Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля [Сергій Інакший] (fb2) читать онлайн

Сергій Інакший ЯК ПРАВИЛЬНО З'ЇХАТИ З ГЛУЗДУ, АБО ПОСІБНИК З БОЖЕВІЛЛЯ

Подяка:

— Вихопень Лілії Василівні, викладачці української мови та літератури Сокільницької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступеня імені Івана Яковича Франка, першій людині яка змусила мене задуматись над тим, що я можу писати художні твори;

— Шумлянському Володимиру Омельяновичу, викладачу філософії, історії України, соціології та економіки Львівського коледжу «Інфокомунікацій» Національного університету «Львівська Політехніка», першій людині яка спрямувала мене до дій в напрямку написання художніх творів;

— Чигринській Юлії Павлівній, моїй коханій другій половинці, першій, єдиній і останній людині яка кожного дня підтримувала мене та підтримує і сьогодні в написанні цієї книги.

Дякую вам.

Частина перша

— Я досі не можу повірити, що ми це зробимо. Завтра, нас вже тут не буде, а там, по той бік океану, на нас чекатиме нове життя. Ти розумієш мене, коханий? Усе нове. Дім, сусіди, друзі. Я навіть одяг спалю, що на мені, як тільки куплю новий.

— Навіщо так довго чекати, спали зараз, і летімо голі. — це був невдалий жарт Назара.

— Зачекай трішки, сонце, я ще повинна побачитись з твоєю матір’ю, хочу попрощатись з нею наостанок. А ввечері, коли я повернусь, і це буда наша остання ніч тут, зробиш з моїм одягом усе що забажаєш.

Вероніка поцілувала його на прощання, та за хвилину вже зникла. Назар, залишився в ресторані, кава яку тут подавали була досить непогана, і йому хотілося смакувати її якомога довше, хотілося запам’ятати її смак наостанок. Дружини не буде ще декілька годин, а отже йому нікуди квапитись. Повернувшись в номер, Назар всівся перед телевізором в очікуванні Вероніки та в намаганнях не заснути, та йому це не вдалось «Вероніка розбудить мене коли повернеться» думав собі він, але телефонний дзвінок порушив його спокій. Годинник показував 20:13, він спав декілька годин, спросоння він вирішив що це його дружина телефонує, хоче купити вина, та не може вибрати яке саме, або ще щось такого роду.

— Коломієць Назар Артемович? — запитав чоловічий голос з того боку.

— Так, це я, я вас слухаю, а хто це? — він був ще сонний, і йому було важко зорієнтуватись, він бува подумав, що це найманці, яких він найняв напередодні для Тимофія, і вони телефонують щоб доповісти про виконану роботу.

— Назаре Артемовичу, ваша дружина зараз знаходиться в шостій міській лікарні, трапилась жахлива автокатастрофа і вона в важкому стані, вам потрібно якомога швидше приїхати сюди.

Час навколо зупинився, і не тільки час, все до чого сягав зір раптом перестало існувати. Наче мільйон вибухів поєднались у єдине а епіцентром була його голова. За одну лише мить, в пам’яті промайнуло усе. На другу мить, він повернув себе до звичного стану. Спокійно поклав слухавку, одів джинси, улюблену сорочку, кросівки, вийшов з номера попередньо вимкнувши телевізор та світло і спустився до центрального входу чекати на таксі, яке замовив ще в номері.

— В шосту лікарню, будь-ласка. — сказав Назар водію.

— Пане, у вас щось трапилось? У вас якийсь стурбований вигляд.

— Ні, все гаразд, їду провідати дружину. — відповів Назар, і хоч на вигляд він був більш-менш спокійний, в його голові все ще не вщухала буря, тому він одразу одягнув навушники, в нього була певна відраза до незнайомих людей, і розмовляти з ними він ніколи не любив, а зараз тим паче.

Іронія долі, але все це вже відбувалося раніше, в цій самій палаті, ще зовсім недавно, лежала його донька, і сьогодні тут прохолодно так само як і минулого разу, а за вікном так само похмуро, тьмяне світло пробивалось в палату крізь сірі штори. Назар сидів один навпроти Вероніки. Здавалося, він старіє з кожною секундою, його вже не тішить надія, що Вероніка раптом відкриє очі і все буде добре, ні, він просто сидів і чекав кінця що неминучий. Зараз, він відчував те саме, що відчувала його дружина, коли помирала Маргарита, тоді, він її не розумів, але зараз розуміє, шкода що надто пізно.

— Назар, це ти? — прошепотіла вона, очі її були ледь відкриті. Втративши багато крові та здобувши безліч переломів вона мала жалюгідний вигляд. Лікарі робили усе можливе, проте, прогнози були найгірші — до ранку вона не дотягне.

— Так, кохана моя, це я. — він вхопився за її холодну руку, якої вона вже не відчувала. — Все буде добре, чуєш мене, ти обов’язково поправишся.

— Я кохаю тебе. — її обличчя сяяло від щастя, прикрашене легкою посмішкою. Вона відчувала, що от-от все закінчиться, не буде більше брехні, фальші, смертей рідних, печалі. Тепер уже нічого не буде.

– І я кохаю тебе, Вероніка, ми виберемось, ти обов’язково звідси вийдеш, і ми полетимо в Канаду, до твоїх батьків, почнемо нове життя, все як ти мріяла.

— Вислухай мене, я повинна тобі дещо сказати. — кожне слово давалось їй з надзвичайною важкістю, здавалось, що вона кожної миті може померти, так і не сказавши що прагнула.

— Так, я слухаю тебе, сонце.

— Я хочу вибачитись.

— За що?

— Ти був правий, Назар, ти завжди був правий.

— Щодо чого?

— Щодо Тимофія, він чудовисько, не варто було мені з ним зв’язуватись, коханий. Потрібно було з самого початку переїхати.

— Що він зробив, що ти маєш на увазі?

— Мені здалось, лише на мить, що я в нього закохалась, але це нічого не означало, це лише миттєва слабкість, і нічого би не трапилось, якби не… — вона зупинилась набираючись сміливості сказати те, що сказати важче аніж просто померти, але Вероніка не могла так з ним вчинити, вона вважала що правда повинна бути сказана.

— Якби не що? Кохана моя, мила, скажи будь ласка, не мовчи, я прошу тебе. — він намагався вичавити з себе сльози, але в нього нічого не виходило.

— На моєму дні народженні, ми сиділи в кабінеті, і він мені казав що закоханий в мене, запропонував втекти, але я відповіла що кохаю тебе, і між нами нічого не може бути, але було вже надто пізно, він був не при собі, схопив мене, і…

– І що? Що він з тобою зробив?

— Сонце, він мене зґвалтував. Але, це в минулому, я не впевнена, що протримаюсь до ранку, і я хочу щоб ти пробачив мене перш ніж ми розпрощаємось назавжди.

— Кохана моя, тобі немає за що просити пробачення, ти нічого не зробила. — його голос був спокійним та стриманим. Дивлячись дружині прямо в очі, він мовчки піднявся з крісла, та попрямував до дверей.

— Стій, не йди, вже надто пізно, ти вже нічого не зміниш, це все вже в минулому. — та було надто пізно, ідея що зародилась в його голові була міцніше сталі, і ніщо не могло змінити це рішення, схоже що найманці так і не виконають своє доручення, адже він зробить усе сам.

Ввірвавшись в свій рідний дім, дім який він ненавидів все своє життя, та найбільше він прагнув позбутись в цьому домі присутності вітчима, Назар отримав непереборне бажання зустрітись з ним тут і зараз. Та, наперекір долі, дім був пустий. Він метався по всі кімнатах, викрикуючи його ім’я, спокійно, стримано, так наче нічого не трапилось. Він вже був готовий йти, і шукати Тимофія деінде, як повернулась його матір.

— Що з тобою, синку? Ти якийсь збентежений.

— Де Тимофій?

— Навіщо він тобі, синку?

— Відповідай! Де Тимофій?

— Не кричи на матір!

— Мамо. — він підійшов до неї впритул, дивлячись їй прямо у вічі, у його ж очах виднівся жах і ненависть, які здавалось от-от вибухнуть та виринуть на поверхню. — Скажи мені, будь-ласка, де Тимофій?

— Він ще на роботі, сказав що буде там допізна. Назар, а що трапилось. Чому ти його так шукаєш?

— Цей виродок зґвалтував Вероніку. — сказав на останок Назар та вийшов з дому, сів в Машину матері, він знав що вона завжди залишає ключі в машині. Тим часом, морок все більше поринав усе навколо нього, наближалась ніч, місто сяяло світлом з вітрин, але морок затуляв це сяйво вітрин.

Приїхавши в пункт призначення, Назар, по іронії долі, яка здавалось просто знущається на ним, розминувся з вітчимом, який, уже поїхав до дому. Тепер Назар був змушений квапитись нестримно, адже якщо Марія все йому розповість перша, в нього буде шанс зникнути, а Назар не міг подарувати йому таку можливість, і він би не став це робити, навіть якщо цьому негіднику таки вдасться зникнути, будьте певні, Назар Коломієць дістане його і з того світу.

Звук та мерехтіння сирен було чути здалеку, можливо це мати викликала поліцію. Але навіщо? Висунути обвинувачення в зґвалтуванні вона не могла, адже не знала майже нічого, вона цілком могла подумати, що Назар сказав це згарячу. Та поміж декількох машин поліції, було помітну одну машину швидкої допомоги, що почало насторожувати Назара, адже в домі було лише дві особи, Тимофій і Марія, і логічним буде припустити, що у випадку сутички постраждає саме матір, та він надіявся на краще.

— Це мій дім, я тут живу, що тут трапилось? — кричав Назар поліцейським, намагаючись прорватись.

— Пане, це ваш будинок?

— Так, чорт забирай, це дім моїх батьків!

— Назвіться, пане, як вас звуть?

— Назар, мене звуть Назар Коломієць. Там, в будинку, моя мати, Марія Бойко. Скажіть, що тут трапилося. чому тут стільки поліції?

— Тримайте себе в руках, пане. В будинку відбулась сварка, і ваш батько, Тимофій Бойко…

— Він мені не батько! Цей виродок мені не батько!

— Тимофій Бойко, чоловік вашої матері, вірно?

— Так! Ця сволота, чоловік моєї матері. Що він зробив? Відповідай! Що він зробив!

— Заспокійтесь, пане. В будинку відбулась сварка, причина, поки-що, невідома. В розпал сварки, Тимофій Бойко, напав на вашу матір з ножем, нанісши їй смертельні поранення.

— Що? Що ви сказали? Що він зробив?

— Заспокійтесь пане?

— Заспокоїтись? Ти хочеш щоб я заспокоївся? Де він? Де ця сволота? Скажи мені де він і я вб’ю його!

— Тримайте себе в руках. Тимофія Бойко відвезли у відділок, а вам, краще поїхати з нами, ви повинні дати свідчення.

— Ні! Мені негайно потрібно їхати, моя дружина в лікарні. — Назар кинувся до машини, полісмен кинувся йому навздогін.

— Зупиніться, пане, вам краще не сідати за кермо в такому стані.

— Йди до біса! — тільки і встиг викрикнути Назар, повернув ключ, і рушив в напрямку лікарні. В очах його темніло, здавалося темрява поглинає його. Як таке могло трапитись? Ще зовсім недавно, декілька годин тому, по обіді, все було добре, він був за крок від щасливого життя. Повз пролітали машини, вітрини нічного міста, люди що квапились по своїх справах чи просто прогулювались. Час летів швидше аніж світло, і Назар навіть не помітив як домчав до лікарні. Кинувши машину біля входу, і помчавши в палату Вероніки, він збивав усіх на своєму шляху. Охорона, медперсонал, санітари, зачинені двері — ніщо не могло його зупинити. Та було вже надто пізно. В палаті нікого не було. Він підійшов до ліжка, лікарі недавно її забрали, адже картка пацієнта ще висіла поряд, а на ній останній запис.

Коломієць Вероніка Василівна, час смерті 23:59 23.04.2017.

* * *

01.06.2014

— З урахуванням всіх податків, ваш виграш становить 14 мільйонів 800 тисяч 432 гривні. — ці слова, для Назара, були наче мед, настільки солодкими, що за секунду він намалював в своїй уяві те життя, яке тепер на нього чекає. Все про що він мріяв, тепер легко можна здійснити, але найбільше чого він прагнув, це позбутись того, що ненавидів, а саме, своєї присутності в домі своїх батьків, ну, не зовсім батьків, він жив з матір’ю, яка не була з ним близькою, адже після смерті його рідного батька, ще в підлітковому віці, Назар замкнувся в собі, і не дуже спілкувався з матір’ю, а після того як вона, за рік після смерті чоловіка, одружилась з Тимофієм, який став Назару вітчимом, син взагалі перестав з неї спілкуватись, а Тимофія він ненавидів, тому, в Назара з його батьками склалися суто ділові відносини, обидві сторони не дуже вникали в особисте життя інших. І саме сьогодні, він відчув як це все може зникнути.

— Дякую. — відповів Назар з таким обличчям наче він кожного дня виграє в лотерею по декілька мільйонів. В його голові усе дзвеніло, думки переповненні яскравими картинками недалекого майбутнього, серце билось нестримно і здавалось ось-ось вистрибне. Він хотів мати вигляд серйозної людини, а натомість склав враження, наче йому начхати на ці гроші.

— Назаре Артемовичу, вкажіть будь-ласка рахунок, на який бажаєте зарахувати суму.

— Так, звісно. Ось на ці три рахунки, рівними частинами, будь-ласка. — трохи заспокоївшись, продовжував Назар. Допоки працівниця лотерейної компанії оформлювала документи, Назар її оглядав, на бейджику було вказане ім’я — Марта Кушнір. Вона була досить симпатична. Світле, майже сонячного кольору, волосся, які наче хвилі закручувались на кінчиках, миле обличчя, приємна посмішка, та і фігура в неї була не погана. Вона подобалась йому, навряд чи Назар наважився б познайомитись з нею раніше, але тепер, коли він знав що став міліонером, йому здалось, що такі дівчата вже не його рівень, і тепер, можна знайти собі щось краще.

— Підпишіть тут, будь-ласка.

— Так, звісно.

— Ще раз вітаю вас з виграшом.

Думаючи, як йому тепер вчинити та що робити з грошима, Назар поїхав до дому. Він не дуже хотів говорити про це з батьками, він звісно бажав допомогти, але лише матері, Тимофія він ненавидів, тому, довелося брехати і своїй матері. Його справжній батько, Артем Коломієць, пішов від них, коли Назар був ще підлітком, в них були дуже близькі стосунки, а от з вітчимом він постійно перебував на ножах, Тимофій діставав його за те, що Назар живе під їхнім дахом за їхній рахунок, що він не може знайти собі нормальну роботу і таке інше. Постійне напруження в якому перебував цей хлопець перетворило його на соціпата, тому і друзів в нього було не багато, декілька давніх знайомих зі школи та декілька із роботи. Стосунки з дівчатами в нього також не вдавалися, не те щоб він був непривабливий, проте, велика кількість присутніх в нього комплексів, внаслідок постійного домашнього утиску, трохи відштовхувала дівчат, а ті леді які все ж таки знаходили в ньому щось хороше, були відшиті через вигадані ним причини.

Цей побут здавався йому пеклом, а ці люди, які жили поряд з ним — його демонами. Сірі стіни його кімнати тиснули на нього, ще зовсім трішки, і вони затиснуть його, всі цеглини посипляться на нього і притиснуть до підлоги, руки, ноги, обличчя, все тіло вкриється цеглинами наче ковдрою, і тільки сірий колір цих стін він бачитиме все своє життя.

Повернувшись до свої домівки, він поквапився в свою кімнату, зачинив за собою двері, присів на своє убоге ліжко, поглянув на ненависні сірі стіни і впав у роздуми — як же йому тепер вчинити? Його життя повинне зазнати неабияких змін, до яких він не був готовий.

— Доброго дня, чим я можу вам допомогти?

— Доброго дня, я хотів би орендувати квартиру, двох, або трьох кімнатну, в центрі міста, в хорошому стані, ціна не важлива. — «І навіщо я тільки сказав що ціна не важлива, мабуть вони тепер забажають нагрітись на мені» сказав він подумки сам собі.

— Все що забажаєте, ви можете переглянути квартири в нашому каталозі, якщо вам що небудь сподобається, наш агент покажу вам квартиру.

Ціни на квартири його вражали, жодну з них він не міг собі дозволити працюючи звичайним оператором кол-центру, але згадавши про декілька мільйонів у кишені, йому полегшало, хоча відчуття бідності його таки не покидало до кінця. Намагаючись не дивитись на ціну перегортаючи сторінки, він постав перед безліччю варіантів квартир, більшість з яких йому явно не підходило, адже він просто не знав як вести себе в такій шикарній оселі, тому і вибрав один з найпростіших, але він обдумував кожну деталь при виборі. Дві спальні, якщо доведеться приймати гостей на ніч. Велика вітальня, тепер йому раптом захотілося влитися в соціальне життя, почати більше спілкуватися з друзями, а ця вітальня була просто створена для посиденьок великої компанії. Велика спальня з панорамним вікном над центром міста, з такою спальнею знайти любов стане легше. Назар обрав лише цей один варіант, і відмовився від огляду квартири, а вирішив одразу підписати договір, це звісно трохи здивувало співробітників агентства, адже він був перший хто купує не дивлячись, та йому було начхати що вони думають. Підписавши усе і заплативши, йому таки довелося скористатись послугами агента, який переконав Назара, що для того щоб не було претензій до компанії, він повинен бути присутній при першому вході в квартиру, аби не виникало непорозумінь між очікуваним і отриманим, адже картинки в каталозі можуть відрізнятись від дійсності, та і як мінімум, агент покаже шлях і місцезнаходження кватири.

Огляд квартири зайняв у Назара лише декілька секунд. Агент віддав йому ключі та побажав всього найкращого. Вид з вікна його спальні був дійсно захопливий, перед очима відкривалась центральна площа міста, в центрі якої стояла ратуша. Невисокі старі будинки, і жодного однакового, у кожного з них своя історія. На горизонті саме заходило сонце, його промені наче виливались хвилями, і затоплювали місто останніми краплями тепла сьогоднішнього дня. Нажаль, Назар не міг залишитись тут на ніч, адже в квартирі не було нічого окрім меблів і побутової техніки, тому довелося повертатись до дому.

— Де тебе в біса носить? Ти бачив котра година!.. — доносились крики з першого поверху. Сірі стіни його кімнати вже не були такими страшними, навіть навпаки, якщо раніше вони лякали його, то тепер, він наче відчував як стіни просять в нього вибачення, за все скоєне, та в очах Назара можна було побачити лише одне «Я вже ніколи вас не побачу».

Вперше в житті, крики з першого поверху змушували його радіти, адже завтра, дочекавшись допоки усі покинуть цей дім, він складе свої речі і покине це пекельне місце назавжди.

— Вставай, скільки можна спати, ти на роботу запізнишся! — кричала Марія на сина.

— В мене відпустка! — крикнув він у відповідь, та ліг спати далі.

На годиннику було вже за одинадцяту. В домі стояла мертва тиша, можна було не квапитись, адже ніхто не заважатиме йому збирати свої речі, яких в нього й так не багато, декілька десятків книг, блокноти та зошити в яких він постійно щось занотовував, та трішки одягу який вмістився в одну коробку, більше йому нічого не належало в цьому домі, а навіть якщо щось і було, то тепер це непотріб.

Таксі от-от під’їде, речі на порозі, остання чашка кави в цьому домі добігає кінця, ще декілька ковтків, і можна вирушати. З одного боку, йому важко було покидати це місце, все ж таки, він прожив тут більше двадцяти років, тут минало його дитинство, тут його виховали. Незважаючи на все що склалося, у нього було багато приємних спогадів, особливо пов’язаних із батьком, але, йому на згадку чомусь приходили лише погані спогади, тому він дочекався допоки від’їде від будинку на декілька кілометрів, та викинув ключі від будинку у вікно автомобіля, як тільки ключі втратились, в нього наче гори з плечей зняли, і йому здавалося що саме цей момент і є початком його нового та щасливого життя.

Приїхавши до своєї нової квартири, першою справою він почав розкладати ті декілька коробок своїх речей. В його вітальні стояла висока книжна полиця, куди можна було помістити близько тисячі книг, та в наявності було лише декілька десятків, і Назар загорівся бажанням почати колекціонувати книги, тому і порозкладав туди свої. Розклавши одяг, він вирішив випити кави, та насолодитись панорамним видом на місто. Дивно, як одна і та сама кава, може смакувати зовсім по різному в різних місцях, тут, в неї був присмак свободи. І як завжди буває в такі моменти, його думки перервав телефонний дзвінок.

— Так, я вас слухаю.

— Ти де, чорт забирай? Де твої речі? Чи не на вокзал ти переїхав часом? — це був вітчим, який ніколи не приховував свою неприязнь.

— Ні, я знайшов пристойну роботу. — він повинен був так відповісти, інакше, у Тимофія виникли б підозри, на які це гроші Назар знімає собі квартиру. — В мене було трохи накопичено, на чорний день, і я орендував собі квартиру, зарплата буде непогана, тому мені вистачить на оплату, і нормальна суме ще залишатиметься.

— Ось як ти чиниш, виродок! Як тільки в нього завелись грошенята, він линяє. А те що я, і твоя мати, усе твоє життя утримували тебе, ти про це не подумав?

— Як тільки мені заплатять, я, в знак вдячності за вашу турботу, дам тобі частину зарплати.

— От і чудово. — кинувши трубку відповів Тимофій. Він помітив, що з голосом Назара щось не так, він звучав не те що щасливо, а байдуже. Раніше він боявся Тимофія, і робив усе щоб не говорити з ним, а тепер, йому було просто байдуже, адже Назар знав, що в будь-який момент, він може просто кинути слухавку, і на цьому все закінчиться. Але в кожному його слові, у всій розмові була мета і логіка. Увесь діалог побудовано так, щоб його родина відчепилась від нього і не турбувала якомога більше часу, а через декілька тижнів він просто дасть Тимофію декілька тисяч і той залишить його в спокої.

* * *

06.06.2014

— О чорт!!! — різко прокинувся Назар, адже на телефоні вхідний дзвінок від його начальника. Сьогодні він виходить з відпустки, і тридцять хвилин тому, повинен був з’явитись на роботі. Звісно, що ця робота тепер йому не потрібна, але ж це так по хамськи.

— Я вас слухаю?

— Ти мабуть забув, що сьогодні ти виходиш на роботу?

— Так, ви праві, мені геть з голови вилетіло.

— Так ти приїдеш? Коли тебе чекати, і чи чекати взагалі?

— Звісно, я приїду, через п’ятнадцять-двадцять хвилин буду на місці.

Як же сильно йому не хотілося вставати з свого величезного ліжка в новій квартирі. Так хочеться повалятися ще декілька годин, і нехай усе саме собою вирішиться. Поволі одягаючись, в думці було лише одне «може не йти нікуди, нащо мені та робота, що вони мені можуть зробити? Звільнити? І що? ляжу по сплю, чи ні, вони все ж таки хороші люди, і то була непогана робота» і так по колу, від бажання «все кинути» до «треба приїхати». Зібравши усю свою силу в кулак, він таки вийшов з дому, сів у таксі, і помчав на роботу. Йому не хотілося пояснювати всю ситуацію, Назар просто підійшов до начальника і сказав — звільніть мене, тому що я сюди більше не повернусь.

— З чим пов’язане таке різке рішення? — запитали у відповідь.

— Будучи у відпустці, я знайшов кращу роботу, не можу сказати яку.

— Ти розумієш, що ти повинен відпрацювати два тижні перед звільненням? В іншому разі, ти втратиш свою заробітну плату.

— Мені вона непотрібна, я хочу лише одного — не приходити сюди більше ніколи.

— Я тебе зрозумів, хоч і ніяк не збагну що з тобою трапилось, у тебе були великі перспективи в цій компанії.

— Не потрібно мені заливати баки, звільніть мене, або я просто зараз вийду через ці двері, і більше не повернусь.

— Не потрібно цього робити, зайди до мене через годину, секретарка підготує документи, ти поставиш свій підпис, і ми розпрощаємось назавжди.

Нічого не сказавши у відповідь, Назар просто кивнув та вийшов з кабінету. Йому нікуди було йти, тому він подався прогулюватись по боксах^[1] в яких сиділи оператори, зайшов на кухню зробити собі кави, неймовірно жахливої кави, адже лише на одному поверсі, оператори споживали близько п’яти кілограм безкоштовної кави на добу, і відповідно, компанія закуповувала найдешевшу з усіх можливих. В гардеробі ще були його речі, на вішаку висіла стара куртка, а також тут були його улюблені хатні капці в формі кролика, які він вирішив залишити тут, нехай викидають, тепер йому це непотрібно.

Важко передати словами, наскільки приємне відчуття спостереження за своїми колегами, які трудяться в поті чола, з розумінням і усвідомленням того, що тобі вже непотрібно так працювати. Назар просто прогулювався між боксами, де не де зустрічаючи знайомі обличчя, усі посміхались йому у відповідь не розуміючи, чому він такий щасливий.

— Привіт, друже. Давно не бачились. Як відпустка? — це був Максим, найбільш близька людина для Назар на цій роботі, він єдиний хто більш-менш здатен зрозуміти складну і дивну структуру такої людини як Назар. Максим прийшов на цю роботу пізніше аніж Назар, але вже встиг обігнати його в кар’єрному рості, та для Назара це були дрібниці. Вони подружились коли Максима посадили до Назара як учня, аби той спостерігав як потрібно працювати, це був єдиний учень Назара, можливо саме тому він і прив’язався до нього.

— Привіт, Макс. Відпустка? Та ніяк, як і завжди, просто нічого не робив цілими днями.

— А ти чого байдикуєш? — запитував Максим.

— Ну, я прийшов лише для того щоб звільнитись.

— Що? Ти хочеш звільнитись? В тебе все гаразд? Ти часом не підхопив у відпустці якоїсь лихоманки?

— Ні, я серйозно, я ніколи сюди більше не повернусь, шеф готує документи на моє звільнення.

— Але чому, тобі ж подобалась ця робота?

— Я знайшов іншу.

– І яку ж це? — на це запитання, у Назара не було готової відповіді, він відчував що розмова дійде до цього моменту, але й досі не зміг придумати що відповісти. З швидкістю світла він перебирав в голові усі можливі варіанти відповіді, усі крім одного — правди.

— Я, тепер, займатимусь лише покером. — це перше що спало йому на думку, чомусь, він вважав що це прийнятний і досить реалістичний варіант. — Три дні тому, я виграв регіональний чемпіонат, переїхав з дому, орендував собі квартиру просто в центрі, ще і залишилось. Я знаю, що якщо я займусь цим на професійному рівні, то зможу досягнути досить непоганих результатів.

— А знаєш, я завжди в тебе вірив, я тобі не раз казав що з тебе будуть люди. Ти молодець що звільнився, бо в іншому випадку у тебе не було б мотивації розвиватись, ця робота надто монотонна для тебе.

— Дякую, дуже приємно це чути.

— Ну що ти, я справді так думаю. І скільки ж ти підняв, якщо не секрет? — цього запитання, Назар також не очікував, він не знав яку суму треба назвати. Зваживши розмір середньостатистичного призового фонду на регіональних турнірах з покеру, свої навики гри, та інші фактори.

— Ну, я зайняв четверте місце, і підняв майже чотири тисячі баксів.

— Ого, Назік, та ти щасливчик. Це потрібно відсвяткувати, ти ж тепер багатій, міг би і пригостити мене чимсь.

— Та без проблем.

— Назік, я жартую, що ти все так серйозно сприймаєш. Але сьогодні у мене буде тусовка, там буде Даня, Дімка, Славік, Інна, може і ще хтось підтягнеться, Інна обіцяла привести своїх подруг, ну розумієш, так.

— А що за Інна? — запитав Назар.

— Ти серйозно? — з деяким ображеним здивуванням запитав його Максим. — Інна, це моя дівчина, ми вже пів року зустрічаємось, ти бачив її разів десять, вона на твоє день народження приходила.

— А, я згадав. Вибач, Макс, просто в мене голова зараз трішки забита, не сприймай на особисте.

— Забий. Ну то як щодо гульнути, ти за?

— Ну, в мене ще багато справ, я ще маю звільнитись, та і я зареєструвався ввечері на турнір. — почав мямлити Назар, прикріплюючись невеличкою брехнею, адже на жодний турнір він не реєструвався. — Давай так, я тобі зателефоную коли звільнюсь.

— Все зрозуміло, ти як завжди морозишся. — трохи ображено відповів Максим, хоча він очікував такого від Назара, адже його дуже важко витягнути в люди, і Максим це прекрасно розумів, і чим більше напосідати, ти більше Назар буде відгороджуватись.

— Так, Макс. Все як завжди. — з посмішкою відповів Назар. — Та цього разу, шансів на те що я погоджусь, як ніколи багато.

Вони попрощались, Назар ще трішки поблукав між боксами, деінде вітаючись зустрічаючи знайомі обличчя, та врешті решт вирішив піти до шефа та чекати під дверима поки його не звільнять.

Назар сидів у кав’ярні перед своїм будинком з його новою квартирою. Йому було трохи незручно, адже раніше, такі посиденьки були йому не по кишені, він звісно інколи вибирався в люди, але робив це зрідка. А зараз, він сидить тут, навіть не дивлячись на ціни, прийшов він сюди лишень для того, щоб не сидіти вдома, а ще, щоб мовчки помилуватись містом яке біжить повз нього. Відчуваючи, що тепер його життя іде іншим шляхом, в ньому прокинулось нестримне бажання діяти, щось змінити, зробити щось величне, але нічого конкретного, звісно, він таки придумати не міг. Адже навіть погодитись на вечірку у Максима, для нього було вчинком поза його можливості, і це його найбільше дратувало. Кожного разу, коли він погоджувався прийняти участь у якихось посиденьках чи гульках, по закінченню Назар завжди робив лишень один вердикт — якби я залишився вдома, я почувався б краще.

Але тепер, коли в ньому прокинулось щось таке, що змушує його бути іншим, він зібрав усе що в нього є в один подих, і набрав номер Максима.

— О боги олімпу, кого-кого, а тебе я точно не очікував почути. — радісно відповів він.

— Привіт, Макс, я вирішив прийняти твою пропозицію. Куди треба під’їхати? — кожного разу коли Назар погоджувався на таке, його внутрішній голос казав йому, що це помилка, що краще залишитись вдома. Але зараз, вимовивши це речення, Назар нічого не відчув, ні огиди до людей яких він там зустріне, ні до тої лайнової музики яку там всі слухають, в ньому навіть сумніви не прокидались. Для нього це були зовсім нові відчуття.

— Радий що ти погодився. — відповів йому Максим. — Вечірка буде у мене в будинку батьків, вони поїхали з міста на декілька тижнів, ти ж пам’ятаєш як туди добратись?

— Звісно що пам’ятаю, я там десятки разів був.

— Ну звісно, просто ти маєш звичку забувати те, що бачив вже десятки разів.

— Мені щось привести, якусь випивку, чи може щось інше купити по дорозі?

— Ні, нічого не потрібно.

— Гаразд, Буду за годину.

Назар замовив собі таксі до кав’ярні, він вже давно не користувався громадським транспортом, ну як давно, жодного разу з тих пір як виграв у лотерею. Був ще і інший варіант, купити машину, адже у нього були водійські права які він отримав ще під час навчання в універі, та і водій з нього був не поганий, але для нього то був надто великий крок щодо прив’язаності до цього міста, йому не хотілося купувати квартиру чи машину, адже це може затримати його тут, у місті яке він ненавидів і любив водночас, адже з боку архітектури місто було просто прекрасним, найкрасивіше місто на планеті, і Назар дуже любив його за це, та щодо ненависті, то вона зародилась до міста у відношенні людей які тут проживають і оточують його, і якщо перше не змінити, то друге легко підлягає змінам, адже Назар завжди може змінити своє оточення, та для початку він вирішив просто змінити своє ставлення до них, окрім батьків звісно, які були основною причиною його нестримного бажання покинути місто.

Батьки Максима жили за містом в великому двоповерховому будинку, у нього велика сім’я, є ще два брата і сестра, тому його батько, свого часу збудував великий будинок для великої родини, і плекав надію що всі його діти залишаться жити тут назавжди, та це були марні надії, і він це розумів. Тому з часом, усі по черзі його сини та донька покинули дім в пошуках власного дому та сім’ї, а дім залишився батькам на втіху. Для вечірки цей будинок підходив ідеально.

Під’їжджаючи до будинку, Назар раптом охопила паніка, і причини їй не було, раптом в його голові зародились тисячі запитань на які він не знав відповіді «А що як мені тут буде не зручно? А що мені робити? Мені краще пити чи ні? Якщо до мене хтось заговорить, що відповідати? Чи варто розказувати про гроші? А раптом Максим досі злиться за те що я забув як звуть його дівчину? Може вона злиться? Краще було приїхати автобусом. Чому я нічого з собою не привіз? Який привід для вечірки, може в когось день народження, а я не пам’ятаю в кого, та ще й без подарунка», кожної секунди додавалось ще тисяча таких дурних запитань.

Назар вийшов з машини, розплатився з таксистом, та пішов приймати участь у цих веселощах, крики та музика яких доносились на декілька кварталів. На дворі вже сутеніло, от-от і ніч накриє усе навколо. Не встигши навіть підійти до дверей, Максим вийшов його зустрічати, наче якогось почесного гостя графського двору, адже зазвичай, королеву Британії легше було вмовити прийти на такий захід, аніж Назара.

— Я до останнього не вірив що ти приїдеш. — з посмішкою мовив Максим, він і справді радів що Назар таки вирішив з’явитись у нього в гостях.

— Я і сам не вірив що прийду сюди, та все ж таки, я тут.

— Заходь, швидше, ти нічого не пропустив, веселощі тільки в розпалі.

Заходячи в будинок, по праву сторону розміщувалась велика вітальня, де і осіла загальна більшість людей, трохи далі знаходилась їдальня, яка плавно переходила в кухню, а звідти, через чорний вихід, люди виходили на задній двір до басейну. Якщо ж при вході повернути праворуч, ви потрапляли в невеличкий коридор з трьома дверима, перші двері, це гардеробна, другі вели у ванну кімнату, а от останні двері були зачиненні під сімома замками, адже то був батьків кабінет, і навіть Максим туди не заходив, не говорячи вже про гостей, по ліву сторону коридору були сходи на другий поверх, окрім ванної та трьох величезних спалень, там нічого цікавого не було, та і гості туди не сунулись, принаймні зараз, адже коли вечірка набере обертів, верхні кімнати стануть популярні серед тих, хто бажає усамітнитись.

Вечір минав повільно, Назар намагався пристосуватись до оточуючих, у нього була своя система — коли він помічав що в даному місці йому нічого робити, він, повільно переміщався в іншу кімнату або на задній двір, роблячи вигляд наче його там хтось чекає, аби ніхто не помітив що він тут зайвий, і так він рухався по колу. Хоча всім було байдуже, Назар не розумів, що усі люди які були на цій вечірці думали лише про своє, і більшість із них навіть не підозрювали про його існування. Звісно, на вечірці були його знайомі до яких він час від часу підходив, та в кожного з них були свої справи на вечірці, тому Назар намагався їм не надокучати, ну і відповідно в його друзів не було і думки про те, що Назар їм надокучає, швидше навпаки, адже він був цікавим співрозмовником, і всім було цікаво в його оточенні, та йому було трохи незручно.

— Назік, ти як, ще не п’яний? — запитав його Максим.

— Ні, ти ж знаєш, я люблю випити, та не люблю напиватись.

— А от це даремно, адже якби ти напився до безпам’ятства, світ навколо тебе став би яскравіший та приємніший, не факт, звісно, що ти це все пам’ятатимеш зранку, та все ж таки, в даний момент тобі стане краще.

— Ти що, думаєш я ніколи не напивався, чи що?

— Я не це мав на увазі, та все ж таки, ти не напивався зі мною. — і Максим повів його за собою у вітальню. Більшість людей вже розійшлась, де не де сиділи парочки чи невеличкі групки людей, які от-от покинуть цю вечірку. — Ми зараз гратимемо в бір-понг, ти гратимеш з нами і це не обговорюється. — продовжував Максим затягуючи Назара у вітальню в якій зібрались майже всі ті, кого знав Назар, і йому було дивно що він не помічав їх усіх протягом дня на вечірці, також тут були і незнайомці.

— Увага всім. — викрикнув Максим. — Це Назік.

— Привіт Назік. — викрикнув натовп з двох десятків людей, так наче вони на зборах анонімних алкоголіків, Назару стало трохи незручно, адже він не звик до такої уваги.

— Назік, знайомся. — продовжував Максим. — Це Софа, Ігорчик, Ніка, Віка, Соломія та Андрюха, решту ти знаєш.

Решта, це ті з ким працював Назар, він звісно не всіх їх знав поіменно, та про це краще нікому не казати, якщо вже доведеться з ними розмовляти, то він просто дочекається поки хтось інший не назве ім’я.

Час почав текти швидше, адже тепер, Назар був у вирі всіх подій. З одного боку грав Максим з своєю дівчиною Інною, Денис, та Вероніка яка була капітаном їхньої команди. І з іншого боку столу зібрались Данило, Софія, Дмитро та Назар, якого обрали капітаном.

— Ти готовий пограти, хлопче? — запитала Вероніка у Назара.

— Останній раз я програвав у 2003 році, і тільки через те, що вихователька дитсадка була вища за мене. — відповів Назар, і кинув м’ячика, він хотів усіх вразити, шансів було надзвичайно мало на те, що він попаде з першого разу, та все ж таки він вирішив спробувати, тому, як тільки тенісний м’ячик покинув руку та почав свій довгий шлях до протилежного боку столу, Назар прийняв позу переможця, і не дивлячись на політ м’яча він обернувся до своєї команди. Мить, ще мить, уся увага прикута до маленького помаранчевого м’яча, ще секунда і вибух. М’яч потрапляє у стакан. Натовп вибухає.

— Я ніколи не готуюсь програвати. — сказав Назар, він хотів назвати її ім’я в кінці речення, але не пам’ятав його, тому просто усміхнувся їй, а вона усміхнулась йому у відповідь.

Гра точилася запекла, гучна музика, літри випитого пива, бурхливі емоції на безліч невдалих кидків Назара, адже жодного разу йому так і не вдалося повторити успіх свого першого кидка, та все ж таки, навіть його невдалі кидки супроводжувались ще більш переможною позою, і це було весело. Незважаючи на те, що команда Назара програла, він не засмучувався, адже ніколи раніше йому не було так весело.

Закінчивши грати, люд потроху почав розбрідатись по домах, залишились лише Максим з Інною, Данило, Назар та Софія з своєю подругою Веронікою. Софія була давньою подругою Інни, вони дружили ще зі школи, а от Вероніка тут вперше, Софія притягнула її сюди майже насильно, адже оточення Вероніки трохи відрізнялось від оточення Софії, то були більш спокійні люди, і зазвичай, вечірки в яких брала участь Вероніка, супроводжувались чаєм та солодощами, в неї було спокійне та не насичене такими яскравими сьогоднішніми подіями життя. Народилась вона в селі, далеко від міста, в середньостатистичні родині фермера та домохазяйки, закінчивши школу Вероніку потягнуло у місто, тому вона вступила в універ, Софія ж була її сусідкою, так вони і здружились. Закінчивши навчання, Вероніка, аби не повертатись до дому, влаштувалась на роботу та роками вела спокійне життя, і так аж до сьогодні.

Усі сиділи за столиком на задньому дворі, ну як сиділи, початкова ідея була саме така, проте в даний момент усі наче показились, в кожного з них, в голові грав алкоголь. Назар, в свою чергу, був зайнятий тим же, що і завжди — роздумами. Йому подобалась Вероніка, але він був надто закомплексований в собі, аби бодай почати з нею діалог, тому він, будував у голові тисячі різних варіантів того, що саме сказати, і чекав слушного моменту заговорити, та вона заговорила до нього перша.

— А ким ти працюєш? — запитала вона. Назар раптом впав у ступор, в нього були напоготові тисячі варіантів розвитку подій, але жоден з них не передбачав того, що вона заговорить до нього перша, тим більше він не очікував саме такого запитання, на яке у нього не було відповіді.

— Я спортсмен.

— Спортсмен? — запитала вона, з деяким здивуванням, адже Назар був далеко не спортивного типу людина, він більше нагадував чахлика невмирущого.

— Так, а чому ти так дивуєшся. — Назар знав чому вона дивується, він розумів що його тіло далеко не Аполлонове.

— Та я не дивуюсь, це я так. — продовжила вона. — А яким саме спортом ти займаєшся?

— Я граю в покер.

— Покер? Тю, це не спорт, це так, якісь азартні ігри.

— Покер, це офіційно визнаний вид спорту. — Назара трохи зачепила її відповідь, адже він вірив, що якби в нього було трохи наснаги та більше часу, він би зміг досягнути успіху в цій дисципліні.

— А навчиш мене грати?

— Так, звісно, можемо почати прямо зараз. — і він дістав з рюкзака колоду карт.

— Ти що, їх завжди з собою носиш? — запитала вона, та вихопила їх з його рук.

— Ні, я випадково їх узяв. — брехав він, адже він завжди їх з собою носив, він плекав надію, що раптом хтось захоче зіграти з ним в покер, і поряд не буде колоди, тут він і вийме свою, та таких нагод ніколи не траплялось.

— А можна я їх заберу собі, вони такі гарні, я тепер також хочу стати покеристкою, буду як в фільмах, сидіти за круглим столом в сонячних окулярах, і курити сигару.

— Так, звісно, бери, це мій тобі подарунок. — великий вибух думок відбувся в його голові, адже це була його улюблена колода, його перша колода карт яку він беріг багато років, але ж не можна їй відмовляти, вона ж дівчина. «Та навіщо вона їй?» — запитував він сам себе. Він прийняв рішення, що його колода повинна залишитись у нього, тому вихопив її з рук Вероніки.

— Давай так, якщо забажаєш навчитись грати, я навчу тебе в будь який момент. — казав він, намагаючись згладити цей незручний момент.

— Я хочу зараз! — викрикнула Вероніка, та кинулась на Назара в спробі відібрати карти, він робив вигляд наче пручається, адже не знав як себе вести в даній ситуації, тому вона вихопила карти і вибігла із за столу.

— Якщо хочеш їх собі, то спробуй забрати.

Назар був у паніці, він звісно посміхався, але в середині нього все вирувало, він не знав що йому робити, йому вже і непотрібна була ця колода, але він розумів, що вона чекає на те, що він піде їх відбирати, і якщо він цього не зробить, то упустить такий прекрасний момент, адже він відчув як в ньому запалилась іскра. Він, не поспішаючи, пішов їй на зустріч, та вона раптом зірвалась і почала бігти в будинок з криками «Не наздоженеш!», Назар був змушений бігти за нею, та не дуже швидко, даючи їй можливість насолодитись моментом перемоги.

— Чого ти так повільно бігаєш? Я ж дівчина, а ти не можеш мене наздогнати. — кричала вона йому зі сходів підіймаючись на другий поверх.

Тоді Назар пришвидшився, та все ж таки наздогнав її в одній з спалень наверху, вона почала пручатись з криками «Рятуйте, мене ґвалтують», та ще й так гучно, що усі сусіди мабуть по прокидались, і він ї відпустив, йому стало незручно, адже тут нікого не було окрім них.

— Гаразд, ти виграв, забирай свої карти, мені вони непотрібні. — ображеним тоном сказала вона і швирнула колоду через спальню в відчинені двері гардеробної, її очі дивилися вниз, брови були насуплені.

Назар теж образився, вона була вже якась надто різка, він повільно зайшов в гардеробну намагаючись знайти там свою колоду.

— Вони твої. — посміхаючись відповів він піднявши колоду з підлоги. — Я ж подарував їх тобі.

— Це так мило. — відповіла вона, вона зайшла до нього в гардеробну. В неї була надзвичайно красива посмішка, було в ній щось таке, що змушувало прикувати до неї свій погляд. Вона глянула йому у вічі, і сказала — Дякую.

«Що мені робити?» запитував він сам себе. Час навколо зупинився, мить перетворилась на вічність, «Якщо я не зроблю це зараз, то шкодуватиму про це усе своє життя» сказав він сам собі та поцілував її, вона ж відповіла йому взаємністю.

В цю мить, він відчув як щось вибухнуло, не просто в середині нього, увесь світ навколо вибухнув і почав розлізатись на мільйони уламків, увесь світ наче почав палати в полум’ї, саме в цю мить він зрозумів, що його життя і її життя будуть пов’язані, саме в цю мить, він закохався. Відкривши очі, він не міг повірити своїм очам, усе навколо здавалося начене справжнім, йому здавалося, наче він уві сні.

* * *

Прокинувшись у своїй квартирі, його раптом осяяло — у холодильнику наче в сиротинці, навіть мертвої миші не знайдеш. І що найголовніше, зовсім немає чого випити, а привід є. Не те щоб він був схильний до алкоголю, Назар звісно любив випити, але не напиватись.

В супермаркеті, його окидали дивними поглядами, адже Назар тягнув за собою два візка, в першому насипом були усілякі смаколики, а в іншому візку він наскладав алкоголь, і тільки елітний, ну як елітний, найбільш дорогий з того що продають в супермаркеті. Чесно кажучи, він виглядав мов ідіот з цими візками, але він підіймав людям настрій, усі посміхались коли бачили його, хлопці давали п’ять в знак поваги за візок наповнений алкоголем, фотографували його і знімали на відео, та Назару було на них начхати, для нього це тепер прості смертні, а він — міліонер.

— А печінка вам не відмовить? — запитала його якась дівчина в черзі до каси.

— Якщо відмовить, куплю собі нову. — з посмішкою відповів Назар, в його голові це був смішний жарт, але дівчина так не думала, вона кинула на нього дивний погляд та відвернулась.

— Привіт, Даня, як справи? Я тут влаштовую новосілля. Так, так… Сьогодні о сьомій. — ще десяток таких дзвінків, і Назару вдалося зібрати невелику компанію для святкування новосілля, основну масу яких складали ті ж особи що були на вчорашній вечірці у Максима. Із усіх запрошених, погодились прийти Ярослав, Данило, Дмитро з Вікторією, Максим з Інною та Софією. Йому Дуже хотілося покликати Вероніку, але в даний момент, у нього не було її номера, та і він, якщо чесно, не пам’ятав як її звуть, тому він вирішив подзвонити Максиму, аби той поговорив з своєю дівчиною, щоб вона в свою чергу запитала у своєї подруги Софії номер телефону Вероніки. Для Назара, ця схема, була ідеальна, мінімум зусиль і незручностей для кожного, та на щастя, усе виявилось в стократ простіше. Коли він дзвонив Максиму, слухавку підняла Інна, а коли Назар почав пояснювати усю вигадану ним комбінацію, Інна відповіла що він дарма трудився, адже у неї є номер телефону цієї подруги, і вона ніколи їй не розповість, що Назар забув її ім’я.

Отже, отримавши заповідне, він набрав її номер телефону, зберіг його підписавши абонента як «дівчина з вечірки Макса» і подумав «Головне щоб вона не побачила як я її підписав».

Декілька хвилин Назар вдивлявся в її номер, та ніяк не міг наважитись натиснути виклик, кілька разів він таки натискав кнопку, а потім скидав ще до того як підуть гудки. «А що я втрачаю? Скаже так — буду радий. Скаже ні — нічого страшного, переживу» сказав він сам собі.

Серце його билось шалено, з кожним гудком воно билося все сильніше, йому здавалося що воно того не варто, та він розумів, що вже надто пізно, якщо він зараз кине слухавку, вона рано чи пізно до нього перетелефонує.

— Алло. — відповіла Вероніка, своїм як мед солодким голосом. У Назара раптом пересохло в горлі, він не міг і слова промовити. — Алло, хто це? — повторила вона.

— Алло. — прохрипів Назар, трохи прокашлявшись він продовжив. — Вероніко, це я, Назар, з вечірки Макса. — він навмисно назвав їй своє ім’я, адже якщо він не пам’ятав її імені, то цілком можливо що і вона не пам’ятала як його звуть. І так і було, вона справді не пам’ятала, не тільки його імені, вона майже нічого не пам’ятала з того вечора, адже тоді вона добряче напилась і до останнього не вірила в слова своєї подруги про те, що вона з кимсь цілувалась на вечірці.

— А, це ти. — сухо відповіла Вероніка, вона і найменшого уявлення не мала хто такий цей Назар, і як він виглядає, та і взагалі, їй було соромно за свою вчорашню поведінку, тому вона не дуже і хотіла бачитись із кимсь з вчорашнього вечора. Вона добряче напилась і майже нічого не пам’ятає.

— Слухай, я тут влаштовую сьогодні новосілля, ну вечірка буде в мене сьогодні. — почав мямлити він. — Буде Макс, Інна, і інші, ну ти б мала їх знати, а може і ні. — коли він закінчив, настала пауза, він не знав що йому казати далі.

– І що? — запитала Вероніка.

— Ну, я б хотів запитати тебе, чи не хотіла б ти прийти.

— Я подумаю. — сухо відрізала вона.

— Ну зрозуміло, то може тобі зателефонувати пізніше? — запитав Назар, він відчував що розмова геть не клеїться і вона не дуже налаштована на діалог із ним.

— Не треба дзвонити. — відповіла вона. — Якщо я щось надумаю, я сама перетелефоную.

— Ну гаразд, тоді до зустрічі.

— Ага, бувай. — в її останніх словах відчувалась нотка посміху, наче вона хотіла сказати «Так, так, надіяйся що я прийду», і він надіявся, логіка підказувала, що сподіватись немає на що, та серцю не накажеш, тому він вирішив надіятись і вірити в краще.

«І як, чорт забирай, має виглядати новосілля?» — запитував він сам себе, адже ніколи раніше він не бував на новосіллях. Така вечірка як у Макса, тут не вийде, адже запрошено десяток людей, і доведеться з усіма спілкуватись, та і його квартира не така велика, як будинок батьків Макса.

Прозвучав дзвінок в двері, це були Данило, Ярослав та Дмитро з Вікторією.

— Привіт, друже. — почав Данило. — А ти, я бачу, непогану тут влаштувався.

— А ти що думав, я тут жарти жартую? — жартував Назар, та як завжди ніхто не засміявся.

Назар вирішив влаштувати свято по простому, так як в принципі вмів. У вітальні він розклав великий стіл, замовив різні салати, закуски, суші та піцу, і виставив найдорожчий алкоголь на стіл, не встигли вони і випити по першій склянці, як знову прозвучав дзвінок, то були Максим з Інною.

— Привіт щасливчик. — привітала його Інна. — Це тобі від нас на солодке життя. — та вручила йому пляшку недорогого рому.

— Оу, дякую, дуже приємно. — відповів Назар, та запросив їх до столу. Йому дуже сподобався цей милий знак уваги у вигляді пляшки рому від Максима та Інни, але йому стало трохи незручно куди його подіти, адже якщо він поставить його на стіл, то вони можуть подумати що він це зробив спеціально, напоказ, адже це був би найдешевший напій серед присутніх. В зворотному випадку ситуація була б та сама, якби він сховав це ром кудись подалі від гостей, вони б могли подумати що йому стидно пити такий дешевий алкоголь.

— Назік! — вигукнув хтось з вітальні. — Ти там ще довго, тут пійло гріється.

– Іду! — крикнув він у відповідь, а поки Максим з Інною роздягаються, він вирішив непомітно поставити подарований ром на стіл, поставити так, ніби ненароком, не в середині, щоб інші пляшки не затуляли його, і не збоку, щоб він не кидався одразу в очі, а так ближче до себе, але не в першому ряду.

— У мене є тост! — викрикнув Максим. — Давайте вип’ємо за те, щоб Назіку щастило надалі, адже чим більше ти виграватимеш, тим частіше ми приходитимемо до тебе в гості.

— Дякую. — з посмішкою відповів Назар, йому давно вже не було так приємно. Всі підняли свої бокали і випила за вдачу Назара, потім ще раз випили, ще, ще і ще. Все виглядало не так як завжди. Його друзі в його очах набуло зовсім іншого вигляду. Раніше, його завжди тяготила їх присутність, чи радше його присутність біля них, але тепер, йому здавалося що це і справді його друзі.

— За твоє здоров’я. — викрикнув хтось за столом. Всі підняли свої бокали та випили, коли раптом задзвонив дзвінок в двері. «Невже це Вероніка? Але чому вона прийшла так пізно?» — тішив себе марними надіями Назар.

— Це мабуть Софія. — сказала Інна Назару. — Вона обіцяла що прийде, мабуть десь затрималась або заблукала.

— А, зрозуміло. — відповів Назар, та все ж надія побачити Вероніку не хотіла його покидати.

— То може ти відчиниш? — здивовано запитала Інна.

— Так, звісно. — Назар зірвався до дверей. З кожним кроком його серце билось все частіше і частіше, каплі поту уже виступали в нього на лобі. Він глибоко вдихнув та відчинив двері.

— Вибач за запізнення. — сказала Софія. — ми б приїхали раніше, якби хтось так довго не ламався. — вона показала пальцем на Вероніку, яка стояла поряд.

— Ось, це тобі подарунок на новосілля. — Вероніка простягла до нього книгу «Ідіот» Федора Достоєвського. — Мені здалося, що ти з тих людей, які люблять читати, тому…

— Дякую. — відповів Назар. — Я і справді люблю читати, мені дуже приємно, що ти помітила в мені такі деталі. Заходьте, роздягайтесь.

— А це, я так розумію, твоя дівчина? — сказав Максим, коли вони втрьох увійшли до вітальні.

«І навіщо він тільки це сказав» — думав собі Назар, він не знав що відповісти, і не знав як йому представити Вероніку тим, хто її ще не знав. Назвати її другом, йому було якось незручно, адже вчора вони цілувались, а зараз вона в нього в гостях, та ще і тримає його під руку. А з іншого боку, представити її як свою дівчину він також не міг, адже вони не зустрічались, вони лише одного разу цілувались, і це ще нічого не означає.

— Народ, знайомтесь, це Вероніка і Софія. — викрутився Назар. — Дівчата, знайомтесь, це Даня а це Костя, усіх інших ви вже знаєте. Сідайте ось тут.

Назар посадив Вероніку поряд себе, вона вже встигла почервоніти, адже подумала що Данило назвав її дівчиною Назара через те що вони вчора цілувались, та вона упустила одну маленьку деталь — Данила не було на тій вечірці, і він не знав жодних деталей.

— Вибач за коментар Дані. — прошепотів Назар Вероніці.

— Та усе нормально, не треба хвилюватись. — відповіла вона, та зашарілась ще більше, адже воліла, щоб ніхто не згадував про це більше.

В загальному, усе йшло добре, усі веселились, випивали і жартували. Назар та Вероніка навіть трохи потоваришували, вони обоє робили вигляд, наче вчорашнього дня ніколи не було і вони раніше не бачились, так би мовити, вони вирішили почати усе правильно.

Вечір добігав кінця, і гості потрохи почали розходитись по домах. Першими пішли Дмитро з Вікторією, а з ними і Софія. Вероніка була не проти посидіти ще, але враховуючи що подруга з якою вона сюди прийшла уже вшивається, і собі вирішила піти до дому. Назар провів гостей до під’їзду, дочекався допоки приїде таксі для Дмитра з дівчиною, за ним і інше таксі для Софії. Вони залишились наодинці з Веронікою, вона жила неподалік, погода була хороша, тому вона вирішила прогулятись до дому пішки.

— Ти ще раз вибач, за коментар Дані, я нікому не казав що ти моя дівчина. — почав Назар, і одразу пошкодував про сказане, адже момент був ідеальний аби поцілувати її на прощання.

— Та все гаразд. — відповіла вона, можливо Вероніка була і не проти поцілунку, але після сказаних вище його слів, такі думки кудись зникли з її голови. — Дякую за хороший вечір, далі я сама, а ти іди до гостей.

Вона посміхнулась йому на прощання. Відлуння світла вуличних ліхтарів в її зелених очах, він тепер ніколи не зможе забути. Цей момент здавався йому вічністю, посмішка не сходила з його лиця. Він мовчки кричав «Обернись! Я все ще тут! Я все ще дивлюсь як ти від мене йдеш!» — та вона не поверталась. Проводжаючи її поглядом, надіючись, що зараз вона думає про нього, він чекав поки вона зникне за рогом. Назар знав, що зустріне її знову, він вірив в це, та все ж таки продовжував стояти, йому здавалося, що вона залишила після себе сліди світла на дорозі, і він їх бачить, тому, він не зрушиться з місця поки не зникне її останній слід.

* * *

— Доброго ранку, Назік. — розбудив його Максим. — Як спалось?

— Доброго. — сонно, із під ковдри, відповів Назар.

— Як почуваєшся? Ти вчора немало випив?

— Дякую, нормально. А котра година?

— Сьома ранку.

— А чого ви так рано повставали?

— Мені потрібно Інну відвести на роботу.

— Зрозуміло, ну ви ідіть, а я ще подрімаю.

— Гаразд, солодких тобі снів. Ще побачимось, друже.

— Обов’язково.

Протягом дня, його мучила лише одна думка «Зателефонувати Вероніці». Він цілісінький день валявся в ліжку, інколи перериваючись на чай, одним словом байдикував, та так і не наважився їй зателефонувати.

Його бездіяльність поширилась і на наступний день, потім на ще один, і думка по Вероніку раптом почала згасати, він ще і досі думав про неї, та вона вже перестала бути об’єктом його безсонних ночей та переживань. Тепер, вона для нього, була однією з тисячі миттєвих закохань, які зникали в його пам’яті так само швидко як і з’являлись, та все ж таки, позбутись її остаточно він не міг. І коли, здавалося от-от, остання згадка про неї покриється тьмою і він назавжди забуде про її існування, вона вирішила зруйнувати все, і зателефонувати йому.

— Привіт, Назар. — сказала вона. — Як в тебе справи? Я чекала що ти мені подзвониш, може у тебе щось трапилось?

— Вибач, Вероніко, я хотів тобі подзвонити, та в мене стільки справ навалилось, і в батьків ще проблеми були, чесно, мені просто з голови вилетіло, так забігався. — коли він почув її голос, усі спогади про неї виринули з пітьми, і він відчув як сильно хоче її бачити.

— Серйозні проблеми? — запитала вона.

— Ні, не дуже. — відповів він, одразу не зрозумівши, про які саме проблеми вона каже і що взагалі має на увазі, адже жодних проблем в нього не було. Він був сонний, тому не дуже запам’ятовував що каже, зрозумівши це, він зрозумів що наражає себе на небезпеку викриття своєї брехні, тому вирішив скоротити діалог до мінімуму. — А які в тебе плани на сьогодні? — запитав він.

— Нічого серйозного.

— Може ми зустрінемось, вип’ємо кави, або ще щось.

— Я не проти.

Не минуло й місяця, як Назар та Вероніка закохались один в одного. О, як приємно було на них дивитись, вони не помічали часу що минав, його узагалі не існувало для них, була лише одна мить довжиною у вічність, і тією миттю вони і жили. Минали дні, тижні, місяці, і непомітно закінчилося яскраво-тепле літо, та не для них, адже вони творили погоду в серцях один одного.

— Чому ти не познайомиш мене з своїми батьками? — запитувала Вероніка.

— Ти ж знаєш, які в мене складні відносини з ними.

— Ну ти навіть розповідати про них відмовляєшся. Давай просто заїдемо до них на чай, чи ще щось. Бо якщо ти думаєш, що після того як я з ними познайомлюсь то кину тебе, знай, скоріше все буде саме навпаки, вони все таки твоя рідня, та щоб не сталося, кохаю я тебе, а не їх, нехай вони виявляться маніяками, я все рівно кохатиму тебе. — намагалась вмовити його Вероніка, та він стояв на своєму, в його голові, це були жахливі люди, проте, він знав якими вони будуть при знайомстві з нею, і тому боявся, що вони подружаться, сподобаються один одному, і йому доведеться бачити їх частіше аніж йому б того хотілося, але він кохав Вероніку і був готовий заради неї на все.

— Гаразд, на цих вихідних поїдемо до них в гості, я зателефоную їм і попереджу що ми приїдемо.

— Дякую. — відповіла Вероніка і поцілувала його в знак вдячності, для неї це був великий та значущий крок вперед з його боку, адже вона прекрасно розуміла, з його історій, хто такі ці люди та чому їй не варто з ними знайомитись, та все ж таки, вона відчувала що повинна це зробити, і якщо вони справді такі жахливі як Назар розповідає, то вона повинна пройти через це разом з ним, щоб краще його розуміти.

02.09.2014

Жодної хмаринки на небі, температура повітря ідеальна, не холодно і не жарко, погода, одним словом, була просто неймовірна, вона так і шептала Назару на вухо «Сьогодні я зроблю все, щоб ніщо не завадило тобі познайомити свою кохану з батьками».

Ще здалеку, побачивши свій будинок, Назар почав нервувати, він був готовий душу свою продати, аби не приближатись до цього будинку. Коли вони вийшли з машини і почали крок за кроком наближатись до вхідних дверей, до ноги Назара, наче, прив’язали гирю, і з кожним кроком в напрямку будинку додавали ще по одній, він уже не помічав поряд з собою Вероніки, він нічого не помічав, в очах почало темніти, світ почав тіснішати, здавалося що сонце згасло і такий знайомий йому морок знову покриває його. Двері відчинились, Тимофій та Марія вийшли їх привітати, Назар опанував себе.

— Привіт мої любі. — почала його мати. — як довго ми на вас чекали, і нарешті, мій синочок, привіз тебе.

— Таку красуню ховав від нас. — додав Тимофій.

— Дякую, дуже приємно з вами познайомитись. — відповідала Вероніка, її трохи присоромили і щоки в неї порум’яніли.

Заходячи в будинок, Вероніка кинула на Назара здивовано-незрозумілий погляд, мовляв «Чому ти їх так не любиш, вони ж такі милі», та він не помічав цього, розуміючи що це все просто вистава. Будинок батьків Вероніці, також, дуже сподобався, це був типовий заміський будиночок в два поверхи, з квітами перед входом та низеньким парканом, будинок, по якому, з першого погляду можна було зрозуміти, що тут живуть літні люди.

Назар залишив Вероніку у вітальні, а сам вирішив піднятись в свою кімнату, він був приємно вражений, тому що батьки повикидали з кімнати усі його речі, і що найголовніше, перефарбували сірі стіни які його так лякали.

— Ти приніс гроші? — запитав його Тимофій зненацька.

— Так. — відповів Назар. — Ось, як ти просив. Може ти, кінець-кінцем, відкриєш собі рахунок в банку, аби я більше не привозив тобі готівку?

— Найближчим часом так і зроблю, мене також не радує можливість бачитись з тобою. — В їхньому тоні була взаємна ненависть яку вони не приховували один від одного. Закінчивши розмову, вони спустились до вітальні, де дами мило балакали про щось своє, дівчаче. Трохи посидівши, випивши декілька чашок чаю, Назар таки вмовив Вероніку поїхати до дому.

— Мені все дуже сподобалось, я приємно провела час. — говорила Вероніка, вже по приїзду до квартири Назара. — Дуже милі люди, до сих пір не можу зрозуміти за що ти їх так ненавидиш. Особливо мені сподобався твій вітчим, у нього прекрасне почуття гумору, давно я не зустрічала таких веселих і дотепних людей, та і виглядає він дуже непогано як на свої роки. Мені хотілося б навідувати їх частіше.

— Ти ж знаєш що відповім на це. — саме цього він і боявся, йому було важко пояснити Вероніці свою ненависть до цих людей, у його словниковому запасі не було слів, які допомогли б йому описати те що він відчуває до своїх батьків.

— Ну не знаю, мені сьогодні здалося що ви непогано ладнали, я не помітила жодної негативної нотки за весь вечір як з їхнього боку, так і з твого.

— Це все була вистава для тебе! — вже трохи вищим тоном продовжував Назар, саме таким тоном і починаються сварки, і він це розумів, можливо саме в цей момент, сварка, це те що йому потрібно.

— Так чому ж ти брешеш свої батькам? Чому ти не поговориш з ними відверто про те що відчуваєш? Чому не запитаєш їх, навіщо вони так жахливо відносяться до тебе? — уже і Вероніка не витримувала аби не підійняти тон.

— Ти знаєш що відбувалося за кулісами сьогоднішнього вечора? Коли ми приїхали, я піднявся в свою кімнату, туди зайшов Тимофій, і я з ним розплатився так як між нами було домовлено, тільки не кажи нічого Марії, їй я також плачу. Саме так, я плачу гроші кожному з них по окремо та в секреті один від одного. Я даю їм гроші раз на місяць, це така плата з мій спокій, за те щоб вони мене не займали і ніколи сюди не приїжджали. Тепер тобі зрозуміло чому вони були до тебе такі милі? Це все просто вистава!

— Які гроші? — розгублено запитувала Вероніка, в її голові були тисячі запитань і всі вони перемішались. Вони зустрічались уже майже три місяці, місяць тому вона до нього переїхала, і до неї раптом дійшло, що вона геть не знає людину яка стоїть навпроти нього. — Звідки в тебе ці гроші? Чому ти мені нічого не розповідав?

— Звідки? — кричав Назар. — Ти думаєш я справді заробляю граючи в покер? Та я тільки програю, за останні три місяці я і копійчини не виграв. Декілька місяців тому, якраз перед тим як ми познайомились, я виграв в лотерею, батькам я нічого не сказав а просто з’їхав наступного же дня. Те ж саме я казав всім, і тобі також.

— Але навіщо ти брехав мені. — майже шепотом говорила вона, крики вже були вже недоречні, адже їй брехали з першого дня, з першої миті їхнього знайомства.

— Коли ми познайомились, я ще не знав що ми зустрічатимемось, але коли час минав, вже пізно було виправдовуватись, тому я і продовжував брехати. — в його словах відчувалась твердість і впевненість у правильності своїх вчинків.

Вона нічого йому не відповідала, просто мовчки дивилась на нього, з її красивих зелених очей полились сльози. Весь час їй брехали, і вона вірила, як же вона повинна вірити зараз. Де гарантія того, що те, що він каже їй сьогодні, не виявиться ще однією брехнею завтра? Вероніка наблизилась до Назара впритул, так близько що відчували як він дихає. Вона глянула йому у вічі намагаючись зрозуміти його, намагаючись знайти різницю між сказаним тоді і сьогодні, намагаючись побачити бодай що небуть окрім брехні. Сльози все ще котились по щоці, та вона була уже спокійна, обернувшись, Вероніка пішла геть. Назар дивився як вона одягається і не знав що він має сказати в даний момент, не зав що йому робити, що він має зробити, він нічого не знав. Чи є в нього шанс на те що вона залишиться з ним? Чи варто йому намагатись зупинити її?

— Ти вже сам не розрізняєш, де в твоїх словах правда, а де брехня. — сказала вона наостанок, Назар не зміг нічого відповісти, він просто стояв, і не знав чи побачить її ще раз, не знав, чи хоче побачити її ще.

«І навіщо мені це все? Який у цьому всьому сенс? Життя знущається над нами чи перевіряє нас на міцність? Готує до чогось? Можливо, усе повинно було скластись не так, а я все зіпсував? Занадто багато запитань і відповіді зараз не знайти. Люди приходять і йдуть. Це життя, сурове і жорстоке, але справедливе, мабуть. Ми не можемо знати напевне нічого. Можливо, усе що відбувається далеко не випадковість, а якщо це так, то як дізнатись, що саме в цьому справжнє, а що сплановане, і сплановане на ми? Ми як пішаки, але не знаємо в чиїх руках.», так минали дні для Назара, поступово, день за днем, він викорінював із себе думки про Вероніку, та про все що відбувалося напередодні, ніч за ніччю, він вирізав із своєї пам’яті спогади про неї. Дні і ночі змішались та перетворились в одну довгу мить яка не закінчувалась.

Стук в двері розбудив його зненацька, Назар встав з ліжка та пішов до дверей, йому не було цікаво хто стоїть за ними, і не було жодних припущень, у нього не було сил навіть на те щоб думати. Відчинивши двері, він побачив її.

— Нам треба поговорити. — сказала Вероніка. — Можливо, нам варто спробувати ще раз.

— Чму ти вирішила спробувати ще раз?

— Тому що я вагітна. — відповіла вона. Назар дивився на неї байдужо-холодними очима, він тільки почав спокійно спати, ще одна мить, і він би забув її назавжди.

— Заходь, не стій на проході, сядемо і поговоримо. Тобі чаю зробити?

— Так, мабуть. — трохи розгублено відповідала Вероніка, адже вона очікувала будь-якої реакції від нього, злість, радість, плач, розпач, сміх, вона до всього була готова, окрім як до його байдужості.

* * *

04.10.2014

— Вероніко, я кохаю тебе, ти найкрасивіша наречена у всьому світі. — сказав Назар, та палко поцілував її. — Я безмежно радий що ти погодилась вийти за мене, мені здається, якби не наша дитина, все могло б бути по іншому.

— Я також кохаю тебе. — відповідала вона. — Не варто думати, що я з тобою тільки заради дитини, ще до того як я дізналась про те що вагітна, я думала прийти до тебе і все обговорити, адже я тоді трохи погарячкувала, та все ж таки, я радію що все склалось саме так, і сьогодні ми тут.

Вони сиділи за весільним столом, пили шампанське та радували очі гостей свої чистим коханням. Без сумнівів, Вероніка була найкрасивіша з поміж усіх на світі, а такою робила її посмішка що прикрашала її красиве обличчя, Назар розумів, що це він робить її щасливою, не дивлячись на те, що продовжує їй брехати навіть сам цього не помічаючи, але він запевнив себе, що за допомогою брехні, він здатен зробити її ще більш щасливішою.

Весілля минало якнайкраще, гості радувались створенню нової сімейної ланки, навіть батьки Назара здавались йому не такими вже і жахливими, хоча в цей момент, вони хвилювали його в останню чергу, все ж таки сьогодні, повинен бути, найкращий день у його житті, і якщо насправді він не вважав це день таким, то Назар докладе усіх можливих зусиль для того, щоб зробити його таким для Вероніки.

Назар поглянув Вероніці у вічі, наблизився до неї так близько, що відчув як б’ється її серце, відчув цілий світ що росте всередині неї. Поцілував її так, як ніколи раніше, так, наче вони не бачились декілька років, так міцно і ніжно, наче від цього поцілунку залежить життя планети. В цей момент, вони насправді відчули наскільки сильним є їхнє кохання, а наскільки втратило сенс все що було до сьогоднішнього дня.

— Як тобі «Михайло»? — запитала Вероніка. — Як на мене, дуже красиве ім’я, названий в честь Булгакова, ось виросте наш Міша, прочитає «Майстер і Маргарита» і скаже нам «Який прекрасний письменник» а ми відповімо, що саме тому і назвали його в честь цього письменника.

— Знаєш, якщо називати дитину в честь письменника, то це повинен бути Достоєвський.

— Федір? Ти серйозно? Ти хочеш зламати життя дитині ще до того як вона народиться? Та і взагалі, чому ти вирішив що це буде хлопчик, мені здається що в нас буде дівчинка. Чи ти і її назвеш в честь Достоєвського?

— Угу, «Федір’я», гарне ім’я, якби я зустрів дівчину з таким ім’ям, обов’язково з нею б познайомився.

— Ой все, ти мене починаєш бісити, я сама виберу ім’я, а як ти будеш проти, то я закатаю тобі скандал, і в кінець кінців ти погодишся.

— Хто б міг подумати що буде по іншому. — відповідав Назар. — А ти не думала, де ми будемо жити, коли народиться дитина? Ця квартира не дуже підходить для виховання. Варто пошукати щось в якомусь сімейному масиві, а ще краще, за містом, наприклад заміський будиночок. Свіже повітря для дитини піде тільки на користь, та і за містом не так шумно як тут.

— Мені подобається будинок твоїх батьків, я, була б не проти виховувати там своїх дітей. До речі, хочу з’їздити до них у гості, адже ми з ними не бачились ще з нашого весілля.

— Якщо хочеш з ними побачитись, то їдь краще без мене. — Назар боявся, що вона образиться, адже це все ж таки його батьки а не її, та вона навпаки зраділа що поїде без нього, адже їй було приємне їхнє товариство, а Назар був тягарем в даній ситуації.

— Так, звісно, я можу поїхати сама. — з посмішкою в душі відповіла Вероніка.

— А коли твої батьки приїдуть навідати нас? Адже вони так і не приїхали на весілля власної дочки. — змінював тему Назар.

— Не все так просто, ми дуже швидко призначили дату весілля, вони фізично не змогли вирватись, вони аж у Канаді, а це ж не з сусіднього міста приїхати, і не так давно вони там облаштувалися. — Вероніка трохи образилась на Назара, за це запитання, їй і самій було не пособі, через те що її батьки не відвідали весілля дочки.

Через декілька днів вони поїхали обирати собі будинок.

— Красива вітальня, тобі так не здається? — запитував Назар.

— Мені тут якось не комфортно. — відповідала Вероніка. — До речі, вчора, коли я була у твоїх батьків, Тимофій запросив мене у театр. Він хотів піти з Марією, але вона не зможе, у неї свої плани.

– І що ти відповіла?

— Я сказала що подумаю. — Назару сподобалась ця відповідь, адже її «Я подумаю», дає йому можливість щось змінити, на крайній випадок він сам може запросити її кудись на вихідні, тим самим не давши можливості піти із Тимофієм. Та він не знав однієї маленької деталі, вона йому збрехала, вона вже погодилась на його пропозицію і наперед знала що сказати Назару якщо той буде категорично проти цього.

— Все одно не розумію, чому тобі не подобається цей будинок, попередній був чудовий, а до цього взагалі немає до чого придертись. Поглянь яка тут простора кухня, а вітальня яка красива, я так і бачу як ми приймаємо тут гостей на дні народженні дитини. Тут три спальні, вже буде готова кімната якщо ми заплануємо ще одну дитину. На задньому дворі я вчитиму свого сина, чи дочку, кататись на велосипеді. Одним словом — будинок чудовий.

— Я розумію, але насправді, я відчуваю що мені тут якось не зручно. — відповідала вона.

— Гаразд, сонечко, поїхали до дому, завтра глянемо ще декілька варіантів.

Він розумів що проблема не в маленькій кухні чи поганій вітальні, і далеко не в тому, що Вероніка відчуває себе тут не комфортно. Назар обирав ці будинки не випадково, він приймав рішення з огляду на те, що хвилювало його найбільше, а саме його батьки. Усі будинки знаходились в протилежних кінцях міста від його рідного будинку, і це робило ще більш незручним відвідини Вероніки його батьків. Та її неможливо було перебороти, тому він вирішив дати їй те чого вона прагне і цим самим стати для неї ще кращим чоловіком аніж вчора, щоб вона ще більше покохала його та бажала проводити час саме з ним, а не з людьми яких він вважав монстрами. Та це лише верхівка айсберга, насправді він мріяв щоб Вероніка розуміла його, і відчувала те ж саме що і він до своїх батьків. Він виношував в свої голові одну думку «Довести їй, що це жахливі люди і їх потрібно остерігатись», але не знав як це зробити, і це його засмучувало ще більше, хтось би назвав це ревнивістю, та Назар вважав що захищає її.

Наступного дня вони так і не спромоглися обрати підходящий будинок, все по тим же причинам які придумувала Вероніка, не дивлячись на те, що запропоновані Назаром варіанти були значно ближче до дому його батьків аніж вчорашні. Не помітивши дня і ночі, Нараз раптом зрозумів що завтра субота, а він так і нічого не придумав, щоб Вероніка залишилась із ним на вихідних, або з будь-якою іншою людиною, лише не з Тимофієм. Так і не придумавши вагомий привід залишити Вероніку біля себе, він просто запросив її у ресторан.

— Я б з радістю, але я вже сказала Тимофію що піду із ним в театр.

— Ти ж начебто відповіла йому що подумаєш. — трохи підозріло запитував Назар.

— Так, але сьогодні зранку я говорила з ним по телефону, і він загадав що його пропозиція щодо театру ще в силі, а так як жодних планів на завтра у нас не було, я і погодилась. Але, якщо ти проти я можу відмовитись.

— Ні, я не проти, звісно йди. А що за вистава? — Назар розумів, якщо він заборонить Вероніці йти з Тимофієм в театр, добром це не закінчиться, адже у нього немає жодних вагомих причин перечити їй, окрім власної відрази до нього.

— Якийсь аматорський маловідомий театр, навіть не пригадаю як п’єса називається, знаю лише що Тимофій вже дивився її, і дуже хоче подивитись ще раз, він дуже багато розповідав про цю виставу, та я мало що запам’ятала, коли подивлюсь сама, тоді вже і детально перерозповім тобі. — але Назар вже не слухав її, він запитав її про виставу лише для того, щоб трохи перевести тему, він щиро слухав її, та полум’я ненависті заважало її словам посісти своє місце в його голові.

— Так, звісно. Я і сам давно вже не був у театрі, може і ми пізніше якось сходимо.

— Я подивлюсь завтра, можливо у них в репертуарі є щось цікаве.

— Так, звісно сонечко. — відповідав Назар, та не знав на які слова Вероніки він відповідає. Не розуміючи самого себе, і не розуміючи своїх відчуттів, цих дивних ревнощів до вітчима, Назар був сам не свій. Але що може трапитись? Він також не знав, в цьому і була причина, він не знав до чого це може призвести. «Вона спілкується з його батьками», але це жодним чином на нього не впливає, та і він сам не проти інколи побути на самоті, адже вона не змушує його спілкуватись з ними, хоча цілком має на це право. «Мій вітчим ненавидить мене і може змусити її змінити думку про мене, і вона почне в мені сумніватись?», Назар не міг змусити її сумніватись в доблесті своїх батьків, а вони для неї не найближчі люди, а він то її чоловік якому вона довіряє, а може не так вже сильно і довіряє, але у них спільна дитина, кохання і все таке, не кине ж вона його через наклепи Тимофія, та і що такого він може їй сказати? Абсолютно нічого, адже Тимофій не був близьким із Назаром, він ніколи не цікавився його життям і майже нічого про нього не знав. «Вона мені з ним зрадить?», його вітчим дійсно був бабієм, не одноразово він зраджував Марії, і Назар про це знав, але це також було неможливо, адже вона носить під серцем його дитину, вона кохає його, тому про зраду не може і мови йти. Тоді що може трапитись? Що його так турбує?

* * *

— Коли ти виростиш, я навчу тебе грати в покер. Ти станеш найкрутішим гравцем на цій планеті, майже таким же крутим, як і твій батько. — говорив Назар дитині, яка ще знаходилась під серцем Вероніки.

— Крутим гравцем? Серйозно? Ти коли востаннє сідав грати в покер? — дразнила його Вероніка. — Мені не треба щоб ти грав, я цього не люблю, але не варто себе так переоцінювати.

— Ти думаєш я погано граю?

— Звісно що ні, ти хороший гравець, але я ще жодного разу не чула про твої перемоги, чи бодай те що взагалі грав десь. Можливо коли ми познайомились, я справді думала що ти крутий покерний спортсмен, якщо заробляєш цим непогані гроші, але ж все виявилось не так, і причин вважати тебе «крутим гравцем» у мене немає. Я навіть не можу з впевненістю сказати що ти узагалі вмієш грати, адже жодного разу я так і цього не бачила. — відповідала вона посміхаючись йому в обличчя намагаючись його трохи позлити. Вона знала що він прекрасно грає, його друзі неодноразово згадували про його вміння, та все ж таки, трохи позлити його вона була не проти.

— Гаразд, давай зараз розіграємо декілька сотень, і якщо ти виграєш в мене бодай десять відсотків, я визнаю що я поганий гравець.

— Так, звісно, у мене і п’ятирічна дитина виграє, я ж ніколи раніше не грала, і вчитись грати я теж не буду. Тому, тобі доведеться знайти інший спосіб довести свою правоту, і до речі, дитина все чує і слухає, тому тобі доведеться вигравати, якщо ти не хочеш осоромитись перед нею. — Вероніка уже ледве стримувала сміх, але було вже надто пізно, Назар сприймав її слова надто серйозно. Виклик кинуто, і в нього немає іншого виходу, окрім як довести їй що він дійсно чогось вартий.

Уже через декілька днів Назар навідався в місцевий покерний клуб, звісно він підготував себе попередньо, грав онлайн, згадував методики, підтягнув свою покерну математику, прослухав декілька тренінгів світових майстрів. Він не вчився, він просто згадував забуте, і вирішивши що він готовий до серйозної гри, взявся її вигравати.

— Ти ж обіцяв мені, що не будеш так довго! — кричала на нього Вероніка, коли Назар повернувся з клубу о третій ночі. — Ти що, пив? Він ще і пив, ви тільки гляньте на нього. — їй було важко говорити, сльози лились рікою з її очей. Назар підійшов до неї, обняв її, нахилився та почав говорити з дитиною.

— Мені дуже шкода, що змусив твою маму так хвилюватись, адже ви обоє, найдорожче з усього що в мене є в цьому житті, і неважливо як я сьогодні грав і що виграв, адже нічого не варто сліз твоє мами. Все чого я хотів, це дати тобі причини гордитись своїм батьком.

— Чому ти мені не зателефонував і не сказав що затримаєшся? Чому ти цього не зробив? — трохи спокійніше продовжувала Вероніка, адже вона розуміла, що і сама винна в цій ситуації, адже це вона підштовхнула його.

— Вибач, там був дуже поганий зв’язок, та і мені якось з голови вилетіло, усе так добре йшло, що я втратив міру часу.

— Так ти справді виграв?

— Так, чотирнадцять тисяч, але якби не ти, я б ніколи цього не зробив.

«Це як наркотик», подумки говорив собі Назар, «Неможливо з впевненістю сказати, що марихуана викликає залежність і від неї дуже просто відмовитись. Коли минає декілька тижнів, місяців, ти вже і не згадаєш про неї, але якщо тобі трапиться можливість покурити знову, ти не відмовишся. Ти наче заново відчуваєш все, тобі вона починає подобатись ще більше аніж минулого разу, настільки, що тобі хочеться спробувати її знову, але всі наступні рази вже не будуть такими яскравими, навпаки, уся яскравість відчутів буде поволі танути з кожним разом, і тоді тобі захочеться повернути їх, і ти спробуєш щось важче. Так і стають наркоманами. Мабуть, та ж доля чекає і мене. Але що я міг зробити? Це не така вже і велика брехня, подумаєш, велике діло. Нащо їй знати що я нічого не виграв, а навпаки, програв декілька десятків тисяч. Якби я сказав це їй, вона б ще більше засмутилась, а так, я вберіг її від ще більших хвилювань і негативних емоцій. Та і мені також досадно що я не такий вже і хороший гравець. Не такий уже і хороший? Та я просто жахливий гравець. Але з іншого боку, ніхто ж не стане перевіряти як я граю насправді, тому, це допустима брехня, це та брехня про яку ніхто не дізнається і яка не несе за собою нічого поганого. Але, є одна проблема. Брехати, це так приємно, мені вже здається що весь той час за який я був відвертий з нею, просто витрачений даремно, стільки сварок можна було уникнути просто збрехавши. Чому так багато «Але» в моєму житті? Хочеш брехати — бреши, але будь впевнений в тому, що це нікому не нашкодить. А ще краще, бреши на благо інших, адже кому як не тобі знати, що брехня може ощасливити людей».

— Знаєш, а я таки знайшла будинок який мені довподоби. Я навіть оглянула його, там все прекрасне, це саме те місце да має жити наша дитина.

– І коли ти тільки встигла?

— Я вчора була у твоїх батьків, і тато розповів що його друг переїжджає і продає свій будинок, а знаходиться він зовсім не далеко, в тридцяти хвилинах від батьків. Це дуже зручно, у нас же буде дитина, і бабуся з дідусем зможуть навідуватись до неї чи не щодня.

— Я навіть не знаю що відповісти. — невизначеність охопила його, він не знав як на це реагувати. Хоча, коли вони раніше обирали собі будинок, він знав що Вероніка забажає жити ближче до батьків, але ж не настільки близько. Та найбільше його хвилювало те, що вона навіть не порадилась із ним.

— Давай завтра туди поїдемо, все оглянемо, і разом вирішимо що робити. — казала вона, та Назар знав чим все закінчиться, адже переконати її було майже неможливо. — Я впевнена, що тобі все сподобається, я не хотіла казати, думала влаштувати сюрприз для тебе, але я не можу втримати від тебе таємниці. А ще, там величезна вітальня в якій стоятиме покерний стіл, я його вже замовила. Гратимеш там з друзями. Ти що на радий?

— Звісно я радий, я просто вражений. Я навіть не очікував від тебе такого подарунка, і впевнений, якщо цей будинок сподобався тобі, то сподобається і мені. — його слова лились без змісту, він не чув що вона каже. Як це? Він тепер житиме поряд своїх батьків, тоді, коли він все життя намагався втекти від них, і йому це майже вдалося. І навіщо йому цей покерний стіл, якщо він не вміє грати у покер? Два тижні практики, і його дочка його обіграє.

Але це все не може бути сказане вголос. Йому доведеться змиритись з рішенням дружини, і наступного дня, він таки поїхав туди, вдаючи здивування і радість, та все ж знаючи чим все закінчиться.

— Ти була права. — говорив Назар. — Цей будинок дійсно красивий, хоча робить його таким лише твоя присутність.

— Це все заради Маргарити, нашій дочці сподобається цей будинок.

30.05.2015

— Ну привіт папаша. — говорив Максим заходячи в будинок.

— А чого смієшся, ти також, можна сказати, «папаша».

— Я хресний батько, це набагато краще. Ти будеш міняти підгузки і недосипати, а я ж просто любуватись як вона зростає. А коли вона виросте і закохається в якогось поганця, а ти заборониш їй з ним зустрічатись, вона втече з дому до свого кльового дядечка Макса, ти місця собі не знаходитимеш, а я ж її заспокоюватиму і все дозволятиму.

— Якщо таке дійсно трапиться і вона дійсно втече з дому, то я буду тільки радий, якщо вона прийде до тебе. — відповідав він Максиму, хоч вони і не були близькими друзями, та все ж таки, вони обидва були раді, що саме Максим став хресним батьком для Маргарити. Хресною матір’ю стала Софія, подруга Вероніки. Назар не дуже добре її знав, він узагалі недолюблював подруг дружини і мало з ними спілкувався, бачився він з ними лише в тих випадках коли не міг придумати нормальної відмазки, тоді йому доводилось вдавати люб’язність до них.

— Я все життя могла би нею любуватись. — говорила Марія про Маргариту, та і не тільки вона, усі говорили щось подібне, сипали стандартними «милими» фразами. Всі, по черзі, любувались Маргаритою, шаліли від будь-якого її руху, а якщо вона посміхалась, то це взагалі призводило до фурору. Найуразливіші гості могли ще і розридатись, так би мовити, від щастя. Весь цей, як здавалось Назару, фальш, спрямований в сторону її дочки, виводив його з себе. Посмішка не зникала з його обличчя, але в середині, він уже ненавидів все більше і більше усіх цих людей, і себе також. Якщо їх почуття були справжні, то це означало, що він, її рідний батько, любить своє дочку менше аніж ці незнайомці.

— По тобі не скажеш, що ти радієш, вигляд у тебе якийсь давний. У тебе все гаразд? — запитувала його Вероніка.

— Не люблю я ці зборища людей. Я, звісно радий, що Маргарита здобула для себе хресних батьків, Макс прекрасний друг, хороша людина, та і Софія, як на мене, не погана. І якщо з нами щось трапиться, я впевнений, ці двоє зможуть подбати про нашу дочку.

— Що означає «подбають»? Вони ж зовсім не знають один одного. Краще якщо Маргариту до себе під опіку візьмуть твої батьки, хто-хто, а вони то точно зможуть про неї подбати.

— Я категорично проти, я не бажаю щоб моя дочка зростала в їх оточенні.

— Але вона апріорі зростатиме в їх оточенні, хочеш ти цього чи ні, адже це її бабуся і дідусь.

— Я докладу усі можливі зусилля, щоб мінімізувати їх спілкування.

— В такому випадку, я докладу максимальних зусиль для того щоб вони спілкувались з кожним днем все більше.

— Ця розмова веде в нікуди, не бачу сенсу продовжувати цю суперечку. Кохана, давай не підійматимемо цю тему бодай сьогодні, аби не псувати настрій один одному. Ти знаєш як я кохаю тебе, і я впевнений що ми знайдемо компроміс.

— Так мій любий. — воно обійняла його, і забула усе про що вони говорили, та він не забув, для нього це було надто серйозно.

Час усе зітре, але не для нього, з кожним днем його думки все більше линуть не в ті степи.

«Чому вона так прив’язалась до них?» запитував себе Назар, «Можливо із мною щось не так? Але ж я краще знаю усіх цих людей, мені видніше з ким моїй дочці буде краще зростати. В крайньому випадку, я можу подарувати батькам якусь путівку на відпочинок, і виграти трохи спокою. Але скільки часу я отримаю? Тиждень? Два? Місяць? А що далі? Що таке «місяць» в порівнянні з усією тривалістю життя? Мить! Варто вигадати щось інше. Якщо Вероніка змусила купити будинок поблизу моїх батьків, то я повинен придумати щось таке, щоб змусило моїх батьків переїхати подалі. Але тут і виникає питання «Як?», вони живуть в цьому будинку з незапам’ятних часів. Мати обожнює цей будинок, і покидати його без вагомої причини вона не стане. В такому випадку, я повинен створити цю причину, внаслідок якої вона покине цей будинок. Що може змусити людину покинути свій дім? Пожежа? А що, це хорошаідея, але це не так просто як здається на перший погляд. Я звісно можу влаштувати пожежу в будинку, але тут мільйони нюансів. Потрібно замести сліди, зробити усе непомітно, забезпечити собі алібі, вчинити все таким чином, щоб будинок не підлягав ремонту, і ще не все, адже коли вона забажають переїхати, то вони повинні переїхати кудись подалі від мене, а змусити їх це зробити буде навіть важче аніж спалити їх будинок до тла…

— Ти ще спиш? — запитала його Вероніка ввійшовши в спальню та перервавши безшумний потік його думок.

— Ні. А чому ти так пізно? Чим можна було там займатись стільки часу? — запитував Назар, не розуміючи чому вона все більше часу проводить у його батьків.

— Якби ти їздив з нами, ти б знав чим ми там займаємось, хоча б раз на місяць відвіз би дочку до своїх батьків, яких вона любить. А тобі байдуже. Маргарита любить гратись з бабусею і дідусем, свої перші кроки вона зробила у них, своє перше слово вона сказала там, і жодного разу поряд не було тебе. А знає що найжахливіше? Тебе це жодним чином не хвилює.

— Ну то проводь більше часі зі мною, а не з ними, хто тобі забороняє?

— Та все тому, що з тобою вже неможливо. Ти розумієш, що перетворюєшся в якогось параноїка. Все що я від тебе чую останні роки, це дорікання за те що спілкуюсь з Марією і Тимофієм, ну і ще запитання «Навіщо я з ними спілкуюсь?», і так кожного дня. Навіщо ти це запитуєш, якщо знаєш відповідь наперед? — і напала тиша з обох сторін, в Вероніки закінчились слова, а Назар не міг і не хотів відповідати. Плач Маргарити трішки розрядив обстановку і Вероніка пішла до її кімнати. Назар встав з ліжка, одягнувся та пішов на вулиці в невідомому напрямку не сказавши Вероніці жодного слова, просто зник в нікуди, вона ж не дзвонила йому, бо була зла на нього, він не дзвонив бо не мав що сказати.

* * *

27.09.2015

— Коли ви зможете закінчити? — запитував Назар.

— Зрозумійте, у нас майже немає інформації, немає креслень і так далі. Ви хочете, щоб ми збудували будинок по фотографії, але щоб він не виглядав як копія, а просто був схожий. Велика частина часу піде на створення креслень.

— Мене цікавлять терміни. Коли будинок буде готовий?

— До кінця літа наступного року.

— От і добре.

«Ніколи ні про що не шкодуй, адже в цьому немає жодного сенсу. Все заподіяне уже відбулось і ніхто не в змозі це змінити. Час нам не підкоряється. Скільки років минуло дарма, скільки часу втрачено, що я встиг зробити за цей час? Що у мене є? Дочка? Дружина? І що з того? Це у всіх є, ну майже. А чим же я відрізняюсь від інших? Чому я взагалі повинен чимсь відрізнятись від інших? Але вони усі не такі як я, я в цьому впевнений…».

— З тобою все гаразд? — запитувала Вероніка.

— Ні. Мені все це набридло, ми рухаємось в нікуди, у нас є все і водночас нічого немає.

— Я тебе не розумію, що саме тебе не влаштовує?

— Сам не знаю, просто відчуваю що щось пішло не так. Я змінився. Припинив грати, кинув усі шкідливі звички, нічого майже не роблю, дім-робота-дім, ось і усе моє життя.

— А як же я? А твоя дочка? Це вже нічого для тебе не важить? Минуло декілька років, а ти закидаєш такі гучні заяви.

— Звісно важить, ти і Маргарита для мене найважливіші в цьому житті.

— Тоді скажи, що тебе не влаштовує?

— Можливо нам варто переїхати в інше місто, чи навіть в іншу країну? Кудись де кращий клімат. Я б продав свій бізнес, нерухомістю займатись зовсім не важко, і я можу почати в будь-якому місці усе спочатку.

— Знову ти за старе. Це все через твоїх батьків, так? Ми ж все обговорили, і не раз. Та і ти, начебто, звик до їхньої присутності, я вже не пам’ятаю коли востаннє ти згадував про свою ненависть до них. Що змінилось?

— Вибач, кохана. Усе добре, давай спишемо цю розмову на поганий настрій. Я піду прогуляюсь. — сказав Назар та вийшов на вулицю. Вероніка так і залишилась на кухні з здивованим виразом лиця дивлячись у вікно та проводжаючи його дивним поглядом. Вона починала сумніватись в правильності свого вибору, інколи і її голову заглядали думки взяти Маргариту, поїхати світ за очі та розпочати життя спочатку, але вона одразу відганяла від себе ці думки, тому що це неправильно. Тільки це і стримувало її.

— Ніколи раніше я ще не бачила такого яскравого зоряного неба. — ніжно шепотіла Вероніка своєму коханому. — І навіть видно молочний шлях, так багато зірок, і море, таке тепле та ніжне. — вони лежали на берегу моря, Назар вирішив що їм варто відпочити, не стільки їм, як йому від своїх батьків.

— Дивно, одне і те саме небо по різному бачиться в різних місцях. — шепотів він у відповідь.

— А ти не думаєш, що Маргариті потрібен братик. — раптом запитала Вероніка.

— Що! — здивовано відповів Назар.

— Ну а що, ти ж хотів хлопчика, а поки він народиться, Маргарита вже трохи підросте, але не дуже, не хочу щоб них була велика різниться у віці, до трьох років.

— До трьох років? Це тобі вже потрібно починати вагітніти.

— Ну то чого ти чекаєш? — хтиво прошепотіла Вона.

— Це серйозний крок, Ніка, ти ж розумієш як важко нам буде з двома дітьми, нам одна Маргарита спокою не дає.

— А чого ти хотів, у неї мій характер.

— Можливо ми трішки зачекаємо, хоча б рік.

— Ну гаразд, дарма я підняла цю тему. — вже спокійно говорила вона, їй непотрібно було вагітніти просто зараз, вона хотіла його, а він і невтямки, як завжди усе сприйняв надто серйозно, під кінець розмови її бажання геть зникло, тому вона піднялась та пішла до їхнього будиночку в якому спала Маргарита.

Відпочинок йшов їм на користь, та добути його до кінця не судилось, адже от-от мав бути день народження Вероніки, а вона не могла його відсвяткувати без Тимофія з Марією, тому змусила Назара поїхати раніше, аргументувавши це тим що їй тут набридло і вона хоче до дому, він не став перечити бо розумів що криється насправді під її відмовками, раніше його б це обурило, та зараз, коли у нього вже було вирішення усіх проблем, він не хвилювався адже вважав що все під його контролем.

10.11.2015

«Знову ці беззмістовні свята, і кому вони тільки потрібні?» — запитував себе Назар. «Всім вони потрібні, всі чомусь радіють і веселяться. Ми старіємо кожного дня, кожної хвилини, а не в якийсь визначений день року. Цей беззмістовний фальш, їм усім тільки й потрібен привід, все повторюється з дня народження Маргарити, всі роблять вигляд наче вони страшенно раді.»

І він також так робить, йому не хочеться розчаровувати Вероніку, в неї все-таки день народження, і він, як личить люблячому чоловіку, також приготував їй подарунок, а саме, нову машину, просто з салону, яскраво-червону, як вона любить. Усі були враженні таким подарунком, та і Вероніка раділа несамовито, адже не очікувала такого широкого жесту від нього. Лиш тільки Назар не радів, він протягнув їй ключі від новенької машини з фальшивою натягнутою на свою обличчя усмішкою.

«Це ж просто шматок металу. Так, це приємно, але невже вона не розуміє, що незалежно від того коли в неї день народження, я б все-рівно купив їй цю машину, тому що кохаю її, а не тому що сьогодні вона постаріла ще на один день. Але я впевнений, що якби я подарував їй цю машину вчора, вона ще б образилась на мене, за те що я зробив це не в її день народження. І хіба в цьому є якийсь сенс?»

Раптом в його голові щось вибухнуло, це було щось потужніше ядерної бомби, дужче усіх цунамі за всю історію людства. Це ідея. Десь, далеко в своїх думках, він знайшов якийсь сенс, щось дуже важливе, щось, що може змінити його життя, і не тільки його, але і його дочки та дружини, він зможе виховати Маргариту так, щоб вона жила правильно, так як і він, щоб розуміла і дивилась на цей світ його очима. Але як? Назар усіма силами намагався спіймати цю ідеї за хвіст, яка десь дуже далеко в просторах всесвіту його думок летіла в невідомому напрямку, і він відчайдушно гнався за нею намагаючись не упустити її. Назар розумів, якщо він цього зробить, то втратить її назавжди і ніколи не згадає більше. Тому він полетів до неї так швидко як тільки була здатна його уява, полетів повз божевільних родичів що оточували його впродовж життя, полетів ухиляючись від своїх настирливих друзів, повз роботу яку насправді ненавидів, полетів борячись на шляху з спогадами дитинства, всіх його невдач та падінь, повз усього його нікчемного життя, і лиш одна ця ідея яку він переслідував в своїй голові є сенсом усього його життя, нічого більше не існує для нього. Він так глибоко пірнув у свій розум що навіть час перестав існувати, а ця настирна ідея не стала ближче і на мить. «Як? Що ще я можу зробити щоб її спіймати» — запитував він сам себе розбиваючи вщент усе що траплялось на його шляху.

— А не поганий подарунок ти зробив свої дружині. — звернувся Тимофій до Назара поклавши свою руку йому на плече. І цей легкий дотик, був як смертельний удар для Назара, в ту мить щось померло у ньому. Все тривало менше секунди, а для нього це було як багато віків, адже він тисячоліттями бився за цю ідею. Настала мертва тиша, Тимофій впав на підлогу непритомний він одного лише удару. «НІ!!!» лишень вирвалось у Назара, і він вибіг на вулицю, намагаючись заспокоїти себе, знайти спосіб повернути себе на поле битви в його голові, він зрозумів що трапилось, де він зараз знаходиться та що він щойно накоїв. Битва програна, думки про то «Як тепер все виправити?» витіснили думки про світову баталію в просторах його думок, яка лиш декілька хвилин тому була усім сенсом його життя.

* * *

— Як справи на роботі?

— Не так вже і погано, по трохи стаємо на ноги, сама розумієш, в один момент все втратити і потім…

— Не варто, я все розумію, не потрібно звинувачувати себе, сонце, все гаразд.

— Так, але тоді, на твоєму дні народженні…

— Забудь, ми вже це обговорювали сотні разів, твій вітчим просто опинився не в той момент і не в тому місці.

— Так, але на його місці міг опинитись будь-хто інший, і навіть ти.

— Ти б зміг вдарити мене?

— Звісно що ні, кохана, як ти могла таке подумати? Я б ніколи не заподіяв шкоди ані тобі, ані Маргариті. Я готовий ще раз втратити все чим володію і навіть більше, аби лиш ви були поряд із мною. — сказав Назар мило посміхаючись їй у відповідь.

Він не зробив нічого надприродного, просто сказав що інвестував усі свої гроші в якусь сумнівну компанію з нерухомості, спочатку справи йшли добре, але на дні народженні, якраз перед тим як до нього підійшов Тимофій, до нього зателефонували і сказали що він усе втратив. Назар зіграв на слабкості людей до грошей, адже ніхто не володів такими великими грошима, тому вони навіть співчували Назару, ба більше, Тимофій неодноразово перед ним вибачався за те, що «сказав щось не те». Час усе стирає, зітре і це, через декілька тижнів усі забули про той інцидент.

Маргарита зростала красунею, уже потроху вона вчилася ходити, Назар та Вероніка не могли налюбуватись красою своєї дочки, здавалося усе налагоджується, не було більше причин брехати. Вони часто навідувались до батьків, інколи і батьки приїжджали до них, Назар нормально з ними спілкувався, якщо поглянути на них збоку, то складалось враження, наче це найщасливіше сімейство у світі.

Робота у Назара пішла в гору, принаймні він так це підносив, адже насправді він не вкладав своїх грошей, та все одно, ця брехня допомогла йому прикрити діри в його сімейному бюджеті створенні його програшами в покерному клубі. У нього була своя система, він купував одну занедбану квартиру, робив у ній швидкий косметичний ремонт, продавав з надбавкою десять відсотків, а дружині говорив що купив-продав дві квартири, а інколи і три. Таким чином, рано чи пізно він виведе свої статки в очах дружини до реальної цифри. Та незважаючи на яскравість всіх днів що минали, кожного дня, перед сном, Назара турбували думки лише на одну тематику «Як влаштувати пожежу в домі батьків? Це не так вже і легко, зробити все потрібно так, щоб мене в цьому не запідозрили. Потрібно все детально спланувати, відправити їх кудись на відпочинок, але виникнуть підозри, усі подумають на мене, адже і остання собака знає як я їх ненавиджу і як вони ненавидять мене. Хіба що я буду поряд з ними, але це все рівно підозріло. І це ще не найважче, адже мені потрібно буде ще змусити їх якось переїхати туди, коди потрібно саме мені. А чи не буде підозріло те, що будинок згорів так що не підлягає відновленню? Адже тут, одразу після пожежі продається будинок в іншому кінці міста, який точна копія їхнього будинку. Так, це підозріло, потрібно трішки підправити той будинок і усе закінчиться добре».

07.08.2016

— Мені потрібно більше грошей, те що ти даєш нам з матір’ю вже не вистачає. — говорив Тимофій з Назаром по телефону.

— Раніше ви жили і без моїх грошей, і якось вистачало. Як же тепер може бути мало? Куди ти діваєш мої гроші? Куди ти їх витрачаєш?

— Це не твоя клята справа!

— Це моя справа! Це мої гроші, і мені вирішувати куди вони витрачаються. Того що я виграв в лотерею, уже давним-давно немає, ви живете за гроші які я заробляю своєю важкою працею.

— Якою працею? Ти нероба, і неробою здохнеш!

— Так? Знаєш що? Іди но ти під три чорти, тепер ти і копійки від мене не отримаєш, а якщо хоч слово від тебе ще почую з цього приводу, я розповім матері що ти їй зраджуєш. — після цих слів напала мертва тиша, тільки важке дихання Тимофія доносилося з того кінця телефону, секунда, друга, третя.

— Ну, давай ми не будемо переходити на особистості? — почав Тимофій вже спокійним і лагідним тоном.

— Ні, ми з тобою не домовимось. — відповів Назар та кинув слухавку.

«Навіщо я це роблю? Адже тепер це може бути причиною для підозр. Чи правильно я чиню? Чи не зайшло це надто далеко? Можливо зараз саме час зупинитися? Але у мене вже немає шляху назад, усе вже надто далеко зайшло, я пройшов такий довгий та тернистий шлях до мети яка вже за крок від мене. А що, якщо це все дарма? Як мені тоді вчинити? Потрібен запасний план. Ідей у мене жодних. У мене нічого вже не залишилось і нічого вже не змінити, якщо я взявся за це, то мушу йти до кінця. Я все продумав до найменших деталей, ніхто і ніколи не запідозрить мене, ніхто нічого не дізнається, все буде добре». Він глибоко вдихнув, дістав з кишені свій новий телефон та набрав номер який вивчив на пам’ять аби не зберігати його в телефоні.

— Доброго дня, так, це я. У вас все готово? Гаразд, дійте. — Назар кинув слухавку, вийняв з неї сім карту та заламав її навпіл, дістав з телефона батарею а сам телефон поклав на стіл та розтрощив його молотком, потім, одягнув медичні рукавички, усі деталі телефону зібрав в каструлю та залив усе хлоркою, потім він зібрав усе в пакетик, змотав усе скотчем та викинув у смітник. Він трохи квапився, тому що в кафетерії за рогом його чекала мати.

— Ти спізнився, синку. Раніше ти ніколи не спізнювався. — почала Марія коли він сів до неї за столик.

— Я вже був поряд, але забув вдома телефон і був змушений повернутись, раптом Вероніка телефонуватиме.

— А де Вероніка, я думала вона прийде з тобою.

— Пішла на прогулянку з Маргаритою.

— Назарчику, синку. — змінивши тон, продовжила Марія. — Чому ти мене сюди запросив? Давай уже ближче до суті.

— Я хочу поговорити з тобою про Тимофія.

— Не варто про це говорити, синку. Я прекрасно знаю як ти до нього відносишся, але прошу тебе, не треба про це…

— Мамо, він зраджує тобі. — вирвалось у Назара, трішки гучніше аніж він планував, тому люди з сусідніх столиків припинили свої розмови та почали оглядатись в їхній бік.

— Я знаю. — майже пошепки відповіла вона.

— Але навіщо? Навіщо ти з ним живеш, якщо ти про це все знаєш? Як ти може це терпіти?

— Синку, він не погана людина, у нас у всіх є свої вади, і у нього є.

Назар нічого не відповідав, він мовчки дивився їй у вічі і не міг її зрозуміти, йому у голові не вкладалося як таке узагалі можливо. Вона хотіла щось додати, та Назар боявся що не зможе пережити інших слів, тому, не давши шансу їй продовжити розмову він вийшов з кафетерію. Так і закінчилась їх перша душевна розмова як сина з матір’ю. Але для Назара, ця розмова мала зовсім іншу мету, він хотів надати вагому причину для того, щоб витягти її з дому без підозр. Він знав що Тимофій на роботі, а він зараз не матір’ю, і після цієї розмови вона точно не подумає на нього. Тим більше, йому обіцяли щось на кшталт витоку газу. Цілком можливо, що Марія забула вимкнути плиту коли збиралась на зустріч з сином.

Тим не менш, Назар зберігав спокій, йому приносило задоволення усе що відбувається зараз навколо нього. Обвести долю круг пальця не кожен здатен. Планувати все протягом декількох років, і ось, настав той день коли він може святкувати. Справа залишилась за малим, висловити широкий жест благородності та доброти в сторону своїх батьків подарувавши їм новий будинок. Тоді він стане героєм в очах дружини, мовляв він ненавидить своїх батьків, те не дивлячись на це, все рівно добрий до них. Та і для відносин з батьками це буде крок на зближення, можливо опісля вони перестануть його діймати, адже він підтримає їх в важкі для них часи.

Раптом серце його забилось різкіші, раптово задзвонив телефон в його кишені і трохи його налякавши. Дзвінок від Вероніки, але він чомусь відчував що на тому кінці лінії він не почує її голосу, щось трапилось, і це «щось» змінить його життя назавжди. Він не хотів підіймати слухавку щоб не почути як його дружина та дитина загинули під час пожежі. Сонце кудись зникли, вже такий знайомий і люби морок почав вкривати його наче теплою ковдрою, усі стіни міста стали сірого кольору і почали звужуватись в його бік, усі люди кудись зникли, навколо ні душі. Ще зовсім трішки, і смерть торкнеться до нього. І лиш піднявши слухавку він зміг це зупинити.

— Так, я слухаю. — відповівши на дзвінок час зупинився, одна тисячна секунди яку заповнювала тишина перед відповіддю на тому кінці здавалась йому вічністю. Стіни сірих будинків притислись до нього в очікуванні відповіді, паралізувавши його, ось уже цілу вічність він чекає на відповідь.

— Сонечко, як в тебе справи? Я чула ти зустрічаєшся з мамою, мене це так здивувало. А чому ти не покликав мене? Чи може в тебе щось трапилось?

— Де ти? — вистрілив схвильовано Назар, він не чув що вона йому каже, він заледве впізнав її голос, адже був впевнений що не почує її більше ніколи.

— Я, в супермаркеті, тобі щось потрібно купити?

— Маргарита з тобою?

— Ні, вона заснула і я залишила її з дідусем. А щось трапилось? Ти якийсь схвильований.

— Ні, сонечко, все гаразд. — спокійно відповідав Назар. — Довго не затримуйся, я чекатиму на тебе вдома.

Його вже не мучило питання «Що трапилось з його дружиною та дочкою?», він наперед все знав. Тимофій приїхав з роботи раніше, як завжди, він зателефонував Вероніці щоб потеревенити і запитати як справи в онучки, Вероніка відповіла що на прогулянці з дочкою, і вони домовились що вона зайде до нього в гості. Мабуть, вони сиділи у вітальні, пила чай, Маргарита заснула і Вероніка вирішила піти в магазин і залишила дочку під опікою дідуся. Ніхто не повинен був постраждати, але зараз, Назар вже знав що його дочка, швидше за все вже мертва, Тимофій може і врятувався, але точно не Маргарита, адже люди яких він найняв були професіоналами і не допускали похибок.

* * *

— У неї сильно пошкодженні легені, внутрішній крововилив та опіки третього ступеня по всьому тілу, стан вашої дочки стабільний, але дуже важкий.

— Ми можемо щось вдіяти? Можливо якісь препарати з закордону, будь-які лікарі, процедури, терапії, все що завгодно, ми все дістанемо.

— Повірте, ми робимо усе можливе.

Настала тишина, Вероніка сиділа поряд з Маргаритою тримаючи дочку за руку, її очі були сповненні благань. Назару здавалось, що його дружина постарішала на декілька років за останні кілька днів, його не дуже і хвилювало те, що саме через нього його дочка опинилась тут, і їй вже ніколи не бачити звичайного життя, вона навіть дихати самостійно не зможе. Єдина надія на те, що в майбутньому знайдуться способи витягти її з такого важкого стану. Він був впевнений, що вся вина лежить саме на тих кого він найняв, на тих, хто влаштував пожежу і вони повинні розплатитись за скоєне, тому, через декілька днів, він вирішив влаштувати з ними зустріч під приводом ще одного замовлення.

— Хіба ви не бачили що там були люди? Там була моя дочка! Моя дочка! Мені сказали що ви професіонали своєї справи, і я повірив. Все, що від вас вимагалось, це влаштувати пожежу так, щоб ніхто не постраждав, але ви не справились з роботою, відповідно, це ваша вина. А як тепер жити мені? Ви бачите, що ви зі мною зробили? До чого я докотився? Як мені з цим жити? Дружина? Ні, я не став кохати її менше, і що значить «Кохати»? Хіба десь написано що таке кохання? Саме так, і ви не в змозі з точністю стверджувати що кохаєте когось, це просто самообман. Якщо кохання і існує, як це пояснити? В який момент ви повинні зрозуміти що саме сьогодні ви кохаєте цю особу, але вчора ви її ще не кохали? Це саме стосується і дружби. Я, до всіх ставлюсь однаково, і в той же момент по різному, але немає в тому світі точних відмінностей і пояснень що таке кохання і дружба. Дочка? Вона моя дочка, я повинен її любити, але я не можу описати що саме я відчуваю. Вона продовження мого роду, я її створив, я створив людину, особистість, і я повинен був її вдосконалювати як батько, тобто виховувати, а ви позбавили мене цієї можливості. Звісно, я можу завести ще одну дитину і виховувати її, але що це змінить? Ні, це не змінить вашою провини. — говорив Назар, закопуючи трупи двох чоловіків яких він з особливою жорстокістю закатував до смерті. Ніхто не стане його підозрювати, адже ніхто крім цих двох та нього не зали про цю зустріч, а навіть якщо і знайдуть їхні трупи, нічого не зміниться, вони за сотні кілометрів від свого дому, і звісно Назар від свого. Це було не важко, Назар просто глянув на карту, вибрав на ній найбільший ліс в центрі країни, дочекався ночі, закинув трупи в машину та поїхав. Ось і все.

Він звісно нічого не казав Вероніці, вона постійно до нього телефонувала, але він не підіймав слухавку бо боявся видати себе. До своєї дружини він повернувся вже через декілька днів.

— Де ти був? Я дзвонила тобі сотні разів, тебе не було чотири дні. Я вже не знала що собі думати. — її обличчя мало жахливий вигляд, вони ридала декілька днів поспіль, і особливо сьогодні, в свій день народження. Вероніка пообіцяла собі, що якщо її чоловік виявиться мертвим, вона не залишиться з цим світом наодинці, а з кожним днем його відсутності, вона була у цьому впевнена все більше і більше.

— Все гаразд, кохана, мені потрібно було побути наодинці. — це була ідеальна відмовка, скинути все на дочку яка зараз присмерті. Так, це брехня, але це брехня для добра, адже якщо Вероніка дізнається правду, їй стане ще гірше.

— Чому ти нічого не сказав, я не могла собі місця знайти… — сказала вона крізь сльози та кинулась в його обійми. Але він не знав, що вона також йому брехала. Увесь час за його відсутності, поряд з нею був Тимофій, який всіляко її підтримував, не дивлячись на те, як сильно він ненавидить її чоловіка, він навіть допомагав їй знайти його. За ці декілька днів, вони дуже зблизились, і стали ледве не найкращими друзями, принаймі так думала вона, адже в думках Тимофія все мало зовсім інший вигляд.

Через декілька місяців все почало налагоджуватись, вони потроху вчились радіти життю. На новорічні свята полетіли відпочивати у Сінгапур, якщо дивитись здалеку, то здавалось що вони щасливі, та все було не так. Час від часу, Назар прокидався і чув як його дружина ридає посеред ночі, але кожного разу робив вигляд що нічого не чує, адже він не мав що сказати. Вероніка почала працювати, відкрила свою справу, студію чогось там дизайнерського чи ще щось, її чоловік не вникав у її справи, він звісно кожного дня запитував як минув день і таке інше, але ніколи не слухав її, йому вистачало того що вона все рідше ридає по ночах.

Вони навчились любити свою дочку такою яка вона є, Назар не любив її навідувати, його дочка лежить без свідомості вже багато місяців, і вони своєю присутністю нічого не змінять, але в нього було прагнення стати хорошим чоловіком, тому він наслідував звичайних людей, робив усе, щоб у людей не виникало дивних думок щодо його переконань.

13.03.2017

— Ти впевнений що не поїдеш, йому все таки 50 років виповниться? Та і він твій вітчим, він чоловік твоєї матері, хоча б заради неї ти б мав туди поїхати.

— У мене багато роботи, коли я закінчу, то обов’язково приїду, але все ж таки, нічого не обіцяю.

— Роби як знаєш, коханий. Глянь що я йому вибрала. — це були колекційні кубинські сигари в комплекті з двадцятирічним віскі.

— Нічого собі, він буде в захваті від такого подарунку.

— Я теж так думаю. Можливо ти все ж таки передумаєш, і поїдеш зі мною? — запитала його Вероніка коли зупинилась біля дверей.

— Ні, кохана, я не передумаю. — відповів він і усміхнувся їй у відповідь.

— Ну гаразд, як звільнишся, телефонуй. — сказала вона вже на ходу. Назар пішов у дім, зробив собі чаю, сів на канапу у вітальні, та поринув у світ своїх дивних і безмежних думок аби поговорити з єдиною людиною яка здатна його зрозуміти, з собою.

«Інколи, у мене виникають підозри, що я не такий як усі інші, що зі мною щось не так. Таке відчуття наче я просто зламався, наче я іду по стежині життя не в тому напрямку, і замість того щоб жити як усі нормальні люди, я беру в руки лопату і копаю свій шлях попередньо знаючи що він ні до чого не приведе. Звідки і чому в моїй голові з’являються такі думки? Звідки ця ненависть? Навіть не так, звідки це «нічого і все», незрозуміло. Я сам собі перечу в кожному слові, у мене наче кожної сьомої секунди народжується нова особистість і в той же час помирає попередня. Вся ця маячня яку я не в змозі зрозуміти, хоча я і являюсь творцем цієї маячні. У всьому повинна бути логіка, і в моїх діях також. Все так важко, і так легко. Стільки слів які не є гучніші за тишу, хоч кричи хоч не кричи, ніхто не почує, та і нікому слухати. Як таке може бути, що я запитую сам себе, але не розумію суті питання? Звідки це бажання вбивати і знищувати все навколо себе, але при цьому, у мене немає сил встати з ліжка? Просто хочеться сидіти біля вікна і дивитись як руйнується цей світ. Це мій рай».

Тим часом, день народження Тимофія йшов на повну, людей було не багато, декілька його друзів та сусідів, подруги Марії та Вероніки, повинен був прийти ще Назар, та всі надіялись що його не буде, адже він усім зіпсує цю вечірку.

— Вероніко, який я радий тебе бачити. — зустрічав її Тимофій. З його уст ледве не вирвалось «Чому ти без Назара», та він побоявся запитувати, так як не хотів почути що він незабаром прийде, або щось інше такого плану, а йому дуже на хотілося його тут бачити. Якби він прийшов, йому б довелося вести себе з ним люб’язно, сміятись з його невдалих жартів і так далі, але все рівно це б зіпсувало його день.

— У мене є подарунок, маю надію тобі сподобається. — вона простягнула йому пакунок з сигарами та віскі, який він тут ж розкрив.

— О господи, як приємно. Я тільки вчора про це думав, як би було добре закурити кубинську сигару сидячи біль каміну та попиваючи віскі. Ти просто золото, Вероніка. — їй було неймовірно приємно чути його компліменти.

Свято йшло своєю стежкою, усі випивали та веселились. Вероніка весь час проводила поряд з Тимофієм, вона і не помічала відсутності свого чоловіка. На деякий час, вона відчула себе вільною, її не мучили думки про Маргариту і про Назара, який, швидше за все, проклинає її напиваючись в якомусь барі. «Хоч би він сюди не прийшов», думала вона, адже тоді свято піде коту під хвіст. Неочікувано для себе самої, вона раптом помітила що дивиться на Тимофія зовсім іншими очима. Він веселив її, підіймав їй настрій, приділяв їй увесь свій час не звертаючи увагу на інших, їй здавалося що вони розуміють один одного з пів слова.

— Знаєш, Вероніко, я ніяк не можу зрозуміти, як така прекрасна, розумна, красива і весела особистість могла зв’язати своє життя з таким як твій Назар. Якби не та лотерея, жив би він далі тут за мій рахунок.

— Я сама не знаю як так сталося, усе так швидко закрутилось, я не встигла і отямитись як ми вже одружились. Але треба шукати у всьому плюси, якби я не познайомилась із ним, я б не познайомилась із тобою. — сказавши це вона побачила як загорілись його очі, та і її очі сяяли, це був ще один крок спрямований на зміцнення їхньої дружби.

Минали години, ці двоє так розговорились що і не помітили як гості почали розходитись. Одного за одним Тимофій проводжав до дверей супроводжуючи їх фразами «Дякую що прийшли, мені було дуже приємно, дякую за подарунок, ще побачимось тощо». Подруги Марії вирішили продовжити цей вечір в караоке, вони звісно запросили Тимофія, та він відмовився, тож в будинку залишились тільки він та Вероніка.

— Золотце, а чи не бажаєш ти сісти біля каміну, викурити по сигарі ти випити по склянці віскі?

— Можна спробувати. — усміхнулась вона, їй не подобались сигари, але йти до дому, до чоловіка вона хотіла ще менше.

— Вероніко. — почав Тимофій вже трохи серйознішим тоном наливаючи в її склянку віскі. — ти дуже хороша людина, мені так приємно з тобою спілкуватись, я маю надію що ми і далі спілкуватимемось.

— А чому ми можемо перестати спілкуватись? — з деяким здивуванням запитала Вероніка.

— Я хочу піти від Марії, я більше так не можу, я більше не можу так жити. Мені потрібна свобода. Ти мене розумієш?

— Ох, Тимофій, як я тебе розумію. Чесно кажучи, мені і самій часто приходять думки про те, щоб піти від Назара, кинути все і поїхати куди небуть. Але це все лише в хвилина слабкості. Я розумію що на даний момент, в наших стосунках не все гаразд, але я вірю що все налагодиться.

— Ні! — крикнув Тимофій. — Не налагодиться! Як раніше, вже не буде, навпаки, з кожним днем ставатиме все гірше і гірше. — він схопив Вероніку за руку і підтягнув до себе, так близько що його очі були в декількох сантиметрах від її очей. — Давай втечемо, втечемо від них усіх разом. Я д бачу, що між нами є зв’язок, ніхто і ніколи не розумів мене так добре як ти. В мене є заощадження, і досить не малі, я отримав виплату по страховці за будинок. Купимо собі власний будинок, лише для нас обох, там де нас ніхто не знайде і почнемо своє життя заново. — він мав вигляд хлопчиська що закохався в сусідську дівчину, а батьки забороняли їм зустрічатись.

— Я так не можу, Тимофій. — Вероніка відсунулась від нього, встала з дивану і почали ходити по кімнаті туди-сюди ковтаючи свої слова. Вона не була налякана, але точно збентежена. — У мене є дитина, розумієш, у мене є чоловік, у нас звісно важкі стосунки зараз, але я кохаю його.

— Це брехня! — почав кричати він. — Визнай! Ти не кохаєш його! Визнай, що ти кохаєш мене! — він схватив її знову, кинув на диван, навалився на неї усім тілом і почав її цілувати.

— Ні! Зупинись Тимофій, ти зійшов з розуму. — вона крутила головою, намагалась вирватись з його обіймів але безрезультатно, він міцно її схопив. — Зупинись, або я почну кричати. — додала вона, і Тимофій на секунду зупинився, глянув їй у вічі та вдарив її по голові з усієї сили. Здавалось що лише на мить вона втратила свідомість, але коли вона почала приходити до тями, у неї в роті уже була якась ганчірка а руки були зв’язані. Вона вже не намагалась кричати, надто сильно вона була налякана, просто мовчки лежала на підлозі та дивилась на Тимофія скляними очима з яких поволі текли сльози.

— Ти ще така молода і красива. Ти не розумієш, я це роблю заради тебе, адже я кохаю тебе. — він нахилився до неї, почав її цілувати, все повторяючи як сильно він її любить і що це все тільки заради неї. Вона намагалась якось увернутись від його мерзенних посягань, та нічого не вдавалося, сили покидали її. Тимофій розірвав її плаття, розстібнув її розовий під колір плаття бюстгальтер і почав повільно мацати її груди, потім почав їх облизувати повільно спускаючись по її стану до живота. На сам кінець, він стягнув з неї трусики та встав щоб окинути зверху своїм поглядом це маленьку і тендітну дівчину, яка прийшла привітати з днем народження свого, як вона думала, найкращого друга.

— Якщо комусь про це розповіси, я вб’ю тебе.

* * *

В палаті було прохолодно, за вікном похмуро. Тьмяне світло пробивалося крізь сірі жалюзі. Вероніка сиділа одна навпроти ліжка Маргарити, вона тут уже два дні. Після дня народження Тимофія їй нікуди було податись, чоловіка бачити вона не хотіла, зазвичай, в поганому настрої вона їхала по підтримку до Тимофія і він підіймав їй настрій та допомагав справитись з будь-якими проблемами. Але цього разу усе по іншому. Медперсонал вже не звертав на неї уваги, вони заходили в палату, перевіряли показники приборів і йшли геть не обмовивши ані слова Вероніці, в цьому не було жодного сенсу, вона все одно нічого не відповідала. Здавалося, що вона старіє з кожною хвилиною. Її вже не тішила надія, що Маргарита раптово відкриє очі і все буде добре. Ні, вона просто сиділа поряд і чекала кінця що неминучий, вона її мати, і вона відчувала що кінець уже поряд.

— Нарешті! Я знайшов тебе. — радісно вигукнув Назар зайшовши в палату, побачивши в якому вона стані, що вона навіть не озирнулась до нього, він розгубився і не знав що йому тепер робити. Він повільно підійшов, сів поряд і обійняв її, але Вероніка навіть не поворухнулась, вона наче померла, і її труп просто залишили в кріслі з повернутою головою в сторону своєї дочки.

— Що трапилось? Куди ти зникла після дня народження? В тебе все гаразд? Не мовчи, кохана, я благаю тебе, скажи хоч що небуть. — щось нове відчув Назар в цей момент, емоції яких він раніше ніколи не відчував. Раптом тишу розгромили дивні звуки які линули з приборів що підключенні до Маргарити, в палату миттєво ввірвалось безліч лікарів, медсестер, почали щось кричати своє незрозумілою медичною мовою, метатись туди сюди, Назар дивився на них і не розумів що робиться, раптом лікарі відірвали якийсь прилад від Маргарити та швидко повезли її в невідомому напрямку, як Назар здогадався з їх слів, її відвезли в реанімацію. Він бігав по коридорах з криками «Що з нею? Скажіть мені, що з моєю дочкою», але ніхто не звертав на нього уваги, тільки медсестра яка намагалась запевнити його що все гаразд, і в нього немає причин для хвилювання. Він повернувся в палату, Вероніка сиділа там же де і раніше, в тій же позі, тільки тепер вона дивилась в пустоту, вона передбачила це, і знала що станеться далі.

«Чому саме чорний колір одягають на похорони? Все навколо й так повне лайно, а цей чорний колір жодним чином не поліпшує ситуацію. Ось якийсь мужик ридає над труною моєї дочки, я його вперше бачу, яке узагалі він має відношення до Маргарити? Можливо це друг матері, але чого він сюди приперся?».

Всі сиділи за столом, люди спілкувались між собою на буденні теми, робота, навчання, погода, новини, сперечались на спортивні теми, посміхались, а іноді, коли їм хтось робив зауваження трішки стишували тон. Назар вийшов на вулицю, адже більше не міг цього терпіти, до нього приєднався Максим.

— Як ти, друже? — запитав він.

— Я справлюсь. — відповів Назар. — Я з усім справлюсь, не знаю тільки, що буде з Веронікою, останнім часом вона дуже дивна.

— Не хвилюйся, Назік, все налагодиться, по іншому не може бути. Ви з Веронікою стільки пережили, що тепер весь світ перед вами в боргу. — ці слова трохи підбадьорили Назара, йому навіть подобались ці похорони, адже вся ця процесія пробуджувала в ньому людяність, чого раніше в нього не було.

Здавалося час зупинився, усі йшли до цвинтаря надзвичайно повільно. Назар, разом з Максимом, Данилом та ще якимсь знайомим несли труну в якій лежала його дочка. До цвинтаря потрібно було йти півтора кілометра, а рухались вони наче слимаки. Труна була відкрита, і всі хто проходив повз кидали свої недолугі співчутливі погляди на маленьку дівчинку в білому платті яка вже ніколи не піде до школи, в неї не буде випускного, в неї ніколи не буде першого поцілунку з якимсь хуліганом за школою, у неї вже ніколи нічого не буде. Вероніка йшла одразу чоловіком, йшла мовчки і весь час ридаючи, вона вже так довго в такому плачевному стані, що здавалося плач її звичайний стан, ніхто вже і не пам’ятає її іншою. З кожним кроком ставало все важче йти, на горизонті уже виднілося кладовище, ще зовсім трішки і цьому всьому настане кінець, усе це закінчиться, все буде забуто, все буде в минулому і можна починати нове життя.

Сидіти за столом і споглядати як люди які не мають жодного стосунку до Маргарити виявляють своє недолуге співчуття, для Назара було не важко. Нести труну з власною дочкою на очах у сотні людей, також не стало для нього проблемним. Опускати труну с дочкою в яму, брати до рук лопату і засипати Маргариту землею, і це не було для нього найважчим в цей день, усе це він міг пережити, найважче чекало для нього попереду, коли декілька дужих чоловіків не могли втримати Вероніку від того, щоб кинутись в яму за дочкою, спостерігати за цим для Назара було найважче. Ті звуки що виривались з неї, це не крик, ні, це щось інше, здавалося всі демони пекла кричали із її нутра, цей крик прорізав наскрізь слух усіх хто був поряд. Люди відвертались від неї, бо не могли на це дивитись, як мати з нелюдською силою відштовхує усіх на своєму шляху, як вона, з усією силою що в неї є, розбиває свою кулаки до крові б’ючись об землю. Вона вже не молить бога про прощення, вона погрожує йому, падає на коліна, з її очей ллються ріки сліз, лице опухло від безперервного ридання, а вона продовжує кричати знову і знову — ВБИЙ МЕНЕ! ВБИЙ МЕНЕ! ТИ НЕГІДНИК! ТИ НЕ БОГ, А МЕРЗОТНИК! ПОКАЖИ НА ЩО ТИ ЗДАТЕН, ВБИЙ МЕНЕ, АБО Я САМА СЕБЕ ВБ’Ю! ТИ СКОТИНА! ВБИЙ МЕНЕ, НЕВЖЕ Я ТАК БАГАТО ВІД ТЕБЕ ПРОШУ!? ТИ ВБИЙ МОЮ ДОЧКУЮ ТАК ВБИЙ ЖЕ І МЕНЕ! Я БЛАГАЮ ТЕБЕ, Я НЕ МОЖУ ТУТ ЗАЛИШАТИСЬ, ЗАБЕРИ МЕНЕ ЗВІДСИ ДО НЕЇ! БЛАГАЮ ТЕБЕ, ВБИЙ МЕНЕ!..

* * *

— Його звуть Бойко Тимофій Петрович. Все що вам потрібно про нього знати в цьому конверті, адреси, імена його друзів, колег по роботі і так далі. Мені сказали, що ви найкращі в свої справі.

— Пане, все буде зроблено в найкращому вигляді, можете не перейматись.

— Нехай це буде нещасний випадок, я не хочу знати де і коли це трапиться, і бачитись з вами ще раз я теж не маю наміру, я вам довіряю, тому — Назар простяг конверт вщент заповнений готівкою, людині імені якої він не знав. — Тут вся сума.

— Пане, ми вас не підведемо, протягом місяця ваше замовлення буде виконано. — вони потисли один одному руки і безіменний чоловік пішов геть, Назар же залишився в кафетерії допивати свою каву. Ця зустріч була без імен чи якої небуть іншої інформації, знайшов він цих людей в інтернеті, зараз не важко когось знайти, звісно це не дуже надійно, він міг виявитись лягавим, або він міг просто нічого не зробити, адже Назар віддав йому усю суму за своє замовлення, та його влаштовував такий ризик, адже мета яку він переслідував виправдовувала усі засоби.

Після похорону Маргарити, Вероніка геть зійшла з розуму, ще того дня вона кілька разів намагалась себе вбити, тому її вирішили відправити в лікарню для душевнохворих, і сьогодні її виписували. Назар стояв біля виходу з лікарні і чекав на неї, він приїхав пів години раніше зазначеного часу і йому самому не подобалась його перебільшена пунктуальність яка завжди змушувала його чекати більше аніж потрібно. Нарешті двері відчинились, до нього вийшла Вероніка, здавалося що вона помолодшала на двадцять років, точніше вона просто повернулась до свого нормального вигляду. Побачивши свого чоловіка вона засяяла посмішкою та радісно кинулась в його обійми.

— Я так рада тебе тут бачити, сонце, я кохаю тебе, чуєш, кохаю тебе до безтями і тепер у нас все налагодиться. Я більше не хочу тут жити, давай поїдемо, поїдемо звідси назавжди, кудись дуже далеко, щоб ніхто не міг нас знайти, туди де будемо тільки ти і я, і почнемо свою історію спочатку.

— Так моє сонечко, звісно, я теж кохаю тебе, давай поїдемо і більше ніколи не повертатимемось сюди. — він міцно обіймав її, а вона його, щастя просочувалось крізь них обох, здавалося що вони не бачили один одного цілу вічність. Взявши її за руку вони пішли до машини і поїхали до свого старого дому.

— В мене є прекрасна ідея. — сказала Вероніка намагаючись накраситись в машині.

– І яка ж це?

— Ми можемо полетіти в Канаду, мої батьки допоможуть нам облаштуватись.

— Знає, я теж про це думав.

— Мій тато допоможе тобі з роботою.

— Тоді вирішено, так ми і зробимо. — він дивився на неї так, наче вперше бачив. Так, наче щойно в неї закохався. Ніхто із них вже і не пам’ятав минулого, ніхто не згадував про Маргариту. Назар навіть забув що зовсім недавно заплатив найманцям які обіцяли впродовж місяця розправитись з Тимофієм, тому він і прагнув полетіти до того моменту, аби Вероніку не збила з ніг смерть її найкращого друга.

Впродовж наступних днів вони носились по місту наче скажені які загорілись ідеєю винайдення вічного двигуна. Назар на швидко, і майже задарма продав квартиру, машину, усе цінне що їм більше не знадобиться. Все що продати не вдалося він відвіз до свого старого дому, до матері, нехай Тимофій робить з цими речами що забажає, нехай навіть повикидає, йому тепер байдуже, він за крок від нового життя.

* * *

23.04.2017

Настав той день, коли вони завершили усі свої справи і були готові до вильоту, залишалась остання ніч в цьому місті.

— Я досі не можу повірити, що ми це зробимо. Завтра, нас вже тут не буде, а там, по той бік океану, на нас чекатиме нове життя. Ти розумієш мене, коханий? Усе нове, дім, сусіди, друзі, я навіть одяг спалю, що на мені, як тільки куплю новий. — говорила Вероніка.

— Навіщо так довго чекати, спали зараз, і летімо голі. — відповідав Назар.

— Зачекай трішки, сонце, я ще повинна побачитись з твоєю матір’ю, хочу попрощатись з нею наостанок. А ввечері, коли я повернусь, і це буда наша остання ніч тут, зробиш з моїм одягом усе що забажаєш.

Вероніка поцілувала його на прощання, та пішла з ресторану, сіла в свою машину, яку колись подарував її чоловік та поїхала до Марії. «Хоч би там не було Тимофія», подумки благала вона, Марія сказала що він на роботі, але страх побачити його все рівно змушував її тривожитись. Раптом він приїде раніше, або ще щось. Зрозумівши що вона не зможе пережити зустрічі з ним, вона вирішила ще раз подзвонити до Марії, та ненароком дізнатись чи немає вдома Тимофія.

— Привіт, Я вже під’їжджаю, за декілька хвилин буду у вас, ви вдома? — запитувала Вероніка невимушено.

— Привіт, моя доця. Так, я вдома, якраз чай роблю, зробити й тобі?

— Може я невчасно, можливо у вас гості?

— Ні, доцю, я сама вже цілий день, окрім тебе ніхто і не дзвонив мені, навіть Назар.

— Я обов’язково скажу йому щоб зателефонував. —сказала Вероніка зітхнувши з полегшенням.

— Не варто, якщо не хоче то нехай не дзвоне свої матері.

— Як забажаєте. Ну гаразд, я вже на майже на місці, через хвилину буду. — сказала Вероніка наостанок і кинула слухавку, вона була надзвичайно рада що Тимофія немає вдома, та її все рівно щось бентежило.

«Що як він все таки буде там?», думала собі Вероніка «Що мені робити? Що казати? Можливо не варто туди їхати?». Раптом в її пам’яті почали спливати моменти з її життя які так глибоко намагались закопати в клинці. Зґвалтування, смерть її дочки, усі брехні Назара. Вона глянула у вікно, це останнє перехрестя, невідомий колір світла світлофора, нога плавно тисне педаль газу а час уповільнюється. Автомобіль зліва летить на неї та врізається точно у неї, а вона навіть не пристебнута. Її викидає на вулицю через праве вікно салону, вона не бачила хто в неї врізався і що трапилось, і те як той автомобіль поїхав геть і його більше ніхто не бачив.

— Мама. — вперше сказала Маргарита, Вероніка тримає її на руках та починає несамовито цілувати її та загортати в свої теплі обійми, в очах сльози щастя, вона не може повірити що її дочка жива, невже усе це жахіття їй просто наснилось. До кімнати заходить Назар, в його руках букет її улюблених рожевих троянд, Вероніка вдихає їх пахощі і не може повірити своєму щастю. Назар підходить до неї, просить взяти Маргариту на руки, та Вероніка не хоче її віддавати, вона так довно не бачила як її дочка посміхається, вона просто не може її віддати, раптом вона помічає що дочка вже не в її руках, це якась незнайома дівчина обличчя якої неможливо побачити. Вероніка обходить її з усіх боків, та її обличчя все рівно не видно, вона не розуміє чому її дитина в руках у незнайомки, чому Назар ніяк на це не реагує. Вона намагається щось йому сказати, крикнути, та в неї нічого не вдається, вона не в змозі вичавити з себе і звуку. Вона сіла на ліжко і почала ридати не в силах дивитись як її чоловік з дочкою ніжаться в обіймах незнайомої жінки. «Вероніко, кохана…» понеслося десь здалеку, але коли вона підняла голову навколо неї не було нічого, лише пустота, і лиш невеличкий промінь світла десь в невідомому напрямку, в неї з’явилось небачене бажання підійти ближче до цього промінчика світла серед цієї темноти, «Кохана, все буде добре, ти чуєш мене», хтось промовив знову, прислухавшись, Вероніка впізнала голос чоловіка що лунав в протилежному напрямку від променю світла, вона зірвалась з місця, почала бігти на цей голос відчуваючи що от-от втратить свідомість.

— Назар, це ти? — прошепотіла Вона.

— Так, кохана моя, це я. — він вхопився за її холодну руку, якої вона вже не відчувала. — все буде добре, чуєш мене, ти обов’язково поправишся.

— Я кохаю тебе.

– І я кохаю тебе, Вероніко, ми виберемось, ти обов’язково звідси вийдеш.

— Вислухай мене, я повинна тобі дещо сказати. — вона розуміла що зовсім не багато часу залишилось, їй потрібно сказати йому правду про Тимофія.

— Так, я слухаю тебе, сонце.

— Я хочу вибачитись.

— За що?

— Ти був правий, Назар, ти завжди був правий.

— Щодо чого?

— Щодо Тимофія, він чудовисько, не варто було мені з ним зв’язуватись, коханий. Потрібно було з самого початку переїхати в інше місто.

— Що він зробив, що ти маєш на увазі?

— Мені здалось, лише на мить, що я в нього закохалась, але це нічого не означало, це лише миттєва слабкість, і нічого би не трапилось, якби не… — вона зупинилась набираючись сміливості сказати те, що сказати важче аніж просто померти, але Вероніка не могла так з ним вчинити, вона вважала що правда повинна бути сказана.

— Якби не що? Кохана моя, мила, скажи будь ласка, не мовчи, я прошу тебе.

— На моєму дні народженні, ми сиділи в кабінеті, і він мені казав що закоханий в мене, запропонував втекти, але я відповіла що кохаю тебе, і між нами нічого не може бути, але було вже надто пізно, він був не при собі, схопив мене, і…

– І що? Що він з тобою зробив?

— Назар. Він мене зґвалтував. Але, це в минулому, я не впевнена, що протримаюсь до ранку, і я хочу щоб ти пробачив мене перш ніж ми розпрощаємось назавжди.

— Кохана моя, тобі немає за що просити пробачення, ти нічого не зробила. — його голос був спокійним та стриманим. Дивлячись Вероніці прямо в очі, він мовчки піднявся з крісла, та попрямував до дверей.

— Стій, не йди, вже надто пізно, ти вже нічого не зміниш, це все вже в минулому. — та було надто пізно, ідея що зародилась в його голові була міцніше сталі, і ніщо не могло змінити це рішення. З її очей полились сльозі, вона ще така молода, а стільки сліз було пролито за такий короткий час. «Мамо», почула вона десь здалеку, стіни палати кудись зникли, немає ліжка і цих приборів які підтримують її життя, лише невеличкий білий промінь. «Мамо, мені страшно», Вероніка впізнала голос Дочки який линув тепер просто крізь світло, їй стало страшно. «Я так скучила за тобою, моя доця», сказала вона в напрямку світла, «Я чекаю тебе, мамо», відповіла її дочка, і Вероніка з усіх сил побігла їй назустріч

* * *

«Ось він, кінець. Те, що не вбиває тебе, не робить тебе сильнішим, навпаки, це робить тебе слабшим, злішим, черствішим і жорстокішим, кожна хрінь яка відбувається з тобою в цьому житті вбиває якусь частинку тебе, і рано чи пізно, настає день коли у тобі вже не залишається нічого живого, тільки шкіра і кості. І тваринний інстинкт. Окрім як їсти, спати, дихати, випорожнятися… Все це одне і теж саме, ти вже нічого не відчуваєш, тебе не існує, тебе стерли з історії цієї планети, ніхто і ніколи не дізнається про твоє існування. Всі кого ти любив, всі хто являвся тої чи іншою причиною для життя — померли. І померлий найжорстокішим способом. Поглянь навколо, що ти бачиш? Нічого, в цьому світі більше немає причин для життя. Ти можеш лише існувати як декорація цього суспільства. Я знаю одне, Бога немає в цьому світі. А якщо він і є, то несамовито ненавидить людей. І якщо в цьому світі знайдеться людина, яка переконає мене в тому, що Бог є, будьте впевнені, я проведу найправедніше життя, стану найсвятішим з людей, таким чистим і світлим, що мати Тереза на моєму фоні здаватиметься вам повією. І це все лише для того, щоб після смерті, коли мене зустріне святий Петро, і захоплюючись моє святістю проведе мене до всемогутнього, я подивлюсь йому у вічі і плюну просто йому в обличчя, щоб він, хоча б на мить задумався що він робить з людьми на землі», подумав Назар та зробив свій останній крок у напрямку безодні.

Частина Друга

Десь поміж сірих вулиць міста, між старих пошарпаних будинків, заховався цей богом забутий паб. Він був настільки старий і пошарпаний, що здавалося житловий будинок п’ятдесятирічного віку збудували разом із ним. В середні бару геть усе було прокурено і зовсім мало світла, в таких закладах люди не хотіли бачити інших людей. Усе оформлено в блякло-коричневих тонах, на стінах і стелі наклеєні старі постери більшість з яких уже поскручувались від старості. Основна маса відвідувачів це постійні клієнти та жителі району, ба навіть і менше, жителі сусідніх вулиць, якщо в бар і заходили нові обличчя, то це були друзі або знайомі постійних клієнтів, дізнатись про цей бар в інший спосіб було майже неможливо.

В кутку закладу, біля вікна що виходило на вулицю, сидів невідомий чоловік, його всі знали як «дивний хлопець в пальто» незалежно від пори року, мабуть, це тому що вперше він прийшов сюди в холодну пору року і завжди приходив у пальто допоки не настала весна. Всі в цьому барі знали його, знали за який столик він сяде та що буде замовляти. Ніхто не знав його імені, це був безіменний хлопець що приходив в один і той же час після заходу сонця. Прийшовши сюди вперше, він зв’язався з власником бару і сказав що хоче зарезервувати столик на десять років вперед оплативши усі видатки якщо він не приходитиме, власника це неабияк здивувало та все ж він погодився, його бар не був популярний, навіть у суботні вечори бар ніколи не заповнювався повністю. Це було так давно, що ніхто вже і не зможе підтвердити цей факт, увесь персонал вже змінився з того часу, тим не менш, коли на роботу влаштовується нова офіціантка її одразу інструктують, що столик зарезервований за «дивним хлопцем», на ньому завжди стоїть табличка «резерв», навіть коли він там сидить, табличка все рівно на столі. Це все розповідають лише для того, щоб коли хтось там сяде офіціант ввічливо попросив клієнта пересісти за інший стіл.

Невідомо чому, але «дивний хлопець» вселяв повагу і страх в персонал закладу, вони дуже уважно слідкували за його столиком, протирали та міняли попільничку в декілька раз частіше аніж інші столики, бармен та персонал кухні виконували його замовлення в першу чергу.

Назар сидів за своїм столиком, пив віскі з льодом, та спостерігав у вікні за людьми що минали. Після смерті дружини та матері, Тимофія запроторили за грати, а Назар зрозумів що в цьому місті вже не залишилось місця для нього, більшість його друзів відвернулись від нього, хоч він про це і не знав, адже йому було байдуже, з жодним із своїх знайомих чи друзів він не намагалася вийти на контакт, ба більше, ігнорував тих хто намагався зв’язатись із ним. Тижнями, ті для кого Назар ще був небайдужим, штурмували двері його дому та його телефон в надії почути бодай щось від нього, та все дарма.

«Як я до такого докотився?», подумки запитував він сам себе, склав руки на столі, схилив голову і почав засипати аж поки крізь сон до нього не долинули крики матері.

— Вставай, скільки можна спати, ти на роботу запізнишся. — кричала Марія на сина. Назар відкрив очі, і не міг зрозуміти як він тут опинився, що відбувається, чому він у своєму будинку, його вираз обличчя раптом став перелякано-збентежений.

— Де я? — запитав він Марію це питання збило її спантелику, вона бачила що з ним щось не так.

— Ти що, вчора так напився що нічого не пам’ятаєш? — припустила вона.

Назар розгубився, він встав з ліжка і почав роздивлятись по сторонах, в нього були здогади що трапилось, але він не міг в це повірити, йому потрібно було розібратись де він знаходиться і що відбувається, якщо він зараз почне говорити про дружину, дитину, та всі ці події що з ним трапились мати вирішить що він божевільний, адже він вже не був впевнений що це все насправді було. Потрібно було якомога швидше вигнати матір з кімнати, інакше вона почне щось підозрювати.

— Так, так, я вже встаю, я пізно дуже ліг спати і не виспався, у мене все добре, зараз я вже йду на роботу, все нормально. — почав він швидко перебирати слова одягаючись. Марія ще раз глянула на нього, кинула на сам кінець збентежено-дивний погляд та вийшла з кімнати.

— Що в біса сталося? — запитав він сам себе та почав ходити по кімнаті зі сторони в сторону, серцебиття пришвидшилось від хвилювання і йому стало трохи не по собі, тому він вирішив підійти до вікна та трохи подихати свіжим повітрям. «Де твій телефон?», вирвався крик у його голові, адже там мають бути номера, дружини, її батьків, тощо. Назар почав перекидати речі в кімнаті в намаганнях знайти його, але це ніяк не вдавалося, аж поки він не помітив свій старий апарат поряд з ліжком, йому не вдавалося його найти бо він вже й не пам’ятав який телефон в нього був п’ять років тому. Взявши його в руки він почав перелистувати телефону книгу, але номера Вероніки там не було, зібравши волю в кулак він вирішив все одно подзвонити їй, адже знав її номер на пам’ять. З кожною набраною цифрою йому ставало все гірше і гірше, чоло вкрилося каплями поту, серцебиття зашкалювало, Назар сів на ліжко та хвилини зо дві дивився на набрані цифри, зібравшись він таки натиснув «виклик», гудок, за ним ще один, а потім ще один гудок протяжністю у вічність.

— Алло. — почулося з того кінця, такий знайомий і любий голос, йому не вірилося що він чує його знову, адже він на власні очі бачив як її похоронили. — Алло, я вас слухаю, алло. — продовжувала вона. Але що йому сказати?

— Алло, це Назар. — тремтячим голосом відповів він, і тільки зараз помітивши що голос його вже не такий як вчора.

— Назар? А ми знайомі? — та він був вже не в змозі відповідати. — Алло, ви тут, алло. — продовжувала вона та кінець кінців кинула слухавку вирішивши що хтось помилився номером.

Таким розгубленим він ще ніколи не був, у нього був план на всі випадки життя, він знав що йому робити коли померла його дочка і дружина, але не тепер. Підійшовши до дзеркала його пройняв жах, він не міг повірити що це дійсно він стоїть перед дзеркалом, ще вчора він виглядав зовсім по іншому. Простоявши так хвилин зо п’ять і мало по малу прийшовши до тями він почав роздумувати що тепер робити, на роботу він точно не піде, не тому що боїться що щось піде не так, а тому що він попросту не пам’ятає що робив там п’ять років тому, в пам’яті залишились якісь уламки робочих моментів, але для повноцінної праці йому явно не вистачало знань. Йому навіть не хотілося дзвонити начальнику адже він вже й не пам’ятав як його звуть, та все ж таки він вирішив що краще зателефонувати.

— Алло, це я — хриплим голосом вдаючи хворого говорив Назар. — я мабуть не зможу сьогодні прийти, у мене піднялась температура, напевне я чимсь отруївся, можливо я зможу прийти на вечірню зміну але не можу нічого обіцяти.

Начальник його зрозумів, і не став задавати зайвих запитань, Назар згадав що саме це і поважав його, адже навіть коли він брехав його розуміли, та і робота оператора кол-центру не така вже й важлива щоб його відсутність суттєво на щось вплинула.

Раптом Назар згадав про лотерею, адже саме це і змінило його життя, ця думка одразу ж підняла його настрій, доля йому посміхнулась і подарувала новий шанс все змінити, якби не одне «але» він не те що не пам’ятав числа які обрав, він навіть не пам’ятав дату коли виграв. Перша думка яка виринула у його голові, це зосередитись та згадати, але одразу ж її відігнав, адже розумів що це не під силу жодній людині. Здавалося, ця внутрішня новина повинна була б його засмутити, але Назар не впав у відчай, адже як і завжди мислив логічно, він не може нічого змінити, єдиний варіант — змиритись.

Переконавшись що в будинку вже нікого немає, Назар трішки заспокоївся, він ще не знав чому, але йому просто необхідна була відсутність усіх людей навколо, він просто не знав як себе поводити і що йому тепер робити. Оглянувшись довкола він зрозумів що знову бідний, а він так звик жити не відмовляючи собі ні в чому.

«Я не можу тут залишатись». — подумки сказав собі Назар, йому потрібно негайно забиратись, адже він знаю що в майбутньому зробить Тимофій з його дружиною і якщо він натрапить йому на очі то не зможе втриматись від проявів агресії. Грошей щоб винайняти власне житло у нього не було, перевернувши кімнату з ніг на голову він склав до купи майже три тисячі гривень, цього ледве вистачить щоб орендувати якусь кімнату в найгіршому районі міста, а чим харчуватись, тощо? Раптом він згадав про друзів які завжди були раді йому допомогти.

— Алло, Макс, як справи?

— Та начебто все нормально. — трохи розгублено відповів Максим, адже він не очікував дзвінка від Назара, який мабуть забув що вони були хорошими друзями вчора, але сьогодні, тобто у 2014 році, вони майже не спілкувались.

— Слухай, треба зустрітись, в мене до тебе дуже важлива розмова.

— А що трапилось?

— Це не телефона розмова.

— Ну, я сьогодні вихідний, якщо хочеш, то може заїхати.

— Гаразд, я буду через 15–20 хвилин. — сухо відповів Назар та кинув слухавку, він знав де живе Максим, і знав що від його рідного будинку до нього 15–20 хвилин їзди, та вийшовши на вулицю він зрозумів що запізниться, адже у нього немає машини на якій можна встигнути.

— Алло, це знову я, я забув що моя машина в ремонті. -раптом він перервав сам себе зрозумівши що почав відбріхуватись як і завжди, та зрозумівши що він схибив почав вирівнювати ситуацію. — тобто мамина машина в ремонті, одним словом, я буду за хвилин 30–40. — відповів він та пішов на зупинку громадського транспорту. З горем-пополам, добряче пропітнівши від спеки і великої кількості людей в автобусі він добрався таки до свого друга.

— Привіт Назік, в тебе щось трапилось? — запитував Максим.

— Нам треба поговорити, дещо трапилось, дещо дуже дивне.

— Заходь, не хвилюйся, щоб не трапилось ми розберемось. — посміхаючись відповідав Максим намагаючись бути хорошим другом. Назар зайшов до вітальні, його друг бачив що з ним явно щось трапилось, адже таким схвильованим його ще не бачив.

— Слухай. — розгублено почав Назар. — Якщо я скажу тобі що повернувся в минуле, ти мені повіриш?

Максим явно не очікував такого повороту подій, він думав що йому потрібні гроші, або знову якісь негаразди з сім’єю, вони постійно сварились, можливо щось із здоров’ям, але про це він і думати не хотів.

— Я тебе розумію, поясни детальніше. — відповів йому Максим.

— Я тобі серйозно. — продовжував Назар. — вчора був 2017 рік, розумієш, у мене була дружина, я був одружений з Веронікою…

— З Веронікою? — перервав його Максим згадавши про подругу її дівчини.

— Так, з Веронікою, це ти мене з нею познайомив, точніше твоя Інна нас познайомила, ми почали зустрічатись після мого новосілля.

— Про яке новосілля ти говориш?

— Та про своє новосілля. Все було так, я виграв у лотерею, одразу ж з’їхав з дому, потім ти влаштовував якусь вечірку в себе вдома, там була Вероніка, ми познайомились, трохи поговорили і все, через деякий час я влаштував новосілля в свої квартирі, туди прийшла і Вероніка, там все і закрутилось, ми почали зустрічатись, вона завагітніла, ми одружились, жили щасливо і кохали один одного. — вирішив трохи збрехати Назар.

— Слухай, це все дуже дивно, але моя вечірка про яку ти говориш, вона буде сьогодні, я не знаю звідки ти це все знаєш, але сьогодні сюди прийде Вероніка, і я хотів подзвонити тобі і запросити тебе. Коли ти почав цю розмову про подорож в часі, я думав ти збожеволів, але тепер я вже і сам не знаю де правда.

— То Вероніка сьогодні прийде сюди? — схвильовано питав Назар, він розгубився і не знав що йому робити, як йому тепер жити? Якщо він розкаже це все Вероніці, вона йому точно не повірить, та і навряд чи її зацікавить перспектива бути зґвалтованою, а через три роки померлою.

— Нікому нічого не розповідай. — казав Максим. — тобі ніхто не повірить, але я тобі вірю, я звісну сумніваюсь в твоїх словах, але чим чорт не жартує, можливо тобі це все приснилось, а можливо це і правда, і якщо це дійсно так, то в тебе є шанс зробити все по іншому, виправити всі помилки які ти зробив.

— Так, ти правий, я прийду на твою вечірку, і буду вести себе так, наче нічого й не трапилось.

* * *

«В тебе є шанс усе змінити» — подумки говорив собі Назар спостерігаючи за Веронікою. — «Ти ж знаєш що кохаєш її, і т знаєш що у вас буде дитина, цього разу усе може бути по іншому. Так, в тебе немає грошей, але ти справишся і без них, почнеш усе спочатку, буде важко, але ти справишся, ти ж і не з таким справлявся, ти бачив як померла твоя дочка, ти бачив зґвалтування своє дружини а потім її смерть, ти пережив вбивство матері, і ти не зійшов з розуму, ніхто б не зміг цього пережити, а ти зміг».

Назар підпирав стіни вітальні та пильно спостерігав як веселиться Вероніка із своїми друзями, він бачив що їй трохи незручно, адже вона не з тих людей які ходять на такі вечірки, він вже знає що вона прийшла сюди не за власним бажанням, вона не хотіла йти але Інна мало не силою змусила її. Назар намагався згадати як він з нею познайомився, адже як не як, він вже декілька років не знайомився з дівчатами адже мав дружину, і якщо відверто, він просто не знав як це робиться.

— Чого сумуєш, Назік? — запитав його Максим перебивши його діалог з самим собою.

— Я не сумую, просто чекаю коли ми почнемо грати в бірпонг.

— Але як? — здивовано запитав Максим, те що Назар знав усе наперед уже починало його тривожити, він просто не міг змиритись з цією правдою, адже це просто божевілля.

— Я ж тобі уже усе розповідав, лотерея, знайомство, одруження, дитина, і так далі. — Назару починало подобатись його бачення всього наперед, потроху він уже звикав і подумки шукав варіанти вигоди для себе з цього.

— Слухай, ти мене трохи лякаєш, але так, бірпонг буде, я усе приготував, треба тільки розкласти все на столі, якщо хочеш то можеш допомогти мені все організувати. — Назар кивнув у відповідь та пішов разом з Максимом розкладати стакани, м’ячі, розливати пиво для гри.

— Увага! — кричав Максим. — Зараз ми гратимемо в бірпонг, нам потрібно поділитись на команди, будемо як в школі, два капітана по черзі обирають собі людей, набираємо в команду по п’ять людей, капітанами будемо я і мій друг, знайомтесь, Назік. — усі закричали «Привіт Назік» наче на зборах анонімних алкоголіків. — Я обираю перший, і я обираю Інну.

— Спробував би ти обрати когось перед мною. — посмішно-саркастично сказала Інна.

— Ну, я обираю Вероніку. — сказав Максим, і темноволоса дівчина яка стояла серед людей здивувалась, адже звідки він знає її ім’я, вони ж не знайомі, Максим одразу кинув дивний погляд на Назара, який тим часом зрозумів що зробив помилку. Вероніка вийшла з натовпу та підійшла до Назара.

— Привіт, ти Назар, так? — запитала вона.

— Так, приємно познайомитись. — відповів він.

— А ми хіба незнайомі?

— Ні, не знайомі. На цій вечірці, окрім Максима з Інною, я майже нікого не знаю, а тих кого знаю не хочу брати в свою команду, Інна якось розповідала якусь веселу історію про тебе, тому я власне і тебе обрав.

Назар зміг відбрехатись, вона мило посміхалась йому у відповідь, в його голові усе летіло шкереберть, як же важко було йому це пережити, пережити її присутність. Він щойно зрозумів яка вона молода і яка красива, наприкінці їхніх стосунків вона виглядала вже набагато старше свого віку, і саме Назар був у цьому винен. Тоді, в той час, Вероніка була побита життям, а зараз її врода ще не постраждала від нього. Він мусить змінити її майбутнє, цього разу він зробить усе по іншому, він збереже її красу.

— Назік! — кричав Максим. — Ти обираєш.

— Я обираю цього хлопця в капелюсі, здається мені ти багато зможе випити.

— Дмитро. — він потис руку Максиму. — приємно познайомитись.

— Взаємно. — відповів Назар.

Згадавши що Софія дружить з Веронікою він вирішив обрати до команди і її, щоб його майбутній дружині не було скучно, ну і ще Андрія, з яким він працював на одній роботі, Назар подумав що обирати лише незнайомих людей буде підозріло, ну як незнайомих, він знав їх усіх дуже добре, але вони ще не знали його.

Перший кидок і урочисте відкриття бірпонгу дісталося Максиму, кидок був невдалий, та потім він вирівняв ситуацію, грай йшла відносно спокійно для всіх окрім Назара, який ніяк не міг втримати себе в руках.

— Твій кидок, Назік. — сказав хтось з його команди, він так і не помітив хто саме. Назар взяв м’яч, його погляд був спрямований кудись в невідомість а на обличчі смуток перемішаний з хвилюванням, раптом в його голові почали спливати спогади про те, як він грав вперше, від цих спогадів посмішка потроху почала пробиватись на його обличчя. Він зробив серйозний вираз обличчя, обернувся до столу задом та кинув м’яч через себе, натовп схвильовано вигукував підтримуючи його сміливий хід, адже його команда програє з тріском. І ось м’яч летить і потрапляє в стакан з пивом. «Ууу, просто неймовірно…» — вигукували вони.

Гра помалу змінювала свої лідерів. Вони сміялись, жартували, посміхались. Назар вже майже не звертав уваги на те що з ним трапилось, подекуди до його голови підбирались думки про те, що йому це все наснилось, адже це і справді якесь божевілля.

Коли гра закінчилась, народ потроху почав розходитись по домах, залишилось близько десятка найближчих та найвитриваліших, Вероніка не входила в жодну з цих категорій, але все ж таки залишилась, вона познайомилась з чудовим хлопцем, який дивним чином дуже їй сподобався, він міг підтримати будь-яку тему розмови, говорив їй компліменти, одним словом, після гри вони зостались наодинці і весь час розмовляли один з одним. Коли вечір підходи до кінця і настала пора прощатись, Назар ледве стримував себе від того щоб поцілувати її, та все ж таки вирішив трохи зачекати.

— Як ти, тримаєшся? — запитував Максим коли всі розійшлись.

— Все добре, дякую. — відповідав Назар, він вже бува хотів йти до дому, та раптом згадав як же сильно він його ненавидить, а особливо Тимофія.

— Слухай, мені незручно тебе про щось просити, але можна я залишусь в тебе на ніч?

— Так, звісно, залишайся друже, допоможеш мені це все прибрати.

І вони почали збирати сміття по всьому дому, Максим час від часу щось запитував Назара, та помітивши що той з головою поринув у свої думки залишив його вспокою, постелив йому на диванні та побажав приємних снів. Та Назар не спав, перед ним стояла довга розмова із самим собою.

«Припустимо я таки почну зустрічатись з Веронікою, де ми будемо жити? НУ, ми не житимемо одразу ж разом, навряд чи вона погодиться. В мене є її номер телефону, я подзвонюю їй завтра і куди ми підемо? В мене ж і грошей немає, мені негайно потрібно знайти житло. Де знайти гроші? Я так звик що у мене все є, я вже і не пам’ятаю як це — працювати. Я міг би влаштуватись в якусь компанію з продажу нерухомості, але що я їм скажу, що в майбутньому у мене буде свою прибуткова компанія з нерухомості, тому візьміть мене зараз на керівну посаду? Я можу піти до них на низькооплачуване стажування і з часом зарекомендувати себе там, адже я ще пам’ятаю де і коли буде змінюватись обстановка в місті і області. Але гроші мені потрібні негайно, для того щоб з’їхати. Я знаю, я переїду в хостел, влаштуюсь на будь-яку роботу, наприклад вантажником, касиром, охоронцем чи кур’єром, буду планувати графік так щоб могти проходити стажування якійсь компанії з нерухомості, навіть якщо воно буде неоплачуване, з часом я в ній добуду успіху, я в цьому впевнений. Але все ж таки, що мені робити завтра? Дзвонити Вероніці чи краще зачекати? Краще таки подзвонити і просто прогулятись у парку а там побачимо». На цих думках Назар таки заснув.

Наступного дня його розбудив Максим, було вже за десяту годину ранку, Назар трохи ще посидів, випив кави, ще раз глянув на свій телефон в очікуванні пропущених викликів від батьків, та йому ніхто не дзвонив, навіть з роботи, що було для нього трохи дивно «Сьогодні поїду і звільнюсь» подумав він. Впевнившись що в його домі нікого немає він пішов збирати свої речі, які йому по суті були непотрібні, тому він взяв лише те що вміститься в його рюкзак: зубна щітка, шампунь, рушник, нижня білизна, пара брюк, декілька футболок та сорочку, і ще якісь дрібниці. Усе інше він зможе собі купити коли розбагатіє. Маючи в кишені три тисячі він пішов будувати нове життя.

Місяць передплати проживання в 8-місній кімнаті хостелу йому обійшовся в 900 гривень, в цю суму входило і користування ланкою під ключ в загальній шафі, куди він і закинув усі свої речі, та поїхав на свою стару роботу щоб звільнитись, прибувши туди, ніхто не намагався його втримати, ніхто не був проти щоб він не відпрацювував два тижні, в бухгалтерії йому виплатили те що він заробив за останні три тижні, а саме шість тисяч п’ятсот сорок дві гривні, а отже тепер його бюджет становив майже сім тисяч, «із цим можна жити» подумав він собі, та одразу згадав що в нього бували дні коли він тратив мільйони, це мало б пригнітити його, та на нього це не вплинуло. Тепер треба знайти нову роботу, але спочатку поїсти, купивши якийсь хот-дог та колу, сівши в парку на лавочці Назар почав ритись в інтернеті в пошуках роботи, і от це його дійсно трохи засмучувало, адже він знав що здатен на більше, але нажаль ніхто йому не повірить.

На годиннику була вже 16:00, а він так і не знайшов нічого підходящого, через декілька годин він має зустрітись з Веронікою, а отже часу не так вже і багато, потрібно ще добратись до дому та прийняти душ, так він і зробив, робота може почекати до завтра.

— Привіт Назар. — сказала Вероніка коли він підійшов до неї.

— Привіт Вероніко, ти сьогодні дуже красива. — серце його таліпало, повітря не вистачало, як же важку йому буде пережити це вечір.

— Дякую, можеш називати мене Ніка, як і усі.

— Мені більше подобається Вероніка. Ходімо, прогуляємось.

Свіжий вітерець розвивав її темне волосся, в парку було досить свіжо, на відміну від гарячих літніх вулиць міста, де спека вбивала тебе, а тут вони ніжились в тіні дубових дерев сидячі під ними на лавочці, або прогулюючись малолюдними стежками парку.

Час від часу, до Вероніки підбирались думки на кшталт «він занадто добре мене знає», але вона скидала це на приємне перше враження або на доленосну зустріч. Інколи в Назара виривались маленькі деталі з її життя про які він не міг знати, та він казав що вона йому розповідала про це на вечірці, вона звісно йому вірила, адже ще не знала що Назару немає рівних в брехні та маніпуляції, він же в свою чергу почав частіше думати над тим що говорить.

Так і мину їхній вечір, Назар був впевнений що відродив своє кохання до Вероніки, а вона ж тим часом починала закохуватись в нього, адже він так ідеально їй підходив, вгадував усі її бажання з півслова, завжди знав що відповісти, робив компліменти і не був настирливий, навпаки, він тримав дистанцію. Останнє її трохи непокоїло, адже їй кортіло його поцілувати, та вона леді, і не може так вчинити, леді не личить кидатись на хлопця. Тому вона давала йому неоднозначні натяки, нахилялась до нього, зменшувала відстань, торкалась, начебто випадково, його руки, всіляко загравала з ним, та нажаль нічого не спрацьовувало, тому, під кінець вечора, на хвилі, як вона думала, закоханості, Вероніка вирішила запросити його до себе на чай, звісно без перетину межі, адже вона пристойна дівчина, а він здавався їй чесним та пристойним хлопцем, в його присутності вона не боялась за себе, та була впевнена що без її згоди він не наполягатиме.

Назар знав де живе Вероніка, та все ж прикидався незнайком роблячи всілякі компліменти її будинку. Її батьків вдома не виявилось, хоча він був впевнений що вони ще полетіли в Канаду, це його здивувало, невже вона йому брехала коли вони познайомились першого разу, та все ж він списав це на її неуважність, адже за весь час їхнього спільного життя, в нього не було причин висловлювати недовіру до неї.

— Тобі зробити чай, чи може кави? — запитала вона.

— Чай, будь ласка, зелений, з лимоном та малиновим варенням. — відповів він сидячи в неї на кухні за столом розглядаючи все навколо. Коли вони познайомились вперше, Назар потрапив в її дім аж через три місяці після одруження, адже в нього не було жодної причини з’являтись тут, а отже це десь через рік від сьогоднішнього дня. А зараз тут усе в точності як тоді, він чітко пам’ятав її будинок під час своїх перших відвідин, адже вивчав його намагаючись по оформленню та деталях охарактеризувати Вероніку, і зараз він робив те ж саме, тільки тепер він був трохи наляканий, адже все до найменших деталях було як оді, ті ж чашки на тих же місцях, та ж скатертина, штори, диван, стільці. Минулого разу йому кинулось в очі кружка з її фотографією, тоді вона була на вигляд абсолютно нова, Вероніка тоді відповіла що це друзі їй подарували на день народження, він ще здивувався чому вона не взяла цю кружку в її квартиру в якій вони жили, але зараз він розглядав цю кружку з сильним хвилюванням та підвищеним серцебиттям тому що зараз ця кружка була стара і навіть надщербнута на ручці.

— Подобається? Це мені друзі подарували на день народження. — сказала Вероніка дивлячись як Назар розглядає її кружку.

— Так, дуже гарна кружка, а коли ти кажеш тобі її подарували?

— На мій день народження, він буде через пів року.

Назару потемніло в очах, усе навколо почало крутитись, чашка випала з його рук та розбилась вщент, він не міг нічого зрозуміти.

— З тобою усе гаразд? — розхвильовано питала вона.

— Коли ти кажеш тобі подарували цю кружку?

— Емм, на мій день народження, пів року тому, а що? — Вероніку трохи здивувало це запитання, Назар виглядав не дуже, він зблід, і вона не розуміла чому він це запитує.

— А, точно. — говорив він. — Я просто не виспався сьогодні, мені трохи зле стало, потрібно випити каву і мені полегшає. Ем, вибач за кружку, я зроблю тобі нову, в тебе ж залишилось це фото?

— Та не варто. — відповідала вона. — Я все рівно не користуюсь нею.

— Ні, ні, я зроблю тобі нову, і це не обговорюється. — повторював Назар. — Це все ж таки пам’ять, подарунок як не як.

— Ну гаразд, бачу що ти не заспокоїшся, я скину тобі фото на пошту. То може тобі все ж таки кави зробити замість чаю?

— Так, так, краще кави, дякую. — вже заспокоївшись продовжував Назар, все начебто повернулось на свої місця, а вечір з приємними бесідами продовжувався.

* * *

14.06.2014

— Я сьогодні допізна на роботі, багато замовлень, треба попрацювати, може перенесемо на завтра. — говорив Назар по телефону з Веронікою. Він влаштувався кур’єром в службу доставки документів, з перспективою розвитку, в звичайній службі доставки піци більше платять, але він обрав саме перевозку документів бо тут він ближче до ділових людей і з ними можна завести якісь знайомства.

— Але ти вчора допізна працював, скільки можна. — вдавано-ображеним голосом говорила Вероніка.

— Ну, я не знаю що сказати.

— Може ми таки побачимось сьогодні?

— Коли? Ніка, я звільнюсь майже о десятій, до поки доберусь до центру, ми десь посидимо, туди-сюди, ще до дому треба добратись, а завтра зранку вставати. — почав жалітись Назар.

— Ну так можна не їхати в центр міста, їдь одразу до мене до дому, батьків немає, якщо затримаєшся на довго, то можеш залишитись в мене на ніч. — звабливо продовжила вона.

— Та невже, то мені взяти з собою вина?

07.07.2014

— Незабаром приїдуть мої батьки, я б хотіла тебе з ними познайомити. Як тобі така ідея?

— Я тільки за. — він вже майже звик до свого нового життя, час від часу він таки згадував своє минуле життя багатія, та теперішнє, не дивлячись на відносну бідність, здавалося йому кращим, і його прискіпливу пам’ять до деталей навіть не збентежив той факт, що минулого разу він познайомився з її батьками аж на весіллі. «Мабуть майбутнє будується по іншому», виправдовувався він перед самим собою. Йому хотілося вже поселитись разом з Веронікою, але він боявся квапити події, та і не мав що запропонувати, він до сих пір жив у хостелі, а усі зароблені гроші тратив на свою дівчину.

— Ти обов’язково їм сподобаєшся. — говорила вона, але Назар таки відчув нотки сумніву, адже її чекало далеко успішніше майбутнє аніж його, вона закінчувала навчання мистецтвознавця, і хотіла відкрити свою галерею, батьки однозначно зможуть профінансувати її мрії. А що він? Просто кур’єр. Не дивлячись на її скромність, вона могла дозволити собі за день на одяг витратити більше аніж він заробляв за місяць. І Вероніка також переживала що її батьки не одобрять її вибір, а в даний момент, Назар не представляв собою жодних перспектив, і Вероніка розуміла що їй важко буде пояснити те, що вона кохає його не через гроші.

Назар в свою чергу не дуже переживав через знайомство, він передбачав що не сподобається її батькам через свою безперспективність, але він вірив в те що з часом зможе досягнути неабияких успіхів. Щодо своїх батьків, то він передбачив ситуацію наперед і при першій згадці Вероніки про його батьків, він одразу відповів що не спілкується з ними, відчасти це була правда, адже після того як він з’їхав в хостел він і справді перестав спілкуватись з батьками, від Тимофія він в принципі не підіймав слухавку, від матері лише інколи, та і то їхні розмови зводились до «в мене все добре, в мене багато роботи, я зайнятий, можливо якось заїду, тощо», з часом і мати перестала до нього дзвонити. Згадуючи свій минулий досвід знайомства Вероніки з її батьками, Назар, на її запитання про сім’ю одразу відповідав що вони не спілкуються не вдаючись в деталі, про тонкощі його відносин з батьками він не згадував, розповів лише в загальних обрисах про існування матері та вітчима. З часом, Вероніка забажає з ними познайомитись, та Назар намагався відтягнути той факт якомога далі, та і цього разу їхні стосунки розвивались не так стрімко як минулого разу, тому підстав для хвилювання було мало.

Попереднє життя Назара поволі гасло в його пам’яті як страшний сон, він жив своїм життям і його вже майже все влаштовувало. Вероніка кохала його до безтями і він кохав її теж. На роботі усе йшло непогано, ба навіть більше, одного разу він доставляв документи в якусь компанію з продажу нерухомості, і вирішивши що це його шанс він подався до начальства цієї компанії, якогось заступника директора чи начальника якогось відділу, Назар вже точно не пам’ятав. Тим не менш, він ввірвався в кабінет цього начальника з метою влаштуватись до них на роботу.

— Доброго дня Михайло Ярославович, мене звуть Назар, і я можу збільшити прибутки вашої компанії вдвічі за рік. — сказав він цьому начальнику, його прізвище було написано на дверях, та йому хотілося звертатись до нього по імені, щоб набути більш офіційного тону. Михайло Ярославович же в свою чергу був трохи спантеличений появою невідомого чоловіка, і бува подумав що то якийсь божевільний, але, щоб не нагнітати ситуації він вирішив вести себе вкрай професійно.

— Якщо ви бажаєте працювати у нас, вам слід звернутись у відділ кадрів.

— Вибачте, я не з того почав, я розумію що ви можете сприйняти мене як за божевільного. Давайте домовимось, я займу п’ять хвилин вашого часу, і якщо я вас не зацікавлю я просто піду геть, адже погодьтесь, якщо я таки опинився у вашому кабінеті, значить я маю що запропонувати.

Михайла Ярославовича ця пропозиція неабияк зацікавила, йому здалося що п’ять хвилин його часу не так вже і багато, а раптом цей хлопчина дійсно щось знає, буде вкрай шкода якщо його цінну інформацію використає хтось інший.

— Гаразд, у вас п’ять хвилин.

— За що ви відповідаєте, Михайло Ярославович? Які ваші обов’язки в цій компанії.

— Я начальник відділу моніторингу, ми аналізуємо ринок, визначаємо нові можливості збуту та купівлі нерухомості у нашому місті та області.

— Прекрасно, тоді я саме за адресою. Скажіть, чи є у вас доступ до плану розбудови міста мерією?

— Ні, такого у нас немає, ми звісно володіємо якоюсь інформацією, але лише тим що загальнодоступно.

— Ну звісно, цим володіють усі, але якщо ми подивимось на цю ділянку нашого міста. — Назар показував район міста на мапі яка висіла позаду Михайла Ярославовича. — Ось у вас зазначені близько сотні об’єктів нерухомості які належать державі, в даний момент ці ділянки безперспективні, але якщо спробуєте їх купити, вам відмовлять, відмовлять тут, тут, і тут, а це наводить на думку що з цією територією щось робитимуть, а для чого вона підходить найкраще?

Михайло Ярославович встав з свого зручного крісла та почав зацікавлено розглядати мапу.

— Взагалі, ця ділянка ідеальна для розбудови житлового масива, але ж тут немає комунікації, води, каналізації.

— Ви не зовсім праві. — Назар сів за комп’ютер Михайла Ярославовича, відкрив сайт державних тендерів. — Ось, місто оголосило тендер на проведення робіт з благоустрою цього району, до кінця року там буде вода і каналізація, а якщо там буде все для комфортного життя, можна будувати житлові квартали. Комунікацію, як ви бачите проводять у цілому районі, але місто не може собі дозволити будівництво цілого району, лише декілька кварталів, і як тільки мерія зареєструє тендер на будівництво житлового комплексу…

— Ціна на всі об’єкти і територію в цьому районі злетить до небес. — продовжив Михайло Ярославович.

— Абсолютно вірно, пане Михайло Ярославович, і це далеко не все що я можу вам запропонувати.

— Але звідки у вас ця інформація?

— Я просто маю свій підхід до аналізу, довго пояснювати.

— Я все рівно не розумію, чого ви хочете від мене? Я не стану платити вам за цю інформацію, навіть якби і хотів, це не в моїй компетенції.

— Я хочу у вас працювати, навіть якщо це буде робота на пів ставки, у мене дуже багато ідей, але немає можливості їх реалізувати, у вас я зможу заповнити прогалини своїх знань в цій області, і застосувати свої методи аналітики які будуть спрямовані на прибуток компанії.

— Я думаю ми зможемо щось придумати, зайдіть до мене в понеділок о третій, і ми обговоримо деталі.

— Обов’язково. — вони потисли один одному руки і розпрощались, Назар з неймовірною гордістю на обличчі поїхав в свій офіс звільнятись з роботи кур’єра. Тепер, коли Назар сидітиме за вечерею з батьками Вероніки, він уже матиме чим козирнути, адже його теж чекає світле майбутнє.

Через декілька тижнів Назар таки отримав постійну роботу, і його зарплатня уже дозволяла орендувати собі якесь житло, він уже бува почав щось собі підшуковувати коли Вероніка запропонувала йому переїхати до нього. Після знайомства з її батьками, яким Назар надзвичайно сподобався, батьки полетіли в Канаду на рік, а то і більше, а отже її будинок пустуватиме, було б дивно якби вони не скористались з цього. Назар навіть домігся відшкодування коштів з хостелу в зв’язку з передчасним від’їздом, після перерахунку йому повернули лише декілька сотень, але тепер кожна гривня була для нього на вагу. Речей в нього майже не було, усе помістилося в рюкзак, він ітак більшу частину свого вільного часу проводив в домі Вероніки, тому і більшість його речей ітак знаходились в неї.

Літо підходило до кінця, Назар вже почав задумуватись над тим щоб зробити Вероніці пропозицію руки і серця та все ж таки вирішив що краще зачекати, як мінімум рік, і зробити пропозицію на їхню річницю. Зі сторони здавалося що в них ідеальні стосунки, його друзі були в шоці, особливо Максим, адже в його пам’яті ще були уламки спогадів тієї розмови щодо повернення Назара в минуле, та зараз він вже про це не згадував, не зважаючи на різкі зміни в поведінці та характері його друга, та всередині їхніх стосунків усе було не так гладко, спільне життя почало виводити назовні підводні камені їхніх характерів, у Вероніки часто змінювався настрій і вона бачила вину Назара там де її не було очікуючи від нього вибачень, та він часто навіть не знав що вона на нього ображена. Назар в свою чергу дав собі обіцянку ніколи не брехати, і дотримувався її з найбільшою суворістю, за що Вероніка часто на нього власне і ображалась, адже вона вважала що інколи краще сказати те, що людина бажає від тебе почути. Незважаючи на часті сварки, вони були щасливі, і потроху звикали до недоліків один одного навчаючись прощати, від цього їхнє кохання ставало ще більш незламним.

З наближенням дня народження Вероніки, йому хотілосякупити їй машину, таку як вона мріяла, та все ж Назар вирішив обмежитись квітами та великим м’яким ведмедем, він звісно кохав її та вважав що вона заслуговує найкращого, та все ж йому гадалося що вони не так вже довго зустрічаються щоб робити їй подарунки які він не може собі дозволити, та і навряд чи вона це б схвалила, адже тепер в них, можна сказати, спільний бюджет.

На новорічні свята вони полетіли відпочивати Сінгапур, Назар на своїй роботі показував надзвичайні здібності і під кінець року він отримав нову посаду, і премію яка власне і дозволила йому оплатити цю поїздку, ще трохи навіть і залишилось, адже він мусить накопичувати гроші для того щоб Вероніка могла відкрити свою галерею, навряд чи звісно Назар зможе це собі дозволити, та тим не менш в нього повинен бути якийсь капітал для їхнього майбутнього, не жити ж їм весь час в будинку її батьків, настане пора будувати власне житло, адже в нього вже все було сплановано, на річницю він робить пропозицію, наступного року вони одружуються, а там прийде час вже і дітей заводити, в нього лишень не було матеріальних цінностей для реалізації такого яскраво-щасливого майбутнього. Та хіба це головне, вони молоді, щасливі і закохані, що може стати їм на заваді?

* * *

— Вероніко, сьогодні рівно рік як ми з тобою познайомились, якщо чесно, то я і не очікував що ми дотягнем до цієї дати.

— Якби ти ще мене не бісив. — з легкою насмішкою говорила вона.

— Це ти мене навчила. Так, я не про це. Не перебивай мене, я хочу сказати щось важливе.

— Так, так, вибач, я тебе слухаю дуже уважно.

— Отже, сонечко, рівно рік тому ми познайомились, навіть час той самий. Не скажу що рік був для нас легкий, але все ж таки ми разом, ми тут, і ми досі кохаємо один одного. Ми живемо разом вже більше як пів року, і все в нас добре, але я хочу щоб було ще краще.

Вони сиділи в найкращому ресторані міста. Вероніка була одягнута в яскраво червоне плаття яке прекрасно підкреслювало її фігуру, Назар, в смокінгу, вийшов із за столу та встав перед Веронікою на одне коліно.

— Вероніко. Я кохаю тебе більш за все на світі. — з її очей виступили сльози щастя, на усіх столиках довкола, відвідувачі припинили розмовляти в очікуванні фіналу цієї сцени. — Я, впевнений в тому, що зі мною ти будеш найщасливішою дівчиною на світі, тому, я хочу запитати тебе. Вероніко, ти вийдеш за мене заміж?

10.11.2015

Втомлена після довгого та насиченого дня Вероніка, поверталась разом з своїм нареченим до дому. Назар пообіцяв їй, що сьогодні вони весь день проведуть лише вдвох, один для одного. Вона очікувала від Назара чогось значущого, але він подарував їй квіти і сережки, вона звісно була рада цьому, але такий подарунок свідчив що він не знаю її і не знає що їй подарувати, та ця маленька неприємність швидко зникла на фоні прекрасного дня, адже Назар влаштував їй прогулянку в кареті, декілька годин в парку розваг, а коли почало вечоріти вони пішли до ресторану де він їй освідчився, єдине що її стривожило, це те, що він так рано захотів до дому, Назар аргументував це тим що йому дуже рано вставати на роботу, і зважаючи що він дуже часто відмовлявся від розваг в перевагу здоровому сну, вона прийняла це як належне, хоча і трохи образилась, адже сьогодні таки її день народження, і він міг потерпіти трохи.

Назар припарковав свою машину на подвір’ї, сонце вже давно зайшло за обрій, він підійшов на інший бік машини аби відкрити Вероніці двері та подати їй руку.

— Ти вечеряти будеш? — запитала вона.

— Ну може щось би і з’їв.

— Ти що, не наївся в ресторані? Ти ж два стейки вм’яв.

— Так нащо ти тоді питаєш якщо не хочеш готувати вечерю?

— Ну та я так, з ввічливості, я надіялась що ти відмовишся.

Назар вставив ключ, повернув його та відкрив двері пропустивши свою наречену вперед.

— СЮРПРИЗ! — закричали гості, в Вероніки ледве серце не зупинилося, вона аж закричала від здивування.

— Ще раз вітаю з днем народження, кохана. — сказав Назар поцілувавши її в щіщку та пустивши в хвилі моря гостей.

04.06.2016

За п’ятдесят кілометрів від міста, розстелене маленьке і маловідоме містечко, але надзвичайно краєвидне. При в’їзді в вас зустрічає широка ріка з кришталево чистою водою яка тече через усе містечко. Куди не кинете оком, всюди розстелені зелені гори вкриті хвойними лісами які наче пуховим одіялом окутую місцину цих жителів. На одній з тих гір розташована одна з найстаріших садиб, але точно найкрасивіша, усе оформлено в стилі дев’ятнадцятого століття, але на наш лад. Величезні бенкетні зали прикрашені улюбленими квітами. Надзвичайно смачна та колоритна кухня. А на задньому дворі садиби розмістилася галявина, на яку вже попередньо повиносили стільці та встановили арку під якою стояла білосніжно-красива наречена та її наречений.

— Чи згодний ти, Назаре, взяти собі за свою законну дружину Вероніку?

— Так.

— Чи згодна ти, Вероніко, взяти собі за законного чоловіка Назара?

— Згодна.

— Оголошую вас чоловіком і дружиною.

28.07.2016

— Коханий, на треба серйозно поговорити.

— Так, сонечко, а що трапилося?

— Схоже що я вагітна.

— Ти впевнена?

— Звісно що я впевнена, я вже тричі зробила тест!

Назар розгубився, він не знав що відповісти, ідеальний момент для радості був після фрази «Я вагітна», а зараз вона вже трохи зла на нього.

— Тоді треба радіти, кохана. — Назар обійняв її та почав розціловувати. — У нас буде дочка, а може і син, хто б нас не народився, ця дитина стане найщасливішою у світі, бо матиме найщасливіших батьків.

— Так, мабуть. — з очей Вероніки полились сльози, вона не знала що саме відчуває, це сльози радості чи горя, а може розгубленості чи відчаю.

24.12.2016

— Вітаю, у вас буде хлопчик.

— Як, хлопчик?

— А отак. Я не зрозуміла, ти що, не радий?

— Ні, я радий звісно, просто я був впевнений що в нас буде дівчинка.

— Знаю, знаю. Але навіть якби в нас і була дівчинка, я б всеодно не дозволила тобі назвати її Маргарита.

— Чому ні, красиве ім’я.

— Було красиве, сто років тому. Зараз так вже ніхто не називає дітей.

— Вагітність протікає нормально. — перебила їхню міні сварку гінеколог. — Відхилень немає. Робіть фізичні вправи, можете зайнятись його для вагітних, стежте за харчування, більше часу проводьте на свіжому повітрі, але не довго, щоб не змерзнути, і все буде добре, а найголовніше, не соромтесь зайвий раз навідатись до мене, краще ви прийдете о третій ночі через звичайні спазми, аніж залишитесь вдома і станеться щось гірше. Я на зв’язку цілодобово, якщо мене і не буде на місці, вас прийме черговий гінеколог.

— Дякую вам. — Назар потис руку та попрощався з жіночкою бальзаківського віку.

— Вона гарний лікар. — продовжила Вероніка вже в машині по дорозі до дому. Вони досі жили в батьківській домівці, її батьки, можна сказати, мігрували до Канади і навідувались максимум двічі на рік, та і з фінансового боку це було не вигідно, адже зараз усі зайві кошти треба було спрямувати на жінку і дитину.

— Так, я знаю, читав про неї, усі відгуки дуже позитивні.

— А ти помітив що вона неодружена?

— Так, я бачив що в неї не було перстня.

— А чого ти задивлявся, вона ж стара для тебе?

— Та я не задивлявся, просто помітив.

— Як ти думаєш, це через роботу вона сама?

— Ні, чому через роботу? Якби це був чоловік гінеколог, я б ще міг припустити що він може бути неодружений через свою роботу.

— А може вона з тих?

— Я яких «тих»?

— Ну з тих що з дівчатами?

— Лесбіянка?

— Так.

— Сонечко, їй вже за п’ятдесят, у її віці не буває лесбіянок.

— Ой все ти знаєш.

27.03.2017

— Джон?

— Що це за ім’я таке?

— Нормальне. Михайло по твоєму краще, так?

— Ти знов починаєш?

— Це ти починаєш.

— Гаразд, вибач сонечко. Давай придумаємо якесь гарне ім’я.

— Давай. Як тобі Костянтин?

— Знаєш, мені подобається, як з фільму «Костянтин».

— Ой все, я передумала, я не хочу щоб мого сина звали як якогось анархіста.

— Але він не анархіст.

— Та хто б він не був, мені не подобається той фільм, і я не називатиму так сина.

— Але…

— Я все сказала!

— Гаразд, придумаймо щось інше. Може Євген?

— Ні.

— Гаррі?

— Гм, Гаррі мені подобається. Але ж з нього знущатимуться, казатимуть що він Гаррі Потер.

— Казатимуть Гаррі Потний.

— Ніхто так не каже, Назар. Так тільки ти можеш жартувати.

Назар припаркував свою машину у дворі, в їхньому домі був гараж, але для Назара, гараж це місце для накопичення мотлоху, хоча він розумів що з часом доведеться його звільнити, адже невдовзі після народження сина доведеться купити дружині машину для того щоб вона змогла робити свої справи з дитиною. Вони ще не розмовляли на цю тему, але Назар вже наперед знав про яку машину вона мріє, хоча і не був впевнений до кінця, адже як показує практика — усе змінюється.

* * *

23.04.2017

— Доброго ранку, кохана. Як ти себе почуваєш?

— Ой, навіть не знаю, усе так болить, коли він вже народиться?

— Ще зовсім трішки, сонечко, в тебе термін вийшов ще декілька днів тому, тому не варто переживати.

— Але мені важко.

— Ну потерпи трішки.

— Легко тобі казати, це не в тобі сидить трьохкілограмова людина.

«І так кожного дня» — подумки говорив собі Назар. Він кохав свою дружину, але характер в неї був надзвичайно важкий, і інколи до його голови підкрадались думки про те що усе це дарма, але він відганяв їх і не дозволяв вирости цьому шкідливому насінню. «Незабаром усе наладиться», от-от Вероніка повинна була народити, вони чекали цього не з дня на день, а з хвилини на хвилину. Вже більше не було сил терпіти, останні декілька днів вони майже не спали боячись що пологи почнуться посеред ночі.

На Вероніку її вагітність не дуже вплинула, принаймні зовнішньо, вона навіть їй личила, а от в середині зміни відбулись чималі. Якщо до вагітності вона була спокійна, мила, виважена, то тепер, якщо щось в тому світі відбувалось не так як вона цього хоче вибухала бомба емоцій, інколи це був крик який плавно переростав в сварку з чоловіком який як і завжди був у всьому винен, але частіше вона падала в істеричний плач, винуватцем якого був той же її чоловік. Назар розумів що це все наслідки вагітності, тому з часом він вже майже не реагував на неї коли вона втрачала контроль над собою, задавалося що він егоїст, але ні, Вероніка під час спокою розуміла що веде себе інколи не дуже адекватно, тому сама і не раз просила вибачення в чоловіка за свою поведінку, натомість вона його попросила не реагувати на неї взагалі під час істерик, та Назар не міг такого зробити, ззовні він не подавав ознак реакції на її істерики, але всередині нього усе палало, адже кожного разу він свято вірив що вона ридає саме через нього.

— Підіймайся кохана, я приготував тобі сніданок.

— Чому ти не принесеш його мені в ліжечко?

— Тому що тобі треба хоч якось рухатись, ти ітак майже не встаєш, пролежні скоро будуть.

— Я перевернусь на інший бік.

— Не перевернешся, бо ти вагітна.

— Та ти шо, а я й не знала. Допоможи мені встати, не бачиш мені важко самій.

Назар допоміг їй піднятись, та поки вони почали снідати минуло ще багато часу, як йому здавалося, адже дорога з другого на перший поверх для Вероніки дуже далека, та і двічі за десять хвилин їй хотілося в туалет.

— Зробити тобі кави?

— Фу, не хочу.

— Ну, як хочеш. Слухай, я маю заїхати на роботу, ти сама справишся?

— А чого ти їдеш? Ти ж взяв собі відпустку.

— Ну так це непланова відпустка, є деякі невирішені питання.

— А це обов’язково?

— Ну не зовсім, але важливо.

— Важливіше ніж я?

— Ні, звісно що ні.

— То може ти залишишся вдома?

— Гаразд, думаю я зможу все владнати по телефону. Коли ми поїдемо до лікаря?

— Вже!

— Ти ще не поснідала.

— Я не хочу це їсти? Я хочу відбивну, хочу запеченого м’яса або шашлика. А ти мені якийсь салат дав.

— Тобі треба поїсти.

— Я не буду! Розмова закінчена! Ходи, допоможеш мені одягнутись.

Через дві години вони вже були готові виїжджати. «Треба купити собі нову машину», подумав Назар намагаючись завести свій старенький седан. Дружина насупилась, і він зміг прочитати в її очах «а якби я зараз народжувала, як би ти віз мене в лікарню на цій машині, якщо вона не заводиться?», та Назар вирішив це проігнорувати. З невідомої спроби це таки сталося, вони рушили тихими вулицями передмістя в напрямку лікарні до якої навідувались щодня, приблизно 10–15 хвилин їзди, та все ж таки, ця щоденна процедура неабияк набридла їм обом. Полудень вівторка видався напрочуд тихим, заторів немає, адже усі вже приїхали на роботу і дороги вільні. Подекуди на подвір’ях гралися діти дошкільного віку, а літні люди за ними доглядали. Усі ж інші були зайняті своїми звичними справами: школа, універ, робота, тощо.

— Не хвилюйтесь, все з вами гаразд.

— Але чому так довго?

— Таке трапляється часто, плід здоровий, ви також, трішки зачекайте, протягом доби, максимум двох, у вас вже почнуться перейми. Можете вже лягати на стаціонар в свою палату і очікувати коли у вас відійдуть води.

— А це обов’язково?

— Ні, ви абсолютно здорові, можете приїхати завтра уже з речами, і очікувати тут, якщо звісно перейми не почнуться раніше.

— Гаразд. Дякую вам, ми мабуть поїдемо. Надіюсь що завтра ми приїдемо в останнє.

— Не хочеш заїхати кудись по дорозі, в якийсь ресторан чи ще кудись?

— Ні, коханий, я хочу до дому, мене так усе болить. Я нічого не робила, а така втомлена наче не знаю що робила.

— Ну гаразд.

Її погляд бігав туди-сюди, помітно що їй скучно та немає чим себе зайняти, вона то споглядала за перехожими, то в телефоні сиділа, то порядки в бардачку наводила, і усе це за п’ятнадцять хвилин дороги до дому. Назар ж був зайнятий своїми думками про майбутнє.

— Сонечко, ти завтра народжуватимеш, ну скоріш за все.

– І?

— На треба якесь ім’я, що нам записати в свідоцтво?

— А як ми назвемо сина?

— Так я тебе про це і запитую.

— Ну, я не знаю, придумай ти.

— Костянтин?

— Нехай буде Костянтин.

— Точно? Вероніко, це ж ім’я яке він носитиме все життя.

— Гарне ім’я, мені подобається.

— Ну гаразд, нехай буде так.

Назар не хотів нагадувати їй чому саме вона відмовилась від цього імені, адже тоді вона може відмовитись від нього ще раз, а йому не хотілося розвивати цей діалог, тим більше що це ім’я йому подобалось. Так, з часом вона згадає про це і зробить його винним у тому що її сина звати як анархіста, та він вже давно звик до її дурнуватих безпідставних звинувачень, та Вероніка дуже швидко відходила, максимум як через п’ять хвилин вона вже забувала на що ображена, якщо це звісно якась дрібничка.

Весна розквітала за їх вікнами, тепле квітневе сонце ось-ось зайде за обрій і для Вероніки мине ще один день вагітності. Вона сиділа у вітальні перед телевізором, Назар тим часом сидів у своєму кабінеті, точніше у третій спальні, яку він вважав своїм кабінетом, і рився в інтернеті в пошуках нових можливостей на ринку нерухомості.

— Назар! — почулися крики з вітальні.

— Що?

— Підійди!

— Що сталося?

— Срочно йди сюди!

Назар запідозрив щось не ладне, голос Вероніки долинув невимовно злим. Він побіг у низ, і побачив під її ногами мокрий килим, «невже в неї відійшли води?» — подумав він.

— Здається я народжую.

— Здається? Кохана, ти точно народжуєш.

— Що робити, любий, я боюсь, мені можна рухатись чи ні?

— Усе буде добре, заспокійся, усе нормально, так і має бути. Ти що, забула чого тебе вчили на курсах.

— Я не пам’ятаю.

— Як ти себе почуваєш, нічого не болить?

— Ні, поки що нічого, тільки щось дивне відчуваю, не знаю що саме.

— Це нормально, вставай, помаленьку, ходімо в машину, я відвезу тебе в лікарню.

— Може краще швидку?

— Я сам тебе відвезу, усе буде добре, не хвилюйся.

Підтримуючи по під руки, Назар акуратно повів дружину до машини. Важко сказати що він відчував в цей момент, адже ззовні він був спокійний та виважений, та всередині усе летіло шкереберть, думки летіли так швидко, що годі було впіймати бодай одну ідею, усі його дії були машинальні. Вероніка тим часом думала про те, як вина виглядає, вона так довго чекала цього дня, але тепер шкодувала про те, що не все продумала, їй було соромно з’являтись в лікарні в такому вигляді, «чому я не переодягнулась?» — думала вона.

По приїзду, їх вже чекав лікар з медсестрами та іншим персоналом, вони повільно вийняли Вероніку з машини, сама вона вже не могла щось робити, поклали в крісло та повезли в палату.

— Лікарю, з нею усе буде добре?

— Не хвилюйтесь, усе нормально, в неї вже ось-ось почнуться перейми.

Вероніку завезли одразу в родильну палату, Назар хотів бути присутнім під час родів але лікарі його відмовили, та і перед тим в нього була розмова з дружиною щодо цього, і вони прийшли висновку що йому там робити нічого, вона буде під впливом анестезії, там будуть лікарі, і він радше заважатиме аніж допомагатиме, та і побачене там він ще довго не зможе забути. Так він і зробив, хвилюванням роздирало його, та він заспокоював себе думкою «там найкращі лікарі і вони зроблять усе що від них залежить», це його трохи заспокоїло і він вирішив піти випити кави та щось перекусити, це варто зробити прямо зараз щоб не трапилось так, що його дружина народить а його не буде поряд, тому він зараз відпочине а потім розхвильовано чекатиме під дверми пологової.

Назар сидів в сквері перед лікарнею, пив каву та курив, раптом він відчув прилив сумніву щодо всього що відбувалося увесь цей час, він почав згадувати свої останні роки по днях в намаганнях розкласти все по полицях «Але як так сталося, що я повернувся в минуле, саме в той день коли познайомився з Веронікою» думав він собі «і чому у мене не було виграних в лотерею грошей, адже першого разу я їх виграв ще до того як познайомився з нею? Виходить, що я повернувся в якесь інше минуле, а не своє. Якась нестиковка. Першого разу я виграв у лотерею першого липня, а з Веронікою познайомився шостого липня, прожив декілька років, і прокинувся знову шостого липня декілька років назад. Питання — чому коли я прокинувся шостого липня другого разу в мене не було виграних мною грошей? Адже усе що було до шостого липня залишилось таким як і було, чому всесвіт захотів змінити саме момент мого виграшу на програш?», йому раптом здалося що все навколо нього сфальсифіковане, усе несправжнє, минулі декілька років раптом розчинились в його пам’яті і зникали в небутті. Він різко піднявся та чимдуж побіг в лікарню, адже йому треба пересвідчитись що це все насправді, що в нього є дружина яка народжує. Світ навколо потроху темнішав, або просто від хвилювання йому потемнішало в очах. Ліфт занадто довго спускався, Вероніка народжує на четвертому поверсі, зліва від ліфту були сходу, Назар побіг ними, не помічаючи нічого на своєму шляху, десь між третім та четвертим поверхами, Назар збив з ніг якогось лікаря який біг йому назустріч сходами вниз, той скрикнув та покотився по сходах, «З ним усе буде добре» подумав собі Назар вриваючись на четвертий поверх, пологова палата була зліва в кінці коридора, серце вискакує у нього з грудей, він біг так швидко як тільки міг, та йому здавалося що час навколо застиг, кожен крок давався йому надзвичайно важко, з кожним метром приближення до палати він боявся того що там побачить, хоча він і уявленням не мав що на нього чекає. Можливо, це все лише сон, і він зараз прокинеться в барі. Залишилось лише декілька кроків до правди. В дверях до пологової палати вмонтовано вікно крізь яке можна побачити все що відбувається в середині і Назар зупинився за крок від неї аби зібратись з духом та заглянути туди. Час довкола завмирає, йому доводиться боротись за кожну мить, за кожен сантиметр наближення до того вікна в якому він побачить те що зруйнує його життя або ні. Ще зовсім трішки, ось, він бачить під кутом палату, ще декілька миттєвостей і йому відкриється вся палата, «Але чому тут тат тихо?» подумав він, і в цю ж мить час довкола ожив, все стало на свої місця, звичайні оголошення, гамір від розмов мед персоналу, хтось розмовляє по телефону, десь плаче дівча бо хоче до дому, усе стало нормальним окрім Назара, він дивився крізь вікно в палату в якій нікого не було. Він усе зрозумів, нічого насправді і не було, це все галюцинації або сон. Він сів на підлогу спершись об двері, схилив голову до колін та почав ридати, в надії що усе навколо зникне.

— Прийміть мої співчуття Назаре, ми зробили усе можливе.

Назар підняв голову, над ним стояла лікар-акушер яка начебто приймала роди в його дружини. Та чи була у нього дружина взагалі? Чи була вона вагітна? Чи він не зійшов з розуму?

— Як ви почуваєтесь, сер, пройдіть будь-ласка зі мною, вам потрібна допомога.

— Мені вже ніхто не допоможе.

— Вам потрібно прийти в себе, я розумію що вас трапилося горе, ми вас підтримаємо та допоможемо з цим впоратись.

— Впоратись з чим?

Назар здогадувався що трапилося, та він волів почути це, хотів щоб вона сказала це вголос, промовила слова які він вже ітак знав.

— Вам потрібна допомога…

— СКАЖИ ЦЕ! — його обличчя набуло кольору сонця що заходить, здавалося що він може обпекти одним лише поглядом. Жінка відсахнулась від нього, адже тепер він становив для неї небезпеку, в стані ефекту він міг і накинутись на неї.

— Заспокойтесь, сер. — вона поволі ступала назад, супроводжуючи свої репліки жестами.

Назар встав на ноги, їй здавалося що він підріс на сантиметрів двадцять, його раптова велич неабияк її налякала.

— З ЧИМ Я МАЮ ВПОРАТИСЬ?

Прибігли санітари та почали його заспокоювати, та Назар був одержимий, коли один з хлопців в спробі взяти його за плече торкнувся до нього, він з усією своєю ненавистю до цього світу заїхав йому просто по пиці, та вже через декілька секунд його тіло почало відмовляти йому, раптом йому захотілося спати так сильно як ніколи раніше, адже інший санітар встиг вколоти йому заспокійливе поки Назар був до нього спиною. «Чому це стається зі мною?» тільки і встиг подумати він.

* * *

Прокинувшись чергового ранку, Назар взявся проклинати долю за те, що вона не дозволила йому прокинутись вдома ще раз. Зараз, коли він лежить в психіатричній лікарні, в нього є час все обдумати, проаналізувати всі свої дії, залишилась лише маленька дрібниця, йому треба знову прокинутись вдома від материних криків аби він зміг зробити все правильно.

Після того дня, коли під час пологів померла його дружина і син, Назара запроторили до божевільні. Не одразу звісно, коли минула дія заспокійливого він почав кидатись на всіх з криками, казав що йому необхідно в бар аби знову прокинутись вдома, довелось знову його втихомирити, та все ж таки відправити до психіатра.

Сьогодні його мають випустити під опіку батьків, та шлях до сьогоднішнього не був легким. Попервах він ні з ким не розмовляв, не йшов на жодний контакт, та з часом, якомусь із психіатрів таки вдалося його розговорити, почалось усе з фрази «Ви все одно мені не повірите», «А ти спробуй, що ти втрачаєш від того, що просто розповіси мені усе так як воно було насправді?» відповідав лікар. Та це тільки погіршило ситуацію, після розповідей про його життя в іншому часі, зґвалтування його дружини її вітчимом, смерть його дочки, дружини, матері, а потім він опиняється у іншому часі. Він розповідав це все у найменших деталях, тому спочатку лікарі подумали що в нього роздвоєння особистості, адже він би не зміг знати цього всього, та детальний аналіз таки показав що це все наслідки шизофренії. Йому пощастило що її виявили на ранній стадії.

Ранньою ця стадія виявилась лише тому, що Назар так того хотів, він привів себе до норми набагато раніше аніж про це могли подумати лікарі. Вже через два-три тижні він почав розробляти свій план одужання, він не міг просто взяти і прикинутись що він це все вигадав, адже лікарі не такі вже і дурні, тому, ідеальним способом було вдавати одужання, виконувати точні вказівки усіх медиків, приймати ліки які йому не допомагали, адже насправді він не був хворий. Назар знав, що брехню можна внушити навіть самому собі, тому і схопив перші ліпшу теорію психіатра, про те, що загострення його стану спричинила смерть його дружини з дитиною.

Через місяця він вже вів себе як нормальна людина, спілкувався на звичні теми, і не подавав жодних ознак психологічних проблем. Лікарі звісно підозрювали його у симуляції одужування, та все ж Назар зміг їх переконати що з ним усе гаразд. Найважчим стало для нього налагодження стосунків з батьками, адже навіть в період його звичайного стану їх відносини не можна було назвати нормальними, тому, час від часу він почав телефонувати матері, і навіть Тимофію, запрошував їх провідати його, і таке інше. Це і стало основною причиною для завершення його лікування.

— Привіт мамо.

— Синку, нарешті. — вона кинулась в його обійми, та її було важко приховати фальш своїх емоцій, тим не менш, за останні декілька місяців в ній прокинулось трохи материнських почуттів. Назар пожав її за це, адже вона бодай намагалась його любити.

Він зайшов в свою стару кімнату, його вкрай здивувало те, що тут нічого не змінилося, Назар очікував що мати з Тимофієм повикидають усі його речі, але судячи з того що майже усе було в пилу, вони сюди навіть не заходили. «Так навіть краще», подумав він собі та почав прибирати в свої кімнаті.

Після лікування, Назар змирився з думкою що він дійсно був душевнохворий, але десь в глибині його голови, в сейфі думок під сімома замками він тримав свою ідею фікс, але думки про те, що пора будувати своє життя і взагалі жити по новому потроху витісняли її і ховали глибше, так глибоко що він інколи і сам не міг до неї дістатись.

– Іди вечеряти. — почувся крик матері з кухні. Він повільно спустився сходами проводячи рукою по стіні в намаганнях відчути реальність сьогоднішнього дня.

— То коли ти повернешся на роботу? — запитав Тимофій, він не змінив свого ставлення до Назара, але зважаючи на обставини тримав своє невдоволення при собі.

— Тимофію! Він щойно повернувся, йому треба відпочити, йому треба звикнути до… — вона затнулася, коли Назар ще був у лікарні вони часто говорили про нього, про смерть його дружини, про його шизофренію, і називали все своїми іменами, але зараз вона боялася вимовляти це в слух при синові, адже ніхто не міг знати як він зреагує.

— Усе нормально, мамо, не хвилюйся. Я завтра піду на стару роботу, мені там добре платили, хотілося б продовжити, шансів звісно мало що мені дадуть попередню посаду, але я спробую їх вмовити взяти мене, навіть якщо це буде робота кур’єра.

— Ти не будеш кур’єром синку, в тебе все вийде, ми в тебе віримо.

«Та невже, ви тільки й чекаєте коли я звідси звалю».

— Дякую, мені дуже приємна ваша підтримка.

Усе повернулося на свої місця, вони знову брехали один одному про любов сина й матері. Лишень Тимофій не прикидався, він бачив їх фальш, і розумів це, та після численних сварок з Марією тримав це при собі. Повечерявши Назар пішов до своєї кімнати, розстелив ліжко, прийняв душ, та ліг у ліжко. Завтра перед ним постане важкий день, потрібно влаштуватись на стару роботу, важко буде стерпіти реакцію оточуючих на його лікування в божевільні, та і це станеться лише в тому випадку якщо його візьмуть.

* * *

— Вставай, скільки можна спати, ти на роботу запізнишся. — кричала його мати, Назар відкрив очі, піднявся з ліжка та пішов до вбиральні.

«Чому я маю спізнитись на роботу?», подумав він. Обличчя його набуло ознак невиразного сумніву, перше що він помітив, це те що вчора його зубна щітка була зовсім інша. Він вийшов з кімнати, оглянув усе довкола. Це трапилося знову. «Тепер я все зроблю по іншому», він розумів що йому не вдасться сховатись у цьому місті. Назар дочекався поки в будинку нікого не залишиться та почав збирати речі, в свій рюкзак він поклав те що знадобиться йому для нового життя. Дістав із шафи ще дві дорожні сумки які не планував тягнути із собою, вони потрібні були йому для того, щоб скласти туди найцінніше речі в будинку, в його кімнаті нічого такого не було, хіба що його телефон, адже більше він йому не знадобиться. В спальні матері, десь поміж рушників йому вдалось знайти конверт з готівкою, там було небагато, тисяч п’ятнадцять, та йому вистачить, в комоді були прикраси які він теж забрав, ноутбук Тимофія, якісь статуетки, з кухні він взяв блендер, та ще якийсь посуд який здався йому цінним, декілька книг з вітальні, настільні лампи. Усе це добро вмістилось в одну сумку, набивати іншу він вже не хотів. Але якщо він так просто покине цей будинок, може статись найгірше, Марія подумає що їх пограбували а з сином щось трапилося, викличе поліцію і вони його знайдуть. «Потрібно залишити якусь записку чи листа» подумав він, спочатку він подумав написати повідомлення, але цю ідею він одразу відкинув адже йому потрібна була фора, тому лист підходив ідеально:

Мамо, і Тимофій.

Це я вас пограбував, ви зможете прожити без цих грошей і цих речей, а я ні. Я вирішив почати нове життя. Коли ви читатимете цього листа, мене вже не буде у цьому місті, і не варто намагатись мене знайти, адже я, на той час, вже буду летіти в іншу країну. Зв’язку зі мною теж не буде, але не хвилюйтеся, зі мною усе буде добре. Можливо колись, коли моє життя налагодиться я повернусь, але це навряд чи. Спробуйте звикнути до тої думки що ви мене більше ніколи не побачите.

Ще раз вибачте мене за те, що я вас пограбував, колись, я відправлю вам поштою усе що взяв.

З любов’ю, яка вже є Назар.

Цього було достатньо, аби вони не намагались його знайти, звісно був шанс що Тимофій переконає дружини викликати копів, адже їх все таки пограбували, та Назар робив ставку на те, що мати не дозволить йому цього зробити, та і в нього був шанс що його не знайдуть, адже в листі він вказав що їде за кордом, але в нього не було можливостей цього зробити, можливо колись він таки і мігрує кудись, щоб бути ще більш подалі від цього міста, але точно не зараз.

Здавши половину сумки в ломбард та виручивши близько десяти тисяч Назар подався на блошиний ринок з метою збути там книги та посуд, та вже на півдорозі він зрозумів що продасть це все не більше як за декілька сотень, і воно того не вартує, тому він просто викинув сумку в смітник, купив на вокзалі білет в інший кінець країни та поїхав світ заочі, там він поселився в готель відпустив собі бороду та довге волосся, так що його було майже неможливо впізнати.

Минуло декілька тижнів після заселення і чергового невідомого для Назара дня, він прокинувся з думкою «що йому робити з своїм життям?», адже йому конче потрібен якийсь план. Його погляд був спрямований в нікуди, десь в напрямку стелі та здавалося що дивиться він крізь неї, крізь вікно пробивалося яскраве сонячне проміння, з вулиці доносились бурні звуки життя сторонніх людей, «мабуть сьогодні вихідний, субота чи неділя» подумав Назар, бо раніше так гучно на вулицях не було. Він потягнувся по свій телефон, і справді, на годиннику вже близько одинадцятої недільного дня.

Змусивши піднятись з ліжка, він пішов у ванну для того щоб змити з себе залишки сну, поглянув у дзеркало та зрозумів що він виглядає жахливо, ця неохайна борода, а ще більше, довге волосся, йому аж ніяк не личать, можливо, якби він за ними доглядав, то виглядав би нормально, але він цього не робив.

Місто в якому він жив, стояло на сході країни, і було воно значно більшим аніж його рідне містечко чисельністю в сто тисяч, тут жило майже два мільйони, це був справжній мегаполіс, усе тут вирувало життям, всі люди кудись квапились, а вночі місто прокидалось від сонної роботи та запалювало свої яскраві вогні клубів, ресторанів, пабів та готелів. Назар відчував себе комахою посеред джунглів, але водночас він розумів, що тут у нього більше шансів влаштувати своє життя так, щоб більше ніколи не перетинатись із своїм минулим. Він стояв перед дзеркалом та проголошував клятву до самого себе.

— Я, Назар Коломієць, більше ніколи не згадаю жодного дня із свого минулого, не згадаю жодної події, не згадаю жодного імені. Від сьогодні, я сирота. Мої батьки померли в автокатастрофі коли мені було три роки, мене виховувала бабця, три роки тому вона померла від старості. Я вирішив будувати своє життя тому і приїхав сюди.

Вимовивши ці слова, його очі наповнились слізьми, він ще досі кохає Вероніку, але заради нею, він повинен забути її. Так, буде важко, та все ж таки у нього немає іншого вибору, нехай мине навіть десять років поки він її забуде, але рано чи пізно той день таки настане, і він зможе жити свої життям, а сьогодні йому потрібно зробити найважче, потрібно почати.

В його гаманці залишилось близько п’ятнадцяти тисяч, цього не вистачить для того щоб почати життя. Працювати за освітою він не може, бо в нього немає освіти. Працювати в сфері нерухомості він також не зможе, він нічогісінько не знає про це місто, та і цей напрямок діяльності надто сильно пов’язаний з його минулим. Ідеальним для нього виявився варіант, це працівник колл-центру, він там вже колись працював, але зараз він скаже що це буде його перша робота, нехай в нього залишиться невеличка перевага. В цій сфері, є кар’єрний ріст, і не потрібна освіта для того щоб тебе взяли, він це знає, туди беруть всіх, потрібно лише пройти двотижневе навчання, з чим він точно справиться.

План начебто нескладний та дієвий, не тягнучи кота за хвоста, Назар почав шукати в інтернеті підходящі вакансії, операторів колл-центру завжди мало, тому пропозицій було безліч, була навіть та компанія в якій він працював раніше, згадка про цю компанію наштовхнула його на думку про те, що він забув звільнитись з попередньої роботи, він пам’ятає що вони б виплатили йому декілька тисяч, які б йому зараз дуже знадобились, «І як я тільки міг забути про це», та було вже надто пізно, швидше за все, хтось з його роботи вийшов на його батьків які все пояснили, можливо вони віддали його зарплатню їм, а можливо залишили собі, це вже не мало значення. Та все ж, серед пропозицій він знайшов якусь міжнародну компанію, яка діяла і в країні, «там мусить бути хороший кар’єрний ріст», він заповнив заявку на їхньому сайті, і вже через десять хвилин йому зателефонували та призначили співбесіду на завтра. Тепер йому потрібно було знайти якесь житло, адже жити в готелі було занадто дорого, а жити в хостелі він не хотів.

— Доброго дня, я Токаренко Сергій. — він виглядав на років двадцяти п’ять, в красивому чорному костюмі який надавав йому ще більш молодшого вигляду, якщо він в свої двадцять п’ять став начальником, то в Назара були всі шанси теж чогось добитись.

— Коломієць Назар, приємно познайомитись.

— Взаємно. Отже, ви хочете у нас працювати. Знаєте чим займається наша компанія?

— Ну, я в інтернеті дещо читав. — Назар прекрасно знав чим вони займаються, але він не міг сказати, адже пообіцяв собі забути все своє минуле.

Сергій розповів йому чим вони тут власне займаються, показав офіс з середини, він виглядав майже так само як і попередня робота Назара, велике приміщення в якому знаходилось сотні боксів з операторами. Його співбесіду важко була назвати співбесідою, це просто розмова на перевірку наявності бажання в людини тут працювати, якщо бажання є, то ласкаво просимо, так сталося із Назаром, вже завтра він прийде сюди в якості майже працівника, тому що перед працевлаштуванням потрібно пройти теоретичне і практичне навчання, його робота полягала в обслуговування клієнтів компанії зв’язку, потрібно було вивчити багато тексту і так далі, але по суті, нічого складного від нього не вимагалось.

Колектив на його новій роботі був непоганий, майже усі були його віку, відділ консультації клієнтів, в якому він працював налічував близько сотні людей з різних груп, це все були звичайні оператори, на кожних двадцять із них був свого роду начальник який працював по нормованому графіку, і помічник цього начальника в якого графік був трохи гірший, оператори ж працювали цілодобово. Ділились вони на групи А, Б, В, і так далі, Назар потрапив в групу А, не те щоб вона була кращою, просто там було найменше людей, його начальницею була низенька дівчина на ім’я Юлія Федорова, ростом вона була під метр п’ятдесят, зовсім крихітна і худенька, з чорнявим волоссям, вона складала враження дуже милої дівчини, здавалося, що такі як вона просто не можуть управляти двадцятьма операторами, адже важко було уявити як вона кричить на когось із своїх підлеглих. Назар вона одразу сподобалась, а от її помічниця Катерина, не дуже. Назар звик що бачить людей наскрізь, і незважаючи на її наполегливу добродушність та привітність, поміж рядків в неї просочувалось підлабузництво та зверхність, виглядала вона трохи старшої аніж її начальниця, років на двадцять сім, худорлява блондинка яка ще і ростом вона була вища аніж начальниця, хоча тут усі були вищі за шефа Юлію.

В процесі навчання а потім роботи, Назар потроху звикав до нового життя, він знайшов собі житло, дешеву квартирку на околиці міста, від якої він по півтора години добирався на роботу, в майбутньому він планував переїхати, але точно не зараз, адже його фінансові справи не дуже добре йшли, він тратив більше аніж заробляв. В робочий колектив його прийняли швидко, усі були приємні і привітні з ним, не можна було сказати що він знайшов там друзів, адже окрім роботи стосунки з його колегами не переходили границю дверей їхньої будівлі.

Назар не намагався перейти з кимсь в дружні стосунки, він чекав поки хтось сам не виявить бажання впустити його в свій особистий простір, і через деякий час так і трапилося. Чергового дня він сидів у своєму боксі, він обрав собі місце з краю біля проходу, там ніхто не хотів сидіти, бо окрім сусіда справа нізким було потеревенити, а от Назару це підходило, справа від нього сиділа дівчина, яка, як він думав, працювала тут вже давно, він знав як її звуть, Поліна, але вони ніколи не спілкувались окрім як привіт і бувай, її було років двадцять п’ять, хоч виглядала значно молодше, чорнява худенька дівчинка з трохи писклявим голосом.

— Чуєш, Назар, ти обідати йдеш? — запитала вона, так наче вони знайомі з давніх часів.

— Ну так, а що? — Назар трохи не розумів суті її запитання, і це його стурбувало. Він бува подумав що вона до нього заграє, чи щось таке, але в її тоні не було помітно цих нот.

— А що в тебе на обід?

— Смажена картопля. — він намагався відповідати з посмішкою, адже посміхалась і вона, тільки її посмішка була буденною, адже вона все робила посміхаючись, здавалося ніщо в тому світі не може зіпсувати їй настрій.

— Сам готував?

— Так. — він подумав, що за цим її питанням ховається бажання дізнатись чи в нього хтось є, він хотів так думати, вже через декілька фраз він уявляв собі що він із нею зустрічатиметься.

— А зі мною поділишся, бо я нічого так і не взяла з собою, а так їсти хочеться аж в животі бурчить.

— Так, звісно. коли ти хочеш піти обідати. — він був готовий віддати їй всю свою картоплю, адже він так давно не перебував в жіночому товаристві, хай і навіть такому незначному, раніше він завжди обідав наодинці. В їхньому офісі була загальна кухня-столова де вони готували собі чай, каву, розігрівали обід, чи робили бутерброди. Обідали ж вони за високими круглими столами, доводилось робити це стоячи, не те щоб це було зручно, але такий спосіб оформлення кухні збільшував місткість кухні для одночасного обіду.

— Я вже хочу, а коли ти на перерву хочеш піти?

— То пішли зараз.

За обідом, Поліна багато теревенила, а Назар в основному слухав або давав суто технічні відповіді «так, ні, напевно тощо», на мить, йому здалося що вона самотня і шукає друзів, але ж тут дівчат в десятеро більше аніж хлопців і вона легко б знайшла собі подругу.

— А в тебе є дівчина, ти з кимсь зустрічаєшся? Чи може ти вже одружений? — це питання збило його з пантелику, по суті це питання мало б слугувати натяком що вона розглядає його як хлопця, але в її голосі не відчувалося жодного натяку на загравання, вона запитувала так наче вважає його своїм братом чи давнім другом. Одним словом, Назар розгубився від цих запитань.

— Ні, дівчини в мене немає.

— Слухай, — напів шепотом продовжила вона трохи нахилившись через стіл. — Тут же повно самотніх дівчат, там біля мене сидить Оксана, така руса, вона точно без хлопця, я можу вас познайомити.

— Вона не в моєму смаку. — Назару і справді не подобалась ця дівчина, тут у відділі жодна дівчина не підходила йому як для стосунків, він якось визначав це по виразу обличчя, по очах.

— А який в тебе смак?

— Ну я не знаю, просто не подобається і все, відчуваю що не моє.

Пообідавши вони повернулись до роботи, Назар не міг зосередитись адже його розпирали думки щодо неї, він не міг зрозуміти її ставлення до себе, один лише обід змінив їх відносини, вона кожної перерви щось запитувала його намагаючись завести розмову, так тривало декілька днів, аж поки посеред якоїсь розмови вона раптом не заговорила про свого чоловіка, Назар подумки розсміявся собі в лице, адже тепер все ставало на свої місця, виявилось що вона влаштувалась сюди всього на декілька тижнів раніше нього і в неї дійсно не було тут друзів, характер в неї був трохи мужицький, і дівчача компанія їй не була до вподоби, от вона і вирішила подружитись з Назаром. Як тільки він це дізнався, його марні думки про те як вони зустрічаються і його симпатія до неї миттю зникли, та він не перестав з нею спілкуватись, навпаки, вони ще більше здружились і майже кожного дня обідали разом.

* * *

Чергового робочого дня, Назар сидів не за своїм звичним місцем біля проходу, коли він прийшов на роботу воно було вже зайняте, і Назар сів біля вікна, в принципі це було майже те саме, зліва вікно а справа якась дівчина яку він майже не знав, хоч і працював з нею вже декілька місяців. З цього місця, обернувшись праворуч, він міг бачити увесь відділ, саме в цей момент до боксів зайшов Токаренко Сергій, той що наймав його на цю роботу, він час від часу приводив сюди новеньких, як колись привів його. Знайомство з майбутньою роботою полягало в тому, щоб протягом години посидіти з досвідченим працівником аби на власні очі побачити як все робиться. Дівчина поряд з Сергієм, була ростом майже як і Назар, буквально на сантиметрів п’ять нижче, «Ідеальний ріст» подумав Назар, в неї було каштанове волосся, і сонячне проміння з іншого боку офісу, освітлювало її локони так, наче вони були вкриті золотом, обличчя її прикрашала посмішка, вони повільно наближались до Назар.

— Привіт, як в тебе справи? — запитав Сергій в Назара.

— Все добре, як завжди.

— Покажеш новенькій майстер клас?

— Такзвісно.

Сергій підсунув стілець до боксу Назара, та запросив дівчину присісти біля нього.

— Я прийду по тебе за годину, якщо щось — Сергій показав дівчині на Юлю яка сиділа за центральним столом відділу. — Скажи цій дівчинці, її звати Юля, вона мене викличе і я спущусь.

— Гаразд. — слухняно відповіла вона. Її обличчя налилось сумніву та розгубленості, усі довкола неї розмовляли по телефону, щось клацали на своїх комп’ютерах, усі говорили одночасно створюючи гул.

— То ти хочеш тут працювати? — почав Назар.

— Я ще не знаю. Я не дуже розумію чим ви тут займаєтесь. Всі щось говорять, якісь незрозумілі мені фрази.

— Та не хвилюйся, у всіх таке перше враження. А як тебе звуть, до речі?

— О, вибач, Ірина.

— Назар, приємно познайомитись.

— А ти давно тут працюєш?

— Декілька місяців. Слухай, пішли вип’ємо кави, бо тут дзвінки надходять, нормально не поговориш.

— Так, мені ж наче треба чогось вчитись, чи як?

— Та тут все просто. — Назар прийняв дзвінок від якогось клієнта, відповів на якісь запитання, і попрощався. — В усіх людей однакові запитання, всі вони є в скрипті, там же і відповіді на них, спочатку ти читатимеш з листка а потім вивчиш, нічого складного, пішли, за кавою я тобі все розповім.

Назар скинув свою гарнітуру, та повів новеньку на кухню аби пригостити дівчину кавою, її стриманість і легка сором’язливість надзвичайно приваблювала його, усі місцеві дівчата, в більшості, були такими собі «фіфами», які ходили по клубах та вважали себе богинями, інші Назару не подобались, були звісно такі як Поліна, його подруга, але він не бачив жодну з них як свою дівчину з якою можна збудувати сім’ю, адже внаслідок довгого життя, він з самого початку обирав собі жінку яку забажає взяти за дружину, а не просто дівчину на деякий час, як це робили всі інші.

День набирав яскравих тонів, випивши кави та трохи потеревенивши вони повернулись до роботи, точніше Назар повернувся до роботи, Ірина сиділа поруч та спостерігала за тим як працює Назар, час від час, між дзвінками він розповідав їй якісь тонкощі робочих моментів пояснюючи ту чи іншу фразу. Непомітно до них підійшов Сергій аби забрати Ірину.

— Як тобі процес? — запитав Сергій в Ірини.

— Я ще не знаю, я не зовсім розумію як тут все влаштовано.

— Все прийде поступово. Назаре, дякую за допомогу.

— Завжди радий допомогти. Ірино, радий був з вами познайомитись.

— Взаємно. — вона посміхнулась йому у відповідь та пішла разом з Сергієм. Далі її чекали два тижні теоретичних і практичних занять.

Коли вона зникла з горизонту, Назар зрозумів що варто було взяти у неї номер телефону, адже він може її більше ніколи не побачити, лише один з десяти людей яких приводили «подивитись на роботу» ішли далі, ще менше дотягувало до кінця навчання та залишалося працювати.

Минали день за днем, так само як і Ірина з’являлись та зникали нові «майбутні працівники», ніхто не звертав на них уваги і не запам’ятовував їх імені адже всі знали що шанси побачити їх знову надзвичайно малі. До Назара більше нікого не приводили, мабуть Ірина розповіла що він не показував їй роботу, а просто теревенив з нею за кавою, він про неї майже думав, згадував лише тоді коли бачив Сергія коли той приводив когось. Раптом, прийшовши одного дня на роботу він помітив що за його місцем сидить новенький, якийсь хлопець років двадцяти, нічого дивного, але його збентежив той факт, що цього хлопця приводили сюди за декілька днів після того як до нього посадили Ірину, якщо б вона вирішила тут працювати то повинна була б з’явитись ще декілька днів тому, та її не було, а це означало лише одне, вона відмовилась тут працювати.

Трохи засмучений, Назар приступив до робочих буднів, усе як зазвичай, одні й ті самі проблеми людей, обід з Поліною, і знову проблеми людей. Він з самого початку розумів що шансів зустріти її знову майже немає, але сам факт присутності в його душі крихти надії не давав йому спокою, але це новенький, своєю присутністю, розбив цю краплю вщент. Час від часу, йдучи на перерву Назар окидав оком свій відділ та і цілий офіс в надію що Ірину поставили в іншу групу, але це було майже неможливо, саме його група «А» була найменш укомплектованою, з двадцяти потрібних, тут працювало чотирнадцять людей, тоді як в інших групах було не менше сімнадцяти.

Минали день за днем рутинних буднів та лінивих вихідних, поки одного дня, прийшовши на роботу Назар не помітив у одному з боксів Ірину, його серце забилося частіше і він трохи розгубився, він подумав сісти поряд з нею, але усі найближчі місця були зайняті. Цілий день її присутність не давала йому спокою, з першого свого робочого дня вона усім сподобалась, з усіма навколо спілкувалась і заводила цікаві розмови, одним словом, вела себе не так відлюдькувато як Назар. Наступного дня він прийшов на роботу раніше, але все дарма, адже навколо Ірини все було зайнято, за те його улюблене місце було вільне, той новенький, який займав його місце останні декілька днів, сидів тепер поряд з Іриною, здавалося їй із ним весело, а він із свого боку не приховував своєї симпатії до неї та відкрито до неї клеївся, Назар зрозумів що проти цього слизняка в нього немає шансів, високий, підкачаний в спортивній футболці, так сипить де неї своїми дурнуватими жартами, та фразами типу «ти ж така красуня, як це так, що в тебе немає хлопця», і так далі.

«І як її тільки не верне від нього», думав собі Назар за обідом, сьогодні Поліна була вихідна, тому він сидів наодинці. До кухні зайшла Ірина, дістала свій обід із холодильника, закинула його в мікрохвильову та взялася робити собі чай. Приготувавши свій обід, тримаючи в одній руці лоточок з їжею а в іншій кружку з чаєм вона окидала оком кухню в пошуках вільного столика, але всі були зайняті, десь по два, десь по одній людині, тому вона підійшла до Назара.

— Привіт, смачного. — сказала вона з властивою їй позитивністю.

— Привіт. Взаємно. — сухо відповів Назар, в нього було таке дивне і дурне хлопчаче відчуття, наче вона його кинула а тепер напрошується в друзі. Можливо, це все через його вік, адже прожитих подій в його житті було значно більше аніж прожитих років.

— Як справи, що нового? — продовжувала вона намагаючись не помічати його холоду спрямованого в її сторону.

— Справи нормально, нічого нового. А в тебе як?

— Ой, навіть не знаю з чого почати, усе так швидко, тут стільки тонкощів в цій роботі, а ці всі люди… — теревенила вона без зупину, Назар майже не слухав її, лише час від часу кивав та мугикав, йому хотілося швидше доїсти свій суп і піти працювати.

— Ну, я пішов, моя перерва незабаром закінчиться, треба працювати. — виправдовувався він та пішов до раковини мити свій брудний після обіду посуд, Ірина залишилась за столом продовжуючи обідати. Не встиг Назар вийти з кухні, як за його спиною почулося такий знайомий і ненависний голос.

— Привіт красуня, поділишся зі мною обідом? — говорив той новенький до Ірини, звали його Олександр, принаймні він почув що до нього так хтось звертався. В кухні було не шумно, а їх стіл знаходився не далеко від кухонного кутка, Назар вирішив зробити собі чаю, не тому що хотів його випити, а для того щоб залишитись і послухати їх розмову. Він взяв чайник, та як на зло він був повний гарячої води, та не розгубившись, він одразу вилив її в умивальник та набрав повний чайник холодної води, ввімкнув його та став чекати поки він закипить листаючи стрічку новин в своєму телефоні поки в нього за спиною розвивався діалог, який його так цікавив.

— Пригощайся. — з особливою, як здавалося Назару, люб’язністю відповідала Ірина.

– Іруся, в тебе тека красива кофтинка, де купила?

— Дякую. — трохи зашарівшись відповідала вона. — Я вже і не пам’ятаю де я її купила.

— А які в тебе плани на вечір? Може сходимо кудись на каву, або не на каву?

— Ну, я не знаю, я не планувала сьогодні кудись іти.

— Та давай, Іруся, вип’ємо кави, посидимо десь, прогуляємось.

Чай Назара вже починав холонути, він не хотів слухати чим закінчиться ця розмову тому вийшов з кухні в напрямку боксів. Він ніяк не міг збагнути, чим же вона його так зачепила і звідки в нього ці безпідставні і необґрунтовані ревнощі, між ними ніколи і нічого не було, чому він так до неї прив’язався. «Треба поринути в роботу і не звертати на це уваги», подумав він та взявся працювати, і хоча він не бачив її із за стінки свого боксу, до нього повсякчас доносились уривки фраз Олександра до неї, особливо гостро його слух реагував на такі слова як «Іруся, красеня, сонечко тощо».

21:00 — кінець робочої зміни для Назара, незважаючи на цілодобовий графік роботи, він ніколи не виходи вночі, зазвичай він приходив зранку і працював 8-10 годин. Тут працювало багато студентів яким зручно було працювати в вечірні та нічні години. Назар почав збиратись до дому, викрикнув Катерині «до завтра, я пішов». За стіною його боксу він помітив що Ірина також збирається до дому, не розуміючи навіщо він почав збиратись повільніше, можливо їм по дорозі і йому вдасться перекинутись з нею парочкою фраз, але як тільки вона вийшла з боксу до неї підскочив Олександр з своїми вже звичними фразами:

– Іруся, ти вже до дому, чого так рано?

— Та як рано, скільки можна працювати.

— Ну то як, ми йдемо на каву?

— А ти також вже йдеш до дому?

— В мене ще декілька годин недопрацьованих, але заради тебе я договорюсь з Юлею щоб піти раніше.

— Ой, не треба йти заради мене на такі жертви.

Назар спостерігав за ними обома, раптом він помітив прискіпливий погляд якоїсь дівчини, яка помітила що він слідкує за їх розмовою, він тут же пішов, по дорозі він зайшов на кухню аби помити свою кружку з під чаю, вийшовши він помітив що Ірина разом з Олександром ідуть перед ним, «Невже вона погодилась на це» думав він, перша його думка була наздогнати їх аби послухати про що вони розмовляють, але він тут же її відкинув і зробив навпаки, зупинився перев’язати шнурки на кросівках, дочекавшись поки вони вийдуть з коридору на сходи, Назар встав і пішов в напрямку виходу.

Наступного дня ситуації навколо Ірини була незмінною, все той же Саша крутився навколо неї цілий день, а коли вона йшла до дому він йшов з нею.

Сонячні промені крізь вікно змусили Назара прокинутись, він поглянув на годинник, 11:21 недільного ранку, планів в нього не було жодних, окрім як домашніх справ, генеральне прибирання, прання, можливо ввечері він зайде до сусіда перехилити декілька бляшанок пива, але швидше за все він залишиться вдома та дивитиметься якийсь серіал. Його життя важко було назвати насиченим, робота-дім-робота, ось і все. Час від часу, перед сном, на нього нападали довгі думки про те, що він робить зі своїм життям, що йому робити далі, як все змінити і що саме треба змінити. Здавалося, що перед тим як заснути він придумав чіткий план, але вже зранку все забувалося.

Понеділок не був важким днем для нього, адже на їхній роботі не було «понеділків» як таких, оператори працювали сім днів на тиждень 24 години на добу, і вихідні траплялись двічі на тиждень в будь який день.

За його улюбленим місцем вже хтось сидів, «не варто було брати другу зміну» подумав Назар, але він хотів виспатись після вихідного, адже вчора до пізньої ночі дивився серіали. За його місцем сиділа новенька, якась дівчина з довгим чорним волоссям, більшість тутешніх дівчат були худенькі як тріски, але не ця, вона не була товста, але з легка повненька, проте її груди були значно більші аніж у більшості її колег, цим вона і брала свою увагу. Місце поряд з нею було вільне і Назар сів туди, позаду нього сиділа Поліна, яка тут же дала йому дружньої прочуханки за те що він з нею не привітався.

— Ми йдемо на обід, не хочеш з нами? — почала Поліна.

— Я щойно прийшов, я не голодний. — відповідав Назар подумки запитуючи себе, що вона мала на увазі під «ми».

— Ну чаю поп’єш.

— Поліно, я зараз всю перерву використаю, потім не буде коли пообідати.

— Ну, як хочеш. — вона скинула свою гарнітуру та підійшла до новенької що сиділа поряд з Назаром.

— Діанка, пішли обідати.

— Пішли. — відповідала новенька.

Ці двоє вели себе як подруги, воно і на краще, адже Поліна йому вже трохи набридла, одні й ті ж самі історії, а ще, вона постійна їла його обід, «вона ж одружена, в неї є чоловік, що він їсть, невже вона нічого не готує вдома?» думав він коли вона поїдала його не дуже вдало приготовані котлети чи якийсь салат.

Зорі сьогодні зійшлись так, що в Поліни з її новою подругою Діаною і в Назара робочий день закінчувався водночас, ці двоє збирались після роботи в бар, випити пива, за компанію вони вирішили покликати й Назара, той і погодився. Коли вони прийшли в бар, там їх вже чекав Віктор, чоловік Поліни, це трохи збентежило Назара, адже він одразу здогадався що Поліна вирішила звести його з новенькою, яка йому не дуже подобалась, але, тим не менш, від вирішив піддатись цій провокації аби відволікти свої думки від Ірини. По закінченню вечора, Поліна з чоловіком поїхали до дому, і він залишився на одинці з новенькою, було вже надто пізно аби вони могли добратись до своїх домівок громадським транспортом, а осіння ніч сприяла прогулянці, і новенька сказала що піде до дому пішки, у Назара не було іншого вибору як запропонувати провести її до дому, він очікував що вона живе десь неподалік, але виявилось що йти пішки більше години. Вони йшли і розмовляли на буденні беззмістовні теми, погода, новини, тощо, або обговорювали єдине спільне що в них було, своє начальство, ця тема найбільше йому і не подобалась, адже новенькій не подобалась начальниця, а от її помічниця Катерина їй була до вподоби, але Назар, зі всією люб’язністю не став нав’язувати їй свою думку, просто обережно тримався осторонь цієї теми переводячи розмову в якесь інше русло. Підходячи до якогось перехрестя, прямо перед ними світлофор показав 90 секунд червоного кольору, в її компанії ці секунди були надто довгі щоб їх терпіти, мабуть новенька це відчула і накинулась на Назара палкими поцілунками. Цілувалась вона так собі, та Назар намагався отримувати задоволення від цього процесу, адже так давно він не отримував жіночої ласки.

Краєм ока він побачив як червоні цифри дійшли до нуля та змінили колір на зелений і він припинив її цілунки. Вона дивилась йому у вічі і усміхалась, він взяв її за руку, відчуваючи потребу зробити якийсь жест, і вони пішли далі.

Підійшовши до її дому, Назар очікував надіявся на продовження вечора, хоч і розумів що шансів на це майже немає, а коли вона сказала що винаймає кімнату, і відповідно живе з хазяїнами квартири, варіант що вона посеред ночі приведе до себе незнайомця, був майже неможливий, але потяг Назара був ще не вгамований, тому вони зостались на лавочці під будинком піддаючись утіхам, але далі поцілунків нічого було, посидівши так годину, Назару все це набридло і він попрощався з нею та пішов до дому, пройшовши декілька хвилин він допетрав що йти йому не одну годину, тому він викликав собі таксі.

Наступного дня, Назар особливо неохоче їхав на роботу, адже там буде ця Діана, вона була досить красива, але нажаль, вона була саме з тих дівчат які не слідкували за собою, і всі це бачили. Говорити це їй він не хотів, адже вони лише почали зустрічатись, та і то не факт, і йому було трохи соромно за неї, найбільше він боявся що ці його так звані стосунки ще далі відштовхнуть його від Ірини, але ніхто і не помічав що вони зустрічаються, на роботі він вів себе не надто «кохано» не цілував її і не тримав за руку, навіть не намагався підлаштувати свій графік що вони працювали разом, як це робили всі місцеві пари, натомість вона вправно підлаштовувала свій графік під його. Протягом двох тижнів їхні стосунки були вкрай мінімальні, вітались на роботі, обідали разом, інколи пили чай на перерві, після роботи йшли кудись гуляти або десь посидіти, в кінці дня він проводжав її до дому де вони допізна цілувались на лавочці, і кожного разу він чекав що вона його запросить до себе, але цього не траплялось, а їхати до нього вона відмовлялась аргументуючи це тим, що їй не буде що завтра одягнути, та це була дивна відмазка адже вона часто приходила на роботу в одному ж тому самому одязі декілька днів підряд. Дійшло вже до того, що Назар потроху уникав її, в нього був план як звести ці стосунки нанівець, але сталося диво, її звільнили, і як тільки це трапилося він зітхнув з полегшенням. Після її звільнення вони бачились разів зо два, Назар просто ігнорував її відповідаючи на її дзвінки та повідомлення з затримкою, вони не розстались офіційно, вони просто перестали один одному дзвонити чи писати, та й усе.

На роботі ніхто й уваги не звернув на її відсутність, плинність людей тут була велика, і вже через декілька днів, ніхто, окрім Поліни про неї не згадував, одже репутація Назара не постраждала, принаймні він так думав, по факту всім було байдуже з ким зустрічається цей Назар, більшість тутешніх працівників навіть не знали як його звати.

* * *

Для групи «А» настали скрутні часи, з двадцяти потрібних людей тут працювало лише семеро, в інших групах також був великий некомплект, максимум по п’ятнадцять людей, тому управління компанії вирішило залучити до їхнього відділу обслуговування працівників з інших відділів, з тих де обсяг роботи був менший. Так Назар познайомився з своїм найкращим другом Горбань Остапом, худенький хлопець низького росту, завжди з неохайною зачіскою, як потім виявилося, ця неохайна зачіска є його стилем. Також він здружився з ще одної дівчиною Стадник Уляною, вона була весела, компанійська і Назар вже подумував запросити її кудись, але нещастя, його сумніви врятували його від незручної ситуації, адже Уляна зустрічалась з Остапом, і Назар був перший кого посвятили в цю таємницю, хоча він і не розумів чого ці двоє приховують свої стосунки від усіх, вони все рівно тримали планку дружніх відносин на роботі, і ніхто нічого не підозрював, та насправді, всім було просто байдуже, навряд чи би хтось помітив що ці двоє разом навіть якби вони лизались на кухні.

Назар і його дівчина працювали тут уже декілька років, спочатку Назара це здивувало, адже зазвичай люди працюють не довше року на посаді оператора і ідуть на підвищення, та вони аргументували це тим що в помічника начальника групи чи в начальника групи дуже поганий графік, а поки вони оператори вони самі собі графік пишуть, в принципі логіка у цьому була, але не для Назара. Знайомство з цими двома значно розширило коло спілкування Назара, адже в них, на відміну від Назара, було безліч друзів, його життя ставало дедалі менш нудним, але довге русе волосся Ірини за стінкою його боксу все одно турбувало його, якось він помітив що Остап з Іриною про щось сперечаються, це не виглядало як сварка, більше це було схоже на суперечку двох рівнозначних начальників які не можуть вирішити як керувати компанією, але в надзвичайно меншому масштабі, опісля суперечку Остап обійняв Ірину і попрощався з нею.

— А звідки ти знаєш Ірину? — запитав Назар Остапа коли вони сиділи в дешевій забігайлівці поряд з роботою, вони часто сюди заходили випити дешевого пива та повечеряти хотдогом.

— Вона моя одногрупниця.

— В сенсі?

— Ми на заочці вчимось в політехнічному.

В принципі це все пояснювало, але Назар хотів розвинути цю тему.

— А ти не в курсі, вона з кимсь зустрічається? — прямо запитав він.

— Та начебто ні, а ти що, запав на неї? — з ухмилкою запитував Остап.

— Ну а що, вона класна.

— Вона дуже класна, я теж колись думав з нею замутити, але не зрослось. — з деякою гордістю говорив Остап, але Назар розумів, що Остап не рівня їй, та він сам також, такі як вона зазвичай зустрічаються з розумними і успішними, але в них двох не було ні першого ні другого.

— А Уляна знає про це?

— Ні, ти що, і не думав щось таке їй ляпнути, вона мені такий скандал закатає.

— А що, вона така ревнива?

— Та всі баби ревниві, Назік, а я з Іркою дипломну пишем, там по конспектах, таке всяке, туди сюди, я ж тупий, я б без її допомоги жоден залік не здав би.

— Ну то так би й сказав Уляні.

— Ой, та ти не шариш, ти не зможеш бабі щось пояснити.

— А оцей новенький, чи вже не новенький, забув як його звати, той що постійно крутиться біля Ірини, хіба вона з ним не зустрічається?

— З ким? З цим Сашою? Та він же якийсь вискочка, Ірка таких не переносить.

— Думаєш?

— Та точно тобі кажу, якщо хочеш, я можу вас звести, покличу її з Уляною на пиво після роботи, і ти будеш, роззнайомитесь, може щось і закрутиться.

План був не поганий, але враховуючи специфіку їхньої роботи, знайти вечір коли усі четверо однаково закінчать роботу було майже неможливо, та і більше того, потрібно було щоб у кожного з них не було планів після роботи. Та тим не менш, доля усміхнулась, і їм таки вдалося зібратись у чотирьох в цій забігайлівці поряд з роботою, незважаючи на те, що Назару було трохи соромно там сидіти, адже це місце підходило для того щоб випити пива з другом, але для побачення воно явно не підходило, та з іншого боку, побаченням це теж важко було назвати.

Назар сидів поряд з Іриною, яка теревенила з Уляною на якісь свої теми, він же теревенив з Остапом, меню тут було не широке і вони замовили по бокалу пива та картоплю фрі, хлопці ж замовили собі ще й по хот-догу. Після другого бокалу компанія почала закруглятись, адже комусь завтра на роботу. На цей раз, Назар не став чекати поки дівчина дасть якісь позиви, як це було з Діаною, тому він сам вирішив проявити ініціативу, виявивши що вона живе за 10–15 хвили ходьби від роботи, він напросився провести її до дому, Остап з Уляною поїхали ж до дому чи по домах, він не знав живуть вони разом чи ні, Назар ж з Іриною попрямували вулицями міста під світлом ліхтарів.

— То ти вчишся з Остапом? — треба було почати діалог, а це все що спало йому на думку.

— Так, в політехнічному.

— На який напрямок?

— Економіка підприємства.

— Хочеш стати економістом?

— Та я й сама не знаю, мабуть що ні, після школи, всі казали йти кудись на юриста, економіста, чи ще щось таке. А мені було сімнадцять років, я і сама не знала чим я хотіму займатися.

— А чим ти зараз хочеш займатися?

— Знаєш, хочеться чогось такого, десь адміністрація магазину, ну нормального магазину, якоїсь відомої марки, от в мене є подруга, вона працює в торговому центрі, в якомусь модному магазині одягу, колись була просто консультантом, зараз якесь там в неї підвищення, дуже класна робота, постійно якісь збори, вивчають нові колекції, вона їздила в Мілан і в Париж. От на такій роботі я б працювала.

— А що тобі зараз заважає? Звільняйся з колл-центру і йди працювати туди.

— Не все так просто, я тут через вільний графік, можна брати вихідні коли тобі зручно.

— А чим ти займаєшся на вихідних. — цим запитанням Назар хотів наблизитесь до теми «зустрітись на вихідних», але її це питання чомусь спантеличило.

— Ну, домашніми справами. — відповідала вона, її звична веселість і усмішка кудись зникли, «мабуть в неї вдома якісь проблеми», подумав Назар.

— А як давно ти працюєш в колл-центрі? — намагаючись відійти від попередньої теми сказав Назар.

— Ой, та вже напевно рік, може і більше, мене сюди Остап привів.

— А чого не йдеш на підвищення?

— Та навіщо мені це треба, я взагалі тут працювати не хочу, ну робота тут класна, колектив просто супер, але це не те чим я хочу займатись.

Вони йшли вже хвили десять, Назар розумів, що ось-ось вони дійдуть до фінальної точки їхнього шляху, а він не наблизився до неї ані на крок, тому він вирішив піти в ва-банк.

— Слухай, я оце хотів запитати. — трохи невпевнено почав Назар. — Той Олександр, ви зустрічаєтесь?

— Що? — здивовано і трохи обурено відповідала Ірина. — Він хороший хлопець, але ні, я не зустрічаюсь з такими хлопцями.

— А чому?

— Ну, він занадто самовпевнений в собі.

— Хіба це погано?

— Може і не погано, але мені це не підходить.

— А які хлопці тобі підходять?

— Ну важко сказати.

— Ну от такі як я, наприклад, підходять тобі?

Вона не знала що відповісти, він загнав її в кут, і від її відповіді багато що залежало, якщо вона відповість «так», то очевидно що Назар запропонує їй зустрічатись, якщо ж відповість «ні», то Назар може образитись, а вона цього не хотіла, адже він їй, начебто подобався, хоч вона і не розглядала його в якості свого хлопця, тепер, стоячи мовчки перед ним, їй потрібно було щось відповісти.

— А хіба ти не зустрічаєшся з тою Діаною, що звільнилась. — це було її туше, так елегантно втекти від такого прямого запитання, очевидно що йому вже не вдасться повернутись до того питання, та тим не менш, її відповідь вже не мала значення.

— Ні, ми й не зустрічались толком, це було щось таке, незрозуміле.

— А що трапилося? Не зійшлись характером? — на її обличчі так і було написано «Я спеціально відходжу від теми», і вона цього навіть не приховувала.

— Нічого не трапилося, просто перестали спілкуватись та й усе.

— Зрозуміло.

Вони вже підійшли до її будинку, Назар шукав поглядом лавочку біля під’їзду аби посидіти, але її не було, та і навряд чи вона б погодилась на це. На запрошення до неї він також не сподівався, він взагалі ні на що не сподівався, надіявся звісно на чудо, але точно знав що нічого не трапиться, тому він просто попрощався з нею побажавши її добраніч, та пішов в напрямку зупинки громадського транспорту, було ще не надто пізно і він надіявся що якісь автобуси ще ходять.

Наступного дня, прийшовши на роботу, він помітив що місце поряд з Іриною вільне, він сумнівався чи варто йому там сідади, аж раптом вона його помітила, в даний момент Ірина розмовляла з якоюсь клієнткою, тому вона жестами покликала його до себе та вказувала на вільне місце поряд з нею, як виявилось потім, коли через багато років коли вони згадували своє минуле, вона зайняла те місце для нього з самого ранку, не дивлячись що зміна Назара була аж в обід, вона декілька годин відганяла всіх хто хотів туди сісти, щоб зберегти місце для Назара.

Вже через декілька місяців Назар отримав підвищення, ставши помічником начальника групи, але було одне «але», він став на цю посаду в групі «В», і тому бачитись з Іриною на роботі він став на багато рідше, та і після роботи також, тому що графік в них був надзвичайно різний, в такі моменти він починав розуміти чому Остап з Уляною навмисно не ідуть на підвищення. Ситуація почала налагоджуватись коли Ірина, під впливом Назара, звільнилась з колл-центру і знайшла роботу в якомусь бутіку модного одягу, звісно спочатку робота була нецікава і мало оплачувана, але вже через рік вона отримала підвищення і в неї почались цікаві поїздки до Франції чи Італії, потім і Назар став начальником групи. Вони зустрічались вже декілька років, і настав момент коли треба було щось робити далі, тому вони вирішили винайняти квартиру недалеко від її рідного дому, адже в неї була молодша сестра ще шкільного віку, яка була дуже прив’язана до старшої сестри, та і Ірина також дуже любила свою маленьку сестричку, на той час, маленькій Златі виповнилось вже одинадцять років. Вихованням обох сестричок займалась бабуся, і відповідно, Ірина виконувала роль матері для Злати, покинути рідний дім для Ірини було надзвичайно важким рішенням, і вона погодилась лише на той варіант, що вони знайдуть щось поряд з її рідної квартирою, аби вона могла повсякчас допомагати бабусі.

Час минав, але одружуватись вони не планували, жили собі як живеться. Коли бабуся важко захворіла і була вже не в змозі доглядати за Златою вони вирішили переїхати в їх стару квартиру, тум звісно було не дуже зручно, бабуся з Златою жили в одній кімнаті, а вони розмістились в інший. Через декілька місяців бабуся померла і вони перейняли виховання чотирнадцятирічної Злати на себе. Найважче було в цій ситуації Назару, адже обоє дівчат дуже важко переживали смерть останньої рідної для них людини. Та й життя у них не було надто солодке, батько пішов від них ще до народження Злати, мати померла під час пологів. Назар лише одного разу спробував підняти тему рідних батьків, але Ірина одразу дала зрозуміти що не хоче про це розмовляти, більше він про це не згадував. Тепер, коли померла бабуся, потрібно були вивести з розпачу їх обох, і якщо Ірина швидко оговталась, то Злата закрилась в собі, в ній прокинулись бунтівні поклики, вона почала прогулювати уроки, була помічена в не дуже пристойних компаніях, незважаючи на те що Ірина повсякчас намагалась на неї впливати, Назар не міг нічого зробити, адже по суті, він був ніхто для Злати, одного разу, коли Назар приєднався до її муштрування через прогули в школі, Злата йому так і сказала, що він її ніхто і він не має права їй вказувати, ці слова дуже його зачепили, і незважаючи на заспокоювання Ірини, він зрозумів що краще не пхатись в їх стосунки. Уся ця ситуація вплинула і на його стосунки з Іриною, вони почали частіше сваритись, інколи доходило і до серйозних наслідків, найбільша сварка привела до того вони, начебто, розійшлись, тобто ніхто нікого не кинув, ніхто не сказав цих ключових слів на кшталт «нам треба розійтись, тощо», але все таки, Назар зібрав якісь речі в рюкзак та пішов з дому, ніхто з них вже і не пам’ятав через що вони посварились і хто з них був правий. Назар розумів що ця сварка надто далеко зайшла, але він також був злий на неї, тому вирішив заночувати в хостелі, та вже зранку, на свіжу голову, він зрозумів що так більше не можна і треба інтереси Ірини ставити трохи вище аніж свої, тому, з самого ранку ще до того як Злата піде до школи і Ірина на роботу, Назар прийшов до дому з величезним букетом квітів, вони попросили один в одного вибачення і все налагодилося, більше вони ніколи не сварились так сильно, щоб комусь довелось збирати речі. Можливо і Злата зрозуміла свою роль в їх стосунках, бо вона почала по троху позбуватись своїх бунтарських якостей, «мабуть дорослішає» думав Назар.

Коли життя стало більш спокійним, вони почали замислюватись над власною сім’єю, адже їм обом вже було біля тридцяти, а вони ще навіть не були одруженні. Час був сприятливий, Злата ось-ось закінчить школу і піде навчатись далі, вона вже готувалась до вступу в найкращий університет країни, а отже вона переїде. На початку літа, після закінчення школи малої, вони одружилися, за свідків взяли Остапа з Уляною, які стали їхніми найближчими друзями. У вересні, Злата переїхала в гуртожиток, і нова сімейна пара почала замислюватись на власними дітьми, не минуло і декількох місяців як Ірина завагітніла і подарувала своєму коханому чоловіку двійняток, Єву і Вікторію, хресними батьками для них стали Уляна з Остапом та Оксана з Своїм хлопцем Ігорем, з яким вона вже на третьому курсі одружилася, а вже через два роки, незадовго після випуску з університету в них з’явилась дитина, здавалося що хресними батьками будуть її старша сестра з чоловіком, та на той час їхні сімейні зв’язки розрідились, і хрещеними Оксана взяла якихось невідомих Ірині людей.

Тим часом Єва з Вікторією швидко підростали та балували своїх втомлених батьків, лише після того як двійнята пішли у садок, вони почали потрохи видихати від сімейних хлопотів, Ірина навіть повернулась на роботу, та вже через декілька місяців праці вона вирішила звільнитись і то назавжди, адже бути мамою для нею було найважливішою роботою, Назар тим часом займав одну з керівних посад у колл-центрі, і спокійно міг забезпечити свою сім’ю, його дохід дозволяв їм купити нову просторішу квартиру, оплати найкращу школу для дівчаток, і двічі рік літати кудись на відпочинок.

Улюбленців серед дівчаток у батьків не було, адже незважаючи на те що вони були двійнятами, росли вони зовсім різними, Єва ж була свого роду заучкою, не такою що все визубрює, здає екзамен і тут же забуває, ні, вона була просто надзвичайно розумною, стриманою, вже у старших класах її наймали репетитором з основних предметів батьки учнів молодших класів, Вікторія ж була зовсім інша, вчилась вона трішечки вище середнього, проте з творчого боку вона була розвинута більше, в дитинстві грала на скрипці, а в старших класах була фронтменом власної групи, батьки розуміли що це не те майбутнє яке вони їй бажають, але і Вікторія була не дурна, вона розуміла що на цьому життя не побудуєш, тому і пішла навчатись на якесь там технологічне моделювання, все що стосувалось творчості їй давалося з надзвичайним успіхом, а зі сторони технічних наук її завжди виручала сестра яка тим часом навчалась на факультеті мікробіології.

Життя летіло так стрімко, що Назар і не помітив як настав той день, коли він повернувся до дому, і ледве не помер зі страху від крику «сюрприз», а його кохана дружина тримала в руках торт з цифрою 50.

— Я не вірю що я вже такий старий, подивіться на мене, коли гуляю з дочкою всі думають що я її молодший брат. — усі гучно засміялись.

— Не пройшло й п’ятдесят років як ти навчився жартувати. — насмішило відповідала дружина.

Назар задув вічки на торті, загадавши щоб його доньки були найщасливішими у світі і ніколи не знали того горя що знала їх мати, він почав поглядом шукати їх по вітальні, і побачив що вони привели на його день народження своїх хлопців, кожного з них він таємно ненавидів, адже це його маленькі донечки, їм не можна робити нічого такого, та він не очікував що вони підготували йому на день народження особливий подарунок, вони сповістили йому що збираються одружитись, ще й в один день, «подвійне весілля зараз в моді» казали вони. Тепер йому доведеться поховати свої думку про майбутніх зятів далеко в середині себе, і звикати до того що Єва одружиться з музикантом, а Вікторія з якимсь бізнесменом який був на п’ять років старше неї, та він все ж розумів що серцю не накажеш. З часом Назар перестав ненавидіти своїх зятів, не те щоб він їх полюбив, скоріше він просто звик до них.

Не минуло й декількох років як Назар вже няньчився з онуками, і скаржився що його діти так рідко до нього приїжджають. Коли він пішов на пенсію, онуки стали сенсом його життя, вони приїжджали до дідуся з бабусею на літо, даючи можливість своїм батькам відпочити, які занадто рано почали будувати сім’ю, і тепер відчували недостачу в гарцюванні. Здавалося, що ось-ось він вже почне няньчити правнуків, та його онуки були мудріші за своїх батьків, жоден з них не квапився одружуватись.

Коли Назару минуло за сімдесят, його дружина важко захворіла, він був не в стані за нею доглядати але робив усе можливе, та в нього за спиною були люблячі діти які покинули свої справи аби допомагати батькам. Ірина більше року була прикована до ліжка, і вона вже не раз говорила що скоро покине їх і морально була вже готова померти, та доля усміхнулася їм і вона викарабкалась і встала на ноги, вже через рік вона з чоловіком поїхала у навколосвітню подорож, зрозумівши що жити залишилось не багато, вона хотіла побачити світ. Повернувшись до дому у Назара стався серцевий напад, йому діагностували якісь важкі серцеві захворювання, тож надалі його життя тривало лише в палаті лікарні, з кожним днем йому ставало все гірше і гірше, але він не був засмучений адже прожив гідне життя, виховав двох прекрасних доньок які стояли поряд з його ліжком, нажаль не всі онуки змогли приїхати, та він не ображався на них, адже вони ще молоді і не розуміють що відбувається, але розуміла його дружина, вона сиділа поряд, тримала його за руку і посміхалася, плакати не було причин, адже він подарував їй стільки прекрасних моментів за які вона була йому вдячна.

Назар лежав на своєму незручному лікарняному ліжку, та спостерігав за його родиною що розмовляла на якісь незрозумілі теми, він дуже погано чув, і ще гірше розумів їх його розум трішки затуманився, та і картинка навколо почала розпливатись, останнє що він встиг побачити це стурбоване обличчя своєю дружини, Назар розумів що прийшов час прощатись, і хотів сказати наостанок що кохає її, але не зміг вичавити із себе жодного звуку. Через темряву до нього доносилися слова його дружини, чи то була Єва, а може лікар.

— Розряд. — почулося йому, та він вже летів десь між зорями, і після кожного слова «розряд» його наче підштовхувало вперед.

— Ти мене чуєш, коханий? — донеслось до нього, він хотів відповісти «так, я чую тебе, кохана» та не міг нічого зробити, він відчував що його тіла вже немає, він просто свідомість що ширяє десь в невідомості.

— Тату. — «Мабуть це Вікторія» подумав він, адже Єва не така емоційна, швидше за все вона тихо плаче мовчки.

— Назар. — донеслося йому звідкись здалеку, голос був жіночий, але він не міг його впізнати, знав що десь чув, але вже не пам’ятав де саме, «мабуть медсестра» подумав він.

— Вставай. — вже більш чіткіше звучав жіночий голос, і легкі промені світла почали пробиватись крізь його повіки.

— Вставай, ти запізнишся на роботу.

* * *

Промені світла змусили його прокинутись, але він не хотів відкривати очей, він хотів повернутись назад у простори всесвіту, зараз він відчував що в нього є тіло, здорове тіло, руки, ноги, голова, спина, і що була найдивнішим для нього, це те, що нічого не боліло. Він здогадувався чому так, але не хотів у це вірити, найбільше його здивував той факт, як швидко він опанував себе і зміг усе зрозуміти.

— Я вже встаю. — крикнув він в сторону дверей своєї кімнати, але не вставав, він досі лежав на ліжку намагаючись про щось думати, але жодна ідея не народжувалась в його голові, ані найменша. Пролежавши так декілька хвилин, він вирішив піднятись, «думки народжуються в дії» подумав він, і взявся одягатись, помалу в його пам’яті почали випливати ті спогади які він так силувався забути, десь промайнула Вероніка з Маргаритою, якийсь там Тимофій якого він не пам’ятав, але чітко звідкись знав що ненавидить його, хоча і не розумів за що саме. Раптом думки в голові перемішались, і він не міг зрозуміти в якому житті хто жив, чи це Єва померла в дитинстві чи ні, яка з його коханих дружин потрапила в автокатастрофу.

— Не спізнись на роботу, синку.

— О, а це щось новеньке. — сказав він сам до себе, адже він у всіх життях не любив своїх батьків, і таких фраз як «синку» він точно не пам’ятав.

Назар одягнувся та вийшов з кімнати, батьків вже не було, як і минулого, чи навіть минулих разів. Він спустився по сходах до низу, зайшов на кухню та заварив собі запашної кави, раптом йому захотілось покурити, і він згадав що він колись палив, може ще вчора він викурив цілу пачку. Йому не було що втрачати, то чому б і не покурити, він піднявся назад до своєї кімнати в пошуках цигарок, адже напевне він курив, то ж і цигарки повинні були десь бути. Перевіривши полички, кишені штанів, рюкзак він їх так і не спромігся знайти.

— Той же, як його, Тимофій курить — знову сказав він сам до себе та пішов в спальню батьків аби знайти собі цигарку. В спальні, з обох боків ліжка стояли тумбочки, він не знав яка з них Тимофієва, то ж почав з тої що ближче до нього, але і там не було цигарок, тому він пішов до наступної, відкривши першу шухляду він побачив револьвер, і зрозумів, що він мусить спробувати розвівати це коло.

Частина третя

03.09.2021

В офісі було так спекотно, і навіть кондиціонер не справлявся, довелося повідкривати усі вікна. На стінах висіло сотні картин, майже уся площина стін з чотирьох сторін була вкрита цими картинами, Вероніці здавалося, що ось-ось фарби розтануть і з картин почне капати на підлогу масляними фарбами. «Потрібно було купувати більші кондиціонери» думала вона, але на той час не було грошей аби це дозволити, вона гадала що з її залою впорається і декілька дешевих, не зважаючи на те, що майстри які встановлювали їх казали їй, що в спекотну погоду вони не впораються і буде жарко, але вона гадала що вони просто хочуть розвести її на гроші чи на якісь зовсім необов’язкові додаткові послуги, та зараз вона розуміла що варто було їх послухати.

Вероніка сиділа у своєму кабінеті з скляними стінами, її дизайнерська студія розмістилась у великому складському приміщені, яке не було призначене для такого виду діяльності, та тим не менш, вона змогла перетворити це місце на творче середовище. Загалом тут працювало близько двадцяти людей, її компанія займалась дизайном інтер’єру, то ж по всюди, по залі, були розставленні зразки, макети, і таке інше. Трохи далі від центрального входу густішали столи з працівниками, в кінці ж зали, зі сторони де не було вікон, Вероніка вирішила розмістити в свій кабінет, в куті зали, додавши дві скляних стіни, потім вона додала ще одну стіну в інший бік кута створивши тим самим два окремих кабінети, в одному сиділа вона, а в іншому сиділи люди які не мали відношення до творчості, юрист, логіст, та бухгалтер, вона навмисно відділи цих осіб від усього колективу, адже інші її підлеглі були просякнуті фарбами з середини, і навіть ззовні вони відрізнялись від цих офісних планктонів.

Вероніка сиділа в своєму кріслі, та розглядала усе навколо в своєму кабінеті, і потроху до неї приходила думка, що це вже не її кабінет, на її робочому столі лежали якісь чужі речі, на стіні з’явилась якась нова картина, вона тут висить вже давненько, але це не вона її повісила, навіть її власне крісло доводилось відрегульовувати під себе кожного ранку коли вона приходила на роботу.

Вона обожнювала свою роботу, адже усе навколо, починаючи від вхідних дверей, і закінчуючи логотипом компанії на ноутбуках працівників було створено нею, це її дітище, вона тут створила усе навколо, але зараз Вероніка відчувала що втрачає контроль над усім цим. На столі лежав звіт про виконання останнього проекту, потрібно було переглянути його, визначити декількох кращих працівників що працювали над цим проектом, і віддати його в сусідній кабінет аби вони закрили цей звіт, бухгалтер прорахував там усе і визначив розмір премії тим декільком кращим, і такі інші бюрократичні дії. Колись вона горіла на роботі, кожен проект був для неї викликом для свідомості аби народити щось таке, чого ще ніхто не робив, зараз же, вона суто управляла тими хто створював. Вона просто перегоріла.

Наближався обід, колись, вона обідала з колективом, але це було так давно, що ніхто вже й згадає про це, але вона пам’ятала, і сумувала за тими часами коли їх було лише троє, вона і дві її подруги, першим їхнім замовленням був дизайн стола для нарад, замовники хотіли щось нестандартне, і вони спроектовали якийсь стіл трансформер який досі стоїть в їхньому офісі, і слугує свого роду кухонним кутком за яким обідають працівники, на якому стоїть чайник, кавоварка, мікрохвильова піч, як же сильно вона хотіла вийти з кабінету, сісти за тим столом і теревенити за обідом з дівчатами, але вона не могла, підлеглі вже давно не сприймали її як подругу, вона була велике цб, і часто їй доводилось буди жорсткою, звільняти, позбавляти премій за погану працю, тощо.

Веронікавийшла з свого кабінету та зайшла в сусідній аби віддати звіт, попрощалась з хлопцями і пішла в свій кабінет по свою сумочку та телефон, їй вже пора їхати, вона залишала за себе старшого менеджера Ольгу, робоче місце якого було одразу біля її кабінету, це вона там усе міняє потроху перетворюючи кабінет начальниці на свій, це не трапилося за один день, ні, це відбувалося майже непомітно, протягом року, відколи Вероніка працює лише до обіду.

Зупинившись на одному з світлофорів, вона згадала що не вказала в звіті кому треба видати премію, дзвонити бухгалтеру вона вже не хотіла, якщо вона встигне то скаже про це їм завтра, а якщо ні, то нічого страшного, ніхто не отримає премію, часи коли вона боролась за хороші умови праці для своїх підлеглих давно минули, зараз усе йшло по колії. Глянувши на годинник, вона зрозуміла, що заняття закінчуються аж через півтори години, отже в неї було більше ніж зазвичай часу щоб пообідати, вона звернула з звичного їй шляху до центру міста, там була її улюблена кав’ярня, прямо на центральній площі, точніше це колись була її улюблена кав’ярня, зараз це просто спогад про далеке минуле. Але якось, невідомо коли та невідомо чому в її пам’яті з’явилась нав’язлива ідея заїхати туди, і зараз трапилась можливість це здійснити.

Вероніка замовила собі запашної кави та штрудель, цим звісно не пообідаєш, але перекусити можна було. Вона приїхала сюди не так як по їжу, як по спогади. Повз неї минали сотні людей, більшість із них були туристами, інколи, привабливі чоловіки кидали їй звабливі погляди, адже не зважаючи на те, що їй було вже за тридцять, виглядала вона привабливо. Відповідала вона серйозним поглядом, в її очах можна було прочитати «іди куди йшов, хлопчику», і вони йшли собі далі, трохи засмученні від удару по їхній самооцінці.

Закінчивши трапезу вона повернулась до свого звичного маршруту, світлофор, поворот на перехресті, знову світлофор, світлофор, і ще з десяток світлофорів за кожні десять метрів. До школи варто було приїжджати завчасно, в принципі вона завжди так і робила, але зараз, вона приїхала ледве не під самий дзвінок, а отже припаркуватись було ніде, довелось кинути машину десь на узбіччі та трішки пройтись пішки.

В холі дитячої альма матер бігали сотні дітей, і ще більше дорослих, незважаючи на те, що Вероніка була тут щодня, вона все одно не могла звикнути до цих диких вересків, здавалося, що кожна присутня тут дитина вважає за потрібне перекричати іншу дитину, і так аж поки від цього звуку лопнуть вікна в цій будівлі. Зазвичай, коли вона сюди приходила, в холі було декілька людей, інколи вона приходила перша. В холі, по периметру були розміщенні лавочки, де батьки чекали своїх первістків, хол був настільки великий, що на цих лавочках одночасно могло поміститись ледве не дві сотні людей, Вероніка завжди сиділа найближче до виходу, але зараз тут було зайнято, більше того, усі місця були зайняті, їй довелось стояти біля дверей та виглядати свою доньку, аби та її не проґавила.

Знайти свою доньку в такому гамірі, було те саме що грати у «Знайди Волдо», адже всі діти були однакові, одягались в яскраві кольори, а дівчатка, в більшості носили розовий одяг, і її донька не була виключенням. Було б легше, якби і вона шукала свою матір, бодай поглядом, але ні, адже закінчивши заняття, маленька дівчинка теревенила з своїми однокласницями про щось своє, дитяче.

Майже одночасно, велика кількість батьків з своїми дітьми ринули до виходу утворюючи затор, Вероніці довелось покинути свою позиції біля дверей, аби її не заштовхали нахабні дорослі та їх ще нахабніші діти. Доньки все ще не було видно на горизонті, Вероніка знала що вона десь тут, розмовляє з однокласницею вихваляючись своєю новою розовою сумочкою яку її вчора купила мама, але знайти її поглядом було майже неможливо, адже вона було схована за спиною когось з дорослих. Люди все виходили і виходили, вона вже почала припідніматись на пальцях аби збільшити кут огляду, як раптом помітила, що на підлозі, біля її ніг перевзувається її донька. Її серце заспокоїлось.

— Доцю, а коли ти прийшла?

— Тільки що.

— А чого ти з мамою не привіталась?

— Не знаю. — продовжуючи робити свої справи неохоче відповідала вона. Вероніка присіла біля доньки аби допомогти їй зібрати речі в рюкзак.

— Маргаритко, що з тобою, тебе хтось образив?

— Ні. — сухо відповідала донька.

— Хочеш заїдемо по морозиво?

— Так, хочу, хочу, хочу. — з надзвичайною енергією відповідала дитина. Вероніка розуміла, що її обіграла семирічна дівчинка, адже вона спеціально вдавала образу і невдоволення, щоб хтось запропонував їй щось таке, що підніме їй настрій. Мати розуміла, що потурання дочці, ні до чого хорошого не призведе, адже вона почне неї маніпулювати, але як же можна було відмовити цій маленькій кучеряшці.

Поївши морозива вони поїхали до дому, Вероніці потрібно ще приготувати вечерю, а донька повсякчас відволікала матір щоб та віддала їй її телефон, Вероніка поглянула на дитину в намаганнях зрозуміти, як так сталося що семирічна дитина вже сидить в соцмережах, адже в її дитинство найкращими розвагами були мультики, які батьки забороняли довго дивитись, зараз вона б все віддала щоб Маргарита проміняла свій телефон на мультики. Не витримавши тиску дитини, Вероніка таки зламалась і віддала їй телефон, аби спокійно продовжити готувати та прибирати.

— А ти вже зробила домашнє завдання? — навздогін кричала Вероніка, «варто було це запитати до того як я віддала телефон» — думала вона.

— Я завтра зроблю.

З вітальні доносились звуки якихось модних відео, тих що показують в рекламі під час перегляду новин в інтернеті, Вероніка намагалась згадати який сьогодні день. Поглянувши на свій телефон вона здивувалась, «невже вже п’ятниця?», а це означало що звіт закрили сьогодні, і ніхто не отримає премії на роботі.

Повечерявши Вероніка відправила дочку чистити зуби а сама взялася перемивати брудний посуд, колись її життя було насичене, мало якийсь нестримний ритм, вона не могла зрозуміти, як вона не помітила що її життя перетворилося на буденну рутину. Вона звісно любила свою дитину і не вважала що народила надто рано, навпаки, більшість її ровесників вже переживали що їх діти передчасно завагітніють або підсядуть на якісь наркотики. Просто Вероніка непокоїлась що в її житті не вистачає чогось такого, що б викликало якісь нестримні емоції.

* * *

— Мамусю, ти спиш? — запитувала стурбована донька, Вероніка протерла очі, глянула годинник, 7:15 ранку.

— Чого ж ти до школи так завзято не встаєш?

— Не знаю.

— Може ти ще трошки поспиш?

— Я не хочу, я хочу дивитись мультики.

— Ну йди дивись.

— Я хочу з тобою дивитись мультики.

— Лягай біля мене, я включу мультики.

— Я не хочу тут дивитись, я хочу в вітальні дивитись мультики.

— Може ти тут подивишся?

— Ну мама. Я хочу там.

Вероніка розуміла що Маргарита знову нею маніпулює, це все через те що немає татка, він би дав ї жару, і вона все робила як він сказав. Бути матір’ю це важка робота, в тебе немає вихідних і відпустки, графік 24 на 7, важко звісно, але оплата надзвичайно висока, коли ти бачиш задоволені очі своє доньки, коли вона тебе обіймає і цілує, ти розумієш що здатен подолати будь що, аби відчути це ще раз, тож Вероніка подолала своє бажання повалятись у ліжку, взяла доньку на руки та пішла у вітальню дивитись мультики які вона ненавиділа хоч і знала всіх персонажів на пам’ять.

Поки увага Маргарити була прикута до телевізора, Вероніка намагалась трішки поспати, але донька тут же її будила, «потрібно прокинутись» думала вона собі, та пішла на кухню робити каву.

Почистити зуби, сніданок, домашнє завдання, відмова робити домашнє завдання, прання, прибирання, обід, знову домашнє завдання і знову відмова робити домашнє завдання, готування вечері, прибирання, кожні п’ять хвилин прибирання, невідомо звідки в цій хаті береться безлад, Вероніка більшість часу проводить на кухні а донька перед телевізором або за телефоном. Доньці вже пора йти спати, але вона не хоче, вона не ляже спати поки не повернеться тато, адже він обіцяв їй привести щось. Вероніка телефонує чоловіку, той поза зоною, на перший погляд вона б мала почати хвилюватись, адже він мав повернутися ще декілька годин тому, але, він часто так затримувався після відрядження, швидше за все він десь в барі сидить з друзями і бідкається що його дружина пилятиме його за це. Коли він повернувся до дому, донька вже спала так і не дочекавшись татка який обіцяв їй привезти подарунок, добре що вона заснула, бо татко нічого не привіз, але Вероніка не спала, вона чекала його на кухні за чашкою чаю.

— Будеш вечеряти. — байдуже запитала вона, коли В’ячеслав зайшов на кухню. Високий блондин з голубими очима, про якого вона мріяла в дитинстві стояв поряд, він підійшов щоб поцілувати її, але вона відсахнулась від нього через характерний запах алкоголю.

— Вибач, сонечко, ми просто приїхали, таку роботу провернули, ні секунди не відпочивали, і вирішили відсвяткувати, трішки.

— В тебе завжди все «трішки».

— Ну не злись, кицю. — він підійшов до неї, намагаючись обійняти її, але вона пручалась.

— Не чіпай мене. — відштовхуючи його крикнула вона.

— Ну чого ти злишся?

— Бо мене вже це дістало, в тебе вдома дочка, я, тебе не було майже тиждень, ти не скучив за сім’єю? Ні? Я б на твоєму місці спішила до дому, але ні, ти вирішив що випити пива з друзями це важливіше.

— Але…

— Що але? Ти мав приїхати ще в обід, а зараз вже дванадцята ночі. — вона відчувала що от-от заплаче, вона хотіла відчути як по її щоках потечуть сльози, але схоже, що вона вже виплакала своє давним давно.

В’ячеслав не розумів чому вона на нього злиться, невже він не має права посидіти з друзями, він же не підкаблучник.

— Чому інші дружини нормально сприймають те що ми трохи посиділи в барі, одна ти тут влаштовуєш скандал на рівному місці.

Ці слова зачепили її за живе, вона нічого не сказала, просто вийшла з кухні, взулась, накинула на себе кофту та пішла з дому. Їй просто хотілося пройтись, вона знала що через деякий час перегорить і перестане на нього злитись, як і завжди, він якось недбало вибачиться і вони помиряться, але зараз, вона хотіла побути сама.

На вулицях міста було повно людей, не дивно, сьогодні ж субота, всі відпочивають і гуляють. Кофта виявилась зайвою адже було досить жарко. З заходу подув легкий вологий вітерець, і раптом пустився рясний дощ, вона йшла слухаючи музику в навушниках, йшла повільно, дозволяючи дощу вкривати її краплями, їй було так приємно відчувати як вода б’є в її обличчя, це змушувало задуматись що вона жива. Вона йшла вздовж тротуару повільною ходою, каплі води вже почали збиратись у вісках, люди кидали на неї дивні погляди, бо лише вона гуляла під дощем, інші ж ховалися під деревами, зупинками, в під’їздах, ті ж що кудись квапились, швидко йшли попід деревами, стінами будинків аби якомога менше потрапляти під дощ, вона ж робила все в точності навпаки. Раптом в її навушниках заграла її улюблена пісня, вона підняля обличчя вгору дозволяючи дощу омити її обличчя, посмішка осяювала її, їй хотілося щоб дощ не припинявся, як мінімум допоки вона не дослухає цю пісню. До її під’їзду зашилось ще зовсім трішки, вона зробила коло по декількох кварталах і повернулась, довелося ще більш сповільнити ходу аби дослухати пісню до того як вона зайде в будинок.

Змокла до останньої нитки Вероніка повернулась до дому, ввійшовши на кухню вона побачила як В’ячеслав запалює свічки, він готує, щось на кшталт романтичної вечері.

— Вибач мене, любий, що я так зірвалась.

— Боже мій, сонечко, ти вся мокра. — він обійняв її та поцілував. — Це ти мене вибач, я не мав так довго там сидіти.

Як і завжди, вони помирились так само швидко як і посварились, Вероніка роздягнулась, накинула на себе халат і вони трохи посиділи на кухні, опісля прийняли разом душ, та пішли до спальні аби на приємній ноті остаточно помиритись.

* * *

Вероніка біжить, але куди вона біжить ніхто не знає, навіть вона сама, вона просто відчуває що потрібно бігти, бо вона не встигне, перед нею двері і її проймає страх, лікарі кажуть — Вам сюди не можна. — вона не реагує, штовхає лікаря і заходить в палату, на ліжку хтось знайомий, хтось, кого вона знає, але не розуміє хто це, поряд з ним якісь люди, але обличчя вона їх не може побачити, не може навіть визначити їх вік і стать, чи навіть порахувати скільки людей в кімнаті. На ліжку хтось помирає, вона не знає звідки і чому, але вона прив’язана до цієї людини, лікарі кричать, усі кричать, гамір, дивні звуки приладів, їй страшно, вона в паніці, вона кричить.

— Сонце, Вероніко, що з тобою? — стурбовано питає В’ячеслав намагаючись розбудити Вероніку.

— А, все гаразд, мені наснився якийсь кошмар. — вона прийшла в себе, в пам’яті залишились лише невеличкі уламки того сну що вона бачила.

— Що тобі наснилось?

— Я не пам’ятаю, щось було в лікарні, і я кудись бігла, щось таке.

— Спробуй заснути.

— Та хіба після такого заснеш?

— Ну а що робити, ти ж не дивитимешся в стелю до самого ранку.

— А котра година?

— П’ята ранку.

— Треба, все ж таки, спробувати по спати, бо завтра, тобто сьогодні, я буду геть сонна якщо не висплюсь.

— Лягай спатки, сонечко.

Вона пірнула в його обійми, намагаючись прикликати на себе сон та скинути з себе останні уламки цього дивного жахіття. Якби вона навіть спробувала згадати що їй снилося, то вже було занадто пізно, усе витекло з її голови, вона лише пам’ятала той факт, що їй було страшно. В теплих обіймах чоловіка вона пролежала декілька хвилин і заснули міцним сном, та вже через декілька годин їх розбудила донька.

Протягом дня, у Вероніки спливали малесенькі уривки її жахливого сну, але як вона не намагалась згадати що саме їй снилося, нічого не вдавалося, пам’ятала вона лише факт страху і що там був хтось важливий.

Поснідавши, вся сім’я вирушила в торговий центр, там, в якомусь дитячому розважальному закладі святкувала день народження Лілії дочки Софії, Вероніка знайома з нею ледве не з дитинства, та в наслідок дорослішання і створення власних сімей вони бачились надзвичайно рідко, та після того як обоє народили доньок і вони підросли, стали бачитись частіше, приходити один до одного в гості аби їхні донечки могли погратись, а матусі могли випити по бокалу білого сухого.

Маргарита з Лілією не дуже ладнали, та здавалося, що тиск батьків, які надзвичайно сильно хотіли аби вони дружили давав своє в знаки. Можливо, ситуація була б іншою якби вони навчались в одній школі, адже вони були однолітками і могли б бути в одному класі, але, щодо вибору школи кожна мама вважала що саме її вибір правильний, Вероніка з Софією навіть були посварились щодо цього і не розмовляли довгий період часу, аж поки Максим не запросив їх на своє день народження де вони і помирилися. Це не було класичне примирення, коли перш каже «вибач», а інша «ні, це ти мене вибач», вони просто зробили вигляд наче нічого не траплялося і почали спілкуватись так як і зазвичай, а щодо дітей, то вони все ж таки дійшли маленької згоди і вирішили віддати їх обох на плавання в однин і той же басейн, так вони дуже багато вигравала, адже їхні діти більше часу проводитимуть разом, і для себе зможуть виділити час, і якщо раптом хтось не встигатиме відвести свою доньку в басейн, інша завжди підстрахує.

Поки діти розважалися в сухому басейні, а за ними приглядали стюарти, батьки розважались по своєму, Вероніка з В’ячеславом вели себе стримано, він не пив узагалі, а вона лише декілька бокалів сухого, тим часом як деякі інші батьки могли дозволити собі добряче напиватись та ще після цього сідати за кермо своєї машини незважаючи на дітей на задньому сидінні. Дивлячись на таких недбалих батьків, Вероніка поглянула на свого чоловіка і ще раз зрозуміла що кохає його, адже він би ніколи не дозволив собі такого, незважаючи на його дурний характер, він завжди ставив сім’ю на перший план, принаймні зараз вона так вважала, цілком можливо що вже через декілька годин, коли вивітриться вино, вона думатиме по іншому.

Найважчим у дитячому святі, це не організувати його, не п’яні батьки, не бійки дітей, ні, найважче це зупинити це свято, адже за будь-яких обставин, жодна дитина хоче першою покидати це свято, як тільки хтось з батьків спробує забрати свою доньку чи свого сина, одразу чуються хникання, сльози, крики, гамір. Споглядаючи цю картину, Вероніка думала як їй забрати до дому Маргариту так щоб вона не здіймала галасу, не те що вона вже хотіла до дому, ні, їй було приємно в цьому товаристві, тай більшість часу вона проводили з тими кого любить, балакала з чоловіком, або з Софією, або з донькою коли та прибігала до мами з якимсь проханням чи запитанням, але, Маргарита досі не виконала своє домашнє завдання, і потурати дочці вона не могла дозволити.

— Любий — почала Вероніка до свого чоловіка. — Нам вже пора їхати.

— Чому? — здивовано запитав він.

— Маргарита ще не виконала домашнє завдання.

— Але. — він важко вдихнув перед тим як вимовити наступні слова, зробив паузу, видихнув аби пом’якшити тон і не образити дружину. — Чому ви не зробили цього вчора?

— Вона не хотіла.

— Що означає «Вона не хотіла»? Ти її мама, якщо ти сказала робити домашнє завдання, то вона повинна його робити.

— Слухай, може ми не будемо це обговорювати тут? — досить тихими але жорстким тоном відповідала Вероніка, помітивши як за їхнім діалогом починають спостерігати.

— Гаразд, вибач. — сухо відповів він, та пішов по Маргариту.

Вероніка спостерігала як він наближається до дочки, їй було цікаво як же він впорається з таким не легким завданням, адже Маргарита не така проста як здається, вона своїм характером вся в маму і так просто вона на здається. В’ячеслав підійшов до сухого басейну, покликав Маргариту до себе, нахилився до неї і почав щось їй говорити. Вероніка і далі зацікавлено спостерігала за ними, «ось-ось вона почне плакати чи істерити» думала вона, але нічого такого не траплялося, В’ячеслав говорив до доньки щось серйозне, принаймні з серйозним виразом обличчя, Маргарити уважно його слухала і час від часу кивала на його слова, як раптом донька посміхнулась батькові, обернулась до інших дітей щось їм прокричавши та помахавши рукою, а потім спокійно пішла з батьком на зустріч матері.

— Як ти це зробив, що ти їй сказав? — не приховуючи своє здивування запитувала Вероніка.

— Я не розкриватиму тобі свої секретів. — жартома відповідав В’ячеслав.

— Я думала в нас немає секретів один від одного.

— Ну, це не зовсім секрет, в мене просто свої способи.

— Ну то розкажи мені. Ти ї щось пообіцяв? Новий телефон? Планшет?

— Ні, нічого такого.

— Доцю, що тато тобі сказав? — донька сиділа на задньому сидінні та щось зацікавлено дивилась в своєму телефоні не розуміючи про що говорять її батьки.

— Коли? — запитала у відповідь Маргарита.

— Коли ти гралась в басейні а тато тебе покликав і сказав що треба їхати до дому і робити домашнє завдання.

— Що мені тато сказав?

— Так, сонечко, що тобі тато сказав?

— Він сказав що нам пора до дому.

— А що ще він казав?

— Казав що треба робити домашнє завдання.

— А ще що казав?

— Нічого не казав? — відповідала Маргарита, вона говорила майже підсвідомо, адже за всю розмову вона так і не відірвала погляд від телефону, В’ячеслав тим часом сміявся з Вероніки, точніше з її спроб зрозуміти як йому це вдалося.

— Нічого не розумію, що ти їй такого сказав? — продовжила Вероніка до В’ячеслава.

— Та нічого такого я їй не казав. Просто пояснив, що вчора вона цілий день гралась і не робила домашнє завдання, тому сьогодні вона повинна піти раніше аби зробити домашнє завдання, бо вона ж не хоче щоб завтра в школі всі з нею сміялись бо вона буде одна хто не зробив домашнє завдання. Вона погодилась і ми пішли. От і весь секрет.

Вероніка була шокована реакцією доньки та трохи ображена на неї, адже якби вона сказала їй що пора іти до дому і робити домашнє завдання, Маргарита б закатала істерику. Вона так хотіла бути хорошою мамою для доньки, ніколи на неї не кричала не карала її, мабуть це і стало причиною такого не послуху матері.

Приїхавши до дому, Вероніка попросила В’ячеслава щоб він позаймався з донькою поки вона займатиметься домашніми справами, та це була лише відмазка від самої себе, адже в неї не було ні сил ні настрою сперечатись з донькою. Батька вона трішки побоювалась і поважала, тому і слухала його.

— Маргарита вже спить. — сказав В’ячеслав спокусливим голосом обійнявши Вероніку ззаду поки вона мила посуд.

— Любий, мені треба ще зібрати рюкзак Маргарити до школи.

— Я вже все зробив.

— Який ти молодець, а домашнє завдання вона зробила?

— Все вона зробила, не переживай, іди в душ, я домию посуд.

— А ти не прийдеш до мене в душ?

— Я вже сходив, іди, я чекатиму тебе в ліжку. — не подумавши відповів В’ячеслав, Вероніка не часто пропонувала йому разом прийняти душ.

* * *

За кермом своєї машини, вона щаслива, вона щойно про щось домовилась, з кимсь близьким, але вона не пам’ятає з ким саме. Раптом їй стає сумно, якась близька їй людина померла, але вона не пам’ятає хто саме, щось їй підказує що це донька, але як таке можливо, адже ще вчора з нею було все гаразд, а зараз вона звідкись пам’ятає що з нею щось жахливе трапилося. Куди вона їде? Вона їде кудись туди де не хоче їхати, її чекають, хтось важливий її чекає аби кудись поїхати, їй треба якомога швидше кудись поїхати аби повернутись, бо там на неї чекає щось хороше. Вероніка стоїть на узбіччі і бачить свою машину, бачить як вона їде через перехрестя і не дивиться на дорогу, вона намагається зупинити машину але чомусь не хоче цього роботи, вона знає що зараз трапиться щось жахливе, що її чекає смерть, чи щось таке, але вона не може навіть поворухнути губами, вона з усіх сил намагається щось крикнути тій машині яка летить на неї зліва, вона знає що вони в неї вріжуться і вона помре, вона хоче сказати їм — стійте. — але не може видавити з себе і звуку, вона хоче повернути кермо і з’їхати на обочину але не може і поворухнутись. Вона бачить свою машину яка виїжджає і бачить як їй на зустріч летить інша, вона біжить, вона намагається встигнути кудись, але не може рухатись, вона кричить, але не може вичавити із себе і звуку, вона відчуває як її підкидає і трясе.

— Ніка, Вероніка, Прокинься?

— Господи. — тільки і спромоглась викрикнути вона, вся вкрита холодним потом вона кинулась в обійми чоловіка.

— Знову жахіття наснилося?

— Так, але все було таке реальне.

— Що тобі снилося?

— Снилося, що я померла, але не зовсім, я наче бачила як мене збиває якась машина.

— Насниться ж таке.

— Сонечко, все було таке реальне, я була впевнена що все це насправді, я кудись їхала, кудись мені треба було їхати, і я знала що мене зіб’є машина, але все одно їхала, а ще там була Маргарита, але з нею щось було трапилося, і щось таке, важко згадати.

— А що трапилося з Маргаритою?

— Я не знаю, я не пам’ятаю.

— Ти як, заспокоїлась трохи?

— Так, все нормально, просто дивно, не розумію що це за сон, може з Маргаритою щось станеться?

— Це просто сон, не приймай близько до серця.

— Але він щось означає.

— Не вигадуй, нічого він не означає, просто забуть і лягай спати.

— А котра година?

— Третя ночі.

— Так, треба мені ще поспати.

Вероніка все ще ніжилась в його обіймах, так вона відчувала себе захищеною, недоступною до тих подій що розгортались в її снах.

Прокинулись вони від будильника, адже сьогодні понеділок і Маргариті треба йти до школи, а отже вставати зранку вона не бажатиме. Вероніка попросила В’ячеслава, щоб той підняв дочку з ліжка поки вона готуватиме сніданок. ЇЇ все ще турбував її сон, і сьогоднішній і вчорашній. Нарізати салат, приготувати собі і чоловіку кави, автокатастрофа, зробити бутерброди, помити посуд.

В’ячеслав поцілував дружину та дочку побажавши їм обом хорошого дня і зникнув за дверима їхньої квартири, Вероніка ще пила свою каву, вони зазвичай виходять з дому на пів години пізніше після того як тато піде на роботу і мама везе Маргариту до школи, заняття в неї починаються о пів на дев’яту, а робочий день в Вероніки починається з десятою ранку, тож кожного дня їй доводилося вбивати ще півтора години, колись, вона витрачала цей час на роботу приїжджаючи раніше, але зараз вона вважала це зайвим, тож кожного ранку вона їхала на роботу але не доїжджала до неї обираючи на своєму шляху якесь кафе аби вити чаю чи запашної кави, з’їсти якогось круасана чи штруделя та почитати трохи книгу. Але сьогодні її думки були зайнятті іншим, В’ячеслава не було поряд аби заспокоїти її, тож вона піддалась спокусі розвинути в своїй голові події що відбувались у сні, жаль лише що вона майже нічого не пам’ятає, усе що відбувалося вночі зникало з горизонту її свідомості наче пісок крізь пальці, пам’ятала вона лише емоції.

В офісі ще нікого не було, воно й не дивно, так рано ніхто не приходить. Вона зайшла в свій кабінет і помітила на столі звіт який здала в п’ятницю, там були написані три імені співробітників які працювали над цим проектом, і документ чекав її підпису. «От вискочка», подумала Вероніка, це її старший менеджер Ольга повернула звіт з бухгалтерії, і вона сама визначила кому вручити премію. Тепер Вероніка була у дуже незручному становищі, адже якщо вона нічого не зробить, то дозволить свої помічниці управляти собою, адже вона була незгодна з іменами які вказала Ольга, а з іншого боку, якщо вона зробить по своєму, то покаже себе абсолютною сволотою, адже напевне Ольга уже пообіцяла їм премії. Вихід був лише один, Вероніка взяла ручку і дописала ще сім імен, таким чином в списку були абсолютно всі хто працював над проектом, вони отримають маленьку премію, але отримають, і отримають всі, і ті кого визначила Ольга і ті кого хотіла заохотити Вероніка.

Впродовж робочого дня нічого хорошого не траплялося, ось-ось повинні були початись делікатні дні, її груди та низ живота боліли, на додачу ще й Ольга вирішила переставити вазони з квітами в її кабінеті аргументуючи це тим, що цим квітам шкідливий надлишок сонячного світла, Вероніка ледь стримувала себе від того аби посваритись з нею. На щастя її подзвонив їх постійний клієнт і попросив зустрічі для обговорення замовлення, зазвичай вона відправляла когось з працівників, частіше усього вона відправляла Ольгу, але зараз, вона хотіла поринути в роботу аби відволіктись, тож поїхала на зустріч сама, вона повідомила про Ольгу, та додала що сьогодні її вже не буде, та посміхнулась їй у відповідь та не дочекавшись поки Вероніка вийде з офісу, пішла і розсліась в її кабінеті, перед виходом, Вероніка ще раз глянула крізь залу на свій кабінет і побачила як Ольга з незадоволеним виразом обличчя регулює її крісло, «От стрево, треба її звільнити», але незважаючи на її нестримне бажання позбутись Ольги, Вероніка розуміла що на ній тут все тримається за її відсутності, та і навіть якщо вона її звільнить, на її місце прийде така ж сама негідниця але менш досвідчена, тож їй доведеться потерпіти ще декілька місяців. Вероніка хотіла звільнитись взагалі коли Маргарита закінчить перший клас передавши крісло директора Ользі, і залишити за собою певний відсоток прибутку, таким чином вона зароблятиме і завжди зможе повернутись до роботи, а літом, вона більше часу проводитиме з дочкою.

Привітавшись з охоронцем школи, Вероніка сіла на лавочці поряд з виходом очікуючи доньку, в холі знаходилось ще дві-три мами, а отже заняття закінчяться десь через хвилин двадцять, начебто недовго, але в оточенні тиші та безлюдності цей час завжди тягнувся вічно, навіть перечитавши усю стрічку новим залишалося часу на нудне очікування. Коли пролунав довгоочікуваний дзвінок Вероніка стала виглядати доньку, та як і завжди теревенила з однокласницями, дочекавшись коли вона підійде до неї, вона почала хутко збирати її, Вероніці дуже хотілося до дому, адже вона вже другий день нормально не спить, а вдома ще стільки домашніх клопотів, Маргарита намагалась випросити маму що вони поїхали на морозиво, але Вероніка була категорична, як на дивно Маргарита не закатувала істерику і не підіймала більше цю тему, мабуть дитина куди розумніша аніж їй здавалося і вона вміє відчувати коли вона може досягнути свого, а коли не варто і намагатись щось просити в батьків.

Приїхавши до дому, Вероніка тут же відправила доньку роботи домашнє завдання а сама пішла в спальню аби трохи полежати, невідомо звідки на неї напала жахлива втома, задавалося її ноги налились свинцем а в спині хтось забув свою сокиру, їй хотілося просто нічого не робити, хотілося аби весь світ зупинився і дав їй час для відпочинку, не встигла вона розслабитись як прибігла її донька.

— Мамо, я хочу чай. — сказала Маргарита.

— Гаразд, доцю, пішли на кухню, я зроблю тобі чай. — Вероніка зібрала усі свої сили та піднялася з ліжка, усі свої дії вона виконувала на автоматі, ці декілька хвилин на м’якому ліжку розморили її до неможливості. Донька хотіла гратися, але мати була не в настрої тож вона запропонувала доньці разом подивитись мультики, через декілька годин прийшов В’ячеслав, Маргарита зірвалась з дивану в напрямку виходу з криками «тато, тато», він схопив доньку на руки, підняв її та почав цілувати.

— Привіт любий. — сказала Вероніка коли її чоловік зайшов до вітальні.

— Привіт кохана. — він нахилився до неї аби поцілувати її. — Що сьогодні на вечерю?

— Йди переодягайся, я зараз щось приготую.

— Ти якась без настрою, щось трапилося?

— Ні, нічого, просто втомилась.

— То йди відпочивай, я сам приготую вечерю.

— Не треба, я сама. — вона не хотіла щоб він йшов на такі жертви, адже в її розумінні це виглядало як дорікання що вона ціли день вдома і не може навіть приготувати вечерю, тож вона була змушена піднятись та піти на кухню. — Зроби з Маргаритою домашнє завдання. — додала вона, а потім подумала що він зараз подумки звинувачує її в тому, що вона не спромоглась за цілий день змусити себе і доньку зробити домашнє завдання.

* * *

— Дихайте, дихайте, дихайте.

Піт заливав їй очі, вона відчувала як болить кожна частина її тіла, кожен м’яз був напружений і болів так наче в хтось встромив туди тисячі ножів.

— Дихайте, дихайте, дихайте.

Назар тримав її за руку і щось до неї говорив, але вона не могла розібрати що саме, вона знає і чує що він говорить, але як тільки слова вилітають з його рота, вона тут же забуває що він казав.

— Дихайте, дихайте, дихайте.

Поглядом вона почала шукати по палаті В’ячеслава, усі обличчя були їй знайомі, вона впевнена що знає їх, але водночас не може згадати бодай що небуть про них, бодай імені чи як вони виглядають.

— В’ячеслава тут немає. — відповів на її думки Назар.

Вероніку пройняв жах, подумки вона питала себе «Чому його тут немає? Де він? Що з ним трапилося?».

— Дихайте, дихайте, дихайте.

Їй стало страшно, чому вона вагітна Маргаритою ще раз, як таке узагалі можливо, вона ж вже доросла, нащо народжувати її знову.

— Це не Маргарита, це хлопчик і ми назвемо його Костянтин. — говорив Назар тримаючи її за руку.

Вероніка не могла зрозуміти, чому вона вагітна хлопчиком якщо у неї є дочка, це її перша вагітність чи вона вагітна знову? Якщо так, то чому тут Назар, адже він в комі.

— Тужтесь, тужтесь, тужтесь.

Вероніка напружилась, вона чудово пам’ятає як вона народжувала Маргариту, але зараз все було по іншому, адже зараз не вистачає якогось лікаря який мусить врятувати її життя, вона відчувала що щось не так.

— Де лікар? — закричала вона.

— Він не прийде. — відповів Назар.

— Але якщо він не прийде я помру. — тремтячим голосом говорила вона.

— Я знаю. — сухо відповів Назар.

— Він мусить прийти, знайди його, поклич його, приведіть іншого лікаря. — почала кричати вона.

В її тілі щось відбулося, вона відчула як щось поламалося, так наче її спина зламалася навпіл а руки скрутило, вона корчилась від болі тим часом як Назар спокійно дивився як вона помирає, вона не розуміла, чому ніхто нічого не робить, невже вони не бачать що вона от-от помре, вона спробувала закричати, але не змогла.

— Ніко! Вероніко! Що з тобою? Прокинься. — В’ячеслав трусив її за плечі намагаючись розбудити, тепер і він був нажаханий.

Вероніка відкрила очі і почала ридати, вона кинулась в обійми чоловіка і він відчув на своїх грудях її сльози.

— Чому мені таке сниться. — крізь сльози запитувала вона.

— Я не знаю, сонечко. Заспокойся, не переживай, усе буде добре.

— Мені страшно, чого воно мені сниться?

— Заспокойся, чуєш, дихай.

Після цього слова Вероніка наче прозріла, усе навколо на одну мить зупинилося, вона згадала свій сон до найменших деталей. В’ячеслав тримав її за плечі перед собою і дивився їй у вічі.

— Глибоко вдихни, видихни. — говорив він, вона заспокоїлась. — Розкажи, що тобі снилося?

— Мені снився Назар.

— Назар? — з неабияким здивуванням перепитав В’ячеслав.

— Так, і не тільки, я була в палаті, народжувала дитину.

— Тобі снилося як ти народжувала Маргариту?

— Ні, то була не Маргарита, то інша вагітність, я була вагітна хлопчиком.

— Від кого?

— Ну від Назара, він же там був.

— А я де був?

— Ти теж там був, ну тебе не було в палаті, але я запитувала де ти, а Назар відповідав що тебе немає.

— Я нічого не розумію.

— Це ще не все, я померла під час пологів, я знала що я помру, мав прийти якийсь лікар, але я знала що він не прийде і через це я помру, і всі це знали і ніхто нічого не робив всі просто чекали поки я помру.

— Боже, сонечко, дуже дивний сон.

— Що мені робити? Чому мені таке сниться?

— Я не знаю, може тобі варто його провідати?

— Думаєш?

— Ну, ти може сходити до якогось психолога, розповісти все йому і він тобі щось порадить.

— До психолога? Я ж не божевільна.

— Ти неправильно мене зрозуміла, до психолога не ходять божевільні, просто підеш і розповіси йому що тобі сниться і він щось порядить.

— Я буду йти до психолога!

— Ну то не йди, тебе ніхто не змушує, поїдь сьогодні до лікарні, провідай Назара, можливо це допоможе.

— Гаразд, ти завезеш Маргариту до школи? Я хочу з самого ранку туди поїхати.

— Звісно що завезу.

— Дякую тобі сонечко. — вона ще раз кинулась йому в обійми, В’ячеслав був не в захваті від ідеї провідати Назара, він розумів, що він в комі і лікарі кажуть що шансів на те що він прокинеться майже немає, але підсвідомо він розумів, що є один шанс на мільйон, що Назар прокинеться, прийде до їхнього дому де живе його колишня дружина з своїм новим чоловіком та його біологічна донька, і займе місце В’ячеслава у цій сім’ї, звісно ці переживання були безпідставні, адже Вероніка в жодному разі б не покинула його, навіть якби Назар прокинувся, та тим не менш, якби це таки трапилося, ситуація б досить ускладнилася, як мінімум, довелося б пояснювати усе Маргариті, яка поки що не підозрювала про існування свого справжнього батька.

За декілька хвили В’ячеслав вже заснув, Вероніка глянула на годинник, було пів на шосту ранку, через пів години заграє будильник, тож спати далі вже не було змісту, тим більше, на неї чекає довга дорога, лікарня в якій лежав Назар була в іншому місті, а це три-чотири години їзди, їй доведеться виїхати з самого рання аби повернутись до вечері, доведеться просити Марію з Тимофієм аби вони забрала онуку зі школи, бабуся з дідусем з радістю виконають це прохання, після того як Назар потрапив в автокатастрофу і впав у кому, їх онучка стала єдиною радістю для них, ну і ще Вероніка, яку вони вважали своєю дочкою.

Вероніка приготувала сніданок свої родині, поцілувала на прощання дочку і чоловіка та поїхала. Вона не знала чого чекати, першим що спало їй на думку це те, що Назар помер, і як тільки вона приїхала в лікарню, це було її першим запитанням.

— З ним усе гаразд?

— Так, ситуація не змінилась.

— Можна його провідати?

— Так, звісно.

Вероніка зайшла в палату, останнього разу вона сюди навідувалась два роки тому, і з тих пір нічого не змінилося, здавалося що ні на один день не постарішав, Вероніка глянула на себе в дзеркало, вона колись, вона була молодшою за нього на рік, а тепер вона виглядала як його тітка.

До палати увійшов лікар.

— Доброго дня, Вероніко, як ваші справи?

— Все добре, лікарю. Як Назар?

— В нього все добре, ну, зважаючи на його стан.

— Нічого не мінялося?

— Ну, в нього підвищилась активність лобної частини мозку, можливо йому просто сняться якісь кошмари, тим не менш, на його стан це жодним чином не вплине.

— А давно в нього ця активність?

— Вже третій день.

Вероніка те же зв’язала події в своїй голові, а що якщо це Назар винен в тому що їй таке сниться, їй було важко в це повірити, адже Назар все життя стверджував що в цьому світі не існує нічого надприродного, що це неможливо, а вона тим часом читала гороскоп який він висміював, і вона вже майже прийняла його позицію як він раптом потрапив в аварію, зараз, її мозок стверджував лише один варіант — Назар якимсь чином зв’язується з нею і мабуть намагається їй щось сказати.

Вона попрощалась з лікарем, попрощалась з Назарем та поїхала до своєї сім’ї.

— Як усе пройшло? — запитував В’ячеслав, за вечерею дочекавшись коли їх донька піде гратися.

— Я не знаю.

— З ним усе гаразд.

— Так, але лікар сказав в нього якась активність в мозку, і ця активність якраз останні три дні, коли мені оце сниться. Це може бути якось пов’язано? — стривожено запитувала Вероніка, вона боялась що її чоловік не зрозуміє її і сприйме за божевільну.

— Та все може бути, люба. Я читав про різні випадки якого телепатичного зв’язку в інтернеті, але я не дуже в таке вірю. — необачно відповідав В’ячеслав, адже його слова ще більше закріплювали думку Вероніки про те, що це щось надприродне.

— А що мені роботи? Піти до якоїсь ворожки?

— Та яка ворожки, вони всі якісь шарлатани, тільки на гроші тебе розведуть.

— То скажи мені, що мені робити?

— Я вже казав, іти до психолога.

— Ой, все, з тобою немає сенсу говорити.

Вероніка встала із за столу та взялась мити посуд. В’ячеслав пішов у вітальню пережовуючи чергову безпідставну образу на нього, адже він нічого такого не сказав, просто порадив. Вероніка, незважаючи на свою реакцію, розуміла що психолог може їй допомогти, але похід до такого лікаря, це клеймо на все її життя, вона просто не може собі того дозволити. Раптом хтось з її подруг або батьки дізнаються про це, до самої смерті з неї глузуватимуть. «Це ж просто сни, нічого поганого зі мною не може трапитись» думала вона, але все одно відчувала тривогу перед тим як заснути боячись знову побачити це жахіття.

* * *

Вероніка сидить на задньому сидінні машини, вона кудись їде але не знає куди саме, вона сховалась за сидінням аби її не бачили водій і пасажир справа, їй конче потрібно послухати діалог між ними.

— Як його звати? — запитує водій.

— Бойко Тимофій. — відповідає пасажир справа від водія.

– І що це за однин?

— Та якийсь мужик, нічим кримінальним не займається, ніде не помічений, нікому дорогу не переходив, вже майже на пенсії живе з жіночкою, має свій город.

— Чого його замовили?

— Чого-чого? Щось особисте, якщо в нього немає грошей і він не політик, значить це щось особисте.

— А про замовника ти щось дізнався?

— Так, його звати Коломієць Назар, недавно виграв в лотерею декілька мільйонів, а так, якщо забрати гроші, пацан пацаном, нічого серйозного.

— А як він на нас вийшов?

— Як-як? Якщо в тебе є гроші і бажання, знайдеш кого завгодно.

Вероніка сиділа за кріслом в страху що її викриють, ці люди найманні вбивці яких наняв Назар, для того щоб вони вбили Тимофія, але навіщо йому вбивати його, вона пам’ятає що Назар не дуже його любив, але ж не настільки щоб замовити його смерть. Їй раптом захотілося поглянути на обличчя цих людей, ледве-ледве вона почала виглядувати із за крісла, і не встигла вона побачити обличчя бодай когось як вони закричала, вхопили її за руки та почали щось із неї робити, якісь дивні звуки лунали від них не схожі на слова, вона нічого не розуміла і не розуміла що з нею відбувається, як раптом хтось закричав «Обережно!».

Вероніка стоїть посеред перехрестя і бачить як в одній машині водій з пасажиром намагаються її угамувати, але вона пручається як тільки може, хоч і безрезультатно. Вона обертається в інший бік і бачить як вона їде в іншій машині на зустріч першій. Вона розуміє що зараз відбудеться, тому що вона вже це бачила в іншому сні, вона просто спостерігає за тим як машина з найманими вбивцями врізається в іншу машину. Вероніка вилітає через лобове скло, вона була непристебнута. Наймані вбивці обережніші, і були пристебнуті, тому вони майже не постраждала, вони виходять з машини, підходять до Вероніки.

— Вона ще жива?

— Думаю ні.

— Тут є камери?

— Ні, немає.

— А відеореєстратор в неї є?

— Немає.

— Розбий на всякий випадок її телефон, але не залиш слідів.

— Він вже розбитий, все ок.

— От і добре, заводь машину, поїхали звідси швиденько поки нас ніхто не спалив.

— Залишимо її тут?

— А що ти пропонуєш? Викликати швидку?

— А якщо вона щось пам’ятає?

— Вона вилетіла через лобове скло, буде добре якщо вона своє ім’я пам’ятатиме.

— Думаєш?

— Не думай! Залазь в машину, викинемо її в річку за містом та й по всьому.

Вони сіли в машину, спробували завести її, не вдалося, спробували ще раз, нічого не вийшло, спробували ще раз, пощастило, їхня машина була ще на ходу.

Вероніка стояла на перехресті споглядаючи свій труп, раптом їй захотілося перевірити чи вона жива.

— Вероніко! Прокидайся.

— Що, що, я знову кричала?

— Ні, вже просто пора вставати, шоста ранку. — він зупинився на пить перетравлюючи її слова і запитав. — А що, тобі знову снились кошмари?

— Так, але цього разу все було якось по іншому.

— В сенсі по іншому?

— Ну, було не так страшно.

— А що там було?

— Я їхала в машині з найманими вбивцями яких Назар найняв для Тимофія, і вони врізаються в мою машину, я вилітаю через лобове скло і помираю.

— А до чого тут Назар?

— Ну, я слухала як ці хлопці говорили між собою, і вони сказали що їх наняв Назар.

— Чекай-чекай, я не зрозумів, ти їхала в їхній машині чи в своїй їм на зустріч?

— Я була всюди, я була одночасно в їх машині і була в своїй машині, а перед тим як дві машини врізались одна в одну, я опинилась на перехресті і бачила себе в одній машині і в іншій, і бачила як я помираю.

— Сонечко. —стурбованим голосом говорив В’ячеслав. — тобі треба піти до психолога.

— Ми вже про це говорили!

— Слухай мене, Вероніко, коли тобі сняться жахіття, це одне, але коли ти бачиш в снах сама себе, то це вже дуже погано.

— Чому?

— Бо це свідчить про якісь порушення?

Вероніці стало страшно, В’ячеслава налякав її і вона почала задумуватись чи і справді вона не зійшла з розуму.

— Що мені робити? — зі сльозами на очах поважлива вона.

— Не плач, люба, нічого тут такого страшного немає, я ж не психолог, я не знаю чого тобі це все сниться, просто сходи до лікаря, я тебе прошу, це ж все одно все анонімно, я тебе запишу на прийом і завезу, будь вдома, я сам завезу Маргариту до школи, і привезу її до дому.

— А робота?

— Як собі хочеш, я б казав тобі не йти, в тебе ж там є ця Ольга, вона справиться сама, вчора ж справилась.

— Гаразд. — витираючи сльози відповіла Вероніка, їй було страшно не через те що їй сняться ці жахіття, її лякало те що може їй сказати психолог, вона боялась що її визнають психічно хворою, а в неї ж є донька, як їй потім жити.

Відправивши чоловіка з донькою, Вероніка не знала куди їй подітися, кожна хвилина тягнулась мов вічність, ще й перспектива стати божевільної не давала їй спокою, тож вона вирішила таки поїхати на роботу «що поганого може трапиться?» думала вона собі, адже їй потрібно було хоч якось відволіктись. В офісі ніхто і не помітив її вчорашньої відсутності, вона трохи запізнилась тож застала Ольгу в своєму кабінеті, вони привітались і її старший менеджер звільнила кабінет для своєї начальниці.

Робота таки допомогла їй відволіктись, в офісі все горіло від великої кількості замовлень, і Вероніка вникала в кожне замовлення з головою даючи поради то тим то іншим, чи не вперше за довгий час її робота знову почала приносити їй задоволення, вона навіть не хотіла їхати звідси перед обідом до дому, спочатку вона хотіла залишитись, адже В’ячеслав забере доньку зі школи і вона може спокійно працювати далі, але потім вона згадала що обіцяла йому піти до психолога, їй дуже не хотілося цього робити, адже зараз, коли минуло вже пів дня плідної праці і вона почувала себе добре і не думала ні про що погане, їй здавалося що вона повністю здорова, але її чоловік, який ледве не щогодини телефонував їй аби дізнатись про її самопочуття переконав її таки сходити до психолога, тож вона як і завжди залишила офіс на Ольгу.

Приїхавши до дому вона дізналась що В’ячеслав завіз Маргариту до бабусі.

— Я подумав, що варто буде мені тебе завезти, Маргариту не варто було б брати з собою, тож я завіз її до Марії.

— А ти зі мною підеш до психолога?

— Так, звісно, ну я не піду прямо до лікаря з тобою, я десь там тебе чекатиму.

— Гаразд.

Їхали вони мовчки, Вероніка думала про своє, будувала в голові майбутні діалоги, продумувала з чого їй почати, намагалась передбачити що лікар відповість їй, В’ячеслав тим часом не турбував її, він розумів що її дружинні знадобилося неабияка сила волі аби погодитись на візит до психолога, то ж він не хотів якоюсь необережної фразою все зруйнувати, адже його дружина могла передумати в будь-який момент через найменшу дрібницю.

Психолог приймав в приватній лікарні що була за десять хвилин їзди від їхньої квартири, В’ячеслав почитав відгуки, вони були досить схвальні, тож він погодився, перед входом в кабінет психолога він поцілував Вероніку та побажав їй удачі, а сам вмостився в холі на диванчику.

— Доброго дня, ви мабуть Вероніка? — запитав чоловік років п’ятдесяти, він одразу сподобався Вероніці, він посміхався їй і здавався дуже приязним. — мене звуть Олексій Васильович.

— Приємно познайомитись, Олексій Васильович. — з посмішкою відповідала Вероніка.

— Прошу, сідайте де вам завгодно. — він жестом показав на крісло за столом перед ним і на диван під стіною, Вероніка вирішила що краще сісти перед ним, адже якби вона лежала на цьому диванчику, як це показують в фільмах, вона б точно переконала себе в тому що божевільна.

— Що вас до мене привело? — запитав лікар.

— Олексію Васильовичу, справа в тому, що останнім часом мені сняться жахливі сни. — не розуміючи чому, але Вероніка не відчувала дискомфорту, навпаки, цей чоловік, якимсь чином, викликав довіру до себе.

— Розкажіть детальніше.

Вероніка, не замислюючись, почала переповідати лікарю свої сни, починаючи з першого разу і закінчуючи сьогоднішнім сном, вона розповіла як навідувалась до Назара, навіть розповіла про те що бачить зв’язок між Назаром і своїми снами, вона очікувала що лікар розсміється їй в обличчя, але він навіть не зупинив її і попросив розповідати далі час від часу запитуючи щось пов’язане, вона розповіла про свої стосунки з Назаром, як він потрапив в автокатастрофу коли їхав у пологовий будинок, коли вона народжувала Маргариту, розповіла як їй було важко одній з дитино і з чоловіком що в комі, як вона познайомилась з В’ячеславом, як заново навилась кохати і вірити людям. Закінчивши свою розповідь, Вероніка помітила наскільки їй стало краще, вона вже була впевнена що виздоровіла.

— Лікарю, зі мною все гаразд?

— Так, не переймайтеся, швидше за все це наслідки ваших стресів на роботі.

– І що мені робити?

— Вам потрібно усунути ці стреси, що саме робити, це вже вирішувати вам.

— Тобто піти з роботи?

— Ну, це один з варіантів.

— Гаразд, дякую.

Вона попрощалась з лікарем та вийшла з його кабінет, Вероніка ще прийде сюди завтра і можливо ходитиме ще деякий час, аж поки її жахіття не припиняться.

— Ти як? — запитав В’ячеслав дружину.

— Усе нормально, пішли. — вона не хотіла розповідати про прийом тут, у холі лікарні, вона боялася що сторонні люди підслухають їх розмову, тож вони пішли в низ, сіли в машину та поїхали до Марії по Маргариту.

— То що тобі лікар сказав?

— Сказав що зі мною все добре, що це все через стреси на роботі.

— Бачиш, я ж казав тобі, що нічого страшного тут немає.

— Можливо ти і правий.

— Ти ще будеш до нього ходити?

— Так, він сказав що треба розібратись у всьому, як мінімум поки не припиняться ці жахіття.

Під’їжджаючи до будинку батьків Назара, Вероніка раптом впала в ступор, адже вони зараз запитають де вони були і що робили, вона ж не може сказати їм що ходила до психолога.

— А що ти сказав Марії, ну коли попросив її забрати Маргариту зі школи? Вона не запитувала чого я її не заберу або ти?

— Запитувала.

– І що ти відповів?

— Сказав що ти не можеш її забрати бо в тебе на роботі якесь супер важливе замовлення, щось таке.

— Ах. Дякую любий. — вона зітхнула з полегшенням, її чоловік передбачив все чого їй варто було боятися.

* * *

Вероніка в якомусь приміщені, в якійсь кімнаті, вона схожа на кабінет, але вона не розуміє що вона тут робить і чий це кабінет. Вона ходить по кімнаті туди-сюди в намаганнях знайти якусь схованку, адже зараз сюди хтось прийде і станеться щось погане, хтось викриє тут. Вероніка заглядає в шафу, під стіл, за штори, але ніде немає місця аби сховатись, раптом двері відчиняються і заходить Тимофій.

— Слава Богу це ти. — сказала вона Тимофію.

— Що ти тут робиш? — запитав він.

Вона розгубилася, вона не знає що відповісти, як пояснити йому що вона ховається від невідомо кого.

— Я тут декого чекаю.

— А кого саме?

— Ну, свою подругу. — почала брехати вона, помалу пересуваючись до виходу, їй хочеться негайно втекти звідси.

— Куди ти зібралась? — різко запитав Тимофій, їй стало страшно, вона раптом зрозуміла що це від нього вона ховалась.

— Мені негайно треба йти, я запізнююсь.

Тимофій скочив до дверей та закрив їх на ключ, його обличчя набуло тих рис, які ніколи раніше не бачила Вероніка.

— Ти нікуди не підеш.

— Що тобі від мене треба? — зі страхом в очах запитувала Вероніка, вона відчувала що зараз трапиться щось погане, але не розуміла чому, адже Тимофій хороша людина, він дуже любить Маргариту і до неї завжди добре відносився.

— Вероніко, ми з тобою давно знайомі, так?

— Так, і що? — вона поглянула ще раз на Тимофія, і помітила що він молодший на років десять, вона поглянула на себе і побачила що виглядає так наче і вона молодша на десять років.

Тимофій підійшов до неї, схопив її за плече та кинув на ліжко.

— Ти потрібна мені. — сказав він та почав роздягатись, Вероніка була в паніці, але нічого не могла зробити, вона просто дивилась як він роздягається а потім роздягає її, вона відчуває як він входить в неї, як він робить це, вона відчуває задоволення, їй приємно але вона не хоче цього відчувати, вона починає плакати і кричати.

— Зупинись! Ні! Це неправильно!

— Вероніко! Сонечко. — вона відкрила очі і побачила В’ячеслава. — Тобі знову наснився кошмар?

— Так, але це був не зовсім кошмар, ну це був дуже поганий і неприємний сон, і дуже дивний. — вона ще досі відчувала збудження від подій що їй наснились.

— Що цього разу тобі снилося?

— Я не можу тобі розказати.

— Тобі снився Назар? — ображено-підозрілим тоном запитував В’ячеслав.

— Ні, Назара там не було. До чого тут він? — роздратовано відповідала вона.

— Ну а звідки я знаю що тобі сниться? — тепер і він був роздратований.

— Мені снився Тимофій.

— Ну, звичайний собі сон, тобі вже не сняться жахіття пов’язані з Назаром, значить все добре.

— Я думаю цей сон таки пов’язаний з Назаром.

— Ох. — В’ячеслав закотив очі важко видихаючи. — Я не знаю що тобі сказати, сходи до психолога, розкажи йому все ще раз.

— Так і зроблю.

Обох їх дратувала дана ситуація, Вероніка хотіла припинити ці сни, хотіла щоб все було як раніше, хотіла забути про Назара і жити спокійним життям. В’ячеслав відчував певну ревність до Назара, він розумів що це по дурному, адже він в комі, але він нічого не міг із собою зробити.

Сніданок минав трохи напружено, не те щоб вони посварились, ні, вони просто розмовляли між собою трохи холодно, без любощів, як це буває зазвичай. Поснідавши, В’ячеслав поцілував доньку та дружину і поїхав на роботу, пізніше і Вероніка з дочкою виїхали. Попрощавшись з Маргаритою в школі Вероніка згадала про поради психолога щодо роботи і вирішила туди не їхати, вона написала повідомлення Ользі з попередженням що її сьогодні не буде, та відповіла знаком плюс.

Їхати до дому вона не хотіла, їй не давав спокою її сон, тож вона вирішила поїхати до Марії з Тимофієм, вона хотіла поговорити з ним, розповісти йому про сон, але не знала з чого почати, як можна узагалі пояснити людині той факт, що вона зґвалтувала вас у вашому сні, та все ж Тимофій помітив що Вероніку щось турбує.

— В тебе все гаразд? — запитав він.

— Не зовсім. — відповіла Вероніка, вона знала що ця розмова рано чи пізно приведе до розповіді її сну, але той факт що Марії не було вдома трохи лякав її, але з іншого боку, якби вона була тут, то було б надто незручно про таке розповідати.

— Не соромся, розповідай.

— Останнім часом мені сняться дуже дивні сни.

— Всім інколи сняться дуже дивні сни.

— Ну, може і так, але тут справді щось дивне.

— Наприклад.

— Мені часто сниться що я помираю, що хтось врізався в мою машину, що я помираю під час пологів, таке всяке дивне.

— Я думаю, що не варто через таке перейматися.

— Я й не переймаюсь, просто сьогодні мені наснився дуже дивний сон.

— Дивніший аніж попередні.

— Так.

– І що ж тобі наснилося.

Вероніка на мить зупинилась, їм потрібно було зібратись з духом аби все викласти, вона спробувала поставити себе на місце Тимофія, уявити собі що хтось приходить до неї і розповідає як йому приснилося що вона його зґвалтувала. В принципі, це всього лише сон, тож вона, заходячи дуже здалеку, мало помалу підійшла до тої доленосної миті в її сні і розповіла все Тимофію, він встав в дивану і почав ходити по кімнаті туди-сюди, на його обличчі брови насупились, було видно що він хоче щось сказати але не може підібрати слів.

— Це ж лише сон, тут нічого такого немає. — почала Вероніка намагаючись порушити мертву тишу.

— Так, гм, звісно. — почав Тимофій. — Я просто не розумію, чому тобі таке сниться? Ну сни, це якесь певне відображення наших думок.

— Що ти маєш на увазі. — запитала вона.

— Ну, я не знаю, може я якось тебе образив, чи може зробив щось таке що ти б могла оцінити як приставання, я не знаю, якщо я і зробив щось таке, то будь певна, мені шкода.

— Ні, ні, Тимофій, ти дуже хороша людина, я тебе люблю, і тебе і Марію, ви завжди мене підтримуєте, і я сама не знаю чому мені таке сниться.

У вітальні знову напала тиша, вони обоє не знали що сказати, Вероніка вже почала жалкувати про те що розповіла свій сон, адже тепер їм обом дуже незручне, і їм буде незручно ще деякий час.

— Я мабуть піду. — сказала Вероніка, вона встала з дивану та пішла до виходу, Тимофій проводжав її поглядом.

— Може тобі варто поговорити з психологом, адже не може тобі таке снитися просто так, ти ж розумієш, я кохаю Марію, а ти, ти мені як донька.

— Так звісно.

— Вероніко. — почав Тимофій коли вона вже була за порогом будинку. — ти б не могла не розповідати це Марії, ти ж розумієш, вона не зрозуміє.

— Так, я розумію, не переживай.

– І вибач мене якщо я тебе чимсь образив. — сказав він навздогін.

— Тобі немає за що вибачатись, все добре.

«Господи, навіщо я йому це розповіла», думала Вероніка, вона картала себе за цей вчинок, зранку вона не могла собі місця знайти через це сон, а зараз стало ще гірше. Вона взяла телефон та набрала номер з візитки.

— Олексій Васильович, доброго дня, це Вероніка. Усе добре, дякую. Так, так. Гм, я б хотіла до вас сьогодні приїхати, є у вас час? Ага. Ні, на вечір я не можу, мені не буде на кого залишити доньку. Ага, так звісно, я можу приїхати через годину. Дякую. Бувайте.

Приїхавши до лікаря, Вероніка вагалася чи варто їй сюди йти, адже це вже трохи нагадує божевілля. Вона ні з того ні з сього кинулась до мозгоправа аби він їй допоміг, та все ж таки, вона переконала себе в тому, що чим швидше вона з цим покінчить, тим швидше вона це все забуде, тож вона увійшла в кабінет.

— Доброго дня Вероніко, добре вигадаєте.

— Доброго дня, Олексій Васильович. — вона зупинилась, адже не знала з чого почати.

— Сідайте, будь ласка, вам знову наснилося жахіття?

— Так, але цього разу інше.

— Не соромтесь, розповідайте.

Вероніка переказала свій сон і події після нього, про те як їздила до Тимофія, про свої переживання і таке інше. На цей раз вона знову очікувала що лікар скаже їй, що вона божевільна, але її очікування вкотре не справдились.

— Вам потрібна відпустка. — сказав він.

— Думаєте?

— Я вважаю, що вам потрібно відволіктись від буденних подій, візьміть чоловіка і доньку та поїдьте десь на відпочинок.

— Ну, не все так просто лікарю, у мене робота, у В’ячеслава робота, у Маргарити навчання.

— Я це розумію, ви могли б злітати кудись на вихідні, з п’ятниці на неділю, не просто поїхати кудись полежати на пляжі. Оберіть щось насичене, дводенний тур з екскурсіями, щоб у вас не було часу на погані думки.

— Я поговорю з чоловіком, може він і погодиться.

— Ви можете поїхати сама, це буде навіть краще.

— Я не можу поїхати сама. Як це так? Я ж не залишу тут доньку наодинці.

— Подумайте над цим, це ж не задля розваг, це вам потрібно для відновлення своїх фізичних і розумових сил.

— Гаразд, лікарю. Тим не менш, менті потрібно порадитись з чоловіком.

— Так, звісно. Коли вас очікувати на наступний прийом?

— Я не знаю, мабуть я запишусь до вас коли буде треба, може жахіття і зникнуть.

— Гаразд, приходьте, не соромтесь. Разом ми вирішимо цю проблему. — сказав на останок лікар відкриваючи перед Веронікою двері.

— До побачення. — відповіла вона.

* * *

Сонячне світло ледь пробивалося крізь сірі штори в палаті. Вероніка лежить на ліжку і помирає. Вона не знає як вона тут опинилась, але точно знає що зараз вона помре. Поряд з нею сидить Назар і тримає її за руку, але вона не відчуває його дотику, вона бачить що він стискає своєю рукою її руку, але не відчуває дотику. Вона намагається ворухнути рукою але не може, намагається відчути іншу руку, але й та не піддається, їй стає страшно. Чому вона не може рухатись? Вона хоче встати з ліжка, але жоден її м’яз не реагує.

— Ти потрапила в автокатастрофу. — каже їй Назар. — Це тому ти не можеш рухатись.

Вероніка згадує події іншого дня, вона згадує як їхала в машині, і люди яких найняв Назар врізались в неї, це тому вона тут, це через нього вона прикута до ліжка.

— Це ти винен, це через тебе я помираю. — відповідає Вероніка.

— Ні, кохана, це ти винна. — спокійно відповідав Назар.

Вероніку просік страх, вона не розуміла чому вона винна. Вона спробувала відтворити в свої пам’яті минулі події, але там усе було перемішане, Маргарита, В’ячеслав, Тимофій, смерть під час пологів, пожежа в будинку Максима, вона не розуміла що з цих спогадів є снами а що насправді.

— Якби ти робила так як я тебе просив, цього б не трапилося. — продовжив Назар.

Вероніка почала згадувати як він просив її переїхати в інше місто подалі від його батьків, як він був проти їхнього спілкування. Раптом Назар зник, і палата зникла також, Вероніка стояла десь в просторі і навколо нічого не було, і тільки десь здалеку був маленький промінчик світла, вона пішла йому на зустріч і звідти до неї долинули слова Маргарити.

— Мамо, я скучила за тобою.

Вероніку пройняв жах, вона розуміла що її дочка мертва, але не розуміла як це можливо, вона почала втікати від цього променю і криків її дочки, але як би швидко вона не бігла, слова Маргарити наздоганяли її і ставали дедалі ближче до неї.

— Ні! Ні! Стій! — почала кричати крізь сльози Вероніка.

— Прокинься, люба, все гаразд?

Вероніка протерла рукою по мокрому від холодного поту лобу.

— Все гаразд, сонечко, знову жахіття наснилося.

— Що цього разу?

— Ой, я навіть не хочу розповідати, я так втомилася від цього всього.

— А що тобі психолог каже?

— Я ж казала, мені потрібна відпустка.

— А я тобі казав, їдь сама, за тиждень нічого страшного тут не станеться, я зранку возитиму Маргариту до школи, Марія чи Тимофій забиратимуть її, а ввечері за забиратиму Маргариту до дому.

— Думаєш? — трохи заспокоївшись запитувала Вероніка, вигляд у неї був не дуже, але що вона що він вже звикли до її нічних жахіть і почали сприймати це як норму.

— Звісно, сонечко, тобі треба відпочити, від роботи, від цих переживань, і від сім’ї, ну в хорошому сенсі, тобі треба зробити щось для себе.

— Я подумаю.

— Я сам про все подумаю, я знайду тобі щось.

— Подивимось.

Зранку Вероніка вела себе так наче нічого не трапилося, настрій у неї був більш веселіший аніж зазвичай після попередніх нічних страхіть, вона була спокійна бо виношувала в голові свій особливий план. Відправивши Маргариту до школи вона поїхала до Назара, вона вже знала що скаже чоловіку про те, що в неї багато роботи, Ользі вона скаже що не може приїхати та й по всьому, Марії також скаже про те що багато роботи щоб вона забрала Маргариту.

Лікаря Назара, Вероніка зустріла в його палаті, крім нього там ще було декілька інших лікарів, всі вони були чимсь стривожені бігали навколо Назара, хтось йому щось вколов, хтось крикнув «два мілграми чогось там».

— Лікарю, що з ним? Що тут відбувається? — стривожено запитувала Вероніка.

— Вероніко, вийдіть, з ним усе буде гаразд. — лікар взяв її за руку, і вивів з палати закривши за нею двері та не давши можливості сказати ані слова. Вероніка сіла на диванчику під палатою, вона не могла нічого вдіяти, в її голову забралась думка, що було б добре якби він помер, тоді б може це все скінчилося, але вона тут же її відігнала, адже вона не може дозволити собі так думати. Через декілька хвилин мед персонал почав виходити з палати, крізь прочинені двері Вероніка почула що прилади вже не пищать так тривожно як декілька хвилин тому.

— Що з трапилося? — знову запитувала Вероніка у лікаря.

— Зараз з ним усе гаразд. — неохоче відповідав він.

— А що тільки що відбувалося?

— Ми поки що з’ясовуємо, в його лобній частині мозку відбуваються якісь зрушення, дуже велика мозкова активність причина якої нам поки невідома.

— Це то що ви мені минулого разу розказували?

— Так, але з кожним разом ця активність сильнішає і це відображається на його стані, підвищується температура тіла, тиск, серцебиття.

— Він помре? — вдаючи стривоженість запитувала Вероніка.

— Ні, він не помре, ми цілодобово за ним слідкуємо. — спокійно, помітивши її фальш, відповідав лікар.

— До нього можна в палату?

— Так, звісно, заходьте.

Вероніка зайшла в його палату та сіла поряд нього на ліжко, тільки монотонні сигнали з якогось приладу порушували тишу. Дивлячись на його молоде обличчя на Вероніку ринули давні спогади, про те як сильно вона його кохала. Спалахами почали вибухати щасливі і не дуже дні їхнього спільного життя, вона і не помітила як почала ридати. Їй так сильно хотілося з ним поговорити, запита його, що це все означає, чому їй сняться ці дивні сни. На мить їй здалося що вона божеволіє, просто тут, на місці, їй стало страшно знаходитись тут поряд з Назаром адже тепер він набув символу її щоденних жахіть. Вероніка встала з ліжка не відводячи погляду від Назара, вона відчувала як сильно б’ється її серце, здавалося, що вона от-от втратить свідомість. Вона знову сіла на його ліжко але краще їй не ставало, ще й ці запахи ліків додавали свого, вона й так відчувала себе не пособі у лікарні, а зараз тим паче. В її голові паморочилось все сильніше і сильніше «треба вийти з палати» подумала вона і спробувала встати з ліжка, її м’язи почали розслаблятись, усе навколо стало наче в тумані.

— Вероніко. — десь здалеку почувся їй голос Назара. — ти мусиш дещо для мене зробити.

Вона відчула якийсь шум, не звук, а просто тиск, і дивний запах, вона не розуміла що то за запах але він приводив її до тями.

— Підіймайте її. — сказав хтось із темряви, так наче то був якийсь спогад.

Вероніка потроху приходила до тями, вона втратила свідомість і впала на землі, тому її трохи боліло плече і голова, медсестри почувши якийсь гул зайшли в палати та почали приводити Вероніку до тями нашатирем. В її голові ще досі було ехо крізь яке пробивались слова Назара. Що саме вона має для нього зробити, вона не розуміла, але дуже хотіла зрозуміти. Трохи посидівши та випивши солодкого чаю Вероніка зібралась їхати до дому, по дорозі вона подзвонила Олексію Васильовичу з метою записатись сьогодні на прийом, але нажаль, весь сьогоднішній вечір був зайнятий, Вероніка наполягала що їй потрібно з ним побачитись, але він вважав її проблеми малозначущими, усі інші його клієнти мали серйозніші порушення мозку, тож їй довелося погодитись на його пропозицію зустрітись завтра.

Ніхто її ні про що не питав. Коли вона приїхала до батьків Назара по Маргариту, їм було байдуже чому Вероніка не змогла її забрати зі школи, лиш донька її запитала чого вона не приїхала по неї, на що вона відповіла що була на роботі, на тому і їхня розмова закінчилася, Маргарита була зайнята своїми справами в телефоні. До дому вони приїхала хвилин за двадцять до того як з роботи повернувся В’ячеслав, в Вероніки вже була напоготові відповідь на його запитання, але він нічого не питав, він навіть не підозрював що Вероніка не була сьогодні на роботі, але Маргарита все розповіла таткові.

— Марія забирала Маргариту зі школи? — запитував В’ячеслав, і Вероніка раптом розгубилась, вона весь день виношувала на своєму язику відповідь на це запитання, і тільки вартувало йому запитати, як вона все проковтнула.

— Так. — відповідала Вероніка собі під ніс.

— Ти ходила до психолога? — спокійним тоном продовжував В’ячеслав.

— Ні, не ходила, я хотіла записатись сьогодні, але в нього все було зайнято. — промовивши ці слова, Вероніка зрозуміла що вона попалась на гарячому, адже якщо вона не була у психолога але хотіла піти, значить в неї був вільний від роботи час, або вона була зайнята чимсь іншим.

— Зрозуміло.

— Але я записалась на завтра, піду до нього після обіду, після роботи. — продовжила Вероніка, вона вбачала якусь підозрілість в спокійному тоні чоловіка, їй легше було повірити в те що він її в чомусь підозрює чи в те що він все знає, аніж прийняти ту версію що йому просто трохи байдуже.

— Марія забере Маргариту, чи мені відпроситись з роботи?

— Звісно що забере, коли це вона відмовлялась?

— Ну раптом в неї свої плани?

— Які в неї можуть бути плани? Полити квіти? Чи подивитись бразильський серіал?

— Ну а раптом, вона ж може поїхати кудись, чи запланувати візит до лікаря.

— Ну гаразд. — вже трохи роздратовано говорила Вероніка. — якщо вона буде зайнята, я зателефоную тобі, ти відпросишся з роботи і забереш Маргариту.

— А якщо я буду зайнятий, не підніму трубку, чи не зможу приїхати? — розуміючи що він її дратує продовжував В’ячеслав. Він це робив не для того щоб розізлити її, навпаки, він це робив щоб відволікти її, змусити її свідомість працювати далеко від тематики її жахіть.

— Якщо вже ніхто не зможу, ні Марія, ні Тимофій, ні ти, то я подзвоню лікарю, кажу що не зможу приїхати і заберу Маргариту сама. Задоволений?

— Так, тепер я задоволений. — з посмішкою відповів В’ячеслав та вийшов з кухні, і як тільки він вийшов, Вероніка посміхнулась йому у слід, вона зрозуміла що він хотів зробити.

* * *

Така знайома палата, Вероніка вже була тут, але вона не може згадати коли саме і за яких обставин. Вона підходить до вікна, торкається сірих штор і згадує що зовсім недавно вона тут лежала, на ось цьому самому ліжку, але хто тепер на ньому лежить. Перше що їй спало на думку, це те що вона сама і лежить на цьому ліжку, але тіло було трохи менше аніж в неї, воно було більше схоже на дитяче, раптом до палати увірвався Назар.

— Ніка? Що ти тут робиш, я тебе повсюди шукаю? — стривожено почав він.

Вероніка була здивована його появою, а найбільше тим, що на вигляд йому було років з тридцять, вона не могла зрозуміти як, адже коли вона навідувала його в лікарні лише вчора, він виглядав значно молодше.

— Що ти маєш на увазі? — не розуміючи чого від неї хочуть питала Вероніка.

— Як це що? — роздратовано, підвищуючи голос продовжував Назар. — Я ж просив тебе дещо для мене зробити.

Вероніка пригадала події з своїх минулих снів, вона пригадує як Назар просив щось у неї, щось таке, чого вона не може зробити, щось жахливе, щось таке від чого холоне її кров лише від спогаду про це прохання, а вона ж навіть не пам’ятає що саме він просив.

— Я не можу цього зробити. — закричала Вероніка.

Назар глянув на неї своїми сповненими злістю очима та захитав головою, так начебто він дорікає їй за її відмову. Повільною ходою він наближався до неї, їй ставало все страшніше і страшніше, здавалося він зараз вб’є її, але вона була готова до цього, останнім часом вона так часто помирала що це стало для неї буденністю, але Назар мав на озброєні значно жахливішу зброю аніж просто вбивство дружини. Він підійшов до ліжка на якому хтось помирав.

— О боже! — скрикнула вона і почала ридати, на ліжку лежала Маргарита. Вона згадала, що її дочка вже помирала у снах, але то було зовсім інше, то був якийсь дивний сон де її дочці було лише рік чи два, а зараз вона бачила свою дочку такою, як вона виглядає насправді, навіть більше, Вероніка була впевнена що це майбутнє, що тут, в цій палаті, її дочка старша аніж та що спить в сусідній кімнаті в реальності.

— Якщо ти не зробиш те що я прошу, це станеться насправді. — суворо сказав Назар.

— Я не можу! — закричала вона.

— Хтось мусить померти, Вероніко! Такий закон! — закричав він та підійшов до Маргарити і почав висмикувати якісь шнури, датчики, капельниці від тіла її дочки. Прилади почали несамовито кричати механічним голосом, завилась сирена.

— Ні! Не роби цього! Стій! Вбий краще мене! — кричала вона.

Назар зупинився, Вероніка була нажахана до смерті, вона глянула на дочку, та була вже мертва, прилади зупинились, кімната зникла, ліжка немає, немає нічого окрім її просякнутих слізьми очей та наповнених злістю очей Назара, що дивились на неї немов би намагаючись спалити її поглядом.

— А ти думаєш що ти жива?

Вероніка провалилась крізь ніщо, ці слова повалили її та відкинули кудись в невідомість з нечуваною швидкістю, вона пролітала повз все своє життя намагаючись зібрати до купи свою свідомість яка була розбита на мільйони уламків.

— Ніка! Вероніка! — закричав В’ячеслав.

— Що? Що таке? — запитувала вона коли приземлилась на своє ліжко.

— Що з тобою?

— Я знову кричала?

— Ні, ти не кричала, але тебе так трусило наче в тебе якийсь інсульт.

— Ні, зі мною все гаразд, просто знову жахіття наснилося.

— Ти впевнена що з тобою все гаразд?

— Так любий, все гаразд, лягаймо спати.

— Ну гаразд, спокійних снів тобі сонечко. — він обернувся на інший бік та тихо засопів.

«Що я маю зробити?», думала собі Вероніка тим часом, вона розуміла лише одне, вона повинна зробити щось жахливе, але що? «Єдиний спосіб це все припинити — самогубство», подумки промовила вона сама до себе, її навіть не лякала ця думка, вона ненавиділа своє життя через ці жахіття, так, через декілька годин, після сніданку і протягом дня все буде гаразд, вона навіть не згадуватиме про це, але вночі, по неї знову прийдуть, і зараз, вона справді всерйоз задумувалась над тим щоб покінчити життя самогубством, адже це був єдиний вихід це все припинити. Продовжуючи думати на своєю передчасною кончиною Вероніка заснула, коли В’ячеслав її розбудив вона дякувала богу за те що їй більше нічого не снилося.

Поснідавши та відвізши Маргариту до школи Вероніка поїхала на роботу, її там ніхто не чекав, адже останнім часом вона туди майже не приходила. Їй було важко ввійти в курс справ, вона переглядала купу документів що чекали її підпису, документи які вона не могла доручити Ользі, це було останнє що належало їй в цій компанії, і тепер вона хотіла цього позбавитись, тож вона взяла ці всі документи та пішла до бухгалтера.

— Ось. — вона кинула йому на стіл стос паперів. — Зроби так, аби Ольга могла підписувати їх.

— Ви впевнені? — здивовано запитав бухгалтер?

— Так. — відповіла вона та вийшла з їхнього кабінету. Через пів години до неї прийшов бухгалтер.

— Вероніко, все готово.

— Ольга! — гукнула Вероніка.

— Так?

— Зайди до мене.

Ольга увійшла до кабінети, вона кинула запитальний погляд бухгалтеру, але він лише покивав головою піднявши плечі, мовляв «я не знаю що тут відбувається».

— Ольго. — почала Вероніка. — тепер ти повністю управлятимеш компанією, тепер це твій кабінет, за свій стіл можеш посадити кого завгодно, тепер ти тут головна.

— А щось трапилося? — запитала Ольга.

— Ні, просто мені це все набридло, можливо, я колись і повернусь до роботи, але точно не найближчим часом, я звісно навідуватимусь, перевірити як тут все у тебе буде влаштовано, але знай, я тобі повністю довіряю, і я знаю що залишаю компанію в надійних руках.

— Дякую. — сухо відповіла Ольга.

Бухгалтер дав два примірника якогось договору, Ольга хотіла його перечитати але побачивши що Вероніка без вагань його підписала та віддала назад, Ольга і собі вирішила не баритись з підписом, адже така можливість трапляється лише раз у житті.

— Складеш мої речі в коробку, або викинь, мені байдуже. Бувайте. — відповіла на останок Вероніка та вийшла з свого колишнього кабінету, ці двоє ж залишись стояти з роззявленими ротами.

Тепер вона відчувала свободу, вона скинула з себе цей важки тягар, її трохи бентежила та думка, що їй так приємно було позбутись того, що вона колись так сильно любила, але вона розуміла що їй потрібно щось змінити в цьому житті, тим більше, вона завжди зможе повернутись.

До прийому у психолога залишалось ще декілька годин, тож вона вирішила заїхати в свою улюблену кав’ярню, в її сумочці ще досі була та книга, яку вона ніяк не могла дочитати адже не могла виділити на неї час, що ж, тепер в неї часу вистачатиме. Посидівши годинку у кав’ярні Вероніка поїхала до лікаря, по дорозі вона подзвонила Марії, адже треба було комусь забрати Маргариту зі школи.

— Люба, в тебе щось сталося? — запитувала Марія.

— Ні, все гаразд, просто багато справ на роботі, останнім часом стільки замовлень. — брехала вона.

— Гаразд люба, працюй, я заберу Маргаритку.

Бабуся була рада стільки часу проводити з онукою, але вона розуміла щось не так, останні сім років вона бачилась з онучкою максимум раз на тиждень, а зараз майже кожного дня, та Вероніці було байдуже що вона думає.

Візит до психолога не дав їй бажаних результатів, вона знову переповіла свої нічні жахіття, він поставив їй низку запитань та порадив шукати причину в Назарі, поїхати до нього та посидіти з ним декілька годин, зробити щось для нього аби, так би мовити, звільнити себе від почуття провини перед ним, і хоч Вероніка стверджувала що вона не відчуває жодної вини перед Назаром, лікар стояв на своєму стверджуючи що це підсвідоме. В’ячеслав був не в захваті від цієї новини, але враховуючи що візити до психолога були його ідеєю сприйняв це факт мовчки, тримаючи своє невдоволення при собі.

— Я заберу Маргариту після роботи, і зроблю з нею домашнє завдання.

— Може я поїду завтра?

— Не відкладай на завтра, кохана.

Вероніка відчувала, що він хоче аби вона залишилась, але вона повинна була це зробити, вона мусить з цим покінчити.

— Гаразд. — відповіла вона та кинула слухавку.

Подумки Вероніка намагалась розрахувати коли вона повернеться до дому, зараз була третя година дня, три години туди і три назад, і ще декілька годин треба побути з Назаром, тож швидше за все, коли вона приїде всі вже спатимуть, але вона приїхала до дому раніше ніж планувала, адже приїхавши до лікарні, увійшовши в палату до Назара, вона просиділа там лише декілька хвилин, її обтяжувала його присутність, вона ненавиділа його і любила водночас, дивлячись на нього, вона хотіла аби він проснувся або помер, адже вона була впевнена що це він винен у всіх її бідах.

— Чому ти так рано повернулась? — запитував В’ячеслав.

— Сонце, я дарма потратила час.

— Чому?

— Цей психолог якийсь дурний.

— Чому?

— Я більше до нього не піду.

— Що трапилося?

— Я не можу там сидіти, з Назаром, мене аж трусить коли я в його присутності.

— Угу. — В’ячеслав подумки святкував перемогу, він розумів що це неправильно, що людина в комі, і що вона колись його кохала, що це біологічний батько її дочки, але факт того що Вероніка його ненавидить просто ощасливив його.

— Що тут такого? Ну сняться мені жахіття, я ж від них не помираю, по сняться і перестануть, треба просто про це не думати, і все пройде само собою.

— Все сонечко, заспокійся, все буде добре.

— Думаєш?

— Я впевнений.

* * *

Високий і довгий міст через річку, Вероніка тут ніколи не була, але їй чомусь здається цей міст дуже знайомим, вона намагається знайти в своїх спогадах якусь згадку про це місце, її переслідує це відчуття, коли от-от згадаєш, але нічого не виходить. Вона йде вздовж мосту, дивно, але машин зовсім немає, і людей немає, але шум стоїть такий наче десь поряд парад. Вона йде далі, їй стає страшно що вона залишилась одна, Вероніка не розуміє куди всі поділися і чому вона тут опинилася одна. Десь далеко вона помічає постать, там є якась людина яка зможе їй допомогти, може ця людина знає що тут відбувається, Вероніка трішки заспокоїлась, тепер вона не одна. Трохи наблизившись до невідомої особи, Вероніка впізнає в ній В’ячеслава, він стоїть на краю мосту.

— Любий!

Ніхто не відповідає, Вероніка біжить до нього, здавалося тут лише сотня метрів, бігти секунд десять, але її ноги вже відмовляють, вона біжить вже декілька годин.

— Сонце, це ти? Що ти тут робиш?

Ніхто не відповідає, Вероніка проймає ще більший страх, аніж до того, адже поряд з В’ячеславом її дочка.

— Донечко! Ходи до мами!

Жодної реакції. Вероніка збирає усі свої сили в кулак, робить ривок і біжить до доньки з чоловіком, дивом їй вдається приблизитись, але вона відчуває що не встигає.

— Зачекайте мене!

Ніхто не відповідає. В’ячеслав бере Маргариту і садить собі на плечі, вони обоє посміхаються, вони щасливі.

— Не робіть цього! Стійте!

Жодної реакції. Вероніка вже за декілька кроків від них, біжить до них але ніяк не може добігти, здається що от-от вона вже зможе дотягнутися до них рукою, схопити доньку, і якщо вдасться, схопити ще і чоловіка.

— Чому ви це робите?

В’ячеслав з донькою обертаються до Вероніки та махають їй рукою, так наче прощаються, на їх обличчях яскраві посмішки, але Вероніка не розуміє чому вони посміхаються, тим паче, чому вони прощаються з нею, адже вона ось тут, поряд з ними, за один крок, за одну мить від них.

— Ні! Стійте!

Вони роблять крок, і зникають з поля зору Вероніки в пітьмі під мостом, вона перехиляється через поручні намагаючись побачити їх, але там лише пустота та темрява. Вона падає на мокрий від дощу асфальт і починає ридати, вона втратила тих кого так любила.

— Не плач, сонечко. — промовив до неї Назар.

— Що ти тут робиш? — здивовано, крізь сльози, запитувала вона.

— Я тут щоб допомогти тобі.

Раптом Вероніка усвідомила що це все сон, і що всі ці події перед тим, також були снами, вона пам’ятає як помирала, пам’ятає як її ґвалтували, пам’ятає пожежу на вечірці в Максима, пам’ятає як потрапляє в аварію, все це були сни.

— Чому ти так знущаєшся наді мною, я ж так кохала тебе, і була готова віддати тобі все.

— Я теж кохав тебе.

— Чому ти це не припиниш?

— Я припиню це, але якщо ти виконаєш моє останнє прохання.

— Що я маю зробити? — Вероніка знала, що вона має зробити щось жахливе, але вона хотіла впевнитись в своїх думках і почути це від нього.

— Це все припнеться тоді, коли я помру.

Прокинулась Вероніка без крику, що неабияк здивувало В’ячеслава, який вже давно звик до її нічних жахіть.

— Як спалося, сонечко? — запитував її чоловік, він вже давно прокинувся і приготував сніданок, Маргарита вже ось-ось поїде з ним до школи?

— Чому ти мене не розубдив?

— Ти так солодка спала, я не хотів тебе будити.

— А Маргарита?

— Вона намагалась, але я її зупинив.

— Ні, ні. Їй же треба до школи, а я проспала.

— Все добре кицю. Я сам її завезу, а ти лягай спати.

Вероніка нічого не відповіла, В’ячеслав хотів запитати, чи снилися їй жахіття, але не насмілився, адже боявся почути відповідь.

Повалявшись в ліжку ще трохи, дочекавшись коли чоловік з донькою поїдуть, Вероніка встала і почала збиратись, їй конче треба поїхати до Назара.

«Як я можу це зробити?», думала собі Вероніка по дорозі до свого колишнього чоловіка. «Я же не можу просто взяти і, зробити це, як він узагалі це уявляє? Ні, я не буду цього робити. Навіть якби я і хотіла, як це узагалі можливо?», вона намагалась уявити що Назар сидить поряд і вона говорить до нього, так їй здавалося що вона не зовсім божевільна. Вона шукала виправдання для самої себе, якщо вона це зробить, то їй треба було це якось пояснити, не поліції чи чоловіку, а самій собі. Як їй потім з цим жити? Але з іншого боку, якщо вона цього не зробить, то спокійного життя їй не варто очікувати.

— Доброго дня Вероніко, ви зачастили до нас останнім часом. — говорив лікар коли Вероніка прийшла до палати Назара.

— Так, доброго дня. — відповідала вона і думала що тепер, якщо він помре, підозра впаде на неї, адже це не може бути збігом, що він жив стільки років, і раптом помер саме тоді, коли Вероніка почала його відвідувати.

— Як в нього справи? — запитувала вона.

— Стан стабільний.

— А як його, ця активність в мозку, про яку ви розповідали?

— Усе ще присутня, але в невеличкій кількості, ми очікуємо що через декілька днів він повернеться до звичного свого стану.

«От чорт», подумала Вероніка, якби ця його активність і далі збільшувалась, можна було б відключити якийсь апарат і всі б подумали що він помер через якісь внутрішні проблеми, але, коли Вероніка увійшла в палату, вона зрозуміла що і цей варіант був нікудишній, адже в палаті були камери, які б зафіксували вбивство, тож Вероніка відкидає ці думки, після того як вона прокинулась минуло вже багато годин, і тепер, на свіжу голову, ідея вбивства здається їй зовсім божевільною, їй стає незручно перед самою собою за те що вона сюди приїхала з такою дивною метою, в кінці кінців, це ж усього лише сон, вона не може вбивати людей тому що їй приснився її колишній чоловік.

Трохи заспокоївшись, та з думкою що вона приїхала сюди дарма, Вероніка вирішує повернутись до дому, а про сон забути так само як і про всі попередні.

По дорозі до дому до неї подзвонив її чоловік.

— Люби, а ти де, чому я вже декілька годин не можу до тебе додзвонитися? — його голос здавався трохи стурбованим, і можливо трохи роздратованим, Вероніка і раніше рідко підіймала слухавку, адже зазвичай її телефон був у беззвучному режимі і валявся десь в сумочці.

— Я їду до дому? — спокійно відповідала вона.

— Звідки ти їдеш? — це питання звучало надто різко, Вероніка зрозуміла що тут щось не так.

— Я їздила до Назара, мені психолог порадив.

— Що? — викрикнув В’ячеслав. — А хто забере Маргариту зі школи, ти про це не подумала?

— Марія забере, я говорила з нею вранці. — також підвищивши голос продовжила вона.

— Де був твій телефон? Вероніко, тобі цілий день всі дзвонять, Марія не забере Маргариту, в неї інфаркт, її забрала швидка, Тимофій разом з нею.

— О боже. — тихо промовила вона.

— А якби Тимофій мені не подзвонив, що б було тоді? Хто б забрав Маргариту?

— Я не знаю, зараз я подзвоню Софії, або Максу, хтось та забере.

— Та нетреба вже нікуди дзвонити, я сам її заберу.

— То чого ти починаєш оце, якщо ти сам її забереш?

— А якби я не зміг її забрати, тобі ж байдуже, ти навіть би не знала що твою доньку ніхто не забрав зі школи, бо ти слухавку не береш!

— Ой все, не треба мені тут розказувати, ти ж також її тато, і ти також маєш за неї переживати. І взагалі, чого це тільки я має про це думати?

— Тому що я на роботі!

— А я не по твоєму не працюю? Все я не хочу з тобою говорити. — Вероніка кинула слухавку аби не продовжувати цей діалог, вона розуміла, що якщо продовжувати сперечатись, то її чоловік почне приводити аргументи як зроблять її винуватою, а вона цього не хотіла.

Всю дорогу до дому Вероніка думала, що вона буде говорити чоловіку, як не як, це була її провина, їй звісно було важко це визнати, навіть самій перед собою, не те що перед ним. Тим не менш, їй треба якось пояснити свої дії, казати щовона забула свій телефон в машині чи те що вона просто не чула як до неї хтось дзвонив вона не буде адже це її стандартна відмазка за інші тисячі пропущених викликів, тому, вона просто зробить у всьому винного його, як вона це зробить, вона ще не знає, але фінал цією суперечки був для неї очевидним, вона просто образиться на нього і не буде з ним говорити.

Приїхавши до дому, вона очікувала що тут нікого не буде, адже В’ячеслав мав би відвезти Маргариту до бабусі і поїхати собі на роботу, та вона геть забула що Марія в лікарні, а отже чоловіку довелося залишитись вдома з дочкою.

— Привіт. — сухо промовила Вероніка ввійшовши в квартиру. — Де Маргарита?

— Грається в себе в кімнаті. — не менш сухо відповів він.

Вероніка роздягнулась та пішла крізь вітальню до кухні під прискіпливим поглядом чоловіка.

— Нічого навіть не скажеш? — почав він.

— А що ти хочеш почути?

— Чому ти знову їздила до нього?

— Тому що мені психолог так сказав, ходити до якого, до речі, я почала через тебе.

— Ти вже давно не ходиш до нього, не треба на нього все спихати.

Вероніка нічого не відповідала, мовчання була її найкраща зброя, тож вона пішла на кухню аби зробити собі чаю.

— Може ти приготуєш вечерю нам? — трохи спокійніше продовжив В’ячеслав.

— А може ти сам приготуєш? Я тобі не служанка! її вже було не зупинити, якщо вона розізлилась і образилась, то це мінімум на декілька годин, і немає значення через що і хто винен.

В’ячеслав нічого їй не відповідав, він вже звик до цього всього, тож він просто вийшов, всівся на дивані та почав дивитись телевізор. Коли образа і злість Вероніки почала трохи спадати вона взялась за приготування вечері.

– Іди їсти. — крізь зуби промовила вона.

Він ще досі був на неї злий, але казати що небудь було самогубством, адже всі його слова вона використає проти нього, тож він мовчки сів за стіл, Вероніка привела Маргариту та вся сім’я спокійно почала вечеряти, і тільки донька порушувала тишу час від часу щось розказуючи батькам.

Вклавши Маргариту спати, Вероніка пішла в душ, зазвичай, коли вона заходила до спальні її там вже чекав В’ячеслав, але цього разу ліжко було пусте, вона тихенько підійшла до вітальні і побачила що він розстелив собі на дивані та уже спить, її це трохи образило, адже вона була готова пробачити йому і вже не злилась на нього, а тепер їй доведеться спати самій, адже просити пробачення в нього вона не буде.

* * *

— Чому ти цього не зробила? — суворо запитував Назар.

— Я не можу, я не знаю як це зробити? — відповідала Вероніка, їй було незручно тут знаходитись, тим більше, вона не знала де саме вона знаходиться, навколо не було нічого, вона не могла визначити чи вона стоїть на чомусь чи витає десь у повітрі. Вона хотіла піти звідси, хотіла прокинутись, але не розуміла як їй це зробити.

— Ти все знаєш, ти просто не хочеш! — почав вже кричати на неї Назар.

— Назаре, ти хоч сам розумієш, що ти мене просиш, ти хочеш щоб я вбила тебе.

— Тут немає нічого такого, Вероніко, я вже не живу, я прив’язаний до ліжка, я вже ніколи не прокинусь, я лежу у муках і прошу тебе звільнити мене.

— Я не можу, мене посадять в тюрму, що потім буде з Маргаритою?

— Вероніко, послухай мене, якщо ти цього не зробиш, це ніколи не зупиниться, кожної ночі я приходитиму з новими жахіттями.

— Для чого ти це робиш. — ледве не плакавши говорила вона.

— Бо я хочу звільнитись від цих мук, і лише ти мені можеш допомогти.

— Я не можу.

Вероніка закрила очі руками та почала витирати сльози, раптом вона відчула присутність ще когось, відкривши очі вона побачила дівчину років п’ятнадцяти на інвалідному візку, коли дівчина наблизилась до Вероніки, вона впізнала в ній свою дочку.

— Це ти у всьому винна! — почала її дочка. — Це через тебе я така, і я ніколи не побачу нормального життя!

Вероніка почала ридати, вона впала на коліна перед дочкою.

— Пробач мене доцю. — вона хотіла її обійняти, але дочка вже стояла на обриві з мосту.

— Це все через тебе. — сказала Маргарита наостанок та кинулась з мосту. Вероніка не могла промовити і слова, їх хотілося померти прямо зараз, прямо тут, їй хотілося зникнути, забути це все, забути ці жахіття. Назар підійшов до неї та обійняв її.

— Це все може припинитись, просто зроби те що я прошу. — промовив Назар.

— Гаразд. — тихо відповіла вона. — Я зроблю все що ти хочеш, тільки скажи мені як?

— Коли ти прокинешся, ти будеш вести себе як зазвичай, будеш в хорошому настрої, спровадиш чоловіка на роботу, і завезеш дочку до школи. Потім, ти подзвониш Софії, і попросиш її забрати Маргариту зі школи. По дорозі в лікарню, ти заїдеш в якусь аптеку, десь в передмісті і купиш там шприц, хлоромацин, і ще десяток інших лікарств, аби це не викликало підозр. Набереш в шприц хлоромацин, а решту ліків викинеш десь по дорозі на узбіччі. Коли будеш в моїй палаті, ти розплачешся, нахилишся до мене і непомітно, мені в руку чи в ногу вколиш хлоромацин, побудеш ще трохи і поїдеш до дому.

— Що буде з тобою?

— Нічого страшного зі мною не станеться, ця речовина, протягом доби підніме мені температуру, підвищить серцебиття, і в кінці кінців моє серце зупиниться. Тебе ніхто не запідозрить, лікарі вирішать що в мене знову підвищилась активність мозку.

Вероніка продовжувала плакати, вона уважного його слухала і намагалась запевнити себе що це буде правильний вчинок.

— Гаразд, я зроблю це. — майже пошепки відповіла Вероніка.

— Дякую, люба. — Назар підійшов до неї та обійняв її. Вероніка на мить згадала як сильно вона його колись кохала, його теплі обійми змусили задуматись над своєю обіцянкою, вона мусить це закінчити.

Коли вона розплющила очі Назара вже не було поряд, але вона ще відчувала на своєму тілі дотик його рук. Її спальня і досі була пуста, вона ввійшла у вітальні, він і досі спав на дивані, Вероніка не хотіла його будити, тож пішла в душ а потім на кухню готувати сніданок. Незважаючи на план сьогоднішнього дня, вона була спокійна, кожну хвилину, як тільки в її голові виринала думка про вбивство свого чоловіка, вона одразу ж відповідала сама собі, що вона мусить це зробити.

В’ячеслав прокинувся від шуму що створювала Вероніка, він мовчки увійшов на кухню не сказавши їй ні слова, Вероніка промовчала йому у відповідь навіть не глянувши на нього, можливо він думав що вона і досі на нього злиться, але вона мовчала не через це, просто зараз в її голові значні більші проблеми аніж дурна сварка.

Поснідавши, все ще мовчки, він поїхав на роботу, а потім і Вероніка поїхала відвозити доньку до школи. На мить, під час прощання з її дочкою, їй здалося що вона може її більше ніколи не побачити, тож вона обійняла свою доньку, поцілувала її, та сказала що дуже її любить. Дочка нічого не відповіла а просто побігла собі до своїх подруг.

— Софа, привіт. — говорила по телефону Вероніка.

— Привіт, як справи?

— Та, все як завжди. Чуєш, у мене буде до тебе прохання.

— Так, звісно, кажи.

— Ти зможеш забрати Маргариту зі школи, бо я трішки не встигаю, я буквально на годину запізнюсь, і заберу її від тебе.

— Так, звісно, без проблем.

— Дякую. — відповіла Вероніка, та кинула трубку. Вона відчувала що Софія хоче потеревенити, але в неї не було настрою на це, та і вона могла випадково видати себе.

«Тепер треба не забути купити лікарства», думала собі Вероніка, в дорозі до лікарні де лежить Назар, її голова була зайнята лише двома речами. По перше, вона кожні декілька секунди подумки повторювала собі назву тих ліків, які їй треба купити, а по друге, вона поглядом шукала аптеку. Вона проїхала вже мабуть десяток аптек, але її стримували думки про те, що ще занадто близько, або що там багато людей. Та вже через години, проїжджаючи крізь якесь село, вона знайшла ідеальну аптеку, там навіть камер не було, тож вона спокійно купила там хлоромацин, декілька шприців, сироп від кашлю, пластир, бинт, таблетки від нудоти, та якісь вітаміни. Від’їхавши на декілька кілометрів, Вероніка зупинила машину біля узбіччя, набрала шприц, переконалась що її ніхто не бачить, викинула усі зайві ліки в озеро та швиденько забралась геть. Її серце билось несамовито, повсяк час хтось в її голові кричав «Що ти робиш!», «Це неправильно!», але вона тут же повторювала собі, що мусить це зробити, що в неї немає вибору, що вона не зможе більше терпіти цих страхіть, їй потрібно вбити Назара.

Приїхавши до нього до лікарні, Вероніка трохи видихнула з полегшенням, лікаря Назара не було на місці, медсетри її звісно знали, але не завертали на неї уваги. Вона повільно відчинила двері в палату Назара тримаючи руку на притуленими до штанів в яких був шприц, вона хвилювалась коли не відчувала шприц своєю рукою.

Вона не боялась зробити це, вона знала як їй нахилитись щоб непомітно вколоти його, як непомітно дістати шприц з кишені, вона одразу ж сіла так, щоб камера в палаті дивилась їй на спину. Але вона не розуміла як їй навмисне розплакатись, що вона має сказати його нерухомому тілу.

— Привіт. — відчуваючи деяку незручність почала вона. — Вибач мені за все, чуєш, я знаю, що була тобі не найкращою дружиною. — в її пам’яті ринули спогади як сильно вона мучилась із ним, як вона ридала ночами поки він спав поряд з нею. — Я просто хочу вибачитись.

Вона вирішила що зараз хороший момент, весь час вона тримала руку на брюках торкаючись шприца. Вона нахилилась до нього аби обійняти, лівою рукою вона дістала з кишені шприц на ввіткнула його в руку та натиснула, потім непомітно його дістала, та поклала у внутрішню кишеню свого жакету. Під час цієї всіє процедури Вероніка видавала звуки плачу, сліз не було, але це нічого, адже її ніхто не бачив. Вона дістала з сумочки серветки та почала витирати сльози. Раптом прибори як були підключенні до Назара почали видавати жахливі звуки, на моторах почало щось миготіти, в мить до плати забігли медсестри та лікарі, Вероніці здавалося що ось-ось її серце зупиниться, подумки вона проклинала Назара за те що він обманув її, і тепер її посадять в тюрму за його вбивство.

— Вам треба вийти. — почала якась медсестра взявши Вероніку за руку.

— О боже! Що з ним? що трапилося? — почала істерично кричати Вероніка, вона вирішила що саме такою має бути її реакція.

— Усе буде добре, виходьте.

Двері захлопнулись перед очима Вероніки. Вона ходили туди сюди по коридору, їй хотілося якомога швидше звідси поїхати, але вона не могла, адже її колишній чоловік помирає, це буде неправильно, але знаходитись тут вона також не може, ця метушня її просто вбиває, вона відчуває загрозу, її от-от викриють. Кожного разу коли хтось виходить з палати Назара, Вероніці здається що це йдуть по неї, що вони визначили причину його смерті. З палати почувся якийсь крик, хтось щось кричав іншому, і ці крики відбивалися ехом в голові Вероніки. Раптом все затихло, з палати повільно почали виходити медсестри та лікарі, один з них рушив в сторону Вероніки.

— Мені шкода. — співчутливо промовив лікар.

Вероніка дивилась на нього скляними очима, їй байдуже було що він помер, її хвилювало чи знають вони чому це сталося.

— Що трапилося? — тихо запитала вона.

— Нажаль, ми не можемо зараз точно назвати причину смерті, потрібно провести аналізи.

— Я розумію. — спокійно відповідала вона, їй здавалося що вона має плакати, вона спробувала пустити сльозу, але їй не вдавалося. — Я чекатиму вашого дзвінка. — промовила вона на сам кінець та пішла геть. Вона боялась, що чим довше вона тут буде знаходитись, тим більше шансів що її в чомусь запідозрять.

Забравши Маргариту від Софії, вони поїхали до дому, от-от з роботи повернеться її чоловік, і їй треба перед ним вибачитись. Тепер, їй вже було байдуже на свою гордість, вона відчувала свободу, вона вільна від усіх цих жахіть, від усіх поганих думок, тепер її життя налагодиться. Минуло лише зо два тижні, як їй сняться ці сни, а здавалося що це триває вже декілька років.

Крізь квартиру донеслись звуки вхідних дверей, це В’ячеслав повернувся до дому, Вероніка вийшла його зустрічати, вона знала що зараз він буде вибачатись, адже він завжди так робить, незалежно від того хто був винен, і зараз він стояв перед неї з букетом її улюблених квітів та пляшкою її улюбленого рожевого шампанського, вона ж дивилась на нього з посмішкою, в якій можна було прочитати, що вона вже давно все йому пробачила.

— Вероніко. — почав він, вона дивилась на нього закоханими очима з посмішкою на обличчі. — Я хочу вибачитись.

— Це ти мене вибач, сонечко. — перебила його Вероніка. — я мала сказати тобі куди я їду, це я винна що Маргариту не було кому забрати зі школи.

— Ти не винна, люба.

Вероніка почала плакати, зараз, в даний момент, вона як ніколи кохала В’ячеслава.

– І як ти тільки мене терпиш. — крізь сльози, з посмішкою говорила вона. В’ячеслав міцно обійняв її та ще міцніше поцілував. Він не знав чому він її кохає, але він і ніколи не шукав пояснень, просто кохав.

Весь вечір Вероніка була в несамовиті радості, їй не вірилося що все скінчилося, потрібно було ще якось сповістити В’ячеславу про те що Назар помер, вона не хотіла цього, але до неї подзвонила Марія, яка сповістила її що помер її колишній чоловік, Вероніка вдала легке засмучення, а подумки молилась аби лікарі не сказали Марії що Вероніка була присутня під час смерті Назара, впродовж короткої розмови було схоже що Марія нічого не знає.

— Щось трапилося? — стурбовано запитав Назар, дивлячись як Вероніка кладе трубку, схоже він помітив її вдаване засмучення.

— Марія дзвонила. Назар помер сьогодні.

В’ячеслав не знав що сказати, він відчув полегшення, але розумів що це неправильно. Він так довго чекав коли Назар зникне з їхнього життя, і цей день нарешті настав, тепер усе буде добре.

— Ти як? — запитував він.

— Нормально. — спокійно відповідала Вероніка.

— Гаразд. — відповів В’ячеслав, він підійшов і обійняв її знову.

— Зі мною все нормально. — трохи з посмішкою відповідала вона. — пішли вечеряти.

З її лиця так і не зникла посмішка, це був один з найкращих вечорів в її житті. Десь далеко, в її голові прокидалась думки «ти вбила людину», але вона швидко її ховала, адже тепер вона щаслива, в неї красуня-дочка, люблячий чоловік і чудове життя, а вона — найщасливіша людина на світі.

* * *

— Ну що, ти щаслива?

Вероніка відчувавала розчарування, десь в середині неї щось вибухнуло, її обманули, її обвели навколо пальця, з нею повелись несправедливо.

— Це сон? — запитувала вона.

— Так, Вероніко, це сон.

— Чому ти це робиш, я ж зробила те що ти просив?

— Так, зробила. І що?

— Ти ж обіцяв мені, що це все закінчиться.

— Що саме закінчиться?

— Мої жахіття, ці сни. Чому ти досі мені снишся? Чому ти мене мучиш?

— Хто тебе мучить, Вероніко?

— Ти! Ти мене мучиш, нащо ти це робиш?

— Ти впевнена, що це я роблю?

— Що? Що ти маєш на увазі?

— Вероніко, скажи мені, чий це сон?

— Мій.

— Правильно, це твій сон. А хто я?

— Ти, ти Назар, мій колишній чоловік.

— Ні, ти мене не зрозуміла. Хто я, тут, у твоєму сні?

— Я тебе не розумію.

— Вероніко, я плід твоєї уяви. Ти справді думаєш що люди можуть якось передавати інформацію в снах? Що я, лежачи в комі, якимсь дивним чином проникав в твій сон, ти справді в це віриш?

— Але ж ти мені казав, що б приїхала до тебе в лікарню, і зробила, те, те що я зробила.

— Я тобі це сказав? Вероніко, я сім років полежав в комі, як я міг тобі щось казати?

— Але ж в моєму сні, ти сказав купити ті ліки, і вколоти тобі.

— Це ти сама собі таке сказала.

— Але ж я навіть не знала про існування таких ліків, я і зараз не пам’ятаю як вони називаються.

— Пам’ятаєш, ти усе пам’ятаєш, бо це ти їх сама собі назвала.

— Я не могла такого зробити. Ти змусив мене бачити як помирає моя донька, ти змусив мене бачити як я сама вмираю, я не могла зробити таке собі сама.

— Могла, і зробила.

— А що ти тоді робиш зараз? Ти ж зараз тут, ти мені щось тут розповідаєш, це ж не я сама собі кажу.

— Що ти маєш на увазі, Вероніко?

— Як це, що я маю на увазі? Ти ж мені зараз снишся, це не я тебе вигадала, ти сам з’явився в моєму сні.

— Ти впевнена що це твій сон?

— Я, я не знаю, мабуть. Ну це ж не може бути твій сон, ти мертвий.

— А чому ти вирішила що ти жива?

Епілог

06.06.2014

— То ти ходив вчора з тією кралею на побачення?

— Ну так, таке щось.

— Всмислі «таке щось», я ж бачив її, груди мов перси, і задниця те що треба.

— Ой, ще б в голові в неї щось було.

— Невже все так погано?

— Вона запитала мене, звідки пожежній машині береться вода.

— Серйозно?

— Так. Я кажу такий, що ти маєш на увазі, а вона мені, ну там же в машині люди сидять, ви якось підключаєтесь до каналізації чи від інших квартир щоб тушити пожежі.

— Та ти що.

— Це ще нічого, я тримався від сміху як міг, аж поки вона не запитала мене, куди дівається вода якою ми тушили пожежу.

— Та це брехня, не може людина бути настільки дурною.

— Ти з нею не говорив, Жека, вона тупа як пробка, от знаєш, є такі люди, які роблять скріншот телефону і скидають його комусь, щоб показати тріщину на телефоні, от вона саме з таких людей.

— Оу, мабуть важко тобі було.

– І не кажи, вона звісно красуня, але толку з того.

— Ну не знаю, я б пригостив її сніданком, ну ти зрозумів.

— Я так не можу, я не шукаю собі дівку на одну ніч, хочеться вже якось зупинитись, обжитись, вже про якусь сім’ю з кимсь думати.

— Ой, Паша, ти вже мав таке. Скільки ви прожили разом? Три? Чотири роки?

— Майже чотири.

— Ну? І що з того вийшло, проміняла тебе на якого слинявого блондина.

– І що мені тепер? Ні з ким не жити?

— Насолоджуйся, дурню. Ти був ув’язнений в її тенетах, і вибрався, ти був під таким каблуком, що тебе не було за ним видно, і доля подарувала тобі свободу, радій, Паша, ти повинен жарити все що рухається.

Повз них проходили інші пожежники, час від часу зупиняючись аби послухати їхні балачки. Ці двоє були найкращими друзями, знайомі з першого класу, після школи пішли в пожежне, жили в одній кімнаті в гуртожитку, а після випуску влаштувались в один пожежний відділок, навіть жили в одній квартирі, поки Павло не переїхав до своєї тодішньої дівчини, яка через декілька років виставила його за двері, і паша повернувся до Євгена. Це була найвеселіша пара в відділі, завжди мали що розповісти, вони були надзвичайно різні, але цікаві, такі, з якими ніколи не буває скучно.

Наближався вечір, залишилась лише добова зміна, ці двоє та інші, кожен був зайнятий своїми справами і одночасно намагався не думати про можливий виклик, кожен хотів дочекатись ранку та піти до дому, але цьому трапитись не судилося. Прозвучала сирена, друга група на виїзд, в якій були Євген і Павло. Вже в пожежній машині вони дізнались що в передмісті горить приватний будинок, причини поки невідомі, та і нікого це не цікавило.

Вони їхали довше аніж цього вимагав протокол, адже за збігом обставин, цей район був закріплений за іншим відділком, в якому проводились ремонтні роботу, там прорвало якісь труби, чи щось таке, ремонт мав закінчитись за три дні, а на цей період, їхню території розподілили між найближчими пожежними відділками, всі розуміли, що імовірність пожежі в цьому районі за ці три дні мінімальні, але все ж таки, імовірність є, ось так і сталося, що будинок який знаходився на найбільш можливій відстані загорівся.

Приїхавши на місце події, вони швидко почали розгортати свою техніки, видно було, що будинок горить веж деякий час, і якщо в середині хтось був, то вони, швидше за все загинули. На місці вже чекали швидка і рятувальники аби вийняти постраждалих, або хоча б тіла. Першими зайшли пожежники, впевнившись що нічого не загрожує вони дали знак медикам, попередивши їх що картина не з найприємніших. Тут було багато людей, майже вся вітальня, коридор, кухня, усюди були трупи, потім стане відомо, що газова труба в підвалі пропускала багато газу, будинок швидко наповнився, і через який небудь спалах чи іскру вибухнув та почав палати, а враховуючи що тут була вечірка і всі були п’яні, ніхто і не помітив запаху.

— Жека, піднімись на другий поверх, поглянь що там. — крикнув хтось із старших.

Проходячи між кімнатами, можна було зрозуміти що тут нікого немає, всі гості були в низу, Жека поволі зайшов спальню, усе згоріло, але трупів немає, в іншій спальні також пусто, в третій теж нічого, він зайшов в ванну, і там пусто.

— Усе чисто! — крикнув Женя, він вирішив ще раз пройтись по кімнатах, раптом він щось упустив, таке вже траплялось, і з тих пів він завжди перевіряє двічі, тож він пройшовся по кімнатах ще раз, спальня, ванна кімната, ще одна спальня, третя спальня, все було чисто, відносно чисто, не було трупів і це головне. На мить, Женя зупинився в останній спальні, раптом він побачив щось схоже на двері, просто шафа, але це була гардеробна, йому захотілося її відчинити і відчуття його не підвело.

— Медик! Потрібен медик! — закричав він, в гардеробній лежало два тіла, вони були трохи обгорівші, але не смертельно, це був мансардний поверх, і на них впала поперечна балка. Хлопець і якась дівчина, в обох були розкривавлені черепи.

— Вони живі? — запитав Павло, він прибіг швидше за медиків.

— Я не знаю, навряд чи. — відповів Євген.

Він хотів перевірити, та вже підбігли медики, тепер це їх робота а не пожежників, Павло з Євгеном мовчки спостерігали, кожен з них подумки заклався сам з собою на те, чи живі вони. Медики почали з дівчини, ознак дихання не було, він взявся перевіряти пульс.

– Є пульс, виносьте, обережно, в неї важка травма черепу.

— А з хлопцем що?

— Також живий, теж травма черепу, обережно, виносьте, їх негайно потрібно доправити до лікарні.

Обох постраждалих повільно погрузили в карети швидкої допомоги та відвезли до лікарні, їх стан був надзвичайно важким, в обох надзвичайно важкі травми голови, лікарі намагались втримати їх в живому стані, адже по дорозі до лікарні, в неї і в нього зупинялося серце, чесно кажучи, лікарі були вражені тим, що ці двоє дотягнули до лікарні, але це все одно їм не допомогло, надзвичайно сильне ушкодження мозку стверджувало, що ці двоє, навряд чи коли небуть вийдуть з коми.

Примітки

1

Бокси — в даному контексті, це робочі місця операторів, менеджерів та інших офісних працівників, які відгородженні між собою невеликими боковими панелями.

(обратно)

Оглавление

Частина перша

Частина Друга

Частина третя

Епілог

*** Примечания ***