ОНДРЖЕЙ СЕКОРА
А В І
ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ „ВЕСЕЛКА"
Київ 1971
И(Чехосл.)
С28
МАЛЮНКИ АВТОРА
«Спритний Муравлик» переклав з чеської ВАСИЛЬ ШЕВЧУК
за виданням:
Ondrej Sekora. Ferda Mravenec. Praha. SNDK. 1960.
«Муравлик на службі» переклав з чеської ВІКТОР ПЕТРОВСЬКИЙ
Ondrej Sekora. Knizka Ferdy Mravence. Praha. SNDK. 1962.
7-6-2
649-71M
Хлопчик з подиву закліпав очима. Під ялинкою здіймався високий-превисокий мурашник, мабуть, вищий за самого хлопчика, а мурашок в ньому — аж кишіло. Тільки й чути було: «Ш-ш-шу-шу».
Мурашва сновигала, аж в очах мерехтіло. Одна мураха поспішає сюди, інша — туди, і кожна щось несе, щось робить, а ця ось — гляньте-но! — тягне до мурашника якогось прозорого камінчика! Куди квапишся з таким скарбом?
Чи ти, бува, не подумала, що це діамант? Чи, може, хочеш засклити ним віконця?
А дивіться-но сюди! Ця мураха, мабуть, якась нянька. Несе лялечку — маленьке мурашине дитинча в пелюшках — кудись на сонечко. Наразилася на сухий листок і не знає, бідолашна, як його перелізти. Бери праворуч, няню! Там рівніша дорога. Або попід низом!
А це що? Троє мурах-силачів тягнуть до мурашника мертву осу, але навряд чи дотягнуть її.
Ні, не передати словами всього, що побачить людина, коли опиниться так близько біля мурашника!
Навіщо б він, власне, сидів у тій коробочці? Заради чого? То ви не знаєте Муравлика Ферду. Всю порогу він тільки й шукав, як би вилізти з коробочки. Йому пощастило непомітно вислизнути саме тоді, коли хлопчик підходив до садка. Як тільки Муравлик упав на землю, він схопився й кинувся навтіки. Біг не оглядаючись так прудко, що торбинка аж підскакувала в нього за плечима.
Та раптом крап-крап! Ферда зупинився. Навколо залопотіли краплі дощу. Кожна краплина, торкаючись землі, бризкала, наче водограйчик.
Починалась велика злива.
Хлюп — і Ферда опинився на землі. Оце краплина! Муравлик дригав ногами в повітрі й випльовував воду, що плеснула йому в рот. Тільки-но підвівся — хлюп! — нова краплина так гупнула його в спину, що він аж двічі беркицьнув у повітрі.
Коли згодом Муравлик, мокрий як хлющ, сів і протер очі, то побачив перед собою хатку. На ній була табличка з іменем господаря: «Пан Слимак».
«Чудово, — подумав Ферда. — Сховаюсь у цій хатині. Пан господар, напевне, мене пустить». І він легесенько, одним пальчиком, постукав у двері, та ніхто не відчинив. Муравлик спробував постукати двома пальчиками, але й на цей раз ніхто не озвався. Тоді він постукав усією долонею й попросив: «Чоловіче добрий, відчиніть, бо тут січе дощ!» — але знову марно!
«Мабуть, господар заснув. Доведеться його розбудити», — вирішив нарешті Муравлик і загрюкав у двері кулаком. «Люди добрі, людоньки!» — гукав він, гамселячи в двері так, що вони аж бряжчали. Може, хоч тепер відчинять?
Бачили б ви, що трапилось. Хатинка спереду підвелася, й звідти з’явилася рогата голова Слимака.
— Ах ти ж, розбишако, ах ти ж, шалапуте! — засичала вона. — Грабіжнику, харцизяко ти мокрий, шмаровозе ти, забіяко! Геть звідси, бо кричатиму на гвалт! Як ти смієш вдиратися до чужої хати? — пащекував Слимак, бризкаючи слиною навкруги.
Він хотів був ще сказати Муравликові: «Нечупаро ти задрипаний!» Та тільки роззявив рота, як туди хлюпнула величезна дощова крапля. Слимак пирхнув, злякано втягнув свою голову в хатку і вже більше не з’являвся.
Ферда стояв перед хаткою Слимака, як мокра курка. Вода стікала йому за шию, в черевики, в торбинку, а по ногах та по руках струміли дощові патьоки.
«Ну зажди ж, я тобі віддячу!» — погрозив Муравлик Слимакові й намірився був рушати далі. Та раптом зовсім поряд він помітив крізь травинки нірку під камінчиком. Якраз для мурашинки, ніби на замовлення. Довго не роздумуючи, Муравлик шмигнув туди. Там було, правда, темно, але сухо й тепло.
Ферда поклав голову на свою торбинку й проспав цілу ніч як убитий.
Навіщо йому ці коліщатка? Ну, звичайно, для візка. З шкаралупки лісового горіха він зробив собі тарантасик, а з моху намостив зручне сидіння. Знизу він проколов шкаралупку шипшиновими колючками й встромив у дірочки вісь із коліщатками. Зробив ще дві дірочки спереду й приладнав голоблі. В цю колісницю, наче якогось коня, Ферда запріг Слимака. Потім зробив ще й батіжка, відв’язав поводки від куща, надів свою торбинку й — цьвох-цьвох! — ну поганяти Слимака. І все це він змайстрував так швидко, що навіть бджола не встигла б усе це помітити. А в неї ж бо, кажуть, по сто очей з кожного боку!
Ото було диво! Слимак прокинувся й ніяк не міг узяти втямки, що то скоїлося; вистромив голову, але що діялося ззаду — не бачив. Що то воно гамселить його по черепашці? Слимак крутнувся, хотів схопити те щось, але не зміг. Що було робити? Тікати! І він пустився бігти. Ви знаєте, як-то Слимак бігає. А Ферда по ньому знову: цьвох-цьвох!
Звідусіль почали збігатися комахи. Прибігли маленькі жучки, сонечка, з трави визирнув коник, а з межі примчав у своїх чоботях-скороходах жук-стрибунець. Од реготу аж лящало навкруги.
— Доброго ранку, пане сусідо! — обізвався Муравлик.
— Сюр-р-ргу! — відказав йому Цвіркун і, щось буркочучи, знову шмигнув у нору. Проте, мабуть, передумав, бо раптом вистромив голову знову й запитав у Ферди:
— А хто ви, власне, такий?
Муравлик виструнчився й гордо сказав:
— Я Муравлик Ферда, майстер на всі руки, будь-що полагоджу, будь-що збудую, що завгодно доставлю...
— І радіо теж лагодите? — перебив його Цвіркун.
— Атож! — зрадів Муравлик. — У нас у мурашнику на кожному поверсі репродуктор.
— То ходіть сюди, — запросив його Цвіркун. — Вчора тут пройшли якісь комедіанти, провезли на Слимакові якогось шибайголову і, напевне, порвали мені антену.
Муравлик промовчав — не признаватися ж йому, що то саме його возили. Він кинувся до своєї хатинки й миттю повернувся з торбинкою. І справді — антену було перервано, заземлення висмикнуто, а в проводах замоталися якісь волосинки, що не мали нічого спільного з радіопроводкою.
Не гаючись, Муравлик узявся до роботи. Цвіркун ледь встигав за ним водити очима, так спритно лазив Муравлик то вгору, то вниз. Там щось пристукнув, тут плоскогубцями щось затягнув і незабаром скік додолу:
— Прошу, пане Цвіркуне, вже готово!
І справді — все було готово. Тільки-но Цвіркун повернув регулятор — як піймав місто Кошіце. Повернув далі — піймав Братіславу. Повернув ще трохи — піймав Рим.
Потім Цвіркун покрутив ще далі, аж туди, де вже нічого не було написано, і полинула така чудова музика, яку досі ніхто тут не чув. Цвіркун блаженно ліг на порозі й слухав ці чарівні звуки.
Метелик, який пролітав поблизу, зацікавився: «Що воно за музика? Я й то не знаю!» А ящірка, що пробігла між камінцями, подумала: «Як гарно виграє сьогодні той Цвіркун!» Тільки рум’яна пані Козачиха, котра продиралася крізь траву до нірки, нічого не сказала й лише слухала, затамувавши подих.
— Алло, алло! — озвалося раптом з ефіру. — Говорить лісове радіо. Ми передавали виступ нового хору цвіркунів. Перерва п’ять хвилин.
— Пане Цвіркуне, і чому це так гарно виграє сьогодні ваше радіо? — здивувалася рум’яна Козачиха.
Цвіркун набундючився й показав на Муравлика:
— Це він майстер. На все мастак, будь-що полагодить, будь-що збудує, що завгодно доставить...
Муравлик аж засяяв від щастя й знову виструнчився.
Козачиха нічого не сказала, лише захоплено дивилася на Муравлика. Але видно було, що їй дуже хотілось обізватися до нього. Що вона мала на мислі?
Але про це вона йому ще розповість. Ось побачите.
манюсінькі яєчка. Вони такі маленькі, що якби з них одразу народилися жучки, то тих жучків не було б навіть видно. Отож і говорити було б ні про що.
Але це не так! Насамперед народжуються черв’ячки, і ті черв’ячки їдять усе навколо доти, доки підростуть і зміцніють. Потім вони загортаються — одні в лялечки, інші до м’якої павутинки — і знову засинають.
Сплять, сплять, сплять, а коли прокидаються — лусь! — лялечка або павутиння тріскає, й звідти вилазить великий, дужий та гарний жук, який одразу ж летить у білий світ.
Отож усе відбувається точнісінько так, як із гусінню й метеликом!
А з жуком Торбинкою було так: його мати знесла яєчка в кору дерева. Та ось біда — другого дня прийшли лісоруби й зрубали те дерево. На тартаку розпиляли стовбур на дошки й відправили теслярам. Ті постругали дошки й припасували одну до одної, а з тієї дошки, в якій було яєчко жучихи, зробили перила балкона нового кінозалу.
А що ж було далі? З яєчка вилупився маленький черв’ячок, що зветься личинкою. Ця личинка гризла й гризла перила, аж поки її голова виткнулась з них назовні.
Що ж побачила личинка? Великий темний зал, у кінці залу освітлене полотно, а по полотні шкутильгав кумедний чоловічок. Внизу всі сміялись, мало не падали зо сміху. Що ж то був за фільм? Ну, звичайно, — про Чапліна.
Черв’ячкові це дуже сподобалось. Тому завжди перед початком сеансів він вистромляв голову з дірочки й дивився кожний фільм стільки разів, скільки його показували. Отож не дивуйтеся, що він усе знав напам’ять!
Коли ж для нього настала пора довгого сну, черв’ячок загорнувся в лялечку й спав доти, доки вона тріснула. Та з лялечки виліз уже не черв’ячок, а жук Торбинка. Розпростав крильця і — хур-р-р! — полетів у поле. А там Торбинка тільки й знав, що розповідав усім про те, що бачив у кіно.
І ось цей жук Торбинка нагодився Муравликові саме тоді, коли той витягував з будяків заплутаний шнур.
— Що це ви робите? — запитав Торбинка.— Чи, бува, не змія пускаєте?
— Який там змій! — відказує Муравлик. — Це я вчуся закидати аркан!
І, сказавши це, він трохи засоромився. Коли б ви бачили в цю мить жука Торбинку!
— Ах, аркан! То ви, друже, не вмієте його закидати й хотіли б навчитись? А я ж бо, паночку, надивився в кіно на тих ковбоїв, що ловлять диких коней! Ось гляньте лишень, як це треба робити!
Муравлик миттю підхопився й вискочив на подвір’я. Цвіркун привітно поплескав його по плечі й пояснив:
— Розумієте, в пані Рум’янки повно-повнісінько дітей і ні копійки грошей. Та не соромтесь, прошу вас, тіточко! Отже, пане Муравлику, за роботу плачу я!
І Цвіркун дістав коробочку, повну, як стрюк гороху.
— Наробіть за це дітям цілу купу іграшок. Нехай собі бавляться. Ви, тіточко, біжіть по дітей, а ви, Муравлику, мерщій беріться до роботи!
Цвіркун знову привітно поплескав Муравлика по плечі й відійшов, задоволено погладжуючи себе по черевцю. А Козачиха, червона з радощів, полопотіла додому по дітей.
— Пане Муравлику, пане Муравлику! — загукав хтось несподівано за огорожею. Це був жук Торбинка, що вже видужав знову. Він чув усю розмову й тепер квапливо перелазив через тин.
— Вам потрібні робітники? Ось де будуть цяцьки, як лялечки! Я знаю двох ковалів — не майстри, а казка! Покликати їх? — гукав жук. Не встиг Муравлик відповісти, як з’явилися два ковалики й взялися до роботи. Торбинка метушився біля них, давав поради й вихвалявся, які іграшки та цяцьки він бачив у кіно.
Тим часом сімейка пані Рум’янки поспішала до чепурного Фердиного будиночка. Навколо, скільки сягає око, все зачервоніло, наче хтось полив землю кров’ю.
Перед козаченятами все навкруги кинулося врозтіч. Метушня збудила нічного метелика, що спав у траві. Мотиль, наче несамовитий, пурхнув угору й з переляку закружляв у повітрі. Над полем конюшини він зіткнувся з хрущем, і вони обидва попадали на землю.
Тим часом Ферда впорався з роботою. Ви б тільки побачили, що він намайстрував, — біля його будиночка утворився справжній дитячий майданчик.
Найперше, що впадало в очі, — це карусель на стеблині кульбаби, де на шнурочках підскакували тарантасики, оберталися кошики й погойдувалися човники.
Десятків зо два малюків мерщій скочило на сидіння, а двадцятеро інших заходилось крутити карусель.
Ох, як було добре!
Коли діти в сидіннях накаталися, вони поступилися місцями тим, що трудилися, а самі заходилися крутити карусель.
Біля каруселі була велика гойдалка. Ферда поклав на виступ камінця стеблинку трави. На один кінець стеблини сіло десятеро малят-козаченят, а на другий — теж десятеро. Один малюк став посередині, тримаючи по калачу в кожній руці. Коли він кусав калача з правої руки — правий бік гойдалки ставав легшим і здіймався догори. А коли кусав калача з лівої руки — лівий бік здіймався вгору. Отак гойдалка й почала гойдатись.
Коли б ви тільки бачили, як хитрували малі козаченята, щоб стати посередині гойдалки. Та й було чого! Адже цих калачів накупив сам Цвіркун, і вони були невимовно смачні!
Та це ще не все! Муравлик разом з коваликами десь розшукав вусик гороху, скручений колечком, і підпер його гілочкою так, щоб один кінець був угорі, а другий упирався в землю, на зразок дитячої гірки-ковзанки. До верхнього кінця вони приставили драбинку з широкими сходинками. Зіпнувшись по цій драбинці, малята спускалися по завитку вниз, наче з гірки.
Вигадливі ковалики приладнали внизу чашечку з квітучої березки, наповнили її росою, і козаченята одне за одним плюхались туди й вилазили мокрі до рубчика. Ото було сміху та вереску!
Був на майданчику і тролейбусний парк. І хоч машини там рухались не від електричного струму, а кожного візка штовхав один із малюків, але вам навіть уявити собі важко, що то був за лемент, коли одні пасажири виходили, а інші займали їхні місця.
Один з коваликів стежив за порядком. Як черговий він пов’язав через плече широку стьожку. Ох і клопоту ж йому було!
Тільки як почало вже смеркати, щаслива матуся повела своїх дітей додому. Муравлик тим часом порозбирав усі іграшки, а деталі з дерева, стеблинок і камінчиків сховав у повітку. Коли буде якесь свято, ковалики знову складуть із них іграшки.
Про все, що зробив Ферда у цей день для малят, ще й досі розказують усі лісові й лугові комахи.
А Ферда наступної миті затис пальцями носа й пірнув головою вниз. На поверхні стирчала тільки мурашина гузка.
— Ха-ха-ха! — зареготали комарики так, що аж луна пішла навкруги, а їхні сестри-водомірки позбігалися захекані, ніби на гвалт. Пірнувши, Ферда підплив до однієї з водомірок і тихесенько полоскотав її по черевцю.
— Ті-ті-і, хи-хи! — пискнула водомірка й знялася в повітря. А Ферда підплив до другої і шкряб-шкряб її по черевцю. Водомірка не помітила Муравлика під водою і теж втекла з переляку.
Ну й весело ж було! Ферда нахлюпався й наполоскався досхочу, а коли виліз, то жук Торбинка все ще пробував воду. Мовляв, надто вона вже холодна. При цьому він розповідав трьом комарам про Ніагарський водоспад, якого бачив у кіно і до якого цьому ставкові нема чого й рівнятись.
Але заждіть, кого це Муравлик раптом побачив? Невже це правда? Він не вірив власним очам. Адже ген там, у траві, червоніли шати панни Сонечко!
Авжеж, то була вона. Рвала квіти в букет. Ферді аж дух перехопило. Ах, як йому захотілося сказати Сонечку щось хороше! Або чимось приємно її здивувати! Треба щось придумати гарне. І він придумав. Підійшов потихеньку до Сонечка ззаду і лясь! По-дружньому ляснув її по спині так, що панночка аж кевкнула.
І який дідько надав йому так учинити! Сонечко здійняла такий лемент, так заверещала, ніби її ножем різали. А потім як накинеться на Ферду!
— Ах ти ж капосний хлопчисько, замазуро нещасний, очі б мої тебе не бачили! Геть звідси! — лементувала вона так, що аж почали злітатися комарі, жуки та бабки. Навіть жук Торбинка припинив свої теревені, а коли побачив, що Ферда попав у халепу, то миттю зник.
Нещасний Муравлик хотів був заспокоїти Сонечко, пояснити їй, у чім справа, й ніжно взяв її за руку. Але панночка заверещала, ніби її оса вжалила:
— На поміч, рятуйте, захистіть мене!
Наче й справді її ображали хтозна-як.
Несподівано з луки на Муравлика налетіли чотири жуки-щипавки, чотири поліцаї. Вони сторчголовою попадали на землю, згорнули свої довгі прозорі крила в малі футлярчики за плечима й повихоплювали з піхов дебелі киї. Для остраху спробували їх на Муравлику, а потім гаркнули:
— Ти що тут витіваєш?
— Ох, панове поліцаї, на мене вчинили напад, — запхикала панна Сонечко. — Цей забіяка на мене накинувся.
Чули, що ця панна вигадала?
— Він підбіг до мене ззаду, та як штовхне, як штовхне...
Чули таку брехню? Адже ви знаєте, що Муравлик тільки раз плеснув її по спині!
— Він, мабуть, убив би мене, якби ці добродії комарики не прилетіли на поміч!
Яка ж це була неправда! А втім, комарикам сподобалось, що їх похвалили перед поліцаями, вони відразу набундючились і вдавали, ніби врятували від смерті сто Сонечок.
— То он який ти кавалер! — напустилися на Ферду щипавки. — Он що ти витворяєш, по очах навіть видно, який ти бешкетник!
Муравлик безпорадно озирався й не міг вимовити ані слова на захист.
— Ми тебе приборкаємо швидко! Не будеш більше бешкетувати!
Після цього один з поліцаїв дістав з торби наручники й надів їх Муравликові на руки.
— Арештувати його!
— Так, так, арештуйте його, панове поліцаї, — зраділа панна Сонечко. — Я розповім вам, що він іще тут витворяв.
Дивіться-но тільки, як ця панночка вміє намовляти!
— Адже це саме той, кого ви шукаєте, панове поліцаї! Це він запрягав тоді Слимака у візок!
От же ябеда ця Сонечко, і хто її тягнув за язик!
— То он ти який! — хором гукнули поліцаї до Муравлика. — Тепер ти заплатиш за все! А зараз гайда до Слимака! Ось хто зрадіє, що ми тебе схопили!
Щипавки розкрили свої футлярчики, порозправляли довгі крильця, схопили Муравлика під руки і — хур-р-р! — майнули до Слимака. А той саме простував до городу. Прочув, що там росте гарний салат, і поспішав, жадібно облизуючись, аж гидко було дивитись.
— Пане Слимаче, пане Слимаче, осьдечки він! Ми таки знайшли його! Відчиняйте швиденько, ми його у вас замкнемо!
Оце новина для Слимака! Він миттю зупинився:
— А покажіть-но його! — загорлав зловтішно, оглядаючи полоненого Муравлика. — Диви, який розбійник!
— Негайно замкніть його! — і Слимак задоволено відчинив двері своєї міцної хатки.
Тільки-но щипавки замкнули Муравлика, той почав гатити в двері ногами, грюкати кулаками, поривався тікати на волю, але не міг.
Він шкрябав, стукав, колупав стіни своєї в’язниці, та все марно. Зате старий Слимак був ще дужче задоволений, бо відчував приємний лоскіт за спиною.
Другого дня Ферду привели на суд. Закутого в кайдани, його вштовхнули до порожньої черепашки. Біля входу вже юрмився натовп комах. Вони штовхалися, натискали на передніх, зводилися навшпиньки й вигукували: «Це він, це він!»
У самій черепашці вже сиділи судді — три довгоносі жуки, а в кутку примостилися здивовані комарі, котрих викликано як свідків. Біля прокурора пишалася панна Сонечко. Тут належало бути й Слимакові, але він не вмів так спритно скаржитись, як Сонечко, та й, зрештою, він не вліз би до черепашки.
Тільки-но ввели Муравлика, найвищий носатий жук, що був за голову суду, подзвонив і, коли запала мертва тиша, підвівся й проказав:
— Починаємо суд над великим злочинцем, підбурювачем і негідником Мурашкою Фердою. Про його провину розповість нам вельмишановна панна Сонечко.
І вельмишановна панна Сонечко — напудрена, розмальована й модно вбрана — почала розповідати про те, як Ферда запрягав Слимака, як примушував його возити на посміх усім комахам, як подарував їй коника з візком, а той коник відразу ж утік, коли тільки вона спробувала відшмагати його батогом...
— Дозвольте запитати, за що вельмишановна панна скаржниця хотіла відшмагати коника батогом? — промовив суддя шанобливо.
— Він багато їв! — спокійно відповіла високоповажна панна скаржниця й додала, що тепер, мовляв, з вини Фердивона тим візком не може їздити і він тільки заважає їй на подвір’ї. Потім обурено розповіла, як Муравлик напав на неї біля озера і як її врятували комарі, котрі можуть підтвердити все це перед високоповажним судом.
— То як, визнаєте себе винним? — гримнув суддя на Ферду.
Бідолашний Муравлик намагався все пояснити, але марно, бо комарі, горді з того, що про них говорять як про захисників, підтвердили все, що розповіла Сонечко.
Після цього принесли відквітлу кульбабу з шапкою білого пуху.
— Дмухніть! — наказав суддя Муравликові.
Ферда дмухнув щосили, і майже половина пуху обсипалась. Потім по черзі дмухнули носаті жуки. Облетіло ще трохи пуху. Потім дмухнула панна Сонечко, але так обережно, що жодна з пушинок навіть не ворухнулася.
Після цього порахували, скільки пушинок іще лишилося на кульбабі. Вийшло рівно двадцять п’ять.
— Слухайте вирок! — оголосив поважно суддя й знову підвівся. Всі принишкли й затамували подих, а суддя врочисто вів далі: — Мурашка Ферда дістане двадцять п’ять різок ззаду нижче пояса. Всі двадцять п’ять йому всипле кат Рогач, а присутніх гостей запрошуємо завтра прийти подивитись.
Присутні в залі зустріли вирок схвальним пожвавленням, а подекуди навіть почулися вигуки «браво!». Всі вже зарані тішилися з такого видовища. А Ферду тим часом відвели й знову замкнули у Слимака.
Перед лавою Муравлик помітив коваликів і здивовано поглянув їм просто в обличчя, але ті вдавали, що його зовсім не знають, і лише закліпали очима, ніби очі були в них запорошені.
— Ану, лягай на лаву! — наказав Рогач Муравликові.
Ферда мусив лягти, а ковалики прив’язали його до лави, щоб він менше крутився, коли почнуть його бити. Муравлик знову пильно подивився їм в обличчя, та ковалики наче вперше його бачили — тільки кліпали очима, ніби очі були в них запорошені.
— Все готово? — запитав нарешті Рогач.
— Все, — відповіли ковалики й виструнчились осторонь. Тільки один з них на мить нахилився над лавою і щось шепнув. Але ніхто цього не помітив.
А тепер послухаймо, що тим часом говорив по радіо Бронзівка:
— Алло, алло, саме цю мить Рогач бере в руки чималу різку. Це дебелий парубок, і я не хотів би скуштувати жодного з його ударів, не те що всі двадцять п’ять. Увага, увага. Рогач саме наміряється до першого удару, а красуня Сонечко цей час дістає хустинку, щоб втерти носа. Увага, увага, Рогач уже... О-о-о-йой! — вигукнув диктор і занімів на якусь мить.
І одразу ж полетіли кудись.
Прийшли на банкет і червоні лісові козачки. Вони пекли гусеницю й розносили калачі.
Коли заграла музика, почалися танці. Ферда танцював із Бджолою, Цвіркун пішов у коло з нічним метеликом, що теж сюди заблукав, а ковалики та джмелі крутилися з червоними козачихами.
Ах, як спочатку соромились і червоніли козачихи, та згодом вони розійшлися й вертілись, мов дзиги. Найбільше рум’яніла їхня матуся, і це всім дуже подобалось. Тому її запрошували частіше від інших. Раптом, невідомо звідки, з’явилися золотаві світлячки й закружляли, дивуючись з веселощів.
І тому, що свято їм дуже сподобалось, вони світили гостям цілісіньку ніч.
Коли всі наїлися й натанцювалися досхочу, почалися ігри. Гралися в гусей і сірого вовка, в піжмурки, сліпу бабу, подоляночку, павука й мух аж до самого ранку.
Ну, а тепер почалося найцікавіше. Ковалики привели павука Подорожника. Цей штукар був у фраку, з циліндром на голові, наче фокусник з естради. Але ж це й справді був фокусник! Він почав не гаючись.
Виліз на стілець, закачав рукава й мовив:
— Вельмишановні громадяни, прошу вас пересвідчитись, що в руках у мене нічого нема! Тільки прошу подивитися зблизька!
Якийсь ковалик підійшов ближче й почав придивлятися, а фокусник тим часом витяг у нього з носа дві кісточки доміно. Присутні вибухли сміхом, а ковалик від жаху аж закляк.
— Хто ще хоче подивитись?
Насмілилось одне козаченя. Власне, воно не само насмілилось, а його підштовхнули наперед два комарики, і козаченя стояло тепер геть червоне, аж пашіло, перед чародієм.
— А чекайте-но, що це у вас за вухом? — каже Чародій і тягне щось у козаченяти з вуха. Козаченятко аж завмерло, адже в нього там нічого не було, а присутні качалися зо сміху. Ось чародій починає щось розгортати. Що? Звідки? Це був слинявчик, зелененький у білу крапочку.
— Заждіть-но, заждіть!.. — вигукує знову чародій і тягне з другого вуха козаченяти жовту хустинку, а з носа — черевички, та ще й питає:
— А що то у вас у рукаві? — Він заглядає в рукав і дістає звідти маленького метелика з жовтогарячими крильцями й пускає його в повітря.
Усі присутні не вірили власним очам, аж роти пороззявляли з подиву.
— А тепер покажемо головний фокус! — вигукнув чародій і заклав руки за спину. Він злегенька підняв свій фрак і нахилив голову. Навколо запала мертва тиша. Спершу ніхто нічого не бачив, але за мить усі загомоніли разом:
— Погляньте, погляньте!
Над павучком здіймалася вгору якась хмаринка.
Хмаринка набухала й набухала, поки всі побачили, що вона зіткана з тонесеньких павутинок і нагадує собою щось подібне до повітряної кулі.
— Облиште, все одно вам не наздогнати її! — зупиняли їх ковалики.
— Адже вона вже далеко, — докинув і коник-стрибунець.
І це була правда.
Повітряної кулі вже не було видно. Всі гості потиснули одне одному руки й пішли собі по домівках. Лишилися тільки червоні козаченята-прибиральниці. А Муравлик тим часом усе летів і летів. Що зичили йому ковалики? Можливо, він таки дістанеться до своїх і заживе щасливо.
Яка ж у мене дірява голова! Я ж бо забув сказати вам найголовніше! Тільки тепер, коли подивився на ці рудуваті голови з вусиками, згадав: адже то були ніякі не хлопчаки, а руді мурашки!
Правда, це були молоді руді мурашки, яких їхні тата й мами послали до табору, щоб вони там загартувалися, навчилися слухатись, працювати, грати на сцені й прибирати за собою.
А тепер вони вихором мчали за повітряним кораблем, що поволі падав. Його вже було добре видно. Це була повітряна куля з павутинок, на яких літають по цілому світі маленькі павучки.
Але хто то на ній сидить? Якась темна істота. Здається, сажотрус, що літає над димарями. Ой, ні, це ніякий не сажотрус, це просто чорний муравлик!
Якби ви тільки чули, як закричали наші хлопчаки, коли побачили, що це — чорний муравлик! Вони впіймають його й гратимуться з ним! Удаватимуть, ніби взяли його в полон. Він налякається й, може, навіть тремтітиме від жаху, а вони будуть тішитись.
От-от повітряна куля спуститься на землю. Уже чорний муравлик готується стрибнути. Може, ще й утече від них! Хлопці з табору закричали, аж дерева затремтіли.
Чорний муравлик справді зіскочив і кинувся тікати. Ой! Він утече! Ото буде сором!
І таки був би втік, справді, втік би від них, якби не начальник. Сам начальник нахилився й підняв якийсь дивно загнутий дрючок, схожий на бумеранг — знаряддя австралійських дикунів. Начальник покрутив над головою того дрючка й кинув. Бумеранг просвистів у повітрі над юрбою переслідувачів, випередив її і раптом — бах! — підтяв чорному муравликові ноги. Хлопці з табору переможно закричали, й замурзаний Франтішек перший стрибнув чорному на шию. Інші схопили муравлика за руки й ноги, а найменший з них — за вусики.
— Не бійся, друже! Ми тільки трохи пограємося з тобою! — сказали вони йому стиха.
Ох, як той чорний муравлик борсався! Підвівся — й струсив з себе половину рудих мурашок. Хвицнув ногою — й відкинув усіх, хто за неї вхопився. Але не встиг він хвицнути другою, як тут перед ним став начальник, а той був такий дужий, що чорний муравлик не зміг уже ворухнутися.
І ось руді мурашки повели його до табору. Хлопці весело стрибали круг нього, підштовхували один одного і, як змовники, шептались між собою:
— Що ми з ним зробимо?
— Він служитиме нам, — тішився Славик.
— Буде прибирати в нас перед наметами, — додав Здєнда.
— Застилатиме нам ліжка! — докинув Мірек.
— Носитиме нам дрова й розпалюватиме вогонь! — радісно засміявся Їрка.
— Дбатиме про харчі, варитиме, митиме посуд! — вигукнув Павлик.
— Годі! — зупинив їх начальник. — Не буде він нам слугувати! Усе ви повинні робити самі! А щоб ви добре запам’ятали це, Здєнда поприбирає перед усіма наметами, Мірек позастеляє всі ліжка, Їрка тиждень носитиме дрова, а Павлик цілий тиждень митиме посуд. Варити йому не дозволимо. Ото б він наварив! А Іван із Славиком сьогодні ввечері почистять усім своїм товаришам черевики!
— А що ж тоді робити з чорним мурашкою? — спитали хлопчаки.
— Нічого не будемо з ним робити. Пошлемо його в світ широкий. Зробимо це так, — промовив начальник зовсім тихо, — нібито ми його продали.
Хлопці замовкли й здивовано глянули на свого начальника. Продати? Наче якусь річ? Але ж мурашок не продають! Та якщо це придумав наш начальник, то гаразд, побачимо.
Тож нехай хлопці клопочуться цим, а нам треба подивитися на одного дядька. Трохи віддалік, у густій траві, шкутильгав волохатий, смугастий дядько з великою трубою на спині. В руці він тримав папір з оголошенням: «У джмелине гніздо потрібен добрий сурмач». А сам увесь час бурчав і лаявся.
— Проклята дорога! Хоч би стежку пристойну зробили тут! Увесь час дряпайся на щось, або через щось перелазь, або під щось підлазь! Та ще й з оцією дурною трубою. Навіть повернутися не можу!
Раптом він ступив на грубелезне стебло й — геп! — упав просто на трубу та ще й ударився головою.
— І як я міг ускочити в таку халепу — найнятись у цю далечінь? Ніби вони самі собі не могли сурмити! — лаявся він, вирівнюючи мідь пом’ятої труби. — А все через те, що я зголосився на цю об’яву, й через те, що мені заплатили наперед! Тепер щодня вставай перший, буди гніздо чужих джмелів та ще й терпи від них усього, коли вони не хочуть уставати!
Тут він знову послизнувся, аж у нього в кишені забряжчали гроші.
— Якби хоч хтось допоміг мені з оцією дурною трубою! Я вже ледве чалапаю.
Чи ти бачиш, джмелі! Мовляв, буди їх. Коли джмелі влаштують гніздо, то вибирають собі сурмача, і той повинен щоранку сурмити, аби вони не забули вилетіти на роботу в поле чи на садові дерева. Тож і наш Джміль із трубою мусив будити їх.
А ось тепер він зупинився біля табору й дивився, що там діється.
Серед табору між наметами стояв чорний муравлик, прив’язаний за ногу до щогли. Коло нього купчилися хлопчаки, цікаві, що буде далі. На щоглі над чорним бранцем було прибито об’яву: «Дешево продається».
Джміль пройшов між наметами. Хлопці принишкли, як мишенята.
— Гм, гм, — бурчав Джміль. — Ви продаєте цього хлопчагу? Мені б він придався. Саме такого я й шукаю.
І підійшов до прив'язаного муравлика.
— Що ти вмієш? — спитав у нього.
— Все! — покірно прошепотів чорний муравлик. — Умію будувати, носити, лагодити...
— А диви-но! Це було б добре! — забурчав Джміль. — А сила в тебе є?
І почав обмацувати муравликові м’язи, спершу на руці, потім під пахвами. Ой-ой-ой, як лоскітно! А муравлик не міг навіть поворухнутись. Потім Джміль помацав йому пальцем коліно, під коліном і спробував ступні, чи досить тверді. І-і-і-і, як лоскітно! А коли Джміль тицьнув його під ребра, чорний муравлик не витримав і голосно засміявся:
— Хе-хе-хе, та ти веселун! — задзижчав Джміль. — Треба тебе купити. Носитимеш мені трубу.
Заплатив за чорного муравлика скільки треба було й повів за собою.
Хлопці стояли збентежені. Чорного муравлика таки продали!
А начальник табору потер собі руки й гукнув іще:
— Гей, дядьку! То ви купили Муравлика Ферду!
Так, Муравлика Ферду, який усе вмів, до всього брався, нічого не боявся й до всього ставився поважно.
«Тепер треба служити, нічого не вдієш! — подумав собі Муравлик Ферда й покірно пішов за Джмелем. — Але чекайте, я з цієї халепи ще вирвуся!»
Нагорі дядько пив. Довго пив. А коли допив, то знову почав колобродити:
— Побиймося об заклад, Фердо, що я стоятиму на голові до шістдесяти!
— Ну, тоді, пане Джмелю, вам можна йти працювати до цирку! — під’юджував його Ферда, бо самого брала цікавість, як то воно буде.
— А я це зроблю ще краще! Ну, лічи! — розхрабрився Джміль і став на голову.
— Один... — почав лічити Ферда, але не встиг він сказати «два» — Джміль упав на траву. А коли Ферда сказав «три» — Джміль спав як убитий.
З лісу вихопився віз пожежників, запряжений червоними кониками, а на возі сиділи жучки-тріскунці з пожежницькими шоломами на головах, — і просто до Джмеля.
— Ось де горить! — закричали тріскунці.
Не встиг Ферда їм і слова сказати, як вони почали щосили лити воду з шлангів Джмелеві на спину.
Вони подумали, що то — вогонь! Коли б вони почекали, Ферда їм міг би пояснити, що в усіх чорних джмелів на спині є така жовтогаряча пляма, яка наче горить. Але тріскунці вже поливали з шлангів так, що й мертвого збудили б.
Джміль підскочив як опечений. Він тяжко образився й уже не хотів навіть бачити Ферду. Віддай, мовляв, сюди трубу, я тебе знати не знаю! Ач який — одразу ж на мене пожежників кликати! І не встиг Ферда опам’ятатися, як Джміль продав його першому ж, кого побачив, — жукові-жужілці М’ясолюбові. Й Ферда знову думав: «Треба тепер слухатися жука-жужілки», — і пішов за тім покірно, мов ягня.
Через плече в жука-жужілки М’ясолюба висіла величезна рушниця, на ногах він мав мисливські чоботи-скороходи, а на спині в нього погойдувався патронташ.
— Іди, йди, — підбадьорював М’ясолюб Ферду. — Я заведу тебе в мою квартиру, а ввечері підемо на полювання. Ворушись, не відставай, моя хата недалечко.
І пішов у своїх чоботях-скороходах уперед, а Ферда мусив бігти поруч, щоб устигати за ним.
— Гей, ти, візьми в мене оце! — жук раптом кинув Муравликові на плечі свою рушницю, а за рушницею й патронташ. Ой, які ж вони були важкі! Тепер бігти поруч з довгоногим жуком було ще важче.
— Гей, ти, як там тебе, а чи вмієш ти апортувати? — обернувся жук на бігу до Ферди.
— Апо... що? — заїкнувся Ферда, ледве зводячи дух.
— Апортувати. Ну, приносити звіра. Приносити, як пес, хазяїнові те, що хазяїн застрелить, — роздратовано сказав жук. — Не розумієш? Я тобі поясню. Поглянь! Коли мисливець побачить якогось звіра, він бере рушницю й стріляє. Бабах! Звір падає, а пес біжить по здобич, бере її в зуби й приносить. Це називається апортувати. І ти теж будеш так робити. Зрозумів?
— Угу... — мугикнув Ферда, якому рушниця вже добре намуляла плечі.
— Що — угу? Як — угу? Але ж ти некмітливий! Поглянь, спробуємо разом. Я вдаватиму з себе звіра, а ти ніби застрелиш мене. Ну, а потім — будеш псом! То починаймо!
Жук М’ясолюб нахилився до землі, підняв угору вусики й почав удавати з себе оленя. Пасся, гордовито походжав по траві, — словом, поводився, ніби той цар лісів.
Ферда тоді вдавав з себе мисливця. Нахилив величезну рушницю, націлився на оленя і...
— Ба-бааааах!
Оце був постріл! Ферда гепнув на землю — так його вдарило прикладом.
Він геть забув, що рушниця може бути набита.
А чи не вбив він жука? Замалим не вбив. Коли дим розвіявся, стало видно, що жук очманіло сидить на землі. Набій пролетів йому біля самісінької голови. Ще й досі один вусик у жука гудів, як дріт під вітром.
— Недотепо! — зашипів він, страхітливо поводячи очима. — Ти ж міг мене вбити! Чи ти мала дитина, що тобі кортить стріляти з кожної рушниці? Хіба ти не знаєш, що з рушницею жартувати не можна? Що порядна людина навіть ненабитої рушниці або пістоля ні на кого не націлить? Навіть тоді, коли палець не тримає на гачку? Чуєш? Ніколи!
Аж тепер жук трохи оговтався й сказав уже миролюбніше:
— Якби я знав, що ти такий нерозумний, ніколи б не дозволив тобі навіть доторкнутися до рушниці. Обіцяй мені, що це ніколи не повториться!
— Не буду, чесне-пречесне слово, не буду! — обіцяв Ферда, тихенько гладячи свою щоку, яка ще боліла від удару прикладом.
— Чуєш? Більше ніколи ні на кого ані рушницею, ані пістолетом не націляйся! Бо хто його знає, що може трапитись. Я хотів, аби ти тільки вдавав, що стріляєш. Доведеться повторити все знову.
Справді, жук М’ясолюб був, як і всі жуки-жужілки, нічний мисливець. Увечері він виходив полювати на жучків, які забули піти спати й досі не сховалися, на дощовиків, на слимаків. Ловив кожного, на кого натрапляв. Підповзав, ховаючись за камінцем або травою, і — ба-бах!
Ферда миттю біг по здобич, а ненажера жук М’ясолюб усе їв та їв. Потім вони відпочивали хвилину — жук куняв трохи, — а тоді знову йшли полювати. Хто цього не бачив, той ніколи не повірить, який той жук ненажера і скільки він може з’їсти за ніч. Навіть отакенного слимака подужав з’їсти, перше ніж на світ благословилося.
Ферді в жука жилося добре. Він швидко всього навчився. Обережно носив рушницю й патронташ і старанно апортував. А ходити щодня на полювання — це кожному сподобалося б. Та до того ж на полюванні траплялося багато всяких пригод.
Ферда, мабуть, і досі залишався б у жука, якби одного разу жук-жужілка не привів додому молоду наречену. Ще здалеку жужілка крикнув Ферді:
— Гей, веду тобі твою нову пані, сьогодні ти лишишся вдома, бо завтра я одружуюсь!
Ферда лишився вдома й допомагав прибирати. А прибирати було що. У Ферди вже боліли руки, а в пані жучихи — голова.
Та сталося лихо. Пані жучиха за роботою зголодніла. І це був кінець. Жучиха їсть так само багато, як і жук. Спочатку вона тільки облизувалась, потім голодними очима зиркнула на Ферду й зрештою погналася за ним.
Ферда не став її чекати, а бігом до дверей. Вона — стриб! — за Фердою. Ферда — шмиг! — у неї попід руками праворуч. Вона за ним слідом праворуч, а він — шусть! — ліворуч. Вона ліворуч, а Ферда їй під ноги і з дому геть. Побачив Ферда, що справа кепська, й чимдуж побіг далеко-далеко.
Ще ніколи жоден мурашка так швидко не бігав. Біг він по камінню, біг по траві. Раптом — хруп! — травинка під ним зломилася. Ферда впав на землю. «Зараз жучиха мене схопить», — подумав. Та вона не встигла ще добігти, а він уже мчав далі. Зненацька на Ферду впала шишка, мало його не задавила. «Ага, кидає на мене шишками!» — затрусився він. Але нічого йому не сталося, й він тікав далі, поки вскочив у болото. «От вона й схопила мене!» — зойкнув Ферда. Але то не пані жучиха схопила Ферду, то жук М’ясолюб витягав його за хустинку з болота.
— Щастя, що я саме тут нагодився. З чим до мене біжиш, друже?
Жук був трохи здивований, коли Ферда, ще геть переляканий, розповів, що тікає з дому від лихої М’ясолюбової нареченої.
— Шкода, — засумував жук. — Шкода, але нам з тобою, Фердо, доведеться розлучитися. Лишатися надалі зі мною тобі не можна — або тебе з’їсть моя жінка, або ти довіку муситимеш ховатися. Краще відведу я тебе до дядька плавунця.
І він тут же продав Ферду за два жаб’ячих стегенця плавунцеві Страширибкові.
Як він умів плавати! Кілька разів гребнув ногами (аж Ферді в голові запаморочилося), блискавично напав під водою на маленького черв’ячка, з’їв його і вже повернувся знову до мотузки. «Дзень-дзелень!» — задзвонило нагорі, Ферда натиснув ручку помпи, у воду пішло повітря, але жодна бульбашка не випливла нагору. Плавунець Страширибка їх усі половив і поховав собі під поли. Тепер йому буде чим дихати. Потім він виплив нагору, висунув голову з води й сказав:
— Добре!
Та тільки-но він вистромив голову, як за ним озвався пустотливий сміх і якісь тоненькі голоси гукнули:
— Таточку, голубчику!
На воді пливло троє веселих дівчаток у дивовижних купальничках. Плавунець Страширибка щасливо всміхнувся й показав на них:
— Мої доньки. Коли виростуть, стануть такі ж самі жуки, як я! — і зник під водою.
Це були личинки жука-плавунця. Вони підморгнули Ферді й почали дражнити його чудернацькими віршиками. Кричали вони приблизно таке:
Одного дня біля Ферди пройшло двоє дивних подорожніх. Можна було подумати, що це йдуть жуки-капуцини, але ці були набагато менші й надкрилля на них висіли якось дивно. А й насправді, це були не капуцини. Коли один з них підійшов до Ферди й трохи підняв каптура, Ферда побачив, що це — перевдягнений чорний мурашка. І другий подорожній теж був чорний мурашка, і теж перевдягнений, щоб його ніхто не впізнав.
— Тікайте, тікайте, друзі, а то вас плавунець побачить! — злякався Ферда. — Я йому помпую повітря, й він розсердиться, коли побачить, що я тут з вами бавлюсь.
Обидва замасковані мурашки тільки засміялися:
— Не бійся, Фердо. Ми хочемо втекти, але разом з тобою. Ми, власне, для того й прийшли, щоб визволити тебе з неволі. А щоб у дорозі тебе ніхто не впізнав, наші швачки й тобі пошили костюм.
І один мурашка витяг з-під свого плаща чернечий одяг для Ферди. Якби Ферда його вдягнув, то був би схожий на жука-капуцина, і ніхто б його не впізнав.
У Ферди від подиву розширилися зіниці. Ай, ай, ай! Перевдягтися в капуцина! Оце штука! Ото б на нього всі дивилися! А що, коли б у такому одязі він прийшов до рудих мурашок, наприклад, і почав їх лякати? Ото б вони тікали!
Ферда взяв чернечий одяг. Одна рука його вже була в рукаві, й він почав одягати другий. Коли це раптом під водою шмигнула чорна тінь і стиха дзенькнув дзвоник. Плавунець Страширибка, мабуть, іде по повітря! Хоч би він нічого не помітив! Один з перевдягнених мурашок вмить скочив до помпи й почав помпувати.
І це була помилка. Цього не можна було робити. Спершу треба було подивитися під воду! Бо то приплив не плавунець, а пуголовок, товсте жаб’яче дитинча, дуже-дуже цікаве, яке хотіло спробувати, чи не можна їсти мотузка від помпи. Потяг той пуголовок за мотузок, і раптом кілька бульбашок повітря влетіло йому просто до рота.
Ну, що б ви робили, якби це сталося з вами? Ви б кричали, зойкали, а може й плакали. Пуголовок не вмів ані кричати, ані плакати, а через те, що повітря залоскотало йому в горлі, він голосно чхнув. Аж тут і сталося лихо! Коли пуголовок чхнув, повітря повернулося назад у помпу, і — ба-бах! — помпа із тріском розлетілася на кілька кусків. Вода хлюпнула на берег, як гора, впала на наших мурашок і збила їх з ніг. Личинки попрокидалися. Спросоння вони подумали, що це землетрус, але потім закричали:
— Тату-у, твою помпу розірвало!
Вмить приплив плавунець і одразу ж накинувся на Ферду:
— Що ж ти, негіднику, зробив? Мою дорогоцінну помпу поламав! Де я тепер знайду таку?
І тут же сказав Ферді, що більше не хоче його бачити. Ферда не боронився. Він не сказав ні слова, тільки очима шукав своїх друзів. Та по них тільки смуга пролягла. Втекли. І ту Фердину одежину взяли з собою. Отже, Ферду вони не визволили.
Цілу ніч потім цвіркуни телеграфували в усі кінці оголошення, що в плавунця Страширибки є на продаж моторний мурашка і чи не хотів би хтось його купити.
Тому за Фердою бігла ціла зграя цікавих малих жучків, але жоден з них не одважився спитати, де можна купити таку дивовижну іграшку.
— Мурашиний Лев! Це — чудернацьке ім’я, — довірливо розмовляв з Фердою Мурашиний Лев. — Мені воно зовсім не пасує. Хіба я, такий малюк, схожий на якогось лева? А звуть мене так через мого сина. Бо він справжній лев! Справжнісінький дикий мурашиний лев!
— Гр-р-р-р-р! — заревло вдалині.
Всі, хто був поблизу, вмить зникли, тільки Ферда не міг утекти, тому що був прив’язаний.
— Чуєш його? — гордо промовив батько Малюк. — Це — він. Син мій!
Ферда зблід. Ще в мурашнику він чував про молодого мурашиного лева, який пожирає мурашок. Але завжди думав що це лише казка.
— Гр-р-р-р! — почулося знову, аж трава зашелестіла.
Чи не до лева це веде Ферду батько Малюк? А що, як той лев Ферду з’їсть?
— Гр-р-р-р! Гр-р-р-р! — заревло знову, аж каміння посипалось.
— Гарний у нього голосок! — засяяв з радощів батько. — Здоровий голосок. То він, напевне, вже їсти хоче!
— Гр-р-р-р! Гр-р-р-р! Гр-р-р-р!
Ферда від страху вже не міг іти. Новий хазяїн волочив його за собою.
— Не бійся, любий Фердо. Це мій синочок радіє, що я до нього йду.
— Гр-р-р-р! — заревло вже так близько, що Ферда аж упав.
— Ми вже прийшли, — радісно запищав Мурашиний Лев. — Зараз побачиш мого малого синочка, зараз побачиш мого Тютінечка!
Він вийняв ключі й відімкнув темну дірку між камінням.
— Виходь, Тютінку!
Якби ви бачили малого Тютінка! З дірки вилізла страшна потвора з грізною пащею й з довгими гострими щелепами, з ланцюгом на шиї і відразу ж кинулася на Ферду. На щастя, Тютінків тато міцно тримав ланцюга.
— Почекай, маленький, не кидайся на нього, він тобі дбатиме про їжу!
Але Тютінек аж пручався, вив і ревів, кидався — і все на Ферду.
— Дурний ти, — заспокоював тато свого синочка. — Його не треба їсти! Він приганятиме тобі найсмачніших і найжирніших мурашок! Поглянь, Тютінку! Ти, як завжди, загребешся в свою ямку, а Ферда приводитиме найкращих мурашок, одного за одним, просто тобі до ротика. І ти собі гарненько будеш гамати. Ну, то як? Я ж для того й купив його тобі! Хе-хе-хе!
— Ха-ха-ха-ха! — зареготало страхітливим сміхом дитя й уже на Ферду не кидалося.
— От бачиш, який ти розумний. Тепер я вже можу зняти ланцюга з твоєї шиї. Візьми гарненько Ферду за руку, й спробуйте полювати вдвох, — задоволено сказав Мурашиний Лев і послав їх на лови. — А ти, Фердо, слухай Тютінка, наганяй йому добру їжу, а то я тебе відішлю назад до пані жужілки! — пригрозив він на прощання Ферді.
Ферда з ними заходить у розмову. А погляньте, один із жуків скидає свою шапочку, і у Ферди заясніло обличчя. Чому б це?
Знаєте чому? Знаєте, хто то був? Його двоє друзів, чорні мурашки. Цього разу вони прийшли по нього перевдягнені в священиків.
— Ходи, Фердо, ходи з нами. Ми принесли тобі такий самий одяг. Там, он за тим кущем, лежить для тебе чорна ряса. Ми її на тебе вдягнемо, — шептали вони йому.
— Коли ж я, — показав Ферда пальцем на Тютінка, — трохи боюся.
А метелик-нетля вже летів високо в повітрі й ніс на собі Ферду.
— Ти вмієш добре будувати, хлопче, — сказав він, коли вже пролетіли через дев’ять жучиних гір, дев’ять дощових нірок, шість жаб’ячих калюж і сіли нарешті на землю. — А чи зможеш ти будувати під водою?
— А чому б ні? Тільки навіщо це вам? — здивовано спитав Ферда.
— Ось побачиш, як заведу тебе до наших дітей, — сказав метелик, знов узяв Ферду на спину й полетів з ним далі, аж поки приніс його до маленького швидкого поточку.
— Бачиш? Ми з тобою у нетлів. Я — тато-нетля, поряд живе дядько-нетля, там далі — дід-нетля, а ось тут — діти кума-нетлі, — показав він на чистесеньке дно. — Дітей-нетлів ти, мабуть, ще зроду не бачив.
Діточки, це було справжнє диво! На це треба хоч раз поглянути! Такі маленькі черв’ячки шмигали по дну, й кожен з них був господарем власного дому. В кожного з них була власна хатина. Кожен сидів аж по шию в якійсь міцній коробочці, і тільки голова та лапки, які росли в них десь біля шиї, виглядали з тієї хатинки. І кожна хатинка була інакша.
Одне мале нетлятко ніби сховалося в довгий плетений кошичок, друге зліпило собі хатинку з камінців і черепашок, третє — з дрібного піску. Як я вже сказав, кожне нетлятко сиділо в хатинці так, що тільки лапки та голова виглядали назовні. Коли підпливав хтось, хто міг би скривдити їх, одразу ж кожне нетлятко ховалося в хатину так, що не видно було ані волосинки. А коли навкруги було безпечно, нетлятка одразу ж висували з хатинок голови та лапки й плавали по дну, ловлячи у воді що було їстівного.
Ото диво! Нічого такого Ферда ще зроду не бачив.
— Я б дивився на них з рана до вечора, — зітхнув він і став навколюшки біля води.
— Те, що ти бачиш,— сказав йому тато-нетля, — то ніяке не диво. То просто кумові діти. Інші теж будують собі такі хатинки. Проте мої личинки повинні мати хатки в сто разів кращі, і ти збудуєш для них ті хатки. Збудуй щось таке, аби про це говорили в цілому світі й цілий світ ходив на це дивитися.
— А тут, — вів метелик далі, — ось тут — мої діточки. Вже починають обгортатися піском!
Справді, трохи далі, в струмочку, було видно маленьких черв’ячків. Вони лазили по дну й тягли за собою довгі тільця, уже трохи обліплені піском.
— Ну, то берися до роботи! Завтра я прийду подивлюся, — сказав тато-нетля й полетів у кущі.
«Чому б ні? Збудую! Атож. Але як же я дістануся до тих черв’ячків, коли вони у воді? — говорив собі Ферда. — Треба ж їх спершу зміряти. Найкраще, мабуть, затулити носа, щоб у нього не набралося води, й пірнути».
Зробив так і — гоп! — під воду. Та, бачте, коли почав обома руками міряти, то мусив пустити носа й одразу ж набрав у нього води.
— Ні, так не піде. Треба щось інше придумати, — сказав він, коли вже знову сидів на березі, і глибоко замислився.
І придумав. Зірвав стеблинку, порожню всередині, одним кінцем занурив її у воду, близько до личинок, і почав у ту травинку, як у рупор,гукати:
За двома полями та трьома лісами жила колись Гусеничка, яка дуже любила чепуритися. Щодня ця чепуруха чесала собі шерстку, вив’язувала на ній бантики, а коли часом зустрічалася з якоюсь іншою гусеничкою, то розмовляла тільки про моди.
Коли вона виросла і настав час перетворюватись їй на метелика, Гусеничка почала плести собі плащ. Бачите, кожна гусеничка, перед тим як стати метеликом, повинна зробити собі плащ. Коли плащ готовий, гусеничка загортається в нього з головою й засинає. А коли прокинеться й плащ на ній трісне, тоді вона вже не гусеничка, а метелик, який може одразу ж летіти куди схоче. Так буває з усіма гусеничками.
Наша Гусеничка мала великий клопіт.
— Який же треба виплести плащ, щоб стати гарним метеликом? — питала вона в маленької гусенички, яку випадково зустріла.
— Не знаю, пані, я собі виплету який зумію, — відповіла маленька гусеничка.
— Ми самі цікаві знати, який метелик з неї вийде, коли розірветься той плащ. Чи білий, чи червоний у цяточку, чи жовтий у чорну смужку, чи мінливо-зелений, а чи чорний? — сказали вони й почали доглядати лялечку, аби побачити, якого кольору буде метелик, що вилетить з неї.
Чекали, чекали й по черзі вартували.
Аж одного дня знайшли вони лялечку порожньою. Гусеничка-чепуруха перетворилася зовсім не на денного метелика, а на такого, що літає тільки поночі. І ніхто ніколи не побачив, якого, власне, кольору вона була. Тож вона сушила собі голову над кольорами свого плаща цілком даремно.
Жила колись блоха, що хотіла стати бодай на деякий час людиною.
Як це зробити? Пішла вона до жука-чарівника й розповіла йому про своє бажання.
— Люба блохо, — сказав їй чарівник, — це не так просто стати людиною. Ти стрибаєш — гоп-тут, гоп-там! А людині так не можна. Спочатку тобі треба навчитися добре ходити, як ходять люди.
Це було нелегко. Блоха пробувала всіляко й нарешті прив’язала до кожної ноги по важкому камінцю, щоб не можна було стрибати, й таким родом добре навчилася ходити помалу, як ходять люди.
Коли ж блоха знову прийшла до чарівника, він зробив з неї людину. А що була та блоха ще дуже молода, то обернулася вона на хлопчика у великих черевиках. У черевиках лежали гирі, щоб хлопчик не міг стрибати. Через три роки він мав знову обернутися на блоху.
Хлопчик у великих черевиках почав ходити до школи. Повагом, помалу. Але часом він забувався. Одного разу, коли його викликали до дошки, він вискочив так, що розлив чорнило й ударився головою об дошку. Часом, коли хлопчик переходив вулицю, де їздили трамваї та автомобілі, то він перебігав її так швидко, що люди думали, чи не сталося якогось лиха, лякалися й кричали: «Рятуйте!» або «Пожежа!».
Тож, щоб бути важчим і щоб так не стрибати, мусив хлопчик приладнати до черевиків іще підкови, залізні гайки та інші речі, які знайшов на вулиці.
Якось у школі діти вчилися стрибати у висоту. Дехто з хлопців стрибнув на півметра, дехто — тільки на чверть, а наш хлопчик стрибнув на цілий метр. А потім викинув із черевиків дві залізні гайки і — гоп! — стрибнув аж на два метри.
Побачив це вчитель і вирішив, що той хлопчик повинен стати спортсменом, і записав його до найзнаменитішого спортивного клубу.
Зрозуміло, що наш хлопчик потім усі змагання із стрибків вигравав, про нього писали газети цілого світу, і кожна дитина між іграшками мала його фотографію. Коли ж траплялося, що про хлопчика два дні чомусь не писали й не говорили, він відривав од черевиків одну підкову, щоб бути легшим, і одразу стрибав на півметра вище.
Під час олімпійських ігор він заявив, що перескочить перекладину на такій висоті, як вежа. З нього сміялися й казали, що він занадто самовпевнений. Проте скликали інженерів, наказали привезти підйомні крани та пожежну драбину й спорудили перекладину на висоті вежі, ба навіть трохи вище. Умисне, щоб хлопчик її не перестрибнув.
Подивитися на змагання прийшло стільки людей, що довелося збудувати шестиповерхові трибуни, але й тих не вистачило. Коли хлопчик побачив, що йому поставили перекладину вище од вежі, він тільки всміхнувся. Потім скинув черевики з гирями й гайками, босоніж розбігся проти перекладини і — гоп! — легко перестрибнув її. Ото було слави та оплесків! Щастя, що трибуни не завалилися. Хлопчик дістав золоту олімпійську медаль, а глядачі на спогад вирішили подарувати йому найвищого звіра. Зібрали між собою гроші й купили хлопчикові жирафу.
Хлопчик був радий і відтоді завжди стрибав босий і щоразу перестрибував через перекладину вищу, ніж вежа. І це було до того часу, коли він знову мав перетворитися на блоху. В останній день свого людського життя хлопчик віддав жирафу в зоологічний сад на своїй батьківщині, й діти мали з неї багато радості.
Коли ж потім він повернувся до своїх і все розповів своїм друзям і подругам, всі блохи йому заздрили.
Ферда теж спробував підняти штангу й підняв таку ж важку, як і вони. Всі дивувалися й тим більше зацікавилися, хто ж ті двоє силачів.
Раптом задзвенів дзвоник, що скликав усіх подивитися найцікавіше. Нетлятка почали народжуватися. З будиночків, у яких заснули ситі личинки, мали вийти вже дорослі нетлі з крилами. Всі глядачі й гості зібралися біля води — попереду дружечки, за ними ковалики у фрачках та циліндриках, потім гарні метелики, а потім інші й інші. Натовп був великий.
У воді щось заворушилось. І одразу ж загриміли фанфари сурмачів-джмелів і жуків, хорова капела одягнених у біле комарів заспівала тоненькими голосами величальну пісню, а позаду кілька тріскунців вистрелили залпом із мортир.
Очі всіх були звернені до води.
На берег почали виходити таємничі дивні постаті, щільно загорнені в довгі плащі.
Помаленьку, потихеньку вийшли, на хвилинку завмерли, наче статуї, а потім повільно почали розгортати свої плащі.
— Ах! — почулося в натовпі.
Насправді то були не плащі. То були молоді крильця нових нетлів, ще вогкі й липкі, а з-під них до всіх присутніх усміхалися новонароджені нетлятка. Коли засяяло сонце, крильця почали обсихати, розпростуватись, і за хвилину молоді нетлі злетіли у височінь. Загриміло голосне «Слава!»
Дружечки розкидали навколо себе квіти, ковалики підкидали вгору циліндри, а метелики в захваті тріпотіли крильцями.
Глядачі роздивлялися на всі боки. І знову ахнули. Що це? Що це пливе по воді? Погляньте, розкішний корабель, двощогловий вітрильник, а на ньому ті двоє силачів у масках, які щойно виграли змагання з штанги Хто ж це? Ось вони вже знімають маски!
— Друзі! — крикнув Ферда.
Адже це були його друзі мурашки, ті хлопці, які вже двічі намагалися визволити Ферду.
— А що, коли це ніякий не принц, а що, коли це... — рибка аж затремтіла від страху. — А що, коли це морські пірати, — прошепотіла вона й хотіла вже втекти.
Але цієї миті корабель повернув до берега. Збирався причалювати. Тож цікаві рибки залишились подивитися, хто на ньому приплив.
— Це, мабуть, десь тут, капітане. Гадаємо, що ми вже біля дому, обізвалися згори голоси двох мореплавців.
— Побачимо, як до берега пристанемо, — промовив капітан; очевидно, він був у доброму гуморі.
— Тихше, — зашикали одна на одну рибки. — Зараз побачимо.
— Отепер, дами й панове, я продемонструю вам карколомний стрибок з корабля на берег, — пролунав веселий капітанів голос.
Рибки хотіли подивитися на цей карколомний стрибок, та враз кинулися врозтіч, ніби по них хто вистрілив. Щось велике й страшне з’явилося серед рибок, кинулося під корабель, вхопило його за днище велетенськими зубами й шмигнуло вглиб. Від корабля не лишилося й сліду. Тільки на тому місці, де він зник, борсалося у воді троє мурашок. Мурашки махали руками, дригали ногами, випльовували воду.
— Хлопці, не буду я Ферда Муравлик, коли це не хребтоплавка! — крикнув один із мурашок з червоною крапчастою хустинкою на шиї й кількома спритними гребками підплив до берега.
— Брехня це! — пробурчав лицар, коли одвів переляканих на смерть муравликів за три грядки чорниць. І підняв своє забрало.
Муравлики, вражені, заціпеніли. З-під забрала на них дивилися Фердині очі!
— Фердо, це ти? — вигукнули вони й хотіли були кинутись йому на шию.
— Чекайте, а то прилипнете! — стримав їх лицар. — Це все з меду!
— Як? Що? З меду?
Справді, той лицар був Ферда, а весь його обладунок був з медових стільників: забрало з меду, панцир з меду, щит з меду і меч з меду.
— Це все я вирізав і зліпив у бджолиному гнізді, — хвалився Ферда. — Ось вам, покуштуйте! — і дав їм укусити краєчок щита. — Усе, що на мені, — з меду.
— Фердо, але ж і добрий у тебе обладунок, — сміялися друзі, набиваючи собі роти, й скоро мед уже тік їм по бороді. — Ним можна нагодувати цілий мурашник.
А мурашник уже було видно. По високому пагорку з глиці бігали мулярі, теслі, няньки, мисливці, мандрівники й учні. Так як і на кожному мурашнику. Кожен щось ніс, кожен щось робив.
— Мій дорогий, золотий мурашник, як довго я в тобі не був! — радісно вигукнув Ферда і вже хотів кинутися до мурашника.
Та, як на Ферді зашурхотів обладунок, Ферда спинився, затримав друзів і прошепотів:
— Треба їм щось устругнути.
І тільки-но друзі поховалися, Ферда приклав обидві руки в тяжких медових рукавицях до уст і закричав, аж луна пішла в горах:
Ферди й не видно. На ньому повно мурашок, але вони нічого вже не ламають, панцир уже знято, і кожен злизує мед, який ще там залишився. Що ж це буде?
Аж раптом хтось вигукнув:
— Ось Фердина хустинка!
А другий:
— А ось і сам Ферда!
А третій:
— А де ж лицар?
Справді, де лицар? Скрізь сиділи бійці, кожен доїдав рештки меду, а коло Ферди стояли мурашки, розпатлані, обліплені медом, і тільки Ферда був чистий, облизаний досуха.
— Це я був той лицар, який вас так налякав, — усміхнувся він і гордо показав сухим пальцем на себе.
— То це ти нас пошив у дурні? Ти нас так налякав? Ти нас так наполохав? Хлопці, ану дайте йому за це! — закричали мурашки й знову кинулися на Ферду.
Скільки було жартів, скільки веселощів, що й не сказати! Нарешті мурашки взяли Ферду на плечі й віднесли зі славою до мурашника.
— Ти наш дорогий Фердо, як нам було сумно без тебе!
Ах, як тут усе змінилося! За короткий час, поки Ферди не було, у мурашнику з’явилося стільки нових переходів, світличок і перехрестків, Що Ферда тут заблукав би.
— Фердо, — запищало щось надзвичайно високим голосом, — б’юся об заклад, що сам ти звідси не вийшов би!
Це був Куриголоско. Обпікся, неборака, й припалив собі трохи язичка, коли гасив сірника, якого кинув хтось на мурашину доріжку. Але всі його розуміли й ніхто з нього не сміявся. Мовляв, ми знаємо, Куриголоску, що ти говориш не так, як ми. І нехай ніхто не сміється з тебе, бо ти в цьому не винен.
Ферда все зрозумів і миттю відповів Куриголоскові:
— Де б пак не вийшов! Я ж пізнаю дорогу! Вона вся вимазана медом!
Гуп! Мурашки враз опустили Ферду на землю. Так злякалися, коли це почули. Який жах, вимазані доріжки! І медом! Це в мурашнику нечувано. Що про це скажуть? Негайно треба прибрати. Пролунав гонг:
— Викликаємо двірників! І так швидко, як тільки хто може.
З усіх усюд повибігали прибиральники з віниками, щітками й лопатами, ось, мовляв, ми, покажіть-но нам, де й що розмазано, вмить приберемо! Та самі вони в проходах забруднили собі ноги медом і тепер розносили його повсюди.
Лихо, лишенько.
— Гей, хлопці, йдіть додому, Ферда вам зараз покаже, чого він у світі навчився, — засміявся наш герой. — Ідіть додому, додому! Йдіть спати, завтра все буде чисте, як скло!
Гаразд. Двірники поклали щітки, лопати, віники й пішли спати. Всі інші теж пішли спочивати. А мед, що залишився на них, вилизали замість вечері, й за хвилину всі вже міцно спали. Тим часом Ферда вибіг надвір. Біля мурашника висмикнув із павутиння в павука добрий канат, зробив з нього аркан і почав роздивлятися по околицях. Оглядав уважно кожну травинку, нишпорив лозиною під кожним камінцем. То тут, то там вибігав заспаний жучок і сварився:
— Навіть уночі не дають спокою!
Десь натрапив Ферда й на жука-жужілку, який вийшов на нічні лови. Ой, тут Ферда сам мусив швидко ховатися, щоб не дістати прочуханки.
Але раптом з-під якогось каменя вискочила, мов сполоханий кінь, стонога. І помчала, як навіжена, витолочуючи геть усе коло себе. Сотня її ніг миготіла, наче колоски під вітром.
Ферда за нею. Кинув аркан, але не так, як учив його колись жук Торбинка. Кинув просто на стоногу й упіймав її за шию. Почалася запекла боротьба. Спочатку стонога волочила Ферду по землі, але Ферда не давався. Впирався, вдавав, ніби хотів стоногу тягти, а насправді скеровував її до мурашника. Ви б і не повірили, як дурна стонога дала себе одурити й сунула просто до мурашника.
Вона вже думала, що геть знесилила бідолаху Ферду, думала, що затягла його за версту від мурашиної купи, аж тут раптом побачила, що перед нею чорніє головний вхід у мурашник. Бідолаха! Цієї страшної миті в неї потьмарилося в очах і ноги їй підломилися. Ферда навшпиньки обійшов стоногу і обережно прив’язав її до трави. Дав ще їй понюхати чебрецю, від якого краще спиться, й стонога, зморена й знесилена, заснула, як убита.
— Ой, яка шкода, що ту стоногу відпустили, мені так хотілося подивитись на неї! — запищав Куриголоско.
— Швидше стоногу! Куди ви її поділи? Затримайте її! Ми пообіцяли нашій малечі, що ви їм покажете стоногу! — пробігли нагору нянечки, геть захекані, й хапалися за голови, коли побачили, що стоноги вже немає.
— Справді, треба було їм показати стоногу. Всі дітки так хотіли побачити її! — засмутилася найстарша й найкраща нянечка.
І це була правда. Можливо, малята внизу в коморках почули, що стонога втекла, а може, комусь не було чого робити, й хтось сказав їм про це.
— Ве-е-е! — зняли вони такий плач, якого мурашник і не чув ще.
Що робити? Не можна ж, щоб діти увесь час плакали. Щось треба придумати. Ферда збіг униз.
— Увага, діти, хто сидітиме тихо, хто не буде ані плакати, ані кричати, той побачить гарну виставу. Хочете послухати?
Мурашенятам було цікаво. Всі одразу ж утерли сльози, позатихали; мовляв, Фердо, ми вже всі хороші, можеш починати.
До речі, ви не думайте, що мурашенята схожі на маленьких мурашок. Де там! Мурашенятка на вигляд такі, як безногі черв’ячки, і тільки як нянечки загорнуть їх у пелюшки і повкладають спати, тільки тоді в них повиростають ноги, голова, вусики, спинка, й тільки в тих пелюшках мурашенята перетворяться на справжніх мурашок.
На Фердиній дошці саме з’явилася хатка баби-яги.
— Ах, любий Єнічку, отут ми й сховаємось! — пищав Ферда тоненьким голоском і рухав блакитною фігуркою, ніби це говорила Марженка.
— Гаразд, гаразд, постукаймо в двері! — відповіла низьким голосочком зелена фігурка-Єнічек і присунулась до хатки баби-яги.
— Не йди туди, Єнічку, там баба-яга! — кричали Єнічкові мурашенята.
Дарма, що потім усім було шкода Ферди й що Трумбелінек благав, аби Ферда простив йому. Одно слово, вистава припинилася, а що найгірше — Ферда не міг навіть поворухнутися. Лежав, наче мертвий, нічого не говорив і тільки дивився навколо, як сонне курча на місяць.
Сестри-жалібниці м’яко поклали Ферду на ноші й дуже обережно віднесли вниз, до найзатишнішої кімнати мурашника, що була в найнижчому ярусі, поряд із кімнатою королеви. Там Ферді перев’язали голову, й він міцно заснув.
У цій маленькій кімнатці не було нічого, тільки на стіні висіли крила із королевиного шлюбного вбрання. Ті крила сховали на спогад. Королева їх давно вже не носить.
Навколо справді панувала цілковита тиша. Королевині покоївки ходили навшпиньки, щоб не заважати володарці мурашника в її королівській роботі — королева несла яєчка. Ніхто в усьому мурашнику не міг цього робити, тільки королева.
Вона знесла вже безліч яєчок. Кожної миті з’являлося на світ нове яєчко, і покоївки одразу ж відносили його нянечкам. А тих яєчок було вже знесено стільки, що покоївки не мали куди їх подіти.
— Слухай, Фердо, в кімнаті в тебе дуже тепло, то чи не можна покласти сюди кілька яєчок? Не поб’єш ти їх часом? — тихо спитала у Ферди одна заклопотана покоївка.
— Ні, не поб’ю! — зітхнув побитий Ферда, повернувся на бік і заснув. Там справді було приємно тепло.
Яка ж чекала на нього несподіванка, коли він прокинувся! З яєчок саме вилуплювалися маленькі черв’ячки, й нянечки носили їх годувати до спеціальної кімнати.
Ви нічого не знаєте про цю кімнату? Гаразд. Тоді треба вам пояснити, як воно є насправді з тими мурашенятами. Послухайте. Але уважно. З яєчка вилуплюється малесенький безногий черв’ячок. Таке мале, безпомічне немовлятко. Хто загляне до їхньої кімнати, той дражнить їх так:
Трам-тара-та ра-тата,
Карапузів везу я.
Загорну їх в пелюшки —
Будуть з них лялечки!
Це справді була чудова робота. І Ферді подобалась.
— Я б допоміг вам, — шепнув Ферда, коли відчув, що вже може рухатись. Він без сторонньої допомоги сів, бо вже мав досить сили, і йому хотілося взятися до якоїсь роботи.
— То ходи допомагай! — зраділи нянечки.
І Ферда пішов (хоч голова в нього була ще перев’язана й він був схожий на турка в тюрбані) і почав переносити немовлят.
— Похолоднішало, — похитували головами турботливі нянечки. — Треба перенести малят у теплішу кімнату.
Добре. В мурашнику таке робиться. Й Ферда заходився допомагати переносити мурашенят з холодніших комірок до тепліших. Коли ж надворі починало припікати сонечко й у теплій кімнаті стало задушно, Ферда виносив дітей у холодок.
Як добре, що мене набили, подумав він. Інакше б я ніколи сюди не прийшов і не побачив цього. А це ж так цікаво.
— Знаєте що? — Ферда показав на гурт немовлят. — Цих діток доглядатиму я.
Це чудово. Тепер тут будуть дітки, про яких Ферда піклуватиметься сам.
Та ось немовлята почали крутити головами.
— Фердо, ворушись, твої діти голодні! — крикнули нянечки, й Ферда швидко підсунув дитинчатам пляшки з молоком.
Та, на жаль, на всіх не вистачило.
— От було б добре, якби ми могли давати їм більше молока! — зітхнули нянечки.
— Я принесу! — запропонував Ферда. І вже скочив до дверей.
— Не біжи нікуди, Фердо, в нас не вистачає корів, а тому не вистачає й молока!
Але Ферда таки вибіг за двері.
— Гей, Фердо, не біжи, немає корів!
Ферда біг далі.
— Фердо-о-о... — чулося за ним. — Коро-о-ови-и-и...
А Ферда біг...
— Знаю я, — бубонів він. — Немає, але будуть!
Ферда влетів до кімнати, де були наймолодші муравлики. Вони саме лаштувалися на полювання. Куриголоско високим голосом розповідав, що краще від усіх знає мурашині стежки, бо одного дня пробіг по них сорок вісім разів.
— Хлопці, хто піде зі мною ловити корови? — гукнув Ферда.
Молоді муравлики були збентежені. Але ніхто з них не встиг ще й слова сказати, як вискочив Куриголоско й запищав:
— Ура, всі йдемо з Фердою! — і взяв величезного дрючка, такого важкого, що ви й не здужали б підняти його.
Інші муравлики теж посхоплювалися. Набрали мотузків, дрючків, щоб заганяти корів, і гайда вперед.
— Фердо, веди нас!
Потім вибігли в коридори з таким галасом, що королева мусила їм зауважити, аби поводилися тихше, бо вона не може добре нести яєчка.
Ви не думайте, що вони йшли ловити звичайних рогатих корів! Де там! Мурашині корови — це зелені тлі, які випускають із себе солодкий сік. Мурашкам смакує цей сік, і тому вони ловлять тлю.
— Там вони! — крикнули молоді мурашки, коли відбігли вже далеченько.
І справді. На травинках, на квіточках аж кишіло мурашиних корів. Вони переступали, перелазили одна через одну й паслися.
Кілька муравликів вилізло з дрючками на квітки, деякі — на траву й почали наганяти корів. Інші старалися їх упіймати. Ой, корови билися рогами, відмахувалися та брикались. Муравлики навколо них літали, мов пір’їнки на вітрі.
А коли тля розігналася, Ферда трохи почекав її, а тоді перед носом у неї відскочив, махнув хустинкою та ще й полоскотав тлю кропивою по спині. Ох, як тля розлютилася! А саме цього Ферда й хотів. Він кинув кропиву, схопив тлю за обидва хвостики на спині й почав з нею крутитися. Ну точнісінько, як на справжніх боях з биками! Вони метлялися й кружляли навколо, над ними здіймалися хмари куряви, тля сопіла від люті, аж кінець кінцем у неї замакітрилося в голові.
— Стережись, вона хоче тебе штрикнути правим рогом! — кричав високим голосом Куриголоско.
Навкруги було повно глядачів: жуки, лісові блощиці, інші тлі, прийшли й черв’ячки, й молоді коники. Всі дивилися на ту потіху.
Але тля не проштрикнула Ферду. Їй уже попливло перед очима. Зате Ферда, як побачив нових глядачів, швидко схопив одного молодого коника, накинув йому мотузок на голову, взяв у руки ялинову глицю, як списа, і — гей! — помчав проти оскаженілої тлі.
Тепер і справді все було, як під час бою биків. Коник мчав легко, як мотоцикл на змаганнях, а тля проти нього — як вантажний автомобіль. Бум! — сутичка. Ферда не встиг штрикнути тлю своїм списом. Усі вони попадали. Тля перекинулась, коник перекинувся, Ферда перекинувся.
Справжнісінька мала купа. Ніхто не знав, де голова, де ноги й узагалі що кому належить.
Перший отямився коник. Дременув на своїх довжелезних ногах, не озираючись, і швидко зник за хмарою куряви. Потім піднялася тля. Вирівняла свої довгі вуса й почала роздивлятися, кого б на них наштрикнути. Та як побачила, що майже проти неї підводиться з землі Ферда, то підстрибнула на метр, а може трохи менше, в повітря й чкурнула, ніби їй хтось хвоста припалив, а за нею повтікали й усі інші тлі.
— Ха-ха-ха-ха, — потішалися комахи-глядачі. — Ця вже битися до смерті не схоче!
Всі потім плескали за ту чудову розвагу, аж поки руки в них заболіли. Молоді муравлики-мисливці при цих оплесках кланялися на всі боки, наче актори на сцені.
Але що це? На місці бою лежав один муравлик і навіть не ворушився. Ой лишенько! Це ж Ніженька, найкращий стрибунець у мурашнику. Чи не сталося з ним нещастя? Мерщій до нього.
Горенько! Бідолаха Ніженька!
Погляньте, адже він звихнув собі ногу. Не відскочив своєчасно — і тля з коником перекинулась через нього.
— Швидше ноші, бігом! Ніженько, болить тобі? — побивався Ферда.
— Авжеж, болить, але я витримаю, — мужньо шепотів Ніженька.
— Ніженько, прошу тебе, дуже прошу тебе, Ніженько, не гнівайся на мене, я в цьому не винен, — бідкався Ферда.
— Що ти, Фердо? Це я сам винен. Я теж хотів потягти тлю за хвостика, як ти,— признався Ніженька. — А коли я межи вас уліз, то ви в цей час упали просто на мене.
Ноші були вже тут. Мурашки обережно поклали на них Ніженьку й швиденько побігли до мурашника.
— Фердо, тепер у нас у стайнях багато корів, а молока матимемо стільки, що його можна буде розвозити, — зраділи муравлики, побачивши таку багату здобич.
— Тож будемо молоко розвозити, — гордо змахнув рукою Ферда, — по всьому мурашнику.
— Але як, як? — допитувались муравлики, цікаві, як це Ферда хоче зробити.
— Та всяк, — відбувався він жартом, — почекайте і побачите.
Ввечері Ферда взявся до роботи й протягом ночі зробив у мурашнику через усі поверхи дірку для ліфта. Дірка, звичайно, вела до стайні, де спали корови. Потім поставив велике колесо і в нього пустив тлю з найбільшими вусами.
А тоді спробував, як діятиме його винахід. Полоскотав тлю під підборіддям і закричав їй на вухо:
— Вставай, вставай, корівонько, бо вже рання годинонька!
Корова прокинулась, злякалася, що Ферда буде її ганяти, й побігла. Та тільки вона рушила, тільки вперлася ногами, колесо почало обертатися, і що швидше бігла тля, то швидше оберталося воно. Словом, це був такий пристрій, як ті коліщата, що в них бігають білки в зоопарках.
І цим колесом Ферда вирішив рухати ліфт. Тільки полоскотав тлю під підборіддям — колесо закрутилося. Оце був мотор! Ферда дав йому вчену назву «Тлерух». Уранці, коли в стайнях надоїли молока, на всі поверхи почав підійматися ліфт, який рухався від колеса. В кабіні було повно бідонів. Де потребували молока, там брали один бідон. Фердині немовлята, звичайно, діставали найкраще молоко — самі вершки.
А чи знаєте ви, хто той ліфт обслуговував? Ніженька! Ніженька з вивихнутою ногою, яка тепер була в нього в гіпсі. Він сидів у м’якому кріселку, а над ним були кнопки. Він натискав якусь і — гу-у-у! — з третього поверху був на сьомому, натискав іншу — гу-у-у! — ліфт спускався аж до льоху, і — гу-у-у! — зараз їхав аж до двадцятого поверху, найвищого в мурашнику.
Ото мав Ніженька забавку! Всі йому заздрили. Куриголоско теж хотів би їздити, хотів натискати кнопки і їздити — гу-у-у! — вгору і — гу- у-у! — вниз, але Ферда не дозволив.
— Ні, — сказав. — Це забавка тільки для Ніженьки. Буде їздити ліфтом, аж поки звихнута нога в нього загоїться.
Куриголоско послухався, бо був розумний мурашка. Трумбелінек — той би не дав себе так легко умовити.
Де, власне, мандрує Трумбелінек? А ось тут! Подивіться. Саме зараз він тікає й кричить «рятуйте!», а за ним щось мчить, щось женеться. Схоже на великого змія. Уже тримає його. Швидше, рятуйте!
Але ніхто не встиг допомогти. Трумбелінек спотикнувся, простягся на землі, а змій — о жах! — могутнім стрибком підскочив і накрив його. Всі завмерли від жаху. Ніхто не одважувався рятувати, ніхто не насмілювався навіть поворухнутися. Тільки Ферда обережно підходив навшпиньки.
Чи не завдасть йому лиха змій? Чи не вкусить? Чи не задушить? Мабуть, ні, бо змій навіть не поворухнувся, коли Ферда торкнув його.
— Забиймо змія, — прошепотів Ферда і озирнувся, шукаючи якоїсь зброї.
Мурашки подавали йому молот, сокиру, а один — навіть цілі двері, щоб Ферда тримав їх перед собою, як щит.
Та Ферда взяв тільки лозину й, коли брав її, нахилився низенько, щоб ніхто не бачив, як він сміється.
— Дивіться, йде на змія з самою лозиною. Оце герой, — шепотіли вражені муравлики.
Ферда справді йшов тільки з лозиною. Підійшов до змія — лясь, лясь! — і почав ляскати по ньому, наче по килиму.
— Ай, ай, ай, а-ай! — пролунав розпачливий крик.
Але то кричав не змій, а Трумбелінек.
— Не кричи, Трумбелінку, я маю тобі відплатити трохи за бабу-ягу, — заспокоював його Ферда, б’ючи змія так, щоб найбільше перепало Трумбелінкові.
Сказати вам правду, то був ніякий не змій. То була довга пелюшка для лялечок. Я зараз вам розповім, як усе сталося.
Як ви знаєте, коли мурашеня добре вгодується, стане товсте й далі вже не може вирости й на волосок, воно засинає. Засинає й не прокидається, хоч би що ви з ним робили. Тоді нянечки беруть його на руки й односять у спочивальню, щоб сповити. Краять довгі куски матерії, намазують їх трохи клеєм, а тоді сповивають сонну дитинку так, щоб ані волосинка не виглядала. Роботи при цьому в них невпрогорт, це зрозуміло. А наступними днями лялечку треба провітрювати й вигрівати, аж поки з неї вилупиться справжній мурашка.
І от що сталося. Трумбелінек такий причепа. Всюди лізе, скрізь устромить носа, увесь час йому хтось має зауважувати, щоб він дав спокій. А саме того дня Трумбелінек прийшов до спочивальні й почав там чіплятися до сонних малят. Тягав їх за чубчики, одкривав їм очі, лоскотав загорнуті лялечки й усіляко намагався їх збудити.
— Бачили такого шибеника? — закричала одна нянечка, не відриваючись від роботи.
— Проженіть того хлопця! — сказала друга.
— Давайте провчимо того хлопчака! — мовила третя. Вона тримала в руці кінець намазаної клеєм пелюшки і — лясь! — вдарила ним Трумбелінка по спині. Та ще й сказала йому навздогін:
— Утікай, за тобою — рогатий!
Трумбелінек був дурненький і повірив, ніби за ним справді женеться щось рогате, й помчав щодуху. Приліплена пелюшка летіла за ним, як змій, і кожен думав, що той змій тримає Трумбелінка й хоче його, мабуть, з’їсти.
Тільки Ферда зрозумів, що це — пелюшка, й тепер із насолодою відплатив Трумбелінкові. Відшмагав його скільки було сили. Помстився за кривду, якої зазнав тоді, коли грав перед дітьми бабу-ягу.
Тож вийшло добре. Трумбелінек був покараний не тільки за те, що будив немовлят і лялечок, але й за те, що тоді набив Ферду. І на здоров’я йому!
Добре, що хоч не довелося відносити його на ношах. Але днів зо три ще після цього Трумбелінек таки погладжував собі побите місце.
Обережно й помалу вийшли нянечки того дня на сонечко, тихесенько порозкладали лялечки, й самі теж почали вигріватися. Тут раптом Куриголоско запищав:
— Ходіть сюди, ходіть сюди, оця лялечка має крила! — і показував на одну лялечку, хоч мав у цей час вартувати.
Це велика подія. Муравлик з оцієї лялечки вже має крила. Биймося об заклад, що скоро вже з лялечок почнуть вилуплюватися мурашки.
— Дівчата, а йдіть подивіться, як це ми самі не помітили?
Усі нянечки збіглися до лялечки, під плівкою в якої ледве виднілися крила.
— Справді, подивіться, Куриголоско не помилився. Тут, і тут, і там уже видно крила. Ура! Мабуть, і в інших наших лялечок уже скоро будуть крила!
Швидко обернулися до лялечок — і скам’яніли від жаху. Лялечок не було. їх украли.
Вибухнув плач і нарікання.
— Куриголоску, це ти винен! — накинулися засмучені нянечки на Куриголоска.
— Навіщо ти нас кликав? — плакали.
— Ми будемо на тебе скаржитись, — погрожували нянечки й мало не набили його.
Так завжди буває, коли щось станеться, одразу ж шукають, на кого б скласти провину.
Тільки Куриголоско, бідолаха, нікому нічого не вичитував і тихо, але високим голоском шептав:
— Це нещастя, це нещастя!
Дуже сумні повернулися вони додому.
Рано-вранці весь мурашник прокинувся від грюкоту у ворота. Відчинили мурашки й побачили, що надворі стоїть тихий, незвичайний натовп: загін носіїв з лялечками, а перед ними — чи можна повірити власним очам? — власною особою королева чужих мурашок.
Велична постать королеви була в королівських шатах з довгим шлейфом, на шиї сяяло намисто з уламків надкрилля найкрасивіших жуків, а на голові — корона з кольорової луски метеликових крилець. Обабіч королеви стояли покоївки. Підтримували її. Стара була сердешна королева, ледве стояла, й ноги в неї підламувалися.
— Прийшла я до вас просити ласки для своїх підданих, — сказала вона тремтячим голосом. — Ми повернемо вам ваші лялечки. Ось вони. Але штраф заплатити ми не можемо.
— Е, ні! Це ми ще подивимось! Так дешево ви не відбудетесь! — вигукнув Трумбелінек.
Однак його одразу ж спинили:
— Хіба ти не знаєш, що мусиш мовчати, коли говорить королева?
— Справді, ми не можемо вам дати на штраф наших двадцять лялечок, як ви зажадали. Просто тому, що у нас їх немає, — говорила королева майже пошепки.
— Ой лишенько тяжке. Я вже стара, не можу нести яєчка, й тому в нас зовсім не родяться нові мурашки. Мурашник наш руйнується, нам потрібні мулярі. Ми голодуємо, нам потрібні мисливці. Єдина наша надія — це дві лялечки, які ще в нас лишилися. Сподіваємось, що з них народяться нові королеви,— промовила вона з ніжністю.
— Тоді ми будемо врятовані, — додала королева тихо із замріяними очима. — Нові королеви почнуть нести яєчка, в мурашнику знову будуть дітки й лялечки, а з них уже народяться нові мурашки. Не гнівайтесь, що ми хотіли вкрасти у вас кілька лялечок. Не було в нас іншого порятунку. Ми хотіли допомогти нашому мурашнику.
Тут від слабості вона заточилася, й хтось із слуг швиденько приніс їй стільчика. Королева сіла на стільчика з соромливою усмішкою.
Нянечки з Фердиного мурашника втирали сльози, так вони розчулилися, а Трумбелінек голосно шморгав носом.
— То ви нам, королево, повертаєте всі наші лялечки й хочете, щоб ми вам повернули ваших полонених? — спитав Ферда, що єдиний тримався спокійно.
— Авжеж, повернемо, — сумно прошепотіла королева, затуляючи рукою очі.
— А знаєте, що ми зробимо? — промовив до неї Ферда. — Ми вам допоможемо. Трумбелінку, перелічи лялечки, які нам повернуть, чи всі тут є, а ти, Куриголоску, виводь полонених! — наказав він.
Мурашник схвально загув.
— Звичайно, допоможемо! — кричали всі.
Чужа королева не могла цьому повірити й тільки збентежено всміхалася.
За мить прийшов Куриголоско з полоненими. Вони вже всі були одліплені й умиті. Тільки Трумбелінек ще не впорався зі своєю лічбою. Раз у нього вийшло сорок три, вдруге — п’ятдесят, а втретє — сорок дев’ять з половиною. Тож довелося взятися до цього Куриголоскові.
— П’ятдесят сім, — сказав він високим голосом, і це було правильно.
Лялечок швидко віднесли в спочивальню.
— Ми вас проведемо й усе вам полагодимо! — заспокійливо сказав Ферда.
Королеву посадили на ноші й пішли з нею великим почтом до її мурашника.
І при цій великій метушні ніхто не помітив, чи видно в деяких повернених лялечок крила.
І, мабуть, це було добре. Може, якби всі позбігалися до лялечок, знову сталося б щось лихе.
— Крила, крила! — закричали мурашки, коли прийшли до своїх лялечок.
Майже в усіх лялечок у спочивальні вони намацали крила. З двадцяти досить великих лялечок з крилами будуть наречені, а з тридцяти менших лялечок з крилами будуть женихи.
— Цррр-цр-цр-црр... — зателеграфував найближчий цвіркун, який жив біля мурашника, депешу до іншого мурашника. До речі, без крапок і тире: «Маємо женихів скільки хочете».
У відповідь цвіркун із чужого мурашника телеграфував за хвилину: «Двох вистачить дякуємо».
Зараз же Ферда наказав погасити в спочивальні світло, й ніхто не смів зайти всередину, щоб не збудити жодної лялечки раніше, ніж прийде її час.
Не знаю, скільки днів минуло, але одного дня увесь мурашник дізнався, що славний день настав.
Просто того дня діти заявили:
— Сьогодні свято, сьогодні ми не підемо до школи.
І клас, у якому Ферда викладав природознавство, залишився порожній.
Нянечки принесли в мурашник цілі оберемки квітів і розкидали їх по землі. Трумбелінек змайстрував собі з паперу генеральський кашкет і поважно ходив у ньому по мурашнику.
В усіх був святковий настрій, і всі відчули, що настає велике свято. Робітники, теслярі, муляри, пастухи й садівники теж покинули роботу й теж причепурилися. Тільки в кухні варилося, смажилось, пеклося, тушкувалося, шкварилося. Куховарки хапалися за голову й хвилювалися — як воно все вийде?
Потім унизу місцеве радіо заграло веселу маршову музику, й кожен одразу зрозумів: починається щось надзвичайне.
— Уже йдуть, уже йдуть! — кричали всі й поспішали до входів у спочивальню.
Дорогою, посипаною квітами, йшов загін женихів, загін вродливих юнаків, і в кожного з них шурхотіли за плечима нові крила. Їхні тільця блищали, як лаковані, а на шиї — ой леле! — на шиї у кожного була маленька червона крапчаста хустинка, така, яку носив Ферда, але зовсім, зовсім манюсінька.
— Подивіться, самі Ферди! — вигукнув Трумбелінек у генеральському кашкеті й схопився за голову.
Мурашки хотіли на нього гримнути, але заніміли з подиву. Справді, дорогою йшли ніби самі Ферди.
Що це? Ось наречені в шлюбному вбранні з віночками на голові, але кожна з них має на шиї червону крапчасту хустинку! Тільки зовсім маленьку, набагато меншу, ніж носить Ферда. Що це все означає, що сталося?
— Невже ви не знаєте? — здивовано спитала найстарша нянечка.— Це ж мурашки, що виросли з Фердиних немовлят!
І як про це всі могли забути? Звичайно! Адже це були мурашки з немовлят, про яких Ферда найбільше піклувався, яких найкраще годував, найкраще бавив і найкраще вчив.
— Такої слави, як Ферда, в мурашнику ще ніхто не заживав, — сказали кілька нянечок.
— Але він її заслужив! — захоплено крикнув Ніженька, який тільки сьогодні почав бігати.
— Авжеж, заслужив! — закричали й інші.
Двох найвродливіших мурашок-женихів було вже призначено для двох наречених із сусіднього мурашника. Скоро по них прийшли посли й розповіли, що там народилися дві прекрасні наречені, але стара королева не хоче пускати їх назовні, щоб вони десь не відлетіли. Тому весілля буде в мурашнику, й панове женихи мають летіти просто до них у мурашник.
Обох женихів начистили до блиску, щоб вони були ще кращі. А королева прислала їм трохи парфумів, щоб вони добре напахались.
Раптом хтось закричав:
— Уже летять! — і показав угору над лісом.
Над високою ялиною пливла густа хмара. Вона вирувала, крутилася, тремтіла. Оддалік, так само високо в повітрі, здіймалася інша така ж хмара... Це були рої женихів і наречених, які вже вилетіли з інших мурашників.
— Дзззз... — задзижчало й зашуміло раптом над нашим мурашником, аж усі принишкли й приплющили очі. Коли ж отямились і роздивилися навколо, біля них не було жодного жениха, жодної нареченої. Усі полетіли високо вгору до весільних роїв. Там вони й залишаться з іншими і вже ніколи не повернуться.
Тільки ті два найвродливіші женихи полетіли просто до сусіднього мурашника, де на них у замкненій кімнаті чекали дві наречені, майбутні королеви.
— На ці рої треба подивитися через підзорну трубу, — закричав зворушений Ніженька й пострибав на своїй здоровій нозі в мурашник по підзорну трубу. За ним поспішило багато інших, отже, за мить нагорі здійнявся цілий ліс підзорних труб.
Аж тут уже побачили. З пітьми раптом випливла велика таблиця з яскравим написом: «Фердина весела дорога». Під таблицею навстіж розчинилася заквітчана брама.
— І-і-і-і! — запищали молоді, бо вже знову пірнули в цілковиту темряву.
Та враз спалахнуло світло, й перед мурашками відкрився театр.
У освітленій кімнаті Трумбелінек з трьома горщиками на голові ловив стоногу. Але він нічого не бачив, бо горщики зсунулися йому аж на плечі. Стонога теж була із зав’язаними очима. Так вони бігали назад і вперед, а Трумбелінек щоразу ловив то якусь нянечку, то вусату ляльку, а ті пищали ще голосніше, ніж глядачі.
Раптом — «гу-у-у-у!» — молоді знову помчали в темряві, а тоді враз — блись! — спалахнуло яскраве світло. І тут у низьких сінях Куриголоско сварився із Джмелем. Людоньки, ото був концерт! Куриголоско кричав високим голосом, Джміль — басом, а мурашки навколо від сміху аж падали!
Трохи далі, знову в освітленій кімнаті, на всіх чекало нове видовище — піраміда, яку зробили малі черв’ячки так гарно, ніби в якомусь гімнастичному залі. Проте хтось із них хитнувся, й усі черв’ячки мало не беркицьнули на землю. Потім знову запала темрява, а за нею знову спалахнуло світло, й зачудовані гості побачили наступне видовище — Ніженьку, що бився з биками. Як гарно він з ними боровся! Тягав їх за хвостики, робив через них сальто, совав їм перед очі дзеркальце. Людоньки! Це було ще краще, ніж на справжніх боях.
Молодята аж потомилися від сміху, а їх уже знову везли далі. Потім вони споважніли. Почули чудову музику й незабаром побачили ансамбль. Малі черв’ячки грали, мало не танули від натхнення: троє дмухали на гребінцях, один бренькав на голці, двоє несамовито сурмили в лійки, один клацав пальцями на шести склянках, а ще один стукав паличкою по горщику. Цілий світ можна було б з отакою музикою об’їздити!
Ще не встигли молоді опам’ятатись, а їх уже везли далі. Коли це хтось у темряві вдарив їх по плечу. Тільки вони обернулись, аж тут — хлюп! — хтось їм вилив за комір води — і вони опинилися назовні.
— Ух! Оце була дорога! — сміялися молоді, обтрушуючись. — Хто б подумав, що у Ферди ми побачимо таке.
І коли б Трумбелінек не виказав, що то Куриголоско схопив молодят за плече й Ніженька лив їм за комір воду, були б вони думали, що бачили справжні чари під землею.
Трумбелінек першого дня хотів сам роздавати мед, але впав і так вимазався в мед, що діти потім аж два дні його облизували.
— А найменшим ти нічого не покажеш?
Аякже! І найменших Ферда повозив. Але для них він приготував ще одну несподіванку. Поставив у одній кімнаті дошку з неправильно розв’язаним прикладом, а біля дошки — покаране малятко, яке так розв’язало той приклад. Кожний, хто дивився на дошку, жахався.
Звичайно, Ферда знав, кому це треба показати, його учні теж жахнулися. Так полічити!
Після цього всі малюки добре вчилися! І це було їм не важко. Адже вони були Фердині вихованці.
Ким вони стали потім? Найкращими робітниками. Все вони будували, все вміли, все лагодили. Кожен з них зробив щось добре, кожен з них щось гарне придумав. І всі вони носили крапчасті червоні хустинки.
— Мурашечко, ти часом не Ферда Муравлик?
— Так.
— А ти?
— Я теж Ферда Муравлик.
— Не жартуйте, адже не можете ви обидва бути справжні Ферди!
— Але й справді всі ми Ферди! Хіба не бачите? Все ми вміємо, все будуємо, все лагодимо...
