Від пустки [Юлія Шекет] (fb2) читать онлайн

Юлія Шекет Від пустки

Твоє кружіння колись виявиться

недаремним.

Залишаючи на шпичастих гілках

рештки сорочки і шкіри,

прослизнеш-таки в найгустіші чертоги

кисню і світла!..

Юрій Андрухович

Колупайте сю скалу!

Розділ 1. Телефон вважає

{Автобус до Ізок}

Біля зупинки спонтанно купилась купа полуниць. Такого повороту я сам від себе не чекав, то ледь не проклацав дзьобом транспорт, поки бігав їх мити. Ото я чудило. Але я начудив вдало й тепер плямкаю полуницями. Ще й квиткову тітку пригостив і тим причарував.

Якось на першому курсі АвеМарія дивилась притарабанену мною чергову чернетку. Здається, доповіді про історію будинку Алчевських. Ти диви, навіть тему досі пам’ятаю, а це ж уже десять із хвостом років тому! Аж раптом нащось взялась аналізувати мій почерк. І в неї логічно вийшло, що я просто весь такий молодець. У чому саме — бачте, АвеМарійська експертиза показує: я обираю різні методи-способи-шляхи діяти. «Якщо десь щось не клеїться — то ви, Сергію, не б’єте в одну точку впертим рогом, а ищете другие варианты». І це, на її АвеМаріїну думку, було добре. Вона то з різноманітних хвостиків вивела, здається.

Але взагалі-то це не тільки добре, але й недобре. У мене ж так увесь час було зі спробами дати спокій Полінчиним справам. Я ж старанно постановив сам собі не залазити в них. Розслабитися і дочекатися, поки їхні тільця пропливуть повз мою врівноважену постать на березі. І не намагатися їх ані тягти, ані підштовхувати. Але далі в якийсь момент я брав та й діяв інакше. Та й видавав: «Слухай, але коли ж ти нарешті підеш до лікаря?» І це означало, що весь мій попередній ненасильницький спротив у той момент як би... й не існує. Я втрачав завойовану на годину рівновагу й ставав насильником. Полінка йшла в несознанку та глуху оборонку. Я мав шукати третій шлях, бо не міг уже повторювати ті поюзані два.

Так само я вважаю, що не палю, хоч можу висмалити дві цигарки за день — раз потім можу не палити півроку. Власне, таким само варіативним чином я й не п’ю.

І так само ні від кого я не залежу. Незгірше незалежної Монголії. Можу ось сім годин ані повідомленням не нагадувати про себе тій Хілдур.

Скільки би ньютонів не мало те чуйство.

Кумедно, телефон виправив «чуйство» на «буйство». Він щось знає!

От нарешті я й у дорозі, отакий другой вариант. За вікном підстрибує Воловець. У потязі дістався мені трошки жахливий напівбеззубий дядечко, який у дружньому порозумінні з гопуватим пацаном наштиняв (розгублений телефон запропонував виправити: «нашим няв»!..) атмосферний букет. Від глибоких тонів сивушних олій до тонких ноток ковбасного часнику в поєднанні з ніжним струменем бичків.

Бажаю вважати це тією жертвою, яка має бути принесена задля загального складання дороги. Бо якщо згадати досвіди, то будь-який шлях має розпочатися певною невеликою фігнею. Щоб далі вже виструнчитися. Паспорт дзьобом проклацати, улюблений спорт моєї сестрички — то занадто, а ось забути рятівні беруші (винахід Святого Беруша, за який той був негайно канонізований, я щітаю!) й набути повні вуха нових досвідів з динаміка — то запросто.

А як вирвешся — то повітря таке суцільно синє, сильногазоване та підліткове.

Як я довго тупив, поки квитки не купив. Ніби нескладна процедура — а я все не можу себе всадовити, практично ніби у стоматологічне крісло. За кожною мухою відвертаюся від монітора, щоб не помічати слона в кімнаті: той острах посунутися з місця, де є бодай якийсь шанс перестрітися з тобою, перетнутися і...

Костик таки послужив чарівним пенделедавцем. Він любив із мене кпинити, що я за всю свою тридцятку із чималим хвостом жодного разу не побував у Карпатах. Вічно повторював ту історію, коли його брата з позаминулою дівчиною завернули в британському консульстві. «А ви хоча б у Вінниці побували?!» — спитали Ромку на допиті. Чи то пак на співбесіді. З докором таким. Мовляв, зась вам Темзи, невігласи краєзнавчі.

Після першої його розповіді я взяв і чкурнув саме до Вінниці. Просто встав уранці та всім собою відчуваю, що зараз не витримаю ще одну суботу ставити ноги (навіть колеса) на ті самі камені тієї самої Жилянської. Котрими мені уже все пропекло всередині крізь кросівки, які тягнуть у бік Березняків.

Поставив на інші камені, чого ж. Ще сильніше тоді запекло.

Чомусь дорога особливо вимучує мене бажанням просто зараз мати біля лівого плеча не те, що біля нього є в реалі. Не оцих, що вчотирьох танцюють синхронний сімейний танець гладеньких каченят перед піврічним немовлякою... Що той мені статурою та вдачею сильно нагадує гладенького брунатного хотея на Владчиному підвіконні. Той хотей поблажливо дивиться вниз на Тельбін з висоти п’ятнадцятого поверху й явно споглядає, як там пропливають тільця всіх його проблем.

Ну так от, бажанням мати біля плеча не оце сімейство, а власне Владку. Золотаво-пухнасту вигорілу на сонці гривку. Усмішку на всі зуби (ніяково згадати, якось спробував так усміхнутися перед дзеркалом, ні, я так не вмію: тільки губами, інакше починаю нагадувати осла зі Шрека). Випнуті вилиці. Запах глиці (чи то у неї такі дивні парфуми, чи то мені щось уже маячиться). Це якась маячня. Їдеш у ніби рекомендовану нову обстановку, щоб набудувати навколо зовнішніх штук, за якими нема коли журитися за тією звичкою задумливо покусувати губу. А виявляється, що всі зовнішні набудовані штуки, бачте, конче потребують бути пред’явленими конкретній адресатці.

«Диви, диви, яке! А он там, бачила? Це ж схоже, знаєш, на що?..» І вона зацікавлено покусує губу. І вона кумедно морщить ніс, придивляючись. Сміятись і повсякчас смикати «диви!»... Дивитись разом — як обійматись...

Я тоді знічев’я пішов славнозвісні вінницькі фонтани подивитись. Просто щоб якось розважитись, та й набратись вінницького досвіду Костета охолодити. А вони виявились такі нереальні, ті фонтани. Народу навколо було майже нікого. Парочка навпроти застигла в поцілунку витинанкою. Чи то пам’ятником довічній вірності. (Хоча та вічність кохання їхнього, може, місяць протриває.) І нагору, у глибоке синє — шурх — злітає зграйка винно-червоних крапель. Мерехтить і міниться, кольорово підморгує й блискуче знущається з мого «якось розважитись» і «охолодити».

Я б у той момент, здається, відмовився від їжі й сну на весь день — аби Хілдур теж була там і бачила те ж саме. У якому все нагадує про неї, що ніяк із нею не пов’язане. На жаль, таку угоду — їжа й сон в обмін на душевний обмін враженнями з окремо обраною людиною — мені чомусь жодні вищі сили не запропонували.

Не второпаю, чому маріхуану забороняють, а людей не забороняють. Як на мене, то і сильніші наркотики нєрвно смалять у куточку. Єдиний день без бодай якогось зв’язку з людиною — «а нащо було підводитися». Ще один день — лиш марна витрата зубної пасти.

А в Карпати я без усяких Костикових зауважень усю дорогу хотів, але всю дорогу не потрапляв. То горить спецпроект, то роботу змінив і чекаємо, поки грант прийде, то траванувся, то ні з ким. Лише тепер-от Ізки. Малюється мені таке село вже не за обрієм, а за дзеркальцем напівживого ЛАЗика.

Хоча що робити в тім селі, не уявляю. Я прихильник туризму рідним містом, взагалі-то. А тут ще вела не взяв, бо в нього невчасно гальмо здохло. А без тої коняки-скотиняки ніби в тілі недостатня кількість кінцівок. Раз-два, незвично.

Що ні з ким — переживу. Спробую.

*

Цікаво, який вигляд я маю збоку. (Крім того, що незграбний і патлатий, як на всіх кадрах, із яких я не встиг утекти в обнімку зі своєю ненавистю до фоткання.) Але якщо відсторонено подивитися, наприклад, на свої пальці, вони смішні. П’ять довгастих відростків стирчать, звиваються. Якщо так само подивитися на Владчине прізвисько, воно взагалі дурне. Хілдур — і не по-жіночому, і не запам’ятаєш із першого разу. Та мені, як уперше закоханому, захеканому, заскоченому амуром посеред перерви першокласникові, звідусіль сама літера Х світить неземними світлами.

{Ізки}

Просто зараз поруч зі мною — темно-зелена хвоя на світло-зелених схилах.

Подумав, що Костет, мабуть, геніальний комунікаційник, якщо одним зауваженням здатен запульнути у подорож такий лежачий (чи велокатучий) камінь, як я. Недарма ж мені знайомі пачками пересилали твіти метрополітену, не знаючи, що це витвори мого ліпшого приятеля.

Цікаво: якщо після всяких Алчевських лишалися в архівах грубі стоси листів, щоденників та іншої макультури, до яких торкаються цікаві мацаки архівних щурів, то ми полишимо по собі гігабайти твітів та чатів. Як майбутні цифрові щурі все то розгрібатимуть? Я, звісно, спрощу їм життя. Я ж періодично копіюю свої переписки з Владкою у папку. Якщо я помру і прославлюсь, як Врубель, вона автоматично зробиться Емілією Праховою. Тільки я через неї ще не роблю собі селфхарму ножем по грудях. Я через неї малюю інтер’єри, в яких кольори кричать про присутність. Людини, яка на тих інтер’єрах відсутня.

А ще я крізь неї дивлюсь зараз на доріжку у траві і відчуваю, що світ має колір, сенс, смак і таємницю. Через неї роблю повітряного змія Вірусиним двійнятам — і в той момент відчуваю, що перебуваю десь у серцевинці цього світу у повному ладу з ним. Але, чорт забирай, через півгодини фейсбук з наївно-невинним видом підсовує мені Владчиного колишнього: «Ви можете їх знати!» І чорт мене забирає відкривати профіль і смикатися: от і що, що — ти, яка підписує світлину з равликом: «против меня обнаружены неопровержимые улитки на тоненьком стебле» — знаходила в цьому пришелепкові, який пише: «экзенстенциальный вопрос: как отлечить феменистку, чтоб не уступать ей место» — і репостить жартики: «Берешь бабу. Выпиваешь с ней за любовь. Блестят ее глаза. Уже не надо лишних слов»?!

*

Оце вже вечір, і я спустився до обійстя пані Галини, яка дбайливо закутала мені каструлю «зупки смачнючої», за її власним визначенням.

А був день — і тоді я так піднявся, що куди тому курсу бакса. «Що робити, не уявляю»... Та дупу підняти й прозріти! Просто йшов нагору стежинкою і ходив, аж поки ноги не почали мене полишати. Чергуючи перелізання через струмки та залізання на горбки. А небо промовляло до мене людським голосом золотої рибки й при заході зробилося таким, що соромно було брати до рук телефона.

Той зрештою й вирубився, не витримавши напруги. Тепер підзаряджається й бадьоро виправляє. На «перелітання» і «залітання». Точно розумний, стерво.

Коли піднісся працьовитими ногами і зачаровано відсиджуєш дупу під хмарами понад безмежними травами. Типу степу. Чи лежиш у тій траві під хилитанням травинок. Чуєш далекий гавкіт і близьке дзижчання. Тут ти чомусь щось розумієш. Ніби все, що назбирав до цього моменту й доніс сюди, не розвалюється в руках, як воно робило в процесі назбирування. А ловкенько (улюблене слово прабаби Килини) складається докупи. Розпружується навіть брехня у дитсадку, коли ти спихнув провину за перевернуту кашу на переляканого сусіда Мішу. Притишується навіть той момент доторку АвеМаріїної руки, по якому погляд на неї я потім не міг змити впродовж років. По привітанні я зачаровано дивився на її простягнуту долоню хвилини зо дві, тоді як загіпнотизований кролик у сповільненій зйомці торкнувся. Вона підняла брови. Тоді я нарешті підняв очі (а Маріїні очі опинилися рівно навпроти, вона висока як на кобіту, мабуть, одного зі мною зросту, мені іноді просто по-дитячому хотілося запропонувати їй стати спина до спини і помірятися лінійкою). І до мене дійшло, що вона простягала долоню по ключі від авдиторії, які я вже встиг взяти у вахтерки.

І тут ніби всі ті вантажі легшають, наплутане в процесі життя обнуляється до заводських налаштувань, усе, що з тобою траплялося, робиться послідовним, нормальним, виправданим.

Таке відчуття, що після цього залітання можна спокійно писати заповіт... Ну або ж після цього можна жити далі, після цього можна жити якось інакше, але зібравши весь набутий з дитинства скарб в одну красиву коробочку.

І ніщо не болить.

Навіть те, що ти пішов від людини з інвалідністю — з усією своєю, блін, людяністю?!

*

Зустрів лаванду. Бачив білку й бабку. Руденьку білку, голубеньку бабку. Бачив у них Владку. А тоді це все застукав теплий дощик.

{Шипіт}

Та історія вивернула мене, викрутила і розвісила сушитися.

Скільки ми прожили з Полінкою? У мене завжди було не дуже з хронологіями, хоча нас усі п’ять курсів і ганяли по періодизаціях мистецьких стилів — визубрював і забував... Так, я з нею тоді зачепився на Андріївському, відсвяткувавши вселення до першої своєї київської квартири — отже, сім років протусили.

Хотів тепер, щоб не муляло минулим, хоча би віддати ту її картинку, з якої все почалося — за яку я тоді шалено торгувався, але не міг припустити, що не матиму її собі. Пообіцяв їй на додачу за неї музики поназаписувати. Наваяв у натхненні півкоробки болванок (потім була морока, куди дівати мало не цілу шафу цих застарілих носіїв, але у мене навіть стосик касет протримався довгенько, коли вже засовувати їх давно геть не було куди). На тій картинці був трьома лініями зображений змучений череп і пальці, що тримали портрет якоїсь безтурботної кучерявої хмаринки з підписом «Авель».

Хотів віддати, так, але поки ні. Висить. Дивиться. А музика та їй уже й не бовваніє.

Полінка, істота безладна і безалаберна, зачаровувала своїм різномастним безумством навіть таких серйозних зубрів, як моя Марія. «Какая любопытная структура образовалась», — щиро загорілася моя колишня наукова керівниця, коли я у перший свій візит на малу батьківщину зі столиці сунув їй аркуш: Полінчину ніч, що стікала з підвіконня й скрапувала на підлогу. Ніч, на яку пішло півночі й рівно одна гелева ручка кольору опівнічних Полінчиних дредів, просто фарби в домі не було.

Ну та все прекрасне, коли тимчасове. У цьому прикол туризму й еміграції. У Полінці ж була тверда — як її крутий костур, накраудфанджений нашою спільною компанією — постійність і послідовність. Якщо вона у п’ятнадцять вважала, що їсти — це якось ницо, помити посуд то вобще міщанство, й лише Валерія Нарбікова варта того, щоби витрачати на неї час — то до тридцяти вона не пом’якшала, ідеалів не змінила. Хіба що додала до вартісних речей серіал «Breaking Bad». І я тут такий весь у білому, зі своїм оспіваним АвеМарією небиттям в одну точку й обиранням різних шляхів.

— Про що ти мріяла у дитинстві? — прискіпувався я. Я взагалі люблю прискіпуватися, мабуть.

— Я не мріяла, я втикала... — сміялася Поліна. — І, мабуть, мріяла втикати, щоб мені не заважали!

— То твої дитячі мрії справдилися! — підхоплював я м’яч ржачу, щоб він не засильно загатив мені у лоба.

Не можна ж щось хотіти від людини з ДЦП. Навіть щоб вона спробувала теж трошки заробити, не відходячи від компа, від якого все одно не відходить. Хоча якщо їй щось цікаво, готова з патиком в обнімку пішки дійти з Лівобережки на Академку. Що вона колись у пору наших перших зустрічей із блиском і проробила, коли не мала посеред ночі на таксівку, але мала натхнення по прочитаній перед тим книжці про жінок-художниць. При тому, що шаритися в малолюдних місцях їй завжди було небезпечно. Ні хода, ні патик ніяк не відлякували від неї причіпливих хлопів із їхніми нелюдськи оригінальними «дєвушка-а-что-ви-такая-грустная». Чи то в її палкій чорноокості-чорнодредості щось їх запалює, в різких рисах (в школі їй якось запропонували зіграти Есмеральду, не зразу й схаменулись, що затанцювати не могла). Чи то в погляді, яким вона дивиться на кожного вражено, ніби на голубоногу олушу яку-небудь. «Покаталася в метро, всю лінію їхала й витріщалася. Які люди красиві!» — писала колись записки і лишала замальовки. Може, тим і брала. Цим чистим подивом. Його б енергії хоч на пару годинок практичної діяльності на день...

Звісно, я не сексист і не вважаю, що «домашні справи то жіноча справа». Але якщо ми справді жили на дванадцять годин на добу мого Sweet Home 3D, не до ночі будь згаданий? Ну правда ж, важко решту доби смажити картоплю і мити посуд.

Нию, так, нию. Та нема об кого понити. У мого приятеля свої проблеми: його кинули одночасно і роботодавці (у начальнику, якого Костет звав то «фюрер», то «ленін», я від початку нічого не вбачав надихаючого), і орендаторка квартири (а чи зміг би я вигнати вагітну одиначку, що не платить уже півроку і засирає простір вусмерть — слушне питання). У коханої сестри свої проблеми: адаптація на новому місці. «Мені здається, що вони розлючені й зараз мене зжеруть, а вони просто дружні, у них такий тон і гучність спілкування», — звітує Алька про розмовну манеру місцевих. Вона й сама гучніша за мене («Нас явно всиновили, чи переплутали, чи те й інше одночасно»), але в Ізраїлі почувається недоречно прохолодною скандинавкою. Мене б, мабуть, узагалі там помістили до зоопарку з арктичними звірятами.

Улюблені колеги мають своє: у Вірусиних малих вічні перехідні віки («Мам, я зме-е-ерзла і хочу моро-о-озивка!»), Леся не може розважити матір, яка нудиться у Запоріжжі й знічев’я миє їй мізки щоденно годинами («А надела бы каблуки, подкрасилась бы — и глядишь, не надо было бы в твоем социальном проекте горбатиться!»).

Телефон не має суттєвіших за мої проблем, телефон мене слухає.

Мені було ніяково просити Поліну щось робити ще й тому, що мила моя до всіх ставилася суворо, а до мене — хоч до рани прикладай. Жодні мої вибрики не могли похитнути її ніжного «ну ти ж моє киценя-ятко». Вона пояснювала свою непробивну прихильність хімією. Причому не тією абстрактною, котрою назовні відмажеться будь-хто, після першого побачення для себе зауваживши, що потенційний партнер не вимив голову чи не змога розплатитися за салат із морепродуктів. Начитана моя дівчина цитувала цілі наукові книжки про те, які саме речовини утворюються в її мозку, коли я роззуваюся в передпокої. Одна з тих праць була просто з формулами.

При цьому хай би яким киценятком я був і хоч яку потужність хропіння вона могла янголічно мені пробачити, зробити щось для мене вона була не здатна. Не зі зла. Просто не могла. Органічно. Хімічно. Така вже вона була. І буде. Її кредо «будь собою». З третього класу.

За пару років родичання з Полінчиними тарганами і нашими спільними жилянськими павуками тихі хімії в мені стали все гучніше казати: ми не можемо на все це дивитися.

Ще кілька років я провів, довбучи собі мантру про тих, кого ти приручив.

І ще пару років — одночасно споглядаючи ночами перед очима дівчину з інакшим кольором волосся й зачіскою.

Часто вона була повернута до мене потилицею з двома золотистими пухнастими «доріжками» на загорілих випнутих хребцях. Я знав, що це вона — чи за її фірмовим бірюзовим шаликом (від якого її сірувато-світанкові очі справді яскраво синішають, оптичні дива!), чи за її фірмовим рухом, коли вона починає говорити, а тоді посеред першої фрази завмирає, прислухаючись до думки, і через хвильку втупляння у простір перед собою закінчує думку. Але коли вона повертала голову, я замість рідної усмішки, за яку її, фотографуючи, завше дражнили: «Владко, давай як треба, зуби вперед!» — бачив щось незнайоме, лячне.

*

Гайнувши зі своїх Ізок маршруткою на Шипіт, мав містичну пригоду. Мені на руці вмостився малий жовтий метелик і так зі мнов мандрував. Довго-довго, треба буде подивитися, скільки саме, за часом клацання його телефоном. На мосту хлоп зі здоровенним наплічником попросив звільнити шлях, метелик вирішив, що то до нього зверталися — і тоді полетів. Я аж три хвилини по тому тримався і не переправляв джипеги цього дива Владці.

Нащо в нашій країні мобільний інтернет навіть у лісах та степах?!

Дєлайтє ваши ставкі, господа: чи відпише людина на таку історію, хоча би простим перепитуванням: де то мене тепер носить із комахою на зап’ястку. А ще кажуть, дівчата люблять романтику. Та невже. Її, схоже, люблю я. А я не дівчина, я перевіряв. А Хілдур очевидно дівчина. Хоча я не перевіряв. Хоча за це би віддав... Ну зупинімо цю думку. Отже, дівчина, навіть білявка. А любить вона свого миша. Який і привернув мою увагу в день нашого знайомства. Але по другім погляді на плече, де сидів звір, я його вже не дуже чітко бачив. У мене тоді щойно з’явився Nikon, і я робив вигляд, що мовчу і клацаю, бо відтреновую заобрійні опції апарата.

При тому з усієї компанії, як виявив подальший розбір тих фотопольотів, я у дев’яти з десяти випадків тренувався на Хілдур. Просто не міг зупинити палець. Вийшло кілька десятків Владок. Ось фірмовий рух завмирання, ось «зуби вперед» п’ять кадрів поспіль, ось розмита тінь у польоті, але все одно видалити шкода: це теж її ознака — легкість, летючість... Леткий газ.

Полінка зауважила і щиро посміялася з моєї мишолюбності.

Ставлю найцінніше — виграний не де-небудь, а на аж міжнародному конкурсі ніфіговий Huion, до появи якого я малював свої фантазії та робочі замовлення на благенькому дитячому планшетику — проти букетика лаванди. Що не відпише.

Усе це не має мене аж так манати.

*

Розлучившись із метеликом, подерся кудись увись крізь буки, а назустріч валили народні маси із чорними ротами та великими клунками. «Афини назбирали, — подумав штірліц. — Де ж їх там стільки?..» І вперто видершись на саму гору, дізнався, де саме. І занурився у нескінченні афинові кущі. Один у них, як один удома. Один удома-два.

Але яке все було новеньке — від графіки кожної гілочки до сплеску кожної ягідки. Все-таки певне воскресіння спіткало мене в неділю на цих схилах. Треба, треба десь собі занотувати: не лінуватися вибиратися! Один потяг, один автобус, один марш-кидок... І ти можеш злапати нове життя!

Хоча, якщо відверто, я так і не надто чітко зрозумів, що ж саме я тут зрозумів. Не намалював би чіткий мотиватор до конкретної дії для прийдешніх поколінь. Ну але сподіваюся, повернуся до того відчуття й доросту до власного повного просвітління. Треба ще не припинити записувати. Телефоне, ти будеш моєю нагадайкою, що саме робити, коли я заблукаю знову.

Адресатка передбачено мовчить.

{Київ, Жилянська}

Воскреснувши, Озіріс мав би щось второпати принципово незвідане. Але він лише розгублено тицяється й тиняється. А ще коли людина-телепень задумує після просвітлення налагодити життя (оскільки воно тепер нове!) і мужньо зціпивши зуби зашиває піврічного віку дірку в кишені, він акуратненько зашиває всередині куртки ключі.

І матюкається та людина тужливо.

Я ж їхав у Карпати не за афинами і не за Костиковими кпинами. Я мав усвідомити те, що не налазило на голову весь цей шмат літа: я кинув Полінку і зізнався Хілдур.

Із першим пунктом любопытная структура образовалась: я тремтів ніби на всіх АвеМаріїних екзаменах, разом узятих, але зараз не пам’ятаю ні своїх слів, ні відповідей своєї дівчини, що на моїх очах стала колишньою. Ну щось смутне вимальовується, але таке умовне, ніби простим олівцем накидане, а не в «три де». Пам’ятаю, як вона сидить на підвіконні, а я метушуся навколо. Пам’ятаю, як вона каже «я пройдуся» і лише коли зачиняє двері, зауважую, що вона вперше не попросила мене допомогти їй одягтися. Але як саме я сформулював своє небажання далі відмивати від кавових шарів її улюблену чашку з мондріановим принтом? Якими саме словами вона відповіла, що це, звісно, повний кінець світу, але вона тому не дуже дивується?

Оце так мозок витісняє стреси, так? Факт, що Полінка подалася кудись до шкільних приятельок, її втішає хор, від якого чую лише відгомін у коментах під її відчайдушними постами. Вангую, я серед дівчат заслужений еталон козлища, можна відправляти в Париж і класти під скло.

З другим пунктом пліч-о-пліч ми гребли на орендованому каяку на якийсь київський острів, населений уже заздалегідь наметами з її друзями з іншої компанії — у них там контора була така особливо дружна, що розпалася сто років тому, а відпочивають досі спільно. І коли я, дивлячись на вечірнє крайнебо, ляпнув рядок із «This mess we’re in», вона підспівала наступний, а він був особливо підступний.

Я вронив весло. І розказав їй всю правду. Включно з коротким переказом трьохсот серій нашого (суто внутрішнього) серіалу, початого з тої мишачої фотосесії на квартирнику у Лесі. За той час, поки ми догрібали й вибиралися в мокрий мул. Після чого, взагалі-то, можна було б і потонути із чистим сумлінням і брудними ногами.

Хілдур сказала: «Ой, ну це все так... так воно цей... Ну ти для мене теж не чужий». Обережненько посунулася від моєї руки й додала: «І не хіщнік».

Ця картинка: мул, весло, її рух — ніби за законом збереження енергії спогадів, мені осіла піском під віями. Від неї стискається живіт.

Чого я, власне, міг сподіватися? Що Поліна миттєво відсалютує патиком: «Так точно, будєт сдєлано!» — і розпочне старанно лишатися зі мною друзями, сумлінно заробляти і добра наживати? А Владка оперативно визнає, що її останнє зауваження в скайповій переписці: «Хокусай — хорошая кличка для гончей» — направду було відчайдушно приховуваним свідченням глибинної симпатії до Сира Нормального? Котру їй тепер уже стримувати несила — і воліє віддатися мені просто тут із веслом? А ще краще — знайти в кущах священика, що поєднає нас навіки в радості і в мулі?..

— А чого ти взагалі став... Сир Нормальний?

Треба було про щось говорити біля спільного намету, і ми говорили. Вона мої оповіді завше уважно слухала, у вічі дивилася, перепитувала. А тоді забувала і знову питала те саме. Так було і тепер.

— Та то був такий момент істини, коли ми з Костетом, шукаючи чогось нетривіального на вечірку, утрапили до магазину якихось особливо екологічних сирів. Там усякі «сир неаполітанський», «сир горіховий» — і тут «сир нормальний». А ми якраз із ним перед тим схрестили шаблі за жізнь. Я казав, що всі наші приятелі та знайомі — такі якісь непересічні та креативні, що не здивуєшся, коли він тобі креативно носа зламає або непересічно не поверне сто баксів, бо ж фу таким нудним бути, про такі ниці дрібниці згадуючи. Що найціннішою внутрішньою річчю стала ввижатися мені нормальність...

— Ага, у когось була футболка Normal is boring... То він що, протестував проти нормальності?

— Ну він пред’являв мені свого сусіда дядю Льошу, тицяв у лице мені його треніками. Отака, каже, соціальна норма у нас, ти такого прагнеш? Я кажу, я би волів бути нормальним, але не дядьою Льошою у треніках. І тут цей сир. Так він до мене приліпив цей ярлик. У буквальному причому сенсі. Купив, відліпив і наліпив мені на наплічник. А чого ти Хілдур?

— Та один міф був... Але не принципово. Просто треба було швидко обрати нік в асьці. Пам’ятаєш, був такий месенджер в кам’яному віці, там ще був цінний смайлик, що бився головою об стінку...

— Ой пам’ятаю, мені теж того смайлика іноді дуже бракує.

— А що, ненормальний у мене вийшов нік?

— Мені як музика.

— Та ну тебе, знайшов теж цимбали.

Вона відтоді жодного разу ще не погодилася з будь-якими моїми добрими словами до неї. Ніби я простягаю їй якісь, не знаю, торти — які вочевидь потребують чогось так само вагомого від неї, тому якнайшвидше треба кинути цей торт мені, ніби відбити м’ячик. У писок.

У кросівки набився пісок. Пісок був ок.

*

Направду то так кумедно (небесне почуття гумору у небес!): у мене є другий акаунт, чисто для перепостів того, що треба просунути (сумнівний, як на мене, лайфхак, але Костик навчив, він на соцмережах краще знається)... То ось цьому віртуалові, про якого жителям мережі невідомо взагалі нічого, крім того що він гіпотетично кобіта (няшний єнотик на аватарці), сьогодні пише черговий турок. Аж серце стає, так пише: «однажды я пожалею что делаю, но короче, извините, если мне очень нравится говорить с вами, и мне очень нравится видеть вас слишком иногда я больше не могу себя контролировать». І на відсутність відповіді добиває: «мне просто не нравится беспокоить вас, но иногда это сильнее не контролирую желание берущее меня, и я начинаю писать тебе».

А-а-а, це ж моя пісенька! Тобто один в один зміст виваленого мною на мою візаві в тім каяку. Перший містер Бін на селі. Стид і ржач. Єму і больно, і смєшно, смєшно, смєшно.

*

Я не дуже добре пам’ятаю події тієї пари років, коли я кожної зустрічі з Владкою сподівався сильніше ніж затримуваної зарплати, та після кожної ми додому вертали разом із Полінкою. Були, як завжди, якісь дні народження. Були якісь вилазки. Були якісь кінопрем’єри. Все змішалося в домі на Оболонській (у Віри), в домі на Березняках (у Влади), а також в домі на Жилянській (у нас), в домі біля Голосіївського парку (у Костета), в домі на Житомирській (у Лесі)...

Я якийсь час навіть робив на всю тусовку свою «Культурну розСИРку» — знаходив усякі цікаві події й жбурляв спискові адресатів: мовляв, гайда туди. Серед адресатів мене найбільше цікавив hildurnobodysdottir@gmail.com.

Той не те щоби ніколи не з’являвся. І не те щоби нічого не пропускав. Алгоритм його появи не піддавався жодним людським обчисленням.

Якось я помітив, що Владка ввечері приходить на здибанку, якщо я цього дня працюю під «Cotton Jones». Відтоді став робити це усвідомлено нечасто, щоби не вчиняти насильства над людиною, отаке магічне мислення. Розумію, що дурня, а все одно користаюся.

*

Дорогою назад усе змокло. Гроші змокли у гаманці, що змок у змоклому наплічнику.

У змоклому автобусі, де крутили якесь неочікувано людяне і неголосне радіо, я розгорнув і проковтнув ледь намоклого скраєчку Франкла. Костик видав мені його в дорогу як пігулку. «Знаєш, незважаючи на те, що айтішний світ платить і комунікаційникам у кілька разів більше, ніж держпідприємство... А от у цій богоспасаємій компанії стало мені щось останнім часом так зле... Так оце я читаю, як він у концтаборі тримається — і мені вже зовсім, ну майже анітрохи не зле!»

Хоча сам Франкл слушно каже нам, що страждання — воно мов газ: будь-яка його кількість може заповнити весь доступний об’єм. Але ж я не в концтаборі, я в затишному автобусі.

Найсильніше мене вразив той момент, де він згадує про дружину. Я руки не пошкодую і передрукую.

«Мої думки все ще не полишав образ моєї дружини. У голові промайнула думка: я навіть не знав, чи вона досі жива. Знав лише одне — я досить добре затямив це до того моменту: кохання охоплює не лише фізичну істоту коханої людини. Воно знаходить найглибший сенс у її духовному існуванні, її внутрішній суті. Присутня вона чи відсутня, жива чи ні, — якимось чином виявляється неважливим (одрукувався: неможливим... — С.)

Я не знав, чи моя дружина ще жива, і не міг про це дізнатися (протягом ув’язнення ми не отримували і не відсилали листів); але в ту мить це не мало значення. Я не потребував цього знати; ніщо не могло знищити силу мого кохання, моїх думок і образів коханої. Якщо б я дізнався, що моя дружина померла, усе одно, незважаючи на це знання, і далі б викликав у пам’яті її образ, і моє духовне спілкування з нею було б таким самим живим і так само втішало б мене. «Поклади ти мене, як печатку на серце своє, бо сильна любов, як смерть».

Я так і відчуваю. Зараз. І зупинити цю силу моїх думок могло би, не знаю, хіба що добряче надавати мені мокрою ганчіркою по мармизі.

(Телефон виправляє на «мар мизі», але я не знаю, хто такі Мар і Миза. Можуть бути персонажами казки, що жили довго і щасливо.)

І ще запала Франклова теза про те, що коли людина знатиме, навіщо, вона зможе перенести будь-яке «як» — я теж про те. Підпишуся під кожним словом.

*

...А Марія була здатна просто на парах зацитовувати нам Кастанеду — й одного разу, коли по неї зазирнув до авдиторії чоловік, весело заявила, що кохання то теж є контроліруємая глупость.

Щодо цього красеня Веніаміна Миколайовича воно, може, й направду була глупость. Він, звісно, на спільних інститутських вилазках мило читав «Изысканного жирафа», диригуючи собі тонкими пальцями, ніби закликаючи дух Гумільова зійти до нашої естетської учти. Але при цьому його поза «із чесних комуністів» і «Маркса даремно відкинули, він всю правду про людство знав» мене напружувала ще в інституті. А вже в один із візитів додому по своїм переїзді я зіштовхнувся з ним посеред вулиці — і цей ґречний дядько, що так красиво носив яскраві краватки, захлинаючись почав кричати мені в обличчя, що дуже добре пам’ятає цей день десять років тому. Що для нього це справжнє свято. Історичної справедливості. Нарешті, нарешті ці зарозумілі козли були покарані! Назбиралося потолочі з усього світу! Вони думали, що все їм дозволене! «Ан нєт!» Так, він щиро радий! Прості люди? Не винні? «Как би нє так! Думаєте, це президенти бомбили Югославію? Ні, ті самі прості американці! І ось! Подєлом!»

Був прозорий вересень 2011 року. Я нічого не зміг йому відказати, почав задкувати Бурсацьким узвозом наверх. Він усе кричав мені наздогін. Відтоді я не міг уже відшукувати Марію, аби поділитися з нею новинами і послухати її веселі історії про перли першачків. Просто не міг. Я не хотів вірити, що вона. Ну ні, хто завгодно, тільки не вона. Але з цим чоловіком вона...

Утік я й тут, незмога розчаровуватися в єдиній людині зі знайомих, котру вважав для себе найвищим моральним авторитетом. Мені цілком перехотілося їздити додому. Потім я шукав її в усіх соцмережах, але її не було у жодній. Хоч би портрет з якоїсь наукової конференції видав. Як вона морщить високе чоло, відповідаючи на каверзні уточнення опонентів. Як вона крутить головою, коли уточнення не лізуть у жодні ворота, і хилитаються її улюблені сережки з емаллю. Як вона непомітно стягує під столом однією п’яткою з іншої «човника», що натер їй ноги (їх я особливо не любив, бо в них вона ставала ще й вища за мене). Але ж нічого такого. Гугл видавав лише величезний список наукових праць із фоточкою сто на сто пікселів. Я нащось зберіг той файл та іноді просто відкривав на нього подивитися.

{Київ, Осокорки, покатушки}

Вітер сильний і прохолодний, вітер пахне бур’янами. Тріщина в асфальті, гупання яблука у дворі, яке відлунює в арці, — мають вагу слонів, на яких тримається світ. Незрозуміло, чому я відчуваю цей вітер на лобі, проковзую цю тріщину, вирулюю до озера — і при цьому в голові можу мати якихось двох дівчат. Якихось ходячих істот із некерованою поведінкою.

Але коли я остаточно ловлю повітряну хвилю й із нею зливаюся, то раптом тут само згадую, як ми на тому острові подерлися крізь густенькі чагарі, вилізли на пологий пляжик і просто сіли на коряву коряжину біля води. Сиділи та мовчали. Я дивився на її кісточки, що випиналися на стопах гострими кутами. Чомусь вони мені бачилися такими нахабними і водночас безпорадними. Влада тільки раптом десь посередині нашої мовчазної комунікації згадала й засміялася: «Прикинь, а я на новий рік під куранти собі загадувала побувати на острові! Що називається, всесвіт не фраєр — усе виконає. Я ж не уточнила, який саме то має бути острів!» Тицьнулася вухом мені в плече і знову замовкла. Не знаю, скільки я не рухав тим плечем. І взагалі, здається, не дихав. Та якщо залити всю радість тієї години в якусь посудину, то я би на ковточку в день прожив увесь цей сезон. Але вона злилáсь, та рідина. І мені треба ще. Просто зараз. Всесвіте, чуєш.

Слони стоять на одній черепасі.

Людина — то таке скельце, крізь яке можна дивитись на весь спектр кольорів повітря безпечно для зору. Питання, чому мені не виходило просто бути поруч зі звичною безпечною людиною — а дивитися собі на все, що хочу, у довільних кольорах.

Я не знаю, що скаже наша компанія — та й як вона переформатується — якщо раптом таки вдарить грім небесний і Владка втямить, наскільки я їй не чужий. Я не знаю, чи візьме хтось Полінчину сторону і припинить зі мною вітатися.

Мене ці міркування сильно зупиняли... до цього літа. Тепер дозріло, підступило до горлянки — і зараз мені, зрештою, не те щоб однаково, але я був згоден втратити багато, щоб після зустрічі всією компанією піти звідти з нею разом. Залишитися разом.

*

Мене до сліз смішать всі ці високомудрі пости (переважно френдес) про те, що «ой, я ніколи не казала йому, який він чудовий, просто так, і ось він помер, люди, кажіть одне одному добрі слова, будьте уважними до тих, кого ви любите, бла-бла-бла». Я кажу. Мало не кожного разу. Немов останнього. Або потім пишу. Що який класний був той вечір. Що ти така одна. Ти є найкльовіша. Що мені найбільше важить те, як ти там.

Коли це скайпом, то вона просто прочитує і нічого не пише у відповідь. Коли то їй сказати в очі, вона штовхає мене кулаком у плече і жартує. У плеча вже рефлекс: посмикується трохи, як господар надумує вимовити: «Яка у тебе офігезна ця сукня з лимончиками, тобі дуже пасує».

*

Порахував задля статистики, що у дванадцяти випадках із сімнадцяти Владка не відповідала на мої скайпові питання навіть штибу «агов, ти щось сто років не виринаєш, ти ще жива, моя старушко?». Не кажучи про конкретні «маю безкоштовну проходку на Докудейз, хочеш?» чи «сьогодні ютуб підкинув фантастичну пропозицію, ти до хангів як ставишся?»

А я терплю ну максимум день — і все одно знову пишу перший, як дурний. Бо щось згадую й не можу не жбурнути. Воно летить у порожній рядок разом з усім світом бонусом. Із усіма його карколомними хмарами, які чомусь у повідомленні не відображаються.

Я кажу собі: «Ну якщо зараз світить ось такий пронизливий промінь, лунає такий невимовний трамвайний звук, то я можу утнути таке стрімке па», сонце за мною, все ввімкнене на повну котушку. Після чого я в цьому па неграціозно зависаю в повітрі. В якому вже нема променя або трамвайного звуку, але присутня якась незграбна потворка, перемазана мастилом. (І на скроні мастило, ніби я собі шрамування зробив, а тоді ще й татуювання зверху. Але я немодний, татуювань я не розумію як клас. Не візьмуть мене в хіпстери. Хоча це нас із Хілдур поєднує, вона теж нічого на собі не витинає.)

*

Катав до нестями. Щастя іноді розпилене у повітрі. Нам його туди підсипають невеличку жменьку, ніби горобцям у ботсаду в розмоклі коробочки з-під цукерок.

Біля озерця гасало смішне маля.

— Мам, смотри, там сосиски растут!

— Да не сосиски, а камыш!

— У-у... А уточки его любят больше, чем сосиски?

Добре запам’ятав два моменти, коли мені виповнилося двадцять і двадцять шість. Перший: я тоді щойно кинув один виш, де проваландався два роки, і впірнув до іншого, де, мені видавалося, цікавіше. Для життя у мене в рідному місті була бабусина квартира, тож заробітків версткою всякої рекламної фігні вистачало на всі мої легковажні потреби. Я ще залюбки розповідав Альці, що з неї має зробитися медичний геній і вона уславиться у віках як годувальниця талановитого брата. «Тео Ван Гог, ага, — хмикала вона, кривляючись, як на тій дитячій фотці, де ми однаково кучеряві та фамільно лупаті, тільки вона гарна й акуратна «сніжинка», яка дражнить незграбного довгоногого «зайчика». — Тільки тобі треба визначитись, у чому саме ти Вінсент». Шрифтові роботи Алька за мистецтво чомусь не вважала, як і логотипи, хай найгеніальніші.

Отже, у «першому моменті» я сів із джин-тоніком та краєвидом з Університетської гірки. Драконова голова хмарки намагалася заковтнути вершечок собору, косий промінь цілив у неї з невидимого Георгієвого арсеналу. Власне, про сюжет із драконом я згадав на півмиті, а стирчав там годину, не менше. І думав здебільша, що маю джерело вічного щастя. Бо вийти й сісти й завмерти під усім оцим (сліпуче світло, довгі прохолодні тіні, летючі постаті, впритул тепло) можна взагалі будь-коли, навіть якщо ти бомж.

Телефон виправляє на «бомб», гм.

(Тепер вирушити на покатушку — кудись дістатися, звідти повернутися — то ціле діло. А тоді й діла не було... Що далі, то мені все більше здавалося, що нє, вся ця лафа може скінчитись — якщо ти став метафізичним бомжем, виселеним із кольорів привітного простору. Але то було далі...)

У «другому моменті» я вже перебрався до Києва (але тоді ще, здається, не забив на поїздки додому щомісяця). І серпневого розігрітого вечора завис у не менш повному блаженстві на Щекавиці в обнімку з вєліком, жуючи травинку й поблажливо озираючи пивзавод і решту визначних пам’яток. І тут подумав: ну добре, зараз я бетонно певний, що все щастя міститься в очах смотрящєго — але, чуваче, чи будеш ти блаженно тинятися пустирями у сорок? І далі: якщо ти вирішиш, що цим займатися вже несолідно — і, скажімо... ну, стежитимеш за біржовими індексами, а на місці яскравого краєвиду лишиться хіба грубо зашита сіра дірка — чи болітиме тобі в утвореному отворі?

{Київ, Жилянська}

Дощ тарабанить аритмічно й плюється із труб, а я дивлюся крізь скло йому у вічі.

Хто там замовляв поякісніше холодною ганчіркою по мармизах? «Ваш заказік уже готов, у вас єсть наша скідочная карточка?»...

Лягав спати тричі. Неможливо, подушка підкидає. Сьогоднішній вечір не налазить на голову.

Владка забігла віддати мені термос, «ой та я не буду заходити». Та я не відчепився, ми зачепилися за якусь дурню — і понеслася прекрасна інтелектуальна балачка, з якої кожну фразу треба висєчь в мраморі в назіданіє потомкам.

— Спробуй ягідний глінтвейн! — кажу.

— Он ядреный, он проймет! — миттєво відповідає.

От чому мені важить, коли людина спілкується смішними дурними слівцями? Чи це обов’язкова риса Прекрасної Дами?! Чи це необхідний компонент, що його еволюція потребує для вдалого розмноження нашого нерозумного виду?

— Ей, Владкінс, що це?

— Бронтозавр Гугуце!

І ти такий: беркиць.

Так ми з нею прореготали не знаю скільки часу, і не пам’ятаю, на якій саме тезі почали бійку надарованими Алькою пласкими подушечками, що прикривали сором моїх сивих і кульгавих ветеранів-стільців. Десь на льоту я схопив її руку і не міг відпустити.

*

Тепер сам себе тримаю за руки. Вони ще тремтять. Доторк до долоні прочиняє космос. А той промовляє певним голосом.

*

— Ну якщо тобі дуже хочеться... — мовила Владка людським голосом. Я проковтнув залишки словника. — Тільки я сама її зніму, чекай. Там поморочена застібка, без ста грамів не розберешся.

— Ти олімпійський чемпіон з романтики із шайбою, — тільки й подужав пробелькотіти я.

— А я ж Тілець, — спокійно відказала Хілдур, — земний знак, нема на то ради.

— Владко.

— Найближча аптека вже зачинена, — спокійно мовила вона, — але все норм, ти не хвилюйся. Я приймаю оральні, вони просто цикл регулюють.

Я тупо дивився на неї, намагаючись осягнути сенс почутого. Оце Тілець, туподумав я. Копець.

«Все норм, ти не хвилюйся».

— А щодо здоров’я, — додала вона, — я саме позавчора була на плановому обстеженні, то там у мене все ок. А тобі я вірю.

Ох.

«Все ок, а тобі я вірю».

Так я й стояв як телепень. Зрубаний впень.

*

Дощ дещо вщух, а я ні.

«Тільки ти планів не будуй, будь ласка», — нітрохи не захеканим голосом проказав земний знак, відновлюючи потривожений стан помороченої застібки.

От тобі й «просто тут із веслом». Всесвіт не фраєр — усе виконає... Тут уже боляче й смішно так, що Пушкін нервово скурився.

Я тут що іще подумав. Що фраза про «любов, сильну, як смерть» правдива ще й з іншого погляду. Це штука, яку не можна перемогти. Хай би як ти бажав, щоб тебе оминула смерть — а вона все одно... Хай би як ти розбивавсь, щоб тебе покохали — а ніщо не зробить тебе коханим.

Вобще ніщо? Треба було би викарбувати це, телефончику, капслоком. Напівжирним шрифтом. Сімдесят другим кеглем. Гарнітура гарамонд. Ворон каркнув невермор.

Коли мій мозок зупиняється на думці про тебе, я потрапляю до якихось місць...

От виносить мене туди. До далеких і нелюдських. Там — такий бентежно безмежний обрій відчувається. У ньому, звісно, доста міститься цілком локальних речей. Наприклад, твої відповіді у скайпі відповідної температури... теплої. Речей, які чомусь абсолютно неможливі, хоч убийся.

Це схоже на переживання війни.

Або феномену смертності. Зокрема, власної.

І я не можу сказати, що мене аж так тішить туди потрапляти. Ці безодні споглядати.

*

«Ну не треба, добре? Си-ир. Ау. Просто ти так затопив мене почуттями, що я не встигла виставити стінку».

Живіт стискається, як морський гад, якщо у нього тикнути твердим предметом.

*

«Ти щось занадто тонка натура, Сирок, — любив завважувати Костик. — Тебе буває страшно протикнути пальцем». Хоча я насправді тонка натура лише після літа, проведеного на колесах. Після зими, проведеної за ноутом безвилазно, я дещо товста натура, в якої нерівномірно (щодо худих кінцівок) випинається черево.

*

А чого би ти хотів? Щоб тобі відказали «ні-ні»? Ні. Переживання війни і смерті перемішане з відчуттям невимовної вдячності й ніжності. І бажанням віддати все, що є (ніфіговий Huion? велосипед? печінку?) за можливість просто наздогнати і просто обняти. Ти щось занадто складна натура, Сирок.

*

Золота жабка принесла людям більше користі, ніж її колега рибка: вона жлобилася виконувати бажання, й доводилось братися до саморозвитку.

Нащось написав це у скайп. «Останній візит: 5 хв. тому». «Останній візит: 18 хв. тому». Останній візит...

Ох, безсилля це якась така безрозмірна штука.

*

Я не дошкільнятко, я розумію значення слів «якщо тобі дуже хочеться», «все норм», «планів не будуй» і «не встигла виставити стінку».

Але краще б мені тикнули твердим предметом у якийсь відповідний відділ мозку — і я не розумів би їх уже.

Телефоне, поміряй мені тиск. Я точно хворий на мозок. Я не здатен не думати про білого миша, щура, білого кота в білій кімнаті у бірюзовім шалику. Ти тренуєш мої здатності описувати неописуване. Ти вислуховуєш, а тоді ще й виправляєш. І ще й грошей не береш. Може, скоро ти заговориш до мене і призначиш курс терапії. Телефоне, будь моїм психотерапевтом, гаразд?

Розділ 2. Равлик і бузок 

{Київ, Жилянська}

У перше літо по дипломові я з Маріїної наводки прочитав «Чорних лебедів» Талеба. Тоді, перепробувавши кілька інтелектуальних робіт — завантажити, роздати, продзвонити — ночами охороняв якусь не надто притомну контору в нетрях ХТЗ. У тих нетрях, як у матрьошці, містилися менші нетрі заплутаних коридорів із кіберпанківським ліфтом, що оживав завжди несподівано. У закутку контори жив какаду Амеріґо, мій аміґо. На перший жест дружби він прогриз мені пальця до кістки. Та вже за пару тижнів підсовував голову під долоню, як кіт, мружився і розпушувався, ще й інтелігентно вертав серти до клітки. У компанії папуги я й вивчав тих лебедів.

Центральний образ теорії — власне ці чорні лебеді — означає події, що на них ніхто не очікував, як той із пісеньки кузнєчік на лягушку: всі свято певні, що раз такого ще не було, то й не буде ніколи. Так європейці від того, що сто відсотків лебедів, що вони їх бачили, вирізнялися білизною, склали присуд, що всі лебеді світу білі — доки в Австралії не виявили чорного. Як яскравий приклад такої пташки Талеб наводив 11 вересня 2001 року. У мене вона так само з очей полетіла через десять років, коли Миколаїч чєловєчеським голосом мовив про той день те, що я ніяк від нього не очікував.

Штука в тому, каже автор, що ми надто самовпевнені й не хочемо враховувати навіть самої ймовірності чогось, що не вміщується до нашої звичної картини світу — під девізом «етого нє может бить потому, что етого нє может бить нікогда». І тоді виявляємося не готові до сюрпризів історії.

АвеМарія із цього приводу ставила розумне питання. «Ось великий Талеб пише про дурну індичку, котра щоденно спостерігає, як дбайливо її годують і плекають, і викохують, і на підставі цього вважає, що так триватиме довіку. Але настає переддень Дня Подяки, й їй доводиться передивитися свої екстраполяційні побудови. — Я завжди намагався записувати Маріїні лекції, а також ліричні відступи, дослівно, винаходив власні хвостики і жертвував зап’ястям, щоби застенографувати весь той інтелектуальний блиск максимально. Тепер переписуючи перекладаю, бо затято російськомовна Марія чомусь звучить мені рідним голосом, а її рідна мова мені вже зробилася суттєво більш далека. — Ну, індичка, скажімо, дурепа. Та ось коли б не була вона дурепою, коли б утямила, що більш-менш відбувається, — і що тоді? Що має робити? Вступити до коледжу? Заснувати партію нового типу? Зчинити бунт, бєссмислєнний і смєхотворний?

Можна, звісно, вважати наявність розуму й знання самодостатньою цінністю. Це, власне, візія, що я люблю її всіляко розвивати та обстоювати. Що, мовляв, краще знати, ніж не знати. Та чим інколи загрожує знання за неможливості діяти? Неврозом, психозом, остракізмом, теорією змови, галоперідолом як вінцем кар’єри...»

І я, звісно, міркував над цим питанням. І як варіант відповіді сплив образ, і теж із літератури, і теж про пташок: «Затворник и Шестипалый» Пелевіна. У цім оповіданні младий бройлер, дізнавшись про те, який кінець чатує на його безмізких і безтурботних братчиків, починає тренувати крила. Від того він стає худорлявим, і його не пускають під ніж, а відтак пташок усе-таки вилітає з Комбінату.

Що означає тренування крил у цьому контексті? — спитав я себе й відказав собі: умовно кажучи, певну практику зі самовдосконалення. Тобто, ти превентивно чиниш якісь дії, що тебе розвивають — щоб, коли прийде критична година, лишитися серед живих і лишитися в умі. Отримати шанс не зваритися в каструлі фізично та психічно. Із конкретними практиками вже було не так прозоро. Їх-бо купа: від украй езотеричних до максимально світських.

Особисто я завжди насамперед волів... велотуризму рідним містом. Коли сідаєш на коняку, абсолютно не уявляючи собі, куди порулиш наступної миті, і з висоти сідла дивишся на довкілля, ніби бачиш його вперше. Від того всередині якось усе на певний час прочищується і розтицюється по комірках.

Але метод безмежно кустарний, направду й ефекту не гарантує, і не всякий день його застосуєш. У нашім кліматі й поготів. Півроку пропадають. Я навіть потихеньку став замислюватися про індійські зимовки... Та я від’їхав від теми.

Ну от. Особливість усякого саморозвитку в пересічного громадянина в тому, що у спокійній обстановці тобі його (розвиток) проробляти над собою лінь, а в стрьомній — нема сил. Тому якщо й виходить у певний момент віднаходити спокій замість істерики і робити щось корисне замість ходіння стелею — то надто дискретно. В цьому сенсі такі, як я, перебувають приблизно на рівні Аліси, котра бігла, мов ошпарена, аби тільки втриматися на місці. А щоби дістатися деінде, казала їй Біла Королева, слід бігти принаймні вдвічі шпаркіше...

Тож, попереджений про крайню потребу готуватися до вильоту чорних лебедів, я готувавсь до них зле.

*

Така ось осінь. Я не думаю про білого щура. Котрий тепер, забігаючи, вибігає прожогом. І я не думаю про нього далі. Він-бо ж не є вінцем творіння.

Фейсбучна стрічка, яку мені підсовує мій грамотний прямокутний психотерапевт, розказує мені, що «між тобою і людиною — десять кроків, зроби свої п’ять — і як нікого не стрінеш, то вертай». Тупо, але мудро. Вона розказує мені, що не може бути щасливої любові Мара та Мизи, коли тебе не тішить власна мармиза у люстерку. Коли ти себе не любиш і не цікавий сам собі.

Чи я сам собі нецікавий?! Та я ще в садочку міг півдня власним пальцем гратися!

Ну й справді, коли смикаєш людину, то їй хочеться відсахнутися, а в тобі прокидається зайвий мисливський азарт.

*

Вимкнув скайп на цілий день. Поки не полило, покотив у бадилля Мишоловки. Було прохолодно, але якось дивно: і до холоду не додмухувало, й до тепла не догрівало. Хилиталося непевно й непереконливо.

Дорогою назад зрозумів, який оце топонім для катання обрав. Що слово «мишоловка» каже нам про впійманість та про білих мишів. Сміявсь.

*

Вернімося до наших баранів, благородніших за щуряк тварюк — чорних лебедів.

Були й інші лебедині дзвіночки для мене персонально. Скажімо, проминуло вже скількись років, я вже перебрався до Києва й їздити додому майже перестав (і Марію поступово загубив). І проходив собі кімнатою повз сестричку, яка тоді шукала роботи в столиці, розкладала свої екологічні косметичні тюбики у мене на розкладачці й водночас дивилася на ноуті фільм «Жыве Беларусь!» Ішов собі, пригальмував, так став і — додивився до кінця. Одночасно починаючи розуміти усну білоруську й безсило ненавидіти владу, отвратительную, как руки брадобрея.

(Не будемо довго зупинятися на питанні відсотка правди у художнім творі. Зупинимося на тому, що там була важлива для мене інтонаційна переконливість. Алька теж повірила).

Потім у голові мені тиждень безвилазно сиділа пісенька: «Для радыкала краіна — турма, але для большасці краіны нема...» Дуже добре пам’ятаю, як розбираю на зиму ровер і не можу зосередитися на справі, відчепившись від питання: а коли би навколо тебе щось таке діялося — ти би що? Чи матимеш мужність... Як там було в тому вірші: «...мужність — всидіти в робітні під лютий гул поблизьких барикад...» Тільки ж навпаки — чи матимеш мужність не всидіти? І коли так, то наскільки далеко потім здатен піти далі?

Жахливе направду питання. Так сильно воно мене турбувало останній раз лише у дошкільному віці, коли я, вивчившись читати і ковтаючи все, що трапиться під руку, трапив десь у прабабусі Килини на горищі книжку про подвиги піонерів-героїв. Переляканий малюк тоді розумів, що не міг би не видати партизанів навіть не на початку тортур, а лиш під загрозою їхньою. Не знав, щоправда, що ще трошки — і піонери-герої втратять актуальність узагалі.

Згодом у мене виник варіант «у критичній ситуації людина змінюється, і в неї можуть з’явитися якісь додаткові опції». Але не надто бадьорий. Сам розумієш, телефоне, — коли аналізуєш, які потенції матимеш у воєнних умовах, усе перекриває думка «дай біг, щоби не знадобилося дізнаватися про це на практиці».

Є така — знову-таки, стрічав у стрічці — думка про те, що «неприйняття певної поведінкової форми в іншої людини призведе до формування дзеркальної ситуації — вас змусять обставини поводитися так само, як ця людина, доки не втямите: “і так буває” і не подаруєте цій людині. Окремим випадком такого є історія, коли людина глибоко певна — “в житті має бути так, і жодним чином інакше!”, “зі мною такого не буде”. Світова гармонія вимагає, щоби ви побачили — бува й інакше. Наприклад, жінка, що всю молодість вважала, що буде вірною своєму чоловікові й ніколи не зрадить — щиро й до самозабуття закохується в іншого, чоловік, що зневажав армію — йде у критичній ситуації служити, а донька поборника “чистоти крові” виходить за представника іншої раси».

То я до чого. Жив собі Сир Нормальний — інтроверт і соціофоб, тонка натура. І прийшов по його душу Майдан.

{Київ, Золоті}

Нарешті ми ввійшли в стадію практичної підготовки до епохального івенту і навіть в’їхали в цілий офіс. Але такий раскардаш, що нічого з безпосередньої моєї роботи за день не зроблене. Леся каже, що наш проект треба було би перейменувати з «ДоФаМіну» на «БаФоМета», бо це зараз ніякий не «драйвовий фест заради змін», а якийсь «бардачний фест у метушні». Віруся загубила шуруповерт. Я й не підозрював, скільки у нас накопичилося таємничих конструкцій і штукенцій, поки усамітнено з дому малював собі тих єдинорогів на наших афішах. Дівчата — герої, все це звідкись подіставали практично за п’ять копійок. (Напевно, більшість соціальних проектів створюють свої креативи так само із гівна і палок).

Але мені тепер треба капітально зробитися дизайнером-вантажником. Мрію хоча би про одного хлопа в команду. Кличу Костета до нас комунікаційником, кажу: «Ну це ж зрада, що нашу організацію називають узагальнено “які активні дівчата”, а я вже достеменно знаю, де роблять найкращий манікюр і скоро голитиму ноги». Він каже: «Ага, а за квартиру, барбера і “шалену бджілку” я платитиму твоїми гарними наліпками з космонавтами». Я огризнувся, що заради такого барбера, що йому бороду отакою кіскою виплітає і лисину чимось полірує, звісно, варто терпіти свого жадібного боса-фюрера. Але нічим крити. І дай боже здоров’ячка моїй Зої Марківні, що вона бере з мене за окрему однокімнатну як за одненьку кімнату, бо панічно боїться будь-яких незнайомців, крім чемного хлопчика її найкращої шкільної товаришки.

Дивовижно, що зараз у мене не надто більше вільних коштів, ніж коли ми годувалися на мої прибутки вдвох. Невже Полінка так мало їла...

Ну так, ця людина вочевидь мала право нічого не робити, бо їй нічого особливо не було потрібно. Одяг їй (і мені, й моїй сестрі заразом) завозила тюками її мати, що працює в «Хумані» — щомісяця, коли ціни падали нижче рівня моря до рівня практичної безкоштовності. Навіть голову, якщо Поліні вірити, не треба мити, коли та голова в дредах. Манікюр вона, на відміну від «дофамінових» дівчат, не робила. Жартувала, мовляв, стала малювати з тієї причини, що є залізна відмазка, чого такі брудні руки й чорні нігті — «я ж митець, маю бути вся у фарбах». Ну та якби вона малювала справді фарбами, я би розорився за день.

Зараз Поліна малює раз на сезон одну картинку ручкою. Якусь нескінченну серію профілів близнюків у типових віконцях. Головне ж душа, а якась техніка взагалі не потрібна. Я дуже довго прихитрявся ховатися від думки, що її роботи давно одноманітні й навіть мені малоцікаві.

І що кілька років я прожив із людиною переважно на паливі того «Авеля».

*

Ще й дощик сьогодні. Такий само непевний і неміцний, але декілька разів. Та й небо повністю складається з хмар. Та й температура вже — на кенгурушку натягти вітрівку, а зверху замотатися своєю старенькою витертою куфією, у дівоцтві синьою, колись привезеною мені Ромкою з першої подорожі до Марокко. Та й усвідомити, що, можливо, ти не занадто принципово відрізняєшся від місцевих клошарів. Але менше з тим, хай би тепло, в шлунку мультизварена турботливими дівчатами гречка, ноги не занадто гудуть, а в голові щось собі протікає.

(В обох сенсах протікає.)

*

Певно, що не саме розлучення з моєї ініціативи і фактична відмова щодо моєї залицяльної ініціативи причиною тому, як мене зараз ковбасить і бентежить. На ту голову, на яку не надягається моя зрада і моя небажаність, не надягається й інший, у сто разів важчий головний убір. Кілька років війни не десь там, де треба шукати на мапі, а у твоїй власній країні. Як у цьому взагалі можна лишатися безтурботним і позитивним «свєтлим чєловєчком»?..

Скажи це хтось тому малюкові, що не міг заснути над «Піонерами-героями»!.. Та що дошкільняті — тому другокурсникові, який на вилазці, підкидаючи хмиз у вогник, терцією з АвеМарією виспівував: «И дорога-ая не узна-ает», бо це видавалося прикольним. Та що студентові, без п’яти хвилин архітекторові — тому ненакачаному охоронцеві з недоречно тонкою натурою, який навчав какаду Амеріґо фразі «Я уверен только в сомнительном». Сир Нормальний був стовідсотково аполітичний, пацифістичний, російськомовний, прекраснодушний. А тепер я навіть подумки і тут у телефоні — перекладаю те, що сказане було мені АвеМарією та іншими милими моєму серцю персонажами. Драгоман, блін.

Ще й тому я намагаюсь, любий щоденнику, шановний телефончику, відкопати ті пласти тепер. Може, складеться, зрозуміється, прийметься, полегшає. Перетворить той стан, витягнутий із кущів афин, у стан просвітленого з Афону.

Але навіть фоторепортажі з Майдану відкрити — задихаєшся від ядучого диму в оці. При тому, що я не кидав молотових і нікого з моїх не вбито двадцятого лютого.

— Костет, а от тобі як — не здається, що нас усіх варто би лікувати після тої зими? Що зараз іще ловимо і ловимо приходи?

— Сир, ну ти ніби в курсі. Я на Майдан не ходив. Я на роботу ходив.

Костик, який перемістився у західному напрямку водночас із моєю сестричкою (але, як і вона — разом із мовою ХТЗшного дитинства), той якраз із поваги до мовця переходить на його мову. Він узагалі балакучий, слова з нього ллються, як сказала би моя прабабуся, ловкенько — гладенькі, як його голена кругла макітра. Мови йому добре даються. Іноді він мене дивує раптовим розумінням німецької чи іспанської, ніби корені слів самі в нім утворюються. Мою післямайданну українізацію Костет сприйняв природніше за всіх, оком практично не зморгнув. (Я не спілкувався з Марією вже, мабуть, понад шість років, але от вона би напевно не підхопила, з її любов’ю до Достоєвського, Солженіцина й усієї цієї тусовки...)

Але він «на роботу ходив» і по всьому — а я, здається, екстраполюю себе назовні. Не обов’язково землетрус, який змінює ландшафт, перевертає все поселення. Твій сусід може його не помітити, посунутися трошки вбік і там скопати городик.

І це, мабуть, десь розумно, бо скасовує небезпечну перспективу «неврозу, психозу... галоперидолу яко вінця кар’єри».

*

Із Костиком ми почали тусити лише з другого курсу. Весь перший він демонстративно дивився своїми круглими світлими очиськами крізь мене, жодного разу не дав переписати конспект із антички, яку я безбожно прогулював завдяки щирій нелюбові до Миколаїча. Костик на все ходив, як зайчик. Його перла — й досі пре — комунікація з людьми. А я, на його думку, много о сєбє возомніл, бо мені вона була — й досі є — важкою. Але на другому курсі він збирав групу для соціально-культурної акції, й у нього в останній момент відвалився один із членів, а поруч стався саме я, нероба з вільними вихідними.

Група соціально-культурних молодих східняків вирушала до Львова, де мала кілька днів спілкуватися з однолітками-западенцями. (Ці терміни, до речі, стали відкриттям для обох сторін, коли в перший день пролунало питання: «А як ви нас називаєте?», й у відповідь на нього — отвєтка.) Ми мали дізнатися, що нас різнить і що поєднує — щоб утямити, що ми живемо в одній країні і все таке. Мені двадцять перший минало, у Львові я не бувало.

На українську ми тоді всією делегацією вирішили перейти у потязі, щоби показати тим пихатим галичанам, що слобожанські — ого-го багатогранні і вільно вміють по-всякому. Виходило у нас, я так тепер розумію, доволі неприродно. Я, згадую, всю дорогу протягом тої програми нітився дізнаватися, на котру які пункти заплановані. Тому що не пам’ятав, як буде «столько-то минут такого-то» і «без стольки-то минут столько-то» й відповідно плутав «за чверть» і «чверть по». А тодішній мій телефон підказувати не вмів, умів лишень дзвеніти, та й то неохоче.

Львів мені тоді не зайшов. Навколо чвякали жахливі березневі болота, арафатка на писку вкривалася мокрою кригою. Наші «западенці» були дуже прудкі й активні. Вони весь час швидко бігли кудись до обрію, обертаючись звідтам, щоби прокричати щось про принципову різницю між кармелітками взутими і кармелітками босими. Потім нас заводили в чергове їдальне місце з багатовіковою історією й нагодовували до запаморочення. Я не відчував смаку ні промоклих і промерзлих фасадів, ні других і третіх десертів. Але чесно намагавсь робити все, щоб навести мости. Навіть героїчно зжер цукерку «сало в шоколаді», хоча обидва компоненти того божественного міксу не зношу з дитинства.

Не пам’ятаю, чи була вже тоді «шалена бджілка», яка викликала у Костета стійке звикання й не менш стійку звичку: нагледівши будь-яку знайому дівчину, витягати цукерку з кишені і простягати дівчині. Може, вже була. Але навіть мій балакучий блискучий лисочолий друг не тягнув їх переспілкувати. Що вже про мене казати.

— А ввечері на дискотеку! — сяючи синім оком, виголошувала Христя.

— Та я не той... не по дискотекам, — лякався я.

— То як же... ти... розважаєшся? — око округлювалося, перетворюючись на вражений до самого дна Синевир.

— Ну... Книжки читаю.

Ось маєте, зараз ми вас поб’ємо культурою, з усіма вашими Францами-Йосифами, взутими та босими!..

На дискотеку таки не пішли. У глибинах нашого хостелу видобули з холодильника (з написом: «Продукти, які є не підписані, можуть бути з’їджені») приникане практичним Костетом пиво. Валялися в кріслах біля рецепції й намагалися читати одне одному вірші. Тоді-то я й усвідомив, що на українському полі мене буде побито однією лівою. Голена наголо голова Надійки, Христіної сестрички, мала в собі нескінченні поклади якихось невідомих мені Савок, Крук та Петросаняк. Я ж твердо пам’ятав лише смішні переклади лімериків Мокровольського («В одного дідуся із Камчатки / Було дуже гладке собачатко. / Йде воно перевальцем — всі показують пальцем: / Ось взірець собачаткам Камчатки!»).

«О, новий віршовий жанр: ліцемєрікі», — легко жбурнулася усмішкою Надія.

До кінця єдиним козирем у рукаві я мав трагічне: «Єдина. В лісах застає мене темна година...» Коли я його видав, Надійка елегійно усміхнулася: «Андрухович — кумедний поет...» Нічосі кумедія. Я був уражений, я мав узяти цю фортецю, я взяв її адресу.

Ми переписувалися кілька років, що не заважало мені не менш пристрасно марити моєю Марією. За цей час я не лише суттєво просунувся в сучукрліті, а й іще суттєвіше розвинув літературний дар, що з часів шкільних творів мені ще не придававсь. Плюс вивчивсь малювати ліричні комікси (що тепер придається мені в «ДоФаМіні»).

Надія надіслала мені три листи. В одному була стара листівка з Райценгеймівкою. У другому вірш Скиби «Білий світ, білий сніг». У третьому ідеально білий аркуш. Згодом я від когось дізнався, що її дипломною темою була «Естетика мовчання у Стуса», й останні десять сторінок роботи були пустими.

«Решта все забулося».

Нє, не все. Одного разу я до неї приїхав і пішов за адресою, зазначеною на білому кроликові конверта. Надії не було. Її мамця, зіштовхуючи з колін нахабного черепахового Бекицера, загодувала мене трьома видами пирогів (нащо вони були ліплені, коли гості не були планованими?!) і дев’ятьма сімейними альбомами від цісаревих часів. Тоді я помітив, що у них усе сімейство з фірмово виліпленими вилицями. На одну з яких я тоді весь поетичний вечір у хостелі задивлявся.

Отож-бо, тільки щойно дійшло, що вилиці у цієї людини були доволі Владчині.

{Київ, Жилянська}

«Где бы что ни говорили — все одно сведет на баб!»

А збирався проаналізувати, як інтроверта наздогнав Майдан. Як юний східняк не налагодив мости між регіонами країни. З якого дива у людини може змінитися пункт «рідна мова». З якого переляку соціофоб опиняється у соціальному проекті. А сам уперся в дівочу вилицю.

Полінка якось дуже недовго намагалася підробляти в жіночому журналі, там треба було збирати для якоїсь псевдосоціологічної рубрики думки представників народу на різні нагальні теми. Першим представником народу зазвичай був я, мене тільки кожного разу називали по-різному. Типу: «Петро, програміст, 38 років». Редакторка завжди безпомилково вичисляла й викреслювала саме мої репліки. «Ви махлюєте! — казала Поліні. — То ви вигадали або у подружки спитали, це явно не чоловіча точка зору!»

Ну звісно, це стало мемом навіть серед доброї Полінки, а насамперед — серед недоброго Костета: «Це явно не чоловіча точка зору». Мужики не танцюють, не ходять до психологів (а у мене просто грошей нема, я би залюбки), не рефлексують. Та й передусім не зациклюються на чуйствах.

(Телефон уже не виправляє на «буйства». Уже краще знає мою не буйно-, але тихо помєшанну вдачу.)

*

Із тої пори я неприродно сильно полюбив слово «з’їджені», пхаю його всюди, куди можу.

Обидві делегації загалом ставилися одна до одної дружньо. Обидві змагалися в гостинності. Христя вивчила весь Личаків, щоби нас причарувати. Я, коли ми з ними приїхали вже до Слобожанщини, помчав до нелюбого Миколаїча по матеріали й ніч просидів, вивчаючи золотий запас нашого конструктивізму. Галичани чомусь не були причаровані, хоча вже почалося сонце, а що може бути прекраснішим за сонце на рівних високих стінах, я навіть і не знаю. Задумливий Євген зробився ще задумливішим, аж раптом виголосив до енергійного Свята: «Циґелю, я знаю, знаю, нащо у них тут такі широкі вулиці! Це — щоби ними міг проїхати танк, от!»

Не можу забути цю фразу.

Як і пожвавлення Надійки, коли ми гордо завели наших гостей до літмузею, де того вечора давали аж самого Жадана: «О, то я бачу, тут маєте таке файне ґетто!..»

У проміжках між показовим годуванням вони звинувачували нас у байдужості й ескапізмі. Ми їх — у поверхневості й зверхності. Що ми могли зробити тоді, щоби порозумітися направду й остаточно? Щоби ми принесли додому вірус, що припинив би перебування нашої частини країни під удав’ячим північним гіпнозом. А вони не пропонували як аргумент фаріонівський (телефон, звісно, сподівається, що всього лише «фараонівський») ролик. Вони бідкалися, що якщо вони ще пам’ятають російську сяк-так, то наші з ними молодші братики й сестрички уже можуть не зрозуміти одне одного у буквальному сенсі. «Наші-то вивчать, — робили гірко-стоїчну міну ми, — а ось ви чи не збіднішаєте, читаючи Бродського виключно в перекладі?» — «То якого саме пан має на увазі, — саркастично озивався Євген, — чи не того автора безсмертних рядків: «Плюнуть, что ли, в Днипро, может, он вспять покатит»?» Я тоді щиро любив Іосифа Олександровича, надійно прищепленого мені Марією у першому ж семестрі, але тої миті палко мріяв його воскресити, щоб негайно придушити.

Чи я міг тоді здобути Надію? Народити з нею якомога більше дітей і вивести їх із пустелі?

Чи міг Костет влаштувати ще сто таких обмінів, налаштовуючи культурні програми все віртуозніше, аж поки їхні учасники не роз’їжджалися би найближчими людьми?

Чи могли би ми заснувати політичну партію нового типу «Файне ґетто» і перемогти своїм натхненням усю хтонь мікрорайонну мажоритарну?

Я б не міг. Я й тепер нічого не можу хоробрішого, кориснішого та творчішого за — на завтра три варіанти сюжету дофамінової листівки «Україна має активістів». Як сказано поетом, «в лісах застає мене темна година», а крім космонавтів та єдинорогів досі ще нічого не накреативилось.

Я й зараз не зміг здобути Владу.

*

Про проблеми кохання маєш змогу не згадувати довше ніж півдоби.

Лише опівночі все обертається на гарбуза.

{Київ, Поділ}

Пішов сьогодні в бар. Бо ще де знайомляться люде. То були якісь чорні півгодини, які я просидів за шинквасом, активно не вподобуючи барменів і трохи менш активно — дівчат, які оперативно познайомились і почали невимушене спілкування поряд. Про що ви щебечете. Яка блогерка. Які інфлюенсери. Чому у вас брови намальовані не там, де вони у вас виросли. О божечку, вони дивляться сторіс про те, що оце хороші серветки. Сторіс про серветки, Карле.

Сире, ти ж нормальний, ні? Ти розумієш, що джерелом твого настрою не є виокремлена вилиця, вицвіла на сонці гривка, сорочка в портретах котів (і ні — ти не думатимеш про поморочену застібку, кобелю жалюгідний!), або ж глибокодумне зауваження в скайпі: «Исследователи установили: вареники з вишнею походять від верблюдів та китів». Ну так, я розумію, що все то привід. Що все то привид.

Ти на першому місці на рівному місці.

*

Але нема на то ради. Я втік на АртПричал повтикати у воду. І тут підсідають дівчата, гарні обоє, та фатально ідентичні до тих за шинквасом. За гучністю і глибиною висловлювань. І такий ядрьоний суржик, що мені на голові ворушиться йожик.

Як ти помітив, любий телефончику, я загалом люблю суржик. Чому саме — вирішуй сам, у нас психотерапевт — це ти. Підозрюю, що за живість і життєвість, а ще за єдине, що я дивився по тєліку — «Шоу довгоносиків». Але народився я в домі, де розмовляли мовою старосветских помещиков. Матушка моя Валентіна Ігнатьєвна викладала російську мову і літературу іноземним студентам — і навіть у записках щодо купівлі кефіру вживала звороти типу «будь любезен». Віддавання мене в українську школу очевидно було героїчним та водночас шизофренічним діянням. Це-бо була єдина інтелігентна школа на районє, решта — страшна гопота. Але перевіряючи мої уроки, бідна жінка фізично страждала.

— Я надеюсь, этот язык отменят, — проказувала, — все равно ведь то же самое, только несколько испорченное. И зачем, скажи на милость, все эти словари, все эти переводы «карэту мэни, гэй, карэту», когда все ж и так без перевода каждому понятно.

— Все понятно? — в мені змалку зустрічалися не буйні, але бісики. — Тогда вопрос, мам: скажи, чем они отличаются — равлик і бузок?

—Чем? — губилася мати. — Ну ничем, вероятно...

Вона й нині так вважає, вже протягом п’ятдесяти років, прожитих в Україні. Щось у них із Полінкою є спільне, незламне. Недарма вона так любила мою дівчину, аж ось тепер перестала зі мною розмовляти.

*

На канікули мене відправляли в село, насправді офіційно пгт, але не знаю, що там у ньому було «гт», себто «міського типу». Всі типи місцеві були з насінням, себто сємками, всі дороги являли собою крихітні павзи між ямами з химерними обрисами. Як я ними вирулював на благенькому обдертому «Орльонку», успадкованому від старших двоюрідних, науці не відомо. Одного разу великі пацани закидали мене камінням, бо зарулив на чужу вулицю, й я зверзився у скалля, себто щебьонку. Досі на колінці шрами у вигляді смайлика.

Там я був ще відчутніше чужим, бо завдяки матері моїй Валентині Ігнатіївні розмовляв літературною російською, а завдяки альма-матері, себто кращій школі на районі — міг перемикнутися на літературну українську. У пгт панував суржик. У мене ламався мозок. Я бачив, що мова тубільців поєднує в собі російські корені й українські суфікси, або ж іще якимось чином змішує частинки слів — але не міг вловити принципу, за яким я мав створювати подібне мовне рагу. Намагання розв’язати цю лінгвістичну задачу, якої ніколи не ставили сім’я і школа, зазнавало поразки. Наді мною ржали. Я сяк-так вивчився хіба зворотам «гулять у квача», «застьобувать пувицю» і «дюже укусна канахвєта». Розлогі бесіди здебільша вів із прабабусею моєю Килиною Митрофанівною, бо вона прибула в ці руді степи (не зі своєї волі, а як підозріла неблагонадійна побувавша на окупованій території) з Полтавщини, тож її суржик був ближчий до Котляревського й мого серця. Хлопці мене, звісно, не надто поважали. От вам і «не чоловіча точка зору», кстаті...

У школі, до речі, теж спілкуватися було не так-то просто. Вчителі вимагали від нас на перервах розмовляти українською, та їхні приписи сумлінно виконували лише заучки. Я до них не належав, бо був лінивим трієчником, але випендритися мені праглося. В підсумку я якраз там, а не у природному середовищі пгт, навчився вільно мішати грєшноє з правєдним і самостійно винайшов власний аналог азіровки й тезауруса Подерв’янського.

А на моє питання щодо тієї школи, поставлене мною вже в часи львівського обміну (чому я втрапив у неї з цілком російськомовного середовища?), мій батько Василь Михайлович хитро захихотів і досить схоже зобразив спочатку Хостікоєва, а тоді Бенюка («Швейк, а почему вы все время говорите по-чешски?! — Бо я чех...»).

То були, мабуть, перші почуті від нього українські слова.

{Київ, метро}

От що нас культурно роз’єднувало з нашими гостинними западенцями — то наші дитинячі середовища. Ми не дуже розуміли з оповідей, хто то є «тета» — я думав, то тітка, а Христя мала на увазі бабусину сестру. Вони не дуже розуміли, хто такі «сявки» — сяк-так переклали як батярів, але от я зовсім не певен, що ці дві народності сильно схожі.

Вони, таке враження, всі володіли польською краще, ніж я тоді українською — бо на канікули рушали не до рудих степів, а до містечок з акуратними червоними дахами, які я тоді бачив лише на картинках до «Сказок писателей мира». Для мене щойно відкриті тоді «Екзотичні птахи і рослини», з яких я вивчив і так гордо витяг із рукава «Єдинорога», були насправді екзотикою. Наді ж Андрухович був кумедним, як мені — ну не знаю, Євтушенко.

*

«Я брав тебе мов фортечні мури»...

Брав, ага, ага. «Oh should I say she once had me».

Цілком імовірно, я в ліжку виявився не асом, а бозна-чим. Я й у нім, здається, не дихав, не міг. Що вочевидь не сприяє гармонізації інів з янами, злиттю чакр і прочім обмінам божественними енергіями й хіміями. Або ж просто Влада тоді подумала: «А чом би й ні», а по тому подумала: «Нє, мабуть то якось негарно не любити і спати». Або ж тупо не подумала. Або ж — будь що, трясця його матері! Припини фантазувати, Сире ти не надто нормальний. В голові іншої людини знаходяться уявлення іншої людини.

{Київ, Золоті}

Ось взірець собачаткам Камчатки: я вирішив перебити клин клином і піти на побачення. Коли вже гора не йде на два тижні суцільних повідомлень від магомета, якому без тієї гори цілий день прожити — то забагато. Але серед скільки там є мільярдів жінок не може бути єдиного збігу пазла зі шматочком, що мешкає на відстані години тремтіння у вагоні метро.

Ну от, пацан сказал — пацан сделал. Усе виявилося доволі нескладно з тим тіндером (телефон вважає, що тендером, ну десь він і тут правий). Перші дві дівчини, з якими він мене «спарував», нічого чомусь не відповіли, але не встиг я замислитися, в чім там річ, як відписала така собі Діана. І не така собі, а доволі нічогенька. Усмішка мила, на другій світлинці сидить із тхориком. Через пару реплік про те, хто де працює (вона адміністраторка у кінотеатрі, забув, якому саме), і що тхорик («как ты его назвал? смешно... так, правда, хорьки называются?») справді її звірик, а звати його Фліртом, вона повідомила, що не любить бесконечно строчить і пропонує зустрітися. Я перепитав, чого вона хоче від того процесу.

«Легких, приятных встреч, — написала Діана. — Трахать друг другу мозги — не мои фантазии».

«О, — розчулився я від такої ясності, чесності і конгруентності, — та сама фігня, Джульєтто».

*

Сьогодні під сонним дощем прибрів у офіс, де набрів на ютуб, в якому за якийсь час методом наукового тикання у рекомендації надибав собі одну нову кохану жінку. На ймення Хінді Зара. Завдяки чому працював досить поганенько, зате жив довго і щасливо.

*

Коли я перейшов на українську, сестричка обережно повідомила, що я став якийсь занадто жорсткий. Я-бо не переходжу знов на мову співрозмовника, коли той мене розуміє. Оце, значить, вона така гучна і щира, а я такий тихий і підступний. Мене дико виснажують дискусії, тому я не беруся згадувати згубні наслідки Емського указу. (До того ж у мене з деталями зле, я за потреби не згадаю навіть, коли той указ вийшов. Коли це конспектували, Костет мені ще конспектів шкодував.) Але я дуже люблю Альку, тому заради неї одної певний час робив виняток. До того ж вона вже рік у Тель-Авіві, і зізнається, що те місце, яке в неї в мозку займала українська, починає поступово перебирати іврит. Але потім виявилося, що все вона прекрасно розуміє, і ми перейшли на суміш. Кажуть, у сім’ях білінгвів тямущі дітки ростуть.

У Діани ніби те зазначене місце в мозку мало би бути вакантне. Але вона допитувалася мене, чом це я такий Швейк — так, ніби ми зустрілися не в центральному парку столиці нашої батьківщини, а десь на вершечку вулкану Ключевськая Сопка.

Терпляче пояснював людині, що ні, я не зі Львова, я з Харкова. Що так, там теж були українські школи. Що ні, «нацюцюрник» це не термін, а жарт. Що так, українською «заниматься любовью» зветься «кохатися». Тоді діло пішло жвавіше.

Коли я її всадовив ув останній потяг метро, лиш тоді згадав, що на завтра мені взагалі-то треба було внести правки. Але сил не було. Це хороший має бути знак.

{Київ, Поділ, таки ще один бар}

Вітер доволі великий.

На тлі освітленого неба, в якому стирчить башта, так сильно хилитаються віти.

У нас усе-таки одночасно найхимерніша й найкраща команда в світі. Правки, які я вносив тремтливими руками зранку, виявилися марними. Поки я минулого вечора шукав, де у Діани ерогенні зони, дівчата мої дофамінові провели скайп-конференцію та вигадали нову концепцію листівки, принципово нову. Мали бути там — тадам — дракони.

Референсів тих потвор у фотостоках якось небагацько, особливо коли тобі їх замовили... гм, реалістичними. Реалістичний дракон — то як, ігуана? Виявилося, що мій варіант «надто страшний, треба щоби він був добріший». «Може, хай він усміхається» — запропонувала Віруся. Ну добре. Ні, тепер «неприродно мімімішний», на думку Лесі. «Може, зобразити зі спини» — доходять хором вони.

Лише наприкінці дня я видав красную прозрачную линию в виде котенка: реалістичного, добрішого, але не мімімішного дракона, який невловимим чином усміхається зі спини. Не знаю, чи врятує країну наш епохальний івент, але я супермен і отець драконів, піду візьму пиріжок з полиці.

Та мене за цей час двічі нагодували, а тоді кактуса подарували. Кактуса звати Фукуяма. Він чомусь квітне, хоча не пора. Кажуть, продукує дофаміни. Хоча, як на мене, тестостерони. Заснув знову чортзна-коли. Але ж не дивився, коли абонентка була «востаннє в мережі», цілісінький день!..

*

Після третього побачення з Діаною я їй написав, що ми все-таки надто різні. Не знав, якої реакції очікувати, готував кілька варіантів пояснень, та вона одразу написала «ок ))».

Чомусь мені перехотілося з нею спати після того, як ми прогулювалися Андріївським та звернули вбік, на Боричів тік — і я згадав Центр 911, де ми з Алькою постійно чергували влітку 2014-го. «По ходу, урожайное было место, — кришталево засміялася Діана, — вот где можно неплохо нагреть руки».

У мене тут усе той... Впало. Як казала моя прабабуся Килина Митрофанівна, їхали — возилися, приїхали — сказилися.

— Тю, ну ти нормальний, — сказав по тому Костик. — Ви ж обопільно домовилися про легкі стосунки і не трахати мозок. Ти би ще дівчині екзамени з антічки влаштовував, перш ніж в ліжко тягти.

— До чого тут антічка, Костет. Я не можу хотіти людину, котра вважає, що всі ці активізми — то є або намагання пролізти в політику (очевидно, то про мене, га?), або невлаштоване особисте життя (мабуть, то про Вірусю з її милими малими, ну?). Я ненормальний? Не їжте.

— І давно ти то знаєш? Що ти такого сорту людину не хочеш навіть для пріятних встрєч?

— Та відучора.

*

Ну ось ти хочеш від людини поруч усього і в комплекті, чуваче. Але починаєш збирати по частинках, бо замовляєш по частинках. Ніби у тому ж таки ресторані соромишся замовити весь обід (чи то вже впевнений, що цілий не принесуть?) — і замовляєш лише одну страву. Лише один десерт. Тобі його приносять. А ти дуже дивуєшся. Думаєш: ай, все це дуже смачно, але... Я ж маю на тарілці дурного мокрого тортика. І апетиту у собі — на те, щоб з’їсти слона по-бургундськи з гарніром...

*

Телефоне, телефоне, ти славний козаче, скажи мені, якого милого ця дивна дівчина мені така мила. Якщо я розберу цю машинку на гвинтики, вона ж можливо перестане мене переїжджати.

Вона красуня? Я вас умоляю, у Діани шкіра чистіша, ноги довші, талія тонша. Навіть якщо вважати, що вичитана Полінкою хімія зважає на якісь особливі рідкісні рисочки (краєчок губів, який я намагаюся намалювати, але його неможливо вхопити і неможливо сплутати) й запахи — не може бути, щоби вони тримали біля себе довго.

Вона талановита? Вона не пише, не малює, не співає, не грає у кіно. Хіба що коли впізнає пісеньку, завжди їй підспівує, теж мені творча потворка. І всі вивіски читає вголос, граючи назвами. «“Макінтоші від дяді Льоші”... Принесіть нам ваші гроші!» Що вона вбачає цікавого у своєму фінансовому аналізі, мені не зрозуміти.

Вона смішна? Ну то дуже смішна потреба, скажу тобі. Передивись «Довгоносиків» і вдовольни.

Вона мене не хоче, трошки надкусила, не засмакувало й виплюнулося? А я що, мазохіст сто літ хотіти недоступного?..

{Київ, Жилянська}

Щось із мене все гастрономічні порівняння лізуть. Почапав у «Сільпо». Купив купу їжі. Зима наближається.

*

Я, наприклад, дуже добре розумів, чому у мене так дах їхав від АвеМарії. І ще краще зрозумів тепер, коли не бачив її шість чи скільки там років. Костет дражнив мене геронтофілом, але як на мене, вік узагалі не важить. Як і колір волосся. Як і зріст. У мене ніколи не було «улюбленого типажу». Мене підкоряли здатності цієї кобіти, вищої за мене на своїх підборах, і, мабуть, вищої за мене розумово, цієї нордичної царівни з вольовим підборіддям Шарлотти Генсбур, поєднувати найдальші куточки галактики. Вона сміялася до чоловіка, коли він демонстративно супився, дочікуючись її після пізньої пари: «Любий, ну ти ж знаєш, що мене найбільше збуджує лише твій!.. Величезний... найбільший у цьому інституті... список наукових праць!» Вона щирісінько обурювалася «сволоті, яка додумалася обкласти таку пам’ятку мерзенним кабанчиком — і руки не повідсихали» — і могла заявити, що «до будь-якої науки не можна ставитися серйозно, це все гра — як і всі інші людські вигадки, що прикривають нас від страху смерті».

Така вибухова суміш схвильованості й усвідомленості, я щиро хотів би бути як ця жінка. Але мене повсякчас скочувало то в один бік, то в інший. Я то засихав і зневажав людство (коли воно затримувало стипухучи вмикало в автобусі ментівський серіал), то розчулювався і розвалювався (коли воно ставило біля метро тендітну бабусю з пом’ятими квіточками у пальчиках і «синочками» у словнику). АвеМарія тримала рівнісіньку спину рівнісінько в балансі. Я тепер її згадую і намагаюся до чогось такого дорости. Але не можу.

Вся моя жалюгідна усвідомленість летить шкереберть, коли мені мигтить із телефона скайпова одиничка. І всі мої логічні побудови щодо пересічності Владчиних чеснот.

Я вже почав думати в бік «добре, а що ж у цій дівчині зле». Щоби розізлитися і відмовитися.

Мене, скажімо, дратує, коли людина щось робить однаково зі дня на день. Щось постійно повторює. Не ищет другие варианты. А Владка — мало того що не здатна не підспівувати всім пісенькам та не коментувати всі вивіски, — вона кожну онлайнову розмову починає й закінчує тим самим емоджі єнотовидним. Я взагалі емоджі не терплю. То ж рівень дискурсу дитячих кубиків: людина не здатна слово мовити — і підсовує тобі картку з вишенькою чи кішечкою, агу-агу. Ну та от Владчині єноти мене насправді не дратують, катастрофа.

Мене дратує, що мені тебе бракує.

Та єноти то дрібнота. Але вона ж може посеред спілкування взяти слухавку і почати теревенити, а ти сиди як меблі. Чи строчити в чатик. Як на мене, надзвичайно неприємна поведінка. Уявляю собі сімейне життя з такою людиною. За сніданком вона дзьобає носом телефон, на романтичній прогулянці ти сам споглядаєш скривавлений захід, а вона переписується, ввечері ви лягаєте й ти засинаєш, не дочекавшись поки вона там дощебече.

А от нащо я, власне, уявляю собі життя з цією людиною.

Мені би зараз тридцять хвилин із цією людиною.

*

Ще одна заноза, яка повсякчас у мозок лізе — Полінка. Я не дуже розумію, як вона нині порається. І ніби не винен бігти й перепитувати, чи має дівчинка сама що їсти. Як її мати, коли телефонувала — очевидно, вона вважає, що без контролю піддослідний об’єкт не здатен задовольнити базову потребу і тупо пищу знаком отвергает і тихо гордо помирает. Щоденно.

Але у мене справді таке відчуття, ніби я злочинно покинув безпорадну дитину.

Тут мій друг Костет каже, що я гоню і перебільшую, урочисто нагадує про «вік згоди» і під’юджує закластися на двадцять баксів, що Полінка дасть собі раду з особистим життям раніше за мене. Та десь я певний, що Костик, у цьому сенсі нормальніший за Сира Нормального в сто разів — у цього улюбленця печерських барберів паралельно по кілька дівчат і універсальне роз’яснення: «А що таке взагалі ті стосунки, хто це вигадав оці всі рамки?» — теж би явно не пройшов тест Полінчиної редакторки. Не думаю, що в її світі один чоловік здатен написати іншому в скайп: «Слухай, старий, я щойно зрозумів, що прутковське “беседовать с возвратившимся из похода другом” и “чесать где чешется” слід було б доповнити більш точним першим пунктом: “жувати шалену бджілку”».

*

Коли я припинив совати від віртуальної стінки до віртуальної стінки мальовані дивани у Sweet Home 3D та потрапив у сіті «ДоФаМіну», у мене було дуже багато страхів та вагань. Перш за все, звісно, чи не розвалиться наш проект від першого-ліпшого подмуху і чи не лишуся я без роботи взагалі, як казала моя прабабуся, з несолоним хлєбалом.

Ну і не менш стрьомно, коли всі навколо активісти. Активістки переважно. Ну неважно. Але активні. Пасіонарні. Вчора всі на якомусь заворушенні з приводу чергового несправедливого призначення. Сьогодні нетворкінг, масове розпиття пива й обговорення челенджів третього сектору. Вони у тому всьому як риби у воді, я — як риба у фарбі.

— Тобі ж, Сирові інтровертному, подавай таку роботу, щоби ти її наковбасив, засунув у щілинку, а з тієї щілинки тобі висунулися грошики — і вся комунікація!

Костет думав, що то він мене так уїдливо уїв, а я, навпаки, погодився і зрадів.

— Ну точно ж, ти описав дрім-тім для мене! А де, де таку дають?

— Тю на тебе. Почитай розумних людей про емоційний інтелект. Тебе ж із такими скілами в сучасному бентежному світі навіть доглядачем за равликовою фермою не візьмуть.

Але мене взяли в новонароджену громадську організацію. І поки комунікативний Костет жартував у твітері про жетони, а тоді креативно спамив світові свіжим креативним застосунком, я малював комікси про судову реформу.

Усі знайомі мені не вірили. Включно зі мною. Але я вже казав, що мене не влаштовує однаковість та незмінність. Коли навколо тебе тепла водичка і ти маєш звичку вільно розгойдувати зябрами, то флаг тобі в руки, будь собою й фіг з тобою. А коли навколо тебе все, скажімо, посохло, то якось не верх мудрості розмахувати своєю зяброю як хоругвою і хрипко повторювати, що ні на що її не проміняєш. Є сенс спробувати відростити щось більш відповідне.

Коли навколо тебе чорні лебеді й чорні круки кружляють, як ти можеш лишатися абсолютно таким само нормальним сирком, зосередженим лише на велотуризмі рідним містом — і решті своїх внутрішніх монголій з їхніми райськими краєвидами. Якось я ніяк не міг залишитися тим абсолютним прекраснодушним ліваком-хіпаном. Я мав відшукати, де можу докластися до спільного блага хоч як можу.

Я бачив, що хтось примудрився лишитися зі своїми зябрами, цілком заплющивши очі на заграви, прикрутивши звук війни, ніби гучність телевізора до нуля. («Скажіть, а в який концтабір нас везуть?» — «Не знаю, я поза політикою!») Що так теж можна. Я бачив, що хтось, навпаки, відтепер більше не бачить нічого, крім рубрики «Суспільство». І що багатьом моїм знайомим приносить щире задоволення закупати броники, давати концерти «на передку» та блокувати Солом’янський суд. Мені, ох, такого штибу активності як зроду було трудно, так і не стало легше із сотим повторенням: кожного разу ніби сам по собі кирзачами ходиш.

(Після інституту перед охороною Амеріґо мені якось надала лиха година попрацювати в кол-центрі. При тому, що для мене взагалі нема звіра страшнішого за слухавку. Я вирішив вогонь вогнем здолати, бо десь чи не в Полінчиному журналі начитавсь, що якщо на арахнофоба випускати щодня по зграї павуків, то згодом він із ними обніметься як із братами.

...Відтоді зі всіма прощаюсь: «Дякую за ваш дзвінок»...

Ну так не підпомогло ні разу. Павуки все лізли й лізли, мене все плющило і плющило. Коли траплялась маленька павза в обуреному трезвоні клієнтів, я починав уголос виспівувати: «Аве Марія грація плєна домінус текум», скоро всі колеги по нещастю вивчили партитуру і склали зразковий хор мальчиків-зайчиків. Далі дзвеніло і мене так само смикало.

Я впевнився, що є речі, які не виходить трансформувати куди їх сунеш — без трепанації.)

І от на Майдан я тоді доходив, вивантажував накуплені за списком бинти, серветки і грілки на вході до Будинку профспілок і рушав назад. Вся моя френдстрічка там бадьоро браталася. Їм там було страшно і класно. Мені там було просто тупо зле. Лобні частки підтримували справу розпашілої на морозі Альки за палаючою засніженою піанінкою та її хлопця в мотошоломі, але якимось потрібним ділянкам не постачалося ані адреналіну, ані дофаміну. (Цікаво, що Сир Нормальний перейшов на українську, а сильно активніша сестра його Алевтина лишилася де була. «Вот такой я русскоязычный бандеровец. Мирный. Чудо селекции», — знизувала вона сутулими плечима, трошки нагадуючи інтонацію нашого батька Василя Михайловича, коли той цитував спектакль про Швейка).

Зі мною ніколи не траплялося тамтешнього їхнього піднесення. Тільки жаль і жуть, які відтоді «Пливе кача» вмикає на максимальну гучність. Як «Green is the colour» вмикає запах найщасливішого дня у житті, коли у п’ятнадцять я вперше на день залишився один у квартирі без батьків.

Тільки жаль і жуть, тільки надія, а тоді жах, а тоді якесь полегшення, коли Янукович дременув. А тоді нова важкість. Треба було докладатися до країни здорової людини наскільки стачає равликової сили. Я зіткнувся біля червоного універу з колишньою колегою Лесею. Зчитав з вогню в її очах необхідність розповідати мешканцям Полтавщини чи Тернопільщини, що таке активізм і з чим його їдять, мовою фесту в парку. І придумав назву «ДоФаМін».

{Київ, Жилянська після покатушки на Нивки}

Нерви міцнішають, повітря сірішає.

Владка раптом проклюнулася у момент, коли я якраз ніби почав почуватися певніше без милиці її милих гіфок. Але втнула: написала, що забіжить із Поліною. «Тобі ж нічого? Все вже норм?» Я: «Ну, гадаю, так». Думаю, цей же весь mess we’re in не означає тепер, що я буду від обох під стіл довіку ховатися. Я ж нормальний чи де. До того ж у них немає проблеми «як же нам тепер далі дружити», котра би виникла, якби Хілдур стукнуло зі мною таки зустрічатися.

Та всі троє учасників зустрічі, зрештою, переоцінили свою установку «ми дуже дорослі, цивілізовані та просунені люди, а не якісь неловкі та образливі дітлахи». Вона-то спрацювала, але ж лише позірною благопристойністю. А так — всім купа болю за счет заведения.

Влада була надто милою. Поліна — надто зціпленою. Я сам не знаю який був, мабуть, що дебільний. Поліна під девізом: «Все в этой жизни через же» — показувала зроблену її шкільною подружкою фотосесію, якою була сильно не вдоволена. Влада волала, метушачись між нашими двома мовами (а коли вона стресує чи хвилюється, здатна висловлюватися лише тою, якою в дитинстві була оточена): «Ты не понимаешь! Ты очень, очень красивая! Сыр, ну скажи ты!» Мені захотілося вмерти під столом не отходя от кассы, я пробелькотів, що терміново треба побігти перевірити робочий чатик, обіцяли надіслати правки...

Я малим ходив у Клуб юних конструкторів, так на тому клубі висів антивоєнний плакат із написом: «Это не должно повториться».

*

Чого тобі хочеться? — питаю я себе психотерапічним тоном, вочевидь голосом свого телефона. Винятково ненасильницького спілкування — і замочити всіх монстрів. Наростити суперменські кубики на пресі, що від стресів мені назло не худне, а накопичує — і втоптати три торти під три чорти. Себто лягти долу й ніц не робити ніколи — й почуватися натхненно й осмислено.

Учорашній пронизливо холодний і сонячний антициклон змінився розпливчастим і мокрим холодним циклоном — але ранком виходячи до нашого дофамінового космольоту на десяту — я знов уявив собі, перетинаючи трамвайні рейки, що це весняне повітря, весняна атмосфера, весняне оновлення, весняне воскресіння, весняне просинання, весняне очікування. І на той проміжок такого відчуття стачає, хоча до початку весни іще непочатий край зими.

А у квартирі вже звірячий холод. Її неможливо прогріти взагалі. Левову долю, вісімдесятий левел тепла в помешканні дає повітронепроникність рам. А рами Марківни... Я хоч і не любитель повторів, але щодо цих рам будь-кому повторюю одну й ту саму цитату з Довлатова: «Ко мне через щели в полу заходили бездомные собаки». Але від власниці, що бере з мене таку символічну оплату, я не можу вимагати ремонту. Минулої зими я грівся мареннями. Цієї маю якимись свіжими інтересами.

*

Сестричка прийшла в скайп. Згадали, як жбурлялися ведмедиками між двома поверхами ліжка і вели філософські розмови на дорослі теми. Вирішили повторити. Ведмедиків довелося замінити на гіфки з ведмедиками. А теми лишилися. Виявляється, вона там на своїм Близькім Сході теж страждає, бо якийсь Нітай їй там близький недостатньо. Тут і я їй виклав свого дракона, який усміхається зі спини, каже, що я йому не чужий, каже не будувати планів, вертить хвостом і пірнає у безвість, не відповідає на смішне, не відповідає на відчайдушне, не відповідає на конкретне, не відповідає на питання «ей, чи є хто живий», не відповідає на горде мовчання, не відповідає на моє існування.

А її Нітай по-своєму не той. То він Альці її улюблені шоколадки носить і пилинки здуває, то згадує про релігійну сім’ю. Алька занепокоїлася за мене, я за неї.

Алька: «вам бы на воды в форж»

Я: Отож! Туди нам дорога всім однозначно.

Алька: угу. на титаник...

Я: Так, гетьте думи ви, хмари осінні, з тим шибеницьким гумором!

Алька: я вот собираюсь немножко на воды на мертвое море

Я: Оце підтримую ба навіть заздрю

Алька: не бросай меня в терновый куст

Алька: не макай меня в мертвое море

Я: А уяви, ти в те море, а по тім морі пливе Титанік

Я: І не тоне!

Я: Попри навіть бажання!

Алька: потому что...

Я: Бо не може!

Алька: потому что говно корабль...

Я: иииии

Алька: «дети, ирония спасет вас»

Я: Ну або, як там класик обіцяв, відновить те, що зруйнував пафос

Алька: сердце требует пафоса иногда, это да...

Я: Це просто вже рядок

Алька: Щас спою

Алька: На какой-то очень бардовый мотив

Алька: Серд-це тре-бует па — фоса (брень-брень)

Иног-да это-да (брынь-брынь)

Я: треба нам із тобою тандем забацати

Алька: клуб хартброкенов

Я: Алька енд зе Хартброкенз

Алька: ты меня в председатели клуба значит )

Я: А я не рвуся до влади!

Алька: у нас будут выборы )

Алька: честные и демократические

Алька: у кого больше брокен, того и харт

Я: ииииии

{Київ, Золоті}

Ой замокріли сніги, замокріли мокрі.

Згадав щось свій стан, коли у мене тоді всередині відв’язався якийсь важливий канат — і я пустився берега, дозволивши собі думати про Владку, дивлячись крізь наявну поруч зі мною у кімнаті Полінку. Я був капець який піднесений чорт, мені жоден інший чорт був не брат, я міг ніч не спати малювати якісь вар’ятські кольорові закрути. І я думав натхненно: божечку, я кудись полетів, не дай мені тепер спинитись. І я думав нібито розважливо: а що, коли я залечу в глухий кут, і у мене з нею ніц не вийде? І я думав із понтом хоробро: ну то й що, вперше чи востаннє? Розійдемося, постраждаю місяць-два, а далі календарь закроет этот лист.

Ага, місяць-два, мене вже понад два роки не відпускає чудо-трава.

*

Але ж я маю лобну кору, і я нею думаю! І навіть згадуючи про те, як тоді цілодобово палав, схиляюся до того, щоби покинути носитися зі всіма цими ідеями й мріями про непозбувну яскравість буття. Бо все то, зрештою, про вічну молодість, а вічна молодість — це кумедно. Те, що вона могла мати сплеск, ренесанс — ну добре, так буває. То не є неможливо взагалі — у скільки хоч років гасати кольоровими площинами, як навіжений, закоханий, ніби кимось скаженим (чи просто пристрастним) вкушений. Але то ж не є приводом тепер уперто туди прямувати. У сорок яскраві пустирі спозирати. Зрештою, сапієнси є збочені свідомі істоти, які не обов’язково діють на основі рефлексу: «Йду до тієї кнопочки, котра осяює мені мозок гострим задоволенням».

Не знаю, як воно є «насправді» — так, як ввижається у моменти осяянь, чи так, як показують більшість часу на великому сірому екрані.

Я знаю, що у момент «ось це — Воно, й воно — мене — несе» готовий усе віддати за те. Ніфіговий Huion, вєлік і печінку.

Але ж наркоман також готовий продати квартиру, це не робить його мету великою за визначенням.

*

Третій тиждень безумних перемальовувань ескізів для річного звіту. Дівчата показилися, їм потрібні вже не просто веселі комікси та дохідлива інфографіка. Вони хочуть, щоб звіт громадської організації розважав незгірше «Марвела». «Максимум інтерактивну!» — заклинає робочий чатик тричі за день. Віруся вигадує нову фічу, я офігіваю й лізу шукати, чи педеефка взагалі має таку опцію, щоб просто там рухалися «молекули», складаючи дофамінову формулу, якщо ти пройдеш тест. І це вже четверта вигадка. Завтра черговий брейншторм, закладаюся, по ньому буде й п’ята.

Лупаймо сю скалу куди ні попадя, бо чи знаєш ти, телефончику, ефективніші методи, крім занурення в пітьму та виповзання до світла, а терпіння й сизифів труд перетруть усе, чого не дотерли тупі жорна часу.

На разі на вулиці метал по мармизі, все чорно, твердо й суворо. Зате ось харківський бабак Тимко, пишуть у новинах, віщує теплу весну. Все ж якась радість у житті.

*

Вітер ниє, клен б’ється об стінку. Може, дерево так само не помічає жодного прогресу всю нескінченну зиму — аж бац! — із нього щось вигулькує і пре, і знову благаєш, щоб тебе ніщо не спинило, але далі наступна осінь, потім знову очікування оживання, а колись-таки тебе та й зрубають, або сам струхлявієш.

Схоже на те, що я вперше у світовій історії цілий день можу з головою зануритися в пашню і там пахати. При тому, що перший наш великий фест у Луцьку досі згадую зі здриганням. Попередні наші міні-тусовки для мешканців районів порівняно з тим загальноміським — були дрібним насіннячком. Тоді з першими млинцями Леська сама вправлялася, Віруська підтримувала, а я чисто був дресирована мавпочка — потягати мною ж розмальовані стенди. А тут усі мали якомога активніше комунікувати з відвідувачами, уся команда плюс купа ентузіастичних, але дещо несконцентрованих волонтерів. Ми ловили школярок і бабусь і бадьоро показували їм на мальованих мною коміксах, що таке судова реформа, хто такі судді доброчесні і недоброчесні, чому необхідно переходити від викопного палива і як можна влаштувати громадський простір разом із сусідами у власному мікрорайоні. Після чого я пив Костетове домашнє яблучне три доби і не розмовляв навіть із самим Костетом. Не міг.

Але очуняв і повзу далі поволі по суцільній волі. Воля ж вона така. Вона бач різноманітна. Подекуди натхненна, подекуди така от воля равлика, який має аж цілу Фудзіяму яко простір безмежних можливостей.

Писати не можу вже теж. Вибач мені, телефончику. У мене трудотерапія. Сподіваюсь, коли виживу та переживу цей звіт, а тоді зразу наступний фест у Білій Церкві, не згадаю й як звати Владчиного щурика. Не дурні ж сублімацію вигадали. Данте он дев’ять кіл накружляв, а тоді до світла виліз. Чекай, чуваче, я за тобою лізу. Поки що у нас тут навколо третє коло, де калюжі.

{Київ, Голосіївська}

«Чомусь пам’ятаю — вночі ревли бегемоти,

Виходили з річки і дуже чомусь ревли».

Оце цікавеньке мені відкрилося у якійсь збірці серед Костетових випадкових книжкових завалів, між сатиричною фантастикою «Музей человека» й езотеричним томом «Жить надо»! Це був би добрий епіграф. Але я не знаю до чого.

Сьогодні Костикова днюха, сиджу чекаю на нього у нього ж удома, дудлю його яблучне, а ця шалена бджілка нехило запізнюється, а з ним і вся компанія. Переписуємося всі в спільночатику «ДНКостет». Ромко зі своєю (знову новою) дівчиною вигадали перспективний вид розваги — емпаті-паті з інтровертивним смаком: усі вітаються, а далі попарно розходяться обніматься. Віруся, яка намагається, але ще не може вирватися від малих, придумала групу «Окситоциновий угар»: «А що, молоді матусі це ще не надто добре охоплена нами цільова!» Костетова пасія пише: «Котик, ну не искажай мое представление о твоей ангельской природе, не бери одноразовые стаканчики!» Леся передає репортажно, як у неї дорогою стріляла цигарку нетвереза компанія, але не агресивна. У них теж ДН. Кажуть: «Девушка, не бойтесь. Вот это Денис, он родился. А это... Это тоже... дружелюбные... формы жизни». Тут же народився альтернативний бенд «Денис и Дружелюбные формы жизни». І я тут такий... зе хартброкенз.

Я тут усе видудлю, поки вони там роздупляться.

Узагалі я ненавиджу дні народження. Як власний, так і будь-чиї. Мене лякає необхідність придумати такий подарунок, щоби підійшло. Так само — необхідність кудись прилаштовувати подарунки друзів, що здебільша не підходять. Владка от великий спец із дарування непотрібного. Одного разу вона приперла мені стару громіздку радіолу. У квартирі Марківни її й приткнути ніде. А моя кохана щиро тішилася, що вполювала такий артефакт — і була щиро певна, що я оціню як спец зі старовини. Я ж писав реферат про будинок Алчевських чи ні. Радіолу я героїчно сплавив на барахолці, виправдав себе перерахуванням виручки на підтримку ветеранського проекту.

Мене не менше лякають вітання. Вони однакові. Вони ніколи не справджуються. Але чомусь усі мусять їх виголошувати. Якщо подумати серйозно: ось ти сьогодні п’єш до людини за її здоров’я, а в неї на наступний день знаходять рак. Ну так, серйозно ніхто про таке не додумається думати, це ж просто ритуал. А нащо він? Усім-бо приємно? А мені от чомусь стрьомно. Чомусь я не радію виявам радості, викликаним календарем. У цій сфері я Сир Якийсь Ненормальний. Але я старанно шифруюся. Кажуть, якщо вимушено всміхатися, настрій все одно веселішає. Сьогодні перед Костетовим дзеркалом мене на третій спробі мало не знудило. Менше треба з дзеркалами експериментувати, от що.

*

Що мушу робити в такому стані, в такій смузі? У такому густому смузі з бозна-чого... Треба бити масло лапками, Сире. Ще десять тисяч відер — і ця безсюжетна безсенсовна історія слугуватиме лише повчальною байкою зеленим юнцям — що у Христовому віці теж може трапитися отакий біс у ребро на біс, коли ти задля кожної дії маєш віддирати себе від тупіння у вічножовтий кружечок скайпового очка.

Але ж усе, що я собі даю і собі беру — від просунутої анімації у річному звіті до розпису моцика в подарунок Костетові (звучить, ніби я йому мопед подарував, а я лише розпис — та ж красивезний!) — нагадує мені сірника. Ти опиняєшся у пустому холодному протяговому приміщенні. Хочеться запалити лампу — щоб знайти дорогу звідси в якесь затишніше приміщення. Та й зігрітися. Але вона коверзує. І оце всі твої зусилля з освітлення й зігрівання перетворюються на сірниковий чирк. Він запалюється, на мить освітлює простір, тихо диміє й гасне.

*

Тим часом у чатику. «Сирік, вибачай, не допивай, я вже біжу-біжу з повною сумою закусі. Довго в’їжджав у рекламу: «Шиншилка — карма для кошек и собак»». «Ну норм! У якого собачки гарна карма, той народжується потім шиншилкою».

*

Я зараз таке якесь пале яблучко без шкірки на холоднючій вогкій землі. Не надто привабливе. Напівз’їджене. Не дуже терпляче. Воно таке в тихому шоці. Але намагається споглядати цей в цілому безрадісний, але ще не надто безнадійний краєвид. Намагається пам’ятати, що якийсь мічурінець у зелених Ізках планував вивести з нього схвильоване й здатне до споглядання чудо селекції.

*

А вас, штірліце, між іншим, теж запрошували. А ти, юзер Хілдур, бачте, виявилася у М’янмі. І знати не хочу, де то на мапі. А Поліна перестала з’являтися у компанії, навіть коли там точно нема мене. Ті подружки, які пишуть їй коменти і влаштовують погані фотосесії, вочевидь стали її надійною підтримкою.

*

А ще до всіх, до всіх моїх зізнань — і навіть собі самому! — була шалена сонячна мить, коли ми компанією в чотири писки затусили в Торуні, і з якоїсь причини (хтось хотів музей, хтось пива...) трапилася така прогулянка, коли Полінка відокремилася кудись із Костетом. І я... Я тоді чомусь зрадів. Сам собі здивувався. Але мені стало так добре, що я не міг щось аналізувати взагалі.

На Ринку скромно притулився невеличкий пам’ятник у вигляді візка — повідомляючи про те, що тут знімався фільм «Prawo i pieść». А на тумбі були написані слова пісні «Nim wstanie dzień». «Знаєш її?» — спитала Владка (з чого би я таке знав?..) і почала наспівувати польською (я прибалдів і навіть не спитав, звідки знає, чи не заразилася Костетовим поліглотством). І тут, коли ми вже повернулися до пам’ятника спинами, з-поза них долинув акомпанемент. Візок виявився катеринкою, музичною шухлядкою, і вирішив підспівати.

Ми вже пішли, а він усе старанно грав.

З Полінкою та Костетом ми зіштовхнулися в натовпі — і я тоді чомусь умить засмутився. Сам себе покартав. Але не надто переконливо.

Можливо, я занадто маніакально тримаюся за шматочки життєвої тканини, які нікому не цікаві і не яскраві, крім мене. І я з ними стану смішним старим Плюшкіном невизначеної статі. І вони мають бути відпущені.

*

Але ж ми з тобою нереально теплої ночі гуляли Татаркою. І над мечеттю світив якийсь невимовно психоделічний рудезний місяць. І ти щось таке знала про ту мечеть і мені оповідала, а я якраз мав би більше знати про те за своїм фахом, але я й тоді не знав, і тепер нічогісінько не зацитую, бо просто загіпнотизувався собі від твого голосу та твого пізнання на тлі цього всього — і плив у тому всьому, як морська зірка.

Але ж ми з тобою сиділи нездоланно теплої ночі в грузинському ресторанчику на Хмельницького, й я тричі перепитав офіціанта щодо опції «без кінзи», бо та шайтанська трава мені на смак чисто клоп-черепашка і здатна зіпсувати навіть нектар з амброзією — і той тричі, як рибка, божився, що буде без. А приніс — із.

І що? Мені смачно було, трин-трава! Із тобою погано сприйнятні речі — сприйнятніші, простір не ворожий, міські місця теплі, зігріті та поділювані, і —

*

Так, як там казав той мульт-герой дитинства, отставить макать капитана в результати крокодилової емоційної діяльності. Сир со слєзой, теж мені. От до чого тобі були бегемоти ревли.

О, нарешті хтось гупає сходами. Дружелюбные формы жизни пристрибали шиншилками. Ставлю свою вибиту у донорів зарплату проти листочка салату, що дівчата кинуться обговорювати звіт, а Костет буде перебивати їх настолками і мортал комбатом. Але ж вони ще не дострибали, а я вже втомився смертельно. Фаталіті...

{Київ, Жилянська}

Надворі дубацьки холодно й крива крига, а в календарику вже на всю весна. «Третій місяць весни — зрадень», за влучним висловом Костета. У нього в кишені одна бджілка замерзла, каже. А кіска бороди до ґудзика примерзла, кажу.

*

Ого, я в цьому «інкпаді» не був півзими. Скільки Хілдур не писав, стільки не писав і сюди. Та-а-ак, ото сказати би тоді влітку тому мені, літньому, що я отак стоїчно та незворушно чекатиму, скільки ж вона може не озиватися, якщо не робитиму першого кроку. І за цей час уже ж звик ніби. Звик зникати, зник звикати. Я не відчуваю відчаю.

Я навіть збився з ліку. То має бути хороший знак! Правда, я таке вже кажись казав колись. А, про ту Діану з тхориком. Ну то я фаховий пошукач інших способів — чи де.

*

Дівчата знайшли хлопця. Не заманили у команду, щоправда. Хлопці не танцюють і не працюють за двісті баксів на місяць (і, як сказано у «кумедного» для львів’ян класика, всі тебе... не трахають, але ще важче: люблять). Обіцяє у вільний від телеоператорства час допомагати з роликами. Смішно, його Іваном звуть, Леська прозвала його Джонні й тепер у нас мем дня про «сдєлай мнє монтаж».

*

Квартира Марківни нереально оперативно обростає брудом. Просочується крізь рами, гадаю. Важко в цьому жити, але страшно важко й прибирати. У Вірусі в домі навіть ложки та гачечки одного відтінку, а про порошинки навіть дивно згадувати. Полінка була здатна щиро не помічати, що ставить на вогонь каструлю із жирним спадком на стінках. Я між ними посередині. Мені незатишно прилипати до підлоги. Але відідравши одненьку плямку, я заплямовую своєю ненавистю всенький усесвіт — в котрому, несправедливому, раз вимите одразу треба мити заново.

Я не вмію лагодити крани. Я краще міркую про долю людства. Ось зараз мені, приміром, здається, що людство загалом трохи просувається, розвивається, вдосконалюється. Вчора я прочитав, що ще сто років тому жінка не могла безборонно зупинитися й побалакати на вулиці із чоловіком. Шлюб або ганьба. То ми вже понормальнішали. Але ж чому так повільно? Чому з такими відкатами назад? Учора дофамінові дівчата поверталися з показу кіно про ґендер — городами-бадиллями: їх мало не побили. Скільки років знадобилося для скасування рабства, скільки для голосування жінок, скільки треба буде для визнання гей-шлюбів? Чи доживуть до того Юлька і Настя з дружньої ГОшки, чи доживе людство до наступного кроку?

Так, не знаю, як щодо людство врятувати, але на кран уже можна успішно забити. Тепер кинемо клятого віника й перейдемо до інших глобальних питань людської культури та психології. Мені конче потрібно знати: чи справді перебільшує Маркес у «Коханні під час холери» про ті шістдесят років, що герой чекав на обрану, холєра?..

Чи можна прискорити той тернистий термін, ураховуючи, наскільки стрімкішими стали темпи в цім житті, де мене, Сира Нормального, але інтровертного, не беруть на ферму равликів?..

Оголосив би тендер на монтаж, Джонні.

*

Чуючи крізь тиху гітару тихий трамвайний приспів, знову на секунду усвідомлюєш, що ти й spiro, і spero. Що на секунду відчуваєш, отже загалом чекаєш на весняне одужання, весняне відродження, весняне очищення, весняне заспокоєння, весняне врівноваження — після осінньо-зимових надзусиль крізь прибитість.

Ніщо мене не здолає, бо я тупо нездоланний артефакт. Ні, мене можна вбити хворобою, або вивести в чисте поле й там заморозити, або до смерті потомити воланнями довбанутого руськорокера з Марсу, що трясе хайрами біля метро. Але не міська зимова весна, тьмяний настрій та тотальна самотність зведуть мене в якусь яму, хоч би й моральну. Я постійно висовуватиму звідти свій нахабний та скептичний ніс!..

*

У світі, де є Вірусін ентузіазм навіть попри глобальний факап підрядників перед самим фестом, а також мій ручний психотерапевт, що зворушливо виправляє «довбанутого рокера» на «довбану того рокера», а також існує десь АвеМаріїна заувага: «Мені потрібно від вас сухе, як серце вашої колишньої, академічне дослідження», є всі можливості бути живим, хоча би й напівздохлі.

Дихаєш і рухаєшся обережно — і руки ніби не опускаються, принаймні не так далеко, як учора з ганчіркою, вмоченою в ненависть. Це дає хорошу передишку і можливість щось думати, що є однією з нечисленних залишених мені чеснот.

{Київ, Лаврська, Мистецький Арсенал}

Зранку сонце зжерли сірі звірі зверху, а сильні вітри все свистіли мені в носі. Та сьогоднішня норма зроблена, пиріжок з полиці може бути моїм безборонно. «ДоФаМіни» всім складом чешуть на Арсенал на дружній фест — із виставкою, інтерактивом та концертом «ДахиБрахи». Мені, звісно, інтерактив то така ж принада, як равлика дискотекою приманювати. Але ж то правильний тімбілдинг, не боулінг клятий. Віруся обіцяла какави якоїсь особливої, звареної спеціальним індіанським чином, у термосі.

(Телефон виправляє «обіцяла какави» на «обіцяла канави».)

*

От лише щойно второпав, що мене так муляє в усіх чудових заходах Мистецького Арсеналу. Він просто завеликий. Навіть коли тобі щось подобається, від кількості того чогось на енному залі прифігіваєш. Від надміру навіть чого-небудь великого на кшталт Марчука починає паморочитися. Не кажучи вже про щось спірне рівня наївних народних лебедів. Але ж припинити огляд не можеш, треба ж, щоби було з’їджене все, що тобі розкладено на тарілці. І споглядаєш дві години ті картини, утворивши вінегрет у мозку.

Від інтерактиву малодушно втік, злапав затишний бінбег у куточку, до концерту ще двадцять хвилин можна блаженно повтикати.

«Я не мріяла, я втикала... І, мабуть, мріяла втикати, щоб мені не заважали». Десь я розумію свою колишню дівчину все-таки. Я був до неї занадто суворий. Але сенс тепер про це думати. Може, вона когось таки й справді знайде попри всі свої трагічні «та да, конечно, все прям на меня кинутся с криками “я муха Лида, полюбила вас, инвалида”». Деяким авторам на цих стінах Полінка би й фору дала своїми талантами.

Я надто прискіпливий. Але це усвідомлення не робить мене поблажливим. Я з Костетового дня народження послідовно ігнорував усе алкогольне, щоб не звикнути, аж тієї п’ятниці ми з ним вибралися на пиво. Він мене, як завжди, виховує, як із дівчатами треба, я відбрикуюсь, сам розумію, що якось підзагруз у своїй сублімації... І тут на другій гальбі усвідомлюю, що татуйована по вуха барменка на очах зробилася реально симпатичнішою. Вибираємося на вулицю, а там якась незнайомая звізда посміхається з бігборду. Я кажу: «Нівроку тьотка» — й остаточно розумію, що моєму мозку просто не вистачало певної дози алкоголю, щоби полюбити наявне жіноче населення.

Ну та ж все одно навіть заради налагодження статевого життя я спитися не бажаю. Воно і на статеве життя недобре впливає, власне. Хоча, якщо так подумати, що на нього взагалі не впливає недобре. За компом не засиджуйся, на вєліку не закочуйся, самітником не сиди, случайных связей стережися...

*

До речі, сестричка теж вирішила забити на того волоокого Нітая й рушила одночасно в тіндер та в мандри. Вона взагалі камінь ніяк не лежачий: їй шукати квитки, обирати хостели, прокладати хитрі маршрути — задоволення. А мене це парить. Хотілося б нуль-транспортуватися і не переживати, чи встигну на пересадці з літака в автобус. А Альці всі встрибування в останній момент — адреналін, всі попутники по фану, жбурляє мені кожну смішну вивіску по дорозі, не соромиться фоткати перехожих мало не впритул.

Вчора пише: «Це якийсь баг чи шо? Усіх чоловіків почали звати Космін, Сорін, Дорін і Флорін! Просто як Двалін і Балін. У крайньому разі Овідіу».

Сьогодні пише: «А отут я дізналася про те, що японців у цьому світі набагато більше, ніж усіх інших, разом узятих. Після першого місяця в тіндері я була певна, що турків. Але можна пояснити: світ складається з пари мільярдів турків, які всі у тіндері — й пари мільярдів японців, які всі навколо Будайського палацу. Все інше невеличкі рудиментарні залишки». А мені почало здаватися, що тіндер складається з суцільної реклами губів качечкою. Видалив я його. Не заведеш там таку переписку, як із Владкою в жартівливому настрої. Чи й з рідною сестрою. Шкода, немає тіндера для таких збоченців, що люблять затійливо переписуватися, втикаючись носом у вуличні стовпи.

О, концерт починається. У мене передчуття чогось нового, чудового.

Не відчувати страху, не відчувати даху. Не давати даху. Не брати браху.

Розділ 3. Свято непорозуміння 

{Київ, Жилянська}

All stars in the sky are for you

All songs in the world are for you

Everybody is for you, everything specially for you

All the Universe’s just for you

Зараз мені здається, що, хоч і не маючи бажання померти, я починаю не бути. І мене тішить лише те, що маю змогу мовити про це мовою.

Ні, не надто тішить, телефончику, пробач.

*

У чому може бути сенс усесвіту болю, отриманого об звичайну дівчинку?

*

Словом... Прийшли тоді наші, какави всі бадьоро сьорбнули, ніби люльку миру. Настрій у всіх піднесений. Електричні іскорки проскакують і розмальовують повітря. У темряві горять обличчя. Кожне пасмо чийогось волосся неподалік — двері в інший світ. Доторки. Запах чомусь звідкись хвойний тонкий. Гудіння басів, які вступають, торкаються потужною лапою, певні своєї сили. Крізь той темний чаклунський вар прокльовуються голоси. Ти здіймаєшся разом з усіма в якійсь велетенській повітряній кулі, звідки зараз буде видно ще більше, ніж із гори біля Ізок.

Ох, не інакше як хтось (може, з подружок Поліниних?) побажав мені, щоб мене підняло та й гепнуло. Бо саме це зі мною сталося. У мене всередині почала потихеньку розлізатися дірка, і від кожного звуку висмикувалося ще одне пасмо ниток. І туди лився прямісінько чорнісінький космос, як на Полінчиній картинці з підвіконня, і ця любопытная структура затоплювала мене на очах по очі, далі — ще далі, і добре, що було темно, бо на «Specially For You» я вже реально ревів, бегемоти ті просто нервово курять.

Я продовжував ловити ті хвилі піднесення, той загальний захват, ту спільність — але мені від них було страшно. Ніби ти раптом помер, та ще дивишся вниз, а внизу всі живі, здорові, яскраві, щасливі, і ніфіга ще не знають, але цього всього вже нема, воно не існує, воно примарилося, і цей кадр теж зараз вимкнуть, але його не вимикають, і продовжується по колу, по колу... Вже явно не третьому колу. Дальшому. За якісь явно тяжчі гріхи.

*

Нескінченність всесвіту (в тому числі болю) може бути виміряна у граблях. Вони ж є вічним двигуном...

Повторюся: я не люблю повторюваності. Але я вже десь казав, що не можу бути в розумі без тебе. І сказав. І мав би вже успішно остаточно проїхати й забути. А я зараз можу сказати лише те саме.

«Почему я, такой большой дядя, а веду себя как маленькая тетя». Вєнічко, уклін тобі земний за діагноз.

*

Коли ми вийшли з Арсеналу, ніц не було видно за стіною снігу (яка хилиталась, косо вихилялась, розліталась). У ДоФаМінів повний ендорфін і дофамін, а також окситоциновий угар. Щось вигукують, руками вимахують. Нечутно, ніби кіно з вимкненим звуком. Я вдарився в ту стіну й пройшов крізь неї, і побіг від них тікати.

У метро тримав мармизу цеглиною і тупо читав по дев’яносто дев’ятому колу рекламу про мамину радість в якомусь торгівельному центрі. А вийшовши, розридався за скляними дверима так, ніби у мене щойно хтось помер. Наприклад, Сир Нормальний.

*

Прокинувся о шостій, сповнений страху. Тваринного, як то називається. Абсолютно фізіологічного: у мене дрібно бриніли руки. Тіло було сповнене смертної туги. Вона була жахніша в темряві, але світло не могло її розігнати. Вона була нестерпніша на самоті, але гіпотетична людина поряд, відчувалося, не порятувала би. Бо будь-хто інший — інший, чужий, будь-що інше — інше, чуже; а «я» то від усього того окремо, під’єднатися до будь-чого не може, і безнадійно руйнується. (Оце зараз подумав, що для релігійної людини то було би відчуття покинутості Богом — і щоби його позбавитися, вочевидь можна погодитися не лише годинами певні формули повторювати.)

Причин це все не мало.

Усе навколо від одного погляду чи думки перетворювалося на причину того всього.

Кожна деталь світу була джерелом жаху.

А головною прикметою стану була максимальна нестерпність перебувати в ньому, але повне нерозуміння, що в світі можливо зробити, щоби в ньому не перебувати.

Виявилося, що встати і підійти до вікна в ньому можна. Але сенсу в тому не було жодного.

Видавалося неможливим, що зранку я нащось робитиму якісь таски. Чи будь-які інші рухи. Зрештою заснув ще на пару годин. Зробив усі рухи. А відтак усі таски.

{Київ, Золоті}

Алька: жалоба кащея: «и вечный жизнь, а смерть нам только снится»

Я: Ти не уявляєш, любий парамаунт пікчерз, як ти мені щас в хартброукен втрапила

Алька: сори бро

Я: А у мене колись давно був знайомий неформал на прізвисько Колобок, і він справді повісився...

Алька: гг

Алька: сорриии

Алька: утилизируем свою слезу

Я: Якби то — монетизуємо!

Я: О, і тут пісня! Українська народна

Утилізуй свою сльозу

Монетизуй свою сльозу

Купи козу — просри козу

Я: Ммм...

Алька: я тебе хумус привезу

*

Сьогодні усвідомив, що мене дратує Віруся (завдяки якій я, між іншим, і познайомився тоді з Владкою, бо то саме вона притягла приятельку з мишом на той квартирник). Вона про себе каже у третій особі, ніби імітуючи малу дитинку, сама до себе сюсюкає: «А зараз Віруся допиє кавусю й піде поробити роботку».

Нічого аж такого злого у цій особливості нема. Леська розчулюється, ну то гаразд, але я колись обережно у суворого Костика спитав, як йому ця фішка, той знизав плечима: «Ну мило, а чо». А я сьогодні зовсім уже не витримав, особливо уїдливо відписав на її коменти до звіту й утік із космольоту раніше, а там така похабєнь на небі й із неба, що тільки перебіжками, причому дрібними й матерними. Не бабак ваш Тимко, а козел, ось що я вам скажу. Я би йому показав як ото людей обнадіювати на теплу весну...

Чому це все мене так смикає?

Чому мене тоді так вштирило? Чому мене накрила та паніка? Чому я тепер не можу її забути, вона ніби нависає десь неподалік, визирає із-за всього?

У тій какаві напевно містилися якісь речі... цікаві. Але при чім тут узагалі самі по собі какави. Концерти. Події. Приводи. Всі події, всі приводи, всі какави — вони або прийшли, пройшли і «календарь закроет этот лист», або ж вони — вбивство Франца-Фердинанда. Ось що мене лякає найбільше. Перспектива цю дивну і дурну вибухівку в собі тягати. Не те, що я з якогось доброго дива заістерив на дружньому фесті, перед яким щиро марив чимсь «новим, чудовим». Не те, що я з якогось переляку запанікував, прокинувшись серед ночі. (Кому розказати — хто зрозуміє?) А те, що це може статися, виходить, на будь-якім кроці. Хай куди сунься — а там можуть в один момент вбити Франца-Фердинанда. А потім догнати і ще раз убити.

Що я робив? Катав до нестями, ходив у тіндер за тхориками, занурювався в пашню. То все паліативи. Як. Вилізти. Капітально. Безповоротно. Там, де я оце був, людина не має бути. Там вона не може спостерігати. Там вона не може обирати.

Але ж я справді вже вигадав собі купу різних порятунків без прівлєчєнія вніманія санітаров, тобто психіатрів. У мене тепер немає сил на активну боротьбу. І хто хоче хай звинуватить у конформізмі: можливо, у вас не буває таких світанків, як мій сьогоднішній.

*

Останнім часом дивне відчуття: ніби краще б до людей, аби бодай якось не здичавіти. Але якщо раптом довго-домовлена зустріч в останню хвилину скасовується, зітхаєш із полегшенням. Та потім усе одно твердиш собі: так, не заростати зеленою шерстю, ану марш із печери, розумні книжки пишуть, ссавці істоти соціальні, соціалізуйся давай. Зустрівся нащось із однокурсником, котрий кілька років як у Петербурзі. Він так рішуче був налаштований забухати, що я ледь стримав його налаштування єдиною пляшкою хересу. Потомив він мене сильніше за всі Вірусині демінутиви. І на відміну від неї, у нас із Максом практично жодних перетинів, крім тих збориськ, де ми з АвеМарією волали: «И дорога-ая не узна-ает». Він щиро вдовольняється коханням до своєї автівочки і мрією, що йому нарешті дадуть російське громадянство. «Я уже справку сделал, что я носитель русского языка! Вот такого!» І язика висолоплює. Хоча Макс і кумедний, а я люблю, коли люди кумедні — все ж якось живі. Він тоді в інституті єдиний підхоплював мої цитати з «Довгоносиків», а на лекціях замість матеріалу записував дотепне — й дотепер усе пам’ятає. Як тоді Миколаїч ляпнув: «Древние греки знали лошадь, но в хозяйстве ее не использовали!» Як наш філософ якось виголосив: «А люди, зрештою, всі однакові: всі вони страждають, всі помирають».

Усе це було би мені споглядати більш цікаво та кумедно, якби не бачення, що людина в упор не бачить, що держава, громадянства якої він прагне, вбиває людей країни, що він її зве «моя родіна». Ще кілька років тому на репліки про носітєля язика я би чемновсміхався. Тепер просто спохмурнів і відказав, що мені пора додому, на мене чекає планшет, копитом б’є. Але насправді і це була не відповідь. Тепер мені гидко, ніби пройшов повз компанію, яка когось готова побити, а я заплющив очі: нехай, мовляв, розбираються. Після такого думаєш: ну прогальмував, сором мені, наступного разу не промовчу... «А з чого раптом сором?» — щиро не зрозумів Костет. І я так само не зміг пояснити і йому, чому мені тепер усяка згадка чогось російського як позитивного та забавного смикає струмом (хіба крім жартів російською від рідної сестри) — як не зміг пояснити Максові, наскільки він не туди заїхав і наскільки його мрії та жарти мені недоречні.

А ще Костик у той самий день написав, що його однокласниця померла. Я всередині себе побіг до Владки. Цілий день усередині себе я прибігав до неї.

*

Щось із того концертику я ніяк не можу прийти до тями. Реву та стогну всередині себе, аж дівчата — такі зайченята — провели зі мною акуратну бесіду на тему запобігання вигоранню. Запевняв, що зовсім не горю, але бадьора Леська, видно було, намагалася якомога тактовніше донести до мене думку, що чоловіки воліють гордо заперечувати такі речі, а тоді їхні проблеми загострюються.

У цілому вона десь права, якщо подивитися на моїх знайомих. Задушевних рефлексій від хлопців не сильно варто чекати. З Костета можна видушити щось, але він оперативно вмикає режим поручика. З рештою знайомців нічого вагоміше за вєлік я би не став обговорювати. Ну та мені ті рефлексії якраз норм. Я би міг. Недарма ж мене Полінчина шефиня за фейк вважала в чоловічому сенсі. Але ж пояснювати Лесі, що у мене нещасливе кохання, від якого я не можу оговтатися вже понад два роки, а від пісеньки «ДахиБрахи» раптом поїхав дах і зійшло нанівець усе моє осіннє й зимове сезонне старання — то було б уже занадто.

Врешті мені видали грошову премію й вихідний. Придумали практику, що відтепер застосовуватиметься до всіх, кому треба — називається «Дофамінодень». Кожен може такий день собі взяти, коли треба — і присвятити собі, щоби відновитися. В активізмі-бо то тренд — вигорати. А ми практикуватимемо активізм здорової людини. Ну просто підозріло дивовижні у мене колеги. Неземні зайчики.

Довго думав, який би то собі обрати на той день релакс. Стрічка підкинула чайну церемонію. Ну, думаю, чай не какава — а вилазити з дому конче треба, бо в ньому на стіни хочеться дертися, а як за стіни визирнеш, там погоди такі, що добрий хазяїн і вєліка з дому не вижене.

Релакс мене втомив.

*

Не люблю березень, ба навіть боюся його. Бо ти обіцяв-обіцяв собі «потерпи трішечки, от-от», те «от-от» ніби настає — а ніц не трансформується.

Ну й зневірюєшся, а далі дуже швидко все вигулькує і буяє, а ти так і не відчув власне переходу, не трансформувавсь сам, а тупо був заскочений зненацька. А до цього вже встиг знесилено промовити: «Елі! Елі!» — й далі. (Хоча навколо мені ніяк не Сад Гетсиманський, ич, які я пафосні паралелі взявся проводити із собою грішним.)

{Київ, Жилянська}

Учора Хілдур раптом озвалася. Жбурлялася в мене обоймами єнотів. Сама запропонувала зустрітися. Показати фотки М’янми. А в мене третій день кашель, як у кашалота. Вона почала сватати мені так щиро якогось найкращого лікаря. Ледве відкараскався. Точніше, пообіцяв предметно подумати над тим, щоб йому потелефонувати. І над тим, що вона мені привезе лимонів.

Думаючи минулими днями про те, чому людину так сильно періодично заклинює на іншій людині, відчув, що це можливість відчути у світі, крім «я» та «воно», — ще й «Ти». І ця можливість особливого діалогу за особливої концентрації заворожує. Тому по тім така велика дірка. У яку весь час зіслизають та провалюються ноги. І не заповниш. І не затягується. Лишається обережно пересуватися краєчками. Але велика. І зіслизають. І провалюються.

Я собі щось схожий на смішного й дурного Шопенгауера, який розписував, які жінки примітивні та нецікаві, розкочуючи губу: «О, якби вони хотіли мене!» Уявляю собі, як його на тих його божественних альпійських висотах із його страшенно об’єктивним геніальним поглядом плющило бажанням торкнутися своєї Кароліни. Сміх та й по всьому.

*

Кілька годин й далі відкидав перспективи побачитись. Чи дарма я всю зиму героїчно мучивсь, може ще трошки — і відпустить, і світить мені воля моральна? Але здавсь. Зрештою, кому то потрібно — всі ці горді виставлення рахунків, усі ці самурайські самовиховання — коли ти можеш завтра мати цілющі лимони замість моря гіркоти.

Можливо, АвеМарія марно мене хвалила, і моя різноманітність не чеснота. І основною для мене є неможливість обрати щось основне. Обрати собі та й притримуватись його. Якийсь певний шлях. Якийсь алгоритм. Якийсь метод. Якісь переконання. Якусь мету.

Постійно й довго я хіба що пишу щоденники в телефоні та скучаю за однією білявою співгромадянкою.

*

О третій ночі прокинувся від надсадних кашлів і довго боровся й борсався.

А потім почалися оті мої періодичні живі усвідомлені сни. В одному з них я йшов просторами, розуміючи, що то є спеціальні потойбічні простори, створені для певного мене. І думав. Про те, що хоча це інший світ, хоча ми тут не зустрінемося, але — я й тут усвідомлюю, що я тебе пам’ятаю. Що є той «Інший», є те «Ти», є та інша частинка пазла. І що мені б, звичайно, хотілося (як то тільки можна) мати якусь відповідь, якесь свідчення, що з твого боку є місток до мене теж. Просто пам’ятання, згадування, усвідомлення такого ж факту — що я є.

Раптом побачив довгого мужика з якимсь музичним інструментом у чохлі. І кинувся до нього як до мнемонічного засобу. Як ніби я з нього маю зачіпку. Свідчення, що я потім скажу собі: «довгий мужик із інструментом у чохлі» — і тоді зможу витягти з голови, згадати те важливе й потрібне.

Я підозрюю, що сни зовсім не є іншим альтернативним світом, який показує, що ти в якісь альтернативні світи просто візьмеш та й потрапиш після того, як цілком підеш із цього світу.

Але я гадаю, вони показують, що утворюється у твоїй голові.

А те, що утворюється у твоїй голові — воно таки впливає. На вигляд світу. На стан світу. На світ зрештою, бо в твоїй голові міститься частина світу.

Її треба підтримувати.

*

Знаєш, коли я про тебе думаю найбільше? Так — коли бачу, чую або якось ще відчуваю щось хороше. Ну ось котик спить, скрутившися равликом на кафешному стільчику. Ну не можна ж ніяк із Владком не поділитися.

Але ще. Коли бачу якусь епічну хтонічну хню. Ось як під притомною статтею однієї людини сто людожерських коментів. Або лайк ніби притомної людини для автора людожерської статті. Або щось таке. Мені тоді якось усе затьмарюється і хочеться за щось ухопитись. Ну хоча б терміново згадати, що існує десь щось інше. Те, що мовило би на це твоїм голосом твої слова, подивилося б на це твоїми очима. Щось живе, близьке, нормальне, зрозуміле... споріднене...

{і знову Київ, і ще раз Жилянська, забембало вже}

Владислава не прийшла. В мережі була вчора.

Алька в дитинстві любила повторювати: «Устроили засаду на ленивца, а он не пришел». Мій єнотовидний лінивець сам на себе їх влаштовує з тим само результатом.

Намагався думати. Але соловейко, тобто кашель, не дуже давав.

*

Половину суботи підхоплював коменти дівчат на тему виявлених у завантаженій педеефці багів, а решту проваландався за їжею, шипшиною, старим Вейтсом. Який мене не гріє — а коли тебе вже не гріє Вейтс, то це вже ситуація, як в тому старому мультику, коли хворий ведмедик у лихоманці запевняв, мовляв, «я сніжинка».

Леся прийшла. Руденьку картатеньку дірочку прогріла у сірім мерзлім. Як завжди підстрибує, бо її розпирає від свіжих ідей. Принесла лимон. І чомусь «Маленького принца». Кажу, та то така література для молодшого дошкульного віку. «Ти всєгда в отвєтє...» і вот ето всьо. Вона каже, а ти перечитай, дуже вже переклад класний, вона зуб дає як філолог. Бо переклав Анатоль Перепадя, я такого не знав, але вона каже, марно не знав, треба надолужити.

— Він теж на вєліку любив розсікати, знаєш.

— Любив? Уже не любить?

— Його збила машина. Здається, на мосту Патона.

— Нормальний хлоп — мостом Патона ганяти?! Ще й мабуть без шолома, шлемофон для слабаків...

— Ну так собі хлоп, направду, знаєш... Йому років за сімдесят було. І там винний водій був. Наші друзі з Асоціації велосипедистів акції влаштовували. Та водія так і не посадили... Але, може, й не на Патона, в локації я точно не певна. Вибач, друже. Ти сам ото акуратно ганяй. А тепер одужуй давай.

*

Свинський Екзюпері, підступний Перепадя. Ти такий прокидаєшся в неділю, і тобі все одно, вставати чи ні, і тебе здатне розважити те, що тобі наснилося, що тебе вкусила миша розміром із левеня, і ти — просто щоби збіг час — лягаєш перечитати того принца, заяложеного, зацитованого, усіма замученого і затертого...

...і десь на словах: «А я гадав, що маю єдину на світі квітку, що такої квітки ніхто ніде не має, а то була звичайнісінька троянда. Тільки я й мав, що просту троянду та три вулкани заввишки мені до колін, і то один із них вигас і, певне, назавше... який же з біса я принц...» починаєш задихатися.

І робиш це далі до кінця без упину, геть уже відчайдушно хапаючи повітря на словах: «Нудне в мене життя. Я полюю на курей, а люди на мене. Всі кури однакові, і люди всі однакові. І я нуджусь. Але як ти мене приручиш, у моєму житті ніби сонце засяє. Твою ходу я впізнаватиму серед тисяч інших. Почувши людську ходу, я завше тікаю і ховаюсь під землю. Але твоя хода покличе мене, як музика, і я вийду зі свого схову. А потім — дивись! Бачив, он там, на ланах, достигає пшениця? Я не їм хліба. Збіжжя мені не потрібне. Пшеничні лани ні про що мені не нагадують. І це сумно. Але ти маєш золотого чуба. І як добре буде, якщо ти мене приручиш! Золоте збіжжя нагадуватиме про тебе. І я полюблю шелест колосся на вітрі...»

І просто вже потопаючи на словах:

«І от настав час прощання.

— Я плакатиму по тобі, — зітхнув Лис.

— Сам винний, — мовив маленький принц. — Я ж не хотів, щоб тобі було боляче, ти сам зажадав, щоб я тебе приручив...

— Авжеж, — сказав Лис.

— І ти плакатимеш?

— Авжеж.

— Отже, тобі від цього зле.

— Ні, — відказав Лис, — мені добре. Згадай, що я казав про золоте збіжжя».

Золоте збіжжя, боже.

*

Вчора Влада написала, що вона тоді всю ніч бродила в якусь броділку, а тоді весь день просопла. Чесно кажучи, я у розпачі.

Зранку не кашляв, пішов на роботу. Велом діставався миттєво, далі ходив пішки, але тут сил не мав навіть до метро догребти. Тупив на зупинці. Простояв, мабуть, півгодини на цьому безповітряному ганчірково-мокрому повітрі, на цьому чоботами в пику вітрі.

Звіт нарешті добитий. Я якось теж. А вся весна переді мною, наче Ліна Костенко перед своєю любов’ю.

{Київ, Жилянська}

Влада: Пішли на фестиваль танцю, сонцю.

Я: (дивлюсь у монітор і не знаю, на які клавіші тут є сенс натиснути).

Що можна відповісти цій людині? Що вона мені, зрештою, винна? Хто вона мені, зрештою? Вона мені казала не будувати планів? Вона мені відтоді кілька разів повторила «ты мне друг или сосиска»?

(«А уточки камыш любят больше, чем сосиски?»)

Вона мені щось пообіцяла? Ну прийти. Ну ще раз. І ще. І що? Якщо вона мені друг, то це не по-дружньому? Ага, ага, скільки разів ти сам забивав на домовленості з Костиком, — і скільки Костик — на домовленості з тобою?

У тім-то й річ, що вона стосовно тебе є той самий Костик. А ти стосовно неї зовсім навпаки. У її світі час іде інакше. У її світі події виглядають інакше. У її світі нічого такого не відбулося. Як ти реагуєш на щось бентежне, що відбувається — з іншою людиною? Або робиш що можеш, або співчуваєш, а тоді відсуваєш на другий план, бо інакше можна дахом поїхати. Працює дитяча панацея: «Зараз заплющу очі — і ви щезнете». Вона просто заплющує очі й я просто щезаю. Це для сапієнсів феномен нормальний, Сире. Ти не можеш її в цім звинувачувати. Ти на початку осені рівно чотири рази просив, щоб вона якось маякувала, коли плани міняються — і вона чотири рази щиро відказувала: «Ой, Сирік, вибач, мені то не в голові було». І я лютився до червоних плям перед очима десь по дві години поспіль. Після яких сам собою приходив до стану, коли мене можна було брати голими руками. Ніхто мене ними не брав, щоправда.

Але якби у християн існував отакий, як у мене виявився щодо неї, вбудований механізм автопрощення ближнього — без жодних на те передумов — ми б успішно достроково перебували у царстві божому. А ми у якомусь четвертому чи то п’ятому колі.

*

«— Бачиш... коли стане дуже сумно, добре подивитися на вечірнє сонце.

— Виходить, того дня, як ти бачив сорок три заходи сонця, тобі було дуже сумно?

Але маленький принц не відповів».

*

Телефончику, ти кажеш мені... Гаразд, ти дивишся на мене так, ніби кажеш, що я знецінюю свої досягнення. Відкидаючи їх оптом, мовляв, вони ніц не варті порівняно з небажаністю від одного конкретного стейкхолдера.

Та ні, телефончику, ти неправий. Я знаю, що звіт зрештою вийшов справді класний. Я пам’ятаю, що крім нього я наквецяв шедеврів на цілу виставку — і якщо Джонні не бреше, буде мені ціла виставка. І якщо він далі не бреше, то якась телепрограма туди прийде. Я можу казати собі, що живу своїм доволі насиченим життям і відкритий до нового.

Та у тім розчині мене бовтають, тримаючи за п’ятку. І мені не наздогнати черепаху.

*

Вдих-видих! А тепер нова вправа: перегньом палку! Записався у спортзал.

*

Легше відволікатися від бажання опинитися поруч із людиною на щось таке цікавеньке й корисненьке. Але сумно було б лишитися із цим мигтінням-мерехтінням наодинці. Людина в пошуках сенсу знаходить коробку, сповнену не надто смачних цукерок — і бажання посеред будь-яких обставин торкнутися руки.

*

Вибирався в гості до Вірусі. Дорогою траплялись абрикоси чи були яблуні. Діти ростуть молодцями. На стіні намальовані чорнобривці під місяцем. Віруся мила. Та незрозуміло, нащо я там сиділо.

Але я багато дивився, як та нехороша людина відгортає назад волосся.

«Так у світі повелося».

Ти зустрічаєш людей, і вони щось кажуть, і вони щось роблять, і воно ніби ок, і воно ніби норм — але ви не зливаєтесь, ніби хтось із вас вода, а хтось із вас олія. І ти думаєш: як так, стільки доторків відбувається, а жодного глибше шкіри, я став товстошкірий. А тоді хтось щось каже, щось робить, і воно все струнко до серця тобі заходить. І повна спільність. Одностороння тільки.

Відповів на фестиваль танцю ствердно, хоча з мене такий поціновувач танцю, як із Костета лисого — Боб Марлі.

*

Я: Чекай-чекай, ти ж на нього забила, ти ж казала. Він же морепродукти не вживає, як із ним зустрічатися?

Я: А тепер з якого переляку він у тебе знову в порядку денному?

Алька: Сырик, есть один физиологический момент, который принципиально отличает девочек от мальчиков

Я: Та ти шо? Сіріозлі? Давай подробиці!

Алька: у нас нечего забить

Алька: нечего на все положить

Алька: нет соответствующего органа

Я: Фігасі, я й не думав у такім розрізі

Алька: вот даже если серьезно: мужику если чего не по его — что ему сделается, он пошел себе бахнул пива и помочил монстров, или работает до дыма из ушей

Алька: а мы начинаем в себе копаться — что же я сделала не так, как же мне стать совершеннее

Я: До диму з вух я так

Я: Але й покопирсатися теж можу

Я: От просто тут, скажімо, сиджу й розмірковую — що ж я зробив не так, що збираюся на фестиваль танцю замість призначених мені за штатним розкладом пива та й монстрів

Алька: ага, я помню, как ты меня учил танцу маленьких утят, они в твоем исполнении очень были милые утконосы

Алька: а помнишь я тебе играла вальс «Дунайские говны»

Я: ггг

{Київ, Золоті, тоді Жилянська}

Наснилося, що зуб відвалився й потяг за собою півщелепи. І от я тримаю цю кістку в руці, вона така здоровезна, теракотова... І думаю про те, що подібні бачив в дитинстві у музеї... Аж ось і сам...

Напівпрокинувшись, спочатку зловив звичну думку, що не маю стільки близьких, щоб їх губити, скільки разів мені снилося, що втрачаю зуби. А далі подумав, що саме гублю близьку людину. Що мовчить мені як риба. Як казала Алька в нашому кучерявому дитинстві, рыба облёт.

*

Сьогодні мене нудило вже не лише від «роботки», від длубання довбаного завдання, а й від традиційної гречки і традиційного дофамінового жарту про кота, що на третій день тішиться: «Вау, гречка!», від шумних малярів у люльці, що малювали навпроти невимовно дурний муторний хмурал... Кожна деталька довкілля знесилювала.

Я слухав винноцвітні навушники, в які плюснув трохи Хінді Зари, я варив мате, виходило ні се ні те, я переписувався з Алькою («We shall оживем!»), з Костиком («От, скажімо, Шодерло де Лакло. Шо за дерло? Де й куди воно лакло?»). Я навіть нащось ще раз прошкріб інтернет у пошуках Марії, як завжди марно, а тоді віднайшов Надію — а за нею всю нашу львівську компанію. Оці вже всі були мало того що в мережі, ще й активні, ще й відомі. І Христя, й Євген — а Свят так узагалі, виявляється, зробився нехилим цабе. Але найкращою з усіх була моя Надія. Вона за цей час устигла відкрити власне видавництво. Я прочитав п’ять її колонок на «УП». Особливо вразила стаття «Про сучасну нормальність». Такий переліт від естетики мовчання у Стуса.

Та ключове слово «втома» не бралося жодним ключем. Якась така нудота, така самота, яка взагалі ні на кого не зважає. Ти їй розгублено підсовуєш чиїсь портрети, а вона зневажливо цідить: «Їх у тебе нема». Світ не свій, коли Влада не тут.

І от я втомлено сопучи повз додому повз нове кафе на розі — і тут ввиділись мені рухи твоїх рук, що несуть якусь чашку від шинквасу. І раптом намалювалося, що там десь усередині маю бути я, і ці руки рухаються до мене. І ось це відчуття, яке одразу забарвило все повітря — бути поруч із цим, бути із цим, мати це в своєму радіусі, мати це у відчуттях — воно було таким УСІМ.

«Руки, рухи, радощі нам».

Всьо фігня, кромє пчьол твоїх очей. Шалених блакитних бджілок з іскорками у кутиках.

Можливо, у мені «можуть траплятись сліди горіхів», тобто образи, але про них я вже знаю краще, ніж про будь-які інші свої біоритми: образа на тебе йде за дві години. Сама собою. А вже будь-якої миті — від першого теплого слова — розпростуєшся знов-таки як равлик, коли його пхають до теплого струменя. І навіть будь-якої температури. Із ніжністю ловиш абсолютно будь-яку репліку та засовуєш її за пазуху, мов пташа.

Слова можуть означати дуже різноманітні речі. Наприклад, моє: «На вулицях акація, акція: безкоштовна роздача сонць» означає «я тебе люблю». Моє: «Жанри дружбанародної україпонської поезії: кохайку і котанка» означає «я люблю тебе, несила терпіти». Моє: «А пішли гуляти?» означає «люблю, зараз здохну весь».

Нда, вкрай різноманітні.

*

Фестиваль танцю Хілдур пропустила із поважної причини: у неї миш помер. Я оперативно запустив квитки у «розСИРку», й їх оперативно вхопила Віруся, яка з чоловіком нікуди вже рік не вибиралася, а до онуків якраз раз на рік бабуся завітала.

Ну й роби собі що хочеш. Повна воля. Але мене давай ото жбурляти від стінки до стінки. Я капець не хочу бути в цих стінах! серед цих речей! я не бажаю з’їсти нічогісінько з того, що маю в холодильнику! мені не до вподоби жоден заклад із тих, що я можу уявити! мені треба когось, але всі, кого я можу уявити, мене бісять!

Так, істерика не наш шлях. Зціплюю зуби, пишу Костетові: «А тебе де носить? Пиво саме себе не вип’є». Він: «У мене вже градус вищий. Я на презентації». — «Вовка ноги годують, комунікаційника печінка годує. А товариш погибає». — «Та мені самому тут усе вже в печінках. Як вирвусь, тобі свисну». За півтори години пишу: «І шо?». Відписує: «Безпросвітно тусуюсь».

*

Врешті-решт я ж не знаю, чого саме Влада мене не забажала. Може, вона довго оговтувалася від останніх стосунків, Леська колись обмовлялася, що її колишній був мало не аб’юзером. Може, вона вважала, що я охолону, як перестану мріяти про неї нездійсненно, але прокололася і тоді злякалася. Може, їй тоді просто не сподобався мій запах. Спитав у поручика Костета напряму, чим я пахну. Поручик добряче поржав і відказав: «Сиром ти пахнеш, чим іще?! Синеньким таким. Джерома перечитай. Та ну тебе, чувак, мені норм. Але я з тобою цілуватися не планую, і не підкочуйся». Потім — не знаю, чи то практично, чи то цинічно — порадив купити електрощітку, вона краще зуби відчищує. А мені що, я зараз усе готовий проковтнути. Купив.

*

Після ігнорування гречки, а тоді порції спортзальних звитяг прийшов голодний, як зграя вовків. Вирішив навчитися смажити м’ясо. Зуба зламав. Чи сміх, чи гріх, чи пророцтво справджене, а чи психосоматика.

Мені немає кого втрачати, крім залишку своїх зубів. У мене немає особистого життя. Але ж воно є, й воно зі мною живе. Мовчки. Тихенько підспівує почутому. Тихенько гризе. Тихенько ниє. Тихенько смикає. Тихенько забарвлює. Тихенько знебарвлює. Тихенько заважає жити. І тихенько радить: а може, з головою знову влізти у вигадування історій і розмотування почувань — і розсмоктування формулювань.

Холодні думки: «А що, якби я ото був із тобою — то всі твої бонуси були би мої? Твоя екзальтована мамаша, яка приходить у коменти до всіх твоїх френдів із блискучими рожевими православними листівками з днем Святого Їбонутія? Твої руммейти, котрі пишуть на стінках помадою? Твоя самоідентифікація щодо домашніх улюбленців яко мамочки (мені досі непросто примиритися з розповсюдженим уявленням про те, що люди здатні народжувати кішечок, собачок і мишок)?!»... Ну то ось усі ці холодні думки зустрічають у мені не те щоби прям Гольфстрім, але якусь маячну згоду, якій нема переводу.

*

Слухай. Владко. Ми маємо бути разом. Разом. Це ж зовсім не те що поодинці. Я не знаю, у скількох випадках ти «ставала нездатною виставити стінку», але я не бачу біля тебе людини. Що на м’янмійських фотографіях, що деінде. А людина не може без людини, Владко. А ми з тобою дві класнючих людини.

Ну і нехай чекати і просити — не те, коли тебе чекають і просять. «Ганчіркою», «по мармизі» — це все мої ж власні метафори. Образне мислення моє недоречне. Аби не охрініти, не паралізуватися й не оніміти, доводиться вилазити із захопливо порожнього космосу, повертати якісь незграбності, якісь дурноти, якісь вразливості з ними — вони-бо дають виправданість, вони базовий бензин, і не попреш проти того. Точніше, попреш (я ж ото попер), але буде тобі треш.

А ті запахи и звуки, що відрулили стайками наискосок (забавно, звідкись із глибин підсвідомості вже жорстокі романси полізли), можуть бути приваблені на сумлінно накопаний черв’ячок.

І от тепер — коли знадвору з темряви несуться якісь автохтонні хтонічні волання — я нарешті відчуваю спокій. Такий прохолодний, приємний, хвилюючий, як склянка лимонаду після залізання на гору під палючими прямими сонячними променями.

{Київ, Голосіївський парк}

Колись нові стани стукали мене у маківку, мов яблука. І я вирішував, що відтепер я знаю все про життя і житиму принципово інакше. Десь тільки після Ізок мене осяяло, що осяяння не працюють. У мене ж насправді саме так було: прокидаєшся на ранок — а у дзеркалі суцільний «контрул зет».

Але попри вчорашній вечірній напір віри сьогодні зранку вчорашнє переконання не пішло. Отак буває, що людина нічого не відчуває, а потім — хряц! — і все бере й як відчуває... («Хряц» телефон виправляє на «хрящ»).

Я зарулив на підйом — злетів зі спуску і на рівній поверхні дістав слухавку — впевнено повідомив у неї, що треба зустрітися — за мною пострибала собача зграя й я пришвидшившись підлетів до наступного озерця — де слухавка сказала мені невизначене (Владчині улюблені «ну будемо подивитися», «мабуть, варто спробувати», «якось треба буде», «дамося чутися», «в обозрімом будущєм»...) — але я не панікую. Зрештою, я чекав поки ще втридцятеро менше, ніж той маркесівський чувак, якого трапила холєра кохання.

Поки тут катав, загубив рукавичку. Рукавички у мене зручні і недешеві, колись подаровані на ювілей Алькою, стало жалько. Повертався, вдивляючись у доріжку, й загадував: якщо зараз знайду, то Владка точно зламає свою безсенсовну стінку. І візьме простягнуту кінцівку.

Рукавичка знайшлася!

*

Ніяких ознак життя поки в жодних месенджерах.

Але місце зі мною поруч для тебе.

Пам’ятаєш, ти прийшла на той вечір на годину пізніше, маленький зальчик був переповнений, усі стояли, а я все тримав сидіння біля себе. І всім доводилося... на нім не бути.

Але місце з тобою поруч так само може бути для мене. Чому я одразу здався? Чому почав поперемінно лити шмарклі й крутити носом? Чому Сир не здійснив нормальних спроб добитися дівчини? Попри всі свої перевернуті звички, я чоловік, я перевіряв. А Хілдур дівчина. Я перевіряв. Хоча за це віддав... Ну зупинімо цю думку.

Отже, дівчина, навіть білявка. А миша у неї вже немає.

*

Сонце напівпрозоре, напівмолочне, напів... Розсипається дрібнесенькими крихтами, суцільним сухим прозорим морем.

{Київ, Житомирська}

Після білоцерківського фестивалю, виснажені, але збуджені, вивантажилися у Лесі. Ми з Джонні збігали в маркет (некст левел мавпочки: ходити за бананами та шампанським). Леська зачепилася з Вірусею на тему, наскільки попсовими ми можемо бути задля формування громадянського суспільства. Віруся розжеврілася, кричала, що взагалі-то треба знімати серіал, у який непомітно вшивати ідеї про суспільні чесноти. Я спробував пожартувати, що з нашими бюджетами нам доведеться зніматися самим, а з мене герой-любовник як із Костета президент. На що Джон серйозно зауважив, що коли він там на фесті знімав шматочки відео для ролика, то я в кадрі тримався доволі природно. Я попишався.

— Що у вас тут за битва? — ближче до ночі зазирнула Лесина мати, що мешкає там само в сусідній квартирі.

— Мам, не чіпай, це у нас свято! — відмахнулася моя супервайзерка.

— Свято нерозуміння, — вагомо видав Джонні-монтаж.

Віруся втекла додому, щойно їй звідти просигналили, решта продовжили дискусію й проґавили останнє метро, але Леська туристка, у неї в комірці накопалося нам два спальники.

*

Думав про смерть. Власне, це постійне тло моїх думок. Колись я був сильно здивований, як дізнався з обережних розпитувань, що не всі насправді такі, як я — мають це за фігуру умовчання, але за найактуальнішу тему щодня. Що люди цей чинник просто не тримають в голові, виносять за дужки. А я справді кожного дня в цю тему втупляюсь, прокручую варіанти... Сьогодні подумав, що смерть власне є зміна — а у житті ж те, що зветься людиною, що зветься одним ім’ям, наприклад, Сиром Нормальним, зазнало навіть протягом пари останніх років таких змін... Що те, що ним було років десять тому, вже пізнало смерть стопудів.

Але останнім часом, думаючи про смерть, я завжди думаю про Владку. Це випливає одне з одного. Коли я нагадую собі, що все закінчиться і нічого цього вже не буде, мене накриває, мов невстежена хвиля, розуміння: треба просто зараз зв’язатися і побачитися. Бо якщо кожної миті все це може бути розірване, то в цю мить має бути тільки головне. Тобто ти.

Одного разу я набрався нахабності і спитав її: «Владко, а ти от що думаєш — що відбувається, коли людина помирає?» Ми якраз вилізли на Замкову, там не було жодних вивісок, та й підспівувати не було чому. Владка покусала губу і без фірмової мармизи а-ля «зуби вперед» серйозно почала: «Ну, Сирику, питання це, звісно...» І тут у неї заспівав телефон. Вона покричала в нього: «Та ти що? Що, правда, сьогодні! Ну я даю! Зовсім вилетіло, чесно... Та я тут недалеко!» — а тоді в мене: «Сирику, вибач, мені зараз дуже треба... Я потім поясню!»

Ну та, це була відповідь ділом. Смерть зазвичай відбирає людей схожим за раптовістю чином. І пояснення ми від того маємо такі само кристально зрозумілі.

Свято нерозуміння.

*

Я сам не знаю, нащо я всоте повторюю їй, що вона класна, попри всі її віджартовування. Нащо вдвохсоте про щось домовляюсь, очікуючи на таку мить, як тоді на каяку. Що буде, якщо рукавичка збрехала, і я дочекаюся її повідомлення, що вона з кимось уже успішно зустрічається. Та я принаймні запалюю свічечку, і довкіллю то ще один додатковий люмен (чи в чім там вимірюють світло), а мені в руках тепла воскова штука. Подекуди вона мені пече.

{Київ, дорогою з Золотих на Жилянську}

Сьогодні повітря таке надихаюче. Ніби надихав хтось небесний. Свіжість, ніжність. Перед кожною зустріччю з нею, навіть якщо перетинаємось у метро книжку від Поліни передати, мені дихається смачніше. А завтра її точно ніхто не висмикне: я заманив її подалі. На море. Київське. Уяви, кажу: сім гривень — і ти на морі. Вона загорілася. Тепер спрацює моя рукавичка.

{Київ, Жилянська}

Фумігатор спорожнів, прилетів ненажерливий передсвітанковий комар, і по пробудженні почалися довгі усвідомлені сни, де я навіть викрикував: «Я сплю!» — щоби послухати ззовні, чи не подам я там голос у кімнаті, де зараз перебуваю.

Усвідомлені сни, як і решта інші, цікавіші та значущіші зсередини.

{Київ, Героїв Дніпра}

Набравши Владиславу із зупинки, я дізнався, що вона таки не в Києві, але з іншої причини: вона в Житомирі у родичів. «Ой, чувак, а ми ж ніби домовлялися, що якщо я раптом вирішу їхати, то я тоді дамся чути... Що, справді домовлялися о першій на Героїв Дніпра? Ну може бути, звісно... Я не гарантую... Я ж у нас відома птичка тупик. Але щось, бачиш, всесвіт мав проти цього плану! Спробую на наступному тижні. Хоча не обіцяю...»

«Дякую за ваш дзвінок», — сказав я гудкам.

А тепер, діти, відкрийте ваші зошити, перевіримо домашнє завдання. Що, любі діти, треба робити, коли сталася з вами така ситуація?

Записуйте: треба якомога надійніше ізолювати хворого. Бо та теза, що від невимовності/невираженості/нерозділеності/невиплеснутості щось там у людській психіці може зіпсуватися — то все суцільна маячня, дорогі товариші діти. Від вимовленості і далі за списком, все лише з усунутим «не», менш зіпсутим не стаєш, та ще й псуєш ближніх, — що нафіг тобі не здалося.

Ні, розмовляти можна, чого. Але з тим, хто цього хоче, з тим, хто тобі те пропонує, у слушний час. А не тиц-пиздиц.

Трапляються такі цікаві простори відчаю, що їх навіть описати заради терапії телефончикові чи просто споглядати — нереально. Але я ще спробую споглянути.

Хоча не обіцяю.

Ні, я — обіцяю.

{У потязі Київ-Херсон}

Спочатку я викинув велосипедні рукавички у вікно з дев’ятого поверху. Тоді схаменувся і спустився. Але підійматися назад не став. Потупив у загострені після короткої зливи кольори, а тоді попензлював тими розливанними фарбами на вокзал і купив квиток на найближчий потяг. Уже з нього пишу Лесі, що мені потрібне було перезавантаження, і все одно у нас ближчими часами одна поточка — а назустріч мені ллється сонце вечора. Косе, довге, безкінечне, довершена біла діагональ, удосконалена жовта стріла.

Раєм для мене було все те саме, що завжди є навколо, але — з освітленням, забарвленням, об’ємом, фактурою, перспективою, атмосферою — і в сумі сенсом. Без досліджень і питань. Просто осмислений простір. Раєм для мене було те, куди крізь тверді поверхні з нанесеною на них інформацією пускала або не пускала хімія мозку, двері сприйняття. Частіше не пускала, тому життєвий шлях був дорогою звитяг з подспудной тоской. І сподіванням щось колись відчуте таким чином — уловити крізь повіки. Чи то просвітлившися, чи то засинаючи, чи то помираючи, чи то вже за шлагбаумом кінцевої станції.

Раєм мрії.

Тому мене хоч і смішили, але тривожили всі ці безтямні заяви заштатних кінотеатриків про їхні нев’єбенні 9D, 12D і 100500D. Якось я відчував, що десь там, у паралельних вимірах існують подібні нашим тутешнім (суто формально) меблі та провулки, але у цих самих дофіга-D. І варто лише знайти десь згублені окуляри. І все лишиться на таких само каркасах, але наповнене не крихкою маячнею, а чим треба. І стане без питань.

І от це сподівання, як і думки про смерть, весь час тяглося вздовж мого шляху додатковою ниткою — постійною, але часто непомітною й такою, що нікуди не допровадить. Все, як той поручик — тільки обіцяє.

Невеличким філіалом раю (таким собі райсобєсом, який обєспечує тобі певний мінімум життєво необхідного) була для мене та порція хімії, та пробірочка, та відмичка дверей сприйняття, що її давав сильний направлений контакт із іншою людиною. Тому мої контакти бували не надто людяними: тут ішлося не тільки й не стільки про те, які дані ти наносиш на поверхні, а яким газом можна дихати навколо тебе, якщо перебувати у твоїй планетній атмосфері. Я міг жити на паливі того ключа в долоні. На паливі того білого аркушика в конверті.

Та-та, красота в глазах смотрящєго, сенс у мозку взискующєго.

До чого я все оце. До того, що спочатку поспоглядавши декоративні квадратики на вагонній фіранці, а потім лігши на полицю й крізь повіки завваживши легке, ледь помітне перетворення купешних дверцят на мою вимріяну геометрію — я знову зловив холодну дорослу думку: а скільки зрештою можна шукати невідшукуване, обіймати необнятне. Чи можна в сорок тинятися пустирями. А мені сорок скоро вже, шість років прогуркотять оперативно.

Пошук щастя робить із тебе невротика, пошук сенсу робить із тебе Віслючка Іа, пошук атмосфери робить із тебе наркомана.

До того ж на прикладі захопливих ХТЗшних заходів сонця та нецікавого двовимірного Личакова ти спостерігав, що часто-густо ці небесні атмосфери зростають та квітнуть у місцях земного побутового неблагополуччя. І бездны мрачной на краю.

І в ту чорну історичну зиму чорних лебедів, пам’ятаєш, якось не спав уночі, і думки плуталися, кружляючи довкола благополучного, рівного, європейського — і вар’ятського, совєтського, перехнябленого — зі спалахами нетутешніх блискавок. І доходив: я би погодився, щоб вулканічних глибин ставало не так багацько, але щоби поверхні таки трималися купи.

А потім давай жалітися (не голосно, не публічно, але все ж таки бодай телефонові), що поверхнями ти наразі нібито непогано забезпечений, а от наповненості сенсами та польотами над поверхнями — нібито бракує.

Ти вже визначайся, чи тобі шашечки й їхати, чи тобі зламану милицю та летіти.

{Херсон, вулиця Суворова}

Ну а що мені.

«Мені ще парку, ще тоненької травички, ще крони над головою, ще мурахів по штанях, ще освітленої сторінки на коліні». Про таке благаю я коли зима. «Я хочу від тебе весни» благаю я коли зима. Зараз літо, і мурашів — хоч їж. Хмари призахідні фігурні, на бігу фільтруєш телефоном знічев’я. І місто пусте.

Херсон — місто, в якому все життя сконцентроване рівнесенько на одній вулиці — Суворова, деякий його сплеск відбувається неподалік цього місця біля пушки і кораблика, на всій іншій площі міста комарам жерти геть нема кого. А тут поруч милі мальовані котики настінні. Я вже себе не картаю за те, що таке їй кидаю. Коли вона мене кидає. Я вже її знаю. Я вже себе знаю. Я міг би зникнути та замовкнути. Та не міг. Я тут бачив, як молоде подружжя жахливо волає на маленьку дівчинку, обіцяючи віддати її дяді. «А пачіму? — да патаму! Сказано ж тібє!» У дві тисячі вісімнадцятому році. Нашої ери. Хілдур, то не має бути їхня ера, холєра.

Цікаво, що питання «а що мені треба» іноді включає дуже вузенький спектр. Наприклад, коли здавати аналізи з підозрою на якусь незлу гидоту, казатимеш собі: «Хоч би мені нормальний результат! Я ж щасливий буду! Можливостей скільки! Як засяє все довкола! Тільки, будь ласочка, дайте мені таку можливість!» А коли порадієш, пострибаєш, пороздивляєшся, як засяяло все навколо, планів набудуєш — назавтра спектр стрімко розширюється. Кажеш собі: «Але ж просто жити — це ще не все... От я недостатньо розвиваюсь... От я в особистому житті нещасливий... От хмарність на макітру давить... От мене Марківна смертельно замучила своїми щотижневими занепокоєннями — а чи правдоньку кажуть покази лічильників...»

Так усе — чи все-таки не все?! Хмарність зняти — чи буде все? Марківну вгамувати — чи буде все? Особисте життя підігнати — чи буде все? Та ніколи ж не буде все, нє? Чи все-таки буде — за будь-яких зовнішніх обставин — якщо раптом потрапити з велом на Щекавицю чи без нього в афинові кущі?

Десь читав статтю про те, що якось у вибірки добровольців заміряли рівень щастя. Не пам’ятаю, в чому він там у них вимірювався. Але факт, що в одних добровольців дорогою траплялося щось недобре. Хтось помирав чи з роботи виганяли. А в інших раптом ставалося щось кльове. Премію отримували чи діти до Гарварду вступали. Так от у перших рівень щастя спочатку сповзав, але згодом повертався до тієї самої позначки, де перебував до настання лих. А в інших той рівень так само підстрибував — а потім... ага, так само повертався туди, де тримався до перемог. Тобто він приблизно у людини однаковий, хоч ти її проблемами мордуй, хоч ти її подарунками обкладай. Але де вона встановлюється, та позначка? І чи можна її зсунути в голові, якщо премія й діти в Гарварді — то не робе?

Нащо я сюди прикотив, відповіді немає. Бо не міг бути, знаходити себе у тім самім передпокої перед тим самим дзеркалом, на яке наліплена наліпка Зої моєї Марківни з облізлим чеським кротиком із мультика — а далі за будь-яких обставин двері, на які причеплена рельєфна табличка з писучим у горщик хлопчиком. Мабуть, шукав внутрішні Ізки.

Я сидів на трав’яному горбі незрушно. Йшов у невідомих напрямках, не знаючи, що буде за рогом, а що в кінці вулиці. Я сидів на підвіконні хостелу і нюхав запах тополиного листя, який завше відчиняв мені всі приємності шкільної ери: ти гуляєш чи ти прогулюєш, чи тебе ведуть зі школи, а додому нічого не задали і тебе можуть зводити в «Соки-воды». Дослухався до кожного руху, але я звідси нічого не несу. Я втік у пошуку спонтанного випадіння у свіжий космос, але за діркою, в яку виламався, запилюжена не надто прибрана кімната.

{Київ, Жилянська}

Запити до всесвіту, хай їм гикнеться. Вони мені вже голову паморочать своєю буквальністю. Своїм горщечком, який сумлінно і з непідробним гумором варить і варить. Всесвіт, він звичайно має перфектне почуття гумору — але ж ми самі й є його качконосами! Носіями...

У потязі назад мені зламали ногу. Цілили при цім у носа. Якесь п’яне мурло щось у мені не вподобало. Я зі сну похопився та пурхнув із другої полиці. Що там я писав про милицю? На ній і розсікаю тепер. До магазину, який Полінка називала «імьордженсі», бо вибір там із трьох пунктів, та він поруч, у двох метрах — хіба що на такий випадок. Ну то ось і прийшов той випадок. Маю економити на всяких витребеньках та сумирно споживати (спожувати) три найпростіші пункти.

{Знов Київ, знов Жилянська}

Хілдур укотре матеріалізувалася без дзвінка. Відчиняю — а там «зубата» усмішка, від якої розбігаються промінчики на весь прогін, де згоріла лампочка. Сукня з лимонами. І лимон у лапі.

— Знаєш, я тобі заборгувала тоді, — простягає, — то я відшкодую. Можна зайти?

— А вже переломи лимонами лікують?

— Давай спробуємо...

Ми сиділи і тринділи, ніби всесвіт зупинився разом зі всім умістом. Тоді вона схаменулася, що останнє метро вже рушило. Тоді вмостилася на бінбезі й солоденько заплямкала. За кілька хвилин — я заціпенів і споглядав — засопла. Я підповз і огорнувсь буквою зю навколо того кріселка, накрившись із нею одним пледиком. За скількись хвилин поклав руку на її плече. Вона посунулась від неї, не прокидаючись. Руками охоплювала груди й плечі навхрест, ніби обіймала саму себе.

Засовалась рано. Насупилась сонно:

— Ну ти шо ото... Заповз... Незручно... У тебе ж нога...

— Ага.

— І шо тепер каже тобі твоя нога?

— Та ніфіга.

*

Про що ми протринділи тоді до ночі, то все я не зацитую. Бо знову плив. Але один момент майже до слова запам’ятав. Владка висунула теорію про те, що ми всі часточки Бога в тому сенсі, що якби він був собі цілий та й одинокий, він би не мав змоги до самопізнання. А так от ми спілкуємося — і таким чином...

— Тобто Бог розділився на частинки, щоб однією частинкою самого себе спілкуватися з іншою частинкою самого себе?..

— ...І таким чином пізнати самого себе.

Я: Як доїхала, часточко Бога?

Владка: та нічого, часточко Бога. 

Розділ 4. Внутрішня магнолія 

{Київ, Жилянська}

Це насправді було не вперше, коли вона так мене рятувала. Як кошеня, яких «мамочка» підбирала, лікувала — а тоді прилаштовувала по знайомих.

Якось напередодні інспекції Марківни я вийшов на балкон викурити свою одну на півроку сигарету. Так уже воно навколо особливо рожево мрійливо вечоріло. Щоби в кімнату не натягло диму, прикрив двері... І рухома частинка шпінгалета по той бік акуратно опустилася у паз. Мене зачинило. Телефон я бачив крізь вікно на підвіконні. Та й що би я кому в нього мовив? Ключ стирчав у дверях — звісно, зсередини. Відчинити мене не могло ніщо. Перспектива стрибнути з дев’ятого поверху мене не приваблювала. Я зітхнув тричі, взяв стареньку табуретку — і розгатив скло. До візиту власниці квартири, яка мала впевнитися, що в її квартирі ідеальний порядочок, лишалося півдоби. Додаткова проблема полягала у жайворонковій вдачі Зої Марківни, яка не лишала мені шансу встигнути збігати в найближчу майстерню. Діставшись телефона, гумористично-розгублено описав ситуацію Владці. Вона розпитала подробиці. Я зібрав скалки й загорнувся в ковдру.

Рано-вранці під моїми дверима стояв видобутий Хілдур звідкись із надр кревної родинності роботяга. Тверезий. Зі склом потрібного розміру. Рожево мрійливо крайнеба палало. Марківна нічого не розкусила, навіть похвалила, що я так гарно провітрюю навіть у холодну пору.

Я несправедливо не нагадував собі, що я маю людину, яка майже завжди готова прибігти на поміч, якщо у мене щось трапиться. Просто я не хотів себе відчувати тим кошеням. Щуреням...

Нога швидко загоюється. Владка випарувалася з мого обрію ще оперативніше.

*

Леся притягла в нашу спільну бібліотеку наукпопу. Щоби ще й культурним дозвіллям ударити по вигораннях. Відкрив навмання Асю Казанцеву (потім виявив, щоавторка російська... але переклали, що ж, і на тім поки дякувати). І остовпів. Побачивши в кількох рядках кристальне визначення для моєї несмертельної любові.Знов-таки не полінуюся виписати.

«Епізодичне паління, якщо перекласти його на мову біології поведінки, буде називатися intermittent reinforcement — переривчасте, або варіативне, підкріплення. Сенс в тому, що люди і тварини відчувають більше задоволення не від гарантованої винагороди, а від тієї, яка дістається або не дістається їм випадковим чином. Голуби захоплено натискають на важіль, який іноді дає їжу, а іноді ні, нехтуючи сусіднім, від якого їжа надходить завжди. Люди формують стійку прихильність до азартних ігор, автостопу, риболовлі або ось сигарет раз в місяць: якщо мозок отримує бажане хоча б іноді, він готовий чекати і сподіватися нескінченно».

Який геніальний метод. Треба просто мурижити людині голову: знаю — не знаю, хочу — не хочу, прийду — не прийду, ну подивимось, мабуть, варто спробувати, якось треба, дамося чутися — і один раз врятувати, а один раз начхати — і голуб натискає на важіль, як божевільний. При цьому дослідник те робить ані разу не спеціально. Те для нього просто природно.

А палити я, звісно, не палю. Хоч можу висмалити дві цигарки за день. Раз потім я можу не палити півроку.

*

Цей тиждень — чудовий приклад часу, коли ніколи дихнути: я вже кілька разів наглухо забуваю про заварений собі чай, і він береться товстенькою плівочкою. А Леська вполювала дуже корисну стажерку, котра здатна не лише налаштувати розсилку, а й підкрастися ззаду та пожмакати плечі. У такі моменти в мозку двохсотватною лампочкою вмикається нагадайка, наскільки тіло голодне й спрагле. Зголосився з тою стажеркою на «Нову пошту» відволікти дві коробки мерчу — й виявив, що дівчина, яка помагає нам розбудовувати громадянське суспільство у воєнних умовах, слухає Чичеріну. Що там прорікла ця видатна мисткиня про Донбас? «Це протистояння народа-богоносця й антихристів-піндосів»? Вєтром в голову надуло, кажу, ти в курсі? Вона: «а що, це ж просто пісні, треба розділяти».

Як казала моя прабабуся Килина Митрофанівна, балакали-балакали — сіли та й заплакали. А я так радів, коли ця кирпатенька в робочий чатик бідкалася про запізнення, що кицька стрибнула в унітаз, довелося мити й сушити.

Занадто тонкий, казав Костет. Занадто жорсткий, казала Алька. Навіть масажем не розімнеш, такий жорсткий.

Але як мені набридло ловити людей і ловити події — з людьми мені не вистачало людини, яка не викликає відчуття нерозуміння.

Тепер мені може й набриднути ловити й вітер і віти — з ними мені бракує людини, яка теж зацінить.

І це знову ж таки неправильно.

Це обманний якийсь механізм у мозку: він бреше тобі, що всі радощі, цікавощі і красоти світу мають сенс, лише коли мають спрямованість. І нема чим замістити. Так не має бути.

Життя є саме по собі. Саме по тобі. Без третього. Не те щоб зайвого, але ж не обов’язкового.

*

Я думав про самогубство і на шляху вперся в таку думку. Неекзальтована людина нібито не може його фізично здійснити, бо киває на інших: як же, мовляв, із ними так недобре вчинити, я так не можу, я так не маю. Тому вона врешті вчиняє самогубство де-факто без такого вчинку де-юре. Живе дохла. І те, як нині живу я — воно й є. Для заспокоєння оточуючих лишається тіло, яке щось періодично каже. Ба навіть учиняє. А всередині там нічого не мигтить і не дзвенить. Хіба рефлекторно здригається у відповідь на електричний розряд, як лапа жабеняти.

Мені видається, у мене сіппуку вже відбулося. А прискіпатися нема до чого: щось кудись якось ходить і щось якось негучно каже.

Щось ходить офісом і каже Вірусі, що у неї сьогодні дуже чудові свіжі брови. Іноді користуюся цією своєю суперсилою й дивую дівчат до нестями: я помічаю, коли в них щось змінюється. Віруся каже, її чоловік справді не помітив, коли вона перефарбувалася з блондинки на рожеву. А я можу помітити новеньку каблучку на тоненькому пальчику. Можу помітити хусточку, що пасує до пальтечка. Костет казав, що цей скіл в тіндері треба писати в описі капслоком. Що дівчата вишикуються і записуватимуть номерки в черзі на долоньках.

Ну таке. Хілдур нічого нікуди не записує. Вона, як заведено, жбурляється цим ексклюзивним тортиком мені в табло: «Ой, та то все мені на голову результат декрету моєї перукарки — довелося експериментувати з іншою», «Ага, модняча сукенка, стиль життя від секонд-хенд!»

Віруся щиро радіє, мов лампочка зелена під новими бровами засвітлюється. Але до мене те світло не долинає.

Може, воно все краще, ніж виглядати тією зібганою вогкою ганчірочкою, якою ти є всередині. Та мені якось навіть соромно щодня вітатися з Вірусею, з її вирощеним на підвіконні розмарином, з Лесею, з натяганою нею бібліотекою, з Джоном, з його дротами, з кактусом Фукуямою, зі стажеркою, якій в голову надуло, та косяком волонтерів, яких я не можу запам’ятати — і здригаюсь, коли на вулиці зі мною радісно вітається хтось смутно знайомий по яскравому натовпу з бейджиками і термочашками...

Ніби я не маю права малювати ці дофамінові молекули з ніжками, якщо в мені лише зблимують кволі вогники у відповідь на їхні ватри, а навколо цих дискретних точок пусто. Ну хіба лише заповнено чимось... Як у Білокур чорний нескінченний простір де-не-де замальований докладними квітами, а де не замальований — там собі чесний чорний простір. Правдашній портрет того, що є.

*

За два тижні у мене виставка. Звучить нереально солідно. Джон таки не бреше. Підігнав знайомство із арт-директоркою нового арт-кафе. Арт-Ірою. На всі мої питання про формат вона радісно виголошувала, що у них повна воля для креативних особистостей. Сходив посидіти подивитися на стіни. Хороше місце. Феншуйне. Ванна стоїть у куточку антикварна на ніжках. Всередині подушки. Можна туди забратися і почитати. На світильниках написи на кшталт «Переходь на світлу сторону». Стінка, на яку вивішують виставкові твори, оббита жерстю, і на ній весела табличка «Це просто жесть». Рідненькі просто накреативили.

Попри те, що ніякі сенси (глибокі, внутрішні тощо) мистецтва всередині мене давно не прокльовувалися, від самих тих стін відчувся якийсь певний поштовх. Якщо перекласти на слова (а всередині воно не словами формулюється): може, мистецтво в мені та я в ньому і не врятуємо людство, та й не поможемо вилізти з дупи окремо взятим бодай кілька сотням представників людства... Але коли щось гарне висить у прикольних стінах, то це вже якось може налаштувати внутрішній камертон. Ну хоч одненькому представникові людства, га?.. Але в глибині душі сподіваєшся, що парі сотень. Ходять же туди відві­дувачі. В інстаграмі арт-кафе показують їхні стильні прикиди та розумні очі.

Поринув колупатися у завалах своїх вар’ятських кольорових закрутів. Оці буйства яр-мідянки і кобальтової зелені — «Трава, яка прийшла за нами» (цитата з «кумедного поета», ага). Оця чорна хвиля, з якої вимальовуються совині крила — без назви, але зі свіжого погляду спало на думку: «Довисни до весни». Оця акварельна хмарка, з якої висунулися котові вушка, особливо сподобалася Владці, і вона її сама тоді назвала: «Вищий милотаж». Щось треба доробити, щось переробити. І в паспарту би то все позасовувати. Але в «ДоФаМіні» настали часи худорлявих корів, транш страшно затримують, Леся пропонує «кому дуже треба» заплатити зі своїх власних заощаджень, я відмов­ляюсь. Вірі малих годувати, а мені, бач, заманулися примхи митця — паспартизація мистецтва.

Джонні рветься помогти. Вочевидь щось відчуває. Компенсує неможливість зробити мені монтаж із перенесенням у точку, де я вже цілком холодний до Влади.

— Я бачив в ютубі ролик, там чувак паспарту робив з аркуша паперу за дві хвилини, — каже. — Якщо хочеш, я можу тобі допомогти. Попрацюю паспартуткою.

Я завалив чернетками диван, Джон завалив папером кухню.

Мляво думаю, що надсилати Владі запрошення, мабуть, не обов’язково. Вона все одно не прийде. Це раз. Вона жодного разу ані словом не відгукнулася, коли я їй кидав свої відскановані малюнки. (Тільки найкращі, звісно, як той «Милотаж», один зі ста.) Це два. Та мені вже треба прикрити цю історію зовсім. Це три. І не для того, щоби я став такий самодостатній і цікавий, що тут вона вся би зацікавилася і прибігла, привернена моїми автономними чеснотами. А щоб реально вже забути.

Я блискуче прочитав собі лекцію на тему «І не чекай». Тепер я виконаю лабу, здам залік — і на канікули.

*

Осягнув банальну, але глобальну річ. Що далі чогось не робиш — то важче то зробити. Один день не походити до ненажерливої тренажерки — нічого, можна. Місяць не походити — потім здається непідсильним. Я після тієї ноги досі не доповз. Наважитись щось вимовити, коли набрав повітря — можливо. Коли вагався й котив туди-сюди на язику дві години поспіль — просто непідйомно. Сісти за роботу, коли відкладав її раз — нічого. Дійти до неї, коли відтерміновував уже сто разів — просто як із болота тягти бегемота. Який до того ж сильно реве. І так геть із усім, здається...

Рано чи пізно я маю звикнути до твоєї повної відсутності. І тоді важливо не зірватися ще раз, щоб не починати все спочатку.

Далі, я гадаю, має піти зворотний процес. Бо циклічність, діалектика, біорізноманітність і все таке. Чергування кольорів і способів життя. Ешерівські (телефон виправив: «есерівські»...) метаморфози риб до птахів.

{Київ, Жилянська}

Іноді, коли я впираюся в певні речі, крізь які ніяк не пролізеш, і тупо вдивляюся їм у вічі, немов баранець у всоте побачену клямку, я відчуваю, що ще трохи — й мені відкриється якась фундаментальна штука про влаштованість світу. Якась реально остаточна. Незважаючи на те, що нічого остаточного, видається, спостерігати не можна, і всесвіт безмежний. Але якась поверхня, з якої справді можна побачити речі без прикриття.

Чи це самовтіха за факапи? Чи це дійсно так улаштоване: коли окремішності не працюють — вилазить каркас чогось загального? Бо коли якась подробиця тобі класно вдалася, ти захоплений нею, ти в неї занурюєшся й починаєш облаштовувати. А коли опиняєшся голим під метеоритним дощем, то вбачаєш: о, тут ще й космос детектед, і він отакий просторий.

Коли заходиш у темний передпокій і можеш не вмикати світло, бо тобі добре відомий кожен сантиметр поверхні, і ніхто за час твоєї відсутності не міг нічого змінити в розташуванні предметів... Звідти на тебе дивиться результуюча безодня — у якій трошки зникає твоя бентежна мятєжна особистість.

Безнадія десь, зриваючи дах, відкриває тобі з горища якийсь такий широкий вітер, якусь таку екзистенційну волю.

Зараз осінь — доволі влучний сезон, щоби відпустити все, що так судомно хапав, як осінній листочок. Усі ці почуття між двома двоногими... Я самотнім оком дивлюсь на несамотніх людей і бачу, яка все то нервотрьопка й мозкойобка. «Не искажай мое представление о твоей ангельской природе», не бери мене на сімейні закупи до «Ашану».

Та навіть коли все доволі мило, мені муляє. Я бачив на одному зі свят Вірусиного чоловіка зблизька. Такий милий, трохи вснулий хлоп з кучерявою короною, акуратненько начесаною всередину залисини. Називає її «масічко». Зі мною бесіду почав: «І от Діма... Знаєш Діму? Ні? Так ось він, знаєш, поклав ламінат... Ось так ось, отакими конфігураціями. Смішно ж, правда?» Я намагався відчути, що мені смішно. І страшно цікаво. Остєпєнюсь — і матиму змогу відчути.

Знадвору тягне холодом і дощем і вобще. Я заварив дві ложки на чашку і сів писати Хілдур прощального листа. Про все прекрасне, хай йому грець. Про все нездійсненне, хай йому кінець.

{Київ, Золоті}

Ніби вагон розвантажив. Змок. Написав листа. Надсилати не став.

Може, він має повисіти як запобіжник. Як попереджальник. Як стоп-кран, який висить, але смикати його не тре. Як скло, яке можна видавити, але ніхто у здоровому розумі його не видавлює.

Але, власне, чому? Ніби щось припиниться. А припиниться лише напруженість: «Де ти, як ти, чому ти?..» Що, зрештою, не має різниці. Я ж не чув навіть що вона робила у тій М’янмі. Я ж не знаю навіть, може, вона зараз на якому ще Мадагаскарі.

Я з усього маю напнуту струну. Вона дзвенить. А можна було б зробити напнуте вітрило. І рухатися.

Перед моїми очима зараз сірий серпанок. Перед вухами — також. Часточка Бога на ім’я Хілдур аж ніяким чином до цього не докладалася. Ми самі забарвлюємо цей світ, мов розмальовку, тими кольорами, що маємо всередині. Мені його тепер забарвлює сіра речовина.

*

Сьогодні Леся сумно сказала, що зрозуміє, якщо у нас знайдуться якісь важливіші справи, бо наш наступний проект не підтверджують. Ми ентузіастично прокричали, що готові потерпіти. І з подвійним запалом знову взялися за підготовку до наступного фесту, котрий має бути в Барі, але не зрозуміло, чи матиме якусь фінансову базу. Назву міста віджартували як тільки могли. Я на власний подив щиро перековбасив старий стенд із таким завзяттям, що Джон зняв моє творче палання на відео, а я й не помітив.

Проте заняття не є лікувальними засобами. Я помив руки і відчув себе голим. Так голим і вийшов до дерев, що роздягались нервово під вітром.

А колись мені здавалося, що я можу все. Ну не в сенсі вивчити сто мов, подолати рак, не всидіти в робітні і вижити в концтаборі, а в сенсі витримувати психологічно всякі важкості. Із розумінням сенсу. Залишаючись собою.

Дивився на фотку з Ізок, зроблену за мить перед тим, як сів телефон (і я сів теж). Як мені тоді було? Я не пам’ятаю. Пам’ятаю лише фактаж. Згадував АвеМаріїні уважливі запевнення в моїй варіативності. Теж лише слова, значки, рисочки.

Виринання спогаду: «Це ж я, а я — можу, я — могутній» щось не працює.

Шляхта не працює.

Досвід мій — теж очевидячки шляхта.

Ти заспокоюєшся, але це не дає тобі заспокоєння.

*

Придивився до Джонових паспарту — і тільки макітру лишилося чухати. Він очевидно чудовий друг, бо стільки часу поза своїм телебаченням приділяє нашому драйвовому фестові, а тут решту часу присвятив мені. Але мої картинки в усе те його паперове начиння або не влазять, або стирчать, або там зяють дірки між картинкою й аркушем. Ну і в цілому вигляд то все має десь як виставка найкращих робіт з уроку малювання у другому класі. Але відкриття вже проанонсоване, арт-Іра вже вимагає назву і бажано ще й текст для соцмереж. Назва якось народилася: «Графопис і живафіка», бо з моїх картинок вочевидь постає такий дещо бентежний і переплутаний світ. А написати резюме попросив Костета. Той на диво довго з ним мучиться. Каже: «треба ще покрутити в голові».

Побачивши ті спартанські паспарту, щиро подякував Джонові й пояснив, що митці — специфічні люди, у них своє бачення, у мене дещо інша концепція промалювалася... Ну і не спав другу ніч поспіль. Брав великі чорні цупкі аркуші з тих, що залишилися непаспартизованими, і клеїв картинки ПВАшкою просто на них. Тоді клеїв зі споду мотузочки-петельки і привалював усе це книжками.

На ранок був пустий, як власний гаманець.

Прикріпив файл «лист» і натиснув «надіслати».

{Київ, біля метро Олімпійська}

Іноді у метро мені сам собою вмикався певний напрям думок. Наприклад, коли бачив когось зі шрамом, чи без пальця, чи з якимось слідом травми — я кожного разу думав, як тій людині було боляче в той момент, коли все то ставалося. І ось біль минув, він чи вона сидить тут спокійно, але всередині міститься той день, той момент, коли стало дуже боляче, а потім біль тривав, і дуже хотілося, щоб усе це скінчилося, і тепер усе ніби повернулось знов, але вже тепер не таким, як було до тієї миті.

Чи ще поширеніше — із поглядом на будь-яку частину одежі будь-якого стилю й стану можна було уявляти, як її носій прийшов по неї в магазин чи на речовий базар­чик біля того-таки метро — і приміряє, крутиться, когось питає: «Ну як тобі?», а той хтось видає свою авторитетну думку — й якою ж була авторитетна думка чоловіка цієї леді у наліпленому на її сідниці леопарді?

Іноді було цікаво уявляти за одягом тих, хто стоїть до тебе спиною, їхні обличчя. Часто я проколювався на кобітах із легковажними м’якими ведмедиками та лисичками, що коливалися на рожевих наплічничках: до мене оберталося правдивим кірпічом із суворо зціпленим ротом і хижим розфарбуванням.

Із поширенням татуювань стало ще цікавіше — можна стало уявляти філософські розлогі діалоги з тату-майстрами щодо сакральних значень усієї цієї фігні. Одного разу у дівчини на стегні зустрів набиту докладну копію «Мадонни з горностаєм». Так захопився уявним діалогом, що проїхав не одну, а дві станції. Коли ж бачиш пару з дитиною, то певно є знак того, що вони мали секс, і можна уявити собі, як відбувалася у них прелюдія, хто рулив процесом і що потім хто мовив по закінченні.

Сьогодні у мене виникла — знову самовільно — нова спостерігалка. Я дивився на кожного і думав: чи може в цю людину хтось закохатися — невзаємно і до нестями? Не в тому сенсі, щоби погодитися з нею бути. А в тому, щоби не спати — уявляти собі оці риси, а як запримітиш їх уживу — не дихати.

Деякі особи мали від мене наліпку «так», але не всі — і це не залежало від того, що більшістю вважається за вроду. Ось у цю із чорними губами та гострезними колінками — на раз, ось у цю явно інста-гьол з явними тисячами підписників — несила уявити.

На самого себе цю гру перенести не вийшло. З одного боку, моя ненакачаність, худорлявість напевне не вирішальний чинник. Від рекламних стандартів закохувальна здатність явно не залежить. Круглопикий Костик зі своїм пивним черевцем і дзеркальною маківкою під них явно не підходить, а під вигадану мною категорію «до нестями» цілком підходить (я колись для однієї нашої однокашниці навіть співчутливою жилеткою попрацював із цього приводу). З іншого боку... Інший бік у мене лівий. А з того боку у мене на скроні шрам, на якому волосся не росте. То від дитячої травми, колись був гепнувся з «Орльонка», який для мене малого ще був завеликий. Може, ця дірка псує всю мою харизму, перекреслюючи здатність цитувати Марка Аврелія й Майка Йогансена (перший завдяки АвеМарії, другий завдяки Надії) та вимовляти вголос компліменти. А може, її псують короткі пальці. Це мені Алька колись про них таке сказала в дитинстві, коли хотіла чимось дошкульним ущипнути. Ось і не вийшло з мене гітариста, не те що піаніста. Що для харизми недобре.

{Київ, Золоті}

Леся покликала мене на «один на один». Для мене цей наш традиційний формат — добрий винахід, бо на всіх спільних обговореннях я за дві хвилини офігіваю від перебивання одне одного (навіть при тому, що у нас фактичне перебивання швидко припиняється — але ж думки все одно стрибають над нашими головами, як шалені білочки чи то бджілочки) і купи різноманітних непослідовних міркувань, що вивалюються купою і починають вільно клубочитися. Пояснити ідею, обговорити план, та взагалі будь-що віч-на-віч простіше у стільки разів... Ну в пропорційну кількості учасників кількість разів.

— Сире, — каже урочисто, усміхається, поправляє дбайливо укладені помаранчеві кучері, але очі чомусь бігають, — а ти пам’ятаєш, що ти з нами вже два роки?

— Ніфіга собі, — кажу, — але в мене, знаєш, таке враження, що ми біля червоного універу з тобою стикнулися та зависли в «Олів’є», зайнявши столик на весь вечір, от буквально вчора...

— Ага, — сміється, — та ж сама історія. Але при цьому одночасно — що я тут років шість, не менше.

— Аналогічно, шеф! Не знаю, що тут із часом коїться...

— Він казиться! А пам’ятаєш, як ми намагалися втиснути всі наші лахи у мою бідну щойно відремонтовану «Хрюшу»? А тепер уже п’ятитонник доводиться орендувати...

А очі — на стелю, на напівзібраний стенд, на Фукуяму, на власний педикюр (ми від початку офісом босоніж або в шкарпетках чалапали)... Ну, думаю, зараз очевидно буде щось гіркувате в цих солодощах. Може, ще зарплати треба почекати.

— Сире, — каже Леся, нарешті подивившись просто на мене своїми круглими, завжди блискучими від свіжих ідей очиськами, — «ДоФаМін» — все.

Я кілька хвилин не знав що відповісти.

А тоді попросив дати мені час, щоб щось відказати. Бо це так, ніби раптом тобі повідомили, що у тебе родич помер. І ти ніби міг щось підозрювати, бо той нездужав останнім часом, але. Але не можеш нічого сказати.

{Київ, Жилянська}

Ідучи тоді додому під дріботінням дрібнобілого, я потягнувся написати Владці. Я завжди чомусь їй першій писав про такі речі. І ось на такі речі вона завжди відгукувалася, рятівниця кошенят. І щось доволі доречне казала завше. Я колись сміявся з її характерної манери жаліти сумну облізлу афішку на мокрій тумбі: «Хілдур, ця вже мені твоя емпатія до неживих речей!»

Очевидно, я теж не дуже жива річ. Коли щось реальне, а не зі сфери чуттів, мене накривало, вона мені співчувала, як справді друг. Але як я не зміг запросити її на виставку (бо запросивши, вже не подужав би її байдужої відсутності), так і зараз не повідомив, що у Сізіфа забрали недолупану скалу, справу його хворого серця. Бо краще потерпіти ще, не напрошуватися на сердечне спілкування. Я потім після нього не можу повертатися у свій домашній вакуум.

Та знову мені здається, що мене чимось вдарили під горлянку і там те, чим ударили, залишили.

Я коли записую, телефончику, як я ото її постійно чекаю — а її повністю нема — аж раптом є — і тоді знову сто разів нема — у мене від спроб описати цю маячню нудота починається. Ну дитинко, кинь ти бяку з третього разу, яка тобі релігія не дозволяє? Я би сам таке довго читати не зміг. Вона його не хоче, а він сидить нюні розпускає, і так триває три томи. Пеньок.

Як у людини з нібито неушкодженими лобними частками така маячня може тривати довго, як життя, і сильно, як смерть?

*

Кактус Фукуяма, забраний додому, здивовано визирав із дев’ятого поверху на всохлу Либідь і щоранку рвав мені серце. Та доволі швидко я оговтався, припинив хапати повітря ротом, згадувати: драконів зі спини; Вірусин космічний чізкейк на честь запуску того креативного інтерактивного звіту; Лесю в помаранчевому шалику з візерунками-«огірками» із Перепадею під пахвою; темне шосе зі світлячками, яким ми під прозору музику з чийогось телефону тихо рухаємося з Білої Церкви й я почуваю себе частиною якогось цілого організму; як я припер Костетове яблучне підбадьорити домонтування ролика — і тоді Джон пізно ввечері ходить офісом і горлає: «Під облачком явір похилений!», а я піднапружившись видаю йому танго «Магнолія»...

Я не знаю, чи стала більш відкритою моя внутрішня монголія. Але Сир Нормальний періоду Амеріґо, періоду львівського обміну, періоду «Жыве Беларусь» ніколи не міг би уявити себе там, де я опинився.

Усе це ніби саме склалося в шухляду і засунулося кудись углиб. На мій пост про пошуки роботи мені не лише побажали нових, іще ширших обріїв, а й кинули одразу дві халтури. За них я й узявся. Тепер спускаєш ноги з дивану — і ти в офісі. «Наковбасив, засунув у щілинку...» Всесвіт не фраєр, усе виконає. А ти «хоч бим знехтів, прото маш терпіти».

Та нічого ствердного, ясного, зрозумілого, безсумнівно оцінюваного як добре. Будь-які згадки, скарбнички, аптечки не містять полегшень. Ні вилізання у довкілля: борсався вчора суцільно білим бульваром Шевченка і суцільно білим ботсадом у повній сірій мряці. Ні улюблені альбоми: мене від них починає тіпати, причому не з можливою катарсичною приємністю, а тупо як об підлогу. Ні спілкування: я перебираю імена — й зараз не бачу того, хто не видавався б мені кандидатом на те, що я задовбу його без справедливості та надії.

Нічого світлого в тунелі. Крім хіба того кинутого Джоном у месенджер довгого відео з неіснуючим уже маршрутом трамвайчика. Там просто хтось знімає стоячи біля вікна. Як він рухається крізь Поділ, далі вздовж річки, далі мостом, далі в глибини лівого берега — і незнайома мелодія накладена. І все. Оце єдине, що викликало в мені якісь рухи всередині.

І нічого не працює. Нічого гарантовано не рятує. Ні спорт та більш правильна їжа. Ні прописані фахівцем вітаміни.

Нема його — отого «що після того, то внаслідок того». Стається що завгодно.

Ну хіба що зубам трохи кращає, коли їх електрощіткою пилососити.

*

Ромко шокував. Зібрався воювати добровольцем. Костет повторює, як папуга: «Ну ти дайош, ну ти дайош». Він певний, що брат тупо рветься до самогубства, яке нікому до того ж непотрібно, бо все одно потім «наверху всьо порішають» і частину країни здадуть, бо інших реалістичних варіантів немає. Ромкова дівчина мовчить і розгублено усміхається. Леська одна розвинула бурхливу практичну діяльність і вже зібрала десь по сусекам усе, що потрібно бійцю.

Я від початку війни, і всю післямайданівську весну, і страшне літо, та й далі, попри виправдання роботою на благо громадянського суспільства, приміряв на себе можливість туди потрапити. Із жахом, чесно кажучи, серйознішим, ніж тоді на прабабусиному горищі з книжкою про подвиги піонерів-героїв. Не знаю, чи то в мені тестостерону недостатньо, чи то наслідки спілкування з Килиною Митрофанівною замість загартованих вуличних сявок і «не чоловіча точка зору», чи то ще що — але в мені мілітарності нуль. І будь-якого характеру піднесення від будь-якого штибу воєнної героїки — нуль. Сир Нормальний, котрий після Майдану відчув, що не можна взагалі не робити бодай щось суспільно корисне, «де общеє добро в упадку», все одно ніяк не зажадав виконувати своє конституційне право вбивати і бути вбитим. При тому, що я вже не вважаю, що в ситуації, коли на країну нападають, усе населення має йти на агресора, дружньо вимахуючи оберемками лютиків і пацификів. І розумом можу зрозуміти Ромка. І серцем іноді можу зрозуміти, коли зовсім хріново: «Чи на війну піти, все одно життя чорне, мерзле й безсенсовне». Але це все-таки не менш дитиняча позиція, ніж: «Вона мене не хоче, піду стрибну з даху на браху».

Але й і жити настільки, наскільки мені всю дорогу взагалі кортіло — спокійно, меланхолійно, відсторонено, зосереджено на якихось неквапних детальках — у настільки хиткому та схибленому світі — схоже, що не вийде. Ігнорувати дописи, що закликають зібрати на бронік. Не клацати на фейсбучну подію, кинуту Юлькою з дружньої ГОшки, і замість запланованої покатушки не чимчикувати сонно зранку під Конституційний суд. Сам казав собі, що задоволення не головне в житті, а відстоювання цінностей не конче приносить задоволення. Сам казав, що доведеться відрощувати щось корисніше за звичну зябру.

Часи загалом не надто сприятливі для мого снулого темпераменту.

{Київ, Поділ}

Алька: ну шо как? рассказывай же!

Я: Та що тобі сказати, Чебурашко...

Алька: ну как оно все прошло? я кулаки за тебя держала на всех конечностях!

Я: Ти справжній друг, товариш і брат.

Алька: ну Винсент, ты долго мяться будешь?

Я: Та Тео, все норм пройшло. Три людини прийшло. Не згадуючи собаку арт-Іру, яка в останній момент змусила мене перевісити графічну половину на ту стіну, де взагалі нічого не видно. Навіть Костет не дійшов, і резюме не написав. Промимрив, що «такі складні почуття, що я щось не можу їх сформулювати». А в очах: чувак, нащо я погодився заради дружби, нічогісінько в мені не викликають твої трави, відчепись від мене по-хорошому, так добре сиділи з пивом, нащо ти мене в це втягнув. Так що й добре, що нікого не прийшло.

Алька: они чо, подудонились все? ты ж гений, бро

Я: І це мене втішає. Піду погуглю, почім колегу Вінсента нині беруть. До нього за життя теж жоден крокоділ не пріходіл.

Я: Телефон виправляє «погуглю» на «погублю».

{Київ, Жилянська}

Прокинувся, проковтнув ранковий вареник. Ніби розжовуєш спінений полістирол. Витягли на нараду. Директорка дивилася на все навколо критично й водночас поблажливо: так, ніби засуджує, але готова дати можливість відпрацювати, щоб не псувати оцінку в чверті. Померзнувши в офісі, померз пішки у Будинок звукозапису, де померз на Енвері Ізмайлові, а тоді, примерзши, — додому, примерз до ноута. Знову кашель кошмарний. Важкі жаби на очах, гіпопотам на грудях, в минулому дурна дірка, в майбутньому дірява дурня, посєрєдінє гвоздік. Вбитий кудись всередину.

Система стабільна... Якщо виключити із системи те кляте серце, що виявляє олімпійські (або ж паралімпійські?..) здібності до розривання у висоту, довжину, а також фігурного розривання. Зараз воно каже, що йому смертельно набридло і воно втомилося.

Сидів тупив у «шарікі» не знаю скільки. Тоді подивився на себе здивованими власною байдужістю очима. Знудився. Думаю мляво: де мої другі-треті-десяті варіанти, схвалені науковою керівницею? Ти в дупі. Така фігня спіткала шматочок усесвіту, часточку Бога, яку було названо твоїм іменем. Що можеш робити? Пофантазуй. Ну... Можна досліджувати депресію географічним чином — отака-от низинна країна, до якої ми раптово потрапили: що ж тут росте корисного, а що отруйного? Хоч мапу малюй, усе розвага...

Згадав, як колись мені хтось (хто — вже не згадав...) переповідав книжку, яка радила всі внутрішні збурення фіксувати просто як явища. І коли розум думає: «Я ніколи собі нікого не знайду», не опиратися (бо все то без толку), а чемненько відказувати: «Дякую тобі, розуме, за таку цікаву думку». І коли серце волає: «Я останній ідіот, я не здатен виборсатися із самотного тупіння», не відкидати (бо все одно вилізе примножене, коли заштовхувати під килим), а сміливо глянути тому в вічі: «Дякую тобі, серцю, за таку цікаву емоцію».

Дослідження має зменшувати збентеження. Це має бути цікавий феномен, досліджуй.

Але ж, чорт забирай, він позбавляє дослідника дослідницьких здібностей... Я би так грався досхочу — коли би був у більшій нормі. У меншій дупі.

Чому я вже не чую того голосу, що ще в інституті вилазив до мене, як джинн із пляшки та промовляв до мене щоразу виразно, голосно і втішно — після того як повбиваєшся об стінку зо три години?

Записав собі сьогодні розібратися з квитанціями і сплатити, а завтра з очищеною совістю зайти домовитися нарешті щодо показів лічильників. Ага. Не здатен послідовно взятися до двох невеличких справ конкретних. Усе розпадається, розкладається на дискретне. Лишилася лише записана на зіжмаканому папірчику інформація про якусь цілісну особистість із притаманними їй певними рисами. Немов поверхня одягу. Підкладки у нього нема. Мої сумніви, мої факапи, мої відчаї зсередини завше наповнювала якась субстанція, яка вкладала їх у загальний — в цілому красивий, значущий — контекст, і тримала все це купи. Навіть непослідовність, нетривкість були тривкими й послідовними частинами штуки, яка кудись рухається, бо в неї щось вдихнуте. Зараз цей газ згас.

*

Якісь фахові навички у мене, очевидно, все-таки за ці роки утворилися, якщо мої замовники мене не посилають. Але я не передивляюся, що їм надсилаю. Бо мені то дещо страшно і встидно. І посуд якийсь став... нерукопомитний.

*

Влада не відповіла на той мій лист. Я вилізав зі шкіри, щоб не написати щось, що могло би її образити, таж усе-таки вона вважала мене другом. Чи ні?.. Або ж я знову можу вигадати десяток версій її мовчання. Та навіщо? Я маю припинити. Випущений мною осінній листочок має долетіти. Зітліти. Тоді, може, щось там далі виросте нове. Але я вже зовсім не розумію, як такі речі люди роблять. Мені зараз праворуч підеш — коня загубиш, ліворуч підеш — всю кінноту проїбеш, навпростець — так зі стайнею разом...

Побачений пейзаж вимагає великої кількості червоного портвейну. Хоч під ліжко ховайся, але ж я сплю просто в спальнику на підлозі. Нема куди й полізти.

Тіло, намазане на те підлогове ліжко, мов підтале масло на хлібину, ніяк не може віддертися. Я встаю і хочу лягти. Я корюсь і лягаю й мені не легшає. Тіло не хоче й, здається, навіть не може потягнутися й зробити все те, що йому пропонують для отямлення й збадьорення. Воно повільно сповза... Сповзомбі. Волію валятися.

Нічого не хочу. Навіть не дуже хочу хотіти. Я тільки пам’ятаю, що колись дуже хотів. А тоді хотів хотіти. Здається, я собі тоді щось таке казав про те, що маю запам’ятати той стан. І до нього повертатись... Де він був, не дуже пам’ятаю. А ще був стан, де я просив не зупинитися. Я пам’ятав, що щось було, й це бодай якось рятувало, хоча й це зовсім не рятувало... Шлях курив, та я його не вкурив.

Я не знаю, що з цим зробити. Я хочу лягти, ідіть під три чорти.

Є речі, в які добровільно не можна вступати в межах жодного експерименту. Бо вони — хоч і не можна сказати, що невиліковні — але час та ресурси на той процес беруться такі, що хай йому грець.

Наркозалежність від людських хімій, можливо, лікується. Але ж лишаєшся ледве живим.

«Залишаєшся сам наодинці з нічим»...

Мрію провести якийсь день у ліжку, неробстві, гультяйстві та увеї.

І портвеї...

Де там, навіть коли ти склав лапки і поплив за течією, навколо виє арзамаський ужос.

*

Сьогодні згадав, що не можу згадати, скільки часу я не згадував, скільки у мене не було сексу. Пішов у ванну. Цікаво, як космонавти роблять це посеред вакууму. Гадаю, якось так.

У байдужості, втомі, відразі, пустці, звичайно, є щось приємне. Принаймні можна скласти лапки й ніц не робити. І ніц не хотіти. Гармонія. Просвітлення. Нема бажання — нема страждання.

Але ж це відчувається як здатися, а здаватися (кому? ентропії?..) все-таки гидко.

Мені не хочеться здаватися... Хоча хочеться здатися.

Кашель щось зовсім вивертає. Я починаю згадувати про дітей Африки. Тобто про те, що у мене все направду нормально, навколо мене могли би бути вибухи, я міг би мати долати рак чи думати про дружину у концтаборі. Як би я впорався? Та не знаю, не знаю, і вигадувати не подужаю.

Боюся, в мені щось реально фатально поламалося. Раніше такого не відчував. Ну трапилася якась біда. Ну страшний скандал з батьками, після якого я всерйоз поліз на горище звідти стрибати. Але позирнув згори, а навколо така краса, передумав за дві хвилини. Ну вкрадена стипендія всієї групи, коли я замість хворого Костика ходив до бухгалтерії, після чого я всерйоз готувався тікати з міста чи стрибати з моста. Але якось теж пронесло. Тепер уже навіть не згадаю, як саме! І я ж в будь-якому кошмарі лишався — я сам. А тепер... Ніхто на мене з ножем не напав, я просто якось не так повернув голову чи подумав на міліметр убік поточних справ. І замість мене всередину засовують щось абсолютно не схоже на мене-нормального.

Тоді після «Дахи-Брахи» вночі була паніка, різка, але не довга. А тепер постійним тлом повзучий страх. Мене можуть розвалити не те що найменші натяки на щось страшне, а навіть щось цілком, знов-таки, нормальне. Оці мої дивні запаморочення, коли заглядаєш у холодильник і бачиш сир, і якийсь він геть ненормальний... (Застрягло ж це словечко! Але навіть літери, які його утворюють, мене напружують. Я ж не психічний! Я ніби все розумію. Не кусаюсь, на людей не кидаюсь, об стіни не б’юсь, нічого на собі не ріжу. Ніби. Але почуваюсь психом.) Оці незрозумілі потемніння, коли відчиняєш двері під’їзду... Оце одуріння, коли на будь-яку річ дивишся із відстороненням, нерозумінням, відчуваєш віддалення, розгубленість, неможливість якось упевнитися в справжності, цікавості, важливості... можливості. Оте отетеріння, коли стрьомно будь-яку нейтральну репліку чути, здригаєшся, ніби вона ворожа. Оце остовпіння, коли втуплюєшся в чиїсь черевики, і крізь них прозирає якась глибока дірка — не в сенсі якості взуття, в сенсі пустки...

І не віриш у саму можливість від неї бодай відпустки. 

Розділ 5. Розстріляне молоко 

{Київ, Жилянська}

Двір свіжозбудованої будівлі біля спортзалу повністю складається зі здоровезних автівок.

У залі купа народу. Мабуть, вичавлюють із себе по краплі рабів олів’є. Чи просто олів’є.

Щось згадав один момент із дитинства, з першого класу. Пам’ятаю, якось я валявся вдома хворий, втупляв у загадкових фантастичних звірів із роззявленими пащеками на шпалерах (направду — квіти, але якщо подивитися впритул...) — і раптом мене осяяло страшне припущення щодо дорослого світу. Ось дорослі втлумачують нам, дітям, по шість днів на тиждень, що шість десятків мільйонів років тому по Землі тупцяли трицератопси. А сімдесят років тому відбулася революція і дєдушка Лєнін спокутував усі наші гріхи. Та що, коли це просто змова? Дорослі домовилися і все це тупо вигадали, а тепер нам загружають. Нічого ж такого насправді не було. А що було — мені ніколи не дізнатися, бо всю правдоньку ніхто направду не знає. А всі ці шматочки кісток і малюнки з книжки «Лєнін і пєчнік» — так собі доказ. Те, що за шматочком кістки можна відновити цілу здоровецьку тварюку, то ви парте немовлятам. А намалювати альтернативну лєніну з пєчніком історію я й сам можу незгірше.

До чого це я? Сьогодні я втямив, що немає в світі нічого певного й рятівного, включно з електричною зубною щіткою. Навіть вона теж не допомагає. Це теж частина пазла світової змови — поширювати серед мене, наївного, думку, що бодай якась пряма залежність може спрацювати. До ранку не спав, «кетанов» не помагав, уранішній стоматолог, впольований на всі мої гонорари, цмокав язиком, відвертаючись від мого надсадного кашляння, і зітхав, що зуби в мене не тойво, ось оцей шостий має таку-то ваду, а отой кутній сяку-то, а обидва зуби мудрості треба вирвати (щоб, очевидно, ото не мудрувати). Тобто світ фактично не має закономірностей і залежностей. Не було ніякого дєдушкі Лєніна, а «кетанов» не містить ніякого кеторолаку трометаміну. Та якщо й містить якусь речовину, якій можна було би дати таке ім’я, то та направду ніц не робить із запаленою тканиною. А що комусь колись від цієї білої шайбочки попустило — то чисте самонавіювання. Мені он теж здавалося, що мене від вигляду однієї білявки попускало. І який же то кеторолаку трометамін вона містить? Які в дупу хімії?

Мозок усе лізе лише в ті місця, мов язик, яким ти не здатен не лізти туди, де зуба щойно видерто.

*

Трапляється так, що коли багато витрачаєш, потім десь ізвідкись компенсується. Крім тих двох замовників, мені знайшовся ще один, котрому треба багато красивої та хитрої верстки наукпопу. Я вразив менеджерку в саме серце тим, що побачив помилку у картинці з молекулою дофаміну... Їх там загалом купа — тих, крізь кого проходить макет, і всі прискіпливі, як собацюри, але принаймні видавництво акуратне у перерахунках. А переробляти все по стопіцот разів я незлецько натаскався на драконах.

«Что ему сделается... работает до дыма из ушей». Коли не можеш нічого робити, Альчин чоловічий метод на все покласти робочий орган — робе, та я в тому методові сумніваюсь. Посумніваюсь-посумніваюсь, поки вмиваюсь, а тоді сідаю впрягаюсь. Я все одно не вбачаю ясної путівної зорі в певному виді діяльності. Не створюю чогось цікавого всесвітові, гідного вічності. І мої звитяги задля соціальних змін, ці стенди, які я так натхненно розмальовував і тягав — до чого воно все тепер, коли тимчасові дофаміни припинили вироблятися?..

Відчутно, до сороківки несу такі крупні дірки, що в тканині більше дірок, ніж власне ниток.

Коли намагаюся усвідомити, нащо я тридцять чотири роки то зістрибую, то сповзаю з ліжка, мені згадуються лише окремі залишки минулого. Так, ніби мою біографію хтось спересердя пошматував — і вона з оповіді перетворилася на купку розірваних, розрізнених шматочків. Тоді в Ізках був злапав якесь розуміння того, що навіть негарне було немарне. А так воно примарне. Я б тоді, мабуть, не міг би й уявити такі низини, в яких ну жодної можливості осягнути ту точку осягнення, прийняти цю ідею прийняття — себто стати у цей стан.

Повз мене летить шматочок, ловлю той нейронний кленовий листочок. Львівський хостел, продавлене крісло, холодна пляшка, призахідний промінь — і я, покопирсавшись у пам’яті, декламую: «Плакав пан з Вогняної Землі: / І чого я живу взагалі? / Плакав би дотепер — / Та від смутку помер / Пан-плаксій з Вогняної Землі!»

Надія мені непевно усміхається. Щось жартує про автора і лімеричного героя. Світло лампи проковзує по її голеній потилиці і вмощується на високій вилиці.

Картинка не має кольору.

{Київ, біля Софії}

Джон затяг мене в секту до йогів. Сьогодні на арені: Сир Нормальний звар’ював і йде вже на третє заняття з медитації. Я-то йому відказав щиро, у якій сахасрарі я бачив усіх цих езотериків із їхніми спогляданнями пупа і зануреннями в рожеві фантазії. Але той пообіцяв якусь супер-пупер-незвичайну монахиню — заклавшись на устриці в новомодній «Мушлі», що я ту тітку послухаю і піду тоді знову. Я був певний, що устриці вже у мене в роті — та добре, що не потроїв порцію. Бо програв.

Та монахиня Маріола мені неймовірно нагадала АвеМарію. Не буквально, не зовнішньо, а у чомусь загальному. Оцей тон. Розумниці, яка тихо жартує. Людини, що каже про високі матерії із заземленою іронією. Поєднання устремління до безмежності й здорового глузду. Спокій і при тому емоційність. Та сама схвильована усвідомленість. Те, чого я впритул не бачу довкола. Та сама відсторонена спокійна усмішка. Я не міг відірватися від видовища.

Вона була... така... Я міг би зараз слухати — її... І все це шмат мене, мого життя, відірваний і закінчений, що ні до чого вже не пришиєш. А тут існує така людина. Молодша. Розказує — не наслухаєшся.

Уже потім я почав розмірковувати, що, скажімо, ця їхня фірмова установка: «Перебувай повністю у тому, що робиш або що відбувається» — насправді дуже натягнута. Бо те їхнє «те» має ж забагато компонентів. «Будь у парку, коли гуляєш у парку» — а в якім саме листочку? Чи в усіх разом? А як щодо ліхтарів? А білочка побігла — це вона мене відволікла, чи той компонент входить до всього пакету? А якщо все це разом, то що робити з неохопленим? Ми все одно щось вихоплюємо, на чомусь фокусуємося. Навіть розфокусовано — щось на першому плані, а щось таки поза увагою.

До того ж як можна тут «спостерігати своє тіло», тут «спостерігати свої думки», а там «спостерігати свої емоції»? Я не певен, що я такий у світі один, у кого думки мають емоційне забарвлення, а емоції виливаються у напрями думки. (В сумі, очевидно, виходять думоції.) І що коли я зосереджений на лівому вусі, я не відімкнений від емоцій. Чи від того, яка там повз мене білочка пробігла. Не кажучи — сусідський перфоратор.

А оці їхні фірмові формулювання, звісно, такі вже смішні. «Щоби створити устойчівоє благополучіє...» Я би сформулював точніше: радше щоби виборсатися із не підйомної серцю моєму дупи. Щоби дуба не дати.

Але ходити все одно ходив. А що мені зробиться. Далі мого теперішнього дуба,мабуть, точно не буде. А так надивлюся на цю монахиню — а може, й направду всі ті пожбурені Джоном статті не брешуть, і медитації роблять нові нейронні зв’язки й освітлюють чорні ями.

*

Ну що, не мала баба клопоту, купила порося, а потім ще одненьке, далі ще одне... А старушки все падали, а горщечок усе варив, а баба все не могла зупинитись. Продовжуючи тваринницьку метафору, так ми козу не продамо, так ми накупимо ще сто голів цієї худобини рогатої.

Четверта, словом, робота.

{Київ, Майдан}

Зустрічався з тою менеджеркою підписати роздрукований договір та забрати свої екземпляри, вона прийшла рівно о 14.00. Я вражений. Мені вже здавалося, що таких людей узагалі не існує. У «ДоФаМіні» ніщо не починалося вчасно. Якщо брейншторм був призначений на 10.00, то Віруся встрибувала о 10.25 («нема вам Віри!»), о 10.40 всі починали пити каву й обговорювати останній випуск Майкла Щура, а кирпата стажерка по відмиванні кицьки приходила чітко на фінальний акорд обговорення. Якщо фест розпочинався о 15.00, то волонтери прирулювали не раніше ніж о шістнадцятій. Про забивання стрілок із Костетом мовчу. Я намагався спеціально робити йому фору: силувався приходити на півгодини пізніше, що забирало купу зусиль (якщо вже зібрався коли треба, куди себе подіти?). Костик з’являвся ще за півгодини. Із замовників жоден іще не перерахував мені гроші в той день, коли обіцяв. Зате півроку обіцянок «завтра» — таке траплялося.

Я вже почав здогадуватися, що наш мозок узагалі повільнюх. «ДоФаМіни» от у перші кілька місяців діяльності часто влаштовували суботники, на яких роздавали листівки про наші фести. Швидко від того відмовилися, бо неефективно було. Але два роки минуло — а всі знайомі, вітаючись, розпитували мене, де у нас відбудеться наступний суботник і чи не приберемо ми в їхньому дворі. А у нас із Полінкою була знайома, яка хотіла придумати собі псевдонім — і ми запропонували їй назватися Кульбабою. Та підписала так перший свій блог, але їй не зайшло — і вона пристала до іншої пропозиції, й поступово розкрутилася в мережі як Комаха. Але Полінка так і не запам’ятала цього імені, й кожного разу як згадувала Аню Комаху, гуглила блоги Кульбаби.

Я вбачаю в цьому принципові добрий знак. Можливо, мене насправді вже попустило від цієї історії, що вивернула мене, викрутила мене і розвісила сушитися. Але гальмо-мозок ще просто не усвідомив звільнення — й автоматом витягує зі своїх глибин минулорічні й позаминулорічні відчуття.

Який це вже за номером убачений мною добрий знак за підзвітний період?..

{Київ, Поштова}

Сьогодні якийсь дивовижний день. Випхав себе в спортзал, там зачинено, поповз хоч вулицями поповзати трошечки. І на по вуха повній болотної субстанції Воздвиженці мені ні від чого ввімкнулося якесь світло у мозку. Як тоді з джин-тоніком на Університетській гірці чи в обнімку з вєліком на Щекавиці, тільки зовсім зненацька. От просто стою біля вивіски «Ботан» — і бачу її в усіх дрібницях-подробицях. І можу так стирчати й милуватися півгодини. Чухаю вухо — і розчулююся: яка кльова штука. Така закручена хитрим чином. Усе чує. Ще й на дотик приємна.

А тоді я пішов крізь тумани та потужні пласти недоталого снігу. Повз скверик, на відміну від кволо-весняних вулиць — ще зимовий, укритий суцільними шарами снігів у блакитні смужки тіней, якими гасали собачатка... Біля річки туман загуснув — бо висів над нерозталими сніговими дорогами. І були мені милі тумани, й були мені симпатичні ті біло-сіро-брунатні масиви. І мокрі бруківки. І запахи, і звуки.

Я б назвав такі моменти «приймальними годинами». Коли ти все приймаєш. Чому вони приходять? Чому потім не приходять? Мозок мовчить, всесвіт мовчить, телефон із ними у змові.

{Київ, малий ботсад}

— Ні, а що «нервовий», — кажу, — то тільки я, значить, нервовий, а вас нікого не бісить це мозкодзьобство? Сама формула «малолітніх дітей» уже чого варта. Чому не малих, чому не маленьких? Або тоді вже не «громадян дитячого віку»? І те, що спеціально обучена тьотя тупо тицяє пальцем у цю кнопку кожного разу, коли до турнікету підходить людина з дитиною? І це повторюється три тисячі вісімсот разів на день? Голосно? А коли щось справді термінове оголошують, то нічого не зрозумієш: бубубу, будьте уважні бо бубубу? Якщо трапиться справді якась біда, згоримо всі геть — під переможне і чітко чутне: «Шановні-пасажири-перебуваючи-на-території-метрополітену-з-малолітніми-дітьми — дотримуйтеся-правил-безпеки-пильнуйте-за-поведінкою-малолітніх-дітей — для-уникнення-травматичних-випадків-з-ними!»?

— Та я це просто взагалі не помічаю, — щиро відказує Костик, — як шум водоспаду.

— А я коли бачу напис «евакуатор-маніпулятор», весь час думаю: він має трагічно нити: «Ну їдь, красно прошу, а то в мене серце таке хворе, мені зле стане», — каже Саша не в тему, але ми регочем. У неї за годину потяг, і ми всі чомусь її проводжаємо колами. Хоча з усієї компанії її добре знає... Не знаю хто. Мабуть, Ромкова дівчина, котра з’являється, щоб переказати нам Ромкові новини, які полягають у тому, що він живий (і це насправді найцінніша й найінформативніша з усіх можливих новин, думаю).

Надходить весна. Ми сидимо на сходах.

{Київ, Вокзальна}

Настає весна. Ми сидимо на парапеті.

— Та якось воно забагато усього з усіх боків, — веду я, вкушений скептичним настроєм. — Ти маєш бути живий-здоровий і більш-менш функціональний, тому мусиш бігати-стрибати. Кубики качати. Себе періодично ремонтувати, ба навіть профілактувати. Ти маєш отримувати всякі земні основи і бонуси, тому мусиш на них зароб­ляти. А потім ще й бігати по всяких пунктах реалізації усього того. Ти маєш якось не дичавіти і спілкуватись, тому не забивати на зустрічі. Ти маєш отримувати культурну насолоду, тому потрібен час на музику та книжки, кіна з театрами. Ти маєш реалізувати щось усередині себе, тому десь має взятись час та сили на малювання. Ну а тепер — головне. Те, що насамперед ти відчуваєш себе істотою, яка велотуристить рідним містом із роззявленими очима. Скільки у нас пунктів набудувалося? А я зранку вирішив трохи прибратися в барлозі — і жодного іншого пункту з тої програми!

— І це ти ще не згадав дійсно важливі речі. Любовне, потім сімейне життя. Любов до батьківщини...

— А тепер — слайди! — додає Костик.

— ...в сенсі участь у політичному житті. Любов до людей...

— І прикладний гуманізм, — додає Костик.

— ...і участь у соціальних проектах, — закінчує Віруся незворушно-серйозно.

— Але ось останнім часом я якось часто подумую в бік «наплювати, прибрати і підмести». Не в сенсі вчорашнього сміття на кухні, а в сенсі цих джентльменських наборів, — зізнаюсь я не менш серйозно. — Я оце виходив із дому, вимкнув світло і знов згадав про смерть...

— Знову будеш до всіх доскіпуватися, що ж там на тім світі? Я не скажу! — відказує Костик.

— Ой, про тебе я і так знаю. У тебе там десять гурій, тринадцять пабліків у соцмережах і безмежне постачання «шаленої бджілки». Коротше, домучу вас до смерті темою смерті. То моя вічна асоціація — вимикають світло, ти нічого не бачиш і не знаєш, невідомість... Але мені здавалося, ти щось намагатимешся намацувати...

— І що ти намацав у результаті, виходячи з дому? — цікавиться Саша.

— От зараз мені якось побачилося, що намацувати там нема чого. Світло просто вимкнуть. Темрява — то відсутність світла. Його просто не стане. Тебе просто не стане. Усе просто. Більше нічого не буде. Усе, що є, є тут. Тут воно якось склалося й складається. Потім воно розкладається.

— То що, я марно здавав релігієзнавство і вступ до філософії? — мружиться Костик. — Атмана нема? Навіть платонівської ідеї котовості кіт наплакав?

— Ти шариш, чувак. Ніщо не тримає кота купи і не переходить в іншу посудину. То просто сукупність, яка себе якось виявляє. І воно все десь вар’ює. Десь вар’ятіє. А тоді згасне. І просто зі шматочків конструктора стане щось нове. Але нема великої концепції того конструктора.

— Тобто ти просто шматочок пластику, безвольна деталька? — Костету моє вчення явно подобається не більше ніж моя концепція нормальності поза треніками дяді Льоші.

— Ну можна інакше. Ти пензлик, який малює куточок великої картини. Але от немає картині цілісності. А пензликові — перетворення і карми для кошек и собак.

— Нічосі, — серйозно каже Саша, махнувши головою, від чого її волосся злітає дугою. — Це ж моя пісенька. Це я колись придумала, що я пензлик. Все, що ти там робиш — тим ти виводиш лінію в загальному візерунку. А яка вона вийде — то вже залежить від того, з якої білки ти зроблена, в яку фарбу тебе макнули, в який бік повели — так ось і береш участь у загальній картині. А навколо такі самі. Всі беруть участь, цілої композиції ніхто не бачить.

— Бо вона цілком випадкова, — завершую я.

— Не знаю, в що вас обох макнули й яка білка до вас прийшла, але відсипте й мені цих речовин, — хмикає Костет, але видно, що йому нецікаво.

Коли ми всадовлюємо Сашу в потяг, я розумію, що не взяв у неї жодних координат. А повітря вже ніби має трошки інакший присмак...

— Дивна дівчина, — каже Костик, — але, схоже, відповідає твоїм критеріям нормальності, Сир?

— Вона заміжня, — повідомляє Ромкова подружка.

Мені теж стає нецікаво.

{Київ, Бесарабка}

Алька колись класно сказала: «Я люблю здоровый образ жизни. Но нездоровый — тоже люблю. Поэтому я их чередую». У мене період здорових корів. Мені-бо страшно стало, коли я зазирнув на балкон, куди я всю зиму вивантажував пусті пляшки. І в спортзал я почав бігати не раз на історичний період, а за розкладом. І ще й та йога додалася, хай би Джонові ті устриці гикнулися, а мені вже їх навіть і не хочеться.

Те, що потяг до алкоголю та делікатесів у мені, здається, зник (або ж тимчасово приспався), має позитивно вплинути на мій гаманець та печінку. Але яким чином отримувати задоволення? Ставати трудоголіком? Та, по-перше, це недобре впливає на стан здоров’я в цілому. А по-друге, поповнює гаманець — але якщо я такий аскет, то нащо мені тугий гаманець.

Мій китайський велосипед явно з єврейським щастям. Символічно, що він вирішив відкинути копита під аркою Дружби Народів. Я ходжу на йогу пішки. Нагулюю стільки, що фітнес-браслет мене би поважав. Мій кишеньковий психотерапевт теж мене явно схвалює. Та мені й далі здається, що ніфіга не помага. І та йога не помага. Інструктор розказує, що «тіло запам’ятовує», що «його стан неодмінно впливає на стан розуму», Джон підтакує: «Еще десять тысяч ведер, Буратино, и просветление у нас в кармане!», забиватися я з ним уже не готовий. А раптом. Не вірю, але продовжую.

До речі, про продовження, сьогодні у мій вагон метро зайшла дівчина, стягнула светра, і виявилася під ним футболка з милим синім вовком і під ним написом: «Що би не відбувалося — продовжуй». Я так розчулився, що насмілився видрати зі скетчбука і подарувати їй малюнок з равликом-сізіфом, що закочує свій будиночок на локальну фудзіяму. Вона спочатку смикнулася, а роздивившись — здається, зраділа. Треба спробувати й далі малювати, може. Хоча я не дуже розумію нащо. Кому це потрібно. Не буду ж я довіку роздавати безсмертні твори милим дівчатам у метро. У вільний час від тиняння пустирями, ага.

{Київ, Жилянська}

Я починаю сильно розкаюватись у своїх: «Слухай, але коли ж ти нарешті підеш до лікаря?» — до Поліни. Врешті-решт, приписи фахівців надто сильно різняться, а твій стан, коли ти їх виконуєш і коли на них забиваєш, надто часто не різниться. Ліки не лікують, вправи не вправляють, лайфхаки не хакають... Але можна іноді щиро повірити, попідставляти шматочки в дірочки — а тоді навіть заражати та заряджати інших.

І немає залежностей того, «що після того, то внаслідок того» — ширших ніж: «А якщо перехилити слоїк із написом «отрута», то рано чи пізно відчуєш легкое недомогание». Якщо щоденно жерти лише макдональдсові пундики, можна нахапати двісті кіло, коли кожен день по чотири години тягати залізяку, можна зробити кубік на пузі. Усі ж більш тонкі ситуації — у діапазоні, який Алька називає «градації» («Влюбилась? Сильнее, чем в Нитая? Ну как тебе сказать... Это все такие градации...»).

Немає шляху логічнішого ніж власний, одиничний, інакший.

Що ще мені АвеМарія казала, менш підбадьорливе, ніж «ищете другие варианты»: «Мне кажется, Сергей, вы себе индульгируете в чувстве собственной уникальности». Ну так, вона перебувала у змові з кафедрою філософії з їхньою тезою: «А люди, зрештою, всі однакові: всі вони страждають, всі помирають». Але деякі звірі менш однакові за інших, Маріє Олександрівно. Я побував у стількох спільнотах. У старших класах із нєфорами тусувався. В інституті кафедра реставрації й консервації вважала мене своїм і щиро плакала, коли я не пішов в аспірантуру. Відтак були активісти. Тоді йоги. Але я якось не є часточкою жодної спільноти. Я якось нізвідки. Коли я роблю кілька кроків убік, я забуваю їхні повадки. Немає жодних уявних «своїх» у вільнім-свавільнім повітрі суцільної відпустки.

*

Прагнеться вільного повітря, робляться вольові зусилля: хич — і ти вдягаєш штани у мутній тьмі йти до холодного залу напружувати жили; хуч — і ти не набираєш номер... Або набираєш. Як сьогодні. Нащо я це зробив? Тому що зачитав собі, що не маю втратити людину цілком. Що волію зберегти хоч дружній контакт. Я можу вбиватись — і я можу забити, але я майстер других вариантов чи де?! Я хочу обрати, намацати: бути. Мати можливість дещо достукати, перестукуючись зі своїх камер. І шлуночків... Хоча немає у населення довіри до Влади.

Що заважає жити у певному віці — нерозуміння кожної своєї думки: чи брешеш ти собі, чи ні. Ув юності кожному бзикові своєму полум’яно віриш, навіть коли відчуваєш нестиковки — абстрагуєшся від них, заплющуєш очі. А тепер ті очі надто розплющені, кожну думку, кожне відчуття перевіряєш, препаруєш, дмеш на молоко... Кумедно, так називають те місце в мішені, куди ти якщо поцілив — то не влучив у яблучко.

Моє молоко вщент розстріляне, так.

Але іноді мені все одно здається, що можна «и того, и другого, и можно без хлеба». Що я справді нарешті зможу спокійно забути тебе — і тепло не забувати ніколи. Що людина здатна не потребувати людини, але не відмовлятися від людини. Що ми можемо бачити одне одного — однаково.

Уся фігня в тому, що я ніде не бачив алгоритмів, як це робиться. Тільки дві опції: або люди ганяються одне за одним, присмоктуючись — або ж тікають одне від одного, відпльовуючись. Ніби не існує незалежності людяної, людяності незалежної.

Кумедно, що я так блискавично швидко забуваю будь-кого з будь-якої спільноти з будь-якою спільною діяльністю, досвідом чи спогадами. Пивні нетворкінги закінчилися для мене зовсім недавно, а я вже не впізнав на вулиці Юльку з дружньої ГОшки. А для неї зв’язок аж ніяк не розірваний, вона кликала на якийсь форум, пам’ятаючи навіть мою спеціалізацію та вдачу. Коли закінчувалися будь-які роботи чи тусовки, всі їхні учасники та елементи буквально за два дні перетворювалися із живих суб’єктів на щось умовно намальоване простим олівцем, що стиралося щохвилини. Так явно станеться і з товаришами по залізу, і з йогами. Один день не походить до ненажерливої тренажерки — у пам’яті ще лишаються якісь розмиті силуети могутнього флегматичного тренера Вадіка й дружнього балакучого качка Ореста. Тиждень не походить — ніби й не існувало жодних Вадіка з Орестом. Хоча у мене з ними обома вже, можна сказати, сталий душевний зв’язок: перший завжди уважно покаже, що ти не так робиш, другий пам’ятає, що у тебе не виходило, й перепитує щодо прогресу.

При цьому Влада має зворотний ефект: жоднісіньких виявів протягом місяців, а всі враження такі живі, ніби ми щойно розійшлися і треба наздогнати, щоби щось нагадати. Самий лише згин ліктя в метро поруч зі мною може нагадати так і стільки, що всі «триде» нервово скурилися — а той гостренький лікоть був чужий, та й курточка навіть не ідентична, Хілдур не носить сірого й бежевого, сміється про свої строкаті строї, мовляв, «у мене сорока-стайл, папуга-колористика». Я тебе не бачу, і при тому так постійно сильно хочу, щоби краще, живіше, жвавіше, тепліше, веселіше. Той вдих чомусь іще не здох. Я, знаєш, кожен вечір сідаю склавши лапки, як той чемненький ченець, і кажу, що я того хочу, що я того волію, що я це бачу і хай буде так — так коли я був мануна, то старанно штовхав сидіння в автобусі перед собою...

(Але ж автобус зрештою рушав! І скажіть мені, що то не я його зрушував).

{Київ, Житомирська}

Зайшов до Леськи забрати свої книжки, які після закриття організації з дофамінової бібліотеки рушили всі оптом до неї. Вибори обговорювати не подужав. Мало мені особистої безнадьоги. Акуратно перевів стрілки на сімейні новини, Віруся радо підхопила. Бурхливо давилася чаєм, оповідаючи історію про розміри пієтету її малого до бабусі.

— Вона його точно чимось причарувала. Нам із чоловіком він зроду так у рота не дивився. А тут: бабуся щось сказала — просто голос із небес звелів! І ось вона тоді наготувала всякого, гордо виставила на стіл — і малому підкладає, підливає. Він захоплено занурюється в тарілку — і зеленіє. Виявляється, що вона приготувала національну страву свєкольнік і ця рідина в холодному супі — то з буряка. А малого від нього просто дрижаки беруть. Але ж бабусин авторитет не можна підважити! І він отако бере ложку, підносить її до рота... І робить вигляд, ніби смакує по крапельці! Лишенько, думаю, як би бідосю непомітно врятувати...

Тут у Лесиної мами загорівся в очах вогонь проповідника, який уздрів тубільця за п’ятьма смертними гріхами одночасно.

— Ні, я просто не розумію. Просто не розумію. Як можна... не любити... буряк?! Це ж найкорисніший... найсмачніший... я його всюди... завжди... всім... з дитинства ось Лесюні... у мене стільки рецептів... а одного разу... три кілограми... різні страви... я просто не розумію... ви ж поясніть йому...

Ми застигли, несила опиратися такому потужному потокові. Скидалося на те, що зачеплене було святе.

Коли Леська вийшла у передпокій зачинити за мною двері, я обережно поцікавився, чому її матері настільки залежить на тому, щоби дитина подруги її доньки змінила свої гастрономічні смаки.

— Та не зважай, — махнула вона рукою, — якби ти зараз сказав, що любиш собак, а не котів, мама так само розплющила би тобі очі на правильний об’єкт любові нормальної людини. Вона не уявляє собі, як узагалі виживають ті, хто воліє не того ж, чого й вона. Абсолютно щиро.

— І як ти... З цим... Тойво?

— Ой, та ну я тебе умоляю. Просто не зважаю.

{Київ, Поділ}

Я сьогодні підлогу помив, я герой — можна, я сантехніку не митиму, а ще про долю людства порозмірковую? Про те, як усе інертно, неактуально, несвоєчасно. Як оті депеші позаминулого століття, що бездоріжжям приходили через місяць після смерті адресата. Мати моя Валентіна Ігнатьєвна, коли мені тридцятий минало, бідкалася, який я милий хлопчик був у колисці. Тобто психологічно перебувала у тридцятирічної давнини минувшині. Однокласниця її Зоя Марківна психологічно перебуває в андропівській добі: «Раньше люди ездили только утром на работу и вечером с работы! А днем все при деле были. Мужа раз днем остановил милиционер: “Вы почему по городу ездите? Почему не на работе? Кто вас отпустил?” Не то, что сейчас. Куда они все днем едут? Почему не на работе? Кругом одни тунеядцы!»

У ютуб виклали сюжет про мою виставку — коли я давно перегорів, відбідкався, плюнув, забув, проїхав. Дивлюся на все це, ніби ті, хто описував свої клінічні смерті — звідкись високо згори. Ось арт-Іра з фаховим ентузіазмом намагається переповісти концепцію закладу і мою біографію сухорлявій пенсіонерці у сірім светрику, яка явно ходить по всіх презентаціях, бо має час і натхнення на культурне життя будь-якого штибу. Ось двоє зеленоволосих студенток у широченних штанях, яким явно немає де зустрічатися, бо вдома батьки. Одна з них на мить зацікавилася моїм «милотажем», але інша смикає подружку, сміється тій на вушко. Камера пропливає сонячним відблиском на кавомашині, з написом над кнопкою «Щось на мене всі тиснуть!» Фокусується на табличці «Це жесть». А в мені геть нічого не ворушиться. Нащо не спав ночами? Тепер воно мені зовсім не потрібне, а мене вже п’ятеро прийшли френдити, а одна в лічку питається, скільки коштує оте помаранчеве, схоже на захід над будиночком її дідуся у Вижниці. Ще одна питається, як можна долучитися до проектів «ДоФаМіну». Якщо я дремену до ашраму та порину в мауну, стопудів туди добереться пара панянок, що тоді не зметикували свайпнути мене вправо в тіндері. Усе спізнюється, все. Записний спізнець Костет нормальніший за Сира вчасного.

Зрештою, я його завжди дочікуюсь. І ми завжди звертаємо на баб... себто дівчат.

— Те, що я бодай якось здатен уподобати візуально, виявляється або прибацаною стажеркою, або дивною Діаною. Те, що може мене зацікавити морально, виявляється заміжньою Сашею...

— Сир, а от просто забанити не пробував? П’яниця-п’яниця за пляшкою тягнеться — а написати в скайп якісь чергові граблі — бац і вже нема куди.

— Я так не можу, Костет. Коли ти її любив, як сорок тисяч...

— ...знаків! — автоматично відповідає Костик. — Ой. Клята фахова деформація.

Але реакції довкілля абсолютно довільні.

*

Довкілля було таке сповільнене, як уві сні. На скульптуру «Дощ» на Пейзажці падав дощ. Владчин бірюзовий шалик матеріалізувався з тої піни морської. Ми поволі спустилися, сіли поруч у кав’яреньці й якийсь час теревенили про погоди у відвіданій нею Венеції. Крізь гірчиці в горлі.

Влада була якась квола. Не в сенсі хвора, а снула. Про макінтоші і «несіть гроші» повторила на автоматі, коли проходили ту стареньку вивіску. Ніби я не чув цей приспів тричі. Волосся на потилиці відросло зі зворушливих пухнастиків до неакуратних хвостів. Ніяких тобі приталених кокетливих сукенок із улюбленими котиками-єнотиками-лимончиками, якась розтягнута кенгурушка, до якої той шалик не пасує, ніби блідне, плечі зсутулені. Я спочатку зі збоченою радістю (злорадністю?) фіксував усі ті її тріщинки і прищики. Типу от до чого ти без мене докотилася. А тоді... Ні, нічого не сталося і не змінилося. Вона нічого принципово нового не сказала, і громи небесні не прогриміли з чортового колеса. Але я чесно повідомив собі, що я гоню бєса. Ти не така, як я собі думав, що мені саме таке найбільш заходить до серця, але ти мені дорога — безумовно. Крізь гірчиці в горлі, але кожного разу тепер чомусь заново приймаю. Без шалу емоційного. (Але з емоційним шаликом...)

Умов нема, перспектив нема, сподівань нема, розвитку нема, нічого нема — просто є людина яка вона є, тебе до неї прикріпило, це нічо не означа, то лише відчуття, то такі є штуки у життя. На прощання я чмокнув Владку в маківку і ще хвилин зо двадцять стояв під клятим колесом геть порожній. Сир «Дружба», пам’ятник у натуральну величину.

Отже, практика — така різноманітна, розмаїта — демонструє нам що? Вона демонструє нам прорубані чисті ополонки, у які можна зазирати і дивуватися. Вона також демонструє нам рецидиви — проламані тріщини у кризі, крізь які з холодним жахом іде нога.

А тепер усе знов повзе кудись у вату... А я продовжую, виходить, у неї лупцювати. Мені доведеться якось видобути психічне здоров’я просто безпосередньо зсередини самого себе, бо мені його видобути вже немає звідки.

Британські вчоні (зокрема Сир Нормальний з інституту нейроравликознавства) помітили: коли тобі стає зле — тобі здається, що відтепер так буде завжди. Осьо тебе прихопило — і всьо, з кінцями. Виходу не буде. Лобні частки при цьому талдичать: чуваче, так бувало вже сто разів, ну минеться, просто зачекай. Та мигдалина все одно скандально волає: ні-і-і, нічого не знаю, може й було раніше, але зараз я всією собою відчуваю, що з цього пекла вже не вирватися до самого Рагнарьоку! Дякую тобі, мигдалино, що дбайливо нагадуєш: фактично в житті справді існують речі, від яких таки немає порятунку. І рано чи пізно така річ зі мною станеться. І я не зможу видертися. Якщо на мене впаде цеглина, як на того бідного громадянина з даху готелю «Козацький».

Але не зараз. Це все мені здається, що я поламався. А насправді я цілісінький. Як у тому анекдоті про альпіністів: «Ноги цілі? — Цілі! — Руки цілі? — Цілі! — Лізь нагору! — Не можу, ще не долетів...» Ні, ну серйозно. Істерика, паніка, страх, нудота — це, звісно, не ліпші друзі самурая. Але ж я чищу зуби. Я виходжу катати. Я відповідаю в месенджери. І чого ото тоді волати мені про пекло, мов завзята драма-квін? Га, мигдалино? Може, я й не сильно цілісна натура, але сукупність всього решта в мені більша за тебе, старенька рептиліє, маленька частинко мозку.

Не муть перед очима, спричинена якимись волюнтаристськими речовинами. Не суб’єктивне відчуття, що дивитися на ліловий капелюх пані на трамвайній зупинці — чомусь страшно. Не незрозуміла паніка, котра накриває, коли просто поправляєш на плечі наплічник. Не вони мене доб’ють.

Періодично щось видається нестерпним. Та якщо його пройти, то виявиться, що пропало ще не все.

Поки що криє. І вкотре цілий день не хочеться їсти. Це вже не дуже добрий знак. Хоча гаманець би мене поважав.

{Київ, Бастіонна}

От же ж цікавий ефект ми розглянемо на сьогоднішньому занятті, любі діти. У мене сьогодні трапилася павза між двома проектами. По попередньому ще не надіслали правки, по наступному ще не домучили ТЗ, мабуть власних усміхнених драконів генерують. Що має робити нормальний Сир у такій ситуації, любі діти? Радіти, чи не так?

Чому не зізнатися собі по щирості. Направду я теж, чорт забирай, мріяв втикати, щоб мені не заважали. Навіть пам’ятаю, як Костик із Максом до нас із Амеріґо якось зарулили у забуту богом контору в нетрях ХТЗ. І тоді на запитання «а що б я волів робити, якщо не того звіра охороняти», я їм втирав, що волів би бути рантьє. А вони такі: «Ну та тобі ж нудно було би! Чим би ти займався весь день?» А я їм такий: «Тю, чи я би не знайшов! Я би багато спав. Читав би книжки. Слухав би музику. Ганяв би на вєліку. Думав би думки».

— І тебе би не нудило від безплідності твого існування? — спитав мене Макс, котрий, прошу зауважити, виправдовував своє унікальне існування, трудячись у мережі супермаркетів старшим мерчандайзером.

— Якби мене занудило, — кажу, — я би пішов у кафе і там, презирливо копилячи губу, кропав би роман «Нудота».

Ну от. Згадаємо також ту Університетську гірку як джерело вічного щастя — вийти й сісти, і завмерти під усім оцим. А зовсім не їбошити невпинно.

І що? Чи я сьогодні розслаблений і щасливий із того, що маю законне право видихнути? І легітимно полежати? Ні, я стривожений і напружений — що ж так, треба ж щось робити, не можна ж ніц не робити! Що ж оце я лежу, а час спливає. Ось тобі й омріяний день «у ліжку, неробстві, гультяйстві й увеї». Це що? На мене начхали всеїдний трудоголік Костет та соціально активна трудоголічка Леся?! Чи то вікова хвороба?

Щоправда, я тут згадав одного такого Же Пе Сартра, котрий займається всіма описаними мною Костикові й Максові справами, тільки що замість вєліка в нього кіно. Поліна Олександрівна. Кожен день нині по три пости про те, що вона подивилася й який камбербетч там зіграв. Нецікаво абсолютно. Хоча їжу вона зневажає, але ж те ніби теж про їжу: сьогодні я схом’ячила вінегрет, так-от: буряк у нім був огого. Для мене її спосіб життя виглядає так само: людина сидить і споживає. І все. Виявляється, цього замало? То що має бути більшим? Профілі близнюків у типових віконцях гелевою ручкою мені не канають? А вар’ятські кольорові закрути акрилом, виходить, канають? І де між ними принциповий кордон?

Пишайся, телефончику, на сьогодні я знайшов соломонове рішення. Воскресити коня (діяльність) і вирушити на нім кудись ген за обрій (спонтанність).

Але ж дивовижні впливи аури Маріоли чи що. Цього разу я пройшов етап «що з моїм мозком, мені стрьомно дивитися навколо, бо все загрозливе, — аж до ні в чому не повинної травинки» — не за сезон, а за день. І зламавши залізного мультитула, я не матюкався тужливо, а одночасно ржав і мудрував розважливо: ось я Бог, і беру часточку себе, яка — «я», використовую її, експериментую... Самозабвєнно, бо весь час забуваю себе і пам’ятаю лиш оте «я», і щиро переживаю — чому я можу не все...

Та нарешті — за допомогою приманеного на спільне розпиття сидру Джона і такої-то матері — воскресив вєліка і гайнув світ за очі.

У світі за очима було багато різноманітних бузків. Дарів для равликів. 

Розділ 6. Поточне повітря 

{Потяг Київ-Люблін}

Вокзал уже відпливав, коли до нашого трьохмісного купе вкотилася бадьора кобіта з величезною валізою... п’яна як чіп. Вона поводилася так, ніби погана акторка дуже-дуже старанно намагалася зіграти сп’яніння. Так я й вирішив і спробувати сприймати: перфоманс, live, тренування. Але слухати одноманітні вигуки: «Ма-альчє-кі-і!..» набридло з четвертого, і я сховався у навушники. І ввімкнув Маріолину другу вправу з медитації. Тільки за відсутністю крісла все, що мав, поклав на полицю розслабляти.

Каюсь, на спогляданні дихання в животі («Розслабте свій живіт. Дозвольте йому трохи побути неспортивним, немодним животом. Відпустіть його. Ось побачите, нікуди він від вас не дінеться...» Моя ж ти радість!..) я успішно засоп... Прокинувся від проникливого: «Вправу завершено».

Сирику, тиха година скінчилась! Ти міцно медитував і нікому не заважав.

І чую: наша артистична сусідка переселяється! Разом із валізою на півкупе і перегаром на піввагона.

А я забув навіть ноут витягти та наковбасити шмат неквапного завдання, який планував на потягову нудьгу. Зачарувався пролітаннями бадилля повз фіранку. Перший клас, друга чверть. На канікули до села. «Закрий рота: птичка влетить, покакає й вилетить» — казала мені моя прабабуся Килина Митрофанівна.

{Люблін, ботанічний сад}

Ось вам рецепт відродження рецепторів: лазити й лазити незнайомими місцями. Костик укотре послужив чарівним пенделедавцем зі своїм вічним: «А ви хоча б у Вінниці побували?!» І ось я велотуристую вже не рідним місцем, а за допомогою скрипучого орендованого ровера, отриманого завдяки картці хлопа, в якого я знімаю кімнату. І ось іще сонечко не в зеніті, а я вже такий голодний, що слово «земняки» мені найдорожче на всій землі. Осьо тобі примхи апетиту! І ось я прогулююся серед усяких каніфофій і філіпендул, кукумісів і хвастів. Сиджу біля ботанічного зеленуватого озерця і дивлюся й дивуюся. Причому чомусь не на зелені фокусуюсь, не на графічно очерченому очереті, що його й тутешні «уточки любят больше, чем сосиски», а на власній нозі. На неї — я-бо успішно порвав тут свої кросівки — натягнений місцевий дешевий спортивний кáпець. І така нічогенька та нога, що капéць.

Якщо відсторонено подивитися на свою ступню, вона прикольна. Така міцна штука, на неї спертися можна. Якщо так само подивитися на власне прізвисько, воно обнадіює. Воно обіцяє мені: все нормально, а те, що у мене так чорно мутилося в голові — не закономірність, а виняток із правила.

Купувати квитки, співставляти розклади, встигати, звіряти, чекінитись, шукати, перепитувати, розшукувати, орієнтуватись... Просто аби біля озерця відчути власну ногу в капці. Просто щоби в столовці зрадіти картоплі в тарілці. Сміх та й по всьому!

Забавно, що в Херсон я тоді з тією ж метою вибирався — щоб вибратися, а ногу — ламав замість нею милуватися, як ото тепер.

Поруч азіатська кобіта у височезних ковбойських чоботях пестить здорову вівчарку, та зацікавлено хекає.

І що я ними тепер? Ага, правильно, милуюся. А чим відрізнялася від цієї сценки інша, в якій на трамвайній зупинці опасиста пані совала телефон під ліловий капелюх, а я дивився на те, і було мені так зле, що і смикало, і нудило? Мною. Хіба мною відрізнялася одна пані від іншої. Більше нічим.

*

Рушив рівною довгою дорогою за роверистами, що віддзеркалювалися мені в люстерку зупинки. Усе повільно летіло у прохолоднім світлі. Я почав фантазувати. Нібито я в якийсь момент можу певно й гордо сказати собі: «Я побував у дупі, але то була красива і корисна дупа». А тоді наваяти цілий трактат із лайфхаками. Щоправда, таких трактатів у книжкових крамницях греблю гати. Але я відкривав декілька. Вони нудні страшенно. Орендованого у Маріоли гуру я взагалі не подужав десяти сторінок. Вся справа (ну більше половини точно) в індивідуальній харизмі того, хто дивиться тобі у вічі й каже, що не все пропало, переконливим тоном. І жартує про немодний живіт.

Так от мій трактат був би цікавий. І життєвий. Із купою практичних прикладів, котрі би могли стати дороговказом при залізаннях до дуп і халеп — та вилізаннях із них.

Сашо, написав би я. Прийом, як чутно. Пам’ятаєш, як ми сиділи на парапеті, ще Костет згодовував тобі свою чергову «бджілку». Так-от, Саш, продовжимо. Про можливість дивитися на своє життя як на гру, як на експеримент, як на картину, що створюється в режимі онлайн, дещо збоку.

Проблиск свідомості, усвідомлення, вільного спостережливого розуму мені видається головним, знаєш. Навіть попри те, що все перелічене не є якоюсь даністю, зафіксованою максимою, встановленою точкою відліку. Ніякі спеціально навчені деміурги жодних спеціально оформлених монад не створювали й не призначували, як гадаєш. Свідомість прозирнула крізь сукупність. Дистилювалася — й витече, зникне по розпаданні тої сукупності.

І ти, деміург, озброєний методом научного тика, нічого такого вселенського не можеш, крім як локально максимально поусвідомлювати, поки можеш. Робити крок попри відсутність сакральності. Просто дивишся вперед, і робиш якесь зусилля — як м’язове, тільки внутрішньо. І тоді тебе може ніби підтримати встромлена в небо гілка. Або рух правої руки. Будь-що може спрацювати рятівним артефактом.

І це, знаєш, мене має тримати. Те, чого нема.

Приклад: вивіска «Ботан». І люблінський ботанічний.

Алько, написав би я. Прийом, як чутно. Пам’ятаєш, як ти тоді раптом зраділа, коли я просто жбурнув тобі світлинку зі засніженим подільським кущем на тлі жовтогарячих вікон «Київенерго». Я й не знав, що воно допоможе, просто знічев’я клацав довкілля. Я не знав узагалі, що тої миті допомагати треба було. Що тобі треба було більше моїх сигналів. Бач, Бог поміг в особі своєї часточки.

Алькінс, але ж усесвіт не дасть нам пропасти остаточно — чи за те, що бодай якісь рухи вчиняєш, чи просто з невимовної своєї милості або з нєізрєчєнного чого попало — і дасть тобі вхопити останній акційний квиток до дурного твого брата, а тоді з літакового віконечка — такий city sunset, що відірватися не зможеш досить довго. А потім ми, заправлені його багряним паливом, ненароком зробимо кращим ще шматочок простору.

Приклад: моя четверта робота. І потягова кобіта.

Джоне, написав би я. Прийом, як чутно. Пам’ятаєш, як ми ото тоді, обговорюючи ту передачу, що так тоді й не пішла в ефір, зайшли погрітися у світлом залиту «Пузату», ти взяв глінтвейн, і його теж освітило наскрізь. Ти його ще так класно клацнув. Тепер я цю світлинку на обкладинці бачу в книгарні «Є». А ти до того, як ми зарулили в їдальню, скаржився, що «око вже ніц не вхоплює, палець вже ніц не впольовує».

Усе-таки, диви, я з тобою починаю погоджуватися: схоже, є один ефективний спосіб припинення страждань — то розтотожнення таки. Мабуть, іще кокаїн, я би додав з літературних описів, але якби він не давав сильних, кажуть, відкатів. Щоправда, щось мені всі класні стани дають якісь відкати... Але хіба то привід від них тікати?

Приклад: ось просто тут і зараз, Джоне, на тім ровері на тій дорозі, де я спішився і притулився до клена все це наклацати. Тицьну на обкладинку трактату.

Сире, написав би я. Прийом, як чутно. Пам’ятаєш, як ти на перший екзамен у житті вдяг зелені шкарпетки. Взагалі-то вони були у тебе тоді — як і у решти — всі або чорні, або сірі, або білі святкові, а то дядько привіз звідкись небачені з динозавриками. І потому ти вирішив, що твоя персональна везучість тебе триматиме, коли ти вдягатимеш саме зелені. А тепер згадай: чи всі іспити у твоєму житті були здані лише на п’ятірки? І чи це якось похитнуло твою віру? Ти просто собі створював піднесений настрій цілком рукотворним чином. А те, що не вписувалося в концепцію — на те не зважав. Як Костет на оголошення у метрополітені, а Леся на материнські буряки. Ти бабакові коли повірив — то штука була не у тім, що він гарантовано тобі напророкував! А в тім, що він тобі підніс настрій на той період. І ти шматок зими прожив зі знанням про те, що весна буде тепла. Яка вона там була далі — питання десяте, бо в процесі зими твоя майбутня весна була — тепла. В твоїй голові персональній, неважливо наскільки нормальній.

Щось схоже було у періоді віри у Владу завдяки знайденій рукавичці.

Сенс у тому, що ми можемо вловлювати попри свої обмеження. Нас може рухати закоханість попри те, що вона не реалізується. Нас може надихати любов до Бога і вдячність йому, хоча він чинить із нами, як з Іовом. Сенс не у сталості щастя (все одно ми його яскравість оперативно затираємо), а у можливості щастя — happiness happens попри реальні обставини. І у цьому вся література, вся релігія, всі стосунки, весь саморозвиток — які, власне, є одним. Що до цього моменту мною припускалося теоретично, але ось зараз відчулося.

Завдяки зеленим шкарпеткам. І велосипедній рукавичці. І Тимкові.

Яким треба вірити, Сире. Не для того, що станеться. А для потрапляння в той стан, коли віриш і усміхаєшся.

Та у телефоні вже ніц не видно на такім сонці. То можна продовжувати вдивлятися у блискучі площини термочашки, аж поки вони не почнуть вдивлятися у тебе.

Трава під долонею тепла. Горобець дзьобає булку під ялиною. Скаче вухате собачатко розміром із крупну грушу і хавають плечі численні комашки, трохи крупніші. Можна клацати, можна мацати, можна забути та зробити частиною майбутніх радостів.

(Телефон виправляє на «радистів»).

{Київ, Жилянська}

Отакі цікаві досліди: мої йоги пересралися. Зі всіма своїми сахасрарами. Варто було Маріолі відчалити, залишивши по собі благословення і настановчі відоси в ютубі, як наша брава санґга розвалилася на дві ворогуючі партії. Причому я прихитрився не помітити розколу. А воно, виявилося, на одному занятті, котре я пропустив, один такий Паша звинуватив одного такого Олега у тому, що той «створює на зустрічах токсичну атмосферу». Пашу підтримали кілька учасників, інша частина виступила на Олеговому боці. Тепер перша партія накатала кляузу Маріолі, а та нині десь на якомусь глибокому ретриті — з глибини якого постановила призупинити діяльність і зачекати на її вирок. Тобто на наступне благословення.

Ну кумедія. Я у цій компанії був за записного скептика. Як почнуть, буває, розповідати, що коли медитувати не по тридцять, а по сорок хвилин на день — то в мозку таке відкривається — аж усі суєти світу стають такими незначними — що озираєш їх як із гімалайської вершини. Одна дівчина ще тоді екстатично виголосила: «...і навіть коли у тебе хтось помер — то тебе не розривають демони смутку, ти дивишся на всі речі жизні і смєрті, памятуя о равностності!» Я дуже сильно засумнівався, чи помирав у неї хоча би хом’ячок, але тоді срача піднімати не став, надто-бо дражлива була мені та тема.

Та куди там «помирав»! Ніхто ще не помер, слава Будді, навіть не закашляв іще, а демони вже на шматочки роздирають моїх світлих товаришів по секті. Джон став на бік звинуваченого в токсичності Олега. Я нікуди не став. Я сів на свій диван медитувати окремо. Все-таки довбані скептики на кшталт мене, які до всіх прискіпуються, що людський безлад нікуди не дівається у будь-яких структурах — мають принаймні одну втіху. Гарантованого: «А я ж вам казав».

Виявилося, що якщо на кілька днів поспіль вимкнути телефон, то це не страшно. За цей час світ чомусь не злітає з осі. (Оце так дивина, а ніби ж тільки на мені тримався!) У мене утворився свій власний ритрит: я усамітнився з собою, Маріолиними записами та поточним повітрям. Ще от уже друга книжка поспіль добре читається — фантастика. Не в сенсі жанру. Очі мені, здається, ще так не світяться, як у того хлопа, що прибув із віпассани, де тиждень мовчать, підводяться о четвертій ранку (оце мене й спинило, чесно кажучи, від цієї ідеї), цілісінький робочий день медитують, їдять одну вівсянку. Але предмети навколо зробилися трохи тепліші й об’ємніші. Запалював газ під чайником — і подумав: але ж ось воно, життя, воно йде, воно зараз, воно в цій коробці, у цій конфорці. Згадав про «хочеться запалити лампу — а маєш короткий сірниковий пшик». Але ж, якщо їх назапалювати купищу? Неекологічно, може, але раптом із сотого і лампа прокинеться. Бо якщо не запалювати взагалі — то і шансу нема.

Сиджу на підвіконні та й думку гадаю: не знаю, чому от саме зараз літаю, аж потім — хрусь! — і зненацька не літаю. Може, виходи в надію, виходи у вдихи й видихи відбуваються із невловною, але періодичністю.

Оця постійна, ба навіть різка зміна, клацання тумблерів: «Тобі все кльово? Ось тобі таке!» — «Тобі вже не кльово? Ну ось тобі тоді таке!» — стає настійливою, як дресирувальник із батогом та шматочком цукру.

Зранку ноут відмовився зі мною співпрацювати. Тягав бідаку до ремонтників прочистити йому мізки. Як ішов назад (ідеальне повітря з птахами — сповнене птахів), захотілося раптом терміново пообідати рибою, й я з жалем думав, що в «Імьордженсі» мало що нормальне здобудеш із цієї царини, хіба що кільчині очі в баночці. І тут мені трапивсь аж цілий рибний магазин, де я вполював два шматки вже засмаженої нототенії. Деміурги, звісно, озброєні лише научним тиком, але всесвіт усе-таки не фраєр учергове.

Алька: я знаешь что наблюдаю

Алька: помнишь у венички «стремительное превращение сопляка в старого хрена»

Я: Це ти на кого натякаєш?!

Алька: ну тебя я пока что не наблюдаю

Алька: я про мужиков как класс

Я: Сексизм детектед

Алька: можешь вставлять «имхо» и «многие» через каждое мое слово

Алька: но факт же: в тридцать у него глазки совершенно детские, в сорок мешки под глазами и муть внутри

Я: А дорослість, виходить, узагалі не настає? Чи десь є така блискавична мить?

Алька: надо еще поисследовать, но где-то как раз на твоем возрасте одно переходит в другое. имхо. у многих

Алька: сори бро

Я: Та чого, мені самому іноді видається, що мені не більше ніж шістнадцять, а іноді, що не менше ніж шістдесят. А щоби я такий був дорослий-дорослий, такого враження про себе я в собі, може, й не згадаю. Можливо, ми таки пітери пени іповиростали...

Я: І, можливо, всі, кому перевалює за тридцять три, вже стукнуті цим спільним пильним мішком.

{Київ, Труханів острів}

Деякі бабусі чинять на мене гіпнотичний вплив. Found myself із кілограмом черешень у наплічнику... А сонечко все відкручувало й відкручувало коліщатко, прогріваючи поточне повітря, й я здався. Незлим зусиллям волі змусив себе не скоритися дедлайнові: завтра, завтра, а зараз я рушу, мушу. Міняти тінь на сонце за курсом 1:1.

Майже півдня з подивом спостерігав у собі якщо не ту суміш схвильованості й усвідомленості, котру мріяв змавпувати у Марії чи Маріоли, то якусь версію того відчуття. Що все злилося в домі на Жилянській — і чутливість, і відповідальність, і тестується отака експериментальна модель універсальної людини, два в одному: шампунь і принтер.

Мені так само вбачається, що більшість населення моєї країни активно відмовилася користати лобні частки. Від згадки про ту впійману подушку з подертого стільця мені так само стискається живіт. Я так само не певен, що якщо зроблю другу виставку, щось зміниться у довкіллі. Але мене при цьому не калатає зі вбивчою амплітудою. Я на це просто дивлюся.

Відволікаючись на черешні, сидрик та прогріті горизонти.

*

Вітаю, мене звати Сергій, або ж для друзів садочка і школи Сирьожа, або ж для друзів інституту і роботи Сир, — і я плезіозавр. Гість із минулого, так би мовити. Я здатен подужати товстий том в автобусі і набрати пальцями з нього абзац тексту в «інкпад», але не здатен подивитися відеоролик — хоч із мудрим ТЕД-током про те, як здолати депресію (не привертаючи уваги санітарів?), хоч із грайливими котиками. Не послухав жодної аудіокнижки. Строчу в чатиках замість висунути телефон перед собою і крутити головою перед співбесідником, як усі порядні сучасні люде роблять. Терпіти не можу неживе спілкування. Літерками теж не більш живе, скажете? Таж воно принаймні не придурюється таким, це інший спосіб. А відео — це ніби тобі підсовують палку-палку-огуречік замість живої людини, і ще й настійливо запевняють, що вона абсолютно ідентична натуральній.

Але іноді трапляються і на Сира Нормального прорухи пересічної нормальності цифрового часу! Алька таки прилетить — і зідзвонившись, швидко обговоривши ділові деталі, ми на хвилі цього піднесення протринділи ще пів ночі не літерками, а голосом. І мене аж стукнуло розумінням із-за рогу: наскільки все-таки важить іноді наживо поговорити про те, з чим постійно варишся в собі. Воно, мовляв, негоже «скаржитися». Особливо не про конкретне страшне, концтабір чи там рак, а про «екзистенції». Особливо хлопові. Щойно стикаючись із «душевними розмовами», я почувався депресивним роботом Марвіном, геть комедійним персонажем. А я просто забув... (Не знав, та ще й забув, як казала Митрофанівна моя.) Забув, як це — розмовляти і розуміти. А не тільки жартувати і натякати.

— Так, давай я спробую на мові... Тобто, вибач, українською. Треба же треніруватись... Тренуватись! А ти виправляй. Кажеш, сто разів пробував всі можливі способи порадуваться...

— Потішитися.

— І воно нічого не робило, а на сто перший?..

— ...Навколо принципово нічого не змінилося, а тут щось запрацювало. Ну як це розуміти?

— А що могло принципово змінитися?

— Ну що-що. Владка раптом вирішила, що нікого кращого не знайде. Або я зустрів когось... кращого. АвеМарія кинула свого ватніка, Путін раптом анігілювався, війна виграна, Крим повернувся, громадянське суспільство — як на моїх коміксах... А «ДоФаМін» відродився і збудував у Києві таку велосипедну інфраструктуру, що голландці нервово не те що курять, а падають від заздрості. А весь Київ тими велодоріжками мчить на мою мега-виставку... у Мистецькому Арсеналі!..

— Оце тебе понесло, бро. А про як це розуміти — я не знаю. Но... але що я тобі розкажу. Я вчора пропустила заняття. Оплачене. Ожиданне...

— Очікуване.

— Да... Так. Просто тупо переплутала час. Потім ще й якийсь неправильний фалафель дорогою зжерла... Его делали неправильные пчелы! І шо?

—І шо?

—А то, шо називається «Тайны вашей психики». Вчора вона могла в істерику впасти від того, що її розбудив прідурошний собачка тьоті Фіри... ти таких смішно називав...

— Припиндик.

— Точно! Воно. «А нынче — погляди в окно!» Стовбичити на трасі, ловити тремп цій психіці чомусь раптом приємно. Машини так красиво мєлькают, ну просто кадри з кіно. Стоїш як дурепа притупуєш попсовій пісенькє...

— Пісеньці.

— Ага, з навушників. А раз прохлопала заняття і бурчиш чрєвовєщатєльно — то з задоволенням ліниво розвалюєшся провтикати вечір посеред дивану.

— Ну а ти в курсі, з якого переляку в організмі сам собою зростає градус ванільності?

— Знаєш, одна моя френдеса недавно написала, що її не злить... не лютить ні спека, ні мряка, ні ураган. Хтось коментує: круто! А вона: «Так то ж не моя заслуга. Дав бог серотонін — дасть і інгібітори... цього... захвату.

— Захоплення.

— Точно.

— А я ось ще подумав... Що мені поступово стало промальовуватися — що от я шукаю-шукаю, і шукане таки поступово промальовується. Воно зрушується, бо постійно, постійно штовхаєш. Не помічаєш, бо воно маленькими крочками. А воно суне. І якщо воно яскраве, це зрушення, то після нього приходить відкат. Але лишається слід. Постійно склеюється... якийсь такий мозаїчний вітраж.

— Відкритий вітрам.

— Угу.

— Ти колись казав, що немає нічого рятівного, включно з електрощіткою. Береш свої слова назад?

— Може, неправильно казати про «рятівне». Може, воно «повільно помічне». Я не гальмо, я повільний газ!

— Тобто, по моїй версії... за моєю версією, діло не в подіях. А за твоєю — в них, але непомітних для ока щодня. Типу накопичувальний ефект.

— Не знаю. Але знаєш. У мене таке відчуття, що я потихеньку рухаюсь і рухаюсь до щастя... а це й є щастя.

— Ну або ж маніакальний період біполярки. Не надто гостро помітної неозброєним оком, як ті твої маленькі крочки.

— От же ж добра дівчинка!

— Звертайся!

— Дякую за ваш дзвінок!

{Київ, Жилянська}

Повернувшись, дістав заникану пляшку Костетового яблучного, що видалося мені логічним продовженням сидру. Треба, ще думав, винайти в соцмережах таку кнопочку, що рахувала би проміле в крові юзера й перешкоджала його пальцям постити після певної досягнутої позначки.

Вечір провів в обіймах ютубу. Був круглий місяць у швидко летючих хмарах, бурих і бузковуватих. А десь далі розпливчасто мигтіло яскраво-червоне. І нехай райські кущі в мозку я вже не пояснюю наявністю певного паралельного правильного світу, та я згоден пояснити цей візуальний ефект локальним чудом. Хай він там і само­утворюється у мене посеред нейронних хащів. Це ж ти чи де, кажу я собі. Тобі ж притаманно ще й горіти. То гори потихеньку, навіть коли повзеш. Нехай буде ера вогняного равлика.

О четвертій похмільно прокинувся і давай думати. Подумав, що ймовірні негаразди на кшталт вибухів, раку чи згадування дружини в концтаборі стопудів позбавили би мене тієї певної певності, що притаманна мені нині. Але тут, мабуть, і не натренуєшся. Поки справжній стрес не вперіщить. Такий, що пролізе крізь дірочки у загартованім дуршлазі. І впоратися з ним, нахапавшися тих піднесень, може вийти, а може й не вийти. Шанси фіфті-фіфті: або зустрінеш трицератопса на вулиці, або ж не зустрінеш.

Тоді поступово заснув і передбачувано почав снити усвідомлені сни. Зі мною таке часто трапляється, коли вранці прокинутися, а тоді відрубитися назад. Я тоді постійно починаю створювати артефакти, ландшафти й усякі істоти. Іноді виходять кривувато, в дусі «сделать хотел грозу, а получил козу». Іноді реалістично та аж приємно. І тоді мені страшенно кортить запам’ятать. Я-бо там, у тім світі, пам’ятаю, що коли випірну до цього світу — мало що пам’ятатиму. І я починаю вдивлятись пильніше, хапатись, фіксувати: ось я зробив синій фасад, на нім такі глибокі тіні, це дуже важливо!..

А прокинувшись остаточно, дозрозумів, що ці усвідомлені сни не особливіша штука, ніж звичайні. Ну рідше у людей трапляються. То й нібито можна пишатися. Але сенсу якогось виняткового не мають. Просто дають певне приємне відчуття. І люди починають впендюрювати свою особисту приємність іншим — як щось наче важливе. Як мої йоги — стійку на руках, яка так само існує для фану. Але з такою ж стурбованістю, як Лесина мати переживала за долю приємних їй буряків у Вірусиному синові.

{Київ, Січових стрільців}

Відзначили з Костетом ювілей пінкфлойдівської «Стіни» (вона старша за нас, наша шкільна подружка, оце так!). Тепер він мені строчить свої прозріння.

Костик: слух, я допетрав. доповідаю. це таки фільм не про стіну, яку будує суспільство, як я думав у десятому класі. а про хлопа, що сам собі збудував мушлю, і йому там дико не понравілось.

Я: А я якраз обдумую, чому за сюжетом дружину ображає він, а у вигляді хижих мальованих квіточок пожирає його вона.

Костик: і диви, у фільмі показана не об’єктивна реальність, а суб’єктивна реальність чувака. а до дружини його — геть ніяких претензій. її проміняли на футбольний матч і навіть не в HD-якості! то й вона поміняла його на пацифіста, який дивився її, а не матч.

Я: «Це явно не чоловіча точка зору» (с)

Костик: хоча насправді вона втекла від його качелів. отой телефонний дзвінок був би: «дарагая, я був мудак, ізвіні, пріхаді», потім наче знову все нормально, а потім знову психи. і що характерно, скоріш всього, то було нєоднократно.

Я: Що тобі сказати. Ти шариш, старий.

Костик: а кого от найбільше шкода, то дівчину, яку він привів. вона була як попелюшка, яку привели в замок принця. а потім рулади клавісину змінилися на ацький гроул і принць перетворився на дику жабу.

Я: Ти мені скажи, чому ти такий підкований, а сам за рік котру попелюшку проводжаєш? Котру знову ніхто не пам’ятає як звати, бо вона — як мотоциклісти в тому анекдоті — «та що з вами знайомитися, ви весь час нові»? Чи це на тебе брат начхав, заразив?

Костик: Слух, ну я телевізори хоч у вікна не викидаю. хоча то було би шоу.

{Київ, Голосіївська}

Якщо десь щось не клеїться — то ви, Сергію, не б’єте в одну точку впертим рогом, а ищете другие варианты. Але ж я, кажись, перепробував усі можливі. Намагався зблизитись. Намагався віддалитись. Намагався перемикнутись. Намагався забути. Намагався з іншими. Намагався сублімувати на роботі і в спортзалі. Намагався аналізувати й усвідомлювати. Намагався просто плисти за течією. Намагався взагалі не намагатись. Більше (як сказано у поета, улюбленого з першого курсу і зненавидженого по візиті до мого рідного міста завзятих знавців босих і взутих кармеліток) «нету места податься в живой природе».

Костик приказував: «Та залишайся вже», нащось похвалився, що він купив велику подушку. Ні, я не проти великої подушки. Але потрібне щось більше. Я поперся в ніч, хоча тут одразу почали глипати блискавки. І сів просто на сходинку біля Костетового будинку. Телефоне, можна я зараз скажу все, що про це думаю?

Владко. Я надсилав тобі акварельки чужі з пейзажами ніжними, мов перша брунька. Я надсилав тобі пісеньки пронизливі та легко-заколисуючі. Я надсилав собі часточки натхненної чи зневіреної часточки Бога. Я надсилав тобі листівки з їжачками та зайчиками затишності рівня Бог. Я надсилав тобі й власні малюнки з вилитими у них кілометрами персонального світла — всього, що в мені нашкрібалося. Я іноді не витримуючи надсилав тобі навіть вірша, що тремтів і пручався, смикаючи струну під грудиною. Я надсилав тобі посилання на добрі новини. Я надсилав тобі листи різної довжини та ступеня добору пристойних синонімів. Я надсилав тобі власну мармизу, яка була схоплена ніби вдало, а дивилася лише на тебе. Я надсилав тобі цитати, надсилав переклади, надсилав тобі наліпки, надсилав відчайдушні телепатеми, я надсилав тобі меми, надсилав тобі голі вигуки «агов!», я надсилав тобі сфотографовані неземні хмари, надсилав тобі мультики, я надсилав тобі міміміметроламні ролики, надсилав тобі хибодруки, я надсилав тобі мартинові крики, надсилав тобі карикатури, я надсилав тобі все, матері моїй ковінька.

Я надіслав тобі все, що мав.

Мало того, я надіслав тобі вагони тиші, кубометри мовчання, цілу біблію з білих сторінок. Не кажучи вже про три чи чотири трактати щодо безповоротного прощання.

Мені нема що надіслати тобі цієї штормової ночі. Крім краплі своєї любові й проблиску усвідомлення.

Усесвіт абсолютно безмежний і нев’єбенно одинокий, і в ньому зовсім нічого нема. Крім краплі любові й проблиску усвідомлення. Котрі вилилися в усе те. На твою голову.

Я хотів бути щасливий і вільний. То я вже. За твоєї безпосередньої допомоги, що полягала у чистім існуванні тебе у світі. Я би хотів, щоби ти теж такою була (щасливою, вільною), але при тім би ще й не проходячи крізь такі кошмарні чагарі.

Я колись казав, що так тебе люблю, що коли тобі від того десь зле, то я тоді тебе не люблю. Я думаю, тобі не сильно зле, ти просто собі сама. Мене просто нема. Як, зрештою, нема тих усіх затишних їжачків у цім безмежнім усесвіті.

То я можу просто розслабитись.

І надіслати сам собі містке повідомлення про те, що я тебе ще люблю.

Завдяки тим златим горам надісланого, завдяки тим кошмарним чагарям пройденого, завдяки дрібці усвідомлення — ніякої тобі девальвації.

*

Як сказала ранкова бабуся з руколою на розі: «Все своє, синочку, ніякої хімії».

{Київ, Пейзажка}

Я в шоці. Нікого не чіпаю, деруся захекано з великом на сходи. І тут ззаду на мене ллється дзвінкий голосок: «Ой, це ви!» Затинаюся на сходинці. Якась радісна дівчина в сорочці зі сонними совами. «Як чудово, що я вас іще раз побачила! Я вам хотіла сказати лише одненьку річ. Ви мені тоді равлика подарували!» — «Равлика? Я? Подарував? Мабуть, не я все-таки...» — «Ну мальованого! На гору який повзе!» Роняю вел. «Він мені так допоміг тоді, ви просто собі не уявляєте! Я його на стіну повісила. І коли мені здавалося, що зараз уже точно все пропало і нічого доброго з моїх затій ніколи не вийде — він мене ніби підштовхував: нічо, прорвьомсь! В общім, з третього разу вони мене таки прийняли, прийняли! Бо я повірила, повірила! А відмов, відмов було — ух, навіть не порахувати скільки! Я вам дуже, дуже вдячна!»

Тут вона стрибнула мені на шию, цьомкнула кудись у ліве вухо й прудко пострибала догори. «Чекайте, агов! Вас хоч звати як?!» — спромігся я заволати за рекордні для остовпіння десять секунд. «Надя!» — крикнула вона і дременула ще прудкіше.

{Київ, Жилянська}

Костик телефонує рідко. Знає мене, персонажа того мемчика про інтровертові відповіді: «Та я ж написав їм у вайбер, вотсап і смс-кою». Але зараз він мене набрав.

— Сир, я не вмію комунікувати стрьомні новини. Кажуть, треба сказати людині сісти.

— Я сиджу.

— Я тут списувався з нашими. І виявилось, що Наташка спілкувалася з Марією. Короче, вона...

— Що з нею трапилося?

— Вона, виявляється, ще три роки тому пропала.

— Як пропала? В якому сенсі пропала?!

— У зоні... У цій... Дій. Тих. Бойових.

— Чого її туди понесло? Де саме?

— Я точно не зрозумів. Родичів, здається, у неї там не було. Але вона туди їздила. Мутна якась історія. Я записав Наташчин телефон. Дати тобі?

Я кілька хвилин не знав що сказати.

А тоді попросив дати мені час, щоби щось відказати.

— Я не знаю, Костет. Я тобі потім скажу.

— То як знаєш.

Коли я поклав слухавку, на ній миттєво висвітився Полінчин номер.

— Сырок, привет! Я тебя ненадолго побеспокою. Слушай, у тебя же остался тот комплект белья, который нам тогда мама подогнала новенький, такой с листиками сиреневенькими, а мы так и не открыли, он в пакете лежал в самом нижнем ящике?

— Е... Мабуть. Принаймні я ніби нічого такого не викидав.

— Можно я к тебе забегу за ним через полчасика? Я ненадолго побеспокою!

— Це ти вже казала. Ну забігай. А чого саме зараз?

— Ой, да, я же тебе не сказала. Я замуж выхожу, вот так! За кого, ну какая разница, ты его не знаешь наверняка. Он йогу преподает. А ты ж эзотериков не перевариваешь. Я им студию оформляю. Всем очень нравится. Между прочим, меня зовут на Алтай, там одно место расписывать. Ну ты не по этим делам, что тебе рассказывать.

{Київ, Поділ}

Відчуття чогось, що стрімко котиться по тобі і крізь тебе, при цьому одночасно воно летить над тобою, при цьому одночасно ти йдеш по ньому босоніж. У мене в голові містився цілий окремий світ провини перед дівчиною. І ось він луснув, як бульбашка, лишивши волю. В тій же голові був ще один цілий окремий світ якоїсь несміливої надії на людину, яка чи не єдина правила тобі за моральний авторитет. І ось він вибухнув, як снаряд. І скільки там я собі уявляв гіпотетично, як могло би бути «на волі з чистою совістю», чи як могло би бути «без залишків надії» — коли ці дві ситуації прийшли, вони просто по мені пройшлися. Хай як я там нібито готувався. Переживав. Панікував. Сподівався. Придумував. Тепер теперішнє каже «привіт, я ось тут», і тобі лишається просто в ньому борсатися. Босоніж.

І воно все не так стається, як гадається. І цікаво спостерігати, як ти в цьому видозміненому світі робиш ніби ті самі речі за звичним розкладом. Тією самою зубною щіткою. Тим само планшетом. Тими само сірниками.

Додати до набору щось менш звичне, що скажеш, телефоне?

У мене в цьому магазині був дисконт, а я тут не бував сто років, аж тут раптом чітко зрозумів, які саме маркери мені потрібні. Який конкретно папір. І вчора нахапав там матеріалів на весь свій останній гонорар і сів під крамницею на лавці. Перші кілька аркушів зіпсував, але п’ятий чи шостий вийшов такий, що далі я просто сидів і на нього дивився, ніби це не я щойно створив.

Удома вийшов наступний — уже не настільки однозначний, але живий. Кинув джипег Альці, вона: «Ну Винсент, а ты придуривался!» Тоді два дні не приходив до тями, під сорок годин суцільної макулатури, від яких лишилися лише кілька шкіців, із яких потенційно можна буде витягти дещо цікаве. До чого б усе те, всесвіте?

Тепер я знову приперся в цей магазин і знову протираю штани на цій лавці. Поки що аркушів зіпсував десять, і мені в цей момент здається, що я ніколи вже не видавлю з себе чогось путного. (Привіт, мигдалино!) Та штука в тому, що воно було — а отже, воно буває. (Привіт, лобні частки!) А отже, ти здатен і на таке. Просто людина — це різні речі, а ти поки ще вона.

Але, йой, телефончик показує, що я тут уже чотири години колупаю сю скалу. Ніби виконуючи наказ того синього вовка на дівочій футболці, що-б-не-сталося-продовжую. Поточне повітря вже холоднішає, а я навіть забув, що збирався далі побігти віднести Марківні квитанції. Вітаю, мене звати Сир, і я звар’ятілий геній. А раз у мене манія величі, я можу почати потихеньку командувати всесвітом. Начаклував би собі для початку почаювати.

Оглавление

Розділ 1. Телефон вважає

Розділ 2. Равлик і бузок 

Розділ 3. Свято непорозуміння 

Розділ 4. Внутрішня магнолія 

Розділ 5. Розстріляне молоко 

Розділ 6. Поточне повітря