Колесо Часу. Книга 1. Око Світу [Роберт Джордан] (fb2) читать онлайн

Запало тривале мовчання, а потім Лан промовив:

— Я б не важав, що в Кеймліні можна бути в безпеці. Якщо ви насправді дуже потрібні мердраалам, вони знайдуть, як вас дістати. Мури не є перешкодою для напівлюдка. А ти був би дурнем, якщо не віриш, що ви їм дуже потрібні.

Ранд гадав, що він уже занепав духом далі нема куди, але після цих слів Лана відчув, що дух його тепер уже хорониться чи не в п’ятах.

— Є місце, де можна бути в справжній безпеці, — тихо промовила Морейн, і Ранд нашорошив вуха. — У Тар Балоні ви перебуватимете серед Айз Седай та Охоронців. Навіть під час Траллоцьких війн сили Морока боялися атакувати сяйливі мури. Вони зробили одну спробу, і вона обернулася їхньою найбільшою поразкою. У Тар Балоні зберігаються усі знання, які ми, Айз Седай, зібрали там, починаючи з Часів Безуму. Ми зберегли дещо навіть ще з Епохи Легенд. Якщо ти і можеш десь дізнатися, навіщо потрібний мерддраалу, то це в Тар Балоні. Навіщо ти потрібний Батькові Брехні. Це я можу тобі пообіцяти.

Вирушити в подорож аж до Тар Балона — про таке він і думати ніколи не наважувався. Подорож до місця, де навколо нього будуть Айз Седай. Звісно, Морейн зцілила Тема... принаймні наразі все виглядає так, наче вона його зцілила... але є ж усі ці легенди. Йому було досить некомфортно знаходитися в кімнаті з однією Айз Седай, а перебувати в місті, де їх достолиха... І вона все ще не назвала свою ціну. Усе завжди має свою ціну, так кажуть легенди.

— Скільки ще батько спатиме? — запитав він нарешті. — Я... я повинен йому сказати. Не можна, щоби він прокинувся і просто дізнався, що я пішов.

Ранду здалося, що він розчув, як Лан із полегшенням зітхнув. Він запитливо поглянув на Охоронця, проте на обличчі Лана нічого не можна було прочитати, як і завжди.

— Навряд чи він прокинеться до того, як ми підемо, — зауважила Морейн. — Я планую вирушити, щойно добре споночіє. Затримка навіть на один день може виявитися фатальною. Найкраще буде, якщо ти залишиш йому записку.

— Уночі? — недовірливо перепитав Ранд.

Лан кивнув на це:

— Напівлюдок швидко дізнається, що ми пішли. Не варто грати йому на руку.

Ранд узявся нервово поправляти ковдри, якими був накритий його батько. До Тар Валона шлях дуже неблизький.

— У такому разі... У такому разі мені варто піти й розшукати Мета й Перрина.

— Я подбаю про це.

Морейн енергійно підвелася зі стільця й накинула плащ. Видно було, що сили повернулися до неї. Вона поклала руку Рандові на плече, і хлопець зробив над собою надзусилля, аби не відсахнутися. Потиск не був болючий, проте він відчув залізний хват, що утримував його так само надійно, як рогулька змію.

— Краще буде, якщо ця розмова залишиться між нами. Ти мене зрозумів? Ті, хто намалювали Ікло Дракона на дверях корчми, можуть стати нам на заваді, якщо дізнаються.

— Я зрозумів.

Він зітхнув з полегшенням, коли вона прибрала руку.

— Я скажу майстрині аль’Вір принести тобі чогось поїсти, — продовжила вона, наче й не помітивши його реакції. — А потім тобі треба поспати. Це буде важка подорож, навіть якщо ти відпочинеш як слід.

Двері за ними зачинилися, а Ранд залишився стояти, дивлячись на Тема; дивився, але не бачив. До цієї хвилини він не розумів, що Емондів Луг є частиною його самого, так само як і він є його частиною. Тепер він це усвідомив, бо відчував, що має розпрощатися з рідними місцями. Він уже не належав цьому селищу. На нього полює Пастир Ночі. Цього не могло бути, адже він просто фермер... але ж траллоки приходили сюди, і Лан мав рацію: він не може ризикнути селищем, навіть якщо Морейн помиляється. І навіть порадитися ні з ким він не може: якби про це дізналися Копліни, то неодмінно наробили би шелесту. Він мусить довіритися Айз Седай.

— Не розбуди, бува, його, — прошепотіла майстриня аль’Вір, коли мер уже зачиняв двері за собою та своєю дружиною.

В руках вона тримала тацю з накинутою на неї серветкою, і від неї линув смачний дух гарячої їжі. Вона поставила тацю на скриню біля стіни, тоді рішуче відтягнула Ранда від ліжка.

— Майстриня Морейн сказала мені, що йому потрібно, — заспокоїла хлопця майстриня аль’Вір, — і там нічого не було про те, що ти маєш впасти на нього від виснаження. Я принесла тобі поїсти. Іж, поки не прохололо.

— Тобі не варто так її називати, — буркнув Бран. — Правильно казати Морейн Седай. Вона може розгніватися.

Майстриня аль’Вір поплескала його по щоці:

— Ти вже дозволь мені самій тут вирішувати. Ми з нею про все поговорили. І тихіше, будь ласка. Якщо розбудиш Тема, відповідатимеш мені та Морейн Седай. — Вона підкреслено назвала титул Морейн, від чого зауваження Брана здалося просто смішним. — А тепер не плутайтеся в мене під ногами! — Ласкаво посміхнувшись чоловіку, вона підійшла до ліжка, на якому лежав Тем.

Майстер аль’Вір розгублено подивився на Ранда:

— Але ж вона Айз Седай. Половина жінок в селищі ставиться до неї так, наче вона засідає в Жіночому Колі, а решта так, ніби вона — траллок. І ніхто з них не хоче усвідомлювати, що з Айз Седай треба поводитися обачно. Чоловіки поглядають на неї скоса, але принаймні вони не роблять нічого такого, що може її спровокувати.

Обачно, подумав Ранд. Надто пізно згадувати про обачність.

— Майстре аль’Віре, — запитав він повільно, — а чи відомо, на скільки ферм напали?

— На дві, так я чув; це включно з вашою. — Мер помовчав, суплячи брови, тоді здвигнув плечима. — Не дуже багато, якщо порівняти з тим, що вони накоїли тут. Треба було би тішитися, що це так, але... Не знаю, може, ми пізніше почуємо і про інші ферми.

Ранд зітхнув. Не було сенсу цікавитися, на яку ферму ще напали.

— А тут, у селищі, вони... Тобто я хочу сказати, чи ви зрозуміли, що їм було треба?

— Треба, хлопче? Не знаю, чи було їм треба щось. Хіба що всіх нас повбивати. Все було так, як я вже тобі казав. Собаки валують, а Морейн Седай і Лан мчать вулицями. Тоді хтось закричав, що горить будинок майстра Луггана та його кузня. Тоді спалахнув будинок Абелля Коутона... досить дивно... адже він стояв майже в центрі селища. Хай там як, а наступної хвилини траллоки вже були серед нас. Ні, навряд чи їм було треба щось конкретно. — Він розсміявся уривчасто, але відразу замовк, кинувши переляканий погляд на дружину. Вона не обернулася від Тема. — Сказати по правді, — продовжив він тихіше, — здавалося, що вони так само збентежені, як і ми. Сумніваюся, що вони очікували натрапити тут на Айз Седай чи Охоронця.

— Мабуть, що не очікували, — погодився Ранд, і обличчям його пробігла судома.

Якщо Морейн тут сказала правду, можливо, правда і все інше, що вона говорила. На якусь мить він завагався, чи не спитати поради у мера, але вочевидь майстер аль’Вір знав про Айз Седай не набагато більше, ніж і ниті мешканці селища. До того ж він не хотів навіть меру розповідати про те, що відбувається. Про те, що відбувається, якщо вірити Морейн. Ранд навіть не знав, чого він більше боїться: що його візьмуть на кпини чи що повірять. Він провів великим пальцем по руків’ю Темового меча. Батько його бував у світах, він має знати про Айз Седай більше за мера.

Але якщо Тем дійсно подорожував іншими землями, тоді те, що він казав у Західному лісі, може бути правдою... Він запустив обидві руки собі в волосся, наче бажаючи викинути цю думку геть.

— Тобі треба поспати, хлопчику, — зауважив мер.

— Так, треба, — підхопила майстриня аль’Вір. — Ти просто падаєш з ніг

Ранд подивився на неї здивовано. Він навіть не помітив, як вона відійшла від його батька. Йому й насправді треба було поспати, і, подумавши так, він широко позіхнув.

— Можеш лягати в сусідній кімнаті,—сказав мер.—Там уже розпалили.

Ранд поглянув на батька; Тем, як і раніше, міцно спав, і це змусило хлопця ще раз позіхнути:

— Краще я залишуся тут, якщо ви не проти. На той випадок, якщо він прокинеться.

Як облаппувати кімнату хворого, було компетенцією майстрині аль’Вір, і мер залишив слово за нею. Вона завагалася лише на мить, а тоді кивнула.

— Але не треба його будити. Йому зашкодить, якщо його потурбувати...

Він спробував запевнити її, що зробить так, як вона каже, але його слова заблукали в черговому позіху. Вона з усмішкою похитала головою:

— Ти й сам заснеш за якусь хвилину. Якщо вже так хочеш залишитися, влаштовуйся ближче до вогню. І випий трохи м’ясного бульйону, перш ніж задрімаєш.

— Так і зроблю, — відповів Ранд. Він би погодився на будь-що, лише б залишитися в цій кімнаті. — І я його не будитиму.

— Тільки спробуй, — відказала майстриня аль’Вір твердо, але досить доброзичливо. — Зараз я принесу тобі подушку і ковдри.

Коли двері нарешті зачинилися, Ранд підтягнув єдине в кімнаті крісло ближче до ліжка і сів так, аби бачити Тема. Добре майстрині аль’Вір казати про спання.... щелепну нього клацнули, коли він придушив черговий позіх... але йому зараз не заснути. Тем може прокинутися будь-якої миті, і може статися так, що за хвилину чи дві знову засне. Ранд мусить пильнувати.

Він хмурився, совався на стільці, неуважно відсуваючи руків’я меча, аби не тикалося між ребер. Він і досі не хотів розповідати нікому про те, що почув від Морейн, нікому, але ж не Тему! Це ж Тем, це ж його... Він навіть не помітив, що рішуче випинає підборіддя. Мій батько. Моєму батькові я можу розповісти що завгодно. Він зручніше усівся на кріслі, відкинувши голову на спинку. Тем — його батько, і ніхто не може йому вказувати, що казати, а що не казати своєму батькові. Йому треба лише не засинати, поки не прокинеться Тем. Йому треба лише...

РОЗДІЛ 9

РОЗПОВІДІ КОЛЕСА

Ранд біг серед голих пагорбів, дивлячись на них у відчаї, і серце у нього калатало. У цьому місці весна не просто запізнювалася — весна сюди ніколи не приходила. І ніколи не прийде. Під ногами похрускувала холодна земля, що ніколи не знала порослі — жодної, хай би навіть лишайників. Він пробирався між брил, заввишки у два людські зрости, на яких лежав шар пилу, так ніби вони ніколи не бачили ані краплини дощу. Сонце стояло на небі розбухлою, налитою кров’ю кулею, і було воно яскравіше, ніж буває у найспекотніший літній день, аж очі випікало; стояло недвижно, прилипнувши до денця перевернутого свинцевого казана небес, і лише видноколом кипіли, надималися і бубнявіли пронизливо-чорні та сизі хмари. Але як не дивно, у по-зимовому холодному — попри світіння зловісного сонця — повітрі не було навіть натяку на вітерець.

Біжучи, Ранд озирався, але переслідувачів не помічав. Лише пустельні пагорби та чорні зазубрені гори. З вершин тих гір там і сям здіймалися високі стовпи темного диму, тягнучись аж до клубовища хмар. Але хоча він і не бачив мисливців, що полювали на нього, зате їх чув — чув, як вони виють і ревуть десь позаду, чув гортанні виїуки, захмелілі від азарту погоні, захмелілі від передчуття крові. Траллоки. Вони наближаються, а сили у нього закінчуються.

У відчайдушному пориві він видряпався на самий гребінь гори, гострий, наче ніж, і з розпачливим стогоном упав на коліна: скельна стіна прямовисно обривалася у широченний каньйон в тисячу футів завглибшки. На споді долини клубочився туман, накочувався могутніми сірими хвилями на кам’яну стіну, розбиваючись на пасма, накочувався повільно, повільніше, ніж хвилі в океані. Подекуди клубовиська туману на коротку мить забарвлювалися червоним, наче під ними раптом спалахувало і згасало полум’я. У глибині провалля перекочувалися громовиці, і блискавки раз по раз протинали цю сірятину, інколи сягаючи аж неба.

Але не саме споглядання безодні позбавило його останніх сил, заповнивши внутрішню порожнечу відчуттям безпорадності. Із самісінького центру ущелини здіймалася гора, вища за найвищі вершини, які він бачив в Імлистих горах, чорна, наче остання втрачена надія. Саме цьому похмурому кам’яному вістрю, цьому кинджалу, що прохромлював небо, і завдячував він своїм відчаєм. Він ніколи не бачив цієї вершини, але впізнавав її. Спогад про неї вислизав з пам’яті, наче рухлива крапля ртуті, але геть не зникав. Він знав, що пам’ять ця з ним.

Невидимі пальці торкнулися Ранда, потягли за руки, за ноги, намагаючись перенести його до гори. Він здригнувся всім тілом, готовим підкоритися, його пальці напружилися, наче він міг встромити їх у скелю, зачепитися за неї. Примарні нитки оповили його серце, ухопили в тенета, тягнучи, ваблячи до шпиля гори. За мить його обличчям потекли сльози, і він безсило опустився на землю. Відчував, як воля полишає його, так наче вода витікає з дірявого цебра. Ще трохи, і він піде туди, куди його кличуть. Він підкориться, зробить, як йому наказують. Зненацька Ранд знайшов у собі ще одне почуття: злість. Його штовхають, його тягнуть, але ж він не вівця, яку можна заганяти до кошари. Злість зав’язалась у тугий вузол, і він вчепився за нього, як чіплявся би за рятівний пліт під час повені.

Служи мені, прошепотів голос серед німоти його розуму. Знайомий голос. Він був упевнений, що впізнає його, якщо прислухається. Служи мені. Він помотав головою, намагаючись викинути цей голос з голови. Служи мені! Він погрозив кулаком чорній горі: Хай тебе Світло поглине, ІПей’тане!

Раптом навколо нього зіустився сморід, сморід смерті. Відтак над ним примарою нависла постать у плащі кольору загуслої крові, постать з обличчям... Він не хотів бачити це обличчя, що дивилося на нього згори. Не хотів думати про це обличчя. Бачити його було боляче, спогади пропікали свідомість, наче жар. До нього потягнулася рука. Не зважаючи на те, що може зірватися у прірву, він кинувся геть. Він мусів утекти. Далеко. Він упав, перевертався в повітрі, хотів кричати, але повітря для крику не було, повітря взагалі не було.

І раптом він уже опинився не серед безплідної землі, і вже не падав. Толочив чобітьми руду, брунатну зимову траву, і вона здавалася йому квітами. Він ледь не сміявся, коли бачив розкидані горбастою рівниною дерева та кущі, хоч на них не було ані листочка. Десь удалині височіла поодинока гора, з обтятою та розколеною верхівкою, проте вона не викликала жаху чи відчаю. Це була звичайнісінька гора, хоч і здавалася вона тут, де більше не виднілося жодної гори, навдивовижу недоречною.

Неподалік гори котила води широка ріка, а посеред ріки, на острові, стояло місто — місто наче з оповідок менестреля, місто, обнесене високими мурами, що біліли та сяяли сріблом у променях теплого сонця. З полегшенням та радістю хлопець попрямував до тих мурів; він знав, що за ними на нього чекають безпека та спокій.

Наблизившись, він роздивився вежі, що, здавалося, злітали вгору, а їх дивовижним чином з’єднували між собою легкі висячі переходи. Від міста на острові до берегів високими арками перекинулися мости. Навіть здалеку він бачив мереживну кам’яну кладку цих арок, які здавалися аж надто ажурними та витонченими, адже під ними стрімко неслися могутні хвилі. За цими мостами була безпека. Прихисток.

Нараз йому аж морозом сипонуло поза шкірою, пройняло до кісток, кинуло у крижаний піт, а повітря засмерділо пліснявою та сірководнем. Навіть не озирнувшись, він кинувся бігти, бігти від переслідувача, котрий цупкими крижаними пальцями пройшовся його спиною, вчепився в плащ, бігти від постаті, що поглинала світ, постаті з обличчям, яке... Обличчя він не міг пригадати, а тільки жах, який воно викликало. Він не хотів пригадувати це обличчя. Він біг, і під його ногами миготіла земля, миготіли пагорби та рівнини... йому хотілося завити скаженим собакою. Місто, яке він бачив перед собою, віддалялося й віддалялося. Що швидше він намагався бігти, то все більше віддалялися від нього білі сяйливі стіни жаданого притулку. Вони зменшувалися та зменшувалися, доки перетворилися на бліду цятку на обрії. Холодна рука ворога вчепилася йому в комір. Він знав: якщо ці пальці торкнуться його, він збожеволіє. Чи ще гірше. Значно гірше. І щойно він усвідомив це напевне, як перечепився і почав падати...

— Ні-і-і! — залементував він...

...і зойкнув, коли удар об бруківку вибив з нього дух. Ранд ошелешено підвівся. Він стояв біля одного з дивовижних мостів, арки яких ще здалеку побачив над рікою. Повз нього йшли усміхнені люди, в таких барвистих одежах, що йому здалося, наче він стоїть серед розмаїття польових квітів. Дехто з них заговорював до нього, проте він не міг зрозуміти, що йому кажуть, хоча слова лунали так, наче мав би розуміти. З привітними обличчями люди жестами кликали його йти далі, ступити на кам’яне мереживо мосту, і ще далі, до сяйливих білих стін, оздоблених сріблом, до високих веж за цими стінами. Туди, де, як він знав, чекала на нього безпека.

Він влився в юрбу, що струменіла мостом, і вона понесла його за собою, над рікою, а тоді й до міста, крізь важку браму у древніх височезних мурах.

За ними відкрилася казкова країна, де найнезначніша будівля виглядала як справжній палац. Складалося враження, що перед тутешніми будівничими було поставлене завдання — взяти камінь, цеглу, черепицю та створити з них красу, від якої у смертної людини перехоплювало б дух. Не було жодного будинку, жодного монумента, на який він не витріщався б. Вулицями плинула музика — сотня різних мелодій, і всі вони зливалися з людським гомоном в одну величну та радісну гармонію. Запахи ніжних парфумів та гострих спецій, аромати невідомих страв і трунки міріад квітів наповнювали повітря, так наче тут зібралися воєдино всі найпринадніші пахощі світу.

Вулиця, якою він увійшов до міста, широка, вимощена сірою, гладкою бруківкою, вела його просто до середмістя. В її просвіті він побачив вежу, вищу й прекраснішу за решту веж у місті, вежу таку білу, наче перший сніг. Саме в цій вежі мав він знайти прихисток і відповіді, яких прагнув. Але це місто було дивовижнішим, ніж він міг собі уявити. Мабуть, йому можна трохи затриматися на вулицях, перш ніж рушити до вежі? Він звернув на вужчу вулицю, де на ятках пишалися екзотичні фрукти, а між ними вешталися жонглери, дивуючи людей усілякими штуками.

Попереду, в кінці вулиці, височіла сніжно-біла вежа. Та сама. Ще трохи, сказав він собі і знову завернув за ріг. В кінці цієї вулички теж вивищувалася біла вежа. Він уперто повернув на іншу вулицю, тоді ще на одну, і щоразу натикався поглядом на білосніжну вежу. Він розвернувся й побіг у протилежний бік... і завмер як у землю вкопаний. Перед ним височіла біла вежа. Він боявся озирнутися, щоби не наткнутися поглядом на вежу й позаду себе.

Обличчя людей навколо, як і раніше, були привітними, але наразі на них читалася і втрачена надія. Це через нього вони її втратили. Проте люди продовжували жестами вказувати йому шлях уперед, до вежі. В їхніх очах світилася нагальна потреба, і лише він міг ту потребу задовольнити. Лише він міг їх порятувати.

Добре, подумав він. Зрештою, саме ця вежа була його метою.

І щойно він ступив перший крок, розчарування зникло з людських облич, і вони натомість розквітли усмішками. Люди йшли за ним, а дітлахи посипали його шлях пелюстками квітів. Він спантеличено озирнувся, бажаючи зрозуміти, для кого такий пошанівок, але побачив тільки юрбу людей, котрі посміхалися йому і підбадьорювали жестами. Ці квіти, мабуть, для мене, подумав він і здивувався, чому раптом це припинило здаватися дивним. Але й здивування протрималося лише мить і зникло: все відбувалося так, як і слід йому бути.

Хтось із людей заспівав, пісню підхопили інші, а за якийсь час усі голоси злилися у піднесеному гімні. Слів він не міг розібрати, але в численних спів-звуччях, що примхливо перепліталися між собою, лунала радість спасіння.

Музиканти вистрибом пішли поміж юрби, що рухалася в одному напрямку, і до співу додалися звуки флейт, арф та барабанів, що без жодного дисонансу об’єднались із піснеспівами, які лунали раніше. Дівчата танцювали навкруг нього, уквітчуючи його плечі та шию духмяними гірляндами. Вони усміхалися йому, і їхній захват посилювався з кожним його кроком. Він не міг не усміхатися їм у відповідь. Його ноги самі просились у танок, і щойно він це усвідомив, як уже танцював, і так упевнено, наче робив це з народження. Він відкинув голову й розсміявся: він рухався впевненіше, ніж будь-коли, ніж тоді, коли він танцював з... Він не міг пригадати ім’я, але це не мало жодного значення.

Це твоя доля, прошепотів голос у його свідомості, і шепіт цей теж вплівся у тисячоголосий тріумфальний гімн.

Юрба, що несла Ранда так, наче він був тріскою на гребені хвилі, ринула на просторий майдан в центрі міста, і він уперше побачив, що підніжжям білої вежі є величний палац, який радше здавався вирізьбленим, ніж зведеним зі світлого мармуру. Його вигинисті стіни, округлі бані та витончені шпилі чітко вимальовувалися на тлі неба. Побачене видобуло благоговійне зітхання з його грудей. Широкі сходи з недоторканно білого каменю вели до палацу. Люди, що йшли разом з ним, зупинилися біля підніжжя сходів, але спів їхній залунав ще гучніше. Самозабутні голоси наче підштовхували його вперед. Твоя доля, прошепотів голос, цього разу завзято, наполегливо.

Танцювати він припинив, але не зупинився. Не вагаючись, він став підійматися сходами. Це те місце, де він має бути.

Важкі двері нагорі сходів вкривав рослинний орнамент, такий вибагливий, такий тонкий, що він навіть помислити не міг, де можна було знайти різець, здатний вирізьбити ці квіти і візерунки. Двері розчахнулися перед ним, і він увійшов. Із гучним гуркотом, схожим на розкотистий удар грому, двері зачинилися за ним.

— Ми чекали на тебе, — просичав мерддраал.

...Ранд смикнувся на стільці, випростався, важко дихаючи, тремтячи та дивлячись перед собою широко розплющеними очима. Тем лежав на ліжку і все ще спав. Помалу дихання у хлопця заспокоїлося. Наїгівзгорілі поліна потріскували у каміні, а поверх акуратної купки вугілля лежали щипці Хтось заходив сюди, поки він спав, і подбав про це. Ковдра лежала на підлозі біля його ніг — вона впала, коли він прокинувся. Саморобна волочня зникла, а його і Темів плащі висіли на гачках біля дверей.

Ранд змахнув з обличчя холодний піт, відчуваючи, що рука у нього ще тремтить. Цікаво, якщо назвати Морока на ім’я уві сні, чи не приверне це також його увагу?

За вікном уже добряче посутеніло; повновидий місяць стояв високо в небі, і над Імлистими горами починали мерехтіти перші зорі. Він проспав цілий день. Ранд потер бік, і той озвався нудним болем: коли він спав, руків’я меча впиралося йому в ребра. Якщо зважати на це, а ще на порожній шлунок і на минулу ніч, нема чого дивуватися, що йому наснилися такі сновиддя.

Він почувався таким голодним, що його живіт, здавалося, присох до спини, тож, підвівшись на затерплі ноги, він пошкандибав до столу, д_е майстриня аль’Вір залишила тацю. Відкинув білу серветку. Попри те, що він проспав стільки часу, бульйон був ще теплий, як і хліб із хрусткою скоринкою. Тут видно було руку майстрині аль’Вір: тацю вочевидь замінили. Якщо господиня вирішила, що ти маєш поїсти гарячого, вона не заспокоїться, поки гаряча їжа не опиниться у тебе в животі.

Він одним духом ковтнув бульйону, а далі терпіння у нього вистачило лише на те, аби покласти шматок сиру та шматок м’яса між двома скибками хліба і швиденько запхати в рот. Набивши рота, він повернувся до ліжка.

Майстриня аль’Вір подбала й про Тема. Він лежав роздягнутий, а одяг його, чистий та охайно складений, лежав поруч на столику, і був Тем дбайливо вкритий ковдрою аж до підборіддя. Ранд тихенько помацав батькові лоба, і Тем розплющив очі.

— Ось і ти, хлопче. Марін казала, що ти тут, але я не міг підвестися в ліжку і поглянути. Вона також сказала, що ти надто втомився і вона не хоче тебе будити лише для того, аби я міг на тебе подивитися. А Марін навіть Брав не може переперти, як вона щось забере собі в голову.

Попри кволий голос, погляд ясних очей Тема був твердим, як завжди. Айз Седай казала правду, подумав Ранд. Батькові треба лише відпочити, і з ним усе буде гаразд.

— Принести тобі щось поїсти? Майстриня аль’Вір залишила тацю з їжею.

— Вона мене вже погодувала... якщо можна це так назвати. Нічого не дозволила мені з’їсти... тільки бульйону попити. Як можна не бачити поганих снів, якщо у тебе в шлунку самий бульйон? — Тем незграбно випростав руку з-під ковдри й торкнувся меча на поясі Ранда. — То це був не сон. Коли Марін сказала мені, що я хворий, я подумав... Але з тобою все добре. А все інше не має значення. Що з фермою?

Ранд зітхнув.

— Траллоки перебили всіх овець. Схоже, і корову забрали. А будинок треба добряче вичистити. — Він спромігся на слабку посмішку. — Нам пощастило більше, ніж іншим. Вони спалили пів селища.

Він розповів Темові все, що трапилося, чи принаймні більшу частину того, що трапилося. Тем слухав уважно, ставлячи точні запитання, отже, Рандові довелося розповісти й про те, як він повернувся з лісу до будинку, а тоді і про вбитого траллока. Він змушений був також переказати слова Найнів щодо того, що Тем помирає — бо інакше як би він пояснив, чому його лікувала Айз Седай, а не Мудриня? Коли Тем почув про Айз Седай в Емондовому Лузі, очі у нього стали круглі, наче колеса. Але Ранд не по-вважав за необхідне переповідати все, що відбувалося на кожному кроці їхньої мандрівки з ферми, чи ділитися усіма своїми страхами, або згадувати про мерддраала на путівці. І тим паче не захотів розказувати Тему про сновиддя, бачені ним біля постелі батька. А надто не збирався він обговорювати гарячкове марення Тема. Це не на часі. Але про те, що сказала Морейн, він мусів згадати. Цього було не уникнути, жодним чином.

— Та це байка, якій позаздрить будь-який менестрель, — пробурмотів Тем, коли Ранд замовк. — Навіщо такі хлоп’ята, як ви, знадобилися б трал-локам? Чи Мороку, хай береже нас Світло...

— Ти гадаєш, вона брехала? Майстер аль’Вір підтвердив, що вона сказала правду: напали лише на дві ферми. Правда також і про будинки майстра Луггана та майстра Коутона.

Тем полежав мовчки якусь хвилину, а тоді промовив:

— Перекажи мені, що вона сказала. Тобто мене цікавлять точні слова.

Ранд узявся збиратися з думками. Хіба хтось колись пам’ятає точно почуті ним слова? Він пожував губами, почухав потилицю, і помалу, слово за словом зацитував її так точно, як міг.

— Наче це все, — сказав він нарешті. — Може, дещо з цього вона й сказала трохи іншими словами, але приблизно так вона й висловилася.

— Достатньо і цього. Так я і гадав. Бачиш, у чому справа, хлопче: Айз Седай не є прямодушними. Вони не брешуть, принаймні відверто. Але правда, яку скаже тобі Айз Седай, і правда, як ти її зрозумієш, часто дуже різняться. Треба бути дуже обачним, коли маєш справу з Айз Седай.

— Я знаю це з легенд, — відповів Ранд. — Я не дитина.

— Так, ти не дитина. — Тем важко зітхнув, а тоді роздратовано смикнув плечем. — Але як би там не було, а мені треба би піти з тобою. Світ поза Межиріччям має мало спільного з Емондовим Лугом.

Це був вдалий момент, щоби розпитати, коли і чому Тем ходив у світи, як і про все, що з цим пов’язане, але Ранд ним не скористався. Натомість він здивовано роззявив рота:

— Оце й усе? А я гадав, ти намагатимешся відмовити мене йти. Гадав, наведеш сто резонів, чому я не повинен цього робити.

— Ну, сто чи не сто, а деякі резони мені спали на гадку, — хмикнувши, відказав Тем. — От тільки вони нічого не варті. Якщо на тебе полюють траллоки, то в Тар Балоні ти будеш у безпеці, якої тут ніколи не матимеш.

Але не забувай, що ти мусиш бути насторожі. Айз Седай діють, покладаю-чись на власні інтереси, й інтереси ці не завжди співпадають із людськими.

— Менестрель казав щось схоже, — задумливо мовив Ранд.

— То він знає, про що говорить. Ти мусиш уважно слухати, добре міркувати та тримати язик на припоні. Це добра порада для будь-кого, хто має справи з чужинцями, а надто — з Айз Седай. І Охоронцями теж. Сказати щось Лану — однаково що сказати Морейн. Якщо він її Охоронець, він пов’язаний з нею непорушними путами, і це безсумнівно. Навряд чи він щось триматиме в таємниці від неї.

Ранд не дуже знався на природі зв’язку між Айз Седай та Охоронцями, хоча про це йшлося чи не в усіх легендах про Охоронців, які йому доводилося чути. Це якимось чином стосувалося Сили, тих здібностей, які надавалися Охоронцеві чи то в дар, чи то в обмін на щось. Якщо вірити тим легендам, Охоронці отримували велику кількість переваг: вони зцілювалися швидше за пересічних чоловіків, могли довше обходитися без води, їжі та сну. Вони начебто могли відчувати наближення траллоків, а також інших створінь Морока, і це пояснювало, чому Лан і Морейн намагалися попередити селище про напад траллоків. А про те, що отримує з цієї угоди Айз Седай, легенди мовчали. Однак Ранд не вірив, що ті не мали жодного зиску.

— Я буду обережний, — мовив Ранд. — Тільки я хотів би зрозуміти, що відбувається. В усьому цьому нема жодного сенсу. До чого тут я? До чого тут ми?

— Я теж хотів би знати, хлопче. Кров та попіл, хотів би, — відгукнувся Тем, важко зітхнувши. — Але розбите яйце в шкаралупу не збереш, хоч верть, хоч круть. Коли ти маєш йти? Я стану на ноги за день чи два, і ми зможемо пошукати собі нову отару. В Орена Довтрі знайдуться непогані зайві вівці, яких він не буде проти позбутися, якщо з пасовиськами туго, і в Иона Тена теж.

— Морейн... Айз Седай казала, що тобі не можна вставати з ліжка. Кілька тижніr — так вона сказала. — Тем відкрив було рота, щоби заперечити, проте Ранд продовжив: — І вона поговорила про це з майстринею аль’Вір.

— Ось як. Але, можливо, я зможу переконати Марін, — проказав Тем, хоч уже не так упевнено. — Ти не відповів на моє питання. А це означає, що ти маєш йти незабаром. Завтра? Чи сьогодні вночі?

— Сьогодні, — стиха промовив Ранд.

Тем кивнув.

— Так. Що ж, якщо так треба, то краще не зволікати. Але щодо цих балачок про тижні, то ми ще подивимося. Він смикнув за ковдру, але в поруху його було більше гніву, ніж сили. Може, за кілька днів мені вдасться вирушити вслід за тобою. Приєднаюся до тебе по дорозі. Подивимося, чи зможе Марій утримати мене в ліжку, якщо я надумаю встати.

У двері постукали, і до кімнати просунув голову Лан.

— Швидко прощайся, овечий пастуше, і ходімо. Насувається халепа.

— Халепа? — не зрозумів Ранд.

— Поквапся, чуєш? — нетерпляче гримнув на нього Охоронець.

Ранд поспіхом схопив свій плащ. Він заходився було розстібати пояс з мечем, але Тем зупинив його:

— Хай буде у тебе. Тобі він, можливо, швидше згодиться, ніж мені, а, якщо буде на те воля Світла, хай би краще він не знадобився жодному з нас. І бережи себе, хлопче. Чуєш?

Попри те, що Лан не припиняв на нього гримати, Ранд нахилився до батька й обійняв його.

— Я повернуся. Обіцяю.

— Звісно, повернешся, — розсміявся Тем. Він обійняв Ранда у відповідь, але обійми вийшли ще дуже слабкими, а тоді поплескав хлопця по спині. — Я знаю, що повернешся. А коли повернешся, у мене буде вдвічі більше овець, ніж раніше, тож для тебе знайдеться чимало роботи.

Ранд тягнув час, намагаючись знайти слова, аби запитати батька про те, про що не встиг запитати, але Лан уже заскочив до кімнати і, вхопивши його за рукав, потягнув у коридор. Охоронець був одягнений у сіро-зелену подобу сорочки із металевих лусочок. У голосі його лунало роздратування:

— Ми маємо поспішати. Ти хіба не розумієш слова халепа?

За дверима на них чекав Мет — у куртці, плащі і з припасованим луком. На поясі у нього висів сагайдак. Він знервовано переступав з ноги на ноту і з нетерпінням, змішаним із переляком, позирав у бік сходів.

— Не надто схоже на те, що твердять легенди, еге ж, Ранде? — хрипко промовив він.

— Що там за халепа? — зажадав відповіді Ранд, але Охоронець, не відповідаючи, побіг сходами, перестрибуючи через дві сходинки за раз. Мет кинувся за ним, махнувши Ранду не відставати.

На ходу натягуючи плащ, Ранд скотився сходами за ними. У залі було напівтемно: половина свічок догоріла, а решта обпливли і ледве миготіли. Крім їхньої трійці, тут не було нікого. Мет стояв біля одного з вікон, що виходили на Галявину, і крадькома визирав крізь нього. Лан трохи прочинив двері, що вели на вулицю, і вдивлявся через шпарину.

Не розуміючи, за чим вони спостерігають, Ранд підійшов ближче. Охоронець буркнув, аби він мався на бачності, та все ж таки прочинив двері трохи далі, аби й Ранд міг подивитися.

Спершу хлопець не зрозумів, що діється. Біля згорілого фургона крамаря згромадився натовп односельців — близько трьох дюжин. Вони бовваніла в острівці світла від смолоскипів, які дехто з них прихопив із собою. Обличчям до них, а спиною до корчми стояла Морейн, невимушено спираючись на свою дорожню патерицю. Гарі Коплін виперся з натовпу разом зі своїм братом Дарлом, і до них долучився ще й Білі Конґар. Неподалік від них тупцював і Кенн Буйє, вочевидь почуваючись ні в сих ні в тих. Ранд жахнувся, побачивши, як Гарі насварився на Морейн кулаком.

— Геть з Емондового Лугу! — верескнув один із фермерів, визвіряючись на Морейн.

Його підтримали кілька голосів з натовпу, але не дуже впевнено, та й наперед ніхто не висунувся. Вони були не від того, аби виступити проти Айз Седай усією зграєю, але назватися заводіякою ніхто не хотів. Принаймні не на очах в Айз Седай, яка мала усі підстави відчути себе ображеною.

— Це ти привела сюди цих чудовиськ! — загорлав Дарл. Він махнув смолоскипом високо у повітрі, і ззаду почулися вигуки: «Ти їх привела!» та «Це ти винна!». Голосніше за інших волав кузен Дарла, Білі.

Гарі підштовхнув ліктем Кенна Буйє, і старий покрівельник поглянув на нього скоса та пожував іубами.

— Цих істот... цих траллоків тут зроду-звіку не бувало, доки ви не заявилися, — промимрив Кенн собі під ніс, так що його ледь можна було розчути. Він похмуро покрутив голою, наче бажаючи опинитися якомога далі звідси та підшуковуючи шляхи для відступу. — Ви — Айз Седай. Нам у Межиріччі таких і близько не треба! За Айз Седай нещастя вслід ходять. Якщо залишитеся, буде нам знову лихо.

Його промова не знайшла відгуку серед селян, котрі зібралися перед корчмою, і це розлютило Гарі. Він ривком вихопив смолоскип Дарлові з рук і тицьнув ним у бік Морейн.

— Геть! — загорлав він. — Геть, або ми тебе спалимо!

По цих словах запала мертва тиша, якщо не брати до уваги човгання декого з чоловіків, котрі відступали на крок або два. Народ Межиріччя вмів битися, якщо на нього нападали, але насильство тут було не в пошані, як і залякування. Інколи могли помахати кулаками під носом одне одного, та й край. Кенн Буйє, Білі Конґар і Копліни залишились попереду самі. І Білі мав такий вигляд, наче він теж залюбки позадкував би.

Гарі сіпнувся було стривожено, коли зрозумів, що не має підтримки, проте швидко опанував себе.

— Забирайся звідси! — знову вигукнув він, і вигук його підхопив Дарл, і Білі теж, але не дуже голосно.

Гарі зиркнув на інших. Більшість людей у натовпі відводила очі, аби не зустрітися з ним поглядом.

Аж тут із темряви виступили Бран аль’Вір та Гарал Лугган. Вони зупинилися оддалік натовпу, не наближаючись і до Айз Седан. Мер наче ненавмисне погойдував важкою дерев’яною киянкою, котрою він зазвичай заганяв чопи у барила.

— Мені здалося чи хтось тут насправді хоче спалити мою корчму? — скрадливо поцікавився він.

Обидва Копліни позадкували, а Кенн Буйє відійшов убік, мовляв, я — не я, і хата не моя. Білі Конґар пірнув у натовп.

— Ні, — квапливо промовив Дарл. — Ми такого ніколи не казали, Бране... е-е-е... мере.

Бран кивнув.

— Тоді я насправді почув, що хтось тут погрожує моїм гостям, чи це мені здалося?

— Вона — Айз Седай, — запально почав був Гарі, але слова застрягли в його горлі, бо тут поворухнувся Гарал Лугган.

Коваль лише потягся, викинувши над головою моїутні руки та стиснувши кулаки так, що хруснули кісточки пальців, але Гарі дивився на велетня такими очима, наче той тицьнув йому під носа один із цих величезних кулаків. Гарал склав руки на грудях.

— Перепрошую, Гарі, не хотів тебе переривати. То що ти казав?

Але Гарі вже втягнув голову у плечі, так наче хотів зробитися неви-димцем, а ще краще — узагалі зникнути, і більше не виказував жодного бажання щось казати.

— Дивуюсь я з вас, люди, — прогуркотів Бран. — Пете аль’Каре, вчора у твого хлопця була зламана нога, але сьогодні я бачив, як він любенько ходить, так наче нічого й не трапилось. Хтось його зцілив. Еварде Кенд-віне, а ти валявся на землі горічерева, наче риба, яку почали патрати, аж доки вона поклала на тебе руки. А тепер твоя рана виглядає так, наче ти отримав її місяць тому, і якщо я не помиляюсь, там і рубця не залишиться. А ти, Кенне? — Покрівельник почав задкувати в напрямку людської юрби, але зупинився, ніяково щулячись під поглядом Брана. — Я був би прикро вражений побачити серед цих людей будь-кого з Селищної Ради, але ти, Кенне, здивував мене найбільше. Якби не вона, твоя рука й досі висіла б ганчіркою, пошматованою та обгорілою. Якщо ти не здатний на людську вдячність, то хоча б сором ти мусиш відчувати?

Кенн поворушив правицею, тоді відвів від неї похмурий погляд:

— Я не кажу, що вона цього не зробила, — буркнув він трохи присоромлено. — Вона допомогла і мені, й іншим, — голос його залунав майже благально, — але вона ж Айз Седай, Бране. Якщо ці траллоки завернули сюди не через неї, то яка причина їхньої з’яви саме тут? Ми не хочемо мати жодної справи з Айз Седай у нас в Межиріччі. Хай вони тримаються зі своїми неприємностями якомога далі від нас.

Ховаючись за спинами інших, дехто підхопив: «Нам не треба біди через Айз Седай!», «Вигнати її!», « Хай забирається!», «Звісна річ, вони приперлися сюди через неї!».

Обличчя Брана почервоніло від гніву, проте він не встиг мовити ані слова. Морейн зненацька піднесла патерицю з вирізьбленими на ній лозами та гронами й обома руками розкрутила її в себе над головою. Ранд зойкнув разом з усією юрбою, коли з обох кінців патериці з шипінням бурхнуло біле полум’я. Гострі омахи вогню цілились угору, ніби вістря списа. Бран і Гарал позадкували. Морейн різким рухом виставила руки перед собою, тримаючи посох паралельно землі, але омахи білого полум’я й надалі струменіли з його кінців, яскравіші за смолоскипи. Юрба сахнулася назад, люди затуляли очі руками, бо на такий блиск було боляче дивитися.

— То ось на що перевелася кров Аемона? — Айз Седай не підвищила голос, але він перекрив увесь довколишній галас. — На людців, що виборюють собі право ховатися, наче кролі? Ви забули, ким ви були, якими ви були, а я сподівалася, що у вас залишилася хоч часточка, хоч якась пам’ять у вашій плоті та крові. Що залишилися хоча би дрібочки та краплиночки, які допомогли би вам загартуватися напередодні довгої ночі, бо вона вже на порозі.

Ніхто не зронив ані слова. Обличчя обидвох Коплінів виглядали так, наче вони воліли ніколи більше не розтуляти рота.

— Забули, хто ми є? — озвався Бран. — Ми ті ж, що й були завжди. Добропорядні фермери, вівчарі та ремісники. Народ Межиріччя.

— На південь звідси, — мовила Морейн, — тече ріка, яку ви зовете Білою. Але далеко на сході люди й досі називають цю ріку її справжнім ім’ям — Манетерендрелле. Старою Мовою — Води Гірського Прихистку. Осяйний потік, що колись біг землею відваги й краси. Дві тисячі років тому Манетерендрелле омивала стіни міста такого прекрасного, що кам’яні майстри оґірів приходили дивуватися на нього. Ферми та села були скрізь і по ваших землях, і там, де тепер стоїть ліс, який ви називаєте Лісом Тіней, і ще далі. Але всі тамтешні мешканці вважали себе одним народом, народом Гірського Прихистку, народом Манетерен.

Королем у них був Аемон ал Каар аль Торін, Аемон син Каара сина То-ріна, а Елдрін ей Еліан ей Карлан була його Королевою. Аемон, муж такої відваги, що навіть вороги, коли хотіли відзначити когось за найвищу хоробрість, казали: «У нього серце Аемона». Елдрін була жінкою такої вроди, що, кажуть, квіти розкривалися, аби тільки побачити її усмішку. Хоробрість та краса, мудрість та кохання, яких навіть і смерть не змогла подолати. Плачте ж ті, хто має серце, плачте, що їх уже нема, що навіть пам’ять про них зітерлася. Плачте, що урвався їхній рід.

Вона замовкла, але ніхто не порушував мовчання. Ранд, як і всі інші, підпав під чари Морейн. Коли вона знову заговорила, він разом з усіма всотував кожне її слово.

— Майже два сторіччя Траллоцькі війни спустошували весь світ — від краю до краю, і там, де починалися найжорстокіші битви, завжди поперед славетного війська майоріло знамено Манетерену з червоним орлом. Мужі Манетерену були сіллю в оці Морока, зашморгом на його горлянці. Співайте хвалу Манетерену, який ніколи не ставав на коліна перед Тінню. Співайте хвалу Манетерену, меч якого неможливо було зламати.

Вони були далеко від рідних домівок, воїни Манетерену, на Полі Бек-кара, прозваного Полем Крові, коли дійшли страшні новини, що на їхню землю суне військо траллоків. Надто далеко, аби вдіяти щось. їм лишалося тільки чекати на звістку про загибель своєї країни, адже сили Морока мали на меті винищити їхній народ. Згубити могутній дуб, підтявши його корені. Надто далеко, так далеко, що залишалося тільки тужити. Але ж це були воїни Манетерену.

Не вагаючись, не зважаючи на віддаль, яку їм треба подолати, вони вирушилимаршем просто з поля битви, над яким ще стояла курява, на якому ще не висохли кров і піт. Вони йшли день і ніч, тому що бачили, який жах сіє траллоцька орда, і ніхто з-поміж них не міг навіть повік стулити, поки чорні хмари нависли над Манетереном. Вони йшли так, наче на крилах летіли, просуваючись усе далі і швидше, ніж сподівалися друзі і боялися вороги. За інших часів цей перехід давно вже би оспівували у піснях. І коли орди Морока ринули на землі Манетерену, мужі Гірського Прихистку вже встали стіною на своїх кордонах, а за спиною у них котила хвилі Терендрелле.

Деякі селяни радісно загомоніли, але Морейн вела далі так, наче нічого не чула:

— Незліченні орди, що їм заступили шлях воїни Манетерену, здатні були нажахати навіть найхоробріші серця. Небо почорніло від воронячих крил, земля почорніла від траллоків. Поруч із траллоками йшли їхні посіпаки з-поміж людей, ішли Друзі Морока, і було їх десятки й сотні тисяч, а очолювали їх жаховладці. Вночі їхніх похідних багать було більше, ніж зірок у небі, а з першими ранковими променями попереду траллоцьких орд замайорів штандарт Ба’алзамона. Ба’алзамон, Серце Темряви. Передвічне ім’я Батька Брехні. Морок не міг звільнитися зі своєї в’язниці в Шайол Гулі, бо якби він звільнився, усі сили людства, зібрані докупи, не змогли би йому протистояти, проте могуть його була тут. Жаховладці та ще якесь зло, щ₀ здійняло цей штандарт, від якого тьмяніло світло й безнадія закрадалася до людських сердець.

Але люди знали, що вони мусять робити. Просто за рікою лежала їхня рідна країна. Вони мали зупинити цю орду і цю силу, що прийшла разом з нею, щоби не допустити її до Гірського Прихистку. Аемон розіслав своїх гінців по всіх усюдах. І їм пообіцяли допомогу, якщо вони ВИСТОЯТЬ три ДНІ на березі Тарендрелле. Три дні проти ворога, котрий міг розбити їх за годину. Але незбагненним чином, відбивши кривавий наступ і відчайдушно захищаючись, вони протрималися годину, і ще одну, і ще. Три дні билися вони, і хоча поле битви перетворилася на бійню, вони не здали жодної переправи через Тарендрелле. Настала третя ніч, але допомога не прийшла, не повернулись і гінці, тож вони билися самі. І шість днів. І дев’ять. А на десятий день Аемон пізнав гіркий смак поразки. Ніхто не прийшов до них на допомогу, а вони більше не могли утримувати переправи.

— Що ж вони вчинили? — вигукнув Гарі.

Нічний вітер метляв полум’ям смолоскипів, проймав холодом, але ніхто навіть не поворухнувся, аби щільніше загорнутися в плащ.

— Аемон перейшов Тарендрелле, — сказала їм Морейн, — і знищив мости за собою. І він послав гінця зі звісткою, щоби люди втікали, бо знав, що сили, які йдуть із траллоками, знайдуть спосіб переправитися через ріку. Щойно він відіслав попередження, траллоки почали переправлятися, і воїни Манетерену знову стали до бою, купуючи своїми життями години, необхідні їхньому народові для порятунку. А в місті Манетерен Елдрін відправляла свій народ у найнепролазніші хащі, на найнеприступніші вершини.

Проте дехто не хотів утікати. Спочатку тоненьким струмочком, тоді рікою, а тоді повінню пішли чоловіки, пішли не шукати безпеки, а приєднатися до війська, що билося за їхню країну. Пастухи з луками, фермери з вилами, лісоруби з сокирами. Йшли жінки, поклавши на плече ту зброю, яку змогли відшукати, крокуючи пліч-о-пліч зі своїми чоловіками. Серед тих, хто вирушив у цю дороіу, не було жодної людини, яка б не знала, що вона не повернеться додому. Але це була їхня земля. Це була земля їхніх батьків, і вона повинна зостатися землею їхніх дітей, і вони вирушили, аби сплатити ту ціну, яку їхня земля вартувала. Вони не віддавали ні п’яді, не напоївши її кров’ю, але зрештою воїнів Манетерену відтиснули аж сюди, до цього місця, що ви називаєте Емондовим Лугом. І тут орди траллоків оточили їх.

У голосі Морейн вчувалися затамовані сльози.

— Горами трупів траллоків та їхніх людських приспішників вкрилося все навкруги, але ті продовжували накочуватися новими вбивчими хвилями

на ці кургани, і не було тим хвилям краю. Кінець цієї битви був вирішений наперед. Коли на землю спала ніч, жодного чоловіка, жодної жінки, які стояли на світанку того дня під знаменом із червоним орлом, уже не зосталося серед живих. Меч, який не можна було зламати, було розтрощено.

А тим часом в Імлистих горах одна як перст у спорожнілому місті Елдрін відчула загибель Аемона, і серце її померло разом із ним. Натомість серця в її грудях забилася жага помсти, помсти за коханого, помсти за свій народ і за рідну землю. Біль змусив її вдатися до Істинного Джерела й обрушити на траллоцьку орду Єдину Силу. І тієї ж миті сконали жаховладщ, згинули, де стояли, на своїх таємних радах чи попереду своїх зграй. На змиг ока їх та інших полководців Морока обійняло полум’я. Воно пожерло їхні тіла, і жах охопив душі траллоків, жах, що прийшов на зміну тріумфові.

І тоді вони кинулися навтьоки, наче дикі звірі, що мчать від лісової пожежі, шукаючи єдиного лише порятунку. Вони кинулися на північ і на південь. Тисячі загинули, намагаючись перебратися через Тарендрелле самотужки, без допомоги жаховладців, і, страхаючись того, що може їх наздогнати, вони знищували за собою мости. Коли їм траплялися люди, вони їх убивали та спалювали їхні оселі, але одне справжнє бажання володіло ними — втекти й врятуватися. Жодного траллока не залишилося на землях Манетерену. Розметало їх, як ото вітер змітає пилюку з дороги. Відплата наздогнала й усіх інших — не миттєво, але наздогнала: їх винищили мешканці інших країн, воїни інших держав. Ніхто не залишився живий з тих, хто вбивав на Аемоновому полі.

Проте ціна для Манетерену була дуже високою. Елдрін викликала на себе більше Єдиної Сили, ніж може втримати одна людина. Загинули не тільки ворожі командувачі, загинула й вона, загинула в полум’ї, як і спорожніле місто Манетерен. Згоріло навіть каміння, аж до скельних порід, на яких стояло місто. Проте люди Гірського Прихистку врятувалися.

Нічого не залишалося від їхніх ферм, їхніх сіл, їхньої величної столиці. Хтось сказав би, що їм теж нічого не лишалося, крім як тікати на інші землі, де вони би могли розпочати все наново. Хтось, але не вони. Таку ціну сплатили вони — своєю кров’ю, своїми надіями, — яку ще ніколи ніхто не платив; і тепер їх пов’язали з цією землею узи, міцніші за крицю. Попереду на них чекали інші війни, руйнівні та нищівні, і так тривало, поки про їхній куточок світу забули, а згодом і вони забули про війни, і забули, як воювати. Ніколи вже не воскрес Манетерен. Верхівки башт, що торкалися неба, водограї, що розсипалися срібними бризками, перетворилися на сон, а тоді поволі зблякли в людській пам’яті. Але вони, і їхні діти, і діти їхніх дітей завжди трималися за землю, за свою землю. Вони трималися за неї і тоді, коли довга вервечка сторіч стерла з пам’яті навіть причини того, чому вони так тримаються за цю землю. Але вони тримаються за неї й сьогодні. Вони — це ви. То ж плачте, плачте за Манетереном. Тужіть за тим, що втрачено навіки.

Вогні на кінцях патериці Морейн згасли, й вона опустила її, так наче та важила сотні фунтів. Упродовж довгих хвилин тишу порушували лише стогони вітру. А тоді Пет аль’Каар виступив наперед, розштовхавши плечима Коплінів.

— Не знаю, що сказати про вашу оповідку, — промовив довгобразий фермер. — Я не сіль в оці Морока, та навіть ніколи й не мав бажання нею бути. Але Віл мій ходить завдяки вам, і тому мені соромно, що я тут. Не знаю, чи можете ви мені пробачити, але незалежно від цього, я звідси йду. Як на мене, ви можете залишатися в Емондовому Лузі, скільки вам забажається.

З коротким кивком, що більше скидався на уклін, він пробився крізь натовп і пішов геть. За ним і інші почали присоромлено бурмотіти слова вибачення, а тоді один за одним тихенько відходили від гурту. Копліни, обличчя яких знову стали кислими й насупленими, обвели поглядами народ навколо й зникли в темряві, навіть словом не обмовившись. Білі Конґар дременув ще раніше за своїх кузенів.

Лан відтягнув Ранда від шпарини й зачинив двері.

— Ходімо, хлопче. — Охоронець попрямував углиб корчми. — Ну ж бо, ходімо, ви, обидва. Та ворушіться!

Ранд завагався, обмінявшися з Метом здивованим поглядом. Поки Морейн говорила, його не зрушили би з місця й дгуррани майстра аль’Віра, а тепер щось інше утримувало його на місці. Ось він, справжній початок: залишити корчму і піти за Охоронцем у ніч... Він стріпнув головою, намагаючись зібратися з духом. Він мусив іти, бо вибору не було, але він повернеться до Емондового Лугу, хай яким далеким і тривалим не було би це повернення.

— Чого ви чекаєте? — гукнув Лан від дверей, що вели на задній двір.

Стрепенувшись, Мет поспішив до нього.

Переконуючи себе, що це початок чудової пригоди, Ранд пішов за ними через неосвітлену кухню на подвір’я, де була стайня.

РОЗДІЛ 10

ПРОЩАННЯ

У стійлі на цвяху одиноко висів ліхтар, цідячи крізь напівзакриті шторки тьмаве світло. Решта стайні лежала зануреною у глибокі тіні. Коли Ранд, наступаючи на п’яти Мету й Охоронцю, увійшов всередину, Перрин, котрий сидів, прихилившись до дверей стійла, підскочив, і тільки солома зашаруділа. Він був закутаний у важкий плащ.

Трохи призупинившись, Лан наполегливо запитав:

— Ковалю, ти перевірив усе, як я казав?

— Я перевірив, — відказав Перрин. — Тут нікого нема, крім нас. З якого дива комусь тут ховатися...

— Себе побережеш — довше проживеш, ковалю. — Охоронець швидко окинув оком затінену стайню і ще темніший сінник угорі. — Нема часу, — пробурмотів він, ніби сам до себе. — Вона наказала поспішати.

На підтвердження цих слів Охоронець швидко попрямував туди, де за межами світляного кола стояли на прив’язі п’ять коней — уже загнуздані й осідлані. Серед них були чорний жеребець і біла кобила, що Ранд їх уже бачив раніше. Інші, хай і не такі поставні та плекані, але, напевне, були найкращими з тих, що могло запропонувати Межиріччя. З поспішною ретельністю Лан почав обстежувати попруги та збрую, а також шкіряні ремінці, що ними були прив’язані сакви, бурдюки та згорнуті ковдри позаду сідел.

Ранд обмінявся з приятелями непевними посмішками, щосили намагаючись вдавати, ніби й насправді прагне негайно вирушати в дорогу.

Мет лише зараз побачив меча на поясі Ранда і, тицьнувши на нього пальцем, вигукнув:

— Ти збираєшся стати Охоронцем? — Він розсміявся, але, кинувши швидкий погляд на Лана, одразу затнувся. Проте Охоронець, певно, не звернув уваги на ці слова. —Або принаймні купецьким дружинником, — вів далі Мет, намагаючись і далі посміхатися, проте ця посмішка видавалася дещо силуваною. Він підняв угору свій лук. — А хіба зброя справжнього чоловіка недостатньо личить для такої справи?

Ранду спало на гадку хвалькувато блиснути мечем, але присутність Лана втримала його від цього. Охоронець навіть не дивився в його бік, але хлопець був упевнений, що той помічає все, що робиться навколо. Замість цього юнак промовив із перебільшеною байдужістю:

— Він може стати у пригоді, — і промовив це з таким виразом, ніби носити меч було для нього звичною справою.

Наблизився Перрин, намагаючись щось приховати під плащем. Ранд устиг помітити широкий шкіряний пасок, що оперізував стан приятеля, на якому в петлю був продітий держак сокири.

— Що це в тебе? — спитав він.

— Достоту купецький дружинник, — гигикнув Мет.

Кошлатий юнак кинув на Мета похмурий погляд, який начебто говорив, що той уже наслухався під саму зав’язку дотепних жартів на цю тему. Відтак Перрин важко зітхнув і відкинув полу плаща, аби стало видно сокиру. Це не було звичайне знаряддя лісоруба. Широке лезо півмісяцем з одного боку і вигнутий шип з іншого робили її не менш дивною річчю для Межиріччя, ніж Рандів меч. Проте Перринова долоня лежала на сокирі доволі впевнено.

— Майстер Лугган зробив її два роки тому для дружинника одного купця, котрий приїхав сюди по вовну. Але коли вона вже була готова, той відмовився платити домовлену ціну, а майстер Лугган не погодився на меншу. Зрештою він віддав її мені, коли... — Він відкашлявся і стрельнув у Ранда таким самим похмурим поглядом, яким раніше пропалив Мета. — Коли побачив, як я даю собі з нею раду. Він сказав, що я можу взяти її собі, позаяк сам він не матиме з неї жодної користі.

— Даєш раду, — пирснув Мет, але щойно Перрин підвів голову, одразу заспокійливо виставив руки. — Це ти сказав! Я мав на увазі, що ніхто з нас не знає, як вправлятися зі справжньою зброєю.

— Лук — справжня зброя, — раптом озвався Лан. Він спирався рукою на сідло свого високого ворон-коня і серйозно дивився на хлопців. — Так само, як і ті пращі, що я бачив у ваших сільських парубків. Те, що ви не застосовували їх ані для чого, окрім як полювання на кроликів та відганяння вовків від овець, ще не означає, що вони не можуть бути зброєю. Все що завгодно може бути зброєю, якщо чоловік або жінка, котрі стискають це у руці, достатньо холоднокровні і готові пустити його в діло. Викиньте траллоків з голови, якщо хочете живими дістатися до Тар Балона; вам краще тримати голови цілковито ясними, поки ми не залишимо Межиріччя та Емондів Луг.

Його обличчя і голос, холодні, наче смерть, і тверді, як грубо обтесаний надгробок, стерли посмішки юнаків і припнули їм язики. Перрин скривився і натягнув плащ, ховаючи сокиру. Мет втупився у свої ноги й носаком ворушив солому на підлозі стайні. Охоронець хмикнув і повернувся до своєї справи. Запало мовчання.

— Це не дуже схоже на легенди, — зрештою мовив Мет.

— Навіть не знаю, — понуро відгукнувся Перрин. — Траллоки, Охоронець, Айз Седай. Чого ще тобі треба?

— Айз Седай, — прошепотів Мет так, ніби він раптово змерз.

— Ранде, ти їй віриш? — спитав Перрин. — Тобто я хочу сказати... чого траллоки можуть хотіти від нас?

Всі, як один, глянули на Охоронця. Лан, здавалось, був заглиблений у підтягування сідельної попруги білої кобили, але попри те трійця трохи відступила до дверей стайні, подалі від Лана. І навіть тут хлопці скупчились щонайтісніше і почали розмовляти якомога тихіше.

Ранд похитав головою.

— Я не знаю, як це розуміти, але вона стверджує, що метою нападників були тільки наші ферми. У нашому селищі вони спершу напали на будинок майстра Луггана і на кузню. Я спитав мера. У те, що вони прийшли по нас, повірити так само легко, яків будь-що інше, що може створити моя уява.

Раптом Ранд усвідомив, що вони обидва витріщилися на нього.

— Ти питав мера? — мовив Мет недовірливо. — Вона ж застерігала, щоби ніхто не дізнався про це.

— Я не казав йому, чому питаю, — почав виправдовуватися Ранд. — Невже ви хочете запевнити мене, що ви справді не розмовляли ш з ким узагалі? Ви нікого не попередили, що збираєтесь зникнути?

Перрин, ніби виправдовуючись, знизав плечима:

— Морейн Седай наказала: нікому не прохопитися.

— Ми залишили повідомлення, — сказав Мет. — Для рідних. Вони побачать їх уранці. Ранде, моя мати вважає, що Тар Валон іде наступним за Шайол Гулом. — Він реготнув, аби показати, що не поділяє її думку. Але його сміх був не надто переконливим. — Вона б мене у льосі заперла, якби тільки запідозрила, що мені спало на думку туди податися.

— Майстер Лугган упертий, наче камінь, — додав Перрин, — а майстриня Лугган ще затятіша. Бачили б ви, як вона порпається у тому, що залишилось від будинку, примовляючи, мовляв, нехай тільки ті кляті траллоки повернуться, то вже матимуть справу із нею...

— Горіти мені, Ранде, — вигукнув Мет,—так, я знаю, що вона Айз Седай і тому подібне, але траллоки справді тут були. Вона наказала нікому про це не говорити. Якщо навіть Айз Седай не знає, який вихід із цієї ситуації, то хто ж тоді знає?

— Не я, — Ранд почухав лоба. Голова боліла. Він ніяк не міг позбутися спогаду про той сон. — Мій батько вірить їй. Принаймні він погодився, що ми маємо піти.

Раптом у проймі дверей виникла Морейн.

— Ти розмовляв зі своїм батьком про цю подорож? — Вона була з голови до п’ят вдягнута у темно-сіре, спідниця із розпіркою для їзди верхи, а єдиною прикрасою на ній була золота каблучка зі змією.

Ранд поглянув на її патерицю. Полум’я, що він бачив, не залишило на ній жодних слідів згару чи навіть кіптяви.

— Я не міг зникнути, не повідомивши батька.

Вона на мить затримала на ньому погляд, стиснувши губи, і повернулася до інших:

— Ви теж вирішили, що повідомлення буде недостатньо?

Мет і Перрин, перериваючи один одного, запевнили її, що вони лише залишили цидулки, як вона їм і казала. Кивнувши, Морейн порухом руки змусила їх замовкнути, і кинула гострий погляд на Ранда.

— Що зроблено, те вже вплетено у Візерунок. Лане?

— Коні готові, — мовив Охоронець, — і ми маємо досить харчів, щоби добратись аж до Бейрлона, щось навіть ще й залишиться. Можемо вирушати будь-якої миті. Пропоную — просто зараз.

— Але не без мене. — До стайні прослизнула Еґвейн, тримаючи у руках клунок. З несподіванки Ранд заледве не гепнувся на долівку.

Ланів меч устиг наполовину полишити піхви, коли Охоронець побачив, хто це. Його очі миттєво потьмянішали. Перрин і Мет почали щось лопотіти, аби переконати Морейн, що вони не казали Еґвейн про від’їзд. Проте Айз Седай не звертала на них уваги. Вона просто дивилася на Еґвейн, задумливо постукуючи пальцем по губах.

Каптур темно-коричневого плаща Еґвейн був насунутий, але недостатньо, щоби приховати зухвалий погляд, яким вона дивилась на Морейн.

— У мене з собою є все, що треба. І харчі також. І я тут не залишусь. Найімовірніше, у мене ніколи не буде іншої нагоди побачити світ поза Межиріччям.

— Це тобі не прогулянка до Заплавного лісу, Еґвейн, — пробурчав Мет. Але коли дівчина зиркнула на нього з-під насуплених брів, він позадкував.

— Дякую, Мете. А я й не здогадувалась. Ти вважаєш, що тільки вашій трійці кортить подивитись, як там у зовнішньому світі? Я мріяла про це не менше за тебе і не збираюся проґавити таку нагоду.

— Як ти дізналася, що ми їдемо? — суворо спитав Ранд. — Хай там як, але ти не можеш їхати з нами. Ми вирушаємо не задля розваги. На нас полюють траллоки.

Еґвейн презирливо глянула на нього, і він зашарівся і закляк від обурення.

— По-перше, — терпляче взялася вона пояснювати йому, — я помітила, як Мет скрізь ходить крадькома, намагаючись бути якомога непомітнішим. Потім я побачила, як Перрин намагається приховати ту дурнувату величезну сокиру у себе під плащем. Крім того, я довідалася, що Лан придбав коня, і тоді мене осяяло — а навіщо йому ще один кінь? І якщо він купує одного, він може купити ще. Склавши це докупи з тим, як Мет і Перрин щось винюхують, немовби ті телята-сисунці, що уявили себе битими лисами... Коротше кажучи, я дійшла єдиного можливого висновку. Я навіть не знаю, Ранде, чи здивована я, побачивши тут тебе, після того як ти розповів мені про свої сни. Якщо в цьому задіяні Мет і Перрин, я вважаю, мені треба було здогадатися, що без тебе тут не обійдеться.

— Я повинен іти, Еґвейн, — сказав Ранд. — Ми усі мусимо йти, інакше траллоки повернуться.

— Траллоки! — Еґвейн скептично розсміялась. — Ранде, якщо ти вирішив подивитись світ, це дуже добре, але не розказуй мені цих безглуздих казок.

— Це правда, — мовив Перрин, а Мет почав було:

— Траллоки...

— Годі, — тихо мовила Морейн, і всі розмови завмерли миттєво, наче відрізані ножем. — Є ще хтось, хто звернув на все це увагу? — Її голос лунав м’яко, але Еґвейн, перш ніж відповісти, зглитнула клубок у горлі й випросталася.

— Після минулої ночі усі ні про що інше не можуть думати, крім того, як відбудуватися і таке інше та що робити, якщо це трапиться знов. Вони бачать лише те, що у них просто під носом, а я ні з ким не ділилася своїми здогадками. З жодною людиною.

— Дуже добре, — проказала Морейн, трохи помовчавши. — Можеш вирушати з нами.

Ланове обличчя на мить стало стурбованим, проте за якусь мить стурбованість зникла, поступившись місцем спокою, проте сказане ним пролунало ледь не гнівно:

— Морейн, ні!

— Лане, тепер це вже стало частиною Візерунка.

— Це безглуздо! — протестував він. — Нема жодної причини, аби вона йшла з нами, але є безліч причин, чому вона не повинна йти.

— На це є причина, — спокійно мовила Морейн. — Це частина Візерунка, Лане.

Кам’яне обличчя Охоронця залишалося незворушним, але він повільно кивнув.

— Але ж послухай, Еґвейн, — сказав Ранд, — за нами гнатимуться траллоки. Ми будемо у небезпеці, аж поки не досягнемо Тар Балона.

— Не намагайся залякати й відмовити мене, — відказала вона. — Я йду з вами.

Ранд уже знав цей тон її голосу. Він не чув його відтоді, відколи вона вирішила, що лазити по височезних деревах личить хіба що дітлахам, але Ранд добре пам’ятав цю інтонацію.

— Якщо ти вважаєш, що це дуже смішно, коли за тобою женуться траллоки... — почав було він, але Морейн перервала його:

— У нас нема часу на розмови. До світанку нам треба бути якнайдалі звідси. Ранде, якщо вона тут залишиться, то зчинить бучу на все селище раніше, ніж ми встигнемо проскакати хоч милю, і це напевне попередить мерддраала.

— Я би такого не вчинила, — запротестувала Еґвейн.

— Вона може їхати на коні менестреля, — запропонував Охоронець. — Я залишу йому достатньо золота, аби він придбав іншого.

— Навряд чи це можливо, — пролунав із сінника звучний голос Тома Мерриліна. Меч Лана цього разу таки вислизнув з піхов, і Охоронець, втупившись у менестреля, не поспішав повертати його на місце.

Том скинув долу згорнену ковдру, закинув за спину футляри з флейтою та арфою, а на плече повісив сакви.

— Я більше не маю що робити в цьому селищі, а крім того, я ще ніколи не виступав у Тар Балоні. І хоча зазвичай я подорожую одинцем, але після минулої ночі не проти того, щоби помандрувати у товаристві.

Охоронець кинув на Перрина суворий погляд, від чого той ніяково зіщулився.

— Я не подумав, що треба ще й сінник перевірити, — пробурмотів він.

Поки довготелесий менестрель спускався драбиною з сінника, Лан заговорив безбарвним голосом:          _у

— І це теж якимось боком стосується Візерунка, Морейн Седай?

— Усе є частиною Візерунка, мій старий друже, — заспокійливо відповіла Морейн. — Ми не можемо обирати тільки те, що нам подобається. Але, як кажуть, поживемо — побачимо!

Том ступив на підлогу стайні та розвернувся від драбини, обтрушуючи солому зі свого полатаного плаща.

— Насправді, — сказав він уже спокійнішим голосом, — можна сказати, що я наполягаю, аби мене взяли у цю мандрівку. Я багато годин просидів над безліччю кухлів елю, розмірковуючи над тим, як завершу свої дні. Але одне мені ніколи не приходило на думку — казан траллоків. — Він скоса зиркнув на меч Охоронця і звернувся до нього: — У цьому нема потреби. Я ж не сир для нарізки.

— Майстре Меррилін, — попередила Морейн, — нам доведеться рухатись швидко, і, напевно, на нас чигатиме велика небезпека. Траллоки все ще десь неподалік, тож ми будемо рухатись уночі. Чи ви впевнені, що згодні мандрувати разом із нами?

Том обвів усіх пильним поглядом і посміхнувся:

— Якщо це не надто небезпечно для дівчини, то чому це повинно бути ще небезпечнішим для мене? Та й, окрім того: який менестрель злякається незначної небезпеки заради можливості виступити у Тар Балоні!

Морейн кивнула, і Лан вклав меч у піхви. Ранду раптом спало на думку, що могло би статися, якби Том передумав чи Морейн не кивнула. Менестрель узявся сідлати свого коня, ніби нічого такого йому навіть на гадку не спадало, але Ранд помітив, що він час від часу позирає на меч Лана.

— Отже, — мовила Морейн, — як бути з конем для Еґвейн?

— Коні крамаря не підійдуть, так само як і дгуррани, — відповів Охоронець похмуро. — Вони сильні, але не швидкі і не витривалі.

— Бела, — сказав Ранд, і дістав такий погляд від Лана, що одразу пожалкував, що взагалі відкрив рота. Але він знав, що не в змозі відрадити Еґвейн від подорожі, тож єдине, що залишалось, — це допомогти їй. — Можливо, Бела не така прудка, як інші, але вона сильна. Я іноді їздив на ній верхи. Вона не відстане.

Лан зазирнув у стійло Бели, бурмочучи щось собі під ніс.

— Вона нібито трохи краща за інших, — сказав він нарешті. — Гадаю, кращих варіантів у нас нема.

— В такому разі доведеться брати її, — сказала Морейн. — Ранде, знайди для Бели сідло. І поквапся! Ми й без того надто забарились.

Ранд поспіхом вибрав сідло, а в сусідній кімнаті — ковдру, і тоді вивів Белу зі стійла. Щойно він почав прилаштовувати сідло їй на спину, як кобила з подивом подивилася на нього. Досі він їздив на ній, не осідлуючи. Вона взагалі не звикла до сідла. Промовляючи заспокійливі слова, Ранд затягнув попругу, і Бела сприйняла це дивацтво спокійно, лише труснула гривою.

Узявши в Еґвейн клунок, Ранд приторочив його до сідла, поки вона влазила на кобилу та розгладжувала спідниці. Вони не мали розпірок, як годиться для їзди верхи, тож її ноги у вовняних панчохах були відкриті до колін. На дівчині було взуття з м’якої шкіри, як і у всіх сільських дівчат. Воно аж ніяк не годилося для подорожі навіть до Сторожової Вежі, не кажучи вже про Тар Валон.

— Я все одно вважаю, що тобі не можна їхати, — сказав він, — і я не вигадував про траллоків. Проте я обіцяю піклуватися про тебе.

— Може, це я піклуватимусь про тебе, — безтурботно озвалась Еґвейн. У відповідь на його гнівний погляд вона посміхнулась і, нахилившись, погладила його по голові. — Я знаю, Ранде, що ти дбатимеш про мене. Ми будемо дбати одне про одного. Але наразі тобі краще подбати про те, аби залізти на свого коня.

Ранд зрозумів, що всі решта вже чекають на нього верхи. Хмара — єдиний кінь, який поки що не мав верхівця, був високим, сірим, із чорною гривою і хвостом, і належав він раніше Йону Тену. Хлопець злетів у сідло, хоча і не без труднощів, бо коли устромив ногу в стремено, сірий мотнув головою і смикнувся вбік, внаслідок чого піхви зачепились за ногу. Не випадково його друзі не вибрали Хмару. Майстер Тен часто влаштовував перегони, виставляючи свого гарячого сірого проти купецьких коней, і Ранд не пам’ятав жодного випадку, щоби той програв. Але він також не пам’ятав, щоби хоч комусь поталанило без проблем проїхатись верхи на Хмарі. Лан, мабуть, заплатив несусвітні гроші, щоби мельник згодився продати коня. Щойно Ранд вмостивсь у сідлі, як Хмара загарцював завзятіше, ніби йому вже кортіло мчати. Ранд натягнув повіддя і спробував не надіятися на краще. Можливо, якщо він зможе переконати себе, то й коня йому пощастить переконати.

Десь у темряві пугукнула сова, і четверо місцевих здригнулися ще до того, як впізнали цей звук. Всі нервово розреготалися і присоромлено пере-зирнулись.

— Наступного разу польова миша зажене нас на дерево, — нервово сміючись, мовила Еґвейн.

Лан похитав головою:

— Краще б це були вовки.

— Вовки! — вигукнув Перрин, і це привернуло до нього пильний погляд Охоронця.

— Вовки не люблять траллоків, ковалю, а траллоки не люблять вовків, так само як і собак. Якщо я чую вовків, то можу бути впевнений, що там на нас не чекають траллоки. — Він рушив у місячну ніч, пустивши свого ставного вороного ступою.

Морейн, не зволікаючи, рушила за ним, а Еґвейн трималась збоку від Айз Седай. Ранд і менестрель услід за Метом і Перрином замикали загін.

Позаду корчми було темно і тихо, плямисті місячні тіні вкривали двір стайні. М’які, глухі удари копит швидко згасали у ночі. У темряві плащ Охоронця теж здавався тінню. Лише необхідність не заважати йому вести загін утримувала інших від бажання скупчитись навколо нього. Наближаючись до воріт, Ранд подумав, що вибратися за межі селища непоміченими буде непросто. Принаймні не поміченими односельцями. Багато вікон у селищі тьмяно жовтіли, і хоча серед ночі ті цятки блідого світла виглядали крихітними, у вікнах миготіли силуети мешканців селища, які спостерігали за тим, чи не принесе ця ніч іще якоїсь біди. Ніхто не бажав знову бути за-скоченим зненацька.

У глибокій тіні біля корчми, на виході з двора стайні, Лан раптом зупинився і різким порухом руки закликав усіх до тиші.

На Фургонному мості гриміли чоботи, і подекуди у місячному сяйві відблискував метал. Чоботи простукотіли через міст, проскрипіли по гравію і наблизились до корчми. Усі причаїлись у темряві, не видаючи себе жодним звуком, і Ранд здогадався, що його друзі були надто перелякані, щоби здіймати шум. Втім, як і він.

Кроки завмерли перед корчмою у мороці за тьмяною плямою світла, що сочилося із вікон спільної зали. Ранд не міг там нічого розгледіти, поки вперед не виступив Йон Тен у старій шкіряній куртці з нашитими на грудях сталевими бляхами, тримаючи списа на міцному плечі. Разом із ним прибула ще з дюжина чоловіків зі селища і прилеглих ферм — деякі були у шоломах чи в частинах обладунків, що впродовж багатьох поколінь припадали пилом на їхніх горищах. Всі озброєні: одні — зі списами, інші — із сокирами чи поіржавілими алебардами.

Мельник зазирнув у вікно зали, тоді обернувся і коротко повідомив:

— Схоже, тут усе гаразд.

Ополченці вишикувались перед ним нестрункою подвійною колоною і відтак рушили у ніч, ніби крокуючи під три різні барабани.

— Пара траллоків з банди Да’волів з’їли би їх на сніданок, — пробурмотів Лан, коли кроки віддалились, — але вони мають очі та вуха. — Він розвернув свого жеребця. — За мною!

Повільно й нечутно Охоронець повів їх назад крізь двір стайні, униз до берега, крізь верби, до Винної ріки. Навіть так близько від свого витоку Винна ріка була доволі глибока, тож холодна, швидка вода, вируючи та виблискуючи навколо кінських ніг, облизувала підошви вершників.

Видершись на протилежний берег, вервечка вершників рухалась слід-у-слід під вправним керівництвом Охоронця повз сільські будинки. Час від часу Лан зупинявся, даючи знак усім завмерти, хоча ніхто, крім нього, нічого не чув і не бачив. Утім, щоразу невдовзі поруч проходили вартою селяни та фермери. Потроху мандрівники просувались до північного краю селища.

Ранд вдивлявся крізь темряву у високі гостроверхі доми, намагаючись закарбувати їх у своїй пам’яті. Який з мене шукач пригод? Навіть не полишивши ще свого селища, він уже відчував тугу за ним. Проте роззиратися хлопець не припиняв.

За якийсь час мандрівники проминули останні фермерські будинки, а далі попростували вздовж Північного шляху, до Таренського Перевозу. Ранду спало на гадку, що, напевно, ніде у світі нічне небо не може бути таким чудовим, яку Межиріччі. Цілковита чорнота, здавалося, сягала вічності, а безліч зірок мінились у ній, неначе блискітки світла, посилені гранями кристала. І місяць майже уповні—бракувало хіба тоненької скибки — висів так близько, що здавалося: варто простягнути лише руку — іти торкнешся його...

Раптом сріблясту кулю місяця повільно прокреслив чорний обрис. Ранд мимохіть рвонув за повіддя, зупиняючи сірого. «Кажан!» — промайнуло спершу у голові, хоча він усвідомлював, що це не так. Кажани зазвичай полюбляють надвечір’я, коли ширяють собі у сутінках, полюючи на мух і мошву. Крила цього створіння мали подібну форму, але рухалось воно повільними, потужними помахами, як ото хижі птахи. І воно, схоже, справді вилетіло на полювання. Висновуючи з того, як воно ширяло туди-сюди, викреслюючи широкі дуги, це не підпадало під сумнів. Найбільше жахали його гігантські розміри. Якщо все ж таки повважати, що це кажан, який лише видається таким величезним на тлі місяця, то цей кажан мав би знаходитися на відстані простягнутої руки. Ранд спробував подумки визначити, наскільки далеко має бути ця істота та яка вона завбільшки. її тулуб мав би бути завбільшки як людський, але крила... Створіння знову перетнуло місячний диск, а тоді зненацька пірнуло униз і розтануло у темряві ночі.

Він навіть не бачив, як Лан щодуху скаче назад до нього, аж поки Охоронець не вхопив його за руку.

— Чого ти тут застиг? У що це ти втупився, хлопче? Нам треба ворушитися!

Всі інші вичікувально стояли позаду Лана.

Плекаючи слабку надію на те, що його страх перед траллоками взяв гору над здоровим глуздом, Ранд розповів про побачене. Він сподівався, що Лан розвіє його страх, запевнивши, що це був кажан, а все інше — омана зору.

Лан прогарчав слово, і в Ранда склалося враження, ніби воно залишило у нього в роті огидний присмак:

— Драгкар.

Еґвейн і двоє інших межиріченців почали нервово вдивлятись у небо, а менестрель стримано охнув.

— Так, — мовила Морейн. — Надто велика потвора, аби сподіватись, що це щось інше. І якщо у мерддрааловій команді присутній драгкар, то він незабаром знатиме, де ми знаходимося. Може, вже знає. Нам треба рухатися швидше, а для цього слід виїхати на дорогу, бо бездоріжжям ми будемо плентатися ще довго. Ми зможемо досягти Таренського Перевозу раніше за мерддраала, а він і його траллоки не переправляться на той берег так легко, як ми.

— Драгкар? — запитала Еґвейн. — А хто це?

їй хрипко відповів Том Меррилін:

— У війні, що поклала край Епосі Легенд, були створені потвори, гірші за траллоків і напівлюдків.

Почувши ці слова, Морейн рвучко обернулась до нього. Навіть темрява не здатна була приховати гостроту її погляду.

А тим часом перш ніж хтось устиг запитати менестреля про подробиці, Лан узявся віддавати накази:

— Зараз виходимо на Північний шлях. Якщо вам не набридло життя, їдьте за мною, не відставайте і тримайтеся разом.

Він розвернув свого коня, і всі галопом поскакали за ним.

РОЗДІЛ 11

НА ШЛЯХУ ДО ТАРЕНСЬКОГО ПЕРЕВОЗУ

Вихопившись на добре вторований Північний шлях, коні пішли вчвал.

Вони мчали на північ, гриви та хвости летіли за ними в місячному сяйві, копита вибивали чіткий ритм. Перед вів Лан: на чорному коні й у плащі кольору тіней він майже зливався з холодною нічною чорнотою. Біла кобила Морейн ані на крок не відставала від чорного жеребця, летіла крізь ніч блідою стрілою. Решта трималися одне за одним, йшли купно, наче намистини на невидимому шнурку, кінець якого тримав у руках Охоронець.

Ранд галопував останнім, одразу за Томом Мерриліном, а приятелі його трималися трохи попереду, і він не так ясно бачив їх у темряві. Менестрель жодного разу не обернувся, зосередившись на тому, куди вони мчать, а не на тому, від кого втікають. Якщо позаду вигулькнуть траллоки, чи щезник верхи на примарному коні, чи це летюче створіння, драгкар, бити на сполох доведеться Рандові.

Щокілька хвилин він вивертав шию та вдивлявся в темряву позаду, міцно тримаючись за гриву Хмари та повіддя. Драгкар... Жахливіший за траллоків та щезника, каже Том. Проте небо залишалося порожнім, та й на землі його очі натикалися лише на тіні в темряві. Тіні, які можуть приховувати військо.

Тепер, коли він дозволив своєму сірому бігти чимдуж, кінь летів крізь ніч, наче фантом, легко витримуючи темп, що його задавав жеребець Лана. Проте Хмара хотів бігти ще швидше. Бачачи перед собою вороного, він поривався наздогнати і випередити його. Рандові доводилося твердою рукою смикати за повіддя, аби притримати Хмару. Але той не погоджувався з таким підходом до справи, наче гадав, що бере участь у перегонах, відтак на кожному кроці опирався руці вершника. Ранд щосили тримався в сідлі й утримував повіддя. Він усією душею сподівався, що кінь не зауважить його невпевненості. Варто було Хмарі відчути слабину вершника, і він утратить єдину свою перевагу, хай хоч яку ненадійну.

Низько припадаючи до гриви коня, Ранд стурбовано поглядав на Белу і її вершницю. Коли він казав, що кошлата кобила може триматися нарівні з іншими, то не мав на увазі аж такі перегони. Наразі вона не відставала, проте мчала так, як ніколи в житті. Лан не хотів, щоби Еґвейн їхала з ними. Чи збавить він темп, якщо Бела знесилиться? А може, захоче залишити її? Ця Айз Седай та її Охоронець вважають, що Ранд та його друзі чимось важливі, хоч він і не розумів чим; та хай що би Морейн не казала про Візерунок, навряд чи вона й Охоронець вважають такою ж важливою і Еґвейн.

Якщо Бела почне відставати, він теж відстане, хай що скажуть Морейн та Лан. Відстане, хоча за ними женуться щезник і траллоки. Відстане, хоча там, позаду, — драгкар. Усім своїм серцем він подумки вмовляв Белу бігти наче вітер, відчайдушним зусиллям волі надаючи їй сил. Біжи! Шкірою йшли дрижаки, його пробирало морозом аж до самих кісток, він відчував, йому здавалося, що вони ось-ось розтріскаються. Біжи, хай допоможе тобі Світло! І Бела бігла.

І вони летіли й летіли на північ — у ніч, крізь час, що розпливався в туманну пляму. Подеколи в імлі блимали вогники ферм і відразу примарами щезали. Собаче валування прорізувало тишу й швидко тануло позаду або ж різко обривалося, коли собаки вирішували, що вже прогнали чужих. Вони гнали коней крізь темряву, розбавлену лише водянистим місячним світлом, крізь темряву, де дерева узбіч дороги зненацька виступали назустріч чорними грізними велетнями, щоби за мить зникнути. В усьому ж іншому навколо панував морок, всюдисущий морок, порушуваний хіба що рівномірним тупотом копит і поодинокими тужливими криками того чи іншого нічного птаха.

Зненацька Лан стишив коня, а за ним зупинилася і вся вервечка. Ранд не знав, як довго вони їхали, але в ногах, що міцно стискували сідло і боки коня, розливався тупий біль. Попереду в нічній темряві мерехтіли численні вогники, так наче рій світлячків завис поміж дерев високим стовпом.

Ранд ошелешено втупився на них, а тоді аж охнув, не вірячи власним очам. Світлячки виявилися віконцями в будинках, що вкривали схили та верхівку пригірка. Сторожовий Пагорб! Він не міг повірити, що вони здолали таку відстань. Мабуть, ніхто й ніколи ще не здійснював такої подорожі настільки швидко. Дивлячись на Лана, Ранд і Том Меррилін спішилися й собі. Хмара опустив голову, боки його важко здіймалися та опускались. Піна, майже непомітна на димчастій шерсті, вкривала шию та плечі сірого. Ринду спало на гадку, що цієї ночі Хмара вже навряд чи зможе нести на собі вершника.

— Хоч як би мені хотілося залишити ці селища далеко позаду, — зауважив Том, — але кілька годин перепочинку нам не будуть зайвими. Гадаю, ми доволі відірвалися, аби собі це дозволити?

Ранд потягнувся і взявся розтирати собі поперек:

— Якщо ми зупиняємось до ранку в Сторожовому Пагорбі, чого ми тут стоїмо?

З випадковим повівом вітру з селища до мандрівників долинули звуки пісні та пахощі страв, такі принадливі, що Ранд аж слинку зглитнув. У Сторожовому Пагорбі ще й досі святкували. Сюди не вривалися траллоки і не зіпсували їхній Бел-Тайн. Юнак подивився на Еґвейн. Вона важко сповзла з Бели і знеможено обіперлася об її кошлатий бік. Хлопці теж важко спішувалися, зітхаючи та розминаючи затерплі руки й ноги. Лише Охоронець та Айз Седай не виказували ознак утоми.

— Трохи пісень, — зморено відіукнувся Мет, — мені би не завадили. А ще баранячий товченик просто з жару у «Білому вепрі». — Помовчавши трохи, він додав: — Я ніколи не подорожував далі Сторожового Пагорба. Як на мене, «Білий вепр» «Винному джерелу» і в підметки не годиться.

— «Білий Вепр» не такий уже й поганий, — заперечив Перрин. — Я теж за баранячий товченик. А ще з відерко гарячого чаю, бо промерз до кісток.

— Ми не можемо зупинятися, доки не переправимося через Тарен, — жорстко відказав Лан. — Хіба що на кілька хвилин.

— Але ж коні! — запротестував Ранд. — Ми заженемо їх, якщо продовжимо цієї ночі ці перегони. Морейн Седай, ви ж...

Він неясно бачив, як вона ходить між коней, але не звертав уваги на те, що саме вона робить. А зараз вона, легенько зачепивши його, пробралася до Хмари і поклала руки на шию коневі. Ранд замовк. Раптом кінь здійняв голову і тихо форкнув, ледь не висмикнувши повіддя з Рандових рук, а відтак загарцював на місці так нетерпляче, наче простояв у стайні не менше тижня. Не промовивши ні слова, Морейн попростувала до Бели.

— Я не знав, що вона може таке робити, — тихо сказав Ранд Ланові, відчуваючи, що на щоки йому наче хтось жару сипонув.

— А ти мав би здогадатися скоріше за інших, — відказав Охоронець. — Адже ти бачив, як вона зцілила твого батька. Зараз вона скине всю втому. Спочатку з коней, а потім і з вас усіх.

— З нас усіх... А з вас — ні?

— З мене ні, овечий пастуше. Я цього не потребую, поки що. І з себе теж не скине. Вона не може робити для себе те, що робить для інших. Тож серед нас вона одна поскаче далі змореною. І ми можемо тільки сподіватися, що вона не надто виснажиться, доки ми не опинимося в Тар Балоні.

— Надто виснажиться для чого? — запитав Ранд.

— Ти мав рацію щодо Бели, — гукнула Морейн, котра стояла поруч з кобилою. — Вона має міцне серце і така ж уперта, як і ви всі в Емондовому Лузі. Як це не дивно, вона, схоже, втомилася найменше серед усіх коней.

Темряву протяв пронизливий крик: так міг би волати чоловік, котрий вмирає від ударів гострими ножами, а за мить над самими головами мандрівників забили могутні крила. Тінь, чорніша за чорноту ночі, промайнула над ними. Заіржали коні, сполохано стаючи дибки.

Потік повітря від крил драгкара торкнувся Ранда і наче обдав його слизом, наче занурив його у каламуть нічного сновиддя. Він навіть не встиг відчути справжнього жаху, бо Хмара, оглушливо заіржавши, шугонув з місця. Кінь несамовито мотав головою, наче намагався скинути щось вороже. Ранд, який вчепився у повіддя, впав, і кінь протягнув його по землі, форкаючи й іржучи так, наче на нього напали вовки й ось-ось учепляться зубами у підколінні сухожилки.

Ранд дивом утримав повіддя. Хапаючись за землю, він спершу спромігся стати рачки, а тоді якось звівся на ноги,виробляючи при цьому карколомні па, аби знову не лягти на землю плазом, і жадібно хапаючи повітря широко роззявленим ротом. Не можна було дати Хмарі вирватися. Викинувши руки у відчайдушному кидку, він схопився за вуздечку. Хмара заревів, здіймаючи юнака у повітря. Ранду зоставалося лише безпомічно чіплятися за нього і сподіватися, що кінь заспокоїться.

За мить хлопець так ударився об землю, що ледь зубів не позбувся. Аж нараз сірий завмер, роздуваючи ніздрі та несамовито водячи більмами. Кінь увесь тремтів, а його ноги немов були скуті. Ранда, котрий судомно тримався за вуздечку, трясло. Мабуть, бідолашна тварина теж добряче налякалася, подумав він. Хлопець три чи чотири рази уривчасто зітхнув, і лише після цього зміг роззирнутися, щоби з’ясувати, що сталося з іншими.

У загоні тривала метушня та колотнеча. Вершники натяіували повіддя, намагаючись утримати коней, а ті мотали головами, ставали дибки, рвалися бігти. І весь цей людо-кінський рейвах безладно купчився і кружляв на місці. Тільки двоє вершників вочевидь не мали жодного клопоту зі своїми кіньми. Морейн сиділа в сідлі прямо, її біла кобила просто відійшла вбік і тепер стояла спокійно, так наче нічого надзвичайного і не сталося. Лан зіскочив зі свого коня і вглядався в небо, тримаючи в одній руці меча напоготові, а в іншій — повіддя. Його розкішний чорний скакун також спокійно стояв поруч.

З боку Сторожового Пагорба більше не долинало відголосу гульбища. Мабуть, сільський люд теж почув жахливий крик. Ранд знав, що вони певний час прислухатимуться, можливо, ступлять кілька кроків у темряву, дивуючись, що б це могло бути, а за якийсь час повернуться до своїх веселощів. Невдовзі вони вже й не згадуватимуть про цей дивний випадок, віддавшись співам, бенкетуванню, танцям і жартам. Можливо, коли вони дізнаються про те, що сталося в Емондовому Лузі, дехто з них пригадає цей нічний крик і замислиться. Трохи згодом у селищі заграла скрипка, а за мить мелодію підхопила флейта. Селище повернулося до святкування.

— На коней! — коротко наказав Лан. Вклавши меч у піхви, він застриб-нув у сідло. — Драгкар не виявив би себе, не повідомивши мерддраалу, де ми. — Ще один пронизливий вереск долинув із висоти, приглушений відстанню, але не менш страхітний. Музика в селищі знову різко урвалася. — Тепер він показує напівлюдку шлях до нас. Той десь неподалік.

Коні, які відновили сили, а тепер ще й налякались, гарцювали та задкували від людей, котрі намагалися сісти на них верхи. Том Меррилін, лаючись, першим опинився у сідлі, всі решта теж не забарилися. Всі, крім одного.

— Ранде, хутчіше! — тукнула Еґвейн. Повітря розтяв ще один крик драгкара, і перш ніж дівчині вдалося зупинити Белу, вона зробила кілька стрибків.

Здригнувшись, Ранд зрозумів, що, замість сісти на Хмару, він стоїть, задерши голову до неба, марно намагаючись знайти, звідки долинає цей дикий лемент. Ще й більш од того, сам не зауваживши, він витяг з піхов Темового меча, так наче збирався битися з летючою потворою.

Хлопець почервонів і подумки подякував нічній темряві, котра це приховала. Незграбно, однією рукою, бо в іншій затиснув повіддя, Ранд запхав меч у піхви, крадькома позирнувши на інших. Морейн, Лан та Еґвейн дивилися на нього, хоча він не був упевнений, що саме вони могли розгледіти в місячному сяйві. Решта ж, схоже, були надто заклопотані, заспокоюючи своїх коней, і не звертали на нього жодної уваги. Обіпершись рукою об луку, він одним махом злетів у сідло, так наче змалечку тільки це й робив. Якщо хтось із його приятелів помітив меч, то він почує про це пізніше. Тоді буде досить часу цим перейматися.

Щойно Ранд торкнувся сідла, як коні знову пішли чвалом уперед по дорозі, оминяточи купол пагорба. У селищі завалували собаки: хоч хтось помітив, що вони мчать повз. А, може, собаки відчули траллоків, подумав Рянд Хай там як, а гавкіт та вогні селища швидко розчинились у темряві.

Загін мчав щільною групою, коні ледь не зіштовхувалися на біту. Лан наказав загону не товпитися, проте ніхто не мав бажання зоставатися наодинці з темрявою та ніччю. Ще один лемент розчахнув небо, високо вгорі. Охоронець зглянувся й дозволив їм скакати купно.

Ранд тримався близько до Морейн та Лана, бо його сірий увесь час намагався вклинитися між чорним жеребцем Охоронця та білою кобилою Айз Седай. Еґвейн та менестрель неслися обабіч нього, а друзі Ранда скакали трохи позаду. Хмару підганяли крики драгкара, і він летів уперед так, що Ранд навіть за бажання не міг би втишити його біг, проте обігнати двох перших коней сірий не міг, хоч як намагався.

І знову крик драгкара розтяв ніч навпіл.

Приземкувата Бела мчала, витягши шию, її хвіст і грива розвівалися від шаленого галопу, і в швидкості вона не поступалася високим та струнким коням. Айз Седай мусіла зробити з нею щось більше, ніж просто звільнити від утоми.

У місячному світлі він побачив, що на обличчі Еґвейн квітне усмішка щирого захвату. Її коса розвівалася, як і кінські гриви, а очі, здалося Ран-дові, не тільки відбивали місячне сяйво, а й горіли власним вогнем. Він аж рота роззявив від здивування, та раптом йому в горло залетіла кусюка і він закашлявся.

Мабуть, Лан щось сказав Морейн, бо і Ранд крізь вітер та тупіт копит розчув її відповідь:

— Я не можу! А надто сидячи на коні, що мчить галопом. їх не так легко вбити, навіть коли їх бачиш. Нам залишається втікати та сподіватися на краще.

Вони галопували крізь пасма туману, прозорого, сланкого, що був коням по коліна. Хмара пролетів через одне із них за два стрибки, а Ранд лише кліпав очима, не розуміючи, чи не привиділося це йому. Звідки туман у таку холодну ніч? Ось вони промайнули повз ще один рваний клапоть, більший за перший. Сіра каламуть розросталася, наче туман цей сотався з-під землі. Над головами вершників знову скажено заверещав драгкар. На коротку мить вершники поринули в імлу з головою, потім виринули з неї, залишивши туман позаду. Ця крижана мряка залишила на обличчі та руках Ранда гнилу вологість. А тоді перед ними замаячила невиразно-сіра стіна, і їх раптом наче загорнули в саван. Стукіт копит тепер в’язнув у її товщі, та й крики згори теж долинали наче крізь стіну. Ранд ледве розрізняв розмиті силуети Еґвейн та Тома праворуч і ліворуч від себе.

Лан мчав уперед, не притримуючи свого коня.

— Є тільки одне місце, куди ми можемо податися, — гукнув він, і голос його пролунав приглушено та примарно.

— Мерддраали — хитрі потвори, — відповіла Морейн. — Я використаю проти нього його ж власну хитрість. — І вони продовжили шалено нестися вчвал, нічого більше не обговорюючи.

Попелясто-сіра імла приховала і небо, і землю, тож вершники, які й самі перетворилися на тіні, здавалося, пливли серед нічних хмар. У тих хмарах розчинилися навіть ноги коней.

Ранд засовався в сідлі, зіщулився, намагаючись якось захистися від крижаного туману. Знати, що Морейн здатна на різні штуки, навіть бачити, як вона їх робить, — це одна річ, а відчувати, як вони осідають на шкірі холодною вологою, — це щось геть інше. Він утямив, що намагається не дихати цим туманом, і подумки, не вибираючи слів вилаяв себе за тупість. Йому не вдасться не дихати всю дорогу до Таренського Перевозу! Вона застосувала Єдину Силу до Тема, і з батьком, схоже, нічого поганого не сталося. І все ж таки він зробив над собою зусилля, аби видихнути й наповнити легені туманом, що оповивав його. Дихалося важко, але якщо не зважати на те, що повітря було холодне, як лід, воно нічим особливо не відрізнялося від будь-якого повітря туманної ночі. Він заспокоював себе цим, хоча не був упевнений, що сам собі вірить.

Тепер Лан наказав усім триматися ближче один до одного, аби в цій густій сивій мряці вони могли бачити силуети одне одного. Але Охоронець і не подумав притримати вбивчий біг свого скакуна. Лан і Морейн вели загін крізь млу так упевнено, наче вони ясно бачили шлях попереду. Всі інші могли тільки довіритися їм і мчати вслід. А ще — сподіватися.

Загін нісся вчвал, і ті пронизливі крики, що переслідували його, поступово тихішали, а потім і зовсім зникли, проте спокійніше від цього не стало. Туман загорнув саваном і сховав від очей вершників і ліс, і ферми, і місяць, і шлях. Коли вони мчали повз невидимі ферми, до них вряди-годи долинав наче здалеіу приглушений гавкіт собак, а більше жодного звуку, окрім монотонного гупання копит, вони не чули.

Ранд був упевнений, що вони скачуть так упродовж багатьох годин. Він так стискав повіддя, що не знав, чи потім розтисне руки. А ще він сумнівався, що зможе нормально ходити. Крізь туман за ним мчали примарні постаті, але він і порахувати їх до пуття був не в змозі. Хлопець навіть не був упевнений, що це скачуть його друзі. Холодна сльота промочила наскрізь плащ і куртку, просякнула сорочку, пробрала його до кісток. Лише вітер, що зі свистом бив йому в обличчя, та м’язи коня, що ходили під ним ходором, підказували йому, що він узагалі рухається, а не стоїть на місці. Так, мусили проминути години.

— Повільніше! — раптом вигукнув Лан. — Підбирайте повіддя!

Наказ заскочив Ранда зненацька, тож Хмарі, перш ніж він зміг осадити сірого та збагнути, що відбувається, вдалося втиснутися між Ланом і Морейн та випередити їх на кілька кроків. Зусібіч крізь туман бовваніли будинки, дуже дивні як на Рандове око. Він ніколи раніше не бував тут, але чув багато розповідей про це місце. Будинки здавалися високими, оскільки стояли на високих підмурівках з червоного каменю. Така особливість не була зайвою, коли навесні в Імлистих горах починав танути сніг і Тарен виходив із берегів. Вони дісталися до Таренського Перевозу.

Повз юнака проїхав підтюпцем на своєму чорному коні Лан.

— Не будь такий нетерплячий, овечий пастуше.

Присоромлений Ранд мовчки зайняв своє місце і разом з усім загоном рушив углиб селища. Щоки у нього палали, і на якусь мить туман видався хлопцеві дуже навіть доречним.

Пес-одинак, невидимий у холодній імлі, несамовито загавкав, а тоді втік. Там і сям засвічувались віконця: це починали свій день ранні пташки. Але, крім собачого гавкоту, жоден інший звук не відізвався на приглушене бухкання копит, не порушив досвітньої тиші.

Ранду нечасто доводилося стикатися з мешканцями Таренського Перевозу. Він спробував пригадати те, що йому було про них відомо. Вони рідко мали справу з мешканцями «нижчих селищ», як вони їх називали, морщачи носи так, наче внюхували щось смердюче. Ті, кого він бачив, звалися якось дивно, як-от: Тім’ягір або Дубочовен. Всі тутешні мешканці, укупі і нарізно, мали репутацію хитрюг та шахраїв. Люди казали: «Поручкався з кимось з таренських — перерахуй пальці».

Лан і Морейн зупинилися перед високим темним будинком, що нічим не відрізнявся від решти. Пасма туману клубочилися навколо Охоронця, наче дим. Він зіскочив з коня та піднявся сходами, що вели до передніх дверей, розташованих високо, аж над головами тих, хто чекав на вулиці. Ставши на останню сходинку, Лан почав гатити у двері кулаком.

— Мені начебто причулося, що він казав щось про тишу, — пробурмотів Мет.

Лан продовжував щосили гамселити у двері. У вікні сусіднього будинку заблимало світло, хтось почав обурюватися, проте Охоронець тарабанив і тарабанив.

Раптом двері різко розчахнулися і на порозі постав чоловік у нічній сорочці, що теліпалась біля його голих щиколоток. Масляна лампа в руці господаря будинку вихоплювала з темряви його кощаве обличчя з гострими рисами. Він було розкрив рота, щоби обуритися, проте так і закам’янів із роззявленим ротом, вибалушеними очима дивлячись на зловісний туман.

— Що це? — промимрив він. — Що це таке?

Холодні сірі клапті, звиваючись, полізли у двері, і він квапливо позад, кував від них.

— Майстре Довгошпиль, — звернувся до нього Лан. — Саме вас нам і треба. Ми хочемо переправитися на вашому поромі.

— Та він ніколи й шпиля справжнього не бачив, — фиркнув тихенько Мет.

Ранд смикнув приятеля за рукав, аби той помовчав. Гостролиций чоловік підняв лампу вище і підозріло глянув на хлопців.

За якийсь час майстер Довгошпиль роздратовано відрізав:

— Паром ходить удень. Не вночі. Вночі — ніколи. І в такому тумані теж ніколи. Приходьте, коли буде світло і туман розсіється.

Він хотів уже розвернутися і піти, проте Лан схопив його за зап’ясток. Поромник знову розкрив було рота, щоби запротестувати, але у світлі лампи зблиснуло золото — Охоронець відлічував у його долоню монети, одна по одній. Довгошпиль облизнув губи, слухаючи дзвякання металу, і при цьому дюйм за дюймом нахиляв голову ближче до долоні, наче не вірячи власним очам.

— І стільки ж, — сказав Лан, — коли ми будемо на тому березі. Але відчалюємо зараз.

— Зараз? — Поромник пожував ротом, переступив з ноги на ногу та визирнув у ніч, повну непроглядного туману. Відтак різко кивнув головою: — Зараз, то й зараз. Але відпустіть мою руту. Мені треба розбудити помічників. Ви ж не думаєте, що я сам потягну цей паром, га?

— Чекатиму на поромі, — проказав Лан нечулим голосом. — Але довго я не чекатиму.

Майстер Довгошпиль висмикнув руку із затиснутими в кулаку монетами, притиснув її до грудей і знову кивнув головою на знак згоди. Ногою він квапливо захряснув за собою двері.

РОЗДІЛ 12

ПЕРЕПРАВА ЧЕРЕЗ ТАРЕН

Лан спустився сходами, наказавши усім спішитися і вести коней за ним крізь туман. Вони знову повинні були покладатися лише на Охоронця, надіючись, що він знає, куди їх веде. Туман закручувався навколо колін, Ранд узагалі не бачив, куди ступає, не бачив нічого навіть за ярд перед собою. Туман у місті був не такий густий, як на шляху, а попри те він ледь розрізняв силуети своїх супутників.

На вулицях, як і раніше, не було ні живої душі. Віконець з вогниками трохи побільшало, але крізь щільну імлу вони виглядали блідими латочками, а крім цих тьмавих плям напівсвітла в сірій товщі взагалі нічого не можна було розгледіти. Інколи якийсь будинок проступав з туману, наче випливав з буремного моря, або неочікувано вигулькував чорним велетнем, хоча сусідні доми залишалися зануреними в сіру млу, і тоді здавалося, що цей новоявлений дім стоїть самотою на милі й милі навкруги.

Ранд рухався наче дерев’яний, бо все тіло йому боліло від довгого сипіння на коні, і рухаючись, він питав себе, чи не можна подолати решту шляху до Тар Балона пішки. Йти пішки наразі теж було не набагато легше, ніж їхати, але хоч як, а ноги лишалися чи не єдиною частиною тіла, що не боліла нещадно. Та й ходити пішки він звик.

Лише одну фразу, мовлену голосніше за інші, ясно розчув Ранд:

— Ти повинен це владнати, — мовила Морейн, відповідаючи на Ланове питання, котрого Ранд не почув. — Надто багато він пам’ятатиме, якщо залишити все, як є. Якщо я залишуся в його спогадах...

Ранд сердито обсмикнув обважнілий від вологи плащ, намагаючись триматися ближче до гурту. Мет і Перрин бурмотіли щось собі під ніс, раз у раз натикаючись носаками чобіт на щось невидиме і вибухаючи притишеною лайкою. Том Меррилін теж щось мурмотів сам до себе, і до вух Ранда долетіло щось на кшталт «поїсти гарячого», «біля каміна» та «підігріте вино», проте ні Охоронець, ані Айз Седай не звертали на це уваги. Еґвейн крокувала мовчки, тримаючи спину прямою, а голову високо піднятою. Але попри рішучість, хода її теж виказувала ознаки болючої скутості, бо їздити верхи було для неї так само незвично, як і для решти.

Вона хотіла цієї пригоди, похмуро подумав він, і доки пригода триватиме, вона не помічатиме таких дрібниць, як густий туман, чи сирість, чи холод. Мабуть, речі бачаться трохи інакшими, думав він, залежно від того, шукав ти цієї пригоди чи її нав’язали тобі силою. Безперечно, в оповідках перегони крізь холодну мряку, коли на тебе полює драгкар і лише Світло знає хто ще, видаються ланцюжком подій, що лоскочуть нерви. Можливо, Еґвейн зараз і переживає незабутні хвилини; а ось він міг відчувати тільки холод та сльоту і був радий, що наразі простує селищем, навіть якщо це селище — Таренський Перевіз.

Зненацька Ранд наштовхнувся в імлі на щось велике та гаряче. Це був кінь Лана. Охоронець і Морейн зупинилися, а за ними й решта, огладжуючи коней, заспокоюючи їх, а заразом і себе. Тут туман трохи порідшав, і вони вперше за довгий час побачили одне одного трохи ясніше, але тільки трохи, їхні ноги й досі тонули в бурунах туману, наче в каламутних паводкових водах. Здавалося, повінь поглинула й усі будинки навколо.

Ранд обережно провів Хмару трохи вперед і з подивом відчув, що у нього під чобітьми порипують дошки. Поромна пристань. Він обачливо позадкував, відтягуючи за собою і сірого. Колись він чув, що пристань у Таренському Перевозі — міст, що веде в нікуди, якщо тільки за ним не стоїть пором. Казали, ніби Тарен — широка та глибока ріка, з підступними течіями, подолати які не завжди щастить навіть найкращому плавцеві. Мабуть, ця ріка значно ширша за Винну ріку, міркував він. А якщо довкола ще й непроглядний туман... Він зітхнув із полегшенням, коли знову відчув під ногами тверду землю.

— Готуйсь! — Несамовите шипіння Лана було не менш пронизливим, ніж туман. Охоронець махнув усім рукою, водночас ступивши крок до Перрина та відкинувши плащ на кремезному хлопцеві, так що стало видно величезну сокиру, якою той був озброєний. Ранд нічого не встиг зрозуміти, але слухняно закинув на плече полу плаща, демонструючи свій меч. Лан швидко відступив до свого коня, і нараз у тумані загойдалися тьмяні вогники і почулися приглушені кроки. Вони все ближчали.

За мить з імли вигулькнув майстер Довгошпиль у супроводі шістьох обшарпаних суб’єктів із вовкуватими фізіономіями. У руках вони тримали смоляники, що випалювали навколо діру в тумані. Зупинившись, вони висвітили загін, що вирушив з Емондового Лугу, а тепер стояв пліч-о-пліч на тлі сірої стіни мороку, яка здавалася ще непроникнішою у світлі смолоскипів. Поромник уважно вивчав своїх клієнтів, нахиливши довгасту голову, поводячи носом, наче тхір, що винюхує пастку.

Лан стояв, зумисне недбало обіпершись об сідло, але рука його промовисто відпочивала на довгому руків’ї меча. Він був наче стиснута пружина, готова будь-якої миті розпрямитися.

Ранд поквапливо спробував набути тієї ж пози, що й Охоронець: принаймні теж поклав руку на меча. А вбивчо загрозливий нахил пліч він навіть і не мріяв скопіювати. Якби я спробував, всі, мабуть, розреготалися б.

Перрин послабив шкіряну петлю, що утримувала сокиру в нього на поясі, та розставив ноги для кращої рівноваги. Мет узявся за сагайдак, хоча Ранд і сумнівався, що тятива буде в належному стані після цієї мандрівки крізь мокрінь. Том Меррилін поважно виступив наперед і витягнув перед собою руку, повільно її повертаючи. Ефектний змах — і нараз між пальцями у нього зблиснув кинджал, то ховаючись, то знову з’являючись. Менестрель спіймав кинджал за руків’я і взявся безтурботно підрівнювати собі нігті.

Морейн розсміялася — тихо, захоплено. Еґвейн заплескала в долоні, наче це був виступ на святі, тоді раптом опустила руки з присоромленим виглядом, але усмішка так і залишилася на її вустах.

А от Довгошпиль, здавалося, не був у захваті. Він утупився на Тома, а тоді голосно прокашлявся.

— Тут, здаєцця, хтось казав про більше золота. За перевіз. — Він обвів усіх і кожного похмурим, шельмуватим поглядом. — Те, що ви дали мені раніше, вже в надійному місці, зрозуміло? Там, де нікому з вас не дістати!

— Решту золота, — відказав Лан, — отримаєте, коли ми будемо на тому боці. — Із цими словами він легенько струснув шкіряний гаман на поясі, і той мелодійно дзенькнув.

Очі поромника стрілою метнулися до капшука, але за мить він ствердно хитнув головою.

— Ну, раз так, то так, — вичавив він із себе та пошкандибав на пристань, а за ним потяглися й шестеро його підручних. Туман, пропалений їхніми смоляниками, швидко змикався у них за плечима, його сірі волокна наче зацеровували пророблений прохід. Ранд поспіхом повів коня вслід за ними

Пором виявився дерев’яною баржею з високими бортами, що закінчувалась пандусом. Коли пандус підіймали, він перетворювався на борт з четвертого боку порома. Канати як рука завтовшки відходили від масивних стовпів на пристані та вели уздовж бортів порому, а далі губилися в нічній пітьмі за рікою. Помічники поромника встромили смолоскипи в залізні тримачі по боках порома і, коли коні та люди опинилися на баржі, підняли сходні. Палуба заскрипіла під копитами та ногами, і пором трохи осів під вагою тварин та людей.

Довгошпиль пробурмотів щось собі під ніс, тоді гримнув на пасажирів, щоби ті тримали коней, стояли посередині та не заважали перевізникам. Він горлав і на підручних, поки вони готували пором до відплиття, підганяючи їх, проте ті не звертали жодної уваги на його слова, рухаючись неквапливо і неохоче. Утім, поромник теж реагував на це без запалу, часто обриваючи сам себе на півслові, підіймаючи свій смолоскип високо вгору і вдивляючись у туман. Незабаром він узагалі облишив окрики, перейшов на ніс і завмер там, втупившись у мряку над рікою. Він стояв нерухомо, аж доки один із перевізників торкнувся його плеча, від чого Довгошпиль аж здригнувся:

— Га? Що? А, це ти... Готово? Давно вже пора! То чого ви чекаєте?! — Він змахнув рукою, забувши про затиснутий у ній смолоскип, змахнув так незграбно, що коні форкнули і сахнулися від нього. — То відчалюємо! До канатів! Ворушіться! — Команда попленталася виконувати наказ, а Дов-гошпиль знову втупився в морок, тривожно мацаючи куртку на грудях.

Коли віддали швартови, пором підхопила сильна течія і він накренився, а тоді знову накренився на інший бік — це натяглися напрямні канати. Перевізники, по троє з кожного борту, вхопилися за канати на носі порома і, щось стиха приказуючи, натужно покрокували до корми. Пором зрушив з місця й посунув загорнутою в морок рікою.

Пристань зникла в тумані, а його звивисті смуги попливли над палубою у мерехтливому світлі смолоскипів. Баржа повільно гойдалася на річкових хвилях. На те, що вона рухається, вказували хіба розмірені дії перевізників: на ніс, щоби вхопитися за канати, а відтак на корму, крок за кроком підтягуючи пором. Ніхто не зронив ані слова. Уродженці Емондового Лугу трималися якомога ближче до середини порому. Вони чули, що Тарен значно ширший за ті річечки та річки, що протікали в їхній місцевості, а в тумані ширина його здавалася їм безмежною.

Ранд присунувся ближче до Лана. Ріка, яку не можна перейти вбрід, чи переплисти, чи хоча би побачити цілком — досить гнітюче видовисько для людини, котра ніколи не бачила чогось ширшого чи глибшого за озерце в Заплавному лісі.

— Невже вони насправді можуть спробувати нас пограбувати? — стиха запитав він. — Поромник поводився так, наче він боїться, що це ми його пограбуємо.

Охоронець кинув уважний погляд на хазяїна порома та його помічників — _Чи не прислухається хтось із них? — і лише потім відповів, теж дуже тихо:

— Зважаючи на цей туман, за яким можна сховатися... Бачиш, коли люди гадають, що зуміють щось приховати, то цілком можливо, що вони поведуться із незнайомцями так, як ніколи би не повелися, знаючи про присутність чужих очей. Найвірогідніше, ошукати незнайомця спробує той, хто сам підозрює іншого в спробі себе ошукати. Цей чолов’яга... Гадаю, він і рідну матір продасть траллокам на обід, якщо йому запропонують хорошу ціну. Але мене дивує, що ти про це запитуєш. Я чув, якої думки ви в Емон-довому Лузі про мешканців Таренського Перевозу.

— Так, але... Це правда, що багато хто каже, ніби вони... Але я ніколи не припускав, що вони й насправді... — Ранд зрозумів, якою дурістю було вважати, ніби він може хоч щось знати про те, якими насправді є люди за межами його селища. — Він може видати нас щезнику, — промовив він нарешті. — Розповісти, що ми перебралися на той берег. Може пустити траллоків по нашому сліду.

Лан стримано хмикнув:

— Пограбувати чужинця — це одна річ, а мати справу з напівлюд-ком — геть інша. Невже ти можеш уявити, що він візьметься переправляти траллоків, та ще в такий туман, скільки б золота йому не запропонували? Або що він захоче з власної волі розмовляти з мерддраалом? Та він радше накиває п’ятами і місяць бігтиме не озираючись. Не думаю, що нам варто надто хвилюватися через Друзів Морока у Таренському Перевозі. Не тут. З цього боку нам нічого не загрожує... принаймні якийсь час. Тсс... тихо!

Довгошпиль перестав вдивлятися в імлу попереду і розвернувся до них. Витягнувши гостре обличчя на довгій шиї, високо піднявши смолоскип, він утупився на Лана та Ранда, ніби вперше їх побачив по-справжньому. Палубні дошки озивалися скрипом на кроки перевізників та на випадковий стукіт копит, коли якийсь кінь переступав з ноги на ногу. Поромник відсахнувся, коли второпав, що вони спостерігають за тим, як він спостерігає за ними. Він аж підскочив, різко розвернувся і знову почав вдивлятися в туман, шукаючи протилежний берег чи що там ще він хотів побачити.

— Нічого більше не кажи, — мовив Лан так тихо, що Ранд ледь розчув ці слова. — Зараз не найкращі часи, аби просторікувати про траллоків, чи Друзів Морока, чи Батька Брехні, якщо тебе можуть почути чужі вуха. Такі балачки можуть скінчитися до такої міри погано, що намальоване на дверях Ікло Дракона здасться забавкою.

Ранд і сам не бажав продовжувати розпити. Настрій у нього став ще пригніченіший, ніж був до цієї розмови. Друзі Морока! Так наче їм мало клопоту зі щезниками, траллоками та драгкаром. Траллока принаймні хоч можна побачити.

Раптом у сірій імлі перед ними забовваніли причальні палі. Пором важко тицьнувся у протилежний берег, перевізники квапливо кинулися його най-товити, а тоді з глухим стуком перекинули на берег сходні. Мет і Перрин негайно заявили, що Тарен і вполовину не такий широкий, як про нього кажуть. Лан повів жеребця вниз сходнями, за ним пішла Морейн, а тоді й решта мандрівників. Коли Ранд, який ішов останнім, повів Хмару вслід за Белою, майстер Довгошпиль розлючено заволав:

— Ану зачекайте! Стійте! Де моє золото?!

— Ви його отримаєте, — звідкись з туману долинув голос Морейн.

Ранд відчув, що під його ногами вже не сходні, а дошки причалу.

— І срібна марка кожній вашій людині, — додала Айз Седай, — за швидку переправу.

Поромник завагався, витягуючи носа, наче нюхом перевіряючи, де тут пастка, а от його помічників згадка про срібло неабияк підбадьорила. Швидко розібравши свої смолоскипи, вони затупотіли сходнями, перш ніж Довгошпиль устиг відкрити рота. Злісно скривившись, поромник пошкандибав за своєю командою.

Ранд обережно пробирався причалом, чуючи, як за спиною глухо вистукує копитами Хмара, якого він вів за повіддя. Сірий туман тут був не менш густим, як над рікою. Біля причалу у колі світла від смолоскипів в руках Довгошпиля та його хлопців стояв Лан, роздаючи монети. Усі інші, крім Морейн, нашорошено спостерігали за процедурою, юрблячись за самісінькою спиною Охоронця. Айз Седай стояла осібно й дивилася на ріку, хоча що вона могла там побачити, Рандові було невтямки. Здригнувшись, він запнув на собі плащ, попри те, що той геть просяк вологою. Тепер хлопець був уже не в Межиріччі, і йому здалося, що між ним і рідною землею пролягла значно більша відстань, ніж за цією рікою.

— Ось, маєте, — промовив Лан, поклавши останню монету на долоню Довгошпиля. —Як домовлялися. — Він не став прибирати гаман, і чоловік із тхорячим обличчям пожадливо вп’явся в нього.

Зненацька причал голосно скрипнув і заходив ходором. Довгошпиль смикнувся, голова його різко крутнулася в бік порома, що ховався за завісою туману. Світло двох смолоскипів, що залишались на палубі, здавалося звідси двома розпливчастими бляклими цятками. Причал затріщав, відтак пролунав оглушливий тріск—це ламалося дерево. Дві світлі плями захиталися, а тоді почали обертатися. Еґвейн голосно зойкнула, а Том вилаявся.

— Він відв’язався! — заволав Довгошпиль. Схопивши за в’язи найближчих помічників, він штовхнув їх до краю причалу. — Пором відв’язався, ви, бовдури! Хапайте його! Хапайте!

Під штурханами Д овгошпиля перевізники ступили кілька невпевнених кроків уперед і зупинились. Неясні вогники на поромі закружляли швидше... ще швидше... Туман над ними закрутився у вихорі, засмоктуючись у спіральну вікнину. Причал затрясся. Повітря сповнилося тріском і хряском розтрощуваного поромного дерева.

— Це вир, — вимовив один з перевізників із забобонним жахом у голосі.

— На Тарені не може бути жодних вирів! — мертвим голосом проказав Довгошпиль. — Зроду не було.

— Прикрий випадок, — глухо пролунав голос Морейн крізь туман.

Вона відвернулася від ріки, але імла ховала її за своєю завісою, перетворюючи на неясний силует.

— Не пощастило, — погодився Лан без жодної емоції в голосі. — Схоже, певний час вам не доведеться перевозити людей через ріку. Погано, що ви втратили свій пором саме тоді, коли перевозили нас.—Він знову подлубався у капшуку, який так і залишався під рукою. — Ось, це відшкодує вам збитки.

Якусь мить Довгошпиль витріщався на золото, що блищало на долоні Лана у мерехтінні смолоскипів, потім зіщулився, а очі його так і забігали по обличчях подорожан. Вихідці з Емондового Лугу, напівприховані завісою туману, стояли мовчки. Перелякано вигукнувши щось нерозбірливе, поромник вихопив монети у Лана і, крутнувшись дзиґою, чкурнув у туман. Його помічники відстали від нього хіба на пів кроку, і світло смоляників швидко розтануло в тумані, коли вся їхня компанія чкурнула берегом проти течії ріки.

— Тут нас більше нічого не затримує, — мовила Айз Седай, так наче нічого надзвичайного не сталося. Ведучи за повіддя свою білу кобилу, вона пішла геть від пристані, підіймаючись берегом вгору.

Ранд стояв, не в змозі відвести очей від прихованої мрякою ріки. Це може бути випадковістю. Не буває вирів, так він сказав, але ж... Раптом він усвідомив, що залишився один, і заквапився й собі пологим схилом.

Через три кроки густий туман закінчувався наче ножем відрізаний Ранд завмер на місці й озирнувся. Уздовж ріки йшла межа, з одного боку якої висіла щільна сіра завіса, а з іншого розкинулося чисте нічне небо, ще й досі темне, хоча місяць вимальовувався чітко, вказуючи на близький світанок.

Охоронець та Айз Седай обговорювали щось між собою поблизу кордону туману. Коні стояли поруч із ними. Решта загону купчилися трохи оддалік. Навіть у блідому місячному сяйві було ясно видно, що вони дуже стривожені. Всі дивилися на Лана та Морейн, трохи відкинувшись назад, наче розриваючись між бажанням не згубити цю пару з очей і страхом наблизитися до неї.

— Туман тягнеться рівно вздовж ріки наче олівцем накреслений, — сказала Морейн задоволено. — У Тар Балоні й десятеро жінок не набереться, здатних утнути таке самотужки. Не кажучи вже про те, що це зроблено з коня, який мчить щодуху.

— Я не хочу нарікати, Морейн Седай, — заговорив Том незвичним для себе невпевненим тоном, — але чи не краще було би приховати нас ще на якийсь час? Скажімо, до Бейрлона? Якщо цей драгкар гляне на цей бік ріки, ми втратимо все, що виграли.

— Драгкари не надто кмітливі, майстре Меррилін, — сухо відказала Айз Седай. — Моторошні, смертельно небезпечні, часто дуже гострозорі, але розуму у них обмаль. Він доповість мерддраалу, що на цьому боці ріки туману немає, але сама ріка вкрита щільною завісою на багато миль в обох напрямках. Мерддраал знатиме, яких зусиль це мені мало вартувати. Відтак припустить, що ми могли втекти і вниз рікою, і це його затримає. Йому доведеться розпорошити свої зусилля. Туман протримається достатньо довго, і він не зможе бути впевнений, що ми не вирушили рікою на човні, аби пройти таким побитом частину шляху. Я могла би натомість розширити смугу туману в напрямку Бейрлона, але драгкар зможе обшукати ріку за кілька годин, і тоді мерддраал точно знатиме, куди ми прямуємо.

Том перевів дух і похитав головою.

— Я перепрошую, Айз Седай. Сподіваюся, що ви не сприймете мої слова за образу.

— Е-е-е, Мор... е-е-е, Айз Седай, — Мет гучно проковтнув клубок у горлі. — Пором.... е-е-е... ви... тобто... я не розумію, чому... — Він розгублено замовк, і запала тиша, така цілковита, що найгучнішим, що міг чути Ранд, було його власне дихання.

Урешті-решт Морейн заговорила, і голос її різко розкраяв тишу.

— Ви всі хотіли би пояснень, але якщо я пояснюватиму вам кожну свою дію, у мене не залишиться часу ні на що інше. — У місячному світлі Айз Седай здавалася вищою, постать її наче нависала над ними. — Вам треба знати одне: я збираюся безпечно доправити вас до Тар Валона. Все інше не повинно вас обходити.

— Якщо ми тут будемо стовбичити, — зауважив Лан, — драгкару не доведеться обшукувати ріку. Коли пам’ять мене не зраджує... — Він повів коня вище схилом.

Ранд відчув, що з початком руху Охоронця у нього в грудях наче розв’язався якийсь вузол, і хлопець глибоко зітхнув. Він почув, що й інші переводять дух, навіть Том, і йому пригадалася давня приказка: «Краще плюнути вовку в око, ніж перечити Айз Седай». Але напруга спала. Морейн уже не здавалася такою високою — тепер голова її ледь сягала Рандові грудей.

— Схоже, навіть перепочити нам не вдасться, — безнадійно промовив Перрин, закінчивши фразу позіханням. Еґвейн, притулившись до Бели, втомлено зітхнула.

Це вперше Ранд почув від дівчини хоча б натяк на нарікання. Може, вона нарешті зрозуміла, що це не дивовижна пригода, а щось геть інше. А тоді він із соромом пригадав, що вона навіть не проспала цілий день, як він.

— Нам треба відпочити, Морейн Седай, — сказав Ранд. — Ми цілісіньку ніч мчали верхи.

— Тоді пропоную поглянути, що приготував для нас Лан, — відповіла Морейн. — Ходімо.

Усі пішли за нею берегом угору, у напрямку лісу. Там, під дахом голого гілля, тіні були ще густішими. За якусь сотню спанів від Тарена перед їхнім зором постав курган із широкою галявиною перед ним. Колись давно повінь підмила та повалила тут цілий лісок груболиста, перетворивши повалені дерева на величезний щільний клубок переплутаних стовбурів, гілок і коріння. Морейн зупинилася, і зненацька низько над землею з’явився вогник, що рухався назустріч подорожнім, пробираючись з-під одного із завалів.

З-під кургану, тримаючи перед собою уламок смолоскипа, виліз Лан і випростався.

— Непроханих гостей не було, — сказав він, звертаючись до Морейн. — І дрова, що я заготовив, залишились сухі, тож я розклав невеличке багаття. Відпочиватимемо в теплі.

— Ви знали, що ми тут зупинимося? — не повірила Еґвейн.

— Це місце здавалося зручним, — відказав Лан. —Я вважаю, що завжди краще підготуватися заздалегідь.

Морейн узяла смолоскип у нього з рук.

— Подбайте про коней, будь ласка. Після цього я займуся вашою втомою. А просто зараз хотіла би поговорити з Еґвейн. Еґвейн?

Ранд дивився услід двом жінкам, а ті, низько зігнувшись, зникли під великим звалищем стовбурів та гілляк. Там виявився невеликий отвір, такий вузький, що крізь нього ледь можна було пролізти. Світло смолоскипа зникло.

В поклажі Лана були і сакви з харчами, і не надто великі торби з вівсом. Він зупинив мандрівників, коли ті взялися було розсідлувати коней. Натомість дістав пута, які теж захопив із собою.

— Без сідел їм би краще відпочивалося, але, якщо нам доведеться швидко забиратися звідси, то в нас може не вистачити часу сідлати їх заново.

— Мені здається, що вони взагалі не потребують відпочинку, — зауважив Перрин, намагаючись підвісити шаньку з вівсом під морду своєму коневі. Кінь енергійно мотав і трусив головою, і хлопцю не відразу вдалося при-лаштувати поворозки. Ранду теж довелося повозитися з Хмарою, і тільки з третьої спроби йому вдалося підсунути під носа коневі полотняний мішок.

— Ні, потребують, — заперечив Лан, закінчивши триножити свого жеребця і розпрямляючи спину. — Бігти вони ще можуть. Вони й бігтимуть щодуху, якщо ми їм дозволимо, і бігтимуть так аж до тієї миті, коли впадуть мертвими від виснаження, якого навіть і не відчували. Краще б Морейн Седай не довелося робити те, що вона зробила, але це було необхідно. — Він погладив жеребця по шиї, і тварина здійняла голову, неначе відповідаючи вдячністю на дотик Охоронця. — Найближчими днями нам доведеться скакати повільно, аж доки вони оклигають. Набагато повільніше, ніж я хотів би. Проте якщо нам пощастить, цього буде достатньо.

— То ось що... — затнувся було Мет, а тоді продовжив: — То вона це мала на увазі, коли казала, що зробить щось із нашою втомою?

Ранд погладжував шию Хмари, втупившись в нікуди. Попри те, що вона зробила для Тома, він не мав жодного бажання, аби Айз Седай застосовувала Силу до нього. Світло, та вона ж майже визнала, що сама ж потопила пором.

— Щось таке, — несмішливо пирхнув Лан. — Але вам не треба перейматися тим, що ви можете загнати себе до смерті. Якщо тільки справи не підуть геть погано. Краще вважайте, що ви просто отримаєте ще один нічний відпочинок.

Раптом із вкритої густим туманом ріки долинув пронизливий крик драгкара. Навіть коні завмерли на місці. Крик пролунав знову, цього разу ближче, наче голками простромивши череп Рандові. Потім крики стали тихіші, і нарешті розтанули вдалині.

— Пощастило, — видихнув Лан. — Драгкар шукає нас на ріці, — Він лише знизав плечима, і голос у нього був абсолютно спокійний. — Ну, ходімо всередину. Я б не відмовився випити гарячого чаю і сяку-таку рісочку вкинути до рота.

Ранд першим порачкував крізь отвір у буреломі. За ним виявися коротенький тунель. Проповзши ним, він зупинився. Попереду відкрилося вільне місце — якась подоба печерки усередині цього лісового розгардіяшу, і печерки доволі великої, аби вони могли тут усі вміститися. Над головою нависало гілля та стовбури дерев, і нависало так низько, що тільки жінки могли випростатися. На основині з річкової гальки потріскувало невеличке вогнище, і дим від нього йшов нагору, проходячи крізь плутанину гілок; тяга була достатня, аби в печерці не залишалося диму, а природний дах водночас був таким товстим, що не пропускав ані найменшого проблиску вогню. Морейн та Еґвейн, скинувши плащі, сиділи біля вогню одна навпроти одної, підібгавши під себе ноги.

— Єдина Сила, — казала Морейн, — походить з Істинного Джерела і є рушійною силою Творіння. Це сила, якій Творець призначив обертати Колесо Часу. — Вона витягла руки перед собою і склала їх, долоня до долоні. — Саїдін, чоловіча половина Істинного Джерела, і саїдар, жіноча половина, працюють одна проти одної й водночас разом, утворюючи цю силу. Саїдін, — вона підняла одну руку, а тоді дозволила їй упасти, — заплямована Мороком, бо він її торкнувся. Це наче тонка плівка прогірклої оливи, що плаває на воді. Вода залишається чистою, але до неї не можна дістатися, не торкнувшись бруду. Тільки саїдар залишається чистою, і нею можна безпечно користуватися. — Еґвейн сиділа спиною до Ранда, і він не бачив її обличчя, але бачив, як вона у захваті подалася вперед.

Мет штовхнув Ранда в спину й пробурмотів щось, і Ранд змушений був пролізти далі до печерки. Морейн та Еґвейн не звернули на нього уваги. За Метом всередину прихистку забралися і решта чоловіків. Вони звільнялися від промоклих плащів, розсаджувалися навколо вогнища, протягували руки до вогню. Останнім з’явився Лан. Із заглиблення у стіні він витяг міхи з водою та шкіряні сакви, дістав звідти чайник і заходився робити чай. Його вочевидь не цікавило, про що розмовляють між собою жінки, а от приятелі Ранда полишили гріти над вогнем руки і з неприхованим зацікавленням втупилися на Морейн та Еґвейн. Проте ті поводилися так, наче, крім них, тут нікого не було.

— Ні, — промовила Морейн у відповідь на питання Еґвейн, якого Ранд не розчув. — Істинне Джерело неможливо вичерпати, так само як млин не може вичерпати колесом воду в річці. Джерело — це ріка; Айз Седай — це млинове колесо.

— І ви насправді гадаєте, що я можу навчитися? — запитала Еґвейн. Обличчя її сяяло від захвату. Ранд ще ніколи не бачив її такою вродливою і такою недосяжною. — Я можу стати Айз Седай?

Ранд підхопився з місця й тріснувся маківкою об низьку стелю. Том Меррилін схопив його за руку та потягнув долу.

— Не роби з себе дурня, — прошепотів Том. Він зиркнув на жінок: ті, здавалося, нічого не помітили. Менестрель перевів погляд, сповнений співчуття, на Ранда. — Тепер від тебе вже нічого не залежить, хлопче.

— Дитино, — м’яко проказала Морейн, — небагато є людей, здатних навчитися торкатися Істинного Джерела та використовувати Єдину Силу. Хтось із них може навчитися більшого, хтось — меншого. Ти — одна зі жменьки тих, кому не треба вчитися. Принаймні рано чи пізно, хотітимеш ти цього чи ні, а Джерела ти торкнешся. Але без знання, яке можна отримати лише у Тар Балоні, ти ніколи не зможеш спрямовувати Силу правильно, а в такому випадку цілком імовірно й загинути. Чоловіки, які мають природжену здібність торкатися саїдін, помирають, якщо, звісно, Червона Аджа не знайде їх вчасно і не вгамує...

У горлі Тома щось наче притлумлено захрипіло, а Ранд неспокійно за-совався на місці. Такі чоловіки, про яких казала Айз Седай, зустрічалися дуже рідко, він чув лише про трьох таких, та й ті були, дякувати Світлу, не з Межиріччя, але перш ніж їх знаходили Айз Седай, вони завжди встигали наробити стільки лиха, що звістки про їхні вчинки поширювалися наче звістки про війни чи руйнівні землетруси. Ранд ніколи не уявляв, що саме роблять Аджі. Якщо вірити оповідкам, це були спільноти Айз Седай, які здебільшого плели інтриги та боролися за першість одна з одною. Але всі оповідки сходилися в одному: головна мета Червоної Аджі полягає в тому, аби попередити нову Світотрощу, і заради цього Айз Седай з цієї Аджі вишукують чоловіків, які хоча би подумки намагаються опанувати Єдину Силу. У Мета і Перрина був такий вигляд, наче їм раптом захотілося опинитися вдома у власнихліжках.

— ...але деякі жінки теж помирають. Навчитися без керівництва важко. Жінки, яких ми не знаходимо, ті, які виживають, часто стають... ну, скажімо, в цій частині світу часто стають Мудринями свого селища. — Айз Седай задумливо помовчала. — Давня кров ще має силу в Емондовому Лузі, і давня кров співає. Я зрозуміла, ким ти є, щойно тебе побачила. Айз Седай не може знаходитися поряд із жінкою, яка може спрямовувати силу чи ось-ось перевтілиться, і не відчути цього. — Морейн пошаруділа в торбинці, що висіла в неї на поясі, і видобула звідти невеличкий блакитний самоцвіт на золотому ланцюжку, що раніше прикрашав її волосся. — А ти дуже близька до перевтілення, до свого першого дотику. Буде краще, якщо я проведу тебе крізь нього. Це дозволить тобі уникнути... неприємних наслідків, які чигають на тих, хто шукає шлях самотужки.

Коли Еґвейн побачила камінь, очі її розширилися, вона кілька разів провела язиком по пересохлих губах.

— Це... Він має в собі Силу?

— Звісно, ні, — різко відповіла Морейн. — Речі не можуть мати в собі Сили, дитино. Навіть акгріал — це лише знаряддя. Це просто гарний блакитний самоцвіт. Але він може випромінювати світло. Ось.

Морейн поклала камінь на кінчики пальців Еґвейн. Руки у дівчини тремтіли. Вона ледь не відсмикнула їх, але Морейн взяла обидві її руки у свою, а іншою торкнулася скроні дівчини.

— Дивися на камінь, — м’яко промовила Айз Седай. — Так буде краще, ніж самій тикати ся наосліп. Звільни свій розум від усього, залишивши тільки цей камінь. Звільни розум і віддайся течії. Є тільки цей камінь і порожнеча. Почну я. Пливи за течією, і дай мені тебе скерувати. Жодних думок. Пливи.

Ранд учепився нігтями собі в коліна, а його щелепи були стиснуті до болю. У неї мусить не вийти. Мусить.

Всередині камінця замиготів синій вогник, лише один синій спалах — загорівся і згас. Не яскравіший за світлячка... Але Ранд відсахнувся, наче він засліпив йому очі. Еґвейн та Морейн дивились у камінь з порожніми обличчями. Ще один спалах, тоді ще один, і нарешті камінь запульсував небесною синявою, так як б’ється серце. Це Айз Седай, подумав Ранд у відчаї. Це робить Морейн. Не Еґвейн.

Ще один проблиск, не такий яскравий, і камінець знову став просто прикрасою. Брязкальцем. Ранд затамував подих.

Ще якусь мить Еґвейн продовжувала дивитися на камінець, тоді підвела очі на Морейн.

— Мені здалося... Я наче... наче, щось відчула, але... Можливо, ви помилилися щодо мене. Мені шкода, що ви змарнували на мене свій час.

— Нічого я не змарнувала, дитино. — На вустах Морейн грала задоволена напівпосмішка. — Останній зблиск належав лише тобі.

— Це правда? — вигукнула Еґвейн, і враз знову зів’яла. — Але ж він був такий... ледь помітний.

— А ось тепер ти поводишся, наче дурне сільське дівча. Більшість тих, хто приходить до Тар Балону, мусять навчатися не один місяць, аби зробити те, що ти щойно зробила. Ти можеш багато чого досягти. Можливо, навіть стати колись Престол Амерлін, звичайно, якщо навчатимешся затято і завзято працюватимеш.

— Ви хочете сказати, що... — У захваті Еґвейн кинулася на птию Айз Седай. — Дякую! Ранде, ти чув? Я стану Айз Седай!

РОЗДІЛ 13

ВИБІР

Перш ніж мандрівники повкладалися спати, Морейн обійшла всіх і, опускаючись на коліна, поклала кожному руки на голову. Лан хотів було казати, що йому це не потрібно і не варто витрачати на нього сили, але не зважився. Еґвейн нетерпляче чекала на нові пригоди, Мет і Перрин були помітно налякані, але боялися сказати «ні». Том відсахнувся від рук Айз Седай, але вона взялася за його сиву голову, обдарувавши його поглядом, що не дозволяв жодних вибриків. Під час процедури менестрель дивився похмуро. А вона, прибираючи руки, глузливо посміхнулася. Том насупився ще сильніше, але вигляд у нього посвіжішав. Як і в решти.

Ранд забився у найглибшу нішу нерівної стіни, сподіваючись залишитися непоміченим. Щойно він обіперся спиною на гілля, як відчув, що повіки його склепляються самі собою, проте змусив себе спостерігати за тим, що відбувається. Піднісши кулак до рота, хлопець постарався приховати позіхання. Йому би лише трохи поспати, годину чи дві, і він буде в порядку. Але Морейн про нього не забула.

Ранд здригнувся, відчувши її прохолодні пальці на своєму обличчі, і почав говорити:

— Мені не... — І нараз він здивовано витріщив очі. Втома стекла з нього, як стікає вода схилом, а від болю у м’язах навіть сліду не лишилося. Він дивився на неї із роззявленим ротом. Вона ж лише усміхнулася і забрала руки.

— Ось і все, — промовила Морейн, підводячись і втомлено зітхаючи, і Ранд пригадав, що для себе вона зробити цього не може. Морейн лише випила трохи чаю, відмовившись від хліба та сиру, хоча Лан з усіх сил намагався

змусити її з’їсти хоч шматочок, а тоді згорнулася клубочком біля вогню і, здавалось, заснула тієї ж миті, як накрилася плащем.

Усі інші, крім Лана, попадали й заснули там, де тільки знайшлося місце, щоби простягнутися, хоч Ранд і не розумів, навіщо їм тепер потрібен сон. Він почувався так, наче вже цілісіньку ніч проспав у м’якому ліжку. Утім, щойно він притулився до стовбурів, що утворювали подобу стіни, як сон упав на нього хвилею. Коли годиною пізніше Лан розбудив його, Ранд міг би побитися об заклад, що відпочивав днів зо три, і не менше.

Охоронець розбудив усіх, окрім Морейн, і грізно шикав на кожного, хто мав необережність потривожити її сон. Але хоч як, а розсиджуватися в затишній деревній печерці він їм не дозволив. Перш ніж сонце вигулькнуло над обрієм десь на два своїх діаметри, всі сліди ночівлі було прибрано, а загін уже сидів у сідлах, прямуючи на північ, у бік Бейрлону — рухався ступою, бо треба було пожаліти коней. Очі Айз Седай дивилися наче крізь поволоку, проте в сідлі вона трималася прямо і впевнено.

Над рікою, як і вчора, стояв густий туман. Сіра стіна опиралася всім спробам кволого сонця її розсіяти й ховала від очей Межиріччя. Ранд увесь час озирався, сподіваючись востаннє побачити рідні місця, хай це навіть Таренський Перевіз, аж доки навіть смуга туману над рікою щезла вдалині.

— Ніколи не гадав, що колись поїду так далеко від дому, — промовив він, коли і ріка, і туман зникли за стіною дерев. — Пам’ятаєте, як нам колись здавалося, що до Сторожового Пагорба шлях неблизький? Це було два дні тому, А, здається, вічність минула.

— Ми повернемося за місяць чи два, — відгукнувся Перрин напруженим голосом. — Тільки уяви, що ми зможемо нарозказувати вдома про все це.

— Навіть траллоки не можуть ганятися за нами вічно, — підхопив Мет. — Згоріти мені, не можуть. — Випроставшись у сідлі, він озирнувся навкруги, тоді важко зітхнув і знову згорбився, наче сам не вірив щойно сказаному.

— От уже ці чоловіки! — пирхнула Еґвейн. — Маєте пригоду, про яку завжди розпатякували, а в самих уже на думці повернення додому. — Вона високо тримала голову, але Ранд розчув, що голос у неї став тремтіти, коли Межиріччя залишилось далеко позаду.

Am Морейн, я ні Лан навіть не намагалися їх заспокоїти, як і не обмовилися й словом про те, що вони обов’язково повернуться. Ранд гнав від себе думки, що це могло би означати. Хоча він і відпочив, його все ж переповнювали сумніви, і ще одна причина для хвилювання була би зайвою. Зігнувшись у сідлі, він поринув у мрії: ось вони з Темом весняного ранку пасуть вівці серед високої, буйної трави, а з неба лине пісня жайворонка. Ось вони з батьком їдуть до Емондового Лугу, ось Бел-Тайн, такий, як він був завжди, ось танці на Галявині, і він танцює, і не переймається тим, що може не так ступити. Ранд примудрявся надовго поринати у такі мріяння.

Дорога до Бейрлона зайняла майже тиждень. Лан нарікав, що подорож їхня надто затяглася, хоча це він обирав, з якою швидкістю рухатися, а решта виконували його вказівки. Утім, власних сил і сил свого жеребця Мандарба — Лан сказав, що Старою мовою це означає «Клинок», — Охоронець не шкодував. Він робив удвічі більше миль, ніж решта загону, оскільки, розвідуючи місцевість, то галопував уперед, аж плащ лопотів на вітрі, щомиті змінюючи колір, то повертався назад перевірити, що робиться в них у тилу. Якщо ж іще хтось насмілювався пустити коня не розміреним кроком, а хоч трохи швидше, тієї ж миті наражався на наказ дбати про бідолашну тварину і на уїдливі репліки на кшталт, як гарно виглядатиме його зустріч із траллоками піхотою. Навіть Морейн отримувала від Лана на горіхи, якщо не стримувала своєї білої кобили. Кобила мала кличку Альдіб, що Старою мовою означало «Західний Вітер» — вітер, який приносить із собою весняні дощі.

Під час розвідок Охоронець жодного разу не виявив ознак переслідування чи засідки. Про побачене він доповідав лише Морейн, і то стиха, так що решта нічого не чули; Айз Седай же повідомляла мандрівникам тільки те, що вважала за потрібне. Спершу Ранд озирався не менше, ніж вдивлявся вперед. І був він був не один такий. Перрин часто перевіряв пальцем гостроту своєї сокири, а Мет їхав з накладеною на тятиву лука стрілою. Проте куди не глянь, ніде не було помітно ні траллоків, ні постатей у чорних плащах, а в порожньому небі не ширяв драгкар. Помалу Ранду почало здаватися, що, можливо, їм справді вдалося втекти.

Надійного укриття вони не мали, навіть у найгустіших лісових хащах Зима так само чіпко трималася тут, на північ від Тарена, як і в Межиріччі. Голі краєвиди, що їжачилися сірим гіллям, вряди-годи намагалися позеленити невеличкі бори та гаї, острівці груболиста, лавра та ще якихось пахучих кущів. Навіть бузина ще не думала розбруньковуватися. Луки, бурі від старої, вигладженої зимовими снігами трави, лише де-не-де взялися бризками нових паростків. Але правду кажучи, зазвичай тут поростали жалка кропива, а ще колюче будяччя, а ще дур-зілля. По лісах на голій землі там і сям ще трималися латки снігу, сіріючи в затінених улоговинах чи під низькими лапами вічнозелених дерев. Мандрівники куталися в плащі, бо кволе сонячне проміння не гріло по-справжньому, а ночі були пронизливо холодними. Тут, яків Межиріччі, майже не траплялися птахи, навіть круки.

Попри свою неквапливість, ця подорож жодним чином не скидалася на приємну прогулянку. Північний шлях, а Ранд продовжував подумки саме так називати цей шлях, хоч і здогадувався, що тут його можуть іменувати геть по-іншому, й надалі стелився майже точно на північ. От тільки на вимогу Лана їхній загін раз у раз петляв лісом, тримаючись далі від путівця там, де той був добре второваним. Варто було вдалині замаячіти селу, фермі чи ще якій прикметі людської цивілізації, і вершники обминали людські поселення широким колом. Але такі прикмети траплялися дуже й дуже рідко. Упродовж першого дня подорожі Ранд не побачив жодної ознаки того, що довкола цих лісів можуть жити люди. Про це свідчив хіба що сам шлях. Йому спало на гадку, що навіть тоді, коли він свого часу подорожував до підніжжя Імлистих гір, то й тоді не був так далеко від залюднених місць, як оце зараз.

І коли Ранд побачив першу ферму — великий каркасний дім і високу клуню під гостроверхими солом’яними стріхами, — побачив дим, що вився над комином, це стало для нього справжнім потрясінням.

— Ферма така ж, як і в нас удома, — зауважив Перрин, напружуючи очі, аби роздивитися будівлі, віддалені та ще й напівприховані деревами. Навколо будівель снували туди й сюди люди, не підозрюючи, що за ними спостерігають.

— Звісно, що не така, — заперечив Мет. — Просто ми надто далеко, аби помітити різницю.

— А я кажу тобі, що така сама, — наполягав Перрин.

— Різниця має бути. Зрештою, ми вже заїхали далеко на північ від Тарена.

— Тихо будьте, ви обидва, — гримнув Лан. — Нас не повинні помітити, не забули? За мною. — Він повернув на захід, аби обігнути ферму лісом.

Озираючись, Ранд подумав, що Перрин має рацію. Ферма дуже скидалася на будь-яку з тих, що розкинулися навколо Емондового Лугу. Він побачив малого хлопчика, що тягнув з колодязя цебро з водою. Трохи старші хлопці поралися коло овець у загорожі. Та навіть сушарку для тютюну він помітив. Але Мет теж мав рацію. Ми на північному березі Тарена. Тут усе мусить бути інакшим.

На ночівлю вони завжди зупинялися, коли сонце ще не сховалося за обрій, аби знайти місце на схилі, де було би більш-менш сухо і не так вітряно, бо вітер у тутешніх краях майже ніколи не вщухав, а тільки змінював напрямок. Багаття розкладали невеличке, таке, що його годі було помітити вже з відстані в кілька кроків. Щойно чайник закипав, вогонь гасили, а вуглинки та попіл закопували.

Ще на першій їхній зупинці, поки було видно, Лан узявся вчити хлопців, як користуватися тією зброєю, що вони прихопили з собою. Розпочав із лука. Він подивився, як Мет поцілив трьома стрілами в сук на розчахнутому стовбурі сухого груболиста з відстані в сто кроків, а тоді запропонував решті показати свою вправність. Перрин повторив досягнення Мета, а Ранд, прикликавши на допомогу полум’я та безодню, досягнувши порожнечі та спокою, що дозволили луку стати його частиною, а, може, йому самому перетворитися на частину лука, всадив усі три стріли так купно, що вони майже торкалися одна одної вістрями. Мет схвально штурхонув Ранда в плече.

— Тепер, якщо у всіх вас будуть луки, — сухо зауважив Охоронець, коли вони почали радісно вишкірятися, — і якщо траллоки погодяться не підходити надто близько, де з луків не буде жодної користі... — Посмішки зникли, наче їх змило водою. — Подивимось, чого я можу вас навчити на той випадок, якщо вони все ж таки підійдуть близько.

Він показав Перрину кілька прийомів орудування сокирою з таким, як у нього, широчезним лезом. Здійняти таку сокиру на когось озброєного — це не те саме, що рубати нею дрова чи вимахувати нею заради розваги. Він продемонстрував учневі коваля низку рухів, блоків, відбивань та ударів, а тоді показав Рандові, як робити те ж саме за допомогою меча. Не несамовиті стрибки й замашисті удари навсебіч, як приблизно уявляв це собі Ранд, а плавні рухи, що наче перетікають один в одний — достоту як танець.

— Недостатньо махати клинком, — сказав Лан, — хоча деякі так собі це й уявляють. Частиною клинка, до того ж найважливішою, є розум. Звільни свій розум від ненависті, від страху. Від усього. Треба випалити ці почуття. Ви, решта, теж слухайте. Це годиться і для сокири, і для лука, і для списа, і для палиці. Це годиться і тоді, коли ви б’єтеся голіруч.

Ранд здивовано витріщився на нього.

— Полум’я та порожнеча, — зачудовано промовив він. — І ви про це також кажете? Мій батько навчав мене цьому.

Охоронець відповів йому поглядом, в якому нічого не можна було прочитати.

— Тримай меча так, як я тобі показував, овечий пастуше. Я не зможу перетворити селюка з порепаними п’ятами у майстра клинка за одну годину, але, може, мені вдасться домогтися, щоби ти не порубав власні ноги на капусту.

Ранд зітхнув і, тримаючи меч обома руками, виставив його перед собою. Морейн спостерігала за ними незворушно, але наступного вечора сказала Лану продовжити навчання.

На вечерю вони їли те ж саме, що на обід і на сніданок: сухий корж із сиром та в’яленим м’ясом, щоправда, на вечерю вони запивали їжу чаєм, а не водою. Вечорами Том розважав товариство. Лан не дозволяв менестрелю грати на арфі чи на флейті, оскільки цілком слушно вважав, що нема потреби будити всі села навколо, тож Том лише жонглював і розповідав легенди та казки. «Мара і три пришелепуваті королі», чи одну з тисяч історій про Анлу, Мудру Радницю, чи якусь героїчну легенду, як, наприклад, «Велике полювання на Ріг», чи інші, але завжди з щасливим кінцем і тріумфальним поверненням героїв додому.

Попри те, що у навколишніх землях панував мир, між деревами не мигтіли траллоки, а драгкар не ширяв між хмарами, Рандові здавалося, що він і його супутники самі примудряються підвищити напругу, незалежно від того, зникла небезпека чи ні.

Одного ранку, прокинувшись, Еґвейн узялася розплітати косу. Ранд, скручуючи свою ковдру, спостерігав за нею краєчком ока. Щовечора, щойно гасили багаття, усі загортались у свої ковдри. Усі, крім Еґвейн та Айз Седай. Жінки віддалялися від своїх супутників і годину чи дві про щось розмовляли, повертаючись, коли всі інші вже спали. А тепер Еґвейн розчісувала своє волосся, проводячи сто разів по ньому гребенем. Ранд спеціально порахував, поки сідлав Хмару і приторочував до сідла сакви та скрутку. Відтак вона заховала гребінь, перекинула на спину розплетене волосся і накинула на голову каптур плаща.

— Що ти робиш? — запитав він вражено.

Вона лише скоса глянула на нього і не відповіла. Він заговорив до неї вперше за два дні, усвідомив він, уперше з часу тієї ночівлі під укриттям з гілок на берегу Тарена, проте це його не зупинило.

— Ти все життя тільки й чекала, коли заплітатимеш косу, а тепер знову її розплела? Чому? Бо вона не носить коси?

— Айз Седай не заплітають волосся в косу, — спокійно відказала Еґвейн. — Принаймні не змушені це робити.

— Але ти не Айз Седай. Ти Еґвейн аль’Вір з Емондового Лугу, і Жіноче Коло ухопив би грець, якби вони тільки побачили тебе зараз.

— Хяй тебе не турбує Жіноче Коло, Ранде аль’Торе. Я стану Айз Седай. Щойно прибуду в Тар Валон.

— Щойно прибудеш в Тар Валон! — пирхнув він. — 3 якого такого дива? Заради Світла, може, ти мені поясниш? Ти не Друг Морока.

— А ти гадаєш, Морейн Седай—Друг Морока? Ти так гадаєш? — Еґвейн підступила до нього зі стиснутими кулачками, і хлопець навіть подумав, що вона збирається його вдарити. — Після того, як вона врятувала твоє селище? Врятувала твого батька?

— Не знаю, хто вона така, але хай вона буде хоч ким, це ще не доводить, що й решта Айз Седай такі, як вона. Легенди кажуть, що...

— Коли ти подорослієш, Ранде?! Забудь про легенди, подивись навколо своїми очима!

—Я на власні очі бачив, як вона потопила пором. Хіба цього не було? Якщо ти забереш собі щось у голову, то стоятимеш на своєму, хай би навіть земля з-під ніг утікала! Якби ти не була такою засліпленою Світлом дурепою, то побачила би, що...

— То це я дурепа? Так ось що я тобі скажу, Ранде аль’Торе! Ти найуперті-ший віслюк із усіх віслюків, а твоя дурна макітра набита гречаною вовною!..

— Ей, ви двоє, хочете розбудити всю округу на десять миль навколо? — донісся голос Охоронця.

Ранд закам’янів з роззявленим ротом, так і не встигнувши знайти дошкульну відповідь, бо усвідомив, що й справді репетує, як навіжений. Правильніше — вони обоє репетують.

Обличчя Еґвейн побагровіло аж по брови, і вона крутнулася дзиґою, кинувши півголосом:

— Чоловіки! — Ранду здалося, що це стосувалося й Охоронця, а не лише його особисто.

Ранд озирнувся навкруги, намагаючись зробити це непомітно. На нього були спрямовані погляди всіх, не лише Охоронця. Мет і Перрин дивилися на нього з побілілими обличчями, Том — напружено, наче готовий битися або втікати. Морейн... Обличчя Айз Седай зберігало крижаний спокій, але очі її, здавалося, свердлили Ранда, добираючись до найпотаємніших його думок. У відчаї він спробував пригадати, що саме він бовкнув про Айз Седай та Друзів Морока.

— Час вирушати, — мовила Морейн. Вона розвернулася до Альдіб, і Ранд затремтів, наче йому пощастило вибратися з капкана. А чи насправді вдалося?

Два вечори потому, дивлячись на згасаюче багаття, Мет злизав останні крихти сиру з пальців і сказав:

— Знаєте, я гадаю, ми вже остаточно від них відірвалися.

Лан на той час поїхав у ніч, щоби перед сном востаннє перевірити все навколо, Морейн та Еґвейн усамітнилися для чергової своєї бесіди, Том куняв носом над люлькою, тож хлопці залишилися біля вогнища самі.

— Якщо ми відірвалися, то чому Лан не припиняє розвідок? — озвався Перрин, безцільно розгрібаючи патичком попіл. Ранд, уже напівсонний, повернувся на інший бік, спиною до вогню.

— Вони нас загубили ще на Таренському Перевозі. — Мет ліг горілиць, заклавши руки за голову, і задивився на місячне небо. —Якщо вони дійсно полювали на нас.

— То ти вважаєш, драгкар нас переслідував, бо ми йому сподобалися? — хмикнув Перрин.

— От я й кажу: досить хвилюватися через траллоків та іншу маячню, — продовжував Мет, наче й не чув Перрина. — Час починати думати про те, щоби побачити світу. Ми знаходимося в місцях, про які розповідають легенди. Як, на вашу думку, виглядає справжнє місто?

— Ми прямуємо до Бейрлона, — сонним голосом відгукнувся Ранд, але Мет пирхнув зневажливо.

— Бейрлон — це дуже добре, але я пригадую ту стару карту, що є у майстра аль’Віра. Якщо, діставшись Кеймліна, ми повернемо на південь, дорога доведе нас аж до Ілліана, і далі.

— А що такого особливого в Ілліані? — позіхаючи, поцікавився Перрин.

— По-перше, — відповів Мет, — Ілліан не напханий напхом Айз-Се...

Запала цілковита тиша, і сон раптом відлетів від Ранда. Біля багаття стояла Морейн. Еґвейн також була з нею, але всі дивилися саме на Айз Седай, що стояла на межі світла й тіні. Мет так і вкляк. Лежачи горілиць, із відкритим ротом лише витріщався на неї. В очах Морейн, наче в чорних, відполірованих до дзеркального блиску самоцвітах, тремтіло полум’я. Скільки вона вже тут стоїть? Ранд губився у здогадках.

— Хлопці лише... — почав було виправдовуватися Том, але тут заговорила Морейн, і він замовк.

— Кілька днів перепочинку, і ви вже готові про все забути. — Голос Морейн лунав спокійно, рівно, дивним чином контрастуючи з її очима. — День чи два тиші, і Ніч Зими вже стерлася з вашої пам’яті.

— Ми не забули, — сказав Перрин. — Просто...

Не підвищуючи голосу, Айз Седай легко покрила його белькотіння, як раніше і річ менестреля.

— Ви всі такої думки? Ви всі готові тікати до Ілліана і забути про траллоків, і напівлюдка, і драгкара? — Вона оббігла хлопців поглядом, і цей відблиск полум’я в самоцвітах, що так контрастував з її буденним тоном, налякав Ранда найбільше. Але вона не стала чекати на відповідь. — На вас полює Морок, на всіх трьох, чи на одного з вас. І якщо ви спробуєте втекти, хай хоч куди, він вами заволодіє. Я ж протистою всьому, чого прагне Морок, що б це не було; тому почуйте мене і затямте: я не дозволю Мороку заволодіти вами, спершу я сама вас знищу.

Саме її голос, спокійний, буденний, переконав Ранда, що вона каже правду. Ця Айз Седай вчинить саме так, як каже, якщо вважатиме це за необхідне. Цієї ночі йому погано спалося, і не лише йому. Навіть менестрель почав похропувати лише тоді, коли вже давно згасла остання жаринка. Цього разу Морейн не запропонувала нікому з них своєї допомоги.

Бентежили також Ранда і нічні розмови Еґвейн та Морейн. Щоразу, коли вони зникали в темряві, аби поспілкуватися віч-на-віч, він питав себе: про що вони говорять, що вони роблять? Що робить Айз Седай з Еґвейн?

Однієї ночі він дочекався, доки всі чоловіки вляглися, а Том захропів на подобу пили, що вгризається в сучок на дубовій дошці. Тоді, обгорнувшись ковдрою, тінню ковзнув у ніч. Пригадавши всі хитрощі, яким навчився, підкрадаючись до кроликів, він скрадався, ховаючись у місячній тіні, поки не припав до землі за великим груболистом, вкритим жорстким лапатим листям, звідки вже міг розчути розмову жінок — Морейн та Еґвейн сиділи на колоді, поставивши поруч з собою невеличкий ліхтар.

— Питай, — казала Морейн, — і якщо зможу, я відповім. Зрозумій, є багато такого, до чого ти ще не готова; багато речей, яким ти не можеш навчитися, не навчившись спершу іншим речам; а тим своєю чергою неможливо навчитися, не навчившися ще іншим. Але питати ти можеш що завгодно.

— П’ять Сил, — повільно вимовила Еґвейн. — Земля, Вітер, Вогонь, Вода та Дух. Це несправедливо, що Земля та Вогонь більш підвладні чоловікам. Чому їм дісталися наймогутніші сили?

Морейн розсміялася.

— Ти так вважаєш, дитино? Чи знайдеться настільки міцна скеля, щоби вітер і вода не змогли її зруйнувати, а вогонь настільки сильний, що його не зможе погасити вода чи задути вітер?

Еґвейн трохи помовчала, длубаючи носаком черевика лісову підстилку.

— Вони... це вони... намагалися звільнити Морока та Відступників... хіба ні? Чоловіки, що були Айз Седай? — Вона набрала повні груди повітря й заговорила швидше: — Жінки не брали в цьому участі. Це чоловіки збожеволіли і розтрощили світ.

— Ти налякана, — суворо промовила Морейн. — Якби ти залишилася в Емондовому Лузі, то в належний час стала би Мудринею. Такий план мала Найнів, адже так? Або сиділа би в Жіночому Колі й заправляла справами в Емондовому Лузі, хоча чоловіки з Ради Селища і вважали б, що це вони всім керують. Але ти вчинила так, як ніколи ніхто не чинив. Ти у пошуках пригод полишила Емондів Луг, полишила Межиріччя. Ти хотіла так вчинити, і водночас ти боїшся. І ти вперто відмовляєшся дати твоєму страху взяти над тобою гору. Інакше ти б не розпитувала мене, як жінки стають Айз Седай. Інакше ти б не порвала зі звичаями та умовностями.

— Ні, — запротестувала Еґвейн. — Я не боюся. Я насправді хочу стати Айз Седай.

— Було би краще для тебе, якби ти боялася, але я сподіваюся, що ти не передумаєш. В наші часи зустрічається не так багато жінок, здатних прийняти посвяту, і ще менше таких, котрі бажають це зробити. — Голос Морейн змінився, тепер вона наче роздумувала вголос. — Безсумнівно, двох в одному селищі ніколи ще не бувало. Стародавня кров воістину ще має велику силу в Межиріччі.

Ранд поворухнувся за деревом. Під ногою у нього хруснула гілочка. Він закляк на місці, вкрившись потом, затамувавши подих, але жодна з жінок не обернулася.

— Двох? — скрикнула Еґвейн. — А хто ще? Це Карі? Карі Тейн? Лара Айеллан?

Морейн сприкрено прицокнула язиком, а тоді суворо промовила:

— Забудь, що я це сказала. Боюся, шлях її проліг в інший бік. Переймайся власними обставинами. Ти обрала нелегку дорогу.

— Я не зверну з неї, — сказала Еґвейн.

— Хай станеться так, як станеться. Але ти все ж таки шукаєш розради, а я не можу тобі її дати. Не так, як ти того бажаєш.

— Я не розумію.

— Ти хочеш переконатися, що Айз Седай — хороші та чисті, і що саме погані чоловіки, про яких ідеться в легендах, спричинили Світотрощу. Вони, а не жінки. Що ж, це справді так, але вони були не гірші за всіх інших чоловіків. Нерозважливі, але не зловорожі. І Айз Седай, яких ти побачиш в Тар Балоні, — звичайні люди, такі ж, як будь-які інші жінки. Нас вирізняють тільки наші здібності. Є серед нас відважні і боягузливі, є добрі і брутальні, є добросердечні і холодні. Коли стаєш Айз Седай, ти залишаєшся такою, якою була.

Еґвейн важко зітхнула.

— Гадаю, цього я і боялася. Боялася, що Сила мене змінить. Цього, а ще траллоків. І щезників. І... Морейн Седай, в ім’я Світла, чому траллоки напали на Емондів Луг?

Айз Седай повернула голову і подивилася просто на те місце, де ховався Ранд. Йому перехопило подих; очі в неї були такі ж жорсткі, як тоді, коли вона погрожувала йому та хлопцям, а ще у нього з’явилося відчуття, що вони можуть бачити крізь густе віття груболиста. Світло, що вона вдів зі мною, якщо побачить, що я підслуховую?

Ранд спробував дати задній хід і розчинитись у ще густішому затінку. Не зводячи з жінок очей, він зачепився ногою за корінь і ледь не полетів сторчголов у засохлі хащі, а ті неодмінно виказали б його тріском ламких гілок, вибухнувши на подобу феєрверка. Важко дихаючи, Ранд квапливо позадкував рачки, тільки якимось дивом не здійнявши шуму. Але серце в нього так калатало, що він боявся, що те калатання таки почують. Дурень! Підслуховувати Айз Седай!

Він примудрився тихо прослизнути поміж товаришами, що мирно спали навколо багаття. Лан поворухнувся, коли юнак упав на землю і натягнув на себе ковдру, але не прокинувся, лише зітхнув уві сні і перекотився на інший бік. Ранд видихнув з полегшенням, намагаючись зробити це нечутно.

Наступної миті з темряви виринула Морейн, зупинившись там, звідки вона могла бачити нерухомі постаті сплячих чоловіків. Місячне сяйво, наче німб, стояло їй над головою. Ранд заплющив очі, намагаючись дихати рівно і водночас прислухаючись, чи не почує, бува, звуку все ближчих кроків. Але нічого не було чутно. Коли він наважився розплющити очі, Морейн не було.

Спав Ранд неспокійно і бачив сновиддя, від яких проймало холодним потом, де всі чоловіки в Емондовому Лузі видавали себе за Відродженого Дракона, а кожна жінка мала у волоссі блакитні самоцвіти, на подобу того, що носила Морейн. Більше Ранд не намагався підслухати розмови Морейн та Еґвейн.

Настав шостий день їхньої неспішної подорожі. Холодне сонце повільно скотилося до верхівок дерев. Високо в небі вітерець гнав легкі хмарини на північ. Раптовий повів вітру шарпонув плащ на Ранді, і він, тихенько лайнувшись, загорнувся у нього щільніше. Хлопець уже сумнівався, чи вони взагалі колись дістануться Бейрлона. Переправившись через Тарен, загін пройшов відстань цілком достатню, щоби дістатися Білої ріки, але Лан, коли його питали, відповідав лише, що їхати тут недовго, тому й не треба навіть розводитись на цю тему. Ранд після цього почувався ще розгубленішим.

З лісу назустріч мандрівникам вигулькнув Лан, повертаючись з чергової своєї розвідки. Притримавши коня, він поїхав поряд із Морейн, схиливши в її бік голову.

Ранд скривився, але нічого не став питати. Лан просто не звертав уваги на подібні розпити.

Крім Ранда, лише Еґвейн звернула увагу на повернення Лана, настільки звикли вони всі до його вилазок. Вона притримала свого коня, аби відстати від Морейн. Айз Седай інколи поводилася так, ніби вважала Еґвейн старшою серед групи, що вирушила з Емондового Лугу, але це не давало дівчині права брати участь в нарадах, які відбувалися після повернення Лана. Перрин їхав з луком Мета в руках, не порушуючи того задумливого мовчання, яке, здавалося, все сильніше запановувало над усіма, що далі вони віддалялися від Межиріччя. Коні йшли повільною ступою, і це давало Метові змогу практикуватися в жонглюванні трьома невеличкими камінцями під опікою Тома Мерриліна. Так само як і Лан, менестрель давав уроки щовечора.

Лан закінчив розповідати Морейн про побачене, і вона обернулася в сідлі поглянути на загін. Ранд зробив над собою зусилля, аби не заціпеніти, коли її погляд упав на нього. Чи затримався він на ньому на мить довше, ніж на всіх інших? Йому скрутило шлунок, коли він подумав, що вона знає, хто підслуховував у темряві тієї ночі.

— Гей, Ранде, — гукнув Мет, — я можу жонглювати чотирма! — Навіть не поглянувши в сторону Мета, Ранд помахав йому у відповідь. — Я ж казав тобі, що навчуся вправлятися з чотирма раніше за тебе. Я... Дивіться!

Вони виїхали на вершечок невисокого пагорба, а внизу, десь за милю від них, у мереживі голих дерев та довгих вечірніх тіней лежав Бейрлон.

Ранду перехопило дух, і він лише намагався посміхнутися роззявленим від подиву ротом.

Місто було обнесене складеною з колод стіною майже у двадцять футів заввишки, над якою височіли дерев’яні сторожові вежі. З-поза стін у багряних променях призахідного сонця виблискували шиферні та черепичні дахи, з численних коминів вилися димки. Зі сотень коминів. А солом’яних стріх не було видно. Взагалі. На схід від міста лежав широкий шлях, і ще один — на захід, і кожним у напрямку частоколу повільно котилося не менше дюжини фургонів і ще більше возів, запряжених волами. Навколо міста привільно розкинулися ферми; на північ від міста їх було багато, а з південного боку лише декілька урізноманітнювали лісову просторінь — вони були майже непомітні звідси, так що Ранд тільки здогадувався, що вони там є. Та воно ж більше, ніж Емондів Луг, Сторожовий Пагорб і Девен-Райд разом узяті! Навіть якщо додати ще і Таренський Перевіз, однаково більше!

— То ось яке воно, місто, — видихнув Мет, витягуючи шию ледь не вперед коня, аби краще бачити.

Перрин лише похитав головою:

— Як можуть стільки людей жити в одному місці?

Еґвейн, широко розплющивши очі, дивилася мовчки.

Том Меррилін позирнув на Мета, тоді закотив очі й пирхнув у вуса:

— Місто! — промовив він насмішкувато.

— А ти, Ранде? — мовила Морейн. — Яка була твоя перша думка, коли ти побачив Бейрлон?

— Я подумав, як це далеко від мого дому, — помовчавши, відповів він, змусивши Мета розреготатися.

— Але вам доведеться їхати ще далі, — сказала Морейн. — Набагато далі. Втім, вибору у вас просто нема. Інакше вам доведеться лише втікати, переховуватися і втікати знову, і так до самої смерті. І життя ваше буде коротке. Ви повинні пам’ятати це, коли подорож стане нестерпно важкою. Вибору у вас нема.

Ранд перезирнувся з Метом і Перрином. Висновуючи з виразу їхніх облич, вони дійшли тієї самої думки, що й він: як вона взагалі може твердити про якийсь вибір після такого попередження? Айз Седай зробила вибір замість нас.

Морейн продовжила так, наче їхні думки не були для неї цілком зрозумілими:

— Тут для нас знову починається небезпека. За цими стінами думайте, що кажете. Головне, не згадуйте про траллоків, напівлюдка і таке інше. Про Морока навіть подумки не згадуйте. Дехто в Бейрлоні любить Айз Седай навіть ще менше, ніж мешканці Емондового Лугу. Тут можуть зустрітися навіть Друзі Морока. — Еґвейн охнула, а Перрин щось пробурмотів собі під ніс. Мет зблід, але Морейн вела далі спокійним голосом: — Ми повинні зоставатися якомога непомітнішими. — Тим часом Лан змінив свій плащ переливчастого сіро-зеленого кольору на темно-коричневий, що виглядав більш звично, хоч і вирізнявся добрим пошиттям та гарною тканиною. Мінливий плащ він заховав до одного з сідельних в’юків. — Тут ми не користуємося нашими справжніми іменами, — продовжувала Морейн. — Мене у місті знають як Еліс, а Лана як Андру. Запам’ятайте це. От і гаразд! А тепер нам треба потрапити до міста, перш ніж споночіє, оскільки брами Бейрлона зачинені від заходу сонця і до світанку.

Лан очолив загін, і вони поїхали схилом униз, а тоді крізь ліс у напрямку дерев’яних стін. Дорогою вершники проминули десь близько дюжини ферм, що лежали трохи віддалік, проте ніхто із людей, що саме завершували свої щоденні справи, схоже, не помічав мандрівників. Так вони їхали, аж доки дісталися масивних дерев’яних воріт, оббитих широкими залізними смугами. Сонце ще не сховалося за обрій, але ворота вже були міцно замкнені.

Під’їхавши до воріт упритул, Лан смикнув за обтріпану мотузку, що звисала зі стіни поруч із ними. З того боку стіни задзеленчав дзвоник. Вод-номить у прорізі вгорі з’явилося зморшкувате обличчя під засмальцьованим сукняним ковпаком. Вартовий підозріло вдивлявся у прибульців, нависаючи над ними спани на три, не менше.

— Що це за шум, га? Тепер надто пізно, аби відчиняти ворота. Пізно, чуєте? Йдіть в обхід до Брами на Білому мості, якщо хочете... — Морейн верхи на своїй кобилі під’їхала ближче і зупинилася там, де чоловічок на стіні міг її ясно бачити. За мить зморшки на його обличчі розтягнися в щербату посмішку. Видно було, що чоловічок розривається між обов’язком і бажанням з приємністю побесідувати. — Я не знав, що це ви, леді. Зачекайте, я вже йду. Хвилинку. Я вже йду, вже йду.

Голова сховалася за стіною, але й звідти долинали притлумлені вигуки зачекати, не йти, бо він уже спускається. Заскрипівши так, наче її не відчиняли сто років, права стулка брами повільно хитнулася назовні. Привід-крившись так, що утворився лише вузький прохід, яким міг проїхати один кінь, стулка зупинилась, і в цю шпарину просунулася голова брамника. Він знову обдарував усіх своєю щербатою посмішкою і відійшов убік, звільняючи дорогу. Першим крізь браму проїхав Лан, за ним Морейн, а за нею Еґвейн.

Ранд пустив Хмару риссю за Белою й опинився на вузькій вуличці між високих дерев’яних огорож та складів — великих, зі сліпими стінами і міцно замкненими широкими дверима. Морейн і Лан уже спішилися і розмовляли зі зморшкуватим брамником, тож Ранд теж зліз із коня.

Чоловічок в латаному-перелатаному плащі, у приношеній куртці, м’яв ковпак у руці, вклоняючись на кожному слові. Він кинув погляд на решту мандрівників, що зупинилися за спинами Лана та Морейн, і похитав головою:

— Народець із низин? — Він вишкірив зуби. — І навіщо вам, майстрине Еліс, знадобилося водити компанію зі селюками з соломою у волоссі? — Тут погляд його затримався на Томі Мерриліні. — А ось цей не з овечої ферми. Я пригадую, що кілька днів тому ви вже тут проходили, га? Що, селюкам не припали до смаку ваші фокуси, га, менестрелю?

— Я сподіваюсь на те, що ти забудеш про нас, майстре Евіне, і не забудеш забути, — мовив Лан, вкладаючи монету у вільну руку брамника. — І назад нас випустиш.

— Це зайве, майстре Андра. Цього геть не потрібно. Ви мені добре заплатили, коли виходили. Дуже добре. — Попри це, монета зникла з руки Евіна так спритно, наче він теж був менестрелем. — Я нікому нічого не казав і нікому не скажу. А надто тим, білоплащникам, — завершив Евін із відразою. Він хотів було сплюнути, а тоді поглянув на Морейн і судомно зглитнув слину. Ранд закліпав очима, але не зронив ані слова. Інші зробили так само, хоч Метові це вочевидь вартувало чималих зусиль. Діти Світла, спантеличено подумав Ранд. Про Дітей розповідали крамарі, а купці і купецькі дружинники ставилися до них вкрай неоднаково: одні захоплювався ними, а інші ненавиділи. Проте всі вони сходилися в одному: Діти ненавиділи Айз Седай не менше, ніж Друзів Морока. Чи не означає це нової халепи, хтозна.

— Діти наразі в Бейрлоні? — перепитав Лан.

— Тут вони, тут, — замахав головою брамник. — Заявилися, пригадую, того самого дня, щойно ви поїхали. Тут ніхто їх не любить, скажу я вам. Але, звісно, більшість тримає язик за зубами.

— А вони казали, чому опинилися тут? — спитала Морейн з притиском.

— Чому вони тут, леді? — Евіна настільки вразило це питання, що він навіть забув вклонятися. — Звісно ж, казали. Ой, я ж геть забув. Ви ж поїхали в ті низові села. Мабуть, там ви нічого не чули, крім овечого бекання. Вони сказали, що вони тут через події у Ґелдані. Дракон, ви ж знаєте... ну, той, хто сам себе називає Драконом. Вони кажуть, що цей хлопець сіє зло, і я гадаю, що так воно і є, а вони тут, аби це зло викорінювати. Але ж він у Ґелдані, а не тут. Це такий привід, аби пхати свого носа до чужого проса, от що я думаю. На дверях у декого вже намазюкали Ікло Дракона. — Цього разу він усе ж таки сплюнув.

— То вони тут наробили клопоту? — поцікавився Лан, а Евін енергійно потрусив головою.

— Та вони, звісно, на це завжди готові, але губернатор довіряє їм не більше, ніж я. Він не дозволив їм заходити до міста більше десятка зараз, і вони через це аж казяться. А решта сидить трохи північніше в таборі, так я чув. Можу об заклад побитися, що там на них уже фермери косо поглядають. А ці, що заявляються сюди, вештаються скрізь у цих своїх білих плащах, дивляться вовком на чесних містян. «Ходіть у Світлі», — кажуть, це такий їхній наказ. З візниками, вуглярами та плавильниками кілька разів уже хапалися за барки, та навіть і з міською вартою заводилися, але губернатор хоче, щоб усе було мирно, отож воно поки якось так. А я кажу: якщо вони полюють на зло, чому вони не в Салдеі? Там наче почалася якась колотнеча, так я чув. Або не в Ґелдані? Кажуть, там сталася велика битва. Дуже велика.

— Я чула, наче до Ґелдана вирушили Айз Седай, — проказала Морейн, ледь чутно перевівши подих.

— Так і є, леді, — знову почав вклонятися Евін. — Вони попрямували до Ґелдана, це так, і саме тоді там і почалася битва, так я чув. Кажуть, що декотрі із цих Айз Седай мертві. Може, й усі. Я знаю, що не всім Айз Седай до вподоби, але щодо мене, я скажу так: а хто ще зупинить Лжедракона? Га? А ще тих клятих дурнів, котрі втовкмачили собі в голову, що вони можуть стати Айз Седай чоловічої статі чи чимось на подобу цього. Як з ними бути? Звісно, дехто каже — не білоплащники, майте на увазі, і не я, так, деякі людці, — ніби цей чоловік і справді може бути Відродженим Драконом. Він робить різні штуки, так я чув. Має доступ до Єдиної Сили. До нього вже доєдналися тисячі.

— Не кажи дурниць, — гаркнув Лан, й на обличчі Евіна проступила образа.

— Я за що купив, за те і продаю, от і все. Кажу, що чув, майстре Андра. Кажуть, ну дехто каже, ніби він суне зі своїм військом на південний схід, до Тіра. — Він заговорив особливим, багатозначним голосом: — Подейкують, що він назвав своє військо Народом Дракона.

— Назви нічого не означають, — холодно зронила Морейн. Якщо щось її і турбувало, вона не подавала про це й знаку. — Можеш назвати своїх мулів Народом Дракона, якщо тобі заманеться.

— Краще я цього не робитиму, леді, — хихотнув Евін. — Не тепер, коли навкруги шастають ці білоплащники, це точно; та й узагалі таке ім’ячко мало кому сподобається. Я розумію, про що ви, леді... але ні. Своїх мулів я так не назву.

— І це, безсумнівно, мудре рішення, — відказала Морейн. — А тепер нам час.

— І будьте спокійні, леді, — заквапився Евін, знову низько вклоняючись, — я нікого не бачив. — Він підскочив до воріт і взявся ривками тягти важку стулку. — Не бачив нікого й нічого. — Брама з важким стуком зачинилася, і він, потягнувши за мотузку, опустив засув. — Ось, леді: ці ворота не відчинялися вже багато днів.

— Хай осяє тебе Світло, Евіне, — промовила Морейн.

Вона пішла від воріт швидким кроком, і всі рушили за нею. Ранд озирнувся й побачив, що Евін усе ще стоїть перед брамою. Хлопцю здалося, наче той надраює монету полою плаща і радісно вишкіряється.

Вони йшли брудними вуличками, де ледь могли розминутися два фургони, цілковито безлюдними, між складів та високих дерев’яних огорож. Ранд опинився поряд з менестрелем і запитав його:

— Томе, що це була за маячня? Ну, про Tip і про Народ Дракона? Tip — це ж місто на Морі Штормів, хіба ні?

— «Керіетонський Цикл», — коротко зронив Том.

Ранд закліпав очима: «Пророцтва про Дракона»...

— У Межиріччі ніхто не переповідав цієї...цієї історії. Принаймні в Емондовому Лузі. Якби хтось спробував, Мудриня би його живцем у землю закопала.

— Не сумніваюсь, що так би вона й зробила, — сухо відказав Том. Він зиркнув на Морейн, що йшла з Ланом попереду, і продовжив: — Tip — найбільший порт на Морі Штормів, а Твердиня Тіра — фортеця, що захищає місто Tip. Кажуть, що це найперша фортеця, зведена після Світотрощі, і з того часу нікому не вдавалося її захопити, хоча багато військ намагалися це зробити. Одне із Пророцтв каже, що Твердиня Тіра не впаде аж доти, доки до нього не під ступиться Народ Дракона. Інше стверджує, ніби Фортеця стоятиме, доки Дракон не заволодіє Недоторканним Мечем. — Том скривився. — І падіння Тіра буде одним із головних свідчень того, що Дракон відродився. Гадаю, ця твердиня стоятиме і тоді, коли я вже стану прахом.

— Недоторканним Мечем?

— Так каже Пророцтво. Не знаю, чи там йдеться про справжній меч. Хай що це таке, воно лежить у Серці Каменя, центральній цитаделі фортеці. Туди ніхто не може увійти, крім Високих Лордів Тіра, а вони ніколи не кажуть про те, що ж лежить там, усередині. Принаймні не менестрелям.

Ранд наморщив лоба:

— Твердиня Тіра не може впасти, доки Дракон не заволодіє мечем... Але як він може це зробити, не заволодівши спочатку фортецею? Чи, може, Драконом повинен стати один із Високих Лордів Тіра?

— Це дуже малоймовірно, — відрізав Том. — Tip ненавидить усе, пов’язане із Силою, навіть сильніше за Амадор, а Амадор — це твердиня Дітей Світла.

— Тоді яким чином може справдитися це Пророцтво? — не вгавав Ранд. — Як на мене, хай би той Дракон і ніколи не відроджувався. Але ж Пророцтво, яке не може справдитися, здається мені безглуздям. Схоже, що цю історію вигадали навмисно, аби змусити людей повірити, що Дракон ніколи не відродиться. Я правий?

— У тебе сила-силенна запитань, хлопче, — відказав Том. — Пророцтво, яке здійснюється на змиг ока, теж небагато варте, хіба не так? — Раптом голос його повеселішав. — Еге ж, ми вже на місці, хай хоч на якому.

Лан зупинився біля високого, у людський зріст, дерев’яного паркана, що нічим не вирізнявся від усіх інших, котрі вони проминули, і взявся встромляти вістря свого кинджала між двох дощок. За мить він задоволено крякнув, потягнув одну з дощок на себе, і частина паркана відчинилася, наче це була стулка воріт. Насправді, це і були ворота, здогадався Ранд, але такі, що їх можна було відчинити тільки зсередини. Лан своїм кинджалом саме й підчепив металеву защіпку.

Морейн негайно пройшла всередину, ведучи за собою Альдіб. Лан зробив іншим знак поквапитися, а сам зайшов останнім, зачинивши за собою ворота.

По той бік огорожі Ранд виявив двір конюшні при корчмі. З корчемної кухні долинав гомін та дзенькіт посуду. Хлопець був вражений розмірами будівлі: вона займала вдвічі більшу площу, ніж корчма «Винне джерело», а до того ж мала аж чотири поверхи. У більшості вікон будинку яскраво світилося у дедалі густіших сутінках.

Не встигли вони опинитися на середині подвір’я, яку широких арочних дверях стайні з’явилися троє дядьків у брудних фартухах. Два чоловіки тримали в руках вила, а третій, жилавий чолов’яга з порожніми руками, вискочив наперед, енергійно жестикулюючи.

— Стійте! Стійте! Не можна заходити з цього боку! Ви повинні обійти й зайти через головні ворота!

Рука Лана знову пірнула в гаманець, але цієї миті інший чоловік, не менш статечний, ніж майстер аль’Вір, вихопився з корчми та поспішив їм назустріч. За його вухами стирчали жмутки волосся, а фартух виблискував сніжною білизною, безпомильно засвідчуючи, що перед ними — сам хазяїн корчми.

— Все гаразд, Матче, — гукнув він. — Все гаразд. Це поважні гості, їх тут чекають. Подбай про їхніх коней, і то негайно. І подбай щонайкращим чином.

Матч похмуро схилив голову, тоді підкликав двох помічників допомогти. Ранд та інші мандрівники поспіхом зняли із сідел сакви та скручені ковдри, а корчмар із низьким поклоном і привітною посмішкою звернувся до Морейн:

— Ласкаво просимо, майстрине Еліс! Ласкаво просимо. Радий бачити вас і майстра Андру. Дуже приємно. Мені так бракувало нашого спілкування. Дуже. Мушу сказати, що я хвилювався за вас, оскільки ви поїхали в дикі місця, і все таке... Тобто я хочу сказати, що тепер погода наче сказилася, а вовки виють по ночах просто попід стінами... — Він раптом ляснув себе по велетенському череву і похитав головою. — Що ж це я тут розбалакався просто неба, замість запросити вас усередину! Ходімо. Ходімо. Гаряча вечеря і теплі ліжка — ось що вам потрібно. А тут ви отримаєте все найкраще, що тільки є в Бейрлоні. Найкраще!

— І гарячі ванни теж, сподіваюсь, майстре Фітче? — поцікавилася Морейн, а Еґвейн підхопила вслід за нею:

— О, так!

— Ванни? — сказав корчмар. — Та звісно ж! Найкращі та найгарячіші в усьому Бейрлоні. Ходімо! Ласкаво просимо до «Оленя і лева». Ласкаво просимо до Бейрлона.

РОЗДІЛ 14

«ОЛЕНЬ І ЛЕВ»

В самій корчмі було ще більше народу, більше гамору та гармидеру, ніж це видалося спершу ззовні. Прибульці з Емондового Лугу пройшли крізь задвіркові двері за майстром Фітчем і опинилися у вирі чоловіків та жінок в довгих фартухах, що пробігали туди й сюди з великими тарелями, заставленими різноманітними наїдками, і з меншими тацями з напоями, котрі вони тримали високо над головою. Обслуга швидко проказувала короткі вибачення, коли ледь не зіштовхувалась із гістьми, але стрімкої своєї ходи не уповільнювала. Один із чоловіків вислухав вказівки майстра Фітча і метнувся їх виконувати.

— Потерпаю, бо корчма повнісінька, ніде й голці впасти, — сказав корчмар, звертаючись до Морейн. — Напхом напхана, під самісінькі крокви. І таке твориться по всьому місті. Цієї зими у нас... бачте, щойно в горах поменшало снігу, і стало можливим спуститися з верхогір’я, місто просто затопило... саме так, затопило, інакше це не назвеш... юрбами народу з копалень та плавилень, і всі повідають страхітні байки. Вовки, а то й ще гірше. Ну, знаєте, побрехеньки, що їх полюбляють повідати чоловіки, які всю зиму були відрізані від світу. Мабуть, там, у горах, жодної живої душі не залишилося, стільки звідти народу набилося до нас. Але не хвилюйтеся. Тут, може, і шарварок, але вас із майстром Андрою я влаштую якнайкраще. Звісно, і ваших друзів також. — Він раз у раз із цікавістю позирав на Ранда і решту мандрівників. Одяг усіх, крім Тома, переконливо свідчив, що це щонайсправжнісінькі селюки, та й Том у своєму плащі менестреля навряд чи був звичайним супутником для майстрині Елвіс та майстра Анді. — Не сумнівайтеся, я зроблю усе, що в мої силах.

Спантеличений незвичною метушнею, Ранд намагався ухилятися, аби на нього не налетіли, але заклопотана прислуга не звертала на його старання жодної уваги. Тепер він задумався про те, як примудряються майстер аль’Вір із дружиною давати лад у «Винному джерелі» — вдвох, ну, може, ще час від часу дочки їм трохи допоможуть.

Мет і Перрин, витягнувши шиї, кидали цікаві погляди в бік головної зали, звідки хвилями накочувалися сміх та спів, а інколи, коли хтось розчахував широкі двері в кінці коридору, лунали веселі вигуки. Пробурмотівши щось про те, що треба дізнатися новини, Лан зі стурбованим обличчям щез за цими дверми. Ранд хотів піти за ним, проте бажання добряче вимитися перемогло. Побачити людей, почути сміх — це, звісно, добре, але він відчував, що присутність його в загальній залі буде доречнішою, коли він змиє з себе бруд. Схоже, Мет і Перрин теж так вважали; Мет ще й крадькома почухувався.

— Майстре Фітче, — сказала Морейн, — наскільки я зрозуміла, Діти Світла наразі в Бейрлоні. Чи не слід чекати на можливі неприємності?

— Вам не варто через них непокоїтися, майстрине Еліс. Вони, як завжди, у своєму репертуарі: заявляють, що в місті є Айз Седай. — Морейн запитливо вигнула брову, а корчмар тільки розвів своїми пухкими руками. — Нема в Бейрлоні жодних Айз Седай, і губернаторові це відомо. А ці білоплащники гадають, що якщо вони зможуть показати когось Айз Седай, тобто першу-ліпшу жінку, яку вони повважали Айз Седай, то народ пустить у місто всю їхню зграю. Гадаю, дехто би так і вчинив. Так і вчинив би. Але більшість людей знає, до чого хилять ті білоплащники, і підтримують губернатора. Ніхто не хоче, щоби дісталося ні за що ні про що якійсь бідолашній старенькій через божевільні витівки Дітей.

— Рада це чути, — сухо відказала Морейн і поклала руку на рукав корчмаря. — А Мін усе ще тут? Якщо так, я хотіла би з нею поговорити.

Ранд не розчув відповіді, бо саме з’явилися прислужники, аби відвести їх до ванних кімнат. Морейн та Еґвейн пішли вслід за товстулею з широкою посмішкою та оберемком рушників. Менестрелю та Ранду з приятелями показував дорогу худорлявий темноволосий юнак на ім’я Ара.

Ранд намагався розпитати Ару про те, як воно тут, у Бейрлоні, але хлопець промимрив у відповідь хіба що два слова, зауваживши тільки, що вимова Ранда доволі кумедна, а коли Ранд побачив ванну кімнату, всі спроби щось випитати вилетіли йому з голови. У великій кімнаті попід кам’яними стінами стояла кружком дюжина високих мідних купелей. Викладена кахлями підлога для стоку води мала положистий схил до середини кімнати. Акуратно згорнуті товсті рушники та великі бруски жовтого мила чекали біля кожної купелі, а під однією стіною грілися на вогні величезні чавунні казани. На протилежній стіні у місткому каміні палахкотіли дрова, додаючи кімнаті тепла.

— Майже як удома, у «Винному джерелі», — промовив Перрин у нападі патріотизму, не дуже переймаючись тим, чи є це правдою.

Том хрипло реготнув, а Мет, хихотнувши, зауважив:

— Схоже, ми не помітили, що прихопили з собою одного з Коплінів.

Поки Ара наповнював чотири балії, Ранд скинув плащ та решту одягу. Інші теж не забарилися. Щойно весь одяг опинився на стільцях, Ара притягнув кожному по цебру гарячої води та черпаку. Виконавши свою роботу, він усівся на ослінчику біля дверей, притулився до стіни і, склавши руки на грудях, поринув у власні думки.

Поки мандрівники змивали гарячою водою та милом увесь бруд, що набрався за тиждень, їм було не до розмов. А тоді підійшла черга довгого відмокання у ваннах. Ара не пошкодував гарячої води, тож занурювалися вони у свої купелі повільно, зітхаючи від насолоди. Повітря в кімнаті, і раніше тепле, тепер стало гарячим, і тепер її заволокло туманом. Упродовж довгих хвилин не було чути жодного звуку, крім полегшених зітхань — це розслаблювалися напружені м’язи, і помалу відступав холод, який, здавалося мандрівникам, оселився в їхніх кістках чи не назавжди.

— Ще щось треба? — раптом запитав Ара. Не йому би казати людям, що в них кумедна вимова. Він, утім, як і майстер Фітч, говорив так, наче рот у нього напханий кашею. — Ще рушників? Гарячої води?

— Нічого не треба, — звучним голосом відказав Том. Він мляво махнув рукою. — Іди собі і насолоджуйся вечором. Пізніше я подбаю, щоби ти отримав належну винагороду за свої послуги, а може, навіть і більшу. — Він занурився у купіль так, що над водою залишилися тільки очі та ніс.

Ара окинув поглядом стільці, на яких мандрівники склали свої речі, глянув на лук, але ще довше його очі затрималися на Рандовому мечі та сокирі Перрина.

— Хіба там, у низовинах, теж неспокійно? — запитав він раптом. — У Заріччі, чи як там ви його називаєте?

— Межи-річчя, — відповів Мет, чітко вимовляючи кожну частину слова.—Наші землі звуться Межиріччям. А що стосується неспокою, то чому...

— А що ти маєш на увазі, коли кажеш «теж»? — поцікавився Ранд. — Хіба тут у вас не все спокійно?

Перрин, ніжачись у гарячій воді, лише муркотів сам до себе:

— Добре... От же ж добре...

Том трохи припіднявся з води і розплющив очі.

— Тут? — Ара пирхнув. — Неспокійно? Рудокопи на світанку помахали кулаками на вулиці, але хіба це неспокій? Чи... — Він зробив паузу і якусь мить дивився на них мовчки. — Ні, я мав на увазі неспокійно, як ото в Ґел-дані, — мовив він нарешті, — хоча... звісно, що цього не може бути. Там, у низовинах, самі вівці, адже так? Я не хочу нікого образити. Просто хочу сказати, що у вас там повинно бути тихо та любо. Проте це була незвична зима. В горах траплялися дивні речі. Нещодавно я чув, що в Салдеї бачили траллоків. Але Салдея — це ж Порубіжна земля, то воно й не дивно... — Він замовчав і так і залишився сидіти із розкритим ротом, а тоді — раз! — стулив його, наче й сам здивувався, що стільки наговорив.

Ранд напружився, почувши слово «траллоки», але спробував це приховати, витиснувши воду з мийки собі на голову. Коли Ара знову завів розмову, але вже про інше, Ранд трохи заспокоївся, проте не у всіх роти виявилися на замку.

— Траллоки? — радісно стрепенувся Мет. Ранд бризнув на нього водою, проте Мет лише змахнув бризки з обличчя, на якому вже розплилася широка посмішка. — Ось постривай, я розповім тобі про траллоків!

Тоді вперше відтоді, як заліз у ванни, заговорив Том:

— Ні, краще не треба. Мені трохи набридло вислуховувати від тебе одні й ті самі історії.

— Він менестрель, — пояснив Перрин, а Ара тільки хмикнув:

— Наче я не знаю! Я ж бачив плащ. Ви збираєтесь тут виступати?

— Зачекайте хвилинку, — запротестував Мет. — Що це за маячня про те, що я переказую Томові історії? Ви що, всі?..

— Річ у тому, що ти розповідаєш їх значно гірше за Тома, — поквапився перервати його Ранд, а Перрин одразу ж підхопив:

— Ти завжди вигадуєш щось від себе, бо вважаєш, що від цього оповідки покращають. А виходить навпаки.

— А крім того, вічно щось переплутаєш, — додав Ранд. — Краще хай Том розповідає.

Всі вони говорили водночас і так швидко, що Ара дивився на них, здивовано роззявивши рота. Мет також втупився на них так, наче вони раптом з’їхали з глузду. Ранд старався вигадати щось, аби змусити його замовкнути, бо ж не буде він накидатися на нього.

Нараз із грюкотом розчинилися двері, аби впустити Лана у накинутому на одне плече коричневому плащі, а разом із ним — і струмінь прохолодного повітря, від чого туман миттєво розсіявся.

— Так, — промовив Охоронець, потираючи руки, — ось чого мені не вистачало. — Ара схопився за цебро, проте Лан відмахнувся: — Не треба, я сам про себе подбаю. Скинувши плащ на лаву, він попри протести випровадив лазника з кімнати і твердою рукою зачинив за ним двері. Відтак кілька секунд зачекав біля дверей, нашорошивши вуха, а коли розвернувся до своїх супутників, голос у нього був крижаний, а погляд простромив Мета, наче кинджал.

— Це добре, що я прийшов вчасно, фермерський синку. Хіба тобі вуха позакладало і ти не чуєш, коли тобі щось кажуть?

— Та я нічого не зробив, — запротестував Мет. — Я лише хотів розповісти йому про траллоків, а не про... — Він затнувся, і під поглядом Охоронця подався назад, втискаючись у стінку купелі.

— Не згадуй про траллоків, — суворо проказав Лан. — Навіть думати про них не смій. — Зловісно пирхнувши, він заходився наповнювати свій чан. — Кров і попіл, маєш запам’ятати, що Морок має очі та вуха там, де ти ніколи би навіть не помислив. А якщо Діти Світла почують, що на тебе полюють траллоки, вони зі штанів виплигуватимуть, аби вхопити тебе у свої руки. Для них це все одно, що визнати тебе Другом Морока. Може, ти до такого і не звик, але доки ми не опинимося там, куди прямуємо, не довіряй нікому, якщо тільки майстриня Еліс або я не скажемо тобі, що цій людині ти можеш довіритися. — Він так підкреслив голосом те ім’я, яким Морейн себе тут називала, що Мета аж дрожем пройняло.

— Цей хлопець про щось не захотів нам розповісти, — сказав Ранд. — Він згадав про якусь халепу, але не став розповідати про неї.

— Може, мав на увазі Дітей Світла, — відповів Лан, наливаючи гарячої води у свій чан. — Більшість людей вважають їх неабиякою халепою. Проте не всі, а він недостатньо вас знає, аби ризикувати. Ви могли побігти й доповісти про нього білоплащникам, звідки йому знати?

Ранд тільки похитав головою: здається, це місце було ще паскудніше за Таренський Перевіз.

— Він сказав, ніби траллоки були в цій... як її... Салдеї. Це правда? — поцікавився Перрин.

Лан кинув порожнім цебром об підлогу так, що аж загуркотіло.

— Хіба вам нема більше про що теревенити?! У Порубіжних землях завжди бувають траллоки, ковалю. Просто зарубайте собі на носах, що ми повинні звертати на себе не більше уваги, ніж миша у коморі. Зосередьтеся на цьому. Морейн хоче доправити вас усіх до Тар Балона живими, і я зроблю для цього все, що можна зробити, але якщо ви зашкодите їй хоч чимось ..

Домивалися вони в цілковитому мовчанні й одягалися теж.

Вийшовши з лазні, вони побачили Морейн. Вона стояла в кінці коридору розмовляючи з тендітною дівчиною, лише трохи вищою від себе. Принаймні Ранду здалося, що це дівчина, хоча темне волосся її було коротко обтяте, та й вдіта вона була у чоловічу сорочку та штани. Морейн щось сказала дівчині, та гостро глянула на чоловіків і заквапилася геть.

— Оті добре, — мовила Морейн, коли вони підійшли до неї ближче. — Гадаю, ванна додала вам усім апетиту. Майстер Фітч надав нам окрему кімнату, де ми можемо поїсти.

Поки вони простували за нею, вона говорила про все і ні про що: про те, які їм відвели кімнати, про переповнене людом місто, про те, що корчмар сподівається, що Том зробить таку ласку і розважить гостей у загальній залі, а може, навіть розповість одну чи дві історії. А от про нещодавню співрозмовницю Морейн навіть словом не обмовилася, так наче її не було.

В окремому кабінеті на них чекав полірований дубовий стіл в оточенні дюжини стільців, підлогу встеляв товстий килим. У каміні затишно потріскував вогонь. Еґвейн з блискучим, щойно вимитим волоссям, що розсипалося їй по плечах і спині, гріла руки над полум’ям біля каміна. Вона озирнулась і мигцем глянула на прийшлих. Під час затяжної тиші у ванній кімнаті в Ранда було доволі часу для роздумів. Постійні нагадування Лана не довіряти нікому, а особливо страх Ари, котрий побоявся відвертості перед чужинцями, змусили його замислитися над тим, які ж вони насправді самотні. Схоже, вони не могли вірити нікому, крім себе, та й щодо того, наскільки варто довіряти Морейн та Лану, він також сумнівався. Отже, довіряти варто тільки своїм. А Еґвейн, хай там що, залишалась тією самою Еґвейн. Морейн сказала, що з нею в будь-якому разі трапилося б це: дотик до Єдиної Сили. Вона не мала над цим контролю, тож це була не її вина. І вона залишалася тією самою Еґвейн.

Він уже відкрив було рота, аби вибачитися перед дівчиною, але перш ніж він устиг щось сказати, вона холодно глянула на нього і відвернулася. Мовчки дивлячись їй у спину, він проковтнув те, що збирався сказати. Хай буде так. Якщо вона хоче бути такою, я нічого не можу з цим удіяти.

Тут до кімнати поспішно ввійшов майстер Фітч, а за ним четверо жіночок у фартухах, таких же довгих, як у нього. Він цурпелив велику таріль з трьома печеними курми, а жінки несли срібне начиння, і полив’яні тарілки, і великі миски під накривками. Жінки відразу ж заходилися накривати стіл, а господар вклонився Морейн:

— Сто разів перепрошую, майстрине Еліс, що змусив вас чекати, але коли в корчмі стільки народу, я взагалі дивуюся, що вдається всіх обслужити. І маю сумніви, що це саме така їжа, якою мала би бути. Це лише курчата, трохи турнепсу та бобів, а на додаток трохи сиру. Ні, не такими стравами я мав би вас пригощати. Ще раз прошу мене вибачити.

— Це справжній бенкет, майстре Фітче, — посміхнулася Морейн. — Та ще й у такі непевні часи.

Корчмар уклонився знову. Оскільки його пелехате волосся стирчало на голові навсібіч, так наче він постійно чухався, то поклін виглядав доволі кумедно, проте його посмішка була такою щирою та приємною, що будь-хто міг розсміятися разом із ним, але не з нього.

— Дякую, майстрине Еліс. Дякую. — Випроставшись, він насупив брови й змахнув кінчиком фартуха уявну порошинку зі столу. — Та все ж таки рік тому я накрив би вам інший стіл. Геть інший. Це все зима провинна. Так. Зима. Мої льохи потроху порожніють, а ринок мовби хто вимів. Але хіба можна винуватити в цьому фермерів, питаю я вас? Адже ніхто не скаже, коли вони зберуть наступний урожай. Ніхто. Вовки зжерли баранину та яловичину, що мала піти людям на поживу, і...

Раптом він збагнув, що це не та розмова, яка мусила би передувати приємній трапезі його гостей.

— Ой, щось я розбазікався. Старий дурень, ось хто я такий. Старий дурень. Марі, Сіндо, ану не заважайте нашим гостям спокійно поїсти. — Він замахав руками на прислугу, і коли жінки вискочили з кімнати, розвернувся, аби ще раз уклонитися Морейн. — Сподіваюся, вам сподобається вечеря, майстрине Еліс. Якщо ви ще чогось забажаєте, тільки скажіть, і я все зроблю. Тільки скажіть. Мені надзвичайно приємно бути корисним вам і майстру Андрі. Надзвичайно приємно. — Вкотре низько вклонившись, він вийшов з кімнати, обережно зачинивши за собою двері.

Лан, котрий до цієї миті байдуже стояв, обіпершись об стіну, наче куняючи, нараз зірвався з місця і за два стрибки опинився біля дверей. Приклавши вухо до дверей, він вслухався добрих пів хвилини, а тоді ривком відчинив двері й висунув голову в коридор.

— Пішли, — підсумував він, зачиняючи двері. — Можемо говорити, нас ніхто не почує.

— Я пам’ятаю ваше напучування нікому не довіряти, — сказала Еґвейн, — але якщо ви підозрюєте цього корчмаря, то навіщо було зупинятися в його корчмі?

— Я підозрюю його не більше за будь-кого іншого, — відповів Лан. — Доки ми не в Тар Балоні, я підозрюю всіх, а там я підозрюватиму тільки половину.

Ранд почав було усміхатися, гадаючи, що Охоронець жартує, а тоді усвідомив, що на обличчі Лана нема й натяку на жарт. Він справді підозрюватиме людей у Тар Балоні. А де ж тоді безпечне місце?

— Він перебільшує, — заспокійливо промовила Морейн. — Майстер Фітч — хороша людина, чесна й варта довіри. Але він любить поговорити і, навіть маючи найкращі у світі наміри, може обмовитися про щось, а це почують ворожі вуха. А ще мені ніколи не траплялося зупинитися в корчмі, де кожна друга служниця не підслуховувала би під дверима і не витрачала б часу на плітки більше, ніж на застилання ліжок.

Нарешті вони повсідалися, Морейн на чолі стола, Лан — навпроти неї, і якийсь час усі мовчали, позаяк були заклопотані наповненням своїх тарілок. Може, це й не надто нагадувало бенкетний стіл, але після цілотижневого споживання самих коржів і в’яленого м’яса ця вечеря здалася їм справжнісіньким бенкетом.

Трохи згодом Морейн запитала:

— Що ти дізнався в залі?

Після цих слів ножі та виделки завмерли у повітрі на півшляху до ротів, і всі погляди націлилися на Лана.

— Хорошого дізнався небагато, — озвався Лан. — Евін казав правду, принаймні висновуючи з балачок. У Ґелдані сталася битва, і переміг у ній Лоґейн. Про нього шириться з десяток різних історій, але на цьому сходяться всі.

Лоґейн? Мабуть, це і був Відроджений Дракон. Вперше Ранд почув, як того чоловіка називають на ймення, а Лан промовив його так, ніби він його знав.

— А що чути про Айз Седай? — тихо запитала Морейн.

У відповідь Лан похитав головою:

— Нічого певного. Дехто каже, що їх убито, дехто нічого не каже. — Він пирхнув сердито. — А дехто навіть стверджує, ніби вони пристали до Лоґейна. Цілком певного ніхто нічого не знає, а я не хотів виказувати зацікавленість.

— Так, — погодилася Морейн, — хорошого мало. — Глибоко зітхнувши, вона взялася за вечерю. — А щодо наших обставин щось чути?

— Тут новини кращі. Жодних дивних подій, жодних чужинців поблизу, таких, які могли би виявитися мерддраалом, і запевно жодних траллоків. Білоплащники намагаються зіпсувати життя губернатору Едану, бо він не хоче з ними співпрацювати. Нас вони не помітять, якщо тільки ми самі не привертатимемо до себе уваги.

— Добре, — озвалася Морейн, — це збігається з тим, що сказала прислуга у лазні. В кожній плітці є часточка правди. Отже, — звернулася вона до всіх присутніх, — перед нами ще лежить далека дорога, але останній тиждень видався нелегким, тому я пропоную залишитися тут не лише на цю ніч, а ще й на наступну, а вирушити післязавтра на світанку. — Хлопці радісно заусміхалися: вперше їм випав шанс побувати в місті. Морейн теж усміхнулася, але поцікавилася: — А якої думки про це майстер Андра?

Лан незворушним поглядом окинув захоплені обличчя і відказав:

— Я згоден, але за умови, якщо вони запам’ятають сказане мною.

Том чмихнув собі в вуса:

— Ото тепер село знаменито поіуляє в... місті.

Пір раз чмихнувши, він помотав головою.

Оскільки корчма була переповнена постояльцями, на все товариство знайшлося лише три кімнати: одна для Морейн та Еґвейн, а інші дві поділили між собою чоловіки. Ранду з Ланом і Томом випала кімната на четвертому поверсі, під самісіньким покотом даху, з однісіньким крихітним віконцем, що виходило на кінний двір. Поночіло, але на подвір’ї жовтіли латки світла, що падало з вікон корчми. Кімнатка була невелика, а коли для Тома поставили додаткове ліжко, вона ще поменшала. І це при тому, що ліжка були вузенькі. І тверді, як зауважив Ранд, коли з усього маху впав на своє. Нікому язик би не повернувся назвати цю кімнату найкращою.

Том залишався тут рівно стільки часу, скільки йому знадобилося, аби дістати з футлярів флейту та арфу, а тоді пішов, на ходу випробовуючи артистичні пози. Лан пішов за ним.

Дуже дивно, думав Ранд, умощуючись на незручному ліжку. Ще тиждень тому, щойно б до нього дійшли чутки про менестреля, він би скотився сходами, наче камінь з гори, аби тільки побачити його виступ. Але він чув Томові оповідки щовечора впродовж тижня, та й Том буде тут і завтра, і післязавтра, а гаряча ванна розніжила закляклі м’язи, хоча він уже було подумував, що вони ніколи не відклякнуть, і після тижневого біговища впроголодь гаряча їжа наче обкутала все його тіло дрімотою... І перш ніж його зморив сон, він ще встиг подумати, а чи насправді Лан знає того Лжедракона, Лоґейна. Знизу долинув приглушений шквал вигуків — це загальна зала вітала появу Тома, проте Ранд уже спав.

...У кам’яному коридорі поміж темряви клубочились тіні, але жодної живої душі, крім Ранда, тут не було. Звідки падає скупе світло, він не знав, адже на сірих стінах не було видно ні свічок, ані ламп, нічого такого, завдяки чому морок у коридорі був не настільки іустим. Непорушне повітря просякло холодною вологою, та й ще десь удалині із розміреними лункими вилясками скрапувала вода. Це місце було йому незнайоме, і аж ніяк не корчма. Він спохмурнів, потер лоба. Корчма? Серце калатало, думки розбігалися. Щось таке було пов’язане... з корчмою? Але що саме, пригадати він не міг.

Він облизав пересохлі губи. Пити хотілося страшенно, горло наче хтось посипав сухим піском. Саме звук крапель підштовхнув його. Вибирати не було між чим, тому спонукуваний лише спрагою, він побрів на оте розмірене: крап... крап... крап...

Коридор усе тягнувся й тягнувся, не перетинаючись з іншими, не ЯМІНЮ-ючись ані на йоту. В ньому не було взагалі нічого, крім непоказних дверей, що попарно знаходились через рівні проміжки. Попри вологість у повітрі, дерево було таке сухе, що аж порозтріскувалось. Тіні відступали від Ранда, не наближаючись ні на йоту; не ближчав і капіж. Так він ішов чималий час і нарешті вирішив глянути, що там, за дверима. Двері відчинилися легко, і він ступив у похмуре приміщення з голими кам’яними стінами.

Одна з них закінчувалася низкою арок, що вели на сірий кам’яний балкон. За балконом постало небо, і нічого подібного він ніколи не бачив. Посмуговані чорним, сірим, червоним та помаранчевим кольорами, небосхилом проносилися хмари; безкінечно сплітаючись і розплітаючись, вони мчали так стрімко, наче їх гнав ураган. Ніхто ніколи не бачив такого неба; воно просто не могло існувати.

Він із зусиллям відвів очі від балкона, але й сама кімната була не менш дивоглядна. Химерні криві, неймовірні кути, неначе ця кімната з примхи долі утворилася із розплавленого каменю, а колони, що підтримували стелю, здавалося, виросли з сірої підлоги. У містині каміна гуготіло полум’я, наче в ковальському горні, коли його щосили роздмухують міхами, але, дивна річ, воно не давало жодного тепла. Паливник був вимуруваний із дивного каменю, схожого за формою на гальковий; принаймні коли він дивився на те каміння, воно здавалося каменями, вологими, попри шаленіючі омахи полум’я, але варто йому було трохи перевести погляд, як він помічав краєчком ока, що воно перетворювалося на обличчя чоловіків і жінок. Ті обличчя судомились від страшенних мук, вони волали, але того волання не було чути. У центрі кімнати стояв стіл в оточенні крісел із високими спинками. І стіл, і крісла були звичайнісінькі, але це тільки підкреслювало нереальність довколишнього. Посеред однієї зі стін висіло дзеркало, але назвати його звичайним язик би не повернувся. Коли він дивився в нього, то бачив лише розпливчасту пляму на тому місці, де мало бути його віддзеркалення. Але все інше в кімнаті дзеркало відбивало правдиво.

Перед каміном стояв чоловік. Ранд лише зараз його помітив. Якби це не виглядало цілковитою маячнею, хлопець поклявся би, що поки він не поглянув на цього чоловіка, його там і не було. У темному, бездоганно скроєному одязі цей чоловік у розповні літ мав би здаватися жінкам вельми привабливим.

— І знову ми зустрічаємось лицем до лиця, — промовив чоловік, і відразу ж на коротку мить його очі й рот перетворилися на бездонні провалля, де бушувало полум’я.

Несамовито скрикнувши, Ранд безтямно кинувся геть із кімнати, а вилетівши в коридор, зашпортався і вгатився у двері навпроти так, що вони відчинилися. Викрутившись, він вчепився за клямку, аби не впасти, і зрозумів, що дивиться широко розплющеними очима в ту саму кам’яну кімнату, де крізь пройми арок, за якими починається балкон, відкривається неймовірне небо, а в стіні палає камін...

— Тобі не втекти від мене так просто, — промовив чоловік.

Ранд знову крутнувся, втікаючи геть із кімнати, і заледве втримався на ногах від падіння. Цього разу коридору не було. Зіщулившись, він завмер біля полірованого столу, обличчям до чоловіка, котрий стояв біля каміна. Втім, це було краще, ніж дивитися на каміння паливникачи на збожеволіле небо.

— Це лише сон, — сказав Ранд, випроставшись. Він почув, як двері за ним клацнули й зачинилися. — Нічне сновиддя. — Він заплющив очі, намагаючись прокинутися. Коли він був хлоп’ям, Мудриня казала, що варто зробити так уві сні — і сновиддя як вітром здмухне. Мудриня¹? Що... Якби тільки думки не вислизали... зникали. Якби його так не боліла голова, він би міг мислити розумно.

Він знову розплющив очі. Кімната не змінилася: той самий балкон, те саме небо. Чоловік біля каміна.

— То це сон? — спитав чоловік. — І що з того? — І знову на коротку мить його рот і очі перетворилися на вічка вогняної печі, яка здавалася бездонною. Голос чоловіка анітрохи не змінився, здавалося, він і не помітив, що сталося.

Ранд аж здригнувся від побаченого, проте пересилив себе і не закричав. Це сон. Мусить бути сном. Проте він усе одно позадкував до дверей, не зводячи очей з чоловіка перед каміном, аж поки не вхопився за клямку. Вона не поворухнулася; двері були замкнуті.

— Здається, тебе мучить спрага, — сказав чоловік біля каміна. — Пий.

Посеред столу стояв кубок, палахкочучи золотом, виблискуючи рубінами й аметистами. Раніше його там не було. Якби ж він тільки міг не перестрибувати з думки на думку! Це тільки сон. В горлі у нього пересохло.

— Справді, трохи мучить, — сказав він, підіймаючи кубок. Чоловік подався вперед, однією рукою тримаючись за спинку крісла, і втупився у Ранда. Аромат вина з прянощами нагадав хлопцеві про спрагу: здавалося, що він не пив уже багато днів. А хіба я не пив?

Кубок уже був біля вуст Ранда, коли він нараз затримав руку. З-під пальців чоловіка, що стискали спинку крісла, пробивалися цівки диму. А очі дивилися на Ранда пронизливо, раз у раз спалахуючи вогнем.

Ранд облизав губи й поставив на стіл кубок, не відпивши ані краплі. Не так уже й мені хотілося пити, як я гадав. Чоловік різко випростався, але на обличчі його не відбилося жодних емоцій. Утім, розчарування його було таким очевидним, наче він уголос вилаявся. Ранд подумав: Що ж там таке, у цьому вині ? Але, звісно ж, це безглузде питання. Адже все це лише сновиддя. Тоді чому воно не закінчується?

— Що вам треба? — запитав Ранд. — Хто ви такий?

Полум’я майнуло в очах та роті чоловіка. Рандові здалося, наче він чує, як воно гуготить:

— Дехто зове мене Ба’алзамоном.

Ранд сам не знав, як опинився біля дверей, несамовито смикаючи за клямку. Усі думки про сон як водою змило. Морок. Дверна ручка навіть не ворухнулася, проте Ранд продовжував щосили її смикати.

— Ти—той, кого я шукаю? — раптом пролунав голос Ба’алзамона. — Ти не можеш утікати від мене вічно. Тобі не сховатися від мене ні на найвищій вершині, ні у найглибшій печері. Я бачу тебе до останньої твоєї волосинки.

Ранд розвернувся обличчям до чоловіка. До Ба’алзамона. Він зглитнув клубок у горлі. Нічне сновиддя. Ще раз потягнувся до ручки і шарпнув двері, а відтак випростався.

— Ти шукаєш слави? — промовив Ба’алзамон. — Могутності? Вони сказали тобі, що тобі служитиме Око Світу? Яку славу чи силу може мати маріонетка? Шнурочки, за які тебе смикають, плелися віками. Твій батько, обранець Білої вежі, був загнузданий, наче жеребець, і приставлений до цієї справи. Твоя мати була лише племінною кобилою, що відповідала їхнім планам. А плани ці ведуть тебе до загибелі.

Ранд стиснув кулаки:

— Мій батько — чесна людина, і мати моя була добропорядною жінкою. Не смій так казати про них!

Омахи полум’я затремтіли від сміху.

— То ти все ж таки маєш таку-сяку силу духу. Може, ти й насправді той, хто мені потрібний. Добра тобі це не принесе. Престол Амерлін використовуватиме тебе, доки ти витратиш всі свої сили, як використали Давіана, Юріана Пращу, Ґвера Амаласена та Раоліна Губителя Темряви. Так само, як зараз використовують Лоґейна. Використовуватимуть, аж доки від тебе нічого не залишиться.

— Я не знаю... — Ранд помотав головою. Спалах ясного розуму, викликаний гнівом, минув. Він спробував знайти його знову, наосліп, напомацки, але вже не міг пригадати, через що розум був повернувся до нього. Думки його вирували. Він ухопився за одну з них, наче за рятівний пліт, що кружляє у водоверті. Він вичавив з себе перше слово, а з кожним наступним голос його міцнітпян —Тебе... ув’язнено... в Шайол Гулі. Тебе і всіх відступників... ув’язнив Творець... до кінця світу.

— До кінця світу? — глузливо передражнив його Ба’алзамон. — Ти наче слизняк, що ховається під каменем, і ти гадаєш, що слиз навколо тебе — це і є Всесвіт. Кінець світу принесе мені таку славу, яку ти й уявити не в змозі, хробаче!

— Тебе ув’язнено...

— Дурню, мене ніколи не було ув’язнено! — Полум’я спалахнуло таким жаром, що Ранд мусив відступити на крок та затулити обличчя руками. Піт на його долонях випарувався. — Я стояв за плечем Льюса Теріна Теламона, коли він чинив ті діяння, за які отримав своє ім’я. Це я сказав йому вбити дружину, дітей, всіх рідних, і всіх, кого він любив, і всіх, хто любив його. Це я на хвилину вибавив його від божевілля, щоби він зрозумів, що накоїв. Чи ти чув колись, як волає людина, бажаючи вилити свою душу? Тієї миті він міг накинутися на мене. Він не зміг би мене перемогти, але він міг спробувати. Натомість він викликав свою улюблену Єдину Силу, і викликав її стільки, що земля розчахнулась і вознесла до неба Драконову гору, яка й стала його могилою.

Минуло якесь тисячоліття, коли я послав траллоків спустошити південь, і вони три сторіччя плюндрували світ. Ці сліпі дурні в Тар Валоні нахвалялися, що мене розбили, але Другий Пакт, Пакт Десяти Націй, розпався так, що його не відновити, і хто ж тоді залишився, аби мені протистояти? Я шепнув Артуру Яструбине Крило, і по всій країні, від краю до краю, померли всі Айз Седай. Я шепнув ще, і Високий Король послав своє військо через Аритський океан, через Світове море, і тим самим прирік дві долі — свою мрію про одну країну й один народ та долю, яка ще мала відбутися. Я був біля його смертної постелі, коли радники казали йому, що його можуть урятувати лише Айз Седай. Одне слово з моїх вуст — і він відправив своїх радників на багаття. Ще одне моє слово, і останнім побажанням Високого Короля стало лише одне: Тар Валон мусить бути зруйнований. Якщо навіть такі люди, як він, не могли мені опиратися, то які шанси маєш ти, мале жабеня, що ховається в лісовому болоті? Ти або служитимеш мені, або танцюватимеш під дудку Айз Седай до загину. А відтак усе одно будеш мій, оскільки мертві належать мені!

— Ні, — вичавив з себе Ранд, — це сон. Це сон!

Ти гадаєш, що я не можу дістати тебе й уві сні? Дивись! — Ба’алзамон владно змахнув рукою, і голова Ранда проти його волі сама повернулася в той бік.

Кубок зник зі столу. Там, де він перед тим стояв, тепер сидів великий щур, кліпаючи очицями на світло і завзято принюхуючись. Ба’алзамон зігнув палець, і щур, верескнувши, вигнув спину. Його передні лапи піднялися вгору, а сам він незграбно балансував на задніх. Палець зігнувся сильніше, і щур перекинувся на спину, несамовито шкрябаючи повітря з пронизливим пищанням. Спина його вигиналася, вигиналася, вигиналася. Пролунав сухий тріск, наче переломилася гілочка, щур засіпався, затремтів і завмер, зігнутий ледь не вдвічі.

Ранд судомно зглитнув.

— Уві сні може приверзтися що завгодно, — пробурмотів хлопець. Не обертаючись, він стукнув кулаком по дверях; рука заболіла, але він не прокинувся.

— Тоді йди до Айз Седан. Йди до Білої вежі та все їм розкажи. Перекажи Престолу Амерлін цей свій... сон. — Чоловік розреготався. Ранд відчув жар на своєму обличчі. — Це єдина можливість звільнитися від них. Коли вони дізнаються, то не стануть тебе використовувати. Не стануть, якщо знатимуть, що я знаю. Та чи залишать вони тебе серед живих? Аби ти патякав скрізь про їхні справи? Ти настільки дурень, що можеш у це повірити? Попіл багатьох таких, як ти, розвіяний на схилах Драконової гори.

— Це сон, — повторив Ранд, важко дихаючи. — Це сон, і зараз я прокинусь.

— Прокинешся? — Краєчком ока він побачив, що чоловік наставив палець на нього. — Та невже? — Палець зігнувся, і Ранд зайшовся криком, бо спину його вигнуло дутою, а кожний м’яз у тілі прогинав і прогинав йому спину. — А чи прокинешся ти хоч колись?

***

Ранд конвульсивно смикнувся в темряві, вчепившись в якусь тканину. Ковдра. Крізь єдине віконце лилося бліде місячне світло. У напівтемряві чорніли абриси ще двох ліжок. З одного з них долинало хропіння — наче рвалося полотно. Том Меррилін. В каміні серед попелу ще миготіли червоним кілька вуглин.

Отже, це таки був сон. Сновиддя, як тоді, у ніч Бел-Тайну в корчмі «Винне джерело». Усе, що він колись чув, і все, що з ним сталося, тепер химерно перемішалося зі старими легендами та ще якоюсь маячнею. Ранд натягнув ковдру аж до підборіддя, але не холод змушував його тремтіти. Немилосердно боліла голова. Можливо, Морейн зможе допомогти, аби ці сни припини ітися, Вона казала, що в її силі вибавити від нічних сновидь.

Хмикнувши, Ранд відкинувся на спину. Але хіба ці сни настільки жахливі, щоби звертатися по допомогу аж до Айз Седай? З іншого боку, чи не втягне це його у ще більшу халепу? Він залишив Межиріччя, пішов у світи разом з Айз Седай. Але тоді він не мав вибору, і це факт. А тепер хіба нема іншого вибору, окрім як довіритися їй? Довіритися Айз Седай? Думати про це було не менш страшно, ніж бачити сновиддя. Він скрутився калачиком під ковдрою, намагаючись знайти спокій порожнечі, як учив його Том, але сон ще довго не приходив до нього.

РОЗДІЛ 15

ЧУЖИНЦІ ТА ДРУЗІ

На вузьке ліжко Ранда лилося сонячне світло, і воно врешті-решт його й збудило від глибокого, але неспокійного сну. Він запхав було голову під подушку, але сонце все одно собі світило, та й спати вже перехотілося. Після першого сну були ще й інші. Він запам’ятав лише перший, але й цього було з лишком.

Зітхнувши, Ранд відкинув подушку, сів у ліжку і, потягнувшись, мимоволі зморщився. Біль у м’язах, який, здавалося, розчинився у гарячій воді та змився, повернувся знову. А ще нестерпно боліла голова. Це його не здивувало. Від такого сну у кожного заболить голова. Інші сни забулися, але цей так і стояв у нього перед очима.

Решта ліжок стояли порожнем. Сонячне проміння падало крізь шибку під гострим кутом: сонце стояло вже високо над обрієм. Якби Ранд зараз був удома, на фермі, він давно вже поснідав би і взявся поратися по хазяйству. Він вибрався з постелі, сердито бурмочучи. Без нього пішли дивитися місто, і навіть не розбудили! Спасибі, хтось хоча би подбав залишити у жбані води, і вода ще тепла.

Він швидко вмився й одягнувся, а коли взяв до рук Темів меч, на мить завагався. Лан і Том залишили в кімнаті свої торби й скрутки з ковдр, проте меча Охоронця ніде не було видно. Лан ходив з мечем і в Емондовому Лузі, навіть тоді, коли там усе здавалося спокійним. Тож Ранд подумав, що варто взяти з нього приклад. Переконуючи себе, що він робить так не тому, що часто у мріях бачив, як іде вулицями справжнього міста з мечем при боці, він причепив зброю на пояс і накинув плащ на одне плече.

Перестрибуючи через дві сходинки за раз, Ранд поспіхом скотився до кухні. Він навіть не сумнівався, що тут можна швиденько кинути щось у рот, а маючи однісінький день на оглядини дивовиж Бейрлона, він не хотів гайнувати часу. І так уже згайнував достолиха. Кров і попіл, вони могли мене розбудити!

Посеред кухні стояв майстер Фітч і сперечався з огрядною жінкою, що взялася під боки руками у борошні. Очевидно, це була куховарка. Утім, радше це вона сперечалася з ним, бо махала пухким пальцем просто йому перед носом. Подавальниці,посудомийки, кухарчуки швидко пробігали повз у своїх справах, старанно не звертаючи уваги на цю картину.

— ...мій Ціррі — порядний кіт, — різко промовляла куховарка, — і я навіть чути не хочу якихось заперечень, зрозуміло! А ви дорікаєте, що він надто добре робить те, що мусить; ось із чим ви навістили мене, так я гадаю!

— Але ж мені на нього скаржаться, — спромігся вставити слово майстер Фітч. — Скаржаться, шановна Capo!

— І чути про це не хочу! От не хочу, і все. Якщо вони хочуть скаржитися на мого кота, то хай вони самі і готують. Ми з моїм бідолашним стареньким мурчиком, який лише добросовісно виконує свої обов’язки, підемо собі... деінде, де нас шануватимуть, ось що ми зробимо! — Вона розв’язала фартух і почала стягувати його через голову.

— Ні! — зарепетував майстер Фітч і стрибнув уперед, аби її зупинити. Вони закружляли, наче в танці: куховарка — намагаючись скинути фартух, а корчмар — стараючись знову натягти його на неї.

— Ні, Capo, — пихтів він. — Це зайве. Зайве, я кажу! Що я без тебе робитиму? Ціррі — добрий кіт. Чудовий кіт! Найкращий кіт на увесь Бейрлон. Якщо ще хтось спробує на нього поскаржитися, я відповім, що вони мають бути вдячними, що кіт робить свою роботу! Так, вдячними! Не треба тобі йти. Capo? Capo!

Куховарка припинила кружляти й спромоглася вирвати у хазяїна свій фартух.

— Ну, якщо так, то так. Хай так. — Вона тримала фартух обома руками, але не поспішала зав’язувати поворозки. — Але якщо ви хочете, щоби я приготувала щось на обід, краще вам піти звідси й дати мені стати до роботи. Може, це й ваша корчма, але це — моя кухня! Якщо тільки ви не хочете взятися за куховарення? — Вона зробила порух рукою, наче протягуючи йому фартух.

Майстер Фітч позадгував з широко розведеними руками. Він відкрив був рота, але, так нічого і не сказавши, уперше поглянув навкруги. Кухонна прислуга й надалі старанно не помічала пересварки між кухаркою та власником корчми, а Ранд тим часом узявся ретельно вивчати вміст своїх кишень, хоча там і не було нічого, крім монети, яку йому дала Морейн; ну, може, ще кілька мідяків і всілякий дріб’язок. Кишеньковий ніж, точило. Дві запасні тятиви та ще шматок шпагату, про всяк випадок.

— Не сумніваюсь, Capo, — проказав майстер Фітч обачливо, — що все буде найвищої якості, як завжди у тебе. — Із цими словами він кинув останній підозрілий погляд на кухонну прислугу і виплив із кухні, намагаючись зберегти якомога більше гідності.

Сара ще якусь мить зачекала, а тоді хутко зав’язала фартух на своєму чималому стані і глянула на Ранда.

— Гадаю, ти хочеш поїсти, га? Добре, ходи сюди. — Вона обдарувала його короткою усмішкою. — Я не кусаюсь, ні, хай що би ти тут побачив такого, чого не мав бачити. Ціель, принеси хлопцеві хліба, сира та молока. Більше нічого поки що нема. Сідай, хлопче. Твої приятелі пішли прогулятися, крім одного: він, схоже, почувається не дуже добре... Гадаю, ти хочеш до них приєднатися.

Не встиг Ранд присунути ослінчик і сісти біля столу, як одна з подавальниць уже принесла тацю. Хлопець узявся їсти, а куховарка заходилася вимішувати тісто, але замовкати вона не збиралася.

— Не бери в голову того, що ти щойно бачив. Майстер Фітч — непогана людина, хоч вдачею не вдався, як і всі ви, чоловіки. Це ті гості, що напосіли на нього зі скаргами, його дістали. І чого б їм жалітися? Хіба вони воліли би знайти у себе в кімнаті живих щурів, а не мертвих? Зазвичай Ціррі й маслачків не залишає. А тут ціла дюжина! Та Ціррі ніколи би не дозволив, щоб у корчмі розвелося стільки щурів! Ніколи! В корчмі чисто, тут їх стільки зроду-віку не було. А ще у всіх переламані хребти! — Вона похитала головою, дивуючись усім цим химерним штукам.

Замість хліба з сиром Ранд відчув у роті смак попелу.

— У них були переламані хребти?

Куховарка змахнула рукою, обсипаною борошном.

— Не переймайся, краще думати про щось веселіше. Я завжди так роблю. Знаєш, а тут є менестрель. Він у головній залі, просто зараз. А, ти ж приїхав з ним разом? З отією компанією, що прибула вчора ввечері разом із майстринею Еліс? Я так і зрозуміла. Мені навряд чи доведеться подивитися на того менестреля, так я думаю; принаймні не тепер, коли в корчмі повно народу, як оце зараз, та ще і якого. Шантрапи з копалень. — Вона спересердя дала тісту особливо сильного плескача. — Зазвичай ми таку публіку й на поріг не пускаємо, але наразі їх у місті як гною. А могли бути навіть іще гірші... А менестреля я не бачила з минулої зими. Звісно, я хотіла б...

Ранд механічно їв, не відчуваючи смаку і не слухаючи, що плете куховарка. Мертві щури, а спини у них поламані. Він похапцем покінчив зі сніданком, затинаючись, подякував і поспішив геть. Йому треба було з кимось поговорити.

Загальна зала «Оленя і лева» мала небагато спільного з таким же приміщенням у «Винному джерелі», хіба що призначалася для схожих цілей. Вона була вдвічі ширша і втричі довша, а стіни її прикрашали пістряві зображення пишних будівель та садів з високими деревами та барвистими квітами. Натомість одного великого каміна тут було по каміну в кожній стіні, а весь простір зали заповнювали дюжини столів, і серед крісел, лавок і стільців, що купчилися навколо них, не буле майже жодного вільного.

І всі ці численні відвідувачі, кожен із люлькою в зубах, з кухлем у руці, витягували шию і дивилися в одну точку: на Тома. Він стояв на столі в центрі кімнати, а його різнобарвний плащ був перекинутий через спинку стільця неподалік. Навіть майстер Фітч завмер, забувши Глянсувати клаптем тканини срібний кухоль з кришкою.

— ...гарцюють, копитау них срібні, а шиї — лебедині, — проказував Том, і дивним чином здавалося, ніби він не одинцем скаче верхи, а в протяжній кавалькаді вершників. — Закидають голови коні, майорать їхні шовкові гриви. Тисяча прапорів тріпочуть веселкою на безмежному небосхилі. Сто мідноголосих сурм змушують тремтіти повітря, а барабани гримлять, немов громовиця. Радісні вигуки хвиля за хвилею котяться від тисяч глядачів, котяться над дахами та вежами Ілліана, долинають до вух вершників, але ті їх не чують. їхні очі та серця палають священною ціллю. Велике Полювання за Рогом скаче вперед, скаче на пошуки Рога Валіра, який покличе героїв минулих Епох із могил на битву за Світло...

Це було те, що менестрель називав простою декламацією, коли вони сиділи біля багаття під час своєї подорожі на північ. Легенди, казав він, розповідають одним із трьох голосів: високою декламацією, простою декламацією або звичайним чином, тобто так, як ти міг би розповідати своєму сусідові, як тобі вродила пшениця-пашниця. Біля багаття Том розповідав історії звичайним чином, утім, не приховуючи зневажливих ноток у голосі.

Ранд причинив двері, проте не увійшов до зали, а зіперся об стіну. Від Тома він наразі поради не отримає. Морейн... а що би вона вчинилаякби дізналася?

Він помітив, що люди, проходячи повз, зиркають на нього зацікавлено, і зрозумів, що розмірковує не подумки. Обсмикнувши куртку, він відійшов від стіни. Йому слід із кимось поговорити. Куховарка сказала, що один із їхньої компанії не пішов разом з усіма. Він заледве стримав себе, щоби не кинутися бігти.

Коли Ранд ривком розчинив двері кімнати, де розмістилися його приятелі, і запхав туди голову, там був лише Перрин. Лежав на своєму ліжку, усе ще неодягнений. Він повернув голову, не підіймаючи її з подушки, щоби поглянути на гостя, тоді знову заплющив очі. Метів лук стояв у кутку, сагайдак лежав поруч.

— Почув, що ти зле почуваєшся, — промовив Ранд. Він зайшов до кімнати та сів на сусіднє ліжко. — Хотів з тобою поговорити. Я... — Нараз Ранд усвідомив, що не знає, з чого почати.—Якщо ти нездужаєш, то, може, краще поспи, а я піду.

— Не знаю, чи я ще колись спатиму, — зітхнув Перрин. — Мені наснився кошмар, якщо хочеш знати, то про яке спання може йтися. Мет тобі хоч як розповів би. Коли я йому вранці сказав, чому мені несила з ним піти, він розреготався. Але я знаю, що йому теж снилися жахіття. Я чув, як він більшу частину ночі кидався на ліжку і наче марив, тож хай не каже, що спав спокійно. — Він прикрив очі своєю широкою долонею. — Світло, як же я втомився! Може, я ще так полежу годинку-дві, а тоді зможу встати. Мет ніколи не припинить насміхатися з мене, якщо я не побачу Бейрлона тільки через те, що мені наснилося щось страшне.

Ранд знову повільно опустився на ліжко. Облизавши туби, він випалив:

— Він убив щура?

Перрин прибрав долоню з очей і подивився на нього:

•— То ти теж? — сказав він, трохи помовчавши. Коли Ранд кивнув, Перрин промовив: — Хотів би я опинитися вдома. Він сказав мені... сказав, що... І як нам з цим бути? Ти розповів Морейн?

— Ні. Поки що ні. Можливо, й не розповідатиму. Не знаю. А ти?

— Він сказав... Кров і попіл, Ранде, я не знаю, — Перрин різко підвівся на лікті. — Ти гадаєш, Мет бачив той самий сон? Він сміявся, але, скажу тобі, доволі силувано, і в нього був дивний вигляд, коли я сказав, що не міг спати через сновиддя.

— Може, й бачив, — відповів Ранд. Йому було соромно, але він відчув полегшення, дізнавшись, що має друга по нещастю. — Я хотів порадитися з Томом. Він побував у світах. Ти... ти ж не вважаєш, що ми повинні розповісти Морейн? — Перрин знову впав на подушку. — Ти ж чув легенду про Айз Седай. Ти гадаєш, що Томові ми можемо довіритися? Якщо ми взагалі можемо комусь довіритись... Ранде, якщо ми виберемося з цієї халепи живими, якщо ми колись повернемося додому і ти почуєш, що я щось патякаю про те, аби полишити Емондів Луг, навіть до Сторожового Пагорба вирушити, дай мені добрячого копняка. Домовились?

— Не мели дурниць, — відказав Ранд. Він удавано посміхнувся, намагаючись, аби посмішка вийшла бадьорою. — Звісно, ми повернемося додому. Ну ж бо, вставай. Ми в місті, і маємо лише день, щоби подивитися, як воно тут. Де твій одяг?

— Ти йди. А я ще трохи полежу, — Перрин знову прикрив очі рукою. — Йди, я до тебе приєднаюся за годину чи дві.

— Ти неправий, — промовив Ранд, підводячись. — Подумай, що ти проґавиш. — Він зупинився біля дверей. — Бейрлон... Скільки разів ми говорили про те, як одного дня побачимо Бейрлон?

Перрин лежав, затуливши очі рукою, не озиваючись ані словом. Зачекавши хвилину, Ранд вийшов з кімнати і причинив за собою двері.

У коридорі він обіперся об стіну, і посмішка на його обличчі зів’яла. Голова боліла, як і раніше; біль не вщух, а лише посилився. Він також не горів бажанням прогулятися Бейрлоном, принаймні не тепер. Втім, наразі навряд чи знайшлося б хоч щось, що могло його надихнути.

Коридором до нього наближалася покоївка з оберемком простирадл. Жінка подивилася на нього стривожено. Проте перш ніж вона встигла заговорити, він поквапився до виходу, плечем поправляючи плащ. Тома не витягти із зали раніше, ніж через кілька годин. Він може поки що піти самостійно і подивитися хоч на щось. Може, йому пощастить знайти Мета і дізнатися, чи побував Ба’алзамон і в його сні. Потираючи скроні, Ранд спустився сходами, цього разу повільніше.

Сходи закінчувалися біля кухні, тож щоби потрапити на вулицю, Ранд мусів пройти кухнею. Він кивнув Сарі, але поспішив вийти, перш ніж вона встигла знову завести свою безкінечну балаканину. На кінному дворі нікого не було, крім Матча у дверях стайні. Ще один із конюхів з лантухом на плечі простував до конюшні. Ранд кивнув Матчеві, але той злісно глипнув на нього і зник у конюшні. Хлопець міг тільки сподіватися, що решта мешканців міста будуть радше схожі на Сару, ніж на Матча. Прагнучи побачити нарешті, яке ж воно, це місто, Ранд наддав ходи.

Вийшовши за ворота кінного двору, він зупинився, роздивляючись навкруги. Люди рухалися вулицею щільно, наче вівці в кошарі, закутані у куртки та плащі, з низько насунутими шапками, аби захиститися від холоду, снували в усіх напрямках швидкою ходою, наче їх підганяв вітер, що свистів над дахами; штовхаючись і навіть не дивлячись одне на одного, вони мовчки спішили по своїх справах. Всі — чужинці, подумав він. Ніхто з них нікого не знає.

Навіть запахи, що долинали до нього, теж були незнайомі — гострі, кислі, солодкі, вони утворювали таку мішанину, що аж у носі крутило. А такого людського тлуму він не бачив і в самий розпал Свята в Емондовому Лузі. А це ж тільки одна вулиця! Майстер Фітч і куховарка казали, що місто переповнене. Та невже в усьому місті... отаке?!

Ранд повільно позадкував від воріт, далі від цієї вулиці, загаченої людом. Йому не слід було залишати хворого Перрина самого в ліжку. А якщо Том закінчить розповідати свої історії, поки Ранд буде в місті? Менестрель може піти з корчми сам, а Ранду треба з кимось поговорити. Значно розумніше буде ще трохи зачекати. Розвернувшись спиною до велелюдної вулиці, він зітхнув із полегшенням.

Проте ідея повернутися назад до корчми його також не приваблювала: не зараз, коли у нього так боліла голова. Він опустився на перекинуту бочку біля стіни, сподіваючись, що на холодному повітрі йому полегшає.

Час від часу у дверях конюшні з’являвся Матч і дивився на нього, і навіть було пройшовся кінним двором. І тоді Ранд, здавалося, бачив, як той незадоволено хмурить брови. Може, йому не подобаються селюки? Чи його образило, що майстер Фітч зустрів їх привітно, коли він натомість спробував не пустити їх через ці ворота. А, може, він один із Друзів Морока, подумав хлопець, намагаючись сам посміятися з такого припущення, але чомусь воно не здалося йому кумедним. Він провів долонею по руків’ю Темового меча. Кумедного взагалі залишилося обмаль.

— Овечий пастух ще й з мечем, позначеним клеймом чаплі! — почув він гортанний жіночий голос. — Ще трохи, і я повірю, що у світі можливі будь-які дива. Тебе щось турбує, парубче з низин?

Ранд здригнувся і зірвався на ноги. Перед ним стояла та молода жінка з коротко обстриженим волоссям, яку він, виходячи з лазні, побачив за розмовою з Морейн. Вона була, як і тоді, вдягнена в хлопчачу куртку та бриджі. Років жінці було трохи більше, ніж Ранду, принаймні так йому здалося, а її темні очі були ще більшими, ніж в Еґвейн, і дивилися напрочуд зосереджено.

— Ти Ранд, адже так? — продовжила вона. — Мене звати Мін.

— Нічого мене не турбує, — відказав він. Не знав, що Морейн розповіла цій дівчині, але добре пам’ятав Ланову вказівку: не привертати уваги. — Чому ти вирішила, наче я чимось стурбований? Наше Межиріччя тихий куточок, а ми — сумирні люди. Нас нічого не турбує, хіба що врожай і вівці.

— Сумирні? — повторила Мін з легенькою посмішкою. — Чула я, що люди розповідають про народ з Межиріччя. Чула анекдоти про повстяно-голових овечих пастухів, а потім говорила з людьми, котрі справді побували У вас, на низинах.

— Повстяноголових? — перепитав Ранд, насупивши брови. — Які ще анекдоти?

— І ті, котрі знають, — провадила вона далі, так ніби він не говорив нічого, — кажуть, що ви походжаєте з посмішками та люб’язностями, що ви такі м’якосерді, хоч на хліб намазуй. Але це лише ззовні, твердять вони. А всередині, кажуть, ви такі ж тверді, як кореневище вікодавнього дуба. Копни глибше, кажуть вони, і наткнешся на камінь. Але в тобі і твоїх приятелях цей камінь захований не дуже глибоко. Так наче бурею здмухнуло всі наноси. Морейн не все мені розповіла, але я бачу те, що я бачу.

Кореневище вікодавнього дуба? Камінь? Це було геть не схоже на те, що вона могла би почути від купців чи від їхнього супроводу. А остання фраза взагалі змусила його підхопитися.

Він швидко озирнувся; на кінному дворі нікого не було, і найближчі вікна залишалися зачиненими.

— Я не знаю нікого на ім’я... як ти сказала?

— Добре, хай буде майстриня Еліс, якщо тобі так більше до вподоби, —-промовила Мін з бісиками в очах, і він відчув, що зашарівся. — Тут нікого нема, ніхто не почує.

— Аз чого ти взяла, ніби майстриня Еліс має ще й інше ім’я?

— Бо вона мені сказала, — відповіла Мін так терпляче, що щоки у Ранда знову спалахнули. — Гадаю, вона просто не мала іншого виходу. Я відразу побачила, що вона... інакша. Коли вона зупинялася тут раніше, по дорозі на низини. Вона про мене знала. Я розмовляла з... такими, як вона... раніше.

— Побачила? — перепитав Ранд.

— Добре, гадаю, ти не побіжиш до Дітей, зважаючи на те, в якому товаристві ти подорожуєш. Білоплащникам не сподобалося б те, що я роблю. Навіть більше, ніж їм не подобається, що робить вона.

— Не розумію.

— Вона каже, що я бачу клаптики Візерунка. — Мін тихенько розсміялася й похитала головою. — Як на мене, це надто високі матерії. Я лише бачу різні речі, коли дивлюся на людей, а інколи навіть знаю, що вони означають. Я дивлюся на чоловіка та жінку, які ще й жодним словом не перекинулися, і знаю, що вони одружаться. І вони одружуються. Такі речі. Вона хотіла, щоб я поглянула на тебе. На всіх вас разом.

Ранда наче морозом обсипало.

— І що ж ти побачила?

— Коли ви були разом? Навколо вас кружляють іскри, вихор іскор, тисячі, а ще гігантська тінь, темніша за глупу ніч. Це таке чітке видиво, і я майже здивована, що інші цього не помічають. Іскри намагаються заповнити тінь, а тінь намагається поглинути іскри. — Вона пересмикнула плечима. — Ви всі пов’язані між собою якоюсь небезпекою, але більше я нічого не можу розгледіти.

— Всі ми? — пробурмотів Ранд. — Еґвейн теж? Але вони ж не шукали... тобто...

Мін, здавалося, не помітила його обмовки.

— Дівчина? Вона — частина цього. І менестрель також. Всі ви. Ти в неї закоханий. — Він витріщився на неї. — Це я можу сказати навіть без жодних видінь. Вона теж тебе кохає, але вона не для тебе, а ти не для неї. Не так, як ви обоє хочете.

— І що це має означати?

— Коли я дивлюся на неї, бачу те саме, що й тоді, коли дивлюся на... майстриню Еліс. Інші картини, картини, яких я не розумію, але знаю, що вони означають. І вони її не обминуть.

— Усе це маячня, — сказав Ранд невпевнено. Головний біль утишувався, а натомість прийшла якась занімілість: здавалося, що у голову хтось наче вовни напхав. Йому хотілося втекти від цієї дівчини і того, що вона казала. І все ж таки... — А що ти бачиш, коли дивишся... на решту?

— Різні речі, — відповіла Мін з такою усмішкою, наче знала, про що він насправді хотів би запитати. — У Охоро... е-е-е... у майстра Андри навколо голови сім зруйнованих веж, і дитя у колисці з мечем в руках, і... — Вона похитала головою. — Навколо таких чоловіків, як він — ти розумієш? — завжди стільки картин, що вони перекривають одна одну. Навколо менестреля найяскравіше видно чоловіка, котрий жонглює вогнем... але це не він, а інший, і Білу вежу, що взагалі не має жодного сенсу для будь-якого чоловіка. Навкруги великого кучерявого хлопця я бачу багато чого, але найяскравіші картини — це вовк, зламана корона і квітучі дерева. А біля іншого бачу червоного орла, око на чашці терезів, кинджал з рубіном, ріг і обличчя, що сміється. Є ще й інші картинки. Але ти зрозумів, що я маю на увазі. Цього разу я не можу нічого у них зрозуміти до пуття.

Дівчина вичекала, продовжуючи посміхатись, поки він відкашлявся і запитав:

— А навколо мене що?

Посмішка Мін змінилася неприхованим сміхом.

— Те ж саме, що й навколо інших. Меч, який не є мечем, золоту корону з лаврового листя, жебрацький посох; бачу, як ти ллєш воду в пісок, бачу закривавлену руку і розпечене залізо, бачу трьох жінок, котрі стоять навколо погребових нош, на яких лежиш ти; бачу чорну скелю, политу кров’ю...

— Досить, — незграбно перервав він її. — Нема потреби перелічувати геть усе.

— Але найяскравіше, що я бачу навколо тебе, — це блискавки. Частина б’є в тебе, частина б’є з тебе. Я не тямлю, що все це означає, знаю лише одне: ми з тобою ще зустрінемось. — Вона подивилася на нього запитально, наче й сама цього також не розуміла.

— Чого б нам не зустрітися? — відказав він. — Я повертатимусь додому тим самим шляхом.

— Гадаю, так. — Раптом загадкова скупа посмішка повернулася на її обличчя, і вона поплескала його по щоці. — Але якщо я перекажу тобі все, що бачила, у тебе волосся стане дибки, як у того твого приятеля-здорованя.

Він відсахнувся від її руки, наче це було розпечене залізо.

— Що ти маєш на увазі? Ти бачиш щось про щурів? Чи про сни?

— Про щурів? Ні, жодних щурів. А сни, може, ти і бачиш всіляке у снах. Але не я.

Він засумнівався, чи все у неї гаразд з головою, а тут ще й ця посмішка. — Мені... мені треба йти. Зустрітися з друзями.

— То йди. Але тобі все одно не втекти.

Він не кинувся бігти, проте кожний наступний його крок був швидший за попередній.

— Можеш бігти, якщо хочеш, — гукнула вона йому навздогін. — Від мене тобі нізащо не втекти.

її сміх підхльостував Ранда, змусивши якомога швидше перетнути кінний двір й вискочити на вулицю, у галасливий людський шарварок. Останні слова дівчини надто точно повторювали те, що сказав Ба’алзамон. Він натикався на людей, поспіхом проштовхуючись крізь натовп, наражаючись на криві погляди та лайку, але не уповільнював кроку, аж доки між ним та корчмою пролягли кілька вулиць.

Помалу він почав звертати увагу на те, що діється надовкола. Хоча його голова була наче повітряна кулька, але попри це він зачудовано роззирався, дивуючись побаченому. Ранд вирішив, що Бейрлон — величне місто, хоча, може, і відрізняється трохи від легендарних міст з оповідок Тома. Хлопець блукав широкими вулицями, переважно вимощеними бруківкою, і вузькими звивистими провулками, поклавшись на випадок і плин натовпу. Вночі пройшов дощ, і незамощені вулиці перетворилися під тисячами ніг на суцільне болото, але ж багнисті вулиці були для Ранда не в дивоту. В Емондовому Лузі зроду-віку ніхто вулиць не мостив.

Палаци йому не траплялися, і лише окремі будинки були значно більшими, ніж в Емондовому Лузі, але зате дах кожного будинку був покритий шифером або черепицею — не гіршою за ту, що покриває дах корчми «Винне джерело». Мабуть, уже аж у Кеймліні він побачить палац, а може, навіть два, думав він. А от заїздів і корчем він нарахував аж дев’ять, і всі вони були не менші за «Винне джерело», а деякі такі ж величезні, як «Олень і лев», а він же побував лише на кількох вулицях.

І кожна вулиця рябіла крамницями з рундуками під навісами, що аж вгинались від усілякого краму: від сувоїв матерії до книжок, від горщиків до чобіт. Здавалося, що хтось перевернув одночасно сотні купецьких фургонів. Ранд так на все це задивлявся, що кілька разів змушений був проминати крамнички ледь не бігцем під підозрілими поглядами крамарів. Спершу хлопець не зрозумів, чому на нього дивляться з такою підозрою, а коли до нього дійшло, то хотів було розсердитися, проте вчасно згадав, що він тут — чужинець. До того ж він і купити міг би лише дещицю. Ранду аж щелепа відвисла, коли він побачив, скільки мідних монеток віддають за дюжину сяких-таких яблук чи за жменю зів’ялого турнепсу, що його у Межиріччі могли би запропонувати хіба коням. Але тут люди охоче за це платили.

Як на гадку Ранда, народу в місті було більш ніж достатньо. Спершу сам огром людей його просто приголомшував. Деякі перехожі були вдягнуті просто розкішно, як ніхто ніколи не вдягався у Межиріччі, — і майже так само вишукано, як Морейн; дехто мав на собі довгі, аж по щиколотки, хутряні шуби. Рудокопи, про яких згадував чи не кожний завсідник корчми, вирізнялися в натовпі своєю згорбатілістю, бо все життя тяжко працювали під землею. Проте більшість нічим не різнилася від тих людей, серед яких зростав Ранд — ані одягом, ані зовнішністю. Він очікував, що відміни повинні бути. Насправді ж деякі настільки скидалися на межиріченців, що він легко міг уявити, що вони належать до тієї чи іншої родини з Емондо-вого Лугу чи сусідніх ферм. Он цей беззубий сивий фрукт, зі схожими на ручки глечика вухами, котрий сидів на лаві біля одного з шинків і сумно заглядав у порожній питунець, цілком міг бути одним із кузенів Білі Кон-ґара. А кравець з гострим підборіддям, що схилився над шиттям на порозі своєї майстерні, міг доводитися братом Йона Тена; він навіть мав таку ж невеличку залисину на потилиці. А ось повз Ранда, коли той обігнув ріг, пропхався викапаний Сеймел Крейв, і...

Не вірячи власним очам, Ранд утупився на довгорукого та довгоносого чоловічка, вдягнутого у щось схоже на пучки ганчірок. Той поспіхом прокладав собі шлях у натовпі. Очі у чоловічка запали, і все обличчя було таке виснажене, наче він не їв і не спав уже багато днів, а втім, Ранд міг би поклястися... Нараз голодранець помітив Ранда і закляк на півкроці, не помічаючи людей, котрі, перечіпляючись, штовхали його. Останні Рандові сумніви розвіялись.

— Майстре Фейне! — гукнув він. — А ми ж усі гадали, що ви...

На змиг ока крамар стрілою рвонув від Ранда, а хлопець кинувся за ним, натикаючись на перехожих та сиплючи перепрошеннями. Він устиг помітити крізь натовп, як Фейн гайнув у вузький провулок, і повернув туди ж.

Кілька кроків провулком, і крамарю довелося зупинитися. Високий паркан перетворював провулок на глухий закут. Ранд різко зупинився, а Фейн розвернувся до нього обличчям, лякливо пригинаючись і махаючи руками, щоби той не підходив. Його одяг радше виглядав як дрантя, а плащ був такий заношений та обтріпаний, наче побував у таких бувальцях, для яких ніколи не призначався.

— Майстре Фейне? — невпевнено промовив Ранд. — Що таке? Це ж я, Ранд аль’Тор, з Емондового Луїу. Ми всі гадали, що вас забрали траллоки.

Фейн, несамовито жестикулюючи і все ще стоячи по-краб’ячому на напівзігнутих ногах, ступив кілька кроків до виходу з провулка. Він спробував проминути Ранда, тримаючись якомога далі від нього.

— Не треба! — видихнув він, постійно крутячи шиєю, так наче намагався бачити все, що діється на вулиці за спиною Ранда. — Не треба згадувати... — Він понизив голос до хрипкого шепоту, а тоді метнув швидкий погляд Ранда. — Отих. У місті — білоплащники.

— У них немає жодної причини цікавитися нами, — сказав Ранд. — Ходімо разом зі мною до «Оленя і лева». Я зупинився там із друзями. Ви знаєте більшість із них. Вони будуть раді вас побачити. Ми всі гадали, що ви мертвий.

— Мертвий? — пирхнув крамар обурено. — Тільки не Падан Фейн! Падан Фейн знає, куди стрибнути і де приземлитися. — Він розправив на собі лахміття, так наче це були святкові шати. — Завжди знав, і завжди знатиме. Я збираюсь прожити довго. Довше за... — Раптом обличчя його посуворішало, руки судомно стиснули куртку на грудях. — Вони спалили мій фургон, разом з усім крамом! Ні за що ні про що! І я не міг забрати своїх коней. Це мої коні. Але той старий пузан, корчмар, зачинив їх у своїй стайні. Мені довелося вшиватися звідти хутко, аби мені не перерізали горлянку — і ось що я тепер маю? Всі мої статки тепер на мені. Хіба це справедливо? Хіба це справедливо, я питаю?

— Ваші коні цілі, стоять у стайні майстра аль’Віра. Ви можете забрати їх будь-коли. Якщо ви підете зі мною до корчми, де ми зупинилися, не сумніваюся, що Морейн допоможе вам повернутися до Межиріччя.

— А-а-а-а! Вона ж... вона Айз Седай, хіба ні? — Обличчя Фейна набрало нашорошеного виразу. — Можливо, я так і зроблю... хоча... — Він замовк, нервово облизуючи губи. — Як довго ви пробудете в цій... в цьому... як ти сказав зветься цей заклад? «Олень і лев»?

— Ми вирушаємо завтра, — відповів Ранд. — Але до чого тут?..

— Тобі не зрозуміти, — заскавулів Фейн. — Стоїш тут з набитим черевом і всеньку ніч відпочивав на м’яких постелях. А я з тієї ночі майже очей не змикав. Так біг, що чоботи всі подерлися, а що мені доводилося їсти... — Його пересмикнуло. — Я не хочу наближатися до Айз Седай навіть на милю, — виплюнув він останні слова. — Навіть на багато миль... але, може статися, мені доведеться. У мене нема вибору, нема. Але щойно я подумаю, що вона дивитиметься на мене, знатиме, де я знаходжуся... — Він ступив крок до Ранда, наче бажаючи вхопити його за плащ, але зупинився. Руки у нього заходили ходором, він позадкував. — Обіцяй мені, що ти їй нічого не скажеш. Вона мене лякає. Нема потреби їй розповідати, нема потреби, аби Айз Седай узагалі знала, що я живий. Ти мусиш пообіцяти. Мусиш!

— Обіцяю, — промовив Ранд заспокійливо. — Але вам нема чого її боятися. Ходімо зі мною. Принаймні хоч поїсте, як годиться.

— Можливо. Можливо. — Фейн нерішуче потер підборіддя. — Ти кажеш, завтра? Тоді... Ти не забудеш, що ти мені пообіцяв? Ти не дозволиш їй...

— Я не дозволю їй вас скривдити, — сказав Ранд, і гадки не маючи, яким чином він міг би завадити Айз Седай зробити те, що вона вирішить.

— Вона мене не скривдить, — сказав Фейн. — Ні. Я їй не дозволю. — І він блискавично метнувся повз Ранда, розчинившись у натовпі.

— Майстре Фейне, — гукнув Ранд. — Зачекайте!

Стрілою вилетівши з провулка, хлопець устиг помітити, як щез за рогом будинку на сусідній вулиці подірявлений плащ. Продовжуючи гукати крамаря, Ранд побіг услід, стрімголов обігнув ріг, і коли побачив перед собою чиюсь спину, було вже запізно: з усього маху він врізався у незнайомця, і вони вдвох полетіли в багнюку.

— Ти хіба не бачиш, куди преш? — обурився чоловік, виборсуючись з-під Ранда.

Ранд підвівся на ноги вкрай здивований:

— Це ти, Мете?

Мет сів, криво посміхаючись, і взявся відчищувати руками плащ.

— Ну, ти вже перетворюєшся на справжнього міщука. Спиш цілісінький ранок, а тоді кидаєшся на людей. — Підвівшись, Мет подивився на брудні руки, тоді пробубонів собі під ніс якусь лайку і витер їх об поли плаща. — Послухай, ти ніколи не здогадаєшся, кого я щойно бачив.

— Падала Фейна, — озвався Ранд.

— Падала Фей... Звідки ти знаєш?

— Я щойно з ним розмовляв, проте він утік.

— Отже, тра... — Мет затнувся на півслові і підозріло роззирнувся, але натовп сунув повз, і ніхто навіть не завдав собі клопоту на них поглянути. Ранд був утішений, що Мет став хоч трохи обачнішим. — Отже, вони його не схопили. Не розумію, чому він утік з Емондового Лугу, нікому навіть слова не сказавши? Мабуть, як дременув тоді, так і не зупинявся, поки прибіг аж сюди. Але чого він зараз боїться?

Ранд помотав головою і відразу про це пошкодував. Відчуття було таке, наче голова ось-ось відірветься.

— Не знаю. Знаю лише, що він боїться Мор... майстрині Еліс. — Не так це просто весь час слідкувати за своїм язиком, подумав Ранд. — Він не хоче, аби вона знала, що він тут. Змусив мене пообіцяти, що я їй не скажу.

— Ну, від мене вона цього не дізнається, — відказав Мет. — Я б волів, щоби вона не знала навіть, де знаходжуся я.

— Мете? — Людський потік й надалі плив повз, так наче хлопців тут узагалі не було, але Ранд однаково стишив голос і нахилився до Мета ближче. — Мете, тобі вночі снилося жахіття? Про чоловіка, який убив щура?

Мет утупився на нього широко розплющеними очима.

— І тобі теж? — промовив він нарешті. — Гадаю, Перрин бачив такий само сон. Я його хотів запитати про це сьогодні вранці, але... Точно, бачив. Кров і попіл! Тепер хтось змушує нас бачити уві сні різну маячню. Ранде, я хотів би, щоб ніхто не знав, де я.

— Цього ранку в корчмі було повно мертвих щурів... скрізь. — Він не відчував вже того жаху, як відчував раніше. Зараз він узагалі мало що відчував. — У них були зламані спини. — Власний голос дзвенів йому у вухах. Якщо він захворіє, то змушений буде звернутися до Морейн. Його здивувало, що навіть думка про те, що вона застосує до нього Єдину Силу, не стривожила його по-справжньому.

Мет глибоко зітхнув, обсмикуючи на собі плащ, подивився навкруги, неначе шукаючи, куди б сховатися.

— Що це з нами робиться, Ранде? Що?

— Не знаю. Я збираюся порадитися з Томом. Про те, чи варто розповідати... комусь іще.

— Ні! Тільки не їй! Може, йому, але не їй.

Категоричність його відповіді здивувала Ранда.

— То йому ти повірив? — Не було потреби уточнювати, кого він має на увазі, кажучи «він»; з того, як скривилося обличчя Мета, було ясно, що він зрозумів.

— Ні, — помовчавши, відповів Мет. — Просто у нас ще є шанс. Якщо ми їй розповімо, і виявиться, що він бреше, тоді, можливо, нічого не станеться. Можливо. Але, можливо, його з’яви у наших снах достатньо, аби... Не знаю. — Він замовк і зглитнув клубок у горлі. — Якщо ми їй не скажемо, може статися, у нас ще будуть подібні сни. Щури чи не щури, а бачити сни краще, ніж... Пам’ятаєш пором? Ми повинні помовкувати, ось що я скажу.

— Добре. — Ранд пам’ятав і про пором, і про погрозу Морейн теж... але чомусь усе це здавалося дуже далеким. — Добре.

— А Перрин нічого не вибовкає, як гадаєш? — запитав Мет, розхитуючись на носках. — Треба піти до нього. Якщо він їй розповість, вона зрозуміє все і про нас. Можу закластися на що завгодно. Ходімо. — Він почав швидко пробиратися крізь натовп.

Ранд стояв нерухомо, дивлячись йому вслід, поки Мет не повернувся і не схопив його за рукав. Від доторку він закліпав очима і пішов за приятелем.

— Що з тобою таке? — поцікавився Мет. — Знову зібрався заснути, чи що?

— Здається, я застудився, — відказав Ранд. Голова у нього була, наче напнутий барабан, і майже така ж пустопорожня.

— Зараз прийдемо до корчми, вип’єш курячого бульйону, — сказав Мет.

Поки вони прокладали собі шлях перелюдненими вулицями, Мет не припиняв торохкотіти. Ранд докладав сили, щоби слухати і навіть час від часу щось відповідати, але це справді потребувало сил. Він не був втомленим, його не хилило на сон. Він просто почувався так, наче його несе течією. Трохи згодом він усвідомив, що розповідає Метові про Мін.

— Кинджал з рубіном... справді? — сказав Мет. — Це мені подобається. Про око щось сумніваюся. Ти впевнений, що вона це все не вигадує? Мені здається, вона мала би знати, що це все означає, якщо вона справдешня віщунка.

— Вона не казала, що віщунка, — заперечив Ранд. — Я вірю, що вона насправді бачить щось таке. Згадай, коли ми вийшли з лазні, Морейн розмовляла з нею. І вона знає, хто така Морейн.

— Здається, ми не повинні називати це ім’я, — невдоволено глянув на приятеля Мет.

— Так, — погодився Ранд. Він сильно потер скроні обома руками. Зосередитися на якійсь думці було напрочуд важко.

— Гадаю, ти й насправді міг захворіти, — сказав Мет занепокоєно, а за мить схопив Ранда за рукав, змушуючи зупинитися. — Поглянь на них.

Вулицею у напрямку Ранда та Мета крокувало троє чоловіків у ви-глянсуваних до срібного блиску кірасах та конічних сталевих шоломах. Навіть кольчуга, що прикривала їхні руки, горіла вогнем. їхні білосніжні довгополі плащі, з вишитою просто навпроти серця емблемою — сонячним диском в ореолі проміння, здавались просто неможливими посеред усього цього бруду і калюж. Руки чоловіків покоїлися на руків’ях мечів, а дивилися вони на всіх навколо, наче на гаспидів, що повиповзали з-під прогнилої колоди. На них ніхто не озирався. Здавалося, їх ніхто взагалі не помічає. Тому й проштовхуватися крізь натовп трійці не доводилося; людська ріка розступалася перед білоплащниками, наче ненавмисне залишаючи навколо них вільний простір, що рухався разом із ними.

— Як ти гадаєш, це Діти Світла? — голосно поцікавився Мет. Якийсь перехожий подивився на нього осудливо і пришвидшив ходу.

Ранд кивнув. Діти Світла. Білоплащники. Люди, які люто ненавидять Айз Седай. Люди, які вчать інших, як тим жити, і створюють неприємності для тих, хто не хоче до них дослухатися. Якщо лише спалені ферми та ще гірші речі можна назвати неприємностями. Я мав би відчути страх, подумав він. Або цікавість. Принаймні хоч щось. Натомість Ранд дивився на них байдуже.

— Щось мені вони не дуже до вподоби, — зауважив Мет. — Надто самозакохані, ти не вважаєш?

— Це не має значення, — відповів Ранд. — Корчма. Нам треба переговорити з Перрином.

— Скидаються на Еварда Конґара. Він теж завжди дере носа вгору. — Мет раптом вишкірився, а в його очах замиготіли бісики. — Пам’ятаєш, як він бехнувся з Фургонного мосту і плівся додому мокрий наче хлющ? Це збило з нього пиху на місяць, не менше.

— Яким боком це до Перрина?

— Бачиш це?—Мет показав на бідарку, що стояла з опущеними на землю голоблями у провулку, повз який ось-ось мали пройти Діти. Один-однісінь-кий кілок утримував з десяток покладених на неї діжок. — Дивися. — Він зі сміхом пірнув у скобову крамничку, що знаходилася з лівого боку вулиці.

Ранд дивився вслід Мету, розуміючи, що треба якось його зупинити. Такий вогник в його очах завжди передував якомусь фортелю. Але водночас Ранд піймав себе на думці, що заздалегідь смакує тим, що утне Мет. Щось нашіптувало йому, що так неправильно, небезпечно, але він однаково посміхався, передчуваючи кумедію.

За хвилину Мет визирнув з горішнього вікна, що знаходилось під черепичним дахом крамниці. В руках він уже розкручував свою пращу. Ранд знову перевів погляд на бідарку. І майже відразу почув різкий тріск — це зламався кілок, що тримав діжки. Тієї ж миті білоплащники порівнялися з провулком. Перехожі кинулися хто куди від діжок, що, наче з гори, з гуркотом покотилися по голоблях і далі вулицею, навсібіч розхлюпуючи грязюку та каламутну воду. Уся трійця Дітей заскакала та застрибала не згірш за всіх інших, а вираз зверхності на їхніх обличчях змінився отетерінням. Дехто з перехожих падав просто в калюжі, здіймаючи хвилю бризок, але трійця рухалася моторно, спритно ухиляючись від діжок. Утім, від багнюки, що шпарко розліталася навсебіч, ухилитися їм не поталанило, і за мить їхні білі шати були всіяні чорними плішинами.

З провулка виїулькнув бородань у довгому фартуху. Він вимахував руками та розлючено лементував, але один погляд на трьох Дітей, котрі марно намагалися обтрусити плащі від багна, — і він зник у провулку ще моторніше, ніж вискочив звідти. Ранд поглянув на дах крамнички: Мета там уже не було. Такий кидок — ніщо для будь-якого хлопчака з Межиріччя, але тут ефект перевершив усі сподівання. Ранд не міг стримати сміху: жарт був йолопський, але як як не крути — смішний. Коли Ранд знову розвернувся обличчям до вулиці, троє білоплащників дивилися просто на нього.

— Тобі щось здається смішним, га? — запитав той, хто стояв трохи попереду інших. Вираз його обличчя був пихатий, дивився він незворушно, а очі химерно поблискували, так наче він знав якусь важливу таємницю, щось таке, чого інші не знають. У Ранда сміх завмер на губах. Він і Діти стояли сам на сам серед багнюки та діжок. Люди, що досі роїлися навколо, раптом заспішили у важливих справах.

— Це страх перед Світлом зав’язав тобі язика? — Гнів ще більше загострив вузьке обличчя білоплащника. Він кинув зневажливий погляд на меч, руків’я якого виглядало з-під Рандового плаща. — А може, це твоїх рук справа, га? — На відміну від інших, під вишитим сонцем на його грудях був ще й золотий аксельбант.

Ранд узявся було за плащ, щоб прикрити меч, та натомість перекинув полу через плече. В його голові промайнуло страшенне здивування тому, що він робить, але думка ця туманіла десь на задвірках свідомості.

— Трапляється всяке, — відказав Ранд. — Навіть із Дітьми Світла.

Вузьколиций чоловік саркастично вигнув брову.

— То ти такий небезпечний, недолітку? — Білоплащник був не набагато старший за Ранда.

— Клеймо чаплі, лорде Борнголде, — застережливо промовив один із тих, що трималися позаду.

Вузьколиций ще раз кинув погляд на меч Ранда — бронзову фііурку чаплі було чітко видно, — й зіниці його на мить розширилися. Проте глянувши ще раз на обличчя хлопця, лише зневажливо чмихнув.

— Він занадто молодий. Ти не звідси, га? — холодно запитав він Ранда. — Ти приїжджий... Звідки ти?

— Я щойно прибув до Бейрлона. — На руках і ногах Ранда повиступали сироти, він відчув, що його кинуло в жар. — Не порадите, де тут можна зупинитися? Хорошу корчму, чи що?

— Ти не відповідаєш на мої питання, — рявкнув Борнголд. — Що за зло сидить у тобі і заважає відповісти? — Його супутники присунулися ближче до нього, на їхніх жорстких обличчях не відбивалося жодної емоції. Попри бруд на плащах, вони аж ніяк не виглядали комічно.

Дрож пробігав уже й по спині Ранда, а жар перейшов у справжню гарячку. Йому хотілося розсміятися, таке це було приємне відчуття. Щось у підсвідомості шепотіло йому, що відбувається щось не те, але він міг думати лише про те, як його наповнює енергія і вона ось-ось вирветься назовні. Посміхаючись, він погойдувався на закаблуках, чекаючи, що буде далі. Думка про те, чим це все може закінчитися, губилася в тумані.

Обличчя вожака Дітей потемніло. Один із його супутників узявся за меч, так що лезо зблиснуло десь на дюйм, і промовив голосом, що аж тремтів від люті:

— Коли Діти Світла запитують, чуєш ти, сіроокий мужлане, вони розраховують на відповідь. Інакше... — Він обірвав фразу, бо вузьколиций зупинив його, викинувши руку вбік і торкнувшись його кіраси. Борнголд мотнув головою в бік вулиці.

З’явилася міська варта — дюжина чоловіків у кругловерхих сталевих шоломах і шкіряних колетах зі сталевими заклепками. В руках вони тримали бойові палиці, і видно було, що вони вміють вправлятися з ними. Вартівники зупинилися кроків за десять і стояли мовчки, вичікуючи.

— Це місто втратило Світло, — прогарчав той, хто почав витягати меча. Він гукнув голосніше, так щоби його почула варта: — На Бейрлон упала тінь Морока! — Підкоряючись знаку Борнголда, він знехотя засунув меч назад у піхви.

Борнголд знову уважно подивився на Ранда. Очі його зблиснули здогадкою.

— Друзям Морока від нас не заховатися, недолітку, навіть якщо це місто лежить у тіні Морока. Ми ще зустрінемося. Можеш не сумніватися.

Він крутнувся на підборах і попростував геть, його супутники рушили за ним, навіть не глянувши на Ранда, так наче він для них перестав існувати. Принаймні наразі. Коли білоплащники дійшли до залюдненої частини вулиці, навкруги них одразу виникла та сама, здавалось би випадкова, порожнеча. Вартівники намить завагалися, окинувши поглядом Ранда, відтак закинули свої палиці на плече та й подалися за трійцею в білих плащах. Шлях крізьюрбу їм довелося прокладати вигуками: «Пропустіть варту!» Лише дехто давав їм дороіу, та й то неохоче.

Ранд усе ще погойдувався на підборах, наче чекав на щось. Збудження було таке сильне, що він ледь стримував дрож; хлопець відчував, що весь палає.

З крамниці вийшов Мет і втупився на нього:

— Ти не захворів, — заявив він. — Ти божевільний.

Ранд глибоко зітхнув, і нараз увесь його запал звіявся, так наче луснула бульбашка. Тепер, коли все минуло, він почувався приголомшеним від однієї думки про те, що ледь не вчинив. Хлопець провів язиком по пересохлих губах і подивився на Мета:

— Гадаю, нам краще повернутися до корчми.

— Так, — погодився Мет. — Так, гадаю, краще повернутися.

Вулиця навколо них знову почала заповнюватися людом, і багато хто з перехожих зацікавлено дивився на хлопців, щось нашіптуючи своїм супутникам. Ранд не сумнівався, що поголос про це стрімко пошириться. Якийсь шаленець намагався затіяти бійку з трьома Дітьми Світла. Тут є про що почесати язики. Може, це сни позбавляють мене глузду?

Хлопці кілька разів, заблукавши, тинялися випадковими вулицями, але трохи згодом вони зіткнулися з Томом Мерриліном, який велично прокладав собі шлях крізь натовп. Менестрель стверджував, що вийшов трохи розім’яти ноги та ковтнути свіжого повітря, однак кожного, хто двічі поглянув на його барвистий плащ, він сповіщав своїм лунким голосом:

— Я зупинився в «Олені і леві», і лише на цю ніч.

Мет перший почав плутано розповідати Тому про сновиддя, про те, що вони не знають, чи казати про це Морейн, а Ранд лише доповнював чи поправляв його, оскільки були певні розбіжності в тому, як цей сон їм запам’ятався. А може, це просто їхні сни трохи різняться, подумав він. Проте у найголовнішому все співпадало.

Вони лише трохи просунулись у своїй розповіді, а Том уже нашорошив вуха. Коли ж Ранд згадав Ба’алзамона, менестрель згріб їх за плечі та наказав притримати язики, відтак став навшпиньки й, оглянувши натовп поверх голів, випхав їх подалі від тисняви у глухий провулок, цілковито порожній, якщо не зважати на кілька порожніх кошиків та рудого собаку, що світив ребрами, згорнувшись клубком на холодній землі.

Том прискіпливо вдивлявся у натовп, що сунув вулицею, пильнуючи, чи, бува, не зупинився хтось підслухати їх, а тоді вже спрямував увагу на Ранда та Мета. Він свердлив поглядом хлопців, раз у раз позираючи у бік вулиці

— Ніколи не називайте імен, якщо вас можуть почути сторонні. Це надто небезпечне ім’я, навіть якщо повз не проходжуються Діти Світла.

— Можу вам розповісти про Дітей Світла, — пирхнув Мет, поглянувши скоса на Ранда.

Том його проігнорував.

— Якщо хоч один із вас бачив цей сон... — Він злісно смикнув себе за вуса. — Розкажіть мені все, що ви пам’ятаєте. Кожну дрібницю.—Він слухав хлопців, не припиняючи уважно спостерігати за всім навколо.

— ...він назвав тих чоловіків, які, як він казав, були використані, — сказав Ранд нарешті. Він намагався пригадати, чи все розповів. — Ґвер Амаласен. Раолін Губитель Темряви.

— Давіан, — встряв Мет, перш ніж Ранд продовжив. — І Юріан Праща.

— І Лоґейн, — завершив Ранд.

— Небезпечні імена, — пробурмотів Том. Очі його свердлили хлопців, здавалося, ще наполегливіше, ніж раніш. — Майже такі ж небезпечні, як і те, перше. Тепер усі вони вже мертві. Всі, крім Лоґейна. Деякі вже давно. Раолін Губитель Темряви мертвий уже майже дві тисячі років. Проте він не став від цього менш небезпечним. Краще вам не вимовляти ці імена вголос, коли хтось є поряд. Хоча більшості людей ці імена ні про що не кажуть, але якщо вас почує не той, хто треба...

— Але хто вони такі? — запитав Ранд.

— Чоловіки, — стиха проказав Том. — Чоловіки, які стрясли небесні стовпи та похитнули підвалини світу. — Він похитав головою. — Це неважливо. Забудьте про них. Тепер вони тлін.

— їх... використали, як він сказав? — запитав Мет. — І вбили?

— Можна сказати, що їх вбила Біла вежа. Можна сказати й так. — На мить губи Тома стиснулись, і він знову похитав головою. — Але сказати, що їх використали? Ні, так я цього не бачу. Одне Світло знає, скільки інтриг виплітає Престол Амерлін, але цього я не бачу.

Мет здригнувся.

— Він наговорив багато чого. Божевільні речі. Щось про Льюса Теріна Родичевбивцю та Артура Яструбине Крило. А ще про Око Світу. Що, заради Світла, це мало означати?

— Це легенда, — помовчавши, відповів менестрель. — Можливо, така ж велична легенда, як Ріг Валіра, принаймні в Порубіжних землях. Там юнаки вирушають на пошуки Ока Світу на подобу того, як юнаки з Ілліана полюють на Ріг. Можливо, що й легенда.

— Що нам робити, Томе? — запитав Ранд. — Чи потрібно нам їй розповісти? Я не хочу більше бачити таких снів. Може, вона зуміє зарадити цьому.

— А може, нам не сподобається те, що вона зробить, — буркнув Мет.

Том уважно подивився на них, про щось міркуючи і погладжуючи вуса.

— Я би порадив зберігати спокій, — сказав він нарешті. — Нічого нікому не кажіть, принаймні поки що. За потреби це завжди можна буде зробити, але коли ви розповісте, це буде завершено, і ви будете сильніше, ніж раніше, пов’язані... пов’язані з нею. — Раптом він випростався, так що його сутулість майже зникла. —А ще один ваш приятель! Ви кажете, що він бачив схожий сон... Гадаєте, йому вистачить клепки тримати язик за зубами?

— Гадаю, що так, — сказав Ранд, а Мет додав:

— Ми саме йшли до корчми його попередити.

— Хай милує нас Світло запізнитися! — Том припустив провулком — і тільки плащ виляскував об коліна, і латки майоріли на вітрі. Не зупиняючись, він озирнувся: — Ну! Вам хіба ноги до землі поприлипали?

Ранд із Метом поспішили за ним, але він не став чекати, коли вони його наздоженуть. Тепер менестрель не призупинявся привітатися з людьми, що чудувалися на його плащ чи просто вітали. Він нісся залюдненими вулицями так, ніби вони були порожні. Ранду й Мету доводилося бігти за ним по п’ятах. Незабаром, і значно швидше, ніж очікував Ранд, вони вже наближалися до «Оленя і лева».

На порозі корчми вони зіткнулися з Перрином, котрий саме ішов на вулицю, поспіхом накидаючи на плечі плащ. Хлопець ледь не впав, намагаючись не зіштовхнутися з ними.

— Я йшов шукати вас двох, — промовив він захекано, відновивши рівновагу.

Ранд схопив його за плече:

— Ти комусь розповідав про сон?

— Скажи, що не розповідав! — з притиском підхопив Мет.

— Це дуже важливо, — докинув Том.

Перрин подивився на них спантеличено.

— Нікому нічого я не розповідав. Я тільки годину тому підвівся з ліжка. — Він безсило опустив плечі. — Ледве з глузду не з’їхав, намагаючись про це не думати... нащо б я став про це комусь говорити? А навіщо ви йому розповіли? — кивнув він на менестреля.

— Ми мусіли з кимось поговорити, аби не збожеволіти, — сказав Ранд.

— Я поясню все пізніше, — додав Том, показавши очима на людей, що заходили чи виходили з корчми.

— Добре, — повільно протягнув Перрин з усе ще ошелешеним обличчям. Раптом він ляснув себе по лобі. — Через вас я ледве не забув, навіщо побіг вас шукати! Краще б мені цього не пам’ятати... Найнів сидить у корчмі.

— Кров і попіл! — випалив Мет. — Звідки вона тут взялася? Морейн... Пором...

Перрин тільки фиркнув:

— Ти гадаєш, така дрібничка, як потонулий пором, може її зупинити? Вона витягла Довгошпиля з його барлога... не знаю, яким чином він переправився назад через ріку, але вона сказала, що він ховався у себе в спальні й чути не хотів ні про яку ріку. Проте вона змусила його знайти човен, і то достатньо великий, аби вмістити ще й і її коня, і переправити їх на цей берег. Він власноруч веслував. Вона тільки погодилася зачекати, доки він розшукає одного зі своїх помічників та ще одну пару весел.

— Світло! — видихнув Мет.

— А що вона тут робить? — не міг уторопати Ранд.

Мет і Перрин поглянули на нього, як на недоумка.

— Вона приїхала по нас, — сказав Перрин. — Наразі вона розмовляє з е-е-е... майстринею Еліс, і там навколо такий холод, що ось-ось може початися заметіль.

— Може, нам кудись забратися на якусь часину? — запропонував Мет. —. Мій татусь завжди каже, що тільки дурень пхає руку в осине гніздо без доконечної потреби.

— Вона не може змусити нас повернутися, — перервав його Ранд. —. Невже вона нічого не зрозуміла після Ночі Зими? Якщо це так, то ми мусимо їй пояснити.

З кожним словом Ранда брови Мета повзли все вище і вище, а коли той договорив, Мет присвиснув.

— А ти колись пробував пояснити Найнів щось, чого вона не хоче розуміти? Я пробував. Я пропоную перебути десь до ночі, а тоді спробувати прослизнути до корчми.

— У мене склалося враження, — зауважив Том, — що ця молода жінка не зупиниться, поки не скаже все, що намислила сказати. Якщо ми не дамо їй змоги побачитися з нами найближчим часом, вона продовжуватиме свої спроби і зрештою може привернути до нас небажану увагу.

Це змусило всіх замовчати. Хлопці перезирнулися, важко зітхнули та поволоклися всередину корчми з такими обличчями, наче на них там чекали траллоки.

РОЗДІЛ 16

МУДРИНЯ

Перрин повів друзів углиб корчми. Ранд настільки занурився в думки про те, що сказати Найнів, що помітив Мін лише тоді, коли та схопила його за рукав і відтягла вбік. Те, що Ранд відстав, решта помітили, тільки ступивши ще декілька кроків, відтак зупинилися й собі. їм нетерпеливилося і йти далі, і взагалі не йти туди.

— Хлопче, ми не маємо на це часу, — похмуро буркнув Том.

Мін окинула сивого менестреля гострим поглядом.

— Йдіть і займіться своїми фокусами, — відрізала вона, тягнучи Ранда ще далі від інших.

— Але в мене й насправді нема часу, — сказав їй Ранд. — У будь-якому разі на дурні розмови про втечу і таке інше. — Він спробував вивільнити свою руку, але щойно хлопець її висмикував, як дівчина хапалася за нього знову.

— І я теж не маю часу на твою дурість. Постій спокійно! — Вона швидко глянула на інших, в тоді присунулася ближче і пошепки промовила: — Нещодавно прибула жінка, молода, на зріст нижча від мене, з темними очима і темним волоссям, заплетеним у косу до пояса. Вона теж частина того, що відбувається, так само, як і ви всі.

Ранд якийсь час нерозуміюче дивився на неї. Найнів? Яким чином вона може бути вплутана в це? Світло, а яким чином опинився вплутаним я?

— Це... це неможливо.

— Ти її знаєш? — прошепотіла Мін.

— Так, і вона не може бути вплутана... у те, що ти кажеш...

— Іскри, Ранде. Просто на вході вона стикнулася з майстринею Еліс, і з’явилися іскри, хоча вони були лише вдвох. Вчора я не бачила іскор, аж поки ви не збиралися втрьох чи вчотирьох, а сьогодні вони яскравіші, і кружляють шаленіше. — Вона поглянула на Рандових приятелів, що нетерпляче чекали на нього, і здригнулася. — Я просто дивуюся, що корчма ще не загорілася. Сьогодні ви всі у більшій небезпеці, ніж були вчора. Відколи з’явилася вона.

Ранд теж подивився на приятелів. Том, насупивши і^щисті брови, наближався до тієї точки роздратування, коли мав утрутитися в їхню розмову і примусити Ранда йти далі.

— Вона нічого поганого нам не зробить, — сказав хлопець Мін. — А тепер мені треба йти. — Цього разу йому вдалося отримати назад свою руку.

Попри протести дівчини він приєднався до решти, і вони пішли коридором. Ранд озирнувся. Мін посварилася на нього кулаком і тупнула ногою.

— Що вона тобі сказала? — поцікавився Мет.

— Найнів — теж частина цього, — сказав Ранд, не подумавши, а тоді подивився на Мета так, що той завмер з розкритим ротом. На його обличчі повільно проступило розуміння.

— Частина чого? — неголосно запитав Том. — Ця дівчина про щось знає? Поки Ранд гарячково намагався знайти якусь відповідь, заговорив Мет: — Звісно, вона є частиною цього, — роздратовано промовив він. — Частиною тих нещасть, що спіткали нас усіх, починаючи з Ночі Зими. Може, для вас прибуття сюди Мудрині важить і небагато, а от я краще зустрів би тут білоплащників.

— Вона побачила, що прибула Найнів, — проказав Ранд. — Побачила, що та розмовляє з майстринею Еліс, і подумала, що це якимось чином може стосуватися нас. — Том скоса подивився на нього і, хмикнувши, скуйовдив довгі вуса, але всіх інших, схоже, пояснення Ранда задовольнили. Ранд не любив тримати щось у таємниці від друзів, але таємниця Мін могла бути небезпечною не лише для неї самої, а й для них.

Перрин раптом зупинився перед одними з дверей. Попри його габарити, було помітно, що він боїться їх відкривати. Він набрав повні груди повітря, озирнувся на решту компанії, тоді ще раз глибоко зітхнув і, повільно відчинивши двері, увійшов у кімнату. Хлопці та менестрель ланцюжком зайшли за ним. Ранд йшов останнім; він причинив за собою двері, відчуваючи, що йому страшенно не хочеться цього робити.

Це була та кімната, де вони вечеряти напередодні. В каміні потріскував вогонь, а посередині столу виблискувала срібна таця, на якій стояли срібні глечики та келихи. Морейн і Найнів сиділи, розділені столом, і не зводили очей одна з одної. Всі інші крісла були вільні. Руки Морейн, такі ж непорушні, як і її очі, покоїлись на столі. Найнів стискала у руці кінчик перекинутої через плече коси і легенько посмикувала його — вона робила так завжди на Раді Селища, коли вперто дотримувалася своєї думки. Перрин мав рацію. Незважаючи на вогонь у каміні, атмосфера в кімнаті була крижана, і холод цей виходив від двох жінок, що сиділи за столом.

Лан стояв, обіпершись об камінну полицю, дивлячись у вогонь і розтираючи руки. Еґвейн, натягнувши на голову каптур плаща і випроставшись струною, трималася ближче до стіни. Том, Мет та Перрин нерішуче зупинилися біля дверей.

Ніяково знизавши плечима, Ранд підійшов до столу. Іноді ти мусиш схопити вовка за вуха, нагадав він собі. Але він пам’ятав і іншу давню приказку: Коли ти тримаєш вовка за вуха, відпустити його не легше, ніж втримати. Він відчув на собі погляд Морейн, і Найнів також, і обличчя його спломеніло, але він усе одно сів за стіл, на рівній відстані від обох жінок.

На якийсь час усі присутні в кімнаті завмерли, наче з каменю витесані, а потім Еґвейн, Перрин, а за ними й Мет, долаючи внутрішній спротив, підійшли до столу й порозсідалися — ближче до середини, як і Ранд. Еґвейн насунула каптур ще нижче, сховавши за ним чи не половину обличчя, а всі інші просто сиділи, ховаючи очі.

— Ну ось, — пирхнув Том, стоячи біля дверей. — Принаймні хоч це зроблено.

— Оскільки всі зібралися, — промовив Лан, наблизившись до столу і наповнивши один зі срібних келихів вином, — може, ви, нарешті, візьмете оце? — Він простягнув келих Найнів; та подивилася на нього підозріло. — Не варто боятися, — промовив він заспокійливо. — Ви бачили, як корчмар приніс це вино, і в жодного з нас не було МОЖЛИВОСТІ ЩОСЬ туди під сппяттт Воно цілком безпечне.

Почувши слово «боятися», Мудриня гнівно стиснула губи, але келих узяла і навіть пробурмотіла:

— Дякую.

Зараз мене цікавить лише одне, — сказав він, — як ви нас знайшли?

І мене теж цікавить, — Морейн аж подалася вперед. — Може, тепер, коли Еґвейн і хлопці у вас перед очима, ви нарешті щось скажете?

Перш ніж відповісти Айз Седай, Найнів відсьорбнула вина.

— Вам не було куди податися, крім Бейрлона. Але про всяк випадок я йшла по ваших слідах. Ви добряче попетляли. Втім, гадаю, ви не ризикували зустрічатися з порядними людьми.

— Ви... йшли по наших слідах? — повторив Лан, і в його голосі вперше за час їхньої подорожі Ранд відчув щире здивування. — Мабуть, я роблюся трохи недбалим.

— Насправді слідів ви залишили обмаль, проте я вмію ходити слідами не згірш будь-якого чоловіка з Межиріччя, за винятком хіба що Тема аль’Тора. — Завагавшись, вона додала: — Коли мій батько був ще живий, він брав мене з собою на полювання і вчив усьому, чому навчав би синів, якби вони в нього були. — Вона виклично поглянула на Лана, але він лише схвально кивнув.

— Якщо ви змогли прочитати сліди, які я намагався приховати, то вчитель із нього був неабиякий. Мало хто на таке здатний, навіть у Порубіжних землях.

Найнів низько схилилася над келихом, ховаючи обличчя. У Ранда очі на лоба полізли. Вона зашарілася. Найнів ніколи нікому й нічим не вдавалося збентежити. Вона могла бути розлюченою — це так, чи брутальною — і то часто, але ніколи за жодних обставин не бувала збентеженою. А зараз щоки у неї зачервонілися, і вона намагалася приховати це за келихом.

— То, може, тепер, — тихо промовила Морейн, — ви відповісте на кілька моїх запитань? Адже на ваші я відповіла досить відверто.

— І наплели сім мішків менестрелевих казок, — відрізала Найнів. — А факт я бачу тільки один: чотирьох молодих мешканців нашого селища — одному Світлові відомо з яких причин — Айз Седай забрала з селища.

— Вам же казали, про що тут не здогадуються, — різко зауважив Лан. — Ви повинні навчитися стежити за своїм язиком.

— Чому я повинна це робити? — з притиском запитала Найнів. — Чому я повинна допомагати вам переховуватися чи приховувати, хто ви такі? Я приїхала забрати Еґвейн та хлопців назад до Емондового Лугу, а не допомагати вам їх викрадати.

Тут до розмови долучився Том, і тон його був насмішкуватий:

— Якщо ви хочете, щоб вони колись знову побачили рідне селище, та й щоб ви його побачили, вам краще поводитися обачніше. Тут, у Бейрлоні, є такі, що радо вбили б її, — він кивнув у бік Морейн, — і вбили б тільки тому, що це вона. І його теж. — Він показав на Лана, а тоді підійшов до стола і сперся на нього кулаками. Він навис над Найнів, і раптом його довгі вуса та кошлаті брови настовбурчились.

Очі у Найнів розширилися, і вона спробувала відхилитися від нього, а тоді демонстративно сіла прямо. Том, здавалося, нічого не помічав і продовжував говорити лиховісно спокійним голосом:

— Варто промайнути поголосу, шепоту, і вони налетять на цю корчму, наче хмара мурах-убивць. Настільки сильна у них ненависть, настільки страшне бажання вбити будь-кого на подобу цих двох. А дівчина? Хлопці? Ви? Всі ви маєте до них стосунок, і цього достатньо, принаймні для біло-плащників. Вам не сподобаються їхні розпити, а надто коли випитувачами

будуть ті, котрі пов’язані з Білою вежею. Для них ви провинні заздалегідь, і для провини такого сорту вони мають лише один вирок. їх не цікавить пошук істини; вони вважають, що знають її наперед. І домагатимуться вони зі своїм розпеченим залізом та кліщами лише одного — зізнання. Тож вам краще запам’ятати, що деякі таємниці надто небезпечні, щоби їх озвучувати, навіть якщо ви переконані, що знаєте тих, хто вас слухає. — Том випростувався, пробурмотівши наостанок: — Здається, останнім часом мені часто доводиться нагадувати про це.

— Добре сказано, менестрелю! — озвався Лан. В очах Охоронця знову з’явився оцінювальний вираз. — Я здивований, що вас це так хвилює.

Том здвигнув плечима:

— Всі знають, що я теж прибув разом із вами. Мені не до вподоби навіть думка про те, що Випитувач з розпеченим залізом буде змушувати мене розкаятися в гріхах та ходити у Світлі.

— І це, — гостро зауважила Найнів, — ще одна підстава, аби всі вони завтра вранці вирушили зі мною додому. А ще краще — просто сьогодні. Чим скоріше ми розпрощаємося з вами та попрямуємо назад, до Емондового Лугу, тим буде краще.

— Ми не можемо, — промовив Ранд і зрадів, що друзі одразу ж підтримали його. Завдяки цьому лютий погляд Найнів тепер був адресований не лише йому одному, а всім почергово. І оскільки він заговорив першим, то всі замовкли, дивлячись на нього. Навіть Морейн відкинулася на спинку крісла, спостерігаючи за Рандом поверх складених дашком пальців. Він зробив над собою зусилля, щоби глянути в очі Мудрині. — Якщо ми повернемося до Емондового Лугу, траллоки теж повернуться. Вони... полюють на нас. Не знаю чому, але це так. Можливо, в Тар Балоні ми дізнаємося відповідь. Можливо, там нам порадять, як це зупинити. Це єдиний шлях.

Найнів рвучко здійняла руки догори.

— Ти говориш, як Тем. Він схопився з ліжка, примчав на сільські сходини і взявся всіх переконувати. Раніш він намагався це ж саме зробити на Раді Селища. Тільки Світлу відомо, як ваша... майстриня Еліс... — вона примудрилася вкласти у це ім’я цілий фургон презирства, — змусила його повірити в цю маячню; зазвичай у його голові буває на сякий-такий гріш здорового глузду, а це значно більше, ніж його є у більшості чоловіків. Звичайно, Рада — це лише купка телепнів, але все ж таки не настільки телепнутих, щоби повірити в це. Та й жителі селища здебільшого ще дружать з головою. Вони всі пристали на те, що вас потрібно розшукати. Тоді Тем зажадав, щоб їхати шукати вас вирядили саме його, і це попри те, що він ледве тримався на ногах. Схоже, недоумство є вашою родинною рисою.

Мет відкашлявся, а тоді промимрив:

— А мій татусь? Що він сказав?

— Він побоюється, що ти спробуєш утнути якусь зі своїх витівок із чужинцями, і тобі намнуть вуха. Здається, він більше переймався через це, ніж через... майстриню Еліс. Але, слід сказати, він не надто випередив тебе у розсудливості.

Мет виглядав розгубленим, не знаючи, як сприймати сказане і що їй відповісти, і навіть чи треба на це відповідати.

— Сподіваюся, — нерішуче промовив Перрин, — чи радше гадаю, що майстер Лугган теж був не дуже задоволений моїм від’їздом.

— А ти чекав, що йому це сподобається? — Найнів обурено похитала головою і глянула на Еґвейн. — Можливо, мені не слід так уже дивуватися вашим дурноверхим витівкам, але я вважала, що хоч дехто з вас має клепку в голові.

Еґвейн відкинулась назад, щоби заховатися за Перрином.

— Я залишила записку, — пробелькотіла Еґвейн на своє виправдання. Вона вчепилася в каптур плаща, наче боялася, що її розплетена коса визирне назовні. — У записці я все пояснила.

Обличчя Найнів спохмурніло.

Ранд зітхнув. Мудриня збиралася дати волю своєму язикові, як це з нею нерідко траплялося, і, схоже, цього разу прочуханка має бути всім на заздрість. Якщо вона, розійшовшись, вкладе собі щось у голову й озвучить свій рішенець, якщо вона наполягатиме на їхньому поверненні до Емондового Лугу, в такому разі хай би там що доводили, переперти її буде практично неможливо. Він відкрив рота.

— Записка! — почала Найнів, і тієї ж миті Морейн промовила:

— Нам з вами все ж таки треба поговорити, Мудрине.

Якби Ранд міг змусити себе зупинитися, він би так і зробив, але слова полилися з нього так, наче він відкрив шлюз, а не рот.

— Все це дуже добре, але це нічого не змінює. Ми не можемо повернутися. Ми мусимо йти далі.

Останні слова він проказав дуже повільно, і голос у нього під поглядами Айз Седай та Мудрині втишився майже до шепоту. Саме з такими поглядами він зустрічався, якщо встрявав у жіночу розмову, що стосувалася компетенції' Жіночого Кола, і означали вони, що він сунув носа не до свого проса. Він відкинувся на спинку крісла, ладен крізь землю провалитися.

— Мудрине, — промовила Морейн, — вам слід повірити, що зі мною вони в більшій безпеці, ніж будуть у Межиріччі.

— У більшій безпеці! — Найнів презирливо смикнула головою. — Ви притягли їх сюди, де повно білоплащників. Тих білоплащників, котрі, якщо вірити менестрелю, можуть їх скривдити — і лише через те, що вони знаходяться поруч із вами. Тож поясніть мені, що це за безпека, Айз Седай!

— Існує багато небезпек, від яких я не можу їх захистити, — погодилася Морейн. — Не більше, ніж ви можете захистити їх від удару блискавки, якщо вони повернуться додому. Але їм слід стерегтися не блискавки, і навіть не білоплащників. їм загрожує Морок і поплічники Морока. Від цього я можу їх захистити. Дотик до Істинного Джерела, до саїдар, дає мені силу для цього захисту, так само як дає її кожній Айз Седай.

Найнів скептично стиснула губи. І розгнівана Морейн також, але попри все вона продовжувала говорити, хоч було помітно, що їй вартує зусиль зберігати спокій.

— Навіть ті нещасні чоловіки, у яких прокидається здатність застосовувати Силу, на короткий час отримували дещо, хоча інколи дотик до саїдін захищає, а інколи робить їх уразливішими. Але я, як і будь-яка інша Айз Седай, здатна розширити свій захист на тих, хто поряд зі мною. Жоден траллок не може наблизитися непомітно до нас ближче, ніж на чверть милі, бо Лан одразу відчує зло, що йде від них. Чи можете ви запропонувати їм хоч половину такого захисту, якщо вони повернуться разом з вами до Емондового Лугу?

— Не пересмикуйте, — відказала Найнів. — У нас в Межиріччі кажуть: «Шматує ведмідь вовка, а чи вовк ведмедя — кролик завжди постраждає». Тож провадьте свої суперечки деінде і не вплутуйте сюди людей з Емондового Лугу.

— Еґвейн, — сказала Морейн, якусь мить помовчавши, — забери з собою всіх решта, і залиш мене з Мудринею удвох на якийсь час.

Обличчя Морейн залишалося непроникним, а Найнів мала такий вигляд, наче приготувалася до двобою без правил.

Еґвейн схопилася з крісла. Бажання триматися з гідністю вочевидь боролось у ній з бажанням уникнути зіткнення з Мудринею з приводу її розпущеного волосся. Виконати прохання Морейн було неважко — достатньо оббігти хлопців поглядом.

Мет і Перрин квапливо заскрипіли кріслами, відсуваючи їх і бурмочучи собі під ніс щось нерозбірливо ввічливе; хлопці щосили стримувалися, аби навипередки не рвонути з кімнати. Навіть Лан, скоряючись помаху руки Морейн, попрямував до дверей, прихопивши Тома.

Ранд пішов за ними. Охоронець причинив двері за всією компанією, а тоді став на варті посеред коридору. Підслуховувати на очах у Лана не вдалося б, тож усі відійшли коридором трохи далі. Коли відстань задовольнила Лана, він притулився до стіни і залишився так стояти. Хоч він наразі й не мав на собі свого мінливого плаща, проте стояв настільки нерухомо, що помітити його можна було, хіба що наштовхнувшись на нього.

Менестрель пробубонів щось про те, що його час вартий кращого застосування, і зник, кинувши хлопцям наостанок:

— Пам’ятайте, що я вам казав!

Всі інші, здається, не хотіли нікуди йти.

— Що це він мав на увазі? — неуважно поцікавилася Еґвейн, не зводячи очей з дверей, за якими залишилися Морейн та Найнів.

Вона й надалі посмикувала себе за розплетене волосся, наче розриваючись між бажанням приховати його і, відкинувши каптур свого плаща, явити на світ.

— Він нам дещо порадив, — відповів Мет.

— Порадив нам не відкривати рота, допоки не впевнимось у тому, що збираємося сказати, — втрутився Перрин, суворо глянувши на Мета.

— Це здається мені доброю порадою, — мовила Еґвейн, але видно було, що думки її десь далеко.

Ранд теж перебував у глибокій задумі. Як Найнів може виявитися частиною цього? Як могло статися, що будь-хто з них якимось чином причетний до траллоків, щезників, а в їхніх снах з’являється Ба’алзамон? Все це було схоже на маячню. Йому хотілося знати, чи Мін розповіла Морейн про Найнів. Що вони там говорять одна одній ? Він не знав, як довго простояв у коридорі, коли двері нарешті відчинилися. Найнів вийшла з кімнати і здригнулася, побачивши Лана.

Охоронець сказав їй щось стиха, і, почувши це, вона гнівно труснула головою, а потім він прослизнув повз неї у кімнату. Мудриня повернулася до Рандя, і він тільки тоді втямив, що всі інші тихенько зникли. Ранд не хотів залишатися сам на сам із Мудринею, але тепер, коли він зустрівся з Найнів поглядом, не міг просто розвернутися і піти. Чому вона дивиться так проникливо ? І що вони казали одна одній ? Він мимоволі напружився, коли вона підійшла до нього.

Мудриня вказала на Темів меч.

— Здається, він тобі пасує, хоча мені б хотілося, щоб це було не так. Ти виріс, Ранде.

— За тиждень? — Він розсміявся, але сміх пролунав силувано, а вона похитала головою, так наче він нічого не розуміє. — Вона вас переконала? — запитав він. —Адже іншого шляху справді нема. — Він помовчав, згадавши іскри, про які казала Мін. — Ви йдете з нами?

Від подиву очі Найнів зробилися круглі:

— Йду з вами? З якої речі? Мавра Маллен приїхала з Девен Райда приглянути за всім, поки я повернуся, але вона би хотіла повернутися додому якнайшвидше. Я все ще сподіваюся, що ви отямитесь і повернетеся зі мною.

— Ми не можемо. — Йому здалося, що щось майнуло у прочинених дверях, але ні: у коридорі, крім них, більше нікого не було.

— Ти мені вже це казав, і вона теж. — Найнів насупила брови. — Якби вона не була до цього причетна... Не можна довіряти Айз Седай, Ранде.

— Ви кажете так, ніби насправді нам вірите, — промовив він повільно. — Що сталося на сільському сході?

Перш ніж відповісти, Найнів кинула погляд на двері: все спокійно.

— Був цілковитий безлад, але я не хочу, щоби вона думала, що ми без неї не дамо собі ради. Але я впевнена в одному: всі ви у небезпеці, доки перебуваєте поруч із нею.

— Щось сталося, — наполягав він. — Чому ви хочете, аби ми повернулися, якщо припускаєте, що є хоча б мізерний шанс, що ми праві? І взагалі, чому ви? По нас радше послали би мера власною персоною, а не Мудриню.

— Ти й насправді подорослішав. — Вона посміхнулася, і він розгубився. — Я пригадую, ще зовсім недавно ти й не подумав би запитати, чому я кудись вирушаю або чому я так чиню. Ще якийсь тиждень тому.

Він відкашлявся і вперто повторив:

— Це не має значення. Скажіть, чому ви насправді тут?

Вона знову поглянула мигцем на темну пройму дверей, а тоді взяла його під руку.

— Прогуляймося і поговоримо.

Він дозволив себе відвести, а коли вони відійшли від дверей на достатню відстань, вона заговорила знову:

— Як я вже сказала, сходини перетворилися на цілковитий бедлам. Усі погоджувалися, що когось треба вирядити по вас, але селище розділилося на дві партії. Одна хотіла вас повернути, хоча точилася запекла суперечка щодо того, як це має бути зроблено, зважаючи на те, що ви... з кимось з її породи.

Ранд був радий, що вона пам’ятає, що треба слідкувати за своїми словами.

— А інші повірили Тему? — запитав він.

— Не зовсім, але вони вважали, що вам не місце серед чужинців, а надто в такому товаристві, як вона. Хай там як, а майже всі чоловіки в селищі зголошувалися вирушити по вас. Тем, і Бран аль’Вір з медальйоном мера на шиї, і Гарал Лугган, поки Елсбет не змусила його сісти на місце. Навіть Кенн Буйє. Хай береже мене Світло від чоловіків, які думають шерстю, що у них на грудях. Хоч я і не знаю, чи бувають інші чоловіки. — Вона голосно хмикнула і подивилася на нього осудливо. — В усякому разі я зрозуміла, що вони дійдуть хоч якогось рішенця не раніше ніж за день, а може, і за кілька днів. А я чомусь... чомусь була цілковито впевнена, що ми не можемо чекати так довго. Отже, я скликала Жіноче Коло і повідомила їх, що треба робити. Не можу сказати, що їм це сподобалося, але вони бачили, що в моїй пропозиції є сенс. І ось чому я тут: тому, що чоловіки в Емондовому Лузі — повстяноголові упертюхи. Цілком можливо, вони ще й досі сперечаються, кого по вас послати, хоча я й наказала, аби їх повідомили, що я беру справу у свої руки.

Розповідь Найнів пояснювала, яким чином вона тут опинилася, але вона жодним чином Ранда не заспокоїла. Мудриня, як і раніше, була сповнена рішучості забрати їх з собою.

— А що вона казала вам там, у кімнаті? — запитав він. Безсумнівно, Морейн навела всі можливі аргументи, але якщо вона пропустила бодай один, він хотів це виправити.

— Та все те ж саме, — відказала Найнів. — А ще вона розпитувала про вас, хлопці. Хотіла зрозуміти, чому ви... привернули увагу... ту, про яку вона сказала. — Вона замовкла, спостерігаючи за ним краєчком ока. — Вона намагалася замаскувати свою цікавість, але найбільше хотіла дізнатися, чи не народився хтось із вас не в Межиріччі, а в інших землях.

Ранд відчув, що обличчя у нього напружилося, напнулося, наче шкіра на барабані. Він ледь вичавив із себе хрипкий смішок:

— Всілякі химери спадають їй на думку. Сподіваюся, ви запевнили її, що всі ми народилися в Емондовому Лузі.

— Звісно, — відповіла Найнів. Вона завагалася лише на одну мить, перш ніж відповісти, завагалась на таку коротку мить, що він міг би й не помітити цієї паузи, якби не чекав на неї.

Він намагався знайти якісь слова, але язик у нього зробився наче повстяний. Вона знає.

Вона Мудриня, хай там що, а Мудрині повинні знати все про кожного. Якщо вона знає, це було не гарячкове марення. Допоможи мені Світло, мій батьку!

— З тобою все гаразд? — запитала Найнів.

— Він казав... казав, що я... не його син. Коли він марив... через гарячку. Казав, що знайшов мене. Я гадав, це просто... — У нього запекло в горлі, і він вимушений був замовкнути.

— О, Ранде! — вона взяла його обличчя у свої долоні. їй довелося стати навшпиньки, аби дотягтися до нього. — В гарячці люди іноді кажуть дивні речі. Спотворені. Які не відповідають дійсності. Послухай мене: Тем аль’Тор утік із селища у пошуках пригод, коли він був не старший од тебе. Пригадую, як він повернувся до Емондового Луїу дорослим чоловіком з рудоволосою чужинкою і дитиною в пелюшках. Пригадую, як Каті аль’Тор колисала цю

дитину з такою любов’ю, яку я рідко бачила у будь-якої жінки. Свою рідну дитину. Тебе. Отож, заспокойся й облиш ці дурні думки.

— Звісно, — сказав він. — Я народився не в Межиріччі. Звісно. — Може, Тем марив, а може, він знайшов дитину після битви. — Чому ви їй цього не сказали?

— Її, чужинку, не обходять наші справи.

— А хтось із хлопців теж народився в чужих краях? — Не встигло запитання злетіти з його губ, як він похитав головою. — Не треба, не відповідайте. Мене це теж не обходить.

— Так, не обходить, — погодилася Найнів. — Це може нічого не означати. Вона, мабуть, просто шукає будь-яку причину, чому ці потвори полюють на вас. На вас усіх.

Ранд спромігся на криву посмішку.

— То, значить, ви вірите, що вони нас переслідують.

Найнів невдоволено похитала головою:

— Ти, бачу, відколи познайомився з нею, навчився перекручувати слова.

— Що ви збираєтесь робити? — запитав він.

Вона допитливо подивилася на нього:

— Сьогодні я збираюся прийняти ванну. Щодо всього іншого, побачимо...

РОЗДІЛ 17

СПОСТЕРІГАЧІ ТА МИСАИВЦІ

Коли Мудриня залишила його одного, Ранд попрямував до зали. Йому треба було почути людські веселощі, забути про те, що сказала Найнів, і про ті труднощі, які могли виникнути через неї.

У залі народу було як оселедців у бочці, проте ніхто не сміявся, хоча жодного вільного стільця чи місця на лаві не залишилося, а чимало люду ще й мусіли підпирати стіни. Том знову давав виставу. Він стояв на столі попід дальньою стіною, а жестикулював так монументально, що велич сповнювала просторе приміщення від краю до краю. Це знову звучало «Велике полювання на Ріг Валіра», але, ясна річ, ніхто на це не нарікав. Стільки існувало історій про кожного з мисливців, яких, до слова сказати, було без ліку, що розповіді ніколи не повторювалися. Якщо би довелось рецитувати цю історію від початку і до кінця, це зайняло би принаймні тиждень, якщо не більше. В залі панувала тиша — звучав лише голос менестреля, та перебори його арфи, та потріскували дрова у каміні.

— І мчать мисливці на вісім сторін світу, до восьми стовпів небесних, туди, де дмуть вітри часу, і доля однаково хапає за волосся і могутніх, і вбогих. І найвеличнішим з мисливців є Рогош з Талмуру, Рогош Орлине Око, той, кого вславляють при дворі Високого Короля, той, кого бояться навіть на схилах Шайол Гулу...

Мисливці завжди оспівувалися як герої, усі без винятку.

Ранд помітив приятелів і прилаштувався на самому краєчку лави — на місце, що притримав для нього Мет. Залою пливли аромати з кухні, і хлопець згадав, що голодний. Та навіть ті, перед ким уже стояли страви, наче забули про них. Служниці, що мали обходити гостей, стояли мовби зачаровані, склавши руки на фартухах і поїдаючи очима менестреля, і ніхто не протестував із цього приводу. Оповідка менестреля приваблювала сильніше, ніж їжа, хай якою смачною вона б не була.

— ...з часу народження Блейз із Матучина, Морок вирішив, що вона має належати йому. Але не такою була вона, Блейз із Матучина, і нізащо не стала б вона Другом Морока. Ось стоїть вона, міцна, наче ясен, гнучка, як верба, прекрасна, наче троянда. Золотоволоса Блейз. Готова радше померти, ніж поступитися. Та чуєте?! Заспівали сурми — мідноголосо, дзвінко, і луна попливла, відбившись від міських веж. Це герольди Блейз вістять, що до її двору прибув герой. Грім барабанів, дзвін цимбалів! Рогош Орлине Око прибуває присягнути на вірність...

Коли дійшла свого кінця «Угода Рогоша Орлиного Ока», Том зробив паузу, якої вистачило йому лише на те, щоби промочити горло ковточком елю з кухля, й одразу розпочав «Лайєн на постої». За цією історією підійшла черга «Падіння Алет Лоріеля» та «Меча Ґейдала Кейна», а тоді ще й «Як Буад з Олбгейна востаннє їздив верхи». З плином часу паузи довшали, а коли Том замість арфи взявся за лютню, усі зрозуміли, що на сьогодні історій більше не буде. До Тома доєдналися ще двоє чоловіків — один із барабаном, а інший з цимбалами, але вони сіли біля столу, на якому так і залишився стояти Том.

При перших звуках «Вітру, що хилить вербу» три юнаки з Емондового Лугу почали відбивати такт, плескаючи в долоні, і не тільки вони. Пісня ця була в Межиріччі серед улюблених, і, схоже, у Бейрлоні також. З різних куточків зали голоси підхоплювали мелодію, і ніхто на них не шикав, якщо слова не завжди точно лягали на музику.

Вербу холодний вітер хилить долу, Зів’яле листя котить голим полем, Скував морозом річку та долину, Забрав кохану і розвіяв долю.

Хай скаженіє вітер знавіснілий, Він погасити серця жар безсилий. В душі, мов скарб, плекаю спогад милий, Співаю знову, де співали разом, Де лютий вітер віття долу хилить.

Друга пісня виявилася не такою сумною. Жартівлива пісенька «Лите одно цеберко води» навіть здалася веселішою як порівняти з іншими__

цілком можливо, що саме на це менестрель і розраховував. Народ кинувся зсувати столи, аби звільнити місце для танців, усі почали відбивати такт підборами, і незабаром стіни вже тряслися від притупувань та кружіння.

Перший танець закінчився під радісний сміх, танцюристи повернулися на свої місця, тримаючись за боки, а на середину зали вийшли нові охочі.

Том заграв вступ до пісні «Дикі гуси летять», тоді трохи зачекав, поки на середину залу вийдуть нові шанувальники танців.

— Мабуть, я теж спробую трохи пострибати, — промовив Ранд, підводячись. За ним зірвався з місця Перрин. Поки Мет спохопився, то виявив, що йому зостається одне — сторожувати плащі приятелів, а також меч Ранда та сокиру Перрина.

— Не забудьте, що я теж хочу пройтися в рілі, — гукнув Мет їм услід.

Танцюристи утворили дві довгі шеренги — чоловіча навпроти жіночої. Спочатку барабан, а за ним і цимбали перед повели, і всі танцюристи почали присідати. Темнокоса дівчина, що стояла навпроти Ранда і нагадала йому про домівку, сором’язливо йому посміхнулася, а тоді підморгнула — геть не сором’язливо. У мелодію вплелася Томова лютня, і Ранд ступив крок уперед до темноволосої танцюристки. Вона відкинула голову і розсміялася, коли він закружляв її навколо себе, а відтак передав сусіду.

У цьому залі всім весело, відзначив хлопець, танцюючи з наступною партнеркою, однією з дівчат-прислужниць, у запасці, що так і розвівалася у танці. Але одне неусміхнене обличчя він усе ж таки помітив: біля одного з камінів горбатився чоловік, зі шрамом через усе обличчя — від скроні і до щелепи, шрамом, що перекосив йому ніс і перекривив рот. Чоловік помітив його погляд і скривився. Ранд зніяковіло відвів очі. Може, цьому чоловікові не дає посміхатися його шрам.

Він підхопив і завертів навколо себе наступну партнерку, перш ніж передати її далі. Музика набирала темп, з ним протанцювали ще три жінки, а тоді він знову опинився в парі з першою, темнокосою, дівчиною, відтак стрімкий перехід змішав обидві лінії танцюристів. Дівчина бузупинно сміялась і знову підморгнула йому.

Чоловік зі шрамом зловісно дивився на Ранда. Ранд оступився, його мов жаром обсипало. Він не мав на меті бентежити цю людину; він навіть не припускав, що його погляд так сприймуть. Хлопець повернувся, щоби підхопити свою наступну партнерку, і чоловік зі шрамом вилетів йому з голови. Тепер він мав танцювати, тримаючись за руки з Найнів.

Він збивався з кроіу і ледь було не впав, переживаючи, щоби не відтоптати ноги Мудрині. Вона ж танцювала легко, усміхаючись, і з граційністю, якої вистачило б на них обох.

— А мені здавалося, що ти танцював краще, — засміялась вона, переходячи до наступного партнера.

Він мав лише мить, аби налаштуватися, а тоді побачив, що вже танцює з Морейн. Якщо він гадав, що з Мудринею проявив себе як незграба, то це було не до порівняння з тим, як він почувався, танцюючи з Айз Седай. Вона легко рухалася підлогою, і тільки плаття летіло вслід за нею; а ось він двічі ледь не впав. Вона співчутливо посміхнулася йому, і це було навіть гірше, ніж якби вона взялася його підтримувати. Він із полегшенням перейшов до наступної партнерки, навіть попри те, що нею виявилася Еґвейн.

Ранд відчув себе трохи впевненіше. Хай там як, а з нею він танцював уже багато років. Волосся вона так і залишила незаплетеним, але перехопила його ззаду червоною стрічкою. Мабуть, не знала, кому догоджати: Морейн чи Найнів, подумав він уїдливо. Вуста у дівчини були напіврозтулені, наче вона хотіла щось сказати, але так і не зважилася, а він не збирався звертатися до неї першим. Не після того, як вонапоклала край його попередній спробі, у їдальні. Вони дивилися одне на одного, навіть не посміхнувшись і не зронивши ні слова.

Коли ріл закінчився, Ранд з якимось полегшенням усівся на своє місце. Коли заграли наступний танок — джигу, Мет поспішив приєднатися до танцюристів, а Перрин зайняв місце на лаві поряд з Рандом.

— Ти її бачив? — випалив Перрин, ще навіть як слід не сівши. — Бачив?

— Кого саме? — перепитав Ранд. — Мудриню чи майстриню Еліс? Я танцював з ними обома.

— Айз... Майстриня Еліс теж танцювала? — вигукнув Перрин. —Я танцював з Найнів. Я навіть не знав, що вона танцює. Вона раніше ніколи не виходила в танечне коло у нас вдома.

— Уяви собі, — промовив задумливо Ранд, — щоб сказало Жіноче Коло, якби побачили, що Мудриня танцює. Мабуть, тому й не танцювала.

Тим часом музика, плескання в долоні та співи настільки погучнішали, що годі було розчути один одного. Ранд і Перрин теж узялися плескати, підбадьорюючи танцюристів у колі. Ранд кілька разів помічав, що чоловік зі шрамом витріщається на нього. Звісно, маючи такий шрам, кожен на його місці дратувався б, але Ранд зараз почувався ні в сих ні в тих, оскільки не знав, як повестися, щоби не погіршити ситуацію. Відтак він зосередився на музиці, уникаючи дивитися на цю фізіономію.

Танці та співи затяглися до глупої ночі. Служниці нарешті згадали про свої обов’язки, і Ранд вовком накинувся на гаряче тушковане м’ясо та хліб. Усі їли там, де сиділи чи стояли. Ранд протанцював ще три танці, і тепер, коли йому довелося танцювати з Найнів, а також і з Морейн, ноги йому вже почали біль-менш коритися. Обидві жінки сказали, що він чудово танцює, а він лише затинався, бурмочучи щось у відповідь. Випало йому вдруге танцювати і з Еґвейн: вона незмигно дивилася на нього темними очима, і йому щоразу здавалося, ніби дівчина ось-ось щось скаже, але та так і не промовила жодного слова. Він теж мовчав, але був упевнений, що дивився на неї приязно, хай там що стверджував Мет, коли Ранд знову усівся біля столу.

Перед опівніччю Морейн покинула залу. Еґвейн, позирнувши спершу на Айз Седай, а тоді на Найнів, поквапилася вслід за першою. Мудриня спостерігала за ними з обличчям непроникним, як стіна, а тоді навмисне приєдналася ще до одного танцю, перш ніж піти звідси з таким виглядом, наче вона взяла гору над Айз Седай.

Невдовзі Том вклав лютню у футляр, доброзичливо відбиваючись від тих, хто змушував його грати ще і ще. Лан підійшов покликати Ранда та хлопців.

— Ми мусимо рано вирушати, — мовив Охоронець, нахилившися до них так, аби вони могли розчути його крізь гамір, — тож нам треба добре відпочити.

— Тут є тип, який на мене весь час витріщається, — сказав Мет. — Чоловік зі шрамом на все обличчя. Ви не вважаєте, що він може бути... одним із друзів, про яких ви нас попереджали?

— Шрам отакий? — втрутився Ранд, проводячи пальцем через ніс і аж до кутика рота. — Він глипав і на мене. — Він обвів поглядом кімнату. Люди потихеньку розходилися. А ті, котрі ще залишалися, купчилися навколо Тома. — Зараз його тут нема.

— Я бачив цього чоловіка, — відказав Лан. — Майстер Фітч вважає, що він — шпигун білоплащників. Але це не повинно нас турбувати.

Може, й так, проте Ранд бачив, що щось хвилює і самого Охоронця.

Ранд поглянув на Мета: жодний м’яз не ворухнувся на обличчі приятеля, а це завжди свідчило про те, що він щось приховує. Шпигун білоплащників. Невже той Борнголд аж так сильно прагне нам помститися ?

— Ми вирушаємо рано? — перепитав він. — Дуже рано? — Може, вони встигнуть забратися звідси раніше, ніж щось станеться.

— На світанку, — відказав Охоронець.

Коли Мет, мугикаючи під ніс пісеньку, і Перрин, раз у раз зупиняючись випробувати нові па, які щойно вивчив, залишали залу, до них приєднався Том. Він був у піднесеному настрої. А ось Лан, доки компанія простувала до сходів, зберігав непроникний спокій.

— Де влаштувалася Найнів?—поцікавився Мет. — Майстер Фітч сказав, що відвів нам свої останні кімнати.

— їй доставили ліжко, — сухо відказав Том, — у тій кімнаті, де розмістилися майстриня Еліс та дівчина.

Перрин присвиснув крізь зуби, а Мет пробурмотів:

— Кров і попіл! Не хотів би я опинитися в шкурі Еґвейн навіть за все золото, що є в Кеймліні!

Ранду вкотре захотілося, аби Мет міг залишатися серйозним довше двох хвилин. їм і у власних шкурах наразі було не дуже затишно.

— Піду вип’ю трохи молока, — промовив він. Можливо, це допоможе йому заснути. Може, сьогодні я спатиму без сновидь.

Лан кинув на нього гострий погляд:

— Сьогодні неспокійний вечір. Далеко не ходи. І пам’ятай, що ми вирушимо вчасно, навіть якщо ти не прокинешся як слід і тебе доведеться прив’язувати до сідла.

Охоронець пішов угору сходами, решта потяглася за ним. їхній веселий настрій випарувався. Ранд залишився в коридорі сам. Після перебування у велелюдному товаристві він відчув себе напрочуд самотнім.

Хлопець поспішив до кухні, де ще поралася буфетниця. Жінка налила йому кухоль молока з великого глиняного глека.

Коли хлопець вийшов із кухні, відсьорбуючи молоко, до нього з дальнього кінця коридору посунула неясна постать у чорному, на ходу підіймаючи бліді руки, аби відкинути темний каптур, що приховував обличчя. Хоча постать і рухалася, проте плащ на ній навіть не поворухнувся, а обличчя... Обличчя людське, але біле, наче сире тісто, наче слимак, що ховається під каменем, і безоке. Гладке, наче яєчна шкаралупа, від масного чорного волосся і до одутлих щік. Ранд захлинувся молоком, і тільки бризки полетіли навсібіч.

— Ти один із них, хлопче, — промовив щезник хрипким шепотом, так наче хтось напилком провів по кості.

Випустивши кухоль із рук, Ранд позадкував. Він хотів було дати драла, але зумів ступити лише кілька непевних кроків. Хлопець не міг відірвати погляду від цього безокого обличчя, бо воно притягувало його. Живіт Ранда скрутило. Кожен подих обпікав горло.

Щезник плавно й неспішно ковзнув ближче. Його рухи були сповнені зловісної, вбивчої грації, наче у гадюки, і ця схожість посилювалася лускатими обладунками, що прикривали груди істоти. Тонкі безкровні іуби зміїлися жорстокою посмішкою, що видавалася ще моторошнішою на тлі гладкої блідої шкіри там, де мали би бути очі. У порівнянні з цим голосом голос Борнголда міг би здатися теплим і м’яким.

— Де інші? Я знаю, що вони тут. Говори, хлопче, і я дозволю тобі жити.

Спиною Ранд уперся в щось дерев’яне, двері чи, може, стіну, — він не міг змусити себе озирнутися, щоб побачити, що там. Тепер, зупинившись, він був уже не спроможний ступити бодай крок, бо ноги не корилися йому. Він здригнувся, побачивши, як мерддраал ковзнув ще ближче. З кожним кроком-ковзком хлопець тремтів усе сильніше.

— Говори, або я...

Згори долинув стрімкий перестук чобіт — хтось пройшов коридором — і мерддраал обірвав фразу, рвучко розвернувшись. Плащ його навіть не ворухнувся. На мить голова щезника закинулася, так наче безокий погляд міг прозирнути крізь дерев’яні стіни. У мертвотно-білій руці виник меч, такий же чорний, як і плащ. Його лезо наче змусило потьмяніти світло у коридорі. Чоботи застукотіли голосніше, і щезник крутнувся до Ранда так, наче не мав кісток. Чорне лезо здійнялося вгору, крізь вузькі губи вирвалося гарчання.

Ранд затремтів. Він знав, що це його смерть. Чорна, як найтемніша ніч, криця мигнула біля Рандової голови... і зупинилася.

— Ти належиш Великому Володарю Темряви, — рипуче видихнув щезник, і голос його пролунав так, наче хтось кігтями шкрябає об сланець. — Ти — його.

Крутнувшись, щезник перетворився у розмиту пляму і метнувся коридором геть від Ранда. Тіні в кінці коридору кинулися йому назустріч, обгорнули, і той щез.

Лан стрибком подолав останні сходинки, приземлився серед коридору з мечем у руці.

Ранд з великим зусиллям спромігся на кілька слів.

— Щезник, — видихнув він. — Це був... — Раптом хлопець згадав про свій меч. Коли він стояв лицем в лице з мерддраалом, то геть про нього забув. Ранд мимохіть витяг клинок з клеймом чаплі, хоча сенсу в цьому вже не було. — Він побіг туди!

Лан неуважно кивнув, прислухаючись, як здавалося, до чогось іншого.

— Так. Він зник, розтанув. Та зараз не час його переслідувати. Ми їдемо, овечий пастуше.

Сходами прогриміли чоботи, кілька пар водночас. Мет, Перрин і Том, нав’ючені ковдрами та саквами. Мет на ходу скручував свою ковдру, незграбно притримуючи лук під пахвою.

— їдемо? — перепитав Ранд. — Зараз? Серед ночі?

— А ти пропонуєш зачекати, доки напівлюдок повернеться, овечий пастуше? — нетерпляче кинув Охоронець. — 3 дюжиною таких, як він? Тепер він знає, де ми.

— Я поїду з вами, — звернувся Том до Охоронця, — якщо ви не дуже заперечуєте. Надто багато людей пам’ятатиме, що я прибув разом з вами. Боюся, що ще до наступного ранку це місце стане не дуже привітним для тих, кого повважають за ваших друзів.

— Можеш їхати з нами, а можеш мчати до Шайол Гулу, менестрелю. — Ланові піхви аж задзвеніли, з такою силою він увігнав у них меч.

Із задніх дверей повз них пронісся конюх, а тоді з’явилася Морейн з майстром Фітчем. За ними йшла Еґвейн зі своїми речами, замотаними в шаль.

І Найнів. Еґвейн, здавалося, була налякана ледь не до сліз, але на обличчі Мудрині застигнув вираз холодного гніву.

— Поставтеся до цього серйозно, — казала Морейн корчмареві. — Не сумніваюся, що ще до ранку у вас почнуться неприємності. Можливо, Друзі Морока. А можливо, щось іще гірше. Коли вони вимагатимуть нас, одразу повідомте, що ми поїхали. Не намагайтеся чинити опір. Просто скажіть їм, хто б це не був, що ми поїхали, ще вночі, і вони вас більше не турбуватимуть, їм потрібні лише ми.

_Не варто вам перейматися моїми неприємностями, — енергійно відповів майстер Фітч. — Анітрохи. Якщо вони з’являться в моїй корчмі, сподіваючись скривдити моїх постояльців... тоді їм перепаде на горіхи і від мене, і від моїх хлопців. І вони не почують ані слова про те, поїхали ви чи ні, і чи ви взагалі тут були. Не на такого напали! Ані словом не прохоплюся щодо вашого тут перебування. Ані словом!

— Але ж...

— Майстрине Еліс, я справді мушу подивитися на ваших коней і прослідкувати, щоб ви виїхали як годиться. — Він вивільнив свій рукав з руки Морейн і підтюпцем поспішив у бік конюшні.

— Упертюх, яких ще пошукати! Він не хоче слухати, — засмучено зітхнула Морейн.

— Ви гадаєте, тут можуть з’явитися траллоки, що на нас полюють? — запитав Мет.

— Траллоки! — роздратовано кинула Морейн. — Звісно, що ні! Є і типі речі, якими слід перейматися, і не в останню чергу тим, як їм вдалося нас знайти. — Не звертаючи уваги на те, що Мет наїжачився, вона продовжувала: — Щезник не повірить, що ми тут залишатимемося, після того як дізналися, що йому відомо, де ми. Але Майстер Фітч надто легковажно ставиться до Друзів Морока. Він думає, що це потвори, які ховаються в мороці, але Друзів Морока можна зустріти й у крамницях, і на вулицях, у кожному місті, і в найвищих колах теж. Мерддраал може скористатися ними, аби спробувати дізнатися про наші плани.

Морейн розвернулася і пішла, Лан услід за нею.

Коли вони прямували до кінного двору, Ранд опинився поруч із Найнів. Вона теж несла свої сакви та ковдру.

— То ви все ж таки їдете? — сказав він. Мін казала правду.

— Тут щось насправді було? — тихо запитала вона. — Вона сказала, це був... — обірвавши фразу, Найнів подивилася на Ранда.

— Мерддраал, — доказав він за неї. І сам здивувався, що може так легко це вимовити. — Він перестрів мене в коридорі, аж тут приспів Лан.

Вони вийшли з корчми, і Найнів повела плечима, розправляючи плящ щоби захиститися від вітру.

— Можливо, щось і полює на тебе. Але я знайшла вас, аби в безпеці доправити додому, до Емондового Лугу, і я вас не полишу, доки цього не зроблю. Я не залишу вас самих з такою, як вона.

У стайні миготіли вогники: конюхи сідлали коней.

— Матче! — гукнув корчмар від воріт конюшні, де він стояв побіля Морейн. — Воруши кістками! — Він знову розвернувся до неї, без угаву торочачи їй щось заспокійливе і, очевидно, пускаючи повз вуха те, що йому намагалася сказати вона. Але поводився він дуже шанобливо, перемежовуючи поклонами гучноголосі вказівки конюхам.

Тихенько нарікаючи на пізню годину та поспіх, стайничі вивели коней з конюшні. Ранд потримав вузлика Еґвейн, поки вона всідалася на Белу, а тоді повернув його дівчині. Еґвейн дивилася на нього широко розплющеними настраханими очима. Принаймні вона вже не вважає це цікавою пригодою.

Йому стало соромно за свої думки. Дівчина потрапила в небезпеку через нього й інших хлопців. Навіть вирушити наразі назад, до Емондового Лугу, було б для неї безпечніше, ніж їхати далі.

— Еґвейн, мені...

Слова застрягли йому в горлі. Вона надто вперта, аби просто повернути в інший бік, а надто після того, як сказала, що поїде аж до Тар Балона. А що там казала Мін? Вона — частина цього. Заради Світла, чого цього?

— Еґвейн, — промовив він. — Мені шкода. Мабуть, у мене голова замакітрилася.

Дівчина нахилилася до нього й міцно стиснула його руку. У світлі, що падало зі стайні, він нарешті ясно роздивився її обличчя. Воно вже не виглядало таким наляканим, як йому здалося.

Коли всі опинилися на конях, майстер Фітч наполіг провести їх до воріт, а стайничі присвічували їм дорогу лампами. Черевань не припиняв вклонятися, запевняючи, що не викаже їхніх секретів, та запрошуючи знову зупинятися під його дахом. Матч спостерігав за їхнім від’їздом так само невдоволено, як раніше за їхнім прибуттям.

Є тут один, подумав Ранд, від кого нікому на горіхи не перепаде і хто не чинитиме жодного опору. Матч радо викладе кому попало, першому-ліпшому стрічному, коли вони поїхали, як і кожну дрібничку, що стосувалась би їх. Трохи проїхавши вперед, Ранд обернувся. Серед порожньої вулиці темніла поодинока постать з лампою у високо піднятій руці. Хтось настійливо дивився їм услід. Обличчя Ранд не бачив, але не сумнівався, що то був Матч.

Вулиці Бейрлона о цій порі були цілковито безлюдними; лише де-не-де пробивався кволий промінчик світла між щільно зачиненими віконницями та місяць в останній чверті то вигулькував з череди швидкоплинних хмарин, то знову занурювався в їхню гущавину. Вряди-годи із провулків долинав собачий гавкіт, а більше не чулося жодного звуку — лише стук кінських копит у нічній темряві, лише посвист вітру між дахами будинків. Вершники теж не зронили жодного слова, їхали мовчки, закутані в плащі, занурені у власні думи.

Охоронець, як завжди, очолював загін, Морейн і Еґвейн їхали відразу за ним. Найнів трималася близько до дівчини, а всі решта збилися позаду тісною купкою. Лан вів загін швидкою ступою.

Проїжджаючи вулицями, Ранд уважно вдивлявся в темряву. Він помітив, що його приятелі роблять так само. Мінливі місячні тіні нагадували йому морок в кінці коридору, де він наче кинувся назустріч щезнику. Будь-який віддалений шум на подобу гуркоту перекинутої бочки чи собачої гавкотні змушував кожного вертіти головою навсібіч. Потроху, просуваючись містом, усі присунулися ближче до чорного жеребця Лана та білої кобили Морейн.

Біля Кеймлінської Брами Лан спішився і взявся гамселити кулаком у двері невеличкого приземкуватого будиночка, що тулився до міського муру. З’явився заспаний брамник, протираючи очі, що не хотіли розплющуватися. Коли Лан заговорив, сон відлетів від вартового, і він витріщився на нього і всю компанію за його плечима.

— Ви хочете поїхати з міста? — вигукнув він. — Зараз? Уночі? Ви, мабуть, з глузду з’їхали!

— Хіба що існує наказ губернатора, який забороняє нам їхати, — промовила Морейн. Вона також зіскочила з коня, але трималася далі від дверей, далі від світляної смуги, що протинала вуличну темряву.

— Такого наказу нема, леді. — Вартовий глянув у її бік, примруженими очима силкуючись роздивитися її обличчя. —Але ворота стоять зачиненими від заходу сонця й до світанку. Ось який є наказ. І у будь-якому разі за містом сила-силенна вовків. За останній тиждень розірвали дюжину корів. Заввиграшки можуть таке вчинити і з людьми.

— Йшлося про те, щоби нікого не пускати до міста, а не про те, щоби не випускати, — сказала Морейн, наче ставлячи крапку в суперечці. — Бачите? Ми не просимо вас порушувати наказ губернатора.

Лан вклав щось у руку брамника.

— Це вам за клопіт, — буркнув він.

— Гадаю, що так, — після паузи озвався брамник. Він зиркнув собі на долоню: золото зблиснуло, перш ніж він квапливо опустив його у кишеню.

— Гадаю, про те, щоби не випускати, не згадувалося. Заждіть хвилинку. — Він засунув голову всередину будиночка. — Аріне! Даре! Ходіть сюди й допоможіть мені відчинити ворота. Тут люди хочуть виїхати. Не треба сперечатися. Просто робіть, як я сказав.

З вартівні вибралося ще двоє сторожів, а тоді зупинились, сонно і водночас здивовано дивлячись на товариство з вісьмох вершників, котрі хотіли залишити місто. Підхльостувані бурчанням першого вартового, чоловіки, човгаючи ногами, попленталися до воріт, щоби крутонути важкий коловорот, піднявши товстезний засув, що замикав ворота, а тоді заходилися крутити ручку, аби відкрити стулки воріт.

Заскочник коротко клацнув, і добре змазані ворота подалися, навіть не рипнувши. Не встигли вони відчинитися навіть на чверть, як з темряви холодно пролунало:

— Що тут діється? Хіба не наказано тримати браму зачиненою аж до світанку?

У смугу світла, що падала з дверей вартівні, ввійшли п’ятеро чоловіків у білих плащах. Низько насунені каптури ховали обличчя, але кожний з чоловіків тримався за руків’я меча, а золоті емблеми з сонячним диском розвіювали найменший сумнів, хто вони такі. Мет вилаявся собі під ніс. Вартові перестали крутити храповик і стривожено перезирнулися.

— Це вас не обходить, — відповів задерикувато перший брамник. П’ять білих каптурів розвернулися до нього, і він закінчив уже не так рішуче: — Діти не мають тут влади. Губернатор...

— На Дітей Світла, — скрадливо проказав чоловік у білому плащі, той, що заговорив першим, — зважають скрізь, де люди ходять у Світлі. Лише там, де царює Тінь Морока, Дітям перешкоджають, чи не так? — Його каптур хитнувся від брамника до Лана, а тоді білоплащник знову втупив в Охоронця недовірливий погляд.

Охоронець не поворухнувся, він зберігав цілковитий спокій. Мало хто міг дивитися на Дітей так незворушно. З таким же кам’яним обличчям Лан мін би дивитися на чистильника чобіт. Білоплащник заговорив знову, і тепер у голосі його лунала підозра:

— Кому це знадобилося залишити міські стіни вночі у такі часи, як тепер? Коли зграї вовків чатують у темряві, а в небі над містом бачили створіння Морока? — Він придивився на плетену шкіряну стрічку на чолі Лана, що утримувала його довге волосся. — 3 півночі, га?

Ранд зіщулився у сідлі. Драгкар. Ось що це мало бути, якщо тільки цей чоловік просто не називає незрозумілу йому істоту створінням Морока. Якщо в «Олені і леві» з’явився щезник, то можна було очікувати й на появу драгкара. Але наразі Ранд про це не думав. Йому здалося, що він упізнає голос білоплащника.

— Мандрівники, — спокійно відповів Лан. — Які не цікавляться вами і не повинні цікавити вас.

— Дітей Світла цікавлять усі.

Лан ледь помітно похитав головою:

— Тобі що, потрібні нові непорозуміння з губернатором? Він обмежив кількісно вашу появу в місті, навіть наказав наглядати за вами. Що він зробить, коли довідається, що ви чіпляєтеся до чесних громадян біля його воріт? — Він повернувся до вартових. — Чому ви зупинилися?

Вони, вагаючись, знову взялися за ручку, але не встигли зробити навіть оберт, як білоплащник заговорив знову:

— Губернатор не знає, що робиться у нього під носом. Він не бачить і не чує Зла. Але Діти Світла його бачать. — Брамники подивилися один на одного, стискаючи й розтискаючи порожні руки, наче шкодували, що, виходячи з вартівні, не прихопили списів. — Діти ж Світла чують Зло носом. — Він розвернувся до решти мандрівників. — Ми відчуваємо сморід Зла і викорінюємо його. Де б ми його не знайшли.

Ранд спробував припасти до сідла ще нижче, але цей рух привернув увагу білоплащника.

— А хто це тут у нас? Хто це не хоче, щоб його помітили? Що ти... Ага! — Чоловік відкинув каптур свого білого плаща, і перед очима Ранда з’явилося вже знайоме йому обличчя. Борнголд кивнув із помітним задоволенням. — Тепер ти розумієш, брамнику, що я врятував тебе від великої біди. Це Друзі Морока, а ти ледь не допоміг їм урятуватися від Світла втечею. Варто було би доповісти губернаторові про твою провину чи, можливо, віддати тебе нашим Випитувачам, аби вони дізналися про твої справжні наміри. — Він зробив паузу, спостерігаючи за тим, чи перелякався старший із вартових, і, схоже, залишився незадоволений його реакцією. — Але ж ти цього не хочеш, га? Натомість я заберу до нашого табору цих бандитів, аби їх могли допитати у Світлі — візьму замість тебе, так?

— Ти забереш мене до свого табору, білоплащнику? — Голос Морейн раптом пролунав зусібіч. Коли з’явилися Діти, вона відступила в ніч, і темрява зімкнулася навколо неї. — Ти мене допитаєш? — Коли вона ступила крок уперед, темрява закрутилася навколо неї, і Морейн наче зробилася вищою. — Ти перелинеш мені шлях?

Ще один крок, і Рандові перехопило подих. Вона справді повищала, і тепер голова її була врівень з його головою, хоч він і сидів у сідлі на спині свого сірого. Тіні оповивали її обличчя, наче грозове хмаровиння.

— Айз Седай! — заволав Борнголд, і п’ять клинків зблиснули, полишивши піхви. — Помри! — Четверо інших завагалися, але він ударив навідліг тим самим рухом, яким вихопив меч.

Ранд скрикнув, коли Морейн підняла свій жезл, аби відбити удар. Ця делікатна дерев’яна паличка, вкрита химерною різьбою, звісно ж, не могла зупинити разюче сталеве лезо. Жезл схрестився з мечем, у небо з шипінням і ревом бризнув фонтан іскор, і Борнголда відкинуло назад, до його підлеглих, плащі яких біліли у темряві. Всі п’ятеро снопами повалилися на землю. Лезо Борнголдового меча, якого він випустив із рук, задиміло і, розплавившись майже посередині, зігнулося під прямим кутом.

— Ти насмілився напасти на мене! — голос Морейн загримів, наче буря. Клубок тіней прилинув до неї, одягнувши, наче у плащ, від маківки і до п’ят. Постать Морейн, що невиразно проступала з мороку, зробилася заввишки як мур, біля якого вони стояли. Очі люто дивилися з вишини: так дивиться велетень на мурашок.

— їдьмо! — прокричав Лан. Блискавичним рухом він схопив за повіддя кобилу Морейн, водночас застрибуючи на свого коня. — Вперед! — скомандував він. Він пронісся крізь вузький просвіт брами, наче камінь із пращі, зачепивши плечима обидві стулки водночас.

Ранд ще якусь мить ціпенів, дивлячись на все це широко розплющеними очима. Тепер голова та плечі Морейн уже височіли над муром. І сторожі, і Діти шарпонулися від неї, втиснувшись спинами в стіну вартівні.

Обличчя Айз Седай губилося в темряві, але очі її, такі величезні, наче два місяці уповні, зблиснули на Ранда з нетерпінням та гнівом. Зглитнувши клубок, що підступив до горла, він ударив підборами у боки Хмару й щодуху погалопував за іншими.

Десь за п’ятдесят кроків від стіни Лан зупинив загін, і Ранд озирнувся. Постать Морейн, загорнута в морок, здіймалася над брусованим палісадом, а голова і плечі, обрамлені німбом місячного сяйва і затуляючи його, чорніли на тлі нічного небосхилу. Поки він витріщався із роззявленим ротом, Айз Седай переступила через мур. Невидимі брамники почали спішно зачиняти ворота. Щойно ноги Морейн опинилися за стіною і торкнулися землі, вона раптом знову набула свого нормального зросту.

— Тримати ворота відчиненими! — залементував хтось по той бік муру уривчастим голосом. — Мусимо догнати їх і затримати! — Але брамники, не слухаючи нікого, продовжували свою справу. Стулки зі стуком захрясну-лися, за мить засув важко впав на своє місце, замкнувши браму намертво. Мабуть, дехто з цих білоплащників не так палко бажає стикнутися з Айз Седай, як Борнголд.

Морейн поспішила до Альдіб, погладила білу кобилу по носі, а тоді запхала свою патерицю за попругу. Ранд не став навіть придивлятися, оскільки був упевнений, що на дерев’яній патериці не з’явилося навіть зазублини.

— Ви були вищою за велетня, — задихано мовила Еґвейн, соваючись у сідлі. Решта не зронили жодного слова, а Мет і Перрин потихеньку відвели своїх коней убік, подалі від Айз Седай.

— Хіба? — неуважно відгукнулася Морейн, вмощуючись у сідлі.

— Я вас бачила, — не відступала Еґвейн.

— Вночі уява може встругнути всяку штуку з людиною: очі бачать те, чого нема.

— Тепер не час для жартів, — почала було Найнів роздратовано, але Морейн її зупинила.

— Справді, не час для жартів. Все, що ми виграли в «Олені і леві», можемо зараз утратити. — Вона озирнулася на браму і похитала головою. — Якби ж я лише могла знати, що десь над нами не ширяє драгкар.—Мрійливо зітхнувши, вона продовжила: — Або якби мерддраал був насправді сліпий. Якщо вже бажати, то чому б не побажати чогось абсолютно неможливого. Не має значення. їм відомо, яким шляхом ми маємо рухатися. Але якщо нам пощастить, ми будемо на крок попереду. Лане!

Охоронець пустив свого коня Кеймлінським трактом на схід, а решта під ритмічний тупіт копит у добре уторований ґрунт вирушили за ним, тримаючись купно.

Вони їхали швидкою ступою. У такому темпі коні могли рухатися годинами, не потребуючи допомоги Айз Седай. Не минуло ще й години, коли Мет раптом вигукнув, вказуючи в той бік, звідки вони їхали:

— Дивіться!

Усі натягнули повіддя й зупинилися.

Нічне небо над Бейрлоном відсвічувало вогнем; так ніби хтось розклав багаття завбільшки як будинок і воно пофарбувало підчерев’я хмар червоними відтінками. Вітер здіймав високо вгору коловерть іскор.

— Я попереджала його, — мовила Морейн, — але він не бажав поставитися до цього серйозно. — Альдіб ступила крок убік, затанцювала на місці, наче вторячи емоціям Айз Седай. — Не бажав.

— Це корчма? — запитав Перрин. — «Олень і лев»? Чому ви в цьому впевнені?

— А ти припускаєш, що це збіг? — поцікавився у нього Том. — Можливо, що це будинок губернатора; але ні, це не він. І це не пакгауз, і не чиясь кухонна плита, і не скирта на подвір’ї твоєї бабусі.

— Можливо, цієї ночі Світло хоч трохи перебуває з нами, — зауважив Лан, і Еґвейн обурено розвернулася до нього:

— Як ви можете таке казати? Горить корчма бідолашного майстра Фітча! Можуть постраждати люди!

— Якщо вони напали на корчму, — пояснила Морейн, — то, можливо, наше відбуття з міста і моя... вистава залишилися непоміченими.

— Якщо тільки мерддраал не хоче, щоб саме так ми подумали, — додав Лан.

Морейн кивнула головою — ледь помітний рух у темряві:

— Може, і так. У будь-якому разі ми повинні продовжувати нашу подорож. Сьогодні вночі нам мало вдасться відпочити.

— Ви так легко це кажете, Морейн, — виїукнула Найнів. — А як же люди в корчмі? Вони можуть постраждати, а корчмар утратив засоби до існування, і ви винні в цьому! Попри всю вашу балаканину про ходіння у Світлі ви готові поїхати геть, викинувши його з голови! Всі його нещастя сталися через вас!

— Через оцю трійцю, — роздратовано проказав Лан. — Пожежа, по-страждалі, все, що відбувається, — все це через оцих трьох хлопців. І той факт, що сплачується така ціна, підтверджує, що тут є за що платити. Мороку потрібні ці ваші хлопці, а все, що йому потрібно, ще й дуже, він не повинен отримати. Нізащо. Чи ви хочете, аби вони потрапили до рук мерддраала?

— Лане, заспокойся, — промовила Морейн. — Заспокойся. Мудрине, ви вважаєте, що я можу допомогти майстру Фітчу та людям, що знаходяться в корчмі? Так, ви маєте рацію. — Найнів хотіла щось сказати, але Морейн відмахнулася від цієї спроби і продовжила: — Я можу повернутися туди сама і надати певну допомогу. Не дуже суттєву, звісно. Це приверне уваїу до тих, кому я допомагатиму, увагу, за яку вони мені не подякують, а надто якщо Діти Світла знаходяться в місті. А ще це означає, що захищати вас доведеться Ланові самотужки. Він дуже вправний воїн, але його сил не вистачить, якщо вас знайде мердцраал із кулаком траллоків. Звісно, ми можемо повернутися до міста всі разом, хоча я сумніваюся, що мені вдасться завести нас усіх до Бейрлона непоміченими. А це поставить вас усіх під удар тих, хто спричинив пожежу, не кажучи вже про Дітей Світла. Який варіант обрали б ви, Мудрине, якби були на моєму місці?

— Я би щось зробила, — неохоче пробурмотіла Найнів.

— І, ня йвіротідні нте, вручили б цим перемоіу Мороку, — парирувала Морейн. — Не забувайте, що йому потрібно. Хто йому потрібний. Ми знаходимось на війні, як і ті, хто зараз у Ґелдані, хоч там б’ються тисячі, а нас тут лише восьмеро. Я пошлю золото майстру Фітчу, золото, походження якого з Тар Балону не можна буде відслідкувати. Я допоможу всім, хто постраждав. Якщо зробити більше, це тільки накличе на них небезпеку. Тепер ви бачите, що все це не так просто. Лане.

Охоронець розвернув коня і знову рушив на чолі загону.

Час від часу Ранд озирався. Урешті-решт заграва перетворилася на ледь помітний відблиск на хмарах, а згодом і той розчинився в темряві. Він хотів вірити, що з Мін не трапилося лиха.

Ще стояла непроглядна ніч, коли Охоронець нарешті з’їхав з торованого шляху і спішився. Ранд прикинув, що до світанку лишалося години дві. Вони стриножили коней, залишивши на них сідла, і розташувалися на відпочинок, не розкладаючи багаття.

— Година, — попередив Лан, коли всі, крім нього, загорнулися в ковдри. Він залишався вартувати, поки вони спатимуть. — Одна година, і вирушаємо.

Ніхто не відгукнувся і словом.

За кілька хвилин Мет прошепотів, так тихо, що Ранд ледь міг його розчути: — Цікаво, що Дев зробив із тим борсуком, — Ранд мовчки похитав головою, і Мет помовчав, але потім усе ж таки сказав: — Знаєш, Ранде, я гадав, що ми вже в безпеці. Жодної ознаки чогось такого, відколи ми переправились через Тарен, а потім ми прийшли до міста, опинилися за муром. Я думав, там ми в безпеці. А тоді цей сон. І щезник. Чи ми колись знову будемо у безпеці?

— Не раніше, ніж дістанемося Тар Балона, — сказав Ранд. — Так вона нам сказала.

— А там ми будемо в безпеці? — тихо озвався Перрин, і хлопці, усі троє, подивилися на темні обриси Айз Седай. Лан розчинився в темряві, і він міг перебувати де завгодно.

Раптом Ранд позіхнув. Його приятелі нервово смикнулися від цього звуку.

— Гадаю, нам краще поспати трохи, — сказав він. — Прокинемося, буде видніше.

— Вона мала щось зробити, — тихо проказав Перрин.

Ніхто йому не відповів.

Ранд перекотився на бік, аби злізти з кореневища, що вп’ялося йому в спину, а тоді на живіт, аби не муляв гострий камінь і ще якийсь корінь. Не дуже добре місце вони обрали, аби стати табором, не таке, як ті місця, що їх обирав Охоронець на шляху від Тарена. Він заснув з думкою про те, що може йому наснитися, коли коріння встромляється йому між ребра, і прокинувся, коли Лан торкнув його за плече, з болючими ребрами, але тішачись з того, що принаймні не пам’ятає своїх снів. Якщо вони у нього були.

Був найтемніший час ночі перед світанням, але коли ковдри було згорнуто та приторочено позаду сідел, Лан знову повів загін на схід. Зі сходом сонця вони поснідали сиром, хлібом та водою, ще не проснувшись, із запухлими очима, на ходу, кутаючись в плащі від пронизливого вітру. Тобто куталися всі, крім Лана. Він теж їв просто в сідлі, але дивився ясними очима і не щулився від вітру. Він знову мав на собі свій мінливий плащ, і той виляскував на вітрі, сірі, зелені і знову сірі хвилі пробігали по ньому, а Лана вочевидь хвилювало лише, аби плащ залишав вільною його праву руку, що покоїлася на руків’ї меча. Він зберігав на обличчі незворушний вираз, але очі його безперестанку стріляли навсібіч, так наче він будь-якої миті чекав на засідку.

РОЗДІЛ 18

КЕЙМЛІНСЬКИЙ ТРАКТ

Кеймлінський тракт не дуже відрізнявся від тієї частини Північного шляху, що пролягала Межиріччям. Звісно, він був значно ширший, і видно було, що користуються ним частіше, але і тут під копита коней стелився добре утоптаний ґрунт, а обабіч тяглися рівним шнурком дерева, так само як це було і в Межиріччі, і як і там, тут зеленіли тільки вічнозелені дерева.

Однак сам вигляд місцевості тут був іншим, бо ще до полудня шлях проліг поміж невисокими пагорбами. Наступні два дні він то звивався між схилами, то йшов крізь них, якщо схили були надто розложисті й закрути надто би заводили вбік і якщо зрізати трохи дороги було не надто складно. Полудневе сонце щодня трохи зсувалося, з чого можна було виснувати, що дорога, яка на око здавалася цілком прямою, поступово звертає на південний схід- Колись Ранд, як і добра половина хлопчаків в Емондовому Лузі, цілими днями мрійливо просиджував над старою картою майстра аль’Віра, тож пам’ятав, що цей шлях огинає Абшерське узвишшя, а потім веде до Біломостя.

Час від часу Лан наказував усім спішитися на вершечку одного з пагорбів, звідки можна було добре роздивитися шлях попереду і позаду, а також місцевість навколо. Доки Охоронець вивчав панораму, інші вершники розминали ноги, а дехто всідався під дерево і брався до їжі.

— Я завжди любила сир, — зауважила Еґвейн на третій день після від’їзду з Бейрлона. Вона сиділа, обіпершись спиною об пеньок, і кривилася, дивлячись на обід, що нічим не відрізнявся від сніданку і майбутньої вечері. — Звісно, про чай годі й мріяти. Зараз би горнятко чудового гарячого _чаюі — Вона щільніше загорнулася у плащ, марно намагаючись сховатися за деревом від поривів вітру.

— Чай із плоскозілля та корінь анділею, — казала Найнів, звертаючись до Морейн, — ось найкращі засоби проти втоми. Він прояснює голову і втишує біль у втомлених м’язах.

— Не сумніваюся, що так і є, — відповідала Морейн, скоса поглядаючи на Найнів.

Найнів на мить стиснула губи, але невгавала:

— Отже, якщо ви мусите обходитись без сну...

— Жодного чаю! — гримнув Лан на Еґвейн. — Жодного вогню! Ми їх ще не побачили, але вони десь тут, неподалік: щезник, а може, і два, і траллоки з ними, і вони знають, що ми рухаємося цим шляхом. Не варто ще й вказувати їм, де саме ми знаходимося.

— Я нічого не просила, — промимрила Еґвейн, ховаючи обличчя в плащ. — Просто скаржилася...

— Якщо вони знають, що ми рухаємося трактом, — сказав Перрин, — чому би нам не поскакати до Біломостя напрямки?

— Навіть Лан не в змозі рухатися бездоріжжям з тією ж швидкістю, що битим шляхом, — відповіла Морейн, пускаючи слова Найнів повз вуха, — а тим паче Абшерським узвишшям.

Мудриня роздратовано зітхнула. Ранд не розумів, що у неї на гадці: у перший день їхньої подорожі вона цілковито ігнорувала Айз Седай, а два останні дні намагалася розповісти їй про цілюще зілля. Морейн тим часом відсунулася далі від Мудрині та продовжила:

— Як ти гадаєш, чому тракт петляє, а не йде просто через пагорби? До того ж, нам усе одно довелося би з часом повернутися на тракт. І тоді ми могли б побачити, що вони вже не женуться за нами, а чекають на нас попереду.

Ранд вислухав це недовірливо, а Мет буркнув щось про «довгий кружний шлях».

— Ви за цілий ранок бачили хоч одну ферму? — запитав Лан. — Чи хоча би дим з комина? Ні, а все тому, що від Бейрлона й аж до Біломостя тягнеться дика, безлюдна місцевість, а переправлятися через Арінелле ми будемо саме там. Там, південніше Марадона, що в Салдеї, знаходиться єдиний міст.

— А що їм завадить схопити будь-кого чи будь-що просто в Відомості? — пирхнув крізь вуса Том.

Десь на заході пронизливо засурмив ріг. Лан миттєво розвернувся глянути на дорогу позаду. Ранда аж морозом пройняло. Проте частина його свідомості зберігала спокій, бо він подумки прикинув відстань: десять миль, не більше.

— їм ніщо не може завадити, менестрелю, — промовив Охоронець. — Ми сподіваємося на Світло та своє везіння. Але тепер ми точно знаємо, що позаду у нас траллоки.

Морейн струсила крихти з рук.

— Час рушати.

Айз Седай сіла на свою білу кобилу.

За нею і решта розсілися по сідлах, а виття рогу, що пролунало вдруге, змусило всіх поквапитися. Цього разу на звук першого рогу озвалися інші, їхнє пронизливе виття скидалося на похоронний гімн. Ранд приготувався негайно пустити Хмару галопом, та й усі інші вершники схопилися за повіддя з тим самим наміром. Всі, крім Лана та Морейн. Охоронець і Айз Седай обмінялися довгими поглядами.

— Веди їх далі, Морейн Седай, — нарешті промовив Лан. — Я повернуся якомога скоріше. Ти дізнаєшся, якщо я схиблю. — Поклавши долоню на сідло Морейн, він стрибнув у сідло свого чорного жеребця і погнав учвал схилом униз. На захід. Роги засурмили знову.

— Хай буде з тобою Світло, останній Володарю Сімох Веж, — мовила Морейн так тихо, що Ранд не був упевнений, чи насправді почув її. Глибоко зітхнувши, вона розвернула Альдіб на схід. — Ми мусимо їхати далі, — промовила Морейн і рушила вперед неспішною рівною риссю. Решта вершників тримались за нею тісною шеренгою.

Ранд розвернувся в сідлі, аби ще раз побачити Лана, проте Охоронець уже зник з очей, розчинившись серед невисоких пагорбів та голих дерев. Останній Володар Сімох Веж, так вона назвала його. Ранд не знав, що це могло означати. Навряд чи ще хтось, крім нього, чув ці слова, але Том покусував кінчики вусів, наморщивши лоба і про щось роздумуючи. Схоже, менестрель знав багато чого.

Поза їхніми спинами знову засурмили роги, а інші їм відповіли. Ранд засовався в сідлі. Він не сумнівався, що цього разу вони поближчали. Вісім миль. Може, й сім. Мет і Еґвейн озиралися назад, а Перрин зіщулився, наче очікував удару в спину. Найнів під’їхала ближче і заговорила з Морейн.

— Чому б нам не поїхати швидше? — запитала вона. — Ці роги наближаються.

Айз Седай похитала головою.

— А навіщо вони виказують, що там? Можливо, вони хочуть, щоби ми помчали вперед, не переймаючись тим, що на нас там може чекати.

Мандрівники просувалися вперед тією ж неспішною розміреною риссю. Час від часу роги озивалися позаду них, і щоразу ближче й ближче. Ранд намагався не прикидати, наскільки близько, але думка самохіть поверталася до цього тривожного сурмлення. П’ять миль, подумав він стурбовано, і тут Лан зненацька виринув з-за пагорба, який вони щойно проминули, наздоганяючи загін шаленим галопом.

Він порівнявся з Морейн і стримав свого жеребця:

— Три кулаки траллоків, кожен на чолі з напівлюдком. Може, п’ять.

— Якщо ви були так близько, що їх роздивилися, — сполошилася Еґвейн, — вони теж могли вас помітити. Може, вони зараз на п яти вам наступають.

— Вони його не бачили. — Найнів випросталася в сідлі, відчуваючи спрямовані на себе погляди. — Не забувай, я йшла по його слідах, коли вас шукала.

— Тихо, — скомандувала Морейн. — Лан каже, що за нами женуться, можливо, п’ять сотень траллоків.

Запала приголомшлива тиша, а тоді Лан заговорив знову.

— І вони замикають кільце. Вони нападуть на нас за годину, а може, і раніше.

Айз Седай сказала, наче роздумуючи вголос:

— Якщо їх тут і раніше було стільки, то чому їх не спрямували в Емондів Луг? А якщо їх не було, то звідки вони тут взялися?

— Вони розсипалися лавою, аби гнати нас перед собою, — сказав Лан, — а розвідники нишпорять попереду головних загонів.

— Гнати, але куди? — задумливо проказала Морейн.

Наче відповідаючи на це питання, із заходу долинув звук рога — розкотистий стогін, і йому відповіли інші попереду загону. Морейн зупинила Альдіб, інші зробили так само. Том та мандрівники з Емондового Лугу налякано озиралися. Тепер роги сурмили і позаду, і попереду. Ранду здалося, що він розчув тріумфальні ноти.

— Що ми робитимемо? — сердито запитала Найнів. — Куди нам їхати?

— Нам залишається північ та південь, — промовила Морейн, радше роздумуючи вголос, ніж відповідаючи Мудрині. — На півдні лежить Абшерське узвишшя — безплідне та мертве, і шлях нам перетне Тарен, переправитися через який неможливо, бо жодних човнів там нема. Якщо повернемо на північ, можемо ще до ночі дістатися до Арінелле, і там є можливість знайти якесь торгове судно. Це якщо поблизу Марадона вже скресла крига.

— Є одне місце, куди траллоки не поткнуться, — сказав Лан, але Морейн різко мотнула головою.

— Ні!

Вона зробила знак Охоронцю, і він схилив до неї голову — так близько, що ніхто не чув їхньої розмови.

Озвалися роги, і кінь під Рандом схарапуджено затанцював.

— Вони намагаються нас налякати, — рикнув Том, стараючись утихомирити свого коня. Голосу нього був розлючений, але помітно було також, що траллокам вдається досягти своєї мети. — Вони хочуть, аби ми втратили голову та помчали уперед. Тут вони нас і перестрінуть.

Еґвейн смикалася на кожний погук рогів, вдивляючись то вперед, то назад, наче вишукуючи траллоків, що мали ось-ось вигулькнути з-за дерев. Ранду кортіло робити так само, але він намагався приховати свій страх. Юнак направив Хмару ближче до дівчини.

— Ми повертаємо на північ, — оголосила Морейн.

Загін зійшов зі шляху і риссю поскакав до пагорбів. Услід пронизливо засурмили роги.

Хоч пагорби були й невисокі, проте рухатися доводилося увесь час то вгору, то вниз, і жодної прямої ділянки, а ще потрібно ухилятися від гілля, що стирчало з голих низькорослих дерев, та пробиратися крізь засохлий підлісок. Коні натужно долали підйом на черговий пагорбтільки для того, щоби відразу ж легким алюром спуститися з нього. Лан вів загін у доволі швидкому темпі, тож вони просувалися швидше, ніж трактом.

Гілки раз у раз хльостали Ранда по обличчю та грудях. Повзучі пагони та ліани хапали за рукави, інколи ледь не висмикуючи вершника зі стремен. Роги пронизливо ревли все ближче і ближче, частіше і частіше.

Хоч як підганяв Лан загін, просувалися вперед вони не настільки швидко, як було потрібно. Щоби просунутися на фут уперед, і то з великими зусиллями, треба було пололати два фути вгору чи вниз схилом. А роги лунали все ближче. Дві милі, подумав Ранд. Може, ще менше.

Трохи згодом Лан почав роззиратися, і крізь суворі риси його обличчя проступило щось схоже на стривоженість. Таким Охоронця Ранд ще ніколи не бачив. Один раз Лан навіть припіднявся у стременах, аби поглянути назад. Ранд нічого там не побачив, крім дерев. Лан знову опустився в сідло і мимовільним рухом відкинув полу свого плаща, аби звільнити руків’я меча. Очі його й надалі обшукували ліс навсібіч.

Ряттд запитливо поглянув на Мета, але той лише скорчив міну за спиною Охоронця та безпомічно здвигнув плечима.

Нараз Лан, не повертаючи голови, промовив:

— Траллоки поблизу. — Загін саме вибрався на верхівку пагорба і почав спуск в улоговину. — Це розвідники, вислані наперед головних сил. Найімовірніше. Якщо нам не вдасться їх оминути, хай там що, а ви тримайтеся біля мене і робіть так, як роблю я. Ми не можемо звертати зі свого шляху.

— Кров і попіл! — вилаявся Том собі під ніс. Найнів жестом показала Еґвейн, щоби та не віддалялася від неї.

Сховатися тут можна було тільки за порозкидуваними то там, то сям клаптями вічнозелених дерев, але уява Ранда, який намагався обдивитися все навкруги, перетворювала зауважені краєчком ока сірі стовбури дерев на траллоків. Роги гули десь зовсім поряд. Просто за їхніми спинами. У цьому він був упевнений. І вони все ближчали.

Загін виїхав на маківку наступного пагорба.

Підніжжям пагорба, тільки починаючи підійматися схилом, назустріч їм сунули траллоки, тримаючи довжезні жердини з великими мотузяними петлями чи довгими гаками на кінцях. Багато траллоків. Лава охоплювала всю підошву пригірка, й обидва її кінці іубилися в темряві, а по центру, просто навпроти Лана, підіймався на коні вгору щезник.

Мерддраал, здавалося, завагався, побачивши людей, що з’явилися на вершині, проте вже наступної миті він вихопив із піхов меч з чорним лезом, добре пам’ятний Рандові, пам’ятний аж до нудоти, і змахнув ним над головою. Траллоки почали дертися на пагорб.

Меч Лана опинився в його руці ще до того, як мерддраал зрушив з місця.

— За Сім Веж! — прокричав він.

Ранд зглитнув клубок у горлі і, вдаривши підборами в боки сірому, послав його вперед; весь загін помчав за Охоронцем. Ранд не помітив, як Темів меч опинився у нього в руках. Надихнувшися покликом Лана, хлопець вигукнув і собі:

— Манетерен! Манетерен!

Перрин підхопив за ним:

— Манетерен! Манетерен!

А ось Мет кричав щось геть інше:

— Карай ан Калдазар! Карай ан Еллісанде! Ал Еллісанде!

Голова щезника повернулася від траллоків до вершників, що неслися на нього. Чорний меч завмер у нього над головою, а отвір каптура повернувся, наче на шарнірах, ніби вишукуючи когось серед людей, що наближалися.

А тоді Лан кинувся на мерддраала, а люди врізалися в лаву траллоків. Меч Охоронця схрестився з чорною крицею з кузень Такандара з таким дзвоном, наче хтось щосили вдарив у великий дзвін — вибалком прокотилось відлуння, зигзаг блакитного сяйва освітив усе навкруги, наче спалах блискавки.

Потвори з майже людськими тілами та звірячими мордами збилися навколо вершників, вимахуючи ловчими жердинами та гаками. До Лана ж із мерддраалом ніхто не наближався. Ці двоє билися у порожньому колі__

і тільки їхні чорні коні гарцювали один навколо одного та раз по раз схрещувалися мечі. Повітря навкруги них іскрилося та дзвеніло.

Хмара водив більмами й іржав, стаючи дибки, б’ючи копитами по лю-тих гострозубих мордах. Кремезні тіла юрмилися навколо плече до плеча, стискаючи кільце. Нещадно б’ючи підборами, Ранд стримував коня і, і намагаючись використати все, чому встиг навчити його Лан, так завзято розмахував мечем, наче рубав дрова. Еґвейн! Він відчайдушно розшукував її очима, посилаючи сірого вперед, прорубуючи собі стежку крізь волохаті тіла, наче крізь густий підлісок.

Біла кобила Морейн неслася вперед, зупинялася та повертала, відгуку, ючись на найменший дотик руки Айз Седай. З таким же суворим обличчям, як у Лана, вона вражала траллоків своїм жезлом. Спершу їх охоплювало полум’я, а відтак вибухало з ревом, залишаючи на землі недвижні потворні тіла. Найнів та Еґвейн ані на крок не відставали від Айз Седай, вишкіряючи зуби майже так само люто, як траллоки, виставивши перед собою поясні мисливські ножі. Якби вони зійшлися з траллоком у ближньому бою, то звісно, що від цих куцих лез не було би ніякого пуття. Ранд намагався розвернути Хмару до них, але сірий закусив вудила. Схрапуючи, хвицаючись, і він рвався вперед, хоча Ранд щосили натягував повіддя.                   і

Навкруги трьох жінок утворився порожній острівець, бо траллоки на- ¹ магалися оминати Морейн з її жезлом, але вона не давала їм можливості врятуватися. Ревло полум’я, шалено завивали траллоки, але і виття, і рев і перекривав дзвін схрещуваних мечів Охоронця і мерддраала. Повітря про- ! низували блакитні спалахи. Ще спалах. Ще й ще.                          :

Над головою Ранда просвистів прив’язаний до кінця жердини аркан. Не надто зграбним ударом він перерубав жердину навпіл, а тоді прохромив козломордого нападника. Ззаду у плече вдарив гак і, заплутавшись у плащі, І смикнув його назад. Щоби не впасти, Ранд відчайдушно вчепився в облук сідла, ледь не впустивши при цьому меча. Кінь з іржанням кинувся убік. , Хлопець несамовито чіплявся за сідло та повіддя, але відчував, що дюйм .• за дюймом сповзає, що гак пересилює. Кінь крутнувся на місці, і на мить І Ранд побачив Перрина, що вже наполовину вивалився з сідла, але й далі несамовито відбивався сокирою від трьох траллоків. Вони тримали його за обидві ноги й руту. Нараз Хмара стрімко кинувся вбік, і Ранд уже не бачив нічого, крім траллоків.

Ось один із них підбіг уперед і вхопив Ранда за ногу, намагаючись витягнути її зі стремена. Задихаючись, юнак випустив облук сідла, аби відбитися від нападника мечем. Тієї ж миті гак потягнув його із сідла ледь не на самий зад Хмари; Ранд не гепнувся на землю лише тому, що вчепився в повіддя мертвим хватом. Кінь став дибки і заіржав. І тієї ж миті Ранд відчув, що він звільнився. Траллок, котрий учепився йому в ногу, випустив її,

здійняв лапи вгору і заверещав. Заверещали і всі інші траллоки, зчинивши таку веремію, наче всі собаки у світі сказилися водночас.

Траллоки довкола людей, звиваючись, попадали на землю. Вони рвали на собі волосся, роздряпували морди. Всі без винятку траллоки. Вони гризли землю, хапали лапами повітря, і вили, і вили, і вили.

І тут Ранд побачив мерддраала. Той усе ще сидів у сідлі, і кінь під ним шалено гарцював, і чорний меч усе ще розсікав повітря, але він уже був вершником без голови.

— Воно не сконає аж до ночі! — Захеканому Томові довелося горлати, а це було нелегко. — Не до кінця. Принаймні таке я чув.

— Вперед! — гнівно гукнув Лан. Охоронець уже зібрав довкола себе Морейн і двох інших жінок і подолав разом з ними половину наступного пагорба. — Є ще й інші! — Дійсно, роги знову завели своє панахидне голосіння, перекриваючи виття траллоків, тирячись на схід, на захід, на південь.

Як не дивно, з коня траллокам вдалося стягнути лише Мета. Ранд риссю під’їхав до нього, але Мет, здригаючись від відрази, вже скинув із себе петлю, підібрав лук і, розтираючи долонею горло, самотужки заскочив у сідло.

Роги заливалися надривно, як гончаки, що вчули запах оленя. Гончаки-облавники. Якщо Лан раніше вів загін швидким алюром, то тепер вони мчали вдвічі швидше, і коні зараз підіймалися косогорами значно жвавіше, ніж раніше спускалися, а відтак просто летіли вниз з іншого боку схилу. Та хоч як, а роги поближчали, поближчали настільки, що коли вони на мить замовкали, до вершників долинали гортанні вигуки переслідувачів. І ось нарешті, злетівши на верхівку наступного пагорба, мандрівники побачили, що траллоки з’явилися вже на гребені щойно пройденого пагорба. Він зачорнів від траллоків з перекошеними звірячими мордами, ось наперед виступили три мерддраали — і нараз саме повітря затремтіло від скаженого реву. Між двома загонами залишалося спанів сто, не більше.

Серце у Ранда стислося, наче виноградне гроно під пресом. Троє!

Чорні мечі мерддраалів злетіли вгору як один. З тріумфальними криками траллоки лавиною ринулися схилом униз, над їхніми головами гойдалися жердини з петлями. Морейн спішилася. Вона спокійно дістала щось зі своєї торбинки, розгорнула тканину. Ранд устиг помітити потемнілу від часу слонову кість. Анґріал. З анґріалом в одній руці та патерицею в іншій, розставивши ноги, Айз Седай повернулася обличчям до траллоків і мерддраалів з чорними мечами, високо здійняла патерицю і вдарила її кінцем у землю.

Земля загуділа, так наче в чавунний казан хряснули дерев’яною киянкою. Глухий звук швидко замовк, і на мить запала тиша. Цілковита тиша. Вітер ущух. Замовкло виття траллоків, і навіть самі вони стишили рух і зупинилися. На змиг ока все завмерло в очікуванні. Помалу глухий дзвін повернувся, переходячи в гул, що наростав, і наростав, і наростав, аж доки земля застогнала.

Земля під копитами Хмари взялася хвилями. На очах Ранда ставали явою легенди про чин Айз Седай, і зараз він усім серцем бажав опинитися за сотні миль звідси.

Земля вже не тремтіла, а тряслася, розгойдуючи дерева. Сірий спотикнувся і ледь втримався на ногах. Навіть Мандарб та Альдіб, що залишилася без вершниці, похитувалися, наче п’яні, а вершники на конях мусіли щосили вчепитися у повіддя, у гриви, та в усе що завгодно, аби втриматися в сідлах.

Айз Седай стояла непорушно, як і раніше, з ангріалом в руці і патерицею, прямовисно встромленою в землю. Попри те, що земля навколо здригалася і ходила ходором, ні Айз Седай, ні її патериця навіть не поворухнулися. Раптом від жезла земля почала розходитися брижами: так наче підземні хвилі накочувались на траллоків, щомиті сильнішаючи, наростаючи, вони вивертали старі кущі, жбурляючи вгору кушпелу, і ось уже велетенські вали котяться на траллоків. Дерева в западині між пагорбами згиналися й розгиналися, наче прутики, що ними грається дітвора. Траллоки на схилі пагорба навпроти попадали снопами, а розшаліла земля розкидала і розкидала їх.

Але мерддраали, попри те, що земля під ними ставала дибки, рухалися вперед, а їхні мертвотно-чорні коні жодного разу не оступилися, йшли копито в копито. Траллоки качалися долі під копитами чорних коней, виючи і чіпляючись за землю, що випиналася під ними, проте мерддраалів це не зупиняло.

Морейн підняла жезл угору, і земля завмерла, проте це був лише початок. Айз Седай спрямувала патерицю на улоговину, і з-під землі вдарив фонтан полум’я на двадцять футів заввишки. Вона широко розкинула руки, і вогонь кинувся праворуч і ліворуч, скільки сягало око, утворивши стіну між людьми і траллоками. Ранд змушений був затулити обличчя руками, настільки сильний був жар навіть тут, на вершині пагорба. Чорні коні мерддраалів, попри всі свої незвичайні властивості, дико заіржали, коли їх охопив вогонь, здійнялися дибки, намагаючись скинути вершників, що нещадно хльостали їх, аби змусити пробігти через вогненну стіну.

— Кров та попіл, — пробелькотів Мет.

Ранд лише кивнув головою, не в змозі промовити навіть слова.

Раптом Морейн затремтіла і впала би додолу, якби Лан, миттю зіскочивши з коня, не підхопив її.

— Рушаймо, — кинув він загонові. Різкість його тону дисонувала з тим, як м’яко і бережно він посадив на коня Айз Седай. — Цей вогонь не палатиме вічно. Ворушіться! Не можна гаяти навіть хвилини!

Вогняна стіна ревла так, наче й справді ніколи не могла згаснути, але Ранд не сперечався. Загін помчав на північ так швидко, як могли бігти коні. Вдалині позаду завили роги, пронизливо й розчаровано, наче там уже знали, що сталося, відтак замовкли.

Лан і Морейн невдовзі наздогнали решту, попри те, що Лан тримав повіддя Альдіб у руді, а Айз Седай хиталася в сідлі, тримаючись за облук обома руками. '

— Зі мною все буде гаразд, — відповіла вона на стривожені погляди супутників. Голос її звучав утомлено, але впевнено, а очі дивилися так само рішуче, як і завжди. — Працювати з Землею і Вогнем — не найкращий з моїх талантів. Це скоро мине.

Лан і Морейн знову очолили загін і повели його швидкою риссю. Якщо пустити коней учвал, Морейн може просто не втриматися в сідлі, зрозумів Ранд. Найнів наблизилася до Морейн, поїхала поруч, притримуючи її. Якийсь час жінки перешіптувалися про щось між собою, не припиняючи руху, а тоді Мудриня порилася у своєму плащі та дала Морейн невеличкий пакуночок. Морейн розгорнула його й проковтнула вміст. Найнів ще щось сказала Морейн, а тоді притримала коня і знову поїхала поруч з іншими, не відповідаючи на їхні цікаві погляди. Ранду здалося, що попри їхні скрутні обставини, на обличчі Мудрині з’явився ледь помітний вираз задоволення.

Хлопця не так уже й цікавило, що там вдалося зробити Мудрині. Він час від часу мимовільно торкався руків’я свого меча, а коли зауважував це, то лише здивовано дивився на руку. То ось яка вона — битва. Він не міг пригадати, як усе відбувалося, не пам’ятав до ладу майже нічого. Перед очима поставала якась мішанина з волохатих морд і власного переляку. Переляк і жах. Під час бою йому здавалося, що навколо стоїть спекотний літній день. Він не міг зрозуміти, як таке можливо. Крижаний вітер студив краплини поту на його обличчі та тілі.

Він поглянув на своїх приятелів. Мет обтирав піт з обличчя полою плаща. Перрин утупився кудись у далечінь, і було очевидно, що побачене там йому не подобалося. Він не помічав бісеринок поту, що вилискували на його чолі.

Пагорби понижчали, місцевість трохи вирівнялася, проте Лан, замість погнати коней швидше, зупинився. Найнів виїхала вперед, мабуть, бажаючи знову поспілкуватися з Морейн, але Лан відіслав її. Вони з Айз Седай від’їхали трохи вперед і нахилились одне до одного. З жестів Морейн було зрозуміло, що вони про щось сперечаються. Найнів і Том уважно дивилися на них; Мудриня стурбовано супила брови, менестрель бурмотів щось собі під ніс, час від часу озираючись туди, звідки вони приїхали, а всі інші взагалі уникали на них дивитися. Хтозна, чим може скінчитися суперечка між Айз Седай та її Охоронцем.

За кільки хвилин Еґвейн, з тривогою поглядаючи на сперечальників, звернулася до Ранда.

— Те, що ти вигукував, коли мчав на траллоків...

Вона замовкла, не знаючи, що казати далі.

— А що було не так? — запитав Ранд. Він почувався трохи незручно: бойові вигуки — це нормально для Охоронців. А от у мешканців Межиріччя вони не були у вжитку, хай там що казала Морейн... Але якщо Еґвейн збирається покепкувати з нього через них... — Мет переповідав цю історію разів десять, не менше.

— І кожного разу погано, — докинув Том. Мет щось обурливо пророх-котів.

— Хай як він її розповідав, — продовжив Ранд, — а ми всі чули її безліч разів. До того ж треба ж нам було щось кричати. Тобто я хочу сказати, так усі роблять у таку мить. Ти ж чула Лана.

— І ми маємо на це право, — задумливо додав Перрин. — Морейн каже, ми всі — нащадки народу Манетерену. Вони боролися проти Морока, і ми боремося проти Морока. Це дає нам право.

Еґвейн пирхнула, наче показуючи, якої вона про все це думки.

— Я не те мала на увазі. А що... що саме ти кричав, Мете?

Мет ніяково стенув плечима.

— Не пригадую. — Він нашорошено поглянув на супутників. — Чесно, не пригадую. Усе, як у тумані. Я не знаю, що то були за слова, і звідки вони взялися, і що вони означають. — Він і сам розсміявся над таким своїм твердженням. — Гадаю, ці слова не мають жодного сенсу.

— Карай ан Калдазар. — промовила Морейн. Всі вони розвернулись у сідлах і витріщилися на неї. — Карай ан Еллісанде. Ал Еллісанде. За Червоного Орла. За Троянду Сонця. Троянда Сонця. Це давній бойовий клич Манетерену, і бойовий клич його останнього короля. Елдрен називали Трояндою Сонця. — Морейн усміхнулась Еґвейн і Мету, обом, хоча погляд її, можливо, трохи довше затримався на Меті. — Кров роду Арада усе ще живе в Межиріччі. Стародавня кров усе ще співає.

Мет з Еґвейн перезирнулися, а всі інші дивилися на них. Очі Еґвейн були широко розплющені, а губи її весь час наче хотіли посміхатися, але вона щоразу стримувалася, ніби не була впевнена, як ставитися до цієї балаканини щодо стародавньої крові. Висновуючи з похмурого вигляду Мета, він мав про це власну думку.

У Ранда мигнула думка, що він начебто здогадується, про що наразі думає Мет. Про те ж саме, що й він. Якщо Мет є нащадком давніх королів

Манетерену, то, можливо, траллоки полюють саме на нього, на нього одного, а не на всю їхню трійцю. Йому стало соромно за цю думку. Він почервонів, а помітивши винувате Перринове обличчя, зрозумів, що й тому спало на гадку те ж саме.

— Не можу сказати, що я колись чув щось подібне, — мовив Том за хвилину. Стріпнувши задуму, він промовив діловим тоном: — Іншим часом я міг би створити з цього легенду, але зараз... Ви плануєте залишитися тут до кінця дня, Айз Седай?

— Ні, — відповіла Морейн, беручись за повіддя.

Ріг траллоків заскімлив на півдні, наче підтверджуючи її слова. Йому відповіли численні роги на сході й на заході. Коні захрипіли, занервували, затанцювали на місці.

— Вони пройшли крізь полум’я, — спокійно промовив Лан. Він повернувся до Морейн: — Ти не маєш наразі достатньо сил для того, що маєш намір вчинити, поки що не маєш. Тобі потрібно відпочити. А туди не зайде жоден траллок чи мерддраал.

Морейн піднесла руку, наче збираючись наказати йому мовчати, але дозволила руці впасти.

— Хай буде так, — промовила вона з прикрістю. — Гадаю, ти маєш рацію. Але я би воліла, щоби у нас був інший вибір. — Вона видобула з-під сідельної попруги свою патерицю. — Ставайте круг мене. Усі. Якомога ближче. Ще ближче.

Ранд підігнав Хмару ближче до кобили Айз Седай. Морейн наполягла, аби вони скупчилися надзвичайно щільно, і тепер голови всіх коней нависали над холкою чи крупом інших. Тільки таке розташування задовольнило Айз Седай. Тоді, не кажучи ні слова, вона підвелася у стременах й розкрутила патерицю над головами вершників, витягнувши руку, аби всі напевне потрапили в обведене коло.

Ранд сіпався щоразу, коли патериця проходила над його головою. А ще хлопець відчував пощипування і поколювання. Він міг слідкувати за рухом патериці, не дивлячись на неї, лише висновуючи з того, як здригаються його супутники, коли вона проходить над ними. І його не здивувало, що лише Лан на це ніяк не реагував.

Раптово Морейн різко змахнула патерицею у західному напрямку. Вгору шугонула кушпела, а віття зі свистом збатожило повітря, так наче невеликий смерч пронісся туди, куди вона показувала. Коли незримий вихор зник із очей, вона, зітхнувши, опустилася в сідло.

— Траллокам, — пояснила вона, — здасться, що наші сліди, наш запах ведуть у той бік. З часом мерддраали розкусять, у чому тут справа, але тоді...

— Тоді, — закінчив Лан, — ми вже загубимося.

— Ваша патериця має велику силу, — промовила Еґвейн, на що Найнів лише зневажливо фиркнула.

Морейн із прикрістю прицокнула.

— Я вже казала тобі, дівчинко, що речі не мають сили. Єдина Сила по-ходить з Істинного Джерела, і керувати нею може тільки свідомість живої людини. А це навіть не анлріал, це просто річ, що допомагає зосередитися. — Вона втомлено повернула патерицю під попругу. — Лане?

— їдьте усі за мною, — наказав Охоронець, — і будьте тихіше води і нижче трави! Якщо траллоки нас почують, усе піде нанівець.

Він знову повів загін на північ, тепер уже не тим убивчим темпом, яким вони прискакали сюди, а радше швидкою ступою, так як вони пересувалися Кеймлінським трактом. Місцевість навколо все рівнішала, а ліс залишався таким само густим.

Тепер вони не їхали напрямки, як раніше, бо Лан обирав шлях, що пролягав твердим ґрунтом та скелястими ділянками, і більше не дозволяв вершникам продиратися крізь чагарник, а натомість витрачав час на те, щоб обігнути зарості. Раз у раз він пропускав усіх наперед, а сам повертався назад, уважно вивчаючи сліди, що лишалися за ними. Якщо хтось дозволяв собі кашлянути, Лан люто шипів на порушника.

Найнів їхала поряд із Айз Седай, і на її обличчі помітна була боротьба між тривогою та антипатією. Ранд помітив там і натяк ще на щось: здавалося, наче Мудриня бачила перед собою якусь ціль. Морейн з опущеними плечима сиділа, тримаючись обома руками за повіддя та облук сідла і хитаючись при кожному кроці Альдіб. Було зрозуміло, що прокладання обманного сліду, якою би дрібницею це не виглядало у порівнянні з викликаними нею землетрусом чи стіною вогню, забрало у неї багато сили, сили, яку вона більше не могла витрачати.

Ранду майже хотілося знову почути звук рогів. Принаймні вони би підказали, де знаходяться траллоки. І мерддраали.

Він озирався й озирався, тому запізно побачив, що у них попереду. Коли ж побачив, то в цілковитому сум’ятті втупився на явлену картину. Величезне, неправильної форми громаддя тяглося вшир, скільки сягало око, у багатьох місцях вище за дерева, що росли впритул до нього, а ще то тут, то там бовваніли якісь гострі вістря, вищі за дерева. Повзучі рослини та в’юнкі лози, наразі безлисті, шарами вкривали цей огром. Що це? Урвище? Цим гнучким лозинням можна легко вибратися нагору, але коней нам туди нізащо не затягнути.

Коли ж вони під’їхали ближче, Ранд раптом побачив вежу. Це достеменно була вежа, а не якийсь химерний стрімчак, увінчаний незвичним гостроверхим склепінням.

— Місто! — видихнув він. А навколо міський мур... а шпилі виявилися вартовими вежами. Він аж рота роззявив. Та ж це місто вдесятеро більше за Бейрлон. Та яке там — вп’ятдесятеро!

— Місто, — кивнув Мет, погоджуючись. — Але що робить місто серед такого лісу?

— І без людей, — сказав Перрин. Коли хлопці подивилися на нього, він показав на мур. — Хіба люди дозволили би дикому винограду так розростися? Ви ж знаєте, що повзучі рослини можуть знищити стіну. Подивіться, як вона зруйнувалася.

До Ранда нарешті дійшло. Усе було так, як казав Перрин. Чи не під кожним виломом у стіні височів зарослий чагарником горбик — рештки обваленого кам’яного муровання. На мурі не залишилося навіть двох веж однакової висоти.

— Цікаво, що це було за місто? — мрійно промовила Еґвейн. — І що з ним сталося? Я нічого не можу пригадати з татової карти.

— Його називали Арідгол, — озвалася Морейн. — Під час Траллоцьких війн це місто було союзником Манетерену. — Дивлячись на масивні стіни, вона, здавалося, забула про всіх інших, навіть про Найнів, хоч та і підтримувала Айз Седай у сідлі, поклавши тій руку на плече. — Згодом Арідгол було знищено, і це місце назвали інакше.

— Як? — запитав Мет.

— Тут, — промовив Лан. Він зупинив Мандарба перед тим місцем у мурі, де колись була брама, така широка, що крізь неї могли промаршувати лавою п’ятдесят воїнів. На стіні залишилися зруйновані, напівприховані під повзучими рослинами вежі. Про ворота й згадки не було. — Ми увійдемо ^ТУ^Т- — Удалині заволали роги траллоків. Лан подивився в той бік, звідки долинув звук, а потім на сонце, що пройшло вже половину відстані до верхівок дерев на західному обрії. — Вони втішили, що пішли хибним шляхом. Ходімо, нам треба знайти собі прихисток, доки не споночіло.

— Як його назвали? — знову запитав Мет.

Морейн відповіла, коли вони саме в’їжджали у місто:

— Шадар Лоґот, — промовила вона. — Тепер його називають Шадар Лоґот.

РОЗДІЛ 19

ЗАСІДКА ТІНІ

Коли очолюваний Ланом загін в’їхав у місто, під копитами коней захрус-котіла розкришена бруківка. Все місто, куди би Ранд не кинув погляд, було суцільним румовищем, і в ньому не було ані живої душі, як це одразу помітив Перрин. Лише зрідка пурхав з-під ніг сполоханий голуб, та ще дикі рослини, переважно засохлі, витикалися з кожної тріщини в стінах та тротуарних плитах. Будинки з проваленими дахами траплялися частіше, ніж з уцілілими. Те, що колись було стінами, тепер, перетворившись у купи цегли та каміння, перегороджувало вулиці. Подекуди розчепірками стриміли на фоні неба обвалені вежі. Нерівні кам’яні пагорби, крізь які де-не-де проросли хирляві деревця, могли бути руїнами палаців чи цілих міських кварталів.

Але й того, що залишилося, вистачило, аби Рандові аж дух перехопило. Найбільша будівля Бейрлона легко би заіубилась у тінях, що відкидали тутешні руйновища. Куди б він не кинув оком, бачив палаци зі світлого мармуру під величезними куполами. На кожному будинку було не менше одного купола, а на деяких навіть чотири чи п’ять, і жодний не повторював інші. Довгі мощені доріжки, обрамлені колонами, тяглися на сотні кроків. Вони вели до веж, які, здавалося, сягали неба. Кожне перехрестя прикрашав або бронзовий водограй, або білосніжний обеліск, або статуя на п’єдесталі. І нехай у водограях давно не було води, обеліски часто-густо були розтрощені, а статуї скинуті з постаментів, те, що вціліло, вражало й зачаровувало Ранда своєю величною красою.

Аяжбо гадав, щоБейрлон — справжнє місто! Хай мені згоріти, а Том, мабуть, сміявся собі з-під вусів. Морейн і Лан теж, хочу них вусів і нема.

Ранд так захопився спогляданням усіх тих дивовиж, що був заскочений зненацька, коли Лан зупинився біля білої кам’яної будівлі, що колись мала бути вдвічі більшою за «Оленя і лева» в Бейрлоні. Тепер уже не можна було сказати, що містилося в цьому будинку, коли місто жило й процвітало — можливо, навіть корчма. Від верхніх поверхів залишилася лише оболонка, і крізь порожні пройми вікон, де не було вже ані шиб, ані рам, світило надвечірнє небо. Проте перший поверх, схоже, непогано зберігся.

Морейн, усе ще тримаючись за облук сідла, уважно придивилася до будинку і лише тоді ствердно кивнула головою.

— Це нам підійде.

Лан зістрибнув з коня і підхопив Айз Седай на руки.

— Заводьте коней усередину, — скомандував він. — Знайдіть приміщення, але десь подалі від вулиці, яке згодиться під конюшню. Ворушіться, фермерята. Це вам не сільська галявина. — Не опускаючи Айз Седай на землю, він зник усередині будинку разом із нею.

Найнів сповзла з коня і швидко пішла за ним, стискаючи в руках торбинку з зіллям та притираннями. Еґвейн поспішила за нею. Коней своїх вони залишили стояти.

— Заведімо коней всередину, — буркотливо передражнив Том, пирхаючи у вуса. Він важко й повільно зліз з сідла, переминаючись на затерплих ногах та розтираючи поперек, тоді взяв Альдіб за повіддя. — Чого ви чекаєте? — промовив він, повівши бровою у бік хлопців.

Вони квапливо спішилися і взяли за повіддя решту коней. Пройма того, що колись називалося дверми, була достатньо великою, аби провести крізь неї коней, навіть по два за раз. Всередині знайшлася величезна кімната, завширшки ледь не на весь будинок, з брудною кахельною підлогою, стінами в дрантивих залишках гобеленів, вицвілих до блякло-брунатного кольору. Здавалося, варто торкнутися цього клоччя, і воно порохнею осилиться додолу . Більше в залі нічого не було. Лан розклав у найближчому кутку плащі, свій та Морейн, і обережно всадовив її. Біля Айз Седай колінкувала Найнів, буркочучи щось про пилюку і порпаючись у своїй торбині, яку тримала перед нею Еґвейн.

— Вона може мені і не подобатися, це правда, — казала Найнів Охоронцю, саме тоді, коли Ранд, ведучи за повіддя Белу та Хмару, увійшов всередину вслід за Томом, — але я допомагаю кожному, хто потребує моєї допомоги, подобається мені ця людина чи ні.

— Я ні в чому не звинувачую вас, Мудрине. Я лише кажу: будьте обережніші з вашим зіллям.

Найнів позирнула на нього скоса.

— Річ у тому, що вона потребує моїх трав. Утім, як і ви. — Її тон, що був непривітний з самого початку, ставав усе уїдливішим. — Річ у тому, що вона може зробити стільки, скільки вона може зробити, навіть із цією її Єдиною Силою, і вона зробила все, що могла, а тепер просто валиться з ніг. Річ у тому, що зараз ваш меч їй не допоможе, Володарю Сімох Веж, а моє зілля може допомогти.

Морейн поклала руку на плече Лана.

— Заспокойся, Лане. Вона не хоче зашкодити. Просто вона не знає.

Охоронець насмішкувато пирхнув.

Найнів перестала порпатися в торбинці і з-під насуплених брів зиркнула на Охоронця, проте звернулася не до нього, а до Морейн.

— Є багато речей, котрих я не знаю. Про яку з-поміж них ідеться зараз?

— Перша річ, — відповіла Морейн, — полягає в тому, що все, чого я потребую, — це відпочинку. Але є й інша: я погоджуюсь з вами. Ваше мистецтво і ваші знання значно корисніші для мене, ніж я вважала. А тепер, якщо у вас є зілля, що допоможе мені міцно проспати якусь часинку і після цього я не почуватимуся ні в сих ні в тих...

— Слабенький чай з лисохвосту, марисіну та...

Останнього інгредієнта Ранд не розчув, бо пройшов за Томом в інше приміщення, розташоване за першим, таке ж за розміром, але ще більш порожнє. Тут повсюди лежав тільки шар пилу — товстий, гладенький, без жодних відбитків чи то пташиних, чи іншої дрібноти.

Ранд узявся розсідлувати Белу та Хмару, Том — Альдіб та свого мерина, Перрин — свого коня та Мандарба. Зайняті були всі. Крім Мета. Він кинув повіддя на підлогу посеред кімнати. Окрім тієї дверної пройми, крізь яку вони сюди потрапили, кімната мала ще два входи.

— Тут провулок, — повідомив Мет, зайшовши у перший. Утім, із того місця, де хлопці перебували, це і так було видно. Другий вхід у задній стіні просто зяяв чорним прямокутником. Тихо ступаючи, Мет зайшов туди, проте вискочив звідти значно жвавіше, обтрушуючи з волосся висохле павутиння.

— Нічого там немає, — сказав він, поглядаючи у бік провулка.

— Ти збираєшся подбати про свого коня? — поцікавився Перрин. Він уже розсідлав свого й взявся за Мандарба. Як не дивно, у нього не виникло жодних непорозумінь з цим жеребцем із вогняним поглядом. Той тільки косив оком на Перрина. — Ніхто не збирається робити це за тебе.

Мет востаннє кинув погляд на провулок і, зітхнувши, попрямував до коня.

Поклавши зняте з Бели сідло на підлогу, Ранд звернув уваїу на спохмурнілого Мета. Здавалося, його очі блукають десь за тисячі миль звідси, а рухи були якісь механічні.

— Мете, ти в нормі? — гукнув до нього Ранд. Той стояв заціпеніло зі знятим сідлом у руках. — Мете? Агов, Мете!

Мет сіпнувся і ледь не впустив сідло з рук.

— Га? Що? А-а-а... Я просто замислився.

— Замислився? — прогудів Перрин. Він саме міняв Мандарбу вузду на недоуздок. — Та ти заснув!

Мет сердито поглянув на приятелів.

— Я думав про... про все, що трапилося. Про ті слова, що я... — Всі присутні, а не тільки Ранд, розвернулися й дивилися на Мета, від чого він зніяковів. — Ви ж усі чули, що сказала Морейн. Це так наче якийсь стародавній покійник промовляв моїми вустами. Мені це не подобається.

Мет спохмурнів ще сильніше, коли Перрин, хихикнувши, промовив:

— Бойовий вигук Аемона, так вона сказала, еге ж? То, може, ти і є відроджений Аемон. Якщо згадати всі твої балачки про те, як нудно жити в Емондовому Лузі, гадаю, тобі це сподобається — бути новоявленим королем і героєм.

— Не треба так казати! — Том глибоко зітхнув, і всі поглянули на нього. — Це небезпечні балачки, дурні балачки! Мертві можуть відроджуватися, можуть вселятися в живі тіла, і про це не можна говорити зневажливо. — Він ще раз втягнув повітря, аби заспокоїтися, і повів далі: — Давня кров, каже вона. Кров, а не мрець. Я чув, що таке може траплятися. Інколи. Чув, хоча ніколи не думав, що насправді... Це твоє коріння, хлопче. Твій родовід, що йде від тебе до твого батька, до діда, і аж до Манетерену, а може, й ще далі. Отож, тепер ти знаєш, що твоя родина має дуже давнє коріння. Мусиш це прийняти й тішитися цим. Більшість людей знають хіба те, що в них був батько.

Деякі з нас і в цьому не можуть бути впевнені, з гіркотою подумав Ранд. Може, Мудриня мала рацію. Світло, сподіваюсь, що це так.

Мет кивнув на ці слова менестреля.

— Мабуть, так і є. Лише... чи не гадаєте ви, що це якимось чином пов’язане з тим, що з нами трапилося? З траллоками та всім іншим? Я хочу сказати... ні, я не знаю, що хочу сказати.

— Гадаю, тобі треба викинути це з голови і більше думати про те, як вибратися звідси живим. — Том видобув з глибин плаща люльку з довгим чубуком. — А мені, думаю, треба покурити.

Змахнувши люлькою в їхньому напрямку, менестрель зник у передній кімнаті.

— Ми всі в це вплутані, не ти один, — сказав Ранд Мету.

Мет стріпонувся і засміявся коротким нервовим смішком.

— Добре. Тоді, якщо ми всі в це вплутані, то тепер, коли з кіньми дали собі раду, чом би нам не роздивитися краще це місто? Справжнє місто, але без людської товкотнечі, і ніхто не смикає тебе за лікоть і не штурхає під ребра. Ніхто не витріщається на тебе. У нас ще є година чи дві, поки споночіє.

— Ти не забув про траллоків? — нагадав Перрин.

Мет зневажливо помотав головою:

— Лан сказав, що сюди вони ні ногою, пам’ятаєш? Треба уважніше слухати, що люди кажуть.

— Я пам’ятаю, — відказав Перрин. — І слухаю уважно. Це місто — Арід-гол, так? — було в союзі з Манетереном. Бачиш? Я слухаю.

— Арідгол, мабуть, був найважливішим містом під час Траллоцьких війн, — мовив Ранд, — якщо траллоки й зараз його бояться. Вони не побоялися припертися до Межиріччя, а Морейн казала, що Манетерен був — як же вона висловилася? — еге ж, сіллю в оці Морока.

— Не згадуй Пастиря Ночі, згода? — запротестував Перрин, здійнявши руки.

— Про що ти? — розреготався Мет. — Ходімо!

— Ми повинні запитати Морейн, — сказав Перрин, і тепер уже Мет здійняв руки:

— Запитати Морейн? Ти гадаєш, вона дозволить нам зостатися без її нагляду? А як щодо Найнів? Кров та попіл, Перрине, а у майстрині Лугган ги не хочеш спитати дозволу?

Перрин неохоче кивнув головою на знак згоди, і Мет, усміхаючись, повернувся до Ранда:

— А ти що скажеш? Справжнє місто! З палацами! — Він лукаво розсміявся. — І жодні білоплащники за нами не стежитимуть.

Рянд поглянув на нього сердито, але вагався недовго. Палаци в цьому місті справді наче з менестреливих казок.

— Добре.

Ступаючи тихо, аби їх не почули з сусідньої кімнати, приятелі шмигнули у провулок, а там уже перейшли на іншу вулицю, подалі від білого кам’яного будинку, де зупинився їхній загін. Рухалися хлопці швидко, а коли відійшли на цілий квартал, Мет раптом пустився у танок, викидаючи химерні колінця.

— Вільні. — Він голосно розсміявся. — Вільні!

Мет перестав вертітися дзиґою і, все ще радісно сміючись, глянув на друзів. Довгі вечірні тіні зубчастими смугами перетинали провулок, і в променях призахідного сонця безлюдні міські руїни взялися золотом.

— Чи ви колись мріяли побачити такі дива? Мріяли?

Перрин розсміявся йому у відповідь, а Ранд тривожно пересмикнув плечима. Нічого схожого на місто з його сну тут не було, та все ж таки...

— Якщо ми хочемо щось побачити, — сказав він, — краще нам із цим поквапитися. До настання сутінків залишилося не так уже й багато часу.

Мет, здавалося, намислив побачити все і тепер з ентузіазмом тягнув приятелів усе вперед і вперед. Вони залазили у занесені кушпелою чаші фонтанів — такі величезні, що в них могли би поміститися нараз усі мешканці Емондового Лугу, блукали навмання будівлями, обираючи лише найбільші з тих, що траплялися їм на очі. Зрозуміло, що палац є завжди палацом, але для чого могла слугувати гігантська кругла споруда з банею, не меншою за пагорб, біля якого вона стояла, та одним величезним приміщенням усередині? Чи обнесене місце просто неба, оточене крутосхилом з рядами кам’яних лав, і таке обширне, що тут міг розміститися весь Емондів Луг?

Мета почало дратувати, що вони не знаходять нічого, крім порохняви, кам’яних уламків та вицвілих клаптів на стінах, що колись були шпалерами чи килимами, а тепер розсипалися за найменшого дотику. В одному місці вздовж стіни стояли накидані одне на одне дерев’яні крісла: вони розвалилися на шматки, коли Перрин спробував підняти одне з них.

Ці палаци, з їхніми голими, величезними залами, в декотрих з яких за-ввиграшки помістилась би корчма «Винне джерело» та й ще б залишилась купа вільного місця як обабіч, так і зверху, змушували Ранда замислитися про тих людей, котрим вони колись слугували. Він було навіть подумав, що під цю круглу баню можна було зібрати всіх мешканців, а в те дивоглядне місце з рядами кам’яних лав і поготів... Він майже наяву бачив поміж тіней людей, бачив, як вони несхвально дивляться на трьох непроханих гостей — порушників їхнього спокою.

Зрештою Мет утомився від споглядання цих будівель, хай які величні вони були, і пригадав, що минулої ночі майже не спав. Те ж саме пригадали й інші. Позіхаючи, хлопці повсідалися на сходинках великої будівлі, попереду якої височів ряд колон, і взялися сперечатися, що робити далі.

— Вертаймося, — запропонував Ранд, — і трохи поспімо. — Він прикрив рота тильним боком долоні, а через якийсь час додав: — Спати. Це все, чого я хочу.

— Поспати ти завжди встигнеш, — рішуче заперечив Мет. — Поглянь, де ми. Руїни міста. Скарби.

— Скарби? — Перрин позіхнув так, що хруснули щелепи. — Нема тут жодних скарбів. Нічого нема — самий лише тлін.

Склавши долоні дашком, Ранд подивився на сонце. Червона куля майже торкалася дахів.

— Уже пізній час, Мете. Незабаром споночіє.

— Тут можуть бути скарби, — завзято вів своєї Мет. — І в будь-якому разі я хочу ще влізти хоч на одну вежу. Подивіться на ось цю... он там. Вона геть цілісінька. Можу побитися об заклад, що з неї видно на багато миль навкруги. Що скажете?

— Вежі небезпечні, — промовив чоловічий голос у них за спинами.

Ранд скочив на ноги і, схопившись за руків’я меча, стрімко обернувся. Решта не відстали від нього.

У густому затінку між колон, на вершечку сходів, стояв чоловік. Він ступив пів кроку вперед, прикрив рукою очі від сонця. А тоді знову позадкував.

— Перепрошую, — сказав він протяжно, — я надто довго пробув усередині, в темряві. Очі ще не звикли до світла.

— Хто ви такий? — Вимова цього чоловіка здалася Ранду досить дивною навіть після Бейрлона. Деякі слова він вимовляв інакше, і Ранд насилу міг його зрозуміти. — Що ви тут робите? Ми вважали, що в місті нікого немає.

— Я — Мордет. — Чоловік зробив паузу, наче чекаючи, що вони чули це ім’я. Коли ж ніхто з них навіть бровою не повів, він щось промимрив собі під ніс і продовжив: — Я міг би спитати те саме й у вас. Арідгол давно ніхто не відвідував. Дуже, дуже давно. Я не сподівався побачити, що його вулицями блукатимуть троє юнаків.

— Ми мандруємо до Кеймліна, — відповів Ранд. — Зупинилися тут на ночівлю.

— Кеймлін, — повільно вимовив Мордет, наче перекочуючи назву на язиці, а тоді похитав головою: — На ночівлю, кажете? То, може, ви приєднаєтесь до мене.

— Ви ще не сказали, що тут робите, — нагадав йому Перрин.

— Що роблю? Та звісно ж, шукаю скарби!

— І знайшли щось? — схвильовано запитав Мет.

Ранду здалося, що Мордет наче посміхнувся, але той стояв у густому затінку, тож хлопець не був упевнений.

— Знайшов, — відповів чоловік. — Більше, ніж сподівався. Значно більше. Більше, ніж я можу забрати з собою. От уже ніколи не думав, що мені пощастить зустріти тут трьох сильних, здорових юнаків. Якщо ви допоможете мені донести до моїх коней те, що я можу забрати, то все решта поділите між собою. Беріть, скільки зможете взяти. Однаково, те, що тут залишиться, пропаде — схованку знайде якийсь інший шукач скарбів, перш ніж я зможу сюди повернутися.

— Я ж казав вам, що в такому місці, як це, повинні бути скарби, — вигукнув Мет. Він помчав сходами вгору. — Ми допоможемо донести. Тільки відведіть нас туди.

Мордет разом з Метом зникли в ще густішому затінку між колонами.

Ранд поглянув на Перрина.

— Ми не можемо залишити його самого.

Перрин поглянув на сонце, що вже ховалося за обрій, і кивнув.

Хлопці підіймались сходами сторожко. Перрин вивільнив сокиру з петлі на поясі, а Ранд стискав руків’я меча. Але Мет с Мордетом чекали на них за колонами: Мордет склавши руки на грудях, а Мет нетерпляче зазираючи всередину будівлі.

— Ходімо, — покликав Мордет. — Я покажу вам скарби.

Він ковзнув усередину, а Мет поквапився услід. Хлопцям не залишалося нічого більше, як піти за ними.

Вони опинилися у напівтемному залі, але Мордет майже відразу звернув убік і почав спускатися вузенькими гвинтовими сходами у все глибшу і глибшу пітьму, доки хлопцям довелося навпомацки тягтися у чорній, наче смола, темряві. Ранд притримувався рукою за стіну, не знаючи, ступить його нога на наступну сходинку чи провалиться в порожнечу. Навіть Мет тепер почувався ні в сих ні в тих, висновуючи з того, яким тоном він сказав:

— Тут дуже темно.

— Так, так, — погодився Мордет, котрого темрява, схоже, нітрохи не турбувала. — Там, унизу, є ліхтарі. Ходімо.

І справді, гвинтові сходи вивели їх у коридор, який тьмяно освітлювали декілька курних смолоскипів, увіткнутих у залізні рогачі, що стирчали зі стін. У мерехтливому полум’ї, що відкидало рухливітіні, Ранд зміг нарешті придивитися до Мордета — той ішов уперед, не зупиняючись, жестами кваплячи хлопців.

Є в ньому щось дивне, подумав Ранд, хоча він і не міг зрозуміти, що саме. Мордет мав вигляд випещеного, добре вгодованого чолов’яги. Важкі повіки прикривали його очі, через що здавалося, наче він приховує щось, водночас за усім пильно спостерігаючи. Куций, голомозий, він поводився так, ніби був вищий за них усіх. Та й одяг на ньому був дивоглядний. Чорні облиплі штани, м’які червоні чобітки з відворотами на щиколотках. Довгий червоний камзол, густо гаптований золотом, білосніжна сорочка з широкими рукавами та видовженими манжетами, що спадали майже до колін. Це точно був не той одяг, у якому зручно шукати скарби серед руїн покинутого міста. Але й не одяг надавав чоловікові дивного вигляду.

Коридор привів їх до кімнати зі стінами, викладеними кахлями, і химерність Мордета, хай у чому вона могла полягати, вилетіла Ранду з голови. Він охнув в унісон з обома своїми приятелями. Тут теж за джерело світла слугували кілька смолоскипів. Вони вкривали кіптявою стелю і змушували всіх присутніх відкидати по кілька тіней, але їхнє світло тисячі разів відбивалося від самоцвітів та золота, насипаних на підлозі. Тут були гори монет та золотих прикрас, золоті келихи, позолочені тарелі, інкрустовані самоцвітами мечі та кинджали, і все це абияк поскидуване у купи, що сягали хлопцям пояса.

Захоплено скрикнувши, Мет кинувся уперед і впав на коліна перед цим неуявним скарбом.

— Мішки, — задихаючись, вимовив він, запустивши руки по лікоть у золото. — Нам потрібні мішки, щоб усе це забрати звідси.

— Нам усього не забрати, — сказав Ранд. Він розгублено роззирнувся: все золото, яке купці привозили в Емондів Луг за рік, виглядало би піщинкою навіть в одній із цих кучугур. — Не зараз. Надворі майже смеркло.

Перрин витяг сокиру і ворушив нею коштовності, байдуже відкинувши вбік золоті ланцюжки, що заплутались довкола держака. Самоцвіти виблискували на чорному гладенькому сокирищі, подвійне лезо вкрилося золотим мереживом.

— Значить, завтра, — сказав він, широко посміхаючись і підіймаючи сокиру. — Коли ми їм це покажемо, Морейн і Лан зрозуміють нас.

— Хіба ви не самі? — запитав Мордет. Перед тим він пропустив хлопців повз себе до кімнати зі скарбами, і аж тепер підійшов до них. — Хто ще тут із вами?

Мет, усе ще із зануреними по зап’ястки у скарби руками, відповів неуважно:

— Морейн і Лан. А ще Найнів і Еґвейн, і Том. Він — менестрель. Ми подорожуємо до Тар Балона.

Ранд навіть дихати припинив. Мордет мовчав, і це змусило хлопця поглянути на нього.

Вишкірившись, чоловік завмер із перекошеним від люті і страху обличчям.

— Тар Балон! — Мордет потряс кулаками. — Тар Валон! Ви сказали, що прямуєте до цього... як його... Кеймліна! Ви збрехали мені!

— Якщо ви не передумали, — мовив Перрин, звертаючись до Мордета, — ми повернемося завтра і допоможемо вам. — Він обережно обіперся сокирою на купу прикрас та золотих чаш, інкрустованих самоцвітами. — Якщо вам все ще потрібна наша допомога.

— Ні. Тобто... — Важко дихаючи, Мордет помотав головою, наче не знаючи, як йому бути. — Забирайте, що хочете. Крім... Крім...

Раптом до Ранда дійшло, що йому муляло, коли він дивився на Мордета. Коли вони йшли коридором, безладно розкидані смолоскипи створювали навколо кожного з них ореол тіней, утім, як і тут. От лише... Ранд був настільки ошелешений, що, не роздумуючи, сказав уголос:

— Ви не маєте тіні.

З Метових рук із дзвоном випав кубок.

Мордет кивнув, і вперше його обвислі повіки піднялися повністю. Пещене обличчя зненацька набуло зголоднілого та спраглого вигляду.

— Отже, хай буде так. — Він випростався, і наче повищав. — Вирішено.

І раптом Мордет справді повищав. Він роздувся, наче куля, вся його постать деформувалася, голова вперлася в стелю, плечі сягнули стін, і зрештою він заповнив собою весь дальній кінець кімнати, відрізаючи хлопцям шлях до відступу. Щоки Мордета запали, зуби випнулися наперед, а тоді він простягнув до хлопців руки з такими широкими долонями, що в них могла би вміститися людська голова.

Пронизливо верескнувши, Ранд відстрибнув назад. Ноги заплутались у золотому ланцюгові, і він гепнувся на підлогу, аж дух йому забило. Намагаючись вдихнути хоч би ковток повітря, він водночас пробував витягнути свій меч, руків’я якого заплуталось у плащі. Кімната сповнилася криками його приятелів, а ще брязкотом золотих тарілок та келихів, що розкотилися підлогою. Раптом усе перекрив божевільний лемент, від якого у Ранда аж у вухах задзвеніло.

Ледь не задихнувшись, він усе ж таки примудрився вдихнути й видихнути, а тоді і вихопити клинок із піхов. Озираючись навсібіч, хлопець схопився на ноги, шукаючи очима, хто ж з його друзів так страшно кричав. З іншого кінця кімнати вибалушував очі Перрин. Напівприсівши, він зама-хувався сокирою, так наче збирався рубати дерево. Мет визирав з-за кучугури коштовностей, стискаючи в руках кинджал, прихоплений зі скарбниці.

Там, де тіні від смолоскипів були найтемнішими, щось ворухнулося. Хлопці ледь не підскочили. Це був Мордет. Зібгавшись жужмом, він забився у найдальший куток.

— Він нас одурив, — видихнув Мет. — Це якийсь фокус!

Мордет відкинув голову і завив так, що стіни затряслися і з них посипалася порохнява.

-— Усі ви мертві! — заволав він. — Мертві! — І, підстрибнувши у повітря, він полетів кімнатою.

У Ранда аж відвисла щелепа, і меч теж ледь не випав з рук. Пролітаючи кімнатою, Мордет видовжився і витончився, наче струмінь диму. Біля стіни він був уже не товщий за палець. Відтак ударившись об стіну і прослизнувши у шпарину між кахлями, він зник, але останній його викрик усе ще висів у повітрі, помалу згасаючи:

— Ви всі мертві!

— Ходімо звідси, — затинаючись, сказав Перрин, міцніше стискаючи сокиру і намагаючись дивитися одразу в усіх напрямках. На розсип золотих цяцьок у себе, під ногами він тепер не звертав жодної уваги.

— Але ж скарб! — запротестував Мет. — Адже ми не можемо просто так його покинути?

— Нічого я з цього не хочу, — відказав Перрин, і надалі роззираючись. — Це ваш скарб, чуєте? Ми нічого собі не візьмемо.

Ранд злостиво витріщився на Мета:

— Ти хочеш, щоби він від нас не відчепився? Збираєшся сидіти тут і напихати кишені, доки він повернеться ще з десятком таких, як сам?

Мет лише жестами вказав на золото та самоцвіти. Не чекаючи, доки він спроможеться щось сказати, Ранд з Перрином підхопили його під руки і витягли з кімнати, хоч як він пручався і репетував про скарби.

Проте не встигли вони пройти коридором і десяти кроків, як світло, і без того тьмяне, почало гаснути. Згасали і смолоскипи в кімнаті зі скарбами. Мет замовк. Хлопці пришвидшили кроки. Ось замиготів і згас один смолоскип у коридорі, за мить те саме трапилося з другим. Коли приятелі дісталися гвинтових сходів, тягти Мета не було потреби. Всі вони вже мчали стрімголов, а за ними змикався морок. Навіть непроглядна чорнота на сходах змусила їх завагатися лише на якусь долю секунди, а тоді вони помчали вгору, волаючи на все горло. Волали, аби налякати те, що могло чигати на них на сходах; волали, аби нагадати собі, що вони ще живі.

Хлопці влетіли в залу на першому поверсі, посковзуючись та падаючи на запорошеному мармурі, прокрались між колонами, скотилися зі сходів, набиваючи собі синці та іулі, і вивалилися на вулицю малою купою.

Ранд виліз із цієї колотні, піднявся і, підібравши з бруківки Темів меч, стривожено роззирнувся. Над дахами червонів лише краєчок сонця. Довжелезні тіні, наче темні ручиська, ще більше почорнівши у напівпомерклих променях, майже заполонили вулицю. Він здригнувся. Тіні нагадали йому те, як тягнувся до них Мордет.

— Принаймні ми вибралися, — промовив Мет, зводячись на ноги, обтрушуючись від пилу і марно намагаючись триматися як завжди, так наче нічого й не трапилось. — І я принаймні...

— Вибралися? — запитав Перрин.

Тепер Ранд був упевнений, що це не просто його уява. Він відчував, як невидимі голочки поколюють йому потилицю. Щось спостерігало за ними з мороку між колонами. Він крутнувся, глянув на будівлі з протилежного боку вулиці. Очі дивилися на них і звідти, він відчував це. Ранд міцніше стиснув руків’я меча, хоч і не знав, чи може він у цій ситуації знадобитися. Приятелі насторожено озиралися; Ранд зрозумів, що вони теж відчувають ці погляди.

— Тримаймося середини вулиці, — хрипко промовив він і, перехопивши їхні погляди, зрозумів, що вони налякані не менше. Він зглитнув і продовжив: — Тримаймося середини, уникатимемо тіней, наскільки це можливо, і підемо швидко.

— Підемо дуже швидко, — гарячково підхопив Мет.

Незримі спостерігачі не відставали. А, може, тут було безліч спостерігачів, безліч очей, що зирили на них з кожного будинку. Ранд не помічав жодного руку, хоч як пильно вдивлявся, проте погляди відчував — спраглі, зголоднілі. Він не знав, що гірше — тих кілька пар очей, що пильнують їх, чи тисячі очей у кожному будинку.

У місцях, куди ще сягали останні промені сонця, хлопці стишували кроки, трохи знервовано вглядаючись у темряву, що, як здавалося, невмолимо густішала попереду. Нікому не хотілося ступати в тінь, бо ніхто не був упевнений, що там щось не причаїлося. Там, де тіні лежали впоперек вулиці, перегороджуючи шлях, присутність зловорожих очей відчувалася майже зримо. Ці темні смуги приятелі пробігали стрімголов, кричучи мов на ґвалт. Рандові здавалося, що він навіть чує сміх — сухий, шелесткий.

Нарешті коли сутінки вже майже повністю огорнули місто, вони побачили білий кам’яний будинок, який покинули, здавалося, багато днів тому. І нараз очі, що стежили за ними, зникли. Ось вони щойно ще зирили, а вже за мить той липкий погляд щез, наче водою змитий. Ранд мовчки припустив підтюпцем, хлопці від нього не відставали, а в будинок вони вже влетіли прожогом, мов солоні зайці, і там, важко хекаючи, попадали без сил.

На кахельній підлозі, потріскуючи, палахкотіло невеличке багаття, а звивиста струминка диму виходила у діру посеред стелі, що змусило Ранда з жахом пригадати Мордета. Навколо вогню розташувався весь загін, крім Лана, і на появу зниклої трійці всі відреагували по-різному. Еґвейн, яка саме гріла руки над вогнем, здригнулася і вхопилася руками за горло, а коли роздивилася прибульців, то спершу полегшено зітхнула, а тоді ледь не спопелила їх поглядом. Том просто пробубонів щось собі під ніс, не випускаючи з рота люльки, і далі помішуючи гілкою жарке вугілля, але Ранд ясно розчув слово «недоумки».

— Ах ви телепні повстяноголові! — випалила Мудриня. Вона буквально визвірилася на них, очі її виблискували, обличчя побагровіло. — Чому, заради Світла, ви отак утекли? Ви при своєму розумі? Чи у ваших головах клепки бракує? Лан зараз бігає містом і шукає вас, і вам пощастить, хоча ви на це і не заслуговуєте, якщо він, повернувшись, не виб’є дурощі з ваших голів.

Обличчя Айз Седай не виказало жодного хвилювання, просто при появі хлопців вона випустила з рук край сукні, який стискала так, що побіліли суглоби на пальцях. Зілля Найнів, очевидно, допомогло їй, бо вона була на ногах.

— Вам не варто було вчиняти так, — мовила вона голосом чистим та незворушним, як вода у ставках Заплавного лісу. — Ми поговоримо про це пізніше. Я так розумію, що з вами щось трапилось у місті, інакше ви б не ввалилися сюди гамузом. Розповідайте.

— Ви сказали, тут безпечно, — жалібно промовив Мет, незграбно підіймаючись з підлоги. — Сказали, Арідгол був союзником Манетерену, і траллоки не пхатимуть носа в це місто, і...

Морейн ступила крок уперед, такий стрімкий, що Мет замовк із роззявленим ротом, а Ранд і Перрин, котрі саме зводилися, так і завмерли на напівзігнутих ногах.

— Траллоки? Ви бачили траллоків усередині міських стін?

— Не траллоків, — вичавив із себе Ранд, зглитнувши клубок у горлі.

І тоді вся трійця затеркотіла навперебій.

Кожний розповідав на свій лад. Мет розпочав з того, як вони знайшли скарби, причому складалося враження, що він це зробив ледь не самотужки, а Перрин узявся пояснювати, чому вони покинули будинок, нікого не попередивши. Ранд одразу перескочив до того, що вважав найважливішим, — як вони зустріли серед колон дивного незнайомця. Уся трійця була настільки схвильована, що ніхто з них не переповідав події послідовно; кожен, пригадавши щось, що здавалося йому важливим, випалював про це, не замислюючись, чи узгоджувалось воно як зі справдешніми подіями, так і з розповідями товаришів. Підглядачі. Вони всі наполягали на тому, що якісь очі підглядали за ними.

їхнє белькотіння майже неможливо було зрозуміти, хоча їхній страх поступово минав. Еґвейн тривожно позирала на вікна, що виходили на вулицю. За вікнами догорало останнє присмеркове світло, вогонь у кімнаті здавався крихітним і тьмяним. Спохмурнілий Том із затиснутою в зубах люлькою прислухався до чогось, витягнувши шию. В очах Морейн читався легкий неспокій. Легкий, аж доки... Айз Седай раптом різко видихнула, а тоді міцно схопила Ранда за лікоть.

— Мордет! Ти певний, що він так назвався? Усі пригадайте добре. Мордет?

Приятелі хором промимрили «так», спантеличені тим, як напружилася Айз Седай.

— Він вас торкався? — запитала вона. — Давав вам щось? А може, ви щось робили для нього? Я мушу це знати.

— Ні, — відповів за всіх Ранд. — Цього не було. З жодним із нас.

Ствердно кивнувши, Перрин додав:

— Він тільки те й робив, що намагався нас убити. Хіба цього не досить? Роздувся на пів кімнати, кричав, що ми всі мертві, а тоді зник. — Хлопець навіть махнув рукою, показуючи, як саме. — Наче дим.

Еґвейн придушено пискнула.

Мет спробував вивернутися:

__Ви ж сказали, тут безпечно! А ще про траллоків... ніби вони сюди ні ногою! Що ж нам залишалося думати?

_Впевнена, що ви взагалі ні про що не замислювалися, — промовила Морейн. Вона знову цілковито опанувала себе. — Кожен, хто взяв би на себе клопіт хоч на мить замислитися, поставився би з острахом до міста, у яке навіть траллоки бояться заходити.

_Тут без Мета не обійшлося, — упевнено заявила Найнів. — Він на такі штуки майстер, та ще й підмовляє до цього приятелів, а ті біля нього втрачають навіть ту краплинку глузду, з якою народилися на світ.

Морейн коротко кивнула, й надалі не відводячи очей від Ранда та двох його приятелів.

— Наприкінці Траллоцьких війн у цих руїнах стало табором військо — траллоки, Друзі Морока, мерддраали, жаховладці, і тисячі інших. Коли вони не вийшли з міста, сюди послали розвідників. Розвідники знайшли зброю, уламки лат і... криваві патьоки повсюди. А написи на стінах траллоцькою мовою благали Морока допомогти у їхню смертну годину. Люди, що прийшли сюди пізніше, не знайшли ні слідів крові, ні написів. їх стерли. На-півлюдки і траллоки й досі про це пам’ятають. Це й утримує їх на відстані від цього міста.

— І таке місце ви обрали для нашого прихистку? — недовірливо запитав Ранд. — Ми були б у більшій безпеці там, за стінами, намагаючись утекти від переслідувачів.

— Якби ви не звіялися, нічого не сказавши, — терпляче пояснила Морейн, — то знали би, що я виставила сторожу навколо будинку. Мердцраал навіть би її не помітив, бо це інший вид зла, який вона мала би зупинити, але те, що знаходиться в ПІадар Лоґоті, не перетнеться з нею і навіть близько до неї не підійде. Вранці ми зможемо безпечно забратися звідси; ці створіння не в силі терпіти сонячне світло. Вони заховаються глибоко в землю.

— І Па дар Лоґот? — невпевнено повторила Еґвейн.—Мені здалося, наче ви сказали, що це місто називається Арідгол.

— Колись воно звалося Арідгол, — відповіла Морейн, — і було одним із Десяти Держав — тих земель, що уклали Другий Пакт, тих земель, що стали супроти Морока з перших днів після Світотрощі. У ті дні, коли Торін аль’Торен аль’Бан владарював у Манетерені, королем Арідгола був Балвен Мейєл, або ж Балвен Залізна Рука. У сутінку відчаю безкінечних Траллоцьких війн, коли здавалося, що Батько Брехні ось-ось переможе, при дворі Бал вена з’явився незнайомець, який назвався Мордетом.

— Той самий? — вигукнув Ранд, а Мет додав:

— Цього не може бути!

Під поглядом Морейн хлопці замовкли. В кімнаті запала тиша, порушувана лише голосом Айз Седай.

— Мордет не так довго пробув у місті, а вже зробився нашіптувачем Балвена. Незабаром він нашептався так, що став другою людиною в королівстві. Мордет вливав отруту у вуха Балвена, і в Арідголі почалися зміни. Королівство відгородилося від усього світу, набралося зла. Твердили, що краще зустрітися з траллоками, ніж із мешканцями Арідгола. Перемога Світла — це все! Таке бойове гасло дав їм Мордет, і мешканці Арідгола вигукували його, хоча їхні вчинки суперечили Світлу.

Це надто довга історія, аби розповідати її повністю, і надто похмура, та й відомі нам, навіть у Тар Балоні, лише окремі її фрагменти. Як Каар, син Торіна, приїхав до Арідгола, щоби вмовити короля приєднатися знову до Другого Пакту, а Балвен сидів на своєму троні — висохла мумія з вогниками безуму в очах — і реготав, коли Мордет, що стояв поруч, з усмішечкою наказав стратити Каара та всіх послів як Друзів Морока. Як принца Каара почали прозивати Кааром Одноруким. Як йому вдалося вибратися з підземних темниць Арідгола і самотужки добігти до Порубіжних земель, коли йому на п’яти наступали жорстокі наймані вбивці Мордета. Як він зустрівся там з Ріа, яка не знала, хто він такий, і одружився з нею, і так переплутав нитки у Візерунку, що спричинивсь до власної загибелі від її руки, і до її загибелі від власної руки на порозі його мавзолею, і до падіння Алет-Лоріеля. Як війська Манетерену прийшли помститися за Каара і побачили, що ворота Арідгола розбиті і що всередині міських стін немає жодної живої душі, а зате є щось гірше за саму смерть. Не ворог звів зі світу Арідгола, а сам Арідгол. Підозрілість та ненависть породили щось таке, що зжерло своїх батьків, щось зачаєне в скелі, на якій стоїть місто. Машадар і досі чекає, голодний та спраглий. Люди більше не згадують Арідгол. Вони прозвали його Шадар Лоґот, тобто Місце, де чигає Тінь, або ж просто Засідка Тіней.

Машадар поглинув усіх, крім Мордета, але заманив того в пастку, і він теж чекає за цими стінами впродовж довгих століть. Його бачили не тільки ви. На деяких він вплинув через подарунки, що калічать розум і плямують душу, і ця зараза то сильнішає, то слабшає, поки не запанує людиною... чи не вб’є її. Якщо йому колись удасться вмовити когось піти з ним аж до міських стін, туди, де закінчується влада Машадара, він зможе поглинути душу цієї людини. І Мордет оселиться в тілі цієї людини, для якої незмірно краще було би загинути, і знову сіятиме зло по світу.

— Скарб, — пробурмотів Перрин, коли Айз Седай замовкла. — Він хотів, щоб ми допомогли йому донести скарб до коней. — Хлопець аж змарнів на лиці. — Можу об заклад побитися, що його коні виявилися би десь за містом.

Ранд здригнувся.

— Але ж ми зараз у безпеці, чи не так? — запитав Мет. — Він нам нічого не давав і не торкався нас. Ми ж у безпеці, з цією сторожою, що ви виставили, правда ж?

— Ми в безпеці, — погодилася Морейн. — Йому не перетнути пильнованих кордонів, як і іншим тутешнім мешканцям. А ще вони мусять ховатися від сонячного світла, отже, на світанку ми зможемо безпечно покинути це місце. Тепер спробуйте трохи поспати. Моя сторожа захистить нас, поки повернеться Лан.

— Щось його довго нема, — Найнів з острахом глянула на ніч за вікном. Там уже панувала безпросвітна темрява, чорна, наче смола.

— З Ланом нічого не станеться, — заспокійливо промовила Морейн, розкладаючи ковдру коло багаття. — Його посвятили на боротьбу з Мороком ще в колисці, коли вклали меч у дитинячі рученята. Крім того, я б одразу дізналася про його загибель, як і він про мою. Відпочиньте, Найнів. Все буде добре.

Але, загортаючись у ковдри, вона затрималася на мить, позираючи у нічну темряву, так наче теж хотіла би знати, чому забарився Охоронець.

Ранду здавалося, що його руки та ноги наче свинцем налиті, обважнілі повіки самі злипалися, але сон до нього довго не йшов, а коли прийшов, хлопець спав неспокійно, бурмочучи щось та хвицаючи ковдру. Прокинувся Ранд несподівано і не відразу зміг пригадати, де він і що з ним.

Місяць стояв високо в небі — останній тонюсінький серпик перед молодиком, безсилий побороти слабким посвітом темряву ночі. Всі ще спали, хоч і тривожним сном. Еґвейн та хлопці крутилися, щось при цьому бурмочучи. Хропіння Тома раз у раз переривалося нерозбірливими словами. Лана все ще не було.

Раптом Ранду здалося, наче сторожі взагалі нема. У темряві могло ховатися що завгодно. Кажучи собі, що це дурість, він вкинув кілька невеличких полін до майже згаслого жару в багатті. Здійнялося крихітне полум’я, багато тепла воно не додало, але стало видніше.

Він не знав, що пробудило його від тяжкого сну. Уві сні він знову був малим хлоп’ям. З Темовим мечем у руках і колискою, прив’язаною до спини, він біг безлюдними вулицями, а за ним гнався Мордет і кричав, що йому потрібна лише Рандова рука. А ще там був старий — він дивився на них і заходився невгамовним божевільним сміхом.

Загорнувшись у ковдру, Ранд ліг горілиць і втупився у стелю. Дуже хотілося спати, нехай навіть знову присниться сон на подобу останнього, але його очі ніяк не хотіли заплющуватись.

Раптом із темряви у кімнату безшумно прослизнув Охоронець. Морейн водномить прокинулась і сіла, так наче він дзеленькнув у дзвоник. Лан розтиснув кулак, і перед нею на плитку підлоги дзвякнули три невеликі штуковини. Три криваво-червоні значки у формі рогатих черепів.

— Усередині міста траллоки, — промовив Лан. — Будуть тут трохи більше ніж за годину, і дга’воли — найгірші з-поміж них.

Він узявся будити решту загону.

— Скільки їх? Вони знають, що ми тут? — запитала Морейн, акуратно згортаючи свою ковдру. Голос у неї був спокійний, наче поспішати не було жодної потреби.

— Гадаю, що не знають, — відповів Лан. — їх значно більше за сотню, вони перелякані й готові вбивати будь-що, що рухається, і один одного теж. Напівлюдкам доводиться гнати їх силою — і щоби впоратися з одним кулаком, їх потрібно аж четверо, і навіть мерддраали, здається, також прагнуть лише одного — пройти крізь місто і залишити його якнайскоріше. Вони навіть не відхиляються вбік, аби обшукати все місто, і настільки приголомшені, що якби не сунули просто на нас, я би сказав, що нам нема чого хвилюватися.

Лан завагався.

— Є ще щось?

— Лише ось що, — повільно проказав Лан. — Мерддраали змусили граллоків зайти у місто. Хто змушує мерддраалів?

Досі всі слухали мовчки. Тепер Том тихо вилаявся, а Еґвейн прошепотіла:

— Морок?

— Не будь дурепою, дівчино, — відрізала Найнів. — Морока ув’язнено в Шайол Гулі Творцем.

— Принаймні поки що, — погодилася Морейн. — Ні, Батька Брехні тут немає, але ми в будь-якому разі мусимо забиратися звідси.

Найнів прискіпливо глянула на неї:

— Вийти з-під захисту сторожі і вночі перетнути Шадар Лоґот?

— Або залишитися тут і зіткнутися з траллоками, — відказала Морейн. — Щоби стримати їх, доведеться вдаватися до Єдиної Сили. Це знищить нашу сторожу і приверне увагу саме тих, від кого вона нас охороняє. Крім того, це буде те саме, як запалити вогонь на одній із цих веж, сигналізуючи усім напівлюдкам в радіусі двадцяти миль. Я б не хотіла зараз їхати звідси, якби був інший вибір. Але наразі ми є зайцями, а гонитва йде за правилами гончаків.

— А якщо за стінами їх ще більше? — спитав Мет. — Що ми тоді будемо робити?

— Ми скористаємось моїм початковим планом, — відповіла Морейн. Лан поглянув на неї. Піднявши руку, вона додала: — Який я раніше не могла втілити через утому, але тепер завдячуючи Мудрині відпочила. Ми будемо рухатися до ріки. Там, коли наші спини захищатимете вода, я зможу виставити захист — хоч і не надто потужний, проте він утримає траллоків та напівлюдків, доки ми зробимо пліт і переправимося на той берег. А якщо нам пощастить, ми зможемо навіть зупинити купецьке судно, що йде з Салдеї.

Тих, хто був з Емондового Лугу, такий план збентежив. Помітивши це, Лан пояснив:

— Траллоки та мерддраали ненавидять глибоку воду. Траллоки її страшенно бояться. Ніхто з них не може плавати. Напівлюдок ніколи не піде вбрід, якщо вода сягатиме йому вище пояса, а тим паче — протічна вода. Те саме і з траллоками: якщо буде хоч найменша можливість уникнути води, вони в неї не полізуть.

— Отже, щойно ми переправимося через річку, будемо в безпеці, — промовив Ранд. Охоронець кивнув.

— Мерддраалам буде майже так само важко змусити траллоків майструвати плоти, як було загнати їх у Шадар Лоґот, і якщо вони спробують переправитися через Арінелле таким робом, то половина з них розбіжиться, а інша половина, найвірогідніше, потоне.

— Сідлайте коней, — промовила Морейн. — Ми ще не переправились через річку.

РОЗДІЛ 20

ПІДХОПЛЕНІ ВІТРОМ

Коли вони залишили білокам’яний будинок на своїх харапуджених конях, здійнявся поривчастий крижаний вітер, стогнучи над дахами, виляскуючи плащами, наче знаменами, женучи дрантя хмарин по тонкому серпику місяця. Тихо наказавши триматися купно, Лан повів загін вулицею. Коні гарцювали і посмикували повіддя, прагнучи опинитися якнайдалі звідси.

Ранд сторожко придивлявся до будинків, які вони проминали: зяючи вночі порожніми вікнами, ті нагадували порожні очниці. Тіні наче рухалися. Інколи долинав стукіт — це вітер перекочував дрібні камінці. Принаймні очі зникли. Полегшення тривало недовго. Чому вони зникли?

Том і вся компанія з Емондового Лугу трималися так близько, що могли доторкнутися одне до одного рукою. Еґвейн зігнулася в сідлі, наче хотіла дотягнутися до копит Бели, щоби та ступала бруківкою тихіше. Ранд навіть дихати боявся. Звук міг привернути увагу.

Раптом він зрозумів, що Охоронець та Айз Седай віддалились від решти загону на досить значну відстань. Тепер він бачив їх як розпливчасті силуети, десь аж кроків за тридцять.

— Ми відстаємо, — прошепотів він і приспішив Хмару підборами. Тонкий вусик сріблястого туману пропливав упоперек вулиці.

— Стійте! — пролунав притлумлений окрик Морейн, різкий та категоричний, але притишений, щоби не чутно було далеко.

Нічого не розуміючи, Ранд зупинив коня. Смуга туману тепер перегородила всю вулицю, поступово розбухаючи, так наче сиза мряка сочилася з будинків обабіч вулиці. Тепер вона була завтовшки як чоловіча рука. Хмара фиркнув і спробував позадкувати, коли його наздогнали коні Еґвейн, Тома та інших. Вони теж хиляли головами і тупцювали на місці, не бажаючи наближатися до туману.

Лан і Морейн повільно під’їхали до сірого пасма, що вже стало завтовшки як нога, і зупинились неподалік. Айз Седай уважно вивчала виниклу перепону. Ранд повів плечима, коли несподівано по його спині пробігли мурашки страху. Туман слабко світився у темряві і розбухав, коли його щупальце товстішало, проте його світло було лише ледь помітніше за місячне сяйво.

Навіть Альдіб та Мандарб нервово топталися.

— Що це таке? — запитала Найнів.

— Зло Шадар Лоґота, — відказала Морейн. — Машадар. Він не має очей, не має розуму, просто суне містом безцільно, наче черв’як, що прокладає собі хід під землею. Якщо він торкнеться тебе, ти помреш. — Ранд і всі інші дозволили своїм коням швидко відступити на кілька кроків, але не дуже далеко. Хоч Ранд і бажав раніше понад усе у світі опинитися якомога далі від Айз Седай, тепер, дивлячись на те, що лежало перед ними, вона здавалася найбезпечнішим прихистком, достоту як рідний дім.

— Тоді як ми до вас приєднаємося? — запитала Еґвейн. — Ви можете його вбити... звільнити нам шлях?

Морейн розсміялася коротким гірким смішком.

— Машадар величезний, дівчино. Він не менший за увесь Шадар Лоґот. Вся Біла вежа не змогла б його вбити. А щоб завдати йому хоч якоїсь значної шкоди, аби він звільнив вам шлях, мені доведеться застосувати Єдину Силу в такому обсязі, що це неодмінно привабить напівлюдків, достоту як звук сурми. А Машадар одразу ж би взявся загоювати спричинену мною рану, і загоїв би її дуже швидко, а тоді, цілком можливо, впіймав би нас у свої сіті.

Ранд перезирнувся з Еґвейн і повторив її питання. Перш ніж відповісти, Морейн зітхнула.

— Не подобається це мені, але що має бути зроблено, те має бути зроблено. Ця потвора не може бути над землею відразу повсюди. Інші вулиці, можливо, вільні. Бачите ту зірку? — Вона розвернулася в сідлі, вказуючи на багряну зірку на сході, що зависла низько над небосхилом. — Тримайтеся її, і вона приведе вас до ріки. Що б не сталося, прямуйте до ріки. Женіть щосили, і за жодних обставин не шуміть! Пам’ятайте, траллоки звідси нікуди не поділися! Як і чотири напівлюдки.

— Але як же ми відшукаємо вас знову? — запротестувала Еґвейн.

— Я сама вас знайду, — відповіла Морейн. — Будьте впевнені, я можу вас знайти. В дорогу! Ця потвора цілковито позбавлена розуму, але вона може відчувати їжу.

І справді, від товстого каната відокремилося срібно-сиве мотуззя, під. нялося вгору. Воно пливло, коливаючись, наче мацаки сторука на заболоченому дні озерця в Заплавному лісі.

Коли Ранд підвів очі від товстезного каната туману, Охоронця й Айз Седай уже не було. Він облизав губи і глянув на супутників. Вони були такі ж розгублені, як і він. І ще гірше: всі вони, здавалося, чекали на те, щоби хтось зрушив з місця перший. Ніч і руїни оточували їх. Щезники були десь поблизу, і траллоки, цілком можливо, за наступним будинком. Щупальця туману підібралися ближче, тепер були на пів шляху до них, і вони вже не розгойдувалися. Вони обрали жадану здобич. Ранд відчув, як йому не вистачає Морейн.

Всі ще іубились у роздумах, яким шляхом рухатися. Ранд розвернув Хмару, і сірий пішов напівриссю, натягуючи повіддя, щоби йти швидше. Всі поспішили за Рандом, так наче те, що він зрушив з місця першим, зробило його ватажком.

Тепер, коли Морейн не було з ними, ніхто вже не захистить їх від Мор-дета, якщо той з’явиться. І від траллоків також. І... Ранд змусив себе не думати про це. Він простуватиме на червону зірку. Ось про що треба думати.

Тричі вершникам довелося розвертатися, бо вулиці перегороджували високі кучугури цегли та кам’яних уламків, крізь які коням було не пробратися. Ранд чув за спиною дихання товаришів — коротке, різке. Всі вони ледь утримувалися, аби не запанікувати. Він зціпив зуби, намагаючись дихати рівно. Ти мусиш хоча б не виказувати свого переляку. Ти мусиш із цим упоратися, повстяна твоя голова! Ти виведеш усіх звідси цілими й неуіикодженими!

Вони обігнули наступний ріг. Стіна туману затоплювала розбиту бруківку сяйвом, яскравішим за сяйво місяця уповні. Відрости завтовшки як їхні коні метнулися до них. Ніхто не став чекати. Розвернувшись на сто вісімдесят градусів, вони помчали звідти вчвал, збившись у купу, уже не боячись здійнятого тупоту копит.

Перед ними, десь за десять спанів, на середину вулиці виступили два траллоки.

Якусь мить люди і траллоки просто витріщалися одні на одних, і невідомо, хто з них був більше заскочений зненацька. З’явилася ще пара траллоків, і ще, і ще. Вони наштовхувалися на тих, які від вигляду людей остовпіло завмерли попереду. Але шок їхній тривав якусь мить, не більше. Гортанні виїуки луною відбилися від стін, і траллоки ринули вперед. Люди пурхнули навсібіч, наче куріпки.

Сірий кінь Ранда за три стрибки перейшов на найшвидший галоп.

— Сюди! — заволав він, але почув, як той самий крик пролунав із п’яти горлянок. Кинувши короткий погляд через плече, Ранд побачив, що його супутники втікають кожен у своєму напрямку, а траллоки женуться за кожним із них.

Йому на п’яти насідали троє, розмахуючи над головами ловчими жердинами. Дрож пішла йому по шкірі, коли він побачив, що траллоки ні на крок не відстають від Хмари. Хлопець припав до шиї коня і, чуючи за спиною хрипкі крики, підганяв його чимдуж.

Вулиця попереду повужчала, будівлі з проваллями замість дахів п’яно хилилися. Пройми вікон поволі налилися сріблястим сяйвом, густий туман почав просочуватися назовні. Машадар.

Ранд боязко озирнувся. Траллоки й надалі бігли за ним, його віддаляло від них кроків п’ятдесят, не більше. Він ясно бачив їх у світлі, яке випромінював туман. Тепер за ними мчав щезник, і схоже було, що вони втікають від напівлюдка, а не женуться за Рандом. Попереду Ранда з вікон випливли з пів десятка сивих вусиків, тоді ще стільки ж, і взялися обмацувати повітря. Кінь Ранда задер голову і заіржав, але хлопець безжально вдарив його підборами в боки, і той стрімголов кинувся уперед.

Вусики туману завмерли, коли Ранд, низько припавши до спини сірого й заборонивши собі на них дивитися, стрілою промчав під ними. Шлях попереду був вільний. Якщо один із них мене торкнеться... Світло! Він сильніше стиснув підборами боки Хмари, і кінь стрибнув уперед, у благословенну пітьму. Не зупиняючи коня, він озирнувся, щойно мерехтіння Машадара почало бліднути.

Сірі щупальця Машадара, розхитуючись, перекрили вже пів вулиці, і траллоки зупинилися, але щезник вихопив з-під сідла батіг і ляснув ним над їхніми головами так оглушливо, наче грім прогримів. Сині іскри протяли повітря. Пригнувшись до землі, траллоки посунули за Рандом. Мерддраал завагався, чорний каптур поворухнувся, вивчаючи витягнуті щупальця Машадара, а тоді також пришпорив коня.

Товсті щупальця туману якусь мить невпевнено розхитувались, а тоді метнулися, наче гадюки. Принаймні двоє присмокталися до кожного з траллоків, огорнувши їх тьмяним сяйвом; звірині морди було роззявилися для крику, але туман вже забрався у роззявлені пащеки і далі углиб, уриваючи виття. Чотири щупальця як нога завтовшки обкрутилися навколо щезника, і він разом зі своїм чорним конем засмикався, наче танцюючи, аж каптур відкинувся назад, оголивши бліде безоке обличчя. Щезник скрикнув.

Цей крик був беззвучним, як і крики траллоків, але щось усе ж таки почулося — пронизливе виття за межею слуху, так наче задзижчали разом усі шершні світу, виття, сповнене невимовного жаху. Кінь під Рандом затремтів, наче він теж почув це виття, і рвонув уперед, як ніколи ще не мчав. Ранд учепився в повіддя, задихаючись і намагаючись ухопити повітря пересохлим горлом.

Трохи згодом він усвідомив, що вже не чує беззвучного виття конаючого напівлюдка, і нараз стукіт його галопу здався йому оглушливим. Він заледве стримав Хмару, зупинившись біля зубчастої стіни, на перехресті двох вулиць. У пітьмі перед ним бовванів безіменний монумент.

Важко осівши в сідлі, Ранд прислухався, але не почув нічого, крім стугоніння крові у вухах. Холодні краплини поту проступили на обличчі, і юнак здригнувся, коли вітер шарпонув його плащ.

Нарешті він випростався. У просвітах хмар витикалися зірки, і він без зусиль знайшов червону зірку на східному небокраї. Чи ще хтось залишився живий і бачить її зараз? Вони досі вільні чи в лапах траллоків? Осліпи мене Світло, Егвейн, чому ти не поскакала за мною ? Якщо вони живі та вільні, то орієнтуватимуться на цю зірку. Якщо ж ні... Ці руїни величезні; він міг шукати тут упродовж багатьох днів і нікого не знайти, якщо тільки траллоки не знайдуть його раніше. А ще щезники, і Мордет, і Машадар. З важким серцем він вирішив пробиратися до ріки.

Він підібрав повіддя. За рогом вулиці з різким стуком упав камінь. Ранд завмер, затамувавши подих. Наразі його приховувала тінь, а до роїу залишався один крок. На мить у голові промайнула шалена думка повернути назад. Але що у нього за спиною? Що чатує там, дослухаючись до кожного звуку? Він не міг пригадати і боявся відвести очі від рогу будинку.

На розі темрява була ще темніша, і з неї наче стирчала довга тінь якогось древка. Та це ж ловча жердина! Тієї ж миті, коли Ранда осяяла ця здогадка, він ударив сірого під боки, водночас вихопивши меч із піхов, і з шаленим криком ринувся в атаку. Він з усієї сили замахнувся мечем і тільки неймовірним зусиллям зупинив удар. Мет, скрикнувши, сахнувся назад, ледь не випавши з сідла і майже випустивши лук.

Ранд глибоко вдихнув і опустив меч. Його рука тремтіла.

— Ти ще когось бачив? — нарешті вичавив він із себе.

Мет важко зглитнув, перш ніж сяк-так знову всістися у сідлі.

— Я... я... лише траллоків. — Він приклав руку до горла й облизав губи. — Лише траллоків. А ти?

Ранд похитав головою:

— Усі наші, мабуть, пробираються до ріки. Краще і нам так зробити.

Мет мовчки кивнув, усе ще тримаючись рукою за горло, і вони рушили, орієнтуючись на червону зірку.

Не встигли вони подолати і сотні спанів, як позаду у глибині міста пролунав пронизливий крик траллокового рога. Ще один відповів з-за міського муру.

Ранд здригнувся, але продовжив неквапно рухатись, уважно вдивляючись у темряву там, де вона була найіустіша, і намагаючись обминути її, якщо це було можливо. Один раз він смикнув за повіддя, так ніби збирався пустити коня вчвал, і Мет наслідував його. Роги замовкли й більше не озивалися, і друзі мовчки дісталися зарослого виноградною лозою отвору у стіні, де колись була брама. Залишилися лише сторожові вежі, що чорніли обламаними верхівками на тлі чорного неба.

Біля воріт Мет завагався, але Ранд стиха поцікавився:

— Хіба тут безпечніше, ніж там?

Він не притримав сірого, і за мить Мет, роззираючись надовкола, виїхав за ним услід із Шадар Лоґота. Ранд поволі видихнув повітря крізь пересохлий рот. Ще трохи, і ми це зробимо. Світло, ми це зробимо!

Стіни зникли позаду, поглинуті ніччю та лісом. Прислухаючись до найменшого шелесту, Ранд правив точно на червону зірку.

Зненацька з-за спин хлопців вигулькнув Том, притримавши коня лише на мить, аби прокричати:

— Мчіть щодуху, придурки!

Мить опісля крики гонитви і хрускіт гілля позаду нього сповістили, що їх ось-ось наздоженуть траллоки.

Ранд всадив підбори в боки Хмарі, і той понісся за мерином менестреля. А. якщо ми доскачемо до ріки, а Морейн там не виявиться? Світло, Еґвейн!

• * *

Перрин на своєму коні зачаївся в тіні, спостерігаючи віддалік за розчиненою брамою і розсіяно проводячи великим пальцем по лезу сокири. Схоже, вихід із зруйнованого міста був вільний, але він просидів отак уже п’ять хвилин, вивчаючи все навкруги. Вітер куйовдив хлопцеві і без того сплутане волосся і спробував зірвати з нього плащ, але він лише щільніше закутувався в нього, не думаючи про те, що робить.

Він знав, що Мет, як і майже всі в Емондовому Лузі, вважає його важкодумом. Почасти це пояснювалося тим, що Перрин був хлопець кремезний і зазвичай рухався обережно, бо завжди побоювався, що може ненавмисне щось зламати чи когось прибити, адже був значно більший та міцніший за своїх однолітків. А крім того, він і насправді любив продумати все наперед, якщо мав таку змогу. От Мет був скорохватом, який ніколи не замислювався про наслідки, тому і потрапляв раз у раз у халепи, і зазвичай потрапляв не сам, а втягував Ранда, чи Перрина, чи їх обидвох.

Горло перехопило. Світло, не думай зараз про неприємності. Він спробував знову зосередитися. Найправильніше — все обмізкувати як слід.

ІІеррин на своєму коні зачаївся в тіні, спостерігаючи віддалік за розчиненою брамою і розсіяно проводячи великим пальцем по лезу сокири. Схоже, вихід із зруйнованого міста був вільний, але він просидів отак уже п’ять хвилин, вивчаючи все навкруги. Вітер куйовдив хлопцеві і без того сплутане волосся і спробував зірвати з нього плащ, але він лише щільніше закутувався в нього, не думаючи про те, що робить.

Він знав, що Мет, як і майже всі в Емондовому Лузі, вважає його важкодумом. Почасти це пояснювалося тим, що Перрин був хлопець кремезний і зазвичай рухався обережно, бо завжди побоювався, що може ненавмисне щось зламати чи когось прибити, адже був значно більший та міцніший за своїх однолітків. А крім того, він і насправді любив продумати все наперед, якщо мав таку змогу. От Мет був скорохватом, який ніколи не замислювався про наслідки, тому і потрапляв раз у раз у халепи, і зазвичай потрапляв не сам, а втягував Ранда, чи Перрина, чи їх обидвох.

Горло перехопило. Світло, не думай зараз про неприємності. Він спробував знову зосередитися. Найправильніше — все обмізкувати як слід.

Колись перед брамою була якась площа з величезним водограєм посередині. Частина водограю ще збереглася — звалисько потрощених статуй у великій круглій чаші; стояв порожнем і простір навкруги. Щоби дістатися воріт, йому доведеться здолати майже сотню спанів місцем, де укриттям від хижих очей слуїуватиме хіба що пітьма. Не дуже приємна думка. Хлопець надто добре пам’ятав цих невидимих спостерігачів.

Він подумав про ті звуки рогів, що чув у місті трохи раніше. Тоді він ледь не повернув назад, уявивши, що, можливо, це напали на когось із їхнього загону, і лише потім зрозумів, що нічого не зможе вдіяти один, навіть якщо когось схопили. Не проти ста траллоків і чотирьох щезників, як сказав Лан. Морейн Седай наказала добиратися до ріки.

Перрин знову взявся уважно спостерігати за воротами. Ретельні роздуми, по суті, нічого не дали, але він усе ж таки вирішив. Хлопець виїхав із непроникної тіні у менш глибоку пітьму.

Щойно він це зробив, як на іншому кінці площі з’явився ще один вершник і за мить зупинився. Зупинився і Перрин, поклавши руку на сокиру, хоча це його і не дуже заспокоїло. Якщо ця темна постать виявиться щезником...

— Ранде? — почув він тихий, невпевнений оклик.

Він видихнув з полегшенням.

— Еґвейн, це я, Перрин, — озвався він у відповідь.

Утемряві навіть його стишений голос здавався занадто гучним.

Коні зустрілися біля водограю.

— Когось іще бачив? — запитали вони обоє водночас, і обоє водночас відповіли заперечливим рухом голови.

— З ними все буде гаразд, — ледь чутно проказала Еґвейн, погладжуючи Белу по шиї. — Адже так?

— Морейн Седай та Лан про них подбають, — відказав Перрин. — Вони подбають про нас усіх, щойно ми доберемося до ріки.

Він сподівався, що так воно і буде.

Щойно вони з Еґвейн опинилися за містом, Перрин відчув себе значно впевненіше, навіть якщо в лісі й були траллоки. Або щезники. Він заборонив собі думати про це. Голе віття дерев дозволяло йому бачити червону зірку, і Мордету тепер їх не дістати. А Мордет жахав його більше, ніж усі траллоки, разом узяті.

Невдовзі вони будуть на березі ріки, зустрінуться з Морейн, а вона подбає про те, щоб їх не дістали й траллоки. Він вірив у це, бо мусив вірити. Вітер шкряботів гіллям, шелестів глицею та листям на вічнозелених деревах. Зрідка у темряві лунав самотній крик дрімлюги, і Еґвейн майже притисла бік Бели до Перринового коня, наче від цього їм мало потеплішати. Вершники почувалися дуже самотніми.

Десь позаду них пролунав ріг траллока—глухе, рване виття, скликаючи інших переслідувачів і кваплячи їх. Відтак у відповідь залунало й хрипле напівлюдське виття. Це виття зробилося голоснішим, коли траллоки взяли людський слід.

Перрин пустив коня вчвал, іукнувши до Еґвейн: «Давай!» Дівчина теж помчала стрілою. Вони нещадно підганяли коней, не зважаючи більше ні на тупіт копит, ні на гілля, що хльоскало по обличчях.

Коли вони мчали крізь хащу, покладаючись радше на інстинкт, ніж на тьмаве місячне сяйво, Бела відстала. Перрин озирнувся. Еґвейн підганяла кобилу підборами під боки та шмагала повіддям, та все марно. Судячи з криків, траллоки наближалися. Перрин натягнув повіддя, аби не залишати дівчину саму.

— Швидше! — закричав він. Тепер він уже чітко бачив траллоків: велетенські темні постаті, що стрибками неслися між деревами, а ревли і гарчали так, що аж кров холонула в жилах. Він до болю у пальцях стиснув руків’я сокири, що висіла на поясі. — Швидше, Еґвейн! Швидше!

Зненацька кінь під Перрином заіржав, і він відчув, що падає, вилетівши з сідла, а кінь відскочив кудись убік. Хлопець витягнув руки перед собою, аби не вдаритися обличчям у землю, і бухнув у крижану воду—доскакавши до прямовисного обриву, кінь скинув його просто в Арінелле.

Він широко розкрив рота від шоку і добряче наковтався холодної води, перш ніж виплив на поверхню. Ще один сплеск він радше відчув, ніж почув, і подумав, що Еґвейн, мабуть, опинилась у воді вслід за ним. Захлинаючись і відпльовуючись, він поплив. Триматися на воді було непросто: куртка та плащ намокли, і в чоботах було вже її повно. Він роззирнувся навкруги, відшукуючи дівчину, але побачив лише місячну доріжку на чорній, збриженій вітром воді.

— Еґвейн? Еґвейн!

Прямо перед його очима промайнув спис, оббризкавши обличчя. Услід за першим навколо хлопця по воді захлюпали й інші списи. З берега долинула пересварка хрипких голосів, і списи більше не падали навколо Перрина, проте він змушений був припинити кликати дівчину.

Течія зносила його вниз по ріці, але гортанні вигуки та рики, що лунали з берега, не відставали. Він розстібнув плащ і дозволив ріці забрати його. Легше буде плисти, подумалось йому. Він уперто плив до протилежного берега. Там не повинно бути траллоків. Він сподівався на це.

Він плив так, як плавав у себе вдома, у ставках Заплавного лісу, загрібаючи воду обома руками, б’ючи ногами і тримаючи голову над водою. Принаймні він намагався тримати голову над водою — а це було не так просто. Навіть тепер, коли позбувся плаща, куртка і чоботи важили не

менше, ніж він сам. А сокира, прив’язана до пояса, тягнула його вниз, а то й узагалі намагалася перевернути головою донизу. Хлопець помислив, чи не віддати ріці і її, і ця думка не полишала його. Зробити це було значно легше, ніж, скажімо, позбутися чобіт. Але щоразу, коли він думав про це, то уявляв собі, як вибирається на той берег, а там на нього вже чекають траллоки. Сокира не дуже допоможе йому проти пів десятка траллоків, а, може, навіть проти одного не допоможе, але це було краще, ніж зустрітися з ними голіруч.

Трохи згодом Перрин уже почав сумніватися, що взагалі зможе підняти сокиру, навіть якщо на березі будуть траллоки. Руки і ноги у нього зробилися наче свинцеві, кожен рух вимагав величезних зусиль, і з кожним гребком голова вже не так високо підіймалася над водою. Він закашлявся, бо вода потрапила йому до носа. Значно легше було би пропрацювати день у кузні, стомлено подумав він, і саме цієї миті вдарився носаком чобота в щось тверде. І лише коли він ударився ще й іншою ногою, то зрозумів, що це означає. Дно. Він був на мілководді. Він переплив цю ріку. Хапаючи ротом повітря, хлопець звівся на ноги, розбризкуючи воду, хитаючись, майже не відчуваючи під собою ніг. Видершись на берег, тремтячи на холодному вітрі, він перш за все вхопився за сокиру. Траллоків він не побачив. Не бачив він і Еґвейн. Тільки кілька дерев, розкиданих уздовж берега річки, і місячну доріжку на воді.

Коли Перрин віддихався, то знову і знову почав кликати своїх супутників. Відповіддю йому були лише слабкі голоси з того берега; але навіть на такій відстані він міг розрізнити хрипкі голоси траллоків. Друзі ж його не відповідали.

Налетів вітер, його виття заглушило голоси траллоків, і Перрин затремтів ще дужче. Холод був не такий сильний, аби намоклий одяг задубів на морозі, але дуже й дуже відчутний: він пробирав аж до самих кісток крижаним лезом. Перрин обхопив себе руками, але це не допомагало зупинити дрож. Сам-один, хлопець стомлено побрів угору берегом у пошуках прихистку від вітру.

♦ ♦ *

Ранд поплескав сірого по шиї, нашіптуючи йому щось заспокійливе. Кінь швидко підводив голову,-танцюючи під вершником. їм вдалося залишити траллоків позаду — принаймні так здавалося, — але у Хмари в ніздрях усе ще стояв їхній сморід. Мет тримав у руках лук зі стрілою, накладеною на тятиву, уважно вдивляючись в ніч в очікуванні нових несподіванок, а Ранд і Том тим часом намагалися розгледіти поміж гілок провідну червону зірку. Тримати її в полі зору було не надто складно,

Ранд поплескав сірого по шиї, нашіптуючи йому щось заспокійливе. Кінь швидко підводив голову,-танцюючи під вершником. їм вдалося залишити траллоків позаду — принаймні так здавалося, — але у Хмари в ніздрях усе ще стояв їхній сморід. Мет тримав у руках лук зі стрілою, накладеною на тятиву, уважно вдивляючись в ніч в очікуванні нових несподіванок, а Ранд і Том тим часом намагалися розгледіти поміж гілок провідну червону зірку. Тримати її в полі зору було не надто складно,

навіть попри гілля, що нависало над головами, але це допоки вони правили просто на неї. Але згодом попереду вигулькнула ще одна зграя траллоків, і вони змушені були різко повернути вбік, а обидві зграї понеслися вслід за ними. Траллоки могли бігти так швидко, як біжить кінь, але лише кроків зі сто, тож через якийсь час виття переслідувачів затихло десь позаду. Проте петляючи лісом, вони загубили провідну зірку.

— А я кажу, вона десь там, — промовив Мет, вказуючи кудись праворуч. — Останні кілька хвилин ми скакали на північ, а це означає, що схід там.

— Ось вона, — раптом вигукнув Том. Він показував туди, де ліворуч від них, крізь плутанину гілок проглядала червона зірка. Мет пробурмотів щось собі під ніс.

Краєчком ока Ранд помітив рух — навіть не шелеснувши, з-за дерева вискочив траллок і вже розкручував петлю на ловчій жердині. Ранд вгатив підборами в боки сірому, і той рвонув уперед, і в ту ж мить услід за першим з темряви вискочили ще двоє. Петля ковзнула потилицею та шиєю Ранда, кинувши хлопця в дрож.

Одна зі звірячих морд отримала стрілу в око, а тоді поруч із Рандом опинився Мет, і їхні коні бік у бік помчали уперед поміж дерев. Ранд зрозумів, що коні несуть їх до ріки, але не знав, добре це чи ні. Траллоки не відставали, вони були вже так близько, що могли вхопити за хвости їхніх коней. Ще пів кроку, і вони зможуть жердинами з петлями стягти їх обох зі сідел.

Ранд припав до шиї сірого, намагаючись за будь-яку ціну збільшити відстань між петлею на жердині та власного шиєю. Мет майже занурив обличчя у гриву свого коня. «Де подівся Том?» — гарячково питав себе Ранд. Може, менестрель вирішив, що на самоті він буде в більшій безпеці, оскільки траллоки зосередила всю увагу на хлопцях?

І раптом з нічної темряви галопом вилетів мерин Тома, далеко позаду траллоків. Вони встигли лише здивовано озирнутися, і тут Томова рука зробила блискавичний змах назад, а потім уперед. У місячному світлі зблиснула сталь. Один із траллоків беркицьнувся уперед, перекочуючись і перекочуючись, доки впав на землю недвижною купою, а другий із криком упав на коліна, роздираючи собі спину кігтями. Третій заричав, вишкіривши безліч гострих зубів, але побачивши, що його спільники лежать мертві, розвернувся й побіг назад. Том знову різко змахнув рукою, і траллок пронизливо верескнув, але не зупинився, і за мить його верещання стихло вдалині.

Ранд та Мет зупинилися і втупились на менестреля.

— Мої найкращі ножі, — пробурмотів Том, утім, не виказуючи жодного бажання зупинитися і підібрати їх. — Цей приведе інших. Сподіваюся, до ріки не дуже далеко. Сподіваюся... — Замість договорити про свої сподівання, він хитнув головою і рушив уперед легким галопом. Ранд і Мет поїхали вслід.

Невдовзі вони дісталися низького берега. Дерева тут вибігали аж до самої крайки темної води, поверхнею якої, пописаною місячним промінням, пробігало ряботиння. Протилежного берега Ранд узагалі не міг роздивитися. Йому не подобалася ідея переправлятися на плоті у темряві, але залишатися на цьому березі йому не подобалося ще більше. Якщо буде треба, я переправлятимуся вплав.

Десь удалині натужно заревів у ріг траллок — різко, коротко, наче прикликаючи до себе інших. Це вперше він почув ці роги відтоді, як вони полишили зруйноване місто. Ранд замислився, чи не означає це, що траллоки схопили когось із його друзів?

— Нема сенсу стовбичити тут усю ніч, — проказав Том. — Обирайте напрямок. Вниз по ріці чи вгору?

— Але ж Морейн та інші можуть бути де завгодно! — запротестував Мет. — В який бік ми б не рушили, ми можемо від них віддалитися!

— Саме так. — Вйокнувши на мерина, Том розвернув його і, тримаючись берега, рушив за течією. — Саме так.

Ранд перезирнувся з Метом. Той тільки здвигнув плечима, і вони рушили услід за менестрелем.

Деякий час нічого не відбувалося. Берег місцями був вищий, місцями нижчий, дерев то більшало, то меншало, і між ними з’являлися прогалини, але ніч, ріка та вітер залишалися незмінними — чорними та холодними. І жодного траллока. Це була єдина зміна, яка подобалася Ранду, і він волів би, щоб вона тривала якомога довше.

А тоді хлопець побачив попереду світло, одну-однісіньку цятку. Коли вершники під’їхали ближче, Ранд роздивився, що світло горить високо над водою, наче на дереві. Том підігнав коня і почав щось тихенько мугикати.

Зрештою вони змогли роздивитися, що джерелом світла був ліхтар на верхівці однієї з щогл великого купецького корабля, припаленого на ніч до берега в тому місці, де між дерев був невеличкий просвіт. Корабель завдовжки футів вісімдесят легенько погойдувався, натягуючи прив’язані до дерев швартови. Такелаж іудів і поскрипував на вітрі. На палубі, освітленій і ліхтарем, і місячним промінням, не було ні душі.

— Ну ось, — мовив Том, спішуючись, — це наче краще за пліт, про який казала Айз Седай, га? — Він стояв, узявши руки в боки, і навіть у темряві було видно, який він самозадоволений. — Це судно, мабуть, не призначене перевозити коней, але з огляду на небезпеку, яка йому загрожує і про яку ми зараз його попередимо, капітан може піти нам назустріч. Тільки облиште перемовини на мене. І про всяк випадок несіть сюди ваші ковдри та сакви.

Ранд зіскочив з коня і почав відв’язувати речі, приторочені позаду сідла. — Але ж ви не збираєтесь відплисти без інших, чи не так?

Том не встиг сказати, що він збирається робити, позаяк із просвіту між деревами вихопилися два траллоки, виючи та розмахуючи ловчими жердинами, а ще чотири манячили за ними. Коні позадкували й заіржали. Рики вдалині свідчили, що сюди біжить їх ще більше.

— На корабель! — заволав Том. — Хутко! Киньте все! Бігом! — На підтвердження своїх слів, він помчав на корабель, виляскуючи латками плаща та футлярами з музичними інструментами на спині. — Гей, на борту! — горлав він. — Прокидайтеся, телепні! Траллоки!

Звільнивши скручену ковдру і сідельні торбинки від останнього ремінця, Ранд помчав за менестрелем. Перекинувши поклажу через поручні, він стрибнув за ними. Він устиг лише помітити чоловіка, що, очевидно, спав, скрутившись клубком на палубі, і щойно почав підводитися, коли Ранд приземлився просто на нього. Чоловік голосно закректав, Ранд перечепився через нього, і ловча жердина вдарилась об поручні там, де він щойно був. На кораблі здійнявся гармидер, по палубі загримкотіли ноги.

Волохаті лапи вхопилися за поручні поруч із гаком, і над Рандом з’явилася голова з козлячими рогами. Ще не відновивши рівноваги, спотикаючись, Ранд примудрився витягти меч і махнути ним. Пролунав пронизливий крик, і траллок щез за бортом.

По кораблі з криками метушилися люди, розрубували сокирами швартови. Корабель перехилився, розхитався, наче хотів чимшвидше відчалити. На носі три чоловіки билися з траллоком. Хтось, перехилившись через борт, тицяв кудись списом, хоч Ранд не бачив, іуди саме він цілить. Забриніла тятива лука, і ще, і ще. Чоловік, на якого впав Ранд, порачкував від нього, а коли побачив, як юнак поглянув на нього, підняв руки догори.

— Не вбивайте мене! — заскиглив він. — Беріть, що завгодно, беріть корабель, все беріть, але помилуйте мене!

Зненацька щось вгатило Ранда по спині, розпластавши його на палубі. Меч вилетів з його відкинутої руки. Широко роззявивши рота, хлопець боровся за ковток повітря і водночас намагався дотягтися до меча. Але м’язи не слухалися, вони скорочувалися повільно, жахливо повільно; він звивався, наче слимак. Чоловік, котрий благав його помилувати, кинувши наляканий і жадібний погляд на його меч, розчинився в пітьмі.

Відчуваючи страшенний біль, Ранд спромігся озирнутися, і тоді зрозумів, що його везіння скінчилося. Балансуючи на поручнях, на нього згори вниз дивився траллок з вовчою мордою. В руках він тримав уламок тієї жердини, якою щойно вибив з Ранда дух. Юнак спробував дотягтися до меча чи взагалі поворухнутися, відкотитися вбік, проте руки та ноги рухалися ривками і заледве чи не в півсили так, як він хотів. Вони підламувались і якось дивно розповзалися. Груди йому наче перетягли залізними обручами; перед очима плавали срібні плями. Він відчайдушно шукав спосіб урятуватися. Час наче зупинився, коли траллок піднімав зазублену жердину, наче збирався простромити його нею. Рандові уявлялося, що ця потвора рухається наче уві сні. Він бачив, як грубезна рука замахується, він уже відчував, як гострий уламок прохромлює його спину, як його розриває біль. Легені, здавалося, ось-ось вибухнуть. Зараз я помру! Допоможи мені, Світло, зараз я... Рука траллока із зазубленою жердиною почала свій рух уперед, і Ранд спромігся на один крик: «Ні!»

Раптом корабель накренився, і звідкись із темряви вилетів ґік, уціливши траллока у груди і під хрускіт зламаних кісток змітаючи його за борт.

Якусь мить Ранд лежав, задихаючись, дивлячись на розгойдуваний над ним ґік. Тепер моє везіння точно вичерпане, казав він собі. Після цього годі сподіватися, що мені пощастить іще.

Похитуючись, він звівся на ноги і підібрав меч, стиснувши руків’я обома руками, як навчив його Лан, але тепер не було проти кого застосувати зброю. Смуга чорної води між кораблем та берегом швидко ширшала; хрипкі вигуки траллоків даленіли і танули в темряві.

Коли він, вклавши меч у піхви, знесилено схилився на поручні, палубою у його напрямку закрокував кремезний чоловік зі злісним поглядом і в пальто до колін. Довге волосся, що спадало на могутні плечі, і борода, що залишала голою верхню губу, обрамляли округле обличчя. Округле, але не м’яке. Ґік знову хитнуло, і він гучно плюхнувся у долоню бороданя, котрий перед тим устиг лише позирнути на нього.

— Ґелбе! — рикав він. — О Фортуно, де ти, Ґелбе! — Він шпарив такою скоромовкою, що Ранд заледве його розумів. — Ти від мене не сховаєшся на моєму кораблі! Приведіть сюди Флорана Ґелба!

З’явився матрос, тримаючи сигнальний ліхтар з опуклим склом, а ще двоє виштовхали в коло світла вузьколицього суб’єкта. Ранд упізнав того чоловіка, котрий пропонував йому корабель. Очиці чоловіка сполохано металися, уникаючи погляду бороданя. Бородань — це капітан, подумав собі Ранд. На лобі Ґелба, там де Ранд приклався чоботом, помалу набрякав синець.

— Хіба ти не повинен був закріпити цей ґік, Ґелбе? — з дивовижним спокоєм, але тією самою скоромовкою запитав капітан.

Ґелб виглядав щиро здивованим:

— Але ж я так і зробив. Прив’язав його міцно. Визнаю, що інколи я буваю не надто моторний, капітане Домон, але я виконую все, що ви накажете.

— Отож, ти не надто моторний? Але завалився спати моторно. Спати без задніх ніг, коли ти повинен був стояти на вахті. Нас могли усіх вирізати, і все це через тебе.

— Ні, капітане, ні! Це все він. — Ґелб вказав на Ранда. — Я пильнував усе... як годиться, коли він підкрався й уперіщив мене дрюком. — Він торкнувся синця на голові, скривився і люто зиркнув на Ранда. — Я почав з ним битися, але тут налетіли траллоки. Він у спілці з ними, капітане. Друг Морока. У спілці з траллоками!

— Він у спілці з моєю перестаркуватою бабцею! — заревів капітан. — Хіба я не попереджав тебе востаннє, Ґелбе?! У Біломості геть з корабля! А зараз пропади з моїх очей, доки я тебе не викинув за борт. — Ґелб метнувся в темряву, а капітан Домон так і залишився стояти, стискаючи та розтискаючи кулаки і дивлячись у нікуди. — Ці траллоки справді наче переслідують мене... Чому вони не дадуть мені спокою? Чому?

Ранд озирнувся поверх планшира і вражено побачив, що берега річки вже не видно. Два матроси правували довгим стерновим веслом, що видавалося над кормою, а шість великих опачин гребли вздовж борту, змушуючи корабель, наче водомірну, швидко рухатися до середини ріки.

— Капітане, — звернувся Ранд до бороданя, — там, на березі, залишилися наші друзі. Якщо ви повернетеся і візьмете їх на борт, то я впевнений, що вони щедро вас винагородять.

Округле обличчя капітана повернулося до Ранда, а коли до хлопця підійшли Том і Мет, він і їх обвів таким само риб’ячим поглядом.

— Капітане, — ґречно вклонившись, розпочав було Том, — дозвольте мені...

— Ходімо вниз, — буркнув капітан Домон, — аби я міг розгледіти, що таке занесло до мене на палубу. Хай мені щастя не бачити, хтось нарешті закріпить цей тричі клятий ґік?

І, коли матроси кинулися до ґіка, він попрямував до корми. Ранд зі супутниками пішли за ним.

До каюти капітана Домона треба було спускатися коротеньким трапом. В каюті, що займала весь ніс судна, було чисто та охайно. Кожна річ знаходилася на своєму місці, починаючи з курток та плащів, які звисали з гачків на дверях. До одного борту було принайтовлене широке ліжко, а до протилежного — масивний стіл. Стілець у каюті був лише один, а радше це було крісло — з високою спинкою та міцними підлокітниками, і на нього всівся капітан, подавши знак гостям знайти собі місця на скринях та лавах, з яких складалося умеблювання каюти. Мет було націлився всістися на ліжку, але його зупинило застережливе кахикання.

— Отже, — промовив капітан, коли всі повсідалися. — Я Бейл Домон, капітан та власник «Спрея», оцього корабля. Тепер хто ви такі, і чого вештаєтеся тут, де нічого нема, і чому я не повинен викинути вас за борт, аби поквитатися за той клопіт, що його через вас маю?

Ранду було все ще дуже важко розуміти скоромовку капітана Домова. Коли ж він нарешті осмислив останні слова капітана, то ошелешено закліпав очима: Викинути нас за борт?!

— Ми не хотіли завдавати вам жодного клопоту, капітане. Ми прямуємо до Кеймліна, а потім до...

— А потім, куди підхопить вітер, — перервав його Том. — Менестрелі завжди так мандрують — як пил на вітрі. Я — менестрель на ймення Том Меррилін. — Він стріпнув плащем, щоби кольорові латки замерехтіли, так наче капітан міг їх досі не помітити. — А ці два незграбні селюки прагнуть стати моїми учнями, хоча я ще не впевнений, чи захочу їх навчати.

Ранд кинув погляд на Мета, а той у відповідь лише усміхнувся.

— Все це дуже добре, чоловіче, — благодушно промовив капітан До-мон, — але це мені нічого не каже. І навіть ще менше. Хай забуцає мене Фортуна, але я ніколи ні від кого ще не чув, аби шлях до Кеймліна пролягав тим місцем, де вас занесло до мене на корабель.

— Ну в такому разі я повім вам усе достеменно, — відказав Том і відразу ж почав свою оповідь.

Якщо вірити словам Тома, він потрапив у снігову пастку в містечку рудокопів в Імлистих горах, що за Бейрлоном. Перебуваючи там, він почув легенду про скарби, що з часів Траллоцьких війн заховані у зруйнованому місті Арідгол. А трапилося так, що він ще раніше знав, де знаходиться цей Арідгол, позаяк бачив його на карті, що її подарував йому в Ілліані перед смертю давній друг, котрому він колись урятував життя. Друг цей відійшов у кращий світ з єдиним бажанням, щоб ця карта зробила Тома багатієм. Але він, Том, ніколи в це не вірив, доки не почув легенду. Коли сніги трохи зійшли, він вирушив у дорогу з кількома компаньйонами, поміж яких були й оці двоє майбутніх учнів, відтак зазнавши багато поневірянь та злигоднів, вони нарешті відшукали місто-руїну. Але виявилося, що ці скарби належали колись одному із жаховладців, тож за ними було споряджено траллоків, які мали доправити їх назад, до Шайол Гулу.

У Томовій побрехенці фігурували чи не всі небезпеки, з якими мандрівники насправді зіткнулися під час своєї подорожі — траллоки, мерддраали, драгкари, Мордет, Машадар, — от тільки Том так майстерно розповідав про них, що складалося враження, наче всі вони виступали проти нього особисто, а він заввиграшки давав собі раду. Завдяки дивовижній відвазі, причому тут, звісно ж, найбільше відзначився Том, їм усім вдалося втекти, але траллоки переслідували їх. Вночі ж через несприятливі обставини їхній загін розпорошився, і ось таким чином Том і два його супутники знайшли вимушений прихисток, а саме — найгостинніший корабель шановного капітана Домона.

Менестрель завершив розповідь, і Ранд раптом усвідомив, що слухає його із роззявленим ротом, тож поспіхом стулив його. Глянувши на Мета, побачив, що той з не меншим подивом теж витріщається на менестреля.

Капітан Домон барабанив пальцями по підлокітниках.

— Це така історія, в яку багато хто й не повірив би. Звісно, я бачив траллоків, це так.

— Тут кожне слово — щира правда, — м’яко зауважив Том. — Розповідь людини, яка сама через усе це пройшла.

— І ви прихопили з собою трохи тих скарбів?

Том із жалем розвів руками:

— На жаль! Та дещиця, що нам вдалося прихопити з собою, лишилася на наших конях, а ті повтікали бозна-куди, коли з’явилися ці останні траллоки. У мене лишилася тільки моя флейта та моя арфа, кілька дрібних монет та те, що на мені. Але повірте мені, ви б не захотіли нічого з тих скарбів. На них лежить тінь Морока. Краще зоставити їх руїнам і траллокам.

— Отже, ви не маєте чим заплатити за проїзд. Я б навіть рідного брата не взяв із собою в плавання без плати за проїзд, а надто якби він привів за собою траллоків, що зламали гаками мій фальшборт та почикрижили такелаж. Чому я не повинен відправити вас туди, звідки ви взялися, і вибавитися таким чином від вашої компанії?

— Ви ж не висадите нас на берег? — захвилювався Мет. — Адже там траллоки!

— А хто казав щось про берег? — сухо відповів Домон. Якусь мить він мовчки вивчав своїх непроханих гостей, тоді пристукнув долонями об стіл. — Бейл Домон — людина розважлива. Я не викидатиму вас за борт, якщо цього хоч якимось чином можна буде уникнути. Я бачу, що один із ваших учнів, менестрелю, має меч. Мені не завадить добрий меч, і оскільки я добрий чоловік, то можу погодитися взяти його як плату за проїзд до Біломостя.

Том відкрив було рота, але Ранд, не роздумуючи, випалив:

— Ні!

Тем дав йому меча не для того, аби він ним торгував. Хлопець провів долонею по руків’ю, відчувши знайомі абриси бронзової чаплі. Доки меч з ним, то і Тем з ним.

Домон похитав головою.

— Добре, якщо ні, хай буде ні. Але Бейл Домон нікого не повезе безоплатно, навіть рідну матір.

Ранд знехотя вивернув кишеню. Там виявилося лише кілька мідяків і срібна монета, що йому дала Морейн. Він простягнув монету капітану. Ще мить, і Мет, зітхнувши, вчинив так само. Обличчя Тома осяяла усмішка, але зникла так блискавично, що Ранд не зміг би присягнути, що точно її бачив.

Капітан Домон спритно підібрав монети з хлопчачих долонь і видобув з окутої міддю скрині, що ховалася за кріслом, невеличкі терези та мішечок, що подзвякував у його руці. Ретельно зваживши монети, він відрахував кожному з хлопців трохи дрібних срібняків та мідяків. Щоправда, мідяків було більше.

— Значить, до Біломостя, — підсумував він, роблячи акуратний запис у гросбух в шкіряній оправі.

— Дорого правите за проїзд до Біломостя, — пробурчав Том.

— Плюс відшкодування збитків за пошкодження мого судна, — благодушно пояснив капітан. Він поклав терези та мішечок назад у скриню й із задоволеним виразом замкнув її. — Плюс трохи за те, що ви навели до мене траллоків, тож я мусив знятися з якоря й рушити вночі вниз по ріці, де сила-силенна мілин, на які я можу сісти.

— А як же інші? — запитав Ранд. — Ви їх теж візьмете на борт? Вони вже мали дістатися ріки, або дістануться незабаром, і вони помітять ліхтар у вас на щоглі.

Брови капітана Домона здивовано звелися:

— Невже ти, хлопче, вважаєш, що ми стоїмо на місці? Та щоб мене за-буцала Фортуна, ми вже зробили три чи навіть чотири милі вниз по ріці від того місця, де ти зійшов на борт. Траллоки змусили моїх хлопців добряче налягти на весла — а вони знають траллоків краще, ніж їм хотілося би, — ну і течія допомагає теж. Але це ще пів біди. Я б не причалив сьогодні вночі до берега, навіть якби там бігала моя старенька бабця. Я взагалі не планую причалювати до ніякого берега, поки не досягну Біломостя. Траллоки наступали мені на п’яти задовго до сьогоднішнього вечора, і я більше не хочу з ними зустрічатися.

Том зацікавлено нахилився до нього:

— То вам уже доводилося стикатися з траллоками? Нещодавно?

Домон завагався, пильно дивлячись на Тома, але коли він заговорив, у голосі його лунала лише огида:

— Я зимував у Салдеї, чоловіче. Не з власної волі, ні; але ріка замерзла рано, а крига скресла пізно. Кажуть, що з найвищих веж Марадона можна побачити Гнилолісся, але мене це не обходить. Я й раніше там бував, і там завжди балакали про траллоків — як вони напали на ферму чи ще щось таке. Щоправда, цієї зими ферми горіли чи не щоночі. А інколи й цілі села. Вони навіть підступали до міських стін. І так наче цього було замало, люди ще весь час торочили, що це означає, що Морок знову заворушився і що Останні Дні вже не за горою. — Капітан здригнувся й почухав голову, наче сама згадка про це стриміла у нього цвяшком у голові. — Не можу дочекатися, коли повернуся туди, де люди й досі вважають, що траллоки бувають лише в казках та в байках мандрівників.

Ранд перестав слухати капітана. Втупившись у стіну перед собою, він думав про Еґвейн та всіх інших. Йому здавалося несправедливим сидіти в безпеці на «Спреї», коли всі вони залишалися десь там серед ночі. Капітанська каюта вже не здавалася хлопцеві такою затишною, як раніше.

Він здивувався, коли Том підвівся. Менестрель підштовхнув його та Мета до трапа, озираючись на капітана Домона і перепрошуючи у нього за сільських неотес. Ранд виліз нагору, не зронивши й слова.

Щойно вони опинилися на палубі, Том швидко роззирнувся навсібіч і, переконавшись, що ніхто не підслуховує, пробурчав:

— Я міг би заплатити за наш проїзд кількома пісеньками та історіями, якби ви двоє не поквапилися показувати своє срібло.

— А я не настільки впевнений, — проказав Мет. — Мені здалося, що він говорив серйозно, коли обіцяв викинути нас у річку.

Ранд повільно наблизився до фальшборту й обіперся об нього, вглядаючись у вкриту пеленою ночі ріку. Хлопець не бачив нічого, крім чорноти, навіть берегів не бачив. За хвилину Том поклав йому руку на плече, але він навіть не поворухнувся.

— Ти нічого не можеш тут удіяти, хлопче. До того ж, гадаю, тепер вони вже в безпеці з... Морейн та Ланом. Хіба ти не вважаєш, що поруч з ними решта нашого товариства буде в найбільшій безпеці?

— Я намагався відмовити її їхати з нами, — промовив Ранд.

— Ти зробив усе, що міг, хлопче. Ніхто не може тобі нічим дорікнути.

— Я сказав їй, що піклуватимуся про неї. Мені треба було більше старатися. — Акомпанементом цим словам слугував скрип весел та гудіння такелажу на вітрі. — Мені треба було більше старатися, — прошепотів він.

РОЗДІЛ 21

СЛУХАТИ ВІТЕР

Ранкова зоря, повільно перетинаючи Арінелле, дісталася й прибережної улоговини, де, притулившись спиною до стовбура молодого дуба, сиділа Найнів, дихаючи рівно й розмірено у глибокому сні. Її кінь теж спав, звісивши голову та широко розставивши ноги, як це зазвичай роблять коні. Повіддя Мудриня намотала собі на зап’ясток. Коли світло впало коневі на повіки, він розплющив очі і здійняв голову, смикнувши повіддя. Найнів здригнулася й прокинулась.

Мить чи дві вона дивилася перед собою, не розуміючи, де вона, а, пригадавши, шарпнулася і почала роззиратися ще переляканіше. Проте навкруги були самі дерева, та ще її кінь, та ще килим із торішнього всохлого листя, що встеляв дно улоговини. Там, де темрява була найглибшою, на стовбурі поваленого дерева виводили кола гриби-тіньолюби.

— Світло береже тебе, жінко, — прошепотіла Найнів, знову відкинувшись назад, — якщо ти не можеш обійтися без сну навіть однісіньку ніч. — Вона розпутала поводи і, звівшись на ноги, потерла зап’ястя. — Ти могла прокинутися в траллоцькому казані!

Мертве листя шурхотіло у неї під ногами, коли вона видерлася на край виярка й визирнула з нього. Від ріки її відділяла лише жменька ясенів. Через потріскану кору та голе гілля вони виглядали мертвими. За ними розстилалася широка синьо-зелена водна гладінь. Безлюддя. Цілковите безлюддя. На дальньому березі там і сям темніли острівці вічнозелених кущів, верб і ялин, але загалом він здавався ще голішим, ніж цей берег. Якщо Морейн та хтось із молодих межиріченців перебралися через ріку, вони мали добре заховатися. Звісно, не було жодної причини, чому б вони мали переправитися чи намагалися б переправитися саме в тому місці, яке вона могла бачити звідси. Вони могли бути за десять миль вище чи нижче по ріці, могли бути будь-де. Якщо вони взагалі пережили минулу ніч.

Гніваючись сама на себе за те, що дозволила собі так подумати, Найнів ковзнула назад, до виярка. Вона не була готова до подій минулої ночі; навіть після того, що сталося в Ніч Зими, навіть після битви, що передувала їхній ночівлі в Шадар Лоґоті, навіть після Машадара. А найжахливішою була ця скажена гонитва, коли не знаєш, чи ще хтось залишився живий, коли щохвилини очікуєш, що лице в лице зіткнешся зі щезником чи траллоком. Вона чула траллоцькі гарчання та кличі вдалині, чула пронизливий погуд їхніх рогів, від якого кров холола у жилах сильніше, ніж від крижаного вітру, але після того, як вони несподівано натрапили на них тоді серед руїн, бачила їх лише один раз, коли вже була далеко за містом. Тоді чи не десятеро траллоків виїулькнули, здавалося, просто з-під землі перед нею, спанів за тридцять, чи навіть ближче, і з дикими криками та риком, розмахуючи гаками на жердинах, понеслися назустріч. Але не встигла вона ще розвернути коня, як вони замовкли, зупинилися, позадиравши морди догори, нюшачи повітря. Вона дивилася в усі очі, надто вражена, щоби втікати, а вони розвернулися до неї спиною й щезли в темряві. І це злякало її сильніш за все, що було раніше.

— Вони знають запах тих, на кого полюють, — сказала вона своєму коневі тепер, стоячи біля нього в улоговині, — і це не я. Схоже, Айз Седай казала правду, хай візьме її Пастир Ночі.

Вирішивши, що їй робити, Мудриня рушила уздовж берега, за течією, ведучи коня за повід. Йшла вона тихо, уважно приглядаючись до лісу навколо; те, що траллоки знехтували нею минулої ночі, геть не означало, що вони дозволять їй піти, якщо вона зненацька натрапить на них ізнов. Уважно вивчаючи дерева навколо, Найнів ще зосередженіше дивилася собі під ноги. Якщо інші проходили тут минулої ночі, вона мала би помітити їхні сліди, ті, що вчора не розгледіла, сидячи верхи. Можливо, вона знайде когось на цьому березі. Якщо ж ні, ріка приведе її до Біломостя, а звідти йде шлях до Кеймліна, і ще далі, аж до Тар Балона, якщо доведеться туди йти.

Така перспектива жахала її. Вона ж бо ніколи не мандрувала з Емон-дового Лугу далі за хлопців, яких розшукувала. Таренський Перевіз уже бачився для неї чужиною; Бейрлон мав би її ошелешити, якби вона не була так зосереджена на тому, щоб розшукати Еґвейн і хлопців. Або змусити Айз Седай відповісти за те, що з ними трапилося. Вона дала собі обітницю зробити або те, або інше.

Час від часу вона знаходила відбитки, безліч відбитків, але не могла визначити, кому вони належали — шукачам, переслідувачам чи переслідуваним.

Деякі відбитки, зокрема відбитки чобіт, могли належати як людям, так і траллокам. Інші, залишені ратицями, такими, як у цапів чи биків, точно свідчили, що траллоки тут проходили. Але не було жодного відбитка, який би без сумніву показав, що тут ішли ті, кого вона шукає.

Так вона подолала милі чотири, а може, й більше, коли раптом із вітром до неї долинув легкий запах диму. Горіло сухе гілля, десь нижче по ріці, і не дуже далеко, визначила вона. Вона повагалася хіба одну мить, перш ніж прив’язала коня до стовбура, осторонь від ріки, в невеличкому, але густому ялиннику, що мав надійно його приховати. Можливо, цей дим означав присутність траллоків, але щоб дізнатися, треба було піти і глянути. Іншого способу не було. Вона намагалася не думати про те, з якою метою траллоки могли розкласти багаття.

Припадаючи до землі, скрадаючись, вона перебігала від дерева до дерева, клянучи подумки свої спідниці, бо їй доводилося їх притримувати, аби не плутатися в них ногами. Сукні не дуже підходять для вистежування в лісі. Вона почула форкання коня й стишила кроки, а коли нарешті обережно визирнула з-за ясеня, побачила Охоронця. Він саме зіскакував зі свого чорного жеребця посеред галявинки неподалік ріки. Айз Седай сиділа на поваленому дереві біля невеличкого багаття, над яким уже закипав чайник. Її біла кобила паслася у неї за спиною, вишукуючи рідкі зелені паростки серед сухостою. Найнів прикипіла до місця.

— Нікого з них немає, — похмуро повідомив Лан. — Чотири напівлюдки подалися на південь за дві години до світанку, наскільки мені вдалося з’ясувати. Вони не залишили по собі багато відбитків. Але траллоки просто зникли. Навіть мертві, а я ніколи не чув, щоби траллоки забирали з собою своїх мерців. Якщо вони не голодні.

Морейн кинула жменьку чогось у кип’яток і зняла чайник з вогню.

— Хотілось би сподіватися, що вони повернулися до Шадар Лоґота і він їх поглинув, але це було б занадто добре.

До Найнів долинув витончений аромат чаю. Світло, аби в мене тільки не забурчало в животі!

— Чітких відбитків хлопців чи когось ще теж нема. Сліди надто переплутані, щоби можна було щось певне сказати.

Найнів посміхнулася; провал Охоронця певною мірою слугував виправданням її власній невдачі.

— Але для мене значно важливіше інше, Морейн, — вів далі Лан, прохо-джаючись туди й назад перед багаттям: руку тримав на руків’ї меча, а плащ його, коли він розвертався, щоразу мінився різними кольорами. — Я можу ще зрозуміти присутність траллоків у Межиріччі, навіть сотні траллоків. Але це? Вчора за нами полювало не менше тисячі.

— Нам дуже пощастило, що не всі вони вирушили обшукувати ПІадар Лоґот. Мабуть, мерддраали сумнівалися, що знайдуть нас там. Але й повернутися до Шайол Гулу, не перевіривши кожну, навіть найменшу можливість, вони боялися. Морок ніколи не був поблажливим господарем.

— Не переводь розмову на інше, будь ласка. Ти знаєш, про що я кажу. Якщо тут була тисяча траллоків, яких можна було послати до Межиріччя, то чому їх туди не послали? Відповідь може бути тільки одна. їх кинули на нас лише після того, як ми переправилися через Тарен, коли стало відомо, що одного мерддраала і сотні траллоків не вистачає. Яким чином? Яким чином їх послали? Якщо тисячу траллоків змогли перекинути так далеко на південь від Гнилолісся, перекинути непомітно, не кажучи вже про те, що їх так само і забрали звідси, то чи не може десять тисяч бути послано до самісінького серця Салдеї, або до Арафела, або до Шайнара? Вони можуть за рік винищити всі Порубіжні землі.

— А за п’ять буде знищено весь світ, якщо ми не розшукаємо цих хлопців, — прямо відповіла Морейн. — Це питання турбує і мене, але відповіді у мене немає. Шляхи закрито, і з Часів Безуму не було Айз Седай настільки могутньої, щоби вона могла мандрувати ними. Якщо тільки не звільнився один із Відступників — хай береже нас Світло від цього, наразі й назавжди, — не існує нікого, кому б це було до снаги. І у будь-якому разі я не думаю, що навіть всі Відступники разом можуть перемістити тисячу траллоків. Пропоную зосередитися на проблемах, що вже стоять перед нами, тут і зараз, а з усіма іншими доведеться зачекати.

— Хлопці. — Це не було питанням.

— Я не гаяла часу, поки тебе не було. Один за рікою, живий. Щодо двох інших, слабкий слід вів рікою униз, але він уже зникав, коли я на нього вийшла. Зв’язок було розірвано на кілька годин раніше, ніж я відшукала цей слід.

Зігнувшись за деревом, Найнів наморщила лоба, намагаючись зрозуміти, що це значить.

Лан припинив міряти кроками галявину.

— Тобто, ти вважаєш, що напівлюдки захопили їх десь на південь звідси?

— Це можливо, — Морейн налила собі чашку чаю, перш ніж заговорити знову. — Але я не хочу припускати, що вони мертві. Не можу. Не маю права. Ти знаєш, що стоїть на кону. Мені потрібні ці юнаки. За ними полюватиме Шайол Гул, я чекаю на це. Я готова на протидію і всередині Білої вежі, навіть від Престолу Амерлін. Завжди знайдеться Айз Седай, які бачать лише одне рішення. Але... — Раптом вона поставила чашку на траву й сіла рівно, нахмуривши брови. — ...Якщо ти надто пильнуватимеш за вовком, — промовила вона тихо, — тебе за ногу вкусить миша. — І вона подивилася просто на дерево, за яким ховалася Найнів. — Майстрине аль’Міра, ви можете вийти до нас, якщо бажаєте.

Найнів схопилася на ноги, поспіхом змахуючи сухе листя зі сукні. Лан розвернувся до дерева тієї ж миті, як Морейн перевела туди погляд, і меч опинився у нього в руці, перш ніж вона вимовила до кінця ім’я Мудрині. Побачивши Найнів, він засунув його в піхви із зусиллям більшим, ніж було потрібно. Обличчя його залишалося таким само незворушним, як завжди, але Найнів здалося, наче вона помітила тінь досади в тому, як стислися його губи. На коротку мить вона відчула гостре задоволення: принаймні Охоронець не знав про її присутність.

Та почуття це майнуло і зникло. Дивлячись невідступно на Морейн, Найнів попрямувала до неї. Вона хотіла залишатися холодною, хотіла зберігати спокій, але коли заговорила, її голос тремтів від гніву:

— В яку історію ви вплутали Еґвейн та хлопців? В яких брудних планах ви на них розраховуєте?

Айз Седай піднесла до губ свою чашку й спокійно зробила ковток. Коли Найнів надто наблизилася до Айз Седай, Лан виставив уперед руку, аби її зупинити. Мудриня спробувала відкинути цю перешкоду, і була вражена тим, що їй вдалося зсунути руку Охоронця не більше, ніж якби на її місці була товста дубова гілка. Найнів не була слабкою, але в нього м’язи були наче залізні.

— Вип’єте чаю? — запропонувала Морейн.

— Не хочу я вашого чаю! Я б не стала пити ваш чай навіть тоді, якби помирала від спраги! Кажу вам: я не дозволю вам вплутувати нікого з Емон-дового Лугу у свої нехороші плани! Може, для Айз Седай вони саме такі як треба, а для нас — ні!

— Ви маєте небагато можливостей для своїх звинувачень, Мудрине. — Здавалося, Морейн значно більше цікавить гарячий чай в її чашці, ніж те, що вона казала. — Адже ви й самі можете використовувати Єдину Силу, вам треба лише трохи повчитися.

Найнів знову налягла на руку Лана: та не ворухнулася, і вона вирішила не звертати на неї уваги.

— А чому б вам не сказати, що я траллок?

У поемі тттпі Морейн було таке розуміння, що Найнів захотілося її вдарити.

— Невже ви гадаєте, що я можу зустрітися з жінкою, яка здатна торкатися Істинного Джерела та направляти Єдину Силу, хай навіть епізодично, і не зрозуміти, хто переді мною? Це так само, як ви відчули потенціал в Еґвейн. Як, на вашу думку, я дізналася, що ви ховаєтеся за цим деревом? Якби я не відволіклася на розмову, я відчула би вас, коли ви лише наближалися. Ні, ви не траллок, адже я відчуваю зло, яке йде від Морока. А що ж я відчула у вас, Найнів аль’Міра, Мудрине Емондового Лугу, жінко, що володіє доступом до Єдиної Сили, сама цього ще не розуміючи?

Найнів не сподобався погляд Лана, здивований і, як їй здалося, оцінювальний. Хоча вираз його обличчя не змінився ні на йоту, але очі... Еґвейн справді була особливою. Вона, Найнів, завжди це знала. ЗЕґвейн мала вийти добра Мудриня. Вони з Ланом змовилися, подумала вона, і в один гуж тягнуть, намагаючись вивести мене з рівноваги.

— Я цього не стану більше слухати. Ви...

— Ви повинні вислухати, — твердо промовила Морейн. — В Емондовому Лузі у мене виникли підозри навіть раніше, ніж я з вами зустрілася. Люди розповідали мені, як засмутилася їхня Мудриня через те, що не провістила жорстоку зиму та запізнілу весну. Вони казали, як вона завжди точно передбачає погоду та врожай. Розповідали, як чудово діють її ліки, як вона зціляє рани, так що людина має хіба що крихітний шрам на пам’ять, а могла б залишитися калікою. І ніхто не накульгує, і ні у кого нічого не болить. Єдине, що змогли закинути вам кілька місцевих, так це те, що ви занадто молода як для такої відповідальної справи, і це лише посилило мої підозри. Така майстерність у такому юному віці!

— Майстриня Барран добре мене навчила. — Вона намагалася дивитися на Лана, але його погляд бентежив її, тож вона стала дивитися поверх голови Айз Седай на ріку. Як посміли наші з селища пліткувати з чужинкою? — Хто це казав, що я надто молода? — з притиском запитала вона.

Морейн посміхнулася, але не дала перевести розмову на інше.

— На відміну від більшості жінок, які стверджують, що вони слухають вітер, ви справді можете це робити. Інколи. І звісно, що насправді вітер тут ні до чого. Все пов’язане з Повітрям та Водою. І цьому вас не треба навчати, бо ви з цим народилися, так само як народилася зі своїм хистом Еґвейн. Але вам треба навчитися керувати своїм даром, як і їй необхідно навчатися. А коли я зустрілася з вами й подивилася на вас, мені знадобилося дві хвилини, аби все побачити. Ви пам’ятаєте, як я раптом запитала вас, чи ви, бува, не Мудриня? Чому, як ви гадаєте? Адже не було нічого, що відрізняло б вас від будь-якої іншої вродливої молодої жінки, що готується до Свята. А я, навіть знаючи, що ваше селище має молоду Мудриню, сподівалася побачити жінку, набагато старшу за вас.

Найнів чудово пам’ятала їхню першу зустріч: ця жінка, яка мала витримки більше, ніж будь-хто з Жіночого Кола, в убранні, краще за яке їй ще не доводилося бачити на своєму віку, звернулася до неї, як до дитини. А тоді ця Морейн подивилася на неї широко розплющеними очима, наче щось її здивувало, і з якогось дива спитала...

Вона провела язиком по враз пересохлих губах. Вони обоє дивилися на неї: Охоронець з обличчям непроникним, наче камінь, Айз Седай — співчутливо, але пильно. Найнів похитала головою:

— Hi! Hi, це неможливо. Я б знала. Ви намагаєтесь мене одурити. Не вийде!

— Звісно, ви нічого не знали, — сказала заспокійливо Морейн. — 3 якої це речі мали щось запідозрити? Від народження ви чули ці розмови про слухання вітру. І в будь-якому разі ви радше заявили би всьому Емондовому Лугу, що ви — Друг Морока, ніж зізналися б собі навіть у найпотаємнішому закутку своєї свідомості, що маєте щось спільне із Єдиною Силою чи з жахливими Айз Седай. — Обличчям Морейн промайнула посмішка. — Але я можу вам розповісти, як усе це починалося.

— Не хочу я більше слухати ваші брехні, — запротестувала Найнів, але Айз Седай вела далі, не звернувши на це уваги: — Мабуть, вісім чи десять років тому — це буває в різному віці, але завжди досить рано, — було щось таке, чого ви забажали понад усе у світі, щось дуже вам потрібне. І ви його отримали. Приміром, гілка раптом упала в ставок, і ви змогли вибратися на берег, а не потонули. Ваша подружка, ваш песик чи котик раптом одужали, коли всі казали, що вони помруть.

Нічого особливого ви на ту мить не відчули, але за тиждень чи за десять днів після того у вас були перші наслідки дотику до Істинного Джерела. Може, гарячка чи застуда, що напали на вас зненацька і вклали до ліжка, а тоді раптом зникли лише за кілька годин. Реакції бувають різні, і жодна не триває більше кількох годин. Головний біль, заціпеніння і збудження, усе разом, а ще запаморочення й легковажні вчинки. Запаморока, коли ви кудись ідете, і раптом відчуваєте, що й кроку не можете ступити, аби не спотикнутися, або язик раптом перестає слухатися — і ви перекручуєте кожне друге слово. І це ще не все. Пригадуєте?

Найнів важко опустилася на землю — ноги у неї підкосилися. Вона пригадувала, але все одно помотала головою. Це просто збіг, випадковий. Мабуть, Морейн значно більше розпитувала в Емондовому Лузі, ніж каже. Айз Седай завжди всіх про все розпитують. Лан простягнув руку, щоб допомогти підвестися, проте вона її навіть не помітила.

— Підемо далі, — промовила Морейн, не дочекавшись від Найнів відповіді. — Свого часу ви вдалися до Сили, аби зцілити Перрина або Еґвейн. Зцілення породжує певну спорідненість. Ви можете відчувати присутність людини, яку зцілили. У Бейрлоні ви попрямували просто до «Оленя та лева», хоча хай через які ворота ви увійшли до міста, ви мусили проходити повз інші заїжджі двори. Коли ви з’явилися в корчмі, то з-поміж мешканців Емондового Лугу там були тільки Перрин та Еґвейн. То кого з них ви зцілили? Чи, може, обох?

— Еґвейн, — ледь чутно прошепотіла Найнів. Вона завжди сприймала як буденне й самоочевидне, що може інколи сказати, хто до неї наближається, ще не бачачи цієї людини. І тільки тепер Мудриня усвідомила, що це завжди був хтось із тих, на кого її лікування подіяло напрочуд успішно. А ще вона завжди знала, коли її ліки подіють так, як ніхто й не очікував, завжди відчувала впевненість, коли казала про надзвичайно добрий урожай або запевняла, що довгоочікуваний дощ повинен нарешті піти. Вона гадала, що це нормально, що так і має бути. Не всі Мудрині можуть слухати вітер, але вона може. Так завжди казала майстриня Барран, а ще вона казала, що Найнів стане однією з найкращих Мудринь.

— У неї була костоломна гарячка. — Вона опустила голову і говорила, звертаючись до землі. — Я тоді була ще ученицею у майстрині Барран, і вона наказала мені доглянути за Еґвейн. Я була ще дуже юна і не усвідомлювала, що Мудриня володіє ситуацією. На людину, хвору на костоломну гарячку, страшно дивитися. Дитина була вся мокра від поту, вона стогнала та звивалася в судомах, і мені здавалося, що я ось-ось почую, як у неї тріщать, ламаючись, кістки. Майстриня Барран попередила мене, що гарячка спаде за день, щонайбільше за два, але я думала, що вона просто мене заспокоює. Я була впевнена, що Еґвейн помирає. Я за нею часто приглядала, коли вона тільки починала дибати — її мати залишала малу на мене, коли мала невідкладні справи, — і ось я почала плакати, бо мусила дивитися, як вона помирає. Коли майстриня Барран повернулася за годину, то побачила, що криза минула. Вона була дуже здивована, але взялася клопотатися більше біля мене, ніж біля Еґвейн. Я гадала, що вона вирішила, наче я дала дівчинці якесь зілля, але боялась у цьому зізнатися. Гадала, вона мене заспокоює, аби я не думала, що чимось зашкодила дитині. А за тиждень потому я сиділа в кімнаті й раптом впала на підлогу. Мене трусило й кидало в жар. Майстриня Барран уклала мене в ліжко, та до вечора все минулося. — Найнів закінчила свою розповідь й опустила голову на руки. Ця Айз Седай вцілила саме в точку, казала вона собі. Хай спалить її Світло! Застосовувати Силу наче Айз Седай! Наче брудна Айз Седай, Друг Морока!

— Вам дуже пощастило, — промовила Морейн, і Найнів випросталася, сидячи.

Лан відступив трохи, наче його не обходило те, про що жінки розмовляють між собою, і взявся поправляти сідло на Мандарбі, навіть не дивлячись у їхній бік.

— Пощастило!

— Вам вдалося хоча би приблизно контролювати Силу, хай навіть дотик до Істинного Джерела відбувається поки що випадково. Якби ви цього не зробили, з часом Сила неминуче вас убила б. Як уб’є вона Еґвейн, якщо вам удасться завадити їй потрапити до Тар Балона.

— Якщо я навчилася це контролювати... — Найнів ледь спромоглася зглитнути клубок у горлі. Це було так, наче вона знову визнає, що може робити те, що каже Айз Седай. —Якщо я навчилася, то й вона може навчитися. Немає жодної потреби їхати їй до Тар Балона і вплутуватись у ваші інтриги.

Морейн повільно похитала головою.

— Айз Седай розшуіують дівчат, які можуть торкатися Істинного Джерела самотужки, так само завзято, як ми розшукуємо здатних на це чоловіків. І за цим стоїть не бажання поповнити наші лави — принаймні не лише це бажання; також і не побоювання, що ці жінки використовуватимуть Силу неналежним чином, ні. Той примітивний контроль над Силою, якого їм інколи вдається досягти, якщо їх осяє Світло, рідко буває настільки значним, аби вони наробили чималої шкоди, адже по-справжньому торкатися Джерела можливо лише під наглядом наставниці, а самотужки вони здатні на це лише зрідка. І жінки, звісно, не впадають у безум, який змушує чоловіків творити зло або штовхає на збочення. Ми розшукуємо цих дівчат, бо хочемо врятувати їм життя. Врятувати життя тих, хто ніколи не навчиться запанувати над собою.

— Жар і трясавиця, як це було у мене, нікого не можуть убити, — вперто стояла на своєму Найнів. — І вони минулися за кілька місяців. Що ви на це скажете?

— Це були лише відлуння, — терпляче пояснила Морейн. — Кожного наступного разу відлуння приходить усе скоріше за фактичним дотиком до Джерела, аж доки одного разу дві ці події трапляються водночас. Після цього видимих реакцій більше не відбувається. Але це так наче годинник почав цокати, ведучи відлік часу. Рік. Два роки. Я знала одну жінку, яка протрималася п’ять років. З чотирьох жінок, що мають природжений дар, як ви та Еґвейн, три помруть, якщо ми їх не знайдемо і не навчимо. Це не та жахлива смерть, якою помирають чоловіки, але теж не дуже приємна, якщо можна назвати приємною будь-яку смерть узагалі. Конвульсії. Викрики. Це триває упродовж багатьох днів, і коли це почнеться, вже нічого не можна вдіяти, цьому вже нічим не зарадиш. Тут безсилі були би всі Айз Седай, що є в Тар Балоні.

— Ви обманюєте. Всі ці розпитування в Емондовому Лузі... Ви вивідали про костоломну гарячку, на яку хворіла Еґвейн, про мої напади жару та трясавиці, і про все інше. А тоді зліпили всю цю історію.

— Ви знаєте, що це не так, — спокійно відказала Морейн.

Неохоче, більш неохоче, ніж будь-коли у своєму житті, Найнів кивнула. Це була її остання вперта спроба не визнавати безперечних фактів, і вона розуміла, що спроба ця є дурістю, хай як би вона не хотіла з цим погодитися. Перша учениця майстрині Барран померла саме так, як змалювала щойно Айз Седай. Це було ще тоді, коли Найнів бавилася з ляльками, а в Девен Райді таке ж трапилося ще з однією молодою жінкою лише кілька років тому. Вона теж була ученицею Мудрині і уміла слухати вітер.

— Я гадаю, ви маєте дуже високий потенціал, — вела далі Морейн. — Після науки ви зможете стати навіть могутнішою, ніж Еґвейн, хоча я досі була впевнена, що це вона стане однією з наймогутніших Айз Седай, яких не було вже кілька сторіч.

Найнів відсахнулася від Айз Седай, як могла би відсахнутися від гадюки.

— Ні! Я не маю жодного стосунку до... —До чого? До себе самої? — Вона затнулася, і голос її втратив упевненість. — Я би просила вас нікому про це не казати. Будь ласка! — Останні слова ледь не застрягли їй у горлі. Вона краще би погодилася зустрітися хоч зараз із траллоком, ніж промовити «Будь ласка!» до цієї жінки. Але Морейн лише кивнула на знак згоди, і Найнів відчула себе трохи впевненіше. — Але все це жодним чином не пояснює, чого вам треба від Ранда, Мета та Перрина.

— Ними хоче заволодіти Морок, — відповіла Морейн. — Якщо ж Морок хоче щось отримати, я цьому перешкоджаю. Чи може бути простіша або краща причина? — Вона допила свій чай, спостерігаючи за Найнів поверх обідка чашки. — Лане, нам час вирушати. Гадаю, варто їхати на південь. Боюся, Мудриня далі не подорожуватиме з нами.

Найнів стисла губи в нитку, коли почула, як Айз Седай сказала «Мудриня», наче підкреслюючи, що вона відмовляється від якихось грандіозних речей на користь дрібниць. Вона не хоче, щоб я й далі їхала з ними. Вона намагається роздратувати мене, аби я забралася додому і залишили їх самих із нею.

— Ні, я поїду з вами. Вам не вдасться мені завадити.

— Ніхто не збирається вам заважати, — сказав на це Лан. Він вилив воду, що залишалася в чайнику, в багаття і поворушив попіл гілкою. — Частина Візерунка? — звернувся він до Морейн.

— Можливо, — задумливо відказала та. — Мені треба було ще раз поговорити з Мін.

— Повірте, Найнів, ви бажана супутниця в цій подорожі. — Лан вимовив її ім’я з ледь помітним ваганням, так ніби хотів додати «Седай» після нього, але не додав.

Найнів наїжилася, сприйнявши це як спробу поглузувати з неї, наїжилася і через те, що вони розмовляють у її присутності про речі, геть їй незрозумілі, і навіть із ввічливості не поясняють їй, про що йдеться... але вона не стане тішити їх запитаннями.

Охоронець і далі готувався до від’їзду без жодного зайвого руху, так впевнено і спритно, що незабаром усе було готово і він закінчив приторочувати сідельні торби та ковдри за сідлами Мандарба та Альдіб.

— Я приведу вашого коня, — мовив Лан до Найнів, зав’язавши останній вузол.

Він пішов берегом ріки вгору, і вона ледь помітно посміхнулася. їй вдалося наблизитися до них так, що він навіть не помітив, а тепер він збирається спробувати знайти її коня.

Йому доведеться дізнатися, що вона залишає не так багато слідів, коли когось вистежує. Ото вже буде втіха подивитися, як він повернеться з порожніми руками.

— Чому на південь? — поцікавилася вона у Морейн. — Я чула, як ви казали, що один із хлопців переправився через ріку. І як ви про це дізналися?

— Я дала кожному з хлопців по талісману. Такому, що встановив певний зв’язок між кожним із них і мною. Доки вони живі та мають ці монети із собою, я можу їх розшукати. — Найнів кинула погляд у той бік, куди пішов Охоронець, але Морейн похитала головою. — Ні, не такий зв’язок. Талісмани тільки дозволяють мені знати, що вони живі, і знайти їх, якщо ми загубимося. Досить зручно за даних обставин, чи не так?

— Мені не подобається будь-що, якщо воно пов’язує вас з кимось із Емондового Лугу, — вперто відказала Найнів. — Але якщо це допоможе нам їх знайти...

— Допоможе. Я хотіла би спершу забрати того хлопця, що на тому боці, якби була така змога. — На якусь мить голос Айз Седай утратив свою впевненість. — Він усього за кілька миль від нас. — Але я не можу дозволити собі гайнувати час. Тепер, коли траллоків тут більше нема, він самотужки безпечно дістанеться Біломостя. Ті двоє, котрі вирушили вниз по ріці, турбують мене більше. Вони втратили свої монети, а мерддраали або переслідують їх, або намагатимуться перехопити нас усіх у Відомості. — Вона зітхнула. — Я повинна спершу подбати про ту проблему, що є найнагальнішою.

— Мерддраали могли... могли їх убити, — сказала Найнів.

Морейн легенько похитала головою, відкидаючи це міркування як надто банальне і тому не варте обговорювання. Найнів знову стисла іуби.

— А де в такому разі Еґвейн? Ви про неї навіть не згадали.

— Не знаю, — визнала Морейн, — але сподіваюся, що вона в безпеці.

— Не знаєте? Сподіваєтеся? Усі ці балачки про те, щоби врятувати їй життя, забравши її до Тар Балона, а тепер ви не знаєте, де вона, а вона, може, вже мертва!

— Я можу вирушити зараз на її пошуки. Але тоді мерддраали матимуть більше часу, перш ніж я прийду на допомогу двом юнакам, котрі зараз рухаються на південь. Це вони потрібні Мороку, а не вона. Вони не стануть морочитися з Еґвейн, поки їхня справжня здобич залишається на волі.

Найнів добре пам’ятала власну зустріч з переслідувачами, але не хотіла визнати, що Морейн має рацію.

— Отже, ви можете в найкращому разі припускати, що вона жива, якщо їй пощастило. Жива, можливо, самотня, перелякана, навіть поранена, на відстані багатьох днів подорожі до найближчого селища. І їй нема від кого чекати допомоги, крім як від нас. А ви збираєтеся її полишити напризволяще.

— А також, цілком можливо, вона може зараз перебувати разом з тим юнаком, на тому березі. Або на шляху до Біломостя з двома іншими хлопцями. У будь-якому разі тут уже нема траллоків, а вона сильна, розумна дівчина і цілком здатна знайти шлях до Біломостя самостійно. Що доцільніше — виходити з припущення, що вона може потребувати допомоги, чи краще спробувати допомогти тим, про кого ми точно знаємо, що вони її потребують? Ви пропонуєте, аби я взялася шукати її та залишила хлопців самих? Самих, а може, з мерддраалом, що йде по їхніх слідах? Хай як сильно я хочу, аби Еґвейн була в безпеці, у першу чергу, Найнів, я борюся з Мороком, і наразі саме це визначає мій шлях.

Морейн жодного разу не втратила спокою, перелічуючи жахливі альтернативи. Найнів хотілося накинутися на неї з лайкою. Кліпаючи очима, аби приховати сльози, вона відвернула обличчя від Айз Седай. Світло, але ж Мудриня має дбати про всіх своїх односельців. Чому ж я стою перед таким вибором?

— Ось Лан, — мовила Морейн, підводячись та поправляючи плащ на плечах.

Те, що Охоронець вивів її коня з-за дерев, стало тепер лише невеличким уколом для самолюбства Найнів. Але вона мимоволі стиснула губи, коли він передавав їй поводи. Якби вона помітила хоча б найменший натяк на зловтіху на його обличчі замість цього незмінного кам’яного спокою, їй було би легше. Але очі його розширилися, коли він подивився на неї, і вона квапливо повернулася до нього спиною, аби змахнути сльози зі щік. Та як він сміє кепкувати з того, що я плачу!

— Ви їдете, Мудрине? — холодно запитала Морейн.

Найнів востаннє неспішно оглянула ліс, гадаючи, чи не ховає він Еґвейн десь у своїх нетрях, і тільки тоді сумно всілася на коня. Лан та Морейн уже сиділи в сідлах, розвертаючи коней на південь. Мудриня поїхала вслід за ними, з напруженою спиною і не озираючись. Натомість вона, не відриваючись, дивилася на Морейн. Ця Айз Седай така впевнена і у своїй могутності, і в правильності своїх планів, думала вона, але якщо ми не знайдемо Еґвейн та всіх решта хлопців живими та неушкодженими, вся її могутність її не захистить. Навіть її Сила. Я теж можу використати її, жінко! Ти сама мені про це сказала. Я можу використати її проти тебе!

РОЗДІЛ 22

ШЛЯХ ОБРАНО

У невеличкому переліску під купою грубо нарубаних у темряві кедрових гілок спав Перрин, хоча сонце вже давно зійшло. Голки кедра кололи хлопця крізь усе ще вологий одяг і нарешті таки пробилися крізь його сон і виснаження. Йому снився Емондів Луг, праця у кузні майстра Лутгана, і коли він розплющив очі, то здивовано втупився у плетиво пахнючих гілок над його обличчям, крізь які цідилося сонячне світло.

Більшість гілок розлетілася, коли він у здивуванні сів, але деякі так і залишились звисати йому з плечей і навіть з голови, і тому він і сам скидався на дерево. Сон про Емондів Луг миттєво побляк під навалою спогадів, таких яскравих, що на якусь мить події минулої ночі здалися йому реальнішими за те, що оточувало його наразі.

Важко дихаючи від шалених зусиль, Перрин висмикнув свою сокиру з купи віття. Міцно вхопивши її обома руками і намагаючись не дихати, він почав сторожко роззиратися навколо. Ніде жодного руху. Ранок стояв холодний і тихий. Якщо траллоки і були на східному березі Арінелле, вони жодним чином себе не виявляли, принаймні поблизу. Глибоко і заспокійливо вдихнувши, він поклав сокиру на коліна і завмер на хвилину, аби вгамувати серцебиття.

Невеличкий бір вічнозелених дерев, серед яких сидів Перрин, став першим притулком, який він знайшов минулої ночі. Дерева тут були такими рідкими, що якби він підвівся, то вони навряд чи сховали б його від ворожих очей. Скинувши гілки з голови і плечей, хлопець відсунув решту колючої ковдри і порачкував до краю переліска. Там він заліг, вивчаючи річковий берег та чухаючи поколені місця.

Кинджальний вітер минулої ночі змінився на тихий вітерець, що ледве брижив водну поверхню. Ріка спокійно і самотньо несла свої води. Ріка була широка. Безсумнівно, надто широка і надто глибока, аби щезники змогли її перетнути. Протилежний берег здавався суцільним скупченням дерев, наскільки він міг розгледіти, дивлячись угору і вниз за течією річки. Нічого і ніде не рухалось.

Хлопець навряд чи міг сказати, що він наразі відчуває. Звісно, він може чудово обійтися без щезників і траллоків, особливо тут, на іншому березі ріки. Але з появою Айз Седай, або Охоронця, або, ще краще, когось із його друзів, могло би зникнути чимало тривог. Якщо би бажання мали крила, то вівці би літали. Так любила примовляти майстриня Лугган.

Відтоді, як вони зістрибнули зі стрімкого берега, він не бачив свого коня, але сподівався, що той безпечно вибрався з води. Хай там як, а сам він більше звик ходити пішки, ніж скакати верхи, та й чоботи в нього міцні, з гарними підошвами. Він не мав що їсти, але праща досі обмотана навколо пояса, тож вона або та мотузка для сильця, що лежить у нього в кишені, мусять незабаром допомогти йому вполювати зайця. Всі речі, за допомогою яких можна розпалити вогнище, зникли разом із в’юками. Але деревина кедра може послужити за трут, отже, якщо прикласти трохи зусиль, можна здобути вогонь.

Він затремтів, коли до сховку увірвався вітерець. Плащ загубився десь у річці, а куртка і решта одягу були все ще мокрі, тож липнули до тіла й холодили. Минулої ночі він був надто втомлений, аби турбуватись через холоднечу і вологість, але наразі вже остаточно прокинувся і легко міг застудитися. Саме тому він вирішив не вивішувати та не сушити на гілках одяг. Може, день був не зовсім холодний, але й теплим його назвати було важко.

Найбільша проблема — це час, подумав хлопець, зітхнувши. Як за короткий час висушити одяг? На те, аби розпалити багаття і підсмажити кроля, теж потрібно трохи часу. Його шлунок забурчав, і він спробував викинути з голови думки про їжу. Наразі існували значно важливіші справи, і треба було присвятити час їм. Одна справа за раз, і починати слід із найважливішої. Саме так він зазвичай і чинив.

Хлопець простежив поглядом униз за потужною течією Арінелле. Він сильніший за Еґвейн плавець. Якщо їй пощастило переплисти... Ні, жодних якщо. Місце, де це трапилось, має бути десь нижче за течією. Він барабанив пальцями по землі, зважуючи все та обдумуючи.

Прийнявши рішення, він без зволікань підхопив сокиру і рушив униз по річці.

На цій стороні Арінелле не було такого густого лісу, як на західному березі. Невеличкі жменьки дерев були розкидані місциною, що з настанням весни можна було би назвати прилуками. Деякі гайки були настільки великими, що їх можна було назвати хащами — з яскравими плямами вічнозелених дерев поміж голих стовбурів вільхи, ясеня та глей-дерева. Нижче за течією гайки меншали та рідшали. Вони вже не могли надійно захистити, але наразі це був єдиний захист.

Перрин пересувався короткими перебіжками від гайка до гайка, падаючи долілиць, щоразу як опинявся поміж дерев, аби роздивитися береги річки — і не лише протилежний, а й свій. Охоронець запевняв, що річка становить перепону для щезників і траллоків, але чи це справді так? А чи не може трапитися, що для них буде достатньо лише побачити його, аби забути про нелюбов до води? Тому хлопець спершу обережно оглядав з-поза дерев місцевість, а тоді, швидко і низько пригинаючись, перебігав від укриття до укриття.

Подібними короткими ривками Перрин подолав кілька миль, коли раптом на півдорозі до уподобаної схованки у верболозах він гмукнув і закляк на місці, втупившись у землю. На бурому дерні торішньої трави темніли латки голої землі, і всередині однієї з таких латок просто у нього під носом чорнів чіткий відбиток копита.

Його обличчям повільно розпливлася щаслива усмішка. Звісно, деякі траллоки мали копита, але ж він був упевнений, що жоден з них не був підвитий, а надто підковами з подвійною поперечиною, що її майстер Лугган зазвичай додавав для більшої міцності. Забувши про те, що його можуть помітити з того боку річки, хлопець узявся шукати наступні відбитки. Виплетений з пожовклої трави килим не залишив на собі помітних слідів, але гострі очі хлопця все ж таки знайшли їх. Ледь помітні сліди вели просто від ріки до суцільної стіни лісу, до густих заростей груболиста та кедра, що пропонували надійний захист від вітру та допитливих очей. Понад усім цим височіла розлога крона самотньої тсуґи.

Все ще посміхаючись, хлопець продирався крізь сплетені гілки, не звертаючи уваги на хрускіт і тріск. Раптом він опинився на галявинці під тсуґою і завмер. За невеличким багаттям, притиснувшись спиною до Бели і стискаючи в руках, наче зброю, товстезну гілку, причаїлась Еґвейн. її обличчя випромінювало сувору рішучість.

— Мабуть, мені слід було окликнути, — промовив Перрин, зніяковіло знизавши плечима.

Відкинувши палицю, Еґвейн кинулась до хлопця і міцно обійняла його.

— Я боялася, що ти потонув. Та ти ж усе ще мокрий. Ось, сідай біля вогню і зігрійся. А коня ти загубив?

Він дозволив їй посадити себе біля багаття і, радіючи теплу, почав розтирати руки над полум’ям. Еґвейн витягла з сумки згорток у промасленому папері і простягнула йому хліб із сиром. їжа була загорнута настільки ретельно, що навіть після занурення у воду залишилася сухою. Ось ти хвилювався за неї, а вона впоралась з усім краще за тебе.

— Мене переправила Бела, — сказала Еґвейн, погладжуючи кошлату кобилу. — Вона чкурнула від траллоків і мене з собою забрала. — Трохи помовчавши, дівчина продовжила: — Перрине, я нікого більше не бачила.

Він відчув приховане запитання. Спостерігаючи з жалем за рештками їжі, які вона загортала на потім, хлопець злизав з пальців останні крихти, а тоді промовив:

— Від минулої ночі я нікого з наших не бачив, окрім тебе. Щезників і траллоків теж. Ось так.

— З Рандом усе буде добре, — мовила Еґвейн і швидко додала: — 3 ними усіма. Мусить бути. Вони, напевне, зараз нас розшукують. Тепер вони можуть натрапити на нас будь-якої миті. Зрештою Морейн — Айз Седай.

— Вона ніяк не сходить мені з думки, — сказав він. — Згоріти б мені, так кортить забути про неї.

— Щось я не пригадую, щоби ти жалівся, коли вона завадила траллокам схопити нас, — проказала вона в’їдливо.

— Мені просто хочеться, аби ми могли обходитись без неї. — Він ніяково стенув плечима під пильним поглядом дівчини. — Хоча я розумію, що це неможливо. Я розмірковував над цим. — її брови поповзли вгору, але хлопець звик до того, що його думки дивували всіх, щойно він брався їх висловлювати. Навіть коли його ідеї були такі ж розумні, як і їхні, друзі завжди пам’ятали, наскільки ретельно він їх обмислював. — Ми можемо зачекати, доки Лан і Морейн знайдуть нас.

— Звичайно, — втрутилась вона. — Морейн Седай казала, що знайде нас, якщо ми розділимося.

Він дав їй висловитись і продовжив:

— Або траллоки знайдуть нас першими. До того ж, цілком можливо, що Морейн загинула. Всі вони могли загинути. Ні, Еґвейн, вибач, але таке могло статися. Я сподіваюсь, що всі вони у безпеці. Я надіюся, що вони будь-якої миті з’являться біля цього багаття. Але надія — це як мотузка, коли ти тонеш, і щоби витягнути самого себе з води, її недостатньо.

Еґвейн закрила рота. Вона здивовано дивилась на Перрина, випнувши підборіддя. Зрештою дівчина промовила:

— Ти пропонуєш йти рікою униз, до Біломостя? Якщо Морейн Седай не знайде нас тут, вона шукатиме нас там.

— Я вважаю, — сказав він спокійно, — що Біломостя — це те місце, куди нам слід було би рухатись. Але щезники теж це знають. Отже, саме там вони нас шукатимуть, і цього разу з нами не буде ні Айз Седай, ані Охоронця щоби нас захистити.

— Я правильно зрозуміла, що ти пропонуєш утекти кудись, як це хотів зробити Мет? Десь сховатись так, аби нас не знайшли щезники і траллоки? Чи навіть Морейн Седай?

— Не думай, що я цього не обмірковував, — розсудливо сказав він. — Але щоразу, коли ми впевнені, що небезпека позаду, траллоки знаходять нас знову. Я не знаю, чи існує взагалі таке місце, де ми могли би від них сховатись. Тож хоч мені це і не надто подобається, але Морейн нам потрібна.

— Тоді я взагалі не розумію, Перрине, куди ж нам рухатись.

Перрин здивовано закліпав очима. Вона чекала відповіді від нього. Чекала, що він скаже їй, що їм слід робити. Ніколи раніше ще не траплялося такого, щоби вона сподівалась, що він візьме керівництво на себе. Еґвейн ніколи не любила виконувати чиїсь плани і ніколи нікому не дозволяла себе повчати. За винятком хіба що Мудрині, але іноді йому здавалось, що вона і тут подеколи пручається. Перрин пригладив рукою землю перед собою і голосно відкашлявся.

— Якщо зараз ми знаходимося тут, а Біломостя ось тут, — хлопець двічі тицьнув пальцем у землю, — в такому разі Кеймлін має бути десь тут. — Він зробив третю позначку, трохи осторонь.

Хлопець замовк, розглядаючи три цятки на землі. Увесь його план базувався на тому, що йому запам’яталося зі старої карти її батька. Майстер аль’Вір казав, що карта ця не надто точна, та й Перрин не проводив над нею стільки часу, як Ранд і Мет. Проте Еґвейн нічого не казала. Він підняв голову і побачив, що вона все ще дивиться на нього, стискаючи руками коліна.

— Кеймлін? — голос її лунав приголомшено.

— Кеймлін. — Перрин накреслив на землі лінію між двома точками. — Подалі від ріки, і навпростець. Таке нікому не спаде на гадку. Ми чекатимемо на них у Кеймліні. — Він обтрусив руки і чекав. Хлопець вважав, що це був гарний план, але Еґвейн, безсумнівно, миттєво вибухне запереченнями. Він передчував, що вона може перебрати керівництво на себе. Дівчина завжди заїдалася до нього, намагаючись навернути на своє, але він ніколи на це не ображався.

На його подив, Еґвейн кивнула.

— Там мають бути селища. Ми зможемо розпитати дорогу.

— Що мене найбільше непокоїть, — мовив Перрин, — а раптом Айз Седай нас там не знайде. Світло, хто міг колись припустити, що я буду таким перейматись? А якщо вона взагалі не з’явиться у Кеймліні? Може, вона вважає нас загиблими й одразу поведе Ранда і Мета до Тар Валлона.

— Морейн Седай казала, що може нас знайти, — нагадала йому Еґвейн упевнено. — Якщо вона здатна відшукати нас тут, то зможе знайти і в Кеймліні. І вона це зробить.

Помовчавши, Перрин кивнув.

— Коли вже ти так кажеш... але якщо через кілька днів вона не з’явиться в Кеймліні, то ми підемо до Тар Валлона і викладемо все перед Престолом Амерлін. — Хлопець глибоко зітхнув. Два тижні тому ти ще навіть ніколи не бачив Айз Седай, а наразі патякаєш про Престол Амерлін. О Світло! — Як твердив Лан, з Кеймліна веде добра дорога. — Він глянув на згорток у промасленому папері, що лежав біля Еґвейн, і кахикнув.—А чи не можна ще трохи хліба та сиру?

— Треба, щоби цього вистачило надовго, — сказала дівчина, — аж доки тобі не пощастить зі сильцем більше, ніж мені минулої ночі. Добре, що хоч із багаттям не було проблем.

Ховаючи пакет у сідельну сумку, вона розсміялась, так наче це був жарт.

Мабуть, існували межі, до яких вона була здатна поступитись лідерством. У животі хлопця забурчало.

— У такому разі, — сказав він, підводячись, — нам краще вирушати негайно.

— Але ж ти ще мокрий, — заперечила дівчина.

— Висохну, поки йтиму, — сказав він рішуче і почав закидати багаття, нагрібаючи на нього землю. Якщо він лідер, то настав час починати керувати. Вітер від ріки усе сильнішав.

РОЗДІЛ 23

ВОВЧИЙ БРАТ

Перрин з самого початку знав, що подорож до Кеймліна не буде приємною проіулянкою. Почати хоча б з наполегливої вимоги Еґвейн їхати верхи на Белі по черзі. Вони не знають, скільки їм їхати, казала вона, але подорож точно буде надто довгою, аби тільки вона їхала верхи. Вона рішуче випнула підборіддя й утупилася на нього непорушним поглядом.

— Я надто важкий, аби сідати на Белу, — заперечив юнак. — Я звик ходити пішки, мені так буде краще.

— А я не звикла ходити пішки? — гостро запитала Еґвейн.

— Я інше хотів...

— Тобто я одна мушу натирати собі сідниці сідлом, так? А коли ти находишся до того, що в тебе ноги відпадатимуть, я маю про тебе дбати?

Він бачив, що вона не зупиниться, тому пробурмотів:

— Добре, хай буде так. Але твоя черга їхати верхи — перша. — Обличчя у дівчини стало ще впертішим, але він не дав їй і слова сказати всупереч. — Якщо ти не сядеш у сідло сама, я тебе туди закину.

Вона подивилася на хлопця ошелешено, але тоді вигнула губи в легенькій усмішці.

— Ну що ж, у такому разі...

Висновуючи з голосу, дівчина ладна була розсміятися, але на коня все ж таки сіла.

Пробурмотівши щось собі у ніс, Перрин повернув убік від ріки. Герої з легенд ніколи не стикалися з такими проблемами.

Еґвейн не забувала наполягати, щоби вони їхали верхи по черзі, силою заганяючи хлопця в сідло, як би він не впирався. Ковальська справа не передбачає тендітної статури, а Бела була не дуже великою як на верхову конячку. Щоразу коли Перрин ставив ногу у стремено, йому здавалося, що кошлата кобила дивиться на нього з непідробним докором. Може, це були і дрібниці, але вони його дратували. За якийсь час він почав здригатися щоразу, коли чув від Еґвейн:

— Твоя черга, Перрине.

В легендах герої ніколи не здригалися і ніхто й ні до чого їх не міг примусити. Але, міркував він собі, їм ніколи не доводилося мати справу з Еґвейн.

Спочатку вони час від часу потрохи перекушували сиром та хлібом, але запаси закінчилися вже наприкінці першого дня. Поки Еґвейн розкладала багаття, Перрин узявся наставляти сільця на здогадних кролячих стежках — схоже було, що ними ніхто вже давно не бігав, але якийсь шанс усе-таки був. Закінчивши, він уже перед сутінками вирішив перевірити свої призабуті вміння в орудуванні пращею. Хоча їм на очі не траплялося нічого живого, але хтозна... На його подив, він майже одразу сполохав худого кроля. Хлопець був настільки ошелешений, коли тваринка вигулькнула з-під куща, що ледь її не упустив, але все ж таки примудрився вцілити в неї з відстані сорок спанів саме тоді, коли кролик майже встиг забігти за дерево.

Коли Перрин повернувся до табору з кроликом у руках, Еґвейн уже склала купкою наламаний сухостій, але тепер чомусь колінкувала біля нього із заплющеними очима.

— Що ти робиш? Щоби вогонь запалився, одного бажання замало!

Почувши його, Еґвейн зірвалася на ноги, різко обернувшись до нього обличчям і притискаючи долоню до горла:

— Ти... Ти налякав мене.

— Мені пощастило, — промовив він, показуючи їй кролика. — Де твої кремінь та кресало? Сьогодні ввечері ми нарешті поїмо по-людськи.

— У мене нема кременя, — повільно проказала дівчина. — Він був у мене в кишені і загубився в ріці.

— Тоді як?..

— Там, на березі ріки, це було геть нескладно, Перрине. Я просто робила все, як навчила мене Морейн Седай. Просто тяглася туди, і...—Вона зробила жест, наче хапаючи щось у повітрі, а тоді її рука безсило упала. — А тепер я нічого не знаходжу.

Збентежений Перрин провів язиком по враз пересохлих іубах:

— Це... це Сила? — Дівчина кивнула, і він витріщився на неї: — Ти з глузду з’їхала? Це ж треба... Єдина Сила! Не можна бавитися з такими речами!

— Але ж, Перрине, це було так легко. Я можу це робити. Я можу на-прявляти Силу.

Перрин глибоко вдихнув.

— Еґвейн, зараз я змайструю подобу лука і добуду вогонь. Пообіцяй мені, що ти не намагатимешся застосувати... цю... цю... річ знову.

— Не стану я обіцяти. — Вона знову стиснула губи, і йому залишалося лише замовкнути. — Ти б відмовився від своєї сокири, Перрине Айбара? Ти погодився б, щоб тобі прив’язали одну руку до тулуба? Не буду я такого обіцяти!

— Я пішов робити лук, — відказав він утомлено. — Принаймні пообіцяй мені, що сьогодні ввечері ти більше не намагатимешся робити... це. Будь ласка.

Вона погодилася неохоче, і навіть коли кролик вже обсмажувався на рожні над вогнищем, юнаку здавалося, що вона ось-ось заявить, що могла би зробити це краще. Від своїх спроб Еґвейн не відмовилась, і робила це щовечора, проте найкращим її досягненням була тонесенька цівка диму, що одного разу з’явилася серед гілок і негайно розтанула. Еґвейн виклично зблиснула очима на Перрина, і той визнав за краще промовчати.

Отак повечерявши одного разу гарячою стравою, надалі мандрівники харчувалися сирими дикими бульбаками рослин та молодими паростками, що почасти їм траплялися. Оскільки весна ще не давала про себе знати, поживок цей був і мізерний, і несмачний. Ніхто з них не нарікав, але жодна трапеза не обходилася без зітхання, і вони обоє знали, що сумують за сиром чи навіть запахом хліба. Знахідка ж грибів, та ще й найкращих — Корони королеви, на які вони натрапили у тінистій лісовій іущавині, перетворилась у справжній бенкет. Наминаючи їх, вони сміялися та розповідали історії ще з Емондового Лугу, історії, що починалися «А пам’ятаєш, як...», проте гриби закінчились, а з ними урвався і сміх. Голодному не до сміху.

Той, хто йшов пішки, ніс пращу напоготові, надіючись натрапити на кроля чи білку, але камінь вилітав з пращі лише через розчарування. Щовечора вони ретельно розставляли сильця, проте вранці знаходили їх порожніми, а зостатися ще на один день на тому самому місці не наважувалися. Жоден з них не знав, як задалеко до Кеймліна, і жоден не почувався в безпеці, доки туди не прийде. Перрин почав замислюватися, чи не стиснеться, бува, його шлунок настільки, що натомість нього зяятиме діра.

Йому здавалося, що рухаються вони досить швидко, але що більше мандрівники віддалялися від Арінелле, не зустрічаючи жодного села чи навіть ферми, де вони могли би запитати дорогу, сумніви Перрина щодо правильності їхнього плану зростали. Еґвейн виглядала такою ж самовпевненою, як і в перший день їхньої подорожі, але він був переконаний, що рано чи пізно вона скаже, що краще було би ризикнути зустрітися з траллоками, ніж кружляти манівцями решту свого життя. Дівчина нічого такого не казала, але він однаково на це чекав.

Через два дні після того, як вони від’їхали від ріки, місцевість змінилася густо залісненими пагорбами, котрі, як і все довкола, ще перебували в обіймах зими, а ще через день пагорби знову вирівнялися, у густій стіні лісу почали з’являтися прогалини, іноді з милю і більше завширшки. У прихованих від сонця низинах ще лежав сніг, і вранці повітря було по-зимовому холодним, а щодо вітру, то він повсякчас дихав холодом. І ніде не було видно ні дороги, ні зораного поля, ні диму з коминів — жодної ознаки того, що десь поблизу замешкують люди.

Якось вони натрапили на руїни високого кам’яного валу, що оточував вершину пагорба. Всередині зруйнованого валу виднілися рештки кам’яних будівель без дахів. Ліс давно усе поглинув: дерева попроростали навіть крізь камінь, а павутиння старих витких рослин вкрило чи не кожну кам’яну брилу. Іншим разом мандрівники натрапили на кам’яну вежу, безголову, вкриту темно-бурою ковдрою старого моху і зіперту на величезний дуб, могутнє коріння якого помалу розвалювало її. Але ніде не траплялися їм місця, де ще відчувалося б живе людське дихання. Пам’ять про Шадар Лоґот змушувала їх сторонитися румовищ, і вони пришвидшували ходу, щоби чимскоріш покинути ті місця, що, здавалося, ніколи не чули людських кроків.

Ночами Перрина мучили страхітні сновиддя. У них його переслідував Ба’алзамон, женучись за ним лабіринтами, але Перрин ніколи не зустрічався з ним лицем в лице, принаймні не пам’ятав про це. Втім, для лиховісних снів достатньо було вже самої їхньої подорожі. Еґвейн скаржилася на нічні кошмари, пов’язані з Шадар Лоґотом, а надто після того, як вони знайшли зруйновану фортецю та покинуту везку. Перрин своїх снів не переповідав, навіть коли прокидався в темряві, обливаючись холодним потом і не в змозі вгамувати дрож. Еґвейн очікувала від нього, що він без пригод приведе їх до Кеймліна, а не ділитиметься страхами, з якими нічого не можна було вдіяти.

Він ішов біля голови Бели, роздумуючи, чи пощастить їм сьогодні ввечері чимось поживитися, коли нараз відчув запах. Наступної миті кобила роздула ніздрі і мотнула головою. Перш ніж вона встигла заіржати, він ухопив її за вуздечку.

— Пахне димом, — схвильовано сказала Еґвейн. Вона нахилилася вперед у сідлі і глибоко вдихнула. — Багаття, і на ньому щось готують. Смаженина. Кролик.

— Можливо, — стримано відповів Перрин, і радісна посмішка на обличчі дівчини згасла. Замість пращі хлопець узяв до рук сокиру, і та зловісно зблиснула півмісяцем леза. Він нерішуче розтиснув пальці й обхопив грубезне топорище. Так, це була справжня зброя, проте ні його потаємні тренування біля ковальського горна, ні уроки Лана не підготували його до її застосування. Навіть битва перед Шадар Лоґотом уявлялася надто туманно, щоби додати йому впевненості. Він так і не зміг дати собі раду з тією порожнечею, про яку говорили Ранд і Охоронець.

Скісні пасма сонячного проміння пронизували ліс з-за їхніх спин, перетворюючи його на нерухому стіну плямистих тіней. Слабкий запах спалюваної деревини плив повз них, ледь віддаючи смаженим м’ясом. Це може бути кролик, подумав хлопець, і в його шлунку забурчало. Але це може бути й щось інше, нагадав він собі. Перрин поглянув на Еґвейн: вона спостерігала за ним. Бути ватажком означає бути відповідальним...

— Зачекай тут, — тихо мовив він. Вона насупилася, але він перервав її раніше, ніж вона встигла розтулити рота. — І сиди тихо! Ми ще не знаємо, хто це. — Вона кивнула. Неохоче, але кивнула. Перрин не розумів, чому це не працювало, коли він намагався вмовити її проїхатися поза чергою верхи. Набравши повні груди повітря, він вирушив на запах диму.

Перрин не провів стільки часу в лісах навколо Емондового Лугу, як Ранд чи Мет, але все ж таки і йому доводилося полювати на кроликів. Скрадаючись, хлопець перебігав від дерева до дерева так, що не хруснула жодна гілочка. Невдовзі він уже визирав з-за стовбура високого дуба з розлогими зміїстими гілками, що нагнулися, майже торкаючись землі, а тоді знову тяглисявгору. Перед собою хлопець бачив похідне багаття, а біля нього худорляву, засмаглу до чорноти людину, що притулилася спиною до товстої гілки дуба.

Принаймні він не був траллоком, зате був найдивнішим чоловіком, якого будь-коли доводилося бачити Перрину. По-перше, весь його одяг, схоже, був зшитий із звіриних шкур, навіть взуття та чудернацька, округла, але з пласким верхом шапка на голові. Плащ був химерною мішаниною з кролячих та білячих шкурок, а штани, здавалося, були зшиті із шкури довгошерстої кози біло-коричневої масті. Схоплене на потилиці шнурком, каштанове із сивизною волосся спадало до пояса. Густа борода віялом лежала на грудях. На поясі висів довгий ніж, майже меч, а поряд, зіперті на гілку дерева, стояли лук і сагайдак.

Чоловік сидів, відкинувшись назад, із заплющеними очима і, схоже, спав, проте Перрин не поспішав вийти зі своєї схованки. Над вогнищем незнайомця на шістьох встромлених під нахилом палицях було нанизано шість кроликів, вже запечених до золотаво-коричневої шкурочки. Час від часу жир із шипінням скрапував у вогонь. Зблизька аромат печеного м’яса був такий відчутний, що у Перрина аж слина на язик набігла.

— Що, слинка котиться? — Чоловік розплющив одне око й подивився просто туди, де ховався Перрин. — Можеш зі своєю приятелькою присісти і перекусити. Я не помітив, щоб ви за пару останніх днів багато їли.

Перрин, на мить завагавшись, підвівся на ноги, стискаючи в руці сокиру.

— Ви спостерігаєте за мною два дні?

Незнайомець видав здушений смішок.

— Так, спостерігав за тобою. І за тією гарненькою дівчиною. Попихає тобою, наче півником-недомірком, еге ж? Чув вас, здебільшого. З усієї вашої компанії тільки конячка не тупотить так, що чути на п’ять миль. То ти її покличеш чи збираєшся з’їсти кролика сам?

Перрин образився: він знав, що не надто шумить. Він не міг би підкрастися до кролика в Заплавному лісі із пращею, якби шумів. Але запах кролика змусив його згадати, що Еґвейн теж голодна, а крім того, ще не знає, чи це, бува, не вогнище траллоків.

Він просунув сокирище у петлю на поясі і гукнув:

— Еґвейн! Усе гаразд! Це справді кролик! — Простягнувши незнайомцю руку, він додав уже звичайним тоном: — Мене звуть Перрин. Перрин Ай-бара.

Чоловік якусь мить мовчки дивився на руку, в тоді незграбно взяв її у свою. Схоже, він був не дуже звичний ручкатися.

— Мене звати Ілайс, — сказав він, зводячи очі на Перрина. — Ілайс Мачира.

Перрин роззявив рота і ледь не випустив руку Ілайса. Очі чоловіка були жовтими, немовби відшліфоване до блиску золото. Якийсь невиразний спогад ворухнувся в глибині його свідомості, але відразу зник. Тієї миті він подумав лише про те, що у всіх траллоків, яких йому довелося бачити, очі майже чорні.

З’явилася Еґвейн, обережно ведучи Белу. Вона прив’язала кобилу до однієї з менших гілок дуба і, коли Перрин познайомив її з Ілайсом, щось ввічливо пробурмотіла, при цьому весь час поглядаючи на кроликів. Схоже, вона не помітила очей незнайомця. Коли Ілайс зробив жест, запрошуючи гостей пригощатися, її не треба було вмовляти. Перрин завагався на якусь мить довше, перш ніж приєднався до неї.

Доки вони їли, Ілайс не відволікав їх розмовами. Перрин був такий голодний, що, відриваючи великі шматки гарячого м’яса, спершу мусив жонглювати ними з руки на руку, аби не обпекти рота. Навіть Еґвейн не виявляла звичної для себе охайності: жирний сік стікав їй по підборіддю.

Денне світло померкло, перейшовши у сутінки, перш ніж вони вже трохи вгамували голод, а заговорив Ілайс тільки тоді, коли безмісячна темрява обступила багаття.

— Що ви тут робите? Тут на п’ятдесят миль у будь-який бік нема жодної оселі.

— Ми прямуємо до Кеймліна, — відповіла Еґвейн. — Чи не могли б ви...

Вона ображено вигнула брову, коли Ілайс, відкинувши голову, зайшовся іучним реготом.

Перрин з недонесеною до рота кролячою ніжкою подивився на нього.

— Кеймлін? — нарешті спромігся вимовити крізь сміх Ілайс. — Якщо ви рухатиметесь у тому напрямку, якого дотримуєтесь останні два дні, Кеймлін залишиться за сто миль південніше. Може, й більше.

— Ми хотіли спитати у когось дорогу, — промовила Еґвейн, виправдовуючись. — Але досі не бачили жодного села чи ферми.

— І не побачите, — реготнув Ілайс. — Цим шляхом, що ви йдете, можете дійти аж до Хребта Світу і не зустрінете жодної живої душі. Звісно, якщо ви зійдете на Хребет — а це можна зробити в деяких місцях, — то в Аїльскій пустелі ви людей знайдете, але вам там не сподобається. Вдень у пустелі можна спектися, вночі замерзнути, і в будь-якому випадку померти від спраги. Тільки аїльці можуть знайти воду в пустелі, а вони не надто полюбляють чужинців. Зовсім не полюбляють, я би сказав. — Він знову вибухнув сміхом, ще несамовитішим, цього разу буквально качаючись від нього по землі. — Тобто взагалі не люблять, — зумів нарешті промовити він.

Перрин неспокійно засовався на місці. Чи не вечеряємо ми з божевільним?

Еґвейн насупилася, але дочекалася, поки веселощі Ілайса трохи вгамуються, і лише тоді промовила:

— Може, ви показали б нам дорогу? Схоже, ви значно краще обізнані з місцевістю, ніж ми.

Ілайс припинив сміятися. Підвівши голову, він надів округлу хутряну шапку, що було впала, коли він качався по землі, і втупився на дівчину з-під насуплених брів.

— Я не дуже люблю людей, — зауважив він байдужим голосом. — У містах достолиха людей. Я рідко наближаюся до сіл чи навіть ферм. Ні селяни, ні фермери не люблять моїх друзів. Я б і вам не допоміг, якби ви не блукали навколо такі безпорадні і безневинні, наче щойно народжені цуценята.

— Але ви принаймні можете сказати нам, в який бік рухатися, — наполягала дівчина. — Якщо ви спрямуєте нас на найближче село, хай воно буде навіть за п’ятдесят миль звідси, його мешканці, звісно, зможуть показати нам дорогу на Кеймлін.

— Сидіть тихо, — промовив Ілайс. — Наближаються мої друзі.

Раптом Бела налякано форкнула та почала рватися з поводів. Перрин припіднявся, коли в темніючому лісі поміж них забовваніли неясні постаті. Бела засмикалась і з відчайдушним іржанням звилася дибки.

— Заспокій кобилу, — сказав Ілайс. — Вони її не зачеплять. І вас теж, якщо поводитиметеся тихо.

Чотири вовки вийшли в коло світла від багаття — кудлаті, заввишки до пояса людині, з щелепами, здатними перекусити людині ногу. Так наче тут жодної живої душі не було, вони наблизилися до багаття і вляглися між людьми. У темряві між деревами, відбиваючи світло вогнища, зусібіч виблискували інші вовчі очі... багато очей.

Жовті очі, подумав Перрин. Як в Ілайса. Ось що він не міг пригадати, поки не побачив їх. Сторожко слідкуючи за вовками, що вляглися біля багаття, він потягнувся по сокиру.

— Я не радив би цього робити, — промовив Ілайс. — Якщо вони вирішать, що ти їм загрожуєш, то не будуть такими лагідними.

Вони дивляться на нього, ті чотири вовки, зауважив Перрин. У нього виникло відчуття, наче всі вовки, і ті, що між деревами, теж дивляться на нього. Від цього аж мороз пішов поза плечима. Хлопець обережно прибрав руку від сокири. Йому здалося, що він відчув, як вовки розслабилися. Перрин повільно опустився на землю; руки у нього тремтіли, і йому довелося обхопити коліна, аби вгамувати дрож. Еґвейн була наче напнута струна, що ось-ось затремтить. Один із вовків, майже чорний із світлішою сірою плямою на морді, лежав поруч із нею, ледь її не торкаючись.

Бела припинила форкати та кидатися. Натомість дрож хвилями пробігав її крупом. Вона косила оком, наче намагаючись бачити всіх вовків одразу, і водночас переступала з ноги на ногу, час від часу хвицаючись, аби показати вовкам, що продасть своє життя дорого. Вовки, здавалося, не звертали уваги ні на неї, ні на всіх інших. Висолопивши довгі язики, вони спокійно чекали.

— Ось так, — проказав Ілайс. — Так краще.

— Вони приручені? — ледь чутно, але з надією в голосі запитала Еґвейн. — Вони... домашні?

Ілайс фиркнув.

— Вовків не приручають, дівчино, навіть ще менше, ніж чоловіків. Вони — мої друзі. Ми з ними одна компанія, разом полюємо, спілкуємося на свій лад. Все, як водиться між друзями. Хіба ні, Ряба?

Вовчиця, шерсть якої мінилася безліччю відтінків сірого, від майже чорного до сріблястого, повернула голову і подивилася на нього.

— Ви розмовляєте з ними? — здивувався Перрин.

— Це не зовсім розмова, — повільно відказав Ілайс. — Слова тут не мають значення, і вони не дуже й правильні. Її ім’я не Ряба. Її ім’я — це щось на подобу мерехтіння тіней на поверхні лісового озерцяти на світанку у розповні зими, коли вода рябіє під вітром, і холодний присмак льоду, якщо спробувати цю воду на язик, і натяк на снігопад у сутінковому повітрі. Але і це не воно. Цього не можна передати словами. Це радше відчуття. Отак розмовляють вовки. Інші — це Смалений, Стрибун і Вітер.

У Смаленого на плечі виднівся старий шрам, який міг слугувати поясненням для його імені, але жодний з двох інших вовків не мав ознак, що відповідали б їхнім іменам.

Попри відлюдкуватість чоловіка, Перрину здавалося, що Ілайс радий був поговорити з іншими людьми. Принаймні говорив він охоче. Хлопець дивився, як блищать у світлі багаття вовчі ікла, і думав, що, можливо, провадити розмову з Ілайсом не така вже й погана думка.

— Як ви навчилися розмовляти з вовками, Ілайсе?

— Це була їхня ідея, — відповів Ілайс, — не моя. Не я розпочав. Гадаю, це завжди так і відбувається. Вовки знаходять тебе, а не ти їх. Деякі люди вважають, що мене торкнувся Морок; це через те, що хай куди я йду, там з’являються вовки. Інколи я й сам так вважаю. Добропорядні люди здебільшого почали уникати мене, а ті, хто шукав мого товариства, з різних причин не годилися мені в приятелі. А потім я помітив, що інколи вовки наче знають, що у мене на думці, і відповідають на те, що у мене в голові. Ось тоді все й розпочалося по-справжньому. Я їх цікавив. Вовки взагалі вміють відчувати людей, але на свій лад. Вони тішилися, що їм пощастило мене відшукати. Вони кажуть, що минуло багато часу відтоді, коли вони востаннє полювали разом з людиною, а коли вони кажуть «минуло багато часу», я відчуваю, наче дме холодний вітер, і дме він, починаючи з Першого Дня.

— Я ніколи не чула про людей, які б полювали разом з вовками, — сказала Еґвейн. Голос у неї трохи тремтів, але те, що вовки просто спокійно лежали поруч, схоже, додавало їй духу.

Якщо Ілайс і розчув її, то й знаку не подав.

— Вовки пам’ятають усе не так, як люди, — сказав він. Його неймовірні очі дивилися кудись у безвість, наче й він сам уже плив кудись далеко на хвилях спогадів. — Кожний вовк пам’ятає історію всього вовчого племені, принаймні в загальних рисах. Як я вже казав, словами це важко пояснити. Вони пам’ятають, як переслідували здобич пліч-о-пліч з людиною, але це було так давно, що тепер це радше тінь тіні, а не власне пам’ять.

— Це дуже цікаво, — промовила Еґвейн, і Ілайс кинув на неї гострий погляд. — Ні, правда, я так вважаю. — Вона провела язиком по пересохлих губах. —А... могли б ви... могли б ви навчити нас розмовляти з ними?

Ілайс знову хмикнув.

— Цього неможливо навчити. Хтось може це робити, хтось ні. Вони кажуть, що він може. — Ілайс показав на Перрина.

Перрин дивився на палець Ілайса такими очима, наче той наставив на нього ножа. Він і насправді божевільний. Вовки знову втупилися на Перрина. Він засовався на місці.

— Ви кажете, що прямуєте до Кеймліна, — сказав Ілайс, — але це однаково не пояснює, що ви робите тут. Адже звідси до будь-якого людського житла треба йти багато днів.

Він скинув на землю свій плащ із клаптиків хутра, влігся на бік, спершись на лікоть, і став чекати на відповідь.

Перрин поглянув на Еґвейн. Вони вже давно скомпонували історію для сторонніх — коли вдасться на них натрапити — куди і навіщо йдуть, яка би могла вибавити їх від можливих неприємностей. Таку історію, з якої годі було дізнатися, звідки вони і яка насправді мета їхньої подорожі. Хто знає, чиє необачне слово може долетіти до вух щезника? Вони працювали над своєю історією щодня, зшиваючи її докупи і приховуючи шви. Вони вирішили, що розповідати історію буде Еґвейн. Вона була спритніша на язик, ніж Перрин: а ще вона стверджувала, що завжди знає, коли він бреше — мовляв, на його обличчі це й сліпий може побачити.

І Еґвейн почала, як по писаному. Начебто вони зі Салдеї, з ферм біля одного крихітного сільця. Ніхто з них у своєму житті не подорожував далі як за двадцять миль від дому. Але вони наслухалися казок менестрелів, байок купців, і їм закортіло побачити світ широкий. Побачити Кеймлін та Ілліан. Море Штормів, а може, навіть легендарні острови, де живе Морський народ.

Перрин слухав її залюбки. Навіть Том Меррилін не зміг би навернути таких ахіней з дещиці того, що вони знали про світ за межами Межиріччя, аби ті щонайкраще відповідали їхнім цілям.

— То ви з Салдеї, еге ж? — промовив Ілайс, коли дівчина закінчила розповідати.

Перрин кивнув:

— Звідти. Ми подумували спочатку податися до Марадона. Я б залюбки подивився на короля. Але наші батьки перш за все кинулись би шукати нас саме у столиці.

Так вони домовилися: одразу дати зрозуміти, що в Марадоні вони не бували, тож у такому разі ніхто не чекатиме від них, що їм щось відомо про місто — це на той випадок, якщо вони натраплять на когось, хто там справді бував. Емондів Луг та події Ночі Зими залишилися далеко позаду. Отже, тим, хто слухатиме їхню побрехеньку, і на гадку не спаде Тар Балон чи Айз Седай.

— Е, та тут ціла історія, — кивнув Ілайс. — Так, нічогенька така історія. Щоправда, дещо не тримається купи, проте найголовніше, що Ряба стверджує, що це брехня на брехні, ще й брехнею поганяє. Від першого до останнього слова.

— Брехня! — вигукнула Еґвейн. — Навіщо нам брехати?

Четвірка вовків не поворухнулася, але тепер не схоже було, що вони просто лежать біля вогнища. Здавалося, що тварини припали до землі перед стрибком. Жовті очі незмигно стежили за хлопцем і дівчиною.

Перрин не сказав нічого, але правиця його тихо ковзнула до сокири на поясі. Проте коли четверо вовків підвелися одним стрімким рухом, ЙОГО рука завмерла на півдорозі. Вовки не видавали ні звуку, але шерсть на їхніх загривках стала сторчма. Один із вовків між деревами розкотисто завив у ніч. Інші відгукнулися, п’ятеро, десятеро, двадцятеро, розриваючи на клоччя морок ночі. Виття припинилося так само різко, як і почалося. Холодний піт стікав обличчям Перрина.

— Якщо ви вважаєте... — закінчити фразу дівчині завадив клубок у горлі. Попри нічний холод її обличчя теж вкрилося потом. — Якщо ви вважаєте, що ми брешемо, тоді, мабуть, ви забажаєте, щоб ми зупинилися на ночівлю десь подалі.

— Зазвичай я так і роблю, дівчино. Але зараз хочу почути про траллоків. І напівлюдка.

Перрин намагався прибрати емоції зі свого обличчя, сподіваючись, що це вдасться йому краще, ніж Еґвейн. А Ілайс буденним тоном вів далі:

— Ряба каже, що занюхала напівлюдка і траллоків у ваших головах, коли ви сплітали свої побрехеньки. Всі вони занюхали. Ви якимось чином мали справу з траллоками та безокими. Вовки ненавидять траллоків і на-півлюдків сильніше за лісову пожежу, сильніше за все, і я також. Смалений хоче вас прикінчити. Це траллоки залишили йому цю зазначку, коли йому ще й року не виповнилося. Він каже, дичини тепер недостатньо, а ви відгодовані краще за тих оленів, що траплялися йому впродовж багатьох місяців. Але Смалений завжди був нетерплячий. Чому б вам не розповісти мені все, як є? Сподіваюся, що ви не Друзі Морока. Не подобається мені вбивати людей після того, як я їх нагодував. Лише пам’ятайте, вони знатимуть, якщо ви збрешете, і навіть Ряба вже роздратована майже так само, як Смалений. — Він дивився на них жовтими, наче у вовків, очима, дивився незмигно. Як і вовки.

Це й насправді вовчі очі, подумав Перрин.

Еґвейн глянула на нього, і хлопець зрозумів, що вона чекає, що він вирішить. Світло, ось я й знову головний. Вони домовилися, що розповісти будь-кому правду про те, що з ними сталося, було би надто ризиковано, але наразі він не бачив іншого виходу. Навіть якби він встиг вихопити сокиру...

Гарчання ворухнулося глибоко в горлі Рябої, його підхопила трійця вовків круг багаття, а тоді вовки у темряві. Ніч сповнилася загрозливим гарчанням.

— Добре, — квапливо сказав Перрин. — Добре!

Гарчання урвалося як ножем відтяте. Еґвейн розтиснула кулаки й кивнула.

— Усе це почалося за кілька днів до Ночі Зими, — почав розповідати Перрин, — коли наш приятель Мет побачив чоловіка в чорному плащі...

Ілайс з байдужим виразом обличчя так і залишився лежати на боці, але щось у нахилі його голови свідчило про те, що він слухає, нашорошивши вуха. Перрин продовжив, і четвірка вовків сіла. Складалося дивне враження, що вони теж уважно слухають. Історія вийшла довга, і Перрин розповів її майже цілком. Він не згадав лише про сон, який він і решта хлопців бачили у Бейрлоні. Хлопець чекав, що вовки подадуть знак, що вони помітили його недомовку, але вони тільки дивилися на нього. Ряба видавалася сумирною, а Смалений чомусь сердився. Коли Перрин закінчив, він трохи захрип.

■ — ...а якщо вона не відшукає нас у Кеймліні, ми підемо до Тар Балона. Нам нема більше на що сподіватися — тільки на допомогу Айз Седай.

— Траллоки та напівлюдки так далеко на півдні, — задумливо проказав Ілайс. — Тут є над чим поміркувати.

Він понишпорив у себе за спиною і кинув Перринові шкіряний бурдюк з водою, навіть не поглянувши на хлопця. Здавалося, чоловік поринув у роздуми. Зачекавши, поки Перрин нап’ється, Ілайс заткнув бурдюк затичкою. І тільки після цього заговорив знову:

— Я не маю справ з Айз Седай. Червоні Аджа — ті, хто полюбляють відловлювати чоловіків, котрі плутаються з Єдиною Силою, якось хотіли мене приручити. Я сказав їм просто в обличчя, що вони — Чорні Аджа; ви на службі у Морока, сказав я їм, і їм це не сподобалося. їм не вдалося зловити мене, звісна річ, бо я був у лісі. Але вони намагалися. Так, намагалися. Якщо вже про це зайшла мова, то гадаю, жодні Айз Седай не поставляться до мене добре. Мені довелося вбити парочку Охоронців. Кепська це справа — вбивати Охоронців. Не подобається мені це.

— А ваші розмови з вовками, — ніяково запитав Перрин. — Вони якось пов’язані з Силою?

— Звісно ж, ні, — буркнув Ілайс. — Мені до їхнього приручення було байдуже, але те, що вони намагалися спробувати це зі мною, мене розлютило. Це все вікодавні штуки, хлопче. Давніші за Айз Седай. Давніші за будь-кого, хто намагається скористатися Єдиною Силою. Давні як людство. Давні як вовки. І це їм теж не подобається, цим Айз Седай. Повертається те, що було колись. Є інші речі, інші люди. І це змушує Айз Седай нервувати, і вони починають торочити, ніби слабшають давні бар’єри. Світ розвалюється, кажуть вони. Вони бояться, що якщо так триватиме, Морока буде звільнено. Якби ти бачив, як вони на мене дивилися, ти б подумав, що це станеться через мене. Не всі, але деякі. Червоні Аджа — це точно, але й ще дехто.

Престол Амерлін... А, хай їм! Зазвичай я уникаю їх. І тих, хто приятелює з Айз Седай, теж. І вам раджу, якщо у вас є хоч дрібка здорового глузду.

— Я понад усе у світі хотів би триматися подалі від Айз Седай, — сказав Перрин.

Еґвейн обдарувала хлопця нищівним поглядом. Він міг лише сподіватися, що вона не брякне зараз, що хоче стати Айз Седай. Але дівчина, стиснувши губи, промовчала, тож Перрин повів далі:

— Але у нас нема іншого вибору. За нами женуться траллоки, і щезники, і ще драгкар. Усі, крім Друзів Морока. Ми не можемо сховатися, і ми не можемо битися, адже залишилися самі. Отож, хто нам допоможе? Хто ще достатньо могутній для цього, крім Айз Седай?

Ілайс помовчав трохи, дивлячись на вовків, головно на Рябу і на Смаленого. Перрин нервово совався і намагався не дивитися на них, бо коли він дивився, то в нього було відчуття, ніби він майже здогадується, що Ілайс та вовки кажуть одне одному. Хай це навіть не мало жодного стосунку до Сили, він не хотів бути частиною цього. Це просто божевільний жарт, не більше. Я не можу розмовляти з вовками. Один із вовків — здається, це був Стрибун — поглянув на Перрина, і хлопцю здалося, що той вищирився в посмішці. Цікаво, звідки він узяв, що цього вовка звати саме так?

— Ви можете залишитися зі мною, — нарешті мовив Ілайс. — 3 нами. — Брови Еґвейн злетіли вгору, а в Перрина ледь не відпала щелепа. — А що може бути безпечніше? — з викликом запитав Ілайс. — Траллоки залюбки вб’ють самотнього вовка, якщо натраплять на такого, але вони загнуть гака на багато миль, аби не зустрітися зі зграєю. І про Айз Седай вам не доведеться турбуватися. їх не часто заносить до цих лісів.

— Навіть не знаю, — Перрин уникав дивитися на вовків, що сиділи обабіч нього, тим паче, що він відчував на собі погляд очей Рябої. — По-перше, за нами женуться не лише траллоки.

Ілайс реготнув холодним смішком.

— Я бачив, як зграя розібралася із безоким. Полягла половина зграї, але вовки не відступляться, варто їм лише занюхати запах напівлюдка. Траллоки чи мерддраали — вовкам це байдуже. Насправді, їм потрібний ти, хлопче. Вони чули, що десь є інші люди, котрі можуть розмовляти з вовками, але вони ще ніколи не зустрічали нікого такого, крім мене. А тобі буде тут безпечніше, ніж в будь-якому місті. В містах є Друзі Морока.

— Послухайте, — квапливо заперечив Перрин, — не кажіть такого, будь ласка. Я не можу... не можу робити того, що ви робите, хай що б ви не казали.

— Як знаєш, хлопче. Клей дурня, якщо хочеш. То ти не хочеш бути в безпеці?

— Я себе не обманюю. Мені нема в чому себе обманювати. Все, чого ми хочемо...

— Ми йдемо до Кеймліна, — твердо промовила Еґвейн. — А звідти до Тар Балона.

Стуливши рота, Перрин зустрівся поглядом зі зловісними очима дівчини. Він знав, що вона дозволяє йому ватажкувати, коли хоче, а коли не хоче, не дозволяє, але принаймні вона могла дати йому самому відповісти за себе.

— А ти як, Перрине? — промовив він і сам за себе відповів:—Я? Зачекай, дай мені подумати. Так. Так, я гадаю, я піду далі. — Він стримано їй посміхнувся. — Отже, Еґвейн, ми обоє так вирішили. Тобто я, схоже, йду разом з тобою. Як це добре — спершу все обговорити, а тоді вже вирішувати, правда?

Вона побагровіла, але губи її так і залишилися стиснутими в нитку.

Ілайс хмикнув.

— Ряба знала, що ви так вирішите. Вона каже, що дівчина вкорінена у світ людей, а ось ти... — Він кивнув на Перрина. — Ти стоїш десь посередині. За цих обставин, гадаю, краще нам піти на південь разом із вами. Бо інакше ви або помрете з голоду, або заблукаєте, або...

Смалений раптом звівся на лапи, й Ілайс глянув на нього. За мить підвелася і Ряба. Вона присунулася ближче до Ілайса, так аби теж дивитися в очі Смаленому. Ця жива картина застигла на кілька довгих хвилин, а тоді Смалений розвернувся і зник у темряві. Ряба струснулася, тоді повернулася на своє місце і плюхнулася на живіт, наче нічого не сталося.

Ілайс побачив запитальний погляд Перрина.

— У цій зграї головна Ряба, — пояснив він. — Дехто із самців може подолати її у двобої, але вона розумніша за всіх, і вони це знають. Вона багато разів рятувала всю зграю. Але Смалений вважає, що зграя марнує з вами трьома час. Тут його цікавить лише ненависть до траллоків, і, якщо траллоки з’явилися тут, далеко на півдні, він хоче вирушити їх убивати.

— Ми його добре розуміємо, — промовила Еґвейн.—Ми справді можемо самі знайти дорогу... нам треба тільки знати, в якому напрямку рухатися... якщо, звісно, буде ваша ласка нам цей напрямок показати.

Ілайс змахнув рукою:

— Я сказав, що зграю веде Ряба, адже так? Вранці я вирушу на південь разом із вами, і вони підуть з нами.

Висновуючи з виразу обличчя Еґвейн, ця новина жодним чином не була доброю.

Перрин сидів, відгородившись від усіх стіною мовчання. Він відчував, як віддаляється Смалений. Вовк зі шрамом пішов не сам: ще з десяток вовків, молодих самців, побігли за ним. Перрин хотів вірити, що все це — лише виплід його уяви, розбурханої словами Ілайса, але не міг. Останньої миті, коли подаленілі вовки вже майже зникли з його свідомості, Перрин відчув думку, яка, як він зрозумів, прийшла від Смаленого, думку таку ясну й чітку, наче це була його власна думка. Ненависть. Ненависть і смак крові.

РОЗДІЛ 24

ВНИЗ ПО АРІНЕЛЛЕ

Десь далеко крапала вода, глухі сплески безупинно відлунювали від стін, і те відлуння наче жило своїм життям, назавжди полишивши первинне джерело. Зусібіч громадилися кам’яні мости та відкриті переходи. Вони, здавалося, виростали з широких кам’яних пілонів з пласкими верхівками, гладенькі, відполіровані, з прошарками червця та золота. Лабіринт ярус за ярусом тягнувся крізь пітьму вгору-вниз без видимого початку і кінця. Кожен міст вів до пілона, кожен перехід — ще до одного пілона, а тоді до інших мостів. Куди б не поглянув Ранд, скрізь, куди лише сягало око, крізь темряву неясно проступала одна й та сама картина — і зверху, і знизу. Щоби роздивитися краще, бракувало світла, та він цьому майже зрадів. Деякі переходи закінчувалися відкритими терасами, що нависали над ярусами та ярусами таких само терас. Жодних підпор не було видно. Він пришвидшив кроки, намагаючись вийти звідси, знаючи, що це лише ілюзія. Усе навколо було ілюзією.

Він знав цю ілюзію. Він надто часто перебував у ній, аби не впізнати. І скільки би він не пройшов угору чи вниз, чи будь-куди, повсюди був тільки блискучий камінь. І повітря, що відгйнило сирим духом глибоко розритої, щойно перевернутої землі, а ще нудотно-солодкавий сморід тління. Сморід могили. Він намагався не дихати, але огидний запах забивав ніздрі, прилипав до шкіри масною плівкою.

Око вловило якийсь рух, і він заціпенів, пригнувшись за відполірованою огорожею на верхівці однієї з колон. Але заховатися тут було неможливо. Його можна було побачити з тисячі різних місць. У повітрі була розлита тінь, але справжніх тіней, що приховали б його, тут не було. Тут не було ламп, чи ліхтарів, чи смолоскипів. Тьмяне освітлення просто було тут присутнє, так наче воно точилося з повітря. Напівсвітла було достатньо, аби бачити, певною мірою; достатньо, аби побачили його. Але нерухомість всього навколо давала хоч незначний захист.

Рух повторився, і тепер Ранд роздивився, що саме рухається. Вдалині по одному із переходів стрімко просувався чоловік, не звертаючи уваги на відсутність поручнів і прірву під ногами. Плащ, збрижений його швидкою ходою, тріпотів у нього за спиною, чоловік повсякчас вертів головою, когось шукаючи, випильновуючи. З такої відстані Ранд бачив лише обриси постаті, що рухалася крізь пітьму, але він і звідси міг сказати, що плащ цей був кольору свіжої крові, а зайняті пошуком очі горіли, наче дві печі.

Ранд спробував пробігтися лабіринтом очима, аби прикинути, скільки переходів треба подолати Ба’алзамону, перш ніж він дістанеться до нього, але зрозумів, що це марна справа. Відстані тут були оманливі, цю науку він теж засвоїв. Те, що здавалося далеким, могло вигулькнути раптово, варто було завернути за найближчий кут. А до здогадно близького можна було взагалі не дістатися. Єдине, що залишалося, — це йти вперед. Як він і робив з самого початку. Йти вперед і не думати. Думати було небезпечно, це він знав.

Проте коли він відвернувся від далекої постаті Ба’алзамона, то мимоволі згадав про Мета. Може, і Мет знаходиться десь у цьому лабіринті? Чи існують два лабіринти, два Ба'алзамони? Його свідомість ледь торкнулася цієї думки, наче риба наживки, і квапливо подалася геть. Думати про це було надто страшно. Тут як у Бейрлоні? Тоді чому він не може мене відшукати? Вже трохи краще. Хоч якась розрада. Розрада? Кров та попіл, яка в цьому може бути розрада?

Десь тут були два чи три кущі... хоча він і не пам’ятав цього чітко, але ж Ранд уже довго, дуже довго — як задовго? — біг, а Ба’алзамон марно його переслідував. Чи було це як у Бейрлоні, чи це тільки сновиддя, сон, що сниться іншим людям?

На якусь мить — саме стільки, щоби вдихнути, — він зрозумів, чому думати небезпечно... про що небезпечно думати. Як і раніше, щойно він дозволяв собі подумати про довколишнє як про сон, повітря починало мерехтіти, затьмарюючи очі, загусало, наче желе, знерухомлюючи його. Лише на мить.

Від жароти саднила шкіра, і в горлі уже давно пересохло, а він усе біг лабіринтом уздовж тернистого живоплоту. Як давно він так біжить? Піт випаровувався швидше, ніж встигав зібратися в краплі, очі пекло вогнем. Над головою — і не надто високо над головою — вирувало шалене клубовиння сталево-сірих хмар, посмугованих чорним, але жодного повіву вітру в лабіринті не відчувалося. На якусь мить він подумав, що це якось дивно, але гадка розтанула в жару. Він був тут уже дуже довго. Думати було небезпечно, це він знав.

Під ногами тепер була ненадійна бруківка, складена з бляклих, ковзких кругляків, наполовину засипаних сухою, наче кісткове борошно, порохнею, що здіймалася хмарками від найлегшого кроку. Від неї свербіло у носі, і він міг будь-якої миті чхнути, тим самим виказавши себе; хлопець намагався дихати ротом, але тоді пил забивав йому горло так, що він не міг дихати.

Це було небезпечне місце; це він знав також. Попереду Ранд побачив три прогалини у високій стіні з тернини, а далі шлях губився за поворотом. Просто зараз Ба’алзамон міг уже йти назустріч по будь-якій із цих прогалин. Два чи три рази таке вже траплялося... хоча він і не міг пригадати нічого напевне, і йому вдалося врятуватися... якимось чином. Надто розмірковувати — небезпечно.

Задихаючись від спеки, він зупинився роздивитися живопліт. Щільно переплетені кущі терня, мертвотно коричневі на вигляд, з міцними чорними шипами, схожими на гачки завдовжки у дюйм. Надто високий, аби зазирнути поверх нього; надто іустий, аби щось розгледіти крізь нього. Він боязко торкнувся стіни і зойкнув. Хоч який був обережний, а шип проштрикнув йому палець, наче розпеченою голкою. Він відсахнувся, перечепившись підборами за брук, труснув рукою — і надовкола розлетілися краплі густої крові. За якийсь час пекло вже не так сильно, але вся його рука пульсувала.

І раптом Ранд забув про біль. Зачепившись підбором, хлопець викопирсав з порохняви кругляк. Він дивився на нього, а порожні очниці у відповідь зяяли на нього. Череп. Людський череп. Ранд поглянув на доріжку, всю вимощену гладенькими, абсолютно однаковими, блідими кругляками. Він поспішно взявся переступати, але ж не міг би просуватися, не наступаючи на них, і не міг зоставатися на місці, не стоячи на них. Краєм свідомості промайнула розпливчаста думка, що речі можуть бути не тими, чим здаються, але він безжально притлумив її. Думати тут небезпечно.

Він заледве отямився. Стояти на одному місці теж небезпечно. Це була одна з тих істин, про які він хоч і туманно, але знав. Кров із пальця вже тільки скрапувала, і пульсуючий біль майже втишився. Посмоктуючи пальця, він рушив стежкою в тому напрямку, що був просто перед очима. Жодний шлях не був тут кращий за інші.

Він пригадував тепер, наче колись чув, що можна вибратися з лабіринту, якщо завжди повертати в один бік. Щойно в живоплоті з’явився просвіт, він повернув праворуч, біля наступної прогалини ще раз праворуч. І опинився лицем до лиця з Ба’алзамоном.

На обличчі Ба’алзамона промайнуло здивування, і коли він зупинився, його криваво-червоний плащ обвис. Полум’я палахкотіло в його очах, але у спеці лабіринту Ранд майже не відчув їхнього жару.

— Як довго ти збираєшся втікати від мене, хлопче? Як довго ти збираєшся втікати від своєї долі? Ти мій!

Задкуючи, Ранд сам здивувався, чому він нишпорить у себе за поясом, так наче шукає меч.

— Допоможи мені, Світло, — пробурмотів він.—Допоможи мені, Світло.

Він ніяк не міг пригадати, що означають ці слова.

— Світло не допоможе тобі, хлопче, й Око Світу нічим тобі не зарадить. Ти мій пес, і якщо ти не коритимешся моїм наказам, я задушу тебе мертвим Великим Змієм!

Ба’алзамон простягнув руку, і раптом Ранд зрозумів, як йому врятуватися. Це був туманний, уривчастий спогад, який аж волав про небезпеку, але не може бути небезпеки жахливішої, ніж дозволити Мороку тебе торкнутися.

— Це сон! — заволав Ранд. — Це сон!

Очі Ба’алзамона почали розширюватися — чи то від подиву, чи то від гніву, чи то всього разом, а тоді повітря замерехтіло, і риси його обличчя розплилися і зникли.

Ранд розвернувся на місці і сторопів. Він дивився на тисячу разів відображеного самого себе. На десять тисяч разів. Вгорі була чорнота, і внизу була чорнота, а довкола нього стояли дзеркала, дзеркала, повернуті під усіма можливими кутами, безліч дзеркал, і в кожному з цих дзеркал він бачив себе, бачив, як він щулиться і повертається, як дивиться на себе широко розплющеними очима на переляканому обличчі.

Раптом на дзеркалах з’явилася червона розмита пляма. Ранд крутнувся на місці, намагаючись відстежити її рух, але в кожному дзеркалі він бачив лише, як вона пропливає за його власним віддзеркаленням і зникає. А тоді пляма повернулася. Але це вже була не пляма. Дзеркалами крокував Ба’алзамон, десять тисяч Ба’алзамонів — і всі вони у пошуках Ранда знову і знову переходили із дзеркала в дзеркало.

Ранд усвідомив, що дивиться на віддзеркалення власного обличчя. Блідого і тремтячого від обпікаючого холоду. За спиною у нього виріс Ба’алзамон: він дивився на Ранда — не бачив, але однаково дивився. І в кожному дзеркалі полум’я, що бурхало з очей Ба’алзамона, лютувало позаду Ранда, огортаючи, поглинаючи його, змикаючись навколо нього. Він хотів закричати, але крик застряг у горлі. У цих незчисленних дзеркалах було лише одне обличчя. Його власне обличчя. Обличчя Ба’алзамона. Одне і те саме обличчя.

Ранд смикнувся і розплющив очі. Його оточувала темінь, трохи розбавлена блідим світлом. Хлопець ледь дихав і міг поворухнути хіба що очима. Шорстка вовняна ковдра вкривала його по плечі, а потилицею він відчував закладені за голову руки. Пальцями хлопець відчував гладенькі дерев’яні дошки. Палубні дошки. Крізь ніч порипував такелаж. Ранд полегшено видихнув. Він був на «Спреї». Все залишилося позаду... принаймні до наступної ночі.

Машинально він сунув пальця до рота. І йому перехопило подих — він відчув присмак крові. Повільно піднісши руку до обличчя, аби краще роздивитися у блідому світлі місяця, побачив, як на кінчику пальця виступає крапелька крові. Кров від вколотого шипом пальця.

«Спрей» повільно простував вниз по Арінелле. Вітер задував сильний, але з такого боку, що напинати вітрила було би марною справою. Попри те що капітан Домон раз у раз вимагав додати швидкості, корабель ледве повз. Вночі матрос на носі кидав за борт змащену лоєм линву, присвічуючи собі ліхтарем, і викрикував виміри стерновому, а течія несла корабель із прибраними веслами проти вітру. Посеред Арінелле не було скельних виступів, зате тут не бракувало піщаних кіс, банок, мілин, тому судно легко могло наскочити на мілину, все глибше занурюючись у намул, поки не поспіє допомога. Якщо взагалі прийде. Вдень весла працювали від світанку і до смеркання, але вітер противився веслярам так завзято, наче поставив собі на меті відігнати корабель по ріці.

Вони не приставали до берега ні вдень, ані вночі. Бейл Домон правував кораблем і ганяв команду однаково жорстко, нарікаючи на несприятливі вітри та кленучи повільний хід. Він прозивав веслярів ледацюгами, шпетив матросів за кожний недбало прив’язаний лінь, змальовуючи своїм низьким, тучним голосом жахливу картину, як траллоки, кожен з десять футів заввишки, вдираються на палубу і перегризають усім горлянки. Упродовж двох діб цього було достатньо, аби змусити всіх крутитися як мухи в окропі. Відтак шок від нападу траллоків проминув, і матроси почали ремствувати, що, мовляв, непогано було би розім’яти ноги на березі, та й узагалі нічна плавба рікою — річ украй небезпечна.

Команда вголос не протестувала, матроси перемовлялися нишком, позираючи скоса, чи нема, бува, поблизу капітана Домона. Але він, схоже, чув кожне слово, що лунало на його судні. Відтак щойно помічав, що ремствування наростають, мовчки виносив зі своєї каюти довгого, схожого на косу меча та сокиру з хижо вигнутим лезом, що її загубили на палубі траллоки під час нападу. Він вивішував їх на щоглі десь на годинку, а ті матроси, яких було поранено під час атаки, починали обмацувати свої пов’язки, і ворохобня вщухала... на день чи два, доки іншому молодику з команди не спадало раптом на гадку, що вони вже далеко відірвалися від траллоків, і все починалося знову.

Ранд помітив, що Том Меррилін тримається осторонь матросів, коли ті починають перешіптуватися та хмуритися, хоч зазвичай він охоче поплескував по спині всіх і кожного, сипав жартами та примовками, змушуючи посміхатися навіть тих, котрі були по горло зайняті роботою. Коли ж команда починала щось таємно обговорювати, Том пильно спостерігав за цим здаля, вдаючи, що всю його увагу забирає розпалювання люльки з довгим чубуком чи настроювання арфи, та будь-що, лише не те, про що перешіптуються матроси. Ранд не розумів, чому він так чинить. Адже команда, схоже, звинувачувала у всіх нещастях не їхню трійцю, що потрапила на корабель, рятуючись від траллоків, а радше Флорина Ґелба.

Упродовж перших днів після нападу траллоків Ґелб намагався викласти чи не кожному матросу, котрого йому вдавалося приперти до стінки, свою версію подій тієї ночі, коли Ранд з компанією з’явилися на судні. Ґелб бив себе кулаком у груди, сипав прокльонами та жалівся на кривди, яких він зазнав, і губи його завжди кривилися, коли він тицяв здалеку пальцем на Тома чи Мета, а найбільше на Ранда, звалюючи на них провину за те, що сталося.

— Вони чужинці, — товкмачив Ґелб, тишком-нишком озираючись, чи нема поблизу капітана. — Що ми про них знаємо? Знаємо, що вони з’явилися разом із траллоками, ось і все! Вони — їхні спільники!

— Заради Фортуни, Ґелбе, стули пельку, — гаркнув матрос із зібраним у косичку волоссям та витатуюваною на щоці невеличкою блакитною зіркою. Він і не глянув на Ґелба, спритно вкладаючи линву у кільця на палубі, причому робив це босими ногами. Всі матроси попри холод ходили босоніж, бо чоботи ковзалися на мокрих дошках. — Ти й рідну матір запишеш до Друзів Морока, аби тільки побайдикувати. Ану геть від мене!

Він плюнув Ґелбові на ноги та знову взявся до роботи.

Вся команда пам’ятала, що це Ґелб проспав свою вахту, і всі матроси давали йому такого відкоша, що відповідь матроса з косичкою була ще доволі люб’язною. Ґелбу довелося працювати на самоті, і роботи йому залишали найбрудніші, як-от віддраювати масні казани в камбузі або повзати на пузі в трюмі у багаторічному слизькому мулі, відшукуючи проточини. Невдовзі він припинив спроби заговорити до когось. Зацьковано горблячись, ображено мовчав, і що більше очей відчував на собі Ґелб, то ображеніший вигляд на себе напускав, хоч матроси реаіували на це тільки хмиканням. Проте коли на очі Ґелбу траплялися Ранд, Мет чи Том, на його довгоносому обличчі читалася вбивча ненависть.

Коли Ранд поділився з Метом думкою, що Ґелб рано чи пізно влаштує їм якесь паскудство, Мет окинув поглядом палубу і промовив:

— А хіба ми можемо довіряти комусь з них? Хоча б одній людині?

З цими словами він пішов шукати закут, де би міг побути на самоті, якщо можна знайти таке місце на судні менш ніж тридцять кроків завдовжки, починаючи від трохи задертого носа і до ахерштевеня зі стерновими веслами. Як здавалося Рандові, з тієї ночі у Шадар Лоґоті Мет увесь час намагався усамітнитися.

Том сказав:

— Якщо ми і матимемо клопіт, хлопці, то не через Ґелба. Принаймні не зараз. Ніхто з команди його не підтримує, а затівати щось самому у нього духу не стане. А ось інші... Домон, схоже, підозрює, що траллоки переслідують його особисто; решта ж починає схилятися до думки, що небезпека залишилася позаду. Вони можуть вирішити, що з них досить. їхньому терпінню приходить край. — Том поправив на собі свого пістрявого плаща, і Рандові здалося, що він перевіряє, чи на місці його ножі — той комплект, що віднедавна вважався кращим. — Якщо вони збунтуються, хлопче, то не залишать очевидців того, що тут сталося. Так далеко від Кеймліна королівський суд, може, і не має такої сили, але в цьому випадку навіть сільський староста мусив би вжити якихось заходів.

Після цієї розмови Ранд теж спостерігав за матросами лише потайки.

Том докидав свою лепту до відволікання команди від бунту. Він щоранку і щовечора якомога пишномовніше розповідав всілякі історії і виконував будь-які пісні, які просили. Аби підтримати версію, що Ранд та Мет бажають стати учнями менестреля, він щодня приділяв певний час їхній науці, і це видовище також неабияк тішило матросів. Звісно, він не дозволяв хлопцям торкатися своєї арфи, а їхні спроби грати на флейті змушували усіх лише страдницьки кривитися, принаймні на початках. Проте навіть затуляючи вуха долонями, команда дружно реготала, спостерігаючи за невмійками.

Менестрель навчав хлопців розповідати деякі найпростіші історії, виконувати нескладні кульбіти і, звісно ж, жонглюванню. Мет скаржився, що Том вимагає від них забагато, але менестрель лише роздував вуса та міряв того поглядом.

— Я не знаю, як удавати навчання, хлопче. Я або вчу чомусь, або не вчу. Не лінуйся! Навіть сільське вайло здатне зробити просту стійку на руках. Ану-бо, підводься!

Вільні від роботи матроси збиралися колом навколо цієї трійці і, повсі-давшись навпочіпки, зацікавлено дивились. Дехто навіть і собі пробував робити штуки, що їх показував Том, сміючись з власної незграбності. Ґелб із похмурим виглядом лише стояв осторонь, ненавидячи усіх і все.

Добрих пів дня Ранд проводив біля борту, обіпершись на поручні і блукаючи поглядом по березі. Справабула не в тому, що він справді очікував, що Еґвейн чи ще хтось із їхнього товариства раптом з’явиться на березі, хоч корабель і посувався уперед так повільно, що у нього інколи і жевріла така надія. Вони могли би наздогнати корабель, навіть якби не надто гнали коней. Якщо їм вдалося врятуватися. Якщо вони ще живі.

Ріка котила й котила свої хвилі, але жодних ознак життя, жодного судна, крім «Спрея», не було видно. Втім, це не означало, що на ріці не було на що дивитися і чому дивуватися. Десь у полудень першого дня їхньої подорожі Арінелле текла між високими крутосхилами. Вони тяглися вздовж обох берегів на пів милі. І на всю їхню довжину у скелі були були витесані статуї чоловіків та жінок сто футів заввишки, у коронах, що свідчило про те, що це королі та королеви. Жодна із цих королівських статуй не повторювала іншу, і помітно було, що першу від останньої відділяла тьма років. Ті фігури, що відкривали процесію з півночі, були сильніше понищені: вітри та дощі згладили обличчя, майже позбавивши їх індивідуальних рис, але чим далі на південь, то обличчя виразнішали, а деталі проступали рельєфніше. Хвилі розбивалися об підніжжя статуй, обкруглюючи ноги до гладеньких, невиразних потовщень, а інколи геть їх сточивши. Скільки вони вже тут стоять, з подивом запитував себе Ранд. Скільки часу працювала ріка, аби забрати з собою стільки каменю? Ніхто з команди не облишив своєї роботи, адже вони вже бачили ці стародавні статуї багато-багато разів.

Іншого разу, коли східний берег знову перетворився на заплавні луки, лише де-не-де помережані плямами чагарів, щось удалині зблиснуло.

— Що це може бути? — поцікавився Ранд уголос. — Виглядає наче щось металеве.

Капітан Домон, котрий саме проходив повз, зупинився і краєм ока глянув на далекий відблиск.

— Це і є метал, — зауважив він. Слова й надалі вилітали йому з рота суцільним потоком, але Ранд уже навчився їх розрізняти, не сушачи собі голову над змістом. — Металева башта. Я бачив її зблизька, то вже знаю. Суднам, що йдуть рікою, вона слуїує за віху. Ми за десять днів ходу від Біломостя, якщо рухатимемося з тією ж швидкістю, що зараз.

— Металева башта? — перепитав Ранд, і Мет, що сидів і про щось роздумував, підібгавши під себе ноги та опираючись спиною об діжку, стрепенувся й прислухався.

— Так воно і є, — ствердно кивнув капітан. — На вигляд сталева, блищить як відполірована, і на дотик теж сталева. Але жодної цятки іржі на ній немає. Двісті футів заввишки, завширшки як добрий будинок, і жодної на ній відмітини. І жодного отвору теж немає.

— Можу побитися об заклад, що в ній заховані скарби, — сказав Мет. Він звівся на ноги і поїдав очима башту, а ріка несла «Спрей» далі і далі. —.. Таку штуку могли збудувати лише для того, аби заховати всередині щось дуже цінне.

— Можливо, парубче, — прогуркотів капітан. — Проте у світі бувають речі й дивніші за цю башту. На острові Тремалкіні — а це один із островів Морського народу — кам’яна рука п’ятдесят футів заввишки витикається просто з верхівки пагорба, і тримає вона кришталеву кулю, завбільшки як цей корабель. Якщо десь і заховані скарби, то це під цим пагорбом, це як пити дати. От тільки місцеві не хочуть, щоби там рилися якісь чужинці, а Морському народу до всього байдуже: вони хочуть лише гасати морями на своїх вітрильниках та шукати Корамура, свого Обраного.

— А я би порився... — сказав Мет. — А як далеко до цього... Тремалкіна?

Блискучу башту затулив гайок, але Мет продовжував дивитися вдалечінь, так наче він її усе ще бачив.

Капітан Домон похитав головою.

— Ні, хлопче, це не скарби змушують людину мандрувати світом. Ну, знайдеш ти жменю золота або якісь камінці давно впокоєних королів... це, звісно, непогано, але тебе вабить до нових горизонтів не через них, а через нові дива, що відкриваються і відкриваються перед тобою. В Тенчико — це такий порт в Аритському океані — частина Палацу Панарха, кажуть, була збудована ще в Епоху Легенд. Там є стіна із фризом, на якому зображені такі тварини, яких жодна жива людина ніколи й в очі не бачила.

— Будь-яка дитина може намалювати тварин, яких ніхто ніколи не бачив, — сказав Ранд, але капітан лише фиркнув.

— Саме так, хлопче, може. А ось чи може вона виготовити кістки цих тварин? В Тенчико є такі кістки, всі зібрані докупи, ну от точнісінько, як вони були у цій тварині. Стоять в тій частині Палацу Панарха, куди кожен може зайти й подивитися. Після Світотрощі залишилося багато різних дивовиж, а з того часу існувало ще з пів дюжини імперій, і деякі з них не поступалися моїугтю навіть імперії Артура Яструбине Крило, і кожна з них залишала по собі щось дивовижне й незбагненне. Світляні жезли, гостре мереживо, камінь відваги. Кришталева решітка вкриває весь острів, а коли над нею сходить місяць, вона гуде. Гора, що має заглиблення таке, як чаша, а зсередини чаші стирчить срібна голка сто спанів заввишки, і той, хто підходить до неї ближче, ніж на милю, вмирає. Поржавілі руїни, і знайдені на морському дні речі, про призначення яких мовчать навіть найстаріші книги. У мене теж назбиралося трохи таких дивовиж. Речі, про які ти навіть не мріяв, і зі стількох різних місць, що ти і за десять життів не побачиш. Ось ця дивовижність і кличе тебе вперед і вперед.

— У Піщаних пагорбах нам якось пощастило викопати кістки, — задумливо промовив Ранд. — Дивні кістки. Частину риб’ячого скелета — принаймні я припускаю, що це була риба, — такого величезного, як цей корабель. Дехто казав, що копати у пагорбах — це накликати на себе нещастя.

Капітан окинув хлопця пронизливим поглядом.

— Ти вже згадуєш домівку, хлопче, хоча тільки вчора випурхнув з гнізда. Світ ще спіймає тебе на гачок. Ти ще підеш за обрій доганяти сонце, ось побачиш... а якщо ти колись повернешся додому, твоє селище буде для тебе затісним і не зможе тебе втримати.

— Ні! — Він здригнувся. Коли він востаннє згадував свій дім, Емондів Луг? А Тема? Вже кілька днів не згадував... А відчуття таке, наче не згадував багато місяців. — Я повернуся додому колись. Коли зможу. Розводитиму вівці, як... як мій батько, і більше ніколи не захочу кудись мандрувати. Скажи, Мете? Як тільки зможемо, ми повернемося додому і забудемо, що все це десь існує.

Було помітно, що Метові нелегко перестати дивитися туди, де вони бачили башту, хоч та вже й зникла з очей.

— Що? А-а-а... Так, звісно. Ми повернемося додому. Обов’язково. — Мет розвернувся спиною до борту, і Ранд почув його бурмотіння: — Б’юся об заклад. Він просто не хоче, щоби ще хтось вирушив по скарби.

Схоже, Мет не зауважив, що промовляє вголос.

Четвертий день плавання вниз рікою застав Ранда на вершечку щогли, де він сидів, зачепившись ногами за леєри. «Спрей» повільно котився рікою, але навіть цей плавний рух змушував вершечок щогли розгойдуватися вперед-назад широкими махами, адже до води звідси було п’ятдесят футів. Ранд відкинув голову і розсміявся назустріч вітру, що бив у обличчя.

Весла були занурені в воду, і згори корабель уявлявся павуком з дванадцятьма ніжками, що повзе вниз по Арінелле. Йому доводилося бувати на такій висоті, на верхівках дерев у Межиріччі, але тепер гілля не затуляло йому кругозір. Всі на палубі, матроси, що займалися прибиранням: чи навколішках драїли палубу камінцями-кругляками, чи поралися біля ліней та люків, — виглядали так кумедно, якщо дивитися на них згори, — всі якісь наче курдуплі, — що Ранд чи не з годину просто дивився на них, похихочуючи.

Він усе ще хихикав, коли час від часу поглядав на палубу, але тепер його увагу привернули береги річки, що пропливали повз. Здавалося, якщо, звичайно, не брати до уваги погойдування туди-сюди, наче він сидить собі непорушно, а береги повільно ковзають назад, захоплюючи за собою довколишні дерева та пагорби. Він сидів непорушно, а весь світ кудись собі поспішав. Зненацька, скоряючись якомусь імпульсу, він підвівся, простягнувши в сторони руки і розставивши ноги, і забалансував. Щогла встигла описати три дуги, коли він нараз зник. Вимахуючи руками і ногами, Ранд полетів уперед, але встиг ухопитися за фока-штаг. Ноги ковзнули уздовж щогли, і тепер Ранда нічого не тримало на хиткому сідалі, крім рук, якими він міцно вчепився у штат. Він засміявся. Жадібно ковтаючи свіжий, прохолодний вітер, він сміявся, відчуваючи п’янку радість.

— Хлопче, — почув він хрипкий голос Тома. — Хлопче, якщо ти зібрався зламати свою дурну шию, то падай де хочеш, лише не на мене.

Ранд поглянув униз. Том вчепився у ванти просто під ним і суворо дивився на хлопця з відстані кількох останніх футів, що лишалися між ними. Менестрель, як і Ранд, залишив плащ на палубі.

— Томе, — промовив Ранд у захопленні, — Томе, коли ти заліз сюди?

— Коли ти пропустив повз вуха все, що тобі кричали з палуби. Згоріти мені, хлопче, всі подумали, що ти збожеволів.

Ранд зиркнув на палубу і з подивом побачив, що всі витріщаються на нього. Тільки Мет, який сидів на носі, схрестивши ноги, спиною до щогли, не звертав на нього уваги. Навіть веслярі звели очі на щоглу, безладно хляпаючи веслами. І ніхто їх за це не лаяв. Ранд викрутив шию, аби подивитися з-під руки на корму. Капітан Домон стояв біля стернового весла, вперши в боки важезні кулаки, та сердито дивився на верхівку щогли, що хилиталася разом із ним. Ранд, посміхаючись, повернувся до Тома:

— То ти хочеш, щоб я спустився?

Том енергійно кивнув:

— Був би дуже вдячний.

— Добре.

Перемістивши хват рук, хлопець спурхнув з верхівки щогли. Він почув, як Томові з язика зірвався прокльон, а юнак, пролетівши трохи, вже знову висів на фока-штагу. Менестрель уже простягнув руку, готуючись вхопити юнака, і тепер дивився на нього розлючено. Ранд знову посміхнувся Тому:

— Бувай! Я пішов униз!

Розгойдавшись, він перекинув одну ногу через товстий канат, що йшов від щогли аж до самісінького носа судна, пропустивши його під коліном і згином руки, а тоді розтиснув долоні. Спочатку повільно, а тоді все швидше й швидше юнак поковзом посунув донизу. Не долетівши до носа лише трішечки, він сплигнув на палубу просто перед Метом, ступив один крок уперед, аби впіймати рівновагу, і розвернувся обличчям до глядачів на палубі, широко розкинувши руки, як це робив Том після акробатичного трюку.

Команда нагородила його безладними оплесками, та він уже не чув їх, ошелешений тим, що побачив у Мета в руках. Обернувшись до всіх спиною, той тримав на колінах вигнутий кинджал у золотих піхвах, прикрашених химерними знаками. Витончене золоте плетиво прикрашало руків’я, увінчане рубіном завбільшки як ніготь великого пальця, а гарду утворювали вкриті золотою лускою дві змії із люто роззявленими пащеками.

Мет сидів, заглиблений у нехитру гру: вкладав кинджал у піхви й знову його витягував. Він підвів голову, але дивився перед собою відсутнім поглядом. Раптом його очі сфокусувалися на Ранді, він здригнувся й сунув кинджал під куртку.

Ранд присів навпочіпки, обпершись руками об коліна.

— Де ти його взяв? — Той нічого не відповів, лише квапливо озирнувся, чи нема когось поблизу. Як не дивно, ніхто до них не підійшов. — Невже ти взяв його в Шадар Лоґоті?

Мет зиркнув на нього.

— Це ви винуваті. Ти і Перрин. Схопили мене й потягли від скарбів, а я тримав його в руді. Мордет мені його не давав. Я сам його взяв, отже, те, що казала Морейн про дарунки, тут ні до чого. Пообіцяй, що ти нікому не скажеш, Ранде. Вони можуть спробувати його вкрасти.

— Нікому я не скажу, — відповів Ранд. — Гадаю, капітан Домон—чесна людина, але за інших я не поручився б, а надто за Ґелба.

— Нікому не кажи, — наполегливо повторив Мет. — Ні Домову, ні Тому, нікому. Ми тільки вдвох залишилися з Емондового Лугу, Ранде. Ми не можемо довіряти ще комусь.

— Вони живі, Мете! Еґвейн і Перрин. Я знаю, вони живі. — Мет знітився. — Але я збережу твою таємницю. Принаймні нам тепер не треба турбуватися про гроші. Ми можемо продати його і подорожувати до Тар Балона так, наче ми королі.

— Звісно, — відказав Мет, помовчавши хвилину. — Якщо доведеться. Але нікому не кажи про це, поки я не дозволю.

— Я вже пообіцяв, що не скажу. Послухай, а ти бачив ще сни тут, на кораблі? Такі, як в Бейрлоні? Вперше маю можливість спитати, бо завжди навколо крутиться з пів десятка людей.

Мет відвернувся, скоса позирнувши на Ранда.

— Можливо, й бачив.

— Що ти маєш на увазі? Як це — можливо? Ти або бачив, або ні!

— Ну, добре, добре. Бачив. Я не хочу про це говорити. Навіть думати про це не хочу. Це до добра не доведе.

Перш ніж вони встигли перекинутися ще хоч словом, до них розмашисто наблизився Том. Його плащ був перекинутий через руку, сиве волосся розвівав вітер, а довгі вуса, здавалося, сердито наїжачилися.

— Мені вдалося вмовити капітана не вважати тебе божевільним, — проголосив він. — Сказав йому, що це входить у твоє навчання. — Він узявся за форшлаг й посмикав за нього. — Ця твоя витівка — з’їхати вниз канатом — допомогла, але, хлопче, тобі пощастило, що ти не зламав свою дурну шию.

Ранд провів поглядом уздовж форшлагу до самої верхівки щогли і аж рота роззявив. Оцим він з’їхав з самої гори? А ще він сидів на...

Раптом Ранд наче побачив себе на вершечку щогли, як він сидить, розкинувши руки та ноги. Він важко опустився на палубу, борючись з бажанням розтягтися на ній навзнак. Том задумливо дивився на хлопця.

— Не знав, що ти не боїшся висоти, хлопче. З таким трюком ми могли би виступати в Ілліані чи в Абу Дарі, чи навіть в Тірі. У великих містах люблять дивитися на канатохідців.

— Ми ж прямуємо до... — в останню мить Ранд згадав, що варто подивитися, чи хтось їх, бува, не чує. Кілька матросів дивилися на них, і Ґелб серед них — той, як завжди, поглядав вовком. Проте всі вони були надто далеко, аби розчути хоч щось. — До Тар Балона, — договорив він.

Мет смикнув плечем, наче йому було однаково, куди вони прямують.

— Наразі так, хлопче, — проказав Том, сідаючи поряд з ним, — але завтра... хто його знає? Таке вже життя менестреля. — Він витяг кілька кольорових кульок зі свого широкого рукава. — Якщо я вже спустив тебе з неба на землю, можна попрацювати над потрійним обміном.

Ранд знову ковзнув поглядом по щоглі аж до верхівки і відчув, як його кинуло в дрож.

«Що зі мною робиться? Світло, що?!» Він мусить з’ясувати це. Він повинен дістатися до Тар Балона, перш ніж насправді збожеволіє.

РОЗДІЛ 25

МАНДРІВНИЙ НАРОД

Бела незворушно виступала, освітлена промінням блідого сонця, так наче три вовки, що неспішно бігли неподалік, були звичайнісінькими сільськими цуциками, але час від часу косила на них оком, аж білки блищали, виказуючи справжні емоції. Еґвейн на спині кобили почувалася не краще. Краєм ока вона постійно поглядала на них, а інколи крутилась у сідлі, роззираючись навколо. Перрин був певний, що вона пантрує решту зграї, хоча коли він спитав її про це, вона гнівно заперечила: мовляв, вона не боїться тих вовків, що біжать обіч, як і решти зграї чи її намірів. Заперечивши все, вона продовжувала тривожно роззиратися і нервово облизувати губи.

Зграя трималася на значній відстані; він міг би їй про це сказати. А хіба їй полегшає, якщо навіть вона мені повірить? А надто якщо повірить. Йому не хотілося дочасно відкривати той кошик із зміями. Не хотів задумуватися над тим, звідки у нього ці знання. Попереду розмашисто йшов закутаний у хутряні шкури Ілайс, і інколи здавалося, що він теж схожий на вовка, і він ніколи не озирався на Рябу, Стрибуна та Вітра, оскільки знав, де вони зараз.

Першого ранку в новім товаристві межиріченці прокинулися на світанку і побачили, що Ілайс запікає над багаттям ще одного кроля. Він поглянув на них поверх кошлатої бороди очима, в яких нічого не можна було прочитати. Крім Рябої, Стрибуна і Вітра, інших вовків поблизу не було. Світанок ледь займався — блідий та кволий, під могутнім дубом ще трималися нічні тіні, а голі дерева стирчали крізь сіризну, наче обгризені пальці.

Коли Еґвейн запитала Ілайса про решту зграї, він відповів:

— Вони навкруги. Достатньо близько, аби за потреби допомогти. І д₀. статньо далеко, аби не вплутатися в людську халепу, якщо така з нами трапиться. Достатньо навіть двом людям якийсь час бути разом, щоби виникли проблеми. Але якщо з’явиться доконечна необхідність, вони прийдуть.

Перрин щойно вгризся у шматочок кролика, як раптом наче щось залоскотало краєчок його свідомості. Звісно! Ось де вони... Гаряче м’ясо негайно втратило смак. Він узяв бульбак, із тих, що Ілайс запік на вугіллі. Бульбаки на смак нагадували ріпу, але апетит у хлопця цілковито пропав.

Коли вони тільки вирушали, Еґвейн узялася наполягати, що тепер вони всі троє їхатимуть верхи по черзі, і Перрин навіть не став марно сперечатися.

— Ти перша, — сказав він.

— А ваша черга друга, Ілайсе, — кивнула вона.

— Мене й власні ноги цілком влаштовують, — озвався Ілайс. Він поглянув на Белу, а кобила так покосила на нього оком, наче він був одним із вовків. — До того ж, гадаю, їй не сподобається мене нести.

— Дурниці, — твердо відказала Еґвейн. — Тут нема через що сперечатися. Буде лише розумно, якщо кожний долатиме частину шляху верхи. Ви ж кажете, що шлях у нас неблизький.

— Я сказав «ні», дівчино.

Вона з шумом втягнула повітря. Цікаво, подумав Перрин, чи вдасться їй узяти верх над Ілайсом, як це вдалося з ним, аж нараз побачив, що вона просто стоїть із роззявленим ротом і мовчить. Ілайс дивився на неї, просто дивився, цими жовтими вовчими очима. Еґвейн позадкувала від цього кощавого чоловіка, облизнула сухі губи, тоді ступила ще крок назад. Перш ніж Ілайс подивився в інший бік, вона, задкуючи, підійшла до Бели і мовчки влізла в сідло. Коли Ілайс проходив повз Перрина, аби очолити загін і вести мандрівників на південь, юнак подумав, що й посмішка у цього чоловіка теж вовча.

Вони мандрували так три дні, рухаючись на південний схід, хто верхи, хто пішки, з ранку до вечора. Зупинялися лише тоді, коли сутінки переходили в ніч. Ілайс не схвалював поспіху, притаманного мешканцям міст, але марнувати час в дорозі теж не полюбляв.

Вони рідко бачили вовчу трійцю. Щовечора вони на якийсь час приходили до багаття, й інколи вдень зненацька з’являлися поряд і так само зникали. Утім, Перрин знав, що вони десь недалеко, і знав, де саме. Він знав, коли вони розвідують дорогу попереду, і знав, коли вони перевіряють, що робиться позаду. Він знав, коли зграя залишила звичні місця полювання і Ряба наказала вовкам вертатися і чекати на неї. Інколи вовки полишали його думки, але перш ніж вони знову показувались на очі, він знав, що вони повертаються. Навіть коли ліс порідшав, змінившись рівниною, порослою сухою, мертвою травою, поцяткованою невеличкими гайками, де вовки могли бути непомітними, наче привиди, якщо не хотіли, щоб їх бачили, він міг будь-якої миті вказати пальцем просто на них. Він не знав, звідки йому це відомо, тому намагався переконати себе, що це у нього просто розігралася уява, але все було надаремно. Він знав, як і Ілайс.

Перрин намагався не думати про вовків, та вони однаково закрадалися в його думки. Після того, як вони з Еґвейн зустрілися з Ілайсом та вовками, Перрин більше не бачив у снах Ба’алзамона. Снилися йому, наскільки він міг пригадати після пробудження, звичайнісінькі речі, що могли наснитися йому й удома... ще до Бейрлона... ще до Ночі Зими. Звичайні сни, хіба що додалася одна дрібничка. В усіх снах, які він міг пригадати, одне було спільним: коли він випростувався біля горна майстра Луггана змахнути піт із чола, чи йшов з Галявини, протанцювавши з якоюсь сільською красунею, чи то, сидячи перед каміном, підводив голову від книги, де би він не перебував — в лісі, на вулиці, в домі — завжди поряд опинявся вовк. І завжди вовк був повернутий до нього спиною, і він точно знав — і уві сні це здавалося цілком нормальним, навіть якщо йому снилося, що він сидить за обіднім столом в Елсбет Лугган, — що вовчі жовті очі спостерігають за тим, яка небезпека може з’явитися, охороняють його. І тільки прокинувшись, він розумів, що ці сни дивні.

Три дні мандрували вони. Ряба, Стрибун та Вітер приносили їм кролів та білок, а Ілайс показував їстівні рослини, про багато з яких Перрин нічого не знав. Якось ледь не з-під копит Бели вистрибнув кролик, і перш ніж Перрин устиг закласти камінь до пращі, Ілайс за двадцять кроків вцілив у нього ножем. Іншого разу Ілайс з лука підстрелив у леті чималого фазана. Тепер вони харчувалися значно краще, ніж тоді, коли мандрували вдвох, але Перрин радо перейшов би на мізерніший раціон, аби тільки не бути в цій компанії. Він не знав, якої думки щодо цього Еґвейн, але волів би голодувати, лише б не бути з вовками. Наближався вечір третього дня подорожі.

Попереду затемнів лісок, більший за ті, що траплялися їм на шляху. Він розкинувся милі на чотири, не менше. Сонце стояло низько на вечірньому прузі, кидаючи праворуч довгі тіні. Вітер дужчав. Перрин відчув, що вовки вже не нишпорять позаду них і припустили вперед. Вони не зачули і не побачили нічого небезпечного. Була черга Еґвейн їхати верхи. Час було обирати місце, де отаборитися на ніч, і цей просторий лісок годився для цього якнайкраще.

Коли мандрівники наблизилися до лісу, з-за дерев вихопилися три мас-тифи — величезні широкоморді пси, з вовка заввишки й важчі за нього, вишкіряючись і заходячись гучним риком. Опинившись на відкритому місці, вони одразу зупинились наче вкопані, але між ними та мандрівниками залишалося не більше тридцяти футів, темні очі псів палали вбивчим вогнем.

Бела, яка й без того була перенервувала через вовків, форкнула й ледь не скинула Еґвейн, а Перрин миттєво почав розкручувати пращу над головою. Сокира проти собак не потрібна; отримавши каменюкою по ребрах, навіть найлютіший пес чкурне геть.

Ілайс зупинив його помахом руки, не зводячи очей зі закляклих псів.

— Тихо! Припини!

Перрин здивовано поглянув на нього з-під насуплених брів, але дозволив пращі зупинитися. Еґвейн утихомирила Белу, але обидві вони з побоюванням дивилися на собак. Шерсть на загривках мастифів стояла сторч, вуха були притиснуті, а гарчання лунало як гуркіт землетрусу. Раптом Ілайс виставив палець угору і засвистав — довго, пронизливо, триваючи, здавалось, нескінченно. Собаче гарчання різко обірвалося. Вони відступили на крок, заскавчали, вивертаючи голови, наче хотіли втекти, проте щось їх не пускало. А їхні очі так і прикипіли до Ілайсового пальця.

Ілайс повільно опустив руку, відповідно понижуючи і тональність свисту. Наслідуючи рух пальця, собаки опустилися' на землю, вляглися, висолопивши червоні язики і помахуючи хвостами.

— Ось бачите, — сказав Ілайс і рушив до собацюр, — зброя була не потрібна. — Мастифи лизали йому руки, а він чухав їхні здоровезні голови та вуха. — 3 вигляду вони страшніші, ніж є насправді. Вони лише хотіли нас відлякати, і напали би тільки тоді, коли б ми намагалися зайти до лісу. Але тепер не варто цим перейматися. Ми можемо дістатися до наступного гайка ще завидна.

Перрин глянув на Еґвейн, яка від подиву аж розтулила рота. Він поквапився стулити власний рот, клацнувши зубами.

Усе ще погладжуючи собак, Ілайс придивився до лісу.

— Там, у лісі, туатга’ани. Мандрівний народ. — Вони нерозуміюче дивилися на нього, тож він додав: — Бляхарі.

— Бляхарі?! — вигукнув Перрин. — Завжди хотів побачити бляхарів! Інколи вони таборилися біля Таренського Перевозу, за рікою, але щоби заходили у Межиріччя, такого не пригадую. От лише не знаю чому.

Еґвейн презирливо фиркнула:

— Може, тому, що в Таренському Перевозі мешкають такі самі злодії, як ці бляхарі. Вони неодмінно одне в одного все би покрали. Майстре Ілайсе, якщо тут справді неподалік бляхарі, чому б нам не забратися звідси якнайдалі? Ми ж не хочемо, щоб у нас пропала Бела... звичайно, у нас за душею майже нічого нема, але всім відомо, що бляхарі поцуплять що завгодно.

— І немовлят також? — сухо поцікавився Ілайс. — Вони ж крадуть дітей, і все таке інше? — Він сплюнув, і дівчина зашарілася. Так, іноді вона чула історії про викрадення дітей, але розповідали їх частіше за все Кенн Буйє чи хтось із Коплінів або Коґнарів. Усі розуміли, що це чергові їхні байки. — Мене від цих бляхарів також інколи нудить, але крадуть вони не більше за всіх інших людей. І при цьому значно менше, ніж деякі, з ким я стикався.

— Незабаром споночіє, Еґвейн, — промовив Перрин. — Нам треба десь зупинитися на ніч. Чому б не разом із ними, якщо вони нас приймуть? — У майстрині Лугган був казан, котрий їй колись відремонтували бляхарі, і вона завжди казала, що він став кращий за новий. Майстру Луггану не дуже до вподоби було чути, як його дружина вихваляє роботу бляхарів, але Перрину кортіло подивитися, як вони працюють. Проте він відчував, що Ілайс чомусь вагається. — Чи є якась причина нам цього не робити?

Ілайс похитав головою, але сумнів усе одно залишався; це відчувалося з того, як він повів плечима і стиснув губи.

— Ми можемо тут зупинитися. Лишень не дуже зважайте на все, що вони кажуть. Всілякі дурниці. Зазвичай Мандрівний народ поводиться, як душа забажає, але іноді вони приділяють велику увагу формальностям, тому робіть усе, як я робитиму. І тримайте при собі свої секрети. Нема потреби плескати язиками для всього світу.

Коли Ілайс повів своїх супутників углиб лісу, собаки, вимахуючи хвостами, побігли поруч. Перрин відчув, як вовки перейшли на неквапний крок. Він знав, що далі вони не підуть. Вони не боялися собак — собак вони зневажали, бо ті пожертвували своєю свободою за можливість спати біля вогнища, проте людей вони уникали.

Ілайс крокував упевнено, так наче знав, куди йде, і десь ближче до середини ліска вони побачили фургони бляхарів, розкидані серед дубів та ясенів.

Як і кожний мешканець Межиріччя, Перрин багато чув про них, хоч і жодного ніколи не бачив, і табір їхній виявився саме таким, як він уявляв. Фургони їхні були невеличкими будиночками на колесах, високими дерев’яними коробками, полакованими та розфарбованими в яскраві кольори: усі відтінки червоного, блакитного, жовтого та зеленого та ще якісь незвичні барви, для яких він навіть не міг підібрати назви. Поряд із фургонами Мандрівний народ, на розчарування Перрина, займався цілком буденними справами: вони куховарили, шили, бавили дітей, ремонтували збрую, а їхня одіж була ще барвистішою за фургони — і вочевидь обраною навмання. Інколи куртка та штани або сукня і хустка поєднувались у такій кольоровій гамі, що аж в очах миготіло. Вони були схожі на метеликів на лузі з яскравими польовими квітами.

У різних кінцях табору чотири чи п’ять чоловіків грали на скрипках та сопілках, а побіля них танцювали кілька людей, наче зграйка строкатих колібрі. Поміж ватр гралися діти та собаки. Величезних мастифів, на подобу тих, що стикнулися з мандрівниками, дітлахи смикали за вуха та хвости, залазили на спини, і ті сприймали все це спокійно. Троє мастифів, що з висолопленими язиками йшли поруч з Ілайсом, позирали на бороданя, наче він був їхнім найкращим приятелем. Перрин тільки головою похитав. Ці велетні могли заввиграшки дотягнутися до горла, просто відірваній передні лапи від землі.

Раптом музика урвалася, і юнак зрозумів, що бляхарі дивляться на нього та його супутників. Навіть діти полишили свої ігри і сторожко втупились на них, готові будь-якої миті втекти.

На якусь хвилину запала тиша, а тоді вперед вийшов жилавий сивоголовий чоловік невисокого зросту і шанобливо вклонився Ілайсу. Чоловік був одягнений у червону куртку з високим коміром та широкі яскраво-зелені штани, заправлені у високі, до колін чоботи.

— Ласкаво просимо тебе до наших ватр. Чи знаєш ти пісню?

Ілайс у відповідь також уклонився, приклавши руки до грудей.

— Твоє запрошення гріє мені душу, Магді, так само, як твої ватри гріють тіло, але пісні я не знаю.

— В такому разі ми все ще шукаємо, — наспівно промовив сивовоголовий чоловік. —Як було, так і буде, якщо лише ми будемо пам’ятати і шукати, то й знайдемо. — Він широко махнув рукою в бік багать, і голос його залунав безжурно й легко. — Вечеря майже готова. Приєднуйтесь до нас, просимо.

Наче за сигналом, знову заграла музика і залунав сміх дітей, що взялися вовтузитися із собаками. Увесь табір повернувся до своїх занять, так наче новоприбулі були довгоочікуваними гостями.

Сивоволосий чоловік трохи завагався, а тоді подивився на Ілайса:

— А як... твої інші друзі? Вони не прийдуть? Бо бідолашні песики дуже вже їх лякаються.

— Вони не прийдуть, Раене, — з легким докором похитав головою Ілайс. — Ти б уже мав це знати.

Сивоволосий розвів руками, наче бажаючи сказати, що нічого не можна знати напевне. Коли він повернувся до них спиною, аби провести до табору, Еґвейн, спішившись, наблизилася до Ілайса.

— Ви з ним друзі?

Один із бляхарів, широко посміхаючись, підійшов узяти повіддя, проте Еґвейн віддала його лише тоді, коли почула сухе покашлювання Ілайса.

— Ми знаємося, — небагатослівно відказав одягнутий у шкури чоловік. — Його ім’я Магді? — запитав Перрин.

Ілайс пробурмотів щось нерозбірливе.

— Його ім’я Раен. Магді — це титул. Шукач. Він вожай цього табору. Можете називати його Шукачем, якщо інше ім’я видається вам незвичним. Він не заперечуватиме.

— А що це він питав про пісню? — поцікавилася Еґвейн.

— Це те, заради чого вони мандрують, — відповів Ілайс. — Принаймні так вони кажуть. Вони шукають пісню. Саме її шукає Магді. Вони стверджують, наче загубили її під час Світотрощі, і якщо їм поталанить знайти її, тоді повернеться рай, що був в Епоху Легенд. — Він оббіг очима табір і хмикнув. — Вони навіть не знають, що це за пісня, але твердять, що одразу впізнають її, коли знайдуть. Вони також не знають, яким чином вона має принести рай, але попри те шукають її майже три тисячі років, починаючи з часів Світотрощі. Гадаю, вони шукатимуть до тих пір, доки Колесо припинить обертатися.

Вони наблизилися до вогнища у центрі табору, біля якого сидів Раен. Фургон Шукача був жовтий, з червоною облямівкою, у жовтий і червоний наперемінку були пофарбовані й спиці великих коліс з червоним ободом. З фургона вийшла повна жінка, така ж сива, як і Раен, але з гладеньким, без зморщок обличчям, і, розправляючи на плечах хустку з блакитними торочками, зупинилася на сходах, що виходили з торця фургона. Блуза на ній була жовта, а спідниця червона, й обидві тішили очі своєю яскравістю. Від такого поєднання кольорів Перрин аж зажмурився, а Еґвейн здушено пискнула.

Коли жінка побачила людей, що йшли за Раеном, вона спустилася зі сходів, привітно усміхаючись. їла, дружина Раена, виявилася на голову вищою за свого чоловіка, і незабаром вона змусила Перрина геть забути про химерні кольори її одягу. Жінка була по-материнськи турботливою, і цим вона нагадала йому майстриню аль’Вір. Він відчув її щиру гостинність уже з першої її посмішки.

їла привіталася з Ілайсом, наче зі старим знайомцем, але трохи прохолодно, що вочевидь засмутило Раена. Ілайс стримано посміхнувся їй і кивнув. Перрин і Еґвейн назвалися, і вона обома руками потисла їм руки зі значно більшим теплом, ніж привіталася з Ілайсом, а Еґвейн навіть обійняла.

— Ой, та яка ж ти гарненька, дитино! — промовила вона, беручи дівчину за підборіддя та посміхаючись. — Ти, боюся, промерзла до кісток. Сідай ближче до вогню, Еґвейн. Усі сідайте.

Круг вогнища лежали колоди, призначені для сидіння. Ілайс відмовився зробити найменшу поступку цивілізації, тому сів просто на землю. На залізних триногах над багаттям грілася вода у двох казанках, а на жару, трохи збоку від вогню, стояла пічечка. їла взялася поратися біля них.

Поки Перрин і компанія вмощувалися навколо багаття, з темряви до вогню підійшов стрункий юнак в одязі в зелену смужку. Він поцілувався з Раеном та Ілою й окинув гостей упевненим поглядом. Років йому було десь стільки ж, скільки Перрину, а рухався він так, наче з наступного кроку збирався пуститися у танок.

— Що, Араме, — з любов’ю звернулася до нього їла, — вирішив нарешті повечеряти зі своїми дідом та бабою? — Помішуючи вариво у казанку, вона з посмішкою поглянула на Еґвейн. — Цікаво, чого б це?

Арам легким рухом присів навпочіпки, схрестивши руки на колінах і дивлячись поверх вогню на Еґвейн.

— Мене звати Арам, — сказав він їй тихо, наче звіряв таємницю. Він більше не звертав уваги ні на кого, крім неї. — Я чекав, коли з весною розпуститься перша троянда, а тепер я знайшов її тут, біля вогнища мого діда.

Перрин гадав, що Еґвейн пирсне сміхом, але побачив, що і вона дивиться на Арама в усі очі. Він теж придивився уважніше до молодого бляхаря, і подумки визнав, що той міг вважатися справжнім красунчиком. За мить Перрин здогадався, кого йому нагадує цей парубійко: Віла аль’Сіна, хлопця з Девен Райда, який коли б не завітав до Емондового Лугу, змушував усіх дівчат дивитися вслід і перешіптуватися. Цей Віл упадав коло кожної дівчини, що траплялася йому на очі, і при цьому примудрявся запевнити її, що до всіх інших виказує звичайнісіньку ґречність, і не більше.

— Ці ваші пси, — заговорив Перрин так голосно, що Еґвейн здригнулася, — здоровезні, наче ведмеді. Дивно, що ви дозволяєте дітям з ними бавитися.

Посмішка зіслизнула з обличчя Арама, та коли він поглянув на Перрина, повернулася, ще впевненіша, ніж раніше.

— Вони вас не зачеплять. Наганяють страху, аби відлякати чужинців і попередити нас, але вони навчені відповідно до Шляху Листка.

— Шлях Листка? — перепитала Еґвейн. — А що це таке?

Арам змахнув рукою у бік дерев, і надалі дивлячись дівчині просто в очі:

— Листок живе, скільки йому відведено, і не бореться з вітром, що зриває його та несе геть. Листок не робить зла, і врешті-решт спадає на землю, аби живити нове листя. Так мають чинити і всі чоловіки. І жінки.

Еґвейн у відповідь глянула на нього, щоки її ніжно зарожевіли.

— Але що це має означати? — запитав Перрин.

Арам сердито зиркнув на нього, але відповів хлопцеві Раен.

— Це означає, що жодна людина не повинна чинити зла іншій людині з будь-якої причини. — Шукач кинув короткий погляд на Ілайса. — Насильству не може бути виправдання. Жодного. Ніколи.

— Але якщо хтось нападе на вас? — невгавав Перрин. — Вдарить чи спробує пограбувати? Або вбити?

Раен терпляче зітхнув, так наче Перрин не розумів речей, які для нього, Раена, були цілком очевидними.

— Якщо якийсь чоловік мене вдарить, я запитаю у нього, що змушує його так вчиняти? Якщо він і надалі хотітиме мене вдарити, я втечу від нього. Так само я зроблю, якщо він захоче мене пограбувати чи вбити. Набагато краще дозволити нападнику забрати те, чого він прагне, навіть якщо це моє життя, ніж самому чинити насильство. І я сподіватимуся, що він не надто нашкодить собі.

— Але ж ви сказали, що не зробите йому нічого поганого, — не зрозумів Перрин.

— Я й не зроблю, але насильство шкодить тому, хто його чинить, як і тому, на кого воно спрямоване. — Видно було, що Перрина це не переконало. — Ти можеш зрубати дерево своєю сокирою, — вів далі Раен, — і сокира скоїть насильство над деревом, але сама залишиться неушкодженою. Так ти вважаєш? Деревина м’яка порівняно зі сталлю, але гостра сталь затуплюється, коли рубає, а сік дерева вкриє її іржавою плівкою, а тоді і роз’їсть її. Могутня сталь зчиняє наругу над беззахисним деревом і сама пошкоджується. Так само і з людьми, хоча тут шкоди зазнає душа.

— Але ж...

— Досить, — рикнув Ілайс, не давши Перрину договорити. — Раене, погано вже те, що ти намагаєшся навернути сільських дітлахів у свою маячню — адже саме через це ти скрізь потрапляєш у халепи, чи не так? Я, назагал кажучи, привів їх сюди не для того, щоби ти морочив їм голови. Дай їм спокій.

— І дати їх тобі? — промовила їла, перетираючи між долонями якісь рослини та вкидаючи їх до одного з казанів. Говорила вона спокійно, але терла рослини чи не з люттю. — А ти вчитимеш їх свого звичаю — вбити чи загинути? Ти хочеш, щоби вони обрали ту саму долю, про яку мрієш сам: померти на самоті, серед самих круків і твоїх... твоїх приятелів, котрі гризтимуться над твоїм тілом?

— Заспокойся, їло, — м’яко промовив Раен, так ніби він уже чув ці докори сто разів. — Він же є гостем біля нашого вогнища, дружино моя.

їла замовкла, але Перрин помітив, що вона й не подумала вибачатися. Натомість жінка поглянула на Ілайса та сумно похитала головою, а тоді обтрусила руки та взялася діставати ложки та глиняні полумиски з червоної скрині, закріпленої на фургоні.

Раен повернувся до Ілайса:

— Мій старий друже, скільки ж разів я вже казав тобі, що ми нікого не намагаємося навернути. Коли селяни цікавляться нашим звичаєм, ми від. повідаємо на їхні запитання. Частіше за інших цікавиться молодь, і іноді хтось з молодих людей приєднується до нас, коли ми рушаємо в дорогу, але приєднується лише з власної волі.

— Розкажи це якійсь фермерці, котра щойно дізналася, що її син чи дочка втекли з дому з вами, бляхарями, — сухо відказав Ілайс. — Саме тому мешканці більших міст не дозволяють вам навіть таборитися біля їхніх стін. У селищах вас ще терплять тільки тому, що ви ремонтуєте мешканцям їхній скарб, але в містах ваші послуги непотрібні, і там не хочуть, аби ви намовляли їхню молодь віятися з вами.

— Не знаю, що дозволяють чи не дозволяють міста. — Терпіння Раена здавалося невичерпним. Схоже, він узагалі ніколи не сердився. — В містах завжди можна зустріти людей, схильних до насильства. І хай там як, а я не вважаю, що пісню можна знайти в містах.

— Я не хотів образити вас, Шукачу, — роздумливо промовив Перрин, — але... Я не шукаю насильства. Не пригадую, щоби я навіть побився з кимось за останні роки, хіба що на змаганнях під час свят. Але якщо хтось ударить мене, я вдарю його у відповідь. Якщо я цього не зроблю, він гадатиме, що може вдарити мене, коли йому заманеться. Деякі люди вважають, ніби вони можуть узяти гору над іншими, і якщо не показати їм, що це не так, вони й надалі намагатимуться скривдити всіх слабкіших за себе.

— Деякі люди, — проказав Арам з безмежним сумом, — ніколи не можуть вийти за межі власних найпримітивніших інстинктів.

Промовивши цю сентенцію, він окинув Перрина таким поглядом, що стало ясно: Арам має на увазі не тих кривдників, про яких казав Перрин.

— Можу побитися об заклад, тобі довелося немало побігати, — сказав Перрин, і обличчя молодого бляхаря на мить набуло виразу, що аж ніяк не відповідав Шляху Листка.

— А от мені, — промовила Еґвейн, обпікши Перрина поглядом, — цікаво зустріти людину, яка не вважає, що будь-яку проблему може усунути своїми м’язами.

До Арама повернувся добрий гумор, і він звівся на ноги, з усмішкою простягнувши руку дівчині.

— Дозволь мені показати тобі наш табір. Тут можна потанцювати.

— Залюбки, — усміхнулась вона у відповідь.

їла, що саме витягала хлібці з залізної пічки, розігнулася й подивилася на онука:

— Але вечеря готова, Араме.

— Я поїм у матусі, — кинув Арам через плече, беручи Еґвейн за руку та пориваючи дівчину за собою. — Ми обоє повечеряємо у матусі. — Він обдарував Перрина переможною посмішкою.

Еґвейн дзвінко розсміялась, коли вони вдвох побігли від вогнища.

Перрин уже було підвівся, щоби піти вслід за ними, але відразу ж передумав. Навряд чи Еґвейн тут щось загрожує, якщо всі в цьому таборі дотримуються Шляху Листка, як про нього розводився Раен. Повернувшись до Раена та їли — вони обоє дивилися осудливо вслід онуку, — хлопець проказав:

— Вибачте. Я — гість, і мені не варто було...

— Не кажи дурниць, — заспокійливо відказала їла. — Це він мав би вибачатися, а не ти.

— Арам має невгамовну вдачу, — сумно додав Раен. — Він добрий хлопець, але, гадаю, інколи Шлях Листка здається йому важким шляхом. З декотрими так і буває. Будь ласка, сідай. Почувайся коло мого вогнища, як удома. Будь ласка.

Перрин, трохи завагавшись, знову опустився на своє місце, усе ще почуваючись трохи ніяково.

— А що трапляється з тими, хто не може йти Шляхом? — поцікавився він. — Якщо це бляхар, я маю на увазі.

Раен з Ілою стурбовано перезирнулися, і Раен відповів:

— Такі люди нас залишають. Втрачені йдуть жити в села.

їла, не відриваючись, дивилася в той бік, куди пішов її онук.

— Втрачений ніколи не знатиме щастя.

Вона зітхнула, але, коли взялася роздавати миски та ложки, її обличчя знову було спокійним.

Перрин похнюпився, шкодуючи, що спитав, і розмова припинилася. Всі мовчали, поки їла насипала в миски густе овочеве рагу та роздавала товсті скиби хлібців із хрусткою скоринкою, а тоді всі мовчки взялися за їжу. Рагу було надзвичайно смачне, і Перрин ум’яв три миски, перш ніж наївся. Він усміхнувся, побачивши, що Ілайс спорожнив чотири миски.

Після вечері Раен напхав люльку. Ілайс також витяг свою і набив її тютюном з цератового гамана Раена. Прикурування, утрамбування тютюну, розкурування — і весь цей час тривало мовчання. їла витягла торбинку з плетінням. Сонце ледь фарбувало в червоне смугу над верхівками дерев на західному небокраї. Табір лаштувався ночувати, але метушні не поменшало, вона лише змінилась. Тих музик, що грали, коли мандрівники зайшли у табір, змінили інші, і тепер у світлі ватр танцювальників навіть побільшало. їхні тіні мерехтіли на стінах фургонів. Десь на іншому кінці табору почувся хор чоловічих голосів. Перрин влігся на землю біля колоди, на якій сидів, і невдовзі відчув, що починає дрімати.

Трохи згодом Раен промовив:

— Чи не зустрічав ти когось з туатга’анів, Ілайсе, з того часу як гостював у нас минулої весни?

Перрин трохи розплющив очі, але обважнілі повіки стулялися самі собою.

— Ні, —відповів Ілайс між пихканням люльки. — Я не люблю, коли навкруги надто багато людей.

— Надто, коли це люди, що живуть геть не так, як ти, еге ж? — тихенько засміявся Раен. — Ні, ні, мій старий друже, не хвилюйся. Я відмовився від сподівань, що ти підеш Шляхом, багато років тому. Але я почув одну історію, уже після того, як ми бачилися останній раз. Якщо ти її не чув, гадаю, вона може тебе зацікавити. Мене вона цікавить, і я слухаю її знову й знову щоразу, коли ми зустрічаємося з іншими з нашого Народу.

— Я готовий її вислухати.

— Все розпочалося навесні, два роки тому, і трапилася вона з табором, що перетинав Пустелю північним маршрутом.

Очі у Перрина разом розплющилися:

— Пустелю? Аїльську пустелю? Вони перетинали Аїльську пустелю?

— Деякі люди заходять у Пустелю досить безпечно, — відказав Ілайс. — Менестрелі. Крамарі, якщо тільки вони не шахраї. Туатга’ани постійно її перетинають. До дерева і до Аїльської війни купці з Кайрена були там частими гостями.

— Аїльці нас уникають, — сумно промовив Раен, — хоч деякі з нас і намагалися поговорити з ними. Вони спостерігають за нами здалеку, але до нас не наближаються, і нам наближатися не дозволяють. Іноді мене турбує думка, що вони можуть знати пісню, хоча в це й не дуже віриться. Чоловіки в аїльців не співають, уявіть собі. Хіба це не дивно? Щойно хлопчик-аїлець стає чоловіком, він не співає нічого, крім бойових пісень або похоронного плачу над загиблими. Я чув, як вони співають над своїми мертвими і над тими, кого вбили самі. їхня пісня могла би змусити плакати каміння.

їла, яка слухала розповідь свого чоловіка, схилившись над плетінням, кивнула, погоджуючись.

— Якщо це якась історія про пісню... — почав було Ілайс, але Раен похитав головою.

— Ні, мій старий друже, не про пісню. Я не впевнений, що знаю, про що вона. — Він став розповідати, звертаючись радше до Перрина. — Молоді аїльці часто вирушають до Гнилолісся. Іноді вони вирушають туди самі, чомусь вважаючи, що їхнє покликання — вбити Морока. Більшість іде невеличкими загонами. Полювати на траллоків. — Раен тужно похитав головою, а коли заговорив знову, видно було, що розповідати йому важко. — Два роки тому табір нашого Народу, переходячи пустелю приблизно за сто миль на південь від Гнилолісся, натрапив на один із цих загонів.

— Молоді жінки, — вставила їла, так само скорботно, як і її чоловік. — Майже дівчатка.

З вуст Перрина зірвався здивований вигук, і Ілайс криво посміхнувся:

— В аїльців дівчата не пораються по господарству і не куховарять, якщо не хочуть, хлопче. Ті з них, котрі бажають бути воїнами, приєднуються до одного з їхніх бойових товариств. Воно зветься Фар Дарайз Май, «Діви Списа». І тоді вони б’ються нарівно з чоловіками.

Перрин лише головою похитав. Вираз його обличчя змусив Ілайса пирхнути зо сміху.

Раен повів розповідь далі, і в голосі його мішалися несхвалення й здивування:

— Усі ці молоді жінки були мертві, крім однієї, і вона теж помирала. Вона повзла до фургонів. Було видно, що вона знає, що перед нею туатга’ани. Огида була в ній сильнішою за біль, але вона мала повідомлення, яке важило для неї так багато, що вона перед смертю мусила передати його комусь, навіть нашим людям. Наші люди пішли подивитися, чи не можуть вони допомогти іншим — за нею тягнувся кривавий слід, — але всі жінки лежали мертві, так само як і траллоки, тільки траллоків було втричі більше.

Ілайс підвівся і сів, ледь не впустивши люльку з рота:

— Сто миль углиб Пустелі? Не може бути! Дьевік Кей’Шар, так траллоки називають Пустелю. Погибельна земля. Вони не зайшли б у пустелю на сто миль, навіть якби їх гнали всі мерддраали, що є в Гнилоліссі.

— Ви страшенно багато знаєте про траллоків, Ілайсе, — сказав Перрин.

— Розповідай далі свою історію, — похмуро кинув Ілайс Раенові.

— Висновуючи з трофеїв, що несли з собою аїльки, вони поверталися з Гнилолісся. Траллоки пішли за ними, але сліди розповіли, що лише кілька з них залишилися живі та пішли назад, покінчивши з аїльками. Що ж до дівчини, вона не дозволила нікому торкнутися до неї, навіть для того, щоби перев’язати рани. Але вона вхопила Шукача цього табору за край його одягу, і ось що вона сказала, слово в слово: «Згубник Листя хоче осліпити Око Світу, запам’ятай, Втрачений. Він хоче вбити Великого Змія. Попередь Народ, Втрачений. Йде Той, хто позбавляє зору. Скажи, щоби були готові зустріти Того, хто приходить зі Світанком. Скажи їм...». І з цими словами вона померла. Згубник Листя і Вогненнозорий,—додав Раен, звертаючись до Перрина, — так аїльці називають Морока. Але більше я не розумію тут жодного слова. Проте та дівчина вважала ці слова настільки важливими, що наблизилася до тих, кого вона вочевидь зневажала, і проказала їх разом із останнім своїм подихом. Але кому призначалися ці слова? Ми самі і є Народом, але навряд чи вона мала на увазі нас. Аїльців? Вони не дозволять нам сказати хоч слово, якби ми навіть спробували заговорити до них. — Він важко зітхнув. — Вона назвала нас втраченими. Я до цього і гадки не мав, як сильно вони нас ненавидять.

їла опустила в’язання на коліна й ласкаво торкнулася голови чоловіка.

— Вони про щось дізналися в Гнилоліссі, — задумливо проказав Ілайс. — Але в цьому нема жодного сенсу. Вбити Великого Змія? Вбити час як такий? І осліпити Око Світу? Це однаково, що сказати, наче він збирається заморити голодом скелю. Може, вона просто марила, Раене. Вона вмирала від ран і могла не розуміти, де правда, а де маячіння. Може, вона навіть не впізнала — туатга’ани це були чи ні.

— Вона знала, що каже. І знала, кому вона каже. Це повідомлення важило для неї більше, ніж її слова, а ми навіть не можемо зрозуміти, що воно значить. Коли я побачив, що ти завітав до нашого табору, я подумав, що ми, можливо, нарешті отримаємо відповідь, адже ти... — Ілайс швидко змахнув рукою, і Раен договорив, хоча вочевидь не так, як збирався: — ...Наш друг, і тобі відомі дивні речі.

— Але не ці, — відрізав Ілайс, і це поклало розмові край. Навколо ватри запала тиша, порушувана лише музикою та сміхом, що долинали з далеких куточків оповитого темрявою табору.

Лежачи на землі, зручно притулившися до однієї з розкиданих навколо вогнища колод, Перрин сушив голову над загадкою послання аїльської жінки, але не знаходив у ньому жодного сенсу, так само як Раен або Ілайс. Око Світу. Воно фігурувало в його сновидіннях, і не раз, але він не хотів думати про ті нічні жахіття. Тепер — Ілайс. Тут було питання, на яке він хотів би мати відповідь. Що збирався сказати Раен про їхнього нового знайомця-бороданя, і чому Ілайс обірвав його? Це теж залишалося незрозумілим. Він спробував уявити, які були ті аїльські дівчата, що вирушили в Гнилолісся, куди, як він чув раніше, відважувалися заходити лише Охоронці... але тут він почув, що повертається Еґвейн, мугикаючи якусь пісеньку.

Підвівшись, він поспішив їй назустріч, аби перехопити її за освітленим колом. Вона зупинилася й подивилася на нього, схиливши голову набік. В темряві він не міг роздивитися виразу її обличчя.

— Щось ти довгенько, — промовив він. — Добре повеселилася?

— Ми повечеряли з його матусею, — відповіла дівчина. — А тоді танцювали... і сміялися. Мені здається, я сто років не танцювала.

— Мені він нагадав Віла аль’Сіна. У тебе завжди вистачало здорового глузду не дозволяти Вілові обводити тебе круг пальця.

— Арам — добрий хлопець, і з ним приємно спілкуватися, — сказала вона холодно. — Він змусив мене сміятися.

Перрин зітхнув.

— Вибач. Я радий, що ти повеселилася й потанцювала.

Раптом вона, схлипуючи, кинулася йому на груди. Він незграбно погладив її по голові. Ранд би знав, як тут вчинити, подумав він. Ранд знав, як поводитися з дівчатами. На відміну від нього. Він ніколи не знав, як поводитись чи що казати.

— Пробач, Еґвейн. Я радий, що ти трохи розвіялася, потанцювала. Правда.

— Скажи мені, що вони живі, — пробелькотіла вона крізь сльози.

— Що?

Вона відкинулася назад, але не прибрала руки з його пліч. Крізь темряву вона дивилася просто йому в очі.

— Ранд і Мет. І всі решта. Скажи мені, що вони живі.

Він глибоко зітхнув і розгублено озирнувся.

— Вони живі, — вимовив він нарешті.

— Добре. — Вона швидким рухом витерла щоки. — Саме це я й хотіла почути. На добраніч, Перрине. Солодких снів. — Ставши навшпиньки, вона цмокнула його в щоку і поспішила геть, перш ніж він устиг вимовити бодай слово.

Він повернув голову й подивився їй услід. їла підвелася назустріч дівчині, і вони удвох пішли всередину фургона, стиха перемовляючись. Може, Ранд би це і зрозумів, подумав він, а я — ні.

Далеко в ночі завили вовки, зустрічаючи срібний серпик нового місяця, що виткнувся з-за небокраю, і він здригнувся. Завтра буде багато часу, щоби перейматися вовками. Але він помилявся. Вони чекали, щоби привітати його в його снах.

РОЗДІЛ 26

БІЛОМОСТЯ

Остання невпевнена нота чогось, що дуже й дуже віддалено скидалось на «Вітер, що хилить вербу», милосердно завмерла, і Мет відняв від губ Томову флейту, вишукано оздоблену золотом і сріблом. Ранд прибрав долоні від вух. Матрос, що укладав линву на палубі, голосно зітхнув з полегшенням. У запалій тиші було чутно лише, як б’є в борт вода, як ритмічно поскрипують весла та іноді бринять під повівом вітру туго натягнені канати. Вітер уперто задував просто в ніс «Спрею», і вітрила ставити не було сенсу.

— Певно, я маю тобі подякувати, — пробурчав Том Меррилін, — що ти показав мені, наскільки правдивим є старе прислів’я: «Як свиню не муштрувати, їй на флейті не заграти». — Матрос зареготав, а Мет замахнувся флейтою, наче збирався жбурнути нею в кривдника. Том спритно перехопив його руку і, відібравши інструмент, заховав його в надійний футляр. — А я гадав, ви, пастухи, аби скоротати час зі своїми отарами, постійно виграєте собі на сопілці чи флейті. Це доводить, що треба вірити лише тому, що бачив на власні очі.

— Пастух у нас Ранд, а не я, — буркнув Мет. — Це він грає на дудках.

— Що ж, він має хоч невеличкі здібності. Можливо, нам з тобою краще попрацювати над жонглюванням. Принаймні до цього ти виказуєш певний хист.

— Томе, — мовив Ранд, — я не розумію, нащо нам аж зі шкіри лізти з цим навчанням. — Він глипнув на матроса та заговорив тихіше. — Адже ми насправді не збираємося ставати менестрелями. Ми лише ховаємося за цією вигадкою, доки не знайшли Морейн та решту друзів.

Том смикнув себе за кінчик вуса і, здавалося, заглибився у вивчення гладенької поверхні шкіряного футляра на колінах.

— А якщо ти ніколи не знайдеш їх, хлопче? Звідки нам знати, що вони й досі живі?

— Вони живі, — переконано сказав Ранд. Він повернувся до Мета, шукаючи підтримки, але той сидів, насупивши брови, стиснувши губи в нитку, і вперто дивився собі під ноги, на палубу. — Та скажи щось, — гримнув на приятеля Ранд. — Чи варто казитися через те, що у тебе не виходить грати на флейті? У мене теж не виходить, хіба що трохи. Та ти раніше ніколи й не хотів грати!

Мет усе ще похмуро зиркнув на нього:

— А якщо вони мертві? — тихо припустив він. — Ми повинні приймати факти такими, як вони є, адже так?

Цієї миті передзорець співуче прокричав з носа:

— Біломостя! Біломостя попереду!

Ранд був ошелешений тим, що Мет може говорити про такі речі настільки спокійно, тому ще довгу мить дивився приятелю просто в очі, не помічаючи метушні, що здійнялася на палубі, коли екіпаж узявся готуватися до причалювання. Мет відповідав на погляд Ранда, втягнувши голову в плечі. Дуже багато хотілося сказати Ранду, але важко було вмістити свої почуття у слова. Вони повинні вірити, що решта живі. Повинні. А чому? В’їдливий голосок залунав йому просто в голові. Аби все відбулося так, як у Томових оповідках? Герої знаходять скарб, перемагають ворогів, і довіку живуть довго й щасливо. Деякі історії закінчуються по-іншому. Іноді навіть герої вмирають. А чи ти є героєм, Ранде аль’Торе? Ти точно герой, пастуше? Раптом Мет почервонів й відвів очі, і Ранд повернувся до дійсності. Він підхопився і, розштовхуючи матросів, пробився до планшира. Мет повільно почвалав за ним, навіть не намагаючись обминати матросів, що бігали туди-сюди.

Команда літала палубою, гучно ляпаючи босими ногами, тягла канати, в’язала вузли на линвах та розплутувала інші. Частина матросів виносила з трюму великі непромокальні мішки, набиті вовною майже по зав’язку, іттттті готували канати як Рандова рука завтовшки. Попри поспіх, усі рухалися з впевненістю людей, які роблять якусь справу втисячне. Утім, капітан До-мон, важко ступаючи, проходжувався палубою, вигукуючи команди та сиплючи прокляттями на тих, хто, на його думку, рухався недостатньо швидко.

Ранд не бачив нічого, крім картини, що відкрилася попереду, коли корабель вписався у некрутий поворот, який робила тут Арінелле. Він чув про це в піснях, історіях, у байках крамарів, а ось тепер йому судилося побачити легенду наяву.

Білий міст високою дугою вигинався над широкими водами, вдвічі, а то й утричі вищий за щоглу «Спрея». Молочно-білий від краю до краю, він всотував у себе сонячне проміння і, здавалося, й сам випромінював світло. Широко розкинуте павутиння опор, занурене в могутні хвилі, здавалося надто крихким, аби підтримувати міст такої довжини й, відповідно, ваги. Він здавався суцільним, наче його вирізьбила зі скелі-моноліту або ж вилила у велетенській формі велетенська ж рука. Широкий та високий, міст перекривав ріку з ефірною грацією, яка приховувала від очей та майже змушувала забути про його розміри. Він був такий грандіозний, що місто на східному березі ріки, що припало до його підніжжя, губилося у його величі, попри те що Біломостя було значно більше за Емондів Луг, його будинки, зведені з каменю та цегли, були такі ж високі, як будинки в Таренському Перевозі, а дерев’яні пірси простяглися у воду, наче розчепірені пальці. Невеличкі човни густо вкривали Арінелле, і рибалки витягали з води сіті. А над усім цим височів та сяяв Білий міст.

— Він виглядає, наче його зроблено зі скла, — зауважив Ранд, звертаючись ні до кого.

Капітан Домон, що проходив неподалік, зупинився, заклавши великі пальці за широкий пасок.

— Та ні, парубче. Хай там що воно таке, але точно не скло. Хай лютує найлютіша злива, а проте на ньому ніколи не буває слизько, а зарубину на ньому не зробити навіть найкращою карбівкою та найдужчою рукою.

— Релікт Епохи Легенд, — висловив свою думку Том. — Я завжди вважав його реліктом тих часів.

Капітан гмикнув із сумнівом.

— Може, й так. В будь-якому разі він і досі працює. Можливо, його збудував хтось інший. Та щоб мене забуцала Фортуна, не Айз Седай. Не може бути, щоби він був аж настільки древній. Чого став як укопаний, клятий дурню? Ще й руки склав! — Капітан квапливо пішов палубою.

Ранд дивився на міст ще більш зачудовано. Релікт Епохи Легенд. В такому разі його й насправді мали збудувати Айз Седай. Ось які почуття мав на увазі капітан Домон, коли казав про дива і таємничість світу. Робота Айз Седай. Одна річ чути про це, а інша — побачити, торкнутися. То ти це знаєш, чи не так¹? На мить Рандові здалося, наче опаловою спорудою пробігла тінь. Він перевів погляд на причали, що наближалися, але краєм ока однаково продовжував бачити міст.

— Ми зробили це, Томе, — вимовив Ранд і змусив себе розсміятися. — І обійшлося без бунту.

У відповідь менестрель лише хмикнув, роздуваючи вуса, але два матроси, що готували швартові неподалік, гостро зиркнули на Ранда, тоді знову швидко повернулися до своєї роботи. Ранд урвав сміх і намагався не дивитися на цих матросів, поки корабель підходив до берега.

Підійшовши до першого причалу, «Спрей» плавно розвернувся і, ставити боком біля товстих стовпів, закріплених на важких просмолених палях, зупинився, табанячи веслами, збиваючи шумовиння навколо лопатей. Коли весла прибрали, матроси перекинули швартови чоловікам, що стояли на причалі, й ті миттєво, хизуючись власною спритністю, закріпили їх на берегових кнехтах. Інші члени команди вже перекидали через борт мішки з вовною, аби захистити корпус від ударів об палі.

Не встигло судно й пришвартуватися, а до причалу вже під’їхали високі карети, чорні, блискучі, лаковані. І на дверцятах кожної пишалося ім’я, написане великими золотими або червоними літерами. І щойно трап був перекинутий, як причалом на корабель вервечкою потяглися чисто поголені чоловіки в довгих оксамитових камзолах, у плащах, підбитих шовком, в м’яких черевиках. За кожним купцем дріботів служнику простішому одязі, несучи за господарем сейфову скриньку, оправлену в залізо.

Купці наблизилися до капітана Домона, роблено посміхаючись, але їхні усмішки як водою змило, коли він зненацька рикнув їм в обличчя:

— Ану, стояти! — Товстим пальцем він націлився їм за спини, при-цвяхувавши до місця Флорина Ґелба, котрий скрадався палубою. Синець, залишений чоботом Ранда, уже зійшов з Ґелбового лоба, але він усе ще час від часу торкався забитого місця пальцями, наче для того, щоб не забувати. — Ти проспав вахту на моєму кораблі востаннє! І на всіх інших кораблях також, я вже про це подбаю! Обирай, куди тобі — на пристань чи за борт — але з мого корабля забирайся негайної

Ґелб похнюпив голову, а тоді глипнув на Ранда та його приятелів з лютою ненавистю, і в першу чергу на Ранда, якого нагородив просто-таки вбивчим поглядом. Корячкуватий чоловік озирнувся палубою у пошуках підтримки, втім, без надто великої надії. Усі члени команди один за одним розгиналися від тієї роботи, що виконували, і відповідали йому холодним поглядом. Помітно було, що Ґелб геть знітився, але раптом очі його знову загорілися люттю, вдвічі сильнішою, ніж раніше. Здушено вилаявшись, він метнувся униз, до матроського кубрика. Домон послав за ним двох матросів подивитися, щоби він, бува, не зробив шкоди, і похмуро пробурмотів щось тому вслід. Коли капітан знову згадав про купців, ті миттєво повернулися до усмішок та поклонів, наче їх ніхто й не переривав.

За нагадуванням Тома Ранд і Мет узялися збирати свої речі. Окрім того, що вони мали на собі, пожитків у них було небагато. Ранд узяв згорнуту ковдру, сакви та батьків меч. Він подивився на меч у себе в руці і раптом відчув тугу за домом, таку сильну, що аж в очах запекло. Ранд не знав, чи побачить він Тема ще колись. А дім? Дім. Так і буде до скону втікати,

втікати і втікати... А ще боятися власних снів. Важко, з тремтінням зітхнувши, він підперезався мечем поверх куртки.

На палубі з’явився Ґелб, а за ним, наче подвійна тінь, приставлені до нього матроси. Ґелб дивився просто перед собою, та Ранд усе одно відчував хвилі ненависті, що йшли від нього. З закляклою спиною та чорним, як хмара, обличчям, Ґелб прокрокував на дерев’яних ногах сходнями і пішов пристанню, розштовхуючи людей ліктями та плечима. За хвилину він зайшов за карети купців і щез із очей.

На причалі зібралося не так багато народу, і ріденька юрба складалася головно з ремісників в невибагливому одязі, рибалок, що ремонтували сіті, та нечисленних містян, котрі прийшли подивитися на перше судно, що цього року прийшло вниз рікою зі Салдеї. Серед дівчат Еґвейн не було, не було в натовпі і нікого схожого на Морейн, Лана чи ще когось з тих, кого прагнув побачити Ранд.

— Може, вони не прийшли на пристань, — промовив юнак.

— Може, — небагатослівно відказав Том. Він обережно прилаштував футляри з інструментами на спині. — Хлопці, дивіться, щоби нам не натрапити на цього Ґелба. Він нам нападлючить за першої нагоди. Ми маємо пройти Відомостям так тихо, щоби всі забули про нас уже за п’ять хвилин.

Трійця попростувала до сходнів, а вітер метляв їхніми плащами. Мет ніс лук попереду себе; навіть зараз, після кількох днів сумісної подорожі, його зброя привертала до себе погляди багатьох матросів — їхні луки були значно коротшими.

Капітан Домон знову кинув купців, аби перехопити Тома, перш ніж той зійде на берег.

— Ви йдете просто зараз, менестрелю? А може, мені вдасться вмовити вас залишитися? Я піду далі, аж до Ілліана, а там народ ставиться до менестреля як годиться. Вам не знайти кращого місця у світі, аби демонструвати своє мистецтво. Зі мною ви опинитесь там вчасно і зможете взяти участь у Святі Сефана. У змаганнях, розумієте? Сто золотих марок найкращому розповідачу «Великого полювання на Ріг».

— Гідний приз, капітане, — відказав Том, віддаючи вишуканий уклін та елегантно змахуючи полою плаща, так що кольорові клаптики злетіли вгору, наче рій метеликів, — і гідні змагання, що приваблюють менестрелів зі всього світу. Але, — додав він сухо, — боюся, що ми не можемо дозволити собі плату за проїзд за вашими розцінками.

— Ну, щодо цього... — Домон видобув шкіряний гаманець із кишені куртки й кинув його Тому. Коли менестрель спіймав гаманець, той дзвякнув. — Ось, маєте: ваша плата за проїзд, і ще трохи на додаток. Ушкодження були не такі великі, як я гадав спочатку, а ви відпрацювали з лишком за проїзд своїми оповідками та пісеньками. Мабуть, я міг би запропонувати ще стільки, якщо ви підете з нами до Моря Штормів. А в Ілліані я вас висаджу. Вправний менестрель може збити там собі добрі грошики, навіть і без участі в змаганнях.

Том завагався, зважуючи гаманець на долоні, але тут заговорив Ранд:

— Ми маємо зустрітися тут з нашими друзями, капітане, а тоді разом вирушити до Кеймліна. Мабуть, до Ілліана ми завітаємо наступного разу.

Том незадоволено скривив рота, та все ж, роздуваючи довгі вуса, він сунув гаманець до кишені.

— У разі, якщо тут немає тих, з ким ми мали зустрітися, капітане...

— Так, — відгукнувся Домон з кислою міною. — Поміркуйте над моєю пропозицією. Кепсько, що я не міг більше тримати на кораблі Ґелба і тепер команді не буде на кого гострити зуби, але я повинен був дотримати свого слова. Мабуть, тепер мені доведеться попустити віжки, хоч це й зробить перехід до Ілліана втричі довшим. Що ж, буду сподіватися, що ці траллоки й насправді гналися за вашою трійцею.

Ранд закліпав очима, але промовчав, проте Мет не був такий стриманий.

— А чому ви гадаєте, що це не так? — з притиском запитав він. — Вони полюють на ті ж скарби, за якими вирушили й ми.

— Можливо, можливо, — мугикнув каштан, схоже, не надто переконаний. Він запустив товсті пальці в бороду, тоді тицьнув на кишеню, куди Том заховав гаман. — 3 мене вдвічі більше, якщо ви повернетесь відраджувати мою команду від небезпечних думок, буцімто я занадто на них тисну. Поміркуйте про це. Я відпливу завтра з першим промінням сонця.

Він розвернувся на підборах і покрокував до купців, широко розводячи руками та перепрошуючи за те, що змусив їх чекати.

Том усе ще стояв у нерішучості, та Ранд потягнув його до сходнів, не даючи змоги сперечатися. Менестрель не опирався. Гомін пробігу юрбі на пристані, коли люди роздивилися плащ Тома з кольоровими клаптиками. Дехто гукав до нього, бажаючи дізнатися, де він виступатиме. Оце так пройшли непоміченими, стривожено подумав Ранд. До вечора все Біломостя гудітиме, що до міста прибув менестрель. Хай там як, а хлопець швидко йшов пристанню, тягнучи за собою Тома, і тому довелося похмуро підкорятися, навіть не маючи хвилинки зупинитися та порозкошувати у променях загальної уваги.

Візники з цікавістю поглядали на Тома зі своїх високих козел, але вочевидь високе суспільне становище не дозволяло їм щось вигукувати. Не маючи жодного уявлення, куди йти, Ранд завернув на вулицю, що пролягала вздовж берега і проходила під мостом.

— Нам треба відшукати Морейн і всіх наших, — сказав він. — І швидко. Нам варто було подумати і перевдягти Тома в інший плащ.

Том раптом стріпонувся й став як укопаний.

— Корчмар може сказати нам, чи вони у нього не зупинилися і чи проходили вони повз. Тільки треба знайти справжнього корчмаря. Справжні корчмарі знають усі новини і всі плітки. Якщо ж їх тут немає... — Він подивився на хлопців, переводячи погляд з одного на іншого. — Нам треба порадитися, усім трьом. — Швидким кроком він попрямував від ріки далі в місто. Плащ закручувався йому навколо колін. Ранду та Мету довелося ледь не підбігати, аби не відстати.

Широка опалова арка, якій місто завдячувало своєю назвою, домінувала над ним зблизька так само, як це ввижалося здалеку, але, проходячи його вулицями, Ранд зрозумів, що Біломостя нічим не поступається Бейрлону, хіба що на вулицях було не так велелюдно. На очі хлопцеві попадалися вози, запряжені волами або віслюками, а також невеличкі візки, що їх штовхали люди, але карет ніде не було видно. Ймовірно, всі вони належали купцям і наразі скупчилися біля причалу.

Вздовж вулиць вишикувалася тьма-тменна усяких крамниць, і ремісники працювали перед своїми закладами, а вітер розгойдував вивіски у них над головами. Мандрівники пройшли повз чоловіка, що лудив казани, і повз кравця — той саме витягав на світло сувої тканин, аби покупець міг краще роздивитися. Швець, сидячи на порозі, легенько постукував молоточком по підбору черевика. Яточники голосно пропонували свої послуги — погострити ножі та ножиці, чи намагалися зацікавити перехожих жалюгідними викладками овочів та фруктів. Утім, великого інтересу ніхто не виявляв. Крамнички, що торгували харчами, мали той самий мізерний асортимент продуктів, який Ранд запам’ятав ще з Бейрлона. Навіть перед торговцями рибою пишалися лише невисокі купки мільки, попри те, що ріка була всіяна човнами. Тяжкі часи ще не настали, але кожний розумів, що чекає попереду, якщо погода незабаром не поліпшиться, і на всіх обличчях можна було помітити або стривожено насуплені брови, або погляд, спрямований невідомо в яку, але факт, що невеселу далечінь.

Там, де Білий міст спускався до середмістя, розкинулася велика площа, викладена бруківкою, вичовганою поколіннями й поколіннями перехожих та виїжджена безкінечними вервечками фургонних коліс. Зусібіч цю площу оточили корчми, крамниці та високі будинки з червоної цегли, з вивісками на фронтонах, прикрашеними тими ж іменами, котрі Ранд бачив на дверцятах карет біля причалу. В одну з цих корчем, здавалося, обрану навздогад, і зайшов Том. Над дверима корчми вітер хитав вивіску, де було намальовано подорожнього з торбинкою на плечі, а поруч того ж самого чоловічка, але він уже тиснув щокою подушку. На вивісці писало: «Спочинок для мандрівників».

У загальній залі нікого не було, крім огрядного корчмаря — він саме точив ель з барила — та двох просто вдягнених ремісників у дальньому кутку, котрі хмуро втупились у келихи, що стояли перед ними на столі. Стінка до плеча заввишки ділила кімнату на дві — починаючи від входу і до задньої стіни, і в обох частинах, однаково вмебльованих столами, горів камін. Ранду в голові майнула лінива думка: чи то в усіх корчмарів неодмінним атрибутом повинні бути солідне черево та чималенька лисина?

Енергійно потираючи долоні, Том поскаржився корчмарю на негоду, замовив гаряче вино зі спеціями, а потім неголосно запитав:

— Чи є у вас місце, де ми з друзями могли би поговорити і де ніхто б нас не потурбував?

Господар кивнув на низеньку перегородку.

— Ось, сідайте там, з того боку, якщо не хочете взяти кімнату. Це поки матроси з ріки не приспіли. Схоже, половина команди ворогує з іншою половиною. Я не хочу, аби мій заклад рознесли вщент, тому розсаджую їх окремо. — Промовляючи, він не зводив очей з Томового плаща, а тоді ще схилив голову до плеча, й обличчя його набуло лукавого вигляду: — Ви залишитесь у місті? Тут уже давно не гастролювали менестрелі. Люди добре заплатять, аби тільки хтось відволік їхні думки від цього всього. А я навіть попустив би вам трохи за кімнату та харчування.

Ніхто не помітив, похмуро подумав Ранд.

— Це дуже щедро з вашого боку, — відказав Том з легким поклоном. — Можливо, я пристану на вашу пропозицію. Але наразі ми хотіли би поговорити на самоті.

— Принесу вам вина. Тут менестрель може непогано заробити.

Столи біля задньої стіни були вільні, але Том обрав той, що стояв просто посередині приміщення.

— Так ми побачимо, якщо хтось захоче нас підслухати, — пояснив він. — Чули цього типа? Попустить він... трохи! Та в нього вже побільшало клієнтів вдвічі тільки завдяки тому, що я тут сиджу. Будь-який чесний корчмар дає менестрелю кімнату та їжу безкоштовно, ще й приплачує як годиться. — Стіл, за який вони сіли, був незастелений і доволі брудний, а підлогу не мели кілька днів, якщо не тижнів. Ранд подивився навкруги й скривився. Майстер аль’Вір ніколи б не дозволив, щоб у нього в корчмі стало так брудно, навіть якби йому довелося хворому піднятися з ліжка, аби прибрати. — Ми прийшли сюди лише, аби розпитати про те, що нас цікавить. Не забули?

— Чого саме сюди? — не міг заспокоїтися Мет. — Ми проминули кілька постоялих дворів, що виглядали чистішими.

— Просто від мосту, — пояснив Том, — починається шлях на Кеймлін. Будь-хто, хто проходить Біломостям, мусить перетнути цей майдан, якщо тільки не мандрує рікою, а ми знаємо, що ваших друзів на ріці немає. Якщо ми тут не дізнаємося якихось новин про них, значить, цих новин узагалі не існує. Дозвольте мені вести розмову. Це треба робити з обачністю.

Саме цієї хвилини з’явився корчмар. Він ніс три бувалі в бувальцях олов’яні кухлі, нанизавши їх вушками на пальці. Корчмар змахнув рушником над столом, поставив кухлі і взяв у Тома гроші.

— Якщо залишитесь, вам не доведеться платити за вино. А вино в мене добре.

Том посміхнувся кутиком рота.

— Я подумаю, корчмарю. Що чути нового? Ми були далеко, там, де новин не почуєш.

— А новин багато, ось як. Багато новин.

Корчмар закинув рушник на плече й присунув стілець ближче до столу. Поклавши одна на одну руки на стіл, він із довгим полегшеним зітханням вгніздився на стільці і пояснив, що для нього втіха вже просто присісти. Звали його Вартім, і він в усіх подробицях узявся розповідати про свої ноги, про мозолі й викривлені пальці, та скільки йому доводиться стояти, та які він робить ванночки, аж Тому довелося знову нагадати про новини, і тоді він з ходу перескочив на новини. Новин було справді багато. Лоґейна, Лжедракона, ув’язнили після великої битви при Луґарді, коли він намагався перекинути своє військо від Ґелдана до Тіра. Пророцтва, зрозуміло? Том кивнув, і Вартім продовжив. Усі дороги на півдні забиті людьми, і ті, кому’ пощастило, тягнуть на спині клунки — все, що у них залишилося. Тисячі втікають. У всіх напрямках.

— І ніхто з них, — глузливо усміхнувся Вартім, — не підтримував Лоґейна, як ви могли таке подумати! Ніхто цього не визнає, тепер уже ні. Вони просто біженці, котрі намагаються відшукати безпечне місце в лихі часи. Звісно, Айз Седай приклали руку до захоплення Лоґейна. — Вартім сплюнув на підлогу, сказавши це, і ще раз, коли розповідав, що вони збираються доправити Лжедракона до Тар Балона.

Він, Вартім,—добропорядна людина, сказав він, шанована людина, і всі Айз Седаи можуть забиратися до Гнилолісся, звідки вони вилізли, і забирати з собою свій Тар Валон, якщо хочете знати його думку. Якби на те його воля, він би тримався від будь-якої Айз Седай за тисячу миль, не менше. Звісно, рухаючись на північ, вони зупиняються в кожному місті, у кожному селищі показати Лоґейна, так він чув. Показати народу, що Лжедракона схопили і світ знову в безпеці. Ось на це він хотів би подивитися, навіть якби для цього довелося наблизитися до Айз Седай. Він навіть подумує, а чи не вирушити йому до Кеймліна.

— Вони відвезуть його туди, аби показати королеві Морґейз, — корчмар шанобливо доторкнувся до чола. — Я ніколи не бачив королеву. А чоловік має побачити власну королеву, ви не вважаєте?

Лоґейн міг робити «речі», і з того, як забігали у Бартіма очі, як він облизав губи, стало ясно, що він має на увазі. Він бачив останнього Лже-дракона два роки тому, коли того возили напоказ усією країною, але то був просто якийсь хлоп, що втовк собі в голову, ніби може зробитися королем. Тоді жодних Айз Седай не знадобилося. Солдати закували його в ланцюги та возили на возі. Це був понурий хлопець. Він лише стогнав, скулившись посеред візка, та прикривав голову руками, коли в нього жбурляли каміння та штрикали його ціпками. Охочих підступитися до нього з камінням та дубцями знайшлося багато, а солдати не робили нічого, аби їх зупинити, отож так його й забили до смерті. Та це й найкраще, що можна зробити, аби показати людям, що не було в ньому нічого особливого. Він не міг робити «такі речі». А ось на цього Лоґейна цікаво було би подивитися. Вертім мав би про що розповідати онукам. Якщо б лишень не корчма., куди він від неї...

Ранд слухав з непідробною цікавістю. Коли Падан Фейн з’явився в Емон-довому Лузі зі звісткою про Лжедракона, про чоловіка, який справді має доступ до Сили, це стало найгучнішою новиною, про яку дізналися мешканці Емондового Лугу за багато років. Те, що сталося потім, відсунуло цю новину кудись на задній план, але хоч там як, а про цю подію люди говоритимуть ще дуже довго, й онукам розповідатимуть, факт. Вартім, можливо, казатиме онукам, що бачив Лоґейна, незалежно від того, побачить він його чи ні. А про те, що сталося з якимись селюками з Межиріччя, ніхто й не подумає розповідати, крім хіба що самих межиріченців.

— Так, — зауважив Том, — з цього вийшла б непогана оповідка. Таку можна розповідати тисячу років. Шкода, що мене там не було. — Слова його пролунали цілковито правдиво, і Рандові здалося, що це і є правда. — Утім, його я можу спробувати побачити. Ви нічого не сказали про те, яким шляхом вони рухаються. Можливо, у вас зупинилися ще й інші мандрівники? Вони могли б знати, де провозитимуть цього Лоґейна.

Вартім заперечливо змахнув брудною рукою.

— На північ, це все, що тут відомо будь-кому. Хочете його побачити, прямуйте до Кеймліна. Ось і все, що я знаю. А якщо в Відомості є щось варте уваги, я про це знаю.

— Не сумніваюся, — заспокійливо сказав Том. — Гадаю, у вас зупиняється купа мандрівників з чужих країв. Вашу вивіску я побачив відразу ще із самісінького підніжжя Білого мосту.

— І не тільки з заходу, щоб ви знали. Два дні тому був тут один тип, з Іллівна, мав при собі відозву, всю в печатках та стрічках. Зачитував її просто посеред площі. Казав, що несе її аж до Імлистих гір, а може, навіть до Арійського океану, якщо шляхи відкриті. Казав, що глашатаїв читати цю відозву розіслали в усі краї світу. — Корчмар похитав головою. — Імлисті гори. Я чув, що вони вкриті туманом в будь-яку пору року, а в тумані ховаються потвори, які здеруть з тебе м’ясо аж до кісток, перш ніж ти спробуєш утекти.

Мет хихикнув, і Вартім зиркнув на нього гострим оком.

Том зацікавлено нахилився вперед:

— І про що ж ішлося в тій відозві?

— Звичайно ж, про полювання на Ріг, про що ж іще! — вигукнув Вартім. — Хіба я не сказав? Ілліанці скликають кожного, хто бажає присвятити своє життя полюванню, збиратися в Ілліані. Можете собі таке уявити? Присвятити своє життя легенді? Гадаю, вони знайдуть дурників. Дурнів навколо завжди скільки завгодно. Ще той хлоп оголосив, що наближається кінець світу. Остання битва з Мороком. — Він пирснув сміхом, але сміх пролунав непереконливо, це був сміх людини, яка намагається переконати себе, що над цим варто сміятися. — Гадаю, вони вважають, що Ріг Валіра треба знайти раніше. Ні, і що ви про це думаєте? — Він десь із хвилину задумливо гриз пальці. — Звісно, після такої зими, як ця, я навіть не знаю, що їм заперечити. Зима, тоді цей тип Лоґейн, а ще ті два, що були до нього. Чому останніми роками стільки хлопів вирішували проголосити себе Драконами? І зима. Все це має бути не просто так. А ви як гадаєте?

Том, здавалося, його не почув. Менестрель почав декламувати — неголосно, наче звертаючись до себе:

Коли настане вирішальна січ, Щоб відвернути нескінченну ніч, Щитом заступлять гори небосхил, Герої мертві встануть із могил, Почувши, як сурмлю останній збір.

— О, те, що треба! — Вартім вишкірився, наче вже бачив, як народ хмарою суне, щоби послухати Тома, і водночас віддає Бартіму свої грошенята. — Це саме воно. «Велике полювання на Ріг». Ви розповідатимете, а вони з кроков звішуватимуться, аби послухати. Всі ж чули про цю відозву.

Том, здавалося, перебував десь за тисячу миль звідси, тому заговорив Ранд: — Ми шукаємо своїх друзів, які мали тут проходити. З заходу. Тут багато чужинців проходило за останній тиждень чи два?

— Були деякі, — відповів Вартім обачливо. — Завжди хтось проходить, і з заходу, і зі сходу. — Він оглянув усіх трьох по черзі, раптом напружившись. — Як вони виглядають, ці ваші друзі?

Ранд відкрив було рота, але Том, повернувшись раптом з далекої далечини, зупинив його промовистим поглядом. Роздратовано зітхнувши, менестрель повернувся до господаря корчми:

— Два чоловіка і три жінки, — проказав він неохоче. — Можуть бути разом, але могли діставатися сюди й окремо. — Він коротко описав кожного лише кількома словами, але так, що їх напевне впізнав би кожний, хто бачив. Про те, хто вони такі, він не прохопився жодним словом.

Вартім пошкрябав пальцями у волоссі, розкуйовдивши те, що від нього лишалося, і повільно підвівся зі стільця.

— Забудьте про те, щоб виступати тут, менестрелю. Насправді, я був би вдячний, аби ви допили своє вино й пішли. Залиште Біломостя, якщо маєте дрібку розуму.

— Ще хтось питав про них? — Том відсьорбнув вина, так наче відповідь цікавила його менш за все у світі, і подивився на корчмаря, запитливо вигнувши брову. — І хто б це міг бути?

Вартім знову запустив п’ятірню у волосся, переступаючи з ноги на ногу, наче збираючись іти, але кивнув головою, погоджуючись сам з собою.

— Десь із тиждень тому, точніше не скажу, з того боку мостом перейшов слизький тип. Всі подумали, що він божевільний. Промовляв щось до себе весь час і не переставав смикатися, навіть коли стояв на місці. Питав про тих людей, що й ви... про деяких з них. Питав так, наче це важливо, а тоді поводився так, ніби відповідь його не цікавить. То казав, що мусить на них тут чекати, а за мить уже говорив, що має йти далі й дуже поспішає. Він то скиглив і благав, а за хвилину вимагав так, наче він король. Наривався на прочухани і пару разів ледь їх не отримав, божевільний він там чи ні. Варта хотіла його затримати, для його ж власної безпеки. Вирушив до Кеймліна того ж дня, розмовляючи сам із собою та плачучи. Ненормальний, як я вже сказав.

Ранд запитливо глянув на Тома та Мета, але вони лише похитали головою. Якщо цей підозрілий тип і шукав саме їх, вони однаково не могли з’ясувати, хто б це міг бути.

— А ви впевнені, що він питав про тих самих людей, що і ми? — спитав Ранд.

— Про деяких з них. Чоловік-воїн і жінка в шовках. Але не вони його цікавили. Його цікавили три сільські парубки. — Він блискавично ковзнув очима по Ранду та Мету, а тоді так швидко відвів їх убік, що Ранд не був упевнений, чи не примарився йому цей погляд. — Він відчайдушно прагнув їх знайти. Але він був божевільний, як я вже сказав.

Ранд здригнувся, не розуміючи, хто б це міг бути і чому ця химерна особа їх розшукувала. Друг Морока? Чи стане Ба’алзамон використовувати божевільного?

— Так, той був ненормальний, але з’явився ще й інший... — Очі у Бартіма забігали, а язик ковзнув по губах, наче у нього раптом пересохло в роті. — Наступного дня... Наступного дня вперше з’явився той, інший. — Він замовк.

— Інший? — перепитав Том, підштовхуючи його продовжувати.

Вартім озирнувся, хоча на цій половині зали нікого не було, крім них. Він навіть звівся навшпиньки й зазирнув за перегородку. Коли нарешті наважився, то заговорив квапливо й пошепки:

— Весь у чорному. Каптур спущений низько, і ти не бачиш його обличчя, але відчуваєш, що він дивиться на тебе... відчуваєш, наче тобі хребет прохромили бурулькою. Він... він говорив зі мною. — Вартім здригнувся й прикусив губу, перш ніж продовжити: — Він говорив, а мені здавалося, що це змія проповзає сухим листям. У мене аж у животі заледеніло, чесно кажу. І він повертався ще, і щоразу питав про те ж саме. Про те ж саме, що й той божевільний. І ніхто не бачив, як він приходить, — він просто раптом виникав поряд, незалежно від того день це був чи ніч, і тоді ти наче кам’янів. Люди почали вже власної тіні лякатися. Найгірше, що брамники кажуть, що він жодного разу не проходив крізь браму. Ні до міста, ні з міста.

Ранд докладав усіх зусиль, аби зберігати байдужий вираз обличчя, стиснувши щелепи так, що аж зуби боліли. Мет насупився, а Том розглядав вино у кухлі. Слово, яке жоден з них не хотів вимовити, висіло в повітрі між ними: мерддраал.

— Гадаю, я би запам’ятав, якби мені колись трапився хтось схожий, — промовив Том, помовчавши хвильку.

Вартім несамовито замотав головою:

— Згоріти мені, але ви повинні пам’ятати. Світло не дасть збрехати, повинні. Він... він питав про тих самих, що й навіжений, тільки він ще казав, що з ними є дівчина. І... — Він скоса позирнув на Тома. — І сивоголовий менестрель.

Брови Тома, як здалося Ранду, злетіли вгору у непідробному здивуванні.

— Сивоголовий менестрель? Але ж я навряд чи єдиний менестрель у світі, на якому трохи позначився його вік. Запевняю вас, я не знайомий із цим чоловіком, і в нього нема жодних підстав мене шукати.

— Може, й так, — похмуро сказав Вартім. — Чоловік у чорному говорив небагато, але у мене склалося враження, що він дуже розлютиться на кожного, хто спробує допомогти цим людям чи спробує сховати їх від нього. Тепер скажу вам, що я йому відповів: нікого я з них не бачив, ні про кого з них нічого не чув, і це щира правда. Нікого! — повторив він з почуттям. Раптом він кинув Томові гроші на стіл. — Допийте своє вино і йдіть, куди йшли. Добре? Добре? — І Вартім перехильцем поспішив геть, перелякано зиркаючи на всі боки.

— Щезник, — видихнув Мет, коли корчмар пішов. — Мені треба було здогадатися, іцовони чекатимуть на нас тут.

— І він повернеться, — промовив Том стиха, перехилившись через стіл. — Пропоную прокрастися на корабель і пристати на пропозицію капітана Домона. Нас шукатимуть на шляху до Кеймліна, а ми вирушимо до Ілліана, за тисячу миль від того місця, де мерддраали чекають на нас.

— Ні, — твердо відказав Ранд. — Ми чекатимемо на Морейн та решту в Відомості або підемо до Кеймліна. Одне з двох, Томе. Так ми вирішили.

— Хлопче, це божевілля. Обставини змінилися. Не має значення, що каже цей корчмар, варто мерддраалу втупитися в нього, і він викладе про нас усе. Включно з тим, яке вино ми пили і скільки порошинок було на наших чоботях. — Ранд здригнувся, пригадавши безокий погляд щезника. — А щодо Кеймліна... Гадаєш, напівлюдок не знає, що ти хочеш дістатися Тар Балона? Ні, зараз саме час заховатися на судні, що прямує на південь.

— Ні, Томе. — Рандові довелося силою виштовхувати з себе ці слова, уявляючи, як добре було би опинитися за тисячу миль від того місця, де на них чекають щезники, але він набрав повні груди повітря і змусив голос не тремтіти: — Ні.

— Подумай, хлопче! Ілліан! Величнішого міста нема на землі. І Велике полювання на Ріг! Останнє полювання на Ріг відбулося майже чотири сотні років тому. Новий цикл оповідань чекає на те, щоби його склали. Лише подумай. Ти ніколи про таке і мріяти не міг. Поки мерддраали вирахують, куди ти подівся, ти будеш старий, сивий і так утомишся доглядати за онуками, що тобі буде байдуже, знайдуть вони тебе чи ні.

Обличчя Ранда набуло впертого виразу.

— Скільки ще я повинен повторювати «ні»? Вони знайдуть нас, хай куди ми підемо. В Ілліані на нас теж чекатимуть щезники. А як ми втечемо від сновидінь? Я хочу знати, що зі мною відбувається, Томе, і чому. Я йду до Тар Валона. Якщо зможу, то з Морейн, і без неї, якщо доведеться. Якщо буде треба, піду один. Я повинен дізнатися.

— Але Ілліан, хлопче! І звідси можна безпечно вибратися, поки вони шукатимуть тебе в іншому напрямку. Кров та попіл, сновидіння не може тобі зробити нічого лихого.

Ранд. не відповідав. Сновидіння не може нічого зробити? Хіба шипи у сні можуть навсправжки поранити до крові? Він майже пошкодував, що не розповів Томові і про цей сон. А чи ти насмілишся комусь розповісти? Ба’алзомон у твоїх снах, але як пов'язані сни та ява, га? Чи ти насмілишся розповісти, що Морок торкається тебе?

Том, схоже, розумів його. Обличчя менестреля пом’якшало.

— Навіть ці сни, хлопче! Хоч там що, а вони залишаються тільки снами, хіба ні? Заради Світла, Мете, поговори з ним. Я знаю, що принаймні ти не хочеш йти до Тар Балона.

Обличчя Мета побуряковіло — і від замішання, і від гніву. Він не хотів зустрітися поглядом з Рандом і натомість люто витріщився на Тома:

— Навіщо ви зчинили всю цю бучу? Хочете повернутися на корабель? То повертайтеся на корабель. Ми самі про себе подбаємо.

Худорляві плечі менестреля затремтіли від прихованого сміху, але голос його лунав гнівно:

— То ви гадаєте, що знаєте про мерддраала достатньо і можете втекти самі? Ви готові вдвох іти до Тар Балона і віддатися в руки Престолу Амер-лін? Та ви хоч можете відрізнити одну Аджу від іншої? Спали мене Світло, хлопче, якщо ти гадаєш, що ви можете дістатися до Тар Балона без мене, так і скажи, і я піду геть!

— Забирайтеся геть, — гаркнув Мет, і його рука ковзнула під плащ. Приголомшений Ранд зрозумів, що приятель ухопився за кинджал з Шадар Лоґота і, може, навіть ладний пустити його в хід.

З того боку перегородки почувся хрипкий сміх, і гучний голос проказав презирливо:

— Траллоки? Накинь на себе плащ менестреля, чоловіче! Ти нажлуктався! Траллоки! Байки з Порубіжжя!

Запал сперечальників зник, наче їх мокрим рядном накрили. Навіть Мет розвернувся до стіни, широко розплющивши очі.

Ранд трохи підвівся та зазирнув до іншої частини зали, а тоді швидко впав на стілець, відчуваючи, яку нього все обірвалося всередині. По той бік перегородки біля дальної стіни, за столом із двома чоловіками, яких вони бачили, ще коли ввійшли, сидів Флоран Ґелб. Вони глузували з нього, але слухали. Вартім витирав стіл, який справді дуже цього потребував; він не дивився на Ґелба та його співрозмовників, але теж прислухався, витираючи рушником пляму за плямою і нахиляючись у їхній бік так, що це загрожувало йому падінням.

— Ґелб, — прошепотів Ранд, упавши на стілець, і Мет з Томом напружилися. Том швидко роззирнувся по їхній частині зали.

За перегородкою пролунав ще один голос:

— Ні, ні, колись там були траллоки. Але їх усіх перебили під час Трал-лоцьких війн.

— Байки з Порубіжжя, — повторив перший голос.

— Це все правда, кажу вам, — голосно запротестував Ґелб. — Я бував у Порубіжних землях. Я і раніше бачив траллоків, і ці, про яких я кажу, були траллоками, настільки достовірно, як і те, що я тут сиджу. Ці троє стверджували, що траллоки переслідували їх, але я ж знаю, як воно насправді. Тому й не захотів залишатися на «Спреї». У мене вже давно були підозри щодо Бенла Домоиа, але ці трос — Друзі Морока, і це без сумніву. Кажу вам... — Закінчення розповіді Ґелба потонуло в реготі та брутальних жартах.

Як скоро, подумав Ранд, корчмар почує і опис «цих трьох*? А, може, вже почув. А, може, вже порівняв почуте з трьома чужинцями, яких щойно бачив. З їхньої половини зали вийти можна було тільки через двері, що вивели б їх просто до стола, за яким сидів Ґелб.

— Може, корабель не така вже й погана ідея, — пробурмотів Мет, але Том похитав головою.

— Уже ні. — Менестрель говорив тихо і діяв швидко. Він витяг шкіряний гаманець, отриманий від капітана Домона, й поспішно поділив гроші на три купки. — Цю історію за годину почує все місто, і неважливо — повірять їй чи ні, напівлюдок теж може її почути будь-якої миті. Домон не відпливе до наступного ранку. У кращому разі траллоки переслідуватимуть його всю дорогу до Ілліана. Ну, він частково очікує на це з якихось причин, але це нам не допоможе. Нам нічого не залишається, крім як бігти, і бігти щодуху.

Мет швиденько запхав до кишені монети, що присунув до нього Том. Ранд прибрав свою купку повільніше. Серед грошей не було монети, яку дала йому Морейн. Домон відважив таку ж кількість срібла, але Ранд волів би мати натомість саме монету Айз Седяй. А чому — він і сам не міг збагнути. Поклавши срібло до кишені, він запитально поглянув на менестреля.

— На той випадок, якщо ми розійдемося, — пояснив Том. — Можливо, цього не станеться, але, якщо... ви двоє впораєтеся й самі. Ви молодці. Просто тримайтеся подалі від Айз Седай, заради свого життя.

— Я гадав, що ви залишитеся з нами, — мовив Ранд.

— Та я й залишаюся, хлопче. Але тепер вони підібралися геть близько, і одне Світло знає, як воно буде. Добре, не варто про це. Усе буде добре. — Том замовк, дивлячись на Мета. — Сподіваюсь, ти більше не заперечуєш, аби я йшов з вами, — сухо проказав він.

Мет смикнув плечем, тоді подивився на Тома й Ранда і знову смикнув.

— Я страшенно нервуюся. Цьому немає ні кінця, ані краю. Варто нам зупинитися перевести дух, а вони вже тут і полюють на нас. У мене постійно таке відчуття, ніби хтось втупився мені в потилицю. Що ми тепер збираємося робити?

З того боку перегородки почувся вибух сміху. І голос Ґелба, який голосно намагався запевнити двох своїх співрозмовників, що він каже правду. Ранд знову подумав, що часу небагато. Рано чи пізно Вартім доглупає, що трійця, про яку торочить Ґелб, сидить у нього в корчмі.

Том відсунув стілець і підвівся, але не випрямився. Якщо хтось в тій половині зали кине випадково погляд у їхній бік, він не повинен його помітити. Том зробив хлопцям знак іти за ним, застеріппи пошепки: «Тихо будьте».

їхня половина зали мала вікна обабіч каміна. Вони виходили у провулок. Том уважно оглянув одне з вікон, а тоді підняв його вгору рівно настільки, щоби вони могли протиснутися на вулицю. Він зробив це беззвучно, в усякому разі ті, які сиділи за три фути звідси, голосно сміючись та сперечаючись, точно не могли нічого почути.

Опинившись у провулку, Мет швидко попрямував геть, але Том спіймав його за рукав.

— Не так швидко, — зупинив його менестрель. — Не раніше, ніж ми знатимемо, що робимо.

Том опустив вікно, наскільки це можна було зробити знадвору, і повернувся роздивитися вулицю, на якій вони стояли.

Ранд простежив за поглядом Тома. Провулок був цілковито порожній — пів дюжини дощових ринв уздовж стіни корчми та сусіднього будинку, де розміщалася майстерня кравця, суха утрамбована земля та пісок.

— Чому ви це робите? — поцікавився Мет знову. — Без нас ви були б у більшій безпеці. Чому ви залишаєтесь із нами?

Том мовчки подивився на нього, а тоді заговорив:

— У мене був небіж, Оувін, — сказав він стомленим голосом, порухом пліч скидаючи свій плащ. Не припиняючи говорити, менестрель склав купкою згорнуті ковдри, а інструменти в футлярах обережно поклав на них. — бдиний син мого брата, єдиний мій живий родич. Він потрапив у халепу з Айз Седай, а я тоді був занадто заклопотаний... іншими справами. Не знаю, що я міг би вдіяти, але коли я нарешті спробував утрутитися, було вже пізно. Оувін помер за кілька років. Можна сказати, що це Айз Седай його вбили. — Він випростався, не дивлячись на юнаків. Голос у нього не тремтів, але коли Том відвертав голову, Ранд помітив, що в очах менестреля зблиснули сльози. — Якщо я зможу врятувати вас від Тар Балона, можливо, я зможу не думати весь час про Оувіна. Зачекайте тут.

Все ще уникаючи зустрітися з ними очима, він швидко попрямував до виходу з провулка, але на виході зупинився. Роздивившись навколо, він звичайним кроком вийшов на вулицю і зник з очей. Мет смикнувся було йти за ним, але зупинився, присівши біля стіни корчми.

— Цього добра він не кине, — зауважив він, торкаючись шкіряних футлярів з інструментами. — Ти віриш у цю історію?

Ранд спокійно присів навпочіпки поруч з ринвами.

— Що з тобою коїться, Мете? Раніше ти не був такий. Я вже багато днів не чув, щоби ти сміявся.

— Не люблю, коли на мене полюють, наче на кролика, — випалив Мет. Він зітхнув і відкинув голову назад, зіпершись потилицею на цегляну стіну корчми. Навіть у цій позі хлопець залишався напруженим. Очі у нього неспокійно бігали. — Перепрошую, якщо щось зробив не так. Ця необхідність тікати, і ці чужинці, і... та все, все. Мене від цього аж смикає. Дивлюся на людину, на будь-яку, і думаю: «А чи розповість вона про нас щезнику? А може, нас ошукає, а може, пограбує чи... Світло, Ранде, а хіба ти не нервуєшся через це все?

Ранд розсміявся, коротко й різко, горловим сміхом:

— Я надто переляканий, щоби ще й нервувати.

— Як ти гадаєш, що Айз Седай заподіяли його небожу?

— Не знаю, — невпевнено відповів Ранд. Йому була відома лише одна халепа, в яку може вскочити чоловік, коли за нього візьмуться Айз Седай. — Гадаю, обійшлися не так, як з нами.

— Ні, не так.

Вони трохи посиділи під стіною мовчки. Ранд не міг би сказати напевне, як довго вони чекають. Скоріше за все, кілька хвилин, але вони здалися годинами. Чекати, коли повернеться Том, чекати, що Вартім і Ґелб відчинять вікно та викриють їх як Друзів Морока. І нараз у провулок завернула людина — високий чоловік у плащі, з каптуром, насунутим так низько, щоби не видно було обличчя, і плащ його на тлі світлої вулиці чорнів, наче ніч.

Ранд схопився на ноги, стиснувши однією рукою руків’я Темового меча з такою силою, аж заболіли пальці. В роті у нього пересохло: зглитнеш чи не зглитнеш — не допоможе. Мет застиг, нашвприсівши і сунувши руку за плащ.

Чоловік наближався, і з кожним його кроком Ранду ставало все важче дихати. Раптом чоловік зупинився і відкинув каптур. У Ринда ледь ноги не відпали. Це був Том.

— Ну, якщо ви мене не впізнали, — вишкірився менестрель, — гадаю, це маскування згодиться, щоби проминути браму.

Том пропхався поміж хлопцями та взявся перекладати різні дрібнички зі свого латкового плятца у новий так спритно, що Ранд не зміг роздивитися жодної з них. Новий плащ був темно-брунатний, тепер Ранд це побачив. Він глибоко, переривчасто зітхнув: горло й досі боліло, наче його хтось стискав. Брунатний, а не чорний. Мет усе ще тримав руку під плащем і дивився на Томову спину так, наче був не від того, аби пустити в хід захований кинджал.

Том підвів очі на хлопців, придивився до їхніх облич і сказав:

— Зараз дратуватися не на часі. — Так само моторно він зав’язав у вузлик свої інструменти, обгорнувши їх своїм старим плащем, причому — кольоровими клаптиками всередину. — Звідси підемо поодинці, але так, аби бачити один одного. Не треба, щоби нас запам’ятали утрьох. Ти не міг би трохи зіщулитися? — додав пін, звертаючись до Ранда. — Ти манячиш над іншими людьми, наче прапор. — Він прилаштував вузол собі на спину і випростався, знову натягнувши каптур на голову. Тепер ніхто не впізнав би в ньому сивого менестреля: звичайнісінький собі подорожанин, не настільки заможний, аби дозволити собі мати коня, не кажучи вже про візок. — Ходімо. Ми вже й так згаяли тут купу часу.

Ранд погоджувався з цим усією душею, але однаково трохи зам’явся, не наважуючись одразу зробити крок на площу. Народу на площі було не так багато, і ніхто не поглянув на них двічі. Вірніше, на них майже ніхто не звернув уваги, але Ранду наче якийсь тягар давив на плечі. Щомиті він очікував на вигук: «Ось ідуть Друзі Морока!» — вигук, котрий міг перетворити пересічних містян на натовп, схиблений на жадобі вбивства. Він перебігав очима по відкритому простору, по людях, що поспішали кудись у своїх повсякденних справах, а коли знову подивився вперед, то посеред площі вже стовбичив мерддраал.

Звідки взявся на площі щезник, Ранд навіть і не намагався зрозуміти, але той простував до них з убивчою неспішністю, бо куди спішити хижаку, коли здобич просто перед ним. Люди, ховаючи погляди, мовчки розступалися перед постатю в чорному плащі. Площа швидко безлюдніла — усі-бо раптом вирішили, що у них є справи деінде.

Побачивши чорний каптур, Ранд завмер на місті. Він намагався викликати порожнечу, але це було наче намагатися зловити дим. Прихований погляд щезника пронизував його до кісток, перетворюючи хребет на бурульку.

— Не дивись йому в обличчя, — пробурмотів Том хрипким надтріснутим голосом, затинаючись, наче вичавлюючи з себе слова. — Спопели тебе Світло, не дивись йому в обличчя!

Ранд відвів очі вбік і ледь стримав стогін — це було так, наче відірвати від обличчя п’явку. Але навіть змушуючи себе дивитися на бруківку, він однаково бачив, як наближається мерддраал — наче кіт, що грається з мишами, забавляючись їхніми кволими спробами втекти, доки врешті-решт клацнуть та зімкнуться хижі щелепи. Щезник пройшов половину відстані, що їх розділяла.

— Ми так і будемо тут стояти? — пробелькотів Ранд. — Нам треба бігти... втікати.

Але він не міг ступити навіть кроку.

Мет нарешті витяг кинджал, стиснувши тремтячою рукою руків’я з рубіном. Він перелякано вишкірився, так наче хотів загарчати.

— Гадаєш... — Том зглитнув клубок, що заважав йому говорити, і хрипко продовжив: — Гадаєш, ти можеш від нього втекти, га, хлопче? — Він забурмотів щось, наче сам до себе; Ранд зміг розчути лише слово «Оувін».

Раптом Том стиха проказав: — Не варто було мені зв’язуватися з вами, хлопці. Не варто. — Він скинув з плеча загорнутий у менестрелевий плащ вузол і тицьнув його Ранду. — Подбай про це. Коли я скажу бігти, біжи й не зупиняйся, доки не добіжиш до Кеймліна. «Благословення королеви». Це корчма. Запам’ятай це на випадок, якщо... Просто запам’ятай.

— Я не розумію, — промовив Ранд.

Мерддраал був уже за двадцять кроків від них. Хлопець відчував, наче його ноги прикипіли до землі.

— Просто запам’ятай, та й годі! — рикнув Том. — «Благословення королеви». Зараз. БІЖІТЬ!

Він штовхнув їх щосили, обома руками, поклавши руку кожному на плече, аби зрушити їх з місця, і Ранд, спотикаючись, хитаючись, кинувся бігти, і Мет поруч із ним.

— БІЖІТЬ!

Том з довгим нелюдським ревом теж кинувся навтьоки. Але не за ними, а назустріч мерддраалу. Він змахнув руками, наче під час виступу, демонструючи коронний трюк, і в руках у нього з’явилися кинджали. Ранд зупинився, проте Мет потягнув його за собою.

Щезника також ніби громом прибило. Він затнувся посеред своєї неспішної, лінивої ходи. Рука смикнулась до руків’я чорного меча при боці, але довгоногий менестрель на змиг ока подолав дистанцію, що розділяла їх. Том врізався в мерддраала, перш ніж той устиг наполовину витягти чорне лезо, і вони обидва покотилися клубком. Люд, який ще не встиг звіятися з площі, кинувся навтьоки.

— БІЖІТЬ! — Повітря над площею вибухнуло сліпучим синім сяйвом, і Том страшно закричав, але навіть посеред крику він спромігся повторити: — БІЖІТЬ!

Ранд підкорився. Крик менестреля переслідував його.

Притиснувши до грудей вузлик з речами Тома, він біг що мав сили. Від площі всім містом котилася хвиля паніки та жаху, і Ранд із Мегом опинилися на її гребені. Пробігаючи, хлопці бачили, як власники крамниць залишають свій товар. З шумом падали віконниці, закриваючи вітрини, а у вікнах осель на мить вигулькували перелякані обличчя, щоби за мить зникнути. Люди, котрі знаходилися далеко від площі й нічого не бачили, у нестямі неслися вулицями, забувши про все у світі. Вони наштовхувалися одне на одного, а по головах тих, що впали й не встигли підвестися, бігла й бігла безтямна юрба. Біломостя оскаженіло, наче розворушений мурашник.

Коли вони з Метом підбігали до брами, Ранд раптом пригадав, що казав Том про його зріст. Не сповільнюючи бігу, він щосили згорбився, намагаючись лише, щоби це не було помітно сторонньому оку. Брама — стіна масивних дерев’яних колод, окутих залізними штабами — стояла розчинена. Два брамники у сталевих кашкетах та кольчугах, натягнутих поверх дешевих з вигляду червоних мундирів з білими комірами, вертіли в руках алебарди й витягували шиї, аби роздивитися, що коїться в місті. Один із них зиркнув на Ранда і Мета, проте таких, як вони, що втікали з міста, було багато. Не-скінчений людський потік, вируючи, рвався геть: захекані чоловіки міцно притискали до себе своїх дружин, заплакані жінки несли немовлят і тягли за собою малечу, яка вже дибала ніжками, сполотнілі ремісники, забувши скинути фартухи, у нестямі стискали в руках своє знаряддя.

Ніхто в місті не зможе сказати, куди вони біжать, приголомшено думав на бігу Ранд. Том. Світло, поможи нам, Том.

Поряд з ним оступився Мет і ледь не впав, але віднайшов рівновагу, і приятелі бігли й бігли, доки навколо не стало жодної людини, бігли, доки місто й Білий міст не зникли вдалині.

Нарешті Ранд упав на коліна в порохняву, хапаючи ротом повітря, уривчасто дихаючи. За спинами хлопців тяглася дорога — безлюдна, скільки сягало око, і губилася між голих дерев.

— Мерщій! Мерщій! — задихаючись, промовив Мет. Обличчя його взялося плямами поту та пилу, а сам він ледь тримався на ногах. — Нам не можна зупинятися.

— Том, — простогнав Ранд. Він міцніше притиснув до себе вузол, обмотаний Томовим плащем. Інструменти в футлярах вп’ялися в груди твердими горбками. — Том.

— Він мертвий. Ти бачив. Ти чув. Світло, Ранде, він мертвий!

— Ти вважаєш, що Еґвейн, і Морейн, і всі решта теж мертві. Якщо вони мертві, чому мерддраал і надалі на них полює. Можеш відповісти?

Мет теж упав на коліна поряд із Рандом.

— Добре. Можливо, вони живі. Але Том... Ти ж бачив! Кров та попіл, Ранде, це ж може статись і з нами.

Ранд повільно нахилив голову. Дорога за ними здавалася безлюдною. Десь на споді душі він очікував... принаймні сподівався... побачити, що ось зараз на ній з’явиться Том і, дуючи у вуса, піде розмашистими кроками назустріч, щоби сказати, скільки він має з ними клопоту. «Благословення королеви* в Кеймлпгі. Ранд важко підвівся і разом зі згортком з своєї ковдри закинув Томів вузол на спину. Мет, примруживши очі, сторожко дивився на нього.

— Ходімо, — промовив Ранд і рушив шляхом, що вів до Кеймліна. Він почув, як Мет щось пробурмотів собі під ніс, але за мить той приєднався до нього.

Вони потяглися курним шляхом, понуривши голови і не розмовляючи. Вітер здіймав вихорці пилюки, і вони, швидко-швидко крутячись, перебігали дорогу. Час від часу Ранд озирався, але на шляху позаду них не було ні душі.

РОЗДІЛ 27

СХОВОК ВІД БУРІ

Перрина турбувало, що вони вже багато днів разом з туатга’анами неквапливо мандрують на південний схід. Мандрівний народ не бачив сенсу у поспіху, тому вони ніколи й не поспішали. Вранці кольорові буди не полишали табір, доки сонце не підіймалося високо над обрієм, а зупинялися задовго до його заходу, як тільки вдавалося натрапити на придатну місцину. Собаки легко бігли поряд з будами, а часто і діти разом із ними. Не відставати було неважко. Будь-яку пропозицію проїхати ще трохи чи їхати швидше бляхарі зустрічали сміхом чи запитанням: «Та невже ви хочете примусити бідолашних коників так знемагати?»

Хлопець із дивуванням побачив, що Ілайс не поділяє його занепокоєння. Ілайс не їхав у буді, він волів пересуватися пішки, іноді роблячи пробіжку, щоб опинитися в голові валки, але не пропонував полишити туатга’анів і не квапив їх.

Дивний бородань у дивному одязі зі шкур так різнився від мирних та лагідних бляхарів, що його було видно звідусюди, де би він не знаходився у таборі. Навіть з іншого кінця табору ніхто б не повважав Ілайса одним із чоловіків Народу, і не тільки через химерний одяг. Ілайс рухався з лінивою грацією вовка, а шкури та хутряна шапка лише підкреслювали його схожість з могутнім звіром. Він випромінював загрозу так само, як вогнище випромінює тепло, гостро контрастуючи з Мандрівним народом. Бляхарі — що молоді, що старі — рухалися, випромінюючи радість. В їхній грації не було загрози, а сама тільки чарівність. Нічого дивного не було в тому, що їхні діти носилися між возами, переповнені нестримною радістю руху, але і старі туатга’ани — і сивобороді діди, і сиві бабусі — ступали легко, наче рухаючись у величному танці, і їхня життєрадісність не применшувала їхньої гідності. Скрипки та сопілки, цимбали, цитри, барабани повсякчас снували мелодії: щойно хтось один виводив мотив, як його підхоплювали інші інструменти, і ось уже злагоджено вигравав цілий оркестр. Під час таборування, як і під час руху, завжди лунали пісні — ліричні, радісні, жартівливі, тужливі. Якщо в таборі хтось не спав, то зазвичай лунала й музика.

Ілайса зустрічали привітними посмішками та жестами з кожної буди, яку він проминав. З ним заводили дружню розмову біля кожного вогнища, повз яке він проходив. Мабуть, саме це завжди демонстрували бляхарі чужинцям — відкриті, усміхнені обличчя. Але Перрин навчився розпізнавати й те, що криється за посмішками, — нашорошеність наполовину прирученого оленя. І до Перрина з Еґвейн туатга’ани ставилися схожим чином: посмішки та гостинність приховували побоювання і бажання зрозуміти, чи безпечні ці чужинці, і таке ставлення лише трохи пом’якшилося з часом. А от щодо Ілайса острах був значно сильніший, він висів у повітрі, наче гаряче марево в спекотний літній день, і з часом він не зменшувався. Інколи бляхарі потай спостерігали за ним, наче були невпевнені, чого від нього слід очікувати наступної миті. А коли Ілайс проходив табором, їхні ноги, що завжди виказували готовність затанцювати, здавалось, були ладні кинутися навтьоки.

Перрин не сумнівався, що Ілайс почувається серед послідовників Шляху Листка не комфортніше, ніж вони поруч із ним. Коли він спілкувався з туатга’анами, губи його завжди ледь помітно кривилися. Це не був вираз зверхності і точно не вираз презирства; це радше виглядало так, наче він волів би опинитися будь-де, аби не тут. Утім, варто було Перрину прохопитися хоч словом про те, що час залишити табір, Ілайс стримував його, стверджуючи, що слід залишитися ще хоча б на кілька днів.

— Вам було непереливки, перш ніж ви зустрілися зі мною, — відказав Ілайс, коли Перрин звернувся до нього втретє чи вчетверте, — а попереду чекають ще важчі часи, якщо врахувати, що на вас полюють оці траллоки, а в друзі набиваються Айз Седай. — Він посміхнувся, одночасно жуючи пиріг з яблучною сушнею, що його спекла їла. Перрина й досі бентежив погляд жовтих очей Ілайса, навіть коли той посміхався. Ще й більш од того: коли той посміхався, бентежив найдужче; посмішка нечасто з’являлась в очах мисливця. Ілайс сидів на землі, біля вогнища Раена, як завжди відмовляючись сісти на одну зі спеціально присунутих до вогню колод. — Не треба так по-дурному поспішати потрапити до рук Айз Седай.

— А якщо щезники нас знайдуть? Що їм завадить, якщо ми просто сидимо тут і чекаємо? Три вовки з ними не впораються, і від Мандрівного народу не буде допомоги. Вони й себе не захистять. Траллоки їх пошматують, і це ми будемо винні в цьому. Хоч там як, але нам раніше чи пізніше доведеться розпрощатися. То краще хай це станеться раніше.

— Щось підказує мені, що варто зачекати. Лише кілька днів,

— Щось!

— Розслабся, хлопче. Приймай життя таким, яке воно е. Біжи, коли маєш бігти, бийся, коли мусиш битися, відпочивай, коли є така нагода.

— Що ви маєте на увазі, коли кажете «щось»?

— Візьми собі ще пирога. Ілі я не подобаюсь, але коли я у них гостюю, вона пригощає мене якнайкраще. В таборах Народу завжди смачно готують.

— Що це за «щось» таке? — невгавав Перрин. — Якщо ви щось знаєте, а нам не кажете...

Ілайс похмуро втупився на кусень пирога, що тримав у руці, тоді відклав ного і струсив з рук крихти.

— Щось, — нарешті сказав він, знизавши плечем, так наче й сам не до кінця розумів, що воно таке, — щось підказує мені, що зараз важливо зачекати. Ще кілька днів. У мене не так часто з’являються подібні відчуття, але коли з’являються, я навчився їм довіряти. Вони рятували мені житгя в минулому. Цього разу відчуття трохи інше, але теж важливе. Воно не викликає сумнівів. Якщо ти хочеш бігти, біжи. Але без мене.

Більше він нічого не хотів сказати, хоча Перрин питав ще та ще. Ілайс вилежувався десь поблизу, теревенив з Раеном, їв, дрімав, прикривши очі шапкою, і не хотів чути про те, щоби покинути табір і йти далі самим. Щось підказувало йому зачекати. Щось підказувало йому, що це важливо. Візьми ще пирога, хлопче. Не метушись. Спробуй це рагу. Розслабся.

Перрин не міг змусити себе розслабитися. До пізньої ночі він блукав між строкатими халабудами, мордуючись тривожними думками — і через те, що ніхто, крім нього, не бачив жодних підстав для тривоги, і через безліч інших речей. Туатга’ани співали, танцювали, куховарили, їли навколо багать фрукти та горіхи, ягоди та овочі — вони не вживали м’яса — і займалися сотнею буденних справ, так наче нічого у світі їх не хвилювало. Діти бігали та бавилися скрізь, гралися між будами в схованки, лазили по деревах, разом із собаками реготали та качалися по землі. Всі поводилися так, наче у світі не було нічого, через що варто перейматися.

Перрин дивився на них, і бажання залишити їх зростало. Піти, доки ми не привели сюди тих, що на нас полюють. Вони прийняли нас до себе, ами відплачуємо тим, що накликаємо на них небезпеку. Вони можуть собі дозволити бути безтурботними. За ними ніхто не женеться. А от ми...

З Еґвейн було непросто перекинутися хоча б словом. Вона або перешіптувалася з Ілою, сидячи біля неї і нахиливши голову, що явно показувало, що чоловікам до їхньої розмови зась, або ж танцювала з Арамом, кружляючи й кружляючи під звуки флейт, сопілок та барабанів, під пісні, які туатга’ани назбирали по всьому світові, або ж під чуттєві, пронизлипі мелодії, що належали самим туатга’анам, чуттєві незалежно від того, були це мелодії для швидкого чи повільного танцю. Пісень вони знали безліч, деякі він впізнавав, бо їх співали й у них вдома, хоча називалися не так, яку Межиріччі. Наприклад, пісню «Три дівчини на моріжку» бляхарі йме-нували «Танцюють гарненькі дівчата», а ще вони казали, що пісню «Вітер з півночі» в деяких краях називають «Злива періщить», а в інших — «Відступ Берріна». Коли він без жодної потайної думки попросив заграти «Мої каструлі взяв бляхар», вони зайшлися сміхом. Вони знали цю пісню, але як «Підкинь пір’я».

Перрин міг погодитися, що під співи Народу хочеться танцювати. Вдома, в Емондовому Лузі, він вважався посереднім танцюристом, але під ці пісні ноги наче самі просилися до танцю, і він, здається, ніколи ще не танцював так довго, так завзято і так добре. Ці пісні наче зачаровували, вони змушували кров стугоніти в одному ритмі з барабанами.

На другий день свого перебування Перрин уперше побачив, як танцюють жінки під повільну мелодію. Тьмаво горіли багаття, і ніч обступила буди, а пальці музик вистукували на барабанах повільний ритм. Спочатку один барабан, за ним другий, і ще, і ще, доки всі барабани в таборі підхопили той напрочуд повільний, але невідступний ритм. Жодних інших інструментів, лише барабани. Дівчиня в червоній сукні гойднулася з темряви в коло світла, спускаючи шаль із пліч. Низки намиста виблискували у неї в волоссі, вона легким рухом скинула з ніг черевики. Флейта повела мелодію, заквилила тихенько, і дівчина пішла у танок. Розпростерши руки, вона розгорнула шаль за спиною; її стегна ходили хвилями, а босі ноги рухалися в такт барабанам. Погляд темних дівочих очей зупинився на Перрині, і вона посміхнулася, так само повільно, як і танцювала. Вона пливла по неширокому колу і посміхалася, посміхалася йому через плече.

Він ледь зглитнув клубок у горлі. Обличчя його палало, і не від жару, що йшов від вогнища. До першої дівчини приєдналася ще одна, торочки на їхніх шалях тремтіли в такт із гуркотом барабанів та повільним обертанням стегон. Вони посміхалися Перрину, і юнак хрипко відкашлявся. Він боявся подивитися навколо. Обличчя у нього побуряковіло, і всі, хто дивилися на танець, напевно, потішалися з нього. Він був у цьому впевнений.

Намагаючись не привертати до себе уваги, він зісковзнув з колоди, на якій сидів, наче влаштовуючись зручніше, і сів так, аби дивитися в інший бік від багаття, не бачити танцівниць. В Емондовому Лузі не було нічого подібного. Танці з дівчатами на Галявині святкового дня годі було й порівнювати. Ось коли йому захотілося, аби зараз знявся холодний вітер й остудив його.

Ось танцівниці знову опинилися в полі його зору, тільки тепер їх було трос. Одна повільно йому підморгнула. Він поспіхом відвів очі. Світло, думав він. Що я маю робити¹? Що зробив би Ранд? Ранд вмів поводитися з дівчатами.

Дівчата, що танцювали, неголосно розсміялися; тихенько постукувало намисто, коли вони струшували довгим волоссям, що розсипалося їм по плечах. Перрин спломенів, наче жаром обсипаний. Згодом до дівчат до-сдналася трохи старша жінка, показуючи їм, як треба танцювати. Хлопець важко перевів дух. А тоді просто заплющив очі. Але навіть зі стуленими повіками він чув їхній сміх, і той сміх дражнив його, наче лоскотав. Навіть зажмурившись, він усе ще бачив, як танцюють дівчата. Намистини поту проступили в нього на чолі, і він подумки не припиняв прикликати вітер.

Якщо вірити Раену, дівчата рідко танцюють цей танець, а жінки — майже ніколи, проте Ілайс стверджував, що це Перрин своїми рум’янцями надихає їх відтепер танцювати щовечора.

— Маю тобі подякувати, — сказав йому Ілайс серйозним і стриманим тоном. — У вас, молодих парубків, усе по-іншому, а мені в моєму віці потрібно щось більше, ніж просто вогнище, аби зігріти кістки.

Перрин похмуро зиркнув йому вслід. Щось було таке в спині бороданя, коли він ішов геть, що показувало, що він у душі реготав, хоч і не подавав знаку.

Невдовзі Перрин призвичаївся і вже не відвертався від дівчат і жінок, коли ті танцювали, хоча й залюбки втік би від їхніх підморгувань та посмішок. Може, якби так робила одна дівчина, все було б нормально... але п’ять чи шість... і всі дивляться, як він це сприйме... Йому так і не вдалося дати раду своєму збентеженню.

А тоді Еґвейн взялася навчатися цьому танцю. Її вчили ті дві дівчини, що танцювали у той перший вечір. Вони відбивали ритм, ляскаючи в долоні, поки Еґвейн відпрацьовувала плавні кроки, і тільки позичена шаль майоріла у неї за спиною. Коли дівчата додали ще рухи стегнами, Еґвейн почала сміятися, і три дівчини обійнялися, заходячись у хихотінні. Насміявшись, Еґвейн продовжила навчання: очі — блищать, на щоках—рум’янець.

Арам спостерігав жадібним, палаючим поглядом, як вона танцює. Молодий красень-туатга’ан подарував їй разок блакитного намиста, і вона з ним не розлучалася. Обличчя їли тепер не розпливалося в посмішці, як раніше, коли вона побачила, що її внук симпатизує Еґвейн; тепер вона стурбовано хмурилася. Перрин вирішив ока не спускати з молодого майстра Арама.

Якось йому вдалося заскочити Еґвейн наодинці, поблизу розфарбованої зеленим і жовтим буди.

— Добре розважаєшся, еге ж? — поцікавився він.

— А чого б і ні? — Вона з усмішкою пробігла пальцями по блакитних намистинах, що обвивали її шию. — Не всім же зі шкіри лізти, аби бути нещасним, як ти це робиш. Хіба ми не заслуговуємо иа дрібку веселощів?

Арам стояв неподалік — він ніколи далеко від Еґвейп не відходив, — склавши руки на грудях, посміхаючись кутиком рота, а на його обличчі читалося і самозадоволення, і виклик водночас. Перрин заговорив тихіше:

— Я гадав, ти хотіла йти до Тар Балона. Тут ти не навчишся, як стати Айз Седай.

Еґвейн відкинула голову назад.

— А я гадала, ти не схвалював моє бажання стати Айз Седай, — відказала вона медоточивим голосом.

— Кров та попіл, невже ти віриш, що тут ми в безпеці? А цим людям хіба безпечно бути поряд з нами? Щезники можуть знайти нас будь-якої миті.

Пальці, що гладили намисто, затремтіли. Вона випустила низку з рук і глибоко вдихнула.

— Що має статися, те станеться, незалежно від того, полишимо ми цих людей сьогодні чи наступного тижня. Так я вважаю. Розважайся, Перрине. Можливо, це наш останній шанс.

Вона сумно провела пальцями по його щоці, а тоді Арам простягнув їй руку, і вона полетіла до нього, уже знову сміючись. Коли вони вже бігли туди, де грали скрипки, Арам кинув через плече переможний погляд на Перрина, наче кажучи: вона не твоя, але буде моєю.

Ми всі надто піддаємося чарам Народу, думав Перрин. Ілайс мав рацію, їм нема потреби намагатися навернути тебе на Шлях Листка. Шлях сам проникає в тебе.

їла подивилася, як він кулиться від пронизливого вітру, тоді витягла зі своєї буди товстий вовняний плащ. Плащ був темно-зеленого кольору. Перрину приємно було на нього дивитися після всіх відтінків червоного та жовтого, що панували навкруги. Коли він накинув його собі на плечі, дивуючись, що той якраз на нього, їла стримано сказала:

— Він міг би пасувати краще. — Вона подивилася на сокиру у нього на поясі, а коли підвела очі й зустрілася з ним поглядом, в очах був сум, хоч вона й посміхалася. — Він міг би пасувати значно краще.

Так поводились чи не всі бляхарі. Вони ніколи не припиняли посміхатися, вони ніколи не вагалися, запрошуючи його випити з ними чи послухати з ними музику, але очі їхні завжди натикалися на сокиру, і хлопець, здавалося, відчував, що вони думають. Знаряддя насилля. Немає жодного виправдання насиллю над іншою людською істотою. Шлях Листка.

Іноді йому хотілося на них накричати. У світі існували траллоки та щезники. Існували ті, що зірвуть усе листя. Існував Морок, і Шлях Листка спопеліє під поглядом Ба’алзамона. Перрин уперто носив сокиру й надалі. Він стан підкидати полу плаща за спину, навіть якщо день був вітряний, так аби півмісяць леза завжди залишався на видноті. Інколи Ілайс насмішкувато поглядав на зброю, що важко висіла у юнака на поясі, й глузливо йому посміхався; здавалося, його жовті очі читали найпотаємніїпі думки Перрина. Ось тоді він був майже готовий прикрити зброю плащем. Майже.

Якщо табір туатга’анів і став для Перрина джерелом постійного роздратування, то принаймні його сни тут були в нормі. Іноді він прокидався увесь в поту, бо йому наснилося, що траллоки та щезники увірвалися до табору, закидали смолоскипами веселкові халабуди, і ті спалахнули, наче святкові вогнища; скрізь падають люди, скрізь кров, кудись біжать, волаючи, чоловіки, жінки та діти, а тоді помирають. Але не роблять жодної спроби захиститися від убивчих мечів, схожих на косу женця. Ніч за ніччю він зривався в темряві й хапався за сокиру, перш ніж розумів, що буди не охоплені вогнем і що потвори із закривавленими мордами не гарчать над пошматованими тілами, що всіяли землю. Та все ж це були звичайні нічні жахіття, і це його дивним чином заспокоювало. Якщо Морок і мав би з’являтися в його сновидіннях, то, здавалося би, саме в цих він неодмінно повинен бути, проте його в них не було. Не було й Ба’алзамона. Були звичайнісінькі собі кошмари.

Утім, коли Перрин прокидався, він відчував присутність вовків. Вони не наближалися до табору ні коли той зупинявся на ночівлю, ні коли буди рухалися караваном, проте він завжди знав, де вони. Він міг відчувати їхню зневагу до собак, які охороняли туатга’анів. Шумні тварини, які забули, для чого мають ікла, забули смак гарячої крові; вони можуть налякати людських істот, але зустрівшись з вовчою зграєю, поплазують геть. І з кожним новим днем це відчуття Перрина чіткішало і яснішало.

Ряба ж з кожним новим заходом сонця ставала все нетерплячішою. Якщо Ілайс бажає відвести цих людських істот на південь, значить, так треба. Але якщо це має бути зроблено, хай буде зроблено. Хай закінчиться ця повільна мандрівка. Вовки повинні блукати; до того ж їй не подобалося так довго знаходитися окремо від зграї. Вітру теж нетерпеливилося. Полювання тут було геть нікудишнє, а харчуватися мишвою він вважав негідним ділом; це годиться хіба для вовченят, що тільки вчаться вистежувати здобич, чи для старих вовків, нездатних завалити оленя чи перегризти сухожилля дикому бику. Іноді Вітер схилявся до того, що Смалений мав рацію: хай людські проблеми залишаються людям. Але він обачно уникав таких думок, коли Ряба була неподалік, а надто в присутності Стрибуна. Стрибун був досвідчений боєць, багатий на шрами та сивину. Йому була притаманна незворушність, що дається лише багатьма роками досвіду, а ще підступність, яка з лишком надолужувала те, чого міг позбавити його немалий вік. До людей йому було байдуже, але Ряба хотіла, щоби ця справа вдалася, і Стрибун чекатиме, доки чекає вона, і бігтиме, доки вона біжить. Вовк чи людина, буйвіл чи ведмідь, хай хто кине виклик Рябій, зустрінеться з щелепами Стрибуна, і вони відправлять його у довгий сон. У цьому полягало для Стрибуна все життя, і це змушувало Вітра бути обачним. Ряба ж вочевидь нехтувала думками обох вовків.

І все це було відкрито для розуму Перрина. Він палко бажав опинитися в Кеймліні, знайти Морейн, дістатися Тар Балона. Навіть якщо там не буде відповідей, там може скінчитися вся ця пригода. Ілайс подивився на нього, і юнак відчув, що цей жовтоокий чоловік усе знає. Будь ласка, хай цс скінчиться.

Цей сон спершу був приємніший за більшість того, що снилося йому останнім часом. Він сидів за столом у кухні Елсбет Лугган і гострив сокиру каменем. Майстриня Лугган ніколи не дозволяла приносити до свого будинку роботу з кузні чи навіть щось таке, що на неї скидалося. Майстру Луггану навіть ножі доводилося точити надворі. Але наразі вона була заклопотана своїм куховарством і ні словом не заперечила проти сокири. Вона навіть словом не прохопилася і тоді, коли з глибини будинку вийшов вовк і влігся на підлозі між Перрином та задніми дверима. Перрин продовжував працювати точилом: сокира йому незабаром знадобиться.

Раптом вовк схопився на ноги. Низький рик зародився у нього в горлянці, а жорстка шерсть на загривку стала сторчма. З двору до кухні ступив Ба’алзамон. Майстриня Лугган і далі поралася біля пічки.

Перрин підвівся, піднімаючи сокиру, але Ба’алзамон не звернув уваги на його зброю, натомість сконцентрувавшись на вовкові. Там, де мали би бути очі, на обличчі Ба’алзамона палахкотіли омахи полум’я.

— Цим ти хочеш від мене захиститися? Я бачив це раніше. Багато разів.

Він зігнув палець, і вовк завив, коли йому з очей, із вух, з горлянки, крізь саму шкіру вихопилося полум’я. Сморід паленого м’яса та шерсті заповнив кухню. Елсбет Лугган підняла накривку на каструлі й помішала вариво дерев’яною ложкою.

Перрин відкинув сокиру й стрибнув уперед, намагаючись збити полум’я долонями. Вовк розсипався у нього під руками на чорний попіл. Не зводячи очей з безформної купи праху на чисто вимитій підлозі майстрині Лугган, Перрин позадкував. Йому хотілося витерти масну сажу з долонь, але на саму думку про те, щоби витерти руки до одягу, його ледь не знудило. Він підхопив сокиру, стиснувши руків’я так, що хруснули щиколотки.

— Дай мені спокій! — закричав він.

Майстриня Лугган постукала ложкою по краю каструлі й повернула накривку па місце, гцось мугикаючи собі під ніс.

— Тобі не втекти від мене, — промовив Ба’алзамон. — Якщо ти — той самий, то в такому разі ти мій. — Жар від полум’я, що жбухало з його обличчя, відтіснив Перрина, і він уперся спиною в стіну. Майстриня Лугган відкрила духовку перевірити, як печеться хліб. — Око Світу поглине тебе, — продовжував Ба’алзамон. — Ставлю на тебе тавро: ти мій! — Він викинув уперед руку зі стиснутим кулаком; коли ж пальці його розтиснулися, в обличчя Перрину кинувся ворон.

Чорний дзьоб увіп’явся йому в ліве око, він скрикнув і... сів, схопившись за обличчя. Навкруги у темряві бовваніли буди Мандрівного народу, загорнуті в сон. Він повільно відвів руки. Болю не було, не було й крові. Але він пам’ятав, пам’ятав гостре, пекуче відчуття.

Перрин здригнувся, і раптом біля нього у досвітній сіряві присів навпочіпки Ілайс, простягнувши руку, наче збираючись роззбудити. Десь за деревами, під якими притулилися буди,завивали вовки — одне пронизливе виття з трьох горлянок. Перрин відчув те ж саме, що й вони: Вогонь. Біль. Вогонь. Ненависть. Ненавидіти! Вбити!

— Так, — тихо промовив Ілайс. —Час. Вставай, хлопче. Нам пора в дорогу.

Перрин вибрався з-під ковдр. Він ще поспішно згортав скруток, коли з буди вийшов Раен, протираючи заспані очі. Шукач подивився на небо і завмер на середній сходинці, не відводячи рук від обличчя, причому рухалися тільки його очі, хоча на що там було дивитися, Перрин так і не дотямив. Над східним небокраєм зависло кілька хмаринок, розмальованих зісподу рожевими смугами від світанкового сонця, але більше на небі нічого не виднілося. Схоже, Раен ще й прислухався і нюшив повітря, проте жодних звуків, крім шарудіння вітру в гіллі, не було, а повітря тільки ледь віддавало димом від учорашніх вогнищ.

Повернувся Ілайс із власною скромною поклажею, і Раен спустився сходинами до нього.

— Ми мусимо змінити напрямок нашої подорожі, мій давній друже. — Шукач знову стурбовано подивився на небо. — Сьогодні ми підемо в інший бік. Ви підете з нами? — Ілайс похитав головою, а Раен кивнув, наче йому це й без того було відомо. — Що ж, будь обережним, давній друже. Сьогодні день такий... — Він хотів було знову поглянути на небо, але опустив очі раніше, ніж погляд його сягнув вище дахів буд. — Гадаю наші буди поїдуть на схід. Може, аж до Хребта Світу. Можливо, ми знайдемо стеддінґ і перебудемо там трохи.

— У стеддіюу ніколи не може трапитися лихо, — погодився Ілайс. — Але ж оіірн зазвичай не надто гостинні до ч>окинців.

— Мандрівний народ приймають скрізь, — відповів Раен і посміхнувся. — До того ж навіть оґірн мають начиння й інше знаряддя, яке треба лагодити. Ходімо, поснідаємо швиденько та поговоримо про це.

— Часу нема, — відказав Ілайс. — Ми сьогодні теж ідемо. І якнайскоріше. Схоже, сьогодні день для доріг.

Раен намагався вмовити Ілайса хоча б поїсти перш ніж іти, а коли з буди вийшли їла й Еґвейн, жінка теж стала його вмовляти, хоч і не так енергійно, як її чоловік. Вона сказала все, чого вимагала від неї гостинність, але трималася хоч і ґречно, проте напружено, і зрозуміло було, що вона рада буде розпрощатися з Ілайсом. А от з Еґвейн — справа інша.

Еґвейн не помічала, що їла скоса кидає на неї довгі, жалісливі погляди. Дівчина спитала, що відбувається, і Перрин уже був готовий почути від неї, що вона воліє залишитися з туатга’анами, але коли Ілайс відповів, вона лише кивнула головою і поспішила до буди збирати свої речі.

Зрештою Раен був змушений лише розвести руками.

— Добре. Не знаю, чи було таке колись, аби я відпустив гостя без прощального бенкету, але... — Він знову невпевнено подивився на небо. — Гадаю, ми теж сьогодні вирушимо раніше, ніж звичайно. Можливо, ми поїмо дорогою. Але принаймні дозвольте всім попрощатися з вами.

Ілайс хотів було протестувати, проте Раен уже швидко обходив буду за будою, гупаючи в двері, якщо всередині ще не прокинулися. Коли підійшов один із бляхарів, ведучи за повід Белу, весь табір висипав на галявину в найкращому і найяскравішому своєму одязі, утворивши таке різнобарв’я, що червона з жовтим халабуда Раена й їли були на цьому тлі майже непримітними. Величезні собацюри із висолопленими язиками тинялися між людьми, сподіваючись, що хтось хоч почухає їх за вухами, а Перрин із супутниками тим часом без кінця потискали руки й обіймалися. Дівчата, котрі щовечора бентежили Перрина своїм танком, не обмежились лише ручканням, і, обіймаючись з ними, Перрин раптом відчув, що бажав би нікуди не йти... але нараз він пригадав, скільки очей дивляться на нього, і обличчя у нього майже прибрало колір халабуди Шукача.

Арам відвів Еґвейн трохи вбік. За гомоном прощальних вигуків та побажань Перрин не міг розчути, що саме каже їй хлопець, але бачив, як вона хитає головою — спершу повільно, а потім, коли Арам вдався до благальної жестикуляції, все твердіше. З обличчя Арама було видно, що на зміну благанням прийшли аргументи, але Еґвейн лише вперто мотала й мотала головою, аж поки їй на допомогу прийшла їла, сказавши онуку кілька різких слів. Роздратований Арам пропхався крізь натовп і зник з очей, більше не з’явившись до кінця церемонії прощання. їла подивилася йому вслід, вочевидь бажаючи гукнути його, але не гукнула. Вона теж радіє, подумав Перрин. Радіє, що він не захотів піти з нами. З Е/вейн.

Коли Перрин поручкався з усіма в таборі, а з деякими по кілька разів, і принаймні двічі обійнявся з кожною дівчиною, натовп трохи розступився, і посередині залишилися Раен, їла і троє їхніх гостей.

— Ви прийшли з миром, — наспівно промовив Раен, церемонно кланяючись, приклавши руки до грудей. — Тепер ідіть з миром. Наші ватри завжди чекатимуть на вас, із миром. Шлях Листка — це мир.

— Хай мир буде з тобою на віки вічні, — відповів Ілайс, — з тобою, і з усім Народом. — Трохи провагавшись, він додав: — Чия знайду пісню, чи знайде пісню хтось інший, але пісня пролунає цього року або одного з наступних років. Як було колись, так буде знову, світ не має кінця.

Раен здивовано кліпнув очима, а в їли на обличчі з’явився вираз неабиякого здивування, проте решта туатга’анів речитативом підхопили:

— Світ не має кінця. Світ і час не мають кінця.

Раен із дружиною швиденько повторили ці слова.

Уже був час вирушати в дорогу. Останні побажання щасливої дороги, останні напучення бути обережними, останні посмішки та підморгування, і ось мандрівники вже покидають місце таборування. Раен провів їх до узлісся, поряд із ним пустувала пара собак.

— Давній мій друже, тобі насправді треба бути дуже обережним. Сьогодні такий день... Боюся, зло вийшло на волю у світі, і хоч як ти не прикидайся, а ти не такий бравий, аби воно було безпечним для тебе.

— Мир з тобою, — промовив Ілайс.

— Із тобою, — сумно відказав Раен.

Коли Раен пішов, Ілайс спохмурнів, побачивши, що його молоді супутники дивляться на нього.

— Так, я не вірю в їхні дурні казочки про пісню, — буркнув він. — Але чи треба через це їх ображати і псувати їм їхню церемонію, га? Я ж вам казав, що вони інколи дуже дражливі щодо цього і таке інше.

— Звісно, — ввічливо промовила Еґвейн. — Не варто.

Ряба, Вітер та Стрибун прийшли привітатися з Ілайсом—не пустотливо, як це робили собаки, а з гідністю. Як рівня з рівнею. Перрин чув, чим вони обмінюються між собою. Вогняні очі. Біль. Кат Сердець. Смерть. Кат Сердець. Перрин знав, про що вони. Морок. Вони переповідали його сон. їхній сон.

Вовки побігли вперед розвідувати дорогу, а він відчув, що тремтить. Була черга Еґвейн їхати верхи, і юнак пішов поруч із Белою. Ілайс, як завжди, ішов попереду розміреною ходою.

Перрнн не хотів пригадувати свій сон. Він гадав, що з вовками вони в безпеці. Не цілковито. Визнай це. Усім серцем. Усім розумом. Ти все іце опираєшся. Визнай до кінця.

Він виштовхав вовків з голови, і закліпав очима від подиву. Він не знав, що може це зробити. Він вирішив не пускати їх назад. Навіть у снах? Пер-рин не знав напевне, чия це думка — його чи їхня.

На шиї Еґвейн усе ще пишався разок блакитного намиста, подарунок Арама, а у волоссі — маленька гілочка невідомої йому рослини з крихітними яскраво-червоними листочками. їх теж подарував молодий туатга’ан. Пер-рин навіть не сумнівався, що Арам намагався умовити дівчину залишитися з Мандрівним народом, і був радий, що вона не піддалася, але йому також хотілось би, аби вона не торкалася намистин аж так ніжно.

Урешті-решт він заговорив:

— Про що ти так довго розмовляла з Ілою? Коли ти не танцювала з тим довгоногим молодиком, ви з нею обговорювали щось із таким виглядом, наче говорили про якісь секрети.

— їла давала мені поради щодо того, як бути жінкою, — байдуже відповіла Еґвейн.

Перрин розреготався, і вона настільки грізно глянула на нього, як уже давно не дивилася.

— Поради! Ніхто не радить нам, як бути чоловіками. Ми просто ними є, та й по всьому.

— Може, саме тому, — відрізала Еґвейн, — ти так кепсько даєш собі з цим раду.

Ілайс, котрий ішов попереду, голосно реготнув.

РОЗДІЛ 28

СЛІДИ У ПОВІТРІ

Найнів зачудовано дивилася на краєвид, що відкривався попереду річки.

Білий міст мерехтів у сонячному світлі молочним сяйвом. Ось і ще одна легенда, спало їй на думку, поглянувши на Охоронця та Айз Седай, що скакали попереду. Ще одна легенда, а вони наче цього й не помічають. Вона вирішила не виказувати свого захоплення. Вони сміятимуться з мене, якщо я витріщатимуся, наче темна селючка. Усі троє мовчки наближалися до легендарного Білого мосту.

З того самого ранку після ночі в Шадар Лоґот, коли Найнів натрапила на Морейн та Лана на березі Арінелле, вони з Айз Седай не розмовляли по-справжньому. Звісно, час від часу перемовлялися, але нічого суттєвого — так, як це розуміла Найнів. Так, наприклад, вони не поверталися до спроб Морейн умовити її йти до Тар Балона. Тар Балон. Вона піде туди, якщо буде потрібно, і навчиться там, чого треба, але з інших причин. Не з тих, про які думає ця Айз Седай. Якщо Морейн заподіяла якусь шкоду Еґвейн чи хлопцям...

Найнів помічала, що іноді мимоволі розмірковує про те, що б змогла зробити будь-яка Мудриня, опанувавши Єдину Силу, і що могла б зробити вона. І коли вона ловила себе на таких думках, їх відразу змивало хвилею гніву. Сила — брудна річ. Вона не матиме з нею нічого спільного. Якщо тільки її не змусять.

Ця клята жінка тільки сказала їй, що вона має піти з нею до Тар Балона і там навчатися. Це все одно, що не сказати нічого! Хоч вона, звісно, не дуже й цікавиться такими речами.

Найнів пригадувала, як запитала її:

— Як ви збираєтеся їх відшукати?

— Як я уже вам казала, — відповіла Морейн, навіть не озирнувшись, — я знатиму, коли буду неподалік тих двох, що втратили свої монети.

Наннів питала про це не вперше, але голос Айз Седан був наче недвижна гладінь ставка, що не хоче брижитись, скільки би камінців не жбурляла туди Найнів; і щоразу це призводило до того, що в Найнів просто-таки кров закипала в жилах. Морейн спокійно їхала далі, наче не відчувала, як Найнів пропікає очима їй спину. А Найнів знала, що вона мала би це відчувати.

— Що більше часу мине, то ближче мені треба буде до них знаходитися, але я знатиму. А щодо того хлопця з моїм талісманом, то поки він у нього, я за потреби можу йти за ним хоч на край світу.

— А потім? Що ви плануєте робити, коли знайдете їх, Айз Седай?

Вона ні на мить не могла припустити, що Айз Седай так наполегливо прагнутиме знайти їх, якщо не матиме щодо них своїх планів.

— Тар Вал он, Мудрине.

— Тар Валон, Тар Валон. Ви завжди тільки це й повторюєте, і я вже починаю...

— Частиною тієї науки, яку ви здобудете в Тар Балоні, Мудрине, стане вміння володіти собою. Ви не зможете скористатися Єдиною Силою, якщо емоції братимуть гору над вашим розумом. — Найнів розкрила було рота, але Айз Седай вже зверталась до Охоронця: — Лане, мені треба поговорити з тобою.

Ці двоє нахилили голови одне до одного, а Найнів залишилась самотою з тим похмурим виразом обличчя, за який сама себе ненавиділа. Надто часто він з’являвся, коли Айз Седай у відповідь на її питання майстерно переводила розмову на інше, легко уникала словесних тенет, ігнорувала її вигуки, доки ті не замовкали. Власний похмурий погляд змушував її почуватися дівчинкою, яку спіймав на якійсь дурниці хтось із Жіночого Кола. Найнів не звикла так почуватися, а від спокійної посмішки на обличчі Морейн їй ставало ще гірше.

Якби ж тільки був якийсь спосіб позбутися цієї жінки. Лан сам по собі був би не такий нестерпний: Охоронець міг би й сам упоратися з чим треба, я тільки це маю на увазі, квапливо сказала вона собі, відчуваючи, як раптом зашарілася. Тільки це, нічого більше — та одне означало й інше!

І попри те Лан дратував її ще сильніше, ніж Морейн. Вона не могла зрозуміти, яким чином йому вдається так легко допікати її до живих печінок. Він говорив украй рідко — десяток слів на день, не більше, і ніколи не брав участі в їхніх з Морейн... диспутах. Здебільшого його взагалі не було біля двох жінок — він їздив на розвідки; але навіть коли він був поруч, то

не приймав нічиєї сторони, а лише спостерігав за ними. Як спостерігав би за поєдинком. Найнів не хотіла, щоби він так поводився. Якщо це і були поєдинки, то їй ніколи не щастило у них перемогти, а Морейн, схоже, навіть не усвідомлювала, що бере в них участь. Найнів краще би почувалася, якби за нею не спостерігали ці спокійні сині очі, не потрібна їй була хай навіть мовчазна аудиторія.

Переважно такою була їхня подорож. Тихою, якщо не брати до уваги тих випадків, коли Найнів втрачала самовладання: інколи, коли вона зривалася на крик, звук її голосу лунав посеред тиші, наче хрускіт битого скла. Навкруги ж стояла така тиша, наче світ зупинився перевести подих. Лише вітер стогнав у верхівках дерев, а поза тим панувало безгоміння. Та й вітер, здавалося, гуляв не тут, а десь удалині, навіть коли його холодні повіви притискали їй плащ до спини, а то й пробирали до кісток.

Спершу після всіх отих пригод безмовність заспокоювала. Найнів здавалося, що це перші хвилини тиші після Ночі Зими. Але вже наприкінці першого дня перебування наодинці з Айз Седай та Охоронцем вона все частіше озиралася через плече, совалася у сідлі, немовби свербіла спина, а вона не могла туди дістати. Мовчання було наче кришталеве скло, приречене розлетітися на друзки, і вона аж зубами скрипіла, очікуючи на першу тріщину.

Тиша пригнічувала також і Морейн, і Лана, хай якими незворушними вони здавалися на сторонній погляд. Незабаром Найнів зрозуміла, що попри вдаваний спокій нерви у них напинаються все сильніше й сильніше, так наче хтось пружинку в годиннику накручує, і крутить її доти, аж доки вона трісне. Морейн дивилася відсутнім поглядом кудись у далечінь, наче прислуховувалася до чогось дуже далекого, і те, що вона чула, змушувало її морщити чоло. Лан витріщався на ліс та ріку, так наче у безлистих деревах та розлогих, повільних водах чаїлися пастки та засідки.

Найнів і раділа з того, що не в неї одної таке відчуття, наче світ стоїть край безодні, а його поділяють і ці двоє, і водночас їй страшенно хотілося, щоби воно було лише виплодом її уяви. Щось легенько торкалося краєчка її свідомості, як траплялося, коли вона слухала вітер, але тепер Мудриня знала, що це пов’язано з Єдиною Силою, і вона не могла змусити себе прийняти ці легенькі брижі на краєчку своїх думок.

— Нічого страшного, — спокійно відказав Лан, коли вона його запитала. Він навіть не глянув на неї, коли відповідав, бо ні на мить не припиняв оглядати довколишню місцевість. А тоді усупереч щойно сказаному додав: — Коли ми дістанемося Білого мосту та Кеймлінського тракту, вам варто вирушити назад, до вашого Межиріччя. Тут надто небезпечно. А шлях туди буде для вас відкритий.

Це була найдовша промова, на яку він спромігся за весь день.

— Вона — частина Візерунка, Лане, — докірливо промовила Морени. Очима вона теж блукала бозна-де. — Це Морок, Найнів. Буря нас оминула... принаймні цього разу. — Вона піднесла руку догори, немов обмацуючи повітря, тоді мимоволі витерла пальці об сукню, наче торкнулася чогось брудного. — Утім, він продовжує вистежувати, — вона зітхнула, — і його погляд тепер уважніший. Він дивиться не на нас, а на світ. Скільки у нас часу, доки він зміцніє настільки, що зможе...

Найнів зіщулилась, бо раптом майже відчула на спині чийсь погляд. Краще б їй не чути цього пояснення від Айз Седай.

Лан пішов розвідати шлях униз за течією ріки, але якщо раніше він самотужки обирав дорогу, то тепер це робила Морейн, і робила так упевнено, наче йшла по невидимих слідах, бачила сліди у повітрі, вчувала запах спогадів. Лан лише перевіряв той маршрут, який вона обирала. Найнів здавалося, що навіть якби Лан сказав, що попереду небезпека, Морейн однаково наполягла б рухатися саме цим шляхом. І він пішов би, не сумнівалася Найнів. Просто вниз рікою до...

Здригнувшись, Найнів виринула з плину своїх думок. Вони були вже біля підніжжя Білого мосту. Бліда арка світилася у променях сонця. Незрозуміло було, як може триматися це неймовірно тонке молочно-біле павутиння, що широко розкинулося над Арінелле. Здавалося, воно ось-ось розсиплеться під вагою людини, не кажучи вже про коня. Та й, мабуть, воно і від власної ваги може зруйнуватися у будь-яку хвилину.

Лан та Морейн спокійно їхали попереду: ось коні їхні ступили на мерехтливий білий в’їзд до мосту, що забирав вгору, а ось вони вже на мості. Копита видзвонювали, але не так, як дзвенить сталь об скло, а як сталь об сталь. Поверхня мосту виглядала ковзкою, наче скло, мокре скло, але слугувала копитам твердою і надійною опорою.

Найнів змусила себе в’їхати на міст услід за Морейн, підсвідомо очікуючи з першого кроку, що вся конструкція розсиплеться під ними на друзки. Якщо сплести мереживо зі скла, подумала вона, воно матиме точнісінько такий вигляд.

І лише коли вони вже майже перетнули ріку, вона відчула в повітрі смолистий запах згарища. Ще мить — і вона побачила.

Навколо площі, якою закінчувався виїзд з Білого мосту, замість будинків чорніло з пів дюжини куп обгорілих колод, що й досі курилися цівками диму. Чоловіи в мішкуватих червоних одностроях та потьмянілих обладунках патрулювали вулиці. Вони поспішно крокували згарищем, наче боялися щось виявити, і весь час озиралися. Нечисленні місцеві мешканці, що наважилися вийти на вулицю, майже бігли, втягнувши голову в плечі, наче за ними хтось гнався. Обличчя Лана ще більш посуворішало, і всі зустрічні трималися осторонь трьох вершників, навіть солдати. Охоронець понюхав повітря і скривився, щось буркнувши собі під носа. Це не здивувало Найнів, адже у повітрі страшенно смерділо паленим.

— Колесо плете так, як воно хоче, — стиха проказала Морейн. — Жодне око не може бачити Візерунок, доки його не сплетено.

Наступної миті Айз Седай уже спішилася з Альдіб і затіяла розмову з місцевими. Вона їх не розпитувала; вона співчувала, і на подив Найнів, співчуття її здавалося щирим. Люди, котрі сахалися не тільки Лана, а й ладні були бігти геть від будь-якого чужинця, зупинялися й розмовляли з Морейн. Здавалося, вони самі дивувалися з того. Але так чи інакше, вони ставали відвертими під дією ясного погляду Морейн та її заспокійливого голосу. Очі Айз Седай наче брали на себе частину людського болю, співпереживали їхньому переляку, і людські язики розв’язувалися.

Проте люди однаково брехали. Більшість з них. Деякі взагалі заперечували, що з ними сталося щось лихе. Все нормально, казали вони. Морейн питала про згорілі будинки навколо площі. Та ні, все в порядку, казали вони, вперто дивлячись кудись у безвість, а не на те, чого вони бачити не хотіли.

Один товстун говорив щиро і відверто, але щока у нього смикалася на будь-який шум у нього за спиною. З усмішкою, яка весь час намагалася сповзти з його обличчя, він стверджував, що пожежа виникла через перекинуту лампу. А тоді вітер так швидко роздув полум’я, що вже нічого не можна було вдіяти. Найнів достатньо було одного погляду, аби побачити, що всі будинки стояли на значній відстані один від одного.

Різних історій було майже стільки, скільки людей. Кілька жінок змовницька перейшли на шепіт. Насправді все сталося через те, що десь у місті перебував чоловік, котрий приплутався до Єдиної Сили. Треба було б, щоб до міста увійшли Айз Седай, бо колись саме вони залагоджували такі справи, хай там що чоловіки патякають про Тар Балон. В таких справах без Червоної Аджі не обійтися.

Один чоловік стверджував, що на місто напали розбійники, а інший — що стався заколот Друзів Морока.

— Ті, хто зібрався йти дивитися на Лжедракона, ви ж розумієте... — зауважив він похмуро. — Вони скрізь. Друзі Морока, куди не кинь оком.

Інші повідали про якусь халепу — яку саме, вони не могли пояснити, — але вона, на їхню думку, прибула до міста кораблем, що йшов униз рікою.

— Ми їм показали, де раки зимують, — бубонів якийсь вузьколиций тип, нервово тручи долоню об долоню. — Хай не тягнуть сюди всяке з Порубіжних земель, де йому місце. Ми пішли на пристань і... — Він замовкнув

так раптово, що аж зуби клацнули. Відтак не промовивши більше ні слова, рвонув геть, озираючись, наче за ним хтось гнався.

Корабель покинув пристань — принаймні це вдалося зрозуміти зі слів інших містян. Обрубавши швартови, він поплив униз за течією, коли натовп увірвався на причал... це трапилося вчора. Найнів аж стрепенулася: чи, бува. не було на тому кораблі Еґвейн і хлопців? Одна жінка пригадала, що на борту був менестрель. Якщо це був Том Меррилін...

Найнів вирішила поділитися з Морейн припущенням, що на кораблі міг перебувати і хтось із Емондового Лугу. Айз Седай терпляче слухала і лише кивала головою, поки Найнів не договорила.

— Це можливо, — сказала вона, хоча в голосі її пролунав сумнів.

Корчма, що стояла на площі, вціліла, її загальна зала була розділена перегородкою навпіл. Морейн зупинилася на вході, промацуючи повітря рукою. Вона усміхнулася своїм відчуттям, проте нічого про це не сказала.

Подорожани їли мовчки. Тихо було не лише за їхнім столом, тиша панувала в усій залі. Жменька присутніх зосередилася на тарілках у себе перед носом і на власних думках. Корчмар, протираючи столи краєчком фартуха, постійно бурмотів щось собі під ніс, але надто тихо, щоб його можна було розчути. Найнів подумала, як неприємно було би залишитися тут на ніч: навіть саме повітря, здавалося, просякло страхом.

Коли мандрівники вже відсунули тарілки, дочиста витерши їх останніми скоринками хліба, у дверях намалювався один із солдатів у червоній уніформі. Він здався Найнів просто блискучим — на голові гостроконечний шолом, на плечах кіраса з надраєним нагрудником, — аж поки не прибрав бундючну позу просто на порозі, поклавши руку на руків’я меча, напустивши на обличчя суворий вигляд, а палець іншої руки підсунувши під затісний комірець, аби його послабити. Це відразу нагадало їй Кенна Буйє, коли той намагався поводитись, як, на його думку, годилося сільському раднику.

Лан кинув на нього один погляд і гмикнув:

— Ополченець. Ні до чого непридатний.

Солдат оглянув залу, а відтак його погляд зупинився на їхній компанії. Повагавшись, він набрав повні груди повітря і, тупаючи, промаршував до їхнього столу поцікавитися — без пауз між питаннями, — хто вони такі, які у них справи в Відомості і скільки вони збираються тут пробути.

— Ми йдемо, щойно я доп’ю мій ель, — сказав Лан. Він зробив ще один неспішний ковток і підвів очі на вояка: — Хай Світло осяє добру королеву Морґейз.

Солдат у червоному мундирі розкрив було рота щось іще сказати, проте коли краще роздивився Ланові очі, то позадкував. Щоправда, за мить опанував себе і глянув на Найнів та Морейн. Мудриня подумала, що він може зараз утнути якусь дурість, аби не видатися боягузом в очах двох жінок. її досвід підказував, що чоловікам загалом притаманна така ідіотська поведінка. Але надто багато чого сталося в Відомості, надто багато такого, що не вкладалося в голови пересічних чоловіків. Ополченець поглянув ще раз на Лана і ще раз передумав. Обличчя Охоронця, жорстке, наче карбоване з каменю, було абсолютно незворушним, але солдат бачив його холодні блакитні очі. Неймовірно холодні.

Ополченець зважився коротко кивнути:

— Оті добре. Тут останнім часом надто багато чужинців, а це не на благо спокою королеви.

Він розвернувся на підборах і вийшов з корчми, на ходу напускаючи на себе суворість. Ніхто з місцевих, що були в залі, не звернув на нього жодної уваги.

— Куди ми рушаємо? — зажадала Найнів відповіді від Охоронця. Через понуру тишу в залі їй довелося теж стишити голос, але вона гадала, що їй вдалося спитати це твердо. — Доганяти корабель?

Лан глянув на Морейн, а вона у відповідь легенько похитала головою й мовила:

— Перш за все я маю знайти того, кого напевне можу знайти, а він наразі десь північніше від нас. У будь-якому разі я не думаю, що інші двоє відплили звідси на цьому кораблі. — Легка, але задоволена посмішка торкнулася її губ. — Вони були в цій залі, можливо, день тому, можливо, два, але не раніше. Вони налякані, але пішли звідси живі. Якби не такі сильні емоції, сліди не збереглися б так добре.

— Двоє? Хто саме? — Найнів перехилилася через стіл, вимагаючи відповіді. — Вам це відомо?

Айз Седай ледь помітно похитала головою, і Найнів відкинулась назад.

— Якщо вони були тут лише день чи два тому, чому б нам не поїхати спершу за ними?

— Я знаю, що вони тут були, — відказала Морейн, як завжди нестерпно спокійним голосом, — але це все, що я знаю. Я не можу сказати, куди вони вирушили звідси: на схід, на захід чи на південь. Сподіваюся, що в них вистачило розуму рухатися на схід, у напрямку Кеймліна. Оскільки у них тепер нема талісманів, я не знатиму, де вони, аж поки не наближуся до них на пів милі. За два дні вони могли подолати двадцять миль, а могли й сорок, і це в будь-якому напрямку, якщо їх підганяв страх. А вони, без сумніву, були налякані, коли залишили цю корчму.

— Але ж...

— Мудріше, хоч які вони були налякані, в якому б напрямку вони не втікали, рано чи пізно вони згадають про Кеймлін, і саме там я їх знайду. Але тепер я спершу допоможу тому, кого можу знайти.

Найнів було знову хотіла щось сказати, але не встигла, бо заговорив Лан, спокійно й неголосно.

— У них були підстави злякатися. — Він подивився навколо і продовжив ще тихіше: — Тут був мерддраал. — Він скривився так само, як і раніше на площі. — Я й досі скрізь відчуваю його запах.

Морейн зітхнула.

— Я буду сподіватися, поки не вмре остання надія. Я відмовляюсь вірити, що Морок може перемогти так легко. Я знайду всіх трьох живими та здоровими. Я мушу в це вірити.

— Я теж хочу знайти хлопців, — сказала Найнів, — але як щодо Еґвейн? Ви ніколи навіть її не згадуєте, і не відповідаєте мені, коли я питаю про неї. Я гадала, ви збирались забрати її до... — Вона кинула погляд на інші столи й заговорила тихіше: — До Тар Валона.

Якусь мить Айз Седан мовчки розглядала стільницю, не підводячи очей, а коли підвела та подивилася на Найнів, та аж відсахнулася. Очі Морейн горіли таким гнівом, що, здавалося, світилися вогнем. Найнів випросталася на стільці, відчуваючи, як теж скипає гнівом, але не встигла вона вимовити й слова, як Айз Седай холодно заговорила:

— Я сподіваюся знайти й Еґвейн живою і здоровою. Я не відмовляюся легко від молодих жінок з такими здібностями, якщо мені вдалося їх виявити. Але все буде так, як плете Колесо.

Найнів відчула, як все у неї всередині скрутилося в холодний клубок. А я теж одна з тих молодих жінок, від яких ти не відмовишся ? Ми ще побачимо, що з того вийде, Айз Седай. Спопели тебе Світло, ми ще побачимо!

Вони закінчили трапезувати в мовчанні, і так само мовчки троє вершників виїхали за міську браму й рушили Кеймлінським трактом. Морейн не відривала очей від північно-східного небокраю. За їхніми спинами, віддаляючись, зменшувалося в цятку пропахле димом Біломостя.

РОЗДІЛ 29

БЕЗЖАЛЬНІ ОЧІ

Ілайс так гнав своїх супутників рівниною, порослою бурою травою, наче хотів надолужити час, згаяний з Мандрівним народом. Вони рухались на південь у такому темпі, що навіть Бела була вдячна, коли загін зупинявся на ночівлю в загуслих сутінках. Проте попри поспіх, Ілайс вдавався до застережних заходів, раніше нечуваних. Вночі мандрівники розкладали багаття лише в тому разі, якщо на землі вже було сухе гілля. А з дерев він не дозволяв зламати навіть найменшої гілочки. Вогнища розкладав невисокі, та ще й заховані в заглиблення, яке він старанно викопував, знявши шматок дерену. Щойно їжа була готова, Ілайс закопував вуглини та повертав дерен на місце. Перш ніж вони в сірих досвітках вирушали в дорогу, він дюйм за дюймом оглядав місце ночівлі, аби переконатися, що вони не залишили жодних ознак свого тут перебування. Ілайс навіть камінці перевертав так, як вони лежали спершу, та розправляв прим’яту траву. Він робив це дуже спритно впродовж буквально кількох хвилин, але ніколи не вів загін, поки не був цілковито задоволений результатом огляду.

Перрин не думав, аби ці заходи могли убезпечити його від сновидінь, але якщо він починав міркувати над тим, від чого вони могли допомогти, йому одразу хотілося, аби небезпека приходила до них лише в снах. Еґвейн стривожено питала Ілайса, чи, бува, не траллоки їх переслідують, але він лише хитав головою і наказував поквапитися. Перрин нічого не розпитував. Він знав, що траллоків поблизу нема; вовки вчували лише траву та дерева, а ще дрібних тваринок. Ілайса гнав уперед не страх через траллоків, а щось інше, чого навіть він сам не міг до пуття назвати. Вовки ж не знали, що це таке, але відчували незвичну обережність Ілайса і починали шастати навкруги так, наче небезпека висіла у них на хвості або ж за наступним пагорбом таїлася засідка.

Місцевість тим часом змінилася, і тепер мандрівники простували безкінечною вервечкою горбовин, надто розлогих, аби називатися пагорбами, які увесь час перетинали їм шлях. Перед ними розстилався килим жорсткої трави, все ще по-зимовому мертвої, лише де-не-де поплямованої зеленню — переважно отруйними або колючими рослинами. Східний вітер, що розганявся тут, не маючи перед собою перешкод на сотні й сотні миль, брижив це похмуре море від краю до краю. Купки дерев порідшали. Скупе на тепло сонце наче знехочу викочувалося на небо.

Простуючи цими розгонистими перегірками, Ілайс намагався триматися улоговин і, де це тільки можливо, не підійматися схилами. Говорив він мало, але якщо вже починав...

— Ви хоч розумієте, скільки це забирає часу — огинати кожен клятий пагорб? Кров та попіл! Так я вас не позбудуся аж до літа. Ні, ми не можемо взяти й піти навпростець! Скільки разів вам повторювати? Ви можете собі хоч приблизно уявити, з якої відстані видно людину, яка стоїть на гребені горба на такій місцевості, як ця? Згоріти мені, ми ходимо сюди-туди не менше, ніж рухаємося вперед, петляємо, наче та гадюка! Я міг би рухатися швидше зі сплутаними ногами. Ну, ви так і будете витріщатися на мене чи нарешті зрушите з місця?

Перрин та Еґвейн перезирнулися. Дівчина за спиною в Ілайса показала йому язик. Але жодного слова у відповідь не було сказано. Якось Еґвейн заперечила Ілайсові, мовляв, це він хоче обминати пагорби, тому не варто винуватити їх з Перрином, відтак їм була прочитана нотація на тему, як тут поширюється звук, і отаке бурчання може бути почуте навіть за милю. Він вичитував її через плече, навіть не притишивши ходи.

Проте, зайнятий був Ілайс розмовою чи ні, він не припиняв сторожко роззиратися, так наче тут можна було щось побачити, крім жорсткої трави у них під ногами. Може, він щось і бачив, але Перрин не бачив нічого, і вовки теж не бачили. На чолі Ілайса прорізалися нові зморшки. Але він не збирався пояснювати, ні чому вони повинні поспішати, ні хто, на його думку, може їх переслідувати.

Іноді шлях їм перетинало пасмо довше, ніж інші, що тягнулося на багато миль на схід та захід. Навіть Ілайс погоджувався, що обхід заведе їх надто далеко вбік, але просто перейти кряж він не дозволяв. Залишивши їх біля підніжжя, він видирався на животі на гребінь, визираючи на той бік так сторожко, наче вовки не пробігли цією ж дорогою ще десять хвилин тому. Хвилини чекання біля підошви горба здавалися юнаку та дівчині годинами, а надто тиснула на них невідомість. Еґвейн покусувала губи й несвідомо перебирала намистини на разку, що подарував їй Арам. Перрин терпляче чекав. Відчував, як спирає груди, але примудрявся зберігати на обличчі спокій, не виказувати свого сум’яття.

Якщо там, попереду, небезпека, вовки попередили б. Чудово було б, якби вони пішли, просто зникли, але просто зараз.., зараз вони попередять. Що він виглядає? Що?

Після тривалого спостереження, яке він вів, висовуючи над гребінь лише самі очі, Ілайс махав їм рукою, наказуючи підійматися. Щоразу дорога попереду виявлялася вільною, доки шлях їм не перегороджував наступний кряж, який неможливо було обійти. На третьому такому пасмі шлунок Перрина збунтувався. Гіркота підступила до горла, і він знав, що виблює, якщо їм доведеться чекати ще п’ять хвилин.

— Я... — він важко зглитнув. — Я теж піду.

— Пригинайся, — мовив Ілайс.

Щойно він сказав це, Еґвейн теж зіскочила з Бели.

Загорнутий в хутро дивак насунув на лоба свою шапку і подивився на дівчину з-під неї.

— А кобилу свою ти також навчиш повзти? — поцікавився він.

Губи дівчини ворухнулися, але вона промовчала. Смикнула плечем, а Ілайс відвернувся і став мовчки підійматися пологим схилом. Перрин йшов за ним.

Задовго до гребеня Ілайс пригнувся, а наступної миті розтягнувся долічерева, долаючи останні кілька ярдів поповзом. Перрин теж плюхнувся на живіт.

На вершині Ілайс спочатку скинув капелюха і тільки потім обережно підвів голову. Визирнувши й собі крізь зарості колючої трави, Перрин побачив тільки ту ж саму горбкувату рівнину, що лежала й у них за спинами. Схил, яким вони мали спускатися, був абсолютно голий, а десь за пів милі на південь темніла невеличка, приблизно кроків сто завширшки западина, поросла деревами. Вовки вже пробігли її наскрізь, не винюхавши слідів траллоків чи мерддраалів.

Ця пагориста рівнина з поодинокими купами дерев розкинулася і на схід, і на захід, куди лише сягало око Перрина. На ній не помітно було жодного руху. Вовки відірвалися вже більш ніж на милю, їх не можна було роздивитися на такій відстані, тож він лише відчував їх. Пробігаючи тут, вони нічого не побачили. Що він виглядав? Тут нічого нема,

— Ми марнуємо час, — промовив Перрин і вже хотів було звестися на ноги, аж нараз з верхів’їв дерев унизу шугнула в повітря зграя круків, а тоді закружляла, вгвинчуючись в небо. Він закляк, припавши до землі. Очі Морока. Чи помітили вони мене? Піт стікав йому по обличчі.

Так наче одна думка на всіх раптом стукнула в сотню крихітних голівок, круки разом розвернулися в одному напрямку. Південь. Зграя зникла за наступним пагорбом, і помітно було, що вона знижується. На схід від них густий гайок вивергнув з себе ще одну зграю. Чорна пляма двічі крутнулася спіраллю й теж майнула в напрямку півдня.

Перрин повільно опустився на землю. Він увесь тремтів. Хотів заговорити, але в роті надто пересохло. За хвилину йому вдалося трохи зволожити губи та язик.

— Це те, чого ви боялись? Чому ви нам нічого не сказали? Чому вовки їх не бачили?

— Вовки не дуже роздивляються по деревах, — огризнувся Ілайс. — А щодо круків, то я не це шукав. Я вже казав вам, я не знаю, що... — Значно західніше ще одна чорна хмара знялася над байраком і потяглася на південь. Ця зграя була надто далеко, аби можна було розрізнити окремих птахів. — Дякувати Світлу, це не велике полювання. Вони не знають. Навіть після...

Він розвернувся подивитися в той бік, звідти вони прийшли.

Перрин зглитнув клубок у горлі. «Навіть після твого сну», — ось що мав на увазі Ілайс.

— Оце невелике? — перепитав він. — У нас удома стільки круків не побачиш за цілий рік.

— У Порубіжних землях я бачив зграї в тисячу круків і більше. Не дуже часто, але бачив. А там виплачують нагороду за голову вбитого крука. — Він усе ще дивився в бік півночі. — А тепер тихо!

Перрин відчув, що відбувається. Ілайс намагався дотягтися подумки до вовків, що були зараз далеко. Він хотів, щоби Ряба та її товариші облишили розвідувати шлях попереду, негайно повернули назад і перевірили, що робиться у мандрівників за спинами. Вовки були так далеко, що Перрин навіть не відчував їх. Покваптеся. Дивіться за небом. Покваптеся.

І ось до Перрина долинула ледь відчутна відповідь з півдня. Ми йдемо. В голові його блиснула картина — вовки біжать, їхні морди витягнуті в той бік, звідки їх кличуть, біжать так стрімко, наче за ними женеться лісова пожежа, біжать... — блиснула лише на мить і зникла.

Ілайс важко опустився на землю, переводячи дух. Він ще раз визирнув через гребінь, а тоді, звівши брови на переніссі, задивився на північ.

— Ви гадаєте, що позаду нас можуть бути ще круки? — запитав Перрин.

— Можливо, — не дав прямої відповіді Ілайс. — Іноді вони так роблять. Я знаю одне місце, нам лише треба дістатися туди засвітла. Однаково ми мусимо рухатися дотемна, навіть якщо ми туди не дістанемося, біда лише, що ми не можемо рухатися так швидко, як хотілось би, і не можемо надто наближатися до круків, що попереду. Але якщо вони є ще й позаду...

— Чому треба рухатися, доки не поночіє? — спитав Перрин. — Що це за місце? Там безпечно від круків?

— Від круків безпечно, — відказав Ілайс, — але надто багато людей знає... круки сідають на дерева на ночівлю. Тож у темряві нам не треба буде перейматися, що вони нас знайдуть. Світло, хай круки будуть єдиним, через що нам варто хвилюватися! — Ще раз кинувши погляд через гребінь, він підвівся й махнув рукою Еґвейн, щоби та заводила на пагорб Белу.—Але ніч ще не скоро. Нам треба рухатися. — Він побіг схилом униз, ковзаючись, наче на лижах, і ледь не падаючи на кожному кроці. — Ворушись, щоб тобі згоріти!

Перрин рушив за ним, то ковзаючи, то біжучи.

Еґвейн піднялася на верхівку, підганяючи Белу п’ятами. Коли дівчина побачила Перрина й Ілайса, посмішка розквітла на її обличчі.

— Що відбувається? — гукнула вона, приспішуючи кобилу. — Коли ви раптом зникли, я подумала, що... Що сталося?

Перрин не відповідав їй, аби не захекатися, аж поки вона їх не наздогнала. Тоді він пояснив їй про круків та безпечне місце, яке знає Ілайс, але оповідь вийшла безладною. Перелякано вигукнувши «Круки!», вона весь час переривала його питаннями, на які він здебільшого не мав відповідей. Отож, коли вони дісталися наступного пагорба, йому ще не вдалося розповісти все до кінця.

Зазвичай — якщо хоч щось в цій подорожі можна було вважати звичайним — такий пагорб вони б обійшли кругом, а не перевалювали через нього, але Ілайс наполіг на розвідці у будь-якому випа дку

— Хіба ти, хлопче, хочеш далі прогулюватися просто посеред їхньої зграї? — ущипливо поцікавився він.

Еґвейн дивилася на верхівку горба, нервово облизуючи сухі губи, наче цього разу вона воліла би і піти разом з Ілайсом, і водночас залишитися там, де була. Лише Ілайс не гаяв часу на сумніви.

Перрин замислився, а чи круки іноді не повертаються назад? Оце була б штука — опинитися на гребені кряжа водночас зі зграєю...

Діставшись вершини, він обережно, дюйм за дюймом підвів голову, поки не зміг подивитися вперед, і зітхнув з полегшенням: перед ними була лише рівнина з невеличким гайочком, трохи на захід від їхнього маршруту. Круків ніде не було видно. Раптом з-поміж дерев вихопився лис і помчав щодуху. Круки зливою шугнули з дерев униз. В гуркоті їхніх крил майже потонуло відчайдушне скавучання лиса. Чорний вихор упав згори й заклубочився навколо нього. Лис огризався, клацаючи щелепами, але неушкоджені круки чорними стрілами падали згори і стрілами шугали вгору, лише дзьоби блищали волого. Лис розвернувся назад до дерев, мабуть. шукаючи порятунку у своїй норі. Тепер він біг незграбно, опустивши голову, хутро на ньому потемніло від крові, але за мить круки, махаючи крилами, обліпили ного, їх усе більшало і більшало, колихлива маса все зростала, доки лис остаточно сховався за нею. Хвилина, і круки знялися вгору, так само раптово, як упали згори, і, зробивши коло чи два, зникли за наступним пагорбом в напрямку півдня. Безформна грудка пошматованого ххтра залишилася на згадку про те, що тільки-но було лисом.

Перрин зглитнув клубок, що застряг у горлі. Світло! Вони могли зробити це з нами. Сотня круків. Вони могли...

— Рухайся! — крикнув Ілайс, схоплюючись на ноги. Він махнув Еґвейн скакати вгору і, не чекаючи на неї, припустив бігом до купки дерев. — Во-рушись, спали тебе Світло! — волав він через плече. — Вперед!

Еґвейн галопом вихопилася на вершечок пагорба і наздогнала їх, коли вони ще спускалися протилежним схилом. Часу на розпити не було, але очі її помітили лиса й зупинилися на ньому. Обличчя дівчини побіліло як сніг.

Ілайс добіг до дерев і там, на узліссі, розвернувся до хлопця та дівчини обличчям, енергійними жестами закликаючи їх поквапитися. Перрин спробував прискоритися, але зашпортнувся. Махаючи руками, наче вітряк, він ледь не не зарився носом у землю. Кров та попіл! Я біжу скільки духу!

З хащі вихопився одинокий крук. Він гойднувся до людей, скрикнув і розвернувся в бік півдня. Розуміючи, що він уже запізнився, Перрин незграбно зірвав пращу з пояса. Він усе ще намагався видобути камінь з кишені, коли крук раптом склався і важко впав на землю. У Перрина відпала щелепа, і тут він побачив, що з руки Еґвейн звисає праща. Вона невпевнено посміхнулася Перрину.

— Годі там стояти, пальці на ногах рахувати! — гукнув Ілайс.

Наче прокинувшись, Перрин великими стрибками помчав під дерева, а тоді відскочив убік, аби не потрапити Белі під копита.

Далеко на захід, майже за межами зору, знялося в небо щось схоже на темний клуб туману. Перрин відчував вовків, що йдуть десь там, прямуючи на північ. Він відчув, як вони, не стишуючи бігу, помітили круків праворуч і ліворуч від себе. Темний туман, описуючи кола, поплив на північ, наче переслідуючи вовків, але раптом зупинився й швидко полетів на південь.

— Гадаєте, вони нас помітили? — запитала Еґвейн. — Ми були вже під деревами, адже так? Вони не могли побачити нас на такій відстані. Чи могли? Аж так далеко?

— Ми їх на такій відстані побачили, — сухо відказав Ілайс. Перрин стривожено сіпнувся, а Еґвейн перелякано зойкнула. — Якби вони нас помітили, — гаркнув Ілайс, — вони б налетіли на нас так, як на того лиса.

Думайте, якщо хочете залишитися живими. Страх вб’є вас,якщо ви його не контролюватимете. — На мить він затримав пронизливий погляд на кожному з них. За мить він кивнув. — Але тепер вони забралися, і нам теж час забиратися. Тримайте ці пращі напоготові. Можуть знову стати в пригоді.

Коли вони вийшли з затінку дерев, Ілайс повів їх трохи західніше того напрямку, якого вони притримувалися раніше. Перрин відчував, що йому перехоплює горло: усе виглядало так, наче вони женуться за тією зграєю, яку бачили останньою. Ілайс невтомно крокував уперед, і Перрину й Еґвейн нічого не лишалося, як поспішати за ним. Урешті-решт, Ілайс знав якесь безпечне місце. Десь. Так він сказав.

Вони прибігли до наступного горбка, зачекали, доки круки злетять і посунуть далі, тоді знову бігли вперед, знову чекали, і знову бігли. Цей постійний ритм утомлював, і скоро вони всі, крім Ілайса, були вже не в змозі бути такими пильними і зосередженими. Груди у Перрина ходили ходором, і коли йому випадало кілька хвилин полежати на вершині пагорка, він лежав пластом, залишаючи розвідку за Ілайсом. Бела на зупинках стояла, понуривши голову та роздуваючи ніздрі. Страх підхльостував їх, як і раніше, і Перрин не був упевнений, що він його контролює. Він тільки хотів, аби вовки сказали їм, що у них позаду, якщо там щось є, хай що воно таке.

А попереду були круки, більше круків, ніж Перрин сподівався колись побачити у своєму житті. Праворуч і ліворуч хмари птахів здіймалися в небо й мчали на південь. З десяток разів мандрівникам вдалося сховатися у гайку або під схилом, що давав хіба відносне укриття, лише за мить до того, як круки зривалися в небо. Одного разу, коли сонце вже почало скочуватися з полуденного піку, їм довелося закам’яніти статуями посеред відкритої місцевості, до найближчої можливої схованки залишалося близько пів милі. В той час як чи не сотня крилатих шпигунів Морока пронеслася лише за милю від них. Попри холодний вітер, піт котився обличчям Перрина, аж доки остання чорна пляма не перетворилася на цятку і не щезла. Він утратив лік запізнілим крукам, котрих вони з Еґвейн збили з пращ.

Уздовж курсу, яким летіли круки, йому траплялися на очі численні докази того, що страх його не взятий зі стелі. Відчуваючи нудоту, він усе ж таки не міг відірвати очей від кролика, розірваного на шматки. Безока голова стояла прямо, а інші рештки — лапки, нутрощі — було розкидано навкруги по колу. Бачив птахів, розтерзаних, перетворених на купки пір’я. І ще двох лисів.

Він пригадував слова Лана. Усі створіння Морока вбивають заради насолоди. Могутність Морока полягає в смерті. А якщо круки знайдуть їх? Безжальні очі, що блищать, наче скляні намистинки. Дзьоби, що б’ють зі всіх боків, наче кинджали. Гострі, як голка, дзьоби, що випускають з жертви кров. Сотня круків. А чи не можуть вони покликати інших? Може, всі вони пмюють разом? Нудотна картина виникла п його голові: купа круків заввишки як курган, роїться, наче мушва, б’ючись над жалюгідними кривавими рештками.

Раптом ця картина змінилася іншою. Кожна картинка ясно спалахувала на якусь мить, а тоді згорталася, тьмяніла, даючи місце наступній. На північ від мандрівників вовки знайшли круків. Птахи скрикували, пікірували донизу, кружляли та знову пікірували, і з кожною атакою дзьоби їхні все більше багрилися кров’ю. Вовки вишкірялися, ухилялися, підскакували вгору, перекручуючись у повітрі, клацаючи щелепами. Знову і знову Перрин відчував у роті пір’я та огидний смак круків, їхніх тріпотливих крил, їхніх кісток, що хрускотіли на зубах. Відчував на тілі болючі, заплилі кров’ю рани, відчував відчай від усвідомлення, що сил забракне. Втім, про те, щоби здатися, навіть не йшлося. Зненацька круки схлинули, ще раз наостанок зробивши коло над вовками й пронизливо каркаючи. Вовки не хотіли вмирати так легко, як лиси, а в круків було інше завдання. Заляскотіли чорні крила — і вони полетіли геть, лише кілька чорних пір’їн, кружляючи в повітрі, повільно опускалися на мертвих птахів. Вітер лизнув рану на лівій передній лапі. У Стрибуна було щось не так із оком. Не звертаючи уваги на власні рани, Ряба згуртувала вовків, і вони, відчуваючи біль на кожному кроці, побігли в тому напрямку, куди полетіли круки. Вовче хутро потьмяніло від крові. Ми йдемо. Небезпека йде попереду нас.

Рухаючись поспішними кроками, раз у раз шпортаючись, Перрин обмінявся поглядом з Ілайсом. Жовті очі бороданя дивилися незворушно, але він знав. Він не сказав нічого, лише дивився на Перрина та чекав, не стишуючи свого легкого напівбігу.

Чекає. Чекає, аби я визнав, що відчуваю вовків.

— Круки, — задихано й неохоче проказав Перрин. — Позаду нас.

— Він був правий, — видихнула Еґвейн. — Ти можеш розмовляти з ними.

Перрину здавалося, що натомість ніг у нього дерев’яні цурпалки, які закінчуються залізними виливанцями, але він намагався змусити їх пересуватися швидше. Якби ж тільки він міг обігнати їх, утекти від них — від їхніх очей, від круків, від вовків, але найперше від очей Еґвейн, яка тепер знала, хто він такий. Що ти таке? Заплямований, осліпи мене Світло! Проклятий!

В горлі Перрина пекло, як ніколи не пекло, коли він вдихав дим та жар від горна майстра Луггана. Він захитався й повис на стремені Бели. Дівчина спішилася й заштовхнула його в сідло, хоч як він запевняв, що може продовжувати йти. Але невдовзі й вона вже чіплялася за стремено на бігу, притримуючи спідниці іншою рукою. Побачивши це, він поквапився злізти, хоча коліна у нього псе ще тремтіли. Йому довелося підсаджувати її на Белу, а дівчина була надто втомлена, щоб з ним сперечатися.

Ілайс і не думав збавляти темп. Він підганяв їх, і лаяв їх, змушуючи триматися так близько до круків, що посувалися на південь, що Перрин з жахом думав, що варто лише одному птаху озирнутися, і їм кінець.

— Ворушіться, щоби вам згоріти! Гадаєте, що якщо вони нас доженуть, з вами не трапиться те ж саме, що з лисом? Хочете, щоби вам також кишки на голову намотали? — Еґвейн похитнулася в сідлі й голосно виблювала. — Так і знав, що ви його пам’ятаєте. Просто не зупиняйтеся ще трохи. Ось і все. Ще трохи. Щоби вам згоріти, я гадав, що молодь з ферм має хоч трохи витривалості. Працює весь день і танцює всю ніч. А тепер мені здається, що ви там спали цілий день і цілу ніч. Рухайте вашими клятими ногами!

Вони починали спускатися схилами, щойно останній крук зникав за наступним, а потім тоді, коли задні птахи ще махали крилами над вершиною. Варто лише одному птаху озирнутися. Вдалині, на захід і схід від них, зграї круків обшукували місцевість, коли трійця рухалася відкритою місцевістю між двома пагорбами. Один птах, лише один — і все.

Ті круки, що були позаду, стрімко наближалися. Ряба й інші вовки оббігали їх з боків і теж наближалися, не зупиняючись зализувати рани. Вовкам було достатньо здобутої науки, і тепер вони не забували стежити за небом. Як скоро? Як близько? Вовки не мають такого уявлення про час, як людина, їм непотрібно ділити день на години. Для них достатньо знати про пори року, а ще про світлу й темну частину добу. Решта зайве. Урешті-решт Перрин здогадався подумки намалювати картинку: де буде стояти сонце, коли круки наздоженуть їх ззаду? Він озирнувся через плече на сонце на вечірньому прузі та провів сухим язиком по сухих губах. Круки будуть над ними за годину, можливо, раніше. За годину, а до заходу сонця ще дві години. Принаймні до повної темряви.

Ми помремо, коли сонце сідатиме, подумав він, хитаючись на бігу. Нас заклюють дзьобами, як того лиса. Він провів пальцем по сокирі, потім узявся за пращу. Вони не допоможуть. Цього недостатньо. Не проти сотні круків, сотні цілей, що літають, наче стріли, не проти сотні кинджальних дзьобів.

— Твоя черга їхати, Перрине, — втомлено мовила Еґвейн.

— Ще трохи, — захекано відказав він. — Я можу бігти ще милі й милі.

Вона кивнула й залишилася в сідлі. Вона втомилася. Сказати їй? Чи хай гадає, що у нас є шанс урятуватися? Година відчайдушної надії чи година відчаю?

Ілайс знову кинув на нього погляд і знову промовчав. Він повинен знати, але він нічого не каже. Перрин знову подивився на Еґвейн і змигнув пекучі сльози. Він торкнувся сокири. Чи стане у нього духу? У ті останні хвилини, коли круки почнуть пікірувати на них, коли вмре остання надія, чи вистачить йому’ мужності вибавити її від такої смерті, якою помер той лис? Світло, дай мені сили!

Круки, що були попереду, раптом кудись зникли. Перрин усе ще бачив темні туманні хмари далеко на заході та на сході, але попереду... нічого. Куди вони поділися? Світло, якщо ми їх обігнали...

Раптом він відчув, як усе його тіло обдало холодним, чистим струменем, так наче він посеред зими пірнув у Винне джерело. Незабаром струмінь зник, забравши з собою частину втоми, болю в ногах, печіння в легенях, але щось і залишив по собі... щось. Юнак не міг сказати, що саме, але відчував, що щось у ньому змінилося. Ноги у нього зробилися наче з вати, він зупинився, налякано роззираючись.

Ілайс спостерігав за ним, спостерігав за ними обома з дивним блиском у жовтих очах. Він знав, що це таке, в цьому Перрин був упевнений, але він лише спостерігав.

Еґвейн зупинила Белу і невпевнено роззирнулася довкола, здивовано й боязко водночас.

— Якось... дивно, — прошепотіла вона. — Я почуваюся так, наче щось втратила.

Навіть кобила очікувально здійняла голову, роздуваючи ніздрі, наче до неї здалеку долинув аромат свіжого сіна.

— Що... що це було? — запитав Перрин.

Ілайс раптом зареготав. Він аж зігнувся, здригаючись плечима і впираючись долонями в коліна.

— Порятунок, ось що. Ми це зробили, телепні ви кляті. Жоден крук не перетне цю лінію... принаймні жодний, який слугує очима Мороку. Трал-лока сюди можна заштовхати лише силоміць, а щоби змусити мерддраала його сюди штовхати, знадобиться страшенно могутня сила. Тут нема місця і для Айз Седан також. Тут не працює Єдина Сила; звідси вони не можуть торкнутися Істинного Джерела. Не можуть навіть відчути Джерело — воно для них зникає. А від цього у них наче свербіж усередині робиться. їх так трясе, наче вони пиячили сім днів поспіль. Це — безпека.

Спершу Перрин не помітив, аби місцевість змінилася: ті самі розложисті пагорби, ті ж кряжі, що вони перетинали цілісінький день. А тоді він помітив зелені паростки серед сухої трави; їх було небагато, і їм було важко, але такого він цього року ще ніде не помічав. І бур’янів серед трави майже не було. Він не уявляв, що б це могло означати, але відчував... щось таке в цьому місці. І сказане Ілайсом наче нагадувало йому щось давно чуте...

— Що це за місце? — промовила Еґвейн. — Мені воно не подобається.

— Ta стеддінґ же! — заричав Ілайс. — Ви що, ніколи легенди не чули? — Звісно, оґіріп тут не бувало років десь так три тисячі з лишком, з часу самої Світотрощі, але ж це стеддінг створив оґірів, а не оґіри створили стеддінґ,

— Це ж лише легенда, — затинаючись, пробелькотів Перрин. — В легендах стеддінґ завжди слугував притулком — хоч від Айз Седай, хоч від створінь Батька Брехні.

Ілайс випростався; якщо він і не геть посвіжішав, то зараз ніхто не сказав би, що він біг майже весь день.

— Ходімо. Краще нам забратися трохи вглиб цієї легенди. Круки не можуть полетіти сюди за нами, але якщо ми будемо близько до межі, вони зуміють нас помітити, а їх може виявитися стільки, що вистачить, аби оточити всю цю місцевість. Нехай уже вони полюють деінде.

Перрин хотів би залишитися, де зараз стояв, у нього тремтіли ноги, вимагаючи, щоб він ліг на землю і полежав хоч би з тиждень. Миттєве полегшення вже закінчилося, втома та біль повернулися. Він змусив себе ступити один крок, тоді ще один. Легше не ставало, але він ішов далі. Еґвейн довелося хльоснути Белу поводами, щоби та зрушила з місця. Ілайс знову припустив уперед і перейшов на ходу тільки тоді, коли стало зрозуміло, що інші за ним не встигають. На швидку ходу.

— Чому б нам... не... залишитися тут? — задихано запитав Перрин. Він хапав повітря широко розкритим ротом, виштовхуючи слова у проміжках між глибокими нерівними вдихами та видихами — Якщо це насправді... стеддінґ. Тут ми будемо в безпеці. Траллоків... нема. Айз Седай... теж нема. Чому б нам... просто не залишитися тут... доки все закінчиться? Може, вовки теж не зможуть сюди увійти?

— А скільки треба часу, щоби це закінчилося? — Ілайс подивився через плече, звівши брову. — Що ви тут їстимете? Траву, як ця конячка? Крім того, про це місце відомо й іншим, а людям ніщо не завадить сюди зайти, навіть найлихішим. А тут є лише одна місцина, де можна знайти воду. — Стурбовано насупивши брови, він роззирнувся, уважно розглядаючи місцевість. Перрин відчув, що Ілайс кличе вовків. Покваптеся, Покваптеся, — Ми скористалися шансом обрати менше зло, а круки, звісно, належать до більшого. Ходімо. Залишилася миля чи дві.

Перрин застогнав би, якби не намагався берегти дихання.

На низьких пагорбах почали з’являтися великі валуни — сірі, неоковирні, порослі лишайником брили, іноді завбільшки як будинок. Вряди-годи їх обплутувала ожина, а зарості низькорослого чагарники часто майже ховали їх від людського ока. Де-не-де крізь сухе буре ожинове кущовиння пробивався зелений пагін, і це теж свідчило, що вони зайшли в особливе місце. Те, що вражало землю за його межами, вадило й тут також, але тут завдані землі рани були не такими глибокими.

Зрештою вони вибралися на ще один схил і побачили біля підошви пагорба озерце. Невеличке — будь-хто з них міг перейти його убрід за пару кроків, — воно було таке чисте, таке прозоре, що його піщане дно виднілося, наче крізь скляну шибку. Навіть Ілайс з ентузіазмом припустив схилом униз.

Діставшись озерця, Перрин розпластався долілиць і занурив голову у воду. За мить він уже відфоркувався, ошелешений холодом води, що підіймалася з глибин землі. Він затрусив головою, розбризкуючи краплі з довгого волосся. Егвейн розсміялася, хлюпнула на нього водою ще. Але в очах Перрина не було радості. Дівчина спохмурніла і хотіла вже щось сказати, та Перрин знову опустив обличчя в воду. Не треба питань. Не зараз. Жодних пояснень. Крихітний голосок глузливо озвався з глибин свідомості: Але ти би зробив це, хіба ні?

Трохи згодом Ілайс відірвав їх від ставка:

— Якщо хтось хоче їсти, то мені потрібна допомога!

Еґвейн була в доброму гуморі, сміялась та жартувала, готуючи сяку-таку вечерю. У них залишився лише сир та в’ялене м’ясо, а вполювати щось не було жодного шансу. Зрештою у них був ще чай. Перрин робив усе, що треба, але мовчки. Він відчував погляд дівчини, бачив, як її обличчя стає все тривожнішим, але намагався не зустрічатися з нею очима. Поступово вона припинила сміятися, а жарти зависали в повітрі, кожний наступний виходив силуванішим за попередній. Ілайс лише спостерігав, не кажучи ні слова. Потім усі спохмурніли і заходилися їсти у цілковитій тиші. Червоне сонце низько висіло над західним небокраєм, і їхні тіні стали довгими та тонкими.

Поночіє за годину, не більше. Якби не стеддінґ, ми всі були б зараз мертві. То ти врятував би її від такої смерті? Зрубав би її, наче молоде деревце? Але ж деревця не спливають кров'ю. Вони не скрикують, не дивляться тобі в очі, не питають: «Чому?»

Перрин усе більше заглиблювався в себе. Підсвідомо він відчував, наче хтось глузує з нього. Жорстоко. Не Морок, ні. Він майже бажав, щоби це було так. Але це був не Морок. Це був він сам.

Цього разу Ілайс порушив своє правило щодо вогнищ. Дерев тут не було, але він наламав сухого гілля з кущів і розпалив багаття біля величезної брили, що випиналася зі схилу. Товсті нашарування кіптяви на її кам’яному боці сказали Перрину, що це місце обирали для перепочинку цілі покоління мандрівників.

Та частина брили, що випиналася над її стопою, здавалася заокругле-нішою, а на одному з боків на шорсткуватій поверхні, напівзатягнутій старим побурілим мохом, чорніла глибока щілина. Жолобки та западини на округлій частині скелі видалися Перрину трохи дивними, але він надто поринув у похмурі роздуми, аби зацікавитися ними. А от Еґвейн, поки їла, уважно вивчала скелю.

— Це, — зауважила вона трохи згодом, — схоже на око.

Перрин зморгнув; це справді виглядало як око, попри всю сажу та кіптяву.

— Це і є око, — озвався Ілайс. Він сидів спиною до вогнища та скелі, оглядаючи навколишню місцевість і прожовуючи смужку сушеного м’яса, не набагато м’якішу за шкіряний ремінець. — Око Артура Яструбине Крило. Око Високого Короля. Це те, чим скінчилися його могутність та слава. — Він промовив це байдуже. Втім, він навіть жував неуважно: погляд і вся увага Ілайса були прикуті до навколишніх пагорбів.

— Артур Яструбине Крило! — вигукнула Еґвейн. — Ви жартуєте! Це ж взагалі не око. Навіщо комусь викарбовувати око Артура Яструбине Крило на цій скелі?

Ілайс озирнувся на дівчину через плече і пробурчав:

— І чого вас тільки навчають, сільську дрібноту? — Він пирхнув і повернувся до свого спостереження, втім, розповідь продовжив:—Артур Пейндраґ Танріалл, Високий Король, об’єднав усі землі від Великого Гнилолісся до Моря Штормів, від Аритського океану до Аїльської пустелі, і навіть деякі землі, що лежать за пустелею. Легенди кажуть, ніби він правив усім світом, але навіть і того, чим він насправді правив, вистачило би будь-кому і без легенд. І він приніс на ці землі мир та справедливість.

— Всі були рівні перед законом, — промовила Еґвейн,—і жодна людина не здіймала руку на іншу.

— Отже, легенди ви принаймні чули, — сухо хмикнув Ілайс. — Артур Яструбине Крило приніс мир та справедливість, але він зробив це вогнем і мечем. Дитина могла проїхати на коні наодинці від Аритського океану до Хребта Світу, маючи з собою мішок золота, і їй не було чого боятися, але суд Високого Короля був жорстким, як скеля, для тих, хто зважувався кидати виклик його владі, якщо навіть виклик полягав у самому їхньому існуванні або йшов від людей, які просто забрали собі в голову, ніби вони можуть кинути йому виклик. Простий люд мав і мир, і справедливий суд, і повні животи, але він двадцять років тримав в облозі Тар Балон і призначив винагороду в тисячу золотих крон за голову кожної Айз Седай.

— Я гадала, вам не до вподоби Айз Седай, — сказала Еґвейн.

Ілайс криво посміхнувся:

— Не має значення, що мені до вподоби чи не до вподоби, дівчинко. Артур Яструбине Крило був пихатим йолопом. Цілителька Айз Седай могла врятувати його, коли він захворів, чи його отруїли, як каже дехто, але всі Айз Седан, що залишилися живі, рятувалися за Сяйливими мурами, використовуючи всі свої сили, аби не впустити у місто військо, від багать якого, кажуть, ніч перетворювалась на день. Та й зрештою вій і не підпустив би до себе жодну Айз Седай. Він ненавидів Айз Седай не менше, ніж ненавидів Морока.

Еґвейн стиснула губи, але коли заговорила, то запитала лише:

— І як все це стосується того, око це Артура Яструбине Крило чи ні?

— А ось як, дівчино. Коли скрізь запанував мир, крім тих земель, що за океаном, коли всі люди вигукували йому хвалу, куди б він не пішов — а вони, бачте, насправді любили його; він був суворий, але тільки не з простим народом, — отож, коли він уже все мав, він вирішив, що пора збудувати собі столицю. Нове місто, яке не було би пов’язане в головах людей з будь-якими минулими подіями, постатями чи інтригами. Він вирішив збудувати його тут, у самому центрі земель, межами яких слугували моря, пустеля та Гнилолісся. Тут, де жодна Айз Седай ніколи не з’явиться з власної волі і ніколи не зможе застосувати Силу. Столицю, звідки одного дня на весь світ пошириться мир та справедливість. Коли народ почув відозви, озвучувані герольдами, люди почали збирати гроші на пам’ятник Артуру. Більшість з них вважала, що від нього до Творця лише один крок. Дуже малий крок. П’ять років пішло на те, щоби викарбувати статую та звести монумент. Статуя Артура Яструбине Крило була в сто разів вищою за будь-яку людину. Вони збудували монумент на цьому місці, а навколо нього повинно було постати місто.

— Тут ніколи не було міста, — недовірливо промовила Еґвейн. — Якби було, то хоч щось мусило би залишитися. Хоч щось.

Ілайс кивнув, не припиняючи своїх спостережень.

— Справді не було. Артур Яструбине Крило помер того ж дня, коли статуя була закінчена, а його сини та решта родаків розпочали боротьбу за трон Яструбиного Крила. Статуя стояла самотою серед цих пагорбів. Сини, небожі, кузени — всі вони померли, і навіть останні його нащадки зникли з лиця землі. Може, залишився хтось, хто переплив Аритський океан. Знайшлися такі, які хотіли би знищити навіть пам’ять про нього, якби їм це вдалося. Книги спалювали лише через те, що в них згадувалося його ім’я. Зрештою після нього нічого не залишилося, тільки згадки в легендах, та й вони переважно брехливі. Так закінчилася його слава.

Зрозуміло, боротьба не припинилася лише тому, що Яструбине Крило помер. Як і весь його рід. Залишався трон, який треба було вибороти, і кожний лорд, і кожна леді, котрі спромоглися набрати собі вояків, його домагалися. Так почалася Столітня війна. Насправді, вона тривала сто двадцять три роки, і події тих часів здебільшого звіялися разом із димом спалених міст.

Багатьом вдалося заволодіти якоюсь частиною цих земель, проте ніхто не міг захопити їх цілком, і саме в ці роки хтось скинув цю статую. Можливо, ті люди більше не могли стерпіти, коли подумки порівнювали себе з ним.

— Спочатку ви говорили так, наче ви його зневажаєте, — сказала Еґвейн, — а тепер так, наче ви ним захоплюєтесь.

Вона похитала головою.

Ілайс повернувся і глянув на неї спокійним незмигним поглядом.

— Якщо збираєтесь пити чай ще, то пийте зараз. Я загашу вогнище до потемків.

Тепер Перрин ясно розрізняв око, навіть попри те, що починало сутеніти. Воно було більше за людську голову, і тіні, що падали на нього, робили ного схожим на око крука — тверде, чорне, безжальне. Тепер він волів би заночувати десь в іншому місці.

РОЗДІЛ 30

ДІТИ ТІНІ

Еґвейн залишилася сидіти біля вогнища, розглядаючи уламок статуї, а Перрин спустився до озерця, аби побути на самоті. День згасав, і зі сходу вже починав задувати нічний вітер, брижачи водне дзеркало. Перрин витяг сокиру з петлі на поясі і взявся крутити її в руках. Ручка з ясеня, як рука завдовжки, гладенька й прохолодна на дотик. Він ненавидів свою сокиру, із соромом пригадуючи, як пишався нею в Емондовому Лузі, коли ще не знав, що збиратиметься нею зробити.

— Ти що, аж так її ненавидиш? — почувся з-за спини голос Ілайса.

Юнак перелякано підскочив, ледь не впустивши сокиру, і лише тоді зрозумів, хто це.

— Ви що, теж можете читати мої думки? Так само, як вовки?

Ілайс схилив голову на плече, насмішкувато дивлячись на хлопця.

— Та на твоєму обличчі навіть сліпий усе прочитає, хлопче. Кажи, як є. Ти ненавидиш цю дівчину? Зневажаєш її? В цьому вся справа? Ти був готовий її вбити, бо терпіти її не можеш, а вона тобі як тягар на плечах, ще й помикає тобою завдяки усім цим своїм жіночим штучкам.

— Еґвейн ніколи не була тягарем ні для кого, — запротестував юнак. — Вона завжди робить те, що має зробити. Я її не зневажаю, я її люблю. — Він кинув погляд на Ілайса, наче підозрюючи, що той розсміється. — Не в тому сенсі. Тобто не скажу, що вона мені як сестра, але вони з Рандом... Кров та попіл! Якби ми попалися тим крукам... Якби тільки... Я не знаю.

— Все ти знаєш. Якби вона могла обрати, якою смертю померти, що б вона обрала, як ти гадаєш? Один точний удар твоєї сокири чи таку смерть, якою померли ті звірі, котрих ми сьогодні бачили? Я, наприклад, знаю, що би обрав.

— Але я не маю жодного права обирати за неї. Не кажіть їй нічого, будь ласка. Про... — Він стиснув держак сокири обома руками, так що м’язи напнулися — міцні м’язи як на його вік, результат довгих годин вправляння з молотом у кузні майстра Луггана. На мить йому здалося, що грубий дерев’яний держак трісне. — Ненавиджу цю кляту штуку, — проричав він. — Не знаю, нащо вона мені, навіщо я розгулюю з нею, наче дурень із писаною торбою. Я б не зміг цього зробити насправді. Коли все це було лише в уяві, я міг удавати, ніби... — Він глибоко зітхнув і закінчив ледь чутно: — Тепер усе змінилося. Я не хочу й до рук цю сокиру брати! Ніколи!

— Візьмеш.

Перрин підняв сокиру, наче збираючись закинути її в озеро, але Ілайс схопив його за зап’ясток.

— Ти братимеш її до рук, хлопче, і доки ти ненавидиш її, ти пускатимеш її в діло мудріше, ніж інші. Зачекай. От коли ти припиниш цю штуку ненавидіти, прийде час закинути її якомога далі і бігти від неї геть.

Перрин зважував сокиру в руках, усе ще борючись зі спокусою залишити її на дні озера. Легко йому казати: зачекай. А якщо я зачекаю, а тоді вже не зможу її викинути?

Він відкрив було рота запитати Ілайса про це, але не встиг сказати ні слова. Послання від вовків, і таке термінове, що у нього потемніло в очах. На мить він забув, що збирався сказати, забув, що взагалі збирався щось казати, забув навіть, як це — говорити, як це — дихати Ілайс зробився сам на себе не схожий, а його погляд, здавалося, звернувся вглиб і водночас кудись удалину. Відтак усе минуло, так само швидко, як і налетіло. Це була лише найкоротша мить, один удар серця, та цього виявилося доволі.

Перрин стріпнувся і набрав повні легені повітря. Ілайс не барився ні секунди: щойно він отямився, як щодуху помчав до багаття. Перрин мовчки кинувся за ним.

— Гаси вогонь! — хрипко гукнув Ілайс до Еґвейн. Він відчайдушно махав їй рукою і, здавалося, намагався кричати пошепки. — Швидко!

Дівчина звелася на ноги, спантеличено дивлячись на нього, відтак ступила до вогнища, але повільно, вочевидь не тямлячи, що відбувається.

Ілайс стрілою промчав повз неї і схопив чайник, але обпікся і вилаявся. Перекидаючи чайник з руки в руку, не звертаючи уваги на біль, він вилив з нього воду на вогонь. Трохи відставши від бороданя, підбіг Перрин і відразу ж почав ногами закидати землею жар, що шипів і парував від останніх крапель чаю. Перрин не зупинявся, доки не була затоптана остання вуглинка.

Ілайс кинув чайник Перрину, а той одразу із задушеним зойком впустив його на землю. Юнак дув на руки та сердито зиркав на Ілайса, але той був надто заклопотаний маскуванням слідів їхнього перебування, аби звернути на це .увагу.

— Жодного шансу приховати, що тут хтось був, нема, — сказав Ілайс. — Швидко забираємося звідси та будемо сподіватися, що вони не звернуть на це уваги. Кров та попіл, але ж я був упевнений, що це просто круки.

Перрин швидко засідлав Белу, водночас перевіряючи, чи на місці його сокира.

— Хто це? — тремтячим голосом запитала Еґвейн. — Траллоки? Щезники?

— Тікайте на схід чи на захід, — сказав Ілайс, звертаючись до Пер-рина. — Знайдіть місце, де заховатися, а я приєднаюся до вас, як тільки зможу. Якщо вони побачать вовка...

Він стрілою метнувся геть, пригнувшись так низько, наче справді хотів побігти на чотирьох, і за мить розчинився у довгих вечірніх тінях.

Еґвейн поспіхом збирала свої нечисленні пожитки, не припиняючи вимагати від Перрина пояснень. Вона була настійливою, а оскільки він на хвилину забарився із відповіддю, у голосі її залунав переляк. Перрин також був наляканий, але страх змушував його рухатися швидше. Він заговорив лише тоді, коли вони вже вирушили в напрямку призахідного сонця. Швидко крокуючи попереду Бели, тримаючи сокиру напереваги біля грудей, він короткими фразами розповів їй, що знав, водночас видивляючись місце, де вони могли б затаїтися та чекати на Ілайса.

— Суне велика юрба верхівців. Вони наздогнали вовків ззаду, але ще не помітили їх. Вони рухаються до озера. Можливо, вони тут не через нас: це єдине джерело води на багато миль. Але Ряба каже... — Він озирнувся на дівчину, хоча в химерних тінях низького сонця не зміг розібрати виразу її обличчя. Що вона думає? Дивиться на мене так, наче я хтось геть інший? Наче вона мене не знає? — Ряба каже, вони мають неправильний запах. Це наче... наче те, як неправильно пахне скажена собака. — Озерце залишилося далеко позаду, його вже було не роздивитися. Він ще розрізняв крізь присмерк валуни, що були уламками статуї Артура Яструбине Крило, але вже не міг би сказати, під яким з них було їхнє вогнище. — Ми заховаємося подалі від них, як тільки знайдемо місце, і чекатимемо на Ілайса.

— Чому вони повинні нас переслідувати? — запитала вона з притиском. —Ми ж гадали, що тут безпечно. Світло, має ж бути десь безпечне місце.

Перрин відчайдушно шукав, де заховатися. Вони не могли відійти від озерця на значну відстань, а темніло швидко. Невдовзі стане надто темно, аби рухатися. Слабке світло все ще трималося на верхівках пагорбів, і з видолинків, де вже стояла майже непроникна темрява, воно здавалося сліпучим. Ліворуч на тлі неба викарбувалося темне громаддя — величезний плаский камінь виступав зі схилу, затопивши темрявою все під собою.

— Сюди, — сказав Перрин.

Він побіг до пагорба, озираючись, чи не видно тих вершників, що женуться за ними. Нікого, поки що. Йому доводилося раз у раз зупинятися і чекати на Еґвейн верхи на Белі. Дівчина припала до шиї конячки, а та обережно вибирала місце, куди поставити ногу на нерівній поверхні. Перрин подумав, що, можливо, і вершниця, і кобила втомилися значно більше, ніж він гадав. Лише б це було добре місце для схованки. Боюся, відшукати інше ми вже не зможемо.

Зупинившись біля підніжжя пагорба, Перрин уважно роздивився масивну та пласку скелю, що чітко вимальовувалася на тлі неба, виступаючи майже з самісінької вершини. Щось напрочуд знайоме проглядало в трьох нерівних уступах з одного боку плити та одному — з іншого. Він піднявся схилом та обійшов камінь, обмацуючи його. Попри століття вивітрювання та вимивання Перрин усе ще відчував чотири колони, що виходили зі спільної основи. Він підняв голову й подивився на східчасту верхівку каменя, що здіймалася над його головою вгору гігантським піддашком. Пальці. Ми знайдемо укриття в долоні Артура Яструбине Крило. Може, тут ще збереглася частка його справедливості.

Він зробив знак Еґвейн підійматися. Вона не поворухнулася, тож йому довелося зісковзнути вниз і розповісти про знахідку.

Еґвейн подивилася на пагорб, задерши голову.

— Як ти можеш щось бачити? — запитала вона.

Перрин відкрив було рота щось сказати, але промовчав. Він тільки облизав сухі губи, озираючись навкруги, позаяк уперше усвідомив, що він бачить. Сонце вже сіло. Воно було за обрієм, а місяць уповні ховався за хмарами, але для нього все навкруги було ще огорнуто пурпуровим серпанком присмерку.

— Я відчуваю скелю, — промовив він нарешті. — Це повинна бути скеля. Вони не зможуть роздивитися нас у затінку, навіть якщо будуть проходити тут.

Хлопець узяв Белу за повід, аби завести її в схованку під кам’яною рукою. Спиною відчував погляд Еґвейн.

Коли він допомагав дівчині злізти з сідла, ніч вибухнула вигуками, що долинали від озера. Еґвейн поклала руку на плече Перрина, і він зрозумів її німе питання.

— Ці чоловіки побачили Вітра, — сказав він неохоче. Важко було зрозуміти, що кажуть вовки. Щось про вогонь. — У них смолоскипи. — Він

затягнув її аж під самі пальці і припав до землі поруч з нею. — Вони розбиваються на пошукові групи. їх дуже багато. А вовки поранені. — Він постарався, аби голос його лунав впевненіше. — Проте Ряба й інші можуть бігти, навіть попри поранення, а нас вони не сподіваються. Люди не бачать того, чого не сподіваються. Невдовзі вони припинять пошуки і стануть на ночівлю.

Там десь разом із вовками Ілайс, і він не кине їх, доки на них полюють. Так багато вершників. І вони такі завзяті. Чому вони такі завзяті?

Він бачив, як Еґвейн кивнула, хоч сама вона цього і не відчула в темряві. — З нами все буде добре, Перрине.

Світло, вражено подумав він, вона намагається мене заспокоїти.

Крики не вщухали. Вдалині рухалися смолоскипи. Мерехтливі цятки світла серед темряви.

— Перрине, — тихо промовила Еґвейн, — ти танцюватимеш зі мною в неділю? Якщо ми на той час будемо вдома?

У нього затремтіли плечі, і він мовчки стояв, не знаючи, сміятися йому чи плакати.

— Я танцюватиму з тобою. Обіцяю. — Мимохіть його руки міцніше стиснули держак сокири, і він збагнув, що все ще тримає її напоготові. Він стишив голос до шепоту. — Обіцяю, — повторив він, вклавши в ці слова всю надію, яку зміг віднайти в собі.

Загони вершників зі смолоскипами розсипалися пагорбами, по десять-дванадцять людей в кожному загоні. Годі було навіть злічити, скільки було таких загонів. Іноді на очі траплялися по три-чотири групи вкупі. Обнишпорюючи місцевість, вони весь час перегукувалися. Іноді в ночі лунало ще й іржання коней і крики людей.

Перрин бачив усе це з різних місць. Він причаївся на схилі поруч з Еґвейн, спостерігаючи, як кружляють в пітьмі смолоскипи, нагадуючи світляків, і водночас подумки біг з Рябою, і Вітром, і Стрибуном. Вовки були надто зранені круками, аби бігти швидко й далеко, тому вони намагалися вигнати людей з темряви, відтіснити їх з-під захисту їхніх багать. Зрештою, коли в ночі нишпорять вовки, люди завжди шукають прихисток біля вогню. Дехто з вершників вів за повіддя ще одного коня, коні іржали, спиналися дибки, дико поводили очима, коли між ними шугали сірі тіні, хропіли, кидалися вбік, вириваючи повіддя з рук, розбігалися навсібіч. Коні під вершниками теж іучно іржали, коли з темряви вилітали сірі привиди, а гострі ікла розривали їм підколінні сухожилля. Інколи встигали крикнути і їхні вершники — перед тим, як вовчі щелепи виривали їм горло. Ілайс був серед них, ще непомітніший у темряві, він крався посеред ночі зі своїм довгим кинджалом, наче двоногий вовк з одним гострим сталевим іклом.

Крики часто змінювалися прокляттями, проте переслідувачі не хотіли відмовлятися від пошуків.

Раптом Перрин зрозумів, що люди зі смолоскипами дотримуються плану. Щоразу, коли пошукові групи з’являлися в його полі зору, виявлялося, що принаймні одна з них знаходилася все ближче до схилу пагорба, на якому переховувалися вони з Еґвейн. Ілайс сказав заховатися, але... А якщо ми побіжимо ? Можливо, темрява приховає нас, якщо ми рухатимемося. Можливо. Якщо для цього буде досить темно.

Він повернувся до Еґвейн, проте все вже склалося інакше. Смолоскипи скупчились біля підніжжя пагорба — близько десятка, — а тоді, похитуючись у такт кінського клусу, взяли його у кільце. У світлі смолоскипів виблискували вістря списів. Перрин завмер, затамувавши подих, вчепившись у держак сокири.

Вершники проминули пагорб, але один із них гукнув іншим, і смолоскипи гойднулися назад. Перрин гарячково шукав шлях утечі. Але щойно вони поворухнуться, їх одразу помітять, якщо вже не помітили, і щойно їх помітять, вони не матимуть жодних шансів, і темрява їм не допоможе.

Вершники підступили до самого підніжжя, тримаючи смолоскипи в одній руці і довгі списи в іншій, правуючи кіньми колінами. У світлі смолоскипів Перрин розгледів білі плащі Дітей Світла. Вони високо підносили смолоскипи й нахилялися в сідлах уперед, намагаючись зазирнути в глибоку темряву під пальцями Артура Яструбине Крило.

— Там, нагорі, щось є, — сказав один із вершників. Говорив він надто голосно, наче боявся того, що могло знаходитися за колом, яке вихоплював з пітьми його смолоскип. — Кажу вам, там хтось може ховатися. Он хіба це не кінь?

Еґвейн схопила Перрина за руку, в темряві її очі здавалися величезними. Хоч пітьма приховувала вираз її обличчя, не можна було не зрозуміти її мовчазного питання. Що робити? Ілайс та вовки продовжували своє нічне полювання. Коні біля підніжжя пагорба нервово переступали з ноги на ноіу. Якщо ми зараз кинемося навтьоки, вони нас знайдуть.

Один із білоплаїцників висунувся на коні уперед і гукнув, задерши голову до вершини:

— Якщо ви розумієте людську мову, спускайтеся та здавайтеся. Якщо ви ходите у Світлі, вам нічого не загрожує. Але якщо ви не здастеся, вас буде вбито. На роздуми у вас одна хвилина.

Вершники виставили вперед списи, їхні вістря палали вогнем у відблисках смолоскипів.

— Перрине, — прошепотіла Еґвейн, — нам не втекти від них. Якщо ми не здамося, вони нас уб’ють. Перрине?

Ілайс та вовки все ще були на свободі. Ще один далекий, хлипкий крик: якийсь білоплащник надто близько підібрався до Рябої. Якщо ми побіжимо... Еґвейн дивилася на нього, чекаючи, що він вирішить. Якщо ми побіжимо... Він стомлено похитав головою, підвівся і, спотикаючись, побрів, наче сомнамбула, в напрямку Дітей Світла. Почув, як зітхнула й пішла вслід за ним Еґвейн, хоч ноги її не слухалися. Чому ці білоплащники такі завзяті, наче ненавидять вовків усією душею? Чому вони неправильно пахнуть ? Коли вітер дув з боку вершників, йому здавалося, що він майже відчуває цей неправильний запах.

— Кинь сокиру, — гаркнув ватажок.

Перрин шкандибав до нього, морщачи носа, аби вибавитися від того запаху.

— Кинь її, тупий селюче!

Вістря списа націлилося Перринові в груди. Якусь мить він тупо дивився на те вістря — гостре, сталеве, достатньо довге, аби прохромити його наскрізь, а тоді зненацька заволав:

— Ні!

Проте звертався він не до вершника.

З ночі вилетів Стрибун, а Перрин зараз був з вовком одним цілим. Стрибун, який ще вовченям, дивлячись, як у небі ширяють орли, страшенно хотів і собі так літати. Мале вовченя, яке підстрибувало, підстрибувало і підстрибувало, доки навчилося стрибати вище за будь-якого іншого вовка. І якого ніколи не полишало дитяче бажання літати в небі, як орли. З ночі вилетів Стрибун, у стрибку розпрощавшись із землею, здійнявшись у повітря, наче орел. Одну мить залишив він білоплащнику — тільки видихнути прокляття, а тоді його щелепи зімкнулися на горлі людини, що націлила свій спис на Перрина. Від удару вершника просто вибило із сідла, і вони обидва, вершник і вовк, упали. Перрин відчув, як хрускотить людська горлянка, відчув смак крові.

Стрибун приземлився м’яко, вже облишивши вбитого ним чоловіка. Хутро на ньому потемніло від крові, його крові та крові інших. Глибока рана на голові йшла через порожню ліву очницю. Погляд здорового ока на мить зустрівся з двома очами Перрина. Біжи, брате! Він крутнувся, аби стрибнути знову, злетіти в небо, ще раз, востаннє, і спис пришпилив його до землі. Другий спис на всю довжину протнув йому ребра й увійшов у землю. Смикаючи лапами, він кусав ратища, що тримали його. Літати в небі.

Біль переповнив Перрина, і він закричав, і крик цей був чимось схожий на вовче гарчання. Не роздумуючи, він, як і раніше, кричучи, кинувся вперед. Всі думки вилетіли йому з голови. Вершники згромадилися такою тісною купою, що не могли скористатися списами, а сокира в його руках стала легенькою, наче пір’їнка, перетворилася на величезне сталеве вовче ікло. Щось важке вгатило його по голові і, вже падаючи, він ще не знав, кого вбито — Стрибуна чи його самого.

— ...Літати, як орли.

Щось пробурмотівши, Перрин розплющив затуманені очі. У голові наморочилось, а чому — хлопець не пам’ятав. Мружачись від світла, він роззирнувся. Еґвейн стояла на колінах і дивилася на нього. Він лежав у квадратному шатрі, завбільшки як кімната середніх розмірів у фермерському будинку, напнутому просто на землі. Лойові лампи на високих стояках, по одній в кожному кутку, давали яскраве світло.

— Дякувати Світлу, Перрине, — видихнула дівчина. — Я боялася, що вони тебе вбили.

Не відповідаючи, він дивився на сивоголового чоловіка, який сидів на єдиному в шатрі стільці. Чоловік повернув до юнака обличчя і подивився на нього темними очима, достоту як може дивитися люблячий дід на свого онука. Це обличчя і цей погляд, здалося Перрину, дивно не гармонували з білосніжною курткою чоловіка, блискучими обладунками та біло-золотим плащем поверх них. Це було лагідне обличчя поважної й грубувато-добродушної людини, й умеблювання шатра відповідало йому своєю вишуканою простотою. Стіл, похідне ліжко, умивальник з простою білою мискою та глеком, одна дерев’яна скриня, інкрустована простим геометричним орнаментом. Дерево було відполіроване до м’якого блиску, металеві частини теж блищали, але не надто яскраво, і ні в чому не можна було помітити показного блиску. Усі речі в шатрі свідчили про майстерність тих, хто їх робив, але ця майстерність не кидалася в очі. Її міг помітити та оцінити лише той, кому доводилося спостерігати за тим, як працюють справжні майстри — наприклад, майстер Лугган або майстер Айдер, столяр-червонодеревець.

Хмурячись, чоловік ворушив кінчиком пальця дві купки якихось речей на столі перед собою. В одній із цих купок Перрин упізнав речі з власної кишені, а ще свій поясний ніж. Монета, що її дала хлопцеві Морейн, покотилася стільницею, і чоловік задумливо підштовхнув її на місце. Морщачи губи, він облишив купки речей і взяв зі столу сокиру Перрина, зважуючи її на руці. Відтак знову уважно подивився на хлопця та дівчину.

Перрин спробував підвестися, проте йому завадив гострий біль у кінцівках. Перрин вперше усвідомив, що його руки та ноги зв’язані. Він перевів погляд на Еґвейн. Вона сумно повела плечима і перекрутилася так, аби Перрин міг побачити її спину. Її зап’ястки та щиколотки багаторазово стягувало мотуззя, що аж вп’ялося в тіло. Пута на ногах і руках дівчини з’єднувала ще одна мотузка, настільки коротка, що якби Еґвейн хотіла звестися на ноги, то змушена була би зігнутися дугою.

Перрин дивився на це широко розплющеними очима. Мало того, що їх з Еґвейн зв’язали, на них ще й витратили стільки мотузок, що вистачило б утримати коней. Хто ми такі, на їхню думку?

Сивоголовий чоловік спостерігав за ними із зацікавленням і задумою, нагадуючи майстра аль’Віра, коли той обмірковував якусь проблему. Він тримав у руці сокиру, наче забувши про неї.

Запона шатра відхилилася, і всередину зайшов високий чоловік. Очі на його довгастому та кощавому обличчі так позападали, що дивилися наче з печери. На ньому небуло ні грама жиру, взагалі зайвої плоті, здавалося, що шкіра туго напнута просто на м’язи та кістки.

Перш ніж запона впала вниз, Перрин устиг помітити, що за стінами шатра чорніє ніч, освітлена вогнищами, а біля входу до шатра стоять на варті ще два білоплащники. Щойно прибулець опинився в шатрі, він випростався, наче залізний стрижень, дивлячись просто перед собою на дальню стіну шатра. Його обладунок, змайстрований із кілець та пластинок, виблискував сріблом на тлі білих плаща та одягу.

— Мілорд-капітане. — Голос чоловіка був такий само негнучкий, як і його постать, і скрипучий, але монотонний, позбавлений будь-яких інтонацій.

Сивоголовий недбало змахнув рукою.

— Вільно, чадо Баяре. Ви підрахували, у що нам обійшлася ця... зустріч?

Високий чоловік трохи розставив ноги, але більше жодних вільностей в його позі Перрин не помітив.

— Ми маємо дев’ять убитих, мілорд-капітане, і двадцять трьох поранених, семеро з них тяжко. Але всі можуть їхати верхи. Ми втратили тридцять коней. їм перерізали підколінні сухожилля! — На цьому пункті в його беземоційній доповіді пролунав певний наголос, так наче те, що сталося з кіньми, було значно гірше за вбитих і поранених людей. — Багато запасних коней розбіглося. Можливо, ми знайдемо частину з них, коли розвидниться, мілорде, але, налякані вовками, вони могли забігти далеко, і на те, аби знайти всіх, піде не один день. Ті, хто мали наглядати за ними, переведені на нічне вартування, доки ми дістанемося Кеймліна.

— Ми не можемо витрачати жодного дня, чадо Баяре, — м’яко промовив сивоголовий. — Ми вирушаємо на світанку. Це не можна відтермінувати. Ми повинні прибути у Кеймлін вчасно, адже так?

— Як накажете, мілорд-капітане.

Сивоголовий чоловік подивився на Перрина та Еґвейн і знову відвів очі. — А які у нас трофеї, крім цих двох зелених недомірків?

Баяр набрав повні груди повітря, але з відповіддю завагався.

— Я наказав зняти шкуру з того вовка, що був з ними, мілорд-капітане. З неї вийде непоганий килимок для шатра мілорд-капітана.

Стрибун! Не тямлячи, що робить, Перрин заричав і забився, намагаючись розірвати на собі пута. Мотузки врізалися йому в шкіру, зап’ястки стали мокрими від крові, але послабити пута він не міг.

Баяр уперше подивився на в’язнів. Еґвейн відсахнулася. Обличчя у Ба-яра так само не відображало жодної емоції, як і його голос, але в його запалих очах горів жорстокий вогонь, на подобу полум’я з очей Ба’алзамона. Баяр ненавидів їх так, наче вони були його споконвічні вороги, а не люди, яких він ніколи не бачив до цієї ночі.

Перрин з викликом відповів на цей погляд. Губи його викривилися в хижій посмішці, коли він уявив собі, як його зуби впиваються в горлянку цьому чоловікові.

Раптом його посмішка зів’яла й він спинив сам себе. Мої зуби? Але ж я людина, а не вовк! Світло, повинно ж це колись закінчитися! Але він не відвів погляду, відповідаючи Баяру ненавистю на ненависть.

— Мені не потрібні килимки з вовчої шкури, чадо Баяре. — У голосі капітана було чутно лише м’який докір, але Баяр миттєво знову став «смирно», спина прямісінька, очі дивляться на стіну перед собою. — Ви наче доповідали про те, чого ми досягли цієї ночі, так? Якщо ми взагалі чогось досягли.

— Я сказав би, що на нас напала зграя з п’ятдесяти вовків, може, більше, мілорд-капітане. З них ми вбили двадцять, можливо, тридцять. Я не вважав, що нам варто ризикувати конями, аби привезти в табір їхні туші. Вранці я накажу їх зібрати та спалити — хоча б ті, які не розтятли в темряві. Крім цих двох, було ще не менше дюжини людей. Гадаю, ми вбили п’ятьох чи чотирьох, але ми навряд чи знайдемо тіла, зважаючи на звичку Друзів Морока забирати своїх мертвих, аби приховати втрати. Схоже, це була сила нова на засідка, але постає питання щодо...

Довгань продовжував говорити, а в Перрина перехопило подих. Ілайс? Обережно, неохоче він подумки пошукав Ілайса, вовків... і не знайшов нікого. Відчуття було таке, наче він ніколи не був здатний читати вовчі думки. Вони або мертві, або покинули тебе. Йому захотілося розсміятися гірким сміхом. Нарешті сталося те, чого він бажав, але якою ціною.

Нараз низьким похмурим сміхом розсміявся сивоголовий, і на щоках Баяра розквітли червоні плями.

— Отже, чадо Баяре, ви дійшли такого висновку: ми натрапили на сплановану засідку і були атаковані п’ятьма десятками вовків та дюжиною Друзів Морока? Так? Можливо, коли ви візьмете участь ще в кількох сутичках...

— Але ж мілорд-капітане Борнголд....

— Я би сказав шість-вісім вовків, чадо Баяре, а людей, крім цих двох можливо, узагалі не було. Ентузіазму у вас багато, а досвіду поза містом — обмаль. Нести Світло, коли вулиці та будинки залишилися вдалині, — ц_е геть інша справа. Вовків здається більше, ніж їх є насправді, і людей також. Шість-вісім, не більше, я вважаю.—Червоні плями на щоках Баяра повільно багровіли. — Також я підозрюю, що вони перебували тут з тієї ж причини, що й ми: тут є джерело води, а до наступного водопою їхати принаймні день у будь-якому напрямку. Це значно простіше пояснення, ніж шпигуни чи зрадники серед Дітей, а найпростіше пояснення зазвичай є найімовірнішим. Ви дізнаєтеся про це, коли матимете більше досвіду.

Поки чоловік, схожий на доброго дідуся, говорив, обличчя Баяра взялося мертвецькою білизною, а червоні плями на запалих щоках набрякли фіолетовим. Він скоса зиркнув на двох бранців.

Зараз він ненавидить нас ще сильніше, подумав Перрин, тому, що ми це почули. Але чому він ненавидів нас з самого початку?

— Якої ви думки про цю річ? — сказав лорд-капітан, простягаючи Баяру Перринову сокиру.

Баяр запитально подивився на командира, чекаючи на кивок у відповідь, і лише тоді він узяв зброю. Він зважив сокиру в руці й здивовано крякнув, тоді розкрутив її над головою, так що у найвищій точці дуги вона ледь не зачепила верх шатра. Баяр поводився з нею так упевнено, наче народився з сокирою в руках. Вираз заздрісного захвату промайнув його обличчям, але коли він опустив її, то виглядав нечулим, як і раніше.

— Вона бездоганно збалансована, мілорд-капітане. Примітивно оброблена, але дуже добрим зброярем, можливо, навіть майстром. — Він поглянув на бранців, і очі його спалахнули темним полум’ям. — Це не зброя селянина, мілорд-капітане. Не фермера.

— Так, — сивоголовий чоловік повернувся до Перрина та Еґвейн із втомленою, трохи докірливою посмішкою, як добрий дідусь, котрий знає, що його онуки утнули щось погане. — Мене звати Джеофрам Борнголд, звернувся він до них. — Ти — Перрин, наскільки я зрозумів. А ти, молода жінко, як тебе звати?

Перрин похмуро дивився на нього, але Еґвейн похитала головою.

— Не поводься нерозумно, Перрине. Я — Еґвейн.

— Просто Перрин, і просто Еґвейн, — пробурмотів Борнголд. — Але, гадаю, якщо ви насправді Друзі Морока, то воліли би приховувати свої справжні імена якомога довше.

Перрин із зусиллям підвівся і став на коліна; піднятися на ноги йому не давала мотузка.

— Ми не Друзі Морока, — гнівно заперечив він.

Перрин ще промовляв останнє слово, а Баяр уже був біля нього. Він рухався, наче змія. Хлопець побачив, як у його напрямку хитнувся держак його власної сокири, і спробував ухилитися, але масивне топорище вгатило йому трохи вище вуха. Тільки те, що хлопець уже відсмикував голову назад, врятувало його череп і той не розколовся. Але з очей Перрина аж іскри посипалися. Він упав і так ударився об землю, що аж дух перехопило. В голові усе задзвеніло, по щоці заструменіла кров.

— Ви не маєте права, — розпочала було Еґвейн і скрикнула, коли держак сокири метнувся до неї. Вона відкинулася вбік, і удар просвистів у повітрі, коли дівчина впала долу.

— Припніть свої язики, — промовив Баяр, — коли розмовляєте з Помазаником Світла, або вам їх відріжуть.

Найстрашніше було те, що його голос і надалі був таким же беземоцій-ним. Відрізати їм язики не потішило б його і не засмутило; просто ще одна справа, яку слід зробити.

— Заспокойтеся, чадо Баяре, — після цього Борнголд знову звернувся до полонених. — Гадаю, вам небагато відомо про Помазаників, а також про лорд-капітанів та Дітей Світла? Навряд чи. Тож заради чада Баяра просто спробуйте не сперечатися і не кричати, добре? Я лише бажаю, аби ви ходили у Світлі, а якщо ви дозволятимете гніву брати гору над вами, це нікому не допоможе.

Перрин подивився на людину з кощавим обличчям, котра височіла над ними. Заради чада Баяра? Він відзначив, що лорд-капітан не наказав Баяру залишити їх самих. Баяр піймав його погляд і посміхнувся; посмішка зачепила лише його губи, але шкіра на обличчі натяглася, і воно стале схоже на череп. Перрин здригнувся.

— Чув я про таке. Про людей, що бігають з вовками, — задумливо промовив Борнголд, — хоча бачити мені такого ще не доводилося. Кажуть, що ці люди розмовляють з вовками та з іншими створіннями Морока. Паскудна справа. Змушує думати, що Останньої Битви і справді недовго чекати.

— Вовки не... — Перрин затнувся, бо чобіт Баяра пішов назад, готуючись ударити. Зробивши глибокий вдих, він продовжив спокійніше. Баяр з розчарованою міною опустив ногу. — Вовки — не створіння Морока. Вони ненавидять його. Принаймні вони ненавидять траллоків та щезників.

Перрин з подивом побачив, що кощавий кивнув головою, наче погоджуючись сам із собою.

Борнголд вигнув брову:

— Хто вам таке сказав?

— Один Охоронець, — відповіла Еґвейн. Вона зіщулилася клубочком аби не бачити роздратованих очей Баяра. — Він сказав, що вовки ненавидять траллоків, а траллоки бояться вовків.

Перрин зрадів, що вона не згадала про Ілайса.

— Охоронець, — зітхнув сивоголовий. — Створіння відьом з Тар Валова. Що ще міг він вам сказати, якщо він сам є Другом Морока і прислужником Друзів Морока? Ви хіба не знаєте, що траллоки мають вовчі морди й ікла та вкриті вовчою шерстю?

Перрин заморгав, бажаючи, аби в голові у нього проясніло. Йому здавалося, немов в голові у нього — застиглий, наче холодець, біль, але він відчував, що щось іде не так. Проте йому не вдавалося зібратися з думками, аби зрозуміти, в чому справа.

— Не всі, — пробурмотіла Еґвейн. Перрин стривожено поглянув на Баяра, але кощавий чоловік лише спостерігав за дівчиною. — Деякі з них мають роги, такі як у баранів або цапів, або дзьоби, як у яструба... і ще... ще багато чого.

Борнголд сумно похитав головою:

— Я даю вам можливість виправдатися. А ви з кожним своїм словом закопуєте себе все глибше і глибше. — Він підняв вгору один палець. — Ви бігали з вовками, створіннями Морока. — Другий палець. — Ви визнаєте, що знайомі з Охоронцем, ще одним зі створінь Морока. Сумніваюся, щоби він розповів вам те, що ви кажете, просто принагідно. — Третій палець. — У твоїй кишені, хлопче, була мітка Тар Балона. Більшість чоловіків поза Тар Балоном позбулися б її якнайшвидше. — Четвертий. — Ти маєш зброю воїна, хоча одягнений як фермер. Тобто ти переховуєшся. — Він підняв великий палець. — Вам знайомі траллоки та мерддраали. Тут, далеко на півдні, лише деякі грамотії і ті, хто побував в Порубіжних землях, вірять, що вони існують насправді, а не тільки в казках. Може, ви побували в Порубіжних землях? Якщо так, розкажіть мені, де саме. Я багато подорожував Порубіжжям, тож добре його знаю. Ні? Ну, ні — то й ні. — Він подивився на свої розчепірені пальці, тоді важко зронив долоню на стіл. Обличчя доброго дідуся наче казало, що внучата потрапили насправді в серйозну халепу. — Чому б вам не розповісти мені правду, як це сталося, що ви бігаєте вночі з вовками?

Еґвейн розтулила було рота, але Перрин бачив, як уперто вона випнула щелепу, і зрозумів, що вона збирається розповісти одну з байок, які вони разом вигадали. Це не спрацює. Не тут, не зараз. Голова у нього боліла, і він хотів би мати хоч дрібку часу все обмізкувати. Але часу не було. Хто знає, куди ще подорожував цей Борнголд, які землі та міста йому добре знайомі?

Якщо він спіймає їх на брехні, назад шляху не буде. Борнголд упевниться, що вони й насправді Друзі Морока.

— Ми з Межиріччя, — швидко сказав він.

Еґвейн витріщила на нього очі, і тільки потім схаменулася, та він квапливо викладав усю правду... у власній версії. Вони двоє полишили Межиріччя, аби побачити Кеймлін. Дорогою почули про руїни великого міста, але коли розшукали Шадар Лоґот, натрапили там на траллоків. їм вдалося врятуватися, переправившись через Арінелле, але вони заблукали. Потім вони зустрілися з чоловіком, котрий запропонував провести їх до Кеймліна. Він сказав, що його ім’я їх не стосується, і дружнім його важко було назвати, але вони конче потребували провідника. Вовків вони вперше побачили вже після того, як з’явилися Діти Світла. Вони лише намагалися сховатися, аби їх не з’їли вовки чи не вбили вершники.

— ...Якби ми знали, що ви Діти Світла, — завершив він свою розповідь, — ми б звернулися до вас по допомогу.

Баяр пирхнув, показуючи, що не повірив жодному слову. Перрина це не надто спантеличило; якщо вдалося переконати лорд-капітана, Баяр не зможе їм зашкодити. Ясно було, що Баяр і дихати припинить, якщо так накаже лорд-капітан.

— Охоронця тут немає, — зауважив сивоголовий за хвилину.

Вигадка Перрина провалилася; він так і знав, що йому треба було більше часу, аби все обмізкувати. На допомогу кинулася Еґвейн:

— Ми зустрілися з ним у Бейрлоні. Місто було переповнене рудокопами, що спустилися з гір після зими, і нас у харчевні посадили з ним за один стіл. Ми тільки й розмовляли, поки обідали.

До Перрина повернулася здатність дихати. Дякую, Егвейн.

— Поверніть їм їхні пожитки, чадо Баяре. Звісно, крім зброї. — Коли Баяр здивовано глянув на Борнголда, той додав: — Ви ж не з тих, хто взяв за звичай грабувати непросвітлених, чадо Баяре? Адже це погана справа, чи ні? Людина не може бути крадієм і ходити у Світлі.

Баяр, схоже, боровся зі спокусою посперечатися з таким твердженням.

— То ви нас відпускаєте? — спитала Еґвейн, не в змозі приховати подиву. Перрин підвів голову і подивився на лорд-капітана.

— Звісно, ні, дитино, — сумно відповів Борнголд. — Можливо, ви кажете правду, що ви з Межиріччя, оскільки ви знаєте про Бейрлон та про копальні. Але Шадар Лоґот?.. Це місце дуже, дуже відоме, а надто серед Друзів Морока, і той, хто знає назву, знає і те, що туди не слід іти. Пропоную, аби ви вигадали кращу історію під час подорожі до Амадора. Час ви матимете, оскільки ми повинні зробити зупинку в Кеймліні. Краще, аби ця оповідка була правдивою, дитино. Правда та Світло роблять вільними.

Баяр, забувши свій страх перед сивоголовим чоловіком, розвернувся спиною до бранців і заговорив неприпустимо різко:

— Ви не можете! Це порушення! — Борнголд здивовано вигнув брову, і Баяр, опанувавши себе, замовк, важко дихаючи. — Вибачте, мілорд-капітане. Я забувся, покірливо прошу мені пробачити і готовий понести покарання, але як зазначив мілорд-капітан, ми маємо прибути до Кеймліна вчасно, а тепер, коли ми втратили майже всіх запасних коней, це буде досить важко зробити, а тим паче тягнучи з собою бранців.

— А що б ви запропонували? — спокійно поцікавився Борнголд.

— Покаранням Друзям Морока є смерть. — Рівний голос робив ці слова ще більш жахливими. Він говорив так, наче пропонував розчавити комаху. — Жодних поступок Тіні. Ніякого милосердя до Друзів Морока.

— Ваш ентузіазм можна тільки вітати, чадо Баяре, але, як я часто казав моєму синові Дейну, надмірний запал може мати тяжкі наслідки. Пригадайте, що кажуть Догми: «Жодна людина не є настільки пропащою, що її не можна привести до Світла». Ці двоє ще дуже молоді. Вони не могли опинитися глибоко в Тіні. їх ще можна привести до Світла, якщо тільки вони дозволять прибрати завісу Тіні зі своїх очей. Ми повинні дати їм шанс.

На мить Перрин навіть відчув щось наче симпатію до цього чоловіка, схожого на люблячого дідуся, який встав між ними та Баяром. Тоді Борнголд звернувся до Еґвейн, усе ще посміхаючись їй, як улюбленій онучці:

— Якщо ж ви відмовитеся приєднатися до Світла до того часу, як ми дістанемося Амадора, я буду змушений передати вас Випитувачам, а в порівнянні з ними запал Баяра — наче свіча перед сонцем. — Сивоголовий чоловік промовляв так, наче він шкодує про те, що повинен зробити, але не має жодного наміру вчинити щось не так, як того вимагає його обов’язок. — Покайтеся, відмовтеся від Морока, прийдіть до Світла, визнайте свої гріхи, розкажіть все, що вам відомо про цю мерзенну справу з вовками, і вас це обмине. Ти підеш вільно, у Світлі. — Він перевів погляд на Перрина і сумно зітхнув. Мороз пройняв Перрина до кісток. — Але ти, просто Перрине з Межиріччя... Ти вбив двох Дітей. — Він торкнувся сокири, яку все ще тримав у руках Баяр. — На тебе, побоююся, в Амадорі чекає шибениця.

РОЗДІЛ 31

ВЕЧЕРЯ ЗА ВИДОВИЩЕ

Ранд спостерігав за стовпом куряви, що здіймався в повітря за три-чотири повороти шляху попереду. Мет уже попрямував до здичавілого живоплоту, що тягнувся вздовж узбіччя. Його вічнозелене листя та щільно переплетене гілля сховає їх не згірше за кам’яну стіну, якщо їм лише вдасться знайти лазівку на той бік. З іншого боку дороги за рідкими висохлими кущами в людський зріст розкинулося голе поле, а за ним, десь за милю, починався ліс. Мабуть, це поле належало до не так давно закинутої ферми, але заховатися на ньому не було де. Ранд спробував прикинути швидкість стовпа куряви, враховуючи вітер.

Раптовий порив закрутив пилюгу навколо нього, і все взялося пеленою. Хлопець закліпав, натягнув простий темний шарф на ніс та рот. Від кусючого, досить запиленого шарфа засвербіло обличчя, але так він хоча б не ковтав пил із кожним вдихом. Шарф йому дав якийсь фермер з довгастим обличчям і глибокими зморшками на щоках, що прорізалися через постійну стурбованість.

— Не знаю, від чого чи кого ви втікаєте, — сказав він, занепокоєно наморщивши лоба, — і знати не хочу. Зрозуміло? У мене родина. — Раптом фермер витяг два довгі шарфи з кишені куртки і тицьнув їх хлопцям у руки. — Дрібниця, але беріть. Це моїх хлопців. Вони мають інші. Але ви мене не знаєте, зрозуміло? Зараз тяжкі часи.

Ранд дуже цінував цей шарф. Перелік проявів доброти, який хлопець складав подумки, починаючи з Біломостя, був досить короткий, і йому не вірилося, що той може значно подовшати.

Мет, настільки загорнутий у шарф, що виднілися самі очі, швидко оглядав високий живопліт, смикаючи за гілля в густому листі. Ранд узявся було за ефес з клеймом чаплі у себе на поясі, але прибрав руку. Одного разу вони ось так вирізали діру в живоплоті, і це їх ледь не виказало. Стовп куряви пересувався в їхньому напрямку, і він усе густішав. Це не вітер. Добре, що зараз не було дощу. Дощ прибивав куряву. Хай як рясно дощило, добре вторований шлях ніколи не розмокав, але мокрий шлях не курився. А курява була єдиним для них застереженням. Вони бачили її здалеку, коли ще не чути було тупоту копит. Почути вони могли занадто пізно.

— Тут, — неголосно гукнув Мет. Здавалося, він зробив крок просто крізь живопліт.

Ранд поквапився до вказаного місця. Тут колись давно хтось уже прорізав діру. Вона частково заросла новим гіллям, і з відстані трьох футів жива стіна здавалася такою ж суцільною, як і скрізь, але зблизька можна було помітити, що це лише тонка завіса з листя. Щойно Ранд пропхався крізь живопліт, почув стукіт копит, що все ближчав. Це не вітер.

Ранд припав до землі за ледь прикритим отвором, стискаючи руків’я меча. Вершники проскакали повз. П’ятеро... шестеро... семеро вершників. Чоловіки, вдягнені як простолюдини, але мечі та списи свідчили, що це не селяни. Дехто мав на собі шкіряні туніки з металевими пластинами, у двох на голові були круглі металеві шоломи. Можливо, це купецькі дружинники шукають, до кого б найнятися. Можливо.

Один із вершників мимохідь ковзнув поглядом по живоплоту, проминаючи отвір, і Ранд на дюйм витяг меч із піхов. Зиркаючи поверх шарфа, Мет щось тихенько пробурмотів, наче загнаний у кут борсук. Руку він тримав під курткою; у мить небезпеки хлопець завжди хапався за кинджал з Шадар Лоґота. Ранд не був упевнений, чи збирається він себе захищати кинджалом, чи захищає кинджал з рубіном на ручці. Останнім часом Мет, здавалося, іноді забував про свій лук.

Вершники проскакали неквапною риссю; очевидно, їхали вони кудись із певною ціллю, проте це не потребувало поспіху. Крізь живопліт просіялася курява.

Ранд зачекав, доки тупіт копит стихнув, і тільки тоді обережно просунув голову крізь отвір в огорожі. Стовп куряви був уже далеко і рухався в той бік, звідки прийшли хлопці. На сході небо було чисте. Він вийшов на дорогу, спостерігаючи, як хмара пилу зникає на заході.

— Вони не нас шукали, — промовив він, чи то стверджуючи, чи то питаючи.

Вслід за Рандом видряпався і Мет, стривожено поглядаючи в обох напрямках.

— Може, й так, — сказав він. — Може, й так.

Ранд не зрозумів, що має на увазі його приятель, але кивнув. Може, й так. А початок їхньої подорожі Кеймлінським трактом був геть іншим.

...Ще довго після того, як вони залишили Біломостя, Ранд раптом ловив себе на тому, що почасти озирається назад. Інколи, побачивши якусь людину, він відчував, що у нього перехоплює дух: це міг бути довготелесий, худорлявий чоловік, що поспішав собі дорогою, або високий біловолосий чоловік поруч із візником, але завжди виявлялося, що це торговець чи фермер, котрий поспішає на ринок, а зовсім не Том Меррилін. Минали дні, і надія згасала.

Рух на тракті був жвавий — фургони та візки, люди верхи та люди піхотою. Народ простував поодинці й групами, обоз з купецьких фургонів, загін з дюжини вершників. Не можна сказати, що шлях був аж надто запруджений, іноді на ньому не було видно нічого, крім безлистих дерев обабіч, але загалом людей тут подорожувало значно більше, ніж Ранд звик бачити в Межиріччі.

Більшість рухалась у тому ж напрямку, що й вони—на схід, до Кеймліна. Іноді юнакам вдавалося проїхати трохи у фермерському фургоні, милю, ато й п’ять, але здебільшого вони йшли пішки. Вершників вони уникали: коли помічали здалеку поодинокого вершника, ховалися і чекали, доки він проїде. Жодного вершника в чорному плащі їм не трапилося, і Ранд сумнівався, що щезник дасть їм помітити своє наближення, проте ризикувати не хотілося. Спочатку вони боялися лише напівлюдка.

Перше селище після Біломостя так нагадувало Емондів Луг, що у Ранда ноги ледь не приростали до землі, коли вони його проминали. Гостроверхі солом’яні стріхи, господині у фартухах, що пліткують з сусідками, перемовляючись через огорожі між будинками, діти, що граються на галявині серед села. У жінок незаплетене волосся розсипалося по плечах, і були ще і типі дрібні розбіжності, але загалом усе тут було, наче вдома. На галявині паслися корови, гуси поважно перевальцем перетинали дорогу. Діти, сміючись, вовтузилися в пилюці, де трава так і не зійшла. Вони навіть не озиралися, коли повз них проходили Ранд і Мет. І це була ще одна відмінність — тут проходило дуже багато чужинців. Тому ще двох подорожан місцеві навіть не проводжали поглядом. Коли приятелі проминали сільських собак, ті підіймали голови лише для того, аби чмихнути. Зірватися на лапи не захотів жоден.

Вечоріло, коли хлопці проходили цим селищем, і щойно у вікнах зажевріли вогники, Ранд відчув гострий напад ностальгії. У голові наче якийсь голосок зашепотів: Неважливо, на що це схоже, це не дім. Навіть якщо ти зайдеш до одного з цих будинків, Тема там, не буде. А якби він там і був, якими очима ти подивишся йому в обличчя? Тепер ти знаєш, адже так? Крім хіба що подробиць —звідки ти і хто ти такий. Це не гарячкове марення. Він нагнув плечі, ховаючись від глузливого смішка, що лунав і лунав йому в голові. Можеш зупинитися і тут, кепкував голос. Одне місце нічим не гірше за інше, якщо ти ніхто, і родом нізвідки, і Морок тебе позначив.

Мет смикнув його за рукав, але він вивільнився і дивився, і дивився на будинки. Він не мав наміру тут зупинятися, але хотів дивитися і запам’ятовувати. Так схоже на дім, але більше ти ніколи цього не побачиш, адже так?

Мет знову шарпнув його за рукав. Обличчя його було напружене, шкіра навколо рота та очей побіліла.

— Ходімо, — пробурмотів він. — Ходімо. — Ранд дивився на селище так, наче підозрював, що тут може щось причаїтися. — Ходімо. Ми не можемо тут зупинятися.

Ранд обернувся круг себе, аби побачити все селище, і зітхнув. Вони ще недалеко відійшли від Біломостя. Якщо мерддраал міг пройти крізь стіни Біломостя непоміченим, обшукати це невеличке село для нього буде як собаці муху з’їсти.

Ніч упала раніше, ніж вони спохопилися, тож місце для нічлігу знайшли вже при місячному світлі, під купкою кущів, які ще не скинули торішнє листя. Повечерявши холодною водою з неглибокого струмка, закутавшись у плащі і навіть не розкладаючи багаття, згорнулися клубочками на голій землі. Вогонь можна побачити здалеку, тож краще померзнути.

Картаючись спогадами, Ранд часто прокидався і щоразу чув, як кидається, бурмочучи щось уві сні, Мет. Снів він не бачив, принаймні не пам’ятав, але і не спав спокійно. Ти більше ніколи не побачиш дому.

Це була перша, але не остання ніч, коли до ранку від вітру, а іноді від дощу, холодного, рясного, хлопців захищали тільки їхні плащі. Багато разів вони перебивалися на вечерю лише холодною водою. їхньої спільної казни ставало, аби кілька разів поїсти в харчевні, але на ночівлю під дахом грошей не вистачило б. Тут усе коштувало дорожче, ніж в Межиріччі, а на цьому березі Арінелле ще дорожче, ніж у Бейрлоні. Вони мусили берегти ті гроші, що мали, на крайній випадок.

Якось, плентаючись у надвечір’ї трактом, з животами такими порожніми, що вони навіть уже й не бурчали, Ранд заговорив про кинджал з рубіном на руків’ї. Низьке сонце кидало кволе світло, і видно було, що для ночівлі знову не знайдеться нічого кращого, ніж чагарник. В небі громадилися темні хмари, обіцяючи вночі пролитися дощем. Ранд сподівався, що їм пощастить і цього разу це буде не злива, а лише крижана мрячка.

Ранд пройшов ще кілька кроків і лише тоді помітив, що Мет зупинився. Він теж зупинився, ворушачи пальцями всередині чобіт. Принаймні ноги у нього не мерзли. Він послабив лямки на плечах. Скруток з ковдри та вузлик з Томовими інструментами важили небагато, але навіть кілька фунтів на порожній шлунок за милі й милі шляху можуть намуляти плечі.

— Що таке, Мете? — запитав він.

— Чому тобі так кортить його продати? — сердито випалив Мет. — Це я його знайшов, якщо на те пішло. Тобі не спадало на думку, що він мій? Може, я хочу його собі залишити? Хоча б на якийсь час. Якщо тобі так кортить щось продати, продай цей клятий меч!

Ранд провів долонею по руків’ї з тавром чаплі.

— Цей меч я отримав від батька. Це був його меч. Я ніколи не запропонував би тобі продати річ, що належала твоєму батькові. Кров та попіл, Мете, хіба тобі так подобається подорожувати натще? Та й зрештою, якби я навіть знайшов покупця на цей меч, скільки можна було би за нього вторгувати? Навіщо фермерові меч? А цього рубіна вистачило б, щоб ми подолали весь шлях до Кеймліна на возі. Може, навіть до Тар Балона. І ми могли б їсти в харчевнях, що душа забажає, і кожну ніч спати в ліжку. Чи тобі до душі пройти пів світу піхотою і вилежуватися на землі?

Він сердито подивився на друга, а той відповів йому таким само сердитим поглядом.

Вони стояли посеред дороги, і раптом Мет ніяково пересмикнув плечима і втупив очі в землю.

— Кому я продам його, Ранде? Фермер заплатить хіба що курчатами, то хіба купимо повний віз курчат. Якщо я навіть покажу цей кинджал в будь-якому селі, то кожен, найімовірніше, вирішить, що ми його вкрали. І одному Світлу відомо, що з цього може вийти.

За хвилину Ранд похмуро кивнув:

— Ти маєш рацію. Я знаю. Це моя провина, я не хотів насідати на тебе. Це все через те, що я голодний і ноги аж гудуть.

— У мене теж гудуть.

Друзі знову попленталися шляхом, почуваючись ще більш утомленими, ніж були кілька хвилин тому. Несподіваний порив вітру жбурнув їм пилюку в обличчя.

— У мене теж, — крізь кашель повторив Мет.

Завдяки фермам хлопцям інколи щастило щось перехопити та переночувати в теплі. У скирті сіна було тепло, майже як у кімнаті з каміном, принаймні якщо порівнювати з ночівлею під кущами. Скирта, навіть не накрита брезентом, не промокала і під найсильнішим дощем, якщо заритися в неї глибоко.

Іноді Мет намагався вкрасти кілька яєць, а якось йому навіть вдалося подоїти корову, що паслася собі, припнута до кілка серед поля. Але на більшості ферм були собаки, і ці фермерські собаки були справжніми сторожами. Тікати дві милі, коли тобі на п’яти насідають з гавкотом сторожові пси, Рандові здавалося надто високою платою за два чи три поцуплених Метом яйця. А надто коли собаки не лінувалися кілька годин тримати їх в облозі на дереві, куди хлопці мусили залазити, рятуючись. Марно витрачених годин було дуже й дуже шкода.

Хоч Рандові не подобалося це робити, він вважав за краще наближатися до фермерського будинку відкрито і засвітла. Щоправда, час від часу на них мовчки спускали собак, адже часи були непевні, чутки ходили тривожні, і це змушувало тих, хто жив на відшибі, ставитися до чужаків з пересторогою. Втім, досить часто варто було годину порубати дрова або потягати воду з колодязя, і винагородою ставала їжа та ліжко, навіть якщо за ліжко слугував оберемок соломи десь у клуні. Але о дна-дві години праці у світлий час доби означали, що цей час випадає з їхньої подорожі, збільшуючи шанси мердцраала їх відшукати. Іноді Ранд замислювався — а скільки миль може зробити за годину щезник? Йому було жаль кожної згаяної хвилини з цієї години, хоча цей жаль і слабшав трохи, коли він по-вовчому жадібно накидався на гарячу страву, насипану в миску господинею. А коли поїсти не випадало, усвідомлення, що вони з кожною хвилиною наближаються до Кеймліна, не надто заспокоювало порожній шлунок. Ранд не міг вирішити для себе, що гірше — гаяти час чи мандрувати голодними, а от Мет переймався не лише порожнім шлунком та погонею.

— Що ми взагалі про них знаємо? — промовив він із притиском, коли одного вечора вони вичищали стайні на невеличкій фермі.

— Світло, Мете, а що вони про нас знають? — хмикнув Ранд. Вони працювали голі по пояс, і соломинки іусто обліпили їхні спітнілі тіла, а в повітрі стояла завіса зі солом’яної порохні. — Я знаю лишень, що вони нагодують нас смажениною з баранини та дозволять нам виспатися у справжньому ліжку.

Мет встромив вила в солому, перемішану з гноєм, і здалеку скоса поглянув на фермера — той саме прямував з глибини хліва в їхньому напрямку з цебром в одній руці та низенькою табуреткою в іншій. Фермер, згорблений старий з дубленим обличчям та поріділим сивим волоссям, сповільнив кроки, спіймавши на собі погляд Мета, швидко відвів очі і заквапився з хліва на подвір’я, розхлюпуючи молоко через край цебра.

— Він щось замислив, кажу тобі, — сказав Мет. — Бачив, він не захотів дивитися мені в очі? Чого це вони такі привітні до двох чужинців, яких ніколи раніше у вічі не бачили? Поясни мені.

— Його дружина сказала, що ми нагадуємо їй онуків. Припини через них перейматися! Нас повинно хвилювати лише те, що у нас позаду. Так я гадаю.

— Він щось замислив, — пробурмотів Мет.

Коли хлопці покінчили з роботою, вони вмилися з корита, що стояло перед хлівом, від призахідного сонця їхні тіні тягнулися через подвір’я довгими смугами. Простуючи до будинку, Ранд витерся сорочкою замість рушника. Фермер зустрів їх на порозі, з удаваною недбалістю зіпершись об одвірок. Із-за його плеча визирала господиня. Вона покусувала губи та нервово м’яла в руках край фартуха. Ранд зітхнув, подумавши, що, мабуть, вони з Метом уже не нагадують їй онуків.

— Сьогодні ввечері нас приїдуть навідати наші онуки, — сказав старий. — Всі четверо. Я геть забув. Всі четверо приїдуть. Великі хлопці. Дужі. Ось-ось мають бути тут. Боюся, в нас нема для вас ліжка, як ми обіцяли.

Його жінка просунула у нього з-під руки невеличкий пакунок, загорнутий в серветку.

— Ось. Тут хліб, і сир, і солоні овочі. І баранина. Має вистачити на вечерю для двох. Ось, тримайте. — Її зморшкувате обличчя благало їх узяти їжу та йти.

Ранд узяв вузлик.

— Дякую. Я все зрозумів. Ходімо, Мете.

Мет пішов за ним. Натягаючи сорочку, він ремствував собі під ніс. Ранд гадав, що перш ніж узятися за їжу, краще пройти якомога більше миль. У старого фермера був собака.

Могло бути й гірше, казав він собі. Три дні тому вони ще не закінчили працювати, коли на них спустили собак. Собаки, фермер та два його сини, розмахуючи кийками, бігли за ними аж до Кеймлінського тракту й ще з пів милі далі, і тільки тоді зупинилися. Хлопці ледь устигли вхопити свої пожитки. Фермер прихопив з собою лук з припасованою стрілою з широким наконечником.

— І тільки спробуйте повернутися, чуєте? — кричав він їм услід. — Не знаю, що у вас на думці, але щоб я більше не бачив ваших .злодійкуватих очей!

Мет почав було розвертатися, намацуючи стрілу в сагайдаці, але Ранд схопив його за руку.

— Ти що, сказився?

Мет лише зиркнув на нього сердито, але принаймні не зупинився, побіг далі.

Ранд іноді сумнівався, чи варто взагалі потикатися до ферм. Що далі вони йшли, то підозріліше Мет ставився до незнайомих людей, і йому все гірше вдавалося це приховувати. Проте він не дуже й намагався. За роботу розплачувалися все убогішою їжею і часто-густо не погоджувалися пустити

хлопців переночувати навіть у стайні. Але тут Ранду на думку спало щось таке, що мало би покінчити з усіма їхніми проблемами, чи принаймні так йому здавалося. І трапилося це на фермі Ґрінвеллів.

Майстер Ґрінвелл мав жінку і дев’ятеро дітей, і найстарша його дочка була, мабуть, всього на рік молодша від Ранда з Метом. Майстер Ґрінвелл був справжній здоровань, і, маючи стільки робочих рук у своїй господі, він навряд чи потребував ще помічників. Але він оглянув юнаків з голови до ніг, подивився на їхній забруднений в дорозі одяг, на запилюжені чоботи і вирішив, що в нього знайдеться робота ще для двох пар працьовитих рук. Майстриня Ґрінвелл зауважила, що якщо хлопці збираються їсти за її столом, вона нізащо не дозволить їм це зробити в такому брудному одязі. Вона саме збирається прати, а для роботи вони можуть надягти щось зі старих речей її чоловіка. Жінка посміхалася, коли це казала, і на якусь мить здалася Рандові схожою на майстриню аль’Вір, хоч волосся в неї було жовте, наче пшениця. Ранд ніколи не бачив раніше волосся такого кольору. Навіть Мет, схоже, став менш підозріливим, коли вона і його обдарувала посмішкою. А ось із найстаршою дочкою все склалося не так.

Темноволоса, гарненька, з великими виразними очима, Елс звабливо посміхалася хлопцям, варто було лише батькам відвернутися. Поки вони працювали, пересуваючи діжки та перетягуючи мішки із зерном у клуні, вона стовбичила у дверях, наспівуючи собі під ніс та покусуючи кінчик довгої коси, і при цьому не зводила з них очей. Найбільше вона поглядала на Ранда. Хлопець ж намагався не звертати на неї уваги. Він заледве вдів сорочку, яку дала йому майстриня Ґрінвелл, позаяк вона виявилася закороткою для нього, та ще й тісною в плечах, але це було краще, ніж нічого. Коли він натягував на себе одежину, Елс голосно розсміялася. Ранд почав думати, що цього разу їх. можуть вигнати з ферми не з провини Мета.

Перрин би знав, як тут повестися, ізумав він. Він би знайшов, що сказати, і незабаром вона би вже сміялася з його жартів замість вештатися навкруги, де її може побачити батько. От тільки Ранд не міг придумати, що сказати чи як пожартувати. Кожного разу, коли він дивився в бік дівчини, вона посміхалася йому так, що її батько неодмінно спустив би на Ранда собак, якби це побачив. Елс сказала йому, що їй подобаються високі чоловіки. А на навколишніх фермах усі хлопці — коротуни. Мет глузливо захихотів. Марно намагаючись вигадати жартівливу відповідь, Ранд ще завзятіше взявся махати вилами.

Але менші діти тішили Рандові око. І Метова настороженість зникала, коли поруч були дітлахи. Після вечері вони всі посідали перед каміном: майстер Ґрінвелл у своєму улюбленому кріслі, набиваючи тютюном люльку, а майстриня Ґрінвелл витягла коробку з голками та нитками й узялася до випраних сорочок Ранда і Мета. Мет витяг кольорові кульки Тома й почав жонглювати. Він ніколи не робив цього, якщо поруч не було дітлахів. Діти сміялися, коли він удавав, що упускає кульки, і підхоплював їх в останню мить, а фонтани, вісімки та кільце з шести кульок викликали шалені оплески. Майстер Ґрінвелл з жінкою аплодували так само завзято, як і дітлашня. Завершивши виступ, Мет розкланявся на всі боки так само витіювато, як це робив Том, а Ранд витяг із футляра Томову флейту.

Він ніколи не міг узяти до рук флейти, аби сум не стиснув йому серце. Торкатися її срібних та золотих орнаментів було однаково, що торкатися пам’яті про Тома. Арфу він узагалі ніколи не витягав, тільки перевіряв, чи вона не намокла і чи з нею все гаразд — Том завжди казав, що арфа не для незграбних рук фермерят, — а от на флейті він зазвичай після вечері награвав пісеньку чи дві, якщо якийсь фермер дозволяв їм із Мегом переночувати у себе під дахом. Це був лише засіб додаткової віддяки фермерам. А, може, і спосіб не дозволити пам’яті про Тома поблякнути.

Щоби не дати згаснути веселому настрою, що запанував після Метового жонглювання, Ранд заграв «Три дівчини на луговині». Майстер і майстриня Ґрінвелл плескали в долоні, відбиваючи ритм, молодші діти танцювали серед кімнати, і навіть найменший хлопчик, котрий ще тільки починав дибати ніжками, притупував під музику. Ранд знав, що призів за свою гру на Бел-Тайні він би не отримав, але після Томової науки йому було б не соромно спробувати.

Елс сиділа перед вогнем, схрестивши ноги, і, коли хлопець опустив флейту після останньої ноти, вона подалася вперед, протяжливо зітхнувши, й посміхнулася йому:

— Ти грав так чудово. Я ніколи не чула такої краси.

Майстриня Ґрінвелл раптом підвела очі від свого шиття і, вигнувши брову, поглянула на доньку, а тоді окинула Рандя довгим оцінювальним поглядом.

Ранд узявся було за шкіряний футляр, щоби покласти флейту на місце, проте під поглядом господині він впустив футляр і ледь втримав у руках сам інструмент. Якщо вона звинуватить його в заграванні з її дочкою... У розпачі він знову підніс флейту до губ і заграв ще пісню, тоді ще одну, і ще. Майстриня Ґрінвелл і далі дивилася на Ранда. Він грав «Вітер, що хилить вербу» і «Повернення з Тарвінової ущелини», і «Півень майстрині Айонори», і «Старий чорний ведмідь». Він грав кожну пісню, яку тільки міг пригадати, а вона все не зводила з нього погляду. Вона нічого не казала, просто спостерігала і про щось міркувала.

Була вже пізня ніч, коли майстер Ґрінвелл, потираючи руки, урешті-решт підвівся із задоволеною посмішкою.

— Так, ми чудово повеселилися, але давно вже час спати. Ви, хлопці-мандрівці, можете лягати та прокидатися, коли вам заманеться, але на фермі ранок починається вдосвіта. Скажу вам ще таке: мені доводилося в корчмі платити немалі гроші за розвагу не кращу, ніж я отримав тут цього вечора. Щиро кажучи, за гіршу.

— Гадаю, вони мають отримати винагороду, батьку, — мовила майстриня Ґрінвелл, беручи на руки найменшенького, котрий давно вже заснув на підлозі перед каміном. — Клуня — незручне місце для спання. Хлопці можуть сьогодні поспати в кімнаті Елс, а вона поспить зі мною.

Елс скривилася. Вона не забула нахилити голову, аби це приховати, але Ранд помітив. Він гадав, що її мати теж помітила вираз її обличчя.

Майстер Ґрінвелл кивнув, погоджуючись:

— Так, так, там буде значно краще, ніж у клуні. Значно, якщо ви не заперечуєте спати в одному ліжку. — Ранд почервонів; майстриня Ґрінвелл продовжувала спостерігати за ним. — Я би залюбки ще послухав цю флейту. І на жонглювання подивився б. Мені це подобається. Знаєте, вранці у мене знайшлось би для вас одне заняття, і...

— їм треба вирушати на світанку, батьку, — перервала його майстриня Ґрінвелл. — Наступне селище на їхньому шляху — Аріен, і якщо вони хочуть дати виставу в тамтешній корчмі, їм доведеться йти цілий день, аби потрапити туди до ночі.

— Так, майстрине, — промовив Ранд, — так ми й зробимо. І щиро дякуємо.

Вона посміхнулася йому куточком стулених губ, наче знала, що подяка стосується не тільки її поради, і навіть не тільки вечері та теплого ліжка.

Увесь наступний день, ідучи дорогою, Мет невтомно підсміювався над Рандом, пригадуючи йому Елс. Ранд намагався перевести розмову на інше, а ідея майстрині Ґрінвелл щодо виступу в корчмі здалася йому найкращою для цього темою. Вранці, коли вони щойно розпрощалися з Ґрінвеллами, Елс копилила носа, незадоволена тим, що Ранд іде від них, а майстриня Ґрінвелл дивилася на нього з виглядом людини, якій пощастило не втрапити в халепу, — ця тема була лише соломинкою, за яку Ранд хапався, аби заткнути Метів фонтан жартів. Але коли вони й насправді дісталися наступного селища, ця ідея перетворилася на дещо більше.

Сутеніло, коли хлопці увійшли до корчми, єдиної на весь Аріен, і Ранд звернувся до корчмаря. Він зіграв « Річну переправу», пісню, яку товстобокий корчмар волів іменувати «Люба Сара», а також частину балади «Дорога на Ден Арен», а Мет трохи пожонглював — і цієї ночі вони спали в ліжку, набивши животи смаженою картоплею та гарячою яловичиною. їх запхнули до найменшої кімнатки під самісіньким дахом, а поїсти вдалося тільки після опівночі, після довгих годин гри на флейті та жонглювання, проте хай там як, а ночували вони не просто неба. Ранда тішило, що кожну світлу годину вони витратили лише на дорогу. А відвідувачі корчми, схоже, не звертали уваги на те, які підозрілі погляди кидав на них Мет. Деякі з них і одне на одного дивилися зпідозрою. В ці непевні часи до чужинців скрізь ставилися з підозрою, а в корчмі завжди бувало немало чужинців.

Відтоді, як вони залишили Біломостя, Ранд спав краще, ніж будь-коли, і це попри те, що ділив ліжко з Метом, а той весь час марив, наче сновида. Вранці корчмар спробував умовити хлопців залишитися ще на день чи два, а коли вони відмовилися, покликав фермера з каламутними очима — той минулого вечора перепив і був не в змозі правити візком, аби дістатися додому. За годину, вільготно розлігшись горілиць на соломі в задку візка Ізіла Форні, хлопці були вже на п’ять миль далі на схід.

Відтоді так вони й подорожували. Якщо їм хоч трохи щастило й один чи два фермери підвозили їх на своїх возах, вони майже завжди діставалися наступного селища завидна. Якщо у селі було більше однієї корчми, корчмарі, почувши, що Мет жонглює, а Ранд грає на флейті, ще й намагалися переманити хлопців до себе. Звісно, юнакам до менестреля було як до неба рачки, але більшість фермерів і такого вже давненько не бачили. Містечко з двома-трьома корчмами означало кращу кімнату, де було двоє ліжок, більші порції, кращі шматки м’яса, а іноді, коли вони простували далі, в кишенях у них навіть бряжчали якісь мідяки. Вранці майже завжди знаходився попутник — найчастіше ще один фермер, котрий трохи перебрав минулого вечора, чи купець, якому так сподобався виступ, що він не мав нічого проти, якщо хлопці заплигнуть до задка одного з його фургонів. Ранд почав було сподіватися, що вони можуть без пригод дістатися Кеймліна. Але ось вони прибули у містечко Чотири Королі.

РОЗДІЛ 32

ЧОТИРИ КОРОЛІ В ТІНІ

Цей населений пункт виявився більшим за ті, що зазвичай траплялися хлопцям на їхньому шляху: неохайне містечко з претензійною назвою Чотири Королі. Як і скрізь, Кеймлінський тракт проходив самісіньким центром містечка, але з півдня до нього вів ще один людний гостинець. Більшість селищ і містечок слугували ринками та місцями спілкування для навколишніх ферм, але тут фермерів майже не було видно. Чотири Королі трималися на купецьких караванах, котрі зупиняли тут свої численні фургони, прямуючи до Кеймліна та до міст рудокопів в Імлистих горах за Бейрлоном, як і в інших містечках вздовж тракту. Ферм в окрузі було небагато, врожаїв ледь вистачало, аби прогодувати себе та містечко, і життя в Чотирьох Королях крутилося навколо купців, їхніх фургонів, візників та вантажників.

Селищем там і сям плішинами світили незабудовані пустирі — голі, витоптані до пилу. На них колесо до колеса тіснилися фургони, залишені під доглядом нечисленних знудьгованих сторожів. Стайні та конов’язі тяглися вздовж вулиць — широких, аби могли роз’їхатися два фургони, та поритих глибокими коліями від незчисленних коліс. Це селище не мало зеленої галявини в центрі, і діти гралися просто в коліях, вивертаючись від коліс фургонів та викликаючи зливу проклять візниць. Жінки із замотаними шалями головами, опустивши очі долу, швидко прошмигували попід стінами, наражаючись часом на такі репліки з вуст хурманів, що Ранд раз у раз пік рака, і навіть Мет здригався, зачувши найкрасномовніші з них. Сільські плетухи не перевішувалися через огорожі, аби погомоніти з сусідками.

Сірі дерев’яні будинки тіснилися один до одного, залишаючи подекуди лише вузькі провулки, а побілка — там, де господарі поклопоталися побілити потемнілі від негоди стіни, — облізла, наче її востаннє поновлювали хтозна-коли. Важкі віконниці не відчинялися роками, зважаючи на петлі, що перетворилися в іржаве груддя. І все це тонуло в шумі: дзенькіт із кузень, вигуки візниць, хрипкий регіт з численних корчем та шинків.

Ранд зіскочив із задка критого брезентом купецького фургона, коли той порівнявся з корчмою, розфарбованою в кричущі кольори. Яскраві зелені та жовті смуги на тлі свинцево-сірих сусідніх будівель ще здалеку били в око. Валка фургонів потяглася далі; жоден із візників, схоже, навіть не помітив, що вони з Метом зійшли. Сутеніло, тож у всіх на думці було лише одне: розпрягти коней та опинитися в корчмі. Ранд перечепився, попавши ногою у вибоїну, і мусив швидко відстрибнути вбік, аби не потрапити під колеса стрічного навантаженого фургона. Коли фургон з грюканням проминав Ранда, візниця обклав його лайкою. Якась сільська жінка розминулася з Рандом і квапливо попростувала далі, навіть на нього не поглянувши.

— Сумніваюся я щодо цього місця, — промовив Ранд. Йому здавалося, наче крізь гамір до нього долинає музика, але хлопець не міг визначити звідки. Може, з корчми, але важко було сказати напевне. — Мені воно не подобається. Можливо, цього разу нам краще піти далі.

Мет подивився на нього зневажливо, тоді звів очі до неба. Над їхніми головами збиралися темні хмари.

— І ночувати сьогодні під живоплотом? Під зливою? Я вже потроху знову звик до ліжка. — Він схилив голову до плеча, прислухаючись, тоді хмикнув. — Може, в одному з цих закладів немає музик. У будь-якому разі можу побитися об заклад, що жонглера у них немає.

Закинувши лук через плече, він попрямував до яскравих жовтих дверей, оглядаючи все примруженими очима. Ранд невпевнено пішов за приятелем.

В корчмі були музики, щоправда, звуки барабана та цитри майже тонули в хрипкому реготі та п’яних вигуках. Ранд не став розшукувати хазяїна корчми. У двох наступних закладах теж знайшлися музиканти. Скрізь панувала така ж оглушлива какофонія. Погано одягнені чоловіки сиділи за столами, вешталися залою, розмахуючи кухлями, намагаючись облапати подавальниць, а ті виверталися з приклеєними терплячими посмішками. Стіни дрижали від галасу, у важкому повітрі стояв сморід прокислого виня та немитих тіл. Купців, у шовках, оксамитах та мереживах, тут не було — окремі кабінети на другому поверсі захищали їхні вуха та носи. Ранд і Мет лише зазирали в корчму з порога та йшли геть. Ранд почав думати, що їм попри все доведеться йти з міста.

Четверта корчма, «Підпилий візник», зустріла їх тишею.

Вигляд корчма мала такий само крикливий, як і ті, що вони бачили раніше — жовтий фасад з архітектурними деталями, пофарбованими в пронизливо-червоний та отруйно-зелений кольори. Хоча фарба потріскалася та облупилася, все це загалом справляло ефект «вирви око». Ранд та Мет увійшли всередину.

Головна зала була заставлена столами, але наразі за ними сиділо близько пів дюжини відвідувачів. Вони втупились у свої кухлі, кожен наодинці зі своїми похмурими думками. Вочевидь справи у корчмаря йшли не дуже, хоч колись цей заклад знав і кращі часи. Подавальниць топталося в залі не менше, ніж клієнтів. Роботи в залі було хоч лопатою греби — підлогу вкривав шар закам’янілого бруду, а з кутків стелі звисало павутиння, — але жінки ні до чого не докладали рук, лише безцільно рухалися, аби не стояти стовпом.

Худий, немов жердина, чоловік з довгим прямим волоссям, що спадало йому аж до пліч, повернувся і визвірився на хлопців. Надворі над Чотирма Королями розкотився перший неквапливий грім.

— Чого вам треба? — Чоловік обтер руки об брудний фартух, що звисав йому до щиколоток. Цікаво, що при цьому брудниться більше — фартух, чи руки? — подумав Ранд. Це був перший худий корчмар, якого довелося йому побачити. — Ну?! Замовляйте питво або вимітайтеся! Чого на мене витріщатися, наче я комедіант з балагану?

Почервонівши, Ранд узявся до неодноразово уже випробуваної самореклами:

— Я граю на флейті, а мій приятель жонглює, і ви в цьому році ще точно не бачили кращих акторів! З вас добра кімната та добрий стіл, і ми вмить заповнимо вашу залу народом! — Тут йому пригадалися заповнені зали в тих корчмах, куди вони зазирали раніше, а надто один тип, який виблював просто посеред зали, ледь не заляпавши Рандові чоботи. Хлопцеві довелося зробити справжній акробатичний стрибок, аби вберегти чоботи чистими. Він затнувся, але опанував себе й повів далі: — Ми заповнимо вашу корчму відвідувачами, вони їстимуть і питимуть, і вдвацятеро відшкодують вам ту дрібницю, в яку ми вам обійдемося. Чому б вам не...

— Я вже маю одного музику, котрий грає на цимбалах, — непривітно буркнув корчмар.

— Ви, Семле Хейк, маєте п’яничку, а не музику, — встряла одна з обслуж-ниць. Вона саме проходила повз із тацею з двома кухлями і призупинилася, аби обдарувати Ранда та Мета посмішкою пухких вуст. — Він зазвичай не в змозі навіть дверей до зали відшукати, — повідала вона хлопцям голосним шепотом. — Його тут уже два дні не бачили.

Не відриваючи погляду від Ранда та Мета, Хейк без жодного слова дав жінці ляпаса. Здивовано охнувши, вона заточилася й осіла на брудну підлогу, при цьому один із кухлів розбився, а вино розлилося озерцем на брудній підлозі.

— З тебе вирахують за вино і розбитий посуд. Віднеси клієнтам замовлене. І хутко. Люди платять не за те, щоби ти тут вилежувалася.

Його голос був такий само байдужий, як і його ляпас. Ніхто з гостей не підняв очей від своїх кухлів, а інші обслужниці заклопотано дивилися в інший бік.

Гладуха потерла щоку і кинула на Хейка вбивчий погляд, але слухняно поскладала порожній кухоль та черепки на тацю і пішла, не прохопившись більше ні словом.

Хейк задумливо цикнув зубом, розглядаючи хлопців. Погляд його затримався на мечі з чаплею.

— Ось що я вам скажу, — промовив він нарешті. — До порожньої комірчини для вас кинуть пару солом’яних матраців. Кімнати надто дорогі, аби ними розкидатися. Поїсте, коли всі розійдуться. Щось для вас та й залишиться.

Ранд пошкодував, що вони не пошукали, чи нема в Чотирьох Королях корчми, до якої вони ще не потикалися. На шляху з Біломостя йому довелося зустрічати і зневагу, і байдужість, і неприховану ворожість, проте ніхто не викликав у нього такого тривожного відчуття, як цей чолов’яга та це містечко. Він заспокоював себе тим, що це лише через бруд, занехаяність та галас, але лихе передчуття не полишало його. Мет дивився на Хейка, наче підозрюючи пастку, але не виказував жодного бажання відмовитися від ліжка в цій корчмі та ночувати просто неба. Від розкоту грому задеренчали шибки. Ранд зітхнув.

— Можемо обійтися і матрацами, якщо вони чисті, і є достатньо чистих ковдр. Але нагодувати нас мають за дві години як поночіє, і найкращою їжею. Зараз ми покажемо вам, що вміємо.

Ранд потягнувся до футляра з флейтою, але Хейк похитав головою.

— Нема потреби. Ця негідь зрадіє будь-якому рохканню, якщо воно хоч трохи скидатиметься на музику. — Він знову ковзнув поглядом по Рандовому мечу, й усмішка пробігла по його вузьких іубах. — їжте, що вам заманеться, але якщо ви не приведете сюди купу народу, я викину вас на вулицю.

Він кивнув на двох суб’єктів із лиховісними обличчями, які сиділи під стіною. Вони не пили, і руки у них були завтовшки як стегно. Коли Хейк вказав на них, вони глянули на Ранда та Мета байдужливо та безвиразно.

Ранд поклав руку на меч, сподіваючись, що його обличчя не виказує, як йому мулько на серці.

— Ми все зробимо, як годиться, але маємо отримати все, про що домовилися, — сказав він спокійним голосом.

Хейк кліпнув, і на мить здалося, що він і сам не надто впевнений у собі. Корчмар різко кивнув головою.

— Я ж уже пообіцяв, чого вам ще? Добре, починайте. Ви нікого сюди не принадите, якщо просто стоятимете тут.

Він пішов залою, люто зиркаючи на прислужниць і шпетячи їх так, наче в залі на своє замовлення чекало десь гостей з п’ятдесят.

У дальньому кінці зали, біля задніх дверей, хлопці угледіли невисокий поміст. Ранд поставив на нього лавку, а позаду примостив свій плащ, згорнуту ковдру та вузлик із Томового плаща. Меч він поклав поверх усіх речей. Ранд часто замислювався над тим, чи розумно він чинить, коли не приховує свого меча. Звичайно, меч у теперішні часи ніяка не дивина, але не з тавром чаплі. Таке тавро привертало увагу і змушувало замислитися. І хоча таке траплялося не часто, проте коли Ранд помічав таку увагу, це його турбувало. Адже цим він міг залишати чіткий слід для мерддраалів... якщо тільки щезники потребували таких слідів. Може, сліди їм не були потрібні.

Хай там як, а він не хотів позбуватися цього меча. Йому його дав Тем. Його батько. Доки він носив цей меч, щось пов’язувало його з Темом, якась ниточка, що дозволяла йому все ще називати Тема батьком. Надто пізно, подумав він. Ранд сам не розумів, що він хотів цим сказати, але знав, що так воно і є. Надто пізно.

Зачувши перші ноти «Півня з Півночі», нечисленні відвідувачі підняли голови, схилені над кухлями. Навіть два викидайли пересунулись трохи ближче. Коли Ранд закінчив, усі заплескали в долоні, а тоді заплескали ще раз, коли Мет змусив хмару кольорових кульок кружляти та літати між руками. Надворі знову загриміло. Дощ усе ще не розпочався, але відчувалося, що ось-ось хлине, і що більше зволікатиме, то сильніше вперіщить.

Чутки про комедіантів розійшлися містечком, і ще до настання темряви в корчмі яблуку ніде було впасти від люду, що реготав та галакав так голосно, що Ранд майже не чув, що грає. Тільки розкоти грому раз у раз перекривали гамір у залі. За вікнами спалахували блискавки, а коли шум на мить стихав, Ранд чув, як барабанить дощ по даху. Тепер нові гості, заходячи, залишали на підлозі мокрі сліди — з їхніх плащів стікала вода.

Щойно Ранд робив коротку паузу, як від столів на різні голоси, перекрикуючи загальний гамір, лунали нові й нові замовлення. Деякі назви були йому незнайомі, хоча якщо хтось намутикував йому перші такти, часто виявлялося, що і цю пісню він знає. Так само траплялося і раніше в інших селищах. «Веселий Джайм» тут проходив як «Флінґ Ріа», а в тому селищі, де вони зупинялися перед цим, цю пісну знали як «Кольори сонця». Деякі назви залишалися незмінними, деякі змінювалися що десять миль; а ще він вивчив і кілька геть нових мелодій. Так, пісні «Крамар напідпитку», яку в деяких місцях знали як «Бляхар у кухні», він раніше не знав. А от пісню «Два королі на полюванні» часто називали «Біжать два коні»; та й узагалі вона мала ще з пів дюжини назв. Отож, він грав усе, що знав, а слухачі гупали по столах кулаками й вимагали все нових пісень.

Інші кричали, щоби Мет знову пожонглював. Іноді зав’язувалися бійки між тими, хто хотів музики, і прихильниками жонглювання. А в якийсь час навіть зблиснув ніж, пролунав жіночий зойк, і чоловік із закривавленим обличчям хитнувся від столу; але Джак та Стром, двійко викидайл, спритно затисли з двох боків усіх, хто брав участь у сутичці, і, не з’ясовуючи, хто правий, а хто винний, викинули усіх геть, ще й відваживши добрячих бебехів. Так вони залагоджували всі проблеми. Розмови й сміх у залі не уривалися ні на мить, так наче нічого й не сталося. Ніхто, хіба що крім тих, кого викидайли випадково штовхнули, навіть не озирнувся.

Відвідувачі теж давали волю рукам, варто було котрійсь прислужниці на мить утратити пильність. Джаку та Строму не раз доводилося рятувати ту чи іншу з них, хоча вони не надто з цим поспішали. Висновуючи з того, як Хейк горлав на постраждалу й термосив її, він завжди вважав прислужниць винними, і вони, схоже, з цим погоджувалися, бо лише змахували сльози і перепрошували. Варто було Хейку насупити брови, як жінки аж здригалися, навіть якщо він дивився в інший бік. Ранд не розумів, чому вони все це терплять.

Хейк посміхався, коли кидав погляд на Ранда та Мета. Згодом Ранд утямив, що посмішка ця призначається аж ніяк не їм; посмішка з’являлася на його губах, коли він дивився хлопцям за спину, туди, де лежав меч з клеймом чаплі. А одного разу, коли Ранд поклав поряд із дзиґликом, на якому сидів, флейту, оздоблену золотом та сріблом, вона теж наразилася на його посмішку.

Наступного разу, коли вони з Метом мінялися місцями перед публікою, Ранд нахилився до вуха Мета. Навіть з такої близької відстані йому довелося ледь не кричати, але він сподівався, що через страшенний гамір ніхто, крім Мета, його не почує:

— Хейк спробує нас пограбувати.

Мет кивнув, наче це не було для нього новиною:

— Нам доведеться вночі забарикадувати двері.

— Забарикадувати двері? Джак і Стром можуть голіруч розтрощити двері на тріски. Треба звідси вшиватися.

— Не раніше, ніж поїмо! Я голодний. Тут вони нічого не зроблять, — відказав Мет. Напхом напхана зала нетерпляче галасувала, вимагаючи від них ворушитися. Хейк продовжував уважно спостерігати за ними. — А хіба ночувати сьогодні ти хочеш під кущиком?

Довколишній гамір раптом потонув в особливо гучних перекатах грому а спалах блискавки крізь шибки на мить засліпив світло ламп.

— Я лише хочу вибратися звідси з цілою головою на плечах, — промовив Ранд, але Мет уже вмощувався на дзиґлику — була його черга відпочивати

Ранд зітхнув і стартував «Дорогою на Дан Арен». Ця пісня, схоже, подобалася багатьом; він грав її уже чотири рази, а публіка не втомлювалася вигукувати цю назву.

Ранд не міг не визнати, що Мет правий, адже їсти йому теж хотілося. І він не розумів, яким чином Хейк може зробити їм якусь капость, коли зала повнісінька, а народ усе прибуває. Замість кожного, хто йшов сам із корчми чи кого викидали Джак і Стром, негайно з’являлися два нові відвідувачі. Вони починали горлати, вимагаючи улюблених мелодій чи жонглювання, а ще жвавіше замовляли питво або чіпали подавальниць. Але був серед тієї юрми чоловік, який разюче відрізнявся від усіх інших.

Цей гість в усьому відрізнявся від наброду, що заполонив корчму. Купці, очевидно, не вчащали до цього занедбаного шинку: тут навіть не було окремих кімнатчин, призначених для них. Усі завсідники скидалися один на одного непримітним одягом і грубими обличчями, обтягнутими задубілою шкірою, як це буває у людей, що мусять працювати і під сонцем, і на вітрі. А в цього чоловіка обличчя було гладке й пухке, руки — білі й пещені. На ньому пишався оксамитовий плащ та оксамитова ж темно-зелена куртка, підбита блакитним шовком. Весь одяг був дуже доброго і дорогого крою. Взутий він був не в чоботи, а черевики, м’які, оксамитові, — взуття, що вочевидь не призначалося для піших прогулянок змережаними коліями вулицями Чотирьох Королів, та й узагалі для пересування пішки.

З’явився він у корчмі, коли надворі давно вже споночіло. Струсив краплі дощу з плаща, роздивився, з огидою кривлячи кутик рота. Обвівши поглядом залу, він повернувся було йти, але раптом смикнувся — Ранд не бачив, що саме того так вразило, — і сів за стіл, який щойно звільнили від клієнтів, що проштрафилися, Джак і Стром. Біля його стола виникла подавальниця, а за хвилину принесла йому кухоль вина, який він відсунув на край столу і більше до нього не торкнувся. Обидва рази жінка норовила якнайшвидше піти геть від цього гостя, хоча він не робив жодної спроби її облапати, і навіть не глянув на неї. Хай чим збентежив подавальницю незнайомець, інші відвідувачі теж відчули в ньому загрозу. Попри його манірний вигляд, якщо якийсь візниця з мозолястими руками робив спробу сісти за його стіл, незнайомцю достатньо було кинути на нього погляд, і той квапливо забирався шукати собі інше місце. Чоловік цей поводився так, наче в ущент набитій народом залі не було нікого, крім нього. А ще — Ранда та Мета. За ними він спостерігав, дивлячись поверх складених дашком пальців, кожен з яких вилискував перснями з коштовним камінням, а на губах його вигравала задоволена посмішка впізнавання.

Коли хлопці знову мінялися місцями, Ранд пошепки сказав про незнайомця Метові, а той кивнув у відповідь:

— Я його теж помітив. Хто він такий? У мене таке відчуття, наче я його звідкись знаю.

Рандові спало на думку те ж саме. Наче спогад туманний жеврів у глибині підсвідомості, але вислизав, не хотів чіткішати. Утім, він був упевнений, що це обличчя він бачить уперше.

Коли за приблизною оцінкою Ранда минуло дві години їхнього виступу, він поклав флейту у футляр, і вони з Метом підхопили свої пожитки. Щойно хлопці зійшли з помосту, як до них кинувся Хейк зі скривленим від люті обличчям.

— Час поїсти, — промовив Ранд, випередивши його, — а ми не хочемо, щоби наші речі поцупили. Ви скажете кухарю нас погодувати? — Хейк завагався, його гостре обличчя зберігало розлючений вираз. Він безуспішно намагався не зиркати повсякчас на клунок у руках Ранда. Хлопець наче мимохідь переклав речі в ліву руку, а правицю поклав на руків’я меча.—Або можете спробу вати викинути нас геть. — Навмисне підкресливши слово «спробувати», Ранд додав: — Нам ще довго виступати, тож мусимо набратися сил, якщо ми хочемо й надалі утримувати цілий натовп, що тринькає тут свої грошики. Як ви гадаєте, чи довго ця зала залишатиметься повною, якщо ми впадемо з голоду?

Хейк оббіг очима величеньку залу, стіни якої аж тріщали від клієнтів, кожний з котрих сипав грошима просто до його кишені, тоді розвернувся й просунув голову крізь двері, що вели до задньої половини корчми.

— Нагодуй їх, — рикнув він комусь на кухні. Обходячи Ранда і Мета, він пробурчав: — Тільки не витрачайте на це весь вечір. Сподіваюся, ви будете тут, поки не піде останній гість.

Дехто з клієнтів почав уже горлати, викликаючи музиканта й жонглера, і Хейк повернувся їх утихомирити. Незнайомець в оксамитовому плащі теж виглядав стривоженим. Ранд зробив Мету знак іти за ним.

Кухню та залу розділяли масивні двері. Коли вони не відчинялися на мить, пропускаючи туди чи сюди одну з прислужниць, гамору із зали майже не було чутно; стукіт дощу по даху був значно гучнішим. У просторому приміщенні було душно і парко від печей та плит, а посередині стояв величезний стіл з напівготовою їжею та стравами для видачі. Подавальниці зграйкою примостилися на лаві біля дверей, розтираючи втомлені ноги та теревенячи між собою та з дебелою кухаркою. Та відповідала жінкам, водночас енергійно змахуючи черпаком, аби наголосити на своїх резонах. Усі вони подивилися на хлопців, але це не змусило їх припинити розтирати собі ноги чи зробити перерву у жвавій бесіді.

— Мусимо вшиватися звідти, поки маємо можливість, — стиха мовив Ранд, але Мет замотав головою, втупившись на дві тарілки, в які кухарка насипала яловичину, картоплю та горох. Відтак вона, ледь поглянувши на хлопців і не замовкаючи ні на мить, ліктями зсунула вбік каструлі та миски і брьохнула тарілки на стіл, не забувши і про виделки.

— Встигнемо, але спершу поїмо, — відказав Мет, всідаючись за стіл і працюючи виделкою так, ніби то була лопата.

Ранд зітхнув, але не набагато відстав від Мета. З минулої ночі у нього в роті не було нічого, крім окрайця хліба. Шлунок був порожній, наче капшук жебрака, а запахи, якими повнилася кухня, тільки додавали апетиту. Він квапливо взявся до їди, але встиг лише наполовину спорожнити свою тарілку, а кухарка вже знову наповнювала Метову.

Ранд не збирався підслуховувати, про що теревенять жінки, але, мимохіть розчувши кілька слів, нашорошив вуха.

— Як на мене, це просто маячня.

— Маячня чи ні, а я кажу те, що чула. Він обійшов половину закладів у місті, перш ніж заявитися сюди. Увійде, подивиться навкруги і вийде без жодного слова. Навіть у Королівському готелі зробив так само. Наче надворі не хлющить.

— Може, йому здалося, що у нас найзатишніше.

Усі жінки вибухнули сміхом.

— Я чула, що він прибув до Чотирьох Королів уже поночі, а коні у нього були такі змилені, наче їх гнали щодуху.

— Звідки він, якщо ніч заскочила його в дорозі? Ніхто не подорожує, не розрахувавши, скільки проїхати та де заночувати, хіба що дурень або божевільний.

— Не знаю, може, він і дурень, але багатий. Я чула, він подорожує двома каретами, в одній він сам, а в другій — слуги та багаж. Тут ідеться про великі гроші, ось згадаєте мої слова.

— На мій смак він трохи загладкий, але я завжди кажу: чоловік не може бути занадто товстим, якщо він має товстий гаманець.

Жінки захихотіли ще жвавіше, а кухарка відкинула голову й голосно зареготала.

У Ранда з рук випала виделка, дзвякнувши об тарілку. В голові почала миготіти одна думка. І вона йому дуже не подобалася.

— За хвилину повернуся, — кинув він приятелю.

Мет ледь кивнув головою, закидаючи до рота шматок картоплі.

Підводячись, Ранд підхопив свій плащ і, підперезавшись поясом з мечем, попрямував до задніх дверей. Ніхто не звернув на нього жодної уваги.

Дощ лив як із відра. Ранд накинув плащ на плечі, нап’яв каптур на голову і, притримуючи поли, перебіг кінний двір. Усе ховалося за завісою дощу, лише раз у раз прорізуваною блискавкою, проте він знайшов, що шукав. Коней уже поставили до стійл, але дві карети волого виблискували чорним лгиком просто на подвір’ї. Небо над корчмою протяла блискгівка, вслід їй загриміло. У миттєвому спалаху світла Ранд прочитав ім’я, виведене золотими літерами на дверцятах карети: Говал Ґоуд.

Забувши про дощ, який бив по ньому струменями, він стояв, не зводячи очей з невидимого тепер напису. Хлопець пригадав, де востаннє бачив чорні лаковані карети з іменами власників на дверцятах, де бачив пещених, відгодовгших чоловіків в оксамитових плащах, підбитих шовком, у м’яких черевиках. Біломостя. Купець з Біломостя міг мати цілком поважні підстави подорожувати до Кеймліна. Підстави, які спонукали його об’їхати половину постоялих дворів у місті, перш ніж обрати той, де опинився ти? Підстави, що змушують його дивитися на тебе так, наче він нарешті знайшов те, що шукав ?

Ранд здригнувся. Раптом він відчув, як по його спині струменить дощ. Плащ на ньому був вовняний, цупкий, але він не був призначений витримувати аж таку зливу. Юнак розвернувся і поквапився до будинку, брьохаючи по калюжах — в них щомиті додавалося води. Джак стояв у проймі дверей, загативши собою прохід.

— Так-так. Сам-один у темряві. А темрява ж небезпечна, дитинко.

Намокле волосся прилипло Рандові до лоба. На кінному дворі, крім них двох, не було ні душі. Рандові майнула думка, що, можливо, Хейку настільки захотілося заволодіти мечем та флейтою просто зараз, що він вирі глив наплювати на юрбу клієнтів з їхніми грошиками.

Однією рукою змахуючи воду з очей, хлопець поклав іншу на меча. Навіть намокла, шорстка шкіра не стала ковзкою, і пальці надійно обхопили руків’я.

— Що, Хейк вирішив, буцімто весь натовп залишиться тут тільки заради його елю? Не подасться деінде шукати розваг? У такому разі вважаймо, що він розплатився з нами вечерею, і ми помандруємо собі далі.

Громило у проймі дверей стояв сухісінький. Він зміряв очима мокрого як хлющ Ранда і зневажливо пирхнув:

— Під такою зливою? — Очі його ковзнули нижче, на Рандову руку, а тоді на меч. — Знаєш, ми зі Стромом побилися об заклад. Він каже, що ти поцупив цю штуку у своєї старої бабусі. А я гадаю, що твоя бабця копняками поганяла б тебе навколо свинарника та й підвісила би сушитися. — Він вишкірив криві жовті зуби у подобі посмішки, й обличчя його стало навіть ще лиховіснішим. — Ніч попереду ще довга, дитинко.

Ранд протиснувся повз нього. Джак дав йому пройти, огидно регочучи.

В кухні він скинув плащ і поклав його на лаву, з якої підвівся лише кілька хвилин тому. Мет уже подужав другу порцію і тепер розправлявся з третьою. Тепер він їв повільніше, але наполегливо, так наче вирішив доїсти все до останньої крихти, навіть ціною життя. Джек зайняв позицію біля дверей до кінного двору, привалившись до стіни та спостерігаючи за хлопцями. Його присутність вплинула навіть на кухарку, і вона геть утратила балакучість.

— Він з Біломостя, — тихо сказав Ранд.

Не було потреби уточнювати, про кого йдеться. Метова голова хитнулася ближче до Ранда, а виделка зі шматком м’яса на зубцях застигла на пів-шляху до рота. Не забуваючи, що Джак на них дивиться, Ранд поворушив їжу у себе на тарілці. Він був нездатний проковтнути бодай шматочок, але спробував удати, що налягає на горох, водночас пошепки розповідаючи Мету про карети і переказуючи слова жінок на випадок, якщо приятель їх не слухав.

Так воно й було. Мет ошелешено закліпав й присвиснув, тоді похмуро втупився на шматок м’яса на виделці й люто швиргонув її на тарілку. Ранд подумки зітхнув: чи може Мет хоч колись поводитися обачніше?

— Це по нас, — підсумував Мет, коли Ранд замовк. Він насупив лоба. — Друг Морока?

— Можливо. Не знаю. — Ранд кинув погляд на Джака, і здоровань потягнувся, повівши плечима, могутніми, наче у коваля. — Гадаєш, ми зможемо пробитися повз нього?

— Якщо спробуємо, він зчинить такий ґвалт, що сюди миттю примчить Хейк і той, другий. От знав же я, що не варто було тут зупинятися!

Ранду аж дух забило від цих слів, але перш ніж він устиг щось відказати, Хейк розчахнув двері, що вели до зали. Сторм нависав у нього над плечем. Джек зробив крок убік, заступаючи задні двері.

— Ви тут що, цілісіньку ніч зібралися жерти? — рявкнув Хейк. — Я не для того вас нагодував, аби ви тут байдикували!

Ранд глянув на приятеля.

— Не зараз, — одними губами кинув Мет, і хлопці під пильними поглядами Хейка, Строма та Джака зібрали свої речі.

Щойно з’явилися Ранд та Мет, як зал, де й без того було гамірно, вибухнув вигуками. Хтось вимагав жонглювання, хтось викрикував назви улюблених пісень. Незнайомець в оксамитовому плащі — тепер вони знали, що його звати Говал Ґоуд, — сидів за столом, як і раніше, але на самому краєчку. Побачивши хлопців, він відкинувся на спинку, губи склалися в задоволену посмішку.

Ранд першим вийшов на поміст. Він заграв «Біля колодязя», але приділяв флейті хіба половину своєї уваги. Утім, схоже, ніхто не помітив одну-дві фальшиві ноти. Хлопець гарячково обдумував, як їм вибратися звідси, намагаючись ще й не дивитися на Ґоуда. Якщо він справді полює на них, не варто показувати йому, що вони про це здогадалися. А щодо планів утечі...

Він тільки тепер зрозумів, якою досконалою пасткою була корчма. Хейку, Джаку та Строму навіть не потрібно було не спускати з них очей: натовп дасть їм знати, якщо він чи Мет залишать поміст. Поки в залі було повно народу, Хейк не міг напустити на них Джака та Строма, але й утекти непомітно хлопці не могли. До того ж Ґоуд стежив за кожним їхнім рухом. Це було настільки кумедно, що він би розреготався, якби не почувався загнаним у глухий кут. Залишається лише поводитися обережно і чекати на слушну нагоду.

Спостерігаючи за Метом, котрий помінявся з ним на помості місцями, Ранд аж застогнав подумки. Той люто зиркав на Хейка, на Строма, на Джака, не переймаючись тим, що вони можуть помітити і поцікавитися, чим це спричинено. Коли кульки не літали в повітрі, Мет раз у раз засував руку під куртку. Ранд сичав на нього, але він не звертав на це уваги. Якщо Хейк побачить рубін, то може й не дочекатися, доки залишиться з ними наодинці. Якщо рубін потрапить на очі наброду, що зібрався в залі, кожний другий захоче приєднатися до Хейка.

Але найгірше було те, що Мет поглядав ще й на купця з Біломостя, який міг виявитися Другом Морока, вдвічі гостріше, ніж на будь-кого іншого, і Ґоуд це помітив. Та цього і не можна було не помітити. Проте це не похитнуло його самовпевненості. Він ще ширше розплився в посміпщі й кивнув Метові, наче старому знайомцю, а тоді поглянув на Ранда, запитально вигнувши брову. Ранд не знав, у чому полягає його запитання, і не хотів знати. Він старанно уникав дивитися на цю людину, але знав, що вже пізно. Надто пізно. Знову надто пізно.

Схоже, лише одна річ здатна була порушити самовладання купця: меч Ранда. Цього разу він залишив його на поясі. Два чи три пияки, хитаючись, підгребли до нього поцікавитися, чи він грає аж так погано, що має себе захищати зброєю, але жодний з них не помітив чаплі на ефесі. Ґоуд помітив. Він нервово стиснув білі руки і довго похмуро дивився на меч, перш ніж спромігся повернути посмішку на місце. Але вона вже була не така впевнена, як раніше.

Хоч якась приємність, подумав Ранд. Якщо він повірить, що тавро чаплі на моєму мечі не просто прикраса, може, він дасть нам спокій.

Тоді нам залишиться хвилюватися лише через Хейка та його громил. Ця думка не так уже й втішала, та й Ґоуд, незважаючи на помічений меч, не припиняв за ними спостерігати. І посміхатися.

Рандові здавалося, що ця ніч триває вже чи не рік. На нього дивилися чи не всі: Хейк, Джак та Стром наче грифи-стерв’ятники, що чигають на ягня, яке втрапило у трясовину, а Ґоуд так, наче він чекав на щось іще гірше. Йому починало здаватися, ніби всі в залі лиховісно дивляться на нього. Від випарів прокислого вина, від смороду немитих тіл у нього голова йшла обертом, іул голосів відлунював у вухах, і зрештою навіть звуки флейти, на якій він грав, почали його нервувати. Йому здавалося, що грім гуркоче не за вікном, а всередині його власного черепа. Втома лягла на плечі важким тягарем.

Урешті-решт необхідність на світанку повертатися до роботи стала висмикувати клієнтів один за одним у нічну темряву. Фермер сам собі голова, а от купці дуже несхвально ставляться до похмілля у тих, хто у них на платі. Коли перейшло за опівніч, зала помалу почала порожніти, навіть ті, хто заплатив за кімнати нагорі, попленталися, хитаючись, розшукувати свої ліжка.

Ґоуд пересидів усіх. Коли Ранд, позіхаючи, взявся за футляр, щоби повернути флейту на місце, Ґоуд підвівся й перекинув плащ через плече. Прислуга взялася прибирати, жінки перемовлялися між собою, нарікаючи на розгардіяш, порозливане вино та розбитий посуд. Хейк замикав передні двері великим ключем. Ґоуд перекинувся з Хейком кількома словами, той підізвав одну з жінок та наказав показати Ґоуду його кімнату. Перш ніж піднятися сходами, чоловік в оксамитовому плащі посміхнувся Мету й Ранду, наче на щось натякаючи.

Хейк стояв, дивлячись на хлопців, а у нього за плечима бовваніли Джак і Стром.

Ранд квапливо закинув свої пожитки на плечі, пересунув їх на спину, незграбно притримуючи лівою рукою, аби вивільнити праву для меча. Він поки що за нього не хапався, навіть не тягнувся, лише хотів упевнитися, що меч у нього під рукою. Він стримав позіх: не треба, щоб вони знали, який він утомлений.

Мет теж абияк повісив на плече лук та інший свій скарб, але, спостерігаючи, як наближається до них Хейк зі своїми головорізами, він сунув руку під куртку.

Хейк тримав у руках гасову лампу і, на превеликий подив Ранда, кивнув їм із Метом головою, а рукою з лампою вказав на бокові двері.

— Матраци для вас приготували там.

Враження від його чемності псували тільки ледь помітно викривлені губи.

Мет випнув підборіддя в бік Джака та Строма.

— Хіба вам потрібні ці двоє, аби показати, де нам спати?

— Я людина зі статками, — промовив Хейк, розгладжуючи на собі засмальцьований фартух, — а людина зі статками не може бути надто обережною. — Шибки забряжчали, відгукуючись на удар грому, і він, промовисто подивившись на стелю, вищирився на хлопців: — То ви хочете побачити, де вам спати, чи ні?

Ранд не знав, що станеться, якщо вони зараз забажають піти геть. Якби ти тільки вмів давати раду з цією штукою по-справжньому, а не завчив, як папуга, кілька Ланових уроків...

— Йдіть попереду, — сказав він, намагаючись, аби голос його лунав твердо. — Не люблю мати когось у себе за спиною.

Стром реготнув, але Хейк миролюбно кивнув і рушив до бічних дверей, а два здоровила попрямували за ним. Ранд глибоко зітхнув і кинув жадібний погляд на двері, що вели до кухні. Проте якщо Хейк уже встиг замкнути і задні двері, кинутися наразі до кухні означало би тільки, що те, чого він прагне уникнути, почнеться негайно. Хлопець похмуро пішов за Хейком.

Біля бічних дверей він на мить зупинився, і Мет наскочив на нього ззаду. Тепер стало зрозуміло, навіщо Хейку потрібна була лампа. Двері відчинялися в коридор, де було темно, хоч око виколи. Тільки лампа, у світлі якої неясно вимальовувалися силуети корчмаря та двох викидайл, надала йому мужності йти далі. Якщо вони розвернуться, він це побачить. І що ти зробиш ? Під його чоботами заскрипіла підлога.

Коридор закінчувався абияк обтесаними нефарбованими дверима. Інших дверей уздовж коридору він не помітив. Хейк зі своїми поплічниками увійшли до кімнати, і Ранд швидко приєднався до них, аби не дати їм змоги влаштувати якусь пастку. Але Хейк лише високо підніс лампу й обвів кімнату рукою

— Ось тут.

Він сказав, що це стара комірчина, і справді, схоже було, що цим приміщенням уже давно не користуються. Добру половину кімнати захаращували розсохлі діжки і поламані ящики. Стеля протікала у багатьох місцях, краплі гупали на підлогу, дощ крізь розбиту шибку залітав до кімнати. На полицях громадився незрозумілий мотлох, і все вкривав товстий шар пилу. На підлозі лежали обіцяні матраци, і це стало для Ранда несподіванкою.

Він почувається невпевнено через меч. Він ні на що не наважиться, поки ми не поснемо. Ранд не збирався спати під дахом Хейка. Щойно корчмар піде, він вибереться крізь вікно.

— Підійде, — сказав хлопець. Він не зводив очей з Хейка, щоби не пропустити, коли той кивне своїм посіпакам. Важко було втриматися й не облизнути пересохлі губи. — Лампу залиште.

Хейк буркнув щось невдоволено, проте поставив лампу на полицю. Він завагався, дивлячись на хлопців, і Ранд напружився, очікуючи, що той накаже Джаку та Строму схопити їх просто зараз. Але корчмар затримав оцінювальний погляд на мечі Ранда і кивнув головою, подаючи двом здоровилам знак іти геть. На їхніх широчезних пиках відбилося щире здивування, але вони, не озираючись, слухняно пішли за хазяїном.

Ранд зачекав, доки кроки — рип-рип... рип-рип — стихли вдалині, тоді порахував до п’ятдесяти й лише після цього висунув голову у коридор. Чорноту протинав тільки прямокутник світла, такий далекий, наче місяць у небі, — двері до зали. І нараз краєчком ока він помітив, як у темряві біля дверей ворухнулася щось велике. На варті стояв Джак, а, може, Стром.

Швидко оглянувши двері, він дізнався все, що хотів знати, але нічого втішного не було. Дошки хоч товсті та міцні, але замок відсутній, як і будь-який засув зсередини. Але відчинялися двері всередину.

— Я гадав, вони на нас кинуться, — мовив Мет. — Чого вони чекають? — Він витяг кинджал і стиснув його так, що побіліли пальці. На лезі замерехтіло світло лампи. Лук зі стрілами хлопець недбало кинув на підлоіу.

— Чекають, коли ми поснемо, — відказав Ранд, нишпорячи поміж бочок та ящиків. — Нам треба знайти щось, аби заблокувати двері, ну ж бо!

— Навіщо? Ти ж не збираєшся насправді тут ночувати, га? Гайда, виліземо через вікно та й чкурнемо звідси. Я волію краще бути мокрим, аніж мертвим.

— Один чатує в кінці коридору. Варто нам грюкнути чимось, і вони на змиг ока кинуться на нас. Гадаю, Хейк ризикне будь-чим, лиш би не випустити нас із рук.

Щось невдоволено бурмочучи, Мет теж узявся порпатися в купах мотлоху, але нічого корисного не знаходив. Діжки порожні, ящики потрощені купа цього непотребу не завадить будь-кому розчахнути двері. І раптом краєм ока Ранд щось помітив на полиці. Два клини, вкриті іржею та пилом. Хлопець з радісною усмішкою вхопився за них.

Він квапливо засунув клини під двері і, дочекавшись, коли корчма вкотре затрусилася та задзеленчала від чергового розкоту грому, двома ударами каблука забив їх якомога глибше. Грім стих, і юнак, затамувавши подих, прислухався. Тиша, і тільки дощ лопоче по даху. І підлога не рипить під ногами нападників.

— Вікно, — сказав він.

Висновуючи з того, скільки бруду наросло на рамі, це вікно відчиняли, мабуть, багато років тому. Хлопці налягли вдвох, щосили штовхаючи раму догори. У Ранда вже ноги підгиналися, коли рама нарешті піддалася і, глухо заскрипівши, повільно, дюйм за дюймом, поповзла вгору. Коли отвір став достатнім, аби пролізти крізь нього, юнак пригнувся, щоби вибратися звідси, і... завмер.

— Кров та попіл! — застогнав Мет. — Не дивно, що Хейк не боявся, що ми втечемо.

У світлі лампи волого виблискували залізні прути в залізній рамі. Ранд трусонув ґрати: вони буди непорушні, наче скеля.

— Здається, я щось бачив, — кинув Мет. Він похапливо обмацав мотлох на полицях і повернувся до вікна з поржавілим ломом. Загнав його під залізну раму з одного боку, і Ранд аж поморщився:

— Пам’ятай про шум, Мете!

Мет скривився й щось пробурмотів, але став чекати. Ранд теж узявся за лома, знайшов найвигідніше положення для ніг у все більшій калюжі під вікном. Загриміло, і хлопці налягли. Цвяхи подалися зі страшенним скреготом, від якого у Ранда аж волосся стало дибки, і рама зсунулася десь на чверть дюйма. Підлаштовуючись під удари грому, приятелі налягали на лом знову і знову. Нічого. Чверть дюйма. Нічого. Ще на волосину. Нічого. Знову нічого.

Зненацька ноги у Ранда роз’їхались у воді, і вони з Мегом гепнулись на підлогу. Лом задзеленчав по залізних прутах, так наче вдарили в гонг. Ранд лежав у калюжі, боячись вдихнути чи ворухнутися, і прислухався. Крім дощу, нічого не було чутно.

Мет, потираючи розбиті суглоби пальців, похмуро зиркнув на приятеля:

— Нам довіку не впоратися з цими ґратами.

Залізна рама посунулася у вікні, утворивши шпарину, достатню хіба для того, щоби встромити два пальці. І в цьому вузькому отворі ВИДНІ ЛИСЯ десятки товстелезних цвяхів.

— Мусимо спробувати ще, — відказав Ранд, підводячись.

Він підсунув лома під нижній край рами, але цієї миті двері скрипнули, наче хтось намагався їх відчинити. Клини не дозволили цього зробити. Хлопці схвильовано перезирнулися. Мет знову витяг кинджал. Двері скрипнули ще раз. Ранд глибоко вдихнув і промовив, намагаючись, аби голос не тремтів:

— Хейку, ідіть собі. Ми намагаємося заснути.

— Боюся, ви помилились. — Голос був такий скрадливий і водночас самовпевнений, що він поза всяким сумнівом міг належати лише Говалу Ґоуду. — Майстер Хейк разом зі своїми... помічниками... нам не заважатиме.

Вони міцно сплять, а вранці їм залишиться лише дивуватися, куди ви поділися. Впустіть мене, мої юні друзі. Ми мусимо поговорити.

— Нема нам про що з вами розмовляти, — відказав Мет. — Забирайтеся, не заважайте нам спати.