Гарні дівчата [Тимофій Гаврилів] (fb2) читать онлайн

Тимофій Гаврилів Гарні дівчата

Перед тим як висадилися інопланетяни

Вона мешкала в сусідньому будинку. Наш будинок, потім подвірʼя, потім її будинок, потім знову подвірʼя, і так чотири рази. Будинки всі однакові, і подвірʼя всі однакові, лише між третім і четвертим будинками подвірʼя спадало вниз; ми ходили туди на лижі.

Я зовсім не пригадую її взимку. Віка асоціюється в мене з цвітінням перших дерев, відтак літо, а на початку осені вона одночасно зі шкільним дзвоником, який кликав до навчальних приміщень, кудись зникає. Ми всі кудись зникаємо.

Себе мені теж важко прилаштувати. Ось я блукаю спорожнілим подвірʼям, наче пустелею. Ніби я на якомусь Марсі. Нічого не можу второпати. Химерне почуття виповнює мене. Час осипається бурштиновими згустками з каштанів. Я набиваю ним кишені, а вдома берусь майструвати фігурки. Час постає в подобі жирафи, що тягнеться по зелений листок, наче знає, що той скоро зівʼяне, їжака з настромленими на голки плодами, довгої гусені з багатьма короткими ніжками і роздвоєним хвостом. Я виставляю їх на підвіконня, а навколо розкладаю решту каштанів, милуючись візерунками.

Час подібний до чеських меблів: такий самий блискучий, наче лакований, темно-коричневий, з вигадливими дугами під лаком. Лише шафи, на відміну від часу, не втрачають блиску. Одна стояла в моїй з братом кімнаті, друга — у вітальні. Наша була заповнена братовими книжками, а на відкритій верхній полиці — вітрильник, подарунок мені зі школи на уродини. Він плив на матових хвилях, вплавлений у скло. Невидимий вітер напинав вітрило.

Чеські меблі будуть у всіх книжках, які я написав і напишу і в яких дія розгортатиметься в тому часі і просторі. Коли час тьмяніє і всихається, мати нишком, як мене немає вдома, прибирає його.

Я не вірю, що всі могли щезнути. Раптом мені стає лячно. Забігаю в підʼїзд і дзвоню в Павлові двері. Ніхто не відгукується. Чую по той бік шарудіння, і чиєсь око припадає до вічка.

— Це я, — кажу, чомусь спершу пошепки, а потім голосніше.

Тиша.

Я ще трохи чекаю, а тоді стрімголов вилітаю надвір, перестрибуючи через сходинки. У підʼїзді ще самотніше, ніж зовні. І сутінно.

Задираю голову, Павло стоїть на балконі другого поверху і нетерпляче дивиться на мене.

Він запитує:

— Ну?

— Чому не відчинив?

— Чого тобі?

— Виходь.

— Ти що, мені треба вчитися.

— Мені теж.

— Ти знаєш, скільки всього задали!

Павло трохи занудний. Варто йому забути про навчання, як він робиться нормальним пацаном. Річ, однак, у тім, що про навчання він не забуває — хіба влітку і то не на цілий день. Павло відмінник. Учителька напророкувала йому карʼєру професора. Згодом він справді став ним і викладав математику в педагогічному інституті. Це вже пізніше наш педінститут підвищили, надавши йому статусу університету. Так президент, збираючись на другу каденцію, підкуповував місцеву еліту; не тільки в нашому місті.

Я не знаю, як Павло може йти з портфелем, зосереджений і незворушний, не помічаючи ні гойдалки, ні футбольного поля, ні лижної гірки, ніби він жодного разу не гойдався, не ганяв з нами мʼяча, не зʼїздив на лижах. Мабуть, тому, що ні гойдалки, ні футбольного поля, ні лижної гірки давно вже немає, як і немає каштанових фігурок на підвіконні. Він обмежується сухим і суворим «Добридень!», тоді як мені прагнеться почути «Привіт!» або «Здоров!». Мені хочеться розтермосити його, наче від того з нього спадуть лихі чари. Я уявляю, як розсипається оболонка, в яку увʼязено того попереднього, справжнього Павла. «Одного дня на нашій планеті висадилися космічні істоти. Вони взяли нас у полон, помістивши у великі оболонки, які набрали наших форм і вигляду. Вони підмінили нас, проте нами вони не були». Переконливішого пояснення в мене немає.

— Ти знаєш, скільки всього задали! — Павла обурювала не кількість домашніх завдань, а легковажність, з якою я насмілився потурбувати його.

Я видавався сам собі, ніби вештаюся без жодного заняття.

— Та ну тебе, — махав я розчаровано.

Більше нічого не сказавши, Павло зникав у помешканні.

Ще трохи побродивши, я вертаюся додому. Вчитися не хочеться. Беру книжку і пробую читати, проте читання також не йде. Я відкладаю її набік і мрію. А тоді неохоче беруся за домашні завдання. Що там у нас сьогодні? Сьогодні щойно вівторок — це жахливо; до неділі ще чотири дні. Я загинаю пальці, сам собі не вірячи. Географія, твір, хімія і, звісно, алґебра. Твір я відкладаю на потім, хапаю алґебру і чимдуж біжу з нею до Павла.

Я знову під його дверима: як таке можливе — двері його помешкання такі самі, як мої, а алґебру він знає краще за мене?.. Натискаю дзвінок; цього разу я дзвоню наполегливіше і довше.

Павло не відчиняє. Я вилітаю надвір. Він уже стоїть на балконі і чекає на мене.

— Нащо ти дзвониш, як на пожежу?

— А чому ти не відчиняєш?

— А з якого дива я повинен відчиняти? — буркає Павло.

Павло нагадує пугача на дереві, який ще добре не вбився в пірʼя. Крізь невдоволення в його голосі потріскують електричним розрядом глузливі нотки — либонь, через те, що я його вдруге потурбував.

— Ти ж знаєш, що це я.

— Знаю.

— То чого ти?

— Я зайнятий.

— Допоможи.

— Алґебра?

Я ствердно киваю.

— Давай.

— Відчини.

— Сюди давай.

— Закинути?

— Ти що! — Павлові осоружна сама думка про розпластаний долі підручник.

Це щось нове. Раніше Павло брав завдання крізь шпарку, інколи ж, як був у поблажливішому гуморі, скидав з дверей ланцюжок і запрошував мене до своєї кімнати. До підручників він ставиться так, наче вони живі — як люди, як звірі, як дерева, з яких їх зроблено.

Отже, він справді дуже зайнятий. Павло готується до олімпіади. До неї ще кілька місяців, а він уже сидить над хитромудрими ребусами. Вчитель дістав йому збірник завдань. Вчитель — його тренер. Торік Павло посів друге місце на обласній першості. Хлопець він не хвалькуватий, але деякі новини поширюються в нас блискавично. Для мене це був би захмарний результат. Павло невдоволений.

— Привʼяжи на шнурок, — каже Павло.

— Чи ти вже геть здурів?

— Вільному воля.

— Гаразд, стривай. Мушу знайти.

— Я маю, — Павло великодушно спускає з балкона мотузку.

Так відбувається щовівторка: у вівторок чомусь особливо складні завдання. Я не знаю, чим цей день завинив порівняно з іншими. Дорослі, зокрема, й мої батьки, кажуть, що найважчий день — понеділок. Для мене понеділок неприємний, бо мушу йти до школи, проте він легкий, в ньому найменше уроків, і це схоже на заманювання в пастку.

Мотузка повзе донизу, просто на мене, наче змія — слизькотіла, з бездушно-несхибними очицями. Від такої картини мурашки шкребуть під шкірою. Я берусь за край мотузки й одразу відсмикую пальці, як обпечений.

— Що таке? — нетерпеливиться Павло.

— А таке, — буркаю.

Краще нічого не пояснювати. На мої фантазії в нього тим паче немає часу — ще розсердиться.

Привʼязую до мотузки мою алґебру. Це така сама мотузка, що їх густо напнуто через балкон під стелею, наче струни гігантського музичного інструмента. Я уявляю собі, як літніми вечорами, коли сонце ховається за сусіднім будинком, на балкон виходять Павлові батько і мати й сам Павло і усі втрьох грають на струнах яку-небудь заплутано-приголомшливу математичну мелодію.

У Павла постійно сушать білизну, ніби їх у сімʼї щонайменше десяток, а не батько, мати і син-вундеркінд. Зараз теж. Павло визирає з-за простирадл, наче пʼятнадцятирічний капітан з-за вітрил. Авжеж, наш будинок — корабель, тільки куди він пливе, цього ніхто не знає.

— Тягни, — командую, й Павло непоквапом підіймає книжку вгору. Робить це з якоюсь статечністю, майже урочисто. В чувака пієтет перед шкільними підручниками. Він мріє колись і сам написати такий. Згодом на обкладинках справді красуватиметься його прізвище, до того ж не на шкільних підручниках, а на посібниках для студентів.

Павло зникає з книжкою у кімнаті. Його довго немає. Я чекаю, коли він вийде і скаже: «Гаразд, заходь», однак цього разу він не каже нічого. Виходить на балкон і спускає підручник з виконаними завданнями — тим самим способом, яким я йому подавав. Мені залишається переписати їх із вкладеного всередину аркуша до шкільного зошита.

— Дякую. Ти справжній друг, — кричу в пориві непідробної вдячності. Павло поблажливо, ледь зазнайкувато всміхається. Це його право.

Нарешті я беруся за твір. Батьки переступають поріг — спершу приходить тато, потім мама. Мати приносить хліб, тому вона пахне мені прекрасним пшеничним буханцем, ще гарячим. Так пахне кожен спогад про неї.

Мати застерігає, щоб я їв повільно, бо хліб ще гарячий, проте заки вони з батьком приходять на кухню, пів буханця уже немає. «Ти дістанеш скрут кишок», — хвилюється мати.

Схоже, я поглинав не хліб, а ту неповторну духмяність, яку він поширював. Якщо хтось і заслуговує на памʼятник, то ті, котрі його випікали. Наче я вже тоді знав, що, коли виросту, хліб, який продаватимуть у крамницях, мало чим відрізнятиметься на смак від серветки. Його буде багато, він буде різний — з висівками, соняшниковим насінням, чорносливом і навіть морквою, по нього не стоятимуть черги, проте він більше ніколи не пахнутиме. Навіть гарячий.

Узимку ми раптом вигулькували із хатніх кубел, щоправда, лише частина нас літніх. Убрані в зимовий одяг, ми потребували часу, щоб звикнути до власного нового вигляду й один до одного. Я впізнавав моїх друзів по шапках і шубах, які були, втім, не зовсім надійними прикметами: ми росли й одяг, що відмовлявся рости разом з нами, змінювався. Так я змінив шубу на куртку мого брата, яку батьки відклали для мене, коли я був ще надто малий, щоб її носити. Куртка сиділа зручніше, але після літа й осені я почувався в ній, як у лицарському обладунку з краєзнавчого музею.

На той час уже відкрили картинну ґалерею, куди шедеври збирали всім гуртом, — до того ж інших музеїв, крім хіба краєзнавчого, в нас не було. Мало не в кожній родині хтось малював, лише в нашій не знайшлося жоднісінького видатного художника — далебі, жодного. Дідо мого однокласника опинився між незаперечних фаворитів, а я страждав, що нашої родини не було представлено — хоч я обнишпорив кожен закуток, включно зі стрихом у сільській оселі моєї бабці, нічого вартого експонування не надибав, а мою власну базгранину, хоч як я старався надати їй подоби картини, батьки нести в художній музей відмовилися.

З какофонії впізнаваних прізвищ одне вибивалося екзотичним звучанням — згадка про міжнародне бієнале, що відбулося в місті. Воно уславилося тим, що в ньому взяв участь японський художник. Він походив із міста Кобе, що на найбільшому острові Японії — Гонсю.

Тиждень, який тривала виставка, японця носили на руках — газети тільки й писали, що про нього. В нього брали інтервʼю, висловлювали йому своє захоплення, його нагородили памʼятною медаллю. Полотно, з яким приїхав, далекосхідний гість подарував ґалереї, але більше, хоч як його запрошували, не приїздив, а без чужоземного учасника міжнародне бієнале втрачало сенс. І хоча він був єдиним чужинцем, у буклетах так і збереглося про «міжнародне бієнале за участі митців з різних країн». Завершилося тим, що японця оголосили почесним громадянином нашого міста. Невідомо, чи він коли-небудь довідався про це, а якщо так, то які відчуття викликала в ньому звістка — ейфорійні чи не дуже. Хай там як, у нас досі про нього висловлюються: «Наш японець».

Не дивно, що картинна ґалерея процвітала — їй ніколи не бракувало відвідувачів: немає переконливішої концепції, ніж колективне марнославство. На вихідні туди вирушали цілими родинами — мені досі перед очима стоїть черга, що тяглась через майдан і вулицю, розірвана проїжджою частиною; вже через це вулицю варто було перетворити на пішохідну зону. В будні в ґалерею водили з виховною метою шкільні класи, щоб учні відкривали для себе велич рідного міста через знайомі прізвища, часто-густо — власні.

Проте нас, підлітків, більше цікавив краєзнавчий музей з опудалами птахів, муляжем первісної людини, підозріло подібної до мавпи, і, власне, лицарським обладунком. На відміну від ґалереї, ми навідувалися туди не лише в межах виховних програм. Баба Дебора застерігала нас, щоб ми не ходили туди, бо видавати мавпу за людину — гріх: адже людина створена за подобою Бога.

Вона лякала нас різними нещастями, однак більшого лиха, ніж те, що ми лазили по деревах її саду зі спритністю, яка тільки підтверджувала теорію, проти якої протестувала стара Дебора, статися не могло: Господь по деревах не лазить. Ми надилися до неї на черешні — на базарі таких смачних не продавали. Коли сьогодні я читаю, що в Туреччині чи в якій-небудь іншій країні зі шкільних підручників вилучають теорію еволюції, я згадую бабу Дебору. Це її незаперечна перемога. Її дух тріумфально ширяє над світом, втягуючи нас у нове середньовіччя. Наука відкрила перед людством нечувані можливості, однак людина не стала від того щасливішою.

Обладунок стояв на майданчику між залами другого поверху, наче вартівник на чатах з опущеним заборолом, так що здавалося, буцім усередині панцера хтось зачаївся. Лицар не пасував до жодної експозиції — ні до птахів, ні до княжої доби, від якої вціліло кілька неоковирних казанків. Моєю мрією було продефілювати в цьому обладунку на нашому подвірʼї. Коли завдяки комерціалізації зʼявилась нагода здійснити цю мрію, я був уже дорослим. До речі, мріяв про таке не я один, але це вже інша історія. Тоді, коли кортіло, обладунок був завеликим на мене, а табличка застерігала: «До експоната не доторкатися»; тепер, коли його можна взяти увинайм, він замалий, та й більше не кортить. Чи то лицар, який носив його, був коротуном, чи то сьогоднішня людина значно вища на зріст.

Зате Павло ходив у тому самому пальті, давно закороткому, в якому виглядав так, наче зібрався на маскарад. Коли йому купили його, поли мели по снігу, проте Павло цим особливо не переймався. Сніг виманював його, хатнього сидуна, надвір. Я виходив і, недовірливо й допитливо роззирнувшись навколо, торував шлях крізь замет. Кучугури сягали по пояс. Я здивовано озирався на власні сліди, намотуючи кола і петлі, доки за цим заняттям мене заставали інші, і так, один по одному, нас назбирувався гуртик. Потрібен був час, щоб звикнути до того, що все навколо вкрите білим пухом. І що так буде до самої весни.

Я чую голос гітари, він опритомнює мене. Звуки долинають із сусіднього будинку — останнього, якого я ще не згадав. Він розташований по інший бік від нашого над самою дорогою. Цією дорогою пішов з дому мій брат. Я бачу у вікно батька, який несе валізу, з якою приїхав колись до міста, де познайомився з моєю матірʼю, і брата зі спортивною сумкою. Брат ходив із нею, напівпорожньою, на тренування, так, наче наперед готувався піти геть. Вона була настільки просторою, що я без труднощів уміщався в ній, як у спальному мішку. Батько відпроваджує брата на вокзал, а ми з мамою стоїмо і спостерігаємо.

Я завжди мріяв навчитися гри на гітарі. Прагнув завойовувати нею жіночі серця. Я жадав підкорити одне-єдине серце.

Якоїсь ночі ми прокинулися від гуркоту — вулицею повзли танки, вуличні ліхтарі освітлювали їхню брудно-зелену поверхню, вежі й гармати. Танки сунули і сунули, вони скидалися на роботів, жодної людини, тільки вони. Один за одним вони рухалися серединою порожньої о цій порі вулиці. Їх перекидали кудись під покровом ночі; ми не мали поняття, куди вони прямують. Дорога вела в аеропорт, дорога вела за місто, дорога вела в напрямку гір.

Батько з матірʼю тривожно вдивлялися в освітлену ліхтарями вуличну ніч. Я втиснувся між них і теж дивився. Танки нагадали батькові шістдесят восьмий, коли він дивом не опинився в Чехословаччині. Батька, який давно вже відбув армію, несподівано викликали у військкомат. З місця дислокації їх доправили на аеродром, запакували у військовий літак, й аж коли машина здійнялася в повітря, їм повідомили курс. Літак уже був недалеко від кордону, як екіпажеві наказали повертатися.

Там, у літаку, батько поклав за першої ж нагоди дременути на Захід — він не вірив в інтернаціональний обовʼязок. До будь-яких ідеологій він ставився з підозрою; ця ідеологічна нехіть перейшла мені, мабуть, від нього. Що дужче його ними пресували, то обізленішим і замкнутішим він ставав. Він був бездоганним солдатом зі зразковими показниками в усіх нормативах. Шинель, у якій вернувся, демобілізувавшись, батько стелив, коли вкладався ремонтувати автомобіль. За цим заняттям він відпочивав — від роботи, від нас, від думок, що роїлись у його голові, від нездійснених задумів, від того, що тримало його в напрузі. Про військо, якому віддав три роки молодості, він розповідав мало і неохоче.

Не думаю, що батько зміг би втекти — радше за все, його застрелили б. З його боку це було божевільною авантюрою. Але навіть якби йому пощастило, то не народився б я, а матері з братом, який зʼявився на світ кілька місяців по тому, як батька зрекрутували, довелося б не з медом. Братові й без цього довелося не з медом.

Батька мій брат уперше побачив у свої два роки. Увесь попередній час вони комунікували один з одним через фотографії, як болгарська ясновидиця Ванґа з пропалими безвісти, — батькові жодного разу не дали відпустки, навіть із нагоди народження його першого сина. Мати надсилала світлини немовля, а батько — себе в уніформі. В голові мого брата, крихітного, довірливого і недосвідченого, відклалося, що батько — це той, який існує лише на світлині. Він пережив шок, побачивши його не на фотопапері. Одного дня батько зійшов з фотографії, щоб узяти його на руки. Суворий чоловік уперше всміхнувся йому. Доти батько ніколи не усміхався — на світлинах він завжди пильний і зосереджений. У дійсності він, звісно, сміявся, проте не так часто. Було б дикунством вимагати цього від нього.

Якби я не народився, я нічого не знав би про нас і не міг би розповісти.

Гусениці вкарбувалися в асфальт, і ми, дітлахи, ще багато разів ходили роздивлятися залишені ними сліди.

Нас ніколи ні про що не питали — хтось десь усе вирішував, ставлячи перед фактом. Утім, життя триває всупереч доктринам, по той бік від їхнього шалу й лукавства. Воно має свою логіку і визнає лише власний трагізм.

Усе, що маю, я неодмінно скажу. Годі сподіватися гладкої оповіді — я не шліфуватиму речень і не переставлятиму місцями абзаци. Я не бачу в цьому потреби, воно нічого не додасть — навпаки. Якщо вийде, відтвориться подих. Мов повів вітру. Це найкраще, що можна зробити. Цього досить.

Закинувши ранець, я прожогом вилітаю надвір. Наприкінці квітня починається перехід до канікул — поступово перестає хотітись їсти, і ціле літо прагнеться тільки пити. Я пʼю все поспіль — молоко з алюмінієвого баняка, в якому ми кипʼятимо його і зберігаємо, компоти, що залишилися після зими (їх належить допити, бо скоро будуть нові), солодку воду з вуличного автомата біля входу до гастроному, соки в самому гастрономі, сильно розведені водою, і просто воду, холодну протічну воду з кранів і вуличних колонок. Мати просить не пити з холодильника, проте мені ліньки гріти — я не маю часу. Коли пʼю молоко, я вдома сам; батьки на роботі. Ковтаю прямцем з баняка і ставлю назад у холодильник. Навіть не роззуваюся.

Вітер зриває цвіт із вишні, білі пелюстки летять в обличчя — лагідний весняний сніг. Я заплющую очі, а коли розплющую, бачу її. Віка стоїть у кінці доріжки, що веде від мого підʼїзду до рогу її будинку; на ній жовта сукня в чорні горошки. Я ще не здогадуюся, що закохаюся по самі вуха і божеволітиму від цього неймовірного почуття. Деколи вона грає з подружкою в бадмінтон.

Я йду в гастроном і купую перше того сезону морозиво у вершковій глазурі, моє улюблене. Взимку морозивом не торгують, воно зʼявляється навесні, ближче до літа. Сівши на виступ вітрини, я їм його і проводжаю поглядом поодинокі автомобілі, що їдуть в обидва боки.

З блаженства мене виводить Мик.

— Ти що тут робиш?

— Сиджу. А ти, Мику, звідки взявся?

— Бабця послала.

— По пиріжки? — жартую.

Мик змірює мене недовірливим поглядом.

— По борошно.

— Зараз, серед білого дня?

— Так, — каже Мик без ентузіазму.

— І ти погодився? — дошпилююсь далі.

Мик ще дужче хнюпиться:

— А тобі що?

— Я так.

— Будуть вареники.

Мика збадьорюють власні слова, вони звучать обнадійливо, даючи йому опертя і віру в найближче майбутнє. Мик сам як вареник. Мик — скорочення від Микола. Його сестра теж називає його Миком, а поступово і його батьки почали його так кликати. І мої також. Вони прихильні до Мика — господарний хлопчина і ввічливий, завжди привітається. Для нас усіх він Мик, лише для своєї бабці — Микольцьо.

— Он як! — кажу, щойно тепер помічаючи, як ласиться він на моє морозиво.

Мик як примагнічений.

— Чого так вилупився?

— Дай полизати.

— Дідька лисого!

— Дай.

— Купи собі.

— Не можу.

— А борошно можеш?

Бабця виділила Микові рівно стільки, скільки коштує борошно. Мик отримує кишенькові, які, однак, витрачає ще в школі на великій перерві. Мик їсть усе — влітку в нього апетит не менший, ніж узимку. З цим він проблем не має. Як і зі своєю комплекцією, причому в футбол ганяє незгірше від Марадони. Я теж не належу до худих, хоча до Мика мені далеко.

— То що, даси?

— Пʼять вареників, — ще не літо, та й від вареників я не відмовився б навіть у найгіршу спеку.

— Згода.

— Давай.

— Стривай.

Я обʼїдаю глазур і віддаю Микові добру половину морозива. Мик перебив мені насолоду, проте я не серджусь на нього, понадто виторгував порцію вареників. Такий обмін мене цілком удовольняє, хоч я й від десятка не відмовився б. Вареники Микової бабці варті того; інколи Мик виносить їх нам просто так — коли вже йому несила на них дивитися. Щасливець! Моя мати вареники ліпить дуже рідко, і в них грубше тісто. Вони смачні наступного дня, якщо підсмажити їх на пательні. В найбільш підрумʼянених місцях тісто розщеплюється, утворюючи повітряні кишеньки. В моєї матері не залишається часу на куховарення — всю її енергію поглинає робота. Тільки в неділю вона стає за кухонну плиту, а якщо вже серед тижня, то пізніми вечорами; засинаючи, я чую, як ценькають на кухні баняки. Мій батько в цей час прасує у вітальні білизну. Удвох вони гарують на наше з братом майбутнє.

Майбутнє було дуже далеко, тривалий час воно нічого не означало для мене, поки я не наштовхнувся на одну дату. Я прочитав про неї в інтервʼю, опублікованому в нашій місцевій газеті. У ньому розповідалося, коли перші інопланетяни досягнуть Землі, а на підтвердження наводилися математичні розрахунки. Це мало статися пʼятнадцятого квітня тисяча девʼятсот девʼяносто третього року — я назавжди запамʼятав це число. Ще б пак! Інтервʼю дав відомий астрофізик і уфолог, він розповідав про це так, наче про найбуденнішу річ. Для мене його міркування звучали неймовірно круто: отакої — за допомогою формули передбачити, що буде! Формулу я переписав про всяк випадок у шкільний зошит. Я навіть пробував застосувати її, щоб зʼясувати певні приземленіші речі, проте, звісно, без успіху.

Коли я розповів про це батькові, той іронічно зауважив: така новина зʼявилася тому, що з продуктових крамниць зникло масло. Щоразу, як чогось бракувало, подібними небилицями відволікали увагу людей. Коли щезала кава, на радіо день у день розповідали про її шкідливість. Батько привозив її для матері з відрядження, відразу з десяток бляшанок. Банан я зʼїв уперше, коли мені виповнилося двадцять чотири роки, зате коли я пішов до восьмого класу, фруктово-овочеві відділи продуктових крамниць завалили ґрейпфрутами. Їх постачали стиглими і без обробки консервантами. Ми їли їх цілу зиму, проте вони не могли замінити яблук — звичайних яблук із яблуні, що росла за хатою на подвірʼї в моєї бабці.

Батько любив щедро намащувати на хліб масло — так він завершував день. Коли батькові не було й девʼяти, він пішов із дому; в дорозі, далеко від рідної оселі, його застав голод тисяча девʼятсот сорок сьомого року. Обидві дати, тисяча девʼятсот сорок сьомий і тисяча девʼятсот девʼяносто третій, для мене були однаково примарні.

Мати несхвально подивилася на батька:

— Навіщо ти?

— Я кажу так, як є.

— Він у нас романтик.

У нашій сімʼї я був романтиком, а батько — тим, хто завжди казав так, як є. Так, як є, він сказав і того разу, коли вернувся з лікарні, де в матері діагностували рак.

Я чую, що хочу їсти — Мик своєю появою нагнав мені апетит.

— Тільки поквапся, — підганяю його.

Кишки грають марш, морозиво лише розтривожило шлунок — я навіть не зміг ним до ладу поласувати.

Якби не його бабця, Мик теж стирчав би вдома, проте з іншої причини, ніж Павло, з якої саме — не знаю. Микова бабця приїздила навесні та відʼїздила у вересні, наліпивши на прощання макітрищу вареників, наче знала, що їх уплітає всеньке подвірʼя. І з сусідніх хлопці також приходили. То був справжній ритуал, у якому ми нагадували собі мисливців, котрі споживають впольовану здобич, — ким ми лише не уявляли себе...

Тієї весни я побачив Віку вперше, до того її не існувало, дарма що її батьки вселилися тоді, коли й мої. Я ніколи не задумувався над тим, де вона була раніше і чому я ніколи не бачив її, хоча насправді це мало б звучати по-іншому: де був раніше я.

Тисяча девʼятсот девʼяносто третього розвирувалась інфляція, поглинувши мамині з батьком заощадження — наше з братом майбутнє. Яка в цьому була провина інопланетян, не знаю. Формула виявилася непридатною, щоб визначити це, а нової не було. Славетний астрофізик кудись зник, нічого навзамін не запропонувавши. Він залишився винним пояснення — мені дуже кортіло почути, як він усе те прокоментує.

Мої батьки самовіддано гарували, проте не вловили духу доби, як кажуть філософи, і не зуміли розпорядитися відкладеним. Якби вони вчасно зорієнтувалися, ми з братом отримали б кожний власне помешкання. У мене досі є стара ощадна книжка. Востаннє я отримав тисячу — жалюгідну компенсацію суми, яку втратив. Мені мали виплатити її в повному обсязі. То мав бути мій фінансовий старт у самостійне життя.

Я відчуваю спрагу. Нахиляюся, натискаючи на колонку й одночасно підставляючи рот, як це я звикле робив. Тисну і тисну, проте вода не тече, жодної краплі: вона не може потекти з тієї банальної причини, що колонки, яка стояла на цьому місці, давно вже немає. Одного дня її демонтували; одного дня демонтували всі колонки — всі без винятку. Напевно, щоб ними не скористалися прибульці з космосу. А можливо, якраз чужопланетяни і зробили це.

Підбираючи ощадну книжку, що випала з нагрудної кишені (я саме отримав першу виплату), я раптом усвідомлюю, що мій капітал — не вона. Переді мною відкриваються континенти, і я здаюсь собі Христофором Колумбом. Я знайшов вихід із глухого кута. Не знаю, кому за це дякувати.

Поки я йду, щасливий своїм відкриттям, збираються хмари. Великі поодинокі краплі хутко переходять у зливу. Я бачу в кінці доріжки Віку, вона стоїть і не рухається, наче розгублена через раптову зміну погоди.

— Віко, ти змокнеш! — кажу.

Проте Віка стоїть, не мокне посеред зливи. Коли я підходжу до неї, вона зникає.

Піднявшись до себе, я скидаю просяклий до рубця одяг і розтираюся рушником. Злива знову дужчає. Вода батожить землю, з притиском барабанить по підвіконню.

Коли бачу Віку, я бачу її саме там. Вона завжди там стоїть. На тому самому місці, де доріжка від мого підʼїзду зʼєднується з доріжкою, прокладеною вздовж будинків. Стоїть, коли вишня в цвіту. Стоїть, коли опали пелюстки. Стоїть, коли в зеленому листі ряхтять плоди, темно-вишневі, як колір нашого автомобіля. Стоїть, коли сонце. І, як зараз, у зливу. Перехожі проходять крізь неї; вони проминають її, наче її там немає. Лише я бачу її.

— Віко?

На мене найшло, і я почав писати любовні листи. Я не знаю, звідки воно взялося. Воно опосіло мене, і я став ним. Листи були моїми першими художніми творами. Я ховав їх у дуплі береста, освідчення у великому коханні, переконаний, що Віка знайде їх і прочитає. Хоча берест ріс під її вікнами, добула їх звідти не вона.

Дмитрик мешкав у тому самому будинку, що й Віка, двома підʼїздами далі. Хоча він носив імʼя свого прадіда, на ньому це коли й позначилося, то згубним чином. Із ним особливо ніхто не приятелював. Щось дошкуляло йому, і він виміщав це диким ставленням до інших. Здавалося, він назавжди так і залишиться Дмитриком без певного ремесла, з успадкованою предківською славою і тим чимось, що продовжувало йому заважати і здавалося теж успадкованим. Саме слави свого батька, керівника науково-дослідного інституту, визнаного науковця, він так і не здужав перерости. А ще молода лаборантка, яку батько привів додому замість Дмитрикової матері... А може, річ зовсім не в цьому.

Коли я вийшов надвір, Дмитрик уже чатував на мене. Він не любив мене, я викликав у нього якесь незбагненне осатаніння. Він не любив нікого, жадаючи при тім, щоб любили його. Від того, що його недолюблювали, він непомірно страждав і поводився ще гірше. Мене ж він не любив по-особливому. Я вважав це примхою, і жив би з цим далі, і нічого б не сталося. Я просто уникав його.

Й ось я побачив Дмитрика з паперами в руці. Ще ні про що конкретне не здогадуючись, із його виразу я, однак, зрозумів, що станеться щось непоправне і стосуватиметься воно мене. А далі Дмитрик бігав подвірʼям, горланячи, наче його ошпарили, і вимахуючи паперами. Від кожного мого «Віддай!» він тріумфально підстрибував, розчервонівшись, як печений рак, і скидався на божевільного, на якого найшов раптовий шал.

У його руці були мої любовні зізнання. Коли я їх клав у дупло, мені й на гадку не спало, що взяти їх звідти може не тільки Віка. Що руку туди може занурити будь-хто. Тим будь-ким виявився Дмитрик. Можливо, він натрапив на схованку ненароком, а може, вистежив, як я кладу їх туди. Лиходій дико реготав, а я намагався наздогнати його і відібрати листи. Потьмарення, навіть якщо це високі почуття, коштує дорого.

Попереднього разу Дмитрик так гасав з опаришами — щоправда, тоді тікав не він, а від нього. У третьому підʼїзді мешкав дядько, який тримав пса — невеличкого дзявкливого, гострозубого і прудкого, як комета, злюку. Пси часто подібні до своїх господарів, я це не раз спостерігав, проте в цьому випадку схожість сягала значно глибше за зовнішні риси — господар і його пестун мали однаковою мірою лиху вдачу. Казали, він нацькував шавку на кошеня, щоб порозважатися. Кошеня було ще молодим і недосвідченим, і хоча в ньому таки спрацював інстинкт самозбереження, воно не мало жодного шансу. Господар потім хвалився кумпанам, з якими різався в доміно, як пес перегриз нещасній тварині горло; він пишався своїм улюбленцем. Кішка, кошеняткова мати, ще довго приходила і туркала безживне тільце то мордочкою, то лапкою, лизала його язиком, а потім лягала коло нього, як тоді, коли воно було геть крихітне, при цьому якось жалібно, ледь чутно понявкуючи.

Трупик лежав на траві, в ньому множилися опариші. Їх наплодилося так багато, що було видно, як під ослизлою шкірою все рухається. Потім шкіра луснула, оголивши безліч дрібних хробачків. Вони були білі в брудно-загнилому тільці. Дядьки приходили і набирали їх звідти для риболовлі, вельми задоволені, — риба добре велася на таку наживку. Принагідно рибаки обмінювалися ловецькими новинами. З риболовлі азартники приносили окунів, карасів і линців. Один із них сушив їх на нашому подвірʼї на мотузці просто сонця на тараньку, жінки інших смажили улов на пательнях. Рибу їли з великим апетитом, її запах долинав із відчинених кватирок і віконних стулок тісних кухоньок.

Зачерпнувши голіруч жменю опаришів, Дмитрик припускав за дітьми і жбурляв у них хробаків, нестямно радіючи кожному влучанню. Якщо ж йому вдавалося кого-небудь зловити, він закидав опаришів жертві за комір, а якщо та пручалася, намагався її ними нагодувати. Збриджена, налякана, принижена істота розпачливо верещала, тоді як кривдник, влаштувавши переможний танок, знову брався за своє.

Дмитрик переслідував молодших від себе, яких йому було легше запопасти; їхня безпорадність і наполоханість приносила йому більше втіхи. Від нього годі було відкупитися, Дмитрика не цікавили ні гроші, ні речі — його захоплював процес знущання. Малюки, хоч літо стояло в розпалі, відмовлялися показуватися надвір. Дмитрик був для них чимось на кшталт природної стихії, яку краще пересидіти вдома. Рештки загризеного кошеняти ще довго дотлівали в траві, що виросла високою-високою, такою, що їх уже не було видно.

Так я вперше побився за дівчину. Якщо бути точним, за любовні листи, яких вона так і не прочитала. Згодом фрази з тих писань я вкладатиму в уста моїх героїв, деколи цілі речення, нічого не змінивши — жодного слова. Цього ніхто не знатиме — ні редактори, ні видавці, ні читачі, лише я. Віка про це також не знатиме. Поступово до мене дійде, що більшість написаних мною творів — освідчення в коханні, нескінченний, пофрагментований любовний лист до дівчини в жовтій сукні з чорними горошками. На його тлі все, що відбуватиметься у перервах між фрагментами, виглядатиме другорядним.

Хай там як, саме Дмитрикові я завдячую кардинальний і геть несподіваний поворот у моїй любовній одіссеї. Якби не він, я ще довго і марно наповнював би дупло листами, невідь на що уповаючи. Я зобовʼязаний йому, що вчасно облишив платонічні дурощі. Світ прояснився, наче після затяжної негоди, і я збагнув, що можу дійти до кінця доріжки і заговорити до Віки. Що вона все ще стоїть там, мовби чекає на мене. Нас розділяв якийсь тузінь-другий кроків.

Того дня, як я вийшов із дому, почав накрапати дощ. Я ще не встиг розкрити парасолю, як помітив її, яка стояла на перетині доріжок. Я поквапився, щоб дівчина не змокла. Віка зовсім не здивувалася моїй появі і парасолі над нею. Ми пішли разом, так, наче вона й чекала на мене. Я відчув, як її рука сплелася з моєю. Віка прихилилася близько-близько, я вловлював її подих і відчував доторк її волосся. Коли злива закінчилася і довелося складати парасолю, я пережив велике розчарування. Я волів би, щоб злива не завершувалася ніколи. Як ми так ходитимемо все життя на дощі під моєю парасолею, і що з того буде, і що буде, коли дощ не вгаватиме і не вгаватиме, я не замислювався.

Парасоля зробила нас із Вікою приятелями. Я вважав, що ми під нею побралися. Віка, напевно, здивувалася б, якби я їй це сказав. А може, й ні. Тоді я вперше побачив її густо вкрите веснянками лице. Я вперше побачив його зблизька. Проте були то не звичні круглі цятки, а дрібні рисочки, подібні кольором до легкої засмаги. Такого лиця я ще ніколи не зустрічав. Очі Віки мали барву морської хвилі, вони були чисті-чисті, як вода на світанку в Чорному морі. Я пірнув би в їхню глибінь і плив. Я купався в них, а вона не заперечувала. Давала можливість робити це досхочу.

Інцидент вичерпався, Дмитрик і я уникали один одного. Я шкодував, що так сталося. Мати присоромила мене, хоча всіх деталей вона не знала, а я не вважав за потрібне втаємничувати її. Якби йшлося не про любовні листи, не про найсокровенніше, яке я, врешті, звіряв самому собі, я відреаґував би не так бурхливо.

Моя і Дмитрикова матері працювали на одному підприємстві і незрідка верталися додому разом. Якось ми навіть побували в них удома — Дмитрикова мати запросила нас до себе. Ми прийшли з квітами й гостинцями. Під час візиту Дмитриків батько упадав за моєю матірʼю, і це виглядало не надто симпатично. Ми подякували за гостину. Більше до Дмитрика ми не приходили, як і вони до нас — заанонсованих відвідин у відповідь так і не відбулося. Ми були тоді учнями першого класу, щоправда, різних шкіл; Дмитрик був старшим від мене на кілька місяців.

Дмитрикова мати продовжувала любити Дмитрикового батька навіть по тому, як він проміняв її на лаборантку. Вона виправдовувала й обожнювала його — кохання блукає незбагненними стежками. Безумовно, вона любила також і Дмитрика, як моя мати нас із братом, і невимовно страждала.

Судячи з усього, жінки не надто довго наснажували Дмитрикового батька. Невдовзі він привів наступну, приятельку попередньої. Він потребував їх, нових і нових, а вони, покинуті, далі самовіддано кохали його, шукаючи причин розлуки в собі, в обставинах, у науці. В пантеоні небесної і земної слави всі вони, задля справедливості, мали б покоїтися біля нього — без них він не зробив би своїх важливих для поступу людства відкриттів.

Коли Дмитриків батько вперше привів лаборантку, Дмитрикова мати була на роботі, а Дмитрик саме прийшов зі школи. Батько сказав Дмитрикові, що це його помічниця і вони зараз робитимуть дослід, а це небезпечна штука, конче, однак, потрібна, бо без неї життя не може рухатися вперед, а ще від неї залежить його, Дмитриків, добробут. Дмитрик не розумів, що це таке. Ніхто з нас ще не розумів, що таке добробут, — над таким ми не задумувалися. Ми були далекими від подібних понять і ближчими до землі, дрібних радощів і пригод. Жук, який ліз по траві, важив для нас більше за слово «добробут»; і за будь-які інші гучні слова.

Щоб Дмитрик не постраждав, батько випровадив його з дому:

— Іди погуляй.

З нагоди експерименту домашніх завдань можна було не виконувати. Дмитрик вештався вулицями, доки його підібрала, вертаючись з роботи, мати. Коли вони зайшли до помешкання, лаборантки вже не було. Судячи з того, що всі речі залишилися на своїх місцях і ніщо не зазнало пошкоджень, експеримент здійснено успішно. Якийсь час батько приховував свої стосунки, проте шила в мішку втаїти годі.

Відтоді він щоразу виставляв сина за двері, навіть тоді, коли його нові музи переселялися жити в їхнє помешкання, тож додому хлопчина потрапляв лише пізно ввечері. Дмитрик з цього зовсім не радів, хоча багато часу проводив надворі, де ніхто не контролював його і не вказував, що робити, — мрія кожного підлітка. Він був єдиним сином своїх батьків — із наступними жінками в Дмитрикового батька дітей не було. Можливо, якби його батько був не таким геніальним, у Дмитрика склалося б не гірше, ніж у Павла. Ніж у всіх нас. Однак теорія ймовірностей, принаймні в цьому питанні, невдячна річ — вона нікуди не веде і нічого не змінює.

Вважалося, що хлопець ніколи не подорослішає. Він уже мав вуса й бороду, хай і ріденьку, а його й далі називали Дмитриком. Він так і залишився низьким, невисоким, на диво, однак, покремезнілим парубчаком, мовби одного дня відмовившись рости — на знак протесту проти власного батька, проти інших дітей, яких він не сприймав, а вони не сприймали його, проти цілого світу, а визначений йому природою запас росту втілився у кремезність.

Ми всі мали те, чого не мав він, — сімʼю. Ймовірно, це й було нашою головною провиною, проте я до кінця не впевнений. Він був далеко не безнадійний; він і вчився не найгірше. Він рухався по висхідній і в початкових класах тримався не на свої літа зріло й відповідально, мати займалася ним, читала йому добрі книжки. Батько, поглинений вищими матеріями, узагалі ним не займався, а ось мати зі шкіри пнулася, щоб Дмитрик мав повноцінне, багатогранне дитинство. А потім стався обвал. У часі це збіглося з появою в домі першої лаборантки. Відтоді Дмитрик невпинно котився похилою площиною, і ніхто та ніщо не могло його стримати.

І все ж громадська думка нашого кварталу помилилася. Її пророчий потенціал виявився суттєво скромнішим, ніж у грецькій трагедії, тоді як сама трагедія не забарилася.

Дмитрик, хоч і з запізненням, подорослішав. Одного дня він перестав бути Дмитриком. Я б нікому не побажав такого зрілішання. Він освятив його кровʼю власного батька і його чергової музи. Сусіди стали першими свідками запізнілої й тим моторошнішої ініціації. Коли вони ввійшли в помешкання, Дмитро — він уже не був Дмитриком — сидів на табуретці з сокирою в руках, а в ліжку лежали два порубані її лезом тіла: його батька і батькової коханки. І хоча Дмитро ніби лишився тим самим, яким його завше знали, якийсь темної урочистості ореол оточував його. Він не чинив опору, він узагалі нічого не сказав. Коли його виводили, він тюпав механічно й байдуже, мов завідний. Наче то не він і не з ним усе діялося. Коли його запитали, чи усвідомлює він, що скоїв, він дивився кудись відсутнім поглядом. Коли Дмитрові повідомили, що він убив рідного батька, він здивовано повторив почуте, на хвилю застиг у химерній задумі, а тоді зненацька зареготав.

То був другий за трагічним надривом похорон у нашому кварталі.

Першою була смерть Вікиного брата. Він розбився, врізавшись на мотоциклі у вантажівку. Це сталося на нашій вулиці, як ми були в школі.

...Ми йдемо з Вікою на річку, вітер здуває з тополі пух, бгаючи його докупи й котячи запорошені клаки, доки там, де закінчується асфальт, вони заплутуються в траві. Я несу капу, якою вдома ми накриваємо диван. Стелю її над берегом, у затінку дерев. Ми роздягаємось, лягаємо і лежимо. Сонце ряхтить крізь тремтливий палист. Потім ми підводимось і заходимо у воду. Вода в річці холодна, незважаючи на те, що надворі спекотне літо. Я хлюпаю на себе, а потім занурююся по шию. Віка заходить у воду повільно, я милуюся нею. Ми купаємось у невеличкій затоці, яка утворилася від того, що русло в цьому місці різко завертає. Течія тут слабне. Ми пливемо поруч. На річку ми ходимо щодня. Це наш із Вікою медовий місяць.

Увечері зустрічаємося в літньому кінотеатрі біля спортивного майданчика, де з настанням сутінок показують фільми, які перед тим побували в прокаті: стрічки поточного й попередніх сезонів. Ми сидимо на лаві в третьому ряду, на нашому улюбленому місці. Пучок світла проектується в напрямку сцени над нашими головами, за екран править біла стіна під накриттям.

— Я стану кіноакторкою.

Віка каже це так, що я знаю: вона нею стане.

У моїй кімнаті небагато речей: стіл, книжки, ноутбук, плакат із ледь вибляклими від часу барвами. З нього дивиться дівчина з модною на початку девʼятдесятих років зачіскою. На ній джинси і світла сорочка. Вона сидить на мотоциклі, напівобернена до фотокамери, тримаючи однією рукою кермо. Фото зроблене просто неба, за кілька хвилин до того, як та, котра на ньому, загине, виконуючи під час зйомок небезпечний трюк. Вона доможеться дозволу проробити його самотужки, без каскадерської підміни. Кілька тижнів її тренуватимуть, і в неї все виходитиме. Навскоси через плакат покладено великим друкарським прописом: Вікторія Яковенко.

Я притягую гілку і відриваю губами заховану в зеленому листі ягоду. Відчуваю, як розтікається в роті насичений терпкуватий сік із неповторним присмаком, який може мати лише стигла мореля.

Коли я вернувся в рідне місто, все змінилося. Змінилося настільки, що я почувався заскоченим. Багато всього я не зміг упізнати — просто не знайшов. На секунду мені здалося, що воно все існувало тільки в моїй уяві — колонки, спортивне поле, літній кінотеатр. Розкішнутериторію дитячого садка вщент забудували, і хоча нові пʼятиповерхівки здавалися такими самими ветхими, як хрущовки нашого ряду, це було оманливе враження. У просторих помешканнях оселилась нова-стара номенклатура, під будинками припаркувалися перфектні позашляховики, а обидва корпуси, що залишилися від садка, зайняло управління освіти.

Я вже ніколи не зможу присісти на лаву, де ми разом дивилися літнє кіно. Не спалахне спрямований на екран пучок світла. І тільки доріжка далі веде від підʼїзду і там, де вона закінчується, стоїть Віка.

— ...А ти напишеш для мене сценарій.

— Тобто?

— Для фільму, в якому я гратиму роль.

— Яку?

— Будь-яку.

— Скажи, яку ти бажаєш.

— Ту, яку ти придумаєш. Обіцяєш?

Нехай це буде замість ненаписаного сценарію.

Муха

Арсен відчинив вікно, і з заглибини в рамі посипалася вата. Зима була довга, як ніколи. Сніг лежав від початку листопада до кінця квітня. Сонце майже не показувалось, а коли й з’являлося, не гріло.

Всередину впливло лагідне весняне повітря. Щебетали птахи, і текло з дахів. Арсен ще не відпустив защіпки, як у кімнату шугнула груба чорна муха. Хотів вигнати, але непрохана гостя не далася.

Зазвичай першими прокидалися зозульки, які ховалися на зиму у віконні шпарини. Досить було січневої відлиги, як вони вилазили зі сховків і снували нагрітим від сонця підвіконням, мов крихітні автомобільчики автошляхом.

Арсен подався на кухню снідати. Наповнив водою старий італійський кавник, засипав кави і кресонув сірником. Доки готувалося пиття, краяв батон і намащував скибки маслом. Вода в кавнику забулькотіла, Арсен підійшов до плитки і вимкнув газ.

Коли вернувся, на хлібі сиділа муха. Та сама чорна муха, яка залетіла у відчинене вікно і про яку встиг забути. Арсен зігнав її. «Геть», — махнув, і муха відлетіла, вмостившись на краю столу. «Я сказав геть, — повторив. — А геть означає геть з кухонного столу і взагалі з кухні». І зігнав її вдруге.

Не минуло кількох секунд, як муха знову сиділа на столі. «Таким чорним мухам, як ти, тут не місце», — пояснив Арсен. «Лети собі», — сказав. Муха знялася і полетіла.

Арсен їв хліб з маслом і пив каву. Вкусивши скибку, побачив муху, яка вмостилася на столі, тільки вже з іншого боку. «Ти ще тут?» — запитав несхвально. Муха сиділа, потираючи лапку об лапку.

Коли Арсен був малим, мати всеньке літо воювала з мухами і ще навіть восени, вже віяло холодом, вони вмудрялися залітати в кватирку, пересувалися, сонні й повільні, по столі, ножах, тарелях, кльоші з дешевим солодким печивом, що стояв на холодильнику. «Коли ти нарешті вставиш сітку?» — на що батько лише кивав головою. «Ти вже п’ять років киваєш!» — ображалася мати. «П’ять років», — батько задумливо морщив чоло.

Однієї осені батько таки змайстрував сітку. «Ціле літо не було рятунку, — ремствувала мати, — а ти навіть слухати не хотів. А зараз кому вона потрібна, коли на носі зима?» Після зими прийшла весна, і сітка таки стала в пригоді.

Проте після весни настало літо, і тоді відчинялася не лише кватирка, а й ціле вікно. «Ти відчиняй тільки кватирку», — радив батько, коли мати нарікала, що мухи лізуть до хати, наче німий до суду.

Відчиняти тільки кватирку було неможливо, особливо коли достигали овочі і наставав сезон консервування. Тоді цілими днями, від раннього ранку до пізнього вечора, горіли конфорки і парував окріп. «Ти хочеш, щоб я задушилася?» — лементувала мати, а батько, прийшовши з ґаража, де панував затінок і прохолода, не казав уже більше нічого.

Щойно коли мати, наслухавшись рецептів, почала, наче того мало, закручувати варення і кухню, крім мух, обсіли оси і коли оса вжалила Арсена, який вишкробував з миски рештки сливового повидла, на що мати, ніби то дошкулили їй особисто, заголосила: «За що мені така кара?», батько долаштував сітку на все вікно.

Арсен махнув рукою, проте муха не злетіла. «Ти даш мені поснідати, чи ні?» — запитав, вп’явшись у муху, що й собі глипала на Арсена. Арсен почав підбиратися, націлюючись зловити рукою, як колись хлопчаком. Згадав, як комаха дзижчала і відчайдушно лоскотала крильцями й лапками, шукаючи рятунку з пастки його затисненої в пʼястук долоні.

Арсенова рука обережно наближалася до надокучниці. Останньої миті, коли Арсен був майже певний, що впіймав, муха здійнялася в повітря, і пʼястук лишився порожній.

Якийсь час мухи не було. Арсен уже доїдав, коли побачив її. Зухвалиця сиділа на батоні. Арсен встав і сховав хліб до хлібниці. Тепер муха вмостилася на хлібниці, наче впевнена, що Арсен лише пожартував. «Сім-сім не відкриється, — відрубав. — Навіть не сподівайся». Муха дивилася на нього очима, що нагадували яблучні зернятка. «Розбійниця, — буркнув Арсен. — Невихована. І поготів тобі тут не місце».

Покидаючи кухню, Арсен зачинив за собою двері. Через якийсь час думка, що муха на кухні лазить по столі, горнятах, дошці для нарізання, стала нестерпною, й Арсен пішов прогнати паскудницю. Він відчинив кухонне вікно і спробував викурити її назовні. Проте замість вулиці муха гайнула на коридор. «Гаразд, — мовив Арсен. — Принаймні ти вже не на кухні». Арсен швидко зачинив кухонні двері, щоб муха, бува, не прошмигнула назад.

У кімнаті було свіжо. Арсен відчув, як запахло весною, мовби то муха принесла її на своїх крильцях. Комаха була тут як тут, прилетівши назирці. Сорочкою, що лежала на спинці крісла, Арсен здійняв вітер, викурюючи гостю, якої не запрошував. Хоча надворі було незрівнянно приємніше, ніж напередодні, в повітрі ще відчувалася зима.

«Забирайся туди, звідки з’явилася». Арсен бачив, як муха летіла у відчинене вікно. Хутко зачинив його, певний, що набрида покинула кімнату.

В четвертому класі до них у відчинене після зими вікно залетіла велика муха — ще більша, ніж оце його. Вона кружляла перед учительським носом, то наближаючись, то віддаляючись, мовби дражнилася. «Геть!» — закомандував учитель, проте муха й не думала підкорятися.

Тим часом у класі наростало пожвавлення. «Тихо!» — учитель підвищив голос, і клас принишк. Муха опустилася на розкритий журнал. «Вивчаєш оцінки?» — проте муха вже перелетіла на іншу частину столу. «На тобі!» — ляснув учитель, проте каверзниці й там уже не було. «Дзззз», — муха кружляла в повітрі. «Ах ти ж!» — «Дзззз», — дзижчала муха, а разом із нею дзижчав увесь клас. «Припинити!» — загорлав учитель, силкуючись перекричати сорокаголосе (включно з мухою) галасування.

По хвилі у класі запанувала тиша. Муха як залетіла, так і вилетіла. «Хто дзижчав?» Хтось боязко щось озвався, та його не розчули. «Я запитую вас, хто дзижчав?» — як і решта, Арсен теж мовчав. «Якщо ви зараз же не зізнаєтеся, всі отримають двійку з поведінки!»

Арсена за двійку з поведінки могли не пустити надвір, Ярополка позбавляли цукерок, Софійку мама лаяла повійницею, переносячи на неї провину за розбиті стосунки з Софійчиним батьком, який пішов від них, коли Софійці було два з половиною роки. Миколі за погану поведінку скасовували мультфільми, а Сергія... Коли Сергій переодягався на фізкультуру, оголювалися сині смуги на його тонких, наче сірники, ногах.

Аж чути було, як бринить, як допіру муха, напруга.

Учитель не відступався: «Я вимагаю, щоб ви назвали того, хто задзижчав першим! Ну, чого мовчите?» І тоді Святослав, вхопившись зі страху за підручник історії, наче складав присягу, тремтячим голосом проскімлив: «Муха, Ярославе Пилиповичу».

Арсен аж чув, як дзижчить та велика класна муха. Чув так виразно, ніби вона дзижчала поруч.

Арсен отямився від спогаду. Муха далі дзижчала. Кружляла й дзижчала, шиючи в повітрі під стелею зиґзаґи. Його муха, не класна. Вдавши, ніби летить геть, лицемірка обдурила Арсена, спритно майнувши вниз і назад, де причепилася всіма шістьма ніжками зісподу робочого столу. «Ех ти, — мовив Арсен докірливо. — Хіба годиться обманювати?»

«Ти мені заважаєш», — сказав Арсен, якого муха весь час відволікала. «Гаразд, — говорив, підводячись, — якщо ти така мудра, сиди тут».

Арсен метнувся на коридор, забившись ліктем об одвірок, і хутко затраснув двері. Тепер муха була в кімнаті, Арсен на кухні. На кухні було не так зручно, як у кімнаті, зате не було мухи, тож ніхто більше не набридав.

Якось у помешканні завелися таргани; вони перекочували через вентиляційні ґратки з вищого поверху, де почався ремонт. Злазили в темряві з підвісної шафки і сновигали кухнею. Таке масове нашестя завдало Арсенові клопоту. Позбувся їх, аж коли довідався про існування китайського олівця; перетнувши лінію, таргани падали і здихали.

Увечері Арсен вернувся до кімнати, де стояло ліжко, на якому спав, — ночувати на кухні він не збирався.

Не вмикаючи світла, відчинив вікно, надіючись, що муха спокуситься свіжим повітрям і вилетить. Хай прямує, куди заманеться, — Арсенові було байдуже.

Не встиг зачинити вікно і ввімкнути освітлення, як почулося характерне, таке знайоме дзижчання. Вимкнув лампу, розчахнув двері на коридор, звідти до ванної. Коли муха опинилася всередині, приваблена світлом, чимдуж заблокував їх. Спати пішов із непочищеними зубами.

Вночі Арсенові снилася муха. Муха сиділа і їла хліб, тримаючи лапами буханець. Була велетенською — більшою, ніж Арсен. Облизавшись, муха почалапала на Арсена. Насувалася ближче і ближче. «Ти мала», — сказав Арсен, відступаючи. «Ти нікчемна», — вигукнув. «Ти... Ти... Ти всього-на-всього муха».

Відстань між мухою й Арсеном скорочувалася, кожний рух робив її ще грізнішою, ніж до того. «Ти не посмієш», — запротестував Арсен, впершись спиною в зачинені двері.

Бабця вбивала мух ляпачкою, мати сварилася через них із батьком, учитель жбурляв у мух ганчіркою, траскав їх класним журналом, він же, Арсен, не досить, що нещасної крихти хліба пошкодував, то ще й замкнув муху у ванній, мов нечупару, що не бажає митися. Сам Арсен вмивався того ранку на кухні.

На селі всі били мух ляпачками — бабця, цьоці, сусіди. Ляпачка висіла на дверях сільських осель, мов талісман. Приїжджаючи з міста, Арсен щонайперше брався до свого обовʼязку: рятувати бабусину оселю від мух. Услід за шевчиком з казки Арсен міг би також написати на своєму паску: «Як злий буваю, сімох убиваю». Мабуть, і більше. «Якби не ти, — казав батько, — мухи схрумали би твою бабцю». Тож щоразу, коли довго не вирушали на село, Арсен непокоївся. Й одного такого разу, коли приїхали, бабці вже не було. Її місце на дерев’яній лаві порожнювало. Сиділи й мовчали, і тільки мухи бриніли в гнітючій тиші.

Якось мати сказала: «Їдемо!». «Куди?» — здивувався батько. «Байдуже, — відрубала мати. — Мені набридло цілими днями стояти за кухонною плитою». І поїхали. Котилися селами, містами й містечками, над вибалками, садами і степом, якому не було кінця, ген на південь, на материну вітцівщину.

Мати походила звідти, де ростуть кавуни й баклажани. Ніщо не смакувало так, як стиглий кавун з баштана, — й ось мати проміняла ту розкіш на каміння й картоплю завбільшки зі сливку.

Познайомившись із батьком, мати перебралася до нього, тоді як її серце линуло до рідного Півдня. Батько буквально виманив її звідти, задуривши байками про красу гір і вічне кохання. «То була найбільша помилка мого життя», — зітхала, поринаючи в солодкі, як здавалось Арсенові, спогади, мати, а батько не без задоволення додавав: «Ми всі колись робимо її». Дивлячись на Арсенову матір, сільські жінки похитували барвистими хустинами, а бабця, звертаючись до свого сина, Арсенового батька, шамкотіла: «Тре’ було парубкові геть стратити голову, аби привезти таку тендітну квітку на нашу мізерію». «Парубкові» було тридцять девʼять, Арсенові — одинадцять.

Припаркувалися напроти містечкового кафетерію. Мати, тримаючи Арсена за руку, «пішла на розвідку», батько залишився в автомобілі. У приміщенні не було жодного відвідувача. За стійкою дрімала, поклавши голову на касу, касирка. Вгорі над залом крутився вентилятор, хитаючись при цьому, наче ось-ось відірветься і впаде. Зі стелі, мов усохлі бурульки, звисали покручені клейкі стрічки, обліплені мертвими мухами, тоді як живі кружляли в повітрі, лазили по столах і стравах, виставлених на прилавку, по вінцях склянок з компотами, на дні яких лежали шматочки яблук і ягід. «Ходімо звідси, — мовила мати, розвертаючись і тягнучи за собою Арсена. — Тут ми не обідатимемо!» І батько, який так і не виходив із-за керма, увімкнув стартер. Того разу перебивалися канапками — до підозрілих забігайлівок більше не зазирали.

Арсен підійшов до дверей і приклав вухо. У ванній було тихо, лише вода шуміла прокладеними в стінах між поверхами трубами. Арсен увімкнув світло, відтак знову прислухався. Далі нічого. Арсен легесенько прочинив двері, щоб подивитися, що діється, як звідти шугонула стрімкою стрілою його комизлива полонянка. «Ні, цього разу я таки зловлю тебе!» — розгубився Арсен.

Цілий день муха не давала Арсенові спокою. До яких тільки вже хитрощів він не вдавався. Ховався, проте муха його знаходила. Відчиняв навстіж вікно і клав зовні на лутку крихту хліба, але муха відгадувала його підступний задум.

Арсен сидів у кріслі, муха вмощувалася десь поруч, ішов на кухню — летіла назирці, сідав за робочий стіл — потирала неподалік лапками. «Ти називатимешся Цокотухою, — сказав Арсен, — нестерпною Мухою Цокотухою». Надвечір Арсенові вдалося заманити муху назад до ванної.

Наче цього не досить, муха набридала Арсенові не тільки засвітла, а й уві сні. Вночі вона дошкуляла йому гірше, ніж удень. Може, тому, що день йому якраз снився. Звичайний день, коли в помешканні ясно без штучного освітлення. В усьому іншому день був незвичайним. Незвичайним було вже те, що муха, яка не давала спокою, перейшла в справжнісінький наступ. Вона роззухвалилася й норовила сісти на Арсена, залітала йому у вічі, дряпала, доторкаючись до руки, нестерпно дзижчала, коли Арсен хотів зосередитися, й мало не впала в суп. «Краще б уже втопилася», — досадував Арсен, який уже й страви не пошкодував би, аби лише спекатися набриди. Коли муха сіла на канапку і залишила плямку на голландському сирі, Арсенові увірвався терпець.

Арсен поклав будь-що зловити негідницю. Полював за нею на кухні й на коридорі. Потім ловив у кімнаті. Оступався і тупцював, мов на розпеченому вугіллі, крутився і вилазив на стілець; зашпортавшись і упавши, підводився, скакав по дивані і пошкодив робочий стіл.

Нарешті муха сіла на шибку вікна. Не тямлячись з люті, Арсен схопив верхній з трьох вазонів, що трималися на зелених гілках металевого стояка для хатніх рослин, і щосили пожбурив туди, де сиділа муха. Дзенькнуло, розбиваючись, скло. І тоді Арсен побачив, як услід за вазоном легко й неквапно, наче збиткуючись, вилинула муха. Вона нагадувала балерину — віртуозну, легку, невагому.

Що це був сон, Арсен усвідомив, коли, прокинувшись, почув осоружне бриніння. «І це через неї я цілу ніч нервувався і навіть розбив скло?» — сполошився Арсен, зиркнувши в бік, звідки млоїлося вранішнє світло. Шиба була на місці.

«У вас є дієвий засіб проти мух? — запитав Арсен у крамниці побутової хімії. — Проти великих бридких мух, що дошкуляють удень і переслідують уночі?» Вдома Арсен, наготувавши балончик, на якому була намальована потворна мухенція, прочинив двері і, не вагаючись, виприскав вміст: «На тобі! Оце тобі! Так тобі! Що заробила, те маєш!» Решту дня Арсен оминав ванну. І то був увесь його спокій. Бо після дня почалася ніч.

Вночі Арсенові снився сон. Жахітливе марево, в якому він до знемоги ганявся за мухою, а та водила його за носа. Сідала на стелю й чіпалася до штори, дзижчала позаду, хоча щойно була попереду. Арсен почувався, наче пробіг, не зупиняючись, марафонську дистанцію. Втомилася й муха.

«Тільки де вона, що її не чути?» — насторожився Арсен. І зараз таки побачив. Дошкуляка сиділа на ліжку, а подушка, якою Арсен запустив у муху, лежала долі. Сповнений обурення, Арсен поклав, однак, перехитрити ворога. Вдаючи, наче муха не цікавить його, лаштувався до вирішального поєдинку.

Муха незрушно сиділа на тому самому місці. Мовби шукаючи її десь попереду, Арсен крок за кроком задкував і був би переміг, якби не перечепився. Стілець з гуркотом беркицьнувся, а разом з ним опинився на підлозі Арсен. «Потвора!» — лайнувся спересердя. «Начувайся!» — з розгону він навалився на муху, яка сиділа, мовби нічого не сталося.

І так, коли захекано тиснув подушкою, Арсенові здалося, що душить людину. Холодний піт укрив його. Спізнаючи танталові муки, відчув, як кудись провалюється. Як щось у ньому падає в чорне незглиб’я. Тієї миті прокинувся.

Муха була у ванній. Арсен відчинив двері, одначе вона не вилітала. Арсен обережно ввімкнув світло.

Муху Арсен помітив не відразу. Комаха сиділа на стіні за душовою куртиною і не рухалася. Арсен вимкнув освітлення. Дверей до ванної вже не зачиняв. Коли за сніданком у кухні задзижчала муха, було йому так, ніби заграла дорога серцю мелодія.

Відтоді Арсен не чіпав її, проте й муха так щоб дуже йому вже не дошкуляла.

В бібліотеці Арсен позичив енциклопедію про комах.

Уночі Арсенові снився сон. Передостанній, в якому була його муха.

У ньому він вийшов з мухою на прогулянку. Надворі вигулювали псів і котів. Люди тримають декоративних щуриків, розводять акваріумних рибок, слухають, відпочиваючи, щебетливих амадинок, він же мав муху. Муха сиділа коли на плечі, коли на руці. Політавши, верталась і сідала знову. «Це наш новий кокер-спанієль», — похвалився дядько Роман, Арсенів сусід. «Це моя муха», — сказав Арсен не без гордощів.

Зайшов до крамниці. Муха залетіла за ним. Доки розглядав вітрину, муха сіла на торт. «Геть, паскудо!» — рявкнула продавчиня, зганяючи Арсенову муху. «Це моя муха», — заступився Арсен. Покружлявши, муха сіла на прилавок. Продавчиня хряпнула пластиковою тацею. «Ви вбили мою муху», — засмутився Арсен. Проте коли вийшов надвір, муха знову сиділа на його руці.

Нарешті й у нього, як у всіх, своя домашня істота.

Наступного ранку Арсен першим ділом зайнявся пошуком мухи, але виявити її ніде не пощастило. Комахи не було ні в кімнаті, ні на коридорі, ні у ванній, ні в кухні, ні в туалеті. Не було цілий день і ввечері теж.

Уночі Арсен почув, як хтось ледь чутно шкрібся у вікно. Арсен радше здогадався, ніж побачив по той бік на шибці муху. «Що тобі тут треба? — мовив, дивлячись на стару знайому. — Адже зараз ніч». Ще раз почулося шкряботіння, так, як шкребуть чимось не дуже гострим по склі. Несподівано для самого себе Арсен впустив муху досередини. «Ти не муха?» — якийсь невиразний здогад пронизав Арсена. «Я твій янгол». Арсен роззирнувся, але, крім нього та мухи, в кімнаті нікого не було.

Арсен подивився на муху — такого не може бути! Банальна надокучлива муха... «Твоя душа, Арсене», — і знову нікого. «Невже моя душа така потворна?»

Арсенові зробилося тоскно. Якщо душа схожа на комашку, краще вже хай була би бабкою, що ширяє над літнім озером, або метеликом — одним із тих, в яких чарівні візерунки на крильцях. «Хіба краса тільки у візерунках? Придивися уважніше», — мовби заохочував незнайомий голос. Щойно зараз Арсен помітив, що кімната, в якій панувала темрява, проміниться лагідним сяйвом, і розходилося воно від потворної чорної мухи з волохатим тільцем і двома великими каштановими очицями.

Арсен прокинувся.

Того дня пошуки знову нічого не дали.

Не було зниклиці й дня наступного...

...Восени, відсунувши для великого передзимового прибирання ліжко, Арсен знайшов на підлозі мертву муху. Комаха лежала в сірих клаках, що наклубочилися за проминуле літо.

Арсенові пригадалася весна — сонячний день по довгій зимі, коли перша істота завітала в його оселю.

Гарні дівчата

Ми з Андрієм приїхали з тієї самої, як співається в пісні, сторононьки: він з районного центру, я з обласного. Міста, де ми виростали, розділяла відстань в якихось пʼятдесят з мізерним чубком кілометрів, а нам і не снилось існування один одного. Познайомилися ж у гуртожитку, куди нас, абітурієнтів, селили на час складання вступних іспитів штабелями — шістьох у кімнату, і де задовго до викладачів нам допікали спраглі свіжої крівці блощиці.

Андрій готувався на історичний факультет, я ж іще в школі заповів себе математиці. Зі срібною медаллю мені досить було здати перший екзамен на відмінно, щоб уберегти себе від наступних: творів писати я не любив, в історії плавав — на той час уже кожний неприховано оповідав свою і ті оповіді між собою збіса різнилися. Ну й що, що Наполеон народився з прорізаним зубом? Я не міг збагнути, який стосунок ця індивідуально-фізіологічна обставина, якій підручники намагалися надати містичного характеру, мала до його діянь? Так само я не бачив звʼязку між поразкою цього полководця під Ватерлоо і моїм життям у сучасному місті. Немає мови, Наполеон був славетною особистістю, та чи не виносить хвиля подій ту чи ту людину на гребінь, так що їй не залишається іншого вибору, як ставати непересічною, якщо вона, звісно, не бажає піти на дно?

Мене цікавила математика і її умоглядні можливості. Мені здавалося, що історія безсоромно підлаштовується під точні науки, торгуючи з-під поли, мов та спекулянтка, фактами, та я тримав цю мою думку при собі. Тоді як Андрій тямив історію, як свої п’ять пальців, допомагав мені підтягнутись і самовіддано заготував для мене про всяк випадок сотню шпарґалок: він уже тоді був беручким і надійним товаришем, молячись на обрану галузь, мов на красну дівчину. Я розумів, що хоч що бовкну проти неї, він боронитиме її з такою палкістю, від якої могла постраждати наша тоді ще вельми тендітна, як весняний листочок, дружба.

Більше, ніж спільне походження, нас лучив інтерес до жінок. Нам було по сімнадцять, і ми, якщо хтось забув, хлопці. Я вступив за результатами першого іспиту, на радощах прикрасивши шпарґалками, мов ґірляндами, нашу непоказну гуртожитську комірчину, і вболівав за Андрія. Смажив нам обом на спільній для цілого поверху кухні картоплю, бʼючи капцем і підпікаючи сірником тарганів, що гасали по забризканій жиром стіні, в той час як Андрій сидів над книжкою, скидаючись на ченця, який спокутував гріх, що ним є світ і людина в ньому. Страх завис над ним хвиським батогом (карма кожного вступника): страх провалитися, страх постати в цьому жалюгідному стані перед батьками, страх, що скажуть знайомі, однокласники, вчителі, страх, урешті-решт, змарнувати рік. «Ні!» — горлав Андрій уві сні, ніби його піддавав тортурам сам Торквемада, я ж, який солодко спав (із віком сни не такі солодкі і не так легко заснути), підхоплювався і втішав: «Спи, друже! Все буде гаразд», на що він, не прокидаючись, по-дитинному скавулів і відчайдушно натягував на голову ковдру.

Коли закінчився пов’язаний зі вступними екзаменами целібат, ми вернулися в отчий край: Андрій у райцентр, я у своє місто. Та вдома я всидів недовго і зовсім не тому, що мені набридла ріднизна. Я розумів, що небавом доведеться покинути рідні вулиці, і спізнавав щось на зразок неясного, ні на що не подібного щему. Вже по кількох днях я вирушив до Андрія, скориставшись його запрошенням, щоб розвіяти те химерне відчуття, яке було мені зовсім не до вподоби. Водночас у мені прокинулася цікавість — до нового приятеля, до довкілля, в якому він формувався, до райцентру. І я не розчарувався. Обласний і районний центри — дві планети, такі схожі і водночас неймовірно, що й годі уявити собі, розбіжні. В райцентрі все інакше — відрізняється сам алгоритм, інакша його істота.

Місто, де народився і виріс Андрій, лежало, як і моє, на річці. Це не дивно: в краю, звідки я, всі міста (великі й малі) розташовані на річках і більшість сіл туляться біля потічка, мов химерні істоти, що ніяк не можуть напитися. Річ у тім, що Андрієве місто лежало на тій самій річці, що й моє, ген далі вділ течією. Якби ним курсували кораблі, я міг би до нього заплисти, зійти трапом на пристань, де він зустрічав би мене. А так я пускав на ній хлопчаком кораблики, і хтозна, може, котрийсь доплив до Андрія і він, такий самий малюк-короткоштанько, перехопив його: як давно те діялося! Більшість корабликів несли послання, переважно любовні. Цю таємницю я тримав при собі, якось не випадало розводитися про цнотливі платонічні папірчики перед плейбоєм, знавцем дівчат, великим серцеїдом. Сьогодні я не бажав би, аби хто-небудь прочитав ті зізнання. Вони адресувалися дівчатам, з іменами і безіменним, усім дівчатам світу — далекій, загадковій, спокусливій, чарівній незнайомці, про яку я не мав жоднісінького уявлення понад те, що кохаю її. Якби не математика, не знаю, хто порятував би мене від того романтичного блуду.

Райцентр мав ту перевагу, що поєднував ознаки села й атрибути міста — речі, які деінде вступили б у непримиренний конфлікт, тут мирно співіснували, взаємно доповнюючись і наснажуючись, розширюючи невеличкий простір й одночасно роблячи його затишним, хай у чомусь кумедним і недолугим. Це одне з тих численних міст, де ніколи, навіть через сто років, не буде більше пʼятдесяти тисяч мешканців. Замість кораблів річкою рухалися флотилії свійської птиці; купалися всі — люди, гуси, качки, собаки, сюди приводили напувати худобу, мили і чистили корів, вище за течією прали білизну, а в лозняках чаїлися рибалки з саморобними вудками. Проте частіше, ніж риба, ловився мотлох, якого досхочу прибивалося також до берега, де він бгався докупи, наче хтось лаштувався звʼязати пліт, але так і облишив. Якби комусь спало на думку закинути справжній спінінґ, гачок приземлився б на іншому березі — там, де на луках паслися коні.

Андрієве місто мало потребу мислити себе більшим, ніж було. Колись воно належало до трьох головних населених пунктів краю й налічувало сорок девʼять тисяч сімсот пʼятдесят шість мешканців із перспективою швидкого стабільного зростання, однак історія успіху раптово обірвалася, наче зарізко смикнута волосінь, і місто стало звичайним райцентром. Згодом заклали розгонисту набережну — з протесту проти скрухи чи, як висловився один мандрівник, якого привела та цікавість, якій катма раціонального пояснення, «зачухраності». Тут панувала якась незбагненна ідилія, нагадуючи біблійний рай, в який ще не внадилася, мов оса на грушки, спокуса. Плодами пахло звідусіль — на кожній вулиці, з кожного подвірʼя, ранні сорти вже достигли, пізні блаженно наливалися соками.

Мені ж Андрієве місто сподобалося. Моя туга плавно наклалася на провінційну скруху, знайшовши для себе придатний ґрунт. Воно жило, як одна велика родина, де кожний знав кожного, але ніхто нікому не заважав. А було ж інакше: колись із теперішнього обласного центру, якому підпорядковувався район, приїздили ярмаркувати. Однією з перших Андрієвих монографій вийде історія рідного райцентру, за яку його носитимуть на руках. У свої тридцять чотири він стане почесним громадянином свого рідного міста і наймолодшим.

Набережна перебувала в разючому контрасті зі скромними двоповерхівками і крихітними сквериками, що домінували навколо. Стужені за величчю, яка стосувалася менше колишнього часу і була більше тугою за великим містом, що живе глибоко в серці мешканців невеличких міст і зовсім маленьких містечок, містяни, тільки-но весняне сонце прогрівало бетонні плити і річкову рінь, висипали на набережну. І так ціле літечко, проте ще й у жовтні і навіть у листопаді поодинокі сміливці влаштовували змагання і купелі.

Решту літа ми провели на тій набережній — то були наші найсолодші тижні. Тодішнє щастя більше ніколи не повториться: ми поквиталися зі школою й учителями, вступні іспити теж залишилися позаду, а інститутські будні з колгоспами, парами, заліками, відробками були, здавалося, далеко попереду.

Я мав молодшу сестричку, яку батьки, що працювали на фабриці, залишали на мене. Мала причепа не відступала ні на крок. «Це твоя наречена?» — глузували з мене, і через це дурисвітство дівчата мого віку відверталися геть. Либонь, з цієї причини я довго не мав подруги і в кіно та на морозиво ходив сам або з малолітньою дзямою.

«Мамо, я хочу відпочити», — стогнав я, хоча зазвичай батькам не перечив. Деколи вони розуміли мене і віддавали сестричку на село до бабці. Я був достатньо дорослий, тож, крім усього, мав право на власне життя. Проте гостюючи в Андрія, я раптом з тугою згадав ті часи, ще такі свіжі, а здавалося, вони вже далеко в минулому, і мені раптом забракло її присутності, її довірливого голосу і щось зашкребло всередині, як шкребеться у замкнені двері кіт.

Андрій був одинак, мав дівчину, з якою планував побратися, щойно закінчать десятирічку. «Красуня», — прицмокував Андрій. Однокласники упадали за нею, та дівчина не бачила світу, крім Андрія.

Після школи Андрієві було не до одруження. Поклали стати на рушничок, коли завершиться вступна кампанія й Андрій повернеться студентом. Небавом йому перехотілося так швидко зв’язувати життя — в ньому раптом прокинувся дух парубоцької вольності, якою жадав досхочу навтішатися.

Це Андрій підбив мене ходити на річку. Справді, чому б не викупатися? Проте більше, ніж купалися, ми лежали на березі і споглядали дівчат, заради чого, врешті, й байдикували цілими днями на набережній.

— Нащо тобі, — дивувався я, — якщо ти вже маєш дівчину, ще й красуню?

— Ти цього не розумієш. Пощо квапитися? Усе попереду, шлюб нікуди не втече.

Дівчат багато й усі вони різні, кожна має неповторну усмішку і навіть білявка білявці не рівня. «Але ж з усіма не перезустрічаєшся», — казав я Андрієві, здивований його здатністю у справі серця прагматично мислити й поготів уявляти собі в усій виразності такі речі (я гадав, на це здатні лише технарі). Дрібниці майбутніх буднів здавалися мені такими далекими, що їх не доводилося й відсувати; я знав, що присвячуватиму їм ще чимало часу. У вік, як наш тоді, любов вирішує все. «І математика», — жартував у мій бік Андрій, а я охоче погоджувався. Математика тримає світ — без неї він давно вже розпався б.

— Лише що скаже твоя дівчина? — запитав я його.

Я тоді ще був досить наївний в амурних справах, тож такі запитання мені давалися не менш легко, ніж складні завдання з математики.

— Вона нічого не знатиме, — відповів Андрій і жартома додав: — Якщо ти їй, звісно, не вибовкаєш.

— Я не знаю її, — нагадав я Андрієві, натякнувши, що пора нас нарешті познайомити.

— Я ж тобі казав, що познайомлю, — промовив Андрій. — На все свій час.

Я розумів це й без нього. Андрій уже кілька разів обіцяв познайомити мене зі своєю обраницею, проте з тих чи тих причин ця мить постійно відкладалася. Тихцем я сподівався, що одного дня вони прийдуть на набережну вдвох. Де ж бо ще знайомитися, як не на нагрітих серпневим сонцем бетонних плитах, що тягнулися шахівницею, підпираючи берег, де ми гайнували останні дні нашої безумовної свободи?

У попередні роки я проводив серпневі вечори з батьками; коли вони поверталися з роботи, ми вирушали на город. Мати просапувала, я скидав бур’ян на купу край городу, де він, присипаний землею, повільно перегнивав, не заподіюючи більше шкоди, а потім ми з батьком поливали грядки, почергово то помпуючи воду, то носячи відра. Сьогодні я не уявляю, як після виснажливого дня на підприємстві, звідки ще належало добратися, повоювавши за доступ у переповнений тролейбус, батьки спромагалися доглядати город, який давав нам картоплю, моркву і буряки, а перед тим полуницю, порічки й аґрус. Вернувшись, батьки щось перекушували і лягали спати, тоді як я вмощувався студіювати збірники математичних завдань, що успішно заміняли мені поезію. Коли я прокидався, батьків уже давно не було, а сонце стояло в зеніті.

Так ми засмагали, роздивляючись дівчат, на яких Андрій знався, як справжній професіонал. Я не міг би з ним позмагатися, тож скромно прислухався до його слів. Ні, Андрій був усе-таки неймовірним знавцем дівчат!

— Якби в нас був дикий пляж... — мріяв Андрій.

У провінційному місті дівчата засмагають у купальниках чи й поготів у сорочках — де там до південних пляжів.

— Море робить людину розкомплексованішою, — правив Андрій і, опершись на лікті, питав: — Ти коли-небудь бував на морі?

На морі я був один-єдиний раз, коли мені заледве виповнилося два роки, і знаю я про це з розповіді батьків. Другого дня в мене підскочила температура. Медсестра, яка відпочивала кількома наметами далі, порадила батькам якнайшвидше забиратися геть, що вони й зробили. На тому мої відпочинки на морі завершилися.

Андрій їздив на південь щороку — аж дотепер: це було перше літо, яке він там не побував. Останніми роками почали виникати дикі пляжі, які розганяла міліція, але, як казав Андрій, проти природи не попреш. Це відрізняло його від абсолютної більшості мешканців райцентру, які літували і зимували на тому самому місці, від колиски до домовини проводили час на тих самих ланах, фабриках і галявинах.

— Від фіґового листка до корсета і від корсета назад до природи, — одним реченням Андрій умів охопити історію людства.

Дівчата провінційного міста скромніші і, я б сказав, сором’язливіші, та це аж ніяк не означало, буцім вони менш вродливі чи не такі цікаві. Андрій поділяв моє бачення, не погоджуючись лише з купальниками, за що вважав місцевих венер ретроградними і не такими спокусливими в порівнянні з узморними сиренами, по-філософському, втім, підсумовуючи:

— У степу й хрущ — мʼясо, — дарма що до гір було незрівнянно ближче.

Я ніколи не думав, що історія така детальна наука. Мені здавалося, що детальними в ній є лише дати, все інше — вигадка, сяк-так присобачена до років, як хвіст до чорта у вертепі. Справжні історики не жонґлюють датами, їхня стихія — персони й події.

У математиці все по-іншому, бал правлять цифри — множаться, діляться, додаються, віднімаються, підносяться в ступінь, добуваються з кореня. Математика вміщає світ у числа і функції.

Мені ж купальники на дівчатах не вадили, як Андрієві.

— І що ти робиш?

— Лежу і дивлюся.

— А коли надивишся?

— Тобто?

— Ти ж не можеш весь час лише дивитися!

— Ти ж знаєш, що я зустрічаюся з дівчиною.

— А пляжні дівчата?

— Я уявляю, що кохаюся з котроюсь із них.

— Імен, часом, не плутаєш? — жартував я.

— З найгарнішою, звісно, — не чув моїх слів Андрій. — А ти?

Я теж уявляв котрусь із побачених удень дівчат. Можливо, ми уявляли ту саму дівчину, засинаючи в сусідніх ліжках, тоді як вона радше за все й не здогадувалася про наше з ним існування. Хай там як, Андрій мав дівчину, а всі мої обраниці, на відміну від Андрієвої, були всього-на-всього красунями з набережної.

— Краще, звісно, синиця в руці, ніж журавель у небі.

— Ти памʼятаєш свій перший поцілунок? — запитав Андрій.

— Це було давно, коли я ще полював на мамонтів і на поцілунки залишалося не так багато часу, — віджартувався я.

— Я думав, ти математик.

— Ні, я історик.

Настав день, в який Андрій під приводом спільного походу в кіно мав познайомити мене зі своєю дівчиною. Я вагався, чи не моя присутність заважає йому зустрічатися з коханою, адже я впав йому, як сніг на голову. Можливо, запрошуючи до себе, Андрій всього-на-всього продемонстрував формальну гостинність.

Спочатку фільми показували в столиці, потім в обласних центрах і аж тоді вони йшли в таких, як Андрієве, містах — геть несправедливо, адже саме у таких-от закутках кінематограф, за винятком дівчат і футболу, найжаданіша розвага.

Того дня Андрій кудись пропав. Увечері, коли я прийшов під кінотеатр, мій товариш уже чекав на мене. Сам.

— А твоя красуня? — здивувався я.

Мені здалося, що Андрій ховав її від мене — невже остерігався, вбачаючи в мені потенційного конкурента? Але ж сам постійно й розповідав! Я робив усе, щоб не нашкодити нашій дружбі.

Напевно, запізнюється, переконував я себе, — у такий вік дівчата полюбляють змушувати хлопців чекати. В те, що трапилося щось серйозніше, якось не хотілося вірити.

— Вона сьогодні не може.

Саме сьогодні, коли примара знайомства мала стати нарешті дійсністю.

— Вона поїхала на село.

— Я знаю. Ходімо, — сказав я і хотів було взяти Андрія за лікоть, аби ми нарешті ввійшли досередини, де біля квиткової каси вилаштувалася черга.

— В неї захворіла бабця, — виправдовувався Андрій.

Ми пішли в кіно без Андрієвої дівчини. Дивлячись фільм, я хутко забув про неї.

— Ти не сердишся? — запитав Андрій, коли ми опинилися під склепінням поцяткованого зірками неба.

— Чудовий фільм, — запевнив я.

— Я маю на увазі, через неї.

— З чого б то?

— Вона невдовзі має приїхати. Тоді я вас вже точно познайомлю. Обіцяю!

Чи то вловивши мій сумнів, чи просто у щирому пориві Андрій запитав:

— Підеш до мене за дружбу?

— Про що мова!

Андрія моя відповідь неабияк збадьорила, і решту шляху ми базікали лише про переглянуту кінострічку.

— Я вже бачив це, — сказав Андрій.

— Я ні, — мовив я.

— Вдруге не так цікаво.

— Мені було цікаво.

— Першого разу мені також було цікаво.

В школі, десь у середніх класах, був період, коли на той самий фільм я ходив по десять разів. Контролерка на вході дивувалася: «І не набридло тобі ще?», на що я заперечливо мотав головою, доки якогось разу шепнула, змовницьки підморгнувши: «Можеш не купувати квитка». Відтоді я потрапляв у кінотеатр безкоштовно.

Наступними днями ми, як і раніше, ходили на набережну милуватися гарними дівчатами — звичні Андрієві коментарі і, як і допіру, просто чудова погода.

Минув тиждень.

— Вона ще не повернулася, — сказав Андрій, хоча я ні про що не запитував. — Її бабця дуже хвора.

Я побажав її бабці всіляких благ і висловив сподівання на швидке одужання.

— Від старості не одужаєш, — натякнув він якось зажурено.

— Все одно. Я впевнений, вона ще потопче ряст!

— І я сподіваюся, — підхопив Андрій. — До вступних іспитів я зустрічався з моєю дівчиною щовечора.

— Невже ви щовечора кохалися? — не втримався я.

— По кілька разів.

— Отакої!

— Скажеш.

— Тільки-но повернеться, запроси на пляж, адже так найпростіше, — запропонував я.

— Найпростіше! — розгубився Андрій.

Одного дня ми, як завше, дивилися на гарних дівчат. Повз нас пройшло вісім вродливиць, інших чотирнадцять були у воді і на березі.

— Ти даєш, — сказав Андрій. — Ти що, лічиш їх?

— Не лічу, — відповів я. — Мій мозок лічить, мимохіть.

— Відразу видно: математик. Ти, може, й усіх попередніх лічив?

— Лічив.

— Невже всіх, відколи ми сюди приходимо? — Андрій здивувався.

— Всіх, — підтвердив я.

— Та ну? — не йняв віри Андрій. — І скільки їх було?

— Сто вісімдесят дві, — я не зморгнув оком.

— Так багато?

— Це якщо використовувати механістичний підхід.

— Отже, їх було менше?

— Менше, — погодився я.

— Чому ти тоді сказав, що їх більше?

— А дуже просто: частина дівчат — це ті самі дівчата, що й учора чи кілька днів тому.

— Тож скільки їх було насправді?

— Двадцять дев’ять.

— Твоя точність! — вигукнув Андрій і по хвилі додав: — А мені байдуже. Я дивлюся, не скільки їх, а які вони.

— Мені теж байдуже, — зізнався я.

— То нащо лічиш? — запитав Андрій.

— Я ж кажу: просто.

Дівчата були самі, рідко з хлопцями. Вони йшли попри нас табунцями, і не одна-друга кидала в наш бік зацікавлений погляд.

Нас саме проминали дівчина з хлопцем. Коли вони зупинилися мало не перед нашими носами і злились у поцілунку, Андрій зблід. У житті б не подумав, що мій приятель такий ревнивець — бліднути через чужих дівчат! На нас закохана пара не звернула жоднісінької уваги. Андрія мов переціпило — таким я його доти ще не бачив: звісно, за такий короткий час, який ми зналися, важко пізнати людину — деколи й за ціле життя не збагнеш. Дівчина була напрочуд милою — либонь, милішою від усіх, кого ми перебачили за ті тижні. У таку і я закохався б.

— Па-па, річко, — того ранку я прийшов на річку сам. Сходило сонце, і мені хотілося попрощатися з її водами та берегами; було трохи сумно покидати її — хай там як, на цьому її відтинку я провів найбезтурботніший місяць моєї юності, за який вона стала мені, майже як дівчина, уособлення всіх тих чарівних дівчат, якими ми удвох із Андрієм милувалися. «Ти ж математик, — дорікнув я собі. — А потягло на лірику».

— Тобі не шкода її покидати? — запитав я Андрія, коли ми сідали на електричку.

— Кого? — стрепенувся той.

— Річку, на якій ми разом відпочивали.

— Ти лірик, — зітхнув Андрій.

— Зрідка, — погодився я.

— Виявляється, навіть математик — людина, — мовив Андрій. — Я гадав, твоє серце складається з цифр.

— Як замóк у сейфі, — підхопив я.

Андрій був до мене несправедливий; напевно, того ранку він відчув тугу за рідним містом, річкою і — авжеж — дівчатами.

— Як не знаєш правильної комбінації цифр, не доберешся.

— Не кажи.

Ми від’їхали на навчання, й Андрій так і не познайомив мене зі своєю обраницею. Він відхилив мою пропозицію зупинитися на день-два у мене, пообіцявши неодмінно колись надолужити, тож додому в мій рідний обласний центр я заскочив сам. Я показував знаки, напівжартома, напівсерйозно сподіваючись останньої хвилі змінити його рішення, проте Андрій тільки вибанькався на мене із запорошеного вагонного вікна, меланхолійно, зовсім не подібно до себе всміхаючись; він здавався якимось втомленим, а може, лише зажуреним. Разом з останніми серпневими днями добіг кінця шмат життя, мовби довершивши його штрихом-загадкою. Потяг відʼїхав, і я пішов.

Мене час в Андрієвому райцентрі збадьорив, я чудово відпочив і розважився таким незвичним для себе заняттям, як милування місцевими дівчатами, які, слід визнати, мало різнилися від наших міських, тож мені здавалося, що Андрій був у цьому не до кінця справедливим.

— Привіт, мала!

Батьки були на роботі.

Добре, що я не додав звичного «дзямо», вчасно вкусившись за язик.

Сестра перехопила мій погляд, задоволена враженням, яке справила на мене. Її очі світилися, вона повністю пробачила мені шовінізм старшого брата. Невже я прогостював у приятеля не дні, а роки? Зненацька мала набрида стала симпатичною юнкою. Й ось сестра стояла переді мною, і я не знав, коли і як це сталося, доки усвідомив, що всі попередні роки я просто не помічав, як вона потихеньку росла.

Відтоді проминуло ось уже тридцять шість літ — привітних і непривітних, сонячних і не завжди. Літ, в які я, дедалі більше завантажений обовʼязками, щоразу рідше приїздив до рідного міста і ще кілька разів до Андрія. Останнього разу ми також вирушили на річку. Крига звузила її русло в дзюркотливий струмок. Ми стояли край безлюдної набережної і дивилися в засипану снігом далеч. Моя сестра, молодша від мене, вийшла заміж швидше, ніж одружився я: була невтомною матірʼю трьох дітей, а віднедавна ще й бабцею. Час таки нестримно летить, і мені здається, його не завадило би трохи стримати, як ото хапають за віжки коня.

— Привітай мене, я щойностала бабцею!

— Вітаю! — мовив я і звернувся до членів вченої ради. — Даруйте, це моя сестра. Вона щойно стала бабцею.

Я обернув мобільний телефон, щоб щаслива дзяма почула оплески.

Подумати лишень! Одне з моїх математичних гобі, в яке я не втаємничую навіть найближчих колег по фаху, полягає у такому розв’язанні ребуса часу, який би дозволив змінити його плин, спрямувавши, так би мовити, в інше русло, як спрямовують річки, а ще краще уповільнити і розпластувати. Я впевнений, що це можливо! Тоді ми станемо його володарями, ліпитимемо його, як кубики, до власного ґусту, і себе в ньому.

Після навчання ми залишилися в тому самому інституті. Андрій закінчив аспірантуру, я був пошукувачем і, попри те, викладав, як у нас із дружиною саме народилася перша малеча, наша доця. Ми виховували її ще в гуртожитку. Ех, скільки всього нам довелося сьорбнути! То вже син з’явився на світ, коли ми переселилися до двокімнатної квартирки у хрущовці, де затрималися на довше, ніж волілося б, лише нещодавно перебравшись до будинку, хоч і не новісінького, зате надійного, сейсмостійкого, спорудженого за чеським проектом для науково-технічної інтелігенції у зеленій частині міста, де по деревах стрибали з гілки на гілку білиці, незрідка застрибуючи на балкон, а то й здираючись потинькованою стіною будинку.

Андрій викладає історію. Студенти називають його Андрієм Остаповичем, в офіційних справах ми звертаємося один до одного на ім’я і по батькові. Я вже звик і не відчуваю в цьому нічого вадного. Часто-густо й у приватній атмосфері, коли він приходить до нас у гості, я, улягаючи звичці, кличу його Андрієм Остаповичем. Ми сидимо, п’ємо і, доки дружина рихтує на кухні страви, згадуємо нашу молодість. Лише те тепле літо після вступу і перед студіями Андрій оминає мовчанням. Я кілька разів пробував заговорити, однак побачивши, як похмурніє мій друг, щоразу облишував затію. Та образ тієї дівчини, при появі якої Андрій пополотнів і ще довго не міг прийти до тями, ніяк не стирався з памʼяті, мов зображення на колись проявленій, але так і не перетвореній на світлини плівці. Мені досі здається, що я чогось не зрозумів; воно наче вислизнуло від мене.

Андрій живе сам, у тій самій кавалерці, яку в час його навчання в аспірантурі купили йому в місті батьки. До інституту йому п’ятнадцять хвилин пішки.

— Коли ти нарешті заведеш сім’ю? — запитую вряди-годи.

— Пощо квапитися, пане ректоре? — відповідає Андрій.

— Життя минає, — кажу.

— Ти філософ, — відказує мій друг. — Напевно, математиків із віком тягне на філософію.

— Не тільки математиків.

— У кожному разі, не істориків.

— Людину поготів, — кажу я. — Це приходить поступово.

— Я цього ще не відчуваю.

— Ти лихий, — відбиваюся.

— А ти набридливий.

Якусь хвилю ми мовчимо.

— Добре вино, — прицмокує Андрій.

— Від тестя, — киваю згідливо. — Власного виробітку.

Коли Андрій лаштується йти, моя дружина пакує для нього торбинку зі стравами і кладе пляшку вина, воно справді добре. В ньому — тепло сонця і сік землі. Знову треба буде допомогти підрізати виноградник — тесть уже давно розміняв восьмий десяток.

Андрій Остапович знаний у нашому інституті винятковою принциповістю, можливо, дещо надмірною, щоправда, лише до дівчат: жодна не отримала в нього на екзамені п’ятірки і рідко якій усміхнулася четвірка. А скількох через його сувору непоступливість відраховано! Гарним дівчатам Андрій Остапович додатково занижував бал, мовби бонус за вроду.

Минулого тижня я отримав письмову скаргу за підписами двадцяти трьох студенток історичного факультету, які звинувачували Андрія Остаповича в дискримінації, і цього разу все закручувалося серйозніше. Лист, в якому фігурували такі гучні словосполучення, як ґендерна рівність й ініціативний комітет, завершувався вимогою відсторонити кандидата історичних наук, доцента Андрія Остаповича Твердокниша від викладання.

— Андрію Остаповичу, — сказав я Андрієві по тому, як він ознайомився зі скаргою. — Ми друзі. Ми завжди були друзями. Благаю тебе: постав бодай одній п’ятірку. На носі перевибори, і якщо я не звільню тебе (а ти знаєш, що я цього не зроблю), мої шанси суттєво погіршаться. А так матимеш щонайменше ще одну каденцію спокій.

Того семестру уперше за двадцять вісім років викладацької діяльності Андрій поставив кільком найпотворнішим дівчатам п’ятірки. «Краса йде зсередини», — зазначено в художній книжці, яку мені оце подарували, натякаючи, що й представникові сухих наук не завадить погортати щось для душі. Цікаво, як прокоментує написане мій друг, великий знавець і поціновувач вроди?

Лола і Лала

Напочатку була Лола.

Напочатку Лола сиділа за столиком. Звичайнісіньким пластиковим столиком — на міських набережних усе пластикове: столики, стільці, квіти у вазках і самі вазки.

Піднявши сонцезахисні окуляри, Лола мляво попивала колу. Млявою була її замріяна усмішка, мляво спадало на плечі волосся. Щось мляве було в усій атмосфері: мляво кружляв мартин, мляво текла ріка, мляво сунув проти течії пароплав, мляво рухалася ресторанна обслуга, надовго зникаючи.

— Бажаєте зробити замовлення?

— Колу, будь ласка.

Колу Максим замовив не тому, що її пила Лола, а просто щоб також щось пити. Коли спека, хочеться пити — на Лолу парубок не звертав особливої уваги, в кожному разі не більше, ніж на хмаринки в небі чи тополі поодаль, і менше, ніж на пароплав із туристами.

Сиділи ще за кількома столиками, за одним сім’я — батько, мати, двійко дітей: старша дівчинка і молодший хлопчик; трохи далі чолов’яга з голими волохатими грудьми і в панамі кольору хакі; в закутку, найусамітненіше, немолода пара — з тих, які зустрічаються, проте не одружуються ні в тридцять, ні в сорок, ні в пʼятдесят. І нарешті вона, Лола.

— Ваша кола.

— Дякую.

Перед тим як загнути кінець соломинки, що стирчала з високої склянки, Максим збовтав напій, в якому плавали кубики льоду. Кола мала темно-коричневий, як належиться колі, колір, нагадуючи лісовий мед. Максим залюбки поспостерігав би, як переливається крізь скло бурштинова рідина, однак зараз він був позбавлений такої нагоди: склянка була з білого пластику, який лише потьмянів зсередини до тієї межі, до якої його наповнювала кола. Зате перед Максимом відкрилися інші можливості — так би мовити, ширші і, якщо так можна сказати, приємніші.

Потягуючи напій, Максим дивився на пароплав, який усе ще виднівся у далечі. Дивився, як той повільно пливе.

Пароплави пришвартовуються до берега кілометром нижче, ніж те місце, де перебував Максим. З палуби зістрибує моряк, щоб, подібно до приборкувача мустанґів, накинути на береговий стовпець, щоправда, не ласо, а линву. Розкручуючись, корба напинає її стрімкою струною. Моряки розмовляють усіма мовами, поширеними на річках; доки вони спускають і закріплюють трап, туристи зʼюрблюються біля виходу — коли хтось із них чи то з нетерпцю, чи в бажанні продемонструвати власну спритність пропонує допомогу, капітан заперечливо і водночас застережливо хитає головою. Двоє моряків просилюють мотузку крізь металеві кільця перил обабіч, а тоді, випробувавши трап на міцність, відкривають його для пасажирів. Капітан особисто проводжає гостей.

Крижинки, від яких пластикова склянка зайшлася вологою, зменшувалися не так швидко, як, здавалося б, мали на палючому сонці, проти якого парасолі були явно недостатньою ширмою. Притримуючи соломинку пальцями, Максим спостерігав, як вона то темнішає, то світлішає.

На спинку порожнього стільця напроти сів горобець. Крутнувся, дивлячись за крихтами на столі, цвірінькнув і полетів.

Пароплав зменшився до розмірів сірникової коробки — ще трохи, і він зробиться таким, як кубики в склянці, а потім розчиниться, як вони.

Хлопчик і дівчинка з-за сусіднього столика злізли зі стільців і побігли на дитячий майданчик.

Максим зробив ще кілька ковтків.

Крижинки майже розтанули, пароплав ще більше зменшився.

Пара — з тих, які зустрічаються, але не одружуються, — розрахувалася, тоді як чолов’яга в панамі сидів, відкинувшись у кріслі і заклавши на спинки сусідніх руки.

Від кубиків залишилася тільки приємна прохолода. Там, на обрії, де пароплав усе ще мрів крихітною цяткою, спиналася гора, на верхівці якої з самого краю трималася церква з написами, що їх розмив дощ і затер вітер, і хоча не було видно ні церкви, ні написів, лише обрис гори, Максим виразно бачив викарбувані там слова; знав їх назубок.

Коли Максим відвернув погляд, над ним стояла Лола.

— Біля вас вільно?

Авжеж, біля нього вільно. Вільно не лише біля нього, а й за сусідніми столиками — за більшістю зовсім вільно. Одначе цього не скажеш тій, яка дивиться на тебе очима сарни чи лані, і хоча Максим ніколи не бачив очей ні сарни, ні лані, зате бачив Лолу, яка стояла перед ним, привітна і сповнена терплячого чекання.

— Авжеж. Сідайте.

Максим запопадливо відсунув пластиковий стілець, хоча стілець й без того знаходився на достатній відстані, щоб без труднощів пройти і сісти.

— Спасибі, — усміхнулася Лола.

Уважна Лола, оцінивши Максимів жест, ґречно подякувала і скромно сіла.

— Ви та сама Лола, яка сиділа за тим он столиком? — запитав Максим.

Це було достеменним зухвальством, адже звідки йому знати, що незнайомка — Лола? Навіть якщо вона чарівна, це не достатня підстава отак, до ладу не спитавши, називати чуже ім’я. Та Максимові воно зовсім не здавалося чужим — а геть рідним. До того ж чарівна — не те слово, Лола — справжня красуня.

Тож Максим мовив:

— Дозвольте вас запросити.

— Що ви! — затулилася, театрально відхрещуючись, Лола.

— Ні-ні, ви навіть не те, — наполіг Максим.

— Я просто, — пояснила Лола.

З одного боку, Максим аж ніяк не бажав наполохати Лолу, як ото полохають пташку, надто ревно бажаючи почастувати крихтами, з іншого ж боку, те, як красуня знітилася, сповнило його непідробним тріумфом.

— Офіціанте, — гукнув Максим, — для чарівної...

— Колу, — поквапилася на допомогу Лола.

— Колу, — потвердив Максим. — Дві коли.

Максим, який ще не допив першої коли, опинився перед дилемою: чимдуж допити чи почекати? Якщо питиме, а Лола чекатиме — якось не теє. Якщо ж чекатиме, то матиме дві склянки, а вона — одну, що також не по-джентльменському. Ет, краще би склянка розчинилася, як льодяні кубики. Звісно, можна вдати, що це для Лоли, але який несмак — замовляти для гості дві склянки нараз!

— Лола, — сказала Лола, поклавши край його сумнівам.

— Максим, — мовив Максим.

— Спека, — поскаржилася Лола.

— Страшенна, — підтвердив Максим.

— Не дивно, що мучить спрага, — сказала Лола.

— Допікає, — погодився Максим і, скориставшись моментом, непомітно допив колу.

Коли офіціант, принісши дві коли, прибрав зі столу порожню склянку, все знову грало. Напруга спала з Максима, йому знову стало приємно і райдужно.

— Ви тут? — запитала Лола.

— Я тут, — поквапився відповісти Максим.

— Ви тут відпочиваєте? — довершила запитання Лола.

— Авжеж, — кивнув Максим.

— Засмагаєте?

— Трошки.

— Ви, мабуть, добрий плавець, — похвалила Лола і торкнулась губами соломинки.

Максима відвідало дивне відчуття.

— Це я так, — кинула Лола.

Її мила усмішка вмить усе згладила.

— Я сюди приходжу щотижня, — розповідала Лола. — Ви теж?

— Угу, — угукнув Максим.

— Угу, — засміялася Лола, геть незлостиво перекривляючи.

— Лише на вихідні, — уточнив Максим, — і коли погода добра: така, як сьогодні.

— Розумію, — кивнула Лола.

— Славна місцина, — провадив Максим. — Більше зелені і не так людно.

— На мізантропа ви не подібні, — примружилася Лола.

— Ні-ні, я не мізантроп, — заперечив Максим. — Полюбляю так іноді трішки усамітнитися, особливо на вихідні.

— Даруйте, — театрально, а воднораз, приязно мовила Лола. — Я, дурепа, вам заважаю.

— Та що ви! — обурився Максим. — Ви мене не так зрозуміли. Я маю на увазі всю ту буденну метушню, якої за тиждень більше ніж досить.

— Тоді ви романтик, — сказала Лола.

Романтик Максимові сподобалося.

— Поет, — мовила Лола.

Поет Максимові сподобалося ще дужче, та замість парубка відповіла його вроджена скромність:

— Ні, ні.

— Поет, який не пише віршів, — не вгавала Лола.

— Як це? — розгубився Максим.

— Поет, який живе, як поет, — пояснила Лола, і Максимові таке геть залестило.

— Я працюю в офісі, — розкрив карти Максим.

— І я теж, — підхопила Лола.

— Агентом страхової компанії, — продовжив Максим.

— Отакої! — вигукнула Лола.

— Перепрошую? — не второпав Максим.

— Я кажу, що також працюю у страховій компанії.

— Он як! — тепер була Максимова черга дивуватися.

— І як тільки ми ніколи не зустрічалися?

— Нічого дивного, — відказав Максим, хоча сам щойно непомалу здивувався. — Страхових компаній чимало.

— Ви в якій працюєте? — поцікавилася Лола.

Максим назвав.

— Ну це вже взагалі! — вигукнула Лола.

— Невже ви теж там працюєте? — Максим здивувався ще дужче, ніж перед тим.

— Гірше, — мовила Лола, витріщившись на Максима.

— Як це?

— Ми конкуренти.

Лола працювала в іншій страховій компанії, але хіба мусять вони конкурувати через те, що працюють на різних вулицях? Конкурувати тут, за столиком, на вихідні?

— Але це нічого не означає, — заспокоїв Максим — чи то Лолу, чи, радше, себе.

— Ви так гадаєте? — підхопила Лола з надією в голосі.

Максим помітив, як вона зраділа, і захотів сказати ще щось приємне, а головне підбадьорливе, одначе йому не спало на гадку нічого кращого, ніж:

— І це ж треба, так зустрітися!

— Неймовірно, — Лола теж чудувалася.

— До вас можна?

— Це моя приятелька, — пояснила Лола. — Я думала, ти вже не прийдеш.

— Лала, — відрекомендувалася Лала.

— Максим, — чемно підхопився Максим, уже вдруге за останню чверть години.

— О! — сказала Лала.

— Ласкаво просимо, Алло, — запросив Максим.

— Лало, — виправила Лала.

— Даруйте, — знітився Максим.

— Дарую, — великодушно відмахнула Лала.

Тепер Максим сидів між Лалою і Лолою, Лала по праву руч, Лола — по ліву.

— Лоло, — помилково звернувся до Лали Максим.

Не можна сказати, що вони були між собою подібними, але ж імена! До того ж Максим тільки-но звик, що перед ним Лола.

— Лало, — виправила Лала Максима, мило всміхнувшись.

— Перепрошую, Лало, — пробелькотів Максим, і йому, який удруге поспіль сплутав ім’я, зробилося геть ніяково.

— Нічого, — лагідно заспокоїла Лала.

— Дозвольте вас запросити, — мовив Максим.

Максима окрилило, як дотепно він знайшов вихід із ситуації.

— О, як мило, — зраділа Лала.

— Ви... — хотів було запитати Максим.

— Я що й ви, — випередила його Лала.

— Будь ласка, три коли, — мовив Максим до офіціанта.

Цього разу все вийшло якнайкраще. Прийнявши замовлення, офіціант прибрав обидві порожні склянки. До того ж Максим запросив одразу обох дівчат. Про те, що Лола могла не хотіти нової коли, Максим не подумав. Лише чому б їй не хотіти, адже попередні вже випито: ту, що замовив їй він, і ту, першу, за іншим столиком, коли Лола сиділа там сама, а він, Максим, тут.

— Дякую, — проспівали Лола і Лала в один голос.

Які класні дівчата!

— А ви звідки знаєтеся? — запитала Лала й одразу ж виправилася: — Давно знаєтеся?

— По роботі, — змовницьки підморгнула Лола.

— А ти мені ніколи не розказувала, — дорікнула Лала.

— А твій Степан де? — відбрила Лола.

— Який Степан? — визвірилася на Лолу Лала.

— Твій! — просичала Лола, копнувши Лалу під столом.

— Ай! — скрикнула Лала.

— Перепрошую, — мовив Максим, якому здалося, що з необережності штовхнув Лалу.

— Нічого не сталося, — запевнила Лала.

— Якщо дозволите спитати... — почав Максим.

— Мене? — мовила Лола.

— Мене? — сказала Лала.

Максим не знав, кому відповісти, тому не відповів узагалі.

— Слухаю, — насторожилася Лала.

— Не повважайте... — наважився Максим.

— Ні-ні, — поквапилася, ще більше напружившись, Лала.

— Степан — ваш хлопець? — запитав Максим.

— Степан? — здивувалася Лала.

Лола знову копнула Лалу.

— Ай! — знову скрикнула Лала.

— Перепрошую, — знову перепросив Максим, хоча до пуття не знав, за що, — з увічливості, адже йому відмалку прищеплювали манери. З дівчатами його строполичили поводитися особливо делікатно, і він, сумлінний учень, уважно мотав на вус.

— Ах, Степан! — кинула нездогадлива Лала. — Так, Степан.

Лала недбало сказала:

— Та так, приятель.

— Не будь такою скромною, — напосілася на Лалу Лола. — Вона в нас сором’язлива.

— Боронь Боже... — сказав Максим.

— Ні-ні, — заквапилася Лала.

— Я не хотів завдати вам прикрощів, — вибачився Максим.

— Ви нічого їй не завдали, — запевнила Лола.

Вже вкотре Лола була Максимовою спільницею і рятівницею.

«Ти б менше язиком молола», — засичала Лала на Лолу, коли вони спускалися вділ, так, щоб Максим, який простував попереду, нічого не чув. Усі втрьох вони таки простували до річки — через велику спеку, а щойно минув полудень.

— Спека, — сказав Максим. Або Лола. Може, Лала.

— Добре було би скупатися, — запропонувала Лола. Або Максим. Або Лала. — Вода прохолодна.

— Нумо купатися! — зіскочила Лала.

Вони обрали галявинку між деревами.

Лала скинула сукню.

Лола скидала штани, вигинаючи стегна — спочатку в один бік, потім в інший, наче дивоглядний метелик, що вивільняється з лялечки.

Лала скинула купальник.

— А як хтось побачить? — сказала Лола з легким, геть легким докором.

— Пхе, — пхекнула Лала і пішла до води.

Максим теж пішов до води.

— Ну і валіть собі, — буркнула Лола і простяглася біля скиданих на траві речей.

Лала ввійшла у воду. Ввійшовши глибше, ніж по пояс, Лала раптом плеснула бризками на Максима; Максим з несподіванки подався назад, відтак і собі плеснув на Лалу.

— А, — скрикнула Лала, боронячись від прохолодних бризків.

Потім Лала лежала на березі, а купалася Лола. Максим залюбки ліг би на березі біля Лали, проте почуття обов’язку, все та сама ввічливість, повели його у воду, вслід за Лолою, мов пса, що приструнчено чапає за господарем.

— Ще одне коло, Лоло, — попрохав Максим, ввійшовши у смак плавання з Лолою.

А Лола плавала таки добре, чого Максим не міг не помітити.

Так вони ще плавали, доки Лола сказала:

— Досить.

Тоді нарешті вийшли на берег. Лала спала. Максим присів і провів мокрим пальцем Лалі по спині. Лала, не прокидаючись, здригнулася.

— Це ми, Лало, — сказала Лола.

— Ви, — здивувалася Лала і спроквола повернулася спершу на бік, потім на спину.

Побачивши Максима, Лалині рожеві пиптики задерикувато вибрунькувалися. Лола лягла долі, так що Максим знову опинився між Лалою і Лолою. За таких обставин не залишалося нічого іншого, як здатися, що Максим і вчинив, зірвавши принагідно дві ромашки-марисятки. Зі стеблинок Максим накрутив петельки і населив Лалі на пиптики. Тепер парасольки пелюсток прикривали чи радше прикрашали Лалину неповторну наготу. Так, як Максим, здаються лише справжні переможці.

Але що це? Хіба так поводяться? Хіба чіпляють незнайомій дівчині на пиптики квіти? Навіть дивовижно вродливій?

Лала встала.

— Ходімо, — сказала Лала і потягла Максима.

Максим із Лалою пішли до води.

Лола лежала на березі.

Лалині груди сховалися під пливкою поверхнею.

І тоді з води випірнули ромашки, двійко зелених віночків із білими пелюстками — мов на Івана Купала; підхопила течія і понесла їх на своїх крилах.

Максим доплив до середини річки. Лала талапалася коло берега.

— Лала-телапія, — засміявся Максим.

Його серце сміялося, як сонце в небі, — все в ньому сміялося.

Максим поплив проти течії, як той пароплав, за яким спостерігав, сидьма на набережній.

— Де він? — запитала з берега Лола Лалу.

— Не чую! — відповіла Лала.

— Я кажу, де він? — закричала Лола.

— А, — сказала Лала.

— Ну? — повторила Лола.

— Там, — Лала махнула рукою.

Лола звелася навшпиньки, приклала долоню до очей і глянула в бік, куди показувала Лала.

— Не бачу.

— Нехай.

— Що нехай?

— Яка різниця?

— Як, яка різниця? Ти що, вже взагалі?

— Все гаразд, — спробувала заспокоїти Лолу Лала.

— Що гаразд? — не вгавала Лола.

Лала повернулася до Лоли спиною і поплила. Позаяк уміла плавати лише «собачкою», то радше брьохалася, ніж пливла.

— Гм, — гмукнула Лола і собі повернулася спиною до Лали.

Лола лягла долі, проте їй уже не лежалося. Сонце хилилося до заходу. Лола сіла в траві й одягла сонцезахисні окуляри. Дивилася, як пливе вода. На широких річках, таких, як оця, пливе одночасно все плесо.

Нарешті Лола побачила Максима й насупилася.

Лала з Максимом вийшли на берег — струмочками стікала з їхніх тіл вода: крапля шукала краплю й тоді вони разом котилися вниз, підбираючи на шляху своїх кришталевих річкових посестер.

Лола вбралася і вже чекала на них — з несхвальною, майже осудливою демонстративністю.

Лала стала за кущ скинути плавки, проте кущ не сховав її і Максим міг бачити не лише стегна, а й місце, де вони сходилися, вкрите волосяною змійкою. Відчувши на собі Максимів погляд, Лала зойкнула і обернулася до Максима спиною: її сіднички були, наче мандаринові дольки. Максим дивився, як Лала накидала на голе тіло сукню, яку їй простягла Лола.

Коли Максим одягав шорти, Лола за його спиною показувала Лалі на годинник.

— За знайомство, — сказала Лола, й вони цокнулися.

— Максим справжній мужчина, — визнала Лала.

— Красень, — потвердила Лола.

— Ви неймовірні дівчата, — сказав Максим.

Максим хотів додати, що їх йому сам Господь послав.

Спалахнув, розгораючись синхронно із сутінками, що згущувалися, електричний ліхтар.

Максим, Лала і Лола пили кальвадос, потім метаксу; перед тим теж щось вихилили — невеличкий аперитив, солодкий і гіркуватий.

— Лало, мало! — кричав Максим, і Лала сміхотливо махала офіціантові.

Ла-ла-ла-ла-ла — лунала fm-мелодія.

Лала сміялася.

— Ходімо, — сказала Лола.

— Так швидко? — закопилила губу Лала.

І вони пішли, тримаючись під руки: посередині Максим, праворуч — Лола, ліворуч — Лала, доки Лала зашпорталася і, випустивши Максима, впала.

— Лала впала, — реготала Лала, і її лункий регіт лився нічними вулицями.

— Підводься, Лало, — хитався, намагаючись допомогти Лалі, Максим.

Стояла глупа ніч. У траві сюрчали, мовби перегукуючись, коники.

Максим почувався, як корабель із трюмом, донесхочу повним любові. Й ось корабель нарешті прибув у гавань.

Максим намацав умикач.

Чув, як шурхотіла вода в душі.

Лола налила знайдене в Максимовому холодильнику пиво в бокали, в кожний по трошки, так, щоб порівну.

Лола пила пиво.

Лала вийшла, загорнута в рожевий рушник.

Максим захотів у туалет.

Максим, Лола і Лала сиділи за круглим журнальним столиком з товстого скла на трьох металевих ніжках, що з’єднувалися, утворюючи кльош.

— Будьмо! — мовила Лала, надпиваючи із бокала.

Тієї миті рушник зіслизнув із Лалиних персикових плечей.

Максим, Лола і Лала пили пиво.

Максим лежав на ліжку — з одного боку Лала, з іншого Лола.

Мила Лала, думав Максим, хоч, може, і лопотів уголос.

Лала була гола, Лола також.

— Ходи, Лало, — мовив Максим і заплющив очі.

Перед ним було Лалине тіло, проте Максим дивним чином усе одно бачив Лолу. Голу Лолу. Гола Лола висувала шухляду нічної шафки. Лала, така сама гола, як Лола, поводила стегнами, мовби стояла на палубі, що гойдалася на хвилях. Максим бачив Лалу, яка поводила стегнами, а за Лалою Лолу.

«Хай шукає — все одно знайде», — вдоволено міркував Максим.

І не помилився. Лола знайшла, що шукала.

— Читай вголос, — каже Лала, — він уже спить.

Лола розгортає цидулку і читає: «I love you».

Лала так і стоїть гола, її пиптики запитально дивляться на Максима.

За нею Лола, теж гола.

— I love you, Лоло, — лелькоче Максим.

І додає:

— And you too, Лало.

Лала обертається до Лоли.

Гола Лала!

Гола Лола!

Лала гола!

Леле, Лало!

Лололо, Лоло!

— Лалала, Лало! — лолакав Максим, стискаючи тугі мандаринки...

Раптом йому згадалися їхні імена, Ліда і Лада.

І був понеділок — день, що настає по неділі.

Голова розколювалася, язик присох до піднебіння.

Крізь туман, що тяжко розсотувався, Максим пригадав, як посрався з дівчиною і з розпачу нажлуктився.

Пригадав Ліду і Ладу, яких підчепив, хоч, може, то вони підчепили його, і як вони втрьох гуляли, і він не шкодував банкнот, сиплячи ними направо і наліво, а наостанок чи то він Лолу і Лалу, чи Лала з Лолою ввіпхнули його в таксі. Незрівнянні дівчата...

Серед блювотиння і перегару Максим раптом відчув подих самотності, якого не розрадили ні Лала, ні Лола. Ні Ліда, ні Лада. Краще б він опинився на пароплаві і разом з ним перетворився на цятку на обрії і розтанув. Однак через місто, в якому мешкав Максим, пароплави не плавали.

Максимові раптом захотілося заплющити очі і більше не прокидатися.

Вона тебе більше не потребує, або Мистецтво вмирати

Сьогодні в мене ювілей. Мені шістдесят. Привітайте мене.

Тоді мені було пʼятдесят вісім, а Уляні саме виповнилося двадцять. Привітна, відкрита, вона прекрасно ладнала з людьми — її шанували і дорослі, і малюки. Гадаю, діти обожнювали її.

Ще майже школярка — невисока, з наплечником, русявим волоссям і лицем у лагідному ластовинні. Юнки хизувалися стильними жіночими торбинками, імітаціями під відомих дизайнерів, значно молодші від неї, учениці міських шкіл, ще навіть не випускниці. Вони носили їх на руці, посередині між запʼястям і ліктем — модниці, що вдавали із себе світських пань, із зачісками, як у дорослих, вони мовби зійшли з ґлянцевих обкладинок, виставлених у газетних кіосках, а вона — з наплечником, у джинсах і легкій білій блузці з блакитною вишивкою. Щось у ній привернуло мою увагу — та її простота. Вона саме виходила, як я піднімався вулицею.

Наступного разу дівчина стояла на трамвайній зупинці. Коли наші погляди зустрілися, я спонтанно кивнув. Її тендітне, ще майже дитяче лице засяяло, мовби вона чекала на знак уваги. За радістю промайнуло, втім, і щось інше й одразу зникло, поступившись місцем тривожній вимогливості, якійсь незбагненній очікувальності, що межувала з недовірою. Ще кілька разів, випадково перетинаючись, ми віталися.

А тоді я заговорив до неї. Щось у ній заохотило мене до такого кроку — погляд, постава, вираз лиця: я не можу сказати цього напевне. Уляна наче жадала розуміння й одночасно боялась довіритися.

Піцерія «Нью-Йорк» з силуетами хмарочосів і статуєю Свободи лежала в сусідньому кварталі. Її відкрили рік перед тим, а здавалося, вона була на цій вулиці завжди. Уляна прийняла запрошення з природністю, характерною для добрих знайомих, які не вперше проводять вільний час разом. Проте від мене не сховалася коротка, тривалістю в долю секунди, відчайдушна боротьба, наче в ній змагалося світло з темрявою.

Я притримав вхідні двері. О шостій піцерія ще наполовину порожня. Не надто яскраве освітлення створювало затишок — в сам раз відпочити і підкріпитися після ділового дня. Зі стін дивились орамлені фотовідбитки, застиглі фрагменти вирливого життя міста міст, розширюючи скупий внутрішній простір.

Столики стояли з обох боків, на кожному — по живій квітці в низькій бокатій вазочці на зеленкавій серветці. Ми розташувалися під емпаєр стейт білдінґ.

Я допоміг Уляні зняти наплечник. Залишивши його на стільці, ми вирушили в глибину приміщення, що скидалося на тунель, куди денне світло проникало лише крізь скло у вхідних дверях за нашими спинами.

Стійка, де приймали замовлення і розливали напої, тулилася в самому кінці під таблом з назвами піц, складниками і цінами, підсвіченими зсередини білим неоном.

Уляна вибрала один із салатів, якими були наповнені салатниці за скляною перегородою. Оплативши замовлення й отримавши металевий номерок, ми попрямували до нашого столика. Невдовзі офіціант приніс мою піцу.

За вечерею і розмовою незчутно збіг час. Коли ми покидали піцерію, вільних місць не залишилося, наш столик відразу зайняли.

Вечір зустрів нас увімкненими ліхтарями й ароматом першого цвіту. Уляна зволікала. Мені здалося, наче вона не проти ще трохи побути разом.

Ми подалися в парк — попри академічну книгозбірню й імпозантну споруду головпоштамту. На вході до салону мобільного звʼязку прибиральниця витирала шматою потріскану плитку сходів. Молода мати котила нам назустріч візок із заснулим навсидь малюком з солодко похиленою на плече голівкою.

Ми проходжались алеями, розмова то мережалася легким павутинковим візерунком, то затихала. Ні Уляна, ні я гадки не мали, що проведемо цей вечір удвох. Напевно, саме тому він здався нам таким чарівним. Центральною алеєю снували в обидва боки перехожі — вони заклопотано поспішали, байдужі до навколишньої краси, до ночі в осяяному блискітками ліхтарів серпанку, до зірок, що жевріли у незглибній темряві неба, освітлюючи доріжки у парках далеких галактик. Кожна хвилина неповторна, а їх не так уже, якщо вдуматися, багато.

Я провів Уляну на трамвайну зупинку і почекав, поки вона зайде у вагон. Пасажирів всередині майже не було. Коли трамвай рушив, Уляна піднесла руку, її пальці зворухнулися, та так і заціпеніли в нерішучості, наче щось зупинило їх. Трамвай уже віддалявся, а я все ще бачив її обернене до мене лице, на якому застигла суміш усміху і вагання, мов легкий подив.

Уляна закінчила педагогічний коледж і працювала в дитячому садку. На відміну від більшості випускників шкіл, які у вищих навчальних закладах опиняються навмання, волею батьків і завдяки їхнім звʼязкам, Уляна обрала свій фах цілеспрямовано. Її серце належало дітям. Ще ученицею, йдучи через шкільне подвірʼя, вона зачаровано зупинялася, спостерігаючи за поглинутою забавами малечею — безпосередньою та безжурною. В такі миті світ відкривався Уляні іншим, привітним боком.

Не довчившись до атестату, Уляна, хоча належала до найкращих учениць, покинула школу в особливому настрої, якого ніхто не зрозумів, а вчителі не схвалювали, проте ні тоді, ні згодом дівчина не шкодувала про це. Здібна, вона мала відмінне від панівного уявлення про успіх. Уляна була трохи не такою, як її однолітки, як чимало людей, для яких карʼєра й матеріальне на першому місці. Я назвав би її найуспішнішою людиною, з якою коли-будь знайомився, якби не те щось, яке час до часу затьмарювало красу її вродженої доброзичливості. Діти дарували їй достеменну, непідробну втіху, та насправді вона потребувала їх не менше, ніж вони її, шукаючи в спілкуванні з ними забуття, розпитувати ж я не наважувався.

Не раз я спостерігав, як малеча обступала її, мов Білосніжку. Гуртик крихітних істот, яким Уляна коли щось розповідала, коли читала книжку, коли бавилася з ними, а коли мовчки спостерігала за їхньою щасливою, благословенною вовтузнею. Вона була їм одночасно матірʼю, нянею, приятелькою і суддею, до якої чимдуж зверталися, коли щось у їхніх взаєминах дітей між собою загрожувало піти шкереберть. Проте іноді лагідність, яку випромінював її погляд, заволікав, наче хмари сонце, смуток. Уляна розмовляла з дітьми серйозно, як з рівнею, без кривлянь, до яких часто вдаються дорослі, гадаючи таким чином завоювати довіру. Малеча горнулася до неї — діти непомильно розпізнають, хто з ними щирий.

Після тієї вечері ми ще не раз заходили в «Нью-Йорк», як і в інші піцерії та ресторанчики, надаючи перевагу невеличким харчевням, схованим від людського ока, ласого на все крикливе, тоді як справжність цурається оманливо-надмірних обіцянок.

Уляна ловила кожне моє слово, зате мені подобалося слухати, як розповідала вона — про себе, подруг, роботу. Ми прекрасно розумілися, дівчина ділилась усім, крім одного, і хоча я знав, що не наші стосунки зумовили його, мене не покидало химерне відчуття, що якимось чином воно дотичне до нас.

Ресторани були кулісою, місцем, створеним побути вдвох, приводом зустрітися і спільно провести час. Ми відвідували виставки, концерти, театральні вистави й кінозали — завдяки Уляні я повернувся в повноцінне життя. Мюзиклів, які їй так подобалися, на сценах нашого міста не ставили.

Якось Уляна зупинилася перед рекламою нового мультиплікаційного фільму. З афіші на нас дивилися кумедні істотки. Уляна всміхнулася, наче вони були живі, а не намальовані. І хоча я не шанувальник мультфільмів і ніколи не був ним, ми придбали квитки на найближчий сеанс.

В тому, як Уляна цікавилася книжками та фільмами для дітей, я вбачав бажання глибше збагнути світ малечі, жити тим, чим живе вона; водночас, діти злагіднювали щось у ній самій — те, про що дівчина ніколи не заговорювала. Без сумніву, його злагіднювали також кумедні істотки на екрані. Хоч як це дивно, ми були далеко не єдиними дорослими за таким не зовсім звичним для нашого віку заняттям.

Доросле кіно дарувало емоції іншого ґатунку. Перед нами розгорталися ситуації, які могли б бути нашими. Життя будь-якої людини можна спроектувати на екран, навіть, на перший погляд, найменш цікаве. Розпізнати історію за серпанком зовнішньої буденності і розповісти її — це і є, на моє глибоке переконання, справжнє покликання мистецтва.

Резонансні стрічки обговорювали ще довго по тому, як вони вибували з прокату. Про героїв висловлювалися, як про достеменних людей — знайомих чи сусідів: про них сперечалися, виправляючи один одного, їх виправдовували, ними захоплювалися, їх ненавиділи і засуджували. Найкращі фільми розповідали про любов. Я пригадав «Соляріс» — стрічку, що спонукала мене прочитати книжку. І хоча Станіслав Лем, її автор, опирався «любовному» сприйняттю, для мене вона назавжди залишилася однією з найнезвичніших варіацій на одвічну тему. Любов на тлі чогось непізнанного, насправді ж — невимовного. І непоправного. Моторошний досвід, про який Лем уперто мовчав, проник у його книжки — подібно до космічної субстанції, що бентежила свідомість героїв зчитками їхньої ж памʼяті, зачаєних і недосяжних бажань. «Соляріс» волав за теплом людських стосунків, за довірою людини до людини. Писання врятувало Лема від божевілля — від туги, такої самої незмірної, як усесвіт.

Якось під час сеансу Уляна зненацька розплакалася. Фільм був не кращим і не гіршим за інші, в ньому йшлося про стосунки хлопця і дівчини, сповнені драматизму — не більшого, однак, ніж у житті. Історія вродливого, безжального і самозакоханого молодика, ладного присягатися у вічному коханні, аби лише здобути дівчину, та, швидко збайдужівши, покинути.

Жінки надають перевагу історіям про принцес. Напевно, немає жодної жінки, яка колись бодай на мить не уявила себе Попелюшкою. Цей фільм, однак, закінчувався трагічно. Похмурий і жорстокий, він безсоромно, мов до чужого серця, зазирнув до невблаганної, непричепуреної дійсності, подібної до незглибного провалля. Все в мені протестувало, адже є й інакше життя, воно багатогранне і в ньому досить простору для милосердя. Я пригорнув Уляну, і так ми сиділи, доки одночасно з титрами, що побігли екраном, у залі спалахнуло світло.

Та виставка, «Мистецтво вмирати»... Не знаю, навіщо ми подалися туди. Виставку ще не відкрили, як довкола неї вибухнув скандал. Експозиція складалася з документальних світлин — від табірних знущань до невиліковних недуг. Чи можуть чужі страждання бути красивими? А якщо це твої власні? Рідних, найдорожчих тобі людей? Суспільство, яке перестає розрізняти добро і зло, не має майбутнього.

Побачене, а ще більшою мірою оте «Мистецтво вмирати» викликало незгоду, несприйняття, опір, повернувши до давньої дилеми про свободу творчого самовираження й етичну відповідальність митця. «Я надаю перевагу мистецтву жити», — сказав я, коли ми покинули галерею. Уляна підвела погляд — тоді я не зрозумів усієї його суперечливої глибини.

Невдовзі потому Уляна запросила мене до себе. Як і належиться, я прийшов з букетом квітів — розкішних півоній із закучерявленими пелюстками, що випромінювали сонячну свіжість саду. Добираючи ґардероб, я виявив речі, про існування яких забув.

Уляна не попередила, що в неї уродини. Ми пили вино, їли канапки і кіш лорен, який я куштував вперше, а Уляна вперше зготувала. Дівчина ввімкнула музику. Я уже забув, як воно, танцювати. Уляна зітхнула, щасливо й одночасно з ледь уловною ноткою щему пригорнувшись до мене. Я заспокійливо гладив її по плечі: «Усе буде добре», — я хотів, аби так було. Тієї миті я вірив у це.

Коли настала пора відпусток, я запросив Уляну в Карпати, і дівчина без вагань погодилася. Ми легко знайшли наше пристанище. Будинок відпочинку відреставрували, перетворивши на туристичний комплекс в гуцульському стилі. Колись я тут уже зупинявся. Це було давно, коли нам, парубкам, заманулося провести перші студентські канікули подалі від міста і батько одного з нас дістав путівки. В горах я познайомився з дівчиною, яка приїхала розважитися так само, як ми. Я навчався в політехнічному, вона — в університеті.

Ми оселилися з Уляною в двомісному номері з ліжком біля однієї стіни й таким самим біля протилежної. Посередині підлогу вкривав килим з рослинним орнаментом. В узголівʼї стояло по тумбочці з висувною шухлядою.

Вранці після сніданку ми вирушили в мандри. Ліс дихав неповторною світанковою цнотою. Ми були самі, і природа навколо нас. І ягоди, що темніли вздовж шляху: ті, що до сонця, — геть достиглі. Рослинність нависала над гірською дорогою, в яку вкарбувалися сліди вантажівки.

Пішовши на шум, що долинув до нашого слуху, ми опинилися біля струмка. У прозорій воді завмерли проти течії пструги. Я нагнувся, щоб доторкнутися до поцяткованої луски, як рибини стрілою шугнули геть: ловити голіруч рибу в гірських водоймах — марна затія. Я зачерпнув води і вмив лице: вода тут і влітку крижана, вона чудово освіжала і збадьорювала. Мені стало так, мовби я наново народився на світ, та в цьому відчутті Улянина присутність відіграла куди важливішу роль, ніж вода гірського струмка.

Ми дійшли до покиненого тартака, де влаштували перепочинок, а тоді почимчикували, нікуди більше не звертаючи, назад. Цей маршрут ми прокладали щодня, відхиляючись то в один бік, то в інший, вивчаючи нові і нові ареали, наче справжні дослідники, яких привів професійний інтерес. Нас захоплювали птахи і комахи, рослинність і візерунки кори — здавалося, вони про щось розповідали: кожне дерево власну історію. Рослини мали свою неповторну біографію, лише людина надто віддалилася від їхнього світу, аби відчитати її. У містах не таке велике її розмаїття. В містах дерева — щось принагідне, вторинне. Пробиваючись крізь палист, сонце наче заповзялося відшкодувати заборговане за попередні місяці тепло.

Пообіді, як воно бралося припікати, Уляна читала на затіненій терасі книжку, а я лягав подрімати; заклавши руки під голову, я думав, що після сорока, найпізніше у пʼятдесят людина припиняє читати, хоча мало би бути навпаки. Принаймні, якоїсь миті література перестала цікавити мене. Найважливіші книжки я перечитав, а декотрі, такі як «Соляріс», кілька разів, хай і з запізненням. Потім ми йшли в басейн, розташований в сусідньому корпусі, сполученому з готелем. Розсувний дах був повністю відкритий, блакитнувато-зелена вода манила приємною прохолодою. Я занурювався, а тоді виходив і, сівши в крісло, милувався дівчиною, з якою мене звів випадок. Вона пливла від одного кінця до іншого, багато разів туди і назад, зосереджено й без зупинок. Уляна прекрасно плавала.

Увечері — це було за два дні до нашого відʼїзду — комплекс поповнився новими відпочивальниками. Довідалися ми про це наступного дня за сніданком. Гурт юнаків, що, як я колись, приїхали розважитися. Щоправда, їм не довелося діставати путівок, як свого часу нам: сьогодні будинки відпочинку однаково доступні для всіх бажаючих.

Ми вирушили на прогулянку, а пообіді я приліг. Коли я розплющив очі, Уляни на терасі не було. Книжка, яку вона читала всі ці дні, лежала неторкнутою на столику. «Напевно, Уляна пішла в басейн», — подумав я.

Я спустився вниз. Уляна саме заходила, проте не з боку басейну, а знадвору.

— Мені закортіло прогулятися.

Дівчина підвела на мене запитальний погляд.

— Прекрасне рішення. А я, здається, заспав.

Коли ми прийшли в басейн, юнаки кидали у воді мʼяча. Краєм ока я спостерігав за ними, а вони, не облишаючи гри, пасли очима Уляну, єдину жінку в чоловічому товаристві.

Того дня мені раптом закортіло по-справжньому плавати. Я здолав кілька басейнів, відчувши втому й водночас не маючи бажання здаватися. Колись я міг пливти годинами. Я поклав довести самому собі, що я ще в формі. Трійка видавалася не найгіршою оцінкою, якої я заслуговував. Якби не раптовий приступ, я витягнув би на четвірку.

Коли я вийшов з басейну й опустився в плетене пластикове крісло, один із парубків підплив до Уляни і запропонував приєднатись до гри. Спостерігаючи з мого улюбленого місця за мʼячем, Уляною і юнаками, я раптом подумав, що цього разу Білосніжка опинилася в оточенні принців.

Наступного пообіддя книжка продовжувала лежати неторкнутою на столі. Я почапав у басейн, проте Уляни там не застав — ні її, ні парубків. Я був єдиним плавцем, якому належала вода. Незважаючи на це, плавати не хотілося. Вмостившись у кріслі, я міркував про Уляну; якби вона влаштувалася на роботу в який-небудь інший дошкільний заклад, ми, напевно, ніколи не познайомилися б.

Вперше я вечеряв сам, без Уляни. Юнаків-студентів теж не було. Я ще посидів, проте ні дівчина, ні вони так і не зʼявилися. Коли я проходив повз рецепцію, мене окликнув жіночий голос:

— Ваша дочка залишила для вас записку.

Коли Уляна заповнювала реєстраційну картку, мені ненароком впало у вічі її прізвище, і хоча я не надав цьому значення, мені здалося, ніби це вже одного разу відбувалося — тут, зі мною, з нами. «Це дежавю, — сказав я собі. — Аберація памʼяті».

Може, то була делікатність, а може, рецепціоністка справді гадала, що ми батько й донька.

Мені спало на думку, що Уляна могла би бути й моєю онукою. А так ми просто друзі.

— Дякую, — мовив я, беручи складений аркуш.

Позаяк спати не хотілося, я облаштувався на терасі, задивлений у силуети гір, осяяних половинкою місяця. Так само життя складається з двох частинок: однієї світлої й другої темної. На тлі безвітряної нічної тиші звіддалік долинало жебоніння струмка.

Уляна повернулася серед ночі, виглядала розпашілою і щасливою. Її бадьорий настрій уперше викликав у мені змішані почуття. На щастя, Уляна цього не зауважила. Й уперше на її лиці не промайнуло тієї загадкової, зловісної тіні, яка мене непокоїла. Дівчиназаходилася розповідати з притаманною їй і нашим стосункам невимушеністю, наче нічого не сталося.

Нічого й не сталося. З її записки я вже знав, що хлопці запросили її з собою. Вечеряли вони поза готелем, а тоді всі разом подалися на дискотеку. Моє сумʼяття не таке й дивне: якоюсь мірою я почувався відповідальним за Уляну.

Вранці, у день відʼїзду, ми спустились у містечко закупитися на дорогу, проте властивою метою нашої виправи став ярмарок, де можна було натрапити на щось цікавіше за призначений для туристів кіч.

Ми зупинилися біля ґерданів. Жодна прикраса не повторювала іншу. Кожна лінія, кожна барва складалася в послання, недоступне для нас, заворожених зовнішнім виглядом, та й, по правді, ми не зуміли би його розшифрувати.

Я давно хотів зробити Уляні подарунок, і кращої нагоди важко сподіватися.

На Уляниній шиї ґердан спалахнув неповторними барвами геометричного візерунку.

— Принцеса, — мовила продавчиня. — Наче з казки. Принц чекає на тебе. Той справжній, лише твій.

— У вас чарівна донька, — підморгнула вона мені.

Відтак додала, звертаючись до Уляни:

— Мої прикраси приносять, дівчино, щастя.

Коли ми заходили в автобус, накрапав дощ — перший за всі ті дні, які ми провідпочивали в Карпатах. На шляху, як ми пересіли в потяг, він перейшов у зливу. Уляна дивилась у вікно, яким текли струмки. Вітер підхоплював їх і намагався звіяти. Пагорби вздовж колії поступово нижчали, доки їх раптом зовсім не стало.

Ми продовжували зустрічатися, разом, як передше, проводили вільний час — у цукернях, кафетеріях, піцеріях, прогулювалися парком, де на деревах починало жовкнути листя. Щоразу раніше вмикалися ліхтарі. Я підходив під садок, в якому працювала Уляна, а далі ми йшли вдвох.

Того вечора я чекав, як завжди. Останні батьки забирали дітей. Ось на ґанку зʼявилися виховательки, про щось жваво гомонячи. Уляни серед них не було.

— А Уляночка відпросилася сьогодні раніше. По неї прийшов її хлопець. Гарний юнак, — сказавши це, вони повернулися до своєї розмови.

Я дивився їм услід — Уляна виходила разом з ними, інколи трохи швидше або пізніше. Я постояв ще якийсь час, осмислюючи почуте, а тоді почалапав геть.

Мені зовсім не хотілося їсти. Піца так і залишилася на столі, неторкнута й охолола. Все відбулося надто несподівано.

Якось я віч у віч зіткнувся з Уляниними співробітницями.

— Улянка більше в нас не працює.

Я приголомшено зупинився.

— Чарівна дівчина. Нам її дуже бракує, — і вони подалися далі, безжурно точачи ляси, а я ще довго стояв, неспроможний зібратися з думками.

Того вечора, коли я потрапив до Уляни на уродини, мені відкрилася таємниця тіні, що крала радість з її лиця, злодійкувато зʼявляючись і щезаючи.

Уляна розповіла не відразу, хоча я не мав сумніву, що вона вирішила все ще перед моїм приходом. Справжня довіра — це коли з тобою діляться смутком.

Це сталося задовго до нашого знайомства, Уляна ще навчалася в школі. Одного дня вона зустріла свого хлопця в товаристві іншої. Обоє йшли, обійнявшись, віддані солодкому воркуванню. Якби Уляна не кинула, тамуючи сльози, «Привіт!», вони проминули б її, не помітивши: для закоханих світ навколо перестає існувати.

Хлопець розгубився, проте не надовго: «Це Уляна, а це Ірина, моя дівчина». Проказав він це так, наче між ним і Уляною нічого не було. Мовби вони звичайні знайомі.

О, як я розумів Уляну! Подібним чином колись давно я втратив дівчину, яку нестямно кохав. Та для неї я був принагідною, скороминущою забавкою. Немає гіршого, ніж коли гасне жага до життя. Якби не діти, невідомо, як склалося б Улянине подальше життя і чи поготів воно мало б продовження. Малеча стала тим вогником серед мороку, що повернув її до тями.

Коли Уляна завершила, я сказав:

— Ти зустрінеш чудового хлопця. Повір мені, це неодмінно станеться.

Тієї миті я не думав, що станеться воно так скоро — я поготів не думав про це.

Того вечора Уляна завела мову про своїх батьків.

— Моя мати дуже пізно вийшла заміж.

— Через карʼєру?

— Ні, вона закінчила університет, проте майже не працювала.

— А з чого вона жила?

— З чоловіків, своїх коханців. Вони утримували її.

— А вона?

— Ніяк не могла зробити вибору.

— У неї не складалося з ними?

— Навпаки, вони ладні були віддати їй серце, а за неї — душу, однак вона розбивала серця, а душ не потребувала.

— А за твого батька вона вийшла з кохання?

— Вона не взяла його прізвища і мені також дала своє. Це нічого не означало б, якби не її зверхнє ставлення до нього, через яке я дуже страждала. Здається, вона була до нього байдужою. Проте він далі обожнював її. Я не певна, чи вона взагалі здатна кохати. Просто одного дня їй захотілося нарешті зупинитися. Вона була вже немолодою, а за нею упадали, як і раніше. Вона народила мене у вік, коли іншим жінкам кажуть, що вони застарі, щоб заводити дітей. Їй ніхто не посмів би такого сказати. Моя мати надзвичайно вродлива. Я не така.

— Ти прекрасна! — палко заперечив я.

Я не лукавив. Уляна була симпатичною, її відкритість надавала їй справжньої, до того ж рідкісної краси. Є зовнішня врода, а є краса, яка йде зсередини. Уляна дослівно випромінювала її; вона запевне успадкувала її від свого батька.

Якось — це було на самому початку нашого знайомства — Уляна прошепотіла:

— Я хочу, щоб ти мені все пояснював.

Ця фраза вʼїлася мені в памʼять. Я недооцінив відчайдушності, що прозвучала тоді в її голосі. Звісно, всього я пояснити не міг. Цього не зміг би ніхто. На боці Уляни була допитливість, на моєму — досвід.

Минуло декілька тижнів, і я зустрів їх. Вона — невисока, він — стрункий, худорлявий. Коли ми розминалися, я впізнав у хлопцеві юнака з басейну в будинку відпочинку. Вони пройшли повз мене — щасливі закохані, байдужі до навколишнього світу. Улянину шию прикрашав карпатський ґердан.

Наші стосунки визначала взаємна прихильність — немолодого чоловіка і юної дівчини. Спостерігаючи, як Уляна віддалялась, я зрозумів, що в моїх почуттях до неї було також щось інше. Заперечувати це означало б лукавити собі. Я відчув себе нещасним, однак це тривало якусь секунду; я зібрався і поклигав далі.

Колись давно об дівчину несказанної вроди розбилося моє серце. Я познайомився з нею в горах — в тому самому будинку відпочинку, де ми з Уляною провели два неповторних тижні. Вона приїхала туди з однокурсницями, я — з ватагою таких, як сам, парубчаків. Ще й зараз, по стількох роках, згадка про неї пройняла мене трепетом.

Я ще не раз зустрічав Уляну. Обоє були незмінно вдвох — вона і її хлопець. Він ставився до неї з великою увагою. Це дещо заспокоювало мене. Якби я був її батьком, я довірив би такому юнакові свою доньку. Уляна сяяла — найменша тінь не затьмарювала її обличчя. Вона цілком заслуговувала на це — кожна людина варта щастя.

Струсивши сніг, я заходжу в «Нью-Йорк». На таці, з якою віддаляється від каси юна пара, дві порції улюбленого Уляниного салату. Щось зворушливе в цьому. Він і вона геть інакші, а мені так, ніби я бачу Уляну та її хлопця: всі закохані чимось схожі. Скинувши пальто з хутряною підкладкою, я сідаю і роздивляюся емпаєр стейт білдінґ. З бокатої вазочки на столі виглядає пластикова ромашка.

Приступ починається млявим, майже лагідним поштрикуванням, подібним на слабкі електричні розряди, які поступово переходять в ниття, що розпливається тілом, провіщаючи спазми.

Неправда, що пістряк — недуга самотності. Статистика спростовує це.

Я топтатиму ряст лічені місяці. Це одкровення долинуло до мене крізь паволоку, викликавши притуплений подив, наче воно стосувалося когось іншого. Я довго оговтувався. Лікарі відмовилися лікувати мене, безнадійно розвівши руками, а замість цього порадили навести лад і підготуватися до останньої мандрівки. Та я поклав не здаватися. Зустріч з Уляною надихнула мене, прокинула щось приспане, що його недуга пригнітила, наче воно перешкоджало їй запопасти мене. Це моє життя. Ми живемо лише раз.

Це сталося незадовго перед нашим знайомством. Я нічого не розповів Уляні, не бажаючи її засмучувати. Я щасливий, що ми зустрілися.

В моїй голові зринає Улянине прізвище. Воно зачіпається, як голка за платівку. Його звучання дивовижно знайоме, воно пробивається сонцем крізь туман, крутиться стьожкою грудневої віхоли, швидше і швидше, викликаючи запаморочення, доки я раптом пригадую його, мовби мене прошиває блискавка. Моє відкриття подібне до осяяння.

Поволі запаморочення відходить, спазми розтискають обценьки. Їхнє стихання підступне, невдовзі вони навернуться з подвійною силою.

Мені водночас гірко і солодко.

Я бачу офіціанта, який несе піцу. Коли він поставить її на стіл, я скажу йому:

— Мені сьогодні шістдесят. Привітайте мене, юначе.

Кінцева станція

Висадивши валізу на полицю, сів біля вікна і поринув у читання. Якоїсь миті, почавши втрачати нитку, відклав книжку і взявся роздивлятися краєвид.

Сутеніло, поїзд їхав не зупиняючись, і коли шиба перетворилася на дзеркало, в якому відобразилося освітлене купе з ним, єдиним пасажиром, він роздягнувся і ліг. О п’ятій тридцять його розбудять, о шостій десять поїзд прибуває на кінцеву станцію.

Йому снилися чудернацькі речі, не повʼязані між собою. Сни скидалися на марення і швидко змінювалися. В одному за вікном простиралася нескінченна біла пустеля, і хоча сніг не припиняв падати, піт градом котився з нього.

Прокинувся від сонячного світла, що виповнювало купе. Годинник показував сьому тридцять чотири. Зіскочив на ноги, похапцем натягнув штани й сорочку. Крім чоловіка похилого віку в костюмі й краватці, на коридорі більше нікого не було.

— Дозвольте! — він насилу розминувся у завузькому, як на двох осіб, проході.

Купе провідників було замкнене, і він постукав — спершу легенько, відтак наполегливіше.

— Ми запізнюємося? — запитав, коли на порозі постав заспаний службовець з лицем, таким самим помʼятим, як уніформа.

— Звідки ви взяли?

— Вже за двадцять восьма.

— Тоді запізнюємося, — провідник знизав плечима.

У купе було душно, мінеральна вода в пляшці нагрілася, а на голландському сирі виступили краплини жиру. Кондиціонер не працював, вікно не опускалося.

Він знову прочинив двері. Теплий вітер напинав на коридорних вікнах малинові фіранки з тисненим флоральним візерунком, наче вітрила фантасмагоричної флотилії.

Минула половина дев’ятої. Поїзд суттєво запізнювався. Краєвиди за вікном були не знайомі. Він узяв учорашню книжку і, ніби щойно оце відклав, спробував, як напередодні, зануритись у читання.

Неспокій — годинник показував десять по десятій — ріс разом із хвилинами, що збігали. Відклавши книжку, зіскочив, сів, аби, знову підвівшись, рішучими кроками взяти курс на службове купе.

Цього разу двері були привідчинені. Він бачив провідника, як той сидить і дрімає, раз по раз скидаючись, коли голова самовільно хилилася то в один бік, то в другий.

— Я перепрошую.

Провідник розплющив очі.

— Перепрошую, — повторив. — У чому річ? Ми ніде не зупиняємося.

Провідник байдуже глянув на нього, потім у вікно, тоді на будильник, прикріплений до полички.

— Ви можете врешті-решт з’ясувати, чому поїзд ніде не зупиняється і ми так запізнюємося?

Провідник довго зволікав, а тоді знехотя буркнув:

— Спробую.

Перегодом, сидячи в купе, почув, як на попереду зашарудів у замку ключ, відтак зрипнули міжвагонні двері.

Коли знову вийшов на коридор, старця вже не було. В іншому кінці вагона біля вікна стояла повнява молода жінка. На дбайливо зачесаному волоссі дівчинки коло неї сидів великий білий бант з червоною каймою.

— Поїзд запізнюється. Причин для хвилювання немає.

Здавалося, хвилини, які прочекав, ніколи не закінчаться.

— Зробити вам чай? Каву?

Він заперечливо похитав головою. Провідник обернувся і пішов геть.

Його насторожило оте «Причин для хвилювання немає».

Не читалося. Вдивлявся у краєвиди, пильніше й пильніше, наче вкипаючи в них. Колись він уже скористався цим сполученням, однак збережені в пам’яті картини не накладалися на бачене зараз. Вряди-годи виднілися приземкуваті дахи селянських хатин, критих шифером і бляхою, рудою від іржі.

Настав південь, усі три стрілки на секунду збіглися. Пʼять годин тому він мав вийти на заплитчаному пероні кінцевої станції; проте поїзд не зупинявся — всупереч вивішеному в проході розкладу з великими й малими містами, довшими та коротшими зупинками, на яких старі жінки в хустинах торгували морозивом і варениками.

Він перейшов до сусіднього вагона, так само нелюдного, хіба що пасажири понишкли по своїх купе. Звернувся до молодика, який, спершись на поручень, гойдався в такт із рухом поїзда.

— У вас часом не буде мобільника?

— Часом... Слушно сказано.

— Ви теж зауважили?

— На жаль, — співрозмовник розвів руками, обрубуючи павутинку надії. — Відсутній зв’язок.

Й усе-таки він не хотів так легко здаватися.

— А ви давно пробували? Може, уже з’явився?

Молодик знехотя добув телефон. Від доторку дисплей ожив.

— Бачите?

— І що воно таке?

— Нічого особливого, — молодик скинув плечима.

— Тобто?

— Ми поза зоною досяжності. Ця територія не покривається зв’язком.

— Нічогенька територія...

— Це точно!

— Запізнюємося і не зупиняємося...

— Не маю поняття.

Вернувшись, приліг на матрац, не розкладаючи зібраної вранці білизни й не роздягаючись. Уперши погляд у полицю, намагався ні про що не думати.

Напевно, задрімав, бо, як прокинувся, стрілка годинника підповзала до другої. Вранці і ще навіть перед обідом у його хвилюванні домінували розгубленість і нетерплячість, зараз же наростав неспокій. За вікном байдуже пропливали незнайомі ландшафти, поїзд їхав швидко, іноді поруч виринала ще одна колія, щоб уже за мить зникнути. Жодного зустрічного транспорту, жодної станції, лише вряди-годи дахи селянських осель. Тепер хатини трималися далеко від колії, більше і більше відступаючи до обрію.

За столиками вагона-ресторану розташувалися поодинокі пасажири і одне-два крихітних товариства. Обравши місце напроти чоловіка, задивленого в кухоль з осілим на стінках шумовинням, він розкрив меню.

Коли офіціант, занотувавши замовлення, відійшов, він мовив, намагаючись приховати глибину сум’яття й одночасно даючи вихід обуренню:

— Яке неподобство!

Пасажир напроти нього підвів погляд.

— Яке неподобство, кажу, — повторив. — Так запізнюватися — цілих півдня! Ніхто не знає ні куди ми їдемо, ні коли прибудемо і не вважає за потрібне дати бодай якесь пояснення. Жодної інформації, жодного вибачення!

Вислухавши його, пасажир знову втупився в недопиту гальбу.

Салон вагона-ресторану повільно залюднювався. За столиками майже не залишилося вільних місць. До них підсіло дві жінки — сестри-близнючки, які поверталися з відпустки й без угаву торохтіли. Вони також не знали, чому поїзд запізнюється.

До вечора пролежав, бездумно втупившись у стелю. Читання не бралося — речення розсипалися, неспроможні зліпитись у зміст. Коли впали сутінки й у купе спалахнуло тьмаве електричне освітлення, він розстелив зім’яту білизну і без вечері ліг спати.

Спалося препогано, він раз по раз перевертався, прокидався і подовгу не міг заснути. «Куди ми прямуємо?» — з цим запитанням він устав, із цим запитанням прочекав до обіду, із цим запитанням прийшов у вагон-ресторан, де, виступивши насередину, звернувся до пасажирів:

— Пані і панове! Хвилинку уваги. Ми в дорозі сорок шість годин. Куди ми їдемо?! Учора вранці ми мали прибути на кінцеву станцію. Ми не прибули ні вчора, ні сьогодні. Ми ні разу не зупинялися, не бачили жодної станції, жодного міста. Жодних вибачень і пояснень ми не почули. Ми не знаємо, ні куди їдемо, ні скільки ще перебуватимемо в дорозі. Я вимагаю начальника поїзда. Ми маємо право знати, що сталося і що це все означає!

Кілька схвальних голосів порушили загальну мовчанку. Він чекав, як і всі, збентежений сумбурністю власних слів.

Небавом з’явився начальник в уніформі й кашкеті в супроводі свити підлеглих.

— Можу всіх запевнити: причин для хвилювання немає. Ситуація під контролем. А вас, шановний, я застерігаю не порушувати громадського спокою, інакше ми будемо змушені вдатися до рішучих заходів.

Але він не дав себе залякати.

— Пані і панове! Начальник стверджує, нібито причин для хвилювання немає. Дві доби замість однієї ночі — хіба цього не досить? Я вимагаю відповіді: чому ми так довго їдемо? Чому не зупиняємося? Куди прямуємо? Коли прибудемо? Що, врешті-решт, трапилося?!

Начальник силувано всміхнувся, карбуючи кожне слово:

— Запевняю вас, причин для хвилювання немає.

Дехто з пасажирів теж хотів знати, що сталося, та начальника поїзда вже не було.

Неспокій щомиті наростав.

Сплив ще один день.

Потім наступний.

Щоранку він справно заводив годинник. Чув, як дівчинка на коридорі раз у раз стривожено допитувалася, коли поїзд зупиниться.

Старий чоловік, якому духотнява забивала дихання, перейшов у сусідній вагон. Спека не спадала ні вдень, ні вночі.

На ніч він заблоковував купе і майже не склеплював очей. Поглиблюючись, неспокій виснажував його, доки з першими сонячними променями він провалювався в короткий гнітючий сон.

Минали дні, мінялися краєвиди.

Розкрита на тій самій сторінці книжка лежала на столику.

Поїзд то прискорював, то уповільнював темп.

Все сталося швидко.

День котився до схилку. Якомога обережніше відсунувши двері, він скрадався порожнім коридором.

Панувала тиша, лише колеса стукотіли по рейках.

Раптом поїзд заскреготів, вагони зударилися з вагонами.

По хвилі все стихло.

Вділ від залізничного полотна віддалялися три постаті: жінка, чоловік і дитина.

Коли дитина, втомившись, почала відставати, чоловік підхопив її на руки.

Бігли через ліс і поле з достиглою кукурудзою.

Посередині між вибитою підводами колією.

Крізь тріскотняву цвіркунів.

Крізь вечірні сутінки, які щохвилини згущувалися.

У вікнах селянських хатин ген попереду спалахували вогні.

Григорів день

На час, коли фабрика збанкрутувала, Григір призбирав чималенький запас — і того, чим, і того, з чого шиється взуття. Фізичний біль, що по восьми, десяти і дванадцяти годинах праці пронизливішав, наче хто йому, як ото він у вичинену шкіру швайку, всаджував ніж, викликав у ньому приємний щем, в який домішувалася гіркота, що гне спину на директора, заступників, профком, де скоро буде більше гнид, ніж у цеху виконавців, і голову — опецька, який день у день сновигав взад-вперед, видобуваючи з пухкеньких губ посвист, в якому Григорові вчувалося хвиськання батога.

Котрі нагорі, тягнули з тих, які нижче, а всі разом з фабрики, наче з власної вотчини, жили, морщачись від запаху клею та чинбарні, чим нагадували божків, що раз на квартал спускалися з небес на грішну землю. І вони, які ще напередодні гарували з урізаними, що й без того були куці, як хвіст у зайця, відпустками і під загрозою звільнення збільшували виробіток, наче взуття не носили, а їли, мовби воно опинялося не на полицях крамниць, а в кендюхах, і по-правді без міри розпертих, стояли враз розгублені, ошукані — оспівані, а тепер осміяні і, що найгірше, нікому не потрібні.

Григір, який, почувши новину, спершу лише зневажливо сплюнув і розтер черевиком, небавом тинявся, незугарний що-небудь збагнути, відтак опротестувати, збаранілий від цього, а ще більше від того, що нічим не займався. Якщо раніше дивився на ноги перехожим очима майстра, який знає справу, останнім часом робив це з настирністю, що лякала.

Тим часом люди ні ходити менше не стали, ні крил у них не виросло, щоб літати, тож далі потребували взуття. Григір силкувався зосередитись, осмислити те, що діялось, але клоччя прикликаних ним, що так і не дали впорядкувати себе, думок зібгалося густим туманом, єдиним виходом із якого було пуститися берега.

Пив Григір нестримно, мучений непогамовним огнем, прагнучи все забути, залишити позаду, здолавши, мов на шляху перешкоду, аж справді нічого не пам’ятав. Коли ж туман розвіявся, настав його день.

Павлусь лише торкнувся до нього, поторсав, а йому здалося, що то приголубив його теплий промінь. Торсання вернуло Григора до тями — до нього всміхалося личко, погідно і віддано. Щось було в їхній обопільній прив’язаності — якби могло, звістило би себе серцекрайним зойком.

— Спав твій татко?

Павлусь кивнув.

— Довго спав, еге ж?

Хлопець тільки ширше всміхнувся і заходився рахувати, повагом загинаючи пальці, а Григір не знав, що він лічить — години, дні, а можливо, й тижні.

— Ну, ходи, — й Павлусь, який мовби чекав, припав до Григора, обхопивши його шию, і щока розпашілого, довірливого, щасливого тим, що любленого, хлоп’яти притулилася до Григорової, від чого Григорові набігла сльоза.

І не було ні фабрики, ні того, що з нею сталося, а також із ним, Григором, — розвіялося разом з туманом, із хмелем звітрилося.

Так Григір, майстер, яких не знайдеш, перестав бути наймитом. Голова його, який віднині сам собі пан, просвітліла, як ото випогоджується по затяжній мряці обрій і здається, що сонце завжди сяяло однаково ясно — передучора, вчора і кожний день. Розпроставши рамена, Григір одним духом скинув тих, які були над ним, що їх знав і не знав, щодня стрівав чи ніколи й не бачив, наче сиділи вони не в м’яких кріслах, а верхи на ньому, один над одним, так що кожному вищому було краще, ніж тому, котрий під ним, тоді як йому, який на самому споді, найгірше.

До справи взявся з бадьорістю, що здатна зрушити гори. Голосно сказано? Нехай. Своє Григір робив статечно, з рівновагою, в яку, мов річка в русло, повернувся після запою, мовби й напився лише, аби просвітлитися. Таким було його, Григорове, прозріння.

Йому радили якнайшвидше подбати про дозвіл, застерігали. Але ніхто не знав краще за Григора, ніхто не міг бути йому відтепер, як усі стали рівними, а він одним з-поміж них, указом. Тільки махнувши наодчеп, оббивав замість порогів тиньк, що де тримався, піддаючись украй неохоче, а де відпадав шматками. Не настав вечір, як Григір вибрав стіну до самого руберойду, що відділяв фундамент, — не так уже й багато було їх, отих цеглин, складених тепер рівною пірамідкою і накритих старим целофаном.

Не маючи грошей на оренду, Григір удався до цього відчайдушного, якщо ж розважити — практичного, щоб не сказати закономірного, кроку, наче все дотеперішнє життя було неголосним, упевненим готуванням до нього, багато разів обміркованим і невгасно жаданим.

Проруб виходив у двір, що був й не подвір’ям, а вулицею. Такою, як решта, не надто людною та менше заїждженою, сполучною між двома ширшими, на яких невпинним потоком сунули автомобілі — однією в один бік, іншою — в протилежний. Таких, як Григорова, було з десяток, наче створених, щоб не розпалися головні, тримані ними, як щаблями драбина, далі неї Григір, відколи фабрика перетворилася на марево, майже нікуди не потикався, наче й справді була драбиною, вище над яку не ступиш, а внизу... Внизу — земля, на якій Григір міцно стоїть ногами, його, Григорів, світ, тоді як усе, що діється за його межами, Григора не обходить.

На цьому сполучному прогоні життя являло себе в розміреніших, відрубніших формах, мовби створених для таких, як він. Украй рідко долинав сюди відгомін великого нуртування, що починалося за рогом вулиці. Бувало, розітне тишу сирена швидкої, долинувши мовби з іншої планети. Демонструючи подиву гідну проникливість, місто розселяло всіх, кому як підходило, — зі своїм закутком Григір зрісся, наче не прибився туди дорослим, як той листок до берега, а жив відмалку, виростав, як його Павлусь, з яким уже запевне почувався найщасливішим.

Від дороги стіну відділяла латка землі, довга, як сам будинок, поросла куценькою травою і кількома недодеревами. Григорові у вікно заглядала бузина, в негоду, коли надворі погрозливо клекотало, вона жалісно шкребла гілками шибку, мовби просячись досередини; блискавиці панахали небо, в їхньому світлі будинки скидалися на мерців, що встали із домовини; погрозливо гуркотів грім, а коли все стихало, чути було, як схлипує дощ.

На початку червня бузина вкривалася біло-русявим цвітом, у серпні, як добігало кінця літо, — чорними, смолянистими, блискучими кетягами, мов жінка, що фарбується то насвітло, то знову змінює колір.

Зі стиглих ягід, що були, наче рештки ночі, незмивні в цьому закапелку, куди сонце майже не проникало, Григір із Павлусем чавили сік, наповнюючи скляний каламар; бузиновий атрамент виблискував таємницею знання і причетності. Павлусь гладив кущ, вкрите зеленим палистом гілля, мов чудернацького приятеля, рахманно заслуханого хлопцевими, наче свого господаря, пестощами. Не раз стемніло, а малий далі стоїть, і тільки Григір бачить, як він усміхається в сяєві ліхтаря, що сяк-так розріджує морок; глипають очима-жаринами людські вікна, наче зграя котів; очі світяться, та не освітлюють; зорі осипалися і стьмяніли, до решти так і не згаснувши. Наче людські серця.

В окремі зими кучугури сягали лутки, трохи не дотягуючись до скла, мовби щоб туди зазирнути. Висадивши одна на одну три кулі, кожна з яких була меншою за попередню, Григір із Павлусем вкладали у верхню, найменшу, бітумні камінці-очиці, і сніговик зіпав пронизливим, свердлячо-сердитим поглядом з-під недоладно нап’яленого набакир цебра з проіржавілим днищем.

Грудень, змагаючись із Григором, накидав на бузину смушеву шаль, всіяну іскристими блискітками. Бузина і сніговик скидалися на чудернацьку пару, що неквапливо прогулюється, сповнена ідилійної злагоди, — огрядна, дебела мадам й опецькуватий панок із випнутим черевцем, запишаний і недоладний. Доки одного дня, помінявши біло-іскристу накидку на зеленкаву, бузина знову була сама — як торік і кожного літа.

Любив Григір, постеливши старе рядно, лягти під нею і передрімати. Розплющивши очі, ще довго не підводився, слухав, як посвистує вітерець, і собі насвистував. А ще здавалося йому, що бузина говорить до нього, чув, як називає його, Григорове, ім’я — то якось журливо так, то іншого разу лагідно. І дивувався Григір. І підводився, коли вечоріло.

Не мав знаття, звідки та спритність. Наче нове дихання, ніби знову народжувався на світ; робота йшла рівно, гладко, по-запальному бездоганно, знаряддя, матеріал — все наче прагло його, щоб піддатися й упокоритись. А як не стало фабрики, було, мовби вмерла людина, і Григір, звиклий до раннього прокидання, не знаходив для себе місця. Згадував цех, куди ступав, наче в храм, де ще цнотлива оспалість, а вже за мить — рух, гудіння: найлюбша його слухові осолода. Влаштував по небіжчиці поминки, а тоді й згадав оте «мейд бай Грицько Нечепа».

Автомобілі рухалися на малій швидкості, стримувані, мов кінь вуздою, довжиною вулички, що почавшись, уже й закінчувалася. Здавалося, вони звертали сюди, де сушилася на линвах білизна і дрімав, скрутившись калачиком, пес, помилково, збившись зі шляху. Поодинокі, вони вкрай рідко зупинялися, щоб, мовби повагавшись, покотитися далі, прагнучи звідси, де їм було страх нецікаво, туди, де життя колобродило і вирувало. Так само нечасто потрапляли сюди перехожі, кваплячись, мовби також зблукали, геть. Тільки ватага розбишак, одного разу забрівши і не знайшовши поважнішої розваги, заходилася коло бузини. Було так, ніби знущалися з більшої від себе, проте безпораднішої, що не мала ні рук, ні шпичаків, щоб оборонитись, істоти. І Григір, надбігши, не стерпів.

Маломовний був Григір, не розбалакував, але й не ображався, коли кепкували. Знав, що по-дружньому, а на те, що по-дружньому, зла не тримають. Не його — плескати язиком. Замість Григора говорило шевське знаряддя; мов ворожбит, вичакловував взуття, в кожну пару якого вкладав крихточку себе, прихильності до ремества і людей, мовби не вони, які носили, а він, Григір, їм вдячний. Як меценат підтримує храм, сестра милосердя — немічного, багатій — злидаря, так Григір промишляв чоботарством, прислуговуючи роду людському, потребуючому взуття; і хоча ощасливити всіх було понад його спромогу, виготовив не одну сотню пар.

Спав, як у курені, а що стояло літо і спека наче заповзялася випалити довкілля, спершу загнавши люд до тісних помешкань, а потім його звідти витравлюючи, доводилося ще й відхиляти полотнище, що правило за заслону, прикриваючи наготу видовбаного в стіні прорубу. Якби мав за що, Григір винайняв би одне з тих напівпідвальних приміщень, які глипають із землі запорошено-кривуватими, часто-густо розбитими вікнами, куди вітер і перехожі вкидають сміття і шугає, ховаючись, пацюк, ближче до краю вулиці або й на самому розі — на видноті.

Двері Григорові витесали в майстерні — дерев’яні, різьблені. Григір полакував їх, як лакують підлогу: раз, а поверху, коли підсохло, вдруге. Відтоді Григір потрапляв надвір не через під’їзд, а прямцем, наче з власної оселі. Хоча помешкання, а тепер ще й майстерня, тулилося на споді осілої в ґрунт шестиповерхівки, наче зліпленої з висаджених одна на одну сільських хатин, Григір виклав цегляні східці, а над дверима почепив гіпсову підкову, яку за браком справжньої, металевої, придбав майже за безцінь на базарі. А ще Григір справив вивіску у вигляді чобітка.

Стрімко облетіла світ чутка про Григора-чоботаря — одним Григір ремонтував мешти, іншим шив нові, виконуючи будь-яке замовлення, що зазвичай були невибагливими і так, щоб недорого, — кому підклеїти, де підшити, а де латку поставити; але й претензійнішого, скоро в його змозі, не цурався. Повільно брав мірку, розкладав напоказ шкурати, терпляче давав дібрати колір — три відміни коричневого, решта — чорний, усе зі старих запасів, із того, попереднього, часу, який, мов сон, що вбився в підкірок, та не повториться. Не раз людина, скинувши черевик, сидить і спостерігає за Григоровою працею, здебільшого мовчки, бо й Григір не озивається, а вряди-годи, пойнята тим, як легко порається робота в Григорових руках, незчувшись, береться розповідати — про себе, про світ, виливає жалі, а то й спогадує щось кумедне, ні про що не розпитуючи, тільки коли-не-коли воліючи згоди, наче Григір — інстанція. І Григір мовчки, не перестаючи майструвати, киває.

Ще ніхто не бачив, щоб гаявся Григір, ні метушився у поквапі, ні так, ні на прохання. Григір радше відмовиться: не його воно — косо-криво. «Швидко зроблені мешти швидко зношуються», — розважує Григір, і з ним або погоджуються, або шукають іншого майстра: замовлень йому вистачає, чоловік — не шахрай, щоб змушувати навідуватися частіше, ніж порветься взуття, якщо воно, чому Григір порука, якісне. В своєму, навласноруч пошитому, Григір гордо випалює «мейд бай Григір Нечепа». Так жарт, яким із нього колись, не без визнання і ревнощів, як ото водиться між чоловіками, зближеними спільною працею, по-приятельському кпили, став Григоровим серйозом. Він відповідає своїм ім’ям, хоча й тоді, коли вироби вирушали в світ партіями й одиничними парами (бувало, їх відпускали наліво) зі штемпом фабрики, на якій працював, не лукавив. І почувався Григір задоволено, щедро ділячись своїм щастям із людьми.

До себе Григір ставився невибагливо. Відколи сходив сніг і до пізньої осені, як випадав новий, а бувало, що й по ньому, чалапав у сандалях наохляп, у яких ще ні разу не міняв ремінців, доки нарешті перезувався в теплі, вихутрені цигейкою черевики, які сам пошив. Не мерз, не тремтів, як осиковий лист. А якщо вже ніяк не можна було — бухикав перекотом, мов гармата, і свистів, наче ковальський міх, мовби на пострах, через що недуга й справді відходила, а він ще дудонів услід єрихонською трубою, аби не надумала повернутися. Бо якщо вже Григір, якого жодна напасть не долає, зляже...

На той час, коли запаси, якими, второпавши, що заробленого повік не дочекатися, потихеньку відшкодовував собі свою працю — таку саму загарливу і бездоганну, як тоді, коли все текло звичним плином, зі зверхниками нагорі і ним, Григором, у цеху, бо як не міг вище від себе скочити, так нижче вродженої чеснотливості впасти, потихеньку вичерпалися, як висякає струмок, позбавлений доживи, Григір знайшов постачальників, щоправда, і шкіра була не тієї, що колись, вичинки, і завозили її прихапці, а вже ґума — досить було Григорові оком скинути, щоб побачити її ще більшу, ніж попереднього разу, непридатність, а тут ще й клей такий, що задля певності Григір змушений прошивати ниткою; лише воску, якого мав досхочу, не шкодував, підправляючи скількимога ґанджі сировини.

Бувало, замовить чоловік взуття, ще й терпляче стоїть, доки Григір знімає мірку — і хоча робить це Григір лише раз, зате вже з такою ґрунтовністю, що всіх семи, які в приказці, вартий. А потім, як пора забирати, візьме та й не прийде. Григір не побивається — не сьогодні, то завтра. Якщо ж і завтра, і позавтра ні, нічого не вдієш. Бере Григір пару-сирітку й, уважно оглянувши, ставить на полицю, де вже кілька таких невикуплених чекає.

Так утворилась у Григоровій майстерні манюня крамничка. Ні-ні, і хтось, уподобавши, купить, а ті, котрі залишаються, служать Григорові візитною карткою, привабою — всякий, хто до рук візьме, відразу бачить. Таких добротних ні передше, ні тим паче тепер не надибаєш.

А тут ще й, ніби не досить, — показуй, Григоре, бомажку.

— Григір Корнійович Нечепа?

— Або хто, — буркає Григір, тяжко підводячи погляд. Не звик він ні ховатися, ні хитрувати — понадто через якусь марничку. Хай як потурить його доля, Григір, очунявши, наче земля силою сповнила, встає і — вйо.

Ще й не одну, а дві!

— Як ні — штраф.

Штраф!

— За несанкціоновану перебудову.

— Так же ще вісімдесят п’ятого года суціоновано, — звістка про перебудову досягла свого часу, хоч і з деяким запізненням, Григорового вуха. Не ширяючи у високих матеріях, якою була і залишалася для нього політика, до пуття не уявляв, що переінакшуватимуть, трохи непокоївся, але не так, щоб аж дуже.

Григір прикладав усе до свого світу, в якому найпершим зазнає рятунку будинок, де мешкав, так що Григорів поверх, який щороку глибше всідав у ґрунт, буде піднесено вище. Григір ужив приготувань, як йому підказував розум, проте ніхто не з’являвся і все зосталося, як передше, лише закрилася фабрика, на якій працював, мовби недогледів її, захопившись будинком. Наче річка, що вийшла з берегів зовсім не там, де чекали.

Не слухали Григора — він їм тлумачить, а вони своєї гнуть, мовляв, і в нас, Григоре, губа не з лопуцька. Може, ти й майстер і твої шкарбани, кажуть, надійні, не тобі, однак, нас осмикувати.

— А майстерня твоя, Григоре, який по батьку — Корнійович, під закриття.

І Григір, якого охопив відчай, як ото Ісуса на хресті, погрозливо заніс над собою колодку.

— В мене син. Може, ви його будете годувати?!

Аж як пішли, Григір сплюнув услід спересердя.

У світлі миті Григір думав про Павлуся, який виросте колись таким самим майстром, як він, і Григір відступить йому майстерню, що вже тепер їхня спільна, і ходитимуть до його сина діти тих, хто шиє зараз у нього, і шевцюватиме Павлусь незменш знаменито, а слава його, який батька свого перевершить, на Григорову подвоїться. Григір ще більше старається — від мрій робота йде, як помащена, а ще в уяві, як доля простре заступницьке крило над Павлусем, коли самого Григора, бо ніхто не вічний, не буде.

Лише тих митей ставало дедалі менше. Замість них обсідали Григора негаразди. Споганів, хоч гріх так казати, хліб — Григорові здавалося, що їсть пересолений суглинок. Увесь людський світ став раптом подібним до шкірозамінника, з якого, відколи закінчилася шкіра, майстрував одіж для людських ніг. Усе рухалося назустріч своїй погибелі — гіркло, прокисало, псувалося, брехало, теряло глузд і подобу. Світ, що складався тепер із самих тільки покращувачів, підсилювачів, барвників, нагадував підробку самого себе, мовби, створивши йому подобу, можна було самого його викинути на смітник. Лише в сніговика, коли наставав грудень, п’ялилося набакир незмінне металеве відро з дещо більше проіржавілим днищем.

Але й над таким, несправжнім, Григір трудився, самовіддано видобуваючи з нього все, що міг, аби покупці, яких він одразу поставив до відома, по справедливості знизивши ціну, якнайменше потерпали від кепського дерматину, ще й до біса неякісного, придатного, може, для сумочок, але не для взуття, змушуючи Григора потроювати ретельність, бо й далі лишався залюбленим у своє ремесло. От тільки фірмового знаку, отого «мейд», більше не ставив.

Не зрозумів Григір і навіть образився, коли покупців його виробів, в які, пересиливши нехіть до поганющого матеріалу, вкладав усю душу, поменшало, а небавом останні, найвідданіші, покинули його, і тільки дехто приходив вряди-годи в невеличкій потребі, нових же ніхто не замовляв. І Григір, мовби зажура — тягар, що тисне на плечі і підкошує ноги, опустився і довго сидів на полямованій мохом, гейби оксамитом, приступці, глухий до тріскотіння сороки, яка з верхівки куща роздзвонювала новину про збанкрутілого чоботаря.

Насидівшись, поклигав — бездумно, навмання, наче тільки тому, що в цей бік вуличка злегка, майже непомітно спадала вділ. Наче для Григора, причавленого тягарем, і таке непомітне — гай-гай багато. А вже за рогом, не треба було далеко ходити, відкрилася Григорові доглибна свавільність усього, що з ним учинено.

Десяти хвилин не йшов, а налічив їх, взуттєвих крамниць, тільки по цей бік вулиці — три. І на базарі, на місці якого передше — Григір дав би руку на відтин, що не вигадує, — був сквер, будка попри будку, топчучи одне одного, спиналося взуття, припадаючи до вікон-вітрин, мовби у сподіванні на покупця, за якого і його, Григора, легковажно сприйняло. Досхочу — жіночого і чоловічого, відкритого і закритого, класичного і наймоднішого, на широку ступню і видовженого, навдивовиж елегантного, розмаїтих фасонів, крою, відтінків. Привезеного звідусіль — можливо, й не такого дешевого, одначе доступнішого, ніж його міг дозволити собі шити Григір. Бо хай скільки би Григір опускав ціну, за менше, ніж обходилася сировина, не віддав би, навіть якби понад те не зажадав ні копійки — за свою працю! А як воно було зроблене, поставлене, освітлене — що й він, Григір, підпав під гріховні чари.

Взуття везли і везли, щоб, мов землю снігом, засипати ним, якого одвічно бракувало. Відчув Григір, що тоне, задихається під нестримною навалою. Бодай би день і ніч шив, не розгинаючись, не позмагатися йому, хоч який до праці вдатний і витривалий, з тими, що мовби змовилися проти нього. Перед ними його майстерня — карлик. Пом’янув лукаву ідилію фабрики, на якій гарував, і нетривалий затишок своєї приватної робітні, що урвався, мов пісня — одна з тих, яких багацько складено про нього, Григора, дарма що не всі вони відповідають його образові — шевця, який ні роботи не цурався, ні порваних чоботів не носив, ні сам, ні його, поки були, клієнти.

Як удруге до Григора по бомажку прийшли, була його майстерня замкнена, а на стук ніхто не озивався. Потупцювали під порогом, трохи під одним, трохи під другим, всередині і знадвору — марно. Пішли, як прийшли, резолюцію ж, так і не вручену, в двері встромили, звідки та хутко випала і, підхоплена вітровієм, полетіла виглядати-шукати Григора.

Пустка вгніздилася; впавши в зажуру, скрушно погойдувала вітами бузина, мовби кликала: «Григоре!» Але ні двері не зрипували, ні світло в шибці, хоч стемніло вже, не спалахувало. Де ти, Григоре? Вернися, не покидай рідної вулиці, яка без тебе сумна та порожня! Пригадуєш, як було? І так, як оце, не вічно триватиме.

Не вертався Григір — далеко опинився, щоб почути, та й гамірно довкола нього. Настав травень, в який усе, що доти несміливо спиналося, годі було б уже стримати; оживання природи, велике відродження хотіло бути відсвяткованим, викупаним у купелі радощів, розсурмленим благою вістю на всіх покуттях.

Григір пристав до процесії, що задерикувато, заражена безтурботними веселощами, наче самим життям, яке прокидалось, просувалася до головного майдану, несучи туди, де все застигло в очікуванні, радісну новину. Трепетне місто, народжене о чудесній порі! Пестун, що побачив світ під щасливою зіркою... Воно, яке ще недавно, занурене в невідання і туман, відзначало свої уродини на задвірках літа, мовби для нього не спомоглося світлішого рішенця, раптом знайшло себе. Так сироті вписують який-небудь день, щоб, як і решта, мало втіху.

З’їздилися о цій весняній порі звідусіль — такої забави, як у їхньому місті, немає в цілій країні і, мабуть, ніде на світі: міські урядники тямили, як тримати у шорах чернь, відвертаючи від крамольних ідей, від думок поготів. Хліба й видовищ! — і було того і того. Лише Григір сунув сірий, наче земля. Відблиски смолоскипів креслили на його обличчі подобу усміху. Якби хто придивився, злякався б. Та й сам Григір злякався б, якби побачив. Скільки за ці хвилини перемислив, скільки всього промайнуло перед очима. На головному майдані процесія подалася назад і розступилася, утворивши широке півколо.

Димові завіси навіювали атмосферу таємничості, затуманюючи причепурені фасади занепалих, що ось-ось розсипляться, історичних будівель. Жива музика супроводжувала вихиляси акробатів, акторів місцевих театрів і цирку, трюки яких були, як завше, неперевершеними. Найбільше враження справляли номери з відкритим вогнем — жонґлювання палаючими колами і дихання полум’ям; вогняні струмені стрілами протинали нічне, освітлене прожекторами повітря, рисували загадкові фігури та знаки. Ось з одного рота вихопилося вогняне «мене», з другого — текел, з третього — фарес. Й коли на збитому з дошок підвищенні спалахнув чоловік-смолоскип, дійство якраз досягло апогею. Батьки міста й запрошені гості, столичні чиновники, причетні до розпилювання бюджету, почесні та іноземні консули, поміж них колишній посол дружньої країни, щедро зааплодували, а разом з ними вибухнула диким ревом тріумфу знесамовитіла від екстазу юрба.

— Людина горить!

Зненацька все стихло, мов урвалася струна, тільки гуготіло, не знаючи стриму, полумʼя.

Хтось кинувся рятувати, розштовхуючи роззяв і здираючи на ходу свою по-пізньовесняному легку, не здатну зарадити одіж. Сторож приміщення, на балконі якого розташувалося добірне товариство, освітлюване вогнем, мов спалахами фотоапаратів, біг із цебром, з якого розхлюпувалася вода, наче їй передалося його, про якого подейкували, буцім він чи то вуй, чи стрий достойника із достойників, хвилювання.

Заки його покинула свідомість, Григір виразно почув оте «Татусечку!», від якого тануло серце, і побачив Павлуся, який линув йому назустріч, розпростерши рученята, — ласкавий, усміхнений, яким Григір завжди пам’ятав його. Линув крізь натовп, що знічено, якось притуплено, наче з похмілля, й присоромлено подавався вбоки,звільняючи шлях. Тепер їх уже ніщо не розлучить.

Було світло навколо — ясніше, ніж за дня.

Пришелепкуватий Мишко

Ніхто до пуття не знав, звідки він узявся. Згадували про жінку на ім’я Катря. З волоссям, якого не торкалися ножиці й гребінь, тільки гульвіса-вітровій бавився ним досхочу — підкидав, смикав, кошлатив. Кому випадало побачити Катрю зблизька, той ще довго не міг вийти з заціпеніння, діткнений її вродою, мов опалений блискавкою. Щороку напередодні першого снігу, коли на деревах уже не було листя, а морозець стягував на світанку калюжі тонкою крижаною скориною, Катря приходила зимувати під сходами Старого будинку. Єдиний на ціле довкілля, затиснений новітньою архітектурою, вкритий шрамами, поцяткований лунками, наче віспою, перетривавши всі негоди, дім ще й зараз стоїть.

Прийшла Катря — сподівайся зими. Не минало й тижня, а бувало вже наступного дня випадав сніг — рясний, глибокий, сягаючи по коліна, він вкривав землю, тротуари, дерева, нап’ялював на дахи пухнасті, з товстого смушку шапки. Вдаряв мороз, і сніг лежав до самої весни.

Коли сонце висушувало просякнену водою талого снігу землю, а бруньки перетворювалися на зелені листочки, Катря, зібравши вбоге лахміття, вирушала в дорогу. Хтозна, якими світами вона блукала, тільки одного разу повернулася раніше, ніж завше.

До Катрі почали ставитися з чимось подібним до співчуття, насипали в мідний казанок, наче вуличному собаці, їсти, принесли повстяну ковдру, яку хтось викинув, а хтось інший завбачливо підібрав, — стару, однак іще здатну гріти. Та й сама Катря була вже не така молода. Заздрісник-час де наскоком, де тихим підступом, то зморшкою, то рубцем спотворював нечувану красу безпритульної жінки.

Засинаючи під Катрині колискові, наспівувані мелодійним голосом, якому хрипкота лише додавала приваби, будинок прокидався, ще не зійшло сонце, від плачу невеличкого згортка, наче від звуку пискляво-пронизливої сурми. А восени сонце сходило пізно, не раз взагалі не показувалось. Оспалий світанок розливався каламутним молозивом — не встигало випогодитися, як запановувала пітьма.

Якщо вустами немовляти рече істина, то крихітним ротиком Катриного сина вона верещала, ридала, сміялася. Роззяві, який зупинявся поцікавитися його і її здоров’ям, Катря всучувала свою відповідь, — розпхенькану, досить було її потривожити, подеколи ж тихомирну, що блаженно посапувала. Так і звали б його, про чиє ім’я Катря завше знизувала плечима, дитиною, якби не Гнат.

Гнат жив у прибудові, приліпленій до стіни будинку з боку подвір’я. Не маючи ні сім’ї, ні дітей, лише сестру, таку ж бездітну, як сам, яка вряди-годи перевідувала його й вони вдвох, узявшись попідруч, шпацерували тихою, мов пізні коханці, парою, Гнат прийняв дар, наче ввірений Богом особисто, ховаючи за напускною запишаністю парубоцьку розгубленість. Рудий, у ряботинні, може, не такий уже й старий, як здавалося на вигляд, Гнат.

Що немовля не виявляло страху, Гнат поволі розціпенів, а коли ще й усміхнулося, і собі зайшовся безгучним смішком. Геть осмілівши, лоскотав, від чого вимахувало рученятами та лелькотіло, обдавши врешті себе і Гната теплою цівкою.

— Ще Мишка чверть вершка, а вже бешкетує!

Малюк, якого, таким несподіваним чином охрещеного, кликали відтоді Мишком, пізнавав світ на Катриній спині в драному простирадлі зі зв’язаними на її грудях у вузол кінцями — коли навспляч, коли роззирки. Так протривало три роки, а четвертого Катря пішла — як тоді, коли ще не мала дитини, щоправда, не напровесні, а десь вже в травні, мовби допевнившись, що зима не повернеться.

Відгомоніло літо, добіг кінця вересень, за ним — жовтень. Завершувався листопад, а Катрі все не було. Шлях, що веде з міста, впираючись в обрій, зяяв пусткою. Не виринало на ньому вкутаної серпанком туману постаті, добре знайомої, яку годі було б не впізнати. Зима настала аж по Різдві, сніг випав та невдовзі розтанув. Кілька разів постелявся ще білосніжний килим — кожного разу марно.

Мишко борюкався, вовтузився, вибігав надвір, забивався в лігво під сходами. Пора була потурбуватися про нього, який усім був потрохи сином, позаяк, одначе, нікому повністю, ніхто й не квапився. Йому віддавали недоїдки — рештки з того, чим харчувалися; зрідка частували духмяною, щойно з пекарні, булочкою. Ще рідше шкварчала на чиїйсь кухні в сковороді додаткова котлета. Вже досить того, що хлопця не проганяли.

Дбав про Мишка й Гнат, чиє руб’я світило дірами, ділив свою вбогість із похресником. Просиджував з ним годинами, розповідаючи небилиці, почуті і власно вигадані, викладаючи, мов перед духівником, історію свого життя, де-не-де підмальовувану, як ото художник увиразнює майже готову картину.

Взявши за руку, Гнат прошкував з малюком до парку, який був частиною колишнього лісу, розсіченого навпіл променадою, що, багатообіцяюче ввігнавшись у напівдику, якою буває під містом, природу, раптово обривалася. На її початку бовванів фонтан у вигляді чаші, наповнюваної дощовою водою. З-під тріщин в асфальті спиналися то тут, то там непокірливі пагони.

Гнат навчав Мишка збирати гриби, варив для обох юшку. Вмостившись на призьбі, любо сьорбали — Гнат із глиняного горщика, Мишко — з мідного казанка, вспадкованого від Катрі. Гнат з його знаменитими, взятими сивиною рудими кучерями, що задерикувато вибивалися з-під твідового картуза, який боронив його взимку від морозу, влітку — від пекучого сонця. Ні Гната давно вже немає, ні Мишка, а кучері — наче оце щойно вчора проходив...

Коли хресного батька не стало, Мишко перебрався в прибудову, що значилася самостійним помешканням, не маючи ні туалету, ні вмивальника. Луджена бляшка з великою цифрою і малою біля неї літерою на вхідних дверях без замка (ні Гнатові не було що ховати, ні самому від кого ховатися) посвідчувала належність халупи до будинку, наче того, що трималася за його мур, не досить. Ринвою, прокладеною ще тоді, як не було прибудови, стікала з будинкового даху в діжку вода, якою Гнат умивався і на якій готував їсти.

Що не вільно було тинятися Мишком, хлопця внесли до будинкової книги під Гнатовим прізвищем — як писалася Катря, ніхто не знав. Й ось на це прізвище, яким ні сам Мишко не користувався, ні його інші не кликали, надходили місяць у місяць квитанції — за світло, газ, опалення, попри те що гріла Мишка аж ніяк не батарея, а Катрина повстяна ковдра, коли ж ставало дуже вже холодно, натягував на себе все, що мав.

Мишко справно нанизував рахунки на цвях над одвірком, а коли до нього прийшли, поклав їх усі, бездоганно збережені, проте ніхто на них і не глянув. Коли відпилювали газову трубу, перекривали воду, а наостанок відрізали електрику, Мишко, недорікувато вишкірившись, шкріб потилицю.

Отак ґаздував — до вітру ставав під кущ, спати лягав, коли ніч замащувала віконце дьогтем, їв, чим був багатий день, і радів, що не мав причини журитися.

Мишко був від народження несповна розуму, а може, звихнувся від самотності, від того, що не мав жінки, бо чоловік без жінки — пропащий.

Уперше в житті схмелівши, придуркувато посоловів, давлячись безпричинним реготом, наче хто без міри лоскотав його, доки зненацька запав у храп. Нажлуктившись удруге, завжди рум’яний парубійко позеленів і, не ступивши кроку, повалився, як сніп. Третього разу... Третього разу не настало: Мишко нісся геть, мов спричиннілий, з ревом, як поранений бик. Отак з нього збиткувалися.

Проте щоб геть аж самотньо, як може здатися, Мишкові прецінь не велося. Куди б вирушав, його супроводжували діти. Молодші та старшенькі, а попри них зовсім мацьопі, ледве зугарні кривуляти, волочилися за Мишком галасливою свитою, коли назирці, наслідуючи його ходу, коли розхоробріло вихоплюючись наперед, щоб зараз же знову розчинитися в гурті собі подібних; підступали впритул, торкаючись, наче Божого знамення, жалюгідного рубʼя, смикаючи і зачіпаючись. Оком не скинути, як бралася довкола Мишка хмара крикливої галичі! Мишко нікого не любив так, як оту дрібноту.

— Мишку, а де твоя ненька?

І він, якому було тоді, мабуть, уже сорок, зупинявся і плакав, наче мала дитина. Гірко, невтішно, безнадійно. Годину, дві, поки хтось казав:

— Мишку, чвалай-но додому.

Мишко покірно клигав до халабуди, свого помешкання. Як може дорослий чоловік отак скімлити?

Іншого разу:

— А де, Мишку, твій неньо?

Мишко плескав по твідовому картузі, скидав його, оглядав, вертячи на всі боки, поправляв дашок, тоді раптом його лице смутніло, як сонце, яке заступила хмара. Так стояв, похнюпившись, бездумно бгаючи головний убір. Перед його очима зринали прогулянки і гриби, зібрані в парку, що не перестав бути лісом, юшка, яку готував із них Гнат, дзоркіт міді, коли він, Мишко, вишкробував рештки. То й був увесь його спадок — твідовий картуз і казанок. Та ще ложка, мов хохля.

Але ось Мишко вже знову ступає — рожевощокий, врадуваний, бадьорий. Отак навмання годі зміряти, скільки чоловікові віку. Риси старця і підлітка змішалися в ньому дивовижною амальгамою. Як затихав, підперши голову, мов серпневий сонях, здавалося, наче перед вами мудрець; зараз підведеться, струсне посохом і почовгає своїм шляхом.

— Яка вона, Мишку, річка? — і Мишко, так підбехтуваний, розпливався в широкій усмішці, мов не людини воно лице, а плесо, що рухається.

Мостився в ночви, як квочка на сідало, хапав ковіньку з прив’язаним до дзюбка листком лапатого дерева, і веслував гонорово й статечно.

— Як воно, Мишку?

Його заохочували, підбадьорювали, потім, як набридало, йшли геть, а він далі «плив», уже й день брався до вечора. Тільки вряди-годи зупинявся перевести подих і втерти піт, мовби справді тяжко засапався.

— Мишку, покажи, курча ляґа, як ловлять рибу.

Й ось Мишко закидає вудку, хвацько змахнувши, наче заводовий рибалка, і нишкне, пильно вкипаючи в місце, де бочком на асфальті поплавець, мов вихлюпнуте на берег рибеня. В тому зосередженні долала Мишка дрімота, млосна і необорна, з якої його хутко розтермошували. Й о диво — на гачку завжди щось було: як не скумбрія, то таранька, незрідка ціла в’язка. Хапай та їж. І Мишко їв, а що серце мав, усіх частував.

Треба було бачити, як Мишко розхвилювався, «зловивши» одного разу живого коропа. Мало ночви не перекинув, бідолаха. Але не завжди так було. Не раз очуняє Мишко, а на гачку — риб’ячий скелет, ще іншого — обглодана голова якого-небудь хека. Бодай йому, чоловіче!

Спихали все на кота — того самого, який, невідь-коли прибившись, ходив за Мишком, вкладався коли біля порогу, коли в господі, куди Мишко не запрошував, але й не проганяв. Мишко, який нікому найменшого зла не здатний був заподіяти, тільки скоса позирав на тварину. Чи ж звір не так само потребує харчу, як чоловік? Стали врешті Мишко з котом приятелями, у вільній та міцній спілці, яку жодні капості не зруйнували. Баглося котові — приходив, приндилося — тюпав геть.

Ех, якби ж то лише риб’яча голова... По-різному, було, жартували, хоча жарти — вони не від лиха в душі, а з легковажності. Як отой із голубом, після якого Мишко сім день на світ не показувався. Бо не вільно збиткуватися з того, що живе. А між дорослих заводіяк більшість мала власних дітей.

Хай хоч з якого боку закроювалося би про Мишка, завжди вигулькували курдуплі. Мишко був їм великою забавкою, так само дитиною, як вони, лише дорослою, з якою робили, що заманеться, висаджуючи врешті царем на трон, навіть корону гуртом майстрували. Фіть ув один бік, фіть у протилежний — вище і вище злітала гойдалка, потішався Мишко, таке вже чортенята витинали! А раз, піднявши на руки, пронесли кілька метрів, мов ліліпути Ґулівера. Не варто малим задиракам так усе дозволяти.

А очі! Чисті-чисті, блакитніші за безхмарне небо... Не без того — зачіпав Мишко дівчат, як то хлопцям зазвичай. Пишнотілих молодиць, які збуркували в ньому жадання. Ніхто не займав Мишка, бо б’ють по пиці негідника, причинного — не чіпають.

— Завтра тебе зрекрутують.

Не чекаючи, вирушав до військкомату, звідки його відсилали домів. Вертався, як пішов: із казанком і ложкою. Твідовий картуз, збитий набакир, надавав Мишкові зухвальства, наче й справді у війську побував.

— Смачна, брате, армійська юшка?

Казанок і ложка постійно при Мишкові, мов талісмани; як зброя при воякові. На парад Мишко крокував вулицею, закидаючи ноги, мовби похваляючись шкарбанами, і гатячи ложкою по міді. Дітлашня назирці сипала, заходячись сміхом, коники викидаючи, — де ще такої забави? Мишко — як саме життя.

А ще Мишко малював. Новина прокотилася, як грім серед ясного неба, бо де Мишко, а де — мистецтво. Ніхто про Мишкове заняття не здогадувався і, може, ніколи й не довідалися б. Як розпломбовували помешкання, от уже роззяв напхалося, а ще скільки тупцювали перед порогом, наче то Люрд, а не халупа, смердюча та недоглянута. Людська цікавість як голод: доки не потамуєш, не дасть спокою. Та й хто б міг подумати!

Переважно портрети — живих людей і тих, з плакатів, наче дитячою рукою наквацяні. Дихало з них щось наївне і, можливо, через те якось по-особливому правдоподібне. Отак тиняється чоловік між людьми, які не роблять собі з того справи над принагідну розвагу, аж ось тобі маєш. Життя пливе, людина дивиться вперед, то вже згодом озирнеться або й не встигне.

Зрипнули віконні рами — тихо. Не йде Мишко. Бавляться групками, тільки не так весело, як допіру, діти. Щось обережне, полохливе стоїть у повітрі. Ніби не малі більше вони. Мовби подорослішали через ніч.

Вулиця раптом осиротіла, наче то пришелепкуватий Мишко наповнював її життям. Й ось тепер вулиця сіра, невиразна — така сама, як інші. Така сама, як усі вулиці міста. Як вулиці всіх міст, цілого світу. Тільки Старий будинок, усе ще замешканий, ні-ні та й приверне увагу.

А так, цей... Цього тоді не було. Його недавно побудували — як жив Мишко, розлягалося на тому місці пустище. Було вже дітям де вибавитися! Колись там рябіла колія прямцем у фабричне депо — хіба Гнат, той міг би щось повідати.

У помешканнях люди, нові на цій вулиці. Будинок — мов крапка в історії про Мишка, пришелепкуватого чоловіка, який мав матір, що звалася Катрею, і хресного батька, за якого був йому старий Гнат.

Мишко не з тих, котрі довго побиваються, та й чого горювати — з якого дива? Навколо роїлися бісенята, яких любив більше за все на світі. Коту, який прибився до нього, вділяв, що сам мав. Не цурався й чоловічого товариства, ласого на смачну розвагу. За винятком тієї історії з голубом на гачку замість риби.

Був нечупарою далі нікуди — шкарбани наохляп, кабат нарозхрист. Ото повисолоплюють язики, їсти просять. А кабат — хоч плач, хоч скач, а хочеш — розрегочися. І реготали, за боки хапаючись. Портки — в торочках, гейби псиськами понасмикуваних. Люди розважливі мовчки головами похитували, Мишкові ж абищо.

Того дня Мишко довго барився — мабуть, чаклував одну зі своїх картин, що їх потім усі побачили. Вийшов, як завжди, застромивши руки в кишені, кабат — хоч у душу заглядай, на голові — твідовий картуз, на ногах — шкарбаниська, що взимку, що влітку. Безтурботний, веселий, бо що йому!

Але ось Мишко пришвидшує крок, а по секунді женеться, мов навіжений, відчай раптом охоплює його. Попереду — пустище, напередодні якраз землю під фундамент почали викопувати. Неділя, здається, стояла. Діти ходили туди, дерлися на екскаватор — цікаво їм усе було.

А оце щось надибали, з’юрбились кружкома, хто навколішках, хто навпочіпки, роздивляються, відколупують від землі, що тримається, мовби не хоче їм того віддати, що в ній стільки часу пролежало. Мишко реве, як оглашенний, руками нестямно вимахує. Стрепенулися діти, вперше в житті свого потішаку не на жарт злякалися, сипонули геть, мов вітром здуті, покинувши знахідку — іржаву, як сама земля, наче з глини спацькану. Далеко й відбігти не встигли, як глухо бебехнуло.

Бомба пошматувала Мишкове опасисте тіло на липкі шмарклі. Картини — ото й усе, що вціліло.

Подейкували, того дня, де вулиця вливається в обрій, йшла Катря. Хоча, може, то не Катря була, а Смерть, що дибала по Мишка. Тільки не вірю я, що таку чисту душу, як Мишкова, могла запопасти ота бридота!

На мальовидлі — з тих, знайдених у халупі, Мишко набазграв її — з сигарою в беззубому роті і недоладним червоним бантом. Стару курву в тютюновому димі.

Він не грав у футбол

— Хочете, я скажу, про що ви балакали?

— З ким?

— А з тим он.

Я знизав плечима.

— Про футбол. Я вгадала?

Я кивнув.

Невелика таємниця, до того ж жінка могла чути нашу розмову — радше за все, так воно й було.

Вона сиділа на лаві в плетеній рожевій шапочці, вицвіло-рожевуватій куртці й дещо зашироких темних штанах із секондгенду, схожих на шаровари. Крізь гілля дерев сонце світило на її лице, майже вільне від зморшок, з підмальованими очима і губами. Жінка здавалася молодшою, ніж була.

Такі, як ця, жінки ходять парком, тримаючи перед собою тоненькі книжечки, і придивляються до перехожих у намаганні як не з одним, то з другим завʼязати розмову. Втомившись, вмощуються на лаві з високою закрученою спинкою, розкладаючи посередині брошурки з кольоровими обкладинками, під якими написано про вічне, а вічне — воно не старіє.

— Скільки вам років?

Я сказав.

— Я так і подумала, — жінка кивнула.

У виразі, з яким вона промовила це, я прочитав задоволення: так насолоджуються власною проникливістю, а ще дужче її стороннім підтвердженням.

Проте це була лише увертюра.

— А знаєте, скільки йому?

Я запитально звів брови, даючи взнаки, що мені це не відомо.

— Скільки б ви дали?

Я мимоволі озирнувся. Чоловік, з яким ми оце розмовляли, повільно віддалявся однією з тих доріжок, що відгалужуються від центральної алеї щодалі в глиб парку, де раптом мовби розчиняються. Навіть зараз, коли ще не вкрилися листям, дерева й кущі ховали прохід, яким користуються переважно мешканці будинків, що підступають впритул до парку.

Перспектива робила чоловіка нижчим і крихкішим у нікчемному намаганні звести нанівець упертість, що жила в ньому і була сумішшю життєствердності й потамованого відчаю. Стояло одне з тих ранньовесняних пообідь, коли осяяна сонцем природа недовірливо нишкне: сьогодні тепло, а завтра — мороз і сніг.

Чоловік ступав здоровою ногою, коли ж належало робити крок правою, переносив вагу тіла на ціпок. При цьому він на якусь мить зупинявся, ніби змагаючись із зустрічним вітром, якого, однак, не було.

Того чоловіка я взагалі вперше побачив, спонтанно завернувши сюди, на острівець природи, що прокидалася з зимового сну. Зазвичай я користуюся тротуаром уздовж автомобільної траси й на зебрі переходжу на протилежний бік, залишаючи парк праворуч.

— Ви дали б йому більше, ніж мені, еге ж?

Я дав би йому не менше, це вже напевне.

— А мені, якщо хочете знати, сімдесят, — жінка струснула головою в плетеній шапочці. То було плетиво ручної роботи — либонь, її власної.

Вона, безумовно, заслуговувала на комплімент, але я вирішив промовчати.

— Йому сорок пʼять.

Жінка витримала паузу, спостерігаючи, яке враження справлять на мене її слова.

— Йому сорок пʼять, — повторила вона.

— Ви помилилися, — мʼяко і дещо розгублено заперечив я.

За спілкуванням я мав змогу роздивитися чоловіка — достатньо, щоб скласти уявлення про вік. Я міг схибити на рік-два, однак не на три десятиліття. Ми наче вели мову про двох різних людей.

— Він розповідав вам, що був футболістом, а травма ноги примусила його покинути футбол, еге ж?

Якраз цим почалася наша розмова. З розщіпненої синтепонової куртки, засмальцьованої від тривалого носіння, а на рукавах зшураної до дірок, випинався легкий джемпер у кольорах місцевого спортивного клубу, нагадуючи про часи, як чоловік грав у футбол. Темно-сині спортивні штани з колись білими лампасами і новісінькі, скроєні під відомих виробників кросівки довершували вбрання.

Його підсікли за якийсь десяток метрів від воріт суперника, змарнувавши тим його шанс. Чи знаю я це відчуття, коли забиваєш гол, запитав він мене, стривожено шукаючи в моїх очах розуміння. Вболівальники на трибунах шаленіють, а товариші по команді, щасливі і мокрі від поту, стискають тебе в обіймах?

Таке неважко уявити. Подібними картинками заповнений медійний простір — від національних новин до щедро ілюстрованих спортивних часописів. Здавалося б, усі на один копил, такі миті завше випромінюють щось особливе, неповторне, піднесене і беззахисно зворушливе.

— Він щодня приходить сюди і не йде, поки комусь не розповість, а сам ледве ноги переставляє. Краще подбав би про своє здоровʼя, хоча яке там воно в нього, — жінка на мить замовкла, а тоді продовжила: — На сьогодні він свою програму виконав. Завтра знову прийде, от побачите.

Авжеж, нелегко змиритися, коли ти чомусь віддав усього себе, найкращі роки життя. І хоча спогади — все, що залишилося, вони тримають надійніше за ціпок.

З того, як пристрасно чоловік розповідав, я не мав сумніву, що футбол був його стихією. Його тіло почало тремтіти, він якось увесь подався вперед, наче лаштувався повести невидимий мʼяч, а очі від хвилювання заблищали. На долю секунди ми наче опинилися у вирі футбольної гри.

Його нога до ладу так і не зрослася. Не знаю, як повівся би я, якби через травму чи з якихось інших не залежних від мене причин мені зненацька довелося розпрощатися з тим, що становило сенс мого існування. Годі уявити що-небудь дошкульніше.

— Він бреше.

Безапеляційність співрозмовниці різонула мене.

— Такого не може бути! — я не стримав обурення.

Хто так довіряється, не може брехати. Я ще раз згадав блиск в очах і те, як тремтіло, коли він говорив, його по-старечому дряхле тіло. І хоч я вигукнув у спонтанному пориві, та ладний був, якщо треба, заперечити вдруге і втретє.

Чоловік знав про футбол буквально все, біографії визначних гравців — зірок, про яких навіть ті, хто ніколи не цікавилися футболом, чули бодай краєм вуха; від самого лише називання їхніх імен перехоплює подих. Він перелічував їхні ігри та голи, а обставини, за яких їх було забито, змальовував із достеменністю безпосереднього учасника. Він мав світлу, виразну, промовисту памʼять. Володіючи подробицями гри, переваги і промахи аналізував зі знанням, підвладним лише відданому своєму ремеслу профі. Вже на другому реченні я опинився в полоні оживленого ним фантастичного світу, який колись був трохи й моїм. Чимало всього можна навчитися, одначе таке, я переконаний, — вроджене. Воно мусить міститися в людині, бути закладене в ній і звідти, зсередини, з невідомих нам глибин рухати її, виповнюючи помисли і вчинки.

«Пригадуєте, — сказав він, — як Пеле забив свій тисячний гол?» Коли Пеле перебував у зеніті слави, я пересувався пішки під столом і поготів мало що з того часу збереглось у моїй памʼяті: невиразні, туманні, розмиті, як від поганого зору, епізоди, що якимось чином стосувалися мене і найближчого довкілля; невідомо, скільки в них вигаданого, а скільки дійсного — вони подібні до сильно затертих сновидінь. Безумовно, Пеле — найкращий футболіст двадцятого сторіччя, в яке цей спорт сягнув неймовірного розквіту. Дещицю, хай геть обмаль, я також знав.

«Це було девʼятнадцятого листопада в Ріо-де-Жанейро, коли періщив отой неймовірний дощ. Суддя призначив пенальті». Я завагався: скидалося, наче чоловік, який так яскраво й безпосередньо змальовував, був там власною особою, і це тоді, коли мало кому щастило вирватися за кордон, а про відвідини футбольного матчу в далекій країні годі й казати.

Я спробував уявити той удар — красивий, без перепон. Переді мною зринуло усміхнене обличчя славетного футболіста, розтиражоване у футбольних довідниках і не лише в них. Колись такий ненайкращої якості альбом ми гортали з благоговінням, звісивши ноги з даху будівельного контейнера, де тепер, на місці нічийного саду, спинається в небо дванадцятиповерхівка — тиньк, яким її вкрито, давно потемнів, а там, де з кепсько припасованих, а почасти зіржавілих ринв протікає вода, відлущився.

«За свою карʼєру Пеле забив тисячу двісті вісімдесят голів, із них сімдесят сім як бомбардир бразильської збірної!» Для мене це прозвучало надзвичайно багато — тисячу двісті вісімдесят, неймовірна цифра. Якщо розбити на двадцять років, виходило шістдесят чотири на рік. Як довго протривала футбольна карʼєра Пеле, я не мав поняття.

«З них пʼятдесят вісім він забив пʼятдесят восьмого — ви тільки уявіть собі цей збіг! А вже наступного — сто двадцять шість. Це в офіційних і товариських матчах разом. Але хіба все одно не потрясно?» Можливо, Пеле грав менше, ніж два десятиріччя.

Я спробував прикинути, скільки міг забити свого часу я. Моя футбольна «карʼєра» протривала зовсім недовго. Кілька соковитих влучань закарбувалися назавжди, я довго пишався ними. Позаяк кожний прагнув випробувати себе бомбардиром, далеко не щоразу я грав у нападі, доводилося стояти на воротах, тож я не лише забивав, а й пропускав. Проте найчастіше я був півзахисником. Ми мали улюблені фінти, вправляючись, хто кого перевершить. Я впевнений, якби зараз оце футбольний мʼяч, я їх завиграшки відтворив би.

«А знаєте, коли він забив свій перший гол? Нізащо не вгадаєте — сьомого вересня тисяча девʼятсот пʼятдесят шостого. Йому ще не виповнилося шістнадцяти!» — слова не слухалися його, моєму співрозмовникові коштувало чималих зусиль формувати їх у речення, буцім вони неподатливий метал, а не повітря.

Я сприйняв це за наслідок надмірного збудження, характерного для людини, коли вона прагне поділитися чимось надзвичайно для неї важливим. «А в сімнадцять він уклав професійний контракт із “Сантосом”». Зажура тінню лягла на його лице, якийсь час він мовчав.

«А він зовсім не Пеле». — «Як то?» — здивувався я. Чоловік назвав справжнє імʼя, яке я відразу забув; моя памʼять не забажала вкарбувати його інакше, ніж усі ті роки. «Я знав його як Пеле», — сказав я. «Його всі так знали».

«Його батько також був футболістом», — його голос зазвучав раптом по-іншому; як саме, я не міг зорієнтуватися. Щось надламане зʼявилося в ньому. Захват, в якому він перебував, раптом згас. «В його батька з футболом не склалося. Через травму ноги, — він торкнувся ціпком до кросівка. — Старі довго не пускали Пеле у великий футбол». Чоловік зробив перерву, а потім додав з якоюсь дивовижною настирливістю: «Але потім таки дозволили».

«Батьки дозволили йому», — він проказав це вдруге, як деколи повторюють уже сказане, цього разу тихіше й задумливіше. Його губи затремтіли, а щокою покотилася сльоза. Я відвернувся, щоб не бачити, як він витиратиме її. Щось і в мені збурилося, якась бентега.

Мій співрозмовник дивився кудись у далечину, крізь дерева, крізь їхні стовбурі, від яких відгалужувалися гілки, а від тих — менші і менші, вкриті набубнявілими бруньками, ладними будь-якої миті розпуститися.

«Пеле, Зіту, Пепе... Тисячі вболівальників, які шаленіли від їхньої наступальної гри. Це було невимовно», — він поринув у мрії. В його погляді знову спалахнув вогник, викликаючи симпатію і довіру. Я теж пригадав ті кілька відвідин стадіону, коли наша місцева команда змагалася за шанс пройти у вищу лігу.

Зненацька чоловік заговорив про «Динамо», про Лобановського, Блохіна, Буряка, Бєланова, моїх кумирів, сухі перемоги над «Баварією» і Кубок кубків, ще кілька менш відомих прізвищ — принаймні, я не пригадував їх, урешті — коментатора Щербачова. Останній донедавна вів спортивні новини, кілька років тому спускався на парашуті, здається, над Північним полюсом, а оце йому виповнилося сімдесят. Раптом мене прошило, що Пеле живий і навіть молодший від мого батька, хоча відтоді, як він грав і тільки про нього й було мови, спливла вічність.

Я міг лише пожалкувати, що не опанував історію футболу так, як мій співрозмовник. Не існує жодного спорту, що мав би такий розголос. Футбол — найдемократичніша спортивна розвага, гра мільйонів.

Ми намагалися першими окупувати єдиний у нашому районі спортивний майданчик; він був не ідеальний — на чверть справжнього футбольного поля, вкритий асфальтом, де-не-де вищербленим, обнесений металевою сіткою в дірах; він був для нас раєм. Пригадую, як неохоче ми розходилися по домівках.

Ще й тепер, коли мені попадається на очі спортивна сторінка, я шукаю таблицю з результатами матчів, а коли радіо транслює спортивні новини, підкручую звук. Прийшов час, і наша команда розпалася — хто подався на навчання, багатьох відразу прикликали до війська, а дехто встиг одружитися. Футболістом ніхто з нас не став. На території спортивного майданчика, де ми влаштовували чемпіонати, вистрелила в небо багатоповерхівка.

— У сорок один його розбив інсульт. Оце відтоді він так страшно подався, за якихось чотири роки. Якби хто не знав, не впізнав би його.

Інсульт — жахлива недуга, що вихоплює з активного життя в дедалі молодший вік. Про це чимало говорять. Проте передачі, якими переповнено ефір, зводяться до одного — реклами ліків.

— А футбол?

— Забудьте, — жінка зневажливо скривилася. — Я ж сказала вам: він ніколи не грав у футбол.

Я все ще відмовлявся вірити.

— Повірте мені, я знаю його від отакого, — жінка показала рукою. — Він такий футболіст, як я балерина.

Трохи перегодом жінка продовжила:

— Не хотів учитися, тільки й торочив про футбол. Забрав собі в голову, що стане великим світилом. Дійшло до того, що батько змушений був тримати його під замком. І правильно робив. Людина має мати порядне заняття. Вони добряче наморочилися з ним.

Коли наприкінці шкільних років я обережно завів мову про мої наміри, батько, вислухавши мене, сказав: «Ставай, ким бажаєш. Головне — щоб тобі було добре. Що в наших силах, ми підтримаємо тебе». Я не раз згадував ті слова. Вони неабияк допомагали мені — і в сприятливу, і в скрутну годину.

Жінка похитала головою.

— Він нічим путнім не займався — ні дитиною, ні дорослим. Ото носився з мʼячем, як дурень зі ступою. Вони насилу запхали його в інститут, а потім сяк-так прилаштували. Без хабара точно не обійшлося — котрі батьки зичать лиха своїм дітям? Вони ще сподівалися, що все налагодиться, — знаєте, як то є. А йому й тепер до лампочки. Такого, як він, не виправиш. А міг завести сімʼю і жити, як люди. Хто відмовляється сам собі допомогти, тому ніхто не зарадить. Ви ж бачили, який у нього вигляд? Такого я й ворогові не побажала б, — у її тоні промайнула тінь співчуття. — Але сам винен.

Жінка поправила плетену шапочку.

— Він не міг ходити, сидів в інвалідному візку. Дивом трохи оклигав. Молодий іще, а щоб отак жахливо занапастити себе! — вона похитала головою. — Футбол його і в могилу зведе.

Я покинув парк. Шурхотіли нескінченною вервицею автомобілі. Рекламний щит над дорогою нагадував про найближчі матчі. Післязавтра «Карпати» зійдуться з «Дніпром», через вівторок прийматимуть донецький «Шахтар».

Зовсім скоро дерева вкриються густою зеленню.

Ще два-три тижні.

Або й швидше.

Ти собі не уявляєш цієї радості

Цю відстань я прокладаю пішки — щоразу рідше, а мені так, наче востаннє проходив її вчора. Мені знайома на цьому шляху кожна порошинка, найменша заглибинка в асфальті. Зі шпарини між тротуарним покриттям та придорожною опорою спинається листя кульбаби, я зривав стеблину і дмухав, зачарований, як відʼєднуються і летять парашутики. Вони линули туди, куди я дув, проте іноді вітер перехоплював і ніс їх назад.

Я йшов пішки й тоді, коли руки обривалися, а шлейка спортивної торби вʼїдалася в плече. В проїзд, повз пʼятиповерхівку з покритими нерівним брунатом вхідними дверима, таким самим помаранчевим, як колись, ледь вибляклим, а де-не-де змитим дощами тиньком і білизною на натягнених між черешнями з повапнованими стовбурами мотузках, повз дитячу книгозбірню з балконом, яким жодного разу ніхто не користувався, повз перукарню, куди підліток, до якого я досі, хоч спливло так багато часу, подібний, ходив стригтися і де тепер торгують польською та німецькою сантехнікою, через колишній цвинтар з надгробками музикантів і правників, між готелем і муздрамтеатром, попри світлофор, уздовж приватних садибок, що впираються в сквер — розхристаний і незатишний, як усі інші перед вокзалами, куди доводилося коли-небудь прибувати.

Розігрітий ходою і сонцем, що припікає, я скидаю зимову куртку, а тоді скручую і прищіпаю її до наплечника.

Зненацька чую смак стиглих ягід: озираюся, і хоча черешневого саду звідси не видно, бачу його настільки ясно, наче він безпосередньо переді мною. Ще мить, і дерева вкриються рясним цвітом.

Експрес відходить о чотирнадцятій тридцять дві з лівого крила вокзалу, а вже о шістнадцятій двадцять пʼять прибуває до Львова. Це всього-на-всього переобладнаний дизель, і хоча подібну відстань сучасні локомотиви долають суттєво швидше, відчуття таке, ніби здійснено неймовірний прорив.

Пасажири фотографуються на тлі конструкції з обтятими лініями, наче останньої миті дизайнерам забракло сміливості, а тоді йдуть займати місця в котромусь із трьох наскрізних вагонів.

Вокзал добудували тисяча девʼятсот шостого. Крім приймання і відправляння поїздів, він правив за кулісу для кінозйомок: щоразу то були фільми про війну — зі зброєю, ретроавтомобілями, штучними, а деколи справжніми дощем і туманом, в яких безнадійно розчинялася любовна лінія, що ніколи не була головною, і німецькою вивіскою над рестораном, яку одного разу забули зняти. Коли їх демонстрували по телевізору і я впізнавав на екрані обриси, мене охоплювало ні на що не схоже почуття.

Колія ділила місто на дві нерівні частини, по той бік лежала його скромніша, не така досліджена й загадковіша половина. В будинку над дорогою мешкала Корнелія, моя однокласниця. Дорога була довгою, можливо, найдовшою. Дивним чином вона нікуди не вела. Почавшись по цей бік, тяглася під міст, а звідти далі і далі, поки раптом закінчувалася. Об одинадцятій двадцять пʼять час на ній зупинився назавжди. Але то — інша історія.

Одного дня я вперше зайшов у вагон. Позаяк мій відʼїзд планувався заздалегідь, квиток уже лежав напоготові. Залізничні квитки були таким самим дефіцитом, як будь-що інше, крім, хіба, юності, якої здавалося досхочу. Я брав його, роздивлявся і клав на місце. Я поводився з квитком так, мовби переді мною на столі лотерея, в якій я пан чи пропав..

Була за чверть шоста, стояв тихий літній світанок. Біля кас у марній надії юрбилися дорослі — самі, з клунками, з валізами, з дітьми. Характерний душок вокзального приміщення — його не вивітрювала ні хлорка, що її додавали у поцинковане відро, куди занурювали шмату, якою кілька разів на добу протирали підлогу, ні протяг від навстіж розчахнених, підпертих зашмульганим деревʼяним бруском дверей.

Поїзд запізнився і вкотився на станцію переповненим. З вагонів вийшло по жменьці заспаних пасажирів, розгублених і наполоханих, решта подорожували далі. Над входом на перон ще не висіло електронне табло, а проїзні документи касирки заповнювали рукою.

Я дивлюся на той бік, мій погляд прикипів до обрію над тополями і дахами складських приміщень, воно сильніше за мене, і щойно як оголошено завершення посадки, прямую до вибитого у квитку вагона.

Того, що сталося, не виміряють слова. Речення відмовляються вʼязатися в оповідь — непослідовні, не ті, вони пручаються і бунтують.

Ніщо не поверне втраченого.

Шерега акацій вздовж насипу, ледь віддалік, вони раптово зʼявляються й так само раптово закінчуються, півтора десятка дерев — хто, коли, навіщо їх тут посадив? Чорні силуети з простертими вгору кістлявими руками — німотні, колючі, неприступні. Поїзд скидає швидкість, і хоча показники на табло не опускаються нижче за 55 км/год., здається, наче ми зупиняємося.

Небо вкрите білими дюнами. Бруньки на кущах ось-ось перетворяться на зелене листя, над ними — біла, мов сніг, алича. Серед несміливо зазеленілої трави — галявинка з розсипаними край залізничного полотна цятками лагідно-жовтих примул. Щороку вони зацвітають на цьому місці о цій порі.

З надрізів у білій корі беріз в пластикові пляшки скрапує сік. Коло переїзду хлопчик і дівчинка махають руками, їх уже не видно, експрес стрімко набирає швидкість, і щойно тоді я помічаю, як моя, наче вона не моя, долоня застигла у вікні. Я відхиляюся назад. Думки снуються довільними візерунками.

Коли розплющую очі, Галич і Бурштин позаду і Бовшів, який між ними, — по той бік цукровий завод, а тут перехняблена назва, мов вивіска над покинутою крамницею. Нерозплутний клубок чагарів і низьких дерев довкола оселі, якої давно немає. Її не було вже й тоді, як я зривав з колючих кущів тендітні пелюстки. Мати їх промивала, підсушувала і перетирала, а батько відносив у ґараж. Вони пахли терпкувато-солодким літом, наче мати перетерла його разом із пелюстками. Я схилявся над ним, брав на кінчик ножа і мастив тоненькою плівкою на хліб, а за вікном пролітали сніжинки.

Ми мчимо повз футбольне поле. Латка землі, затиснена між колією і ґрунтівцем, від якого в опущений шлаґбаум впирається відгалуження з рештками асфальту. За ґрунтівцем — садибки, тарелі супутникових антен на дахах повернуті в той самий бік.

Юнакам по чотирнадцять-пʼятнадцять, на декотрих футболки з іменами відомих гравців. Раптом гра зупиняється, мʼяч ще якийсь час котиться, його ніхто не перехоплює. Погляди супроводжують наш експрес — з надією, викликом і тривогою. Я шлю їм вітання. Їхні обличчя розпогоджуються, а може, мені лише так здається.

Ми вже проїхали, а вони все ще стоять. Хлопчик із сидіння навпроти не відводить від мене очей. Коли невдовзі ми проминаємо гуртик малечі, одне дрібніше від іншого, і вони, збившись докупи, махають крихітними долоньками, а тоді підносять угору найменшенького, і все це триває якісь секунди, хлопчик запитує:

— Чому дядько всіх вітає?

Його батьки не знають, що відповісти, вони намагають­ся не дивитися на мене, моя присутність сковує їх. Їм не більше від тридцятки, вони рано побралися — кохання з першого погляду, а може, разом навчалися. Це було вчора, а сьогодні обоє мандрують з десятирічним сином. Рисами юний пасажир пішов у матір — таке саме темне волосся, брови й очі; про таких кажуть, що їм бути щасливими. Він народився з любові між ними, цими жінкою та чоловіком, яких поєднала незбагнення гра випадку.

Чоловік — у турецькому светрі, яких уже майже не носять, ще доволі добротному, класичних темно-сірих штанах і розношених чорних мештах. Жінка — в бежевій камізельці і бежевих, дещо світліших джинсах.

Хоча запитання безпосередньо до мене не звернене, я кажу:

— Ти собі не уявляєш цієї радості.

А тоді додаю:

— Ти не уявляєш, як багато це для них означає.

Хлопчик відкладає нінтендо, решту шляху він зосе­реджено про щось думає.

Раптом мені здається, що це для мене воно таке важливе.

Не менше, ніж для них.

Усі мали яке-небудь прізвисько. Прізвиська бралися зненацька, нізвідки, їх ніхто не придумував, проте вже невдовзі вони сприймалися, наче з ними народилися на світ. Здавалися важливішими, ніж отримані від батьків імена.

Прізвиська роздавала вулиця. Вона тяглася рівною лінією з одним тротуаром, над краєм якого стирчали напівусохлі каштани, що їх якийсь час підстригали, а за покритим толем дахом у перпендикулярному до шляху на залізничний вокзал напрямку обривалося місто. Тоді там стояв барак, де робітники, які верталися з фабрики, жлуктили пиво. За ним простиралося поле, чагарники, поодинокі дерева, вкриті омелою, наче прикрасами. Коли нас збиралося багато, ми наважувалися туди.

Понишкнувши, ми роздивлялися робітників, брудних, чорних, — батьки лякали нас, що станемо такими самими, якщо не будемо вчитися. Набравшись сміливості, ми підкрадалися ближче — підслухати дорослих розмов.

Удома нас переконували, що ті чоловіки почорніли від пива, але вони виходили такими вже з прохідної. Над фабрикою клубочився темний дим, і коли збиралися хмари, здавалося, то цегляні труби закіптюжили небо.

В сутінках, що брали в облогу місто, зʼявлялася зваблювати чоловіків, які затрималися на пиві, — втомлених, кремезних, похмурих, — Марва. Хто зустрічався з її поглядом, той забував шлях додому. Ми побоювалися її й одночасно нам кортіло її побачити. Якби їй не розбили вікно і не кинули запалений віхоть, Марва так і залишилася б у моїй уяві примарою, подібною до вигаданих створінь.

Марва займала однокімнатку на першому поверсі, куди ми підсаджували один одного, проте всередині все дощенту вигоріло, а стіни почорніли ще гірше за фабричних робітників. Будинок, вікна якого впиралися у фабричний мур, нічим не відрізнявся від наших. Ми часто проходили повз нього.

Марві пощастило, а може, ніхто не зазіхав на її життя. Її позбулися, викурили, прогнали геть. Ми підстерігали її, проте вона жодного разу так і не повернулася — вогонь зʼїв усе, що надбала.

Куди Марва переселилася, ми не знали. Підпал до решти так і не позбавив її знадливого серпанку таємничості. Винуватця не знайшли, інакше ми про це неодмінно почули б. Схоже, його ніхто й не шукав. Ніхто не жалкував за Марвою. Невдовзі її забули — жінку-примару, яка не мала віку. Вигоріле помешкання довго стояло порожнім.

Коли по тривалій перерві я приїхав до рідних пенатів, на місці фабрики ліпились одна на одну багатоповерхівки. Залиті бетоном міжбудинкові провуззя, куди не сягало проміння сонця, нагадували похмурий лабіринт. Дерева, яким не залишилося місця на землі, зеленіли на стінах новобудов; трафаретні, виконані яскравими фарбами, вони ніколи не зашумлять і птах не зівʼє в їхніх кронах гнізда.

Колишнє пустище посікли вулиці й житлові масиви, розважальні комплекси і закупівельні центри, у просвіток при самому роздоріжжі вклинилася заправка — здавалося, місто не мало тепер кінця, і тільки квартал, де я виростав, зберігся неторкнутим острівцем, та ще шлях від будинку, в якому я жив, до залізничного вокзалу не зазнав змін.

Я стояв, а мені було так, ніби забудували мої дитинство і юність, ніби в котрусь покриту горбкуватим тиньком стіну замуровано Марву, якій спалили житло, а в якусь іншу — підлітка, непосидючого і допитливого: ми були дітьми.

Квітка також була дитиною. Звали її Квітослава, проте повної форми ніхто не вживав, а до віку, щоб дістати яке-небудь прізвисько, вона не доросла, зупинившись на його порозі — чи то в розгубленості, чи щось обмірковуючи, а потім...

Дорослі вважали її не такою, як решта дітей, та чи не криється в цьому «як решта» грубої, невиправної, фатальної хиби? «Швидше, швидше, хлопці прийдуть першими і все зʼїдять!» — дівчата бігли, і тільки Квітка ціпеніла, приваблена чимось, на що інші не звертали уваги. Коли вона отак зупинялася, щоб роздивитися листок або комаху, час раптом переставав існувати. Дорослі втрачали з нею терпець.

Квітка була молодша від нас, іне було нічого незвичного в тому, як вона спостерігала за нашими, переважно хлопчачими забавами. Коли ми зверталися до неї, вона привітно всміхалася. Ми хутко звикли до Квітчиної присутності, а коли вона не прийшла раз і вдруге, і більше жодного разу, нам її раптом забракло.

Коли ми вирушали на свої пригоди, вона тюпала за нами, не питаючи нашої згоди, — вона просто не мала куди податися. Спершу ми відраджували, врешті змирилися. Квітка жодного разу не підвела нас. Навпаки, завдяки їй ми завше виходили сухими з води. Невдовзі Квітка стала нашою спільницею, і ми довіряли їй, як собі.

Ми віддячували їй невеличкими подарунками — цукерками, наліпками, календариками, знайденими камінцями, які видавали за коштовності; ми вірили в це самі. Квітка стала для нас сестрою, яку ми взяли під опіку, а певним чином нею пишалися.

З однієї такої знахідки я виготовив кулон. Він нагадував викладені у вітрині ювелірної крамниці, проте йому було далеко до їхньої бездоганності. Не знаю, що виникло першим — ідея прикраси чи бажання зробити несподіванку. Чимало годин я провів, видлубуючи дірку, що виявилося суттєво складнішим, ніж я уявляв. Філіґранне ремесло ювеліра було б не по мені, одначе мої зусилля не пішли марно.

Я помітив, як спалахнули Квітчині чисті, яким рідко коли було небо над нашим кварталом, очі. Кулон був постійно на ній, додаючи їй чогось незбагненного, а в мені пробуджуючи нове, доти не знане хвилювання. Квітка якось по-особливому дорожила ним, хоча, може, це мені тільки хотілося так вважати. То був спільний витвір людини і природи, уламок пошліфованого дощами та часом темно-зеленого скла. Нічим надзвичайним він не вирізнявся.

З настанням літа ми переселялися на черешні, де неподільно володарювали, тоді як насправді сад не належав нікому. Старіший від пʼятиповерхівок, що увʼязнили його між своїми мурами, він виявляв до нас нечувану щедрість.

Наситившись, ми стріляли один в одного кісточками. Найретельніше прання не могло вивести з футболок слідів наших червневих баталій.

Найкращі ягоди я рвав для Квітки.

Вона не провчилася й року, як її забрали зі школи і віддали на село.

Увечері ми всі вже знали — подібні новини поширюють­ся блискавично, вони біжать, мов вогонь. Переді мною пропливали картини — свавільні, хаотичні, обірвані, наче фільм, що розпався на кадри. Я лежав безпорадний, як тоді, коли внаслідок невдалого стрибка з даху будівельного вагона зламав ногу.

За всю свою юність я не передумав стільки, як за ту ніч. Сніданок уже чекав на столі. Я зробив над собою зусилля, проте їжа не лізла в горло. Замкнувшись у туалеті, я виблював зʼїджений шматок бутерброда, натиснув на злив, стояв і не хотів виходити, ані рухатися, заціпенівши від глухого, мовби спричиненого тупим ударом, ниття.

Я так і не перепакував підручників, я все одно не збирався до школи, якоїсь миті у мені визрів той намір.

Голоси батьків долинали звідкись іздалеку, крізь невидиму переволоку, з якогось іншого світу; я механічно виконував рухи, що раптом утратили сенс, і вийшов з дому, не попрощавшись.

Черешневий сад ще дрімав — стояв один із тих погідних весняних світанків, коли повітря, рослини й усе навколо сповнене незбагненної цноти. Над землею викочувалося жовтогаряче сонце. Коли я проходив повз свіжо повапновані стовбурі, щось стиснуло обценьками горло. Я рвонув, пересилюючи спазм, — вперед, геть від себе, назустріч тому, що сталося.

Того літа ягоди на деревах перестигали, опадали, всихали, їх здзьобували, переливчасто виспівуючи, шпаки. Я нарвав черешень і ще раз поїхав туди. Я не підозрював, що спливе чимало років і я повернуся на те місце.

Зображення повільно збільшується, ось уже видно піщану структуру шутру, раптом воно рухається вліво — рвучко, погойдом, і тієї миті, коли обʼєктив захоплює краєчок лагідно-жовтої барви — рівно стільки, щоб упізнати пелюстку, — камера завмирає, червоне вічко на ній тихо гасне...

Ми більше часу проводили по домівках, наше спілкування стало скупішим, у ньому зʼявився не знаний раніше тон. До завершення школи було ще цілих два роки.

Автобусні зупинки розташовувалися в центрі сіл між поштовим відділенням, крамницею і сільрадою, і лише церква стояла осторонь, а за нею цвинтар, над яким спиналося кілька дерев. Мерці перебували неподалік від живих, а водночас так, що їх ніхто не турбував.

Кольорова мозаїка зображала танцюючих людей. Коли я виходив, вони наче запрошували до забави. Того разу постаті закамʼяніли, мовби лихий ворожбит наклав на них чари — на їхній одяг, їхні усмішки, їхні рухи.

Я пішов на те місце, де завжди заставав її.

— Це тобі, — казав я, простягаючи черешні. Я рвав їх удосвіта, а в автобусі обережно тримав перед собою.

Квітка наче знала, що я приїду. На ній щоразу була та сама лагідно-жовта сукня. Ми проводили разом кілька годин, інколи про щось розмовляли. Я навідував її й тоді, коли черешні відходили, — вже не так часто, доки шкільний дзвінок не кликав мене до навчальних приміщень.

Було прохолодно, весна щойно по-справжньому починалася. Увесь шлях від зупинки я біг, розуміючи, що це нічого не змінить. Серце стискалось і розтискалося. Божевільно хотілося вірити, що все це неправда, моторошний сон; наче зараз, як завше, побачу Квітку.

Коли я зустрічав її батьків, моє єство бунтувало. Лють і розпач охоплювали мене. Хіба не зневажили вони обітницю батьківства? Хіба не зневажили вони обітницю, якою є батьківство? Хіба не від них вона отримала своє світле, сповнене надії імʼя? Я розривався між цими й подібними думками, аж доки щось надламувалось і прокидалося співчуття.

Біля самого шутру розкинулася галявинка примул. Коли я привозив черешні, вони вже відцвітали. Квіти були помʼяті, а ближче до насипу витолочені разом з травою, ледве зазеленілою.

У червні я востаннє приїхав туди. Танцюючі постаті так і не розкамʼяніли.

Буяла трава, яку тут ніхто не косив. Я поклав скрутень, повний стиглих черешень, на те місце, де кілька місяців тому цвіла галявинка примул. Де завше, коли я приїздив, стояла Квітка. Де я зупинявся поруч із нею. Де ми разом вслухалися в тишу. В те, як у переліску шелестіли дерева. Як натужно бринів, пролітаючи, джміль. Як сокотів, залишаючись невидимим, птах. Як сюрчав то ближче, то віддаленіше цвіркун. Як котилася хвилями трава, а серед неї гойдалися на стеблинах польові квіти. Присівши, Квітка лагідно пестила їх.

... Сонце окублилося високо в небі. Раптом між камінням залізничного насипу щось привернуло мою увагу. Я нахилився і підняв його. Якийсь час кулон лежав на долоні, я дивився на нього, відтак стиснув і більше не відпускав.

У далечині засурмив, наближаючись, паротяг. Застукотіли, котячись рейками в далину, вагони: стук-стук, стук-стук, стук-стук...

Одного разу, коли ми так стояли вдвох, Квітка, вкотре розчаровано опустивши руку, раптом промовила:

— Люди лихі.

— Вони просто байдужі, — відказав я.

— Я це й сказала.

Згодом, покинувши рідне місто, я прочитаю чимало книжок про людську байдужість. Відвертих, безкомпромісних, різких. Вони стануть для мене одкровенням. Я поглинатиму їх ночами в гуртожитку під скупим світлом настільної лампи. Години здаватимуться надто коштовними, щоб марнувати їх на спання.

У памʼяті знову і знову зринатиме діалог.

Я чутиму її голос. І свій.

Голос дівчинки, яка була нам посестрою і спільницею.

Якій дорослі здіагнозували розумову відсталість й усунули подалі від людського ока.

А могло її життя скластися цілком по-іншому — тоді по-іншому завершувалася би ця оповідь.

... Переді мною пропливали невиразні лиця пасажирів. Вони дивилися крізь нас, знуджено ковзали поглядами, відверталися.

... Квіти розкидані під ногами. Ми топчемо їх, байдужі до їхньої краси.

Тисяча ґульденів

Тисяча ґульденів — цілий маєток. Якщо перерахувати, місячна стипендія — чотири ґульдени, зарплата — десять. Вісім років і чотири місяці, щоб нашкребти тисячу. Без харчування і житла.

Вивчав французьку. З французькою, брате, пропаща справа, хіба лантух слимаків заробиш, проувихавшись сезон на виноградниках. Та ще безкоштовний виноград, скільки душа забажає. А тут тисячу ґульденів!

Французьку вчив не з великої любові. І не тому, що нею муркочуть янголи (муркотів, вигинаючись на осонні, кіт). Французьку вчив, бо народився в селі. Не в кожному селі її відразу отак і вчать. У деяких — німецьку або англійську. Найчастіше, однак, — «гайта» і «віста». В багатьох узагалі нічого не вчать, крім як ходити коло плуга, тож доводиться вирушати в сусіднє село або й через два-три. Добре, якщо нагодиться фіра. Частіше ж доводиться тарганитися пішки, понапувавши корів і вичистивши стайню.

Французьку вчать у гуцульських селах, оповитих туманами і повір’ями. Гуцульські села туляться в долинах, тримаються на схилах гір. На скелях росте гуцульська квітка, едельвейс. І стелиться, вкрита куцими зеленкавими ворсинками, гуцульська земля.

Отож він народився в гуцульському селі. Високі смереки, глибокі провалля. Влітку пас овець на полонині, взимку ходив до школи через пагорб прокладеною в лісі кривулястою стежкою. Вирушав о сьомій, а потрапляв на другий або й третій урок. Найбільше було чотири, та й то аж у п’ятому класі. Тож і складалося так, що приходив, а вже пора домів. Не дивно, що дорогу туди і назад знав краще, ніж арифметику. По деревах читав плинніше, ніж по складах. То лише так здається — один пагорб, насправді ж — о-го-го. Спершу туди, потім назад. Вгору, вділ. Вгору, вділ.

Французьку вчив від четвертого класу. Деколи встигав на заняття, деколи ні. Деколи треба було не тільки напувати корів і вигортати гній, а й обробляти город. У такі дні або й тижні французької не було. Ні французької, ні арифметики, ні природознавства. Останнє скасував директор школи, за сумісництвом завнач і вчитель. То був такий самий, як решта освітніх закладів у відлеглих селах: викладач, завнач, директор — одна особа.

Учитель надіслав директорові листа, й відповідь не забарилася, позитивна і скріплена в дусі бюрократичних формальностей гербовим штемпелем. А що почерки обох епістол разюче подібнилися, не було на те ради. Хоч куди глянь, навколо природа, учні знають її, ходять нею до школи, вдихають ніздрями, вбирають очима, всотують порами, відчуваючи її краще, ніж автори підручника, які живуть у місті і пишуть про те, чого, може, й не нюхали.

Арґументи були настільки очевидними, що в запиті до вищої інстанції, яка скерувала б його у ще вищу, а та ще і ще, не було жодної потреби. За всі роки контроля впала на директорову сиву голову лише раз, й усе златвилося якнайліпше — шашликами з ягнятини, вишнівкою власного виробництва і бринзою на дорогу.

Директор навчав сільських дітлахів, на ньому трималася школа, тож і громада стояла горою за нього. То громада, а не перевірка обклала халупу кукурудзою, щоб було тепліше взимку. І громада, а не перевірка рубала дерева на дрова, дбайливо складаючи в повітці за школою, щоб у шкільній грубці тріскотів, як угатить мороз, вогонь; то селяни, а не комісія, малювали свіжою фарбою столи, на яких першого вересня дітиська розкладали шкільне приладдя.

Щоправда, вчитель приховав від директора справжню причину, що змусила вдатися до такого незвичного серед гір епістолярного жанру, проте в суті речей це нічого не змінювало. Надибавши якось ворох паперу і зіштукувавши кілька клаптиків, учитель впізнав на них березу карельську. Поки спантеличено роздивлявся її, в кутку жалісливо пищали ще геть рожеві, як досвіт над верховиною, з голими тільцями й невидющими очима мишенята. Пощо дітям карельська береза, якщо навколо незліч дерев? У Карпатах своя береза — гнучкостанна й струнка, як гуцульська чічка.

Після четвертого класу він знову пішов на полонину, де бував від найменшого малку. Пам’ятаючи настанову за кожної нагоди повторювати вивчене, підступав до вівці і, набравшись духу, запитував: «Ви розмовляєте по-французьки?» Вівця витріщувалася на нього. «Я трошки розмовляю по-французьки», — провадив уже не так упевнено. Вівця далі мовчала, та він не бажав з цієї причини резиґнувати: «Який чудовий краєвид!» Вівця підводила голову і втуплювалася в смереку. «Батько французькою буде père, мати — mère». На що вівця нарешті казала: «Бе-е-е-е-е», і він вертався в колибу.

Вряди-годи вибухала гроза. Блискавка рвала небо, немилосердно гуркотів грім. Він сидів у колибі і фантазував, яка вона, Франція. «Гуцули — нащадки гуґенотів, які заснували Коломию і Жаб’є, — розповідав учитель. — Ще й нинька жаби — національна страва французів». Він пробував уявити, як французи їдять жаб. Бридкущих, ослизлих, банькатих. Вчитель торочив, буцім французи витончені. Які то, витончені? Були слова, які, хоч як до них підступав, вислизали від нього; вони не мали запаху і нічого не викликали.

Підстеріг жабу, засмажив і спробував з’їсти. Його знудило, і він виблював. Ні, він не зміг би жити у Франції; не витримав би й одного літа — навіть заради винограду, не кажучи про слимаків, хоч якби був біблійним Змієм, спокушав би не ябками, а солодкими, наче сироп, виноградними ґронами. Та він не був Змієм. Був пастухом, звичайним хлопчиною, селянським сином. Уже наступного дня новина про те, що йому пороблено, докотилася до села.

Його знесли в долину, й ворожка зливала віск і клала сірники. Два тижні провів у ліжку. Його трясла рідкісна в наших краях пропасниця, проте вже третього тижня став такий, як був. «Це все той мудрагель! — супився батько. — Мастак забивати дітвакам баки», а мати стійко мовчала. «І траʼ ʼму світ за очі ходити?» — невдоволено шамкала баба, а мати смиренно відказувала: «Нехай уже». Батько нишкнув, тоді як мати плекала надії на майбуття.

І надії справдилися. Французька допомогла вступити в університет за цільовим скеруванням. Одного дня він вернеться на місце вчителя і директора, буде близько, лише через гору. Він розповідатиме таким самим, яким оце допіру був, дітям про французів, які їдять жаб, і за це йому так само, як теперішньому вчителеві, з району привозитимуть зарплату, а селяни приноситимуть яйця, шинку і бринзу.

Двічі на тиждень мати, хоч що би робила, виглядала його. Двічі на тиждень у село приїздив пазик. Іноді пазик зупинявся перед останнім пагорбом. «Далі не поїду», — затинався водій, і селяни мовчки виходили. Іноді пазик таки виринав на пагорбі, а за ним пасажири, які його відчайдушно пхали. На пагорбі пазик зупинявся, люди заходили через низькуваті рипучі двері, й автобус з гуркотом вкочувався в село, здіймаючи куряву. Домашнє птаство, звикле пастися, де заманеться, з ґвалтом кидалося до рідних подвірʼїв. Скреготіли гальма, і пасажири знову виходили, тепер уже біля зупинки, викладеної мозаїкою. Взимку, коли сніг засипав довкілля щедрими кучугурами, пазик не курсував.

«Ви розмовляєте по-французьки?» — запитали його на вступній співбесіді. «Ві», — відповів ствердно. І на всі наступні питання відповідав чемно і незворушно «Ві». «Він за цільовим», — прошепотів на вухо голові комісії її секретар, відповідальний за документи вступників. «Ви вільні», — кивнув голова, тепер уже українською.

Голова сам походив із села. Він прибув у чуже йому місто і досяг вершин, на які здатний претендувати сільський парубок. На селі ще жила його старенька матір, яку час до часу навідував. Односельці сприймали його за міністра, хоча мав не «Волгу», а лише «Ладу», і неабияк пишалися. А він почував слабкість до дітей із віддалених сіл і глухих хуторів, упізнавав у них себе, колись достоту такого ж недорікуватого. Йому здавалося, що то він сам стоїть перед собою, мнеться з ноги на ногу, шаріється і не може промовити слова — він тодішній перед собою теперішнім. Його зуб на міщухів, дарма що вже десятки років як мешкав у місті, обернувся благом не для однієї сільської дитини.

Спочатку його тягло назад у село, до батьків, на природу, серед якої виріс і знав назубок усі закапелки — яри, стежки, провалля, дерева і фактуру кори. Поволі він звик до міста, змирився з тим, що треба вчитися. Тугу за Карпатами витужував над підручником. Його французька була жахливою, але він докладав зусиль, учив слова, заганяв їх, наче овець, до кошари. А вночі йому снилися янголи, які муркотіли французькою. І дерева гомоніли французькою, і селяни, і родичі. Його цьоця окликувала його хрипким голосом Патрисії Каас, яку безперервно крутив його сусід у гуртожитському блоці, четвертокурсник Іван, якого всі звали Жаном і який походив так само, як він, з гірського села.

Доки одного разу з’явилася нідерландська. Належало вибрати другу мову. «Ви вибрали нідерландську», — привітав його заступник декана, відповідальний за навчальний план.

Насправді не вибирав ні нідерландської, ні друмбалаланської (не здивувався б, якби така існувала). З нього досить французької, якої також не вибирав. Так само як не вибирав село, де народився, ні рідного дому, ні батьків. Його записали на нідерландську, понеже решту мовних груп на той час вже повністю вкомплектували.

Так він прийшов на своє перше заняття нідерландської. Викладач мав круглі окуляри, що випромінювали невичерпний оптимізм. Групу наповнювали майже всі такі самі, як він, невдахи, які вчасно не записалися або з якихось інших причин не потрапили на яку-небудь престижнішу мову.

Він не розумів, нащо йому ще нідерландської, якщо для того, аби вернутися на село і вспадкувати місце вчителя, який, давно вбившись у літа, все ще тягнув лямку завнача й директора, досить французької. Впровадити замість французької нідерландську? Навіть якщо директор, яким він, очевидячки, сам і буде, підпише дозвіл, чи заподіє він таке сільським дітям?

Усамітнювався по закутках неопалюваної університетської книгозбірні, залишався на вихідні в гуртожитку; коли була зима, утеплював різним лахміттям вікна, через які хуртовина наносила смушеві купки снігу, тренувався проказувати звуки, вчився хрипіти, вимовляючи нідерландське «g», доки захворів і два тижні пролежав у ліжку, звідки швидка забрала його з двостороннім запаленням легень. Повернувшись в університет, він уже хрипів так, як належить хрипіти, вимовляючи нідерландське «g».

Тоді викладач і бовкнув про тисячу ґульденів. Як і всі, він поставився скептично. Скепсис — друга вдача селянина, понадто того, який опинився в місті. Але й природі, яку знає, селянин теж не йме віри, покладаючись винятково на себе (і ще трохи, мабуть, на Всевишнього).

Поступово йому почало здаватися, що не так воно вже й неможливо, те, що сказав викладач. Ще згодом йому здалося, що таке навіть вельми ймовірно. Двоюрідний брат його діда, припливши з заробітків в Америці (щоправда, коли то було), розповідав, що Нідерланди — то так, як рай на Землі. В Нідерландах море наносить поживний мул — кидаєш насінину і невзабарі колоситься урожай. Нідерландські корови мають найбільше вим’я, нідерландські огірки найдовші в світі, а нідерландські квіти ніколи не в’януть.

І він почав виявляти старанність. Ту наполегливість, яка вирізняє селянина ще в другому і навіть третьому коліні потому, як він перебрався до міста, і яку помилково сприймають за впертість. Він учив слова, харчав по бібліотеках і гуртожитках, випльовуючи згустки, що залишилися після хвороби, говорив діалогами й боявся відбігти глузду. Він навчився сяк-так мови, не так уже й кепсько, викладач називав його своїм найкращим студентом і ставив за приклад для інших: «Попам’ятаєте мої слова — він ще потрапить до Нідерландів».

Коли то буде! Втім, одного дня нідерландці раптом зʼявилися. Зненацька взялися американці і німці, навіть кілька французів, прапрапраправнуків дюка де Рішельє, патрона Одеси, куди йому виділили путівку в санаторій, якою так і не скористався, бо, попри кепське сполучення, своя сорочка (читай: рідне село) ближча до тіла, ніж далеке портове місто. Стояв неприторенно на подвір’ї лаври, куди їхню групу привезли на екскурсію. Почувши хрипке «g», озирнувся і побачив гуртик туристів, чоловіків та жінок. Жінки саме запинали придбані в халабуді хустини.

Він несміливо підійшов і привітався. Туристи заусміхалися, здивовані й зворушені рідною мовою, маленькою мовою північного побережжя, якої ніхто ніде не вивчає. Він не все розумів, однак говорив так, як знав. Поплентався вслід за ними, тлумачачи, що бачив і чув. На знак вдячності йому подарували плитку швайцарського шоколаду й кілька тюльпанних цибулин.

Загубивши своїх, добирався назад принагідним транспортом. Написав листа у рідне село: «Мамо, надсилаю Вам цибулини тюльпанів. Посадіть їх, прошу, під вікном коло хати — хай цвітуть і тішать зір згадкою про Вашого сина». Цибулини і лист сховав у бандерольку, доклавши торбинку цукерок — карамельок, тузиків, барбарисок: тих самих, які купують, коли лаштуються на село. Швайцарський шоколад, який йому так хотілося скуштувати, подарував комендантці гуртожитку, отримавши ще на один рік кімнату — останній, який мав навчатися.

Нідерландців більше не було. Марно чекав на їхню появу, як на півдні чекають дощу, на півночі — сонця, в їхньому селі — на весну й ласку Господа. Закінчив університет, проте й далі зволікав, без надії невідь на що сподіваючись. Йому здавалося, ось-ось вони зʼявляться, ті, кому присвятив стільки зусиль, але їх не було і не було. Пішов ще на рік домовитися про гуртожиток, однак плитка швайцарського шоколаду давно закінчилася, а нової не мав.

Тисячу ґульденів! В університеті він занедбав французьку, однак навіть тієї, що знав, цілком вистачило б — учні сільської школи більше подужати не встигали.

Він не захотів вертатися на село, дарма що там усе було йому рідне — кожна травинка, так що й думки про неї сповнювали його тепло-тужливим почуттям. Пішов працювати. Три четвертини того, що заробляв, з’їдала криза. По радіо говорили про ґалопуючу інфляцію. Авжеж, ґалопує не тільки кінь — йому, фіологові за освітою, це достеменно відомо.

Найнявся вантажником на вокзал, поближче до нідерландців. Митями його поривало сісти на потяг, який завезе його в далеку-далеку казкову країну. Іноді його брали сумніви, чи вона взагалі існує. Згадував лавру, невпевнений, чи йому все те, що відбулось, не примарилося. Вслухався в мови, спраглий почути хрипке «g». Чув багато хрипкого. Люди дедалі частіше хрипіли і кашляли, одначе хрипкого «g» в тій какофонії не траплялося. Одного разу до його слуху долинули слова, схожі з тими, які вчив, тільки не було в них хрипкого «g».

Бачив носіїв, які тинялися без діла. Люди рідко давали валізи, тягли свої клунки самі, ощадячи буквально на всьому, сиділи на них і спали, їли, добувши невигадливий харч, тоді як у вокзальних буфетах зеленіли від того, що ніхто не звертав на них уваги, дорожезні, наче висмажені в золоті, а не в дешевій олії, котлети. Почекальці пили з пластикових пляшок з потертими етикетками, добутих з усе тих таки клунків. Пили воду з криниць і колонок, компоти і соки власного виробництва. Ціни на напої кусалися так само, як за котлети.

Рейками котилися потяги, пасажирські й товарні. З пасажирських виходили і заходили люди, товарні проїздили, не зупиняючись, або ж стояли на запасних коліях, чекаючи дозволу бігти далі. Якось він уздрів на двох контейнерах вантажного потяга написи, виконані мовою, якої так спрагся. Йому було, ніби порозмовляв з живою людиною. Вранці, коли накрапав дощ, потяг рушив з місця і небавом вагони зникли в далечині.

Раз він підніс валізу, хоча наймався вантажником, а не носієм. Тендітна дівчина в синій сукні з накиненою на плечі благою кофтиною насилу волікла її. А він сидів і чекав на прибуття вантажного потяга. Провів дівчину на перон і висадив нагору валізу. Дівчина обернулася подякувати, і вони впізнали одне одного.

Марічка закінчила медичне училище і працювала медсестрою в лікарні. Щодва тижні у вільні від чергування дні вона їздила на село, вистоявши перед тим довжелезні черги до кас попереднього продажу. Коли знала графік своїх чергувань наперед, брала квитки відразу на дві або й три поїздки. Інколи ж квиток доводилося купувати перед відбуттям. Через те, що потяг від’їздив, її пускали без черги. Часто квитків не було, тоді вона просилася в провідника. В райцентрі пересідала на автобус. На той самий жовтий, як вохра, пазик, який курсував, коли вони були ще дітьми, і потім, коли їздили студіювати. За всі ці роки вони жодного разу не перетнулися — ні в місті, ні в дорозі. І хоча користувався не поїздом, а рейсовим автобусом, в райцентрі так само пересідав у пазик. Навідувався домів дедалі рідше — спершу час поглинало навчання, згодом — праця.

Коли через два дні Марічка верталася в місто, вийшов її зустрічати. Дівчина була в тій самій синій сукні і накиненій на плечі кофтині. Він провів її на трамвай. «Як там, на селі?» На селі було зле. В місті було погано, на селі гірше. На селі завжди було гірше, ніж у місті. Лише коли не було що їсти, на селі було трохи краще. Тоді приїздили міські пани обмінювати родинне срібло на кусень хліба. Потім стало все навпаки: на селі не було нічого, так що навіть хліб завозили з міста. Раз на тиждень вкочувалася вантажівка, і кожний хапав, скільки міг.

Вони зустрілися через два дні, бо дві доби Марічка чергувала. Прогулювалися парком, над яким кружляли, каркаючи, ворони, і гомоніли про людей з їхньої сторони. І багато їх, відколи не був удома, померло. Хтось виїхав, а ті, що залишились, спивалися.

Він написав батькам листа. «Мамо і тату, я зустрів Марічку. Ви її знаєте. Її батько агрономом у сусідньому селі...»

Через місяць вони побралися в дерев’яній гуцульській церкві, яку колись привезли з гір для міського гаю-музею, а згодом передали в користування греко-католицькій парохії.

Продовжував працювати вантажником, Марічка медсестрою в лікарні. Він і далі прислухався до голосів з надією почути такі чужі і такі знайомі слова. А вони ставали все примарнішими та примарнішими. Наче він сам вигадав ту мову, мовби вона приверзлася йому в сні, коли з людиною стається чимало химерних і відверто неймовірних речей.

А тоді знову зліг. Недуга, яку носив у собі, вибухнула нестримною силою. Його негайно шпиталізували. Марічка, в якої живіт виопуклювався під синьою сукнею, самовіддано доглядала його, не досипаючи ночей. Лікарі заборонили зʼявлятися їй туди, проте жінка вперто приходила. Вона — медсестра, і їй ніхто не заборонить піклуватися про свого чоловіка.

Три довгих місяці тривала виснажлива боротьба, і три довгих місяці Марічка не відходила ні на крок. Чула, як у гарячці шепотів «Тисячу ґульденів...», балакав незнайомою мовою, вихриплюючи чужі їй слова брудно-червоними згустками, доки якогось разу з горла полилася кров. Жінка схилялася над ним, цілувала пойняте пропасницею чоло, втішала, та він не чув.

В одну з тих поодиноких митей, коли відроджується, здавалося б, уже померла надія, щоб через хвилю померти знову, Марічка приклала його змарнілу, мов гілка дерева, що всихає, долоню до свого лона. «Хлопчик», — промовила лагідно. Тоді він звернувся до неї, як просять про найдорожче: «Пообіцяй, коли виросте, віддати його на нідерландську». І вона, ні секунди не вагаючись, пообіцяла.

Одного весняного ранку голосніше защебетали птахи і бруньки на деревах зробилися більшими, ніж напередодні. Марічка прочинила вікно, щоб впустити свіже повітря, а з ним сонячний промінь і крихту життя.

«Нідерланди», — прошепотів він потрісканими, наче земля без дощу, губами. Щаслива усмішка оповила його рот.

То було останнє в його житті слово.

Він мріяв побувати у Нідерландах.

Його поховали в рідному селі.

На його могилі ростуть тюльпани.

Викладач нідерландської, який досяг пенсійного віку, продовжує працювати — немає нікого, хто прийшов би йому на заміну. Він носить ті самі круглі окуляри. Його волосся ще більше посивіло. Щоб заохотити студентів, він розповідає про доброчинний звичай раз на рік дарувати тисячу ґульденів — одного разу він отримав їх за вміння розмовляти нідерландською.

Повернення

По один бік — фабрика, по другий — складські приміщення. Ніздрі ввібрали холодний запах зимового вечора, перемішаний з рештками їдкого повітря пізньої осені. Невдовзі закружляють сніжинки — можливо, ще цієї ночі: легкі, невагомі, вони боязко і допитливо торкатимуться поверхонь. Захотілося згребти грудку і кинути. І, як тоді, почути у відповідь кришталевий сміх.

З батьківської оселі пішов, нічого не взявши, крім сили в руках й атестата про середню освіту. Коли потяг застукотів рейками, спершу ліниво, а потім швидше і швидше, заплющив очі. Стук-стук — стукотіли колеса, чух-чух — випускав пару локомотив, ту-тууу — застерігала, наближаючись до переїздів, сурма, далі і далі відносячи від міста, в якому народився і виріс, у невідомість, у далеч — забути-забути-забути...

Та досить було найменшої необачності, як воно наверталося: то книжкою з пригодницьким колажем на обкладинці і сторінками, хаотично покресленими олівцем; то деталями металевого конструктора, що зберігався під розкладеним диваном, який правив за ліжко; то змайстрованими будинками та фортецями; то самоскидом, здатним вмістити піщин, скільки секунд збігло відтоді, як востаннє наповнював його.

Скинув плечима, мовби струшуючи невидимий сніг. Ніби спогади — порошинки. Зненацька шугнула жага з необорною силою, обпікши вогняними крилами. Інстинктивно розправив плечі — подібно до птаха, що міриться злетіти.

Наче не жив. Прокидався, вставав, вмивався, одягався, снідав, йшов і приходив, працював і вкладався спати механічно. Наче то не він, а хтось сторонній орудував його руками, користувався ногами, водив електроголяркою, збираючи нерівно покромсану щетину. Мовби щойно з останнім волоском усунуто перешкоду, що відділяла його від себе, і те далеке, давно, здавалося б, забуте, наблизилося впритул.

Провалля без минулого і майбутнього, і він над ним. Й ось береги раптом зійшлися, звихрившись сумʼяттям, швиргонувши на ту вулицю, якою розпрощав дитинство і юність, а йому ж не виповнилося й сімнадцяти.

Й ось він тут, далеко звідти, мов на іншій планеті. Крикливі вітрини, яскраві світла. Хоча настав вечір чорної пʼятниці, біліло, як вдень. Великі кулясті світильники сяяли над пішохідною зоною, наче люстри у танцювальній залі. Люди скуповувалися і плуганились далі, з голови до пʼят обвішані пакунками; ресторани й кавʼярні до решти залюднилися, навколо панували такі гамір і метушня, ніби попереду не Різдво, а кінець світу.

Мелодія, що тихо млоїлася з відчинених дверей кафедрального собору, повабила ступити досередини; десь там, в протилежному кінці, в півсутінках грав орган. Чоловік ураз опинився в іншому світі. Обабіч входу на високих тримачах покоїлися наповнені освяченою водою мармурові чаші. Проминув їх і зупинився, полонений дивовижною красою звуків, наче відкривалися і закривалися не клапани, а крихітні віконця у нескінченність. Звуки злинали чарівними птахами і танули, за ними спурхували нові і нові, і вони також зникали, та не згасала мелодія.

Його увагу привернула ікона праворуч під деревʼяним дашком, перед якою вирядкувались одна за одною з десяток порожніх лав; крім нього і таємничого органіста, в цьому велетенському приміщенні, що нагадувало корабель, не було жодної душі.

Богородиця вибивалася з суворої простоти, що здіймалася від камʼяних плит рифленими колонами вгору під темне склепіння, вільне від біблійних і будь-яких інших сюжетів. Осяяна позолотою, нагадувала ікони там, звідки прибув і куди завтра повертатиметься. Трохи обіч танцювали поодинокі вогники, мов перетворені на тремтливе світло молитви.

Вкинув монету, взяв свічку і вирівняв ґніт. Прихилив її до однієї з тих нечисленних свічок, що горіли на підвищенні. Ґніт спалахнув, наче вогник одного життя запалив вогник іншого.

Полумʼя затремтіло, а вже за мить впевнено потяглося вгору. Поставивши свічку, заворожено дивився й дивився, доки її вогник злився з вогником інших свічок в нерозривне сяєво.

Покинувши собор, наче зійшовши з корабля, знову опинився в порту достатку, сповненому неонового мерехтіння і метушні.

— Одного дня він зʼявиться серед нас, та ніхто не відає, коли це станеться... Й ось він прийде в подобі дітвака, що жодний не впізнає його... І так само, як ми всі повернемося колись у наш дім... По правді кажу вам...

Проповідника ніхто не слухав. Босоногий, вбраний у коричневу сутану з каптуром за кремезними плечима, підперезаний грубою мотузкою, він вивищувався над натовпом, розпростерши руки, наче гамував розбурхані хвилі. Було в його постаті і в тому, що говорив, щось безнадійно позачасове. Він звертався до перехожих, а вони сахалися його, мов причинного; поодиноких, кого зупиняла кумедність видовища, людське море підхоплювало і несло далі.

— Темний тунель... в кінці якого явиться світло істини...

Перетнувши майдан, попростував вулицею, перехресною до тієї, якою прийшов, — через те, що вужчою, ще залюдненішою: перехожі, реклама, ілюмінація злилися в мерехтливий калейдоскоп.

Бутіки спокушали крикливими рекламами, заманювали знижками, засліплювали чепурними вітринами. На вході до сувенірної крамниці забавковий ведмідь крутив катеринку. Звір раз у раз кивав, мовби вклонявся. Раптом ведмідь зупинився й мелодія на секунду завмерла.

Навстіж відчинені двері запрошували в тісний простір, густо нашпиканий абищицями, що тулилися на столику, заповнювали полиці шаф уздовж стін, звисали на тонких шворках зі стелі. Кілька туристів, яких строкатий, недоладний, непотрібний і водночас кумедний мотлох заманив досередини, розгублено роззиралися. У вітрині сяяли різновеликими усміхами різдвяні зірки.

Чоловік відійшов на чималу відстань, а джінґлбелз все ще досягав його слуху. Чув його, чекаючи на трамвай. Чув, як зачинилися двері вагона. Чув, коли трамвай рушив. Чув, проїхавши чимало зупинок. Чув, завертаючи в браму. Вже піднімався сходами будинку, де мешкав, а мелодія знай бриніла в вухах.

Вернувшись з роботи, падав у ліжко, даючи собі вволю відпочити перед неблизькою дорогою. Цього ж разу, замість роздягнутися, опустився на стілець і так сидів край столу, підперши рукою голову, мовби про щось розмірковував, а тоді викурив цигарку, зиркнув на годинник, підвівся і пішов. Наче не гарував від ранку до ночі по десять, дванадцять і чотирнадцять годин день у день, шість днів на тиждень, крім останньої суботи, дня відʼїзду.

Хвилі людського моря розбурхали, щось невловне окрилило його. Мовби передалася енергія вогників у храмі; полумʼя свічки, яку запалив; сяєво вуличної ілюмінації і строкатих реклам; тепло серць, в лад із якими калатало його власне; невигадлива різдвяна мелодія катеринки.

Ліг спати, так і не повечерявши. Довго лежав із розплющеними очима, і щойно коли вони заплющилися, стих джінґлбелз.

Прокинувсь опівдні. Крізь вузесенькі шпарки проникало скупе денне світло.

Коли підняв жалюзі, в кімнаті посвітлішало лише трохи більше. Таке вікно мало би відкривати панораму, від якої перехоплювало би подих; до нього підходили б, розпочинаючи день, а ввечері милувалися сяєвом освітлених вікон та вуличних ліхтарів, що зливалися б у далині в неперервно-розмиті лінії.

Фарба облущилася, оголивши деревину. Вікно виходило в шахту, що розокремлювала будинки, мовби опинилося не на своєму місці — подібно до людини, яка розминулася з долею.

Сонце не зазирало досередини ні о цій, ні о жодній іншій порі дня і року, навіть найпогіднішої часини, утім, стіни створювали затишок, що не залежав ні від погоди, ні від мешканців, ні від того, чи в приміщенні хтось перебував.

Погляд впирався у дикий виноград, що вився, чіпко тримаючись вусиками. Коли прибував, лози вкривала яскрава зелень, наче хтось закуртинив мур, щоб приховати безнадійну сірість. Коли близився час відʼїзду, листя жовкло, відтак, спалахнувши жагучим багрянцем, тьмяніло, як вогник догорілої свічки.

Термометр зазирав до кімнати, вивчаючи людину за склом. Наче дивувався, що чоловік іще тут.

А той дивився на проділки, його лице зсудомилося, мов від болю; наче хотів зрушити стовпчик, що вже другий тиждень не посувався ні вгору, ні вділ.

Мур будинку напроти відступив, а голі виноградні лози перетворилися на сіру павутину — останній листок опав багато днів тому.

Так вони дивились один на одного, чоловік і термометр.

— Ти давно мав відʼїхати, чого ж баришся? — запитував чоловіка.

— Хочу дочекатися снігу, — відказував той.

— Нащо?

— Я ще ніколи не бачив снігопаду в цьому місті.

— Він такий, як скрізь, нічого іншого тобі не відкриється.

— Хочу спостерігати, як сніг застилає тротуари, дерева, лави, як осідає на плечі й шапки людей.

— Що в цьому особливого?

— Не знаю, — чоловік знизав плечима.

— За всі роки ти жодного разу не зазимував тут.

— Це правда.

— Чому?

— ...

— Залишайся.

— Не можу.

— Тобі немає куди їхати. На тебе ніхто не чекає.

Чоловік здригнувся.

— Це не зовсім так.

Раптом він завагався.

— Залишившись, я побачив би, як вкривається кригою річка. Як їздять на ній ковзанярі.

— Таких міцних морозів тут майже не буває.

Чоловікові здалося, ніби стовпчик термометра зрухнувся. Підходячи до вікна, плекав надію побачити, як пролітають за склом сніжинки.

— Все-таки я повертаюся, — сказав, наче переконував сам себе. Мовби хотів почути заперечення, однак співрозмовник мовчав.

Відволікся від термометра, і мур з голими лозами і ямкуватим тиньком, наче посічений віспою, знову забовванів перед очима.

Чекав, коли випаде перший сніг. На білі цятки, що мерхнутимуть на ще не промерзлій землі. З хвилі на хвилю вони закружляють в повітрі, він дивитиметься, як вони танцюватимуть, як кушпелитиме ними хурделиця.

Із зашмульганої підвісної шафки добув пательню, поставив на вогонь і линув олії. Масна рідина розійшлася тефлоновим днищем. Чоловік відставив олію назад на стіл. Де підтекла, налипло порохів, і ті місця на пляшці нагадували струпи.

Не надто яскраве освітлення надавало рідині всередині насиченішого відтінку, створюючи враження чогось знайомого, щемного, проте олія в пластиковій пляшці не мала ні запаху, ні бурштинової барви, і лише сонях з довгими жовтогарячими пелюстками на етикетці, що відгалужувалися, мов проміння від сонця, вказував на її походження.

Коли рідина взялася потріскувати, мовби пускала електричні розряди, чоловік розкрив картонний лоток.

Підвісна шафка кріпилася між газовою плитою й умивальником. Колись під нею стояв пенал, про що нагадував відбиток на стіні, наче хтось відтінив периметр. Той, хто приладнував, розраховував на її подвійне використання — кухонної й одночасно шафки для косметики й особистої гігієни, однак заповненою була лише нижня полиця. Від гри холоду і тепла, від вологи й пари сіре покриття на згинах відклеїлося, оголивши тирсу, що набрякла і повільно викришувалася.

Харчі тулилися на столі, та навіть якби в помешканні був холодильник, чоловік не надто потребував би його. Його влаштовувало скупе вмебльовання: підвісна шафка, стіл, стілець. Ще один, поламаний, стояв у кутку: якби, втім, потреба, чоловік без великих труднощів поремонтував би його.

Помешкання лише умовно можна було так назвати, і «кухня» хіба віддалено нагадувала те, як її уявляють, одначе це не засмучувало: сестра самотності — невибагливість.

Оселя складалася з двох приміщень неоднакової площі, виходок містився зовні, а душ чоловік приймав, поливаючись водою з металевого кухля. Пластикова ванна, що нагадувала велику балію, в якій також прав одяг, — єдине надбання. Решта — від скупого вмебльовання до такого самого скупого начиння — здавалося таким же ветхим, як сам будинок.

Зчовгані деревʼяні сходи вели на другий поверх. Помешкання розташовувалося праворуч, за помпезними вхідними дверима, чий вигляд геть не відповідав тому, що вони відкривали. Високі, вифарбувані начорно стулки навіювали враження світлого та просторого житла з численними спальнями, тоді як були єдиними, за якими не було жодних інших.

Кухню від кімнати відокремлювала ширма, відсунута і схоплена металевим кільцем; спекотного літа обʼєднаний простір вділяв щедріше прохолоди, а восени з кімнати на кухню йшло тепло. Чоловік підтримував такий-сякий лад, не докладаючи особливих зусиль: він проводив тут не так вже й багато часу — ночі, в які спав, і неділі, якщо нікуди не вирушав. Людина потребує даху над головою — бодай такого, як цей, пристанку.

На відміну від спальні, кухня не мала вікна. Колись вона утворювала зі спальнею спільний простір, розділений згодом на дві нерівні частини: одна, продовгувата, правила за коридор і кухню, друга, просторіша, — за вітальню і спальню. Внаслідок перебудови кімнатне вікно мовби змістилося, а на відгородженій кухні доводилось користуватися штучним освітленням — навіть тоді, коли в небі не було жодної хмарки.

Ліворуч від вхідних дверей стояло підвищення для взуття з коритцем для скрапування води, а вгорі над ним кріпилися гаки з високо задертими носами, на одному з яких висіла куртка.

Коли літо минало й наставала сповнена сльоти та туманів осінь, чоловік проводив неділю, не виходячи з дому. В такі дні лихий господар не вигнав би пса надвір. Напівлежав, заклавши руки під голову, а за склом безупинно мжичило.

У такі неділі не мав кращого заняття, ніж отак байдикувати. Лежав і ні про що не думав. Недавнє літо пропливало окремішніми картинами, далекими й чудернацькими, і зникало.

Єдиною прикметою була висока стеля, під якою гніздилися сутінки, посилені темним накипом, що утворився від часу, в який не знала побілки. До неї прилип, скидаючись на літаючу тарілку, якій стеля завадила здійнятися в небо, плафон. Бруд, що набився всередину, приглушував і без того не надто яскраве світло.

Влітку висока стеля забезпечувала помешкання прохолодою, та з настанням осені починало бракувати тепла. Оселя вихолоджувалася з першими краплями за вікном, провісницями затяжних дощів, що прибивали літо, втоптували в асфальт, змивали у вічка каналізаційних ґраток і риштаки.

Та чоловік наче знаходив затишок у незатишності. Мовби зумисне уникав тепла домашнього вогнища, так ніби боявся обпектися. Лежав у хатній футболці, яку носив найнестерпнішої спеки, коли вулицями пересувалися з оголеними торсами, лискучими від поту. Футболка стала ще одним його епітелієм.

Опалювала помешкання чавунна газова піч, встановлена з того боку, де спальня межувала з кухнею. Від внутрішньої стіни будинку і від перегороди, що ділила оселю на два приміщення, її відокремлював вузький прохід. Труба, відгалужуючись від печі, піднімалася вгору і зникала в стіні. На вигнутих, вкручених у підлогу ніжках піч нагадувала клишоногого павука.

Ліжко розташовувалося посередині між зовнішньою і внутрішньою стінами, рівно напроти кухні; воно було першимобʼєктом, що впадав у вічі, коли відчинялися двері. Узголівʼя торкалося стіни, а узніжжя дивилося в незаширмлену пройму. Ще були шафа для одягу, письмовий столик і старомодний фотель, що з жаху перед павуком-піччю втиснувся у кут біля вікна. Фотель мав подібні до вух округлі виступи, до яких можна було прихилитися і дрімати. Міг просидіти годинами із заплющеними очима. Мовби зморився чеканням на загадкового гостя, який не приходив і не приходив.

Коли вкладався спати чи в ті недільні дні, в які нікуди не вирушав, чоловік незмінно займав одну і ту саму частину ліжка, тоді як інша половина залишалася вільною. Спрямований у пройму погляд линув кудись далі — крізь двері і стіни цього та інших будинків, крізь вулиці і квартали.

У повітрі стояв дух курива, як у найзакадженішому притоні; наче зовнішній туман якимось незбагненним чином проник досередини. Палив скрізь — біля печі, в ліжку, у фотелі, на кухні. До завершення дня, в який нікуди не вирушав, у попільниці виростала гора попелу і недопалків. Чад сплітав довкола нього захисний кокон.

Піч охолола, проте більше не напалював: ввечері він поїде звідси — і без цього надто забарився.

Довкола жовтків утворилися галявинки, від чого яєшня почала нагадувати жовті квіти серед білого снігу. Снідав, закушуючи хлібом і посьорбуючи чай, що обпікав губи; та напій швидко охолоджувався.

Чаював завжди — коли запізнювався до школи, то був увесь сніданок; запарював у гуртожитку, користуючись кипʼятильником, пив по їдальнях — те, що звалося чаєм, було блідою підсолодженою бурдою, коли гарячою, коли ж ледь теплою; готував, перебравшись у власне кубло — таке, як оце, однокімнатне, щоправда, з усіма вигодами. Також велике, але світле і яскраве вікно восьмого поверху виходило на гомінкий проспект, вздовж якого росли каштани. До нього в оселі мешкав старець — так само, як він, самотній. Колись і він зробиться таким старцем.

Харчувався картопляним салатом і житнім хлібом, а на вихідний смажив яєшню, коли-не-коли варив макарони, поливаючи олією без смаку і кольору. На хлібі виріс, хліб тримав його, міцно скроєного.

Поруч з ним легко працювалося. А ще на його боці був досвід. На мить завмер, мовби щось вимірковуючи, а коли вернувся до сніданку, в рухах зʼявилася урочистість.

На харчування витрачав удвічі менше, ніж платив за житло, плюс місячна картка та цигарки — ото й усі видатки.

Споруджував будинки, в яких невдовзі оселялися люди — пари, сімʼї, одинаки. Житло поставало з арматури й бетону і так само, як дерева, тягнулося вгору. Множилися нові квартали й будинки на місці знесених. Над бетонними хащами вистрілювали в небо хмародери.

Прилаштування, куди помістив сушитися пательню і горня, стояло на прикріпленій збоку до вмивальника й оббитій цератою дощині, було сплетене з грубого дроту і мало два рівні — вужчий горішній для чашок і ширший спідній для тарілок. Вода, скрапуючи з посуду, стікала в умивальник. Втративши візерунок, рештки якого не могли нічого розповісти про те, яким він був колись, церата й далі виконувала своє призначення.

Коли підвів погляд, у нього втупився чоловік. Крап-у-крап, як він. Ні молодий, ні старий. У розквіті зрілості, коли сама природа спонукає до повноводого життя — не бездумного, хлопʼячого, а в присмаку того, що воно таке.

Борода вкривала боки і нижню частину лиця, волосся закучерявилося, де-не-де торкнуте сивиною, мов притрушене інеєм. Провів долонею, і той у дзеркалі зробив те саме, а тоді обоє завмерли.

Сонце блідо й нерівно окреслювало контури хмар, що низько і важко звисали над містом, мов черева казкових істот. Дні невблаганно коротшали; морок, до решти не розсотуючись, переходив у ніч.

Припаливши цигарку і глибоко затягнувшись, попішкував до рогу, а потім навскоси через перехрестя. Над вікнами ірландського пабу мерехтіла різдвяна ілюмінація, мов розпорошене по стіні світло. Столики знадвору давно прибрали, а разом з ними основу зі збитих дошок, застелену пропіленовим килимом. Фасадом одного з будинків здирався Санта-Клаус; вхопившись вільною рукою за драбину, другою тримав перекинутий через плече лантух.

Загасивши недопалок, чоловік спустився бетонними сходами під землю. В суботу опівдні на станції обмаль руху, кілька осіб чекало над краєм платформи. Його останні години в місті, куди приїздив, як закінчувалася весна, і покидав з настанням осені.

Все ще не полишала надія застати зиму. Останньої неділі його розбудив сніг, що падав і падав, встилаючи землю сліпуче-білою ковдрою. Тієї миті, коли вона ось-ось огорнула б його приємним, лагідним сяєвом, розплющив очі. Нетерпляче підняв жалюзі, проте снігопад розтанув разом зі сном, в якому прийшов.

Підземка вихором увірвалася на станцію. Коли заходив у напівпорожній вагон, важкий, збитий дух жбухнув у ніздрі. Низька повнява туркеня в хустині, не підводячись з місця, тримала рукою припаркований впоперек руху візок. Маля, схиливши голову набік, солодко спало. Старшенькі дівчата і молодший від них хлопчак, вмостившись на сидіннях позаду, грали в гру, ритм якої здався знайомим.

Трохи далі перемовлялися стишеними голосами хлопець і дівчина, напроти них заціпеніли муміями чоловік і жінка похилого віку, мовби їхнє відображення в дзеркалі часу. Проходячи повз них, чоловік зауважив, що вони так само тримаються за руки, як хлопець і дівчина напроти. Їхні обтягнені вкритою ряботинням шкірою пальці міцно сплелися, мовби вони боялися втратити одне одного в нетрях побриженого зморшками часу.

Випірнувши з підземелля, потяг линув над містом. Автомобілі внизу скидалися на жуків, які вперто сопіли вперед, зупиняючись на світлофорах. Чуже життя являлося з глибини освітлених кімнат сценками, що змінювались одна за одною; щось родинне ширилося звідти, затишне і просте. Від жінки, яка на балконі тріпала покривало, повіяло теплом і домашністю. Попри відстань і скло, що розділяло обох, його пройняв цей неповторний, збудливий повів. Розділені вулицею погляди на секунду зустрілися. Потяг понісся далі, а жінка все ще стояла з покривалом у руках. Чоловік раптом здався собі останнім кочівником планети.

Заходили і виходили люди, декотрі пересідали в сусідній вагон, інші займали вільні місця або стояли, взявшись за поручень. На одній із наступних зупинок зайшли чоловік і жінка його віку в синтетичних костюмах, що облягали тіла, підкреслюючи їхню спортивність. Ще трохи пропливши над містом, потяг пірнув у підземелля, а невдовзі знову випірнув на поверхню. Хлопець і дівчина вийшли на тій самій станції, що й він, тоді як їхні відображення в дзеркалі часу залишилися.

Проминаючи вагон, в якому допіру їхав, помітив у протилежному кінці самотнього пасажира. За подушку безхатькові правив набитий, мов клунок, пакет з рекламою супермаркету — того самого, в якому купував житній хліб і картопляний салат. Двері вагонів зімкнулися, і потяг рушив, стрімко набираючи швидкість. Опущеність стерла з безхатька вік. Западина рота тонула в роками неголеній, злиплій брудними віхтями бороді, мов кепсько зарубцьований шов.

Дійшовши до краю платформи, чоловік на мить зупинився, як того разу, коли забрів сюди вперше. Перед ним стелилася ріка, до якої вирушатиме знову і знову. Ріка прямувала на південь, широка та повновода, її плесо сріблилося лускою велетенської риби. Вода рухалася спроквола, наче зовсім не квапилася: чи то липневе сонце розморювало її, чи усвідомлення власної могуті. Ген, по той бік, стелилися луки, поцятковані приземкуватими хатинами.

Річка текла двома рукавами, розділеними смугою суходолу: одним курсували кораблі, в іншому влітку купалися відпочивальники, а у відлеглішій частині тренувалися байдаркарі; вдалині, за хмарочосами, що впиралися в небо, вона вливалася в обрій, мов в океан. Острівний пагорб, вузький і видовжений, тягнучись упродовж кількох кілометрів, нагадував доісторичну рептилію з випнутим над водою хребтом.

Вода заворожувала, не даючи відвести погляд. Рух плеса, розмірений і неспинний, виражав щось величне та невимовне, а під тим величним та невимовним — незбагненну скруху, наче саме життя. Можна було годинами дивитися на її плин, не помічаючи часу. Мости тримали клямрами береги, скидаючись на потьмянілі, знебарвлені дуги веселок, на закамʼянілі тіні від гри сонця й вологи після давно відгомонілих гроз.

Захотілося доторкнутися до води. Ступив на найближчий камінь під берегом, а звідти на останню, на дві третини занурену, мов айсберг, брилу. Присівши, провів долонею вздовж поверхні, наче погладив звіра, а тоді вернувся на бетонні східці. Бліде сонце пробилося на мить із-за хмар, посрібливши воду.

Крижні та лебеді, а між ними сріблясті, наче створені з мерехтіння води, річкові мартини підпливли впритул до берега, сподіваючись харчу. Мартини нагадували голубів, наче вода змила з пір’я бруд і порохи площ та громадських скверів.

Сміливець-селезень вичалапав з води, і так стояли вони, чоловік і птах один напроти одного, розділені сходинкою. Крижень вивчав чоловіка чорною перлинкою ока, поміщеною, мов коштовність в самшит, у сиз, що й такої непривітної днини переливався темно-зеленими та бузковими відтінками, доки, збагнувши, що нічого не отримає, докірливо крякнув і вернувся у річку. Флотилія, мов по команді, відчалила, і чоловік знову опинився сам.

У кронах безлистих дерев, застиглих на острові в німотному, спрямованому в небо голосінні, чорніли порожні гнізда, мов потьмянілі сонця. Мовби сонце згасало разом із літом. Чоловік узявся лічити їх, та, перемайнувши десяток, облишив. Десь там, поміж них, заплуталося в сизій павутині сонце липня, коли вперше спустився сюди.

Нікого, жодної душі, тільки за порослим густими чагарями насипом шурхотіли автомобілі. Розриті собаками кролячі нори у схилі мали вигляд самотній, неприкаяний. Трохи далі асфальтова доріжка перейшла у видовжену, залиту бетоном площу з лавами у проміжках заїздів і виїздів. Улітку тут панувало велике пожвавлення маленького порту. В цьому місці, розтягненому на сотні метрів, причалювали плавучі готелі під швайцарськими, болгарськими, німецькими і мальтійськими прапорами, щоб висадити на берег туристів-пенсіонерів, які збували час у круїзах, тоді як подорож їхнього життя наближалася до завершення.

В кінці площі, за майданчиком з тренажерами, стриміли в небо порожні флаґштоки, призначені для прапорів країн, через які текла річка, ділячи навпіл міста і ландшафти. Металеві стовпці для швартувальних линв безцільно маркували порожню пристань. Сів за тренажер, схопив поручні і потягнув на себе. Веслував повільно, та небавом рухи втрапили в ритм — швидший і швидший, наче хотів відірватися від чогось невидимого, залишити його назавжди позаду.

На секунду ще раз пробилася смужка сонця, крізь сірі хмари проступив блідий диск, а вже по хвилі знову задощило. Від крапель розходилися дрібні кола, течія підхоплювала і змивала їх. Небавом шемріт річки змінився на шум автомобілів, що шурхотіли мокрим асфальтом набережної.

Коли йому виповнилося шістнадцять, доти абстрактний час зосередився на запʼясті у вигляді круглого циферблата, вправленого в позолочений корпус. Годинник мовби відтворював цокання його власного серця, лічачи не секунди, а пульс. Дивився, як біжить уперед секундна стрілка, відштовхуючись від проділок, мов від трампліну, закликаючи і його не зволікати. На той час найгірше вже сталося.

З бородою скидався на давньогрецького філософа. На котрогось з апостолів, які прагнули не відрізнятися від учителя, за яким пішли, облишивши звичні ремесла, що забезпечували їх прожитком. Якусь хвилю примірявся, доки, відклавши під скептичним поглядом візаві електроголярку й озброївшись за браком ножиць кухонним ножем, узявся крок за кроком обчихмашувати піврічний заріст.

Йому ще не виповнилося сімнадцяти, як мав статуру сформованого чоловіка. Відклавши ніж, увімкнув електроголярку і заходився зголювати рештки нерівно покромсаної бороди, змушуючи прилад натужно гудіти й проходити ті самі місця знову і знову, наче готувався до урочистої події, тоді як більшість подій були сірими ланками в загальному ланцюжку безподієвості. Й ось на нього дивилася зовсім інша особа. Чоловіка збентежила глибина власного перетворення. Візаві в дзеркалі також помолодшав, і лише очі були очима людини, в якої за плечима роки і досвід.

Защепивши валізу, наче вчора приїхав, а сьогодні вирушав назад, поправив комір сорочки, почуваючись дещо незвично. Возив її з собою, проте оце вперше вдягнув, так само як уперше скористався електроголяркою не після, а перед поверненням. Присівши на край ліжка, озирнувся на ту іншу, неторкнуту частину, наче на ній лежала невидима, безтілесна істота, а тоді підвівся і пішов.

На тлі парашутиків, що повільно опускалися за вікном, зелень вазонів на широкому, такому самому білому, як сніг, підвіконні, здалася раптом насиченішою.

Відклавши підручник, підійшов до письмового столу і, перемістивши стілець до підвіконня, поставив на нього малюка. В хатніх штанцях і камізельці малюк скидався на ґномика. Юнак обережно поклав свої долоні йому на плечі, і так удвох вони спостерігали за дійством.

Щось було в малюкові, що заражало: ота втіха, коли дивився, як падає сніг. Під його зачудованим поглядом сніг перетворювався на щось незвичайне, як у казці. Малюк здатний був прикипіти до вікна і простояти так годинами, мовби прагнув туди, до сніжинок, наче він — одна з них.

Перший сніг випав, ще як дерева стояли в золоті, та через годину від нього не залишилося сліду, і лише крап­лі виблискували на листі, мовби воно справді металеве.

Ніхто на світі не чекав зими так, як малюк, отих сніжинок, наче вони — не буденне явище, а незбагненна містерія. З кожною хвилиною сніжинок більшало, доки картина за вікном перетворилася на густий снігопад. Білий пух осідав на асфальті, на безлистих деревах, збирався на виступі за шибою.

Споглядання снігопаду розбуркало в юнакові голод, він зняв малюка зі стільця, і той потюпав за ним. За кухонним вікном падав такий самий сніг, щільний і лапатий, тепер він сипав з настирливою щедрістю. Уплітаючи бутерброди, юнак з цікавістю роздивлявся малюка, поглинутого заворожливим видовищем.

Сніг зробив обох спільниками. А були такими несхожими! Різниця у віці лише поглиблювала відмінність. Юнак із продовгуватим лицем, ледь випнутим уперед, наче витесаним, підборіддям, виразними бровами, прямим носом, темною чуприною, що свавільно куйовдилася над чолом, широкими плечима, міцною статурою і поставою, як у дорослих, і малюк: тендітний, білявий, однаковою мірою лагідний зовні і всередині — цілковита протилежність.

Завдяки своєму вікові юнак дещо тямив про те, як влаштовано світ, цікавився парадоксами і таємницями, зичив по книгозбірнях науково-популярні розвідки та енциклопедії, щоб самотужки в усьому розібратися, проте деколи ловив себе на химерному відчутті, наче малюкові відомо щось більше, ніж стоїть у книжках.

Дощ припинився. Вуличні ліхтарі не давали темряві зімкнути обценьки. Під світлом неонових ламп мокрий тротуар блищав, а також асфальт на дорозі.

Поставивши валізу на сходинку, що вела до брами, яка заклацнулася позаду, дістав цигарку і припалив. У вікнах нового будинку, вклиненого між старими, світилося, мовби хтось на замовлення увімкнув лампи, за винятком трьох шиб другого поверху, в яких зачаїлася темрява, вдивляючись звідти в чоловіка, вивчаючи його риси, гейби прицінюючись.

Випустивши останній дим і розтерши недопалок, невідь-чого зволікав. З автомобіля, що саме зупинився під новим будинком, вийшли жінка, чоловік і двоє дітей. Спостерігав за їхніми діями, за злагодженістю, наче їх відшліфували, рухів. Сімʼя проведе разом цей вечір і завтрашній день, а в понеділок розійдеться, щоб сходитися ввечері і на сніданок, і так до наступних вихідних. До того дня, коли хлопець і дівчина підуть геть — хтось першим, хтось другим, можливо, ніколи більше не повернувшись туди, як одного разу пішов і не повернувся він.

Першим зник у будинку хлопець, за ним жінка з дівчиною, після чого настала черга чоловіка. Замкнувши багажник, очільник сімейства пильно оглянув автомобіль, висадив на плече торбу, однією рукою стиснувши дужки, а другою підтримуючи зісподу, і боком втиснувся у вхідні двері.

Спершу світло спалахнуло в одному вікні, потім у другому. Дочекавшись, наче умовного знаку, коли воно засвітиться в крайній кімнаті, за якою новий будинок прилягав до старого, чоловік узяв валізу і непоквапки почимчикував вулицею до перехрестя. Припарковані вздовж тротуару автомобілі дрімали, мов караван, що зупинився на ночівлю. На розі чоловік озирнувся — світла у трьох останніх вікнах нового будинку продовжували горіти.

Щось стримувало, не даючи піти незворушно і безоглядно, як попередні рази. Санта-Клаус усе ще перебував між другим і третім поверхом, наче чекав на нього, й ось вони опинилися вдвох о цій порі на цій вулиці, де не було більше жодної душі.

Потяг вихором увірвався на занишклу в кунянні станцію. Тримаючись за поручень, дивився, як зникала платформа, наче то не він віддалявся від неї, а вона стрімко вислизала з-під ніг.

Тільки-но тунель перетворив вагонні шиби на дзеркала, як напроти нього виринув такий, як він, чоловік — вони опинилися настільки близько, що він бачив кожну рису свого візаві. Ретельно виголені щоки лисніли, а давно не стрижена чуприна кошлатилася так само, як у нього. І те саме на обох вбрання, як у близнюків. І валіза достоту, як його. На станціях візаві щезав, мовби кудись відлучався, відтак обоє знову мовчки дивились один на одного.

Коли прокинувся, малюк сидів, втупившись кудись широко розплющеними очима. Світло вуличних ліхтарів, просочуючись крізь штору, орізблювало його заціпенілий силует.

«Що трапилося?» — юнак запитав неголосно, щоб не наполохати малюка: може, той так спав — навсидь і з розплющеними очима. Юнак читав про сноброд, які ходять уві сні, не усвідомлюючи цього; безпроблемно пересуваються вертикальними поверхнями, як-от будинковим муром. Якось у школі з цього приводу спалахнула суперечка, в якій юнак взяв участь.

Малюк відповів не відразу. Те, куди дивився, повністю поглинало його увагу. «Бачиш світло?» — проте там, куди вказував, панувала темрява. Юнак хотів щось сказати, але малюкова зосередженість стримала його. Коли був таким, як малюк, також чимало фантазував.

Неохоче покинувши ліжко, сонно почапав до вмикача. Таким сам скидався на сноброду. Світло осяяло високий пенал для одягу, етажерку, нижня частина якої належала малюкові, а верхня йому, книжкову шафу, що повністю перебувала в юнаковому розпорядженні, письмовий стіл, стілець перед ним з вигнутими планками спинки, мов струнами музичного інструмента, ліжко і малюка на ньому, застиглого, мовби висіченого зі слонової кістки. Стрілки будильника наближалися до півночі — ще кілька хвилин, і настане нова доба.

Відсунувши стілець, юнак заліз під стіл і обмацав стіну, демонструючи малюкові, що там, де тому ввижалося біле світло, нічого немає. Проте малюк далі сидів, дивлячись кудись крізь юнака. «Нумо спати», — мовив, вибравшись з-під столу. Обережно поклав малюка, по-батьківському накривши ковдрою, а тоді вимкнув світло і теж ліг.

Станція, на якій вийшов, розташовувалася майже на одному рівні з землею, відділена з обох боків від дороги рядами дерев. Із задертим угору вздовж стовбурів голим гіллям вони скидалися на похмурих вартових, які виструнчилися вздовж скорботного шляху. В кроні одного з дерев чорніло порожнє гніздо, об галузку іншого зачепилася повітряна кулька, наче хтось привʼязав її, як прикрашають різдвяну ялинку. Гелій, яким її наповнили, тягнув кульку в небо; вона мовби прагнула летіти й одночасно боялася, своєю яскравістю ще більше оголюючи чорноту дерев і надаючи їй якоїсь бентежної невблаганності. Трохи далі за станцією потяг знову пірнав у тунель.

Трамвайна зупинка тулилася під метрополітенівським віадуком. Транспортні сполучення перетікали одне в інше, дотикаючись і перехрещуючись, вкриваючи місто паралелями й меридіанами, мовби ще одну планету на великій планеті Земля.

Підсвічена реклама у вітрині зупинки запрошувала в Париж та Лісабон, ґарантуючи незабутні враження. Обидва міста здавалися химерними й недосяжними. Від цигаркового диму, що бгався в повітрі, не розсотуючись, вони поставали ще примарнішими, мовби лежали на краю універсуму.

Приваблений рекламою, не відразу зауважив прикріплене на стовп поверх реґулярного розкладу руху оголошення, в якому від імені управління комунального транспорту повідомлялося великими друкованими літерами, що у звʼязку з ремонтними роботами трамваї на вихідні не їздитимуть. Управління вибачалося за тимчасові незручності.

Пропустивши таксі, перетнув вулицю і попішкував уздовж трамвайної колії. Ще не досягнув наступної зупинки, як повз нього промчала, пронизливо заливаючись, швидка. Виринувши нізвідки, вона вже за хвилю зникла в бічній вуличці. Сирена долинала тихіше і через те якось розпачливіше, перетворившись перед тим, як умовкнути, на жалісливе квиління, подібне до ячання річкових мартинів.

Незчувся, як спорожнив пачку, й ось зараз добув останню цигарку. Купував увесь час те саме куриво — в автоматах, тютюнових крамничках, кіосках. Брав тільки тому, що воно попалося йому тут першого разу, коли закінчилися блоки, які привіз із собою. Міг натиснути на будь-яке інше зображення, як у безпрограшній лотереї.

Глибоко затягнувся, дослухаючись, як дим розтікається всередині приємним теплом, а тоді випустив його ніздрями. При кожній затяжці кінчик цигарки спалахував яскравою цяткою, мов червоне світло світлофорів, вимкнених, однак, цього сльотавого суботнього вечора, коли руху на автошляхах різко поменшало, а більшість тих, хто мав повернутися, вже сиділи в своїх домівках.

Вулицею, що відбігала від центру, мов промінь від сонця, трамвай їхав, нікуди не звертаючи, до самого кінця, де, заарканивши тузінь приземкуватих хатин, що злякано припали одна до одної, вирушав назад. Там, де він розвертався, спиналися перші заміські пагорби. Чоловік простував тепер у тому напрямку по вільній колії.

Світло млоїлося знизу, з-над полакованого плінтуса, де стіна переходила в паркетну підлогу, і так щоразу. Намагався зʼясувати, наскільки ймовірне щось подібне, але жодної зачіпки не знайшов. Всяке світло має своє джерело — від настільної лампи до полярного сяйва, людина проникла набагато глибше, ніж будь-коли, наблизившись впритул до суті.

До появи малюка юнак поставився з недовірою, навіть підозрою, однак поступово вони зблизилися. Малюк привʼязався до юнака, і, де тільки могли, були разом. Побоювання, що малюк зазіхатиме на його королівство, виявилися перебільшеними. Якось малюк приклався олівцем до його підручника, юнакові це не сподобалося, але малюк дивився на нього таким поглядом, що він так нічого і не сказав. Ті роки, коли був сам, здавалися юнакові далекими і неправдоподібними. Лежачи в ліжку, інколи думав про той час, що хутко канув у небуття.

Юнакові ранні роки проминули в гуртожитку, в довжелезному коридорі, що його памʼятав, бо часто там бавився, — з дверима на один штиб по обидва боки, спільним вмивальним приміщенням у кінці і кухнею напроти сходів. Якось його запопав страх помилитися дверима, і він рвонув коридором, доки зашпортався і розгерепив коліно. Та вже невдовзі заходив у ті інші приміщення, що, сховані за такими самими дверима, як їхні, мало чим різнилися: там також стояли ліжка, стіл, шафа. На той час він уже приятелював із дітьми, які там мешкали.

Уродини відсвяткували разом із новосіллям; пахло тиньком, і все було таке нове. Юнак задув гамузом усі свічки на торті, а небавом народився малюк. То було двокімнатне помешкання зі спальнею для батьків і дещо меншою дитячою, що якийсь період належала йому, тепер же вони ділили її на двох.

Займаючись власними справами, забував про малюкову присутність. Бувало ж читав для малюка книжечки — ті самі, які свого часу батьки читали йому, проте й пару нових, одну з яких вибрав самотужки, коли малюкові виповнилося три роки. Білявий ґномик годинами роздивлявся ілюстрації, не тривожачи його, деколи ж юнак лягав на підлогу, і разом складали алюмінієвий конструктор, яким юнак давно вже не бавився.

Юнак втаємничив малюка у свій намір стати винахідником. По суті, крім нього, малюк нікого не мав, та за великим рахунком в юнака теж був лише малюк. І хоча мав чимало приятелів, певною мірою вони з малюком були лише вдвох на світі.

В день, коли випадав сніг, він возив малюка на санах, відклавши заради цього решту справ. Постеливши плед і всадовивши малюка, хапав віжки і трюхикав свіжо втоптаною сніговою стежиною до схилу за останнім у їхньому ряду подвір’ям, там передавав віжки малюкові і, підштовхнувши сани, гнався наввипередки із ними. В напливі непоясненної енергії піднімав сани разом із малюком на висоту випростаних рук і тримав — хвилину, дві, три, як спортсмен штанґу. Схил складався з двох рівнів — нижчого і вищого; почавши з нижчого, небавом переходили на вищий, юнак брав малюка на коліна, і тоді мчали удвох, розбризкуючи сніг. Малюк повністю довіряв юнакові, пишаючись ним, його силою та прихильністю.

Присвячував малюкові не так багато часу, не міг скрізь брати його з собою — в юнака було власне життя, свої плани і свій, вже майже дорослий, вік. Та коли випадав перший сніг, возилися ще й потому, як наставали сутінки. Білий смуш іскрився під сяйвом вуличних ліхтарів, сповнюючи шлях домів ворожбитством. На вічно блідих, як слонова кістка, малюкових щоках палахкотів щасливий румʼянець.

Метрополітенівський віадук розсікав вулицю на дві частини, разюче неподібні одна до одної: коротшу, яскраво освітлену, гамірну, повну крамниць, піцерій, ресторанів, і довшу — малолюдну, принишклу, наче життя зненацька покинуло її. Утім, нею тяглися будинкові ряди, посічені поперечними вулицями на квартали; і крамниці тут теж існували, щоправда, не так густо та й о цій порі вже замкнені.

Вулиця стелилася ще доволі далеко і десь там губилася в сутінках — темних, товстих, мовби загуслих із відстанню. Центр позаду скидався на острів, разом із вуличними ліхтарями його освітлювали вивіски, реклама і вітрини. Там вирувало життя, тоді як попереду чатували тиша і темрява, сяк-так розріджена ліхтарями, що намагалися відігнати її ген за місто.

У тьмяному, приглушеному внутрішньому освітленні поодиноких ресторанчиків сиділи самотні відвідувачі, мов нерухомі манекени; в одному за довжелезним столом з масивного дерева розмістився гурт чоловіків, наче апостолів за трапезою.

Цигарковий автомат на мурі біля входу до тютюнової крамниці звихрив приємне відчуття. Вкинувши кілька монет, натиснув на зображення. Час підігравав йому, щедро даруючи хвилини. Над виставленими у вітрині люльками, кисетами, мундштуками плакатний ковбой у шкіряних штанах, чоботах зі стесаними каблуками, розщіпненій на грудях сорочці і низько нацупленому капелюсі безжурно смалив мальборо. Барви безнадійно виблякли — на відміну від погляду, який не втратив викличної жевжикуватості.

Cобі залишав приблизно третину. Міг би заснувати курси ощадливості, але людині властиво жити на широку ногу — життя коротке, і вона прагне насолодитися ним, тож таких курсів ніхто не відвідував би.

З тієї третини оплачував комунальні послуги і власні потреби — настільки несуттєві, що до початку нової поїздки завжди щось залишалося. Інших дві третини сортував на стосики, мовби лаштувався до гри. Щось зʼявлялося в його погляді, якийсь відблиск азарту, ніби зараз візьме і зробить ставку. Наче поведений, як кохаються у поштових марках, мініатюрних автомобілях, лискучих фігурках з ебенового дерева, перетасовував банкноти, котрі пошурані, котрі новісінькі, ще хрусткі.

Загорнувши кожний стосик в газетний аркуш, згрібав усе і вирушав у свою найвідповідальнішу, вигадану ним самим подорож: тисячократ ближчу, ніж поїздки на заробітки, та якоюсь мірою він ішов до неї багато років. Туди, куди їх привозив, заощаджених коштів вистачило б на невеличкий маєток.

Зупинки були прапорцями на дистанції, відлічуючи останні відтинки до фінішу. Проклав би цей шлях навпомацки, так добре знав його за ці роки. О цій порі в цьому керунку, в якому життя нишкло так само швидко, як у кварталі, де винаймав комірчину, ніхто не йшов. П’ять прогонів, відтак праворуч до першого перехрестя, потім ще раз праворуч. Наче в грі.

З наближенням неон, яким ясніли назустріч зупинки, мов зірки на шляху галактичної подорожі, набував обрисів. Реклама мовби заповзялася переконати його, як вдаються до повторних спроб, коли не вийшло з першого разу.

Він ніколи не був у Парижі і Лісабоні, та будь-якої миті міг сісти і поїхати. Думка спалахнула, мов іскра з недопалка, зараз же й згаснувши. Нітрохи не баглося кудись вирушати: наставала пора і вертався додому — туди, звідки прибув.

На нього чекало завдання, яке виконає, як усі попередні рази, не відкладаючи в довгу шухляду, щоправда, цього разу не на жарт забарився. Поставить, переступивши поріг, валізу і навіть не роздягатиметься, як завше, щоби перепочити, поринувши в короткий міцний сон, після якого місто, звідки приїхав, здавалося намареним, і його праця на будівництві, і річка, тиха та повновода, певна власної величі. Ніби нікуди й не вирушав. Наче подорож — парафраза глибокого сновидіння.

Сплачував борг, дарма що нічого нікому не завинив: ні копійки. Людина залишає по собі гору сміття — сотні зайвих абищиць, за які тримається, як каліка за кульбу. Після нього залишиться небагато. Коли йому виповнилося шістнадцять, взяв у дорогу лише годинник. Речі здатні викликати привʼязаність й аберації памʼяті. Годинник показував час.

Садиба перебувала в страхітливому стані, ніби в ній давно вже ніхто не мешкав, проте це була саме та адреса. Дощ, протікаючи крізь дах, понищив балкон і частину фасаду — ще трохи, і руйнація стала би незворотною.

На поіржавілій брамі, що закривала вхід на подвірʼя, висіла прикріплена дротиками до металевих прутів скринька. Її завиграшки міг відвʼязати будь-хто, якби захотів, проте навряд щоби хтось наважився обкрадати тих, в яких усе вкрадено. Простір заріс, лише лава напроти входу і бетонні піали обабіч, з яких боязко виглядали миршаві квіти, вказували, що тут хтось жив. Майданчик у глибині подвірʼя, на якому ніхто не бавився, справляв враження химерної неприторенності. За спинку лави була зачеплена сітка з мʼячами та забавками, жалюгідним і не першого блиску скарбом; кілька мʼячів здулося, решта були добряче пошурані. Дитячий автомобіль без передніх коліс вперся поруч у бордюр.

Незадовго до Миколая хтось почепив у вестибюлі будівлі, де чоловік працював, оголошення з адресою сиротинця і доброчинним рахунком. Оголошення висіло ще й тоді, як свято Миколая опинилося позаду, а небавом проминуло й Різдво; ніхто не знімав його.

Піднявши дашок, витрусив вміст свого гаманця, а невдовзі приніс перший привезений з-за кордону заробіток. Вкинувши в скриньку для пожертв, натиснув дзвінок, а тоді відступив так, щоб його не помітили, і став чекати. Спливло чимало хвилин, заки на ґанку зʼявилася жінка. Нікого не побачивши, вона ладна була вже зайти назад, як щось зупинило її, спонукавши пошкандибати до хвіртки. Щось безнадійне було в її важкій опецькуватій фігурі. Добувши банкноти, жінка злякалася, наче з нею втнули не надто дотепний жарт. Коли вона врешті зникла в будинку, чоловік докурив цигарку і вийшов зі сховку. Щороку, коли натискатиме на дзвінок, на ґанку зʼявлятиметься ця сама ядушна постать і так само чапатиме до хвіртки, тягнучи ногу і раз у раз зупиняючись відсапатися.

Ішов повз мури, брами, поодинокі автомобілі, що дрімали край шляху. Біля порогу однієї з камʼяниць стояли кілька картонних коробок з книжками, відеофільмами, побувалим в ужитку канцелярським приладдям і настільною лампою із зеленим, мов літня трава, абажуром. Згорблена, покладена зверху на файли, тримачі і скріплювачі, вона нагадувала скулену істоту. Речі, які ще кілька годин тому комусь належали, можна було вільно брати.

Від пересиченого вологою повітря картон починав мʼякнути. Той, хто виставив коробки надвір, більше не потребував їх. Мабуть, невідомець уже зʼїхав з адреси, покинув місто і перетинав кордон, звільнившись від усього, що надбав у цьому місті, віддавши минуле минулому, наче кесареві кесареве. Якоїсь миті чоловік теж почав усе з чистого аркуша.

На іншій коробці лежала розгорнена «Книга рекордів Ґіннесса». Хтось докладав зусиль, встановлюючи їх, аби тільки потрапити на її шпальти, а хтось опинився там, зовсім того не прагнувши. Світлини, яким було заледве кілька років, здавалися безнадійно застарілими. Це стосувалося й багатьох рекордів, про які повідомлялося. Щось двозначне було в тому, як завмер на розгорнених сторінках час.

Коробки перенесли його на рік назад. Тоді його увагу привернула прямокутна дошка з пришпиленими фотографіями, між ними — кілька поштівок. Можливо, котрась зображала Париж чи Лісабон. Зі світлин усміхалися хлопець і дівчина. На дошці з коркового дерева було ще чимало вільного простору.

Долі громадилися інші речі, складені в такі, як ці, картонні коробки, щоправда, їх не роздаровували. Кухонне начиння заповнювало пластиковий кошик бузкового кольору — дешевий світлий посуд, і лише карафка для молока до кави мала екзотичний блакитний візерунок на білому тлі, наче її привезли з котроїсь подорожі, закарбованої на зображеннях; плюс баняки та недорога кавоварка з кавником і пакунком одноразових фільтрів.

Чоловік здалеку впізнав хлопця і дівчину. Автівка, в яку вантажили речі, чекала кілька десятків метрів вище вулицею, старенький форд, та це не мало жодного значення. Ніщо не має значення для тих, які закохані. Що не вміщалося в багажник, хлопець і дівчина прилаштовували на задньому сидінні, ощадливо використовуючи обмежений простір. Вони також мали настільну лампу: витягнувши шию, вона глипала допитливим оком на людей. Можливо, хлопець і дівчина зараз в Парижі чи в Лісабоні, де відсвяткують Різдво. Якщо сподобається, вони залишаться там назавжди — в котромусь із тих спокусливих міст.

За весь час чоловік тричі змінював житло: дитиною разом з батьками робітничий гуртожиток на помешкання, згодом батьківську оселю в рідному місті на студентський гуртожиток у сусідньому, нарешті гуртожитську кімнату на однокімнатне помешкання, свою постійну адресу.

Але по-справжньому важило лише одне переселення — з дитинства в дорослість. У те інше, нове місто прибув не по літах зрілою людиною. Сталося воно раптово, зненацька, одним рубом. Юність вивітрилася, мов охмеління, і хоча все докорінно змінилося, більше не змінювалося нічого.

Після прогулянки в місто бачив уві сні білу галявину, через яку бігло біле хлопʼя, простягнувши до нього сповнені сяєва рученята. Бачив також людські силуети, що світилися сизою білиною, як фосфор, зʼявляючись і зникаючи, байдужі до нього, і тільки біле хлопʼя сяяло назустріч йому білим усміхом. Дивне враження огорнуло його.

Подумав про прогулянку в заполонене туристами середмістя, наче знову опинився там, де людські потоки, святкова ілюмінація, собор з іконою, сувенірна крамниця з плюшевим ведмедем-катеринником й усміхненими різдвяними зірками і звідки вернувся далеко за північ, щоби під тихі, ледь чутні награви джінґлбелз, що млоїлися крізь простір та мури, наче ведмідь десь поруч крутив катеринку, провалитися в забуття.

Сни стиралися разом із прокиданням, деколи після них залишалися непевні марева, повільно розсотуючись, як осінній туман. Досі з дивовижною виразністю памʼятав сни дитинства, так що й саме дитинство поставало, мов сон. Ті видіння були абсурдним коктейлем дійсності й вигадки, досновуючи на власний смак те, що трапилося за дня; змережаний ними світ існував лічені хвилини, а йому здавалося, наче провів у їхніх просторах тисячу років. Накочуючись, мов хвиля на берег, вони поставали такими ж яскравими, як освітлені ілюмінацією вулиці пізньовечірнього середмістя.

Сон розбуркав його, заполонивши думки. Спробував розворушити памʼять, перебравши все, що наверталося, але нічого подібного не знайшов.

Житлові квартали зникли за останнім перехрестям. Автомобіль уже чекав, переобладнаний під пасажирські перевезення напіввантажний «Мерседес». Віддавши валізу, чоловік перейшов на протилежний бік і запалив цигарку. У вікнах фабрики, триповерхової цегляної споруди, під якою припаркувався бусик, світилося. Накрапав дощ.

З-під накриття, що тягнулося вздовж складу по інший бік, чоловік спостерігав, як порався водій, час до часу міняючи вже зафрахтовані речі місцями. То були валізи, пакунки, бандеролі, хтось передав для когось дитячий візок. Бусик ніколи не виїздив вчасно — якийсь пасажир неодмінно запізнювався.

Цього разу вони чекали на жінку. Водій набирав номер, проте звʼязку з нею не було. Вдивлявся в автомобілі, рідкісні в цьому місці й о цій порі, проте всі вони проїздили, не зупиняючись.

Якоїсь миті побачили дівчину і юнака — вони помітили їх одночасно, чоловік і водій. Закохана пара наближалася з глибини ночі, тримаючись за руку, у вільній руці дівчина несла троянду.

Дійшовши до перехрестя, хлопець і дівчина зупинилися, їхні губи злилися в цілунку. Ось зараз дівчина зверне до них, водій заведе мотор і вони рушать. Однак голос, з яким водій спілкувався напередодні, належав жінці середнього віку. Розійнявши обійми, закохані попростували далі, троянда була їхнім єдиним багажем. Віддаляючись, їхні постаті перетворювалися на невагомі, зіткані з етеру субстанції.

Пасажирка, через яку затрималися, так і не прийшла.

Востаннє він простував цією вулицею двадцять пʼять років тому. Повернувся несподівано для самого себе: купив квиток, сів і поїхав.

Колеса стукотіли повз села, поля та ліси, наче щойно напередодні сидів отак біля вікна з відштореною фіранкою в наполовину порожньому плацкартному вагоні, мовби вчора поїхав, а сьогодні вертався. А потім пішкував вулицею від вокзалу, через привокзальний майдан з ятками та кіосками, повз садиби, дво- і триповерхові будиночки, попри шкільне подвірʼя з новим навчальним корпусом у глибині під затінком кленів.

Віддалявся від вокзалу, від потяга, яким прибув, від центральної частини міста, залишаючи збоку квартал за кварталом, доки опинився під черешнею на розі продовгуватого багатоквартирного будинку. Ноги самі несли його.

У зеленому листі чорніли ягоди, як тоді, коли покинув місто. Плоди мовби чекали на нього, знаючи, що одного дня — хай не скоро — він повернеться. Дерево покрислатішало, подавшись вперед, наче того далекого світанку хотіло вирушити разом із ним.

Сонце стояло високо в небі серед нескінченної блакиті. Безслідно зникло, наче випарувалося, озерце, в якому влітку купався, а взимку бігав на ковзанах, і не було засмагальників на розкладених вздовж травʼянистого берега рушниках, за яким починалося футбольне поле, тоді як з протилежного, стрімкого боку купали у воді свої довгі коси верби.

Огинаючи спортивні майданчики, схил впирався в двоповерхову будівлю спортивного комплексу, і в тій частині, що прилягала до футбольного поля, спиналися ярусами глядацькі лави. Раптом футбольне поле ожило; стежив за пересуванням гравців, за мʼячем, який то наближався, то віддалявся від воріт.

Він не відразу розшукав те місце. Коли жив тут, ресторанів було обмаль: у центрі напроти ювелірної крамниці, звідки походив його годинник, і при міському готелі, повз який пролягав шлях до школи. Ресторани відчинялися пізно і пізно зачинялися, тоді як промислове, фабричне місто прокидалося рано і так само рано лягало спати.

Памʼятав кожний закапелок, найменший виступ. Усе, як колись, лише всередині щось тупо нило. То було його місто, яким ішов, наче по плитах, під якими мерці. Липи лаштувалися цвісти над мовчазними могилами.

Ще нікого не було, тож подався до скверу між медичним інститутом, ратушею і філармонією. Сидьма на лаві спостерігав за хлопчаком на триколісному велосипедику. Якоїсь миті малий наблизився до нього, виклично задерши голову в кучерях.

Однокласники змінилися — хто більше, хто менше, не всіх одразу впізнав. Столики стояли довгим рядом, зсунуті один до одного і накриті мереживними обрусами, зі стравами, що рівномірно повторювалися, з келихами, відкоркованими пляшками, склянками, наповненими соком карафами, тарелями, ножами і виделками, мов на весіллі, хоча йшлося всього-на-всього про зустріч тих, котрі не бачилися чверть сторіччя. Навколо її очей і в кутиках вуст зʼявлялися, коли вона усміхалася, зморшки. Приїхав заради того, щоб зустрітися з нею: тут, за столом, міг нарешті зізнатися собі в цьому.

Заграла музика, над танцювальним майданчиком ожила дискотечна куля. Він вбирав запах волосся, вдихав змішаний із парфумами аромат жіночого тіла. Його партнерка підвела голову, і їхні погляди зустрілися. Після перерви був шкільний вальс, який вони кружляли із чвертьсторічним запізненням. Двадцять пʼять років тому він поїхав геть, нічого нікому не сказавши, ні з ким не попрощавшись.

А потім потеленькалися до школи. Мов спізнюхи, пробралися скрадливою черідкою на подвірʼя з розграфленим на асфальті метражем для кидання мʼяча. Котрийсь із них, ставши до лінії, відвів руку і довго примірявся, лаштуючись до уявного кидка. Подвірʼя завертало праворуч і завершувалося футбольним майданчиком і гімнастичними приладами. Коли їм було по тринадцять, у футбол ганяли самі хлопчаки. Й ось дорослі дядьки та цьотки вели неіснуючий мʼяч, бігли вперед, обмотували одне одного, перехоплювали, пасували, тріумфували, забиваючи гол. Наостанок розкоркували шампанське.

Розійшлися якось зненацька, без затяжних прощавань. Наче вранці побачаться знову: пролунає дзвінок, і вони сидітимуть за партами, розклавши зошити та підручники. Залишилися тільки він і вона, чоловік та жінка. Простували вулицею, як тоді, лише цього разу ніяково, ніби час перетасувався, і тоді вони були дорослими, а тепер недорікуватими підлітками. І почалася не зима, а літо.

Він провів її до зупинки. Його супутниця відмовилася від таксі. Раптом йому запраглося, щоб автобус не приїздив якнайдовше. Щоб місце, на якому стояли, перетворилося на острівець серед неозорого океану, де лише вона і він.

Фари скупо вихоплювали в сльотавої ночі шлях. Сидів біля водія, прихилившись головою до одвірка. Сон останньої ночі поглинув його думки. Вкотре заходився перебирати недочитану книжку свого життя.

Поступово його огорнула дрімота, солодка, як тоді, коли приходить спізніло і триває недовго, не давши зʼясувати нічого ні про галявину, ні про силуети на ній, лише усміхнене хлопʼя простирало назустріч йому сповненінезбагненного світла руки.

Та вже за хвилю знову опинився на галявині, якою пересувалися такі самі білі постаті, наче маріонетки, проте хлопʼя поміж них не було. Виринаючи нізвідки, вони йшли парами та поодинці, і зникали за невидимими лаштунками.

Хлопʼя не зʼявлялося і не зʼявлялося. Тепер він жадав зустрічі, був готовий до неї. Автомобіль петляв, здираючись звивистою асфальтівкою, блискучою від вологи.

Свідомість балансувала на тонкій межі між дійсністю і маренням, як човен без веслувальника. Північ давно проминула.

Сніг кружляв та кружляв, надолужуючи згаяні дні і тижні. Брав мороз, а їм було гаряче, як літньої спеки.

Дівчина дзвінко засміялася і кинулася навтіки, а він, зачерпнувши пригорщу снігу, побіг за нею. Зненацька дівчина зупинилася, виклично обернувшись, прекрасна і розпашіла.

Обоє були так близько, що відчували дихання одне одного. Його губи наблизилися до її вуст, проте він так і не поцілував її. «Сьогодні ще ні. Завтра», — сказав собі.

Двері зачинилися, автобус відʼїхав, а він подався через зебру і далі, тротуарами, доріжками та стежками, безпричинно щасливий. Зараз він візьме сани і возитиме малюка, як щороку, коли випадав перший сніг. Малюк надто довго прочекав на цю мить — зима невибачно забарилася.

Ніщо не насторожило — ні як простував засніженою доріжкою, ні коли піднімався сходами, перестрибуючи через приступки.

Прочитав у згорьованих очах матері. В закамʼянілому погляді батька, вічно молодого та енергійного й ось враз невимовно постарілого.

Сани ще довго припадали порохами в заглибині між холодильником і коридорною шафою, ніхто не займав їх.

Тієї зими снігу насипало, як ніколи.

Водій скинув швидкість, звертаючи з траси на яскраво освітлений острівець автозаправної станції.

На паркінґу перед крамничкою куняли автомобілі, в одному спали чоловік і жінка. Жінка поклала голову чоловікові на плече. Чоловік продовжував тримати рукою кермо — він був далеко не молодий, і жінка також. Дублянка, якою накрилися, наполовину сповзла. Лобовим склом текли дощові струмки.

Докурив цигарку. О цій порі зʼїздили з траси — розімʼяти ноги і випити кави. О цій порі людину зборює сон, підступаючи скрадливо й нечутно. Дощ, що в горах перейшов замість снігу в туман, тепер знову подужчав.

Давнє почуття спалахнуло з новою силою. Зустріч випускників розбурхала його, і спізнілий шкільний вальс, і те, як прошкували вдвох до автобусної зупинки. Десь там, у глибині, під купою попелу всі ті роки жеврів недотлілий вогонь.

Зненацька поїздка в рідне місто, чекання на сніг, спогади й сон сплелися в нерозплутний клубок. Бусик мчав мокрою трасою, звихрюючи позаду хвіст.

Тієї миті, як побачив хлопʼя, його пронизало світло — спалахнуло і згасло, наче хтось увімкнув і вимкнув жарівку.

А дощ знай не вщухав, скрапував на тріснуте скло годинника, що зупинився за кілька секунд до четвертої. Ген попереду злива переходила в сніг, який лагідно застеляв землю білою ковдрою.

Оглавление

Перед тим як висадилися інопланетяни

Муха

Гарні дівчата

Лола і Лала

Вона тебе більше не потребує, або Мистецтво вмирати

Кінцева станція

Григорів день

Пришелепкуватий Мишко

Він не грав у футбол

Ти собі не уявляєш цієї радості

Тисяча ґульденів

Повернення