Невдовзі Педро і довгов’язий повстанець принесли якусь жінку й поклали поруч Себастьяна. Вони відкопали її в руїнах. Жінка також була мертва.
Ірена на мить полишила Себастьяна і глянула в обличчя жінки. Схопившись на ноги, перелякано скрикнула:
— А-а-й!
І, непритомна, впала на руки Делії.
Ірена впізнала себе. Вірніше, впізнала ту білкову оболонку, в якій нещодавно жила її свідомість. Тіло жінки ще було тепле. Отже, Професор, відібравши в неї пам’ять, підтримував її фізіологічне існування до останньої хвилини. Мабуть, провадив на ній якісь досліди…
Їх поховали разом — колишню Ірену й Себастьяна. Гори гриміли нечуваною грозою. Але ніхто з повстанців не ховався. Всі знали: то Едмундо оплакує батькову смерть…
Минуло кілька років. Генерал помер. Марлон утік за кордон. Його вже не цікавила політика — він став багатим бізнесменом. Повстанці спустилися з гір — повірили, що прийшла жадана свобода. Але більшість із них потрапила в Чорну фортецю. Новий уряд виявився не кращим, ніж ненависна Генералова диктатура.
Одного дня гірськими стежками йшли дві дівчини. Вони видавались майже ровесницями. То були Ірена й Рут, які вирішили провідати заповітну могилу.
Сіли на камінні, скорботно схилили голови. Вдарила гроза. Над могилою тріпотіло блакитне полум’я.
— Едмундо, — тихо мовила Рут, яка ніколи не розлучалася з рацією. — Добре, що ти прийшов. Коли б ти знав, які ми тепер тут самотні.
Блакитна куля напружено пульсувала. Вона то збільшувалась, доростала до розмірів людської голови, то стискалась, нагадуючи пломенисте яблуко… Щось у ній боролося, кидало її — щось таке, від чого було боляче навіть блискавиці.
Нарешті Рут почула гіркі слова:
— Колись ти казала: ще рано… Тепер ти виросла. Чому ж не виходиш заміж?..
Рут здалося, що її хтось ляснув по щоці.
Вона шарпнулась усім тілом і крізь сльози вигукнула:
— Едмундо! Як ти смієш так казати?..
— Хіба це я кажу?.. То природа так велить. Хто ж сміє перечити їй?
— Ти — мій чоловік, Едмундо! Іншого не буде.
— Іншого не буде, — вслід за нею повторила Ірена, думаючи про Себастьяна.
Довго вони розмовляли над могилою, де лежали останки Себастьяна і колишньої Ірени. Сумна це була розмова.
Спустилися з гір, поїхали додому. Треба прибирати харчевню. Тітка Мірта також померла. В харчевні тепер господарювали Рут, Делія та Ірена. Нерідко провідував їх Одноокий. Він з’являвся у вигляді сажотруса. Одноокий лишився в катакомбах. Харчевня стала підпільною явкою.
Інколи Рут виходила в місто. На неї задивлялися перехожі. Гарна вона була, дуже гарна! І ніхто з перехожих не знав, що золоте волосся цієї красуні ховає в собі таку силу, яка здатна знищити будь-яку фортецю.
Але дівчина думала про інше. Її вабили тіні у вечірніх вікнах. Там жили люди. Кохали, раділи, страждали. Люди, багато людей!.. Якщо уявити землю без оцих вікон, що дивляться у вечірнє небо, тоді вона, планета наша, — втратить живу душу…
Майже завжди в такі хвилини біля Рут з’являлась Ірена. Якби хто-небудь підслухав їхню розмову, то, мабуть, був би вельми здивований. Зовні вони майже ровесниці, але Ірена так розмовляла з Рут, як мати розмовляє з донькою. І золотоволоса красуня не перечила. Вона визнавала за своєю подругою високе право на материнське слово.
Можливо, саме в цьому й бачила Ірена зміст свого другого життя. Та ще в тому, що їй довіряли люди із катакомб.
Катакомби, як і раніше, давали притулок усім тим, хто вірив: рано чи пізно, а на всій землі запанує свобода. Її принесуть не захмарні істоти — вона народиться із боротьби людської, із відваги та самопожертви.
Ірена та Рут вірили в це. Разом з Однооким та його друзями вони готувалися до нових боїв.
