Житія Святих - Вересень [Данило Туптало] (fb2) читать онлайн

Вступ

Найвидатніша праця української гагіографії з кінця XVII і початку XVIII століть - це монументальний твір Дмитра Туптала "Книга Життів Святих" - Четії Мінеї в чотирьох томах. Такими словами похвали сучасні історики української літератури представляють читачеві Четії Мінеї.

Це був один з останніх творів, друкованих у Києві без дозволу Московського патріярха, і він відображав істинну традицію Києва, яку Московська Церква вважала за єретичну або щонайменше, за вільнодумну, через те що Київська Церква прийняла деякі догматичні вчення Латинської Церкви.

Їх читали не лише українські та російські письменники XVIII століття, які позичали з Четіїх Міней мотиви для своїх праць, а також населення по селах України, оскільки ступінь письменності в Україні на той час був дуже високий - завдяки впливу Києво-Могилянської Академії, яка приймала студентів з усіх шарів суспільства і мала окремі бурси для бідних студентів. Важливим є свідчення щодо цього, подане в поемі Гайдамаки, з-під пера Тараса Шевченка, який згадує, що в неділі у них був звичай читати Мінеї - Життя Святих. Про популярність Четіїх Міней свідчать численні перевидання цього твору, які з'явилися до початку XX століття.

Перше видання Четіїх Міней вийшло в 4 томах, з яких кожен містив три місяці. Перший том, за місяці вересень, жовтень і листопад, видано 1689 р.б. Другий том з місяцями грудень, січень і лютий з'явився в 1695 р.б. Третій том з місяцями березень, квітень і травень був надрукований в 1700 р.б. Четвертий, й останній, том з місяцями червень, липень і серпень побачив світ в 1705 р.б.

У 1705 р.б. автор почав працювати над новим виданням Четіїх Міней. До цього завдання він взявся на прохання Києво-Печерської Лаври, і для цього повторно детально переробив перший том. Це друге видання, яким автор сам зайнявся, з'явилося вже після його смерті. Друге видання також складалося з 4 томів, з яких кожен містив три місяці. Перший том з'явився в 1711 р-б., другий - у 1714 р.б. і третій - у 1716 р.б. Четвертий том також був надрукований, але копія цього тому не збереглася через пожежу, яка повністю знищила будівлі монастиря в 1718 р.б.

З передмови, яка супроводжувала перший том Четіїх Міней і друкована в 1689 р.б., ми довідуємося про стадії, які привели до написання Четіїх Міней. Архимандрит Варлаам, автор цієї передмови, починає з того, що згадує: ті Четії Мінеї які привезено до Русі в IX ст., вже давно втрачені через напади татар, які нищили наші землі та монастирі і при тому знищили багато цінних книг, а між ними й Четії Мінеї. Тому ті, що бажають читати життя святих, змушені користатися книгами, писаними чужою мовою, які не завжди православні у своєму навчанні.

Далі він згадує, що першим, хто старався про виготовлення Четіїх Міней слов'янською мовою, був Київський митрополит Петро Могила, який послав монахів до Атонської Гори, щоб придбати копію Мінеї Симеона Метафраста. Він мав намір перекласти цю Мінею слов'янською мовою, але його передчасна смерть припинила ці плани.

Мрію митрополита Могили поділяв і його наслідник в сані архимандрита Києво-Печерської Лаври Інокентїй Ґїзель, який зібрав велику кількість рукописів і також послав до Москви по копію Великих Четіїх Міней митрополита Макарія. Однак війна не дозволила йому продовжити діло.

Його наслідник архимандрит Варлаам Ясинський пішов шляхом своїх попередників і почав шукати особу, яка була б здатна довести до завершення мрію його попередників. Розглянувши справу на Раді Монастиря, він передав це завдання Дмитрові.

Головними джерелами для життів святих він називає Мінею Симеона Метафраста, життя інших східних отців і святих, деяких західних святих, які трималися православного навчання, та грецьких істориків. У кінці він мимохідь також згадує про Великі Четїї Мінеї митрополита Макарія. Дмитро переробив весь цей матеріал, щоб у результаті дати коротші оповіді життів, які можна легко читати.

Ще одна передмова, супроводжувала другий з чотирьох томів Четіїх Міней. ЇЇ можна знайти в томі, який містить місяць грудень. Цю передмову виготовив сам Дмитро, щоб дати відповідь на закиди, які висунули проти нього після випуску першого тому. У ній Дмитро передусім підкреслює, що житія були написані в короткій формі, щоб дати людям можливість читати життя святих або стежити, коли їх читають. Він перелічує в передмові три помилки: перша стосується до датування в житті св. Иоакима і Анни, яких пам'ять припадає на 9 вересня. Друга - до числа цвяхів, якими Христос був прибитий до хреста. Третя помилка стосується до осіб Михаїла Валвоса і Михаїла Ранквея, яких вважали за одну й ту ж особу в житті св. Йоанікія, яке припадає на 4 листопада.

По передмові йде благословення Адріяна, Московського патріярха, для праці та її друкування і також коротке слово архимандрита Варлаама, який повторно висловлює, що праця Дмитра вільна від помилок. Потрібно також згадати, що це був період, в якому часто приписували догматичні помилки вченим, що приходили з України.

Хронологічно третьою є передмова, підготовлена для видання Четіїх Міней, які були справлені комісією в 1755 р.б і надруковані в 1759 р.б.Вона починається розповіддю про різні збірки житій святих, що існували на Сході й на Заході. Тоді подано огляд різних збірок житій, що існували в слов'янській мові до часу написання Четіїх Міней митрополита Дмитра. У передмові згадано дише дві збірки - це Великі Четії Мінеї митрополита Макарія і Києво-Печерський Патерик. Тут подано опис різних обставин та труднощів, які треба було перебороти, поки Четії Мінеї Дмитра вийшли друком, що запозичено з попередніх передмов. Відтак згадано перші два видання Четіїх Міней, які друковано в Києві, і тоді йде пояснення, чому підготовлено це нове виправлене видання. Сильний наголос кладеться на факт, що це зроблено відповідно до закону з 1721 р.б., в якому постановлено переглянути Пролог, і також до закону з 1745 р.б., в якому постановлено виправити і видати Четії Мінеї. Роботу комісія почала в 1755 р.б., і вона тривала майже Цілий рік. Завданням комісії було знайти місця, які не згідні з Божим Словом, догмами віри і церковними традиціями, а також ті місця, які були сумнівного походження.

Це нове виправлене видання з'явилося в 1759 р.б., і третю передмову можна знайти в усіх пізніших виданнях Четії Міней. Передмову надруковано в томі за вересень відразу після передмови архимандрита Варлаама з 1689 р.б., яка також надрукована в усіх пізніших виданнях.

Загалом про працю Д. Туптало можна з певністю сказати, що це не лише визначний літературний твір української гагіографії ХУІІ-ХУПІ ст., а також високоякісний науковий твір. Пишучи його, автор послуговувався "великою кількістю слов'янських та грецьких оригіналів і подав докладний список вживаних рукописів з докладними покликаннями.

Подаємо читачеві переклад Четіїх Міней сучасною українською мовою з надією, що читач сприйме їх як скарб нашої старовини, з якого можна зачерпнути багато невідомого та забутого не лише про християнських святих, які впродовж століть давали світлий приклад християнського життя, але особливо про наших українських святих, які жили та служили Богові на нашій рідній Українській землі.

ермнх. Рафаїл (Роман Турконяк), студ. мон.

Житіє святого отця нашого Димитрія Ростовського, нового чудотворця

Цей святитель Христовий Димитрій, новоявлений чудотворець, хоч у недавні часи ще живий перебував, але докладного сказання про життя його нам дістати виявилося певною мірою неможливо, оскільки ті, що знали його життя від знатних і достовірних персон, на той світ переселилися. Я ж бо, за дорученим мені ділом щодо того, виконуючи повелене, скільки міг про нього достовірно почути і скільки можна мені було від писемного про нього викладу взяти, тобто одне з його духівниці, а друге - з похвальних йому надгробних віршів, також і виводів з похвал, засвідчених про нього в "Мінеях Четьях", складених його працею, оце для знаття синам східної Церкви викладаю. Народився цей святий у богоспасенному місті Києві (інші дані - в м. Макарові на Київщині) від доброчесних і богобоязливих та сановитих батьків. Батько-бо його Сава, прозваний Тупталенком, був сотником київським. Од хрещення в Більцях ім'я цьому святому було Данило, від юності в страсі Божому він вихований. Відданий був у зовнішнє вчення латинської мови, що є в Києві. Однак, як сам про себе засвідчив, зневажив цей світ та иноцтво взяв вісімнадцятилітнім, через що належить признати йому, що він у тому точно наслідував преподобного Венедикта, котрий так само в Римі був відданий у науку зовнішньої любомудрості. Той, бачачи в училищах багатьох, що захотіли ходити у своїх пристрастях розпутним шляхом, відвернув з нього ходу свою, побоюючись, аби заради малого книжного вчення не погубити великого розуму душі своєї, не звестися зі злими і не впасти цілком у гріховну прірву. Відійшов тож від училищ ненавчений мудрець та розумний невіглас, зневаживши зовнішнє любомудря, щоб зберегти внутрішню цноту. І не лише училища він залишив, а й численні багатства своїх батьків, які вже відійшли від життя цього, і побажав иночого чину та пустельного пробуття. Оцього тож угодника Божого, преподобного Венедикта, наслідуючи, святий Димитрій також покинув батьків і всю світу цього марноту й більше зовнішнє вчення, вельми в гонім віці постригся в Київському Кирилівському монастирі, наречений був замість Данила Димитрієм. І, на промисел Божий всього себе кладучи, до кончини своєї дотримувався найпершого чернечого правила: некорисливість та убогість. Не дбав зовсім про дочасне багатство та маєтки, тільки аби Богові догодити і за званням своїм вірно йому служити і працювати - мав щодо того невсипуще й постійне дбання. Міцно дотримувався науки першого псалму і в законі Господньому день і ніч навчався, віддавався книгам божественним не тільки для своєї душевної користі, але й для інших, мав-бо найбільше старання трудитись у проповіді Слова Божого і дістав до того осібне Боже дарування, що видно з багатьох його рукописних проповідей, що їх досі багато охоче переписують. Не тільки в Малоросії, а й за кордонами, у князівстві Литовському, достатньо Слово Боже проповідував, а найбільше в благочестивому ще й досі місті Слуцьку два роки трудився і вправлявся невсипуще в такому ділі, в монастирі тамтешньому Братському Преображенському. І, за розповідями тамтешніх мешканців, мав собі патрона і захисника одного, доброчесного громадянина Івана Скочкевича, фундатора того монастиря, і коли той помер, то святий Димитрій сказав над ним погребальне повчання про діяння апостольські, як кінчав Іван життя. А після поховання згаданого громадянина повернувся і щасливо прибув знову до Києва.

Архиєреї ж київські, що керували один за одним, за такий його боговгодний труд, який був у ті часи святій Церкві вельми потрібний та добро-корисний_, виводили його на всілякі ігуменства, і був він ігуменом в Києво-Кирилівському монастирі, у Петропавловському Глухівському, у Святоспаському Максаківському. Потім в Обмочевському, тобто Батуринському, де за його ігуменства помер паризький учитель Адам Зерникав, про якого в "Апології проти лютеран" преосвященний Теофан Прокопович, котрий був тоді Києво-Братським ректором, так писав: "Блаженної пам'яті Адам Зерникав, коли здобув вельми дбале старання до пізнання того діла, тобто про походження Святого Духа, і всі докази чітко роздивився в самій суті істини, якими латинники величаються, від писання та свідчень святих отців переможений, покорився, щоб знайти засіб для безпечного спасіння свого, залишив свою вітчизну, як самовільний вигнанець, і поза батьківщиною шукав небесної вітчизни (до неї-бо від Бога був вибраний) у нас, в Малій Росії, і створив за майже тридцять років, що минули, вельми велику рукописну книгу, повну безмірного і твердого вчення; у тій книзі показав краще за інших усіх про Святого Духа, що ісходить від самого Отця, оскільки ви, каже, лютерани, в посланні своєму до отця Михаїла Схимонаха від вашого ісповідання до нас звертаєтеся. Це як гадаєте, і від Августина слово приводите: без усякого, кажете, сумніву твердо належить визнавати, що той-таки Дух Святий є один від Отця і Сина - Дух від Отця і Сина ісходить. Замість відповіді на це слово, начебто Августинове, посилаю вам два трактати вищепохваленого автора Адама Зерникава, у яких він нечуваним ученням багато заявляє про псуття та розтління від латинників у писаннях східних та західних отців про походження Святого Духа - діло давно бажане, але досі, наскільки я можу знати, на викриття такого від латин діла не покусився, хіба хтось із наших одне чи друге слово якогось святого примітив був. Прочитайте, прошу, ці два трактати, і що ви про них думаєте, як вам завгодно, нам сповістіть; я ж настільки не маю в тому сумніву, що супроти того писання жодного не може бути достойного заперечення, що навіть не можу збагнути і зрозуміти, який би міг бути доказ до заперечення. Такий ото муж Адам Зерникав, славлений досить і шанований у Парижі поміж учителями, помер як один з останніх ченців у Батуринському монастирі в час ігуменства преосвященного Димитрія. Після його смерті згадана книга того вчителя, його працею складена и написана, віднайшлася і вельми потрібна стала для викриття відступництва і помилок, як папського, так і лютеранського і кальвінського". До цього місця з "Апології".

З передмови до вересневої "Четьї Мінеї" можна побачити і визнати, що святий Димитрій, маючи ревність безмовно трудитися в проповіді Божого Слова, залишив батуринське ігуменство і переселився в Києво-Печерську лавру в часи архимандритства Варлаама Ясинського, який став потім київським митрополитом, він-таки, за порадою соборних отців і братії святої лаври, доручив йому діло житія святих зібрати й написати. І він, після довгого і смиренно-мудрого відмовляння, поклав надію на Божу поміч і на молитви Пречистої Матері життя і всіх святих почав вершити з великим старанням вручене йому діло. І, створивши першу книгу трьох місяців і видавши друкарським відтиском, дістав грамоту з благословенням від святійшого патріярха всеросійського Адріяна, і цю грамоту видруковано в грудневій "Четьї Мінеї", у ній святому Димитрію достатня похвала і подяка за першу книгу житій святих, щоб і надалі від того діла не відходив, але дбав би довести до кінця, подавалося архипастирське умовляння та благословення.

Такий ото трудолюбець, тож хай світильник не ховається під спудом. За згодою тодішніх малоросійських архиєреїв, тобто преосвященного Варлаама, митрополита Київського, і преосвященого Івана Максимовича, архиєпископа Чернігівського, був уведений архимандритом в Єлецьку Чернігівську обитель, а потім переведений архимандритом в монастир всемилостивого Спаса Новгородка-Сіверського монастиря, а звідти по іменному великомонаршому указу блаженної і вічнодостойної пам'яті государя імператора Петра Великого посвячений у Москві в митрополита Тобольського і Сибірського. Але після посвячення був пойнятий тяжкою хворобою, в якій благоволив його відвідати сам монарх і зрозумів, що така хвороба йому випала від певної печалі, яку він йому зголосив таким чи подібним чином: "Від того, - сказав, - моя печаль, що мене у важку і жорстоку сторону посилають, здоров'ю моєму невиносну і шкідливу. А на мені є обов'язок кінчати житія святих для загальної користі Церкві". І, почувши від нього такий благословенний резон, богомудрий і благочестивий монарх звелів перевести його митрополитом у Ростов замість померлого тоді преосвященного Іоасафа, митрополита Ростовського, і переведений між патріаршеством в літо 1702, січня в 4 день, була тоді неділя перед Просвіченням. А на престол у Ростов прийшов березня в перший день, була тоді друга неділя Великого посту. А прибувши, віддав звичайному похованню того преосвященного митрополита Іоасафа, котрий викопав ще за життя свого в соборній церкві могилу собі і поставив для себе в ній привезеного із Москви кам'яного гроба, в якому тіло його при похованні поставлено в дерев'яному гробі святим Димитрієм.

Вступивши на престол, святий Димитрій говорив у церкві таке:

Перше слово

Бога, що все на користь будує, зволенням, повелінням пресвітлого монарха, благовірного великого государя нашого царя і великого князя Петра Олексійовича, Великої та Малої Росії самодержця, і зволенням та благословенням усього собору, прийшов моя недостойність сюди, на престол пречесної Ростовської та Ярославської митрополії. О возлюблені вівці словесного Христового стада! Мир вам віщаю, мир цьому пречесному Матері Божої храму, мир богоспасенному місту Ростову, мир богоспасенному місту Ярославлю; мир благословенному місту Угличу і всім благословенним цієї єпархії церквам та містам, мир і благословення! Мир жительству та співжительству вашому, мир домам вашим, мир серцям вашим, як і апостол каже: "І мир Божий хай оселиться у серцях ваших, тоді і призвані будете". Хай не сумниться серце ваше від мого до вас приходу, дверима-бо я ввійшов, а не заліз інакше, не шукав, але мене знайдено, і не відав я вас і ви мене не знаєте, а послали мене до вас долі Господні, ті, яких безодня велика. Я прийшов не для того, щоб служили мені, а щоб послужив я вам за словом Господнім: "Хай слугою вам буде" (Мт. 24, 11). Прийшов я до вас з любов'ю, сказав би, що прийшов як батько до дітей, але інакше скажу: прийшов як брат до братії, як друг до люб'язних друзів, адже і Господь-Христос не соромиться нас братією називати. "Ви друзі мої", - каже (Ів. 15, 14). Тому не називаю вас раби, але друзі, а ще чесніше та дивніше, що отцями собі називає улюблених своїх, кажучи: "Цей мені отець і мати, хто творить волю Отця мого небесного, - тож і ваша любов - мені й отці, і брати, і друзі. А коли і отцем мене назвете, то я по-апостольському до вас віщаю: "Чада мої, доти хворію, доки не ввійде у вас Христос".

Прийшов до вас шляхом тим, яким колись приходив із Києва сюди святий отець наш Ісая, ростовський чудотворець, той на це місто приніс благословення від благодаті, вилитої з висоти на новий Атон, або, ліпше кажучи, на новий Єрусалим, на Києво-Печерські гори; тими-то святого Ісаї слідами і я, грішний, із Києва прийшов, кажу: хай буде на місті цім благословення Боже, Богородиці, преподобних отців наших Антонія та Теодосія, та інших печерських чудотворців, які спочивають нетлінно, а весь усесвіт чудесами освітлюють.

Радію духом, прийшовши в це місто, в цей дім, його-бо освятили тутешні чудотворці стопами своїх святих ніг, молитвами огородили, боговгодним життям прикрасили, подвигами і трудами возвеличили і превеликою святинею прославили.

Радію духом, бачачи таке зібрання вибране, словесних овець Христових стадо, яке пасе сам начальник пастирів Христос, яких береже Пречистая і Преблагословенная Діва Марія, мати Христа, Бога нашого, яке тримають у нагляді давні тутешні пастирі архиєреї, Божі великі світильники Леонтій, Ісая, Ігнатій, Яків та інші - ті, що в тутешній єпархії, угодники Божі, що стоять перед Божим престолом і за наші гріхи Богові моляться.

Радію духом, бачачи такий виноград, його-бо насадила правиця Всевишнього, його ж напоїла благодать Духа Святого, його-бо виростили труди архиєреїв, що були раніше, його ж бо відвідує сам Христос з пречистою його Матір'ю і виточує вино веселощів духовних.

Молю й молити маю повинність пастирів начальника, владику Христа, хай збереже це своє стадо ціле й неушкоджене від вовків видимих і невидимих, хай жодна вівця від цієї Христової та Богородичної огорожі не піде блукати і в погибель, хай жодна вівця не буде вкрадена пекельним звіром, хай жодна вівця не перетвориться в «козлище», але таки хай «козлища» поперетворюються у вівці, і всі з благословенними вівцями хай сподобляться в час Господнього пришестя стояння на правому боці. А оскільки великий архиєрей, котрий небеса пройшов, мене, хоч і недостойного, поставив до вас пастирем і довірив мені спасіння ваше, маю я зі страхом та трепетом звіт скласти про вас. Тож приймаю я свою повинність, те, що до вас, знати и берегти маю, ви ж маєте знати й берегти і до мене свою повинність.

Повинен я, з поміччю Божою, за настановою апостольською: немочі немічним живити, а не собі пригоджати, але кожному із вас на добро до творення бути, бо і Христос не собі пригоджував. Повинен я вирозумлювати безумних, утішати малодушних, заступатися за безсилих, довготерпеливим бути до всіх. Повинен я добрих любити, злих же з милуванням карати, про загальну користь пектися, всім спасіння дбало шукати, про всіх молитися.

Повинні і ви, о возлюбленії, після Христа-Господа мене, хоч і грішного, пастиря свого знати, являти і з ретельністю творити нелицемірну любов, пошанування невлесне і повинування належне.

Коли повелів Бог, хай буду Вам отець, а ви-бо мені будете завжди діти, і, коли зволив Христос, хай же буду у вас первенствувати. Коли поставив мене Дух Святий вам за пастиря, будьте ж ви мені правдешніми вівцями, котрі слухають голосу пастиря свого. Коли за вчителя поставив вам Бог мене, то прийдіте, діти, послухайте мене, навчу вас страху Господньому. Коли наставника вам дали, мене, то повинуйтеся наставнику вашому і впокорюйтеся, мені-бо ввірено невсипуще піклування про ваші душі, і коли віддаватиму тому, хто хоче, слово, хай сотворю це з радістю, без зітхань.

Коли уздрю у вас, що маєте добре сумління, в усьому почну радіти.

Коли ж уздрю у вас, що маєте зле сумління, у всьому почну зітхати. Коли побачу, що ви правдешні вівці Христові, які йдуть на правий бік, радітиму, коли ж побачу, що ви відхиляєтеся до «козлищ», зітхатиму. Коли знайду у вас по Бозі сущу любов, смирення, покірність, - вельми зрадію, коли ж знайду нелюбов, гордість, непокору, - вельми зітхатиму. Бід обичайності та боговгодного вашого життя порадію, а про розпутних із зітханням пектимуся - хай же з радістю пастиму вас, а не із зітханням. Коли побачите мене зітхаючого, не на користь буде це вам.

Бог же предобрий хоче всіх людей спасти і до розуму істинного привести, він хай наставить вас на шлях свій, щоб творили волю його добру й довершену, щоб у всьому йому догоджали, хай би постали ви перед Страшним судом непосоромлені і непостиджені, хай порадію і я, недостойний пастир, і скажу до владики Христа: це я і діти, котрих дав ти мені. Нині ж подбаємо всі купно, щоб ухилитися від зла ї створити благостиню, хай ми очам Господнім достойні явимося. Благодать Господа нашого Ісуса Христа з вами і любов моя з усіма вами.

Амінь.

На ростовському архиєпископському престолі святий Димитрій перебуваючи вісім років без двох місяців, довершив з Божою поміччю і закінчив вищезгадані книги "Четьї Мінеї". За розповіддю літописної книги про ростовських архиєреїв, в літо від воплочення Бога Слова 1705, лютого місяця, в 9 день на святого мученика Никифора, названого Побідоносцем, при віддані свята Стрітення Господнього, проказав святому Симеону Богоприїмцю своє останнє моління: Нині відпускаєш раба свого, владико. У день мук Господніх п'ятничний, тоді ж, вістять, Христос на хресті звершився, перед суботою поминання померлих, в неділю Страшного суду, з допомогою Божою і пресвятої Богоматері і молитвами всіх святих, місяцем серпневим написано. Амінь". І так книга житій святих четверта у Божу славу та Божої Матері, у честь усіх святих Божих угодників і на користь правовірних християн була закінчена в місті Ростові.

У Ростові також написав книгу супроти розкольників, названу "Розшук", в якій він перший точно викрив їхні таємні помилки та беззаконня, бо воші навіть у мові Бога не відають і ледве щось чули.

А перед Ростовом, в Малоросії, створив книгу "Алфавіт духовний", яка й нині в Києво-Печерській лаврі друкується.

Створив також книгу в похвалу Пречистої Діви Богоматері, названу "Руно орошене", про чуда, які були від Богородичної чудотворної ікони Іллїнської Чернігівської з богонатхненними бесідами та повчаннями; цю книгу надруковано за його віку в Чернігові.

Видруковано також у Чернігові його ж працею створену книжицю, названу "Апологія", в якій достатня його натхненна бесіда і розмова втішника із печальним.

До друку (готував) також ним створений літописець від створення світу, але не докінчив, тільки зібрав до чотири тисячі шістсотого року (тобто 908 року до Р.Х.).

Належало б надрукувати і всі його повчання, коли б їх можна було розшукати та зібрати, яких він не покидав творити й проповідувати, бувши на різних посадах, і в працях, і в послушенстві, і коли складав книги житій святих.

Мав також доброхітство не дише до архиєрейства, але і в часи архиєрейства: від співчутливої любові до ближнього читав над біснуватими заклинальні молитви, подані в київському "Требнику", і постом та молитвою супроти бісів особливо тоді озброювався. І про те свідчить сказання священика, який був при ньому в Ростові, при домовій архиєрейській церкві святого Григорія Богослова, Максима Парфеньєва, який нині живе за старістю при дітях своїх у місті Ярославлі: самою сущою своєю священицькою совістю точно сказав, що бувша жінка його попова Тетяна, Романова дочка, мала в собі в час вступу з ним, Максимом, у шлюбне подружжя нудьгу немалий час, і до смерті його преосвященства років за два (коли саме, сказати не пригадає, весною після свята святого Великодня, у які дні, сказав, не пригадає, а пригадується, що в середу преполовення стала вельми одержима нечистим духом і від того почала вельми кричати. І тоді він, піп Максим, прийшов до його преосвященства до келії і зголосив про те, просячи, щоб його преосвященство учинив до Господа Бога щодо неї моління. Після його прохання його преосвященство наказав попу привести її, Тетяну, на ранок того дня до церкви на Божественну літургію, її було приведено до названої церкви Григорія Богослова, котра при домі архиєрейському, і в час достойного співу, вона, Тетяна, вельми кричала, а після відспівання літургії він, піп, її, Тетяну, за наказом його преосвященства кропив святою водою. І тоді нечистий дух через неї казав отак: "Ти-бо мій мучитель, удруге ти мене мучиш, архиєрей-бо мене мучив, а тепер ти став мучити!" І того ж дня у полудень його преосвященство зволив прийти в ту церкву Григорія Богослова з ієромонахом Єфремом, та з ієромонахом Парменом, та з півчим Василем Олексієвим Посошковим, і зі служителем Матфеєм Павловим і наказав її, Тетяну, привести до церкви і читав над нею по великому "Требнику" заклинальні молитви та інше чиноположення, і в час читання молитов заклинав він духа іменем Божим і вдаряв рукою своєю її, Тетяну, по обличчі, а вона стояла тоді перед його преосвященством (її тримали тоді люди), і сказав: "Вийди, душе нечистий, із створіння Божого". Тоді він, нечистий дух, казав у відповідь: "Вийду, боюся тебе, архиєрея!", А преосвященний, заклинаючи знову і кроплячи святою водою, казав: Побійся Бога, а мене не бійся, тільки вийди!" І тоді всі, котрі дивилися, уздріли, як він, нечистий дух, із вуст її сморідним димом, так, наче з пічної труби дим, вийшов. А після прочитань молитов і після виходу духа його преосвященство її, Тетяну, запитував, чи вона в собі того духа вже не чує, а коли оголосила, що вона не чує, тоді його преосвященство зволив наказати, щоб вона від пиття вина (гарячого) зовсім утрималася, і відпустив її додому. І була вона, попадя, після того від того духа звільнена. Коли ж вип'є вона, Тетяна, вина, тоді бувала одержима тією ж хворобою, тільки не вельми тяжкою. А коли перестане пити вино, тоді бувала завжди здорова. Та попадя Тетяна померла в 1751 році, лютого першого числа. Жили в подружжі п'ятдесят один рік. Тому попу Максиму тепер в 1757 році є від роду 83 роки.

Перед кончиною святого Димитрія була добра воля государині цариці Парасковії Федорівні приїхати до Ростова, щоб поклонитися іконі Пресвятої Богородиці Тольської, оскільки за весняним розпуттям до Ярослава їхати було важко. Тому звелено було ту чудотворну ікону з обителі принести до Ростова. Тоді святий Димитрій, котрий був тоді в останніх днях, а саме за одну лише добу до кінця свого життя, коли донесено його преосвященству про прибуття цариці Параскевії Федорівни з царівнами і про принесення образу Пресвятої Богородиці Тольської, зволив у розмові наказати казначею, тодішньому ієромонаху Філарету, що це ідуть до Ростова дві гості: цариця небесна і цариця земна, тільки я цього побачити не сподоблюся і належить бути готовим до прийняття тих гостей тобі, казначею. Ходить у Ростові від тих, що пам'ятають і були при тому святителі в училищі і котрі служили при келії, а тепер уже постаріли, а інші й померли, людей достовірних священичого й чернечого чину така повість, що святий Димитрій, митрополит, коли прибув у Ростовську єпархію, то учинив три школи, а учнів зібрав двісті і більше і визначив трьох учителів, і те шкільне навчання було п'ятирічним. І в ті школи сам преосвященний приходив і учнів слухав, а в недільні дні велів семінаристам приходити в соборну церкву на всеношну, а потім повелів, щоб приходили після другої катизми на благословення до себе. Після розгляду на слово псаломне: "Початок премудрості - страх Господній", і на слово Ісуса Сираха: "Великий той, хто здобуде премудрість, але не буде більшого від того, хто боїться Господа", - учив семінаристів при відсутності вчителів сам, відібрав догідних і тлумачив книгу Буття з Біблії. А в літній час зволив від'їжджати в село архиєрейське Дем'яни і там поміж інших боговгодних своїх трудів тлумачив семінаристам святе Євангеліє та Апостол. Також у святий Великий піст учнів своїх сам сповідував і святих Христових таїнств причащав і, навчивши їх, на місця поставляв, викорінюючи темноту та крайнє невігластво, яке вкоренилося тоді у священиках, що достатньо викрив у повчаннях своїх до ієреїв. Там-таки поміж іншого написав таке: "Богу, - каже, - в багатьох церквах творене непошанування - пречистим і Животворящим таїнствам Христовим. Тримають-бо таку велику святиню на неналежному місці, десь у кутку, а іноді в домі без будь-якого пошанування і в посуді нечистому і почорненому. А що гірше, що не тільки не знають назви їхньої чесної, не називають пречесними таїнствами, тобто Тілом Христовим, а чимось простим, більше того, називають безчесною назвою, тобто іменують словом "запас". Трапилося нам у цьому 1702 році в місті Ярославлі по дорозі зайти в одному селі в церкву, і там, за звичайним молінням, я, смиренний, хотів за звичаєм пошанувати пречесні Христові таїнства і віддати їм поклін. Коли ж спитав тамтешнього попа, де вони, животворящі Христові таїнства, піп не зрозумів мого слова, а мовчав, як немисленний.

Коли я сказав: "Де Тіло Христове?", піп і цього слова не міг збагнути. Коли ж один із досвідчених ієреїв, що зі мною були, сказав йому: "Де запас?", - тоді він узяв з кутка посудину вельми бридку і показав бережену оту в нехлюйстві таку велику святиню - на неї-бо ангели дивляться зі страхом. І я попечалився про те серцем немало: ось у якому непошануванні бережеться Тіло Христове, ось як навіть імені ієреї не відають чесного, належного пречесним таїнствам. Подивуйся про те, небо, і кінці землі жахніться! О прокляті ієреї, що самі Христа-Бога в пречесних і животворящих його таїнствах сущого не знаєте, віри ж і любові до нього не маєте і належного йому не віддаєте пошанування! Та як же простих людей істинному богознанню навчите? Горе вам, вожді сліпії, що сліпців водите! Через це владою, від Бога нам наданою, повеліваємо і Страшним судом Божим забороняємо, щоб ієреї конечно найретельнішим божественним пошануванням і поклонінням вшановували пречесні Христові таїнства, коли є Тіло Христове, простіше сказати: святий Агнець сушений, на весь рік, заради хворих, бережений". Досі з Димитрового "Повчання до ієреїв".

Часто він ходив у Ростові в соборну церкву і в інші святі церкви і часто служив сам і ставлеників на попа й диякона святив. Дячків же і пономарів, призначених до церкви за його благословенством, усіх у стихарі посвячував, а такого звичаю раніше в Ростові не бувало. У святий Великий піст, у перший тиждень, раз на день їв. Так само раз у Страсний тиждень, у Великий четвер і перебував тоді в пості та молитві. І мав він такий звичай, що, коли занеможе, то пошле в школу і велить школярам на пам'ять про п'ять ран Христових в руках та ногах і в пробитому ребрі аж до серця читати п'ятикратно молитву "Отче наш", і йому відрадніше ставало, оскільки слабував часто. А при келії були келейники без плати і служили йому Бога ради. Про це і в духовній його свідчиться. Учив наявних при ньому й такому: коли б'є годинник, то на кожен удар годинника перехреститися, тобто знаменуватися охороною чесного хреста і тихо прочитати подумки молитву "Богородице Діво, радуйся!" І часто приїжджали до нього царські персони для благословення, цариця Параскева Федорівна з дітьми своїми і благовірні царівни Теодосія, Марія і Наталія Олексіївни, обдаровували його рясами та іншим, і з їхньої ж бо ряси і сакос собі на смертний час пошив, і нині він на ньому є. Був він вельми старцелюбний, не раз закликав у палату хрестову старців, сліпих, кривих, глухих і годував їх, і поїв, і гроші їм давав, і одяг, в чому у кого яка потреба була. І чимало людей, домових служителів, прийде до нього з якоюсь почестю, то він їх благословить образом святителя Христового Леонтія. А коли образа не було під рукою, то обдаровував грішми по десять копійок чи по п'ятнадцять копійок.

Також написав перед смертю своєю власну духовну й оголосив преосвященному рязанському митрополитові Стефану (Яворському), і поклали вони поміж себе таку обітницю: коли рязанський преосвященний раніше помре, то поховати його ростовському митрополитові Димитрію, а коли ростовський митрополит Димитрій раніше помре, то поховати його рязанському. І так учинилося - рязанський і поховав його (а між собою братами звалися), а поховавши його, преосвященний рязанський всіх його келейників забрав із собою в Москву, і книги, котрі після нього залишилися, усі забрано в Москву, а книг святих багато залишилося.

Приходячи до семінарії, святий Димитрій, митрополит, зволяв казати учням: "Коли, - мовляв, - я маю дерзновення діставати від Бога милість, то і про вас буду молити, щоб і ви також її дістали. Писано-бо: "Куди я прийшов, тут і слуга мій буде". А перед кончиною днів за три чи два вельми засумував і став кашляти. Однак і в день свого тезоіменинства, тобто на пам'ять святого великомученика Димитрія, жовтня 26, літургію сам служив в Ростовській соборній церкві, і був зовсім хворий, аж на лиці одмінився, і повчання говорити в той день сам не зміг, а, сидячи при царських дверях, слухав. Читав те повчання, ним самим приготоване, по зошиті один із півчих.

За столом-бо в той день із гістьми, за звичаєм минулих літ, хоч і нездоровий був, сидів з крайньою нуждою, а на ранок, тобто 27 жовтня, приїхав до нього Переяслав-Залеського Данилового монастиря архимандрит Варлаам (котрий був згодом архимандритом у Троїцькій лаврі) в гості, щоб відвідати; того ж таки числа до преосвященного прислала свого дворецького (жила вона в Ростові біля самого архиєрейського дому і часто до святого Димитрія зверталася для користі душевної) черниця Варсонофія Євфимівна Козинських, колишня годувальниця блаженної пам'яті государя царевича Олексія Петровича, щоб прийшов преосвященний до неї відвідати її, оскільки, живучи в Ростові, вона часто мала потребу в його преосвященстві для користі душевної втіхи, до якої від нього і писання було запропоновано в такий спосіб, як це й досі переписуване в Ростові можна знайти.

Смиренний архиєрей Димитрій.

Чесній черниці Варсонофії Евфимівні Боже благословення!

Один отець для нас усіх спільний є живий на небесах і скрізь є Бог. І один архипастир великий, що небеса пройшов, Христос. І один утішитель усіх Дух Святий. Отець отож небесний буде тобі отець, і дбалець, і хранитель; і архипастир Христос, Син Божий, хай спасе тебе, вівцю свою, котра гине, яку віднайде чесною своєю кров'ю. І утішитель Дух Святий хай утішає тебе в твоїй печалі, і хай наставить тебе на путь спасіння.

Коли ти і від нашого смирення потребуєш якоїсь душевної втіхи, то ми, смиренний, таку тобі раду пропонуємо: відкинь усілякий у світі цім помисел і залиши гадку свого опечалення, прихилися до любові Христової всією душею, і всім серцем, і всім помислом, і на того ж Христа, Сина Божого, поклади всю свою надію і поглиб у пречистих Його ранах розум свій, і йди у слід Його зі старанням, тоді будеш улюблена Його наречена і палацу Його наслідниця. По-скільки ти Його полюбиш, постільки Він тебе буде в майбутньому житті любити навіки, і поскільки для Нього нині попрацюєш, постільки Він там віддасть тобі; занехай, отож, дочасне, марнотне і про печаль тобі принесену не дбай, поглянь на Христа, Господа свого, розп'ятого на хресті, яке Він перетерпів безчестя, люблячи нас. Тож чи не перенесемо ми, грішні, малої печалі заради любові Його?

Насамкінець, як вище згадано, бувши покликаний до названої черниці Варсонофії через її дворецького, преосвященний Димитрій відмовився, бо мені, мовляв, не можна йти, вельми знеможений. І той дворецький повернувся, зголосив їй, що, мовляв, занемігши, архиєрей не відвідає її. Тоді вона повторно послала, щоб зволив її відвідати. І вдруге прийшов дворецький і став просити його преосвященство, аби зволив відвідати ЇЇ. І він багато разів відмовлявся через неміч, а згаданий архимандрит Варлаам став його умовляти, щоб ішов і в проходці дістав собі хоч малу полегшу. І він, преосвященний Димитрій, послухав і звелів себе вести до неї вже після вечері. А прийшовши, з нею нічого не їв, але побесідував на її душевну користь від божественного Писання. Ледве назад дійшов від неї увечері в нічному часі до своєї келії. А згаданого архимандрита Варлаама, що був у хрестовій, наказав прийняти казначею, ієромонаху Філарету в своїй казначейській келії, а сам, прийшовши в свою келію, вельми кашляти став, і ходив по келії немалий час, служителі тримали при цьому його по-під руки.

В останній той вечір, проти 28 числа, жовтня, захотів зібрати до себе в келію півчих (тих, що служили йому при переписуванні праць його, книг), щоб співали псальми, які створені самим його преосвященством, а саме: "Ісусе мій прелюб'язний", "Надію мою в Бозі покладаю", "Ти, Ісусе, моя радосте". І ті півчі співанням отих псальм його втішали, а сам він зволив слухати, притиснувшись серцем до печі. А після відспівання зволив усіх відпустити, одного лиш найулюбленішого з них, свого найближчого писця, півчого, в себе залишив, і коли той затримався, то його преосвященство зволив йому оповісти про своє життя, як його проводив у юності своїй і молився Господу Богу та Пречистій Богоматері й угодникам Божим, і так йому казав: "І ви, діти, також молітеся!" А потім сказав: "Час і тобі, дитино, у дім свій іти". А коли той, узявши благословення, пішов, то сам святий Димитрій провів його зі своєї келії і поклонився ледве не до землі, дякуючи йому, що біля нього потрудився. Бачачи ті незвичайні проводи і поклін собі архиєрея, той здригнувся і промовив: "Чи, мені, останньому рабу, владико, кланяєшся?" Він же йому на те знову: "Дякую тобі, дитино", - сказав, повернувся сам у келію, а півчий, заплакавши, повернувсь у дім свій. А потім, бувши вдома, вранці почув, як при архиєрейській соборній церкві Ростовській на дзвіниці ударили, за звичаєм, на знак святительської смерті тричі у великий дзвін, відразу ж прибіг до архиєрейської келії і застав цього святого Христового Димитрія навколішках (як молився) померлого. Після одягання його в архиєрейські одежі винесено його святе тіло в ранній час того ж 28 дня в церкву всемилостивого Спаса, що була в архиєрейському домі поблизу архиєрейських сіней.

А вищепом'янута государиня цариця Параскева Федорівна прибула у Ростов з дочками своїми, царівнами Катериною Іванівною, Анною Іванівною, Параскевою Іванівною того ж 28 дня, жовтня, після обіду і вже преосвященного Димитрія живого не застала і чимало за ним плакала, що не дістала від нього благословення, і наказала панахиду над ним відслужити, а після відслуження панахиди зводила поїхати дорогою до Ярославля назустріч Тольській іконі і зупинилась у Богоявленському монастирі. Ікона ж Тодьська, оскільки самій цариці через велике осіннє розпуття їхати до Ярославля було важко, принесена була в Ростов жовтня 29 дня вранці. А ті, що прийшли до Богоявленського монастиря на пам'ять святого Аврамія, архимандрита Ростовського Богоявленського, чудотворця давнього російського, із Ростовської соборної церкви священосду-жителі, з хрестами ходили до Петровського монастиря, який стояв по дорозі від Ярославля, від того Богоявленського монастиря зустрічати чудотворну ікону Тольську Богородичну, з ними і всі три царівни зводили йти, а, зустрівши ікону оту, принесли її до Богоявленського монастиря самі царівни, а цариця чекала біля Богоявленського монастиря у монастирських воротях, і тут сама ту ікону зустріла. А коли занесли її в церкву, стояла та ікона літургію в тому монастирі, а після літургії відправлено було пресвятій Богородиці модебня і віднесено ту ікону Тольську в Ростовську соборну церкву із хрестним ходом тих, котрі верталися з Богоявленського монастиря. А того ж жовтня, З0 дня, за зволенням государині цариці Параскеви Федорівни, тіло святого Димитрія із Спаської церкви перенесено в соборну церкву і за її повелінням відправлено над тілом його преосвященства в соборній церкві панахиду, після якої зволила її величність, нітрохи не затримуючись, поїхати до Москви.

А коли духовна цього святителя, його рукою писана, яка залишилася після смерті його, із Ростова від казначея ієромонаха Філарєта послана в Москву в монастирський приказ, то за написаним у ній його заповітом, щоб по смерті тіло його похованню віддати в монастирі святого Якова, єпископа Ростовського, чудотворця, в церковному кутку, де призначено, прислано із того монастирського приказу в Ростов до нього, казначея, указа: наказано було влаштувати за його заповітом у церкві Якова, єпископа Ростовського, чудотворця, гробницю, й могилу викласти каменем в церковному кутку, як у духовній визначено. Однак того указу не виконано, і могилу каменем не викладено, а зроблено було тільки дерев'яного зруба, котрий з часом і погнив, як про те в рапорті святійшого Синоду повідомляється про відкриття мощів цього святого.

Коли ж прибув для поховання святого Димитрія, в листопаді місяці, преосвященний Стефан, митрополит Рязанський, то просто у собор увійшов і багато над тілом святого Димитрія плакав. Вранці, за звичаєм, святе тіло піднято в Яковлевський монастир і поховано преосвященним Стефаном із освяченим собором і при множності людей того ж листопада місяця, в 25 день. А перед цим похованням, як влада ростовських монастирів, так ісоборні священики і всі громадяни просили преосвященного Стефана, щоб поховати тіло святого Димитрія в Ростовській соборній церкві біля покійного преосвященного митрополита Іоасафа, але преосвященний Стефан не зволив задовольнити те прохання, а прохачам сказав: "Оскільки, - мовляв, - при самому ще вступі в Ростов на престолоправління, бувши спершу в Яковлевому монастирі, сам вибрав преосвященний Димитрій для поховання собі місце в Яковлевському монастирі, Духом Святим промовляючи: "Се покій мій, навік-віки тут вселюся", - так він зволив, як же мені, мовляв, - міняти?" І так за заповітом його погріб у Яковлевському монастирі зі звичайним при похороні благочинням та з просторим повчанням відбули, у якому не раз проголошував таке слово: "Святий Димитрій, святий!" Після ж погребу написав про нього надгробні такі:

Вірші пам'яті смерті, нікому не милої:

Читальнику добромисельний, розум май не темний,

Принижено і смиренно серце в Бозі покладай,

І покаяння день од дня ти не одкладай,

Приходить смерть раптово і тебе знайде,

Всі помисли серця й діло твоє Всевідцю покладе

Поглянь-но із смиренням, тлінний чоловіче,

Як вік твій проминає, смерть тебе покличе –

Готуйся повсякчасно, плач-но зі сльозами,

Бо смерть тебе захопить разом із ділами.

Твій ангел-охоронець певно сповіщає,

Життя твоє коротке перстом означає.

Течуть часи і літа в ока миг проходять,

І сонце похиляє - в захід йде зі сходу.

Від помсти меч утримуй у своїй правиці,

В гріхах усовіщайся і з'яви гріхи ці:

Меча того побійся, а відтак покайся.

Щоб не посік тебе він - ось чого жахайся!

Прийдіте, отож, люди, в вірі просвіщенні,

Ідіть у храм покірні, йдіте і смиренні.

Належну ви молитву Богу відсилайте

І на оце писання ніжно поглядайте.

'Ретельно прочитавши, вельми прослізіться,

Од ревності такої серцем всолодіться.

Як смерть бува прелюта схопить чоловіка.

Од світу відставляє аж на вічні віка.

Ось зараз відселила пастиря благого,    

Такого архиєрея і вождя міцного! 

Всі люди у Ростові-місті заридайте

І пастиря свойого вмерлого згадайте,

Димитрія-владику - був преосвященний,

- Свого митрополита - тихий був, смиренний.

Його митрополит це з псальмами-співанням

Стефан ховав рязанський із пошануванням.

З освяченим собором схоронив всечесно

Із множністю народу - їм звістив почесно.

У храмові святому мирно той поклався,

В землі, у темнім гробі твердо заховався.

Хай Бог йому дарує в царстві проживати,

Де ангели святії, вічно вікувати!

Йому ж від нас буде

Вічна пам'ять.

Духовна грамота святителя Димитрія

Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Це я, смиренний архієрей Димитрій, митрополит Ростовський та Ярославський. Слухаючи голосу Господа мого в святому Євангелії, який каже: "Тому будьте готові і ви, — бо прийде Син Чоловічий тієї години, коли ви не думаєте" (Єв. від Мат. 24, 44) — з вечора, чи опівночі, чи коли півні співають, чи вранці, хай не прийде раптово, знайшовши вас сплячими. Того голосу Господнього слухаючи і боячись, а ще часто охоплений буваючи нездужанням, і день від дня знемагаючи тілом, і сподіваючись у будь-який час отого Господем проголошеного несподіваного часу смертного, і, за силою моєю, готуючись до відходу від цього життя, я вирішив цією духовною грамотою відомим учинити всякому, хто захоче шукати після смерті моєї мого келейного маєтку, що має він трудитися марно, ані опитувати тих, що служили мені Бога ради. Хай знає: скарбів та багатств ще від юності своєї я не збирав (це не бахвалячися кажу, але пошукачеві мого маєтку по мені до відома доводжу), відколи прийняв святий іночий образ і постригся в Київському Кирилівському монастирі у вісімнадцятирічному своєму віці. І обіцяв я Богові убогість мати самовільну відтоді аж до наближення свого до гробу. Не збирав я маєтків і не брав плати за службу, окрім книг святих. Не збирав золота і срібла, не зволяв я мати зайвої одежі, ні будь-яких речей, окрім найпотрібнішого, але дбав, щоб некористолюбства й убогості по змозі ділом дотриматися. Не піклувався я про себе, але покладав усе на промисел Божий, що ніколи мене не залишить. Подаяння, які входили в руки мої від благодійників моїх, і келейні приходи за начальство — всі тратив на свої та монастирські потреби, а як був в ігуменах та архимандритах, також і в архиєрействі є, не збирав келейних, хоч і нечисленні були приходи, але одне на свої потреби тратив, друге на потреби бідних, як те Бог повелів.

Ніхто, отож, хай не трудиться по смерті моїй, випитуючи чи шукаючи якогось келейного зібрання, бо нічого не залишаю на поховання і на поминання, хай убогість іноча найбільше при смерті явиться Богу, вірую-бо, що приємніше йому буде, коли не залишиться по мені ані цяти, ніж би велике зібрання роздавалося за мою душу на поминання.

І коли мене, такого вбогого, ніхто не захоче віддати належному за звичаєм похованню, молю відтак тих, що про свою смерть не пам'ятають: хай відволочать моє тіло у вбогий дім і там поміж трупів хай покинуть мене.

Коли ж владичних зволення звелить мене, вмерлого, поховати за звичаєм, то молю христолюбних погребенників: хай ховають мене в монастирі святого Якова, єпископа Ростовського, в куті церковнім, де і місце собі призначив, — про це б'ю чолом. Хто ж зволить безкоштовно пом'янути грішну душу мою в молитвах своїх Бога ради, такий і сам хай пом'янутий буде в царстві небеснім.

А той, хто вимагає за помилування плати, молю, хай не поминає мене, убогого, бо я нічого на поминування не залишив. Бог же хай буде всім милостивий, і мені, грішному, вовіки. Амінь.

Такий мій заповіт. Це моя духовна грамота. Таке сповіщення про маєток мій. А хто, сповіщенню цьому не ймучи віри, почне з випитуванням шукати після мене золота та срібла, той, хоч багато потрудиться, нічого, ж не знайде, і хай судить його Бог.

Писалось у богоспасенному місті Ростові,

в домі архиерейському, в літо від

Різдва Христового 1707, квітня, у 4-ий день.

Передмова до Благочестивого читача

У ті часи, в які Божою благодаттю в Русі поширилися різні душекорисні книги від добророзумних православних учителів та слова Божого проповідників і друкарським тисненням подавалися християнським людям для читання і слухання, доброчесний читачу, і ця книга з'явилася, тобто житія святих, що у книзі житейській, на небі записані — її довгий час сподівалися. Від спустошення-бо землі нашої, за попуском Божим, через гріхи людські, що сталося від нечестивого царя агарянського Батия, було розорено ті, що були, церкви святі й обителі великі, загинули численні святі книги, у них же і житія святих Божих були написані притаманною тут словено-руською мовою, і позбулася  Церква свята великої користі, що мала від читання житій святих; коли ж іноді частково деким читалися від іноземної мови, не прийнятної святій східній Церкві, то подавалися не без помилок; і багато людей від благочестивих із зітханням бажали, щоб, коли б сподобилися дочекатися таких книг властивою собі словено-руською мовою, православно й достовірно виданих! Бачачи це, бадьорий пастир і великий слави Божої і святих його розширювач та пошуковець користі для людей, блаженної пам'яті Петро Могила, митрополит київський, архимандрит печерський, почав був прикладати належне дбання, щоб поховану в попелі забуття славу святих, ніби з мертвих, міг воскресити і тим Церкву Христову утішити, вірних же дітей її задовольнити; через це випросив од святої Атонської гори книг блаженного Симеона Метафраста, письменника житій святих на грецькому Діалекті, бажаючи перекласти на словенську мову і через друкарське мистецтво світові подати, але швидка смерть учинила замисленому його доброму ділові перепону. Після нього того ж душекорисного і всім добропотрібного діла бажальником був дбалий і старатливий блаженної пам'яті богомудрий архимандрит цієї ж великої чудотворної лаври Печерської Київської Інокентій Ґізель, що багато трудився при досконалому писанні житій святих і різних для цього письменників уживав. Посилав і у царське велике місто Москву, просячи про книги житій святих, написаних там у великих Мінеях Четьїх, але люті часи частими війнами, постійними бідами та скорботами створили в тому перепону. Після блаженної кончини його тимчасового життя, перейнявши архимандриче в тій лаврі послушання недостойності моїй і, бажаючи з Божою поміччю той боговгодний намір моїх попередників, які немало щодо того трудилися, отців моїх, привести до здійснення, шукав я старанно такої добророзумної людини, якій би доручив здійснити те добропотрібне діло, і так само як колись у тій-таки лаврі до здійснення словенською мовою і видання друком душекорисних бесід святого Івана Златоустого на послання апостола Павла, за бажанням блаженної пам'яті достохвального архимандрита Києво-Печерського Єлисея Плетенецького, дав Бог йому помічника, що привів те діло до звершення, Захарію Копистенського, що потім був там-таки архимандритом, так тоді ж вседаровитий Бог на старанний мій пошук послав у лавру ту співжити в ній добродумного проповідника слова Божого, благочестивого ієромонаха Димитрія, ігумена монастиря святителя Христового Миколи Крупицького І Батуринського: про його добророзум'я та можливість до здійснення знаміреного того діла, тобто до здійснення і видання друком книги житій святих, увіч наявне почало збуватися написане у святого Івана Богослова, що про Димитрія свідчать усі і сама істина. Тому ж бо майстерному ділом і словом проповіднику слова Божого, котрий у лаврі цій трудився богомудро, самою істиною освідченому, доручив я, за порадою соборних отців та братії святої лаври, щоб потрудився діло те святе здійснити цілковито і друком видати із любов'ю до Ьожих святих, заради вписання і свого імені в книги вічного життя. Отож він бачачи крайню Церкви Божої потребу, до цього ж чинячи послушання щодо запропонованого йому того, про що блаженний Симеон Метафраст пише: "Як рівне є зло, що й казати неподобно, але й умовчанню це віддавати, так і щодо корисного та чесного: як шкодить думці тих, що слухають, мова нечесного, так і умовчання добрих діянь святих позбавляє доброчесної користі", почав згаданий трудолюбець, котрий після довгого смиренномудрого заперечення поклав надію на Божу поміч і на молитви Пречистої життя Матері і всіх святих, здійснювати доручене йому діло і це вже у перших трьох місяцях: Вересні, Жовтні та Листопаді житія, які там кладуться, справив обережно і все це моїй недостойності та братії моїй до розгляду і зволення оголосив і для видання друком подав - на три місяці одну книгу склав, дбаючи, щоб усі ті тримісячні книги були в славу Богові, славленому в святій Тройці, що в третій місяць виходу синів ізраїлевих від Єгипетської землі привів їх до гори Синайської, що як неба образ, і в честь троїчної Божої честі найяснішої всіх трьох ієрархій ангельських небесної цариці Богородиці, Приснодіви Марії, що зачавши Слово Боже, пробула з матір'ю «голосу» Його три місяці. Через це хай буде це тримісячне зображення книжне наслідувальне і навченому в третьому Небі учителю, який, як написано в Діях, увійшов у храм, сміливо, не вагаючись, три місяці промовляв і запевняв про царство , Боже і знову: прийшов у певні краї і втішив учнів словом довгим, прийшов у Елладу і пожив три місяці.

Хай буде нам і всім відомо, що написання це житій святих — не від якихось потоків історій, а від самих джерел є почерпане трудолюбством письменника цього, Що мав найперше і в правдивій історії найщедріше джерело: вищезгаданого блаженного Симеона Метафраста і при ньому численних учителів святих східних, частково і західних давніх святих, що в православ'ї просіяли, також і достовірних істориків грецьких, їх же всіх імена на осібнім тут аркуші після цієї передмови знайдеш. Нарешті ж, як верх цілої істини та достовір'я досконалість, мав великі книги Мінеї Четьї блаженного Макарія, митрополита Московського та всієї Росії, котрий жив у літо від буття світу 7064 (1556), у царство благочестивого царя і великого князя Івана Васильовича, всієї Росії самодержця. А ті його великі книги Мінеї Четьї, зволенням пресвітлих і державних благочестивих великих государів наших царів і великих князів Івана Олексійовича, Петра Олексійовича; всієї Великої, Малої та Білої Росії самодержців, святійший і всеблаженніший кир Іоаким Московський і всієї Росії і всіх північних країн патріярх, великий наш пан і архіпастир, на моління блаженної пам'яті Інокентія Ґізеля, архимандрита Києво-Печерського, заради погодження в писанні житій святих, зволив переслати з Москви із своїм архіпастирським благословенням, поданим ще тому (Інокентію Гізелю) на видання в лаврі Києво-Печерській книг житій святих, за зводом із тих Міней Четьїх, що в усьому погоджуються в історіях з блаженним Симеоном Метафрастом, за винятком подекуди рукописних помилок і деяких давніх іноземних приказок, їхнє виправлення сам той блаженний митрополит Макарій наступникам залишив. Таке-бо в своїй до тих книг передмові пише: "Писав я ці святі великі книги у великому Новіграді, як коли був там архієпископом, а писав я і збирав і в єдине І місце їх з'єднував дванадцять років великим коштом та багатьма різними писарями, не шкодуючи срібла і всіляких почестей. Але найбільше праці й подвигу подав на виправлення іноземних та давніх приказок, перекладаючи на руську мову і, скільки нам Бог подав зрозуміти, стільки і зміг я виправити, дещо й досі не виправлено в них залишається, і це залишив тим, що зможуть після нас виправити із Божою поміччю". А нижче в тій-таки передмові каже: "Молю тих, що прочитають ці святі книги, котрі можуть з Божою поміччю в них недокінчене справити і за те від Бога візьмуть подвійне воздаяння, а від усіх святих благословення". Від таких ото джерел черпав трудолюбець діла того, творячи цей життєносний потік для напоєння спраглим користі душам християнським, численні про те книги прочитавши і саму істину від кожної історії зберігаючи, окрім численних зайвих, темних і важко зрозумілих слів: житія бо святих багатьох давніх письменників за широтою словес розпростерті, отож, коли б тут всі до єдиного слова було написано, то величина одного місяця перевищувала б цілого року Пролог, і читач чи слухач таке житіє, знудившись, перестав би (читати чи слухати) і не докінчив би, і цілковито історії не втямив би. Через що треба доглядати, щоб і книги були не незмірно великі, і читач чи слухач житія котрогось із святих хай не зупиниться без докінчення, і історія хай буде найзрозуміліша; тож зайвину слів не конче потрібних відклав, а короткими і найяснішими, і цілком зрозумілими реченнями всі дії святих намагався описати, нічого нового й неправедно від себе не докладаючи, але засвідчивши із святим Софронієм Єрусалимським таке; "Не почну брехати на святих". Ти ж бо, благочестивий читачу, подякуй Богові в Тройці святій єдиному, хваленому в святих своїх, і тому, що уже зумів здійснити і друком видати книгу цю добро-потрібну житій святих на три перші місяці, і описані в них праці та подвиги святих прийми люб'язно й користуйся, намагаючись і собі наслідувати житіям святих, і хай сподобишся за життя своє боговгодне до вписання у книгу життя вічного та ликостояння із святими на небесах. У книзі ж цій помилки коли які письменницькі чи друкарські знайдеш, любов'ю, що покриває безліч гріхів, виправ і молись старанно, хай той-таки преблагий Бог-Животворець, умолений своїми святими, пошле свою всесильну і всемогутню поміч на писання інших усіх місяців, на швидке і добре до кінця здійснення тому ж трудолюбному письменникові і нам усім у лаврі святій Києво-Печерській, що про те дбало піклуються, і хай у дні наші довершенням всецілим тих книг, на всі дванадцять місяців, сподобимося подячно похвалитися в Бозі всі, що читають та слухають, кажучи: "Очі ж ваші блаженні, що бачать, і вуха ваші, що чують". Амінь.

Благочестю твоєму доброчесного і вічного життя старанні побажальники й постійні молільники святої великої чудотворної лаври Печерської Київської недостойний архимандрит Варлаам [Ясинський] з усією в Христі братією.

Учителі, письменники, історики, повіствувлльники, від них-бо книгу цю складено, такі вони:

Атанасій Великий, архієпископ Олександрійський

Амвросій, єпископ Медіоланський

Анастасій Синаїта

Анастасій, книгохранитель

Андрій Критський, єпископ

Антоній, учень святого Симеона Стовпника

Василій Великий

Василій, Селевкій, єпископ

Герман, патріярх Цареградський

Георгій, єпископ Никомидійський

Георгій, архієпископ Олександрійський

Георгій Пахимера

Георгій Кедрин, історик грецький

Григорій Бесідовник, папа Римський

Григорій, єпископ Ниський

Григорій, єпископ Туринський

Діонисій Ареопаги

Доротей, єпископ Тирський.

Євод, апостол від сімдесяти, єпископ Антіохійський

Євагрій Схоластик

Євсевій, званий Памфіл, єпископ кесарії Палестинської

Євтимій, єпископ Терновський

Єпифаній, єпископ Кіпрський

Єрмій Созомен

Єфрем Сирин

Яків, брат Господній, перший єпископ Єрусалимський

Яків, диякон Іліопольської церкви

Єроним, учитель православний

Іван Золотоустий

Іван Дамаскин

Іван Ліствичник

Іван, пресвітер обителі святого Теодосія, що в Єрусалимі

Іпполит, мученик

Йосип, жидовин, давній історик

Кирило, патріярх Єрусалимський

Кирило, архієпископ Олександрійський

Кирило, чернець, описувач житія Киріякового

Кипріян, мученик

Климент, папа Римський

Лев, папа Римський

Лев, пар премудрий

Леонтій, єпископ Неапольський

Леонтій, пресвітер

Макарій, митрополит Московський і всієї Росії

Макарій Филікс і Верій, громадяни тарсійські в Кіликії

Максим Ісповідник

Махаїл, чернець, учень святого Теодора Студита

Никифор Калліст, званий Ксантопул, грек

Никифор, пресвітер церкви святої Софії, що в Царграді

Павлин, пресвітер Медіоланський

Палладій, Єленопольський єпископ

Пантолеон, хартофілакс великої церкви

Петро Олександрійський

Пресвітери і диякони землі Ахаїтської

Прохор, апостол

Руфин, пресвітер

Симеон Метафраст

Сократ, схоластик Константинопольський

Софроній, патріярх Єрусалимський

Тарасій, архієпископ Константинопольський

Тимотей, архієпископ Олександрійський

Філотей, патріярх Константинопольський

Филип, громадянин медіоланський

Теодоріт, єпископ Кирський

Теофілакт, архієпископ болгарський.

Та інші численні церковні книги, що багато посприяли до написання достовірних цих житій святих:

Старий Заповіт і Новий

Прологи та Синаксарі

Мінеї друковані і Трифологи

Мартиролог, або мученикослів'я давнє

Патерик Печерський та інші різні Отечники і рукописні Четьї, що в святій великій чудотворній лаврі Києво-Печерській та в інших обителях російських цього часу знайти міг.

"Тож і ми, мавши навколо себе велику таку хмару свідків, скиньмо всякий тягар та гріх, що обплутує нас, та й біжім з терпеливістю до боротьби, яка перед нами", - пише святий апостол Павло в посланні до євреїв, в главі 12, [1].

І знову-таки в тому ж посланні, в главі 13, [7]: "Спогадуйте наставників ваших, що вам говорили Слово Боже; і, дивлячись на кінець їхнього життя, переймайте їхню віру".

І знову-таки в посланні до римлян, в главі 15, [4]:

"А все, що давніше написане, написане нам на науку, щоб терпінням і потіхою з Писання ми мали надію".

Коли устами свідків двох чи трьох вам має

Утвердитися справа, — так Творець віщає,

І коли при числі тім бути так можливо,

То вже кожне тут слово стане небрехливе.

"Життя і похвали святих подобають світлим зорям: так як зорі розташуванням на небі є утверджені, всю піднебесну просвічують, ті самі і від індіян зряться, і від скитів не ховаються, землю озорюють, і морю світять, і Дають скерунок кораблям, що плавають; їхніх імен хоча і не знаємо через множинність їхню, одначе світлій доброті їхній чудуємося. Така і світлість святих, хоча і зачинені мощі їхні в гробах, але сила їхня в піднебесній земними межами не є визначена; чудуємося їхньому життю і дивуємося славі, нею Бог тим, що вгодили йому, прославляє".

Святий Симеон Метафраст. Житіє преподобної Ксенії, січня 24 дня.

Місяця вересня в 1-ий день

Слово на початок Індикту, тобто Нового року

Бог, цар віків, котрий поклав часи і літа в своїй владі, і в них до слави своєї, а людям від справ заспокоєнню узаконив усілякі свята, дав повеління у Старому Заповіті святкувати спеціально вересень у всі роки, щоб люди в цей місяць, звільнившись од суєт житейських, трудилися одному Богові. Таке в книгах Мойсеевих пишеться: "І промовив Господь до Мойсея, говорячи: "Промовляй до Ізраїлевих синів, говорячи: сьомого місяця, першого дня місяця буде вам спочинок... жодного робочого заняття не будете робити в усіх оселях ваших і принесете всепалення, Господу" коли в день сьомий Творець після шестиденного всього живого свого створення, благословив і на святість його, спочивав тоді, то людині заповів, кажучи: "Шість день працюй і, а день сьомий — субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці своєї у той день. Також і місяць сьомий благословив і освятив його, і повелів людям своїм спочити в ньому від діл своїх, про що і повторно у книгах Левітських каже до Мойсея таке:" Цього сьомого місяця, коли закінчите жита землі, майте свято Господу". Через що святкується, збагни: у цей місяць ковчег Ноєвий, коли спали потопні води, став на горах Араратських. У цей місяць святий пророк Мойсей зійшов удруге з гори, маючи лице прославлене, несучи нові скрижалі, що мали на собі закон Господній написаний. У цей місяць у полках ізраїльських почала створюватися скинія Господня. У цей місяць архієрей великий у скинію, названу Святе Святих, що була за другою завісою, раз у рік сам заходив приносити службу не без крові за себе і за людські провини. У цей місяць люди Божі од гріхів, через цілий рік учинених, очищаються, смиряючи постом душі свої перед Богом і приносячи всеспалення Господові. У цей місяць освячено було пречудовий і преславний храм Господній, Соломоном створений, і кивот Заповіту в нього внесено. У цей місяць зібралися всі коліна Ізраїлеві в Єрусалим на свято, заповідав-бо їм Господь про місяць цей, кажучи: "Святом свят хай буде вам сьомий місяць, - і ви впокоріте, душі свої перед Господом". Із цього місяця починається вичислення року старозаповітного, повелінням на п'ятдесят років протяглого: повелів-бо Господь людям своїм, які у землю обітування входили: хай сорок дев'ять років відрахують, а п’ятдесяте літо хай окремо святкують, не тільки самі і раби їхні, волове ж і осли їхні, але и земля, що на ній поселяться, хай буде неорана, ані сіяна і щоб не збирали від неї колосся, котре на ній виростає, ані з виноградів грона, ані від садів плоди щедрі, але хай не буде на харч людям убогим, звірам же і птахам. Так у книгах Левіт пишеться: "І засурмите в сурми... по всій землі вашій. І освятите цей рік п'ятдесятий, і прославите звільнення для всіх мешканців її... не будете сіяти і не будете жати, що саме виросте" і збирати, що залишиться, але "хай їдять убогі народу твого, а рештки хай з'їдять звірі дикі, так само зробиш для винограду твого і оливки твоєї". У те п'ятдесяте літо полишатимуться борги боржникам, відпускатимуться раби на свободу, і з великою осторогою дбатиме собі всяка людина, щоб не прогнівити Бога якимось гріхом, ані опечалить ближнього: літо то буде полишення і від гріхів очищення. Те повеління Господнє, до п'ятдесятого літа протягнене, розділяється на сім седмиць літніх, тобто сім по сім років, кожне-бо сьоме літо називається субота і спокій. Так Мойсей казав синам Ізраїлевим: "Шість літ будеш засівати своє поле, і шість літ обтинатимеш свого виноградника і збиратимеш урожай його, а сьомого року - субота відпочинком хай буде для землі, поля свого не будеш обсіювати, а виноградника свого не будеш обтинати". А коли ви скажете: "Що будемо їсти сьомого року, таж не будемо сіяти, не будемо збирати врожаї свої? І зішлю я благословення своє на вас шостого року - і примножу врожай і будете їсти з старих урожаїв". Всі оті літа, в які Господь людям і землі спокій подасть, починатимуться із вересня місяця за повелінням Господнім: "І розповісте - каже - про спочинок сьомого місяця", тобто у місяць цей вересень, той-бо є сьомий од березня, що перший є від буття світу. Не тільки це старозаповітне повеління, але й язичницький індиктіон од вересня місяця, першого числа починається. Про язичницький індиктіон така є повість.

Август, римський кесар, коли Антонія та Клеопатру, володарів єгипетських переміг, почав один володіти усім всесвітом; тоді для збирання від усіх країн податей установив індиктіон, тобто повеління на п'ятнадцять років. Розділив те на три частини по п'ять років, щоб через ціле п'ятнадцятирічне коло індиктіону тричі збирати данину, в п'яте літо. Це узаконив задля віддалених країн, що були в кінцях землі, від них було незручно в усі літа данину знімати, бо ледве п'ятого літа можна назбиране принести в Рим. Кожні ті п'ять років називалися Люструм, тобто Світлим через те, що люди в ті часи, зі свічками веселячись, віддавали кесареві своєму, що було кесареве, бо не були утяжені великими данинами, але малі й легкі від них збиралися і то доброхітно, не нуждою. На п'ятнадцять-бо літ індиктіон простягався, через те, коли в перший п'ятилітній час подавалося залізо та мідь на куття мечів, списів, шоломів, щитів, броней та іншої військової зброї, то в другий п'ятилітній час бралося срібло на дання плати воїнству; в третє приносили в Рим золото на прикрасу марнотних богів їхніх; і так п'ятнадцятилітнього індиктіону коло здійснивши, знову від першого числа починали, і назвали те Новим роком. Початок тому установлено від першого числа вересня місяця, бо саме в той час Август-кесар переміг Антонія та Клеопатру, єдиновладним усього всесвіту прославився й індиктіон узаконив.

Прийняла і Церква свята початок індиктіону святкувати місяця вересня в перший день через те, що в цей місяця день, святковому в Юдеї і по всесвіті Новому році, прийшов Ісус Господь у Назарет, де був вихований, а оскільки суботою був день той, увійшов на зібрання юдейське, бо звичай був юдеям найбільше в суботу у синагозі збиратися і повчатися від книг пророчих. Зайшов-бо Ісус посеред учителів, і, віддавши честь, подали йому книгу Ісаї-пророка і, розгорнувши, знайшов місце, де було написано: "На мені Дух Господній, заради нього мене він помазав, щоб добру новину звіщати вбогим, послав він мене зцілити розбиті серця проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, випустити на волю надломлених, щоб проповідувати рік Господній сприятливий". Також, згорнувши і віддавши книгу, почав учити, являючи себе, що він істинний є Месія, посланий від Бога Отця на спасіння і обновлення життя людського; на ньому-бо прочитане Писання збулося, і всі свідчили йому і дивувалися на слова благодаті, що виходили із вуст його. Установлено-бо свято те від святих отців на першому Нікейському соборі, коли великий цар Константан переміг мучителя Максентія, обновив і просвітлив усесвіт світлом благочестя і викоренив бісівські свята, від тяжкого іга мучительського християнську віру збавив, учинивши вільною, і свої індиктіони встановив. Тоді святі отці повеліли І святкувати нове літо, як початок свободи християнської, з нагадуванням про Христа, що в той день посеред юдейського зібрання увійшов і літо Господнє приємне від книги Ісаєвої возвістив. І уже не старого закону, але нової благодаті свято в перший день цього літа святкуємо, в який сам законодавець явив себе світові, зійшов із горніх [сфер], носячи на собі Духа Отчого і пишучи Закон Божий не перстом, але божественним своїм язиком і пресолодкими своїми вустами: не на скрижалях кам'яних, а на скрижалях серця нашого плотських. І той, творячи мисленню скинію, Церкву свою, приніс Богу Отцю про гріхи наші жертву небезкровну, себе самого, сам є Архієрей великий, що небеса пройшов і очистив нас од гріхів наших вилитою за нас кров'ю, сотворив нам собі храми святії, за словом апостольським: "Храм Божий святий, а храм той - то ви!", через що усі роздаючи йому подяку, святкуємо приємне літо Господнє, бо численні і невимовні прийняли від руки Господньої блага, за те і самі доброприємними йому бути подбаймо. Святкуємо ж і індиктіон не від римських царів узаконений, а від того ж небесного Царя слави Христа нам установлений. Христовим же індиктіоном є повеління його святії, що мають нами хоронитися і виконуватися. Не бере-бо від нас цар наш Христос заліза та міді, не стягає срібла, не вимагає золота, що заявив Давид, кажучи до нього: "Ти Господь мій, добра мого не вимагаєш", а замість заліза та міді стягаєш від нас добродійності віри в православному доброчесті тверді та міцні. Те-бо основане є вилиттям крові святих мучеників, залізною зброєю і мідяними знаряддями та посудинами за християнську віру мучених, що про кожного з них говорено: "Залізо прошило його душу", і повеліває небесний Цар наш і Бог, щоб правим серцем вірувати в нього доброчесно, "бо серцем віруємо для праведності", і тією вірою, як зброєю залізною і щитом мідяним, хай переможемо супротивних, наслідуючи святим праотцям нашим, "що вірою царства перемагали, правду чинили, одержували обітниці, пащі левам загороджували, силу огненну гасили, уникли від вістря меча, зміцнялись від немочі, міцні були на війні, обертали у розтіч полки чужоземців.

Замість срібла шукає від нас Цар наш Христос чесноти надії, безсумнівної в упованні на Бога, що більше срібла буває потрібна людині для щасливого життя, а коли збагатившись численним сріблом, сподівається всі у світі бажані добра дістати і, добронадійна, у веселощах провадить дні свої, покладаючись на багатство своє, то оскільки більше збагатиться безсумнівною на Бога надією: хто покладе на нього все своє сподівання, дістане бажане і поживе у веселощах не дбаючи про всі біди та скорботи від світу, плоті та диявола, що на нього наступають, але все те солодко перетерпить заради майбутнього воздаяння. Срібло пана свого часто зваблює, але, згинувши у якийсь спосіб, жебраком його чинить, а хто надіється у багатстві до смерті прожити, той, раптово обіднівши, позбудеться хліба. А "ті, хто надію складає на Господа, вони як Сіонська гора, яка не захитається, яка буде стояти повік", "а надія не засоромить". Такого неуречевленого срібла Господь наш від нас шукає, а повеліває, "щоб надії не клали на багатство, котре швидко гине, а на Бога живого", "Господні слова — слова чисті, як срібло розтоплене", ним-бо неложно обіцяне нам вічне, невимовне добро в свойому царстві, і хай таку його превелику, що на нас, благостиню сповідуємо вустами, "бо серцем віруємо для праведності, а вустами ісповідуємо для спасіння", і сподіванкою мздовоздаяння хай би надихали себе до численних подвигів, як добрі воїни Ісус Христові; надія-бо прийняття мзди побуджує воїна до боріння. Говорить святий Дама скин про страстотерпців: "Мученики твої, Господи, вірою утверджуються і надією укріплюються, ворожі мучительства руйнують і дістають вінці".

Замість золота вимагає від нас Цар наш Христос найдорожчої чесноти, любові нелицемірної до Бога і до ближніх. Адже вона через золото від учителів утворюється найвищої заради своєї честі; так само, як золото є ліпше срібла, міді й заліза, так і любов є ліпша надії та віри, як пишеться: "А тепер залишається віра, надія, любов — оці три. А найбільша між ними — любов. Такого від нас золота шукає і повеліває, щоб любили Його нелицемірно, не тільки серцем віруючи і вустами сповідуючи, але і ділом любов з'являючи, що є: душі за Нього класти і готовим бути на смерть заради любові Його божественної. До цього нехай і ближніх наших возлюбимо так, як учить нас улюблений Христовий учень Іван Богослов, кажучи: "Діточки мої любімо не словом, ані язиком, але ділом і істиною". Любов же така на прикрасу приймається від найкраснішого добротою, більше синів людських, Христа Бога нашого, мовленим Божою премудрістю: "Прикрасився і став красним перед Богом та людьми: однодумством братії і любов'ю щирих". Той ото індиктіон християнський замість давнього язичницького, Церква православна тепер святкує, "скинули з себе людину стародавню з її вчинками та зодягнутися в нову, що відновлюється для пізнання за образом Створителя її", тому ж бо святкуємо Новий рік так, як радить нам апостол, кажучи: "Щоб і ми стали ходити в обновленні життя", бо працювати нам (Богові) на обновлення духу, а не задля давності письмен. Святкуємо індиктіон, слухаючи повеління Господа Бога нашого через Мойсея, в його ж книгах Левит тепер читається: "Якщо будете ходити згідно з постановами моїми, а заповідей моїх будете додержувати й будете виконувати їх, то дам вам ваші дощі в їхнім часі, і земля дасть свій урожай, а польове дерево дасть плід свій... і дам мир у краю... і ви будете гнати ворогів своїх... і обернусь я до вас і благословлю вас... і душа моя не обридить вами, і буде ходити серед вас і буду вам Богом, а ви будете мені народом", — каже Господь Богсвятий Ізраїлевий.

Є такі, що думають про індиктіони, ніби ті від початку світу почалися і числять їх од світобуття, починаючи із першого світобудівного літа, але те чинять од невігластва; тепер же нехай пізнають, що не від буття світу, а від установлення Августових індиктіонів це почалося, як то явно дається знати, а раніше Августа, кесаря римського, індиктіонів від початку світу не було  не чули ніколи в піднебесній про індиктіони аж до кесаря Августа.

Житіє преподобного і богоносного отця нашого Симеона Стовпника

Написано від різних істориків: од Антонія, учня його; від Теодорита, єпископа Кипрського, книги "Боголюбивих", глава 26-а; від Симеона Метафраста, скорочено; від Євагрія Схоластика, книга 1-ша, глава 13-та і 14-та; від Никифора Калліста, книга 14-та, глава 51-ша; від Георгія Кедрина Цареградця і від великої Мінеї Четьї.

У країні Киликійській є село, назване Сисан, у ньому жили батьки цього преподобного, були вони християни, Сусотіон і Марта — їм-бо дав Бог цей благословенний плід, що його Симеоном назвали і за звичаєм християнським купіллю хрещення омили. Виховувався ж хлопець не в книжній науці, але в простоті й беззлобності, однак премудрість Духа Святого звикла і в простих поселятися, і невігласів, знати, вибирати, щоб присоромлене було віку цього мудрування. Коли ж став тринадцятилітнім майбутній словесних овець пастир, пас безсловесних батька свого овець, у чому уподібнився Якову, Мойсею й Давиду, що від овець пасіння до божественного откровення дійшли. І тільки в зимовий час, коли вівці через сніжне примноження не виганялися на пашу, звільнявся блаженний отрок - і в святу церкву, у неділю, з батьками своїми пішов. У ній-бо старанно слухав спів та читання, як сам пізніше блаженному Теодориту ісповідав: слухаючи святе Євангеліє, що ублажнювало вбогих, тих, що плачуть, покірливих, чистих серцем, спитав він чесного старця, що стояв поблизу: "Що означають, читані слова?" Той же, Духом Божим наставлений, розтулив вуста свої, довго повчав його, вказуючи шлях до духовної убогості, чистоти і любові Божої і до всього чеснотливого життя, що веде до досконалості. І впало добре сім’я не на лиху землю, скро-бо проросло в ньому старанне Бога бажання і виросло неодмінне жадання ясного путі, що до Бога провадить; поклав-бо  в розумі, щоб негайно покинути все, і шукати Його він забажав. Поклонився отому чесному старцю, дякуючи йому за корисне повчання: "Ти мені, — каже, — батько й мати, навчитель справ добрих і вождь спасіння мого", — та й пішов ходом, не повертаючись у дім, а зайшов на осібне зручне для моління місце і там один був. Упав ниць хрестоподібно на землю, з плачем молячи Бога, хай покаже йому шлях до спасіння. І лежачи довго в молитві, заснув і побачив таке видіння: надумав копати якесь оснування й почув голос, що сказав: "Копай глибше!" — і копав глибше. Коли ж перестав трудитися, гадаючи, що досить, знову почув голос, що повелівав: "Копай глибше". І знову, трудячись, копав, але втретє той-таки голос, коли зупинився, зрушив його до тієї ж праці. Нарешті ж каже: "Зупинися, досить уже! Тепер, коли хочеш знати, будуй, трудячись старанно — без праці-бо нічого не досягнеш". Це видіння збулося на ньому; коли таке до будівництва себе та інших у смиренні глибоке клав оснування, то бачилися добродійності його, що перевищували єство людське.

Після того видіння вставши, пішов ув один із існуючих у тій країні монастирів, у ньому блаженний Тимотей ігуменом був, і впав, лежачи перед ворітьми монастирськими без їжі та пиття, терплячи сім днів; на восьмий-бо день вийшов ігумен і спитав його: звідкіля є і куди йде, як зветься, чи не зробив чого лихого, чи не І тікає з рук панів своїх? Він же впав у ноги ігуменові, з плачем кажучи: "Ні, отче, нічого лихого не вчинив людям, але шукаю, щоб працювати на Бога з усією старатливістю - помилуй мене, грішного, і повели мені ввійти у монастир і всім послужити. Тоді ігумен, бачачи в ньому Боже покликання, взяв його за руку, ввів до монастиря, кажучи братії: "Навчіть його звичаю іночому, правилам монастирського уставу!". І прийнятий був у монастир, усім корився й служив, вивчив і Псалтир увесь із вуст у малому часі. Постригся вісімнадцятилітнім від народження свого, і був інок вправний, бо невдовзі тіснотою іночого життя дійшов до такої міри, що всіх там, що іночествували, перевисив. Братія приймала їжу один раз на кожен день, ввечері, інші — в третій день, а він перебував, не ївши, цілий тиждень, батьки його два роки повсюди шукали, але Бог його покривав, тож не знайшли — багато плакали за ним і настільки тужили, що батько його й помер од тієї печалі; він же знайшов батька — Бога, Йому ж і віддав себе від юності. Блаженний, перебуваючи в тій лаврі, пішов одного дня до криниці зачерпнути води і взяв од почерпала мотузка, сплетеного із фінікових гілок, жорсткого вельми, обвив міцно все тіло своє по голому від стегон до шиї, аж угризся той у плоть його. Після десяти днів загноїлося тіло його від ран, бо вгризся мотуз до кісток, і засмерділо вельми, ще й червами покрилося. І сказала братія до ігумена: "Звідкіля привів до нас чоловіка цього, не можемо його терпіти через сморід, що від нього йде, ніхто-бо поблизу від нього стояти не може, а коли ходить, черви з нього падають, і постіль його повна черви". Те почувши, здивувався ігумен і переконавсь у тому, як було йому сказано. Запитав блаженного: "Скажи мені, дитино, звідкіля сморід цей іде?" Він-бо стояв мовчки, додолу дивлячись. І обурився ігумен, повелів силою стягти з нього одежу, і була волосяниця його закривавлена, і мотуз у тіло його вгризся глибоко. Побачивши це, ігумен жахнувся, як і всі, що були там, і ледве з великим трудом змогли зняти з нього того мотуза, з ним і зігнила плоть відпала. Терпів він це мужньо і сказав: "Пустіте мене, як пса сморідного, достойний я цього через гріхи мої". Мовить йому ігумен: "Вісімнадцять років ледве маєш і які це є гріхи твої?" Відповів Симеон: "Отче, пророк каже: "Я в беззаконні народжений і в гріху зачала мене мати моя". Почувши це, ігумен здивувався розмислу його і чудувався, що простий цей юнак у такий страх Божий прийшов! Але наказав йому, хай не чинить такої собі муки, некорисно, каже, понад силу щось починати, належить бути учневі, як учитель його; і ледве за багато днів зміг од ран його зцілити. Зціливши, побачили ігумен та братія, що Симеон так само, як до цього, чинить, мучачи тіло своє, тож повелів йому піти з монастиря, аби інша братія, слабкіша, бажаючи йому наслідувати, не почала сама себе приводити до смерті. Він же пішов, ходив по пустелях та горах і знайшов одну криницю безводну, в ній-бо гаддя і духи нечисті жили, і, туди себе кинувши, молився Богові. З певним часом, однієї ночі, побачив ігумен у видінні багато людей зі зброєю та зі свічками, що оточили монастир і запитували: "Де є раб Божий Симеон, покажіте нам його, адже любий він є Богові та ангелам. Коли ж ні, то з монастирем спалимо вас: той більший за вас є і багато через нього чудес Бог має створити на землі". Збудившись зі сну, ігумен звістив братії оте страшне видіння, як був у жахливому мученні через Симеона, і послав усюди шукати його, не полінувавшись і сам, а взявши декого з собою, переходив пустелю та вертепи, шукаючи святого, і знайшов пастухів, Що пасли овець. Запитав їх і дізнався від них, що в одній Пустелі є криниця. Прийшов із дбалістю до криниці й гукнув, кажучи: " Чи тут є раб Божий?". Він же  відповів: "Залиште мене, святі отці, на короткий час, хай віддам я дух свій, знемогла-бо душа моя, бо прогнівив Бога". Вони ж, хоч і не бажав, витягли його з криниці, привели до монастиря, і там з ними блаженний певний час прожив, і знову звідтіля пішов, блукав по горах та пустелі. Отак, Духом Божим ведений, прийшов на одну гору, що розташована поблизу села, названого Таланіса, і там знайшов келію малу у скелі; у ній себе зачинивши, пробув три літа. По тому, згадуючи Мойсея та Іллю, що сорок днів постили, таким же постом себе випробувати намислив. У той час духовний начальник тієї країни, на ім'я Вассон, що мав владу над священиками, по містах та селах церкви обходив; дійшовши і до села Таланіси, довідався про блаженного Симеона і прийшов до нього. Його молив Симеон, щоб зачинив двері келії його на соророк днів, не залишивши йому в середині нічого їстивного. Але той не хотів такого учинити, кажучи йому: "Не належить людині себе безмірним постом убивати, не є це добродійність, а більше гріх". Сказав йому преподобний: "Поклади-бо мені, отче, хліб та воду, хай коли буде необхідність вкусити, укріплю трохи тіло своє". І сотворив так Вассон, хліб та воду в середину поставив, загородив двері камінням і рушив у путь свою. Коли ж минуло сорок днів, повернувся до преподобного і, розкидавши загорожу, відчинив двері келії, і знайшов преподобного на землі, що лежав ніби мертвий, хліб же цілий і вода також була і як поставив - ані торкнувся їх великий пістник. Узяв отож Вассон губку, омив і прохолодив вуста його і, трохи відпочивши, причастив божественних тайн. По тому і харч легкий прийняв Симеон і укріпився. 1 повідав Вассон про таку його повстримність перед численною братією на користь їм. Преподобний же відтоді, в усі роки на святу Чотиридесятницю так постячись, нічого не їв і не пив, але безперестанно моливсь, двадцять днів стоячи, а двадцять сидячи, бувши утруднений.

У тісній келії отій кам'яній пробувши три літа, зійшов на вищу вершину гори. І звідтіля не виходив, взявши залізного ланцюга, що був на двадцять ліктів: одним кінцем окував ногу свою, другийже кінець прикував до каменя і так завжди на небо позирав очима, розумом же вище небес дивлячись прочув про нього блаженний Мелетій, антіохійської церкви пастир, прийшов до нього і, бачачи його прикованого, сказав: "Може чоловік і без окуття собою володіти, і не залізами, а волею та розумом до одного себе прив'язувати місця". Це почувши, преподобний Симеон скористався з поради і, знявши окуття, зв'язував себе вільною волею, помисли понижуючи "і всяке винесення, що піднімається проти пізнання Бога, і полонячи всяке знання на послух Христові", щоб стати самовільним в'язнем Ісус Христовим. Коли ж на всі краї пройшла про нього слава, сходилися до нього всі, не тільки ті, що близько жили, але з країв далеких, що їм багато днів путь творити потрібно було; одні несли до нього хворих своїх, інші-бо хворим, що в домах лежали, просячи здоров'я; інші напастьми і скорботами обійняті; інші, що від бісів мучилися, - і кожен з них не тільки повертався, але приймав той цільбу, той утіху, той користь, той іншу яку поміч, і з радістю відходили додому, прославляючи Бога. Наказував-бо преподобний, коли кого сцілював, кажучи: "Прославляй Бога, що сцілив тебе! І ніколи не дерзай казати, що тебе Симеон сцілив, хай не буде тобі чого гіршого". І можна було у нього бачити: наче ріки, звідусіль стікалися різні народи, племена і мови: ісмалитяни і перси, армени та івери, та гомерити, іспани, оритани та італьяни, і так Бог того, що прославив Його, прославляє.^. І. коли така множність людей до нього збиралася, то всі хотіли торкнутися до нього, взявши від нього благословення. Стужився блаженний од такого пошанування та від неспокою і винайшов дивний спосіб збуття слави людської: намислив-бо поставити стовпа і на ньому стояти, щоб не могли прихожі торкатися його. Збудував тож стовпа, а на ньому тісну хатину на два лікті, туди зайшов, живучи в пості та молитві, і був першим стовпником. Той-бо стовп був у висоту шість ліктів, і стояв на ньому кілька літ; тоді поставили йому люди іншого стовпа, що мав висоту дванадцять ліктів. Також після немалого часу вознесли стовпа в двадцять і два лікті у висоту, потім у тридцять і шість. Отак преподобний, наче сходами, різними стовпами виходив до небесної країни, багато на них терплячи, мочений дощем, палений спекою і мерзнучи взимку; їжа-бо його була сочиво мочене, а пиття — вода. Збудували йому люди і дві загорожі кам'яні при стовпі, і так жив святий.

Почули про нього святі отці, ті, що в пустелях, і дивувалися дивному його починанню - ще-бо ніхто собі такого життя не винайшов, щоб на стовпі стояти. І захотіли скусити духа, який у ньому був, послали до нього, кажучи: "Чому отецьким шляхом не йдеш, але інший якийсь новий ти винайшов? Зійди-бо із стовпа і наслідуй життю давніх пустельних отців". Навчили посланців: коли б не покірним явився і не побажав зійти, то хай силою стягнуть його зі стовпа, а коли послухає і зійти захоче, то хай залишать його так стояти, як він почав; од цього (казали) звісно стане, чи новозачате життя його від Бога є; коли ж послушливий явиться так і буде. Посланники дійшли і звістили йому, що від собору святих отців пустельних вони є. Він-бо ступив ногою на драбину, бажаючи зійти долі, і закричали посланії "Не сходь, святий отче, а пробувай, як ти почав; тепер-бо знаємо, що твоє почате діло від Бога є, він тобі, помічником хай до кінця буде!"

Прийшов до нього і Домн, патріярх антіохійський, що був по святім Мелетії і, побачивши таке його життя, здивувався і багато з ним про користь душі бесідував, сотворив там літургію і причастилися обидва тайн божественних і повернувся пастир в Антіохію, а преподобний більше подвизався, озброюючись на невидимого супостата.

Тоді диявол, що заздрить добру, перетворився на ангела світла і з'явився святому біля стовпа з вогненною колісницею та кіньми вогненними, ніби з небес сходив, і сказав: "Почуй, Симеоне. Бог небес та землі послав мене до тебе, як це бачиш, з колісницею та кіньми, щоб наче Іллю взяв я тебе в небо; достойний-бо ти честі такої ради святості життя твого; і прийшов уже час твій, щоб плоди трудів твоїх понести, і приймеш вінця доброти від руки Господньої; іди-бо, не гаючись, рабе Господній, щоб побачив Творця свого і поклонився йому, адже тебе за образом своїм створив. Хай же уздрять тебе ангели і архангели із пророками, апостолами й мучениками, адже тебе бачити бажають". Це й тому подібне говорив біс, не пізнав святий зваби ворожої і промовив: "Господи, чи хочеш мене грішника в небеса взяти?" Двигнув праву ногу, аби ступити на вогненну колісницю, однак простяг і руку праву, щоб ознаменуватися хрестним знаменням, і тоді диявол із колісницею та кіньми зник, як порох, що вітром змітається. І пізнав Симеон бісівську звабу, каявся, а ногу свою, якою хотів на колісницю бісівську ступити, так покарав: стояв на тій нозі цілий рік. Диявол же, не терплячи такого його подвигу, уразив ногу його лютою виразкою і зігнило на ній тіло, примножилась і черва, і тік із виразки гній із червами по стовпі на землю. Один юнак, на ім'я Антоній, котрий бачив і описав це, збирав черву, що падала на землю, за повелінням його, знову носив на стовпа до доброго страждальця. Він-бо, наче другий Йов терплячи, прикладав черву до виразки, кажучи: "Їжте, що вам дав Бог!". У той час сарацинський князь Василик багато чував про святого Симеона, прийшов до нього і бесідував із ним, велику користь брав і повірив у Христа. Побачив-бо черв'яка, що впав на землю, узяв його в руку свою і відійшов. Послав за ним услід преподобний, кажучи: "Навіщо взяв у руки свої смердючого черв'яка, що упав від зігнилого тіла мого?" Василик-бо розтулив руку, з'явив безцінний бісер і каже: "Не є то черв'як, а бісер". І проказав преподобний: "За вірою твоєю хай буде тобі!" І так сарацинин узяв благословення, пішов додому.

По численних же літах матір його Марта, довідавшись про нього, прийшла побачити сина й багато плакала при дверях, але не захотів преподобний бачитися з нею, послав до неї, кажучи: "Не журися за мною, мати моя, нині, коли будемо достойні, в іншому віці побачимося!" Вона ж ще більше захотіла побачити його. І послав до неї блаженний, знову молячи: хай почекає трохи при мовчанні. Вона-бо прилягла там, перед дверима загорожі і віддала дух свій Господу, а коли довідався святий про кончину її, звелів принести її перед стовпа і дивився на неї, помолившись за неї зі слізьми. А коли він молився, її святе тіло здвигнулося і всміхнулася лицем. Усі, що дивилися, хвалили Бога; і поховали її перед стовпом його, і коли молитву творив, поминав її двічі щодня. Після цього люди знову змінили стовпа святого і поставили йому стовпа на сорок ліктів; на ньому бо стояв преподобний аж до блаженної кончини своєї.

Місце те, що на ньому влаштував дивне своє життя преподобний, не мало поблизу води, але її приносили віддаля, через що велика скорбота була для людей, що приходили, і худобі їхній. І побачивши преподобний скорботу їхню, що була від нестачі води, помолився старанно про це Богові: хай подасть воду, як колись спраглому Ізраїлю в пустелі, і близько десятої години дня раптово струснулася земля і розсілася зі східного боку огорожі його, і там утворилася немов печера, яка мала над сподівання багато води, і звелів святий більше розкопати місце те на сім ліктів, звідкіля почало дуже багато виходити води.

Якось приведено було до святого жінку, що, бувши спрагла, вночі випила з водою змію малу, і та виросла в її череві й була велика. Стала на лиці жінка ота як трава зелена, і багато лікарів пробували її лікувати, але не змогли зцілити її. Блаженний же сказав: "Напійте її від води місця цього!" - Коли ж напилася, вийшла з неї велика змія і приповзла перед стовп і там начебто завмерла.

У той час якісь люди, що йшли до преподобного заради молитви, через велику спеку звернули в тінь дерева, щоб відпочити трохи. Сиділи там тихо, і тут побачили кітну лань, що мимо йшла, і закричали на неї, кажучи: "Молитвами святого Симеона заклинаємо тебе, постій трохи". І стала лань на місці. О чудеса! Адже і звірі на ім’я святого покірливі і послушливі бувають! Вони ж узяли її,  убили і, здерши шкуру приготували собі їсти з м яса її, а коли прийшов їм час їсти, то були гнівом Божим покарані, згубили голос людський і наче олені почали рикати. Біжучи, прийшли до святого Симеона, несучи з собою шкуру ту, як викриття гріху свого. Пробули т два роки і ледве змогли зцілитися і по-людському говорити, шкуру ж тієї лані повісили при стовпі для освідчення багатьом того бутнього діла.

На горі тій, на якій святий житло мав, змій страшний загніздився не вельми далеко від стовпа, через нього й трава на тому місці не росла. Тому змію колись загналося у праве око дерево на один лікоть і створило йому велику болість. Одного дня приповз до стовпа преподобного і, лежачи перед дверима огорожі, весь перегинався, похиляючи голову, ніби змирявся и милості просив у святого Симеона. Коли подивився на нього святий, то ввипало з ока його дерево, і пробув змій той там три дні, лежачи перед дверима, ніби овеча, і всі безбоязно приходили та відходили - нікому він не пошкодив, а коли зцілилося око його, відійшов у ложе своє, і всі дивилися й дивувалися чудові тому предивному.

У країні тій був парад, звір великий і вельми лютий, що людей і худобу забивав, і не сміли люди проходити повз місце те, де отой звір уселився, численні капості навколо творячи. Про це люди, дійшовши, звістили преподобному. Він же повелів узяти землі від огорожі своєї і води від місця його, і хай підуть довкола місця, де був звір, віддаля посипаючи і покроплюючи. Послухали люди святого, вчинили так і по кількох днях побачили, що не з'являється звір ніде, пішли пошукати і знайшли його мертвого - лежав на землі тій, що, взявши від огорожі преподобного, посипали; і всі прославили Бога Але і другий звір, лютійший першого, словесний, у тій-таки країні з'явився, розбійник один із Антіохії, на ймення Ионатан, що багатьох людей повбивав на дорогах і в домах, по-злодійському марнотно нападаючи у селах та передмістях, і ніхто його не міг зловити, хоч і багато людей на шляху йому засідало, сильний-бо був і хоробрий вельми, що ніхто не міг супроти нього стати. Коли ж піднялася вся Антіохія і послала воїнів піймати його, він, не можучи сховатися од них, як лев од лиця багатьох, що гонили його, тікаючи, прийшов до огорожі преподобного Симеона і взявся за стовпа, ніби блудниця за Христові ноги, плакав гірко. Гукнув йому з висоти святий: "Хто ти, звідкіля і чому прийшов сюди?" Він же каже: "Я є Ионатан, розбійник, що сотворив усе лихе, прийшов сюди каятися у гріхах своїх". Коли це казав, напали тут воїни від Антіохії, що гонили його, і закричали до преподобного: "Дай нам, отче, ворога нашого, розбійника, уже-бо і звірі є приготовані у місті, щоб з'їли його". Відповів їм блаженний Симеон: ! "Діточки мої! Не я його сюди привів, але Бог, бажаючи покаяння його, поставив тут, і коли зможете в середину ввійти, хапайте його, я ж бо не можу вам його вивести, боюся-бо Того, що послав його до мене". Це чуючи, воїни не тільки не сміли зайти в огорожу, але й слова ректи супроти, повернулися зі страхом і звістили про те всіх в Антіохії. Розбійник же пробув сім днів при стовпі, припадаючи в молитві до Бога, сповідаючись і плачучи плачем великим, аж ті, що були тут і бачили покаяння та плач, зворушені стали. Після семи днів гукнув до святого: "Отче, коли велиш мені відійти?" Сказав отець: "Чи знову до лихих діл повернешся?" Він же відповів: "Ні, отче, але час мій настав!". І так, бесідуючи з ним, віддав дух свій Богові. Учні святого Симеона хотіли поховати розбійника при огорожі, але начальники воїнські прийшли з Антіохії за розбійником і почали волати: "Дай нам, отче, ворога нашого, через нього все місто потряслося!" Відповів преподобний: "Хто його привів до мене, Той із множністю воїнів небесних прийде й забере його, очищеного покаянням, до себе, не турбуйте мене!" Начальники, це чуючи і бачачи розбійника померлого, жахнулися і похвалили Ьога, що не хотів смерті грішника, і повернулися звістити це у місті, що від преподобного чули й бачили.

Не годиться і того промовчати, що преподобнийотець наш Симеон, ніби свіча на свічнику на стовпі стоячи, світло світу являв, просвічуючи потемнені ідолобіссям народи і наставляючи їх до світла пізнання правдешнього Бога. Слава дивної в ньому Божої благодаті так діяла, що, на одному стоячи місці, багатьох до віри привів, ніби хто проходив усесвіт, навчаючи та проповідуючи. Проміння добродійного життя свого та солодкомовного вчення, ніби сонце, випускав і довколишні країни просвічував, оскільки тут можна було бачитиіверів, персів та арменів, що приймали божестввенне хрещення, ісмаїлітів, що полками приходили: по двісті, по триста, іноді й по тисячі, що з криком відкидали облуду батьків своїх, і які з давніх літ пошановували ідолів, кланяючись їм, сюди їх приносили, при стовпі розбивали і ногами топтали, приймаючи закон од медоточивого того язика, і божественних таїнств сподоблялися, повертаючись із радістю великою, просвічені світлом розуму святого Євангелія.

Один начальник сарацинського полку Філарх мав родича свого розслабленого, молив святого подати йому сцілення. Святий повелів принести його перед стовп і запитав його: "Чи відрікаєшся злочестя батьків твоїх?" Він же сказав: "Відрікаюся!" І знову святий: "Чи віруєш в Отця, і Сина, і Святого Духа?" Він же відповів, що вірує безсумнівно. Тоді сказав святий: "Устань!" І тоді І юнак устав здоровий, ніби ніколи ніякої не мав хвороби. І щоб засвідчити здоров'я його виказом, звелів блаженний юнакові тому взяти на плечі свої того Філарха, що був дебелий тілом, і нести в стан його, що і сотворив: ніби снопа взяв на плечі та й поніс. Бачачи те, всі воздали хвалу Богу, що дивно через святого свого діяв.

Мав також преподобний і пророцтва дар; що настане і голод і марна смерть перед двома роками прорік, і що має саранча по тридцяти днях прийти, сказав, - це все збулося. Якось у видінні побачив два жезла, що сходили з неба: один упав на схід, а другий на захід; про те видіння сказав тим, що були при ньому. Пророкував, що перси та скити постануть на Грецьку та Римську область. І багатьма сльозами, безперервною молитвою милостивого Бога просив, щоб відвернув гнів праведний і не допустив покари тієї бути на християн. І умолив про те Бога: вся-бо перська сила уже готова була на брань, але, Бог зволив, загаялися, і міжусібні поміж персів розтирки, що почалися, спинили їх у тому намірі. Звіщено було якось преподобному, що цар Теодосій Молодший хотів повернути юдеям церкву, яку християни забрали. Отож послав послання до царя, ганячи його і страхаючи гнівом Божим, не страшачись лиця царського: що прочитавши, цар застрашився і знову звелів християнам узяти церкву. Одного ж єпарха, що радив дати церкву юдеям, із єпаршества зняв і послав моління до преподобного, просячи прощення і щоб молитву за нього сотворив до Бога. Того ж царя жінку, Євдокію-царицю, що після смерті царя свого впала у єресь Євтихієву, письменами своїми преподобний переконував і до благочестя після чотирьох років повернув, тож після повернення свого наступні чотири роки проживши, сподобилася блаженної кончини в Єрусалимі й похована була в церкві святого первомученика Стефана, яку вона побудувала. Після Теодосія Молодшого прийняв грецьке царство Маркіян, що часто таємно відвідував преподобного Симеона, і багато від нього користі мав.

Цариця персидська, наслухавшись про дивну святиню преподобного Симеона, послала до нього, просячи благословення, і прийняла благословенний єлей від нього, його-бо за великий дар мала і чесно зберігала.

Цариця ісмаїлітів безплідна була, послала до нього, просячи молитви, щоб через його святе моління могла мати й народити дитину, і сталося так: невдовзі зникло безпліддя її й народила сина. Його узявши, пішла до преподобного, але, почувши, що не можна жінкам приходити до блаженного, адже й матері своїй не дозволив прийти до себе, послала сина свого руками рабів своїх заради благословення, кажучи: "Це, отче, плід є святих твоїх молитов, благослови ж бо плід цей".

Про подвиги його несповідимі, що скажемо? Коли перевищують вони силу людську, то й оповісти їх неможливо. "Я передусім, - каже Теодорит, - дивуюся з його терпіння; вночі і вдень отак стояв, щоб усім бачити його". Трапилося якось, що відпали дверці і немала частина стіни горішньої розсипалася од старості, і доки стіну і дверці відновили, був усіма бачений святий немалий час. Тоді бачили нове видовисько й дивовижне: іноді-бо стояв довго нерушний, іноді ж часті творив поклони, молитви приносячи Богові. Дехто із тих, що там стояли, повідав, що хотів, каже, порахувати поклони його, що клав не перестаючи, і нарахував тисячу двісті сорок і чотири, відтак знемігся, не міг більше дивитися на стовпну висоту і переставав рахувати, одначе святий не втомився від поклонінь. Приймав харч раз на тиждень і то вельми малий та легкий - став легкий і зручний для частого кланяння. Від довгого стояння створилася йому на другій нозі невиліковна виразка, і багато крові витекло з неї, одначе те не могло відвернути його від богомисля - все терпів мужньо, самовільний мученик. Виразку ж ту змушений був якось показати із такої причини: один священик із Аравії, людина добра й богонатхненна, прийшов до нього кажучи: "Питаю тебе через саму істину, що притягла до , себе рід людський, скажи мені: чи ти людина, чи істота безтілесна?" Сказав йому преподобний: "Навіщо про це і запитуєш мене?" Він же каже: "Чув про тебе, що не їси, не п'єш, не спиш, а це властиво є людині, і не може людина бути жива без харчу, пиття та сну?" Звелів-бо преподобний зійти священику до себе на стовпа і допустив відчути й бачити виразку ту загнилу, повну черви, що й бачив священик, почув і про харч вельми малий і що раз у тиждень їсть - здивувався терпінню й подвигу святого.

У таких-бо подвигах, у такому чудес діянні і в такому добродійному житті був покірливий і смиренний, ніби від усіх людей був менший і непотрібніший, усім рівно показував і лиця світло, і слово любовне, як вельможі, так і рабу, як багатому, так і убогому, й останньому негіднику, отож не було у нього огляду на особи. Усі не могли насититися видінням святоліпного лиця його і солодкомовної бесіди його, вуста-бо його були виповнені благодаті Святого Духа. Маючи дар премудрості, щодня напоював серця тих, що слухали, рікою вчення, і багато хто, ученням його наповнений, залишав усе земне, і, як пташки, що летять угору, одні в монастирі, інші в пустелі відходили, інші при ньому жити бажали.

Устав життя щоденний преподобного цього був такий: ніч усю і день аж навіть до години дев'ятої на молитві стояв, після дев'ятої години творив повчання тим, що були присутні: також слухав кожного, що прийшов до нього, потреби та прохання і болящих сцілював молитвами, по тому свари і змагання людські припиняв і мир творив, а коли сонце заходило, знову на молитву повертався. Маючи такі труди, не переставав думати про мир церковний, язичницьке безбожжя руйнуючи, юдейське ганьблення заперечуючи, єретицькі догмати знищуючи; царів же і князів, і всілякі влади письменами своїми мудрими й корисними приводив до страху Божого, до милосердя та любові і до захисту Церкви Божої побуджував і багато всіх навчав душекорисно. Так, проходячи дивне життя, що єству людському бачиться як незручно носиме, наближався уже до кончини своєї, і маючи від народження свого більше ста років. На стовпі стояв літ вісімдесят, як найдостовірніші пишуть, досконалий у добродійностях, земний ангел, небесна людина. Про його ж блаженну кончину таке пише учень його Антоній.

"Було це, - каже, - одного дня, тобто в п'ятницю, після дев'ятої години; ми сподівалися від нього звичайного повчання і благословення, але не позрів зі стовпа на нас. Так само і в суботу, і в неділю загаявся подати нам, за звичаєм, отецьке своє слово, Застрашився ж я і зійшов на стовпа, і тут стояв преподобний, маючи голову поникну долі, ніби на молитві, руки до грудей прихилені, тож, гадаючи, що молитву діє, стояв мовчки. Потім постав перед ним, кажучи: "Отче, благослови нас, бо народ оце три дні і три ночі сидить, чекаючи благословення від тебе". Він же не відповів мені. І знову кажу до нього: "Чому, отче, не відповідаєш чаду своєму, що в печалі? Коли чим образив тебе, простягни-бо до мене руку свою, хай поцілую". Але не було відповіді. Стояв так перед ним десь півгодини, засумнівавсь і спогадав: невже до Бога відійшов? Прихилив вухо, і не було дихання, тільки густий запах, ніби різних добропахотних ароматів, від тіла його відходив. Тоді пізнав, що почив уже в Господі, застрашився і плакав гірко. Приступив-бо до нього, поклав і опрятав мощі його, цілував же очі його, бороду, уста і руки, кажучи: "Кому залишаєш мене, отче, де почую солодкі твої учення, де насичуся ангельською бесідою твоєю, чи яку дам відповідь від тебе народам, що сподіваються твого благословення, що скажу хворим, коли прийдуть, тут сцілення просячи, і хто, побачивши стовпа твого порожнього, що не має тебе, світила, не заплаче; а коли численні люди віддаля прийдуть, шукаючи тебе і не знайдуть, чи не заридають? Горе мені, тепер тебе бачу, завтра ж, чи наліво, чи направо піду, не віднайду". Отак плакав я над ним, од горісті душі задрімав, і тут явився преподобний, як сонце, кажучи: "Не залишу стовпа, ні місця й гори ці благословенні, але зійди й подай благословення народу. Я бо вже почив, як Господь захотів, і не повідай їм, щоб поголосу не було, але пошли швидко в Антіохію, звіщаючи про мене; тобі ж подобає на цьому послужити місці і воздасть тобі Господь за трудом твоїм!" Збудився я зі сну і, тремтячи сказав: "Не забувай мене, отче, у святому своєму покої", - і впав на ноги його і цілував святі стопи його, і взяв руку його, поклав на очі мої, кажучи: Благослови мене, отче!", - і знову плакав вельми. Потім устав, витер сльози, щоб ніхто нічого не зрозумів, зійшов і тихо послав вірного брата в Антіохію до патріярха Мартирія, звіщаючи про смерть преподобного. І прийшов невдовзі патріярх із трьома єпископами, також і Ардаборій, єпарх із воями своїми, і безліч народу не лише з Антіохії, а з усіх околичних міст та сіл, і від монастирів іноки зі свічками та кадилами, і від сарацинів вельми багато незабаром, наче ріки, стеклися - пройшла-бо вістка в один час усюду, ніби вітром несена. Зійшли ж патріярх та єпископи на стовпа і взяли чесні мощі, знесли долі і поклали при стовпі народові всьому, що плакав. Але і пташок безліч, як це всім було видно, охрест стовпа літаючи, кричали, мов плакали на кончину такого світила світу. Голос-бо плачу всенародного на сім стадій розлився, і довкола місця того гори, поля та дерева начебто нарікали й плакали видимо; всюди-бо повітря спохмурніло, і темна хмара надходила. Я ж побачив ангела, який з'явився при святих мощах, і було обличчя його, як блискавка, ризи ж наче сніг; з ним-таки сім старців у бесіді: чув я голос їхній, але що говорилося, не розумів, страх-бо і жах пойняв мене".

У той день, у який помер преподобний Симеон, учень його і наслідувальник святого його життя преподобний Данило, що невдовзі перед тим часом також мав зійти на стовпа при гирлі Чорного моря поблизу Цариграда, бачив безліч воїв небесних із того боку, де був стовп преподобного Симеона, що йшли від землі до неба, а посеред них вознесену радісну душу святого Симеона. І не тільки, але і блаженний Авксентій, що з , пустелі був прикликаний на Халкедонський собор, те ж саме бачив тоді, у Витинії бувши. Коли ж покладено було чесні святого Симеона мощі на уготоване носило, патріярх хотів узяти на благословення трохи волосся від бороди його святої, простяг руку і ніби всохла рука його. І було велике про нього моління до Бога й угодника Божого, тоді оздоровіла рука його. Узявши чесні ті мощі, із псалмами та співом понесли в Антіохію, і вийшло все місто назустріч. Був тут чоловік німий та глухий сорок років, цей як уздрів святе тіло преподобного, враз набув слуха і мови своєї і впав перед святими мощами, й закричав: "Добре прийшов ти, рабе Божий, це ж бо прихід твій сцілив мене!" І прийняли антіохіяни тіло святого ліпше золота та срібла, понесли у велику церкву, де багато чудес та сцілень бувало при гробі його. Через кілька років збудували церкву на ім'я преподобного цього Симеона-стовпника, і сюди перенесли святі його мощі. Помер преподобний у царство Лева Великого (за свідченням Георгія Кедрина та інших), в четверте літо царювання його, що було в рік від Різдва Христового чотириста шістдесятий. І посилав цар Лев до антіохіян, бажаючи, щоб дали йому перенести мощі преподобного до Царгороду, але вони не захотіли позбутися такого заступника, сказали посланцям царевим: "Оскільки місто наше стін кам'яних не має, впаде-бо чи гнівом царським розорене, чи від великого землі трясіння зруйнується, через те святе Симеонове тіло сюди внесемо - хай буде нам стіна і захисток". Одначе потім деяка частина від мощів Симеона-святого була перенесена до преподобного Данила-стовпника на його прохання, як про те в житії того святого Данила пишеться.

На місці ж тому, де стовп преподобного Симеона, люди церкву в ім'я його хрестоподібну, вельми красну, і монастир великий влаштували. Здійснив преподобний обітницю свою, що її вирік Антонію-учню у видінні, що не мав залишити свого місця, бо чудеса там не припинялися і сцілення хворим продовжувалися. В усі-бо літа, в день пам'яті його, з'являється зірка велика над стовпом, і весь край той ояснює. Про явлення зорі тієї багато історіографів свідчать, передовсім Євагрій Схоластик, що бачив те своїми очима. Не замовчимо й цього, що той-таки Євагрій пише: оскільки місця це святе жінки не можуть одвідати, то немала бувала щодо цього сторожа, щоб не осмілилися торкнутися порогу нога жіноча, адже навіть матері преподобного ввійти не було допущено. Оповідають, що одна жінка одяглася чоловіком, щоб не бути пізнаною і в церкву святого ввійти, але як тільки торкнулася порогу церковного, відразу ж  таки впала мертва. Коли ж туди й приходять жінки, як пише Никифор, то не дерзають наблизитися до огорожі, тільки стоять віддалік і творять молитви свої, на стовпа позираючи. І не позбавляються благодаті преподобного, але поміч і всілякі сцілення приймають ті, що приходять із вірою, і повертаються радісно, дякуючи Богові в Тройці єдиному, Отцю, і Сину, і Святому Духу - йому ж честь і слава, й поклоніння нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Чудеса преподобного не всі тут зібрано, оскільки і сам Антоній, учень святого, що найперший житіє його писав, каже таке: "Я смиренний, не всі чудеса його описав, але певну частину, не може ніхто-бо описати всіх чудес його чи справ, які Бога ради сотворив". Коли ж бо хочеш, читачу, щось більше про чудеса святого взнати, читай у Пролозі, вересня на перший день від "Лимонарія", про Мину, диякона раїтського, в-нього-бо витекло око у час служіння за прореченням святого, і про пресвітера, ураженого від духа злого, який через дев'ять років прийняв цільбу від преподобного, і про другого пресвітера, що безсловесну тварину іменем преподобного Симеона зв'язав.

Про літа ж його, скільки на стовпі стояв деякі непогоджено говорять: одні-бо написали, що 41 років, інші, що рівно 40. Писав дехто (як от Теодорит) житіє святого ще до його смерті, і самі раніше померли. Ми ж не тільки від давніх літописців, але з самого вирахунку виводимо, що стояв він на стовпах різних 80 літ, оскільки в книзі, названій "Обід душевний", у Слові першому, що в неділю 2-гу по Святому Дусі, на листі 123-му свідчиться. Всіх-бо літ преподобний мав 103, як це в "Трифолоі" львівському написано. Постригся в чин іночий у вісімнадцяте літо від свого народження, три літа, в кам'яній печері зачинившись, поблизу села Таланіси прожив, також на висоту гори і на стовп зійшов, маючи літ мало більше двадцяти (а попередні не був на стовпі), де всі інші літа, які йшли в сотне число, промешкав.

У той-таки день поминання собору Пресвятої Богородиці в Міясинській обителі

У час іконоборної єресі, сприянням першого іконоборця царя Лева Ісаврянина, вельми славна на Сході ікона Пресвятої Діви Богородиці чудотворна, в обителі Міясинській, була вкинена в озеро Азурове. Де була обитель Міясинська явно свідчиться у житії преподобного Акакія, єпископа Мелітинського, квітня місяця, в 17 день, де пишеться таке: "Було одне місце еллінське від міста (Мелітина Вірменського) за вісімнадцять поприщ, назване Міясини, вельми гарне, рівне і просторе в роздолі між двома горами, що розділяються на обидва боки щироко; посередині ж ріка швидка, чиста, тече на схід, Азорос чи Азур названа, і озерами довкіл наповнює той розділ. Було там на осібному вибраному й гарному місці капище ідольське і дерев доброплідних сад, звідусіль напоюваний озером вод Азорових, але воно осквернялося бісівськими жертвами. Те місце, святий єпископ Акакій у дні свої од скверн ідольських очистив і звів там церкву на ім'я Пречистої Діви Богородиці і, освятивши її, створив місце для поселення святих ангелів, де раніше бісам було житло, і де творилися криваві погані дияволові треби, там безкровна чиста почала приноситися Богові жертва і творилися чудеса благодаттю Пресвятої Богоматері". До цього місця із житія Акакійового.

Явно-бо є, що при тій церкві Пресвятої Богородиці закладено було обитель, названу Міясинська, від місця Міясина звана, де чесна Божої Матері ікона іконоборцями вкинена була в озеро, тож після численних літ вийшла з озерної глибини на верх води - в царство Добровірного царя Михаїла і матері його Теодори, і знайдено було ту ікону вірними місяця вересня в 1-ий день, і ніякого ушкодження від мокроти водної за такий довгий час не дістала. Через це чудо собор в обителі тій всі роки здійснювавсь у честь і славу пренепорочної володарки нашої Пречистої Діви Богородиці.

У той-таки день пам'ять Ісуса Навина, праведного воєводи ізраїльського, що був після Мойсея, він Иордан-ріку (як Мойсей Червоне море) по сухому зі всіма ізраїльськими людьми перейшов, явно бачачи святого архістратига воєводу сил небесних Михаїла, стіни єрихонські голосом трубним на землю звалив. Воюючи ж на супостатів, сонце в русі зупинив, доки вкінець не переміг ворогів своїх, і в обітованну землю людей завів, розділив її їм за жеребками і помер у мирі. І святої Марти, матері Симеона преподобного.

І святих 40 дів-пістниць із учителем їхнім Аммуном, дияконом у царство Аикінієве, у країні Македонській, узятих Вавдою-ігемоном і поведених у Іраклію на мучення. Від них десятеро було у вогонь вкинено, вісім було зі святим Аммуном посічено, шестеро ножами подроблено, інші шість заліза розпечені в уста прийнявши, померли, ще інші десятеро мечами в серце пробиті, мученицький подвиг здійснили і всі до Господа відійшли прийняти вінця воздаяння.

1 святої мучениці Каллісти і єдинородиих її по плоті братів Євода та Єрмогена, що в Никомідії за Христа посічені мечем поклали голови свої.

Місяця вересня в 2-ий день

Житіє і страждання святого мученика Маманта

Христовий мученик Мамант батьківщину мав Пафлагонію; батьки його знамениті: батько його був Теодот, мати ж його Руфина - обидва з великого патриціянського роду, славні, й багаті, й осяяні благочестям. Вони, коли в середині себе довго таїти не могли своєї до Христа віри і дбалої любові, явили перед усіма своє сповідане благочестя і до нього багатьох приводили. На них учинили донос Олександру, що був тоді намісником міста Гагрського, йому ж було звелено від царя, щоб честь богів їхніх усією старатливістю розмножував і возносив, а християн, яких би виявив і тих, що не слухаються їхнього повеління, хай мучить і віддає смерті. Олександр привів перед судисько своє Теодота, примушував його покласти жертви ідолам, але той і чути не хотів наказаного Олександром. Той, хоч і готовий був мучити неслухняного, але утриманий був великим доброродством Теодотовим, не годиться-бо йому безчестити й мучити патриціянських дітей без. повеління царського. Тому послав його до Кесарії Каппадокійської до Фауста-князя, той наскільки був у своєму безбожному безчесті м'яікіший, настільки являвся лютіший до християн. Він Теодота побачив і вкинув його в темницю. Дружина його блаженна Руфина, хоч і вагітна була, одначе слідувала за мужем своїм і з ним укупі до темниці пішла і страждала в ній заради Христа. Теодот же, бачачи неміч тіла свого і думаючи про суворість мучителя, вдався до Господа із старатливою молитвою, бажаючи ліпше вмерти, аніж супроти благочестя зігрішити, коли не зможе винести тяжких мук. І сказав у молитві своїй таке: "Господи, Боже сил, Отче улюбленого Сина твого, тебе благословляю і прославляю, що сподобив мене заради імені твого бути вкиненим у цю темницю, але молю тебе, Господи, прийми душу мою в узах оцих, знай неміч мою, хай ніколи не похвалиться ворог мій щодо мене!" - так він молився. Бог же, що "створив серце кожного з нас, розуміє всі наші діла", почув молитву вірного раба свого, щоби дав йому блаженну кончину, вивів із темниці душу його і вселив його у світлі обителі небесні. Дружина ж його, блаженна Руфина, терплячи нестатки і скорботу в'язничні і обійнята великою за чоловіком печаллю, передчасно народила дитину чоловічої статі. Позираючи на дитя і на мертве тіло чоловіка свого, закричала до Бога із зітханням та слізьми, кажучи: "Боже, що створив чоловіка і від боку його створив Єву, повели, хай і я тим-таки шляхом піду, яким піде чоловік мій і розріши мене від малочасного цього життя, прийми у вічні свої покрівлі, а народжене дитя ти виховай так як знаєш - ти йому будеш батько й матір, і оберігач життя його!" Так та чесна і свята жона в печалі своїй до Бога гукала, була ним почута, і від вуз плотських розрішена - пішла на вічну свободу, віддавши дух свій у руки Господові, а дитя посеред мертвих батьків своїх залишилося живе. Тоді Господь, який пильнує дітей, доброзволив відкрити про нього одній доброрідній та благочестивій жінці, що жила в Кесарії, ім'я її було Аммія, і звелів їй через ангела свого в нічному видінні, кажучи, щоб випросила у князя тіла святих, що померли в темниці і хай поховає  їх чесно, дитя ж хай візьме собі і виховає його замість сина. Вона, вставши, пішла швидко за повелінням Господнім і просила князя, щоб повелів їй узяти з темниці тіла померлих в’язнів . Бог же схилив на милість немилосердне серце князя і не заборонив, щоб було на бажання тієї чесної жінки. І ввійшла Аммія в темницю, знайшла тіла обох, що лежали вкупі, посередині між ними - дитя з лицем світлим та веселим. Тіла-бо святих узявши, поховала чесно в саду своєму, дитину ж прийняла і полюбила, як свою рідну, вигодувала по-християнському, була-бо бездітна і вдовою цнотливою. Дитя, виростаючи, не говорило п’ять років, потім до Аммії, що була йому другою матір'ю, прорекло таке слово: "Мамма!" (що по-римському значить "груди" чи "мати"), і від того слова Мамантом прозваний був. Потім дала його та мати в науку письма, де невзабарі перевищив усіх своїх однолітків, що всі дивувалися гостроті розуму його.

У той час царював у Римі Авреліян злочестивий, що примушував усіх поклонятися бісам, не тільки чоловіків та жінок, але й малих дітей - про них же багато дбав, особливо про тих, що малолітні й малоумні були, що зручно можуть звабитися і підхилитися до будь-якого лихого діла. Ще бо гадав беззаконний, що звикши їсти в юних літах ідоложертвування, на старість будуть більші ідолопоклонники. Тому через усілякі лестощі приводив дітей до свого злочестя. Але хоч численні малі діти та юнаки зваблювалися і підлягали царській волі, однак ті, що з Мамантом в училище ходили, діяли супротивне, слідуючи Мамантовому вченню; той-бо в малі літа мав сиву премудрість і вік старечий життя безскверного, виказуючи одноліткам своїм марноту язичницьких богів бездушних та недійсних, навчаючи їх знати, що і сам він знав, - єдиного істинного Бога і приносити йому розумну жертву: дух сокрушенний і серце смиренне.

Тоді прийшов од царя в Кесарію на місце Фаустове князь Демокрит, дихаючи заборонами та вбивством на християн, - був-бо великий ревнильник нечестивого і безбожного зловір'я свого. До нього донос подали на святого Маманта, що не тільки сам не поклоняється богам їхнім, але й інших підлітків, що з ним учаться, розбещує і християнській вірі навчає. Було тоді Маманту п'ятнадцять літ від народження його і вже осиротів по Другій матері своїй Аммії, котра прийомному синові своєму, святому Маманту, як єдиному спадкоємцю, численні на землі залишивши маєтки, пішла до небесного багатства, уготованого тим, що люблять Бога.

Демокрит же, почувши про Маманта, послав по нього і, коли привели його перед нього, запитав спершу: чи є він християнином? Також, що він сам не тільки богам не поклоняється, але й рівних собі юнаків розбещує, учачи не слухатися царського повеління. і Він же, котрий у молодих літах являв собою досконалого мужа, безстрашно відповів, кажучи: "Я той, котрий ні в що ставить сивини ваші, бо з правдивого шляху зблудили і такою обкладені тьмою, що не можете поглянути на світло істини і, полишивши істинного і живого Бога, до бісів приступили, кланяючись бездушним та глухим ідолам. Я ж від Христа мого ніколи не відступаю, і їх можу приводити до нього - дбаю про те". Демокрит, почудувався такій дерзновенній Мамантовій відповіді, тож ярістю повелів підлеглим повести його у храм Серапіда, поганого їхнього бога, і там до жертви ідольської примусити його. Він же, ні трохи не боячись ярості князя, вільною мовою каже: "Не подобає тобі кривдити мене, що є великорідним, я є син батьків, що були в синклітському доброродстві. Демокрит запитав підлеглих про Мамантовий рід і довідався, що той родом є від стародавніх римських бояр, а виховала його славна і багата жінка Аммія і зробила його спадкоємцем численним своїм маєткам. Не захотів (князь) піддавати його мукам, малолітній-бо був, через це залізні на нього наклавши вериги, послав його до царя Авреліяна, що був тоді в місті Єгії, і звістив йому писанням усе про і Маманта.

Цар же прийняв писання від Демокрита і прочитав його. Звелів, щоб привели перед нього юнака Маманта і, побачивши його, почав усіляко до свого зловір'я приводити, одне, забороною страхаючи, а друге, лестощами зваблюючи, дари й почесті обіцяючи й кажучи: "Коли приступиш до великого Серапіда і принесеш йому жертви, о красний юначе, будеш із нами в палаті і по-царському виховаєшся, і всі тебе шанувати і хвалити будуть, і блаженний станеш воїстину. Коли ж не послухаєш мене, то зле маєш загинути". Юнак же Мамант мужньо відповів йому, кажучи: "Не буде того, о царю, щоб поклонився я бездушним ідолам, котрих ви як богів пошановуєте. Та ж ви безумні є, що кланяєтеся дереву і каменю нечуттєвому, а не Богові живому! Перестань-бо лестивими словами мене зваблювати, бо коли ти доброчиниш - мучиш, коли ж мучиш - доброчиниш. Знай-бо, що ті твої обіцяні мені добродіяння дари та почесті були б мені тяжкими муками, коли б замість Христа полюбив би я те. Муки ж тяжкі, що заради імені Христа обіцяєш накласти, будуть мені великим добродіянням, бо заради Христа мого ліпше померти мені, і це більше усіляких почестей та надбань". Так святий Мамант говорив перед царем і не соромився, що в юнацькому тілі розум мав досконалого мужа і серце безбоязне; сила Божа знає і малого хлопця з'явити нездоланним Голіатом і з вуст малолітка звершити собі хвалу, і малолітнього хлопця так умудрити, щоб більше старця розумів, - це все можна було бачити в юнакові Маманті: не перемогли його слова беззаконного царя, не .звабили дари, не застрашили муки, що їх більше великих дарів прийняв старатливо, бо розгнівавсь мучитель і звелів, щоб на землі його розпростертого нещадно бити, а коли били красне його тіло, він так терпів, ніби ніякого не відчував болю. Цар же каже до нього: "Промов тільки вустами, що подаси жертви богам, тоді вільний будеш від муки". Він же відповів: "Ні серцем, ні вустами не відкинуся від Бога і Царя мого Ісуса Христа, коли мені і в тисячу разів більші за ці знову накладеш рани, вони- бо з'єднують мене з жаданим Господом моїм, і хочу, щоб не утрудилися руки тих, що б'ють мене, — скільки-бо тії б'ють, стільки винуватцями стають більших мені благ у подвигоположника. Христа".

Авреліян же, бачачи його байдужим до ран, повелів свічками опалювати тіло його. І так сталося: вогонь, соромлячись тіла мученика, не торкнувся до нього, але метнувся на лиця тих, що опаляли. І більше загорівся мучитель гнівом і опалився ярістю, аніж Христовий мученик вогнем природним: наскільки той на вогонь незважав, настільки мучителеві серце спалював. Тоді повелів камінням побивати святого Маманта - йому ж бо те камінне побиття таке доброприємне було заради любові Христової, ніби хто пахучими посипав його квітами. Цар, бачачи, що нічого не досягне, засудив його на смерть - хай у море його вкинуть. Прив'язали слуги на шию його оливо велике, повели до моря, але й там не полишив Господь раба свойого: ангелам своїм заповів, щоб уберегли його. І тут з'явився ангел Господній на шляху, як блискавка лискочучи. Ті, що вели (Маманта), побачивши його, назад побігли зі страху, покинувши святого Маманта. Узяв-бо ангел мученика, відкинув оливо і завів його на гору високу в пустелі поблизу Кесарії і там йому жити повелів.

Пустельне оте життя Мамант почав од посту: сорок днів і сорок ночей на горі тій постився, і був наче другий Мойсей, якому дано в руки новий закон, даний спершу отцям нашим і чого не одержав Мойсей, те прийняв Мамант, бо ж Мойсей тільки скрижалі з висоти дістав, до Маманта зійшов-бо з небес і голос, і жезл. Коли ж прийняв жезла, за голосом, що повелів йому, ударив тим жезлом у землю, як Мойсей колись у море прийняв одразу Євангеліє, котре вийшло від надр земних, і явився не тільки як другий Мойсей, а ще й як другий Павло, проповідуючи Євангеліє і збудував таку собі малу церкву, і в ній молився, святе Євангеліє читаючи. За повелінням же Божим збиралися до нього з тієї пустелі звірі, як вівці до пастиря і, як розумні, до слів уст його прихилили вуха свої і корилися йому. Харч же його був молоко диких звірів, їх-бо доїв, творячи сири не тільки собі, але и жебракам - зібрав-бо багато сирів; носячи їх до міста Кесарійського, роздавав убогим. Пішла чутка про нього у тому місті; такий собі Олександр, не той, що раніше згадувався, але інший, поставлений на той час ігемон у Каппадокії, людина яра і лиха вельми, довідався все те про Маманта; вважаючи його за чародія, послав певних воїнів на конях у ту пустелю шукати його, а, знайшовши, привести до нього. Він сам зійшов з гори до тих, що шукали в пустелі Маманта святого, зустрів їх і запитав: кого шукають? Вони ж, гадаючи, що він пастух, що пасе овець своїх на тій горі, сказали йому: "Маманта шукаємо, що десь живе у цій пустелі: чи не знаєш його ти, де він є?". Мамант же запитує їх: "Для чого шукаєте?" Вони ж сказали: "Оговорений перед ігемоном, що волхв він є. І послав нас ігемон схопити його на муки". Мамант же мовив до них: "Я вам, о друзі, повім пронього, тільки прийдіть у хатину мою і, відпочивши трохи від праці, харчем підкріпітеся". І пішли воїни з ним у його житло, він же подав їм сири їсти. Коли ж вони їли, то прийшли, за звичаєм своїм, лані і кози дикі молочні, щоб їх видоїли. Він же надоїв молока і подав воїнам хай п'ють, сам же став на молитву. І почали приходити численні звірі, що бачачи, воїни перелякалися і, кинувши їжу, до нього прибігли. Він же звелів їм не боятися, так само звістив, що це він є Мамант, якого шукають. Вони ж бо сказали йому: "Коли хочеш іти до князя, то іди з нами, коли ж  ні, то нас відпусти самих, ми ж бо не сміємо вести тебе. Однак молимо тебе: хай не пошкодять нам звірі!" Він же втішив Їх, спершу їм повелів іти, кажучи: "Ідіть ви спершу, а я сам услід за вами піду". І пішли воїни, і чекали пришестя його у міських воротях, вірили-бо словам такого мужа, ані помислити не можучи щось неправедне про нього. Мамант же взяв із собою одного лева, пішов із ним до міста, і сам увійшов у місто, а лев зовні залишився. Воїни ж узяли Маманта і поставили його перед ігемоном Олександром.

Ігемон же, побачивши святого, спершу почав питати його, кажучи: "Чи ти є знаменитий отой волхв, що про нього я чув?" Святий відповідає: "Я є раб Ісуса Христа, що всім віруючим у нього і тим, що творять волю його, дає спасіння, а волхвів та чародіїв і тих, що кланяються ідолам, віддає вогню пекельному. Скажи: навіщо покликав ти мене до себе?" І рече ігемон: "Через те покликав тебе, що не відаю, яким волхвуванням та звабою диких і лютих звірів приборкав ти, що з ними пробуваєш, і посеред них живеш, і повеліваєш ними, наче розумними, - як це чував я про тебе?" Каже святий Мамант, хто служить Богу єдиному живому та істинному, той не потерпить анітрохи перебувати з ідолопоклонниками та злодіями. "Через те і я ліпше зволив із звірми в пустелі, аніж з вами жити в поселеннях грішницьких, і звірі ніяким волхвуванням як це ти гадаєш, не приборкуються і слухаються мене, та й не знаю я, що це є волхвування, і хоч нерозумні вони, але знають страх Божий і пошановують рабів Його. Ви ж набагато нерозумніші є звірів, адже не пізнаєте істинного Бога і безчестите рабів Його, немилостиво їх мучачи і вбиваючи". Ігемон же, ярості наповнився, зразу ж повелів святого мученика, повісивши, бити і кігтями залізними тіло його шарпати. Він же, хоч вельми ранився був, однак так мужньо терпів, що ніякого не відчував болю, не кричав, не стогнав, а тільки до небес зворушено возводячи очі, звідтіля сподівався помочі, її і не був позбавлений, бо раптово пролунав із небес голос: "Кріпися і мужній, Маманте!" Той голос багато із тих, що стояли там, вірних чули і в благочесті утвердилися. Мамант же святий тим голосом вельми укріпився, не зважаючи ані трохи на муки. Після довгого шарпання, полишили святого і кинули у темницю, поки приготовано буде вогняну піч, у якій намислив його ігемон спалити. Були й інші в'язні у темниці тій, сиділи-бо по сорок чоловік. Коли ж знемігся від голоду та спраги, помолився святий, і тут залетів віконцем у темницю голуб, несучи у дзьобику харч наче бісер світлий і більше меду солодкий - поклав це перед святим Мамантом і геть полетів. Харч же той на всіх в’язнів примножився, як колись малі хліби численному народу в пустелі і укріпили тих, що поїли. І знову опівночі, коли помолився святий, одчинилися двері в'язничні і всі в'язні вийшли, один лише залишився Мамант святий. Коли ж розпалилася піч вельми, виведено було із темниці мученика і в огненну ту піч кинено. Бог же, який оросив був колись вавілонську піч трьом юнакам, оросив і Маманту вогонь і посеред палахкого полум'я холодний дух рабові своєму сотворив. Мученик же, у печі тій, співаючи і славлячи Бога, пробув три дні, доки цілковито піч не охолола і вогненне вугілля в попіл перетворилося. Після трьох днів довідався ігемон, що Мамант живий є у печі, здивувався і сказав: "О який великий є цей чародій, що й вогонь не може торкнутися його". Багато із людей, бачачи, що нітрохи не торкнувся вогонь святого і не пошкодив йому, пізнали істинного Бога і йому єдиному велике те чудо приписали, прославляючи силу його.

Безумний же ігемон, не бажаючи пізнати всесильного Бога, вивів мученика з печі і його неушкодження від вогню побачив, волхвуванню це приписав і багато брехні на істину казав, відтак засудив його на з їжу звірам. І повели святого на видовище, випустили на нього ведмедицю голодну; та ж, прибігши, поклонилася святому і лежала при нозі його, обіймаючи стопи його. Також випустили парда, але той покірливо обняв за шию його і цілував лице, і облизував піт чола його. Коли все так сталося, прибіг тоді лев отой, що з пустелі із святим прийшов, і, скочивши на видовище, людським голосом провістив святому: Бог-бо відкрив вуста звіру, як колись Валаамовій ослиціі, на явлення всемогутньої своєї сили. Проказані ж ті слова звірові були такі: "Ти є пастир мій, котрий пас мене на горі!" - і, проказавши це, негайно кинувся на людей, а їх була там безліч велика, еллінів, та жидів, та дітей без числа. За чинилися двері огорожі видовища. Бог так хотів, і вбив там лев людей дуже багато, що ледве ігемон утік і мало хто з ним, що були там в огорожі видовищній, де лев од ярості та лютості хапав і терзав. Тоді святий приборкав лева і відіслав його в пустелю. Ігемон же знову схопив святого, тримав його в кайданах і вдруге вивів на видовище, випустивши на нього свого лева, вельми лютого. Але і той покірливий став, валявся перед ногами його. Еллінські люди, бачачи це, скреготали зубами на святого від гніву і кричали до ігемона: "Відведи лева, хай волхва цього камінням поб'ємо!" І кидали каміння на мученика. Жрець же один ідольський, за повелінням мучителя, сильно вдарив тризубцем у черево святого і проколов його, і випали із нього всі нутрощі його. І сам узяв їх своїми руками, і пішов за місто, несучи нутрощі свої; кров же його, що проливалася, як воду одна із вірних ланка збирала у водонос, і йшов так святий десь зо дві стадії. Знайшов якусь печеру у скелі і ліг у ній. Був же до нього із небес голос, що закликав його у горнє, і віддав із радістю дух свій у руки Господа свого, за нього-бо достатньо постраждав. Мамант святий прийняв вінця мучення. Святі ж його мощі на тому-таки місці було поховано вірними, де численні чудеса звершувалися, як явно з'являється зі слів святого Василія Великого, що на пам'ять святого мученика Маманта у своїй до народу проповіді пише таке:

"Пам'ятайте мученика святого, поскільки у видінні його бачите; поскільки на місці цім зібрані, помічника його маєте; поскільки тим, що ім'я його закликають, самим викажеться ділом; поскільки заблудлих на життя наставив; поскільки життя продовжив - всі, спільно зібравшись, хвалу мученику принесіте!" Із цих слів Василія Великого з'являється, що численні сцілення та чудеса при гробі мученика святого Маманта здійснювалися.

Не випадає і про те промовчати чудо, що коли Юліан-відступник ще юний був і хотів від себе виказати благочестя, хоч уже і вовком в одежі овечій ходив, почав будувати святому мученику Маманту над його гробом церкву предивну великим коштом, але це чинив не від благочестя, а від марнославства та лицемір'я; тоді воістину чудо було видно преславне, бо створене вдень падало вночі, а стовпи поставлені перетворювались у гору; одне каміння не могло добре у стіну вкластися, інше тверде бувало, аж годі було всікти його, інше ж у порох розсипалося; крейду й плінти щоранку знаходили ніби від вітру розсипані й розкидані з місця свого - і це було викриття його злочестя, знамення майбутнього на Божу церкву його гоніння. Таке чудо творилося над гробом святого, і не бажав святий, щоб створено було йому храм, через те, що від нього невдовзі мало благочестя руйнуватися. Молитвами, Господи, мученика твого Маманта створи з нами знамення на добро і збав нас од тих, що гонять нас, хай прославимо тебе із Отцем і Святим Духом навіки віків, амінь!

У той-таки день житіє у святих Отця нашого Івана Пістника, архієпископа Константина - града

Той, що у святих, отець наш Іван був при Юстині, і Тіверії, і Маврирії царях, народжений у Константині-граді, спершу злотиці виготовляв, муж благочестивий, жебраколюбець і странніх любитель, і Бога боявся. Він чорноризця, на ім'я Євсевій, що з Палестини був, прийняв і з ним пробував. Якось ішли вони дорогою, чорноризець ішов з правого боку від Івана і ніби хтось незнайомий сказав йому: "Не подобає тобі, отче, з правого боку великого йти. Бог-бо провіщає про нього, що має бути йому вручено архієрейство велике. Це почувши, чорноризець повідав блаженному Євтихію, патріархові царгородському. Патріарх же радив постригти Івана, як достойного церковного притчу. Випало йому і стояти в церкві святого Лаврентія на молитві і таке бачити одкриття: безліч святих побачив в олтарі і всі білими і блискучими одежами одягали себе і співали чудову пісню. А котрийсь пішов, несучи одну посудину, з якої, беручи щедро, подавав жебракам численним, що зійшлися, але посудина не порожніла. Один же із жебраків від тісноти закричав: "Господи, помилуй! Доки зможе не спорожнитися це вмістилище, щоб порожнє було!" І одразу спорожніло. Це видіння преподобний бачивши, отямився і подивлявся баченому. Це, як гадаю, передбаченням було його санові і великого до жебраків милосердя.

Минуло-бо немало часу, помер Євтихій, патріарх Цареградський, і Бог зволив, що Іван, як достойний, вибраний був і затверджений на хіротонисання, але не дозволяв, аж доки не побачив такий страшний жах: з одного краю бачив море, що до небес рухалося, і піч вогненну страшну, з другого ж краю ангелів безліч, що віщали йому таке: "Не приймеш престолу? Інший буде, а ти від усіх нас покараний будеш". Цьому проказаному йому ангелами із погрозою, повинувався і, не бажаючи (кари), поставлений був патріархом Константина-града. Цілковите пощення і життя чисте з усією добродійністю аж до кінця мав; ще свідчу чудеса його: море, що хвилювалося вельми, молитвою і хрестним знаменням у тихе перетворив; сліпня одного на ймення Іван із Гази, просвітив, поклавши на очі його частку від Тіла Христового, кажучи: "Хто сцілив сліпого від народження, той хай сцілить і тебе!" — отож сліпий і прозрів Якось, за попущенням Божим, був мор великий у Царграді, і молився преподобний: хай відверне Бог праведний гнів свій! Повелів одному із слуг своїх узяти дві посудини, одну повну каміння дрібного, друга ж — порожня, і стояти цілий день на місці там, де зносили мертвих, і перераховувати їх, перекладаючи каміння від повної посудини до порожньої. Порахував слуга, визначив у перший день знесених мерців триста, двадцять і три і звістив святому. Прорік святий, що мор має припинитися, що з'являлося щодня: бо наступного слуга, стоючи на тому ж місці й рахуючи, визначив менше знесених мерців, в третій день ще менше, а на сьомий цілком припинили сікти раптові смерті, за приреченням святого і за молитвами його. Повстримність його така була: щоб проздовж шести днів не приймати йому їжі, на сьомий з'їсти мало що від городнього зела, чи від дині, чи від грона, чи від смокви — таке прохарчування мав у всі літа святительства його. Сну приймав же вельми мало і то, сидячи, шнурок малий до свічки приліпивши, ночви з водою підставляв, тож коли пригорить свічка, впаде шнурок у ночви і почується сплеск, і так його розбудить. У молитвах пробував безперестанно і в подвигах численних, із пристрастями борючись. Варварські находи не раз повернув назад і від пагуби місто збавив молитвами та постом. Паству свою беріг од ворогів видимих і невидимих. Був-бо милостивий вельми, отець сиротам, годівник жебракам, збавитель ображеним і ревнитель по Бозі, будь-яку злобу викорінюючи. Якось у п'ятницю звіщено було святому, що завтра буде кінське змагання, випадала-бо субота, п'ятдесятна. І відповів святий: "Кінського змагання на святу П'ятдесятницю хай не буде!" - і впав на коліна, помолився Богу, щоб послалось якесь знамення для страху і відставлення такої справи, що і сталося: багато людей зібралося на місці, де звичай мали, і коли почалося видовисько ігриськ, раптово сталася буря сильна, грім і блискавки і спав дощ, і град великий, що всі зі страху розбіглися з видовища.

Мав ще преподобний силу на духів нечистих, щоб вигонити їх. В однієї жінки був чоловік біснуватий, і повела його до одного пустельника. Він же каже: "Іди до святійшого Івана, патріарха Константина-града, той зможе чоловіка твого сцілити. І так учинила жінка, дістала пожадане: взяла-бо чоловіка, зціленого молитвами преподобного, і рушила, радіючи, додому. І багато болящих зцілення діставали, багатьом вузи непліддя молитвами його розривалися.

Отак добре попасши словесне стадо, в маститій старості дійшов до блаженної кончини своєї і перейшов од землі до небесних поселень. Коли лежало тіло його святе мертве, прийшов до нього на цілування Ніл, славний єпарх і, уклякнувши, цілував його. Святий же, мертвий бувши, всім, що дивилися, на подив, прошепотів якісь слова у вухо Нілові єпарху, їх же він нікому не переказав. Поховали його в середині олтаря святих апостолів, як достойного, славлячи і благословляючи дивного у святих Бога, Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь.

У той-таки день святих мучеників трьох тисяч шістсот вісімнадцяти, що в царство Діоклитіянове та Максиміянове самовільно прийшли на муки за Христа з Олександрії до Никомідії. Убито було святого Петра, архієпископа Олександрійського; ті ж бо вбивці увірували в Господа з усіма домашніми своїми і з іншими багатьма і намагалися померти за Христа. Взявши-бо жінок своїх, і дітей, і всіх ближніх, ввійшли в Никомідію перед царя, гукаючи: "Християни ми є!" Те почувши, Діоклитіян знітився і спершу ласками переконував їх, щоб відкинулися Розп'ятого, а коли не покорилися, повелів воям посікти їх мечами перед собою і в ущелини їх гірські кидати. По багатьох літах знайдено було чесні їхні мощі заради чудес, що бувають од святих мучеників.

Місяця вересня в 3-ій день

Житіє і страждання святого священномученика Антима, єпископа Никомідійського і з ним багатьох

Місто Никомідія було батьківщина святого Антима, де в молодих літах виявилися обичаї досконалого мужа, що з цвітом своєї юності приносили зрілий плід незлобивості; виростаючи тілом, вкупі ріс він і духом. У вік же добрий прийшовши, перевисив усіх чеснотами, і в ті літа природні, коли, ніби плевела пшениці, в людині звичайно виходять наяву пристрасті, він тоді взяв образ безпристрастя. Плоть його була умертвленна, дух смиренний, викорінена заздрість, ярості в ньому ані сліду не було, гніву ані чутно ніколи, лінивство прогнане, об'їданню із п'янстом не лишалось у нього місця, тільки повстримність у всьому, любов до всіх, мир з усіма, добророзум'я посеред усіх, дбання його про славу Божу з'являлося перед усіма. Так він існував, через таке добродійне життя достойний собі священичий чин дістав, в якому дбав про богомисленні молитви та корисні труди, словом та ділом навчав усіх спасительній путі. Коли ж помер пастир святий Никомідійської Церкви Кирило, на престола Антима возведено; його ж обрання як достойне засвідчено було із висоти, бо в час хіротонисання небесне заблискотіло світло і певний божественний голос почувся. Прийнявши ж правління Никомідійської Церкви, як добрий кормчий посеред великих хвиль, оберігав цілий корабель од потоплення, адже багато християн у морі бувають потоплені за Христа, однак не поринули в води злочестя, не потопила їх буря ідолопоклонства, не пожерла їх глибина підспуднього пекла, але в тихому, безбуремному пристановищі небесному знайшлися за наставленням та управлінням Антима, пастиря свого.

Той добрий пастир мало не все своє стадо у вінцях мученичих привів Богові. Велике-бо гоніння на християн упало від ідолопоклонників по всьому східному краю, а найбільше в Никомідії, в якій жили тоді злочестиві царі Діоклитіян та Максиміян, повчав святий і укріпляв усіх до мученицького подвигу. "Тепер, - каже, - належить нам себе, християн, з'явити, тепер подвигу час, тепер хто воїн Ісуса Христа - хай стане доблесно до боріння! Тут нам випадає мало постраждати за Христа, який вельми багато за нас страждав, тут його виповімо перед людьми - хай там він про нас виповість перед Отцем своїм, що на небесах. Тут його перед людьми прославимо, хай там він нас прославить перед ангелами своїми. Прославимо ж Бога в тілах наших, що віддали себе на рани. Умремо тимчасово, щоб жити нам вічно, не побоїмося мучителів, що вбивають; хоча і вб'ють нас, але блаженного життя нашого будуть винуватці. Голову усічену правиця подвигоположника нашого вінцем нетлінним увінчає, роздроблені члени тіла просвітяться, як сонце, у царстві Його, рани нанесені вічне примножать нам воздаяння; крові обагрення заведе нас у світлицю Жениха небесного: станем-бо до крові, будем видовищем ангелам та людям". Такими й подібними цими словами укріплював святий стадо своє, через що багато вірних дерзновенно самі себе віддали на гіркі муки за солодкого Ісуса, Господа свого. Дехто із тепліших вірою_; дбаючи про Бога, таке виказав дерзновення: коли царське повеління, що вийшло на забиття християн, на хартії писане, було серед міста Никомідійського прочитано і до стіни на видовищнім місці пригвожджено, він перед усіма почав сповідувати Христа і повеління те зі стіни здер і розірвав, велеголосно ганячи злочестя - і він першим з'явився в Никомідії мучеником.

Після цього багато вельмож і начальних слуг дому царського почали сповідувати Христа явно, виказуючи себе християнами, такий був Доротей, Мардоній, і Мигдоній, і Петро, Індис та Горгоній із іншою численною дружиною, що подавали себе на мучення за Христа, з-поміж них-бо немало погубили мучителі всілякими смертями.

У той час у важкій скорботі християнам така річ сталася: невідомо від чого загорілися палати царські, і велика частина їхня згоріла: це злочестиві на християн звалили, кажучи: християни, мовляв, із ненависті запалили. Тоді вельми розпалилася ярість царська, і він більше за лева зарикав, пожираючи християн, їх-бо великі громади було мечами посічено, інших на вогні палено, та й самі з вірних численні мужі та жінки, бачачи нанесену іншим та собі також неминучу смерть, божественною любов'ю загорілися так, що, ніби в прохолодне місце, у вогонь себе вкидали. Інших, безліч народу християнського мучителями було зв'язано і в лодії всаджено, і в глибині морській потоплено. І не тільки живих, але і мертвих мучеників тіла, чесно похованих, неприборкана царська ярість наказала із землі викопувати і в море кидати - аби не пошановувались од християн, які залишаться. Таке велике було гоніння; тоді передусім святого Антима, як вівцю на заколення, шукали були - хотіли-бо вовки спершу пастиря розтерзати, а тоді стадо пожерти. Але Божий промисел і покрова заховували його в одному селі, що звалося Семана, щоб спершу овець своїх словесних послав Богу, а по тому й сам прийшов, позначивши Никомидійської Церкви віру пролитям своєї крові. Тоді і святих мучеників дві тисячі в церкві в день Різдва Христового спалено, а решту стада його в темницю зачинено, їх –бо святий частими писаннями своїми, що таємно до них посилалися, навчав і утверджував, хоч і не був із ними тілом, віддалений-бо був за Божим повелінням на певний час, духом же в темницях із ними перебував, писаннями своїми харч духовний подаючи: вівці явно, а пастир таємно із вовками боролися. І ховався святий не тому, що мук боявся, а щоб і ученням, і молитвою найслабших ствердити, найкволіших укріпити, а з боязливих дерзновенних сотворити, доки всіх подасть Христові: тоді й себе віддасть на тії ж муки.

Його утвердженням один із вірних, на ім'я Зенон, заняттям воїн, перед усіма царя Максиміяна викрив у злочесті. Був-бо в Никомідії, поблизу видовищного місця, храм язичницької богині Церери, яку вельми там шанували. Тій богині якось Максиміян зі своїм воїнством та всім народом велику приносив жертву, поклоняючись ідолові. В час же того богомерзького свята Зенон, ставши на високому місці, гучним голосом заговорив до царя: "Зваблюєшся, о царю, поклоняючись бездушному каменю та німому дереву, а це є зваба бісівська, що веде своїх поклонників до пагуби. Пізнай, о Максиміяне, і ті свої очі тілесні, а заразом і внутрішні, до небес поверни і від пресвітлого того творіння пізнай Творителя, який Творець, пізнай од живого, навчися цього шанувати Бога, що доброзволить не в крові заколюваних і в смердючому димі палених тварин, але в чистих душах і в чистому розумного творіння серці". Це почувши, Максиміян звелів, піймавши його, камінням у лице та вуста бити за таке дерзновення, до царя казане. Вибили йому й зуби, понівечили й вид його, стерли язика, що Христа сповідував; нарешті ледве живого вивели із міста і відсікли за царевим повелінням святу його голову.

У той час святий Антим од свого, де переховувався, місця, послав диякона зі своїми письменами до Доротея, котрий сидів у темниці, і до всіх, що з ним ув'язненні були Христа ради, побуджуючи їх до терпіння - хай помруть за спільного життєдавця Господа, веселячись. Цього диякона піймали погани й поставили Максиміяну-царю із письменами святого Антима, посланими до і мучеників. Це взяв цар і прочитав, і знайшов, що те написане було йому недогідне, а там від святого написано люб'язне цілування, дбале співчуття, отецький наказ, пастирське учення, святительське благословення, укріплення до подвигу мученицького та ідолів попертя. На все це роз'ярився цар, повелів усіх вивести з темниці та поставити на свій суд. На них-бо оком гордим та лицем звіриним воззрівши, вельми їм докорив. Відтак повелів прочитати послання Антимове на докір та викриття їхнє. "Цього ви чоловіка, - каже, - лихого звабним байкам вірите і його розпутного вчення слухаєте, а не повеління царського". Вони-бо читане послання слухаючи і диякона Антимового бачачи, вельми раділи, і сльози від радості ронили; диякона, що віддалік стояв, вітали зором світлим, лицем радісним і головою схиленою, чуті ж слова святого Антима, що читалися їм у докір, складали у серці своєму. Тоді цар рече до диякона: "Скажи нам, звідкіля прийшов ти, хто дав тобі ці послання, що розбещують народ, і де ховається той, що послав тебе?" Диякон же розтулив вуста, благодаті повні, і почав мовляти таке: "Той, що послання ці посилає, пастир є, відстоїть же далеко від стада, письменами повчає його й побуджує до благочестя тим більше, що чує нахід численних вовків на словесне стадо, отож велеголосно звіщає вівцям, що мають творити. Звіщає-бо від найпершого пастиря такі слова: "І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може". Це я послання цьому Христовому стаду приношу й кажу, а де він є тепер, не повім, велике-бо було б безум'я, щоб став я зрадником пастиря мого; від нього велика приймається користь, що і без мого щодо нього звіщання скоро явлена буде. Не може-бо місто сховатися, на верхівці гори стоячи.

Цими дерзновенними словами розгніваний, мучительзасудив святого диякона на смерть, було ж ім я йому Теофіл. Спершу-бо солодкомовного його язика відрізали, тоді камінням побивали і, стрілами разячи його, убили. По тому поставлених судові мучеників повелів по-різному погубити: святому Доротею голову відсікти, І Марденія вогнем спалити, Мигдонія живого у рів стягти і засипати землею, Горгонія ж, і Індиса, і Петра, жорнового каменя на шию повісивши, в море кинути, і всіх інших численними заморити смертями, тож різними смертними дорогами всі до єдиного Бога вийшли; їх-бо одна дівиця, на ім'я Домна, поховала. Про те довідавшись, злочестиві мечем її вбили, коли молилася над мощами святих. У той час і Євтимій, що вченням своїм багатьох привів до сповідання Христа та мученичеського подвигу, там-таки в Никомідії, після різних мук прийняв кончину від меча. Так само після багатьох прийшов час і святому Антиму постраждати за свідчення Ісус Христове.

Ховався він у вищеназваному селі Семані і таємно слово Боже сіяв і віру у Христа Господа примножував. Довідався про нього Максиміян, і тоді двадцять кінних воїнів послав впіймати його. Вони-бо досягли того села, зустріли святого Антима і його самого про нього запитують: "Де перебуває Антим, учитель християнський?" Він же взяв і веде їх у хоромину свою, кажучи: "Повім про Антима і дам його в руки ваші, тільки спочиньте трохи з дороги". Подав їм їжу і сотворив їм, як міг, прийняття, пригостивши їх люб'язно. Тоді явив себе, що це він Антим: Я є, - каже, - той, кого ви шукаєте, беріть мене і ведіть до того, що послав вас". Почувши це, воїни здивувалися і, соромлячись дивитись на чесні сивини його, бачачи люб'язне прийняття та пригощення від нього подане, гадали, що не на добро життя цього неповинного й доброго чоловіка мають привести до мучителя, а на останнє зло і звісну по лютих муках смерть. Отож їм стало жалісно й соромно перед лицем Антимовим, тому сказали святому: "Не візьмемо тебе з собою, але радимо тобі сховатися, нам же доведеться сказати перед Максиміяном, що всюди охрест Никомідії шукали Антима і не знайшли'. Бережучи ж дбало заповіді Господні, Антим навчав їх говорити правду, не бажаючи, аби через нього брехали, до того ж і бажаючи за Христа померти, пішов із ними. Йдучи вкупі, говорив їм слово Боже, навчаючи їх вірі в Господа нашого Ісуса Христа, і не марно впало сіяного слова сім'я, але на добру втрапило землю, вкоренилося-бо в серця їхні, зійшло і виросло у звершення віри. Коли ж прийшли до ріки, сотворив про них молитву і хрестив у ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. І знову рушив у дорогу з душекорисною бесідою, доки не досягли міста. Коли ж увійшов до міста Антим, звіщення було пронього Максиміяну - той-бо повелів поставити його перед собою зв'язаного.

Став отож святий перед мучителем, маючи зв'язані позаду руки - так-бо випало заради правди перед судилищем нечестивих, немов злодію, стати-вв'язаним; розум же вільний перед небом мав, сподіваючись звідтіля допомоги. Повелів-бо мучитель усі знаряддя до мук приготовані покласти, бажаючи спершу виглядом їхнім застрашити Антима; хай, побачивши їх, пізнає, як страждатиме і, злякавшись, прихилиться до волі царської. Тоді почав питати його, кажучи: "Чи ти це Антим, що помиляється щодо одного простого чоловіка, званого Христом, що повів за собою в тій-таки облуді й народ простий, зваблюючи їх та розбещуючи, щоб противилися царському нашому повелінню, боги ж наші безчисленною лайкою ганячи й дорікаючи їм?" Він же однако, посміявся і на покладене знаряддя, і на мучителеві слова, кажучи: "Знай, о царю, що не відповідав би і трохи на це твоє запитання, коли б не радив мені божественний апостол, навчаючи нас завжди готовими бути "на відповідь кожному, хто в вас запитає рахунку про надію, що в вас" обіцяв-бо нам Бог дати "мову та мудрість, що не можуть противитись чи суперечити їй всі противники наші". Та ж бо я спершу над ідолами вашими, що ви їх богами називаєте, сміявся, тепер же сміюся великому безум'ю твоєму, що сподівався ти відторгнути мене від Творця мого, що й тебе, невдячне створіння, пошанував своїм образом. Навіщо мене на свій суд прив'язаним ти привів і знаряддя мук перед очі мені поклав - чи хочеш цим застрашити мене, щоб злякався, покоряючись безбожному велінню твоєму? Але  не зможеш тим застрашити того, хто сам померти по Господі моїм прагне. Пропонуй це тим, що є малодушні й боязливі, їм-бо життя тимчасове є великою втіхою, життя ж тимчасового позбавлення їм є великою мукою - тих, а не мене страши цим. Мені-бо це тлінне тіло і тимчасове життя є наче важкі вузи та темниця, що не дають душі моїй перейти до бажаного Бога. Твоя ж погроза, кара та муки приємніші мені більше всіляких солодощів, бо ведуть по собі смерть, яка надійде. Тож, коли мене від тілесних увільнить пут, пошле мене туди, де є все моє бажання". Коли це сказав святий, повелів мучитель каменем у шию бити його. Він же вдячно це прийняв, як початок страждання по Христі та вінців основу, більших ран бажав, жадаючи ліпшого воздаяння прийняти, інколи сміючись і лаючи мучителя, інколи розлютовуючи його: хай повелить більшими мучити ранами, повторюючи пророче слово: "Боги, - каже, -що неба і землі не сотворили, нехай погибнуть". Ті слова в серце мучителя проникли і повелів розпеченими залізними шпицями провертіти ноги йому, але та мука була веселощами святому: радів-бо, хвалячи Бога, що сподобив його таке витерпіти в імені Ісус Христовім. Також повелів Максиміян покласти на землі череп'я гостре і киненого на них голого страждальця жорстоко бити палицею, хай подвійний біль серце його переходить: згори від биття палицею, а внизу від гостроти череп'я. Він і тоді не відчаювався своєї над мучителем перемоги, співаючи це: "Дякую тобі, Господи, царю віків, "ти ж для бою мене підперезуєш силою, підкоряєш мені тих, хто повстають на мене, повернув ти до мене плечима моїх ворогів, і понищу ненависників я своїх".

Потім іншу мучитель винайшов муку: чоботи мідяні розпік і наклав на ноги його, але якась божественна благодать з висоти отінила страждальця, укріплюючи його в а муках, і почув голос, що обіцяв йому невзабарі вінця і творив веселощі серцю його, отож од божественної тієї втіхи почав наяву не зважати на муку, а ніби зовсім ніякого не терпів болю, всміхався лицем, веселячись. Мучитель же, бачачи це, дивувавсь і сказав, що волхвом він є і певним чарівництвом перемагає силу палючого вогню. Запитав про причину, чому веселиться, в такій муці перебуваючи? Він же каже: "Через те я радію, що оці муки є мені сподіванкою звісних обіцяних благ. Незабаром перемогти маю марну, надуту твою гординю і викажу, що боги твої сил людських набагато слабші, що маєш каятися про злобу свою навіки, але даремно, і не раніше від життя свого одійдеш, доки у вічну не засудишся погибель".

Цими словами ще більше роз'ятрився мучитель, повелів святого до колеса прив'язати і, крутячи ним коло, тіло його вогнем палити. Коли ж слуги повелене творити почали, до колеса Антима прив'язуючи і вогонь підкладаючи, раптово попадали як мертві, бо зупинилося коло і метнувся вогонь на них і опалив їх. І сповідалися перед мучителем, кажучи: "Коли почали обертати коло і підпалювати прив'язаного, явилося біля нас три світлоносні мужі, кажучи: "Не бійся, рабе Божий Антиме!" Коли ж зирнули вони на нас, напав на нас страх, і вогонь, що під колесом, на наші лиця метнувся й пошкодив нам". Це почувши, мучитель дивувався, і все це приписав волхвуванню. Зняв-бо з колеса святого Антима, усіченням мечем грозячи йому, коли не покладе жертви ідолам. Мученик же про усічення мечем почувши, порадів і молив Бога старатливо, хай дасть йому швидше перейти до стада свого, перш ніж прийде в небеса шляхом мученичества, аби міг сказати: "Ось я та ті діти, що дав мені, Боже".

Але спершу повелів злочестивий повести його у темницю, залізними веригами зв'язаного. Коли вели його, хвалив і благословляв Господа за всіх, і раптово освітило його з небес світло - і впали вериги, а слуги, котрі вели, повалилися зі страху. Дійшов до темниці, ввійшов святий поміж злодії та розбійники, що там сиділи і, наче на бенкет чи на весілля ведений, веселився. Запропонував же їм духовного харчу слова Божого і подав благочестивого пиття - прихилив їх до Христа і приєднав до Церкви, навчивши віри й добрих справ, там-таки, в темниці, відродив їх купіллю хрещення. І стала темниця Церквою світлою, Духа Святого виповненою, і там сидів день і ніч, жертву хвалення приносячи Богові.

Довідавсь про це Максиміян, звелів привести перед себе і почав прихильно до поклоніння богів приводити, обіцяючи поставити його найпершим з усіх ієреїв, що служать ідолам, але він із притаманним собі дерзновенням, відповідав цареві: "Є я й досі, перед твоїми словами, начальний священик тюміж Божих ієреїв, священик найпершого пастирям начальника Христа, що в плоть мою одягся і до мене мене ради зійшов; той був Отцю-Богу жертва для людей, на хресті помер, похований був і воскрес через три дні, і на небеса зі славою зійшов, виводячи із собою всіх, що вірували в нього, - отого я є священик і тому себе самого приношу в жертву живу; ваше ж жрецтво, і жертва, і боги гадані - тьма є і в пітьму вічну підуть".

Почувши це, мучитель засудив його на смерть, і пішов святий на смерть, радістю наповнений: "Тепер, - каже, - час веселощів моїх, тепер здійснення жадання мого, тепер життя вічного відчиняються мені двері - хай вийду я із тіла, ввійду до Господа і насичуся, коли з'явиться мені слава його!" Досягши до місця, на якому мав тимчасовою смертю до незкінченного життя перейти, попросив часу для молитви і достатньо помолившись, схилив святу свою голову, що сокирою відсіклася за повелінням царевим, і так прийняв кінець мукам своїм за Христа, вересня в 3-ій день. Коли ж настав вечір, дехто із вірних, таємно прийшовши, взяли багатостраждальнє його тіло і поховали чесно, славлячи святу Тройцю: Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного Бога, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той-таки день страждання святої мучениці Василиси Никомідійської

У царство злочестивого Діоклитіяна мало яке місто мученицькою так обагрилося кров'ю, як Никомідія, у і нім-бо так багато убивано було за Христа, що за один місяць сімнадцять тисяч мучеників нараховується, окрім тих двох (тисяч), що в церкві в день Різдва Христового спалені були. Це ж бо невинних, вірних забиття не одним скінчилося місяцем, а на довгий час протяглося тяжкому і лютому піддано гонінню; тоді стільки християн убито було, хто може перечислити - тільки сам Бог, що безліч зірок перечислить.

У тому ж місті Никомідійському і ця свята мучениця Василиса постраждала. Слава ж всесильному Богові, що не тільки в людях повнолітніх, але й у малих дітях може велику свою показати силу. Та ж бо мучениця була дитина дев'яти років, чистого Жениха Небесного наречена, поставлена перед никомідійським ігемоном Олександром, так дерзновенно сповідувала Христа, що всім дивні були добророзум'я та вільна мова її, ніби це був муж повнолітній, - так вона щодо честі Господньої сперечалась із мучителем. її ж бо після багатьох улесливих словес та обіцянок, бачачи несхильною, мучитель повелів бити в лице; вона ж дякувала Богові. Також повелів стягти з неї одежу і різками бити її; вона ж ще більшу подяку воздала Богові. Роз'ятрився ігемон, повелів її більше бити, і стільки бито її було по всьому тілу, що стала плоть її однією раною. Вона ж бо закричала: "Боже, дякую тобі за все!" По тому повелів просведлувати їй литки і, зачепивши, повісити її стрімголов, а під нею запалити вогонь, поклавши в нього смолу та сірку, єлей і оливо, щоб з причиненого болю та димної лютості скоро померла. Свята ж, так страждаючи, як у райській прохолоді, співала, хвалячи Господа. Ігемон, бачивши, що на посміх бере мучення його, повелів розпалити піч і туди вкинути святу. Вона ж, ознаменувавши себе знаменням чесного хреста, ввійшла посеред полум'я і стояла довгий час у вогні палючому і без шкоди збережена була - всі, хто дивився, жахалися і не могли збагнути преславного того видіння. Тоді, вивівши її із печі, пустив на неї два леви, щоб з'їли її. Свята ж помолилася й ціла залишилася від звірів; молитва-бо дівчача, як і Данилова, стулила писки левам. Це бачачи, ігемон Олександр жахнувся і пробував довгий час ніби у знетямленні. По тому сказав: "Це є присуди Божі!" - а тоді припав до ніг святої, кажучи: "Помилуй мене, Рабо Небесного Царя і Бога, і прости мені, що до тебе виказав отаке зло. Бога ж твого про мене помоли, хай не погубить мене за те - це ж бо і я віднині вірую в нього!" Тоді свята мучениця розтулила вуста свої, велеголосно прославила милосердного Бога, що просвітив темноту ігемонову і наставив його до пізнання істини, закликала ж єпископа Антоніна і казала йому огласити його і, навчивши віри, хрестити. І була велика радість вірним, що там були, після навернення Олександрового, що, бувши хрещений, каявся за давніше злочестя своє і за мучительство, яким губив тих, що ісповідають Христа. Молив святу Василису, щоб випросила йому милість од Бога, за її заступництвом та молитвами в малому часі сповнився справжнього покаяння і постав перед Господом у доброму сповіданні, а похований був вірними чесно. Свята ж після поховання його вийшла із міста десь за три поприща і, відчувши спрагу, знайшла каменя, стала на ньому й помолилася. І вийшла тоді вода із каменя; її напившись, відійшла трохи звідтіля і, уклякнувши на землі з молитвою, віддала дух свій Господові. Про це довідавшись, єпископ Антонін прийшов і поховав святу, поблизу каменя гріб створивши і де від молитви її вода вийшла. Тієї святої молитвами, Господи, злий нам велику й багату свою милість.

У той-таки день святого священномученика Аристона, єпископа Олександрійського, і пам'ять преподобного отця Теоктиста, що був супістником Євтимію Великому. Мученикослов'я на цей-таки день кладе пам'ять святої Фіви, яку святий апостол Павло у посланні до і римлян, в главі 16-ій, вірші 1 і 2-ім згадує, кажучи: "Поручаю ж вам сестру нашу Фіву, служебницю церкви в Кенхреях, щоб ви прийняли її в Господі, як личить святим, і допомагайте їй, у якій речі буде вона чого потребувати від вас, бо й вона опікунка була багатьом і самому мені". Кенхрея — це село і пристань кораблям у Корінті.

Місяця вересня в 4-ий день

Cтраждання святого священномученика Вавила і з ним трьох отроків

Нумеріян, цар злочестивий, перебуваючи у великій Антіохії, якогось дня  сотворив великий празник  бісам і приніс всепоганим ідолам жертви, змішавши їх із неповинною кров'ю, бо заколов сина царського, малого хлопця, його він мав для застави твердого й непорушного миру від одного варварського царя. Коли ж із тим царем вів війну через певний час, то не могли один одного здолати, відтак постановили мир поміж собою і, клятвами утвердивши його та приязнь поміж собою поклавши на познаку нерушного миру та дружби, дав цар Нумеріяну своє юне дитя, доручивши турботі його, - хай, наче батько виховає його і як власного сина має його в себе. Нумеріян же царського сина тепло прийняв, однак нелюдську лютість виказав, бо зламав мир із тим царем, зневажив клятву і, відкинувши приязнь його, сам своєю рукою заколов сина царського у храмі поганих своїх богів.

У той час пастирем Антіохійської Церкви був святий і богоносний отець Вавило, що за божественним знаменням вибраний був на архієрейський престол. Добре пасучи Христове стадо, прикладом бував для вірних  словом, життям, любов'ю, духом, вірою і чистотою. Той-бо, коли такий бісівський празник та люте вбивство здійснювалися, зібрав своїх вірних людей, що були в Антіохії, і, ввійшовши у святу церкву, приніс безкровну жертву істинному Богові, молячись про своє словесне стадо, хай не буде розтягнене від душепогибельних вовків, і навчаючи овець своїх бути міцними вірі і не відпадати в часи напасті.

Нечестивий же цар, повертаючись од нелюдської і людиновбивчої жертви, подався до християнської церкви, бажаючи бачити здійснювані божественні таїнства, а заодно й осквернити святиню Господню своїм нечестивим входом. Тоді Божий ревнитель, святий великий Вавило, почувши, що цар із усім своїм синклітом іде до церкви, залишив божественний олтар і вийшов насупроти царя, ставши у церковних дверях. І, побачивши, що наближається, велиголосно до нього закричав: "Не подобає тобі, царю, що ідолопоклонником є, входити до святині живого Бога і оскверняти її входом своїм!" І супротивився вельми святий Вавило цареві, в ідольському злочесті його викриваючи й докоряючи і цілковито забороняючи йому ввійти до церкви, а коли приступив цар ближче до дверей, святий Вавило таку дерзновенність виказав - правицю свою до грудей царських приклав, зупиняючи його і відпираючи від храму Божого, а повернутися назад царю був великий сором. Відтак насиллям захотів зайти, маючи із собою слуг та воїв, одначе певна сила Божа через святого Вавила не дозволила і не допустила нечестивому навіть порогу церковного торкнутися, бо слова Вавилові були ніби слова ангелові, що устрашають дерзновенну душу безбожного. До того ж цар численного люду остерігся, боячись, щоб тоді повстання, заколот супроти нього учиняться - вельми

багато вірних у той час зібралося, мовчки ту докуку перетерпів і з гнівом відійшов у свої палати.

Назавтра ж повелів ту церкву вогнем спалити, патріарху ж, поставивши перед себе, почав докоряти, що постав на таке діло, кажучи: "О найокаянніший від усіх! На кого уповаючи ти зважився супротивитися моїй державі і заборонив мені зайти до церкви? Чи не знаєш, яке велике зло докучати цареві і якій покарі піддається той, що осмілився обезчестити особу царську?" Святий же Вавило безбоязно відповів: "Не дивлюся на царя земного, не соромлюся особи його, але на небесного Царя позираю й уповаю на нього, і боюся Того, що мене своїм пастирем над вівцями поставив і велить мені невсипущим бути, щоб помітити вовка і не допустити заходити у стадо звіру. Тож не царю я докучив, знаю-бо, яка то дерзновенність, коли докуку нанести цареві - недалеко те від несамовитості, але притримав того, котрий входом своїм хотів докучити Божій святині й осквернити її, тому справ, - воздай мені жарливо, щоб ти мені за це подякував, бо втримав тебе від такого лихого почину, ним би ти наніс собі останню погибель, запечаливши до кінця Творця твого, а від нього відпасти - це лютіше є і більше всілякої смерті". Нумеріян же каже: "Належить тобі щодо вчорашнього дерзновенного супроти нас діла розкаятися і прощення від нас шукати, ти ж і нині нам докучаєш". Відповідає Вавило: "Не годиться нам, християнам, анікому з людей ані докоряти, ані докучати, та й тобі не творимо докуки - не годиться-бо безчестити Боже творіння, що пошановане його образом. Одначе, коли хто на Бога постане і безчестя святині його принесе, то такого не лише пошановувати не є  достойно, але й возненавидіти його, як ворога, є праведно, бо каже божественний Давид: "Отож ненавиджу твоїх ненависників, Господи, і твоїх заколотників бриджусь: повною ненавистю я ненавиджу їх, вони стали мені ворогами". Святому, що таке говорив, рече цар: "Покинь велемовні ці свої словеса і послухай нас: коли хочеш уникнути страти за свій переступ і дістати від нас прощення, то принеси жертву богам нашим і поклонися їм". Відповідає святий: "За доручене мені стадо всяко страждати й душу свою покласти я готовий". Тоді, помовчавши, рече: "Неможливо мені, о царю, відступити від Бога мого і служити псевдо іменитим богам; їхні ж бо беззаконні діла і згадати соромно". І Цар же каже: "Знову тобі попереднє слово з'явлю:  покинь велемовність свою і віддай жертву богам. Коли ж ні, то тебе злого зле погубить моя держава". Відказує Вавило: "Бажаю збавити тебе від мороку, що оточив тебе, аби уникнув нескінченної муки. Ти ж і інших до тієї муки закликаєш, запалюючи собі більшу геєну, кажу-бо тобі, що не зможеш уникнути рук живого Бога". Мучитель, покірливим себе вдавши, почав без гніву запитувати святого Вавила: "Чи можеш ти, - рече, - сказати нам, що є Бог?" ВідповідаєВавило: "Єства Божого, хоч і потрудишся вельми, осягти не зможеш: Бог-бо є невимовний, неосяжний і помислами людськими не спитаний, начало всім і склад, Цар і Творець і Господь усіх. Є Він завжди, сотворив ангелів та архангелів й інші всі безплотні єства, по тому, створив чоловіка і незчисленними наповнив його благами, поставив його царем на землі, як сам Він є царем на небесах, і дав йому жити в раю. Щоб збагнув чоловік свою честь, наскільки перевищує інших живих істот, [Бог] привів їх перед нього і наказав надати їм імена. Створив йому і помічницю й удостоїв його насолоджуватися божественною своєю бесідою. Але невдячний чоловік зневажив Творця і заповіді Його відкинув, послухався ворога, що не створив йому ніколи ніякого добра, тільки підступне слово приніс. Йому ж бо повірив, позбувся раю, вигнаний правим судом Божим. Але незлобивий Бог, хоч і відігнав його, одначе не перестав добродіяти йому, виказуючи, що хоч і незчисленно согрішили, не хоче погибелі нашої, а подає нам, щоб могли спастися". Нумеріян же, ті слова чуючи, не зміг збагнути: душа-бо, що не вкусила благодаті і не причастилася розуму, нітрохи невмовлена й буйна, як може збагнути корисне? Одначе, соромлячись тих, що стояли охрест (щоб не було пізнане його нерозуміння) вдавав, ніби все, що каже Вавило, розуміє і похвалив святого, що добре говорить. Тоді знову запитав його, кажучи: "Що є людина?" Він же відповідає: "Людина є від землі порох і смертний, більше всіх істот живих смертних найчесніша, покірлива, друголюбна, хоч і стали ми один супроти одного над звірів лютіші". Нумеріян же, дивуючись Вавиловим словам, а заодно й себе мудрим показуючи, клянеться богами своїми, засвідчуючи Вавилу, що мудрі вони і нічого неправдивого не кажуть, отож хай богам віддасть жертви. Сказав-бо: "Одного лиш Вавилу бракує: хай пошанує богів наших, хай такий мудрий чоловік не безчестить честі богів і не зброїть на них язика свого". Зирнувши знову на Вавила, каже: "О старче наймудріший, принеси богам жертву і як батька тебе собі матиму: видять боги, що не брешу, численним маєткам в державі моїй паном будеш". І зваблював цар праведного мужа всілякими ласками, багатств великих та почестей обіцянкою, але правдешній Христовий ісповідник пробув нерушний у вірі,  а на улесні мучителеві слова так відповів: "Голова всіх благ — благочестя, воно-бо, а не те, що обіцяєш мені ти, є блага убогість і остання докука і позбуття того, що маю". Нумеріян, бачачи святого Вавила за неприхильного до їхнього злочестя, ярістю запалився і повелів Вікторину, князеві своєму, хай тяжкі вериги залізні на шию йому й на ноги накладе і водить по місту на позір усім; сподівався-бо беззаконний, що чесний той муж, славлений і пошанований від усіх громадян, посоромиться такого безчестя і піддасться їхній злочестивій волі. Коли ж наклали вериги на святого, цар, знущаючись із нього, рече: "Свідчуся богами, Вавиле, що ліпше тобі в тих веригах ходити, підходять вони старості твоїй?" Відповів святий: "Ти, царю, те кажеш на посміх мені, я ж  тобі істину зголошую: "Такі менічесні є вериги ці, як тобі вінець царський; і страждання за Христа такі мені любі, як тобі твої скиптри, і смерть за безсмертного Царя так мені бажана, як тобі життя твоє".

Трапилося там при Вавилу бути трьом хлопцям за породом братам, що були в малих літах, але старі мудруванням, їх-бо святий Вавило духовним харчем виховав і мав їх як дітей своїх; вони ж пішли за учителем своїм і не залишали його, узами окладеного. На них, подивився цар і рече до святого: "Гадаю, Вавиле, що до гордині тебе вивишують ці діти, учителем тебе називаючи, і це через них пробуваєш незмінно в супротивності своїй". Відповідає святий: "Коли захочеш дітей Цих допитати, побачиш, що вони розумніші тебе, бо то моїх слів є насіння". Запитав цар: "Чиї вони діти?" Відповів Вавило: "Мої за духом, їх-бо я благовіщенням породив, повчанням вигодував, казанням виростив, і є вони в юних тілах великі мужі й досконалі християни, випробуй і побачиш". Повелів же цар Вавила вести на позір і в народну темницю закинути його, а хлопців прикликав до себе і запитав їх спершу, чи мають матір. Вони-бо відповіли: "І матір, і батько, й учитель нам є Вавило, його ж більше за матір ми любимо. Вона ж бо тільки народила нас, а він розуму нас та благочестя нас навчає і до висоти чеснот виводить, дбаючи за душі наші". І тоді цар повелів розшукати й привести матір їхню. Коли ж привели матір, запитав цар, як називається і чи вона є матір цих дітей? Вона ж відповіла, кажучи: "Ім'я мені Христодула, діти ж ці є плід мого нутра, їх же я, як первоплоди болів моїх, принесла у дар Богу й уповаю, що премудрий Вавило вкладе їх у скарбницю небесну, його ж бо турботам дітей йому доручила". Сповнився гніву Нумеріян, звелів благочестиву ту матір бити по щоках, кажучи: "Не промовляй перед царем так дерзновенно!" Хлопці ж , побачивши, як б'ють матір, сказали: "Збезумів цар, б'є матір, що правду сказала". Тоді цар запитав про імена та літа тих дітей. І сказала, що перший зветься Урван, має дванадцять років, другий Прилидіян, має дев'ять літ, третій Єполоній, має сім років. Зваблював їх мучитель добрими словами й дарами, щоб поклонилися ідолам. Вони ж відповідали єдиними вустами: "Ми є християни і не подобає нам, щоб ідолам поклонялися, навчені ми-бо знати єдиного Бога, що небо й землю сотворив, йому кланяємося, а не бісам". Після численних лестощів мучитель побачив їх непохитних і звелів їх бити, накладаючи їм рани за числом їхніх літ: першому, розпростерши, дали ран жорстоких дванадцять, другому - дев'ять, третьому - сім. Вони ж мужньо терпіли, про те тільки шкодуючи, що не мають більше років, щоб більше за Христа прийняти ран. І казали: "Хоч і вб'єте нас, ми не поклонимося несправжнім богам, але єдиному Богу поклоняємося, Господу нашому Ісусу Христу. Відвівши дітей осібно і матір їхню відпустивши, знову поставив перед собою Вавила й каже: "Це вже діти твої поклонилися богам нашим, подобає тож і тобі, не гаючись, їм-таки поклонитися". Відповів Вавило: "Від батька брехні диявола навчився брехати; знаю-бо, що ані звабами вашими, ані муками не зможете їх від Христа відторгнути, добре-бо я навчив їх знати єдиного істинного Бога й вірувати в нього". Тоді цар звелів Вавила та й дітей із ним, повісивши на дереві, вогнем палити. Вавило ж, звівши очі горі, помолився до Бога, хай подасть із виші міцність свою малим хлопцям для терпіння, щоб не здолала їх мука. Наказуючи їм терпіти мужньо, пообіцяв їм од Христа велике воздаяння. І терпіли незлобиві діти з учителем своїм доблесно, укріплювала їх поміч Божа. Тоді мучитель зняв їх із дерева, Вавила, веригами обкладеного, в одній ближній хоромині зачинив, а дітей ще лестощами намагався звабити, дітками їх своїми називаючи і доброноровними й красними, хлопцями іменуючи, золото й срібло їм подавав. Вони ж , ніби єдиними вустами, мовляли: "Улесниче лукавий, пощо багатоплетенну сітку зваби своєї на нас накидаєш, ніби на горобців, хочучи нас уловити. Знай напевне, що нічого не досягнеш, хоч і вельми потрудишся. Маємо-бо Христа, що хоронить і покриває нас, його ж силою сітка твоя скоро порветься, і ми збавлені будемо". Тоді, зітхнувши, вирікли: "О благочестя, мати наша, не відкинемося від тебе! О Вавиле, учителю наш, не збрешемо тобі. Не тільки цей один цар, але хоч би були і численні люті царі та мучителі, то жоден з нас од Бога нашого відкинути не зможе". Цю мову хлопців Вавило, що був десь близько в хоромині зачинений, чув, слова їхні, і радів невимовно і дякував Богові, що з вуст таких дітей , здійснював собі хвалу.

По тому цар і Вавила велів привести і каже до нього: і "Чи не рідні тобі ці діти, Вавиле? Гадаю я так, що ти їхній родитель є, вельми-бо до тебе за своїм злоноровом подібні є". Відповідає святий: "Воїстину мої діти, о царю, одначе за духом, а не в плоті, похотінням-бо тілесним до цього часу не спокусився і подружжя не спізнав . Каже цар: "О непокірний Вавило! Пощо досі жорсткосердий ти є, і нас, і себе мучиш, віддай жертви богам швидше, хай і ми утруднюватися перестанемо, і ти з дітьми своїми звільнишся од мук, честі та дарів од нас сподобишся. Яка-бо тобі користь доброхітно себе і малих них хлопців з собою на муки і смерть оддавати; чи не годиться тобі, такому премудрому учителеві, як про своє життя, так і про дітей пектися, щоб не погинули дочасно і в самому цвіті юному, даремно ув'янувши, померли". Божественний же Вавило рече: "О царю, чи не подобає тобі дбання мати про свою державу і ополчатися супроти ворогів, і війну творити з ними, а не нас мучити безневинно? Ти ж бо все зовнішнє дбання полишивши, на нас кинувся, а ворогів, що полонять землю, занедбав, нас воюєш і гониш - так ти твориш: не щоб користь яку своїй землі віднайти, а щоб угодити ярості своїй звірячій та природній лютості". Від цих слів розпалився мучитель, Вавила та дітей засудив на смерть.

Коли ж воїнами на усічення були ведені, заспівав Бавило Давидові слова: "Вернися, о душе моя, до свого відпочинку, бо Господь творить добре тобі". А досягши місця, де мали покласти свої за Христа голови, Вавило поставив перед собою хлопців, спершу їх під меч приводячи, - боявся, щоб котрий із них, після нього залишившись, застрашиться смерті і відступить од Господа. Через це посилав їх до небес перед собою і втішав їх, научаючи не страшитися мечного усічення, оскільки дістануть од Христа життя вічне. Коли ж хлопців усікли, закричав весело Вавило: "Це я і діти, що мені дав ти, Боже!" - та й сам під меча наготував собі шию. Заповів-бо тим, що хотіли поховати його тіло, хай із ним вкупі вериги й кайдани його в гробі покладуть. "Хай буде це начиння, - каже, - і по смерті тілові моєму!" І усічений був у святу свою голову, пішов у горні поселення і постав із дітьми своїми перед Отцем Небесним, святе ж тіло його опрятано й поховано було разом із веригами, як сам заповідав, помираючи, і святі три дитини із ним було поховано.

За немалим часом, коли Константій, син великого царя Константина поставив спільником царства свого Галлія, брата Юліянового, сина дядька свого (бо не мав своїх дітей, щоб у його царства були спадкоємці), так от, тоді новопостановлений цар Галлій прийшов у Антіохію, переніс мощі святого Вавила і з ним трьох отроків, що постраждали, на місце, що зветься Дафніс. Про місце те говориться, що має найменування своє од однієї дівиці, званої Дафніс, що там від Аполлона тікала, як оповідається в еллінських байках. Було ж те місце вельми гарне, кипарисним деревом обсаджене та інших високих дерев гаями огороджене, родюче й просторе, мало стік води, що швидко текла, посередині ж був храм ідольський, у ньому ідол Аполлон, майстерно створений , який відповіді давав тим, що запитували його; біс же, що в ньому сидів, відповідав людям. Туди сходилися люди поклонятися ідолові і всілякі ігри та погані діла творили. Вищеназваний Галлій був благочестивим християнином і хотів відвернути язичницьких людей від їхньої безбожності, не можучи того Дафниного місця та ідольського храму, що в ньому був, розорити, боявся, щоб не почалася війна від народу еллінського - було-бо ще незчислене множство там еллінів, готових справді й померти за поганих своїх богів. Через це спорудив там малу церкву і, як говорилося, переніс у неї мощі святого Вавила з трьома дітьми й поклав їх у великому кам'яному ковчезі, щоб нечестиві люди, які збиралися на це місце, могли помалу навертатися до Христа, бачачи чудотворні сили, що бували від мощів святих. Коли ж після вбивства Галлія і після смерті царя Константія, зацарював Юліян Відступник і пішов на персів, прибув до Антіохії, прийшов до ідола Аполлона у храм його, і поклоняючись із жертвами, і запитав ідола щодо перемоги: чи пересилить він персів. Ідол не відповів йому, оскільки принесено було мощі святого Вавила на те місце — утік біс і замовк ідол, не відповідаючи ані на жодне запитання. Про це з великою печаллю звістив біс жерцям Аполлоновим, що там були: не може їхній Бог говорити через Вавилові мощі. Довідавшись про те, Юліян повелів галілеянам (так християн звали) забрати звідтіля мощі із кам'яним ковчегом. Зібралися вірні, всі, скільки могло їх тоді в Антіохії бути, від малого до великого, із псалмами та піснями, понесли в місто святого Вавила і трьох дітей, кам'яний той ковчег ланцюгом тягнучи за собою і співаючи: "Нехай посоромлені будуть усі, що ідолам служать, хто божками вихваляється" . Після ж перенесення святих мощів упав вогонь із небес на храм Аполлонів і спалив його з ідолом на посоромлення нечестивим. Вірні ж раділи, хвалячи Бога, йому ж слава вовіки. Амінь.

У той-таки день житіє святого пророка Мойсея-Боговидця

Після смерті Йосипа в землі Єгипетській, рід Якова, батька його, за багато сот літ настільки примножився, що вся земля та наповнилася людьми ізраїльськими — від них могли йти на війну по шістсот тисяч мужів. Тоді цар єгипетський, боячись, щоб колись, погодившись із ворогами їхніми, відіб'ють у єгиптян землі, повелів при-ставникам своїм пригноблювати людей ізраїльських якомога роботою та биттям. Від багатотрудного ж їхнього поту зведено міста знамениті не так заради потреби як марнославства і щоб до кінця умалити рід жидівський. Одначе на скільки їх гнобили та мучили, настільки вони більше множилися: не можна-бо тих умалити людей, яких Бог примножити й возвеличити захотів. І хоч велів цар повитухам єгипетським, щоб усяке дитя єврейське народжене чоловічої статі убивали, одначе повитухи, боячися Бога, чоловічу стать щадили. Тоді цар дав заповідь по всій землі Єгипетській, щоб усяк, котрий уздрить дитя єврейське чоловічої статі, ловив їх і у річку кидав.

У той час був там один муж від коліна Аевія на ім'я Амрам, що мав жону того ж племені на ім'я Иохавед; вони невдовзі перед тим часом народили сина Аарона і дочку Маріам. А в найлютіший час, коли вбивалися діти, народилося немовля чоловічої статі і, бачачи, що воно вельми гарне, плакала мати за ним, знаючи заповідь цареву, що вбивати повелів усіх хлопців єврейського роду — ховала його в себе три місяці. "А оскільки не могла його більше ховати, взяла йому мати його скриньку папірусову, обмазала її клеєм та смолою й поклала в неї отроча, і залишила його в очереті при ріці. І спостерігала сестра його здалеку, щоб бачити, що буде йому. І зійшла тоді (за Божим призначенням) на річку дочка фараонова помитися, і рабині її ходили при ріці. І побачила дитя красне, що плакало у скриньці і змилосердилася над ним дочка фараонова й каже: "Цей від дітей єврейських". І захотівши мати його собі за сина, звеліла пошукати йому жінку-мамку. Пише Йосип Жи-довин, що багатьох приводили були мамок єгипетських, але не захотіло дитя від сочків їхніх ссати. Тоді приступила Маріам до дочки фараона, їй вона й служила, й каже: "Чи не піти й не покликати тобі жінку-мамку з єврейок, і вона годуватиме тобі дитину?". І каже їй дочка фараонова: "Іди!" Пішла-бо дівчина та й покликала матір дитини. "А дочка фараонова сказала до неї: "На тобі дитину та й годуй її для мене. А я дам тобі заплату". Взяла дитя на руки жінка, і воно до неї, як до своєї матері приліпилося любо, вона ж бо годувала його. "І підросло те дитя, і вона привела його до фараонової дочки", і та полюбила його вельми, оскільки дитя було дуже гарне, вмолила батька свого: хай буде їй замість сина. "І назвала йому ймення Мойсей і сказала: "Бо з води я витягла його" — "моне" — по-єврейському "вода" зветься.

Пишеться про нього в стародавніх історіях, що якось занесла його дочка фараонова до батька свого, фараона: із ним граючись, фараон наклав на голову його вінця царського, на якому було малого ідольця зроблено. Дитя ж , стягши вінця з голови, кинуло його на землю і потоптало його своїми ногами. Це побачив цар і один ієрей-язичник, що був тоді при ньому, останній мав звіщення від волхвів, що коли народиться вождь людей ізраїльських, багато прийме кари Єгипет. Радив фараонові: хай велить убити те дитя, бо коли виросте, нанесе якусь біду на їхню землю. Але Господь хотів волю свою сповнити за своїм уладженням, тож інші говорили навпаки, що дитя незлобиво створило це від невідання. Бажаючи випробувати невідання та беззлобство його, принесли вугілля розжарене, його ж він узяв і вклав у вуста свої й опалив язика свого і через те недорікуватий був. Коли ж він виріс, приставила до нього дочка фараонова вибраних єгипетських мудреців, щоб навчений був усілякої премудрості; і був хлопець швидкоумний — у малому часі перевищив учителів своїх, любив його цар і всі, що пробували в палаті царській. Коли ж довідався про рід свій, що євреянин він був, почав пізнавати єдиного Бога на небесах сущого, всього живого Творця, що його євреї пошановують, а єгипетським безбожжям бридив.

Пишуть деякі, що коли ефіопи воювали на Єгипет, тоді Мойсей став уже мужем досконалим, від усіх єгиптян був вибраний вождем воям, отож і побив ефіопів хоробрістю своєю. За його ж хоробрість цар єгипетський замість любові зненавидів його. Один із жреців єгипетських, волхвуючи, пророкував, що цей має навести біди на Єгипет, і радив цареві, щоб убив його. їх слухаючи, цар умислив убити Мойсея, одначе не вчинив це відразу, не бажаючи образити дочки своєї, але шукав вини на нього й пригідного часу.

Якогось дня вийшов він до братів своїх, синів ізраїльських, приглядався до їхніх терпінь. "І побачив він єгиптянина, що бив єврея". "Озирнувся він туди та сюди і, побачивши, що нікого нема, — та й убив єгиптянина і заховав його в пісок. І вийшов він другого дня — аж ось сваряться двоє євреїв. І сказав він несправедливому: "Нащо ти б'єш свого ближнього?" А той відказав: "Хто тебе настановив за начальника та за суддю над нами? Чи ти думаєш убити мене, як ти вбив був єгиптянина?" І злякався Мойсей та й сказав собі: "Справді, та справа стала відома". І почув фараон про цю справу та й шукав, щоб убити Мойсея, і втік Мойсей від фараонового лиця і оселився в країні мідіян". Втомився він із дороги, сів при колодязі, і тут сім дочок жерця мідіянського їтри, пасучи овець батька свого, прийшли до колодязя і "витягали воду, і наповнили корита, щоб напоїти отару. І прийшли пастухи й відігнали їх. І встав Мойсей та й оборонив їх напоїв їхню отару". І мовили ці дочки батькові своєму Ітру, кажучи: "Якийсь єгиптяни оборонив нас од руки пастухів... й напоїв отару". їтра ж прийняв Мойсея у дім свій і дав йому Ціппору, дочку свою на жону. З нею-бо народив двох синів, першого нарік Гершомом сказавши: "Я став приходьком у чужому краї", другого нарік Еліазар, сказавши: "Бог мого батька був мені поміччю і визволив мене од фараонового меча". "І сталося по довгих днях, і вмер цар Єгипту. А Ізраїлеві сини стогнали од тієї роботи та кричали. І їхній зойк через ту роботу донісся до Бога. І почув Бог їхній стогін. І згадав Бог свого Заповіта з Авраамом, Ісаком та Яковом. І Бог бачив синів Ізра-їлевих, і Бог зглянувся над ними". "А Мойсей пас отару тестя свого їтра... І провадив він цю отару за пустиню і прийшов був до Божої гори, до Хориву. І явився йому ангол Господній у полум'ї огненному з-посеред тернового куща. І побачив він, що та тернина горить огнем, але не згоряє кущ. І сказав Мойсей: "Зійду-но і побачу це велике видіння"... І кликнув до нього Бог з-посеред тієї тернини і сказав :"Мойсею, Мойсею!". А той відказав: "Ось я!". І сказав він: "Не зближайся сюди. Здійми взуття своє з ніг своїх, бо те місце, на якому стоїш, земля це свята!" І сказав: "Я Бог батька твого, і Бог Авраама, Бог Ісака й Бог Якова! ... Я справді бачив біду свого народу, що в Єгипті, і почув його зойк... бо пізнав я болі його. Я зійшов, щоб визволити його з єгипетської руки та щоб вивести його з цього краю до краю доброго й широкого, до краю, що тече молоком та медом... А тепер іди ж, і я пошлю тебе до фараона, і виведи з Єгипту народ мій, синів Ізраїлевих". І сказав Мойсей до Бога: "Хто я, що піду до фараона і що виведу з Єгипту синів Ізраїлевих". І довго просився у Бога, хай не посилає його, поганомовний я, каже, і недорікуватий. Але Господь обіцяв з ним бути, обіцяючи й Аарона, брата його з ним послати. Тоді Мойсей пішов до їтра, попросився піти в Єгипет відвідати братів. І їтро сказав до Мойсея: "Іди в мирі". І пішов Мойсей в дорогу свою, нічого не боячись: уже-бо цар той помер, що хотів Мойсея убити, і всі, що шукали душі його, повмирали. Вийшов за повелінням Божим назустріч Мойсею Аарон Аевитин і, зустрівшись, цілувалися обидва. І розповів Мойсей Аарону всі слова Господа" ті, що од Господа чув, і створилося знамення перед усіма людьми. "І повірив народ той" і порадів, що навідав Бог синів Ізраїлевих і що поглянув на них, на їхні скорботи.

"А потім прийшли Мойсей й Аарон та й сказали до фараона: "Так сказав Господь, Бог Ізраїлів: "Відпусти народ мій — і нехай вони святкують мені в пустині". А фараон відказав: "Хто Господь, що послухаюсь слова його, щоб відпустити Ізраїля. Не знаю Господа і також Ізраїля не відпущу". Повелів людей єврейських більше мучити роботою, накладаючи і численні рани. "Вони нероби, — каже, — тому кричать: "Ходім принесімо жертву нашому Богові". Тоді гірше люди були озлоблені на Мойсея і Аарона: "Нехай побачить вас Господь і нехай все осудить, бо ви вчинили ненависним дух наш в очах фараона і в очах його рабів — щоб дати меча в їхню руку повбивати нас". Мойсей же, укріплений од Бога, знову пішов до фараона, мовлячи: "Господь Бог євреїв послав мене до тебе, кажучи: "Відпусти мій народ". А щоб збагнув фараон, що від Бога вони послані, почав творити знамення. "І кинув Аарон палицю свою перед лицем фараона і перед його рабами — і вона стала змією!І покликав фараон також мудреців та ворожбитів — і вчинили так само й вони, чарівники єгипетські, своїми чарами. І кинули кожен палицю свою, і вони поставали зміями. Та Ааронова палиця проковтнула палиці їхні. Та затверділо фараонове серце — і він не послухався їх, як говорив був Господь" і не захотів відпустити людей, жорстоке стало серце його. Тоді за повелінням Божим почали іти кари на Єгипетську землю.

Перша кара була така: вкинуто було палицю у воду і змінилася вся вода, що в ріках єгипетських на кров: риби, що в річці, погинули, і не могли єгиптяни і худоба їхня пити воду з річки". Друга кара була: жаби, що їх вивів Мойсей із води, що вилізши, зайшли в доми і кліті і на постелі, і в доми рабів їхніх, і людей їхніх, і в тіста, і в печі, і на царя, й на рабів його, і на людей його повилазили жаби. І покрилася земля їхня жабнею, які тоді, за повелінням Мойсеевим, поздихали. "І збирали їх цілими купами — і засмерділася земля" єгипетська вся від жаб здохлих і зогнилих. Третя кара була: воші на людях, і на худобі, і на фараоні, і в домі його, і рабах його і "увесь земний порох став вошами в усьому Єгипетському краї". Четверта кара: песі мухи. П'ята кара: смерть вельми велика на худобу в землі Єгипетській. Шоста кара: прищуваті гнояки на людей та худобу. Сьома кара: град і вогонь палаючий із градом". Побив-бо град по всій землі Єгипетській "од людини аж до худоби. І всю польову рослинність побив той град, а кожне польове дерево поламав". Восьма кара: сарана чи гусениці, що поїли всякий плід землі Єгипетської. Дев'ята кара була тьма по всій землі Єгипетській три дні, що годі було вогонь засвітити, "не бачили один одного і ніхто не вставав з свого місця три дні". Десята і остання кара була смерть первістків єгипетських. Всі ці кари наводилися були від Бога через Мойсея та Аарона. Нічого від названих тих кар не шкодило євреям, але тільки єгиптянам, бо не хотів фараон відпустити людей Божих. І хоч не раз обіцяв відпустити, утяжившись карою, однак, коли приходило послаблення йому, знову жорстокий ставав і не відпускав аж до десятої кари. Перед десятою карою, як заповідав їм Мойсей, випросили сини Ізраїлеві в єгиптян посудини срібні та золоті і шати багатопінні, скільки могли винести з собою, і сотворив людям Мойсей пасху, навчивши їх, як ягня мають їсти, його ж кров'ю мазати пороги дверей своїх. "І сталося в половині ночі, і вдарив Господь в Єгипетськім краї кожного перворідного, від перворідного фараона, що сидить на престолі, до перворідного полоненого, що у в'язничному домі і кожного перворідного худоби. Євреям же все ціле було.

"І встав фараон уночі, він та всі раби його, та ввесь Єгипет. І знявся великий зойк в Єгипті, бо не було дому, щоб не було там померлого. І покликав фараон Мойсея та Аарона вночі та й сказав: "Устаньте, вийдіть зпосеред народу мого — і ви, і сини Ізраїлеві. І йдіть, і служіть Господові, як ви казали. І дрібну вашу худобу, і худобу вашу велику візьміть, як ви казали, та йдіть... І квапили єгиптяни народ той, щоб спішно відпустити їх із краю, бо казали: "Усі ми помремо!" І поніс той народ тісто своє, коли воно вкисло" — не могли-бо приготувати на дорогу хліба через нагле налягання єгиптян, що і молили, і наглили їх, хай якнайшвидше відійдуть. Вийшли-бо зі сріблом та золотом і багатством численним, "а також багато різного люду піднялося з ними, і дрібна худоба, й велика худоба — маєток дуже великий"'. Було ж піших мужів до шістсот тисяч, крім домочадців і приходьків, що з ними ішли. Взяв-бо Мойсей і Йосипові кістки з собою. Иосип-бо, вмираючи в Єгипті і духом пророчим провидячи майбутнє, заприсяг Ізраїлевих синів, говорячи: "Конче згадає Бог вас, а ви винесете звідси кості мої". Коли йшли вони із землі Єгипетської, "Господь ішов перед ними вдень у стовпі хмари, щоб проводити їх дорогою, а вночі у стовпі вогню, щоб світити їм... Не відступав у день стовп хмари, а вночі стовп вогню з-перед обличчя народу". "І повідомлено царя єгипетського, що втік той народ. І змінилося серце фараона та рабів його до того народу і сказали вони: "Що це ми зробили, що відпустили Ізра-їля від роботи нам? І запріг він свою колесницю і забрав народ свій з собою. І взяв він шість сотень виборних колесниць, і всі колесниці Єгипту, і трійкових над усіма ними... І гналися єгиптяни за ними... і догнали, як вони отаборилися були над морем", але не змогли напасти на них. "І рушив ангол Божий, що йшов перед ізраїльським табором, і пішов за ними, і рушив стовп хмари перед ними і став за ними, і ввійшов він у середину між табір Єгипту і між табір Ізраїлів" і став, і була тьма й морок, і прийшла ніч. "І простяг Мойсей руку свою на море — і Господь гнав море сильним східним вітром цілу ніч, і зробив море суходолом — і розступилася вода. І ввійшли Ізраїлеві сини в середину моря, як на суходіл, а море було для них муром із правиці їхньої та лівиці їхньої. А єгиптяни гналися і ввійшли за ними всі фараонові коні й колесниці його та його комонники до середини моря". Мойсей же перевів людей і став на березі, знову простяг руки на море, і повернулася вода до ранку на місце. Єгиптяни ж бігли під водою, і кинув Господь єгиптян посеред моря. "І повернулася вода і позакривала колесниці та комонників усьому фараоновому війську... Ані жоден з них не зостався. А Ізраїлеві сини йшли суходолом у середині моря". "І визволив Господь того дня Ізраїля з єгипетської руки. І бачив Ізраїль мертвих єгиптян на березі моря" — їх-бо море із себе викинуло. "І став боятися той народ Господа! І ввірував він у Господа, та в Мойсея, раба його". "Тоді заспівав Мойсей та Ізраїлеві сини, радуючись і торжествуючи про перемогу, яка створилась рукою високою над єгиптянами в морі, таку пісню Господові: "Я буду співати Господові, бо дійсно звеличився він — коня і верхівця його кинув до моря". "І повів Мойсей Ізра-їля від Червоного моря, і ввійшли вони до пустелі Шур. І йшли вони три дні в пустині — і не знаходили води. І прийшли вони до Мари, і не могли пити води з Мари, бо гірка вона". "І став народ ремствувати на Мойсея, говорячи: "Що ми будемо пити?" І він кликав до Господа. І показав йому Господь дерево, і він кинув його до води — і стала вода та солодка" і пили її. І водив Мойсей людей ізраїльських по різних пустелях сорок років, усього доброго їм у Бога просячи. Коли ж заремствували про хліб, згадуючи єгипетські м'яса, він умолив Бога і дав їм манну їсти і "перепелиці наслав" для їхньої ситості. Коли ж заремствували про пиття, він вивів воду їм із каменя: ударив камінь — і потекла вода. Коли воював на них Амалик, він випросив у Бога перемогу над Амаликом. Піднімав-бо руки свої на молитву і перемагав Ізраїль, долаючи Амалика, його ж посікли мечем до кінця. І скільки разів прогнівили Бога в пустелі, Мойсей про них умолив, "і сказав він понищити їх, коли б не Мойсей, вибранець його, що став був у виломі перед обличчям його відвернути його гнів, щоб не шкодив". Дав також їм закон, на скрижалях кам'яних писаний, його-бо взяв Мойсей на горі від Бога, постя-чись сорок днів і сорок ночей. "І говорив Господь до Мойсея лице в лице, як говорить хто до друга свого". Створив храм Откровення із завіс гарних із червлениці, багряниці та віссона і кивот Заповіту, окутий золотом, у якого вклав стамну, в якій була золота манна і палиця Аарона проросла, і скрижалі Заповіту, над кивотом же поставив два золотих херувима і все там до жертви і всеспалення приладнав. Поставив їм священиків та ле-витів, навчивши їх чинові жрецькому. Встановив їм свята і новомісяччя, навчивши їх судьбам та законам. Владнавши ж чин духовний, дбав і про чин мирський, вибрав мужів сильних із усього Ізраїля і поставив їх над ними тисяченачальниками, і стоначальниками, і десяти-начальниками, і письмовводителями". "І судили вони народ кожного часу. Справу трудну приносили Мой-сею". Це вчинив за порадою їтра, тестя свого, що з жоною його Ціппорою, і з маєтком його, і з двома синами його, прийшов до нього від землі Мадіямської в пустелю, прочувши про нього все, скільки Господь створив із ним; його ж Мойсей, прийнявши люб'язно та пригостивши, відпустив з миром до дому.

І багато раб Божий Мойсей сотворив знамень та чудес, рад і турбот про людей ізраїльських, про що пишеться в книгах його: в книзі Виходу, в книзі Левитів, в книзі Чисел, в книзі Повторення закону — у тих книгах докладно виписується житіє його й праці, що проводять і управляють синами ізраїльськими. Коли ж надійшла кончина його, прозвістив Господь про смерть його, кажучи: "Вийди на ту гору Аварім, що в Моамському краї, що навпроти Єрихону, і побач Ханаанський край, що я даю Ізраїлевим синам на володіння". І помри там. Перш ніж померти, благословив Мойсей синів Ізраїлевих, кожне плем'я осібно благословив, пророкуючи про майбутнє. Тоді зійшов на гору, як зійти повелено йому було, а за неї показав йому Господь всю землю Гілеадську аж до Дана" і весь Нафталим, і край Єфрема та Манасії, і весь край Юди аж до останнього моря. І пустелю, і охрестні села Єрихону, місто Фініків аж до Сигору. "І сказав Господь до нього: "Оце той край, що я присягнув Авраамові, Ісакові та Якову, говорячи: "Насінню твоєму я дам його. Я вчинив, що ти бачиш його власними очима, та туди не перейдеш". ї впокоївся там Мойсей, Господній раб, у Моавському краї на приказ Господа". І поховали його поблизу дому Фогорового "і ніхто не знає гробу його аж до цього дня". "А Мойсей був віку ста й двадцяти літ, коли він помер, та не затемнилося око його" і не зітліли повіки його. "І оплакували Мойсея ізраїльські сини в Моавських степах (близько Єрихону) тридцять днів, та й покінчилися дні оплакування за Мойсеєм". Його ж молитвами хай збавить нас Господь од великої печалі, і хай од Єгипту, світу цього багатобідного, вивівши, вселить нас у вічні поселення. Амінь.

У той-таки день пам'ять святих мучеників Теодора і Міяна, і Кіона, що з села Кандабальського були, при Максиміяні-царі за Христа страждали; вони, в розпеченій лазні зачинені, двері царською печаткою запечатані пройшли без шкоди, не порушивши печаті, тоді на частини були посічені й померли.

І святого мученика Бавила Другого, єпископа антіохійського і з ним дітей чоловічої статі та жіночої вісімдесят чотири, які прийняли за Христа кончину від меча. І святої мучениці Єрмионії, що була одна із дочок апостола Пилипа, що хрестив євнуха Кандаки.

Місяця вересня в 5-ий день

Житіє святого пророка Захарії, батька Предтечі

Святий пророк Захарія був сином Варахії, старозаповітного священика і мав жінку Єлизавету од дочок Ааро-нових, сестру Анни, матері Пресвятої Богородиці . Свідчить про них святе Євангеліє, що в усіх чеснотах пробували, проходячи непорочно житейський шлях. "І обоє вони, — каже — були праведні перед Богом, бездоганно сповняючи заповіді і постанови Господні"; відомим з'явленням їхнього чесного життя є святий плід їхній, чесний і славний пророк, предтеча і хреститель Господній Іван, пишеться-бо: "По їхніх плодах ви пізнаєте їх", доброго дерева і плід непоганий, тож і збулося сказане: "Коли святий корінь, то й віття святе" Свята віть Іван од святого виросла кореня.

Цей-бо святий Захарія, батько Предтечі, священствував у Єрусалимі, у царство Ірода, він був із денної черги Авієвої, тобто від роду Авія, що мав чергу восьмої седмиці. Про черги ж таке оповідається: цар Давид, бачачи Ааронове плем'я примножене в таке велике число, що неможливо було всім у церкві служити вкупі, розділив їх на двадцять чотири черги чи лики — хай один за другим тримають свою седмицю і в церкві всі служать. Вибрано ж від них у кожному лиці найчес-нійшого і поставленого його їм начальником, щоб кожен лик мав священиків більше п'яти тисяч А щоб не було між ними щодо начальства суперечок, який священик із ликом своїм має тримати першу седмицю, який другу, який третю і так до двадцять четвертої, метнули жеребка і за жеребком приймали свій уряд і тримали такий чин аж до нової благодаті; кожного-бо священика плем'я мало свою чергу за жеребком правітця свого. Випав тож восьмий жеребок Авії-священику, від його ж племені потім народжений був святий Захарія, і він тримав восьму чергу служби в церкві, керуючи священиками свого племені. "І ось раз, як у порядку своєї черги він служив перед Богом, за звичаєм священства жеребком йому випало до Господнього храму ввійти і покадити" безлічі народу, зібраному на молитву. "І з'явився йому ангол Господній, ставши праворуч кадильного жертівника. І стривожився Захарій, побачивши, і острах на нього напав". Але ангел відігнав страх од нього, кажучи: "Не бійся, Захаріє". Утішив його, звіщаючи, що молитва його перед Богом доброприємна, і вона схилила Бога до такої милості, що навідав він жону його Єлизавету, позбавляючи її вуз непліддя у літах похилих і надає народити сина, благодаті однойменного Івана, що народженням своїм не тільки батькам, а й багатьом людям створить радість. "І з його народження, — каже, — багато хто втішиться". Звістив і це ангел Захарії, що син його має бути перед Господом не тіла, але духа зростом великий: повстримник-бо і пістник такий, як ніхто, за свідченням про нього самого Божого Слова: "Прийшов Іван Хреститель, що хліба не їсть і вина не п'є". Сповниться ж Духа Святого із черева матері своєї і багатьох синів Ізраїлевих наверне до їхнього Господа Бога, і буде він Христу предтеча, Ілли-ниго духа й сили, приводячи до Господа людей досконалих. Це все чуючи, здивувався Захарія і не вірив сказаному, оскільки Єлизавета неплідна була і обидва були літами старі. "І промовив Захарія до ангола: "Із чого пізнаю я це? Я ж старий, та й дружина моя вже похилого віку". А ангол прорік йому в відповідь: "Я — Гавриїл, що стою перед Богом, мене послано, щоб говорити з тобою і звістити тобі про цю добру новину. І замовкнеш ось ти і говорити не зможеш аж до дня, коли станеться це, за те, що ти віри не йняв був словам моїм, які збу дуться часу свого". У цій бесіді із ангелом забарився Захарія в олтарі, люди ж у церкві чекаючи, дивувалися, до них бо вийшов Захарія і подавав їм знаки, не міг говорити до них, і вони зрозуміли, що видіння він бачив у храмі". Здійснивши службу свою, Захарія повернувся у свій дім, його він мав у горньому краї, в Хевроні, місті Юдовому. Те-бо місто одне було з тих, що за жеребком Юді дані і визначені були священикам на перебування. По тому збулося ангельське звіщання і народився від неплідних Іван. Коли Захарія ім'я його на дощечці написав, тоді розчинилися вуста його, і язик звільнився і заговорив, благаючи Бога: "Наповнився духом святим і став пророкувати й казати: "Благословенний Бог Ізраїлів, що зглянувся і визволив люд свій! Він ріг спасіння підніс нам у домі Давида, його слуги, як заповів відвіку вустами святих пророків своїх... Ти ж, дитино, станеш пророком Всевишнього, бо будеш ходити перед лицем Господнім, щоб дорогу йому приготувати". Коли ж народився Господь наш Ісус Христос у Вифлеємі і прийшли зі сходу волхви, звістивши Іроду про царя новонародженого: тоді Ірод, пославши воїнів у Вифлеєм, щоб побили там усіх дітей, згадали і Івана, Захаріїного сина; про нього добре знали, бо чули, що йому трапилося в час народження Іванового: був-бо страх; що впав на всіх, котрі навколо жили, і в усьому горньому краї Юдеї про ці чудові справи розповідали, і Іродові звістили і поклали всі, що були, в серці своєму, кажучи: "Чим дитя це стане?". Згадав отож у той час Івана Ірод, мовлячи собі: "Чи не той має бути царем юдейським?" — і намислив убити його, послав навмисне убивць у дім Захаріїн, але послані не знайшли святого Івана; коли ж почалося безбожне у Вифлеємі дітовбивство, крик і зойки почулися у Хевроні, місті Юдовім, де пробували священики, бо не вельми далеко відстояв, і, довідавшись про причину того зойку, відтак свята Єлизавета, взявши дитя Івана, що мав уже тоді півтора року, втекла у гори, а святий Захарія був тоді в Єрусалимі, служачи за звичаєм у церкві в чині черги своєї, що натоді настала. Ховалася Єлизавета в горах, молячись зі сльозами до Бога: хай захистить її з дитям. І тоді з висоти побачила воїнів, що вперто шукали й наближалися, закричала до гори кам'яної, котра там була: "Горо Божа, прийми матір з дитиною!" І тоді розступилася гора і прийняла її в середину себе, а від убивць, що шукали її, сховала". Ті ж бо, не знайшовши нікого, повернулися до того, що послав їх, марно. Тоді Ірод послав до Захарії у церкву, кажучи: "Дай мені сина свого Івана". Святий же Захарія відказав: "Я нині служу Господу Богу Ізраїлевому, про сина свого не відаю, де він є". Розгнівався Ірод, послав до нього повторно і звелів: коли Захарія не дасть сина, то його самого хай уб'ють. І пішли вбивці люті, як звірі, намагаючись повелене їм здійснити, і говорили з ярістю до священика Божого: "Де сховав ти сина свого, дай нам його, бо цар велить. Коли ж не даси сина, то сам тоді помреш". Відповідає Захарія: "Ви убийте тіло моє, Господь же приймає мою душу". І тоді убивці кинулися, за повелінням Іродовим, убили його поміж церквою та олтарем, пролита ж кров його на мармурі осіла і стала як камінь в науку Іроду і на вічний йому засуд¹¹. А Єлизавета, Богом покрита з Іваном, перебувала в горі, що розступилася; за Божим повелінням, утворилася їм там печера і джерело води потекло, і виріс фінік над печерою, повний плодів. І коли час наставав їсти, схилялося долі дерево те, подаючи для їжі плід свій і знову вгору випрямлялося. Після сорока днів по Заха-ріїному вбивстві свята Єлизавета, мати Предтечі, у тій таки печері померла , а святого Івана ангел годував до зросту його і ховав у пустелях аж до дня явлення свого до Ізраїлю. Коли розділялася земля Палестинська за жеребком племенам ізраїльським, не було осібного жеребка племені Аевіевому, про що пишеться в книзі Ісуса Павина в главі 13-ій, вірш 33-ій. Племені Аевіевому не дав Мойсей насліддя, оскільки сам Господь Бог Ізраїлевий насліддя йому є, як говориться до Аарона в книзі Чисел, в главі 18-ій, вірш 20 і 21-ий: "У їхньому краю ти не будеш мати власності і не буде тобі частки між ними — я частка твоя та власність твоя поміж ізраїлевими синами. А синам Аевіевим дав ось кожну десятину в Ізраїлі". І коли кожне плем'я частину свою приймало, прийшли начальні левити у Силом до жерця Елеазара і до Ісуса Павина, розподільників землі Палестинської, і казали: "Хоч і не повелено нашому племені осібної частки землі мати, одначе заповідав Тосподь через Мойсея, хай інші племена від свого жеребка дадуть нам міста на пробуття". "І Тосподь промовляв до Мойсея на Моав-ських степах над приерихонським Йорданом, говорячи: "Накажи ізраїлевим синам, і нехай вони дадуть леви-там зо спадку свого володіння міста на сидіння; і пасовисько для міст навколо них дасте ви левитам", дасте отож нам у своїх жеребках місце. І дало їм кожне плем'я в своєму утриманні осібні міста. У той час Ааро-новому племені дали в жеребку Юдиному визначене місто Хеврон, до нього було від Єрусалиму ходи дорогою вісім годин. Стояло-бо місто далі Вифлеема на вищому місці і називалося горне місто через високі гори, а межі його називалися Торній край, як це про пречисту Богородицю пишеться в Євангелії: "Вставши, Маріям пішла в гору старанно у місто Юдове, тобто в Хеврон. Ішла ж у дім Захаріїн". Дехто, що Євангеліє тлумачать, гадають, що йдеться: Єрусалим — місто Юдове, але це не так: Єрусалим-бо, як явно з'являється із Святого Писання, в книзі Ісуса Павина, в главі 18-ій, вірш 28-ий, і в книзі Судей ізраїльських, у главі 1-ій, не бувЮдів, а Веніямінів, хоч і недалеко від Юдеї відстояв, згаданий же гарній юдейський край відстояв від Єрусалима на півтори години шляху, і не називався Єрусалим містом Юдовим, але Веніяміновим, хоч потім і сів Юдів рід у Єрусалимі. Вифлеем же і Хеврон від початку Юдові міста були, через що Георгій Кедрин про пресвяту Богородицю говорить: "Марія, коли відійшов од неї архангел, пішла в гору, тобто в Вифлеем, одначе не у Вифлеємі була, а в Хевроні, в домі Захарїіному, — обидва ті міста були у Торньому краї, і один до них вів шлях від Назарета через Вифлеем та Хеврон. Інші кажуть таке: пречистої Богородиці шлях був у гори через Єрусалим, од Єрусалиму йшла через Вифлеем у Хеврон; було від Назарета до Єрусалиму пішого шляху три дні, на четвертий же день прийшла в дім Захаріїн, що недалеко був від Єрусалима, і привітала Єлизавету.

У той-таки день страждання святих мучеників Урвана, Теодора, Медимна та інших із ними

У царство злочестивого Валента аріяни мали в Царграді велику силу і поширену владу свою, маючи посібника царя, осліпленого тією ж єрессю, і почали гоніння на православних християн, вигнали Євагрія-єпископа й велику тяготу чинили благочестивим: одних б'ючи, інших у темниці зачиняючи, іншим маєток розграбляючи і всіляко кривдячи, через що у великій скорботі бувши, вірнії зібралися таємно і порадилися послати до царя, що був тоді в Никомідії, із проханням, щоб якщо не цілком від аріян звільнив їх то щоб велів трохи послабити, не до кінця погубляючи людей. Вибрали на це діло з духовного чину близько сімдесяти виборних мужів, міцних у вірі, сильних у слові і досконалих у розумі — над ними начальними були Урван, Теодор і Медимн. Вони рушили в дорогу, дійшли до Никомідії і стали перед царем, учинивши моління, щоб помилував їх і захистив од рук аріянських. Роз'ятрився на них цар вельми, одначе не виявляючи гніву свого, таємно послав до єпарха Модеста: хай їх усіх піймає і смертю погубить. Схопив їх єпарх і, боячись їх явно перед усіма погубити, щоб не було в людях поговору, повелів усіх посадити в корабель, пустивши вістку, що на ув'язнення посилаються. Корабельників же навчив, щоб, коли серед моря будуть, тоді самі в човна зійшли, а корабля запалили ізсімдесятьма мужами, що й сталося. Коли були в Астакійській пучині, запалили корабля із святими мучениками, а самі корабельники сіли в лодію, до того приготовану, і повернулися, повідавши єпархові про кончину тих. Корабель же палав, як свічка, і швидко плив, бо вітер його гнав і прибув, горячи, але на плаву, аж до міста, званого Дакидіс, там пристав до берега згори, випускаючи від святих тіл, які спалювалися дим, і був той ніби дим кадильний до Бога. Так святі померли і збулося писане про них: "Ми ввійшли до вогню й до води, але на широкі місця ти нас вивів", на вогні-бо вогнем спалені в покоях небесних віднайшлися і там, стоючи перед Владичим престолом, про нас моляться, їхніми-бо молитвами, Господи, подай і нам життя вічне дістати. Амінь.

У той-таки день пам'ять святого мученика Авдія (чи Авіда), що в Персидській країні при царі Іздигерді були від волхвів палицями суковатими биті аж до смерті, оскільки не хотіли поклонятися сонцю та вогню, а єдиному Христу-Вогу поклонялися, всього живого Творцеві.

І святого мученика Тіфаила, пилою перетятого, і сестри його святої мучениці Тивеї, списом у шию за Христа пораненої і вбитої.

І святої мучениці Раїси, мечем посіченої.

І святого мученика Сервила, камінням побитого.

І святого Петра, що в Афірі.

І святих мучеників Ювентіна та Максима, воїнів, що були при Юліяні-відступнику в чині щитоносців, а коли Юліян в Антіохію прийшов, всю, що продавалася на торжищі, їжу та пиття окропив ідоложертвенними сквернами, бажаючи так християн співучасниками своїх нечестивих жертв створити. У той час ці два раби Христові на однім бенкеті з іншими воїнами сидячи, бесідували, нарікаючи на царське беззаконня і кажучи слова святих трьох юнаків, колись у Вавилоні мовлені: "Віддав ти нас Господи в руки царя неправедного, мер-зького відступника і найлукавішого на всій землі". Ті їхні слова один із співбенкетників на завтра звістив цареві. Цар-бо прикликав їх і спитав: "Що вчора на бенкеті говорили?" Вони сказали правду і, ті слова повторюючи, викрили й докорили йому про беззаконня відступників. Тоді цар, ярості наповнившись, спершу бив їх нещадно, і в темницю вкинув, потім опівночі послав спекулятора, щоб відсік їм голови в темничній глибині, ще-бо не явно погубляв християн на початку відступництва свого. Про цих святих нема згадки в наших мі-сяцесловах, ані в Прологах. Свідчиться ж від Никифора Калліста, в книзі 10-ій, в главі 12-ій і від Теодорита в книзі 3-ій, в главі 14-ій, а святий Іван Златоуст пам'ять їхню словом похвальним пошанував в омили 40-ій, в томі 3-му. І убивство благовірного князя руського Тліба, названого у святому хрещенні Давидом, муки його дивись у травні в 2-ий день, разом зі святим Борисом.

Місяця вересня в 6-ий день

Спогад чудес преславного святого архистратига Михаїла, що було у Хонях

У Колосаях Фригійських, поблизу Єраполя, був храм пресвятого архістратига Михаїла над джерелом чудотворної води, від якої багато сцілення дістали хворі, більше ніж від купелі Сілоамської. Туди раз на рік сходив ангел Господній і збурював воду; тут-таки завжди була благодать ангельського чиноначальника. Там, хто відразу по збуренні води в купіль заходив, той здоровий ставав; тут-таки всі: і перші, і останні приймали здоров'я, коли з вірою приходили. Там були потрібні приміщення, щоб хворі пробували через нешвидке одужання, отже дехто через тридцять і вісім років діставав його, тут же за один день, чи за одну годину діставав хворий здоров'я.

Про початок джерела того оповідається так. Коли тьмою безбожного багатобожжя отемнено було всесвіт і поклонялися люди тваринам, а не Творцю, в той час у Єраполі пошановувалась од невірних така собі єхидна велика і страшна, їй-бо увесь край той, осліплений звабою бісівською, поіслонявся. Тримали її нечестиві люди у храмі, створеному в її честь і приносили їй численні та різноманітні жертви і харчували ту, сповнену трути, яка багатьом шкодила, єхидну. Істинний же Бог єдиний, бажаючи світлом пізнання свого світ просвітити і людей заблукалих на шлях правдивий наставити, послав святих своїх учнів та апостолів в усю землю проповідувати Євангеліє всьому живому, з них два, святий Іван Богослов і святий Филип, один в Ефес, а другий у Єраполь дійшли, трудячись щодо благовістя Христового. Був тоді в Ефесі храм предивний і чудовий образ славної богині язичницької Артеміди з її служителями та поклонниками. Богослов святий велику війну створив мечем духовним слова Божого і став переможцем, бо силою імені Христового домігся, що храм та ідол упали і в порох розсипалися, і все місто привів до святої віри у Христа. Після ж зруйнування Артеміди прийшов із Ефеса в Єраполь допомогти співслужителю своєму святому апостолу Филипу, що був тоді там, і святому апостолу Вартоломею і сестрі Филиповій Маріями, із ним укупі людському служачи спасінню, святий Богослов. Спершу озброїлися на єхидну, що їй безрозумні люди приносили жертви, маючи її за бога, і її молитвою вбили; також з'являли людям єдиного істинного Бога, що небо і землю створив. Стоячи ж в одному місці, що звалося Херотопа, пророкували, що благодать Божа тут засяє, і святий архістратиг Михаїл, воєвода сил небесних, те місце має відвідати, і чудеса там учинятися будуть, що і збулося невзабарі. Коли святий Іван Богослов відійшов у інші міста на проповідь, а святий Филип постраждав од нечестивих, також і Вартоломей та Маріямія в інші краї розійшлися, закипіла на тому місці чудотворна вода за пророченням святих апостолів, що збулося за Писанням: "Води в пустині проб'ються джерелом і дебри в землі спраглій, і місце сухе, де раніше змії перебували, стане болотом, а спрагнений край джерелом вод, виросте там зелена тростина. І буде там бита дорога та путь, і будуть її називати: дорога свята". Почали приходити до того джерела багато хто, не тільки вірні, але й невірні, бувають-бо чудеса, як труба велиголосна, що до себе їх прикликала, — і всі від джерела того пили і милися, зцілюючись од недугів своїх, а діставши здоров'я, хрестились у великому числі у святу Тройцю.

Був же один еллін із Лаодікії, в нього ж дочка єдинородна німа була від народження свого, про що вельми тужив батько її, і велике старання приклав, щоб розв'язати язика її, але нічого не досяг і був у печалі. Однієї ночі заснув на ложі і побачив у видінні ангела Божого, що постав перед ним, як сонце сяючи, не тому, що бачити його був достойний, а щоб через те видіння прийшов до пізнання істини та й інших із собою привів до Бога. Тож уздрівши ангела, став трепетний і чув його, що говорить до нього: "Коли хочеш, щоб розв'язався язик дочки твоєї, веди її до того мого джерела, що поблизу Єраполя в Херотопі, і напій її води тієї — і уздриш славу Божу". Вставши зі сну чоловік той, дивуючись баченому і вірячи реченим йому словам, взяв тоді дочку й пішов спішно до води чудотворної; коли ж туди дійшов, побачив багато людей, що черпали від тієї води і, хрестились у ній, та й приймали сцілення від хвороб своїх. І спитав їх: "Кого закликаєте, миючись тією водою?" Вони ж бо сказали: "Закликаємо ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа; закликаємо в поміч і святого архістратига Михаїла". Тоді чоловік той звів очі свої горі, і руки піднявши, рече: "Отче і Сине, і Святий Душе, Боже християнський, помилуй нас; святий Михаїле, слуго Божий, поможи і сціли дочку мою!" ї зачерпнувши від води, влив у вуста дочки своєї з вірою, і тоді зв'язаний німотою язик її розв'язався на Боже славослов'я і проказав ясно, вигукнувши: "Боже християнський, помилуй мене, святий Михаїле, допоможи мені!". Всі, що були там присутні, дивувалися силі Божій і славили святу Тройцю, і поміч святого архістратига Михаїла величали. Еллін же той, бачачи зцілення дочки своєї, вельми радів і, не відкладаючи й трохи, хрестився тоді з дочкою і з усіма домашніми своїми, і з тими, що із ним прийшли. На ознаменування подяки, створив над джерелом тим церкву чудову в ім'я святого архістратига Михаїла, воєводи сил небесних, і всілякими прикрасами приоздобивши, і досить у ній помолившись, повернувся до дому. На дев'ятнадцяте літо від створення тієї церкви прийшов із Єраполя хлопець малий, що мав десять років од народження свого, на ім'я Архип, народжений од християнських батьків і доброчесно вихований, та й почав жити при тій церкві святого архістратига Михаїла, творячи паламарське служіння. Початок же свого там життя поклав такий: оскільки став жити при церкві тій, трудячись для Бога, не вкусив нічого від мирської їжі та пиття: ні м'яса, ні вина, ні хліба не їв, а тільки зело пустельне, яке збирав та варив, раз на тиждень ївши і то без солі, питтям же його була мала міра води. Такою повстримністю умертвив тіло своє і в такій чесноті управив себе в юності своїй — аж до старості неодмінно в них пробував, увесь з'єднуючись із Богом, і подобав він, що був у тілі, життю безплотних. Одежу носив не багатоцінну, а тільки два рубища: одне рубище носив на тілі, другим же покривав ложе своє, що було гострим камінням заслане, а покривався рубищем через те, щоб тим, що входять у хоромину, не видно було камінної гостроти. Наголовником його стало мале рубище, наповнене терном, — така була постеля блаженного того подвижника і такий спочивок його, а коли природнього сну було потрібно, клав багатотрудне тіло своє на каміння і терни гострі, і ставав його сон більше неспанням, аніж сном, а спочинок його — мученням більше, аніж спочинком: яка-бо відрада тілові лежати на твердому камінні та гострому терні, і який сон голові спочивати на гострому терні. Міняв же одежу свою на кожен рік: рубищем отим, що мав на тілі, покривав ложе своє, а в те інше, що на ложі було, одягався, а через рік знову рубище те міняв і не мав спокою, день-ніч умертвляючи тіло своє і бережучи душу від ворожих сітей, тісну й скорботну проходячи путь і молячись Богові, кажучи: "Не попусти мені, Господи, марнотною радістю порадіти на землі і хай не ввійде добро світу цього перед очі мої, і не буду я веселитися від будь-якої речі тимчасової у цьому житті моєму, але наповни, Господи, очі мої слізьми духовними і серце моє побий, і справ шлях мій, і дай мені до кінця умертвити себе і вгонобити духові плоть мою. Бо яку користь мені дає плоть, створена від тління, котра тепер є, але незабаром її не стане, і наче цвіт уранці цвіте, а до вечора висихає? Дай мені отож, Господи, належати до тих, що про душу дбають і просять життя вічного!" В такому блаженний Архип повчався, і, старанною молитвою співбесідуючи з Богом, став як ангел Божий, ведучи на землі небесне життя, не тільки ж про власне спасіння турбуючись, але й про багатьох: невірні ж бо наверталися до Христа, охрещуючись; що бачачи, безбожні елліни запалилися заздрістю, не зносячи зріти преславні чудеса, що бували через святу воду, і святого мужа того, котрий там жив, ненавиділи, на нього часто нападаючи, досаджали, за волосся та бороду терзали і, на землю кинувши, волочили, ногами топтали і, всіляко його мучачи, проганяли. Міцний-бо душею діямант, блаженний Архип, усе те від ідолопоклонників терпів доблесно і не відступив од храму святого, служачи Богові в преподоб'ї і незлобивості серця свого і дбав про спасіння душ людських.

Якось зібралися нечестиві і сказали собі: "Коли не засиплемо землею тієї води і рубищника того не вб'ємо, то всі боги наші будуть до решти знищені від тих, що там злілюються". І пішли у великому числі зібрання свого, щоб засипати землею чудотворну воду і неповинного чоловіка, блаженного Архипа вбити. Дійшовши до того святого місця, розділилися надвоє: одні кинулися до церкви і до джерела, інші подалися до хоромини Божого раба, щоб убити його. Але Господь не дав жезла грішних на жеребки праведних, зберіг раба свого від тих убивць: раптово-бо омертвіли їм руки і не могли підняти їх на преподобного. З'явилось і від води дивне чудо, бо коли нечестиві наблизилися до джерела, тоді вийшло від води полум'я вогненне і ринуло на них, прогнало їх од себе далеко, і так беззаконні від джерела чудотворного і від преподобного Архипа відбігли марно і з ганьбою, не перестаючи скреготіти зубами своїми і похваляючись погубити джерело те і церкву, і церковного служителя. Була ж на тому місці ріка, що зліва від церкви текла, їй-бо назва Хрисос, її намислили беззаконо пустити на те святе місце, щоб джерело, змішавшись із річною водою, згубило силу чудотворення свого. І коли лихий зачин почали впроваджувати в діло, зупиняючи річну течію, щоб повернулася вода й покрила джерело, тоді ріка, за повелінням Божим, проклала струменям своїм іншу путь і потекла їз правого боку церкви. Вони ж знову, наповнившись ганьби, повернулися додому.

Були там інші дві ріки, що текли зі сходу і наближались до того святого місця на відстані трьох стадій: назва однієї ріки Аикокапер, а другої Куфос. Ці обидві ріки, притулившись до краю великої гори, з'єднувались в одну і ринули праворуч, течучи в країну Ликійську. Вселукавии же диявол уклав лихим людям у серце таку раду: хай обидві ті ріки на чудотворне те місце пустять і хай зруйнується храм святого архістратига Михаїла і покриють водами святе джерело і хай потоплять преподобного Архипа, — було-бо зручне місце там для водного потоку, бо з великої висоти ті ріки спадали додолу, а церква стояла на найнижчому місці. І нечестиві, погодившись, прийшли з усіх міст того краю кількістю безчисленною, і в селі Лаодикії, з'єднавшись, пішли до церкви. Поблизу ж олтаря церковного був камінь, що мав безмірну ширину та висоту, глибину ж у землі безконечну, від отієї отож скелі почавши, копали рів глибокий та широкий аж до тієї гори, під якою ріки з'єднувалися. Копали ж з великою працею, готуючи шлях, яким би пустили воду на церкву, загативши ті ріки, що зібралася велика вода, і трудилися в тому своєму марнотному ділі десять днів. Преподобний же Архип, бачачи таке їхнє діло, впав на землю в церкві, молячись Богові зі слізьми і закликаючи в поміч теплого захисника святого архістратига Михаїла: хай збереже місце своє від потопу водного і хай не порадіють вороги, що бажають погубити святиню Господню, і каже: "Не відійду від святого місця цього, ані вийду із церкви, але тут нехай умру і я, коли попустить Господь бути потопленим цьому місцю!" Коли ж минуло десять днів, і вода вельми примножилася, розкопали нечестиві елліни те саме місце, яким мали б ринути води у наготовлене русло. І пустили води на святий храм ангельський о першій годині ночі, самі ж побігли, щоб високо стати із лівого боку, бажаючи бачити потоплення святого місця. І зашуміла вода, ніби грім, несучись великим потоком. Преподобний же Архип був у церкві на молитві, почув водний гуркіт, закричав прохально до Бога і до архістратига Михаїла, просячи милості й помочі, щоб не було потоплене святе місце, і щоб не пораділи вороги, але хай оганьбляться нечестиві, а прославиться ім'я Господнє і хай возвеличиться ангельська сила та заступництво. Заспівав-бо Давидів псалом, мовляючи: "Ріки піднесли, о Господи, ріки піднесли свій голос, ріки будуть підносити течії свої від удару їхніх хвиль над морські потужні хвилі дивний у висотах Господь. Дому твоєму належиться святість, о Господи, на довгії дні". І коли цей блаженний Архип промовляв, почув голос, що повелів йому з церкви відійти. Вийшов святий із церкви й побачив охороника роду християнського і теплого заступника архістратига Михаїла в образі людському вельми предивному та пресвітлому — такий, як колись пророку Даниїлу являвся. Не міг на нього дивитися і впав зо страху на землю. Він же рече до нього: "Дерзай і не бійся, встань і прийди до мене сюди і уздриш Божу силу в водах цих!" Упав же блаженний Архип, приступив зі страхом до воєводи сил небесних і став зліва за повелінням його, і побачив вогненного стовпа від землі аж до небес. Коли ж води наблизилися, підняв архістратиг правицю свою і ознаменував хрестним знаменням місце водне, кажучи: "Спиніться там, і хай повернуться води!" — що збулося за словом пророчим: "Тебе бачили води... і тремтіли". Стали ріки, як стіна кам'яна і знеслися вгору, ніби гора превисока. І повернувся архістратиг до того великого каменя, що був поблизу олтаря, ударив у нього жезлом, що його мав у руці своїй, і скеля та розпалася надвоє, і створилася у камені безодня велика. І рече святий Михаїл: "Тут хай зітреться всяка супротивна сила, хай зійде збавлення від усіляких зол усім, що приходять із вірою!" Це промовивши, повелів блаженному Архипу перейти на правий бік. Став же преподобний на правому боці, а святий Михаїл великоголосно рече до вод: "Увійдіть у безодню цю!" І тоді потекли води у кам'яну розколину із шумом, і відтоді учинилася тим рікам путь у ту скелю. А вороги, що з лівого боку стояли і потоплення святого храму бажали бачити, зі страху закам'яніли. Святий же архістратиг Михаїл, зберігши отак цілим храм свій і преподобного Архипа від потопу водного, зійшов на небо, а блаженний Архип послав Богові подяку за чудо те преславне і велике заступлення великого охоронника. Наповнилися ганьби всі супротивні, і постала велика радість вірним, що прийшли до храму ангельського і до джерела чудесного, хвалу Богу посилаючи із преподобним Архипом. І відтоді почали святкувати отой день, у який преславне сотворилося чудо ангельським явленням. Пожив ще преподобний Архип на тому місці, старатливо Богові трудячись, досить літ і з миром постав перед Богом, маючи сімдесят років од свого народження. І похований був вірними на тому ж святому місці, яке від оповіданого чуда названо було Хоні, тобто занурення, бо там увійшли води у камінь.

Належить у цей день згадати й інші чудеса святого архістратига Михаїла, які створив, добродіячи християнському людові.

Поміж морем Адріятським та горою, названою Гарган, є місто Сіпонт, що відстоїть од гори на дванадцять тисяч стіп. У тому місці жив один багатий чоловік, його ж бо стада паслися під тією горою. І трапилося одному волові, відлучившись од стада, заблудити, його ж бо пан, шукаючи з рабами своїми якийсь час, знайшов його на верху гори тієї стоячого при вході до однієї печери. І сповнився гнівом, бо натрудився, шукаючи його, взяв лука та стрілу, наповнену трутою, і стрілив у свого вола, бажаючи його вбити. І раптово стріла, повернувшись назад, уцілила того, що стріляв. Ті, що були при ньому, злякалися і не осмілилися наблизитися до тієї печери, але, повернувшись у місто, звістили людям те, що сталося. Довідався про те єпископ міста того, помолився Богу, щоб явив йому таємницю ту, і явився йому у видінні архістратиг Михаїл, звіщаючи, що він те місце вибрав собі, і береже його, і бажає його часто навідувати і допомагати людям, що приходять із молитвою. Єпископ же про те видіння звістив людям і ' після триденного посту, що заповів його своєму місту, пішов із кліром своїм та всім народом до тієї гори і вийшов на неї, знайшов у скелі печеру, до неї був-бо вхід тісний, і не осмілився зайти в середину, а при вході учинив молитви — відтоді туди часто приходили люди, творячи молитви свої до Бога і до святого архістратига Михаїла. Якісь неаполітани, бувши невірними, зібрали воїнів своїх і прийшли несподівано до міста Сіпонта, бажаючи його взяти й розорити, і впали громадяни у великий страх. Єпископ же заповів піст людям, хай три дні не вкусять їжі і хай моляться старанно, щоб їм збавитися від ворогів, що оточили їх. Ще перед тим днем, коли хотіли вороги всіма силами взяти місто, явився воєвода сил небесних єпископові у видінні, кажучи: "Завтра, о четвертій годині дня, звели своїм громадянам узброїтися і вийти з міста супроти ворогів, і я прийду допомогти вам!" Вставши зі сну, єпископ оповів своє видіння всім і пораділи люди вельми на обіцяну супроти ворогів перемогу і укріпилися доброю надією. Коли ж надійшла четверта година дня, був грім великий і звели люди очі своє й побачили, що на гору Гарган сходить велика хмара, і були, як колись на Синаї, вогонь і дим, блискоти та громи, аж уся гора тряслася і хмарою покривалася. Побачивши таке, супротивні злякалися вельми і почали тікати, громадяни ж пізнавши, що благий охоронник і швидкий заступник прийшов з небесними своїми воїнами їм допомогти, відчинили ворота міста і гнали вслід ворогів своїх, січучи ніби стебла. Вони-бо ззаду їх сікли, святий же архістратиг Михаїл з висоти громом та блискавками їх разив, відтак було число мертвих шістсот мужів, котрі впали від грому та блискавки. Гнали їх аж до Неаполя і до решти, з поміччю небесних сил воєводи, перемогли ворогів своїх і урочисто повернулися до свого міста. Відтоді неаполітани, пізнавши міцну руку, всесильного і Бога, прийняли святу віру, а громадяни сіпонтійські, ) зібравшись усі з єпископом та кліром, пішли до тієї гори, на якій було страшне явлення, бажаючи там воздати подяку Богові і помічникові своєму святому архістратигу Михаїлу і всім небесним силам. Коли ж наблизилися до входу до тієї печери, знайшли на мармурі слід малої людської стопи, добре, ніби на болотяній землі, відбитий, і сказали собі: "Це воістину святий архістратиг Михаїл знамення залишив свого тут пробуття, що сам тут був, збавляючи нас од ворогів наших". І поклонилися, цілуючи стопи ті, і, молебне здійснивши співан ня, веселилися, дякуючи Богові за охоронника і заступника свойого. Постановили створити на тому місці церкву на ім'я святого архістратига Михаїла, і коли до діла готувалися, знову з'явився святий архістратиг єпископові, кажучи: "Не годиться вам турбуватися про будівлю церкви, я-бо без вашого труду приготував там собі храм, тільки увійдіть у нього. Ти ж уранці сотвори в ньому святу літургію і наявним людям наділи божественних таїнств". Після того видіння єпископ звелів людям бути готовими до причащання святих таїн і пішов з ними, творячи молебні співання. Коли ж прийшли на те святе місце, де святі стопи на мармурі відбито, знайшли в скелі витесану малу церкву, не за звичаєм діла рук людських створену, а ніби печеру, негладкі стіни вона мала, верх же висоти був різний — подекуди головою можна було досягти, а подекуди й рукою ні. І це творилося для знаття людям, бо Бог хоче не каменю прикрашеного в церкві, але чистого серця. Був там престол покритий покривалом червоним, і сотворив єпископ на ньому святу літургію, і причастив людей пречесних таїн. Ув олтарі з північного боку явилася згори чиста вода, що крапала, солодка і вельми світла й чудотворна; її п'ючи, хворі здоров'я діставали. Пили ж люди воду ту після причащання святих таїн, і безчисленні чудеса діялися у тій церкві, і всілякі недуги зцілювалися молитвами святого архістратига Михаїла. Створив-бо єпископ келії при церкві і влаштував жити священикам, та дияконам, та співцям, та читцям, щоб в усі дні творилося правило церковне у славу Божу і в честь святого архістратига Михаїла.

Ще подаємо і це чудо, що в Атонській горі сотворилося. У дні благочестивих царів болгарських був один відомий багатий і славний муж, на ім'я Дохіяр, від царської палати. Цей, якось прийшовши у страх Божий, захотів стати ченцем і взяв багато золота зі скарбів своїх, і пішов на Святу Гору відвідати монастирі та пошукати собі такого місця, де б і йому добровидно було поселитися. Обійшов отож численні монастирі і, численну милостину давши, рушив від лаври блаженного Атанасія берегом моря, що від Солуня. І знайшов місце вельми гарне, що мало солодку воду, овочів вельми багато, але не було там нікого живучого. Полюбив отож те місце, замислив поселитись у ньому і монастир створити. І приклав дбання, невдовзі бажане здійснив: спершу церкву прегарну на ім'я святого архієрея Миколи збудував, тоді монастир стінами кам'яними огородив і все за чином, як належить, владнав, і сам у ньому вдягсь у іночий образ. Але через велике будівництво витратив увесь скарб свій, що мав, — не вистачило золота, щоб прикрасити належною красою церкву. Одначе мав надію на Бога, кажучи: "Коли захоче Бог прославити місце це, то йому відомими судьбами промислить про прикрасу церковну, його воля хай буде!" Є ж бо острів супроти Святої Гори, званий Луг, до нього через море шляху за один день, там пастухи живуть із худобою, бо плідне місце те та й пажить худобі добра. Був-бо на острові тому кам'яний стовп на порожньому місці вельми високий, на стовпі ж — ідол і напис еллінський такий: "Кожен, хто вдарить мене у верх, знайде золота безліч". Через те багато пробували звідати, чи то правдива річ, і били в голову ідола, але нічого не знаходили. Трапилося ж у той час одному хлопцеві пасти воли поблизу того стовпа, був той хлопець розумний і вмів читати книги. Він прочитав написані на стовпі слова, вдарив ідола в голову, як і інші, щоб знайти золото, одначе нічого не знайшов. Тоді помислив, що скарб у землі сховано і, коли заходило сонце, подивився, де тінь того стовпа кінчалася, і там, де лягла тінь верху голови ідолової, копав землю, шукаючи скарба, — і не знайшов. Коли ж зійшло сонце, знову подивився, де тінь стовпа того кінчається, і там почав копати. Коли копав він, то почув якийсь звук на тому місці і збагнув, що там є скарб, почав старатливіше копати і знайшов великий жорновий камінь, що годі було й подвигнути його. Засунув він руку крізь скважню у камені і знайшов золота багато, і не знав, що вчинити. Каже-бо до себе: "Коли повім кому про цей скарб, то боюся, щоб не вбили мене заради золота". Бог же вислухав молитви згаданого старця і, дбаючи про прикрашення святого храму, вклав у розум хлопцеві: хай іде на Святу Гору до одного з монастирів і розповість ігуменові про знайдений скарб, що і вчинив. Узяв кілька золотих монет на доказ про знайдений скарб, прийшов у село, що лежало біля моря, і найняв чоловіка: хай перевезе його до Святої Гори. За Божим визначенням, причалив у гавані вищезгаданого монастиря — називався той монастир за іменем будівничого його Дохіар. Чоловік, що перевіз хлопця, повернувся до свого села, а хлопець пішов у монастир і, побачивши ігумена, повідав йому все докладно про знайденого скарба. Ігумен же, збагнувши, що Боже це діло, прикликав трьох іноків і оповів їм повідану хлопцем річ, послав їх із ним — хай принесуть у монастир згадане золото. Вони скоро пішли, сіли в човна і, приставши до того острова, досягли стовпа і скарбу і, відваливши жорнового каменя, знайшли котла, повного золота, і пораділи з того вельми. Але ворог, що ненавидить добро, посіяв у серце одному із тих ченців злу думку, і рече той до другого інока: "Брате, яка є потреба нести до ігумена знайдене золото? Бог нам це послав, тож давай самі собі створимо житла й монастиря побудуємо". Він каже: "Як же зможемо втаїти те золото?" Відповідає той: "У нашій волі це є, можемо хлопця викинути в море, і не буде нікого, хто посвідчив би на нас". І так погодившись, сказали раду свою третьому іноку. Він-бо, маючи в собі страх Божий, рече до них: "Ні, не дерзайте такого сотворити і не погубляйте хлопця, вкупі й душі свої заради золота". Вони-бо не послухали його, принуджували багато, хай пристане до ради їхньої. Нарешті кажуть: "Коли не будеш з нами заодно, то і тебе із хлопцем погубимо". Побачив брат невідворотне лихе їхнє знамірення, злякався, щоб не був він погублений од них, і через те рече їм: "Коли вам так захотілося, робіть, що хочете, ви побачите; я ж клянуся іменем Божим, що нікому про те не розповім, і золота не вимагаю".

І так, клятвою утвердивши слово, мовчав. Вони ж, узявши золото і каменя того, яким золото покривалося, внесли до човна, туди сіли із хлопцем і почали до монастиря пливти. Коли ж опинилися на глибокому місці, напали на хлопця і почали прив'язувати каменя до шиї його. Він же, бачачи, що хочуть йому сотворити, почав із плачем та риданням молити їх, щоб не погубляли його, одначе нічого не досяг. Окаянні ті чорноризці, маючи закам'яніле серце і золотолюбну душу, не побоялися Бога і не змилувалися, дивлячись на молодечі сльози і, не послухавши старатливого його моління, взяли і з каменем укинули в море, і той поринув у глибінь — була-бо ніч, коли таке злодіяння від безбожних людей здійснилося. Милосердний же Бог, з висоти дивлячись на гірке ридання хлопцеве і, бачачи його невинне потоплення, послав охоронника роду людського архістратига Михаїла, щоб із дна морського взяв потопленого і приніс його живого у церкву. І збулося так: раптово опинився хлопець у церкві, поблизу святої трапези з привішеним собі до шиї каменем. Коли ж настав час утрені, зайшов еклисіярх до церкви, щоб запалити свічки і клепати на утреннє співання. І почув голос в олтарі, як голос людини, що стогне, і злякався вельми. Побіг оповістити ігумену. Ігумен же нарік його страшком і малодушцем, знову відіслав у церкву. Він же зайшов удруге, той-таки голос почув і знову побіг до ігумена. Тоді ігумен пішов із ним у церкву і вчув хлопцевий голос, зайшов в олтар і побачив юнака, що лежав поблизу святої трапези і камінь на шиї його, ще й вода морська текла з одежі його. І впізнав його й запитав: "Що сталося тобі, дитино, і як сюди прийшов ти?" Він же, ніби зі сну пробудившись, рече: "Лукаві оті іноки, що їх ти послав зі мною по знайдене золото, прив'язали цього каменя на шию мені і вкинули мене в море, і поринув я в глибину на дно. Уздрів же два чоловіка світлоносні, як сонце, і почув, як бесідують вони між собою. Каже один до другого: "Архангеле Михаїле, принеси цього хлопця в монастир, що зветься Дохіар". Це почувши, я знову знепритомнів і не відаю, як тут опинився". Ігумен же, почувши оповіджене хлопцем, здивувався вельми і прославив Бога, котрий дивні і преславні діла творить. Тоді рече до хлопця: "Пробудь, дитино, на цьому місці до ранку, доки викриті будуть лихі". І вийшовши, зачинив церкву і еклисіярху заборонив, щоб нікому нічого не казав. А утреню повелів співати у притворі, мовивши еклисіярху: "Коли хто скаже, що це нове, чому не в церкві, але в притворі утреня співається, відповідай: отець так повелів". Так заповівши еклисіярхові, сам ігумен вийшов на стовп воріт зустріти прихід поганих тих убивць. Уранці прийшли до монастиря ті вбивці, а золото десь в іншому місці приховали. Побачивши їх, ігумен вийшов з іншими братами їм назустріч і спитав їх, кажучи: "Що таке, четверо вчора йшли, а тепер троє повертаєтеся, де ж бо четвертий?" Вони, ніби гніваючись, кажуть: "Отче і тебе, і нас звабив хлопець, який оповідав, що знайшов скарба. Не показав нам нічого, бо і сам нічого не знає. Через це, засоромившись нас, зник. Ми ж шукали його і не знайшли, і самі повертаємося до тебе". Ігумен же каже: "Воля Божа хай буде!" І так зайшли в монастир. Привів їх до церкви, де отой юнак лежав, ще вода текла з одежі його. І показав їм його, кажучи: "Хто це є?" Вони жахнулися і зачудовані стояли, не можучи нічого відказати довгий час. По тому, хоч не бажали, визнали своє лихе діло і звідомили, де сховано знайдене золото. Ігумен же послав вірну братію і принесли його в монастир. І розійшлася чутка про те преславне чудо по всій Святій Горі, і зійшлися всі іноки з усіх монастирів, щоб побачити це чудо і, собор склавши, перейменували ту церкву на ім'я святого архістратига Михаїла, а на ім'я святого чудотворця Миколи іншу церкву створили. Лукавих же тих двох убивць прокляли і, лиця їм покарбувавши, з монастиря прогнали, а третього, котрий не хотів, аби хлопця топили, і від злодіяння відвернувся, невинним признали. Хлопець же той, збавлений від моря, в іночий одягся образ, добрий був подвижник і вправний шок. Ігумен же тим знайденим золотом зробив усі церковні оздоби і всілякими прикрасами церкву прикрасив і притвор там зробив вельми красний від основи, а камінь той, з яким юнак у море вкинений був, у стіну вмурував, щоб бачили всі. Коли помер той ігумен, замість нього поставлено було збавленого від моря, боговгодно і той прожив та й перейшов до Бога, несений руками святого архістратига Михаїла, яким раніше був з моря в церкву перенесений. Від усіх же цих славимо Отця, і Сина, і Святого Духа, і святого архістратига Михаїла величаємо вовіки.

У той-таки день страждання святих мучеників Ромила та Євдоксія й інших із ними

Святий Ромил жив у царство Трояна-кесаря як начальний у царському домі. Коли ж Троян був із великим числом воїнства свого у східних краях, підкорюючи собі іверів, савроматів, остдроєнів, арабів та інші народи, тоді, перечислюючи воїнів своїх, нарахував у полках одинадцять тисяч, що сповідували Христа, а поклоніння ідолам відкидали. їх усіх у Вірменію із безчестям послав, сподіваючись, що через таке безчестя відкинуться Христа і покладуть жертви ідолам — тоді знову будуть учинені у свій воїнський стан і пошануються від нього. Ромил же, начальник той, прийшов перед царя і докорив йому за безбожжя і за нерозумне діло, бо, вийшовши на війну, сам своє воїнство умалює. Зголосив себе за християнина, готового вмерти за ім'я Ісуса Христа, Господа свого. Розгнівався на нього цар, звелів нещадно бити його, по тому засудив на смерть і усічена була чесна голова його. Послані ж на ув'язненя християни різною погублені смертю, з них-бо десять тисяч розп'ято було в пустелі гори Араратської і у Вірменії, решта ж іншими муками померли.

Святий же Євдоксій жив у царство Діоклитіяна, що вельми гонив Божу церкву. Коли ж од нього вийшло безбожне повеління у весь світ не поклонятися єдиному істинному Богові, але честь, належну Богові, віддавати німим та бездушним ідолам, тоді багато вірних зволили більше в пустелях та горах зі звірми жити, аніж із людьми беззаконними в містах, багато також сановитих і славних людей залишали свій стан і доми, ховаючись по невідомих місцях. Такий був і Євдоксій, вірний раб Ісус Христовий, саном комит, що, сан свій покинувши, ховався із жінкою та дітьми своїми від злочестивих, уникаючи гніву царського. Його, оскарженого до ігемона Мелетинського, повсюди шукали уперто воїни. Він же, у прості одежі одягнений, зустрів їх на дорозі, а коли запитаний був від них: чи не чув десь про комита Євдоксія, то, бачачи, що шукають його на мучення, прорік: "Коли завернете до мене і з'їсте хліба в домі моїм, і відпочинете з дороги, то вкажу вам його, знаю-бо, де ховається із домом своїм". Вони, почувши це, завернули до нього і прийняв їх, достатньо задовольнив, тоді зго-лосив себе їм, що він той-таки є, котрого шукають. Вони ж бо, здивувавшись, кажуть: "Через твоє добродіяння не заберемо тебе з собою, а тому, що послав нас, скажемо, що багато шукали, а не знайшли. Ти ж заховайся, щоб інший хто, довідавшись, не звістив про тебе!" Коли ж хотіли одійти, затримав їх, кажучи: "Зачекайте мене, братіє, піду я з вами, не годиться мені більше ховатися, бо кличе мене сам Бог на подвиг мученичий — хай буду ісповідник і свідок імені Його святого. Коли б хотів мене Бог мати не з'явленого, то не зустріли б мене на дорозі, ані вас не послали б розшуковувати мене, ні мені б не випало зустріти вас — це ж усе є знаменням такого доброзволення Божого, щоб став за нього до крові". Покликав дружину свою на ймення Василису та дітей своїх, домашніх і друзів, та й каже їм: "Час мені був ховатися, тепер же час себе явити і датися в руки мучителів самовільно за Христа Ісуса, котрий сам дався за нас на муку вільну. Іду ж бо і, як Господь мій хоче щодо мене, хай учинить і допоможе мені. Вас же Богові залишаю". Заповів і впорядкував усе, що в домі, щодо дітей та рабів, навчив їх: як повинні будуть після нього жити чеснотливо в страсі та любові Божій, нарешті заповів дружині своїй, хай не плаче і не нарікає, коли почує про смерть його, більше того, хай проводить день у радості та веселощах, дякуючи Богові, що сподобив вінця мученичного раба свого. Також одяг належну санові своєму одежу, зброю і пас вояцький — одягся так, як належить комиту, і залишив дім свій, жінку й дітей, рабів та друзів і всі маєтки, — все це покинув заради любові Господа свого. Яка там була розлука, коли жінка чоловіка, діти батька, друзі улюбленого друга позбавлялися; плакали всі за ним вельми, розлучаючись між собою і знаючи, що вже йому до них не повернутися, — це лише одне було їм на полегшення печалі, що перед Христом, Господом своїм, має постати.

Так розлучившись з усіма, блаженний Євдоксій рушив у путь із воїнами. Василиса ж, дружина його, пішла за ним услід, здалеку бажаючи бачити подвиг його. Пішли з нею і двоє улюблених друзів його, Зенон та Ма-карій, їм-бо також вінець мученичий готувався.

Коли ж став блаженний Євдоксій перед ігемоном, привітав його ігемон добрими словами, кажучи: "Радій, комите Євдоксію!" Мученик же відповів: "Радуйся і ти, ігемоне!" Знову ігемон рече: "Покликав твою честь, щоб царське повеління сповнив і богам, як це належить, приніс жертви, найбільше отцю всіх богів великому Дію, і сонцеподібному Аполлону, і улюбленій дівиці Артемі-ді". Відповідає святий: "Я знаю приносити жертву єдиному в трьох Особах прославленому Богові, що створив всесвіт і що подає життя на спасіння — тому віддам жертву хвали, а ті, що ти їх богами звеш, є дерево і камінь і нічим не різняться від будь-якої бездушної речі". Каже ігемон: "Я тобі сказав, щоб належну воздав богам честь, але ти, як бачу, не тільки богів зневажаєш, але й самого царя береш у ніщо; чув же, що вводячи якусь нову віру, зваблюєш нею багатьох", Так ігемон мовляв, поглядаючи на багатьох воїнів, що стояли там, і з гнівом додав: "Кожен, хто не виконує повеління царського, хай скине ризи воїнські, бо є їх недостойний, і хай оголиться і відпаде від такої честі". Кажучи це, беззаконний хотів присоромити святого Євдоксія, сподіваючись, що не знайдеться нікого, хто не послухається безбожного повеління їхнього царя, один лише виявиться непокірний Євдоксій і, від того сорому наповнившись, схилиться до нечестивої їхньої волі, щоб не вийти з чесного свого сану. Але оганьбився сам мучитель, коли святий Євдоксій зняв із себе паса, що був знаменням начальства комитського, і в лице йому кинув, що бачачи, воїни числом тисяча сто і чотири, котрі були таємними християнами, розпалилися тоді духом й учинили те саме, що й комит Євдоксій: скинули ознаки воїнські і дерзновенно кинули їх на ігемона, готові і самої позбутися плоті, кладучи й душі свої за свідчення Ісус Христове.

Знітився мучитель, бачачи таку несподівану кількість ісповідників імені Христового і перестав спитувати їх, послав відтак до царя Діоклитіяна звіщення щодо того, просячи настановлення, що має чинити. Цар же невдовзі прислав йому таку відповідь, щоб найчільніших він напевне покарав жорстокими муками, менших хай залишить. Тоді ігемон, сівши на судилищі, подав комита Євдоксія як найчільнішого і сказав йому: "Раджу тобі, Євдоксіє, покинути непотрібне змагання і бездумну словесну прю, а добровільно принести богам жертву; коли ж ні, то невільно покладеш жертви — переконаний же будеш гострими муками. І почав перечислювати узи і страшні темниці, рани, і шарпання, і вогненне припа- ' лювання, і всі жорстокі мучення, що й на слух страшно було. Мученик же відповів: "Глумишся, о ігемоне, оповідаючи це мені, гадаю, що це дитячі страхи, покла-даюсь-бо на майбутнє воздаяння, уповаючи на щедру правицю подвигоположника мого Христа. Боюся ж не того вогню, що про нього ти спогадував, але іншого, що ніколи не гасне, і скреготу зубовного, і всіх лютих мук, уготованих тим, котрі не слухають правдешнього Бога і відкидають його. Ті твої муки ігрисько є, і вогонь, що ним мене лякаєш, холодніший води є супроти вогню геєнського, меч же твій буде мені, як ключ до дверей до бажаного краю і там, замість цього видимого, що скоро заходить, сонця, побачу світло незаходиме і промінь негаснучий, і замість тимчасового, вічне маю наслідувати добро. Відомо це і знай, що богам вашим не поклонюся, є ж бо то велике безум'я, коли за Бога пошановувати дерево, каміння, золото і срібло, рукою митця створені". Говорив ігемон: "М'якість моя є виною цьому безумству твоєму, що так дерзновенно безчестиш і докоряєш богам та царю, та й мені, але я безчестя своє терплю, безчестя ж богів та безчестя царського більше терпіти мені неможливо!" І звелів святого Єв-доксія простягненого начетверо бити нещадно ремінням, також підвішаного шарпати по ребрах залізним гострим знар'яддям, по тому в темницю вкинув його. Після кількох днів знову вивів його на спитування і побачив нерушного у вірі, як стовпа нездвижного і міста укріпленого, і повелів залізними палицями у шию його бити, і всі його члени із суглобів виламати, що страшнішим є від усякої смерті, після того осудив на посічення мечем.

Коли вели святого на місце усічення, так молився: "Боже, що поглянув на Авелеві та Авраамові пожертви, що прийняв терпіння багатьох мучеників, доглянь добросердним своїм оком на цю мою жертву і не зневаж крові моєї, яку я тобі в теплоті духа мого і від любові сердечної приношу!" Це кажучи, побачив дружину свою, що йшла слідцем із плачем, і запитав її: чи все так улаштовано, як він їй заповідав? І повелів їй: хай після усічення візьме тіло його і поховає на місці, що зветься Амимна; останню заповідь дав їй не плакати на його відхід, а більше пошанувати день той світлою одежею та іншими оздобити себе прикрасами. А коли уздрів улюбленого друга свого Зенона, що плакав за ним, гукнув до нього: "Улюблений Зеноне, не плач, Бог, якому служимо, не розлучить нас, але ніби в єдинім човні перепливемо у вічне життя вкупі". Цими словами подвигнувся Зенон і велиголосно почав гукати:"Я християнин є, Христа сповідую і за нього померти хочу!" І тоді був узятий злочестивими слугами та ігемону про нього звістили. Ігемон же повелів усікти його вкупі із Євдоксієм. Перший Зенон усічення прийняв, молився за ним Євдоксій, тоді Євдоксій, пустивши першим друга свого на небеса, похилив голову під меча і дістав блаженну кончину. Посічені були тоді й інші святі мученики, що дерзновенно сповідували Христа, і залишено їх без поховання. Василиса ж, жона Євдоксієва, безбоязно взявши чоловікове тіло, славно поховала на названому місці, через що схоплена була і, до ігемона приведена, ясно сповідала Бога і докорила ідолам та ідолопошанувачам, бажаючи швидко піти у слід чоловіка до Бога мученичеським шляхом. Але мучитель сказав їй: "Знаю, що хотіла б піти услід за своїм чоловіком, щоб мати похвалу від галілеянів, але хоча смерті ти достойна, не вчиню того", Вона ж каже: "Господь мій, Ісус Христос, бачить моє бажання, отож він прийме замість чину: хоч і не буду від тебе вбита, одначе частки перед Господом Богом не буду позбавлена з чоловіком моїм". І прогнав її од себе ігемон. Після семи днів з'явився їй святий Євдоксій уві сні, мовлячи: "Скажи Макарію, другу і домодоглядачу нашому, хай іде в притор і хай там-таки за нами приспішить шляхом, ми ж бо чекаємо його". Коли ж Василиса звістила Макарію, він одразу ж слухняно пішов до ігемона і проголосив, що християнином є та учнем Євдоксієвим. Бачачи його і чуючи дерз-новенне визнання, мучитель повелів йому мечем голову відсікти. І так пішов за Євдоксієм та Зеноном до доброго подвигоположника Христа, Господа нашого. Йому і Василиса догодила, померши в доброму сповіданні, — постала перед лице святих, престолом слави Божої, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа навіки.

У той-таки день житіє преподобного отця нашого Давида, що раніше був розбійником

Цей святий іпреподобний отець наш Давид був раніше розбійником, у пустелі Єрмопольській жив, багато зла творячи й багатьох убиваючи, — такий лихий та суворий, як ніхто інший. Мав-бо під собою дружини більше тридцяти, розбій із ними творячи. Якось сидів із ними в горі, обмислив своє життя і побоявся вельми Бога, що таке зло вдіяв. І покинув усе, що було з ним, пішов у монастир. Коли він застукав у ворота, вийшов воротар і рече йому: "Що хочеш?" Давид же каже йому: "Чорноризцем хочу бути". І пішов воротар, повідав про нього ігумену. Прийшов ігумен, побачив, що це старий чоловік і рече до нього: "Не можеш тут бути, бо багато праці має братія і велику повстриманість, ти ж іншого є норову і заповідей монастирських не зможеш дотримуватися". Він же молився, кажучи: "Все, що накаже мені, чинитиму, тільки прийміть мене". Ігумен же заперечував, кажучи: "Не можеш ти жити із нами". Тоді каже ігуменові: "Знай, отче, що я є Давид, старшина розбійників, прийшов-бо до вас, щоб оплакати гріхи мої. Коли мене не хочеш прийняти, то звіщаю вам із клятвою: піду на перше своє діло і приведу із собою, скільки маю, розбійників і всіх вас поб'ю та й зруйную монастир ваш". Почувши це, ігумен узяв його до монастиря і постриг в ангельський образ. Почав Давид діяти повстриманістю і навчав себе смиренно, тож у малому часі всіх, що були в монастирі, чорноризців перевищив чеснотами і був усім корисний життям та словом. Якось сидів він у келії і постав перед ним Гавриїл-архангел, кажучи йому: "Давиде, Давиде, простив Господь гріхи твої і будеш віднині чудеса творити". Давид же відповів ангелу: "Не можу цьому віри йняти, що простив мені Господь у малому часі гріхи мої, бо тяжкі вони вельми і змножені більше піску морського". Ар хангел же рече до нього: "Я є Гавриїл, архангел, що і Захарію не пожалів, який не повірив словам моїм, а в покару зв'язав язика йому, щоб вірив слову моєму. Тебе ж чи маю помилувати? Отож однині німий будеш". Давид же поклонився і рече до Ангола: "Коли був я в розбої і неподобні діла творив, і багато крові пролив, тоді не зв'язав ти мені язика, що не приносив слави Богові. Коли ж хочу трудитися на Господа, і хвалу йому приносити, то тепер язика мого в'яжеш, щоб не бесідувати мені". Каже йому ангел: "Будеш говорити, коли Бога славитимеш і молитимешся йому в каноні, а поза тим мовчи". І так покаравши його, ангел відійшов. Він же подяку воздав Богові і прощення просив про згрішення свої. Потім чудеса численні сотворив благодаттю Божою: сліпих просвічував, кривим ходити давав, біснуватих сціляв і співав пісню в церкві на молитві, інших же слів не міг вирікти як другий Захарія. І прожив літ досить, усім був у приклад, і перейшов до Господа, і тепер стоїть перед ним, не вмовкаючи, молиться про нас, його ж бо молитвами хай дістанемо Господню милість. Амінь.

У той-таки день пам'ять святого свящвнномученика Кирила, єпископа гортинського на Критському острові, що в царство Максимгянове від ігемона Агріппи за Христа постраждав, мав літ 95 (дивись про нього в Пролозі). Цей ж святий Кирило і вдруге в Пролозі згадується червня в 14-ий день. Ще є й інший Кирило, єпископ гортинський, його ж бо пам'ять і страждання місяця в 9-ий день. У цей же вересня 6-ий день пам'ять святих мучеників Фавста-пресвітера та Авіва-диякона і з ними тринадцяти мучеників, в Олександрії, місті єгипетськім, в Декхєве царство, були мечем за Христа посічені. І святого мученика Киріяка, що в царство того ж Декія від Валерія, князя, за Христа постраждав.

Місяця вересня в 7-ий день

Страждання святого мученика Созонта

Коли Максиміян, ігемон Киликійський, за повелінням царським, ідольське безбожне багатобожжя розширюючи, ввійшов у Помпеопіль-місто, і в ньому ідолові золотому, що там був, празник творячи, численні приніс жертви, був тоді один юнак родом із Ликаонії, на ім'я Созонт, християнин вірою, добрим норовом, сповнений благих справ: в законі-бо Господньому навчався день і ніч. Той, пасучи безсловесних овець, і словом наставляв на добру пажить, і де з вівцями бував, там збиралися до нього й інші пастухи, юнаки та мужі, і навчав їх знати єдиного Бога, і багатьох привів до святого хрещення, бо на ньому була Духа Святого благодать. Якось пас вівці при одному джерелі, там стояв великий дуб, заснув сном солодким і побачив таке Господнє видіння, що звало його до мученицького подвигу та й звіщало, що те місце має бути корисне багатьом: освятиться-бо із виші благодаттю, що сходить, і багато людей знайдуть на ньому спасіння і прославлять святу Тройцю. Вставши зі сну, добрий той пастух овець іншим доручив і залишив на тому місці свого лука і три стріли на пам'ять про себе, а сам увійшов до міста Помпеополя і побачив, що помножилось у ньому нечестя, а віру святу потоптану, по-вболівав серцем своїм щодо того і ввійшов у храм ідольський, що мав у собі золотого ідола, відтяв у нього руку і, роздробивши її, роздав злидарям. Було велике сум'яття в місті через відтяту від ідола золоту руку, і багатьох катували й мучили. Святий Созонт, не бажаючи, щоб хтось інший страждав за його діло, сам прийшов до ігемона Максиміяна і признався, що він є винуватець того діла. "Я є, — каже, — той, що взяв руку бога вашого, її я роздробив, а золото дав тим, що потребують". Питали його: пощо дерзнув таке діло сотворити і наносити безчестя богу їхньому, віднімаючи і дроблячи руку його?" Відповідав: "Заради того це вчинив, щоб пізнати бога вашого неміцну силу. Коли віднімав руку від нього, він не противився мені і не казав нічого, не заболіло йому і не застогнав, та і як може спротивлятися цей німий і бездушний, адже коли б Бог був істинний та живий, постав би супроти мене і не дав би скривдити себе. Я ж збагнув, що не Бог він, а ідол, роздробив руку його та й усього хотів роздробити, щоб не поклонялися ділу рук людських і, хоча той і очі має, і вуха, і вуста, і руки, і ноги, одначе не бачить, не чує, не говорить, не відчуває, не ходить і ніяк не може допомогти собі нічим, коли б'ють його чи на частини роздроблюють". Почувши таке, ігемон повелів мучити його без помилування: спершу його повісили і залізними кігтями шарпали по ребрах, також у чоботи залізні, що мали гостре у собі цвяшшя взуваний, і по місту його гонили, в них-бо ходив святий, славлячи Христа Бога. По тому знову був повішений на дереві, і залізними палицями його вельми били, що не тільки тіло, але й кістки його роздробилися. У тих муках святий віддав духа свого в Божі руки; побачили-бо його мучителі вже мертвого, зняли із дерева за повелінням ігемоновим, розклали велике багаття, в якому хотіли спалити тіло його, щоб не пошановували його вірні. І коли ввергли у вогонь багатостраждальне тіло те, раптово постали блискоти і громи, і дощ із градом упав великий, що дало вогню загаснути. Люди ж, що були там, тікали зі страху, і залишилося тіло святого ціле. Коли ж настала ніч, захотіли вірні взяти святі мощі його і не могли через тьму велику, що запала, і були від того вельми опечалені. І тут опівночі світло в небі заблискотіло над мощами, тоді взяли їх вірні і поховали чесно. Від гробу ж його численні творилися чудеса, і не тільки від гробу, але і від джерела отого під дубом, де святий, сплячи, видіння бачив, також усілякі сцілення болящим подавалися благодаттю Христовою і молитвами святого страждальця, відтак там пізніше церква на ім'я його була створена до хва-лення у цій істинного Бога, єдиного і Тройці, йому ж бо слава навіки. Амінь.

У той-таки день пам'ять святих апостолів із числа сімдесяти Євода та Онисифора

Святий Євод був одним із сімдесяти апостолів у Великій Антіохії, після святого апостола Петра перший був єпископ, великий слів Божих проповідник, його-бо святий їгнатій Богоносець у посланні свойому до антиохіян згадує, кажучи: "Поминайте блаженного Євода, отця вашого, що першим вам од апостолів пастирем був поставлений, але хай не осоромиться через вас отець, істинні будьте синове, а не перелюбці". Цей святий Євод про Пречисту Діву написав, що в п'ятнадцяте літо життя свого від народження народила світу Спаса; у три, каже роки введена була у церкву Господню, де пробула одинадцять років, а коли настав дванадцятий рік віддана була на збереження священичими руками Йосипу; у нього ж пробуваючи чотири місяці, від ангела прийняла радісне Благовіщення і народила світло світу Христа, п'ятнадцяте літо провадячи життя свого. Та й інші численні письмена святий Євод на користь залишав, але лютого часу, коли гонили Церкву, не судилося останньому нашому віку бачити їх. Написав-бо одну книгу, що мала назву "Світило", про неї є точна згадка у Никифора, стародавнього історіографа. Пишеться про нього в Римському мученикослов'ї, що пролив свою кров Христа ради і, прийнявши вінця мучення, помер. Оповідає дехто, що тоді постраждав святий, коли був у Антіохії Веспасіян: у той час створилося сум'яття у місті якимось юдеянином Антіохом, що покинув свій закон, поклав жертву ідолам, і багатьох юдеїв побили через непоклоніння ідолам. Тоді численні юдеї вже прийняли християнську віру і мали святителя свого Євода, отож із ними і Євод святий, як начальний їхній і пастир, був забитий.

Онисифор же святий також був із сімдесяти апостолів, його ж бо Павло в посланні до Тимофія згадує, кажучи: "Хай Господь подасть милосердя Онисифоровому дому, бо він часто мене підкріпляв і кайданів моїх не соромився, а коли він до Риму прибув, шукав мене пильно і знайшов — хай Господь йому дасть знайти милість від Господа в день той, — скільки він послужив в Ефесі мені, ти відаєш краще". Цей у Колофонії і в Киринії єпископом був і аж до крові постраждав за віру; свідчить про нього мученикослов'я, що після багатьох ран, розтерзаний дикими кіньми, дух свій у руки Богові віддаві поміж ісповідників із Єводом поселивсь у небесних поселеннях.

У той-таки день пам'ять святого Євпсихія

Святий Євпсихій народжений був і вихований у Кесарії Кападокійській, у царство ж Адріяна оговорений був, що не шанує еллінських богів, але Христа шанує. Схоплений був каппадокійським князем і витягнений, по ребрах шарпаний і в темницю закинутий, де йому ледве живому, коли лежав і молився, ангел Господній явився і дотиком своїм сцілив його від ран. По тому пущений був із темниці на волю і те, що відпустили його, сталося за промислом Божим тому, щоб майно, якого багато мав, не залишилося в руках безбожних, але щоб добре розтеклося на потреби бідних, що і сталося: все-бо набуте, що праотцем його зібране, роздав убогим, дещо подарував ворогам своїм тим, що оговорили його, а їх пошанував дарами як добродійників своїх, винуватців страждання його. Також, коли володів Кесарією князь Саприкій, знову схоплений був Євпсихій і підвішений, вельми шарпаний, а після цього Прийняв смерть од меча. Кажуть, що замість крові молоко і вода витекли від рани тіла його.

У той-таки день житіє святого отця нашого Івана, архієпископа Новгородського

Новий чудотворець російський святий Іван народився у Великому Новіграді од благовірних батьків, батька на ймення Микола, а матері Христини, мав він і брата по плоті на ім'я Гавриїл, із ним вихований був у добрій науці і страху Божому навчений. Із юності у чеснотах себе вправляв, а коли прийшов у дорослий вік, поставлений пресвітером у церкві святого священномученика Власія, і трудився Богові з усім дбанням, ходячи непорочно в усіх його заповідях. Люблячи безмовне і безсум'ятне життя, здобув бажання одягтися в іно-чий образ. Через те замислив створити від маєтку, що залишився після батьків, і новий монастир. Щодо того порадився з братом своїм Гавриїлом, спершу церкву дерев'яну звів на ім'я Пречистої Богоматері у пам'ять чесного її Благовіщення і монастиря спорудив, і все потрібне монастиреві промислив, зокрема подбав кам'яну церкву збудувати. Коли ж почав оте добре діло і добре будував кам'яну церкву, і вже до рамен вивів, висякло срібло, щоб завершити. Через це блаженний Іван та брат його Гавриїл у великій пробували печалі. Маючи велику віру і дбання до Пречистої Богородиці, до неї в печалі своїй, як до швидкої помічниці і скорботних утішниці, зі слізьми прийшли, молячись і кажучи: "Ти, Владичице, знаєш віру нашу й любов, що її маємо до Сина твого й Бога нашого, і до тебе, Пані нашої, всією дбалістю та вірою піднялися ми на створення пречесного твого храму і на твою поміч, Богомати, покладаємо сподіванку нашу: допоможи-бо нам вивершити храм твій, пошли поміч свою, Владичице, і не осором нас, рабів твоїх; ми ж бо почали будувати і не можемо довершити без твоєї допомоги". Коли так вони молилися і нарікали, з'явилася Пресвята Богородиця, Небесна Цариця, вночі в сонному видінні, кажучи: "Чому в таку печаль і нарікання вдали себе, щодо створення храму мого, улюблені мої Божі раби, не зневажу моління вашого та віри й любові, але невдовзі пошлю вам стільки до завершення, що і на іншу потребу досить стане, тільки прикладіть до діла рук і не збіднюйтесь у вірі". Те видіння обидва брати бачили і, вставши, наповнилися великою радістю. Після ж утреннього співання один одному оповіли і надією укріпилися. І того ж дня уранці, після Божої служби, вийшли за монастир і уздріли коня вельми дивного, що стояв перед ворітьми, обуз-даний золотою вуздечкою, і сідло на ньому оковане золотом, вершника ж на ньому не було, і стояв кінь покірно і непорушно. Вони-бо дивувалися красі й величності коня, чекали якийсь час, чи не прийде звідкілясь вершник того коня, а оскільки ніхто не надійшов, а кінь на одному місці стояв нерухомо, приступили до нього й уздріли два мішечка пообабіч сідла, що висіли, повні бувши. Збагнули, що то від Бога їм послано, зняли з коня мішечки ті, і тоді кінь невидимий став для очей їхніх. Розв'язали мішечки і знайшли один повний золота, а другий срібла, і здивувалися такому щодо них промислу Божому, і його пречистої Богоматері, велику подяку послали, а невзабарі довершили церкву і всілякими її оздобами прикрасили, також і сіл багато монастиреві купивши, а решту золота та срібла ігуменові та братії віддали, а самі там-таки одяглися у чернечий образ і перейменований був Іван — Іллею, Гавриїл — Григорієм, і жили в монастирі тому боговгодно в пості та молитвах і в усіх іночих подвигах та трудах.

Коли ж помер преосвященний архієпископ новгородський Аркадій, узятий був блаженний Ілля із монастиря свого і через потребу на архієпископський престол виведений. Відмовлявся він, недостойним себе вказуючи для такого сану, але Бог досконалим його сотворив. Князь же і всі начальники, духовні та мирські і всі люди міста того одноголосно вибрали його, улюблений-бо був Богові й людям, і проханням переконали його взяти архієпископський престол і, хоч не бажав, а послухався і поставлений був архієпископом новгородським од святійшого Івана, митрополита київського та всієї Росії, і добре пас стадо Христових овець, живучи у преподоб'ї та в правді. У той час князь суздальський Роман та інші тієї ж землі Російської князі числом великим сімдесят два, постали на Великий Новоград, бажаючи розорити його і споріднених собі людей та одновірних полонити і марній смерті віддати. Через це з великою кількістю воїнства свого прийшли до міста і обсіли його, велике насилля три дні творячи йому. Громадяни ж, бачачи велику силу супротивних і знемагаючи від війн, були у скорботі і в непорозумінні великім, нізвідки помочі не сподіваючись, тільки від Бога просячи милості і на молитви святого свого пастиря уповаючи. Добрий-бо пастир, бачачи нахідників-вовків, що хотіли розхапати стадо його, постав на сторожі, невсипущим оком до Бога взираючи і молитвами своїми, ніби стінами, місто огороджуючи. На третю ніч, коли стояв він за звичаєм на молитві перед іконою Ісус Христовою і зі слізьми про збавлення міста кликав до Владичиці, почув голос, що промовляв до нього: "Іди в церкву Господа нашого Ісу-са Христа, що на Іллиній вулиці, і там, узявши образа Пречистої Богородиці, винеси на стіни міста супроти супостатів і тоді побачиш спасіння містові". Він же, як почув такий голос, невимовної радості наповнився і пробув без сну всю оту ніч. На ранок скликав увесь собор і оповів про голос, що був до нього; люди ж, чуючи, прославляли Бога і Пречисту Його Богоматір і, ніби узявши якусь силу, осміліли. Архієпископ же послав протодиякона свого із кліром, повелівши чесну ту ікону на собор принести, сам же із освяченим собором у великій церкві Премудрості Божої почав здійснювати молебні співання. Дійшли ж послані до Спаської церкви, у ній-бо стояла ікона Пресвятої Богородиці, і поклонилися якнайліпше, а коли захотіли взяти її, не могли ані з місця здвигнути і скільки не пробували, ніяк не могли, тож повернулися сповістити святому. Він же забрав увесь собор і пішов поспішно, і прийшов до церкви, впав перед іконою Владичиці нашої, молячись і кажучи: "О премилостива Госпоже Діво Богородице! Ти бо є уповання, і надія, і заступниця місту нашому, стіна ж, і покров, і пристанище всім християнам; тим і ми, грішні, на тебе сподіваємося, молимося, Госпоже, Синові твойому і Богові нашому за місто наше і не віддай нас ворогам нашим заради гріхів наших, але почуй плач і зітхання людей твоїх та й змилуйся, як колись над ніневи-тянами Син твій змилосердився через їхнє покаяння, також і тут милість покажи свою, Владичице!" Так святий помолився і почав співати молебень, а коли клірики заспівали кондак після шостої пісні: «Заступництво християн непосоромлене», раптово чесна Пречистої Богородиці ікона сама від себе рухнулася. Люди ж, бачачи дивне те чудо, всі як одними утами закликали: "Господи помилуй!" Святійший же архієпископ чесну ту ікону у руки взяв, люб'язно поцілував і пішов із народом, чинячи молебне співання, виніс її на стіну міську і поставив супроти ратних. І була так година шоста, почали супротивні міцніше налягати на місто і пустили стріли на нього, як великий дощ. І тоді, чесна Пресвятої Богородиці ікона, відвернувши лице своє від супротивних, обернула його на місто, що стало звісним знаменням превеликого милосердя Владичиці нашої, з'явленого людям, які в облозі бідували. Зирнув же архієпископ на святу ікону і побачив сльози, що текли ніби якийсь струмок едемський, і взяв фелон свій, збираючи в нього сльози, що крапали від ікони, і сказав: "О чудо преславне! Як із сухого дерева сльози течуть — це, Царице, являєш нам звісне знамення, що зі слізьми молишся Синові своєму і Богові нашому на збавлення міста. І весь народ, побачивши ікону Пресвятої Богородиці, яка плакала, закричали до Бога із слізьми та зітханнями. І раптово упав страх на супротивних і покрила їх тьма, і гнів Божий зсум'ятив їх, і почали один одного вбивати. Громадяни ж, бачачи таке їхнє сум'яття, розчинили ворота міста і, вийшовши озброєні, кинулися на ворогів, січучи одних, інших же живих полоняючи, і так перемогли всі полки їхні поміччю Пресвятої Богородиці. Відтоді святитель Божий Ілля установив святкувати світле свято предивного знамення пресвятої Богородиці у Великому Новіграді і нарік той день, день збавлення і день покари, бо молитвами Пресвятої Богородиці послав Бог збавлення громадянам, покару ж тим, що на споріднених собі і одновірних братів повстали, міжусобну війну зачавши, і відтоді великий Новоград був у мирі й тиші глибокій за правління доброго свого пастиря.

Сидів же на престолі своєму блаженний літ доста, на примноження хвали Божої збудував призначені святі церкви, і було всіх отих церков, од нього збудованих, числом сім. Перша церква, що збудував ще перед іноц-твом своїм, була Благовіщення Пресвятої Богородиці. Друга, що в час святительства свого збудував, — у пам'ять Богоявлення Господнього. Третя — на ім'я святого пророка Іллі. Четверта — преподобного Теодора, ігумена студійського. П'ята — святих трьох юнаків Ананії, Азарії та Мисаїла і святого Даниїла-пророка. Шоста — святого праведного Лазаря четвероденного. Сьома — святого чудотворця Миколи. Милостивий був вельми святий до всіх і покірливість велику мав, і любов нелицемірну, і був ніби сонце в Церкві Христовій, світячи добрими ділами та проганяючи тьму злодіяння і побиваючи голову князя пітьми диявола, що ворогує завжди і заздрить спасінню людському, мав-бо святий владу над духами нечистими, як в'язати їх словом, про що дивну покладаємо тут повість.

Стояв якось святий, за звичаєм своїм, на молитві у власній келії опівночі, і прийшов біс, бажаючи нава-дженням застрашити святого, і ввійшов у рукомийни-цю, що стояла в ложниці його, і почав, бурунячи воду, трепетати. Святий же, збагнувши бісівське навадження, приступив до посудини і огородив її хрестом і закляттям зв'язав в умивальниці біса, щоб не виходив звідти довгий час. Не можучи терпіти, біс, палений хресною силою, почав ніби людина кричати: "О люто мені! Ніби палять мене і не можу терпіти, швидко відпусти мене, святче Божий!" Святий же каже: "Хто ти є і як сюди ввійшов?" Відповідає диявол: "Я є біс лукавий і прийшов знітити тебе, гадав-бо, що застрашишся як людина і від молитви відійдеш. Ти ж мене ув'язнив, у посудині цій мучуся вельми, горе мені, що звабився і зайшов сюди, пусти мене, рабе Божий, звідсіль, і не буду сюди приходити". Так кричав біс довго. Святий рече: "Це за твою безсоромну смілість повеліваю тобі, щоб ночі цієї поніс мене в Єрусалим і поставив мене в церкву, де гріб Господній, із Єрусалима ж знову сюди, в келію мою цієї ж ночі щоб приніс, і я відпущу тебе". Біс же всяко обіцяв сотворити волю святого, тільки аби був випущений із посудини. Святий же поклав засторогу бісові, випустив його і сказав: "Будь ніби кінь уготований, що стоїть перед моєю келію, щоб я всів на тебе і здійснив бажання своє". Біс вийшов із посудини, ніби тьма, і став за повелінням святого конем. Святий же вийшов із келії, узброїв себе хрестом і сів на біса, й опинився тієї ж ночі у святому місті Єрусалимі поблизу церкви святого Воскресіння, де гріб Господній. Біса ж закляв, щоб не відійшов од місця того, і стояв біс, не можучи ніяк подвиг-нутися з місця, доки святий сотворив поклоніння гробу Господньому і чесному дереву хреста святого. Пішов-бо до церкви, уклякнув перед дверима і помолився, і тоді відчинилися церковні двері самі від себе, і свічки та й лампади біля гробу Господнього запалилися. Святий же, подячно молячи Бога, пролив сльози і поклонився гробу Господньому і обцілував його, також і животворящому дереву і всім святим іконам та місцям, які є в церкві, і, здійснивши бажане, вийшов і знову двері самі від себе зачинилися. І знайшов біса на тому ж місці, де бути йому повелів, — стояв наче кінь наготовлений, сів на нього й опинився тієї ж ночі у Великім Новіграді, в келії своїй. Відходячи ж од святого, біс молив його, щоб не оповідав нікому оте про нього, що закляттям був зв'язаний і служив як полоняник. "А коли, — рече, — кому оповіси, що на мені їздив, то не спочину, творячи тобі капості, доки не наведу на тебе спокусу велику". Тоді святий і сотворив бісу, який сквернословив, знамення хресне на собі, і щез біс, начебто дим, від нього.

Якось святий із чесними мужами, з ігуменами та ієреями і з богобоязливими громадянами в духовній бесіді вправлявся і розповідав житія святих і, багато чого на користь оповівши, випало йому розказати і про те, про що вище оповіджено. Розповідав про те, що наче знає такого чоловіка, який однієї ночі із Новограда був у Єрусалимі та й поклонився гробу Господньому і жи-вотворящому дереву хреста святого, назад повернувся тієї ж ночі у Великий Новград, їздячи на бісі, його-бо закляттям зв'язав, ніби полоняника. Слухачі дивувалися щодо цього вельми, а диявол, поскреготавши зубами на святого, сказав: "Оскільки виповів таїну цю, наведу я на тебе таку спокусу: хай будеш осуджений від усіх громадян як блудник. І відтоді, за попуском Божим, почав біс спокусу наводити на святого таку: багатьом людям, що приходили до святого за благословенням, показував диявол у келії всілякі привидження: іноді взуття жіноче, іноді намисто, іноді інше причандалля та одежі, якими жінки прикрашаються. Люди, що приходили, те бачачи, спокушалися і зле про святого думали, гадаючи, що блудницю в келії своїй тримає і підозрювали його вельми, а, порадившись поміж себе, казали: "Неправедно є такому святителю на апостольському престолі бути, коли він є блудник". Якось зібралися люди і пішли до келії святого, а біс перетворився дівицею і пішов перед людьми, ніби з келії святого тікаючи. Люди ж, побачивши, згукнули й почали гонити, бажаючи піймати ту дівицю; біс же забіг за келію святого і став невидимий. Почувши гомін людський, святий вийшов із келії і рече до людей: "Що таке, діти? ' Чого гомоните?". Вони ж закричали на нього як на блудника, докучаючи і докоряючи, схопили його і почали насилля чинити над ним. Не знаючи, що йому далі чинити, сказали поміж себе: "Ведімо його на ріку і посадимо на плота, хай випливе із міста нашого вниз по річці. 1 повели святого та цнотливого архієрея Божого на великого моста, що є на ріці Волхові, і скинули його на плота. І збулося лукавого диявола слово, що казав, хвалячись: "На тебе таку спокусу, — сказав, — наведу, що осуджений будеш від усіх як блудник". І радів лукавий, бачачи святого дарма оганьбленого. Але неповинність преподобного, за сприянням благодаті Божої, перемогла і осоромила ворога, бо святому, якого посадили на плота, поплив пліт той угору по ріці супроти великої бистрини водної, яка є біля великого мосту, ніким не тягнений, тільки силою Божою. І поплив до монастиря святого Георгія, що відстояв од міста на три поприща. Люди ж, побачивши таке чудо, жахнулися і перемінилися від злоби, розтерзали одежу свою і ридали, кажучи: "Согрішили і неправедне вчинили; оце вівці пастиря засудили!" І бігли берегом, молячи святого, щоб простив їм гріха їхнього, і хай повернеться на престол свій. "Прости нам, отче, — казали, — в невіданні согрішили супроти тебе, не пом'яни злоби нашої і не залишай нас, дітей своїх!" Також і клір весь, упереджуючи святого і схиляючи голови свої до землі, зі сльозами молили: хай повернеться на свій престол. Він же, як другий Стефан-першомученик, молив Бога за тих, що образили його, кажучи: "Не залічи їм, о Господи, цього гріха", — і пристав до берега поблизу вищеназваного монастиря, десь за пів поприща, і, вставши із плоту, вийшов на берег. Люди ж, з плачем припадаючи до нього, прощення просили і раділи, що умолили святого і що відкрив Господь неповинне й чисте життя його. Він же, незлобливий бувши, всім прощення подавав, розповівши, як, їхавши на бісі, був у Єрусалимі і як диявол похвалявся супроти нього. Всі ж, чуючи те, прославляли Бога. І так повернувся святий на престол свій із великою честю та славою і навчав людей, говорячи: "Діти, випробовуючи, всяке діло творіте, щоб не були зваблені дияволом і щоб ніколи не мали приєднаної до чесноти злоби, бо перед судом Божим винними будете". Після того мало пожив святий, а, довідавшись про відхід свій до Бога, поклав омофор свій, уже бувши у старості глибокій, і постригся у схиму; наречено ж йому було у схимі перше ім'я Іван, і переставився з миром до Господа. Тіло ж його покладено було у Великій церкві в чернечому образі, а після нього виведено було на престол брата його Григорія і добре пас той словесне стадо. Богу нашому слава тепер, і завжди, і навіки віків. Амінь.

У той-таки день відзначається пам'ять успення святого Луки, що був із Ликаонської єпархії, третього ігумена Спаської обителі, так званої Глибокої Ріки.

У цей-таки день у Пролозі покладено пам'ять святого мученика Стефана, папи Римського, а то має бути серпня місяця у 2-ий день.

Місяця вересня в 8-ий день

Слово на Різдво Пресвятої Богородиці

Господь, що живе на небесах, бажаючи з'явитися на землі та з людьми пожити, уготував спершу на ній місце поселення слави своєї — пречисту Матір свою: так звичайно діють царі, коли хочуть прийти в якесь місто, то готують передусім собі в ньому палац для пробуття. А що палаци земних царів зводяться премудрими митцями із коштовних речей, на найвищому місці, красніші й просторіші від інших людських жител, так і в небесного Царя слави палата творитися має. У Старому Заповіті, коли захотів Бог жити у Єрусалимі, збудував йому Соломон храм премудрим митцем Хірамом, що був повен мистецтва, і розуму, і знання, як робити будь-яке діло, створив же з речей найдорожчих, від виборного каміння з дерев добропахучих кедра та кипариса, що їх привозили з Ливану, і з чистого золота на найвищому місці, на горі Морія. І найоздобнішим, бо створив херувимів на стінах, дерева усілякі та квіти. Мав же простір той храм такий, що не тіснилося б у ньому й багато людей ізраїльських, і прийшла в нього слава Господня у вогні і в хмарі і, одначе недостатній той храм був до вміщення в себе невмістимого Бога: "Соломон збудував йому дім. Але не в рукотворнім Всевишній живе... Який мені дім ви збудуєте, — говорить Господь, — або місце яке для мого відпочинку?" Благозволив отож у початку своєї благодаті, щоб нерукотворний створився храм — пречиста, преблагословенна Діва Марія. Яким же митцем храм той створився — воістину премудрим, бо самою премудрістю Божою, як каже Писання: "Мудрість свій дім збудувала", і все, що премудрістю Божою твориться, є добре й досконале, а оскільки палата слова Божого одуховленого створила премудрість, що й сама про себе словами Духа Святого мовить: «Господь сотворив мене на початку путей своїх»; отже, неможливо було, щоб при сотворенні вкралася якась недосконалість чи гріховний порок. Через це досконалому Богу — досконалий храм, пресвітлому Царю — пресвітла палата, пречесному і безскверному Жениху — пречесну і безскверну світлицю, непорочному Агнцеві непорочне твориться поселення, чому є свідок вірний на небесах, кажучи про неї: "Уся добра ти, подруго моя, пороку нема в тобі". І святий Дамаскин каже: "Вся — світлиця духу, вся — місто Боже, благодатей море, вся — добро, вся — поблизу Бога". Від яких-бо речей ця створилася палата? Від найкоштовні-ших воістину, бо ніби від каменя чесна з роду царського, від Давида, який каменем, що був прообразом каменя Христа, в пращу вкладеним, переміг Голіята і ніби від дерев добро запахущих кедра й кипариса, з архі єрейського роду, що приносить запахущі Богові жертви, народилася Діва Богородиця. Батько її святий праведний Иоаким був сином Варпофира, що вів плем'я своє від Натана, Давидового сина; мати ж її, свята праведна Анна, дочкою була Маттана, ієрея з роду Давидового сина, і була пречиста Діва по батькові царського роду, по матері ж роду архієрейського. Звідси, від найдорожчих речей, від пречесних, кажу, родів поставилася палата одушевлена Царю слави. А що в Соломоновому храмі камінні й дерев'яні будови велику честь мали від чистого золота, бо ним були позолочені, так і в різдві Пречистої Богородиці доброродство царське й архієрейське велике пошанувалося цнотою святих її батьків, що дорожча тисяч золота та срібла і чистіше є багатоцінного каменя; усе чесне непорівняне до неї, від цноти-бо батьків, які вище всякого є доброродства, народилася свята Діва, про що свідчить святий Дамаскин до святих праведних богоотців кажучи так: "О блаженне подружжя Иоакима та Анни, воістину від плода черева непорочні пізнаєтеся, за словами Господніми: "По їхніх плодах ви пізнаєте їх". Як Богові було добровгідно, і народженій від вас достойно, управили своє життя, цнотливо і праведно живучи, дівства скраб видали, Діву, кажу, ще перед різдвом Діву, в різдві Діву і після різдва Діву, і завжди Діву єдину розумом, і душею, і тілом завжди дівственну. Належить-бо, щоб дівство від цноти народжене, плотськи принеслося самому єдинородному Світлові. Від пари найчесніших словесних горлиць, Иоакиме й Анно, ви цнотливо дотримали закону природи, більше природного божественного сподобитеся, Діву-бо, Божу Матір світу народите. Ви, доброчесно й праведно в людському єстві поживши, вищу ангелів і яка тепер ангелами володіє дочку сотворите. О красні й солодкі душі! О крине посеред терня, який від доброродного царського кореня виріс! Тобою царство священства збагатиться". Цими словами святий Дамаскин явно показує, від яких батьків Мати Божа народжена, із скількох коштовних речей палату Царя небесного збудовано.

На якому ж місці звелася ця одушевлена палата? Воістину, на найвищому дається-бо свідчення Церкви таке: справді вище всіх ти є, Діво чиста, одначе висотою не місця, але чеснот та Божих дарів. Місце ж, де пре-благословенна Діва народилася, було містечко в землі Галілейській, назване Назарет, що підлягало великому місту Каперкауму, неслазне й неіігановане, і пожильці його зневажалися, як і про Христа було речено: "Та хіба ж може бути з Назарету що добре?". Господь же, що живе у високому і смиренних доглядає, не в Капер-наумі, що гординею до небес вознісся, але в смиренному Назареті доброзволив народитися пречистій своїй Матері, являючи: "'Що-бо високе в людей, те перед Богом гидота", а що від них неважиться і принижується, те в нього високе та чесне. До цього ж, хай від самого імені того Назарет покаже висоту чеснот пречистої Діви, як і в своєму різдві Вифлеємовому, що значить "дім хліба", а тайно утворилося те, що він є хліб, який зійшов на оживлення й укріплення людей: так і в різдві своєї Матері пречистої Назаретом високе з'являє, Назарет-бо значить "квітна і священна, і відлучена від земних, і вінчана, і стережена" — все те в пречистій Діві з'являється ясно: вона-бо є цвіт, що проріс від сухого дерева неплідного перестарілої утроби, який обновив висохле єство наше. Цвіт неув'ядний, дівством завжди цвіт — плід Христа Господа, єдине проросле яблуко запашне. Вона є священна благодаттю, що зійшла на неї, і отінен-ням Святого Духа, і є всіх святих святіша, бо народила всіх святих найсвятіше Слово. Вона відлучена від земних грішних, бо гріха в усьому житті своєму жодного не пізнала. Всі з Давидом кажуть: "Бо беззаконня моє я знаю, і гріх мій завжди передо мною", вона єдина каже: "Без беззаконня я ходив та чинив". Є-бо вона справлення людей, не тільки, що сама гріха не сотворила, але грішників од діл гріховних відводить, як каже до неї Церква: "Радуйся, що лихих позбавляєш діл". Вона є вінчана славою та честю: вінчана славою, бо від царського кореня проросла. Вінчана честю, бо пошанована архангельським Благовіщенням та служінням. Вінчана славою як Матір Божа, що ж бо славніше, як народити Бога. Вінчана честю як завжди Діва — що ж бо чесніше є, як після різдва Дівою бути. Вінчана славою, славніша серафимів, бо посерафимському Бога полюбила. Вінчана честю, чесніша херувимів, бо херувимів мудрістю та пізнанням Божества перевисила, "а слава, і честь, і мир усякому, хто чинить добре", — каже апостол. І хто із земних добродіятель ліпший, як пречиста Діва: всі заповіді Господні зберегла, усю волю його учинила, всіх слів його дотримала, всі словеса його і в серці своєму сховала, всі милосердні діла ближнім з'явила, тож достойно вінчана, як усіх благ творителька. Є вона й тою, що остерігалася: скарб цноти своєї так дбало стерегла, що і ангелу не хотіла його ввірити; побачивши-бо ангела, знітилася від слів його і гадала, яке буде привітання. Що все це мало бути у пречистій Діві, Назарет назвою своєю з'являє, і хто не скаже, що висока та палата Христова, чеснотами і Божими дарами вельми вивищена. Високий, бо від неба дарувався, хоч і на землі від земнородних народився. Від небес, бо, як дехто каже з богомисельних, архангел Гавриїл благословив Захарії Іванове, він же благовістив Иоакиму та Анні зачаття Пресвятої Богородиці, він і ім'я їй преблагословенне від небес приніс, кажучи до неплідної матері: "Анно, Анно, народиш дочку преблагословенну, назвеш її ім'ям Марія. Безсумнівно, назватися може містом святим Єрусалимом Новим, "що сходив із неба від Бога" і скинією Божою з людьми. Висока Божа скинія, бо більше серафимів вивисилася, народивши Царя Христа. О висото, невисхідна для людських помислів!

Яка ж краса мисельної тої Христової палати? Почуй того ж солодкомовного Івана Дамаскина; що віщав про неї так: "Принесена Богові, усіх цареві, ніби ризою золотою, красою чеснот одягнена і благодаттю Духа Святого оздоблена, їт-бо слава всередині, бо як кожній жінці слава — чоловік, що ззовні приходить, так Богородиці слава всередині, тобто плід черева її". І знову-таки він: "О Діво добро Богоблагодатна, церква Божа свята, яку світоначальний Соломон духовно створив і в ній мешкає, не золотом, не бездушним камінням прикрашена, але замість золота духом сяючи, замість каміння коштовного багатопінний бісер Христа маючи". Таке оздоблення тої палати набагато гарніше від того, що було в Соломоновій церкві, в якій подіб'я херувимів, дерев та квітів видно було зображене. Але і в цій одушевленій церкві, в пречистій Діві, херувимський бачиться образ: херувимським-бо життям своїм не тільки з херувимами зрівнялася, але перевисила. Коли звичайно інших святих Церква зве херувимами, співаючи: "Як вас назвемо: херувими, бо на вас був спочив Христос", то тим більше Діва Богородиця херувим є, в ній-бо почивав Христос тілесно і на пречистих її руках Бог сів ніби на престолі; престол тож херувимський — Дівиця. Зобразилось у собі і подіб'ям доброплідних дерев, створившись духовно плодовитою "оливкою у Божому домі" і фініком квітучим, через що садом живоносним тепер називається, так співаючи Церкві: "Від неплідного кореня сад живоносний виростив нам Матір свою, як чудо, Бог".

Усе це говориться про красу її духовну. Але і тілесної не є позбавлена, як звідомлять численні церковні вчителі, що у всьому підсонні не було й не буде такої красної дівиці, якою була Діва Богородиця. Коли побачив її Діонисій Ареопагіт, Богом наректи хотів, коли б не відав Бога, народженого від неї. Божественна-бо благодать, що її повна була всередині, сяяла від пресвітлого обличчя її. Таку палату Цар небесний собі на землі приготував, душею й тілом красну, "як невіста, прикрашена для чоловіка свого". А також простору, нутро її просторіше небес зробив, бо вмістився у ній невмістимий Христос Бог.

Звичайно палати будуються просторі, що можуть не тільки царя, але й безліч підлеглих слуг, а також людей, що з усієї землі приходять до царя, в собі вмістити. Просторе поселення Слова, пречиста Діва, не тільки Богу Слова, як царю, є простора, але і нам, рабам, що приходять до Бога, в неї вселеного. Бога-бо в утробі, нас же в своєму благоутроб'ї вміщує. Вибрана посудина святий апостол Павло, благоутроб'ям надихнутий, каже до своїх улюблених "Серце наше розширене, у нас вам не тісно", але в кого із святих, щоб умістити всіх, таке просторе благоутроб'я може знайтися, як після Бога Маріїне. Вміщається тут цнотливий, та й грішному тут не тісно. Тут знайде своє місце той, хто кається, і зневірений із непокаянним, адже до Ноєвого ковчега не тільки чистим, але й нечистим звірам не було заборонено ввійти для притулку. В її благоутроб'ї усі скорботні, ображені, голодні, странні, збентежені, хворі вміщаються — не може бути немилосердною та, утроба якої нам Бога породила. Царських палат земних стереже численна озброєна сторожа і не кожного у нього, хто хоче ввійти, пропускають, але затримують і спиту-ють чи безпечний, звідки та й по що іде? Палата Христова одушевлена, хоч і обставлена херувимами, і серафимами, і незчисленними ангелів та всіх святих ликами, одначе в двері її благоутробного милосердя ввійти тому, хто хоче, ніхто не забороняє. Не відштовхує сторожа, не проганяють вої і не питають, по що іде, але безперешкодно з молінням заходить і приймає дар до корисного собі прохання. Хай стікаються отож до благоутроб'я ті, що від неплідної утроби народжені, даючи їй таке привітання: "Радуйся, всенепорочна палато Царя всіх, радуйся поселення Бога і Слова!" Йому ж із Отцем, і Святим Духом, і тобі, дочці Отчій, матері Синовій, нареченій Святого Духа, від нас, тлінних, буде честь і слава навіки. Амінь.

У цей-таки день у Пролозі згадується один потаєнний угодник Божий Микита, названий Халтуларій, про нього йдеться у повісті "Про ієрея, що ворогував із Созонтом-дияконом". Ми ж через сьогоднішнє свято її на завтра відкладаємо.

Місяця вересня в 9-ий день

Житіє святих праведних богоотців Йоакима та Анни

Святий праведний Йоаким був із коліна Юдового, вів плем'я своє від дому царя Давида таким чином від На-танового коліна, сина Давидового, народився Левій. Левій же народив Мелхія і Панфіра, Панфір же народив Варпафіра. Варпафір же народив Йоакима. батька Богородиці. Той жив у Назареті Галілейськім, мав дружину Анну з коліна Левіїного. з роду Ааронового, дочку Маттана, ієрея, що священникував у дні Клеопатри і Касопара царства Перського, перед царюванням Ірода, сина Антипатрового. Маттан же той мав дружину Марію, від коліна Юдового із Вифлеєма, і народив з нею три дочки: Марію, Совію та Анну. Віддана була перша у Вифлеєм Марія і народила Соломію, вийшла заміж і друга, Совія, теж у Вифлеєм, і народила Єлисавету, матір Івана Предтечі. Третя ж свята Анна, мати Пресвятої Богородиці, як казав, віддана була за Йоакима в Галілейську землю, у місто Назарет. Це ж бо великого роду подружжя Иоаким та Анна жило за законом, праведні були перед Богом, мали чимало багатства в речах, не позбувалися багатства й духовного: всілякою добродійністю оздоблювали себе, безпорочно ходячи в усіх заповідях Господніх. На всяке ж свято від свого добра дві частини відділяли: одну частину давали на Бога, на церковні потреби, іншу ж злидарям. Оскільки Богові догодили, то сподобив їх батьками бути пре-непорочної Діви, яка матір'ю Йому наперед вибрана і з цього знаємо, що життя їхнє було святе, боговгідне, чесне, бо ж дано їм дочку всіх святих святішу і над усіх Богові догіднішу, херувимів чеснішу. І не було в той час на землі поміж людей доброприємніших Богові більше за цих двох, Йоакима та Анни, через непорочне життя їхнє. Хоча й багатьох можна було знайти тоді праведно живучих і які Богові догоджали, але та пара всіх своїми чеснотами перевищила, і Бог вибрав їх як найдостойніших, щоб народили Матір Божу, — такий-бо дар їм не дарувався б, коли б не перевищувала в них правда і святиня більше як в інших, але оскільки сам Господь мав увійти в плоть від пресвятої і пречесної матері, належало так бути, щоб і Мати Господня від святих і чистих батьків витворилася, оскільки царі порфири свої не від простої тканини, а від золотканного її складу мають собі. Так і Цар небесний Матір свою пречисту, в плоть яку, мов у порфиру царську, мав одягтися, не від неповстримного подружжя, як від простої матерії, але від ціломуд-ренних святих, ніби золототканних, захотів мати, що було створено в давнину у святій скинії, яку повелів Бог Мойсею створити від багряниці, червлениці та віссона Скинія-бо знаменувала Діву Марію, в яку вселився Бог, що мав пожити з людьми, як у Писанні: "Оце скинія Бога з людьми, і поселиться з ними". Багряниця ж, червлениця і віссон, що від них складено скинію, означають батьків МатеріБожої, бо життя їхнє склалося й народилося від цноти і повстримності, як від багряниці та червлениці і від цілковитого в усьому виправдання, ніби від віссону. Але це святе подружжя Боже зволення спершу мало довгий час за бездітних, щоб у зачатті та народженні такої дочки явилась і сила благодаті Божої, і честь рожденної, і достоїнство тих, що народили. Народити ж бо неплідній і перестарілій утробі є сила благодаті, не природа-бо, а Бог природу перемагає, розв'язуючи непліддя вузи. Народитися від неплідних та перестарілих — це честь є народження, бо не від таких батьків створилося, котрі схильні були до плотських діянь, але від повстримних і які вже в старості були, п'ят-десят-бо років у подружжі жили, не маючи дитини. Являється-бо і батьків достойність, що по довгій безплідності народили всьому світові радість, у чому дорівнялися до святого патріарха Авраама та дружини його Сари, котрі в старості за обітницею породили Ісаака. Але ми безсумнівно кажемо, що більше Авраама тут, оскільки є більша від Ісаака Діва Марія, так само й більше достоїнство є Иоакима та Анни від Авраама та Сари. До цього достоїнства не відразу прийшли, а великим постом і молитвами в гіркоті душі своєї і в скорботі серця умолили Бога. Переходить-бо скорбота в радість і честі предтечею є безчестя, а доброму надбанню вождем є прохання і заступником молитва, яка сприяла їм, скорботним, багато, котрі нарікали на бездітність свою. Приніс Иоаким дари Господу Богу в церкві єрусалимській у свято велике, в яке всі сини Ізраїлеві дари свої приносять Богові. Був тоді архієреєм Ісахар, і не захотів він прийняти Иоакимових дарів, ще й лаяв його, що приніс, докоряючи йому за непліддя. "Не годиться, — рече, — прийняти від рук твоїх дарів, бо бездітний ти, не маєш Божого благословення через якісь таємні гріхи твої". Також і інший якийсь євреїн із племені Рувимово-го, приносячи з іншими людьми дари, докорив Йоаки-мові, кажучи: "Чого упереджуєш мене, приносячи дар Богові, чи не знаєш, що не достойний приносити з нами дарів, оскільки не полишив сімені в Ізраїлі". Це почувши, Иоаким запечалився і відійшов із храму Господнього вельми скорботний, присоромлений і принижений — обернулося йому свято в плач, а радість того святкування в нарікання. Не повернувся-бо в дім свій від великого смутку, але пішов у пустелю до пастухів своїх стад і тут плакав за дві речі: за бездітність, і за безчесне оганьблення й докори. Пом'янув він святого праотця Авраама, якому вже в старих літах дав Бог сина, почав старатливо молитися Господу, щоб і він такого сподобився благословення, хай почутий і помилуваний буде, хай зникне наруга його між людей, хай дасться плід його подружжю в старості, як колись Авраамові, хай зможе назватися батьком дитині, а не як бездітний і відкинений од Бога терпить від людей докорення. І приклав до молитви піст, сорок днів не бажаючи з'їсти хліба. "Не вкладу, — рече, — в уста мої їжі, ані в дім свій не повернуся, але сльози мої хай харчем моїм стануть, а пустеля ця домом, доки не почує і не відвідає мене Господь Бог Ізраїлів". Також і дружина його Анна, сидячи в домі своїм і довідавшись, що архієрей не захотів прийняти їхніх дарів, докоряючи за непліддя, і що чоловік її від скорботи залишив її та й пішов у пустелю, плакала невтішними сльозами: "Нині, — рече, — я є від усіх най-окаянніша, від Бога відкинена, від людей оганьблена, і від чоловіка відставлена. Про що спершу заплачу: чи про вдівство моє, чи про бездітність, чи про сирітство моє, чи про те, що не сподобилася називатися матір'ю?" І ридала гірко всі ті дні. Рабиня ж її іменем Юдит, утішаючи її, нічого не досягла, бо хто може втішити ту, печаль якої як море велике. Якось, так нарікаючи, увійшла у свій сад і, сівши під лавровим деревом, зітхнула із глибини сердечної і, звівши зі слізьми очі свої на небо, побачила на дереві пташине гніздо, що мало малі пташенята, і від нього їй стало ще тяжче на серці, почала голосити:

"Горе мені, полишеній, що я єдина а найгрішніша з дочок ізраїльських! Я єдина є над усіх принижена у жінках, всі плід черева свого на руках своїх носять; усі дітьми своїми утішаються, я ж єдина відкинена від цієї утіхи! Горе мені, що всі в церкву Божу з дарами приймаються, і через дітородство своє честь мають; я ж єдина від церкви Бога мого відкинена! Горе мені, кому я подібна: ані птицям небесним не уподобилася, ані звірям земним — вони-бо плодовиті перед тобою, Господи Боже, я ж неплідна пробуваю; ані землі не вподобляюся, бо та проростає і ростить сім'я своє і, плоди приносячи, благословить тебе, Отця небесного, я ж бо єдина бездітна є на землі. Горе мені, Господи, Господи, я, грішна, єдина обідніла плодотворенням! Ти, що Сарі дав колись у глибокій старості сина Ісаака, ти, що розверз був нутро Анни, матері Самуїла-пророка твого, поглянь нині на мене і почуй молитви мої. Адонай Саваот, знаючи зневагу бездітності, сам біль серця мого вгамуй і розчини утробні перепони, і неплідну плодоносною з'яви, щоб народжене в дар тобі привести, благословляючи співаючи і єдиномудренно славлячи твоє благоутроб'я!"

Коли так із плачем та риданням віщала, тут ангел Господній з'явився їй, кажучи: "Анно, Анно, почута молитва твоя і зітхання твої пройшли хмари, сльози ж твої перед Бога ввійшли, і ти зачнеш, і народиш дочку преблагословенну, від якої облагословляться всі коліна земні, і якою дасться спасіння всьому світу, назветься ж вона ім'ям Марія". Почувши ці ангельські слова, Анна поклонилася Богові й рече: "Живий Господь Бог, коли ж народжу дитя, віддам його в службу йому, щоб служило і хвалило ім'я його святе день і ніч у всі літа життя свого". Наповнилася ж невимовної радості свята Анна, пішла поспішно до Єрусалима, щоб там подяку й молитви свої воздати Богові за милостиве його відвідання.

Тієї ж години той-таки ангел явився в пустелі Йоакимові, кажучи: "Йоакиме, Йоакиме! Почув Бог молитву твою і зволив тобі дати благодать свою, тепер твоя жінка Анна зачне і народить тобі дочку, з її різдва всьому світові буде радість — це тобі знамення істинного благовіщення мойого: іди в Єрусалим, до церкви Господньої, там знайдеш біля Золотих воріт дружину свою Анну; їй те саме уже звіщено". Подивувався Йоаким на це благовіщення ангельське і, славословлячи, дякував Богові серцем та вустами за таке його милосердя, і пішов швидко, радуючись і веселячись, у церкву Господню і, як сказав ангел, знайшов Анну біля Золотих воріт, вона молилася Богові; їй же звістив про ангельське благовіщення, також і вона йому повідала, що бачила й чула від ангела, про зачаття дочки звіщенная, і прославили Бога, що створив їм таку милість. Йому ж поклонившись у храмі святому, повернулись у дім свій. І зачала Анна свята в дев'ятий день грудня місяця, вересня ж 8-го дня народила дочку пречисту і преблагословенну Діву Марію, спасіння нашого початок і прохалицю, на її ж різдво небо і земля пораділи. І приніс Йоаким Богу великі жертви і всеспалення, і був благословенний архієреєм, і священиками, і левитами, і всіма людьми, що сподобився благословення Божого. Влаштував Йоаким велике пригощення у домі своїм, і всі веселилися, хвалячи Бога. Діву ж Марію, яка росла, батьки берегли, як зіницю ока, ведені Божим одкровенням, що має бути світло усьому світові і людського єства оновлення. Виховували її в такому остережному береженні, яке по-добає тій, що має бути матір'ю Спасителя нашого, не тільки люблячи її як дочку, котру бажали багато літ, але й пошановуючи як пані свою — пам'ятали-бо слова щодо неї мовлені і, провидячи духом у ній те, що мало бути за бажанням. Вона ж бо, благодаті Божої повна бувши, тією благодаттю і батьків своїх таємно збагачувала, не інакше, а так, як сонце промінням своїм зорі небесні просвічує, відділяючи їм світлість свою, так Марія вибрана, як сонце, Йоакима та Анну промінням благодаті, даної собі, освітлювала, щоб бути їм наповненими Духа Божого і певно вірити, що збудуться слова ангельські. Коли ж сповнилося три роки Богоотроковиці, ввели її славно в церкву Господню, зі свічками проводжали і віддали її в дар Богові, як і обіцяли. Після введення її, коли минуло кілька років, святий Иоаким помер, маючи літ вісімдесят, Анна ж свята, вдовою бувши, залишила Назарет і прийшла до Єрусалиму і там пробувала біля дочки своєї пресвятої, молячись у церкві Божій. Проживши ж у Єрусалимі два літа, почила в Господі, маючи всіх літ своїх сімдесят і дев'ять. Із чого ж благословенні ви є святі батьки, Иоакиме та Анно, заради пребла-гословенної дочки вашої? Подвійно є благословенні заради внука вашого, Господа нашого Ісуса Христа, в ньому ж благословляться всі народи і всі племена, їх праведно вся свята Церква Богоотцями назвала: Бога-бо від пресвятої вашої дочки народженого знаємо, Йому ж нині ви у небеснім передстоянні найближчі є, молітеся, щоб і ми не були віддалені від радості вашої, що пробуває вовіки. Амінь.

Деякі говорять, ніби Маттан, батько святої Анни, дід же по матері пресвятої Богородиці народив Якова, батька Йосипа теслі, але є це помилка, яка, гадаю, від того пішла, що в євангеліста Матвія, у главі 1-ій згадується Маттан, батьцо Яковів, так: "Елеазар породив Маттана, а Маттан породив Якова. А Яків породив Йосипа, мужа Марії, і дехто гадає, що це один і той же Маттан, батько Яковів і батько трьох дочок, Марії, Совії та Анни — написав би тоді, що Маттан народив Якова і трьох дочок, але йдеться про іншого, а про іншого таке: цей був від коліна Левиного, від синів Ааронових священиком, а інший той, що в Євангелії, був-бо від коліна Юдового, від дому Давида-царя, двадцять третій од роду Давидового та Соломонового. Про нього-бо святий Єпифаній у "Слові на Різдво пресвятої Богородиці" та святий Іван Дамаскин у книзі 4-ій "Про віру", в главі 15-ій, пише так: "Від коліна Соломонового, сина Давидового, народився Маттан, цей народив Якова, батька Йосипового, і помер, і пойняв його жону, матір Якову, Мелхій, од коліна Натанового, сина Давидового, брат Панфіровий (що був батько Варпарфіровий, дід же Йо-акимів і прадід пресвятої Богородиці), і народив Мелхій (від матері Якової) Ілія, і був Яків від коліна Соломонового, їллій же був від коліна Натанового; Іллій-бо пойняв жону і помер бездітний, а по ньому Яків, що був братом йому за спільною матір'ю, але не від одного батька, пойняв жону його, оскільки закон велів: "Коли хто помре, не маючи дітей, хай візьме брат його жону його і воскресить сім'я брата свого", — за тим-ото законом і пойняв Яків жону братову і народив Йосипа теслю, обрученого пресвятої Богородиці. І був святий Йосип сином обох: Якововим за єством, Іллієвим за законом, через що святий євангеліст Лука, описуючи Христовий рід, поклав Йосипу батька Ілія, говорячи про Христа: "Бувши, як думано, сином Йосипа, Ілія, сина Маттанового". Ілія називає замість Якова. А що Маттан-ієрей, котрий народив три дочки, не той був, що євангеліст у роді Христовому згадує, від такого стає явно: пише святий євангеліст Лука про Захарію, батька Предтечевого таке: "За днів царя юдейського Ірода, був один священик на ім'я Захарій... та дружина його з дочок Ааронових, а ім'я їй Єлисавета". А Єлизавету народила Совія, дочка Маттана-ієрея, і був Маттан Єлизаветі дідом по матері. Коли б той Маттан був один і той самий, що в родоводі Христовому, то не сказав би євангеліст: "Дружина його з дочок Ааронових", а напевно б сказав: "Дружина його з дочок Давидових", оскільки Маттан, що в книзі родоводу, покладений не від Ааро-нового, а від Давидового дому, від коліна Соломонового, але оскільки цей Маттан-ієрей інший був від того, що в родоводі, не від Давида, а від Аарона вів своє плем'я, через це Лука про внуку його, святу Єлисавету, дружину Захарієву, написав: "Дружину його з дочок Ааронових". Звідси отож явно виходить, вдо таки інший є отой Маттан, що в родоводі, який наропив Якова, Йосипового батька, а інший той Маттан, цей священик Господній, що народив три дочки: Марію, Совію та Анну, матір пресвятої Богородиці. Те саме звіщається і у святого мученика Іполіта, його-бо Никифор у книзі своїй 2-ій, в главі 3-ій приводить у свідчення; той, описуючи родину пресвятої Богородиці, згадує Маттана-священика, діда по матері пресвятої Богородиці, що народив три дочки, а не згадує, що той священик мав народити Якова, батька Иосипового, але тільки дочок, сина жодного. Ще звідсіля розглянемо: плем'я Юдове і дім Давидів не священствували, тільки Левине плем'я і дім Ааронів, бо Маттан той, що в родинній книзі Хрис-та поданий, нібито священиком був, цей же не з племені священичого, але від царського; явно отож є, що один був Маттан, батько Якововий, а інший батько трьох дочок. Не безпотрібно, гадаю, відати й те, що в Старому Заповіті повелів Бог не брати жінок від іншого племені, ані жінкам віддаватися в інше плем'я, а кожен нехай жениться у наслідді своєму. Тут би можна здивуватися: пощо Матан-священик пойняв собі дружину з іншого племені, від коліна Юдового, також і святий Иоаким, що з дому Давидового, пойняв святу Анну з дому Ааронового — чи не согрішив, переступаючи Господню заповідь? Не согрішив, бо, хоч і повелено одним племенам ізраїльським, щоб кожен у своєму роді женився і виходив заміж, одначе, як святий Єпифаній свідчить, племені Юдовому із Левіїним з'єднуватися не заборонялося: хай дім царський із священичим домом у спорідненості буде, образом чого став начальний архієрей Аарон, що пойняв Єлисавету, дочку Амінадавову, сестру Наасонову, що тоді князем був у Юдеї, також і Іодай, архієрей, пойняв Іосавету, дочку Іорама, царя юдейського, сестру Охозаїну. Це було за промислом Божим, щоб пречиста Діва стала дочкою царською та архієрейською і мала народити Христа-царя і архієрея.

У той-таки день страждання святого мученика Северіяна

У царювання Ликинія, злочестивого царя, коли взято було сорок мучеників від Агріколая, князя Севастійського, і в темницю кинуто, був тоді там муж на ім'я Северіян, роду боярського, що вірував у Господа нашого Ісуса Христа. Той, часто відвідуючи у темниці святих мучеників, укріплював їх до подвига страдаль-чого за Христа. Вони ж, ніби вогнем, любов'ю до Господа свого розпалилися так, що й озеро Севастійське не могло загасити божественного полум'я — так постали однодушно, сповідуючи ім'я Ісуса Христа перед мучителем і аж до смерті йшли за нього на подвиг. Після ж страждання та прийняття мученицького вінця сорока страстнотерпців, коли замість Агріколая від того ж Аи-кінія, царя нечестивого, настав Аисія, князь лютий і нелюдський, ніби звір дикий, що хапає вірних і п'є кров християнську, тоді приспів час і святому Северіяну до того ж вийти подвигу та боріння, оскільки інших словами збуджував. Приступили наговорювальники до князя й кажуть: "Честь великих богів наших умаляється у ньому місті через Северіяна, що не тільки сам не шанує їх і не поклоняється, але й іншим багатьом дораджує: хай докоряють і принижують богів наших. Віруючи сам у Розп'ятого, й інших тій-таки вірі навчає і вже немало відторгнув людей услід за собою. Коли цього не погубиш, то і все місто від нього навернеться — розгніваються боги на місто й покинуть його, та й цар, коли про те почує, не помилує нас". Тоді Аисія-князь, чуючи це, послав слуг схопити Северіяна і привести його до себе. Христовий же воїн не чекав посланих, поки прийдуть і візьмуть його, передбачив їхній прихід, сам прийшов і став перед князем і почав вільною мовою говорити до нього, дерзновенно віщаючи: "Чи не досить тобі, княже, своєї погибелі, але і наші душі хочеш погубити і, ніби здобуток якийсь, оддати бісам твоїм. Але відай, що на міцних мужів тут напав, а не на малодушних і боязливих, мені ж бо, як учитель мій Павло говорить: "Бо для мене життя — то Христос, а смерть за нього — то надбання велике". Князь же Лисій, ті дерзновенні слова святого почувши, промовчав трохи, тоді глянув на того, що стояв перед ним, і, рукою на Северіяна вказавши, прорік ярісно: "Візьміте його і суворими жилами бийте, хай навчиться покірливо говорити перед владою". Коли били, святий веселився, що сподобивсь за Христа приймати рани, і псаломські слова приспівував, ніби певну відраду мав ранам своїм: "Орали були на хребті моїм"грішники, продовжуючи беззаконня своє". Мучитель же побачив, що утрудилися слуги, а мученика із лицем світлим та мужнім, повелів перестати бити. Так рече до нього: "Це можеш од прийнятих ран пізнати, що ніякої утіхи, ніякого достатку не приносить тобі твій Христос". Мученик же відповів: "Коли б душевні твої очі не були тьмою безбожжя зморочені, явив би тобі, які великі блага у Христа мого випрошують мені страждання мої. Тепер що сотворю, запалюючи свічку сліпому і пісню співаючи глухому — коли б не був ти сліпий та глухий, о судде! пізнав би ти Христову благодать та силу, що мене укріпляє". Це та й інше, що говорив святий, на більший гнів запалило мучителя, тож, повісивши мученика на дереві, залізними кігтями повелів шарпати тіло його. Він же у тім лютім болю молився, кажучи: "їсусе Христе, що був повішений на хресті і скинув гординю ворожу і аж донині хвалений у всіх дивних ділах твоїх, прийди й допожи мені і зітри силу всезлобного мучителя, збери розторгнені вуди мої воєдино і дай мені добре перейти подвиг мучення!" Змінювалися слуги, що мучили святого і, довго мучивши, відв'язали від дерева і повели у темницю за повелінням мучителевим. Ішов у темницю святий мученик і, як пресолодкий ритор, виявляв себе, ніби не відчував болю і хвалився ранами, прийнятими за Христа. А посеред міста йшовши, до безлічі людей, що на нього дивилися, зі світлим лицем, рани свої показуючи, медоточивими вустами говорив: "Дивіться на мене, о люди! В якому гаразді я є, зрозумійте! Ви, гадаю, думаєте, що я від усіх окаянніший та бідніший, що не лише сану свого тимчасового та багатства, але й самого здоров'я позбувся: я ж бо є нині більше всіх вас блаженніший. Рани-бо мої ці за Ісуса Христа, Господа мого, є мені найсолодші, більше всіх ласощів земних, кровотеча і збагрення більш мені чесніші багряниці царської, мучення це приємніше мені є більше всіх насолод ваших, що ви любите; сан же мій перший і багатство, що є як, не марнота та порох і світу цього зваба, що я їх як болото з ніг своїх отрясаю, виходячи на більшу достойність мученицьку і приймаючи багатство невисякне. Те мені, що мучеником Христовим назвуся, славніше є царського титулу і позбутися багатств моїх Христа ради дорожче мені й багатше від скарбів царів усіх земних. Та і здоров'я моє тілесне, міцність суглобів, краса лиця, що було раніше як не сама хвороба, розслаба і почварність. Коли б мої вуди не були за Христа поранені і крові не проливав, то мав би їх не як вуди мої, а як узи і темницю душі моєї, тепер вони мені вуди, коли за Христа січуться, тепер плоть моя є здорова та кріпка, коли за Христа вбивається. Тепер краса моя зі мною є, коли мене бачите, що не маю вигляду людського, але весь у єдину виразку, як і Господь мій, Ісус Христос, від ніг до голови був я збитий. "Тепер я радію в стражданнях своїх за вас і доповнюю недостачу скорботи Христової в тілі своїм". Ви ж бачите мої рани, міркуйте про нагороду за них. Ні розумом осягти, ні словом вирікти годі те добро, що Цар безсмертний і тепер дає страждущим за нього і на небесах його береже їм навіки. І так само як страждати за нього є солодко, то померти за нього ще солодше. О друзі! Коли є тут хто із наших, коли хто від вірних рабів Христових знайдеться посеред цього невірного народу й бачить мене, що так терпить за Господа, укріплюйте своє серце, мужнійте і будьте незастрашеної душі, щоб жодна мука не відторгнула вас від пресолодкого Ісуса, Господа нашого. Хай не застрашить вас мечна наруга на вас, пічне розпалення, звірів напад — все це потопчіть ногами як помет, щоб із Христом возцарювати".

Коли таке віщав, пішов за ним народ численний, слухаючи корисних слів його, доки доведений був до темниці. Укинений був у неї і, як у палаці світлім, радів, обцілувавши те місце, на якому сорок святих мучеників сиділо за Христа, — до них раніше часто приходив, бесідуючи. Зачинений у темниці, пробув у ній п'ятеро днів і знову на суд поведений. Лисія начебто вовк ув одежі овечій постав, співчував святому і лукаво до нього почав говорити: "Видять усі боги, Северіяне, як жалію я тебе і вельми дивуюся, що ти чоловік такий добрий, гарний і чесний, самовільно позбуваєшся цього солодкого світу. Похваляв твою міцність та мужність, коли б ти супроти ворогів ужив того, а безумне є діло боротися із залізом та вогнем, зі звірми та камінням і губити свою силу; тут міцність твоя вже зітерта і плоть розтерзана". Таке казав беззаконний, бажаючи лукавством звабити істинного раба Христового. Але він мужньо відповів: "Не жалію плоті моєї ранами побитої, але ще більші приклади муки, не тільки бий та шарпай, але й камінням наметай, і вогнем пали, і що хочеш та можеш твори, одначе не відвернеш мене від Бога. І спершу ти утру-дишся, мучачи мене, аніж я, терплячи заради Христа мого". Мучитель же покинув лукавство, знову до звичної своєї ярості схилився і повелів святого каменем в уста бити, кажучи: "Не носи Христа на язиці своєму і не утяжуй вух княжих згадкою імені того!" Святий же, вустами побитими каменем, відповів мучителю: "Окаянний! Єдине в душі своїй житло бісам ти сотворив, що не можеш зносити слухом імені Христового!" Звелів знову мучитель повісити його і кігтями залізними шарпати тіло. Люто ж шарпаний, сказав святий: "Вважаю те тільки єдино за рану тяжку, що від Христа відлучає, це ж усе мені більше солодощів, аніж болість, відлучає-бо мене від земного і з'єднує із Христом". Рече до нього князь: "Северіяне, принеси жертви богам і звільниться від муки". Він же не відповідав йому більше ані словом жодним, але тихо до себе промовив: "Страждання теперішнього часу нічого не варті супроти тієї слави, що має з'явитися в нас". Князь же, кладучи те собі за зневагу, що не відповідає йому, інше винайшов на нього мучення: зняв його з дерева, повів до міської стіни і, причепивши одного каменя до шиї, а другого на ноги, самого ж опоясавши мотузом, повелів його високо повісити зі стіни. І так висячи, святий віддав святу свою душу в руки подвигоположника свого Ісуса Христа", святе ж його тіло дехто із вірних, вночі знявши, віднесли на батьківщину його. Коли ж із псалмами та піснями несучи, наблизилися до того села, в якому був дім святого Северіяна, тоді вийшли йому назустріч усі люди, старі та юні, дружно, одні одних упереджуючи і ніби наперед знаючи благословення від його багатостражденного тіла. Одна лишень залишилася в домі жінка його раба, що плакала над тілом чоловіка свого, один-бо із рабів святого мученика помер тоді і лежав непоховании; ридала ж бо над ним жінка його, кажучи до мертвого, як до живого: "Це пан наш до дому наближається, і всі вийшли назустріч йому, один ти не виходиш і я через тебе, встань же і піди зустріти пана свого!" Коли вона з плачем сказала, тоді встав мертвий ніби зі сну і пішов назустріч мощам святого мученика Северіяна і, зустрівши, припав до святих мощів його, з радістю цілуючи пана свого. Всі ж люди, бачачи мертвого воскреслим, коли прибув мученик, здивувалися і прославили Бога і з більшим пристрастям пристали до мученика.

Не могли вони погодитися щодо поховання тіла святого: не відали, де покласти його і багато поміж себе про це говорили: одні там, інші деінде казали, що пристойно буде поховати його. Лежав на мощах святого вінок, сплетений із красних квітів, і тут раптово прилетів орел і, схопивши того вінка, полетів помалу і, відлетівши неподалік, сів. Люди ж пішли за ним і наблизилися до орла, він знову із вінком тим далі відлетів. Вони пішли слідом за ним, і так довів їх до пустелі, що там близько була. Сів же на горі високій, на місці вель ми гарнім і там, поклавши вінка, відлетів собі з очей їхніх. Люди ж бо, знайшовши вінка на горі, пізнали, що на ній доброзволить Бог, щоб було покладено тіло святого мученика. І, взявши його з належною честю, поховали на тій горі, і там численні при гробі його подавалися хворим сцілення. А згаданий раб, що воскрес і пішов назустріч святому, прожив після свого воскресіння п'ятнадцять літ, сидячи при гробі пана свого, а потім з миром помер. За всіх же цих слава Богу в Тройці єдиному, Отцю, і Сину, і Святому Духу нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

У той-таки день пам'ять блаженного Микити, сокровенного угодника Божого, що його бачив Созонт-Диякон

Сокровенний угодник Божий Микита, званий Хартуларій, народжений і вихований був од доброродних батьків у Цариграді і, коли жив у мирі, таємно на Богові служачи, догодив йому так, що і двері церковні самі відчинялися йому, коли приходив уночі на молитву, і свічник, не людськими руками запалений, освічував його, і силу мав померлого ієрея як живого явити Созон-ту-диякону, про що така є повість.

Один ієрей благочестивий із дияконом благоговійним, маючи по Бозі любов один до одного, по деякому часі за бісівським навітом на ворожнечу перейшли (було-бо ім'я дияконові Созонт, а імені ієрея не довідався). Довгий час пробували вони у ворожнечі і випало ієреєві у гніві тому померти. Тоді диякон почав бентежитися думкою і з'їдатися сумлінням, що не зруйнував ворожнечі із ієреєм і не знищив гніву прощенням. Пішов отож шукати розсудливого духовного отця, щоб йому відкрити сумління своє і, проходячи місця пустельні, шукав лікаря виразці серця свого. І знайшов одного старця, який був у чеснотах великих, і святого; йому виповів гріх гніву та ворожнечі, який мав із ієреєм і просив прощення. Старець же сказав йому: "Кожен, що просить із вірою, дістане, а хто стукає, тому відкриється, і добре твориш, брате, що печешся про швидке розрі-шення того великого гріха — хай посприяє тобі Господь! Одначе не моє це діло, о дитино! щоб із мертвим примирити тебе. Отож повернись у Царград, відтак прийди до Великої церкви святої Софії, вночі йди, стань при великих красних дверях і, кого побачиш першого, що прийде до дверей, тому поклонися і про нас розкажи, і дай йому це запечатане писання, і буде тобі від того справлення у грісі твоїм". Диякон же, те повеління свого отця духовного виконуючи, пішов до міста і вночі, якогось там часу, досяг церковних дверей святої Софії і, стоячи, чекав приходу незнаної особи. І тут уздрів одного мужа, що до дверей наближався (був то блаженнний Микита, про нього й наше слово). Йому диякон поклонився і, привітавши його, писання старця подав і печаль йому свою звістив. Муж-бо той, вислухавши оповіджене йому, і розмірковуючи, і читаючи дане від старця писання, облив себе слізьми і сказав: "Хто я є, найменший, щоб дерзнути на діло, що перевищує сили мої? Одначе на молитви того, що послав тебе, уповаючи, як Бог посприяє, на повелене мені зважуся". Те вирікши, став перед дверима і, руки до небес звівши, молився шепочучи. Також уклякнув і голову до землі приклав, творячи тихо молитву. Тоді помалу звівся й рече: "Відчини нам ворота милості твоєї, Господи!" — і потому переддвері самі від себе відчинилися. Він же, взявши диякона, увійшов у паперть і, до самих дверей церковних підступивши, рече диякону: "Тут стій нерушно!" Сам же сотворив поклоніння на порозі церковному, і відчинилися двері, і ввійшов усередину. І коли став посеред церкви, молячись, світлий свічник від стропила церковного поверх голови того мужа зійшов і освітив усю церкву. Тоді пішов до жертовника, і там самі двері відчинилися; там, голову похиливши, помолився мовчки і вийшов до диякона, і знову всі ворота самовидно зачинилися. Те бачачи, диякон жахнувся і не смів наблизитися до того мужа: страх-бо великий охопив його, ще й лице його побачив, як лице ангелове, від молитви просвітлене. І помислив собі диякон: "Коли це ангел є видимий, а не людина?" Але і те не сховалося від того мужа, рече він до диякона: "Чому думками сум'ятишся щодо мене, чоловіче? Віруй, що я є людина тлінна від крові та плоті, у світлім домі народжений і в цьому місті вихований, благодать же Божа і на кволих діє, коли хоче. Але ходімо в дорогу упередню!" — і пішов до торжища, а диякон за ним послідував. Досягли так церкви пресвятої Богородиці, знову молитвою двері церковні відчинив, і в церкві був, і помолився, і вийшов, і двері самі зачинилися. Диякон же, на те дивлячись, нічого іншого, тільки "Господи помилуй!" — із жахом в собі говорив, тоді до Влахернської церкви пішли. Розповідав опісля диякон, що таке швидке ходіння їм по церквах видавалося, ніби пташиному льоту подобало. Дійшли вони до дверей Влахернської церкви, тоді муж той із сльозами молитву сотворив, потім так само, як в інших церквах відчинилися самі від себе двері, поставив диякона в дверях і уважно дивитися в церкву повелівши, сам у церкву зайшов і, уклякнувши, молився ретельно; диякон же у дверях стояв і дивився, бачачи світло в середині церкви всюди осяйне, і якийсь диякон світлий із олтаря вийшов, обкаджуючи всю церкву. По малім же часі побачив лик ієреїв, одягнених у білі ризи, які із олтаря виходили на середину церкви. Також побачив другий лик ієреїв, одягнутих у багряні ризи — всі купно посеред церкви зібравшись, співали пісні вельми красні та чудові, і з них нічому не зміг диякон навчитися, тільки "алилуя". Муж же той, звівшись від своєї молитви, рече до диякона: "Брате, ввійди в середину церкви без страху, і роздивись ієреїв, що стоять у лівому лиці, може, зможеш пізнати свого ієрея того, з яким ти ворожнечу мав. Диякон же із трепотом увійшов і, до Божого чоловіка приступивши, приглядався до лівого лика і не знайшов ієрея, якого шукав. Тоді ангеловидний отой муж повелів дияконові правий лик ієреїв роздивитися і, оглядаючи, диякон уздрів того ієрея, з яким він ворожнечу мав, і вказав пальцем на нього чоловіку Божому. Він же рече диякону: "Іди, — каже, — скажи до ієрея, якого ти пізнав: Микита Халтуларій зовні стоїть і голосить тобі: "Прийди до нього!". Диякон же, за повелінням його, пішов, узяв ієрея за правицю і довів до Божого чоловіка, що вже зовні церкви стояв . Той же, покірливим оком на нього подивившись, тихим голосом рече: "Панотче, поговори з братом своїм дияконом і зруйнуйте ворожнечу, яку мали ви поміж собою". І тоді диякон та ієрей, один проти одного уклякнувши, довгими обіймами зруйнували ворожнечу. Ієрей же після прощення у церкву ввійшов і в своєму лиці став, а чоловік Божий Микита на порозі церковному поклоніння сотворив, і тоді двері церковні зачинилися. Він же, взявши диякона, пішов, і назад вони повернулися. Пройшовши якусь частину дороги, рече до диякона: "Брате Созонте, спаси душу свою і приклади її в мою користь. Отцю, що послав тебе, скажи: "Чистота святих твоїх молитов, а ще до Бога дерзновення і мертвого підняти може". Те сказавши, з очей дияконових відійшов. Диякон же поклонився на тому місці, де дивного того мужа стояли ноги, пішов до старця настрашений та ізра-ділий, славлячи й дякуючи Богові, що дивним і чудесним чином сподобився помиритись із померлим ієреєм молитвами сокровенного Божого раба Микити Хартуларія, який і поміж люду та суєти стільки Богу догодив.

У той-таки день преподобного отця нашого Теофана-пістника, що з юного віку за Христом послідував, од царів же Кароса та Карина й Нумеріяна за сповідання імені Ісус Христового рани дістав, відпущений був і в пістництві помер.

І святого мученика Харитона.

І святого мученика Стратора, що був до двох кедрових дерев прив'язаний і надвоє розірваний за Христа.

І спогад святого вселенського Третього собору, де зійшлися собором двісті святих отців і скинули злочестивого Несторія.

У той-таки день пам'ять преподобного отця нашого Йосипа, ігумена волоцького, що трусився в іночих працях у дні благочестивого великого князя Василія Івановича, всієї Росії, дивись про нього в Пролозі.

Місяця вересня в 10-ий день

Житіє і страждання святих мучениць Минодори, Митродори та Німфодори

Три діви Тройці святій себе в дар принесли: Минодора, Митродора та Німфодора. Інші приносять Богу дари від зовнішнього майна свого, як колись три східні царі золото, ливан та смирну; вони ж бо принесли дари від внутрішніх скарбів: принесли душу, як золото, не тлінним золотом відкуплену, але чесною Кров'ю, Агнця непорочного, принесли совість чисту, як ливан: кажучи з апостолом: "Ми-бо Христова запашність". Тіло ж у нетлінному дівстві своєму на рани за Христа давши, принесли його в дар Богу, як смирну, знаючи добре, що Христос не наших тимчасових багатств, але нас самих потребує, за словом Давидовим: "Ти Бог мій". Оскільки добра нашого не вимагаєш, самих себе тож Богові приносимо, як про це святе їхнє життя й доблесне страждання являє.

Вони народились у Витинії, сестри були за плоттю, були сестрами й за духом, бо однодушно вибрали Богові служити більше, ніж світу і наявним у світі марнотностям. Бажаючи ж з душею й тіло зберегти неоскверненно, щоб чистотою доєднатися до чистого Жениха свого Христа Господа, послухати голосу Його, що казав: "Вийдіть тому з-поміж них (людей) та й відлучіться і не торкайтеся нечистого [їхнього], і я вас прийму". Вийшли-бо із співжиття людського, вельми люблячи у дівстві пробувати і відсторонившись од всього світу, оселилися на відлюдному місці, добре знаючи, що не легко молсе зберігатися чистота дівоча посеред народу, що має очі сповнені перелюбства і безконечного гріха, і як річкові води, входячи в море, солодкість свою тратять і, з морськими з'єднавшись, водами стають солоні, так і чистота, коли посеред світу, як посеред моря, поселиться й полюбить його, годі їх, солоних вод ласолюбства, не напитися. Дочка Яковова Діна, доки не пішла в Сихем, місто язицьке, доти була діва чиста, коли ж пішла подивитися на дочок того краю і приєдналася до них, тоді погубила дівство своє. Світ цей — окаянний Сихем з трьома дочками своїми: з похіттю тілесною, з пожаданнями очей та пихою життєвою, ні до чого іншого не веде, тільки шкодить тим, що приліпилися до нього. І як смола очорнює тих, що її торкнулися, так він своїх прихильників творить чорними, нечистими й оскверненими. Блажен, хто тікає від світу, щоб не очорнитися його нечистотами; блаженні отож ці святі три діви, що втекли від світу і від трьох його згаданих дочок, не очорнилися-бо їхніми нечистотами і були білі й чисті голубиці, що літали по горах та пустелях двома крильми: діянням та богобаченням, бажаючи в Божественній любові, як у гнізді почити: у пустельників таке-бо постійне Божественне бажання буває, щоб не бути в суєтному світі.

Перебували вони на одному високому й порожньому горбі, що був поблизу теплих вод у Питіях, десь так за два поприща. Там поселилися, живучи в пості і в безперервних молитвах, знайшовши тихе пристанище і добрий спокій чистоті своїй дівочій, щоб не була бачена людьми, ховали її в пустелі: хай буде видима ангелам, що винесли її на горба високого. Зійшовши на висоту гори, хай, порох земний із ніг своїх струсивши, на вершину гірську зійдуть. Від самого місця, де вони пробували, з'являлося добродійне їхнє життя, бо чим-бо є пустеля, як не відкинення всього й усамітнення? Що вістить горб, коли не їхнє богомисля, що знаменують теплі води, при яких жили, коли не теплоту їхню сердечну до Бога; і так як Ізраїль, що, позбувшись єгипетського рабства, проходив пустелю, так ці святі діви вийшли зі світу, пустельне обцілувавши життя, і як Мойсей, зійшовши на гору, уздрів Бога, так і вони, на високому горбі бувши, тілесні очі до Бога возводили, розумними позирали на нього ясно і як там, через удар об камінь виходили води, так і в них від смиренного биття в груди, потік слізний із очей їхніх виходив. І не такі були теплих вод витоки, як очі їхні, що теплі сльози виточували; ті-бо могли тільки обмити тілесне болото, ці ж душевні очищали пороки і більше, аніж сніг відбілювали. Але що було сльозам очищати, адже, очистивши себе від усілякої нечистоти плоті й духа, ніби ангели на землі жили; може, в чийомусь серці від спогаду про безліч гріхів народиться утіха та сльози, але в них, як у чистих дівах, од любові до Бога виходив витік плачу, а де ж бо вогонь Божественної любові палає, там неможливо бути слізним водам — така є вогню того сила, що коли, ніби в печі, в чийомусь серці загориться: скільки полум'я, стільки й роси примножить, скільки-бо десь є любові, стільки й утіхи. Від любові народжуються сльози, і коли Христос над Лазарем плакав, сказано про нього: "Дивись, як любив він його". Плакали святії діви в молитвах і богомислях своїх, любили-бо Господа свого, бажаючи насититися видивом його, зі слізьми часу того надчікуючи, коли прийдуть і уздрять улюбленого Жениха небесного, кожна-бо із них із Давидом віщала: "Коли я прийду та явлюсь перед Божим лицем? Сльози мої стали для мене поживою вдень і вночі", нібито кажучи: "Про це день і ніч сльозимо, що нешвидко приходить той час, коли б мали ми прийти і явитися перед лице солодкого піклувальника нашого Ісуса Христа, його-бо видивом так бажаємо насичуватися, як це бажає олень від водних джерел.

Коли святі діви таким особливим життям відсторонювалися від людей, то від Бога явлені були: "Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори", бо сцілення недужим, що чудесно від них бувало, ніби велеголосні труби по всьому краю тому про них звістило. У той час царював Максиміян злочестивий, а країною тією володів Фронтон, князь. Прочувши про свя тих дів, повелів схопити їх і привести перед себе. Овечки Христові, яким не шкодили пустельні звірі, схоплені були від людей звіроподібних і звіроноровних і перед мучителя приведені. Стали на суді нечестивих три дівиці, як три ангели, їм би не перед чоловіком, а перед самим славленим у Тройці Богом стояти, не достойні були очі грішних людей на святокрасні лиця їхні дивитися, котрі сяяли ангельською красою та благодаттю Святого Духа. Здивувався мучитель на таку красу їхню, бережену в пустелі, якої і в домах царських не побачиш ніколи, і хоч тіла їхні численними працями та постами були до кінця умертвлені, однак лиця дівочої вроди своєї не втратили, більше її здобули, бо де духовних радощів та веселощів серце є виповнене, там не може зів'янути цвіт краси обличчя, як у Писанні: "Як серце веселиться, лице цвіте". І це нічого, коли часом хто має повстримність, бо це замість постаріння красою красить лиця людські, як Даниїла і з ним трьох юнаків; у них, що жили в пості та в повстримності, краса перевищувала усіх царських юнаків; те саме було видно і в святих дівах, що було дивно людському розуму, коли бачив пустельні квіти і дочки Божі, що красою своєю і добротою перевищували всяку вроду дочок людських.

Запитав же їх князь спершу про імена та батьківщину. Вони сказали, що від імені Христового християнами звуться, при хрещенні ж імена прийняли такі: Минодора, Митродора та Німфодора, народжені у тій країні Витинійській від одного батька й матері. Тоді проказав князь до них мову свою, лестощами до свого злочестя приводячи їх і кажучи: "О діви красні! Вас великі боги наші полюбили і такою красою пошанували, вони ж і великими багатствами пошанувати вас готові, тільки ви їм честь воздайте і з нами принесіть їм жертву та поклоніння, я ж вас перед царем маю похвалити. А коли побачить вас цар, то полюбить вас і багатьма пошанує дарами, за великих бояр своїх вас віддасть, і будете більше інших жінок чесні, славні й багаті". Тоді Минодора, старша сестра, мовчазна, розтулила вуста свої, кажучи: "Бог нас створив і образом своїм прикрасив, йому кланяємося, іншого Бога, окрім нього, і чути не хочемо. Дарів же і почестей так потребуємо, як хто потребує сміття, що його ногами топчуть. А що доброрідних чоловіків від царя свого нам обіцяєш, то хто може ліпший бути Господа нашого Ісуса Христа? Йому ми вірою заручились, чистотою злилися, душею пристали, любов'ю з'єдналися, і Він є наша честь, і слава, і багатство, і від Нього не тільки ти і цар твій, але весь світ цей відлучити не зможе". Митродора ж сказала: "Яка ж користь людині, що здобуде весь світ, але душу свою занапастить?" — що-бо нам світ цей супроти улюбленого Жениха і Господа нашого: болото супроти золота, тьма супроти сонця, жовч супроти меду, і чи ж заради світу марнотного маємо відпасти від любові Господньої й погубити душі наші? Хай так не буде!" Мучитель же рече: "Багато говорите, бо не бачите муки й не прийняли ран. Коли те пізнаєте, інакше говорити будете". Відповіла із ревністю Німфодора: "Чи муками й ранами нас застрашити хочеш? Збери тут із усього всесвіту мучительне знаряддя: мечі, рожна, кігті залізні, заклич усіх мучителів із цілого світу, з'єднані всі різновиди мук і поверни їх на слабке тіло наше, побачиш, що раніше всі ті знаряддя поламаються і всім мучителям руки втомляться, і всі різновиди мук твоїх висякнуть, ніж ми Христа нашого відкинемося, за Нього-бо гіркі муки солодким раєм, а тимчасова смерть вічним життям нам стануть". Князь же рече до них: "Раджу вам як батько, послухайте мене, діти, і принесіть жертви богам нашим, адже єдинородні ви є сестри, не захочете бачити одна одної безчестя й сорому наповнених і як люті муки терпите, не побажайте цвіт краси вашої зів'яну-тим бачити. Чи ж не добре кажу я, чи ж вам не на користь слова мої, воістину батьківську раду даю вам, не бажаючи бачити вас оголених, битих і терзаних і на частки роздроблюваних. Повиніться отож повелінню моєму, щоб не тільки від мене, але й від царя благодать знайшли, і, все добре прийнявши, в гаразді проживете дні ваші, коли послухаєте мене нині. Коли ж ні, тоді гіркі біди й тяжкі болі обіймуть вас і загине краса лиць ваших". На ці слова відповіла Минодора: "Нам, судде, лестощі твої не є приємні, ні загроза страшна; знаємо, що насолоджуватися з вами багатствами, славою і всіма насолодами тимчасовими — це вічну собі гіркоту готувати в пеклі, терпіти ж тимчасові за Христа муки — це вічну собі на небесах радість випросити, і ті гаразди, що нам обіцяєш, є непостійні, і муки, якими нам загрожуєш, є тимчасові. Нашого ж Владики й муки, що уготовано тим, котрі ненавидять його, є вічні, а безліч бла-гості, що прибережено тим, що люблять його, є безмежна. Через це не хочемо ваших благ і не боїмося мук, бо тимчасові є; боїмося ж мук пекельних і поглядаємо на небесні блага, бо вічні є, а найбільше через те, що любимо Жениха нашого, тому і вмерти за нього бажаємо, умерти однодушно вкупі, щоб виказати: є ми сестри духом більше, аніж тілом. І як єдине нас нутро народило у світ, так єдина за Христа мучителька смерть хай виведе нас із цього світу і хай єдиний прийме нас палац Спасів, і так не розлучимося поміж себе навіки". По тому, звівши очі горі, зітхнула і каже: "О Ісусе Христе, Боже наш! Не відкинемося від тебе перед людьми, і ти не відкинеш нас перед Отцем своїм, що є на небесах!" І знову до мучителя каже: "Муч, отож, о судде, тіло наше, яке тобі гарним бачиться, покрий його ранами, жодної ліпшої прикраси тілові нашому не може бути: ні золото, ні маргарити, ані багатоцінні одежі, як рани за Христа вашого, їх же здобути давно жадаємо!" Князь же до неї каже: "Ти старша є і літами й розумом, мала б інших навчати, а їх розбещуєш. Послухай-но мене, молю тебе: створи повелене, поклонися богам, щоб і ті, на тебе дивлячись, те саме вчинили". Відповідає свята: "Марно трудишся, княже, намагаючись нас од Христавідлучити і до поклоніння ідолам, яких ви богами звете, прихилити. Ні я не сотворю цього, ані сестри мої, з ними я є, як вони зі мною, єдина душа, єдина думка, єдине серце, що Христа любить. Раджу-бо тобі: не трудися словами більше, а спокушай самою річчю: бий, січи, пали, на частки дроби — тоді побачиш, чи повинуємося ми безбожному твоєму повелінню. Христові ми є, і за нього умерти готові". Це почувши, Фронтон-князь сповнився ярості і весь гнів свій на Минодору вилив, а тоді звелів, менших двох сестер відвівши, Минодору старшу їхню сестру, оголити, а чотирьом спекуляторам бити. Бита була свята, а проповідник кричав: "Пошануй богів і похвали царя та законів його не нищ!" Били її про-здовж двох годин, і тоді сказав до неї мучитель: "Поклади жертви богам!" Вона відповіла йому: "Ніщо інше творю, тільки жертву приношу, чи ж не бачиш, що всю себе приношу в жертву Богові моєму!" Мучитель же повелів жорстокіше бити її: били отож по всьому тілі без помилування, крушачи суглоби її, ламаючи кістки і плоть роздробляючи. Вона ж, охоплена гарячою любов'ю та бажанням до Жениха свого безсмертного, доб-лестно терпіла, ніби не відчуваючи болю. Тоді із глибини сердечної закричала: "Господи Ісусе Христе, веселість моя і любове серця мого! До тебе приходжу, надіє моя, і молю: прийми в мирі душу мою!" І це вирікши, випустила дух і пішла до улюбленого Жениха свого, прикрашена ранами, як багатоцінними оздобами.

По чотирьох днях поставив мучитель на суді перед собою Митродору та Німфодору, поклавши при ногах їхніх мертве тіло їхньої старшої сестри. І лежало те чесне святе Минодори тіло голе, не покрите й трохи і не було на ньому незраненого місця, всі вуди покрушені, від ніг до голови не було цілого місця — і було зворушливе це видовище всім, що дивилися. Так учинив мучитель, ніби казав: "Чи бачите сестру вашу? Те буде й вам!" — і сподівався, що ті дві сестри, бачачи так люто умучене тіло сестри своєї, злякаються і прихиляться до волі його. Всі ж, що стояли там, дивлячись на мертве і люто поранене тіло оте, збуджувалися природньою жалістю і, навіч ніби тішачись, плакали, тільки один мучитель ще більше жорсточився, наче камінь. Святих же дів Митродору та Німфодору сама природа й любов, як до сестри, хоч і принуджувала до сліз, одначе спиняла їх більше любов Христова і певна надія, що сестра їхня вже веселиться в палаці Жениха свого, і їх до себе чекає, щоб, такими ж ранами прикрасившись, подбали прийти і явитися перед лицем всебажаного Господа, і це стримувало святих дів од сліз, тож, дивлячись на святе тіло, що лежало перед ними, сказали: "Благословенна ти, сестро і мати наша, що сподобилася бути вінчана вінцем мучеництва і ввійти до палацу Жениха свого! Помолися тож преблагому Господу, що його тепер бачиш, аби, не гаючись, повелів і нам твоїм-таки шляхом прийти до Нього і поклонитися величності Його, насолодитися ж любов'ю Його і веселитися із Ним вовіки. О мучителі! Пощо гаєтеся довго, не вбиваючи нас? Пощо позбавляєте нас долі улюбленої сестри нашої; пощо нешвидко подаєте нам цю смерті чашу? її-бо як пресолодкого пиття бажаємо! Вже готові вуди наші на роздроблення, готові ребра на палення, готова плоть на розтерзання, готові голови на усічення, готове серце на мужнє терпіння — почніте отож діло ваше, не сподівайтеся від нас більше нічого, не схилимо колін богам псев-доіменитим. Бачите нас, що гаряче бажають смерті, чого більше хочете? Бажаємо вмерти із сестрою за Христа, Жениха нашого улюбленого". Тоді суддя, хоч і бачив їхні уми безбоязненими і бажання вмерти за Христа незмінне, але спробував ще лестощами до свого прихилити однодумства, щось підступно говорячи. Відповіли: "Коли перестанеш окаянно говорити супротивне до нашого твердого переконання? Якщо маєш віру,що ми єдиного кореня гілки, єдиного нутра є сестри, то хай буде тобі відомо, що і думку одну маємо, отже, від убитої тобою сестри збагни: коли вона, маючи перед очима не один приклад мужнього страждання, таку в терпінні явила силу, то і ми те вчинемо, дивлячись на сестру нашу, яка приклад нам собою дала. Чи не бачиш ти, як вона, хоча лежить і вуста стулені має, одначе відкритими своїми ранами, ніби вустами, наказує нам і схиляє до страдальчого подвигу. Не розлучимося отож із нею, не розторгнемо спорідненого нашого союзу, але помремо, як і вона померла за Христа. Відрікаємося обіцяних вами багатств, відрікаємося слави і усього, що від землі є і в землю знову повернеться, відрікаємоо лінних женихів, маючи нетлінного, Иого-бо любимо і Йому у віно приносимо нашу за нього смерть, щоб безсмертної, вічної, чистої і святої Його світлиці сподобитися". Тоді мучитель, позбувшись сподіванки своєї, роз'ятрився вельми й повелів Німфодору відвести. Митродорі ж повелів свічками опалити її тіло, і її опалювали по всьому тілу проздовж двох годин. Таку терплячи муку, зводила очі свої до єдиного, за якого страждала, улюбленого Жениха свого, просячи від нього помочі. Опалену її зняли з дерева, і повелів мучитель палицями її залізними кріпко бити, крушачи всі вуди її, і в тих муках свята Митродора, покликуючи до Господа, віддала в руки його святу свою душу. До неї, вмерлої, привели третє ягня Христове, святу Німфодору, щоб обох своїх сестер тіла побачила і, злякавшись лютого вбивства тих, відкинулася від Христа. Почав же князь до неї підступно промовляти: "О красна дівице! Я більше інших дивуюся твоїй красі і на юність милосердствую: боги мені є свідки, що не менше дочки своєї люблю тебе, тільки приступи і поклонися богам і тоді велику будеш мати від царя благодать, дасть-бо тобі майно й честь і що є більше — велику будеш мати волю. А коли ні, о горе, зле загинеш, як і твої сестри, що їхні тіла бачиш". Свята ж усі слова його приймала, як вітер, не слухала їх, а супротивне говорила, докоряючи ідолам та ідолопоклонникам, з Давидом говорячи: "Ідоли поган — срібло й золото, діло рук людських... Нехай стануть такі, як вони, ті, хто їх виробляє, усі, хто надію на них покладає". Беззаконний побачив, що не осягнув словами нічого, повелів, оголивши її, повісити і кігтями залізними шарпати тіло її. Вона ж у тих муках свого терпіння не виказала, ані закричала, ані застогнала, але тільки очі горі звівши, двигала вустами своїми, що було знаменням її до Бога старатливих молитов. І коли закричав оповісник: "Дай жертви богам і звільнишся від муки, відповіла свята: "Я віддаю себе у жертву Богові моєму, за Нього і страждати мені солодко, а вмерти знахідка". Нарешті мучитель повелів палицями залізними убити її до смерті, і вбита була свята за свідчення Ісус Христове. Так тро-їця дівиць святу Тройцю прославила страдальчою смертю. Мучителеві ж не досить було мучити живих, але і на мертвих свою непогамовну вилив лютість: повелів-бо вогонь великий розпалити і тіла мучениць у нього на спалення кинути. Коли це сталося, раптово інший вогонь із великим громом із небес спав і у миг ока спалив Фронтона-князя і всіх його слуг, що катували святих мучениць. На запалений же вогонь великий дощ пролився і загасив його, а вірні взяли тіла святих од вогню непошкоджені, поховали їх чесно поблизу теплих вод у спільному гробі. їх-бо єдина утроба народила, їх-таки і гріб один прийняв, щоб як нерозлучні були у житті своєму, так щоб нерозлучні були й по смерті. Сестрами були на землі, сестрами є на небесах у одній світлиці Жениха свого, сестрами і у гробі. Над ними створено було церкву в ім'я їхнє, і потекли від них сцілень ріки на славу Бога у Тройці єдиного і в пам'ять трьох дівиць святих, їхніми ж молитвами хай сподобимося зріти святу Тройцю: Отця, і Сина, і Святого Духа — єдиного Бога, Йому ж бо слава навіки. Амінь.

У той-таки день житіє святої Пульхерії, цариці

Аркадій, цар грецький, умираючи, залишив малого сина свого Теодосія, що мав вісім років, і три дочки: Пульхерію, Аркадію та Марину. Була ж бо Пульхерія літами старша брата, вельми премудра й цнотлива, її промисел Божий, як дар превеликий, дарував Грецькому царству в поміч юному Теодосію, на захист же православ'я, що в той час непокоїли єретики. Вона, маючи розум, що перевищував її літа, прийнята братом була у співцарювання і августою учинена — було їй тоді літ шістнадцять, коли прийняла владу царську, не жіночим розумом, а чоловічою мудрістю почала правити Грецьким царством, її ж премудрості та розуму цілий світ дивувався. Від Бога-бо мала це дарування чистоти не заради життя свого, а заради Божої любові, при цьому дбаючи про мир грекам, — не захотіла виходити заміж, щоб не було якихось незгод між чоловіком та її братом, отож Богові себе заручивши, зволила аж до смерті в дівстві пробувати. На знамення відданого Богові свого дівства Божественний престол у соборній церкві владнала із золота та коштовного каменю вельми чудовий та багатоцінний. Схиляла ж до збереження дівоцтва і сестер своїх Аркадію та Марину, які також чистоту свою до кончини своєї обіцяли берегти Богові і жили з нею у пості та молитвах, слухаючись її не лише як старшу сестру, але як і матір свою, і як царицю. Була ж і братові своєму Теодосію-цареві замість матері, пеклась про нього вельми, навчаючи його Божому страху. Знаючи добре еллінську та римську мови, сама йому була вчителькою, не тільки книгам його навчаючи, але й добрим настановам наставляючи його: який має бути в бесіді та слуханні тих, що говорять, який у сидінні та ходінні, який у покарах винуватих і в помилуванні їхньому, і всім добрим справам до доброго правління належному навчала його. І падало добре сім'я не на лиху землю, слухався-бо її в усьому. І настільки було добре її навчання, що коли прийшов у вік мужа зрілого, був більше інших царів добрий і покірливий, терпеливий і незлобивий, премудрий і розсудливий, милосердий і милостивий; при навчанні також і молитва святої Пульхерії в житті його сприяла йому. Та свята створила церкву преславну на ім'я пречистої Богородиці у Влахерні та інші численні церкви і монастирі влаштовувала, і неумалену подавала жебракам милостиню. За її дбанням царство Грецьке було в мирі і у великій тиші, окрім внутрішніх єретичних у вірі сум'ять. Коли ж цареві Теодосію сповнилося двадцять літ і прийшов час йому оженитися, блаженна Пульхерія прагла знайти дівчину достойну царського палацу. Тимчасом прийшла із Атен у Царгород одна дівиця на ім'я Атинаїс, вірою еллінка, вельми гарна, цнотлива й премудра, славного одного філософа атенського, на ім'я Леонтій, дочка, була від батька добре навчена філософії та астрономії, геометрії і всієї грецької премудрості і багатьох розумом перевищувала. Прийшла ж у Царград з такої причини: батько її, вмираючи, розділив спадок увесь між двома синами своїми Валерієм та Летієм, а їй нічого не залишив, тільки кілька золотих монет. Коли родичі та сусіди його запитували, що залишає дітям своїм, відповідав: "Досить їй краси її та премудрості", — і те сказавши, помер. І розділили майно отнє поміж собою два брати, а сестрі нічого не дали, через це прийшла в царське місто скаржитися на своїх братів. Пульхерія, побачивши красу її, і добронравство, і премудрість, роздивившись, замислила пошлюбити її із братом своїм. Спершу привела її до святого хрещення і замість дочки взяла собі, тоді, як достойну царського шлюбу, з'єднала із царем Теодосієм. Дано було їй ім'я у святому хрещенні Євдокія, вона потім народила Теодосію дочку Євдокію, та ж, коли у вік прийшла, одружена була з Валентіяном Третім у Римі, його ж Теодосій прийняв у співправителі царства свого.

У царство тих благочестивих царів був у Ефесі Третій вселенський собор на нечестивого Несторія, за дбанням блаженної Пульхерії; та-бо велику ревність мала щодо благочестя, і брата свого, що почав зваблюватися єрессю і від істинної дороги блукати, наставляла і в православ'ї утвердила, через що від святих отців багатьма була шанована похвалами. Через кілька років ворог, не терплячи бачити розорення своїм єресям, що було через Пульхерію, постав на неї, бажаючи відлучити її від царського престолу та влади, отож і створив це на певний час — Бог попускає угодникам своїм бути спокушеними. Скуса ота почалася таким чином.

Був у царя Теодосія один євнух на ім'я Хрисафій, царський улюбленець і в порадниках не останній, сповнений же лукавства та злоби, ворожнечі та сріблолюбства. Той постав на святійшого патріарха Флавіяна, що зійшов на престол після святого Прокла. Був Флавіян муж достойний тієї честі, як благочестивий і який мав небесне життя, а Хрисафій єретиком був і не зволив на його постановлення. Шукаючи на нього вини, послав до нього, кажучи: хай приготує якийсь дар цареві на благословення, як новопостановлений святитель. Він же чисті хліби, приготувавши, послав. А Хрисафій, відкидаючи хліби, сказав, що золото, а не хліб, на благословенство має бути прислане патріархом. Патріарх же через послаників відповів, кажучи: "Добре знаєш, Хрисафію, що золото та срібло церковне є Боже і нікому не може подаватися, хіба жебракам". Тоді Хрисафій ще більше роз'ятрився на патріарха, гадаючи, яким би чином йому викопати рів. Бачачи, що блаженна Пульхерія є благочестива, вельми кріпить патріархові руку і неможливо буде йому нашкодити, замислив ворог і їй зло сотворити. Почав розлад сіяти між Пульхерією та Євдокією-царицею, знищуючи любов їхню і творячи ворожнечу поміж ними всілякими підступами. Тим часом трапилася річ така.

Було у звичаї у царя Теодосія свої грамоти підписувати, не читаючи і не довідуючись, що в них написано, і хто тільки хотів, за власним зволенням, приготувавши грамоту, приносив царю, той же, не бачачи написаного в ній, свою царську прикладав руку. Отож блаженна Пульхерія, бачачи той його нерозгляд, захотіла, адже завжди про нього дбала, любовно виправити брата таким замислом. Написала грамоту від царської особи, в ній же цар начебто давав свою жінку як рабиню сестрі своїй Пульхерії на її прохання і звіщав, що вже до того влади щодо неї не має. Таку грамоту приготувавши, дала цареві підписати. Він же, за звичаєм своїм, грамоти не прочитавши і не довідавшись, що в ній написано, приклав свою руку. Пульхерія ж узявши писання, чесно закликала в свою палату царицю Євдокію і люб'язною бесідою та пригощанням затримала її у себе довго. Коли ж цар прислав, щоб цариця йшла до нього, Пульхерія не пустила її. Коли ж удруге прислав, відповіла, всміхаючись, Пульхерія: "Хай знає цар, що не має влади над царицею своєю, бо віддав її мені в рабство і писанням своїм царським те утвердив". Це сказавши, пішла сама до брата й каже: "Бачиш, царю, як недобре чиниш, підписуючи грамоти, не читавши", — і показала йому ту грамоту. Таким мудрим намислом радила царю обережнішим бути відтоді, розглядати й читати писання ті, до яких має прикладати свою царську руку.

Те увідавши, лукавий ворог Хрисафій-євнух приступив до Євдокії-цариці, кажучи: "Глянь, що творить тобі Пульхерія, як тебе принижує, рабою тебе мати собі хоче, чи ж довго таке від неї терпітимеш? Хіба ти не рівна їй цариця і не найближча до царя, бо єдине із ним тіло?" — таке багато разів ворог казав і вивів на гнів Євдокію, яка по тому почала чоловікові своєму нашіптувати: хай, позбавивши Пульхерію царської влади, сам царює. Цар же, підбитий жінкою та Хрисафієм, хоч і хотів те створити, одначе соромився навести безчестя сестрі та навчительці своїй, літами від нього старшій. Отож просив патріарха: хай переконає Пульхерію, коли ввійде у церкву, бути дияконисою, як така, що чисто і свято живе і достойна дияконського служення, звичай тоді був дів та вдовиць у житті чистому засвідчених, переконувати, хоч би й не хотіли, до дияконського служення. Отож і святу Пульхерію до того ж хотіли переконати, щоб у такий спосіб царської позбавити влади. Патріарх же таємно звістив те Пульхерії. Вона ж, пізнавши такий замисел свого брата, а ворожнечу царицину та Хрисафієву збагнувши, сама залишила свою царську владу і, відійшовши з палацу царського зі своїми дівицями на осібне безмовне місце, служила супокійно у мовчанні Богові. Тоді єретик Хрисафій знайшов добрий час злобі своїй, підвів царя на гнів супроти патріарха, і була Божа Церква у сум'ятті, бо постали єретики безбоязно без захисниці благочестя Пульхерії, аж доки не розтулив Бог цареві мисленні очі пізнати свій прогріх і побачити свій неправедний на святу Пуль-херію гнів цариці своєї та й збагнути ворожу злобу Хрисафієву.

Якось принесли царю Теодосію яблуко вельми красне і неприродно велике, його-бо красі та величині незвичній подивувався і послав його своїй цариці, а та, тримаючи його в себе, не з'їла його, а послала Паулину-сенатору, що був тоді хворий, улюбленцю царевому. Паулин же, нічого не відаючи, послав те яблуко царю. Взяв-бо яблуко цар, упізнав його й пішов до цариці запитати її, кажучи: "Де яблуко, що прислав тобі?" Цариця ж, також не знаючи, що яблуко те знову до царських прийшло рук, відповіла: "З'їла його". Тоді цар, показавши їй яблуко, сказав: "А це що?" — і відтоді розгнівався на царицю вельми і безчесно ганьбив її, гадаючи, що перелюбство чинить із Паулином. І тоді Паулина в ув'язнення послав у Каппадокію, а цариці відтоді не попустив приходити до себе. Також і на Хри-санфа-євнуха, радника царициного, вельми розгнівався, пізнав-бо, що численного зла той був призвідник, і спершу маєток йому забрав, а тоді й на ув'язнення засудив, адже Бог відомсту творив на неповинну образу Пульхерії. Плив-бо Хрисафій у кораблі та втопивсь у морі, а Паулин в ув'язненні, за повелінням царським, забитий був неповинно, бо (як пізніше цариця, вмираючи, з клятвою звістила) чистий був Паулин від гаданого гріха, так само й вона перелюбства не чинила. Одначе попустив Бог такій надійти скорботі: Паулину на спасіння душі, а цариці в покару. Почувши про усічення Паулинове, цариця була у безмірній печалі, що через неї така добро-розумна і цнотлива людина неповинне постраждала, і молила царя, щоб не заборонив їй відійти до Єрусалиму поклонитися святим мощам. І, бувши відпущена, пішла до Єрусалиму, віддала там великі милостині, і церкви численні створила, і монастирі влаштувала, Замешкалась-бо в Єрусалимі довший час, доки численними молитвами царський гнів прискоромить і святу Пульхерію знову із собою примирить, послала їй образа пречистої Богородиці, писаного святим євангелістом Лукою, на знак миру й любові незнищенної.

Після того, як відійшла вона в Єрусалим, цар Теодосій послав прохання до сестри своєї святої Пульхерії, щоб знову повернулася на свій престол, але вона не захотіла, зволяючи ліпше працювати в усамітненні на єдиного Бога, аніж численними володіти країнами. Але знову молив її цар, і повернулася з великою честю свята Пульхерія у свою царську палату. І знову затихла єре-тицька буря і стишилися хвилі, і настала тиша в церкві, і Грецьке царство знову управлялося мирно. Через достатній час повернулася із Єрусалима й цариця Євдокія, несучи із собою руку святого першомученика Стефана, і коли внесла її в Халкидон, з'явився тієї ночі святий Стефан блаженній Пульхерії, кажучи: "Це дістала ти бажане, бо і я в Халкидон прийшов". Назавтра вставши, Пульхерія, взявши брата свого, царя Теодосія, вийшла назустріч руки святого першомученика, із нею укупі, люб'язно прийнявши, і царицю Євдокію.

Цар Теодосій прожив од свого народження сорок і два роки і підійшов до кончини своєї, і звістив Пульхарії про одкриття Боже, що було йому в Ефесі, в церкві святого Івана Богослова. Коли стояв він там на молитві, відкрито йому було, що після смерті його Маркіян-воїн має прийняти скиптри Грецького царства, і просив її, хай допоможе Маркіяну в узятті царського престолу.

Був же Маркіян родом із Тракії, син одного воїна і сам хоробрий воїн, і в літах, і в розумі людина досконала і в усіх добрих звичаях навчений, милостивий і добрий до всіх, ще з юності на царство означений, тож був хоронений од смертних випадків. Якось прийшов у Филипопіль, знайшов на дорозі кинутого трупа чоловіка, недавно вбитого, став тоді над трупом і розчулився, шкодуючи за вбитою людиною. Бажаючи ж створити діло милосердя, поховати мертвого, почав яму копати, і тут деякі, що йшли тим-таки шляхом до міста, побачили Маркіяна, як ховав мерця, і подумали, що він те вбивство учинив. Схопили його і, привівши в місто, віддали його суду. Не було ж бо нікого, хто міг би засвідчити його неповинність, а йому самому, коли виправдовувався, не повірили, тож як убивцю засудили його на смерть. І уже мав бути покараний смертю, коли б Божим одкриттям не був явлений справжній убивця, той-бо прийняв за ділом, а Маркіяна із честю було відпущено. Служачи при Грецькому війську, при вожді Аспарі, був на війні із вандалами, коли пересилили вандали греків і багатьох живих у полон узяли, тоді з ними і Маркіяна взято і до князя вандальського Гизериха було приведено. Якось Гизерих, бажаючи бачити полонян, зійшов на високе місце, опівдні це було, у велику спеку, і здалеку побачив Маркіяна, що спав на землі, над ним же орел злетів, творячи йому тінь розпростертими крильми, заступаючи його від сонячного вару. Те побачивши, князь вандальський Гизерих збагнув те, що має бути., і, прикликавши до себе того полоняника, про ім'я і по-батькові запитав його, кажучи йому: "Коли хочеш живий, і цілий, і вільний бути, клянися мені, що, коли на царську достойність зійдеш, ніколи не воюватимеш із вандалами, але в мирі з ними пробудеш". Маркіян же поклявся князю, як це той хотів, і відпущений був із честю додому.

Повернувшись тож із полону, Маркіян знову у Грецькому війську був неостанній. Якось, коли пішли греки на персів, розболівся Маркіян у дорозі, і в одному місті ликійському, названому Сидина, залишився. Прийняли його в дім свій два брати Татіян та Юліян, мужі чесні, і дбало піклувалися про здоров'я його, пізнавши до нього велику любов. Коли ж звівся він із одра хвороби, якось вийшли обидва брати з ним укупі ловити птиць. Був полудень і належний сонячний вар, лягли вони спочити й заснули. Поспавши, прокинувся перший Татіян і уздрів також, що й Гизерих колись, орла великого, що парив над сплячим Маркіяном, розпростертими крильми від сонячного вару його заслонюючи й отіняючи. Те побачивши, Татіян збудив молодшого брата свого Юліяна, і дивувалися обидва чудові тому. Відтак і Маркіян зі сну прокинувся, і відлетів орел, а Татіян із Юліяном пророкували Маркіяну, що має бути царем, і запитали, яку їм явить благодать та милість, коли зацарює. Він же рече: "Коли станеться за пророцтвом вашим, то мені замість батька будете". Після цього Маркіян почав найславніший бути поміж греками, прославляв Бог мужа, якого вибрав за серцем своїм.

Коли ж помер благочестивий цар Теодосій Молодший, а цариця його Євдокія знову відійшла в Єрусалим і там, кілька літ добре проживши, відійшла і похована була у церкві святого богомученика Стефана, створеній нею, блаженна Пульхерія після смерті брата свого, порадившись із боярами та всіма воєноначальниками, вибрала на царство Маркіяна-воїна, як достойного й Богові приємного. Зацарювавши, Маркіян прикликав раніше названих братів Татіяна та Юліяна і високими їх наділив санами, одного володарем у Тракію, а другого у Ликію поставив. Також і Гизериху клятву свою виконав: зберігав із ним мир нерозторжний до кінця.

Царівна ж Пульхерія, коли зацарював Маркіян, захотіла знову повернутися на своє місце усамітнення, але новопоставлений цар і весь синкліт молив її, щоб не залишала їх, але хай допоможе їм управляти царством, бо премудра в ділі тому і скусна. Інакше ж бути не може, тільки щоб була дружиною царевою. Вона ж оповіла їм про обіцяне Богу своє дівство, яке до смерті має зберігати. Але і цар також розповів про свою обіцяну Богу чистоту. І з потреби святої церкви, бо примножені тоді єретики сум'ятилися, переконана була на подружжя Маркіяну-царю, одначе на таке подружжя, щоб цвіт дівства не зів'яв, але утримувалося воно до кінця життя нерушно, бо і обітниця Богові учинена і цнота обох, і літа їхні не допускали, щоб ушкодилося її дівство, було-бо їй тоді п'ятдесят і одно літо, та й цар уже був немолодий. І назвалася Пульхерія дружиною царевою, а за суттю не дружина, а сестра була, співцариця йому, і добре правила скиптрами царства з великою користю всій Божій церкві та всьому царству. Назвався ж і Маркіян чоловіком Пульхерії, одначе самою суттю не чоловік, а брат був, співцарюючи із нею як з дочкою царською і спадкоємицею престолу батька її. І можна було тоді бачити на престолі Грецького царства дів-ственну чистоту царюючих: і цар душею та тілом чистий, і цариця-діва, що непорочно себе берегла, царювали. О, подружжя дівственне, мало де бачене, й чуване! Хай дивується тут світ, сповнений нечистих похотей, хай посоромляться ті, що пристрастям та приємностям віддаються, люди, чуючи про таке цих доброчесних царів подружжя, яке уподобилося ангельській чистоті. Тієї цариці дбанням зібрано було собор святих отців в Хал-кидоні на злочестивих Діоскора та Євтихія-архиманд-рита; але і в Ефесі, як мовилося, собор був за її піклуванням: вельми-бо боролася за благочестя. Тож деякі із розсудних людей у своїх писаннях їй приписують захист віри на обох тих соборах, Ефеському та Халкидон-ському. Така в неї була доброчесна ревність і велика премудрість, жив-бо в душі її і в серці чистому Дух Святий, як у храмі своєму святому, і великими дарами наповнив її. Відтак, проживши п'ятдесят і чотири літа, і весь свій маєток церквам, монастирям та вбогим роздавши, поставилася перед Господом, йому ж усім старанням послуживши. її молитвами не позбав і нас Царства твого небесного. Амінь.

У той-таки день пам'ять святих трьох жон, знайдених в горі пустельній

Павло, єпископ Моновосійський оповідав: "Коли був я мирянином, — казав, — послано мене на схід знімати царську данину. Трапився мені по дорозі монастир пустинний і захотів зайти до нього. Вийшов ігумен із чорноризцями на зустріч мені і, поцілувавши один одного, сіли на дворі. Був там сад дерев, що мали плоди, і побачив пташок, що прилітали й ламали віття із плодом та й відлітали швидко. Спитав ігумена, кажучи: "Чому не їдять тут плодів ці птахи, але, з віттям ламаючи, відносять?" І рече мені ігумен: "Це одинадцяте літо, відколи птиці завше так чинять". Я ж, — каже Павло, — ніби від Бога наущений, сказав: "Десь є в горах святі мужі чи жони, що в Бозі пробувають і за Божим повелінням птахи їм носять ці фрукти. Вони мені кажуть: "Ось прилетів ворон і відломив гілку з плодом". І сказав я ігумену: "Ходімо за ним і так прийдемо". Ворон же летів перед нами із плодом, і вилетів на горба, і сів, поклав гілку, й полетів у пущу глибоку таку як прірва і там залишив гілку, і вилетів звідтіля, вже нічого не маючи. Ми ж прийшли до тієї прірви й кинули долу каменя, і почули звідтіля голос, що казав: "Коли є ви християни, не вбивайте нас". Ми-бо сказали: "Ви ж бо хто є?" Вони відповіли: "Коли хочете бачити нас, скиньте три одежини, бо є ми жони голі. І, йдучи біля гори, знайдете стежку, і нею зможете дістатися до нас". Коли ж ми це почули, тоді троє чорноризців скинули із себе одежі свої і, на камінь накрутивши, кинули їх долу до них. Тоді сходили з гори, знайшовши малу і тісну стежку, як вони і повідали, і ледве могли йти нею, і дійшли до тієї розколини, в якій пробували святі, і знайшли трьох жінок. Вони ж, побачивши нас, поклонилися нам до землі і створили сидячу молитву: одна з них сіла, а двоє стояли. Тоді ігумен до тієї, що сиділа, каже: "Звідкіля ти є, і як сюди зайшла?" Відповіла вона, кажучи: "Я, отче, від Константина града є, мала чоловіка, сановника царського, він молодий помер, залишилася я, мало що більше двадцяти літ з роду маючи, і пробувала в плачу через дві речі: вдівство та бездітність. Після кількох днів один вельможа, почувши про мене, прислав своїх рабів, бажаючи мене забрати собі примусом. І не зважили на мене прислані, бажаючи вести мене до свого пана. Помолилася я Господу моєму Ісусу Христу, хай мене збавить од того насильника, що хотів мені душу й тіло розтлити, і сказала до слуг: "Панове мої, чи ж я не хочу, я б з радістю пішла б до господара вашого, бо він є славний, але тепер є мені лиха недуга жіноча, нечиста я, в безперервній кровотечі пробуваю. Потерпіте тож мені, доки сцілюся від недуги й очищуся, тоді піду до нього з радістю". Те почувши, раби відійшли, кажучи: "Почекає тебе господар наш чотирнадцять днів". Коли вони відійшли, я увільнила моїх рабів та рабинь, давши їм золото, тільки залишила цих двох, що їх бачите нині, і роздала все своє майно жебракам. Після цього, прикликавши христолюбного чоловіка з роду мого, клятвами страшними закляла: хай розпродасть села мої і дім і хай золото жебракам роздасть. Тоді, вставши вночі, узяла цих двох рабинь, тепер сестер моїх, і ввійшла з ними до корабля і, керована Богом, прийшла на це місце, і тут одинадцяте літо я є, відтоді людини не бачила, тільки вас сьогодні. Одежа наша по якомусь літі роздерлася і відпала". І рече до неї ігумен: "Звідкіля сестро моя, маєш харч собі?" Вона ж каже: "Добрий чоловіколюбець Бог наш прогодував людей своїх у пустелі чотирнадцять літ, він і нам, недостойним рабиням своїм, посилає харч, бо щоліта, за промислом його, божественні птахи приносять нам усілякі плоди не тільки на потребу нашу, але й більше того, і голих нас покриває, і гріє своєю благодаттю Господь, і в зимі не боїмося холоду, ні вліті спеки, але пробуваємо, як у раю поселені, завжди славлячи святу Тройцю". Це ми почули й чуду-валися. Рече до неї ігумен: "Коли велиш, сестро, пошлю брата до монастиря, хай принесе їжі і поїмо з вами". Вона ж відповідає: "Коли бажаєш, отче, сотворити це, то повели, хай прийде пресвітер і відслужить тут святу службу, щоб причастилися ми пречесних таїн Христових; відколи-бо відлучилися від міста, не сподобилися тих святинь прийняти". І тоді ігумен послав чорноризця у монастир привести пресвітера й принести їжу. Пресвитер, прийшовши, створив святу літургію і причастилася спершу сама, тоді і рабині її, пречесних таїн. їли там з нами, — каже Павло-єпископ, — і рече сестра до ігумена: "Молю святиню твою, отче, пробудь тут три дні". І пообіцяв ігумен. Уставши, та блаженна жона помолилася старанно Богу і померла. Ми ж зі слізьми, надгробні пісні заспівавши, поховали її. Назавтра друга, помолившись, відійшла з миром, тоді й третя у третій день. І, поховавши їх, повернулися, славлячи Христа Бога нашого, що дивне і преславне зі святими своїми творить, йому ж належить честь і поклоніння вовіки. Амінь.

У той-таки день пам'ять святих апостолів із числа сімдесяти Аполлоса та Лукія, дивись про них січня в 4-й день. І святого мученика Варипсава, що від одного пустельника прийняв витеклу кров з пречесного ребра Господа нашого Ісуса Христа, численні нею сцілення творячи, за що від невірних уночі вбитий був.

Місяця вересня в 11-ий день

Житіє і труди преподобної матері нашої Теодори, що в чоловічому образі подвиг чинила

Очі Господні набагато світліші є сонця, прозирають-бо всі дороги людські і роздивляються в таємних місцях: перш, ніж сотворене було, все відкрилося йому. Не знаючи цього, одна шляхетна жінка, на ймення Теодора, у місті Олександрійському, послухала ворога, що нашіптував і говорив, що гріх у тьмі чинений, котрого не бачить сонце, — про нього не довідається Бог. Але коли збагнула, що не утаїться нічого перед Богом, від цього наповнилася великим покаянням. Вона-бо із своїм чоловіком, чесно живучи, прийшла до такої спокуси: один багатий чоловік, молодий літами та розумом, надихнутий дияволом, накинув оком на неї, і всіма засобами намагався привести її до перелюбства, посилаючи їй великі дари, а ще більші обіцяючи, і словами зваблював також. Не змігши сам щось сотворити, ужив собі такого способу: найняв одну чарівницю-звабницю, щоб звабила цнотливу Теодору, приводячи її до замисленого його лихого діла. Та, маючи помічника сатану, знайшла зручний час і оповіла Теодорі про того юнака, Теодора ж рече: "О, коли б мені позбутись цього чоловіка, що мені надокучає немалий час! Коли ж послухаю його, то саме сонце, що світить на нас, буде свідком мого гріха перед Богом". Відповідає звабниця: "Ти коли сонце зайде і ніч настане темна, у таємному місці сотвори волю юнакові і ніхто не довідається про діло ваше, ані посвідчить перед Богом: ніч-бо глибока, і тьма все покриє". Рече ж Теодора: "О, коли б не дізнався Бог про гріх, творений вночі, добре було б!" Відповідає звабниця: "Так воно є: справді бачить Бог гріхи, що їх сонце освітлює, а творене у тьмі, як може побачити?".

Цим словам звабниці пойняла віру Теодора, як юна жінка, проста й нехитра, до того ж і бісівська спокуса багато може, оскільки сила її міцна, природа ж наша пристрастна і сила наша квола. Послухала тож поради лукавої Теодора і після беззаконня у тьмі нічній зі сходженням ранкового світла зійшло світло швидкого милосердя Божого у її серці, бо, пізнавши гріха свого, каялася, б'ючи лице і рвучи волосся своє, сама себе соромилася і сама собою гидувала. Так ото Божа милість, не бажаючи смерті грішника через попередню її цноту, збудила її до швидкого покаяння і постання: попускає-бо Бог часом на людину певне падіння, щоб, поставши, більшу працю і справлення дбало показала Богові, котрий гріхи прощає.

Жаліла ж Теодора про учинений гріх і плакала, мало утішаючи думку свою, кажучи подумки: "Не знає Бог гріха мого, а хоч і не знає, сором мені і болість". Щоб розбити собі тугу, пішла в дівочий монастир до ігумені, щоб її відвідати, бо зналася з нею. Ігуменія, бачачи її пресумну з обличчя, запитує її: "Яка в тебе печаль є, дочко моя, чи може, чоловік образив?" Вона відповідає: "Ні, сестро, але не знаю, пощо мені ниє серце!" Хотіла ж ігуменія утішити її, почала, як од Божого Духа надихнута, говорити їй про користь душі і книги читати. Коли читала їй якесь слово, дійшла до вислову євангельського такого: "Бо немає нічого таємного, що не відкриється, ні схованого, що не виявиться, тому все, що казали ви потемки — при світлі почується, що ж шептали на вухо в домах — на дахах сповіститься". Почувши ці євангельські слова, Теодора вдарила в груди свої, кажучи: "Горе мені, окаянній, тепер загину: звабилася, гадаючи, що не пізнає Бог гріха мого!" — і почала битися, плачучи і ридаючи. Тоді ігуменія збагнула, що було в неї гріхопадіння, і почала настійно розпитувати, що їй приключилося. Вона ж, від плачу ледве можучи говорити, розповіла їй усе докладно і впала в ноги, кажучи: "Помилуй мене, сестро, загиблу, і наставлення дай, що маю чинити? Чи можна спастися чи навіки загинула? Чи сподіватися на милість Божу чи відчаятися? Ігуменія ж почала їй говорити: "Недобре учинила ти, дочко, моя, ворога послухавши, недобре тямила ти про Бога, гадаючи, що потаїшся перед Ним, а він, спитуючи серце й утроби, знає помисли людські здалеку і несодіяне бачить око Його, і ніяка ніч і жодне потайне й темне місце не може сховати грішника перед усевидячим оком Його. Недобре вчинила ти, дочко моя! Бога бо ти прогнівила і чоловіку не дотримала ти віри, і тіло своє осквернила ти, і пошкодила душу свою! Чому мені раніше не повідала цього, коли в немалому часі зваблювана була, щоб я допомогла тоді і навчила тебе берегтися від сітей ворожих? Але оскільки таке сталося, то відтепер уже виправся і припади до милосердя Божого, молячись із покаянням: хай простить тобі гріха твого. Не падай у відчай, дочко моя, бо хоч і великого гріха учинила ти, одначе більшим є милосердя Боже, і нема гріха, що пересилює людинолюбство його, тільки ти встань і врятуєшся!" Це і подібне говорячи їй, ігуменія напоумила її і навчила, наставила її на шлях покаяння, утішила її, звіщаючи про милосердя Боже і про невимовні його добродійства, що Він готовий приймати тих, котрі каються і прощати тих, котрі грішать. Згадала їй і про грішну євангельську жінку, що сльозами ноги Христові омила і волоссям голови своєї витерла, і дістала від Бога прощення гріхам своїм. Теодора, прийнявши ж ті всі добрі слова від наставниці і, в серці своєму поклавши, — рече: "Вірую Богові моєму, пані, що відтепер не буду такого гріха учиняти, але і про учинений, наскіль можу, дбатиму". І, взявши в серце певну відраду, повернулась у дім свій. Соромлячись же поглянути на лице чоловіка свого, маючи в себе сумління, що викривало її, і мислячи, в який спосіб умолити Бога, хотіла до монастиря піти жіночого, але, знаючи, що чоловік те заборонить, щоб відтак утаїтися від чоловіка свого і всіх знайомих, намислила річ таку. Коли чоловік її відійшов із дому на яісусь справу, вона глибокого вечора обстригла волосся голови своєї, одяглась у чоловіче вбрання і, віддавши себе Божій волі, потайки від усіх вийшла тихо з дому і подалася швидко, як птиця, що із сітки вилетіла. Дійшовши до одного пустельного монастиря, названого Октодекат, що відстояв од міста на вісімнадцять поприщ, постукала у двері, а, побачивши дверника, сказала: "Сотвори любов, отче, піди скажи ігумену, щоб прийняв мене в монастир, чоловіка грішного, хочу-бо каяття вчинити зі злих діл моїх і через це сюди прийшов: хай омию ноги ваші святії і служитиму вам день-ніч у кожному ділі, яке мені накажете". Пішов воротар сповістити ігумену, він же рече: "Випробувати його випадає, чи від Бога наставлений до нас прийшов? Не давай йому відповіді до ранку і не впускай до монастиря. І побачимо: коли не відійде, знудившись, але перетерпить при дверях монастирських, жадаючи помилування, тоді пізнаємо, що істиною та дбалістю прийшов до нас служити на Богові. Зроби так, воротарю, не зважай на нього, зневажаючи, як раба непотрібного". Вона ж сиділа біля воріт і плакала. Була-бо ніч і мимо ходили звірі, була-бо та пустеля повна звірів, одначе, за Божою благодаттю пробула неушкоджена, озброївшись як щитом, молитвою та хрестом. На ранок приник воротар до віконця, побачив, що сидить вона при воротях, і рече: "Чого ради тут затримався, чоловіче, не приймемо тебе, непотрібний ти нам є!" Вона ж рече: "Хоч би тут, при дверях, помру, не відійду, доки не змилосердитеся наді мною і приймете мене до монастиря". Тоді воротар, бачучи її терпіння та смирення, відчинив двері і повів її до ігумена. Ігумен же запитав її: звідкіля і як зветься і чому прийшла. Вона ж рече: "З Олександрії я, отче, ім'я моє — Теодор, сповнений є гріхів та беззаконня; отямившись же і пізнавши свої гріхи, захотів каятися і прийшов до вашої святині, щоб прийняли мене до чину свого і спасли грішника, котрий гине, — прийміть-бо мене, отче, як Господь прийняв розбійника, і митаря, і блудного сина. Тоді ігумен почав викладати їй труд монастирський та подвиг великий і рече: "Не зможеш, дитино, понести це, бачу тебе юного і вихованого на насолодах мирських, монастир же наш не має ніякої відради, і чин нам визначає жорстке життя, і співбуття наше вимагає великої повстримності та посту, і братія наша в послушанні великі праці виносить, не полишаючи й церковного правила полунощниці та утрені, часів же і вечірні, багатьох келійних молитов та поклонів, і частих усенощних стоянь у молитві. Ти ж звик-бо до плотського задоволення і не сила тобі носити з нами тяготу іночого подвигу; і хоч, бачу, прийшов сюди із дбалістю, одначе боюся, щоб не змінив своїх помислів: багато бо людей часто починають добре діло із старанням, але швидко, знудившись, відходять од доброго почину і стають ледачіші. Раджу тобі тож повернутись у світ, і хай Бог влаштує спасіння твоє, як хоче". Тоді Теодор, упавши в ноги ігуменові, з плачем рече: "Не відкидай мене, отче, від святої вашої обителі, не позбавляй мене ангельського вашого співжиття, не жени мене у світ, од нього-бо так само, як од Єгипту втікши, знову до нього не повернуся ніколи. І не сумнися, отче, через юність мою, маю-бо святими вашими молитвами звикнути до всілякої повстримності, і всі понесу праці помічникові-Богові, і що звелите мені, все робитиму дбало й старанно, тільки прийміть мене, того, котрий бажає плакати за гріхи свої". Упрошений був ігумен, прийняв його і звелів проходити всі монастирські послушання. Жила-бо серед чоловіків жінка в образі та імені чоловічому, ніхто-бо не знав її таємниці, тільки сам Бог: багатотрудне її життя хто оповість! Бачила братія її труд у послушанні терпіння у повстримності, смирення у повинуванні, сокровенні таємні подвиги її, всенощні молитви, зітхання сердечні, сльози, уклякання, рук піднесення — сам тільки Бог бачив: день-бо і ніч припадала до щедрот його, ніби друга блудниця, що омивала Господні ноги слізьми. І більше було її покаяння, як гріх учинений, — вся-бо розіп'ялася на хресті умертвлення, всім повергла себе під ноги смиренням, всю свою відсікла волю відвергненням себе самої — і була ангелом у плоті. Тіло ж її, раніше осквернене, було потім трудами покаяння і теплими слізьми очищене, храм Божий святий Святому Духу, що жив у ній.

По восьми літах не стало єлею в монастирі і послано було святу в місто Олександрійське з верблюдами, щоб купити єлею.  Чоловік її так і не довідався, куди відійшла жінка його і що з нею сталося; багато шукав її і, не знайшовши, нарікав день і ніч, старанно молячися Богові, щоб явив йому, де є його дружина. В одну ніч побачив ангела у видінні, який сказав: "Не тужи за жінкою своєю, служить Богу серед слуг Його. Коли ж її бажаєш бачити, завтра піди і стань при церкві святого Петра і там її побачиш, коли йтиме повз церкву і привітає тебе, — ото і є жінка твоя! "Радий же був чоловік через видіння ангельське, що оповіло йому про дружину і що уздріть її має. И подався вранці до церкви святого Петра і, там ставши, дивився направо й наліво, бажаючи уздріти бажане. Стояв-бо він отак, і тут блаженна Теодора іде з верблюдами, одягнена в чоловічу чернечу одежу. її, побачивши, чоловік не впізнав, бо годі було впізнати і через одежу чоловічу і через змінене лице її, бо раніше була лицем світла, але від посту і трудів іночих потемніла краса її. Вона ж здалеку пізнала його, просльозилася подумки і каже: "О, горе мені, грішній! Через гріх супроти чоловіка свого милості Божої позбулася!" Ідучи ж повз нього, поклонилася йому, кажучи: "Доброго тобі дня, пане!" Також і він поклонився їй, кажучи: "Іди здоровий, отче!" — і так розійшлися. Стояв той чоловік мало не весь день і повернувся в дім сумний, не діставши бажаного; видіння ж, що його бачив, за звабу прийняв і молився із плачем, говорячи: "Господи, уздри печаль мою і почуй молитву мою і звісти мені, чи живе жінка моя чи ні, чи на добрій дорозі пробуває чи на лихій?" Наступної ночі знову бачить у видінні ангела, котрий сказав: "Чого плачеш, чоловіче, чи ж не бачив ти дружини своєї вчора, як сказав був тобі?" Він же рече: "Не бачив, Господи мій!" Ангел же рече: "Чи ж не сказав я тобі, що коли поклониться тобі мимо йдучий дорогою і привітає тебе, то і є жінка твоя".

Тоді збагнув чоловік, що бачив дружину свою, але не пізнав її й подякував Богові, що жінка його жива є і Богу служить, сподіваючись і сам спастися її молитвами. Також і блаженна Теодора дякувала Богові, що побачила чоловіка і що не впізнав її чоловік. Повернувшись до монастиря, повернулася до спасіння свого, постячись спершу день, потім два, також три й чотири, іноді й цілу седмицю пробувала не ївши, старанно молячись за прощення свого гріха.

Було поблизу того монастиря озеро, у ньому жив звір-крокодил,що виходив часто з озера і людей та худобу хапав, що мимо йшли. Єпарх же Григорій, що від царя Зенона був поставлений над Олександрією, поставив сторожу на дорозі, що вела повз озеро, щоб не пускали нікому йти тією дорогою через звіра. Ігумен же, бажаючи звідати в Теодорі наявну Божу благодать, прикликав його й рече: "Брате Теодоре, мені потрібна озерна вода, візьми-бо горщика та йди, зачерпни води з озера і принеси мені". Вона ж, як добрий послушник, узявши посудину, пішла. Сторожа їй каже: "Не ходи тут, отче, по воду, з'їсть-бо тебе звір!" Вона ж рече: "Отець мій ігумен послав мене і творю, що веліли мені!" Коли ж вона прийшла на берег озера, тут крокодил прийшовши взяв її на хребта свого і виніс її на середину озера, а коли зачерпнула води, знову звір виніс її на берег. Вона ж, обернувшись, закляла звіра, щоб відтоді не шкодив нікому, і відразу ж звір мертвий став. Сторожа ж, побачивши те чудо, звістила ігумену, повідала і в місті князеві, і всі славили Бога. Дивувалася братія, що не пошкодив звір блаженній, і похваляли силу послушання. Деякі од братії, навчені від диявола (ніхто-бо не є від ворожих спокус вільний), не повірили тому, що сталося, й почали ненавидіти її, кажучи: "Це ми, стільки літ проживши в монастирі, знамень не творимо, цей же вчора прийшов і чудодіє — чи хоче більший за нас бути? Чи не звабою якою умертвив звіра?". Був там і другий монастир, що відстояв од їхнього на кілька поприщ у глибокій пустелі; ненависники ж написали якусь грамоту до того монастиря і пізнього вечора, таємно від ігумена, прийшли до келії блаженної, кажучи: "Брате Теодоре, велить тобі ігумен, візьми це писання і неси швидко до того монастиря, потрібно-бо це". Теодора, вставши, взяла грамоту і подалась уночі до того монастиря. Це ж ненависники вчинили через те, щоб була з'їдена звірми в пустелі, були-бо там звірі безчисленні і годі було комусь пройти тією дорогою вночі через звірів, що там блукали. Таке-бо ненависники поміж себе казали: "Побачимо святця того, якому повинуються звірі, чи ж повернеться цілий?" Пішла ж Теодора дорогою, аж тут звір великий її зустрів, поклонився їй і, пішовши перед нею, привів її аж до воріт монастирських. Постукала у ворота, і відчинив дверник, і пішла свята до ігумена. Дверник же не зачинив монастирських воріт, і зайшов звір до монастиря, побачив дверника, що йшов, схопив його й почав, нищачи його, з'їдати. Закричав-бо дверник: "Горе, горе, поможіте мені!" І збудилися всі на той голос, і збагнула свята, що сталося, прибігла із келії від ігумена до брата, якого поїдав звір, схопила ж звіра за горло і звільнила людину від зубів його, сказавши: "Чому дерзнув ти на образ Божий і хотів його умертвити? Тож сам будь мертвий!" І тоді впав звір перед ногами її та й здох. Брата ж, пораненого звіром, помазала єлеєм із закликом імені Христового, і ознаменувала хрестом рани його, і зробила цілим та здоровим. Усі ж, бачачи здійснене чудо, поклонилися блаженній і прославили Бога, що покорив диких звірів рабу своєму Теодору. Бувши відпущена з того монастиря, подалася до своєї обителі вельми рано і, прийшовши, нікому не сказала, де була чи що сотворила. Назавтра ж прийшли ченці до цього монастиря із якимсь приносом і повідали ігумену та всій братії, що сталося, і кланялися ігумену, дякуючи, що учень його Теодор збавив воротаря їхнього від зубів звірячих і сцілив його від ран, а звіра умертвив. Це почувши, ігумен і всі чорноризці вельми дивувалися і, відпустивши братію, що приходила, зібрав ігумен усіх чорноризців і запитав їх: "Хто посилав брата Теодора в той монастир?" І всі відмовлялися, кажучи: "Не знаємо!" Запитав ігумен і саму Теодору, кажучи: "Хто тебе посилав, брате, у ніч цю в той монастир?" Вона ж, бажаючи утаїти своїх ненависників, що посилали її, рече до ігумена: "Прости мені, отче, задрімав у келії і не знаю, хто зайшов, твоїм повеліваючи іменем, щоб ніс швидко грамоту до того ігумена, і пішов, здійснюючи послушання". Тоді ненависники, пізнавши благодать Божу в блаженній Теодорі, каялися на злобу свою і припадали до неї, просячи прощення. Вона-бо, бувши незлобива, нітрохи на них щодо того не сердилася, ані звістила нікому про них, але себе осуджувала як грішну й недостойну любові братньої.

Якось же, коли творила діло своє в послушанні, явився до неї біс, кажучи із гнівом: "Ти, погана перелюбнице, що покинула чоловіка свого, чи прийшла сюди на мене постати?" Отож вирию тобі рова, щоб не тільки їси свого іноцтва, але й Розп'ятого відкинулася — і втечеш од місця цього. Не думай, що нема мене тут, не залишу-бо тебе, доки не припну сіть до ніг твоїх і не вкину тебе до ями, якої ти не сподіваєшся". Вона ж ознаменувалася хрестним знаменням і рече: "Бог хай сокрушить силу твою, дияволе!" І невидимий став біс.

За деякий час була нестача в монастирі, і знову послана була з верблюдами в місто Теодора, щоб купила пшениці на потребу обителі. Відпускаючи її в дорогу, рече ігумен: "Дитино, коли застане смеркання в дорозі, зверни до Єнатського монастиря і там переночуй із верблюдами", — був-бо на шляху тому поблизу міста монастир, названий Єнат. Ішла Теодора до вечора в дорозі і за повелінням отця свого завернула до того монастиря і поклонилася там ігумену, котрий тоді був, просячи благословення: хай прихистить верблюдів у їхньому монастирі, доки день настане. Ігумен же дав їй місце у гостиннім дворі, де була загорожа на верблюди. Була ж там дівиця, немала літами, дочка того ігумена, що прийшла поклонитися батькові своєму і навідати його. Та дівиця, бачачи молодого ченця, блаженну Теодору, через бісівське дійство спокусилася на неї і прийшла вночі до Теодори, що спочивала при верблюдах, не знаючи, що це жінка є, а не чоловік, почала безсоромно до неї приставати і вабити до гріха. Теодора ж бо каже: "Відійди від мене, сестро, бо незвичне мені діло це, адже я дух лихий у собі маю і боюся, щоб не забив тебе!" Вона ж, відійшовши із соромом, іншого знайшла гостя і з ним учинила беззаконня і зачала в череві, Теодора ж, коли настав день, пішла до міста і, учинивши своє послушання, повернулася до монастиря, і трудилася у спасінні своїм. Після шести місяців пізнала ота дівиця, що вагітна, і били її свої, запитуючи: хто звагітнив її. Вона ж, навчена дияволом, поклала вину на блаженну Теодору, кажучи: "Теодор Октодекатський, коли з монастиря свого ішов до міста з верблюдами, переночував у гостиннім дворі — той до мене уночі прийшов і учинив насилля і зачала від нього". Це почувши, батько її, ігумен єнатський, послав чорноризців своїх до монастиря, що звався Октодекат, сваритись із ігуменом, бо чернець його осквернив дівицю їхню і вагітною учинив її. І прийшовши, ченці сварилися з октодекатським ігуменом, кажучи: "Чернець твій Теодор зґвалтував дівицю нашу і утяжив її. Отакі ви є, чорноризці!" Ігумен же прикликав Теодору й запитав її: "Що учинив ти, брате, ночуючи в Єнатському монастирі?" Вона ж рече: "Нічого не учинив, отче!" Ігумен же каже: "Чи не чуєш, що кажуть люди ці, на тебе повідають, що дівицю їхню зґвалтував ти і є вона вагітна?" Теодора ж говорить: "Прости мені, отче! Бог свідок, що не чинив я того!" Не бажав ігумен вірити оповіді чорноризців, що прийшли, знаючи брата Теодора за чистого в житті і святого, ніби ангела Божого.

Коли ж народила дівиця дитину чоловічої статі, чорноризці єнатські із дитиною прийшли до монастиря Октодекатського і кинули її посеред монастиря, докоряючи ченцям, котрі там мешкали, і кажучи: "Вигодуйте, коли народили!" Тоді ігумен, побачивши дитя, повірив усьому і вельми образився на неповинну й чисту серцем та тілом. Зібрав отож братію і, закликавши Теодору, запитав: "Скажи нам, окаянний, що це ти учинив, навів-бо безчестя на монастир наш і ганьбу на іночий чин наш, не побоявся-бо Бога. Ми тебе знаємо як ангела, ти ж учинив як біс! Признайся нам у ділі своїм беззаконнім!" Блаженна ж Теодора, дивуючись напасті, мовчала, нічого іншого не кажучи тільки: "Простіть мені, отці святії, грішний є!" Вони ж, раду вчинивши, вигнали її із монастиря із безчестям та ранами, вклавши їй у руки дитя. О дивне терпіння блаженної! Могла ж бо одним словом виказати неповинність свою, але не бажала своєї таємниці виявити, що вона жінка є, а зволила страждати під покровою цього чужого собі гріха за колишній свій. Взяла дитину, сіла під ворітьми монастирськими, ридаючи як Адам із раю вигнаний. Учинила перед монастирем халупу малу заради дитини і, просячи в пастухів молока, годувала малого продовж семи літ, у голоді, і спразі, і голизні зиму і спеку терплячи, а сама пила із моря і диким зіллям харчувалася.

Диявол же, не терплячи такого її терпіння, захотів звабити її в такий спосіб: перетворивсь у чоловіка її і зайшов у халупу, де вона із дитиною сиділа, і рече їй: "Тут ти сидиш, пані моя! Я ж стільки літ труджусь, із плачем шукаючи тебе, ти ж не турбуєшся за мене, пані моя! Чи ж не знаєш, що я заради тебе залишив батька й матір, а ти мене покинула. Хто тебе звабив прийти на місце це, де краса лиця твого? Навіщо так висушила себе? Прийди, о кохана моя, давай повернемося в дім наш. Коли ж бо хочеш чистоту зберігати, то і вдома можеш, я ж бо не буду тобі в цьому дорікати. Згадай любов мою пані, і ходи зі мною в дім наш". Отак казав біс і не впізнала блаженна, що то біс є, а гадала, що насправді то чоловік є її, і каже йому: "Неможливо мені повернутися до тебе у світ, од нього я втекла через гріх свій, боюся, щоб не впала у гірше зло". А коли знесла руки свої із хрестним знаменням на молитву, то відразу ж щез диявол. Тоді блаженна пізнала, що то диявол був і рече: "Ледве не звабив мене, дияволе!" — і каялася, що вдалася у бесіду із дияволом, і відтоді обережніше хоронилася від бісівських підступів. Але не перестав диявол воювати на неї, зібрав-бо велику кількість бісів, що, перетворившись у всіляких звірів, найшли на неї, по-людському мовлячи: "З'їмо перелюбницю цю!". Вона ж бо, перехрестившись, каже: «Ті, що найшли, обступили мене і іменем Господнім спротивляюся їм», — і одразу щезли. Потім біс сріблолюбством хотів її звабити, показав їй безліч золота й людей, що збирали його, але і те все від знамення хрестного зникло. Тоді став князем, і численна кіннота, що кудись ішла, проходила повз її халупу і кричала: "Князь іде, князь іде!" І наказували кіннотники Теодорі: "Поклонися князеві!". Вона ж відповіла: "Я єдиному поклоняюся Богові!" Вони ж бо витягли її із халупи і повели до начальника тьми, так Бог попустив їм доторкнутися святої, щоб, ніби золото в горнилі, випробувана була, — і принуджували, щоб поклонилася князю. Вона ж не захотіла, говорячи: "Я Господу Богу своєму кланяюся і йому єдиному служу!" Били ж її вороги без милості і, залишивши ледве живу, відійшли. Пастухи ж, прийшовши до Теодори, знайшли її: лежала ніби мертва, і, гадаючи, що померла, взяли й понесли її в халупу та й поклали. Звістили в монастир, кажучи: "Чорноризець ваш Теодор помер, візьміть тож тіло його і поховайте!" Прийшов-бо ігумен із братією до халупи її і побачив, що душа її у ній ще є, тож сказав: "Залиште його, житиме!" — і повернулися до монастиря. Опівночі отямилася Теодора, почала плакати й бити у груди свої, кажучи: "Горе мені, грішному, горе мені безпомічному, о як карає мене Бог через гріхи мої!" І, звівши руки до неба, голосом гучним закричала: "Боже милосердний, збав мене від руки диявольської і забудь гріхи мої!" Пастухи ж, що ночували поблизу, почули як молилася блаженна, дивувалися, що ожила, адже гадали, що мертва вона, і хвалили Бога. Після цього повелів ігумен узяти від неї дитину в монастир, через що вельми пораділа блаженна, що звільнилась від праці й турбот на прогодування дитини. І ходила пустелею усамітнено. Почорніла на ній плоть її від морозу та спеки, і очі її потемніли від гіркого плачу, і жила із звірми, що, ніби вівці, корилися їй і покірливі були.

Ще раз покусився на неї диявол, побачивши її вельми голодну: з'явився в образі воїна, що ніс на тарелі добру їжу, й казав: "Князь, котрий тебе бив, зараз кається щодо того і прислав тобі їжу цю, молячи, щоб простила його і прийняла це від нього". Вона ж бо, пізнавши звабу бісівську, знаменалася хрестом і рече: "Бог хай знищить і розрушить підступ твій, враже, не зможеш мене звабити. Бог мені допомагає!" І відтоді покинув спокушати її диявол.

Коли минуло сім років такого життя її жорсткого, розчулилися ченці й прийшли до ігумена, кажучи: "Помилуй, отче, брата Теодора, уже-бо здійснив покаяння за гріх свій, вибач йому і прийми до монастиря". Відповів на те ігумен: "Воїстину, братіє, цієї ночі звістив мені Бог, що прощений є гріх братові Теодорові, ходіть пошукайте його і приведіть сюди". Знайшли її в пустелі в усамітненні, привели до монастиря і каже їй ігумен: "Брате Теодоре, простив тобі Бог гріха твого, що його учинив ти, живи вже з нами у монастирі і подвизайся, не виходь відтак нікуди із монастиря, щоб знову не вкинув тебе диявол у напасть. Навчай і сина свого, хай буде ревнильником подвигам твоїм!" І дав їй келію, звільнивши її від усіляких монастирських робіт, щоб з миром молилася Богові і спочила по стількох трудах. І прожила в келії тій два літа із гаданим сином своїм Теодором, навчаючи його грамоті і страху Божому, смиренню, послушанню та іншим іночим чеснотам.

В одне літо впала велика суша і висохли в монастирі колодязі, і озера висякли, і настала велика нестача води. Тоді рече ігумен деяким духовним братам: "Ніхто інший не вмолить Бога, щоб подав нам воду, тільки отець Теодор, великої-бо благодаті Божої є наповнений. І, прикликавши до себе блаженну, рече ігумен: "Отче Теодоре, візьми посудину і зачерпни нам води із колодязя", — а був колодязь сухий, не мав води ані краплини. Вона ж рече: "Благослови, отче", — і йде до криниці. Звісивши посудину, набрала повну чистої води й принесла ігумену, що сидів із братією. Це бачачи, всі почудувалися. Пішли ж до колодязя, в якому давно висохла вода і, приникши, побачили повний води, і славили Бога. Було тієї води достатньо усій потребі монастирській, але доки не пішов дощ і наповнив водами всі сухі рови. Блаженна ж, будучи смиренна духом, говорить братії: "Не через мене це сталося, а через отця нашого ігумена, що з вірою, яку має до Бога безсумнівно, послав мене, я ж повелене мені вчинив, сподіваючись на молитви отця нашого". І пробував Теодор у келії своїй, молячись Богові і навчаючи гаданого свого сина.

Одного вечора, взявши перед усіма дитину, зачинилась із ним у келії і почала його повчати. Ігумен же, духом скерований, послав кількох із братії, щоб тихо послухали біля келії, про що бесідують Теодор із дитиною своєю. Вона ж, узявши хлопчика до грудей своїх цілувала його й казала: "Сину мій улюблений, час мій надійшов, кінець мій наблизився, і вже я відходжу від тебе, ти ж не плач за мною і не кажи собі: сирота я є, Бога бо маєш, Отця, що покриває тебе благодаттю своєю, Його ж і я (коли здійсниться дерзновення моє перед ним) буду про тебе молити. Послухайся останніх слів моїх і напиши їх на серці своїм: полюби Бога більше будь-якого творіння і більше себе самого і до нього всім серцем приліпися і не зупиняйся, хвалячи його, молячись вустами та серцем, язиком та розумом. Правила соборного ніколи не полишай, а з іншими братами ходи до церкви на перший час, і третій, і шостий, і дев'ятий, на вечірню, полунощницю та утреню. Всі твої молитви хай будуть із сердечним сокрушенням та сльозами і зітханнями: плач перед Богом в усі дні, щоб сподобитися вічної втіхи. Послушливий будь ігумену та братії, відкинься волі своєї, беззлобність плекай віднині і до кінця життя свого. Загороди вуста свої мовчанням, дбай, щоб не осудити кого і щоб не посміявся над чужим гріхом; але, бачачи того, котрий грішить, помолися за нього до єдиного безгрішного Бога, щоб виправив його, і тебе від гріхопадінь та спокус ворожих хай збавить. Не кажи нічого даремно, чи погано, чи огудно — хай не вийде таке слово від уст твоїх, бо про нього тобі доведеться дати відповідь у день судний, покірливий же і смиренний будь серцем; усіх бери в батьки і добродійники свої, себе ж май як підніжжя всім. Коли почуєш, що хтось із отців болящий, не лінуйся відвідати його і послужити йому дбало і всіляку дану тобі службу здійснюй без нарікання, убогість і некорисливість люби як багатоцінного скарба, поминай моє життя, як із тобою усамітнено жив. Що здобув у халупі моїй перед огорожею монастирською: їжу чи одежу, чи якийсь інший скарб? Та ж нічого, тільки Бога! Що ж бо більше людині потрібно окрім Бога й любові Його божественної — Він є скарб наш, Він багатство, Він харч і пиття, Він одежа й покрова, Він здоров'я наше і кріпость, Він веселощі наші й радість, Він надія й уповання наше, — оце здобути потрудися, сину мій! Коли ж бо Бога єдиного здобудеш, досить тобі, і більше з-за нього веселися, аніж би коли весь світ здобув би ти, дбай берегти чистоту свою, як тепер є чистий тілом і духом, так і до кончини нехай пробудеш. Доглядай, дитино моя, щоб не образити Духа Божого, що живе в тобі і не прожени його від себе солодколюбством і плоті догодженням, умертви уди свої, не дай спокою й ослабу тілові своєму, смиряй його, як осла непокірного, голодом, спрагою, роботою і ранами, доки не поставиш душу свою Христу як наречену чисту. Остерігайся пильно і від бісівських підступів, тверезися й бадьорися — диявол-бо не зупиняється, шукаючи, як би ковтнути кожного, хто трудиться Богові, від нього-бо поміч Божа хай тебе захистить. Ще ж бо, дитино моя, і про мене поминання твори: хай милість знайду в праведного Судді, що не тільки гріхи, але й правоти має судити. Перед ним постати оце відходжу". Дитя ж розумне було й рече: "Чи ж уже відходиш од мене, отче мій, залишаючи мене сиротою? Що ж бо маю без тебе чинити, горе мені, бідному, горе мені, сироті, що позбуваюся тебе, отче мій добрий!" Вона ж, утішаючи його, проказала: "Казав тобі, щоб не говорив: "Сирота я", — Бога-бо маєш, котрий береже тебе і печеться про тебе; Він тобі батько й мати, учитель і наставник, покровитель і керівником до спасіння буде".

Тоді встала й почала із плачем молитися, кажучи: "Боже, що знаєш гріхи мої та покаяння, ти відаєш хворобу мойого серця, тим же не перестаю плакати про те, що прогнівив Тебе, Господи! Ти знаєш труди мої, якими смиряв грішне тіло моє за те, що осмілився беззаконне сотворити і опечалити благість твою. Ти відаєш печаль душі моєї, я ж бо, відколи пізнав гріха, не перестаю всі літа нарікати й гірко ридати, що образив доброутроб'я твоє. Нині ж почуй стогін мій, прихились до молитви моєї, побач серце моє, що як віск топиться, випробуй утроби мої, побач сльози мої і помилуй душу мою окаянну. Відпусти мої беззаконня, прости мої гріхи, не поминай лихих діл моїх, за милістю своєю пом'яни мене заради благості своєї, Господи. Прийми покаяння моє, прийми молитву й ридання моє, прийми й душу мою".

Так молилася довго, і не все було чутно сказане в молитві, тільки долинав плач її і в груди биття. Плакало ж із нею вкупі і хлопча, ридаючи за сирітство своє. І по тому знову втішала його і знову молилася. Нарешті з радістю сказала: "Дякую тобі, премилосердному Творцеві мойому, що почув і помилував мене і збавив душу мою від смерті і очі мої від сліз!" — і інші слова подячні на веселощі душі проказавши, замовкла (віддала-бо, як можна гадати, в той час душу свою святу в руки Господа свого) і вже більше не було її чути, тільки дитина плакала. І в той час почали клепати на утреню. Вони ж, ті, що підслухували, пішли до ігумена й повідали йому все. Він же, почувши їх, почав говорити із плачем: "Я, діти мої, вночі задрімав і бачив видіння: прийшли-бо два мужі світлоносні, ведучи мене на висоту небесну, звідки прийшов до мене голос, що промовив: "Прийди і поди вись, що уготував благій нареченій моїй Теодорі. Побачив же світлоносний рай, його ж краси неможливо описати. Введено мене до середини, показано мені світлицю, а в ній ложе золоте послане, і ангел при ньому стояв, оберігаючи. Спитав я тих, що вели мене: "Кому світлиця ця і ложе приготовлене є?" І відповіли мені: "Зажди трохи й побачиш славу Божу". І невдовзі побачив чини ангельські, і мучеників, і преподобних, що ішли до світлиці із чудовими піснями, солодкості їхнього гласу годі описати. Посеред них побачив жінку прегарну у славі великій, її довели до світлиці, посадили на ложі, співаючи пресолодкі пісні. Я ж поклонився зі страхом чесній тій жінці. Рече ж мені ангел: "Чи знаєш, хто то є?" відповідаю: "Ні, Господи мій!" Він же мені рече: "Це є чернець твій Теодор, жінка-бо за природою, чоловік же за образом. Вона в подружжі мало проживши, залишила світ заради Бога і трудилась у вашому монастирі і оббріхана була за дівицю, що народила дитину, не сказала, що вона не чоловік, але приховала, що є вона жінкою. І вона, як рідний батько, прийняла дитину й вигодувала її. Вигнана ж із монастиря вашого, багато постраждала, зілля ївши і воду морську пивши, зиму, і спеку, й оголеність терплячи, напасті численні від бісів переносячи. За це все так пошанував її милостивий Бог, возлюбив-бо як наречену свою і вчинив її спадкоємицею царства свого із усіма святими". Це почувши, я почав плакати, бо не відав тайни цієї, а пойняв віру брехні, озлобився на святу, з безчестям її із монастиря вигнавши, і в цьому плачі прокинувся зі сну. І тепер, діти мої серце моє наповнене радості й болю. Радію, що сподобився преславне побачити видіння і почути пресолодкі гласи святих пісень, яких вухо моє не чувало, а болію ж і плачу, бо не пізнав раби Божої і нареченої Його улюбленої, що посеред нас, грішних, жила, а не знаючи, кривдив її довгий час".

Потім зібрав ігумен братію, пішов до келії блаженної, постукав у двері, кажучи: "Отче Теодоре, благослови!" — але не було відповіді, переставився до Господа. Дитина ж, плачучи над нею, заснула, і ледве змогли її розбудити» Коли ж, вставши, хлопець відчинив двері і ввійшли до келії, знайшли її, що на землі лежала, руки маючи до грудей складені й заплющені очі, лице ж сяяло добротою, як лице ангельське. Опрятуючи ж святе тіло, відкрив ігумен груди її, висохлі від чернечого посту, і з цього всі пізнали, що жінка це була, і здивувалися, й плакали вельми. Повелів ігумен, щоб нікому не розкривали таємниці, доки не закликані будуть ті, що наклеп на преподобну нанесли щодо дівиці і щодо дитини. Послав же ігумен братію до єнатського ігумена, кажучи: "Молимо любов твою, отче, прийди до нас із братією своєю, свято-бо нам нині велике є і хочемо, щоб посвяткував із нами". Прийшов-бо єнатський ігумен, узявши з собою ченців своїх, і повели його до святого тіла блаженної Теодори, кажучи: "Отче, чоловік дочки твоєї вмер!" — і показали йому тіло преподобної і спитали: "Чи не це є Теодор?" І рече єнатський ігумен; "Той є воїстину!" Запитали й ченців, що прийшли з ним, кажучи: "Чи знаєте його?" Вони відповіли: "Та ж добре знаємо, це є псевдочернець Теодор, що осквернив дівицю нашу, хай воздасть йому Бог відповідно до діл його". Тоді октодекатський ігумен відслонив груди її і показав груди її жіночі й рече: "Чи чоловіча це є плоть? Нею ви, отці, звабилися, гадаючи, що чоловік є, але жінкою вона була природою, ім'я і образ змінивши, як ангел посеред нас, грішників, живучи, ми ж не знали таємниці її і численні від нас напасті прийняла, тепер же кінець її показав, що було і що є, що праведна й преподобна є і Христу, Богові нашому, улюблена. Бачив-бо я її в палаці небесному в славі та світлі великім, як веселилася із ликами ангельськими і з усіма святими".

Тоді всі, що там стояли, жахнулися і здивувалися на тайну цю велику, посоромилися вельми ті, що оббрехали її в грісі, йому ж бо не була повинна, і плакали всі вельми, кажучи: "Горе нам, що ображали немалий час рабу Божу!" — і припадали до її святих мощів, зі сльозами кажучи: "Прости нам, раба Божа, що через невідан ня згрішили тобі". По тому явився ангел Божий ігумену того монастиря, кажучи: "Візьми коня й рушай до міста і кого першим зустрінеш собі, того візьми й приведи сюди!" Виїхав ігумен швидко, як повелено йому було, й побачив чоловіка, що дорогою йшов йому назустріч, спитав його: "Куди йдеш, чоловіче?" Він же відповів: "Чув, що жона моя померла в якомусь монастирі і йду розшукати її й побачити". Ігумен же узяв чоловіка цього із собою і, посадивши його на коня, дісталися до монастиря. І привели його до тіла святого преподобної; коли ж побачив її чоловік, то почав гірко ридати й битися над мощами її, аж ніяк утішити його не можна було. Про все це прочули в довколішніх монастирях, зібралася величезна кількість іноків зі свічками й кадилами і, опрятавши тіло її святе, поховали її чесно в тому монастирі, в якому добре трудилася. І сотворили свято велике на багато днів, славлячи Христа-Бога і величаючи улюблену його наречену преподобну Теодору. Чоловік же її після поховання випросив собі келію ту, в якій дружина його жила як Христова наречена, і там, постригшись, мешкав у пості, молитвах і сльозах, поминаючи труди преподобної Теодори, і невдовзі помер добре, перейшовши до Господа. Хлопець же той, на ім'я Теодор, якого преподобна мала за сина, успадкував поведінку, труди, подвиги і все чеснотливе життя гаданого батька свого, власне кажучи, матері своєї преподобної Теодори, і в таку досконалість прийшов, що після смерті ігумена монастиря того всіма іноками був вибраний на ігуменство, і був отець добрий, наставляючи чад своїх на шлях спасіння. Ним-таки і сам пішов услід преподобній Теодорі і з нею в обителях небесних перебуває. Молитвами святих твоїх, Господи, не позбав і нас небесного царства свого. Амінь!

У той-таки день пам'ять преподобного Євфросина

Преподобний отець наш Євфросин од простих батьків був народжений, але доброродних перевищив добрими ділами. Численні-бо люди із висотою доброродства свого без добрих справ у глибину пекельну впадають, простії ж із смиренням добродійним своїм виносяться посеред Божого раю, як і цей преподобний Євфросин у раї був бачений, а яким життям у рай поселився, почуйте.

У монастирі служив братії у поварні, служив не як людям, а як Богові у великому смиренні й повинуванні, працюючи в послушанні день і ніч, молитви й посту ніколи не залишаючи, терпіння його було невимовне: біди-бо, лайка, наруга й часті докуки прийняв; вогонь розпалюючи природний, розпалювався духовним вогнем любові Божої і палаючим серцем до Господа. їжу варячи братії, готував собі трапезу в царстві Божому життям своїм чеснотливим, щоб насититися із тими, про яких сказано: "Блаженний, хто трапезу споживатиме у Божому царстві", трудячись Господові в таємниці, щоб віддано було йому явно — так і сталося. Явив-бо Господь воздаяння рабу своєму таким чином. Один ієрей, котрий жив із ним в одній обителі, завжди молив Господа, щоб явив йому зримо майбутні блага, уготовані тим, що люблять його. В одну отож ніч таке мав видіння: побачив, що стоїть у раю, зі страхом та радістю розглядаючи невимовну красу видимого раю, і побачив у ньому кухаря своєї обителі Євфросина, який там ходив, до нього приступив ієрей і запитав: "Брате Євфросине, що це є, чи ж бо це рай?" Відповів Євфросин: "Так є, отче, рай Божий!" Знову запитав ієрей: "А ти як тут опинився?" Відповів той кухар Євфросин: "На велику благість Божу сюди поселений я, щоб водворитися, адже це є обитель Божих вибранців". Рече ж ієрей: "Чи ж маєш яку владу над цими красотами?" Відповів Євфросин: "Скільки можу, стільки даю від цих, що бачиш". Рече ж ієрей: "Чи ж можеш від них щось дати мені?". І говорить Євфросин: "Що хочеш, візьми благодаттю Бога мого". Тоді ієрей на яблуко вказав рукою, просячи. І взяв Євфросин три яблука, вклав ієрею в хустину, кажучи: "Прийми, що просив ти, і насолодися".

І раптом у било почали клепати на утреню. Ієрей же прокинувся й отямився, гадав, що бачене сон, простяг руку до хустини і знайшов яблука, що від Євфросина прийняв у видінні, і запахущість од них невимовну відчув, був він зачудований. Вставши із ліжка, поклав на ньому яблука, й пішов до церкви, знайшов Євфросина в соборі, той стояв на співанні утрені. До нього-бо приступив і закляв його: хай явить, де був у цю ніч? Він же рече: "Прости мене, отче, що там був я в ніч оцю, де ти мене бачив". І рече ієрей: "Через це клятвою упереджую тебе щодо оголошення Божих величностей, щоб не потаїв сказати істину". Тоді смиренномудрий Євфросин рече: "Ти, отче, просив у Господа, щоб показав тобі зримо воздаяння своїм вибранцям, зволив-бо Господь звістити твоєму преподобію через мене, малого й недостойного, і знайшов ти мене в тому-таки раю Бога мого". Запитав ієрей: "І що ти мені дав, отче, в раю, коли просив тебе?" Відповідає Євфросин: "Дав тобі три запахущі яблука ті, що в келії твоїй на ложі тепер покладені, одначе вибач мені, отче, бо черв'як я є, а не чоловік".

Коли закінчилася утреня, зібрав ієрей братію і показав їм ті три яблука бачені й бачене докладно повідав. І наповнилися всі від яблук тих невимовної запахущості й солодкості духовної і чудувалися, і замиловувалися оповідженим ієреєм. Пішли ж у поварню до Євфросина, щоб поклонитися рабу Божому і не знайшли його, він-бо, вийшовши із церкви, заховався, уникаючи слави людської і відтоді невідомий був. Куди ж пішов, не треба багато питати, адже йому рай відчинений був, то куди ж мав іти? Яблука ж ті розділила собі братія і роздала на благословення багатьом, більше на сцілення, бо коли їли їх болящі, зцілювалися від хвороб своїх. Вельми покористувалися всі від такого преподобія святого Євфросина і написали про те дивне видіння не лише на хартіях, але й на серцях своїх, стаючи до подвигів великих і добропригоджуючи Богу. Молитвами преподобного Євфросина хай сподобить і нас Господь райського поселення. Амінь.

У той-таки день пам'ять святої мучениці їх, яка була в місті Візада полонена персами у Саверієве царство і старійшині волхвів передана на мучення за Христа; від нього-бо численні довгі відстраждавши муки, нарешті в голову була усічена. І святих мучеників Діодора і Дідима, постраждали за Христа в Лаодикії Сирській. І святих мучеників Димитрія та Євантії, дружини його, і Димитріяна, голодом за Христа заморених. У цей-таки день Пролог кладе святих мучеників: Серапіона, Кронида, Леонтія, у море вкинених. І святих мучеників Уалерія та Селевка, звірам відданих, але ті будуть у 13-ий день цього місяця.

Місяця вересня в 12-ий день

Житіє і страждання святого священномученика Автонома

Однакове є зло, коли говорити, що не годиться, і коли мовчанню віддавати те, що є корисне й чесне, і як шкодить думці слухачів вимовлене нечесне, так і замовчування добрих діянь святих позбавляє благочестивих користі, через це блаженне житіє святого Автонома не мовчанням замислив покрити, а подбав писанням віддати для слухання благочестивим.

Був-бо той блаженний муж Автоном прикрашений єпископською честю в Італії в Діоклитіянове царство, а що настало люте гоніння на християн, пом'янув Христові слова, сказані в Євангелії: "А коли будуть вас переслідувати в однім місті, утікайте до іншого", тож, залишивши Італію, переїхав у Бітинію і за Божим скерунком досяг одного міста, що називалося Сореос, там у дорозі прийнятий був одним странньолюбцем Корнилієм. У нього ж бо довгий проживши час і проповідуючи Христа, навертав еллінів до християнської віри. Здобув тим немало душ Богові, збиралося-бо немало людей у дім Корниліїв послухати Автомонового вчення; він же, ніби якийсь апостол, говорив їм слово Боже безборонно з усяким дерзновенням, бо діяв у ньому той-таки Святий Дух, що колись сходив на апостолів святих в огненних язиках, і запалювалися Автомоновою проповіддю серця людські до благочестя та любові Божої, а ті, що слухали його вчення, замиловувалися і люб'язно приймали слова його, і просили хрещення від нього. І стільки на тому місці людей привів до віри святої, що не вміщав дім Корнилієвий зібрання вірних. Збудував тож їм церкву на ім'я святого архістратига Михаїла, воєводи сил небесних, віддав йому новопросвічених людей на збереження, як охороннику роду християнського,,поставив Корнилія дияконом і, доручивши йому словесне Христове стадо, відійшов у Аикаонію та Ісаврію, бажаючи й там бути проповідником благочестя. Потрудився-бо, благовістячи слово достатній час, і знову до Корнилія повернувся, відвідуючи здобутих Христових овець, і поставив Корнилія пресвітером, із ним вкупі служачи людському спасінню. Коли ж злочестивий цар Діоклитіян прийшов у Никомідію, бажаючи весь рід християнський погубити, тоді й святий Автоном, як між християн виборний, був шуканий від ідолопоклонників на мучення. Він же, бажаючи приводити ще багатьох людей від бісівської тьми до світла пізнання Бога, не віддав себе в руки мучителів, але, бережучи добропотрібне Церкві життя своє, відплив до Клавдіополя, що стояв на морі Евксинському і сіяв там сім'я слова Божого, що, падаючи на добру землю сердець людських, незабаром принесло благодаттю Божою численні духовні плоди і добре все, що до благочестя, справивши і наставивши на шлях спасіння, знову повернувся в Сореос і, бачачи Церкву, що примножується, поставив Корнилія єпископом, сам же в сторону азійську рушив, терня безбожжя викорінюючи, насаджуючи святу віру в єдиного Бога, через діючу Святого Духа благодать збавив багато людей у тій стороні од заблудження та погибелі, проголошенням слів своїх розорюючи ідольські требища і творячи духовні храми в серцях людських Святому Духу. Тоді знову повернувся відвідати єпископа Корнилія і доручену йому паству, а побачивши всіх, що навчаються в законі Господньому і мають успіх у добродійностях, утішився й дякував Богові, що не дав праці його даремній бути, але примножив церковних дітей, їх-бо він породив благовістю.

Поблизу міста Сореос було одне місце, що називалося Лімна, його пожильці всі були оморочені тьмою ідолобісся. Пішов-бо до них святитель Божий Автоном, проповідуючи їм Христа і невдовзі багатьох там навернув, і навчив таїн віри святої, хрещенням просвітив і причислив до вибраного Христового стада. Ті, що залишились у невір’ї, в один із днів творили свято якомусь поганому своєму богу і, приносячи жертви бісам, раділи в ідольському храмі. Новопросвічені ж люди, а їх була велика сила там, зібравшись, прийшли із гнівом до святкуючих невірних і, кидаючи їхні жертви, розбили в порох їхніх ідолів і розорили храм їхній до основи, показуючи їм, що боги їхні нічого не можуть, бо не противляться тим, котрі їх розбивають, ані кричать, коли їх б'ють. Невірні ж від такого діла тяжко прогнівалися і мислили, якби відомстити пагубу богів своїх і пригожого до того шукали часу. Увідавши день, коли служитель Господній Автоном мав приносити безкровну жертву Богу в створеній ним церкві святого архистратига Михаїла в місті Сореос, зібрали всіх своїх, що з навколишніх сіл, і було їх множество безчисленне, та й приготувалися таємно, щоб несподівано напасти на церкву і вбити провідника християнського Автонома, що і сталося, бо в самий час божественної літургії напали невірні на храм у великій кількості сили своєї, маючи в руках хто зброю, хто кийки, а хто каміння і розігнали всіх, що були в церкві, вірних, а святого Автонома при божественному олтарі немилостиво убивши й омочивши весь олтар кров'ю його святою. Так святитель, безкровну приносячи Богу жертву, сам кривавою жертвою принісся у пренебесний жертовник. Убивши його, невірні накидали на нього безліч каміння, що ним били: одні-бо зброєю кололи його, інші били деревом, а інші камінням ударяли, і, влаштувавши торжество, бо відомстили безчестя богів своїх, відійшли. Лежав же святий убитий і було тоді велике сум'яття Церкві і невтишимий вірних плач, що вбито отця їхнього і пастиря доброго. Одна ж дияконисса, на ймення Марія, взявши святе його тіло, віддала чесному похованню.

Минули численні літа після поховання його, коли настав великий цар Константин і прийняв святе хрещення, тоді один вельможа, на ймення Северіян, посланий був од царя Константина до Олександрії. Боячись же хвилювання морського, не сів до корабля, але землею пішов, дорогою, що йшла попри море. За промислом Божим довелося їм іти повз гріб святого священномученика Автонома, і тоді мули стали і не могли далі нітрохи поступити. Били їх бичами немало і жоден не двигнувся із місця свого; полегшили їх і від тяжарів, що їх везли, одначе й так не могли далі поступати, бо невидимою були утримані рукою, і не зрозумів нічого Северіян. Випало тоді бути при ньому одному святому мужу, що мав дар оповідати таїни Божі, той рече Северіянові: подобає тобі на цьому місці побудувати церкву святому мученику, його-бо тут гріб, і коли напевне пообіцяєш це створити, тоді побачиш мулів своїх, що швидко бігтимуть. Северіян же із радістю пообіцяв, і рушили з місця його мули, і пішли швидко. Северіян же, хоч мав храм молитовний малий святому мученику збудувати, коли повернеться з Олександрії, повернувшись, збудував чудову церкву над гробом святого.

По численних літах один священик, не відаючи, що в тій церкві лежать чесні мощі святого Автонома, землею поховані, зруйнував її і нову, на іншому місці, поблизу моря, створив. Перше-бо місце, котре мощі святого мало в собі під спудом, порожнє стояло шістдесят років аж до смерті Зинона, царя греко-римського, і ніхто не знав про багатоцінний той скарб, що земні надра в собі ховали. По літах же тих один воїн із царської сторожі, на ймення Іван, маючи певне повеління цареве, побував у тих раніше згаданих містах Сереос та Лімна. Той одного дня, вставши, пішов на лови і, бувши на місці, де колись церква стояла над мощами святого, уздрів там зайця, котрий біг, і, напруживши лука, пустив стрілу і вбив його. Ловив там інші звірі й повернувся. Коли ж уночі спочивав на ложі своєму, явився вночі йому мученик, святий Автоном, повеліваючи звести церкву на тому місці, де вчора забив зайця. Воїн же, вставши зі сну, поклав дбале старання, щоб виконати повелене йому і невзабарі збудував предивну церкву на ім'я великомученика Автонома, і мощі його знайшов у землі цілі без будь-якого зітління, від них-бо численні побачилися чудеса і виточувалося сцілення болящим. Про стійкість же його святих мощів блаженний Симеон Метафраст говорить таке: "Я, бачачи нетлінного подвижника, що і після смерті єство перемагає, постаю до Божого славослов'я; подивившись якось у гріб мученика, побачив святі мощі, не переможені бутньою силою смерті, яка весь живий оклад хвалиться знищити за три дні, але вже від таких численних літ не змогла в того пресвітлого мужа ані волосини зітлити. Голова з волоссям неушкоджені, і лице його ціле, шкіра міцна, не погубили волосся вії його, тільки очі заплющені. І коли дивився я на нього, бачив, що, закон смерті бережучи, мовчання має, а все тіло його цілком має свої складники, ні від голови його ніщо не відторгнулося, ні від інших частин тіла щось відлучилося. Так, знаю. Господь прославляє тих, хто Його в своїх тілах прославив". Тому-бо подобає всіляка слава, честь і поклоніння, нині і завжди і вовіки віків. Амінь.

У той-таки день пам'ять священномученика Корнута, єпископа никомідійського, що зв'язаний і волочений був по вулицях міських довго, помер усічений у голову. І святого мученика Юліяна і з ним чотирнадцятеро друзів, що постраждали за Христа у царство Діоклитиянове і Максиміянове в Талатії від Антоніна-ігемона.

Місяця вересня в 13-ий день

Слово про відновлення храму Воскресіння Христового, що в Єрусалимі

Сьогодні святкуємо відновлення нового преславного і превеликого храму в Єрусалимі. Не того що цар Соломон на горі Аморія створив, але того що благочестивий цар Константан із достохвальною матір'ю своєю Оленою на горі Голготі предивно влаштував, і місце святе, опоганене ідольським нечестям, очистив та обновив. Бо після вільної Христової муки та воскресіння і на небеса вознесіння те святе місце, на якому здійснилося наше спасіння, було ненавиджене і поганене людьми христоненависними; найбільше Адріян-цар нечестивий усі святі місця осквернив бісівськими ідолами та жертвами. Коли ж бо замість прегарного міста Єрусалима, розореного Титом, створено місто, на ім'я своє назване Єлія (він-бо так називався Єлія Адріян), тоді він повелів гріб Господній землею і камінням численним засипати. На горі ж тій, де Господь розіп'явся, створив храм поганій своїй богині Венері й ідола її поставив, а над гробом Божим другого поставив бога Дія. А де Агнець Божий приніс себе в жертву Богу Отцю за гріхи наші, там приносили поганим бісам жертви і нечисті гріхи відбувалися. Також і у Вифлеємі, де Пречистий од пречистої утроби народився, ідола Адона поставив, щоб святе те місце сороміцькими осквернялося справами. А де була церква Соломонова, там капище ідольське створив і заповідав, щоб ніхто не дерзнув називати місто те Єрусалимом, але хай називають Єлією. Це все учинив, бажаючи і пам'ять імені Ісуса Христа знищити на землі, через те й місто, в якому Христос численні сотворив знамення, перейменував і на місцях, де народжений і де розп'ятий та похований був, бісівські сотворив жилища, щоб останній рід забув цілком Христа, і місця ті, на яких Христові ступали ноги, хай не будуть пам'ятні ніколи. Одначе сам загинув із шумом, окаянний, місце ж святе Цар слави знову прославив. Поставив-бо царя Константина і матір його Олену, просвітив їх світлом святої віри: вклав їм у серце святе місто Єрусалим обновити, і храм Божий чудовий створити на тому місці, на якому хоромина Тіла Христова, зруйнована за три дні, створилась, і всі святі місця од скверен бісівських очистити й освятити. Послав-бо на те діло благочестивий цар Константин святу матір свою Олену з великою кількістю золота до Єрусалиму і до святійшого патріарха Макарія писав, щоб прикласти старання щодо побудови церкви. Дійшла-бо свята Олена в Єрусалим, розорила всі ідольські храми, а ідолів скинула, і святе місто від усіх нечестивих скверен очистила й обновила. Знайшла ж і чесного хреста Господнього і гроба, розкидавши землю й каміння, що ними були засипані, і заснувала церкву на тому місці вельми велику і огородила спільною загорожею ті обидва місця, де розіп'явся Христос і де похований був, — недалеко-бо відстояло одне від одного, як каже Іван: "На тім місці, де він був розіп'ятий, знаходився сад, а в саду новий гріб, що в ньому ніхто ніколи не лежав. Тож отут — з-за юдейського дня п'ятниці, — вони поклали Ісуса, бо поблизу був гріб". Єдиною отож церквою і Голготу, і гріб Господній охоплено і названо було церкву тут Мартиріон, тобто свідчення. Свідчення ж воскресіння Христового, що на тім місці Христос помер і воскрес. Збудувала ж свята Олена й інші церкви, в Вифлеємі, і на горі Єлеонській, і в Гетсиманії, і на численних святих місцях, і великими прикрасами оздобила їх. Одначе та церква, що над гробом Господнім, над усі красніша й більша була, але звершення її сама цариця Олена не бачила, повернулася-бо до сина в Господі, не завершивши церкви, — неможливо-бо такій пречудовій і великій будові створитися було в малому часі, вона заледве за десять років завершилася. Коли звершено церкву, повелів благочестивий цар зібратися єпископам з усіх сторін у Єрусалим на освячення храму, і була велика кількістьархієреїв, що зійшлися від Витинії і Тракії, Киликії ж і Каппадокії, Сирії і Месопотамії, Фіникії й Аварії, і Палестини, від Єгипту ж і від Африки, і Таванії, і від Перейди один єпископ. Але й народу безчисленне множество від усього всесвіту зібралося, аж межа єрусалимська не вміщала людей, і освячено було храма Воскресіння Христового місяця цього ВІЗ день, і весь Єрусалим оновлено у тридцяте літо Константинового царства, і постановили святі отці, котрі там зібралися, святкувати день відновлення, подібно Соломоновому. Коли ж бо Соломон у Старому Заповіті збудував преславну церкву Святая Святих, узаконив на всі літа в цей місяць вересень, у який була освячена, святкувати обновлення її, про що в Євангелії згадується: "Було тоді — каже — свято Відновлення в Єрусалимі". Так і святий рівноапостольний цар Константин у новій благодаті звів ніби другу Святая святих, постановивши із святими отцями: хай святковано буде по всіх, що у всесвіті, церквах Відновлення єрусалимської Великої церкви, котра є усім церквам матір. Святкуємо ж, дякуючи Христові-Богові, котрий муками своїми і воскресінням все живе відновив і від скверен ідольських очистив святу свою Церкву — хай же оновляємося й ми, сущі в Церкві живого Бога, старого відкидаючи чоловіка, а в нового одягаючись, відхилімося від застарілих у нас зол наших і сотворімо добрі діла, в новому житті ходити почавши, хай же нами, як людьми рукотворного цього, так і нерукотворного ангелами душевного нашого храму, святкується Відновлення; радість-бо буває на небесах ангелам від грішника, що відновлюється покаянням, з ними і сам, не бажаючи смерті грішним, щодо того радіє ангелів Творець Христос, Господь наш, йому ж слава навіки. Амінь.

У той-таки день житіє святого великомученика Корнилія-сотника

Після вільного страждання Господа нашого Ісуса Христа і після воскресіння його, і на небо вознесіння, був у Кесарії Палестинській сотник на ймення Корнилій, родом із Італії Трацької. І хоча у тьмі невір'я сущі діла світу мав, цей еллін був подібний життям християнину, бо він, не знаючи Христа, без відання милостинями пошановував: живучи посеред лихого світу, був добродійний, як свідчить про нього Лука, говорячи в Діях: "Проживав же один чоловік у Кесарії, на ймення Корнилій, сотник полку, що звавсь Італійський. З усім домом своїм він побожний був та богобійний, подавав людям щедру милостиню і завжди Богові молився". Не зневажив Бог таких його добродійностей, благоволив просвітити його світлом віри і в пізнання істини привести: хай добрі його діла не покриваються тьмою невір'я. Цей ото богобоязливий муж одного дня, молячись Богу в домі своїм, побачив ангела Божого, що явився йому, звіщаючи, що молитви його і милостині зійшли перед Бога, і повеліваючи: хай пошле в Іопію по Симона, названого Петром, і що від нього почує, те нехай учинить. Він-бо тоді послав з проханням прислати Петра. Коли ж ішли посланці до Іопії, зійшов Петро на горницю помолитися в шосту годину дня, був він зголоднілий. І побачив видіння, що переконувало його: хай не збридить іти до іншоплемінного та необрізаного мужа — не спілкувалися-бо юдеї із іншими народами і бридилися ними. Видіння ж Петру було таке: посудина якась як плащаниця, з чотирьох країв прив'язана, із небес сходила тричі, і голос, що повелівав Петру те, що є в посудині: четвероногі земні, і звірі, і гади, і пташки заколювати та їсти. Коли ж Петро заперечував і казав, що ніколи не їсть нечистого, знову голос із небес говорив: що Бог очистив, того не скверни — те видіння означало навернення Корнилія та інших язичників. Голод же Петровий знаменував голод, описаний Амосом-пророком: "Не голод на хліб і не спрагу на воду, але спрагу почути Божі слова", голод такий-бо був у домі Корнилієвім і в усіх народів. І так як Петро тілесного хліба бажав, так ті духовного. Посудина ж, з чотирьох боків прив'язана, визначала Церкву Христову, чотирма євангелістами утверджувану у вірі; в посудині різні нечисті тварини, звірі, гади, птахи — народи знаменували, що земними своїми мудруваннями були четвероногими тваринами, в землю розумом дивились і не вміли мудрувати горнім і вишнього шукати, звірі ж були лютістю, а гади отрутні — нечестям душешкідливим; птахи ж високолетні були високоумною гординею. Заколоти ж їх повелено та їсти — це значить гострим слова Божого мечем убити давні язичницькі безсловесні пристрасті і звірині звичаї, сотворити ж очищені хрещенням, душі їхні і тіла в жертву живу доброприємну Богу. Потрійне з небес сходження посудини знаменувало трикратне у хрещенні занурення, очищене те Богом мало бути, сказав небесний голос, — це звіщає, що не тільки за ізраїльтян, але й за інші народи Христос пролив кров свою, що омиває гріховні скверни.

Розміркував отож Петро те видіння і не розумів його, але тут посланці від Корнилія прийшли і про нього запиталися. Дух же повелів іти з ними без розмислу: хай першого з-поміж язичників чоловіка приєднає до тіла Церкви Христової, а за ним і інші язичники до Христа хай прийдуть. Коли ж зайшов Петро в Корнилієвий дім, зустрів його Корнилій чесно з усіма родичами своїми та люб'язними друзями і, впавши в ноги його, поклонився. Петро ж підняв його, кажучи: "Ви знаєте, як недобре є мужуюдеянину входити до іншеплемінників і спілкування із ними мати, одначе відкрив мені Бог, що не подобає називати поганою чи нечистою жодної людини. Прийшов отож до вас без сумніву й запитую: за яким розмислом прикликали мене до себе. Корнилій же оповів йому докладно, як бачив ангела і що чув од нього, і молив Петра: хай скаже йому слово спасіння. Петро ж розтулив вуста свої й почав проповідувати йому Ісуса, що Бог був у плоті, який на землі із людьми жив, навчаючи й наставляючи людей на шлях, що веде в небесне царство, і сотворив численні знамення та чудеса, лікуючи всіляку хворобу і воскрешаючи словом, і він волею постраждав, помер і воскрес, щоб людину увільнити від пристрастей та воскресити від смерті й дарує їй життя вічне. ї він має судити живих та мертвих, про нього-бо всі пророки свідчать,і кожен, котрий вірує в нього, прийме гріхів відпущення. Коли говорив це Петро, Дух Святий слова його в серця тих, що чули його, вселяв і до увірювання ж приводив, і хрестився Корнилій із усім домом своїм. Він перший із язичників повірив у Господа нашого Ісуса Христа, після ж хрещення свого все залишив та в слід Петра пішов і від нього єпископом був поставлений. Обходячи ж із ним та іншими багатьма численні краї, трудились у проповіданні Христа. Коли ж був Петро із Тимотеєм і з цим Корнилієм в Ефесі, почули вони про Скипсеосійське місто, що вельми віддається ідолопоклонству, і радилися, кому б із них іти туди на проповідь. Метнули жеребки, і впав жеребок на Корнилія; він-бо, прикликавши Бога в поміч, пішов спішно в те місто. Був же там один князь, на ймення Димитрій, в еллінській премудрості великий філософ, що дуже ненавидів християнське благочестя, а пошановував язичницьких богів, а найбільше Аполлона й Дія. Той звідався, що Корнилій увійшов до міста, тоді прикликав його перед себе і запитав: звідкіля і для чого прийшов? Корнелій відповів: "Я раб є Бога живого, прийшов посланий сюди, щоб тебе закликати від глибочезної тьми незнання і вивести до світла істини, тож чисте проміння пізнання вкладу в твою душу". Той же нічого від сказаного не зрозумів, розгнівався та злісно рече: "Я тебе одне запитав, а ти мені відповідаєш інше; свідчуся богами, що коли на кожне запитання не відповідатимеш мені, то не помилую старості твоєї, ані посоромлюся сивин твоїх. Кажи ж бо мені: кому воїн-ствуєш і з якої причини сюди прийшов?" Корнилій же рече: "Коли хочеш увідати воїнствування моє, то знай, що сотник я є саном, і коли почув про тебе, що ти, і жона твоя, і що всі, хто в області твоїй, у великий блуд упали, прийшов збавити вас од бісівської звади і наставити на шлях істинний і примирити з єдиним живим Богом, що створив небо й землю і все, що в них є". На це Димитрій рече: "Бачу тебе, старістю похиленого і милую тебе заради численних літ твоїх, перестань-бо продовжувати словесну тріпачку свою і приступи до богів наших та й поклонися їм. А коли не захочеш цього вчинити, то знай, що тяжким віддам тебе мукам, і жоден Бог, окрім моїх богів, не забере тебе з рук моїх". Корнилій же рече: "Сильний мій Бог є, не тільки збереже мене від усіх зол цілим та неушкодженим і збавить од рук людських, але й богів твоїх зможе стерти і зруйнувати в порох ідолів їхніх і тебе, котрий марно уповає на них, привести до пізнання свого, я ж бісам та бездушним їхнім ідолам ніколи не поклонюся. Писано-бо є: "Боги, що неба і землі не сотворили, погинуть...". І знову: "Господові Богові своєму вклоняйся і служи одному йому. Прийшов-бо сюди через те, щоб привести вас до покаяння, і вирветеся із диявольської сіті живі, ті, що уловлені від нього в свою і його волю". Князь же рече "Клявся богами своїми, що не помилую тебе, але тяжким віддам мукам, коли богам не принесеш жер-тов". Корнилій же спитав: "Яким богам велиш принести жертви?" І каже князь: "принеси жертви Аполлону та Дію". Рече Корнилій: "Покажи-но мені тих богів своїх". І радий був князь, гадаючи, що хоче поклонитися їм, і повів його до храму Дієвого.

Подався за ними народ, бажаючи бачити Корнилія, як він кланятиметься ідолам і, дійшовши до храму, ввійшли в нього князь із Корнилієм і з усіма, що з ними прийшли, серед них була й жінка княжа на ім'я Євантія і син Димитрій, так був названий, ім'ям батька свого. Корнилій же святий, будучи в ідольському храмі, повернувся на схід і, уклякнувши на землю, молився, кажучи: "Боже, що стрясаєш землю і крадеш гори в серця морські, що Даниловою рукою знищив ти Біла, і умертвив ти змія, і вуста левів замкнув, зберіг ти цілим раба твого. Ти і тепер скинь ідолів цих і дай пізнання людям твоїм, щоб увідали, що велика сила Твоя". Так святий помолився і вийшов із храму, вкупі із ним вийшов і Димитрій-князь і вся сила народу, що пришла; Євантія ж із сином Димитром залишилася ще в середині храму; і раптово стався землетрус, і розпався храм із ідолами, і знищились у порох боги їхні, на яких уповали. Утримана там була жива й дружина княжа із сином поміж упалих стін. І всі люди бачили падіння храму й перелякалися. Не відав князь, що дружина й син його стінами привалені, а Корнилій веселився від виявленої сили живого Бога і рече князеві: "Де тепер, о князю великий, боги твої?" Він же, сповнившись ярості, каже: "Мов нам, чарівниче, яким волхвуванням учинив ти, щоб упав храм із богами нашими?" І радився князь зі своїми, якими муками Корнилія погубити. Кінчався уже день і заходило сонце, тому не було часу мучити Корнилія. Повелів-бо князь зв'язати йому руки й ноги і так підвісили його в темниці, щоб цілу ніч висячи, страждав до ранку, а завтра хотів його люто мучити і вбити. Відведено було святого в темницю, руки й ноги мав зв'язані, і підвісили його, як це повелів мучитель. Тоді прийшов до князя один із рабів його на ім'я Телетон, кажучи: "Пане, пані моя і єдинородний син твій загинули в храмі, що впав од землетрусу". Князь же Димитрій, те почувши, розтерзав ризи свої і ридав гірко, ридали із ним і начальники міські, інші ж його втішали, але хто може втішити таку серця жалість, що раптово найшла від несподіваної смерті дружини, а вкупі й сина. Тоді тим, що були там, каже: "Ідіте, розкидайте каміння впалого храму, доки не знайдете кісток улюбленої дружини моєї і солодкого мого сина, а знайшовши, принесіте мені на руки мої". Це кажучи, підняв голос і плакав плачем великим. Коли він отак ридав, прийшов спішно начальник жерців, на ім'я Варват, кажучи: "Чув голос жінки твоєї і сина серед упалих стін, що кричали й казали таке: "Великий Бог християнський, що зберіг нас живими від гіркої цієї смерті через раба свого Корнилія; моліте отож святого того мужа, хай виведе нас звідсіля, щоб до кінця не загинули; бачимо-бо дивні чудеса Бога його і чуємо голос співання ангелів: "Слава у вишніх Богу, і на землі мир, у людях благовоління".

Почув це князь од Варвата, тоді побіг швидко з усіма своїми до раба Божого в темницю і знайшов його, як ходив: ангел-бо Господній від вуз звільнив його. І припав князь до ніг Корнилієвих, кажучи: "Великий Бог твій, Корнилію, що береже дружину мою і сина мого в упалому храмі, молю-бо тебе, раба Бога вишнього, прийди і виведи їх звідтіля, і вже я і всі зі мною увіруємо у Христа розп'ятого, якого ти проповідуєш". Пішов-бо із ними святий Корнилій до впалого ідольського храму, звів до неба очі свої й рече. "Господи, Боже сил, що доглядаєш землю і твориш на ній землетруси, від лиця якого розтають гори і висушуються глибини, сам Ти є, Господи, сам почуй зітхання зв'язаних, і виведи із землі Євантію, і не відверни лиця свого від сина її, але почуй душі їхні заради імені Твого!" Так Йому молився, і раптово розверзлося місце, де поміж упалих стін затримана була Євантія із сином, і вийшли звідтіля обидва здорові, Бога хвалячи. Всі ж, що там були і преславне те чудо бачили, закричали: "Великий Бог християнський!" І охрестився Димитрій із дружиною та сином і з усім домом своїм, хрестилися із ним і інші люди, числом двісті сімдесят і сім. Пожив-бо святий Корнилій у тім місці час достатній, терня невір'я із сердець людських викорінюючи і сіючи сім'я благочестя, і невдовзі ціле місто привів Христу, а одного чесного мужа, на ім'я Євномія, пресвітером поставив. Бувши ж у похилих днях, приспів до блаженної кончини своєї, про неї ж передчасно увіданий був, віддався старатливій молитві, готуючись у дорогу, якою мав іти до Господа свого. Зібралися ж усі, що їх від безбожжя відвернув, християни, наказав їм пробувати у вірі й любові і в усілякій вправляти себе чесноті, успішно трудячись у заповітах Господніх, навчивши їх достатньо, почув голос із небес, що говорив до нього: "Корнилію, іди до мене, це-бо приготував тобі вінця правди!" Це почув Корнилій, відтак звернувся до молитви, уклякнув і рече: "Господи Боже наш, що сподобив мені віри дотримати, подвига здійснити і перемогти супротивного, дякую тобі за все! Молю ж Тебе, Господи, поглянь на рабів Твоїх із висоти своєї і милостивий будь до них, утверди у вірі їх, укріпи в подвигах, допоможи в дотриманні святих твоїх заповідей, хай ненастанно славлять пресвяте ім'я Твоє нині й навіки віків!" І, всім сказавши: "Амінь!" — віддав із радістю дух свій в у руки Бога, що кликав його до небес.

Князь же Димитрій із Євантією, дружиною своєю, і з сином Димитрієм, і з Євномієм. пресвітером, і всіма вірними плакали немало над отцем та вчителем своїм, і свічі палили, і співали надгробних пісень. Поховали його чесно поблизу упалого Дієвого храму. І в усі дні вірнії, на гріб приходячи, кадили Ливаном і молилися, і багатьом од гробу його подавалося болящим сцілення.

Минуло багато літ, і всі перейшли до Господа, і останньому родові невідомо стале те місце, де були поховані святого Корнилія мощі. Наросло навколо нього кущовиння і лози багато, і ніхто про багатоцінний той скарб не відав. Випало ж якось прийти туди єпископу Силуяну з міста, що називався Троада, і явився йому у видінні нічному святий Корнилій, говорячи: "Довгий час тут живу і ніхто не відвідає мене". Єпископ же, вставши зі сну, дивувався баченому і не розумів, хто йому явився. В наступну ніч знову з'явився святий, говорячи: "Я є Корнилій-сотник, мощі мої лежать під кущем поблизу того місця, де був колись храм Дієвий. Ти-бо споруди мені церкву поблизу Димитрового міста, а місту тому ім'я Пандохіум, тут багато поховано тіл вірних і святих братії". Назавтра звістив єпископ видіння клиру свойому і пішов з усіма до того куща, якого у видінні показав йому святий і, помолившись старанно, почав копати і знайшов ковчег, котрий мав у собі цілі й нетлінні мощі святого Корнилія, від них-бо невимовні відходили пахощі; і звеселився вельми, що знайшов такий великий скарб. Був у недомислі єпископ щодо церкви, яку звелів йому святий збудувати, не мав-бо стільки маєтку, щоб досить було для побудови церкви. Однак і в тому святий Корнилій не загаявся допомогти єпископові, наступної-бо ночі з'явився одному чоловіку на ймення Євгеній, що був благочестивий і вельми багатий, і повелів тому, щоб дав кошти єпископу Силуяну, скільки буде потрібно для побудови церкви. Євгеній же сповістив про те видіння єпископу і дав йому все, що потрібно, і почав будувати святий храм, невдовзі його спорудив і всілякими приоздобив окрасами. А коли те сталося, в неї захотіли перенести від куща в новозбудовану церкву чесні мощі святого; зібралася велика кількість вірних із єпископом Силуяном і з Євгенієм, маючи в руках своїх запалені свічки. І коли почав єписокоп із клиром співати трисвяту пісню, тоді сам від себе взявся ковчег і був понесений невидимими руками — ніхто-бо з людей не осмілився доторкнутися до нього. Всі ж те чудо бачачи, що сам від себе йде ковчег, дивувалися вельми зі страхом і єдиними вустами співали: "Свят, свят, свят Господь Саваот, що являє нам сили й чудеса свої через Корнилія, раба свого!" Випало ж там бути й невірним багатьом, котрі, побачивши те чудо, повірили в Господа нашого Ісуса Христа. Коли ж дійшли церкви і ввійшли до неї, стали люди обабіч там і сям, дивлячись, як пройде ковчег із мощами і де стане. Він же, просто йшовши, став поблизу олтаря із правого боку. Хотів-бо єпископ поставити його в середину олтаря, але ніхто не міг двигнути ковчега із того місця, на якому сам став, і були численні чудеса тоді й потім од святих і чудотворних мощів угодника Божого. Коли ж помер єпископ Силуян, настав після того Філосторій, той переконав одного іконописця, на ім'я Єнкратій, щоб усю церкву іконописним мистецтвом прикрасив, а найбільше, щоб самого святого Корнилія ікону добре б написав. Іконописець же, коли почав писати ікону святого Корнилія не міг добре зобразити обличчя його і загладжував його і знову писав, і знову загладжував, не можучи написати гарно. Образився ж Єнкратій і певні огудні слова на святого вирік, залишив його образ і хотів що-інше на стіні церковній писати, зійшов на драбину, посковзнувся ногами, і впав із драбини на землю, і настільки забився, що був ніби мертвий. Взяли його друзі, що там нагодилися, понесли в дім його і поклали на ложі ледве живого, що і слова сказати не міг. Побачили всі, що з'явилася черва довкола вуст його, одна в уста вповзала, інша з вуст виповзала — це була покара за те, що дерзнув вустами своїми певні огудні слова мовити на святого. Одначе, як сам Господь, так і святі його раби не до кінця гніваються і не довіку ворогують, бо назавтра той до Єнкратія з'явився, котрий вивів живими із середини зруйнованих стін Димитрієву дружину і сина його, узяв за руку, ніби зі сну піднявши з ложа, і невидимий став. Єнкратій же відчув себе здоровим, побіг до церкви святого і, припавши до чесного ковчега, в якому лежали цілющі Корнилієві мощі, із плачем прощення просив за прогріх свій, дякував же святому, що помилував і сцілив його від хвороби, бо вже при смерті був. Дві користі той іконописець від явлення святого віднайшов: сцілення і пізнання обличчя його, який був з виду, і зобразив на іконі святого Корнилія таким, яким бачив його, коли той йому явився, і славив Христа-Бога із Отцем і Святим Духом, славленого навіки. Амінь.

У той-таки день пам'ять святих мучеників: Іллі, Зотика, Лукіяна і Уалеріяна, що постраждали в царство Лукінієве від князя Максима. І преподобного отця нашого Петра, що в Атрої, цей, гадаю, той-таки, що і вище цього місяця в 5-ий день, що в Афірі. І святого священномученика Єліяна, пресвітера від Анкири Талатійської, постраждав у царство Лукінієве за Христа.

І святих мучеників Кронида, Леонтія, Серапіона, що були потоплені в морі в Єгипті після численних мук. І святих мучеників Селевка, Макровія та Годіяна, що були віддані звірам у Талатії. Тут-таки згадує Пролог святого мученика Стратоника, що був після різних мук до двох садових дерев прив'язаний і розтерзаний, але, гадаю, що це не той самий, що і вище був у 9-й день цього місяця названий Стратором. У цей-таки день кладе Пролог святого мученика Теодота, що постраждав за Христа в Олександри, але це той-таки, що й Теодор, архієпископ олександрійський, що його пошановують у 3-ій день грудня.

Місяця вересня в 14-ий день

Воздвиження чесного і животворящого хреста Господнього

Царюючи в Римі, Максентій-мучитель чинив людям численні кривди, не лише християн гонячи та мучачи, але й своїх поган убиваючи та розгромлюючи маєтки їхні і над доброродними домами насилля чинячи, нечисто й живучи. І був усьому Риму вельми важкий і мерзотний через учительство своє і всескверне життя. Послали-бо римляни таємно до царя Константина, що перебував тоді у Британії із матір'ю своєю Оленою, молячи його, щоб прийшов і збавив їх од того мучителя. Константин же спершу написав до Максентія, по-дружньому дораджуючи йому: хай від такого мучительства відійде. Він же не тільки не послухав його й не виправився, але ще гірший зробився і на самого Константина повстав, не бажаючи мати його рівним собі царем, а його-бо все римське воїнство на царство вибрало; Максентій же самовільно в Римі на царський престол зійшов хоч народ до нього не доброзволив, тільки деякі бояри зволяли, їм-бо численні дари обіцяв і почесті, а Константин згідно від усіх царем нарікся. Почув тож Константин, що Максентій невиправно пробуває, ще на гірше постає, піднявся й рушив на нього війною. Але бачив нечисленну силу свого воїнства, до того зважав і на лихе чарування Максентієве — почав сумніватися, Знав-бо, що Максентій багато людської крові пролив на творення волхвування, багатьох юнаків та дівчат і вагітних жінок на жертву бісам заколов, милостивими собі творячи марнотних богів своїх, на яких і сподівався. Тож Константин, відаючи, що із Максентієм велика була сила бісівська, почав єдиному молитися Богові, що небом та землею володіє, його ж бо християнський рід пошановує, щоб дарував йому образ перемоги на мучителя. Дбало отож молився, і йому з'явився ополудні образ хреста Господнього, зображений зірками, який сяяв більше сонця і написане на ньому: "Цим перемагай!" Бачачи ж це, і всі вої, серед них був і Артемій-князь (що потім був мучений від Юліяна за Христа) і подивувалися. Багато хто із них боятися почали, бо у поган хрестний образ був знаменням нещастя та смерті, бо на хресті розбійників та злодіїв карали смертю, — боялися-бо воїни, що оця війна нещаслива буде, і цар Константин у недомислі був великому. Коли ж спав уночі, йому з'явився сам Христос Господь і знову показав явлення чесного хреста і рече йому: "Зроби подіб'я цього знамення і звели перед полками носити, і не тільки Максентія, але й усіх ворогів своїх переможеш". Встав цар, повідав болярам своїм видіння своє і закликав майстерних золотарів, повелів їм створити чесного хреста за образом з'явленого знамення, із золота, і бісеру, і каміння коштовного; до того ж повелів і всьому воїнству своєму знамення хрестне на всій зброї, шоломах та щитах зобразити. Злочестивий же Максентій, довідавшись про Константиновий нахід в Італію на Рим, з великою сміливістю вивів римських воїнів і ополчився супроти великого Константина. Константин же звелів носити чесного хреста перед полками воїнів своїх і коли зійшовся із Максентієм, тоді силою чесного хреста переможений був Максентій, і безліч воїнів його посічено було, сам же Максентій удався до втечі. Гонений був Константином-царем, і біг він мостом через ріку Тивер, що його сам побудував, і розруйнувався міст силою Божою, й потопився окаянний у ріці із воями своїми, як давній Фараон, і наповнилася ріка вершниками, і кіньми, і зброєю. Великий-бо Константин із перемогою пішов до Риму, і зустріли його всі люди чесно з великою радістю. Він же велику подяку послав Богу, що дав йому перемогу на мучителя силою чесного і животворящого хреста. На пам'ять же тієї преславної перемоги поставив хреста посеред міста Риму на високому кам'яному стовпі і написав на ньому: "Цим спасительним знаменням місто це від іга мучительного є звільнене".

Другу битву мав він супроти візантіїв, їхнє мале місто Візантіон колись заснував один грек Візас у часи юдейського царя Манасії на своє ім'я. Від них Константин був двічі переможений і в печалі перебував великій; коли ж настав вечір, очі свої на небо звів і побачив писання, зорями складене, зображало воно таке: "І до мене поклич у день твоєї печалі — я тебе порятую, ти ж прославиш мене!" Перестрашений був, знову очі на небо звів і уздрів хреста, як раніше зорями зображеного на небі, й такий напис навколо нього: "Із цим знаменням переможеш!". І тоді поніс у полки хреста й переміг ворогів своїх і взяв місто їхнє Візантіон.

Третю битву мав на Дунаї-ріці із скитами, знову на небесах спасительна зброя явилася і перемога, бо як і раніше діяв. І відтоді Константан силу на хресті розп'ятого Христа зрозумів, і з цього одного вірив, що істинний був Бог, хрестивсь у нього із достохвальною матір'ю своєю Оленою, яку, як вельми боголюбну, послав із великим коштом до Єрусалиму на розшуки чесного хреста. Вона ж, ішовши до Єрусалима, святі місця бачила і від скверен ідольських їх очистила, і чесні мощі різних святих на світ винесла.

Був-бо тоді в Єрусалимі патріарх Макарій, що зустрів царицю із належною честю. Блаженна ж цариця Олена, бажаючи розшукати схованого в Юдеї животворящого хреста Господнього, закликала всіх юдеїв і запитала їх: хай покажуть їй місце, де сховано чесного хреста Господнього. Заперечували вони, що не знають, цариця ж Олена муками і смертю пригрозила. Вони ж бо показали їй одного старого мужа, на ймення Юда, кажучи, що цей може показати тобі те, що шукаєш, оскільки є син чесного пророка. І хоч багато мучили його, Юда відмовився повідати. Звеліла його цариця вкинути у глибокого рова. Там побувши певний час, обіцяв сісазати. Вивели його, прийшли на місце, де була гора велика, посипана землею та камінням; на ній-бо Адріян-цар римський уже збудував храма богині Венері, і в ньому поставив кумира. І там Юда той показав, що тут має бути схований хрест Господній. Цариця ж Олена повеліла храм ідольський розорити, землю ж і каміння розкидати й копати. Макарію ж патріарху, що помолився на місці цім, почувся запах доброприємний, і тоді гріб і місце розп'яття з'явилося від сходу, й поблизу них знайшли поховані три хрести, а потім знайшли чесні цвяхи. Не могли однак доміркуватися, котрий хрест був Христовий. Трапилося тоді в той час, що винесли одного мерця на поховання. Тоді патріарх Макарій повелів носіям стати і покладено було хрести на мертвого по одному. Коли ж покладено було хреста Христового, то мертвець воскрес і став живий силою божественного хреста Господнього. Цариця ж, із радістю прийнявши чесного хреста, поклонилася йому, поцілувала його, так само і весь синкліт царський, що був із нею. Інші не могли бачити і цілувати святого хреста через тісняву і просили хоч би здалеку побачити його. Тоді Макарій, патріарх єрусалимський, став на найвищому місці і вчинив воздвиження, показуючи чесного хреста народові. Вони ж гукнули: "Господи помилуй!" — і відтоді й почалося свято Воздвиження чесного хреста Господнього.

Цариця ж Олена частину цього чесного дерева у себе зберегла, також і святі цвяхи, а інше вклала в срібний ковчег і дала Макарію-патріарху на збереження родам, що будуть по тому. Тоді Юда із безліччю жидів увірував, і хрестився, й названий був у святому хрещенні Киріяком, що потім патріархом Єрусалиму став і при Юліяні-відступнику мучений був за Христа й помер. Свята ж цариця Олена повеліла по святих місцях у Єрусалимі церкви будувати, спершу повеліла звести церкву Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа там, де гріб Христовий і де чесного хреста було знайдено, і знову-таки повеліла збудувати в Гетсиманії, де гріб Пресвятої Богородиці, чесного її успення. Також і інших вісімнадцять церков збудувала і всілякими оздобами прикрасивши та всім потрібним обдарувавши, прибула до Візантії, несучи із собою частину дерева животворящого хреста і святі цвяхи, якими було прицвяховано Тіло Христове. Блаженний же цар Константан животворяще дерево поклав у золотому ковчезі, від святих цвяхів один в Адріятичне море був укинений святою Оленою, коли з Єрусалима в Царград поверталася, щоб утишити його, оскільки піднялася буря велика і хвилювання в морі, а другого цвяха цар укував у свого шолома, ще одного прикував до бразд у вузді коневі своєму, щоб збулося сказане Захарією-пророком: "Буде того дня навіть на вуздечці коня царевого, святе Господа Вседержителя". Четвертого-бо цвяха цариця Олена дала тревірам на збереження.

Коли повернулася до Візантії із Єрусалима свята Олена, христолюбивий цар Константин зробив три великі хрести, за числом явлених йому у війнах: першого в Римі, коли Максентія потопив, другого у Візантії, коли Візантію взяв, третього, ісоли на Дунаї-ріці скитів переміг — за образом тих трьох діянь влаштував чесних три хрести із коштовних речей і написав на них золоти ми письменами такі слова: "ІС ХС НІКА", тобто переможець, являючи всім ревність благочестя свого і показуючи, що силою хрестною ворогів переміг: поставив одного хреста до сходу високо на торжищі, другого стовпа поставив на верхівці червоного стовпа римського на братолюбному місці, третього виніс на мармуровім місці вельми красному, де продавали хліб, — на тому місці численні сили і знамення були від хреста святого, Свідчиться і те від багатьох, що ангел Господній сходив із небес у великій світлості вночі на те місце і, кадячи, обходив святого хреста, співаючи пісню трисвяту солодким голосом, і знову на небо зійшов. Так було тричі за літо: місяця цього на Воздвиження чесного хреста, і знову місяця травня в 7-й день на Явлення хреста Господнього в небі, і у святий великий піст чотиридесятний, у неділю хрестопоклонну. І численні благоговійні люди, котрі чесно і свято живуть, це ангелове сходження бачили і спів його чули, і іншим про те оповідали.

Згадати належить і те, що чесне та животворяще дерево хреста Господнього в один час персами було захоплено і знову в Єрусалим повернено на радість вірних. У царство-бо Фоки, царя грецького, Хоздрой, цар перський, перемігши Єгипет, і Африку, і Палестину, взяв Єрусалим і численних християн убив, захопивши церковні скарби й начиння, поміж іншого взяв і той багатоцінний скарб — дерево животворящого хреста Господнього, — і в Перейду відніс. По тому помер Фока-цар, і настав на його місце Іраклій, який хоч і намагався Хоздроя перемогти, одначе сам од нього багато разів був переможений і просив миру, але не дістав од гордого ворога. Тоді в печалі великій будучи, помочі від Бога шукати почав; і повелів усім вірним молитви творити, неспання й пости, щоб збавив їх Господь од того, котрий хвалиться у гордості своїй знищити всіх християн і гудить ім'я Ісуса Христа; хай не кажуть вороги: "рука наша висока і боги сильні, а хай пізнають погани, що один є Бог істинний, його-бо міцності та силі хто на спротив постати може? Молився і сам цар зі сльозами й постом великим. Тоді, зібравши всіх воїнів своїх, в надію помочі Божої озброївшись хрестною силою, пішов на персів і в певному місці, зійшовшись із Хоздроєм, переміг його і прогнав. Воював же землю Персидську сім років, беручи міста й полонячи села і численні полки Хоздроєві перемагаючи. Нарешті Хоздрой, не мігши спротивитись грецькій силі, побіг із землі своєї і, перевізшись через ріку Тигр, молодшого сина свого Медарса учасником свого царства учинив, на що, обурюючись, старший син його Сироєс намислив укупі і батька й брата убити, що і вчинив невдовзі. Після забиття отих був спадкоємцем царства Персидського Сироєс і послав із молінням та численними дарами до Іраклія, царя грецького, змирюючись йому і просячи, щоб перестав полонити його землю. Тоді Іраклій уклав із царем персидським мир, узяв із землі його хреста Господнього животворяще дерево, Хоздроєм від Єрусалиму полонене, що чотирнадцять років у персів було. І повернувся цар грецький із великими користями додому, радіючи і славлячи Бога за поміч його велику. Коли ж дійшов до Єрусалима, узяв цар чесне дерево на рамена свої, щоб понести на попереднє його місце (був-бо одягнений у порфиру царську, золотом і камінням коштовним оздоблену, маючи на голові вінця царського), тоді сталося чудо жасне: раптово-бо став у воротях тих, якими на лобне місце ходили, і не міг нітрохи із чесним хрестним деревом поступити, силою Божою утриманий, усім напрочуд у такій речі. Захарія ж, патріарх єрусалимський, що з усім народом єрусалимським вийшов назустріч царю із віттям та фініками аж до гори Єлионської, ішов із царем укупі і, поглянувши очима, побачив ангела Божого, як блискавку, що у воротях стояв, вхід перепиняючи і кажучи: "Не таким чином Творець наш те дерево сюди ніс, яким ви несете його". Те патріарх бачачи й чуючи, жахнувся і, звернувшись до царя, рече: "Глянь, царю, що неможливо тобі, одягнутому в багаті ризи, царськими прикрашені оздобами, понести дерево це святе, що його поніс Христос, який став убогим заради нашого спасіння. Коли ж бо хочеш понести хреста, йому, наслідуй, злидарству його. Тоді цар зняв із себе багряницю та вінця й одягся у просте та погане одіяння й поніс чесне дерево святого хреста без будь-якої перепони, йдучи ногами босими, і вніс у церкву на місце, з якого взято було Хоздроєм, перським царем, там знову благочестивий цар Іраклій хрестне дерево поставив. І була велика радість та веселощі вірним через повернення хреста Господнього й торжествували (як колись ізраїльтяни на повернення ковчега Заповіту від филистимів), хвалячи розп'ятого на хресті Христа, Царя слави, і поклоняючись підніжжю його святого хреста. Йому ж і від нас хай буде честь, слава і поклоніння тепер і завжди і навіки віків. Амінь.

Про чудо, що ним був пізнаний істинний хрест Христовий багато не погоджуються. Дехто каже, що дівиця мертва несена була на поховання і силою хрестною воскрешена. Інші кажуть, що то була вдовиця мертва, а від животворящого дерева ожила, ще інші повідають, що вдовиця якась, лежала хвора в домі, і була при смерті, до неї ото патріарх із царицею прийшов і хрести приніс, поклав на хвору і коли покладено було хреста Господнього, тоді встала здорова. Інші кажуть, що мертвого чоловіка несли до гробу і воскрес доторком до хреста Господнього. Никифор же Калліст, прозваний Ксантопул, у книзі 3-ій, у главі 29-ій, каже, що обидва чуда тоді хрестом Господнім створилися: і вдовиця, що в домі хвора лежала і вмирала, від воріт смертних до життя та здоров'я повернена, і мерця, що до гробу несли, було воскрешено.

У той-таки день помер святий отець наш Іван Золотоустий. І пам'ять святого мученика Папія, що у країні Аикаонській, у царство Максиміліянове по-страдальчому помер.

Місяця вересня в 15-ий день

Cтрaждaння святого мученика Микити

Коли знамення перемоги, чесний і животворящий хрест Господній, у висоту вознісся, тоді тезоіменитий перемозі святий Микита під знамення те прийшов. Учора-бо святкували Воздвиження хреста святого, що є світові непереможна перемога, нині ж пошановуємо святого Микиту, його ж бо ім'я тлумачиться: "перемога". Добрий той воїн Ісуса Христа став ніби під хоругвою під хрестом, щоб воювати супроти ворогів хреста святого за честь Розп'ятого на хресті. Хто ж воює за царя земного, хто за своє життя і марнотну славу, хто за тимчасові багатства; Микита ж святий воював за єдиного Господа свого Ісуса Христа, що є Царем усілякій істоті і славою лицю нашому, і багатством, що ніколи не висякне. Де ж і яким чином цей воїн воював за Христа, послухай.

Коли в часи святого рівноапостольного царя Константина Великого почала віра по цілому всесвіту поширюватися, тоді і в країні Готській, зобабіч ріки Істразасіяло, як світло в темряві, святе благочестя. В тій-ото країні народився, виховався і дістав освіту святий Микита. Теофіл же, єпископ готський, що і на Першому Нікейському соборі бувши, догмати православної віри язиком та рукою утвердив, той Микиту світлом віри святої просвітив і в троїчне сповідання охрестив. Невдовзі прадавня злоба, диявол, не терплячи зріти розширення віри святої і примноження християнського роду посеред варварської землі, помороченої ідолобіссям, підняв брань та гоніння велике на тих, що ісповідали ім'я Христове та вірили в нього, і напустив був князя землі тієї, на ім'я Атанарих, щоб убивав християн і знищував пам'ять їхню на своїй землі. У той час було готам розділення і війна міжусібна і розділилися навпіл: одна частина мала вождем Фритигерна, а друга Атанариха, лютого мучителя. Коли ж обидва ті купнорідні й одноплемінні сторони на брань із собою зійшлися та велику січу вчинили, тоді Атанарих, маючи більшу силу та хоробрість, здолав Фритигерна і переміг воїв його, і прогнав. Бувши переможений, Фритигерн утік у Грецьку країну до христоненависного царя Валента, шукаючи в нього допомоги. Валент же повелів усьому воїнству, що було в Тракії, іти на поміч Фритигерну супроти Атанариха. Зібрав-бо Фритигерн рештки своєї сили, й грецьке воїнсьво взяв від Тракії, і пішов на супостата "Дунай", свого. Переходячи ж ріку Істр, зробив знамення хреста святого і повелів носити перед полками своїми, і так на Атанариха найшов. Учинивши брань велику, силою хрестною здолали християни Атанариха і все його воїнство перемогли: одних мечами посікли, а інших живими взяли; Атанарих же з малою дружиною заледве втік. Відтоді почала більше примножуватись у готах православна християнська віра; бачачи-бо хрестну нездоланну силу, що була у бою, багато повірило у розп'ятого на хресті Господа.

Коли ж помер єпископ Теофіл, настав після нього Урфіл, муж добророзумний і благочестивий, — це він винайшов готське письмо і численні книги із грецької мови на готську переклав і ростив у варварів день у день святу віру у Христа. Сприяв же в тому дбанням своїм і святий Микита, був-бо великорідний і славний у тій землі, багатьох до Христа привів образом благочестя свого і богоодушевленими словами. Невдовзі нечестивий Атанарих знову на своє місце повернувся, владу й силу узяв і за наущенням бісовим підняв люте в своїй землі гоніння на християн, відомщуючи ганьбу свою, що від християн переможений та посоромлений був на брані. Тоді святий Микита ревністю до Бога розпалився, вийшов на брань супроти обох ворогів, супроти видимого й невидимого: воював на невидимого ворога, приводячи невірних до віри, вірних же укріплюючи до мученичого подвигу; воював і на видимого ворога, коли мучителя Атанариха викривав і докоряв у такому безбожжі та нелюдськості, адже безмежне множество вірних людей різним віддавав мукам. І переміг обох: і диявола побив, і мучительську суворість здолав — всі-бо види мук витерпів од тих, що намагалися страждальця доброго від Христа відвернути, і мучитель почудований був, що всією своєю силою не може одного раба Христового, як стовпа кріпкого й нерушного, до свого прихилити безчестя. І що ж чинить беззаконний? Замислив вогнем заморити його, не мігши вбити численними ранами, плоті терзанням та вудів дробленням. Але чого досяг нечестивий? Себе більшою ярістю спалив, аніж мученика, він-бо, хоч і в огні великому був, одначе не згорів тілом, душею ж, як Фенікс із попелу, на ліпше нове і безсмертне життя відродився, а мучитель і без вогню безбожжям згорів, душею омертвів і кісткам своїм уготував при пеклі в попіл розсипатися. Так Микита святий під знаменням хрестним за Христа воював і вийшов переможцем іменем та славою. Тіло ж його, від вогню неушкоджене залишено без поховання і лежало безчесно кинуте. Один же муж, на ім'я Маріян, родом із країни Киликійської, від міста Мопсвестія, вірою християнин благочестивий, той прийшов із якоїсь своєї потреби у землю Готську і затримався в ній на немалий час. Познайомився був із святим Микитою і дружню з ним любов мав, а найбільше тоді полюбив його, коли бачив, що міцно, аж до крові, за віру Христову стояв. Коли ж лежало кинуте святе тіло його, помислив Маріян, як би взяти те тіло улюбленого свого друга та мученика Христового і віднести його на батьківщину свою, але не міг через страх перед князем: заповів-бо князь, щоб ніхто не дерзнув піддати мученика похованню. Надумав же Маріян таємно його взяти вночі, тож коли настала ніч, наготувався вийти на замислене діло, але незручна йому була дорога, ніч-бо вельми випала темна та й дощ, через це у великій пробував печалі — не бачив куди йти і де знайти бажане. Печалився від того дуже, але Бог, котрий певного часу волхвів зорею до Вифлеєму скерував, то й Маріяна втішив у скорботі і, щоб знайти мучениче тіло, зручний шлях показав. Послав-бо певну небесну силу в образі зорі, що перед Маріяном засяяла і повів його як треба було. Отож та зоря, попереду Маріяна йдучи, нічну йому темряву просвічувала, він же із радістю за нею слідував. А дійшовши до тіла святого мученика, зоря стала вгорі. Маріян же, обвивши тіло святого чистою плащаницею, взяв його та й поніс, при тому його вела з'явлена зоря і провела Маріяна, що повертався, аж до воріт дому і зробилася невидима. Так Маріян дістав скарба свого, несучи із собою тіло святого мученика, дійшов-бо до міста Мопсвестія, поховав його чесно в домі своєму. Благословив Бог дім Маріянів заради страстнотерпця свого святого Микити, як колись дім Пантефрієвий через Йосипа і дім Аведдарів через кивот численними багатствами благословив. І був наповнений Маріянів дім подвійним багатством: земним та духовним, численні-бо дари подавалися від гробу святого всім, хто потребував, і сцілення бувало болящим. Збиралося ж усе місто і навколишні жителі до гробу святого, аж не вміщав уже дім Маріяновий тих вірних, що приходили, через це порадилися всі звести церкву на ім'я святого і в ній покласти мощі його, що й вчинили невзабарі, велике до того дбання приклавши. Коли ж збудована була церква і належними оздобами була прикрашена, відчинили гріб мученика і, взявши ковчега, несли до новозбудованої церквиці, там у землі поклали його. Маріян же на благословення дому свого взяв од святих мощів одного пальця і беріг його в себе чесно. Не міг більше нічого від мощів його взяти, бо й Авксентій, єпископ міста того, коли збудував церкву святим мученикам Тараху, Прову та Андронику, послав своє послання до міста, званого Анабарза, просячи громадян, щоб дали йому якусь частку від мощів святих мучеників на освячення новозбудованого храму; тоді молили його громадяни, щоб навзаєм дав їм частку від мощів святого мученика Микити на благословення їхньому місту. Поведів отож єпископ відчинити гроба святого мученика, і тоді камінь мармуровий, що був на гробі, надвоє розпався, не маючи ніякої причини того свого розламання. Один же із тих, що відчиняли гріб, дерзновенно торкнувся рукою своєю святих мощів, і тоді всохла рука його, і страх напав на нього, був-бо грім великий та блискавка із небес, і всі злякалися. Пізнав тож єпископ, що не доброзволить Бог роздроблювати мощі святого; взяв усохлу руку, приклав її знову до святого, кажучи: "Освятий мучениче Микито! Зручніше тобі сцілювати, аніж шкодити, добрий-бо ти є і доброго наслідуєш, а коли, менше цього хочучи, покарав ти, то чи не за більше помилуєш його?" Коли це єпископ сказав, сцілилася всохла рука чоловіка того, і всі дивувалися чудесам святого мученика Микити і славили Бога. Єпископ же, не осмілюючись більше торкатися святих мощів, співав над ним достатньо співів, знов накрив чесно гроба, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа єдиного в Тройці Бога, Иому-бо належить усіляка слава, честь і поклоніння навіки. Амінь.

У той-таки день пам'ять преподобного Филотея, пресвітера та чудотворця, що воду у вино перетворював і камінь великий на інше місце словом перекладав; його ж чесне тіло, коли помер за рік, до двох ієреїв, що хотіли взяти його від гробу, ніби живе, руки простягло і за плечі схопило, і тричі так учинило, ще й миро цілюще виточило.

І святого мученика Порфирія, що був із скоморохів, котрий перед очима богоненависного царя Єліяна, як поганин, ганячи християн, ввійшов у воду, ніби хреститися бажаючи. 1 коли поринув за чином християнським із призиванням імені Пресвятої Тройці: Отця і Сина, і Святого Духа, тоді чудесним дійством Божої благодаті із невірного в істинного християнина перетворився і, Христа ісповідуючи, докорив цареві й нечес тивій вірі його; мучений був вельми і мечем посічений за Христа.

І святого мученика Максима, мечем убитого.

І святих мучеників Теодота та Аскліяди, замучених за Христа трацьким воєводою в царство Максиміянове.

У той-таки день віднайдення мощів святого першомученика Стефана.

І віднайдення мощів святого Акакія, єпископа мелитинського.

Місяця вересня в 16-ий день

Страждання святої всехвальної великомучениці Євтимії

У царство Діоклитіяна-нечестивого володів од нього Халкидоном антипат Приск. Цей, бажаючи сотворити празника бісові, що зветься Арей, його храм та ідол був у Халкидоні, послав грамоти свої в навколишні міста та села, іменем царським повеліваючи всім зібратися в Халкидон на празник і щоб приніс кожен, хто скільки може, жертву Арею. Погрожував у грамотах своїх великими муками тим, хто б не послухав повеління і не прибув на того празника, його ж час за вісім днів призначив. Коли ж настав установлений день бісівського празника, зібралася велика кількість людей із худобою, яку на жертви привели, і творили празник із торжеством, приносячи в жертву вівці та воли і поклоняючись бездушному ідолові, а більше бісові, що в ньому жив. Тоді християни, що там були, бридячись тим богомерзьким празникуванням і боячись грізного антипатового погроження, ховалися там і там і в таємних збиралися місцях, творячи служби істинному Богу нашому Ісусу Христу. Був же від мучителя старанний розшук: чи не є хто супротивний повелінню його і чи не є хто, що не поклонився ідолу Ареєві, і знайшли християн у супротиві мучителю, котрі не послухали його повеління і не віддали бісові тієї честі, що належить подавати самому істинному Богові. Розгнівався мучитель, що не слухають його в тому християни, звелів розшукувати їх на мучення. В одному місці потаємному ховалися християни, молитви діючи, сорок дев'ять, була поміж них дівиця прегарна, на ймення Євфимія, доброрідна, дочка Филофрона-синклитика і матері Теодорасії, благочестивих батьків. І сповіщено було мучителеві про тих християн, що переховувалися, їх же всіх повелів схопити і поставити перед свій суд. Тоді ж, за повелінням мучителевим, люті слуги, ніби звірі, на ловитву готові, кинулися на Христове словесне стадо зі зброєю, хоромину ту, в якій вірнії таємно служили Богові, обступили довкола, щоб жоден із них не втік, і, двері відбивній, немилосердно по одному геть витягли і всіх, схопивши із безчестям та наругою, до антипата повели — тягли-бо святих як овець на заколення. Стали перед гордим мучителем смиренні раби Христові, готові аж до крові стояти за честь Господа свого. їх-бо побачивши, гордий володар рече: "Чи ви є супротивними царському й моєму повелінню, що зневажаєте жертву великого бога Арея?" Вони ж відповіли: "Царевому і твоєму, антипате, повелінню, що не буде супротивне небесному Богові, повинуватися належить, що ж супротивно Богові, цьому повелінню не тільки не коритися, але й спротивляться належить. Коли б нам веліли те, в чому мали б коритися владі, то ми б віддали кесареві кесареве, але оскільки повеління ваше є богопротивне і богомерзьке, бо велите шанувати тварин більше Творця, поклонятися і приносити жертви бісу, а не вишньому Богові, через це повеління вашого ніколи не послухаємо, бо є ми поклонники істинні істинного Бога, котрий живе на небесах". Тоді мучитель розтулив брехливі вуста свої і, вигостривши, як лезо, улесного язиіса свого, начинив хитросплетену мову свою лестощами й обіцянками дарів та почестей, відводячи із правдивого шляху до свого пагубного ідолопоклоніння тих, що їх Христос здобував своєю чесною Кров'ю, погрожуючи їм і лютими муками, якби не захотіли вчинити того, що цей радить і наказує. Святі тож відповідали: "Дари і почесті твої, що нам їх обіцяєш, здавна відкидаємо від себе і ненавидимо їх, і вважаємо їх за посліддя Христа ради, маємо-бо небесні добра, більші й ліпші від усіх благ земних. Земнії-бо блага є тимчасові і непостійні, небесні ж вічні і незмінні, а гірких мук твоїх, якими нам загрожуєш, не тільки не боїмося, але й бажаємо їх вельми понести, щоб явилась у нас сила й міцність нашого Бога, щоб ви дивувалися їй і, ваших богів богомерзьких силу пізнавши, поганьбилися. Але яка тобі потреба є мову свою продовжувати і слова розкидати; почни, яке намислив, діло і випробуй; більше-бо в нас буде старання до терпіння, ніж у тебе до мучення". Тоді мучитель почав мучити їх вузами та ранами, і були святії проздовж дев'ятнадцяти днів по-різному мучені, на всяк день рани на рани приймаючи, голод і спрагу терплячи. Мали із собою святу діву Євфимію, молоду й красну, казали до неї, укріплюючи її: "Йди на подвиг, діво, заради Жениха Небесного; йди на подвиг, щоб страждайням догодити Йому; йди на подвиг, щоб стріти Його із мудрими дівами, хай полюбить тебе, як наречену свою і в світлицю свою тебе заведе". По тому на двадцятий день поставлені були на суд, де запитував їх антипат: "Чи після покари хочете бути послушливі нашому повелінню?" Тоді святі мученикі із святою Євфимією відповіли, кажучи: "Не сподівайся антипате, відкинути нас із праведного шляху, скоріше можна стерти гори на землі і здвигнути зорі на небесах, аніж зможеш од істинного Бога наші серця відторгнути". Цими словами роздратований, мучитель повелів довго бити їхні лиця, але, бачачи, що не може нічого досягти, нарадив послати їх до царя, а перш ніж пошле, повелів посадити їх до темниці. Коли ж вели їх до темниці, побачив антипат святу Євфимію, діву юну й гарну, що поміж тих святих мучеників ликом, як місяць поміж зір, сяяла, цю-бо захотів як вовк вівцю від стада Христового забрати. Вона ж, звівши очі й руки на небо, закричала: "Не покинь мене, вселюб'язний мій Женише Ісусе Христе, на Тебе-бо я уповаю, не віддай звірям душу, що любить Тебе і ісповідає ім'я Твоє святе; не дай порадіти ворогові моєму щодо мене, укріпи мене, немічну рабу Твою, щоб не здолало мене беззаконня!" Мучитель же, бажаючи привести її до свого безбожжя, всілякі образи зваби віднаходив словами добрими, й дарами численними, і всілякими обіцянками, вловлюючи дівоче серце. Але вона мужньо говорила: "Не гадай, о мучителю, що слабкість мою можеш своїми звабами хитрими прихилити на своє беззаконня та безчестя; хоч і жінка є єством, і немічна плоттю, і в молодих літах, одначе мужніше моє серце від твого і міцніша моя у вірі святій сила від хоробрості вашої, і більший, за благодаттю Божою, Христа мого, маю розум над усіх ваших язичницьких витій, з ними-бо мудрими бути гадаєте, а безумніші є більше всіх невігласів, бо не бажаєте пізнати істинного Бога, а біса собі за Бога маючи. Не звабиш-бо мене своїми хитросними словами, як колись змій праматір нашу, і не осолодиш мені світу цього гіркого з його насолодами, а все це за полин вважаю заради найсолодшого Ісуса мойого, і не переможеш сили, що в немочі з'являється, всіма своїми бранями, сподіваюся-бо на Христа свого, що не полишить мене, не відніме міцної помочі своєї руку від мене, аж доки знесена бісівська голова жіночими не потопчеться ногами".

Тоді оганьблений мучитель вельми розгнівався і мерзьку свою любов, що до неї виявляв, перетворив у ярість: повелів приготувати мучильне колесо, що мало в собі безліч гострих ножів, прилаштованих до того діла, щоб усе тіло відрізано було від кісток і посічене. До того колеса прив'язали святу діву, що хрестним знаменням огороджувалася, а коли слуги почали повертати коло, тіло її відрізувалося, а суглоби сіклися. Вона ж, старанну до Бога молитву творячи, сказала: "Господи Ісусе Христе, просвічення душі моєї, джерело життя, подай спасіння тим, що сподіваються на Тебе, прийди на поміч мені, аби відомо стало всім, що Ти є Бог один, і звісне уповання буде тим, що мають надію і що не прийдуть лихі, ані наблизиться рана до тіл їхніх, що Тебе, вишнього, поклали як пристанище собі". Так вона молилася і стало колесо, і слуги знеможені попадали; ангел-бо Божий, прийшовши, зламав коловорота і святу дівицю, знявши з колеса, зцілив од ран, і всю здоровою учинив. Вона ж, ціла зійшовши, радісно заспівала, дякуючи Богові і всемогутню силу його прославляючи. Те бачачи, мучитель і всі, що там були, нічого не тямили і чудувалися вельми на чудо це, одначе де злоба засліпила очі розуму, там нічого не вдіяло те велике чудо; не могли-бо пізнати міцної руки істинного Бога; бачачи, не бачили і, слухаючи, не розуміли — закам'яніло-бо серце їхнє, і знамення те чудесне приписали волхвуванню. По тому повелів мучитель розпалити вельми піч, щоб у вогонь святу вкинути; коли ж розпалювали піч і запалав великий вогонь, свята мучениця одяглася в броню трьох юнаків, тобто в молитву, а супроти вогню природного розпалила вогонь дбалої любові до Бога і, очі до неба звівши, сказала: "Боже у вишніх живий, який доглядає смиренних, що у Вавилоні трьох юнаків, ради Твого закону вогню відданих, цілими й непошкодженими з вогню через святого ангела зберіг, і росу Ти їм послав із висоти, Ти й мені, рабі Твоїй, будь помічником, котра заради Твоєї, Христе мій, слави йде на подвиг". Так сказала і знаменням хресним, ніби другою зброєю узброїлася, стояла готова на вогонь і чекала, доки вкинуть її. Два ж воїни, Віктор і Состен, яким повелено було мученицю у вогонь кинути, побачили якесь дивне видіння, що у вогні діялося: уздріли-бо ангелів Божих, що в печі вогонь розкидали і погрожували їм: хай не дерзнуть торкнутися нареченої Христової. Це бачачи чудо, речуть до мучителя: "Не можемо ми, антипате, до чесної цієї діви своїми поганими торкнутися руками і у вогонь її кидати, хоч і голови наші відсічеш, бачимо-бо чудо предивне, якого твої не бачать очі, і ліпше нам твій витерпіти гнів, аніж світлоносних осіб, що погрожують нам із полум'я вогненого". Це почувши, розгнівався мучитель на них і, гадаючи, що вони християни і через це не хочуть кидати у піч дівицю, посадив їх до в'язниці, іншим же двом, імена яких Кесар і Варій, доручив зробити повелене. Ці, схопивши діву, до печі кинули, і тоді вогонь великий із печі випав і на лиця тих, що кидали, метнувся, і на тому місці спалив їх у попіл, а інших слуг далеко відігнав. Свята ж серед печі, як у палаці світлім і в росі прохолодній, торжествуючи, співала пісню юнаків: "Благословенний ти є, Господи Боже, Отець наших, і оспіваний, і вославлений навіки!" І було чудо преславне: не торкнувся до неї вогонь, ані риз її, сам-бо Жених її нетлінний Христос Господь таємно у піч прийшов до нареченої своєї святої і небесною прохолодою оросив її. Коли ж погасла піч, вийшла свята діва ціла і здорова, всім на подив од такої речі. Мучитель же, не тямлячи, що зробити, до темниці її кинув, кажучи: "Цієї ночі придумаю, що вчиню чарівниці отій!" Тоді Віктора і Состена привівши до себе, ярився на них і погубити їх обіцяв, коли не поклоняться ідолам. Вони ж відповідали: "Досі помилялися, не знаючи істини, нині ж пізнали єдиного Бога, що небо і землю створив, йому віруємо і кланяємося; твоїм же богам, яким ми раніше кланялися, не знаючи зваби бісівської, відтепер не будемо поклонятися; ти ж твори з нами, що хочеш, у твоїх руках тіла наші, але душі наші в Божому захисті". І засудив їх мучитель на з'їдення звірям. Ідучи на місце святих, де звірми мали бути з'їдені, молилися Богові старанно, щоб милостивий був до них, і, залишивши гріхи давнішнього свого блуду та невір'я, помістив душі їхні з тими, що вірували в нього. І тоді з небес божественний голос прийшов, до миру їх закликаючи; його ж почувши, з радістю віддали душі свої в руки Божі, тіл же їхніх не торкнулися звірі, і поховані були вірними таємно.

Коли минула ніч і настав ранок, сів мучитель на судищі, і виведена була з темниці свята Євфимія, а йдучи співала весело:

Заспіваю тобі, Господи, пісню нову, Прославляю тебе, Господи, кріпосте моя! Заспіваю тобі в народах, і ім'я твоє прославлю, Що ти єдиний є Бог істинний, і немає над тебе! Це співаючи, прийшла на суд і довго допитували її, катуючи, й принуджували до жертвопокладання, але не покорилася. І побачив мучитель несхитне її серце, повелів, підвісивши її, шарпати тіло її гострими залізами. але й після цього страждання силою Божою ціла залишилася. Тоді рів глибокий викопавши і водою наповнивши, зібрали там безчисленних зміїв, єхидн та морських отрутних гадів і від всякого роду гадючого, що по землі повзає і у водах перебуває, ними наповнили рова і засудили вкинути в нього святу Євфимію. Вона ж ознаменувала себе хрестним знаменням і каже: "Світе мій, Ісусе Христе, Ти в нутрі водного звіра зберіг неушкоджено Йону, ти Даниїла від вуст лев'ячих збавив був, Ти-бо і мене міцною своєю хорони рукою, щоб прославилося і через мене ім'я Твоє святе!" І вскочила у рів. Змії ж і гади припали до неї, але не пошкодили їй, про її здоров'я дбали, як видно було, бо на собі її носили, не даючи їй утопитися в глибині рову, водою наповненого. І вийшла свята з рову того без будь-якої шкоди за благодаттю Христовою. І вже не знав мучитель, що їй сотворити, бажаючи її вкінець погубити і гадаючи, що волхвування (яке він святій приписував) явні тільки поборює муки, а не таємні умисли, — звелів викопати другого рова, таємного, і наповнити його гострими списами, і мечами, і ножами, ввіткнувши ту зброю у дно рова догори гостряками, зверху ж ледь прикривши стеблами та землею; і повелів мучениці йти через те покриття у рові, щоб нічого не знаючи — на гостру там зброю впала і поранена померла. І пройшла свята по верху, наче птиця, через сітки перелетівши; інші ж погани, не знаючи того рову, впали в нього і загинули. Що бачачи, мучитель поганьбився вельми і здійснилося там Писання: "Він рова копав, і його викопав, і впав сам до ями, яку приготовив". Свята ж хвалила Бога, співаючи:

Хто висловить сили Господні,

Хто розкаже всі хвали Твої, Господи,

Що ранену рабу Твою від ран неушкоджено зберіг

був Ти.

Що від вогню спас був Ти,

Що від звірів та води і від колеса захистив був Ти,

І від рову вивів був Ти,

І нині, Господи, збав душу мою

від руки того, що споконвіку ворог,

Гріхи юності моєї і незнання мого не пом'яни,

Але краплями Крові Твоєї,

за мене вилитими,

Очисти скверну плоті і Духа мойого,

Ти-бо є очищення, освічення і просвічення рабів

Твоїх!

Антипат же іще намагався зваблювати її добрими словами: "Не безчести, — каже, — роду твого, не погубляй цвіту юності твоєї, не позбувайся життя свого, повернися до пошанування великого Арея, і будеш від усіх нас пошанована і хвалена, і великою славою та багатствами збагачена!" І інші численні слова звабні коли говорив до святої, вона посміялася з нього і докорила як безумного. Тоді знову почав її мучити і багато палицею бив її, повелів пилкою гострою перерізати, але нітрохи пилка не могла пошкодити тіла того святого; також на сковороді розпеченій палив, але сковорода остудилася — ангели-бо з нареченою Христовою були, зберігаючи її в усіх муках, нарешті звірям на з'їжу її дано. Повели святу на видовищне місце, де звірами мала бути з'їдена, молилася ж Богові, щоб подав кінець її мукам, щоб прийняв душу в руки свої — хай повелить їй від багатостраждального тіла перейти до бажаного краю. І сказала: "Господи всіх сил, явив Ти в мені свою непереможну силу і правицю нездоланну; викрив Ти бісівську неміч і мучителеве безумство, мене ж вищу за всі муки сотворив Ти; тепер-бо, як раніше мучеників, що було убивства і крові їхньої пролиття приймав Ти, так прийми і мою жертву, в душі сокрушеній Тобі принесену, і в дусі смиреннім, у скиніях же святих і, в лиці мучеників душу мою прийнявши, заспокій, бо благословенний Ти є вовіки". Коли так вона молилася, спущено було на неї звірів, левів та ведмедів, а прийшовши, лизали ноги її. Одна ж ведмедиця малу рану зробила їй у нозі і витекла кров. Коли це сталося, прийшов голос із небес, в Горнє її закликаючи. І тоді віддала дух свій Господу, за Нього-бо постраждала дбало. І потряслася земля, і місто захиталося, валилися стіни, падали храми, і був страх великий. Відбігли всі із видовища зі страху, залишилося тіло її святе, що лежало мертве, і в той час надійшли батьки її, взяли дочку свою святу і поховали чесно поблизу міста на віддалі одного поприща, дякуючи Богові і радіючи, що сподобилися бути батьками такої дочки, котра кров'ю своєю уневістилася Небесному Женихові Христу і царю всіх; Иому-бо з Отцем і Святим Духом честь і слава, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

У той-таки день пам'ять святої мучениці Севастіяни, що була учениця святого апостола Павла, постраждала у Тракійській країні в Дометіянове царство; а коли після багатьох мук у голову усічена була, молоко замість крові витекло із рани її.

І святої мучениці Мелитини, в Антонієве царство від Антиоха, ігемона, у Тракії відстраждала. І святої мучениці Людмили, баби святого Вечислава, князя чеського, від невістки своєї задушена, постраждала, її потім чудесами Бог прославив, як мученицю, над гробом-бо її свічки запалені являлися вночі, а сліпець, доторкнувшись праху гробного, прозрів.

У той-таки день пам'ять преподобного Доротея-пустельника, що з Тиваїди, котрий перебував у пустелі поблизу Олександрії, на місці названому Келії пустельницькі, його ж пустельницьких подвигів Палладій, єпископ єлинопольський, в юності своїй самовидцем був. Повістує про нього таке: "Шістдесят літ пробув старець у печері одній, жорстке вельми мав життя. Трудолюбний бувши, щоденно в саму полуденну спеку поблизу моря ходячи, збирав каміння і з нього будував келії і давав тим, що не могли будувати. "Я ж, — каже Палладій, — мовив йому якось: "Що чиниш, отче, в такій старості, мучачи своє тіло на спеці лютій?" Відповів мені, кажучи: "Хай не вона мучить мене, але хай умучу її я". їв-бо в міру щоденно хліб сухий і трохи зілля грубого раз на день, також і воду пив у міру. Бог свідком, що не бачив я його, покладеного на рогозині, ані сплячого, але цілу ніч, сидячи, плів коші з фінікових гілок і на те їжу собі купував. Помислив же я, що тільки при мені так жорстоко живе і, звідати про все життя його бажаючи, розпитував багатьох учнів його, чи таке завжди було жорстке життя його! 1 повідали мені, що з дитинства таке життя має, і ніколи не заснув за звичаєм, хіба щось роблячи чи ївши, склеплював часом очі, аж не раз і хліб випадав із вуст його в час їжі. А що змушували ми його, аби колись трохи на рогожині спочив, залишившись, казав нам: "Як переконаєте колись ангела заснути, переконаєте і мене". Якогось дня послав мене, — каже Палладій, — до своєї студениці о дев'ятій годині, щоб приніс я посудинку води до трапезування його. Трапилося, що коли приступив до студениці і приник, то побачив у ній гадюку й, через страх і трохи не зачерпнувши води, побіг, і повернувся до нього, звіщаючи й кажучи: "Загинув, отче, бачив-бо гадюку у студениці". Він-бо, ледь-ледь усміхнувшись і головою покивавши, рече мені: "Коли б диявол захотів у всі студениці й у всі витоки водні вкинути єхидни, гадюки й інше якесь отрутне гаддя то ніколи б ти не пив води і вмирав би від спраги". Те сказавши, встав, пішов сам до студениці і зачерпнув води, знаменаючи її хрестним знаменням, і випив її кажучи: "Де хрест, там нічим не пошкодить бісівська сила".

У той-таки день помер один із святих, отець наш Кипріян, митрополит Київський і всієї Русі.

Місяця вересня в 17-ий день

Страждання святих мучениць Віри, Надії та Любові й матері їхньої Софії

У царство Адріяна злочестивого, царя римського, була в Римі одна вдова роду італійського, на ймення Софія, її ж ім'я тлумачиться "премудрість". Вона, за іменем своїм, і життя у вірі християнській премудро вела за премудрістю такою, яку похваляє апостол Яків, кажучи: "А премудрість, що з висоти, насамперед чиста є, а потім мирна, лагідна, покірлива, повна милості і добрих плодів". Оця ж бо премудра Софія, коли жила в чесному подружжі, народила три дочки і їм нарекла імена, що відповідали трьом богословським чеснотам: першу назвала Віра, другу Надія, а третю Любов. Що ж бо інше християнська премудрість породити може, коли не чесноти боговгодні? Після народження тих трьох дочок скоро овдовіла і жила доброчесно, пригоджуючи Богові молитвою, постом та милостинею із трьома дочками своїми. їх же виховувала в такому послуху, який од премудрої матері бути може: хай, бувши тезоіменитими чеснотам, дочки самою річчю навчаться чеснот, яких імена носять. Росли вони літами, і росли в них чесноти, і навчилися добре пророцьким та апостольським книгам, звикли до учительських слів, старатливо читали й молилися, трудячись удома, повинуючись святій богомудрій матері своїй і з успіхом ідучи від сили до сили. Тоді всі запримітили їх через незвичайну вроду та досконале добророзум'я. Пройшла чутка про доброту їхню, що походила від премудрості, по цілому Риму; про них прочув і Антіох-єпарх, бажаючи їх бачити, а побачивши, довідався, що християни вони. Не ховали- бо своєї віри в Христа, не сумнівалися у своїй на Христа надії, не ослаблювалися у своїй до Христа любові, але, ясно Христа перед усіма славлячи, бридилися богомерзькими ідолами. Про те все Антіох звістив царю Адріяну. Він же тоді послав слуг своїх закликати їх до себе. Прийшли слуги у дім Софії, знайшли матір, що вправлялась у навчанні дочок своїх, і покликали їх із дочками до царя. Вони ж бо, довідавшись причину, чому кличе їх, усі стали на молитву, кажучи: "Ти, всесильний Боже, зроби щодо нас за своєю святою волею і не покинь нас, але подай нам поміч свою святу, щоб не застрашилося серце наше гордого мучителя, щоб не злякалися ми страшних катувань його, щоб не жахнулися гіркої смерті, щоб ніщо нас не відторгнуло від Тебе, Бога нашого". І по молитві, поклонившись Богові, пішли всі четверо, мати з дочками, взявшись за руки, ніби вінець уплетений, і йшли, часто позираючи на небеса, із зітханнями й таємною молитвою, вдаючись до помочі Того, що повелів не боятися тих, котрі вбивають тіло, а душі ж убити не можуть.

Дійшовши до царських палат, ознаменувалися хрестним знаменням, кажучи: "Допоможи нам, Боже, Спасителю наш, заради слави імені Твого святого. І введені, постали перед царем, що сидів на престолі у гордості своїй; його ж уздрівши, належну йому честь віддали і стояли без жодного страху, лицем світлим, серцем мужнім і очима веселими на всіх позираючи, ніби на бенкет були звані, так радісно за Господа свого на катування з'явилися. Побачив-бо цар чесні, світлі й непострашні лиця їхні, запитав матір про рід, ім'я та віру. Вона ж, премудра бувши, розумно відповідала, аж усі, хто слухав, дивувалися такому її розуму. Мало що про рід свій та ймення згадавши, почала говорити про того, «чий рід хто оповість» і «чиєму імені кожне коліно поклонятися має». Ісповідувала віру свою у Христа Ісуса, Сина Божого, і Його назвалася рабою та іменем Його хвалилася. "То мені, — каже, — ім'я чесне, ним же і хвалюся, що християнка є". Повідала, що дочок своїх Христові заручила: хай нетлінну чистоту свою нетлінному Жениху, Сину Божому збережуть. Побачив цар мудру жону і не бажав з нею тоді бесідою вправлятися і суд творити — на інший час це відклав. І послав їх усіх чотирьох до однієї доброрідної жінки, на ім'я Палладія, доручивши, щоб стерегла їх, а на третій день поставить їх йому на суд.

Тоді мати, перебуваючи в домі Палладії і маючи належний час до навчання дітей своїх, утверджувала їх день і ніч, повчаючи богодуховленими словами, кажучи: "Дочки мої улюблені, тепер настав час подвигу вашого, тепер приспів день заручин ваших безсмертному Жениху, щоб, за іменами вашими, показали Йому своє до Нього тверде вірування, безсумнівне уповання й нелицемірну любов, що ніколи не відпадає. Тепер надійде час весілля вашого, щоб вінцем мученичества увінчатися із прелюб'язним Женихом своїм, і з Ним у пресвітлу Його світлицю ввійдете із словом радості. Дочки мої, не пожалійте юної плоті вашої заради Христової честі, не пожалійте красного цвіту молодості вашої заради краснішого добротою, більше синів людських, ані не скорбіте за позбавлення тимчасового цього життя заради життя вічного. Піклувальник-бо ваш небесний Ісус Христос є здоров'я вічне, і краса невимовна, і життя безсмертне. І коли тіла ваші заради Нього закатовані будуть, Він їх одягне у нетління, і рани на тілах ваших, як зорі в небі, просвітить. Коли краса ваша муками заради Нього віднята буде, Він вас прикрасить небесною красою, якої око не бачить. Коли ж тимчасове життя ваше погубите, поклавши за Господа свого душі ваші, то Він життям безконечним обдарує вас навіки перед Отцем своїм, що на небі, і перед ангелами його святими, і від усіх небесних духів назветеся нареченими і ісповідницями Христовими. Похвалять-бо вас усі преподобні, возвеселяться за вас мудрі діви і приймуть вас у своє з'єднання. Діточки мої солодкі, не дайте себе звабити звабам ворожим, буде вас цар, як гадаю, багато улещувати і великі обіцятиме дари і пропонуватиме вам славу, багатство і честь, і всю солодкість світу цього тлінного та марнотного, але не возлюбіте від цього нічого, все-бо, мов дим, зникає, і, ніби порохнява, од вітру розметується, і, мов цвіт і злак трав'яний, зів'ядає, і в землю вселяється. Ані устрашітеся, коли побачите люті муки, мало-бо постраждавши і ворога перемігши, навіки торжествувати будете. Вірую ж Богові моєму, Ісусу Христу, що не залишить вас, котрі за нього страждають, сказав-бо: "Коли б жінка забула плода утроби своєї, я ж не забуду вас", але невідступно в усіх ваших муках буде з вами, бачачи подвиги ваші, укріплюючи неміч вашу і плетучи вінка воздаяння вашого. О дочки мої добрі, пам'ятайте мої болі, що при народженні вашому мала, пом'яніте праці мої, що для прогодування вашого поклала, пом'яніте і слова мої, якими вас страху Божому навчала, і утішите старість матері вашої добрим та мужнім вашим сповіданням Христа. То ж бо мені будуть веселощі, і радість, і честь, і слава перед усіх вірних, коли сподоблюся називатися матір'ю мучениць, коли побачу вас, як доблесно за Христа терпите і Його святе ім'я сміливо сповідаєте, і за Нього вмираєте. Тоді возвеселиться душа моя і порадіє дух мій, і підкріпиться старість моя, тоді і ви будете мені істинними дочками, коли, повчання матері вашої послухавши, станете за Господа свого до крові і помрете за нього щиро".

Таке повчання матері замиловано вислухали дочки, розтаючи серцем і радіючи душею, чекаючи мученичеського часу, як шлюбного річенця, святого-бо кореня є і гілки святі, вседушно цього чекали, до чого їх наставляла премудра мати Софія. І складали слова її в серці своїм і готувалися, мов до світлиці, до подвигу мучительного, огороджуючись вірою, і укріплюючись надією, і запалюючи в собі вогонь любові до Господа, і одна одну утверджуючи — обіцяли матері своїй усі душекорисні до них слова перевести в діло, за поміччю Христовою.

Настав третій день, і поставлені були на суд вони перед нечестивим царем. Він же, гадаючи, що діви є юні і легко зможуть послухатися звабних слів його, почав до них говорити таке: "Я, діти, бачачи красу вашу і жаліючи юність вашу, по-батьківському повчаю вас: поклоніться богам, що володіють всесвітом, і, коли послухаєте мене і вчинете повелене, то дітьми вас своїми назву. Закличу єпархів та ігемонів, і всіх моїх радників, і перед ними вчиню вас своїми дочками, і від усіх них пошановані та похвалені будете. Коли ж не послухаєте і не покоритеся повелінню моєму, то у велике впадете зло і матері своєї старість у біди введете, і самі загинете в той час, в якому найбільше могли б веселитися, живучи у насолодах та добротах і радостях світу цього. Я ж бо вас люто погублю і, вуди ваші роздробивши, псам на з'їжу кину, і будете зневажені всіма. Через те послухайте мене, хай добро вам буде: люблю ж бо вас і не бажаю губити краси вашої і позбавляти вас життя цього, але й за дітей своїх хочу вас мати".

Відповідали ж святі діви, ніби єдиними вустами говорячи: "Ми батька маємо Бога небесного, що дбає про життя наше і милує душі наші, від Того улюбленими бути хочемо, і Того справдешніми дітьми називатися прагнемо, і тому кланяючись і бережучи повеління Його; плюємо на твоїх богів, загроз твоїх не боїмося, того-бо і бажаємо, щоб страждати і терпіти муки заради солодкого Ісуса Христа, Бога нашого".

Почувши таку відповідь, цар запитав матір їхню Софію про імена їхні та літа. Вона ж рече: "Перше моє дитя зветься Віра, має ж літ дванадцять, друга — Надія, має літ десять, третє ж дитя зветься Любов і має літ дев'ять". І дивувався цар такій в малих літах відвазі та розуму, і сміливій їхній відповіді. Тоді почав по одній примушувати до свого злочестя, спершу старшу сестру Віру понуджував, говорячи: "принеси жертви великій богині Артеміді!" Вона ж не хотіла, тоді повелів цар її оголити й бити міцно. Мучителі ж, б'ючи без милосердя, казали: "Принеси жертви великій богині Артеміді!" — але вона, ніби в чужому тілі терплячи, мовчала, мучителі ж нічого не досягли биттям, відрізали їй дівочі сочки, і з рани замість крові потекло молоко. І всі, що дивилися на катування її, дивувалися терпінню і чудові цьому, що незвичайно від рани не кров, а молоко текло. І покивали головами, осуджуючи таємно цареве безум'я та лютість, кажучи: "Чим ця красна дівиця зогрішила, завіщо так страждає? О горе безум'ю царському і звіриній його лютості, що з'їдає не тільки старих людей, але й не по-людському молодих дітей!" Після цього принесено було залізні ґратки і покладено на великому розпаленому вогні. Коли ж розпалилися, як палаючий вугіль, і випускали іскри, то на них було покладено святу дівицю Віру і на них дві години лежала і, до Господа свого взиваючи, не опалилася й трохи, аж усім напрочуд було. Тоді у конов, що стояв на вогні, повний смоли та олії і вельми киплячий, укинена була, але й там не була ушкоджена, і сиділа, ніби у воді, співаючи Богу. Мучитель, не знаючи, що більше із нею чинити, щоб змогти відвернути її від Христової віри, присудив її покарати мечем, що почувши, свята Віра наповнилася радості й рече до матері своєї: "Молися за мене, матінко моя, щоб довершила я свій шлях і перейшла до жаданого краю, і побачу любого мені Господа і Спаса мого, і насолоджуся божественним Його образом". До сестер же сказала: "Знайте, любі мої сестри, кому обіцялися і кому нареченими ставали; знайте, що призначені ми є хрестом святим Господа нашого на вічну Йому службу, терпімо ж до кінця. Єдина нас мати породила, єдина виховала і навчила, спільний тож і кінець хай приймемо, єдину волю, як воістину одноутробні сестри, маймо. Це я вам буду за зразок, щоб обидві після мене пішли до того, котрий кличе нас до себе, — Жениха нашого". Це сказавши, поцілувала матір свою, також і з сестрами, обійнявшись, поцілувалася і пішла під меча. Мати ж не печалилася й трохи за дочкою своєю, журу ж бо сердечну й уболівання за дітей матірню перемогла в ній любов Божа. Про це тільки уболівала й печалилася, щоб якась із дочок, застрашившись мук, не відкинулася Господа свого. І сказала до Віри: "Я тебе, дочко моя, народила і заради тебе біль терпіла, але оце ти мені добре воздаєш, що в Христовому вмираєш ісповіданні і виливаєш за Христа кров свою, яку з утроби моєї прийняла ти. Іди ж до нього, улюблена моя утробо, кров'ю ж своєю обагрена, як багряницею одіта, красна з'явися очам Жениха твого, і мене перед Ним, убогу матір твою, пом'яни, і за сестер своїх Йому помолися, хай укріпить їх у такому терпінні, яке ти маєш". І усічена була свята Віра в чесну голову, і пішла до Голови своєї Христа-Бога. Мати ж прийняла багатостраждальне її тіло і, обцілувавши його, раділа й славила Христа-Бога, що прийняв дочку її Віру в світлицю небесну.

Нечестивий же цар поставив перед себе другу сестру, святу діву Надію, і рече до неї: "Дитино добра, молю тебе, послухай моєї ради, як батько раджу тобі, люблячи тебе, поклонися Артеміді великій, щоб не загинула, як сестра твоя старша. Бачила-бо ти її люті муки, дивилася на гірку її смерть, не бажай тож і ти так само постраждати. Вір мені, дитино, що жалію на юність твою і хотів би тебе собі в дочках мати, коли б ти скорилася повелінню моєму". Свята ж Надія відповіла: "Чи ж я, царю, не є сестра тієї, що вбив ти, чи я ж не від тієї ж матері народжена, чи є я не тим-таки молоком вихована, чи ж не я те саме хрещення мала, що і сестра моя свята, — вкупі з нею росла і від одних книг та наказів материних навчилася знати єдиного Бога і Господа нашого Ісуса Христа і в нього вірувати, і Йому одному поклонятися! Не надійся-бо, царю щоб я інакше міркувала, й мислила, і бажала, як сестра моя Віра, її ж бо шляхом готова я йти. І не гайся багато, трудячись словами, але почни саме діло і побачиш моє одномисля із сестрою, що упередила мене".

Таку відповідь почувши, цар віддав її на катування. І потягли її слуги, як і Віру, били без милосердя довго, аж утрудилися, б'ючи. Вона ж мовчала, ніби не відчувала болю, тільки на матір, блаженну Софію, позираючи, що стояла там-таки і доблесно на страждання своєї дитини дивилася, старанно молячи Бога, щоб подав її дочці міцне терпіння. Тоді, за повелінням беззаконного царя, вкинена була у вогонь, у якому, як три юнаки, не опалилася, хвалячи Бога. Потому підвішена була і кігтями залізними шарпана; від плоті, що відпадала, і крові, що потоками лилася, чудні якісь пахощі із ран її виходили, і усміхалася лицем світлим, та благодаттю Духа Святого сяяла, і глузувала з мучителя, що малу юнку не може перемогти. "Я, — рече, — поміччю Христовою не печалюсь у муці, більше-бо, доброволю в ній, як у солодощах райських: солодка-бо є мені смерть за Господа мого. Тебе ж, мучителю, безконечна чекає у геєні вогненній мука з бісами, їх-бо за богів собі маєш!"

Цими словами вельми роздратований був мучитель, повелів приготувати конов, повну смоли та лою, і підпалити вогнем: хай у киплячу конов укинено буде святу. Закипіла конов, а коли хотіли вкинути святу в неї, тоді конов розтопилася, ніби воск, і розлилася смола, що кипіла в ній, і лій палаючий, і опалили всіх навколо стоячих: така чудесна сила із святою Надією була. А мучитель, усе те бачачи., не хотів пізнати істинного Бога зморочила-бо серце його бісівська тьма та пагубна облуда, і оганьблювався, бачачи себе малою юнкою переможеним. І не бажав більше осоромлення свого терпіти, на мечне її усічення осудив. Дівчинка ж, чуючи кончину свою, прийшла до матері своєї, з радістю говорячи: "Мир тобі, матінко моя! Здорова будь і поминай дитину свою!" Мати ж, обійнявши її, цілувала, говорячи: "Дочко моя, Надіє, благословенна ти Господом Богом вишнім, на Нього-бо надієшся, і крові своєї за нього не шкодуєш, іди ж до сестри своєї Віри і з нею постань перед Піклувальником своїм". Цілувалася ж Надія із сестрою своєю Любов'ю, що на кончину її дивилася, кажучи до неї: "Не залишись, сестро наша, хай укупі перед Тройцею Святою станемо!" Тоді приступила до мертвого тіла посіченої сестри своєї Віри і, обійнявши її любо, з природи до сліз удаючись, а з любові до Христа на радість переходячи. По тому під меча свою святу похилила голову, і усічена була Надія свята. Мати ж прийняла тіло її і прославила Бога, радіючи з такої доблесті дітей своїх обох, до чого й третю дочку солодкими словами і мудрими переконуваннями нахиляла.

Прикликав же мучитель третю юнку Любов, улещував її, як і перших, щоб відступилася Розп'ятого і поклонилася Артеміді, але марно трудився улесник. Хто ж бо за улюбленого Господа свого стати має, як не Любов, оскільки написано є: "Міцна, як смерть, любов, вода велика не зможе згасити любові, ані ріки її не заллють". Не погасили вогню любові до Бога в тій дівчинці води великі зваб мирських і не потопили її ріки бід і страждань, і в тому її велика пізнавалася любов, що готова була душу свою за любого Піклувальника свого Ісуса Христа покласти. Збагнув мучитель, що не зможе лестощами нічого досягти, почав мучити її, бажаючи різними катуваннями розлучити Любов од любові Христової, але та по-апостольському віщала: "Хто мене розлучить від любові Божої? Чи скорбота, чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи біда, чи меч?" все це перемагаю за Того, що полюбив мене.

Почалося її катування: повелів її мучитель протягнути на колесі і палицею бити; протягнена ж свята була так, що в молодому її тілі члени зі своїх суглобів виходили, і, бита, обагрилася кров'ю, як багряниця, і земля від крові її, як від дощу, напоювалася. Також розпалена була вельми піч, що показуючи, мучитель сказав: "О дівице! Тільки скажи таке: "Велика є богиня ти, Артемідо!" — і відпущу тебе. Коли ж не скажеш цього, одразу в цій розпаленій печі згориш". Свята ж рече: "Великий є Бог мій Ісус Христос! Артеміда ж і ти з нею хай погинете!" І тоді мучитель розгніваний повелів тим, що перед ним стояли, в піч її вкинути. Вона ж не чекаючи, щоб хтось її вкинув, сама поспішила ввійти і, ходячи посередині неопалима, як на прохолодному місці, раділа, співаючи і благословляючи Бога. Від печі тоді вибухнув вогонь на невірних, що стояли охрест печі, і спалив декого на попіл, інших же опалив, і самого царя, досягши, пошкодив — і побігли далеко від печі. Бачено було в тій печі й інші деякі лиця пресвітлі, що торжествували з нею і величали ім'я Христове, — нечестивії ж поганьбилися. Коли ж погасла піч, вийшла свята як із світлиці, красна Христова наречена, світла і здорова. Тоді, схопивши її, катівники, за повелінням царевим, свердлували члени її, але Божа поміч укріплювала святу в тих муках, що не померла, а хто б таке витерпіти міг би і чи по тому не став би мертвий? Одначе улюблений її Жених Ісус Христос, підкріплював її, щоб нечестиві більшого наповнилися сорому, а їй щоб більше примножилося воздаяння і щоб прославилася Божа в неміцній посудині сила. Нарешті мучитель розболівся від вогненного опалення і повелів святу мечем усікти. Вона ж, почувши про усічення своє, раділа й говорила: "Оспівую і благословлю багато оспіване ім'я Твоє, Господи Ісусе Христе, що любиш мене, Любов, рабу Твою, і те, що з сестрами моїми сподобив мене за ім'я твоє так само постраждати, як і вони постраждали". Мати ж її, свята Софія, безнастанно молила Бога за третю дочку свою: хай подасть їй терпіння до кінця, і казала до неї: "Третя гілко моя, дитино моя вселюб'язна, витримай подвига до кінця, добрим-бо шляхом ідеш, і вже тобі сплететься вінець, і відчиниться приготовлена світлиця, і Жених стоїть, чекаючи тебе, і дивиться із висоти на подвиг твій, тож, коли під меча підхилиш голову, Він чесну твою і непорочну душу прийме й обійме, і з твоїми сестрами тебе заспокоїть. Пом'яніте ж і мене, матір вашу, в царстві Жениха свого, хай милостивий до мене буде і не позбавить мене бути з вами та співперебувати у святій своїй славі!" І тоді свята Любов усічена була.

Мати ж, узявши її тіло, вклала у ковчег красний укупі із тілами святих Віри та Надії і опрятала тіла їхні, як це належить, поклала на колісницю і повезла із міста на кілька поприщ, і там із радісними слізьми чесно поховала дочок своїх на високому місці. Сама ж сиділа біля гробу їхнього три дні, молячись замилувано до Бога, і заснула сном смерті в Господі. І похована була вірними на тому-таки місці із дочками вкупі, з ними ж і в Царстві Небесному не позбавилася присутності, оскільки хоч і не плоттю, але серцем страждала за Христа.

Так свята Софія біг життя свого закінчила, принісши Тройці в дар троє доброрідних своїх дочок: Віру, Надію та Любов. О свята і праведна Софіє! Яка жінка так спаслася дітородженням, як ти, що народила таких дітей, які уневістилися із Христом і, за нього постраждали, із ним тепер царюють та прославляються. Воістину ти мати дивна і доброї пам'яті достойна, дивлячись-бо на люті та гіркі муки і смерті дітей своїх любих, нітрохи ти про них по-материнському не повболівала, а більше раділа ти, благодаттю Божою утішена, і сама їх повчала ти й молила, щоб не пошкодували тимчасового життя свого і щоб вилили нещадно кров свою за Христа Господа. Його ж тепер баченням лиця пресвітлого насолоджується на небесах із святими своїми дочками. Упремудри і нас, щоб зберегли чесноти Віри, Надії та Любові — хай сподобимося постати перед Святою нествореною животворящою Тройцею і славити її навіки віків. Амінь.

У той-таки день пам'ять святої мучениці Агатоклії, що від паніг своєї аріянки багато зла вистраждала проздовж восьми років заради правовір'я: каменем по шиї була бита, молотом по ребрах її товкли, нарешті вогненним опаленням тимчасового життя позбавлена і у вічне життя перейшла. І святої мучениці Теодотії, у царство Олександрове, від Симвлікія-мучителя по різних містах була воджена і численними муками гнічена, по тому мечем у Нікеї убита.

І святих мучеників етап'ятидесяти шести, в Тирі, місті Фіникійському, в царство Діоклитіянове, від Ветурина-воєводи різними муками закатованих заради Христа. Серед них було два єпископи від Єгипту, Лелій та Ніт, і Зинон-священик, і два славні мужі Патермутій та Ілля, яким очі пробили, гомілки відрізали, а від вогню вони померли.

Місяця вересня в 18-ий день

Пам'ять преподобного отця нашого Євменія, єпископа Гортинського

Цей преподобний отець наш Євменій з молодості добродійним життям догодив Богові, ішов-бо вузьким шляхом, що до небес вів, слухаючи Того, котрий каже: "Силкуйтеся ввійти тісними ворітьми", хай до них зможе ввійти той, що відкладе два тяжарі: маєток і плоть. Відкладе маєток, коли його роздасть убогим, знаючи, що багатому тяжко ввійти в Царство Боже. Хто ж бо пристрастю багатьох багатств утяжений, у тісні небесні ворота ввійти зможе? Добре радив Господь тому юнакові, що про життя вічне запитав, сказавши: "Продай — каже — добра свої та й убогим роздай — і матимеш скарб ти на небесах". Хто служить мамоні, не може служити Богові, і, утяжений ваготою багатств вузьких дверей, небесних не пройде, як верблюд вуха голки. Хто тісноту хоче пройти, не тільки тягар,але й ризи відкладає; хто бажає бути в небі, не тільки ті добра, тобто тягар од надлишку непотрібний, але й потрібне, недостаток, як ризу, що тіло покриває і те убогим роздає наслідувач Господній.

Такий був Євменій святий, все вважав за зайве, всьо-го відкинувся, все полишив, щоб за Христом іти і Його знайти та придбати; добра ж, як ризу із себе зняв; убогих, голих, тих, що потребують, одягнув; сам же оголився від усього пристрастя земного і пішов тіснотою вбогості, тиснучись у вузькі ворота, що ведуть до небесного багатства. Відклав це преподобний й інше утяження — плоті, коли подвигами, трудами, повстримністю, постом, неспанням умертвляв свої вуди і тонкий зробився, відкидаючи всяке плоті догіддя і солодколюбство, прагнучи, як рече апостол, "від всього стримуватися"; стримувався він від усього, що плоть удебелювало і обрублювало думки, з чого народжуються пристрасті. Не давав сну своїм очам, доки душу й тіло очистив од пристрастей, став Святому Духу обитель. Так обидва відклав важкі тяжарі маєтків та багатопристрасної плоті, і був підготовлений, щоб пройти вузький шлях та ворота тісні, що у життя вели. Коли ж добродійне його життя засяяло, мов світло, і був усім на користь, тоді вибраний і виведений був на престола Гортинської церкви, де, як свічка на світильнику стоячи, паству свою просвітив і, ніби сонце, Церкву Христову ділами та словами осяяв. Так бо подобає бути світлу світу, щоб діло упереджувало слова, як сяяння упереджує світильника. І цей-ото святий, сидячи на престолі своєму, навчав дітей спершу ділом, образом буваючи стаду чистим та боговгодним життям, також навчав їх і словом. Спершу сам світлом був, а потім інших просвічував; спершу сам у законі Господнім день і ніч навчався, а тоді й інших повчав; спершу сам свято жив, а тоді й інших освячував; спершу своє сумління чистим чинив, а тоді сумління інших очищував. Був же і милостивий вельми, за ім'ям своїм Євменій, що тлумачиться "милостивий", мав життя виповнене милосердних справ. Батько був сиротам, убогим — багатство, тим, що просять, податель, скорботним утішник, а стражденним цілебник і чудотворець предивний. Якось змія великого, що кинувся на нього, молитвою умертвив, але більше чудо, що змія пекельного — диявола побив, наступивши на нього молитвою, і відігнав його від дорученого собі стада Христового. Не тільки-бо в Гортині, але і в Римі на бісів узброївся — досяг-бо Риму, багатьох знаменням та чудами здивував, духів лукавих од людей одігнав, болящих сцілив, посеред ворожнеч та гнівів миротворець був. Також Тиваїду досяг, у час бездощів'я молитвою із неба дощ звів і там з миром помер, почавши після тимчасового життя життя вічне і нескінченне. Тіло ж його святе перенесене було в Гортинь, до його престола і там поховано чесно.

У той-таки день пам'ять святої мучениці Аріядни

Ця свята мучениця Аріядна в царство Адріяна нечестивого за Христа постраждала, бувши рабою такого собі Тертила, старійшини Промисайського міста, країни Фригійської. Той Тертил, коли справляв у ідольському храмі празник народження своєї дитини, приносячи жертви і поклоняючись бісам, і торжествуючи з усіма домашніми та з друзями, та з сусідами своїми, та свята Аріядна залишилася вдома і не захотіла до капища ідольського зайти і празникувати з паном своїм. Розгнівався тоді пан її, бив без милосердя, тоді, підвісивши, кігтями шарпав її, по тому в темницю вкинув і довго морив голодом, щоб відкинулася Христа і поклонилася бездушним ідолам. Відтак випущена була з темниці і пішла за місто. Розкаявся-бо пан її, що відпустив, погнав услід зі слугами своїми, вона ж, озирнувшись, побачила, що гоняться за нею, і побігла. І наблизилася до якогось каменя, помолилася Богу, щоб збавив її від рук ворогів її, і тоді, за Божим хотінням, розпався камінь, і ввійшла свята до середини, камінь же знову стулився — ангел-бо Господній, з'явившись там здійснив те чудо. Гонителі зсум'ятилися зі страху і, вдарившись списами своїми, самі себе покололи і погинули. Так від руки їхньої, як птицю від сітки птахоловів, збавив Господь рабу свою, її ж молитвами хай збавить Господь Бог і нас од ворогів наших і з тією ж святою хай сподобить і нас торжествувати в радості небесній навіки. Амінь.

У той-таки день святих жон-мучениць Софії та Ірини. І святого мученика Кастора. В цей-таки день у Пролозі покладено святого Симона, єпископа єрусалимського, але його пам'ять квітня в 27 день пошановується.

Місяця вересня в 19-ий день

Страждання святих мучеників Трофима, Савватія та Доримедонта

За нечестивого Прова, що тримав скіпетри царства Римського, в Антіохії тоді начальним був Аттіка, що й Єлиодором називався. Коли творився душепагубний празник Дафнійського Аполлона, і нечестиві громадяни (як був у них звичай) цілий день отой управлялися в приношенні бісам жертв, у пияцтві та торжествах і в усіляких поганих справах, тоді прийшли туди із інших країн двоє невідомих чоловіків Трофим та Савватій, мужі благочестиві і поклонники істинного Бога. Вони, бачачи стількох багатьох душ осліплення та погибель, зітхнули тяжко і, змішавши слова зі слізьми, сказали до Бога: "Боже, котрий усе сотворив із небуття словом, а людину за образом своїм сотворив, ти з небес поглянь і вирви цих людей із руки супротивного". Коли це вони говорили, пізнали ідолопоклонники, ті, котрі бачили їх, що не є вони від злочестя ідольського, тож схопили їх та повели до вищезгаданого володаря та судді свого Аттіка Єлиодора, котрий, коли уздрів їх, то повелів розлучити один від одного. І поставив першого святого Трофима, запитавши його про ім'я, і життя, і віру. Він-бо відповів: "Ім'я мені є Трофим, народився від батьків вільних та доброродних, одначе не без безчестя підданий був гріху, доки Христовим хрещенням ліпшу прийняв свободу та доброродство". Суддя ж рече: "Якоїй ти віри". Відповів Трофим: "Я вже сказав тобі, але почуй ще ясніше. Я християнин, Христовий раб і Христові хочу бути жертвою". Суддя ж рече: "Чи ти чужинець чи громадянин?" Святий же, що воістину був чужий для світу, чужинцем себе називав. Знову суддя запитав його: "Чи ж читав ти царські повелення?" Відповів святий: "Прочитав, але що це нам?

Адже між благочестям та звабою бісівською є така різниця, як між днем та ніччю". Від тих слів упав у гнів мучитель, звелів Трохима святого, оголивши, простягти і бити без милосердя. І битий був мученик довго, що й земля кров'ю його обагрилася. Тоді повелів суддя перестати бити його й каже: "Принеси жертви богам, Трохиме, бо коли не принесеш, то пошлю тебе у Фрігію до Діонисія-мучителя". Був же той Діонисій вельми лютий, що нелюдським своїм катуванням прославився у світі. Відповів святий Трохим: "Не годиться мені на те зважати: чи від тебе чи від іншого забитий буду, бо чи Єлиодор, чи Діонисій замучить мене, однака мені смерть буде, в обох-бо є один намір, щоб убивати тих, котрі захотіли доброчесно служити Богові". Від цих слів у більший гнів упав суддя і повелів на дерево повісити святого й терзати його. І тоді стали охрест спекулятори [кати] із гострим знаряддям, яким ріжуть плоть мученику, до кісток розтерзують, нутрощів його сягаючи. Він же терпів, тихо й покірливо кажучи: "Господи допоможи рабу твойому!" Суддя ж рече до нього: "Де є Христос твій, Трофиме?" Він же відповідає: "Христос мій є з усіма, що закликають його істиною, і від мене не відлучиться. Це є відоме знамення Христової в мені присутності, що легко терплю такі муки, яких витерпіти неможливо єству людському, коли б не було при ньому Божої помочі". Після тих мук укинений був святий Трофим у темницю.

Приведений був на суд блаженний Савватій, і тоді рече до нього суддя: "Не запитую тебе, чи ти християнин є, скажу спершу: якого ти сану?" (Те ж бо слово християнин таке нечестивому мерзьке було, що й чути його не бажав, як у того, в кого болять очі; не може бачити всім доброприємного світла, так і він, маючи поморочені душевні очі, не терпів ними позирати на світло імені Христового і через це і сказав: "Не запитую тебе, чи ти християнин є?" ) Святий же Савватій відповідає: "Мені, о судде, і сан, і достойність, і вітчизна, і слава, і багатство Христос є, Син Божий, завжди жи вий, Його-бо промислом всесвіт стоїть і управляється", Суддя ж, дерзновенну відповідь мученикові собі кладучи за безчестя, в ярість упав і вдарив його по щоці, кажучи: "Так відповідай, як запитую тебе! І перш, ніж погублю тебе муками, приступи до богів і принеси жертви!" Святий же докорив богам їхнім і посміявся над безум'ям їхнім і безбожжя їхнє викрив. Тоді за повелінням мучителевим підвішений був і кігтями залізними шарпаний аж доти, доки кістки його оголилися від відпалої плоті й нутрощі його розтерзані були і вже слугам, котрі мучили, не було чого терзати на ньому, бо все тіло відпало, тільки кістки висіли, і через це відв'язали його від дерева, і тоді святий Савватій у тих муках віддав душу свою у руки Господа.

Коли відійшов святий Савватій до Господа, залишивсь у муках блаженний Трофим, і суддя, втративши надію прихилити його до злочестя, намислив послати його у Фрігію до мучителя Діонисія, якого раніше згадувано. Написав тож до нього послання, звіщаючи про Трофима, скільки мук витерпів і що виявився міцніший тих, що мучили його, Христа ж єдиного шанує, а всіх богів оганьблює і в ніщо ставить. Таке послання написавши, вивів святого із темниці і повелів його взути в чоботи залізні, що мали в собі безліч гострого цвяшшя, і в тих чоботях вести в дорогу його. Взяли його воїни й повели і заодно змушували його бігти поруч із ними; вони-бо на конях, а він піший у залізних чоботях із цвяхами колючими, ногами йшов, упереджаючи піших та кінних і змочуючи шлях святою кров'ю. Там воістину прескорбний був шлях, що вводив у життя; ішов-бо: скільки змірив кроків, стільки нових на себе прийняв ран на ноги, а скільки нових було ран, стільки перетерпів болей та скорбот. Одначе Господь сам є путь, що укріплює раба свого на шляху і за кожен крок воздаяння йому готує. Йшов же три дні, дійшовши фригійського міста, названого Синад, і там воїни дали Діонисію писання від Єлиодора, щоб прочитав. Тоді святого Трофима поставити перед собою повелів і, побачивши його, запитав: "Чи ти є Трофим?" Мученик же відповів: "Трофимом звуся, я ж є раб Христа, істинного Бога, в нього-бо вірити не посоромлюся ніколи". Діонисіи же рече: "Іще в непокорі пробуваєш, а марнотного того й марного закликаєш Христа, що є винуватцем смерті багатьох. Але коли спершу не хотів ти Його відкинутися, то тепер надію, що на Нього ти мав, покинь. Богам принеси жертви, щоб уникнути мук лютих і смерті, і в мирі доживеш дні свої". Мужній-бо Трофим відповів: "Смерті я хоч би й хотів збутися, але неможливо, бо коли не вб'єш мене ти, то саме єство все одно має вмерти, смертю ж бо належить віднаходити життя, що без міри ліпше й більше від цього зла наповненого й короткотривалого, а які є майбутнього життя блага, того не може тлінне око зріти, ані вухо чути, ані на серце людини зійти. Такого-бо життя полонений я великим бажанням і радію, чуючи від тебе про смерть, якою мені погрожуєш". Тоді Діонисіи, увесь ярістю дихаючи, повелів Трофима сирими жилами бити, а коли били його, то казав мучитель: "Тільки вустами скажи, Трофиме: "Подам жертви богам", — і тоді збавишся від муки". Він же, і рани, і слова мучителя в ніщо кладучи, мовчав. Тоді слуги оцет із гірчицею змішаний у ніздрі йому вливали за повелінням мучителевим. Потім на дереві підвісивши, різали руки його, довгі та глибокі творячи рани, і витікали потоки крові від ребер його. Він же терпів, кажучи до себе: "Багато скорбот для праведних, та збавить Господь з них усіх". Те чувши, Діонисіи рече: "Марнотна є надія твоя, Трофиме, і марнотні помисли твої, хто-бо з небес прийде до тебе від теперішніх бід збавляти, раджу-бо тобі: поклонися богам і допоможеш собі". Святий же посміявся з безум'я мучителя й рече: "Бога мого істинного та живого не відкинуся ніколи!" Діонисіи же із ярістю до слуг каже: "Жорстокіше мучте його!" — і почали катувати вельми. Святий же молився: "Поглянь із небес, Боже мій, і збав мене від сіток тих, що ловлять, адже ти є терпіння моє, Господи!" Мучитель же повелів оцет із сіллю лити на рани його, величезний викликаючи в нього біль. Блаженний же рече до судді: "Міцною нині плоть мою вчинив ти, хай не зітлиться від накладених на неї ран!" Тоді свічками запаленими опаляли ребра його, але й так не був переможений нездоланний Христовий воїн, після того вкинутий був у темницю. Був там муж один на ім'я Доримедонт, саном синклитик, перший у радах, християнин благочестивий, але потайний через страх перед мучителями. Той часто приходив потай до темниці, до святого мученика Трофима і, омиваючи кров його, й отираючи струпи його чистим полотном, і обв'язуючи рани, в усьому догляд щодо нього мав. Але недовго та його добродійність перед мучителем утаєна була; незабаром-бо приспів богомерзький празник, названий Діоскорія, тобто день Кастора та Полюкса, і відзначався всенародно богомерзький той празник у місті Синадському. Діонисій же з усіма боярами та радниками своїми поклонялися ідолам, у той час і помітив, що немає поміж них Доримедонта. Послав за ним, щоб прийшов празникувати з ними. Блаженний же Доримедонт тим, що прийшли, відповів: "Християнин я є, не подобає мені на бісівські празники приходити". Те почувши, Діонисій повелів примусом привести його до себе і запитав його: "Чому не прийшов з нами на празника?" — і звідався, що той істинний є християнин. Одначе не хотів його в той день судити, повелів узяти його під сторожу. Послав же до нього одного із друзів своїх, переконуючи, аби покаявся і повернувся до їхніх богів. Він же, яро на нього позирнувши, каже: "Відступіте від мене всі, що беззаконня чините!" — і знову мовчав, і був як людина, що не чує і не має на вустах виправдання. На завтрашній день сів мучитель на суді і, покликавши Доримедонта, рече до нього: "Зваблений, чоловіче, ти був учора, коли відступився від богів і відкинув царське повеління, — чи ж не догідно тобі від усіх пошанованим бути і не останнє поміж нас місце мати?" Відповів святий: "Люблячи істинного Бога, ні у віщо всю честь та славу кладу. Яка користь більше інших гордитися і в багатоцінні одягатися одежі, і бездушним поклонятися ідолам, адже все те є тимчасове й марнотне, що відлучає від Бога і скеровує у геєнну вогненну". Багато мучитель і лестощами, і погрозою намагався відлучити святого Доримедонта від Христа, а коли не досяг нічого, повелів оголити його й підвісити, і палицями залізними розпеченими опалити ребра його. І казав беззаконний: "Побачу, чи Христос прийде допомогти йому". Святий же в муках прикликав ім'я Господа Бога свого, ганьблячи богів язичницьких і словами своїми ранячи мучителеві серце більше, аніж він палицями тіло його. Діонисіи же кинувся до слуг, які мучили святого, і докорив їм, бо не можуть перемогти одного, що ганьбить богів їх, аби замовк. Вони ж, ярості наповнившись, кігтями залізними лице святому здерли і повибивали зуби йому, але й так не змогли примусити замовкнути богомовних вуст, що Христа ісповідували і що ганьбили бездушних ідолів. Тоді вогонь під ним запаливши, на розжареному вугіллі поставили його. Він же, ніби по червоних квітах ходячи, радів у стражданнях своїх, виявляючи готовність більші й лютіші терпіти за Христа муки. По тому мучитель повелів відвести його в темницю, а святого Трофима вивести знову на катування. Його ж бо підвісили і кігтями залізними дерли тіло йому, спершу поновлюючи рани, а по тому палицями розпеченими викололи йому очі; святий же, страждаючи, дякував Христу, тоді знову в темницю був укинений.

Порадився Діонисіи із радниками своїми, як погубити Трофима та Доримедонта, котрі не зважають на жодні муки, і вирішили віддати їх на з'їжу звірям. Повелів же мучитель наготувати голодних звірів і влаштувати видовище, а коли настав той день, в який мали святі бути з'їдені звірами, вийшов Діонисіи зі всіма радниками та слугами своїми на видовище, і люд численний зібрався. Тоді виведені були святі мученики Трохим та Доримедонт голі і оструплені, які мали все тіло як цілковиту рану. Поставили ж їх на видовище і випустили ведмедицю, вона ж, із ярістю кинувшись, побігла до них, а коли до них наблизилася, тоді ярість свою перемінила в покірність. Святий же Доримедонт, бажаючи швидше вийти із тіла і з Христом жити, взяв ведмедицю за вухо і роздратував її, щоб швидше бути від неї розтерзаним, вона ж ніби соромилася його, схилялася і відвертала голову свою. Мучитель ж ярився більше звіра і сам себе пожирав, бачучи непошкоджених святих од тієї ведмедиці. Тоді випустив на них парда, але й той, наче пес, лизав ноги їхні. По тому випустив лева, одначе й той попереднім уподібнився, ставши ніби покірливе ягня. Розгнівався ж мучитель на того, що доглядав звірів, і пригрозив йому смертю, коли не роздрочить звірів, щоб тих двох християн з'їли, і коли той хотів роздрочити лева, то лев кинувся на нього і розтерзав пана свого. Всі ж люди, бачачи таке чудо, дивувалися й пізнавали силу великого Бога та Спаса нашого; один лише беззаконний мучитель пізнати не бажав, але більшою покривався тьмою безум'я, ганячи Христа і рабів його волхвами називаючи. Тоді повелів мечем відсікти їм голови. І так святі мученики Трофим та Доримедонт після багатьох лютих мук померли, забиті мечем, нині ж до безсмертного життя, до святого Савватія доєдналися і торжествують із ангелами, славлячи святу Тройцю, Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного Бога, що від усіх славиться навіки. Амінь.

У той-таки день страждання святого Зосими-пустельника

У країні Киликійській нечестивий князь Дометіян сів на коня зі слугами своїми і поїхав на лови. Пройшовши велику пустелю, і горби, і стрімкі місця, гонив і ловив звірів. Уздрів в одному місці віддалік безліч звірів і поміж них чоловіка старого, що ходив і зі звірми, як і з людьми, розмовляв. На них кинулися ловці, і розбіглися звірі, чоловіка ж того піймали і до князя привели. Гадаючи, що то волхв, що чарівництва творить у пустелі, запитав його, хто він є і яке ім'я йому? Він же рече: "Християнин я є, ім'я моє Зосима". Зв'язали його і привели до міста. І сів князь на судищі і запитав його про волхвування та чарування: яким чином очарував звірів, що серед них неушкоджений жив і з ними, як із людьми, бесідував. Відповів Зосима: "Живу в пустелі не задля чарівництва, але християнин я є, не можу з невірними в місті жити, тож пішов у пустелю, зволяючи ліпше жити із звірми, аніж із лихими людьми і ворогами Господа мого Ісуса Христа. Маю бо такого мого життя образ інших святих отців від християнства нашого, що від світу відійшли і в пустелі жили, їм-ото й наслідувати, наскільки можу, намагаюся. Бог же знає тих, що служать Йому і думає про них, він і мені влаштовує за благістю своєю: покорив мені на втіху диких звірів, і жив я з ними, від Господа втішаючись, на нього всі сподіванки свої поклавши". Тоді князь рече: "Чи ти, злий старче, Назарянина шануєш? Гаразд, маю йти до Назарету і там тебе міцно скатую, відтак чи Назарянина відкинешся, чи зле позбудешся життя свого, отже, й наявні назаряни, бачачи твої муки, застрашаться". І послав його, закованого, перед собою у Назарет. Згодом і сам до Назарету прибув і, призначивши час суду, поставив Зосиму й рече: "Визнай своє чарівництво, як ти звірів очаровував був". Він же християнином себе визнав. І повелів підвісити його князь головою вниз, і камінь великий прив'язати до шиї його, і кігтьми залізними шарпати його. По тому знову запитав його: хай визнає чари. Зосима ж рече: "Христос, Бог мій, той послав мені звірів на втіху у пустелі". І мовив князь: "Коли звірі слухаються Бога твого, повели, хай прийде один звір, і всі з тобою повіримо". Зосима ж простяг чесні руки свої горі й помолився, кажучи: "Господи Ісусе Христе, Сине Божий, послухай раба твого, пусти сюди лева страшного, хай мені послужить". І раптово вскочив страшний лев у місто, і всі, побачивши, розбіглися; і прийшов лев підтримати каменя, що був прив'язаний до шиї Зосимі. Закликав же князь із міста, кажучи: "Зосимо! Вгамуй звіра, щоб тебе відв'язати". Зосима ж повелів звірові покірливим бути, князь же наказав звільнити святого від вуз і хотів послати його до царя. Зосима ж помолився Богу і віддав дух свій, а лев відійшов у пустелю. Християни ж, опрятавши тіло святого, поховали його чесно, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа, славленого навіки.

Пролог у цей-таки день кладе святого Андрія-єпископа, але той є із січня священномученик, пам'ять же його шанується квітня в 21 день. І святих мучеників Тимотея, Агапія і Теклі, але тих пам'ять серпня в 19 день. А в цей день пошановується пам'ять святого добровірного князя Теодора Смоленського і Ярославського, і дітей його: Давида та Костянтина, дивись про них у Пролозі.

Місяця вересня в 20-ий день

Життя та страждання великомученика Євстатія Плакиди і дружини його, і дітей

У дні царства Троянового жив у Римі один воєвода на ім'я Плакида, доброродний і славний, і над інших багатий, хоробрий же у війнах настільки, що саме ім'я його було ворогам страшне. Він, коли цар римський Тит воював Юдейську землю, був найдосконаліший вождь римських воїв і велику мужність у битвах виказав. Бувши вірою ідолопоклонник, християнські діла в житті своїм являв, голодних годуючи, голих одягаючи, тим, що в біду впадають, допомагаючи і від вуз та темниці багатьох звільняючи. Більше радів із того, коли кому, добродіячи, подавав руку помочі, хто в біді є, аніж коли рукою своєю ворогів змагав. І був як другий Корнилій, що його поминають апостольські Дії, в усіх добрих ділах досконалий, тільки що не мав святої віри в Господа нашого Ісуса Христа, без якої всі добрі діла мертві є. Мав так само дружину також чеснотливу, що в усьому йому наслідувала, з нею народив два сини. І був Плакида з жінкою своєю вельми добрий і милостивий до всіх, того тільки йому не доставало, щоб пізнав єдиного істинного Бога, Його ж бо не знаючи, ділами добрими шанував. Людинолюбець Бог, що хоче всіх спасти і не зневажає тих, що творять добро, не зневажив і цього чеснотливого мужа й не залишив його у тьмі ідольської зваби загибати, але той (" Йому ж бо в кожнім народі приємний є, хто боїться Бога і чинить правду") приємним собі зробив і зволив путь спасіння явити йому таким чином.

Був Плакида одного дня, за звичаєм своїм, зі слугами своїми на звіриному лові. Знайшов стадо оленів і, владнавши кіннотників, почав гонити оленів. Побачив же оленя в усьому стаді найбільшого і погнав за ним, і відлучився олень від стада, відлучився й Плакида від своїх з малим загоном, гонячись за ним; слуги ж, що слідцем ішли, знемоглися і залишилися віддалік. Планида ж сам, маючи швидкого коня, погнав далі за оленем у пустелю. Довго ж він гнався й далеко забіг; олень тоді зійшов на великого каменя й став на ньому. Сам Плакида приїхав близько, гадаючи подумки, яким чином зловити того оленя, і дивився на нього. Бог же щедрий, влаштовуючи всяким чином спасіння людям і маючи знання долі, наставляє на шлях істинний; він уловлює ловця не як Петром Корнилія, але як Павла явленням своїм. Довго стояв Плакида і на оленя дивився, і явився йому Христос Господь таким чином: хрест вельми світлий посеред рогів оленячих з'явився, на нього-бо Плакида дивився й побачив подіб'я плоті до хреста прибитого за нас Ісуса Христа. Дивувався на дивне те видіння і почув там голос, що до нього казав: "Чого мене гониш, Плакидо?" — і тоді із цим божественним голосом напав страх на нього і звалився з коня на землю, лежачи ніби мертвий. Ледве ж отямився й рече: "Хто ти є, Господи, скажи мені?" Господь же рече до нього: "Я є Ісус Христос, такий Бог, що заради спасіння людського, одягшись у плоть, волею постраждав і хреста перетерпів; ти ж, мене не знаючи, шануєш: добрі-бо твої діла і численні милостині зійшли перед мене, і надумав спасти тебе, і через це явився тобі на цій тварині, щоб уловити тебе в пізнання мене й приєднати до вірних рабів своїх; не хочу-бо, щоб людина, праведні діла творячи, у ворожих сітках ув'язнувши, загинула". Устав-бо Плакида із землі, не бачив нічого й рече: "Нині, Господи, вірую, що ти Бог є небес та землі і Творець усього живого, Тобі-бо поклоняюся єдиному, іншого Бога окрім тебе відтепер і знати не хочу! Молю ж тебе, Господи, настанови мене, що маю чинити?". І був голос до нього, що сказав: "Іди до ієрея християнського і похрестися від нього, і той тебе навчить спасенному путі". Це почувши, Плакида наповнився радості й замилування і, впавши на землю зі слізьми, поклонився Богові, що йому явився, і шкодував, бо доти не відав правди і не знав істинного Бога. Радів духом, що сподобився такої благодаті, яка його до пізнання привела і на шлях праведний настановила. Сів на коня, повернувся до своїх із веселим духом, нікому не оповівши, що сталося. Коли ж повернувся із лову в дім свій, відвів на осібне місце дружину свою і звістив їй усе, що бачив та чув. Вона ж рече: "Я минулої ночі чула когось, що казав до мене: "Ти, й чоловік твій, і сини завтра прийдете до мене і пізнаєте мене, Ісуса Христа, істинного Бога, що дає спасіння тим, що люблять мене". Не відкладаймо, але скоро вчинімо те, що повелене нам". І наступної ночі повелів Плакида пошукати, де ієрей християнський живе; довідавшись же, де дім його, взяв жінку й дітей, і деяких із вірних слуг своїх, і пішов у дім ієрея, на ймення Іван; йому ж бо все докладно звістив про Господнє з'явлення і просив од нього хрещення. Той же, почувши це, прославив Бога, що збирає і язичників — добровгодних людей — собі, і, навчивши їх святій вірі, сказав їм усі заповіді Божі, достатньо їх навчив і, молитву сотворивши, хрестив їх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. І дано було Плакиді у святому хрещенні ім'я Євстатій, дружині ж його Теопистія, синам же їхнім Агапій і Теопист. І причастивши таїн божественних, ієрей відпустив їх із миром, кажучи: "Бог буде з вами, що просвітив вас світлом пізнання свого і закликав у насліддя вічного життя; в ньому-бо, коли баченням його насичуватися буде, пом'яніте й мене, духовного батька вашого". І відійшли у дім свій, купіллю хрещення відроджені й наповнені невимовної радості: освітила-бо благодать Божа їхні душі і всолодила серця, що здавалося їм ніби на небесах вони, а не на землі.

На завтрашній день Євстатій сів на коня і взяв трохи слуг, і поїхав ніби на лов, на те місце, де бачив Господа, щоб там подяку воздати Йому за несповідимі Його дари. І був на місці тому, розіслав слуг, кажучи: "Пошукайте лову!" Сам-бо зліз із коня, упав на землю, на лиці своєму із плачем молився і дякував Богові за таку невимовну його милість, що зволив його із домом просвітити світлом віри. Доручаючись же Господу своєму, покладався на його волю добру й досконалу, щоб за своєю благістю все щодо нього влаштував на користь, як знає і як хоче. І мав там одкровення про те, що мають на нього прийти напасті і скорботи. Почув-бо Господа, що сказав до нього: "Євстатію, подобає тобі явити діло віри твоєї і надії безсумнівність, і любові твоєї до мене старання; вони-бо не в тимчасових багатствах та щасті марнотному, а в убогості й напастях пізнаються. Маєш отож у численні прийти скорботи і випробуваний будеш бідами, як другий Иов, щоб, ніби золото в горнилі випробуваний був, достойний мене виявишся, і приймеш вінця від рук моїх". Євстатій же рече: "Господи, це я є перед Тобою, роби зі мною, що хочеш, готовий від рук твоїх усе з подякою прийняти, Ти-бо добрий і милостивий є, караєш милуючи, як батько, то чи ж не маю від милосердних рук Твоїх батьківської прийняти покари, до неї готовий я, мов раб, все накладене носити й терпіти, тільки хай Твоя всесильна поміч буде зі мною". І знову почувся голос: "Чи тепер хочеш скорботи, чи в останні дні життя твого?" Євстатій же рече: "Господи, коли не минути випробуванням, то тепер дай перетерпіти ті біди, тільки пошли свою поміч, хай не переможе зло і не відторгне мене від любові твоєї". Господь же рече: "Дерзай, Євстатію, благодать-бо моя буде з тобою берегти тебе. Коли ж у глибину смирення прийдеш, я вознесу тебе й прославлю на небесах перед ангелами своїми, але й перед людьми пошаную тебе, після численних-бо скорбот знову втішу тебе і до первісного твого сану поверну; ти ж не від тимчасової честі звеселися, а від того, що ім'я твоє записано є в книгах життя". Так святий Євстатій з невидимим співбесідував Богом і, одкровення його почерпуючи, численними наповнився на тому місці духовними радістю та благодаттю Божою і, повертаючи у дім свій, божественною розпалився любов'ю. Не сховав цього і від чесної своєї дружини, а виповів їй усі, що від Бога почув, одкровення: що мають на них прийти численні напасті та скорботи, їх-бо подобає мужньо заради Господа терпіти; все ж те, що перетерплять добре, поверне їм Господь на вічну веселість та радість. Почувши те, добророзумна жінка рече: "Воля Господа із нами нехай буде, тільки про те старанно молім його благостиню, щоб подав нам терпіння". І жили в повному доброчесті та в чесності, вдаючись у пости й молитви, творячи милостині вбогим більші перших і проходячи старанно, більш як у першому їхньому доброму житті, всілякі чесноти.

Невдовзі Бог попустив: зайшли хвороби та смерті в дім його на людей та худобу, і розболілися всі, хто жив у дворі його; по недовгому часі повмирали мало не всі раби його, і рабині, і худоба, і всілякі тварини. Покрали ж і злодії добра їхні, вночі ввійшовши до скарбниці, що вже не стереглася, бо котрий із рабів хоч і був живий, то хворобою обнятий на ложі лежав. І в малому часі славний той і багатий воєвода обіднів і не печалився з того, ані пожалів — в усьому цьому, що сталося, не прогрішив Євстатій, але дякував Богові, ніби другий Иов, кажучи: "Господь дав — Господь узяв", як Бог зволив, хай так буде. "Нехай буде благословенне Господнє ім'я'навіки. І втішав дружину свою, хай не сумує за тим, що сталося. Вона ж бо знову його втішила, і обидва із подякою терпіли, поклавшись на волю Господа свого і втішалися надією милості Божої. Євстатій же, бачачи себе обіднілим, надумав відійти від усіх знайомих і в далекому краю посеред простого народу, утаївши доброродство своє та великий сан, жити в бідності та смиренні, щоб так без усяких перепон та поговору працювати Христу, що обіднів і смирився заради спасіння нашого. І, порадившись щодо такого зі своєю дружиною, призначив час виходу свого вночі. І вчинив так: потайки від домашніх своїх, їх-бо вельми мало залишилося та й то хворих, узяв двох своїх діток і, змінивши одежу великоцінну, одягнувся в рубище і, взявши мало що із добра, скільки взяти міг, вийшов уночі із дому свого, покинувши все Бога ради: славу, і честь, і багатства — їх-бо і позбувся Євстатій, однак міг їх легко знову поповнити, адже був великородний, і сановний, і улюблений царем, і від усіх пошанований, але все це за покидьки взяв, щоб знайти у Бозі собі помічника. 1 ходив незнайомими місцями, ховаючись, аби не впізнали його люди, віддаляючись у втечі і поселяючись між препростих та невігласів. Так, вийшовши із пресвітлих палат своїх, мандрував Христовий наслідувач, не маючи де й голови прихилити. Невдовзі ж стало відомо цареві і всім вельможам, що улюблений їхній воєвода Плакида невідь-куди зник; дивувалися, що з ним сталося, — чи погубив його хто із ворогів домашніх, чи сам загинув із якогось припадку, і не розуміли, що з ним. Печалилися вельми і розшуки чинили, але не могли звідати таємниці Божої, що діяла на Євстатія. "Бо хто розум Господній пізнав? Або хто був дорадник йому?". Коли перебував Євстатій в одному незнайомому місці, рече йому жона його: "Доки, пане мій, тут житимем? Ходімо звідси в краї далекі, бо коли хто нас впізнає, то огудять нас знайомі". І, вставши з дітьми, пішли шляхом, що вів у Єгипетську країну, ішли ж кілька днів і прийшли до моря, і знайшли на пристані корабля, що збирався до Єгипту пливти, ввійшли в нього і почали пливти. Господар того корабля був варвар вельми лютий; той, побачивши гарну Євстатієву жінку, накинув оком на неї і лукаво мислив у серці своєму, бажаючи її собі забрати в того убогого чоловіка. Коли ж припливли до берега, на якому вирішив Євстатій зійти з корабля й іти в дорогу свою, господар корабля того взяв за перевіз Євстатієву жінку. Євстатій-бо перечив тому і не хотів давати, але нічого не допомогло, бо лютий той нелюд варвар оголив меча, бажаючи його вбити і вкинути в море. Не було кому там допомогти Євстатію, тож почав із плачем припадати до ніг злого того чоловіка, молячи його: хай не розлучає його з любою дружиною, але марно, той видав остаточну відповідь, говорячи: "Або відійди мовчки, коли хочеш живий бути, або тут помри від меча мого, і море це гробом тобі буде". Тоді Євстатій із двома дітьми зійшов із корабля, ридаючи; корабельник же той відчалив кораблем від берега, підняв вітрила й подавсь у плавання. Яка ж була там розлука боговгідному чоловікові із цнотливою та чесною дружиною своєю! Один одного проводжали слізними очима і ридаючим серцем. Ридав Євстатій, із дітьми стоячи на березі, ридала жінка його в кораблі, від чоловіка забрана і в невідому країну везена, — хто вирече жаль, і плач, і ридання їхні! Стояв-бо Євстатій на березі, дивлячись за кораблем, доки міг очима бачити, тоді рушив у путь, плачучи й ведучи з собою недорослих своїх малят, і плакав чоловік за жінкою, а діти плакали за матір'ю своєю. Тим лише блаженна та душа утішила себе, що таке приймає від руки Господньої, без Його ж бо волі не твориться нічого над ним, і що на це у віру святу був покликаний, щоб терпляче йти до небесної вітчизни.

І ще не кінець печалям цим, бо більші від перших наступали. Ще недавно розлучилося подружжя, а вже й дітей позбуття настало невдовзі. Трапилася в дорозі ріка наводнена й вельми швидка, на ній же ані перевозу, ані моста не було, але так її треба було переходити, і неможливо було, щоб двох дітей укупі перенести на той бік ріки тієї. Тож посадив одне дитя на березі, а друге взяв на плечі й поніс через ріку, переніс на той берег і посадив його й повернувся за другою дитиною, щоб ту також перенести. Коли ж був посеред ріки, закричав хлопчик. Скинув поглядом Євстатій і побачив лева, що прибіг, схопив хлопчика й побіг у пустелю. І стояв Євстатій, дивлячись і жалісно кричачи, доки не стало видно звіра зі схопленим дитям, що тікав. Повернувся назад, маючи надію на другого хлопчика, але, не оплакавши однієї дитини, вже й за другою плакати треба. Коли повертався він до другого, тут раптово прибіг вовк, схопив те хлопча і поніс до лісу. Отак був чоловік той звідусюди обійнятий печалями, стояв посеред ріки, в морі сліз своїх потопаючи. І хто виповість біль серця його, ридання і плач великий: позбувся дружини цнотливої, єдиновірної і святої, що в печалях його втішала; позбувся дітей, на них-бо позираючи, в скорботах своїх відраду мав. І чудо воістину, що чоловік той живий залишився, що не впав посеред води, знемігшись од печалі, — міцна Вишнього правиця укріплювала його в терпінні. Вийшовши з води, плакав на тому місці достатньо і пішов у дорогу, нарікаючи, одним тільки утішився утішителем Богом, у якого вірив, і заради якого все це переносив; не постав на Бога і не сказав: "Чи на те мене, Господи, покликав у своє пізнання, щоб і дружини, й дітей позбувся, чи ж така користь од віри, щоб усіх людей бідніший був? Чи так своїх вірних любиш, щоб загинули, розкидані один від одного?" Нічого такого не сказав той праведний і терпеливий муж, але, схиливши шию, смиренно кланявся Богові, дякуючи за такі його відвідини, що рабів своїх хоче мати не в мирському щасті та марнотній утісі, але в скорботах та бідах, щоб у майбутній вік вічною радістю та веселощами їх утішити. Бог же все на користь творить і попускає біди на праведного, не караючи, а випробовуючи віру й мужність його, і не в печалі, але в терпінні доброволить бачити і подяки його вислуховує. Так зберіг він Иону в череві кита неушкодженим, так і обидві дитини його, звірами схоплені, в пащах звіриних цілими і здоровими зберіг, бо лев, перепливши вище ріку з хлопчиком, нітрохи не пошкодив йому, а коли ніс його в пустелю, побачили пастухи й почали гнатися за ним, кричучи, — він-бо кинув хлопчика здорового, а сам утік. Також і вовка, що ніс хлопчика живого, уздріли ратаї, крикнули й побігли за ним, він же полишив їм дитя ціле. Пастухи ж і ратаї були з одного села, забрали дітей і виховали їх.

Євстатій же того не знав, ішов дорогою і то дякував у терпінні Богові, то плакав, природою переможений, кажучи: "Горе мені, колись багатий був, тепер же убогий і голий! Горе мені, колись славою квітнув, тепер же безчесний! Горе мені, колись домовитому, тепер же чужинцеві! Був колись як дерево багатолисте і багатоплідне, тепер же як гілка всохла! Був оточений у домі друзями, на вулицях слугами, в бранях вошами, тепер же полишився сам на порожньому місці! Але не полиши мене, Господи! Не зневаж Ти мене, Всевидче! Не забудь Ти, Всеблагий! Господи, не полиши Ти мене до кінця! Пам'ятай, Господи, слова Твої на місці, де явився Ти мені, сказані: "Прийняти напасті маєш, як Йов!" — але це більше Йова на мені збулося; він-бо хоч і позбувся маєтку свого й честі, але на своєму смітнику сидів, я ж у чужій країні не знаю, куди повернути. Він мав друзів, що його втішали; мені ж утіху, дітей моїх улюблених, дикі звірі в пустелі цій, віднявши, з'їли; добра ж моя дружина в руки беззаконного варвара потрапила! Я ж, як тростина в пустелі бурею гірких моїх печалей хитаюся. Але не прогнівайся на мене, Господи, який із гіркотою серця каже, говорю-бо як людина, але на Тобі, Промисленнику моїм і Творцю путі мого, утверджуюся і на тебе сподіваюся, і твоєю любов'ю, як росою холодною і вітром, що повіває, вогонь печалі моєї прохолоджую, і бажанням Тебе, як солодощами, гіркоту бід моїх усолоджую". Так Богу із зітханням й сльозами кажучи, дійшов до одного села, названого Вадисис, і ввійшов у нього, почав працювати наймитом у пожильців тамтешніх, щоб із праці своєї живитися, і виконував діло, якого не знав раніше, і трудився в тому, до чого не звик він. Потому вмолив мужів того села, щоб бути сторожем житам їхнім, вони ж йому за те нехай дають вельми малу якусь наймитську плату; і так прожив у тому селі п'ятнадцять років у великій убогості та смиренні, в численних працях, від поту лиця свого хліба ївши. Чесноти його й подвиги хто повість? Розміркувати ж кожен може, що в такому вбожестві та блуканні ні в чому іншому так не вправлявся, як у молитвах, постах, сльозах, неспанні та зітханнях сердечних, зносячи до Бога очі, руки й серце, і від його благоутроб'я милості чекаючи. Діти ж його неподалець, у іншому селі були виховані, про них-бо він не відав, але й вони між собою не зналися, хоч в одному жили селі. Жінка ж його, як друга колись Сара, була бережена Богом від нечистоти того варвара, котрий тієї ж години, коли забрав від праведного чоловіка її, уражений був якоюсь хворобою і, досягши своєї країни, помер, покинувши чистою полоненицю свою, не доторкнувшись до неї. Та Бог уберіг вірну рабу свою, що посеред явної сітки не була уловлена, але, як птиця, збавилася сіток тих, що ловлять: сіть порвалася, а вона поміччю Божою збавлена була. Коли помер той варвар, стала вільною чесна та жінка і жила в мирі своєму без напасті, маючи харч від праці рук своїх.

У той час воювали іншоплемінці на Рим і багато пакостили, побравши деякі міста і полонивши краї. Тоді цар Траян у великій був печалі і згадав хороброго свого воєводу Плакиду, кажучи: "Коли б був наш Плакида, не поглумилися б вороги над нами, страшний-бо він був ворогам нашим, й імені його боялись супостати, хоробрий і щасливий був у битвах", І дивувалися цар з усіма болярами своїми дивній тій речі, що невідомо куди зник Плакида із дружиною та дітьми, і радив послати на розшук його по цілому своєму царству, і сказав до тих, що стояли перед ним: "Коли хто знайде мені Плакиду мого, великою честю пошаную його і дари численні дам я йому". Отож два добрі воїни, Антиох і Акакій, що були колись вірними Плакиді друзями і жили в дворі його, сказали: "Самодержавний царю, нам повели пошукати того чоловіка, що всьому Римському царству є вельми на добро потрібен. Коли б нам [довелось] і в кінцях землі шукати, то пошукаємо усяк". І зрадів цар на їхнє таке дбання, послав їх відтак. Вони ж, вийшовши, пройшли немало країн, по містах і селах розшукуючи улюбленого свого воєводи і кожного, що траплявся, розпитували: чи не бачили де такої людини? Так наблизилися й до села того, в якому Євстатій жив. Євстатій тоді стеріг жита в полі й побачив воїнів, що йшли в село, придивився до них і впізнав іх здалеку, що то є знайомі його, і зрадів, і від радості заплакав, а в тайні серця свого до Бога закликав із глибини зітхання. І стояв при дорозі, де воїни ті проїхати хотіли. Вони ж, діставшись до Євстатія і привітавшись належно, спитали: "Яке це село і хто тут панує?" Тоді почали питати: чи нема тут мандрівного якого чоловіка, його вік такий-то, і лице таке-то, а зветься Плакида? Євстатій же рече: "Навіщо шукаєте його?" Вони ж відповідають: "Друг нам є, і довгий час не бачили його, де перебуває з жінкою і дітьми двома, а коли б хто звістив про нього нам, то багато б дали золота такому б чоловікові". Євстатій же рече: "Не знаю його і не чув ніколи про Плакиду, одначе, панове мої, молю вас, прийдіте до села і спочиньте в моїй хатині, бачу-бо вас і коні ваші утруднені в дорозі, спочиньте-бо в мене. Зможете ж розпитати й про того, кого шукаєте, від тих, що знають". Вони ж послухалися його, пішли з ним у село, а не впізнали його, але він добре впізнав їх, і сльози в очах його постали, але стримував їх, аби не бути пізнаним. Був у тім селі чоловік добрий, у нього Євстатій пристановище мав своє, до того чоловіка завів отих воїнів, просячи його, щоб дав спочити їм і пригостив. "Я, — каже, — маю віддати тобі роботою моєю все, що на їхнє пригощення ти витратиш, бо це мої, — каже, — знайомі". Чоловік же той, від доброго норову свого побуджений і від Євстатієвого прохання, що мав те йому роботою воздати, задовольнив мандрівників тих достатньо. Євстатій же служив їм, носячи і ставлячи перед ними їжу, і прийшло йому на думку колишнє його життя, коли так йому служили ті, яким він тепер прислуговує, і єство його побуджувало до сліз, одначе ховався, аби не бути пізнаним. І вийшов із хоромини, трохи поплакав і втер свої сльози, тоді ввійшов, прислуговуючи як раб і препростий поселянин. Воїни ж ті, дивлячись часто на лице його, почали потроху впізнавати і тихо казали поміж себе: "Схожий чоловік цей на Плакиду, чи й справді сам є?" І сказали: "Пам'ятаємо в Плакиди рану глибоку на шиї, що її прийняв у бою, коли є в нього та рана, то воістину є це Плакида". А побачивши ту рану, скочили від трапези тієї і припали до ніг його, а вставши, обійняли шию його і плакали вельми від радості, кажучи: "Ти є Плакида, якого ми шукаємо! Ти є царевий улюбленець, про якого цар стільки часу печалиться, ти є римський воєвода, за яким всі воїни сумують". Тоді Євстатій зрозумів, що прийшов той час, що його обіцяв Господь у колишній сан і честь учинити, й рече: "Я є, братіє, той,кого шукаєте, я є Плакида, з яким ви довгий час укупі воювали, я є той, що колись у Римі був славетний й іншоплемінникам страшний, вам доброприємний, тепер же вбогий і непотрібний, і невідомий". І настала поміж них радість велика, а з радості — сльози. Одягли його в одежі багатоцінні, як воєводу, і подали йому цареве послання, і старанно його молили, щоб, не гаючись, ішов до царя, мовивши: "Це піднесли ріг свій супостати, і нема такого хороброго як ти, щоб перемогти й розігнати супротивних". Господар же дому того і всі його домашні, чуючи те, дивувалися й чудувалися, і пройшла вістка по цілому селу, казали: "Великий чоловік знайшовся в селі нашім!" — і всі ійшли як на велике чудо й чудувалися, бачачи Євстатія одягненого по-воєводському і пошанованого від воїнів. Антіох же й Акакій повідали людям діяння й хоробрість мужа, і славу, й доброродство його. Вони ж, чуючи, що Євстатій є такий чоловік, воєвода римський, дивувалися, кажучи: "О, як муж цей великий наймитом у нас був?" — і припадали до нього й кланялися, мовлячи: "Чому нам не повідав, пане, великородства й сану свого?". Припав до нього й господар його, в якого пробування мав Євстатій, молячи, аби не прогнівався на нього, що не шанував його. І всі мужі соромилися того, що такого чоловіка за наймита в себе, як раба, мали. Всадили воїни його на коня й поїхали, повертаючись до Риму, всі ж люди села того проводжали їх далеко із честю великою. їдучи ж дорогою й бесідуючи, запитали про дружину його й дітей. Він же про все, що трапилося, оповів їм по ряду. і плакали, чуючи про такі їхні злопригоди; також і вони оповіли, як цар був у скорботі за нього. "І не тільки цар, а і весь синкліт, і воїни печалилися через твоє зникнення". І так бесідуючи, невдовзі дійшли й до Риму. І звістили воїни ті цареві, що знайшли Плакида і як його відшукали. Цар же прийняв його чесно з усіма вельможами своїми, і радісний був, поцілував його і розпитав, як вийшов із дому свого і що з ним було. Він же оповів, що з ним трапилося, і про жінку, й про дітей, і всі, слухаючи, зачудувалися. Тоді цар поставив Євстатія в попередній його чин і численні дав йому маєтки, більші перших і збагатив його вельми. І весь Рим порадів на Євстатієве повернення. Також просив його цар, щоб ішов на брань супроти варварів і давнішою хоробрістю хай захистить Рим від їхнього находу і сотворить відомсту за полонення деяких міст. Євстатій же зібрав усіх воїнів і, побачивши, що недосить їх для такої війни, каже цареві: хай пошле писання в усі межі свої і хай зберуть од міст та сіл пригожих юнаків та й пришлють їх у Рим, аби учинити воїнами. І було так, послав цар писання, і зібрано в Рим велику кількість людей молодих та міцних, до брані добропотрібних. Поміж них приведено було туди й двох синів його Агапія та Теописта, котрі виросли вже, і лицем були красні, і силою міцні. Уздрів їх воєвода, коли були приведені до Риму, й полюбив вельми, саме-бо єство вітцівське до дітей своїх нахилялося, і любов'ю до них подвигся. І не знав Євстатій, що вони є його природні діти, однак як дітей любив їх, і були вони наближені до нього, і до трапез своїх брав він їх як учасників — догідні йому були. Пішов-бо Євстатій на брань і воював із варварами, і силою Христовою переміг їх. І не тільки міста й країни полонені звільнив, але і варварську землю всю повоював та полонив, і воїнів їхніх до кінця побив, і з Господом своїм показав хоробрість та перемогу більшу перших перемог, які виказував раніше.

Скінчилися війни, і, вже мирно повертаючись додому, Євстатієві трапилося бути в одному селі, що розта шовано було на місці краснім при ріці; там ото, бо місце було пригідне для відпочинку, й зупинився Євстатій з воями своїми на три дні. Бог так хотів, щоб вірного раба свого привів до пізнання з жінкою своєю та дітьми і, розкиданих, зібрав спільно, бо жінка його жила в тому селі, маючи сад і від нього харч свій здобувала з великою працею. І, за Божим доглядом, Агапій і Теопист, нічого не знаючи про матір свою, поставили свого намета при тому саді її: одного-бо села були, одного мали намета, спільно жили в одній любові, як єдиноутробні брати. Але не знали, що брати вони є поміж себе і, не відаючи братства свого, братську любов плекали. Разом-бо при саді матері їхньої лягли спочити, тут неподалець і воєвода їхній стан свій мав. Одного разу щось робила мати їхня в саді своєму в полудений час і почула бесіду воїнів, що спочивали поблизу в наметі своїм. Бесіда ж їхня була така: запитували один одного, хто якого є роду? І рече старший: "Я трохи пам'ятаю, що батько мій воєвода був у Римі і не знаю чого вийшов із Риму з матір'ю, взявши мене й другого брата мого, молодшого, двоє-бо нас у них було. І дійшли до моря, і сіли в корабля, в морі пливли, а коли пристали до берега, вийшов батько з корабля і з ним я з братом своїм, мати ж, не знаю чого, на кораблі залишилася. Те тільки пам'ятаю, що батько мій вельми плакав за нею, і ми плакали, і пішли дорогою з плачем. Коли ж прийшли на ріку, батько посадив мене на березі, молодшого ж брата взяв на рам'я, переніс на той бік ріки, і коли переніс, по мене йшов. Тоді лев прибіг, схопив мене й поніс у пустелю; пастухи ж відняли мене від нього, і вихований був у тому селі, з якого й ти є". Тоді молодший, скочивши швидко, кинувся на шию його із радістю та плачем, кажучи: "Воістину ти мій брат є, бо я все те пам'ятаю, що розказуєш, і на свої очі бачив, як схопив тебе лев, і мене того ж часу схопив вовк, але землероби мене відняли" . І пізналися обидва втрати поміж себе, раділи вельми, обіймали й цілували один одного і плакали досить од радості. Мати їхня, чуючи їхню бесіду, дивувалася і,очі із зітханнями та сльозами до неба зводила — пізнала-бо, що то справдешні діти її, і серце її від гірких печалей прохолоджувалося, оскільки, мудрою жоною бувши, не сміла без достовірного звіщення до них з'явитися, убога-бо, в погану одежу одягнена, вони ж —воїни виборні й чесні. І намислила йти до воєводи, просячи, аби при його воїнах змогла до Риму повернутися і там ліпше до синів своїх у признання прийти і про чоловіка свого звіститися, чи є де він живий, а чи ні. Прийшла і стала перед воєводою і поклонилася йому, кажучи: "Молю тебе, пане: повели мене при своєму полку до Риму довести, я ж бо є римлянка і полонена була варварами у землю цю — це вже шістнадцяте літо, а тепер вільна є, тиняюся чужою країною і терплю нужду велику". Євстатій, добродушний бувши, уволив її прохання і повелів їй безбоязно повертатися у свою вітчизну. Тоді жінка, стоячи й дивлячись на воєводу, пізнала добре, що це чоловік її є, і зачудувалася, стоючи ніби в забутті, — Євстатій же не впізнав дружини своєї. Вона ж, несподівано віднайшовши радість по радості, як часом буває печаль по печалі, подумки до Бога із зітханням закричала, і боялася сказати чоловікові своєму, що жінка вона йому є, бачила-бо його в славі великій і лицем страшного, оточеного безліччю підлеглих. Вона, ж як одна із найбіднійших сиріт, була пішла з очей його тоді, молячись Владиці, Богові своєму, хай сам владнає так, щоб була пізнана від чоловіка та дітей своїх. Вибравши пригожий час, знову зайшла і стала перед воєводою. Він же, глянувши на неї, рече: "Чого ще просиш од мене, старице?" Вона ж поклонилася йому до землі й каже: "Молюся тобі, пане мій, не прогнівися на мене, рабу свою, що маю про певну річ запитати твоє доброродство: ти ж, пане мій, будь терплячий, слухаючи рабу свою", Він же каже їй: "Добре, говори!" Вона ж почала казати: "Чи не ти є Плакида, у святому хрещенні названий Євстатієм? Чи не ти бачив Христа на хресті посеред рогів оленячих? Чи не ти заради Бога відійшов був із Риму з дружиною та двома дітьми Агапієм та Теопистом, і відібрав од тебе варвар на кораблі жінку твою, якою я є воістину, свідок мені на небесах сам Христос Господь, заради нього численні понесла напасті, бо жона твоя я є. І збережена добротою Христовою од скверни, варвар ж бо тоді ж таки покараний був Божим гнівом і загинув, я ж чиста від нього залишилася, і тепер у бідах тиняюся". Це почувши, Євстатій ніби зі сну прокинувся і пізнав тоді жінку свою, встав до неї і обійнялися обидва, плачучи достатньо від великої радості. І каже Євстатій: "Хвалім і благословімо Христа, Спаса нашого, що не відкинув од нас милості своєї, але, як обіцяв по скорботах утішити нас, так і учинив!" І багато раділи й плакали, дякуючи Богові. По тому, коли відійшов Євстатій від плачу, запитала його жінка: "А де є діти наші?" Він же, зітхнувши з глибини сердечної, рече: "Звірі їх з'їли!" Жінка ж каже: "Не сумуй, пане мій, коли дав Бог нам несподівано знайти одне одного, так дасть знайти нам і діток наших". Він же мовить: "Чи не казав тобі, що звірами з'їдені вони!" Вона ж почала оповідати йому все, що вчора, в саду своєму працюючи, чула від двох воїнів його, що між себе бесідували, і пізнала, що то є сини їхні.

Євстатій же тоді прикликав їх і запитав: "Якого роду ви є, де народжені, де виховані?" І почав старший оповідати: "Ми, владико наш, вельми малі залишилися від батьків наших і мало що пам'ятаємо, одначе пам'ятаємо те, що батько наш воєвода був римський, як і твоя величність, і не знаємо, що сталося із батьками нашими, бо вийшов з Риму вночі з матір'ю і нами двома. І коли перепливли на кораблі море, залишилася там наша мати, не знати чому. Батько ж наш, плачучи за нею, прийшов із нами до однієї річки, через неї нас по одному переносячи. Коли ж сам посеред ріки був, звірі нас похапали: мене лев, а його вовк. І обидва від з'їжі звіриної порятовані були, мене-бо пастухи, його ж землероби відібрали й вигодували". Те почувши, Євстатій із жінкою пізнали дітей своїх і кинулися на шиї до них, плакали довго, і була радість велика в стані військовому, як колись у Єгипті, коли пізнався Йосип із братами своїми. Пройшла чутка по всіх полках, що їхній воєвода знайшов жінку й дітей своїх, і збіглися всі, радіючи, й було торжество велике всьому воїнству, не так ото раділи на перемогу, як через цю радість. Так Бог утішив рабів своїх, Він-бо мертвить і оживлює, убожить і багатить, вниз зводить у скорботі і виводить до радощів та веселощів. І міг тоді Євстатій із Давидом казати: "Прийдіть і послухайте, всі богобійно, і я розкажу, що він учинив для моєї душі". Пом'яну сотворену милість зі мною: "Правиця Господня сотворить силу, правиця Господня  вознесе мене!"

Коли Євстатій повертався із війни, радіючи двояко: і за перемогу і за віднайдення жінки й дітей, тоді, перш, ніж прийшов він до Риму, помер Траян-цар, а замість нього настав Адріян, що був злий вельми, ненавидячи добрих і гонячи благочестивих. Увійшов-бо Євстатій у місто із торжеством великим, як було в звичаї римським воєводам, ведучи із собою багато полону і без числа дорогої здобичі. Прийнятий був від усіх римлян чесно і прославилася хоробрість його більше першої, і більше за всіх був пошанований, аніж раніше. Одначе Бог, котрий не бажає, щоб раби його в світі цьому непевним та непостійнім були до кінця пошановані й славлені марнотними і тимчасовим пошануванням, адже їм уготовано вічну неодмінну в небесах честь і славу, той Євстатію приведенням його в попередню честь тільки відраду його печалям подав, шлях же йому до небес мученичний передвістив, бо невдовзі знову повернув до безчестя й скорботи, які він заради солодкого Христа перетерпів. Злочестивий-бо Адріян захотів принести жертву бісам, кланяючись їм за перемогу над ворогами, і коли пішов у храм ідольський зі своїми вельможами, Євстатій туди не зайшов, а залишився зовні. Запитав його цар: "Чому не хочеш із нами до храму зайти і богам поклонитися? Тобі, — каже, — спершу подобає подяку богам подати, що не тільки тебе у брані зберегли цілого та здорового і перемогу тобі на ворогів подали, але й жінку тобі й дітей твоїх тобі з'явили". Відповів Євстатій: "Християнин я є і одного мого Бога Ісуса Христа знаю і Його шаную та дякую й поклоняюся Йому. Він-бо все оце: і здоров'я, і перемогу, і дружину мою, і дітей мені дарував. Ідолам же глухим та німим, недійовим не маю кланятися". І відійшов у дім свій Євстатій. Цар же розгнівався на нього, мислячи, яким би чином помститися йому за безчестя богів своїх? Спершу в малому часі забрав од нього сан його і як простому чоловікові повелів стати перед собою, також і жону, й дітей поставив, переконував їх словами, щоб принесли жертви ідолам. Не мігши ж їх відвернути від Христа, засудив на з'їжу звірам. І пішов Євстатій, славний той і хоробрий воїн, на арену, зі своїми засуджений на смерть, і не соромився такого безчестя, не боявся смерті Христа ради; він-бо як почав вірно служити, так і закінчував вірно дбале й добровгідне служення своє, ісповідуючи ім'я Його святе перед усіма ясно. Утверджував і дружину свою, і любих дітей, щоб не страшилися смерті за всіх Життєдавця Господа. Також і вони поміж себе одне одного укріплювали словами й надією на майбутнє воздаяння і пішли, як на бенкет, на смерть. Спущено було на них звірів, і не пошкодили ті їм: котрий-бо звір до них прибіжить, то поклониться й назад повернеться. Звірі ярість свою ускоромлювали, цар же більше ярився і повелів їх відвести із арени та й кинути в темницю. На завтра повелів розпалити вола мідяного й кинути в нього святого Євстатія з жінкою та двома синами. І був для святих мучеників розпалений той віл, як юнакам піч халдейська, росою прохолоджена, і в тому волі святі мученики, помолившись, душі свої в руки Богові віддали і прийшли до Небесного Царства. На третій же день прийшов Адріян до того вола, бажаючи бачити прах спалених мучеників і, відчинивши двері, знайшов тіла їхні святі цілі й неушкоджені, і жодна волосина з голови їхньої не згоріла, а лиця їхні являлися як живі і сплячі, наповнені предивної неприродної краси. І весь народ, що був там, закричав: "Великий Бог християнський!" Цар же із ганьбою повернувся до палацу свого, і всі люди докоряли цареві за його злобу, що такого всьому Риму добропотрібного воєводу марно погубив. Християни ж узяли чесні мученичні тіла і належному віддали похованню, славлячи Бога, дивного у святих своїх, Отця, і Сина, і Святого Духа, Йому ж честь, слава й поклоніння від усіх нас хай буде нині, і завжди, і навіки віків. Амінь.

Страждання святих новоявлених мучеників Михайла, князя Чернігівського, і Теодора, боярина його, що від нечестивого Батия постраждали

Усілякі сум'яття та брані чи якісь інші пагуби коли уздриш бува, не гадай, що просто бувають із мінливості непостійного світу чи від якогось випадку, але відай, що все це за зволенням всемогутнього Бога попускається за гріхи наші, аби тії, котрі грішать, приходили до тями і виправлялися. Спершу Бог малими покарами нас, грішних, карає; коли ж не виправляємося, тоді й великі наводить, як колись і на ізраїльтян; на тих, що не захотіли від мотуззя Христового бича виправлятися, що попустив? "Ти їх попасеш, — рече, залізною палицею!", тобто римлянами, за пророцтвом Даниловим. Малі ж покари, що спершу Господь попускає, такі: сум'яття, голоди, марні смерті, міжусобні війни і тому подібне. Коли ж тим грішнії не уцнотливлюються, наводить немилостиве й найважче нашестя іншоплемінних, щоб принаймні так прийшли до тями люди і відвернулися від доріг своїх лукавих, за пророком: "Як він їх побивав, то шукали його". Таке було і щодо нас по всій землі руській. Коли ми доброту всемилостивого Бога лихими діями своїми прогнівили і доброутроб'я його пребагато огірчили, до тями ж прийти і відхилитися від зла, а добро творити аж ніяк не захотіли, тоді вельми розгнівався на нас ярістю Господь і захотів найлютішою покарати наші беззаконства карою. Напустив отож прийти на нас безбожним і нелюдським варварам, що називаються татари із нечестивим та беззаконним царем їхнім Батиєм, що в безчисленному множстві своєї поганської сили на Руську землю нашу найшли, в літо від створення світу 6746, а від воплочення Бога Слова в літо 1238, всю силу християнських царів та князів побили й потоптали, всі городи розоривши, і всю землю мечем та вогнем пополонивши й порожньою вчинивши, і ніхто не міг супроти безбожної тої сили постати, їй-бо через гріхи наші віддав нас Бог, кажучи у пророцтві: "Як захочете ви та послухаєтеся, то будете добра землі споживати, а коли ви неслухняними будете — меч пожере вас".

У той час християни, що врятувались од меча й полону, ховалися по горах і непрохідних пустелях, і молена було побачити разюче видовище: поселення людські, городи й села порожні і де дикії звірі живуть, там люди поселялися, ховаючись від варварів. Був тоді благочестивий і завждипам'ятний великий князь київський та чернігівський Михайло, син Всеволода Красного внук Олеговий, що змолоду звик до чеснотливого життя; Христа-бо полюбив і йому від усієї душі служив, і світилося в ньому душевне беззлоб'я, був-бо покірливий, і смирний, і любовний до всіх, а до жебраків вельми милостивий, молитвами ж і говіннями завжди догоджав Богові, і всіма добрими ділами прикрасив свою душу, щоб бути їй красним поселенням Бога, Творця свого. Мав же цей благочестивий князь улюбленого собі боярина, що був йому подібний у всіх чеснотах, на ймення Теодор, з ним-бо й душу свою за Христа поклав, постраждавши від поганого Батия, як про це явить подальше слово.

Коли був той добровірний і христолюбивий князь на великому княженні Київському, прислав злочестивий Батий татарів своїх подивитися Київ, ті-бо побачили величність та красу його, здивувалися і повернулись та й розповіли Батию про преславне місто Київ. Знову ж послав Батий до князя Михайла в Київ, зваблюючи його, щоб поклонився йому. Великий князь Михайло розумів звабу їхню, що лукавством хочуть узяти город і спустошити його. Почувши ж про безбожних тих варварів, котрі всіх, хто й волею піддався і поклонився їм, немилосердно побивають, звелів послів тих погубити. По тому, довідавшись про перебування великої татарської сили, що у великому числі (було тоді воїнства шістсот тисяч), як сарана на всю землю Руську найшла, і взяла міцні міста, та втямивши, що неможливо Києву від ворогів, що наближаються, бути цілому, втік із боярином Теодором в Угри і став прибульцем у чужій землі, тиняючись і ховаючись од Божого гніву, слухав-бо того, що каже: "Сховайся трохи, ледь-ледь, доки мине гнів Господній". Коли відійшов він із Києва, інші князі руські, що входили в Київське князівство, не змогли захистити Києва від нечестивого Батия, що прийшов з усією своєю силою, взяв Київ, так само й Чернігів та інші великі й міцні руські міста та князівства, і вельми спустошив його вогнем та мечем у літо від буття світу 6748, а від воплочення Бога Слова в літо 1240. Тоді преславний і превеликий престольного великого князівства Руського город розорений був вкінець рукою христоненавистних поган; упали від меча агарянського сильні; люди, одні побиті, інші в полон відведені були, чудові Божі церкви осквернені й попалені, що сповнилося за словом Давидовим: "Боже, погани ввійшли до спадку Твого, осквернили церкву святу Твою... рабів твоїх трупи вони віддали на поживу птаству небесному, тіла твоїх преподобних — звірині земній. Вони розливали їхню кров, немов воду ... і не було погребальників". Князь Михайло, почувши про таке, що в руській землі учинилося, ридав невтішно за єдиновірною своєю братією і на запустіння землі своєї. Також довідався він, що людям, котрі залишилися, а їх небагато було, хто уникнув меча та полону, звелів нечестивий цар безбоязно на місцях своїх жити, данини наклавши на них. І численні руські князі, що втекли в далекі країни і в чужі землі, почувши про те, поверталися на Русь і, кланяючись царю нечестивому, приймали свої княжіння, і , данину йому подаючи, жили в розорених своїх городах. Отож і благочестивий князь Михайло із боярином своїм Теодором і з усіма людьми своїми повернувся із блукань, зволяючи данину подати царю нечестивому і на батьківщині своїй, хоч і спустошеній, жити — це ліпше, ніж прибульцем бути в чужій землі. И прибув спершу до Києва, й побачив міста свої спустошені, і до небес подібну церкву Печерську напіврозорену, плакав гірко, тоді пішов у Чернігів. І ледве трохи відпочив з дороги, почули татари про повернення його, прийшли від Батия й почали кликати його, як і інших князів руських, до царя свого Батия, кажучи: "Неможливо вам жити на землі Батиєвій, не поклонившись йому, ходіть-бо і віддайте йому поклона і данниками йому будьте, і так у житлах своїх пробувайте". Було ж таке у нечестивого царя уладження: коли котрий із князів руських прийде йому поклонятися, то волхви та жерці татарські їх брали і вели через вогонь, а коли що несли в дар цареві, від усього того по малій якійсь частці брали і в огонь метали. Ті ж, що приходили через вогонь, мали поклонятися ідолам Кану, і Кусту, і Сонцю, і тоді їх ставили перед царем. І багато князів руських через страх перед царем і щоб узяти князівство своє, так чинили, через вогонь проходили та ідолам кланялися і діставали від царя, що просили.

Почув про те благочестивий князь Михайло, що багато хто із князів, звабившись славою світу цього, поклонялися ідолам, пожалів вельми і з ревності до Господа, Бога свого, намислив іти до царя неправедного й найлукавішого від усіх на землі і дерзновенно перед ним ісповісти Христа, і кров свою за Господа пролити. Таке намисливши і запалавши духом, закликав вірного свого радника Теодора-боярина й оповів йому думку свою. Той же добророзумний і вірний був, похвалив такий намір пана свого й обіцяв не відступити від нього до кончини, але вкупі із ним за Христа покласти свою душу. І так радилися обидва, утвердили слово, щоб неодмінно й обов'язково іти й померти за ісповідання Ісус Христове. Вставши [рано], пішли до отця свого духовного на ім'я Іван, хотіли йому звістити раду свою. І прийшли до нього, тоді каже князь: "Хочу, отче, іти до царя як і всі руські князі". Духовник важко це слово сприйняв і з глибини [душі] зітхнувши, рече: "Багато там, ідучи, й душі свої погубили, сотворивши волю цареву і поклонившись вогню й сонцеві, й іншим ідолам. І ти, коли хочеш, іди з миром, але тільки молю тебе, щоб не наслідував їм і не учинив того, що вони сотворили заради тимчасового княжіння, щоб не йшов ти крізь вогонь нечестивих і мерзьким богам їхнім щоб не поклонявся, один є Бог наш Ісус Христос, і хай ніщо не ввійде із поганої ідоложертвенної їжі до вуст твоїх, щоб не погубив ти душі своєї". Князь же із боярином кажуть: "Ми хочемо за Христа пролити кров свою і покласти за нього душі наші, хай доброприємною жертвою йому будемо" . Те почувши, Іван порадів духом і, веселими очима на них глянувши, рече: "Коли так учините, блаженні будете і, в цьому останньому роді новоявленими мучениками наречетеся". Повчивши їх достатньо від Євангелія та від інших книг, причастив їх божественних таїн тіла і крові Владичних і, благословивши їх, відпустив із миром, кажучи: "Господь Бог нехай укріпить вас і хай пошле вам дар Святого Духа, щоб бути вам міцними у вірі й дерзновенними у ісповіданні імені Христового, і мужніми у стражданні, і хай причислить вас Цар Небесний до лику перших святих мучеників". І по тому відійшли в доми свої.

Приготувавшись у дорогу, мир воздали домашнім своїм і рушили спішно, молячись до Бога, і розпалюючись сердечно до нього любов'ю, і бажаючи вінця мученичного, як прагне олень до джерела водного. Коли ж дісталися вони до безбожного царя Батия, сповіщено було тому про пришестя їхнє, і прикликав цар волхвів та жерців своїх і повелів їм, хай чернігівського князя за звичаєм через вогонь проведуть і хай принудять й ідолам кланятися, а по тому хай поставлять його перед ним. Пішли волхви до князя й кажуть йому: "Кличе тебе великий цар!" І взявши його, повели, пішов за ним, як за паном своїм, боярин його Теодор. Коли ж дійшли місця, де був вогонь розпалений з обох боків, а посередині шлях приготований, яким крізьно ходили численні [князі], то тим-ото шляхом і князя Михайла хотіли вести. Тоді князь рече: "Не подобає християнину крізь вогонь іти, його ж бо нечестиві мають за бога, я ж християнин є: не піду я крізь вогонь і не поклонюся тваринам, а Творцю поклонюся, Отцю, і Сину, і Святому Духу, що є єдиний у Тройці Бог, неба й землі Творитель". Ці слова волхви та жерці почули і наповнилися сорому та ярості, полишили його та й побігли звістити цареві. В той час до святого князя Михайла приступили інші руські князі, що з ним прийшли на поклоніння цареві, серед них був князь Борис Ростовський; ті ж бо, жаліючи його й страждаючи нутром за нього, за одно й боючись і на себе гніву царського, радили Михайлові, щоб сотворив волю цареву: "Хай не погинемо, — казали, — і ми з тобою, можеш позірно вчинити звелене й поклонитися вогню та сонцю, аби тільки збавитися царевої ярості й лютої смерті. Коли ж із миром повернешся додому, чини як хочеш, не спитає Бог і не прогнівиться на тебе за це, адже неволею те чиниш. Якщо ж таке за гріх від духівника буде тобі поставлено, то ми всі твоє покаяння на себе візьмемо, тільки послухай нас і пройди крізь вогонь та й поклонися богам татарським, щоб і себе, і нас од гніву царського і від гіркої смерті увільнив, багато ж добра землі своїй здобудеш", — це вони говорили святому з великими слізьми. Блаженний-бо боярин Теодор, слухаючи їхніх слів, був у печалі великій, — боявся, аби не пристав князь його на раду їхню і не відпав од віри. І приступивши до нього, почав згадувати обітниці його й слова духівника, кажучи: "Згадай, благочестивий княже, як обіцявся ти Христу покласти за нього душу свою. Спом'яни слова євангельські, якими нас духовний отець навчав: "Хто хоче душу свою, — рече, — спасти, той погубить її, хто ж за мене та за Євангеліє погубить душу свою, той спасе її". І знову-таки: "Яка користь людині, що здобуде весь світ, але душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою?"^г. І знову-таки: 'Кожного, хто мене визнає перед людьми, того перед Отцем моїм, що на небесах визнаю й я. Хто ж мене відцурається перед людьми, того і я відцураюся перед Отцем моїм, що на небесах". Князь же Михайло ці слова від боярина свого солодко вислухав, і запалав ревністю до Бога, й весело чекав мучення, готовий померти за Життєдавця Христа. Князь же Борис, якого раніше згадали, з іншими молив його старанно, щоб сотворив він волю цареву. Він же до них мовив: "Не хочу словом християнин іменуватися, а діла поганих чинити". І відкинув від себе меча свого, кинув його до них, кажучи: "Прийміть славу світу цього, я ж її не хочу".

По тому прийшов від царя присланий один вельможа, чином стольник, на ім'я Єлдега, той святому князю Михайлові царські звістив слова, кажучи: "Цар великий каже тобі таке: пощо повеління мого не слухаєш й богам моїм не поклоняєшся? Це нині двоє лежить перед тобою: життя і смерть — вибери собі з двох одне. Коли повеління моє учиниш і крізь вогонь пройдеш, і богам моїм поклонишся, то живий будеш і велику від мене благодать знайдеш і княжінню своєму паном будеш. Коли ж не послухаєшся мене і богам моїм не поклонишся, то лихою смертю помреш". Святий же Михайло, ті слова, від Єлдеги мовлені, вислухавши, не застрашився нітрохи, але дерзновенно відповів, кажучи: "Скажи царю, так мовить тобі Михайло-князь, раб Христовий: оскільки тобі, царю, вручене є від Бога царство і слава світу цього і нас за гріхи наші правиця Вишнього покорила твоїй владі, то маємо ми тобі як цареві кланятися і належну честь твоєму царству віддавати, а щоб Христа відкинутися і богам твоїм поклонятися, того небуде, не є бо вони богами, а творені [людьми], у нас-бо Писання пророчі кажуть так: "Боги, що неба і землі не сотворили, нехай погинуть". Що є безумніше того, щоб відкинути Творця і поклонитися твореному?" Єлдега ж рече: "Зваблюєшся, Михайле, називаючи сонце творінням. Скажи-но мені: хто зійде на безмірну висоту оту небесну і створить таке велике світило, що освітлює весь усесвіт?" Святий же відповідає: "Коли хочеш послухати, я відповім тобі: хто сотворив сонце і все видиме й невидиме? Бог безначальний та невидимий і Його Єдинородний син, Господь наш Ісус Христос, і той також не створений, ні початку, ані кінця не має, так само й Дух Святий, — трискладене Божество, один же Бог, той створив небо і землю, і сонце, якому ви кланяєтеся, і місяць, і зорі, так само й море, і сушу, і найпершу людину Адама і дав йому все на службу. Закон же людям поклав: хай не кланятиметься нічому створеному ані на землі долі, ані на небесах угорі, але єдиному Богу, що все створив, хай кланяється. А що обіцяє мені цар княжіння та славу світу цього, то про це не дбаю, бо і сам цар тимчасовий є і тимчасове дає мені царювання, його ж я не потребую — покладаюся-бо на Бога мого, в нього ж вірую, що дасть мені царство вічне, яке ніколи не матиме кінця". Єлдега ж рече: "Коли в цьому своєму непокоренні, Михайле, пробудеш і царевої волі не вчиниш, тоді помреш". Святий же відповідає: "Не боюся цієї смерті, адже вона є здобуттям і проханням вічного з Богом пробуття, і що багато говорити: християнин я є і Творця небес та землі ісповідую і в нього безсумнівно вірю і помру за нього, радуючися". Побачив-бо Єлдега, що ані ласкою, ні погрозою не може його до волі царської прихилити, відійшов до царя повідати все, що почув від князя Михайла.

Вислухав цар Михайлові слова, що переказав йому Єлдега, розбісився від ярості і, дихаючи полум'ям, погрозою, повелів тим, що були біля нього, щоб забили Михайла, князя чернігівського. І кинулися слуги мучителеві, як пси на лов чи як вовки на вівцю побігли. Святий же Христовий мученик, стоячи на одному місці із Теодором, не дбав про смерть, але співав псалми і старанно молився до Бога. Коли ж побачив убійників, що бігли до нього, почав співати:

Мученики твої, Господи, численні муки перетерпіли

І любов'ю твоєю душі поєднали святії ...

Досягли вбійники місця того, де стояв святий, схопили його, наче звірі, і розтягли по землі за руки і за ноги, немилостиво б'ючи по всьому тілу, що й земля кров'ю обагрилася, і битий був довго нещадно. Він же, терплячи доблесно, нічого не казав, тільки це: "Християнин я є!". Один зі слуг царевих, на ім'я Доман, що спершу християнином був, а потім одкинувся Христа й приняв нечестя татарське, той законопреступник, бачачи святого, що доблесно терпить муки, огірчився на нього і, як ворог християнський, витяг ножа свого і простяг руку, схопив святого за голову й відрізав її та й відкинув од тіла, а вона ще мала на вустах ісповідницьке слово й казала: "Християнин я є!" О чудо предивне! Голова від тіла насиллям відтята й відкинена, говорила і Христа вуста ісповідали!

По тому почали нечестиві говорити до блаженного Теодора: "Сотвори принаймні ти волю цареву і поклонися богам нашим, і не тільки живий будеш, але й велику честь од царя приймеш і княжіння пана свого наслідиш". Святий же Теодор відповів: "Княжіння пана свого не хочу, ані честі від царя вашого не прошу, але бажаю тим-таки шляхом піти до Христа Господа, яким пішов святий мученик Михайло-князь, пан мій. Бо як він, так і я в єдиного Христа, Творця небес та землі, ' вірую і за нього хочу постраждати навіть до крові та смерті". Убивці ж, бачачи несхитного святого Теодора, схопили його й мучили немилосердно, як і святого Михайла. Нарешті й чесну йому голову відсікли, сказавши: "Хто не хоче поклонитися пресвітлому Сонцю, ті недостойні на сонце дивитися".

Так добре постраждали святі новоявлені мученики Михайло і Теодор, передавши душі свої в руки Господу, вересня в 20 день, в літо буття світу 6753, а від воплочення Бога Слова в літо 1245. Святі ж їхні тіла кинуті були на з'їжу псам і проздовж багатьох днів лежали цілі, ніхто до них не доторкнувся, так за благодаттю Христовою неушкоджені пробули. Являвся-бо стовп вогнений над тілами їхніми, що сяяв пресвітлими зорями, і свічі запалені в усі ночі бачили. Це уздрівши, вірні, що трапилися там у той час, узяли потай святі тіла їхні і поховали чесно. Після ж забиття тих святих мучеників безбожний Батий подвигнувся далі й пішов зі всіма ордами на північ і західні країни, тобто на Польщу та Угрів. І вбитий був проклятий від угорського короля Владислава та й прийняв лихий кінець лихому життю своєму. Той-бо наслідував пекло, а святі мученики наслідують Царство Небесне, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа вовіки. Амінь.

Мощі святого добровірного князя Михайла Чернігівського перенесено від Орди до Чернігова, тоді після багатьох літ із Чернігова в Москву були перенесені, лютого і 14 день. У Пролозі кладеться в цей день пам'ять святих отців Іпатія та Андрія, але про них дивись завтра.

Місяця вересня в 21-ий день

Пам'ять святого Кодрата

Святий апостол Кодрат був у числі сімдесяти апостолів, проповідував слово Боже в Атенах та Магнисії, де і єпископом був, і багатьох ученням своїм до світла богорозум'я привів і був, за словом Сираховим, як зоря рання серед хмар, хмара бо темна було еллінське безбожжя, чужі світлу доброчестя, і сиділи люди ті у тьмі та тіні смертній. Святий же апостол Кодрат словом Божим засіяв їм як світло велике, просвітив їхню тьму, скинув жертви погані, побив ідолів і розорив бісівські храми молитвою. І як колись зоря східним царям, так і він людям до Христа дорогу показав, і як рання зоря веде за собою сонце, так і він увів у світ велике світло віри і освітив морочні душі людські. Але тьма завжди ненавидить світло; безбожні-бо елліни, бачачи ідолів своїх, нищених від святого Кодрата і бісів прогонених, а злочестя їхнє викорінюване, підняли гоніння на апостола і, як другого Стефана, побили камінням святого Кодрата. Закиданий бувши камінням, живий віднайшовся благодаттю Христовою, тоді у вузи посаджений і голодом був довго дручений. Окаянні ж бо ідолопоклонники відняли тілесний харч тому, хто насичував душі не їжею погибною, але їжею, що пробуває у вічнім житті. І голодом морячи святого, самі загинули від голоду того, про який Писання [каже]: "Не голод на хліб ... але голод почути Божі слова". Не змігши його заморити голодом, того, що завжди з виші укріплюється божественним харчем, самі вічною померли смертю. Кодрат же святий хоча й помер після багатьох мук, одначе душа його в руці Божій живе і не торкнеться її мука. Скінчив подвига мучення при царі Адріяні, почав же вічне життя при Царі слави Ісусі Христі, із ним страждав, із ним і прославляється у царстві його. Святе ж його тіло покладено в Магнисії і виточує численні зцілення недужим.

У цей-таки день пам'ять святих священномучеників Іпатія та Андрія

Ці святі були від Лідійської країни, обидва вкупі ще дітьми книг навчалися в однім монастирі і всілякою добродійністю себе прикрашали, ішли від сили в силу. Віку ж бо мужнього досягши, Іпатій прийняв на себе іноче життя, щоб перебувати в безмовності, служачи Богові. Андрій же відлучився на користь людських душ і був клириком, наслідуючи слову Божому, навчаючи людей Христових у Божій церкві. Обидва ж повстриманість мали велику, і смиренномудрість, і любов до всіх нелицемірні. Про їхнє-бо чеснотливе життя довідався ефеський архієпископ, прикликав їх до себе і, діставши користь од їхньої бесіди, полюбив їх вельми і поставив за потребою Іпатія єпископом Асуанської Церкви. "Не годиться, — каже, — такому світильнику під спудом в пустелі прихованому бути, але на свічнику святительства хай просвічує Церкву Божу ученням"; Андрія ж священиком учинив. І були ці два світильники пресвітлі у Церкві Божій, що просвічували її премудрим ученням та чистим життям. По тому, коли Лев Ісаврянин, цар грецький, підняв огуду на святі ікони і по всьому царству дав заповідь, щоб викидали ікони із храмів Божих і щоб ніхто їм не поклонявся, тоді ці святі учителі, Іпатій та Андрій, супроти іконоборців багато говорили, навчаючи людей пастви своєї, щоб не слухали царевого безбожного повеління. Почув же про них цар, звелів привести їх до себе і вельми принуджував їх відкинутися від пошановування святих ікон і переконував їх мудрецями своїми, але не міг захитати міцних стовпів церковних. Зачинив їх тоді у темниці, довго тримав і всяко намагався привести до своєї однодумності. Також бити їх нещадно звелів, по тому з голів їхніх шкіру з волоссям здер і бороди їхні, смолою помазавши, запалив, і святі ікони багатоцінні на головах їхніх спалив. Вони ж усе це доблесно терпіли і живі залишилися силою Божою. По тому серед міста волочити їх звелів звіриноноровний Лев, який за ім'ям і життя мав, бо ім'я, як норов його, були звірині, і волочені були святі містом на посміх усім. Нарешті закололи їх, ніби овець, і так душі свої в руки Божі віддали, постраждавши за святі ікони. Тіла ж їхні чесні кинули псам на з'їжу, але вірні їх, таємно взявши, поховали з належною честю.

Євсевій-святий був у країні Фіникійській, потайний християнин. Коли ж настало гоніння велике на християн од еллінів, які, де могли, християн хапали і по-всякому мучили, тоді багато вірних тікали від рук еллінських, ховаючись по недовідних місцях. Тоді Євсевій розмислив слова Христові такі: "Кожного, хто мене визнає перед людьми, того перед Небесним Отцем моїм визнаю і я", — наповнився божественної ревності і пішов постати перед князем того міста та й сказав: "Чому безумствуєш, богоборче, гонячи паству Христову?" Князь же, глянувши на нього, рече: "Ти хто такий?". Він же відповів: "Христовий раб я є, котрого ти ворогом". Князь же, розгнівавшись, рече: "Звідкіля в тебе прийшло таке дерзновення окаянне, що постав переді мною, безчестячи мене, сущого князя?" Євсевій же відповів: "Ревність до Господа мого Ісуса Христа подвигнула мене, щоб викрив я сліпоту вашу, обезуміли-бо, поклоняючись бісу, а не Богу!" Тоді князь повелів оголити його і, підвісивши, шарпати тіло його; шарпаний був гострим залізом довго, аж кістки його з'явилися. Тоді оцтом та сіллю поливали й натирали рани його. Все це доблесно терпів Христовий ісповідник, ніби в чужому тілі страждав, і радів у стражданнях своїх, доповнюючи недостачу скорботи Христової в тілі своїм. Коли ж перетерпів ті муки, сказали мучителі: "Принеси жертви богам і живий будеш. Коли ж не принесеш, загубимо тебе до кінця". Він же відповів: "Ви мене погубите, Христос мій мене знайде, за Нього бо до кінця хочу терпіти. А хто витерпів аж до кінця — той буде спасенний". Побачивши, що непохитний він, мечем голову йому відрубали, і так зійшов на небеса прийняти вінця доброти від руки Господньої.

Приск же святий у Фрігії сповідував ім'я Христове і багатьох еллінів до Христа привів. Тоді схоплений був нечестивими й підвішений та шарпаний по ребрах глибоко, і, наче землю, тіло його кігтьми залізними зідрали, щоб сіялася кров мученика на зрощення і змноження Христової Церкви. Якісь нечестиві там стояли і на таке люте шарпання й мученицьку кров, що проливалася, дивилися, більшою як звірі розпалюючись ярістю. І витягли свої мечі й прокололи святого; його ж бо по всьому тілу покололи, нарешті голову йому відсікли. Так постраждав за свідчення Ісус Христове добрий ісповідник, його ж нині Христос ісповідує перед Отцем своїм, що на небесах, Иому-бо слава навіки віків. Амінь.

У той-таки день пам'ять святого священномученика Ісакія, єпископа кипрського. І святого єпископа Мелетія. У Пролозі в цей день кладеться преподобний Иона-пресвітер, батько святим ісповідникам Теодору й Теофану написаний, але в місяцеслові пам'ять його на завтра покладено.

Місяця вересня в 22-ий день

Cтраждання святого великомученика Фоки, єпископа Синопійського

У місті Синопійському був чоловік Памфіл, що мав у подружжі Марію, вони й народили блаженного Фоку, що з малих літ наповнений був благодаттю Святого Духа, щоб бісів від людей проганяти йому і недуги сцілювати. Коли ж виріс у зрілого мужа, через чеснотливе своє життя вибраний був на єпископство міста того і, сидячи на престолі своєму, добре пас словесних овець словом та ділом, приклавши до подвига свого велику працю, і явлені були всім його добрі діла, за які прославляється Отець Небесний, бо навернув багатьох людей од облуди їхньої, відвернув еллінів од ідолопоклоніння і привів до пізнання єдиного Бога. Коли ж захотів Господь сподобити його вінця мученицького, звістив своєму рабу те своє бажання у видінні таким чином: голуб із висоти прилетів, маючи у дзьобі своєму вінка із квітів; його ж на голову блаженному поклавши, провістив людським голосом, кажучи: "Вже чаша твоя наповнилася, яку тобі належить випити". Від цього видіння святий зрозумів, що мають бути йому за Христа муки. Ми ж із цього пізнаємо велике його добропригодження Богу, як сподобився ще в тілі з небес бути вінчаний. Так преблагий Бог праведних угодників своїх любить, славою та честю їх вінчає і покладає на головах їхніх вінці.

Був той Фока святий чистотою своєю душевною та тілесною — Жених небесний, із ним-бо небо з'єднатися хотіло, вінця на нього наклавши, але вінець той був прознаменуванням вінця ліпшого в світлиці Спасовій, яким вічно має бути вінчаний, аби веселитися на весіллі Агнця. Після преславного того знамення схоплений був на мучення у царство Троянове від князя Африкана, що довго принуджував святого, щоб приніс жертви ідолам, але він сам себе хотів принести в жертву Богу. І, коли не покорився і не віддав ділу рук людських тієї честі, яка єдиному Богові, що на херувимах сидить, подобає, тоді князь повелів до дерева прив'язати святого, терзати члени його, і було тіло його ранами дроблене й на частини розшарпане; як хижі птахи, голодні бувши, нападають на трупа, так терзали мучителі чисте тіло Христового страждальця. Але він перетерпів доблесно і чув голос із висоти, що укріплював його і так через укріплювача його Ісуса переміг муки, страждаючи ніби в чужому тілі, не жалів він плоті своєї за ісповідання Того, котрий душі своєї не пожалів, але за нас на хресті поклав її і, мов райську прохолоду, страждання за Христа Господа поклав, котрий за нас постраждав. Що ж бо вірному рабу Господньому не стерпіти заради божественної до Господа свого любові? Коли б з усього світу зібрано було на нього мучителів і всі муки, то він готовий був усі за улюбленого свого терпіти, кажучи з Давидом: "Готове серце моє, Боже, готове серце моє!"Тоді поклали його мучителі на сковороду, вогнем розпалену, але сковорода охолола, перемагає-бо духовний вогонь до Бога, розпаленого серця, силу вогню відчутого, і в усіх муках, скільки їх на нього нанести могли, переможцем виявився: воїнство-бо ангельське і світло Боже безмірне охрест нього з'являлося. І був у темницях світлом небесним просвічений, у вузах звеселений надією небесної свободи, у скорботах ангелами втішений, у ранах Ісусом укріплений. По багатьох же різних муках укинений був у розпечену лазню і там, помолившись, віддав дух свій у руки Божі і вінчався вінцем переможним у церкві тих, котрі торжествують. Тіло ж його святе вірними поховане було чесно і численні при гробі його чудеса здійснювалися.

У той-таки день житіє і страждання другого Фоки, святого, званого садоводом

У тому-таки Синодському місті був в інший час другий Фока, котрий сад-город собі поблизу моря влаштував і в ньому різне посадив зілля і, продаючи від нього, і сам собі харч мав та йубогих наділяв; інше ж від саду-городу свого зілля клав при дорозі, щоб подорожні брали; вельми був дружелюбений та гостинний і більше в душі своїй сад духовний, аніж природний, уладнав, насаджуючи чистих думок квіти і приносячи плоди чеснот, щоб могла називатися від Духа Святого свята та душа садом. "Замкнений садок, — рече, — то сестриця моя", сад, що багатоплідний: "А плід Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, здержливість". Замкнений, щоб злодій не ввійшов, не може сюди ввійти ветхий злодій, що обікрав у райському саду праматір нашу, диявол; не обкраде чеснот святого Фоки, що зі страхом своє спасіння з'єднав, слухаючи апостола, котрий говорить: "Будьте тверезі, пильнуйте! Ваш супротивник — диявол — ходить, ричучи, як лев, що шукає пожерти кого".

Жив отак святий і пройшла чутка про чеснотливе його життя поміж людей, чеснотливість-бо, як свічка запалена, утаїтися не може, але в темній ночі віддаля сяє; так і святий Фока, який посеред тьми, посеред роду невірного та розпутного благочестям сяяв, до світла пізнання багатьох наставляючи. Дійшла чутка про нього і до нечестивого князя тієї країни; звіщено йому було, що Фока в Розп'ятого вірить та й інших у слід собі навертає. Князь же тоді послав слуг, щоб забили раба Христового, і пішли слуги, шукали Фоку, щоби вбити. Він же зустрів їх і запитав: "Кого шукаєте?" Вони-бо відповіли: "Фоки шукаємо". Фока ж рече:"Поверніть до мене, панове мої,і я вам повім про нього". І прийняв їх у дім свій і пригостив достатньо, так-бо ворогам своїм належить творити за писанням: "Якщо голодує твій ворог, нагодуй його, а як спраглий він, напій його". І коли слуги добре вином розвеселилися, запитав їх Фока: "З-за якої вини шукаєте чоловіка того?" Вони ж звістили йому таємницю, кажучи: "На мучення шукаємо. Послав нас князь, щоб убити його, бо не шанує богів, але Розп'ятому поклоняється". Фока рече: "Молю вас, панове мої, потерпіть до завтра, в домі моєму ївши й пивши, а завтра я вам його віддам, ніхто-бо його так не знає, як я, і недалеко від мене мешкає, зараз кудись відійшов, прийде ж не гаючись, і я сам у руки ваші приведу його". Вони-бо, послухавши його, торжествували в домі самого Фоки, якого шукали. Він же собі в той час улаштовував гріб у саду своєму і все до поховання потрібне приготував, а все, що мав, роздав убогим і пробув ту всю ніч у молитві, готуючись до смерті. Коли ж настав ранок і слуги, послані князем встали, то сказали йому: "Чи є Фока, якого ти обіцяв оддати в руки наші?" Він же весело рече: "Є, панове мої, творіте з ним, що бажаєте". Кажуть-бо слуги: "А де він є?" Фока ж відповідає: "Я є Фока, якого ви вбити шукаєте. Я є Ісус Христовий раб, що мерзьких ваших богів відкидає, мене ж умертвіте". Вони ж, це почувши, здивувалися й знітилися, не бажаючи рук своїх кровавити кров'ю такого доброго чоловіка, пригощенням якого й добродійністю досить задовольнялися. І хотіли відійти, мовлячи: "Скажемо князю, що шукали всюди Фоки і не знайшли". Він же кланявся їм, хапаючи за ноги їхні й молячи, щоб творили їм повелене. "Нічим, — каже, — не віддасте за моє вам добродійство, як тим, що мене від плоті звільните і до бажаного Христа пошлете!" Так святий Фока бажав звільнитися і з Христом жити, так дбало хотів за Христа, Господа свого, кров пролити, таку мав любов до Бога: "Ліпша бо милість твоя над життя" це тимчасове. І так умолив слуг, прийняв вінця мучення, мечем-бо голову йому відсікли, і перейшов від земного саду до небесного. Святі ж його мощі поховані були в уготованому ним-таки гробі, над ними пізніше, коли засяяло благочестя, збудовано було церкву в ім'я його, і багато хто з вірних від святих мощів Христового страж дальня, як від джерела, що невсякні води чудес виточували, почерпували благодать: одні від хвороб сцілення, інші в печалях утіху, а інші в бідах прийняли поміч молитвами святого мученика Фоки. І не тільки в тому місті Синопійському, але і по всесвіті, на землі й на морі, всім, хто з вірою ім'я його закликали і вдавалися до його помочі та молитов, великий у потребах добродійник та помічник швидкий з'являвся. Через те, хто на морі плавав, мав звичку Фоку святого закликати в поміч; безліч разів-бо являвся їм наяву, інколи вночі перед настанням хвилювань будив керманича корабля, що спав при кормилі, іноді сам видимо розпростирав вітрила, іноді з'являвся, стоючи на носі корабля, мілину моря виглядаючи, іноді являвся, коли ходив морем. І звеличене було ім'я святого Фоки на багатьох кораблях, котрі плавали на Червоному морі і на Андріятському, і по океані. І пісні ті, що корабельники мали звичай співати, прикладали на похвальні співи святому Фоці, тож повсякчас ім'я його було на вустах людей, що виходили в море, на кораблях і творили діяння в численних водах. І не тільки в потребах, а і у відрадах своїх там присутнього мали Фоку святого; звичай-бо їхній був такий: коли на трапезі чи на якісь учті сиділи, відділяли частку харчу чи пиття святому Фоці, але оскільки не могло то бути, щоб з ними явно святий на трапезі сидів і їв та пив із ними, а безтілесний та невидимий не потребує ані їжі, ані пиття, через те один із них купував ту частку святого Фоки і клалася та ціна в особливе коритце. Так чинили в усі дні, частину трапези своєї святому уділяючи, і один за другим ту частку купували: сьогодні один із них, а завтра другий, а позавтра — третій, почавши від першого аж до останнього частку ту купували й осібно збирали її ціну. Коли ж до берега де приставали, кошти ті, від поданих часток святого Фоки зібрані, роздавали вбогим, недужим, сиротам ічужинцям; тривав той звичай у них багато літ але до того часу, доки вороги хреста святого Божим допустом за гціхи наші всі оті країни взяли, віру святу до кінця смирили і християн змалили. Одначе й тепер святий Фока, спільний усіх заступник, не перестає нам на морі світу цього в кораблі малочасного життя нашого плаваючим допомагати і до небесного пристаниська плавання наше скеровувати теплими своїми за нас до Бога молитвами, ними-бо від усякого потоплення, хвилювання ж та й бурі хай збавимося тепер, і завжди, і навіки віків. Амінь.

У той-таки день житіє святого пророка Йони

Святий пророк Йона син був Аматин. Цього пророка мати, овдовівши, жила в Сареті Сидонській, і та вдова прогодувала Іллю-пророка в час голоду, більше ж вона живилась від нього, бо "дзбанок муки не скінчиться і не забракне в горняті олії" в домі її, коли прийшов пророк. Йона ж був малий хлопець, розболівсая й помер. І рече вдовиця до Іллі: "Що тобі до мене, чоловіче Божий? Прийшов ти до мене, щоб покарати мій гріх та щоб убити мого сина". І рече Ілля до жінки: "Дай мені сина свого". І він узяв його від неї і виніс його в горницю, де він сидів, і поклав його на своєму ліжку. І кликнув до Господа й сказав: "Господи, що знаєш удову, що я в неї мешкаю, чи ж скривдиш її убиши її сина". І дунув на хлопця тричі і покликав Господа й рече: "Господи, Боже мій, нехай вернеться душа цієї дитини в неї". І було так: воскрес-бо хлопець, маючи бути прообразом воскресіння Христового в китовому череві. Коли ж виріс, жив чеснотливо, безпорочно дотримуючись усіх заповідей Господніх, добродогодив же Богові настільки, що сподобився пророчого дару і пророкував про муки Господні і про запустіння Єрусалима, і про кончину: "Колись, — рече, — уздрять камінь, що кричить тонким голосом і жалісливим, і від дерева віщання Богу, тоді наблизиться спасіння і підуть усі народи в Єрусалим на поклоніння Господнє; буде Єрусалим омерзений у запустіння звірів, і тоді прийде кончина всякому диханню". До цього Йони було якось слово Господнє, що звістило: "Устань, іди до Ніневії, великого міста й проповідуй в ньому, бо прийшло волання злоби його до мене". Йона ж, розмірковуючи, подумки сказав: "Коли ж не повірять словам моїм ніневітяни і почнуть мене мучати?" Злякався-бо і, вставши, втік у Тарсис, од лиця Господнього сховатися бажаючи, але нема такого, що сховається від нього, Господня-бо є земля й кінці її, хто ж сховається від того, що скрізь є і все наповнює. Втікши прийшов Йона в Йоппію і знайшов корабля, що їхав у Тарсис і, давши плату за проїзд, ввійшов у нього, бажаючи пливти до знаміреної країни. Господь же, бажаючи покарати раба свого і виправити його малодушшя, підняв великий вітер на морі, і була буря велика. Корабель же, посеред хвиль мечучись, розбивався і вже мав бути розбитий. "І налякалися моряки і кликали кожен до своїх богів, і викидали ті речі, що були на кораблі, до моря, щоб полегшити його. А Йона зійшов до споду корабля і ліг, і заснув", і хропів. "І приступив до нього керманич корабля, і сказав йому: "Чого ти спиш", чи не чуєш біди, яка найшла, адже гинемо? "Уставай, заклич до свого Бога — може, згадає цей Бог за нас, і ми не загинемо". "І сказали вони один до одного: "Ідіть і кинемо жеребка, та й пізнаємо, через кого нам це лихо" від Бога, хто з нас є грішніший? "І кинули вони жеребки — і впав жеребок на Йону. І сказали до нього: "Об'яви, через що нам це лихо? Яке твоє зайняття, і звідки ти йдеш? Який твій край і з якого народу?". І рече до них Йона: "Раб Господній я є і Господа Бога небесного, я пошановую, що створив море і сушу. І согрішив перед ним, злякавшись, і тепер тікаю від лиця його. " І налякалися ті люди великим страхом", почувши це. "І вони казали до нього: "Що ми зробимо тобі, щоб утихомирилося море, щоб не заливало нас. Бо море бушувало все більше". І рече до них Йона: "Візьміть мене, і киньте мене до моря і втихомириться море перед вами, бо я знаю, що через мене оця велика буря на вас". І взяли Йону й кинули його в море, і зупинило море хвилювання своє. "І налякалися ці люди Господа великим страхом, і приносили Господові жертви, і складали обітниці". І повелів Господь киту великому пожерти Йону. "І був Йона в середині цієї риби три дні та три ночі", стоячи й молячись, простер свої долоні на образ хреста і кликав до Господа в печалі своїй. Господь же милосердний, караючи, покарав його, але смерті не віддав, бо "звелів рибі — і вона викинула Йону на суходіл". Він же опинився на землі і уздрів світло дня, і небо, і землю, і море, і поклонився Богу, що збавив від зітління життя його. По тому "було Господнє слово до Йони вдруге таке: "Устань, іди до Ніневії, великого міста і проповідуй на нього те слово, що я говорив був тобі. І Йона встав і пішов до Ніневії ... А Ніневія була місто велике-превелике, на три дні ходи. І зачав Йона ходити по місті — на один день ходи — і проповідував, і казав: "Ще сорок день — і Ніневія буде зруйнована. І ніневітяни вірували в Бога й оголосили піст і позодягали верети від найбільшого з них аж до найменшого. І дійшло це слово до царя Ніневії, і він устав зі свого трону і скинув плаща свого з себе і покрився веретою та й сів на попелі". І він звелів наказати в Ніневії: хай зберігають поста три дні не тільки люди й худоба, і води хай не п'ють. І одяглося все місто у верети, і піст прийняло, і кликнули старанно до Бога, і звернув кожен із шляху свого лукавого, і каялися. Побачив Бог навернення їхнє, помилував і не навів на них зла, яке хотів був навести, а сотворив із ними за невимовним своїм милосердям. Йона ж після третього дня вийшов із міста, (і вийшов на гору), "поставив собі там куреня, і сів під ним у тіні", аж поки побачить, що буде в місті". І побачивши, що нічого лихого місту не сталося, опечалився печаллю великою і рече до Господа: "О Господи, чи ж не не моє слово, поки я ще був на своїй землі? Тому я перед тим утік до Тарсису, бо я знав, що ти Бог милостивий та милосердний, довготерпеливий та многомилостивий ... А тепер, Господи, візьми мою душу від мене, бо краще мені смерть від мого життя"^т. "І виростив Бог рицинового куща, і він вигнався понад Йону, щоб бути тінню над його головою", щоб покрити його від вару сонячного. "І втішився Йона від цього рицинового куща великою радістю" і спочив під ним той день. "А при сході зірниці другого дня повелів Бог черв'якові, і він підточив рицинового куща і той усох". І було сонце, палячи варом на голову Йони і знемагав Йона, і впав у відчай, і рече: "Краще мені смерть від мого життя". І промовив Бог до Йони: "Чи слушно запалився ти за рициновий кущ?" А той відказав: "Дуже розлютився я — аж на смерть". І сказав Господь: "Ти змилувався над рициновим кущем, над яким не трудився і не плекав його, який виріс за одну ніч і за одну ніч згинув. А я не змилувався б над Ніневією, цим великим містом, що в ньому більше дванадцяти десяти тисячок люда", що навернулися до мене і покаялися. Повернувся ж Йона з Ніневії, не залишившись у землі своїй, а забрав матір свою і пішов у землю Асирійську, в країну іноплемінну, казав-бо: "Візьму усю зневагу собі, оскільки збрехав, пророчачи Ніневійському місту". Коли ж померла мати його, поховав її біля Ливана Девориного. Поселився ж у землі Асирійській, помер там і похований був у вертепі Кенезеєвому, провістивши Христове Різдво за вісімсот літ. Тепер же перед Христом Господом на небесах стоїть і образом лиця Його насичується, славить Його з пророками та апостолами і з усіма святими вовіки. Амінь.

У той-таки день житіє Петра святого, що раніше митарем був

В Африкійській країні був митар, на ймення Петро, немилостивий вельми, що ніколи не пожалів убогого і не тримав пам'яті про смерть, ані до церков Божих не ходив і відхиляв вуха свої від тих, хто просить милостиню. Добрий же Людинолюбець Бог, не бажаючи смерті грішникам, але піклуючись про спасіння всіх, має, спасаючи, вість долі кожного — той із Петром оцим учинив за добротою своєю і врятував його таким чином.

Якось жебраки та вбогі сиділи на вулиці і почали хвалити доми милостивих і Бога за них молити, а немилостивим докоряли. Дійшло слово й до цього Петра, що вельми він немилостивий. І запитали один в одного: чи взяв хто коли від Петрового дому якусь милостиню, і всі сказали, що ніхто не взяв в нього нічого. Звівся один убогий і рече: "Що мені дасте, а я йду оце й випрошу в нього милостиню". І поклали зарік поміж себе. Пішов отож жебрак і став біля воріт Петрового дому. Вийшов Петро з дому, везучи на ослі тяжар хлібів до князя на обід. Поклонився йому жебрак, котрий поклав зарік із друзями своїми, і почав просити милостині, старанно вигукуючи. Той же, не знайшовши каменя, схопив хлібину і жбурнув у жебрака, й потрапив йому в лице, та й відійшов. Жебрак же, підхопивши хлібину, прийшов до свого товариства, кажучи, що з самих рук його взяв той хліб і похвалив Бога, що Петро-митар милостивий є.

Через два дні розхворівся митар і аж до смерті наблизився. І бачить себе у видінні, що сидить на якомусь судищі, катований, а діла його на мірила покладаються. На одному боці мірила стояли вельми сморідні і лиховидні мурини, на другому боці мірила стояли мужі вельми світлі і добровидні. Мурини-бо принесли всі лихі діла, що Петро-митар від юності проздовж життя свого сотворив, і поклали їх на мірилі; світлоносні ж, що мали принести добре від Петрових діл, аби покласти на другому боці мірила на противагу лихих його діл, принесених бісами, стояли сумовиті й недотямні, один одному кажучи: "Ми ж бо нічого не маємо тут. Тоді мовив один із них: "Воістину не маємо нічого, тільки одну хлібину, що її дав Христу перед двома днями і то невільно". Поклали ту хлібину на другій бік мірила і тоді перетягла цю вагу більша перша. Відтак сказали митареві добровідні оті мужі: "Іди, убогий Петре, і доклади до цієї хлібини, щоб не взяли тебе темновидні мурини і не ввели тебе у муку вічну".

Отямився Петро і розмірковував про те, що побачив, і збагнув, що не привиддя, а істинне було бачене — уздрів-бо всі, учинені від юності гріхи: котрі вже й позабував, — все те зібране мурини на мірилі поклали. І сказав подумки, дивуючись, Петро: "Коли один хліб, що його кинув в обличчя убогому, так допоміг мені, що не забрали мене біси, наскільки тоді більша милостиня, покірливо і дбало творена, допомогає тим, котрі нещадно своє багатство роздають убогим?" І відтоді був вельми милостивий, що й себе самого пожаліти не захотів.

Якось, коли йшов у свою митницю, зустрів його один корабельник голий, обіднілий, бо корабель його потонув, припав до ніг його і просив, щоб дав йому одежу, аби покрити голизну тіла свого. Петро ж стягнув із себе добрий верхній одяг багатоцінний і віддав йому. Корабельник же, соромлячись у такій одежі ходити, дав продати її одному купцю. Трапилося ж Петру, коли повертався зі своєї митниці, уздріти ту одежу, що висячи на торжищі, продавалася; від того образився він вельми. І прийшов у дім свій, з печалі і їсти не захотів, але зачинив двері кімнати своєї і, сидячи, плакав та ридав і подумки говорив: "Не прийняв Бог милостині моєї, не був достойний, щоб пам'ять про мене мав убогий". Так сумуючи та зітхаючи, задрімав, і тут побачив когось добровидного, що сяяв більше за сонце і хреста мав на своїй голові, і в ту одежу був одягнений, що він дав зубоженому корабельнику. І чує його голос, як каже до нього: "Чого плачеш, печалячись, брате Петре?" Він же відповів: "Як не маю плакати, владико мій, коли те, що я даю вбогим із того, що ти дав мені, те вони знову продають на торжищах". Тоді каже йому явленний: "Чи пізнаєш ти одежу, яку я ношу?" Митар відповідає: "її, владико, знаю, що моя є, нею ж я одягнув голого". Рече йому явленний: "Не журись отож, те, що ти дав жебраку, я прийняв і ношу, як бачиш, і хвалю добрий твій учинок, бо від зими мене гинучого ти зодягнув" . Прокинувся ж зі сну митар, здивувався і почав догоджати вбогим, і рече подумки: "Коли убогий є Христос, живий Господь, то не помру, доки і я як один із них". Тоді роздав маєток свій злидарям і рабів увільнив, одного лишень раба залишив, і сказав йому: "Таємницю хочу повідати тобі, її збережи й послухай мене. Коли ж не послухаєш і не збережеш заповіту мого, то знай, що між поган продам тебе". Рече йому раб: "Усе, що велиш мені, пане, маю я учинити". І каже йому Петро: "Підемо у святе місто, щоб поклонитися животворному гробу Христовому, і там продаси мене котромусь із християн, а ціну мою віддаси убогим, сам же вільним будеш". Раб здивувався щодо такого дивного рішення свого пана, не хотів послухатися його й рече: "Іти з тобою у святе місто повинний я, як раб твій, а щоб продати тебе, пана свого, не буде того, не вчиню цього ніколи". Каже йому знову Петро: "Коли не продаси мене, то я продам тебе поганам, як раніше казав тобі". І пішли в Єрусалим. Поклонилися святим місцям і рече знову до раба: "Продай мене, коли ж не продаси мене ти, то я тебе продам варварам у роботу тяжку". Раб же, бачачи неодмінний намір пана свого, послухав його, хоч не бажав, і знайшов одного знайомого собі чоловіка богобоязного, срібляра-митця, на ім'я Зоїл, і каже йому: "Послухай мене, брате Зоїле, купи в мене доброго раба". Срібляр же каже йому: "Повір мені, брате, що обіднів і нічого дати за нього". Каже йому знову митаревий раб: "Позич у когось золота і купи його, вельми-бо добрий, і благословить тебе Бог заради нього". Повірив словам його Зоїл, узяв ув одного друга тридцять золотників і купив за них того Петра у раба його, не відаючи таємниці тієї, що Петро є паном рабові своєму". Раб же той, узявши ціну за пана свого, відійшов у Константинград, нікому не оповідаючи, що вчинив, а ціну ту роздав убогим. А Петро у Зоїла працював, роблячи діло, до якого раніше не був звичний, часом чинячи кухарську службу, часом же гній від дому Зоїлового очищаючи, іноді у винограднику землю копаючи та іншими роботами і стражданнями мучачи тіло своє, смиряючись безмірно.

Зоїл же, бачачи, що дім його благословенний був через Петра, як колись дім Пентефрієвий через Йосипа, і багатством примножився, полюбив Петра і нітився, бачачи безмірне його смирення. Якось каже йому: "Брате Петре, хочу відтепер звільнити тебе й по тому за брата тебе мати". Він же не хотів вільним бути, але зволяв по-рабському служити йому. І багато разів бачили, як над ним інші раби знущалися, часом били, й усяко ображали. Він же, усе терплячи, мовчав.

Однієї ночі бачить Петро уві сні того сонцеподібного, що з'явився йому в Африкії й носив одежу його, той тримав тридцять золотників у руці своїй і рече до нього: "Не журись, брате Петре, я ж бо прийняв ціну твою, але терпи до часу, доки пізнаний будеш". Десь за рік прийшли з країни Афрікії у святі місця поклонитися одні торговці і закликав їх Зоїл, пан Петрів, у дім свій на обід. І коли обідали вони, почали гості впізнавати Петра, і один одному казали: "Наскільки цей чоловік подібний є до Петра-митаря!" Петро, почувши це, ховав лице своє від них, щоб не бути до решти пізнаним. Одначе вони впізнали його добре і почали ісазати до того, хто прикликав їх сюди: "Пане Зоїле, хочемо повісти тобі одну річ, аби знав, яісого великого чоловіка маєш у своєму домі, що слугує тобі, воістину-бо є це Петро, що великий був володар в Афрікії й численних рабів своїх звільнив. Але вставши [з-за столу], заберемо його, вельми-бо князь уразився через нього й печалиться за ним". Петро ж стояв зовні, почув ці їхні слова і, поклавши на землю таріль, яку ніс, побіг до воріт двору, бажаючи втекти. Воротар же того двору був німий і глухий від народження свого, який тільки на знак відчиняв і зачиняв ворота. Намагався ж вийти раб Божий Петро, кажучи до німого: "Тобі кажу іменем Господа нашого Ісуса Христа, відчини швидко двері". Німий же відказав: "Так, Господи, швидко відчиню!" І тоді відчинив йому, і вийшов він. Прийшов же німий до пана свого і перед усіма заговорив, і всі, що в домі його, здивувалися, що почули його розмовного. Всі скочили пошукати Петра, але не знайшли його, і каже німий: "Зважте, як він утік, адже це великий раб Божий є! Коли прийшов до воріт, то сказав мені таке: "Во ім'я Господа Ісуса Христа кажу тобі: відчини!" — і тоді побачив я з вуст його полум'я, яке виходило і торкнулося до вуст моїх, і я заговорив". Кинулися усі, погнавшись у слід його, і не догнали, всюди старанно шукали і не знайшли. Тоді плач великий за ним учинили, що не відали такого раба Божого і прославили Бога, що має потаємних рабів своїх. Він же, втікаючи від людської слави, ховався по незнайомих місцях аж до преставлення свого до Бога, Йому ж бо слава навіки. Амінь.

У той-таки день пам'ять преподобного Иони-пресвітера, батька Теофану, творцю канонів і Теодору Начвртанному.

Місяця вересня в 23-ий день

Слово на зачаття чесного і славного пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана

Коли наблизилося зачаття спасіння нашого, зачався святий Іван Предтеча славно і чудовно. Багато матерів зачинають дітей, мало тих, зачаття яких славила і святкувала Божа Церква. Три тільки матері є, у їхніх-бо утробах сотворилося зачаття, що світ здивувало: свята праведна Анна, свята Єлизавета і Пресвята й Пречиста Діва Марія. Праведна Анна Богородицю, Єлисавета Предтечу, Діва Марія зачала Христа, Спаса нашого. Всі оті зачаття вісником небесним благовістилися, благодаттю Божою завершилися, але не через бесіду між благовісником та тими, що зачинали, оскільки сам Бог вимагав зволення тих, що зачинали. Благовісник же святий архангел Гавріїл, увійшовши в олтар до священика Захарії, що служив тоді з черги своєї перед Богом, почав бесіду таку: "Не бійсь, Захаріє, бо почута молитва твоя, і дружина твоя Єлизавета сина породить тобі, ти ж даси йому ймення Іван. І він буде на радість та втіху тобі, і з його народження багато хто втішиться". Відповів Захарія: "Дивне й несподіване мені вістиш, о віснице радісний! Та ж бо родити в старості єству є річ супротивна; я ж є старий і жона моя перестаріла у днях своїх, як же можемо зачати і народити сина?" Ангел рече: "З цих слів твоїх маловірним знаходжу тебе, Захаріє, що не сподіваєшся здійснення словам моїм; коли ж супротивна єству твоєму річ звіщається, то не супротивна Божій силі, бо їй нема неможливого. "Бог може підняти дітей Авраамові з цього каміння". Хіба не знаєш, що зміг Бог Адама від землі, Єву ж з кістки Адамової створити, і престарілій Саррі подати сина Ісаака; тож і твоїй жоні всеможний Бог подає народити в старості сина, оскільки почута молитва твоя". Відповів Захарія: "Я нині приношу молитви свої до Бога про пришестя сподіванного Месії, його ж обіцяють вуста святих пророків його, щоб послав скоріше на землю врятувати сім'я Авраамове від рабства поганського. Та ж бо молюся про мої гріхи і про людське невігластво, але про те, щоб мати сина тепер, не молюся, уже бо я у ветхих літах і жона моя постаріла". Каже йому ангел: "Я є Гавриїл, що стоїть перед Богом, його одкровення знаю, що нині не про прийняття сина молишся, але про гріхи кажеш. Одначе раніше, ніж постарів і раніше, ніж заматеріла дружина твоя Єлизавета, молився ти смиренно, щоб дав вам Бог сина мати. Всемилостивий же Господь, якому й найменьший порух серця людського не буває таємний, вислухавши молитви тих, що моляться Йому, і творячи волю тих, що бояться Його, Той, колишні твої думки почувши, дарує тобі, хоч і не скоро, але добре: до благодаті однойменного сина; знає-бо, коли за своїм доброзволенням, виконуючи прохання святих своїх, має народити тобі сина, великого перед Господом". Відповідає Захарія: "Бачу тебе, благовісниче, та ж ангел ти Божий, небо й бесіда твоя явним тебе творять і бачення доброти твоєї являє, і сила словес твоїх свідчить те; на початку ж бо явлення й віщання твого я раптово жахнувся, як колись злякався, побачивши ангела й Даниїл-пророк: "І бачив це, — рече, — велике видіння, — і не зосталося в мені сили". Також і мати Самсонова каже: "Божий чоловік приходив до мене, а вигляд його — як вигляд Божого ангела, дуже грізний". Тому злякався і я і не дерзаю ангельським твоїм словам супротивне віщати. Одначе спитаю: "Через що син,який має народитися, буде великий? Чи ж більший та чесніший буде Єремії-пророка? Йому ж слово було Господнє, що казало: "Ще поки тебе створив у утробі, я пізнав був тебе, і ще поки ти вийшов із матері, тебе посвятив, дав тебе за пророка народам". Відповідає ангел: "Буде великий перед Господом син твій, не рівний духовною величчю, але нею перевисить Єремію: коли ж бо той освятився перш ніж народитися, то цей набагато більше Духа Святого наповниться ще з черева матері своєї. Єремія тільки пророкувати про Месію настановлений, цей же і руку на Нього покласти і хрестити наставиться. Не тільки Єремію, але й інших великих святих перевисить величністю благодаті Божої, і не постане серед народжених жінками більшого Івана Хрестителя. Як зоря від зорі збільшується у славі, так і між святих Божих один одного славою і честю перевищується, бо в наших ангельських ієрархіях (каже Гавриїл) тим, що лице Боже завжди бачать, не всім однаково Бог відкриває таємниці свого бажання, але  через посередництво являючи, через вищі чини нижчим. Численні зорі схід сонця передвіщають, але одна тільки денниця іде перед сонцем. Численні пророки пришестя Месії проповідували, але дитя, яке має від тебе зачатися й народитися, не тільки словом проповість, але й перстом своїм покаже людям Божого Агнця, що візьме гріхи світу, і через те буде великий, над усіх народжених жінками більший. Наскільки-бо виконання радісної вісті є приємніше, аніж сама вість, настільки чесніший має бути пророк, котрий має зачатися і народитися більшим за інших пророків. Усі пророки й закон до цього пророка прорекли: цей-бо буде всім пророкам вивершення і закону старого кінець, предтеча нової благодаті", Каже Захарія: "Добра й радісна вістка твоя, о ангеле! Коли ж бо всякий син премудрий веселить батька, настільки наипремудрішии за всіх пророків син звеселив би мене, старця. Але як маю веселитися, коли сумніваюся в словах твоїх, радість бо та веселість у речах сумнівних не буває, хіба в достовірних. Молю тож тебе, ангеле Божий, скажи мені: з чого переконаюся про благовіщене тобою?" Відповідає ангел: "Ще ти сумніваєшся і не маєш віри словам моїм, о Захаріє? Чи може неправду говорити той, що посланий од Бога, що є в усіх словах своїх вірний і преподобний у всіх ділах своїх, бо "жодне слово Його не може знемогти"? Ієрей та вчитель ти Ізраїлевий і чи того не знаєш, що пришестя Месії настав час, який я седминами літ вирахував, посланий бувши у Вавилон до Даниїла-пророка, чи ж ти не читав пророцтва його? Випробуй і подивись, що вже наближається той, котрий врятує Ізраїль, і предтеча, посланий перед лицем його ангел у плоті, і це має бути син твій, що уготує путь Месії, що йтиме перед духом і силою Іллівною. Але оскільки не вірив ти словам моїм, що збудуться в часи свої, будеш мовчати і не зможеш говорити, і до його днів буде це". І тоді Захаріїв язик німотою зв'язався, а Єлизавети вузи непліддя розв'язалися; ангел же відійшов постати перед престолом Вседержителя Бога, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той-таки день пам'ять святих мучеників Андрія та Івана та дітей Іванових Петра й Антоніна, що постраждали в Африкії від князя агарянського Аєрахима за Христа. Андрій списом спершу у груди, тоді між плечі ударений і проколотий був, потім голову йому ножем відрізали. Іван же над дітьми своїми, Петром та Антоніном умученими, ножем у горло проколотий, помер.

І святої мучениці Іраїди, дівиці олександрійської, що вийшла до джерела набрати води й побачила безліч дівиць, і чоловіків, і ієреїв, і дияконів, і іноків, які пливли зв'язані в кораблі, і на муки їх везли за ісповіданням Імені Ісус Христового. Кинувши посудину для води, приєдналася до тих Христових в'язнів і зв'язана була з ними. Коли ж вони допливали до Антинополя, міста єгипетського, то перша після різних мук була усічена в голову, а після неї і всі інші поклали свої голови за Христа.

І преподобних жон Ксантипи та Поліксени, учениць апостольських, що були в Іспанії від святих апостолів просвічені і багато іменем Христовим чудодіяли, і багато людей (од них) повірили, і з миром до Господа відійшли.

Місяця вересня в 24-ий день

Житіє і страждання святої першомучениці Теклі, рівноапостольної

Коли святі апостоли Павло та Варнава, що благовіствування світу носили, прийшли до Іконії і пробували в Онисифора, його ж бо Павло в Посланні до Тимофія згадує, кажучи: "Хай Господь подасть милосердя Онисифоровому дому, бо він часто мене підкріпляв і кайданів моїх не соромився", тоді багато людей учення їхнє послухавши і бачачи від них бутні знамення та чудеса, увірували в Господа нашого Ісуса Христа. В домі ж бо Онисифоровому пробуваючи, часто в синагоги входили і як у домі, так і в синагогах дерзновенно слово Боже говорили, приводячи людей до спасительної путі і до віри в Ісуса Христа, про що пишеться в Діях: "І трапилося, що в Іконії вкупі ввійшли вони (тобто Павло та Варнава) до синагоги юдейської і промовили так, що безліч юдеїв й греків увірували" Достатній же час пробувши, дерзаючи, про Господа освідчували словом благодаті своєї і подавали знамення й чудеса, чинені руками своїми.

У той час була там дівиця красна, що мала вісімнадцять літ, на ймення Текля, дочка матері Теоклії, роду великого й славного, заручена за одним юнаком від найперших із міста, на ім'я Фамир, багатим та красним; вона, бачачи силу, що діялась од апостолів, сідала з іншими при бесіді їхній у домі Онисифоровім при віконці й слухала сприйнятно мовлене ними. Упало ж сім'я слова Божого на землю добру і дією Святого Духа вкорінилося глибоко в серце її і проросло: повірила-бо в Сина Божого, і полюбила його, і приліпилася до нього всією душею. Павло ж, Богом настановлений, повів слово про дівство та цнотливість, говорячи те, що діва, яка береже дівство своє заради любові до Христа, має частку з ангелами і є Христові наречена. Христос же є її Жених, що введе її в світлицю свою небесну. І багато про те говорив Павло і схилив Теклю до збереження дівства свого: поклала-бо Текля в серці своїм відтоді покинути нареченого свого і всі насолоди світу цього й служити Христу в чистоті дівочій до кончини своєї. І так мудра діва чистому Жениху небесному уневістилася своєю чистотою і з'єдналася з ним сердечною любов'ю, її ж у середині ніби серафимським вогнем запалило, бажанням нетлінного Жениха свого, ніби віск розтавала, тож збулося в ній речене Давидом: "Стало серце моє, немов віск, розтопилось в моєму нутрі". І слухала бесіду Павлову три дні і три ночі, ніби забувши себе, не приймаючи ані їжі, ні питва і не відходячи на спочинок тілесний, але, як колись Марія, що сиділа в ногах Ісусових, увесь розум заглибивши в Бозі, одним лише словом Його живлячись, "не хлібом самим буде жити людина, але Божим словом, що виходить із уст Його". Теоклія ж, довідавшись про дочку свою Теклю, що повірила в Христа і вправляється в слуханні слова Божого, прийшла із гнівом і силою відтягла від того душекорисного сидіння, і святим проповідникам апостолам докорила, і, огуджуючи їх, поволочила дочку свою, ніби агницю Христову від стада Христового. І, покликавши її зарученого Фамира, рече йому: "Не дбаєш про наречену свою, бо роз'ятлилася; це ж бо звабилася мандрівними отими волхвами, що пістрявими словами спокушають безумних людей і вже три дні біля них сидить, забула дім свій". Тоді Фамир почав ласкати її добрими словами, промовляючи до неї любовно. Вона ж відвертала лице своє від нього і не хотіла не тільки говорити щось, але навіть дивитися на нього, — носила-бо в серці своїм іншого Жениха, краснійшого добротою більше синів людських, і на нього душевними очима позираючи, розумно із ним бесідуючи, а той тлінний і тимчасовий її зарученець до решти їй омерзів. Він же, бачачи себе Теклею відкинутим і нелюбим, плакав вельми. Мати ж її, роз'ятрившись, схопила її й почала бити, за косиці волосся волочила й ногами товкла, тоді в клітку її зачинила і морила її голодом. Одначе, оскільки любила її, материнською природою переможена, плакала над нею, обіймаючи й цілуючи, й молила її зі слізьми, щоб не відкидалася від свого красного зарученого, такого багатого, доброродного й усіма шанованого. Посадила ж її за трапезою разом із зарученим; Текля ж сиділа, відвернувшись від  нього й долі дивлячись, мовчала, нічого не ївши, а тільки зітхаючи тяжко з глибини сердечної за Небесним Женихом. І коли Фамир, ласкаючи її, хотів силою обійняти й цілувати її, вона плюнула йому в очі і вирвалася з рук його, як пташка від сітей. Мати ж знову перемінилася на ярість і почала бити її. Фамир же, печальний вельми, пішов до князя, жаліючись на Павла. "Ввійшов у місто, — каже — один мандрованець, волхвуючи і зваблюючи людей і відводячи від пошанування богів, а ведучи вслід якогось Христа, що його юдеї розп'яли. Той звабив і мою дівчину Теклю, з якою ми заручені є, і спершу вельми любила мене, тепер же і глянути на мене не хоче, а бридиться мною, ніби прокаженим, і тікає від мене, як від звіра. Так її той волхв від любові до мене відкинув, не знаю, що причинив їй". Князь же покликав Павла і спитав його, звідкіля він є і що тут, у місті, чинить. Він же, за звичаєм, розтуливши апостольські свої вуста, говорив слово Боже, проповідуючи ім'я Ісуса Христа. Князь, відклавши суд на інший час, повелів Павла, зв'язавши, посадити в темницю, доки звільниться й допитає його старанніше. Почувши, що посаджено через неї Павла до темниці. Текля встала вночі і таємно вийшла із дому і дісталася до темниці. Знайшовши сторожа, що стеріг темничні двері, зняла із себе намисто і якусь золоту прикрасу і дала темничнику, щоб відчинив їй двері і впустив її до Павла, як згадує святий Золотоустий, кажучи: "Чув про святу Теклю: та, щоб побачити Павла, золото своє темничному сторожу дала, ти ж жодної цяти не хочеш подати, аби Христа побачити". Учинив же темничник за проханням її, порадів-бо на дороге намисто і золоту прикрасу і ввів її до святого Павла. Вона ж упала перед ним із радісними слізьми, обціловуючи вузи в'язня Христового. Павло ж, побачивши її, жахнувся і, довідавшись од неї все, що від матері та зарученого постраждала цнотливості її ради, порадів радістю великою на мужність молодої дівиці і поцілував голову її, благословляючи і похваляючи віру її та дівочу цноту, називаючи її нареченою Христовою і першою дочкою своєю, яку народив благовіствуванням. Сиділа ж Текля з Павлом, як дочка з батьком, у темниці, слухаючи батьківського повчання і складаючи слова його у своєму серці, як багатоцінний скарб. Він же навчав її достатньо вірі в Христа Господа і любові божественної, і цнотливому береженню дівства, і там досконало навчив, і утвердив, і уневістив її Сину Божому, як про це пише святий Григорій Ниський, кажучи: "Таке часом миро (тобто вчення) із білим цнотливості крином Павло від уст своїх у вуха святі дівиці перелив, була ж ота Текля ніби краплі, що виходять від сердечного крина, зовнішню людину умертвивши, всі помисли суєтні і похотіння згасивши". Також і Єпифаній святий пише: "Знайшла святого Павла Текля, що мала зарученого красного, найпершого в місті, вельми багатого, вельми чесного і світлого, від того ж заручення Павло відвернув її і відкинулася та діва всіх благ земних, щоб дістати небесні". Почали шукати в домі Теоклії і не знайшли Теклі, і був крик, плач, і зойки, й пошуки численні. Мати ридала за дочкою, Фамир за нареченою, раби за панею своєю. І розбіглися слуги дорогами різними, шукаючи, розпитуючи по вулицях та домах і не знайшли ніде. Не скоро довідалися, що в темниці вона, а прибігши, знайшли її, що сиділа з Павлом, словами його божественними, любов'ю прив'язана, і, взявши її, вивели. Звідомили про це князю, який сів на судищі і прикликав Павла з темниці. Його ж побачивши, приведені люди закричали до князя: "Волхв є цей чоловік, князю, погуби його!" Найбільше Фамир налягав, щоб погублений був Павло, жаліючись на нього, що відвернув від нього наречену його. Прикликана була й Текля, до неї рече князь: "По що бридишся своїм нареченим, таким красним і доброрідним? Чому не йдеш за нього?" Вона ж позирала на Павла і нічого на відповіла, як ягниця безголосна перед тим, що стриже її. Тоді мати, змінивши звичай материнства свого і забувши свою природню до дочки любов, ніби левиця люта чи ведмедиця гнівлива, закричала до князя, кажучи: "Спали цю лиху рабу, достойна вона є такої смерті, не є ж бо це дочка моя, адже не слухає мене, матері своєї! Спали її в науку іншим, щоб дівиці, які є в місті цьому, побоялися й не дерзали бути неслухняними матерям своїм і не противились їм, як оця всезлобна і непокірна. Не є це дитина моя, ані родження черева мого, але проклятий виродок і суха галузка, спали ж ти її!" І наполягала мати, щоб була спалена дочка її, а Фамир наполягав, щоб погублений був Павло. Князь же, багато катуючи Павла, ніякої більше не знайшов значнішої вини, окрім проповіді Христової, не засудив його на смерть, але, бивши, повелів його геть вигнати з міста, щоб не переконував інших дівиць хоронити дівство. І прогнаний був Павло із Варнавою, і з Онисифором, і з синами Онисифоровими. Але і сам Павло прагнув із міста відійти, не тільки гонений князем, і Фамиром, і Теоклією за Теклю, але й від народу — нападали на нього, намагаючись убити за слово Боже і свідчення Ісуса Христа, про що святий Лука в Діях згадує, говорячи: "Невірні ж юдеї підбурили та роз'ятрили душі поган на братів... А в місті народ поділився — і пристали одні до юдеїв, а інші трималися апостолів. Коли ж кинулися ті погани і юдеї зі своїми старшими, щоб зневажити їх та камінням побити, то, дізнавшись про це, вони повтікали з міст лікаонських до Лістри та Дервії, і в околиці їхні", і в Антіохію. Одначе спершу не вельми далеко від міста Іконійського, при дорозі, що вела в Дафніс, в одній гробниці кілька днів пробули, бажаючи довідатись про Теклю, що буде з нею. І постилися, і молилися за неї старанно, щоб Господь укріпив її і явив на ній милість свою, що й сталося. Довго-бо принуджував її князь, щоб повернулася колишньою своєю любов'ю до нареченого свого, а коли нічого не досяг, засудив її на спалення на прохання матері її. І тоді принесли вельми багато дров сухих, сіна та хмизу і в стіг великий склали; взяли слуги святу, щоб вивести на верх того стогу; вона ж не давалася вести себе, а сама спішно пішла на згромаджене сіно, дрова та хмиз, на все те знамення хреста сотворивши, і стала нагорі, готова бувши не таким вогнем природнім, а полум'ям божественної любові, ніби Фенікс, згоріти. Стоячи ж, дивилась у народ і уздріла Господа, який в образі Павла стояв і повелівав їй дерзати Від цього святий Кипріян таку до Бога молитву склав, кажучи: "Стань перед нами, як у вузах Павлу, а у вогні Теклі".

Коли ж підклали вогню і підпалили стога, й обхопило її полум'я, піднявшись вельми високо, раптово найшла хмара, повна води, и пролився дощ великий із градом та й весь вогонь пригасив. Князь же і весь народ побігли в доми свої від дощової зливи і від великої градної хмари. Текля ж вийшла неушкоджена, нітрохи не торкнувся її вогонь, і вже не пішла в дім матері своєї, не затримувалася в Іконії, але рушила із міста, щоб знайти духовного отця свого Павла. Йдучи ж, зустріла одного хлопця із Павлових учнів, з дому Онисифорового, що проштував у місто купити хліба; його ж уздрівши, пізнала й запитала, де є Павло, апостол Ісус Христовий. Він же повів її в гробницю, в якій ховалися Павло з іншими, і, терплячи в пості, молилися до Бога за неї. Коли ж усі уздріли її живу та здорову, пораділи радістю великою і, вознісши очі й руки свої на небо, дякували Богові, що зберіг цілу рабу свою і, поклавши хліб, укріпилися. Звідтіля почавши, Павло з Варнавою пішли крізь Лістру та Дервію, благовіщаючи Євангеліє і зцілюючи недужих, рушила з ними й Текля аж до Антіохії. Коли ж вони входили в місто, зустрілися випадково з таким собі Олександром, старійшиною того міста, який, уздрівши святу дівицю Теклю, подивувався її великій красі, запалав до неї нечистим похотінням, був-бо юний і щедро в насолодах жив та в нечистотах валявся, як це є звичай у поганих. Гадаючи, що це є Павлова жінка, спершу Павла великим золотом переконував, щоб не заборонив йому бути із нею, потім довідався, що не жінка вона йому, а нешлюбована дівиця, ще більше запраг її і захотів забрати за жінку заради превеликої вроди її. Почав-бо зваблювати Теклю святу любов'ю своєю, але та тікала від нього, як од лева рикаючого, який жадав проковтнути її добрість. Той же в усілякий спосіб піклувався про неї, бажаючи її вловити. Якось, зустрівши святу на дорозі, ішла вона між численними людьми, не зміг любодійного вогню, що палав у середині його серця стерпіти, відкинув сором і, силою схопивши її, обвісився їй на шиї. Вона ж закричала з плачем: "Не примушуй мене, чужинки, не примушуй мене раби Божої! Зарученого я відкинулася, то чи маю тобі зволити?". Це кажучи, виривалася з рук його і одежу на ньому розшарпала і сорому його наповнила великого. Розгнівався тож Олександр і, довідавшись, що вона християнка, привів на суд до князя. Запитана була, чому бридиться шлюбу? Відповіла: "Я маю Жениха свого, Христа, Сина Божого, з ним духовним з'єдналася шлюбом". Принуджував її князь, щоб відкинулася Христа і щоб була жоною чоловіку, а коли не підкориться, засудити її на з'їжу звірам через дві провини: за благочестя і за цнотливість, що у Христа вірує і що шлюбу бридиться, молодою бувши та красною. Одначе перш як поведеться до звірів (відкладено було на завтра видовище те), взяла її в догляд на ту ніч у дім свій одна жінка, на ім'яТрифена, її ж бо дочка Фалконіла невдовзі перед тим померла. Та Трифена була царського роду, вельми чесна і у Христа потім повірила, як згадує апостол, пишучи до римлян: "Вітайте, — каже, — Трифену й Трифосу". Отож тих жінок римське мученикослов'я в десятий день листопада згадує так: "У Іконії Ликаонській, святих жон Трифени і Трифоси, що через проповідь святого Павла і прикладом святої Теклі, в християнському ученні багато досягли". Та ж ото Трифена, взявши до себе Теклю, провела з нею ту ніч у духовній бесіді. Назавтра зібралося безліч люду на видовище, і прийшов князь, і всі начальні міста, і виведено було святу Теклю, як ягницю на заколення, і стала на місці своєму, де мала від звірів з'їдена бути. Коли ж напустили на неї звірів, всі вони охрест неї ходили і жоден ані торкнувся її, замкнув-бо Бог вуста звірам, як колись у Даниловому рові. Всі ж, дивлячись на видовище те, дивувалися дивному цьому видінню, що звірі змінили лютість свою в покірливість овець, і одні з людей прославляли Бога, якого проповідувала Текля, інші ж ганили, кажучи: "Має чарування в одежі своїй і через це не торкається її звір". Тоді ж і князь із начальниками говорили, що чарівниця вона і зчарувала звірів, щоб не пошкодили їй. Намислили назавтра більшому числу і голоднішим звірам віддати, і відіслали її знову до чесної Трифени, що, прийнявши Теклю із видовища здорову, раділа вельми, бо покійна дочка її, явилася їй у видінні, кажучи: "Нехай Текля буде тобі замість мене, благай її, хай помолиться за мене до єдиного істиного Бога, щоб вселив мене в місце праведних". Потому-то Трифена вельми полюбила святу Теклю як свою дочку і всім серцем приліпилася до неї, бо бачила, що вона — раба Божа, і благала її, нехай помолиться за покійну дочку Фалконілу. Свята ж Текля одразу стала із сльозами ревно молитися до милосердного Бога і така була сила її святих молитов, що спаслася по смерті Фалконіла. Про це свідчить святий Іван Дамаскин, кажучи таке: "Чи ж не спасла-бо первомучениця Фалконілу по смерті? Скажеш, що це сталося за її гідністю, оскільки вона первомучениця, тому годилося, щоб її моління було вислухане. А я на це скажу: гаразд, первомучениця. Подивися ще за кого вона просила: чи за грекиню? Чи не за ідолопоклонницю і зовсім неосвячену і далеку від Господа?". Той же Дамаскин і вдруге про те саме свідчить. Коли оповідає про Трояна — царя, що його, за молитвами святого Григорія Бесідовника було помилувано по смерті, додає до цієї оповіді і згадку про Фалконілу, кажучи таке: "Отеє ж і про Фалконілу, що було згадано вище; вона ж бо нікому ніякого зла не вчинила — а цей багатьом мученикам люту уготував смерть. Дивен єси, Владико, і чудні діла Твої і Твоє невимовне благоутроб'я славимо. За цим бо достовірним свідченням Дамаскиновим повідається, як по смерті спаслася Фалконіла молитвами святої первомучениці Теклі.

Пробула Текля в домі Трифени до ранку, князь же повелів не дати їсти звірам, щоб голодні були, тоді швидше на з'їжу Теклі кинуться.

І настав наступний ранок, знову ведена на арену, щоб звірам на з'їжу віддати. Ішла вслід за нею і Трифена, плачучи, що така добра і свята діва, неповинна бувши, на смерть віддається. Поставили її на глядалищнім місці і звелів безсоромний князь оголити святу. "В одежах, — каже, — в неї можуть бути чарування, через які не з'їдають її звірі. Оголіте отож чарівницю і уздрім, чи ціла буде". І стала діва на видовище всьому народу оголена, сам тільки сором її покривав, і сказала за Давидом: "Стид лиця мого покрив мене!"І випущені були на неї голодні й роздратовані звірі, леви ж і ведмеді, що вийшли із кліток своїх і, уздрівши дівицю, що стояла гола, голови свої до землі прихилили й очима зріли долі, ніби соромлячись голизни дівочої, і відходили від неї. І було дивне видовище, сором пізнавали звірі, і очі свої від голизни дівочої відвертали, люди ж безсоромними очима дивилися на неї, тож безсловесні звірі стали звинувачувачами і суддями на глядалищі тім. Вони-бо єством звірі є, а норов цнотливий людини на себе прийняли; люди ж, хоч і розумні, у звіриний норов перемінилися. Але чого досягли? Хотіли-бо оголенням тим видовищним цнотливу діву обезчестити, але честі їй додали. Добре святий Золотоустий двох осіб оголення: Пентефрієвої жони в ліжниці й Теклі на всенародному зборі згадуючи, каже: "Що дістала пристрасна жона єгипетська, котра в ліжниці оголилася, що нашкодило першомучениці Теклі, котра на глядалищі оголена була, — не згрішила-бо, оголена бувши, Текля, як згрішила єгиптянка; не безчестям наповнилася, але вінчалася свята, і ця відтак оголеність на глядалищі вінчалася, а та в зачиненій ліжниці поганьбилася". Коли стояла так свята Текля на видовищі, одна із левиць, прийшовши, лягла перед нею й лизала ноги її, ніби честь віддаючи чистоті дівочій, про що згадує святий Амвросій, кажучи: "Можна було бачити звіра, котрий долі лежав і ноги святі лизав, німим освідчуючи голосом, що святого дівочого тіла пошкодити не може. Поклонявся звір тій, що йому на з'їжу була віддана і, природну вдачу свою забувши, одягся у норов, що його люди загубили". Побачили люди, що звірі нічим не шкодять святій, великим голосом закричали: "Великий є Бог, що його Текля проповідує!" Мучитель же пізнав силу Божу і намислив іншу річ у пагубу святої Теклі: яму викопав і гаддям різним, зміями та єхиднами наповнив, і туди кинув святу. Але Той що замкнув вуста левам, Той і зміям притупив жала, гнів їхній погасив й отруту їхню погубив. І вийшла свята звідтіля неушкоджена — всі дивувалися й жахалися на дивне те видовисько. Не знаючи, що більше творити, мучитель намислив таку крайню муку: привів два бики сильні, повелів Теклю за ноги поміж них прив'язати і розжареними остями биків уколоти, щоб розбігшись, розірвали її. Але і після того свята ціла залишилася, бо коли її міцними вірьовками до тих биків добре прив'язали і розжареним залізом їх колоти почали, тоді вірьовки, як павутина, розірвалися, і бики відбігли. Свята ж на тому залишилася місці, ніякого не маючи ушкодження. Тоді князь здивувався тому, що було, і почав пізнавати певну з дівицею тією Божу силу і, закликавши Теклю, рече їй: "Хто ти є і яка сила є з тобою, що нічого тобі пошкодити не може?" Вона ж нічого більше не відповіла, тільки це: "Раба я є Бога живого". І побоявся князь Бога, що оберігав від будь-якого пошкодження Теклю, повелів одягти її в одежі чесно і відпустив її, давши такий річенець: "Теклю, рабу Божу, відпускаю вільну". І пішла Текля у дім Трифени, й була радість велика в домі тім од звільнення Теклиного. Вона ж, деякий час у Трифени пробуваючи, проповідувала слово Боже і багатьох там Христу вірувати навчила. Тоді захотіла бачити Павла, отця й учителя свого, його ж знайшовши, хотіла піти за ним. Він же заборонив їй, сказавши: "Ніхто на брань не іде із жінкою"; тож узявши благословення від апостола, пішла у і Селевкію і поселилася на безлюдному місці, на одній горі, поблизу Селевкії, і там жила в пості та в молитвах і в богомислі, творячи й численні чудеса, що зцілювали всілякі хвороби. Довідавшись же про неї, люди приходили туди, несучи недуги свої, їх-бо, навчаючи вірі в Господа нашого Ісуса Христа, вона сцілювала.

Випало ж якось на тім місці, де жила свята, мимо йти жерцю із Селевкії — їхав він конем. Коли ж уздрів святу Теклю, що збирала зілля на поживок собі, і побачив її лицем вельми красну, то зажадав її нечистою думкою і, вдаривши коня, кинувся на неї, бажаючи звершити своє похотіння. Свята ж, силою Божою укріплена, схопивши його, кинула на землю і так сильно вдарила ним об землю, що три дні німий і нерухомий лежав; люди, що мимо йшли тією дорогою, бачачи жерця, котрий ніби мертвий лежав, дивувалися, що йому сталося. Звідомилися про те у місті на третій день і безліч людей прийшло до нього, бажаючи бачити той випадок із ним і забрати того до дому його. Він же, ледь отямившись і ніби зі сну прокинувшись, став на свої ноги й рече: "Якусь богиню бачив, і від неї відстраждав біду цю!" І ледве зміг іти в дім свій, хворий-бо був від удару. Закликавши ж іконописця, повелів йому зобразити на дошці дівицю, що мала вісімнадцять літ. Коли ж іконописець почав малювати, за промислом Божим, улучив вельми добре подіб'я святої Теклі і ніби живу її зобразив та й приніс до того жерця. Жрець же, побачивши ікону, в усьому подібну святій Теклі, рече: "Воістину таку дівицю я бачив!" — і взявши ікону, поцілував її і тоді цілковито одужав та й встав із ліжка. Зберігав чесно в домі той святої Теклі образ, по тому увірував у Христа з усім своїм домом, за проповіддю святої рівноапостольної Теклі, що на тім місці досить літ прожила, багатьох на путь спасіння наставила і багатьом у бідах допомогла та всілякі недуги лікувала. Лікарі ж і чарівниці, що були в Селевкії, бачучи, що кожен, обійнятий якимсь недугом, покинувши їх, їде до Теклі, і вже вправність їхня є нідочого, позбувшись прибутку свого, обідніли й опечалися вельми, і гнівалися на добру цілительку Теклю, яка без плати зцілювала тих, що до неї приходили. І від заздрості великої та гніву намислили натравити на неї деяких розпутних юнаків, щоб осквернили її примусом. Казали-бо подумки ненависники: "Чиста є діва Текля і через це догідна є великій богині Артеміді, що вислуховує прохання її і подає їй силу для лікування недужих. Коли ж осквернена буде, відвернеться від неї Артеміда і забере в неї цілющу силу і знову звеличиться лікарське мистецтво наше". Так собі кажучи, подбали знайти розпутників на таке діло і, напоївши їх вином, намовили: хай підуть і осквернять Теклю. Дали їм золота багато і, більше дати обіцяючи, аби тільки сотворили Теклі ґвалт. Безумні ж були невірні, не знаючи того, що Текля не Артемідною силою, а Христовою благодаттю зцілює кожен недуг і кожну хворобу.

Безпутні ж юнаки, упившись вином і нарадившись із лікарями та чарівницями, пішли до неї спішно, розпалені бувши похіттю і наповнені скверних думок та лихого наміру. їх побачила Текля і спитала, кажучи: "Чого хочете, діти?" Вони ж скверні слова говорити почали. Почула ж це Текля свята і, зрозумівши лихий їхній намір, побігла від рук їхніх: та, що колись звірів не застрашилися, від безсоромних побігла чоловіків. Вони ж, як вовки вівцю, по пустелі її ганяли і коли вже от-от мали її досягти, помолилася Богу, щоб збавив її від рук тих безпутників, і тоді трапилося там гора кам'яна. За Божим повелінням вона розступилася і святу в середину себе прийняла. І був то захист дівства її і гріб чесного тіла її; там-бо віддала душу свою в руки Божі. Мала всіх літ життя свого дев'ятнадцять, тепер же в безконечнім живе житті, ставлячи Життєдавця Христа Бога з Отцем і Святим Духом, славленого нині й завжди і навіки віків. Амінь.

Оскільки в житії цієї святої при нагоді було згадано Траяна-царя Римського, що по смерті своїй спасся молитвами святого Григорія, папи римського, то вважаю за потрібне згадати тут і Дамаскинову оповідь про нього. Дамаскин у Слові своєму на м'сопусну суботу пише таке: Григорій же Бесідовник, Старого Риму єпископ, муж — як його знають усі — славний своєю святістю та розумом. Про нього ж розповідають, що коли служив небесним, служив із ним і Божий ангел. Він, ступаючи якось по кам'янистій путі, зупинився і старанно сотворив кріпку молитву до Душелюбця Бога за прощення гріхів Траяна-царя. І одразу йому почувся Божий голос, що казав таке: «Молитву твою вислухав і прощення Траяну даю, ти ж більше не молися за нечестивих». А що це істина, а не обман, свідчить про це Схід і весь Захід.

У той-таки день пам'ять преподобного отця нашого Копрія, що поставився в обителі Теодосія Великого в Палестині; є й інші преподобні Копрії, про них дивися липня 9-го.

Місяця вересня в 25-ий день

Житіє преподобної матері нашої Євфросинії

Був муж у місті Олександрійському на ймення Пафнутій, багатий, славний, чесний і боявся Бога, хоронячи заповіді Господні і живучи боговгідно. Він мав жінку, також добру, благочестиву, яка догоджала Богові, але неплідна була, від чого обидва пробували у великій печалі, оскільки не мали кому залишити маєтку свого, аби по смерті їхній владнано все було добре. Сумуючи на бездітність свою, завжди молилися Богові, щоб подав їм плода подружжя їхнього. І творили численні милостині вбогим, церквам та монастирям, до цього ж , перебуваючи в пості та молитвах, обходили храми Божі і просили дістати від Бога жадане.

Якось устав Пафнутій і пішов в один монастир, у ньому, чув, ігумен пробував святий, і дав тому монастиреві милостиню велику. Бесідувавши з ігуменом, дістав задоволення від нього і, зрозумівши, що добровгідний той є Богові, оповів йому печаль свою про бездітність; кланявся й просив його, щоб помолився за нього Богові із братією своєю, аби міг наректися батьком дитині. Бог же пребдагий, дбало слухаючи молитви тих, що молять його і закликають його всією істиною, послухав ігуменових молитов і благословив Пафнутія плодом подружжя його: зняв непліддя жінки його і дав їм дочку вельми красну. І з її народження раділи, велику Богові подаючи дяку, і хрестили її, й нарекли ім'я їй Євфросинія. В монастир же той часто приходив Пафнутій, усім інокам подаючи милостиню і до ігумена того велику мав любов заради корисних бесід та молитов його, через які й дістав бажане від Бога. Коли ж минуло дванадцять літ від народження Євфросинії, пішла мати її з цього життя, Пафнутій же залишився навчати дочку свою божественному Писанню, з якого невдовзі дівчинка навчилася читати святі книги. І пройшла чутка про доборорозум'я її та красу по всьому місту Олександрійському, через що багато високорідних і багатих громадян намагалися пойняти її синам своїм у подружжя і, один одного упереджуючи, батькові про це її говорили. Пафнутій же відповідав: "Як захоче Господь, так і буде!"

Один із тих, що перевищував усіх високородством та саном, багатством та славою, вмолив Пафнутія, щоб дав синові своєму дочку за дружину, і зволив на те Пафнутій. Тоді, утвердивши слово, встановили час, у який мали здійснити це самим ділом та й учинити шлюб дітям своїм. Між тим узяв Пафнутій дочку свою й пішов із нею в монастир із дарами до того ігумена, що любим йому отцем був, і рече йому: "Плід молитов твоїх, дочку мою, привів до тебе, святий отче, щоб помолився за неї, хочу її чоловіку віддати". Ігумен же благословив її і, сівши, бесідував із Пафнутієм про користь душі, дівчину ж навчав цнотливості і багато їй сказав про чистоту та смирення, про страх та любов Божу і про милостиню. Вона ж все це написала на серці своєму, як кебетлива й добророзумна, вже-бо вісімнадцяте літо від народження свого мала. Звелів же їм ігумен пробувати у гостиннім домі монастирському, і пробув там Пафнутій три дні із дочкою своєю; вона ж в усі ці дні слухала читання та спів церковний і придивлялася до подвигів іночих, дивуючись життю їхньому, кажучи подумки: "Блаженні є ці люди, тут ніби ангели живуть, а після цього життя з ангелами поселяться". І почало серце її наповнюватися божественної ревності, щоб наслідувати святе їхнє життя. Після трьох днів рече Пафнутій до ігумена: "Повели, отче, рабі твоїй, щоб поклонилася тобі, хочемо-бо відійти до міста". Євфросинія, припавши до ніг ігуменових, каже: "Молю тебе, отче, помолися за мене, хай спасе Бог душу мою!" Ігумен же благословив її правицею своєю, мовлячи: "Боже, ти знаєш людину ще до народження її, ти сам про цю рабу свою потурбуйся, хай сподобиться честі і співперебування із усіма, котрі добровгодили тобі". І поклонилися ігумену та братії та й відійшли до міста. Батько ж її, коли зустрічав дорогою чи в місті інока, приводив його до себе додому і пригощав його, молячи, щоб помолився за нього і за дочку його Богові.

По тому, в тім монастирі, наблизився день пам'яті засновника того монастиря, і послав ігумен одного із братії просити добродійника свого Пафнутія, щоб прийшов до них у той день і вкупі сотворять пам'ять. Дійшов брат до Пафнутієвого дому і запитав про нього, де є? Раби ж відповіли: "Десь відійшов". Євфросинія, довідавшись про чорноризця, який прийшов у їхній дім, закликала його до себе й почала питати: "Скажи мені, любові ради Господньої, отче, скільки братії в монастирі маєте?" Він же відповів: "Триста п'ятдесят два". Спитала ж його знову: "Коли ж хтось прийде до вас і захоче жити із вами, чи прийме його ігумен?" Відповів брат. "З радістю приймемо заради слова Господнього:

"А того, хто до мене приходить, я не вижену гєть!"  Рече Євфросинія: "Чи всі вкупі співаєте і чи однаково постите?" Відповідає брат: "Щодо співу, то купно співаємо, а щодо посту, то як хто хоче і скільки може". Про весь ото чин монастирський випитала чорноризця дівчина і рече до нього: "Хотіла б і я таким жити життям, але боюся не послухатися батька свого, котрий мене заради багатства марнотного світу цього хоче віддати чоловіку". Рече ж чорноризець: "Не бажай дівице, щоб осквернив чоловік тіло твоє, не допусти, щоб така краса твоя тимчасовим і тлінним мужем потоптана була, заручи себе Христу, котрий за всі марноти змінного цього світу (коли залишить їх його ради) дасть тобі Небесне Царство і пробуття з ангелами. Потай отож відійди і прийди до монастиря і, змінивши образ мирський, одягнись в іночі ризи, тож не будеш пізнана". Почувши це, дівчина зраділа й рече чорноризцеві: "А хто постригти мене має?" Він каже: "Це батько твій піде зі мною в наш монастир і пробуде там три чи чотири дні, ти ж заклич когось із отців-іноків і, як захочеш, допоможе тобі з радістю". Коли отак розмовляли, прийшов Пафнутій і, побачивши чорноризця, запитав його, кажучи: "Чого ради потрудився ти до нас, отче?" Він же йому рече: "Настав день пам'яті отця нашого, що заснував наш монастир, і молить тебе ігумен, аби прийшов до нас і сотворив пам'ять укупі з нами, приймеш благословення". Порадів Пафнутій і, взявши багато з дому свого на потребу церкви й на задоволення братії, пішов із іноком до того монастиря й у ньому загаявся. Послала Євфросинія одного вірного раба, кажучи: "Іди до обителі Теодосієвої і, ввійшовши до церкви, коли побачиш якогось інока, поклич сюди". Пішов раб за повелінням її і, за промислом Божим, вийшов один інок зі своєї обителі, який ніс продати своє рукоділля. Його побачив слуга і молить, щоб ішов за ним у дім пана його, і пішов у дім Пафнутієвий. Євфросинія ж, уздрівши чесного інока, встала й поклонилася йому, кажучи: "Молися за мене, отче!" ї помолився інок за звичаєм своїм, і після молитви благословив її та й сів. Почала Євфросинія говорити: "Пане мій, я батька маю християнина та Божого раба, багатого вельми, мати ж моя від життя цього відійшла. Хоче мене батько заради маєтків своїх марнотному віддати світу, я ж бо не хотіла б себе окаляти мирськими сквернами, але боюся не послухати батька, і що вчинити, не знаю, усю цю ніч без сну пробула, молячи Бога, щоб явив милість душі моїй. Коли ж настав ранок, вирішила я послати в церкву і прикликати когось із отців, щоб почути від нього корисне слово, аби навчилася, що маю чинити. Молю отож, отче, навчи мене путі Божій, знаю-бо, що від Бога ти посланий". Старець же розтулив вуста свої й рече: "Господь каже в Євангелії: "Коли хто... не зненавидить свого батька, та матері, і дружини, і дітей, і братів, і сестер, а до того й своєї душі, той не може бути учнем моїм!"^а А я тобі більше щось не знаю сказати, одначе, коли можеш понести скорботу плоті, покинь усе й біжи від світу цього, як Ізраїль від рабства фараонового. Маєтки ж батька твого матимуть багато спадкоємців — це церкви й монастирі, лікарні, вітальниці, сироти і вдовиці, чужинці, темниці і полонені, і де захоче батько твій, насліддя твоє хай роздасть, ти ж сама потурбуйся про душу свою". Мовить йому дівчина: "Сподіваюся на Бога і на твої молитви, отче, що трудитися маю для душі моєї Богу, який мені допоможе". Каже їй старець: "Таке бажання й думка нехай не відкладаються, бо загайка розкаяння творити буде, тепер же покаянню є час". Рече йому Євфросинія: "Через те й потрудила тебе, отче, щоб бажання серця мого виконав і сотворив молитву, благословивши мене і постригти волосся голови моєї". І встав старець, сотворив молитву і, за Божим звичаєм, постриг її, й одягнув ув ангельський образ, та схиму наклав на неї, і, молячись за неї, рече: "Бог, що спасає святих своїх, Той хай збереже тебе від усякого зла". І це прорікши, старець відійшов у путь свою, радіючи і славлячи Бога. Євфросинія, розмірковуючи подумки, мовила: "Коли піду в дівочий монастир, батько мій, шукаючи, знайде мене і примусом забере мене звідтіля заради жениха мого. Піду отож у монастир чоловічий, де мене ніхто не пізнає". Таке намисливши, глибокого вечора одяглася в чоловічу одежу й потай від усіх вийшла з дому свого, взявши із собою п'ятдесят золотниць, і сховалася у одному місці на ту ніч. Уранці прийшов батько її в місто і (Бог так захотів) у церкву подався. Євфросинія ж рушила до того монастиря, в якому знали її батька і, прийшовши до воріт, постукала й рече двернику: "Йди скажи ігумену, що євнух прийшов від царського палацу і стоїть перед ворітьми, з твоєю святинею бесідувати хоче". Вийшов ігумен, кинулася Євфросинія на землю й поклонилася святоліпному лицю його. Він же, підвівши її, сотворив молитву за звичаєм і сіли. Почав питати її ігумен: "Чого ради прийшов до нас, дитино?" Євфросинія ж відповідає: "Я, отче, був у палаці царському, євнух я є, і забажав прийняти іноче життя, але не знайшов у місті в чині тім корисного мені життя. Прочув же про добре ваше пробуття, прийшов сюди, жити з вами бажаючи". Рече ж їй ігумен: "Добре прийшов ти, дитино, цей монастир є перед тобою і, коли подобається, пробувай з нами". І знову мовить: "Яке в тебе ім.'я?" Відповідає Євфросинія: "Ім'я моє є Ізмарагд". І рече їй ігумен: "Дитино Ізмарагде, юний ти є і не можеш один у келії пробувати, належить тобі мати над собою начальника й учителя, щоб навчав тебе іночому життю, уставам та звичаям". Відповідає дівчина: "Як бажаєш, пане мій, так уладнай щодо мене". Взявши п'ятдесят золотниць, віддала ігумену, кажучи: "Візьми ж п'ятдесят золотниць, коли ж почну тут жити, то й інше майно моє, що залишилось у місті, принесене буде сюди". Прикликав же ігумен одного із братів, на ймення Агапіт, мужа святого й досконалого в чеснотах, віддав у руки його Ізмарагда, кажучи: "Хай перевисить учителя!" Уклякнувши й помолившись, ознаменував ігумен Ізмарагда, а всі відказали: "Амінь!" Узяв його Агапіт до своєї келії і навчив ангельського життя.

Мав же Ізмарагд лице вельми красне і коли входив на молитву до церкви, багатьох диявол пакостив некорисними помислами, ранячи вродою Ізмарагдовою. І печалилися на ігумена, кажучи: "Навіщо це красне лице увів ти до монастиря на спокусу немічним братам". Почувши це, ігумен прикликав Ізмарагда й рече: "Красне є лице твоє, дитино, його вигляд є некорисний для немічних, котрі не до кінця перемогли ворожу брань. Хочу отож, щоб ти був безмовний у келії своїй і там молився, не приходячи в собор; туди й харч має начальник твій подавати і щоб не виходив звідтіля нікуди". Вона ж відповіла: "Як звелиш, отче, так і чинитиму". І повелів ігумен Агапіту, щоб приготував келію усамітнену, щоб у ній жити Ізмарагду. Вчинив Агапіт усе повелене йому від ігумена і ввів Ізмарагда в усамітнену келію. І віддавалася там молитві, і посту, і неспанню, вночі і вдень служачи Богові в простоті серця так, аж дивувався начальник її Агапіт, котрий усій бра тії на користь розповідав про його труди и подвиги, і всі, хто слухав, прославляли Бога, бо здійснював таку силу в юності малолітній.

Пафнутій же, батько її, коли повернувся у дім, поспішив увійти в хоромину, в якій дочка його жила і, не знайшовши її, наповнився скорботи й печалі та й почав розпитувати із гнівом рабів та рабинь, що вчинилося Євфросинії, куди відійшла. Відповіли хлопці: "Вчора ввечері була, бачили її, сьогодні ж не з'являлася. Подумали, що батько її зарученого, прийшовши, взяв її до себе". І послав Пафнутій рабів у дім його, і не знайшли. Почув про це наречений і батько його, опечалилися вельми і, прийшовши до Пафнутія, знайшли його у великій тузі, на землі він лежав і плакав. І сказали до нього: "Може, хто звабив її і втік з нею?". І тоді слуги на конях були послані по всій Олександрії на розшук її і шукали по дорогах та домах сусідів своїх і по березі в кораблях. Пройшли багато монастирів жіночих, і поле, і пустелі, гори, і вертепи, старанно шукаючи дочки печального батька і, не знайшовши її, повернулися, нарікаючи, і плакали за нею, як за вмерлою. Жених же за обручницею своєю ридав, свекор за невісткою своєю нарікав, батько за дочкою своєю, як колись Яків за Йосипом, гірко плакав, говорячи в плачі своєму таке:

Горе мені, дитино моя солодка!

Горе мені, світе очей моїх!

Горе мені, утіхо душі моєї!

Хто скарба мого викрав,

Хто добро моє захопив,

Хто багатство моє зруйнував,

Хто гілку мою засушив,

Хто світильника мого загасив,

Хто надію мою забрав,

Хто красу дочки моєї зґвалтував?

Який це вовк ягницю мою розтерзав,

Яке місце таке світле обличчя сховало?

Вона мені була роду на відновлення,

Вона мені в старості жезл,

Вона мені в печалі втіха!

Земле, земле!

Не покрий плоті моєї,

Доки не довідаюсь,

що з Євфросинією,

дочкою моєю, сталося!..

Так Пафнутій із плачем промовляв, всі там зібрані друзі й сусіди зняли голоси свої і плакали, співчуваючи по марній пагубі дочки його. Пафнутій же, не знаходячи відради в печалі своїй, пішов до раніше згаданого монастиря, в якому й дочка його в затворі творила подвига, упав у ноги ігумену й рече: "Не промовчи, отче, молячись до Бога, щоб знайшовся труд молитов твоїх, не знаю-бо, що сталося дочці моїй: чи вкрав її хтось, чи в інший якийсь спосіб загинула". Почув про те чесний старець, знітився вельми і, зібравши до себе всю братію, рече: "Викажіть любов, братіє, помоліться Господу, щоб зволив відкрити нам про дочку друга і благодійника нашого Пафнутія". Постили й молилися всі проздовж цілої цілої седмиці, і не було їм у цьому жодного одкровення, як це раніше в їхніх проханнях бувало; молитви-бо Євфросинії були до Бога вдень і вночі, щоб не розкрив її Бог у цьому житті, і її молитви перемогли молитви всієї братії. Коли ж не дістали одкровення, почав ігумен утішати Пафнутія, кажучи: "Мій сину, не нехтуй Господньої кари ... бо Господь, кого любить, того він карає", Це знай, що без волі Господньої жодна птиця миттю не впаде на землю, тим більше дочка твоя. Без повеління його нічого не буває; знаю-бо, що дочка твоя добру частку вибрала і через це нам щодо неї нічого не відкрилося від Бога. Коли б у лихі діла впала (нехай так не буде) ніколи б Бог не зневажив таку велику працю братії моєї, але всяко явив би про неї; маю на Господа надію, що в цьому житті Бог тобі явить її". Це почувши, Пафнутій трохи втішився від печалі і, подякувавши Богу, пішов у свій дім, молячись старанно в усі дні і творячи добрі справи, подаючи милостиню велику тим, що потребують.

Минуло кілька днів і знову відвідав монастиря, просячи братію про молитву. Якось поклонився ігумену й рече: "Молися за мене, отче, що не можу позбутися скорботи щодо дочки моєї, не втішилася душа моя й трохи, але більше шириться рана серця мого і день від дня обновляється болість моя". Ігумен, бачачи печаль його велику, втішав його всяко, бесідуючи з ним. Згадав Ізмарагда й рече: "Є у нас брат духовний, що прийшов од палацу царя Теодосія, і всі маємо користь від його життя, чи ж хотів би ти побесідувати із ним, щоб принаймні малу прийняти відраду від бесіди із ним, наповнений-бо є Духу Божого". Він же мовить: "Хочу!" І покликав ігумен Агапіта, кажучи: "Веди Пафнутія до Ізмарагда, хай побесідує з ним". Не відав-бо ігумен, що Ізмарагд є дочка Пафнутієва. І пішли Агапіт із Пафнутієм до Ізмарагдової келії. Коли ж уздріла Євфросинія батька свого, пізнала його і вся сліз наповнилася. Пафнутій же гадав, що від змилування молитвенного плаче, не пізнав-бо її, бо пропав цвіт лиця її від великої повстриманості та всеношних молитов. І покрила Євфросинія клобуком лице своє, щоб не була пізнана, і, сидячи, учинила молитву. І почав Ізмарагд розпоширювати слово до Пафнутія, кажучи йому про Царство Небесне в славу вічну, до якої людина може прийти смиренням, чистотою та святинею, милістю та любов'ю. Говорив про відречення світу, що не годиться любити дітей більше, ніж Бога, котрий усіх є Творець, апостольське писання з'являючи, "що скорботи приносять терпеливість, а терпеливість — досвід". І, бачачи батька у великій скорботі, співчувала йому і втішала його, кажучи: "Пойми мені віру, що не зневажить тебе Бог. Коли б на шляху пагубнім була дочка твоя, явив би тобі Бог заради молитов святих отців, які про те молилися старанно. Але вірую Богу, що дочка твоя доброго послухала порадника, котрий казав у Євангелії: "Хто більше, як мене, любить батька чи матір, той мене не достойний" і: "Так ото й кожен із вас, який не зречеться усього, що має, не може бути учнем моїм"; має силу Бог і в цьому житті її тобі показати. Перестань отож печалитися — чому сам себе вбиваєш печаллю? — але дякуй Богові за все і не погубляй надії своєї, адже і я, коли учитель мій Агапіт звістив мені про твій у монастир прихід і про скорботу твою, молився старанно за силою моєю, хай дасть тобі Бог терпіння і мужність і хай влаштує щодо тебе і щодо дочки твоєї все на користь, і хай утішить тебе. І маю надію, що Бог усіх утіх не залишить тебе до кінця в печалі бути, але, хоч не швидко, одначе відкриє тобі про дочку твою, що через неї так нарікаєш". А ще боялася Євфросинія, щоб не бути пізнаною через довгу мову й рече Пафнутію: "Іди вже з миром, пане мій!" Пафнутій же, послухавши цих слів, наповнився сліз і радості, горіло-бо серце його природною любов'ю до Ізмарагда, велику діставши користь од тієї бесіди, відійшов до ігумена й рече йому: "Один Бог відає, отче, скільки дістав користі від того брата і такою благодаттю Божою від слів його наповнився й радістю, так ніби знайшов улюблене дитя". Попросив Пафнутій усіх про молитву й повернувся у дім свій.

Пробув же Ізмарагд у монастирі тім тридцять і вісім літ так як ангел живучи, і впав у хворобу, від якої й помер. А перш ніж відійти, прийшов Пафнутій у монастир на поклоніння і відвідання братії. Після ж звичайної бесіди з ігуменом рече: "Отче, наскільки можливо, звели мені, щоб побачив брата Ізмарагда, бо вельми душа моя любить його". Прикликав же ігумен Агапіта і звелів йому відвести Пафнутія до Ізмарагда. Зайшов-бо Пафнутій у келію Ізмарагдову і побачив його, що лежав на ложі вельми хворий, припав до ложа його, плачучи й говорячи: "Горе мені, де солодкі слова твої, де обіцянки, ти ж мене втішав, що маю побачити загинулу дочку мою, а тут не тільки її не бачу, але й тебе, в котрому певну маю втіху, позбувся. Горе мені, хто ж бо тепер утішить старість мою. До кого йду і хто печалі моїй відрадою буде; плачу нині на подвійну втрату, адже тридцять і вісім літ не бачу дочки моєї і не дістав щодо неї ніякого звіщення, а тут дорогий мій Ізмарагд залишає мене, щодо нього ж я так радів, ніби знайшов загибле дитя своє. І на що тепер сподіватися, де знайду втіху? — і вже зійду із печаллю у гріб мій". Бачив Ізмарагд Пафнутія, який невтішно ридав і рече до нього: "Пощо нітишся і самого себе печаллю вбиваєш, хіба не міцна є рука Господня і чи є що неможливе у Бога? Поклади вже кінець печалі, згадай, як Якову з'явив Господь живого Йосипа, коли про нього як про мертвого ридав. Той-таки Бог і тебе втішить, молю-бо тебе, пробудь тут три дні і не залиши мене". І пробув Пафнутій у монастирі, міркуючи подумки й кажучи: "Може, Господь явить щось Ізмарагду про дочку мою". Коли ж настав третій день, звідала Євфросинія про відхід свій до Господа, закликала батька свого Пафнутія і рече йому: "Оскільки всемогутній Бог учинив зі мною як захотів і здійснив бажання моє і вже доступився я кінця, пройшовши подвига іноцтва не своєю силою, а поміччю Того, що мене уберіг від ворожих сітей. Не хочу отож, щоб і ти більше про дочку свою печалився, я є Євфросинія, дочка твоя, ти ж батько мій; я є та, котру ти шукаєш, я заради любові Божої залишила тебе, отця мого, і весь спадок мій, і зарученого тимчасового та й пришла сюди, потаївши природу мою. Але молю тебе: не допусти, щоб хтось інший опрятав тіло моє, тільки ти сам учини це. Іще тебе молю: виконай обітницю мою, яку обіцяла отцю обителі цієї: коли молила, щоб мене сюди прийняли, казала, що маю маєтки великі і їх унесу в обитель оцю. Учини ж те, батьку мій, і віддай добро, ' яке залишилося, обителі цій, що добре влаштована, і молись про мене". Це сказавши, віддала духа свого Господові. Почув це Пафнутій і, побачивши, що вмерла Євфросинія, від жаху та жалю великого весь розслаб і впав на землю, ніби мертвий. Прибіг Агапіт, побачив їзмарагда вмерлого і Пафнутія ледве живого, який лежав, вилив воду на лице його, каже: "Що тобі, пане Пафнутію?" Він же відповів: "Залиш мене тут умерти, бо дивне чудо тут побачив зараз". Вставши, впав на лице вмерлої і безліч сліз вилив, плачучи й кажучи: "Горе мені, дитино моя солодка, чому раніше цього часу не відкрилася ти мені, хай би і я вмер з тобою! Горе мені, що утаїлася ти від мене! О дочко моя дорога! Як добре уникла ти ворожих сіток і втекла ти від світодержців тьми віку цього і ввійшла ти у життя вічне!" Це почув Агапіт і, пізнавши дивну річ, жахнувся і побіг сказати ігумену. Прийшов же ігумен із поквапом великим, припав на лице її святе й ридав, кажучи: "Євфросиніє, наречено Христова і дочко святих, не забудь дружини своєї з монастиря цього, але молись за нас до Господа нашого Ісуса Христа, щоб дав нам, добре подвизаючись, прийти до пристановища спасіння і мати частку зі святими його!" І звелів ігумен зібратися усій братії, аби з належною честю поховати її тіло. Коли ж зібралися, прийшовши, то побачили дивне тут чудо, що прославило Бога, котрий діяв у немічній плоті міцною своєю силою. Один із братії був на одне око сліпий, він прибіг до мощів преподобної і, плачучи, цілував святе тіло, і тоді розплющилося око його і прозрів. Братія ж, бачачи таке чудо, величала милість Божу і славила угодницю його святу Євфросинію; пошановували й користувалися всі вельми від такого життя її святого; поховали ж її у гробі святих отців, творячи пам'ять її із радістю. Батько ж її Пафнутій пішов додому, роздав маєток свій церквам та монастирям, злидарям та чужинцям, а решту добра свого, частину немалу, приніс до того монастиря, віддав на потребу обителі і сам у ньому постригся. Випросив же келію дочки своєї, прожив у ній боговгідно десять років і помер на тій-таки рогожі, на якій і дочка його Євфросинія почила. Похований був чесно поблизу дочки своєї, і поставлено пам'ять їхню творити в усі літа на славу святій Тройці: Отця, і Сина, і Святого Духа, дивного у святих своїх Бога, Йому ж бо слава навіки. Амінь.

У той-таки день житіє преподобного отця нашого Сергія, ігумена Радонезького, нового Чудотворця

Преподобний і богоносний отець наш Сергій народивсь у місті Ростові від добровірних батьків, Кирила та Марії. Вибрав його Бог на службу собі ще з утроби материної, бо коли зайшла якось мати його, за звичаєм своїм, у церкву на святу літургію, маючи в череві це зачате малятко, коли мали почати читати святе Євангеліє, озвалося дитя те у череві — всі, що біля матері стояли, почули. Також у час Херувимської пісні вдруге озвалося, а коли священик виголосив Святая святим, утретє голос маляти із черева матірнього почувся. Від цього зрозуміли всі, що великий світильник світу і служитель Святої Тройці явитися хоче. Адже як святий Іван Предтеча заграв радощами в череві перед Матір'ю Господньою, так і цей заграв перед Господом у святій його церкві. Охоплена ж була страхом та жахом мати його від того чуда, і всі що чули, дивувалися вельми. По тому надійшов день родів, і народила сина, і назване ім'я йому було Вартоломей. І відколи народився, не ссав у середу та п'ятницю від сочків і жодного іншого молока не пив — це ж був початок великої його повстримності й пощення, що пізніше їх у зрілому віці виказав. Мавши сім років, відданий був у навчання книг, але не швидко навчався, бо пам'яттю тугий був. І з великим старанням навчав його вчитель, але мало чого досяг. Це було за промислом Божим, аби від Духа Святого, а не від людини подався хлопцеві книжний розум.

Одного ж дня ходив сам в одній діброві, любив-бо з мальства безмов'я і довго сам ходив у безмовних місцях, зустрів же якогось ченця, а радше ангела в образі іночому, посланого від Бога, — той стояв у діброві й молитву творив. Хлопець же наблизився, став поблизу від нього і чекав кінця молитви, тоді поклонився йому. Інок же запитав: "Що хочеш дитино?" Відповів хлопець, кажучи: "Відданий, отче, навчатися книгам і не можу нічого зрозуміти, що про них каже учитель мій, через те вельми тужу і не знаю, що чинити. Але молю чесну твою святиню: помоли Бога про мене, аби врозумив мене святими твоїми молитвами". Інок же сотворив молитву і, благословивши його, сказав: "Це відтепер, дитино, дарує тобі Бог розуміти що потребуєш, аби інші могли від того мати користь". Відтоді блаженний хлопець, як земля, що досить напилася дощу, буває плодоносна, так він прийняв благословення від святого того інока, а більше, кажу, від ангела і став здатний до вивчення всілякої книжної премудрості без труду, Бог-бо відчинив йому помисел розуміти Писання. І ріс хлопець роками разом із розумом та чеснотами, любив-бо піст та повстриманість, уникав звичайних дитячих ігор, а сидів за читанням божественних книг, навчаючись тієї премудрості, що початок її "страх перед Господом". І так, від сили в силу йдучи, у мужа визрів.

По тому батьки його переселилися од раніше згаданого Ростова у місто, що звалося Радонеж, не було те місто славне чи визначне, але так Бог доброзволив, щоб на тому місці прославити угодника свого, про нього ж наше слово.

Переселилися тож туди батьки блаженного і невдовзі переселилися від життя цього в місця славні й прохолодні, залишивши все добро своє спадкоємцеві своєму Вартоломію. Він же, смерть батьків своїх бачачи, гадав, подумки кажучи: "І я смертний є і так само померти маю, як і батьки мої". Так добророзумний хлопець розсудив коротке це життя, роздав добро, що залишилося після батьків, не залишаючи собі нічого на потрібне прохарчування, покладався-бо на Бога, котрий дає голодним поживу. Тоді відійшов у пустелю і звів хижу, а пробуваючи в ній, труждався й безперестанно молився до Бога. За деякий час прийшов до нього один освячений інок на ім'я Митрофан, від нього блаженний Вартоломей у іночий чин постригся, маючи від народження свого двадцять і три літа, і названо було його ім'ям Сергій. Пробув же той священоінок із Сергієм мало днів, а по тому рече йому: "Я, дитино, відхожу в дорогу свою, тебе ж передаю у руки Божі". І прорік, кажучи: "Поширить Бог на місці цьому обитель велику та преславну!" Сотворив же молитву та й відійшов, а святий Сергій на місці тім залишився і працював, умертвляючи плоть свою неспанням, постом і всілякими різними трудами. У зимню пору, коли розсідалася земля від морозу, він в одній одежині терпів, ніби безплотним являючись. Не терпіли ж біси таких його подвигів, намагалися зігнати його з того місця, перетворюючись часом на звірів, іноді на зміїв, страшачи святого й люто кидаючись на нього. Він же молитвою, як зброєю, проганяв їх, страшення їхнє сильним духом роздираючи, ніби павутину. Однієї ночі з'явився полк бісівський, напав на нього, ніби якесь воїнство і з ярістю великою горлали: "Зійди із місця цього, зійди, щоб не помер зле!" ї коли це промовляли, полум'я велике виходило із вуст їхніх. Він же молитвами себе озброював, тоді прогнав бісівське полчисько і без боязні пробув, співаючи і славлячи Бога. Від таких дійств слава про нього почала проходити всюди і сходилися до нього багато хто із довколишніх міст та країв для користі своєї; інші бажали із ним жити і наставлятися від нього на шлях спасіння. Він же люб'язно приймав тих, що приходили до нього. І збудував спершу малу церкву, що за повелінням тодішнього архієрея Теогноста освячена була в ім'я Пресвятої Тройці, також і монастир чесний збудував, котрий є і донині за благодаттю Христовою. Вмолений же був од братії, прийняв священство рукопокладенням єпископа Атанасія і пас добре увірене собі словесне стадо, наставляючи його на пажиті духовні, вовків же мисленних молитвою проганяючи.

Трохи минуло часу, знову повстали дияволи, не терплячи прогнання від святого і, перетворившись у змій, залізли в келію його, і була келія його повна гаддя. Святий же скоро звернувся до молитви, і тоді біси із навадженням своїм, ніби дим, зникли. Відтоді дано було йому владу на нечистих духів, отож не осмілювалися до нього наближатися. Пройшла чутка про нього всюди, і багато людей із довколишніх країв збиралося, прийшов і один архимандрит од Смоленська на ймення Симон, той багато добра приніс і дав у руки святого, щоб більшу церкву збудував, а сам себе віддав у повеління святого. Із Божою поміччю преподобний Сергій невдовзі за ті гроші велику церкву збудував і монастир поширив і жив по-ангельському, ніби на небесах, із ликом братії своєї, день і ніч славлячи Бога.

Трапилося, що якось у монастирі його забракло їжі, і була братія у скорботі великій, пробувала без харчу три дні. Устав же був преподобного такий: щоб не виходили іноки з монастиря, щоб просити у мирян хліба, але покладали надію на Бога, що живить усяке дихання і через нього просити потрібне; ще-бо тоді не було в монастирі преподобного спільного життя. Братія ж, голодом притиснена, почала нарікати на святого, кажучи: "Доки заборонятимеш нам іти в мир і просити що на потребу? Але ще перетерпимо цю ніч, завтра ж відійдемо із місця цього, щоб не померти з голоду". Святий же, втішаючи їх, оповів життя святих отців, як численні скорботи, голод і спрагу, і голизну терпіли заради Господа, і сказав їм слова Христові: "Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Небесний Отець їх годує", коли ж птахів живить, то чи ж нас не зможе прогодувати? Це тепер терпіння час, ми ж нетерплячі являлися, не хочемо понести в малому часі випробування, що нам настало, а коли б його із подякою прийняли, у велику користь це поклалося б нам, без випробування ж бо золото не пізнається". І прорік, кажучи: "Зараз на малий час трапилося нам вичерпання, завтра ж усіх благ достаток буде". І збулося проречення святого: на завтрішній-бо день принесено було до монастиря безліч хлібів новоспечених і риб численних, і іншої різної новозготовленої їжі від одного незнаного чоловіка. Сказали ті, що принесли: "Він, цей христолюбець, прислав отцю Сергію і братії, що з ним живе". Молила братія тих, що несли, аби поїли з ними харчу; вони ж не захотіли, повідаючи, що повелено їм швидко повернутися і поспішливо вийшли з обителі. Братія ж, велику кількість принесеного бачучи, збагнула, що то є Боже відвідання і вчинила пригощення, дякуючи Богові. Було їжі тієї досить на багато днів братії, і сказав до них преподобний: "Дивіться, братіє, і чудуйтеся, як подає Бог воздаяння терпінню; не забуде-бо вбогих своїх до кінця і не буде ніколи зневажати місця цього святогота рабів своїх, що в ньому живуть і служать йому день та ніч".

Згадати належить і таке, що преподобний отець Сергій на початку приходу свого в пустелю, поселився на місці безводнім і це для прикладання праці, щоб віддаля приносити воду, багато трудячи своє тіло. Коли ж, за зволенням Божим, братія примножилася і монастир склався, була велика потреба у воді, яка звіддаля з великим трудом приносилася. З тієї причини нарікали деякі на святого, кажучи: "Чому нерозсудно сів на цьому місці, чому ти обитель тут учинив, коли води тут близько нема?" Святий же відповів: "Я, братіє, сам на цьому місці хотів у мовчанні жити, а оскільки доброзволив Бог такій обителі збудуватися, то сильний Він є і воду невичерпну подати, тільки не нарікайте, а молітеся із вірою. Коли ж бо людям непокірним виточив воду із каменю в пустелі, тим більше вас, що трудитеся на Нього, не зневажить". Узяв тоді якогось одного із собою брата потай, зійшов у діброву, що під монастирем, а не було в тій діброві проточної води ніколи, як старі люди увіч звіщали. Святий же знайшов в одному рові трохи води від налиття дощового, уклякнув і помолився старанно Богу, і раптово велике джерело явилося, що й донині всім видне є, і черпали з нього на всіляку потребу монастирську, а тим, що черпали із вірою, численні були від тієї води сцілення.

Творив же преподобний отець наш Сергій і інші різні чудеса, таку ж бо від Бога прийняв чудодійну силу, що й мертвого міг воскресити. Один чоловік вірний з- межи обителі його, маючи єдиного сина, охопленого хворобою, поніс його до преподобного для сцілення. Хлопець же, від хвороби знемігши, помер, і ридав за ним батько його невтішно. Преподобний же Сергій, бачивши ридання того чоловіка, змилосердився над ним і, сотворивши молитву, воскресив хлопця та й віддав його живого батькові його, і повернувся чоловік радісний із живим та здоровим сином у дім свій. Приходили до нього й одержимі від духів нечистих, і ще не доходили вони до святого, а вже прогнані були від них ті нечисті духи; і прокажені очищувалися,! сліпі прозрівали, і, просто сказавши, всі, що недугами були одержимі, які із вірою до святого приходили, не тільки здоров'я тілу, але й користь душі приймали, і з подвійним сціленням у доми свої поверталися, через що пошанований і славлений був Сергій преподобний, і багато людей бажали бачити чесне лице його, щоб насолодитися солодкою бесідою; від різних міст та країв сходилися до нього, і безліч іноків кидали монастирі свої, а до нього прибували, бажаючи співжити із ним і наставлятися від нього. Князі ж, і бояри, і прості люди, старанно приходили до того блаженного отця, всі-бо його мали у великій честі, як одного із стародавніх отців, чи як одного із пророків.

Поселянин один, хлібороб із далекого краю, почувши багато про святого Сергія, захотів бачити його дістався обителі преподобного й запитав про нього: "Де є?" Трапилося тоді преподобному в саді копати землю і повідано було тому чоловіку. Пішов поселянин у сад, побачив святого в поганій одежі, розідраній і полатаній, як землю копав і, гадаючи, що збрехав йому той, котрий повідав, сподівався-бо у великій славі бачити святого, і повернувся до монастиря та й знову спитав, кажучи: "Де є святий Сергій, покажіте мені, бо віддаля прийшов побачити його". Вони-бо кажуть: "Воістину той це, якого бачив ти". Потім вийшов святий із саду, уздрів його поселянин і збридився ним, відвернувши лице своє від нього, і не бажав ані глянути на блаженного, ганячи себе подумки й кажучи: "О який труд підняв марно! Я прийшов бачити великого пророка, про якого чув, і сподівався уздріти його у великій славі та честі, а це нині бачу якогось жебрака і старця". Святий же зрозумів помисли його, вельми подякував йому, адже гордий від похвали й пошанування, а смиренний від безчестя та приниження свого радіє. І забрав того поселянина до себе, поставив йому трапезу й люб'язно пригостив його. По тому рече йому: "Не печалься, чоловіче, бо кого побачити бажаєш, невдовзі побачиш". Коли святий це говорив, тут вісник прийшов, звіщаючи прихід до монастиря одного великого князя і, уставши, вийшов святий князеві назустріч, а той ішов із безліччю слуг своїх. Уздрів князь святого, поспішив приступити до нього і спершу поклонився до землі, а тоді попросив благословення від преподобного. Той же благословив його і ввів до обителі із належною честю і сіли обидва вкупі, старець і князь, бесідуючи, всі ж інші стояли біля них. А поселянин той, десь далеко від слуг, що оточили їх, відштовхнутий був і, як раніше бридився старцем, так тепер віддаля проникнути й побачити бажав та не міг. Спитав одного із стоячих пошепки, кажучи: "Хто є, пане, той старець, що сидить із князем?" І сказав йому той, що це є святий Сергій. Почав же поселянин ганитись і докоряти собі, кажучи: "Як це я осліпився, що не повірив, коли показували мені святого отця, і не віддав належної йому честі? Справдешнє ймення наше: поселянин і невіглас; як явлюся перед лице святого, соромом обійнятий?" Коли відійшов князь від обителі, поселянин прибіг до преподобного і, соромлячись йому в лице дивитися, припав до ніг його, просячи вибачення, що через нерозум согрішив. Святий же люб'язно втішив його, кажучи: "Не журись, дитино, оскільки ти один істинно повівся щодо мене, вважаючи, що я є мізерний; всі інші звабилися, гадаючи, що я великий". Відси явно вказується, якого смирення був преподобний отець Сергій, що землероба, який погордив ним, більше полюбив, ніж князя, що віддав йому честь. Якось блаженний, за звичаєм своїм, у глибокий вечір стояв на правилі і про учнів своїх старанно до Бога молився, і почув голос, що сказав: "Сергію!" Він же здивувався на незвичний уночі поклик і сотворив молитву. І розхилив віконце келії, бажаючи побачити, хто це кликав його? І тут побачив світло велике, що з небес сяяло, аж освітилася ніч ота більше світлого дня. Прийшов до нього удруге голос, кажучи: "Сергію! Молишся про дітей своїх і прийняте є моління твоє, дивись і побач число іноків, які в ім'я Святої Тройці збираються в твою паству". Святий же подивився й побачив велику кількість птахів прегарних в монастирі, але й охрест монастиря, які сиділи й співали пісні ангельські з невимовною солодкістю. І знову почувся голос, що казав: "Як бачиш птахів цих, так примножиться стадо учнів твоїх, і після тебе не зменшиться їх, і так дивно й різно прикрашені будуть за чеснотами їхніми, і хотітимуть слідувати за стопами твоїми". Святий же, дивувався, дивлячись, чудовому тому видінню і, бажаючи мати спільника та свідка того видіння, гукнув і покликав раніше названого Симона, що поблизу був. Симон же здивувався незвичайному старцевому погуку, скоро прибіг до нього, але не сподобився всього видіння бачити, тільки частку якусь небесного того світла побачив. Оповів йому святий усе, що уздрів і що чув, і раділи обидва вкупі, прославляючи Бога.

По тому одного дня прийшли греки від Константинограда, прислані до святого від святішого патріарха Філотея, і подали йому від патріарха благословення і дари: хреста і парамана, і схиму, і писання, яке мало в собі написане таке:

"Милістю Божою архієпископ Константинограда, вселенський патріарх Кир Філотей, у Святім Дусі сину і співслужебнику нашого смирення Сергію благодать, і мир, і наше благословення хай буде з вами. Чув я, що по Бозі ваше життя є дуже чеснотливе і похвалив, і прославив Бога. Одначе одна головна річ ще недостатня є, бо не спільне життя провадите. Але оскільки знаєш, преподобний, що й самий богоносець отець Давид, котрий все осягав розумом, ніщо інше не міг так похвалити, тільки: "Оце яке добре і гарне яке, коли живе братія вкупі". Тому і ми раду добру даємо вам, щоб ви склали спільне життя, і милість Божа, і наше благословення хай будуть із вами".

Це патріарше послання преподобний прийняв, пішов до преосвященного всієї Росії, блаженного митрополита Олексія й показав це послання та й запитав його, кажучи: "Ти святий владико, як велиш?" Митрополит же, відповідаючи старцю, мовив: "Оскільки, преподобний, такого блага сподобився ти, прославляє Бог тих, що славлять його, адже і в далекі країни досягла чутка імені й життя твого, і так великий вселенський патріарх радить тобі на користь, то й ми те саме радимо і похваляємо". Відтоді преподобний Сергій установив спільне життя у своїй обителі, повелівши твердо триматися уставів спільного життя, нічого заради себе комусь не стяжати, ні своїм щось називати, а все спільно мати за заповіддю святих отців. Установивши ж спільне життя, захотів уникнути слави людської й поселився у незвіданому місці, безмовно наодинці служачи Богу. Знайшовши зручний час, вийшов таємно із обителі своєї, нікому не звідомляючи, і рушив у пустелю, ішов із сорок поприщ, знайшов добровгідне місце собі поблизу ріки, що звалася Киржач, і там, поселившись, жив. Братія ж, побачивши, що отець їх покинув, була у великій скорботі та зніченні, як вівці без пастиря, і старанно його всюди шукали. Минув якийсь час, довідалася, де він був, братія і прийшла, молячи святого зі слізьми, щоб повернувся в обитель, але він не хотів, люблячи безмов'я, та усамітнення; через це багато учнів його, покинувши лавру, із ним у пустелі тій поселилася, а з часом монастир і церкву на ім'я Пресвятої Богородиці звели. Але братія великої лаври без отця свого жити не стерпіла й, умолити його не можучи, щоб повернувся до них, пішла до преосвященного митрополита Олексія, просячи, аби він послав до преподобного, повеліваючи йому повернутися на давніше місце. Блаженний же Олексій послав двох якихось архимандритів, молячи, щоб послухав та втішив братію свою поверненням своїм до них, бо, туживши за ним, колись розійдуться, і місце святе спорожніє. Преподобний Сергій, не мігши не послухати архієрея, повернувся у лавру на давніше своє пробуття і вельми втішилася братія.

Єпископ пермський святий Стефан, маючи велику до преподобного любов, якось їдучи дорогою від своєї єпископії в місто Москву, що відстоїть від Сергієвого монастиря десь на п'ять поприщ чи більше, надто поспішав у місто і вирішив тоді не бути в обителі святого, але, повертаючись назад, прийти до преподобного. Коли ж був навпроти монастиря, встав із колісниці своєї і прочитав "Достойно єсть" — і, звичайну молитву учинивши, поклонився преподобному Сергію і таке сказав: "Мир тобі, духовний брате!" Трапилось тоді блаженному Сергію на трапезі їсти. Відчувши духом єпископське поклоніння, у той-таки час устав із трапези і, трохи постоявши і молитву учинивши, поклонився також єпископу, який далеко був від обителі, сказавши: "Радуйся і ти, пастирю Христового стада, і мир Божий нехай пробуває із тобою". Братія здивувалася на незвичайне те діло і, зрозуміли деякі, що видіння бачить преподобний. Коли закінчили трапезу, запитали його про те, що сталося; він же оповів їм, кажучи: "В той час єпископ Стефан їхав дорогою до міста Москви, став супроти монастиря нашого й поклонився Святій Тройці і нас, грішних, благословив". Згодом деякі учні його напевне довідалися, що так і було: дивувалися із прозорливого дару отця їхнього, даного від Бога.

Цвіла ж обитель преподобного вельми чеснотливими мужами, і багато із них через великі чесноти їхні взяті були в інші монастирі на ігуменство, інші й на святительські престоли виведені. Всі ж тії в чеснотах стали через наставляння і керівництво цілковите учителя майстерного виконавця заповідей Господніх, Сергія преподобного, що був прикладом стаду своєму, проходячи рівне із ангелами життя. Через це, що в плоті живучи, сподоблявся мати спілкування із безплотними, бо коли слухав божественну літургію, ангел Господній співслужив йому, як свідчили про те учні його Ісакій-мовчальник і Макарій, достовірні, в чеснотах досконалі мужі, що увіч бачили ангела Божого, котрий служив в олтарі із преподобним Сергієм, сяючи ніби сонце, і жахнулися, бачачи невимовну благість його.

Коли блаженний Олексій, митрополит, старістю знемагаючи, побачив, що вже до кінця наближається, прикликав до себе преподобного Сергія і, взявши хреста свого архієрейського, якого на грудях носив, золотом та камінням прикрашеного, дав його преподобному. Він же зі смиренням поклонився, кажучи: "Прости мені, владико, я і від юності не був золотоносець, у старості ж тим більше хочу пробувати в убогості".

Архієрей же рече: "Знаю, улюблений, що так чинив ти, але сотвори послух і прийми дане тобі від нас благословення!" — і своїми руками хреста на святого, ніби якесь заручення, наклав. Тоді почав говорити: "Знай, блаженний, навіщо покликав я тебе і що хочу щодо тебе влаштувати. Це я утримував Російську митрополію, від Бога мені вручену, скільки Він хотів. Тепер же бачу, що до кінця наближається, тільки не знаю дня кончини своєї і бажаю за життя мого віднайти мужа, який зможе після мене пасти стадо Христове, і не знаю такого окрім тебе жодного. Знаю ж напевне, що великодержавні князі, і всі люди мирські та духовні, аж до останнього, полюблять тебе, а не іншого когось, тільки тебе на престол вимагатимуть, бо достойний ти є. Тепер-бо, преподобний, прийми сан єпископства, після мого відходу престол мій переймеш". Преподобний же ці слова слухаючи, уразився вельми, бо вважав себе недостойним такого сану, тож відповів архієреєві: "Прости мені, владико, що хочеш мені накласти тягар вище моєї міри, але цього не може бути ніколи! Хто бо я є, грішний і найгірший від усіх людей, щоб такого сану дерзнув доторкатися?" Блаженний же Олексій численні вирік слова до святого із божественного Писання, схиляючи його до волі своєї, але любитель смирення не прихилився до цього ніяк. Нарешті відповів, кажучи: "Владико святий, якщо не хочеш відігнати мізерність мою від цих меж і від слухання тебе, не треба іншого говорити щодо цього до мене, та й іншому нікому не попусти, щоб переконував мене такими словами, оскільки ніхто не зможе знайти в мені на те зволення". Архієрей же, бачачи його непохитним, перестав говорити йому про те, побоюючись, що колись, затуживши, цей преподобний відійде в найдальші краї і пустелі й позбудеться Москва такого світильника. Втішивши його словами духовними, відпустив із миром у монастир. Невдовзі той, що між святих, Олексій, митрополит, од життя відійшов і знову блаженний Сергій понуджении був проханням від великодержавних князів і від усіх людей, щоб прийняв престола митрополії Російської; святий же, мов твердий діамант, непохитний залишився. Зійшов же на престол один із архимандритів, Михайло на ймення, і дерзнув ще перед посвяченням одягтись у святительську одежу й білого клобука наклав на себе. Почав і супроти святого Сергія поставати й на обитель його, гадаючи, що Сергій супротивний його дерзновенню, собі шукаючи митрополії. Блаженний же, почувши похвалки на нього Михайла, рече до учнів своїх: "Михаїл похваляється на обитель цю і на нашу бідність, але не дістане бажаного, оскільки гордістю є переможений, тож не уздрить царського міста". І збулося пророцтво святого: плив-бо Михаїл у кораблі до Царгороду на посвячення, впав у хворобу тілесну й помер, а на престола Кіприяна було виведено.

У ті літа на Боже попущення, за гріхи наші було нашестя нечестивого Мамая, царя татарського, на Російську землю, на що великого князя Димитрія, який затужив, святий Сергій молитвою узброїв і про перемогу напророкував, кажучи: "Вийди супроти варварів, будь-який сумнів відкинувши від себе, і з Божою поміччю ворогів переможеш, і здоровий у батьківщину свою повернешся". Великий-бо князь на поміч Божу і на молитви святого сподівався, пішов і учинив брань із татарами, переміг їх, аж ледве із малою дружиною Мамай утік. Преподобний же, цей прозорливець, бачачи те, що відбувається, далеко, ніби близько, і стоячи із братією на молитві в обителі своїй, коли бій був між християнами й татарами, звістив, що в той час великий князь Димитрій татар переміг і, які із християн хоробрі воїни на брані забиті були, на ім'я сказав, і приношення за них Богові приніс, про все ж бо йому відкрито було від Бога. Князь же із торжеством із брані повернувся, в обитель до преподобного прийшов і вельми дякував святому, що допоміг йому своїми старанними молитвами до Бога.

Стояв якось блаженний отець уночі на звичайному своєму правилі перед іконою Пречистої Богоматері і часто на ікону позирав, кажучи: "Пречиста мати Христа мого, заступнице і кріпка помічнице роду людському, будь нам, недостойним, просителька, завжди молися Сину своєму і Богу нашому, хай догляне місце це святе, що покладене на похвалу і честь святому імені Його навіки. Тобі, мати солодкого мені Христа, молитовнице до Нього, що численне дерзновення взяла турбот про рабів твоїх, ти ж бо є спасення, уповання і пристанище!" Так молячись і подячний канон, що є акафістом, співаючи Пречистій, присів трохи спочити, а до учня свого, якому ім'я Михея, рече: "Дитино, тверезись і бадьорись, оскільки відвідання чудове і жасне в цей час має до нас бути". Коли це мовив, раптово почувся голос, котрий сказав: "Це Пречиста іде!" Святий же, це почувши, швидко вийшов із келії в сіни і тут світло велике, більше сонця, осяяло святого, і тоді уздрів Пречисту із двома апостолами, Петром та Іваном, що блискотіли в невимовній світлості. Коли побачив це святий, упав ниць, не можучи стерпіти сяйва того нестерпучого. Пречиста ж своїми руками торкнулася до святого, кажучи: "Не жахайся, вибранче мій, це прийшла відвідати тебе, почута-бо була молитва твоя за учнів твоїх, про них молилася і про обитель твою, щоб не печалилися ні про що, бо віднині всім батата буде не тільки доки ти живеш, але й після твого відходу невідступно дбатиму за обитель твою, потрібне подаючи невсякно і зберігаючи та й покриваючи". Це сказавши, невидима стала. Святий же, ніби в запамороченні розуму, страхом і трепетом великим одержимий був і невдовзі отямився, знайшов учня свого, що лежав від страху, ніби мертвий, і підняв його. Він же кинувсь у ноги старцеві, кажучи: "Звісти мені, отче, Господа заради, що було дивне те видіння, оскільки дух мій ледве не розлучився від плоті моєї через яскраве видиво". Святий же радів душею, і сяяло лице його від невимовної тієї радості і не міг нічого іншого сказати, тільки мовив: "Потерпи, дитино, оскільки дух у мені мій тріпоче від чудесного видіння". І стояли мовчки й дивувалися. Невдовзі рече учневі своєму: "Дитино, поклич до мене Ісаака та Симона". Коли прийшли вони, оповів усе по ряду, як бачив Пречисту Богородицю з апостолами і що казала вона йому. Це почувши, радощів та веселості наповнилися, і всі вкупі відспівали молебня Богоматері.

Святий же всю ніч оту пробув без сну, осягаючи розумом милостиве відвідання пречистої Владичиці.

Учень його Симон, якого раніше згадував, досконалий у житті, був тоді еклисіярхом. Служачи якось преподобному божественну літургію, побачив вогонь, що блукав по жертвеннику й оточував олтар і служачого Сергія, і стояв святий у вогні з голови до ніг. А коли прийшов час причастя, взявся той божественний вогонь і, звившись ніби плащаниця, ввійшов у святу чашу, і тим причастився достойний святий служитель Сергій.

Жив же преподобний літа достатні у великій повстриманості та працях і багато чудес сотворив, і в старість глибоку прийшов, — було вже йому від народження літ сімдесят вісім. Провидів, що раніше шести місяців переставиться він до Бога, покликав братію і вручив старійшинство учневі своєму Никону, котрий хоч і в молодих був літах, але розум його сивиною цвів і в усьому житті наслідував учителю й наставнику своєму, Сергію преподобному. Того-ото Никона Сергій ігуменом поставив, а сам безмовний став. Вересня ж місяця у недугу тілесну впав і збагнув свій до Бога відхід, закликав і повчив достатньо братію. Благословення ж їм і прощення подав, в самий час відходу пречесних тайн причастився, і так святу свою душу віддав у руки Божі. Було ж лице його світле, не як мертве, а як у сплячої людини, що стало явним знаменням світлості його душевної і мздовоздаянням од Бога. І покладено було чесне його тіло в обителі, в якій чесно трудився. Після ж тридцяти літ відкрито було святі його мощі цілі й нетлінні, і до одеж його не торкнулося тління, пахтіння ж невимовне виходило, і численні сцілення болящим подавав. Та й досі від чесного його ковчега, як від джерела, витікають цільби всім, хто з вірою приходить; як і в житті своїм, так і після смерті великий цей чудотворець великі й без-численні творить чудеса у славу Христа, Бога нашого, йому ж бо честь і подяка вовіки. Амінь.

Житія преподобного отця нашого Сергія і багатьох чудес його осібна є книга, надрукована в царському місті Москві, у ній-бо поміж інших чудес святого є й таке: "Коли на Флорентійському людиновбивчому соборі, на якому багато благочестивих архієреїв та єреїв, котрі до латинського блуду пристати не захотіли, різними муками від римлян було погублено, один пресвітер з великоросійських країв, який ішов на той собор із Ізидором, митрополитом київським, котрий відпав потім від православ'я, було ж бо ім.'я тому пресвітеру Симон, так той численні скорботи та муки в темницях та кайданах за благочестя перетерпів від митрополита Ісидора-відступника. Звільнившися від вуз, радився із тверським послом Томою і втік із латинського міста в свою країну. Бувши ж у печалі великій і в недомислі в дорозі, якою незручно було йти, ліг трохи спочити й задрімав. І побачив старця чесного, який стояв над ним і, взявши його за праву руку, говорив: "Чи благословився ти від єпископа Марка Ефеського, який слідує стопам апостольським?" Він же відповідав: "Бачив, господине, дивного і міцного мужа і благословився я від нього", Старець же рече: "Благословенний той чоловік Богом, бо з суєтного того латинського собориська не здолано його ні маєтками, ні ласканнями, ані загрозою мук. Коли ти чув од блаженного Марка повчання і наказ, проповідуй, де йтимеш, усім православним, що приймають заповіти святих апостолів і заповіді святих отців семи соборів, і май розум істинний, щоб не звабитися. А про перехід шляху не печальтесь, я ж бо невідступно є з вами і приведу вас без печалі". Таке й багато іншого коли вирік чесний старець той, запитав його пресвітер: "Господине, повідж, хто ти є, гадаю, що від Бога посланий ти провести нас, котрі у відчай упали, з цієї чужої землі?" Відповів з'явлений: "Я є Сергій; його часом закликав ти, молячись, у молитві своїй і обіцявся ти прийти в обитель мою". Після того видіння збадьорився пресвітер, зрадів і сказав супутнику Томі, що бачив та чув. І пішли, веселячись, у путь свою, і невдовзі, за Божим покровом, і за молитвами заступника свого, преподобного Сергія, при здоров'ї щасливо досягли Російської країни, оповідаючи про поміч і явлення святого і, що чули від нього, переказували, і все, що було на Флорентійському соборі звістили" .

Ще тут згадати не зайве для теперішнього часу, в якому пребагато є від римлян гуджене й гонене святе благочестя, хай же бачать східної Церкви діти, що стовп церковний, преподобний отець наш Сергій і після смерті своєї собор Флорентійський за неправдивий показав і недоброзволив до римського марнотного змагання про віру; віра ж наша (за апостолом) "не в словах переконливої людської мудрості, але в доказі Духа та сили", тобто не в мудрості людській, але в силі Божій є.

У той-таки день святого мученика Пафнутія Єгиптянина, що в Діоклитіянове царство численні за Христа прийняв муки, нарешті розп'ятий був на фініці, звершивши страждання. У той-таки день пам'ять преподобної Євфросиніг Суздальської, що була дочкою святого мученика князя чернігівського Михаїла, батькам дарована явленням та обітницею Пречесної Богородиці, і у великій церкві Нечерській хрещена. Коли ж виросла і заручена була за зволенням батьків суздальському князеві Шині, молилася зі слізьми Пречистій Богородиці, щоб дала зберегтися дівству її нетлінно, і побачила явленну їй Небесну Царицю, яка повеліла, аби послухала батьків своїх і пішла у Суздаль без усякого сумніву: не торкнеться (рече) заручений до тіла твого. Коли була в дорозі і ще до Суздаля не дійшла, заручений її помер, а вона, знайшовши монастиря дівочого Покладення ризи пресвятої Богородиці, постриглася у ньому і добре подвиг чинила. Був даний їй із виші дар пророкувати й недуги зцілювати, і багато чудодіяла. Під час же находу нечестивого Батия обитель свою від полонення агарянського зберегла молитвами своїми цілою. Тут-таки перейшла до Господа, вересня в 25 день, тут до цього обітниці свої Богові сотворила, коли постригалася в ангельський образ.

Місяця вересня в 26-ий день

Житіє і труди святого, славного і всехвального апостола та євангеліста Івана Богослова

Святий апостол та євангеліст Іван Богослов був сином Заведеєвим та Саломії, що була дочкою Йосипа-обручника. Він від рибальських мереж був покликаний на проповідь Євангелія; коли ж бо Христос Господь, ходячи по Геліконському морі з-поміж рибарів вибирав собі апостолів, то покликав двох братів Петра та Андрія. Відтак побачив і інших: брата Якова Заведеєвого та Івана, брата його, що пробували в кораблі з батьком Заведеєм і зв'язували мережі свої, і покликав їх. Вони ж тоді, покинувши корабля і батька свого, до нього пішли. Коли ж їх прийняв, Іван від Христа Господа названий був сином громовим, як такий, котрого богослов'я, ніби грім, має почутися по цілому світі й усю наповнити землю. І ходив за благим учителем своїм, слідуючи стопам його, і навчався премудрості, що виходила з вуст його, і був вельми улюблений Христу, Господу своєму, через цілковиту свою незлобність та дівственну цнотливість. Пошанував його Бог поміж дванадцяти апостолів як кращого, і був один із трьох тих найближчих учнів Христових, котрим багато своїх божественних відкривав таємниць. Коли ж воскресити захотів дочку Яірову, "не дозволив увійти за собою нікому, тільки Петрові, та Якову, та Іванові, брату Якова" Коли ж на Таворі бажав показати славу божества свого, узяв із собою Петра, Якова, також і Івана. Коли ж моливсь у саду, то й там не без Івана був, казав-бо до учнів: "Сидіть тут, а я йду й помолюся", — і взяв Петра й обох синів Зеведеєвих, тобто Якова та Івана, — всюди Іван, як улюблений учень, Христові невідступний був. Як любив його Христос, знаємо і від того, що на грудях Його почив. Коли ж бо на Тайній вечері Господь прорік про зраду собі, то ззиралися поміж себе учні, не розуміючи, про кого говорить. Тоді Іван ліг на грудях улюбленого вчителя, як сам оповідає в своєму благовісті: "Був, — каже, — один з його учнів, якого любив Ісус", він приліг на груди Ісусові. "От цьому кивнув Симон Петро та й шепнув: "Запитай, хто б то був, що про нього Він каже?" І пригорнувшись до грудей Ісусових, той говорить до нього: "Хто зрадить Тебе Господи?". Таку ж бо мав у Христа Господа любов, що тільки він міг безборонно на грудях Господу почити і мав дерзновення про таємницю ту запитати. Мав же Іван до того, що любив його, навзаєм любов більшу від інших; у час-бо самохітних Господніх мук всі, покинувши пастиря свого, втекли; він-бо один на всі муки Христові невідступно дивився, сердечно з ним співуболіваючи, плачучи й ридаючи із Пречесною й Непорочною Дівою Марією, матір'ю Господньою і аж до хреста й до смерті з нею не відступив від Сина Божого, котрий за нас постраждав і був під хрестом від нього усиновлений Пречистій Діві Марії. Висів-бо Господь на хресті, "як побачив Ісус матір та учня, що стояв тут, якого любив, то каже до матері: "Оце, жоно, твій син!" Потім каже до учня: "Оце мати твоя!" І з тієї години той учень узяв її до себе" і мав її в себе як матір свою у всілякій честі і служив їй аж до чесного і славного Успення її; після ж Успення, коли несли чесне і святе тіло Божої матері до гробу, святий Іван перед одром її поніс крайку, що як світло блищала, їх-бо дві приніс Пречистій архангел Гавриїл, звіщаючи про перехід її від землі до неба.

Після Успення Пресвятої Богородиці відійшов із учнем своїм Прохором у Азію, на неї упав йому жеребок, щоб там проповідувати Боже слово і йшов, сумуючи. Передбачив же напасті на морі й прорік про них учневі своєму Прохору. А коли був ув Іопії, сів на корабля і почав пливти, піднялася буря велика об одинадцятій годині дня, а вночі розбився корабель і всі, що були в кораблі, пливали у хвилях морських; хто за що схопився, того й тримався, пливаючи. О шостій годині дня викинуло море всіх живих із Прохором у п'яти поприщах від Селевкії; один тільки Іван залишивсь у морі, за ним Прохор багато плакав та й пішов у Азію. Ішов чотирнадцять днів і прийшов до одного села, що було при морі, і спочив од труду. Дивився на море й тужив з Іваном і тут з моря спінилася хвиля і викинулася на берег з великим шумом та й викинула живого Івана. Побіг Прохір подивитися, що за людину викинуло море, знайшов Івана, підняв його із землі і, обнявши, плакав. І подякував Богові за все. Так Іван чотирнадцять днів і ночей пробув у морі, плаваючи і, за благодаттю Божою, живий залишився, і ввійшов у село, попросив хліба та води й укріпився, і пішов в Ефес.

Коли ж вони разом увійшли в місто, знайшла його жона, на ймення Романа, знаменита і славна аж до Риму злобою справ своїх, тримала ж загальну лазню у тому місті. Вона, найнявши їх, приставила в лазні до роботи і зло їх мучила. А до роботи своєю привабила хитрістю, Івана для палення вогню, а Прохора наливачем води поставила на все їхнє життя, і пробували в такій біді немалий час. Був же у лазні тій демон, що проздовж усіх літ давив одного із тих, котрі милися там: чи юнака, чи дівчину. Коли ж будувалася лазня, то в основу її було вкопано, за бісівськими радами, живих юнака та дівчину, і відтоді таке вбивство стало бувати. Трапилося у той час увійти до лазні одному хлопцю на ймення Домн, був та син Діоскорида, старійшини міського. Коли мився Домн у лазні, напав на нього біс і задавив його. І був за ним великий плач, і чутно було це по цілому місту Ефеському. Коли ж сам Діоскорид дізнався, то у великій пробував печалі, а тоді й помер від туги. Романа ж багато молилася Артеміді, щоб воскресила Домна і плоть свою, молячись, терзала, але нічого не досягла. Іван же запитав Прохора, що сталося? Побачила Романа, що вони розмовляють, схопила Івана й почала міцно бити, докучаючи, й докоряючи, і покладаючи вину Домнової смерті на Івана. Нарешті сказала йому: "Коли не воскресиш Домна, душу твою від тіла твого відлучу". Іван же помолився, воскресив хлопця, і жахнувся дух Романи: казала, що він чи Бог чи Син Божий. Але Іван проповідував Христову силу і навчав вірувати в неї. Тоді воскресив і Діоскорида, і повірив у Христа Діоскорид, і Домн, і Романа, і хрестилися вони. Страх же напав на всіх людей і чудувалися з того, що сталося, й казали деякі про Івана й Прохора, що волхви вони є. Інші ж казали, що волхви мертвих не воскреша ють. Відігнав же Іван і духа лукавого від лазні, і пробували обидва в домі Діоскоридовому, утверджуючи у вірі новопросвічених і навчаючи їх чеснотливому життю.

Був якось празник Артеміді в Ефесі, і празникували всі люди в білих одежах, торжествуючи й радіючи при Артемідинім храмі, навпроти ж храму був ідол тієї богині. Вийшов Іван на високе місце, став поблизу ідола і велиголосно сліпоту їхню викрив, бо не відають, кому поклоняються, а замість Бога біса пошановують. Аюди ж наповнилися ярості супроти нього і камінням на Івана кидали, але жоден камінь у нього не вдарив, а повертався й бив тих, котрі їх метали. Іван же, простягти руки горі, почав молитися, і були тоді пал і спека на землі, і впало від того безліч мужів до двохсот і померли. Інші ж від страху, що охопив їх, ледве до тями прийшли й молилися Івану, щоб дістати милість, трепет-бо і страх найшли на них. Коли ж помолився Іван Богу, то всі померлі воскресли, і всі припали до Івана і, повіривши у Христа, похрестилися; на одному із тамтешніх місць, названім Тихи, сцілив Іван розслабленого, котрий дванадцять літ лежав, тож устав він і прославив Бога.

Багато інших знамень збувалося від Івана, і чутка про чудеса повсюди протекла; побачив це біс, що пробував у капищі Артемідинім, і зрозумів, що від нього має бути скинений, узяв на себе образ воїнський і, гірко плачучи, сидів на якомусь місці. Ті, що проходили мимо, запитували його: звідкіля він і через що так дуже плачеться; він же каже: "Я є від Кесарії Палестинської, старійшина над темницями, і мені було віддано стерегти двох волхвів, що прийшли від Єрусалиму, Івана та Прохора, їх-бо судили на смерть за безліч їхніх лихих діл, назавтра мали бути люто погублені. Вони ж волхвуванням своїм від вуз та темниці вночі втекли, і потрапив у біду я через них, бо за них мене князь погубити хоче. Я ж молився князю, щоб дозволив мені погнати їм услід, і ото почув: ті волхви тут є і не маю помічника собі, щоб хто зловив їх". Це кажучи, біс, показуючи грамоту, котра про те свідчить, показував і велику зв'язку золота, обіцяючи дати його тим, котрі отих волхвів погублять. Це почувши, одні воїни поспівчували йому, й підняли людей на Івана й Прохора, і пішли до Діоскоридового дому, кажучи: або подай нам волхвів, або хоромину твою запалимо. Діоскорид зволяв більше, що хай ліпше дім горить його, аніж апостола видати із учнем Прохором. Пізнав Іван духом, що сум'яття людське має постати на добро, віддав себе й Прохора зібранню. Вели їх люди і дійшли до храму Артеміди, і помолився Іван Богу, і раптом упав ідольський храм і не пошкодив ані одну людину. І рече апостол до біса, який там сидів: "Тобі мовлю, нечистий бісе, скажи: скільки літ тут живеш? І чи ти народ цей підняв на нас?" Біс же рече: "Я маю двісті сорок і дев'ять літ, тут пробуваючи, і це я підняв народ цей на вас". Рече ж йому Іван: "Тобі заповідаю, в ім'я Ісуса Назарянина, щоб не пробував у місці цьому". І тоді вийшов біс, жах опанував усіх людей і повірили у Христа. Було ж і більше знамення від Івана, і велике число людей навернулося до Господа.

У той час Домитіян, кесар римський, велике гоніння підняв супроти християн і наговорено йому було на Івана; його схопив єпарх Азійський і послав зв'язаного в Рим до кесаря, де за ісповідання Христове спершу битий був, тоді чашу трутну, смертоносної отрути наповнену, випив. Коли ж не пошкодило йому, за словами Христовими: "А коли смертодійне що вип'єте, — не буде вам шкодити", тоді був укинутий у конов з єлеєм вельми кипучим, але і звідти неушкоджений вийшов. І закричали люди: "Великий Бог християнський!" Кесар же, дерзаючи більше Івана мучити, подумав, що він є безсмертний, засудив його на вигнання у Патмос, острів, так ото уві сні Господь Івану сказав, що подобає тобі багато вистраждати і вигнаний будеш на один острів, котрий вельми тебе потребує.

Узяли воїни Івана з Прохором і повели на корабля, і почали пливти. Одного дня, пливучи, сіли цареві мужі за обід і, маючи багато їжі та питва, веселилися. Один із них, юнак, бавлячись, випав із корабля в море і втопився, тоді в плач перетворилися їхні веселощі, а радість у нарікання, не могли-бо допомогти упалому у глибину морську. Найбільше ж батько того юнака, що був у кораблі, вельми ридав і хотів кинутися у море, та був утриманий від інших. Знаючи ж, що Іван сильний у знаменнях, старанно всі молили його, щоб допоміг їм. Він же запитав кожного із них: якого хто пошановує Бога? І сказали: той Аполлона, той Дія, той Іраклія, то же Асклепія, інші ж Артеміду Ефеську. І рече до них Іван: "Стільки богів маєте і не можуть урятувати одну людину від утоплення?". І залишив їх у печалі до ранку. Назавтра ж о третій годині дня пожалів Іван щодо загибелі юнака й помолився до Бога достатньо із слізьми. Тоді почало море хвилюватися, і одна хвиля, піднісшись, викинула юнака живого перед Іванові ноги. Коли ж це всі побачили, жахнулися і раділи на повернення від потоплення юнака. Івана ж вельми пошановувати почали і заліза з нього, якими був закутий, зняли.

Якось уночі, о п'ятій годині, була велика буря на морі, і всі засумнівалися за життя своє і закричали — вже-бо корабель розбитися мав. І заволали до Івана, просячи, щоб допоміг їм і вмолив Бога свого, щоби спас їх від тієї погибелі. Він же мовчати їм повелів, почав молитися, і тоді затихла буря, і була тиша велика.

Один із воїнів черевною хворобою одержимий буві хотів померти, то з того апостол учинив здорового. Закінчилася вода у кораблі і багато хто від спраги занеміг, і був уже при смерті. Іван же рече Прохору: "Наповни посудини з моря!" І коли були наповнені посудини, рече: "В ім'я Ісуса Христа черпайте і пийте!" — і, черпнувши, знайшли воду солодку, і, напившись, відітхнули. І через те всі хрестилися й хотіли відпустити Івана вільним, щоб пішов, куди схоче, але він переконав їх, щоб повели його у звелене місце. І дійшли до острова Патмос, віддали послання ігемону; Мирон же, тесть ігемонів, узяв Івана і Прохора у дім свій.

Був же у Мирона син старший на ймення Аполлонід, той мав у собі біса пророчого, що майбутнє оповідав, і мали всі Аполлоніда за пророка. Коли Іван увійшов у дім Миронів, то Аполлонід безвісті пішов — утік ув інше місто, боячись, щоб не був від нього прогнаний Іваном пророчий дух. Настала скорбота у Мироновому домі щодо сина Аполлоніда, котрий пропав безвісті, та прийшло послання від нього до Мирона, котре звіщало, що Іван-волхв чаруванням своїм вигнав його з дому і не може повернутися, доки Іван не буде погублений. Ми-рон же прочитав писання і побіг до ігемона, зятя свого, звіщаючи те, що сталося. Ігемон же схопив Івана і хотів звірам на з'їжу його дати. Іван же молив ігемона, щоб потерпів трохи і повелів йому учня свого послати до Аполлоніда, обіцяючи його в дім повернути. Ігемон же не заборонив послати учня, а Івана, двома вірьовками зв'язавши, посадив у темницю. І пішов Прохор до Аполлоніда із Івановим посланням, у якому написано було таке:

"Іван, апостол Ісуса Христа, Сина Божого, пророчому духу, котрий живе в Аполлоніді повеліваю: від імені Отця, і Сина, і Святого Духа вийди із творіння Божого і не входь у нього ніколи, але поза островом цим сам пробудь у місцях безводних, а не в людях!"

Із таким посланням коли дійшов Прохор до Аполлоніда, тоді вийшов із нього біс. Аполлонід же прийшов до власного розуму і ніби від сну збудився та й пішов із Прохором, повертаючись у своє місто. Але не відразу пішов додому, а подався у темницю до Івана і, припавши до ніг його, віддав йому подяку за те, що звільнив його від нечистого духа. Довідалися ж батьки, і брати, і родичі про Аполлонідове повернення, зійшлися усі і раділи, і звільнений був Іван від вуз. Розповідав-бо Аполлонід про себе, кажуче таке: "Вже багато літ відтоді минуло, коли спочивав на ложі своєму, поринувши у глибокий сон, і один чоловік зліва від ложа став. Потряс мною і розбудив мене. Його я уздрів чорного, більше пня осмаленого та гнилого, йому ж очі, ніби свічки, горіли, і затрепетав я зі страху. Він же рече до мене: "Розтули вуста свої!" І я розтулив, і заліз у вуста мої і наповнив мені черево, а відтоді учинив, що я знав і про добро, і про зло, і про все, що бувало в домі. Коли ж увійшов апостол Христовий у дім наш, тоді рече мені той, що сидить у мені: "Біжи звідси, Аполлоніде, хай не зле помреш, ця людина-бо волхв є і хоче тебе умертивити". І тоді я відійшов і побіг у чуже місто; коли ж хотів повернутися, не дав мені, кажучи: "Поки Іван не помре, ти не можеш у домі моєму жити". Коли ж прийшов Прохор у місто, в якому я був, і коли побачив його, тоді нечистий дух вийшов із мене тим-таки чином, яким спершу ввійшов в моє черево, і легше мені стало, позбувшись великої тяготи, і розум мій добре наладнався, і добре мені було". Це почувши, всі припадали до Івана. Він же розтулив вуста свої і навчав вірі в Господа нашого Ісуса Христа. І увірував Мирон з ланкою та дітьми своїми, і хрестився, і була радість велика в домі Мироновім. По тому й дружина ігемонова Хриспис, дочка Миронова, прийняла святе хрещення із сином своїм і з усіма рабами своїми, а з нею Лаврентій, чоловік її, ігемон острова того, хрестився, і від влади своєї відійшов, щоб вільніше служити Богу. І пробув Іван із Прохором в домі Мироновому три літа, проповідуючи Боже слово, і багато там знамень та чудес силою Ісуса Христа сотворив: болящих сціляв і бісів проганяв, храм Аполлоновий із усіма його ідолами звалив словом на землю і, багатьох, увіривши, хрестив.

Був же в тій країні один волхв на ймення Кинопс, жив у місці пустельнім і з нечистими духами продовж літ достатньо погоджувався; його всі, що на острові були, люди як бога мали через привиддя, що траплялися від нього. Жерці ж Аполлонові, образившись вельми на Івана за розорення капища Аполлонового і за те, що всіх людей навернув у слід собі, навчаючи в ім'я Ісуса Христа, пішли до Кинопса і скаржилися перед ним на Христового апостола, молячи його, щоб відомстив безчестя їхніх богів. Кинопс сам не захотів іти в місто, оскільки багато літ на тому місті жив безвідхідно, а більше громадяни приходили до нього, пообіцяв їм послати ангела лукавого в Миронів дім і взяти душу Іванову та віддати її суду вічному. Назавтра одного князя від лукавих духів послав до Івана, повеліваючи йому душу його до себе принести. Біс же пішов у дім Миронів і став на місці, де був Іван. Іван же звідався про біса й рік йому: "Повеліваю тобі іменем Ісуса Христа, не зійди з місця цього, доки не скажеш, з якої причини прийшов ти сюди до мене". І став біс зв'язаний словом Івановим і рече Іванові: "Жерці Аполлонові пішли до Кинопса і помолилися йому, щоб пішов у місто й навів на тебе смерть, але той не захотів кажучи: "Багато літ живу на місці цьому, не виходячи, то чи ж тепер маю трудитися заради бідашного чоловіка, який є ніщо? Тож відійдіть шляхом своїм і назавтра я пошлю ангела свого, і візьме душу його, й принесе до мене, і віддам її суду вічному". І рече Іван до біса: "Чи посилав тебе колись узяти душу людську і принести йому?" І мовить біс: "Уся сила сатанинська у ньому є і має погодження з князями нашими, і ми з ним є. І слухається нас Кинопс, а ми його". Рече ж Іван: "Я апостол Ісуса Христа, тобі повеліваю, душе лукавий, відтепер не входити в житла людські і до Кинопса не повертатися, але за межі острова цього відійти й мучитися!" І тоді пішов біс із острова. Побачив Кинопс, що дух не повернувся, послав іншого, але й той так само постраждав. І інших двох послав од князів темних, і повелів одному до Івана зайти, а другому зовні стояти, щоб принести йому звістку. Зайшов один біс до Івана і так само постраждав, як попередні, котрі приходили; другий же біс, котрий зовні стояв, побачив біду свого друга, побіг до Кинопса і все, що відбулося, повідав. Наповнився ярістю від того Кинопс і, взявши всю можність бісівську, пішов у місто, і зраділо все місто, побачивши Кинопса, і всі приходили кланятися йому. Знайшов-бо Івана, який навчав людей, наповнився великої ярості та й рече до людей: "Мужі сліпі, які заблукали з путі істинної, послухайте мене. Наскільки праведний Іван і наскільки праведне те, про що він говорить, хай побесідує зі мною і хай створить чудеса такі ж, як я творю, і побачите, хто з нас є більший: чи Іван, а чи я. Коли він більший мене буде, то вірувати маю і я в те, що говориться і діється від нього". І взяв Кинопс одного юнака і каже до нього: "Юначе, чи є живий батько твій?" Він же відповідає: "Помер!" Ірече Кинопс: "Якою помер смертю?" Він же мовить: "Моряк був і коли розбився корабель, утопився у морі". І рече Кинопс до Івана: "Тепер покажи, Іване, силу свою: нехай іменем, щоб ми повірили словам твоїм, постав отця живого перед його сином". І мовить Іван: "Не послав мене Христос мертвих із моря підіймати, але людей зваблених навчати". І рече Кинопс усім людям: "Тепер уже вірите мені, що улещувач є Іван і зваблює вас, схопіте його й тримайте, доки виведу батька юнакові живого". І взяли Івана. І розпростер руки Кинопс і вдарив ними, і плескання було в морі, і всім, острашенним, невидимий став із очей їхніх. І підняли голоси свої всі, кажучи: "Великий ти, Кинопсе!" І раптово вийшов Кинопс із моря, тримаючи, як казав, батька юнака, і здивувалися всі. І рече Кинопс: "Чи цей є батько твій?" І мовив юнак: "Цей, пане!" І поклонилися всі Кинопсу. І хотіли люди вбити Івана, але заборонив їм Кинопс, кажучи: "Коли побачите більше цього, тоді хай буде мучений". І покликав другого чоловіка й рече йому: "Чи мав ти сина?" І відповів той: "Так, пане мав, але із заздрості хтось убив його". І тоді звів голос Кинопс, закликаючи на ймення і вбивцю, і вбитого — і обидва постали. І рече Кинопс до чоловіка: "Чи цей є син твій? І чи цей є вбивця його?" І відповів чоловік: "Так, пане!" І рече Кинопс Іванові: "Що, дивуєшся Іване?" І відповідає Іван: "Тут я не здивований". І рече Кинопс: "Ще більше побачиш, і тоді здивуватися маєш, і не помреш, доки не пострашу тебе знаменням". І рече Іван до Кинопса: "Знамення твої невдовзі розрушаться". Почувши таке слово, люди кинулися на Івана й били його вельми, доки не подумали, що він уже мертвий. І рече Кинопс: "Покиньте непохованим, нехай птиці небесні з'їдять його". І відійшли від місця, радіючи із Кинопсом. По тому почув Кинопс, що Іван навчає на місці, названому Кам'яновержя, покликав біса, з яким волхвування чинив, і пішов до того місця й рече Іванові: "Маю намір тобі велику ганьбу і сором учинити і через те залишив тебе живого, але прийди на морський пісок і уздриш славу мою й посоромлений будеш". Були ж три біси, що йшли за ним, про них думали люди, що Кинопс їх із мертвих воскресив. І вдарив великим сплеском руками своїми, провалився з очей усіх і невидимий став. Люди ж закричали: "Великий ти, Кинопсе, і немає іншого, більшого за тебе!" Іван же заповів бісам, що в образі людському стояли, щоб від нього не відходили. І помолився до Господа щоб Кинопс не знайшовся серед живих і так сталося: раптово-бо море захвилювалося і хвилями закипіло, відтак не вийшов Кинопс із моря, але залишився там у глибині морській, як давній Фараон, — втопився окаянний. Бісам же отим, про яких гадали люди, що люди й вони, тільки встали з мертвих, рече Іван: "У ім'я розіп'ятого Ісуса Христа і за три дні воскреслого, зійдіть із острова цього", — і тоді невидимі стали. Люди ж повсідалися, чекаючи Кинопса три дні і три ночі на піску, від голоду та спраги, та від вару сонячного багато із них занемоглося і лежали безголосі, із них троє дітей померло. Людей же тих помилував Іван і помолився за їхнє спасіння, і багато їм про віру оповідав, воскресив дітей їхніх, сцілив недужих їхніх, і всі однодумно приступили до Господа, охрестившись, і розійшлися в доми свої, славлячи Христа. Іван же пішов у дім Миронів, і, часто приходячи до людей, навчав у ім'я Ісуса Христа.

Якось знайшов на дорозі хворого, який лежав, чоловіка в лютій гарячці і сцілив його хрестним знаменням, що побачив один жидовин на ім'я Філон, зв'язався з ним через писання і запросив Івана у дім свій — була-бо в нього жінка прокажена. Та припала до апостола, і тоді сцілилася від прокази і повірила в Христа. Тоді й сам жидовин повірив і прийняв святе хрещення із домом своїм. По тому вийшов святий Іван на торжище і зі брався до нього народ послухати спасительного вчення із вуст його. Прийшли і жерці ідольські, від них, один, спокушаючи святого, рече: "Учителю, маю сина кривого на обидві ноги, молю тебе, сціли його, і коли сцілиш, то і я повірю в Бога, якого ти проповідуєш". Святий до нього каже: "Пощо так випробовуєш Бога, як явно показує лукавство серця твого?" Те вирікши, послав Іван до сина його з тими словами: "В ім'я Христа, Бога мого, встань і прийди до мене". Він-бо тоді, вставши, прийшов здоровий до святого. А батько його за ту спокусу в тому ж часі окривів на обидві ноги і впав на землю від лютої хвороби, кричачи і святого молячи: "Помилуй мене, отче Божий, і сціли мене іменем Христа, Бога твого, вірую-бо, що нема Бога іншого, окрім Нього!" Святий же, умолений бувши, вчинив жерця здоровим і, навчивши віри, хрестив його в ім'я Ісуса Христа.

Назавтра прийшов Іван на місце, де чоловік лежав, мавши водянку і не вставав із ложа свого сімнадцять літ, цього апостол сцілив словом і просвітив хрещенням святим. У той-таки день послав до Івана антипат, що "їгемон". після Лаврентія, зятя Миронового, настав, молив вельми, щоб прийшов у дім його; дружині-бо антипатовій, що вагітна була, прийшов час родити, і люто страждала, не мігши народити. Святий же прийшов невдовзі і тільки ногою вступив на поріг дому, як жінка народила і полегшали болі; це побачивши, антипат повірив у Христа із домом своїм.

Прожив Іван там три літа і відійшов у інше місто на відстані п'ятидесяти стадій, у ньому-бо жителі були поморочені тьмою ідолопоклонства. Коли ввійшов туди, побачив народ, що творив празника бісам, і якихось юнаків зв'язаних. Спитав-бо Іван в одного, котрий там стояв: "Навіщо зв'язані ті юнаки?" Відповів чоловік той: "Маємо великого бога Вовка, йому ж бо нині сьогодні чинимо празник, йому тож ті юнаки мають бути заколені в жертву". Іван же попросив того чоловіка, щоб показав йому бога свого. Він-бо каже: "Коли хочеш побачити його, почекай до четвертої години дня і поба чиш жерців, що з народом ітимуть на місце, на якому бог являється, з ними й ти підеш і уздриш бога Вовка". Іван же каже: "Бачу тебе, чоловіка доброго, я ж бо прибулець є, молю тебе, щоб ти сам повів мене оце на те місце, вельми-бо бажаю бачити вашого бога. І коли мені явиш його, маю дати тобі багатоцінного бісеру". Той же, взявши Івана, повів і показав йому місце лужне, й болотисте, і води наповнене та й каже: "Звідсіля бог наш Вовк виходить і народу являється". Чекав Іван виходу того бога і ото близько четвертої години дня явився біс в образі Вовка превеликого — виходив із води. Иого-бо святий Іван іменем Христовим зв'язавши, запитав: "Скільки літ живеш тут?" Відповідає диявол: "Сімдесят літ". Апостол же Христовий каже: "Повеліваю тобі іменем Отця, і Сина, і Святого Духа зійди з острова цього й ніколи не приходь сюди, — і тоді зник диявол. Чоловік же той, бачачи все те, жахнувся і припав до ніг святого. Той же навчив його вірі святій і рече йому: "Це маєш бісер від мене, якого я тобі обіцяв". Тимчасом жерці прийшли до місця того із зв'язаними юнаками, маючи ножі в руках своїх і численний із ними прийшов люд, і чекали Вовкового виходу, бажаючи йому на з'їжу заколоти юнаків. Але хоч довго чекали, не могли дочекатися і приступив до них Іван та й попросив, щоб звільнили неповинних юнаків. "Уже-бо, — каже, — нема вашого бога Вовка, котрий бісом був; сила-бо Ісуса Христа його перемогла і прогнала". Вони ж, почувши, як загинув Вовк, перестрашені були і немало шукали бога свого, але не знайшли, звільнили юнаків і відпустили здорових. Святий же почав проповідувати Христа і їхню звабу викривати, і багато із них, повірувавши, охрестилося.

Була в тому місці лазня, у ній, коли мився, був задавлений син жерця Дієвого від диявола, котрий там мешкав. Те почувши, батько із великим плачем прибіг до святого, аби воскресив сина його, обіцяючи і сам увірувати в Христа. Святий же пішов із ним і вмерлого воскресив іменем Христовим і запитав юнака, яка була причина смерті його? Він же відповів: "Коли я мився, вийшов із води хтось чорний, схопив мене і задавив". Святий же збагнув, що біс живе в тій лазні, закляв його і запитав: "Хто ти є і чому тут живеш?" Відповів біс: "Я є той, якого ти в Ефесі вигнав із лазні і тут живу вже шосте літо, капостячи людям". Святий же прогнав і його із того краю. Це побачив жрець, увірував у Христа і хрестився із сином та всім домом своїм.

По тому вийшов Іван на торфисько, де зібралося до нього мало не все місто, щоб почути слово Боже. І тут якась жінка впала із плачем, молячи щоб сцілив біснуватого її сина, на нього лікарям мало не все добро видала. Святий же повелів, щоб привели того до нього і коли послані біснуватому сказали: "Кличе тебе Іван", — тоді біс і вийшов із нього і прийшов той до святого здоровий. Повірив у Христа і з матір'ю своєю хрестився.

У тому ж місті був знаменитий храм ідола Діонисія, його-бо ідолопоклонники називають вільним батьком, в його ж празник збираються там чоловіки та жінки із їжею та питвом, веселяться, а упившись, беззаконня велике творять на честь поганому своєму богу. Туди Іван у час празника їхнього прийшов, викрив їхнє таке погане празникування; жерці, їх-бо безліч було, схопивши його, били і, витягши назовні, кинули зв'язаного, самі ж знову до поганського діла повернулися. Святий же Іван помолився Богу, щоб не вибачив їм такого беззаконня, і тоді капище до основ упало і всі жерці погинули, інші ж люди, злякані, розв'язали святого і молили його, щоб не погубив їх із іншими.

У тому-таки місті був волхв знаменитий на ім'я Нукі-ян, той, довідавшись про падіння храму й пагубу жерців, вельми вразився і, прийшовши до святого Івана, рече: "Недобре учинив ти, що зруйнував храма Діонисі-євого та погубив жерців його; всі-бо люди на тебе гніваються щодо того вельми; молю ж тебе, щоб знову їх воскресив так, як воскресив ти жрецького сина в лазні, і я увірую в Бога твого". Відповдає святий: "Вина їхньої пагуби була беззаконня їхнє, через це вони недостойні, щоб жити тут, а нехай мучаться у геєні". Відповідає Нукіян: "Коли ти їх не можеш воскресити, це я учиню іменем богів моїх, воскрешу жерців і капище поставлю ціле, але ти смерті не уникнеш". Те сказавши, розійшлися. Іван пішов навчати людей, а Нукіян пішов на місце впалого храму і обійшов його, волхвуючи, а учинив таке: коли постало дванадцять бісів ув образах побитих ченців, то повелів їм, щоб ішли за ним і вбили Івана. Кажуть біси: "Неможливо нам не лише його вбити, а й явитись у місці, де він є. Коли хочеш, щоб помер Іван, іди й приведи сюди людей, які, коли побачать нас, роз'яряться на Івана й погублять його". Відійшов Нукіян, знайшов багато людей, які слухали учення від святого Івана, до них Нукіян закричав великим голосом: "О нерозумні! Пощо даєте себе цьому мандрованцю звабити, та ж капище ваше із жерцями погубив і вас, коли його слухатимете, погубить! Але пішовши зі мною, побачите жерців ваших, яких я воскресив; до того ж і капище ваше розсипане на очах ваших відновлю, чого Іван не зможе учинити!" Люди, ніби безумні, покинули Івана, всі за тим пішли, але святий іншим шляхом із Прохором упередив їх туди, де біси ті в образі жерців були воскрешені. Побачили ж біси Івана і зникли відтак; і тут Нукіян із народом прийшов, а коли бісів не знайшов, то вельми уразився і знову обходити став зруйноване капище, волхвуючи і закликаючи їх, але нічого не досяг. Коли ж настав вечір, роз'ярилися люди й хотіли вбити Нукіяна, що звабив їх і відвів їх від святого. Інші казали: "Схопимо його і поведімо до Івана і що нам скаже, те й учинимо". Святий те почув і в дорозі випередив їх і став на попередньому місці. Люди ж, привівши Нукіяна перед святого, сказали: "Цей зваблював, і ворог твій намислив, щоб тебе погубити, але що скажеш, те йому й учинемо". Святий же рече: "Пустіте його, нехай покається!"

Назавтра знову Іван навчав людей, щоб увірували у Христа і багато з них, увірувавши, просили, щоб хреститися від Івана; коли ж їх Іван до ріки привів, Нукіян волхвуваннями своїми воду в кров перетворив; святий же молитвою Нукіяна осліпив, і воду знову чистою вчинив, і хрестив у ній усіх, котрі увірували. Отак переможений Нукіян, отямившись і воістину каючись, молив апостола, щоб милостивий до нього був; святий же, побачивши його покаяння, достатньо навчивши, охрестив його і тоді прозрів, і ввів Івана у дім свій; коли ж у нього Іван зайшов, раптово всі ідоли попадали, котрі були в домі Нукіяновому і в порох потрощилися. Це чудо побачили його домашні, застрашилися і, увірували, хрестилися.

Була одна жона у місті тім, вдова, багата і красна, її ж ім'я Прокліянія, вона, маючи добровидного сина, на ймення Сосипатр, бісівським дійством постала на нього і усяк намагалася привабити його до свого беззаконня, але син її, тямкуватий бувши, зненавидив її за таке безум'я й утік від неї. Прийшов на місце, де святий Іван тоді навчав і з осолодою слухав слів апостольських. Іван же, Духом Святим усе в ньому прозрівши, виділив його осібно й наказував, щоб шанував матір, тільки аби не слухав її у беззаконному ділі і щоб не розповідав про те нікому, а щоб покривав гріха матері своєї. Сосипатр же не захотів повернутися до матері у дім свій; його на четвертий день знайшла Прокліянія, схопила за одежу і силою потягла додому. На цей крик приспів антипат, котрий нещодавно у те місто прийшов, і запитав про причину, чому так жінка волочить юнака? Мати ж, сховавши беззаконну думку свою, оговорила сина, ніби хотів їй ґвалт учинити і смикала волосся своє, волаючи із плачем. Це почувши, антипат пойняв брехні віру і ' засудив неповинного Сосипатра зашити у міх шкіряний із лютим гаддям і у море викинути. Довідався про те Іван, став перед антипатом, викриваючи його в неправедному суді, що, недобре вивіривши річ, засудив на смерть неповинного юнака. Прокліянія ж наговорила на святого, що цей лестивець "сина мого на це зло наставив". Це почувши, антипат повелів у того таки міха й апостола святого зашити із Сосипатром та різним гаддям і втопити. Святий же помолився і раптово потряслася земля, антипату ж рука всохла та, якою махав на святого, Прокліянії ж обидві всохли руки і очі вивалилися. Це побачивши, суддя вельми жахнувся і всі, що там були, попадали зі страху. І молив суддя Івана, хай помилує його і сцілить усохлу руку. Він же, багато навчивши його щодо праведного суду і щодо віри у Христа, сцілив його і хрестив в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. І так звільнений був від напасти та смерті неповинний Сосипатр, а суддя пізнав істинного Бога. Прок-ліянія ж зі страху свого втекла у свій дім, маючи на собі покару Божу, апостол же узяв Сосипатра й повів у дім її. Не бажав Сосипатр іти до матері своєї, але Іван, навчаючи його беззлобності, звіщав йому, що вже не почує від матері своєї нічого беззаконного, опнотливіла-бо, що і сталося. Коли ввійшли у дім її апостол із Сосипатром, тоді Прокліянія упала в ноги апостолу, із плачем сповідалася і каялась у гріхах своїх. її тоді сцілив апостол від хвороби і навчав вірі й цноті, хрестив її з усім домом її, і так Прокліянія, оцнотливившись, провадила дні свої у великому покаянні.

У той час убито було царя Домитіяна, а по ньому прийняв престола римського Нерва, добрий вельми, той усіх, хто був ув'язненні вільними вчинив. Тоді Іван від ув'язнення був звільнений і намислив повернутися в Ефес; у Патмосі ж ледве не всіх наявних людей уже навернув до Христа. Довідалися християни про такий його намір і молилися, аби не полишив їх до кінця. Коли ж святий не захотів бути з ними, а побажав повернутися в Ефес, тоді просили його, хай принаймні Євангеліє їм залишить у пам'ять учення свого, яке б він там написав. Якось він повелів: піст усім, узяв із собою учня свого Прохора, відійшов із міста десь на п'ять поприщ і зійшов на одну високу гору, де три дні пробув на молитві. Після третього вдарив грім великий, і блискавки, і потряслася гора; Прохор же впав на землю зо страху. Іван же схилився до нього, звів його і посадив праворуч од себе та й рече: "Пиши, що почуєш із вуст моїх". І знову звівши очі до небес, молився, а після молитви почав говорити: "На початку було Слово" та інше. Учень же уважливо все писав, що із вуст його чув, і написано було святе Євангеліє, яке знову переписати звелів Прохору, зійшовши з гори. І зволив переписане залишити у Патмосі християнам на прохання їхнє, а перше у себе затримав. На тому острові й Апокаліпсис своєю рукою написав святий; постився-бо на горі кілька днів, бачачи невимовні одкровення Божі, і писання те передавав вірним. А перш ніж відійти із того острова, обійшов довколишні міста і села, утверджуючи братію у вірі. І випало йому побувати в одному селі, в якому жрець Дієвий, на ім'я Євхарис, мав сліпого сина, той віддавна бажав бачити Івана. Почувши ж, що Іван прийшов у їхнє село, прибіг до нього, молячи його, щоб завітав у дім його і сцілив сина. Іван же, бачачи, що має здобути душі людські, пішов у дім жерця і рече сліпому синові: "В ім'я Господа мого Ісуса Христа прозри", — і тоді прозрів. Це побачивши, Євхарис увірував у Христа і хрестився із сином своїм. У всіх же містах острова того святий Іван належно спорядив святі церкви, поставив їм єпископів та пресвітерів і, навчивши їх достатньо, цілував усіх і повертався вже до Ефесу. Проводжали ж його вірні із плачем та риданням великим, не бажаючи позбутися такого сонця, яке вченням своїм країну їхню просвітило. Він же, до корабля сівши і мир усім віддавши, відплив у путь свою. Коли ж досяг Ефеса, зустріли його вірні з невимовною радістю, гукаючи й кажучи: "Благословенний той, що прибув ув ім'я Господнє!" І прийнятий був чесно, а де пробував, не занедбував праці, завжди навчаючи людей і наставляючи на шлях спасіння.

Не належить і цього промовчати, що про нього Климент Олександрійський свідчить: коли в Азії проходив апостол міста, побачив в одному юнака, пригідного до доброго діла. Його прийнявши, навчив і охрестив. Ба жаючи ж відійти звідтіля на проповідь Євангелія, вручив юнака того перед усіма єпископу того міста: хай навчить його всьому доброму ділу. Єпископ же взяв юнака, навчив його писанню, але не так про нього дбав, як би належало, не даючи такого повчання, яке має бути юним — пустив-бо його за волею своєю і невдовзі почав зле жити, впиватися ж і красти, також заприязнився із розбійниками, що, взявши його, повели в пустелю та в гори і старшим його собі учинили та й творили розбій на дорогах. По певному часі повернувся Іван, прийшов у те місто й почув про того хлопця, що розбестився і став розбійником, і рече єпископу: "Поверни мені скарба, якого я тобі дав на збереження, як у вірні руки, поверни мені юнака, якого тобі вручив перед усіма, щоб навчив ти його страху Божому". Єпископ же із плачем рече: "Загинув юнак, помер душею, тілом же розбій по дорогах чинить". Іван же рече до єпископа: "Чи так належить зберігати душу брата свого? Але дай мені коня й провідника, хай піду й пошукаю того, котрого ти погубив". І сталося, що Іван прийшов до розбійників, і попросив їх, щоб відвели його до старшого свого, і повели. Побачив-бо юнак святого Івана, засоромився і, кинувшись, побіг у пустелю. Іван же, забувши старість свою, гнався за ним, волаючи: "Повернися, сину мій, до батька твого і не відчаюйсь у гріху своєму, я гріхи твої на себе прийму, зупинись і зачекай мене, бо Господь послав мене до тебе". Повернувся юнак, із трепетом та соромом великим припав до ніг святого, не сміючи на лице його поглянути. Іван же, батьківську до нього являючи любов, обняв його й цілував, і, взявши, повів його із радістю в місто, бо знайшов загинулу вівцю. Навчав його багато, наставляючи на покаяння; в усьому ж добре трудився юнак, догодив Богові і, діставши гріхів прощення, з миром відійшов.

У той-таки час був один християнин, який прийшов у такі злидні, що не мав чим віддати боргів своїм займодавцям. Од великої скорботи намислив сам себе вбити і попросив одного волхва-жидовина, щоб той дав йому випити смертну труту. Цей, як ворог християнам, приятель же бісам, учинив те: дав йому смертоносного, пиття. Взяв же в нього християнин труту смертну і пішов у дім свій, розмірковуючи і лякаючись, не знав що вчинити і по тому ознаменував чашу хрестом, і випив її, але шкоди від того не дістав, бо хресне знамення всю труту з чаші відігнало. Вельми дивувався він, що здоровий є і не відчуває ніякого ушкодження. І знову, не терплячи скорботи від займодавпів, пішов до жидовина, щоб дав йому сильної отрути; жидовин же здивувався, що живий залишився той чоловік, і дав йому сильнішої трути, яку взяв чоловік і пішов у дім свій. Довго думав, а коли захотів випити, так само сотворив знамення хреста святого на тій чаші і випив її, але нітрохи не постраждав. І знову пішов до жидовина, з'явившись перед ним здоровим. Лаяв жидовина, що невправний є у своєму мистецтві; жидовин трепетний був і запитав його: "Що творив, п'ючи?". Він же й рече: "Нічого іншого, тільки хрестом святим знаменував чашу". Жидовин пізнав, що сила хреста святого проганяє смерть і, бажаючи істину звідати, дав тієї трути псу, і тоді пес, з'ївши, перед ним здох. Це побачив жидовин, подався із тим християнином до апостола, звіщаючи йому, що їм трапилося. Святий же навчав жидовина вірити у Христа і охрестив його. Християнину ж тому убогому наказав: хай принесе оберемок сіна, і його апостол хресним знаменням та молитвою на золото перетворив і повелів йому, хай тим золотом віддасть борги свої займодавцям, а рештою хай утримає дім свій.

Дійшовши знову до Ефесу і пробуваючи в домі Домновім, велике число людей до Христа привів і чудеса незчисленні вчинив.

Коли виповнилося йому сто і більше літ, вийшов із дому Домнового із сімома учнями своїми і дійшов одного місця, там їм сісти повелів. Було це під ранок, він відійшов на відстань киненого каменя помолитися. Потім наказав учням викопати могилу на довжину зросту його, і заповів Прохору, щоб пішов у Єрусалим і там перебував до кончини. Повчивши ж учнів, цілував їх і рече: "Взявши землю, матір мою, покрийте мене". І цілували його учні і покрили аж до колін, і знову цілував їх, і покрили його аж до шиї і поклали на лице його покривальце, і теж, цілуючи і плачучи вельми, покрили його всього. Братія ж, що була в місті, почувши про це, прийшла і, відкопавши гроба, нічого не знайшла, і вельми багато плакала, а помолившись, повернулася у місто. Щороку із гробу того порох тонкий на восьмий день місяця травня з'являвся і сцілення болящим подавав молитвами святого апостола Івана на честь Бога, в Тройці хваленого навіки віків. Амінь.

Про літа цього святого апостола немає достовірного свідчення: одні пишуть, що прожив 120 років, інші ж 105 і місяців сім кажуть. Однак те відомо, що більше ста років прожив святий.

Місяця вересня в 27-ий день

Страждання святого мученика Калістрата та прибічників його

Заздрісний ворог, бачачи Христове вибране стадо множене день від дня, постав на нього великою ярістю, бажаючи всіх словесних овець розкидати та погубити, і вжив на це діло жорстоких та нелюдяних звірів, а не людей, Діоклитіяна і Максиміяна, нечестивих римських царів. Цих ото хижих вовків навів на стадо Христове і через них люто й немилосердно розтерзав — таку-ото їм у серця ярість уклав на християн, що все інше дбання щодо царства свого відклали, а на те лишень усіма звернулися силами, аби всіх християн до решти погубити. І той лихий свій намір та діло клали собі за найбільшу і за найчеснішу річ від усіх інших великих діл царських і більше славних перемог і торжеств над ворогами своїми. Через це ігемонів та мучителів, у тій-таки злобі їм рівних і гірших, послали в усі кінці землі, щоб повсюди християн примушувати до ідольських жертв, а хто не покориться, хай мучать та вбивають і всіляко нехай гублять смертями. Цим таким бутнім вінцем мученичим багато вірних і тих, що дбало Христа люблять, прикрасилися, від Церкви войовницької перейшли до переможної, переможну над ворогами пісню співаючи.

Поміж інших численних такий виявився доблесний Христовий воїн Калістрат, що красну путь мученичества перейшов і не сам, а з численною дружиною, ворога побивши, перед переможцем світу Христом постав, носячи й показуючи взяті за Нього рани і взявши почесть подвига свого. Цього страждальця Христового батьківщина була Картаген, звідтіля його взято було у воїнський сан і причислено до полку воєводи Персентина, і в тому полку тільки один, як зірка серед неосвітленої місяцем ночі, світив доброчестям блаженний Калістрат; всі інші воїни були поморочені тьмою ідолобісся. Він же — просвічений світлом святої віри, якої навчився від батька свого, що був християнином; батько ж його навчений від діла його, на ймення Неокора, що в часи самохітної муки Господа нашого Ісуса Христа жив в Єрусалимі при Понтійському Пилаті, служачи у війську, і бачив усі чудеса, що були при смерті та воскресінні Господньому, увірував у нього і хрещений став від апостолів та й повернувся у дім свій, носячи багатоцінний бісер віри у Христа. Ним сина свого, батька ж Калістратового, і всіх домашніх своїх збагатив, оповідаючи їм про Ісуса Христа все, що очима своїми бачив і що від апостолів чув. Це ж бо духовне й неокрадне багатство віри і святий Калістрат, після діда й батька свого наслідивши, збагатився ним, скільки можна, таємно навчаючи пізнання істини і навертаючи до Бога душі людські, через що в інших воїнів був у підозрі, і вони пильно за ним стежили, аби могти певніше довідатися чи християнин він є насправді, ачи ні.

Коли ж перебував із воєводою своїм у Римі, викрито було його християнське благочестя так. Мав звичай блаженний щоночі вставати на молитву і достатньо молитися таємно. Якось же, коли за звичаєм своїм вставши, молився, побачили те деякі воїни, що поблизу відпочивали, і, почувши, що часто ім'я Ісус Христове закликає, пізнали добре, що він істинний є християнин, тож, вибравши час, звістили воєводі Персентину, що почули. Воєвода ж тоді закликав Калістрата і запитав, кажучи: "Чи правда, Калістрате, що мовлять про тебе від друзів твоїх?" Він же відповів: "Не знаю, що б про мене говорити мали, знаю-бо про себе, що ніякого зла не учинив". Персентин же повелів воїнам сказати у лице йому. Воїни ж кажуть воєводі: "Ти повели, владико, хай покладе жертви богам, тоді пізнаєш, хто він є, який його помисел і яка віра". Повелів же воєвода Калістрату, хай принесе богам жертву і поклонитися їм. Святий же Калістрат відповів: "Не навчився багатьом богам приносити жертов, але одному Богу, істиному та живому, що все з небуття вивів і людину від землі створив. Богів же, яких пошановуєте, руки людські зробили, не боги вони, але біси, скажу, як навчився від святого Писання, що вістить: "Всі боги поган — біси" і: "їхні ідоли — срібло й золото, діло рук людських" від того-таки Писання навчився знати Бога, що живе на небесах, і Йому приносити жертви хвали і воздавати Вишньому обіцянки. Чи про це наговорюють на мене ці, що Бога єдиного істинного пошановую, а не богів ложних численних? Подобало б їм наговорювати, коли б бачили мене, що недобре у воїнському чині служу, що боязкий і біжу від лиця ворожого, тоді могли б на мене говорити перед тобою, воєводо, і тобі такі наговори належало б вислухати. Тепер же ні в чому такому не відаєш, що я прогрішив, чому ж наклепників слухаєш і на суд мене приводиш? Через те тільки одне, що мої догмати з вашими не погоджую?" На ці слова воєвода відповів із гнівом, кажучи: "Не час тепер для риторського багатослів'я, але час для тяжких мук та лютих страт, які невдовзі приймеш, коли не покоришся і не покладеш жертов богам, яким і сам цар поклоняється. Чи ж не знаєш мене, що жорстокий я є, можу й без мук кожного застрашити самим тільки позиром та голосом?" Святий же Калістрат відповів: "Ярість твоя і скрегіт зубів твоїх хоч і приносять страх та тимчасовий, є ж бо страх і скрегіт зубів вічний, у нього боюся вельми впасти і самий тільки спогад про те дуже страшить мене". Воєвода ж, не можучи утриматися від своєї ярості, повелів святого бити, протягши, і били його довго, і нічого не виказав нетерпеливо, але до Бога віщав, кажучи: "Я присяг — і дотримаю, що буду триматися присудів правди твоєї"і знову: "Смирився до кінця, Господи, "за словом своїм оживи мене, Господи" і не попусти, хай буду в наругу пагубному цьому чоловіку, але укріпи мене, о Господи, понести ці муки, подаючи силу смиренному й немічному тілу моєму і мужній дух у мені здійснюючи". Мучитель побачив його кров, що потоком лилася із рани, повелів послабити від муки й рече йому: "Це тільки початки воздаяння тобі за непослух твій, Калістрате, добре тобі раджу вчинити повелене, щоб збавився від більших, які чекають тебе, мук. Клянуся ж бо богами, що коли не впокоришся царському повелінню, то руки катів тіло твоє на шматки роздріблять і кров твою пси полижуть, а плоть твою леви з'їдять — такою гіркою погинеш смертю". Мужній же Калістрат відповів: "Покладаюся на Бога кріпкого, Бога живого, що той збавить мене від вуст лев'ячих і забере з лап песячих єдину мою душу, що єдина тільки в цілому цьому полку знає істинного Бога, на нього ж уповаю, що не тільки єдину душу мою, але з багатьма звідси візьме душами, давши їм пізнання пресвятого імені свого".

Цими словами сильно розгніваний, воєвода звелів череп'я гостре по землі послати і по ньому святого Калістрата голого і простертого волочити довго — прикладав біль до болю від ран його тілу. Коли ж ті муки святий перетерпів, звелів мучитель у горло йому, наливало вклавши, воду лити, ніби у міх шкіряний. Коли це вчинили, рече мучитель: "Коли не покладеш жертов богам, Калістрате, то вкину тебе в море, боюся-бо, аби ти й інших не звабив воїнів, коли не погублю тебе швидше". Відповів мученик: "Ти, о пребеззаконниче! Печешся, стерігши стадо, що є під отцем твоїм дияволом, щоб не умалилося, я ж уповаю на Бога, що приверну їх Христу моєму і в істинній вірі утверджу, і посеред цього міста церкву йому збудую". Воєвода ж вельми ярістю розпалився й рече: "Нечестивче й окаянче! Смерть уже над головою твоєю, а ти церкву мислиш будувати і багатьох до Бога свого приводити!" Це сказавши, повелів міха шкіряного принести, в нього-бо святого мученика вклавши, вкинув у глибину морську, а сам стояв на березі, бажаючи бачити його потоплення. Міх-бо той, у якому святий Калістрат, як Иона в череві китовому, сидячи, молився, за Божим зволенням водною течією кинуто на гострого каменя, що трапився там, у морі, і розчахнувся, святого ж Калістрата два дельфіни, на хребта свого взявши, по водах носили, невдовзі й на берег винесли і залишили. Святий же весело співав:

"Ввійшов я до морських глибин"

Не потопила мене буря водна,

І не утрудився, кличучи,

Коли молився до тебе, Господи,

Ти ж невдовзі почув молитву мою

І від вуз нерозв'язаних

і з безодні глибинної

викинув ти мене чудесно,

Над сподіванку розтерзавши мотуззя моє,

І "підперезав мене радістю".

Так святому, що співав голосом радості, безліч воїнів дивувалися і, прибігши до нього, припадали до ніг його, просячи, щоб забрав їх із зваби бісівської і привів до Христа, Бога свого. Було-бо їх числом сорок і дев'ять, котрі сказали: "Це ми взнали, що Бог твій є великий та істинний, коли тебе із глибини морської збавив чудесно!" Блаженний же мученик рече: "Господь мій не відгонить тих, що приходять до нього, каже-бо: "Прийдіть до мене усі струджені та обтяжені — і я вас заспокою".

Це кажучи, простяг до небес руки свої й очі звів, молячись: "Господи, на небесах живий, який смиренних доглядає, поглянь на мене й на стадо твоє і збережи його від усякого зла і неушкоджено збережи від звіра видимого, від Персентина-мучителя, і від невидимого диявола, бо ти є славлений навіки!"

Воєвода, бачачи, що сталося, здивувався і рече: "Свідчуся пресвітлим сонцем, що великого волхвування наповнений є чоловік той, бо із моря викинений вийшов і, як обіцяв, звабив своїм волхвуванням моїх воїнів". Тоді рече до святого: "Я волхвування твої зруйную, Калістрате, скоро і дізнаєшся, хто є Персентин, великих богів служитель, і хто є Розп'ятий, якого шануєш і на якого марно уповаєш!" Тоді сів на суді і повелів усіх воїнів, які увірували, бити вельми, крушачи суглоби їхні. Вони ж, биті бувши, ніби одними вустами говорили: "Господи Ісусе Христе, будь помічником рабам твоїм і дай нам до кінця терпіння. Заради тебе так страждати волею зволили, хай збережений буде тобою наш учитель і пастир Калістрат, щоб від нього досконаліше навчилися знати тебе, єдиного Бога. Тепер же ми, як вівці загинулі є перед тобою, Господи!"

Коли ж утишилася трохи ярість Персентинова, повелів перестати бити їх, а повести до темниці, доки умислить, що має чинити із ними. Немала обняла його печаль, що полк його на п'ятдесят воїнів зменшився. Вони ж, укинені зі своїм Калістратом у темницю, навчалися від нього пізнання Бога досконало, розтулив-бо святий вуста свої й оповідати почав про створення світу і як у раю переступили люди, аж до Христового воплочення, самохітні його муки та воскресіння. Звістив їм і про суд, і про душі, і про майбутнє життя, про воздаяння праведним і про кару грішним у пеклі, і, всі таїнства віри оповівши їм, укріпив їх у мученичному подвизі.

Завтрашнього дня воєвода сів у суді перед великою кількістю воїнства, що стояло перед ним, і, вивівши із темниці Калістрата із дружиною, почав говорити: "Скажи мені, Калістрате, ти і ті, що з тобою: чи принесете жертву богам, щоб від тяжких мук увільнитися, чи в попередньому вашому нескоренні будете?" Святий же Калістрат рече: "Я від себе відповідаю, що не відступлю від Господа мого аж до смерті, а інші нехай самі від себе говорять, запитай їх і почуєш, що мовлять тобі". Воєвода до них сказав: "Ви, зваблені, що повісте?". Вони відповіли: "Християни ми є, єдиного ісповідуємо Бога, який небо і землю створив, і віруємо в нього і в єдинородного Сина Його, Господа нашого Ісуса Христа, і в Святого Духа, як навчив нас добрий учитель наш Калістрат". Це одноголосно сказали святі, і звелів воєвода міцно бити їх по одному. Також, зв'язавши їм руки й ноги, повелів укинути в озеро, котре там було, і, коли мали бути вкинені, помолився святий Богу, кажучи: "Господи у вишніх живий, що до смиренних милостивий, зверни очі свої милостиві на це своє стадо і благоволи їх у тих водах омити купіллю відродження та усиновлення нашестям Твого Святого Духа, щоб, омивши всі скверни старої людини, були допущені до насліддя_г як таких, що Тобі відвіку благовгодили". їм, зв'язаним і у воду вкиненим, відтак розв'язалися їхні вуди, і стояли у воді із обличчям світлим, радіючи на хрещення своє. І видно вінця вельми гарного, що із виші сходив, і голос почувся, який казав: "Дерзай, Калістрате, зі стадом своїм і йди із ним спочити до вічних поселень". І тоді голосний був землетрус великий, а ідол якогось поганого язицького бога, що стояв там поблизу, від струсу впав і в порох розсипався. Це побачивши, інші воїнів сто тридцять п'ять, які почули голос із небес, що до Калістрата прийшов, увірували в Господа нашого, однак нічого їм воєвода не сказав, боячись поговору й сум'яття в полку, тільки перших сорок дев'ять зі святим Калістратом звелів знову вкинути у темницю. У ній ото сидячи, святий Калістрат рече до дружини своєї: "Це, братіє, Христовою благодаттю сподобилися ви святого хрещення, а що подобає достойно подякувати Богу, встаньмо тож і помолимося йому". Встали всі, руки й очі до неба вознесли, і творив молитву Калістрат, кажучи: "Господи Боже, ти хочеш усіх людей спасти і в пізнання істини привести, ти вирвав оце своє мале стадо із вуст левів, тож приклич нас у спасіння вічне, сподоби у святій померти вірі, якою віруємо в Тебе, Бога нашого, і дай нам до Тебе прийти непорочним та чистим і явитися святому лицю Твоєму і поклонитися Тобі, благословенному навіки!" Молилися із святим Калістратом старанно й усі мученики, а коли настала ніч, ввійшли у темницю за повелінням мучителевим воїни із оголеними мечами і всіх посікли на частини.

Так святий Калістрат із дружиною своєю добре труждався, стоячи аж до крові за Господа свого. Святі ж їхні мощі зібрано і чесно поховано було тими сто тридцятьма воїнами, котрі в Христа повірили; вони ж згодом і церкву над святими їхніми мощами збудували, і збулося пророче святого Калістрата слово, яке до Персантина говорив: "Посеред місця цього церкву зведу, хоча й не житиму". Отож після страдницької його смерті збудувалася і прославлювано в ній ім'я Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, йому ж і від нас буде слава навіки віків. Амінь.

У цей-таки день у Пролозі покладено пам'ять святих апостолів Марка, Архистраха та Зіна, дивись про них січня місяця в 4-ий день. У той-таки день святої мучениці Єпихарії, яка постраждала в царство Діоклитіянове. І преподобного Ігнатія, ігумена з Кападокійської єпархії, що в царство Никифора Фоки та Івана Цимисхія догодив Богові.

І преподобного Саватія Соловецького: житіє його шукай місяця квітня у 17-ий день.

Місяця вересня в 28-ий день

Житіє преподобного отця нашого Харитона-Ісповідника

Преподобний Харитон був од Ликаонської єпархії, жив у місті Іконії, християнин благочестивий і в чеснотах достатній. Цей у часи Авреліяна, злочестивого царя, виявився ісповідником імені Ісуса Христового, коли безбожне повеління від царя вийшло в усі країни, щоб примушували християн класти жертви ідолам, а хто не покориться звеленому, убивати. Тоді в Іконії на таке діло Харитон, як перший, котрий сяяв серед християн благочестям і чеснотами, узятий був ігемоном тієї країни і, зв'язаний, приведений на суд нечестивих, де допитав його ігемон, кажучи: "Чому високоіменитим богам не кланяєшся, їм-бо цар і всі народи голови свої смиряють?" Відповів Харитон: "Всі боги язичницькі — біси, що колись через гордість свою, бо хотіли вишньому уподобитися Богові, звержені були із небес до пекла в безодню; тепер же від безумних і зваблених людей хочуть як боги пошановуватися. Одначе вони й ті, що поклоняються їм, невдовзі згинуть і, як дим зникає, зникнуть — через те їм не поклоняюся, бо маю істинного Бога, якому служу й поклоняюся, що є Творцем усіх, Спасом світу, що пробуває вовіки". Рече ігемон: "Першою своєю жорсткою відповіддю постав ти як достойний смерті, адже дерзнув ганити безсмертних богів, і нас, котрі їм поклоняються, безумними і звабленими називаєш. І вже досить, щоб твоя лихославна голова була мечем усічена, але оскільки боги наші є довготерпеливі і нешвидкі до відомсти безчестя свого, через це і я потерплю тебе й не губитиму, аби ти прийшов до тями, уцнотливившись, і приніс із ними жертву цим, що їх тепер ганиш, і випросив у них прощення за піднятий гріх свій. Вони ж, як незлобливі, готові прийняти тебе, вибачивши твоє безчестя". Відповідає Харитон: "Коли ідоли ваші боги є, то зле чиниш, ігемоне, терплячи мою докуку, якою я їх безчещу; кожен повинен за честь Бога свого стояти і ревність за ним являти. Коли ж не є вони боги, то марно їм поклонятися велиш, адже відомо, що ніяка мука не відторгне мене від живого Бога і не прихилить до пошанування поганих ідолів. Є я учень блаженної Теклі-першомучениці, яка, ніби світло, в цьому нашому Іонікійському місті зорями мученичества засіяла, наставлена до подвигу від святого Павла, учителя великого, з ним-бо і я тепер, кажучи: "Хто нас розлучить від любові Божої? Чи скорбота, чи утиск, чи переслідування", чи біда, чи меч чи щось інше жорстоке?" Рече ж ігемон: "Коли б боги наші не були богами, як ти кажеш, то не дали б нам щасливого життя, і багатства, і слави, і здоров'я". Відповів Харитон: "Зваблюєшся, ігемоне, гадаючи, що все це маєш від несправжніх твоїх богів, які і самі є злидарі і нічого не мають, окрім погибелі своєї; біси навіть у свинях не мають влади без попуску Божого. Ідоли ж, як можуть щось комусь дати, самі нічого не маючи, не простягнуть-бо рук своїх, не підуть ногами, не промовлять язиком, не побачать очима, не почують вухами — бездушні вони є, і коли хочеш пізнати істину, випробуй речево і марноту їхню побачиш: приклади свічку запалену до вуст ідола і опали його: чи ж заболить? Візьми сокиру й відсічи йому ноги, чи ж закричить? Принеси молота і побий ребра йому, чи ж застогне? Воістину нічого не почуєш, не мають-бо ані життя, ані дихання". Це почувши, ігемон запалився гнівом і, ніби п'яний, закричав з ярості, не даючи більше святому слів поширювати. Відтак звелів тим, що біля нього стояли, схопити його, і оголити, і, простягти на землю хрестоподібно, нещадно жилами бити. Святий же доблесно терпів, зволяючи померти за Ісуса Христа, аніж, відступивши від свого Творця, беззаконно жити. Коли били святого, запитував його мучитель: "Чи покладеш жертви безсмертним, Харитоне, чи багато ран тілові своєму взяти хочеш?" Відповідає мученик: "Коли б мені можливо було тисячекратно померти за Спаса мого, то більше зболив би, аніж тимчасово жити і бісам поклонятися!" Тоді по всьому тілу битий був святий, що й нутрощі його стало видно, аж плоть від кісток відпадала, кров же, як ріка, виливалася, і було все тіло його цілковитою раною. Тож перестали бити, бачачи, що він ледь живий і, гадаючи, що вже скоро помре, взяли на рамена і віднесли його до темниці, не міг-бо сам і трохи ступити ані говорити щось і ледь-ледь дихав, такий оранений був, і, поклавши його в темниці, відійшли. Бог же, бачачи терпіння страждальця свого, покріпив його поміччю своєю і незабаром сцілив його від ран, і того, кого нечестиві сподівалися бачити мертвим, живим та здоровим учинив, щоб міг сказати із Давидом: "Не помру, але житиму і буду звіщати про діла Господні". Виведений був удруге на суд, а коли на ньому ще більше першого показав дерзновення, на більшу запалив мучителя ярість, тож повелів той свічками палити тіло його і настільки припалюваний був, що вся плоть його пеклася, як м'ясо до їжі; він же, радіючи, терпів такі муки за Христа, Господа свого, і знову в ту ж таки був укинений темницю.

Тимчасом Авреліян, кесар, за пролиття християнської крові гнівом Божим покараний, помер. Ішов-бо між Візантією та Іраклією, спершу був перестрашений великим із небес громом, що швидку його смерть знаменував. По тому від домашніх своїх у тій-таки дорозі люто вбитий, зле життя свого позбувся. Після смерті його припинилось гоніння на християн і поверталися із вигнання, та вуз, та темниць в'язні Христові; той-бо, що після смерті Авреліяна прийняв скіпетри царства, навчився покарою раніше царюючого, і послав повеління по всіх країнах області своєї, щоб усі християни вільні були, боявся-бо, аби так само не постраждати, як Авреліян, коли жорстокий буде до християн. І була тоді велика правовірним радість, випускалися в'язні, вигнані із вигнання поверталися, виходили із пустель та вертепів єпископи, священики та мирські люди, котрі через страх ховалися від мучителів і, один одного цілуючи, торжествували на мир церковний. Тоді й преподобний Харитон-ісповідник був випущений із темниці, хоч і не радий був, що не постраждав до кінця, ліпше-бо бажав стражданням вінця свого мученицького дістати, аніж живим бути, і бажаніше було йому за Христа померти, аніж вільним бути. Одначе промисел Божий продовжив його життя на користь багатьом, щоб не тільки один, а з ликом добровільних мучеників, як пастир із вівцями і батько з дітьми, постав перед Богом в обителях небесних.

Відтоді Харитон святий, ранами позначений Христовий воїн, відкинувшись від світу і всіх,що в світі і, прийнявши хреста свого, пішов шляхом жорстоким і був живим мерцем, для світу померлим, живим же для Бога, носив-бо на собі рани Господа Ісуса, весь у Нього перетворивсь і з Ним розіп'явся, а щоб його божественну муку завжди мати перед очима, пішов до Єрусалима, де Господь наш поклав на хресті душу свою, і коли йшов знаміреним шляхом, уже біля Єрусалима, потрапив між розбійники, що, не маючи чого в нього забрати, самого взяли, ведучи в свою печеру із наміром віддати його гіркій смерті. Але не вбили його, а швидко рушили в дорогу, шукаючи мимохідних людей, щоб розбити їх. Святого ж Харитона покинули в печері, лежав там зв'язаний, як і перед цим у вузах та муках, дякуючи Богу, — готовий був за Божим допустом будь-яку смерть прийняти. Лаяв же біса, кажучи: "Знаю, дияволе, що, боячися сам зійтися зі мною, навів ти розбійників на мене і, бажаючи відвернути мого наміра, сітку ти поклав мені в цій дорозі. Одначе знай, проклятий, що не ти наді мною, але я над тобою з поміччю Бога мого маю торжествувати; хоч і уб'ють мене розбійники, але сподіваюся на милість Божу, що маю наслідувати святий покій його, ти ж наслідиш геєнну. Я маю воскреснути у життя вічне, ти ж помер смертю вічною і помреш у погибелі безконечній. Сильний є Владика мій тут ще живого мене зберегти від рук розбійницьких і від смерті збавити, як збавив Ісаака від заколення, юнаків від печі, Даниїла від левів, Теклю святу від вогню та звірів". Тут до святого, що таке казав, приповз змій і, знайшовши при печері посудину з вином, пив із неї і, опившись, знову в посудину вино виблював із трутою та й відповз. Розбійники ж прийшли, великою спрагою мучені, коли ж усі по одному від посудини тієї напилися, то смертною тією отрутою повбивали себе: попадали-бо всі на землю і, в муках, повмирали. Так достойну кару гріхам своїм прийняли і злому життю недоброго кінця.

Святий же Харитон, збавившись від заколення, звільнився з Божою поміччю від вуз і знайшов у тій печері велику кількість золота, що розбійники зібрали, провздовж багатьох літ розбій чинячи. Це розбійниче зібрання, зле зібране, святий Харитон розтратив добре: роздавши злидарям, церквам і монастирям, а з решти побудував на тому місці обитель, що Фаре зветься, і печеру розбійницьку у церкву перетворив і братію зібрав. Пішла про нього слава по всій країні тій і багато людей приходило до нього заради його чеснотливого життя і постриглися в нього, і безмовні були в тій обителі, приймаючи користь від учителя наставника свого, преподобного Харитона, на його життя святе, як на світло світильника позираючи, і себе будували: досконалий-бо в чеснотах та іночих подвигах був, любив піст і повстриманість, як солодку їжу, а працю маючи, як спокій, і убогість, ніби багатство, бережучи; милостивий же був і гостинний, милосердний і братолюбний, і покірливий, і мовчазний, і всім добродоступний. Мав же в устах своїх слово, сіллю премудрості начинене, ним-бо завжди братію навчав спасительному шляху. Дав він устав монастирю один раз у день їсти і то ввечері й невиборну їжу та пиття приймати, але хліб та воду і то в міру, не утяжувати черева обжерством та опийством, бо незручні та важкі зробляться, щоб опівночі на молитву ставати. По молитві мали у рукоділлі вправлятися, дотримуючись сторожко, щоб жодна година не проминула в неробстві, щоб диявол, знайшовши інока у безділлі, зручно його не вловив гріховною сіткою, лінь-бо та безділля початок є гріхопадіння. Повелів братії в келіях сидіти у безмов'ї, не переходячи з місця на місце, не збиратися на пусті бесіди — багато-бо перепон буває від марнослів'я, як свідчить Писання: "Нищать добрі звичаї лихі бесіди", — сумління чисте берегти, як зіницю ока, бідність любити більше золота і срібла та й послух мати, як помічника, котрий сприяє спасінню. Смирення ж, любов, терпіння, незлоб'я і всі інші чесноти іночі як багатоцінний скарб збирати і ними збагачуватися. Так навчивши братію і обитель, як належить, обладнавши, повелів зібратись усім і, вибравши з них, кого бачив за вищого від усіх чеснотою, того їм замість себе пастирем поставив. Сам же захотів відійти у найглибшу пустелю, люблячи безмов'я і людей відсторонюючись. Мав-бо благодать цілити недуги і проганяти бісів, через це звідусюди стікалися до нього люди, приносячи хвороби свої, приходили і вельможі знамениті заради благословення, тож не міг мати цілковитого безмов'я. Затуживши від неспокою, намислив віддалитися, утікаючи від слави людської. Братія ж вельми молила його, щоб не полишав їх і коли не досягла нічого, плакала за ним, як сироти за батьком. Одначе доброприємна молитва доброго отця не полишила дітей своїх, за його молитвою всі мали успіх у заповідях Господніх і, як крини в пустелі посаджені, святинею процвітали. Поцілував же братію і поблагословив, і, Богу їх доручивши, відійшов у далекі пустелі та непрохідні нетрі.

Ішов дорогою день і знайшов другу печеру, що входила в Єрихонські межі, і поселився в ній, жив для Бога, день і ніч славословячи його, ніби другий ангел, поживком його було травне зело, що росло довкола того місця, а найбільше живився словом Божим, безперестанними молитвами і теплими, які з любові до Бога виходили, сердечними слізьми, попсаломському кажучи: "Сльози мої стали для мене хлібом вдень і вночі". Пробув він там якесь час, і відкрив його Бог людям, мов якогось скарба, схованого в полі; багато-бо іноків після його відходу тужило і на втрату доброго отця нарікали, тож деякі із братії, погодившись, пішли, шукаючи по пустелях пастиря свого; і пройшли численні гори та уділля, і знайшли того, кого шукали. Бог так хотів, щоб наставник управний і добрий правитель не тільки себе, але й інших багатьох наставив і управив у Царство Небесне. Відтоді стало відоме місце усамітнення його, і почали до нього приходити чорноризці та мирські, бажаючи із ним жити і зріти ангеловидне лице його і насичуватися корисними бесідами його. І невдовзі зібралося немале стадо словесних овець, і влаштовано було другий монастир за таким же чином та уставом, як і перший. Росла і множилася слава Божа в місцях порожніх і непрохідних більше, аніж посеред людних міст, в яких беззаконня та суперечки пробувають. Але недовго отець із дітьми своїми пробув укупі; влаштувавши-бо весь чин монастирський, як належить, знову відійшов у глибшу пустелю, що відстояла від країни Текуїтської на чотирнадцять стадій і більше, і там, подібно до Іллі та Предтечі, віддалившись та утікши, поселився в пустелі, покладаючись на Бога, що спасав його, і переходячи з місця на місце крізь зарості, кручі, ущелини та прірви земні, всього себе поклавши Богу. Труд же його пустельний хто розкаже, один тільки Бог знає досконало, той подвиги його відає, на працю його дивлячись, і за це готував йому небесні воздаяння.

Отак тулявся він пустелею довгий час і захотів Бог, щоб знову світильник, який чеснотами світить, із пустельного схову наяву виступив і життям своїм світив щоб усім, хто бажає йти шляхом вузьким, який веде у вічне життя, бо знову знайшли його деякі із подвижників, що переходили пустелю, і впали йому в ноги, молячи його: хай повелить їм із ним пробувати і ревно наслідувати преподобне діло його. До цих, що до препо добного прилучилися, інші, довідавшись, у великому числі збиратися почали, тікаючи від марнотного світу. Він же, уже третє стадо овець Христових зібравши і навчивши іноцтву, третю влаштував обитель, що згодом сирійською мовою називалася Сукійська, по-грецькому ж звалася Старою Лаврою. Тоді зійшов на верх гори, яка там була, і поселився на вельми високому горбі, що мала в собі малу печеру, на нього ж високою драбиною ледве можна було зійти; там сам лише, ніби на стовпі став, від землі відсторонюючись і до небесних наближаючись поселень, і звідтіля, як добрий пастир, стоячи на сторожі, на свої монастирі молитвами і на спасіння зібраних братій піклуванням і, ніби на кормі в кораблі стоючи, управляв плаванням стількох душ; від усіх-бо цих створених ним монастирів приходили до нього, потребуючи живлення. І прожив на тому місці до глибокої старості у пості, у молитвах, і в таких подвигах, що годі їх побачити, день від дня працю прикладаючи, у плоті безплотним виявляючись. Було ж це місце безводне і не бажав отець, щоб хтось із братії трудився на нього, приносячи йому воду віддалік, сам же не міг приносити собі і через незручність підйому на висоту горба і через неміч постарілого багатотрудного тіла. Сотворив отож старанну до Бога молитву, щоб вивів із каменя воду, як Ізраїлю в пустелі. І сталося так: Господь-бо волю тих, що бояться його, творить і молитву їхню чує — раптово від сухого і суцільного каменю, силою Божою вийшло джерело водне — так молитва чеснотливого отця багато у Бога може досягти.

Прожив ото добродосконало у чеснотах і, як гроно спіле, в літах доспівши, наблизився до кончини своєї, про неї ж бо від Бога дістав звістку, прикликав від трьох своїх монастирів ігуменів та братію, що примножилась у пустелі тій, ніби зорі небесні, через його молитви й старання та й сказав їм про свій близький відхід. "Я, — рече, — відхожу від вас, як це велить Господь, приспів-бо час, його я давно бажано чекав, щоб, розв'язавшись од вуз плотських, піти і явитися перед лицем Бога мого.

Ви ж, діти, дбайте про своє спасіння, щоб кожен із вас, уникнувши ворожих сіток, сподобився достойним бути, вийшовши із тіла, ввійти до Господа і дістати милість його". Це почувши, всі заплакали, кажучи: "Полишаєш нас, дітей своїх, отче і вчителю наш, полишаєш же, пастирю й наставниче, гаснеш, світильниче наш і вожде шляху нашого". Він же втішав їх, кажучи: "Господь наш, Ісус Христос, обіцяв із нами бути нерозлучно до кінця віку, той-бо не полишить вас, від нього, коли здійсню дерзновення, молити маю його благостиню: хай не розлучить вас один від одного, як овець від козлищ на страшному своєму суді, але всіх із благословенням своїм хай поставить праворуч і збере нас в одну загорожу в Царстві свойому". Запитала ж його братія: "Що велиш, отче, щодо тіла свого, де поховаємо тебе?" Він же рече: "Віддайте порох пороху, де хочете. Господня-бо є земля і наповнення її". Вони ж кажуть: "Ні, отче, ти влаштував три обителі і три зібрав ти стада, кожне-бо хотіло б твої мощі собі мати, через те, щоб не було поміж ними сварів, тепер заповідж, де покладаємо твої мощі?" Він же, творячи за бажанням їхнім, зволив, щоб у першому його монастирі поховали його, де від розбійників був пійманий і чудесно благодаттю Божою від них збавлений став. Узяли його весь собор, повели ще живого до тієї обителі, у якій, багато повчивши братію щодо досконалого життя і мир їм подавши, ліг на ложі та й віддав у руки Господові святу свою душу, не маючи ніякої тілесної хвороби. Так помер преподобний отець наш Харитон, Христовий мученик та ісповідник, і добрий подвижник. Заридали за ним усі отці пустельні, і вся ' пустеля наповнилася плачевних голосів за таким великим отцем та вчителем, котрий як сонце світ осіяв. Плакали за ним достатньо, святі його мощі поховали чесно, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа навіки. Амінь.

У той-таки день пам'ять святого пророка Варуха. І святих мучеників, рідних братів Олександра, Алфея та Зосими. 1 святого мученика Марка, пастиря. І святих мучеників Никона, Пеона, Коліодора при Діоклитіяні-царі мучених за Христа в Антіохії Писидійській. І забиття святого Вячислава, князя чеського.

Місяця вересня в 29-ий день

Житіє преподобного отця нашого Киріяка-відлюдника, списане Кирилом Чорноризцем Лаври Святого Євтимія Великого

Преподобний Киріяк родом був із Коринту, батька мав Івана, пресвітера святої соборної церкви, матір же Євдоксію. Народився у царство Теодосія Молодшого при кінці царювання його, родичем був Петру, єпископові коринтському, від нього-бо в молодих своїх літах поставлений у читці тієї ж соборної у Коринті церкви і вправлявся старанно у книгах божествених, від ранку аж до вечора і від вечора аж до ранку за читання сідаючи, і дивувався, як від початку Бог все корисне влаштував до спасіння людського; як у кожному роді догідникам своїм великої честі сподобив, учинивши світлими та прославленими: Авеля-бо прославив задля жертви; Еноха, як такого, що добре угодив йому, пошанував перенесенням; Ноя, іскру роду людського, у водах потопних цілим зберіг; Авраама задля віри батьком багатьох народів показав; доброприємним явив Мелхіседекове благочесне священство; Йосипа возвеличив заради цноти; Иова в образ терпіння світові подав; Мойсея сотворив законоположником; Ісуса Навина поставив як покорителя сонця та місяця; явив пророка і царя і страшного Таїнства праотця Давида; полум'я вавилонських печей юнакам у росу перетворив. Найбільше ж дивувався, розмірковуючи, з безсімейного зачаття невимовного різдва: як Діва стала матір'ю, неушкоджено дівство зберігши; як Бог що є Словом, а чоловіком став незмінно і полонив хрестом ад, звабника змія побивши, Адама ж знову ввів у рай. Це й багато іншого блаженний Киріяк у розумі своєму розважуючи і житія багатьох святих читаючи, запалився духом, і розчинилося серце його у страх Божий; забажав-бо наслідувати тим, котрі жили боговгідно, і замислив іти у святе місто Єрусалим, і там, відкинувшись житейських благ, самому служити Богу. Отак гадаючи, ввійшов котроїсь неділі до церкви і почув читані із святого Євангелія слова Христові такі: "Коли хоче хто йти вслід за мною — хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста і хай іде вслід за мною". Зрозумів, що це для нього мовиться, тоді вийшов із церкви, не кажучи про себе нікому, і пішов на берег, де пристановисько кораблям; знайшов же одного корабля, котрий плив у Палестину, і, поклавшись на Бога, ввійшов у нього і пустився у плавання. Мав тоді юнак Киріяк вісімнадцять років від роду, коли, мов другий Яків, пішов із дому отця свого, все покинувши заради Бога і невдовзі приспів до святого міста Єрусалима, був тоді там єпископом Анастасій, на восьме літо єпископства його, у дев'яте ж літо царства Лева.

Походив отож Киріяк по святих місцях, прийшов до одного чоловіка Божого на ім'я Євсторгій, котрий збудував монастиря поблизу святого Сіону, і, від нього прийнятий бувши, перезимував там, дивлячись на подвиги іноків і сам іночих трудів прийнявши початки, і ніби драбиною від сили виходив на верх чеснотливого життя. Живучи ж там, чув від багатьох про святого Євтимія, котрий улаштував лавру в пустелі і про досконале його життя; вмолив отож блаженного Євсторгія, щоб відпустив його в Євтимієву лавру, любив-бо пустелю і в ній жити бажав. Євсторгій же, достатньо навчивши Киріяка, відпустив його із молитвою та благословенням до преподобного Євтимія. Євтимій же прийняв його люб'язно, провидячи в ньому можливе Боже обдарування, і невдовзі своїми руками одяг його у схиму і послав на Йордан до святого Герасима, уже тоді великий Теоктист до Господа відійшов. Герасим же святий, побачив ши юного Киріяка, повелів йому жити у спільножитному монастирі і працювати у послушаннях. Він же на всі праці вказав готовність і пробував у поварні, дрова січучи, і воду носячи, і їжу варячи, і всіляке послушання з подякою здійснюючи, не даючи собі спокою, день та ніч трудячи своє тіло: вдень в службі монастирській працював старанно, а вночі стояв на молитві, мало коли сон приймаючи; піст же був у нього такий: через два дні хліба і води споживав. Коли ж за звичаєм, дозволеним у свято, трапилося коли спожити трохи вина, то спершу розчиняв його добре водою; і в олію теплу воду вливав.

Преподобний Герасим, бачучи з молодих літ таку повстриманість, полюбив його. Мав-бо Герасим звичай на святу Чотиридесятницю відходити у найглибшу пустелю, звану Рува, у ній і преподобний Євтимій часом поселявся. Люблячи отож блаженного Киріяка через його велику повстриманість, узяв його із собою. Тим Киріяк в усі дні неділі причащався святих таїн від рук Герасимових і пробував у безмов'ї пустельному до неділі В'їзду Господнього в Єрусалим — і поверталися в обитель із великою для душі користю.

За деякий час преподобний отець наш Євтимій помер. Його ж бо смерть преподобний Герасим пізнав, сидячи в своїй келії: побачив-бо ангелів Божих, котрі із радістю виносили на небо душу преподобного Євтимія, тож, уставши, взяв Киріяка та й пішов у лавру Євтимієву і знайшов його в Господі почилого. Поховавши чесно його тіло, повернувся в свою келію із улюбленим своїм учнем Киріяком. На дев'яте літо приходу Киріякового до Палестини великий угодник Божий Герасим ' перейшов від земних до вічних обителей; Киріяк же знову повернувся до лаври преподобного Євтимія, де раніше від святих його рук прийняв ангельський образ.

Був уже тоді в лаврі ігумен Ілля, у нього Киріяк випросив усамітнену келію і сидів безмовно в двадцять сьоме літо життя свого. І мав він там собі приятеля, одного інока, Тому на ймення, великого в пості і досконалого в житті, до нього мав велику в Дусі Святім любов і користь мали один від одного, були-бо обидва сповнені благодаті Божої. Але недовго дружнім своїм співперебуванням тішилися, розлучило їх Боже зволення таким чином: посланий був блаженний Тома від Фідадиякона в Олександрію щось купити для монастирської потреби; мав іще від Мартирія, єпископа, книги до архієпископа олександрійського Тимотея. До нього ж коли зайшов Тома віддати послання, затримав його архієпископ, побачивши наявно в нього благодать і, рукоположивши його, поставив єпископом Ефиопській країні. Коли ж до неї прийшов блаженний Тома, всю просвітив і чудесні знамення та чудеса сотворив — добре пас доручену собі паству.

Киріяк же святий, позбувшись доброго друга, мовчання взяв і жив, зачинившись у келії, ніби похований у гробі, з єдиним тільки бесідуючи Богом, і побув у тій обителі десять років, у ній-бо і дияконом був рукоположений. У той час обидва монастирі, Євтимієвий та Теоктистовий, були разом, маючи спільне життя і спільний устрій, трималися й однієї великої Євтимія заповіді. Коли ж ворог певне сум'яття вчинив, витворилася між двома монастирями незгода й розділ; тоді святий Киріяк уразився через отой розділ монастирів і вийшов зі своїй обителі, пішов у монастир Сукійський, що його преподобний Харитон збудував та влаштував, був там прийнятий і, як новак, почав проходити послушання. Пробув тут чотири роки у різних службах: і у пекарні, і у лікарні, і, всіх отців утішивши, після чотирьох літ уведений був у святилище, щоб чинити дияконське служення; тут-таки, коли минуло три роки, був поставлений пресвітером — у сороковий рік від народження свого, також канонархом учинений був. Послушання те тримав вісімнадцять літ, а пробув у тім Сукійському монастирі більше тридцяти років. Звіщав сам, що коли був канонархом, не бачило його сонце, щоб їв чи гнівався на когось. Казав і таке: як і в усі вечори, ставав у келії на молитву, починав Псалтир і закінчував до удару в било на полуношне співання.

Побажавши життя жорстокішого, пішов у пустелю в сімдесяте літо від народження свого. Мав із собою одного учня і, йшовши багато днів, дійшов до пустелі, що називалася Натуфа, і поселивсь у ній. Не маючи ж чим живитися, було-бо зело тієї пустелі вельми гірке, помолився Богові і, увірувавши в його благостиню, рече учневі: "Іди, дитино, і збери гірке зело, і звари його. Благословенний Бог усе може, і тим зіллям здолає нас прогодувати". Учинив учень за повелінням святого, Бог-бо живить усіх, що на нього уповають, тож перетворив гіркоту зела того у солодкість, і живилися ним чотири літа. Коли ж кінчався четвертий рік, один муж, старійшина комитів із Текуї, почувши про нього від пастухів, що пасли в пустелі овець, наклав на осла тягар хлібів, прийшов до нього задля благословення та молитви і приніс ті хліби. Киріяк же після молитви бесідував багато із ним про користь для душі і відпустив його із благословенням — відтоді їли ті хліби. Учень же якось зварив зілля без повеління отця свого і коли їв його, знайшов таку гіркоту, що стерпіти її не зміг, аж згубив голоса свого від тієї гіркоти. Старець же зрозумів причину його безголосся, помолився над головою його і дав йому пречистих таїн — і так здоровим учинив. Повчаючи його, сказав: "Не завжди Бог хоче чудеса творити, але тільки в час нашої біди й потреби. Коли не мали ми хлібів, зілля нам Бог у їжу всолодив, тепер же хліби маємо, тож яка потреба чуда того, щоб усолоджувати гірке зілля?" Коли ж закінчилися хліби, знову настала потреба у їжі. І знову рече старець учневі: "Благословен Бог, дитино, збери і звари зілля". Вчинив учень за повелінням і коли настав час їсти, не захотів учень їсти — боявся, щоб знову зле не постраждати. Старець же знаменував варення образом Христа, сам спершу їв, тоді й учень, дивлячись на нього, осмілився покуштувати — і було без шкоди: мали їжу солодку, як раніше, і відтоді знову тим зіллям живилися.

Коли минало п'яте літо пробуття його в тій пустелі, один муж, текуїтянин родом, почувши про блаженного Киріяка, привів до нього свого сина, якого на новий місяць біс мучив люто, і молив святого: хай помилує сина його й прожене того мучителя. Він-бо сотворив щодо нього молитву і єлеєм помазав його, зображаючи на ньому хрестне знамення, і вигнав біса, та й повернувся чоловік із сином здоровим у свій дім і оповідав усім про це чудо. Пройшла чутка про святого по всьому тому краю й почало приходити до нього багато людей: один для благословення, інший сцілення просячи, а ще інший порозмовляти із ним і дістати користь із того бажав, — і вельми йому докучали. Він же, тікаючи від слави людської, відійшов у внутрішню пустелю, названу Рува, і пробув там п'ять років, живлячись коренем зілля, названого мелагрія і тростяними паростями. Але й там дехто про нього довідався і приходили до нього, несучи своїх хворих і тих, котрі від духів нечистих страждають, — їх усіх зцілював знаменням хрестним та молитвою.

Не бажаючи й там терпіти докуки, відійшов із Рува і поселився у місці порожньому і схованому, де не було жодного відлюдника, місце це Сусаким звалося і відстояло від монастиря Сукійського на дев'яносто поприщ, тут колись дві глибокі ріки сходилися, а потім висохли, тільки познака залишилася великої їхньої глибини. Каже дехто, що то були ріки Ітамські, про них-бо Давид у псалмах до Бога віщає: "Ти висушив був ріки Ітамські"; і пробув там Киріяк сім років, проходячи ангельське життя.

Трапилися у краях тих за Божим допустом голод і пагуба, і побоялися отці лаври Сукійської подальшого гніву, й пішли до святого Киріяка, молячи його: хай у монастир їхній прийде; вірили-бо, що коли святий Киріяк буде з ними, має відвернутися від них гнів Божий — так і сталося. Прийшов преподобний Киріяк у лавру на прохання братії, почав жити поблизу монастиря у відлюдницькій печері, у якій раніше преподобний отець наш Харитон мешкав.

У той час була численна єресь Орігенова, заради викорінення якої святий Киріяк багато доклав труду і молитвою, і словом безбожне єретичне знищуючи, зваблених від зваби відвертаючи, правовірних же у вірі утверджуючи, про що говорить Кирило, творець цього житія, так: "Я, — каже, — тоді вийшов із лаври Євтимія великого і прийшов до лаври святого Сави, до отця Івана, єпископа, безмовника, і був від нього посланий із книгами до отця Киріяка, звіщаючи про брань, яка була у святому місті від єретиків, і молив його потрудитися в молитві до Бога, щоб невдовзі впало високоум'я начальників єретичних Нона та Леонтія, які проголошували на Христа Орігенову огуду. Прийшов я ув обитель Сукійську, подався до печери преподобного Харитона і, поклонившись блаженному Киріякові, подав писання і сказав усно, що мені було повелено від чудотворця Івана-безмовника. Він же рече мені: "Хай не печалиться отець, котрий послав тебе, побачимо невдовзі за Божою благодаттю розорення єресі". І пророкував про швидку смерть Неонову та Леонтієву, котрі догмати Орігенові бережуть. Подав слово учительне, показуючи мені буйство та звабу орігенитів, і що божественним одкровенням явлено йому було шкоду від тієї єресі, а звабленим нею, пагубу. Також із розмови зрозумів блаженний, що я лаври великого Євтимія чернець, і рече: "Це ж бо, брате, ти з того монастиря, що я". І почав багато розповідати мені про святого Євтимія на користь мені, і так пожиточними розповідями та солодкою своєю бесідою нагодував душу мою та й відпустив мене з миром. Невдовзі збулося проречення блаженного Киріяка, раптово померли начальники єресям і розпалася єретична сила, і припинилася міжусобна війна на правовірних. Тоді Киріяк, без печалі бувши, вийшов із печери святого Харитона і знову пішов на безмов'я у Сусаким у дев'яносто дев'ятий рік життя свого, і безмовний був там вісім років. Я ж бо, знову побажавши побачити святоліпне лице преподобного і насолодитися солодкою бесідою його, прийшов ув обитель Сукійську і, знайшовши там учня його Івана, пішов із ним у Сусаким до блаженного Киріяка.

Коли ж наблизилися ми до того місця, зустрів нас лев превеликий та страшний, його ж побачивши, вельми злякався. Іван же, учень святого, уздрів, що я жахнувся, й рече: "Не бійся, брате Кириле, є ж бо цей лев послушником отця нашого і не шкодить братії, яка до нього приходить. Лев же, побачивши, до ми йдемо до старця, відступив із дороги. Уздрівши мене, отець Киріяк сказав: "Це брат монастиря мого Кирило до мене прийшов", — і був мені радий. Учинивши молитву, сіли, бесідуючи, і каже йому про мене учень його Іван: "Отче, брат Кирило, побачивши лева, вельми злякався". Рече ж до мене старець: "Не бійся, дитино Кириле, того лева, бо зі мною пробуває і мале це зілля стереже від кіз диких". Бесідуючи, повідав мені багато про великого Євтимія і про інших пустельних отців, що жили добродійно, також повелів поставити мені пригощення. Коли ж ми їли, прийшов лев і став перед нами, і встав старець, дав йому окрайця хліба, кажучи: "Іди стережи зілля!" Мені ж рече: "Чи ж бачиш, дитино, цього лева? Не тільки стереже зілля, але й розбійників та варварів звідсіля відгонить; не раз-бо люди нападали на вбоге місце це, і проганяв їх лев". Я ж, чуючи це, дивувався й прославляв Бога, що покорив диких звірів, як овець, угодникові своєму. Пробув же в нього один день і немале навчання від нього прийняв. Назавтра сотворив молитву, подав мені благословення і відпустив мене з миром, повелівши учню своєму провести мене. Вийшовши, побачив лева, що на дорозі лежав і дикого козла їв, і стали, не сміючи дорогою йти повз нього. Він же, побачивши, що ми стоїмо, покинув здобич свою і зійшов з дороги, доки не поминули його.

Місце, на якому преподобний жив, було сухе й безводне і колодязя не мало; викопав же блаженний між каміння яму і зібрав у неї взимку воду, і досить йому було на потребу й на поливання зела проздовж усього літа. Якогось року, липня місяця, була спека велика, висохла вода, між каміння зібрана, і печалився святий на безводді. Звів тоді очі до неба й помолився, кажучи: "Боже, що напоїв ти в пустелі спраглий Ізраїль, подай мені і пустелі цій трохи води, необхідної для потреби убогого мого тіла". І тоді з'явилася мала хмара над Сусакимом, де жив, і впав дощ довкола кліті його, і наповнив йому всі ями, що були поміж камінням — так Бог невдовзі послухав раба свого.

Праведно буде й корисно (каже письменник цього житія той-таки Кирило) і це тут сказати, що мені учень блаженного Киріяка отець Іван оповідав:

"Коли ходили ми пустелею, показав мені одне місце, кажучи :"Це поселисько блаженної Марії". Просив його, щоб розповів мені про неї. Він же почав мені повідати. "Було, — каже, — в якомусь часі, ішли ми з другом моїм, братом Парамоном до отця Киріяка. Глянувши ж, побачили здаля якусь постать, що стояла і гадали, що якийсь то є пустельник. І рушили до нього, бажаючи йому поклонитися. Коли ж прийшли до того місця, він тоді від нас сховався. Були ми страхом і жахом наповнені, гадаючи, що лукавого духа побачили, і стали на молитву. Після молитви поглянули туди й сюди і знайшли печеру в землі. І збагнули, що то не дух лукавий, а якийсь раб Божий є, і сховався він перед нами. Прийшли ми до печери і просили його із заклинанням, щоб явився нам, і хай не позбавить нас молитов своїх та пожиточної бесіди. І почули з печери відповідь таку: "Якої від мене хочете користі? Жінка я є грішна й проста". І запитала нас, кажучи: "Ви куди йдете?" Відповідаємо їй: "Ідемо до отця Киріяка-відлюдника. Але повідж нам, Бога ради, яке є ім'я і життя твоє, і звідки ти, і з якої причини прийшла ти сюди?" Вона ж відповіла: "Ідіте тепер, ідіте, а коли повертатиметься, розповім вам". Ми ж клялися, кажучи, що "не відійдемо, доки не почуємо від тебе імені й життя твого". Вона ж, бачачи, що не хочемо відійти, почала із печери, не являючись до нас, оповідати про себе таке:

"Я звуся Марія, була псалмочитальниця при церкві Христового Воскресіння, і багатьох диявол справляв на мене. Злякалася, щоб не бути провинною від чиїхось поганих помислів та звад і докласти гріхи до гріхів моїх, помолилася Богу старанно, щоб звільнив мене від гріха і таких зваб. Якось, замилувавшись серцем від страху Божого, пішла в Сілоам і набрала посудину води, взяла й кошика моченого бобу та й вийшла вночі із святого міста і, поклавшись на Божу поміч, пішла в пустелю. Бог же благозволив довести мене сюди і вже вісімнадцять років тут живу і, за благодаттю Божою, не зменшилось у мене води й бобів у кошику аж до сьогодні. Але молю вас, ідіте тепер до отця Киріяка і довершуйте свою службу; коли ж повертатиметеся, відвідайте мене, вбогу".

Це почувши, пішли до отця Киріяка і звістили йому все, що чули від блаженної Марії. Отець же Киріяк здивувався і каже: "Слава тобі, Боже наш, стільки таємних святих маєш, не тільки чоловіків, але і жінок, що служать Тобі таємно! Але ідіте, діти мої, до угодниці Божої і що скаже вам, бережіть". Верталися ж бо ми від отця Киріяка, прийшли до печери блаженної Марії і покликали, кажучи: "Рабо Божа, Маріє! Це прийшли за повелінням твоїм". Але не було відповіді. Вступили ж у печерний вхід, учинили молитву, і не відповіла нам. Зайшли ж у середину печери і знайшли, що упокоїлася в Господі. Від святого тіла її великі пахощі виходили, але не мали у що вдягти й поховати в печері, тож загородили печеру камінням".

Це мені оповідав отець Іван, я ж почудувався такому життю тієї раби Божої й надумав писанню віддати на замилування слухачам, у славу ж чоловіколюбця Бога, котрий подає терпінням тим, що люблять його ..."

До цього місця повідає Кирило, письменник житія цього, що чув він від учня Киріякового Івана. По тому докладає й таке: "Коли скінчилося восьме літо життя Киріякового в Сусакимі, у глибоку вже старість увійшов преподобний, маючи від народження свого сто і сім років, і зійшлися отці обителі Сукійської, порадилися і сказали: "Хай не помре, далеко живучи від нашої обителі такий отець, бо не будемо відати чесного упокоєння його і позбудемося останнього його благословення". І пішли до нього, просили його вельми, щоб перейшов від Сусакима до печери преподобного Харитона, що була поблизу монастиря, в якій він раніше жив, коли з орігенитами боровся. Він же, ледь упрошений, послухався і, приведений бувши до обителі, поселився в Харитоновій печері за два роки до свого до Бога відходу.

Я ж, убогий, — каже письменник, — часто туди приходив, і втішав його, і великий пожиток душі своїй приймав від святих його бесід, і користувався від великих його подвигів. І хоч такий старий був, трудолюбний залишався і дуже рухливий, на співаннях старанно вистоював і ніколи не бував бездільний: чи молився, а чи щось робив. Був це муж доброприступний, прозріливий, учительний та правовірний, зростом високий та міцний, без ушкоджень мав усе тіло, сповнений був Духа Святого та Божої благодаті. Коли ж доброзволив Господь по численних трудах в небесній покій його переселити, упав преподобний у тілесну хворобу і небагато днів у ній пробув. Закликав ігумена тієї обителі з братією, навчив їх про спасіння і, поцілувавши, всіх благословив. Тоді зирнув на небо і руки простяг, помолився про всю братію і передав чесну і святу свою душу в руки Господу, місяця вересня в двадцять дев'ятий день, прожив же всіх літ сто і дев'ять. Братія ж плакала вельми, поховала святе його тіло із належними псалмами та співом, славлячи Бога і поминаючи багатолітні труди його, угодника". Хай буде ж і від нас, грішних, Богу нашому слава, тепер, і завжди, і навіки віків. Амінь.

У той-таки день страждання святих мучеників Дади і Таввддая, сина Саворія, царя перського і сестри Таведдаевої Каздої. Дивись про них у Пролозі досить і гарно написане.

І пам'ять святих мучеників, що у Візантії, від аріян, у царство Вапентове, постраждали.

І преподобного Теофана-милостивого, після смерті якого миро лікувальне від мощів його витекло.

Місяця вересня в 30-ий день

Житіє і страждання святого священномученика Григорія, єпископа Вірменії Великої і з ним тридцяти семи дівиць

Просвітник Великої Вірменії святий Григорій народився від батьків потемнених невір'ям, а світлих доброродством і саном. Батько його був на ім'я Анак, один із великих боляр у землі Персидській, родом партянин, з племені царського, родич цареві перському Артабану і брату його, царю вірменському Курсару. А прийшов він згодом до Вірменії таким чином.

У царстві Персидському, що було в Партяновій області, від Артабана-партянина тяжко було персам, бо іноземці ними володіли. Мали ж бо перси одного вельможу найпершого, на ім'я Артасир; той, погодившись із однодумними друзями своїми, підняв війну на царя свого Артабана і вбив його, а сам сів на престола Персидського царства. Курсар же, цар вірменський, почувши про забиття брата свого Артабана, пожалився вельми і, зібравши всю свою силу вірменську, воював на персів, творячи відомсту за пролиття братської крові. Войована ж була Персида від вірменів десять літ і численну мала від них шкоду, через це Артасир у великій печалі та недомислі був, радився з болярами своїми, яким би чином ворогів-нахідників перемогти. Обіцяв же: коли б хто Курсара, царя вірменського, вбив, то поставить того другим царем у Персидській області. У раді тій був Анак, батько Григорієвий, той обіцяв без війни Курсара перемогти і вбити його хитрим якимось помислом. Артасир же і каже: йому: "Коли це учиниш, покладу вінця на голову твою і будеш за мною співцарювати; Партянське ж бо царство буде тобі й сімені твоєму". Так урадили і, слово утвердивши, розійшлися. Анак-бо взяв брата свого у поміч до знаміреного діла і піднялися з усім домом, з жінками й дітьми, і з усім маєтком як вигнанці із Перейди, ніби від рук Артасирових утекли, та й прийшли у Вірменію до родича свого, царя вірменського. Той же прийняв його люб'язно і дав поселення у землі своїй, учинивши їх і дорадниками собі, а найбільше Анаку ввіряв усі свої ради та й себе самого і сотворив його найпершим у сінкліті своїм — вкрався-бо Анак лестощами в серце цареве, у своєму ж серці мислячи, як би царя вбити, і шукав до того пригідного часу.

Був якось цар на горі Араратській, і побажав Анак із братом, щоб цар побесідував із ними на осібному місці: мав, — каже, — таємне якесь слово сказати добропотрібне та корисне. І зайшли вони самі до самого царя і вдарили його мечами, і, поранивши його смертно, відійшли і, сівши на коней, до себе помчали, бажаючи встигнути до Перейди. По малому часі увійшли покойові до царського покою і знайшли царя на землі, як у крові лежав ледь-що живий, і жахнулися страхом великим. Довідавшись, що сталося, звістили тоді всім воєводам та болярам і гнали услід убивцям; їх-бо досягли на якійсь річці, вбили у і воді потопили. Поранений же цар Курсар, умираючи, повелів вбити весь дім Анаковий, жінок їхніх та дітей, — і сталося так.

Один із родичів Анакових, що у Вірменії жив, коли дім Анаковий нищився, сховав двох малят, синів Анакових, що були в пелюшках, цього Григорія святого і другого, брата його, і, утаївши в себе, годував їх. Тоді учинилося сум'яття у Вірменії велике, про що довідався Артасир, цар персидський, і прийшов із силою своєю у Вірменію та й воював її, узяв царство Вірменське і підкорив своїй владі. Залишилося після царя Курсара також дитятко мале, на ім'я Тиридат, якого Артасир помилував і в ув'язнення у Римську країну послав, де у вік прийшовши і силу тілесну велику маючи, у воїнському був чині, а збережені Анакові діти від убивства один був узятий у Перейду, другий же, названий Григорієм, про якого й буде наше слово, відісланий був у Римську державу, там і виріс, перебуваючи у Кесарії Каппадокійській, навчився вірі в Господа нашого Ісуса Христа і був добрий та вірний раб Господній. З'єднався там законно із жінкою і народив два сини, Артана і Ростана, та й віддав їх із пелюшок на службу Господу. Ортан же, вирісши, сподобився пресвітерського сану, а Ростан став пустиножильцем. Після народження тих двох боговгідних дітей, дружина Григорія невдовзі померла і почав блаженний вільніше служити Богові, безпорочно ходячи у всіх заповідях та законах Господніх.

У той час Тиридат, служачи в римському війську як такий, що мав царське походження, пошановувався певним почесним саном. Почув про нього святий Григорій, пішов до нього, відаючи, що батько його Анак убив батька Тиридатового Курсара, одначе, таємницю ту бережучи, почав служити Тиридату вірно за гріх батька свого, вірною своєю службою виміряючи і віддаючи Курсаровому сину. Полюбив же Тиридат Григорія, бачучи його вседбалу йому службу, одначе довідавшись, що він християнин є, уразився на нього і ганив його. Той же, не дбаючи про неправедний гнів пана свого, непорочно беріг віру у Христа Господа.

У ті дні було нашестя готів на римські країни, і постала потреба тодішньому римському царю вийти на брань супроти готів. Коли ж побіч себе були римляни й готи, і став полк супроти полка до битви, готський князь закликав римського царя битись у поєдинку. Римський же цар боявся вийти і шукав такого воїна замість себе, щоб міг братися із готським царем. І знайшов Тиридата, хороброго воїна, його зробив замість себе царем і, одягнутого в царську зброю, поставив супроти готського князя. Коли Тиридат зійшовся із ним у битві, то без меча переміг готського князя, схопив його живого і до царя римського привів, і все воїнство готське тоді було переможене. Через це римський цар вивів Тиридата на престол батька його, і царем його у Вірменії поставив, і з персами йому мир учинив. Блаженний же Григорій пішов із ним до Вірменії як вірний слуга. Коли ж цар Тиридат творив ідолам жертви, а найбільше богині Артеміді, до неї найбільшу мав дбалість, багато разів і часто просив Григорія, щоб разом із ним поклав жертви ідолам. Григорій-бо не бажав, але ісповідав Христа, що немає Бога окрім нього ні на небі, ані на землі. Почувши ці слова, Тиридат повелів святого Григорія міцно мучити: спершу-бо між вуста і між зубів уклав дерево, що насильно вельми розверзало губи, аж годі їм було стулитися і щось проказати, так і камінь великий соляний (у Вірменії такий камінь із землі викопується), до шиї йому прив'язавши, ногами догори повісили — так сім днів, висячи, перетерпів святий. Восьмого дня повішеного били зверху нещадно палицями, закурили димом від гною під ним і морили його тим димом — доліголів висів інших сім днів. Він же при тому славив ім'я Ісуса Христа і, скільки можна було йому, (вийнято вже було дерево із вуст) навчав людей, котрі там стояли і дивилися на його муки, щоб вірили в єдиного істинного Бога. Потім, коли у вірі нерушним, а в терпінні мужнім його побачили, ноги йому у дошках стисли і шнурами міцно обв'язали, у п'яту й передню частину стопи залізних цвяхів набили і звеліли ходити. Він же, ходячи, співав псалма: "За словом уст твоїх я ходив дорогами жорсткими" і знову-таки: "Відходячи вони відходили та плакали, покидаючи насіння своє, а вертаючи, прийдуть у радості, збираючи снопи свої". Звелів йому мучитель якимсь знаряддям голову зігнути, в ніздрі вливши сірку та сіль, голову міхом, наповненим сажею та попелом, зав'язати, і так шість днів пробув святий. І знову, за ноги його почепивши, стрімголов його повісили, і безліч води насильно в утробу йому лили; мучачи, за одно й наругу творили святому: не було жодного сорому в їхніх очах, бо наповнені всіляких безсоромних нечистот. Після того зваблювався страждалець лукавими царськими словами до ідолопоклонства, але не схилився до зваби. Знову повісили його мучителі і кігтьми залізними шарпали ребра його, зідравши все тіло тими залізними кігтьми, по землі голого по гострих залізних цвяхах волочили. Коли ж усе перетерпів мученик, у темницю був кинутий, а там став здоровий силою Христовою.

Назавтра виведений був із темниці, з веселим лицем став перед царем, не маючи жодної рани. Це побачивши, цар здивувався, одначе ще сподівався, що Григорій волю його сповнить, говорив до нього мирно, приводячи його до злочестя свого. Коли ж святий Григорій не підкорився лестивій мові царській, тоді в чоботі залізні ноги його взув і в колодки забив, до третього дня стерегти повелів. Після трьох днів закликав його до себе і рече йому: "Марно уповаєш на Бога свого, адже жодної помочі від нього не маєш!" Григорій же рече: "Безумний царю, ти сам собі муку готуєш, я ж, уповаючи на Бога мойого, не знеможу, не бережу плоті своєї його ради, "наскільки нищиться зовнішній наш чоловік, настільки відновлюється внутрішній". По тому (мучитель) повелів розтопити олива котел і облити тим оливом по цілому тілі святого; він же, терплячи, ісповідував Христа безперервно. Гадав Тиридат, як змінити неодмінне Григорієве серце, тоді один із наближених каже до нього: "Умертви, царю цього чоловіка, сина Анакового, що батька твого убив і царство Вірменське персам у полон передав". Почув це цар, наповнився ревності великої за кров батька свого і повелів у місті Артаксаті Григорія у рів глибокий укинути, зв'язавши руки й ноги. Рів же той був вельми страшний навіть тому, хто тільки подумав про нього, оскільки викопали його для смертної кари лютої засудженим, і наповнений був болота, і зміїв, і скорпіонів, і всіляких лютих гадів та черв'яків. До того рова вкинуто було святого Григорія і чотирнадцять літ пробув у ньому неушкоджений від гаддя. Одна ж удова, за промислом Божим, щодня крайку хліба кидала йому, з того і живий був. Гадав отож Тиридат, що уже загинув Григорій і мислити про нього перестав. По тому воював із персами і землю їхню полонив аж до Сирії, і з великою перемогою та славою повернувся.

У ті часи Діоклитіян, цар римський, послав по всій області своїй знайти йому до подружжя дівчину більше всіх краснішу, і знайдено було таку дівчину християнську, на ймення Рипсимія, що в монастирі дівочому під доглядом ігуменії Гаїанії жила в пості в молитвах, дівство своє заручивши Христу. Тієї дівчини подобу посланці написали й послали царю. Це побачивши, цар полюбив красу Рипсиміїну вельми і вразився нею та й послав мирно до Рипсимії, бажаючи, щоб зволила бути йому дружиною. Вона ж у серці своєму рече до Христа: "Не відступлю від Тебе, Женише мій Христе, і тобі не сотворю огуди, святе моєдівство". Отож таємно раду учинила із сестрами і з ігуменією своєю Гаїанією — всі зібралися і з нею втекли, та й до Вірменії прийшли з великою і невимовною бідою, що в дорозі прийняли, голод і труд великий винісши і, поселившись перед містом Арарат, жили поміж виноградів. Із них дужіші ходили у місто й працювали в людей, харч собі та іншим за те здобували. Було ж бо їх усіх числом тридцять і сім, які зволили отак страждати, мандруючи заради дівства і всілякі нестатки та скорботи терплячи. Дізнався Діоклитіян, що у Вірменію утекла Рипсимія із іншими сестрами, і послав писання до Тиридата, вірменського царя, із ним же у великій любові був, звіщаючи йому і кажучи, що "Рипсимію хотів узяти собі за жінку, звабили ж її деякі християни, тож зволяє із ганьбою по чужих землях тинятися, аніж мені жінкою бути. Тож, знайшовши її, чи ж до нас пришли, чи ж, коли захочеш, собі жінкою май її".

Тиридат же повелів тоді всюду шукати її і, дізнавшись, де пробуває, повелів охрест поставити сторожу, щоб не втекла. Звістився ж від тих, що бачили Рипсимію, що краси вона предивної, розпалився пожаданням її і послав до неї всі прикраси, вбрання, достойні царському сану, щоб у них убралася і до нього щоб була приведена. Вона ж, навчена Гаїанією, котра її з юних літ виховала, всі оті обладунки відкинула і йти до царя не захотіла. Каже й і Гаїанія до посланців: "Уже всі ці діви Небесному Царю є обручені і неможливо, щоб котра із них пішла в земний шлюб". Вдарив же раптовий грім страшний, і голос із небес почувся до дів, що віщав: "Дерзайте і не бійтеся, із вами-бо я є!" Настільки від голосу грому того посланці застрашилися, що попадали на землю. Деякі із упалих із коней померли, вдарені бувши кінськими ногами. Даремно тож повернулися послані із жахом великим і все, що сталося, оповіли цареві. Він же, ярості наповнившись, одного із князів із багатьма, вошами послав, щоб усіх дів мечами посікли, а Рипсимію щоб привели до нього силою. Коли прийшли туди воїни із оголеними мечами, рече Рипсимія до князя: "Не погубляйте цих дів, мене ж ведіте до царя вашого". І, взявши її, повели, не учинивши зла іншим дівицям, що після того, як відійшли вони, заховалися. Рипсимія, йдучи, закликала в поміч Христа, Жениха свого, і волала до нього: "Від зброї збережи мою душу, одиначку мою з руки пса". Уведена була у царську ложницю, звела горі очі свої тілесні та духовні і старанно зі слізьми молилася до Бога, шоб всесильною рукою зберіг неушкоджене дівство її, згадуючи чудесну й милостиву його поміч, явлену колись людям, що в біду потрапили: як Ізраїля від руки Фараона і від потоплення врятував, і Иону в череві китовім цілим зберіг, і блаженну Сусанну збавив від перелюбників-старців, так і щоб собі спасенній бути від Тиридатового насилля, молилася. У той час цар до неї зайшов і побачив незвичайну її красу, здивувався і вельми вразився з неї. Лукавим же духом і тілесною похіттю зрушений, приступив до неї, обійняв і хотів її поцілувати та й насилля їй учинити захотів. Вона ж, силою Христовою укріплена, противилася йому сильно, і довго цар боровся з нею, не можучи їй ніякого зла учинити, сильніша-бо в Бозі та свята діва тоді була більше Тиридата, славного і сильного воїна. І хоч колись князя готів без меча переміг і персів побив, не зміг однієї Христової дівиці здолати, з виші-бо їй надавалася сила, як колись першомучениці Теклі. Не досяг же цар нічого, вийшов із ложниці і звелів послати за Гаїанією, знаючи, що вона навчителькою її була. її швидко розшукали й привели. І просив її цар, щоб переконала Рипсимію і щоб та вволила волю його. Гаїанія ж, прийшовши, каже до неї римською мовою, щоб вірмени, які були поруч, не зрозуміли сказаного нею. Мовила ж не те, що царю було догідне, а що дівочій чистоті корисне, — навчала-бо Рипсимію старанно й наказувала, щоб Христу заручене свою дівство зберегла до кінця; хай пам'ятає про любов Жениха свого і про вінця дівства, якого їй приготовано; хай побоїться Страшного суду та геєни, що пожере тих, котрі не дотримаються обітниць своїх, і сказала: "Ліпше тобі, діво Христова, тут померти тимчасово, аніж там вічно. Чи ж не знаєш, що в Євангелії говорить найкраснійший Жених твій Ісус Христос: "І не лякайтесь тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може". Не зволяй отож на гріх ніколи; хоч тебе нечестивий цар і вб'є, — це ліпша буде похвала дівству твоєму перед чистим і нетлінним Заручником твоїм небесним". Дехто із наближених римську мову знав і розумів, що Гаїанія говорить до Рипсимії, — сказали про те іншим слугам. Ті, почувши це, камінням в уста били Гаїанію, і зуби їй повибивали, наказуючи їй говорити те, що цар повеліває. Коли ж не перестала Гаїанія навчати Рипсимію страху Господньому, відтягли її звідтіль. Цар же багато трудився, борячись із Рипсимією, і побачив, що нічого не досягне, почав як біснуватого товкти себе і кидати на землю, і в той час, ніч тоді настала, вставши, втекла Рипсимія і подалася за місто, ніхто її й не побачив. Знайшла ж своїх сестер, звістила їм про свою над ворогом перемогу, що неоскверненна прибула. Всі ж хвалу слали й дякували Богу, що не віддав на ганьбу наречену свою, і всю ніч ту співали, молячись Христу, Жениху своєму. Назавтра знову нечестиві схопили Рипсимію і лютою смертю її убили. Спершу язика їй відрізали, потім оголили її і, до чотирьох стовпів руки й ноги розтягши, прив'язали та й свічками палили, по тому живота їй гострим каменем розтяли, і всі нутрощі із неї випали. Нарешті очі їй викололи, і всю на частки посікли. І так до Христа, солодкого свого Жениха, гіркою смертю відійшла. Схопили й інших дівчат, сестер і співпістниць її, тридцять три, і мечем їх побили, а тіла їхні кинули звірям на з'їжу. Гаїанія, що була ігуменією, лютою смертю була омертвлена разом із іншими двома дівами, що з нею були; спершу, продірявивши ноги їхні, повісили їх стрімголов і з живих здерли шкіру, по тому, прорізавши ззаду шиї, язики їм витягли і відрізали; також животи їхні гострим камінням розпанахали і нутрощі їхні витягли, нарешті голови їхні відсікли — і так перейшли до Заручника свого Христа.

Тиридат ніби без розуму був, ледве на шостий день після смерті тих дів прийшов до тями і рушив на лови. За дивним і чудесним промислом Божим у тій дорозі прийшла до нього кара така, що не тільки розум, а й подіб'я людське в біснуванні погубив і в свиню перетворився — усім образом був наче вепр. І хто чув про Навуходоносора, що з людини перетворений був на тварину, хай подумає також про Тиридата: замість людиною, вепром він усім бачився. І не тільки сам цар, а й інші всі воєводи, і воїни, і весь дім його, що на смерть тих дівиць зволяли, безумні стали і бігали по дібровах та полях, одежу на собі терзаючи і самі плоть свою на собі гризучи, — так гнів Божий покарати їх за неповинну кров не загаявся, і не було їм ніякої помочі ані від кого, хто міг би цю люту утолити ярість Божу.

Однак Бог милосердний є, бо не кінця гнівається, ні довіку не ворогує і часто карає на користь, щоб злобу людську повернути на ліпше. Звичайним своїм благоутроб'ям нахилений, помилував їх так: сестрі царевій Кусародукті явився уві сні муж якийсь страшний, у славі великій і рече: "Коли Григорій із рову виведений не буде, Тиридат не сцілиться!" Прокинувшись отож зі сну, Кусародукта звістила людям видіння своє і всім здалося, що це річ неподібна: хто б сподівався, щоб Григорій після чотирнадцяти літ живий був поміж гадів, у болоті погублений. Одначе пішли до рову і покликали, кажучи: "Чи ти живий, Григорію?" І відповів із рову Григорій: "Живий є благодаттю Бога мойого!" І ви ведений був ізвідти: блідий, нігті оброслі, сухий і чорний від болота та великої нестачі. Його ж обмивши, і в одежі нові одягши, і харчем укріпивши, повели до царя тодішнього в образі вепра. Вийшли до святого Григорія всі з великою честю, кланялися, і до ніг його припадали, і молили його, щоб упросив Бога свойого і випросив сцілення царю, і воєводам, і воїнам його. Блаженний же Григорій спершу запитав їх про тіла вбитих дів, оскільки дев'ять днів лежали не поховані. І зібравши розкидані плоті їхні, плакав на лютість нелюдську нечестивих мучителів, і поховав святі тіла чесно. Потому почав усіх учити, щоб відвернулися від ідолів і повірили в єдиного Бога і Сина його Ісуса Христа, і так хай сподіваються від нього утішення і благодаті. Звіщав-бо їм, що через це Господь зберіг його в рові живого, там його ангел Божий часто відвідував, аби їх із тьми ідолопоклоніння привів до світла благочестя, і навчав їх вірувати у Христа, кладучи їм покаяння. І, бачачи їхнє смирення, повелів їм церкву велику спорудити, що невдовзі зведена була. І вніс у неї Григорій із великою честю тіла блаженних мучениць і, хреста поставивши в церкві, повелів людям збиратися там і молитися. По тому царя Тиридата привів до тілес святих дів, яких він же погубив: хай молиться їм і просить, щоб помолилися за нього Господу Ісусу Христу. Коли ж цар це сотворив, давніший людський образ повернувся до нього, і від воєвод та воїнів, що біснувалися, духів лукавих відігнано, і всі сцілені були та й інших болящих множество сцілялося від святого Григорія іменем Господа нашого Ісуса Христа.

Сталося ж невдовзі, що вся Вірменія навернулася до Христа, побили люди ідольськи храми, і церкви Богові спорудили; цар же, виповівши перед усіма гріхи і лютість свою, покару ж і благодать Божу, щодо себе явленну, проповідував і був вождем до всілякого доброго діла. І послав у Кесарію Каппадокійську до архієпископа Леонтія святого Григорія, щоб освятив їм його єпископом, і освячений був Григорій; звідтіля повертаючись, безліч пресвітерів, яких уважав за достойних, із собою привів, і хрестив царя, та воєвод, та воїнів його, та й інших людей, почавши від царського двору аж до найменшого поселянина. І незчисленна множність народу до ісповідання істинного Бога привів, храми Божі будуючи і в них здійснюючи безкровну жертву. Пресвітерів освятив, училища та вчителів поставив і все влаштував до добродійності й вимог церкви й служби Божої потрібне, від міста в місто переходячи; цар же достатній маєток церквам Божим дарував. І не тільки Вірменію, але й інші країни святий Григорій до Христа привів, тобто персіян, асиріян, мідіян, і монастирів безліч спорудив, у них-бо євангельська досконалість гарно цвіла. Все так добровладнавши, святий Григорій відійшов у пустелю, де і життя своє тимчасове закінчив боговгідно. Цар же Тиридат у великій добродійності та повстриманості жив так, що і чорноризцям був рівний. Замість же святого Григорія взято було його сина Ростана, мужа великої чеснотливості, що з юності іноче життя проходив і в Каппадокії свячений був для уладнання Божих церков у країні Вірменській; його ж на Нікейський собор супроти аріянської єресі цар посилав, і був один від триста вісімнадцяти святих отців.

Так Вірменія увірувала і, служачи Богу, всіма чеснотами довгий час цвіла і хвалила Бога у смиренні за Ісуса Христа, Господа нашого, йому ж слава тепер, і завжди, і навіки віків. Амінь.

У той-таки день успіння преподобного отця Григорія, що на Пелшмі-ріці, Вологодського Чудотворця

Цей преподобний Григорій був із міста Галича, від батьків доброродних і благочестивих народжений і достатньо в навчанні книжному вихований. Роздивився ж світу цього марноту, відкинувся його, пішов од батьків своїх і, шукаючи зручного до богомисля місця, прийшов до монастиря, що на Жовтих Водах, до преподобного ігумена Макарія і від нього прийняв ангельського образа й ангельському навчився життю, і був пістник значний — за превелику його чесноту блаженний Макарій сподобив його прийняти сан священства. Також доручено йому ігуменство в монастирі Пресвятої Богородиці, чесного її Різдва, поблизу Озера, і поклав тут великий труд — пройшла чутка про чеснотливе його життя аж до князів. Отож галицький князь Юрій умолив блаженного, щоб просвітив святим хрещенням двох його синів. Московський же великий князь Василь Дмитрович хотів преподобного мати архимандритом у місті Ростові; він же, втікаючи од слави людської, залишив ігуменство і відійшов у незнані й непрохідні місця. Почувши про преподобного Діонисія Глушецького, прийшов до нього в монастир і прожив у нього в послушанні десять років, тоді відійшов із благословенням у пустелю на схід, де, трудолюбно і боговгідно живучи, коли почала збиратися до нього братія, збудував церкву на ім'я Пречистої Богородиці, чесного її собору, і монастир загородив та й прикладаючи працю до праці, перебував неослабно у всеношних молитвах. Був миротворець посеред ворожнеч та гнівів: коли вигнано було князя Василя Васильовича із Москви, а князь Юрій престола його захопив, преподобний Григорій пішов у місто Москву і дерзновенними премудрими словами переконав князя Юрія не тримати чужого насліддя, але на свою батьківщину, у Галич, повернутися — і настав, за сприянням преподобного, мир поміж князями Юрієм та Василієм, і обидва на своїх престолах сіли. У ті літа князь Димитрій прийшов із численною раттю на місто Вологду і багато зла людям учинив; святий же, ревністю за християн розпаляючись, пішов до нього і викрив його у злобі, твореній християнам. Князь же не терплячи викриття, звелів преподобного із мосту кинути; він же з радістю нанесене прийняв, дякуючи Богові. Після достатніх літ, збагнувши, що відходить до Бога, закликав братію і навчив їх та й ігумена їм поставив. Тоді знеміг і до кінця наблизився, конечно заповідаючи братії, мовляючи: "Коли душа моя з тілом розлучиться, ніякої честі мене не сподобляйте, але тільки, просто за ноги мої по землі волочачи, віддайте мене болоту". Це прорік, ліг на ложі своєму і перехрестився знаменням чесного хреста та й віддав чесну свою душу у руки Христа Бога, Иого-бо з юності возлюбив і Йому послужив всім старанням у преподобності і правді. Тепер же перед божественним престолом у лиці святих та преподобних стоїть, молить його благостиню за нас, грішних, котрі вірують ув Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного в Тройці Бога, від всього живого хваленого і поклонінням пошанованого тепер, і завжди, і навіки віків. Амінь.

І святого Михайла, першого митрополита київського і всієї Русі чудотворця.

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ КНИГИ

Оглавление

Вступ

Житіє святого отця нашого Димитрія Ростовського, нового чудотворця

Духовна грамота святителя Димитрія

Передмова до Благочестивого читача

Місяця вересня в 1-ий день

  Слово на початок Індикту, тобто Нового року

  Житіє преподобного і богоносного отця нашого Симеона Стовпника

  У той-таки день поминання собору Пресвятої Богородиці в Міясинській обителі

Місяця вересня в 2-ий день

  Житіє і страждання святого мученика Маманта

  У той-таки день житіє у святих Отця нашого Івана Пістника, архієпископа Константина - града

Місяця вересня в 3-ій день

  Житіє і страждання святого священномученика Антима, єпископа Никомідійського і з ним багатьох

  У той-таки день страждання святої мучениці Василиси Никомідійської

Місяця вересня в 4-ий день

  Cтраждання святого священномученика Вавила і з ним трьох отроків

  У той-таки день житіє святого пророка Мойсея-Боговидця

Місяця вересня в 5-ий день

  Житіє святого пророка Захарії, батька Предтечі

  У той-таки день страждання святих мучеників Урвана, Теодора, Медимна та інших із ними

Місяця вересня в 6-ий день

  Спогад чудес преславного святого архистратига Михаїла, що було у Хонях

  У той-таки день страждання святих мучеників Ромила та Євдоксія й інших із ними

  У той-таки день житіє преподобного отця нашого Давида, що раніше був розбійником

Місяця вересня в 7-ий день

  Страждання святого мученика Созонта

  У той-таки день пам'ять святих апостолів із числа сімдесяти Євода та Онисифора

  У той-таки день пам'ять святого Євпсихія

  У той-таки день житіє святого отця нашого Івана, архієпископа Новгородського

Місяця вересня в 8-ий день

  Слово на Різдво Пресвятої Богородиці

Місяця вересня в 9-ий день

  Житіє святих праведних богоотців Йоакима та Анни

  У той-таки день страждання святого мученика Северіяна

  У той-таки день пам'ять блаженного Микити, сокровенного угодника Божого, що його бачив Созонт-Диякон

Місяця вересня в 10-ий день

  Житіє і страждання святих мучениць Минодори, Митродори та Німфодори

  У той-таки день житіє святої Пульхерії, цариці

  У той-таки день пам'ять святих трьох жон, знайдених в горі пустельній

Місяця вересня в 11-ий день

  Житіє і труди преподобної матері нашої Теодори, що в чоловічому образі подвиг чинила

  У той-таки день пам'ять преподобного Євфросина

Місяця вересня в 12-ий день

  Житіє і страждання святого священномученика Автонома

Місяця вересня в 13-ий день

  Слово про відновлення храму Воскресіння Христового, що в Єрусалимі

  У той-таки день житіє святого великомученика Корнилія-сотника

Місяця вересня в 14-ий день

  Воздвиження чесного і животворящого хреста Господнього

Місяця вересня в 15-ий день

  Cтрaждaння святого мученика Микити

Місяця вересня в 16-ий день

  Страждання святої всехвальної великомучениці Євтимії

Місяця вересня в 17-ий день

  Страждання святих мучениць Віри, Надії та Любові й матері їхньої Софії

Місяця вересня в 18-ий день

  Пам'ять преподобного отця нашого Євменія, єпископа Гортинського

  У той-таки день пам'ять святої мучениці Аріядни

Місяця вересня в 19-ий день

  Страждання святих мучеників Трофима, Савватія та Доримедонта

  У той-таки день страждання святого Зосими-пустельника

Місяця вересня в 20-ий день

  Життя та страждання великомученика Євстатія Плакиди і дружини його, і дітей

  Страждання святих новоявлених мучеників Михайла, князя Чернігівського, і Теодора, боярина його, що від нечестивого Батия постраждали

Місяця вересня в 21-ий день

  Пам'ять святого Кодрата

  У цей-таки день пам'ять святих священномучеників Іпатія та Андрія

Місяця вересня в 22-ий день

  Cтраждання святого великомученика Фоки, єпископа Синопійського

  У той-таки день житіє і страждання другого Фоки, святого, званого садоводом

  У той-таки день житіє святого пророка Йони

  У той-таки день житіє Петра святого, що раніше митарем був

Місяця вересня в 23-ий день

  Слово на зачаття чесного і славного пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана

Місяця вересня в 24-ий день

  Житіє і страждання святої першомучениці Теклі, рівноапостольної

Місяця вересня в 25-ий день

  Житіє преподобної матері нашої Євфросинії

  У той-таки день житіє преподобного отця нашого Сергія, ігумена Радонезького, нового Чудотворця

Місяця вересня в 26-ий день

  Житіє і труди святого, славного і всехвального апостола та євангеліста Івана Богослова

Місяця вересня в 27-ий день

  Страждання святого мученика Калістрата та прибічників його

Місяця вересня в 28-ий день

  Житіє преподобного отця нашого Харитона-Ісповідника

Місяця вересня в 29-ий день

  Житіє преподобного отця нашого Киріяка-відлюдника, списане Кирилом Чорноризцем Лаври Святого Євтимія Великого

Місяця вересня в 30-ий день

  Житіє і страждання святого священномученика Григорія, єпископа Вірменії Великої і з ним тридцяти семи дівиць

  У той-таки день успіння преподобного отця Григорія, що на Пелшмі-ріці, Вологодського Чудотворця