Код Катаріни [Йорн Лієр Горст] (fb2) читать онлайн

Йорн Лієр Горст Код Катаріни

1

Картонні коробки стояли в одежній шафі. Три коробки. Вістінґ вийняв найбільшу. Вона вже почала рватися в одному кутку. Вінстінг обережно поніс її до вітальні.

Верх коробки закривався нахльостом. Він роз’єднав накривку й узяв верхню чорну теку. На ребрі теки виднілася вицвіла від часу наліпка: «Катаріна Гауґен». Вістінґ відклав її набік, вийняв червону теку «Свідок І» і ще дві червоні — «Свідок II» і «Свідок III». А тоді нарешті побачив те, що шукав — теку з наліпкою «Кляйверваєн».

У картонних коробках зберігалося все, що було зроблено й письмово зафіксовано у «справі Катаріни». Правду кажучи, зберігати матеріали кримінальної справи вдома було суворо заборонено, але вони не заслужили собі на те, щоб припадати пилюкою в архіві. Щоразу, коли він брав з шафи сорочку, коробки нагадували йому про давнє розслідування.

Вістінґ взяв окуляри й сів, поклавши теку на коліна. Востаннє він гортав її рік тому.

Кляйверваєн — це вулиця, на якій мешкала Катаріна. Скромний будинок посеред лісу був сфотографований з різних ракурсів. На одному фото виднілося вдалині болотисте озерце Кляйверхєрне. Сам будинок стояв на узвишші, за якусь сотню метрів від дороги. Коричневі стіни з білими віконними рамами, зелені двері, порожні квіткові скриньки на підвіконнях.

Гортати теку з фотографіями було однаково, що тинятися домом з примарами. Катаріна зникла, але в сінях стояло її взуття. Пара сірих кросівок, коричневі чобітки, дерев’яні шляпанці, поряд — чоловічі сандалі великого розміру й робочі чоботи. На стінному вішаку висіли три куртки. В коридорі на комоді лежала кулькова ручка, список закупів на щодень, непрочитаний лист у конверті, газета й кілька рекламних брошур. Біля декоративної цяцьки лежав букет напівзів’ялих троянд. Кілька аркушиків-нагадувань наклеєні на дзеркало над комодом: на одному — дата і час, на другому — ім’я з номером телефону, на третьому — три літери і сума. AML 125 крон.

На ліжку — відкрита валіза з купою одягу, ніби Катаріна готувалася до довгої відсутності вдома: десять пар шкарпеток, десять пар трусів, п’ять бюстгальтерів, десять футболок, п’ять пар штанів, п’ять светрів, п’ять блузок і спортивний костюм. Вістінґ так і не зумів збагнути, що ж не так з тією валізою, і чому йому здавалося, ніби щось не так. Добір одягу був якийсь дивний, складений наче за якимсь формальним приписом, спакований кимось стороннім або для когось стороннього — не для себе.

Вістінґ гортав далі. На столі у вітальні лежало п’ять книжок. Видно було, де їх вийняли з книжкової полиці. Декотрі з тих книжок Вістінґ читав: «Зоопарк Менґеле» Ґерта Нюґордсгауґа, «Алхімік» Пауло Коельйо, «Білі ніґґери» Інгвара Амбйорнсена. Поряд з книжками — фото Катаріни з Мартіном Гауґеном на оглядовому майданчику. Вони стояли, обійнявшись, й усміхалися якомусь, вочевидь, випадковому перехожому, який погодився їх сфотографувати. Фото було в рамці, але його вийняли з-за скла й поклали поряд.

Фотографії кухні видавалися найдивнішими з-поміж усіх. На робочому кухонному столі стояла тарілка з намащеною маслом скибкою хліба і склянка молока. Стілець відсунений трохи вбік, на столі — кулькова ручка й те, що згодом назвали «кодом Катаріни».

Вістінґ примружився, розглядаючи фотокопію записки. Серія чисел, розділених уздовж аркуша трьома вертикальними лініями. Ніхто досі так і не розгадав їхнього значення.

На допомогу поліційним експертам навіть прикликали криптологів з департаменту безпеки міністерства оборони, проте їм теж не вдалося розшифрувати загадкового повідомлення. Код надсилали й закордонним експертам, але і їм записка видалася безсенсовною комбінацією чисел.

Вістінґ обернув копію іншим боком, ніби цього разу могло щось змінитися, і він ось зараз розгадає загадку.

Раптом він стрепенувся, відірвався від споглядання фото. Ліне прийшла. Він не почув її привітання. Навіть не завважив її появи у вітальні.

— Гм? — перепитав він, знявши окуляри, і вони повисли на шворці, одягненій на шию.

Ліне посадила донечку собі на коліна й почала стягати з неї курточку та черевички, поглядаючи водночас на картонну коробку.

— Я забула, що завтра десяте жовтня, — повторила вона.

Вістінґ відклав теку, простягнув руки до внучки і взяв її до себе на коліна. Це вже було не немовля, маленька, безпорадна шкварка, яку він вперше тримав на руках чотирнадцять місяців тому, а справжня особистість. Він голосно цмокнув її у щічку. Амалія аж гикнула від сміху і спробувала впіймати пухкими долоньками окуляри на грудях. Вістінґ зняв окуляри і відклав їх подалі від малої.

— Сподіваєшся там знайти те, чого не помітив раніше? — Ліне кивнула на теку.

Вона видавалася бурчливою і роздратованою.

— Щось трапилося? — запитав Вістінґ.

Ліне зітхнула, запхала руку в торбинку і різким рухом витягнула цидулку, запечатану в жовтий пластик. За цидулкою посипалися на підлогу губна помада, кулькова ручка, пачка жувальної ґумки та ще якісь дрібнички.

— Штраф за неправильне паркування, — буркнула вона, жбурнула цидулку на стіл, а сама заходилася збирати до торбинки розсипані речі. — Сімсот крон!

Вістінґ зиркнув на жовту смужку.

— Порушення правил паркування, знак під номером 372, — прочитав він. — Що таке «знак під номером 372»?

— «Паркування заборонено».

Вістінґ усміхнувся, потерся носом до дитячої щічки.

— Мамі вліпили штраф, — смішним голосом промовив він до малої.

— Не розумію, навіщо ти й далі копирсаєшся в тих паперах, — Ліне підвелася і рушила на кухню. — Стільки років минуло!

— Будеш оскаржувати? — ігноруючи докір дочки, запитав Вістінґ. — Штраф, я маю на увазі.

— Та що там оскаржувати! Я не помітила знака. Просто шкода грошей!

Ліне повернулася з чайною ложкою, вийняла з дитячої торбинки йогурт і забрала Амалію знову до себе на коліна.

— Ти знайшла ще якихось родичів? — запитав Вістінґ.

Ліне зірвала покришку з йогурту.

— Кількох у Бергені, у п’ятому й шостому коліні, — усміхнулась Ліне, годуючи Амалію.

— І що таке «шосте коліно»?

— Це, коли є спільний пра-пра-прадід.

— Хто в нас пра-пра-прадід?

— Артур Торсен, мамин прадід.

— Ніколи про такого не чув.

— Народився він на Аскьой 1870 року.

Вістінґ похитав головою і знову взявся до теки з документами.

— То ти вважаєш, що я даремно копирсаюся у старих паперах? — усміхнувся він.

— Того, що ти шукаєш, там немає. Ти раз по раз повертаєшся до цієї справи впродовж двадцяти п’яти років, але відповіді там нема.

— Двадцяти чотирьох, — уточнив Вістінґ, підводячись.

Він знав, що відповіді не знайти в коробках, схованих в одежній шафі, але був переконаний, що принаймні одна людина з 763, згаданих у матеріалах слідства, була тією особою, яка знала, що сталося у жовтні, майже двадцять чотири роки тому.

Вістінґ вийняв з коробки одну з червоних тек, розгорнув навгад якийсь з документів. Свідчення одного зі свідків. Аркуш був добряче потертий, а текст ледве читався. Вістінґ прочитав початок першого-ліпшого речення посередині сторінки, наперед знаючи його закінчення. Рутинний допит. Не було там ніяких суттєвих чи цікавих деталей, та щоразу здавалося, що ось зараз йому таки пощастить виявити подробиці, яких він не догледів раніше, або вловити непомічений взаємозв’язок, який усе прояснить.

— Поїдеш? — Ліне вирвала його з задуми.

Вістінґ згорнув теку і знову впіймав себе на тому, що не почув, про що говорила Ліне.

— Знову поїдеш з ним у літню хатинку?

— З ким? — запитав він, хоча відразу здогадався, про кого мова.

— З отим, — Ліне хитнула головою убік стосу документів.

— Мабуть, ні.

— Але ж ти збирався завтра до нього в гості?

Вістінґ кивнув. Так уже повелося — щороку, десятого жовтня, він навідувався в гості до Мартіна Гауґена.

— Вибач мою розсіяність.

Вістінґ відклав теку.

Він завжди так почувався з наближенням річниці. Давня справа виповнювала його голову, і все інше відсувалося кудись на задвірки.

— Які ваші плани на нинішній вечір? — запитав Вістінґ, підходячи до вікна.

Надворі було темно. Шибка зрошена краплями дощу.

Ліне поклала до ротика Амалії останню ложку йогурту.

— Я йду на тренування, — сказала вона, зсаджуючи малу на підлогу. — І розраховувала, що ти приглянеш за малою. Вона не любить бавитися в дитячій зоні.

Маленька Амалія встала, похитуючись на нетвердих ніжках.

— Можеш припаркувати її тут, — усміхнувся Вістінґ і заплескав у долоні, щоб підманити внучку до себе.

Дівчинка почеберяла до дідуся, голосно засміялася, коли той упіймав її і підняв високо в повітря.

— Обережно! Вона щойно поїла, — застерегла Ліне.

Вістінґ поставив малу долі, приніс з сусідньої кімнати коробку з іграшками, висипав усе, що там було, і вмостився разом з внучкою на підлозі.

Амалія взяла з купи червоний дерев’яний кубик, щось пролепетала, але Вістінґ її не зрозумів.

— Дякую! За дві години повернуся.

Ліне підвелася, помахала доні й татові, але Амалія була надто зайнята і навіть не завважила, що мама кудись іде.

Хвилин десять Вістінґ й Амалія бавилися на підлозі, але потім дівчинка настільки зацікавилася іграшками, що вже не потребувала товариства.

Хрупнули коліна, коли він зіп’явся на ноги. Вістінґ знову взявся до коробки з документами, поклав перед собою нотатник. Гортав туди й сюди папери, потягнувся по окуляри і почепив їх на носа. Всю вартісну інформацію він записував у грубий синій нотатник. Спершу ключові слова, які стосувалися голих фактів, потім — окремі деталі, свідчення свідків, перелік документації і результати лабораторних експертиз. Нотатник був таким собі якорем усієї справи. В ньому були зафіксовані всі до єдиного допити, які він проводив, кожнісінький речовий доказ. Нотатник був основою для подальших слідчих дій.

Вістінґ не розумів, чому Ліне так негативно налаштована до його копирсання в давній справі. Зазвичай її теж приваблювали нерозгадані загадки й запитання без відповідей. Та ж жадоба пізнання, завдяки якій він став слідчим, привела її до журналістики. Якщо шлях, яким вона простувала, розгалужувався, і вона звертала, скажімо, праворуч, їй завжди кортіло довідатися, а що очікувало б її, якби вона звернула ліворуч. Після народження Амалії Ліне захопилася дослідженням свого родоводу. Спонукою до цього стало, вочевидь, її бажання дати своїй доні велику родину зі свого боку, якщо вже таточко більше чи менше з цієї родини самоусунувся. Та все ж головною причиною родинних пошуків було, Maбуть, непереборне бажання довідатися, хто започаткував її рід. Вістінґ розумів доньчине задоволення від можливості постійно відкривати нові родинні узи, поступово витворюючи цілісну картину роду. Це дуже схоже на поліцейське розслідування.

Пошуки відповідей — ось що було головним у журналістській діяльності Ліне. Для неї важливо не просто відрапортувати про новину. їй завжди кортіло дізнатися, що ж за нею. Таку професійну рису дуже високо цінували в редакції газети «ВҐ». Керівництво боялося втратити чудового працівника й продовжило Ліне відпустку з догляду за дитиною, сподіваючись, що вона таки повернеться до роботи на повну ставку.

Вістінґ не мав жодного бажання, щоб Ліне вникала в суть «справи Катаріни», але й браку її зацікавлення не розумів. Можливо, байдужість спричинена постійною присутністю цієї справи. Ліне виповнилося шість, коли зникла Катаріна Гауґен. Вона звикла, що батько регулярно виймав давні документи і знову та знову копирсався в них, дошукуючись правди. А може, просто, як і більшість дотичних осіб, вирішила змиритися з тим, що Катаріна Гауґен однієї темної жовтневої ночі обрала смерть, наклавши на себе руки.

Але куди, у такому разі, поділося тіло?

За однією з робочих версій, стався нещасний випадок. Можливо, пішла на прохід, десь упала й не змогла дістатися додому. Однак таке припущення давало більше запитань, ніж відповідей.

Загадкове зникнення — лише частина проблеми, бо були й інші моменти. Тому Вістінґ і повертався рік за роком до цієї справи. Містичний код на клаптику паперу на кухонному столі, чоловік у сусідньому будинку, роль якого в цій історії годі було з’ясувати, і батько, якого вона ніколи не бачила. А ще квіти. Чотирнадцять червоних троянд.

Амалія встала на ніжки. Вона стояла, тримаючись за бильце крісла, поринувши у свій світ, і натхненно гризла пластмасове брязкальце.

Вістінґ усміхнувся до внучки, розгорнув наступну теку і вийняв з неї запис допиту однієї зі свідків, котрі останніми бачили Катаріну Гауґен живою, її подруги на ім’я Міна Рююд. Вони дружили п’ять років і разом співали в хорі. Кілька останніх тижнів Катаріна не з’являлася на репетиціях. Сказала подрузі телефоном, що не в формі, погано почувається. За два дні до зникнення Міна поїхала її провідати. На думку Міни, Катаріну щось тривожило. Від запитань вона лише відмахувалася, пояснила, мовляв, почала вживати вітаміни, то й сподівається на поліпшення свого недужого стану. На допиті Міна розповіла, що впродовж усього останнього року помічала значні зміни в поведінці подруги. Зазвичай Катаріна, за словами Міни, була життєрадісною, аж фонтанувала енергією. Міна називала її «енерджайзером». Але потім щось мусило статися таке, що цілковито її змінило. Катаріна усамітнилася вдома. Рідко з’являлася на людях, майже не зустрічалася з давніми друзями. Стала замкнутою, похмурою і мовчазною.

У свідченні Міни Рююд один момент привернув особливу увагу Вістінґа: Катаріна начеб носила в собі чорну біду, таємницю, яку нікому не могла довірити.

Інші свідки, друзі й колеги з роботи, теж казали, що Катаріна останнім часом впала в депресію, яку всі списували на її тугу за родиною і друзями в Австрії.

Вістінґ перегорнув кілька сторінок, зупинився на іншому уривку свідчень Міни Рююд і зненацька перечепився за одну фразу, яка раніше пройшла повз його увагу. Міна Рююд намагалася вкласти в часові рамки одну з розмов з подругою. За два дні до тієї розмови Катаріна зустріла якогось австрійця. То була випадкова зустріч у кав’ярні. Він запитав, чи вільне місце за її столиком, а Катаріна завважила акцент чоловіка й запитала, чи він, бува, не з Австрії. Вона була рада зустрічі з земляком.

Слідчі доклали чимало зусиль і ресурсів, аби розшукати того чоловіка. Важливо було точно визначити час зустрічі. Наскільки Міна пригадувала, зустріч відбулася одного пообіддя в середині серпня.

Так це речення мимоволі йому прочиталося, хоча насправді написано було інакше.

Вістінґ ще раз перечитав речення. «Це було пообіддя в середині серпня». Пропущене слово «одного». Нічого особливого, навіть не помилка. Він і сам часто пропускає слова. Не всі слова з думок переходять на папір. При читанні мозок думає, що слово на своєму місці, бо ж ми зазвичай не читаємо слово за словом, а пробігаємо очима цілу фразу.

Брак цього слова тут не має ніякого значення, воно нічого не змінює, однак це наштовхнуло Вістінґа на думку, що в об’ємних слідчих матеріалах могли трапитися й інші недогляди.

Вістінґ відклав запис допиту і зі свіжим ентузіазмом взявся за наступну теку. Коли зникає людина, можливі чотири варіанти: самовбивство, нещасний випадок, втеча або за зникненням стоїть кримінал. Слідчі перевірили всі версії, навіть той варіант, що Катаріна, нікому нічого не сказавши, могла покинути країну, щоб почати нове життя на своїй батьківщині чи будь-де в світі.

Однак Вістінґ ніколи не вірив у зникнення Катаріни з власної волі. Хоч вони так і не знайшли ні тіла, ні місця злочину, він був переконаний, що сталося вбивство. Жодний речовий доказ не підтверджував його здогадів, але сукупність обставин справи давала підстави до сумнівів. Як-от валіза на ліжку, зняті з полиці книжки, вийнята з рамки фотографія. А ще записка з кодом на кухонному столі.

Він знову взяв до рук фотокопію записки, ще раз почав уважно її вивчати. Три хвилясті лінії ділили аркуш на дві колонки, підкреслені внизу горизонтальною рискою. На решті аркуша — лише числа. Число 362 обведене колом і повторюється двічі. Те саме і з числом 334. Обведене чотирикутником число 18 теж повторюється двічі. Решта написані по периметру аркуша: 206, 613, 148, 701, 404, 49. Привертав увагу в цьому ребусі хрестик на краю аркуша, один хвостик якого був довший за другий і дуже нагадував могильний хрест. Чорна кулькова ручка, видно, раз по раз рисувала папір, доки майже продерла в ньому дірку.

Вістінґ вдивлявся у хрест і числа. Тепер йому здавалося, що якийсь здогад намагається виборсатися з його підсвідомості. Що числа ось-ось підсунуть йому розгадку.

Він глибоко вдихнув і затамував подих. Саме за такою миттю він полював щоразу, виймаючи з шафи ту давню справу. Завжди сподівався, що за наступний рік чогось навчиться, збагатиться досвідом, а тоді по-новому зуміє витлумачити факти. Він відчував, що істина десь зовсім близько. Ще мить, і він усе збагне. Репліка, картинка, незначна деталь, які за останні дванадцять місяців зачепилися у підсвідомості, ось-ось проявляться і дадуть йому нитку до розгадки.

Вістінґ почав читати числа вголос, допомагаючи мозкові винести на поверхню оте щось невловне.

— 206, 613, 148…

Маленька Амалія намагалася повторювати за ним числа і дзвінко сміялася зі своїх невдалих спроб.

Вістінґ глянув на дитину. Вона густо заїлася чимось синім. У руці — кулькова ручка. Мала прокусила ручку наскрізь, і тепер паста виливалася їй на долоньки. Вона булькотала, сміялася і знову пхала ручку до рота.

Вістінґ полишив свої папери, кинувся до дитини, відібрав зіпсовану ручку. Губи, зуби, язик і все підборіддя стали синього кольору. Він схопив Амалію під пахву і поніс у ванну, увімкнув воду, нахилив дівчинку над умивальником. Набирав у долоню води й намагався відмити личко. Амалія розплакалася. Він захлюпнув з долоні ще води їй у відкритий ротик. Амалія кашляла й захлиналася. Синя вода збігала в умивальник. Незважаючи на протести, Вістінґ мив її доти, аж упевнився, що рот уже чистий від пасти. Потім сів з Амалією на колінах на покришку унітаза і спробував її заспокоїти.

— Все добре, — примовляв він, намагаючись говорити весело.

Амалія трохи вгамувалася. Вістінґ вийняв з кишені мобільний телефон і зателефонував у швидку. Коротко розповів, що трапилося.

Чергова медсестра запитала ім’я дитини.

— Інґрід Амалія Вістінґ, — відповів він і назвав дату народження дитини.

Вістінґ чув на іншому кінці клацання комп’ютерної клавіатури.

— Скільки пасти вона встигла з’їсти?

— Не знаю, — зізнався Вістінґ.

Він відніс Амалію до вітальні. Кулькова ручка лежала на підлозі, під нею на килимі розповзлася синя пляма.

— Стержень наполовину порожній, — сказав він у слухавку. — Те, що розлилося, здебільшого вибруднило одяг і ручки.

— Невелика кількість пасти не зашкодить дитині, — заспокоїла його чергова. — Було б гірше, якби вона з’їла пластик.

Вістінґ глянув на ручку — кінчик був розчімхраний.

— Чим це може загрожувати?

— Застрягнути в горлі, але, наскільки я чую, ніщо не застрягло. Може, болітиме животик, але рештки пластику вийдуть природнім шляхом.

Вістінґ подякував і знову поніс Амалію у ванну. Намочив якусь ганчірку і спробував відмити личко й пальчики. Однак ті спроби були марні, бо паста не відмивалася. Тоді він наклав зубну пасту на свою зубну щітку, й пошурував нею дрібні сині зубки. Амалія відхилялася від щітки й знову розплакалася. Вістінґ облишив безсенсовні спроби, відніс малу до вітальні, сів з нею на колінах у крісло. Перший переляк перейшов у роздратування. Роздратування на себе.

Амалія далі плакала. Вона, мабуть, втомилася, його тривога передалася і їй. Посадивши внучку собі на стегно, він позбирав докупи всю документацію «справи Катаріни» і склав у коробку. Папери з однієї теки розсипалися по столі, кілька аркушів злетіли на підлогу. Він згріб їх і запхав жужмом до великої коробки, байдуже, помнуться вони чи переплутаються. Хотів просто прибрати все з очей.

Вістінґ переклав Амалію на друге стегно, закрив коробку й відсунув її ногою під стіну. А тоді сів з дитиною на підлогу, уважно розглядаючи, якої шкоди могла їй завдати кулькова ручка. Одяг не відіпрати. Зрештою, вона ось-ось з нього виросте, але він запропонує Ліне грошову компенсацію.

Амалія перестала плакати, вони сиділи вдвох на підлозі, складаючи одні на одних дерев’яні кубики. За тією забавою їх і застала Ліне.

Вона усміхнулася, побачивши, як мило бавляться дідусь і внучка, але вмить заціпеніла, завваживши синій рот Амалії і брудний одяг.

— Що сталося?

— Вона розгризла кулькову ручку.

— А ти куди дивився?

— Та вона так чемно гралася.

— Але ж ти був поруч?

— Звичайно. Я й зогледітися не встиг, як мала вже вся вибруднилася в пасті. То була, здається, твоя ручка. Мабуть, випала з торбинки, коли ти виймала квитанцію на штраф.

Ліне послинила великий палець, спробувала відтерти синє підборіддя Амалії.

— Я телефонував на швидку, — виправдовувався Вістінґ. — Трішки пасти нічим не загрожує. Важкувато відмити, але безпечно.

Ліне зітхнула.

— Покупаю її вдома.

Вона сіла на стілець, почала вдягати доню.

Вістінґ прибрав розкидані іграшки.

— Я їй куплю нову одежинку. Чи дам тобі гроші…

Ліне похитала головою.

— Пусте! Дякую, що посидів з малою.

— Вибач мій недогляд… Погана з мене нянька.

Ліне всміхнулася.

— Усе гаразд!

Вона кинула погляд на коробку з документами.

— Не забудь, що на вихідні повертається Тумас.

Тумас був її братом-близнюком. Він працював пілотом гелікоптера в міністерстві оборони і вдома бував лише двічі на рік.

— Приготую піцу, — усміхнувся Вістінґ.

Відколи Ліне й Тумас увійшли в підлітковий вік, піца стала його коронною стравою. Щоп’ятниці, після роботи, Вістінґ учиняв тісто, а діти допомагали йому з начинкою. Так тривало всі дев’яності, доки Тумас пішов на військову службу.

— Ми прийдемо, — Ліне пригорнула Амалію. — Скажеш «па-па» дідусеві?

Вістінґ обійняв по черзі Діне й Амалію, провів їх до дверей, а потім стояв ще на порозі, дивлячись, як вони йдуть під дощем до свого будинку на нижньому кінці вулиці.

Він збрехав, зізнався сам собі. Як легко йому збрехалося, начеб він пильнував Амалію, хоча насправді захопився «справою Катаріни». І не лише збрехав, а ще й переклав відповідальність на Ліне. Звинуватив доньку в тому, що її кулькова ручка опинилася серед іграшок дитини.

Вістінґ зачинив двері, повернувся до вітальні, став посеред кімнати, задивившись на відсунену до стіни коробку з документами.

Брехня — частина кожного розслідування. Всі брехали. Про пряму брехню ішлося не часто, однак усі в той чи той спосіб намагалися обійти правду. Свідки давали неоднозначні свідчення, замовчували деталі, переборщували і прикрашали, щоб додати собі ваги, або ж утаювали факти, боячись себе очорнити. А ще в людей буває оманлива пам’ять, коли події пригадуються цілком інакше, ніж було насправді. Замість визнати, що не пам’ятають подробиць, вони заповнювали пустоти ймовірними здогадами чи подіями, що їх часто почули або побачили сторонні люди. Щоб викрити ці брехні, слідчий мусив мати ще й іншу інформацію, яка допомогла б йому перевірити сказане.

Вістінґ нахилився, підняв з підлоги ручку, яку погризла Амалія. Під слідами від зубчиків ледь виднілося лого «Федерація поліції». То була його ручка! Цікаво, признається він Ліне чи змовчить. У будь-якому разі, ручка вже ні на що не годиться. Він пішов на кухню й викинув її до сміття. Потім повернувся у вітальню, відкрив коробку і знову взявся до справи.

2

Тонкі, прозорі, скісні струмені дощу протинали в темряві світло фар, коли Вістінґ заднім ходом виїжджав з гаража. Ближче до ранку дощ припустив ще більше. Вістінґ просидів далеко за північ, намагаючись зловити нитку, яку вже намацав напередодні ввечері, але намарно.

Глянув через плече на будинок доньки у кінці вулиці. У кухні світилося. Він знав, що Амалія прокидається о шостій ранку. Якийсь час посидів нерухомо за кермом, зважуючи, чи не заглянути до Ліне й поцікавитися, як почувається мала. Вістінґ нікуди не квапився. Як завжди вранці. Робочий день почнеться лише за годину. Можливо, Ліне ще пощастить приспати Амалію, тож ліпше їх не турбувати.

Наскільки він пригадував матеріали справи, десятого жовтня двадцять чотири роки тому був ясний день, з південного сходу віяв теплий, легкий вітерець. До вечора трохи захмарилося. Вітер посилився, на кілька градусів похолодніло.

Вістінґ неспішно котився кварталом приватних будинків, звернув ліворуч і виїхав на Ларвіксваєн. Наперед знав, що робочий день буде малопродуктивний. Він не зможе зосередитися на чомусь іншому ні до, ані після зустрічі з Мартіном Гауґеном.

Катаріна вже й раніше зникала. Тоді її звали Катаріна Бауер. їй виповнився двадцять один рік, вона сіла на мотоцикл у своєму рідному австрійському містечку Перґ і більше її там ніхто не бачив.

Тоді вона втекла від родини, агресивного вітчима-алкоголіка й душевнохворої матері. Катаріна з сестрою були дуже близькими, обидві дбали про молодшого брата, а коли він виріс настільки, що вже сам міг про себе подбати, Катаріна спакувала наплічник і подалася геть з дому.

Її подорож закінчилася в Норвегії. Десь у цій країні жив її батько. Принаймні так розповідала мати, казала, що батько — норвег. Катаріна не мала великої надії розшукати його. Знала лишень, що називався він Ріхардом, і якийсь час він був постійним відвідувачем ресторану, в якому влітку 1958 року працювала її мати. Згодом він кудись поїхав, можливо, навіть не знав, що став батьком.

Катаріна опинилася в Норвегії, звісно, не з бажання розшукати батька. їй просто дуже хотілося покинути осоружний дім. Але Норвегія давно її цікавила, вона вивчила її географію та історію і навіть трохи мову.

Приїхавши до Норвегії, вона таки почала пошуки батька. Серед її паперів знайшли списки й адреси чоловіків на ім’я Ріхард, з різними способами написання імені. Та, вочевидь, жінка відмовилася від пошуків ще задовго до свого другого зникнення. Деякі імена були викреслені, однак понад три чверті залишалися в списку. Поліція контактувала з усіма. Ті, що були викреслені, підтвердили, що до них зверталася Катаріна, проте вони виявилися не тими, кого вона шукала.

Вістінґ увімкнув на більшу швидкість «двірники». Ближче до центру рух на дорогах пожвавився. Дощі за кілька днів вимили собі нові русла, місцями дорога обвалилася, і транспорт скеровували в об’їзд.

Ще в Австрії Катаріна здобула освіту геодезиста й землевпорядника. Опинившись у Норвегії, вона якийсь час працювала в місцевій автодорожній службі. Вона швидко опанувала мову, непогано розмовляла норвезькою, пішла вчитися у технічному професійному коледжі. Згодом її взяли на роботу в Державний департамент автодоріг, де вона брала участь у проектуванні й будівництві швидкісного шосе в південній частині Телемарка. Там і зустріла Мартіна Гауґена. Він був начальником, з тих будівельників, які багато часу перебували в офісі.

Авта поволі сунули дорогою. Якийсь велосипедист у дощовику вихляв поміж автомобілями.

До Мартіна Гауґена Вістінґ збирався ближче до дванадцятої. Цього разу, як і завжди, вони не домовлялися про зустріч заздалегідь. Але щороку після зникнення Катаріни Вістінґ приїжджав в один і той же час, знав, що й нині Мартін Гауґен чекатиме на нього. Заварить каву. Поставить на стіл готовий куплений торт. Мабуть, як завжди, цитриновий або бісквітний рулет з малиною. Спершу вони трохи побалакають про те й про се, а потім розмова плавно торкнеться Катаріни.

Вістінґ бачив її один раз, хоча й не запам’ятав зустрічі. Лише за п’ять чи шість років після зникнення про це нагадав йому Мартін Гауґен, показав газетну вирізку. То було на День Конституції, 17 травня. Катаріна з товаришками співала в хорі під час святкувань у Бьокескуґені. На задньому плані газетного фото можна було ледь розрізнити постать Вістінґа, який того дня мав чергування. Катаріна тицьнула Мартінові на Вістінґа й розповіла, що перед самим виступом хору вона знайшла в’язку ключів і віддала їх поліцейському на фото.

Вістінґ нічого такого не пригадував, навіть подумав тоді, що Катаріна могла сплутати його з іншим поліцейським. Про всяк випадок, понишпорив у протоколах знахідок і, на своє превелике здивування, натрапив на власний рапорт про те, що Катаріна Гауґен знайшла й передала йому ключі. Отже, він таки розмовляв з нею, записав її ім’я і склав протокол. Від того дня, скільки б він не намагався його відтворити, залишився хіба що неясний, розмитий спогад, а сама зустріч цілковито стерлася з пам’яті. Мартін Гауґен теж про неї забув, але якось, перебираючи папери в шухляді, наткнувся на вирізку й упізнав Вістінґа.

Позаду засигналив автомобіль. Вістінґ враз отямився. Доки витав у думках, потік транспорту рушив, а він загородив проїзд заднім автам.

У центрі міста стало вільніше, і він без спізнення дістався на роботу, ще навіть встиг увімкнути кавоварку й зготувати собі каву, доки посходилися решта працівників його відділу.

За вечір і ніч нічого особливого не трапилося, то й звітувати не було про що. Вістінґ відсортував найтерміновіші слідчі справи, відклав ті, які не потребували негайного розгляду. О десятій збиралася бюджетна нарада, ще треба було зустрітися з одним з поліційних юристів і переглянути списки затягнених справ. До того ж, Вістінґ мав підготувати свої пропозиції для аналізу перспектив майбутнього злиття поліційного департаменту з поліційними управами сусідніх регіонів. Але це могло зачекати. Спершу зустріч з Мартіном Гауґеном.

Він відхилився на спинку стільця, заклав руки за голову. Потім нахилився, висунув нижню шухляду стола, вийняв копію газетної фотографії зі святкування Дня Конституції, яку колись зробив, і взявся її вивчати.

Фото було чорно-біле. Катаріна в світлій літній сукенці стояла поруч зі своїми святково вбраними товаришками-хористками. Довге волосся. Вістінґ знав, що воно рудявого кольору. Жінка мала блакитні очі, але щось важке таїлося в її погляді. Пригніченість була помітна, навіть коли вона широко всміхалася. Губи в неї м’які, подумав він, розглядаючи фотографію, значно м’якіші за очі.

Вістінґ не вірив, що Катаріна досі жива, але спробував уявити, який би вона мала вигляд сьогодні. Він сам за ті роки дуже змінився. На фото йому було під тридцять. Стрункий молодий чоловік. Волосся, наскільки його видно було з-під поліцейського кашкета, темне; постава пряма.

Для Вістінґа «справа Катаріни» почалася з одинадцятого жовтня, коли її чоловік заявив про зникнення дружини. Двоє поліцейських — Вістінґ та Ейвінн Ларсен — поїхали на Кляйверваєн і провели попередні слідчі дії. Вістінґ розмовляв у вітальні з Мартіном Гауґеном, Ларсен оглядав будинок у пошуках підказок, куди ж могла подітися Катаріна. Ні розмова з чоловіком, ані огляд будинку ні на крок не наблизили їх до відповіді.

Вістінґ підвівся, підійшов до вікна. Дивне й водночас добре знайоме ниюче відчуття безпорадності від недовершеної справи.

Насамперед перевірили підозру, чи не має стосунку до зникнення дружини сам Мартін Гауґен. Тоді він працював на будівництві дороги в Трьоннелазі й ночував в одному з робочих вагончиків у Малвіку. Додому — вісім годин їзди автомобілем.

У таких справах першим підозрюваним завжди є один з подружжя, однак велика відстань виключала ймовірну причетність чоловіка до зникнення Катаріни. Мартін Гауґен розмовляв з дружиною приблизно о десятій вечора дев’ятого жовтня. Телефонна компанія підтвердила, що о 22.06 був дзвінок з телефону-автомата в їдальні робочого поселення до помешкання Катаріни й Мартіна Гауґенів на вулиці Кляйверваєн у Ларвіку. Розмова тривала вісім хвилин і сімнадцять секунд. О сьомій ранку наступного дня Мартін Гауґен був на робочому місці — сидів у кабіні екскаватора. Отже, часове вікно — дев’ять годин, тоді як на дорогу до Ларвіка й назад йому довелось би витратити шістнадцять годин.

Після зміни він намагався додзвонитися додому, але слухавки ніхто не брав. Численні колеги були свідками його спроб додзвонитися до дружини аж до вечора. Вигляд, як вони стверджують, Мартін мав стривожений. Мартін зателефонував усім друзям і знайомим, але ніхто не бачив Катаріни того дня. Пізно ввечері він попросив їхнього сусіда піти до будинку й з’ясувати ситуацію, але ніщо не вказувало на присутність Катаріни вдома. Сусід обійшов будинок, позаглядав у вікна. Повідомити зміг лише, що на кухонному столі начеб лежить якась писана рукою цидулка.

Перед північчю Мартін Гауґен сів в авто і виїхав до-, дому. О 08.47 він зателефонував до поліції й повідомив про зникнення дружини.

По суті, на нинішній день відомо не більше, ніж тоді, двадцять чотири роки тому. Поліція достеменно знала, чого не сталося, чого Катаріна не робила й де вона не була, але не мала жодного уявлення, чому, як і куди вона зникла.

3

О чверть на дванадцяту Вістінґ вийшов з поліційної управи, сів в авто й поїхав на Кляйверваєн. Майже перестало дощити, небо проясніло.

Стосунки між ним і Мартіном Гауґеном дуже змінилися за ті роки, що минули. Вони щораз ставали менш формальними. Обидва чоловіки могли жартувати й реготати, розмовляти на будь-які теми, жодним словом не згадуючи про зникнення Катаріни. Кілька років тому Мартін навіть пригнав свого екскаватора і допоміг Вістінґові викорчувати кілька пеньків у його садку. Щоосені Вістінґ купував у Мартіна кілька мішків дров, а на Різдво отримував від нього ялинку з лісу за хатою. Вони разом їздили на риболовлю чи відпочити в Мартіновому літньому будиночку. Мартін Гауґен був на похороні Вістінґової дружини, Інґрід. Однак стосунки так і не переросли в справжню дружбу. Та й ніколи не змогли б перерости. Початок близькому знайомству поклали трагічні обставини, було ще щось невловне, що змушувало Вістінґа тримати дистанцію. Обидва чоловіки були однолітками. Іноді Вістінґ думав, що за інших обставин Мартін Гауґен міг би стати одним з його небагатьох, зате добрих друзів.

Через два роки після смерті Інґрід у житті Вістінґа з’явилася нова жінка. У них були теплі й щирі стосунки, але вони на цей час уже відійшли в минуле, хоч Вістінґові й хотілося продовження. Мартін Гауґен більше ніколи ні з ким не сходився, зате ще до Катаріни був у короткочасному шлюбі з на вісім років старшою за нього жінкою. Одна з тек у «справі» мала її ім’я: Інґер Лісе Тесе. За тижні слідства тека доволі розпухла, однак матеріали, пов’язані з Інґер Лісе Тесе, теж не дали жодної відповіді.

«Двірники» шкребли по вітровому склі. Вістінґ вимкнув їх.

Житлова забудова вздовж шосе дедалі рідшала, що ближче він під’їжджав до Кляйверваєн. Дорога тут стала вужчою і вибоїстою. Вістінґ проминув садки дачного товариства й невеличкий хутірець. Ліворуч від дороги стояла автослюсарна майстерня. Кілька пом’ятих кузовів валялися за парканом ще від торік.

Наближаючись до перехрестя з поштовою скринькою, від якого відгалужувалася вузька дорога, він стишив хід. На узбіччі стояла табличка з написом, що заїзд заборонено стороннім, дозволено лише мешканцям; раніше її тут не було.

Вістінґ проїхав повз табличку, глянув у дзеркало заднього огляду на червоний будинок на протилежному боці дороги, саме навпроти перехрестя. Там мешкав Стайнар Вассвік. Вістінґ уголос промовив його ім’я: «Стайнар Вассвік». Він був одним із найімовірніших підозрюваних у «справі Катаріни», і він не мав алібі. До того ж, раніше вже мав судимість за насильство.

Гравійна дорога вилася лісом. За якихось сто метрів вигулькнув з-за дерев будинок Мартіна Гауґена. За час відсутності Вістінґа Мартін на свіжо його пофарбував. Мабуть, влітку. А ще відвоював у лісу частину подвір’я. Перед будинком стало світліше й просторіше.

Від дощів посеред подвір’я утворилася чимала калабаня. Вістінґ поставив авто так, щоб, виходячи, не замочити ніг.

З килимка перед дверима підвелася кішка, потягнулась, вигнувши дугою спину, підійшла до нього.

Зазвичай навіть дзвонити не треба було. Почувши авто, Мартін визирав у вікно. Вістінґ глянув у бік будинку. Кішка ластилася до ніг, а він чекав, доки на поріг вийде господар.

Але господар не вийшов.

Вістінґ піднявся кількома сходинками на ґанок, подзвонив у двері. Кішка рушила за ним. Зсередини помешкання долинав дзенькіт дзвінка і більше жодного звуку.

У вузенькій шпарці між дверима й одвірком було видно, що замок замкнений. Вістінґ ще раз натиснув ґудзик дзвінка, нахилився й погладив кішку. Її хутро намокло від дощу.

Вістінґ обвів поглядом подвір’я. Авта Гауґена не видно. Але це ще нічого не означало. Він часто ставив авто в гараж, прибудований до будинку. Ворота гаража теж замкнені, і нема як зазирнути досередини.

Потім він підтягнувся навшпиньки до кухонного вікна. У кухні чисто прибрано, лише на столі лежав записник і кулькова ручка.

— Мартіне! — погукав він і постукав у шибку.

На верхньому аркуші записника щось написано, але на такій віддалі годі прочитати. Записник лежав приблизно на тому ж місці, що й закодована цидулка двадцять чотири роки тому. Найімовірніше, Катаріна сама записала той код, на папері знайшли її відбитки пальців, їх ідентифікували, порівнявши з іншими відбитками пальців у домі.

Записку вивчали й графологи. Вони не змогли з цілковитою впевненістю сказати, що почерк на записці Катарінин. Його порівнювали також з почерком листів та інших паперів, які точно були написані рукою Катаріни. Числа в записці були трохи кострубатіші, ніж в інших паперах. Висновок був такий: імовірно код записала сама Катаріна, однак гарантії немає.

Хімічний аналіз показав, що паста в кульковій ручці на кухонному столі за складом ідентична пасті, якою написана записка. Ручка була рекламним атрибутом Державного департаменту автодоріг. Вочевидь, Катаріна взяла її в себе на роботі. Ручку виготовлено в Німеччині, на фабриці, яка щорічно випускала дев’ятнадцять мільйонів таких ручок. Теоретично, записку могли написати й іншою кульковою ручкою.

Десь на узліссі позаду Вістінґа пронизливо застрекотала сорока, порушивши цілковиту тишу.

Вістінґ, бредучи мокрою травою, обійшов будинок і піднявся на веранду збоку задвір’я. Кішка чеберяла за ним.

Садових меблів ще не прибрали. Опале листя лежало вогкими купами. Лопата з залишками землі прихилена до стіни. Поряд — пара гумових чобіт з грудками засохлої глини.

Вістінґ підійшов до вікна, зазирнув досередини. У вітальні нічого не змінилося. Скупо, але функціонально умебльована кімната. Більшість соснових меблів ще з тих часів, коли тут мешкала Катаріна. На стінах — барвистий живопис, намальований олійними фарбами. Темна шкіряна канапа куплена, видно, недавно. На столику перед нею — недовершена модель начеб вантажівки. Моделювання було Мартіновим захопленням. На полицях, заповнених раніше книжками Катаріни, тепер стояло чимало готових моделей.

Кішка занявкала, пошкребла двері веранди. Під вікном у вітальні лежав килимок, на якому вона полюбляла спати.

Певно, кішка вже стара, подумав Вістінґ. Мартін Гауґен розповідав, як вона одного літнього вечора вийшла з лісу й піднялася на веранду, де він відпочивав. Кішка була худюща, з миршавим хутром. Мартін поставив перед нею тарілку з рештками обіду, і вона залишилася. Кішка приблудилася уже дорослою п’ять чи шість років тому.

Вістінґ обернувся до лісу, який значно погустішав за двадцять чотири роки. Маленьке болотисте озерце вже ледь виднілося за ялиновими стовбурами.

Тоді вони двічі прочесали ліс в пошуках за Катаріною. Спершу з собаками, а потім суцільною шеренгою добровольців. З водолазами обнишпорили вздовж і впоперек озеро. Тіла на дні не знайшли.

Сороче скрекотання знову протяло тишу. Мабуть, та сама сорока, яку він щойно чув. Птаха злетіла з найближчого дерева, помахала в повітрі крилами, сварячись на нього бридким голосом.

Вістінґ підняв комір куртки й, щулячись, подався назад, до авта. Його трохи здивувало, що Мартіна не було вдома. Вони ні про що не домовлялися, однак Вістінґ сподівався застати його, як і торік, як і всі минулі роки цього дня.

Він ще раз озирнувся на будинок, перш ніж сісти в авто. Може, Мартін Гауґен просто поїхав по торт чи в якійсь іншій справі. Але Вістінґ мав великі сумніви. Кішка підказувала йому, що тут щось не те. Вона знову вмостилася на килимку під дверима, мокра, як хлющ, ніби всю ніч гуляла під дощем.

4

Авто підстрибувало на вибоїнах. Біля поштової скриньки з іменем Мартіна Гауґена Вістінґ зупинився, вийшов з авта. Фото цієї скриньки теж було в матеріалах справи. На фото видно газети за 10 й 11 жовтня разом з квитанцією за електропостачання. Газету за 9 жовтня сфотографували на комоді в коридорі будинку.

За час, що вони не бачилися, Мартін Гауґен поміняв табличку на поштовій скриньці. Тепер там стояло лише його ім’я.

Вістінґ підняв накривку скриньки, зазирнув досередини. Скринька була порожня. Але це могло зовсім нічого не означати. Мартін Гауґен більше не передплачував газет. Для поштаря, можливо, ще надто рано, бо Мартін мешкав доволі далеченько від села, навіть мало хто з рекламонош сюди доходив.

Вище дорогою з лісової стежки вийшов на асфальт якийсь чоловік з собакою, підкликав собаку до себе й узяв його на повідець.

Вістінґ знову сів в авто, довго дивився на табличку, яка забороняла заїзд на приватну територію. Поряд — ланцюг, яким перегороджували дорогу, щоб таки вже точно ніхто не заїхав. Можливо, Мартінові докучали туристи, які шукали місця для своїх автівок й залишали їх на його подвір’ї. Табличку, мабуть, роздобув у себе на роботі. Після зникнення Катаріни він почав працювати у відділі експлуатації та технічного обслуговування Державного департаменту автодоріг. З роками суть роботи змінилася. Спершу до його обов’язків належали розчищування узбіч від чагарників, прибирання снігу, вивіз збитих автомобілями тварин. З часом подібні практичні завдання перейшли до інших субпідрядників, а він піднявся кар’єрною драбиною до керівної посади. Але чи тепер, чи раніше Мартін завжди мав доволі гнучкий графік роботи. Зазвичай він брав 10 жовтня вихідний день, але ж цього року могло й не скластися.

Номер Мартіна Вістінґ мав у своєму телефоні. Він вагався — зателефонувати чи послати смс-ку, але передумав. Не хотів видатися нав’язливим. Ліпше ще раз заїде потім, після роботи.

Тоді, коли зникла Катаріна, мобільні телефони мало хто мав. Не було ще інтернету і соціальних мереж, а, отже, й електронних слідів, які могли би вказати напрямок пошуків, підказати місце її перебування і що з нею трапилося.

Вістінґ знову глянув на будинок на другому боці вулиці. Йому здалося, ніби у вікні майнула постать Стайнара Вассвіка. Свого часу з нього було дуже важко витягнути якісь притомні свідчення. Він з тих людей, які не допускають до себе, на запитання відповідають односкладово й ніколи нічого не розповідають з власної ініціативи. Коли Вістінґ розмовляв з ним, він часто відвертався і дивився кудись убік, відповідав уникливо. У Вістінґа щоразу складалося враження, ніби Стайнар щось недоговорює або приховує.

Стайнар Віссвік підтвердив слова Гауґена. Той, справді, телефонував йому надвечір 10 жовтня і просив піти до будинку — поглянути, чи немає вдома Катаріни. Він так і вчинив. А коли Гауґен знову зателефонував через пів години, повідомив йому, що Катаріни немає, але на столі в кухні лежить якась записка. Згодом та записка фігурувала в справі як «код Катаріни».

Замість телефонувати Мартінові Гауґену, Вістінґ набрав номер Ліне. Її голос звучав трохи стримано.

— Як Амалія?

— Трохи сьогодні неспокійна. Вередує весь день.

— Погано почувається?

— Та начеб ні… Але треба ще поспостерігати.

— Відмила синю пасту?

— Не зовсім…

Вістінґ кахикнув, щоб заповнити раптову незручну тишу.

— Вам щось потрібно? Може, купити якихось харчів у крамниці?

— Та ні, усе є, — запевнила донька.

Вістінґ з’їхав на узбіччя вузької дороги, пропускаючи зустрічну вантажівку. Він знову попросив вибачення за свій недогляд, сказав, що йому дуже прикро, що так сталося, і поклав слухавку.

П’ять хвилин на другу він вже був у поліційній управі. У коридорі зустрів Нільса Гаммера. Він виконував функції Вістінґа, коли того не було на місці.

— Я домовився про зустріч для нас на завтра, — сказав Нільс.

— Що за зустріч?

— Приїжджає один з головного управління, з Кріпоса… Вістінґ насупив брови.

— Хто саме?

— Я його не знаю… Адріан Стіллер.

Вістінґ похитав головою — це ім’я теж нічого йому не говорило.

— Чого він хоче?

— Ідеться про якусь давню справу. Хоче понишпорити в наших архівах. Завтра сам розкаже. Я домовився з ним на дев’яту ранку.

Вістінґ повторив подумки ім’я, зайшов до кабінету й записав його в календарі. Доволі часто бувало, що Кріпос або Екокрім^[1] розслідували справи, свідчення у яких чи інші ниті заводили до їхнього поліційного округу.

Неспокій повернувся. Вістінґ підвівся, зайшов до кімнати для нарад, де стояла кавоварка, налив собі кави. На голодний шлунок кава не смакувала, але він поніс горня з собою до кабінету, поставив збоку на столі й набрав телефонний номер Мартіна Гауґена. Легше зателефонувати з кабінету, ніж стоячи перед порожнім будинком, подумав він, слухаючи гудки в слухавці. Він просто запитає тепер, чи пасує Мартінові, щоб він зайшов у гості.

Після десяти гудків телефон перемкнувся на автовідповідач. Вістінґ відразу поклав слухавку, не залишаючи повідомлення.

Він вийняв папери, які стосувалися аналізу наслідків нової поліційної реформи. Об’єднання, а отже, менша кількість поліційних округів, мало б мати наслідком підвищення ефективності роботи поліції, поліпшення компетентності у виконанні ключових завдань по всій країні. Для Вістінґа це означало, що округ, у якому він працює, об’єднається з Телемарком — на заході й Бюскерюдом — на півночі. Він усвідомлював переваги великого спільного слідчого центру, та все ж відчував виразну нехіть до змін. Йому залишалося ще кілька років до пенсії, і він охочіше присвятив би їх розкриттю злочинів, аніж перелаштовуватися задля майбутнього, у якому вже не буде місця для нього.

Вістінґ намагався перемкнути свої плани й візії на практичний рівень, вималювати собі картину, яке значення матимуть зміни для поліційної щоденної рутини. Інколи його роздуми уривав телефонний дзвінок. Запитували переважно про стан поточних справ, а він не міг ані вичерпно відповісти на запитання, ані переадресувати іншій компетентній особі. Відділ, яким він керував, був невеликий, саме оптимальний за величиною, щоб контролювати найнеобхідніші його функції.

Десь перед четвертою знову пустився дощ. Злива сікла віконні шибки. Вістінґ ще посидів з пів години, а тоді вимкнув комп’ютера і вийшов з кабінету.

Дорогою до Кляйвера йому довелося висіти на хвості в шкільного автобуса. То був єдиний вид колективного транспорту в тій місцевості. Він ходив двічі вранці й двічі у вечірні години, зупинявся там, де мешкали школярі, або на вимогу перехожих на дорозі. Двадцять чотири роки тому, 10 жовтня, автобусом увесь день кермував той самий водій. Він точно пам’ятав, що того дня Катаріни Гауґен серед його пасажирів не було.

Автобус перед автом Вістінґа з’їхав на узбіччя і зупинився. Вузька дорога не дозволяла проїхати повз нього. Вістінґ чекав, доки автобус чмихне чорним димом і рушить далі.

Двоє хлопчаків з наплічниками перейшли перед ним дорогу, і тоді він теж рушив.

Катаріна Гауґен водила сріблястий «ґольф» і «кавасакі Z650», віддавала перевагу все ж мотоциклові. Але того дня авто й мотоцикл стояли в гаражі. Що більше пошукова команда розширювала радіус навколо будинку, то ясніше ставало, що Катаріну хтось мусив викрасти.

Вістінґ скинув швидкість, завернув на доріжку до садиби Мартіна Гауґена. Дощ вимив у гравії глибокі канави. Гупаючи по вибоїнах, Вістінґ заїхав на подвір’я.

Іншого авта перед будинком не було.

Він поставив автомобіля на те місце, що й уранці. Кішка, ще розчухраніша, ніж кілька годин тому, знову підбігла до нього, щойно він вийшов з авта. Вістінґ рушив за нею до невеличкого дашка над входом, куди не долітав дощ. Подзвонив у двері, хоч наперед знав, що ніхто не відчинить. Мартіна Гауґена вдома не було.

Ще раз набрав його номер, слухав гудки, доки знову ввімкнувся автовідповідач.

Кішка терлася до ніг. У животі зашкребла тривога. Вістінґ був навчений, що в таких ситуаціях найвірогідніший варіант — найгірший, і все ж дошукувався імовірних причин відсутності Мартіна Гауґена: семінар на роботі, понаднормові, інша домовленість. Вістінґ допускав, що Мартін міг зустрітися з жінкою і поїхати після роботи до неї додому.

Він вийшов з-під дашка, обійшов будинок. Вогка земля в лісі пахла солодкавим духом. Там, де закінчувався моріжок і починалися кущі, вилася стежка у хащі. Її тут давно протоптали. Катаріну теж тоді шукали вздовж цієї стежки. З роками вона дедалі більше заростала, але тепер скидалося на те, що її знову розчистили.

Кішка стала перед стежкою, дивлячись на прогалину між деревами. Вістінґ сховався під накриттям веранди. Зазирнув досередини, але за кілька годин його відсутності тут нічого не змінилося.

Уже ступивши крок до сходів з веранди, він щось помітив за шторою. То була маленька відеокамера. Проста, бездротова модель за невеликі гроші. Вічко камери дивилося на сад позаду будинку. Якби зараз хтось сидів перед монітором, то побачив би його обличчя на весь екран.

Відступивши крок назад, Вістінґ наткнувся спиною на садовий стіл. їм тепер часто повідомляли про злам помешкань чи завдану шкоду, додаючи записи з відеокамер. Крихітні камери мали високу якість, а сучасні технології дозволяли через інтернет спостерігати за тим, що відбувалося вдома, з будь-якого кутка світу. Коли двадцять чотири роки тому зникла Катаріна, поліція зібрала всі касети з бензозаправок та інших місць, де вівся відеонагляд. Зображення на плівках було зернисте, впізнати людей було важко. Відеокасети досі лежали в сховищі речових доказів, але Вістінґ сумнівався, чи поліція ще має відповідну апаратуру для перегляду.

Він перейшов до іншого вікна. Кімната облаштована для гостей, але Вістінґ знав, що спершу планувалася як дитяча. На підлозі стояли картонні коробки. Кілька стільців викладені на стіл догори ніжками, на кермі велосипеда-тренажера — купа одягу. На письмовому столі — комп’ютер з бездротовою «мишкою» і клавіатурою. На полицях під стіною теж виставлені моделі автомобілів.

Кімната поряд була спальнею. На широкому ліжку — зім’ята подушка й одна ковдра, відкинена набік. Окрім того, що господар спав тут сам, спальня ні про що більше не свідчила.

Вістінґ рушив далі вздовж будинку й виявив ще одну камеру, прикріплену вгорі до вікна ванни, яка охоплювала територію перед вхідними дверима.

Дощ припустив. Вдалині наче грім прокотився. Вістінґ не пригадував у нинішньому прогнозі погоди повідомлення про грозу.

Кішка знову вибігла на сходи. Вістінґ підійшов до повітки на краю садиби, не більшої за звичайну комору для садового інструменту, де, напевно, знайшлося б місце й для снігоочищувача, газонокосарки та кількох штабелів дров.

Дощівка стікала з бляшаного даху. Вістінґ взявся за клямку дверей. Замкнено. Він зазирнув у бокове віконечко, розгледів сокиру, увігнану в пеньок, у темних кутках нічого не видно.

Він сів в авто, завів двигуна, увімкнув обігрівача, щоб висушити запотіле лобове скло, а тоді покотився до дороги.

На протилежному боці дороги в гаражі сусіда підняті догори двері. Стайнар Вассвік стояв біля великого мотоцикла з викруткою в руці й дивився на Вістінґа.

Вістінґ перетнув перехрестя, вийшов з авта, не вимикаючи двигуна. Він забіг у гараж, ховаючись від дощу.

Стайнар Вассвік привітався кивком. Потужна лампа під стелею виразно освітлювала грубі риси його обличчя. Десь від того часу, як Вістінґ востаннє з ним бачився, Стайнар заробив собі поріз під лівим оком, який тепер зарубцювався і почервонів.

— Я був у Мартіна Гауґена, — пояснив Вістінґ. — Його немає вдома.

Стайнар Віссвік відклав викрутку, взяв зі столу ганчірку.

— Ви його бачили? — запитав Вістінґ.

Вассвік похитав головою, тручи ганчіркою руки.

Вістінґ кивнув убік таблички за спиною, про заборону в’їзду на приватну територію.

— А когось іншого бачили?

— Тут мало хто вештається.

— Коли востаннє ви бачили Мартіна Гауґена?

Вассвік знизав плечима.

— Звичайно він виїжджає з дому о пів на восьму ранку.

— А сьогодні?

— Якось не помітив.

— А коли повертається з роботи?

Стайнар Вассвік глянув на годинника. Вістінґ — теж. Минула пів на п’яту.

— Перед четвертою.

Вістінґ кивнув.

— Гаразд, дякую, — сказав він і вже обернувся, щоб іти геть.

Стайнар Вассвік ступив кілька кроків за ним.

— Щось сталося? — поцікавився він.

Вістінґ заперечно похитав головою.

— Просто я сподівався застати його сьогодні вдома.

Вассвік кивнув.

— Розумію… Може, поїхав до літнього будиночка.

— Можливо…

Вістінґ ще трохи постояв, чи не захоче Стайнар Вассвік сказати ще щось. Але той мовчав. Вістінґ знову подякував, поквапився до авта, сів за кермо.

5

Вістінґ не телефонував Ліне, вирішив натомість її провідати. Зайшов до будинку, тихенько постукав у двері між сінями й коридором.

Ліне визирнула з кухні, махнула йому рукою.

— Який ти мокрий!

Вістінґ зняв куртку, повісив її на спинку кухонного стільця.

— Та ж дощ падає, — усміхнувся він, не вдаючись у пояснення. — Як Амалія?

— Добре. Спить.

Ліне підійшла до плити.

— Хочеш ложку супу? З цвітної капусти.

— Залюбки.

Ліне увімкнула електричну конфорку.

— Щоправда, суп з пакетика…

Вістінґ сів, кивнув на ноутбук на столі.

— Над чим працюєш?

— Те, що й завжди… Родовід.

Вона відрізала дві скибки хліба, грубо намастила їх маслом.

— Ти могла б щось для мене з’ясувати? — запитав Вістінґ.

— Що саме?

— Чи є Мартін Гауґен у фейсбуці?

Ліне знову сіла до столу.

— Ти був у нього?

— Не застав! Може, у нього на сторінці щось написано, поїхав кудись чи що…

Ліне зацокотіла пальцями по клавіатурі.

— Щось його тут не бачу. Може, ліпше зателефонуй!

— Вже…

З каструльки на плиті заклубочилася пара. Ліне підхопилася, відставила каструльку.

— Чого тебе це турбує? — запитала вона, наливаючи суп у тарілку. — Думаєш, трапилося щось недобре?

— Та ні, просто його немає вдома, а мав бути, — усміхнувся Вістінґ.

— Хіба не можна відстежити його телефон?

— Це не так просто. Лише після формальної процедури, а для цього хтось з родини мусить спершу заявити про його зникнення.

— Ти розмовляв з кимось з його родичів?

Вістінґ сьорбнув супу і похитав головою.

— Його мати померла кілька років тому. Є ще тітка й кілька дядьків. Вони живуть у Порсґрюнн, але не думаю, що вони близько контактують.

— А на роботі як?

— Поспілкуюся з ними завтра. Якщо Мартін не повернеться до того часу.

Вістінґ доїв суп, ще трохи посидів і пішов додому, не дочекавшись, доки прокинеться Амалія.

Дім зустрів його тишею і пусткою. Цікаво, скільки часу минуло б до офіційного розслідування, якби зник він сам? Ліне — найближча йому людина, однак вона звикла до особливостей його роботи, коли він міг зникнути з поля зору й на кілька днів. Вістінґ, до того ж, часто забував попереджати, куди їде й коли повернеться. А ось на роботі відразу стривожились би, якби він не з’явився вранці на робочому місці, не попередивши, що, скажімо, захворів.

Вістінґ став посеред вітальні, дивлячись на коробки з матеріалами справи. Розслідуванням тоді керував Еллінґ Кверме, досвідчений слідчий, на п’ятнадцять років старший за Вістінґа. Він уже вийшов на пенсію, але Вістінґ іноді бачився з ним. Кверме щоразу згадував про «справу Катаріни», казав, що то була найбільша загадка за всю його поліційну кар’єру.

Ускладнювало справу те, що розслідування почалося зі спізнення. Мартін Гауґен звернувся до поліції через, імовірно, цілу добу після зникнення дружини. Багато часу пішло на організування пошуків, а потім зміна кваліфікації на кримінальну справу. Визначити правильний напрямок розслідування можливо в перші двадцять чотири години після скоєння злочину. Потім з пам’яті свідків стираються суттєві подробиці. Факти — це завжди свіжий товар. А тепер у нього лише теки з протоколами допитів двадцяти чотирирічної давнини.

Вістінґ взяв теку з написом «Стайнар Вассвік» і сів до столу.

Через два дні після зникнення Катаріни Стайнар Вассвік прибув до тюрми, щоб відбувати покарання за насильство, яке скоїв три роки перед тим. Якогось суботнього вечора він затіяв сварку й бійку з одним чоловіком. Це вже вчетверте Стайнара засудили до ув’язнення, проте цього разу все було значно серйозніше. Чоловік, якого він побив, впав у кому, а, опритомнівши, страждав від хронічного болю голови і мав проблеми із зором.

Вістінґ допитував Стайнара у в’язниці. Погортавши теку, він знайшов той протокол. Під час допиту Вістінґ мав на меті з’ясувати три важливі моменти. По-перше, перевірити свідчення Мартіна Гауґена про його телефонні дзвінки додому. По-друге, дізнатися, наскільки добре Вассвік знав Катаріну і чи бачив її останніми днями перед зникненням. І, по-третє, укласти картину пересувань у ті дні самого Стайнара Вассвіка.

Стосунки з Катаріною Вассвік описав як звичайні добросусідські. Вони віталися, іноді ставали на розмову. Стайнар більше спілкувався з Катаріною, ніж з Мартіном. Мартіна ж часто не було вдома, він лишався ночувати на будові. До того ж, у Стайнара й Катаріни були спільні зацікавлення — мотоцикли. Про них вони найчастіше й розмовляли.

Востаннє Вассвік бачив Катаріну в неділю, 8 жовтня. Приходила до нього з книжками. Це вперше вона зайшла до нього до хати. Про зустріч домовилися напередодні. Повертаючись звідкись додому на мотоциклі, Катаріна завернула до Стайнара. То була остання поїздка, перед тим, як поставити мотоцикл на зиму в гараж. Розмовляли про те, як найліпше законсервувати мотоцикл на зимовий час. Стайнар порадив злити бензин з карбюратора і змастити ланцюг оливою. Запропонував свою допомогу.

Того ж дня вона знову приїхала до нього вже на вимитому мотоциклі. Стайнар розповів, що збирається до тюрми. Та він ніколи й не втаював цього. Катаріна знала, що він уже й раніше сидів і що його знову засудили, тож нічого надзвичайного в такій розмові не було. Стайнар Вассвік продав автомобіль і позичив комусь на три роки свій мотоцикл. Катаріна запропонувала йому книжки, аби він мав що читати в тюрмі. Наступного дня вона прийшла забирати свій мотоцикл і заразом принесла торбу книжок. Стайнар Вассвік вибрав п’ять із них.

Вістінґ відклав теку, виклав перед собою фотографії Катаріниного дому. На столі у вітальні лежали книжки, від яких, вочевидь, відмовився Стайнар. «Менгеле Зоо», «Алхімік», «Білі ніґґери».

Легко було припустити, що за зникненням Катаріни стояв саме Стайнар Вассвік. Поверхове знайомство з сусідкою переросло у щось більше. Вони мали спільні зацікавлення, вона була добра і приязна, ставилася до нього уважно й з розумінням. Стайнар Вассвік не мав належного досвіду в обходженні з жінками. До своїх тридцяти жив разом з матір’ю. Потім матір успадкувала від своєї сестри будинок на Кляйвері, і Стайнар вселився в нього приблизно в той час, коли Мартін і Катаріна Гауґени купили дім неподалік. Він ніколи не жив із жінкою. А ті кілька жінок, з якими спілкувався, були, як і він, завсідницями пабу. Він міг неправильно витлумачити Катарінину увагу до себе. Всі добре знали про його нестримний темперамент, який уже вчетверте доводив чоловіка до тюрми. Щось могло піти катастрофічно не так під час тієї зустрічі в нього вдома.

На третій, четвертий і п’ятий день розслідування майже все зосереджувалося на особі Стайнара Вассвіка. Поліція шукала за конкретними доказами, на яких можна було б обґрунтувати свої підозри: суперечності й обмовки або приховування фактів під час надання свідчень. Ускладнювала дізнання ще й неймовірна маломовність Стайнара Вассвіка, а той мізер, що з нього вдалося видобути, важко було перевірити. І все ж поліції поталанило намацати неузгодженість у його словах. У рамках пошукової операції один поліцейський з патрульної поліції проводив опитування місцевого населення «від-дверей-до-дверей» — обходив будинки, які тут стояли доволі далеко одні від одних і розпитував, чи хтось бачив Катаріну. Стайнар Вассвік повідомив тоді, що вона заходила до нього з книжками десь о четвертій по обіді в неділю. А через п’ять днів на допиті з Вістінґом у тюрмі, сказав, що година була, можливо, сьома. Три години різниці! Четверта — ще білий день, а сьома — уже ніч.

Якби Стайнар Вассвік не сидів уже на той момент у в’язниці, поліція могла б арештувати його, висунувши обвинувачення у неправдивих свідченнях, щоб мати хоч якесь опертя. Це дало б формальний привід для проведення обшуку в будинку на предмет перебування в ньому Катаріни.

Цілком випадково така нагода все ж з’явилася. Коли настав час відбувати покарання, обов’язковий аналіз сечі дав позитивний результат на ТНС, тетрагідроканабінол. Стайнар Вассвік курив напередодні гашиш. Ось поліція і вхопилася за цю можливість. Відкрили кримінальне провадження, що дало законні підстави для обшуку будинку, начеб для виявлення наркотиків. Знайшли одинадцять відбитків пальців Катаріни. Два на спинці стільця у кухні, три — на комоді в коридорі й два — на внутрішньому боці вхідних дверей. Ще чотири відбитки знайшли в гаражі, два з них — на мотоциклі Стайнара Вассвіка. Так, Катаріна там була, як і стверджував Вассвік, але ніщо не вказувало на його дім як на місце злочину.

Вістіґ далі гортав теку. Стайнар Вассвік не мав алібі на більшу частину дня 10 жовтня. Він працював водієм сміттєвоза в комунальному господарстві, проте звільнився, бо мав відбувати довге тюремне ув’язнення. Тиждень перед тюрмою він присвятив залагодженню усіляких практичних справ. У вівторок, 10 жовтня, ходив по крамницях одягу в супермаркеті Нурбюена. Супермаркет був зовсім новий, з новими камерами відеонагляду. Вони й зафіксували появу Вассвіка о 14.25, супроводили його по всіх крамницях, аж доки він вийшов з торговельного центру о 15.48.

На чорно-білих відеозаписах Стайнар Вассвік був одягнений у джинси, товстий светр і грубі чоботи. Чому звалив жужмом усі свої лахи в шафу, пояснив лише тим, що одяг вже старий і зношений. Більшості поліцейських у слідчій групі безладна купа одягу видалася підозрілою, але вхопитися не було за що.

Вістінґ перечитував протоколи допитів його колег з роботи й друзів-байкерів, але ніяк не міг зосередитися. Зрештою, відсунув теку і набрав номер Мартіна Гауґена. Тепер автовідповідач увімкнувся відразу, без попередніх гудків. Вістінґ сидів з телефоном у руках, а неспокій наростав дедалі більше. Ще від першого візиту до Гауґена він відчував якусь тривожність, повітря було мовби заряджене бідою, а пояснити свого відчуття він не вмів.

6

Вістінґ не знав, що йому робити далі, але відчував, що сидіти без діла теж не можна. Різко зірвався зі стільця, вийшов у коридор, схопив з вішака куртку й подався до авта.

Вечорами рух на вулицях був не такий щільний, як уранці. Автомобілів поменшало, дощ уже не так періщив.

З автостоянки Вістінґ бачив, що в усій темній будівлі поліції світилося лише в кабінеті Крістіне Тііс. Поліційна юристка або забула вимкнути світло, або ж запрацювалася допізна.

Він відімкнув вхідні двері й піднявся пішки сходами у слідчий відділ. Крістіне Тііс саме виходила з копіювальної кімнати зі стосом паперів у руках.

— Привіт! — здивовано всміхнулася вона. — Щось трапилося?

Вістінґ похитав головою.

— Лише хочу дещо перевірити, — відповів він, усе ще вірячи, що бити на сполох через зникнення Мартіна Гауґена передчасно.

— Я маю в себе в кабінеті каву, — кинула Крістіне через плече й пішла собі.

Вістінґ увійшов до свого кабінету, увімкнув комп’ютера. Комп’ютер, як завжди, неспішно завантажувався, і він роздумував, чи не піти, тим часом, до Крістіни по каву, але так і не зрушив з місця, збираючи докупи розтривожені думки. Що він собі надумав? Що Мартін Гауґен зник так само, як його дружина двадцять чотири роки тому? Перш ніж висновувати якісь висновки й повідомляти колегам свої теорії, треба ретельно перевірити всі варіанти.

Комп’ютер нарешті завантажився. Вістінґ залогінився у систему безпеки, яка була побудована так, що зі свого комп’ютера він мав доступ до всіх реєстрів та баз даних поліції. Це спрощувало пошук. За одним кліком можна довідатися, чи не потрапляв десь Мартін Гауґен у поліцейські новини. Вістінґ набрав його ідентифікаційний номер, обмеживши тим самим кількість знайдених результатів пошуку. Остання згадка з’являлася ще два роки тому у зв’язку зі штрафом за перевищення швидкості. Вістінґ ще сподівався на поліцейські звіти з інших округів: може, сталася дорожньо-транспортна пригода або Мартін потрапив до лікарні? Це все пояснило б…

Він спробував пошукати за самим лише іменем. В операційні реєстри люди не завжди потрапляли з усіма персональними даними. Пошук дав цілу купу результатів, проте всі вони були пов’язані з професійною діяльністю Мартіна Гауґена. У повідомленнях йшлося про сторонні предмети на дорожньому полотні, зламані вітром дерева чи про збитих на смерть тварин. Останнє повідомлення — тритижневої давнини про зсув ґрунту й каміння на шосе державного значення номер 40.

Можливо, це і є поясненням його відсутності вдома, подумав Вістінґ. Сильні опади за останній тиждень багато де попідмивали дороги. Може, у нього там роботи по горло.

Транспортне управління працювало цілодобово. Він підняв телефонну слухавку й зателефонував на пряму лінію, завжди доступну для поліції та інших державних установ.

Відповів жіночий голос.

Вістінґ відрекомендувався.

— Я розшукую Мартіна Гауґена, — сказав він і відразу почув, як зацокотіли клавіші комп’ютерної клавіатури.

— Спробую перемкнути ваш дзвінок на його мобільний.

— Я маю номер його мобільного, але не можу додзвонитися. Ви не знаєте, де він міг би бути?

— Ні, не знаю, — цього разу клавіші не зацокотіли. — А в чому річ?

— Просто маю кілька запитань стосовно однієї давньої справи.

— То, можливо, це зачекає до завтра?

Вістінґ проігнорував її слова.

— А телефон когось із його колег?

Знову ожила клавіатура. Вістінґ занотував два прізвища і два номери телефонів.

— Я можу вас з’єднати, — запропонувала жінка.

— Дякую.

— Почнімо з Генрі Ділберга.

У слухавці довго тривала тиша, Вістінґ вже було подумав, що з’єднання не відбулося, як раптом почув гудки. Генрі Далберґ відповів майже відразу. Він мав грубий голос і розмовляв північно-норвезьким діалектом. Вістінґ пояснив, хто він, і поцікавився, чи Далберґ працює разом з Мартіном Гауґеном.

Чоловік на іншому кінці підтвердив.

— Щось трапилося?

— Ні, маю до нього справу, — пояснив Вістінґ. — Ви бачили його сьогодні?

— Він захворів.

Вістінґ барабанив ручкою по записнику. Отже, мабуть, таки в лікарні.

— Щось серйозне?

— Не думаю, — відповів Далберґ. — Мартін прислав учора вранці смс-ку, попередив, що на роботу не вийде.

— Що він, дослівно, написав?

— Що зле почувається, і кілька днів його не буде. Не думаю, що побачу Мартіна раніше понеділка.

Вістінґ мовчав у слухавку.

— То щось таки сталося? — допитувався Генрі Далберґ.

— Та ні, просто ніяк не можу його розшукати, — повторив Вістінґ.

Він подякував і поклав слухавку. Потім зателефонував у лікарню, дуже сподіваючись у душі не натрапити на центральному пульті на когось надто відповідального, хто пильно дотримується лікарської таємниці. Жіночий голос на іншому кінці мав точнісінько такий самий тембр голосу й інтонацію, як чергова в управлінні транспорту. Вістінґ знову відрекомендувався і сказав, що його дзвінок стосується розслідування однієї кримінальної справи.

— Чи лежить у вас Мартін Гауґен? — запитав він, називаючи його дату народження.

Цього разу в слухавці теж почулося цокання клавіатури.

— Ні, — твердо відповів жіночий голос.

— Ви впевнені?

— Його привезла швидка?

— Цього я не знаю.

Знову зацокотіла клавіатура. Відповідь була та сама.

— Чи можу ще чимось допомогти? — запитала чергова.

Вістінґ подякував, поклав слухавку й занотував час свого дзвінка. Рано чи пізно, а йому доведеться відзвітувати про своє нинішнє розслідування.

У дверях з’явилася Крістіне Тііс. Принесла горня кави, поставила на стіл.

— Гаммер говорив про якийсь код, — сказала вона. — Казав, що я могла б допомогти тобі його розшифрувати.

Вістінґ присунув до себе горня, підвів на неї очі. Крістіне Тііс працювала в поліційній управі три з половиною роки. Вочевидь, не настільки давно, щоб знати щось про «справу Катаріни».

— Що саме він сказав?

— Та небагато. Я поцікавилася, де ти був посеред дня, а він пояснив, що ти розслідуєш якусь давню справу, а там фігурує код, який не вдалося розгадати. Просив запитати тебе навпростець, про що йдеться.

Вістінґ пригубив горня.

— То давня справа про зникнення багато років тому однієї жінки, Катаріни Гауґен.

Він потягнувся рукою до шухляди письмового столу.

— Вона залишила на кухонному столі клаптик паперу, — Вістінґ подав Крістіне копію записки. — Можливо, ці числа нічого й не означають, але це останнє, що вона записала, перш ніж зникнути.

Крістіне довго вивчала копію.

— Скидається на бухгалтерський підрахунок з колонками для дебету й кредиту.

Вістінґ кивнув. Самому таке спадало на думку.

Крістіне прочитала кілька чисел уголос.

— 362… 334… CFB, CCD…

Вістінґ усміхнувся, збагнув хід її думок: вона підміняла цифри літерами абетки.

— Ні, це не має жодного сенсу, — зітхнула вона за якийсь час.

— Але мало сенс для того, хто писав, — сказав Вістінґ.

— Звучить так, начеб ти не певний, що записку писала Катаріне Гауґен.

— На аркуші її відбитки пальців, але є ще й інші, невідомі, відбитки.

— А що сказали графологи?

— Неможливо визначити почерк за цифрами.

Крістіне надовго завмерла над копією.

— Це якийсь простий код, — задумливо промовила вона.

— Він ходив системою Інтерполу, але ніхто не зумів його розшифрувати, — Вістінґ відсьорбнув кави.

— Кажучи простий, я маю на увазі, що код має невелику кількість знаків. Дванадцять чисел, більшість повторюються. До того ж, кожне число має своє значення, отже, повідомлення не довге.

Вістінґ усміхнувся. Коментарі Крістіне Тііс були співзвучні з його думками, які давно вже крутилися йому в голові.

— Я навіть думав, що це може бути схоже на карту.

— А хрестик позначає місце на карті, — додала Крістіне. — Захоронення.

Вістінґ підняв плечі й скривив рота, що мало б демонструвати сумнів: може, так, а може, й ні.

— Гадаєш, вона тут похована? — Крістіна тицьнула на хрестик.

— У такому разі, Катаріна позначила свою могилу.

— Цілком можливо, якщо скоїла самогубство.

Вістінґ кивнув.

— Може, це координати чи щось таке? Ви не пробували перенести їх на карту?

— Ми залучали географів.

Крістіне Тііс повернула аркуш іншим боком, вивчала його під різними кутами й нарешті віддала Вістінґові.

— Як думаєш, що з нею сталося?

— Думаю, її убили, а тіло сховали, — відповів Вістінґ.

— Її чоловік?

— Він має алібі, перебував на той час в Трьоннелазі. Та й мотиву не мав…

Крістіне сіла на стілець для відвідувачів.

— Маєш інших підозрюваних?

Вістінґ розповів про сусіда Гауґенів. Стайнара Вассвіка.

— А ще ми багато часу згайнували на колишню дружину Мартіна Гауґена.

— Він був двічі одружений?

— Так, перший шлюб з Інґер Лісе Несс потривав недовго. Вона була на вісім років старша за Мартіна Гауґена й мала дуже специфічний характер. На перший погляд, видавалася симпатичною і доброзичливою, але за милим фасадом ховалася підступна і мстива особистість. Мартін познайомився з Катаріною, коли ще був одружений.

— Що вас спонукало її підозрювати?

— Вона нізащо не хотіла відпускати чоловіка, заявляла про свою власність на нього, переслідувала Катаріну.

— Як переслідувала?

— Вривалася до них додому, обзивала відьмою і курвою, замовляла поштою товари на її ім’я, шпигувала за ними, і вдень, і вночі тероризувала телефонними дзвінками, крала пошту з їхньої поштової скриньки.

— Знаю такий тип, — кивнула Крістіне й озирнулася на коридор, на відчинені двері свого кабінету, заваленого теками зі справами.

— З неї перла жорстокість і безцеремонність, іноді аж зашкалювала, — вів далі Вістінґ. — А потім, десь за пів року до зникнення Катаріни, вона раптом угомонилася, і все стихло.

— За нею вели стеження?

— Вели, але не надто вдало. Ту жінку важко вистежити й упіймати на гарячому. Після зникнення Катаріни вона виявляла розуміння й готовність до співпраці, а потайки далі робила своє.

— Як це?

— Через два місяці після сумних подій Мартін Гауґен почав отримувати поштою порножурнали. Хтось підписався на ті журнали від його імені. Мартін підозрював Інґер Лісе. Ми її затримали, провели обшук у помешканні й знайшли багато речей, які належали Катаріні.

Крістіне Тііс здивовано звела вгору брови.

— Жінка мала окрему шухляду для тих речей. Вкрадені з поштової скриньки рахунки, нагадування про борги й попередження про карну відповідальність за їхню несплату. А ще спідня білизна, ланцюжок, одна сережка, книжка, парфуми й маленький іграшковий ведмедик, з тих, що мають на грудях напис «І love you». Мартін купив його Катаріні, і він зазвичай лежав на канапі в гостьовій кімнаті.

— Але… — Крістіне хотіла щось сказати, та замовкла на півслові.

— Усе це відбувалося ще до зникнення Катаріни, — розповідав Вістінґ. — Мартін Гауґен пригадував, як Катаріна жалілася, що не може знайти книжки, яку саме читала. Вона була певна, що залишила її на нічному столику, однак книжка зникла. Пізніше, десь під кінець літа, вона бідкалася, що загубився ланцюжок і одна сережка. Всі ці речі знайшлися вдома в Інґер Лісе.

— Вона прокрадалася в їхній дім?

— Так, Інґер Лісе зізналася у проникненні до чужого помешкання. Двері веранди були незачинені, вона нишком увійшла й імпульсивно, наугад, вкрала деякі Катарінині дрібнички.

— Записку на її відбитки пальців перевіряли?

Вістінґ кивнув.

— Жодних її відбитків у домі не знайшли. Хоч Інґер Лісе й заперечує, але дуже ймовірно, що вона не раз прокрадалася у будинок й орудувала в рукавичках.

— А як з її алібі?

— Має… Майже на весь день. Інґер Лісе працює в дитячому садку. 10 жовтня вона була на роботі від сьомої ранку до о пів на четверту пополудні. Ще й кілька сусідів потім її бачили. Але ж ми не знаємо точно часу, коли саме зникла Катаріна.

У кабінеті Крістіне Тііс задзвонив телефон. Вона вибачилася і пішла взяти слухавку.

Вістінґ розвернувся до комп’ютера, вийшов з програми. Уже підводячись з-за столу, кинув оком на календар на столі. О дев’ятій ранку зустріч з Адріаном Стіллером з Кріпоса. Якщо до того часу Мартін Гауґен не об’явиться, доведеться розпочати офіційне розслідування.

7

Вістінґ вирішив спробувати востаннє і поїхав на Кляйвер. Здійнявся вітер. Опале листя шугало поміж струменями дощу й ліпилося до лобового скла, доки вітер здмухував його геть.

Під колесами заскрипів гравій, коли він звернув з асфальту на дорогу до будинку Мартіна Гауґена. У темряві все мало зовсім інакший вигляд. Дерева навколо садиби видавалися вищими й могутнішими. Від будинку віяло пусткою й негостинністю, не те, що вдень.

Вістінґ завернув на подвір’я і зупинився просто перед входом. Фари освітили порожню кухню.

Дощ барабанив по даху автомобіля. Вістінґ вагався, чи виходити йому з авта. Якби Мартін Гауґен був удома, він неодмінно визирнув би у вікно. Вістінґ дав трохи назад, щоб роздивитися, чи не з’явилися на гравії перед гаражем свіжі сліди від протекторів чи якісь інші ознаки присутності Мартіна. Зміна була лишень одна: зникла кішка.

Вістінґ потягнувся до важеля перемикання швидкостей, поставив його в нейтральне положення — двигун тепер пахкав на холостому ході. Відчиняючи дверцята, Вістінґ краєм ока помітив якийсь рух біля лівого кута будинку. Чиясь постать підвелася, мовби виросла з землі. Світло в салоні авта заступило темряву, він не міг нічого розгледіти і вже не мав певності, чи, справді, бачив тінь. Це й вітер міг щось підхопити з землі, а йому здалося, наче хтось лежав долілиць, а потім зірвався на ноги всього лиш за двадцять метрів від нього.

Вістінґ хряснув дверцятами й бігцем кинувся у той бік. Щось там таки було.

— Агов! — крикнув він і побіг іще швидше.

Те або той, кого він бачив, просковзнув тінню поміж деревами. Вістінґ кинувся вслід. Він послизнувся на мокрій траві, але втримав рівновагу. Гілки цвьохали по обличчю, зачіпали за боки. Він відгортав їх і мчав далі. Десь через сотню метрів спинився, щоб прислухатися, але чув лише дзюркотіння дощу й шум вітру, а ще своє захекане дихання.

Продовжувати погоню не було сенсу. Вістінґ повернувся до авта, сів за кермо, розвернув автомобіля так, щоб фари освітлювали те місце, де він бачив тінь. Потім знову вийшов з авта й ретельно оглянув землю, та не побачив нічого, окрім опалого листя й пожухлої трави. Важко було сказати напевно, але трава здавалася прим’ятою. Якщо він бачив, скажімо, порожню картонку, то вітер вже міг занести її далеко. А може, то заблукала якась звірина.

Він провів рукою по мокрому волоссі, підійшов до вхідних дверей, подзвонив, не сподіваючись, що хтось відчинить, натиснув на клямку. Замкнено. Знову обійшов будинок і піднявся на веранду. Там теж замкнено, і не видно слідів злому.

Якусь мить Вістінґ вдивлявся при світлі фар у ліс, але бачив лише суцільну темінь. Поглянув на вічко камери з внутрішнього боку шибки й сів за кермо.

Авто підстрибувало на гравійній дорозі. На перехресті він звернув праворуч, щоб перевірити, чи не припаркувався хтось віддалік. Проїхавши десь з кілометр, повернувся до перехрестя. Стежка, що починалася за будинком Мартіна Гауґена, виводила за лісом до шосе Е18. Якщо хтось, справді, мав намір залізти в будинок, то цілком міг залишити авто з того боку, але він не встигне об’їхати лісок і випередити зловмисника, як би не квапився. Тому Вістінґ поїхав додому, зняв мокрий одяг і перевдягнувся в сухе.

В одежній шафі стояли ще дві коробки з документами. Вістінґ розкрив одну й вийняв теку з матеріалами, що стосувалися колишньої дружини Мартіна Гауґена. У вітальні він прогортав протоколи, аж дійшов до фотографій шухляди в комоді в домі Інґер Лісе. У шухляді лежали речі Катаріни, зокрема і її книжка, яка зникла зі спальні. «Весільна подорож» Кнута Фальдбаккена.

Ні, Інґер Лісе Несс не могла вештатися поночі навколо будинку свого колишнього чоловіка. Мартін Гауґен для неї уже пройдений етап. Тепер у її житті сталися інші, драматичніші події. Вона зустріла нового чоловіка. Стосунки потривали всього лиш кілька місяців. Невдовзі після розриву чоловік познайомився з молодою дівчиною. Інґер Лісе випадково застукала їх на відкритій терасі однієї кав’ярні, зчинила бучу, і її вигнали взаший, коли вона спробувала побити нову кохану свого колишнього співмешканця. Але на цьому не скінчилося. Пізно ввечері, після закриття ресторану, вона простежила за парою до самого дому, стала під вікном і почала спостерігати, як вони роздягали одне одного у вітальні, перш ніж перейти до спальні. А тоді підпалила будинок.

Інґер Лісе склала під стіною подушки з садових меблів, облила їх займистою рідиною, яку знайшла біля мангала, і підпалила.

Випадковий таксист, помітивши і її, і полум’я, викликав пожежників. Обох коханців врятували, але будинок зазнав чималих пошкоджень. Ще тієї ж ночі Інґер Лісе арештували, а згодом засудили за підпал.

Вістінґ догортав до рапорту про психіатричну експертизу. Лікарі констатували параноїдальні й психопатичні симптоми, але неосудності не визнали, тож жінка сповна відбула свій вісімнадцятимісячний термін ув’язнення.

Вістінґ відклав документи, пішов на кухню й заклав капсулу в кавоварку. Доки кавоварка буркотіла й булькала, він дивився у вікно на будинок Ліне. На вулиці перед огорожею стояв автомобіль. Коли він заїжджав під гараж, його там не було. Якась нова модель. «БМВ», а може, й «ауді», тепер непросто визначити на око сучасні автомобілі. Хай там як, але авто було чуже, раніше він його тут не бачив. Воно стояло в тіні між двома ліхтарними стовпами. Розгледіти, чи хтось сидів у салоні, було неможливо.

Вістінґ набрав номер Ліне.

— Як Амалія?

— Нормально.

Вістінґ вимкнув світло в кухні, повернувся з кавою до вікна.

Тепер видно було, що в авті нікого немає, але не наважився запитати Ліне, чи хтось прийшов до неї в гості.

— То таки була моя кулькова ручка, — сказав Вістінґ.

— Та хіба має значення, чию ручку з’їла Амалія! Це була випадковість.

— Але мені прикро.

— Я знаю, усе гаразд, — запевнила його донька і знову повторила, що все сталося випадково, і його вини в цьому немає.

Вістінґ відпив кави з горнятка.

— У тебе хтось є в гостях?

— Ні, звідки ти взяв?

— Та я стою біля кухонного вікна. Просто побачив авто біля твого будинку. Може, завадив?

— Я дивлюся телесеріал, — запевнила Ліне.

Вістінґ почув, як вона підвелася з канапи.

— До речі, ти міг би в суботу посидіти кілька годин з малою?

Вістінґ зрадів, що йому вибачили.

— Звичайно! Куди ти зібралася?

— Ділова зустріч на роботі.

— В Осло? У тебе ж декретна відпустка!

— Так, але шефи хочуть залучити мене до одного проекту як фрілансера.

— Цікаво! Знаєш, про що йдеться?

— Саме про це й поговоримо. Я повинна там бути о дванадцятій. Ти не проти, якщо я о десятій приведу Амалію до тебе?

— Приводь! — усміхнувся до себе Вістінґ. — Поцілуй її на добраніч від мене.

Після розмови Вістінґ стояв біля вікна, попивав каву й дивився на будинок Ліне. Своїм зізнанням про кулькову ручку він ненав’язливо поцікавився, чи не має вона гостя. Йому було цікаво, чи не з’явився в житті Ліне чоловік, і це його авто стоїть під її парканом. Саме за подібними дрібницями він і шукав, гортаючи «справу Катаріни», незначними перекрученнями правди, які наводили на помилковий слід.

Він вже хотів відставити горня з кавою і знову взятися до паперів, як помітив чоловіка, що спускався вниз вулицею. Важко було сказати, звідки він вигулькнув. Чоловік був одягнений в темну незастібнуту куртку, поли куртки розліталися за кожним кроком.

Автомобіль оранжево блимнув, коли він відімкнув його пультом. Незнайомець швидким рухом відчинив водійські дверцята й сів за кермо. Завівся двигун, і спалахнули фари. Двірники зганяли дощову воду з лобового скла. Але роздивитися, хто саме сидить за кермом, було годі.

У вікні дитячої кімнати Вістінґ помітив Ліне. Вона дивилася на автомобіль.

За винятком хіба того, що автомобіль чужий, нічого ненормального в його присутності не було. Однак вироблена роками підозріливість змусила Вістінґа хоча б спробувати роздивитися реєстраційний номер, та завадила густа темрява. Автомобіль зник, а він не те що номера, навіть марки авта не розгледів.

8

Ранок був темний і похмурий. Вістінґ мусив зігнутися, рятуючись від вітру й дощу, доки дочалапав калюжами до авта.

Він поїхав відразу в поліційну управу. Дорогою ще раз спробував додзвонитися до Мартіна Гауґена. Його телефон досі був поза межею досяжності й перемикався на автовідповідач.

Вістінґ збирався поїхати до нього додому в першій половині дня, щоб все ретельно роздивитися при денному світлі, а вже щойно тоді починати офіційні пошуки.

Уже сівши на своє робоче місце, він нараз згадав про призначену зустріч зі слідчим з Кріпоса. Хоч би вона зайняла не більше години. Про що б на тій зустрічі не йшлося, відповідальність за це завдання він однаково мав намір перекласти на Гаммера.

Нічні рапорти патрульної поліції свідчили, що поліцейські цієї ночі байдикували. Дощ змусив сидіти в хаті навіть злочинців. Зафіксовано лише пограбування офісної будівлі біля Лоґена, незначна дорожньо-транспортна пригода та катер, який тонув біля причалу у внутрішньому порту, але пожежна залога встигла відпомпувати воду і врятувати його. А ще від рясних дощів стався зсув землі, і тепер ділянку шосе державного значення на північ від міста було заблоковано. Нічого особливо для відділу розслідувань і жодних повідомлень, які могли б прояснити ситуацію зі зникненням Мартіна Гауґена.

Ще до зустрічі о дев’ятій Вістінґ ще раз перевірив усі поліцейські реєстри. Нової інформаціїза ніч не з’явилося.

За п’ять хвилин до дев’ятої в його офіс зазирнув Нільс Гаммер.

— Він уже прийшов, — повідомив Гаммер.

Вістінґ підвів голову від паперів.

— Хто? — запитав, хоч добре знав, про кого йшлося.

— Стіллер, фацет з Кріпоса.

— Зараз прийду, — пообіцяв Вістінґ і знову поринув у читання документів.

То був циркулярний лист з поліційного директорату. Його можна було й пізніше прочитати, але щось змусило Вістінґа задемонструвати Гаммерові свою зайнятість.

— Він з «групи ДН», — додав Гаммер і подався убік кімнати для нарад.

Вістінґ ще прочитав два абзаци, але змісту так і не вловив.

«Група ДН» — назва новоствореного відділу, у віданні якого були давні й нерозкриті справи, призупинені або й закриті. Cold cases.

Вістінґ встав з-за столу й подався до кімнати нарад. Перед кожним стільцем уже стояла кава. Крістіне Тііс сиділа на чолі столу, біля неї — Нільс Гаммер. На протилежному кінці — стрункий чоловік у костюмі, з коротко стриженим темним волоссям. Побачивши Вістінґа, він підхопився зі стільця.

Вістінґ подав руку, привітався.

— Адріан Стіллер, — відрекомендувався гість.

Він був молодший, ніж Вістінґ собі уявляв. Тридцять п’ять, не більше, а це означало лише дванадцять-тринадцять років поліційного досвіду, максимум десять років роботи слідчим, а може, й того не було. У системі з’являлося дедалі більше слідчих з другою вищою освітою, окрім Вищої школи поліції. «Кредити» й дипломи дозволяють їм займати такі посади, для яких раніше вимагали набуття попереднього практичного досвіду в лавах рядових поліцейських.

Стіллер вийняв з внутрішньої кишені візитівку. Вістінґ ввічливо взяв її, сів поруч з Гаммером і вичікувально втупився у гостя на другому кінці столу. Той був ошатно вбраний, з гладко поголеним обличчям і нагадував якогось бізнес-адвоката або кіношного офіцера ФБР.

— Дякую, що погодилися прийняти мене з коротким візитом, — промовив Адріан Стіллер, кивнувши.

— Чим можемо допомогти?

Адріан Стіллер виклав перед собою шкіряну теку, розгорнув її й пробіг очима свої нотатки.

— Отже, я працюю в «групі ДН», — почав він. — У нашій роботі йдеться не лише про нерозкриті вбивства, але й про випадки зникнення осіб, які, евентуально, могли бути вбивством.

Вістінґ мимоволі нахилився ближче до столу. Адріан Стіллер пильно дивився йому в вічі. Очі він мав сталево-синього кольору, ледь почервонілі по краях, ніби перенапружив їх, забагато читаючи.

— Я приїхав до вас з приводу Мартіна Гауґена, — промовив він, примружившись до Вістінґа, мовби чекав від нього якоїсь реакції. — Так розумію, що ти, мабуть, саме та людина, яка знає його найліпше?

— Ви хочете знову підняти «справу Катаріни»? — запитав Нільс Гаммер.

Адріан Стіллер похитав головою, не зводячи погляду з Вістінґа.

— Ми працюємо з іншою справою — викрадення Надії Кроґ.

Вістінґ кахикнув. Надію Кроґ викрали наприкінці вісімдесятих. То був найрезонансніший випадок за всю норвезьку кримінальну історію.

— До чого тут Мартін Гауґен? — поцікавився він.

— Деякі моменти вказують на його причетність. Ми відновили справу й відкрили кримінальне провадження щодо нього як головного підозрюваного.

9

Адріан Стіллер сидів непорушно, спостерігаючи за реакцією присутніх. Він трактував слідство як стратегічну гру, в якій треба правильно розкласти пазли і в слушний момент розіграти правильні карти. Колег це також стосувалося. Стіллер був задоволений своєю роздачею карт.

На обличчі Вістінґа він завважив малопомітне, та все ж виразне посмикування. Рука Вістінґа потягнула по горня з кавою. Руки досвідченого слідчого були грубі, з прямими пальцями. Правий вказівний палець мав синюватий слід. Він досі носив обручку. Готуючись до зустрічі, Стіллер з’ясував, що дружина Вістінґа померла сім років тому, але обручку, сховану в ритвині в самому низу пальця, навряд чи зміг би зняти, навіть якби захотів.

Вістінґ притягнув ближче горнятко і якусь мить зволікав, підносити його до рота чи ні, мовби намагався в такий спосіб приховати, який він приголомшений почутим.

Жінка-поліцейський на протилежному кінці столу обручки не носила. На столі перед нею чистий нотатник, поряд педантично викладена кулькова ручка. Чоло жінки перекроїла глибока зморшка, вона стурбовано дивилася на Вістінґа, і це змусило Стіллера припустити, що між ними щось більше, ніж звичайні робочі стосунки.

Молодший слідчий, який зустрічав його, не мав, на відміну від решти, навіть наміру приховувати свого здивування: очі заокруглилися, рот роззявився, оголивши потемнілі від кави й жувального тютюну зуби.

— Ви знаєте історію Мартіна Гауґена? Про те, що його дружина безвісти пропала? — запитав Вістінґ.

Адріан Стіллер підвівся, підійшов до маленької кухоньки в кутку кімнати, вийняв з шафки склянку.

— Так, це сталося через два роки після «справи Кроґ», — кивнув він, набираючи з крана воду.

Вістінґ відсунув набік горня і ще більше нахилився над столом. Пасмо волосся впало йому на чоло. В око впадала його незвично велика голова. Стіллер не раз бачив Вістінґа й раніше — на шпальтах газет чи на прес-конференціях по телевізору. Таке обличчя легко запам’ятовується. З грубими рисами, з чітко окресленим підборіддям. У волоссі вже засіялася сивина, та й відросло воно нівроку. Якби мав дружину, вона підказала б йому, що давно час підстригтися.

— Про які нові моменти йдеться? — поцікавився Вістінґ.

Адріанові Стіллеру сподобалося запитання. Пряме і відразу по суті. Та все ж він уникнув відповіді. Йому хотілося залучити до активнішої участі решту трьох.

Він взяв склянку води з собою до столу, відсунув набік горня з кавою, яке перед ним поставила жінка-поліцейський, і сів.

— Надія Кроґ була донькою бізнесмена й мультимільйонера Юахіма Кроґа, — пояснив він, хоча заздалегідь розраховував на те, що всі знають, про кого він говорить. — Вона зникла після молодіжної вечірки в Порсґрюнні, 19 вересня 1987 року. Підозра відразу впала на її хлопця. Вони посварилися під кінець вечірки, вона пішла геть, він — за нею. Але за три дні після її зникнення з’явився лист від викрадачів.

— Вони вимагали три мільйони крон, — згадав Нільс Гаммер.

Адріан Стіллер вийняв з теки першого листа викрадачів, посунув його на середину столу, чекаючи, хто ж перший простягне по нього руку. Вістінґ скоса глянув на листа й ледь помітно звів угору брови. Маленька зморшка лягла на його чоло.

Лист немов з якогось серіалу, подумав Стіллер, коли побачив його вперше три тижні тому. Літери й слова вирізані з газети й склеєні в речення. Якось ніби по-дитячому, але, насправді, дуже багато листів з погрозами, які потрапляли в руки поліції, були складені дуже схоже. Мабуть, листописці дивилися одні й ті ж фільми або читали одні й ті ж книжки. Та хай який аматорський вигляд мала цидулка, у способі її укладання було щось загрозливе.

Висловлювання, які викрадачі використовували в листі, ніколи й близько не фігурували в газетах. Вістінґа дуже здивувала кострубата мова. Він глянув на аркуш зі здивуванням і зацікавленням у погляді.

— Родина дівчини отримала його через три дні після викрадення, 22 вересня, — сказав Стіллер.

Гаммер взяв листа. Погляд у нього був мовби відсутній.

— Її так і не знайшли, — пробурмотів він, уважно вивчаючи листа і при тому облизуючи верхні зуби під губою.

Текст складався з дев’ятнадцяти слів і дев’яноста шести літер. Зміст простий: «Надія у нас. Ви можете отримати її назад. Ціна три мільйони крон. Детальніші інструкції надійдуть» і підпис: «Сірі пантери».

Гаммер передав записку Вістінґові.

— А чому підозрюєте Мартіна Гауґена? — запитав Вільям Вістінґ.

— Листи… — Стіллер вийняв з теки ще один аркуш. — Цей шантаж надійшов через два дні після першого. Обидва тексти нарізані з одного й того ж номера газети «ВҐ».

Стіллер поклав листа на стіл, не вдаючись у коментарі. Слідчі, які тоді працювали над цією справою, знайшли газету — то був четверговий номер за 27 серпня 1987. У звіті зазначалося, що той номер вийшов тиражем 332 468 примірників.

Вістінґ узяв зі столу листа і тепер сидів з двома аркушами, по одному в кожній руці. Другий лист був укладений тим самим способом, але коротший: «Покладіть гроші в чорному пластиковому пакеті позаду крамнички на Улавсберге». І знову підпис: «Пантери».

— Родина готова була заплатити. Вони дотрималися всіх інструкцій, але грошей так ніхто й не забрав. Ми стежили за вказаним місцем передачі впродовж шести діб.

— І ви думаєте, що ось це надіслав Мартін Гауґен? — Вістінґ відклав аркуші.

— Відбитки пальців, — пояснив Стіллер. — Технології тепер стали досконалішими. З тодішніми методами ми не змогли побачити їх на папері. До того ж, нове програмне забезпечення й потужніші комп’ютерні технології полегшують пошук та ідентифікацію. Ми ще раз перевірили відбитки в базі даних — так само, як тепер повторно, за новими ДНК-технологіями, аналізують біологічні сліди, — і знайшли збіг у матеріалах «справи Катаріни». Такий самий відбиток було знайдено в неї вдома, і належав він Мартінові Гауґену.

У кімнаті запала тиша. Стіллер майже фізично відчував, яким авторитетом тут був літній слідчий і з якою пошаною до нього ставилися. Благоговіння перед шефом позатикало молодшим колегам роти, вони не сміли заважати йому висловлювати свої думки.

Стіллер спостерігав за Вістінґом. Той спроквола кивнув і запитав:

— Маєте гарантію щодо результатів? Я маю на увазі, чи ви впевнені, що листи, справді, уклали викрадачі Надії?

Стіллер мовчки кивнув, Вістінґа не уривав.

— Викрадення з метою вимагання грошей повинно бути ретельно сплановане, — вів далі Вістінґ. — А ці листи видаються склепаними абияк. Зазвичай у них застерігають від втручання поліції, лякають наслідками в разі непослуху, погрожують смертю викраденої особи, та й інструкції про спосіб передавання грошей переважно бувають конкретнішими. Зловмисники план ніби й уклали, але виконувати його не збиралися, бо мали на меті позбутися Надії. Листи з’явилися щойно після затримання Надіїного хлопця. Вони мали б посіяти сумнів щодо його причетності й відвести від нього підозри. Я припустив би, що це — відволікальний маневр. Хтось надіслав листи, бажаючи допомогти хлопцеві.

Стіллер простягнув ще один документ, який досі лежав на столі картинкою донизу.

— Слідчі в Телемарку теж так вважали — після першого листа, а ось це доклали до другого.

Він перевернув аркуша і трохи підсунув його по столі. Присутнім довелося нахилитися, щоб добре його роздивитися.

То була фотокопія маленької фотографії. Стіллер бачив оригінал. Він лежав серед матеріалів слідства в його кабінеті на Брюнсалеен — старий і потертий, пожмаканий і надірваний по краях. На фото — двоє дітей.

— Надія і її молодший брат, — пояснив він. — Фотокартка лежала в її гаманці. Якщо листи надіслав хтось, хто хотів допомогти Надіїному хлопцеві, то мав бути якось співпричетним до викрадення.

Вістінґ відхилився на спинку стільця. Жовна йому рухалися, наче він щось жував. Стіллер бачив з його реакції, як той напружено намагається знайти альтернативне пояснення фотографії.

— А що з конвертами? — запитав Вістінґ. — Вони щось дали?

Стіллер вийняв з теки ще дві фотокопії.

— Дуже вигадливо заадресовані.

Обидва білі конверти були заклеєні спеціальними адресними наліпками.

— Це адреса фірми Кроґа. Відправники вирізали її з телефонних каталогів.

Вістінґ узяв одну з фотокопій і роздивлявся її на світло.

— Як бачите, обидва конверти проштамповані місцевою поштою, — розповідав Стіллер. — Слідчі об’їздили весь регіон, перевіряючи телефонні будки. Один каталог з вирваною сторінкою на літеру «К» знайшли на Валлермюрене, другого розшукати не пощастило.

— Відбитки? — втрутився Гаммер. — їх багато в телефонному каталозі, і на конверті, і на самій будці. Три відбитки з каталогу дали збіг з місцевими дрібними злодюжками. Ми їх перевірили. Один з відбитків на конверті належав службовцеві фірми, відповідальному за пошту.

— Де саме знайшли відбитки пальців Мартіна Гауґена? — запитав Вістінґ, знову беручи до рук один з листів. — На самому аркуші чи на газетних вирізках?

Стіллер усміхнувся. Йому імпонувала здатність літнього слідчого миттєво вибирати найсуттєвіші моменти в справі.

— На вирізках. У трьох місцях першого листа. Другий лист без жодних відбитків.

Стіллер виклав нову фотокопію того листа, з ляпками й плямами після хімічних процесів, яким він піддавався. У трьох місцях виднілися відмітки простим олівцем, там, де були знайдені фрагменти відбитка пальця. Над «дія» в імені «Надія», на закінченні слова «мільйонів» і над двома останніми літерами підпису в слові «пантери».

— Це може означати, що Мартін читав цю газету, але не обов’язково вирізав і наклеював текст, — підсумував Гаммер.

Стіллер кивнув.

— Якби мали неспростовний доказ його причетності до листа, то вже заарештували б. Ми обрали обережніший шлях.

Він знову втупився у Вістінґа. Намагався пом’якшити погляд. Навіть поза межами місцевої поліцейської управи було відомо про майже приятельські стосунки між Вістінґом та чоловіком, у якого двадцять чотири роки тому загадково пропала дружина. Така майже дружба дивувала Стіллера. У Вістінґа понад тридцятирічний досвід роботи в поліції. Це мало б його навчити розумітися на людях. Якщо він, засліплений дружбою з Мартіном Гауґеном, не збагнув, що той чоловік живе у брехні, то сигнал тривожний. Треба було б сказати про це вголос, проте Стіллер стримався. Не годиться починати, вочевидь, тривалу співпрацю з непорозуміння. А якщо він ще й мав намір спонукати Вістінґа робити те, чого від нього хотів, то треба тримати себе в руках.

— Нам потрібна твоя допомога, — сказав він натомість. — Тобі не треба шукати до нього підходів. Ти вже й так достатньо з ним близький.

Вістінґ виклав руки на стіл, переплів пальці. Стіллер не відчував спротиву в його поведінці, навпаки, професійне розуміння, підкреслене коротким кивком.

— Але є одна проблема, — промовив Вістінґ. — Мартін Гауґен зник.

10

Адріан Стіллер мусив зізнатися самому собі, що такого повороту не сподівався. Уявляв собі які хоч сценарії подальшого розвитку подій, коли місцеві слідчі ознайомляться зі справою, але такого — ніколи в світі. Він мов прикипів до місця, дивлячись, як решта за столом здивовано обернулися до Вістінґа. Хай собі самі розпитують, що ж там трапилося.

Вістінґ глянув на настінний календар.

— Катаріна Гауґен зникла 10 жовтня двадцять чотири роки тому, — почав він. — Так склалося, що відтоді я провідував його цього дня щороку. Мені здається, він цінував мою увагу. Щоразу чекав на мене з кавою і тортом. Вчора я не застав його вдома.

— Може, забув? — висловив припущення Стіллер.

— Але й на роботі його теж не було, — розповідав Вістінґ далі. — Я намагався додзвонитися до нього, та він не брав телефона, а тепер, здається, сіла батарея. Вчора я кілька разів заїжджав до нього додому, спробував зателефонувати й сьогодні вранці. Мартін Гауґен зник.

— У поліцейських зведеннях перевіряв? — запитав Гаммер.

— Там нічого немає, — кивнув Вістінґ. — У лікарнях — теж.

Крістіне Тііс обернулася до Стіллера.

— Він міг якось довідатися про відбитки пальців і поновлення справи? Може, втік?

Стіллер похитав головою.

— Це внутрішня справа «групи ДН», — відповів він і звернувся до Вістінґа: — Його вже оголосили в розшук?

Вільям Вістінґ заперечно похитав головою.

— У нього немає нікого з близьких родичів.

Стіллер двічі клацнув кульковою ручкою. Першої миті він подумав, що зникнення Гауґена створить додаткові труднощі, але тепер йому спало на думку, що, навпаки, відкриє більше можливостей. Зникнення Мартіна Гауґена дозволить цілком легально обшукати його дім. Офіційно — задля пошуку підказок, куди він міг подітися, та водночас можна було, не висуваючи підозри, понишпорити, чи не знайдеться доказів його причетності до викрадення Надії Кроґ. Сумнівно, що їм пощастить хоч щось знайти через стільки років, однак спроба була варта спроби.

— Ви повинні офіційно подати його в розшук, — звернувся Стіллер до Крістіне Тііс, бо це було в її компетенції як поліцейського прокурора.

Крістіне кивнула.

— «Справа Кроґ» зачекає, доки з’ясується місце перебування Мартіна Гауґена й чому він зник, — сказала вона.

Вістінґ згорнув свого нотатника, показуючи тим, що він готовий полишити нараду.

— Я відкрию кримінальне провадження, — сказав він і обернувся до Гаммера. — Можеш відстежити його телефон?

— Звичайно.

Гаммер записав номер телефону.

— Крістіне забезпечить тобі кабінет, — обернувся Вістінґ до Стіллера. — Скидається на те, що ти затримаєшся тут на кілька днів.

— Хто поїде до нього додому? — запитав Стіллер.

Вільям Вістінґ допитливо глянув на нього.

— Я так розумію, що ти хотів поїхати з нами? Виїжджаємо за чверть години…

11

Вістінґ зміг нарешті сісти за кермо аж через двадцять п’ять хвилин. Офіційно подавши Мартіна Гауґена в розшук, він ще скоренько наґуґлив інформації про Адріана Стіллера. Хотів знати, що за людиною був цей слідчий з Кріпоса, Головного управління поліції, і чим він займався раніше. Щось було в ньому жорстке, шкарубке. Він намагався поводитись коректно, і від того здавався надто стриманим, хоча водночас був доволі приємним та доброзичливим. Загальне враження — людина, яка не щира до кінця.

У поліційній базі даних інформації знайшлося небагато. Адріан Стіллер, 36 років, народився в Оппеґарді, тепер мешкав у районі Осло — Ґрюннерльокка, на вулиці Сайльдюксґата. Неодружений, співмешканки теж не мав. Історія зміни адрес показала, що багато років він провів у Південній Африці, потрапив туди підлітком, а додому повернувся двадцятирічним юнаком. Можливо, золотисто-брунатний колір його шкіри родом саме з Африки.

Внутрішня поліцейська мережа мала лише стандартні дані. Ім’я Стіллера з’являлося здебільшого у списках учасників різноманітних післядипломних курсів. Своєю спеціалізацією він обрав техніку ведення допиту й керівництво розслідуванням. Найновіше оновлення інформації стосувалося початку його роботи в новоствореній «групі ДН». Вістінґ, як виявилося, знав у цій групі багатьох досвідчених фахівців, і йому було дивно, що вони відважилися доручити розслідування справи нікому не відомому новачкові.

Адріан Стіллер, перш ніж пристебнутися паском безпеки, трохи відсунув назад сидіння.

— Він живе за п’ять хвилин їзди від центру, — сказав Вістінґ, виїжджаючи з заднього подвір’я поліційної управи.

Стіллер кивнув, ніби це було йому відомо. Може, й справді, було відомо. Мабуть, прочитав купу матеріалів про Мартіна Гауґена перед своїм приїздом сюди. Можливо, навіть покрутився поблизу Кляйвера. Вістінґ, якби хотів більше пізнати свого підозрюваного, саме так і вчинив би на його місці.

— Ти вже там бував? — запитав Вістінґ. — Заїжджав до його будинку?

— Лише вивчив карту.

Вістінґ глипнув скоса на Стіллера. Не про те він його запитував. Але йому ніколи було розвивати тему, бо ззаду його обганяв автофургон, і Вістінґ зманеврував праворуч, щоб його пропустити.

— Кабінет уже виділили?

Адріан Стіллер кивнув.

— Я хотів пополудні ближче ознайомитися з документами в «справі Катаріни», — сказав він. — Але секретарка не знайшла їх у вашому внутрішньому архіві. Не знаєш, бува, де вони зберігаються?

— Там було три картонні коробки, — ухильно відповів Вістінґ. — Я подбаю, щоб вони потрапили до тебе.

Світлофор на перехресті зі Ставерсваєн перемкнувся на червоне світло. Вістінґ зупинився. «Двірники» зганяли дощ з лобового скла. Пішохідним переходом перед ними пройшла зграйка дошкільнят у ґумачках і жовтих світло-відбивних камізельках.

— Маєш копію «справи Кроґ»? — запитав Вістінґ. — Я хотів би переглянути.

— Вона є в електронному варіанті, — відповів Стіллер. — Зможеш подивитися в себе на комп’ютері. Я поклопочуся, щоб ти отримав доступ до матеріалів.

На світлофорі загорілося зелене світло. Вістінґ рушив. Вони мовчали аж до виїзду з міста.

Адріан Стіллер випростався на пасажирському місці.

— Який він?

— Мартін Гауґен?

— Так.

Вістінґ задумався.

— Тихий.

— У тихому болоті чорти водяться, — завважив Стіллер.

— Скоріше навіть стриманий, — додав Вістінґ. — Відлюдькуватий. Здається, його досі мучать давні спогади. І водночас він приязний.

— Стриманий і приязний?

Вістінґ кивнув.

— Кращий опис годі придумати. Ніколи не спадало на думку — чому?

Вістінґ, зустрічаючись з Мартіном Гауґеном, часто замислювався про його двоїсту особистість, але хай Адріан Стіллер сам висновує свої висновки.

— Він щось приховує, — без тіні сумніву в голосі сказав Стіллер. — Намагається щось згладити ввічливістю і приязню.

— Мартін непроста людина, — відповів Вістінґ, не погоджуючись зі Стіллером, але й не суперечачи йому.

Сніп води з-під коліс зустрічного авта заляпав лобове скло. Тієї миті задзвонив мобільний. Вістінґ сповільнив хід, упевнився у дзеркалі заднього виду, що його ніхто не наздоганяє, і відповів на виклик.

То був Нільс Гаммер. Голос на гучному зв’язку виповнив салон авта.

— Де ви є? — запитав він.

— Під’їжджаємо.

Вістінґ звернув на доріжку, яка вела до будинку Мартіна Гауґена.

— Я відстежував його телефон. Він у себе вдома, на Кляйверваєн.

Вістінґ здивувався, бо багато разів телефонував Мартінові.

— Коли востаннє телефон був активний.

— Він і зараз активний. Щоб визначити схему його пересувань за останні дні, займе трохи часу, але телефонний оператор відстежував місце перебування мобільного в реальному часі. Телефон у будинку або десь неподалік.

— То ти кажеш, що він увімкнений?

— Необов’язково, проте підключений до телекомунікаційної мережі.

Авто застрибало по нерівній гравійній дорозі. Дощ неодмінно змив сліди протекторів, якщо тут побували інші автомобілі.

— ОК, дякую, — Вістінґ поклав слухавку.

Вони завернули на порожнє подвір’я. Вістінґ трохи постояв з увімкненим двигуном. Будинок мав такий самий пустельний вигляд, як і ввечері напередодні. Чи, може, таки щось змінилося? З його місця видно було світло у витяжці над кухонною плитою. Вістінґ не міг сказати напевне, але світла над плитою вчора не пригадував.

Він відчинив дверцята й вийшов. Адріан Стіллер теж вийшов з іншого боку авта. Дощ трохи стих, але зовсім ущухати не збирався.

— Дім мав такий самий вигляд і двадцять чотири роки тому? — запитав Стіллер, опершись на відчинені дверцята.

— Більш-менш, — кивнув Вістінґ.

Він ступив кілька кроків у бік гаража. Перед воротами гаража начеб можна було розрізнити свіжі сліди коліс.

Тієї миті вхідні двері відчинилися, і на поріг вийшов Мартін Гауґен. Кішка ластилася йому до ніг.

— Привіт!

Мартін перевів погляд з Вістінґа на Стіллера.

Вістінґ мовчки кивнув у відповідь.

— Ми просто так заїхали. Хотіли подивитися, чи ти вдома.

— Я був кілька днів у літньому будиночку, — пояснив Мартін Гауґен. — Хотів полатати дах, бо протікає.

— А я приїжджав учора.

— Бачив, що ти дзвонив. Зайдете?

Вістінґ похитав головою.

— Ми лише на хвилинку зазирнули, — сказав він і рушив до авта. — Заїду ближче до вечора, якщо ти не проти.

— Чудово! Я нікуди не вибираюся.

Адріан сів на своє місце й хряснув дверцятами. Вістінґ невизначено змахнув рукою на прощання і сів за кермо. Мартін Гауґен якийсь час постояв у дверях, а тоді зайшов досередини, залишивши кішку надворі під дощем.

12

Коли Вістінґ виїжджав на асфальт, ворота гаража в садибі навпроти посунули догори, відчиняючись.

— Стайнар Вассвік, — сказав він, вітаючись з чоловіком, який стояв на порозі гаража з масною від оливи ганчіркою у руках. — Коли читатимеш справу, тобі трапиться його ім’я. Тоді він теж мешкав тут.

— Алібі має?

Вістінґ похитав головою.

— Проблема в тому, що ми не знаємо, коли точно пропала Катаріна. Та, за нашими підрахунками, Вассвік останній, хто бачив її живою. За два дні він поїхав у в’язницю відбувати покарання за насильство. Відсидів три роки.

Адріан Стіллер вийняв з кишені пакетик льодяників, надірвав кутик, витрусив один собі на долоню, а тоді поклав до рота.

— Розкажи про літній будиночок, — попросив він, кладучи пакетик назад до кишені.

Вістінґ зрозумів, куди хилить Стіллер, але, про всяк випадок, перепитав.

— Гауґена?

Стіллер кивнув.

— Він у Бамбле, на межі з Шіеном, за годину їзди звідси. Типова стара хатина гюсмана.^[2] Доволі пустельне місце посеред лісу. Без води й світла. Його побудував Мартіновий дід десь у п’ятдесятих роках.

— Ви ж, звісно, його перевіряли?

— Так, але не було ніяких підстав підозрювати, що Катаріна там переховувалася. Вона не любила тієї місцини. До того ж, її авто й мотоцикл стояли вдома, на подвір’ї. Щоб дістатися хатини, треба проїхати ще кілька кілометрів лісовою дорогою за шлагбаумом, а потім з чверть години підніматися пішки. Ключ від хати і від шлагбаума лежав у шухляді вдома.

— Але ви там таки побували?

— Під час пошукової операції — ні, проте бував там кілька разів з Мартіном Гауґеном на риболовлі.

Почувся хрускіт, то Стіллер розгриз льодяник.

— Місце годиться для утримання полонянки, — задумливо промовив Вістінґ.

Припущення, що Мартін Гауґен якось причетний до викрадення Надії Кроґ, досі видавалося йому не надто правдоподібним, але, якщо це таки правда, то хатина неподалік Ланґена могла бути ідеальним сховком — у глушині, за якихось пів години їзди від того місця, де востаннє бачили зниклу дівчину.

— Ви маєте якісь гіпотези? — запитав Вістінґ. — Що трапилося з Надією? Чому більше не об’являлися викрадачі?

— Можливо, вона намагалася втекти, і її вбили, щоб цьому завадити. А може, коли дійшло до передачі грошей, викрадачі злякалися, покинули дівчину, і вона вмерла від голоду. Щось, видно, пішло не так.

— Як у випадку з Чарльзом Ліндберґом, — докинув Вістінґ.

«Справа Ліндберґа» була найрезонанснішою в історії криміналістики. Ще 1932 року з другого поверху вілли викрали з дитячої спальні дворічного хлопчика. Викрадачі залишили листа з вимогою викупу — 50 000 доларів. Гроші взяли, але хлопчика не повернули. За два місяці його знайшли мертвим. Розтин показав, що смерть настала внаслідок падіння з висоти. Очевидно, викрадач випустив дитину з рук на вершечку драбини, якою спускався з другого поверху будинку.

Стіллер зручніше вмостився на сидінні.

— Хай там як, а я хочу, щоб ти розслідував цю справу, — сказав він.

Вістінґ об’їхав перехожого з собакою, обидва понуро брели під дощем.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти знаєш його найліпше з-поміж усіх. Ми хочемо, аби ти спробував зблизитися з ним іще більше, добитися його довіри, і щоб він, врешті, тобі зізнався в усьому.

Вістінґ скоса глянув на супутника, але нічого не сказав. То ось про що він промовчав на нараді! Стіллер на чолі своєї «групи ДН», без попередження, придумав план розслідування з ним, Вістінґом, у головній ролі.

— У нас уже напрацьований досвід у розслідуванні інших справ, — вів далі Стіллер. — Втирання в довіру і стеження, прослуховування і використання традиційних засобів — все це дуже ефективні методи розслідування.

— Але він знає, що я поліцейський. Це вам не підсилання агента.

— Але він не знає, що ти знаєш про Надію Кроґ, — заперечив Стіллер і вперше за весь час усміхнувся. — Це дає тобі перевагу. Ти можеш закинути слушні слова у слушний момент. Спонукати його до певних думок. Натиснути на правильні кнопки. Ти дуже талановито вмієш змусити людей розкриватися.

Вістінґ ледь похитав головою. Йому нав’язували роль, якої він не мав бажання виконувати. В кімнаті для допитів усе інакше, там грають відкритими картами. Те, що пропонував Стіллер, така собі схема облуди, покликана приспати пильність й обдурити людину, близько йому знайому.

— Це питання узгоджене з твоїм начальством, — не вгамовувався Стіллер. — Пропоную почати вже сьогодні ввечері, бо ти ж так чи інакше, поїдеш до Мартіна.

Вістінґ поставив авто перед будівлею поліції.

— Перепустку тобі дали? — запитав він.

Стіллер поплескав себе по нагрудній кишеньці. Вістінґ кивнув йому на розсувні двері головного входу.

— Я ще маю кілька справ, прийду трохи пізніше, — сказав він. — А ти попередь решту, що Мартін Гауґен знайшовся.

Адріан Стіллер, прочинивши дверцята авта на шпарку, на мить завагався.

— Що за справи?

— Поговоримо про це, коли я повернуся.

Стіллер кивнув і вийшов під дощ. Вістінґ з’їхав з тротуару й додав газу.

13

Адріан Стіллер стояв під дощем і дивився вслід авту Вістінґа. Дістав з кишені пакетик льодяників, витрусив один на долоню, а тоді зайшов під дашок над входом до управи поліції і вийняв мобільний.

Лайф Малм був керівником недавно створеної «групи ДН». Його номер телефону стояв першим у списку обраних. Малм відповів після першого ж гудка.

— Як справи? — поцікавився відразу.

— Та трохи не так, як думалося…

Стіллер розповів, що Мартін Гауґен об’явився так само несподівано, як і зник.

— Вістінґ пристав на пропозицію?

Адріан Стіллер з хрумкотом розкусив льодяника.

— Ще не знаю. Здається, йому не до шмиги, що ми все спланували за його спиною.

— Він мудрий чоловік. Зрозуміє…

Двері перед Адріаном розсунулися. Він увійшов у вестибюль, привітався з черговим поліцейським у скляній будці і вставив перепустку в зчитувач.

— До того ж, він легко запалюється новими ідеями. Не зможе відмовити, — вів далі Малм. — Радше погодиться, ніж залишиться стороннім спостерігачем.

Стіллер роззирнувся, щоб впевнитися, чи нікого немає поблизу.

— Скільки часу нам виділили на контроль зв’язку? — запитав він і рушив угору сходами.

— Два тижні… Від 15.00 сьогодні.

Стіллер пройшов з перепусткою другий кордон дверей.

— Гаразд! Я зателефоную по обіді.

Вони закінчили розмову. Стіллер заховав мобільний до кишені, хвилинку постояв, замислившись. Прослуховування може виявити, що Мартін Гауґен, викрадаючи Надію Кроґ, мав спільників, і якщо Вістінґ зуміє натиснути на потрібні кнопки, Мартін буде змушений вийти з ними на контакт. Повний контроль зв’язку передбачав відстежування контактних осіб Гауґена, зміст не лише телефонних розмов, але й повідомлень в е-мейлах чи інших засобах електронної комунікації. Вони в будь-який час доби знатимуть, де він перебуває, бо його телефон відіграватиме роль маячка. Принаймні в увімкненому стані.

Назустріч Адріанові Стіллеру ішов коридором Нільс Гаммер, велике горнятко кави — в одній руці, стос паперів — у другій.

— Уже повернулися?

— Виявилося, що Мартін Гауґен нікуди не зникав. Він був у літньому будиночку, — сказав Адріан.

Гаммер усміхнувся.

— То що тепер?

— Я хотів би пополудні зібрати ще одну нараду зі слідчими, які залучені до розслідування цієї справи.

Нільс Гаммер кивнув.

— Поки що — це лише Вістінґ і я.

Двоє — надто мало, подумав Стіллер. Але поки і втрьох упораємося. Він тут лише один представник «групи ДН», тому не годилося вимагати більшого людського ресурсу для залучення в розслідування справи, яка не була в статусі першочергової саме цього відділу.

— Перед нарадою я залюбки погортав би матеріали «справи Катаріни». Документи вже знайшлися?

Гамер відсьорбнув кави й похитав головою.

— Запитай Бйорґ Карін, — запропонував він, показуючи горнятком на двері архіву. — Якщо не знайде, то їх у нас немає.

Стіллер увійшов до архіву, відрекомендувався милій жінці, з якою вже був знайомий — вона сиділа на протилежному кінці столу під час ранкової наради.

— Гаммер порадив звернутися до тебе, — промовив він. — Я хотів би глянути на «справу Катаріни».

Бйорґ Карін вибачливо всміхнулася, похитавши головою.

— Я була вранці внизу, в архіві, але окремої шухляди з матеріалами не знайшла. Можливо, вона затесалася поміж іншими справами, які час до часу беруть погортати. Попрошу Вістінґа її розшукати.

Відповідь Стіллерові не сподобалася, але він мило всміхнувся.

— Час трохи квапить, — сказав він і попрямував до кабінету, тимчасово наданого в його розпорядження.

Звичайний, стандартний кабінет, доволі просторий, зі світло-сірими стінами й письмовим столом, поставленим у формі літери «Г», зі світлою дерев’яною стільницею. На столі — монітор.

Повітря застояне. Стіллер відчинив вікно. Зелені штори з незрозумілим візерунком відслонені; перед вікном, на протилежному боці вулиці, — сіра стіна будинку.

Він визирнув з вікна, роззирнувся на всі боки. На корковій дошці над столом попередній винаймач цього кабінету залишив кілька червоних, зелених і синіх фломастерів. На стіні висів торішній календар і плакат із закликом сказати «НІ!» наркотикам.

Офісний стілець без билець, обтягнутий синьою, витертою на сидінні, тканиною, заскрипів, коли він сів.

Комп’ютер ще більший тугодум, ніж можна було сподіватися. Довго завантажувався, перш ніж Стіллер зміг ввести логін та пароль, і скидалося на те, що входити в систему він буде ще довше.

Все йшло значно повільніше й тугіше, ніж він собі планував і передбачав. Це його дратувало. Стіллер глянув на годинника. 13.42. Він розраховував, що до цього часу вже встигне переглянути всі головні віхи «справи Катаріни» і буде готовий поінформувати колег про свій план розслідування.

Відновлення справи про викрадення Надії Кроґ було його першим завданням у «групі ДН». Важливо обрати правильну стратегію. Важливо добитися успіху.

Стіллер не надто виразно бачив взаємозв’язки між двома давніми справами, хіба один — в обох справах йшлося про зникнення жінок. Обставини зникнення були настільки різними, що він не міг вказати на спільні риси в цих справах. На нинішній момент скидалося на те, що саме Мартін Гауґен об’єднує їх. Цікаво, та, чесно кажучи, це ускладнювало розслідування. І все ж він радів роботі, яка на нього чекала. «Справа Катаріни» мала всі шанси на швидке завершення.

14

Вільям Вістінґ заїхав заднім ходом на під’їзну доріжку, якнайближче до вхідних дверей. Пройшов через весь будинок до вітальні, залишаючи за собою мокрі сліди.

Коробка зі «справою Катаріни» досі стояла відкрита. Він зібрав розкладені по кімнаті теки й запакував їх у коробку. Деякі аркуші не були закріплені. Один протокол з причепленою до нього фотографією висковзнув з теки на підлогу. Вістінґ підняв і завмер посеред кімнати з фото й протоколом у руках.

На фото — три клаптики паперу, приклеєні на дзеркало над комодом у коридорі Катаріни Гауґен. Спалах камери зблиснув у дзеркалі, але можна розгледіти контури кримінального техніка, який знімав.

У протоколі було описано зміст клаптиків — нагадування про буденні справи. Записка з датою і годиною стосувалася візиту до перукарні, домовленого за два тижні до зникнення Катаріни. Вона хотіла підстригтися і пофарбувати волосся. Перукарка повідомила поліції, що за кілька днів домовленість було скасовано. На другому клаптику — ім’я і телефон однієї з хористок. Сума на 125 крон стосувалася збору грошей на подарунок диригентові на його 50-річчя. Касувала гроші АМЛ — Анне Марія Ларсен.

Ось таким вони займалися дні й тижні після зникнення. Це саме ті деталі, про які пишуть газети, мовляв, поліція перевернула кожний камінь. Життя Катаріни Гауґен по крихті збиралося докупи. Але кожна відповідь додавала нові запитання. Чому Катаріна хотіла підстригтися і пофарбувати волосся, а потім скасувала візит?

Вістінґ поклав фото і протокол у теку й заніс коробку в авто. Потім піднявся до спальні й забрав з одежної шафи ще дві коробки. Вони були великі й важкі, йому довелося підніматися двічі.

Зачиняючи багажник, Вістінґ зненацька побачив біля авта Ліне. Вона була в дощовику й гумових чобітках, на голову натягнула капюшон.

— Прибираєш? — поцікавилася вона, поправляючи захисний чохол на дитячому возику.

— Та вже найвищий час, — усміхнувся Вістінґ.

— Я подумала, що ти вдома, ставиш тісто.

Вістінґ не зрозумів, про що вона каже.

— Тісто на піцу, — пояснила Ліне. — Тумас же приїжджає увечері.

— А, ось ти про що! Ні, цим я займуся пізніше, — Вістінґ не признався, що про піцу цілком забув. — Тісту вистачить й однієї години, щоб піднятися, — додав він і став під дашок над вхідними дверима. — Ви далеко зібралися?

Ліне кивнула на возик, з якого стікала дощова вода.

— Ми далеко були, а тепер — додому.

— Побачимося увечері, — сказав Вістінґ і рушив до авта. — Влаштуємо піцову вечірку.

Він завів двигуна, але ще щось згадав, перехилився через пасажирське сидіння до вікна й опустив шибку.

— Хотів запитати… Ти маєш доступ до старих видань «ВҐ»?

Ліне кивнула, поправляючи капюшон.

— Що тебе цікавить?

Вістінґ завагався, що їй відповісти. Він хотів поглянути на газету, з якої Мартін Гауґен, можливо, вирізав літери й слова, але про погрози і про «справу Кроґ» волів би змовчати.

— Та просто хочу глянути на одну стару газету.

Вістінґ ледь кивнув головою назад, убік багажника з коробками, ніби натякаючи, що йдеться про «справу Катаріни».

— Ти й сам можеш пошукати, — сказала Ліне. — Тепер усе викладено в інтернет. Послуга платна, але я вишлю тобі посилання з логіком і паролем.

— Було б чудово.

Вістінґ підняв шибку, зачекав, доки Ліне з возиком вийде з подвір’я, і аж тоді рушив з місця. Він знав, що в кухонній шафці ще мала б стояти пачка борошна й, можливо, кілька пакетиків сухих дріжджів, але в них уже цілком міг закінчитися термін придатності. Так чи інак, треба ще докупити сиру і всякого іншого для начинки.

15

Вістінґ поставив авто на мийку в гаражі поліцейської управи, узяв вантажний возик, поскладав на нього коробки й поїхав ліфтом в архів.

Бйорг Карін глянула на нього з-за свого столу.

— «Справа Катаріни», — пояснив він. — Тут по них прийде один фацет з Кріпоса.

— Уже приходив.

— Прийде ще раз, — запевнив її Вістінґ.

Він відкотив порожній возик під двері свого кабінету, щоб повернути його згодом туди, де брав.

На моніторі комп’ютера з’явився доступ до електронної версії «справи Кроґ». Комп’ютер працював туго, завантажуючи всі зіскановані документи, складені ще тоді, коли поліцейські звіти друкувалися на друкарській машинці. Але шукав він найновіші рапорти, які підтверджували причетність Мартіна Гауґена до цієї справи.

Вістінґ посортував документи за хронологією, першими поставив найновіші. Серед найсвіжіших було клопотання до Окружного суду про надання дозволу на прослуховування і повний контроль комунікації. Суд задовольнив клопотання.

Далі за списком ішов рапорт Кріпоса про відбитки пальців, на чотирьох сторінках, включно з фотокопіями листів від викрадачів. У рапорті описано, як їх знімали магнітною щіточкою 1987 року з оригіналу листа. Вістінґ добре пригадував часи, коли курсантів школи поліції — і його самого серед них — навчали на теоретичних, а згодом практичних заняттях на місцях злочину, користуватися спеціальним порошком з вмістом заліза. Це й досі найпоширеніший метод виявлення відбитків пальців. У рапорті повідомлялося, зокрема, як у дев’яностих роках почали застосовувати нінгідрин для візуалізації відбитків пальців на папері та інших пористих матеріалах. Вістінґ знав, як хімічний матеріал реагує з амінокислотами поту, забарвлюючись у фіолетовий колір. У новому дослідженні листів викрадачів вдалися саме до цього методу. Результат — три відбитки на першому листі. Додані фотокопії були тими, що їм показував на нараді Адріан Стіллер. Вістінґ ще раз перечитав першого листа. «Надія у нас. Можемо її повернути. Ціна — три мільйони крон. Чекайте детальніших інструкцій». Місця, де саме знайшли відбитки Мартіна Гауґена, тричі відзначено простим олівцем. І сумнівів тут не було.

Зателенькав мобільний, сповіщаючи, що прийшла смс-ка. Від Ліне. Вона надіслала йому логін та пароль для входу в архів «ВҐ». Не встиг Вістінґ відкласти телефон, як майже відразу прийшов е-мейл з тим самим повідомленням. Він, не зволікаючи, залогінився.

Спершу ввів в графу пошуку «Надія Кроґ». З’явилася сторінка з багатьма мініатюрними фотографіями з газет, у яких згадувалося її ім’я. Загалом «ВҐ» писала про неї 89 разів. Ім’я не поширене, тож Вістінґ припустив, що йдеться саме про викрадення дівчини. Чорно-білі копії газетних сторінок мали не дуже добру якість. Фотографії неконтрастні, розмиті, хоча текст доволі розбірливий.

Більшість матеріалів датовано осінніми місяцями, коли Надія пропала, але були й новіші статті про досі нерозгадану кримінальну загадку. Або ж посилання на давню справу у зв’язку з іншими подібними викраденнями.

Пошук Катаріни Гауґен дав чотири результати. Викрадення Надії Кроґ, вочевидь, більше зацікавило медіа, ніж зникнення Катаріни Гауґен. Мабуть, історія з листами-погрозами й вимагання викупу мала значніший резонанс, ніж незрозуміле зникнення і, — можливо, — самогубство.

Вістінґ повернувся до рапорту про відбитки пальців. Слідчі зі стовідсотковою певністю ідентифікували, з якої саме газети походять вирізані слова, і достеменно знали, скільки того дня надрукували примірників і де їх продавали. Ці дані, напевно, були зафіксовані у звітах, але Вістінґ вирішив піти іншим шляхом. Він звернув увагу на те, що в першому листі викрадачі підписалися «Це — Сірі пантери», а в другому — лише «Сірі пантери». Три слова жирним шрифтом, у першому випадку, вирізані цілком — в газеті вони йшли одне за одним. А в другому — підпис «Сірі пантери» складався з двох окремо вирізаних слів.

Вістінґ знову перейшов до архіву «ВҐ», дав у пошук «Сірі пантери» в лапках і отримав три результати. «Сірі пантери» називалася політична організація, яка боролася за права пенсіонерів. Два результати пошуку за грудень 1987 року — через три місяці після викрадення Надії Кроґ, третій, останній, — за четвер 27 серпня 1987 року, за три тижні до того.

Вістінґ відкрив статтю і знайшов «Сірі пантери» в преамбулі під фотографією чоловіка, якого називали старійшиною. Він розділив екран так, що на одній половині бачив сторінку газети, а на другій — листвикрадачів. Порівнюючи обидва тексти, знайшов ще три збіги, слова, які теж могли походити з тієї ж статті. «Ціна», «мільйонів» і «крон».

Відбитки пальців знайшли на словах «пантери» і «мільйонів», а ще на трьох останніх літерах у слові «Надія».

Ім’я складалося з двох вирізаних клаптиків: Na і dia. Вістінґ пошукав слово dia у номері газети, яка його цікавила. Три результати з «media» і один — з «dialyse».

На першій сторінці, серед іншого, мовилося про озброєне пограбування на півночі Норвегії, у Будьо, і про відчайдуха, який першим стрибнув з парашутом зі скелі Прекестулен. Передовиця писала про виборчу кампанію до місцевих органів влади, яка саме розпочалася.

Колись, двадцять шість років тому, Мартін Гауґен сидів і гортав цю газету. Жодних сумнівів не залишилося.

Вістінґ встав з-за столу й подався в архів, до Бйорґ Карін. Одну з коробок уже забрали. Він розгорнув дві інші, знайшов теку з написом «Бюджет».

Сімейний бюджет Катаріни й Мартіна Гауґенів ретельно дослідили, насамперед, щоб з’ясувати, чи не знімала Катаріна гроші з рахунків, аби почати нове життя в іншому місці, але без жодних результатів. Однак тепер, з огляду на викрадення Надії Кроґ, можна було цілком запідозрити економічний мотив у вимаганні грошей. За два роки до зникнення Катаріна й Мартін мали фінансові проблеми з виплатами ренти й комісійних з кредиту за будинок. Зі зникненням Катаріни простіше не стало. Тепер Мартінові доводилося самому давати собі раду з виплатами, однак обвал на ринку нерухомості дозволив йому зберегти будинок.

У двері кабінету, коли Вістінґ уже повернувся з архіву, зазирнув Нільс Гаммер.

— Стіллер знову скликає з нами нараду на 15.00, — сказав він.

Вістінґ зиркнув на годинника. За чверть години.

— Скажи йому, що ліпше о пів на четверту.

Вістінґ розгорнув теку. Верхній документ стосувався виплати страхового полісу на ім’я Катаріни Гауґен.

— Гадаю, він наполягатиме таки на третій, — нагадав про себе Нільс. — Прийде головний інспектор зі своїм колегою з Телемарка і прокурор.

Вістінґ підвів очі на Гаммера. Він розумів наміри Стіллера. Присутність головного інспектора і прокурора вчинить додатковий тиск на нього, щоб змусити погодитися на план розслідування «групи ДН».

— Гаразд, — буркнув він і знову поринув у читання документів.

Виплату поліса провели аж через чотири роки після зникнення Катаріни. Поліс був частиною колективного договору в Державному дорожньому департаменті, про який Мартін Гауґен не знав. Вістінґ допоміг отримати йому ті кошти. Ішлося про 100 000 крон. Мартін отримав право на гроші лише після того, як окружний суд визнав, що Катаріна мертва.

Вістінґ ще погортав теку і знайшов папери, які, власне, й шукав, — копію листа зі Спаре-банку, у якому банк попереджав про заборгованість з виплати кредиту й погрожував примусовим продажем житла. Гауґени уклали ще один договір і зберегли будинок. Лист був датований 14 вересня, за п’ять днів до викрадення Надії Кроґ.

Мимоволі, не надто замислюючись, що робить, Вістінґ намалював на чистому аркуші паперу хронологічну схему — з датами викрадення, отримання листа з банку й двох листів від викрадачів. У схему не вписувалася газета за 27 серпня, за більш ніж три тижні до викрадення. Газети — це свіжий товар. Ніхто не зберігає 98 їх тижнями. Зі своїх відвідин дому Мартіна Гауґена, він не пригадував, щоб десь бачив стоси старих газет. У ті часи ніхто ще й не відав про сортування відходів. Газетами розпалювали грубки або просто викидали в сміття.

Від дня, коли Мартін Гауґен читав ту газету, й до появи вдома в батьків Надії Кроґ першого листа з погрозами минуло двадцять шість днів. Може існувати безліч причин, чому використали саме цю газету. Навіть цілком можливий варіант, що злочинець витягнув її зі смітника.

Вістінґ гортав на моніторі сторінки, а сам напружено дошукувався пояснення. Можливо, Мартін Гауґен читав газету на роботі. Тоді, як викрали Надію Кроґ, він працював на будівництві автостради поблизу Порсґрюнна. Саме там він познайомився з Катаріною. Порсґрюнн був також рідним містом Надії.

Гортаючи сторінки, Вістінґ дійшов до спортивного розділу й повідомлення про Ґрету Вайц, яка зазнала травми й не могла брати участі в марафоні на Чемпіонаті світу в Римі, але зачепився за щось очима, і повернувся до попередньої сторінки.

Він прочитав заголовок статті, яку спершу пропустив, уважно вивчив фото й двічі пробіг очима текст під фотографією. Відчуття було таке, мовби він довго дивився на сліпуче світло. Воно взялося нізвідки, але дало йому те, чого найбільше потребував — упевненість, що Мартін Гауґен був причетний до викрадення Надії Кроґ.

16

Адріан Стіллер не зводив погляду з секундної стрілки годинника на стіні кімнати для нарад. Стрілка вже відрахувала 43 секунди після третьої.

Прокурор й обидва поліційні інспектори вже прибули. Крістіне Тііс і Нільс Гаммер теж були на місці. Чекали лише на Вільяма Вістінґа. Ще було надто рано давати якісь тлумачення його спізненню. Це могло означати, що Вістінґ опирається планові, який йому нав’язали, і хоче на цьому закцентувати, але могло знайтися і цілком природне пояснення.

Місцевий інспектор налив кави своєму колезі з Телемарка. Обидва сиділи в одностроях, не знімаючи кітелів. Іван Сюндт перебував на своїй посаді лиш два роки. Інспекторка з Телемарка була досвідченіша. Її звали Агнес Кііль, і лише недавно в медіа прогриміла новина про успішно завершену масштабну наркотичну справу, яку вона розслідувала. Її присутність на нараді пояснювалася тим, що «справа Кроґ» належала до юрисдикції поліційного округу Телемарк, тож формально це була і її відповідальність. Іван Сюндт репрезентував найвищий орган поліції в окрузі, де мало проводитися розслідування. Обоє інспекторів претендували на нову головну посаду в новому, об’єднаному поліційному окрузі. Прорив у «справі Кроґ» дуже посприяв би їхній кар’єрі. Вони готові були на багато чого задля розв’язання справи, і на ще більше — задля особистої слави.

Вістінґ спізнився на дві хвилини. Він зачинив за собою двері й кивком привітався з прокурором та інспекторами.

— Перепрошую, — сказав він, кладучи перед собою на стіл стос паперів.

Стіллер взяв слово, не чекаючи, доки його хтось випередить. Хоч він і перебував тут на правах гостя, але це була його нарада. Його справа!

— Дякую, що прийшли, — почав він. — Дехто отримав повідомлення про нашу зустріч останньої хвилини, але я радий, що всі змогли зібратися, — Стіллер прокашлявся, поперекладав папери на столі. — Як ви вже знаєте, слідство у «справі Кроґ» відновлено. Завдяки новим технічним речовим доказам Мартін Гауґен отримує статус підозрюваного. З метою арешту й подальшого висунення обвинувачення ми вдамося до дещо нетрадиційного методу ведення слідства.

Стіллер зробив паузу, щоб присутні могли висловитися. Інспекторка з Телемарка скористалася нагодою.

— Я дуже рада відновленню справи. — Така нерозкрита справа, як ця, чинить великий тиск на родину й локальне середовище. Викрадення викликають почуття незахищеності, породжують різноманітні спекуляції й ослаблюють довіру до поліції.

Місцевий головний інспектор поліції погодився з нею і нахилився до Вістінґа.

— Ми надаємо цій справі найвищий пріоритет.

Адріан Стіллер коротко ознайомив присутніх з новим рапортом щодо відбитків пальців.

— Слідство базуватиметься не лише на технічних речових знахідках. Нам доведеться спровокувати Мартіна Гауґена задля отримання нових прямих і непрямих доказів.

— Це ж як? — поцікавився Іван Сюндт.

Стіллер уникав дивитися на Вістінґа.

— Насамперед через такі собі інфільтраційні заходи. Багатьом відомо про близьке знайомство Мартіна Гауґена й Вільяма Вістінґа. Ми маємо намір цим скористатися.

— У який спосіб? — допитувався Сюндт.

— Гауґен дуже довго зберігав свою таємницю, — вів далі Стіллер. — Ми повинні спробувати змусити його зізнатися. Для цього треба бути вхожим у його дім.

Стіллер промовисто глянув на Вістінґа, але відчитати хоч якусь реакцію на його обличчі було практично неможливо.

— Ви маєте розроблений план? — знову запитав Сюндт.

Стіллер кивнув з такою поважною міною, ніби план давно вже затверджений, хоч насправді так не було.

— Наступного тижня «група ДН» оголосить про відновлення «справи Кроґ». Ми оприлюднимо листи з вимогою виплати викупу й сподіваємося значного зацікавлення медіа. Це мало б забити кіл і зрушити справу з місця. Ми влаштуємо так, щоб Вістінґ перебував удома в Мартіна, коли транслюватимуть новини. Ми хочемо побачити першу мимовільну реакцію, щоб потім підштовхнути його в правильному напрямку.

Прокурор пожвавився.

— Ти готовий до такого, Вільяме?

— Так!

Стіллер не сподівався такої несподіваної й однозначної відповіді.

— Ніяких особистісних, етичних застережень?

— Я вже давно переступив усі етичні межі.

У кімнаті стало тихо.

— Після призупинення слідства у «справі Катаріни» я поновив контакт з Мартіном Гауґеном, але, насправді, довіряв йому не до кінця, — вів далі Вістінґ. — Не міг побороти відчуття, ніби він щось приховує. Я вважав і досі вважаю, що Мартін знає, що сталося з Катаріною, і завжди намагався скерувати розмову так, щоб вивідати в нього правду.

Вістінґа ніхто не перебивав.

— Що тебе змусило так думати? — нарешті урвала мовчанку Крістіне Тііс.

Вістінґ на мить задумався. «Справа Катаріни» була для нього мовби музичним твором, у якому виконавець фальшивить, але це було важко пояснити решті.

— Розбіжності в деяких нюансах, — відповів він. — Дрібні деталі в його розповідях, які трохи змінювалися від розмови до розмови. Називайте це інтуїцією або внутрішнім чуттям. Мені постійно здавалося, ніби щось у його словах не грає, весь час намагався з’ясувати, що ж саме.

Нільс Гаммер зі здивуванням розвернувся до нього, бо Вістінґ не з тих, хто підігруватиме комусь у покер.

— То це була фальшива дружба? У якій ти керувався внутрішнім чуттям?

— Так склалося.

— Він був на похороні твоєї дружини, — згадав Гаммер.

— На похорон прийшло чимало людей.

— Щось з’ясував? — втрутилася Крістіне Тііс.

— Нічого, хіба ще більше впевнився у своїх підозрах.

— Гаразд! — озвалася інспекторка з Телемарка. — Коли починаєте операцію?

— Ми вже встановили прослуховування, — сказав Стіллер. — Сьогодні ввечері Вістінґ піде до Гауґена в гості. Ось від цього візиту й будемо відштовхуватися.

Вони ще обговорили окремі формальності, і прокурор з обома головними інспекторами пішли у своїх справах.

Адріан Стіллер вдячно глянув на Вістінґа.

— Дякую! Без твоєї згоди справа навряд чи зрушила б з місця.

Вістінґ мовчки кивнув.

— Зранку ти ще дуже сумнівався. Що спонукало тебе визначитися?

— «ВҐ».

— «ВҐ»? — здивувався Стіллер.

Вістінґ обернув до нього стос паперів, який приніс із собою. Стіллер відразу впізнав першу сторінку газети, з якої викрадачі вирізали літери й слова.

— Мартін Гауґен не є газетоманом, — сказав Вістінґ підсовуючи йому ближче свої папери. — Я його знаю. Він не передплачує місцевої преси, ніколи не бачив у його руках жодного таблоїда.

— Зрозуміло, — Стіллер зняв зі стосика верхній аркуш.

— Сімнадцята сторінка, — підказав Вістінґ.

Стіллер погортав далі. Стаття називалася «Ліпше покриття». У ній ішлося про новий тип асфальту, яким укладатимуть автостраду Е18 в Телемарку. Покриття гаситиме звук від коліс транспорту й менше буде стиратися.

— Другий ліворуч, — знову підказав Вістінґ.

Стіллер придивився до фотографії, на якій позували перед паровим дорожнім катком п’ятеро робітників, але, тільки прочитавши підпис під фото, зрозумів, хто перед ним.

— Мартін Гауґен! — вигукнув він.

Нільс Гаммер і Крістіне Тііс обійшли стіл, щоб і собі подивитися.

— Дивно, як на мене, що лист з вимогою викупу складений з фрагментів тексту з газети майже чотиритижневої давнини, надто зважаючи на те, що Мартін Гауґен не купував і не читав газет, але логічно було купити газету, де надрукували його фотографію. І, природно, він її не знищив, а зберіг, — завважив Стіллер.

Стіллер не розумів, як вони прогавили взаємозв’язок між Мартіном Гауґеном і саме цим випуском, але тоді, давно, вони ще не мали підстав для підозр. Гауґен був лише випадковим іменем на сімнадцятій сторінці.

Вільям Вістінґ підвівся.

— Що ж, берімося до справи, — промовив він. — Я їду до Мартіна.

17

Вістінґ забув, що залишив авто на мийці в підземному гаражі поліції, похопився аж на задньому подвір’ї, вернувся в гараж, узяв авто й поїхав на Кляйверваєн.

За свою кар’єру він бачив не одного брехуна і шахрая, людей, які замовчували правду, розповідаючи натомість усілякі вигадки, щоб обілити себе. Декому він вірив, інших бачив наскрізь, а в ще інших випадках свідомо вдавав, ніби не помічає обману.

Великий досвід полегшував йому розпізнавання брехні. Часто він виходив з кімнати для допитів, цілковито певний, що затриманий нещирий, і ця впевненість ґрунтувалася переважно на внутрішньому чутті та інтуїції. З часом Вістінґ збагнув, що зі свідчень треба вихоплювати щонайменші настроєві відхилення. Наприклад, у випадку з Мартіном Гауґеном, він завважував, що той на його репліку всміхається зі спізненням на одну чи дві секунди, ніби зважує свою реакцію. Іноді пауза затягувалася, а губи міцно стискалися. Люди, які кажуть правду, синхронні зі своїми думками. Мова тіла, вираз обличчя чи тембр голосу узгоджуються зі словами. У Мартіна Вістінґ іноді помічав своєрідну суперечність між тим, що він казав і як він це казав. Звісно, усе це недомовлене давало підстави вважати його брехуном. На одному семінарі з техніки ведення допиту, у якому Вістінґ брав участь, лекторка розповіла, що брехуни зазвичай уникають таких слів, як «але», «або», «за винятком», «тоді, як», бо їм важко даються складні мисленнєві процеси. До того ж, вони рідко вживають особові займенники — несвідомо намагаються дистанціюватися від брехливих історій, а тому уникають слова «я», «мене» чи «мені». Усе це дуже пасувало Мартінові Гауґену.

Вістінґ звернув з асфальтованої дороги, пострибав нерівним гравієм і зупинився на подвір’ї. З димаря хати здіймався густий дим, дощ прибивав його до землі, і він вогким туманом стелився до узлісся.

Вістінґ не відразу вийшов з авта. Мартін відчинив, він ще й подзвонити в двері не встиг. Чорна кішка терлася до ніг господаря.

— Ну, й погода! — сказав Мартін замість привітання і жестом запросив гостя до хати.

Вістінґ повісив у коридорі верхній одяг і рушив за Мартіном на кухню. Мартін, видно, саме вечеряв. На тарілці — картопля і шматок м’яса. Він прибрав тарілку й поставив на стіл кавника.

— Вибач, що ти вчора не застав мене, — виправдовувався господар, виставляючи філіжанки. — Стільки часу минуло, дні стають схожі одні на одних.

Вістінґ сів біля вікна, згадав, як торік забув про мамин день народження. Раніше він завжди брав з собою на її могилу батька, але цього разу мамин день цілковито вилетів йому з голови. Все легко забувається, однак учорашнє зникнення Мартіна Гауґена пояснювалося не лише його забудькуватістю.

Вістінґ вдавав, ніби нічого особливого не сталося.

— Розмило тобі дорогу, — мовив він, визираючи у вікно, і додав: — Дощ, я маю на увазі…

— Так, треба, мабуть, покласти тут асфальт, — погодився з ним Мартін, досягаючи з кухонної шафки куплений бісквітний рулет.

— Чом би й ні, ти ж у цьому фахівець, — усміхнувся Вістінґ.

Подумував, чи не почати розпитувати Мартіна про різні типи асфальту, щоб підвести розмову до статті за 1987 рік, але навряд чи це дало б якийсь результат.

— Бачу, ти поставив собі нову табличку, — сказав він натомість.

— Табличку? — перепитав Мартін, виймаючи рулет з целофанової плівки.

— «В’їзд заборонено» — Вістінґ кивнув убік головної дороги.

Мартін знову підійшов до шафки, взяв дві тарілки.

— Нажив на роботі.

— Що, докучали сторонні й чужі автомобілі?

Мартін похитав головою, нарізаючи рулет скибками.

— Та не надто… Заблукали тут якось литовці чи хто, розверталися на подвір’ї.

Вістінґ згадав про дві маленькі відеокамери на вікнах, завагався, запитати про них чи ні. Якщо Мартін переглядав записи, то знає точно, що Вістінґ їх помітив.

Мартін його випередив.

— Я поставив кілька камер.

— Бачив їх, — відразу признався Вістінґ. — Я обійшов будинок вчора, заглядав у вікна, думав, може, ти вдома.

Скориставшись згадкою про камери, Вістінґ — з думкою про його колишню дружину, яка вже прокрадалася у будинок і вкрала кілька речей Катаріни, — запитав:

— Давно бачив Інґер Лісе?

Мартін Гауґен наливав каву у філіжанки.

— Давно, ще влітку, у порту. Вона йшла зі своїм новим чоловіком. Це ніяк з нею не пов’язано.

Вістінґ змінив тему.

— Як поживає літній будиночок?

Мартін Гауґен мовби й не почув запитання, наминав рулет.

— Ти казав, ніби там дах протікає? — додав Вістінґ.

— Так, — відповів Мартін і довго мовчки жував. — Не так катастрофічно, як я собі гадав, але хотів подивитися, що там робиться.

— Десь знову туди збираєшся?

— Та треба б, — кивнув Мартін.

— Я міг би поїхати з тобою, — запропонував Вістінґ. — Могли б закинути невід, як останнього разу.

Мартін взяв ще один шматочок рулету. Вихідні в літній хатинці в Бамбле могли б їх зблизити і дати Вістінґові шанс на довірливу бесіду.

— Мені б дуже пішло на користь утекти від цього всього, — поквапливо додав Вістінґ, щоб Мартін, бува, не встиг йому відмовити. — На роботі суцільний стрес.

Мартін згідно кивнув, не перестаючи жувати. Вістінґ поклав собі на тарілку шматок рулету.

— Може, на наступних вихідних? — запитав він.

Теленькнув мобільний. Мартін підвівся, підійшов до робочого кухонного столу, де лежав телефон, прочитав смс-ку, а тоді поклав його до кишені, не відповідаючи.

— То як? — перепитав Вістінґ.

Видно було, що Мартін витає думками деінде.

— Поїздка в літній будиночок, — про всяк випадок уточнив Вістінґ. — На вихідні.

— Так-так, — неуважно відповів Мартін. — Поїдемо, ясно. Так зробимо…

Вістінґ ласував бісквітом.

Мартін здавався ще більш розсіяним, ніж у ці дні минулими роками.

— Нічого нового не виринуло, — без спонуки з його боку сказав Вістінґ.

Мартін зрозумів, що той мав на увазі — за рік, що сплив, нових слідів Катаріни не знайшли.

— Випадок у Сьорланні перевіряли? — запитав він.

Вістінґ кивнув. Про це влітку говорили в новинах. На берег одного з острівців поблизу Портьора винесло морем мертве тіло. Подейкували, що жінка дуже довго пролежала у воді.

— Я їм телефонував, — відповів Вістінґ. — Але вони вже мали підозру щодо особи тієї жінки, і вона згодом підтвердилася. То була літня жінка, яка пропала ще на Великдень.

— Як думаєш, якою вона тепер може бути на вигляд? — допитувався Мартін. — Від неї хоч щось залишилося?

Вістінґ задумався. Перші роки вони розмовляли про Катаріну так, ніби вона жива, але поступово Мартін змирювався з думкою, що дружини вже немає на світі.

— Залежить, де вона, — відповів Вістінґ. — Навряд чи знайдемо її у морі, як ту жінку в Сьорланні.

— А якщо вона десь закопана?

Вістінґ відклав бісквіт на тарілку. Мартін вперше запитував про таке.

Вістінґ хрипко кахикнув. Йому стало не по собі від тих слів.

— Залежить від хімічного складу ґрунту, — сказав він. — Якщо її поховано на цвинтарі, то залишились хіба великі кості й зуби. Якщо ж її закопали в щільнішому ґрунті, у глинистому чи болотистому, то тіло могло ліпше зберегтися. Переважно в таких випадках тіло в щось загортають, у брезент або пластиковий мішок. Тоді може й одяг уціліти.

— Ви знаходили такі трупи?

— Бувало…

Знову теленькнув Мартіновий мобільний. Він його навіть не вийняв з кишені.

— Невідомість — то найгірше, — промовив Гауґен. — Найгірше — не знати, що сталося…

Вістінґ не мав що відповісти на його слова. Тема невідомості щоразу повторювалася при їхніх зустрічах. З часом вона стала надто звичною. Вістінґ знав, що Мартін скаже далі.

— Що б не трапилося, я хотів би про це знати. Завжди сподіваєшся до останньої миті, що знайдеться якийсь слід чи пояснення. Я досі не змирився, але розумію, що це мій хрест, який нестиму все життя.

Згодом вони заговорили про погоду, про дощ, який і не збирається вщухати. Мартін поцікавився, як ведеться внучці, Вістінґ розповів про пригоду з ручкою, і як дівчинка по вуха вибруднилася синьою пастою.

Нарешті Вістінґ підвівся з-за столу, подякував за гостину.

— Треба купити собі нову вудку, — сказав він, щоб нагадати Мартінові про домовленість відпочити в літньому будиночку.

Мартін провів його до дверей.

— Я візьму з собою кілька біфштексів, на випадок, якщо риба не братиме.

На ґанку Вістінґ обернувся, потиснув Мартінові руку на прощання і поквапився до авта. Через залите дощем лобове скло він бачив як Мартін, уже зачиняючи за собою двері, витягнув з кишені мобільний телефон.

18

Вістінґ вставив картку-ключ і набрав чотиризначний код допуску до технічної лабораторії «КК», тобто комунікаційного контролю. Мало чия картка могла відчинити цю маленьку кімнатку на останньому поверсі поліційної будівлі. Комунікаційний контроль — один з таємних методів розслідування поліції. Лише жменька працівників знала, яка саме апаратура стоїть у лабораторії, а ще менше людей були навчені нею користуватися.

Нільс Гаммер та Адріан Стіллер обернулися до Вістінґа.

— Він отримав смс-ку, доки я був там, — сказав Вістінґ, дивлячись на монітор, який показував актуальний телефонний трафік.

— З номера, зареєстрованого на Генрі Далберґа, — Гаммер теж обернувся до монітора. — «Як почуваєшся? Ми побачимо тебе в понеділок?» — прочитав він.

— То його колега по роботі, — пояснив Вістінґ. — Я телефонував йому вчора, коли не зміг додзвонитися до Мартіна. Далберґ повідомив, що Мартін взяв лікарняний.

— А нам сказав, що був у літньому будиночку, — нагадав Стіллер.

Вістінґ кивнув. Це був, по суті, перший раз, що він упіймав Мартіна Гауґена на конкретній брехні, але воно могло нічого надзвичайного й не означати. Вістінґ і сам би збрехав начальству про своє нездужання, якби захотів відпочити.

— Потім надійшла ще одна смс-ка, — сказав він.

— З того ж номера, — кивнув Гаммер, тицяючи пальцем у монітор. — «Треба переглянути попередню угоду з „Брюнтесен“ про дренаж узбіч». Гауґен відповів, коли ти вже, мабуть, пішов: «Буду в понеділок. Тоді й розв’яжемо проблему».

— Про що ви розмовляли? — поцікавився Стіллер.

— Про погоду, — відповів Вістінґ, і за хвильку додав: — Ми домовилися поїхати наступними вихідними в його літній будиночок.

Стіллерові сподобалася ідея.

— Ми збираємося оголосити про поновлення справи в передачі «Місце злочину: Норвегія» на телеканалі TV2 у четвер, у п’ятницю ж дати відповідний матеріал у газети, — сказав він і додав: — А ідея з літнім будиночком просто чудова!

Засвітився інший монітор.

— Він зайшов в інтернет, — повідомив Гаммер.

У віконці з рухомим текстом з’явилася нова стрічка. Сусідній монітор показав прогноз погоди в Малвіку, у Сьор-Трьоннелазі.

— Малвік? — здивувався Гаммер. — Навіщо йому погода в Малвіку? Зібрався туди поїхати?

— Мартін колись там тимчасово жив, саме в час зникнення Катаріни. Працював на спорудженні тунелю і жив у робочому містечку, у вагончику.

На моніторі з’явилася стартова сторінка Google.

— Ми не можемо побачити, що саме він шукає, — озвався Гаммер. — Лише сторінки, на які заходить.

У маленькому віконці прокручувався текст. На великому моніторі з’явилася головна сторінка газети «Трьон-нер-Авіса». За якийсь час Мартін Гауґен перемкнувся на новини про зсув ґрунту на деяких ділянках шосе Е6, на південному схилі гори Ставшьоф’єлле.

— Ту дорогу він теж будував, — докинув Вістінґ.

Інші двоє поліцейських кивнули. Всі троє мовчки чекали, доки зміниться картинка на моніторі. Мартін Гауґен перейшов на сторінку газети «Адрессеавісен», у якій теж була новина про зсув. Проїзд по шосе обмежили, транспорт рухався тією ділянкою з повільною швидкістю. Невідомо, коли відкриють дорогу для нормального руху.

— Можна переглянути історію Мартінових переглядів? — поцікавився Вістінґ. — На які сторінки він заходив, скажімо, вчора?

Гаммер похитав головою.

— Для цього треба зайти в інтернет з його комп’ютера. Тут можемо лише спостерігати, на які адреси він заходить зараз. Щоб побачити інформацію на його комп’ютері, треба його «хакнути», а для цього ми не маємо відповідного обладнання.

— Гаразд, — Адріан Стіллер зняв зі спинки стільця свого плаща. — Ми можемо йти… Система функціонує, — він кивнув убік монітора. — Нічого надзвичайного не відбуватиметься, доки ми не натиснемо на Гауґена. Пропоную почати моніторинг з вихідних. Я поїду в Осло, але в понеділок повернуся.

Гаммер не мав нічого проти й вийшов з програми. Вістінґ раптом згадав, що має ще готувати піцу на вечерю, квапно вибачився і першим вискочив з лабораторії.

19

Пакет із закупами порвався, коли Вістінґ виймав його з багажника. Більша частина харчів випала й розсипалася на бруківці подвір’я. Пачка з борошном тріснула, і борошно стало клейким від дощу.

Вістінґ стиха вилаявся і почав підбирати продукти. Він сподівався встигнути додому до приїзду Тумаса. Однак синове авто вже стояло припарковане на вулиці. Тумас дванадцять років не мешкав тут, але досі носив у зв’язці ключів ключ від рідного дому, тож, мабуть, сам відчинив помешкання.

Вістінґ згріб продукти в оберемок і поніс до дверей, спробував відчинити їх кількома вільними пальцями, однак двері були замкнені. Він аж застогнав спересердя, поклав усе з рук на сходи, вийняв ключа. Заходячи досередини, озирнувся через плече й подумав, що Тумас, напевно, подався до Ліне й Амалії.

Уже виклавши закупи на робочий кухонний стіл, Вістінґ раптом згадав, що саме забув купити в крамниці. Дріжджі!

Він підійшов до кухонної шафки, понишпорив за сухими дріжджами й знайшов три пакетики. Довелося почепити окуляри, щоб відчитати термін придатності. Як він і думав, термін минув ще чотири місяці тому. Але не біда, просто дія цих дріжджів буде трохи слабшою. Можна всипати два пакетики замість одного.

Вийняв миску, вчинив тісто, а доки воно підходило, узявся смажити на сковорідці м’ясний фарш для начинки.

Вістінґ ще порався на кухні, коли прийшов Тумас з Ліне й Амалією. Він витер руки фартухом, обійняв усіх трьох по черзі. Тумас, коли пішов до старшої школи, став надто дорослим для ніжності, але ось кілька років тому сам виявив ініціативу — вітався з батьком широкими обіймами й міцними стисканнями. Це почалося після його першого відрядження до Афганістану. Загалом син побував там сім разів, був пілотом екстреної медичної авіації. Тобто він не брав безпосередньої участі в бойових діях, але набачився, на що здатна війна, більше, ніж будь-хто інший.

— Маю для тебе подарунок!

Тумас жбурнув у руки батькові м’який згорток. То була фірмова футболка міністерства оборони кольору хакі, з вишитим на лівому боці грудей написом «Капітан Вістінґ». Тумас мав військовий чин капітана, командував ескадрою, до функцій якої, серед іншого, входила підтримка з повітря сил поліції та спеціальних військ міністерства оборони. Вістінґ пишався сином. Він приклав до себе футболку — розмір саме на нього.

— Не певен, чи піца нині вдасться, — промовив він, піднімаючи рушник на мисці з тістом.

— Чому? — запитала Ліне.

Тумас підійшов з Амалією на боці, заглянув до миски. Тісто трохи піднялося, однак замало.

— Стоїть уже годину… Довелося дати протерміновані дріжджі, — пояснив Вістінґ.

— Усе буде добре! Я люблю тонку основу в піці, — заспокоїв його Тумас.

Вістінґ знизав плечима, розділив тісто навпіл. Ліне забрала Амалію до вітальні, а Тумас залишився на кухні, спостерігав, як батько розтачує тісто на дві бляхи, встелені провощеним папером.

— Пиво в холодильнику, — сказав Вістінґ.

Тумас взяв по пляшці собі й батькові.

— То що, розшифрував код? — запитав він.

— «Код Катаріни»? — усміхнувся Вістінґ і заперечно похитав головою.

Кілька років тому він просив Тумаса спробувати розгадати код. Уже не пам’ятав, за яких то було обставин, але добре пригадував, що «справа Катаріни» чомусь лежала відкритою на столі. Вони розмовляли про навігацію ще до ери GPS. Тумас тоді припустив, що цифри — це координати на карті, але він, на жаль, уже нічого не пам’ятав з того, що його вчили про картографію і навігацію.

Ліне зазирнула в прочинені двері кухні.

— Про що балакаєте?

— Нічого, що могло б тебе зацікавити, — віджартувався Вістінґ.

— «Справа Катаріни», — пояснив Тумас.

— Батько відніс справу назад до поліції, — повідомила Ліне й знову зникла у вітальні.

— Мабуть, давно вже час, — мовив Тумас.

— Хтозна, — усміхнувся Вістінґ, намащуючи на тісто кетчуп.

— Чому ця справа так багато для тебе важить?

Вістінґ раптом відчув щось схоже на докір сумління. Світ значно більший за його поліційний округ! Тумас служив у тій частині світу, яка, судячи з усього, була жорстокішою і нещаднішою, ніж він міг собі уявити. Окремих доль дуже багато, та мало хто в західному світі сушить собі ними голову.

— Вважаєш, що це неправильно? — запитав Вістінґ і сам відчув, що тон у нього такий, мовби він захищається. — Вважаєш, що я надто багато часу присвячую якійсь давній справі, якійсь людині?

Тумас похитав головою.

— Та ні, просто цікаво, чим ти займаєшся.

Вістінґ не знав, як пояснити синові, що та справа стала для нього якимсь мозковим вірусом, що вона не відпускає його.

— Не люблю кидати на півдорозі незакінчену роботу, — відповів він, посипаючи піцу тертим сиром.

Тумас кивнув, ніби розуміючи його почуття.

Знову прийшла Ліне, і розмова урвалася.

— Ти не забув, що обіцяв завтра посидіти з Амалією?

— Звісно, не забув! Я старий, але старечої недоумкуватості не маю.

Піца з’явилася на столі за пів години. Основа тонка й цупка, але ні Тумас, ані Ліне не скаржилися.

— Як твої справи? — поцікавилася Ліне в Тумаса.

Запитання, звичайно, мало на меті довідатися, чи має брат кохану. Тривалих стосунків у нього ніколи не було. А все через військову службу. Він служив у багатьох місцях, доки його не перевели напостійно на авіабазу в Рюгге, приблизно за 60 кілометрів від Осло. Регулярні відрядження до Афганістану тривали понад чотири роки і вкрали в нього молоді роки, бо ось уже й тридцятка на носі.

Тумас відплатив сестрі тією ж монетою: а чи не думає вона завести собі нового чоловіка?

Ліне тривалий час жила з одним данцем, своїм ровесником на ім’я Томмі Квантер, але батьком Амалії був не він, а американець, який працював у ФБР. Вони познайомилися під час його кількатижневого відрядження до Норвегії, де він розслідував якусь справу.

Ліне ухилилася від запитання.

— Доки будеш удома?

— До вівторка, — відповів брат.

Під час відпусток Тумас завжди зустрічався з давніми шкільними приятелями.

Вістінґ уже наївся і взяв на коліна Амалію. Він вечеряв з трьома людьми, яких любив понад усе на світі, однак нині ніяк не міг сконцентруватися на розмові за столом. Думки весь час кудись висковзували. Він думав про смерть. Хрест — символ смерті. Хрест у коді не має жодного сенсу, якщо записку, справді, писала Катаріна. Ще менше він стосувався Надії Кроґ. Дуже сумнівно, що в кодованій записці значилося місце її поховання.

20

У будівлі редакції «ВҐ» встановили нову пропускну систему. Ліне довелося просити охорону, щоб провела її крізь рамку. їй порадили оновити картку-ключ.

Потім вона стояла позаду великої групи людей у черзі до ліфта й нікого не впізнавала. Гурт розступився, випускаючи з ліфта працівників, які спустилися з верхніх поверхів, а тоді юрмою почав упихатися до кабіни. Ліне нікуди не квапилася, тож вирішила почекати наступного ліфта. Але той теж був переповнений, ще й двічі зупинявся, доки вона доїхала на шостий поверх.

Ліне згадала, як уперше потрапила до редакції. Долоні липкі, голова тріщить після безсонної ночі. Найбільше їй запам’яталися годинники на стіні. Вони показували час у Нью-Йорку, Токіо та інших великих містах світу. Досвіду мала катма. Лише раз працювала на заміні в місцевій газетці. Почувалася, як аспірант-неук, боялася, що не впорається з поставленими завданнями. Сам лише факт, що ось вона переступає поріг великої редакційної будівлі, збурював її душу. Однак Ліне швидко пристосувалася до нових викликів. Культурна політика «ВҐ» передбачала лише журналістику найвищого класу. З першої ж секунди на новому місці керівництво пояснило свої вимоги до її роботи. Ішлося не так про знання і досвід, як про журналістську вправність, що вимагало значно більшого, аніж технічні навички й вигадування заголовків. Журналістська вправність — це дещо інше: фокус, стратегія і розуміння того, якою повинна бути газета. Дуже скоро Ліне відчула себе на своєму місці й навіть перевищила очікування керівництва.

Вона закинула торбинку вище на плече, підійшла до кавоварки, пошукала за паперовим кухликом.

Повз неї пройшов працівник спортивної редакції. Вона не пригадувала його імені.

— А де кухлики? — запитала Ліне.

Журналіст усміхнувся.

— Одноразові закінчилися. Позич собі гостьовий, он там, — він показав на дверцята шафки під столом.

— Економія?

Ліне дістала біле порцелянове горнятко.

— Повага до навколишнього середовища, — пояснив журналіст і підставив під краник автомата своє термогорня.

Ліне почекала своєї черги й обрала каву з молоком. Машина загурчала, випустила пару і повільно наповнила горнятко. Вона понесла каву у великий відкритий офіс. За робочими столами майже нікого не було, бо субота, але кілька знайомих облич визирнули з-за моніторів, привіталися, заусміхалися. На її звичному місці ніхто не сидів, одна бляшанка з жувальним тютюном і напівпорожня пляшка кока-коли біля стосика чорновиків свідчили про іншого господаря.

Гаральд Скуглюнн підвівся з-за свого столу під вікном, підійшов до Ліне, радісно обійняв.

— Ти повернулася?

— Не зовсім… Начальство хоче доручити мені якесь особливе завдання на умовах фрілансерства.

Ліне показала поглядом убік заскленої конторки керівника новинного відділу.

— Сандерсена немає?

— На нараді, — Скуґлюнн кивнув убік сходів на вищий поверх.

— А Фрост?

— Також.

Ліне раптом засумнівалася, чи не помилилася вона з часом, бо саме ці двоє запросили її на зустріч. Вона взяла горня й рушила нагору. Кімнати для нарад теж були зі скляними стінами. Ще зі сходів, в одній з найближчих кімнат, Ліне побачила Сандерсена й Фроста. Вони сиділи з чоловіком, якого Ліне не знала. Чоловік у чорному костюмі був схожий на адвоката.

Ліне проглядала щось в телефоні, чекаючи, доки на неї звернуть увагу.

Знизу піднімався сходами Даніель Леанґер, один з наймолодших журналістів відділу криміналу.

— Привіт! — обійняв він її. — Ти теж прийшла раненько!

Даніель помітив її розгубленість.

— Ми працюватимемо разом, — сказав він.

Ліне глянула на людей за склом. Ніхто з трьох досі їх не помітив.

— Знаєш, про що йдеться? — запитала вона.

— Я займаюся цим проектом уже два тижні, — почав Даніель, а закінчити розповідь не встиг.

Сандерсен їх помітив і рушив до дверей.

— Заходьте! — звелів він.

Ліне усміхнулася, її знову пообіймали, вітаючись, — цього разу обидва шефи. Потім вона обійшла стіл, подала руку незнайомцеві, з цікавістю придивляючись до кучерявого чоловіка.

— Адріан Стіллер, — відрекомендувався той. — З Кріпоса.

Ліне ще більше почала розбирати цікавість. Вона не раз зустрічалася з поліцейськими, зі слідчими з Кріпоса — теж, але ніколи досі в приміщенні редакції, тим паче, на нараді з шефами. Ліне перевела погляд на Фроста й Сандерсена по інший бік столу. Було ясно, що вони проводили підготовчу нараду. Ліне зняла з плеча торбинку, поставила на стіл горня з кавою і сіла за стіл.

— Приводом для цієї наради став, власне, Адріан Стіллер. Він і попросив нас зібратися, — почав Сандерсен. — Стіллер працює у новоствореному відділі Кріпоса «Cold Cases» або ж, як це формально називається, у «групі ДН». Вони саме відновили одну давню справу й хочуть залучити нас до співпраці.

Ліне вийняла нотатника.

— Це — «справа Кроґ», викрадення Надії Кроґ, — Фрост підсунув на середину столу старий номер газети.

«Коханого відпустили» — заголовок на першій сторінці, а під фото дівчини старшого підліткового віку з пишним кучерявим волоссям підпис: «За Надію вимагають викуп».

21

Адріан Стіллер розглядав доньку Вістінґа. Він бачив, як Ліне пожвавилася, у її великих синіх очах спалахнула цікавість. Її волосся ще досі було вогким від дощу й спало на обличчя, коли вона нахилилася над газетою. На фотографіях, які він бачив раніше, вона носила коротшу зачіску. Читаючи статтю, Ліне загорнула пасмо волосся за вухо, хоч воно й не заважало зовсім.

— Одне слово, Кріпос хоче, щоб ми писали про цю справу, — сказав головний редактор. — А ми хотіли б, щоб саме ти за неї взялася.

— Але я нічого про це не знаю, — запротестувала Ліне. — Мені на той час було зо п’ять років.

Стіллер перегнувся через стіл, нахилився до Ліне — достатньо близько, щоб відчути лілейний запах її парфумів.

— Саме це дуже добре, — сказав він. — Глянути на справу свіжим журналістським оком.

Ліне облизала пересохлі губи.

— Чому саме ця справа?

— Вона варта розгадки.

Ліне не вдовольнила відповідь Стіллера.

— Я мала на увазі, чому відновлюють цю справу, яка підстава? З’явилися нові факти, свідчення?

Стіллер усміхнувся такою усмішкою, яка б умить роззброїла будь-кого. Він зрозумів, що ця жінка не ликом шита. Саме вона їм і потрібна, однак про відбитки пальців розповідати не хотів. Ще зарано.

— Ми сподіваємося, що серією статей про цей випадок зуміємо, власне, добитися того, що на поверхню спливуть нові факти. Тому й попросили газету про співпрацю. Треба освіжити зацікавлення читачів цією справою, а тоді, можливо, з’явиться хтось, хто щось знає і захоче з нами поділитися своїм знанням.

Ліне зиркнула на своїх шефів.

— Писати про старе не годиться. Треба знайти щось досі невідоме, — промовила вона.

Обидва кивнули.

— Знайдемо… Почнемо з публікації листів викрадачів про вимогу викупу, — сказав Сандерсен.

Стіллер розгорнув шкіряну теку й вийняв дві фотокопії.

— Викрадач — один з наших читачів, — вів далі Сандерсен. — Він вирізав ці послання з нашої газети.

Ліна взяла до рук копії.

— Ексклюзив?

Стіллер кивнув.

— Нам потрібна увага громадськості, — сказав він. — Та водночас мусимо її режисувати, щоб досягти найбільшого ефекту. Тому цілком природно ці листи оприлюднити. Ви отримаєте доступ до всіх матеріалів справи.

— До всіх? — недовірливо перепитала Ліне.

Стіллер кивнув.

— Вони оцифровані, вам надамо доступ, — пояснив він. — Для нас важливо, — коли справу запустять, — бути дуже делікатними й вирозумілими щодо близьких та рідних. На думку ваших шефів, ви володієте такими якостями.

— А близьких та рідних уже попередили?

Стіллер кинув їй ще одну наживку.

— Так! Хлопець Надії готовий дати інтерв’ю. На нього першого впала підозра, що він міг її убити, але потім, коли з’явилися листи з вимогою викупу, його відпустили. Він жодного разу не спілкувався про це з журналістами.

— А решта родини? — поцікавився другий, молодий, журналіст. — Її молодший брат, наприклад?

Стіллер звертався до родини, але родичі ясно дали зрозуміти, що з пресою спілкуватися не бажають.

— Зараз це ще не на часі, — відповів Стіллер.

Сандерсен кахикнув.

— А тепер з’ясуймо два моменти, — сказав він, обертаючись до Ліне. — По-перше, тебе це цікавить?

— Так, але на який обсяг публікацій ви розраховуєте?

Відповів головний редактор Юахім Фрост. Задум такий: спочатку освіжити давню справу в пам’яті публіки статтею. Звісно, все залежатиме від розгортання подій, але ми плануємо головну серію впродовж шести тижнів. Насамперед рекапітуляція справи, далі — листи викрадачів, ґрунтовна біографія Надії Кроґ, інтерв’ю з її хлопцем, детальний огляд давнього процесу розслідування, а тоді інтерв’ю з колишнім слідчим та зі Стіллером, який нині веде цю справу, задля висвітлення нюансів слідства. Принаймні такий приблизний попередній план, але ти вільно можеш виявляти ініціативу, ніхто перешкоджати тобі не буде.

— Даніель Леанґер готуватиме подкасти, — втрутився Сандерсен. — Але ми хочемо, щоб ти була голосом оповідача і ведучого.

Брови Ліне полізли вгору від здивування.

— Подкаст?

— Радіокоментар, — пояснив Фрост, так наче термін їй невідомий. — Ми вже наготували анонси. Можеш пояснити, Даніелю, як ти все собі бачиш?

— Це буде мультимедійна презентація цілої справи. З графікою та анімацією, але подкаст — найважливіший. Задум такий, що Ліне розповідатиме про хід справи, роблячи в такий спосіб підводку до головної статті тижня. Які дослідження вона провела, що з того приводу думає, запис розмов — одне слово, заохочуватиме слухачів до роздумів та аналізу.

— То як, тебе таке цікавить? — знову запитав Сандерсен.

Ліне гризла ручку й мовчала.

— Ти працюватимеш з дому, і це велика перевага в твоїй ситуації, доки сидиш у декретній відпустці, — вів далі Сандерсен. — Надія Кроґ мешкала в Порсгрюнні, від тебе — пів години їзди.

Стіллер налив собі з карафки на столі води. Ліне Вістінґ обернулася до нього.

— Ви маєте підозрюваного? — запитала вона.

Стіллер пригубив склянку. Він сподівався, що таке запитання не вирине, але здогадливість Ліне йому сподобалася. Донька вся в тата. Відразу бачить суть.

Адріан Стіллер довго зволікав з відповіддю, нарешті відставив склянку.

— Так, — урешті зізнався він і завважив ошелешену реакцію головного редактора й шефа відділу новин. — Я не мав наміру розповідати зараз більше, але наш план із залученням медіа мав би допомогти його викрити й привести до арешту. Тож ви повинні нам допомогти. Першої публікації очікуємо в п’ятницю.

— У п’ятницю? Уже цієї п’ятниці? — охнула Ліне. — Ну, я не знаю…

Головний редактор урвав її на півслові. Видно, аж ніяк не хотів втратити такого шансу для газети.

— Даніель працює з цією справою уже два тижні. То як, встигнемо підготувати матеріал до п’ятниці?

Даніель Леанґер впевнено кивнув.

— Концептуальна графіка і макет майже готові. У першій подачі публікуємо фактаж. Я вже його зібрав і почав працювати над сценарієм подкасту.

— То відповідь «так»? — не відступав Фрост.

— Так, — підтвердив Даніель.

Головний редактор обернувся до Ліне.

— Ти з нами?

— З вами, — уже не роздумуючи, відповіла Ліне.

22

Даніель Леанґер облаштував найменшу нарадчу кімнату під робочий кабінет, який мав замикатися на ключ. Вони засіли там удвох з Ліне, щоб Даніель ввів її в курс справи. На стіні висіла карта Ґренланнського округу, південно-східної частини Телемарку: Порсґрюнн, Шіен і Бамбле, а ще купа фотографій: газетні фото пошукових операцій і фото, що однозначно стосувалися поліцейського розслідування. Два різні портрети Надії і кілька фотографій з молодіжної вечірки.

— Надія зникла з домашньої забави, типу «точка-на-трасі», коли батьків немає удома, — почав Даніель, показуючи на фотозображення стандартної норвезької дерев’яної вілли з льохом і під похилим дахом, пофарбованої в коричневий колір. — Вона посварилася зі своїм хлопцем і пішла геть. Він вибіг за нею, але ніде її не знайшов.

Ліне сіла.

— Я некомфортно почуваюся в цій ситуації, — сказала вона. — Нас використовують. Отой фацет з Кріпоса намагається нами керувати.

— Але така угода, хіба ні?

— Ну, так, — усміхнулася Ліне. — Але він щось приховує. Чому не захотів назвати, кого вони підозрюють?

— Він просто залишив це питання відкритим, — вступився за Стіллера Даніель. — Вони визначили напрям слідства, але не всім ще готові з нами ділитися. Як на мене, це нормально. Не вплине на нашу роботу…

Ліне змушена була з ним погодитися.

— Це він наполіг на твоїй участі, знаєш?

— Чому?

Даніель Леанґер стенув плечима.

— Може, має якісь свої приховані наміри? — хитрувато всміхнувся він. — Скажімо, побачив твої фото і…

Ліне скорчила іронічну гримасу.

— Мабуть, читав твої статті… Багато хто їх читав!

Він узяв зі столу диктофон, найсучаснішу модель, і простягнув Ліне.

— Мусиш навчитися ним користуватись. За його допомогою ми записуємо подкасти.

Ліне скептично подивилася на пристрій. Вона віддавала перевагу писанню. Коли пишеш, маєш достатньо часу на роздуми й формулювання, можна переставляти слова й змінювати речення. Тут щось зовсім інакше, але останнім часом Ліне прослухала чимало подкастів, їй подобався цей медійний формат — усний спосіб подачі матеріалу.

— Хочеш почути нашу музичну заставку?

Не чекаючи на відповідь, Даніель підняв кришку ноутбука й увімкнув музичний файл.

— Треба прослухати кілька разів, — наполягав він, не дочекавшись реакції Ліне. — Тут чується драйв, без надмірності, саме такий, щоб додати гарячі.

Ліне, слухаючи музику, втупилася в карту на стіні. Фото коричневого будинку, де востаннє бачили Надію Кроґ, було прикріплене шпилькою посередині.

— Ти там був? — поцікавилася Ліне.

— Планував поїхати разом з тобою на початку тижня, — Даніель стишив звук. — Щоб дати тобі кілька днів на ознайомлення, а тоді вже братися до справи на повну силу.

Ліне відхилилася на спинку стільця. їй належалося шістнадцять місяців відпустки з догляду за дитиною, залишалося ще вісім. Вона виховувала Амалію сама, мала намір оселитися з нею у Ставерні. Час відпустки хотіла використати на те, щоб започаткувати щось нове, заробляти гроші як незалежний журналіст — далеко від столиці. Роль журналістки-спрінтера в погоні за гарячими новинами вже себе вичерпала, а тут було щось зовсім інакше. Щось таке, що її дуже зацікавило.

23

Стіллер увійшов до свого помешкання на останньому поверсі висотки на Ґрюннерльокка.

Game on! — подумав він, а тоді ще й вголос повторив:

— Game on!

Черевики голосно цокали по недавно покладеній керамічній плитці на підлозі в коридорі. Він струсив їх з ніг, куртку пожбурив на одноногий вішак, задоволено всміхнувся своєму відображенню у дзеркалі.

Розслідування часто порівнюють з грою в пазли — головоломкою. Тут гра не така. Хіба назва пасує, бо таки голову поламати треба. Він любив ігри, які ставили виклики перед гравцем. Поки що йому вдалося зманеврувати розслідування в тому керунку, у якому хотів.

Стіллер пішов на кухню, взяв із шафки склянку й наповнив газованою водою з дозатора у дверях холодильника. Однією рукою тримав склянку, другою увімкнув музику. Ніжна мелодія накладалася на шерех дощу за вікном.

Цікаво, як зреагує старий слідчий з Ларвіка на те, що він залучив до роботи його доньку? Вона, напевно, поділиться з батьком новиною, що писатиме про «справу Кроґ», однак Вістінґ навряд чи признається, що його вмовили на таємну операцію. Для цього він надто високий профі.

Музика в динаміках стала глибшою і мелодійнішою. Вона супроводжувала його з кімнати в кімнату. Помешкання, чесно кажучи, було завелике для нього самого. Колись це були дві мансарди, потім його батько купив увесь багатоповерховий будинок і, об’єднавши їх у таке собі помешкання гаусмайстра, запропонував Адріанові там мешкати. Але не на правах наглядача за домом, такий наглядач уже був.

Три картонні коробки зі «справою Катаріни» стояли на столі у вітальні. У понеділок треба буде віддати її на сканування, щоб мати в електронному вигляді. Однак гортати старі аркуші — це щось зовсім інше. Йому подобався дотик до живого паперу.

Він сів, виклавши ноги на стіл, і потягнувся по верхню теку. Видно, що Вістінґ попрацював з матеріалами. Тут і там стирчали кольорові наліпки з ключовими словами. Деякі місця в документах були підкреслені або відмічені рисками на полях.

У першій чорній теці підшито поліційні документи. Переважно інформація про проведені слідчі дії, які так і не дали результатів: звіти про пошуки на суходолі й під водою, про опитування потенційних свідків, про перевірку громадських транспортних засобів та списків пасажирів, які виїжджали за межі країни. До деяких звітів причеплено фотографії. Це може ускладнити сканування. В одному рапорті йшлося про букет троянд на комоді в коридорі й додавалося фото зів’ялих квітів. Стебла без обгорткового паперу, ніби букет збиралися поставити у вазу, але не встигли. Судячи з рапорту, у букеті було чотирнадцять троянд сорту «Акапелла», які імпортували з Нідерландів і продавали в шести крамницях міста по сім штук в кожному букеті. Букет в домі Катаріни був, вочевидь, подвійний. Слідчим не пощастило з’ясувати, де продали ці квіти, і, відповідно, хто їх купив.

Дощ тарабанив по даховому вікні. Стіллер задер голову й визирнув надвір. Цікаво, Катаріні хтось подарував квіти чи вона купила їх собі сама? Хотіла залишити їх собі чи комусь віддарувати? Жінки часто купують собі квіти, але троянди — лише зрідка. До того ж, букет зовсім не в’язався з валізою на ліжку, спакованій начеб на довгу відсутність.

Стіллер перейшов до фото на наступному рапорті. Одяг у валізі охайно складений і укладений так, щоб його багато вмістилося. На жовтій наліпці Вістінґ написав: «Заплановано?»

Стіллер з ним подумки погодився. Скидалося на те, що Катаріна запланувала подорож, бо, якщо це не так, то речі були б накидані абияк. Та й перелік речей був трохи дивний: десять пар шкарпеток, десять пар трусів, п’ять бюстгальтерів, десять футболок, п’ять пар штанів, п’ять светрів, п’ять блузок і спортивний костюм. Якийсь надто суворий підбір, який не давав ніякої підказки щодо мети подорожі. Питання: чому Катаріна не взяла з собою валізи, якщо поїхала добровільно? І водночас нічого не свідчило про те, що до неї застосували примус. Жодних, ані найменших слідів боротьби. Ні перевернутих меблів, ні розкиданих речей, як це часто буває на місцях злочину, де жертва чинить опір. Килимки на підлозі не зіжмакані, взуття в коридорі викладено попарно, одне до одного.

Ну, і код, звичайно! Загадковий папірець, знайдений на кухонному столі. Його копія є і в Кріпосі. Стіллер витратив не одну годину, метикуючи над ним. Своєрідний малюнок з різними цифровими комбінаціями і хрестиком. Одна риска в хрестику трохи довша за другу — схоже на могильний хрест. А ось розташування цифр начеб 134 невипадкове. Хрестик чи хрест — маркувальний знак. З огляду на причетність Мартіна Гауґена до давньої справи з викраденням, Стіллер ніяк не міг позбутися думки, що це якось пов’язано з Надією Кроґ.

Нічого нового й мудрого йому не спало на гадку і тепер. Тож він відклав закодоване послання. Щоб вникнути в суть «справи Катаріни», треба все відпрацьовувати систематично. І почати від самого початку.

24

Мікрохвильовка голосно дзеленькнула. Вістінґ злякався, що той звук міг розбудити Амалію. Він вийняв шматок піци, взяв його з собою до вітальні й, обережно скрадаючись, рушив до канапи. Мала спала на боці, вкрита ковдрочкою, смочок у роті, личко сховала в м’якій ганчір’яній іграшці-притулянці.

Вістінґ приставив два стільці спинками до канапи, щоб Амалія не скотилася, якщо неспокійно спатиме чи раптом прокинеться. Але дитина спала спокійно.

Вістінґ сів з іншого боку столу, повагався, чи не ввімкнути телевізор, але передумав, боячись, що він заважатиме малій. Натомість узяв планшета, який йому подарував Тумас на Різдво. Рідко ним користувався, здебільшого для читання новин.

Вістінґ залогінився на сторінці архіву «ВҐ», задав у пошук ім’я «Надія Кроґ». Першою тоді з’явилася невеличка нотатка з описом початку пошукової операції. Наступного дня — уже велике фото дівчини на першій сторінці. Пошукова операція не дала результату, тож поліція відкрила кримінальне провадження, припускаючи, що скоєно злочин. Зі статті важко було зрозуміти, чи поліції відомо більше, ніж газетярам. Газета цитувала висловлювання слідчого, який керував розслідуванням. Вістінґ його не знав. Ґауте Фалле. Поліція мала намір опитати потенційних свідків у житловому кварталі Стрідсклев, де востаннє бачили Надію Кроґ. Припускали, що вона прямувала додому в Гайстад. І саме цей відтинок шляху був для поліції актуальний в сенсі свідчень місцевих мешканців.

Потім з’явилася новина про підозру у скоєнні злочину й затримання Надіїного хлопця. Підозра базувалася на тому, що хлопець заперечував, начеб пішов услід за Надією, коли дівчина після сварки покинула вечірку, а решта присутніх на забаві дали свідчення, що він вийшов за дівчиною і більше на свято не повернувся. На допиті у в’язниці хлопець зізнався: вийшов з будинку за нею, хотів її наздогнати й вибачитися, але Надії ніде не було видно. Вона зникла, хоча він вискочив услід буквально за хвилину.

Вістінґ відірвався від планшета, глянув на внучку. Дівчинка ще міцно спала. І він знову повернувся до газетних публікацій. Сторінки дуже густо рясніли новиною про листи викрадачів. Медіа довідалися про них лише після того, як стало відомо, що викрадачі не забрали викупу. Широкий загал, очевидно, нічого не знав би про вимогу викупу, якби не потреба відпустити Надіїного хлопця, бо поява листів знімала з нього підозру.

Наступними днями з’явилися ще деякі публікації, але нічого нового в них не було. А потім і зовсім усе затихло. Історія з викраденням зникла з новин, однак виринула за три роки, коли мати Надії дала інтерв’ю. Вона розповіла про те, як страшно було жити весь цей час у невідомості, і як думки про Надію не йшли їй з голови. Все життя стало чеканням, і навіть горе мусить зачекати, доки з’явиться хоч якась ясність.

Вістінґ подумав, що добре було б Тумасові почитати це інтерв’ю, тоді б він зрозумів, чому його батько одержимий бажанням розкривати такі давні й начеб забуті справи. Мати Надії не мала навіть сили дивитися на доньчині фото. Надто боляче було…

Мартін Гауґен розповідав, що йому теж так само бувало на душі. Він сховав усі фотографії Катаріни. Такий душевний стан здебільшого спричинений горем і смутком, але й, цілком можливо, почуттям провини. Можливо, він боїться її погляду зі світлини.

Вістінґ читав далі. Ганна Кроґ намагалася описати свою печаль, але весь час поверталася до зловісної невідомості. «Сподіваєшся до останнього, що поліція щось знайде, відшукає слід, — розповідала вона газеті. — І ми матимемо пояснення, що трапилося. Я досі чекаю і сподіваюся, але це певно вже такий мій хрест — нести в собі невідомість».

Вістінґ перечитав цю репліку двічі, вона збурила в ньому якесь невизначене, неприємне відчуття. Не далі, як вчора, про це саме — про долю і свій хрест — говорив Мартін Гауґен. Ймовірно, він просто висловився так само, як мати Надії, але щось було іще в оцьому з «моєю долею». Уся фраза була наче скопійована. Вістінґ нічого не занотовував і не записував на магнітофон, але Мартін так часто повторював ці слова, що Вістінґ відразу впізнав формулювання про те, як він «сподівається, що поліція щось знайде, відшукає слід…»

Вістінґові миттю блиснула думка, що Мартін Гауґен, мабуть, читав інтерв’ю і після зникнення Катаріни просто зімітував реакцію Ганни Кроґ. На здогад він зреагував фізично. Кров запульсувала в шиї, по спині мов кригою сипонуло до самої потилиці, але Вістінґ не мав часу на дошукування глибших причин такої реакції. На канапі завовтузилася Амалія і відразу почала пхикати.

Вістінґ узяв її на руки, дав брязкальце, а тоді посадив собі на коліна й далі заходився читати про нестерпне горе Ганни Кроґ.

«Якби Надія зникла безвісти на затонулому кораблі, я принаймні мала б ясність».

Мартін теж говорив про ясність. Це ж плагіат! Украдені почуття!

Скрипнули вхідні двері. Амалія перестала гратися брязкальцем, завмерла, прислухаючись.

— Привіт! — гукнула з коридору Ліне.

— Ми у вітальні, — відгукнувся Вістінґ.

Він відклав планшет й опустив малу на підлогу. Амалія стояла нетвердо, треба було підтримувати її за ручки, доки до вітальні не зайшла мама.

Ліне підхопила малу. Амалія голосно засміялася від утіхи.

— У вас все добре? — поцікавилася Ліне.

— Так, вона щойно прокинулася, — відповів Вістінґ, киваючи на імпровізоване ліжечко на одному краю канапи.

— Де Тумас?

— Десь на каві з Йонні та Ролфом, — відповів Вістінґ, і, згадавши, що теж хотів кави, рушив з порожнім горнятком на кухню.

— А в тебе як справи? — запитав доньку.

— Добре! — Ліне пішла за ним на кухню. — Вони хочуть, щоб я писала про давню, нерозкриту справу з викраденням.

Вістінґ обернувся до неї.

— Про яку справу?

— Викрадення Надії Кроґ у Порсґрюнні 1987 року. Чув про таку?

Вістінґ поставив горня під краник кавоварки.

— Пригадую… Навіщо їм тепер про це писати? — запитав він, не обертаючись.

— Відновлюють розслідування. Я маю писати серію статей паралельно з ходом слідства.

Вістінґ вдавав, ніби порається біля кавоварки. Десь усередині заворушилося неприємне передчуття.

— Звідки твої колеги довідалися про відновлення справи? — запитав через плече.

— Це спільний проект з Кріпосом, — пояснила Ліне. — їхня ініціатива.

Ліне сіла до столу, почала вдягати Амалію.

— Знаєш такого слідчого з Кріпоса, Адріана Стіллера? — вела вона далі. — Він був присутній на нашій нараді.

Вістінґові здалося, що рум’янець поповз йому по обличчі. Він далі стояв спиною до доньки.

— Я знаю, хто це, — промовив він і перевів розмову про інше. — І ти погодилася?

— Не могла відмовити. Мені таке дуже подобається. Ми ще й подкаст даватимемо.

Вістінґ усю увагу зосередив на горнятку з кавою. Новина роздратувала його, але він намагався опанувати себе. Так, Адріан Стіллер казав, що вони піднімуть тему викрадення Надії Кроґ у медіа, але навіть не затнувся про участь у цьому його доньки. Стіллер точно мав знати, хто така Ліне, але, можливо, не знав, що саме її редакція обере для роботи з розслідуванням справи.

— У нашій родині були Стіллери, — озвалася Ліне. — Може, ми родичі?

Вістінґ не був певний, що достатньо контролює свій голос і вираз обличчя, тож зосередився на великому ковтку кави.

— Ніколи про таких не чув. Це по маминій лінії?

Ліне одягнула на голову донечці шапку.

— Не пам’ятаю, — відповіла вона, зав’язуючи шапочку під підборіддям. — Вони, мабуть, ще й до «справи Катаріни» повернуться?

Вінстінґ не почув запитання, поринувши у свої думки.

— Хто?

— Група «Cold cases». Я кажу, що впоравшись з викраденням Надії, можливо, візьмуться і за «Катаріну».

— Можливо, — кивнув Вістінґ.

Він вже хотів було щось сказати, але стримався. Стояв і дивився услід доньці та внучці.

25

У понеділок вранці, коли Вістінґ прокинувся, у телефоні на нього чекало повідомлення. Від Адріана Стіллера. Він послав його о 02.23, але Вістінґ тоді вже міцно спав. Смс-кою Адріан всього лиш повідомляв, що робочий день хоче почати у Кріпосі, а в Ларвік прибуде на ланч. Вістінґові таке підходило. Головний інспектор округу дав усім зрозуміти: хоч слідство щодо Мартіна Гауґена найпріоритетніше, однак він має ще й інші обов’язки. Нільс Гаммер виконував функції його заступника, але й він мав купу роботи в лабораторії комунікаційного контролю.

Коли Вістінґ виїжджав з дому, розпогодилося, проте підсохнути не встигло. Темні важкі хмари обіцяли новий дощ.

Вихідні минули спокійно, тож рутинні ранішні понеділкові справи залагодилися швидко, ще до десятої. Ще одну годину Вістінґ витратив на роботу над своїми заувагами до аналізу наслідків від злиття поліційних округів. Він відчував, що пише про очевидне — нічого оригінального. Ясно, мов день, що об’єднані поліцейські округи матимуть більше компетентних фахівців, ліпші можливості для розвитку, здобуття знань і набуття досвіду. Та в глибині душі Вістінґ опирався всіляким змінам. Йому подобалися маленькі місцеві відділки, у яких знали про всіх і все навколо, та водночас він розумів, щоб об’єднані сили сприятимуть більшій дієздатності поліції і матимуть достатньо ресурсу, щоб братися за по-справжньому серйозні справи.

Адріан Стіллер приїхав кілька хвилин по одинадцятій. Хтозна скільки він стояв на порозі кабінету, доки Вістінґ, урешті, його завважив.

— Читали звіти «КК»? — запитав він, підвівши очі до стелі, натякаючи на таємну кімнату вище поверхом.

— Чекали на тебе.

— Чудово! Я вже є! Ходімо?

— Зачекай! Нам з тобою треба спершу обговорити один момент. Сідай!

Адріан Стіллер підсунув собі стілець для відвідувачів.

— Зачини двері, — попросив Вістінґ.

Стіллер зачинив і сів.

— Йтиметься про твою доньку? — першим почав Стіллер.

Вістінґ глянув на колегу, вражений його прямолінійністю.

— Чув, ви зустрічалися в суботу.

Стіллер кивнув і відразу насторожився:

— Ти щось казав їй про взаємозв’язок зі «справою Катаріни»?

— Звісно, ні.

— Інформація про відбитки пальців теж конфіденційна, — вів далі Стіллер, так ніби Вістінґ і сам того не знав. — В усьому іншому «ВГ» матиме повний доступ до матеріалів «справи Кроґ». Редакція вирішила публікувати серію статей.

— Про це я вже чув.

— Розумна дівчина, до речі, — кивнув Стіллер. — Я радий, що редакція обрала для цієї роботи саме її. Читав її публікації… Дуже добрі!

— Не боїшся проблем? У якийсь момент Ліне довідається про підозри супроти Мартіна Гауґена.

— Все узгоджено з прокурором. Він не вбачає у цьому проблеми. А ти бачиш проблему для себе?

Вістінґ задумався.

— Мені доводиться їй брехати. Ухилятися від її запитань. Рано чи пізно, вона збагне, що я весь час розслідував справу, про яку вона пише, і не признався.

— І це для тебе проблема? — перепитав Стіллер, але часу на відповідь не дав. — Ліне — професіонал, вона зрозуміє.

Вістінґ усвідомлював, що Стіллер має рацію. Вони з Ліне вже не раз стикалися з подібним конфліктом інтересів і нормально з нього виходили.

— Перша публікація з’явиться у п’ятницю, — розповідав Стіллер. — На той момент ви з Гауґеном саме прямуватимете до літнього будиночка. Подбай, щоб ви завернули на бензозаправку й купили свіжий номер «ВҐ». Буде про що поговорити дорогою.

Адріан Стіллер усміхнувся, явно потішений своєю ідеєю. Він підвівся зі стільця.

— То, може, підемо й подивимося, що вони там накопали за вихідні?

Вістінґ кивнув і теж встав. Дорогою до таємної кімнати вони ще завернули по Нільса Гаммера.

— Спершу ми відстежували телефонні розмови, — сказав Гаммер, коли вони замкнули за собою двері. — Дзвінків було мало.

На моніторі з’явився короткий список телефонних номерів, посортованих за датами і годинами, окремо вхідні й вихідні дзвінки. Система ідентифікувала їх автоматично.

У п’ятницю ввечері Мартін телефонував у піцерію. За годину йому подзвонили з фірми, яка продавала телефони. Включення тривало заледве п’ять секунд. У суботу зранку Мартін зателефонував на номер телефону, зареєстрованого на Евена Вомма в Хілебюґди.

— Увімкни, — попросив Вістінґ.

Гаммер натиснув кілька клавіш. У динаміках засвистіло, почулися гудки, відповів чоловік.

— Слухаю, це — Евен.

Мартін Гауґен назвав своє ім’я і додав:

— Я маю хатинку біля Айкедоккгайя, поблизу Лангена.

— Знаю такого.

— Хотів би приїхати на наступні вихідні.

Пауза.

— Давно вже не був. Як там дорога?

— Та-а, теж не був там після дощів. Але минулого місяця брав зі схилу Їсголта трохи колод. Не застряг, то й ти не застрягнеш. Дорога солідна.

— То й добре. Ключа від шлагбаума не поміняв?

— Два роки чи вже три тому розбили замок. Хтось розколов його на друзки. Певно, злодії. Але ж я посилав тобі ключа, хіба ні?

— Так-так, посилав, — запевнив Мартін. — Хотів лише пересвідчитися, чи за той час нічого знову не сталося.

— Не знаю… Якщо хтось і поламав замок, то шлагбаум відкритий. Які проблеми!

— Чудово! Риба ловиться?

— Як завжди.

Чоловіки ще обмінялися кількома ввічливими фразами й закінчили розмову.

— Брехня! — вигукнув Адріан, обертаючись до Вістінґа. — Я сам чув, як він розказував, що їздив у будиночок, ремонтував дах. Якщо в нього не десять будиночків, то він тобі збрехав!

— Лише один.

— То чому збрехав?

Гаммер обернувся.

— Чесно кажучи, щось я ніяк не вловлюю зв’язку ні з викраденням Надії, ані зі зникненням Катаріни, — сказав він. — Гауґен же не знає про відновлення слідства.

— Але таки щось відбувається, про що він воліє мовчати або приховувати за брехнею, — промовив Вістінґ.

Гаммер знову повернувся до монітора.

Залишалися записи ще двох розмов. Телефонувала Кірстен Сулюм з Порсґрюнна. Мартін Гауґен взяв слухавку, відрекомендувався.

— Привіт, Мартіне, — сказав голос на іншому кінці. — Це — тітка Кірстен.

— Привіт!

— Як в тебе справи?

— Добре.

Після кількох буденних фраз Кірстен Сулюм перейшла до справи.

— У дядька Райдара скоро день народження. Йому виповниться сімдесят п’ять. Ми вирішили відсвяткувати тут, у нас вдома.

— На вихідні? — запитав Мартін, і в його голосі забриніло зацікавлення.

— Наступні, не тепер. Субота 26 жовтня, о п’ятій.

Мартін був помітно розчарований.

— Було б гарно, якби ти зміг приїхати, — вела далі тітка.

Мартін подякував за запрошення і пообіцяв приїхати.

Потім Мартін Гауґен зателефонував якомусь чоловікові в Саннефьорді. Було чутно, як він назвався співрозмовникові.

— Мене цікавлять набори моделей, які виклали на сайті «Барахолка».

— Слухаю вас, — відповів чоловічий голос.

— Ви ще їх не продали?

— Мені вже дзвонили кілька покупців, але моделі ще не продані.

Мартін домовився з продавцем про купівлю двох пластикових моделей: восьмиколісного тягача Scania Т142 та Peterbilt 359 Conventional. Він хотів їх забрати ще того ж вечора.

— У нього величезна колекція модельок, — пояснив Вістінґ. — Думаю, він почав ними бавитися, коли жив на будові, щоб було за чим гаяти довгі вечори.

Стіллер мовчки стенув плечима.

— Перевір інтернет, — попросив він Гаммера.

Нільс Гаммер перемкнувся на іншу систему. Мартін переглядав різні онлайн-газети й годинами нишпорив на сайті «Барахолки». Окрім моделей, його цікавили автомобілі та мотоцикли.

— Йому не дає спокою дорога в Трьоннелазі, — завважив Гаммер, відкриваючи сторінку, на яку заходив Мартін.

Це була стаття у свіжому номері газети «Адрессе-авісен» про обвал на дорозі з інтерв’ю з кимось із шефів дорожньої служби.

Стіллер виявив ще одну адресу, на яку заходив Мартін. Він задавав у пошук фразу: «Що стається з тілом після смерті».

Гаммер відкрив сторінку. То була популярно-наукова дослідницька стаття про те, що відбувається з тілом померлого, від перших годин з трупними плямами й трупним одубінням до тління і розкладання тканин.

Стіллер вилаявся, стискаючи кулаки.

— Оце те, що й треба довести! — вигукнув він і знову вилаявся.

Вістінґ звик не робити моментальних й однозначних висновків.

— Це може ще й нічого не означати, — промовив він.

— Нічого не означати?! — обурився Стіллер. — Фацет хоче довідатися, як розкладається труп! Мабуть, знайшов не одну відповідь на свій запит, — він тицьнув пальцем на монітор.

— Він розпитував мене про це саме, коли я був у нього в п’ятницю, — пояснив свою позицію Вістінґ. — Його мучить питання, чи залишилося хоч щось, по чому можна впізнати Катаріну через стільки років, якщо її, звісно, знайдуть.

— Ясно, що його це цікавить! Закопав, а тепер думає, чи є йому чого ще досі боятися, якщо її знайдуть, — не вгавав Стіллер.

— Не забувай, що Мартін має алібі, — втрутився Гаммер.

— Але не у випадку з Надією Кроґ, — відмахнувся від нього Стіллер і обернувся до Вістінґа. — В якому контексті це було сказано?

Вістінґ подумки прокрутив у голові ситуацію.

— Запитав, чи ми з’ясували, кому належало тіло жінки, знайдене в прибережній смузі в Сьорланні. Це наштовхнуло його на думку про можливий нинішній вигляд Катаріниного тіла, якщо вона таки загинула двадцять чотири роки тому.

— Гаразд, — змахнув рукою Стіллер. — Ви говорили про трупи до згоди поїхати в літній будиночок чи після?

— Після, — Вістінґ збагнув, куди хилить Стіллер. — Гадаєш Надія Кроґ похована десь там, неподалік літнього будиночка?

— Те, що відбувається в наших головах — безперервна серія ланцюгових реакцій, — замислено промовив Стіллер. — Одна думка породжує іншу. Очевидно, Мартінові не сподобалося, що ти поїдеш до нього в гості й копатимеш там хробаків.

— У будь-якому разі, ми почепимо йому трекер і відстежуватимемо всі його пересування, — сказав Гаммер. — Якщо він боїться, що Надію можуть упізнати, то вихід є лише один: відкопати її.

26

На вулиці зупинилося авто. Маленьке чорне «ауді». Даніель Леанґер нахилився над кермом, розглядаючи в лобове скло будинок навпроти. Ліне помахала йому рукою з кухонного вікна, даючи зрозуміти, що він правильно розшукав адресу і що вона вже готова.

— Мала щойно заснула, — сказала Ліне до Тумаса й показала йому пляшечку з кашкою.

Ліне сподівалася, що донечку припильнує Софі. Сусідка ніде не працювала й теж мала доньку, всього лиш на кілька місяців старшу за Амалію. Але Софі довелося їхати в Осло, до адвоката, який уже тривалий час намагався розділити майно між нею та її колишнім чоловіком. Тож нянькою призначили Тумаса.

— Доки вона спатиме? — поцікавився Тумас.

— Доки прокинеться, — усміхнулася Ліне. — Годину. Може, півтори.

Тумас не мав досвіду обходження з маленькими дітьми, але напередодні навчився годувати малу й міняти їй підгузки. Якщо йому під силу пілотувати гелікоптер, то мусить зуміти порадити собі кілька годин з племінничкою.

— Зателефонуй мені, якби щось не так, — сказала Ліне на прощання й шаснула за двері.

— Ознайомилася зі справою? — запитав Даніель, коли вона сіла на пасажирське сидіння.

— Так, але мені багато чого треба ще з’ясувати, наприклад, про жінку, до якої ми їдемо, яка влаштувала вечірку…

Даніель не дав Ліне договорити.

— Зажди! — він показав рукою на записувальний пристрій. — Про це ми говоритимемо, коли ввімкнемо диктофон.

— Але я вважаю, що не все годиться для радіо, — запротестувала Ліне.

— Ми потім зредагуємо, звичайно, — заспокоїв її Даніель, звертаючи на головну дорогу. — Я просто хочу, щоб усе відбувалося максимально автентично.

Замість обговорювати подробиці справи і своє ставлення до них, Ліне з Даніелем розмовляли про сценарії окремих епізодів, про що йтиметься у статтях.

Вони вже домовилися про три інтерв’ю. Перше — з Лів Гове, однокласницею Надії Кроґ, у якої відбувалася вечірка, коли зникла Надія. Друге — з керівником Червоного Хреста, який брав участь у пошуковій операції. І третє — з Кетілем Нюстрандом, поліцейським, який надзирав за місцем, де залишили гроші для викупу.

— Поліцейський не зміг сьогодні зустрітися з нами, — повідомив Даніель. — Візьмеш його пізніше, десь на тижні. Зате я маю домовленість з Сірою пантерою.

— Сірою пантерою? — перепитала Ліне, відразу згадавши підпис у листах викрадачів.

— Так, зі старійшиною товариства, Відаром Арнтценом. Він живе в Шіені. Доведеться зробити невеличкий гак…

Ліне добре пам’ятала його з матеріалів справи. Ніде не згадувалося відкритим текстом, що викрадачі підписувалися «сірими пантерами». Поліція перевірила і саму організацію — Товариство пенсіонерів, і її керівника, однак лише тому, що не було більше за що вхопитися, крім цієї соломинки.

— Це могло б стати заголовком другого епізоду, в якому ми розкриємо текст листів викрадачів, — вів далі Даніель. — «Сірі пантери».

Ліне з ним погодилася. Добра ідея! Не як вступ до самої суті справи, а більше як курйоз та ілюстрація того, яку грандіозну роботу вела поліція.

— Скільки ж йому тепер, якщо він вже тоді був старійшиною? — здивувалася Ліне.

— Дев’яносто три, якщо я не помиляюся. Як він сказав, поліція вперше в його житті постукала тоді йому в двері.

— Ми повинні простежити шлях листів до батьків, — запалилася Ліне. — Викрадачі ж вирізали адресу Кроґів з телефонного каталогу!

— Я хотів розшукати секретарку, яка їх розпечатувала на фірмі Кроґа, але вона вже померла, — сказав Даніель. — І телефонної будки більше немає.

— Спробуймо розшукати когось з тих, чиї відбитки пальців поліція знайшла на телефонному каталозі, — запропонувала Ліне. — Таких було троє. їхні імена знайдуться у поліційних рапортах.

— Добрий помисел, — кивнув Даніель.

— Якщо вони, звісно, захочуть говорити, — відразу засумнівалася Ліне. — Бо ж саме через відбитки пальців вони потрапили в поле зору поліції.

— Якщо не пощастить, розпитаємо поштаря. Його ім’я теж маємо. Поліція брала його відбитки, щоб відсіяти від решти.

Даніель востаннє звірився з GPS і завернув у типовий для 70-х років квартал особняків, з пишними садками й будинками в однаковому архітектурному стилі, які за багато десятиліть розширилися коштом прибудов і добудов.

Даніель зупинився біля ряду сміттєвих контейнерів, виставлених на вулицю, але двигуна не глушив.

— Он там, — показав він на будинок, майже схований за високим живоплотом туй, за якихось тридцять метрів далі.

Ліне глянула на годинника.

— Трохи зарано приїхали.

— Але ми ще й не готові до зустрічі.

Даніель вийняв диктофона, подав мікрофон Ліне.

— Розповідай, де ми і чому.

Ліне заздалегідь обдумала, як почати вступ, і приблизно знала, що саме говорити. Вона вийняла з торбинки блокнот, кілька поліційних протоколів і поклала собі на коліна.

— Перевірмо звук, — сказав Даніель і попросив її полічити до п’яти.

Пристрій працював, можна було починати.

— Ми на Ґліммерваєн, у районі Стрідсклев, у Порсгрюнні, — проказала Ліне, уявляючи, як її слова звучатимуть у радіопередачі. — Ми — це Даніель Леангер і я, Ліне Вістінґ. Ми тут, бо тут востаннє бачили Надію Кроґ.

Ліне зробила паузу.

— Ми сидимо в автомобілі. У будинку за тридцять метрів від нас мешкає Лів Гове. Двадцять шість років тому вона теж мешкала тут. Тоді вона була наймолодшою донькою в родині. Згодом Лів успадкувала будинок і тепер живе в ньому разом з чоловіком та дітьми. У п’ятницю, 18 вересня 1987 року, Лів, скориставшись відсутністю батьків, влаштувала вечірку й запросила друзів. Серед них була найближча її подруга, Надія Кроґ. Ми хочемо розпитати Лів Гове, що ж трапилося того вечора.

Ліне опустила мікрофон.

— Добре, — похвалив Даніель. — Опиши слухачам околиці. Це важливо, бо ж ми поблизу місця злочину.

Ліне кивнула й знову піднесла до губ мікрофона.

— Будинок стоїть на краю кварталу, під самим лісом. Зараз осінь, з дерев опало листя, тож внизу, десь за кілометр під нами, видно, як мерехтять води Айдангефьорду. Надія покинула товариство приблизно за пів години до півночі. Вона сказала, що йде додому. Найочевидніше припустити, що дівчина йшла в зустрічному нам напрямку, щоб дістатися головної дороги, а там або пройти п’ять кілометрів пішки до Гайстада, або дочекатися автобуса, або зловити попутне авто. Однак, куди поділася Надія, ніхто не знає. Це ми й хочемо спробувати з’ясувати.

Даніель задоволено кивнув і підкотився до будинку.

— Не вимикай диктофона, — попросив він.

Гілля розлогих фруктових дерев перехилялося через живопліт і звисало над вулицею. Двоє пташок дзьобали сало, підвішене в сіточці, і враз спурхнули й шугонули геть, коли хряснули дверцята авта.

До Ліне долинав глухий гул зі жвавого шосе Е18, яке пролягало відразу за лісом. їй спало на думку, що треба було б описати і цей гул, як ілюстрацію до пейзажу, але передумала.

Даніель подзвонив у хвіртку. Це він домовлявся про інтерв’ю. Ліне тримала мікрофон у правій руці, щоб на записі чутно було і звук дзвінка, і перші слова знайомства.

Лів Гове була блідою, стрункою і високою на зріст, з коротко підстриженим темним волоссям. Вона готувалася до зустрічі, запросила їх до столу у вітальні. Як очікувалося, жінка доволі скептично глянула на диктофон, хоча Даніель попередив її телефоном, що вестиметься запис.

— Ми використаємо лише окремі уривки з нашої розмови, — пояснив він. — Майже так само, як у письмовому інтерв’ю, коли цитують лише найважливіше зі сказаного.

Він почепив на груди господині маленький мікрофон, попросив її сказати кілька слів, щоб перевірити звук, і кивнув Ліне, що можна починати.

— Ким була Надія Кроґ? — запитала Ліне.

Літня жінка закотила очі, ніби не знала, з чого почати.

— Надія була Надією, — відповіла вона. — Добра й щира, хоча й не надто скромна. Вона багато говорила і, зазвичай, рубала те, що думала. Могла відверто сказати в вічі, що в когось, скажімо, огидний джемпер або щось таке. Була чесною в усьому.

Ліне кивнула, не хотіла уривати розповідь коментарями чи запитаннями.

— А ще вона була розумницею, — вела далі Лів Гове. — Добре вчилася. Надія мала намір вивчати комерційне право, щоб згодом працювати в батьковій фірмі.

Про все це Ліне вже читала в матеріалах справи. Даючи свідчення, Лів Гове ще називала Надію розпещеною, ревнивою кокеткою з вибуховим темпераментом. Ліне добре розуміла, чому Лів уникає цих негативних характеристик у публічному інтерв’ю. Ліне мала намір згадати про них у підсумку, коли складатиме загальний портрет Надії.

— Ще вона була вродливою, — додала на закінчення однокласниця. — Але це ви й самі знаєте. Бачили ж фото…

— Розкажіть про вечір, коли Надія зникла, — попросила Ліне.

Лів Гове нервово потерла долонями бильця крісла.

— Мої батьки поїхали в літній будиночок, — почала вона. — Мені дозволили запросити друзів. Десятеро-дванадцятеро… Але прийшло значно більше, понад двадцять.

У матеріалах справи йшлося про тридцять двох. Поліція всіх допитала.

— Більшість з нашого класу, але були й кілька старших хлопців і серед них — Роберт.

Робертом Граном звали Надіїного хлопця. Він був на рік старший за неї, мав авто й посвідчення водія.

— Та нічого особливо й не відбувалося. Ми розмовляли, танцювали, пили, як на будь-якій забаві, ось тільки між Надією і Робертом розігралася невеличка драма.

— Що саме?

Лів Гове стенула плечима.

— До мене підійшла Надія. Вона ледь не плакала, важко було зрозуміти, що вона белькоче. Надія трохи перебрала, говорила невиразно й сумбурно, тільки й зрозуміла, що йдеться про Роберта й Еву. Раніше, у старшій школі, вони були парою, і ось Надія несподівано застукала їх у ванній.

Лів мимоволі обернулася вбік коридору, де виднілися двері до ванної.

— Там нічого між ними не було, принаймні вони так потім казали. Хай що, але Надія втекла з вечірки. Більше я нічого й не знаю. Купа люду, голосна музика, хаос, який важко втримати в полі зору. Ясна річ, мені варто було затримати її або вийти разом з нею, але хтось раптом розбив картину. Здається, Улав. Він гупнувся у стіну, і картина впала на підлогу. Скло висипалося з рами. Я кинулася прибирати, уся увага перемкнулася на завдану шкоду.

Розповідаючи, Лів Гове зняла руки з билець крісла й поклала, мов захищаючись, перед собою на коліна.

— Більше нічого не знаю, — закінчила вона. — Вранці зателефонувала її мама, питала, де Надія. А тоді все й закрутилося… Поліція і все решта.

— Опісля ви ще спілкувалися з Робертом? — запитала Ліне.

Лів Гове похитала головою.

— Говорила з ним відразу, як пішла Надія, сказала, що йому треба її наздогнати, але потім — ні. Мабуть, жодного разу більше його й не бачила. Тепер навряд чи й упізнала б.

— То Роберт того вечора таки пішов услід за Надією?

— Я цього не бачила. Але інші бачили.

Ліне поставила ще кілька запитань про загальний настрій на вечірці, щоб відобразити атмосферу молодіжного свята, таку знайому багатьом.

— Як гадаєте, що могло трапитися з Надією? — поцікавилася вона.

— Спершу всі подумали, що трапився нещасний випадок. Може, ішла потемки через ліс, упала зламала ногу чи ще щось. Але ж її так і не знайшли. Потім я припускала, що вона голосувала на дорозі або рушила додому пішки, і хтось її підібрав.

Лів замовкла, обдумуючи сказане.

— У кожному разі, ніколи не вірила в підозри поліції на самому початку. Ну, що Роберт наздогнав її і вбив. А потім з’явилися оті листи. Це ж означало, що хтось раніше замислив викрасти Надію, чекав на неї надворі й пішов назирці, хіба ні?

Ліне нічого на те не відповіла.

— Ви маєте спільні фотографії? — запитала вона за якийсь час. — Фото вашого класу, наприклад?

Ліне й Даніель рушили за господинею до іншої кімнати. Мікрофона з неї не знімали. Лів Гове вклякнула перед шафкою і досягла альбом.

— Ось вона!

Перегорнувши кілька сторінок, жінка показала на одне фото — випуск старшої школи. Надія Кроґ стояла в другому ряду. Фото зроблене за понад два роки до зникнення, але її легко було впізнати.

— Можна позичити? — попросила Ліне.

Лів Гове кивнула й вийняла світлину з альбому.

— Тут мають бути ще інші, — сказала вона, гортаючи сторінки. — Одна — де вона разом з Робертом.

— Можна вас сфотографувати?

Лів підвела очі від альбому.

— Мене?

— Так! Ось у цій позі, коли ви передивляєтеся фотографії.

Ліне вже вийняла з торбинки фотоапарата. Лів не заперечувала.

Вони позичили п’ять різних фото Надії Кроґ. На одній вона стояла поруч зі своїм коханим. Обоє з чогось сміялися. Надія — на весь рот, ледь задерши підборіддя. Мабуть, освітлення винне в тому, що очі Роберта, попри усмішку, здавалися дуже темними, майже грізними.

— Може, щось перекусимо перед зустріччю з тим типом з Червоного Хреста? — запропонував Даніель, коли вони сіли в авто.

Ліне зголодніла й радо погодилася поїсти. Вони поїхали в центр Порсґрюнна і зайшли в ресторан на Стурґата, де подавали комплексні обіди. Ліне замовила рибний салат з мідіями і креветками, Даніель — бургер.

— Оте про Еву з Робертом у ванній, треба викинути, — сказав Даніель. — Я розмовляв з Евою. Вона не хоче ані давати інтерв’ю, ані, щоб згадували її ім’я.

— Якось її таки треба подати, — заперечила Ліне. — Я можу зачитати уривок з її допиту й назвати якось інакше. Вона каже, що у ванній нічого не було, вони просто розмовляли.

— Роберт Ґран каже те саме, — кивнув Даніель.

Принесли замовлення.

— Можливо, треба буде знайти ще якусь нейтральну особу-оповідача, — Ліне взялася до салату. — Когось, хто не фігурував у матеріалах слідства, але міг би розповісти про реакцію місцевої громади.

Даніель не мав нічого проти.

— Священик чи голова якоїсь громадської організації, скажімо, — додав він, дожовуючи шматок бургера. — Можливо, пощастить розшукати тодішнього місцевого політика, який тепер здобув визнання у великій політиці. От було б добре! Чи якусь іншу знаменитість… Отого власника мережі готелів, Петера Стурдалена. Він звідси родом, мав би пам’ятати події тих днів.

— Знаменитості — то вже занадто, — заперечила Ліне. Я більше схиляюся до місцевого журналіста, який висвітлював розслідування.

Вони ще довго обговорювали різні можливості й кути зору, і, зрештою, погодилися, що в першому репортажі найважливіше подати у хронологічній послідовності факти, хоча й ті факти породжували більше запитань, ніж відповідей.

Іншою людиною, яка більш-менш достовірно могла б змалювати картину давніх подій, був Реалф Тветен з Червоного Хреста. Він зустрів їх в офісі організації й показав журнал пошукової операції за 1987 рік. До журналу додавалися карти територій, які прочісували під час розшуків.

— Я добре знав її батьків, — почав Реалф Тветен. — Юахім і Мартрета Кроґ. Усі, звісно, знали Юахіма, але ми вчилися в одній школі. Класний фацет! Такий… приземлений. Не пихатий, носа ніколи не задирав, хоч родина була дуже заможною.

— Коли ви довідалися про зникнення Надії? — запитала Ліне, щоб завести розмову в потрібне їй русло.

— З поліції зателефонували в суботу, близько другої дня. На той час вже було проведено пошукову акцію з собаками, але поліцейські хотіли ретельніше прочесати місцевість. Я дав загальне оповіщення нашим загонам, а ще за пів години організував командний штаб, — він подав Ліне журнал. — Разом з поліцією ми зосередили пошуки в найближчих околицях. Зазирнули під кожне дерево в сусідських садках, під кожний' кущ порічки, у кожний ігровий будиночок на дитячих майданчиках, оглянули повітки й гаражі. Бо таке вже траплялося і раніше: п’яні вмощувалися поспати десь узатишному місці. Холодно не було й не дощило, але вона випила, і їй могло стати зле. Могла блювати й захлинутися власним блювотинням. Таке ж дуже ймовірно.

Ліне глянула на диктофон. Світлові діоди миготіли в такт словам Реалфа Тветена. Він говорив глибоким, трохи деренчливим голосом, приємним на слух.

— Щойно прибуло більше людей, ми розширили пошук, узяли на себе ліс за будинком, — чоловік витягнув зі стосика карту. — Ось! Місцевість горбиста, скелі й стрімчаки. Дівчина могла впасти, вдаритися і втратити свідомість.

Ліне сфотографувала стіл перед собою. Буде ефектне фото з картами із заштрихованими ділянками.

Реалф Тветен поклав на стіл ще більший рулон карт.

— Вечірка відбувалася тут, — показав він. — А Кроти мешкають ось тут. Найлогічніше припустити, що вона попрямувала додому. Туди ведуть три шляхи. Надія могла спуститися до старого шосе Е18 і дійти ним до Гайстада або сісти на автобус. А могла вирушити пішки новим шосе Е18, де саме тривали будівельні роботи, але на той час доби там було темно й пустельно. Є ще найкоротший шлях, поміж розкиданими хутірцями можна вийти до Люндедала, однак там їй довелось би йти лісовими стежками.

Всі три маршрути були відмічені на карті червоними лініями.

— Ми перевернули кожний камінь на цих маршрутах. Була теж думка, що її міг збити автомобіль, і тіло відкинуло в кювет. Усе намарно… Ані найменшого сліду наїзду.

— То куди ж вона могла подітися, як думаєте? — втрутився Даніель Леанґер.

Реалф Тветен відхилився на стільці.

— Я брав участь у численних пошукових операціях, — сказав він. — У горах, у лісі, на морі й у міських кварталах. Більшість зниклих знаходилися. Щоправда, аж не завжди живими, але знаходилися: хтось потрапляв під колеса авта, хтось зводив порахунки з життям, когось убивали. Якщо не ми їх знаходили, то лісники або перехожі. Я й досі думаю, що хтось хапнув її в автомобіль і забрав з собою.

— Викрадачі! — вихопилася Ліне.

— Питання в тому, що сталося потім, — кивнув Реалф Тветен. — Що трапилося з Надією і чому не забрали викупу?

Розмова з керівником Червоного Хреста забрала більше часу, ніж розраховувала Ліне. Щойно сівши в авто, вона зателефонувала додому Тумасові, чи все гаразд.

— Все добре, — запевнив Тумас. — Я вчу Амелію користуватися айпадом.

— Айпадом?

— Купив їй кілька програмок, — пояснив Тумас. — Амелія сидить у мене на колінах, тицяє пальчиком в екран і сміється. їй страшенно подобається, і вона швидко вчиться. Це дуже корисна штука.

Ліне ніколи не дозволяла доньці бавитися айпадом, навіть телевізор дивитися дозволила зовсім недавно. Вважала, що батьки егоїстично садять дітей перед телевізором, лиш би собі мати вільну хвилинку.

— Ти її погодував? — запитала Ліне.

— Ми попоїли й поміняли підгузки — все гаразд, — квапливо запевнив Тумас, бо Амалія почала пхикати, вимагаючи до себе уваги.

Ліне попрощалася і попередила, що буде вдома десь за дві години.

Даніель відзначив у GPS адресу Відара Арнтцена.

— «Сіра пантера», — пробурмотів він і рушив за вказівками навігаційного пристрою.

— Він мешкає сам? — запитала Ліне.

— Ні, у спільноті.

— У спільноті? — здивувалася Ліне.

— Дім для старечої спільноти, назвімо це так, — усміхнувся Даніель. — Саме таку спільноту він організовував у ті часи, коли ще був старійшиною старців. Відар та кілька його ровесників зібралися докупи й створили спільноту сеньйорів.

Ліне переглянула кілька поліційних рапортів. Відар Арнтцен, усе життя пропрацювавши архітектором, щойно вийшов на пенсію, коли в його двері подзвонили два поліцейські в цивільному й поцікавилися, чи не викрадав він, часом, сімнадцятирічної дівчини. Ліне записала собі кілька підсумкових фраз, які хотіла зачитати трохи згодом. Це було б чудовим вступом до інтерв’ю зі старим чоловіком.

Вони проїхали вказівник до будинку, де зростав у дитячі роки Генрік Ібсен, а тоді звернули до великої дерев’яної будівлі в ідилічній місцевості. За будинком протікала річка, намокла, брунатна глиця величезної модрини встеляла майже все подвір’я.

Виходячи з авта, Ліне талапнулася ногами просто в калюжу. Швидко вискочила, але води в черевики все ж набрала.

— Відар Арнтцен жив тоді в Осло, — сказав Даніель. — А це, мабуть, старий родинний маєток.

Вони ввійшли в схожий на готельну рецепцію хол, побачили на стіні панель з ґудзиками дзвінків. Відар, мабуть, побачив їх здалеку, бо з’явився відразу, як вони подзвонили. То був високий, худий дідуган зі пелехатою бородою. Під пахвою тримав невеличку теку для паперів. І зовсім не скидалося на те, що в нього щось негаразд з головою чи зі слухом. Старий провів їм коротку екскурсію, розповів про вигоди такого старечого дому.

— Все суперсучасне, — розповідав він. — Затишок і здоров’я для поважно дорослих людей, які вже не бажають мешкати самі в будинку з великим господарством. Мусите написати про це в газеті! Політики повинні замислитися, що, зі статистичного кута зору, такі спільноти сприяють довшому збереженню самостійності та якісного трибу життя літніх людей, ніж якби вони жили самотньо.

Відар завів гостей до великої спільної вітальні. Вони сіли на одному краю довжелезного столу.

— Є щось нове про дівчину? — запитав він, доки Даніель чіпляв йому мікрофон.

— Поліція поновлює слідство. Можливо, тепер їм пощастить більше.

— Через стільки років? — пробурмотів старий і похитав головою. — Відтоді, як вони приходили до мене, більше слідів не знайшлося.

Даніель подав знак Ліне, що можна починати.

— Чому до вас приходила поліція? — запитала вона.

— Не знаю, наскільки я можу бути відвертим. Поліція попередила мене, що все сказане між нами — таємниця слідства, і я не маю права нічого нікому розголошувати.

— То було давно. Ми маємо копії усіх рапортів і протоколів допитів, тож поліція сама, так би мовити, зняла зі справи гриф секретності, — заспокоїла старого Ліне.

— Отже, ви знаєте про «Сірих пантер»?

Ліне кивнула.

— Тому й прийшли до вас.

— Гаразд! Тоді я саме зібрав кількох стариганів, і ми організували спільноту людей похилого віку, щоб боротися за права пенсіонерів. Ми — «Гільдія сеньйорів», але нас прозвали «Сірими пантерами», так само назвали себе й викрадачі Надії Кроґ.

— А що цікавило поліцію?

— Про нас написала газета, але «сірі пантери» — це таке собі поняття, означення людей похилого віку, які ще доволі жваві й активні. Ми ж не мали жодного стосунку до викрадення, і поліція теж це розуміла.

Ліне зиркнула на Даніеля. Надто вже коротка історія, для передачі не годиться. І змісту катма.

— Розкажіть, що було далі, — попросила Ліне, намагаючись надати історії хоч якогось наповнення.

— Та нічого не було далі. Ото й усе… — стенув плечима старий. — Поліцейських було двоє. Запитали, чи я Відар Арнтцен, показали свої посвідчення. Я вже знав про Надію Кроґ з газет. Усі знали… Проте я не розумів, чого вони хочуть. Для мене то був справжній шок.

— Чому ж ваша розмова мала зберігатися у таємниці?

— Через «сірих пантер». Поліція не хотіла, щоб журналісти та й решта довідалися, що «сірі пантери» насправді збіговисько старих пенсіонерів.

Ліне не відразу зрозуміла його аргументацію. Вона вважала, що назва в листах з’явилася випадково, просто хтось собі вирізав слова з газетної статті про Гільдію сеньйорів, а тепер допетрала, що Відар Арнтцен не знав, який вигляд мали листи, і тому надав більшого значення підписові, ніж Ліне, та й витлумачив його інакше.

— Поліцейські показували вам листи? — запитала вона.

Відар Арнтцен похитав головою.

— Лише сказали про підпис «Сірі пантери».

— Я вам покажу їх, — Ліне вийняла ноутбук, завантаження зайняло трохи часу.

Старий зацікавлено перехилився через стіл. Ліне відкрила рапорт, у якому мовилося, що газета, з якої вирізали слова, — «ВҐ» за четвер 27 серпня 1987 року, тираж 332 468 примірників, надійшла в продаж до 13 298 торгових точок. Вона хотіла додати ці дані в сюжет як цікавий факт. Підпис «Сірі пантери» вирізали зі статті на сторінці одинадцятій.

Ліне знайшла фотофайл, вивела на монітор перший лист і розвернула ноутбук до Відара, який сидів з протилежного боку столу.

Старий почепив окуляри й читав, ворушачи губами.

— Викрадачі вирізали підпис з вашого газетного інтерв’ю, — пояснила Ліне.

Відар Арнтцен замислено кивав.

— Он чому їх цікавила та газета, — нарешті промовив він, знімаючи окуляри.

— Яка газета?

— Я зберіг номер газети зі своїм інтерв’ю. Вона лежала на видноті та ще й розгорнена на сторінці з інтерв’ю. Показував її Аспакерові з міського суду, він приходив до мене напередодні.

Ліне вимкнула ноутбука.

— Але поліцейські бачили, що газета не понищена, — вів далі Відар. — Хтось іще не викинув на сміття свій номер.

Ліне обдумувала слова старого. На цей момент вона й не звернула уваги. Поліція — теж, бо в рапортах про це не було й слова. Родина Надії отримала першого листа 22 вересня, а газета вийшла 27 серпня. Хтось її не викинув, зберіг.

Даніель вимкнув диктофон і спробував пояснити старому чоловікові, де він зможе послухати передачу, але збагнув, що той його не слухає.

Ліне подякувала за розмову, сказала, що інтерв’ю також опублікують у газеті.

Надворі не вщухав дощ. Ще й вітер здійнявся.

27

Мабуть, вітер змінив напрямок. Дощ навскоси шмагав вікна кабінету, відлунюючи в кімнаті. Монотонний гул.

Вістінґ сидів, схилившись над письмовим столом. Він розгорнув перед собою карту, де була відмічена літня хатинка Мартіна Гауґена, і спробував підтасувати числа з коду до місцевості. Два числа дали збіг з двома гірськими вершинами, але сенсу в ньому не було. Розгадка ховалася не там.

До кабінету зайшов Адріан Стіллер.

— Завтра пошлю техніка, щоб почепив маячок на його автомобіль, — сказав він, маючи на увазі Мартіна Гауґена. — Це надійніше, ніж відстежувати телефон, і контроль буде постійним. Щойно маячок опиниться на місці, і ми зможемо стежити за його пересуванням, зайдемо в помешкання і проведемо обшук.

— Таємний обшук, — уточнив Вістінґ.

— Він щось приховує, і я хочу з’ясувати, що саме, перш ніж ти почнеш його пресувати, — пояснив Стіллер і сів. — Якщо запідозрить, що ми його ведемо, може встигнути позбутися доказів. А я цього не хочу.

— От що такого, на твою думку, він тримає вдома, що могло б його викрити? — запитав Вістінґ.

— Хочу перевірити його комп’ютер.

— Складне завдання… У нього висять камери спостереження.

Стіллер звів догори брови. Вістінґ розповів йому про дві камери на будинку.

— Усе стає ще цікавішим, — пожвавився Стіллер. — А сигналізація є?

— Ні, сигналізації немає.

— Добре! Камери свідчать, що він удома щось ховає.

Вістінґові теж спадала до голови така думка, але він промовчав. Мартін Гауґен відчував потребу від чогось захиститися. І мова йшла не про литовських заробітчан.

Стіллер різко підвівся, підійшов до вікна.

— Я мешкаю он там, унизу, — озвався за мить, показуючи на новий готель у Сандені. — «Фарріс Бад», — а тоді змінив тему, запитав, не обертаючись: — Ти контактував з родиною Катаріни?

— В Австрії?

— Так.

— Розмовляв з її сестрою через кілька років після зникнення. У зв’язку з офіційним визнанням смерті Катаріни.

Стіллер обернувся.

— Вони схожі?

— Я бачив сестру лише на фото. У них різні батьки, але схожість помітна. Чому питаєш?

— Одна фірма в Лондоні змоделювала на моє прохання портрет Надії Кроґ — якою на вигляд вона могла б бути на нинішній день. Ну, знаєш, базуючись на біометричних даних обличчя і таке інше.

Вістінґ кивнув. Про таку технологію йому було відомо, хоча ніколи не стикався з нею близько.

— Ми хочемо показати його в четвер у програмі «Місце злочину — Норвегія», — вів далі Стіллер. — Але я не певний, що портрет вийде достовірним. Попри всі новітні технології, усе це лише припущення. Інша річ — Катаріна. У випадку з нею ми маємо більше конкретики.

— Ти бачив той портрет?

— Так, учора надіслали.

Вістінґ відхилився на стільці.

— То ти сподіваєшся, що Надія Кроґ ще жива?

— Ні, — категорично відповів Стіллер. — Продемонстрований на телебаченні портрет мав би привернути більше уваги до справи. «ВҐ» опублікує листи з вимогою викупу, а телебачення — обличчя.

Стіллер рушив до дверей.

— З Катаріною все інакше. Вона вже й раніше втікала з дому, опинялася у новій країні й починала нове життя. З набутим життєвим досвідом могла вчинити так знову. Мудріше й виваженіше, ніж першого разу.

28

Ліне любила нічні години перед завершенням доби, коли Амелія вже спала міцним сном. Зазвичай вона тоді читала книжку або досліджувала свій родовід. Тепер Ліне сиділа з ноутбуком на колінах і писала. Час до часу завмирала, прислухаючись до звуків з дитячої кімнати, але в помешканні чутно було лише монотонний шелест дощу.

У тексті Ліне перемережувала цитати з поліційних матеріалів, газетних публікацій за 1987 рік і власних інтерв’ю, які вони записували вдвох з Даніелем. Даніель надіслав їй файли, а сам сидів в Осло й редагував перший подкаст.

Робота просувалася споро. У першій статті Ліне презентуватиме сухі факти, але подасть їх цікаво, щоб заінтригувати читачів і змусити їх з нетерпінням чекати наступної публікації. Та їй бракувало бачення загальної картини. Ліне домовилася про зустріч з одним журналістом місцевої газети «Порсґрюннс Даґбладет», який колись висвітлював справу про викрадення від початку й до кінця і досі працював у редакції. Існувала, однак, небезпека, що він може випередити її з власною статтею. Та це не нашкодить. Місцева газетка їм не конкурент. До того ж, вони не мали такого доступу до джерел інформації, як вона.

Ліне прочитала написане, хоча текст був уривчастий, ще треба було поєднати розрізнені кавалки. З легким розчаруванням вона поклала ноутбук на стіл, спустила ноги з канапи. В цій роботі, на яку вона погодилася, не було драйву. Так, цікаво, але її завданням було просто посортувати факти й подати їх легкими для сприйняття порціями. За нинішнім статусом, вона — інструмент у руках поліції, яка надавала їй інформацію. Щоб зацікавити публіку читати газету й слухати радіопередачі, треба було вишукати щось нове. Щось сенсаційне. Може, поліція щось прогледіла або неправильно витлумачила. Може, знайдеться якийсь слід, який поведе її далі. З досвіду Ліне знала, що нові факти можуть виринути вже після публікації. Читачі, буває, охочіше звіряються журналістам, ніж поліції. Однак Ліне розбирала нетерплячка, вона не хотіла чекати.

29

Вістінґ розігрів рештки піци в мікрохвильовці. Піца лежала в холодильнику від п’ятниці, але товарного вигляду не втратила.

— Хочеш піци? — гукнув він Тумасові у вітальню.

— Я поїв у Ліне, — відповів Тумас, заходячи на кухню.

Вістінґ поставив тарілку з піцою на стіл. Тумас сів навпроти.

— Навіщо тобі це? — запитав він.

Вістінґ встромив виделку у шматок піци. Вона розмокла в мікрохвильовці й була надто гарячою, щоб тримати в руці.

— Що саме?

— Усі ці справи… Жахливі справи… з убивствами і всяким різним.

Вістінґ мовчки жував і думав над синовими словами. Його не раз про це запитували. Людям цікаво, чи в нього буває безсоння через роботу. Звісно, траплялося, що він не міг заснути вночі, бо справа не відпускала, застрягала десь у потилиці. Безсоння, коли він раз за разом перебирав подумки щонайменші деталі, — чи не прогледів чогось, бува — мало фахове підґрунтя, а не ментальне.

— Мені подобається моя робота, — нарешті відповів Вістінґ. — Подобається думати, що я працюю задля відновлення справедливості. Якщо хтось позбавив когось життя, він повинен знати: покари не минути, за скоєне доведеться відповідати. Якби всі відмовилися виконувати цю роботу, ми мали б суспільство, де правила б груба сила й насильство.

Тумас слухав, не перебивав.

— А ще я вважаю, що моя робота неймовірно цікава й захоплива, — додав Вістінґ. — Не кривлячи душею, можу сказати, що пішов у поліцію, бо хотів, аби світ став добрішим, хотів змінити його на краще. Щиро кажучи, я захоплююся розплутуванням складних, серйозних злочинів.

— І не стаєш при цьому… — Тумас підшукував влучне слово. — Нечулим?

— Я міг би піти в транспортну поліцію, — усміхнувся Вістінґ. — Але мене вабила саме кримінальна. Хотілося збагнути незбагненне. Як людина може забрати життя іншої людини? Це так само, як би священик відмовився працювати в лікарні серед помираючих пацієнтів, бо ж залюбки лише вінчав би й хрестив. Або чому деякі лікарі обирають роботу у відділеннях для онкохворих дітей? Там біль і горе, там важко працювати, але, можливо, саме там вони відчувають свою потрібність.

— Кілька місяців тому я зустрів одну дівчину. Здається, у нас все серйозно, — раптом озвався Тумас.

Вістінґ знову взявся до піци. Про нову синову кохану він досі не знав, але відчував, що тут є якесь «але».

— Спершу вона не зовсім усвідомлювала суть моєї роботи, а коли нарешті зрозуміла, не могла збагнути навіщо я роблю те, що роблю. В її очах я був солдатом… який убиває. Я намагався пояснити їй свою мотивацію, але не зумів.

Вістінґ не знав, чим йому зарадити.

— Я намагався їй пояснити, що моя робота — захист і безпека світу, — розповідав Тумас. — Схоже, як у тебе. Мені подобається те, чим я займаюся, і буденними справами, і екстраординарними. Я не уявляю себе в жодній іншій іпостасі. Літати, наприклад, на рейсових маршрутах — не моє.

— Можливо, це закладено десь глибинно, — припустив Вістінґ. — Твоя сестра дуже в цьому на нас схожа.

Тумас підвівся.

— Завтра від’їжджаєш? — запитав Вістінґ.

— Ні… У Ліне якесь дуже важливе завдання. Я залишуся ще на тиждень. Пильнуватиму Амалію.

30

Готель був збудований так, що частково нависав над пляжем і морем. Стіллерові дали номер з маленьким балкончиком з боку моря. Він вийшов на балкон, пахло водоростями й соленою водою. На внутрішньому пірсі в порту якийсь чоловік вигулював великого чорного собаку. Він бачив їх у світлі ліхтаря. Холодні спінені хвилі билися до пірса, осипаючи їх рясними бризками.

Стіллер постояв на балконі, доки чоловік і собака зникли, вийшли з світляного кружала під ліхтарним стовпом.

На підлозі балкона стояло паковання пива. З шести баночок залишилося три. При такій студені надворі пиво було холодним. Стіллер зірвав покришку ще однієї баночки й поніс її в кімнату до ноутбука. Може, хоч пиво навіє сон. Він завжди погано спав, а в готелі ще гірше.

Нове, змодельоване, обличчя Надії Кроґ виповнювало весь екран монітора. Фантомний рисунок надіслали перед дев’ятою. У Лондоні десь восьма, і це означає, що хтось витратив свій час, аби добитися найкращого зображення.

Стіллер сидів з відчиненою бляшанкою. Йому було байдуже до зовнішнього вигляду Надії Кроґ. Будь-який комп’ютерний фанат зварганив би яку-хоч анімацію за добрі гроші. Він перелив пиво у склянку й знову зосередився на зображенні.

Надія цілком могла б мати такий вигляд, якщо досі жива, подумав він, відпиваючи великий ковток зі склянки. Але навряд чи оприлюднення фантома дасть хоч якийсь результат. Рисунок був одним з не найгірших реквізитів для продовження справи.

Стіллер підвів очі на дзеркало над столом. Очі підпухли, білки очей почервоніли.

Вперше проблеми з безсонням виявилися, коли він ще жив з батьками в Південній Африці. Відшукати причину було неважко. Вся біда в Юлії Анн. І хоч Стіллер ретельно розклав по поличках усе, що тоді сталося, спати не міг. Спершу, лягаючи, він довго крутився в ліжку, годину або й дві, згодом процес засинання розтягнувся ще більше. Він уже й ліки різні пробував. Від ліків засинав на кілька годин, проте відпочилим не почувався. За кілька місяців безсоння минулося само собою, і він знову нормально спав. Наступними роками ще час до часу виникали проблеми зі сном. І ось тепер вони знову повернулися сповна. Востаннє Адріан спав цілу ніч пів року тому.

Стіллер закрив фото Надії Кроґ, надіслав його головному редакторові для четвергової програми, як вони й домовлялися, і зосередився на постаті Мартіна Гауґена. Він ніяк не міг вхопитися за нього. У давніх слідчих документах не знайшлося й слова про те, якою, власне, була ця людина. Тотальна анонімність. Жив самотньо, соціально пасивний. Коло спілкування, на перший погляд, обмежувалося колегами по роботі й кількома родичами похилого віку. Комунікаційний контроль з часом допоможе ліпше його пізнати, та й обшук помешкання теж цьому сприятиме. Однак поки що складалося враження, ніби Мартіна щось гнітить, пресує і не дає жити повноцінним життям.

Адріан Стіллер знову відпив пива. Йому відомий такий тип людей, з таємницями, похмурішими за найтемніші морські глибини. Вивідувати ті таємниці було його найулюбленішим заняттям.

31

— Є новини? — запитав Вістінґ, замикаючи за собою двері до лабораторії «КК».

— Порно, — відповів Гаммер, киваючи на один з моніторів. — Здається, він підписаний на ці сторінки. Заходив на їхній сайт учора ввечері. Ми не можемо бачити змісту сторінок, бо вони платні, але адреса промовляє сама про себе.

— «Extreme XXX», — прочитав Вістінґ.

Очевидно, там ішлося про садомазохізм.

— Не знаю, як це й тлумачити, — буркнув Гаммер.

— Ще тільки цього бракувало, — сердито сказав Адріан Стіллер.

Він потер очі, мав стомлений і роздратований вигляд.

— Телефони?

— Нічого.

— Електронна пошта?

— Лише спам.

— Щось іще?

— Він наче збирається у відпустку. Потроху передивляється сайти, які пропонують дорогі, екзотичні тури, але нічого не замовляє.

Стіллер глянув на годинника.

— Я послав до нього двох техніків, — сказав він. — Вони саме заїхали на придорожній паркінґ у Тьонсберзі, почеплять маячок на автомобіль, і ми бачитимемо його на наших екранах.

— А це не ризиковано? — запитав Вістінґ. — Серед білого дня, на відкритій парковці, ледь не на самому будівельному майданчику в нього під носом?

— Хлопці оцінять ситуацію, але це найліпша нагода, — наполягав Стіллер. — Вдома автомобіль стоїть у гаражі. Та й почепити маячок — секундна справа. Навряд чи хтось завважить чи зрозуміє, що відбувається.

Вістінґ змушений був з ним погодитися.

— А далі — що?

— Я отримав санкцію на проведення таємного обстеження житла. Техніки прибудуть зі спеціальною апаратурою і відчитають усе, що є на твердому диску Мартінового комп’ютера.

— Як вони увійдуть до будинку?

— Маємо такий досвід, — запевнив Стіллер. — Це не проблема.

— Що ж, будемо сподіватися, — зітхнув Вістінґ і пішов до себе в кабінет.

Таємний обшук проводиться не щодня. Зазвичай, поліція приходить в дім підозрюваного зі спеціальною постановою суду, і обстеження житла проводиться у його присутності або після того, як його взяли під варту. Лише двічі за всю кар’єру Вістінґ був присутній при таємному обшуку.

Сім хвилин по дванадцятій Адріан Стіллер зазирнув у кабінет Вістінґа.

— Успішно! Починаємо операцію, — повідомив він.

Вістінґ підвівся і рушив за Стіллером у підземний гараж поліційної управи. Там стояв брудний фургон з литовським реєстраційним номером. Збоку на кузові причеплений на магніт логотип фірми з зображеннями молота й пилки.

— Креативненько, — пробурмотів Вістінґ.

Він здогадався, що чоловік за кермом, мабуть, один з техніків, і привітався кивком голови. Нільс Гаммер уже сидів у вантажному відсіку. Вістінґ заліз у фургон, привітався з другим спеціалістом технічного відділу Кріпоса. Адріан Стіллер застрибнув за ним, засунув за собою бічні двері, і вони виїхали з гаража.

— Все нормально? — запитав Вістінґ, маючи на увазі маячок на автомобілі Мартіна Гауґена.

— Жодних проблем, — відповів технік, чіпляючи GPS-прилад.

Посередині карти на моніторі, на самому краю, очевидно, паркінґу, виднілася червона цятка.

— Потім я встановлю цей прилад у вашій кімнаті «КК», щоб ви могли звідти вести стеження, — сказав технік.

Вікна позаду в салоні були затемнені, тож хмари крізь них здавалися похмурішими і грізнішими, ніж насправді.

Всі у фургоні смикнулися, коли водій різко скинув швидкість, беручи підйом біля Кляйвера. Адріан Стіллер розмовляв телефоном. Він промовив кілька слів у слухавку і від’єднався, а тоді підніс праву руку до обличчя.

— Готово, — сказав він у крихітний мікрофон на зап’ястку.

Чоловік за кермом поправив у вусі майже невидимий навушник і показав великий палець у вікно, що відділяло кабіну від вантажного відсіку.

— Ми відімкнули струм, — пояснив Стіллер. — Камери не працюють.

Під колесами захурчав гравій, коли вони з асфальту звернули на доріжку, що вела до Мартінового обійстя. Маленькі камінці заторохтіли об підкрильники, фургон трохи перекособочився. Вістінґ уперся долонею в стелю, щоб втримати рівновагу.

Водій заїхав на велике подвір’я і поставив автомобіль боком до будинку. Вістінґ підсунувся ближче, щоб ліпше бачити. Темний будинок Мартіна Гауґена мав ще непривітніший вигляд, ніж минулого тижня, коли він тут був.

Ніхто не виходив, водія послали перевірити двері. Той подзвонив і відступив крок назад.

— Do you need repair? — промовив Стіллер ламаною англійською у мікрофон, підказуючи водієві, що той має сказати, якщо вдома хтось таки є.

Навколо панувала тиша. Водій підійшов до дверей, вийняв з кишені куртки щось схоже на горнятко, наклав дивний предмет на циліндровий замок, і вже за хвилину двері відчинилися.

— Є якісь ознаки його пересування? — запитав Вістінґ другого техніка.

Той перевірив монітор.

— Ні, ще стоїть.

Адріан Стіллер відсунув бокові двері, роздав усім ґумові рукавички й бахіли на взуття. Технік, який відчинив замок, обійшов кімнати, доки решта чекали в коридорі.

— Чисто! — гукнув він, даючи знати, що вдома нікого немає.

Вістінґ пропустив групу поперед себе. Підлога поскрипувала під ногами.

— Два комп’ютери, — повідомив перший технік. — Стаціонарний у гостьовій кімнаті й лептоп — у вітальні.

Лептоп лежав на журнальному столику перед телевізором. Другий технік сів за столик, відчинив валізку, вийняв свій лептоп, зовнішній жорсткий диск, батарею і кабелі.

— Багато часу займе? — поцікавився Вістінґ.

— Важко отак відразу сказати… Спершу треба під’єднатися. Десь з годину, мабуть, залежно від обсягу інформації.

— Годину… — повторив Вістінґ, дивлячись у вікно.

Дощ ущух, лише з дерев скрапувала вода.

Один куток вітальні був обладнаний під робоче місце. На письмовому столі лежали кілька квитанцій і стосики інших паперів, на полиці на стіні — теки з відміченими на них роками. Адріан Стіллер заходився їх гортати, а Нільс Гаммер подався до спальні.

Вістінґ вийшов на кухню. Під стіною біля вікна, позаду стільця, на якому зазвичай сидів Мартін, стояв комод — він міг дотягнутися до нього, не встаючи з місця.

На комоді стояло радіо, поряд — рекламні брошурки з різних крамниць і кілька журналів «Ми, чоловіки». Вістінґ знав, що у верхній шухляді Мартін тримав портмоне й ключі. Він висунув шухляду. З одного боку лежав старий мобільний телефон із зарядним пристроєм, кілька кулькових ручок, маленький степлер, тюбик з моментальним клеєм, ножиці й чистий блокнот.

— Тут щось є! — гукнув Нільс Гаммер з глибини будинку.

Вістінґ повернувся до вітальні. Нільс вийшов зі спальні зі старим номером «ВҐ». У газеті було інтерв’ю з матір’ю Надії Кроґ, де вона описувала своє горе, розповідала, як тужить за донькою.

— Ну, хіба не дивно? — запитав Гаммер.

Стіллер теж так вважав.

— Сфотографуй і задокументуй, — звелів він.

— Газета лежала на самому дні шухляди в комоді, — сказав Гаммер.

— Поклади її на те саме місце!

Гаммер кивнув і зник за дверима спальні. Вістінґ повернувся до комода на кухні. Нижче, у другій шухляді, лежала пачка листів. Вістінґ вийняв її і побачив паспорт. Він поклав листи на кухонний стіл, потягнувся по паспорт. Паспорт належав Мартінові Гауґену і був виданий 10 жовтня, тобто всього лиш п’ять днів тому, саме на річницю зникнення Катаріни. Паспорти тепер видають дуже швидко. Отже, Мартін подався на паспорт на початку минулого тижня, і йому надіслали його вчора або перед вихідними, можливо, навіть у п’ятницю, коли Вістінґ приїжджав до нього в гості. Про жодну заплановану подорож за кордон Мартін і словом не згадував.

Вістінґ поклав паспорт на місце, погортав листи, усі — з податкової, страхової компанії та банку. Він гортав по порядку, щоб нічого не поміняти місцями. Останнім у пачці був білий конверт без адреси й імені. Вістінґ відклав листи, відкрив непідписаний конверт і вийняв з нього аркуш. Ще не встиг його цілком вийняти, як адреналін шугонув йому в голову, замлоїло й перехопило подих, ніби хтось вдарив його в груди.

— Стіллере! — стиха покликав він, відступив крок, ухопився за спинку стільця і ще раз покликав Адріана.

Адріан Стіллер вбіг до кухні. Вістінґ простягнув йому аркуш з трьома словами.

«Я все знаю».

Кожна літера цього короткого повідомлення була вирізана з газети й наклеєна на папір, точнісінько, як у листі викрадачів Надії Кроґ.

— Це лежало в шухляді, — Вістінґ кивнув на комод.

Стіллер розглядав конверт.

— Незаадресований, — додав Вістінґ.

Стіллер розглядав конверт на світло з вікна.

— Тут маленька дірочка, — промовив він.

Вістінґ глянув на аркуш в руці. У ньому теж була проколота шпилькою дірочка. Лист, напевно, прикололи до дверей.

— Недавній, — завважив Стіллер. — Та важко сказати… Це, мабуть, якось пов’язано з появою камер спостереження. Повісив, мабуть, після того, як отримав це послання.

До вітальні увійшов Нільс Гаммер і, побачивши листа, голосно вилаявся.

Вістінґ намагався позбирати докупи думки. Відправник, без сумніву, прагнув, аби Мартін зрозумів: існує хтось, хто знає, що він учинив.

— Це підтвердження наших підозр, — Стіллер пильно глянув у вічі Вістінґові. — Хіба він не розповів би тобі про листа, якби був невинуватий? Якби не знав, про що йдеться?

Вістінґ кивнув.

— Але тут дилема, — встряг Нільс Гаммер.

— У чому дилема?

— Відправник точно знає про вчинок Гауґена. Особу відправника ми можемо встановити, дослідивши відбитки пальців чи біологічні сліди, але для цього треба забрати листа з собою. Є ризик, що Мартін Гауґен здогадається про відвідини непрошених гостей.

Вістінґ дав Нільсові потримати конверт, доки виймав з кишені мішечок для доказів.

— Ми його візьмемо, — рішуче промовив він. — Будемо сподіватися, що найближчим часом Мартінові не закортить виймати його з шухляди. А якщо йому таки спаде на думку глянути на нього, можливо, подумає, що лист затесався десь між іншими паперами. Найгірше, що може статися, стривожиться, відчує невпевненість.

— Є кілька запитань, — знову озвався Гаммер. — Ніхто не знає, як саме були складені листи з вимогою викупу, окрім поліції та самого викрадача, але для відправника, це, видно, аж ніяк не таємниця.

— Родина Надії теж знає, — нагадав Стіллер. — За двадцять років інформація могла просочитися, а минулого тижня про це довідалися і в редакції «ВҐ».

— Однак нікому не відомо про знайдені за новими, сучасними методами відбитки пальців, — завважив Гаммер.

Адріан Стіллер лише стенув плечима.

— Імовірно, ми занадто поспішні з висновками, — сказав він. — У записці може йтися зовсім не про це. Відправник знає щось інше. А може, Гауґен сам його уклав, замислив щось нове.

Вістінґ у такі варіанти не вірив.

— Я, коли минулого тижня приїжджав пізно ввечері на річницю зникнення Катаріни, бачив тут якогось чоловіка. Він намагався заховатися, а, зрозумівши, що я його помітив, зник у лісі.

— А конверт тоді на дверях висів?

Вістінґ невпевнено похитав головою, вийшов надвір і став перед вхідними дверима. Посередині, під маленьким матовим віконцем ледь виднілася крихітна дірочка від канцелярської шпильки чи ще чогось, чим прикріпили конверт до дверей.

— У четвер його не було, — впевнено сказав він.

— Гаразд, — Стіллер взяв обидва мішечки — з конвертом і самим листом. — Пошлю хлопців з цим в лабораторію. Побачимо, що воно нам дасть…

Вістінґ повернувся на кухню, поклав на місце стосик листів і висунув наступну шухляду. Там лежали журнали, ілюстровані тижневики й різдвяні листівки. Вістінґ перебрав листівки — від тітки й дядьків з Порсґрюнна. Рік у рік одне й те ж — побажання веселого Різдва й щасливого Нового року. Іноді траплялися вітання з днем народження від тих самих родичів. Німе підтвердження того, яким обмеженим було коло спілкування Мартіна Гауґена.

З кожною наступною листівкою папір ставав жовтішим і цупкішим. У самому низу пачки лежав конверт, який відрізнявся формою від решти, був майже квадратний. У конверті — фото Ліне й Тумаса, які тримаються за руки. То була подяка від його дітей за грошовий подарунок на перше причастя. Прислана п’ятнадцять років тому, але Мартін її не викинув. Відтоді стосик листівок нівроку виріс. На перше причастя Ліне й Тумас отримали дарунки від родини й друзів. Мартіна теж запросили як друга.

Вістінґ почувався варваром-загарбником, який нишпорить у шухлядах чужої людини. Він охайно склав привітання й побажання і засунув шухляду.

За наступні пів години Вістінґ обнишпорив усі шафки й шухляди. Він ретельно перевірив вміст синього дзбанка на підвіконні й миски нагорі кухонної шафи. Техніки закінчили копіювати інформацію з лептопа й перейшли в спальню до стаціонарного комп’ютера.

На підвісних шафках над робочим кухонним столом стояли шість великих порцелянових горнят з короткими мудрими висловами. Вістінґ став навшпиньки й досягнув одне з текстом: «Твоя найліпша мить настала. Насолодися кавою». За горнятком потягнулася збита масними грудками пилюка й упала в мийку. Він ретельно її підібрав, щоб не залишати по собі слідів, і, не знаючи, куди подіти, запхав у задню кишеню штанів.

У горнятку дзеленчала жменя іноземних монет. Вістінґ поставив його на місце й зняв друге з написом: «Життя довге, а щастя у каві». На дні лежав ключ. Вістінґ вийняв його двома пальцями. Ключ липнув до ґумових рукавичок, ним дуже давно не користувалися, і він вкрився грубим шаром кіптяви. На ньому не було жодних позначок, але підходив ключ, мабуть, до дверей або великого навісного замка.

Вістінґ поклав ключа назад і потягнувся по наступне горня. Воно, як і решта три, було порожнім.

— Є рух! — почувся голос з гостьової кімнати.

Усі зібралися перед екраном GPS. Червона цятка рухалася автострадою Е18 на південь.

— Було зависання, — пояснив технік. — Насправді авто пересувається вже 17 хвилин.

Вістінґ глянув на годинник. Мартін Гауґен ще дві години повинен бути на роботі, але він рухався в напрямку дому.

— Він буде тут через хвилин десять, — вирахував Нільс Гаммер.

На екрані лептопа техніків було видно, що перевантаження даних з комп’ютера Гауґена вже закінчується.

— Скільки часу тобі ще потрібно? — запитав Стіллер.

— Саме ті десять хвилин, — відповів технік.

— ОК! Авто пересувається в реальному часі? Стовідсотково?

Технік підтвердив.

— Зупиниш перевантажування, щойно він зверне з Е18, — Стіллер обернувся до Вістінґа й Гаммера. — решта потурбуються, щоб все залишалося на своїх місцях, як перед нашим приїздом, і щоб свого не забути: рукавичок, мішечків з речовими доказами й решти.

Вістінґ ще раз окинув пильним оком кухню. Усе мало неторканий вигляд. Тоді він сів у фургон поруч з Гаммером. Стіллер стояв однією ногою на порозі дверцят. Вістінґ не зводив очей з годинника. Минуло чотири хвилини. Поповзла наступна хвилина, і ще одна. На сьомій хвилині з будинку вийшов водій, перетнув подвір’я, завів двигуна і ще раз повернувся до дверей, щоб їх замкнути. Останнім вийшов з дому технік з валізкою з технічним причандаллям.

Повз стіну будинку майнула темна тінь.

— Кішка! — застогнав Вістінґ.

Кішка вийшла на сходи й шмигнула в двері, коли ті вже зачинялися.

Вістінґ вискочив з фургона й кинувся до будинку.

Кішка залишила мокрі сліди на підлозі, технік, який погнався за нею — теж.

Вістінґ кинувся до вітальні.

— Киць-киць-киць, — кликав він, але кішки ніде не було видно.

Вістінґ зазирнув під стіл і побачив пару блискучих очей позад канапи. Та щойно він наблизився, кішка чкурнула на кухню. Вістінґ з техніком — за нею. Кішка прошмигнула між ніжками стільців і вмостилася під столом. Вістінґ спробував виманити її звідти, але кішці було на нього начхати. Технікові, хоч як поволі він підходив, теж не пощастило її упіймати, і вона знову чкурнула до вітальні. Зрештою, Вістінґ, вибравши слушну мить, просто впав на неї. Кішка звивалася в його руках, доки він ніс її надвір. Технік, стоячи на колінах, затирав рукавом куртки мокрі сліди на підлозі в коридорі. Нарешті він замкнув за собою двері. Вістінґ випустив кішку й бігцем заскочив у фургон. Хряснули бокові дверцята. Водій рушив.

— Позиція? — запитав Адріан.

— Ще на Е18. Він не звернув, а поїхав далі, — повідомив технік.

— То він не додому?

Технік похитав головою.

— Прямує в Телемарк.

Фургон перевальцем виїхав на асфальт. Вістінґ глянув на будинок Стайнара Вассвіка, але сусіда ніде не було видно.

— Встигли забрати те, по що їхали? — запитав Адріан Стіллер.

Технік з обладнанням кивнув.

— Два жорсткі диски. Копії до вечора будуть готові. Зможете їх переглянути.

Вістінґ захотів подивитися на екран, де рухалася червона цятка авта Мартіна Гауґена. Цятка саме перетнула адміністративну межу між Вестфолдом і Телемарком.

32

Ліне глянула на спідометр. Вона завжди несвідомо скидала швидкість, коли впадала в задуму, як ось тепер. Стрілка показувала трохи вище 90 км/год. Великий пікап висунувся з-поза її авта й порівнявся з ним. Пікап додав газу й обігнав Ліне, хоч вона теж збільшила швидкість.

Ліне домовилася про два інтерв’ю. Одне — з журналістом Ґейром Інґе Гансеном з «Порсґрюннс Дагбладет». Друге — з поліцейським Кіттілем Нюстрандом, який починав свою зміну з четвертої.

Ще один автомобіль обігнав її, хоч вона їхала з максимально дозволеною швидкістю, аж доки звернула з Е18 на Порсґрюнн. Редакція газети розташовувалася на Залізничній вулиці, тож вона знайшла адресу і без GPS. То була сіра, непривітна будівля навпроти залізничного вокзалу. Всі паркувальні місця для відвідувачів зайняті, проте Ліне знайшла «дірку» на одній з бічних вуличок, де можна було дві години стояти безкоштовно.

Вона приїхала майже на пів години раніше, вийняла диктофона, щоб записати вступ до інтерв’ю.

— «Ми прямуємо в редакцію газети „Порсґрюннс Даґбладет“ чи просто скорочено „ПД“, як містяни звикли її називати, — почала вона й подумала, що „ми“ тут доречне, хоч Даніель не супроводжував її цього разу: ми — це вона й слухачі. — „ПД“ — невеличка місцева газета Порсгрюнна й Бамбле, виходить п’ять разів на тиждень накладом трохи більше 3000 примірників. Ґейр Інге Гансен пропрацював тут журналістом понад сорок років, пишучи про будні й свята, пересічні й сенсаційні новини. Найбільше його публікацій були присвячені Надії Кроґ».

Ліне вимкнула запис, поклала диктофон у торбинку. Вона тішилася, що розшукала цього Ґейра Інґе Гансена. З голосу в телефоні можна було судити, що тема його зацікавила і навіть захопила. Востаннє газета писала про Надію Кроґ торік, на двадцять п’яту річницю зникнення Надії. Гансен був задоволений, що місцева газета оживила спогади про давню справу, і його розбирала цікавість, що ж спонукало столичну «ВҐ» підняти цю тему. Ліне не зізналася, що відновлено розслідування — новину всі прочитають у п’ятницю — натомість відбулася якимись загальними фразами про подкаст.

Ще двадцять хвилин до домовленої зустрічі. Трохи часу вона вбила, читаючи поліційні протоколи допиту Роберта Грана, Надіїного хлопця. Адріан Стіллер сконтактував її з ним, вони домовилися на суботу. Ліне хвилювалася, що ж він їй розкаже. У поліції Роберт свідчив тричі й щоразу інакше, тому не дивно, що підозра відразу впала на нього. Доведеться ставити йому непрості й провокативні запитання.

За п’ять друга Ліне вийшла з авта й рушила до будівлі редакції. Перед входом стояв чоловік з горнятком кави й цигаркою. Ліне бачила фотографії Ґейра Інґе Гансена в інтернеті й відразу впізнала його.

Чоловік, певно, теж упізнав її за фото. Він востаннє затягнувся цигаркою і загасив її у попільничці. Ліне знову увімкнула диктофон і підійшла до Гансена. Її долоня майже сховалася у долоні поважного журналіста, коли вона простягнула руку для привітання.

— Ласкаво просимо! Ходімо нагору! — запросив Гансен.

Вони піднялися на другий поверх. У кухонному закутку Ґейр Інґе налив собі ще кави, Ліне попросила склянку води. Потім вони ввійшли до тісного кабінету з застояним повітрям.

Ліне сіла на стілець для відвідувачів, доки Ґейр Інге квапливо прибирав на письмовому столі поміж ними.

— Гм, «справа Кроґ», — сказав він, беручи ініціативу для початку розмови у свої руки. — Я вже сорок два роки, як журналіст, але сам інтерв’ю ще не давав.

Ліне всміхнулася. Журналісти, які беруть інтерв’ю в журналістів, зазвичай, завжди помічають в справі щось нове.

— Пригадуєте, коли вперше почули про «справу Кроґ»? — запитала Ліне.

Ґейр Інге Гансен кивнув.

— Тоді ще йшлося не про викрадення, а про зникнення особи. Явище досить поширене: підліток не повернувся після вечірки додому. Коли почалася пошукова операція, з’явилася робота й для нас. Людей цікавили дії поліції, Червоного Хреста і добровольців.

Гансен кивнув оком на диктофон, так ніби він його дратував, не давав зібратися з думками.

— Поліція, на диво, почала діяти, не гаючи часу, — повів він усе ж далі. — Можливо, відіграв свою роль авторитет Юахіма Кроґа, але, мабуть, поліцію спонукала до дії інформація, що Надія не ночувала ані в коханого, ні в подруги. Ще й рано пішла з вечірки. Все вказувало на те, що щось таки трапилося, — старий журналіст знову на мить примовк. — Ситуація почала нагнітатися і ставати щораз драматичнішою, коли підозра впала на Надіїного коханого. Спершу через брехливе свідчення, а потім його запідозрили в убивстві. З нічим подібним я раніше не стикався. Пригадую допити у в’язниці. Ніколи в житті не бачив стільки преси в одному місці. Привели Роберта Ґрана. Здавалося, йому цілковито байдуже до всього, що відбувалосянавколо. Холодний. Цинічний… Дивився поперед себе порожнім темним поглядом.

Задзеленькав мобільний. Ґейр Інге Гансен досяг його з кишені, глянув на дисплей і вимкнув.

— А тоді раптом все перевернулося з ніг на голову, — розповідав він далі. — Минуло майже два тижні після зникнення дівчини, і тут поліція скликає прес-конференцію. Це могло означати одне з двох: або хлопець зізнався, або знайшли труп. Або і те, і те. А насправді все було зовсім не так. Головний інспектор поліції повідомив у вступному слові, що того тижня об’явилися особи, які стверджують, начеб вони викрали Надію, і вимагають за неї викуп. Ніщо не віщувало такого повороту. У кімнаті, де проводилася прес-конференція, запала мертва тиша, наче після вибуху. А тоді заклацали фотокамери!

Гансен пригубив горнятко, відсьорбнув великий ковток кави.

— Решту історії ви вже знаєте… Хлопця відпустили, а Надії так ніколи й не знайшли.

Ліне хотіла звернути розмову в вигідне для неї русло.

— А якою була реакція пересічних людей? — запитала вона.

— Люди, як на мене, почувалися розгубленими, не знали, що й думати. Спершу був шок, бо пропала людина. Затримання коханого було певним полегшенням, але шок від того меншим не став. А коли поліція повідомила про викрадачів, запанувала тотальна розгубленість. Юахім Кроґ, батько Надії, славився своїм крутим норовом. Та він і досі такий. Багато хто вважав, що це так хтось помстився йому особисто. На той час він саме міняв усю стратегію свого бізнесу й закрив деревообробну фабрику. Тож логічно припустити помсту когось зі звільнених робітників. Майже сто людей, пропрацювавши на фабриці все своє життя, стали безробітними, там були цілі трудові династії. Але, з іншого боку, помста не мала сенсу. Біда, що сталася в родині Кроґа, викликала до нього співчуття, люди сподівалися, що він не закриватиме фабрики, згорьований втратою доньки. А ось політики й підприємці не спішили співчувати. Були навіть такі, що стверджували, начеб Кроґ використав ситуацію задля власної економічної вигоди, і що гроші, які вимагали викрадачі за Надію, то дріб’язок порівняно з його шаленими прибутками.

Ґейр Інге Гансен далі розповідав про власне висвітлення справи. Він був присутній при пошуках водолазів в Айданґерфьорді й коли перекопали ледь не весь ліс, шукаючи тіло, бо якась ясновидиця сказала, що достеменно знає, де воно лежить; перевіряв усі чутки, коли хтось пускав поголос, ніби бачив Надію живою в іншому місті чи навіть в іншій країні. Загадкове зникнення обростало містичними деталями і припущеннями.

Ліне отримала яскравий коментар, як того й хотіла, а ще ідею, як ліпше подати текст від оповідача.

Вона перевірила, чи все записалося, і вимкнула диктофона. Ґейр Інґе Гансен підвівся провести гостю.

— Я все ще думаю, що винен її коханий, — сказав він.

— Чому?

— Можете це назвати шостим чуттям. Щось з тим хлопцем не те. Щось недобре.

— А як же тоді листи викрадачів? Хтось їх надіслав, доки хлопець сидів під арештом…

— Та будь-хто міг їх надіслати.

— Будь-хто, лиш не Роберт Ґран, — завважила Ліне.

— Це легко міг би вчинити хтось, хто прагнув визволити його з в’язниці, — стояв на своєму старий журналіст. — Щойно Роберта Ґрана відпустили, викрадачі кудись запропастилися, ніхто більше про них не чув.

— В один лист вклали фотографію, на якій Надія з молодшим братиком, — теж не поступалася Ліне. — Те фото вона завжди носила в своєму гаманці.

Ґейр Інге Гансен ледь стенув плечима й усміхнувся.

— Так, я погоджуюся з вами. Листи міг послати аж ніяк не будь-хто, лише співучасник злочину, який добре знав, що трапилося з Надією і де вона.

Ліне гостро пожалкувала, що вимкнула диктофон, та, хай і без запису, вона рада була, що Гансен зважився висловити особисті думки з приводу давніх подій.

Ґейр Інґе вийняв з пачки цигарку, заклав у кутик рота й рушив з Ліне вниз сходами.

— То хто ж міг йому допомагати? — продовжила Ліне розмову вже надворі.

— Не знаю, — зізнався Ґейр Інґе, припалюючи цигарку. — Знаю лише одне: Роберт досі мешкає у домі своєї матері.

Остання фраза не йшла Ліне з голови, доки вона простувала до авта.

Тепер, перед зустріччю з Надіїним коханим, у неї з’явилася нова перспектива бачення справи.

Але Ліне враз про все забула, помітивши на лобовому склі свого авта жовту квитанцію, і стиха закляла. Ще один штраф!

Вона роззирнулася навколо, чи муніципал є ще десь поблизу, але того й слід простигнув. Звірила час за табличкою про дозвіл паркування. Вона розмовляла з журналістом не більше двох годин, але забула врахувати тих пів години, що сиділа в авті, готуючись до зустрічі.

Другий за тиждень штраф за порушення правил паркування! Ліне з розгону гупнула за кермо, квитанцію швиргонула на пасажирське сидіння. Була роздратована, зла й недобра. Повернула ключ запалювання, щосили натиснула на педаль газу, аж покришки завищали, коли від’їжджала від тротуару.

Ліне думала перекусити в кав’ярні салатом, випити кави, але грошей забракло. Натомість купила в маленькій крамниці щоденних товарів пляшку води й пачку хрустких хлібців і попоїла в авті.

Дорогою на зустріч з Кіттілем Нюстрандом зателефонувала Тумасові. В обох було все гаразд. Від нового року Амалія ходитиме в дитячий садок, але поки що Ліне цілковито залежала від когось, хто міг би посидіти з дитиною, доки вона працює.

Ліне знову приїхала зарано. Кіттіл Нюстранд починав працювати з четвертої, а зустріч умовлена на пів на п’яту. Майже весь день трималося погіддя, але ось знову задощило.

Ліне увімкнула диктофон. Двигун працював на холостому ходу, «двірники» зганяли дощову воду з лобового скла.

— «Я в кемпінгу Улавсберге поблизу Порсґрюнна, — почала надиктовувати вона. — Кемпінг зачинений, світиться лише в сантехнічному будиночку і над яткою при самому в’їзді. Двадцять шість років тому за цією яткою у сміттєвому мішку лежали три мільйони крон. Про це ми довідаємося трохи більше від поліціанта, Кіттіля Нюстранда».

Поліцейське авто з’явилося на під’їзній дорозі, щойно вона закінчила запис, майже на десять хвилин раніше умовленого часу; порівнялося з її автом, з боку водія опустилася шибка.

— Це з вами ми домовлялися про зустріч? — запитав чоловік за кермом.

Низький голос пасував до його зовнішності. Цупке коротке волосся, різко окреслені вилиці, масивне підборіддя.

— Може, перейдете в моє авто? — запитав поліцейський.

Ліне подякувала, взяла обладнання і пересіла до Кеттіля Нюстранда. Вона заздалегідь попередила його, що записуватиме розмову й що деякі фрагменти, ймовірно, використає в подкасті.

— Ви стежили тут кілька годин? — почала Ліне.

Поліцейський кивнув.

— Тоді я працював у відділі наркотиків. Ми мали свою групу, яка відстежувала трафік наркотиків. Одного пообіддя нас викликав до себе шеф відділу, коротко повідомив ситуацію: Надію Кроґ викрали, викрадачі надіслали родині листа з вимогою викупу. Гроші мали залишити в чорному мішку на сміття ось тут, відразу за яткою. Нам звеліли прибути на позицію ще до того, як там з’явиться з грошима Юахім Кроґ.

— Яким був план?

— Юахім Кроґ мав заплатити за звільнення своєї доньки. Наше завдання — простежити, хто прийде по викуп. Затримувати вказівки не було, лише простежити. Ризик був у тому, що хтось з випадкових цікавських перехожих міг захотіти понишпорити в мішку.

У поліцейській рації почувся виклик. Кеттіль скрутив звук.

— Працівники кемпінгу нічого про це не знали, — розповідав він далі. — Власникові сказали, що ведемо стеження у зв’язку з одним розслідуванням збуту наркоти. Тоді ж Е18 проходила саме тут. Рух на трасі жвавий, ніхто б нас і не помітив. Ми мали дозволити злочинцям забрати гроші, і поїхати за ними назирці. Щойно зайняли позицію, прибуло підкріплення з Осло. Загалом було три групи. Дві групи одночасно чергували по дванадцять годин, третя, тим часом, відпочивала. Вісімнадцять осіб в автомобілях і на мотоциклах. До того ж, у Ґайтерюґґені, Шіенському аеропорту, чекав наготові легкомоторний літак. Я сидів у фургоні, замаскованому під автомобіль сантехнічної служби. Ми стояли приблизно ось тут.

— Що було далі? — підганяла Ліне.

— Та нічого, — зітхнув поліціант. — Проблема в тому, що викрадачі не назвали в листі час передачі викупу, лише місце. Грошей так ніхто й не забрав, і листів теж більше не було. Після вихідних кількість залоги зменшили, а наприкінці тижня згорнули операцію і забрали гроші.

Дорогою проїхала вантажівка. Ліне перечекала гуркіт.

— Ви брали колись, раніше чи пізніше, участь у подібних операціях?

— Ні.

— А що ви думали про те все?

— Та багато чого… Проте нікого так і не знайшлося, хто допоміг би з’ясувати, що ж саме сталося.

33

На одному з моніторів у кімнаті «КК» ожив екран. Червона цятка не рухалася, автомобіль Мартіна Гауґена зупинився за якихось кілька сотень метрів після з’їзду з Е18 на Порсґрюнн.

Гаммер замінив карту на фото з висоти пташиного польоту. Авто стояло на території індустріальної зони. На фото найперш впадав у вічі великий піщаний кар’єр. Він уже почав заростати бур’янами, але й досі нагадував потворний рубець на землі.

— Гауґен припаркувався перед адміністративною будівлею фірми, там є крамниця — промовив Гаммер, швидко розшукавши адресу. — «Будівельні матеріали». Що він там забув?

— Надія Кроґ зникла за кілька кілометрів від цього місця, — нагадав Стіллер, показуючи на екран. — Її шукали в тому кар’єрі.

— Вмикався мобільний зв’язок? — запитав Вістінґ.

— Ні, однак телефон в автомобілі, — відповів Гаммер. — Це саме Мартін Гауґен, а не хтось інший.

— Треба було таки встановити стеження, — буркнув Стіллер. — Тоді ми бачили б, що саме він купує.

— Може, лопату? — припустив Гаммер.

Тієї миті червона цятка зрушила з місця. Троє чоловіків біля монітора спостерігали, як авто наближалося до Порсґрюнна, проїхало центр міста й далі через міст до Вестсідена, а там звернуло на дорогу місцевого значення і попрямувало на захід.

— Він їде в літній будиночок, — здогадався Вістінґ.

Гаммер присунув йому стілець.

— Ну, хіба не підозріло? — запитав він. — Він давно вже там не був, і ось раптом вирішує відпроситися раніше з роботи й ні з того ні з сього поперти на дачу!

Вістінґ змовчав, але сів на запропонований стілець, ближче до монітора.

Червона цятка рухалася через селище Хілебюґда, за десять хвилин з’їхала з головної дороги й зупинилася.

— Шлагбаум, — прокоментував Вістінґ.

Гаммер збільшив фото. Тепер можна було побачити вузеньку доріжку, яка петляла лісом. Червона цятка рухалася значно повільніше й ще за десять хвилин знову завмерла.

— Літня хатинка, — Вістінґ показав на невеличку будівлю на березі продовгастого озера. — Доїзду до самої хатинки немає, останній відтинок шляху треба йти пішки.

— Маєш координати? — запитав Стіллер Гаммера.

Гаммер навів курсор на фото й отримав координати довготи й широти.

— Я викличу авіаслужбу, — сказав Стіллер, набираючи номер телефону.

Вістінґ чув, як той відрекомендувався і пояснив, що йому треба.

— Ми ведемо віртуальне стеження за об’єктом у зв’язку зі справою про вбивство. Чи могли б ви нам допомогти? Треба пролетіти над зазначеною ділянкою і подивитися, чим там займається підозрюваний!

Судячи з міміки Стіллера, відповідь дали позитивну. Стіллер назвав координати й пообіцяв надіслати офіційний запит для дозволу на обліт території.

— Ми зможемо отримати знімки? — запитав він у слухавку і, перш ніж закінчити розмову, щось занотував у блокнот.

— Вони зможуть туди полетіти? — трохи навіть здивувався Гаммер.

— Так! Саме закінчують виконувати завдання в Агдері, потім дозаправляться в Х’євіку, а дорогою на базу пролетять над нашим об’єктом. Будуть на місці за сорок п’ять хвилин.

— І ми отримаємо картинку в реальному часі?

Стіллер вирвав з блокнота аркушик і простягнув Гаммерові.

— Так, якщо відкриєш це посилання.

Гаммер відкрив нове віконце на екрані, у якому буде доступною пряма трансляція з гелікоптера. Ще було доволі часу до трансляції, але Вістінґ залишився чекати в технічній лабораторії. Всі троє втупилися в порожній екран.

— Гадаю, він порішив обох, — озвався Гаммер, виймаючи з кишені штанів бляшаночку з жувальним тютюном. — Надію і Катаріну. Дві справи про зникнення зі спільним знаменником — Мартіном Гауґеном.

Вістінґові теж не давали спокою подібні думки, але до такого висновку він ще не додумався. Мартін Гауґен мав залізне алібі у випадку з Катаріною, він перебував на іншому кінці країни, за вісім годин їзди від дому.

Чоловіки неспішно обмінювалися думками й припущеннями, однак теорії про взаємозв’язок між двома справами більше скидалися на фантазії, а мотиви — надуманими.

Нарешті ожив екран, з’явилася відеозйомка з гелікоптера. Перечекавши, доки минуть ефірні перешкоди, всі побачили згори ліс. Від дощу зображення було сірим, важко розрізнити внизу окремі предмети й будівлі.

Задзвонив мобільний Стіллера. Телефонували з гелікоптера. Стіллер увімкнув голосний зв’язок.

— Будемо над об’єктом приблизно за дві хвилини, — повідомив пілот, перекрикуючи рівномірний гул в кабіні. — Підходимо з зюйд-зюйд-ост. Висота польоту 600 метрів. Спускаємося до 500 метрів. Але будемо триматися на відстані, щоб нас не помітили. Це ж саме в цьому суть, правда?

— Саме так, — підтвердив Стіллер.

— Наведемо камеру на ціль, коли матимемо її в зоні видимості, — сказав пілот. — А потім наблизимо картинку.

У телефоні на мить затріскотало від електричних завад, і знову почувся голос пілота.

— Шістдесят секунд…

Зображення розвернулося вертикально й показувало картинку навскоси попереду гелікоптера.

— Сорок секунд…

У правому кутку екрана з’явилося продовгасте озерце. Візир камери вів понад берегом.

— Бачите картинку? — запитав пілот.

Стіллер підтвердив.

На лісовій галявині виринув будиночок. Камера сфокусувалася на ньому, зображення збільшилося, хоча й далі було сіре й розмите дощем.

— Схоже, хтось є на даху, — відрапортував пілот.

— Онде він! — вигукнув Гаммер, тицяючи пальцем в монітор.

Картинка ще збільшилася. Уже можна було розгледіти драбину, приставлену до стіни, і людину на даху.

Чоловік відірвався від роботи, приклав долоню дашком до чола, роздивляючись гелікоптер.

Потім картинка віддалилася, а чоловік і хатинка зникли за високими смереками.

— Пролетіти ще раз? — запитав пілот.

Вістінґ похитав головою. Стіллер подякував за допомогу й вимкнув зв’язок.

Гаммер прокрутив зйомку назад і зафіксував чоловіка на даху.

— Було не так вже й захопливо, — розчаровано сказав він.

— Залежить, як на це дивитися, — завважив Стіллер.

— А казав же, що відремонтував дах ще минулого тижня… Тепер знаємо, що збрехав, — задумливо промовив Вістінґ і, показуючи на зафіксоване зображення, додав: — Оце, що він робить, — спроба підтвердження брехні. Боїться викриття, коли я поїду з ним туди на вихідні.

34

Ліне облаштувала собі кабінетик у підвалі, але так ним і не користувалася за призначенням. їй більше подобалося лежати на канапі з ноутбуком на колінах, а нотатки щоб розсипом валялися на столі й на підлозі. Тут можна було не вмикати радіоняню, щоб почути, коли прокинеться Амалія.

Тумас сидів у фотелі й дивився якийсь документальний фільм. Звук телевізора не заважав ні Ліне, ні Амалії.

Робота над подкастом і серією статей просувалася швидше й легше, ніж сподівалася Ліне. Наступного дня вона збиралася до Осло, у Кріпос, щоб взяти інтерв’ю в Адріана Стіллера, а потім — до редакції, щоб показати уже готовий матеріал. І в неї залишиться ще один день, щоб все підчистити й зредагувати.

Вона саме вичитувала текст, у якому йшлося про Роберта Грана, Надіїного коханого. Адріан Стіллер прислав їй електронкою контакти й матеріали на Роберта, значно більше всього, ніж надала б у її розпорядження поліція, що зекономило їй купу часу, не довелося витрачати його на власне розкопування інформації, до того ж, це вже можна було вважати перевіреними даними.

Як і розповів Ґейр Інґе Гансен, Роберт Гран мешкав у своєї матері, на вулиці Шльоттсбрюґата — рукою подати від центру Порсґрюнна. Він не завжди там мешкав. Мав двоє дітей від двох дружин, з якими раніше жив. Адріан надав геть усе: їхні імена, адреси, дати народження. Судячи з останньої зміни адреси проживання, Роберт розлучився з другою дружиною три роки тому й переїхав до матері.

Його батьки розлучилися через два роки після викрадення Надії. Батько одружився вдруге. Його ім’я і нова адреса. Мати заміж не виходила.

Роберт Гран був на рік старший за Надію Кроґ. Вони почали зустрічатися, коли Надія пішла в коледж, а Роберт — у другий гімназійний клас. На нинішній день йому виповнилося сорок чотири роки, він займався логістикою у фірмі, яка торгувала будівельними матеріалами. У досьє вказано навіть його прибутки.

Вперше Роберта допитали в поліції у суботу, о 13.45, приблизно через чотирнадцять годин після того, як Надія покинула вечірку. Роберт сказав, що був надто п’яний і не дуже тямив, що відбувалося. Надія розгнівалася на нього, бо він начеб упадав біля іншої дівчини, і лише згодом Роберт допетрав, що вона пішла геть. Десь о восьмій вечора того ж дня його знову допитали через свідчення деяких з гостей, які бачили, як вони з Надією сварилися в коридорі помешкання, як Надія схопила з вішака на стіні куртку й вибігла за двері, а вже за кілька хвилин Роберт вийшов услід за нею. Роберт заперечував, що пішов за Надією, мовляв був дуже п’яний і нічого до пуття не пам’ятав. Дехто з гостей казав, що він майже не пив на вечірці. Під кінець допиту йому змінили статус зі свідка на підозрюваного. Роберта запідозрили в наданні неправдивих свідчень і взяли під варту, коли він змінив свідчення, сказавши, що таки пішов за Надією, щоб поговорити й з’ясувати стосунки, але її вже ніде не було видно, тож він не повернувся на вечірку, а відразу подався додому. У понеділок вранці Роберт вже сидів у камері слідчого ізолятора.

Тумас підвівся з фотеля, що віднести на кухню порожню склянку.

— Тобі щось принести? — запитав він.

Ліне похитала головою.

Адріан саме надіслав їй нове фото Роберта Ґрана з приміткою «не для публікації», мабуть лише для того, щоб вона змогла його впізнати. Красивий чоловік, хоч і здавався на фото надто серйозним і навіть похмурим. Щось таїлося в його темних очах. Здавалося, ніби він щось приховує.

Спершу Ліне подумала, що фото взяли з паспортного реєстру, але воно не відповідало визначеним розмірам, і тоді вона зрозуміла, що, очевидно, фотографія — з власного архіву поліції, з обрізаним унизу реєстраційним номером.

35

Стіллер відчинив балконні двері в своєму готельному номері й впустив досередини трохи свіжості. Від роботи зовнішнього твердого диска, під’єднаного до лептопа, у кімнаті стало задушливо.

Він стояв на порозі балкона. Гостре морське повітря, мов плівкою, обволікало обличчя.

На твердому диску збережено дві теки — дзеркальні копії обох комп’ютерів Мартіна Гауґена. Лептопом з вітальні користувалися найчастіше, але в ньому зовсім не було персональних файлів. А стаціонарний комп’ютер виявився значно цікавішим. Саме до нього Мартін підключив камери відеоспостереження. Програму інсталювали в понеділок минулого тижня, камери реагували на рух. Іноді їх провокувала кішка, але, відсортувавши непотріб, Адріан побачив кілька коротких записів, коли від’їжджав і повертався додому Мартін Гауґен. У четвер камери зафіксували Вільяма Вістінґа, перед і за будинком. Він приїжджав тричі. Наступний запис був зроблений, коли додому повернувся Мартін. Годинник у правому кутку екрана показував 03.27 проти ночі в п’ятницю. Ще один запис, коли вони вдвох з Вістінґом навідувалися до Мартіна у п’ятницю зранку.

Адріан Стіллер підійшов до письмового столу, двері балкона залишив відчиненими на шпарку. Червона цятка маячка на автомобілі Гауґена знову почала рухатися. Він пробув у своєму літньому будиночку до темряви, і тепер цятка повільно пересувалася лісовою дорогою до виїзду на Ларвік. Останні пів години авто стояло на Валлермюрене, на околиці Порсгрюнна. На карті видно було, що там — придорожня харчевня. Очевидно, Мартін вже наївся і рушив додому.

Камери спостереження дозволили їм визначити часові рамки. Отже, Мартін Гауґен поїхав з дому в середу об 11.23, а повернувся у ніч з четверга на п’ятницю — через добу й шістнадцять годин. Перед від’їздом замовив собі новий паспорт і купив камери спостереження. Легко було виснувати, що до обох вчинків спричинилася поява загадкової записки: «Я все знаю». Записка явно налякала Гауґена. Стіллерові така думка подобалася. Налякані люди схильні до ірраціональних дій.

Адріан потер очі, відчув, що дуже втомився. Минулої ночі він спав лише три години і мав великі сумніви, що цієї поталанить поспати довше, хоч і склеплювалися обважнілі повіки. Уже давно зробив відкриття: втомлений — не те саме, що сонний.

Стіллер спостерігав на екрані за рухом червоної цятки. За якихось двадцять хвилин цятка завмерла перед будинком на Кляйвері.

Стіллер вийняв мобільний і смс-кою повідомив Вістінґові, що Мартін Гауґен повернувся додому.

36

Знову дзеленькнув мобільний. Вістінґ глянув на екран. Ще одне повідомлення від Адріана Стіллера, цього разу довше. Написав, що проглянув копії твердих дисків Мартіна Гауґена. Найцікавішими виявилися записи з його камер спостереження, які показали, що Мартіна не було вдома понад півтори доби.

Вістінґ відповів коротким «ОК». Підвівся зі стільця у вітальні й попрямував на кухню. Він нервувався і не знав, чого вчепитися, тож взявся наводити лад: поклав на місце дошку для нарізання хліба й ніж, що їх не прибрав після себе Тумас.

Мартін Гауґен поїхав з дому, маючи якісь свої на те підстави, якими ні з ким не бажав ділитися. Він збрехав про причину відсутності і колегам на роботі, і йому, Вістінґові.

Стеження давало їм тепер повний контроль за пересуванням Мартіна Гауґена в просторі й часі, та хтозна, де він був минулого тижня. Однак спосіб довідатися про це таки існував.

Вістінґ взяв мобільний і написав смс-ку Стіллерові: «Дані трафіку за минулий тиждень».

Стіллер зрозуміє повідомлення з ключових слів. Історія трафіку з мобільного телефону розповість, з ким Мартін контактував і де побував за півтори доби своєї відсутності.

Відповідь була блискавичною: «Шукаю».

Напевно, таки оті три слова, «Я все знаю», спровокували дивну Мартінову поведінку. Анонімне повідомлення було простим словесним монтажем, таким самим, як у листах викрадачів Надії Кроґ, і, мабуть, це налякало Мартіна.

То хто і що знав?

Вістінґ повернувся у вітальню. Він прихопив із собою з роботи теку з написом «Інґер Лісе Несс». Ця жінка, ймовірно, найліпше знала Мартіна Гауґена. Вони прожили разом багато років, перш ніж Мартін покинув її заради Катаріни. Але все, що вона сказала поліції, оцінювалося з кута зору її ментальної нестабільності.

Інґер Лісе Несс найбільше нашкодила тим, що крала пошту, тому Мартін і Катаріна не отримували комунальних рахунків, а це, відповідно, потягнуло за собою пеню й штрафні санкції. Вістінґ знайшов список речей, украдених у Катаріни й знайдених у комоді вдома в Інґер Лісе. Вістінґа мов обухом по голові огріло, коли його погляд зачепився за рахунок зі страхової агенції, датований 21 вересня 1987 року. То був понеділок після зникнення Надії, отже, Інґер Лісе Несс нишпорила в поштовій скриньці Мартіна Гауґена, коли Надія вже була в руках викрадачів.

На допиті вона зізналася, що свідомо переслідувала й допікала Мартінові й Катаріні, описала, як саме. Її вчинки, здавалося, були мотивовані злістю й образою на Мартіна Гауґена. «Ви не знаєте, який він насправді» — стояло в протоколі допиту. «Ви не знаєте, що він вчинив. Ви не знаєте того, що знаю я». Тоді її слова витлумачили як спробу утвердження справедливості й перекладання вини на інших. Тепер же з’явилися підстави підозрювати, що жінка, може, й справді щось знала.

37

Секція давніх і нерозкритих справ розташовувалася на шостому поверсі будівлі Кріпос, у східному районі Осло. Адріан Стіллер ще не встиг причепурити свій кабінет. Там було порожньо, лише кілька полиць зі звичайними теками, офісний стілець, простий письмовий стіл, а на ньому — комп’ютерний монітор.

Не так уже й багато годин він провів за тим столом. Його робота в «групі ДН» полягала здебільшого в постійних відрядженнях до різних поліційних округів, де на той час розслідували давні й нерозкриті справи. Якби не домовленість про інтерв’ю з Ліне Вістінґ, його сьогодні тут теж ніхто не застав би.

Звісно, зручніше й практичніше для обох було б зустрітися в Ларвіку, та ліпше, щоб Ліне не знала, що він у місті.

За п’ять хвилин до дванадцятої зателефонували з приймальні й повідомили про прихід Ліне. Адріан Стіллер зійшов униз, щоб її зустріти. Ліне стояла з торбинкою через плече, у руці — диктофон. Адріан відразу помітив, що він увімкнений, але, вітаючись, вдав, ніби нічого не зауважив.

Ліне тримала диктофон перед собою, щоб записалися звуки ідентифікаційної картки, яку протягували крізь зчитувач, і клацання кнопок при набиранні коду допуску. Коли двері за ними зачинилися, Ліне поставила диктофон на паузу.

— Як справи? — ввічливо запитав Адріан, доки вони чекали на ліфт.

— Чудово! — запевнила Ліне. — Майже все вже лягло, як треба. Бракує лише кількох слів від вас, чому ви відновили слідство у «справі Кроґ».

Двері ліфта розсунулися і вони ввійшли в кабінку. Адріан стояв так близько, що відчував ледь вловний, легкий і солодкавий запах її парфумів. Мимоволі згадалося літо.

Дорогою в кабінет від прихопив з чайного закутка карафку з водою і дві склянки. Запропонував Ліне каву, але вона подякувала й відмовилася.

Ліне видавалася нівроку тямущою і меткою. Стіллер ще й склянки не встиг наповнити, а вона вже сиділа з блокнотом і диктофоном наготові.

— Чому ви вирішили відновити слідство у «справі Кроґ»?

Стіллер вже був готовий до цього запитання, але справжню причину — що вони знайшли відбитки пальців Мартіна Гауґена на листі викрадачів — назвати не міг. Цю карту він хотів розіграти трохи пізніше.

— Викрадення Надії — особлива справа, — сказав він. — Унікальна в норвезькій криміналістичній історії. Вона стала болючим абсцесом, який ніяк не прорветься, і для поліції, і для близьких, і для всієї місцевої громади.

Чиста тобі тарабарщина! Як у політиканів. Водичка, яку ще до Стіллера лили перед публікою його шефи. Звісно, відповідь не вдовольнила Ліне Вістінґ.

— Чим саме ця справа така особлива?

— Викрадення такого типу завжди неординарні… Зрідка трапляються. Щоб мати з чим порівняти, доведеться шукати аналоги в інших країнах і на інших континентах.

— Може, тому її і не розкрили? — в’їдливо допитувалася Ліне. — Бо забракло компетенції?

Стіллер розумів, що треба бути обачним. Хай там що він собі думав про професійність колег, шефи Кріпоса чітко давали зрозуміти, що «група ДН» ніколи не повинна — у стосунку до давніх справ — критикувати їх за некомпетентність у веденні слідства.

— «Справа Кроґ» отримала тоді статус першого пріоритету, — запевнив Стіллер. — До слідства залучили найкращих фахівців. Проблема була спільна для всіх справ, пов’язаних зі зникненням, — відсутність місця злочину.

Вони розмовляли далі. Стіллер пояснив структуру й завдання «групи ДН», пояснив, чому поліція завжди мала кращий інструментарій для розкриття складних справ.

— І хоч важко переоцінити значення технічних слідів та ДНК, усе ж найчастіше допомагають свідчення людей, які щось знали або бачили. Несподівано може знайтися така людина, і вона почне говорити.

Остання фраза прозвучала як завершальна репліка. Адріан Стіллер був нею задоволений. Він кивнув на диктофон, натякаючи, що час його вимикати.

— І ви знаєте цю людину? — Ліне й не думала послухатися Стіллера.

Адріан промовчав. Заради яскравішого ефекту, Ліне дозволила потривати тиші, підкреслюючи тим, що його відповідь (якщо, звісно, відповість) буде off the record, у буквальному сенсі. А тоді вимкнула диктофон і поклала його в торбинку.

— Цього замало, — повела Ліне далі, не дочекавшись відповіді. — Чекання на правильну особу, яка захоче говорити, скидається на досить слабку слідчу стратегію.

— У нашому випадку, можливо, йдеться про спонукання правильної особи до зізнання, — виправив її Стіллер, усміхнувшись.

— Маєте намір знову допитати Роберта Грана? Її колишнього коханого?

— Вже допитали.

— Я домовилася з ним про інтерв’ю в суботу.

— Це ж я дав вам його контакти, — нагадав Стіллер.

— Я знаю… Мене інше цікавить. Можливо, є щось таке, про що я мала б знати заздалегідь.

— Що саме?

— Чи має Роберт Гран, скажімо, чорний послужний список?

Стіллер кивнув.

— Що він учинив?

— Погані речі, — Адріанові не хотілося казати Ліне всю правду, але мусив. — Відсидів за завдання важких тілесних ушкоджень.

— Кому?

— Співмешканці. Йому категорично заборонені будь-які стосунки з нею.

Адріан Стіллер бачив, як у голові журналістки завирували думки, так ніби вона квапилася відсортувати огром запитань, аби вибрати насамперед найважливіше.

— Чи цей факт не виставляє справу в цілком іншому ракурсі? — нарешті запитала Ліне. — Я маю на увазі факт побиття співмешканки. Цей вчинок заводить Роберта Грана в лави модус-кандидатів.

Ліне помітила очевидне, але фокус наводився на інше. Слідство працювало в іншому напрямку.

— Ви повинні весь час пам’ятати, що кидаєтеся вплав у бурхливі води, — застеріг її Стіллер. — Винуватець на свободі. І ви мусите розуміти, що робота, яку ви взяли на себе, може одного чудового дня поставити вас віч-на-віч зі злочинцем. Я зрозумію, якщо ви вирішите не погоджуватись на інтерв’ю.

Ліне Вістінґ похитала головою.

— Я не відмовлюся. Просто хочу більше знати наперед.

Вона відсунула стілець, встала, але з місця не рушала.

— Це його ви підозрюєте? На нього неофіційно спрямовуєте слідство?

Стіллер вагався, чи можна їй заперечити. Пауза так затягнулася, що будь-яка відповідь могла видатися неправдивою.

— Ми обережно йдемо до вже майже видимої мети, — нарешті озвався він. — Якщо нам пощастить, то наступного тижня зможу трохи відкрити таємницю, до публікації другої статті. Проте зараз, саме ось зараз, ще надто рано.

Ліне начеб змирилася з його обіцянкою відкрити карти трохи пізніше.

38

З вікна свого кабінету Вістінґ міг бачити вікна Інґер Лісе Несс. Вона мала помешкання в чотириквартирному будинку на Хіркестреде, біля самих залізничних колій. Напряму, через повітря, відстань не більше 600 метрів.

Йому потрібний був хоч якийсь привід, щоб поговорити з нею. Анонімний лист — то її стиль, та, якщо вона, дійсно, щось знає, то навряд чи планує поділитися своїми знаннями з поліцією. Вона відразу розкусить його. Вістінґові дуже потрібний добрий привід, і він його знайшов.

Згідно з реєстром покарань, Інґер Лісе Несс недавно була засуджена за шахрайство. Після тривалого періоду безробіття вона влаштувалася продавчинею у крамницю, однак подала в NAV, норвезьку службу зайнятості, значно менше робочих годин, ніж було насправді. За півтора року Інґер Лісе отримала допомогу з безробіття майже на сто тисяч крон більше, аніж їй належалося. Вирок суду — 90 днів ув’язнення. Тепер вона чекала своєї черги для відбування покари.

Вістінґ підняв слухавку стаціонарного телефону, набрав номер пенітенціарної служби й попросив покликати одну з працівниць, яку добре знав ще з давніх часів.

— Мені потрібна послуга, — сказав він.

— Яка?

— Йдеться про засуджену Інґер Лісе Несс. Треба посунути її у тюремній черзі.

— Ну, це просто, — відповіла працівниця.

У слухавці було тихо, доки вона клацала на клавіатурі комп’ютера.

— За три тижні звільниться місце у в’язниці «Сандефьорд». Годиться?

— Чудово, — зрадів Вістінґ.

— Мені дуже важливо мати на руках повістку, щоб я зміг особисто її доставити.

— Але зазвичай ми надсилаємо повістки поштою, — здивувалася працівниця.

— Надішліть мені в управу, я сам їй передам і подбаю, щоб вона вчасно з’явилася у тюрму.

Навряд чи Інґер Лісе Несс зреагує, якщо поліцейський у цивільному особисто вручить їй повістку.

— Та мені однаково, — погодилася працівниця. — Разом з повісткою надсилають і спеціальну брошуру. Якщо я вишлю сьогодні, то завтра вранці буде у вас.

Вістінґ подякував і назвав адресу.

39

Система безпеки не мала жодних заперечень, засвітилося зелене вічко, щось клацнуло, і Ліне пройшла досередини.

«Викрадення Кроґ» — справа такого типу, про яку ніде не можна говорити, окрім як на закритих редакційних нарадах. Ставка робилася на те, щоб лише мінімальна кількість працівників видавничого дому знала про неї до першої публікації. Але це ще була й така справа, яка породжувала й ширила чутки. Здавалося, всі про неї знали і хотіли знати більше.

Ліне ввічливо й туманно відповіла на запитання колег і поквапилася у кабінет до Даніеля. Звісно, вона знала, що Даніель значно довше працював над цим проектом, і все ж захоплювалася, як швидко всі пазли лягали на свої місця. Матеріал був майже готовий до публікації. Залишалося ще трохи відкоригувати першу статтю і зредагувати подкаст. Стаття мала вийти в паперовій версії і у форматі для iPad «ВҐ+» у п’ятницю зранку, з тим, що упродовж дня ще будуть додаватися деякі фрагменти до онлайн-версії. Подкаст буде доступний з другої години. Залишалося ще 48 годин. А потім можна буде братися за другий раунд роботи.

Все про справу «викрадення Кроґ» збиратиметься на окремій інтернет-сторінці. Візуально матеріал подавався в дуже привабливому вигляді: з колажами давніх документів, фотографій та газетних вирізок.

Ліне гортала поліційні протоколи, які наперед видрукувала.

— Щось не віриться мені в історію викрадення.

— І що змусило тебе засумніватися?

— Хоч би те, що викрадачі не довели справи з викупом до кінця. Надіслали два листи, вказали місце, де покласти гроші, і навіть не спробували їх забрати. Ніби передумали.

— Може злякалися?

— Може… Але якось відгонить фальшем.

— Це ж як?

— Я бачила кілька класичних справ з викрадення, здебільшого американських, як-от викрадення сина Франка Сінатри, Чарльза Ліндберґа юніора, а ще кілька справ було у Франції та Німеччині. Викрадачі завжди дають у листах детальні інструкції і застерігають від контактів з поліцією. Ті, що викрали Надію, написали лише одне речення: «Покладіть гроші в чорному пластиковому мішку позаду ятки на Улавсберґе».

— Вони вклали в конверт фотографію, — нагадав Даніель.

Ліне мала копію фотографії, знятої фотоавтоматом, перед собою. Надія і її молодший брат сиділи, тісно притулившись і схилившись головами, щоб влізти в кадр, і обом від цієї ситуації було дуже смішно. Фото лежало в гаманці, який Надія завжди носила в своїй торбинці.

— Це нічого не доводить, — задумливо промовила Ліне.

— Та цього поліції було достатньо, щоб відпустити її коханого.

— Листа могли бути відволікальним маневром. Саме задля того, щоб витягнути його з тюрми.

Даніель застережно підняв руку.

— Стоп! Листи — наступний епізод. Зараз нам треба піти в студію звукозапису і все зшити докупи.

Вони пішли в студію. Даніель сів до пульта, Ліне зайняла місце за мікрофоном, розклала перед собою аркуші рукопису.

— Я щось непевна, як назвати вечір її зникнення, — сказала вона.

Даніель підвів на неї очі.

— Тобто?

— Сказати «вечір, коли вона зникла», «вечір, коли її викрали», «вечір, коли на неї напали» чи «вечір, коли її востаннє бачили»?

Даніель на мить замислився.

— Ліпше «вечір, коли вона зникла». Вичерпно й ближче до істини, як на мене.

Говорити в мікрофон, звертаючись до невидимих слухачів, виявилося набагато легше, ніж Ліне собі уявляла. Вона мала перед собою рукопис, написаний за всіма правилами сценарію і дидактики, і все ж говорила вільно, відчувала, що голос звучить рівно й невимушено.

Увесь час, доки вона промовляла в мікрофон, з голови їй не йшла фотографія Надії з маленьким братиком.

Ліне відірвалася від рукопису й тепер дивилася на мікрофон.

— У цьому подкасті найважливішим буде одне запитання, — почала вона. — Я ще нікого, з ким досі спілкувалася, про це не запитувала, бо не акцентувала на цьому уваги. Поліція ставила це запитання, зокрема, Лів Гове, яка останньою бачила Надію 18 вересня 1987 року. Запитання звучить так: «Чи мала Надія щось з собою? Чи тримала щось у руках, коли вийшла з дому, де відбувалася вечірка?» Або, щоб висловитися конкретніше: «Чи мала вона в руках торбинку, коли поспішно покидала вечірку на Ґліммерваєн?»

Слідчі питали про торбинку, бо це звичайна рутина в їхній роботі, як і опитування, у що саме була вбрана Надія на святі. Щодо торбинки, відповіді різнилися між собою. Чому запитання про торбинку аж таке важливе, ви дізнаєтеся в наступному епізоді серії подкастів під назвою «Загадка Надії Кроґ». А також довідаєтеся про викрадачів, які шантажували її батьків, і що вони вклали в конверт.

40

Ліне з розгону гепнула на канапу. Вона втомилася. День був довгий. Добре, що Тумас удома. Коли вона прийшла додому, він саме вклав Амалію спати, а вечеря вже чекала на столі. Сендвіч з куркою, беконом і сиром брі.

— А ти знав, що ми далекі родичі отого телевізійного кухаря? — запитала Ліне, відрізаючи шматок сендвіча.

— Якого кухаря? — усміхнувся Тумас, беручи зі столу пульт від телевізора. — Джеймі Олівера?

— Та ні, нашого, норвезького, — Гельстрьома.

Тумас не продемонстрував великого захоплення від цієї новини.

— Ну, не зовсім прямі родичі, — виправилася Ліне. — Але одна з сестер нашої прабабусі була заміжня за братом його прадіда.

Тумас, здавалося, вираховував родинний ланцюжок, та, зрештою, стенув плечима, і знову втупився в телевізор.

Ліне з’їла половину сендвіча, решту загорнула харчовою плівкою і поклала в холодильник.

На дверях холодильника висіла стрічка фотографій з фотоавтомата. Три версії Тумаса й Амалії. На першій дівчинка задоволено всміхалася і дивилася майже в камеру, а на останній вже дуже помітною стала її нетерплячість.

— Ви фотографувалися? — гукнула Ліне з кухні.

— Так! — зі сміхом відгукнувся Тумас. — Почепив найвдаліші.

Ліне відчинила дверцята холодильника й поставила тарілку на поличку.

— Де ви знайшли такий автомат? — запитала вона.

— У торговому центрі. То, насправді, не зовсім автомат, а іграшковий потяг, який клацає фотки, доки їдеш.

Ліне повернулася до вітальні, знову сіла на канапу.

— Дякую, що ти так піклуєшся про малу, — вдячно глянула вона на брата.

Тумас кивнув, не відриваючись від екрана телевізора. Він був дуже схожий на свого батька — шарівся від похвал.

Ліне вийняла ноутбука, щоб внести ще кілька поправок до статті, дрібниці, на які звернув увагу редактор. Це не займе багато часу. Та замість відкрити потрібний файл, вона відкрила програму родоводу й заходилася шукати Стіллера. Пошук дав три результати, починаючи від пра-пра-прадіда, сестра якого 1862 року вийшла заміж за такого собі Андерса Стіллера з Мюсена. Вони мали двоє синів, Уле й Ларса. Джерелом даних була оцифрована церковна книга. Ліне вирішила, що детальніше дослідить цю гілку роду, коли матиме більше часу.

— Глянь, це не та справа, над якою ти працюєш? — запитав Тумас зі свого фотелю.

Ліне підвела очі на екран. Вловила, що було згадано ім’я Надії Кроґ, захопила краєм ока її фото.

— Що це? — ледь не скрикнула вона, хоча все вже зрозуміла.

— Реклама завтрашньої передачі «Місце злочину — Норвегія». Говоритимуть про «справу Кроґ».

Ліне випросталася, поклала ноутбук перед собою на стіл.

— Вони не мають права! — запротестувала вона.

Тумас мовчки дивився на сестру. Ліне схопила телефон, зателефонувала до Фроста.

Той, як завжди, відповів коротко й неприязно.

— Хіба «викрадення Кроґ» не наша ексклюзивна тема? — різко запитала Ліне.

— Ну, так.

— TV2 саме ось зараз дає тизер. Вони обговорюватимуть тему в програмі «Місце злочину — Норвегія» завтра ввечері.

Головний редактор вилаявся на іншому кінці.

— Адріан Стіллер! — вигукнув він і знову вилаявся. — Він веде подвійну гру! Ми так не домовлялися!

— А як ви домовлялися? — поцікавилася Ліне.

Фрост мовчав, а потім знову стиха залаявся.

— Нам мали дістатися листи, ексклюзивне оприлюднення. Але про виняткове право на все висвітлення справи ми не говорили. Я вважав, що й так усе ясно.

Тепер уже вилаялася Ліне.

— І як тепер вчинити? Випередити їх? Надрукувати статтю вже завтра. Можу надіслати текст за годину.

— Ні, — рішуче заперечив Фрост. — У нас завтра інша сенсація за планом. Нічого не будемо міняти, але повідомимо, що «справа Кроґ» відновлюється і що детальніше розкажемо про неї у нашому подкасті з ексклюзивними матеріалами в п’ятницю. А тизер TV2 використаємо на свою користь, ніби то наша реклама. Щось підготуєш мені за сорок п’ять хвилин?

— Ясно! — запевнила Ліне. — А з ним поговориш?

— З ким?

— Зі Стіллером! Щоб уникнути подальших несподіванок. Чи може, хочеш, щоб я поговорила?

— Я сам поговорю. Вам обом не варто псувати стосунків.

На тому розмова закінчилася.

Запхикала Амалія. Тумас підвівся з фотеля.

— Я гляну до неї.

Ліне вдячно кивнула й поринула в свій ноутбук.

41

Адріан Стіллер зібрав місцевих поліцейських у малій нарадчій кімнаті — Вільяма Вістінґа, Нільса Гаммера й Крістіне Тііс. За зачиненими дверима. Над дверима горіла червона лампочка.

Гаммер опустив жалюзі на вікнах.

— Яку погоду заповідають на завтра? — запитав він.

Вістінґ сів на своє місце.

— Мабуть, далі дощитиме, — відповів він. — Чого питаєш?

— Та ж тобі завтра в гори.

— Погода гарна, — повідомила Крістіне Тііс. — Невелика хмарність, сухо всі вихідні. Час до часу розпогоджуватиметься і світитиме сонце.

Адріан Стіллер сів за стіл і чекав, доки розсядеться решта. Нільс Гаммер зайняв своє місце останнім.

— Сьогодні все починається, — почавСтіллер. — Сьогодні ввечері головною темою передачі «Місце злочину — Норвегія» на TV2 буде «справа викрадення Надії Кроґ». Я сидітиму в студії, — Стіллер обернувся до Вільяма Вістінґа. — Ти на той час уже будеш в Гауґена вдома? Хотілось би знати його безпосередню реакцію.

— Це могло б видатися дивним, — заперечив Вістінґ. — І викликати підозру.

Стіллер виклав на стіл погодинний графік.

— Я уклав план, — сказав він і зачитав: — О 20.15 надішлеш йому смс-ку, напишеш, що працюєш допізна, але хотів би зазирнути після роботи до нього додому й обговорити поїздку до літнього будиночка. Вам же треба узгодити закупи та інші практичні моменти.

Вістінґ кивнув.

— Ток-шоу починається о 20.40. Тобі треба бути в Мартіна Гауґена за дві хвилини до початку.

— А якщо він не дивитиметься телевізора? — втрутився Гаммер.

Але Стіллер ще не закінчив говорити, то й не відволікався на коментар.

— Сюжет про Надію Кроґ запустять о 21.56 і триватиме він шістнадцять хвилин. Щойно почнеться сюжет, Гаммер пришле тобі смс-ку з проханням увімкнути телевізор.

Стіллер схилився, досягнув з сумки мобільний і шурнув його через стіл.

— Дзвонитимеш з цього телефону, — сказав він до Гаммера, перш ніж перевести погляд на Вістінґа. — А ти запишеш номер цього телефону як «Ліне». Ніби це твоя донька просить тебе подивитися передачу. У такому разі Гауґен не зможе тобі відмовити.

Адріан Стіллер знову глянув на Гаммера й знову перевів погляд на Вістінґа.

— Розкажеш Мартінові, що твоя донька працює над публікацією матеріалів «справи Кроґ» для «ВҐ». Скажеш, що добре пам’ятаєш ту справу, і запитай, чи він теж її пам’ятає.

Стіллер бачив, що його план Вістінґові не надто подобається. Вістінґ схопив кулькову ручку й майже непомітно ледь відсунувся на стільці від столу, ніби хотів дистанціюватися від плану.

— Тобі почеплять прихований мікрофон, — вів він далі. — Така мікроскопічна штучка, яка буде з тобою всі вихідні. Вона активується голосом і має заряд на сорок вісім годин. Час дії цієї батареї удвічі більший від звичайної. Тому можеш спокійно забути про неї, заміняти не доведеться.

Вістінґ крутив ручку в пальцях і явно почувався не на своєму місці.

— А завтра вже активніше візьмемося до діла. Важливо, щоб сьогодні ввечері за розмовою ти наполіг на своєму авті. Ми підключимо пристрій стеження і жучок і зможемо слухати ваші розмови. Обов’язково заїдьте на бензозаправку, купиш свіжий номер «ВҐ». На півдорозі до літнього будиночка «Ліне» надішле тобі повідомлення з посиланням на подкаст, щоб ви прослухали його в авті. Запис триватиме 34 хвилини, дослухати до кінця не встигнете. За дві години «Ліне» відправить ще одне повідомлення і поцікавиться твоєю думкою. Це дасть тобі привід прослухати весь подкаст і обговорити його з Мартіном Гауґеном.

— І ви сподіваєтесь примусити його в такий спосіб зізнатися? — скептично запитав Нільс Гаммер.

— Це змусить говорити про «справу викрадення», — відповів Стіллер. — Розслідування на 50 відсотків складається з психології. Іноді речові докази не потрібні, достатньо, щоб підозрюваний втрапив у пастку, заплутався і не знав, як звідти вибратися.

Вістінґ мовчав. Стіллер роздав ксерокопії маршруту.

— Може виникнути чимало нюансів, — завважив Вістінґ. — Все може скластися не так, як задумано.

— Спокійно, не переживай аж так! — промовив Стіллер. — Ідеться насамперед про те, щоб розбурхати його думки, позбавити впевненості, посіяти тривогу, довести його до відчаю, а тоді, у слушний час, буде легше пробити його броню. Він мусить усвідомити, що носити в собі чорну, зловісну таємницю значно гірше, ніж зізнатися.

42

Комп’ютер у лабораторії «КК» показував незвично високу активність. Доки вони радилися, машина зареєструвала сім вихідних дзвінків на сім різних номерів.

Гаммер підкотив стілець до стола й увімкнув перший запис. Якийсь чоловік з Саннефьорда.

Мартін Гауґен відрекомендувався.

— Йдеться про пневматичний пістолет, який ви виставили на сайті «барахолки», — сказав він.

Вістінґ глянув на екран комп’ютера, який відстежував Мартіновий інтернет-трафік.

— Він досі на роботі, — підказав Стіллер. — Мабуть, користується офісним комп’ютером.

Телефонна розмова закінчилася домовленістю, що Мартін заїде до продавця додому між четвертою та шостою і подивиться на товар.

— На біса йому пневматичний пістолет? — здивувався Стіллер.

Гаммер зайшов на сайт «барахолки», спробував розшукати номер, на який телефонував Гауґен. Марно. Ім’я продавця теж не знаходилося. Тоді Гаммер обмежив коло пошуків географічно: де можна купити пневматичну зброю в Саннефьорді? Пошук дав чотири результати.

Гаммер переглянув кожний анонс і знайшов потрібного продавця у третьому. На фото пістолет виглядав справжньою бойовою зброєю. В оголошенні було вказано, що це копія швейцарського SIG і що до нього додаються 12-грамові СО2-патрони.

Вістінґ думав собі про своє, решта мовчали.

Гаммер увікнув другий запис. Ще одна подібна розмова. Мартін Гауґен домовився приїхати й подивитися на інший пістолет. Вони прослухали ще чотири записи, і щоразу мовилося про купівлю пневматичного пістолета.

— Він боїться, — прокоментував Гаммер. — Дозволу на придбання справжньої зброї не має, а де її роздобути нелегально, не знає. Тож вдовольняється мінімумом, чим можна було б когось залякати.

На одному з моніторів почала рухатися червона цятка Мартінового автомобіля.

— Він у дорозі, — повідомив Гаммер.

Усі троє не відривали очей від цятки, яка рухалася дорогою місцевого значення в напрямку Тьонсберґа.

— Не додому, — завважив Вістінґ.

— Певно по пістолета їде, — припустив Стіллер.

Гаммер увімкнув ще один запис, у якому теж мовилося про купівлю пістолета. І в останньому записі — те саме. З усіма Мартін Гауґен умовився про зустріч між четвертою та п’ятою, окрім одного продавця, який мав повернутися додому не раніше завтрашнього дня.

Червона цятка завмерла. Гаммер перевірив адресу. Точної адреси не було, відомо лише, що авто зупинилося десь у центрі міста.

— Ніхто з продавців пістолетів там не мешкає, — сказав Гаммер, звірившись зі своїми нотатками.

Вістінґ зиркнув на годинника.

— Ще надто рано, — завважив він.

Усі витріщалися на цятку хвилин з десять, але нічого більше не відбувалося. У шафах позаду моніторів гуділи й шуміли електронні прилади. Повітря у маленькому приміщенні нагрілося і мовби загусло.

— Треба було повісити йому хвоста, — скрушно зітхнув Стіллер.

Вістінґ теж зітхнув і рушив до дверей.

— Повідомте мені, якщо відбуватиметься щось цікаве, — попросив він.

Він спустився поверхом нижче до свого кабінету, якийсь час постояв, тарабанячи пальцями по спинці стільця. Відчув нарешті радісне очікування поїздки за місто.

43

Пів на сьому. Надворі далі дощило. Години чекання Вістінґ витратив на дописування пропозицій для майбутньої реорганізації поліційної управи, потім зійшов у їдальню й перекусив якимись залишками холодних закусок з буфету. Рапорт з пропозиціями вийшов не такий ґрунтовний і об’ємистий, як хотілось би.

До його кабінету ввійшов Адріан Стіллер. Він перевдягнувся, стояв перед Вістінґом у сорочці й піджаку, навіть краватку пов’язав. Очі й далі почервонілі, але ніщо не свідчило про втому чи виснаження — бадьорий, як завжди.

— Виїжджаю в студію, — повідомив він. — На канал TV2.

Вістінґ кивнув.

— Хай щастить!

Стіллер теж подякував кивком.

— Ти в цьому поїдеш сьогодні ввечері? — запитав він, показуючи на Вістінґову сорочку.

— А що?

Стіллер не відповів, мовчки поставив на офісний стіл маленьку картонну коробочку.

— Колись уже носив прихований мікрофон? — запитав він.

— Дуже давно. Тоді доводилося носити з собою касетний диктофон, який ледве вміщався у внутрішню кишеню.

— Це найновіша гарнітура, — пояснив Стіллер, відкриваючи коробочку.

Усередині лежало три предмети: маленький тюбик клею, рулончик липучої стрічки й маленька чорна флешка, яка, як здогадався Вістінґ, і була записувальним пристроєм.

— Ні про що думати тобі не треба, просто увімкнеш та й усе, — сказав Стіллер і показав, як вмикається і вимикається диктофон крихітною сувалкою. — Хоч пристрій маленький і має цілком невинний вигляд, ліпше почепити його в надійному місці.

Стіллер вийняв з тримача для олівців ножиці, відрізав смужку липкої стрічки й попросив Вістінґа підвестися.

— Текстильний клей, — пояснив він. — Стій і не рухайся.

Узяв з коробочки тюбик, витиснув на смужку кілька крапель клею і приклеїв її з внутрішнього боку кишені сорочки Вістінґа.

— Клейка стрічка? — запитав той скептичним тоном.

— Нею користуються в НАСА, — заспокоїв Стіллер. — А тепер притисни!

Вістінґ приклав долоню до грудей і притиснув.

— Мартін Гауґен заходив до банку DNB у центрі Тьонсберґа чотири години тому, зняв чималеньку суму, — розповів Стіллер, поки вони чекали, доки схопиться клей.

Вістінґ уявив собі червону цятку, на яку вони дивилися чотири години тому.

— Я дав команду почати фінансове розслідування, — вів далі Стіллер. — Мені відразу ж повідомлять, якщо на його рахунку відбувався якийсь незаконний рух коштів.

— Скільки зняв? — запитав Вістінґ.

— Двадцять п’ять тисяч, — Стіллер дав знак, що вже можна відпустити руку від кишені. — Це максимальна сума, яку можна зняти без попереднього замовлення на зняття коштів.

— Назвав якусь причину?

Стіллер вийняв з коробочки флешку, на зворотній бік якої була наклеєна інша смужка з волохатою поверхнею.

— Коли знімаєш велику суму, у банку завжди вимагають пояснити мету, — відповів Стіллер і перекинув флешку Вістінґові. — Гауґен сказав, що має намір купити авто.

Вістінґ причепив флешку в кишені сорочки.

— Мусиш так дібрати одяг для поїздки в гори, щоб не перечіпляти записувача, — порадив Стіллер.

— А від тертя до одягу не виникнуть завади?

— Мінімальні. Та ми відфільтруємо все зайве.

На порозі виринув Нільс Гаммер, увійшов і зачинив за собою двері.

— Бачиш? — запитав його Стіллер, кивнувши на Вістінґа.

— Кого? — не зрозумів Гаммер.

— Мікрофон…

Гаммер прискіпливо придивився, але змушений був заперечно похитати головою. Вістінґ висмикнув з кишені флешку й простягнув Нільсові.

— Ані тобі дротиків, ані світлодіодів, — запишався Стіллер.

Гаммер взяв маленьку пластинку двома пальцями, роздивився з усіх боків і повернув Вістінґові.

— Мартін Гауґен купив пневматичний пістолет «вальтер СР88», — повідомив Нільс і пояснив, як простежив його пересування до кожної з адрес. — Дві останні домовленості Гауґен скасував. Очевидно, знайшов те, що шукав.

— Скільки коштував пістолет? — поцікавився Вістінґ.

— Тисячу сімсот крон, якщо, звісно, не виторгував менше. Про таку суму йшлося в оголошенні.

Нільс простягнув Вістінґові видрук оголошення з фотографіями. Пістолет лежав у синій пластмасовій валізці й був дуже схожий на справжній. Людина, на яку його спрямують, різниці не завважить. Восьмизарядний магазин, 500 сталевих кульок. Добряче свербітиме, якщо поцілить. Як для самозахисту, то більше налякає, ніж завдасть шкоди.

— Що ж, я поїхав, — знову сказав Стіллер і рушив до дверей. — «Справа Кроґ» у першій частині. Під час перерви на рекламу покину студію. Сподіваюся бути тут ще до опівночі. Зустрінемося для перших підсумків?

Вістінґ хотів заперечити, що з підсумками варто було б зачекати до завтра, але передумав. Натомість ствердно кивнув Стіллерові.

44

Десять хвилин на дев’яту вечора. Вістінґ навідався до лабораторії «КК». Нільс Гаммер читав ілюстрований журнал. Монітори не фіксували жодного руху.

— Він удома? — запитав Вістінґ.

— Авто принаймні стоїть на подвір’ї.

— Якась активність є?

— Заходив в інтернет годину тому. Передивлявся онлайн-газети.

Вістінґ вийняв мобільний, набрав смс-ку.

«Працюю сьогодні допізна. Ти не проти, якщо приїду десь о пів на десяту».

— Будемо дотримуватися плану Стіллера, — промовив він і сів чекати до 20.15.

Гаммер промовисто глянув на його кишеньку сорочки зі схованим мікрофоном, застерігаючи, щоб не бовкнув якоїсь дурниці про шефа.

Минуло три хвилини, і Вістінґ натиснув «Надіслати». На головному моніторі, відразу перед ним, вигулькнуло вхідне текстове повідомлення з датою і часом, вказівкою на базову станцію, з якої було надіслане смс, та інші технічні параметри, у яких Вістінґ нічого не тямив.

Минуло пів хвилини, текст посунувся догори, звільняючи місце відповіді Мартіна Гауґена.

«Не проти».

Тієї ж миті теленькнув телефон Вістінґа.

— Крок перший — виконано, — усміхнувся Гаммер.

О 21.38 Вістінґ звернув на вибоїсту дорогу, що вела до садиби Мартіна Гауґена. Світло фар шугонуло по фасаду будинку. У кухонному вікні вигулькнула голова Мартіна Гауґена, ніби він сидів і чекав на його приїзд.

Вістінґ мимоволі зазирнув у кишеньку з мікрофоном, вийшов з авта й рушив до входу під дашком. Було чутно, як повернувся ключ у замку і двері відчинилися.

— Заходь! — запросив Мартін.

Кішка стояла в нього під ногами, визирала надвір.

— Я подумав, що треба дещо обговорити, якісь нюанси завтрашньої виправи, — сказав Вістінґ зачиняючи за собою двері.

Він рушив услід за господарем на кухню. З вітальні долинав звук телевізора, скидалося на якийсь іноземний канал.

— Коли завтра вирушаємо? — запитав Мартін. — Було б добре дістатися на місце ще за дня.

— Тоді треба виїхати не пізніше четвертої, — відповів Мартін, виймаючи з шафки дві філіжанки. — Ще ж, мабуть, зупинимося дорогою, щоб закупитися.

— Четверта мені підходить. Можу й раніше піти з роботи.

Мартін поставив філіжанки на стіл.

— І я можу раніше звільнитися, — підхопив він, наливаючи каву з кухля кавоварки.

— Я подумав, що добре було б взяти моє авто. Речі можна спакувати в багажник, бо ж твій пікап має відкритий верх.

Мартін похитав головою. Поставив кухоль у гніздо кавоварки.

— Ліпше таки пікапом, — сказав він. — Після дощів дорога ледь проїзна, а твоє авто має низький кліренс.

Вістінґ не мав що заперечити на той аргумент.

Амалія лежала горілиць і міцно спала. Маленькі губоньки ледь пересохлі й ледь розтулені. Дихання рівне й спокійне.

Ліне могла б безкінечно стояти так і милуватися донечкою. Потім вона обережно причинила двері й повернулася до вітальні на своє місце перед телевізором.

— Увімкни голосніше, — попросила вона Тумаса, коли почалося ток-шоу «Місце злочину — Норвегія».

Ведучий привітався з гостями. Ліне його знала. Це був дуже талановитий журналіст-криміналіст, з великою мережею інформаторів, надійними джерелами й особистою заангажованістю у справах, з якими працював.

Він анонсував програму вечірнього ток-шоу, де йтиметься про новий і дуже небезпечний для життя синтетичний наркотик, серію нападів на вуличні ятки зі швидкою їжею, жорстоке пограбування зі зломом старої жінки і про групу злодюжок мобільних телефонів, яка спеціалізувалася на грабунку крамниць електротоварів.

— А ще ми згадаємо й ближче розглянемо одну з найрезонансніших справ в історії норвезької криміналістики, — вів далі ведучий. — У 1987 році невідомі злочинці викрали сімнадцятирічну Надію Кроґ з вимогою викупу — три мільйони крон. Гроші залишили в умовленому місці, але їх так ніхто й не забрав. Відтоді Надії більше не бачили. Нове розслідування з залученням новітніх методів слідства може дати тепер відповіді на цю загадку.

Ліне відхилилася на стільці. Доволі драматичний вступ, але це було нескладно.

— Я, як завжди, запросив у студію наших експертів, — сказав ведучий і відрекомендував двох чоловіків та одну жінку, які стояли за високим столиком.

Ліне безліч разів дивилася програму і знала тих експертів: слідчий на пенсії, колишній прокурор і адвокат.

Ведучий дотримувався заздалегідь затвердженого сценарію.

— Спершу подивімось, як розвивалося розслідування справ за минулий тиждень, — ведучий підійшов до поліцейського в однострої, відповідального за оновлення інформації.

Ліне підвелася і вийшла на кухню, узяти собі щось попити.

Вістінґ поставив на повну гучність сигнал надходження текстових повідомлень. Він маленькими ковточками попивав каву, щоб вона раптом не допилася, доки озветься Гаммер.

— Я дивився прогноз погоди, — сказав він, лиш би не мовчати. — На вихідні обіцяють сонце.

— Давно час! Цей дощ наганяє нудьгу, — відповів Мартін.

Кішка сіла біля його ніг.

Вістінґ вже хотів сказати, що дощі добрі на гриби, як раптом у кишені завібрував і відразу теленькнув мобільний.

— Гм, — зі стурбованою міною на обличчі хмикнув він, щоб привернути увагу Мартіна.

А Мартін натомість ввічливо відвернувся, встав і приніс ще кави.

— Це — Ліне, — пояснив Вістінґ, доки Мартін наповнював філіжанки. — Пише: «Увімкни канал TV2».

Він промовисто глянув убік вітальні, даючи зрозуміти Мартінові Гауґену, що хотів би виконати прохання доньки.

Мартін мовчки поставив на місце скляний дзбанок з кавою і пішов до вітальні. Вістінґ — за ним. Мартін узяв пульт і поперемикав канали, аж знайшов потрібний.

Стіллера провели на його місце за столиком у телестудії. Маленька смужка клейкої стрічки на підлозі вказувала, де мала стояти його права нога.

Спершу запустили телесюжет про Надію Кроґ. Карта мала зорієнтувати глядачів, де все відбувалося далекого 1987 року. На екрані з’являлися і зникали старі фото й статті з тодішніх часів, а диктор паралельно зачитував відповідні факти.

Коли сюжет закінчився, режисер програми почав зворотній відлік секунд і подав знак ведучому продовжувати.

Ведучий став перед камерою.

— Отже, сьогоднішній гість нашої студії старший інспектор поліції Адріан Стіллер, керівник нового відділу Кріпоса, який відає давніми й нерозкритими справами.

Ведучий повернувся до Стіллера.

— Пане Стіллер, чому ви вирішили поновити розслідування цієї давньої справи про викрадення?

Стіллер пильно подивився у вічі ведучому.

— Бо це справа, яку можливо розкрити, — відповів він, стараючись, щоб не збився від хвилювання голос. — Розгадка, як ми вважаємо, досі криється у матеріалах справи.

Стіллер на мить замовк, промовисто глянув на так звану панель експертів, ніби хотів заразити своєю категоричною впевненістю і їх, і глядачів. Він добре знав, що каже. Відбитки пальців Мартіна Гауґена завжди були в документах слідства, а коли наступного тижня інформацію про це оприлюднять, доведеться експертам визнати його рацію.

— Як її можна розкрити? — запитав ведучий.

— Технічно й тактично. Всі матеріали були досліджені наново. За допомогою нових методів і технологій.

— ДНК?

— І ДНК — теж. Ідеться про новий аналіз, проведений за сучасними технологіями.

— А що маєте на увазі, кажучи про тактику розслідування?

— Ми оцифрували всю первісну письмову інформацію. Потім розібрали всі події, вчинки та дії на окремі сегменти, склали їх докупи за допомогою сучасних комп’ютерних програм і отримали нову картину того, що тоді трапилося.

— І щось уже знайшли?

То було запитання, не передбачене в попередньо укладеному сценарії, ведучий імпровізував. Але Стіллер не дав себе спантеличити.

— Робота лише почалася, — відповів він.

Ведучий переглянув картки, які тримав у руках.

— З’явилися нові факти? — вів далі ведучий, знову повернувшись до утверджених запитань.

— Тому ми тут і зібралися, — кивнув Стіллер. — Коли виймаєш на денне світло давні справи, завжди вирине щось нове. Ми переконані: є хтось, хто щось знає.

Йому дуже кортіло подивитися просто в камеру, щоб адресувати останнє речення безпосередньо Мартінові Гауґену, який — дуже хотілось на це сподіватися — саме цієї миті сидів з Вістінґом і дивився передачу. Однак вдовольнився тим, що повторив три слова:

— Хтось щось знає… Можливо, важко було зізнатися двадцять шість років тому, проте зараз усе інакше. Час, який минув, полегшує справу.

— У який спосіб?

— Можливо, є люди, які тоді через певні обставини чи особисту залежність обрали мовчання, а от сьогодні перебувають уже в цілком іншій життєвій ситуації.

— Тож фактор часу не варто ігнорувати?

— Звісно, ні, — відповів Стіллер. — І тактичну роботу — теж. Час грає нам на руку. Хоч справа й була добре та ґрунтовно розслідувана тоді, коли все трапилося, тепер ми можемо подивитися на докази свіжим поглядом і поставити інші запитання.

Ведучий поклав одну з карток із запитаннями на сам низ стосика, змінив опору ноги, мовби маркуючи й зміну теми розмови.

— Чи існує шанс, що Надія Кроґ досі жива, як гадаєте?

— Ми допускаємо таку імовірність, — кивнув Стіллер. — Саме тому попросили фахівців намалювати портрет Надії, якою вона могла би бути на вигляд сьогодні.

* * *

Вістінґ стояв посеред вітальні перед телевізором і водночас трохи позаду й збоку від Мартіна Гауґена, який мовчки дивився на телеекран.

— Ліне пише про цю справу, — промовив він, відпиваючи ковток кави. — Вона вже давно її вивчає, має вийти ціла серія статей. Перша з’явиться друком завтра, їй не подобається, що TV2 випередив її.

Мартін простягнув руку й вхопився за спинку найближчого до себе стільця, ніби потребував опори.

— І подкаст вийде на радіо, — додав Вістінґ.

Обоє потім стояли мовчки, дивлячись сюжет.

— Пам’ятаєш час, коли це сталося? — запитав Вістінґ за якусь мить.

— Та так, трохи… А ти тоді теж розслідував цю справу? — Мартін обернувся до Вістінґа.

Вільям похитав головою. На екрані далі щось говорив Адріан Стіллер.

Мартін здавався блідим. Вістінґ намагався відчитати його думки з порухів тіла й виразу обличчя. Долоня й далі судомно стискала спинку стільця, кутик губ ледь здригнувся. Але якось однозначно витлумачити міміку було важко.

— Я, правду кажучи, не люблю таких телепрограм, — промовив Вістінґ, а Мартін згідливо кивнув.

Це була неправда. Вістінґ нечасто їх дивився, але вони йому подобалися. Формат програми — ток-шоу — давав можливість трохи підняти завісу й показати глядачам, як працює поліція, а ще не раз допомагав у розслідуванні злочинів. Однак зараз Вістінґ хотів задемонструвати Мартінові, що він на його боці, що він з ним заодно. Це було важливо напередодні спільних вихідних.

— Вони цинічні й спекулятивні, — додав Вістінґ, сьорбаючи каву.

Мартін відпустив спинку стільця, схрестив руки на грудях. Його дихання стало важчим.

— Це — розвага, — вів своє Вістінґ. — Не вважаю розважальний формат коректним у таких серйозних справах.

Мартін Гауґен повернувся до нього обличчям. Щось майнуло в його погляді, щось стражденне. Промайнуло й за мить зникло.

— Заїхати по тебе завтра о четвертій? — запитав Мартін.

* * *

Ліне сиділа перед телевізором і, нахилившись вперед, ловила кожне слово Адріана Стіллера. Під густим студійним гримом кудись поховалися на його обличчі ознаки втоми.

Досі він ще нічого не сказав такого, чого не було б у її статті. Навіть навпаки. Огляд був поверховим і простуватим. Читачі «ВҐ» отримають значно цікавіше чтиво.

— Чи існує шанс, що Надія Кроґ досі жива, як гадаєте?

— Ми допускаємо таку ймовірність, — кивнув Стіллер. — Саме тому попросили фахівців намалювати портрет Надії, якою вона могла би бути на вигляд сьогодні.

Ліне аж рота розтулила від обурення. Про це Адріан Стіллер ані словом їй не обмовився. Ведучий обернувся до камери.

— Зараз ми вперше покажемо імовірний нинішній портрет Надії Кроґ, — сказав він, і наступної миті на екрані з’явився рисунок олівцем.

Ліне обхопила голову руками й застогнала. Екран розділився: на лівій половині — фото юної Надії Кроґ, на правій — реконструкція обличчя, такою жінка могла бути сьогодні.

— Розкажіть, як саме створюють таку реконструкцію? — запитав ведучий.

Адріан Стіллер почав пояснювати, але Ліне вже його не слухала. За нечисленні години до появи її статті, реконструйований портрет Надії пошириться усіма онлайн-виданнями, і Лінина публікація зблякне перед ними.

* * *

Мартін Гауґен рушив на кухню. Телевізор ще був увімкнений. Кримінальні експерти дискутували про давнє викрадення Надії Кроґ.

— А можемо спробувати виїхати трохи навіть раніше? — запитав Мартін.

Програма, здавалося, зовсім його не цікавила.

— Четверта — нормально, — відповів Вістінґ і вийшов з вітальні вслід за Мартіном.

Задзвонив його телефон. Він вийняв мобільний і побачив на дисплеї «Ліне». Мабуть, щось важливе, подумав він. Зараз не час Гаммерові телефонувати.

Вістінґ зупинився на порозі, на достатній відстані від Мартіна, аби той не почув басовитого голосу Нільса Гаммера, увімкнув розмову й ледь не впав, почувши в слухавці голос доньки.

— Ти вдома? — запитала вона.

— Саме в дорозі додому, — відповів Вістінґ, увійшов до кухні, поставив порожню кавову філіжанку. — Заїжджав на хвилинку до Мартіна Гауґена. Як справи?

— Хотіла знати, чи ти дивився передачу про викрадення Надії Кроґ.

— Ми її подивилися тут. Телевізійники перейшли тобі дорогу?

— Я була певна, що ця справа лише моя. Ми мали б високі рейтинги читачів і слухачів, — обурювалася Ліне. — А тепер бальончик здувся, так би мовити!

— А може, навпаки? Ти про це не думала? — запитав Вістінґ. — Може, передача лише підхльосне зацікавлення, і читачів стане ще більше?

— Можливо… Просто я вважаю це непорядністю з боку отого прибацаного Стіллера з Кріпоса. Він увесь час знав про це і нічого мені не сказав! Натомість дав нам ілюзію, що ми перші і єдині. Скидається на те, що він спланував усе заздалегідь.

— Що кажуть у редакції? — запитав Вістінґ, щоб уникнути коментарів.

— Я телефонувала Фростові, але він не бере слухавки. Спробую ще раз. Заїдеш до мене по дорозі додому?

— Обов’язково! — пообіцяв Вістінґ. — То була Ліне, — пояснив він Мартінові, кладучи мобільний до кишені.

— Я так і зрозумів, — усміхнувся Мартін, сідаючи до столу.

Вістінґ не сідав.

— Вона ледь не в розпачі. Отаке з тими журналістами. Завжди хочуть бути першими, а тут її обігнали просто на фініші.

— Як її справи? — поцікавився Мартін.

— Більш-менш добре. Зараз працює фрілансером. Це жорсткий ринок з поганою оплатою праці.

Вістінґ мимоволі зиркнув на шухляду комода, де, як він знав, лежала подячна листівка Ліне за подарунок до першого причастя. Можна було б запропонувати Мартінові навідатися до Ліне в гості, познайомитися з Амалією, але він змовчав.

— Тумас приїхав на тиждень у відпустку, — сказав Вістінґ натомість. — Був за няньку Амалії, доки Ліне працювала над статтею і подкастом.

Він ступив крок до дверей. Мартін знову підвівся, щоб його провести.

— Переказуй їм вітання!

— Обов’язково перекажу, — пообіцяв Вістінґ, хоча добре знав, що нічого переказувати не буде.

Мартін стояв на порозі, доки Вістінґ прямував через подвір’я до авта.

— Побачимося завтра о четвертій! — гукнув Мартін йому навздогін.

45

Ліхтар на стовпі перед будинком Ліне перегорів. Треба завтра повідомити комунальну службу, подумав Вістінґ.

Він припаркувався під парканом. Вийняв з нагрудної кишені сорочки диктофона, від’єднав і поклав у консоль між сидіннями. Вийшов з авта, підійшов до дверей. Двері були незамкнені. Він відчинив їх, не дзвонячи. Тумас був ще тут, бо його черевики стояли в коридорі. Вістінґ скинув черевики, легенько постукав в одвірок коридорних дверей і ввійшов до вітальні. Тумас сидів з телевізійним пультом у руках. Ліне — з ноутбуком на колінах. Вона підвела голову й помахала рукою.

— То як, з кимось розмовляла? — запитав Вістінґ.

— A-а, так. Ніякої катастрофи.

Тумас закотив очі.

— Маленький кінець світу тут таки був, — прокоментував він.

— Просто не люблю, щоб мене мали за дурепу, — відрубала Ліне. — Він міг би й грати з відкритими картами.

— Поліцейська робота — не гра відкритими картами, — заперечив Вістінґ сідаючи. — Журналістів, зрештою, це також стосується.

— Здається, у нас з ним родинні зв’язки, — устряв Тумас. — Ліне знайшла пра-пра-когось-там з Мюсена з прізвищем Стіллер.

— Якщо він ще щось ховає за пазухою, я мовчати не буду, — огризнулася Ліне.

— Це ж як?

— Напишу, що поліція має підозрюваного!

Вістінґ перевів погляд на екран телевізора.

— А що, справді, має? — запитав Тумас, випроставшись на стільці.

— Він сказав це на нашій першій зустрічі, а потім підтвердив у моєму інтерв’ю, — відповіла Ліне.

— Кого підозрюють? — поцікавився Тумас.

— Цього він, звісно, не сказав, але ми вивідаємо і подамо ім’я першими.

У телевізорі двоє лікарів обговорювали якесь рідкісне захворювання. Вістінґ вдав, ніби уважно слухає їхню дискусію.

Тумас обернувся до батька.

— Як думаєш, вони мають підозрюваного чи це пусте базікання?

Вістінґ підвівся. Не мав жодного бажання виплутуватися з ситуації, яку сам Стіллер і спровокував.

— Якщо так каже, то, видно, мають, — відповів він, прямуючи до дверей. — Але, як на мене, тобі про це писати не варто.

— Ти вже йдеш? — запитала Ліне.

Тумас також підвівся.

— Я теж піду, мабуть.

— Я ще не додому, — мовив Вістінґ. — Треба забігти на роботу.

— Щось трапилося? — зацікавлено стрепенулася Ліне.

Вістінґ глянув на неї, підшукуючи відповідь.

— Якби сталося, ти довідалась би першою, — усміхнувся він.

Нільс Гаммер стояв біля входу для персоналу на задвір’ї будівлі поліції, саме відчиняв двері, коли під’їхав Вістінґ. Він притримав двері, пропустив Вістінґа поперед себе.

— Що думаєш про Стіллера? — запитав він.

— Видається дуже цілеспрямованим. Рветься вперед і вгору!

— Я розмовляв якось з колегою, який кілька років тому працював разом з ним у дорожній поліції. То він казав щось подібне. Цілеспрямований, орієнтований на результат, але, щоб його досягти, може піти й по трупах, — розповів Нільс Гаммер.

Обоє чоловіків чекали на ліфт.

— Це ж як? — поцікавився Вістінґ.

Гаммер зачекав, доки двері ліфта зачиняться за ними.

— Вони їздили на патрулювання Е18 у цивільному авті, замірювали швидкість автомобілів на трасі, — пояснив Гаммер. — Одного дня він почепив ззаду червону літеру «У», щоб ніхто не запідозрив, що авто поліцейське. Ти ж знаєш, як поводяться водії, коли попереду суне «учень», постійно норовлять обігнати.

— Нетрадиційно й креативно, — завважив Вістінґ.

— І з порушенням приписів, — додав Гаммер. — Були ще й інші випадки, коли Стіллер провокував водіїв збільшити швидкість і позмагатися з ним наввипередки. Та вчасно перейшов до іншого відділу, доки ще ніхто не встиг затіяти внутрішнє розслідування і притягнути його до відповідальності.

Двері ліфта розсунулися. У коридорі слідчого відділу було темно. Світляний прямокутник лягав на підлогу з дверей кабінету, яким користувався Стіллер. Розхристаний і без краватки, він висунув голову, почувши в коридорі кроки.

— Дивилися програму? — запитав він.

— Усе відбувалося за планом, — запевнив його Вістінґ.

— І як реагував Гауґен?

— Важко сказати однозначно, але мені здалося, що йому було трохи не по собі.

— Як воно виявилося?

— Його мовби паралізувало. Він завмер і мовчки дивився на екран, а потім стрепенувся і став таким, як завжди.

— Не так вже й важко відчитати його поведінку. Підемо в «КК»?

Вістінґ кивнув і покрокував далі.

— Та це може нічого й не означати. Якщо оцінювати об’єктивно, така реакція цілком природна, — заперечив він. — Сюжет міг нагадати йому про дружину.

Стіллер досяг з кишені пакетик льодяників.

— Ти й сам не віриш у те, що кажеш, — усміхнувся Стіллер, простягаючи Вістінґові пакетик. — Маєш запис?

Вістінґ почастувався льодяником, вийняв крихітного диктофона і простягнув його Стіллерові.

Стіллер запропонував льодяники й Нільсові. Той похитав головою і вийняв бляшанку з жувальним тютюном.

— Буде з того користь? — запитав він.

— Ще й яка! — відповів Стіллер. — Показати такий рисунок у час-прайм! Та свідки валом повалять. Її ж побачили по всій країні.

— Ще якісь новини? Щось цікаве? — допитувався Гаммер.

Стіллер похитав головою.

Вістинґ хотів розповісти про реакцію Ліне на телепрограму, але передумав. Він визнавав за Стіллером його таланти, але йому не подобалося, як Стіллер використовує його доньку.

Гаммер вийняв картку-перепустку, набрав код і відчинив двері, пропускаючи Вістінґа й Стіллера перед собою. У тісній кімнатці потріскувало від напхом напханої електроніки, дзижчали комп’ютерні вентилятори. Гаммер сів, увімкнув монітори; Вістінґ і Стіллер стояли в нього за спиною.

— Ні телефонних розмов, ані смс-ок, — відрапортував він. — Зате активно нишпорив в інтернеті.

Екран заповнили адреси інтернет-сторінок, на які Мартін Гауґен заходив за останні години, задаючи в пошук лише два слова: Надія Кроґ.

Стіллер стиснув кулак і переможно вгатив ним у спинку стільця.

— Yes! Справа зрушилася!

46

У готельному номері було темно. Адріан Стіллер сидів перед вікном у навушниках і слухав запис розмови між Вістінґом і Гауґеном. У фьорд заходило вантажне судно. Високий ніс корабля поволі просувався убік вантажного порту.

Це він удруге слухав розмову між Гауґеном та Вістінґом. Іноді в мікрофоні шурхотіла тканина сорочки, доведеться фільтрувати звук, щоб усе було виразно чути. Один уривок балачки записався бездоганно, там, де йшлося про доньку Вістінґа. Мартін Гауґен поцікавився, як справи в Ліне. Запитання прозвучало дуже щиро, не як данина ввічливості. Вістінґ розповів, як важко бути журналісткою-фрілансером. Розмова звернула в такий бік, що її можна було якось використати, але Стіллер не знав до пуття, як саме. Ліне напружено, інтенсивно працювала над «справою Кроґ», але публікація уже не матиме того резонансу, на який вона сподівалася. Вони могли б зіграти на поразці Ліне, викликавши до неї симпатію Гауґена.

Минула перша ночі. Стіллер роздумував, чи не перевдягнутися йому й не піти у тренажерний зал, побігати годинку на біговій доріжці, а потім попаритися у сауні. Може, хоч тоді сон змилосердиться над ним.

Стіллер підвівся, глянув на екран ноутбука. Він начитався статей про порушення сну, але більшість з них суперечили одні одним. Дехто називав безсоння симптомом втоми, інші — хворобою, автори давали купу порад, як з ним боротися, але, як зрозумів з прочитаного Стіллер, науковці й самі не знали достеменно, що ж таке, власне, сон.

Адріан розумів, що треба нарешті покласти край отому аматорству й звернутися до професіоналів, однак його стримували численні фактори. Лікарі ставлять надто багато запитань, на які доведеться відповідати. Зрештою, він якось дає собі раду. До того ж, непогано. Принаймні кошмари його більше не мучать.

Стіллер пішов у ванну, увімкнув світло й підморгнув своєму відображенню в дзеркалі. Кому належить обличчя, яке дивиться на нього звідти? Чиї сумніви малюються на ньому? Він наморщив чоло. Як він дійшов до такого життя?

47

Адріан Стіллер не усвідомлював, що лежить з розплющеними очима, доки слабке синювате світло не освітило кімнати.

Він повернув голову до нічного столика. Телефон не писнув, але на екрані виднілося повідомлення про смс-ку.

Ліжко під ним скрипнуло, коли він перекотився набік і взяв зі столика мобільний. Це був сигнал маячка на автомобілі Мартіна Гауґена. Авто рухалося.

Стіллер скинув ноги на підлогу. Кількома натисками клавіш він увійшов у систему. Йому зайняло кілька секунд, щоб зорієнтуватися на маленькому клаптику карти. Червона цятка виїхала з подвір’я на Кляйверваєн.

Він спостерігав за нею, доки вона пересувалася по Е18, а потім повернула на захід.

Уже за чотири хвилини Стіллер сидів у своєму авті. Мартін Гауґен їхав за 14,7 кілометра попереду в напрямку Порсгрюнна. Можливо, прямує до місця поховання Надії Кроґ, а може, просто його терміново викликали на роботу.

В останнє Стіллер, звісно, не вірив.

Він глянув на годинника на панелі приладів, який показував другу ночі, і набрав номер Вістінґа.

Вістінґ відповів відразу.

— Гауґен виїхав з дому, — повідомив Адріан без ніяких передмов. — Прямує до Порсґрюнна.

— А ти де?

— За кілька кілометрів позаду нього.

— Допомога потрібна?

— Залежить від того, куди він намастився.

— Тоді я збираюся до управи. Гляну, що скажуть в «КК». Може, щось підкаже нам мету його поїздки.

— Чудово! Бувай, бо не можу вести його, доки розмовляю телефоном.

— Гаразд, — сказав Вістінґ на іншому кінці. Зателефоную тобі, якщо матиму новини.

Стіллер поклав слухавку, і на дисплеї знову з’явилася карта. Відстань між ним і Гауґеном скоротилася до 13,8 кілометра.

Шосе було майже порожнє о цій порі доби. Він їхав на великій швидкості, назустріч траплялися лише поодинокі вантажівки. Хоч розрив і скорочувався, та навряд чи він зуміє наздогнати Гауґена.

Стіллер глянув у дзеркало, перелаштувався в іншу смугу й обігнав трейлер. За 11,3 кілометра попереду Мартін Гауґен проминув поворот на Порсґрюнн і поїхав далі на захід. Стіллер натиснув на газ. Дорожнє полотно блищало від дощу, але надворі розпогодилося, була добра видимість. Потужний двигун рівно гурчав. Автомобільний комп’ютер показував, що бензину в баку вистачить ще на 326 кілометрів, та навряд чи Гауґен заведе його аж так далеко.

Стіллер час до часу поглядав на годинник на панелі й на лічильник, який показував відстань до Мартінового авта. Якщо обидва авта й далі дотримуватимуться такої швидкості, то він наздожене Гауґена менше, ніж за дванадцять хвилин.

Раптом червона цятка звернула з шосе. Відстань різко скоротилася. Мабуть, через обмеження швидкості на тій ділянці, де саме проїжджав Мартін.

Стіллер не знав місцевості. Він схопив з пасажирського сидіння мобільний, скинув швидкість і, тримаючи кермо однією рукою, другою гортав карту. Гауґен начеб прямував до Гайстада. Адріан упізнав назву. Там колись мешкала Надія Кроґ.

За шість хвилин він звернув теж. Червона цятка зупинилася у кварталі, схожому на приватний житловий сектор. Раптом зателефонував Вільям Вістінґ, і карта зникла з дисплея.

— Є вихідний дзвінок до Ганни Кроґ.

Стіллер аж рота роззявив з несподіванки, але нічого не сказав.

— Він відразу урвався, щойно Ганна Кроґ відповіла, — говорив далі Вістінґ. — Вона лише встигла назвати своє ім’я.

— Вона і Юахім Кроґ мешкають в Гайстаді, так? — уточнив Стіллер.

— Гауґен знайшов номер телефону й адресу в інтернеті, — підтвердив Вістінґ.

— Він зараз там.

— А ти де?

— За три-чотири хвилини їзди від нього.

— Потрібне підкріплення?

— Якби ж знати його наміри! Як ти гадаєш?

Вістінґ мовчав.

— Може, хоче їм щось повідомити? — припустив Стіллер.

— Посеред ночі?

— Якщо повідомлення вкрай важливе, то час доби значення не має.

Стіллер не міг розмовляти далі, бо для маневрів вуличками йому потрібна була карта.

— Сідай в авто! їдь сюди! — звелів він.

На дисплеї знову з’явилася карта. Червона цятка стояла на тому ж місці. Стіллер знайшов потрібний поворот. Через три хвилини він зупинився за три сотні метрів від Мартінового авта й заглушив двигун. На карті було видно, що його відділяє від Мартіна Гауґена маленький лісок. Він збільшив масштаб і побачив тонку пунктирну лінію через ліс. Стежка!

Стіллер вийшов з авта, зорієнтувався на місцевості й дуже швидко розшукав добре протоптану стежку. Коли він увійшов у ліс, його з усіх боків огорнула пітьма. Невдовзі він побачив вогні житлового кварталу по другий бік лісочка. Пікап Гауґена стояв двома колесами на узбіччі, обернений капотом до великого будинку з викладеним бруківкою подвір’ям, кованим парканом та воротами. Фасад на два поверхи, еркери й великі, темні вікна. Ніде ні душі. Жодних ознак життя.

Зі свого місця Стіллер не міг бачити кабіни пікапа. Він знову пірнув між дерева й вийшов на дорогу трохи віддалік. Звідти розгледів силует людини за кермом. Обличчя Мартіна Гауґена ледь освітлював вуличний ліхтар. Гауґен сидів непорушно, не зводячи погляду з будинку Кроґів. Годинник показував 02.41. Мартін сидів отак уже дев’ять хвилин.

Стіллер зачаївся в темряві й чекав, сам не знаючи до пуття, на що чекав. Через п’ять хвилин відступив углиб лісочка й зателефонував Вістінґові.

— Гауґен сидить в авті біля будинку Кроґів, — повідомив Адріан.

— Ага, — задумливо промовив Вістінґ.

Стіллер пояснив колезі, де той має залишити авто і як знайти стежку через ліс.

— Буду там за десять хвилин, — сказав Вістінґ.

Стіллер вимкнув звук у телефоні, поклав його в кишеню, щоб відчути вібрацію, якщо хтось задзвонить, і, скрадаючись, вернувся до освітленої вулиці. Мартін Гауґен так і сидів в авті. За якихось сорок метрів від Стіллера.

У будинку, далі вулицею, засвітилося. Гауґен трохи відхилився. Рух був ледь помітний, але достатній, аби Стіллер зміг констатувати, що чоловік за кермом живий і не спить.

За дві хвилини світло згасло. Тієї миті позаду Стіллера зашурхотів під ногами Вістінґа верес.

— Він просто сидить в авті, — прошепотів Стіллер, і глянув на годинника. — Вже майже пів години.

Вістінґ мовчки вийняв маленький бінокль і приклав до очей.

Стіллер прихилився до стовбура.

Минуло ще двадцять хвилин. Нічого не відбувалося. Стіллер знову глянув на годинника.

— Уже майже година, — тихо промовив він.

Раптом дверцята пікапа відчинилися, з нього вийшов Мартін Гауґен. Він стояв біля авта, обернувшись обличчям до великого будинку.

— Що робити, якщо він зайде в дім? — прошепотів Стіллер.

Вістінґ мовчав.

Мартін Гауґен перейшов вулицю і зупинився у світлі ліхтаря перед воротами. А тоді зненацька різко розвернувся і рушив назад, сів за кермо й завів двигун. Стіллер з Вістінґом припали до землі й лежали ниць, аж доки пікап від’їхав, а тоді зірвалися на рівні ноги й помчали через лісок до своїх автомобілів. Монітор GPS показував, куди рухався Гауґен: він виїхав на Е18 і попрямував додому.

— Я думаю, він дійшов до критичної межі, — промовив Стіллер. — Мені здається, він приїхав сюди, щоб зізнатися у скоєному батькам Надії.

Вістінґ мовчав, однак Адріан бачив по ньому, що думає він так само.

— Йомупотрібний ще мінімальний поштовх, — вів Стіллер далі. — Ось це і є твоїм завданням.

48

— Просто сидів в авті? — перепитав Гаммер.

Вістінґ присунув стілець до столу, втомлено глянув на нього поверх філіжанки з кавою.

— Майже годину, — кивнув він.

— Що й казати, короткий вам сьогодні випав робочий день! — іронічно завважив Гаммер.

Адріан стояв біля столика в маленькій кухонній ніші, насипав у склянку білий порошок з пакетика, налив води.

— Де Гауґен зараз? — запитав він, показуючи очима нагору, там де розташовувалася лабораторія «КК».

— На роботі.

— Нам доведеться брати в поїздку його авто, — озвався Вістінґ. — Дорога до літнього будиночка дуже погана. Гауґен має заїхати по мене о четвертій.

Стіллер покалатав виделкою порошок у склянці й випив одним духом, бридливо скривившись.

— Гаразд, — сказав він. — Дамо тобі два записувальні пристрої, зможеш їх поміняти за потреби в суботу. Там вистачить часу на довгі розмови, і батареї довго тримають. Ліпше мати запасний варіант.

Крістіне Тііс сиділа й слухала розмову.

— Може, потрібне й фізичне підкріплення? — запитала вона, дивлячись на Вістінґа. — Ти ж будеш з ним наодинці.

— Та хіба вперше?

— Але ж не тоді, як тобі треба витягнути з нього зізнання!

— Гелікоптер буде поблизу, в межах пів години дольоту, — сказав Стіллер. — Подбай, щоб не розрядився телефон, і ти міг кинути нам смс-ку, якби виникла критична ситуація.

Він підійшов до коробки з документами, яка стояла під дверима, схилився над нею.

— Я щось для тебе маю, — промовив Адріан, виймаючи з портфеля пляшку коньяку. — Щасливої мандрівки!

Вістінґ взяв пляшку. То був «Hennesy».

— А Гауґен п’є коньяк? — поцікавилася Крістіне.

— «Hennesy» — його улюблений, — сказав Гаммер. — У нього вдома стоїть недопита пляшка.

— Цей йому сподобається, — усміхнувся Стіллер. — Ювілейна партія. Коштує майже чотири тисячі крон. Вигадаєш якусь історію, мовляв, тобі його подарували чи щось таке.

— Коли повернешся з гір? — запитав Гаммер.

Вістінґ стенув плечима.

— Про це не говорили. Гадаю, десь о четвертій в неділю.

— 48 годин, — кивнув Стіллер. — За 48 годин багато чого може трапитися…

49

Амалія лежала на животі у своєму манежику й зосереджено калатала калатальцем. Іноді вона вдаряла ним з усієї сили, щоб воно перестало бряжчати, а тоді уважно вивчала іграшку.

Ліне сиділа на канапі, читала першу публікацію в інтернет-виданні. Редакція вдалася до маніпуляції: виставила відоме фото Надії Кроґ, щоб привернути увагу читачів. Стаття Ліне вийшла без змін, але з додатком-посиланням на реконструйований портрет нинішньої Надії. Дозвіл на публікацію портрета надали поліція і канал TV2.

Сюжет, який вийшов на каналі TV2, невимовно її дратував, від першої хвилини до останньої. Вона вважала його режисурою Стіллера, який так само зрежисував і її серію статей. Програма вийде на TV2 й наступного тижня, газетна публікація заінтригує читачів і спонукатиме їх з нетерпінням чекати нової телепередачі.

Ліне знайшла телефон Стіллера в телефонній книзі. Вона мусила знати, чи не готує телеканал ще якісь сенсаційні факти, до яких вона не готова.

Слухавки ніхто не брав.

Тоді Ліне надіслала смс-ку, запитуючи, чи в справі з’явилися нові факти. Саме на них вона планувала зосередитися. Серія статей і подкаст мусили забезпечити інформаційну поживу для публіки і, зрештою, дати відповідь на запитання, що ж трапилося з Надією Кроґ.

50

У поліційній управі пошту розподіляли між різними підрозділами о пів на десяту. Вістінґ зійшов у канцелярію і спорожнив свою поличку. Звичний, щоденний стосик паперів: нові документи, які стосувалися поточних кримінальних справ, кілька циркулярних листів і повернена кореспонденція. Між документами лежав великий конверт від Управління пенітенціарної служби. Вістінґ відклав усе набік і взявся до конверта. Всередині лежав лист, адресований Інґер Лісе Несс, у якому повідомлялося про місце й час прибуття для відбування терміну ув’язнення. З листом була вкладена в конверт брошура з практичною інформацією, що дозволено, а чого не дозволено брати з собою в тюрму; порядок відвідування; час, відведений на телефонні розмови; пропозиції навчання і дозвілля; розпорядок дня у тюрмі.

Вістінґ взяв конверт і спустився до авта. Прогноз погоди не підвів, дощ ущух, вітер поміняв напрямок, хмари продерлися. Видно було клапті небесної блакиті.

Ідея з передачею листа пенітенціарної служби колишній дружині Мартіна Гауґена виникла спонтанно, а тепер вона видавалася йому чистим божевіллям. Вістінґ не до кінця розумів, чого хоче досягнути цим візитом, та шляху до відступу вже не було. Вся ця справа якась така: нічого не зрозуміло, і відступати нікуди. Надто мало в ній субстанції, тож ішлося лише про те, щоб знайти вразливі точки, на які можна натиснути.

Над дверним дзвінком виднілася табличка: «Інґер Лісе Несс». Інших імен не було.

З помешкання не долинуло жодного звуку, коли він натиснув ґудзик дзвінка. Вістінґ трохи вичекав і подзвонив знову. Вочевидь, дзвінок не працював, і тоді він постукав.

З-за дверей почувся голос. Вістінґ не розібрав, чи то хтось гукнув «заходьте», тому терпляче стояв і чекав. Нарешті на порозі з’явилася Інґер Лісе Несс. Вона була на вісім років старша за Мартіна Гауґена. Тепер різниця віку видавалася ще виразнішою. Відколи Вістінґ бачив її востаннє, вона посивіла, і з неї наче вийшов весь дух. Під очима — мішки, обличчя пооране зморшками.

— Я з поліції, — повідомив Вістінґ.

— Я знаю, хто ви, — відповіла жінка.

— Можна увійти?

— А в чому річ?

— Маю для вас деякі папери. Повістку в тюрму.

Інґер Лісе Несс демонстративно зітхнула й впустила його до помешкання. Вони сіли на кухні. Вістінґ пояснив, коли й де вона повинна з’явитися, дав їй підписати корінець повістки.

— То мені не можна взяти з собою плетіння? — розчаровано запитала вона, вивчаючи інформаційну брошуру.

— Ні, якщо цього немає в переліку, — відповів Вістінґ.

— Три куртки, — читала вголос жінка. — Навіщо мені три куртки? У стінах тюрми?

Вістінґ стенув плечима, кладучи підписаний корінець в теку.

— Ще й килимок для молінь, — читала далі Інґер Лісе. — Килимок можна, а плетіння — ні!

Вістінґ підвівся, він ніяк не міг придумати, як підвести розмову до того, заради чого він, власне, прийшов.

— Ви бачитеся іноді з Мартіном Гауґеном?

Запитання, здавалося, приголомшило Інґер Лісе Несс, хоча вона й мала пряму дотичність до цього чоловіка.

— Чому б це я мала з ним бачитися? — буркнула вона, відкладаючи брошуру. — Ті справи вже в минулому. То було дуже давно.

— А Катаріни так ніколи й не знайшли, — вів своєї Вістінґ.

— А мені байдуже, — Інґер Лісе провела рукою по зморщеній шиї.

Вістінґ намагався відчитати хоч якусь реакцію на її обличчі, однак не помітив нічого, окрім здивування, чому це раптом вони заговорили про події давніх днів.

— Ми маємо намір поновити справу, — сказав він. — Повторно вивчити матеріали, знову допитати всіх фігурантів.

Інґер Лісе Несс мовчала.

— Я впевнений, що хтось таки щось знає, — наполягав Вістінґ.

Він знову пильно приглядався до її міміки, але даремно.

— До мене навіть не приходьте, — застерегла жінка.

— Ви колись казали, що ми навіть уявлення не маємо, який він насправді.

— Хто?

— Мартін Гауґен… На одному з допитів ви сказали, що ми не маємо жодного уявлення про справжнього Мартіна.

Інґер Лісе Несс рвучко підвелася й рушила до дверей, мовби хотіла швидше випровадити небажаного гостя.

— Може, й казала.

Вістінґ пішов услід за нею в коридор.

— А який він? Насправді? — допитувався Вістінґ.

— Не знаю. Просто так кажуть… То було давно, і я його вже не знаю. Мене це анітрохи не цікавить.

Вістінґ вдався до останньої спроби.

— Але ж тоді ви його знали?

— Я з ним покінчила, — відрубала Інґер Лісе Несс. — Це тривало довго й коштувало мені надто багато нервів, але тепер з Мартіном Гауґеном покінчено.

Вістінґ зайшов у глухий кут. Він так і не збагнув, чого сподівався від цього візиту. Подякував і пішов.

51

Наплічник був у нього років з тридцять. Із зеленого цупкого нейлону. Вістінґ пригадував, що тоді, коли він його купив, наплічник коштував немало. Тумас і Ліне були ще маленькими, і вони часто ходили в походи до лісу, у гори чи просто стежкою вздовж берегової лінії, понад морем. Наплічник висів у коморі. Востаннє він користувався ним, коли їздив з Мартіном до його літнього будиночка п’ять чи шість років тому.

Будиночок Мартіна був примітивною хатиною без водопроводу й електрики. Воду носили зі струмка, а їжу гріли на конфорці чавунної грубки. Тамтешній побут потребував багато фізичних зусиль, та водночас це була приємна розривка. Час зникав, голова звільнялася від щоденних гризот. Теперішня поїздка буде зовсім інакшою. Вона потребуватиме від нього зовсім інших зусиль.

Він, по суті, дві доби не скидатиме одягу, та, про всяке, спакував дві пари грубих шкарпеток, дві пари трусів, товстий светр, спортивні штани й дві запасні футболки. Єдиним способом помитися було поливання себе над мийницею, підігрітою в баняку водою.

Вістінґ одягнув похідні штани, спідню футболку на довгий рукав і картату вовняну сорочку з двома нагрудними кишеньками, почепив на ремінь ножа. Перш ніж одягти сорочку, він розклав на кухонному столі причандалля — диктофон та клейку стрічку — і взявся причіпляти пристрій до внутрішнього боку кишені. Трохи подумавши, вирішив прикріпити стрічку на кишені кожної куртки.

Тумас зійшов на кухню зі своєї кімнати на другому поверсі.

— Куди зібрався? — запитав він.

— За мною мають заїхати о четвертій, — відповів Вістінґ. — А що в тебе?

— Від’їжджаю в суботу пополудні. Ліне ще має взяти завтра інтерв’ю з чоловіком, який колись був хлопцем Надії Кроґ, а я пильнуватиму Амалію.

— Добре було з тобою — і мені, і Ліні.

Тумас ніяк не прокоментував батькових слів.

— Ліне сьогодні не в гуморі, — сказав натомість. — їй знову виписали штраф за неправильне паркування.

— Попередній лежить он там, — Вістінґ кивнув головою на кухонну поличку, де зазвичай складав свої рахунки.

— Вона вже його, мабуть, заплатила, — Тумас взяв з полички заламінований жовтий папірець. — Віддам їй.

І Тумас зник за дверима. Вістінґ пішов у ванну, узяв несесер, та, перш ніж класти його в наплічника, вийняв дорожню бритву й маленьку пляшечку шампуню. Навіщо брати з собою зайве, подумав він. Потім йому спало на думку, що в літньому будиночку згодяться сірники й поклав дві пачечки в бічну кишеньку наплічника. Останньою запхав пляшку коньяку від Адріана Стіллера, ретельно обгорнув її светром і спальним мішком.

Вістінґ стояв і відсутнім поглядом дивився на спакований наплічник. Щось крутилося в голові, щось пов’язане з Катаріною Гауґен, але думка вислизала, і він не міг її вхопити. Як слова в давно забутій пісеньці: ось вони вже майже на кінчику язика, а впіймати годі. Вістінґ перебрав усе за минулий день, намагаючись завести плин думок у потрібне русло, але марно.

Та враз думки почали складатися докупи, і він згадав. Не те, щоб це було несподіване прозріння, скоріш якісь невиразні обриси в імлі, розуміння, що саме крутилося в голові Катаріни напередодні її зникнення.

Він навіть зробив крок до спальні, щоб ще раз глянути в матеріали справи, які лежали в коробках на дні одежної шафи, але згадав, що коробок там вже немає. Тому зателефонував Нільсові Гаммеру.

— Мені потрібна твоя допомога, — сказав він, не вдаючись у пояснення. — Піди в кабінет Стіллера, знайди в «справі Катаріни» документ «04,11», сфотографуй шосту та сьому сторінку й перешли мені.

— Документ «04,11»? — перепитав Гаммер.

Вістінґ знав напам’ять номери ключових документів.

— Це тека з фотографіями, — пояснив він і глянув на годинника — за чверть четверта. — Вони потрібні мені негайно!

Потім він зателефонував до пенітенціарної служби, але ніхто не відповів. Робочий день у них, мабуть, уже закінчився. Тоді зателефонував на довідку, і його з’єднали з жіночою в’язницею у Саннефьорді. Вістінґ відрекомендувався і сказав, що має трохи незвичне запитання, на яке потребує негайної відповіді.

— У вас є інформаційна брошура для тих, хто відбуватиме покарання. Ви маєте її під рукою?

— Під рукою — ні, але я знаю, про що мова.

— Ви могли б сфотографувати сторінку зі списком дозволених у камері предметів?

Жінка на іншому кінці не приховувала здивування, однак пообіцяла вислати те, що він просив.

Теленькнув телефон — Нільс Гаммер надіслав фото. Але Вістінґ навіть не глянув, натомість знову зателефонував у довідкову службу й попросив з’єднати його з Стайнаром Віссвіком на Кляйверваєн.

Гудки йшли довго, доки нарешті Стайнар Вассвік взяв слухавку й назвав своє ім’я.

Вістінґ намагався говорити виважено і спокійно.

— Від зникнення Катаріни минуло вже двадцять чотири роки, — почав він, тереблячи вільною рукою кулькову ручку. — Я переглядав старі документи, і мені потрапили на очі кілька поліцейських рапортів.

— Так…

— Хочу з’ясувати один момент.

— Слухаю.

— У протоколі допиту сказано, що за день до зникнення ти позичив у Катаріни кілька книжок.

— Я їх не позичав, — запротестував Вассвік. — Вона сама мені їх віддала. Книжки й досі в мене, якщо в цьому проблема.

— Там написано, що вона принесла цілу торбу, але ти відібрав лише п’ять.

— Так і було.

— Чому саме п’ять? — нетерпеливився Вістінґ.

— Те, що дозволено, — відповів Стайнар Вассвік. — Я збирався до в’язниці, а там дозволено мати з собою лише п’ять книжок.

— Ти розмовляв про це з Катаріною?

— Про що саме?

Вістінґ знову глянув на годинника. За п’ять хвилин четверта. Мартін Гауґен може з’явитися будь-якої миті.

Щоб пазл склався, потрібна відповідь на ще одне, головне, запитання.

— Тобі надіслали з в’язниці список речей, які можна взяти з собою?

— Так.

— Катаріна його бачила?

— Я саме пакував валізу, коли вона прийшла.

— То вона бачила список?

— Так.

У телефоні пискнула вхідна смс-ка.

— Дякую! Це все, що я хотів знати.

Вістінґ від’єднався і відкрив фотоповідомлення від Нільса Гаммера. На шостій сторінці в теці фотоматеріалів було фото відкритої валізи Катаріни Гауґен на ліжку. Двома пальцями він збільшив фото на дисплеї. Валізу охайно уклали. Він згадав опис речей у протоколі. Десять пар шкарпеток, десять трусів, п’ять бюстгальтерів, десять футболок, п’ять штанів, п’ять светрів, п’ять блузок і спортивний костюм.

Вістінґ поклав перед собою фото, надіслане з в’язниці в Саннефьорді. Кількість одиниць одягу в тюремному списку збігалася з покладеним до валізи. Кількість книжок, справді, обмежувалася п’ятьма. Останній пункт у списку підтвердив Вістінґові підозри, куди збиралася Катаріна Гауґен. До в’язниці можна було взяти одну особисту фотографію без рамки й скла.

Вістінґ знову відкрив повідомлення Нільса. На сьомій сторінці в теці лежало фото стола у вітальні, а на ньому — п’ять книжок. Поряд — фотографія Катаріни й Мартіна, вийнята з рамки.

Катаріна готувалася відбувати покарання у в’язниці.

Вістінґ аж отетерів від несподіваного відкриття. Втім одна розкрита частина загадки породжувала купу інших запитань. Вістінґ точно знав, що Катаріни ніколи не засуджували до ув’язнення, то як же все це пов’язано? А з іншого боку, пазли вкладалися в загальну картину. Товаришки-хористки розповідали про її раптову зміну настрою, пригніченість і депресію, мовби її щось мучило.

Вістінґ не додумав думки до кінця. Знадвору почулося гурчання авта, водій двічі натиснув на клаксон.

52

Мартін Гауґен опустив задній борт пікапа. Вістінґ запхав під брезент наплічник і вудку.

— Почекай хвильку! — попросив він і вернувся у дім.

Вістінґ прикріпив записувальний пристрій на внутрішньому боці правого рукава куртки, як це роблять працівники служби безпеки. Хотів лише пересвідчитися, чи все добре тримається, перш ніж сідати в авто. Маленький вмикач-сувалка світився зеленим. Запасний пристрій захований у внутрішній кишені.

Вістінґ вийшов надвір, замкнув за собою двері.

— Не пам’ятав, чи вимкнув кавоварку, — усміхнувся він, сідаючи на пасажирське сидіння.

Мартін Гауґен сів за кермо. Теж усміхнувся, поблажливий до Вістінґової забудькуватості, та навіть попри усмішку важко було відчитати хоч щось на його обличчі.

— Важкий був сьогодні день? — запитав він.

— Не важчий, ніж завжди, — відповів Вістінґ. — Нас знову чекає реорганізація…

Він розповів про злиття кількох поліційних округів, і чим це обернеться особисто для нього і його робочих буднів. Мартін Гауґен слухав без особливого зацікавлення. Потім обидва замовкли. Вістінґа гриз неспокій. Йому кортіло негайно повідомити колегам про своє відкриття.

— От дідько! — раптом вигукнув він. — Треба послати смс-ку декому на роботі!

Вістінґ знайшов номер телефону Нільса Гаммера.

— Забув про одну справу, — вибачливим тоном промовив він. — Кінець робочого дня у п’ятницю завжди трохи сумбурний.

Телефон тримав так, щоб Мартін не міг підглянути, що він пише.

«В авті з МГ», почав Вістінґ, хоча Гаммер напевно сидів у лабораторії «КК» і стежив за червоною цяткою на моніторі. «Глянь на фото, які ти прислав, і порівняй з ось цим», — дописав він і додав до повідомлення список дозволених у в’язниці речей.

Потім почав набирати нове повідомлення: «Припускаю, що Катаріна хотіла здатися поліції. Вона готувалася до тюрми».

Вістінґ сидів з телефоном у долоні, чекаючи на відповідь. Асфальт на шосе до Телемарка мав грубу фракцію, і вібрація через ресори передавалася на сидіння.

— Покладете тут новий асфальт? — поцікавився він.

— Влітку, — відповів Мартін.

— Це ж твоя робота, правда? Визначати, коли вже час міняти асфальтове покриття?

— Ну, не я вирішую, але моє завдання — повідомляти про зношеність дороги.

— Як часто відбувається заміна?

— Залежить від навантаження, — пояснив Мартін. — Від важкого транспорту, шипованих коліс і такого іншого.

Вістінґ зиркнув крадькома на рукав куртки, де був схований жучок. Для непосвяченої людини цей діалог міг би видатися тривіальною балачкою, але він мав свій визначений напрямок і мотив.

— Зношеність залежить і від якості самого асфальту? — запитав він, добре пам’ятаючи статтю у «ВҐ» за 27 серпня 1987 року.

— Звичайно! Якість доріг поліпшилася через запровадження новітніх технологій, — відповів Мартін і заходився докладно розповідати про склад асфальтної суміші та її стійкість до зношення.

Вістінґ завагався, чи вести розмову й далі в цьому керунку, але вирішив, що на перший раз достатньо. Він заклав у мозок Мартіна інформацію, яка неодмінно вирине в його пам’яті, коли йому пред’являть його ж відбитки пальців на листі викрадачів, і він згадає, що у використаній для листа газеті було його інтерв’ю про стійкий до зношення тип асфальту.

Теленькнув телефон. Повідомлення від Гаммера.

«На думку спадає лише одне. Вона звинувачувала себе в загибелі Надії Кроґ».

Вістінґ стер смс-ку, і дисплей став чорним, щойно він дочитав повідомлення. Гаммер озвучив його ж думки. За останню годину Вістінґ сформулював гіпотезу, що Мартін Гауґен і Катаріна удвох викрали Надію, але згодом щось пішло не так. Нечисте сумління гризло Катаріну, доки вона не витримала напруги. Жінка вирішила прийти в поліцію із зізнанням, готова була сісти в тюрму й відбути покарання за скоєне. Очевидно, вона мала намір схилити до такого ж рішення і Мартіна. А тут уже з’являвся мотив. Єдиний шанс уникнути викриття — позбутися Катаріни. Однак ця теорія дуже кульгала. Мартін мав неспростовне алібі. Вістінґ уже безліч разів, і так, і сяк, обдумував його, однак факт залишався фактом: на момент зникнення Катаріни Мартін Гауґен перебував на дорожньому будівельному майданчику, за вісім годин їзди від дому.

— Погані новини? — урвав мовчанку Мартін.

Вістінґ глянув на телефон.

— Пусте! Принаймні нічого такого, що я міг би вирішити оце зараз.

Він нахилився до лобового скла й глянув догори. Над ними майже від краю до краю простиралося блакитне небо з поодинокими хмаринками.

— Хоч з погодою пощастило!

— Увечері буде вже запізно ставити невід, — завважив Мартін. — Могли б спробувати порибалити з острогою. Маю дві в хатинці.

Вістінґ ще ніколи не рибалив з острогою, але знав, що на таке полювання виходять поночі в човні з потужним ліхтарем на носі, тихо гребуть веслами в пітьмі на відмілинах, де зазвичай нереститься риба, а тоді б’ють острогою паралізовану яскравим світлом рибину. Метод виявився настільки ефективним, що на нього наклали заборону.

— Хіба це дозволено? — здивувався Вістінґ.

— А ти що, рибнагляд? — усміхнувся Мартін. — Дві рибки на вечерю нікому не нашкодять. А спробувати дуже цікаво. Я рибалив на острогу від малечку.

Вістінґ засміявся і погодився. Мартін урвав рибацьку тему, показуючи на дорожній вказівник.

— Це Катаріна його тут поставила, — промовив він.

Вістінґ встиг прочитати. Там було написано «Порш-ґрюнд» і стрілка — наступний з’їзд праворуч.

— Досі стоїть, — усміхнувся Мартін. — Щоразу, побачивши його, сміюся. Катаріна погано знала правопис. Мало б бути «Порсґрюнн». У майстерні, де виготовляють такі таблички, працював один швед, і він теж не помітив помилки. Коли ж помилку таки виявили, обоє вперто наполягли на своєму, що так і повинно бути, бо ж написано на всіх унітазах «Поршґюндська порцелянова фабрика»! Таблички так і не поміняли, стоїть тут вже понад двадцять п’ять років.

Вістінґ безліч разів проїжджав цим відтинком дороги. Він відразу помітив помилку, але якось ніколи не акцентував на ній уваги. «Поршґрюнд» — давнє написання назви міста.

Мартін Гауґен, як і радив вказівник, звернув з Е18.

— Зробимо якісь закупи? — показав він на маленьку криничку «Меню» при дорозі.

Вістінґ кивнув.

— Що нам треба? — запитав він.

— Яйця і бекон — це обов’язково! — відповів Мартін.

53

Стіллер спостерігав, як червона цятка на карті заїхала на паркінґ перед крамницею і зупинилася.

— Закупи провіанту, — прокоментував Гаммер.

Стіллер кивнув і схилився над своїм ноутбуком, який тримав на колінах.

— Я одержав дані його телефонних розмов за 90 днів, — сказав він. — Нічого особливого, не так важливо, з ким він розмовляв, — бо це було здебільшого по роботі, а от інформація, де він був останнього тижня, має значення.

— І де ж він був?

— У Малвіку! У нього три пропущені виклики за цей період. Усі три дзвінки від Вістінґа, запеленговані базовою підстанцією в Малвіку.

— Прогноз погоди! — згадав Гаммер. — Він кілька разів перевіряв прогноз погоди в Малвіку. Там дощі розмили дорогу, на деяких ділянках Е6 сталися зсуви ґрунту. Можливо, збирався туди, щоб самому проінспектувати. Гауґен був однією з відповідальних осіб, коли тут будували шосе.

Стіллер подумав про те саме.

— Але навіщо брехати, у такому випадку? — здивувався він. — Він цілком міг мати там важливі справи.

— І не було ніяких телефонних розмов, пов’язаних з поїздкою до Малвіку? — запитав Гаммер. — Якихось домовленостей чи що?

— Десь по восьмій годині вранці 10 жовтня він, проїжджаючи Ліллегаммер, надіслав смс-ку колезі по роботі, а потім до нього намагався додзвонитися Вістінґ.

— Ліллегаммер о восьмій? — перепитав Гаммер. — То з дому він виїхав серед ночі.

Стіллер мовчав, задумавшись. Він гортав угору й униз список дзвінків Мартіна Гауґена, мовби сподіваючись, що вони підкажуть йому розгадку. Від постійного недосипання він став розсіяний, думки ніяк не хотіли збиратися докупи. Стіллер підвівся і рушив до дверей.

— Я зараз повернуся, — сказав він.

Адріан зійшов сходами до свого тимчасового кабінету, знайшов пакетик кофеїнового порошку, який роздобув собі, коли ще жив у Південній Африці. Кофеїн у Норвегії не продавався, але він привіз добрячу партію під час останніх відвідин батька.

На офісному столі стояла порожня склянка. Адріан наповнив її водою в туалеті, розірвав пакетик, висипав порошок собі до рота й запив водою.

Стіллер вживав кофеїн не для того, щоб не спати, бо ж і так не спав; просто брак нормального сну відбивався на його здатності зосереджувати увагу.

Він постояв, чекаючи, доки подіє кофеїн, а діяв він не відразу.

Задзвонив телефон. То був Малм. Сидів собі, мабуть, у конторі в Осло, і захотів почути звіт за тиждень, перш ніж спокійно піти на вихідні додому.

Стіллер спершу допив воду зі склянки, а тоді вже відповів.

— Як справи? — поцікавився Малм.

Майже всі телефонні розмови він починав цією фразою.

— За планом, — відповів Стіллер. — Вони прямують до літнього будиночка, але ми, на жаль, не маємо всієї інформації, що там відбувається, і, вочевидь, не матимемо раніше неділі.

— А мали б мати? — запитав Малм. — Могли б встановити прослуховування в хатинці?

Стіллер почав підніматися сходами на четвертий поверх.

— Спочатку так і планувалося, — розповідав він. — Хотіли почепити жучок в автомобілі Вістінґа, проте виявилося, що його авто не придатне для пересування поганими лісовими дорогами. Тому обмежилися записом на диктофон, щоб мати доказову базу.

Стіллер постукав у двері кімнати «КК», щоб Гаммер відчинив йому зсередини.

— Який рівень ризику на цей момент? — запитав Малм.

— Досі низький, — запевнив Стіллер.

Гаммер відчинив двері. Червона цятка на моніторі ще стояла на місці.

— Що ж, приємних вихідних, — побажав Малм і від’єднався.

Стіллер сів, відчуваючи, як кофеїн наповнює судини. Він на мить заплющив очі, збираючись з думками.

— Перевір у Кримінальному реєстрі такого собі Еміля Шлєтаккера, — попросив Стіллер, розплющуючи очі.

— Це — хто? — обернувся до нього Гаммер.

— Чоловік, у якого Мартін Гауґен купив пневматичний пістолет.

Нільс Гаммер кивнув, ніби згадав ім’я, і схилився над клавіатурою. Він пошукав спершу адресу в Реєстрі населення, щоб знайти ідентифікаційний номер правильного Еміля Шлєтаккера, виділив його, скопіював, переніс одинадцять цифр у відповідну графу в Кримінальному реєстрі й натиснув клавішу «Enter».

— Усього потроху, — озвався за якийсь час. — Але переважно дрібниці.

Стіллер теж схилився до монітора: багато порушень правил дорожнього руху, попадався на наркотиках, дві бійки без важких наслідків, два порушення закону про зберігання та носіння зброї.

Побачене Стіллерові не надто сподобалося.

— Ану, глянь на першого у списку, — попросив він.

Гаммер знайшов імена й телефони всіх, з ким контактував Гауґен, коли шукав, де купити пістолет.

— Ґюннар Фішер, — зачитав він уголос і задав у пошук в Кримінальному реєстрі. — Бачу лише розбій зі зломом два роки тому. Начеб у Пейнтбольному клубі у Саннефьорді. Написано, що він голова клубу.

Стіллер міцно зажмурився і кілька разів кліпнув, дивлячись на екран монітора.

— ОК, — зрештою, промовив він. — Знайди телефонний номер Еміля Шлєтаккера в оголошенні про продаж пневматичного пістолета!

Гаммер подав йому папірець з номером.

Стіллер набрав цифри, увімкнув голосний зв’язок.

Обидва сиділи й слухали гудки.

— Еміль Шлєтаккер, — нарешті почувся голос на іншому кінці.

— Я — Стайн Арнесен, — не зморгнувши й оком, збрехав Адріан Стіллер. — Мене цікавить «вальтер», якого ви виставили на продаж в інтернеті. Він ще є?

— Так.

Стіллер переглянувся з Гаммером.

— Можу дати за нього тисячу крон, — запропонував Стіллер.

— Півтори, — спробував відстояти ціну продавець.

— Даруйте, але я маю інший варіант, — сказав Стіллер і урвав розмову, доки продавець не встиг погодитися на нижчу ціну.

Гаммер задумливо дивився на Адріана Стіллера.

— А я думав, що Гауґен таки купив пістолет, — промовив він.

Стіллер не відповів.

— Глянь на оголошення фацета з пейнтбол-клубу, Гюннара Фішера, — попросив він.

Гаммер знайшов телефон. Стіллер набрав номер. Фішер відповів після першого ж гудка. Стіллер надав голосові владного тону.

— Я розмовляю з Ґюннаром Фішером, головою Пейнтбольного клубу в Саннефьорді?

Співрозмовник підтвердив. Стіллер відрекомендувався.

— Я зі спеціального підрозділу Кріпоса, — повідомив він, знаючи, як офіційно це звучить. — Ми ведемо розслідування у справі одного чоловіка. Він хотів купити у вас пістолет, який ви виставили на продаж на сайті «Барахолка».

У слухавці на мить запала тиша. Нарешті чоловік підтвердив інформацію.

— Так я і думав, — сказав Стіллер.

Він трохи помовчав, змушуючи співрозмовника сказати ще щось.

— Він був у мене вчора по обіді, — повідомив Фішер. — Не знаю, як його звати, але зберіг номер телефону.

— Розкажіть про вашу зустріч, — звелів Стіллер.

— Насправді, його зовсім не цікавив пневматичний пістолет, — мовив Фішер. — Він відразу запитав, чи не продаю я іншу зброю… справжню. Мабуть, подумав, якщо вже виставляю оголошення, то маю стосунок і до повноцінної зброї. Але я ясно дав йому зрозуміти, що таким не займаюся. Немає в мене справжньої зброї.

— Чудово, — сказав Стіллер і вже хотів від’єднатися, як Фішер несподівано запитав:

— І що мені тепер робити?

— Нічого. Після вихідних ми пришлемо до вас свого працівника, а ви напишете йому пояснювальну записку. Однак найважливіше в цій ситуації, щоб ви не намагалися контактувати з покупцем. Навіть не думайте йому телефонувати!

— Звісно! Зрозуміло! — запевнив Фішер.

Стіллер вимкнув розмову й обернувся до Гаммера.

— Розшукай прокурора, — попросив він. — Нам потрібна резолюція на обшук і арешт Еміля Шлєтаккера. Конче треба з’ясувати, яким саме пістолетом озброївся Мартін Гауґен.

54

Возик швидко наповнився. Хліб, ковбаски, квасоля в томаті, а ще яйця з беконом і два великі шматки м’яса, на випадок, якби риби не впіймали, а ще арахіс і дві по шість упаковки пива. Коли вони нарешті підійшли до каси, Вістінґ засумнівався, чи всі закупи вмістяться у їхні наплічники.

На газетному штативі «ВҐ» не було. Вістінґ глянув біля іншої каси, і там не було. Те саме з усіма касами.

— «ВҐ» не залишилося? — запитав він.

— Ні, все розпродали, — підтвердила касирка. — Пакети давати?

— Я заплачу, — запропонував Мартін Гауґен, витягаючи гаманець. — Потім розберемося.

Вістінґ склав продукти в пакети й поніс до авта.

— Заверни на заправку, — попросив Вістінґ, показуючи на автозаправну станцію через дорогу. — Спробую там купити «ВҐ». Сьогодні вийшла стаття Ліне про Надію Кроґ.

Газетний штатив перед крамницею теж був порожній. Мартін припаркувався між бензоколонками, а Вістінґ зайшов досередини, але й там газету вже продали.

— Воно й не дивно, — сказав він сідаючи в авто. — Надія жила тут поблизу.

Вістінґ пристебнув пасок безпеки.

— Пам’ятаєш ті часи? — запитав він. — Ти ж тоді тут працював?

Мартін Гауґен обернувся, визирнув у бокове вікно, пропустив мопеда і розвернувся, щоб виїхати на трасу.

— Тоді тільки й розмов було про той випадок, — відповів він. — Поліція обнишпорила всі бараки, пройшла з собаками узбіччя уздовж нової дороги.

— Ти мешкав у бараці?

— Ні, ми з Катаріною щодня доїжджали на роботу з дому. Вона сиділа в конторі, а я саме отримав підвищення і працював по змінах.

— Найприємнішим у моєму підвищенні до старшого інспектора були вільні вечори, — докинув Вістінґ і, щоб не загубити нитки в розмові, запитав: — А вихідні? Ти був вільний в усі вихідні?

Надія Кроґ зникла проти ночі в суботу, 19 вересня 1987 року, і він сумнівався, чи тепер вдасться з’ясувати, хто відбував зміну в ті вихідні.

— Здебільшого, але графік був стислий, — відповів Мартін. — Час підпирав, то доводилося працювати понаднормово, і вечорами, і на вихідні.

— А Катаріна як чинила, коли ти затримувався на роботі? Вона ж мала нормовані години праці в конторі?

— Якщо довгий робочий день передбачався заздалегідь, брала мотоцикл, і ми добиралися кожен на своєму транспорті. Якщо ж ні, то Катаріна завжди мала чим зайнятися в конторі або ж поверталася додому з кимось з подруг.

Вістінґ кивнув. По приїзді до Норвегії Катаріна жила в Порсґрюнні, згодом отримала роботу в офісі підрядника будівництва нового шосе. Там познайомилася з Мартіном Гауґеном. Десь у слідчій документації зафіксовані імена багатьох її подруг з Порсґрюнна. Коли Катаріна пропала, поліція допитала всіх, але безрезультатно. їхні свідчення оцінювали як неважливі для слідства. Спільним у них було хіба те, що стосунки з Катаріною поступово охолонули, відколи вона переїхала жити до Мартіна. Найближча подруга пригадувала, що востаннє спілкувалася з Катаріною — та й то не особисто, а телефоном — за чотири місяці до її зникнення. Тим часом, у справі з’явилася нова точка опертя. Може, тепер подруги змогли б розповісти, як поводилася Катаріна, коли зникла Надія Кроґ.

— Одна з подруг називалася, здається, Еллен? — запитав Вістінґ. — Пригадую, я розмовляв з двома її товаришками під час розслідування справи.

— Цілком можливо, — кивнув Мартін.

Якби вони таки поїхали автом Вістінґа, Гаммер і Стіллер сиділи б собі спокійно в кімнаті «КК» і слухали б їхню розмову. Вони подумали б те саме, що й він, і підняли б протоколи свідчень давніх подруг. Вістінґ вагався, чи не послати їм смс-ку, але зважив, що не варто.

— Коли закінчилося будівництво дороги? — запитав він натомість, озирнувшись на заднє вікно, убік шосе.

— Дорога будувалась поетапно. Я тут закінчив працювати 1988 року і перейшов на новий об’єкт — на шосе Е6 у Трьоннелазі.

— У новинах повідомили, що його перекрили, — завважив Вістінґ. — Дощі підмили полотно. Принаймні на одній ділянці відбувся зсув ґрунту.

Мартін Гауґен різко загальмував і завернув до іншої бензозаправки.

— Поглянеш, чи вони мають газету? — запитав він, зупиняючись між колонками і крамничкою.

Вістінґ вийшов з авта. У крамничці ще залишилися два номери «ВҐ» зі статтею Ліне на першій сторінці. Редакція опублікувала фотографію Надії Кроґ з 80-х років і обрала лаконічний заголовок: «Загадка Надії Кроґ».

Вістінґ взяв газету зі штатива, поклав на ляду й заплатив.

Мартін Гауґен чекав на нього з увімкненим двигуном. Вістінґ розгорнув газету, доки вони їхали. Стаття займала три сторінки. Поряд з іменем Ліне надруковане її маленьке фото і фото молодшого журналіста, Даніеля Леанґера. Головною ілюстрацією була карта з відміченими місцями, де Надія зникла і де вона мешкала. Стаття була також проілюстрована фотографіями будинку, у якому відбувалася вечірка, і Надіїної однокласниці, яка в тому будинку мешкала. На третій сторінці — фото Адріана Стіллера. Під статтею — анонс подкасту й наступної статті в цій серії, у якій піде мова про листи викрадачів.

— Як стаття? — поцікавився Мартін, не відводячи погляду від дороги.

Вістінґ згорнув газету.

— Почитаю увечері, у хатинці, — відповів він.

Якийсь час вони їхали мовчки. Мартін підкрутив звук у радіо й, поперемикавши канали, знайшов музику собі до смаку. Вістінґ відхилився на спинку сидіння. Він чекав на смс-ку від Гаммера, який під виглядом Ліне мав повідомити йому про початок трансляції подкасту. Це мало статися десь на середині дороги. Перед поїздкою вони з Гаммером вивчали карту й визначили, що вмикати радіо треба приблизно за мостом, за з’їздом на західну околицю Порсґрюнна. Міст вони проїхали п’ять хвилин тому.

По ліву руку з’явився Воллсфьорден. Зграя чайок кружляла над якимось човном. Мартін оперся лівою рукою на бокове вікно й уважно стежив за дорогою. Вони наздогнали вантажівку, що повзла надто повільно. Вузька, звивиста дорога не дозволяла її обігнати і вони довго теліпалися за нею. Через два кілометри вантажівка взяла праворуч, ближче до узбіччя, і Мартін, ухопившись обома руками за кермо, миттю її об’їхав.

Нарешті пискнув телефон. Вістінґ вийняв його з кишені. Він записав ім’я «Ліне» з крапкою в кінці, щоб знати, коли телефонує Гаммер.

— Це — Ліне, — промовив він, обертаючись до Мартіна. — Вона хоче, щоб я послухав її подкаст. Можна?

Мартін приглушив звук.

— Ніколи не слухав такого, — сказав він.

— І я не слухав.

Вістінґ натиснув посилання в смс-ці, увімкнув голосний зв’язок у телефоні. Мартін вимкнув радіо. Після короткої музичної заставки салон виповнив голос Ліне.

Обоє чоловіків мовчки слухали. Мартін звернув на Хілєбюґду, по обидва боки дороги тепер миготів ліс.

Чути з динаміка голос Ліне було доволі незвично. Вона мала добре поставлений дикторський голос, говорила легко й невимушено, та водночас дуже серйозно. Назвала головні віхи в справі, змалювала портрет Надії Кроґ і пообіцяла слухачам, що спробує докопатися, що ж насправді трапилося з дівчиною. Історія добре структурована, за всіма правилами журналістики, з інтригою наприкінці.

Мартін тримав обидві руки на кермі. На обличчі — ніяких емоцій. За якихось десять хвилин він звернув з головної дороги і під’їхав до шлагбаума, поставив авто на нейтралку й ручне гальмо.

— Я відчиню, — запропонував Вістінґ.

Він увімкнув паузу, взяв у Мартіна ключ і вийшов з авта.

— Замок трохи тугий, — попередив Мартін.

Вістінґ пошпортав трохи ключем у замку, але таки відчинив його, підняв шлагбаум настільки, щоб Мартін зміг під ним проїхати. Потім опустив і почепив замок на місце.

Дорога тут була жахлива. Галька скрипіла під колесами, авто чіплялося бризковиками за краї вибоїн, перш ніж плюхнутися в чергову калюжу. Вістінґ вимкнув телефон, щоб не відволікати Мартіна від маневрів. Мартінові доводилося іноді вести авто самим краєм дороги, щоб обминути глибокі ритвини і ями. Гілки дряпали кузов, і Вістінґ був уже радий, що не взяв свого авта.

Пікап повз далі, доки звалювався в нову яму. Мартін Гауґен натиснув на газ. Колеса прокручувалися в болоті, й авто повело юзом до крутосхилу з боку Вістінґа. На щастя, Мартінові вдалося його вирівняти.

— Коли мій дідусь узяв собі цю місцину, дороги тут не було, — сказав Мартін. — До хатинки добиралися човном, а матеріали звозили взимку, коли озеро бралося кригою.

За кілька кілометрів дорога розгалужувалася. Вістінґ давно не бував у цих краях і ледве пригадував шлях до літнього будиночка. Мартін звернув ліворуч. Місцевість тут здавалася цілком непроїзною. Гальку змило, під колесами — спресований ґрунт, у якому дощі вимили глибокі рівчаки.

— Як виїдемо на пагорб, стане ліпше, — запевнив Мартін.

Так сталося. З вершини пагорба знову почався спуск. Повноводий струмок біг паралельно до дороги. Десь за кілометр вони опинилися на просторому майданчику розвороту. Там ще досі валялися зігнилі колоди з тих часів, коли звідти вивозили ліс. Майданчик заріс високою травою, яка шурхотіла попід днищем пікапа, коли Мартін розвертався і заїжджав заднім ходом до стежки.

Вістінґ вистрибнув з авта, прихопивши з собою газету. У кронах дерев, що тісно обступали галявину з усіх боків, шарудів вітер.

Мартін обійшов з Вістінґом пікап, опустив задній борт. Продукти вони розділили між собою. Наплічники швидко наповнилися. Найлегші харчі довелося скласти в один пакет, і Мартін зголосився його нести. Чоловіки закинули наплічники на спину й рушили вгору стежкою.

55

Бюрократичну частину справи вдалося залагодити доволі легко. їм не коштувало зусиль переконати Крістіне Тііс, поліцейського прокурора, що Еміль Шлєтаккер міг продати Мартінові Гауґену нелегальну зброю. Вона дала дозвіл на його затримання і на проведення обшуку в його помешканні за підозрою у зберіганні зброї. Нільс Гаммер подбав про організацію акції.

Два поліцейські автомобілі під’їхали до будинку Еміля Шлєтаккера. Четверо поліцейських стали перед входом. Адріан Стіллер сидів в авті на протилежному боці вулиці й бачив, як господар відчиняє двері. Один з поліцейських вручив йому папір. Чоловік на порозі, — доки йому щось пояснювали, — перебіг документ очима. Потім озувся, накинув куртку, йому вдягнули на руки кайданки й відвели до поліцейського авта.

Стіллер перейшов вулицю і попросив ще не відвозити затриманого.

В будинку поліцейські вже проводили обшук — ретельно, кімната за кімнатою.

Усередині все вказувало на те, що Еміль Шлєтаккер жив сам. Умеблювання дуже просте, але практичне. На кухні — увімкнена духовка. Стіллер зазирнув через скляні дверцята й побачив дві великі картоплини в алюмінієвій фользі. Він вимкнув духовку і повернувся до робочого кухонного столу. Там лежав чималенький шмат м’яса, чекав своєї черги на запікання. Телевізор у вітальні увімкнений на спортивному каналі.

— Зміна планів, — іронічно прокоментував один з поліцейських.

Інший поліцейський вийшов з кімнати в кінці коридору.

— Щось знайшли? — запитав Стіллер.

— Пневматичний пістолет, — сказав поліцейський, простягаючи зброю.

Саме цей пістолет було виставлено на продаж в інтернеті.

— Гаразд, продовжуйте, — махнув рукою Стіллер.

Він рушив до поліцейського авта й сів на заднє сидіння поруч із затриманим. Тому було дуже незручно сидіти з заведеними назад руками в кайданках. Чоловік йорзав і запитально дивився на Стіллера. Перше очманіння від несподіванки змінилося злістю. Еміль Шлєтаккер кляв і вимагав пояснень.

— Я вимкнув духовку, — спокійно промовив Стіллер.

Чоловік знову закляв, запевняв, що не вчинив нічого протиправного і що вони нічого в нього не знайдуть.

— Послухайте мене хвильку, — попросив Стіллер.

— Хто ти з біса такий? — злісно процідив затриманий.

Стіллер назвався.

— Я працюю у спеціальному відділі Кріпоса.

Це звучало значно поважніше, ніж він сказав би, що працює у відділі давніх та нерозкритих справ.

Еміль Шлєтаккер замовк.

— Мені насрати на твій шмат м’яса, зігниє він чи ні за вихідні, — вів Стіллер далі. — Мені насрати, що ти ввечері пропустиш футбольний матч. Мені й на тебе насрати! Мене цікавить лише одне: яку зброю ти продав чоловікові, який приходив до тебе вчора о 17.34 і пробув до 17.49?

Час він знав з даних маячка на Мартіновому пікапі. Така точність мала змусити чоловіка повірити, що поліція знає більше, ніж це було насправді.

Стіллер глянув убік будинку.Поліцейський у дверях дав йому знак, що вони нічого не знайшли.

— І знати це я хочу негайно! — підвищив голос Стіллер, а що чоловік далі мовчав, повторив з притиском: — Мені насрати на тебе. Ясно? Щойно даси відповідь на моє запитання, я зніму кайданки й відпущу тебе досмажувати м’ясо. Але для цього мушу почути відповідь вже.

Еміль Шлєтаккер судомно сковтнув слину.

— Він хотів купити пневматичний пістолет.

Стіллер присунувся ближче.

— Ні, не це він хотів купити, — процідив крізь зуби. — Пневматичний пістолет був лише приводом, щоб до тебе прийти. Що насправді він купив?

Еміль Шлєтаккер глянув на будинок, перевів погляд на Стіллера.

— «Ґлок 34».

— У робочому стані?

— Так, модель з довгою цівкою.

— Набої?

— Дворядний магазин, сімнадцять патронів.

Стіллер вичікував.

— Він узяв з собою пачку, п’ятдесят патронів.

— Скільки заплатив?

— Двадцять тисяч.

— Де гроші?

— У вітальні, у конверті з-під DVD.

— Добре. Ми їх заберемо.

Стіллер обійшов авто й відчинив дверцята з протилежного боку. Еміль Шлєтаккер ледве вишкрябався з заднього сидіння. Один з поліцейських підійшов до них з ключем від кайданок.

— А в чому річ? — допитувався Еміль Шлєтаккер. — Якась терористична загроза чи що?

Йому ніхто не відповів.

— І що тепер? — не вгавав він.

— Ми тут закінчили, далі вже справа місцевої поліції, — сказав Стіллер.

Чоловік лише кивнув, роззирнувся навсібіч, чи не бачив хтось з сусідів, що тут відбувалося.

— Я скажу, що ти співпрацював з поліцією, це значно пом’якшить твоє покарання. Проте навіть не думай контактувати з покупцем, якому ти продав зброю.

Стіллер просвердлив Шлєтаккера поглядом.

— Зрозумів? — запитав він. — Бо буде гірше.

Еміль Шлєтаккер кивнув. Стіллер відвернувся від нього і покрокував до свого автомобіля.

56

За десять хвилин пішої ходи Вістінґ побачив попереду між деревами сірий дах будиночка. Літня хатинка стояла посеред галявини. Вістінґ знав історію цього хутірця. Його споконвіку здавали в оренду, а власником крихітного, злиденного господарства був заможний селянин, який жив унизу, в селі. Предки Мартіна Гауґена жили тут до самого початку двадцятого століття. У маленькій господі зазвичай тулилися четверо дорослих і дев’ятеро дітей. Орендарі тримали дві корови, курей та кілька овець і кіз.

Мартіновий дід був останнім, хто народився в лісі. Після війни він викупив хутір, полагодив складену з колод хату. У садибі було ще дві будівлі: стодола і хлів. Стодола згоріла, залишились хіба зарослі чагарником кам’яні підвалини. Половина хліва завалилася однієї зими під тягарем снігу, а друга половина з виходком і дровітнею стояла й досі. Водоскати й вітрові дошки з південного боку даху замінили на нові, світлі, а старі, потьмянілі валялися на землі.

Мартін Гауґен підійшов до дверей, відімкнув їх і пропустив Вістінґа попереду.

Хатина мала кухню, вітальню і дві спаленьки з двоярусними ліжками. Вістінґ пригнув голову під низьким одвірком і ввійшов до спальні, де ночував минулого разу. Він скинув наплічника, почув, як за стіною Мартін так само скинув свого наплічника.

З вікна вітальні видно було гладінь озера Лянґен. Вечірня імла стелилася понад водою, крізь неї, на протилежному березі, ледь проглядав ліс. На колишньому сінокосі, над водою, росла стара яблуня. Листя на ній вже облетіло, але на гілках ще висіло кілька червоних яблук.

Мартін вийшов зі своєї кімнати з двома баночками пива, одну простягнув Вістінґові.

— Пропоную розпалити грубку й перекусити, — сказав він, відкриваючи бляшанку.

Вістінґ не мав нічого проти й подався за Мартіном у дровітню. Сокира стирчала в пеньку відразу за дверима. Мартін відставив пиво й почав колоти цурпалок на дрібні скіпки для розпалу.

Вістінґ стояв надворі, відступив від дверей, щоб не загороджувати світла. Ліс навколо стояв мовчазною, щільною стіною. Вістінґ обернувся до озера. Тиха гладінь побрижилася, коли неподалік пропливла пара качок. Абсолютну тишу порушувало лише гупання сокири. Коли Мартін перестав рубати, Вістінґ зайшов до дровітні, набрав оберемок дров, заніс до кухні й скинув у дощану загату біля грубки. Мартін зайшов на кухню услід за ним з дровами на одній руці й острогою — у другій. Острога була схожа на ґралі, вила, якими громадять сіно, однак зубці мали зазублини, щоб настромлена риба не зірвалася. Гостряки трьох зубців блищали так, ніби щойно відполіровані.

— Треба спустити на воду човна, аби він трохи просякнув водою, — сказав Мартін, відставляючи набік острогу, перед тим як скинути в загату дрова.

Вістінґ присів напочіпки, відчинив дверцята грубки.

— Давно не спускав його на воду? — запитав він, кладучи в грубку кілька скіпок.

— Торік, — відповів Мартін, простягаючи йому сірника. — Будь готовий, що тобі доведеться вичерпувати воду.

Нарешті Вістінґ розпалив грубку. Полум’я весело запалахкотіло. Він зачекав, щоб добре розгорівся вогонь, доклав два більші цурпалки й зачинив дверцята. Обидва чоловіки взяли по баночці пива і спустилися на берег, до озера.

Човник, накритий брезентом, лежав на двох колодах догори днищем. У складки брезенту набилося опале листя. Вістінґ з Мартіном зняли брезент, оглянули суденце. Просмолене пласке днище було начеб ціле на вигляд. Удвох вони перевернули човна. Берег був доволі мокрий після дощів, і човен легко посувався до води. Мартін взяв на носі мотузку, прив’язав його до дерева, а тоді вже поклав досередини весла й кинув червоний пластмасовий черпак, щоб було чим вичерпувати воду. Днище на кормі трохи протікало, але за кілька годин деревина вбере в себе воду, набухне, і дрібні щілини затягнуться.

Доки вони поралися, наповзли вечірні сутінки. Коли повернулися до хатини, озера з вікна вже не було видно.

Мартін докинув в грубку цурпалок, зняв з грубки два кільця і поставив на конфорку пательню.

— Вдовольнимося двома ковбасками? — запитав він, кладучи на пательню ляпку масла, яка поволі почала розтоплюватися.

Вістінґ кивнув, запалив гасову ліхтарню. Лампа тьмяно освітила кімнату, від стола і стільців падали довгі тіні.

У маленькій хатині ширилося тепло. Вістінґ зняв куртку й повісив на спинку стільця. Потім вийняв з наплічника газету і сів читати статтю Ліне. Мартін виклав ковбаски на пательню, час до часу перевертаючи їх.

— Як думаєш, що тоді сталося? — запитав Вістінґ, відірвавшись від читання.

Мартін відпив ковток пива з бляшанки.

— З ким?

— З Надією Кроґ. Дивна справа…

Мартін теребив пальцем кільце на бляшанці, скривив кутик губ в усмішку.

— Не знаю.

Вістінґ тримав газету так, що Мартінові було видно половину реконструйованого портрета.

— У кожному разі, я не думаю, що вона й досі жива, — додав Вістінґ. — Щось таки з нею трапилося.

— Її ж викрали, — завважив Мартін, обертаючи ковбаски, що шипіли на пательні, і щось іще буркнув про неосудних людей.

Вістінґ не розчув, що саме, і перепитав.

— Ніколи не знаєш, як вчинять неосудні люди, — повторив Мартін.

— Певним чином, ти маєш рацію, — кивнув Вістінґ і згорнув газету. — Тобто, я зовсім не певен, що той чи ті, хто стоїть за цим, неосудні, тобто психічно нестабільні чи навіть хворі. Але впевнений, що наміру вбивати Надію Кроґ вони не мали.

Це була наживка. Вістінґ і не сподівався, що Мартін відразу клюне на неї, але його слова неодмінно западуть у голову Мартінові, поволі визріватимуть і, зрештою, можливо, полегшать йому зізнання у скоєному.

Звісно, Вістінґ виробив собі план поведінки на цю поїздку, так само, як перед допитами. Гіпотетично, Мартін Гауґен позбавив життя Надію Кроґ, мимоволі зробивши й Катаріну співучасницею. Усе, про що заводив розмови Вістінґ з Мартіном, відштовхувалось саме від цієї теорії, і відповідно тлумачилися Мартінові відповіді. В голові він тримав купу запитань і тем для балачок, щоб мозок Мартіна мав що перетирати жорнами думок. Вістінґ навмисне висловив припущення, що Надію Кроґ убили не з умислом.

— Убивці бувають різні, — розвивав тему Вістінґ. — Лише одиниці з тих, з ким мені доводилося зустрічатись, були холодними, цинічними й вирахуваними. Майже ніхто з них навіть уявити собі не міг, що вбиватиме, і все ж убивав. А на момент скоєння злочину вони не страждали психічними захворюваннями. Зрештою, ні до, ні після.

Запахи смажених ковбасок змішалися з випарами гасу. Мартін відвернувся від грубки, помахав рукою, розганяючи димок. Вістінґ бачив, що ці слова щось зачепили в його голові. Звісно, диктофон нічого подібного не зафіксує, але ледь помітну реакцію Мартіна Вістінґ міг витлумачити як підтвердження того, що він на правильному шляху. У Гауґена вже виявлялися перші класичні ознаки невпевненості. Він уникав зорового контакту, усміхався без причини, а руки весь час перебували в русі.

— Йдеться переважно про людей, які потрапили в екстремальну ситуацію, коли все вибивається з-під контролю, — далі напирав Вістінґ. — І тоді вони вбивають у стані афекту, розпачу або невгнузданої люті.

Мартін зняв пательню з конфорки, поставив на місце чавунні кільця.

— Здається, готові, — промовив він.

— Вигляд мають чудовий, — кивнув Вістінґ.

Мартін витягнув одну кухонну шухляду, знову засунув, тоді витягнув другу і взяв ніж для нарізання хліба. Вістінґ подав йому боханець темного хліба. Такий хліб — кнайп — на заквасці й з борошна грубого помелу традиційний у Норвегії. Мартін поклав хлібину на дошку, відрізав дві скибки, поклав на кожну по ковбасці.

— Тут ще є гірчиця, — сказав він.

Відчинив одну з шафок, знайшов баночку й простягнув Вістінґові. Той не зміг прочитати терміну придатності, та все ж ризикнув накласти тонку смужку, перш ніж скласти скибку докупи й загорнути в неї ковбаску.

їли вони мовчки. У грубці потріскували дрова. Мартін відчинив дверцята, поклав у грань ще кілька полінець.

57

Цифри були не надто втішні. Центральна публікація газети — про Надію Кроґ — висіла в інтернеті від дванадцятої години, на головній сторінці сайту було подано два посилання на неї, однак досі вона зібрала менше 100 000 читачів. Онлайн-видання щодня налічувало близько півтора мільйона користувачів, отже, статтю прочитали менше, ніж десять відсотків. Метою було 200 000, тоді публікацію можна вважати вдалою. Залишалася надія, що за вечір інтернет-трафік зросте.

Рейтинг подкасту зростатиме ще повільніше. Порахувати можна лише ту кількість слухачів, які переходили за посиланням у газеті. А це були заледве 1200. Катастрофічно низькі цифри, проте Ліне була до цього готова. Популярність подкасту зазвичай поширювалася, як кола на воді. Рейтинг зростав, коли дедалі більше слухачів звертали увагу на посилання, зацікавлюючись темою. Поступово нові програми потягнуть за собою довжелезний хвіст прихильників подкасту.

Амалія сиділа в дитячому манежику. Вона вже починала пхикати й вередувати — час було її годувати.

Ліне всміхнулася донечці.

— Так-так, зараз будемо їстоньки.

Ліне сіла на край стільця, взяла мобільний, перевірила твіттер. Надзвичайно багато переглядів і коментарів до теми, однак більшість стосувалися передачі на TV2, твіттили переважно ті, хто поширював реконструйований портрет Надії Кроґ.

Ліне відклала телефон, взяла Амалію з собою на кухню, посадила в дитяче кріселко, а сама взялася намазувати печінковим паштетом скибку хліба. Розрізала скибку на чотири часточки й, перш ніж поставити перед дитиною тарілку, почепила їй нагрудний слинявчик. Тоді й собі намастила канапку, сіла повечеряти вдвох з Амалією.

Після вечері Ліне покупала малу і вклала в ліжечко. Амалія заснула майже відразу, а Ліне знову сіла за ноутбук.

Число читачів за останню годину зросло майже на десять тисяч. Тенденція її потішила. Однак треба було вже братися за наступну статтю. Після оприлюднення оригіналів листів викрадачів статистика «кліків» небувало зросте.

Вона мала листи, інтерв’ю поліцейського, який пильнував гроші для викупу, й «сірих пантер» з газети, з якої викрадачі витинали слова. Але їй бракувало новизни, конче треба було знайти ще щось.

Два моменти привернули її увагу в зібраному матеріалі. Перше: те, що сказав старійшина пенсіонерів про «сірих пантер», мовляв, так називають літніх людей, які ще цілком активні й мають дриґ до життя. Друге: слова старого журналіста з «Порсґрюннс Даґсбладет» про те, що мотивом викрадення могла бути помста. Батько Надії на момент її зникнення саме закрив свою деревообробну фабрику. Багато людей, які пропрацювали там усе своє життя, втратили роботу.

Теорія не мала під собою твердого опертя, ліпше відкласти її на потім, а натомість зосередитися на особі Роберта Грана, колишнього хлопця Надії. Треба було підготуватися до завтрашнього інтерв’ю, але Ліне захопилася перегляданням оцифрованого видання газети, якою скористалися викрадачі. Вона затрималася на сторінці з фотографією Відара Арнтцена. Він вказав, що на момент, коли викрадачі складали листа, газета вже була тритижневої давнини. Ліне замислилася, чому хтось скористався саме цим номером, а не іншим.

Найочевиднішим припущенням було те, що зіграла свою роль випадковість, і викрадач взяв першу-ліпшу газету, яка потрапила йому під руку. Ліне, вочевидь, могла б поставити собі таке запитання й тоді, якби викрадачі використали давніший чи свіжіший номер газети й підписалися, скажімо, «червоними собаками» чи «чорними котами».

Вона ще погортала якийсь час газету, а тоді змінила картинку на моніторі.

58

Мартін Гауґен кинув до грубки ще кілька цурпалків і взяв з кутка острогу.

— Може, спробуємо? — запитав він.

Вістінґ, замість відповіді, зняв зі стільця куртку й одягнувся.

— Я візьму на себе світло, — сказав він, беручи гасову ліхтарню.

Надворі було зоряно. Місяць сходив за краєм лісу. Доки спускалися до човна, під ногами подекуди чвакало. Повітря вогке й холодне.

Після засушливого року земля, на диво, не вбирала дощів. Вістінґ першим заліз у човен, сів на лавку на кормі, обережно примостив біля себе ліхтарню, а тоді заходився вичерпувати маленьким черпаком воду. Мартін відв’язав суденце, застрибнув досередини, водночас відштовхуючись від берега.

Вода захлюпотіла до бортів. Мартін Гауґен сів на весла, так що чоловіки сиділи обличчям одне до одного. Мартін уперся ногами в шпангоут, наліг на весла, і човен відчалив від берега. При тьмавому світлі ліхтарні він здавався худим і зістареним.

На якусь мить у чоловікові навпроти Вістінґ побачив себе. Його самого теж не пощадив час. За роботою непомітно спливли роки, а йому понад усе хотілось би мати побільше таких митей. Він знав, яке умиротворення сходить на людину, коли робиш з кимось якусь зовсім просту справу, як-от рибалиш. Ділиш тишу, темряву й напругу очікування.

— Он там нерестовище, — Мартін, розвертаючи одним веслом човна, показав кивком у бік мілини, де в озеро впадав струмок.

Човен м’яко ковзав уперед поверхнею озера. Вода за кожним змахом скрапувала з лопатей весел. Час до часу Мартін озирався через плече, щоб перевірити в темряві, чи добре кермує.

Вістінґ і далі вичерпував воду. Думав про ту ніч, коли зникла Катаріна Гауґен. Лише дві точки опертя не викликали сумнівів, однак саме вони надавали Мартінові неспростовне алібі.

Черпак уже шкрябав днище. Вістінґ вихлюпнув за борт рештки води й відклав черпак набік.

— Яка тут глибина? — запитав він, вдивляючись у чорну воду.

— Десь 60 метрів у найглибшому місці. Але не в цій бухті. Тут не більше 10–12 метрів.

Вони наближалися до порослого лісом протилежного берега. Силуети дерев бовваніли на тлі зоряного неба.

Мартін підняв весла. Чоловіки мовчки слухали тишу, а човен безгучно ковзав собі далі. Десь ліворуч чулося жебоніння струмка.

Лопаті весел розкраяли воду, коли Мартін знову опустив їх у воду й відкоригував курс.

— Іди на ніс, — прошепотів він, так наче гучний голос міг відлякати рибу.

Вістінґ взяв ліхтарню, прослизнув повз Мартіна й майже ліг на носі човна. Вони гойдалися зовсім близько від берега. Лісові хащі спускалися тут до самої води, огортаючи чоловіків у човні густою темрявою.

Гасова ліхтарня мала металеву заслонку, тож світло падало просто у воду, не засліплюючи Вістінґа.

— Щось бачиш? — запитав Мартін.

Вістінґ більше підкрутив ґніт, і полум’я спалахнуло яскравіше. Він майже дотягнувся до води, ліхтарня коливалася над самою поверхнею.

— Піщана мілина, — відрапортував він.

Мартін ще раз загріб веслом, і човен підійшов ближче до витоку струмка.

— Рибина! — скрикнув Вістінґ.

Мартін підгріб ще ближче до берега. Днище черкнуло піщане дно, а течія струмка швидко віднесла їх на глибше місце.

— Треба пришвартуватися, — порадив Мартін.

Вістінґ поставив ліхтарню на лавку. Узяв мотузку і, як тільки Мартін підгріб до самого краю берега, вистрибнув на суходіл, потім прив’язав човна і знову заліз у нього. Суденце гойдалося десь за два метри від берега, мотузка натягнулася, і воно нарешті завмерло на плесі.

Мартін поклав весла на днище, взяв острогу і звівся на ноги. Човник хитнувся, і Вістінґ схопив ліхтарню, щоб вона випадково не перевернулася.

Мартін перейшов на ніс, став на коліна, перевісившись за борт, заніс острогу, щоб вдарити за слушної нагоди. Вістінґ лежав поруч з ліхтарнею у руці. За пів метра під ними мерехтіло піщане дно, всіяне дрібними камінцями. Течія струмка, який впадав тут в озеро, ворушила якісь брунатні водорості.

За краєм світляного кола ліхтарні щось ворушилося. Вістінґ далі простягнув руку, однак лише налякав рибину.

Вони мовчки лежали впритул один до одного. Мартін опустив трохи нижче острогу, зануривши зубці у воду. Темне риб’яче тіло впливло в світляне кружало й завмерло. Мартін ударив. Вода спінилася фонтаном, годі було розгледіти, чи поцілив, та коли він підняв острогу вгору, на ній тріпотіла рибина з червоно-оранжевим животом і зеленкуватою лускою на спині.

Мартін блискавичним рухом стягнув її з гостряка, переламав хребет біля голови й кивнув на дно човна.

— Пів кілограма, — оцінив він на око, змиваючи риб’ячу кров. — Ще б зо дві, і буде нам вечеря.

Мартін знову перехилився над бортом човна. Не минуло багато часу, як з’явилася нова рибка. Але цього разу він промахнувся. З наступною рибиною теж промахнувся, зате потім настромив чималого гольця, майже наполовину більшого за попередній улов.

Мартін стягнув його з остроги, крякнув йому шию і кинув до першої рибини. А тоді раптом спрямував острогу вістрям на Вістінґа.

— Хочеш спробувати?

Вістінґ взяв тризубець, віддав Мартінові ліхтарню. На якусь мить він забув геть про все на світі, цілковито зосередившись на тому, що відбувалося на піщаному дні озера. Катаріна й Надія кудись звіялися з його думок.

Голова великого гольця зринула до поверхні й поволі попливла на середину світляного кружала. Вістінґ, затамувавши подих, міцніше стиснув держак. І метнув. Рука до плеча пірнула у воду, аж відчув, як тризубець увігнався в піщане дно. Він різко висмикнув острогу й відразу збагнув, що промахнувся.

Мартін засміявся, але заохотив спробувати ще раз.

Збурена каламуть швидко опустилася на дно. Після першої невдалої спроби Вістінґ високо замочив рукав куртки. З нього скочувалися краплі й брижили поверхню води, та риби це не відстрашило. Невдовзі припливли два менші гольці. Порожні чорні очиці витріщалися на світло, але раптом вони стрілою помчали геть, ніби хтось їх налякав.

З тіні, з-під човна, випливла рибина. Зграбне тіло виблискувало на світлі. Війнувши хвостом, риба ковзнула під острогу. Вістінґ знову вдарив, і цього разу відчув, що поцілив. Коли вийняв острогу, на одному зубці тріпотіла рибина, ще більша за дві попередні, з червонішим черевом. Він простягнув острогу Мартінові, той стягнув улов, переламав хребет і кинув рибу на дно човна, до решти.

Для вечері улову було цілком достатньо, але полювання з острогою неймовірно захоплювало, тож вони ще трохи пометали тризубець і впіймали ще двох готових до нересту гольців.

Вістінґ почав мерзнути в руку з мокрим рукавом, і чоловіки вирішили повертатися до хатини. І лишень тоді, як Мартін знову сів на весла, Вістінґ згадав про записувальний пристрій саме в тому рукаві, що побував під водою. Він обережно промацав пальцями внутрішній бік рукава куртки. Маленька флешка була на місці, але чи працювала, Вістінґ дуже сумнівався. Поки що в їхніх розмовах не прозвучало нічого такого, що могло б зіграти проти Мартіна. Треба було активізувати другий диктофон, відразу щойно з’явиться нагода.

Човен уткнувся носом у суходіл. Мартін вийняв весла і першим зістрибнув на берег. Він підтягнув суденце вище на траву й пришвартував. Потім на землю ступив і Вістінґ.

Спершу вони почистили й помили рибу на березі, а тоді рушили до хатини. Мартін знову розкочегарив грубку, а Вістінґ запалив ще кілька гасових ліхтарень і свічок. З однією свічкою подався до своєї кімнати, зняв з себе мокрий одяг, перевдягнувся в сухе. Вийняв інший диктофон і причепив його у кишені сорочки.

Тим часом на кухні вже варилася картопля, а риба чекала своєї черги.

Попиваючи пиво, Мартін простягнув йому бляшанку. Вістінґ сів на табурет. Думки знову повернулися до Катаріни й Надії. Логіка підказувала, що обидві справи між собою пов’язані. Неможливість причетності Мартіна до зникнення дружини спонукала до появи нових версій. Катаріна могла й сама стояти за викраденням або ж мала іншого поплічника.

Вістінґ раптом помітив, що Мартін дивиться на нього.

— Чи хотілось тобі коли-небудь зникнути? — несподівано ошелешив його запитанням Гауґен.

На конфорці булькала картопля.

— Ну, не назавжди принаймні, — обережно відповів Вістінґ, не знаючи, куди хилить Мартін. — Можливо, тоді, коли зависає справа, або перед дошкульним, придирливим журналістом хочеться усе кинути — хай хтось інший вигрібає. А так — ні… А тобі?

— Іноді мені хочеться поїхати світ за очі й почати все спочатку, нове життя на новому місці без тягаря давніх проблем.

— І куди б ти поїхав?

— Не знаю. Найліпше було б повернутися назад у часі, почати все заново, уникаючи давніх помилок.

— А яких помилок ти допустився?

Мартін втупився поглядом в одну точку десь у пітьмі, поза світлом ліхтарні.

— Інґер Лісе була моєю помилкою, — промовив він. — Нізащо в світі не варто було з нею одружуватися.

Вістінґ мимоволі розтягнув губи в усмішці.

— Не можу не погодитися.

— Скоріш за все, це була сума численних дрібних помилок, — вів далі Мартін. — Я прожив понад половину свого життя, а нічого не досяг. Я не маю на що озирнутися. Родини немає, яскравих спогадів немає, світу не бачив — одна і та ж робота вже понад тридцять років.

— У мене таке саме, — завважив Вістінґ.

— Але ти маєш цікаву роботу! Що не день, то пригоди.

У маленькій кухоньці раптом стало тихо. Мартін взяв з дров’яної загати поліно й поклав у грубку.

— Одруження з Катаріною теж вважаєш помилкою? — порушив тишу Вістінґ.

Мартін глибоко вдихнув, а потім поволі випустив повітря крізь стиснуті зуби.

— Одруження з нею було єдиним моїм правильним вчинком, ось тільки склалося не так, як гадалося.

Вістінґ не перебивав, відчував, що Мартінові кортить скинути камінь з душі.

— Іноді мені спадало на думку, що це вона шкодувала, що пов’язала зі мною свою долю, — повів він далі. — І просто поїхала світ за очі, просто зникла, усе покинула, як уже одного разу покидала свою батьківщину. Така вже людина. Найважливішим для неї було — відмежуватися від минулого. Вона весь час намагалася втекти від нього. Я так не зумів. Я стою без руху й усе ще чогось чекаю.

На якусь мить у його голосі забриніло каяття і відчай. Вістінґ відчув, що ось зараз можна було б спрямувати Мартінову розповідь у русло, яке наблизило б його до зізнання чи принаймні підвело б до усвідомлення необхідності рішучого кроку, аби мати змогу жити далі. Однак Вістінґ не встиг, бо Мартін підвівся, поставив на конфорку пательню і змінив тему.

— Куди поділося масло? — запитав він, роззираючись на всі боки.

— Висить надворі.

Мартін приніс один з пакетів з харчами, який висів на кілку на стіні будинку, замість холодильника. Поклав велику ляпку масла на пательню. Масло зашкварчало й швидко розтануло.

Почищена риба лежала на стільниці. Мартін зробив ножем кілька надрізів на шкірі з кожного боку. Щойно масло зарум’янилося, виклав рибу на пательню, посолив і поперчив.

— Не думаю, що вона зникла добровільно, — озвався Вістінґ. — Хтось відповідальний за її смерть.

Риба шкварчала. Мартін мовчав.

— Я не полишаю надії, що ми ту людину таки знайдемо, — вів далі Вістінґ. — Та якщо, чи радше — коли, ми цю людину знайдемо, ти мусиш бути готовим, що вона зовсім не така, як ти собі уявляв.

Мартін відпив з баночки пива, порухав виделкою рибини на чорній, закіптявілій пательні.

Вістінґ ледь нахилився уперед на табуретці.

— Найімовірніше йдеться про таку саму людину, як ти і я, — сказав він. — Знаю з власного досвіду. Коли я починав працювати в поліції, бачив світ здебільшого в чорно-білому кольорі, думав, що існують лише добрі й лихі люди, та з часом збагнув — не все так просто.

Мартін обернув рибу іншим боком. Шкіра зашкруміла й зарум’янилася.

— Я достатньо бачив на цій роботі, аби зрозуміти: вбити може кожний, якщо до вбивства змусять непереборні обставини. Мова йде про людей, які потрапляють під такий нещадний прес, що, зрештою, вважають вбивство єдиним виходом. Але в усьому іншому та людина цілком схожа на мене чи на тебе, за винятком хіба того, що наважилася позбавити когось життя.

Вістінґ говорив не лише для того, щоб Мартін міг перекласти відповідальність на обставини чи щоб полегшити йому знайти виправдання самому собі. Просто такою була правда життя.

— Я, зрештою, думаю, що всі люди здатні на вбивство, якщо для цього існують виняткові причини. Ідеться не про те, вбити чи не вбити. Ідеться про те, наскільки можливо говорити про невинну людину чи про особу, яка тим чи іншим чином становить для нас загрозу.

Вістінґові слова мали б спровокувати співрозмовника на відповідь. Мартін Гауґен мав би запротестувати й запитати, що такого поганого вчинила Катаріна, щоб вважати, ніби вона заслужила собі на таку долю. Але Мартін мовчав, мовчки взяв ножа і ввіткнув його в картоплину.

— Картопля начеб зварилася, — сказав він, відсуваючи набік каструлю. — Злиєш надворі воду?

— Я хотів сказати, — не відступався Вістінґ, підводячись, — що навіть порядна в своїй сутності людина здатна на дуже поганий вчинок. Усі коли-небудь у житті чинили якийсь переступ. Не можна ділити людей на однозначно щирих чи підступних, добрих чи поганих. Не існує «або… або», лише «і… та і…»

Вістінґ узяв каструлю двома прихватками й виніс надвір. Ступив кілька кроків, щоб бачити у вікно Мартіна, чи не помітить якоїсь реакції на свій спіч. Бо ж йому йшлося про те, щоб поступово підвести його до зізнання, коли настане слушна мить, і вони висунуть йому підозру, Мартін, з усіма своїми помилками й недоліками, повинен бути до цього готовий. І коли та мить таки настане, він повинен знати, що Вістінґ не засуджуватиме його й не дорікатиме йому, а зрозуміє його стан.

Коли Вістінґ повернувся знадвору, Мартін уже виклав рибу на тарілки й готував сметанну запражку.

Кожний взяв свою тарілку й поніс до вітальні, сіли навпроти один одного за довгий стіл.

Картопля трохи недоварилася, треба було довше потримати на вогні. А риба засмажилася ідеально.

— Смачно, — промовив Вістінґ.

У його телефоні бренькнула смс-ка.

— А я свій мобільний вимкнув, — сказав Мартін і роззирнувся навколо. — Як на мене, тиша тут найліпше, що може бути. Вдома я часто вечеряю перед телевізором, а тут відключаюся від усього.

Вістінґ усміхнувся, глянув на дисплей. Смс-ка прийшла від «Ліне.»

— Це Ліне, — вибачливо пояснив він.

«Хотіла лише побажати тобі приємного відпочинку, — писав Гаммер. — На всі вихідні прогнозують гарну погоду. Вітання Мартінові.»

То був код. Вони умовилися, якщо Гаммер чи Стіллер матимуть важливе для нього повідомлення, вони спершу напишуть що-небудь про погоду, і це буде сигналом, що наступне повідомлення не призначатиметься для очей Мартіна.

— Тобі вітання, — сказав Вістінґ і відписав: «Гарних вихідних».

Він сидів, тримаючи в руці мобільний. Наступна смс-ка прийшла так швидко, що, певно, була заготовлена заздалегідь. «МГ має справжню зброю. Нелегальний „Ґлок 34“ з набоями».

Мартін вийняв з рота риб’ячу кістку. Вістінґ глянув на нього, потім знову на дисплей. Він не знав, як Гаммерові й Стіллерові вдалося про це довідатись, але здогадувався, що це якось пов’язано із з’ясуванням купівлі пневматичного пістолета. Хай там як, а придбання справжньої зброї означало лише одне: Мартін почувався загнаним у кут і чогось боявся.

— Ліне питає, чи я до кінця прослухав подкаст, — сказав Вістінґ, стираючи з пам’яті телефону смс-ку. — Хоче почути мою думку. Може, послухаємо решту?

Мартін кивнув. Вістінґ увімкнув запис. Вони їли й слухали. Ліне добре зуміла відтворити картину. Частково сама переказувала зміст інтерв’ю, а частково давала оригінальний запис розмов, доповнювала інформацією зі слідчих документів, цитувала газетні матеріали. Подання фактів було добре зрежисоване.

Вістінґ крадькома спостерігав за Мартіном, сподіваючись перехопити найменший натяк на його емоції. Лише під сам кінець передачі він вловив щось таке, що можна було б потрактувати за нервозність. Ліне говорила про торбинку Надії Кроґ, і чи взяла вона її з собою, коли втекла з вечірки. Мартін незграбно наштрикнув шматочок виделкою, вона висковзнула йому з рук і впала на підлогу. Скрипнув стілець, коли він нахилився за виделкою. Ліне анонсувала наступний епізод, у якому йтиметься про листи викрадачів. На тому програма закінчилася.

Вістінґ вимкнув запис на телефоні. У батареї ще залишався 21 % заряду. Перед від’їздом він так закрутився, що не встиг її зарядити. Голосовий зв’язок зужив надто багато струму.

— Що скажеш? — запитав він.

— Вона молодець.

— Я б цим не обмежився, — усміхнувся Вістінґ. — Сказав би щось про зміст програми. Відчуваєш, що Надія Кроґ стала ближчою?

Мартін відсунув порожню тарілку.

— Так.

— Тобі цікаво довідатися більше про викрадення? — допитувався Вістінґ.

Мартін ковтнув пива. Банка спорожніла, і він зіжмакав її в долоні.

— Трохи якесь дивне враження, — промовив він. — Наштовхує на думки про Катаріну.

Мартін підвівся і, показуючи на Вістінґову бляшанку, запитав:

— Хочеш іще?

— Так, дякую.

Мартін перейшов кухню, вийшов на ґанок. Світло гасової ліхтарні затріпотіло на протязі, коли він відчиняв двері. Потім Мартін доклав ще кілька цурпалків у грубку. Вістінґ допив рештки пива і взяв нову банку, яку Мартін, сідаючи, шурхнув йому по столу.

Вістінґа охопило величезне бажання, щоб оце, що відбувалося тут, було чимось зовсім іншим: двоє чоловіків у глушині, сидять у хатинці, попивають пиво й неспішно точать ляси про всяке й різне.

— Мені завжди хотілося, щоб одного дня я зумів розповісти тобі, що сталося з Катаріною, — промовив він. — Але ми навіть підозрюваного не зуміли знайти. Ані мотиву, за що їй можна було б бажати зла. Та я вірю словам слідчого, який вчора виступав у програмі про Надію Кроґ на телебаченні. Хтось таки знає, що трапилося…

Пиво зашумувало через верх, коли він зірвав покришку.

— Розслідування вбивства — це не лише пошук злочинця, це ще й полювання за обставинами, які призвели до вбивства.

Вістінґ приклав банку до рота, даючи можливість Мартінові щось відповісти.

— Ти замислювався про причини? — запитав він, коли Мартін так і не озвався. — Хто міг би її викрасти?

Вістінґ вже наважився на майже пряме запитання. Такої ледь не інтимності в розмові годі було й сподіватися десять чи п’ятнадцять років тому, але регулярні зустрічі звели їх ближче, і у відвертих, ба викличних, запитаннях уже не вчувалося нічого дивного.

— Я не хочу про це думати, — відповів Мартін. — На світі стільки божевільних. Людей, які чинять насильство й убивають, а потім позбавляються тіла. Як ота Печерна людина^[3] кілька років тому. Скількох людей він викрав і вбив?

Вістінґ кивнув. Сексуальний мотив був найімовірніший. Про Печерну людину вони з Мартіном не раз дискутували. Серійний убивця, якого розшукували в США. Але він не міг опинитися в Норвегії до 1990 року, тож ніяк не міг мати й причетності до зникнення Катаріни.

— Я подумав про іншу можливість, — сказав Вістінґ.

— Яку?

Вістінґ на мить замнувся, перш ніж відповісти. Він хотів підвести розмову до того, що Катаріна готувалася до якогось зізнання у поліції і збиралася до в’язниці.

— Помста, — мовив він, мимохідь укладаючи подумки план подальшої розмови.

Чоловіки знову замовкли. Вістінґ мовби давав Мартінові час посмакувати це слово.

— Чи могла вона вчинити щось таке, за що хтось захотів би їй помститися?

Мартін похитав головою.

— Що б такого страшного могла б вона вчинити? Я би знав…

— Може, і так, — кивнув Вістінґ. — Але є одна річ, про яку я постійно думаю і якій досі не знайшов пояснення.

— Яка річ?

— Її валіза.

— Що не так з її валізою?

— Не забувай, це всього лиш припущення… Але я думаю, що вона спакувала валізу для в’язниці.

Жодної реакції Мартіна. Якщо він вперше почув про щось подібне, то мав би почати розпитувати.

— Вона поклала чітко визначену кількість одягу, — розповідав Вістінґ, не дочекавшись відповіді від Мартіна. — Вміст валізи відповідає переліку дозволених у в’язниці речей. Вона бачила такий список, коли заходила до Стайнара Вассвіка. Знала, що дозволено, а що заборонено брати з собою, і скільки одиниць дозволеного можна взяти.

Вони сиділи при світлі гасової ліхтарні, по обидва боки столу, і дивилися одне одному у вічі — майже як у кімнаті для допитів. Якби ролі були вже розподілені між Вістінґом як слідчим і Мартіном як підозрюваним, це був би слушний момент приперти його до стіни, бо Мартін мусить знати, для чого Катаріна пакувала валізу. Але в цій ситуації достатньо було дати Мартінові зрозуміти, що Вістінґ за крок від істини.

— Ще вона відклала ваше спільне фото й вийняла його з рамки — точнісінько за тюремним приписом: «одне фото без скла й рамки».

Мартін нерішуче похитав головою, ніби почувався зобов’язаним протестувати.

— У такому разі це пояснило б і наявність квітів, — згадав ще Вістінґ, маючи на увазі букет з чотирнадцяти троянд на комоді в коридорі. — Вона могла купити їх сама, щоб подарувати тому, у кого хотіла попросити вибачення.

— Ні, — рішуче заперечив Мартін. — Думаєш я не знав би, якби все було так, як ти кажеш?

— Але щось було з нею негаразд, — наполягав на своєму Вістінґ. — Її товаришки з хору казали, що останнім часом Катаріна була сумна й пригнічена.

— Не помітив… — відмахнувся Мартін. — Вони не знали її так добре, як знав я. Ми вже з тобою про це говорили. Не була вона пригніченою. Нічого її не мучило. Під час нашої останньої телефонної розмови вона сміялася, як завжди.

Сиділи б вони в кімнаті для допитів, Вістінґ натиснув би більше. Наполіг би, що не все було так, як завжди. Чомусь же Катаріна спакувала валізу, чомусь же лежав букет троянд у коридорі, чомусь же нашкрябала код на папірці в кухні, чомусь же вона зникла!

Замість дотиснути Мартіна, довести, що той суперечить сам собі, Вістінґ підвівся і пішов на кухню.

— Поставлю каву, — сказав він мимохідь.

Вістінґ налив води з відра в кавник, поставив на конфорку грубки. Потім вийшов надвір до вітру.

Світла місяця було достатньо, щоб знайти дорогу до узлісся. Він став спиною до хатини. Надворі похолодніло ще десь на два градуси. Від його сечі здіймалася тепла пара. Він заправив штани й рушив назад. За кілька метрів від хатини зупинився. Світло з вікон мало мідний відтінок. Усередині видно було Мартіна. Той підвівся і рушив до своєї спальні зі свічкою в руках.

Вістінґ став на інше місце, щоб бачити, як він поводитиметься.

Мартін поставив свічку на нічний столик і схилився над наплічником. Він стояв спиною до вікна, і при слабенькому миготінні свічки важко було побачити, за чим він там нишпорив. Начеб вийняв одяг, щоб перевдягнутися. Витягнув із штанів сорочку, але не зняв її. А тоді знову взяв у руки свічку й вийшов з кімнати.

Коли Вістінґ увійшов до хати, кавник уже закипів. Він насипав у нього меленої кави й поніс кавник з двома горнятками до вітальні.

— Я прихопив з собою трохи шоколаду, — Мартін кивнув на пакетик на столі.

— Я теж щось прихопив, — усміхнувся Вістінґ і зник за дверима своєї спальні.

Він розгорнув зі светра пляшку коньяку й повернувся до вітальні.

— Ювілейна партія, — сказав він, ставлячи пляшку на стіл. — Ти вже такий коли-небудь куштував?

Мартін похитав головою.

— Такий мені трохи не по кишені, — усміхнувся він.

— Мені — теж, — Вістінґ розірвав опломбування. — Отримав у подарунок від одного автобусного водія з Рісьора.

Корок вискочив з глухим звуком. Вістінґ підніс горлечко до носа, понюхав. Міцний пряний дух вдарив у ніздрі.

— Його донька стала жертвою Печерної людини, — продовжив свою тему Вістінґ. — Її розшукували шість років, аж ми знайшли її в одній криниці в Танумі, у південно-західній Швеції. Батько дівчини був такий вдячний за те, що скінчилася невідомість і він дізнався правду, що подарував мені цю пляшку.

— А хіба поліції дозволено брати дарунки? — завважив Мартін.

— Не міг йому відмовити, — відповів Вістінґ. — Він втратив свою єдину доньку.

Вістінґ приніс з кухні дві склянки на молоко.

— Підійдуть! — усміхнувся він, наливаючи до половини коньяку.

Мартін підніс склянку до носа.

— Її звали Гільде, — розповідав Вістінґ, затикаючи пляшку корком. — Гільде Янсен. їй було двадцять років.

Мартін розгойдав у склянці напій і знову понюхав.

— Я пообіцяв йому, що перший келих вип’ю за неї, — Вістінґ підняв догори склянку так, що бачив крізь неї обличчя Мартіна — брунатне й перекривлене.

Мартін цоркнувся з ним, і вони відпили по кілька крапель коштовного напою.

Вістінґові стало цікаво, купив Стіллер коньяк за власні гроші чи це Кріпос перерахував зі свого бюджету. Хай там як, але він здивувався самому собі, як просто було сфабрикувати брехню про походження пляшки — сконструював історію, провівши паралель з історією Надії Кроґ.

Вістінґ і, справді, був у команді поліцейських, які піднімали тіло Гільде Янсен з дна старої криниці. Батько дівчини був глибоко вдячний і подарував Вістінґові коштовний… букет квітів. Придумати брехню легше, коли в ній є елементи правди.

Кава настоялася. Коли Вістінґ розливав її, у горнятка потрапило й трохи кавової гущі.

— Було там щось і про матір? — запитав Мартін, не підводячи голови від горнятка.

Вістінґ відставив кавник.

— Ти про що?

— Ну, у статті Ліне. Вона щось написала про матір Надії Кроґ? Бо ж матері найважче…

Мартін глянув йому в вічі й згадав про давнє газетне інтерв’ю, яке Мартін зберіг, щоб сплагіатити її почуття. Щось у її словах, певно, сильно його вразило.

— Ні, — похитав головою Вістінґ. — Не думаю, що мати хоч раз погодилася на інтерв’ю, — додав він, сподіваючись спровокувати Мартіна на заперечення.

Мартін насолоджувався кавою.

— Ліне розповідала, що батько Надії досі зберігає подарунок для доньки, навіть не розпаковував його, — продовжив Вістінґ, не дочекавшись ніякої реакції від Мартіна. — Подарунок купила Надіїна бабуся у Парижі. Він призначався внучці на день народження, але потім Надія пропала. Бабуся залишила його нерозгорненим, сподіваючись вручити внучці, коли та повернеться. Літня жінка померла того року, коли Надії мало б виповнитися двадцять сім років. Подарунок досі на неї чекає.

Мартін відставив склянку з коньяком, потягнувся до горнятка з кавою.

— Ліне про це написала? — запитав він.

— Це — частини історії про Надію.

— А що в пакунку?

Вістінґ вийняв з пакетика на столі шматочок шоколаду.

— Ніхто не знає. Коробочка стала своєрідним символом усієї справи. Відповідь — всередині, ретельно схована.

Мартін знову поміняв каву на склянку з коньяком.

— Ви, слідчі, завжди видаєтеся такими впевненими, що розкрити справу можливо, — промовив він, опустивши руку зі склянкою на коліна. — А якщо відповіді вже давно немає? А якщо всі, хто хоч що-небудь знав, уже померли, як от бабуся Надії?

— Неодмінно ще хтось залишився з тих, що знають. Треба лише глибоко покопати, — заперечив Вістінґ. — Крамниця в Парижі, може, клієнт продавчині, може, пасажир, з яким жінка пустилася в розмову в літаку або подружка, з якою зустрічалася після повернення додому й розповідала про свою подорож у Париж… Завжди є хтось, хто щось знає!

Мартін ще відпив великий ковток коньяку.

— Може, поговоримо про щось інше? — запитав він.

Вістінґ не мав бажання міняти тему розмови. Мартін почав помічати тиск. Щось зависло між ними, наче повітряна куля, яку надули до краю, і вона ось-ось лусне. Вістінґ хотів говорити далі, але це було б неповагою до господаря. До того ж, важко спрогнозувати подальші події, якби з Мартіном таки стався нервовий зрив.

— Звісно, — промовив він. — Поговоримо про щось приємніше.

— Чим займатимешся, коли вийдеш на пенсію? — поцікавився Мартін.

Вістінґ сьорбнув коньяку.

— А я гадав, ми поговоримо про щось приємне, — пожартував він і знову відсьорбнув зі склянки. — Я працюватиму, аж виповниться шістдесят. Ще п’ять років. Що буде потім — не знаю. Може, витрачатиму більше часу на ось таке, — він обвів рукою навколо. — На риболовлю.

Розмова переходила від політики до телепрограм, погоди й напрямків вітру. Чоловіки налягали на коньяк. Скоро його залишилася у пляшці лише половина. Вістінґ відчув, що п’яніє. Мартін теж сп’янів. Він нівроку розговорився і почав затинатися.

— Мені треба полюрити, — оголосив він.

— Я — з тобою!

Вони вдвох дійшли до узлісся. Навколо панувало безгоміння. Десь у темряві жебонів струмок, ледь шаруділи крони дерев. Мартін почав пісяти. Вістінґ задер голову, задивившись на зоряне небо. Над ними, блимаючи бортовими вогнями, пролетів на схід літак.

— Ти чув про Чарльза Ліндберґа? — запитав Вістінґ, роблячи ще одну спробу повернути розмову до точки відліку.

Мартін, мабуть, не чув про такого.

— Американський льотчик, — пояснив Вістінґ теж беручись до справляння малої потреби. — Він перший без напарника перелетів Атлантику. Від Нью-Йорка до Парижа, 1927 року. Переліт тривав тридцять три з половиною години. Один лондонський готельний магнат пообіцяв 25 000 доларів тому, хто першим здолає цю відстань. Нині це становило б 350 000 доларів. Понад три мільйони крон. Відтоді він став багатим і знаменитим. Ще стільки ж він заробив на своїх книжках і ще більше різноманітними виступами.

Вістінґ затягнув ширінку, відійшов на кілька кроків і вимив руки в росяній траві.

— А через п’ять років викрали його сина, — Вістінґ знову задер голову, ведучи очима за літаком у небі. — Він зник з дитячої кімнати на другому поверсі. Викрадачі залишили лист з вимогою викупу 50 000 доларів і покинули під стіною драбину. Гроші їм заплатили, але дитини ніхто не повернув. За десять тижнів хлопчика знайшли. Судмедексперти дійшли висновку, що дитина загинула при падінні з висоти. Вочевидь, викрадач випустив його з рук ще на вершечку драбини, коли вилазив через вікно. Майже половину грошей з викупу знайшли вдома в одного німця. Той присягався, що не причетний до викрадення, але його засудили до страти на електричному стільці.

Чоловіки разом повернулися до хатини.

— То був нещасний випадок, — не переставав розповідати Вістінґ. — Якби німець зізнався, що ж було насправді, певно, уникнув би смертного вироку.

Вістінґ знову сів за стіл.

— Гадаю, щось подібне сталося і з Надією Кроґ. Щось пішло не за планом і сплутало всі карти.

Мартін не сідав, стояв і дивився на Вістінґа. Напруга між ними повернулася.

— Твоя правда, — промовив він нарешті, піднімаючи склянку. — Мабуть, то був нещасний випадок.

— Який саме нещасний випадок?

Мартін вихилив склянку до дна.

— Звідки мені знати, — його це ніби зовсім не цікавило. — Припускаю, ти маєш рацію, але я вже, певно, піду спати.

Він поставив порожню склянку на стіл і рушив до своєї кімнатки.

— На добраніч, — сказав він, зачиняючи за собою двері.

Вістінґ теж втомився. Уже було пізно, а комбінація свіжого повітря з алкоголем валила його з ніг.

Він прибрав зі столу, знайшов зубну щітку, вийшов надвір і почистив зуби в струмку, а тоді ліг спати.

Він лежав горілиць і намагався упорядкувати все, що відбувалося цього вечора, але не встиг, бо голосно теленькнув телефон. Смс-ка. Він потягнувся за штанами на спинці стільця, вийняв з кишені телефон. Дисплей освітив кімнатку. Повідомлення від Ліне з крапкою.

«Хотіла лишень побажати на добраніч. Як вам пощастило з погодою. Зоряне небо там, мабуть, дуже гарне».

Погодне повідомлення.

Вістінґ скрутив звук і коротко відповів: «Лягли спати». Наступне повідомлення прийшло відразу за першим. «Знову вимкнули світло. Не знаходимо його в будинку». То було напівзакодоване послання, але Вістінґ зрозумів, про що йшлося. Гаммер і Стіллер знову проникнули в дім Мартіна. Зброї не знайшли, а це означало, що пістолет він узяв з собою.

Вістінґ стер смс-ку. З-за стіни долинув якийсь звук. Видно, Мартін ще не заснув. Скрипнули двері, почулися кроки. Скреготнули чавунні дверцята грубки, коли Мартін підкладав дрова. Хлюпнула вода, коли він зачерпнув її з відра. Але був ще один звук, якого він не зумів ідентифікувати. Потім знову почулося човгання ніг — Мартін повернувся у спальню.

Вістінґ трохи зачекав, потім обережно вибрався зі спального мішка, поставив перед дверима стілець, на стілець — наплічник, щоб напевно прокинутися, якщо хтось спробує до нього ввійти.

59

Вістінґ крутився у спальному мішку й чув, як так само крутиться за стіною Мартін. Ліжко було тверде й вужче, ніж він звик, але не давало спати не ліжко, а думки. Він дедалі більше впевнювався у своїй гіпотезі, що Катаріну замучило нечисте сумління, і вона вирішила зізнатися. Вістінґ виходив з того, що Катаріна була винною у смерті Надії Кроґ. Усе лягало у схему, навіть кодова записка на столі в кухні. Перш ніж піти в поліцію, вона записала координати на карті, які вказували на місце, де сховане тіло Надії Кроґ. Хоч би два речення написала, тоді, можливо, легше було б витлумачити риски й числа.

Він не збагнув до пуття, як стиналися й шугали в його голові думки, але раптом до нього дійшло, що той код міг означати.

Скрипнуло ліжко, коли він сів на ньому. Він підтягнув до себе стілець з наплічником, намацав у боковій кишеньці сірники, запалив свічку, знайшов папір і олівець.

Вістінґ стільки годин просидів над вивченням кодування в записці, що йому було зовсім не важко реконструювати її з пам’яті. А коли цифри лягли на папір, він уже не мав жодного сумніву. Він знайшов розв’язок загадки.

60

Світло в готельному номері не горіло. Адріан Стіллер лежав горілиць у ліжку, склавши на грудях руки. Він зосередився на своєму диханні: як з кожним вдихом ковдра піднімалася, а з кожним видихом — опускалася, як втягувалося ніздрями повітря і як випускалося. Він мандрував подумки, доки, урешті, зачіпався за якусь місцину або за слово, яке можна було повторювати в голові, раз за разом. Цього разу він доклигав до водоспаду Туґела в Південній Африці. Бачив, як могутній потік спадає з 900-метрової висоти, з гори Монт-о-Сурс.

Туґела.

Він промовляв назву, як це робить тамтешнє населення, глибоко й утробно, майже як мантру.

Він сам собі виробив таку форму медитації, без обкурювань, дзвіночків, свічок та духовної музики. Вона дарувала йому внутрішній спокій, а іноді навіть присипляла.

На нічному столику задзвонив телефон.

Стіллер потягнувся за ним. Годинник показував 02.37. Телефонував Нільс Гаммер.

— Ти спав?

— Майже.

— Вістінґ вважає, що він розгадав «код Катаріни». Він знає, де шукати Надію Кроґ.

Стіллер сів на ліжку.

— Де?

— Він прислав мені смс-ку, — вів далі Гаммер, не відповівши на запитання. — Вістінґ припускає, що, можливо, зовсім не Мартін, а Катаріна Гауґен вбила Надію. Код — це координати на карті, які вказують, де її захоронено. Катаріна склала код, щоб наочно показати поліції, коли прийшла б із зізнанням.

— Де? — знову запитав Стіллер.

— Десь на узбіччі Е18. Нове швидкісне шосе саме будували, коли зникла Надія. Катаріна працювала у відділі планування. Вістінґ вважає, що вона зобразила відтинок дороги. Число 18 — це номер дороги. Е18 — Європейська автострада.

Стіллер підвівся, підійшов до письмового стола. Розкрив ноутбук, щоб глянути на фотокопію кодованої записки, але він і без фото добре уявляв той клаптик паперу і число 18, записане двічі й обведене прямокутником.

— А що з іншими числами? — запитав він.

— Номери дорожніх знаків.

— Яких знаків?

— Кожний дорожній знак має свій номер. 362, наприклад, — обмеження швидкості. Катаріна працювала саме з такими знаками. Вона всі номери знала напам’ять.

Стіллер вивів на монітор фотокопію. Паралельні риски нагадували графічне зображення дороги. По обидва боки паралелі — число 362, обведене колом, у цьому місці було встановлене обмеження швидкості.

— А що означає 334? — запитав Стіллер.

— Обгін заборонений.

— А 701?

— Усі знаки, які починаються сімкою, є вказівниками.

— Тобто?

— Таблички з назвами місцевості, попередженнями про з’їзд з головної траси і таке інше. Жовті прямокутні знаки.

Стіллер замислився, дивлячись на хрест на узбіччі.

— Який відтинок встигли збудувати, коли зникла Надія?

— Не знаю, — відповів Гаммер. — Можливо, милю.

— Десь на тому відтинку є комбінація знаків, яка вказує на місце, де поховали Надію Кроґ.

Стіллер глянув на годинник у кутку екрана. Майже третя.

— Можемо зустрітися о дев’ятій? — запитав він.

— Можемо, й о дев’ятій.

Стіллер ще якийсь час сидів перед монітором. Потім підвівся, натягнув штани, одягнув решту одягу і спустився у підземний гараж готелю. А вже за п’ять хвилин він сидів в авті й прямував за захід автострадою Е18.

61

Вістінґ прокинувся, мабуть, від яскравого денного світла. На вікнах не висіли штори, а сонце вже сходило, і сонячні промені лягали на його обличчя.

Тіло стерпло, він ледь міг поворухнутися. З натугою перевернувся на бік, дотягнувся до телефону. Нових смсок не було. Годинник показував за чверть дев’яту, заряд батареї — лише 14 відсотків.

Він вимкнув телефон, щоб той не розрядився цілком.

Розгадка коду Катаріни вже не видавалася такою ясною, як уночі. Засинаючи, він здогадався, що це доньчині штрафи за неправильне паркування авта весь час муляли йому мозок. Знак, який вона порушила, мав свій номер. Вістінґ уже подумував, чи не повернутися додому під якимось поважним приводом, але він мав важливе завдання на ці вихідні. «Код Катаріни» був загадкою двадцять чотири роки. Потерпить ще два дні.

Вінстінґ виборсався зі спального мішка й спустив ноги на підлогу. У кімнатці було холодно. Він одягнув шкарпетки, штани, сорочку й светр. Потім вийшов на кухню, розпалив грубку й узяв відро, щоб принести води зі струмка.

Вістінґ чув у тиші власні кроки у траві, дзюрчання струмка й щебіт поодиноких пташок. Ця тиша дуже відрізнялася від цілковитої відсутності звуків. Звуки, які долинали звідусюд, її не порушували. Лише шум людської цивілізації міг її зруйнувати. І ця особлива тиша загострювала відчуття і прояснювала думки.

Коли він схилився до струмка й зачерпнув відром води, занила спина. Десь у лісі хруснула гілка. Вістінґ постояв, чи не вийде на узлісся якась звірина, але, не дочекавшись, рушив до хатини. Дим з комина стелився понад землею аж до озера.

Мартін вже також встав.

— Доброго ранку. — усміхнувся Вістінґ.

Мартін теж усміхнено відповів на привітання.

— Добре спалося? — запитав він.

— Не дуже, — признався Вістінґ. — Трохи незвично спати на твердому матраці.

Він сполоснув кавник і налив свіжої води. Мартін зняв одне кільце з конфорки.

— Сьогодні буде гарна днина, — сказав він, визираючи у вікно. — Поставимо невід з самого ранку.

Чоловіки поснідали, випили каву. Вістінґ вирішив не чіпати більше тему про Катаріну й Надію Кроґ. Учора, при мерехтливому світлі ліхтарні, був слушний момент. Але Мартін поводився якось сторожко. Вочевидь, він знав про долю обох жінок, й останні двадцять шість років жив брехнею. Кожна зустріч з Вістінґом мала б бути для нього виснажливою акторською грою. Це так, ніби йти по мінному полю. Після зникнення Катаріни Мартін Гауґен жив самотньо, усе його життя зосереджувалося на тому, щоб уникнути помилкового кроку. Важко мати з кимось близький контакт і постійно пильнувати, щоб себе не видати.

Після сніданку вони вийшли човном на озеро й поставили два неводи, один біля витоку струмка, а другий — біля найближчого мису. Повернувшись до хати, взяли собі по термосу і спінінгу й пішли до води вузькою зарослою стежкою, доки надибали каменистий виступ і закинули вудки на деякій відстані один від одного.

Мартін закинув спінінг першим. Блешня описала в повітрі дугу й пробила озерну гладінь.

Вістінґ вибрав семиграмовий «тобі», легку, сріблясту блешню з темними полями й червоним посередині. Відпустив котушку, притримуючи волосінь вказівним пальцем, завів вудилище за спину й закинув. Волосінь поволі розмотувалася. Блешня полетіла в напрямку, заданому вудилищем, досягла в повітрі найвищої точки й почала опадати, схожа на комаху, яка сідає на воду.

Він дав блешні зануритися, а тоді знову змотав волосінь і знову закинув.

Вони рибалили мовчки. Ні в кого не брало.

За пів години Мартін вибрав волосінь і поміняв блешню. Вістінґ зробив так само.

Сонце піднялося вище й почало пригрівати. Ожили мухи й інші комахи. Раптом, розбивши тишу, на поверхню почала зринати риба. Вістінґ встиг помітити, як зблиснула мідно-жовтим черевом рибина, залишивши по собі кола на воді. Мартін швидко змотав волосінь і закинув блешню в те місце, де розходилося найбільше кіл, але риба не хотіла брати.

Ще за пів години розчарований Мартін закинув на плече наплічник і забрав спінінг.

— Спробую відійти трохи далі. — промовив він.

Вістінґ кивнув, не відводячи погляду від води. Мартін зник у лісі, а тоді вийшов за п’ятдесят метрів з хащі на маленький мис, по інший бік мілкої заплави, порослої очеретом і водяними лілеями.

Такої нагоди Вістінґ чекав давно. Він відклав спінінг і подав знак Мартінові, що відлучиться на хвилинку, а тоді перебіг лісочком до хатинки.

Наплічник Мартіна стояв прихилений до стіни під вікном у спальні. Вістінґ обмацав його з усіх боків, чи не випирає десь твердим боком пістолет. Нічого не намацав і переніс наплічник до вітальні, щоб бачити лужок між хатою та озером, доки детальніше нишпоритиме в речах. Вийняв одяг, поклав на столі. Дуже швидко переконався, що в наплічнику немає ні зброї, ані чогось іншого цікавого.

Вістінґ відніс наплічник назад до спальні й поставив на місце. Потім обшукав ліжко і всю кімнату. Однак теж нічого не знайшов. Якщо Мартін Гауґен узяв з собою в поїздку зброю, то вона або в авті, або при ньому.

Двері до його спальні стояли прочинені. Він зайшов і ввімкнув мобільний, заряд якого впав до 10 відсотків.

Нових повідомлень не надходило, тож він скористався нагодою і зателефонував Гаммерові.

— Я лише на кілька слів, — сказав він, коли Нільс Гаммер взяв слухавку. — Телефон розряджається. Є новини?

— Твоя гіпотеза зі знаками має, мабуть, підстави. Стіллер каже, що начеб віднайшов місце, вказане в коді. Ми будемо там з Дорожньою службою о третій.

— Добре.

— Що в тебе? Комфортно почуваєшся?

— Більше-менше.

— Щось витягнув?

— Хіба рибу. Я перевірятиму телефон кожні півтори години, але рано чи пізно він сяде.

— Я повідомлю, якщо будуть новини, — сказав Гаммер на прощання.

Коротка розмова зменшила заряд батареї ще на один відсоток. Вістінґ вийшов до вітальні й раптом помітив у дверях кухні Мартіна.

— Треба було зателефонувати додому, — сказав він, кладучи телефон до кишені й сподіваючись відвести від себе підозри, якби такі виникли в Мартіна.

— Усе гаразд? — запитав Мартін.

Він міг підслухати хіба останні слова розмови, а в них не було нічого компрометуючого.

— Ліне їздила до лікарні з Амалією, — збрехав він. — Щось з животиком.

Мартін дивився на нього, мовби оцінював правдивість історії.

— Прикро… — промовив він, виймаючи з кухонної шухляди рулон фольги. — Упіймав маленького окуня відразу після того, як ти пішов. Якщо наловимо ще, можемо запекти рибку на грані.

— Я лише за, — усміхнувся Вістінґ.

— До речі, можеш позичити мій телефон, якщо твій сяде, — запропонував Мартін.

62

Ліне не любила спізнюватися. Усякі поїздки завжди планувала з запасом. Тому й приїхала на пів години раніше умовленого часу на зустріч з колишнім коханим Надії Кроґ.

Вона поволі прокотилася повз будинок, у якому він мешкав. То була невелика продовгаста будівля з маленькими віконцями. Колись, мабуть, кремово-жовтого кольору, а тепер брудна й обшарпана, з чорними плямами грибка на стінах.

Двоє котів ганяли один за одним у занедбаному, захащеному садку, а потім зникли за будинком. Скидалося на те, що Роберт Ґран мешкав окремо, у підвальному приміщенні. У кожному разі, туди, з торцевого боку, вели сходи вниз. Біля поручнів, перед накритим брезентом мотоциклом, стояв причіп з брухтом. На під’їзній доріжці — «BMW» з широкими протекторами.

Ліне проїхала далі, знайшла гравійний майданчик у кінці вулиці, де можна постояти і вбити час до дванадцятої години. Вона вийняла нотатника, переглянула запитання. Для початку Ліне мала намір розпитати його про вечір, коли зникла Надія. їй також була цікава власна версія Роберта того, що могло статися з Надією. Згодом вона хотіла почути пояснення, чому він давав суперечливі свідчення поліції, що й призвело до висунення йому підозри.

Ліне перевірила на телефоні, скільки читачів зайшли на сторінку з вчорашньою статтею. На той момент — 180 000. Хотілось сподіватися, що матеріал з оприлюдненими листами викрадачів збере більший рейтинг.

Рейтинг подкасту теж зріс до понад 10 000 слухачів і зростав далі.

Під великими статтями редакція передбачала поля для коментарів та порад, а ще читачі могли ставити запитання безпосередньо журналістові. Поки що ніяких цікавих питань не траплялося. Ліне перевірила електронну пошту: їй прийшла відповідь з інтернет-форуму тих, хто вивчає свої родоводи. Вона давала запит на нащадків братів Уле та Ларса Стіллерів, які народилися в Мюсені наприкінці дев’ятнадцятого століття. Один дослідник родоводів з Мюсена розшукав відомості, що вони були синами Андерса й Ґерди Стіллер. Це була не нова для неї інформація. Ґерда, у дівоцтві Свенссон, походила з Рьороса. Власне, вона була ланкою у генеалогічному дереві Ліне. Ліне цікавили нащадки Ґерди, однак такої інформації дослідник не мав.

Між Адріаном Стіллером і гілкою її роду мали б бути щонайменше чотири покоління. Вочевидь, пошуки підуть легше, якщо починати їх від неї самої. Ліне попросила одного з експертів газети спробувати знайти у реєстрі населення найближчих родичів Стіллера, але той щось мовчав. Певно, тому, що Стіллер не мав прямої дотичності до газетярської роботи, тож її прохання проігнорували.

Через пів години вона підготувала записувальний пристрій, повернулася до будинку й заїхала на захаращене подвір’я. Ще трохи посиділа за кермом, наговорюючи на диктофон вступ до інтерв’ю: «Роберт Гран був коханим Надії Кроґ. Чутки про підозру, що він якось причетний до її зникнення, поширилися дуже швидко. Роберта заарештували, однак поліція не знайшла достатніх доказів вини, і його відпустили. Раніше він жодного разу не погоджувався на інтерв’ю. Аж до нині».

Ліне вийшла з авта, але диктофона не вимикала.

Темноволоса голова виткнулася з провалля підвальних сходів збоку будинку. Чоловік був трохи худішим, ніж на фотографії, яку їй дав Адріан Стіллер, але Ліне його впізнала.

— Привіт, ви Роберт Гран? — запитала вона, про всяк випадок.

Чоловік підтвердив і рушив їй назустріч. Коли він подав руку, Ліне відчула, яка холодна в нього долоня. Вона подякувала за згоду на інтерв’ю і показала диктофон.

— Ви не проти запису? — запитала вона, пояснивши, що розмова буде використана в подкасті.

— Я слухав учорашній, — кивнув Роберт і повів Ліне униз, до свого помешкання.

— І якої ви думки?

Роберт Гран знизав плечима.

— Не знаю… Трохи дивно було слухати. Ніби знову все наблизилося, так би мовити.

Ліне висловила розуміння і наставила диктофон.

— Я живу тут тимчасово, — пояснив Роберт.

Він пропустив Ліне наперед, попросив не роззуватися, а тоді в кількох словах розповів, що мав співмешканку, з якою прожив багато років, але недавно вони розійшлися, тому тепер він мешкає тут.

— А хто живе нагорі? — запитала Ліне, хоча й сама чудово знала відповідь.

— Моя мати. Вона зараз подорожує. Поїхала до Іспанії.

Помешкання було темне й тісне, мовби нежиле. Вони сіли за обідній стіл у кухонній ніші. На столі вже стояли дві склянки й пляшка коли.

— Вам налити? — запитав Роберт, відкручуючи корок.

Ліне похитала головою.

— Може, води, — попросила вона, кладучи диктофон на середину столу.

Роберт Ґран підійшов до раковини, трохи спустив води з крана, щоб потекла холодна, а тоді наповнив склянку. Ліне почекала, доки він повернувся за стіл, а тоді розповіла про серію статей і сказала, що дуже хотіла б почути його історію.

— Як ви з Надією стали закоханою парою? — поставила вона перше запитання і вийняла нотатник.

— Ходили до однієї школи, бували на одних і тих же вечірках, знали одних і тих же людей. І хоч були дуже різними за характерами, усе ж мали спільні інтереси. Перебували, так би мовити, на одній хвилі.

— Скільки часу ви зустрічалися?

— Трохи більше року загалом, але бували періоди, коли стосунки вривалися. Її батьки створювали нам труднощі.

— У який спосіб?

— Ви ж знаєте, хто її батько. Певно вважав, що я її не гідний чи щось таке. Мій батько працював на його фабриці.

— Тож ваші батьки зналися?

Роберт Ґран похитав головою.

— На фабриці було багато робітників, не думаю, що він знав, котрий з них мій батько. Принаймні доти, доки його не звільнили.

Ліне завмерла з ручкою в руці.

— Вашого батька вигнали з роботи?

— Це називалося у них «скороченням». Він потрапив у першу хвилю звільнень.

— Ви розмовляли з батьками Надії після того, що трапилося?

— Ні, я ні з ким не розмовляв.

Ліне вловила гіркоту в його голосі, чи навіть ледь вловну агресію.

— Точніше, ніхто не розмовляв зі мною, — виправився він. — Жив то тут, то там, в інших містах. Тепер повернувся. Люди вже майже забули ту справу, і ось ви знову витягаєте її на світ.

— Це поліція поновила розслідування, не ми, — заперечила Ліне.

— Та я знаю, — кивнув Роберт Ґран. — Один слідчий з Кріпоса вважав, що було б круто взяти в мене інтерв’ю. Аби показати, що мені нічого приховувати.

Ліне кивнула.

— Ми намагаємося висвітлити справу з різних ракурсів, — пояснила вона. — Можете розповісти про той вечір, коли це сталося?

Перш ніж розповідати, Роберт налив собі коли й відпив ковток. Згрубша, він переповів версію, викладену на суді, який визначав йому запобіжний захід, але на той момент це був уже другий варіант свідчень, що суперечив першому.

— Що спричинилося до оголошення вам підозри?

— Хіба не те, що й завжди? — відповів запитанням на запитання Ґран. — Першим підозрюють партнера.

— Не завжди, хоча й часто, — кивнула Ліне. — Але ж вас посадили в СІЗО?

— Зчинили великий галас з того, чого не було. Вважали, що я брешу.

— А ви не брехали?

Ліне запитала й відразу про це пожалкувала. Питання було передчасним. Надто рано було гладити об’єкт інтерв’ю проти хутра — Роберт Ґран роздратувався.

— Я напився. Не всі деталі чітко пам’ятав.

Ліне вагалася, чи випитувати його, що він мав на увазі під деталями, але вирішила згодом зредагувати подкаст і викласти всі три його версії. Вона цілком припускала появу ще й четвертої версії того, що сталося насправді. До цього запитання можна повернутися наприкінці інтерв’ю, тож, тим часом, вона змінила тему.

— Мені неясний один момент, — сказала Ліне. — Той, коли Надія пішла з вечірки… Вона мала з собою торбинку?

— Так!

Відповідь була миттєвою.

Ліне мимоволі посунулася на край стільця.

— Ви кажете «так», бо вона завжди її носила з собою чи тому, що точно це пригадуєте?

— Вона завжди носила торбинку, і я точно пригадую, що того вечора теж її взяла. Надія зняла з вішака куртку, одягнулась, а тоді схопила торбинку й пішла геть.

— Що вона мала в торбинці?

— Портмоне з фотографією, на якій вона з молодшим братом.

Ліне занотовувала його слова, щоб виграти трохи часу на роздуми. Роберт Ґран відразу назвав доказ, який його тоді виправдав. Викрадачі мали в руках Надіїну торбинку й поклали фото Надії з братиком у другий свій лист-шантаж.

— Що іще?

— Та всякі звичні дрібнички. Косметика, жуйки, ключі. Торбинка була маленька, місця на речі мало.

Роберт Ґран підніс до рота склянку, відпив ще ковток коли.

— Він тепер бос. Ви знали? — додав Роберт.

Ліне не зрозуміла, про кого мова.

— Мальте Кроґ, молодший брат Надії. Він став генеральним директором концерну. А тоді йому виповнилося лише одинадцять років.

Роберт знову відпив коли.

— Я був з ними, коли вони фотографувалися. На той момент йому було десять. Надія няньчила його, ми взяли малого з собою до міста. Вона так гарно ним опікувалася, що я тоді ще подумав: вона буде доброю матір’ю.

Ліне глянула на диктофон. Цей шматочок приватної історії дуже добре мав би вписатися в сюжет.

— Блимає, — завважив Роберт.

Він мав рацію. Червоний світловий діод у диктофоні блимав з рівними проміжками.

— Може, я маю якусь батарею, — забажав допомогти Роберт.

— Нічого не дасть, батарея вбудована, — зітхнула Ліне. — А я ж думала, що зарядила.

Треба було рухатися далі, не затримуватися на цьому епізоді, і вона попросила Роберта Ґрана розповісти, як йому жилося наступними роками — після зникнення Надії. Він щось говорив про відчуття втрати й душевні страждання, але слова звучали так завчено, що не викликали ніякої симпатії.

— Як гадаєте, що насправді сталося?

Диктофон ще працював.

Роберт Ґран сказав, що багато думав, але пояснення для себе так і не знайшов.

— Це викрадення видається випадковим і спланованим водночас, — додав він. — Не уявляю, щоб хтось стояв перед будинком на Ґліммерваєн і чекав на Надію.

Викрадення трапляються у великих містах і в кіно, — Роберт замовк, наче збирав докупи думки. — Але хтось її таки викрав. Хтось місцевий. Хтось, хто звідси родом.

— Кого вона могла знати? — підказала Ліне.

Роберт Ґран довго думав над запитанням, а тоді похитав головою.

— Тоді це мав би бути хтось, кого і я знаю, але не бачу такої людини.

Ліне хотіла ще, аби він обґрунтував своє припущення, що викрадачем міг бути хтось з місцевих мешканців, однак лампочка в диктофоні згасла.

63

Коли Ліне повернулася, вдома нікого не було.

Тумас не попередив, які в них з Амалією плани на день. Вона вже навіть хотіла зателефонувати йому на мобільний, запитати, де вони, але передумала. Натомість під’єднала до комп’ютера диктофон і завантажила інтерв’ю з Робертом Граном. Ліне прослухала запис розмови, звірила зі своїми нотатками й переписала начисто уривки, які хотіла використати в статті.

Приблизно посередині інтерв’ю Ліне зачепилася за щось у його словах, чому раніше не надала значення. Вона підвелася, вийшла на кухню і стала перед холодильником. Смужка з фотографіями Амалії і Тумаса, зробленими у фотоавтоматі, була причеплена до дверцят холодильника магнітиком у вигляді жучка-сонечка. Вона зняла її і довго розглядала три маленькі знімки.

Нарешті вона збагнула значення слів Роберта Грана. Він багато днів читав матеріали справи про викрадення Надії Кроґ, але про це там не було й натяку.

Через вікно Ліне побачила Тумаса з Амалією на плечах. Мала трохи розхристана, з голою шийкою. Хоч і світило сонце, повітря було доволі гостре.

Тумас вибивав такт кроками, ніби коник, який галопує. Амалія трималася за його підборіддя, чутно було її сміх.

Ліне поспішила до вітальні, схилилася на ноутбуком, клікнула на файл з назвою «Справа Кроґ».

Відчинилися вхідні двері. Амалія весело сміялася.

Ліне відкрила файл з фотографією Надії та братика, і вона розгорнулася на екрані монітора. Ліне припускала, що це фото перезняте з оригіналу. Техніки-криміналісти поклали оригінал на сіре тло, припасували збоку лінійку, а тоді сфотографували. Листи викрадачів були сфотографовані в той самий спосіб.

Ліне довго вивчала фото. Його опублікують разом з наступною статтею, і багато читачів, дивлячись у вічі Надії Кроґ, відчують, так само, як Ліне, певну близькість до неї. Цього разу Ліне зацікавило не так саме зображення, як білий кант по краях. На перший погляд — прямокутник, але при ближчому розгляді стало помітно, що прямокутник не зовсім рівний.

З коридору було чутно, як Тумас допомагає Амалії роззутися.

За допомогою курсора, Ліне визначила межі фото. Це ще більше посилило її підозри. Нижній край фотографії був не зовсім рівний, ліворуч на міліметр нижчий, ніж праворуч. Так наче хтось відрізав ножицями. Вочевидь, первісно існувало ще дві світлини Надії та братика.

— Мама! — покликала Амалія і почалапала до Ліне.

Ліне підвелася, пішла назустріч донечці, підхопила її на руки й обійняла.

— Ви гуляли?

— Гралися на дитячому майданчику, — сказав Тумас.

— Попоїли?

Тумас похитав головою.

— Але вона вже зголодніла.

— Тоді пообідаємо.

Ліне понесла Амалію на кухню, посадовила в дитяче кріселко. Однак її думки були далекі від обіду. їй нетерпілося повернутись до роботи. Ліне знала, що мала, попоївши, спатиме щонайменше годину.

— Коли від’їжджаєш? — запитала вона, глянувши на брата.

— Пополудні. Маю навчання на тижні.

— Добре було нам з тобою, і мені, й Амалії.

Дівчинка начеб наїлася, більше копирсалася в тарілці, ніж їла насправді. Ліне віднесла її до ванної, помила й поміняла підгузок, а потім вклала в ліжечко зі смочком і м’якою забавкою-притулянкою.

— Майже половина всіх викрадень фейкові, — сказав Тумас, коли Ліне повернулася на кухню.

Він встав з-за столу, поклав свою тарілку в посудомийну машину.

— Про це в одній документальній програмі розповідав якийсь тип з ФБР, — пояснив він. — Мовляв, жертва інсценізує власне викрадення, сама або в змові з кимось.

— Я вже про це думала, — кивнула Ліне. — Але до Надії Кроґ ніяк не тулиться. Надто багато інших зовнішніх чинників.

Тумас рушив до дверей.

— Сходжу у татів дім, — сказав він.

— Я мушу попрацювати, — кивнула Ліне. — Забіжи ще перед від’їздом!

Вона почекала, доки брат зачинив за собою двері, а тоді знову сіла до комп’ютера. Ще з хвилину розглядала фотографії Надії з братиком і зателефонувала Робертові Грану.

Той відразу взяв слухавку.

— Мені цікавий лише один момент, чи правильно я розумію, — перепросивши його, що турбує, запитала Ліне.

— Слухаю?

— Ви казали, що були разом з Надією та її братиком, коли вони фотографувались.

— Було таке.

— Я розумію, події давні, але чи не пригадуєте детальніше? Скидається на те, що фото зроблені у фотоавтоматі.

— Так, на залізничному вокзалі. У такій кабінці зі шторкою.

— Пам’ятаєте, скільки знімків вони зробили?

У слухавці стало тихо. Або Роберт згадував, або ж завагався з відповіддю.

— Чотири, — нарешті сказав він. — Проте лише перша фотографія виявилася вдалою. Бліц спалахнув один раз, і вони подумали, що фотосесія скінчилася. А коли вже виходили з кабінки, бліц спалахнув ще раз. Вони поквапилися сісти знову. Остання фотографія теж вийшла стерпною.

Ліне глянула на диктофон і пожалкувала, що не під’єднала його до телефону, аби записати розмову.

— Що сталося з рештою фотографій?

— Начеб Малте їх забрав собі. Надія зберегла лише одну й носила її в гаманці.

— І її фото було першим з чотирьох?

— Воно найліпше вдалося.

— Вона його відрізала?

— Не розумію…

— Як Надія відділила своє фото від решти? Ножицями?

— Не знаю. Не пригадую. То вже, мабуть, удома. Мене при тому, видно, не було.

Ліне подякувала й поспішила закінчити розмову, щоб Роберт не оговтався і не почав розпитувати, навіщо їй ця інформація.

Вона міркувала, якщо існувало дві фотографії Надії з братиком, то, можливо, фото з листа викрадачів узято не з гаманця, і воно й було саме тим, четвертим. Це годилося для аналізу в її наступній статті. Чому викрадачі вирішили надіслати фото, а не посвідчення особи чи якусь іншу річ з її торбинки? Наприклад, нашийну прикрасу?

Вона надула щоки й видихнула повітря. Пояснення Роберта Грана зруйнувало її припущення. Надія Кроґ зберегла таки перше фото з фотосмужки, і саме це фото зберігалося в поліцейських матеріалах справи — рівне вгорі й косо обрізане внизу. Не було підстав засумніватися, що фото не з гаманця Надії.

Ліне хотіла, однак, щоб її лихоманкове збудження перенеслося і в подкаст. Вона прослухала решту інтерв’ю з Робертом Граном. Воно різко урвалося, коли розрядилася батарея диктофона. Та Ліне вирішила таки використати кінець запису в подкасті. Це звучало б дуже природньо. Вона відмотала запис на ЗО секунд назад і ще раз прослухала кінець. Вона запитала Роберта Грана, що, на його, думку трапилося насправді з Надією. «Але хтось її таки викрав, — відповів Роберт. — Хтось місцевий. Хтось, хто звідси родом».

На цьому місці запис уривався.

Ліне повторила подумки Робертові слова, намагаючись знайти ще й інші точки дотику до місцевого контексту.

«Хтось звідси родом» означало «хтось з цього міста». З Порсґрюнна. Єдиним об’єктивним підтвердженням цієї гіпотези були листи викрадачів з місцевими поштовими штемпелями. До того ж, адресу Кроґів вирвали з місцевого телефонного каталогу. Газета, з якої вирізали тексти листів, хоч і була загальнодержавною, але її, звісно ж, продавали й читали в цій місцевості.

Ліне сушила собі голову, чому викрадачі використали саме «ВҐ» за 27 серпня. Єдиною причиною зберігання старих газет могло бути хіба те, що в них було щось вартісне — матеріал, який особливо зацікавив, або стаття про когось знайомого читачеві.

Ліне знайшла в інтернеті номер газети, яким скористалися викрадачі. Задала в архівний пошук одне слово. «Порсґрюнн».

І отримала один результат.

На сімнадцятій сторінці була стаття з місцевим контекстом.

Перш ніж її відкрити, Ліне механічно схопила олівець, мовби підсвідомо знала, що знайде інформацію, яку конче треба занотувати.

У статті йшлося про нове швидкісне шосе, його саме тоді будували. Новий тип асфальту позбавляв пилюки й зменшував рівень шуму. Теґ «Порсґрюнн» повторювався у публікації двічі. Ліне з ручкою в роті зосереджено розглядала фотографію. П’ятеро робітників перед асфальто-укладальним агрегатом. їхні імена значилися під фото. Один з них видався їй невиразно знайомим. Вона впізнала чоловіка. То був Мартін Гауґен.

64

Стіллер з’їхав якнайближче до узбіччя, увімкнув аварійку. Він знайшов вказане місце ще вночі, а тепер повернувся туди разом з Нільсом Гаммером. Вони схилились над капотом, поклавши перед собою аркуш з «кодом Катаріни». Розгадка була очевидною. Колонки означали дві смуги руху. Поперечна риска під колонками — місцева дорога, що проходила містком над шосе, за сто метрів позаду них.

— «Знак 334», — промовив Стіллер показуючи на таблички, які забороняли обгін по обидва боки дороги. — «Знак 148» — тицьнув на трикутний знак, що попереджав про двосторонній рух на цій ділянці.

Далі стояли два знаки обмеження швидкості, знак, що водій перебуває на головній, а ще знак про наступний з’їзд на майданчик відпочинку і жовтий знак з’їзду з автостради під номером 49. Усе сходилося.

Повз поліцейських промчала вантажівка, затріпотіли аркуші на капоті. Стіллер відвернувся спиною до дорожнього полотна й показав на земляний насип на узбіччі.

— Відзначене хрестиком місце десь тут.

Нільс прихопив з собою карту автомобільних доріг.

— Ґліммерваєн проходить схилом пагорба он там, — він провів рукою до дерев позаду хрестика, що позначила Катаріна. — Ми всього за кілька сотень метрів від місця, де востаннє бачили Надію Кроґ.

Стіллер ступив кілька кроків у кювет і видерся на насип на іншому його боці. Десь під його ногами похована Надія Кроґ. Він мовби відчував її присутність.

— Тоді тут велися будівельні роботи, — вів далі Гаммер.

Стіллер поклав до рота льодяника.

Мартін Гауґен був серед будівельників.

Стіллер тримав рисунок Катаріни перед собою і звіряв його з околицями.

— Місце позначене дуже приблизно, — зрештою, промовив він, розгризаючи цукерку. — Доведеться перевернути не один куб землі.

— Можемо спершу спробувати георадаром, — запропонував Гаммер. — Щоб скласти собі загальну картину, що ж там під землею.

Стіллер похитав головою.

— Я не хочу чекати. Треба провести земляні роботи зараз, доки Мартін Гауґен ізольований в літній хатині, без радіо й телебачення.

— Може, взяти пошукового собаку, навченого на розшук мертвечини? Справа просувалась би швидше.

Стіллер відхилив носаком черевика шматок торфу. У Норвегії більше не було таких собак, хіба поліцейські нишпорки, натреновані на пошук молекулярних частинок людських решток.

— Боюся, двадцять шість років — це надто довгий термін навіть для найліпшого собаки, — сказав він. — Але спробувати варто.

Жовтий службовий автомобіль дорожньої служби під’їхав і став позаду поліцейського авта. Водій увімкнув оранжеву мигалку на даху й вийшов.

Стіллер привітався, скинувши догори руку. То був, напевно, інженер, якого запросили взяти участь в огляді ділянки. Обличчя чоловіка брижилося похмурими зморшками, ніби ця затія йому аж ніяк не подобалася.

Він привітався, обвів поглядом узбіччя.

— Отже, ви думаєте, що вона десь тут закопана… — задумливо промовив він.

Стіллер уже встиг ознайомити його з суттю справи. Не бачив сенсу затаювати мету їхнього тут перебування.

— Ми маємо начерк, — сказав він і показав інженерові аркуш з хрестиком, пояснивши значення цифр.

Чоловік узяв аркуш, довго розглядав його, час до часу оцінюючи місцевість.

— Що думаєте? — запитав Стіллер.

— Думаю, це тут, — інженер обвів рукою коло навколо місця, де щойно стояв Стіллер.

— Можна починати й тут, — кивнув Стіллер.

Інженер повернув йому аркуш.

— Я був керівником проекту, коли у 80-х почалося будівництво автостради, — сказав він, перечекав, доки проїде великогабаритний транспорт з хвостом легковиків за собою і розповідав далі. — Я живу в Бамбле. Коли будівництво закінчилося, їздив тут майже щодня на роботу й з роботи. Через кілька місяців після відкриття автостради, бачив на цьому узбіччі покладені кимось квіти. Квіти часто кладуть на місцях аварій чи чиєїсь загибелі. Це мене розсердило, бо ж дорога збудована для безпечної їзди, тут жодного разу не траплялося дорожньо-транспортних пригод. Тому я повернувся і прибрав квіти.

— Квіти? — здивовано перепитав Стіллер.

— Червоні троянди, — кивнув інженер. — Як на могилі.

— Де саме вони лежали? — втрутився Гаммер.

— О, то ж було давно. Але приблизно ось тут, — він знову показав на те місце, де стояв Стіллер. — Місяців за два з’явився новий букет. Я і його забрав геть. Вже й не пригадаю, скільки букетів я тут прибирав. А потім раптом покладання квітів припинилося.

Стіллер знову досягнув з пакетика льодяника, нікого не почастувавши.

— Коли квіти перестали з’являтися? — запитав він.

Чоловік скривився, що мало б, мабуть, означати «Хіба тепер згадаєш!»

— У кожному разі, тривало зо два роки.

Стіллер обсмоктував льодяник.

— Можете пригнати землерийну техніку? — запитав він, глянувши на інженера.

— Усі машини й люди зайняті, але, думаю, щось знайдемо. На коли вам треба?

— На зараз!

— На зараз? — вражено перепитав інженер. — Та ні, це неможливо.

— Чому?

— Якщо починати рити, доведеться перекрити дорогу й пустити транспорт в об’їзд. А це потребує планування.

— Хіба у вас немає плану? Хіба ситуація не така сама, як при аваріях?

— Це — не форс-мажор, а планова робота, — заперечив інженер. — У кожному разі, доведеться зачекати до ночі, щоб створювати якнайменші незручності учасникам дорожнього руху.

— Я можу почекати й до ночі, — погодився Стіллер. — Зможете прибути з усією необхідною технікою на десяту годину вечора?

— Доведеться просити робітників працювати понаднормово.

— Оплату понаднормових годин візьмемо на себе, — запевнив Стіллер. — Отже, десята.

— Десята, — кивнув інженер.

Стіллер відчув у кишені вібрацію мобільного. Телефонувала Ліне Вістінґ — її номер він мав у пам’яті свого телефону.

65

У слухавці чутно було, що Адріан Стіллер десь просто неба. Його ім’я, коли він відрекомендувався, поглинув гуркіт якоїсь важкої машини.

Ліне переклала слухавку до другого вуха й перевірила, чи записує диктофон.

— Маєте дві хвилини? — запитала вона.

— Я слухаю, говоріть!

На іншому кінці грюкнули автомобільні дверцята, і гуркіт зник.

— Я саме працюю над наступною статтею і подкастом, і тут раптом мені вигулькнуло ім’я, яке може вас зацікавити, — почала Ліне, добираючи слова ретельніше й детальніше, ніж було потрібно, маючи на думці, можливо, використати запис згодом. — Я передивилася матеріали поліції і цього імені там не знайшла. Цікаво, чи відоме воно вам?

Адріан Стіллер нетерпеливився.

— Яке ім’я?

— Мартін Гауґен.

У слухавку Ліне чула, як Стіллер гризе льодяника. Мовчання з того боку тривало трохи задовго.

— Звідки ви його взяли? — нарешті запитав Стіллер.

Ліне знову глянула на диктофон. їй не хотілося називати перед слухачами батькове ім’я, але ж можна зупинити запис, коли редагуватиме подкаст. Мовчанка Стіллера була дуже промовиста. Вона таки щось намацала.

— Зі справи, над якою тато працював удома, — пояснила Ліне. — Дружина Мартіна Гауґена зникла 1989 року. Її так і не знайшли. Гауґен працював на будівництві нової автостради неподалік Порсгрюнна, коли зникла Надія Кроґ.

Знову на лінії глуха мовчанка. Промовивши це вголос, Ліне й сама відчула ледь не прямий зв’язок між обома зникненнями. Вона охочіше поговорила б спершу з батьком, ніж зі слідчим з Кріпоса, але телефон батька перебував поза межею досяжності.

— Знаєте, я тут трохи зайнятий. Я вам пізніше сам перетелефоную, — нарешті озвався Стіллер і відразу поклав слухавку.

66

П’ять маленьких окунців — ото й увесь улов за три години риболовлі. Перш ніж розпалити багаття і спекти рибу, вони замінили гачки і принаду, закинули волосінь та закріпили вудки на самому краю скелястого берега — червоні поплавки гойдалися на воді.

Мартін почистив рибу. Тепер він сидів біля вогню, натирав рибини сіллю і кожну загортав в алюмінієву фольгу, поклавши перед тим у черевця по добрячому шматочку масла.

Вістінґ вийняв мобільний, увімкнув. Вісім відсотків заряду. Цікаво, чи багато бере увімкнення, може, ліпше не вимикати? Однаково заряд закінчиться за ніч.

Прийшло повідомлення від Ліне з крапкою. «Схоже, добра погода протримається усі вихідні».

«Так, але велика риба досі не взяла принади», — відписав Вістінґ, зиркнувши крадькома на Мартіна.

Аматорська кодова мова звучить доволі комічно, подумав він. Такою мовою поліцейські спілкувалися зі своїми інформантами. Суть послання розуміли лише відправник і отримувач, та для непосвячених обмін подібними репліками однаково міг видаватися підозрілим.

«От клята риба, — прийшла відповідь. Сьогодні вночі будемо рити землю».

— Все в порядку? — запитав Мартін, випорпуючи ямку в гарячих жаринах.

Вістінґ ледь не забув про свою ж брехню, наче йому треба перевірити, як почувається Амалія, яку Ліне возила в лікарню.

— О, так, усе гаразд, — усміхнувся він.

Мартін Гауґен поклав п’ять згортків у багаття, загорнув скіпкою грань.

— їм треба полежати з десять хвилин, — сказав Мартін, подивившись на годинника.

Вістінґ глянув на свою вудку. Вода розходилася маленькими хвильками навколопоплавка. Може, бере? Але вже за мить поверхня води знову розгладилася.

Сонце пригрівало, і від багаття ішло тепло. Вістінґ зняв куртку й поклав її між собою та Мартіном, щоб мікрофон легше вловлював їхні голоси. Мартін Гауґен куртки не знімав, важко було розгледіти, чи ховає він під нею зброю.

— Як тут затишно, — промовив Вістінґ, лиш би щось сказати.

— Моя родина осіла тут ще у вісімнадцятому столітті, — озвався Мартін. — Жила понад 250 років, а на мені все й скінчилося. Маю лише кількох бездітних тіток. Ніхто не продовжить нашого роду.

Вістінґ подумав про внучку, і його переповнила радість, що він залишить по собі слід у цьому світі.

— Хочу, щоб мій попіл розвіяли тут, над озером, — вів далі Мартін.

Смерекове поліно раптом вистрелило іскрами. Мартін нагорнув скіпкою ще кілька жаринок на рибу.

— Не хочу самотньо лежати в могилі, яку навіть ніхто доглядати не буде.

Мартін підвівся, підійшов до вудки, вибрав волосінь, перевірив, чи не об’їла риба принади й знову закинув вудку у воду. Поплавок трохи погойдався і вирівнявся, коли гачок з принадою пірнув углиб.

Вістінґ промовчав. Він мав своє місце на цвинтарі. На могильній плиті Інґрід колись вирізьблять і його ім’я.

— Подбаєш? — запитав Мартін і знову сів поруч.

— Про що?

— Про мій попіл?

Вістінґ усміхнувся.

— Зафіксуй своє бажання, напиши заповіт! — запропонував він.

Біля протилежного берега здійнялася зграя вороння. Вістінґ приставив долоню дашком до чола, затуляючись від сонця. Не інакше, як їх хтось сполохав. Ворони розлетілися, а одна склала крила й пірнула між дерева, згодом випурхнула і з краканням знову кинулася вниз, мовби когось атакуючи.

— На кого вона кидається? — запитав Мартін.

— Не знаю. Щось там, у гущавині, мабуть, є.

— Так, але чому одна нападає, а решта повтікали?

— Можливо, ця має що захищати, — висловив припущення Вістінґ. — Гніздо з пташенятами чи ще щось…

Мартін похитав головою.

— Ворони гніздяться навесні. Я мав на увазі, що тварини й птахи поводяться по-різному. В них різні інстинкти. Наляканий кінь здебільшого втікає з двору, а собака демонструє агресію, вишкірюючи зуби. З людьми відбувається щось подібне. Ми успадкували від природи первісні інстинкти, і якщо є загроза нашому життю, хтось нападає, а хтось утікає. Ми не здатні до усвідомленого вибору поведінки, не здатні контролювати своїх інстинктів.

Вістінґ намагався витлумачити Мартінові слова в світлі підозри, що на його совісті загублене життя. Вони прозвучали як спроба виправдатися за свій вчинок.

— Дивився коли-небудь по телевізору оті смішні домашні відео? — розговорився Мартін. — Коли хтось ховається у сміттєвому контейнері, а потім раптово вистрибує з нього, щоб налякати товариша чи колегу з роботи?

Вістінґ усміхнувся і кивнув.

— Зазвичай нам смішно, бо той, кого налякали, переважно кидається у перші ліпші двері, щоб утекти, однак іноді буває, що наляканий автоматично викидає кулаки й б’є наосліп. їхній мозок реагує по-різному. Дев’ять з десяти, не довго думаючи, накивують п’ятами, а один вдається до агресії.

Вістінґ не вважав, що йдеться про успадкований порив відразу захищатися, б’ючи у відповідь, а радше про набуту форму поведінки. Хтось виріс у середовищі насильства й агресії, і звик, що реагувати треба саме так.

— Саме тому в карному кодексі є положення про вимушений спротив і право на самозахист, — сказав він замість суперечити Мартінові. — Людини не засуджують за самооборону чи відповідь агресією на агресію. Іноді доводиться вбити, щоб самого не вбили.

Ворона на протилежному боці озера втретє кинулася в гущавину.

— Ти знаєш такі випадки? — запитав Мартін. — Коли когось виправдовували, визнаючи, що вбивство було самообороною?

— Бувало таке, — відповів Вістінґ і розповів про жінку, яка вдарила свого чоловіка молотком по голові, коли той притиснув її до землі, намагаючись задушити.

— Ти погоджуєшся, що існують такі людські інстинкти, через які ми не можемо нести відповідальності за свої вчинки?

— Абсолютно! — збрехав Вістінґ, бо не вірив, що люди керуються інстинктами. — Це та ситуація, коли кажуть, ніби почорніло перед очима. Людина іноді сягає такої точки, де вже не може себе контролювати й не тямить, що робить.

— І таке теж бувало в твоїй практиці?

Вістінґ знову кивнув.

— Юридичною мовою це називається «дією, вчиненою у стані афекту», — відповів він, мимоволі зиркнувши на рукав куртки, де був схований записувальний прилад.

Вістінґ балансував на етичній межі: як далеко він може зайти, підводячи Мартіна до зізнання. Своїми відповідями він свідомо вводив співрозмовника в оману. Інстинкти ніколи не вважалися такими, що розладнують свідомість, і він ніколи не чув, щоб на подібних аргументах вибудовувався захист злочинців. У вчинках, які допроваджували винуватця до суду, часто йшлося про хіть чи непереборні потяги, які важко піддавалися контролю, але аж ніяк не про інстинкти.

Мартін почав скіпкою викочувати згортки з жару.

— А ти до якого типу належиш?

Легкий повів вітру повернув дим багаття на Вістінґа.

— Що ти маєш на увазі? — запитав він, відвертаючись від диму.

— Втікатимеш чи битимеш?

Дим виїдав очі.

— Не знаю, — чесно зізнався Вістінґ. — Якби хтось налякав мене, вистрибнувши зненацька з контейнера, то мабуть, відсахнувся би. Але я не знаю, що, насправді, живе в моїй підсвідомості. Ніколи не потрапляв у ситуацію, щоб перевірити це на практиці.

Дим повіяв в інший бік, і Вістінґ зміг зазирнути у вічі Мартінові.

— А ти потрапляв? — запитав він.

Мартін Гауґен нахилився трохи вперед, ніби хотів довірити йому якусь свою таємницю, але вже наступної миті його погляд ковзнув убік, кудись повз Вістінґа.

— Бере! — скрикнув він, показуючи на плесо, де поплавок Вістінґа пірнув у воду.

67

Адріан Стіллер проминув будинок Вільяма Вістінґа й зупинився біля дому Ліне. Він знав сюди дорогу. Уже бував раніше, стояв на цьому ж місці напередодні старту операції. Своєї першої ночі в Ларвіку, коли не міг заснути, поїхав прокататися і зупинився саме тут. Звідси добре було видно кухню і спальню Ліне, а навскоси вище вулицею — будинок її батька.

Того разу він не мав на меті нічого особливого, але Адріанові подобалося весь час бути на крок попереду — якнайліпше пізнати і Вістінґа, і його доньку.

Тепер він також сидів за кермом, заплющивши очі й збираючись з думками. Він думав про троянди, про які розповідав інженер з дорожньої служби, і про букет на комоді в коридорі будинку Мартіна Гауґена. Яким простим може іноді виявитися пояснення. Катаріна купила троянди для Надії.

Стіллер не уявляв, як Ліне докопалася до Мартіна, однак мусив перестрахуватися, щоб вона, бува, не утнула чогось, що могло б усе зруйнувати.

Дзвінок мобільного змусив Адріана розплющити очі. Не пам’ятав, скільки часу просидів отак за кермом. Він не спав. Але короткий перепочинок повернув бадьорість.

Телефонував Нільс Гаммер.

— Я роздобув пошукового собаку. — повідомив він.

— Чудово!

Стіллер вийшов з авта. Хтось дивився на нього з кухонного вікна Вістінґа. Мабуть, його син, який приїхав на кілька днів у відпустку.

— Пошли кінолога в Південний Трьоннелаг, — велів Стіллер.

— Трьоннелаг?

— У Малвік, — уточнив Стіллер. — Хіба не там минулого тижня обвалився ґрунт над дорогою?

Гаммер мовчав. Стіллер розумів, що в Нільса в голові щось не сходиться.

— Тут простежується певна картина, — додав він. — Я знаю, що Мартін Гауґен має алібі на момент зникнення дружини, але якщо він закопав Надію на узбіччі тут, то так само міг позбутися тіла Катаріни, працюючи там. Не знаю, як йому це вдалося, однак маю підстави підозрювати, що Гауґен минулого тижня побував на аварійній ділянці і збрехав нам. Я хочу оглянути місце зсуву.

68

Мабуть, батьків телефон розрядився. Вона багато разів намагалася до нього додзвонитися, проте марно.

Реакція Адріана Стіллера, коли вона назвала ім’я Мартіна Гауґена, лише підтвердила її здогади. За останню годину Ліне ще більше впевнилася, що намацала щось суттєве. Знайшла в мережі карту. Автострада, на будівництві якої працював Мартін Гауґен, пролягала всього лиш за кілька сотень метрів від будинку, де відбувалася злощасна вечірка.

Ліне хотіла спершу, ще до розмови з Адріаном Стіллером, поділитися своїми думками з Даніелем Леанґером та рештою з редакції «ВҐ», хоча вже не мала сумнівів, що нове розслідування ведеться проти Гауґена. Вона яскраво уявила собі, як тіло Надії лежить під суперміцним асфальтовим покриттям, про яке написано в газеті, і їй зовсім не подобалося, що батько десь далеко наодинці з тим чоловіком.

Чесно кажучи, Мартін Гауґен ніколи не подобався Ліне, вона й сама не знала — чому. Хоча бачилася з ним всього лиш кілька разів, не могла позбутися відчуття, що від нього віє чимось дуже, дуже поганим. Ліне не розуміла близьких стосунків батька з Мартіном, які виходили далеко поза формальне спілкування, пов’язане з його роботою в поліції.

Думка про те, що дружина Мартіна Гауґена зникла так само, як і Надія, почала свердлити їй мозок. Раптом знадвору долинув хряск автомобільних дверцят. Ліне підійшла до вікна в спальні, визирнула назовні. То був Адріан Стіллер. Він розмовляв телефоном, жестикулюючи вільною рукою. А вона ж думала, що він удома, в Осло. Обіцяв передзвонити, а натомість онде стояв під її будинком, і Ліне це не подобалося, бо свідчило про значно більшу серйозність ситуації, ніж вона допускала.

Ліне повернулася до вітальні, взяла диктофона, щоб відразу ввімкнути його, щойно пролунає дзвінок у двері.

Адріан Стіллер на східцях ґанку видавався втомленим, ба виснаженим. Бліда шкіра, мішки під очима. Губи пересохли й потріскалися.

— Щось трапилося? — сторожко запитала вона.

Стіллер глянув на диктофон у її руці.

— Проїжджав неподалік, — відказав він і рушив за господинею до помешкання.

Вони сіли по обидва боки столу. Ліне поставила диктофон на стільницю і взяла Амалію до себе на коліна.

— Це стосується Мартіна Гауґена? Він викрадач? — запитала вона.

— Що спонукало тебе до такого висновку? — запитанням на запитання відповів Стіллер.

Його тон мовби роззброїв її, щось у його голосі змусило зніяковіти. Бо, по суті, це був лише необгрунтований здогад, але вона мала достатньо досвіду, щоб довіритися інтуїції. Та й не бачила іншої причини візиту Стіллера.

— Ви його підозрюєте? — допитувалася Ліне, ігноруючи запитання Адріана. — Він татів знайомий. Вони зараз удвох у літньому будиночку Мартіна.

— Вимкни диктофон, — попросив Стіллер.

Ліне послухалася.

— Я разом з твоїм батьком працюю над цією справою, — почав Стіллер. — Це незвичне розслідування, і поїздка на риболовлю — його частина.

Ліне не зовсім зрозуміла, про що йдеться, а Адріан Стіллер, здавалося, не мав наміру вдаватися в детальніші пояснення.

— Але ж ви вважаєте, що Мартін Гауґен викрав і вбив Надію Кроґ?

— Сьогодні вночі проведемо розкопки в пошуках її тіла, — кивнув Стіллер.

— Сьогодні вночі? Де?

— Недалеко від того місця, де вона пропала. Перекриємо Е18.

— Розкопуватимете автостраду?

Стіллер похитав головою.

— Ми маємо припущення, де саме вона похована. Маємо карту.

— Карту?

Адріан Стіллер знову глянув на диктофон і не відповів.

— Я хочу, щоб ти була при тому, коли ми викопаємо тіло, — сказав він натомість.

69

Невід вони витягли вже в сутінках. Після заходу сонця відчутно похолодніло. Доки Вістінґ виймав рибу з мокрого невода, пальці йому оніміли від студені. Улов у двох неводах: тридцять шість гольців, чотири форелі й шість окунів.

Вони їх випотрошили, помили й висушили на березі. Найбільші рибини філетували.

Повечеряти вирішили купленими в крамниці стейками. Рибу пересипали сіллю, щоб свіжою довести додому. За порадою Мартіна, Вістінґ уклав свою частку улову на дно відра, посипав грубою сіллю і дрібкою цукру. Наповнив відро шарами риби й накрив накривкою.

Приготування м’яса Вістінґ взяв на себе. За поранням з рибою, стейки потрапили на пательню аж перед десятою.

Вістінґ наколював шматки м’яса виделкою і поглядав на Мартіна, який сидів, поринувши в задуму; він тримав на колінах бляшанку з пивом і незмигним поглядом дивився на вогонь у щілинках дверцят грубки. Він зм’як, подумав Вістінґ. Довірливі розмови розмили певні бар’єри між ними. До зізнання залишався лише крок. Хоч Мартін і мав, що втрачати, та носити в собі таємницю було, мабуть, значно важче.

З м’яса проступили крапельки соку, і Вістінґ перевернув їх виделкою.

Він знову зиркнув на Мартіна: знати б, про що він думає! Кожній людині кортить поділитися з кимось своїми найпотаємнішими думками. Більшість пересічних людей відчуває потребу звіритися комусь, розповісти про проблеми на роботі, про подружнє життя чи про хвороби. Убивця ж бореться зі спокусою поговорити про речі, які неодмінно доведуть його до тюрми. Для такої людини зблизитися з іншою людиною — означає знайти емоційну точку дотику, збудувати для себе місток.

Мартін пересів на стілець, склав руки з пивом на колінах і скоса глянув на Вістінґа.

— Ти ніколи не підозрював мене? — запитав він.

70

Ліне зазирнула в кімнату до Амалії. Дівчинка спала. Тумас сидів перед телевізором з пультом у руках.

— Дякую, — ще раз сказала Ліне.

Тумас знову відклав від’їзд, щоб доглянути Амалію.

— Пусте, — запевнив він.

— Думаю, вона спатиме всю ніч, — мовила Ліне.

Вона спакувала у велику торбу все необхідне приладдя: лептоп, камеру, диктофон, бінокль, а ще папір та ручку. Тумас підвівся, взяв торбу й рушив за сестрою до автомобіля.

— Щасти! — усміхнувся він, кладучи торбу на заднє сидіння.

— Дякую!

Тумас зачинив дверцята за Ліне й дивився їй услід. Повертаючи в кінці вулиці, вона бачила в дзеркалі заднього огляду, як він обернувся і пішов у дім.

Вони домовилися з Адріаном Стіллером, що вона більше не намагатиметься додзвонитися до батька. Ліне не знала, як йому в літній хатинці Мартіна Гауґена, але Стіллер запевнив, що він підтримує з Вістінґом постійний контакт, а Гауґен нічого не знає, про те, що тут відбувається.

Цікаво, чи батько був уже залучений до розслідування «справи Кроґ», коли вона розповіла йому, що писатиме про цю справу для газети? Принаймні його реакція свідчила, що він нічого не знав про заплановану співпрацю між «ВҐ» і Кріпосом.

Після телефонної наради з Ліне, Даніелем Леанґером та Сандерсеном з новинного відділу, редакція запланувала вихід наступної статті й подкасту за тиждень. Серія публікацій в газеті й ефірів на радіо мали розтягнутися на шість тижнів. Теперішня ситуація вимагала форсування. Ліне вже написала повідомлення для розділу новин про те, що поліція розпочала пошуки тіла Надії Кроґ і перекрила для цього рух на Е18. Новина вийде відразу, щойно Ліне матиме фото перекриття автостради і таблиць об’їзду.

Даніель теж приїде на розкоп, але не скоріше, ніж за дві години. Він хотів бути єдиним журналістом, який перебуватиме на місці події, коли новина про поліцейську акцію стане відомою публіці.

Коли Ліне під’їжджала до з’їзду на Порсґрюнн, жодних ознак перекриття ще не спостерігалося. Вона звернула на автозаправку. Рух автострадою Е18 відбувався у звичному режимі. На паркувальному майданчику автозаправки стояли два авта Дорожньої служби. Одне авто мало причіп з великою світловою панеллю і вказівником об’їзду. Неподалік стояв автомобіль патрульної поліції з місцевого відділку. За кермом — жінка-поліцейський. Ліне вийшла з авта й підійшла до неї.

Жінка опустила вікно.

— Добрий вечір, — привіталася Ліне й відрекомендувалася. — Я маю дозвіл від Адріана Стіллера з Кріпоса бути присутньою на перекритті автостради.

Жінка за кермом кивнула на підтвердження того, що вона знає про таку домовленість.

— Тримайтеся його, — вона гойднула головою у бік чоловіка в робочому комбінезоні, який саме виходив з приміщення заправки з кухликом кави в руці. — Ми зараз починаємо.

Ліне сіла в авто й рушила вслід за невеличкою колоною автівок. Вечірні сутінки осявали миготливі оранжеві світла. Залога Дорожньої служби оперативно встановила заслони і скерувала потік транспорту в об’їзд.

За вказівкою жінки-поліцейського Ліне проїхала повз заслони й зупинилася на узбіччі. Потім взяла камеру й вийшла з авта.

Автомобілі перестали їхати і зустрічною смугою, отже, трасу перегородили й на протилежному кінці.

Ліне пройшла трохи узбіччям дороги, щоб сфотографувати заслони з деякої віддалі. Фото вийшло дуже ефектним: яскраве оранжеве світло на тлі темряви.

Жінка-поліцейський теж вийшла з авта, перекинулась кількома словами з робітником Дорожньої служби.

Ліне знову підняла камеру, вибираючи такий ракурс, щоб світловідбивні смуги на уніформах не зіпсували кадру.

Доки вона переглядала відзнятий матеріал, повз неї проїхали дві вантажівки. В одної на кузові стояв екскаватор. За вантажівками — два поліцейські автомобілі. Жінка-поліцейський від’їхала трохи заднім ходом, щоб звільнити їм шлях. Ліне клацнула ще кілька кадрів. Щойно проїхав екскаватор, вона вибрала три найліпші фото й відіслала їх просто з камери в редакцію, а сама поквапилася до свого авта.

Ліне сиділа в декретній відпустці вже майже півтора року, працювала журналістом лише від випадку до випадку, і ось тепер гостро збагнула, як їй увесь час бракувало цього драйву, як їй бракувало відчуття перебування в гущі подій.

71

З грубки почувся глухий гуп — то перевернулося і впало набік одне поліно. Мартін Гауґен підвівся, відчинив дверцята грубки, вийняв дві картоплини, які там запікалися, і доклав ще дров.

Вістінґ підозрював його від першого ж дня. І ця підозра не полишала його всі двадцять чотири роки, хоча й було доведено, що Мартін на момент зникнення Катаріни перебував за 70 миль від дому.

— Я збрехав би, якби заперечив тобі, — промовив Вістінґ. — Це випадок, про який пишуть усі підручники. Відповідь майже завжди криється у найближчому оточенні.

Мартін знову сів на стілець.

— І нічого мені не казав?

— Але ти ж розумів, що тебе перевіряли? Ми ретельно простежили всі твої пересування і дійшли висновку, що ти, справді, був тоді в Малвіку.

— Ну, так, — кивнув Мартін. — Тільки ж ми удвох ніколи про це не говорили.

Вістінґ поколов виделкою шматки м’яса — ось-ось будуть готові.

— А треба було поговорити?

— Як би ти повівся, якби виявив, що я винен?

Вістінґ підшукував найправильнішу відповідь. Вона не мала б бути осудливою, але мусила прозвучати не фальшиво й не в розріз з його принципами.

— Ти — один з небагатьох моїх друзів, — говорив далі Мартін, доки Вістінґ обдумував відповідь. — Посадив би мене до в’язниці?

— Дав би тобі номер телефону доброго адвоката, — нарешті озвався Вістінґ, вдаючи, ніби дуже зайнятий обертанням м’яса на пательні. — І подбав би, щоб все відбулося по справедливості.

Він ледве стримався від спокуси, помацати, чи на місці диктофон у внутрішній кишеньці сорочки. Перевірити, чи він функціонує, не було змоги. Доводилося сподіватись, що техніка не підведе.

— Що означає — найліпший адвокат? — запитав Мартін.

— Це залежить… — відповів Вістінґ, відсуваючи набік пательню.

— Залежить від чого?

— Від того, чи ти зізнаєшся і співпрацюватимеш зі слідством, чи захочеш, щоб судові слухання відбувалися тихо й мирно, а чи влаштуєш цирк на дроті й усе заперечуватимеш.

Мартін поставив на стіл дві тарілки.

— То ти не відпустив би мене? — допитувався Мартін.

— Я подбав би про справедливий присуд.

Вістінґ востаннє перевернув стейки.

— Раніше ж існував термін давності за вбивство. Двадцять п’ять років…

Вістінґ кивнув.

— Я вважаю, це було правильно, — вів далі Мартін. — Всі міняються… Несправедливо карати людину за злочини, скоєні в іншому житті. Людина, яка постає перед судом, уже зовсім не та, яка скоїла переступ.

Так, добрі аргументи на користь терміну давності за вбивство, але не виправдовують самого вбивці, подумав Вістінґ.

Він ніяк не знаходив слушних слів. Міг би похвалити Мартіна за великодушність, за відсутність жадоби помститися тому чи тим, хто позбавив Катаріну життя, але це підірвало б розуміння того, куди провадила ця розмова, і утруднило б Мартінові зізнання.

— Можу з тобою погодитися, — сказав Вістінґ натомість. — До того ж, з роками докази втрачають свіжість. Свідки багато чого не пам’ятають. Імовірність судової помилки зростає.

Мартін знову встав.

— Зготувалися уже, — він кивнув на пательню.

Вістінґ переклав стейки на тарілки.

Мартін дістав баночку з консервованою кукурудзою, відчинив її, прихопив ще дві бляшанки пива й поніс на стіл у вітальні. Вістінґ розрізав печену картоплю, поклав на кожну по добрячій ложці пряного масла й теж поніс тарілки до вітальні. Мартін перехопив його на порозі, забрав свою тарілку й сів за стіл спиною до стіни.

— Може, пройдемося завтра на вершину гори? — запропонував він. — Побачиш з Айкедокктоппен опори моста Ґренланнсбрюа. Туди година ходу…

Вістінґ кивнув, відрізаючи собі шматок м’яса. Тема розмови змінилась. Лаз, ледь відкрившись, знову закрився.

72

Екскаватор завібрував, пахкнув чорним димом з вихлопної труби. Водій підняв ківш, а тоді опустив його на порослий травою насип. Дуже обережно зрізав перший шар дерну, повернув стрілу вбік і висипав землю в кузов вантажівки.

Ліне зробила серію знімків. Чоловік у кабіні, міцно затиснувши в зубах сигарету, знову опустив ківш.

Величезні прожектори на триногах освітлювали місце розкопу. Адріан Стіллер стояв на узбіччі разом з Нільсом Гаммером, кількома місцевими поліцейськими й двома працівниками Дорожньої служби. Вони уважно спостерігали за маніпуляціями екскаватора. Ліне спрямувала камеру на них, сфотографувала, а тоді наблизила зображення, щоб у кадр потрапило лише обличчя Стіллера. Він глянув на неї, мовби відчув на собі око камери. Адріан Стіллер мав виснажений вигляд, розслідування висмоктало з нього всі сили.

Ліне швидко наклацала кілька знімків, доки він не встиг оговтатися. Результат — щирий, не для пози, портрет. Закушені жовна свідчили, наскільки він зосереджений на завданні, яке стояло перед ним.

Ліне була вдячна Стіллерові, що той дозволив їй перебувати за огородженням, хоча, відверто кажучи, вона мала на це повне право. Він використав і її, і газету в своїй грі, тож мусив це якось компенсувати.

Екскаватор очистив від дерну ділянку приблизно п’ять на три метри. У повітрі вогко запахло свіжою землею.

Адріан Стіллер підійшов до Ліне.

— На якій глибині може лежати тіло? — запитала Ліне.

— Мартін Гауґен мав тоді доступ до всілякої землерийної техніки. Цілком можливо, що закопав її глибоко.

— Чи достатньо матимете доказів, якщо знайдете тіло?

Адріан глянув на неї, пошукав очима диктофон: той лежав вимкнений у глибокій кишені куртки.

— Так, — коротко відповів він.

— Відразу арештуєте його ще в літній хатинці?

Стіллер вийняв пакетик з льодяниками.

— Навіть якщо сьогодні вночі знайдемо тіло, ідентифікація рештків потягне ще чимало часу. Спершу треба його знайти.

— Що іще ви на нього маєте? — не відступала Ліне. — Мусить ще щось бути, що запустить розслідування по-новому.

Льодяник хруснув на Адріанових зубах.

— Важливо дотримуватися послідовності.

— Я нічого про це не писатиму без вашої згоди.

Стіллер усміхнувся, наче давно звик до таких поступок журналістів, та все ж відповів.

— Відбитки пальців. Ми наново дослідили листи викрадачів за допомогою новітніх технологій. Відбитки Гауґена знайдені в трьох місцях.

— Чому ж не хочете негайно взяти його під варту?

— Бо відбитки не на самих листах, а на вирізаних з газети літерах. Тобто це — непрямі докази. Треба знайти надійніші.

— Чим і займається тато? Він така собі підсадна качка?

— Твій батько таємно працював над цією справою аж двадцять чотири роки. Він ніколи не вірив у невинуватість Мартіна Гауґена.

Ліне потрібний був час, щоб до кінця перетравити слова Стіллера.

— Отже, існує взаємозв’язок між «справою Кроґ» і «справою Катаріни»?

— У кожному разі, вони мають спільний знаменник.

У рації одного з полісменів, які наглядали за розкопками, захурчало. Поліцейський коротко відповів й окликнув Стіллера, показуючи рукою на дорогу. До них наближався білий критий фургон.

— Хто це? — запитала Ліне.

— Техніки з криміналістичної лабораторії, — Стіллер пояснив, що їх викликали, аби були напохваті. — їм не сподобається, що працюють такі громіздкі машини.

Земляні розкопи тривали допізна. Водій екскаватора знімав землю шарами по п’ять сантиметрів за раз. Час до часу йому подавали знак зупинитися, і один з поліцейських ретельно розглядав викопані предмети: коріння, дерев’яні тріски, дрібні камінці.

Ліне фотографувала процес і відсилала фото в редакцію, щоб колеги могли оновлювати матеріал.

За пів години від’їхала перша наповнена землею вантажівка. Ліне зі Стіллером підійшли до краю розкопу десь метр завглибшки. Обірване корінняччя стирчало з гладких земляних стін, але більше нічого там не було.

Поліцейські, перш ніж переставляти екскаватор на нове місце, одностайно вирішили заглибитися ще на метр. Під’їхала порожня вантажівка, і робота продовжилася. За пів години її кузов теж наповнився, однак і цього разу нічого цікавого в землі не знайшли.

Екскаватор перемістився на п’ять метрів убік і знову почав шар за шаром знімати ґрунт.

Наближалася північ. Поліцейські, які не спостерігали за розкопками, сіли відпочити в одному автомобілі.

Ліне відчула вібрацію телефону в кишені. То було фотоповідомлення від Даніеля Леангера. Авто каналу TV2 стояло перед блокпостом автостради, один з репортерів дискутував з жінкою-поліцейським. Знімали з внутрішнього боку блок-поста. Ліне підвела голову й побачила чорне «ауді» Даніеля. Він припаркувався відразу за автом Ліне й рушив до неї з паперовим кухликом кави.

— Є новини? — запитав він.

Ліне взяла каву.

— Поки що — ні, — відповіла вона, обхопивши долонями кухлика.

Даніель побіг до свого авта й повернувся з відеокамерою.

Ще один вантаж викопаної землі від’їхав з майданчика, а замість нього під’їхала порожня вантажівка. Водій екскаватора занурив ківш і вибрав землю. Один з поліцейських, що наглядав за роботою, раптом різко викинув угору руку, зупиняючи екскаватор, і щось викрикнув. Він здавався збудженішим, ніж до того.

Ліне поспіхом вийняла диктофон, увімкнула його й підійшла ближче. Екскаватор затрясся, двигун замовк, і запала тиша.

— Знайшли! — почувся вигук з розкопаної ями.

73

Вістінґ увімкнув мобільний телефон, доки Мартін сидів у виходку. Заряд упав до п’яти відсотків. Три години тому йому повідомили, що Стіллер послав групу з пошуковими собаками на шосе Е6 поблизу Малвіка. Відтоді жодних смс-ок більше не надходило.

Вістінґ швидко переглянув сайт «ВҐ». Головною новиною було, що поліція перекрила Е18 під Порсґрюнном — шукала тіло Надії Кроґ. Матеріал написала Ліне. Напевно, побувала там. Він похапцем вимкнув телефон і налив у склянки коньяку.

Існувала певна логіка в тому, що тіло Катаріни Гауґен могло бути поховане в Трьоннелазі. Намагаючись припасувати перебіг подій у часі так, ніби Мартін Гауґен таки вбивця, Вістінґ зайшов з іншого боку: Катаріна могла приїхати на будову до Мартіна, і він убив її там. Після телефонної розмови, яка закінчилася о 22.14, Катаріна — теоретично — могла бути о пів на сьому ранку в Малвіку, якби їхала всю ніч. Мартін мав би в запасі тридцять хвилин, бо його зміна за важелями екскаватора починалася о сьомій — тоді його й бачили інші робітники. Інший варіант: Катаріна могла почекати до наступного дня і приїхати до Мартіна на будову після його зміни. Ніхто її не бачив, а проміжок часу між вечерею з колегами після роботи й дзвінком Мартіна, коли свідки чули, як він намагався додзвонитися до дружини, і бачили його стурбованість, давав дуже мало простору для маневрів. Однак ці гіпотези не витримували тиску фактів — і авто, і мотоцикл Катаріни залишилися стояти в гаражі.

Знадвору ввійшов Мартін Гауґен. Вони розпалили вогонь в каміні у вітальні. Мартін поклав кілька полін і сів.

— Ти ніколи не боявся? — запитав він. — На роботі, я мав на увазі.

— Я ж здебільшого сиджу в офісі. Який там страх!

— Та я подумав про ситуацію, коли ти близький до розгадки злочину, і вбивця розуміє, що ти його скоро знайдеш. Ніколи не боявся, що він тебе випередить, щоб уникнути викриття?

Вістінґ похитав головою, відпив зі склянки ковток коньяку.

— Слідство провадить не одна особа, — відповів він. — Убивця не матиме ніякого зиску, якщо виведе мене з гри.

— Гадаєш, злочинець думає аж так раціонально? Якщо вбив раз, то може вбити й ще раз.

— Як на мене, працювати дорожнім робітником набагато небезпечніше, — усміхнувся Вістінґ. — Великі машини, підривні роботи й таке інше.

Полум’я в каміні відкидало мерехтливі тіні на темні стіни з брусу.

— Але ж траплялося, що ти не в усьому погоджувався з колегами? — допитувався Мартін. — Скажімо, лише твої підозри або взаємозв’язки, які бачиш лише ти?

Вістінґ розумів, що Мартін проводив своєрідну розвідку. Він промацував ґрунт, точнісінько, як сам Вістінґ нещодавно. Сам про це сказав. Мартін не з тих, хто ухилятиметься чи пасуватиме, він вдасться до агресії.

— Незамінних людей не буває, онде всі цвинтарі ними повняться — пожартував Вістінґ. — Я не заберу професійних таємниць з собою в могилу.

Мартін підніс угору склянку з коньяком, запрошуючи Вістінґа випити.

— Над якою справою працюєш зараз? — поцікавився він.

— Та всяка дрібнота, — відмахнувся Вістінґ. — Здебільшого над оцінкою наслідків від злиття поліційних дільниць.

— І які ж будуть наслідки?

— Важко сказати. Це для мене основна заковика. Ми не знаємо, чого сподіватися від такого злиття. Поліцейська робота надзвичайно розмаїта, щоб стверджувати щось напевно.

Мартін долив коньяку в його склянку.

— Чому ти став поліцейським?

— Мріяв про цікаву, наповнену сенсом і викликами роботу. До того ж, я вважаю, що мій фах захищає справедливість.

— Що таке справедливість?

Вістінґ підніс склянку до рота. Подібні розмови вони раніше часто вели з Інґрід. Йому подобалося кидати виклик узвичаєним уявленням, але й не відходити від них надто далеко. Інґрід завжди сприймала такі речі більш узагальнено. З Мартіном про подібне вони ніколи не говорили, у їхніх розмовах завжди простежувався якийсь натяк, який насторожував Мартіна.

— Коли до всіх є однаковий підхід. Позбавив людину майна чи життя — будеш покараний.

— І в усіх випадках існує справедливий підхід? Я вважаю, що справедливість повинна передбачати рішення, яке задовольняє обидві сторони конфлікту.

— Якщо мислити, як ти, то ув’язнення ніколи не могло б бути справедливим вироком, — Вістінґ намагався скеровувати дискусію в потрібне русло. — Жодний злочинець ніколи не визнає ув’язнення справедливою карою. Тобто я хочу сказати, що справедливість — це те, на що заслужив.

— Заслужена кара?

— Можна і так назвати.

— Але це означає, що ти знаєш усі нюанси справи?

— Що ти маєш на увазі?

Мартін підвів очі до стелі, ніби шукав там правильну відповідь.

— Якщо чоловік стріляє і вбиває свою дружину, він заслуговує на покарання, — почав Мартін. — А якщо зброя вистрелила ненароком? То випадкове вбивство уже само собою є покаранням тієї людини?

Вістінґ кивнув. Невже Мартін ось-ось розкаже йому, що смерть Катаріни й Надії — трагічна випадковість?

— За нещасні випадки не карають, — промовив він, але нічого не сказав про те, що це не стосується необережності у вчинках злочинця. — Лише за зумисний злочин.

— Отже, ви повинні знати всі подробиці й обставини злочину?

— Це й називається розслідуванням, — усміхнувся Вістінґ. — Намагатися з’ясувати всю правду. Щойно тоді можна говорити про справедливість.

Мартін Гауґен за столом навпроти нього замовк. Вістінґ добирав слова, які змусили б Мартіна відкритися. Та перш ніж він встиг щось сказати, Мартін вихилив рештки коньяку зі склянки й підвівся.

— Досить, — сказав він, потягуючись. — Якщо хочемо завтра вийти на гору, треба лягати спати.

74

Ліне разом з іншими підійшла до виритої в землі ями, диктофон не вимикала, хотіла записати всі звуки як тло драматичного моменту.

Вона зупинилася за два кроки від краю, боячись зсуву під ногами, і нахилилася, щоб зазирнути вниз.

Яма була десь два метри завглибшки. Спершу вона не побачила нічого, окрім глинястого ґрунту й купи різного за розмірами каміння. Поліцейські над чимось схилилися на одному кінці розкопу.

Ліне автоматично піднесла до очей камеру і побачила через вічко носак черевика, який стирчав із земляної стіни. Поліцейські щось говорили про шкіру й синтетичний матеріал, який добре зберігся.

У яму поставили драбину, і двоє криміналістів, які прибули пізніше, спустилися вниз. Вони були вдягнені не у звичні білі захисні костюми, як це зазвичай буває при обстеженні місць злочину, а в темно-сині комбінезони з написом «Поліція» на спині.

Ліне відступила на кілька кроків, щоб збільшити просторову перспективу, швидко клацнула кілька кадрів і переглянула їх на дисплеї камери. Фото вдалися.

Один з криміналістів мав лопатку, схожу на ложку — такими користуються археологи. Ліне знову підійшла до краю ями й побачила, як технік обережно відколупує землю навколо черевика, а його колега фіксував процес на відеокамеру. Невдовзі показався увесь черевик. Форма й фасон вказували на жіноче взуття.

— Це може бути й старий непотріб, який потрапив сюди зі сміттям, — завважив один полісмен.

Ніхто йому не заперечив, хоча й ніхто тут не вірив у таку можливість.

З боковини ями відвалився чималий шматок глини й оголив ще один черевик.

Пара черевиків стирчала з землі на відстані приблизно десять сантиметрів, один трохи глибше в землі, ніж другий, ніби людина, яка там лежала, трохи зігнула ногу.

Техніки радилися, як ліпше їх добути, і вирішили таки спробувати потягнути один черевик. Чоловік з лопаткою ще трохи копирснув землю й потягнув. Знову обсипався ґрунт, і перед очима техніків з’явилася кістка. Сіро-коричнева кістка.

Криміналіст зазирнув у черевик, показав його присутнім, а тоді обидва техніки зосередилися на розкопуванні великої кістки.

— Вона лежить горизонтально, ось так, — промовив чоловік з лопаткою, показуючи держаком, як саме лежить тіло. — Треба вирити коридор, щоб її вийняти.

Техніки видерлися драбиною нагору.

Водій екскаватора викинув недокурок і завів машину. Виконуючи вказівки техніків, обережно почав вибирати грунт.

Ліне сіла в авто з лептопом на колінах і написала текст для газети про знахідку людських решток. Даніель ходив навколо ями з відеокамерою, фільмуючи все, що відбувалося. До нього заговорив один з поліцейських, очевидно, просив не знімати всередині розкопу.

Адріан Стіллер підійшов до авта, відчинив дверцята з пасажирського боку й сів поруч з Ліне.

— Родину вже повідомили, — сказав він без передмов. — Ми не можемо однозначно стверджувати, що знайшли Надію Кроґ, але ж саме її тут шукаємо.

Ліне набрала його слова.

— Причина смерті?

— Надто рано для висновків, однак справа від самого початку мала статус кримінальної.

— Підозрювані?

Адріан Стіллер завагався.

— Я не зможу виконувати свою роботу, якщо не запитуватиму, — сказала Ліне. — Відповідь може бути «так-ні». Я й сама знаю відповідь, але ви можете її сформулювати на ваш розсуд.

— Можете написати, що я відмовився від коментарів, — відповів Стіллер, беручись за ручку дверцят. — За десять хвилин буде прес-конференція про знахідку. Покваптеся, якщо хочете нас випередити.

Ліне подякувала, швидко набрала ще кілька фраз, прочитала текст — вичерпно, коротко й чітко. Вона переслала статтю в редакцію і додала фото кримінальних техніків, які спускалися драбиною у яму. І відразу зателефонувала в газету, щоб впевнитися, що матеріал отримали.

Кілька хвилин по третій яму вже розширили каналом до трьох метрів у довжину й трьох завширшки. Всього лиш тридцять сантиметрів землі відділяли людські рештки.

На мостику через автостраду, десь за сто метрів далі на північ, зібралися глядачі, переважно журналісти. При світлі дорожніх ліхтарів Ліне бачила спалахи численних камер.

Поліцейські напинали над розколом великий намет. Ліне трималася поблизу Стіллера, щоб ніхто не завадив їй зайти під тент.

На дні першого розкопу встановили велике решето для просіювання землі — прямокутну дерев’яну раму з решітчастим дном. Кожну лопату землі з місця біля тлінних решток кидали в решето з великими вічками, відсортовуючи більші предмети.

Щось велике потрапило в сито, і всі чоловіки в ямі схилилися над ним. З грудки землі вони вийняли якусь річ. Ліне підняла камеру, зрозумівши, що саме знайшли — жіночу торбинку.

Один з техніків відніс її на розкладений робочий стіл, щоб роздивитися зблизька при світлі потужної лампи.

— Торбинка з полівініл-хлоридного пластику, — мовив він.

Тому торбинка й збереглася так добре за понад двадцять років у землі.

Ліне стояла за спинами слідчих. У щілину між плечима Адріана Стіллера й Нільса Гаммера вона бачила, як торбинка розпалася на кавалки, коли її почали ретельніше оглядати. Приклеєна металева плашка й наплічний пасок відірвалися.

— Можна сфотографувати? — запитала Ліне, уперше набравшись нахабства, щоб проштовхатися наперед.

Криміналіст підвів до неї голову. Очевидно, йому були невідомі деталі давньої справи, і він не знав, що Надія носила в торбинці гаманець зі своєю і братовою фотографією.

Стіллер згідливо кивнув. Технік підняв угору торбинку, тримаючи її руками в блакитних латексних рукавичках.

— Спасибі, — подякувала Ліне й опустила камеру.

Технік обережно розкрив торбинку й почав виймати з неї цілком добре збережені речі: в’язку ключів, помаду й кілька дрібних предметів, які Ліне не могла здалеку ідентифікувати. Ото й усе. Ніякого гаманця.

Ліне не мала сумніву, що торбинка належала Надії. Вміст відповідав опису. Вона спробувала собі уявити, як тіло, а вслід і торбинку скинули в землю біля дороги, спершу забравши з торбинки гаманець.

— Можливо, гаманець лежить десь там, унизу, — сказав Стіллер, коли техніки знову взялися до роботи.

Ліне уважно стежила за кожною лопатою. Досі вона ще ніколи не була присутньою при роботі поліції.

Від землі звільнили перші кістки. Ґрунт навколо них був трохи темніший за решту землі навколо. Довгі стегнові кістки, колінні чашечки, дрібні кістки пальців і дуги ребер. Тонкі корінці рослин обвивали їх немов нерви. Останнім вийняли череп. По ньому розбігалися начеб тріщини, а з правого боку бракувало шматочка.

Криміналісти щось обговорювали внизу, але Ліне не чула, що саме.

— Що там у вас? — крикнув Стіллер.

Старший з двох техніків підвів голову.

— Пролом черепа, — сказав він, доки інший фотографував пошкодження.

— Це стало причиною смерті?

— Можна буде сказати після детального обстеження у нас, у морзі, — технік волів утриматися від дочасних висновків.

Криміналісти відклали череп і взялися за решту скелета. Увесь одяг, напевно, зітлів. Скидалося на те, що вцілів лише пасок з іржавою пряжкою.

Старший криміналіст взяв щось біля тазових кісток і поклав у коричневий паперовий мішечок. Ліне стало цікаво, чи це не якась річ з кишені Надіїних штанів. Вона збільшила зображення на дисплеї камери й побачила рештки замка-блискавки.

Перш ніж почати збирати докупи кістки, криміналісти відклали сережку й перстень. Кістки сортували, починаючи з кистей рук. Усі дрібні кісточки лівої руки склали до окремої торбинки, позначили й відклали. Потім так само запакували рештки лівої ноги.

— Маю те, що хотів, — сказав Даніель до Ліне. — Нам однаково не судилося опублікувати відео тлінних рештків, тож мені більше нічого тут робити. Я — в готель, редагуватиму. А ти що?

— Трохи ще залишуся.

— Завтра теж буде довгий день. Мусимо підготувати новий подкаст.

Ліне кивнула, вийняла диктофон, щоб перевірити, наскільки ще вистачить батареї. Скоро доведеться заряджати.

— Треба ще раз поговорити з її хлопцем. Деталі справи тепер змінилися, — сказала Ліне.

Вона провела Даніеля до авта, дорогою вони домовилися про завтрашню зустріч.

Над’їхав патрульний автомобіль з кавою в термосах і намащеними булочками. Адріан Стіллер покликав Ліне. Вона налила собі кави й знову подалася до робочого намету.

Криміналісти далі не просунулися, стояли з правого боку того, що зосталося від скелета, і радилися.

Адріан Стіллер відгорнув стулки намету, зайшов досередини з пляшкою води в руці.

— Нагорі кава приїхала, — повідомив він, але помітив, що техніки на дні ями чимось дуже заклопотані.

— Що у вас?

Старший криміналіст підвів голову.

— Вона має численні переломи руки, стегнової та гомілкової кісток.

— І черепну травму, — додав його колега.

— Що це нам дає?

Старший криміналіст, здавалося, опирається й не хоче казати нічого конкретного.

— Пошкодження дуже нагадують травми від наїзду, — нарешті промовив він.

— Від наїзду? — перепитав Стіллер.

— Ну, це найперше, що можна припустити, якщо вже вона лежала у придорожньому рові.

— Тоді тут не було ніякої дороги, — втрутилася Ліне. — Її щойно починали будувати.

Криміналіст стенув плечима.

— У кожному разі, такі травми я бачив лише після дорожніх нещасних випадків.

Стіллер перевів погляд на Ліне.

— Цього не оприлюднюйте, доки не дам згоди, — попросив він.

Ліне кивнула.

Після перерви на каву решту кісток посортували, спакували й підняли нагору. Потім криміналісти взялися просіювати шар землі на тому місці, де лежав скелет. Вони зосередилися на узголів’ї, і Ліне припустила, що шукали другу сережку. Час до часу вони уривали пошуки й вибирали щось з решета й викидали камінці, які не просівалися через вічка. Згодом вони таки знайшли другу сережку, але просівати ґрунт не припиняли. Іноді деякізнахідки їх зацікавлювали, але вони були такі дрібні, що Ліне не могла їх розгледіти. Раптом її осяяв здогад, що то, певно, були зуби. Вона прокрутила назад відзняті фото, доки дійшла до знімків черепа. Ні, щелепи цілі, усі зуби начеб на місці.

— Що ви шукаєте? — не втрималась Ліне.

Старший криміналіст глянув на Стіллера, мовби питаючи, чи можна відповідати.

— Фрагменти скла, — сказав він після схвального кивка Стіллера.

Ліне зрозуміла. Техніки шукали підтвердження своїй гіпотезі, що Надію Кроґ на смерть збило авто, тобто дрібні скалки скла, які могли застрягнути в одязі або волоссі.

— Знайшли? — запитала вона.

Технік кивнув і продовжив пошуки.

Минула шоста година ранку. Від шаленої напруги Ліне втомилася. Нічого сенсаційного вже можна було тут не сподіватися, однак, Ліне відчувала, що не варто полишати місце розколу, доки не закінчаться усі роботи.

Вона сіла у своє авто, увімкнула двигун, щоб трохи зігрітися. Її розморило, вона сонно кліпала очима і, зрештою, заснула.

Різко прокинулася від того, що хтось стукав у бокове вікно. То був Адріан Стіллер. Годинник на панелі приладів показував 07.38.

Коли вона опустила шибку, у салон увірвалося гостре, холодне повітря.

— Ми вже закінчуємо, — сказав Стіллер. — Автостраду відкриють, щойно попакуємося.

Ліне глянула в бік намету, де вночі працювали кримінальні техніки. Один з поліцейських почав згортати навколо нього огороджувальну стрічку.

— Намет ще поки залишається, хоча тут більше нічого робити, окрім як загорнути яму.

— Що тепер?

— Спробуємо трохи поспати.

Ліне подумала, що в Стіллера такий вигляд, що поспати йому аж ніяк не завадило б. Більше, ніж будь-кому іншому. Але не була певна, чи він, справді, захоче перервати розслідування на сон.

— А потім?

— Потім все проаналізуємо в лабораторних умовах і підіб’ємо підсумки. Однаково нічого кардинального не відбуватиметься до повернення з гір вашого батька.

75

Мартін Гауґен встав першим. Вістінґ лежав у ліжку й чув, як він розпалює грубку. Ліжко під ним скрипнуло, коли він потягнувся по телефон у кишені куртки на стільці. Увімкнув. Батарея ще не розрядилася. Три відсотки.

Повідомлення від «Ліне»: «Ми знайшли те, що шукали».

Не встиг Вістінґ прочитати коротку смс-ку, як наступна посунула на дисплеї першу: «Схоже, що нашу подругу збило авто».

Повідомлення були надіслані о 03.32 і 05.40, відповідно. Колеги вже не попереджували важливих новин прогнозами погоди, а самі смс-ки хоч і написані кодом, нікого не змогли б обдурити.

Вістінґ послав «знак запитання», даючи зрозуміти, що хоче більше інформації. Нільс Гаммер ще не спав. Відповідь прийшла відразу: «Переломи рук, ніг і основи черепа. Начеб наїзд».

За стіною Мартін Гауґен бряжчав кавником.

«Нещасний випадок», — подумав Вістінґ.

То про це намагався розповісти вчора ввечері Мартін, коли вони розмовляли про справедливість і заслужену кару?

«Яке авто мав тоді МГ» — написав Вістінґ, добре знаючи, що зайве інструктувати колег і радити, які кроки в розслідуванні їм треба зробити. «Запитайте сусіда, Стайнара Вассвіка, чи авто мало пошкодження», — дописав він, натиснув «послати», і дисплей став чорним. Батарея розрядилася.

Вістінґ витягнув ноги зі спального мішка й сів на ліжку. У кімнаті було холодно. Він одягнув сорочку й штани і аж потім налив води для вмивання в миску під вікном.

Коли вийшов на кухню, кава вже зготувалася.

— Незручні ті ліжка, — зустрів його Мартін.

Вістінґ покрутив шиєю, погойдав головою, щоб розрухатися.

— Одну чи дві ночі можна потерпіти, — усміхнувся він, беручи горня з кавою.

Після сніданку чоловіки вибрали з озера неводи. З човна було видно гору Айкедокктоппен з невеликим плато на вершині, яке стрімко уривалося над озером.

— Нам доведеться піти в обхід, — пояснив Мартін. — Найліпше спершу спакуватися, завантажити речі в авто, а вже звідти рушити стежкою нагору.

Улов був менший, ніж напередодні. Доки неводи просихали на сонці, вони почистили й посолили рибу. Потім спакували наплічники, прибрали, позамітали й вийшли з хати.

Вістінґові вже хотілося додому. Його муляла думка запропонувати Мартінові скасувати сходження, але ж він ще не досяг поставленої мети. Похід на гору давав додаткову можливість щось таки витягнути з Мартіна Гауґена.

Важке відро з соленою рибою відтягувало руки, дуже незручно було його тягти вдвох зарослою лісовою стежкою. Чоловіки час до часу міняли руки, та за кілька сотень метрів Вістінґ поставив відро долі, знайшов грубий патик, на який і повісили свою ношу. Потім поклали патик на плечі — так було зручніше спускатися вузькою стежкою. Мартін йшов першим. Вістінґ не зводив погляду з його потилиці. У найближчі двадцять чотири години Мартіна заарештують, подумав він. Відбитки пальців на листах викрадачів і знайдене тіло Надії Кроґ — достатні підстави, щоб висунути йому звинувачення. Добрий адвокат перекладатиме відповідальність на Катаріну, яка залишила вказівку, де шукати тіло Надії. Адвокат навіть може наполягати, що Мартін хоч і знав про злочин дружини, співучасником не був, бо знати й брати співучасть — це різні речі.

Два дні в літньому будиночку дивно вплинули на Вістінґа. Брехлива гра щось поробила з його самооцінкою. За всі роки в поліції він намагався бути однаково чесним, щирим і безкомпромісним у стосунку і до колег, і злочинців. Маніпулятивна поведінка щодо Мартіна гризла його сумління, і він радів, що ця вилазка в гори скоро закінчиться.

Коли вони дійшли до авта, Мартін поставив відро з рибою в кузов пікапа, закріпив його стропами, щоб не перевернулося під час нерівної їзди, і накрив брезентом.

Вістінґові не йшли з голови думки про Надію Кроґ. — У тебе завжди був цей пікап? — запитав він. Мартін підняв відкидний борт кузова.

— Так, він дуже практичний. Можна завантажити всім, чим хочеш. Підлітком я мав два кросові мотоцикли — займався мотокросом. Поклав у кузов — і спокій голові. Зручніше, ніж тягати за собою причіп.

— В аварії потрапляв?

— Та як без цього? У двадцять років зламав ключицю і після тієї травми покинув мотоспорт.

— Я мав на увазі автомобільні аварії, — Вістінґ обійшов пікап збоку. — Хоч такі авта солідні, але й з ними всяке буває.

— Була одна, після тридцяти шестирічного еолійського досвіду, — усміхнувся Мартін.

— А в мене було дві, — зізнався Вістінґ. — Одного разу за кермом поліційного авта, коли виїжджав на підкріплення, а другого разу — на маленькій «фієсті». Розтрощив її ущент. Відтоді їжджу лише на «вольво». Той витримає все!

— Мій — теж! — запевнив Мартін, киваючи на пікап.

— Обидва рази я був винен в аварії, — вів далі Вістінґ і розповів, як поліцейським автомобілем зіткнувся з іншим автом на дорожньому колі і як влетів на «фієсті» в авто попереду.

— І в мене таке було. В’їхав ззаду у вантажівку, — сказав Мартін.

— Давно це було?

Мартін рушив стежкою.

— Так, ще до зникнення Катаріни.

Одна думка зринула в голові Вістінґа, коли він зробив кілька перших кроків ледь примітною стежкою. З кожним кроком та думка ставала зримішою і врешті визріла до розуміння, у який спосіб Мартін Гауґен забезпечив собі алібі.

Вістінґ намагався подумки реконструювати факти, зафіксовані в матеріалах «справи Катаріни». Остання телефонна розмова з дружиною якось не вписувалася у свідчення Мартіна. Вона тривала вісім хвилин і сімнадцять секунд, але Мартін так і не зумів до пуття пояснити, про що вони балакали: те і се, як минув день, потім попрощалися «на добраніч». Вісім хвилин — це доволі довга телефонна розмова. З огляду на нові факти, під час неї могло йтися про те, що Катаріну замучило нечисте сумління, і вона хотіла піти з чистосердечним зізнанням у поліцію. Таке важко обговорювати телефоном, тож Катаріна могла взяти мотоцикл і поїхати на будову, до Мартіна. Вони могли умовитися про зустріч на півдорозі, або ж Катаріна їхала всю ніч. Зустрілися в певному місці, і, можливо, там спрацювали, як Мартін це називав, первісні інстинкти, які не піддавалися контролю. Він вдався до агресії. Потім сховав тіло, як раніше вони вдвох сховали тіло Надії Кроґ, поклав мотоцикл у кузов пікапа й поставив його в гараж, коли повернувся додому.

Просте й дуже ймовірне пояснення. І це був саме той випадок, про який вчора ввечері говорив Мартін — лише Вістінґ поки що не бачив взаємозв’язку в подіях.

Вістінґ зашпортався за схований в опалому брунатному листі корінь, проте втримався на ногах. Видно, що стежкою ходили рідко. По обидва боки буяли хащі, весь час доводилося пригинати голову під навислими гілками. Подекуди вони обходили повалені дерева. За кілька кілометрів Мартін і Вістінґ дійшли до роздоріжжя. Нова стежка була ще вужчою і ледве виднілася. Вістінґ відчував, як калатало серце й змокріла спина.

Біля одного високого дуба стежку перетинав струмок. Мартін зупинився, набрав у пригорщі води й напився. Вістінґ теж попив води, і вони рушили далі.

Дорога до вершини зайняла годину, як і передбачав Мартін. Вони підійшли до самого краю урвища, щоб ліпше бачити навколишню панораму. Вістінґ спробував зорієнтуватися на місцевості. Налітав вітер і лопотів штанинами. Вістінґ бачив заплаву озера, де вони рибалили, удалині ледь виднілася темна на тлі світлого неба смужка моря. А навкруги на всі боки простиралися ліси.

— Он там міст Ґренланнсбрюа, — Мартін показав на схід.

Вістінґ бачив дві високі опори, які шпилями стирчали вгору.

— Ти його теж будував? — запитав він.

— Не міст, а тунель на північному боці.

Вістінґ підібрав з землі камінець і кинув униз, трохи нахилився над краєм прірви, щоб побачити, де він упаде на скелястому схилі.

— Уперше мене привів сюди мій дід, — озвався за спиною Мартін.

Вістінґ не обертався.

— Він розповідав, що колись це було жертовним місцем роду. Вікінги приводили на гору своїх старців, які стали тягарем для спільноти, або невиліковно хворих чи скалічених родичів, і ті кидалися униз, жертвуючи собою.

Мартін став поруч з Вістінґом.

— Мабуть, він усе просто вигадав. Тут ніколи не жили вікінги. Але, пригадую, яке приголомшливе враження справила на мене та історія. Мені тоді виповнилося п’ять-шість років, легко налякати такого хлопчака. Потім мучився від нічних кошмарів. Я не міг повірити, як можна добровільно, більш чи менш добровільно, кинутися у прірву.

Вістінґ знову зазирнув через край.

— Існують і кращі способи покінчити з життям, — завважив він.

— Пам’ятаєш, що я тобі казав про свій попіл? — запитав Мартін і відступив крок назад. — Тут чудове місце, щоб його розвіяти.

Щось у всій цій розмові було тривожне.

— Запиши своє побажання у заповіті, — промовив Вістінґ, намагаючись жартом прогнати тривогу.

Мартін постояв мовчки, а тоді усміхнувся.

— Що робитимеш удома, коли повернемося? — запитав він.

— Напевно, прийдуть у гості Ліне й Амалія, — Вістінґ відчув моторош, і, про всяк випадок, відійшов від краю провалля. — Мала так швидко росте. Уже стоїть і ходить, щось безугавно булькоче.

Раптом йому згадалася Інґрід, яка померла, працюючи волонтером у Замбії.

— Онучку назвали на честь бабусі — Інґрід Амалією, але ми кличемо її просто Амалією. Дивлячись на неї, я часто згадую Інґрід. Як шкода, що їй не судилося стати бабусею. Втішає лише те, що вона пішла з життя там, де завжди хотіла бути, — Вістінґ знову спробував перевести розмову на Мартіна. — Вона здавалася такою щасливою, коли ми востаннє розмовляли телефоном. Захоплена своїми досягненнями і подальшою метою, яка стояла перед волонтерами.

Мартін мовчав. Вістінґ уже розтулив рота, щоб запитати, про що вони розмовляли з Катаріною напередодні її зникнення, але не встиг.

— Катаріна була вагітна, — озвався Мартін, вдивляючись у крайобрій.

— Коли зникла? — вражено запитав Вістінґ.

— Ні, задовго до того. Був викидень.

— Я не знав, — зі співчуттям промовив Вістінґ.

Мартін Гауґен повернув голову в інший бік. На заході збиралися темні хмари.

— Знову буде дощ, — сказав він. — Повертаймося, мабуть?

76

Адріан Стіллер відчував, що відразу засне, тільки-но дотулиться до подушки й заплющить очі. Але зараз було не до сну.

З реєстру приватного автотранспорту стало відомо, що наприкінці вісімдесятих Мартін Гауґен володів автом «ніссан Кінґ Кеб». Після Мартіна авто мало ще багато власників, перш ніж його списали на брухт 1996 року.

Стіллер завернув під будинок Стайнара Вассвіка, вийшов з авта й рушив до дверей. Двері відчинилися, він ще й подзвонити не встиг. З Вассвіком вони вже раз зустрічалися, коли заїжджали до нього з Вістінґом.

Вассвік навіть не думав запрошувати до хати Стіллера, коли той відрекомендувався.

— Я працюю з давніми й нерозкритими справами, — сказав Стіллер.

Стайнар Вассвік коротко кивнув.

— Однією з таких справ, які ми тепер розслідуємо, є «справа Катаріни». Я намагаюся заповнити деякі прогалини. Чи не могли б ви допомогти?

Стайнар знову мовчки кивнув, але з місця не рушав. Стіллерові пасувала така розмова на порозі, бо не мав наміру надовго затримуватися, однак мусив здобути довіру співрозмовника, щоб отримати відповіді на свої запитання.

— До яких транспортних засобів мала доступ Катаріна?

— Хіба цього немає в документах?

— Моя робота передбачає перевірку давніх фактів і свідчень.

— То запитайте Мартіна, — Вассвік зиркнув на гравійну дорогу за перехрестям.

— Звісно, запитаю, — відповів Стіллер, гортаючи папери, які мав при собі. — У мене тут записано, що вона мала «гольф» і «кавасакі Z650», правильно?

Вассвік знову мовчки кивнув.

— Яким автомобілем їздив Мартін Гауґен?

Відповідь не забарилася.

— Пікапом. У нього завжди був пікап.

— А Катаріна брала його час до часу?

Стіллер зайшов здалеку, щоб непомітно вивідати інформацію, яка його цікавила.

Цього разу Стайнар Вассвік заперечно похитав головою.

— Не пригадуєте, чи потрапляв котрийсь з автомобілів в аварію?

Вассвік, роздумуючи, погойдав головою.

— Ні, — нарешті відповів він.

— Тріснуте лобове скло чи щось таке? — не відступав Стіллер.

— Щось було, — невпевнено промовив Вассвік. — Але ще задовго до зникнення Катаріни.

— Що саме?

— Мартін в’їхав ззаду у вантажівку.

Стіллерові потрібно було витягнути з нього більше подробиць.

— Пом’яв капот і праве крило, — згадав Вассвік. — їх йому відрихтував Ларсен.

— Ларсен?

Стайнар кивнув у бік старої занедбаної автомайстерні при дорозі.

— Він уже помер, — додав чоловік. — Навряд чи знайдете якісь папери на підтвердження. Ларсен ніколи не дбав про квитанції чи щось таке.

Мартін Гауґен запросто міг протаранити вантажівку, щоб приховати пошкодження від наїзду на Надію Кроґ.

— Отже, аварія таки була, — уточнив Стіллер.

Вассвік не встиг підтвердити, бо задзвонив мобільний Стіллера.

Телефонував Нільс Гаммер.

— Щойно дзвонили з поліції Трьоннелаґа, — коротко повідомив він. — Пошуковий собака щось занюхав, біля самого зсуву ґрунту на дорозі.

— Зараз буду…

Стіллер подякував Стайнарові Вассвіку і рушив до авта. Справа почала прояснюватися. Тепер цікаво, що вдалося вивідати Вільямові Вістінґу в гостях у Мартіна.

77

Перші маленькі краплини дощу впали на лобове скло, коли вони сіли в авто.

— Як вчасно, — завважив Мартін і повернув ключ запалювання.

Вістінґ нахилився, глянув на темне захмарене небо й ледь не влетів головою у скло перед собою, коли одне колесо наскочило на велику каменюку.

Авто, розгойдуючись на всі боки, погупало далі. Вістінґ пристебнувся паском безпеки й міцно вчепився рукою за ручку над боковим вікном. Нарешті вони доїхали до шлагбаума. Вістінґ вискочив під легенький дощик і відчинив шлагбаум. Мартін проїхав під балкою, звернув на асфальтовану дорогу й зачекав, доки Вістінґ повісив замок і повернувся в авто.

Колеса монотонно шурхотіли асфальтом. Мартін увімкнув радіо. Вістінґ розглядав панель приладів, шукаючи, де ж на ній годинник. Помітив його тієї миті, коли по радіо оголосили початок новин — 15.00.

Мартін підкрутив звук. Вістінґ не був готовий почути те, що говорили по радіо, хоч з першого слова збагнув, про що йтиметься.

«Поліція підтвердила інформацію, що сьогодні вночі на узбіччі Е18 поблизу Порсгрюнна було знайдено тлінні рештки людини. Припускають, що це — тіло зниклої багато років тому Надії Кроґ. Пошуки тіла розпочали після відновлення минулого тижня кримінальної справи двадцятишестилітньої давнини. Е18 була перекрита всю ніч, доки тривали пошукові роботи…»

Диктор говорив далі про викрадення, але Вістінґ уже не чув ані слова. Він затамував дихання. Здавалося, ніби з маленького салону авта вибрали все повітря. Ось і приставили Мартіна до стіни! Біль спазмом стиснув груди ніби в передінфарктному стані.

Вістінґ обережно повернув голову. Обличчя Мартіна Гауґена ніби заціпеніло й важко осунулося.

— Вони її знайшли, — промовив Вістінґ, намагаючись продовжувати гру.

Мартін мовчав. Пильно дивився на дорогу, примруживши до вузьких щілинок очі.

Вістінґ не знав, чи зуміє Мартін і далі вдавати, ніби його це не стосується. Вони три дні перебували в дуже тісному емоційному просторі. Обидва гостро відчували те, що лежало під поверхнею балачок. А тепер тиск нестерпно зріс.

— Зупинися! — горло Вістінґові пересохло. — З’їдь на узбіччя. Нам треба поговорити…

Мартін ніяк не зреагував на його слова, лише натиснув на педаль газу.

78

За всього лиш кілька годин число читачів матеріалу про знахідку тлінних рештків імовірно Надії Кроґ перевалило за мільйон. Зацікавлення радіослухачів теж вибухово зросло. Майже 200 000 прослухали перший подкаст.

Ліне вклала Амалію в ліжечко з пляшечкою теплого молока. Вона ніколи не практикувала такого раніше і в подальшому теж не мала наміру продовжувати, але зараз їй потрібний був спокій для роботи.

Вона під’єднала диктофон до телефону й зручно вмостилася за письмовим столом.

«Це — подкаст, який ми пишемо в процесі роботи над справою, — почала вона і знову вловила дивне відчуття, коли говорила в простір, не маючи перед собою конкретного слухача. — Минуло трохи більше доби, відколи я розмовляла з Робертом Граном, однак за цю добу сталося дуже багато всього. Шість годин тому я покинула місце розкопу, де, як припускають, знайшли тіло його коханої, зниклої 1987 року. І ось цієї миті я йому телефоную».

Ліне набрала номер, у навушниках залунали гудки, а тоді Роберт Ґран взяв слухавку.

— Добридень, Роберте, — привіталася Ліне й зробила невеличку паузу. — Сподіваюся, ви знаєте про те, що відбувалося нинішньої ночі?

У телефоні захурчало, коли Роберт голосно вдихнув і видихнув.

— Так, — відповів він.

— Хтось вас повідомив, я маю на увазі, офіційно?

— Та ніхто не повідомляв. Я не така тут важлива персона, як батьки. Просто побачив новину в інтернеті.

— Я була там, — сказала Ліне.

— Я так і зрозумів.

— Що ви про все це думаєте? — Ліне сподівалася на вияв емоцій. — Про те, що її знайшли?

— Дивні відчуття. Усе якось ніби не насправді. Я сподівався, що це може статися, та водночас усе трохи неочікувано, — Роберт перевів подих. — Маю надію, що тепер нам стане відомо… хто її убив, як усе відбувалося…

Більше нічого Ліне не зуміла витягнути з Роберта, тож закінчила розмову й зателефонувала Лів Гове, щоб почути ще і її реакцію.

— Я була там зранку, — сказала Лів Гове. — Це ж недалеко від нас. Неприємно думати, що дівчина стільки часу пролежала там. Це ж означає, що вбивця хтось з-поміж місцевих мешканців.

— Що ви маєте на увазі?

— Що її викрали й убили тут, якщо вже тіло закопали поблизу місця, де вона зникла.

Ліне ніяк не прокоментувала припущення співрозмовниці, але вже ні на мить не вірила в теорію викрадення. Це однозначно була вигадка для прикриття злочину й зняття підозри з її невинуватого коханого.

Ліне закінчила розмову й прикріпила голосовий файл до решти інтерв’ю, щоб Даніель Леанґер міг братися до редагування. Потім взялася зачитувати на диктофон кілька завершальних коментарів, не маючи перед собою рукопису, лише блокнот з ключовими словами.

«У цьому епізоді ви почуєте, що саме вимагали викрадачі взамін на звільнення Надії Кроґ і чому ймовірно її тіло знайшли аж тепер, через двадцять шість років. Що ж трапилося насправді? Щось із викраденням пішло не за планом чи за загадковим зникненням Надії Кроґ криється щось зовсім інше?

Ми, автори цього подкасту, майже впевнені, що знаємо правду: справа ця заплутаніша, ніж нам досі здавалося, і водночас рішення значно простіше, ніж ми думали. Про те, що ми знаємо і кого підозрюємо у вбивстві Надії Кроґ, розповімо вам у наступному епізоді».

Ліне вимкнула диктофон, сиділа якийсь час задумавшись, а тоді зачитала вголос нову версію епілогу до передачі, уже не обіцяючи слухачам розкриття правди. Згодом переслала обидві версії Даніелеві й редакції — хай самі вибирають, що вважатимуть за потрібне. Хоча сама віддавала перевагу першій версії. Давні події уже не були для неї картиною з розмитими контурами, вона вже начеб знала, що відбулося насправді.

79

— На неї Катаріна наїхала? — запитав Вістінґ.

Стрункі стовбури дерев з шаленою швидкістю пролітали повз них по обидва боки дороги. Мартін не відповів, однак Вістінґ завважив порух його голови, ледь помітний кивок.

— Ти лише допоміг їй сховати тіло? Залагодив справу?

Авто перехнябилося, коли Мартін, не скидаючи швидкості, влетів у поворот.

Вістінґ потрактував його мовчання за підтвердження своїх слів. Але ж мовчазну згоду не запишеш на диктофон у рукаві куртки.

— Пам’ятаєш, я казав, що Катаріна зібрала валізу, очевидно, для в’язниці?

Мартін далі мовчав.

— Думаю, вона хотіла взяти на себе відповідальність за свій вчинок. За смерть Надії…

Вістінґ не знав, наскільки сильно може дозволити собі напирати на Мартіна саме цієї миті. Та що б він не робив і не казав, Мартін зберігав самовладання. Зараз він був за кермом — керував ситуацією.

— Код на кухонному столі, — раптом озвався він. — То була схема, де поховане тіло Надії.

Катаріна, певним чином, розв’язала їм загадку з самого початку, залишивши записку на кухонному столі. Мартін, навіть якби хотів її знищити, то вже не зміг би, бо сам послав сусіда до будинку задля підтвердження свого алібі й водночас зв’язав собі руки. Стайнар Вассвік неодмінно розповів би поліції, що бачив рукописну записку на столі. Якби записка зникла, це відразу викликало б підозру.

Авто знову накренилося. Мартін замовк і ще більше натиснув на газ.

Вістінґ глянув на дорогу. Попереду простирався довгий рівний відтинок автостради. Назустріч мчав навантажений лісовоз.

80

— Авто почало рухатися, — відрапортував Нільс Гаммер, прикипівши поглядом до монітора.

Червона цятка, яка ідентифікувала точку перебування автомобіля Мартіна Гауґена, зрушила з місця.

— Вони їдуть додому, — кивнув Адріан Стіллер.

Задзвонив мобільний Гаммера. Він відповів, довго слухав співрозмовника й домовився, що йому перешлють фото й інші документи, потім обернувся до решти.

— Це — поліція Трьоннелаґа. У ґрунтовому зсуві на шосе Е6 знайшли кістки. Є усі підстави стверджувати, що це — людські рештки.

— Катаріна Гауґен, — нітрохи не сумніваючись, сказав Адріан Стіллер і обернувся до Крістіне Тііс. — Час виписувати ордер на арешт!

Прокурор мовчки кивнула й вийшла з лабораторії «КК».

— Як проведемо арешт? — запитав Гаммер. — Де його братимемо?

— Десь по дорозі. Після того, як він відвезе Вістінґа, але ще не добереться додому.

Гаммер глянув на монітор.

— У нас не більше сорока хвилин, — прикинув він час і заходився шукати в мобільному номер телефону. — Там потрібна підмога. Він, імовірно, озброєний.

Стіллер кивнув, не зводячи очей з червоної цятки на моніторі. Цятка не рухалася.

— Може, треба перезавантажити чи що? — запитав він, пам’ятаючи, що комп’ютер уже, бувало, й раніше зависав.

— Та ні, не треба. — заперечив Гаммер. — Рух авта фіксується в реальному часі.

Однак послухався таки Стіллера й натиснув клавішу. Зображення на моніторі на мить зникло й знову з’явилося. Червона цятка далі стояла на тому самому місці, на шосе.

— Вони зупинилися, — промовив Гаммер. — Щось трапилося…

81

Коли два авта розминалися, тиск повітря від лісовоза розгойдав пікап.

Мартін щосили натиснув на гальма і різко звернув у «кишеньку» біля дороги. Пікап зі скрипом посунув юзом на заблокованих колесах по гравію. Коли авто нарешті зупинилося, Мартін обернувся до Вістінґа.

— Виходь!

— Розкажи мені, що тоді трапилося, — попросив Вістінґ.

Мартін похитав головою.

— Хай як там усе сталося, ми знайдемо вихід, — наполягав Вістінґ, намагаючись таки витягнути з Мартіна зізнання, заради якого він витратив свої вихідні. — Можливо, цієї миті усе здається катастрофою. Але моя робота й полягає у тому, щоб знайти розв’язання проблеми.

Мартін нахилився вперед, поклав голову на кермо. Якусь мить здавалося, що ось-ось здасться, натомість він витягнув з-під сидіння якийсь предмет. Пістолет. Пістолет весь час лежав в авті.

— Я хочу, щоб ти вийшов з машини, — повторив він, спокійно кладучи пістолет на коліна.

Вістінґ взявся за ручку.

— Спершу мені треба знати, що відбулося, — вперто стояв на своєму Вістінґ, ледь прочинивши дверцята авта.

Мартін судомно ковтнув.

— То була моя пропозиція, — почав він, і решту розповів уривчасто, рубаними фразами й словами, — поспіхом, наче за ним хтось гнався. — Ми були в Гайстаді. У друзів з роботи. Катаріна за кермом. Вона була вагітна. Я запропонував поїхати новою дорогою, яку ще не здали в експлуатацію. Її заасфальтували саме того дня. Асфальтований відтинок цілком чорний. Без розмітки. Неосвітлений. Я її не бачив. Аж її обличчя опинилося перед очима на лобовому склі.

— Нещасний випадок, — сказав Вістінґ, щоб пом’якшити обставини їхнього вчинку. — Вона була в темному одязі, без рефлекторів на куртці.

— Там стояв екскаватор, — розповідав далі Мартін. — За чверть години вже ніхто б і не сказав, що тут сталося, ми зачистили всі сліди. Лише на дорозі валявся її гаманець. Ми його підібрали. Все було добре, але ось арештували її хлопця, і Катаріна придумала оте з викраденням.

Слова посипалися ще швидше й сумбурніше. Усе, що він тримав у собі ці довгі роки. Ніби гать прорвалася. Мартін розказав, як протаранив вантажівку, щоб приховати сліди наїзду, і як той випадок вплинув на Катаріну. Як вона втратила дитину і впала в глибоку депресію. Як вона захотіла здатися поліції і як вночі 10 жовтня 1989 року приїхала до нього на роботу, намагаючись переконати його вчинити так само. Все закінчилося жахливо. Словесний потік Мартіна був неспростовним підтвердженням здогадів Вістінґа. Розмови у літній хатинці розворушили те, що лежало під самою поверхнею, і ось гать не витримала. Мартін терпів психічну драму Катаріни, доки не зірвався. А тепер перекладав усю вину й відповідальність за вчинене на неї.

— Досить! Виходь! — ще раз сказав Мартін, скинувши камінь з душі.

— Зробімо все, як належить, — наполягав Вістінґ.

Мартін підняв пістолет і змахнув ним убік дверцят, мовби виганяючи Вістінґа.

— Виходь! — гиркнув він.

82

Адріан Стіллер стояв посеред тісної кімнатки лабораторії «КК», широко розставивши ноги й схрестивши на грудях руки. Йому подобалося хвилювання, яке зринало, коли справа, зрушена з мертвої точки, починала набирати обертів. Йому подобався адреналін, відчуття відповідальності за щось надзвичайно важливе.

Гаммер поклав мобільний перед собою на стіл.

— Мабуть, у нього розрядився телефон, — сказав він.

Стіллер потер очі. У зіницях мерехтів барвистий калейдоскоп. Коли він знову глянув на монітор, червона цятка стояла на тому ж місці.

— Може, вислати туди цивільний автомобіль? — запитав він.

Гаммер знову вхопився за мобільний.

— Спробую в Телемарку. Вони найближче.

— Як з рештою команди?

— Збираються у гаражі.

Стіллер прислухався до розмови Гаммера з колегами в Телемарку, слухав, як той пояснював ситуацію і надавав координати автомобіля Гауґена.

— Спершу лише проїдьте повз них, поспостерігайте, — закінчив розмову Гаммер.

Стіллерові на мить здалося, що дається взнаки безсоння. Червона цятка на моніторі почала рухатися. Він міцно заплющив і розплющив очі, прикипів поглядом до монітора.

— Вони знову поїхали! — вигукнув він.

Червона цятка прямувала далі, в центр Порсґрюнна, тією ж дорогою, якою Гауґен і Вістінґ їхали до літнього будиночка два дні тому.

Хтось постукав у двері. Стіллер відчинив. Увійшла Крістіне Тііс з ордером на арешт.

— Що нового? — поцікавилася вона.

Стіллер тицьнув рукою на карту на моніторі.

— Вони будуть тут за пів години.

Доки він говорив, цятка звернула ліворуч і поїхала в інший бік.

— Куди це вони тепер? — спантеличено запитала Крістіне, але їй ніхто не відповів.

— Нема чого тут стовбичити, — Стіллер взяв Гаммера за передпліччя. — їдьмо!

83

Вістінґ стояв на узбіччі, дивився, як зникає у хмарі пилюки пікап.

Десь за півтори хвилини на шосе показався якийсь автомобіль. Вістінґ став посеред дороги, замахав руками. Авто скинуло швидкість, засигналило, об’їхало Вістінґа й помчало далі. Цілком природна реакція. Мабуть, у нього геть ненормальний вигляд.

Вістінґ вийняв з портмоне поліцейське посвідчення і спробував зупинити наступне авто, піднявши руку з розкритою долонею угору, як їх вчили на курсах констеблів ще тридцять п’ять років тому.

Цього разу за кермом сиділа молода жінка. Вона теж сповільнила швидкість. Вістінґ перехопив її погляд за лобовим склом. Жінка мала такий переляканий вигляд, що він відмовився від спроби її зупинити, коли авто зробило маневр, об’їжджаючи його.

Ще одне авто над’їхало з протилежного боку. Стареньке темно-синє «вольво». Вістінґ махнув водієві, і той зупинився поруч з ним. Автом кермував хлопець років двадцяти, у кепці, з довгим по плечі білявим волоссям. Молодик опустив вікно й роззирнувся на всі боки, певно, шукаючи очима несправне або розбите в аварії авто.

Вістінґ показав хлопцеві посвідчення і пояснив, що справа дуже спішна, бо йдеться про справу з викраденням.

— Кроґ? — запитав водій.

— Як ти здогадався? — здивувався Вістінґ.

— Та про це в усіх новинах говорять.

Вістінґ обійшов авто і сів на пасажирське місце.

— Як тебе звати?

— Евен.

— Чудово, Евене. Розвернися, будь ласка!

— Розвернутися?

— Так! Тобі назустріч їхав пікап?

Хлопець на кілька секунд задумався.

— Так, пролетів повз мене, як скажений, — кивнув він.

— Тому поквапся! Розвертайся!

Водій розвернувся упоперек дороги.

— Ми його нізащо не наздоженемо, — завважив він.

— Зараз знатимемо, де його шукати, — сказав Вістінґ, пристібаючись паском безпеки. — Але мусиш позичити мені свій мобільний.

Хлопець досягнув з внутрішньої кишені куртки телефон і простягнув Вістінґові.

84

Авто вів Стіллер. Гаммер сидів на пасажирському місці з планшетом на колінах. Червона цятка рухалася вулицями в центрі Порсґрюнна. Швидкість її руху була тепер суттєво нижчою.

Задзвонив мобільний. Невідомий номер зринув на дисплеї на панелі приладів. Стіллер відповів на голосовому зв’язку. Голос, який виповнив салон авта, звучав твердо й владно.

— Це — Вістінґ.

— Ти де?

— У реквізованому авті з позиченим телефоном. Де Гауґен? Ви його ведете?

— їде, — відповів Стіллер.

Гаммер дав координати Мартінового авта.

— Обгортка порвалася, — пояснив Вістінґ — Він вигнав мене з авта. Має при собі ту штуку, якої ви не знайшли, коли зникало світло.

Стіллер зрозумів: Вістінґ говорить загадками, аби чужак поруч не допетрав, що йдеться про зброю.

— Витягнув з нього?

— Так. Геть усе…

Стіллер зняв одну руку з керма і тріумфально потряс кулаком.

— Він зупинився, — повідомив Гаммер.

— Де?

— Просто розвернувся і поїхав у протилежний бік.

— Куди прямує?

Стіллер дивився одним оком на планшет на колінах Гаммера, відповів не відразу — спершу хотів упевнитися сам.

— Та ніби до місця знахідки Надії Кроґ.

У телефоні затріскотіли завади.

— Куди-куди?

— Е18, — пояснив Стіллер. — До розкопу, де ми знайшли Надію.

85

Вони не відключали між собою зв’язку.

Вістінґ попросив водія їхати швидше.

— Нам на Е18, — сказав він, прикинувши, що на місці вони будуть за вісім-дев’ять хвилин.

Вістінґ переклав мобільний до другого вуха.

— Маємо якихось патрульних поблизу? — запитав він.

— Ми найближче, — відповів Стіллер. — Будемо там за шість хвилин.

— Де Гауґен?

— За дві хвилини від розкопу, — сказав Гаммер.

Далі всі їхали мовчки. Евен звернув у ліву смугу руху й обігнав таксі.

— Куди тепер? — запитав він, коли вони наближалися до кругової дорожньої розв’язки.

Вістінґові спало на думку, що вони могли б поїхати через Герьойя і виїхати на Е18 трохи на південь від місця розкопу, тоді як Гаммер зі Стіллером наближалися з північного боку. Таким шляхом було б, напевно, коротше.

— Праворуч, — звелів Вістінґ.

Чоловік у чорному «BMW» щосили натиснув на клаксон, коли Евен підрізав його на розв’язці.

— Він під’їжджає, — повідомив Гаммер. — Буде там менше, ніж за півтори хвилини. Який план дій?

І Вістінґ, і Стіллер залишили його запитання без відповіді.

Вістінґ чув у телефоні, як в авті колег озвалася поліцейська рація. Кілька патрульних автомобілів називали координати своїх позицій. Десь позаду чулися сирени.

— Ще двісті метрів, — знову озвався Гаммер.

Вістінґ знову переклав телефон на інше вухо.

— Сто метрів, — рапортував Гаммер.

У поліцейській рації щось сказали, але Вістінґ не розчув.

— Він не зупиняється! їде далі! — скрикнув Гаммер.

Стіллер вилаявся. Його дуже голосно було чути в телефоні, певно, ближче нахилився до мікрофона пристрою «вільні руки».

— Куди він пре?! — вигукнув Стіллер.

— Гауґен уже й раніше їздив цією дорогою, — сказав Вістінґ. — Минулого разу йому забракло сміливості. Він їде до будинку Ганни й Юахіма Кроґів, щоб розповісти, що трапилося з їхньою донькою.

Стіллер знову вилаявся. Вістінґ чув, як той гупнув кулаком по кермі.

— Він озброєний і ментально нестабільний, — нагадав Вістінґ. — Є хтось поблизу, щоб його перехопити?

— Звертає з автостради на Гайстад, — повідомив Гаммер. — Буде біля будинку за дві хвилини.

Чутно було схвильовані перемовини по рації. Вістінґ розумів, що його позиція найліпша, але й він не встигне вчасно.

86

Вістінґ випередив усіх. Дістався пункту призначення за чотири хвилини й одинадцять секунд.

Він попросив водія повільно проїхати повз будинок родини Кроґів. Залізні ворота відчинені. Сірий пікап Мартіна Гауґена стояв на подвір’ї. Навколо ані душі.

Вістінґ повідомив про це колег, а сам звелів молодикові за кермом розвернутися і стати на узбіччі на п’ятдесят метрів нижче вулицею.

— Що робимо? — запитав Евен.

— Зачекаємо на підкріплення.

Хлопець кивнув, ніби саме цих слів й очікував.

За три хвилини з’явилися Адріан Стіллер і Нільс Гаммер. Вістінґ подякував хлопцеві й відчинив дверцята авта, щоб вийти.

— Можеш собі вже їхати, — сказав він.

— А можна залишитися? — попросив Евен.

— Роби, що хочеш, але ближче за цю відстань не підходь!

Вістінґ пересів до Стіллера і Гаммера. Гаммер висів на телефоні й зорієнтовував на місцевості групу підкріплення.

— Бідолашні батьки! — промовив Стіллер. — Нікому такого не побажаєш!

Вістінґ промовчав.

— Думаєш, він зараз, справді, зізнається їм в усьому? Ще й з пістолетом!

— Кроґів немає вдома, — озвався Гаммер; він опустив телефон і глянув на будинок. — Кудись поїхали, втекли від преси й цілого того шарварку.

Стіллер нахилився до лобового скла.

— То він там сам?

У вуличку вкотилися три поліцейські автомобілі. Один проминув будинок і став трохи далі. З авта вийшли троє озброєних поліцейських, перебігли сусідський садок і зайняли позиції позаду будинку Кроґів. Керівник операції підійшов до авта з трьома слідчими.

— Ми воліли б уникнути ситуації, коли він там забарикадується, — сказав поліцейський. — Може, зателефонувати й спробувати переконати його вийти з будинку.

Стіллер і Гаммер обернулися до Вістінґа.

— Позичте мені телефон, — попросив той.

Гаммер простягнув йому свій мобільний. Вістінґ набрав номер, але Мартін, вочевидь, вимкнув свій телефон.

— Заходимо? — запитав керівник операції.

— Спершу обшукайте його авто, — порадив Вістінґ.

Стіллер завів двигун, підкотився ближче, щоб зручніше було спостерігати за операцією. Керівник групи захоплення давав короткі команди. Четверо поліцейських вийшли наперед. Двоє з них страхували решту, які тримали націлені на дім пістолети. Ще кілька поліцейських підійшли до пікапа. Один зазирнув у кабіну, перш ніж відчинити дверцята.

— Чисто, — відрапортував він у рацію.

— Кузов, — підказав Вістінґ.

Він помітив свій спінінг. Той стояв прихилений до великого квіткового горщика, лише вершок виднівся. Поряд — наплічник. Видно, Мартін вийняв їх з багажника.

— Він під брезентом, — додав Вістінґ.

У рації звучали нові інструкції. Доки поліцейські тримали під прицілом будинок, двоє підійшли ззаду до пікапа. Один з них відступив на два кроки й націлив зброю на кузов, другий, тим часом, наготувався відкинути задній борт пікапа, не знімаючи пальця з кобури. Поліцейські кивнули одне одному й опустили борт кузова.

Вістінґові та двом іншим слідчим було видно зі свого авта підошви пари чобіт. Вістінґ відчинив дверцята й вийшов з авта. Поліцейський, який опускав борт, звів гачок.

— Виходь! — скомандував він.

Ніякої реакції.

Вістінґ поволі підійшов ближче. Світло-червона рідина стікала ребристою поверхнею кузова до відчиненого заднього борту. Кров і сукровиця.

Поліцейський схопив одну ногу і підтягнув Мартіна Гауґена ближче до краю кузова. Він схилився над ним, рвучко обернувся до керівника групи й провів ребром долоні по горлу. Мертвий.

Вістінґ підійшов і підтвердив, що чоловік у кузові пікапа Мартін Гауґен.

Куля увійшла в праву скроню і вийшла з протилежного боку, пробивши відро з засоленою рибою.

Гарна то була мить. Він і Мартін Гауґен сиділи на пеньках над озером і складали у відро рибу, виловлену за вихідні.

Підійшов Стіллер, став поруч. Вістінґ мовчки обернувся до нього. Цікаво, яка у своїй сутності людина, цей Стіллер? Як вчинив би в загрозливій ситуації — утік би чи напав?

— Він, справді, зізнався? — запитав Стіллер.

Вістінґ запхав руку в рукав, відчепив крихітний записувальний пристрій і простягнув йому.

— Там усе є, — сказав він. — Якщо, звісно, спрацювала твоя техніка…

Стіллер обережно взяв диктофон, неначе то була якась унікальна й коштовна річ.

Вістінґ знову обернувся до мертвого тіла Мартіна Гауґена й подумав, що в цьому випадку зовсім не йшлося про «або… або» — або про втечу, або про напад. Хоча Мартін і вважав, що успадкував агресивні інстинкти, насправді ж він утікав усі останні двадцять чотири роки. І його втеча скінчилася тут.

87

Коли Вістінґ зайшов додому до доньки, Амалія гралася на канапі з айпадом, а Ліне сиділа біля неї з ноутбуком на колінах. Обидві здавалися однаково зосередженими на своїх справах.

— Це Тумас її навчив, — сказала Ліне, не відриваючись від роботи.

Вістінґ засміявся і взяв Амалію собі на коліна. Мала не випускала з рук планшета.

— Цим безпечніше гратися, ніж кульковою ручкою, — завважив він.

Ліне не підводила голови від ноутбука.

— Я думав, ти вже поставила крапку в своїй писанині, — промовив Вістінґ.

— Це — інше, — відповіла Ліне.

— Я слухав останній подкаст, — сказав Вістінґ і похвалив її за добру роботу. — Шкода, що серія урвалася так скоро.

Він знав про заплановані шість епізодів, але серія урвалася на третьому. Коли вийшов останній подкаст, справу вже розкрили.

— Нове замовлення? — запитав він, кивнувши на ноутбук на доньчиних колінах.

— Дослідження родоводу, — Ліне підвела голову. — Ми ж маємо у нашому роду якогось Стіллера. Думала, що Адріан Стіллер наш далекий родич, але, як виявилося, ні. Навіть трохи шкода, — усміхнулася вона. — Бо він багатий і не має спадкоємців.

Вістінґ теж усміхнувся.

— Схоже, що «Стіллер» навіть не є його справжнім прізвищем, — розповідала Ліне. — У його роду немає нікого з таким прізвищем. Батьки мали прізвище «Палм». Вони живуть у Південній Африці. Він завжди називався Адріаном, а прізвище змінив, коли йому виповнилося двадцять років, і він повернувся до Норвегії, почав навчатися у Вищій школі поліції.

Ліне обернула ноутбук монітором до батька.

— Та є в його історії дещо інше, дуже цікаве. Його дівчина зникла, очевидно, її убили.

Вістінґ вражено округлив очі.

— Так, у Південній Африці, коли Стіллерові було вісімнадцять. Я саме в цьому й копирсаюся. Її так і не знайшли, і справи не розкрили. І ось тепер, через вісімнадцять років, він працює в норвезькій «cold cases»-групі. Як гадаєш, він погодився б дати мені таке інтерв’ю?

— Я не надто добре його знаю, — відповів Вістінґ. — Однак дуже сумніваюся. Ніколи не чув цієї історії, тож думаю, що він воліє її не згадувати.

— Стіллер ще в місті?

Вістінґ кивнув.

— Так, маємо з ним зустрітися трохи пізніше. Ще залишилася незакінченою деяка паперова робота.

Ліне задумливо дивилася в монітор. На екрані — фото газетних сторінок, начеб англійською.

— Мушу спершу накопати більше інформації, а тоді вже його запитаю про згоду на інтерв’ю, — сказала вона.

88

Час уже прибрати на столі. Вістінґ посортував робочі нотатки й чернетки. Деяким з них було понад двадцять років. Не все до кінця з’ясовано в долях Катаріни і Надії, але справи розкриті й закриті, попри деякі неясності.

Він тримав у руках аркуш паперу, кілька разів йогоперечитав, а тоді подався до тимчасового кабінету Адріана Стіллера.

Стіллер теж наводив лад у своїх паперах. Склав теки в порожню картонну коробку, окремі аркуші скидав до іншої картонки. Картка-ключ лежала на кутику стола, готова до повернення.

Стіллер видавався веселішим, ніж за всі останні дні. Відпочилим. Вістінґ згадав, про що розповідала Ліне. Чи не звідти його мотивація працювати з давніми, нерозкритими злочинами?

— Я все знаю, — промовив Вістінґ, заходячи в кабінет.

Стіллер саме знімав з дошки папірці з номерами телефонів.

— Що саме? — запитав він, обертаючись.

— Я знаю, що це ти написав анонімну записку Мартінові Гауґену.

Вістінґ простягнув йому фотокопію з трьома словами. «Я все знаю».

Стіллер усміхнувся.

— Звідки знаєш?

— Бо ніхто інший, окрім тебе, не міг її написати. Про Надію знав лише Мартін Гауґен. А ще я зрозумів твої методи роботи.

— Які саме?

— Провокація як метод і прихована інтрига.

Стіллер знову всміхнувся.

— Гауґена треба було трохи підштовхнути. Щоб ми змогли розпочати гру.

— То це тебе я бачив біля його будинку ввечері десятого жовтня, на річницю зникнення Катаріни?

— Я хотів лише подивитися, чи він знайшов записку. Але добре, що ти нагодився на ту мить, і я не зміг підійти до дверей, бо не знав про встановлені камери.

— Ми ж відсилали її на експертизу!

Стіллер похитав головою.

— Записки не підшивали до справи. Я її нікуди не посилав. Хотів лише налякати Гауґена, щоб він видав себе.

Вістінґ не був певний, чи добрі такі методи й чи вони законні, але йому це не подобалося.

— Я прослухав усі твої розмови з Гауґеном, — вів далі Стіллер. — їх ще переведуть у письмовий вигляд, але там є все потрібне прокуророві для закриття справи.

Вістінґ кивнув.

— Лише один момент не дає мені спокою, — Стіллер переплів картонні «вуха» коробки. — Наче й не стосується суті справи, та все ж… Ідеться про запакований подарунок для Надії, який її бабуся привезла з Парижа і який родина не бажала розгортати, доки не знайдеться донька. Можна довідатися, що було в тому пакунку?

Вістінґ усміхнувся. Він розумів, куди хилить Стіллер. Не було ніякого подарунка з Парижа. Цю історію Вістінґ вигадав, щоб розворушити Мартінове сумління, підштовхнути його до зізнання.

— «Слово чи дія», як у дитячій грі, — Стіллер зняв коробку зі столу. — Ідеться ж про досягнення мети, хіба ні?

Вістінґ склав записку.

— Куди тепер попрямуєш? — запитав він. — Маєш уже нову справу?

— До Бергена, — відповів Стіллер. — Там сидить у в’язниці один тип, який горить бажанням розказати, як сімнадцять років тому вбив людину і закопав труп.

Вістінґ відступив крок убік, пропускаючи Стіллера до дверей.

— А що в тебе? — поцікавився Стіллер. — Є щось нове? Якась велика справа?

Вістінґ похитав головою. Вперше за тривалий час його письмовий стіл був цнотливо чистий.

Примітки

1

Економічна поліція.

(обратно)

2

Орендатор. — Прим. перекладачки.

(обратно)

3

Натяк на роман автора «Печерна людина» (2012). — Прим. перекладачки.

(обратно)

Оглавление

Йорн Лієр Горст Код Катаріни

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

  15

  16

  17

  18

  19

  20

  21

  22

  23

  24

  25

  26

  27

  28

  29

  30

  31

  32

  33

  34

  35

  36

  37

  38

  39

  40

  41

  42

  43

  44

  45

  46

  47

  48

  49

  50

  51

  52

  53

  54

  55

  56

  57

  58

  59

  60

  61

  62

  63

  64

  65

  66

  67

  68

  69

  70

  71

  72

  73

  74

  75

  76

  77

  78

  79

  80

  81

  82

  83

  84

  85

  86

  87

  88

*** Примечания ***