколо раптово перетворилося на задушливу сажу, що забивала його ніздрі, заважаючи дихати, — однак він знову зробив її свіжим повітрям, прохолодним туманом. Полум’я здіймалося з підлоги під його ногами, палахкотіло зі стін, зі стелі; шалені язики вогню перетворювали гобелени й килими, столи й скрині на купки попелу. Оздоби й лампи над ним стікали краплями розтопленого палаючого золота; Ранд утихомирив вогні, коли перетворив їх на червону глазур на камені.

Кам’яні стіни навколо нього зблідли майже до туману; Твердиня зникала. Реальність тремтіла; він відчував, як вона розпадається, і відчував, як розпадається він сам. Його виштовхувало кудись, де не існувало взагалі нічого. Калландор палав у його руці, мов сонце, аж поки Ранду не здалося, що меч тане. Він відчував, що й сам розтане від хвилі Єдиної Сили, що струменіла крізь нього, — однак якимось чином він направив цей потік, щоб залатати діру, що відкрилася довкола нього, щоб втримати себе на боці існування. Твердиня знову стала твердою.

Ранд не міг навіть уявити, як він це зробив. Єдина Сила вирувала всередині нього так, що він ледь розумів себе, заледве був собою, — те, що було ним, вже майже не існувало. Його хитка стабільність коливалася. З обох боків було нескінченне падіння, стирання його Силою, що струмувала крізь нього до меча. Тільки в танці по гострому краю леза була якась непевна безпека. Калландор сяяв у його кулаці. Здавалося, що він тримає сонце. Всередині Ранда з’явилася слабка впевненість, — немов вогник свічки під час шторму, — що, тримаючи Калландор, він може зробити будь-що. Все, що захоче.

Танцюючи на лезі бритви, він біг нескінченними коридорами, женучись за тим, хто прагнув убити його; за тим, кого він мусив убити. Цього разу іншого фіналу не буде. Цього разу один із них мусить померти! Очевидно, що Ба’алзамон знає це не гірше. Скільки б він не біг, — Ба’алзамон завжди був попереду, тож Ранд чув лише звуки його польоту. Але, навіть утікаючи, він налаштував проти Ранда усю Твердиню Тіра, що насправді не була Твердинею Тіра, — і Ранд відбивався інстинктивно, навмання, випа дково, бився та біг по краю леза в ідеальному балансі з Силою, інструментом і зброєю, що цілковито поглинула б його, якби він оступився.

Вода наповнювала коридори згори донизу, іуста й темна, неначе з глибин океану. Захлинаючись, Ранд знову перетворив її на повітря, — несвідомо, — і побіг далі, але раптом повітря навалилося на нього, немов кожен дюйм його шкіри тримав гору, що тисла зусібіч. За мить до того, як його розчавило б в ніщо, він вибрав окремі потоки із Сили, що нуртувала в ньому, і — він не знав, як чи чому; це трапилося надто швидко, щоб подумати чи з’ясувати, — тиск зник. Він переслідував Ба’алзамона, і саме повітря раптом стало твердим, як скеля, оточивши його; тоді скеля розчинилася, і взагалі ніщо не могло наповнити його легені. Земля під ногами притяіувала його до себе, неначе кожен фунт раптом став важити тисячу, — а тоді вся вага зникла, й кожен крок залишав його зависати в повітрі. Невидимі щелепи намагалися витягти його розум з тіла, видерти душу. Він перестрибував кожну пастку й біг далі; все, що Ба’алзамон викривив, щоб знищити його, Ранд виправив, сам не знаючи як. Він туманно розумів, що якимось чином сам повертав речі до природної рівноваги, вибудувавши їх у лінію власного танцю по тій неймовірно тонкій межі, що ділить буття й небуття, — але це знання було віддаленим. Вся його усвідомленість належала гонитві, полюванню, смерті, що мала покласти всьому край.

А тоді він знову опинився в Серці Каменя, пробираючись крізь завалену щебенем діру, що колись була стіною. Деякі колони зараз звисали, мов поламані зуби. Ба’алзамон задкував від нього; його очі палали, і тінь огортала його. Чорні лінії, як сталеві дроти, немов тягнулися від Ба’алзамона до пітьми, що згустилася за ним, — і зникали у неймовірній висоті й далині всередині цієї темряви.

— Мене не знищити! — кричав Ба’алзамон. Його рот палахкотів; його скрегіт відлунював серед колон. — Мене не перемогти! Допоможи мені! — Частина темряви, що огортала його, сформувалася в кулю у його руках, — таку чорну, що, здавалася, вона ввібрала в себе навіть сяйво Калландора. Раптовий тріумф загорівся в його очах.

— Тебе знищено! — закричав Ранд.

Калландор закрутився в його руках. Світло сколихнуло пітьму, розірвало металево-чорні лінії навколо Ба’алзамона, і той здригнувся. Він неначе роздвоївся, — один збільшувався, а інший водночас зменшувався.

— З тобою покінчено! — Ранд встромив сяйливий клинок у груди Ба’алзамона.

Ба’алзамон закричав, а полум’я на його обличчі шалено запалахкотіло.

— Дурень! — виїукнув він. — Великий володар Темряви не може бути переможений!

Ранд витягнув меча, коли тіло Ба’алзамона прогнулося й почало падати. Тінь навколо нього зникла.

І раптом Ранд опинився в іншому Серці Каменя, оточений цілими колонами. Довкола лунали людські крики й смертельні стогони людей у серпанках та чоловіків у кірасах й шоломах. Морейн досі лежала, зігнувшись, біля підніжжя колони. Біля Рандових ніг лежав чоловік, який випростався на спині з пропаленою дірою в грудях. Він, мабуть, був вродливим чоловіком в свої середні літа, — тільки тепер на місці його рота й очей були ями, з яких чорними цівками підіймався дим.

Я зробив це, подумав він. Я вбив Баалзамона, вбив Шей’тана! Я переміг в Останній битві! Світло, Я—Відроджений Дракон! Руйнівник народів, Руйнівник Світу. Ні! Я припиню руйнування, припиню вбивства! Я покладу цьому край!

Він підняв Калландор над головою. Срібна блискавка вирвалася з клинка; зазубрені смуги вигнулися до великого купола згори.

— Досить! — закричав він. Битва стихла; чоловіки дивилися на нього ошелешено, — понад чорними серпанками та з-під заборол своїх круглих шоломів.

— Я Ранд аль’Тор! — вигукнув він, і його голос рознісся залою. — Я — Відроджений Дракон!

Калландор сяяв у його руках.

Одне за одним люди у серпанках і шоломах схилилися перед ним, викрикуючи:

— Дракон відродився! Дракон відродився!

РОЗДІЛ 56

НАРОД ДРАКОНА

По всьому Тіру люди прокинулися на світанку, розповідаючи свої сни цієї ночі, — сни про Дракона, що бився з Ба’алзамоном у Серці Каменя*

І коли вони підносили погляд на величезну споруду фортеці, то бачили знамено, що майоріло на неймовірній висоті. На білому полотні вигиналася фігура, схожа на великого змія із золотою та багряною лускою, з блискучо-жовтою гривою лева й чотирма лапами, кожна—з п’ятьма золотими кігтями. З фортеці виходили люди, ошелешені й налякані, і пошепки розповідали про те, що сталося вночі. Чоловіки й жінки наповнили вулиці, зі сльозами на очах викрикуючи про здійснення Пророцтва.

— Дракон! — кричали вони. — Аль’Тор! Дракон! Аль’Тор!

Дивлячись крізь стрільницю в стіні Твердині, Мет хитав головою, коли чув хор, що хвилями здіймався над містом. Що ж, можливо, так і є. У нього досі було надто мало часу, щоб всерйоз обміркувати Рандову присутність.

Всі у фортеці, схоже, погоджувалися з містинами, — а якщо й ні, то не показували цього. Він бачив Ранда лише раз від минулої ночі, — коли той йшов з Калландором у руках, оточений дюжиною аїльців у серпанках, а услід за ним тягнулася хмарина тіренців, жменя захисників Твердині й більшість з небагатьох вцілілих високих лордів. Вони, схоже, думали, що Ранд потребуватиме їх, щоб керувати світом; аїльці пильно стежили за всіма, хто позаду, і тримали списи напоготові. Вони напевно вірили в те, що Ранд — Дракон, утім, називаючи його Той, що приходить зі світанком.

Аїльці втратили третину своїх у битві, — однак вбили чи зловили удесятеро більше захисників.

Коли він відвернувся від стрільниці, його погляд ковзнув по Руарку. В одному кінці зали стояла висока підставка: різьблені й поліровані колеса з якогось світлого, з темними прожилками дерева — та полиці між ними, розташовані так, щоб усі вони стояли рівно, коли колеса оберталися. На кожній полиці була велетенська книжка, переплетена золотом; палітурки виблискували коштовним камінням. Аїлець розгорнув одну з книжок й читав. Мет подумав, що там — щось на кшталт нарисів. Хто б подумав, що аїльці читатимуть книжки¹? Хто б в біса подумав, що аїльці взагалі вміють читати?

Руарк подивився в його напрямку холодними очима й рівним поглядом. Мет квапливо відвів погляд, перш ніж аїлець зміг би прочитати його думки. Принаймні він без серпанка, дякувати Світлу! Щоб я згорів, Ав’єнда ледь мені голову не знесла, коли я спитав її, чи вміє вона танцювати без списів. З Бейн і Чіад була інша проблема. Вони, без сумніву, були чарівні й більш ніж дружні, — але він не міг поговорити з однією без іншої. Чоловіки-аїльці вважали його спроби застати лиш одну з них кумедними, — і, якщо відверто, так само вважали й самі Бейн та Чіад. Жінки дивні, — але аїльки на дивацтвах знаються найкраще!

Великий стіл з масивними ніжками у центрі кімнати, оздоблений по краях різьбленням і позолотою, призначався для зібрань високих лордів. В одному троноподібному кріслі сиділаМорейн. На його високій спинці вид-нілося знамено півмісяця Тіра — з позолоченим й полірованим сердоліком та перламутровими мушлями. Еґвейн, Найнів та Елейн сиділи поруч з нею.

— Досі не можу повірити, що Перрин тут, у Тірі, — сказала Найнів. — Ви впевнені, що з ним усе добре?

Мет похитав головою. Не дивно, що Перрин міг бути минулої ночі у Твердині; коваль завжди був сміливішим за всіх, хто мав здоровий глузд.

— З ним було все добре, коли я йшла, — сказала Морейн безтурботно. — Чи досі так, — я не знаю. Його... компаньйонка у значній небезпеці,—і він, можливо, теж втягнув себе в це.

— Його компаньйонка? — різко сказала Еґвейн. — Що за... Хто вона така?

— Яка небезпека? — допитувалася Найнів.

— Нічого такого, що потребувало б вашого втручання, — спокійно сказала Айз Седай. — Коли я зможу, я зайду до неї. Я затрималася тільки для того, щоб показати вам цю річ, яку знайшла серед тер’ангріалів та інших речей Сили, що їх високі лорди збирали роками.

Вона дістала щось із мішечка й поклала на стіл перед ними. Це був диск завбільшки з людську руку, зроблений немовби з двох сліз, прилаштованих разом: одна — чорна, як смола, інша — біла, мов сніг.

Мету здалося, що він уже бачив схожі. Давні, як і ці, — але зламані; а ця була цілою. Він бачив три з них; не разом, а всі — шматочками. Хоча цього не могло бути; він пригадав, що вони були зроблені з квендіяра, який не розіб’є жодна сила. Навіть Єдина.

— Одна із семи печатей, які Льюс Терін Родичевбивця і Сотня Спо-борників поклали на в’язницю Морока, коли запечатали його, — сказала Елейн і кивнула, наче підтвердивши свою пам’ять.

— Якщо точніше, — сказала їй Морейн, — фокусувальна точка однієї з печатей. Але, по суті, ти маєш рацію. Під час Світотрощі вони були розділені й сховані задля безпеки; а з початком Траллоцьких війн загубилися. — Вона пирхнула. — Я вже говорю, як Верін.

Еґвейн похитала головою.

— Гадаю, я повинна була очікувати, що їх знайдуть тут. Двічі Ранд боровся з Ба’алзамоном, і двічі знаходилася одна з печаток.

— І цього разу—неушкоджена, — сказала Найнів. — Це вперше печатка незламана. Наче це важливо зараз.

— А ти вважаєш, що — ні? — тихий голос Морейн звучав загрозливо, й інші дівчата спохмурніли.

Мет закотив очі. Вони продовжували говорити про неважливі речі. Йому не дуже подобалося стояти менше ніж за двадцять кроків від того диска — тепер, коли він знав, що це. Попри цінність квендіяра, — але...

— Пробачте? — сказав він.

Усі четверо глянули на нього так, наче він утрутився у щось важливе. Щоб я згорів! Визволив їх з в’язничної камери, врятував їхні життя, пів дюжини разів рятував їхні життя, перш ніж закінчилася та ніч, — а вони витріщаються так суворо, як кляті Айз Седай! До речі, вони і не подякували мені, — чи не так? Можна подумати, що я сунув свого носа куди не слід, а не захищав їх від того, щоб якийсь захисник не простромив їх мечем. Вголос він лиш м’яко сказав:

— Ви ж не проти, якщо я дещо запитаю? Ви всі тут обговорюєте... ем... справи Айз Седай, і ніхто не потурбувався розповісти мені хоч щось.

— Мете? — застережливо сказала Найнів, смикаючи свою косу, але Морейн сказала спокійно, лише з легким відтінком нетерплячості:

— Що ти хочеш знати?

— Я хочу знати, як все це могло відбутися. — Юнак намагався говорити спокійно, але що далі він говорив, то більш емоційно це виходило. — Твердиня Тіра впала! Пророцтво каже, що це ніколи не трапиться, доки не прийде народ Дракона. Це означає, що ми — той клятий народ Дракона? Ви, я, Лан і кілька сотень клятих аїльців? — Він бачив Охоронця вночі; здавалося, не було особливої різниці між Ланом й аїльцями в тім, хто з них смертоносніший. Коли Руарк випрямився, щоб подивитися на нього, Мет квапливо додав: — Ее, пробачте, Руарку. Злетіло з язика.

— Можливо, — повільно мовила Морейн. — Я прийшла, щоб перешкодити Бе’лалу вбити Ранда. Я не очікувала, що Твердиня Тіра впаде. Можливо, так і є. Пророцтво справджується так, як мусить, а не так, як ми думаємо.

Бе ’лал. Мет затремтів. Він чув це ім’я минулої ночі — і не хотів його чути ще й при світлі дня. Якби він знав, що один із Відступників звільнився — і перебуває у Твердині, — він ніколи й близько не підійшов би до неї. Мет подивився на Еґвейн, Найнів і Елейн. Гаразд, я б все одно прийшов сюди, але як клята миша, а не б’ючи всіх не розбираючи!

Сандар вислизнув з Твердині ще на світанку, — щоб розповісти новини матінці Ґунні, як він сказав. Але Мет думав, що він це зробив, аби втекти від поглядів цих трьох дівчат, які дивилися так, наче ще не вирішили, що з ним зробити.

Руарк прокашлявся.

— Коли чоловік хоче стати вождем клану, він мусить піти до Руйдіана, у землі Джен Аїль, клану, якого немає. — Він говорив повільно, похмуро дивлячись на шовковий килим з червоною тасьмою під ногами, намагаючись пояснити те, що взагалі не хотів пояснювати. — Жінки, які хочуть стати Мудрими, теж здійснюють цю подорож. Але їхня позначка, — якщо вони справді позначені, — тримається в таємниці поміж ними. Чоловіки, що обрані в Руйдіані, — ті, хто вижив, — повертаються з позначкою на лівій руці. Тож.

Він закотив рукава свого каптана й сорочки і показав ліве передпліччя, шкіра на якому була значно блідіша, ніж на решті руки й на обличчі. Стало видно фігуру, витатуйовану на шкірі: двічі обвиту навколо руки, наче це була її частина, з такою ж точно золотою й багряною лускою і так само вигнуту, як на знамені над Твердинею.

Рукав аїльця відкотився назад.

— Це ім’я не промовляють, — лише серед вождів кланів та Мудрих. Ми... — Він знову прокашлявся, наче не міг сказати це тут.

— Аїльці — народ Дракона, — тихо мовила Морейн, але в її голосі було щось схоже на здивування, якого Мет ніколи від неї не чув. — Я цього не знала.

— Тоді все й справді так, як у Пророцтві, — сказав Мет. — Ми можемо більше не хвилюватися. —Амерлін більше не знадобиться, щоб я сурмив у клятий Ріг!

— Як ти можеш так говорити? — обурилась Еґвейн. — Чи ти не зрозумів, що Відступники — звільнені?

— Не кажучи вже про Чорну Аджу, — понуро додала Найнів. — Ми тут схопили тільки Аміко й Джою. Одинадцять інших утекли — хотіла б я знати як! — і лише Світло знає, скільки ще таких, про кого ми нічого не знаємо.

— Так, — сказала Елейн так само похмуро. — Можливо, я й не зустрінуся з кимось з Відступників, — але точно планую здерти шкуру з Ліандрін!

— Звісно, — м’яко сказав Мет. — Авжеж. — Вони здуріли ? Вони хочуть гнатися за Чорними Айз Седай та Відступниками? — Я маю на увазі, що найскладніше — позаду. Твердиня впала перед народом Дракона; Ранд здобув Калландор; Шей’тан мертвий.

Погляд Морейн був таким гострим, що здавалося, Твердиня задрижала.

— Тихіше, телепню! — випалила Айз Седай, мов ножем різонула. — Хочеш привернути його увагу, називаючи Морока на ім’я?

— Але ж він мертвий! — запротестував Мет. — Ранд убив його. Я бачив тіло! —Як же від нього тхнуло. Ніколи не думав, що щось може зогнити так швидко.

— Бачив він «тіло», — сказала Морейн, скривившись. — Тіло чоловіка. А не Морока, Мете.

Він подивився на Еґвейн та інших двох дівчат; здавалося, вони такі ж збентежені, як і він. Руарк мав такий вигляд, наче думав, що переміг битву, — а виявилося, що він навіть не боровся.

— Тоді хто це був? — спитав Мет. — Морейн, моя пам’ять має такі діри, що туди проїде запряжений фургон, — але я пам’ятаю Ба’алзамона зі своїх снів. Пам’ятаю! Щоб я згорів, — я таке ніколи не зможу забути! І я впізнав те, що залишилося від його обличчя.

— Ти впізнав Ба’алзамона, — сказала Морейн. — Чи радше — чоловіка, який себе так називав. Морок все ще живий; він ув’язнений в Шайол Гулі, а Тінь досі лежить на Візерунку.

— Хай Світло осяє й захистить нас, — пробурмотіла Елейн слабким голосом. — Я думала... Думала, що Відступники — найгірше з того, про що ми повинні турбуватися зараз.

— Ви впевнені, Морейн? — сказала Найнів. — Ранд був переконаний — і зараз переконаний, — що вбив Морока. А ви, схоже, кажете, що Ба’алзамон — це взагалі не Морок. Не розумію! Чому ви так упевнені? І, якщо він — не Морок, то хто ж тоді?

— Я впевнена з дуже простих причин, Найнів. Як би швидко воно не розклалося, — це було людське тіло. Думаєш, якби Морок був убитий, то він би залишив людське тіло? Чоловік, якого вбив Ранд, був людиною. Можливо, це був перший Відступник, що звільнився, — або ж він ніколи не був цілковито ув’язнений. Ми можемо так ніколи й не дізнатися.

— Можливо... я знаю, хто це, — сказала Еґвейн невпевнено. — Принаймні у мене є припущення. Верін показала мені аркуш зі старої книги, де згадувався Ба’алзамон та Ішамаель. Це була висока декламація, — і дуже нерозбірлива, — але я пам’ятаю щось про «ім’я, сховане за іменем». Можливо, Ба’алзамон був Ішамаелем.

— Можливо, — сказала Морейн. — Можливо, це був Ішамаель. Але якщо це він, то принаймні дев’ять з тринадцяти все ще живі. Ленфір, Саммаел, Равін і... Брр! Але навіть знання про те, що ці дев’ятеро на волі — не найважливіші.

Вона поклала руку на темно-білий диск на столі.

— Три печаті зламані. Тільки чотири ще цілі. Лише ці чотири печаті стоять між Мороком і світом, — і навіть попри те, що вони цілі, він, можливо, якимось чином може торкатися світу. Яку би битву ми зараз не виграли — битву чи сутичку — але вона далеко не остання.

Мет спостерігав за тим, як їхні обличчя посуворішали — Еґвейн, Най-нів та Елейн: повільно, неохоче, але й рішуче — і похитав головою. Кляті жінки! Вони готові піти на це, готові гнатися за Чорними Айз Седай, намагатися протистояти Відступникам і клятому Мороку. Гаразд, — їм просто слід зрозуміти, що я не витягуватиму їх з цього киплячого казана ще раз. Нехай просто не думають так, — от і все!

Одні з високих двостулкових дверей прочинилися, поки він намагався придумати, що сказати, і висока молода жінка королівською ходою увійшла до зали. Над бровами в неї виблискувала діадема із золотим яструбом у польоті. Її чорне волосся тріпотіло на голих плечах, а сукня з найкращого червоного шовку оголяла плечі й декольте, котре, як помітив Мет, прихону-вало пишні груди. Якусь мить вона зацікавлено розглядала Руарка своїми великими темними очима, тоді розвернулася до жінок за столом з холодною пихою. Мета, схоже, вона цілковито проігнорувала.

— Я не звикла, щоб мені доручали доправляти послання, — виголосила вона, розмахуючи складеним пергаментом у тонкій руці.

— Хто ти, дитино? — спитала Морейн.

Молода жінка випнулася ще більше, — хоча Мету здавалося, що це неможливо.

— Я Берелайн, Перша з Меєна.

Вона пихатим жестом кинула пергамент на стіл перед Морейн і розвернулася до дверей.

— Хвилину, дитино, — сказала Морейн, розгортаючи пергамент. — Хто дав тобі це? І чому ти принесла це, якщо не звикла до такого?

— Я... не знаю, — сказала Берелайн, стоячи лицем до дверей; вона була спантеличена. — Вона була... переконлива.

Жінка здригнулася — і знов отямилася. Якусь мить вона вивчала Руарка, злегка всміхнувшись.

— Ти — лідер цих аїльців? Ваша битва потурбувала мій сон. Можливо, я покличу тебе пообідати зі мною. Незабаром. — Вона озирнулася на Морейн. — Мені сказали, що Відроджений Дракон взяв Твердиню. Повідомте лорду Дракону, що Перша з Меєна вечерятиме з ним цієї ночі.

І вона поважно рушила з кімнати; Мет міг описати її величну ходу лише як процесію, що складалася з однієї жінки.

— Хотіла б я побачити її у Вежі послушницею, — вигукнули Еґвейн та Елейн майже хором, а тоді напружено всміхнулися одна одній.

— Послухайте це, — сказала Морейн. — «Льюс Терін був моїм, є і буде, завжди. Віддаю його під твою опіку; бережи його для мене, поки я прийду». Вона підписалася як Ленфір.

Айз Седай перевела свій холодний погляд на Мета.

— І ти думаєш, що все завершилося? Ти та’верен, Мете, — нитка, набагато важливіша для Візерунка, ніж інші. І саме ти просурмив у Ріг Валіра. Для тебе ще нічого не завершено.

Тепер всі дивилися на нього. Найнів — печально; Еґвейн — так, наче вперше побачила його; Елейн мовби очікувала, що він перетвориться на когось іншого. Руарк дивився на нього з повагою, — хоча Мет обійшовся б і без цього, враховуючи всі обставини.

— Що ж, авжеж, — сказав він. Щоб я згорів! — Розумію. — Цікаво, коли Том зможе подорожувати¹? Час втікати. Можливо, Перрин піде з нами. — Можете розраховувати на мене.

А з міста долинали все гучніші вигуки:

— Дракон! Аль’Тор! Дракон! Аль’Тор! Дракон! Аль’Тор! Дракон!

І було написано, що тільки його рука повинна заволодіти Мечем, що зберігався у Твердині, але він витягнув його, наче полум’я в руці, і його слава засвітила світ. Так все почалося. Так оспівуємо ми його Відродження. Так ми оспівуємо початок.

З «До’ін Толдара те, Пісень Останньої Епохи», Частина Дев’ята: «Легенда про Дракона». Створена Боанною, Співчинею в Таралані в Четверту Епоху

ГЛОСАРІЙ

Зауваги до дат у глосарії. Після Світотрощі використовувались три системи запису дат. Перша вела відлік рокам, починаючи зі Світотрощі — Після Світотрощі (П. С.). Оскільки час Світотрощі та роки безпосередньо після неї були роками майже суцільного хаосу, а також оскільки цей календар було прийнято не раніше ніж через століття після її закінчення, початок Світотрощі встановили довільно. Після Траллоцьких війн було втрачено багато записів, так багато, що виникали суперечки щодо точного визначення року за старою системою. Тому було запроваджено новий календар, в якому за початок відліку було взято рік закінчення Траллоцьких війн і сподіване звільнення світу від загрози траллоків. Цей другий календар позначав кожний рік як Вільний рік (В. Р.). Після розпаду, смертей та руїни, спричинених Столітньою війною, було започатковано третій календар. Цим календарем, який визначає роки Нової Ери (Н. Е.) користуються і досі.

Ав’єнда: Дівчина із септу Дев’ять Долин клану Таардад Аїль; Фар Дарайз Май, Діва Списа.

Авендесора: Старою мовою «Дерево життя». Згадується в багатьох оповідках та легендах.

Авендоралдера: Дерево, що виросло в Кайрені з відгалуження Авендесори. Це був дар від аїльців 566 р. Н.Е., попри те, що немає записів про зв’язок між аїльцями та Авендесорою. Див. також Аїльська війна.

Аджа: Спільноти Айз Седай, до яких належать усі Айз Седай, крім Престол Амерлін. Кожна з них має свій колір: Блакитна Аджа, Червона Аджа, Біла Аджа, Зелена Аджа, Коричнева Аджа, Жовта Аджа та Сіра Аджа. Кожна має власну філософію щодо того, як слід застосовувати Єдину Силу та в чому полягає мета Айз Седай. Так, наприклад, Червона Аджа скеровує всі зусилля на те, аби знаходити чоловіків, котрі намагаються опанувати Силу, та вгамовувати їх. Коричнева Аджа, з іншого боку, відмовляється від стосунків зі світом, зосереджуючись на пошуках знання. Біла Аджа значною мірою уникає як світу, так і світського знання, і присвячує своє життя філософії та істині. Зелена Аджа (названа Бойовою під час Траллоцьких війн) готова протистояти будь-яким новим жаховладцям, коли настане Тармон Ґай’дон. Ходять чутки, ніби існує ще й Чорна Аджа, яка присвятила себе служінню Мороку.

Аїльська війна: (976-978 рр. Н. Е.) Коли король Ламан із Кайрену зрубав Авен-доралдеру, декілька кланів аїльців перетнули Хребет Світу. Вони пограбували і спалили столицю Кайрену та багато інших міст і містечок, і конфлікт поширився на Андор і Tip. Прийнято вважати, що аїльці остаточно зазнали поразки у Битві біля Сяйливих Мурів перед Тар Балоном, але насправді у тій битві був убитий Ламан і, зробивши те, по що прийшли, аїльці повернулися назад за Хребет. Див. також Авендоралдера ; Кайрен.

Аїльська пустеля: Скеляста й пагорбиста, практично безводна земля на схід від Хребта Світу. Аїльці називають її Трикратною землею. Мало хто з чужоземців відвідує ці краї, і не тільки через брак води, яку тут майже неможливо відшукати, а й тому, що аїльці вважають, що перебувають у стані війни з усіма іншими народами, а відтак налаштовані вороже до чужаків. Лише крамарі, менестрелі і туатга’ани мають право на безпечний вхід, та навіть з ними контакт обмежений. Жодної карти Пустелі не існує.

Аїльські бойові спільноти: Кожен аїльський воїн належить до тієї чи іншої бойової спільноти, як-от Кам’яні Пси, Червоні Щити чи Діви Списа. Кожна зі спільнот має власні звичаї, а іноді й особливі обов’язки. Наприклад, Червоні Щити діють як поліція. Кам’яні Пси часто дають обітницю не відступати, якщо битва вже розпочалася, і радше загинуть усі, до останньої людини, ніж порушать цю обітницю. Аїльські клани — наприклад Гопгін, Рейн, Шаарад і Таардад Аїль — часто б’ються між собою, але члени однієї бойової спільноти не стануть битися один проти одного, навіть якщо належать до ворожих кланів. Завдяки цьому між кланами завжди зберігається можливість контакту навіть у безпосередніх бойових діях. Див. також Аїльці; Аїльська пустеля; Фар Дарайз Май.

Аїльці: Мешканці Аїльської пустелі. Жорстокі та відважні. Також звуться «аїль-ськими людьми». Перед тим, як когось убити, вони закривають обличчя серпанками; звідси і приказка: «чинити як аїлець під чорним серпанком» — так кажуть про несамовиту людину. Смертельно небезпечні, здатні битися як озброєними, так і голіруч (до меча вони ніколи не торкаються). їхні дударі під час битви награють танцювальні мелодії, тож саму битву аїльці зовуть «тянпем», або «танцем списів». Див. також Аїльські бойові спільноти; Аїльська пустеля.

Айбара, Перрин: Юнак з Емондового Лугу, колишній підмайстер коваля.

Айз Седай: Носії Єдиної Сили. Починаючи з часів Безуму, всі вцілілі Айз Седай — жінки, яким майже повсюди не довіряють і бояться, навіть ненавидять. Багато хто звинувачує їх у Світотрощі, а також побутує загальна думка, наче вони втручаються у стосунки між народами. Водночас мало хто з правителів може відмовитися від порад Айз Седай, навіть у тих землях, де такий зв’язок треба приховувати. Після кількох років направляння Єдиної Сили Айз Седай набуває нев’янучого вигляду, так наприклад Айз Седай, що могли би бути бабцями, не мають жодних ознак старіння, окрім хіба кількох сивих паєм волосся. Див. також Аджа; Престол Амерлін; Часи Безуму.

Аланна Мосвані: Айз Седай із Зеленої Аджі.

Аль’Вір, Е/вейн: Молода жінка з Емондового Лугу. Тепер навчається на Айз Седай.

Аль’Міра, Найнів: Жінка, що колись була Мудринею Емондового Лугу (Межиріччя, Андор). Тепер одна з посвячених.

Аль’Тор’Ранд: Юнак з Емондового Лугу, та’верен, колишній пастух. Тепер проголошений Відродженим Драконом.

Амаласен, Ґвер: Див. Війну Другого Дракона.

Аная: Айз Седай із Блакитної Аджі.

Антріал: Артефакт Епохи Легенд, що дозволяє будь-кому, здатному направляти, керувати більшим обсягом Сили, ніж це можливо безпечно зробити без його допомоги. їхнє походження не відоме. Мало з них уціліли. Див. також са ’акгріал; тер ’акґріал.

Асамблея: Орган в Ілліані, обраний торговцями та судновласниками зі свого числа, який має радити королю і Раді дев’яти, але історично бореться з ними за владу.

Ата’ан Мір: Див. Морський народ.

Ба’алзамон: Траллоцькою мовою — «Серце Темряви». Вважається траллоцьким іменем Морока. Див. також Морок; Траллоки.

Башир, Зарін: Дівчина із Салдеї, мисливиця за Рогом. Вона бажає, аби до неї зверталися на ім’я Фейлі, що старою мовою означає «сокіл».

Баяр, Джарет: Офіцер ордену «Діти Світла».

Бе’лал: Один із Відступників.

Бездушні: Див. Сірий Чоловік.

Бел-Тайн: Весняне свято на честь закінчення зими, появи першої прорости та народження перших ягнят.

Білоплащники: Див. Діти Світла.

Біттерн: Музичний інструмент, що може мати шість, дев’ять чи дванадцять струн; його тримають на колінах і видобувають звук, пощипуючи чи перебираючи струни.

Борнголд, Дейн: Офіцер ордену «Діти Світла», син лорд капітана Джеофрама Борнголда, який загинув у Фалме на мисі Томан.

Велика гра: Див. Даес Дає ’мар.

Велике Гнилолісся: Місцевість далеко на півночі, цілковито зіпсована Міороком. Улюблене місце траллоків, мерддраалів та інших створінь Тіні.

Велике полювання на Ріг: Цикл оповідань, в яких ідеться про легендарні розшуки Рогу Валіра в період між закінченням Траллоцьких війн та початком Столітньої війни. Переповідання всього циклу займе багато днів. Див. також Ріг Валіра.

Великий володар Темряви: Так звертаються Друзі Морока до Морока, вважаючи, що називати його справжнім ім’ям було би святотатством.

Великий Змій: Символ часу та вічності, старіший за Епоху Легенд; змія, яка ковтає власний хвіст. Перстень у вигляді Великого Змія отримує жінка, що навчається на Айз Седай і досягла рівня посвяченої.

Верін Матвій: Айз Седай з Коричневої Аджі.

Випитувані: Орден у «Дітей Світла». Проголошені ним цілі — віднайдення істини під час диспутів та викриття Друзів Морока. В пошуках істини та Світла звичним методом дізнання для них є катування; їхня позиція полягає в тому, що вони вже начебто знають істину і лише повинні змусити жертву її визнати. Випитувані називають себе Рукою Світла, що вириває правду, і часто діють так, наче не залежать від Дітей і Ради помазаників, керівного органу Дітей, очільник Випитувачів — верховний інквізитор, член Ради помазаників. їхньою емблемою є криваво-червона пастуша ґирлиґа.

Високі лорди Тіру: Працюючи як рада, високі лорди є правителями народу Тіру, у якого немає ні короля, ні королеви. їхня кількість не фіксована і різниться з роками від аж двадцяти до всього шести. Не плутати з лордами землі, що менш впливові за тіренських лордів.

Виспівана деревина: Див. Виспівувач дерев.

Виспівувач дерев: Оґір, що має хист співати деревам так звану «деревну пісню» і тим самим або зцілювати їх, або допомагати їм рости та цвісти, або виготовляти з деревини різні речі, не ушкоджуючи самого дерева. «Виготовлені» таким способом речі називають виготовленими з «виспіваної деревини», і вони високо цінуються. Серед оґірів залишилося небагато виспівувачів; схоже, цей талант поступово втрачається.

Відступники: Ім’я, яке отримали тринадцять наймогутніших Айз Седай Епохи Легенд, котрі в обмін на обіцяне безсмертя стали на бік Морока під час Війни Тіні. Згідно з легендами, а також з уривками літописів, їх було ув’язнено разом із Мороком, коли його в’язниця була знову запечатана. їхніми іменами — наприклад Ленфір, Бе’лал, Саммаел, Есмодіен, Равін та Ішамаель — досі лякають дітей.

Візерунок Епохи: Колесо Часу сплітає нитки людських життів у Візерунок Епохи, який часто називають просто Візерунком, а він своєю чергою формує субстятттгію реальності для цієї Епохи. Див. також Та’верен.

Війна Другого Дракона: Війна велася (939-943 рр. В. Р.) проти Лжедракона Ґвера Амаласена. Упродовж цієї війни молодий король Артур Танріалл Пейндраґ, пізніше знаний як Артур Яструбине Крило, став широковідомим.

Війна Сили: Див. Війна Тіні.

Війна Тіні: Знана також як Війна Сили. Поклала край Епосі Легенд. Почалася одразу після спроби звільнити Морока і невдовзі поширилася на весь світ. У світі, де не залишилося навіть спогадів про війну, були заново відкриті всі аспекти війни, часто спотворені ще більше дотиком Морока, а Єдина Сила використовувалася як зброя. Війна завершилася новим ув’язненням Морока. Див, також Сотня Споборників; Дракон.

Гайд: Одиниця площі для вимірювання земельних ділянок, дорівнює 100 на 100 кроків.

Гамування: Акт, який застосовують Айз Седай, аби нейтралізувати чоловіка, який може направляти Сдину Силу. Необхідність цього спричинена тим, що будь-який чоловік, котрий навчився її направляти, божеволіє через зуроченість саїдін і у своєму безумі майже напевно застосовуватиме Силу, що матиме жахливі наслідки. Після гамування чоловік і надалі може відчувати Істинне Джерело, але не може його торкнутися. Акт гамування призупиняє божевілля, якщо воно вже сталося, але не зціляє людину; якщо гамування було зроблено вчасно, то смерть можна відвернути. Див також: Єдина Сила; Упокорення.

Гільдія ілюмінаторів: Спільнота, що володіє таємницею виготовлення феєрверків. її члени охороняють цю таємницю дуже ретельно, навіть готові вбити за неї. Гільдія досягла визнання завдяки грандіозним виступам, що називаються ілюмінаціями, для правителів, а іноді великих лордів. Менші феєрверки продаються для використання іншими, але з моторошним застереженням про лихо, яке може статися, якщо намагатися дізнатися, що всередині. Головна будівля Гільдії розміщена в Танчіко, столиці Тарабону. Гільдія заснувала ще один дім у Кайрені, та він наразі не працює.

Гнилолісся: Див. Велике Гнилолісся.

Гра Домів: Див. Даес Дае’мар.

Ґавін з Дому Траканд: Син королеви Морґейз, брат Елейн. Стане Першим принцом Меча, коли Елейн посяде трон. Його герб — білий вепр.

Ґайдін: Дослівно — «брат битв». Так Айз Седай звуть своїх Охоронців. Див. також Охоронець.

Ґалад: Див. Дамодред, лорд Ґаладедрід.

Ґаул: Аїлець із септу Імрен клану Шаарад Аїль, Шай’ін М’таал,Кам’яний Пес.

Даес Дае’мар: Велика гра, також знана як Гра Домів. Так називають інтриги, змови та маніпуляції благородних домів на свою користь. Високо цінуються витонченість і спритність дій, начебто направлених на одне, але метою яких насправді є зовсім інше, а також досягнення кінцевої мети без помітних зусиль.

Дамодред, лорд Ґаладедрід: Напівкровний брат Елейн та Ґавіна. Його емблема — спрямований донизу срібний меч із крильцями.

День Сонця: Святковий день у середині літа, що його вшановують у багатьох країнах.

Деревовбивці: Так аїльці прозивають кайренців, завжди вимовляючи це прізвисько з жахом та відразою.

Дике полювання: Багато хто вважає, що Морок (якого часто називають Ґрімом, чи Старим Ґрімом, в Тірі, Ілліані, М’юранді, Алтарі та Ґелдані) виїжджає вночі з «чорними псами», або ж Темними гончаками, і полює на душі. Це зветься Диким полюванням. Дощ може відлякати гончаків, та коли вони візьмуть слід, з ними доведеться зіткнутися та перемогти, або ж їхня жертва неминуче загине. Вважають, що навіть мигцем побачити Дике полювання означає неминучу смерть або для спостерігача, або для когось близького спостерігачу.

Дикунка: Жінка, яка вчиться направляти Єдину Силу самостійно. Виживає лише одна з чотирьох. Такі жінки зазвичай відгороджуються від знання, що вони роблять, але якщо цю огорожу зламати, дикунка може стати однією з най сильніших у направлянні Сили. Ця назва зазвичай використовується як образа.

Діти Світла: Спілка, члени якої дотримуються суворого аскетизму і ставлять собі за мету знищити як самого Морока, так і всіх його Друзів. Заснована під час Столітньої війни Лотейром Мантеларом з метою протистояти зростанню кількості Друзів Морока, спілка під час війни еволюціонувала в цілковито воєнізовану організацію, члени якої фанатично переконані в тому, що лише їм знані істина та справедливість. Діти Світла ненавидять Айз Седай, вважаючи їх і тих, хто їх підтримує чи ставиться до них дружньо, Друзями Морока. Зневажлива назва: білоплащники. Герб: золоте сонячне проміння на білому полі. Див. також Випитувані.

Донька Ночі: Див. Ленфір.

Дочка-спадкоємиця: Титул спадкоємиці трону Андору. Найстарша дочка королеви заступає матір на троні. Якщо серед нащадків немає дочки, трон переходить до найближчої кровної родички королеви.

Дракон: Ім’я, яким називали Льюса Теріна Теламона під час Війни Тіні. У нападі шаленства, яке охопило всіх Айз Седай чоловічої статі, Льюс Терін убив кожного, хто мав у собі хоча б краплю його крові, а також усіх, кого любив, через що і був прозваний Родичевбивцею. Див. також Дракон Відроджений, Пророцтва про Дракона.

Дракон Відроджений: Згідно з пророцтвом та легендами, Дракон відродиться знову, коли людство цього найбільше потребуватиме, щоби врятувати світ. Однак люди не надто пов’язують із ним свої надії та сподівання, позаяк, якщо вірити пророцтвам, Відроджений Дракон спричинить нову Світотрощу, а ще тому, що від самого імені Льюса Теріна Родичевбивці, Дракона, кожна людина здригається навіть опісля понад трьох тисячоліть з дня його смерті. Див. також Дракон; Лжедракон; Пророцтва про Дракона.

Друзі Морока: Ті, що йдуть за Мороком, вірячи, що, коли він звільниться зі своєї в’язниці, вони здобудуть могутність і владу, а також навіть безсмертя.

Елайда: Айз Седай із Червоної Аджі, радниця королеви Андору Морґейз. Іноді здатна пророкувати. Див. також Пророкування.

Елейн з Дому Траканд: Дочка королеви Морґейз, дочка-спадкоємиця трону Андору. Навчається на Айз Седай. Її емблема — золота лілія.

Епоха Легенд: Епоха, що закінчилася Війною Тіні та Світотрощею. Часи, коли Айз Седай творили дива, про які тепер можна лише мріяти. Див. також Колесо Часу; Світотроща; Війна Тіні.

Єдина Сила: Сила, яку отримують з Істинного Джерела. Переважна більшість людей не здібні навчитися направляти Єдину Силу. Дуже небагатьох можна цьому навчити, а ще менше існує таких, у кого така здатність є вродженою. Цим небагатьом нема потреби вчитися; вони торкатимуться Істинного Джерела та направлятимуть Силу навіть мимоволі, може, навіть не усвідомлюючи, що роблять. Такі природжені здібності зазвичай проявляються перед настанням повноліття. Якщо молоді люди не навчаться контролювати цю здатність, з чиєюсь допомогою або самотужки (що дуже непросто, і успіху тут досягає лише один з чотирьох), на них чекає неминуча загибель. З Часів Безуму жоден чоловік не міг направляти Силу, не збожеволівши з часом. Навіть якщо він навчиться контролювати свої здібності, то помре від виснажливої хвороби, що зжере його живцем, хвороби, спричиненої, як і божевілля, тим, що Морок заплямував саїдін. На жінок, що направляють Силу безконтрольно, також чекає неминуча смерть, хоч і не така жахлива. Айз Седай шукають дівчат із природженими здібностями, аби вберегти їх від загибелі, а також для того, щоб ті поповнили ряди Айз Седай, а чоловіків — аби запобігти тим жахливим діянням, які ті неминуче скоять, застосовуючи Силу у своєму безумі. Див. також'. Айз Седай, Направляння, П’ять Сил, Часи Безуму, Істинне Джерело.

Жаховладці: Чоловіки та жінки, здатні направляти Єдину Силу, які під час Трал-лоцьких війн перейшли на сторону Тіні, очоливши війська траллоків. Менш освічені люди іноді плутають їх з Відступниками.

Зала Слуг: Велика зала зібрань Айз Седай в Епоху Легенд.

Зрадник Надії: Див. Ішамаель.

Ілліан: Великий порт біля Моря Штормів, столиця землі з тією ж назвою.

Істинне Джерело: Рушійна сила Всесвіту, яка змушує обертатися Колесо Часу. Воно складається з двох половин — чоловічої (саїдін) та жіночої (саїдар), які працюють водночас і разом, і одна проти одної. Лише чоловік може мати доступ до саїдін, і лише жінка — до саїдар. З початку Часів Безуму саїдін зурочена, бо її торкнувся Морок. Див. також Єдина Сила.

Ішамаель: Старою мовою — «Зрадник Надії». Один із Відступників. Ім’я, дане очільнику тих Айз Седай, які перейшли на бік Морока під час Війни Тіні. Кажуть, що він і сам забув своє справжнє ім’я. Див. також Відступники.

Кайрен: Країна, що тягнеться вздовж Хребта Світу, а також її столиця. Місто було спалене й розграбоване під час Аїльської війни, як і багато інших міст та селищ. Занепад сільськогосподарських угідь біля Хребта Світу зумовив необхідність ввозу великого обсягу зерна. Убивство Короля Ґаллдріена (988 р. Н. Е.) призвело до громадянської війни серед знаті Домів за успадкування Сонячного трону, зриву поставок зерна та голоду. Герб Кайрену — променисте золоте сонце, що сходить з-за краю небесно-голубого поля.

Калландор: Меч-Не-Схожий-На-Меч, або Недоторканний. Кришталевий меч, що зберігається у Твердині Тіра, у залі, що зветься Серце Каменя. Лише рука Відродженого Дракона може його торкнутися. За Пророцтвами Дракона, одним з головних передвісників Відродження Дракона та наближення Тармон Ґай’дон буде те, що Відроджений Дракон заволодіє Калландором..

Кам’яні Пси: Див. Аїльські бойові спільноти.

Камінь серця: Незнищенна субстанція, створена в Епоху Легенд. Вона поглинає будь-яке зусилля, спрямоване на те, аби її зруйнувати, від чого стає лише міцнішою. Інша назва — квендіяр.

Караетонський цикл: Див. «Пророцтва про Дракона».

Квендіяр: Див. Камінь серця.

Кеймлін: Столиця Андору.

Колесо Часу: Час являє собою колесо із сімома спицями, кожна з яких уособлює певну Епоху. Коли Колесо обертається, Епохи грядуть і минають, залишаючи по собі спомини, що блякнуть у пам’яті, перетворюючись на легенди, а тоді на міфи, а коли Епоха повертається знову, про них уже й згадки розвіялися. І щоразу, коли Епоха повертається, вона має трохи інший Візерунок, і з кожним разом зміни у її Візеруну значущіші.

Коутон, Мет: Юнак з Емондового Лугу в Межиріччі. Повне ім’я: Метрим Коугон.

Ламан: Король Кайрену, з Дому Дамодред, який утратив свій трон та житія в Аїльській війні. Див. також Аїльська війна; Аведоралдера.

Лан: аль’Лан Мандра^оран: Охоронець, пов’язаний узами з Морейн. Некоро-нований король Малкіру, Дай Шан і останній малкірський лорд. Див. також Охоронець; Морейн; Малкір.

Леане: Айз Седай із Блакитної Аджі, Хранителька літописів. Див. також Аджа; Хранителька літописів.

Ленфір: Старою мовою — «Донька ночі». Одна з Відступ нити», можливо, най-могутніша з них, за винятком Ішамаеля. На відміну від інших Відступників, сама обрала собі ім’я. Кажуть, що вона була закохана в Льюса Теріна Теламона і ненавиділа його дружину Іліену. Див. також Відступники; Дракон.

Лжедракон: Інколи деякі люди оголошують себе Відродженим Драконом й іноді навіть набирають достатню кількість прихильників, аби створити армію. Деякі з них розпочинали війни, в які втягалися багато країн. Упродовж сторіч більшість з-поміж них були не здатні направляти Єдину Силу, хоча траплялися й ті, які могли це робити. Втім, усі вони або зникли, або були захоплені в полон чи вбиті, не справдивши жодного з Пророцтв щодо відродження Дракона. Цих чоловіків називають Лжедраконами. Серед тих, що могли направляти, наймо-гутнішими були Раолін І^битель Темряви (335-36 П. С.), Юріан Праща (біля 1300-1308 П. С.), Давіан (351 В. Р.), Ґвера Амаласен (939-43 В. Р.) і Лоґейн (997 Н. Е.) Див. також Дракон Відроджений.

Ліандрін: Айз Седай раніше з Червоної Аджі, з Тарабону. Тепер сестра з Чорної Аджі.

Ліга: Див. Міри відстані.

Лоял, син Арента, сина Галана: Оґір зі стеддін/у Шанґтай.

Льюс Терін Теламон; Льюс Терін Родичевбивця: Див. Дракон.

Малкір: Країна, колись одна з Порубіжних земель, яку поглинуло Гнилолісся. Гербом Малкіру був золотий журавель у польоті.

«Мандри Джеїна Обходисвіта»: Дуже відома книжка мандрівних оповідок і спостережень малкірського письменника та мандрівника. Книжка вперше надрукована 968 р. Н. Е. і з тих пір постійно перевидається. Джеїн Обходисвіт зник невдовзі після Аїльської війни і, як правило, вважається загиблим.

Мандрівний народ: Див. Туатга’ан.

Манетерен: Одна з Десяти держав, що уклали Другий пакт, а також столиця цієї держави. І держава, і її столиця повністю знищені під час Траллоцьких війн.

Масима: Шайнарський воїн, який ненавидить аїльців.

Меєн: Місто-держава на Морі Штормів, багатство та незалежність якого тримається на вилові косяків масляної риби, які за своєю економічною значущістю можуть дорівнятися до оливкових гаїв Тіру, Ілліану і Тарабону. Масляна риба та оливки забезпечують майже все масло для ламп. Теперішня правителька Меєна — Берелайн, Перша з Меєна. Правителі Меєна стверджують, що є нащадками Артура Яструбиного Крила. Герб Меєна — золотий яструб у польоті.

Менестрель: Мандрівний оповідач, музикант, жонглер, акробат та фіґляр. Менестрелів упізнають за їхніми клаптиковими строкатими плащами; виступають головно в селах та містечках.

Мерддраал: Створіння Морока, ватажки траллоків. Нащадки траллоків, покручі, в яких гени людських пращурів спотворені злом, успадкованим від траллоків. Вони мають людську подобу, але не мають очей, що не заважає їм дуже добре бачити і вдень, і вночі. Морок наділив їх певними здібностями, зокрема здатністю жахати та паралізувати поглядом, зникати в тінях тощо. Вразливих місць у них небагато, але відомо, що вони бояться переходити вбрід проточну воду. В різних країнах їх називають по-різному, а саме: напівлюдок, безокий, Людина Тіні, оманливий, Потороча та щезник.

Меррилін, Том: Менестрель, колись був коханцем королеви Морґейз.

Миля: Див. міри відстані.

Мін: Дівчина, що вміє тлумачити ауру та видива навколо людей, які вона іноді бачить.

Міри ваги: 10 унцій = 41 фунт; 10 фунтів = 1 стоун; 10 стоунів = 1 хандредвейт; 10 хандредвейтів = 1 тона.

Міри відстані: 10 дюймів = 1 фут; 3 фути = 1 крок; 2 кроки = 1 спан; 1000 спанів = 1 миля; 4 милі = 1 ліга.

Мор/ейз: Милістю Світла королева Андору, Захисниця королівства, Заступниця народу, Престол Дому Траканд. Її герб — три золотих ключі. Герб Дому Тра-канд — срібний замковий камінь.

Морейн: Айз Седай з Блакитної Аджі. Народилася в Домі Дамодред. Хоч і не претендує на престолонаслідування, зростала в Королівському Палаці в Кайрені.

Морок: Найпоширеніше в усіх землях ім’я Шей’тана. Першопричина зла, повна протилежність Творцю. У мить Творіння Творець ув’язнив його в темниці поблизу гори Шайол Гул. Спроба звільнити його з цієї в’язниці призвела до Війни Тіні, плямування саїдін, Світотрощі та поклала край Епосі Легенд.

Морський народ: Більш правильна назва: Атга’ан мір, Люди моря. Мешканці островів в Аритському океані та Морі Штормів. Утім, власне на островах вони знаходяться небагато часу, проживаючи більшу частину свого життя на своїх кораблях. Морська торгівля здебільшого здійснюється кораблями Морського народу.

Мудриня: Жінка, яку в кожному селищі обирають на Жіночому Колі за вміння зцілювати та передбачати погоду, а також за добрий розум. Дуже відповідальна та впливова посада, яка дає багато повноважень і накладає чимало обов’язків. Мудриню зазвичай вважають рівною меру, а в деяких селищах навіть вищою за нього. На відміну від мера, Мудриню обирають довічно і вкрай рідко усувають з посади за життя. Майже завжди через конфлікт з мером. В різних країнах Мудринь називають по-різному, наприклад, Порадниця, Цілителька, Мудра, Шукачка чи Знахарка.

Найменування Морока: Назвати Морока його справжнім ім’ям, Шей’тан, означає привернути його увагу, а це неминуче завдає шкоди, а навіть біди. Через те використовують численні евфемізми, зокрема Морок, Батько Брехні, Той, що позбавляє зору, Лорд Домовини, Пастир Ночі, Отруйник Сердець, Згубник душ, Кат Сердець, Старий Ґрім, Опалювач Трави та Згубник Листя. Друзі Морока називають його Великим володарем Темряви. Про того, хто наче намагається накликати собі біду, часто кажуть: «називає Морока на ім’я».

Найол, Пейдрон: Лорд капітан-командувач Дітей Світла. Див. також Діти Світла.

Напівлюдок: Див. Мерддраал.

Направляти: Скеровувати потік Єдиної Сили. Дме. також Єдина Сила.

Недіал, Коріанін: Див. Таланти.

Osip: 1) Істота нелюдської раси, якій властивий високий зріст (у середньому десять футів для дорослих чоловіків), широкий, майже як рило, ніс і довгі кудлаті вуха. Оґіри живуть у місцевості, що зветься стеддінґом. Втрата шляху до стеддінЛв після Світотрощі (період, який називають оґірським екзилем) привів до того, що називається Смутою; оґір, який надто довго перебуває за межами стеддінгу захворіває та помирає. Добре знані як чудові каменярі, які звели великі людські міста після Світотрощі, вони вважають цю роботу просто чимось, чого навчилися під час екзилу і не вважають її такою важливою, як догляд за деревами стеддінґу, особливо за великими деревами. Окрім каменярської роботи, вони рідко покидають свої cmeddiwu і зазвичай мало контактують із людьми. Відомості про них скупі, і багато хто вважає, що оґіри лише вигадки з легенд. Також вважають, що оґіри миролюбний народ і не можуть впадати в гнів, хоч деякі старі історії розповідають, що вони билися на боці людей під час Траллоцьких війн, і називають їх невмолимими ворогами. Оґіри надзвичайно люблять знання, і їхні книжки та історії часто містять інформацію, втрачену для людей. Зазвичай оґіри живуть щонайменше у три-чотири рази довше за людей. 2) Будь-яка істота нелюдської раси. Див. також Світотроіца, Стеддінґ, Виспівувач дерев.

Ордейт: Старою мовою «полин». Ім’я, яким називають чоловіка, що дає поради лорду капітану-командору Дітей Світла.

Охоронець: Воїн, що зв’язаний особливими узами з Айз Седай. Завдяки цьому зв’язку, обумовленому Єдиною Силою, Охоронець обдарований багатьма талантами, а саме швидким зціленням, здатністю тривалий час перебувати без їжі, пиття чи відпочинку, а ще відчувати здалеку ознаки присутності Морока. Доки Охоронець живий, Айз Седай, з якою він пов’язаний, відчуває його на будь-якій відстані, а якщо він загине, вона негайно знатиме, коли і як він загинув. Майже всі Аджі вважають, що Айз Седай може мати одного зв’язаного з нею Охоронця, але Айз Седай із Зеленої Аджі укладають зв’язок зі стількома Охоронцями, зі скількома їм забажається. З етичного погляду, Охоронець мав би дати згоду на такий зв’язок, втім, відомі випадки, коли це робилося без його відома. Зиск, який має з такого зв’язку Айз Седай, зберігається в суворій таємниці. Див. також Айз Седай.

П'ять Сил: Від Єдиної Сили тягнуться нитки, і кожна особа, здатна направляти Єдину Силу, зазвичай може тягнути за деякі з них краще, ніж за інші. Ці нитки мають назви, що відповідають речам, якими за їхньою допомогою можна керувати: Земля, Повітря (іноді називають Вітром), Вогонь, Вода та Дух; вони й складають П’ять Сил. Тому, хто має доступ до Єдиної Сили, краще за інші підкоряється одна із цих Сил, можливо, дві, а решта — меншою мірою. Зрідка трапляються такі, що володіють трьома Силами, але з часів Епохи Легенд ніхто не міг успішно керувати усіма п’ятьма Силами. Та й тоді такі випадки були поодинокими. Здібності такого роду можуть значно різнитися в окремих індивідуумів. Виконання певних дій з Єдиною Силою вимагає вміння сплітати потоки однієї чи кількох із П’яти Сил. Так, наприклад, для того, аби запалити вогонь або контролювати його, треба мати Доступ до Сили, що зветься Вогонь, аби впливати на погоду—до Сил Повітря і Води, а Зцілення потребує володіння Повітрям, Водою та Духом. Сила, що зветься Дух, однаково підвладна чоловікам та жінкам, Земля та Вогонь — більше чоловікам, а Вода та Повітря — жінкам. Існують винятки, проте закономірність проглядається досить чітко, і тому Земля та Вогонь стали вважатися чоловічими Силами, а Повітря та Вода — жіночими. Як правило, жодна з цих Сил не є могутнішою за інші, втім, у Айз Седай існує приказка: «Нема скелі такої міцної, аби вона не розсипалася під дією води та вітру, і нема вогню такого сильного, аби його не можна було погасити водою чи задути вітром». Варто зазначити, що відповідна приказка чоловіків Айз Седай давно втрачена.

Пломінь Тар Балона: Символ Тар Балона, Престол Амерлін та Айз Седай. Стилізоване зображення пломеню: біла сльоза, обернена кінчиком догори.

Порубіжні землі: Землі, що межують з Великим Гнилоліссяям: Салдея, Арафел, Кандор і Шайнар.

Посвячені: Дівчата, які навчаються стати Айз Седай і які вже досягли певного рівня сили та пройшли певні випробовування. Зазвичай потрібно від п’яти до десяти років, аби з послушниці стати посвяченою. Посвячені трохи менш обмежені правилами, аніж послушниці, і їм дозволено самим обирати предмети для навчання в межах можливих. Посвячені мають право надягати перстень Великого Змія, але лише на середній палець лівої руки. Коли посвячена тті~т-носиться до Айз Седай, вона обирає Аджу, здобуває право носити шаль і може надягати перстень на будь-який палець чи взагалі його не надягати, якщо цього вимагають обставини.

Потороча: Див. Мерддраал.

Престол Амерлін: 1) Лідерка Айз Седай. Обирається пожиггєво Радою Вежі, вищим зібранням Айз Седай, що складається з трьох представниць від кожної із семи Адж. Престол Амерлін, принаймні теоретично, має верховну владу серед Айз Седай, і на соціальному щаблі вважається рівною королю чи королеві. Трохи менш формально говорити просто Амерлін. 2) Трон, який займає лідерка Айз Седай.

Пророцтва про Дракона'. Маловідомі, знані лише серед няйосвіченіптих людей, рідко згадувані Пророцтва, що складають Караетонський цикл. В них ідеться про те, що Морок звільниться і торкнеться світу, а Льюс Терін Теламон, Дракон, що розламав світ, відродиться, аби битися в Тармон Ґай’дон — Останній битві з Тінню. Див. також Дракон.

Рада Дев’яти: Зібрання дев’яти лордів в Іллівні, покликане допомагати королю, але історично змагається з ним за владу. І король, і Рада дев’яти також борються з Асамблеєю.

Ріг Валіра: Легендарний об’єкт Великого полювання на Ріг. Припускають, що Ріг може викликати з могил загиблих героїв на бій проти Тіні.

Роґош Орлине Око: Легендарний герой, про якого згадується в численних давніх історіях.

Руарк: Аїлець, вожак клану Таардад Аїль.

Са’анґріал: Будь-яка річ із групи речей, що дозволяє особі направляти значно більше Єдиної Сили, ніж було б можливо чи безпечно без її допомоги. Са’ангріал схожий на ашріал, але є значно могутнішим. Обсяг Сили, яку можна скеровувати за допомогою са’анлріала, настільки ж перевищує обсяг Сили, що направляється з анґріала, наскільки обсяг Сили, що його дозволяє використовувати ангріал, перевищує обсяг Сили, яким можна скористатися голіруч. Са’анґріал є артефактом Епохи Легенд, і таємницю виготовлення са’ангріалів втрачено. На відміну від ангріалів, са’ан/ріалів зосталось обмаль.

Саїдар; саїдін: Див. Істинне Джерело.

Світотроща: Під час Безуму Айз Седай чоловічої статі, вражені божевіллям і здатні застосовувати Силу у небачених тепер обсягах, змінили обличчя землі. Вони спричинили потужні землетруси, дощенту зруйнували цілі гірські пасма та нагромадили нові гори, піднесли сушу там, де були моря, змусили океан поглинути суходіл. Багато частин світу цілковито знелюдніли, а вцілілих людей розкидало світом, наче піщинки бурею. Пам’ять про цю катастрофу залишилася в оповідках, легендах та історії під назвою Світотроща. Див. також Часи Безуму, Сотня споборників.

Селін: Ім’я, яким називається одна з Відступниць — Ленфір.

Серце Каменю: Див. Калландор.

Сірий Чоловік: Той чи та, хто добровільно віддав свою душу, аби стати вбивцею, що служить Мороку. Сірі Чоловіки такі звичні на вигляд, що ковзнувши по них поглядом, навіть не помітиш їх. Переважна більшість Сірих Чоловіків справді чоловіки, і лиш трохи є жінок.

Сновидиця: Див. Таланти.

Сотня Споборників: В Епоху Легенд сто наймогутніших Айз Седай чоловічої статі, котрі під проводом Льюса Теріна Теламона завдали останнього удару, поклавши край Столітній війні та запечатавши Морока в його в’язниці. Удар Морока у відповідь заплямував саїдін-, Сто Споборників збожеволіли й розпочали Світотрощу. Див. також Часи Безуму; Світотроща; Істинне Джерело; Єдина Сила,

Спан: Див. Міри відстані.

Стара мова: Мова, якою розмовляли в Епоху Легенд. Вважається, що знать і освічені люди мають її вивчати, та більшість знає лиш кілька слів.

Старий Ґрім: Див. Морок.

Стпеддінг: Рідна країна оґірів. Багато стеддін/ів стали пусткою після Світотрощі. Вони мають певний захист, секрет якого втрачено, і всередині них Айз Седай не можуть ані направляти Єдину Силу, ні відчувати Істинне Джерело. Спроби привнести Єдину Силу з-поза меж стеддін/у не дають всередині нього жодного ефекту. До стеддін/у не може увійти жодний траллок, хіба що його туди приведуть силою, і навіть мерддраал може зробити це лише за крайньої потреби, з великим небажанням та відразою. Навіть Друзі Морока, якщо вони насправді віддані Мороку, почуватимуться у стеддін/у ніби самі не свої.

Столітня війна: Низка війн, що точилися без зупину, переходячи одна в іншу, між об’єднаннями союзників, що теж постійно змінювалися. Виникли внаслідок смерті Артура Яструбине Крило та в ході боротьби за його імперію. Тривали з 994 по 1117 р. В. Р. Під час цих війн великі території між Аритським океаном та Аїльською пустелею, між Морем Штормів та Великим Гнилоліссям цілковито збезлюдніли. Руїна була настільки серйозною, що від тих часів залишилися тільки фрагментарні записи. У ході війн Імперія Артура Яструбине Крило була розірвана на окремі частини, а вже опісля сформувалися держави, що існують і сьогодні. Див. також Яструбине Крило, Артур.

Стрибун: Вовк.

Суан Санне: Донька тіренського рибалки. За тіренським законом, її посадили на корабель до Тар Балона ще до другого заходу сонця, коли виявили, що у неї є потенціал до направляння Єдиної Сили. Раніше належала до Блакитної Аджі. Піднесена до Престолу Амерлін у 988 р. Н.Е.

Та’верен: Особа, навколо якої Колесо Часу сплітає нитки всіх, хто перебуває поряд із нею, а можливо, й усі нитки життя, формуючи Павутиння Долі. Див. також Візерунок Епохи.

Та’марал’айлен: Старою мовою — «Павутиння Долі». Велика зміна у Візерунку Епохи, в центрі якої один чи кілька та’веренів.Див. також Візерунок Епохи, Та’верен.

Таланти: Уміння використовувати Єдину Силу певним чином. Наивідоміше вміння — Зцілення. Деякі, наприклад Мандрування, вміння переміщатися з одного місця в інше, не перетинаючи проміжний простір, втрачені. Інші, як-от Пророкування (вміння передбачати майбутні події, але в загальних рисах) тепер трапляються дуже рідко. Ще один Талант, який вважався давно втраченим, Сновидіння, означає, серед іншого, тлумачення снів Сновидиці, що передбачають майбутні події більш конкретно, аніж Пророкування. Деякі Сновидиці володіють умінням входити в Тел’аран’ріод, Світ Снів, і (як говорять) навіть у сни інших людей. Останньою Сновидицею, про яку відомо, була Коріанін Недіал, яка померла 526 р. Н. Е.

Танріалл, Артур Пейндра/: Див. Яструбине Крило, Артур.

Тармон Ґай’дон: Остання битва. Див. також Дракон; Пророцтва про Дракона; Ріг Валіра.

Твердиня Тіра: Велика фортеця в місті Tip, що, як кажуть, постала незабаром після Світотрощі і побудована з використанням Єдиної Сили. Її брали в облогу безліч разів, та жоден не був успішним. Твердиня двічі згадується у «Пророцтвах про Дракона». Один раз сказано, що Твердиня ніколи не впаде, допоки не прийде народ Дракона. Другий раз сказано, що Твердиня ніколи не впаде, допоки рука Дракона не заволодіє Недоторканним мечем, Калландором. Дехто вважає, що ці Пророцтва пояснюють неприязнь високих лордів до Єдиної Сили, а тіренський закон забороняє направляння. Попри Цю неприязнь, Твердиня зберігає колекцію ан ’/ріалів і тер’ан/ріалів, що може зрівнятися з колекцією Білої Вежі. Дехто вважає, що її зібрали, щоб спробувати применшити звабу володіння Калландором.

Тел’арад’ріод: Старою мовою «Незримий світ» чи «Світ Снів». Світ, тцо постає у снах і, як вірять давні народи, пронизує та оточує всі інші можливі світи. На відміну від інших снів, те, що стається з живими речима у Світі Снів, стається насправді; рана, отримана там, залишиться і після пробудження, а той, хто загине там, не прокинеться взагалі.

Теламон, Льюс Терін: Див. Дракон.

Темні гончаки: Див. Дике Полювання.

Тер’ан/ріал: будь-який з артефактів Епохи Легенд, котрий використовує Єдину Силу. На відміну від ан/ріала та са’ан/ріала, кожний тер’ан/ріал був створений з певною, особливою метою. Наприклад, один із них робить клятви, дані у ньому, непорушними. Деякими тер ’ан/ріалами користуються Айз Седай, утім, первісне призначення більшості з них невідоме. Деякі тер’ан/ріали можуть убити жінку, що ним скористалася, чи знищити в ній здатність направляти. Див. також Ан/ріал; Са’ан/ріал.

Ти/рейн: Дочка-спадкоємиця Андору. Вона одружилася з Тарінґейлом Дамо-дредом і народила від нього сина Ґаладедріда. Зникла в 972 р. Н. Е., невдовзі після зникнення її брата Люка в Гнилоліссі, що поклало початок боротьбі за трон в Андорі, відомій під назвою Боротьба за спадщину, та призвело до подій у Кайрені, які зрештою закінчилися Аїльською війною. Її емблемою була жіноча рука, що тримає колюче трояндове стебло з білим бутоном.

Tip: Нація на Морі Штормів. Також столиця і великий морський порт. Герб Тіра: три білі півмісяці на червоному та золотому тлі. Див. також Твердиня Тіра.

Траллоки: Створені Мороком під час Війни Тіні. Гігантські істоти, покручі, в яких намішано тваринний і людський матеріал. Вони належать до різних, схожих на племена зграй, серед яких — да’вол, ко’бал та дай’мон. Лихі за натурою, вони вбивають заради задоволення. Підступні й облудні, траллоки зберігають вірність лише тим, кого бояться.

Траллоцькі війни: Низка війн, що розпочалася близько 1000 р. П. С. і тривала понад триста років, під час яких війська траллоків спустошували світ. Згодом траллоків знищили або відкинули до Великого Гнилолісся, але деякі країни припинили існувати, а інші майже вилюдніли. Про ті часи збереглися тільки фрагментарні записи.

Три Клятви: Обіцянки, які проголошують посвячені, коли підносяться до Айз Седай. їх промовляють, тримаючи Жезл Клятви, тпер’ан/ріал. Клятви: 1) Не казати ні слова, що не було би правдивим. 2) Не виготовляти зброю, за допомогою якої люди вбивають одне одного. 3) Використовувати Єдину Силу лише проти породжень Тіні чи у разі необхідності захистити власне життя, чи життя свого Охоронця, чи іншої Айз Седай. Ці клятви не завжди були обов’язковими, але різні події перед і під час Світотрощі спричинили їхню необхідність. Друга клятва виникла після Війни Сили. Першу клятву, хоч і виконують буквально, часто оминають обережними висловлюваннями. Вважають, що дві останні клятви непорушні.

Туатга’ани: Кочовий народ, відомий також як бляхарі та мандрівники. Живуть в яскраво розмальованих фургонах, дотримуються цілковито пацифістського вчення, яке називають Шлях Листка. Бляхарі лагодять речі так, що вони часто стають кращими за нові. Належать до тих небагатьох, кому дозволяють вільно перетинати Аїльську пустелю, хоча аїльці при цьому уникають будь-яких контактів з ними.

Упокорення: Акт, до якого вдаються Айз Седай, аби відрізати жінку, яка може направляти, від Істинного Джерела. Жінка, що була упокорена, і надалі відчуває Істинне Джерело, але не може його торкнутися. Це ставалося так рідко, що послушниці мають вивчити імена та злочини усіх жінок, які були впокорені.

Фар Дарайз Май: Дослівно: «Діви Списа». Одна з бойових спільнот аїльців, до якої, на відміну від усіх інших, можуть входити жінки, і тільки жінки. Діва не може вийти заміж і залишитися в спільноті; не може вона також битися тоді, коли виношує дитину. Якщо Діва народить дитину, ту передають іншій жінці на виховання, до того ж таким чином, щоби ніхто не знав, хто мати дитини. («Жодному чоловікові не можеш ти належати, і тобі не може належати ні жоден чоловік, ані жодна дитина. Спис — ось твій коханець, твоє дитя і твоє життя».) Такими дітьми дуже дорожать, позаяк існує пророцтво, що дитина, народжена від Діви, об’єднає клани і поверне аїльцям велич, яку вони мали в Епоху Легенд. Див. також Аїльці; Аїльські бойові спільноти.

Фортеця Світла: Велика твердиня Дітей Світла, розміщена в Амадорі, столиці Амадиції. Амадицією править король, та насправді усім заправляють Діти Світла. Див. також Діти Світла.

Хранителька літописів: Друга за авторитетом серед Айз Седай після Престол Амерлін. Виконує також обов’язки секретаря при Амерлін. Обирається довічно Радою Вежі, зазвичай з тієї ж Аджі, що й Амерлін. Див. також Престол Амерлін; Аджа.

Хребет Світу: Пасмо високих гір з небагатьма перевалами. Відокремлює Аїльську пустелю від західних земель.

Часи Безуму: Роки після того, як Морок зустрічним ударом зурочив чоловічу половину Істинного Джерела, коли чоловіки Айз Седай збожеволіли і спричинили Світотрощу. Точні роки невідомі, але вважаться, що цей період тривав майже сотню років. Повністю завершився лише зі смертю останнього чоловіка Айз Седай. Див. також Сотня Споборників; Істинне Дз*серело; Єдина Сила.

Червоні Щити: Див. Аїльські бойові спільноти,

Шадар Jlosom: Місто, зруйноване та покинуте з часів Траллоцьких війн. Це зу-рочене місце, і в ньому небезпечним є навіть найменший камінець.

Шайол Гул: Гора у Звироднілих землях, місце, де ув’язнено Морока.

Шей’тан: Див. Морок.

Шеріам: Айз Седай із Блакитної Аджі. Наставниця послушниць у Білій Вежі.

Шончанці: 1) Нащадки військ Артура Яструбине Крило, які той відправив через Аритський океан. 2) Земля, з якої прибули шончанці.

Яструбине Крило, Артур: Легендарний король (правив в 943-94 рр. В. Р), який об’єднав під своєю владою усі країни на захід від Хребта Світу. Він навіть послав військо за Аритський океан (992 В.Р.), але зв’язок з військом було втрачено після його смерті, яка спричинила Столітню війну. Його герб — золотий яструб у польоті. Дме. також Столітня війна.