На днї озера [Петро Шекерик-Доників] (fb2) читать онлайн

[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]

Петро Шекерик-Доників На днї озера. оповідане на тлі давного гуцулського переказу про Татар.

Петро Шекерик-Доників.

На днї озера. (Гуцулським діялектом).

І.

Шо за ґазда великий та славній сидів отам на ріжи^[1] пид Синицями! ^[2] Боже, воле твоя велика ! Чього в него ни було! Хіба лишь потєчого^[3] молока їму бракло, а бирше бигме нічьо. Всего мав достатком, тай уже — лишь би жити, нїчйм си ни журити. Шо за коні в него були, Господи! Таке то файне та буйне; а шо воливнї^[4] та коров; а вивцям та козини й рахунку ни було.

Єку вже вин мав жиночьку, то годї їй суда́ тепер и пари найти. Таке то чюкітне^[5], веселе, єкес гардешисте^[6], шо но. Аби сам сєтец їй уздрів, то шье би їй мусів полюбити. Відий забув би, бідник, за ключі вид царства, єк каже приповидка наша. Кажу вам, шо аби 100 пар постолив зидрав, то би других таких ни спарував. Шо вже вам Андрійчик ни подуфалий був, ийде! Таке то гонорове було: бувало єк си вивберає, то аби єкій миндрий^[7] опришок, то ни годен добічі до него, нїколи в світї. Вберет си в кресаню^[8] з блєхами, в порошницї; за ременем пистолета жировані^[9], в ремени́ ножі насажувані^[10], через плечьа кріз^[11], в руках бартка^[12], а ре́тьизки^[13] лиш поцоркуют, бувало єк де йде. А їго жинка Катеринка, єк сми вже перше казав, то таки ціле чюдо було до вборив. А єк си вни любили обоє, то вже ни можу вам навіть и казати.

Та нїчим уни си так ни тїшили, єк своїми дїточьками. Тай єк си тим ни тїшити, ни радувати си тому, коли то всї три хлопчіки, так єк из ока випали Андрійчікови, скапе́нний^[14] вин, но уся мода їго, навіть так жьахло^[15] говорили, єк вин.

Андрійчик бувало каже: Єк бих ни мав дї тий, тоби ми всий вік був єк завєзаний, бо нїчім бих ни питав, нїчьо би ми ни почьому було. Шо би ми з богацтва, з маєткив, кому бих то лишив; а так єк є своя дїтина, своя кров, то є на кого й робити. То вже тогди веселе житє, бо я вижу, шо ни вмру, бо моє житє лишит си тут на земни. Коби лиш сми шье диждав з свойов Катеринков отих своїх піцкаликів^[16] видїти ґа́здами, то тогди бих нічім ни питав. Бо хоть аби єка сюбина́ ^[17], або єка робота була файна, а єк її си запиши, або си ни докінчьийи; єк си уна збави, то пропаде; ліпше аби її й ни було, аби їй ніхто ни зачіпав, бо ніхто би коло неї ни тратив чьис, ни мучів си.

Катеринка нираз їму говори:

— Ти сараку^[18], — ни сараку, бо ти чоловік, але так уже смиси унадила казати, — ходиш в одно утуда́ отими дебьрями — чорнївами^[19], а найгирше мне гризут ототи фирманкьи, шо ти так в одно любиш ходити з бриндзами за Гору^[20]. Типер чьиси єкі! Бих лиш один знає, видкив может ворих на тє напасти, отак нинадійно, тай по тобі. А я тогди бих пропала з отими діточками сама. Гадаш, шо би хто си тогди мине боєв, або шо? Все би розикрали, роспалобиси, розлетілобиси усе наше ґаздивство, єк попив вид вітру. Я би казала, аби ти си отого всего попустив, бо маємо з нього жити, ни треба тобі нї стрілецтва, нї отих фирманок из бриндзами за Гору. Єк шо куда треба, то бих пислали слугу.

Не зможе уже того истерпіти Андрійчик тай ни раз їй перерве її гризоту:

— Ти гадаш, Катеринко, шо то по́легко ґаздувати? Ґаздувати отак гирко, єк каменя глодати. Єк би си ми спустили з усим на чюжі! — ого! Лехко би ми стоєли. Я мушу сам си пожурити за кожде. Правду ти кажеш, шо лехко можна дес утуда́ головов положити, а це мине, ти гадаш, шо не гризе вблико? Мині шье си ни хоче вмерати, бо я знаю, шо я тут паном. Тут соби побуду, єк хочю. Де би си я пристав мінє ти житєм за смерть, коли я знаю, шо сес світ єк маковий цвіт. То коротеньке житє єк нивеликий сон. Тимунь повиден си кождий з нас змогати, аби собі тут на цим світі файно побути, аби ни жєль умерати. Бо коби на цим світї нині добре було, а на тим — і-га! Б знаю, шо буде — там ніхто шье ни був, тай витив ни прийшов суда́. А про мене — хоть най там мнов вже й плоти пидперают, то мині дурниця! Я шье молодий — лише прийшов мий злотний вік, я лишье соби гадаю файно з тобов, Катеринко, побути.

— Ий, Андрійчику, соколику мий любий та годний, — ни раз и не даст їму докініьити Катеринка, — коби ти знав, коли меш умерати, тоби так. А так дес те вориг избави жьитя, тай конец.

— Я си ни бою ворога. Єк трафю на вовка, або на медведя, то си з ними раз два обрехую. До них у мене є ножі, пістолєта, кріз, хотьби й сто, то мині ни страх, — гордо зачнетси Андрійчик боронити вид жинки, аби їй ни дуже додавати страху, єк куда вин пидет тай си прибари́. — А єк би де на мнє напали опришкьи, то їх си ни бою, бо ніколи їх ни зачьипаю, добре з ними жию, то ни страх, а шье вигоду из них маю. Но як би дес си трафив такий вориг, шо би кончье на моє житє насїв си, а годї би ми си вид него оборонити, то давбих їму всий наш маєток, лиш аби вретувати своє й твоє й дїточьи житє; бо маєток без житьи нашего нїчьо ни варт. Ни маєток дає житє людем, але люде дают своєм житєм маєткови си розростати. Єк би ми житє ни взєли, а лиш маєток, то нам ни страх. Ми маєток изробили цес, тай можим шье розвести и десїть маєтків, лиш кобих житє мали.

Ни раз тай ни двічі отак собі любуючіси єк голубцив пара, воркоте Андрійчик з Катринов, то про се, то про то, бо то вже й ни другий відгадав оту співаночку:

Жабє-Ільця.

Фот. С. Бурко.

З добров долев на цим світї

Я ни налюбюси,

З лихов долев лекше стане,

Коли розлучьуси.

Та однако лиха доля

Ни прудко вмирає,

Ни одний то файній чітци^[21]

Житьи коротає!

II.

Вже пєтий тиждень минав, єк всі кьичіри^[22], долини, зашепе́тини^[23], извори^[24], сигли^[25], забілїли си єк молоко. Все, шо було на земни, припав білий попив — зима^[26]. Потисли великі здорові морози, всі птахи, звірина й маржинка^[27], — покортіло си трохье засмутило си. Сме́рече посумнїло, повгиналоси пид тьижирем^[28] зими, шо то збиточно тиснула сучья^[29] з фойов^[30], єкі от’єк^[31] у великий болести^[32] бгали си^[33] аж до землі и скривлено дивили си на світ. Всі бистрі поточіни^[34], потоки і річки, шо то бувало в лїтї так файно, слобидно в дикьих дебрях^[35] середь первовічних лїсив клекотючьим шумом наповнєли долини й обочі — згари^[36] нашеї любої Гуцулшьени, типер замерзли, посмутили си й потихонько лише си змовєли шепотєчі попид леди́, єкби то си разом їм до купи злучіти и напасти на леди, шо їх оковали свойов шкіров. Та пуста дурниця їх то була, бо вже осїнь замкла своєми ключьями тепло, а виломила си на двир студїнь, шо сидїла май’ пиврик замкнена ключями весни, єкі були в руках сотого Юрія^[37].

Чєс вид чєсу звівали си витри, свистали в кілє, в дерева тай отєк на перекір людем клали великі замети, шо годї було криз нї прийти^[38] — то однако й зима ни засмутила любі наші гори. Бо куда ни глипнеш оком, искрізь видко було тиху радисть, єка насидає кождому Гуцулови на серце, а витив прогони, вимітає смуток-тугу, отєк пометки^[39] з хати.

Маржина їла на поли коло оплотив^[40], а пастухи в одно її дозирали, галасуючі, аби де не прикравси з єкої шпирли^[41]-скали вуйко-медвідь, та не потєгнув шо; або аби де ни нанїс си малий-вовк та ни покалічив маржинку, тоту росицу, шо то всї з неї жиємо, тай си за неї набуваємо^[42]. Бо єк би ни та росиця-маржинка, то би й нам ни було з нього жити.

Андрійчик верг^[43] кріз пид плит, йдучі з польованя. Майже до вечьіра мав ношу^[44] з гоницев^[45], шо вже третий раз перегонюєси й годі їй дати раду. Вже сонечько засєчьувало за високу горду, білу-білу єк єйце, Чьорногору, шо стирчьила миже шо раз то менчіми кичірами єк мама миже дїтми, коли ледви умучіний Андрійчик увіз си^[46] у хату, такій сердитий, шьо лиш глипнула Катеринка на Андрійчика, то вже видїла, шьо шьос їму ни миром, та ни знала, шьо си стало.

— Андрійчьику, соколику мий єсний та годний^[47], скажи ко, сердо моє в тобі, шо тобі хьебує^[48], бо шос ти дуже смутний сегодпи, — зачьела злегонька та по́делеку Катеринка розпитуватися в Андрійчика.

— Ни слабий сми, сарака, али єкийс умучений та сердитий, бо ни одна али десіть бідий тобі нараз влїзе на голов, — зачьив май трошки веселішше говорити Андрійчик.

— Та єка би біда, най счьезає вид тебе Андрійку, біда!^[49] — каже Катеринка. Можеби я наклала зараз у печі ватру та обшушиш си трошкі, тай зараз я усмажу тобі мнєса, тай ти лекше буде. Ти з отим стрілецтвом й житьи собі футко втратиш.

Катеринка отворила виконце вид кагли в курнєнцї^[50], отворила великі двері хатьині навстежір^[51], лиш приперла маленькі дверця, взєла огниво^[52], кресило^[53], кремінь тай векелию^[54], викресала ватру, розпалила вуглє, наклала скіпок, уколе́них з сухої липини. За маленькій чісок запалала ве́село ватра, якої поломінь доходила — високо фуркаючі — майже до всаму стелину хати. Повна хата зробила си диму, що аж годї було дихнути. Катеринка поклала мєсо на грань, аби си смажїло, а Андрійчик обтер свий кріс, поклав на стїну; порошницу з порохом исховав в полицу; сїв у кут, зачьив си обигрівати, тай узєв флоєру^[55] з полицї. Господи, єк потег у ню, то аж серце си рвало. Алеж бо то й флоєра була у него, що рідко де їй суда найдеш пару. Ка́зували, шьо то дес їму єкійс опришок подарував. Та флоєра була з самої тисини^[56] роблена. Та бо й варт було Андрійчікови ту флоєру мати! Бо нїхто так ни вмів у флоєру йграти, єк Андрійчик.

Попийграв Андрійчик у флоєру, тай зачьив Катеринці розказувати про свої клопоти, єкі їго так за цілу днину умучіли.

— Кілько то я разив вам си ни наговорив та не наказав, — каже Андрійчик — а ви всї собі нїчьо з того ни робите. Біда знає! Відий такісте такі забу́дливі. Нираз кажу, ни кладіт кужіль у кочьирги́^[57], ни перевертайте лижки у кошели́, ни переступайте лопату, єк си кладе хліб^[58] у піч, а ни буде коров перехідниц!^[59] А ви тим ни питаєте... А тепер — дивітси! Корова си в одно перегонює. Тай чьюд їй знає^[60] порешті, шо їй робити. Брав сми сегодни бисаги^[61] ти, шо си ними паска сє́ти, кожівку вид’умерску^[62], вінчений поєс, косу́, волочков з заплітків^[63] перевєзував їй фист, тай сми гонив почерез то все три рази. Ік шье то ни поможе, то хіба би дес ишов у світ, тай собі раду єкус давав. А знов давіть^[64] рано, єк сми йшов на стрілецтво, то мнє перейшла ота Кривуштейка, остатний би їй раз був! тай сми нічьо ни вбив, пусто сми ходив. Єк то кажут: з чім баба на торг, з тим з торгу́. Та знаш, таки ми олінь утїк з пид самого носа! В куницу стрілєв, тай ни трафив. Отимунь сми й смутний тай сердитий, шо мнє розлостило на стрілецтві, а витак шье й гониця. Вже сми нарештї просив отак вечьіра, єк ґаня^[65] дожжю в посуху.

— Ой, я ту Кривуштейку знаю, — каже Катеринка — тота аби котюги^[66] переходила, а ни люде!, тай котюги доброї шкода. Та кілько би мине перейшла, тілько я мушу лихо гостити. И ти ни знаш, відкив лиш тобі біда нанесетси на дорогу, єк ти дес идеш. — Коби ми шье завтра ни нанесла си на дорогу, — перервав Катеринці Андрійчік, — єк я буду ити за Гору з бриндзев, абих лихо ни гостив, бо то далека дорога тай ни легка, докив прийти в ,,По́лєни ^[67].

Катеринка єк мала кубок з водов у руках, так їго віпустила видразу на землю, єк учюла про фирманку за Гору. А видтак єк ни заголоси, та ни обчьеписи коло шиї Андрійчикови, та ни зачьне просити:

— Шо тобі, соколику, шош приморснулоси^[68] йти типер за Гору в такій фіфолі^[69] бідї! Ци мало шье є тих хрестив на тих полонинах, що ни-оден такий мудрак єк ти покотив свої роги тай ни сходи відтив ніколи. Ци ти хочеш мине осиротити, тай оти три хлопчіки, шо так си над ними трісеш? Нийди за Гору. Ми си про то обийдемо. Єк бих лихо жили, або абес оту дітву так ни любив, то я би шье раднїйшьа, шоби ти й нїколи ни вертав си т’ хаті.

— Ні, нї, моя солоденька, ни бий си, я прецї кілько разів ходив, але водно добре гостив, — зачьив втихомирєти Андрійчик Катерину. Я мушу ити, бо сми дав сегодни Волохови слово, шьо докончье мушу бути позавтрю в Полєнах. А ти знаш моє слово. В мене слово то вартнїйше вид усего. Хто свому слову ни чьоловік, то ни варт и по світі ходити. — Ти си ничьо ни бий, Катериночко: я си добре вберу: озму шьепку, шальок, дві сорочци, нагрудник^[70], киптарик, кожух-зрукавник. нару́чницї^[71], рукавицї шкіріні, гачі^[72], онучі добрі, постоли-папуці, тай шье манту^[73] до того, то ми ни буде страх, хотьби йкі морози. Озму собі одного коня порожного, буду на ним сидіти, а на тих трьох май трошки варятах, буду нести терхьи́^[74] з бриндзов.

— Ого, я вже знаю, шо ми си бирше ни будім видїти, бо сми мала такі погані сони, шо но! — голосила Катеринка, єк уже видїла, шо ни переможе Андрійчика, тай знала, що вара си вперати, бо добре уже висамувала^[75] Андрійчикову моду.

— Тихо, тихо, моя ти чичічко солоденька, — зачьив ид собі пригортати її Андрійчик, бо й вин сам видів, шо уна їму лихо ни важила.

— Я чій туда си ни ззбарю. А вити шо вже всєкого повиношу на сйетки́ Риздвєні, а знов тобі тай отим хлопчьича́м — ий-де!, буде шьо видїти. Лиш тьи такьи́ прошу, Катериночько моя солоденька-люба, нічьо си ни вгаюй^[76] абес все ми вилагодила на дорогу. Бо шьи й на зоречькьи ни сійне́^[77], єк я вже гайда в плай^[78]! Ти вже мене знаш — а знов я ни хочью, аби за мнов хлопчьики оти мої, леґіникі годні, ни рули́^[79]. Тай шье шьо найгирше, бою си, аби си де йка бида бешьесна^[80] ни нанесла та ми дороги ни перпйшла.

— Ни жури си ти цим, Андрійчику! я вже це все знаю, шьо тобі треба на дорогу, — казала Катеринка, стелїчи Андрійчикови постїль — ти йди соколику та льигай припочювати...

III.

Темнота вже гет пропадала, кочьиючіси що раз то далі туда гет на схьиток^[81] сонце, тїкала шо мога́ прудче, чьорним, чьорним вало́м, не мала навіть сили обіздріти си на за́дусть, видкив за нев си гнала єстота́, світло днини. Годї розказати, шьо за краса стоєла передь сходом сонечка єсного. Все си блишьело срібними ле́лїто́чками^[82] так єсно, що аж годї си було на світ дивити. Всі кьичири і долини, що то си пишнили гордо один перед другими иривитати єсний схід сонця, украше́ні типер були́ то білими-білими єк ботеї^[83] білих овец на полонині полєнками та рíжьями, то знов чьорно-глубими бо́рами-сигла́ми смеречíни, а де́-ни-де й жовтєвими отєк уже з старости буковина́ми. Лиш стий та диш. Очі ни зажмуриш, в одно си дивє, серце ни втихомириш, вискакує з грудий. Там кьи́чірка зверхьи біла-білїсїнька, а май трошкьи низше вже упишнена зеленими купками лїсів. А тут таки́ перед тобов, пид самими ногами, про́пасть-дебря, изви́р, глипни лиш на задусть, а тут файна-файна уло́га^[84], рівна єк стив. На боцї гадинов супетци невеличька річька з сво́їми малими поточінками. Понадь річку видко то луги, то скали то горбкьи, а все то писане єк писанка ота нашьа люба гуцулска усєкіми чічьками. Дес-ни-дес видко по маленькій хатчінї, шо отєк з страху передь буйним вітром чорногирским си ховає в зашепе́тинах, — то знов по великий, моц забудованій хаті. На царинках^[85] видко сїна́ отєк кукли собі гордо стоє́. А на тим усим лелїют сріблом шьірим блишьучі лелїтки́, отєк нїби слези радости до єсного сонечка, шо вирвало їх з темноти ночі, а привело на світло днини.

Андрійчик стоєв з чьетверма кіньми на Маґурі^[86], тай ни миг си на то все надивити, на тот чюдни́й схід сонця в погидну днинку в наших любих кьичірах в зимі.

Єк ужье си викотило зза волооких^[87] кьичір велике, ясне, веселе́ сонечько, освітило ті плачьучі радостев до світла наші гуцулскі кьичирі-гори, здоймив Андрійчик шьипку з голови, впав на колїна, обернувси лицем до сонечька, тай зачьив си молити:

„Дєкую тобі, сєте, велике, запашне́ Сонечко, шо єс позволило менї диждати тьи сегодни уздріти. Поможи ми мирно си вернути з Загиря и знов тє уздріти з оцего місця, таким файним ни смутним, єк єс си показало сегодни веселим. Май гадку на моє ґаздивство, мою жьинку тай дїточки. Сокоти́ мине мирно в сій дорозі…

Натїгнув шьипку на голов, став з землі, сів на коня, закурив люльку тай пишов^[88] далі в далеку дорогу, задуманий, а великі слези́ кочьили си єк горох з їго лиця. Не схьилив голов, зачьипив шьипков фою, навислов молоденьков зимов, єка посипаласи на него, отєк з мучіника́^[89] мука в млині, тай обсипала їго цілого, аж си здригнув, тай си видразу прошума́в^[90].

— Ігі, єк ми єкос банно за тими хлопчіками тай за жінков, отєк би я їх ніколи ни мав видїти... заговорив Андрійчик сам до себе, єк вийшов на Кринту^[91]. Але шос треба собі гадати, аби дорога си ни втьимйила. Доро́га! делека тай тьижка перед обнов^[92].

Сонечко футко шнирувало^[93], минало одну кьичеру за другов, отєк рехувало їх. Вже було й спулудне, а на дворі ніде анї Хмаринки ни видко.

— Ото мороз буде, ий-га ! Птаха ме падати, а ми де саракі будїм ночьювати ? — говорив до коний Андрійчик, позераючі на задусть, то знов попліскував вороного пид собов.

— Пишовсми давідь так досвіта, шьо шье спали хлопчьіки. Поцулував їх, слизьми сми сво́їми вмив, з жинков роздєкував си, я й вна заплакала, тай пишов. Дєкую днинцї великій, я вже пид Марічьистков^[94]. Але докив вийду на полонини́, тай буде вечір. Посєде нічь. Чьий може шье вглю́заю^[95] поза Данциж^[96], тай дес туда буду ночьювати в порожній стаї.^[97]

Гадка за гадков шибалиси Андрійчикови. Вин то злізав, ишов ногами, то знов сїдав на коня. Курив люльку, обтрєсав фою з гаджюджок^[98] тай ра́дував си тим, єк мала дитина. Та однако би був ни пригнав нїчьим так вид себе втьиму^[99], єк свойов любов флоєрков, в єку — сидєчі на кони, шо чьисок йграв шо аж си радував гисть у дорозї, звір в лїсї, рибка у водї^[100]; то знов співав усєкі співанки, єкі лиш знав. А знав їх дуже богато. Отак помали, ступінь за ступнем минав полонину́ за полонино́в і саме єк си єло робити сонечко понад сє́ток^[101], уже був в Данциши, верс^[102], одзера. Одзеро вимерзло^[103], було так єк на долони ривно. Нихто би ни казав, шо то ни якес поле ривне, ривне-ривненьке, отєк укопане.

Озеро під Данцишем.

Фот. С. Бурко.

— Адí, єк тут файно, ривно, єк би це такьи полєнка диправди була́, то отут би май файне місце на стаю, гадав собі Андрійчик, проходїчі попри одзеро.

Минув одзеро, вийшов уже гет на полонину, аж нараз уздрів на плаю велику громаду людий. Шо то за люде — ни мих и сам пизнати. Ци би то єкі ишли з Загиря, ци видкив. Став, довго стоєв, й дивив си, ци би ни пизнав, шо то за одни. Та однако ни миг. Хотїв Андрійчик завернути дес у бік з дороги, аби шье єке лихо ни попацити^[104] з тими низнакомими середь полонини — та вже ни було коли. Тоти люде зачьипи ид нему бічі кричьучі. Єк си зближили, пизнав Андрійчик видразу, шо це ни наші люде. Очи в них скісні, волося на бороді майже ни було, шьипки на голові такі, єк остро завершені сїна́. Видразу Андрійчик здогадавси, шо це Татаре, за єкі їму розказували люде нираз тай ни двічі за Горов тай на волоскім боці^[105].

Ий-га! ці певне йдут наші гори воювати! Оттепер знишшют нас на віки! Озмут моїх леґіників всіх трьох, тай жьиночку мою озмут. Коби хоть всїх в купі! Але відий Бих знає. Займут світами, царами. Мет то бидувати — и маєтчік знишшют. Ці відий певно дурбасні^[106] заблукалиси, єк чьисом єрчє^[107] заморене в сиглї вид овец. Тай мут відий мине силувати, абих їх вивів на добру дорогу тай извів на Жєбьи. А шо то буде си робити на Жєбю, єк би вни прийшли, то страх! Нираз я чув за їх роботу. Вибют, винишют усе. Тай відий и минї ни буде з медом, лиш так, єк мусї в окропі! Шоби я їден загиб, то дурниця. Бо то й я загину, моя чьиля́да, тай всі Гуцули в отих кьичірах. Кобих миг єкос раду дати з ними сам, отоби дуже добре.

Такі варили си гадки, гадкьи тьижкі, чьорні, єк ни раз чьорна хмара з тучьев насуваєт си на нашьі кьичирі, давили так їго серце, шо ни миг навіть дихати. Та єк були коло него Татаре вже близенько, єк уже видів вин, шо їм в руках, упало їму на гадку одзеро замерзле пид Данцижом — і легонько їму стало на серци, аж си засмієв сам из собов.

— Тепер я вам у руках, але зараз будете и ви менї у руках! — погадав собі Андрійчик, єк Татаре обскочіли їго і їго коникьі з усих бокив, тай ймили в рукьи.

Поприходили всї Татаре до купи. Попригонили з собов жьинкьи Волошкьи́ та усєкі забо́ри, шо забрали за Горов. Андрійчик був веселий, отєк на весїлю. Татаре казали їму, аби їх привів на Жєбє на самий Сьитий Вечір, бо уни мают досвита на Риздво вже бути гет укутані^[108] в Жєбю та ити на Кути.

— Добре, я вас докладно приведу, шьо шье до Риздва будете укутані, — сказав Андрійчик Татарам, хьитро усміхаючіс.

IV.

На ривним, ривненькім поли Татари си розкошекали^[109] в Данциши. Андрійчик завів їх на ривну полєночку, прикриту зимов й казав:

— Отут ви тай я будем ночьювати, а витак я вас поведу на саме Жєбє.

Татаре слухали Андрійчика за кожде, бо вин си їм страшно пиддав.

Андрійчик єк видів, шо Татари їго дуже слухают, був шье раднїйший, бо видів, шо їго гадка ни була пуста. Гонорно поводив си, єк нираз лиш мандатор миже пушкарями^[110]; тай все давав наказ за наказом, шо Татаре дуже докладно робили.

Сказав Андрійчик до Татар:

— Гий, мої пишні побратими, ви шье відий ни ночьували на Чорногора́х. А тут то ни будь де ничьлїх! Єк мороз укреше, то аж си вам око залупи, а прьітелик-витрик єк потєгне, — тай то ни ваш, дес туда, бида знаїт, де, єкіс мізерний, — али наш, полоницкій, богацкій, то скорчітеся єк квачі, тай замерзнете єк..... А може шье єк добре захарчіте, то й малі^[111] си присунут та єкимос ис вас споганє соби зуби. Отимунь, аби нам ни було страху, набурьте^[112] искрізь навкола цеї ріжі ривної аж по горьбочьки модні ватри́, и то так одна коло одної, аби й ногов ни було де переступити. А тут є с чього, ген куда, ади, єкіх штубив^[113] та сухарив^[114]. Лиш гайда до роботи, тай я вам поможу.

Татарва за невеликій чєс набурила великі ватри наокола одзера так шо ніхто би си був ид ним анї вид них ни дистав поза ватри. Тай шье кождий Татарин наклав ватру коло свої буди, так шо на цілим тім одзері горіли ватри.

Андрійчик здоймив шьипку з голови, стоєчи, миже Татарами в самий серединї, поклонився низко до самої землї сонцеви засєчьуючому, заплакав й шье раз помолився тихонько до Сонця.

Дьикую тобі, сьите, велике, шо єс дотепер мнє сокотило. Далосми добру гадку, шо зглажу цу нехарь^[115] зи світа. Май в опіцї мої дїточки, жиночку тай всїх Гуцулів й ототи любі гори-кьичіри, шо єс так файно їх освітило. Бо нї ций нехари, анї минї вже бирше ни видїти тебе великого, єсного, світлого Сонечка. Та шо я один згину, то ни виликий страх; али сотки других Русинів будут жити собі добре. Будь здоро́во! — бо минї вже короткий чьис...

Поклав шьипку на голову, взєв свою флоєру в руки та єк зачьив играти, то аж серце си кроїло з жєлю́. Сонечко си аж зачьервонїло. Татаре всї си позбігали тай довго, довго слухали їго дивної йгри.

Сонечко прудко си сховало, шоби ни видїти смерти свого любого Гуцула, що си ним тїшив з маленьких рокив, а вно нираз любило си^[116] своєми сиявами^[117] в їго буйним волосю.

Андрійчик так ийграв у фльоєру, шо шье відий з роду так ни йграв. Вин наумисне так робив, аби загутати диких Татар, аби си вни ни вдивили, шо то вни ни на ривній полєнї, лише на замерзлим одзері в Данциші.

Нагадував собі Андрійчик тоти игри, шо то нираз виигрував їх тужно тужно, то знов ве́село-шьіро^[118] з одної кьичирочкі на другу, на єкій сидїла їго тогди наповіжена^[119], а теперішна жінка Катерина. Не то, шо дикі Татаре сторопіли, слухаючи тої йгри, але й вовчья в плаях, на полонинах, в лїсах завивала гуртом тужно-смутно, єк то хіба нираз лиш оти трембіти за мерцем, шо аж мороз ишов по тїлї, а волосє дуба ставало на голові.

Ишли голоса́ попид небеса́^[120], горами, лїсами. Татаре так си загутали, шо забули за все, навіть і за спанє. Єка радисть, веселисть виступила на лици Андрійчика, єк вин уздрів, що Татаре си загутали коло него!

Нараз потемніло, бо ватри потали у спид. Татаре перепудили си, шо то си стало, зачьили бічі гуртами то в оден, то в другий бік, але нараз лїд зачьив си на одзері ломити, а Татаре падали у воду. Не знали, шо си з ними роби. Одни кричьили, другі лиш повитрішьували очі, єк варінникьи, а ирти пороззівєли, єк чьилюсти в печах. Тай потавали на дно одзера. Ловили си за криги леду, але одни одних постєгали, то стручьували, кождий хотєчí себе вратувати. Тай всї си витопили. В водї обмерзали, руки заклєкали, и гляба^[121] було вилізати. Лише шо раз то гирше потавали^[122].

Лиш Андрійчик шьи си був крішечку задержьив на одний кризі. Вин ни кричьив, ни плакав, нїкуда ни рвав си, був рад, шо ни гине марно, бо всокотив сотки людий вид смерти. Лиш дивив си гордо́ на Татар.

Однако й їго струтив один Татарин у воду, єкій хотів си вретувати на тий кризі, але оба з Андрійчиком разом так єк и всї другі Татаре закьипіли на дно бездонного одзера.

Жабє, в грудни 1912.

Зноски

1

ріжа — полянка у лїсї