Під крислатими віргінськими дубами, у затінку, розкошувала запашна тропічна папороть, а понад замшілими берегами водних потічків звисали цілі пасма п’ятиперсної папороті й золотих спинок. А ще там росли дзвіночки, маленькі ліхтарики, вершково-білі, мало не гріховні на вигляд, але вони були такі рідкісні й чародійні, що коли дитина знаходила цю квітку, то почувалася цілий день обраною і особливою.
Коли приходив червень, трави колосилися і тьмяніли, і схили набували брунатного, власне, не брунатного, а золотаво-шафраново-червоного кольору — його не описати. Відтоді, доки не пройде перший дощ, земля висихала, потічки завмирали. На пласкій поверхні проступали тріщини. Річку Салінас поглинав пісок. Долиною віяли вітри, здіймаючи пилюку і сухі стебла; вони набирали силу та рвучкість, прямуючи на південь. Надвечір вітер ущухав. То був колючий, нервовий вітер, порошинки врізалися людям у шкіру, опікали очі. Чоловіки, що працювали у полі, вдягали захисні окуляри і пов’язували обличчя носовичками.
Земля у долині була родюча, багата, а схили вкривалися лише тоненьким шаром орного ґрунту, не глибшого за коріння трави; і що вище у гори, то дедалі тоншав цей ґрунт, проступав кремінь, а вже за чагарниками тягся кременистий гравій, який сліпучо відбивав сонце.
Я говорив про багаті роки, коли йшли рясні дощі. Але бували й сухі роки, і вони наводили на долину жах. Вода приходила тридцятирічним циклом. Бувало по п’ять чи шість вологих чудових років, коли дощів могло випадати від дев’ятнадцяти до двадцяти п’яти дюймів, і тоді земля аж співала травою. Потім приходили шість або сім непоганих років з дванадцятьма-шістнадцятьма дюймами опадів. А тоді вже підступали сухі роки, коли випадало лише сім-вісім дюймів дощу. Земля висихала, трави виростали на декілька злиденних дюймів, а долина вкривалася великими лисими струпами. Віргінські дуби ніби поростали коростою, а полин був сірий. Земля тріскалася, струмки висихали, худоба мляво жувала сухе гіллячко. От тоді фермерів і переповнювала відраза до долини Салінас. Корови худли і подеколи вмирали з голоду. Люди мусили тягати воду на свої ферми в діжах, щоб мати бодай що пити. Деякі родини продавали майно за безцінь і виїжджали. Але у сухі роки люди ніколи не забували про родючі, проте у родючі роки вони геть забували про сухі й нужденні. І так було завжди.
2
Такою була довгаста долина Салінас-Веллі. Її історія схожа на історію всього штату. Спершу там жили індіанці, меншовартісний нарід, позбавлений енергії, винахідливості й культури, що живився хробаками й молюсками, бо їм було ліньки полювати чи рибалити. Їли вони все, що траплялося під руку, і нічого не вирощували. Вони розтирали на борошно гіркі жолуді. Навіть їхні бойові дії скидалися на вимучену пантоміму.
Потім розвідувати ці краї прийшли жорсткі, сухі іспанці, жадібні та практичні, і їх вела жага золота або Господа. Вони колекціонували душі, як колекціонують коштовності. Вони накопичували гори, річки, цілі небокраї, як нині накопичують права на ділянки під забудову. Ці суворі, бездушні люди безупинно сновигали узбережжям. Дехто з них отримував дарчі завбільшки з князівства від королів Іспанії, які й гадки не мали про такі дари. Оті, перші, володарі осідали в бідних феодальних поселеннях, і їхня худоба вільно паслася й розмножувалася. Час до часу володарі забивали худобу задля шкіри й сала, а м’ясо залишали грифам і койотам.
Коли прийшли іспанці, вони почали давати імена всьому, що бачили. То є перший обов’язок будь-якого першопрохідця — обов’язок і привілей. Треба назвати об’єкт, перш ніж занести його на свою саморобну мапу. Звісно, вони були люди релігійні, а хто вмів читати, писати, занотовувати події і малювати мапи — то були невблаганні, невтомні священики, які мандрували разом з вояками. Ось чому перші топоніми були імена святих або найменування релігійних свят, які
