Міські історії [Анатолій Андрійович Дімаров] (fb2) читать онлайн

Анатолій Дімаров Міські історії

Квартира

Жодного новонародженого не чекали з таким нетерпінням, як оцього дев’ятиповерхового будинку.

Ще тільки закладався фундамент і копалися траншеї під комунікаційні мережі; ще лише починали зводити стіни й класти перекриття перших поверхів; ще цибатий кран, зіп’явшись на ноги, примірявся до першого вантажу — так обережно, наче то не цеглини були, а діти, що їх він мав рознести по майбутніх квартирах, ще гори піску, цементу, цегли, арматури і труб захаращували велике подвір’я, а могутні тягачі-панелевози ревіли натужно, вибехкуючи колії, в яких недовго й шию звернути; ще майбутні вікна й двері темніли порожніми отворами і звідти раз по раз вилітало будівельне сміття; ще навіть не думали про комісію по прийому об’єкта, яка, заплющивши очі на всі недоробки й упущення, підпише відповідний акт, — будинок лише народжувався: в колотнечі, в сварках, у біганині, у щоденних летючках, у муках, які породіллям і не снились, а майбутні мешканці вже щоденно навідувалися до нього, і чим вище підіймалися поверхи, тим все більше й більше приходило на будівельний майданчик людей. Вони пролазили крізь щілини паркану, стрибали через глибокі траншеї, дерлися через гори цегли й дощок, проникали в білі од вапна коридори, штурмували хідники, що трималися поки що на чесному слові, добиралися до другого, третього, шостого поверхів, плутаючись під ногами будівельників, оцих бетонярів, мулярів, столярів, сантехніків, електриків, заважаючи їм працювати, та як їх не лаяли, як не проганяли, як не обсипали будівельним сміттям, а то й вапном заляпували, вони лізли й лізли, наче мурахи, і якщо якась особливо настирлива пара врешті щезала, на її місці появлялися дві нові, ще настирливіші.

І їх можна було якщо не вибачити, то хоча б зрозуміти: будинок був кооперативний, і кошти на нього внесли всі оці люди.

Потім, коли будівельна гарячка врешті вляглася, коли були вимиті вікна й підметені хідники та підлоги, а подвір’я, підрівнявши бульдозерами, наспіх покрили асфальтом; коли розібрали тепер уже нікому не потрібний паркан і будинок наче ступив на щойно забруковану вулицю, на широкий, молоденькими деревцями поділений навпіл бульвар, що його вже обживали машини, коли повноважна комісія обійшла усі поверхи і спітнілий виконроб усоте поклявся усунути помічені та з належною увагою до акта занесені недоробки, хоч на нього чекав уже інший об’єкт, де всі оці обіцянки розвіються димом; коли нарешті були виписані ордери та вручені ключі од квартир, люди, які тиждень тому замалим не по-пластунському проникали в будинок, тепер кинулись штурмувати його вже на законній підставі. І той веселий штурм тривав кілька діб: з раннього ранку до пізньої ночі.

Всі види транспорту, що їх тільки можна було уявити (окрім літаків та пароплавів), підкочували безперервно до чотирьох під’їздів, вивергаючи з роздутих утроб домашнє начиння, а мурашиний потік снував безперервно, заносячи меблі в порожні поки що квартири. І вже перший, найнетерплячіший, проклинаючи залізобетон, заходився довбати шлямбуром стіну, щоб повісити килим: той дятлиний перестук ще довго лунатиме в оцьому дев’ятиповерховому вуликові як серед білого дня, так і опівночі, доводячи до мікроінфарктів прихильників тиші. Вікна враз оживуть, забіліють фіранками, зарябіють гардинами, засяють вечірніми вогнями, а по ще незатоптаному подвір’ї початкуюча мати покотить свою першу дитину, і перші бабулі вийдуть обживати свіжопофарбовані лавки, розставлені обіч під’їздів.

І рано чи пізно появиться перший небіжчик.

Його проводжатиме весь будинок, з усіх квартир, поверхів, під’їздів, і коли одлунає тужлива мелодія і сумний кортеж рушить повільно в бік кладовища, хтось обов’язково скаже:

— От і наш дім пустив перший корінь. Стояти йому тепер та стояти...

Той перший небіжчик пережив чотири війни і три революції. Роки відшуміли над ним зимовими хугами, і він уже нічого не чекав од майбутнього: дожовував рештки життя збайдужілим ротом. Все перепробувано, все пережито, всі людські пристрасті давно вже звідані, а то й забуті, минуле — як сон, в якому згубилося колись найдорожче, тож йому байдужі були розмови довкола квартир, суперечки й чвари, що кипіли на зборах, він, здається, й не розумів, де він зараз і для чого його сюди регулярно привозять. Сидів, застиглий, відчужений, вощані вуха його, зарослі посивілим мохом, були наставлені в далеке минуле, і навіть голоси онука та сина, які його й привозили (на таксі, трамваєм він по дорозі розсипався б, і вже дехто помітив, що з таксистом розплачуються копійка в копієчку: чи то такі скупі, чи грошей обмаль) і заводили так урочисто, наче не людину тримали під руки — ікону... навіть їхні голоси не пробивались до його свідомості.

Всі вже знали, що старий брав активну участь у двох революціях і слухав, кого тільки можна було почути. І син, і онук ходили старим, як тузом козирним, який побива усі козирі, тож не дивно, що й дісталася їм одна з найкращих квартир: сонячна, тиха, дві найбільші кімнати вікнами в двір, лише третя, найменша, — вікнами на бульвар, ну, тут уже нічого не вдієш, не ми планували будинок, тут поселимо дідуня, все одно ж він уже нічого не чує, тож машини йому не заважатимуть. «Правда, дідуню?» — та одразу ж туди старого й запхнули — посадили на єдиний стілець посеред порожньої поки що кімнати, і він так і просидів майже до вечора, поки заносили меблі та розставляли наспіх. А вже як занесли, як розставили (в дідуньову кімнату вирішили завтра, все одно ж не встигнуть), як посідали в кухні за швидкуруч накритий стіл, натомлені, але щасливі, як розлили урочисто 3 чарки: «Ну, діти, будьмо! Щоб вам тут добре жилося!» — лиш тоді схаменулись: а дідуньо! Кинулись до старого, а він сидів, як його посадили, він, здається, й не ворухнувся жодного разу протягом дня, і з-під висохлих на пергамент повік ледь тьмяніли згаслі жарини очей. «Ну, як вам тут, батю?» — спитав з перебільшеною увагою син. «Ходімо вечеряти!» — проспівала невістка. «Ми без вас, дідуню, й не сядемо!» — прощебетала онукова. «Уже й чарку вам налили!» — додав од себе онук.

Взяли старого під пахви, одірвали з трудом од стільця, в який він, здається, вже й коріння пустив, повели обережно на кухню. «Ще одну чарку!» — скомандував син. «Знаєм без тебе!» — відповіла, як одбрила, невістка: їй, як і всім, було незручно, що забули старого. Дістала чарку, ще одну тарілку, ніж і виделку. Онукова відразу ж заходилась накладати з паруючої каструлі, а син плеснув трохи горілки: старий давно вже не пив. «Ну, батю, щоб вам тут добре жилося!» «Якби не ви, то хіба б наші діти мали оцю квартиру! — додала невістка зворушено. — Завеземо вам тахту — будете як у бога за пазухою. Ніхто вже через вашу голову не ходитиме...» «Еге ж, дісталося всього, — похитав головою син: він захмелів, і лисина його червоніла торшером. — Пам’ятаєш, Маню, як я тебе привів у нашу родину? Одна кімната на чотирьох, — повернувся до молодят. — Три на чотири. Батя з мамою на односпальному ліжкові, а ми — під столом. А тоді ще й ти народився, — це вже до сина. — І нічого, жили — не вмирали, наче так і треба було. Правда ж, батю?»

Старий, мабуть, не чув: жував через силу курячу гузку. Чарку ж навіть не пригубив.

«Гарна вам квартирка дісталася, нічого не скажеш, — продовжував син: од випитого його потягло на розмову. — Доведеться виплачувати, але то вже хай у вас голова не болить. Ми з матір’ю порадилися та й вирішили, що будемо платити самі...» — «Ну, що ви, тату, ви й так помогли, скільки могли, — заперечив онук. — Якось уже самі обійдемось». — «Бач, які горді! — повернувся син до своєї дружини. — Не хочуть, щоб ми їм помагали». — «Та ви ж уже обоє на пенсії!» — «То й що? Пенсіонерам і треба менше. А вам ще які оно витрати. Нова квартира, вона, сину, ого!.. Як молода жінка: спробуй її одягнути!» — «Ну, вже якось одягнемо», — розсміявся онук. І, батьків проводжаючи, запросив на прощання: «Ви ж приходьте, не забувайте нашої хати».

Повернувся на кухню: дід застигло сидів край столу. «Підемо спати, дідуню?» Були зараз як ніколи до нього уважні. Одвели до кімнати, роздягли, поклали на ліжко: «Завтра вам тахту привеземо». Старий ліг, як умер: навіть не ворухнувся.

А за тиждень помер. В останній час, здається, жив тільки для того, щоб вибити онукові трикімнатну квартиру. І коли квартира була нарешті отримана і ніхто тепер її вже не міг одібрати, старий, звівши останній порахунок з життям, непомітно пішов з цього світу.

Може, тому він і лежав у домовині з таким умиротвореним видом, наче давно уже ждав, не міг діждатися смерті. Обличчя його розправилося та помолодшало, а на запалих губах застигло якесь аж удоволення. Він так і лежав: сухенький, маленький, в завеликій, наче на виріст, домовині, мов повернувся протягом ночі, коли помирав, у своє дитинство — за такими далекими обріями, що всім живим, які його проводжали, здавалося воно зовсім уже нереальним. Він так і виплив над людськими головами з не обжитого ще будинку: в оту вічну квартиру, яка не потребуватиме ремонту, не підлягатиме обміну, не стоятиме на облікові в жеку. Він так і пішов од живих — реліктовий уламок минулого, тож ніхто по ньому й не плакав, бо плач сприйнявся б як фальш: смерть його була такою ж природною, як зміна пір року, як захід сонця, як ніч. І живі, постоявши трохи над покритим вінками й квітами горбиком, поверталися без особливого суму додому. І син, і онук думали про одне й те ж: старий знав, скільки жити, тож відчували якусь аж гордість за свій рід, що ніколи не підводить. І сиділи за поминальним столом якісь особливо схожі один на одного, й онукова лисина ясніла торшером, тільки не таким розкішним, як у сина.

Потім, коли чужі розійшлись, а посуд був прибраний та перемитий і батьки, попрощавшись, теж зібралися додому, молодята, залишившись наодинці, чи не вперше відчули себе повновладними господарями трикімнатної цієї квартири. Повмикали скрізь світло, взявшись за руки, ходили з кімнати в кімнату, і квартира після того, як винесли дідуня, здавалась їм значно більшою за свої сорок шість метрів.

Кімнати ще світили голими стінами, ще багато чого бракувало, особливо в третій, дідуньовій, де стояли тільки шафа й тахта та єдиний стілець (всього цього треба якнайшвидше позбутися: таке воно старомодне), а під стелею висіла оголена лампочка. «Тут буде мій кабінет», — сказав поважно онук. «А може, дитяча?» — запитала лукаво онукова.

«Ти що? — стривожився він. — Ми ж, здається, домовилися». — «З тобою й пожартувати не можна». — «Такими речами не жартують. Одні жартували, жартували та й дожартувалися». — «До чого?» — «До бебі. Та не до одного, а до двох». — «Нам би хоч одного». — «Встигнемо. Ми ж домовилися». — «Ну, годі, — сказала вона. — Не вистачало в такий день посваритись. Кабінет то й кабінет...» І якась аж збайдужіла повернула до спальні. «Будемо лягати?» — спитав він, ідучи вслід за нею до спальні. «Будемо... Ох, як я натомилась!.. Бідний дідуньо...» Звичними рухами перебила подушки, послала постіль. Засміялась. «Ти чого?» — «Ніяк не можу звикнути, що ми з тобою самі. Не треба заставляти стільцем двері до спальні». — «Батьки, здається, не підглядали», — відповів він, трохи образившись. «Ще чого не вистачало! Та все ж нарізно краще. Ти, може, не згоден зі мною?» Вона саме звільнилася од сукні, і для нього то був найпереконливіший аргумент. «Згоден», — прошепотів він, притискаючи щосили дружину. «Пусти, божевільний! — засміялася вона. — Світло ж...» — «Хай буде. Я ще жодного разу не бачив тебе отакою...» — «Якою?» — «Отакою...»

— Ти врешті вимкнеш світло? Чи до ранку отак і горітиме?

— Зараз.

Знехотя звівся, пішов до дверей, де чорнів вимикач.

«Яка в нього красива постава! — подумала вона. — Якби не ота лисина... Невже вона в нього буде така ж, як у його татуся? І чого мужчини лисіють?»

«Яке в неї розкішне волосся! — думав він, повертаючись: навіть темрява не заважала йому бачити її всю, до останнього нігтика. — Жодна жінка не має такого волосся!»

Ліг, занурився у нього обличчям, у його єдвабну ласкавість.

«В мене найкраща у світі дружина!» — подумав, уже засинаючи.

Згодом, коли минуло п’ять років, він уже так про дружину не думав.

За ці п’ять років у нього померла мати і народилась дочка.

І

Мати померла тоді, коли вони клали паркет.

Досі їх задовольняв лінолеум. По ньому так приємно було ступати, вставши зі сну, він холодив гарячі підошви, а ввібравши протягом дня в себе тепло, яке щедро лилося з вікон, допізна струмував тим теплом: жива, ласкава субстанція, розлита по всій квартирі. Вона ж особливо не могла навтішатись підлогою, яку так легко прибирати, — ні мастики, ні щіток, провела вологою ганчіркою, і все, — обоє були переконані, що кращої підлоги їм і не треба, і коли б не Лубенки, їм і на думку не спало б міняти лінолеум.

Але Лубенки теж одержали квартиру, навпроти, правда, не трикімнатну, а дво-, бо не мали такого діда, зате їхній татусь завідував овочевою базою і не міг дістати хіба що піску червоного з Марса чи морської піни з Венери. Та й то тільки тому, що туди ще не літали пасажирські або вантажні ракети.

Він не дуже хотів і йти на те новосілля, це ж треба купувати подарунок, а вони вже починали економити кожну копійку: його батьки зняли всі заощадження, щоб сплатити перший внесок на кооперативну квартиру, а її, сільські вчителі, жили від зарплати до зарплати, та ще й мали довчити двох її молодших братів. Та й хто вони, зрештою, йому, оці Лубенки, могли б запросто прожити й без них, коли б дружина Лубенкова та не була її інститутською подругою. «Ну, гаразд, — сказав він, — якщо тобі вже так хочеться... Тільки що ж ми їм понесемо?» І вона, зраділа, цьомкнула його в щоку (як вона потім докоряла собі, що наполягла: здавалося, що все почалося саме з того новосілля), і потім майже всю суботу ходили удвох по магазинах, шукаючи подарунок не дуже дорогий, але щоб на вид і не дешевий. Врешті придбали в комісійному бра — за двадцять карбованців, в магазині це бра коштувало значно дорожче, але це чи то мало якийсь малопомітний дефект, чи його власникові терміново були потрібні гроші, та вони, власне, цим і не цікавились: бра було нове-новісіньке, мов щойно розпаковане, їм уже й жалко було нести, коли приміряли в себе над ліжком, але втішилися думкою, що зате не доведеться червоніти. Червоніти, однак, довелось: подарунок їхній виявився найбіднішим, бра загубилося поміж імпортними люстрами і кришталевими світильниками, що пахли не десятками — сотнями, розкішними вазами і японськими сервізами. Був навіть бельгійський, на всю стіну, килим, не килим — картина, подарований, щоправда, батьками, про такий тільки мріяти, але навіть не килим зіпсував остаточно їм настрій, особливо йому, і не те, що їх бідненький дарунок був недбало покладений на спеціальний стіл («Дуже мило, правда ж, Вітасю?» — «Ага», — ледь ковзнув поглядом Вітась), зіпсувала остаточно їм настрій підлога, на яку страшно було й ступати з порога: кольоровий, покритий лаком паркет, що віддзеркалював усі предмети, які стояли в кімнатах. Може, тому в коридорі були вишикувані пантофлі на товстій повстяній підошві, як ото в музеях, не менше десяти пар пантофлів («Не треба роззуватись!» — але всі роззувалися, розуміючи, що оте «не треба» говорилось для красного слівця). Вони теж обоє роззулись, і кожного вечора йому спадала на думку одна й та ж фраза, яку він чи то вичитав, чи то од когось почув: «Кожна квартира починається з підлоги», і він, уже за столом, прошепотів на вухо дружині: «Бачиш, що таке справжня підлога!» — і на душі в нього було дуже незатишно, бо раптом відчув себе, із своєю підлогою бідненькою, обділеним долею.

А тут долили гіркого ще й гості, всі в наймоднішому, в імпортному, навіть прикраси на їхніх дружинах були закордонні, хай навіть копійчані, але — закордонні, корчили з себе новітню еліту, що зібралася на раут, і розмовляли з ними, двома, єдиними не в імпортному, якось зверхньо й аж знехотя, всім своїм видом даючи відчути ту відстань, яка пролягає між ними («Що?.. Я вас слухаю, — ледь слова вимовляючи. — Ви так думаєте?.. Можливо, можливо... Да, Джо, — одвернувшись й одразу ж забувши про ваше існування, — не запізнися завтра на теніс»). Вони й називали одне одного тільки іноземними іменами, в душі, мабуть, жалкуючи, що не можуть і розмовляти по-іноземному: рідна мова коробила їх аристократичний слух. Він злився все більше і, до кінця не досидівши, смикнув сердито дружину: «Пішли!» «Мері, Джо! — плювався вже дома. — Та чого б вони варті були без своїх татусів!» — «А ми?» — спитала дружина. «Що — ми?» — «Нам же теж батьки придбали квартиру». — «На чесно зароблені! — закричав він сердито. — Мої батьки за все життя жодної копійки не вкрали!» — «Чого ти кричиш?» Але він її вже не слухав: «Не смій ставити моїх батьків на одну дошку з їхніми!» — «Та звідки ти знаєш, що їхні батьки крадуть?» — «Знаю. На чесно зароблені гроші такий килим не купиш... Тут і обехеесу не треба... А паркет...» — «Що — паркет?» — «Та ти хоч помітила, який у них паркет?» — вигукнув, уражений сліпотою дружини. «Паркет як паркет, — стенула плечима вона. — Світлий». — «Світлий! — передражнив він її. — Такий паркет кладуть лише в палацах культури. Або в музеях. Кожна паркетина загорнена в папір». — «Його що, з-за кордону везуть?» — «Не цікавився, не знаю, — буркнув він. — Все одно він нам не по кишені. Ми гроші не крадемо». — «Ну, годі! — не витримала врешті вона. — Хай вони трусяться над своїм паркетом. Зате в нас трикімнатна квартира». — «Тільки й того!» — відповів невдоволено. Глянув на підлогу з лінолеуму — жити не схотілось, такою та підлога здалась убогою. Досі просторі кімнати мовби аж стислися, а стелі опустилися донизу. І стелі, й стіни, побілені наспіх, і дешевенькі шпалери аж кричали про їхню убогість.

Спав погано: не давала спокою підлога.

— Послухай, — сказав за сніданком. — Нам таки доведеться послати паркет. Я на цей лінолеум уже й дивитися не можу!

— За які гроші? — поцікавилась вона.

— Гроші будуть. — Він уже все, виявляється, продумав. — Було б лише бажання.

— Де ж ти їх візьмешь? У батьків?

— Ні, не в батьків... На батьків мало надії. Сотню-другу ще зможуть підкинути, але на більше розраховувати нічого.

— На моїх теж...

— Знаю, — перебив нетерпляче. — Побігли, бо на роботу запізнюємося. Поговоримо потім. Я щось придумав.

По роботі, не встигли й до кімнати зайти, потягнув її до столу. Дістав зошит, поклав, розгорнув:

— Я тут дещо на роботі прикинув...

— Що це? — Дивилася на цифри, що вишикувалися в акуратні стовпчики, й поки що нічого не розуміла.

— Ти скільки одержуєш щомісяця? Чистими?

— Дев’яносто сім.

— Правильно. Ось у мене й записано: дев’яносто сім карбованців двадцять сім копійок. Ні більше, ні менше. А якщо їх поділити на тридцять, то буде три двадцять три. Ну, двадцять три копійки відкинемо, це якраз на тролейбус, тож лишається по три карбованці в день. Як ти думаєш, зможемо ми прожити на ці три карбованці?

— А твої? — Не знала, зможуть чи ні. Досі жили на її і його зарплати, і то частенько не вистачало: виручали батьки. То продуктів підкинуть, то десятку якусь...

— Мої будемо відкладати на паркет. Дивися сюди, — показав на іншу колонку. — Сто двадцать шість помножимо на дванадцять; Більше ніж тисяча п’ятсот! Якраз вистачить придбати паркет на всю квартиру. По двадцять карбованців метр, в нас шістдесят квадратних метрів разом з коридорами й кухнею. Такого, звісно, як у Лубенків, нам не дістати, той карбованців по двісті, не менше, але й по двадцять можна придбати досить пристойний паркет. Ще й лишиться заплатити майстрам... То як? Проживемо на три карбованці в день?

— Не знаю. Треба подумати.

— Що ж тут думати! — Лисина в нього почервоніла, як це траплялося завжди, коли він починав нервувати. — Дивися сюди! — Відкрив нову сторінку, що теж була акуратно списана цифрами. Вони були вишикувані в окремі колонки, колонки мали заголовки. Каліграфічним почерком виведені літери. «Жири», — прочитала вона. «Борошно». «Овочі». «Фрукти». «Цукор». «Чай». «Господарські дрібниці».

— Що це?

— Це я прикинув... Скільки нам потрібно для прожиткового мінімуму. Ось, наприклад, жири. Скільки нам потрібно масла на один день?

— Що ти питаєш — в тебе ж уже он написано!

— Я приблизно прикинув. А тепер раджуся з тобою. По десять грамів вистачить?

— Звідки я знаю! — їй досі не доводилося ділити масло на порції: брала, скільки було потрібно. А якщо з’їдали й ні на що було купити, то й без масла жили кілька днів.

— А кому ж тоді знати? — розсердився він. — Ти ж готуєш, не я!

— Може, й вистачить. — Він був на дев’ять років старший од неї, і вона його трохи побоювалась.

— Теперь ось олія... Олії по двадцать. Картоплю смажити, приготувати котлети. Ти переливаєш завжди, а треба вчитися жить економно.

— З піпетки капати, чи що? — тепер уже образилася вона.

— Піпетки не треба — зроблю мірки. З мірки ніколи не наллєш більше, ніж потрібно. То як?

Вона не відповіла — на очі навернулися сльози. Уявила себе біля плити, обставленою мірочками й мірками. А не вистачить? А підгоратиме? А перекинеться? В неї вже наперед затрусилися руки.

— Ну от, я так і знав! — сказав він із досадою. — Тут ночі не спиш, думаєш, як краще зробити, а вона мені — сцену!.. Та пропади воно пропадом! — Змів зошит із столу, пішов з кімнати. І вже там, у спальні, шамотів сердито ковдрою.

А їй від того ще дужче захотілося плакати. Сльози лилися самі, гірко й солодко, вона вже не знала, як їх зупинити: адже це вперше він отак на неї нагримав!

Переплакавши, вмилася холодною водою, пішла до спальні. Відчувала і власну провину: він же не про себе дбав — про спільне. Їй теж хотілося мати паркетну підлогу, отаку, як у Лубенків, якби ж тільки не оті мірочки. І потім: купувати в магазині на грами: «Двадцять грамів масла... Сорок олії...» Засміють!

Він чи то спав, чи то прикидався, що спить: лежав, одвернувшись до стінки, хоч нічник і не вимкнув. Роздяглася тихенько, обережно залізла під ковдру. Довго лежала, чекаючи, що він до неї повернеться. Врешті не витримала, сама притулилась до нього:

— Пробач, я більше не буду. — Ледь втрималася, щоб не розплакатися знову.

Коли помирились, і погасили нарешті нічник, і лежали рядком, як ніколи дорогі одне одному, він, хоч вона вже з усім наперед згодилась, заходився ще раз її переконувати:

— Всього рік потерпимо. Незчуємось, як і мине. А там заживемо знов по-старому. Хоч щодня в кіно. — Досі вони не пропускали жодного фільму.

— І будемо купувати морозиво? — Над усе любила морозиво: могла з’їсти три порції за один раз. Може, тому, що до вісімнадцяти років майже ніколи не ласувала морозивом. Морозиво асоціювалося в неї із святковими поїздками до міста, коли вона заздрила міським дітям, які щодня могли їсти ці ласощі. «Ти сама, як дитина!» — сміявся він з неї, бо вона спокійно не могла пройти мимо ятки з морозивом. І щонеділі обов’язково водив її в невелике кафе на Хрещатику. В найбільшу спеку тут завжди стояла прохолода, в металеві вазочки накладалися різнокольорові кульки: полуничне, апельсинове, шоколадне, пломбір. Щоб продовжити насолоду, вона брала манюсінькими порційками — крихітною пластмасовою ложечкою — і зітхала від повноти почуттів.

А тепер доведеться рік не куштувати морозива!

— Не обов’язково брати продукти щодня, — лунав його заспокійливий голос. — У нас є холодильник, будемо набирати на десять днів. Тож не треба вибивати чек на двадцять грамів масла чи просити сорок грамів олії...

Вона зараз ладна була з усім, що б він не сказав, одразу ж погодитись: так затишно лежати на його зігнутій в лікті руці!

«Мені дуже повезло, — думала розчулено. — Не курить, не п’є, на інших навіть не гляне. Чого ж мені ще треба?»

— Поцілуй мене. — Мала остаточно переконатись, що він на неї пересердився.

І коли він її поцілував, обережно, майже по-батьківськи, вона, щаслива, заснула.

Паркет мав бути тільки дубовий. Лише дуб, коли його обробити як слід, набирає з роками благородного світло-коричневого кольору. Старанно процикльований, покритий прозорим лаком, взятий у світлі плінтуси, як у рамку, він матиме вид стародавньої картини, яка вийшла з-під руки майстра вісімнадцятого, а то й шістнадцятого століття. Недаремно ж тепер у моді меблі приглушених, спокійних кольорів.

— Я б нізащо не погодився послати такий, як у Лубенків. Не квартира, а клуб!

Надумавши замінити підлогу, він усерйоз зайнявся паркетом. Діставав які тільки міг книжки, ходив по новобудовах, придивляючись, де який стелять і як, знав уже не одного майстра, і вони його знали: їм подобалось, з якою серйозністю цей далеко ще не літній чоловік приглядається до їхнього ремесла, так придивляється, мов сам збирається його освоїти. Набрів нарешті на паркетного аса, віртуоза з золотими руками, який до того часу, поки не спився, слав лише в урядових будинках, а нині працював у жекові, страждаючи люто від того, що доводиться мати справи чорті з чим, а не зі справжнім паркетом («у хлівах тільки слати!»), поступово з ним подружившись, домовився, що той їм оновить підлогу в квартирі. Запросив навіть додому, не пожалівши десятки з куцого їхнього бюджету, і Петрович, випивши разом із хазяїном, переміряв кроками площу («Шістдесят... Тютілька в тютільку»)... Петрович на прощання сказав:

— Діставай тільки дубовий. Постелимо — й міністри такої підлоги не матимуть.

— Він і проциклює? — спитала вона, коли провели Петровича. Теж освоїла дещо, та й як не освоїти, коли щовечора тільки й розмов що про паркет. Давно уже примирилась із отими мірочками й мірками: чекала не могла дочекатися, коли закінчиться пісний оцей рік із пустими супами й картопляними котлетами, із черствим хлібом (він помітив, що черствий хліб менше йде) і перловими крупами: голова йшла обертом, коли думала, що готуватиме завтра, а щоб заспокоїти батьків, які всерйоз занепокоїлись, що вони з собою роб­лять, з могили і то кращі встають, пояснили, що сіли на спеціальну лікувальну дієту («Ви скоро на ній і лежатимете! Гляньте на себе: шкіра та кістки!»). На дієту оту посилаючись, відмовлялись ходити в гості, у свою чергу, не кликати до себе гостей. — Він і поциклює? — запитала вона, ладна й молитися на Петровича, лиш би той пошвидше послав підлогу і минув жахливий цей рік, бо їй уже починало здаватися, що не буде йому кінця-краю.

— Циклюватиму сам. Хоч трохи зекономимо.

— Зумієш?

— Зумію, не бійся. Нічого тут страшного немає.

Він, виявляється, уже пробував циклювати — під пильним оком того ж Петровича. Виходило не гірше, ніж у інших, а коли заходиться коло своєї підлоги, то, може, ще й краше: своє ж, не чуже. Вже й циклі замовив, точнісінько такі, як у Петровича: із спеціальної сталі, гострі, як бритва, куди до них магазинним, магазинними тільки халтурити, вибиваючи зайві карбованці з хазяїнів, які нічого не тямлять. Вже міг би прочитати цілу лекцію, як треба циклювати підлогу, бо до кожного дерева потрібен окремий підхід, то тільки невігласові здається, що все одно по чому проходитися циклею: по дубові, букові чи по тій же сосні. В нього й долоні свербіли — пошвидше взятися за справу, і коли одного вечора приніс виготовлені циклі, то бавився ними, як дитина. І чекав не міг дочекатися паркету.

Та ось нарешті минув дванадцятий місяць, і була зібрана сума, потрібна для того, щоб придбати паркет, ще й заплатити Петровичу.

По паркет поїхали вдвох у суботу на склад.

Склад цей їй уявлявся таким: вони вибирають потрібний взірець, як в універсамах, платять гроші, й продавець підводить їх до акуратної гірки. Лишається тільки найняти машину. Але він, що встиг уже побувати чи не на всіх складах Києва, одразу ж майнув на розшуки бригадира, сказавши їй почекати біля контори.

І вона стояла, приголомшена, бо те, що побачила, аж ніяк не в’язалося з тим, що їй малювала уява.

Величезне подвір’я було вщерть завалене деревом: гори дощок, еверести обаполів. Лежали, зв’язані дротом в грубезні пачки (тільки багатотонному кранові таку пачку підняти!), а поміж ними у вузеньких проходах, ризикуючи бути на смерть заваленими, в марній надії відібрати дошки на підлоги чи стелі снували мурахами люди. І скрізь висіли оголошення, що будматеріал, поки його не розберуть, не продаватимуть.

— Спеціально, паразити, у паках тримають! — лаявся чоловік, зарослий щетиною. — Я вже другий тиждень ходю. Міліції на них, хапуг проклятих, немає!

— Як же вони торгують? — не розуміла вона: бачила купи акуратно складених дощок, на яких біліли написи: «Продано».

— А отак і продають: по десятці за куб! Даси на лапу — нависмикують, скільки тобі треба. А не даси — до судного дня ходитимеш! Бачили, на чому вони під’їжджають? У кожного «Лада», по вісім тисяч. Де тільки та міліція ходить!

Поки вона слухала озлобленого цього чоловіка, він шукав бригадира. Вже давно зрозумів: поки не домовиться з бригадиром, паркету не матиме. Паркет-то був: будь ласка, бери! Але що то за паркет! Лежав, мабуть, з часів царя Гороха. Всі дощі, всі сніги та вітри полишили на ньому невигубний слід: жалюгідні дощечки, почорнілі, потріскані, обкидані цвіллю. «Доведеться дати на лапу», — сказав він ще вдома дружині. — «На лапу? За віщо?» — «За паркет. Щоб дали, який нам потрібен». — «Скільки?» — «Боюсь, що карбованців шістдесят. За метр по карбованцю». — «А дешевше не можна? Шістдесят карбованців! Двадцять днів жити!» — «Не знаю. Спробую поторгуватися. — Йому самому до сліз було жалко грошей, які дісталися такою дорогою ціною. — Тільки боюсь, що нічого не вийде! Там такі шакали працюють...»

Бригадира, якого всі звали Стасиком, попошукав: щойно був тут і вже зник в лабіринті дощок. Застукав під парканом: Стасик, двометрове дитя в ковбойці та джинсах, в сандалях на босу ногу (сорок шостий розмір, не менше), одбирав саме шифер. Поруч переступав з ноги на ногу опецькуватий чоловік із портфелем під пахвою.

— Цілий бери, Стасику! — просив слізно він.

— Відійди, не мішай! — Хоч чоловік був удвічі старший од нього, Стасик звертався до нього на «ти». Він усім «тикав», навіть якомусь відставникові з погонами полковника, і той це сприймав як належне. «От дає!» — захоплено дивилися на нього підлеглі.

Зачекавши, поки Стасик покінчив із чоловіком, торкнув шанобливо за руку:

— Стасику, на хвилинку.

Витираючи об джинси долоні, Стасик пішов за ним слідом.

— Чого тобі?

— Мені потрібен паркет.

— Паркет усім потрібен, — відповів Стасик.

— Мені дуже потрібен! Шістдесят метрів. Квадратних. — Поспішав, боячись, що хтось підійде і переб’є їхню розмову.

— Ти ким працюєш? — поцікавився Стасик.

— Інженер...

— Інженер... — Очі Стасика одразу ж збайдужіли. — Он бери, який є.

— Мені потрібен дубовий. Шістдесят метрів. Я нічого не пожалію.

У Стасикових очах знову проснулося зацікавлення:

— Десятку даси?

— За шістдесят? — він боявся повірити.

— За шістдесят шукай в іншому місці. А в нас по десятці за метр.

— За метр? Ти здурів?

Стасик і не подумав образитись. Взяв за лікоть своєю лапищею, довірливо запитав:

— Тобі який паркет? Дубовий?

— Дубовий.

— То ти як собі, дядю, думаєш: дубовий паркет під ногами валяється? З мене з самого три поти зійшло, поки собі роздобув на підлогу. А ти мені хто? Папа рідний чи мама?.. Шістсот керебе і не менше!

— Стасику, май совість!

— Не хочеш — діло хазяйське. — І, одвернувшись, гукнув до одного з робітників: — Вітю, підганяй автокар!

— Стасику, постій! — Думка, що він піде без паркету, була для нього нестерпною. — З тобою й поторгуватися не можна!

— На базарі, дядю, торгуються. А ми — державна установа.

— Це ж шістсот карбованців! — Він замалим не плакав.

— Вітю, ти довго стовбичитимеш? Підганяй автокар!

— Стасику!

— Ну чого ти прив’яз? — обернувся із досадою. — Я сто літ уже Стасик.

— Стасику, збав!

— Збавити? — Стасик так подивився на нього, наче прицінювався, чого вартий цей інженерчик. Подумав. Махнув відчайдушно рукою: — Ех, де вже моє не пропадало: триста мої — триста твої!

— Триста?

— Вітю, підганяй автокар!

— Дай же хоч подумати!

— Пушкін хай думає... Вітю!..

— Гаразд, хай буде по-твоєму. — Він уже боявся, що Стасик, розсердившись, піде геть. — Хай буде триста. Тільки щоб паркет був дубовий. Першого сорту.

— Фірма барахлом не торгує, — пообіцяв весело Стасик. — Сьогодні який день? Субота?.. От наступної суботи й приходь. Грошики тільки прихопи на всяк випадок. Будь здоров і не кашляй!

— А раніше не можна?

— Ладно, що для друга не зробиш! Навідайся в четвер. Ну, будь здоров: вважай, що паркет у тебе в руках...

— Дістав? — спитала дружина.

— Домовився, — відповів він похмуро: думка про триста карбованців все ще не давала спокою. — Пообіцяв у четвер.

— Дав щось на лапу?

— Дав. — Знову подумав про суму, що її назвав Стасик. І що вдалось виторгувати половину. Інші, мабуть, дають не торгуючись, і це його трохи втішило.

До того ж мав гарантію, що в четвер, найпізніше — в суботу, привезе додому паркет.

Хотів би побачити дурня, який випустить з рук триста карбованців!

У четвер, відпросившись із роботи, подався на склад. Ніс гроші в двох акуратних пакунках: окремо — за шістдесят метрів паркету, окремо — Стасикові на лапу. Дізнавшись, скільки насправді з них хоче здерти Стасик, дружина ледь не знепритомніла: триста карбованців! Віддати ні за що ні про що отому пройдисвітові... тому бандитові триста карбованців! Коли вона не має пристойного зимового пальта. Та й у нього он черевики... «Подивись на свої черевики! В них же соромно на люди виходити!» І ще щось кричала вона, що кричать в таких випадках жінки, а він, приголомшений несподіваним вибухом, спершу навіть не розсердився: пробував пояснити, що дають усі, що Стасик і так збавив половину проти того, що бере з інших, а міг би взагалі послати його подалі. Що коли вони не візьмуть зараз, то навряд чи вже й дістануть... «Що, інших складів немає?» — крізь сльози спитала вона. «А ти пробувала по тих складах побігати? — Його вже огортала образа. — Пробувала? Скільки я попоганяв, поки вийшов на Стасика!» — «Але ж триста карбованців! — «Так, триста, з моєї зарплати! — уже закричав він до неї. — Мої — не твої!» Одразу ж зрозумів, що ляпнув дурницю, і від того ще більше розсердився.

Потім були її сльози і його затяте мовчання, коли й жити не хотілося на світі, і мстиві думки, хоча б отакі: ось він іде в універмаг і купує їй зимове пальто... П’ять, десять пальт — по всій квартирі розвішує: носи хоч і всі разом!.. А її: що він її не любить, що ніколи не любив, лише прикидався... Що як би добре було лягти й померти. Хай би прийшов і застав її мертвою...

Але плач — не плач, мовчи — не мовчи, а паркет таки треба діставати, якщо вже надумались, і коли він її запитав, прокинувшись у четвер: «То як, іти відмовлятись?» — наче для того, щоб відмовитися, треба було обов’язково зустрітися із Стасиком, вона відповіла йому, змучена, що відмовлятися не треба, бо де ж іще вони дістануть паркет.

Він ще трохи покомизився, примусив повмовляти себе, а потім, відпросившись із роботи, подався на склад.

Стасик зустрів його так байдуже, наче вони ні про що й не домовлялися. «Продав!» — похололо в ньому.

— Стасику, як?

— Ти про що? — позіхнув йому Стасик в обличчя.

— Та паркет же! Ти ж сказав сьогодні навідатись!

— Я сказав? — здивувався Стасик. — Ну, раз сказав, значить, є. Біжи в контору, виписуй.

Він так зрадів, що одразу ж метнувся до контори: забув навіть глянути на паркет.

— Дядю, — гукнув Стасик услід, — а боржок!

Він повернувся, дістав тонший пакунок:

— Ось.

Пакунок зник, наче випарувався.

— Порахуй! — Хотів переконатися, що гроші в Стасика.

— Навіщо? — відповів Стасик недбало. — Ти що, нечесна людина? Біжи виписуй паркет.

Паркет був старанно замаскований в одному з лабіринтів, в найглухішому закуткові. Стасик розкидав почорнілі од часу дошки, і на світ вигулькнули акуратні пачки, мов щойно з фабрики. «Сто років лежатиме! — провів долонею Стасик. — Повезло тобі, дядю!» Він же допоміг і повантажити. «Люблю мати справу з порядними людьми!» І, на прощання по плечу поплескавши, запросив заходити, не забувати: Стасик, коли хотів, міг обслужити клієнта на найвищому рівні.

Тож паркет був привезений і любовно складений в дідуньовій колишній кімнаті — отакою золотистою гіркою, і він не міг нею намилуватись; і був того вечора особливо ласкавий та ніжний з дружиною, і вночі схоплювався кілька разів — прокрадався тихцем у кімнату дідуньову, а вранці, ледь розплющивши очі, одразу ж згадав про паркет, і спогад той принизав його радісно, і вже за сніданком сказав, що сьогодні ж піде домовлятись із Петровичем.

Петрович пообіцяв прийти в суботу. І, вже додому вертаючись, він згадав, що нічим буде з ним розплатитися: бісів Стасик обдер їх як липку. І хоч як йому не хотілось, а таки мусив іти до батьків.

Мати уже важко хворіла й лежала в лікарні. Хвороба в неї була невиліковною, вони вже знали про те, що вона навряд чи з лікарні й повернеться. За якісь два місяці мати невпізнанно змінилася: дуже схудла, постаріла, шкіра стала якась аж землиста, а обличчя — немов у мерця: тільки очі й жили на застиглому тому лиці. «Скоро не стане нашої мами», — сказав йому тато, коли він, зайшовши, спитав: «Ну, як там?» Батько теж дуже подався за цей час, подався і згорбився, губи його тремтіли, мов од німого плачу. «Може ж, ще видужає», — сказав, сам не вірячи в сказане. «Ні, сину, від цієї хвороби порятунку нема». Сиділи мовчки, пірнувши в зажуру. Він примушував себе думати лише про матір, тільки про матір, яка вона в нього хороша, як вона любить його і як йому її жаль, але думка про паркет, Петровича й гроші ворушилася настирливо під першою думкою, щохвилинно про себе нагадуючи, і годі було її спекатись.

Врешті батько зітхнув, мов просинаючись, звів на сина прибиті сумом очі:

— Їсти хочеш?

— Дякую, щойно поїв.

— А то є картопля. Щойно насмажив.

— Ну, хіба що картопля. — Йому хотілося зробити татові приємне, вони ж з мамою найбільше любили дивитись, як він їсть.

Картопля була холодна й тверда наче дуб: тато, либонь, забув, коли її смажив.

— А ти ж чого не їси?

— Я вже, сину, поїв.

Він старанно їв, щоб хоч цим потішити тата, а той дивився, дивився і раптом заплакав — німо, застигло, не відчуваючи сліз. Витер очі долонею, тихо схлипнув:

— Пробач. — І згодом додав: — Отак живемо, живемо, а смерть — за плечима.

Йому застрягла в горлі картопля — ледь проковтнув. Вже не знав, як завести мову про гроші.

Врешті наважився.

Тато не спитав навіть для чого: так до всього збайдужів. Висунув шухляду, дістав усі, що були.

— Так, може ж, тобі на щось потрібні? — його вже мучила совість.

Тато махнув спроквола рукою, він, мабуть, одразу ж про гроші й забув, бо запитав:

— Ти в матері був?

І він раптом згадав, що не провідував матір ось уже п’ятий день, так заморочив голову паркетом, тож, боячись стрітися поглядом із татом, поспіхом мовив:

— Був. І сьогодні піду.

— Сходи, — сказав жалісно тато. — Вона така одинока. Все питає про тебе. — В нього знову затіпались губи.

Вийшов, затискаючи гроші в долоні.

Петрович прийшов, як і обіцяв, у суботу. Вони вже на нього чекали, звільнивши одну кімнату, насамперед спальню. Розібрали й винесли ліжка, витягли шафу, трюмо, тумбочки й пуфи — подарований батьками гарнітур, не імпортний, правда, а вітчизняний, боженківської фабрики. Досить пристойний гарнітур, красивий на вид, його не так легко дістати, бо втричі дешевший од імпортного, батьки записалися в чергу і ходили відзначатися щотижня протягом року. Зняли й килим, що висів на стіні, він, щоправда, спершу не хотів знімати, — що йому станеться? — але тут уже вона наполягла, бо килим цей був її єдиним приданим: разом із батьками, які приїхали з села на весілля, ходила в магазин вибирати. Знову ж не імпортний, були саме в’єтнамські, але за таку ціну, що й не підступись, вірменські теж кусалися, тож узяли гуцульський, два на три, таких кольорів, що очі вбирають. Вона його найбільше й любила в новій цій квартирі, він робив їхню спальню особливо нарядною й затишною. Тож винесли й килим, залишивши тільки модний тепер електронний годинник та два естампи, по десять карбованців штука, придбані в художньому салоні вже вдвох. Кімната знов наче побільшала, і Петрович, зайшовши, сказав, що буде як лялечка, та й заходився одразу ж коло підлоги, не здираючи навіть лінолеуму: «Краще лежатиме». Петрович слав паркет, як картину виписував, молоток в його руках так і виспівував: паркетина до паркетини, паркетина до паркетини — геометричний візерунок виростав на очах, і вони весь день тільки й знали, що одне з-поперед одного заглядали до спальні. Петрович не розгинався до пізнього вечора, нашвидкуруч лише пообідавши («Потім!» — навіть пляшку одставив), не схотів пити й увечері: «Хай як скінчу, тоді й розговіюсь» — і вже на порозі скомандував: «Звільняйте велику кімнату», і вони півночі провозились, заносячи меблі тепер у спальню, і спальня їм пахла свіжопоструганою дубовою дошкою — обом здавалося, що кращого запаху й на світі немає.

Петрович працював і наступну суботу й неділю, поки не кінчив: стукнув, грюкнув, провів зверху долонею: «Приймай, хазяїне, роботу!» І вже за столом, хильнувши чарку, сказав, що, так тому й бути, поциклює: задарма, без ніякої плати, але він, подякувавши, відповів, що циклюватиме сам.

— Молодець! — не образився ніскільки Петрович. — Я теж у твої роки був отаким: усе своїми руками. Поциклюєш — в гості покличеш. — Петровичу, мабуть, хотілося побачити підлогу, коли все буде закінчено, він і лаку їм пообіцяв підходящого: «Покриєте — буде як дзеркало», і,

прощаючись, пообіцяв наступної неділі навідатись: «Подивлюся, як ти справлятимешся».

Вони й цього разу заснули далеко за північ, а десь о п’ятій вона прокинулась од почуття порожнечі: його не було поруч. Почекала, то пірнаючи в дрімоту, то виринаючи, потім, стривожена, зсунулася з ліжка, вийшла в другу кімнату. Тут теж було темно, лише з третьої, з дідуньової, пробивалась крізь причинені двері вузька смужечка світла, і там щось шаруділо й шкреблося.

Одчинила двері й зажмурилась. Вгорі — сліпуче світло, а біля вікна, у кутку, стоячи на колінах, він орудував циклею. Шкріб дощечку так обережно й ніжно, мов гладив. І в нього було натхненне обличчя.

З того дня й повелося: прибігавз роботи і, до рота щось поспіхом укинувши, хапався притьмом за циклі. Не стругав — вилизував, добиваючись ідеальної поверхні: щокою можна було провести — не відчути нічого. Лягала, так його й не діждавшись, а просиналася: спорожніле ліжко, охолола постіль, а за дверима — шкряботіння та шурхіт.

Покінчив із дідуньовою — заходився в іншій. Навіть коли мати померла, в день похорону, повернувшись із поминок, не витримав — узявся за циклі. Вона раніш лише чула про таку одержимість, а тепер могла бачити щодня, і їй часом здавалося, що він збожеволів. Що оце неспання, оце шкряботіння та шурхіт, оце різке світло з-під стелі буде в їхній квартирі довіку.

У нього вже вві сні стали посмикуватися руки.

Врешті циклювальний цей жах закінчився: він востаннє пройшовся наждаком і сказав, що тепер доведеться тиждень пожити в тата, поки покриють підлогу лаком (всі меблі знесли в кухню, забили під самісіньку стелю). І вони рівно тиждень жили в його батька, вона йшла після роботи прямо туди, він же біг на їхню квартиру, і, коли повертався, од нього тхнуло лаком, як од щойно пофарбованої шафи, а наступного дня, в тролейбусі, пасажири починали підозріливо принюхуватись одне до одного. Одного разу його навіть не хотіли пустити в метро: «Ви що везете?» Довелось одкривати «дипломат» і показувати, що там нічого немає.

Та минув і цей тиждень, і він урочисто сказав, що можна вертатися додому: підлога висохла, лак затверднув. Запросив і батька, але старий почувався зле: після похорону в нього щось сталося із головою, спазми судин чи що інше, і коли на нього «находило», то лежав — не міг ворухнутися. Тож пішли вдвох, і він, одчинивши урочисто двері, ревниво спитав:

— Ну як?

Вона так і охнула: підлога сяяла дзеркалом. Тільки дзеркало завжди холодне, а тут наче тепла тканина, простелена від самого порога.

— Господи, та на неї страшно й ступити!

Він сяяв не менш, ніж підлога.

— Ходитимемо лише в шкарпетках. Щоб не попсувати лак.

Тож роззулись іще на порозі.

— Я ніколи не думала, що підлога може так змінити квартиру. Наче в музеї.

— Бачиш! А ти не хотіла.

Вона не хотіла? Щось не пригадувала. Але не стала заперечувати. Він же всю душу вклав у підлогу, то навіщо псувати йому настрій.

Потім вони розставляли заново меблі, пильнуючи, щоб не пошкодити лак, довелося навіть гукнути сусідів, коли перетягали до спальні шафу, і старший із сусідів сказав: «Да-а, це підлога!» — що їх ще більше потішило, а молодший ступав так обережно, наче ходив по тонкому льоду.

II

Коли все це почалося?

Чи тоді, як він надумався клеїти шпалери? Нові, імпортні, поверх тих, що були. Чи трохи пізніше, коли сказав, що доведеться переробляти все наново? Тобто здирати й перші, й другі, бо проступають, бач, горбики та нерівності. І як вона не вмовляла, що й так гарно, плакала навіть, все одно поставив на своєму: заліз у борги, дістав ще одні шпалери і став здирати та миловарити: жах, що розтягнувся на два довгі місяці, бо все, щоб зекономити, робили самотужки. Недосипання, недоїдання, постійні синці під очима і співчутливі запитання подруг: чи не хвора, чи ходила до лікарні?

Та й які там подруги! Друзів вони давно повтрачали: просто знайомі по службі.

Чи вже аж тоді, коли заходився майструвати вбудовану шафу: в коридорі, від дверей до дверей, хоч шафа їм та була потрібна, як рибі парасолька: стояла майже порожньою. Чи ще набагато пізніше, коли дійшла черга до туалету й ванни: міняти всі кахлі, від підлоги до стелі. Чи коли його стали не вдовольняти вже й люстри, що не личили до стель, поклеєних перламутровими шпалерами з вибагливими по кутках візерунками? І килим, її улюблений килим гуцульський, що висів, як ганчірка (він так і сказав, добиваючись згоди віднести його в комісійний, а натомість купити вже імпортний). Коли вона аж задихнулася від образи і закричала: «Не смій!» І вперше ненависть ворухнулася в ній. Чи, нарешті, тоді, коли вона одержала листа від батьків: старший брат скінчив десятирічку, хоче подати документи в Київський політехнічний, то як вони дивляться на те, щоб пожив у них, поки навчатиметься? Вона згорала від сорому, відповідаючи («Що, пустити в нашу квартиру? — запитав обурено він. — А чим ти його годуватимеш? Та й ще почнуть ходити до нього всякі!»), — батьки більше й не заїкалися, відіславши брата до Харкова, і він так і не відповів на її кілька листів.

А може, тоді, як вона завагітніла вдруге й відмовилася робити аборт? Коли він на неї кричав, немов збожеволівши, що не просив у неї дитини: все ламалося, все йшло шкереберть від її забаганки дурної! «Забаганки? Дурної?» — перепитала крізь сльози вона. А він бігав по кімнаті й, не добираючи висловів, твердив, що вона це зробила навмисне. «Адже ми домовилися... Домовилися не заводити дитини, поки хоч трохи врахубимось!» — «Що ж мені робити? — гірко спитала вона. — Знову лягати в лікарню?» — «А чим тобі лікарня страшна?» — «А ти знаєш, що в мене може більше не бути дитини?» Він так і фиркнув: «Буде — не буде, проживемо й без дитини!»

Коли ж вона вперлася: нізащо! — він кинув їй найобразливіше: він ще не знає, від кого вона завагітніла! Що він, бач, стерігся... І хоч, охолонувши, просив потім пробачення, оцього вона простити йому не могла.

А може, це все почалося тоді, як вона вже на п’ятому чи шостому місяці (саме відкладали гроші на кахлі для ванни) сказала йому, що з ванною доведеться почекати: потрібне додаткове харчування, якщо вони хочуть, щоб дитина не народилася калікою. В нього тоді був такий вигляд, наче вона хоче роздягнути його до нитки. Ніж до горла приставивши. «А кахлі? Я ж домовився!» — «Купимо пізніше. Коли народиться дитина». В нього одразу ж почервоніла лисина: «Як — пізніше? Ти думаєш, що говориш? Він і хвилини не буде чекати! Продасть комусь іншому». — «Хай продає... І не кричи, будь ласка, нам все одно треба харчуватися по-людському». Зараз, коли вони були уже удвох (вона і дитина), ніскільки його не боялася. «То й харчуйся!.. Харчуйся! — закричав він зовсім уже знавісніло. — А я не дам ні копійки!» — «Не давай, — відповіла йому гірко. — Нам вистачить і моїх».

І з того часу стали харчуватися нарізно.

А може, тоді, як він після чергової сварки переселився в дідуньову кімнату? Повернулася з роботи, зайшла до спальні й застигла: стояло лише її ліжко. Зайшла на кухню: він саме грів каву. Після того, як стали нарізно їсти, снідав — вечеряв лише кавою. Обідав же десь у їдальні. Що їв, не знала, тільки схуд іще дужче. Часом ставало його жалко, але всі її спроби якось порозумітися натикались на холодну стіну відчуження.

— Ти б уже й шафу розпиляв навпіл! — не витримала. — Ділити так ділити.

І майже до ранку не спала.

Не спав, мабуть, і він. Чула, як кілька разів проходив мимо: на кухню чи в туалет. Чекала: ось не витрима, зайде, ляже, пригорнеться, і вона йому простила б усе.

Не зайшов.

Так вони відтоді й жили. Двоє чужих людей у спільній трикімнатній квартирі.

Так коли ж таки все оце почалося?

Безрадісні ранки, гнітючі вечори. Холодні, мов крижини, слова, скупі, наче старцеві в руку, жести. Все більше відчуження, коли не прощається щонайменша дрібниця: все підмічається, все карбується в пам’яті, щоб потім, під час сварки чергової, виплеснути ненависно в лице.

І, відчуваючи, що вона більше не витримає (йшла додому з роботи наче в пекло), якось зважилась і написала додому листа. Про те, що між ним і нею, — жодного слова. Лиш про те, що коли батьки не заперечують, то приїде родити до них. Діждавшись відповіді (була вже в декретній відпустці), зібралася похапцем і в той же день сіла на поїзд. Йому ж залишила записку (щоб не здумав розшукувати): «Поїхала до батьків родити дитину». Подумавши, додала: «Так буде краще».

Перші дні чекала від нього листа. Або телеграми. Що любить, розкаюється і негайно приїде. Дзвінок листоноші, який під’їжджав на велосипеді, примушував її щоразу здригатися: ледь себе стримувала, щоб не вибігти з хати. Але йшов день за днем, а листа не було, не було й телеграми, і якось вона, прокинувшись, сказала до себе: «Так тобі, дурній, і треба!» І, щоб остаточно відрізати, спалити останній місточок, розповіла все батькам.

— Я не повернуся до нього. Не вернусь! Ми давно вже чужі одне одному.

— А як же ти думаєш жити, дитино? — спитала зажурено мати.

— Житиму, як до цього жила. Мені багато не треба.

— А дитина?

— Сама виховаю.

— Бач, які вони всі незалежні! — сказав із докором батько. — Народити, виховати — що горіха розлущити! А жити де будеш?

— Знайдемо де, — мовила вперто. — Не пропадемо. Підемо в гуртожиток.

— Ой дитино моя, мало ти по тих гуртожитках нагорювалася! Та це ж не сама — з дитятком малим. Де ти пелюшки ті розвішуватимеш?

— Добре... Годі стогнати... Може, вона ще в нас буде жити. Місця вистачить.

— Та якби ж то. Я уже й не знаю, як за малим би ходила.

Вона й сама спершу наверталася до думки: а чому б і справді не лишитися в батьків? Що вона в тому місті забула? Роботу? Робота знайдеться й тут, тато якось розповідав, що в контору рахівника саме підшукують.

— Хай як повернуся з лікарні, тоді й поговоримо. Добре? — Десь у підсвідомості таки тріпотіла надія, що він отямиться, дізнавшись про народження дитини. Пришле листа або й сам приїде.

Не прислав. Не приїхав. Мовчав, наче вмер. До інших прибігали чоловіки, іншим приносили квіти, інших просили показати дитину у вікно. Як вона їм усім заздрила! До болю, до сліз.

— За кордоном, — відповідала жінкам, що цікавилися, де її чоловік. — Поїхав на заробітки.

— Хоч пише звідтіль?

— Пише.

— Ото буде, як повернеться, радість!

Від отих усіх розмов хотілося плакати.

Ледь дочекалась, поки вийшла з лікарні. З пакуночком, що віднині їй — найдорожчий у світі. Все йому була готова віддати, все йому в жертву принести.

І яким же затишком дихнула їхня скромна, на дві кімнати, хатина! Як мило всміхнулася до неї невеликими своїми віконцями! Зайшла, роздягнулася, взяла з маминих рук пружне тільце — істотку, яка не мала ще й імені, з такими ясними озерцями, що важко було їх і назвати очима, пригорнула, подумки заспівала до неї: «А нас не хотіли... А ми все одно появились... А ми будемо жити...»

Будемо жити.

Як?

Де?

Не знала поки що й сама.

То вже пізніше, коли минув майже рік і настав час серйозно подумати, як жити далі, надумається таки йому написати. Поздоровить із дочкою, хоч вона йому, напевно, й не дуже була потрібна, повідомить про свій намір повернутися до міста. Все ж мала фах, а також і роботу, яку не хотіла втрачати. Та й дочці там краще буде навчатись. (Аж он куди сягнула думками!) До нього не приїде, хай не переживає, між ними все кінчено. (Кінчено?.. Отак уже й кінчено?.. Ледь утримається, щоб не розплакатися). Тож як тільки приїде, подасть на розлучення, так буде краще, а квартиру доведеться розміняти на дві, бо їм же треба десь жити. Не захоче — доведеться звертатися до суду.

Довго мучитиметься, як закінчити лист. Чомусь здавалося, що від останньої фрази залежатиме все. Обіймаю, цілую? Ці слова тепер не годились. Кого обіймать, цілувати? Врешті виведе: «Оце поки що й усе». Ще й підпишеться: ім’я, прізвище. Дівоче. Наче вони вже розлучені.

Почитає батькам. Мати, звісно, заплаче: «Може, дочко, ще якось обійдеться...» Тато ж скаже рішуче: «Правильно робиш! Рвати так рвати — менше болітиме!» Сама віднесе листа до сільради, вкине до поштової скриньки. «От і все», — скаже сама собі: було таке відчуття, наче за нею все обвалилося. «Що ж, це, може, й на краще».

І перед очима чомусь стоятиме не він, а квартира. І підлога, й шпалери, які вони стільки разів переклеювали, й лунатиме шкряботіння — циклею, по паркетинах, з ранку в ранок, з ночі в ніч, яке, мабуть, переслідуватиме її до самого скону.

III

Його ні засмутив, ні стривожив її раптовий від’їзд: був навіть радий. В останній час усе частіше й частіше, з маніакальною наполегливістю, приходила одна й та ж думка: як добре було б, коли б з нею щось скоїлося. Щоби взяла й зникла геть із міста. Щоб якась сила (потойбічна, космічна) перенесла її на край світу, звідки вона не повернулась би.

Переносив її подумки в Сибір, на Курили, в Арктику, в Антарктиду, а одного разу навіть на Місяць. Отак, без супутників чи якихось там «Челенджерів»: чик — і на Місяці! Що там з нею станеться — так далеко думка його не сягала. Головне — щоб не вернулася до нього.

Потім стався випадок, після якого його думки набули більшої вірогідності: був свідком аварії. Повертався саме додому (пішки, жорстоко економлячи кожну копійку), як на його очах, буквально за три метри попереду, якийсь школярик стрибонув з хідника на бруківку. Чи надумався перебігти вулицю, чи ловив м’яч, що вирвався з рук, тільки скочив під першу ж машину, які сунули вулицею: скрегіт гальма, наче дерлось залізо, жіночий наляканий зойк і дитячі — під колесами — ноги. І розпачливий крик водія, молоденької жінки, яка вискочила з машини:

— Я не винна!.. Не винна!..

Той крик переслідував його до самого ранку.

А серед ночі прокинувся, наче од поштовху: здалось, що її нема вдома. Не прийшла, бо потрапила під колеса машини. Не пасажирської — МАЗа. Звичайно ж, МАЗа — багатотонної громадини, з-під якої ще нікому не вдавалося вибратися живим-неушкодженим.

Сів на ліжку, прислухався. Тиша стояла така, що чутно було, як паркетини потріскували. Звівся, обережно пішов до кімнати, в якій ще недавно вони спали разом, в якій ось уже п’ятий місяць вона спить без нього.

Спить? А може, й не спить. Може, її там уже й немає...

Побачив одразу ж колеса, велетенські колеса і її непорушні ноги.

Підкрався до дверей, прислухався: ні звуку. Потягнув обережно на себе — двері зойкнули, як ота жінка на вулиці. «Ой, хто там?» — її наляканий голос. Відскочив, наче його щосили штовхнули в груди. Подався до своєї кімнати, пірнув у постіль, завмер.

Чув, як вона вийшла у вітальню. Ввімкнула світло: погано причинені двері мов освітилися прожектором. Промінь світла, гострий, як бритва, різонув по очах. Щосили заплющився, прикинувся, що спить.

Пішла не до нього — в коридор. Поторготіла ключами — перевіряла замки. Потім щось довго робила на кухні. А він усе лежав, зачаївшись, і думав похмуро: «Така під МАЗ попаде!.. Як же!»

Бачив потім не раз її під трамваєм... або під тролейбусом... Як вона, спіткнувшись, падає — зникає од нього назавжди. Уява малювала картини не менш, мабуть, реальні, аніж ті, які траплялися насправді, коли людина потрапляє в аварію. Йдучи на роботу чи повертаючись, не раз зупинявся біля трамвайної колії, особливо коли йому навздогін мчав трамвай: дивився як заворожений на дві блискучі рейки і важкі колеса, що набігали на них, — з-під таких не порятуєшся!.. Згадав якось про Анну Кареніну — не заспокоївся, поки дістав у бібліотеці роман Толстого й кілька разів прочитав оте місце, де головна героїня стрибає під поїзд... Тож і її кидав під поїзд, бо могла опинитись і на вокзалі, зустрічаючи когось чи проводжаючи, хоча б і отого свого братика, який замалим не сів йому на шию...

А час ішов, і не за горами той день, коли вона ляже в пологовий будинок. А потім появиться — не сама, із пискуном — у квартирі. Пелюшки і соски, вічний крик і вічний неспокій, і йому вже не буде тут місця, він буде тут зайвий, він, що зробив тут усе, вистраждав до паркетини останньої, до останнього цвяха в стіні, буде тут зайвий.

Тож він по-справжньому зрадів, прочитавши її записку: лихо, яке мало от-от звалитися на нього, поки що пройшло стороною.

Поки що...

Не хотів навіть думати, що буде потім. Мав кілька місяців, а може, й рік, коли міг, що захоче, робити в квартирі, а тут саме трапилися ванна і раковина, перед якими і святий би не встояв.

— Послухай, старий, я чув, що ти ремонтуєш квартиру?

— А що? — підозріливо: не любив ні з ким про це говорити, особливо на службі, щоб не нав’язалися часом із відвідинами. Ревнував уже, здається, квартиру й до сонця, що безборонно заглядало у вікна.

— Та розумієш, я теж ремонтую. Замовив у кількох місцях імпортну ванну... Знаєш, як таку важко дістати?.. Ну й привезли: спершу одну, а потім другу. То незручно було відмовлятися — довелося взяти й цю. А нащо мені дві? Я про тебе й подумав...

— Колір? — спитав він, аби запитати: у нього вже стояли імпортні ванна й раковина, влетіли в копієчку, в боргах був по вуха. Скаже: блакитна, відповість, що блакитна йому не потрібна. Біла — шукає блакитну.

— Чорна.

— Чорна? — Про чорну він і не чув.

— Красуня — очі вбирає!

— Чому хочеш продати? — ще підозріливіше.

— Так я ж ту вже поставив! Не зривати тепер.

Було схоже на правду.

Зацікавлений, погодився сходити подивитися.

Краще й не йшов би! Те, що він побачив, було на грані фантастики. Чорна казка, за яку не жалко віддати й життя! Гладив, милувався — не міг одірватися.

— Береш?

— За скільки? — І в роті вже пересохло.

— Та за її ж ціну. Скільки заплатив. Зайвого мені не потрібно.

«Хитруєш!» Не міг повірити, щоб отаке чудо можно було придбати за ту ж ціну, що в магазині.

Згадав свою ванну. Салатну, теж імпортну, яку не так давно й поставив. Попобігав за нею, за раковиною та унітазом, щоб усе було одного кольору, перезнайомився з усіма вантажниками магазинів сантехніки: обіцяли, за носа водили, він уже втратив надію, коли задзвонив телефон і пропитий голос сказав, щоб завтра о десятій нуль-нуль був у магазині: привезуть. Не спав майже всю ніч. Відпросився на роботі, о пів на десяту був уже під магазином. Шостим у черзі: служба інформації працювала не тільки для нього.

Довелося попостояти: ванни привезли після обіду.

А тоді довелося діставати й кахлі. Бо ті, що були, вже не личили.

Дістав, обличкував знизу до верху, ще й підлогу виклав. Потім зайшов: як у храмі...

— То береш?

Зітхнув, одірвав нарешті од ванни долоню:

— Узяв би, так уже є... Не так давно поставив... Та ти не журись — продаси!

— А чого б я журився? Звісно, продам! Свисну — з руками відірвуть!

Що відірвуть — не мав жодного сумніву. Повертався додому, а перед очима — все ванна. Чорна спокусниця. А як у квартиру зайшов, як заглянув до ванни, як уявив її, оту, чорну, на місці цієї і сліпучо-білі кахлі довкола, то й зовсім утратив спокій. Таке, хоч вертайся біжка та забирай, поки хтось не вихопив.

Але де взяти гроші? Де?

Ліг найнещаснішою в світі людиною.

Спав не спав — різко схопився. Та цю ж можна продати! Хоча б сусідові, який живе на третьому поверсі. Що заходив якось, прицмокував. Допитувався, де дістав, чи не можна і собі розжитися.

Купить, обов’язково купить! На плечах однесе.

Так заснути й не міг. То боявся, що заспить, прогавить сусіда, а то раптом надумався, що його співслужбовець уже ванну продав. Врешті, відчуваючи, що більше не витримає (була шоста година), набрав його номер.

В трубці довго не відповідало, потім пролунав заспаний голос:

— Слухаю.

— Це я! — В нього вже й долоні спітніли. — Так я забираю!

— Кого забираєте?.. Хто дзвонить?

— Та ванну ж! І раковину... Що вчора дивився. — Завмер, боячись почути, що вже продані.

— Котра година?

— Шоста.

— Слухай, старий, а ти не міг подзвонити опівночі?

— Продали? — обірвалося в ньому.

— Годині хоча б о другій...

— Так я ж про ванну...

— Та стоїть твоя ванна, нічого з нею не скоїлось! Тільки це не значить — серед ночі піднімати людей! До зустрічі!

Клацнуло, запікало сердито і часто, а в нього — гора з плечей: не продали!

Сьогодні ж, ще до роботи, дістане машину й перевезе. Віддасть гроші потім, умовить почекати день-два, поки продасть цю: вирішив зранку й до сусіда заскочити. Забере з дорогою душею.

І коли привіз чорну красуню і такого ж кольору раковину, і вмурував, і дістав білі кахлі та облицював стіни, а підлогу вже виклав чорними, коли вперше заліз у ту ванну: біле тіло в чорній мушлі казковій, плескався — не міг ніяк вилізти, коли потім зайшов до туалету й побачив салатний унітаз і стіни салатні — зрозумів, що не заспокоїться, поки не дістане й чорного унітаза.

Це буде вінець, останній мазок, без якого картина ніколи не буває викінченою.

Цього разу довелося бігати ще більше, чекати ще довше: унітази завозилися тільки в комплекті з ваннами й раковинами. Знайомий вантажник як почув, то тільки свиснув: «А місяця з неба не хочеш!» Ходив, канючив, поки його познайомили з чоловіком, який працював на базі, і той після довгих вмовлянь і натяків, що буде віддячено, пообіцяв щось придумати.

Доведеться тільки почекати.

Він і чекав: з дня у день користався туалетом на службі, бо вдома ж не було куди (сусід купив і унітаз, навіть кахлі салатні забрав), та сушив голову, де дістати гроші, щоб розрахуватися з боргами. Звів свої витрати до неможливого, їв двічі на день, крихітними порційками, щоб на довше розтягнути, повикручував майже всі лампочки, лишив тільки у ванні, на кухні, в спальні, п’ятнадцятиватні, щоразу, коли доводилося платити квартплату, обурювався, що доводиться сповна платити й за газ, яким він майже не користується, ходив скаржитися в жек, але правди так і не добився, хоч і погрожував написати куди слід. «Пишіть хоч і в ООН». І він би таки написав, уже заради принципу, але тут підвернулася бригада «Гей, гухнем!» — і йому всміхнулася нагода заробити зайву копійку.

Тисячу карбованців! А то й півтори.

Так і сказали, що не менше тисячі, тільки, звісно, не даром: доведеться працювати — із шкіри вилазити. О шостій— підйом, об одинадцятій — відбій, по півгодини на сніданок, обід, вечерю, протягом усієї відпустки без вихідних — бригада вже існувала не один рік, хлопці де тільки не побували: і на Півночі далекій, і в Каракумській пустелі, і в горах Паміру. Скрізь потрібні руки робочі: за місяць чи два звести об’єкт, що не вкладається в жодні графіки, — школу, корівник, палац культури чи дитячий садок; освоївши по десятку будівельних професій, хлопці працювали як прокляті, не допускаючи щонайменшої халтури чи браку — честь марки! — добра слава котилася перед ними яблучком, вони відбою не мали од замовлень і щороку, перед відпусткою, розкладали запрошення, гадаючи, куди цього разу майнути; хлопці літали й на Камчатку, й на Курили, продовжували б і досі літати, коли б не дружини, які терпіли-терпіли та й збунтувалися: хіба це життя, коли протягом усієї відпустки вдома й чоловічого духу немає! А приїде: зарослий, здичавілий, до маслаків мошкарою обгризений, всі ночі чухмариться та ногою одбрикується, ще й смердить обгорілою головешкою. Хлопці одбивалися спершу, а потім скорилися: стали шукати роботу під боком. Тим більше що й тут роботи було хоч завалися: по колгоспах-радгоспах, а найбільше — по індивідуальних садових ділянках, де будинки росли, як гриби. Миле діло мати справу с таким індивідуумом: ні бухгалтерій, ані ревізій, домовилися про ціну, й квит. Хлопці були один в один: всі інженери, всі спортсмени, м’язи як у борців, тож будь-яка робота їм ні по чім, були б тільки добрі харчі.

— Витримаєш? — запитали із сумнівом: дуже ж бо він був виснажений («Ти що: лікувався голодухою?»).

— Витримаю.

— Ну, гляди: в нас профспілок немає. Не потягнеш — одразу ж дамо «вовчий» білет. Щоб потім не ображався. — Працювали в одній установі, він давно уже знав, що хлопці підробляють щовідпустки: бо не в кожного є батьки, що могли б помогти; знав і думав не раз: а чому б і мені не спробувати? — в бригаді тій не раз траплялася вакансія, але досі його ще так не прикручувало, коли помри, а з боргами розрахуйся!

— Витримаю! — повторив він затято і знав, що таки витримає. Витрима, що б там не було.

Взяв відпустку, замкнув на місяць квартиру.

Працювали за сорок кілометрів, над Київським морем: тридцять метрів через молоденький сосняк — і купайся донесхочу. Ліс, гриби, повітря таке, що хочеться пити, середина літа — курорту не треба. Спали покотом в одному наметі, а приїздили на суботу-неділю дружини з дітьми — розповзались уже по персональних. Він тоді лишався один і жодного разу не подумав про свою дружину, вона просто-напросто перестала існувати для нього, до того ж так наморювався, що не встигав голови до подушки донести, а вже засинав. Ніколи ще так міцно не спав, таким мертвим сном, коли можна з гармати стріляти над вухом — не поворухнеться. Спершу боявся, що не витримає. Хлопці працювали мов заведені, кельма, лопати так і мигтіли в руках, цеглу мов вітром здувало. «Розчин! Води! Цегли!» — сипалися густо команди, що їх вигукували Миколи, їх усіх звали однаково, і він, єдиний з-поміж них не Микола, не знав, за що спершу хапатись. А сідали їсти: перед кожним миска, наче таз, і кухлі — дитину можна втопити. Сип із верхом, наливай погустіше, кидай по десятку грудок цукру, а хліб нарізай такими шматками, щоб руку донизу тягнув. Миколи їли, мов снопи до молотарки жбурляли, і намет усю ніч стояв пузирем, і він, на них дивлячись, став налягати й собі — розбивати свій усохлий живіт.

І ще: такий солодкий чай пити не міг, не чай, а сироп, тож відбирав щоразу по вісім грудочок цукру і ховав до целофанового мішечка.

І ще: підбирав хліб, що лишався, і теж ховав у кульок.

Повернеться додому — матиме запас на добрий місяць.

Місяць промайнув, незчувся й коли, він не тільки не звалився з ніг, а й зміцнів та поправився, навіть м’язи нажив, а головне: привіз тисячу сто двадцять карбованців, торбу цукру і півмішка сухарів. Вистачить до нового року, якщо споживати економно.

Розрахувався з боргами, ще і на унітаз лишилось. І білі кахлі.

Кахлі невдовзі й дістав, за унітазом же попоходив, поки той чоловік, що працював на базі, врешті не витримав: «Бери, тільки одчепися ради бога! Я вже тебе й бачити не можу!» Побіг у магазин, заплатив і бігцем назад, щоб не роздумали. «А де ж машина?» — «Донесу і без машини». — «Ну й ну!» Обв’язали, піддали, і він поніс через усе майже місто: не вистачало ще за машину платити! Ноша, спершу мовби посильна, все важчала й важчала, планки, що ними був оббитий унітаз, в’їдалися в тіло, шнур різав плечі, солоний піт заливав очі, скапував з носа, а він ішов та й ішов, не зупиняючись, наче не унітаз ніс за плечима, а власну долю, своє світле майбутнє. Боліло в грудях, підгиналися коліна, він уже нічого не бачив, крім хідника під ногами, і хідник хилитався, мов перед п’яним, хоч він уже не пив хтозна й коли...

З останніх сил подолав сходинки, що вели до ліфта, заніс до квартири. Обережно опустив на підлогу. Опустив і сам поруч сів: не мав уже сил дійти до стільця.

Відпочивши, заходився розпаковувати. І коли одірвав обережно всі планки і розгорнув цупкий папір — завмер, не в спромозі одвести очей. Милувався, ладен його цілувати.

Довго шукав, де б поставити, бо не встиг ще обкласти туалет білими кахлями, а ставити поміж обдертими стінами було б святотатством. Висадив нарешті на стіл, посеред кімнати, під люстрою, — йому аж не вірилося, що оце чорне чудо стоїть нарешті у нього в квартирі.

Вранці прокинувся всміхаючись. Усміх той всю ніч тріпотів на його вустах, він навіть вві сні відчував його радісний присмак, до того ж і сон приснився — на диво! Наче він посеред якогось лісу соснового, ясного та чистого, шукає гриби, тільки ніде нема жодного, порожньо, наче підметено. Ходив-ходив та й завернув до горбка, на якому стояли сосни, як зелені свічада: ще здалеку побачив, що під тими соснами щось густо чорніє. Підійшов і очам своїм не повірив: то росли унітази. Точнісінька копія того, що стояв у нього в квартирі, тільки мініатюрні.

Кинувся прожогом збирати, щоб хтось не підбіг та поперед нього не визбирав, а унітазів росло, хоч підганяй вантажну машину, він уже побоювався, що не вистачить і кошика («Назбираю повний, заховаю в ярку й прибіжу знову»), вони росли цілими сім’ями, як лисички або опеньки, він навіть став на коліна, щоб легше було зрізати... Отак, стоячи на колінах, і пробудився і запитав одразу ж сам у себе: «Що чекає мене особливо приємне та радісне?» — і згадав одразу ж про унітаз, зірвавшись із постелі, побіг у вітальню.

Унітаз стояв посеред столу, і ранкове сонце падало прямо на нього. Унітаз так і відсвічував чорними полисками: благородна посудина, якій не скласти й ціни. Унітаз наче вже й не стояв — витав у повітрі, на сонячних променях, що обтікали його з усіх боків, і він, боячись навіть дихнути, підійшов до унітаза, побожно торкнувся долонею. І, весь пронизаний радісним дотиком, щасливо завмер...

Потім поспіхом снідав, тут же, у вітальні, не зводячи з унітаза очей.

Потім голився, дивлячись в унітаз, хоч поруч на стіні висіло люстро.

Одягався — теж очима на унітаз.

Ухопив старенький портфель (було пів на дев’яту, хоча б на роботу не запізнитися), вибіг, востаннє оглянувшись на унітаз.

І вже внизу, вискочивши з ліфта, заглянув до поштової скриньки.

Зробив це машинально, наче на бігу зачепившись: ось уже котрий місяць не чекав ні від кого листа. Газет же, економлячи гроші, зовсім не передплачував, навіть «Вечірнього Києва». Так що скринька давно висіла порожня, він до неї не заглядав тижнями, а це немовби його підштовхнуло під руку. Відчинив металеві дверцята і ледь встиг підхопити конверт.

«Лист?! Від кого б це?»

Глянув на адресу й упізнав її почерк.

І чимось холодним війнуло йому в грудях.

Кинув до портфеля («Потім — запізнююсь»), побіг на роботу. І вже там, на роботі, все ніяк не міг вибрати час, щоб прочитати. Вірніше: хитрував сам із собою, бо нічого хорошого від того листа не чекав, і весь день мав зіпсований настрій, і нічого в нього в роботі не ладилось — все валилося з рук.

Вийняв лист уже по дорозі додому, на лаві, серед невеликого скверу.

Надірвав акуратно, витяг густо списаний аркуш. Оглянувся, чи ніхто не підглядає, став читати.

— Догралася! — сказав зло, прочитавши, що народилася дочка. Досі плекав надію, що дитини не буде. Народиться мертвою. Або ще краще: вони обоє помруть під час пологів. Буває ж, що породілля не витримує, а дитина задихається ще в лоні матері, він про це навіть десь читав. То чого б цьому не статися й з нею! — Добігалась! — сказав іще зліше. Давно переконав себе, що дитина не від нього. Не могла бути від нього, адже він так стерігся! Десь набігала, від когось прижила, лічильника ж не поставиш, а звалила на нього. Хіба мало їх, отаких, бігає із задертими спідницями! Міні-біні, щоб ви погоріли! Переконати себе, що дитина — не від нього, було тим легше, що це давало йому право їх обох ненавидіти. На поріг не пущу!

Хотів уже, не читаючи далі, подерти, але щось його зупинило. Чи то встиг підсвідомо ковзнути поглядом по наступних рядках і там було щось неприємне й тривожне, чи то передчуття, що це ще не все, що так запросто вона б не написала (дитина в рахунок не йшла), тільки він, оглянувшись ще раз, схилився й став читати далі.

Ось воно!

Вона таки знала, як його найболючіше вдарити.

Зачаїлась, підстерегла слушну хвилину, щоб нанести нещадний удар.

Поділити квартиру...

Вже нічого не бачив, не чув, світ гойднувся й померк, жив лише лист — ворушився отруйно в руці.

Поділити квартиру...

Розіп’ясти, роздерти, розрізати, знищити все, чим він досі жив: весь його труд, всі надії, всю його втіху. Відібрати найдорожче, без чого й життя — не життя.

— Не діждешся!

— Молодий чоловіче, ви щось сказали?

Дідок. Із сіткою й костуром. Зупинився навпроти, заглядає в листа.

— Нічого... Нічого я не казав!

— Як не казали? — образився дідок. — Я ще не глухий, слава богу! — А з самого сиплеться тирса.

Ледь утримався, щоб не штовхнути старого. Глянув так, що той аж відсахнувся. Підхопив портфель, пішов геть. І пекла, і гнала вперед фраза про поділ квартири.

А ти будувала її?.. Твої батьки хоч копійку дали?.. Та хто ти така, щоб одбирати в мене квартиру? Спробуй тільки, посмій!..

Замкнеться й на поріг не пустить. Хай хоч під дверима ночує із своїм щеням нагуляним — не пустить! Ще б чого — поділити квартиру! А ти за неї хоч копійку заплатила?

А як звернеться до міліції? Прийдуть, висадять двері, проти його волі поселять. Прописана ж!

Другого дня, ледь діждавшись, коли скінчилась робота, подався в юридичну консультацію: шукати управи на колишню дружину.

Те, що взнав, приголомшило: квартиру, якщо він не захоче добром, поділять черед суд. Їй з дитиною дадуть двокімнатну, йому ж світить кімната в комуналці.

— Тут, молодий чоловіче, нічого не вдієте. Закони — на боці матері й дитини. Так що краще помиритись.

— А як дитина ота не моя?

— Це ще треба довести, молодий чоловіче.

Вийшов, не втримався — заплакав. «Гадина! Гадина! В самісіньке серце вжалила!» Люди оглядалися (горе якесь у чоловіка), а він, не помічаючи ні власних сліз, ні людей, ішов невідомо куди.

Виск гальм ударив у вуха.

— Ти що, сліпий?!

«Волга» майже вперлася в нього буфером. Шофер, що вискочив якщо не битись — добре вибатькувати, глянув на його обличчя і одразу ж опустив руки. Знову сів за руль, ввімкнув стартер:

— Ходять тут...

А він побрів далі.

Прийшов додому вже зовсім по темному. Не вмикаючи світла, пожбурив на підлогу портфель. Вперше забув роззутися: пішов на кухню, націдив холодної води — мучила спрага. Відчував себе так, немов переніс тяжку хворобу. Пив воду й думав, що ж тепер буде. Знав: йому без цієї квартири не жити. Краще вмерти, аніж діждатись, коли її стануть ділити. Різати по живому.

«Утоплюсь... Або повішусь...»

«І звільниш для неї квартиру!» — сказав хтось глузливо. Він аж оглянувся: міг би заприсягтися, що голос пролунав не в ньому, а поруч, із темряви. Намацав вимикач, ввімкнув світло і побачив себе вже у спальні.

Як тут опинився, не міг зрозуміти.

Повів очима по стінах і на тому гуцульському килимі, що висів над ліжком, побачив її великий портрет. Це було її фото, ще до заміжжя. Виготовлене в ательє на бульварі Шевченка (колись щиро дивувався, чому вони не виставили його копії у себе на вітрині), а рамку вже він зробив сам. Фото, на якому вона, дивлячись в об’єктив, усміхалася весело, а тепер усміх її здавався йому глузливим і злим. Наче вона ще тоді знала, що відбере у нього квартиру.

Гадина!

Прямо в черевиках заліз на ліжко, зірвав з килима фото. Видер з рами, поніс на кухню. Запалив газ і повільно, щоб довше помучилася, став оте фото палити. Запалить і погасить... запалить і погасить... І коли вона зникла і назавжди щез її сміх, зібрав попіл, викинув у кватирку, щоб не лишилося й сліду.

«Я її вб’ю! — подумав, уже лежачи в ліжкові. — Уб’ю і сам покінчу із собою!»

IV

Думка про те, що в нього немає іншого виходу — тільки вбити, опановувала його з усе більшою силою. На роботі, на людях вона заступалась іншими думками, іншими клопотами, а приходив додому — знову повертався до того, що її треба знищити. Разом із дитиною. Вся квартира, до предмета останнього, весь час нашіптувала: «Ти її вб’єш. Мусиш убити!»

«Ти її вб’єш!» — шипів газ на кухні. «Ти її вб’єш!» — клекотіла з-під кранів вода. «Мусиш убити!» — вимагав унітаз. І він не міг не прислуховуватися до того шепоту: вбирав його в себе, ним тільки жив.

Уже не кидався по квартирі. Напади несамовитої люті, такої, що можна було й задихнутися, ставали все рідшими, натомість приходила холодна застиглість. Крижану нещадну рішучість, яку, він уже знав, не похитнути нікому.

Він її вб’є. Мусить убити.

Іншого виходу не було.

Вже продумав, як це зробити.

У ліжку, лежачи голічерева, втупився незрячими очима в стелю. Ніхто йому не заважав, ніщо не відволікало уваги, те, що шуміло за вікнами, для нього не існувало: виразно бачив, як це робитиме, прокручував подумки по кілька разів, мов кінострічку, прибираючи одні кадри і вставляючи інші. Врешті, коли стрічка була вся змонтована — продумана до деталі останньої, відчув, що далі зволікати не можна. Бо коли не зробить цього зараз, то вже не зробить ніколи.

Два вечори писав їй листа. Перечитував, дер і знову писав: усе здавалося, що поміж рядками, мов таємним чорнилом уписаний, проступа його намір і вона, запідозрівши, не приїде до нього. До того ж лист цей рано чи пізно потрапить до рук слідчих, то в ньому не повинно бути жодної зачіпки. Він уже роздумав кінчати життя самогубством, коли прибере її зі своєї дороги, не було жодного сенсу йти за нею й собі, коли лишалася квартира, в яку він, скільки житиме, не приведе жодної жінки. Всі жінки, всі дівчата здавалися йому отакими піратками в спідницях чи джинсах, які хижо чигають на здобич: захопити, заволодіти, вижбурити його з глумом на вулицю.

Врешті таки домучив листа.

Пробачався в перших рядках, що затримався з відповіддю: був у довготерміновому відрядженні. Писав, що й без її листа він обов’язково озвався б: за цей час усе передумав, зважив всю свою поведінку і тепер зрозумів, наскільки він був неправий. Тож заради дитини, заради них обох він просить у неї одне: приїхати, щоб почати життя наново.

Не витерпів, дописав:

«Побачила б, якою стала зараз наша квартира!»

Одразу ж злякавшись, що вона, все пригадавши, не приїде, додав:

«Нарешті все скінчено. Лишився тільки унітаз, але до твого приїзду і він буде встановлений. Так що приїжджай пошвидше!»

Пригадавши, як вона любила квіти, навіть в часи найжорстокішої економії не витримувала, щоб не купити хоч одну, дописав:

«Повідом, коли приїжджаєш. Стрічатиму з квітами».

На цьому й закінчив: не піднялася рука, що обіймає й цілує. Тим більше що в квартирі вже лежала сокира. Замотана в папір, покрита солідолом: він навіть не доторкнувся до неї, щоб не лишились відбитки пальців. Сокира одразу ж впала йому в око: зручна, замашна, з молотком-обушком, металевою ручкою й гумовою накладкою, під полу сховати — ніхто не помітить, — побачив її у вітрині, мимо мисливського магазину проходячи, довго не наважувався підійти до продавщиці (а що, як поцікавиться, для чого купує?), заплатив нарешті в касу і, відвернувшись, щоб не роздивилась обличчя, подав через голови чек. «Що вам?» — не зрозуміла одразу ж та дурепа. «Он оте», — чомусь не міг вимовити слова «сокира». «Загорнути?» — ще спитала вона: сокира була так густо змащена, наче її щойно дістали із бочки з солідолом. «Загорніть», — йому вже здавалося, що всі присутні дивляться тільки на нього. Продавщиця нагнулася, щось під прилавком шукаючи, а він не знав, куди подітись од поглядів (майбутні свідки!), таке, хоч бери та тікай з магазину. Врешті вона дістала папір, стала загортати і робила все те так повільно, мовби навмисне. Ухопив, кинув до портфеля, вискочив геть.

Дома не став розгортати: купить в аптеці гумові рукавички, отоді й розгорне: уже знав, на чому найчастіше попадалися злочинці, на отаких ось дрібницях, ну, від нього не діждуться, він все до деталей продумав, щоб не лишити жодного сліду, тричі з’їздив до лісу, вивчав усі підступи, а перед цим попоходив, поки вибрав напівзасипаний кар’єр, з якого колись брали пісок, а потім покинули. Високі стіни вже встигли порости бур’янами, а внизу мертво чорніла вода. Зрізав триметрову ліщину, спробував дістати дна — не дістав, укинути — не знайдуть довіку, та й хто тут шукатиме! Наткнувся недалеко від залізниці на два диски від коліс вантажної машини, диски були такі важкі, що довелося переносити по одному: приволік, старанно замаскував у кущах, щоб ніхто не помітив, а шнур уже прихопить потім: капроновий шнур, що не перегниє у воді, скільки вони там і лежатимуть. Розрахував усе до кроку останнього: он там вони ще збиратимуть лисички, що рясно жовтіли (пригорнув зверху листям, щоб ніхто поперед них не визбирав), а тоді він уже приведе її сюди, на галявину, до оцього ось куща, що росте майже над урвищем, і, трохи відставши, вдарить її по голові: обушком, щоб не бризнула кров та не заляпала. Відразу ж і дитину прикінчить: місце дике, глухе, за весь час він не зустрів жодної живої душі, тож ніщо не завадить потім надійно їх прив’язати до дисків та й скинуть у воду.

Головне — не лишити жодного сліду.

Купив нові черевики. Найдешевші, за сім карбованців, щоб одразу ж і вкинути до якоїсь урни подалі від дому, спаливши верх над плитою, щоб ніхто не спокусився, щоб одразу ж у машину та на смітник, а сокиру втопить у річці з хірургічними рукавичками разом.

А що вона піде в ліс, не мав жодного сумніву: вона ж так любить збирати гриби. Напередодні вихідного, повернувшись із роботи, він скаже якомога байдужіше:

— Заходив на Бессарабку. Грибів — море.

І все. І досить. Не треба буде і вмовляти.

Чекав од неї відповіді. З кожним днем усе більше тривожився: а що, як не приїде? Упреться, буде наполягати на тому, щоб розвестися. Навмисне мовчатиме, аби його подовше помучити.

Двічі на день, вранці й увечері, заглядав до поштової скриньки. Листа не було.

Уже зібрався писати вдруге, коли надійшла телеграма: виклик на розмову, на двадцять нуль-нуль.

Прибіг на переговорний пункт о дев’ятнадцятій. Телеграму подав у віконце: «Чекайте, вас покличуть», — всю годину простояв поруч, боячись, що не почує. Довкола гуло, як у вуликові, чоловічі, жіночі голоси проривалися з погано ізольованих кабін, якась дамочка відчайдушно кричала: «Саша!.. Так я жду тебе, Саша!..» — мов її Саша був щонайближче на Місяці, і, всі ті голоси перекриваючи, раз по раз металево хрипів репродуктор, оголошуючи черговий виклик та номер кабіни, і він щоразу напружувався, дослуховуючись, і кілька разів питав у чергової, чи не забули про нього. «Ждіть!» — лунала стереотипна відповідь, наче не жива людина з ним говорила — автомат, і йому не лишалось нічого іншого, як стояти й чекати. І гадати, для чого вона його викликала, що йому скаже. І що йому треба буде відповідати.

Врешті репродуктор, що висів під самісінькою стелею, повернувся, здалось, у його бік, металево прохрипів:

— Хто чекає Поліське — п’ята кабіна!.. П’ята кабіна!..

— Я! — відгукнувся він і побіг шукати п’яту кабіну.

В трубці тріщало й свистіло.

— Алло!.. Алло!..

Там нарешті щось клацнуло, затріщало ще дужче, далекий голос спитав:

— Київ?.. Зараз будете розмовляти...

Ще міцніше притис трубку до вуха.

— Алло!.. Алло!.. Я слухаю!.. Дівчино, нічого не чутно!..

І відразу ж пролунав її голос. Десь у грудях у нього ожила крихітна грудочка, що чаїлася всі оці місяці — всупереч усьому на світі. Ожила, ворухнулася, спалахнула жариною — його так і омило гарячою хвилею, на якусь мить йому здалося, що вони й не сварилися ніколи, що оте все наснилося, та вона сказала, що отримала од нього листа, і жарина погасла одразу ж.

— Коли ти приїдеш? — запитав нетерпляче. І її веселий голос ударив, немов молотком:

— Я не приїду!

— Не приїдеш?!

— Ми не приїдемо! — повторила вона ще веселіше. — Автобусом дуже довго, нас закачає. Прилетимо літаком.

— Коли?! — закричав вініще дужче: було таке відчуття, наче його затягло щойно під воду. — Коли прилетите?

— Як дістанемо квиток.

— Дай телеграму! Чуєш, дай телеграму!

— Дамо! — Вона весь час говорила від імені двох. — Ти, може, нас поцілуєш?

— Цілую, — видушив він. І тут увірвався другий голос:

— Ваш час закінчився. Кінчайте розмову.

— Алло!.. Алло!.. — В трубці знову рипіло й тріщало.

Потримав трубку, поклав. Вийшов, увесь мокрий. Підозріливо подивився навкруг, чи ніхто не підслуховував. Мовби ніхто.

Отже, вона прилетить. Що ж, може, це й краще: не буде часу розповідати супутникам, до кого їде та чому. Відколи вирішив убити дружину, весь час дбав про те, щоб не лишилося жодного сліду. Жодної зачіпки для слідчого.

Добре, якби вони прилетіли в п’ятницю. Або в крайньому разі в суботу. Щоб другого ж дня й повести до лісу. Бо не знав, чи витрима, коли вона прилетить в середу або в понеділок. Кілька днів прикидатись, удавати з себе знову закоханого, уважного чоловіка й ніжного батька — чи вистачить сил? Чи не зрадить себе необережним словом або жестом? Жінки, вони, кажуть, відчувають одразу ж, коли проривається фальш. Самі геніальні акторки, розпізнають одразу ж акторів.

З’їздив до лісу ще раз. Вже з сокиркою за поясом. Сокирка весь час про себе нагадувала, особливо незручно з нею було сидіти в електричці: випиналася так, що й сліпому видно було, і він вирішив залишити її під тим же кущем, де лежали й диски. Знову нікого не зустрів, лисички терпляче чекали під листям. Він ретельно обійшов галявину, прикриваючи вже ті, що повитикалися, поки його тут не було... Так що ніхто за цей час сюди не приходив, та навряд чи й прийде: всі грибники йшли в інший бік, вважаючи цей квартал безнадійним.

Лишилося тільки дочекатися телеграми.

Він і чекав, все більше нервуючи, бігав кілька разів на поштове відділення, бо подумав, що могли принести, коли його не було вдома, не міг навіть примусити себе впорядкувати туалет — сяк-так прилаштував унітаз, а телеграми від неї все не було, вона немов знущалася з нього, випробовуючи його терпіння, поки нарешті змилостивилася: повідомила, що прилітає вранці в суботу...

(Вирушать до лісу рано-вранці, в неділю, коли ще всі спатимуть... Щоб ніхто не побачив. Не спадало в голову, чи захоче йти з немовлям. Та й яке немовля: більше року минуло!)

Ледь діждався суботи. Змотався на ринок, купив квіти, сів у тролейбус, поїхав у Жуляни, куди прибували літаки місцевих авіаліній. Погода стояла як на замовлення, він, здається, вперше за оці кілька років побачив, яким блакитним може бути небо, тож літак не міг не прилетіти, але він все одно підбіг до віконця довідкового бюро і, довідавшись, що літак уже вилетів, пішов до вікна, щоб краще побачити, як вони сідатимуть.

Тут уже товпився народ: ті, що стрічали, і ті, що мали летіти. Стояв спершу позаду, потім вдалося протиснутись до вікна, і все льотне поле, заасфальтоване, вкрите бетонними плитами, з літаками, що стояли, мов натомлені птахи, чи виїжджали з рядів, ревучи натужно турбінами, з пасажирами, які йшли за жінками у формах, мов дошкільнята за виховательками, з машинами й автокарами, з антенами над будинками і ще якимись спорудами — все поле розгорнулось перед ним, немов гігантська скатертина. Та він не на поле дивився, не на літаки чи людей, а дивився вгору, на обрій, намагаючись не пропустити літак, що от-от мав появитись.

— Летить! — пролунав чоловічий голос позаду: сопіло над самісіньким вухом. Подався трохи вперед — засопіло ще дужче: власник голосу не міг, мабуть, не наступати комусь на п’яти.

— Оно, прямо... Шасі уже випустив... Сідати збирається. — Власник голосу належав, либонь, до тих безплатних коментаторів, що можуть отруїти життя не одному десятку людей. Сяде такий позаду в кіно — пропало кіно!

Він хотів уже сказати з досадою: «Сам бачу!» — як чоловік злякано вигукнув: «Падає!» — і літак, клюнувши носом, каменем упав на землю. Удар, хмара диму, що шугонула до неба, сніп бурого полум’я. І все те в абсолютній тиші, як у страхітливім сні.

Потім уже струсонулася підлога, забряжчали шибки у вікнах. Вдарило вибухом, війнуло над заціпенілим натовпом. Хтось закричав, хтось болісно охнув, якась жінка, рвучи платок із голови, безтямно допитувалась: «Боженьку, що це?.. Боженьку, що це?..» По той бік уже мчали пожежні машини, виючи несамовито сиренами, і нестерпний той звук зім’яв, змішав людський натовп, погнав геть од вікна: всі кудись бігли, і він кудись біг, усі щось кричали, і він щось кричав. І водночас наче дивився на себе збоку: чи так робить, як усі, чи не відрізняється чимось з-поміж інших... Всі намагалися прорватися на льотне поле, і він намагався, але там уже стояла міліція і не пускала нікого...

Потім вийшов із вокзалу. Вже було оголошено, що розбився той самий літак, яким летіла вона. Відчував дивовижну спустошеність, немов хтось узяв та й вигорнув із нього все до дна. Всі думки, всі наміри.

Вирішив одразу ж їхати додому.

І тут, сідаючи в тролейбус, знову почув голос отого чоловіка:

— Да-а, державі такі аварії влітають в копієчку. Мало того що літак, так ще й страховка за кожного погибшого.

— Багато? — поцікавився хтось.

— По тищі за душу! Ото як летіло сорок пасажирів, так сорок тисяч і виклади!

Сидів у тролейбусі, дивився в вікно. А в голові все лунав голос отого чоловіка: «По тищі... По тищі...» — поки він нарешті збагнув: так це ж і йому належаться дві тисячі! Стало жарко, він оглянувся, шукаючи очима чоловіка, що говорив про страховку, хоч навряд чи його і впізнав би. «Дві тисячі... Дві тисячі...» — погойдувався ритмічно тролейбус...

— Що?.. Га?.. — спитав наче зі сну молодика, який щось у нього допитувався.

— Ваш квиток?

Поліз до кишені, одразу ж згадав, що квиток не пробив.

— Пробачте, забув... Я з аеропорту... З Жулян...

— То й що, як із Жулян? Он піввагона з Жулян. І всі їдуть із квитками.

— А може, він їздив стрічати, — втрутилась молодиця, яка сиділа поруч. — Ви що, не знаєте, що там розбився літак?

— Літак?

— Літак. Ніхто не лишився живий.

— Пробачте...

Молодик одступився, явно знічений, а тролейбус знову став йому вистукувати про дві тисячі...

«А що, як той чоловік вигадав? Може, ніякої страховки й не платять...» Він знову оглянувся, шукаючи поглядом чоловіка, що сказав про страховку. Доїхав до своєї зупинки, зійшов, зупинився в нерішучості: як же він піде додому, так і не довідавшись, одержить страховку чи ні?

Хотів уже вертатися в Жуляни, в аеропорт, та одразу ж роздумав: там зараз творилося таке, що не до страховок. Згадав про міські каси, на площі Перемоги, подався туди.

Тут теж було повно народу. Навіть до віконця довідкового бюро товпився чималий гурт, і він попостояв, поки підійшла його черга. Встромив у віконце голову, тихенько, щоб не почули ті, що стояли за спиною, спитав про страховку. Що от він летить, то чи одержить його сім’я якусь компенсацію в разі аварії...

В жінки, яка сиділа по той бік, аніскільки не змінився нудьгуючий вираз обличчя: доводилось чувати, мабуть, ще й не таке.

— Одержить.

— Скільки?

Жінка глянула так, наче прицінювалась, скільки за нього можна заплатити.

— Тисячу карбованців.

— Дякую! — Жінка здалась йому такою симпатичною, що поцілував би, якби міг.

Із зовсім іншим настроєм вийшов на вулицю. Йшов непоквапно, всміхаючись і не помічаючи власного усміху: дві тисячі наче вже лежали в кишені. Сів у трамвай і поїхав до одного із магазинів, що торгував імпортними меблями.

Тут стояли розкішні гарнітури з цінами такими, що темніло в очах. Югославські, фінські, угорські, румунські. Найдовше простояв біля румунської спальні: справжній мистецький шедевр, перед яким тільки молитися, запродав би й нечистому душу, коли б той шепнув йому: «Зробимо!» — та в наш вік нечисті, мабуть, вже давно навчились уникати людей, як гімалайські снігові люди, тож довелося зупинити свій вибір на чеській, теж непоганій, хоч і набагато скромнішій. Ліжко-диван, трельяж, два пуфи, два крісла і шафа для білизни — більше й не влізе: думав про кімнату, в якій вона жила перед тим, як поїхати до батьків, і в якій тепер спатиме він.

Отже, вирішено: він придбає чеський гарнітур. Як тільки одержить страховку, так і придбає.

Відчував себе спокійним, абсолютно спокійним, наче нічого й не сталося, наче їх понівечені трупи (а може, й не трупи, може, тільки кістки, перемішані з землею й бетоном) не лежали десь там, у Жулянах, немов їх і не існувало ніколи на світі — лишилася тільки страховка. Заглянув іще в їдальню, з апетитом поїв, сп’янілий од незвичної ситості, непоквапцем рушив додому.

А серед ночі прокинувсь од страху. Ніщо не приснилося, не примарилося, просто страх сидів у ньому від того часу, коли він надумався вбити дружину. Підказував, що мав робити, як наперед замітати сліди, щоб не попастися, і тепер, коли все благополучно так обійшлося і ніщо вже йому не загрожувало, страх вирішив відігратися за свою довгу мовчанку.

Нашептав йому, що було б, коли б він їх і справді вбив і спіймався б на тому вбивстві. Дикі думки, маячня божевільного, картини, підказані хворою фантазією, не менш реальні й зримі од того, що він розумів їх примарність.

Од когось начебто десь чув, що тепер засуджених до страти не розстрілюють. Будять серед ночі, в оцю саме пору, коли і його розбудило, і босоніж, в самій білизні, заводять до тісної, як сторчма поставлена труна, комірчини з металевою підлогою. Грюкнуть двері, клацне замок, і ти вже наче похований. І це ж ніщо тебе не врятує. Хоч голос скричи — не докличешся.

Уявив, як стоятиме, відчуваючи оголеними підошвами могильний холод металевої плити. Як захрипить репродуктор і металевий голос повідомить підтвердження вироку. Підсмикнув ноги, пірнув з головою під ковдру, щоб не чуть того голосу. «Я не винен!.. Не винен!.. Я не вбивав!..» «Він не вбивав!» — заступалась-волала квартира, єдина істота, яка його до кінця розуміла і виправдовувала. Та нещадний голос набухав металево, нависав грізно в темряві: от-от прорветься — і тоді його вже не урятує ніщо.

Не витримав, скинув ковдру, скочив із ліжка: підлога здалася холодною, наче крига. Ледь утримався, щоб знову не метнутися на ліжко, примусив себе заспокоїтись: «Я дома... Я вдома... Піді мною паркет, а не залізо...»

Глянув у широке, не забране гратами вікно, щоб пересвідчитися, що він таки вдома.

Місто переблимувалось, місто переморгувалось — колючими, підозріливими вогниками: «Так ми тобі й повірили! Розкажи комусь іншому!» І він подумав, що ніхто йому не повірив би, не пожалів би за ним, коли б його й справді повели на страту.

«Наплюй! — сказала квартира. — Наплюй і розітри! І без них проживемо!»

«Проживемо!» — відповів він квартирі: долаючи страх, в ньому вже починала просинатися злість. Злість і образа. На всіх. На весь білий світ.

Не міг більше отак стояти посеред темряви. Ввімкнув світло, і воно, враз заливши кімнату, замкнуло, відділило його від світу довколишнього, так мовби не в місті він жив, а летів десь у космосі — сам-один, за сотні, тисячі парсеків од усього людства. Разом із квартирою, яка єдина його не осудить, з якою він давно уже став одним цілим, злившись душею і тілом. Для якої не пожаліє нічого. І через усе переступить.

І тут йому стало здаватися, що в кімнаті чогось бракує. Що він їй чогось не додав, чимось обділив, несправедливо покривдив. «Торшер! — пригадав нарешті. — Я ж збирався купити торшер!»

Принести й поставити ось сюди.

Ступив на те місце, де мав стояти торшер.

І застиг.

Засвітився торшером.

Мама Люба

І

Вже по тому, що брат подзвонив на роботу, вона зрозуміла: сталося щось надзвичайне.

— Аліна?.. Аліно, це я! — Наче вона могла не впізнати його по голосу.

— Що там? — У неї одразу ж зметнувся рій тривожних думок. — Та кажи, не тягни!

Брат хукнув сердито в трубку:

— Наша мати той...

— Що той?

— Ну, той... Тронулась.

— Господи!

Аліна як стояла, так і сіла.

— Го-осподи!

Трубка в опущеній руці сердито до неї догукувалась.

— Слухаю! — наче видираючись з лихого сну, поспіхом піднесла її до вуха. Навіть косинку відгорнула, щоб було краще чути: все не могла переварити новину. Надіялась, що брат ось візьме й скаже, що то неправда. Пожартував. Тільки хіба ж з таким жартують!

— Алю!.. Алю!.. Аліно, чи чуєш?

— Чую!.. Кажи, що там сталось.

— Мати наша тронулась, от що сталось! — ударив він її вдруге.

«Як?.. Коли?.. Господи, та що він меле?..»

— Де вона зараз? — В уяві карета «швидкої допомоги» й гамівна сорочка.

— Та вдома, де ж іще! Я щойно од неї!.. Алю!.. Ти чуєш мене?

— Чую! — одлягло трохи од серця: там же в неї малолітня дочка. Раз не забрали одразу, то, може, не так уже й страшно. — Я зараз їду.

— Куди?

Ото недотепа!

— До матері, куди ж іще? Впіймаю таксі і їду.

— До матері зараз не їдь! — загорлав брат так, що Аліні аж трісло у вусі. — Не їдь, кажу, зараз до матері! Я заїду по тебе машиною — двинемо разом! Разом, ти чуєш?

— Чую! Так що таке з матір’ю?

— Під’їду — розкажу, бо по телефону невдобно! Тут люди стоять!.. Так без мене не їдь!.. Алю!.. Алю!..

В трубці здушено гикнуло, наче брата вхопили за горло. Потім жалісно запіпкало. Аліна потрусила трубкою, сподіваючись, що вона озоветься, але по той бік вже остаточно замовкло.

Нагородила ж її доля братеником! Повіситись можна!

Сердита на брата, повернулась за прилавок. І до шостої, поки й брат під’їхав, місця собі не знаходила. Встигла посваритись з особочкою, з отих, які в магазини тільки для того і ходять, щоб вчинити скандал. Не так, бач, їй черевик подала, не піднесла на тарелі золоченому!

— Що ви жбурляєте? Хто вас так вчив?

Аліна на неї й вигорнула — все, що на душі накипіло. В дамочки одразу ж наче шкіру здерли з лиця: почервоніла, аж посиніла. Труситься, книгу скарг вимагає.

Вже гуртом одбивались. Це в них налагоджено добряче: сваряться між собою не сваряться, а треба якійсь по той бік прилавка рота заткнути — стіною стають!

Вискочила наче ошпарена. І про книгу скарг забула. Відпльовувалася вже на вулиці.

— В чоловіка поплюй! — кинула переможно їй услід Аліна. — У верблюда слини багато!

Вилаялась — на душі мовби трохи полегшало. А все ж каялась, що дала братові обіцянку без нього не їхати. Там таки й справді щось сталось. Хоч машина стояла у Арсена під вікном літо й осінь, він по місту нею майже не їздив — економив бензин. Та й скати не зношувались. Бо тепер що машину взути, що роту солдатів — однаково. Машина ж лишалася на вихідні та ще у відпустку — з усією сім’єю за місто. Або до родичів у гості. Одчиняв урочисто дверцята, сідав побожно за кермо. Скаженів, коли хтось із домашніх отими дверцятами грюкав:

— По своїй дурній голові! Ти за неї гроші платив, що отак дверима вимахуєш?

Стромляв ключ до замка з таким насторожено-переляканим виглядом, наче щоразу чекав: ось візьме й не заведеться.

Заводилась.

Лиш тоді дозволяв собі на мить розслабитись. І знов стривожено-переляканий вигляд: треба було вмикати першу швидкість.

Здавалось, що брат не їде, а веде ту машину за кінчики пальців.

Підкотив рівно о сьомій, коли зачинявсь магазин.

— Сідай, я сам прикрию. — Це щоб не грюкнула.

Всадовивши сестру, знов сів за кермо. Обоє були страшенно подібні одне до одного. З першого погляду видно, що брат і сестра. Крупні риси обличчя, не позбавлені своєрідної краси. Густі, врозліт брови й виразні очі отого спокійного сірого тону, що, побачивши їх, одразу ж подумаєш: цей (ця) зуміє за себе постояти! Великі роти, націлені до крику, до сміху. Вони й справді ще в дитинстві були такі галасливі, що мати глухла од їхнього крику. Однак риси оці проступали в сестри якось різкіше, вагоміше: одразу видно було, хто ким верховодив у дитинстві, а хто підкорявся. Та й зараз продовжував якщо не скорятись, бо жили ж уже нарізно, окремими сім’ями, то хоча б прислухатись. Не поїхав, бач, сам — сестру прихопив.

— Так що там з мамою? — спитала стривожено, коли машина вже рушила з місця.

— Та кажу ж, що тронулась! — продовжував чіплятись за слово, яке, як йому здавалось, дуже точно визначало материн стан.

— Як тронулась?

— А отак: заміж виходить!

Аліна так і охнула: до всього була готова, тільки не до цього.

— Що ти мелеш, дурний!

— Без мене змололось! — розсердився брат. — Приїдеш, побачиш сама!

— Мама — заміж! — все ще не могла повірити Аліна. — За кого?

— А хто її знає? Я не допитувався.

Тут гуцикнуло так, що він мало не відкусив язика. Сердитий на себе, що не добачив ямки, загальмував матюкаючись.

— Не лайся! — осмикнула його Аліна. І цей, і молодший взяли пакосну звичку од тата, коли той був ще живий, — як що — так і матюком. Підросла — з батьком не раз сварилася до бійки, до сліз. Чоловік її й рота не смів розкрити, щоб по-чорному вилаятись. «Бляха-муха» — ото й уся його лайка. Та й то коли вже як слід припече.

Мама жила в Боршагівці, у приватному будинку. Ще перед війною, та й по війні, це була типова околиця Києва з одноповерховими будинками, затишними садибами, тихими завулками й вулицями, де сусід знав сусіда, а на сімейні свята — іменини, хрестини, весілля чи поминки — сходилась якщо не вся Борщагівка, то принаймні значна частина її; з людом діловим і поважним, який звик покладатися лише на себе, тож і славилась Борщагівка та й досі славиться такими майстрами, що за тридев’ять земель кращих не знайдеш; народом тертим та битим, вивіреним на київських ринках, який знав, що, де і почому і як роздобути свіжу копійку; своїм життям і своїми традиціями, відокремленими від великого міста з його метушнею й безладдям, з його темпом скаженим, коли і вгору глянути ніколи, не те що роздивитись довкола, — в Борщагівці й час плинув повільніше, і дні здавалися довшими, а ночі повнішими. Та років уже з двадцять місто стало насуватись на неї, погрожуючи високими, в дев’ять поверхів, будинками, розтинаючи заасфальтованими проспектами, переповненими машинами й людом, оглушуючи ревом реактивних літаків, од якого й дахи підіймались, — місто підступалося з усіх боків, затискало, брало в облогу, підрізало під корінь, погрожуючи в недовгому часі й зовсім поглинути, щоб не лишилося й сліду, — тільки не такий тут жив народ, щоб вдаватися у паніку. Вирубували по садках старі й садили нові дерева, хоч на них уже й тінь падала від отих дев’ятиповерхових будинків, мурували льохи, гаражі та сараї, перебудовували, оновлюючи, будинки, які погрожували знести, зводили такі високі та надійні паркани, наче збиралися тут жити ще цілі століття. І на всі панічні чутки, що от-от будуть зносити, відповідали з філософським спокоєм: «А то ще побачимо». Люд борщагівський, живучи на землі, не міг не вростати корінням у землю, як вроста в землю дерево, хоч поруч реве вже бульдозер.

Мама жила на тихій ще вулиці, за два квартали від проспекту, і тут гук машин був майже нечутний. З-за парканів довірливо звішувались дозрілі плоди, не боячись, що їх зірвуть, а сливки й вишеньки вибігали аж на вулицю, шикувалися вздовж хідників, вкритих не асфальтом — травою. Дітлашня бавилась просто посеред вулиці, перелітаючи з місця на місце пташиними зграйками, а люди вітались одне до одного, і коли з’являвсь хтось чужий, то він не лишавсь непомічений.

Аліна ще здалеку побачила свою доню: вистрибувала, граючись у «класи», великий бант вимахував білими крилами, наче метелик, що ніяк не міг утриматись на русявій голівці. Упізнавши машину, помчала щодуху назустріч.

— Обережніше, ще під машину втрапиш! — гукнула їй Аліна назустріч, хоч дочка й не могла її почути.

— Де баба? — спитала, коли зупинились.

— Там, — кивнула в бік двору засапана донька. Сяяла очима до матері, великий рот радісно цвів на чистім обличчі. Вся вона вдалася у матір: такої ж широкої кості, від чого здавалась набагато старшою за свої п’ять літ. — А що ти мені привезла?

— Нічого! — відповіла сердито Аліна: в ній уже закипав гнів на матір. Здавалося, що стара, причаївшись за високим парканом, стежить за ними у шпарку.

Дочка розчаровано скривилась, крутнулась, побігла.

— Танько, вернись! — гукнула вслід їй Аліна.

Але брат її зупинив:

— Хай грається. Нащо вона зараз там? — кивнув головою в бік двору. Обличчя його було зле й непривітне.

Аліна сиділа в машині, поки брат одчиняв масивні ворота, заїжджав у заасфальтований двір. Як не крутила головою, матері в дворі не побачила.

— Ховається, — буркнув брат, зупинивши машину. — Сватів у вікно вигляда.

— Од мене не сховається! — запевнила запально Аліна. — Я її зараз посватаю! — Мати побоювалась її, і вона це добре знала.

Вилізла з машини, і двір наче вибіг назустріч. Все тут було їй знайоме: і цегляний, на дві машини гараж, збудований її чоловіком та братом, і глибокий, як метро, погріб, з денним світлом, з численними полицями, на яких зберігалось консервоване, квашене, солене, і добротний, розділений навпіл сарай: в одному кінці завжди товклись підсвинки, з кліток виглядали кролі, а в другому ночували кури й індики, що зараз юрмилися поряд, за високою сіткою, а далі, в глиб саду, теж огороджений високою металевою сіткою, великий басейн, що в ньому плавали нутрії, і ошатний, на чотири кімнати будинок під шифером, з великими вікнами, з паровим опаленням, з кухнею, туалетом і ванною — все це не виросло отак зразу, за одну ніч, не придбалось готове, а було ними ж протягом багатьох років збудоване, аж до собачої будки, з якої, вимахуючи щосили хвостом, саме виліз Трезор.

Не чекаючи брата, що порався коло машини (мусив обов’язково позамикать всі дверцята), пішла до хати.

Мати забилась на кухню. Сиділа в кутку, як дитина, що нашкодила і тепер боїться кари дорослих. В Аліни так і шпигонуло в серце, але вона не дала отій голці залізти глибше — з порога напустилась на матір.

— Що ви тут без мене затіяли? То правда, що мені сказав Арсен?

Мати здригнулась. Дивлячись мимо дочки, тихо спитала:

— Що він сказав?

— Що ви заміж зібрались, от що сказав!

Мати знову здригнулась, мов від удару. Губи її затремтіли, вона їх стуляла щосили, щоб не розплакатись. Сиділа й мовчала.

— Їй-бо, таки правда! — сплеснула в долоні Аліна. До останньої хвилини сподівалась, що мати їй заперечить. — Та ви хоч тямите, що затіяли? В шістдесят літ виходити заміж! Ви хоч подивіться на себе у дзеркало! А що люди казатимуть, про це ви подумали? Чи зовсім уже змалились?

— Я, дочко, не змалилась...

— Як же не змалились, коли таки змалились! Он онуку вашу віддавать скоро будемо, — мала на увазі старшу Арсена, — то й ви слідом за нею! Може, й до загсу в одній машині поїдете? Онука і баба — ото буде сміху! Разом і весілля згуляєм — дешевше обійдеться... Чуєш, Арсене, — до брата, який переступив саме поріг, — наша мати разом з твоєю дочкою до загсу поїде!

— Гріх тобі, дочко... — почала ображено мати, та Аліна не дала їй закінчити.

— А вам не гріх? Вам не гріх? Сьомий десяток уже розміняли, про смерть пора думати, а вам припекло заміж виходити! Про нас ви подумали? Як нам після цього людям у вічі дивитись?

— При чім тут ви...

— Як при чім?! Ми ж ваші діти, чи хто? Чи ви й нас уже зректися надумались? — Аліна все більше розпалювалась: ніяк не могла зрозуміти, що сталося з матір’ю, і це її найбільш дратувало. — Чого вам ще треба? Чи ми вас обділили? Нагодовані, вдіті — що вам іще треба?

— Мені нічого не треба...

— Так чого ж ви сказились?

— Отак, давай, обзивай рідну матір! — Від образи в неї й підборіддя затіпалось.

— Хто вас обзиває? Я до вашої совісті достукуюсь...

— Мати вже одробила своє, матір уже можна й обзивати по-всякому...

— Хай би ви молодші були, а то на старість надумались...

— Як потрібна була, тоді: «Мамо, мамо!..»

— Мало вам своїх болячок, так ще й чужі хочете на свою шию взяти...

— А як відробила своє, то й у шию...

— Чи ви надієтесь, що він вас на руках носитиме?..

Уже не чули одна одну, говорили кожна своє. Арсен слухав, слухав та й вийшов із кухні: самі розбирайтесь! Пішов до нутрій. І хоч був «зденервований», як любив говорити, не міг не замилуватись своїми звірятами. Добре вгодовані, з лискучою шерстю, вони підпливали до нього безбоязно, тикались рухливими носиками в густе плетиво дроту. Арсенові здавалось, що не нутрії плавають у басейні — готові шапки.

Уявив, як хтось інший хазяїном походжатиме по цьому двору, милуватиметься нутріями. Задихнувся од гніву.

«Ну, цього вже не діждетесь!»

В кухні, по той бік вікна, лунали збуджені голоси.

II

Аліна ще й у машині сердито одпирхувалась.

— Додому? — спитав Арсен, аби що спитати, а куди ж іще мав одвезти сестру? Он і Таня позаду сидить, в останню хвилину Аліна забрала й дочку, не схотіла, щоб та лишилась у баби. Таня впиралася, плакала, швидка на руку Аліна нашльопала її, і тепер мала сиділа, повна образи на матір.

— Я тебе не люблю!

— Поговори мені, поговори!

— Я бабуню люблю!

— Потрібна ти бабуні! Твоя бабуня заміж збирається!

— І я з бабунею заміж! А тебе не люблю! — уже з викликом.

Отаке порося! Арсен лиш покрутив головою, спитав сестру:

— Умовила?

— Так її й умовиш! — вибухнула знову Аліна. Й одразу ж напустилась на брата: — Ти дуже мені допоміг? Стояв — рота розтулити боявся! Хоч би слово сказав!

— За вами щось скажеш...

— Ну, нічого, я од неї так не одстану! — пригрозила Аліна. Якась думка зблиснула в її голові, вона повернулась до брата: — Ти його знаєш?

— Кого?

— Жениха!

— Звідки ж мені його знати?

— Упіймаю цапа старого, я його взую! — пообіцяла Аліна. — Задом наперед буде ходити. Забуде й дорогу до нашого двору. — І так їй ця думка сподобалась, що вона аж кулаком себе по коліні пристукнула. — Хай роззявля свого рота щербатого, тільки не на наше!

Тут Арсен і головою закивав, сестру схвалюючи. Закивав і знову угавив оту ямку: гуцикнуло так, що, здавалось, і машина розвалиться.

— А-а, так-перетак!

— Замовкни, дитина ж позаду!

Арсен, зупинивши «Москвича», вискочив на дорогу, нагнувся, заглядаючи під передок. Хитнув кілька разів машину, копнув зозла ногою колесо, наче воно в усьому було винне. Сів знову за кермо.

— Все ціле? — поцікавилась Аліна.

— Та мовби все, — відповів неохоче.

І до будинку, в якому жила Аліна, вже їхали мовчки.

Аліна мовчала, щоб не заважати братові вести машину і ще тому, що весь час думала про матір: ніяк не могла зрозуміти, що на стару найшло. Ну, хай би вони, діти, не дбали про неї, хай би забули її, як буває в інших, он вона читала не раз про покинутих дітьми матерів, читала й щиро обурювалась: стріляти мало таких! Вішати мало! Вони ж ніколи не забували про матір, особливо Аліна, єдина дочка: щотижня навідувалась, як не важко їй добиратись до матері, особливо взимку, — продуктів завозила, прибирала в кімнатах, пильнувала, щоб мати була зодягнута і взута, — тут Аліна грошей не жаліла, бо з маминої убогої пенсії не дуже взуєшся-зодягнешся... А коли мама важко захворіла, хто її влаштував до Жовтневої лікарні? Хто підняв лікарів, аж до професора, хто щодня прибігав просто з роботи та й лишався в палаті допізна, хоч удома на неї чекав чоловік і двоє малих, яким теж треба було раду дати? Не Арсен же, що тільки зітхати уміє, не жінка Арсенова, — провідали двічі, та й на тому спасибі, — а вона, Аліна, рідна дочка. «Я без тебе, доню, й на ноги не стала б», — казала пізніше мати. І то була свята правда, хоч Аліна й сама за цей час перевелася ні на що, а Вадим, чоловік, під кінець став сердитись, що день і ніч пропадає в лікарні. Наче там нема санітарів ходити за хворими. «Попадеш — побачиш, — відповідала Аліна. — Там смерть легше докликатись, ніж санітарку!» Ходить отака собі тьотя Поля — одна на чотири палати, і більшого начальства на всю лікарню немає. Слова впоперек не скажи — зобидиться й кине роботу. І тоді головному лікареві хоч до самого господа-бога біжи: «Господи, пошли санітарку! Хай навіть відьму, аби лиш віник уміла в руках тримати та ганчіркою квацяти!» Тож Аліна, сім’ю свою занедбавши, і пропадала всі оті дні в лікарні, поки мама видужала...

То чого їй ще треба, питається? Від жиру, чи що?

Незчулась, як і доїхали.

— Зайдеш? — спитала, з машини вилазячи.

Арсен відповів, що не може: ще треба машину в гараж відігнати, а звідти півгодини добиратись додому, — Арсен жив майже в центрі, в кооперативному будинку, в трикімнатній квартирі. Він, жінка і двоє дочок. Старша десятий клас закінчує, а молодша ще в садку. Довго думали, заводити дитину чи ні. Поля, невістка, все на якісь болячки посилалась, що не дозволяли ще раз родити, хоч, по правді кажучи, в неї єдина болячка й була. Ота, що до полудня в постелі тримає та день і ніч рота дере. Аліна через те не любить і до брата ходити, що там і опівдні можна побачить незастелені ліжка, а кімнати неприбрані.

І донечка, старша, у матусю вдалась. Вигнала до стелі, а телиця телицею. Поки зведеться, поки повернеться — півдня мине. В Аліни щоразу руки свербіли: підійти та по сідниці!

І як Арсен оте й терпить? Звик, бідолаха.

Брат, попрощавшись, поїхав. Аліна взяла за руку Таню, завела в під’їзд. Піднялась на третій поверх, зайшла до квартири.

У першій, найбільшій, кімнаті застала старшу дочку: сиділа біля круглого столу, щось писала у зошиті. Голова схилена набік, рожевий язик туди-сюди слідом за пером. Звичка, од якої Аліна ніяк не могла її одучити.

— Олю, де тато? — Хоч могла й не питати — з кухні лунав якийсь скрегіт. Знов щось майструє.

Таня вивільнила свою руку з маминої, підбігла до сестри.

— Що ти пишеш? Покажи.

— Не лізь! — затулилася Оля. — Це не для тебе.

— А бабуня заміж виходить, — мовила ображено Таня. — А я тобі про це не скажу!

Аліна пішла на кухню.

— Ти хоча б газету послав! — з докором сказала чоловікові. — Весь стіл засмітив.

Взяла ганчірку, змела старанно зі стола. Вадим одклав пилку, витер руки об штани, наче збирався вітатись з дружиною.

— Отак, отак! — сказала Аліна. — Витирай об штани — ганчірки поруч немає! І коли я вже тебе привчу до порядку? — Все ще сердита на матір, Аліна перенесла частину роздратування й на чоловіка.

— Яка це тебе муха вкусила? — поцікавився Вадим.

— Ніяка! — І, щоб заспокоїтись, перевела мову на інше: — Знов щось до «Волги»?

— До «Волги». — Вадим з любов’ю глянув на блискучу штуковину, що стриміла в лещатах.

— Довго ти її ще лизатимеш?

— Скільки треба, стільки й лизатиму.

«Волга» М-21 стояла в гаражі у матері. І хоч пробігла вона не одну сотню тисяч кілометрів і не в одних побувала руках, вигляд у неї був, наче щойно з конвейєра. Все блистіло, горіло і сяяло від радіатора до заднього бампера, навіть бризковики на колесах були розцяцьковані. Аліна згадала, як Вадим уперше пригнав цю машину, збувши перед цим майже нові «Жигулі», побиту й обшарпану, на смітнику наче підібрану, і на її сльози та крик, чи він зовсім уже з глузду зійшов — отаку розвалюху пригнати додому, відповів хвалькувато: «Послухаємо, що ти через три місяці заспіваєш!» Взяв одразу ж відпустку та й став пропадати в тещі, не з’являючись навіть додому, а коли Аліна наїжджала з «ревізією», не пускав її в гараж: «Там тобі робити нічого!» Минула відпустка, пропадав у вихідні, й Аліна вже не знала, є в неї чоловік чи немає, бо засипала — поруч порожньо, прокидалась — порожньо теж. Та врешті настала субота, коли він, повернувшись із лазні, причесаний, поголений старанно, у вихідному костюмі, якийсь аж сам на себе не схожий, урочисто сказав:

— А вийдіть надвір!

Аліна (діти попереду) вийшла й завмерла: перед під’їздом, сяючи свіжою фарбою, стояла нова-новісінька «Волга». З кузовом-універсалом.

— Ну, як?

Пестив машину, як живу істоту, і його побиті, з завжди обламаними нігтями пальці пробігали по теплому металу, наче по клавішах.

— Гарна кобилка? На цій хоч і на полюс!

На полюс не їздили — не було в тім потреби. Перший рейс зробили до Ленінграда. Завантажили її ранніми полуницями — і на ринок. Добу туди, добу назад (Вадим міг вести машину всі двадцять чотири години), там здали оптом старожилам базарним — шістсот карбованців чистого навару, на «Жигулях» така сума й не снилась, можна жити та ставить свічки торговельникам, які ще й не пробудились од зимового сну, а коли прокинуться та врешті начухаються, то од полуниці ранньої лишаться хіба що корінці та вершечки. Аліна нахвалитись не могла новою машиною — що містка, що прохідна, де інші застрянуть, ця пре, наче танк, одне слово, трудяга.

— Чого так пізно? — поцікавивсь Вадим.

— Була в мами. — Не потрібно уточнювати в чиєї: свекруха п’ять років тому померла.

— Ага, — відповів неуважно Вадим і знов потягнувся до пилки.

— Ти можеш із нею хоч на хвилину розстатись? — сердито спитала Аліна.

— То що там у неї? Як Таня?

— Таню я од неї забрала.

Тут уже Вадим здивувався по-справжньому:

— Що сталось? Ми ж її на цілий місяць одвезли! — На носі відпустка, вони вперше в житті зібрались до моря машиною, Олю брали з собою, Таню ж побоялись: ще мала, може не витримати далекої дороги. І от тобі маєш! — Захворіла?

— Гірше! — сказала Аліна. Згадала сварку з матір’ю і те, як мати її майже не слухала. В ній знову стало закипати всередині. — Заміж зібралась!

— Заміж? — У Вадима було таке обличчя, наче почув: провалилось пів-Києва. — А куди ж ми подінемо Таню?

— Нікуди! Сидітимем вдома!

— А море?

— Почекає, не висохне!

— То ми не поїдем до моря?

Господи, і цьому треба все розжувати!

— Не поїдемо, бо ні на кого Таню лишати!

— А мама?

— Та ти що, зовсім оглух? — Коли б у Вадима був не такий розгублений вигляд, подумала б, що він з неї знущається. — Мама заміж зібралась! Знайшла нареченого — викопала з якоїсь могили. Так що готуйсь до весілля.

— До весілля? — Вадим поблимав, поблимав, потім на його напруженому обличчі щось зламалося, зрушилось, дрібні зморщечки розбіглись навсібіч од очей. — Мама?.. Заміж?.. — І затрусився од сміху.

— Посмійся, посмійся! — зовсім уже розсердилась Аліна. — Ось прийде людина чужа та забере весь будинок, тоді посмієшся на кутні!

Почувши про будинок, Вадим одразу ж перестав сміятись.

III

Аліна вийшла заміж після десятого класу.

Сталося це так несподівано, що батьки не встигли й отямитись, як вона була вже заміжня.

Аліна кінчала десятирічку в тому непевному стані, коли не знаєш, куди податися далі. Однокласники мріяли про вузи-втузи, на гірший випадок про технікум, Аліну ж щось не дуже тягнуло гризти граніт науки ще довгі п’ять років: набила оскому в школі, де навчалася впівсили, аби дотягнути до атестата та уникнути батькової важкої руки, який спав і бачив свою улюбленицю вченою — сам з неповною середньою (перебила війна), він хотів, щоб його діти здобули вищу освіту. Тож старший брат, закінчивши автодорожній інститут, влаштувався в столиці, менший, Андрій, ще ходив до школи, Аліну ж готували в сільськогосподарську академію, де в батька був знайомий доцент, що захищав колись дисертацію на тему, як підвищити надої молока від кожної корови. Молока, щоправда, від того більше не стало, бо кандидатська не комбікорм, яким дисертант рекомендував в основному годувати корівок, але батько домовився твердо з доцентом, що той посприяє Аліні, бо на знання дочки не покладає особливих надій: ледь-ледь витягала на трійки й четвірки. Росла, дебела, з добре розвиненими формами, вона вирізнялася з-поміж усіх однокласниць і в неповні шістнадцять могла б дати сто очок наперед двадцятилітній.

Цілий липень Аліна готувалась до вступних іспитів, і, коли б не лист од Арсена, вона, може, й стала б студенткою.

Брат написав у відповідь на її послання. Скаржилася в жарт (а може, й не в жарт) на свою долю гірку, бо сиділа саме над підручниками: ні в кіно, ні до клубу, навіть увечері на вулицю й то не пускають. І так їй, Аліні, набридло бути як шовковій, що, коли б хто оце зараз сказав: «Виходь за мене заміж», пішла й не оглянулася б. «Чи немає там у тебе жениха завалящого?» Написала, вкинула до поштової скриньки та й одразу ж і забула: думала, брат почита, посміється, поспівчува їй, нещасній, та на тому все й скінчиться.

Аж надходить відповідь: так, сестро, і так — є наречений! Хлопець хоч куди, працює завгаром, некурящий, неп’ющий і, головне, — киянин. Має на Русанівці гарну квартиру, живе вдвох із матір’ю. Тож якщо написала серйозно, не гайся, приїжджай, бо такі хлопці на вулицях не валяються.

Аліну мов хто окропом обдав: читала й перечитувала. І так розпалилася протягом дня, а потім і ночі безсонної, що вирішила негайно податись до Києва. Тим більше що вже на носі була екзаменаційна пора і все одно треба їхать на консультації.

Батьки, які й гадки не мали, що коїлось на серці в дочки, наказували й там, уже в Києві, думати лише про іспити.

— Ти ж, доню, приглядайсь, як міські готуються. — Це мати, якій здавалось, що міські з іншого тіста й виліплені.

— Головне — при напролом! Знаєш, не знаєш — рубай все підряд! — Це, звісно ж, татусь, що найбільші надії покладав на доцента.

Аліна ж не про іспити думала — про невідомого хлопця. І коли до брата входила, обмирала: здавалось, що той хлопець сидить уже тут — чекає на неї.

Арсена вдома ще не було — зустріла братова. Вона місяць тому народила дитину і була в декретній відпустці. Аліна бачила її минулого літа, коли брат, одружившись, привозив на оглядини, — худа, як очеретина, Поля дуже поправилась й одразу ж стала скаржитись Аліні, що не встигає перешивать та розпорювати.

— А все вона! — з гордістю молодої матері кивнула на пофарбоване у яскраві кольори ліжечко. — Лежить, і горя їй мало. Ич, як цвіте!

Там і справді агукало щось таке рожеве та симпатичне, що Аліна, не витримавши, заагукала до неї й собі.

А разом її не полишала думка: знає Поліна чи ні, що написав їй Арсен. Хотілося розпитати про невідомого хлопця, який він із себе, був же, мабуть, тут не раз, але Поліна чи то вдавала, що не знає нічого, чи то й справді Арсен не сказав ні слова, а питати в неї Аліна посоромилась. Пообідавши разом з братовою, пішла подивитись на Київ. Хоч була тут не раз: і з батьками, й сама. Але тоді Аліна приїжджала, як приїжджають до чужого міста, в якому побув та й поїхав, а нині відчувала себе вже без п’яти хвилин киянкою і якось по-новому, з особливим відчуттям причетності дивилась на будинки, на площі та вулиці, які до певної міри тепер належатимуть і їй.

Не витримала (мала ще час), спустилася в метро, поїхала в бік Русанівки. І коли поїзд вилетів з глибокої й тісної нори в такий миготливо-сонячний простір, що Аліна мало не скрикнула від несподіванки, коли простукотів по вигнутому дугою мосту, що навис над Дніпром, а потім пірнув у буйну зелень Гідропарку, зупинився на Лівобережній і вона, розпитавши, сіла в автобус, щоб за кілька хвилин уже зійти на Русанівці, оточеній з усіх боків водою, де й люди були якісь інші, ніж у центрі: більш розкуті, більш незалежні, більш засмагло-веселі; коли пройшлася широким бульваром, де по ліву руку — високі будинки, нарядні, як новорічні ялинки, а по праву — протока Русанівська, всіяна катерами й човнами, і весь Київ, що підіймався зеленим горбом, а над тією свіжою зеленню мов золоті квіти — бані Печерської лаври, коли вже й не знала, в якому будинку помістити квартиру, що в ній житиме, а кожне красиве чоловіче обличчя примушувало завмирать насторожено: він чи не він? — коли поверталась, натомлена, переповнена баченим, то вже й не могла уявити себе поза Києвом. І, щоб остаточно відсікти од себе минуле й стати хоча б зовні схожою на оцих всіх киянок, зайшла в перукарню і, сівши до крісла, сказала рішуче:

— Ріжте!

Ріжте косу, що її з самого малку плекала мама, розчісуючи й заплітаючи, миючи в луговій воді, косу, яку любив брати в руку тато («Разом з головою!» — гримнув, коли в дев’ятому класі заїкнулась одрізати). Ріжте й робіть перманент.

А коли одрізали, зрозуміла, що нізащо не повернеться додому: хоч-не-хоч, а треба виходити заміж.

Вийшла в дрібненьких кучериках, як молоденька овечка, купила ще по дорозі помаду, бо в усіх майже киянок губи були яскраво пофарбовані, заскочивши в темний під’їзд, злодійкувато наквецяла губи. Йшла й давилась помадою.

Арсен як побачив її, трохи не впав. Навіть Поліна жахнулась:

— Оддала? Задарма? Ще й гроші їм заплатила? Та вони твою косу віднесуть до театру — не менше сотні здеруть! Ходім до них зараз же!

Аліна відмовилась навідріз.

— А я ж хвалився йому твоєю косою, — сказав брат убито.

Отут і пожалкувала, що відрізала косу. І коли залишилась сама (їй послали в окремій кімнаті), то зарилась обличчям у подушку й заплакала.

Брат привів Вадима другого дня, після роботи. Аліна того дня прибирала квартиру, занедбану братовою так, що хоч свиней до неї заводь. Повитріпувала всі килимки й доріжки, що їх, мабуть, як послали, так уже й не чіпали, повитирала всі меблі, а потім шарувала підлогу. Дивувалася, як можна було й жити серед оцього бруду, дивувалася й жаліла Арсена. Попалося ж братові щастячко, недаремно прибилось з далекого селища з красномовною назвою Грязі. Аліна поралась майже до вечора, шукаючи все нової й нової роботи, Поліна ж, рада помічниці безплатній, чугикала дочку та одсипалась, бо вночі по кілька разів доводилось уставать до дитини.

Прибравши та вичистивши, Аліна сполоснулась під душем, вдягнула червону сукенку, що дуже їй личила, взулася в модельні, на шпильках, черевички і, причесавшись та нафарбувавши помадою губи, стала чекати гостей.

Хвилювалася так, що спершу й не розгледіла як слід Вадима. Потім уже, коли сіли за стіл, придивилася, що й обличчя його подзьобане віспою, що невисокого зросту і не такий молодий, як хотілося б (Вадим був на тринадцять літ старший од неї), але відступати вже було нікуди, навіть думать не сміла без коси з’явитися вдома, тож коли гість пішов і брат запитав: «То як?» — Аліна кивнула з таким відчайдушно-рішучим виглядом, який буває в людини, у якої не лишилось іншого виходу — хоч з мосту в воду.

— То й завтра приводити? — спитав її брат.

— Приводь.

Вадим ходив з вечора у вечір, і Аліна поступово звикала до нього. Та ще й брат не втомлювався вихваляти Вадима, що й на роботі попереду, й хазяїн — пошукати такого, й людина порядна. Аліна все те жадібно слухала, і подзьобини на обличчі Вадимовім не те що зникали, а якось наче зливались, ставали не такими вже й помітними. І коли він з’явився в суботу (мав іти з нею до театру) в новому костюмі, що був на ньому як влитий, у модній білосніжній сорочці з манишкою й акуратнопов’язаною краваткою, а на ногах гостроносі черевики, окантовані міддю, незнайомо серйозний і незнайомо поважний, то в Аліни й зовсім розтануло серце. Йшла поруч, і здавалося, що всі стрічні тільки й знають, щоб на них оглядатися.

Того вечора, вже після театру, повів її в парк, до Верховної Ради. І тут, немов закликавши в свідки найвищий орган республіки, урочисто освідчився й ще урочистіше попросив її стати його дружиною. «Зараз він мене поцілує», — завмираючи, подумала Аліна, бо довкола ще було повно людей, а вона ще не стала в такій мірі киянкою, щоб цілуватися, де заманеться. І була розчарована, коли Вадим чи то не насмілився, чи то вважав, що в його роки це несолідно.

(Потім довго, вже по заміжжі, відчуватиме Аліна себе наче обкраденою: що він не поцілував при освідченні. Поцілунок той, здавалося їй, мав бути особливий — не такий, як усі).

Не поцілував і в під’їзді, прощаючись, хоч Аліна на цей уже розраховувала твердо. Натомість потис руку й сказав, що завтра зранку зайде до неї — поведе показувать матері.

«От я й киянка!» — думала вже в постелі Аліна. Прислухалась до себе, що ж у ній змінилося, і нічого такого не вчула.

«От я й киянка!» — подумала, прокинувшись, Аліна і, схопившись, в самій сорочині підбігла до вікна подивитись на Київ.

Сонце щойно виткнулось з-за Печерської лаври, таке ж золоте, як і бані соборів, по чистій, наче росою вимитій вулиці котилися поодинокі машини, а хідники були ще зовсім порожні. В будинках навпроти сонно тьмяніли вікна, молоденькі тополі, висаджені вздовж бульвару, всі, як одна, повернулися в бік сонця, ловлячи в свої зелені долоньки перші промені ранку. Чисто, свіжо, молодо виглядало в ранню цю пору місто, не отруєне вихлопними газами тисяч машин, не запруджене людським нестримним потоком, не оглушене шумом і криком, гурчанням моторів і ревом турбін. Аліна стояла, не в спромозі намилуватись містом. «Я киянка, киянка, киянка!» — співало, дзвеніло у ній, вона ладна була обійняти всі ці будинки, всі дерева й собори, яким віднині належала і які також належали їй: здавалось, що кращого місця не може й бути на світі.

А сонце підіймалося вище й вище, а машин унизу ставало все більше й більше, і на хідниках уже з’явилися люди.

«Ой, що ж це я!» — схаменулась Аліна, згадавши, що вранці по неї мав зайти Вадим. Швиденько заслала постіль, побігла вмиватись.

Навіть вода, що текла з крана, здавалась Аліні іншою — кращою, аніж удома.

Особливо старанно вдяглася, взулась, причесалася та напомадилась, обережно, щоб не пом’яти сукенку, сіла на стілець, стала чекати Вадима.

Заспана, з «генералом» в руці, вийшла Поліна. Пом’ятий халат поверх довгої нічної сорочки, стоптані капці, розкуйовджене, мов зроду-віку нечесане волосся.

— Ти вже зібралась? — здивувалась вона. — А котра година?

Не чекаючи відповіді, почовгала до туалету.

«Невже і я буду така? — спитала себе Аліна. Й одразу ж заперечила: — Ніколи!»

В туалеті зашуміла вода, та Поліна й не думала виходити. Заплакала дитина. Виглянув заспаний Арсен.

— Де Поліна?

— Там, — показала в бік туалету.

— Що вона, приклеїлась? — Арсен у самих трусах пройшов мимо сестри, постукав у двері: — Поліно, дитина плаче!

— Дай соску, — глухо озвавсь туалет.

— Давав. Випльовує... Чуєш, Поліно!

— Господи, й посидіти як слід не дадуть! — сказала, виходячи, Поліна. — Ти не знаєш, для чого ми виходимо заміж? — Це вже до Аліни. — Помилуйся на нього! Зробив дитину, і горя йому мало! А ти тут катуйся... Та йду вже, йду! — Дитина заходилась криком.

«У мене все буде не так!» Аліна не могла уявити себе в пом’ятому халаті, розпатлану й заспану, в стоптаних капцях, що їх тільки старому й носити. «В мене й діти не кричатимуть...»

Захотілося їсти. Згадала, що не вкинула нічого до рота, пішла на кухню, поставила чайник, з’їла дві булочки з ковбасою та маслом, запила чаєм. Їла і все прислухалась, чи не залунають кроки в коридорі, по той бік дверей.

Трикімнатна квартира, в якій жив Вадим, сподобалась Аліні навіть більше, ніж Арсенова. Коридор, три окремі кімнати: Аліна змогла їх оцінити по-справжньому, коли в неї з’явилися діти. Спершу одна дочка, потім друга. Ще один коридор, і вже там туалет, ванна, кухня. Свекруха завжди хвора, яка, скільки прожила разом з нею Аліна, тягала товсті, налиті водою ноги і стогнала весь час: із стогоном засинала, із стогоном і прокидалася... Свекруха, не діждавшись навіть першої онуки, невдовзі й померла, так що Аліна з нею й посваритись не встигла як слід, бо коли сходяться дві чужі жінки докупи, то хай навіть в обох сидить за плечима по ангелу, однаково вродять чорта... Тож свекруха недовго й прожила при Аліні, і коли народилась дочка, то Аліні довелося їхати по матір, яка помагала виняньчувати й Арсенових дітей, але це буде пізніше, значно пізніше, поки що ж Аліна докладала зусиль, щоб сподобатись Вадимовій матері, і таки, мабуть, сподобалась, бо коли вже прощалася, мати Вадимова поцілувала її і сплакнула, розчулена, й сказала вже до обох: «Будьте ж, дітки, щасливі!» Й Аліна не мала жодного сумніву, що вони таки будуть щасливі, бо вже й документи віднесли до загсу й там і слова не сказали про те, що вона не киянка, чого найбільше боялась Аліна. Аліна, залишивши в брата непотрібні тепер підручники, подалася додому.

Витримала справжній бій з татом, який нахвалявся поїхати в той київський загс та й стіни поваляти... Тато замалим не з кулаками накинувсь на неї, погрожуючи вибити дурощі з голови, й Аліна не мовчала — кричала й нахвалялася піти геть з дому й дорогу забути до нього, от у чому стоїть, у тому й піде... «Іди к лихій матері!» — кричав роз’юшений тато. «І піду, й не оглянусь!» — кричала Аліна. А мати металась між ними, вмовляючи та заспокоюючи, — кров постала на кров, і невідомо було, яка переможе. Аліна таки домоглась того, що тато врешті-решт здався: «Гаразд, виходь, коли тобі вже так припекло! Тільки потім не біжи до батьків, як розвалиться!» — «У мене не розвалиться!» — відповіла затято Аліна. «І ще одне: весілля — тут». В Аліни вистачило розуму не заперечити, тож справили весілля на весь район, і тата, як це не дивно, примирило з Вадимом те, що зять був набагато старший од дочки, і на третій день по весіллі, посадивши зятя в коляску, тато гайнув мотоциклом до знайомих по рибу. Чи то в татові ще не перебродив хміль, чи й справді мотоцикл повело на слизькому, тільки впилялися на повнім ходу в паркан, та ще й, як на зло, дубовий. І тато, й Вадим повернулись додому як зарізяки: оббинтовані голови, а обличчя мов розмальовані синім. Їли потім таки привезену рибу, цідили крізь побиті губи горілку, і тато повчав Вадима, як тримати в покорі та строгості жінку, бо це сім’я таке, що чим дужче його товчи, тим рясніше родить.

— Моєю рукою! — наказував тато і вимахував не таким уже й маленьким кулаком.

Мати сердилась, Аліна ж тільки почмихувала.

По весіллі, остаточно перебравшись до міста, Аліна не довго й сиділа на чоловіковій шиї. Хоч Вадим, по вуха закоханий у свою юну дружину, просив її не поспішати з роботою, а то й поступити в якийсь інститут: прогодує й зодягне, копійка завжди знайдеться, якщо вмієш де слід обернутись... А Вадим не належав до тих, що пропускають мимо себе копійку, — мав не тільки руки, а й голову, а голова дана чоловікові не тільки для того, щоб шапку носити... Вадим майже щовечора, повертаючись з роботи, вигортав з кишені пожмакані троячки та карбованці: не пив, не курив, то все й приносив додому. «Піп — золотий сніп!» — казала, стогнучи, про нього свекруха... Вадим у перший же вечір, коли вони лишилися вдвох, дістав із шафи дбайливо загорнену в целофан ощадну книжку і з гордістю показав Аліні: «Ось. Ще тисячу — і можна купувать «Запорожця»!» Тож Аліна могла й посидіти вдома, порозкошувати хоча б протягом медового місяця, але вона, вилизавши квартиру, перетерши все та перемивши, не могла потім сидіти без діла й записалась на тримісячні курси продавців. Інститут щось її не дуже приваблював, Аліна наперед знала, що зірок з неба вона там не хапатиме, а гибіти десь простим інженериськом за сто двадцять керебе в місяць вона не збиралась. Навіть на курсах хоч і не пасла задніх, зате і вперед не виривалась, ходила в золотій серединці, зате коли розпочався розподіл, ніхто не знав краще Аліни, в який найвигідніше йти магазин, де найбільш дефіциту. І коли її запитали, де б вона хотіла працювати, Аліна скромненько виклала просьбу-листа, написану директором взуттєвого магазину, де чорним по білому було сказано, що цей магазин спить і бачить молодого спеціаліста за своїм широким прилавком.

Її ніхто не знайомив попередньо з директором, сама якось прорвалась до нього і на запитання, що вона хоче, відповіла без зайвої скромності:

— Хочу у вас працювати.

— А в центральному універмазі не хочете? — поцікавився саркастично директор.

— Не хочу, — відповіла з таким виглядом, наче й туди їй поступити — раз плюнути. — Далеко від дому.

— Хто вас прислав? — Директор ніяк не міг повірити, щоб людина взяла та й отак, без жодної протекції, до нього прибилась.

— Ніхто. Беріть — не пошкодуєте!

Невідомо, що вплинуло тоді на директора: чи то зухвалість Алінина, чи її молодість, чи енергія, що так від неї і віяла, тільки він, замість того, щоб вирядити її з кабінету, сказав, що подумає.

— Та що там думати! — закричала на нього Аліна. — Беріть та пишіть ось листа. Бо завтра буде пізно.

Він тільки головою крутив та про себе посміювався: так йому ця дівка сподобалась. І коли Аліна прийшла вже з офіційним направленням, зустрів її, наче родичку:

— То кажеш — не думати?

І послав не у той відділ, де продавалась всяка дрібниця: щітки, шнурки, устілки й креми, з якого й починали свою торговельну кар’єру всі магазинні дівчата, а до відділу жіночого взуття, в якому працювала магазинна еліта. Аліна й це сприйняла як належне і не думала спростовувати різні чутки, які одразу ж і поповзли магазином: що племінниця чиясь з міністерства або й коханка. Хай мелють, чужі роти не заткнеш, аби на її колесо більше лилося. Бо коли директор якось спробував, викликавши в кабінет, чисто по-батьківському пригорнути до себе, Аліна так крикнула: «Гетьте!» — що директор аж присів з переляку.

— Цить, божевільна! Уже й пожартувати не можна!

— З своєю жінкою жартуйте! А у мене є чоловік.

— Вижене, — сказав Аліні Вадим, коли вона розповіла, який у них котяра директор. — До чогось причепиться і вижене.

— Хай тільки спробує! Одразу ж до його жінки піду!

Директор і сам, мабуть, зрозумів, що ця може до кого завгодно піти, — більш не чіпав.

Отак і прижилась Аліна в магазині взуттєвому, і кращого собі не бажала. Робота чиста, не те що в овочевому, й не така нервова, як у гастрономі, де кожне так і зирить за стрілкою, чи його не обважують, — дістала, подала, хочеш — бери, не хочеш — ходи босоніж, твоїх ніг нам не жалко, є час перекинутись словом з подругами, переполоскати останні новини, бо й люди в черзі не тиснуться, як у продуктовому. Ну, а коли кінець кварталу чи кінець місяця, коли треба підбивати «бабки» та витягувати на прогресивку, коли з’являється отой дефіцит, од якого жінота і мліє, а в чоловіків, як дізнаються про ціну, й очі на лоба лізуть... коли, словом, викидають наймодніші чобітки або туфлі, тоді магазин їхній трохи не розносять, й од цілоденної лайки, гвалту та крику в Аліни тиждень потому у вухах дзвенить. Але й тут не без світлих сторін: обдзвонює загодя всіх потрібних людей, щоб не прогавили, приходили ще до відкриття магазину, бо, як у тому російському прислів’ї говориться: «не имей сто рублей, а имей сто друзей», — Аліна це розуміла давно, Аліну цього й вчити не треба було. Потроху, потроху та й обросла тісним колом потрібних людей. Дефіцит на дефіцит, там балик чи оселедець дунайський, там квиток на літак, коли й броня осічку дає, там щось із одягу наймоднішого імпортного, що його гріх і викладать на прилавок, — все мала Аліна, аж до путівок на південь, було б лише бажання та гроші... Ну, гроші ніколи не переводились, хоч Аліна не заробила й копійки на жодній парі взуття. Тут у неї руки чисті, спекулянтів на постріл гарматний не підпускала до себе — вистачало й тих, що приносив Вадим та що заробляли під час рейсів на ринки в північні міста. Редиска й цибулька зелена, полуниці та ягоди, коли воно раннє та в добрій ціні, а то й квіти до свят, — гроші всюди валяються, не полінуйся лише підібрати.

За кілька років Аліна так акліматизувалася в Києві, що вже й не уявляла себе у іншому місті. Поглядала на сільських тіточок та дядьків, яких іще здалеку можна відрізнити од люду міського... дивилась на них з отією зневагою, що особливо властива неофітам: ми тут на місці, а ви що забули? І вже і в магазині, коли зайде отака обвішана клунками тітонька, зайде та й почне оглядатись розгублено, хто б їй показав, до кого звернутись, Аліна, хай та тітонька буде одна на цілий магазин, довго не звертатиме на неї уваги. Аж врешті зволить її помітити й запитає знехотя: «Вам чево?» — «Мені, доню, тово... щось на ноги», — відповість знічено тітонька, і тут треба побачити, як Аліна візьме кінчиками пальчиків пару взуття найпростішого та й подасть, на тітку майже не глянувши. «То можна поміряти?» — вже зовсім розгубиться тітонька. «Міряйте», — через плече кине Аліна.

Тож Аліна давно себе відчувала киянкою повною, бо не тільки на свята, а й у будні мала змогу нарядитись так, що жінки очі зривали, її розглядаючи. І життя Аліни котилось копієчкою (дім — повна чаша, двоє діток, чоловік і машина) до оцього ось дня, коли Арсен заїхав за нею й сказав, що мама збирається заміж.

IV

Ідея переселити маму до Києва спала на думку не Аліні — Арсенові. Аліні й так було добре, хіба що машину ніде поставити, бо важче побудувати гараж, ніж купити машину, нащо вже Вадим промітний, а й той помотавсь-помотавсь та й махнув зрештою рукою. Тож машина цілу весну, літо й осінь стояла під вікнами, на зиму відганяв її Вадим у державний гараж, яким і завідував: там і підремонтують, пофарбують і змажуть — зроблять повний технічний огляд, отож гараж їм, по суті, й не пік особливо, а дітей теж одвезуть ще весною до матері — і на ціле літо руки розв’язані. Двоє Аліниних, двійко Арсенових: приймай, бабо, та не нудься, за все літо так виганяють, так наковтаються свіжого, на росах настояного повітря, так накупаються в мілкій, але чистій річці, що повертаються до міста, мов циганчата. Та й молоко ж з-під своєї корови: щоранку, ще й очей не встигнуть продерти, кожному кухоль півлітровий з шапкою білої піни. Смокчуть, поглядаючи ревниво одне на одного, — хто швидше вправиться. То батьки натішитись не могли, забираючи малечу додому: «Наша мама кого хоч відгодує!» Аліна й далі продовжувала б одвозити дітей, тим більше що було їм там де розгулятись: що двір сорок соток, а що й будинок на чотири великі кімнати. Тато збудував перед смертю, не в селі, а в райцентрі, на самім краю, — вуличка тиха збігає до річки, а по той бік вже ліс, у якому батьки під час війни й партизанили, — і гриби, і ягоди, й горіхи з ліщини. Маринували, консервували, засолювали — вистачало й на зиму, й на весну. То куди з такого раю рушати? Та й будинок з кожним роком ріс у ціні — ощадкаси не треба. Помре мати (всі помремо) та доведеться продать — вистачить на хліб і до хліба.

Арсен же розміркував по-іншому: мама вже старенька, захворіє, зляже — хто її доглядатиме? З Києва щодня не наїздишся. Андрій, брат наймолодший? Так він цього року в армію йде, а після того теж, гляди, на Київ націлиться. «Правда ж, Андрію?» Мабуть, що правда, бо в Андрія й очі загорілись при згадці про Київ. «На киянці женишся?» — не втрималась, уколола Аліна. «А хоч би й на киянці! — відповів за брата Арсен. — Думаєш, тільки ти мудра? Висватаєм професорську дочку — паном ходитиме!» «А й висватають, — подумала про себе Аліна. — Андрій — кров з молоком, брови лискучі, щоки червоні, а від широких плечей так силою й віє. Тут не тільки професорська клюне...» «То що ж, мамі самій тут лишатись? — продовжував тим часом Арсен. — Добре, що влітку сюди наїжджаємо, дітвора коло неї, а взимку? Коли захурделить-завіє, що й носа не виткнеш? Машиною не дуже наїздишся, лишається хіба що автобус. Який поки дочиргикає з Києва, то й здоровий захворіє».

Отак Арсен умовляв, переконував — в основному Аліну, бо Андрія й умовляти не треба. Мама теж: «Вам, діти, видніше, як скажете, так воно й буде». І хоч Аліна здогадувалась, що Арсенові не так мамине здоров’я пече, як гараж під боком... Про мамине здоров’я, бач, не дума, коли накидає на ціле літо дітей або набиває машину тим, що мама на городі виростила. Щоліта возить свою мадаму лікувати до моря, ні разу сапки не потримала в руках, все на мамі та на Аліні, яка приїжджала допомагати, а як зберуть, тоді тут як тут — свого не прогавлять. Мати ладна все віддати, матері здається, що в тому Києві й їсти нічого, коли б не Аліна — до крихти б усе підмітали... Тож хоч Аліна й мала підозру, що брат неспроста цього домагається, все ж врешті погодилась.

Тільки спитала:

— А дітей куди діватимемо?

Арсен, виявляється, про це в першу чергу подумав. Не до нього мати жить переїде, не до Аліни, а обміняють оцей їхній будинок на київський. Або в крайньому разі під Києвом.

Він уже й двох старих напитав, яких давно їла ностальгія по тихому закуткові подалі од великого міста. Щоб і річка під боком була, і ліс, і тиша, й свіже повітря, де півні, живі ці будильники, без заводу вітають щоранку, а вечори пахнуть задумами й спокійною вічністю; де не чутно захланного реву машин, новітніх оцих динозаврів, що погрожують заполонити весь простір, а небо ще не втратило своєї пречистої синяви; де сонце — то сонце, місяць — то місяць, зірки — то зірки, а густий, як щітка, спориш вкриває всю вулицю замість асфальту. Де можна, на цю вулицю вийшовши, посидіти серед первісної тиші — відчути себе невід’ємною часткою природи, вічної отієї річки, що тече невідомо звідки, невідомо куди. Арсен і запевнив двох старих диваків, що всього цього там навалом, і, домігшись Аліниної згоди, в перший же вихідний і повіз їх на оглядини.

Водив з кімнати в кімнату, показував, які вони світлі та просторі.

— Тут не те що двом — квартирантів будете пускати. Зайва копійка ще нікому не муляла.

— Магазин? Та під боком! Тато знав, де будувати. А оно, в кінці вулиці, зупинка автобусна. Сіли — й на базарі. Все удвічі дешевше, ніж у Києві... Та вам і купувати мало що доведеться — все буде своє! — Арсен умовляв старих, як дітей, так йому хотілось обмінятися. Уже знав, що в старих дочка працює в міськраді, допоможе швидше все оформити. Все законно: мати, яка лишилась сама, хоче перебратися ближче до рідних дітей, міняючи площу на площу.

Ну, площу на площу — це дуже гучно сказано: Аліна як глянула, то замалим не зомліла. Курник на дві крихітні кімнати, де й повернутися ніде, і десять соток замість сорока.

— А ти що хотіла? — сердито Арсен. — Панські хороми в Києві виміняти? Скажи спасибі й за це!

— А діти де будуть?

— Збудуєм! — запевнив Арсен. — Збудуємо не гірший, ніж той. Я вже й майстрів підшукав. Мати ж поки що тут поживе. Що їй, танцювати?

— Матері хоч спитав?

— А де вона подінеться?

І справді, де подітися матері, коли за два тижні оформили обмін й, пов’язавши всі бебехи, перевезли до Києва? Та й поселили в «курнику»: поживіть, мамо, поки будинок збудуєм. Тісно? Взимку холодно буде? Завеземо дров та вугілля — натопите. Аліна була заїкнулась забрати на зиму матір до себе. «А хто цеглу стерегтиме? — поцікавився Арсен. — Розкрадуть за зиму — чим будуватимемо?» Попобігали вдвох із Вадимом, дістаючи. За маму заяви писали як од ветерана війни. Виб’ють резолюції, поткнуться до магазину, а там: «Нема зараз цегли!» — «А коли буде?» — «Коли буде, отоді з цією заявою й приходьте». Спасибі одному чоловікові, напоумив, щоб виписали просто на цегельний завод. Пізньої осені, коли вже почали братися перші морози, завезли кілька МАЗів — завалили подвір’я.

— Чи ви збираєтесь хмарочос будувати? — дивувалась Аліна. — Стільки цегли приперти!

— Почнемо будувати — побачиш, — загадково обоє.

— Найголовніше дістали, — радів, укриваючи рубероїдом цеглу, Арсен. — Оце б ще лісу, то можна цілу зиму спати спокійно.

Дістали й ліс. Довжелезні обаполи, дошки і шалівку. Вадим гравію кілька КрАЗів завіз — з хати й вийти не можна було, щоб не перечепитись об щось. Тут дошки, там цегла й колоди, а ще далі гравій горою. Вадим, не подумавши, висипав якраз на дорозі до туалету — Аліна його попопуштрила. Тут ось їй, молодій, в’язи не довго скрутити, а матері? Та ще серед зими, коли снігом позамітає. По морозі, посеред ночі. Не міг весною це лихо завезти?

— Нічого, зиму якось переб’ється, — заступався за Вадима Арсен. — Зате тепер до весни будемо спати спокійно.

Вони-то спали спокійно, мати ж перевелася ні на що: все здавалось, що хтось до двору цеглу красти заліз. Або цупить дошки. Схопиться, ввімкне світло надвірне, виглядає в замерзле вікно: щось ніби ворушиться, присідає за цеглою, од неї ховаючись.

І до ранку вже сон як обріже.

— Ми вам купимо, мамо, ружжо, — сміявся Арсен. — Як у смалите — всіх злодіїв порозганяєте!

Арсен і взимку часу не гаяв: зв’язався з архітекторами, замовив їм план забудови. Щоб було не гірше, ніж у людей, а може, ще й краще.

Якось у п’ятницю подзвонив на роботу Аліні:

— Слухай, ти той... Завтра нікуди не збираєшся з дому?

— Не збираюсь. А що?

— А Вадим?

— Та й Вадим буде вдома. Кажи, що там надумавсь.

— То ми з Поліною прийдемо. Готуйте півлітру.

У суботу прийшли на обід. Арсен якийсь особливо урочистий, тільки й того, що німб над головою не сяє. І якась довга труба в руках, в папір білий загорнута.

— Що це? — поцікавилась Аліна.

— Побачиш, — відповів загадково братусь. Проніс через кімнату, обережно поклав на сервант.

І Поліна туди ж, коли Аліна запитала.

— То хай Арсен.

Пообідали, прибрали зі столу. Арсен навіть рукою провів, щоб крихти якої не лишилось. Зняв пакунок з серванта, розгорнув на весь стіл.

— Що це? — зачудовано спитал Аліна.

— План.

Аліна сама бачила, що план. Тільки для чого він?

— Та це ж наша садиба! Чи тобі вже зовсім повилазило? — аж розсердивсь Арсен: він, можна сказати, не один місяць планом цим жив, набридав архітекторам, ніс порадувати Вадима й сестру, а тут на тобі: для чого! — Не розбираєшся, то вже краще мовчала б!

І Поліна, теж мені професорка з Грязів, не втрималася — фиркнула. Натягла джинси на сідницю, корові й то більше личили б, та й дума, що вона вже он яка цяця!

Образилась Аліна. Відійшла геть од столу:

— Коли я сліпа, то дивіться самі!

Ледь умовили, щоб знов підійшла. Стала од Поліни подалі, в її бік і не гляне.

— Дивіться сюди. Оце така буде наша садиба. — В Арсена од хвилювання і ніс потом вкрився. — Ось наш будинок. На два поверхи, п’ятикімнатний. Три кімнати вгорі, а дві вже внизу. І кухня, і ванна...

— А туалет? Чи мамі так і бігати ціле життя через двір? — все ще сердита, спитала Аліна.

— Та й туалет тут же, не перебивай... Оце, значить, будинок. — Арсен все не міг одірвати пальця од того місця, де був намальований будинок: чекав, мабуть, щоб похвалили. Та Аліна сердито мовчала. Хоч будинок сподобався: п’ять кімнат, буде куди поселити дітей. — Подобається? — не витримав нарешті Арсен.

— А в скільки це нам обійдеться? — Вадима, що звик рахувати кожну копійку, найперш цікавила ціна.

— Не так уже й дорого, — заспокоїв Арсен. — Та й за один рік не збудуємо — дай боже років за три. Так що не все одразу й платить доведеться... Ну, а це ось сарай.

— Ти що, молочну ферму зібрався завести? — не втрималась Аліна.

— Ферму не ферму, а свиней де триматимеш?

— Яких ще свиней?

— Отих, що, коли їх ріжуть, кувікають. Та все, що після нас, підбирають. — І, боячись, що сестра знов образиться, поспішив пояснити:— Поросяток пару треба завести, чи як? Укинемо ось сюди, — ткнув пальцем, — матері нашій як забавка, а нам під Новий рік свіжина. Чи твій Вадим м’яса не любить?

Вадим сказав, що любить. Особливо домашні ковбаси. З часником, з цибулею. Аж приплямкнув при цьому.

— А отут що буде? — показала на другу половину сарая Аліна — з поросятами брат здорово придумав: щоліта після дітей харчів лишається прірва. Мама звикла щодня наварювати наче на сотню гостей, половини не поїдають.

— А сюди пустим курчат. Інкубаторних. Завеземо якусь сотню весною, хай усе літо вигулюються. Випустиш копійку, а восени рублем підбереш. Та й собі буде що їсти. З базарів та магазинів не дуже наносишся!

І тут довелося погодитись Аліні. В мами ж кури ніколи не переводились. Завезти сотню, а то й дві — буде що їсти, буде й на продаж. Бо нова ця садиба їм ой-ой в що влетить! Вони наперед домовились: витрати порівну. Андрій, менший брат, в рахунок не йшов. Повернеться з армії, захоче вступити в долю, тоді й буде окрема розмова. «Професор заплатить», — жартував не раз Арсен. Жартувати жартував, а сам приглядався до київських дівчат: у котрих батьки багатші. Захоче Андрій женитись, Арсен йому і присватає. Як Аліні, чого ж...

Ну, та це ще діло далеке, брат лише перший рік в армії.

Про погріб Аліна й не питала, для чого. Настане осінь — все місця попросить. Не з базарів завезене, а з району, з села глухого, де все втричі дешевше. Так що проти погреба Аліна й не думала заперечувати, зате коли два гаражі на тім плані побачила, один з одного боку садиби, а другий — з другого, тут уже стала на дибки. У дворі й так місця мало, повернутися ніде, а тут — гаражі!

— Вашій «Волзі» за комір не капає! — Це вже Поліна. Натяка, бач, на те, що їхня «Волга» цілу зиму стоїть у державному, а машина Арсена весь час під снігами-дощами.

— Ну, гаразд, — поступився Аліні Арсен, — збудуємо не два, а один. На дві машини.

Тут уже затялась Поліна. Не так гаражі їй пекли, як те, що Алінине зверху.

— Ми свою машину в спільний хлів не поставимо! — Колись Аліна не витримала, зауважила братові, що жінка його нечупайда. Завела хлів у хаті — страшно зайти. Той усе жіночці й переказав. От вона тепер і згадала.

Та Аліні що, Аліна нікому не дивилася в вічі: скаже, що думає. Ще малій не раз перепадало од тата. Стане навпроти, руки в боки й вичитує, наче доросла:

— І вам ото не соромно? Заллєте очі горілкою, то й на людину не схожі.

— То це ти на батька отак? Ах таку ж твою мать! — та лясь, лясь по потилиці.

Перехлипає, сльози сердиті витре, а однаково при нагоді не змовчить.

То щоб вона зайді оцій поступилась?

— Якщо вже й ставить гараж, то тільки один. Машини не коні, хвицяти одна одну не будуть.

— Ну, гаразд, це ми потім, — втрутився Вадим: бачив, що між жінками зайшлося не в жарт. — А що ще є в цьому плані?

— Більше поки що нічого, — згорнув швиденько Арсен план: не хотів, щоб сестра вгледіла ще й басейн для нутрій. То хай потім, пізніше, коли з гаражами втрясеться. Бач, в обох уже щоки горять. —Воно й переробити можна, якщо не сподобається.

— А мамі показував? — спитала Аліна. Була все ще лиха на Поліну, а заодно й на брата.

— Мамі? — стенув плечима Арсен. — А нащо їй показувати? Ми ж будуємо — не мати!

V

І справді, нащо їй показувать?

Що вона розуміє в тих планах, яку може дати пораду? Зведуть будинок, переселять із «курника»: живіть, як у бога за дверима, доглядайте онуків, поки не повиростали. Виносьте пацям тричі на день, годуйте курей, індиків — ото й усі ваші клопоти. Хіба що приглянуть за нутріями, що їх завів-таки Арсен, та й до кролів заразом навідатись: кролики теж їсти хочуть, їх для того й завела Аліна, щоб вони плодились та множились. Якщо брат завів нутрій, то чим вона гірша в мами?

Чим?

А нічим!

VI

Люба стала «мамою Любою» в неповні шістнадцять.

В партизанськім загоні.

Прибилася в загін серед зими, в сорок третьому, разом з обозом. Їздовий клявся й божився, що не помітив, коли воно й залізло під брезент. Чи в тому селі, де вони коней поїли, чи ще десь по дорозі, тільки так забилося поміж мішками, що ніхто й не помітив.

Стояла перед командиром загону, бородатим, страшним, терпла од холоду й страху.

— Що тепер накажеш з тобою робити? Звідки нам знати, хто ти така? Може, тебе німці підіслали!

Бо в Люби ні документа, нічого. Тільки пальтечко, в якому вона ходила й до четвертого класу, й до п’ятого, й до шостого, а далі вже не ходила, бо прийшла війна, та велика хустка, в яку Любу можна було замотать з головою, та єдина тепла по-справжньому річ — тітчині валянки. Тітчині, бо не лишилось ні мами, ні тата, нікого у світі, крім тітки, та й то двоюрідної, що й прийняла її неохоче: мала своїх повну хату. У чому тепер тітка вийде надвір, Люба намагалась не думати.

Та ще білий «сидір», що за плечима. Повен вишитих рушників — єдине, що лишилось од матері.

— Гаразд, так тому й бути — відпустим додому, — зласкавився врешті-решт командир: бачив, що дівча от-от не витрима — розплачеться. — Бортняков! Виведи її за розташування загону, хай іде до батьків.

І тут Люба вперше здобулася на голос:

— Не піду!

— Як-то не підеш? — здивувався командир. — Ану марш додому! Бортняков, виконуй! — Повернувсь і пішов до землянки.

— Я німців бити прийшла! — у відчаї закричала Люба.

Командир навіть не обернувся. І Бортняков, молодик у кубанці, хвацько надітій на самісінькі брови, з русявим — знай наших! — чубом над такими веселими очима, що од їхнього власника можна було ждати будь-чого... Бортняков з недбало повішеним через плече автоматом, з недокурком, приклеєним до нижньої губи, підійшов до Люби впритул та й наставив бубликом руку:

— Прошу, баришня, прогулятись зі мною!

По дорозі з лісу цікавився:

— В тебе є старша сестра?

А оскільки Люба йшла й ні пари з вуст, то допитувавсь весело:

— Ти що, оніміла?

Перестав шкірити зуби, коли добрались до узлісся і Люба раптом узяла та й сіла в сніг під сосною. Сказала, що нікуди звідси не рушить — отут і замерзне.

Не хочуть брати в загін, то їй нічого й жити на світі.

Лаяв, умовляв, обіцяв навіть провідати, наче це Любі он як потрібно було, врешті, розсердившись, взяв під пахви, підняв, виволік з-під сосни на стежину, ще й нижче спини коліном піддав:

— Ану йди й не вигадуй! Бігом, поки не встрелив!

Люба й пішла. А коли Бортняков оглянувся, то знову побачив її під сосною. «Отут я й помру!» — промовляв увесь її вигляд.

Лаючись, Бортняков уже підбіг до неї:

— Мені що, стріляти в тебе?

— Стріляй.

— Ну, дівка! — Постояв, постояв, потім махнув відчайдушно рукою:— Ходімо!

— Не піду!

— Назад ходімо, теля дурне!

Тут Любу й піднімати не треба було: схопилась сама. Бігла поруч з Бортняковим, намагаючись не відставати од нього, а той питав її весело:

— Ти знаєш, що мені буде за тебе? Розмажуть і плакати не дадуть!.. Скажи, хоч як тебе звати? Знатиму, за кого помирать доведеться.

— Любов!— відповіла.

— Любов! — хмикнув зневажливо. — Не доросла ти, дівко, до любові! Старша сестра в тебе є?..

Отак і прижилася Люба в загоні. Бо командир (що йому лишилось робити?), коли Бортняков привів її назад та доповів, полаяв, полаяв та й наказав відіслати Любу на кухню. Там орудувала тітка Горпина — жінка мовчазна й неусміхнена і така худа, наче вона й не їла нічого. Прийми, подай, вимий, почисть — оце й уся її мова. Боячись, що її можуть відрядити додому, Люба старалася так, що й спина тріщала, і її не раз до сліз допікало, що кухарка й не похвалить ніколи.

Загін часто міняв «диспозицію», як любив говорити командир, бо німці взялися за партизанів не в жарт, і Любі з тіткою Горпиною не раз доводилось під осколками й кулями кидати на підводу своє нехитре майно: казани, відра, чайники, миски, кидати та й рушати ускач, щоб не попастися фашистам до рук. Їздовий тільки голову пригинав — так вищало й свистіло довкола, та з усієї сили батожив коней, тітка Горпина сиділа, як сук, встромлений посеред воза, Люба ж підскакувала на задку, чимдуж тримаючись за величезний казан, — не випустила б його з рук, хоч би й помирала. Це був єдиний казан, і їздовий головою відповідав за нього.

Коли ж вони нарешті відривались од ворога і їздовий, зупинивши змилених коней, хрестився, а тітка Горпина, презирливо глянувши на нього, одразу ж злазила з воза — готувати обід, Люба, щаслива, що й цього разу вціліла, зітхала і такими очима дивилась довкола, такими очима, що ладна була обіймать-цілувать кожну сосонку, кожен кущик довкола.

Зголоднілі, розпашілі боєм, сходилися з усіх сторін партизани, а в них уже кипіло й шкварчало, і смачний дух плив понад галявиною.

Часто з’являвсь Бортняков. Чим важчий був бій, тим веселіший підходив до кухні. Кричав іще здалеку:

— Де моя найбільша тарілка?!

Це він прозвав її «мамою Любою», і бійці підхопили це прозвисько і вже інакше не називали її, як тільки «мамою Любою». Люба спершу ображалась до сліз, а потім звикла і навіть потай пишалась і погримувала часом на вдвічі старших од себе дядьків, коли вони пробували поза чергою одержати свою порцію каші. А Бортняков, вилизавши свою «найбільшу тарілку», не забував підійти щоразу до Люби, жартома обійняти за плечі:

— От наївсь так наївсь. Так коли згуляєм весілля?

— Я тобі згуляю весілля! — кричала весело Люба: бач, яка стала смілива! — Так ось цим черпаком оженю, що й про весілля забудеш!

Сміючись, він одскакував і вже з безпечної відстані кидав їй докір:

— Ну, дівко, так ти всіх женихів од себе одвадиш!

— А нащо вони мені, ті женихи? Тільки й знають, що їсти! — Бо Люба з раннього ранку до пізнього вечора тільки те й робила, що морочилася з їжею. А почистити, помити, коли часом і води під рукою немає? Серед зими не раз плакала Люба, коли не встигала води підігріти, не до того було, і доводилося нашвидкуруч мити картоплю в крижаній, просто з річки воді.

Отак і «воювала» Люба в загоні: годувала вічно голодну «орду» (вислів тітки Горпини) та пильнувала, щоб не розгубити по дорозі нічого, коли доводилось спішно мінять «диспозицію». Так і «воювала» вона, відганяючи черпаком охочих до обіймів бійців, бо за рік, що минув непомітно, Люба вилюдніла і з півдівки стала зовсім дівкою: на всю щоку рум’янці і брови як вималювані. А що під тими бровами, то вже й говорити не будемо! І вже Бортняков, Дем’ян Бортняков, відчайдушний партизанський розвідник, якому сам чорт не брат, а Гітлер не дядько... вже Дем’ян Бортняков не запитує Люби, чи є в неї старша сестра, не поспіша спорожнити свою «найбільшу тарілку». І обід не обід, а як тільки випаде вільна хвилина, так він і біля кухні: то дров наруба, то води принесе — помічник добровільний.

Ну, настала пора, й справили партизанське весілля: Люба сама пошила собі весільну сукню — з парашутного шовку, а під спід уділа сорочку, вже не шовкову — з мішковини. Розгромили склад, і там було повно нових-новісіньких мішків: тканина біла й цупка, а тонка, як полотно, тільки й того, шо вся списана готичними літерами. То й на сорочці були оті літери, але в той час люди що тільки не одягали на себе, і партизани не дивувались ніскільки, хоч літери й проступали крізь шовк. Випили за молодих, побажали їм щастя, здоров’я і дожити до перемоги та й одвели до землянки, куди стягли перед цим майже півлісу: нарубали й соснового гілля, й березового, завішали й стіни, й стелю, ще й долівку заслали. А вранці тривога. Молодий за автомат та на коня, молода за казан та на підводу. «Демаскуєш ти нас!» — дорікнув їй їздовий, коли вкотре одірвались од ворога. Люба, схопившись, поспіхом одягнула, що було під рукою, то й підскакувала позаду в білій сукні весільній.

А ще перший день по весіллі запам’ятався Любі розкішним подарунком.

Давно просила Дем’яна дістати їй карабін, бо нападуть німці на кухню — не черпаком же од них одбиватись! Люба мріяла мати хоч якусь зброю, бо яка з неї, безоружної, й партизанка, але в той час зі зброєю було сутужно, розживались в основному трофейною, а німець ще міцно тримав її в руках. І от в обід, коли Люба саме розсипала по мисках-казанках паруючу страву, Дем’ян підлетів на коні просто до кухні:

— Держи!

Люба замалим черпака не впустила: автомат! Новий-новісінький «шмайсер» з прямим, як пенал, магазином.

— Мені?

— А кому ж іще!

— Ой! — спалахнула Люба, щаслива. — Ой! — Взяла автомат, притисла до грудей. Не знала, куди спершу й дивитись: на автомат чи на Дем’яна.

— Пропала каша! — сміялись партизани. — Чорт тебе, Дем’яне, з автоматом підніс! Не міг почекати, поки поїмо.

Люба так і насипала потім страву: в одній руці черпак, у другій — автомат.

Не встигла й намилуватись подарунком нежданим, як знову сутичка з німцем, що наступав на п’яти, не давав і хвилини спокою.

— Ти куди?! — закричала тітка Горпина. Бо Люба, замість того, щоб скочити на підводу, метнулася геть. В той бік, де стріляли.

— Їдьте, я зараз! — гукнула. І зникла в кущах.

Бігла неглибоким виярком, перечіпаючись об густе коріння. Той виярок і вивів Любу просто на кулемет, що строчив безугавно. Спершу подумала — наші. Тільки чому вони стріляють в наш бік? Розгледіла рогаті шоломи й чужі, мишачого кольору мундири.

Німці!

Пропала!.. Уб’ють!

Перелякана, впала на землю. А вони в її бік навіть не глянули, продовжували смалить з кулемета. І тоді Люба згадала про подарунок, що дивом не випав із рук. Звела автомат, прицілилась і майже впритул розстріляла обох кулеметників.

Кулемет захлинувсь на півчерзі, а Люба ще довго лежала, оглушена тим, що зробила: ніколи не думала, що так легко можна вбити людину. Німці лежали як приспані.

— Спекла? — дивувався Дем’ян. — Ну, ти, мать, даєш!

Після першої ж ночі став звать її матір’ю.

А коли Люба завагітніла, одібрав автомат.

VII

— Ти в мене двожильна, — сказав їй якось згодом Дем’ян.

А де ж їй не бути двожильною? Де не бути двожильною, коли на її слабкі, як у підлітка, плечі звалилося стільки, що й здоровий дядько не витримав би!

Дем’ян день і ніч пропадав на заводі, де з нічого, на голому місці, з усього світу по гайці намагалися зібрати хоч кілька верстатів. Відступаючи, німці так обідрали цей єдиний у райцентрі завод, так його підчистили й вимели, що лишилися тільки голі стіни та, як решето, дах і більше нічого. Тож Дем’ян і мотався по всьому району, правдами й неправдами збираючи все, що тільки могло згодитись, і не раз, натомлений, чорний, з синцями попід очима, скаржився Любі:

— Який ворог директором мене і поставив?

Прийшов того дня гордий, як півень, закричав ще з порога: «Мать, став пляшку на стіл — обмивати директора!» А тепер з серцем допитувався:

— Ти не знаєш, навіщо я підірвав отой ешелон? Голову мені, розсучому синові, треба було одкрутити! — Дем’ян найчастіше згадував ешелон, звалений у сорок третьому разом з мостом у річку. Там верстати були — хоч облизуй! — Ех, не думали ми тоді, що хазяйнувать доведеться.

— То й що б ти робив, аби думав? — пробувала втішити Люба. — Однаково треба було підривати.

— В ліс вивезти. В ліс! Підібрати і всі до одного до лісу! Вони мені ціле життя будуть снитись!

Дем’ян день і ніч ставив на ноги завод, а на Любу звалилося все домашнє хазяйство.

З партизанської зарплати, що їм сплатили по визволенні, на околиці містечка купили садибу — треба ж було десь мати притулок.

Сорок соток городу, що збігав аж до лугу, кілька старих яблунь і груш і зовсім уже ветха, на одну-єдину кімнату халупа під чорною стріхою. Двоє нужденних віконець, обідрані стіни й стеля, лава, стіл та ще піл, на якому спали покотом хазяїни доісторичної цієї споруди, і велика піч на півхати, яка не так гріла, як жерла дрова. Але й ця халупа після партизанських землянок, а то й куренів, наспіх зведених, здалася їм раєм, і перший місяць Люба тільки й знала, що обдирала та шмарувала, мила та мазала, поки невелика кімната вдячно засяяла до неї білими стінами, чистими вікнами, жовтими дошками стола, лави і полу. Люба не заспокоїлась, поки не побілила хату й зовні і призьбу відбила червоною охрою, і доти гризла Дем’яна, який прибігав лише переспати, доти приставала до нього, доки він знайшов двох дядьків, які й перекрили дах.

Але й цього було мало Любі: розвішала материні рушники по всіх стінах (ось коли вони їй знадобились!), дістала кілька подушок та ряден на піл (майже місяць спали на шинелях, плащ-наметом вкриваючись), скатертину на стіл, ще й на долівку доріжку, на вікна білі фіранки. Люба не могла натішитись прибраною хатою, а тут іще Дем’ян похвалився, що замовив місцевому художникові килим на стіну, і знайшов-таки час привести художника, який обміряв ту стіну вздовж і впоперек, пообіцявши за кілька тижнів і впоратись. Любі дуже хотілось, щоб на тому килимі було озеро, й лебеді, й зелені дерева, і небо блакитне, ще й сонце, а внизу щоб зеленіла трава і цвіли квіти, але Дем’ян не признавався, що буде на килимі, Дем’ян усміхавсь загадково: «Побачиш, мать, побачиш. Принесу, отоді й роздивишся». І таки справді приніс — величезний сувій брезентовий і коли розгорнув той брезент, Люба оніміла з великого дива. Бо не квіти, не озеро, не дерева, не сонце, не лебеді побачила на тому килимові, а недавню війну: літаки, танки, гармати, кораблі та «катюші» і розсипані густо фігурки людей. Все те пливло, мчало, бігло, летіло, стріляючи, тонуло у вибухах, а праворуч був намальований висаджений міст, й ешелон, що падав у воду, і якийсь командир на коні, що, вимахуючи шаблюкою, піднімав партизан у атаку.

— Впізнаєш? — спитав гордо Дем’ян.

— Невже ти?

— А що, не схожий?

— Кінь мовби схожий...

— Кінь! Кінь! Що ти розумієш в цьому!.. Принеси молотка! — І, сердитий, поліз вішати килим на стіну.

В ньому ще кипіла війна. Схоплювавсь серед ночі од власного крику, а то й Люба його будила частенько, і він тоді виходив надвір, мов усе ще не вірив, що війна вже скінчилась і з глухої пітьми не вирине ворог. Поки Дем’ян студив надворі розпалену голову, Люба лежала, прислухаючись до потаємного життя, що в ній озивалось, — спогади про війну не приходили до неї навіть уві сні.

Та й де їм приходить, тим спогадам, коли треба було скопати сорок соток городу (Дем’ян обіцяв, обіцяв дістати коня, щоб зорати, але так і не зміг: навіть колгоспні поля піднімали в той час не так кіньми, як коровами). ...Де приходить тим спогадам, коли й картоплю треба було посадити, й огірки та цибулю посадити, й кукурудзу, і соняшники, і ще вкинути жита, щоб мати яку-небудь добавку до того пайка, що їм діставався... Коли Люба взувала єдині Дем’янові чоботи, які були їй вище колін, і лізла у грязюку, в чорнозем,несучи перед собою в подолі з таким трудом роздобуте зерно, — що крок, то й помах руки... що крок, то й помах руки... Як засівали колись її пращури, віддаючи кожній зернині, сперш ніж кинути в землю, тепло своїх рук... Так натягається протягом дня отого липкого чорнозему, так намахається, що потім прилазить додому ледве жива, а тут ще треба зготувати вечерю, бо прийде Дем’ян і гукне: «Мать, дай поїсти!» І «мать» дістане з печі, й подасть, і прибере, й помиє, і внесе на завтра на ранок дрова та воду, щоб з сніданком устигнути, бо Дем’ян підхопиться як на пожежу: «Давай, мать, давай!» Дем’ян хапатиме страву гарячу так, наче боятиметься, що її ось-ось відберуть, і, на ходу вже дожовуючи, кине з порога: «Ну, я, мать, побіг». — «Обідать хоч прийдеш?» — гукне вслід йому Люба. «Не знаю!» — відгукнеться уже знадвору. І частенько таки не приходив, а то й не з’являвся і на ніч, так на нього наваливсь той завод... Де пускатися в спогади Любі, коли народився Арсен і обіч їхнього полу, звисаючи на стропах од парашута, загойдалась колиска: не заспи, недоспи, по кілька разів схопись серед ночі, погодуй та поміняй пелюшки. «Чорт його знає! У нашім роду мов такого моряка й не було! — дивувався Дем’ян. І чукикав, підкидаючи майже під стелю (коли випадав рідкий вихідний та лишався вдома). — Рости, рости, синок! Виростеш, будеш із дівок молодайок робити!» — «І тобі не стидно отаке говорити дитині?» — сердилась Люба. «А що я йому таке погане сказав? — дивувався щиро Дем’ян. — Для парубка це перше діло. Правда ж, синок?» — І під стелю, під стелю. «Дай сюди!» — бо дитина вже й криком заходилась... Де згадувати про ту нещодавно минулу війну, коли в дворі вже завівся і підсвинок, не підсвинок — прірва, тільки встигай їсти виносити («Та чи ти в блокаді побув? Чи в таборах?» — кричала на підсвинка Люба), і десяток курей, і качка, що саме сіла на яйця, а Дем’ян ще нахваляється дістати й телицю, щоб і корова була, бо Арсенові потрібне буде молоко, без молока він і не ростиме як слід, так що «давай, мать, давай», готуйся зустріти й телицю. А це й сіно, і паша — все на Любині плечі.

Отож на неї не діяв і килим, розмальований місцевим художником, — засинала під гарматами й танками, наче то й не гармати були — білі лебеді з її дівочого сну.

Після Арсена сім років на вступала у тяж — підвередилась. Лікувалась довго, бо Дем’ян хотів дуже дочку («Щоб на тебе була схожа»), в лікарні курорт навіть раяли, але Любині курорти були всі вдома, на неодноразове Дем’янове: «Ти що, мать, забастовку об’явила?» — вона тільки всміхалась, і той тихий усміх найбільше скрашував Любу.

Врешті їй нараяли пити настої трав, і чи то від тих трав, чи від ліків вона знову понесла, і коли настав час, народила дочку. Народила як вилила: голосисту, міцну, всю в Дем’яна. Дивувалась про себе, як вона в ній і вміщалася: Люба так і лишилася підлітком, не до поправок було, хіба що трохи роздалася в стегнах та налилася в грудях, що до заміжжя були наче пуп’янки. Люба сто очок наперед дала б сучасним усім модницям, хоч не бігала на аеробіку, а про дієту й гадки не мала. І коли б їй хто сказав робити ранкову зарядку, вона б здивувалася щиро: «Що, в мене роботи немає?»

Хотіла назвати дочку Галею, на честь матері, та й гарне ж ім’я, в піснях всіх обласкане, але Дем’ян своїх дітей волів називати тільки з першої літери абетки і коли понесли реєструвати до загсу, сказав, що дочка буде зватись Аліною. І Люба, як їй не жалко було оту Галю, погодилась — не сперечатися ж із чоловіком на людях!

Дочка народилась напровесні, коли Дем’ян не був уже директором єдиного отого заводу, що вимотував жили вподовж довгих років. Врешті Дем’ян його таки поставив на ноги, завод став виконувать і перевиконувать плани, жити б та бога хвалити, але спокійне життя було не для Дем’яна. То ж коли розпочався рух стотисячників, та його викликали в райком, викликали й поцікавились, як він дивиться на те, що його пошлють головою — ставити на ноги колгосп, то Дем’ян не просив кілька днів, щоб подумати, а одразу ж погодивсь: «Піду!» — «Справишся? Поставиш?» — спитали його ще в райкомі, бо посилали в колгосп при самім райцентрі, де народ так і норовив, завдавши клунок на плечі, майнуть на місцевий базар; де знали дорогу й до Києва, бо навчилися вирощувати в парниках ранні огірки й помідори, редиску й цибулю; де знали, почім молоко й сметана, масло і яйця, яблука й груші; де вміли писати такі анонімки, що не один голова тільки зблиснув, перш ніж встигли його як слід роздивитись; де на колгоспне звикли дивитись як на чортове, що не гріх і потягти серед ночі, а то й серед білого дня, — одне слово, колгосп цей був у начальства районного як колючка в боці, що, наче у відомій російській приказці: «и петь не поет, и спать не дает». Тож не дивно, що спитали Дем’яна, чи поставить, чи справиться, поглядаючи на нього з якимось аж співчуттям, але не такий був Дем’ян, щоб сумніватись у чомусь, пошли його в пекло чортів переробляти на ангелів — піде й не зблимне, тож і тут відповів без вагань, що поставить.

Отакий був у Люби Дем’ян!

І коли повернувся з райкому та закричав ще з порога: «Мать, тягни все на стіл — обмивать будем голову!» — Люба не відмовляла його, не відраювала, хоч знала, що тепер доведеться їй іще важче.

Так воно й сталось. Дем’ян заскакував гостем додому, і вже не мастилом тхнуло од нього, не машинним маслом чи солідолом, а гноєм, часом і молоком, наче він і сам ходив з дня у день на пашу з отими корівчинами, на яких заповзявся наздогнати Америку. Дем’ян приходив додому в землі та гноюці, і бліде до цього обличчя його стало отого цегляного кольору, що не линяє і взимку. Коли раз на тиждень залазив до ванни та кликав жінку пошкребти йому спину, то Люба, поки не звикла, не могла втриматись од сміху: тіло все біле, аж синє, а шия й далі — мов головешка, що обгоріла. Наче взяли та од чужого дядька й приставили. Дем’ян повертався в багні та гноюці, а одного разу, в неділю, у єдиному вихідному костюмі та черевиках модельних і зовсім по коліна заліз, — розповідав, сміючись, як завів туди гостю з області, з сільгоспвідділу, в імпортних туфельках, в модних панчохах-павутинках. «Потонула по ріпицю!» — «І тобі не сором було знущатись з людини?» — «Не сором. Може, хоч тепер дадуть наряд на асфальт — мостити дорогу».

З тією дамочкою й заробив свою першу догану (мав потім їх як намиста на шиї), коли вона вже вдруге приїхала: перевіряти, як зійшла кукурудза. Засіяли нею сто гектарів в землю суху, наче з печі, вся надія була на весняні дощі, та дощів, як на зло, не було, і чим довше не було тих дощів, тим частіше лунали дзвінки — все про ту ж кукурудзу, будь вона й неладна, наче Дем’ян був сам господь-бог і від його волі залежало, йти дощам чи не йти. Саме тоді й підніс чорт оту дамочку: хоч надмись, хоч народи, а скажи їй негайно, які будуть качани в не пророслій ще кукурудзі. «Отакі!» — відповів їй Дем’ян та й відміряв при всьому чесному людові на своїй не такій уже й худій руці, які качани збирається зібрати по осені.

Дамочку наче вітром видуло з контори — подалася просто в райком.

Винесли догану за хуліганство, бо розповідати — розповідай, а на руці не показуй. А секретар райкому ще пожартував на прощання:

— От як такі качани виростиш — одразу ж зніму догану!

Та догана — чорт з нею, з доганою, від догани ще ніхто не вмирав, Дем’ян міг би мати їх ще більше, коли б у нього була інша жінка, а не Люба, адже райцентр — це те ж велике село, в якому ніде ні з чим не сховаєшся. І ще не забуваймо, що минула війна не тільки викошувала до пня батьків, синів та братів, а й чоловіків, і були серед них чоловіки зовсім молоденькі, які полишали ще молодших дівчаток-жінок, а тепер уже вдів: у вісімнадцять, у двадцять літ удова, на ціле життя — удова, до самої могили — вдова, і дні, а особливо самотні ночі її наче нап’яті отією чорною хусткою, що її надівають жінки, в останню путь проводжаючи своїх чоловіків. Гірка ноша, рана пекуча, біль на всеньке життя, крижана, непривітна постіль, в якій хоч захлинися слізьми — не діждешся втіхи. В якій ніхто тебе не приголубить, не обійме, не вислуха й не порадить. Не забуваймо тих вдів, не поспішаймо їх проклинати за крадену ласку, позичені поцілунки, випрошені усміхи, за потаємні, з чужого столу підібрані крихти любові: їм теж було дано лише одне життя, а Дем’ян ходив, по вінця налитий отією кипучою чоловічою силою, перед якою, здавалось, не вистоять всі загати та греблі. І невідомо, чого в ньому було більше: любові чи великого жалю.

Тож бувало й таке.

Бігла — п’яти горіли.

Стукала в хвіртку як на пожежу.

— Ой, біжіть, головихо, бо там ваш голова ланкову в хміль поволік!

Ждала: ухопить зараз головиха щось важке до рук та за нею слідом.

Відповідала якомога спокійніше:

— То й на здоров’ячко їм.

Поверталась і йшла до хати.

І-і-і, зірвалась безплатна вистава!

Саму ж, уже в хаті, де її не бачили люди, аж трусило од гніву, від образи та люті. Коли приходив, як завжди, пізно увечері, жбурляла йому на лаву подушку й ряднину: спи там, ненаситний котяра, очі мої тебе більше б не бачили!

Спав і одну ніч, і другу, і третю, іноді й тиждень, тяжкий гріх свій спокутуючи. Клявся-божився, що нічого не було і буть не могло: що, він дурний серед білого дня? І вона вже вірила йому й не вірила, сердилась і не сердилась, вже й рада повірити в те, що Дем’ян завернув у хміль з ланковою по питанню суто виробничому, а не з інших причин.

Бо куди їй подітись? Куди подітися Любі, коли вже мала двійко дітей: Арсен навчався в школі, Аліні ж повернуло на третій годочок. То що їй: розлучатись, сиротити при живому чоловікові сина й дочку? Та й не такий він уже й поганий, Дем’ян, діти он як тягнуться до нього, який повертається не втомлений, а перше, що спита, це про Аліну й Арсена, — садовив обох на коліна, не міг із ними награтись. «Та ти хоч повечеряй по-людському!» — вдавано сердилась Люба. «Ось разом і повечеряєм. Сип, мать, на трьох!» І як же вони тьопали, одне з-поперед одного з батькової великої миски, наче до цього, нещасні, й не їли... Не такий він уже й поганий, Дем’ян: поїде до міста, обов’язково навезе подарунків, не забуде й Любу: «Мать, а поглянь, що я дістав!» — і тішиться не менше од неї. А заїхав Любин племінник, повертаючись з армії, — хто він, здається, Дем’янові, десята вода на киселі, а не одпустив додому з руками порожніми: «Як, щоб отакий парубок та повертався ні в чому?» Купив йому дорогий костюм, капелюха, черевики, ще й на руку годинник — на всю свою зарплату. І дім новий він же будувати затіяв, коли народилась Аліна, на чотири просторі кімнати, під шифером, з великими вікнами. «Годі тобі, мать, гнутись у халупі!» І кухня, і ванна, й комірки, і газ, і парове автономне опалення. Люба як на світ народилася в новому будинкові, а що Дем’ян повадився водити щоденно гостей, як обід, так і гукає знадвору: «Мать, приймай гостей!» — хоч Любі тоді розірвися, але треба ж зрозуміти й Дем’яна: колгосп у самому райцентрі, та ще й з найвідсталішого, з анекдоту суцільного, спинаючись потроху на ноги, став виходить у передові, — вже й урожаї непогані, й надої, і сальдо хоч і повільно, але поповзло на прибуток, і на всю область уславилась та ж ланкова по хмелю, а бригадир польової міг сміливо проколювать дірку під орден, то й почали учащати з усіх кінців гості, ждані й неждані, але Дем’ян мав їх усіх прийняти по-людському: як так, не нагодувати людину? А траплялися дні без приїжджих гостей — вистачало своїх: Дем’янові нічого не варт було запросити першого стрічного: «Обідав? їдьмо до мене: мать там такого борщу наварганила! Вона в мене ще з війни повариха: партизанський загін годувала». Дем’ян підмітав із гостями всі запаси, і літні, й зимові, і на докори Любині говорив, безтурботно рукою махнувши: «Е, мать, найшла за чим плакати! Раз на світі живемо — в могилу всього не потягнемо». Дем’ян продовжував дивитись на життя очима отого партизана-розвідника, у якого тільки й добра, що в кишені, тільки й запасів, що біля сідла, і який не звик заглядати далеко вперед, цуплячи в нору все, що тільки трапиться під руку. І Арсен, трохи підрісши, уже, здається, в четвертому чи п’ятому класі, якось сказав матері, коли батько, привізши йому на розплід двох ангорських кролів, тут же їх і забив, бо нічого було подати на стіл («Поїдемо, синку, в неділю на базар — купимо хоч і десяток»)... Арсен сказав переплакавши: «Наш тато все процвиндрить із двору!»

От уже ріс хазяїн із хлопця, в кого він і вдався такий: все порахує, нічого не випустить з рук. Пообіцяв тато зопалу десяток кролів — не одстав, поки не привезли той десяток. «Буду розводити на мотоцикла». Рвав щоденно траву, годував, кожну вільну хвилину заглядав до своєї «худоби», ні ногою на вулицю, до однокласників, які ціле літо пропадали то на річці, то в лісі, і таки домігся свого: уже в сьомому класі купив мотоцикла. Й Аліна: мале, а все коло матері — буде колись поміч, як виросте.

Тож Любі на життя нічого скаржитись. Діти здорові, чоловік є — чого ще треба?

VIII

Цей спомин найтяжчий.

Андрія народила вже в шістдесят п’ятому, коли вони і в гадці не мали заводити третю дитину. Йому сорок шість, їй тридцять сім: люди засміють, пальцями показуватимуть! Надухмалася робити аборт, але Дем’ян пригрозив:

— І на поріг не пущу! Нагуляла, а тепер хочеш позбутись? — Дем’ян, майже на десять років старший од Люби (і досі глянути здалеку — дівчинка), міг приревнувати її до стовпа і не таке під гарячу руку сказати. Вона і вчитися через це не пішла, повернувшись з загону. «Знаю, чого тобі туди свербить, — сказав їй тоді Дем’ян. — Хлопцям бісики очима пускати?»

Тож Любі нічого не лишалось, як народити третю дитину.

Забирав Дем’ян сина з пологового будинку, хвалив при всіх Любу:

— Ну, мать, ну, молодець! — Ще й нахвалявся, коли його поздоровляли з третім спадкоємцем: — Що там три! Ми ще настружемо! — І до самого дому не віддавав туго сповитий пакуночок матері.

— Назвемо Андрієм, — сказав, коли вона вже стала годувать немовля.

Андрієві сповнилося чотирнадцять років, коли загинув батько.

Того дня вирушав на роботу, як ніколи, веселий. Поклав біля Андрія на ліжко подарунок: «Не буди, хай поспить». Сказав, що обов’язково прийде раніше. «Не забула нічого?» — ще спитав заклопотано. «Їдь уже, їдь!» — Знала, що скличе гостей мало не з усього району. «Ну, давай, мать, шуруй!»

Газонув і поїхав — просто у смерть.

Загорівся корівник. Корів встигли вивести, а на два ланцюги припнутий бугай лишився всередині. Дем’ян підлетів на машині, коли вже корівник зверху донизу був облитий вогнем. В ньому моторошно ревіла тварина.

— Ви що, таку вашу мать!

Розштовхав закляклих тваринників, метнувся в корівник.

Встиг вивільнити од ланцюгів бугая. А врятуватись не встиг. Осатаніла од страху тварина, проваливши стіну, винесла його на рогах.

Не довезли й до лікарні — помер.

«Мать... Ех, мать! — читала на його застиглім обличчі. — Як ти будеш і жити без мене?»

Жила. На скупу пенсію, що дали за Дем’яна. На те, що родило на городі, в саду, що вдавалось продати на базарі. І ще виручала корова, телицею приведена Дем’яном у двір: заливала молоком. Вистачало й собі, і на продаж курортникам, яких з кожним роком все більше набивалося з Києва.

Діти, Арсен та Аліна, весною приїжджали до матері: підкидали на ціле літо онуків. Галасу, сміху, плачу. Арсен з Поліною, Аліна з Вадимом з’являлися в суботу й неділю, і тоді зовсім тісно ставало в хаті, і хазяйновитий Арсен не раз затівав розмову про те, що треба прибудувати ще зо дві кімнати і добре було б завести парники, щоб земля не гуляла дарма, ранні овочі особливо в ціні, так що завжди можна виручити добру копійку.

— Та чи тобі мало тих копійок? — дивувалася Люба. — Ви ж обоє зарплату одержуєте!

— Е-е, мамо, що та зарплата! — відмахувався од матері Арсен, і Люба дивувалась про себе, де він у них і взявся такий ненаситний. Дивувалась, але не казала ні слова, боячись образити сина, що з кожним роком ставав якийсь аж чужіший, і грішила в душі на невістку: це вона, її це робота. Хоч Аліна й казала їй часом, коли залишалися вдвох: «Та він такий змалечку був. Чи ви вже забули?» Аліна теж свого не упустить і, приїжджаючи, приглядалась ревниво, чи її діти не менш доглянуті й нагодовані, ніж Арсенові, а коли забирали до Києва те, що вродило, то пильнувала, щоб, не доведи господи, чого недобрати. Лише Андрій і грів по-справжньому материне серце, лише він завжди був коло неї, і вона боялася й думати про той час, коли й молодший син піде з дому і їй на цілу осінь та зиму доведеться лишатись самій.

І коли Андрій пішов до армії й став згодом писати, що додому, мабуть, не вернеться — так йому сподобалась служба, уже й старшого сержанта присвоїли, а залишиться — обіцяють одразу ж погони прапорщика... Коли Андрій став писать їй про це і Арсен, прочитавши листа, якось сказав: «А що. І в армії добре живуть», — Люба більше вже й не вагалась, погодилась переїхати до Києва. Щоб бути разом з дітьми.

Разом з дітьми.

XI

Після того, як Аліна й Арсен, накричавшись, поїхали, вона довго ще плакала. Відчувала себе особливо самотньою, навіть кіт кудись зник, і в будинку залягла ота гнітюча тиша, яка буває хіба що в могилі. Згадала про годинник, великий, настінний, який відцокував невтомно хвилини (все-таки було веселіше), а півроку тому зупинився, — скільки просила то Арсена, то Аліну відремонтувати. «Зробимо, мамо, дайте час», — завжди не вистачало часу для матері, особливо в Арсена. Заскакував: «Ну, мамо, як ви тут?» Не дослухавши, біг одразу ж до нутрій, до парників та до підсвинка і часто питав невдоволено: «Що це мій наче худіший, аніж в Аліни?» Він своєму і вуха пофарбував червоною фарбою, щоб не переплутати. «Ви його, мамо, годуйте получче». — «На окремому блюді йому подавати, чи як?» — питала, ображена. До підсвинка, бач, є час приглянутись, а посидіти з матір’ю, спитати, що в неї на серці, на те в нього часу немає. Чи й заїжджав би він так часто, чи й навідувався б, коли б не хазяйство, не оті всі ондатри, кури, індики та свині, од яких у неї ноги-руки щоночі викручує?

Не раз думала з образою, що вона їм обом тільки для цього й потрібна, бач, ніколи не догадаються взимку хоч на тиждень забрати матір до себе, щоб погрілася біля онуків, бо вже матері там і місця немає. І саме в одну з отаких хвилин, коли особливо тяжко було на душі, самотньо й незатишно, і сказала Арсенові, що вона їм зовсім непотрібна, — краще вже вийти заміж, ніж отак жити!

Як він злякався! Аж поблід на виду.

— Ви що?!

— А чого й не вийти. Он старші паруються.

— Та ви думаєте, що кажете?!

— Не кричи! Бач який — на матір кричати! От візьму та на зло вам і вийду. Нема, думаєш, на приміті нікого? — Хоч нікого й не було на приміті. — Завтра й розпишемось.

Уже сама вірила тому, що казала, а син поготів. Вискочив з хати, погнав з двору.

І привіз згодом Аліну.

І чим дужче кричала на неї дочка, чим більше совістила й вичитувала, тим менше вона її слухала — говорила своє. Вихлюпувала власний біль і образу, що назбиралися в ній взподовж довгих років.

А коли вони поїхали й Аліна забрала з собою дочку, не витримала й розридалась.

Потім довго сиділа, застигла, а коли звечоріло і прийшов звідкись кіт і став тертись об ногу, просячи їсти, вона, важко зітхнувши, звелася: треба було годувати «орду», що в десятки голодних ротів чекала на неї.

Лунохід і Квазімодо

І

Літній уже чоловік, явно під мухою, зайшов до трамвая. Всі, хто був у вагоні, одразу ж звернули на нього увагу. І не тільки тому, що він був напідпитку (кого тільки не бачив цей многотерпний вагон!), як через диспропорцію, що проглядала в кожній рисі його обличчя. І ніс, і очі, й рот — все лице його як повело колись набік, то так і залишило. Тому й здавалося, що чоловік весь час одвертається.

Отак одвертаючись і водночас вибачаючись перед кожним, хто траплявся йому в проході, чоловік став шукати вільного місця. І хоч вільних місць будо досить, він довго прицілювався, наче не вірив, що там ніхто не сидить. Врешті зважився, сів, сказавши ще раз: «Пробачте», ще й спитав у тітоньки, що сиділа позаду: «Не заважаю?» — наче не в трамвай зайшов — у кіно. Та й сидів якось боком, готовий щомиті схопитись, коли його попросять, поступитися місцем.

Поступитися місцем його, однак, не просили, і чоловік зрештою вмостився зручніше. І як тільки вмостився, так і став щось говорити.

Це було, мабуть, продовження розмови, яку він вів ще на вулиці, один із тих безконечних монологів, на які так грішать хмільні люди, незалежно від того, слухає хто чи не слухає, — чоловік спершу щось бубонів нерозбірливо, позираючи гірко на спинку сидіння, що байдуже стриміла попереду, але, мабуть, таки добре палило всередині, і чим дужче розгоравсь той вогонь, тим мова його ставала голоснішою.

— Їду... Ну й їду!.. Ну й випив, ну й що!.. Всім, бач, видно одразу... А що жінка повія, того нікому не видно!..

— Замовкніть! Як вам не соромно! — озвалася жінка, яка сиділа позаду.

— Пробачте, пробачте! — Він зняв навіть берет, вибачаючись, так йому, певно, стало ніяково. — Тільки що я повинен казати, як у мене й дочка повія?

Тут уже обурилися всі жінки у вагоні. Дружно напали на нього.

— Пробачте, пробачте! — Берет знову злетів над асиметричним обличчям, винувато погойдався в повітрі. — Мовчу... Вже мовчу...

Він і справді замовк, однак вогонь продовжував його палити зсередини, тож знову, тільки-но жінки заспокоїлись, залунало нерозбірливе, до спинки стільця, бубоніння, що й завершилось отакою тирадою:

— Фарбовані, мальовані — всі жінки повії!

На якусь мить у вагоні впала тиша. Потім вибухнув регіт. Сміялися всі, а найбільше жінки, і берет знову хилитався в повітрі, вибачаючись за свого невдаху-господаря.

Чоловік невдовзі й вийшов. Трохи постояв, оглядаючись, наче вперше отут опинився, потім рушив, оминувши ввічливо стовп («Пробачте!» — і берет у повітрі).

Він недовго і йшов: за сто метрів попереду з’явився дев’ятиповерховий будинок. Але що ближче він до того будинку підходив, то повільнішою ставала його хода. Замість прямої чоловік прокладав конвульсійну, звивисту лінію, наче поставив собі на меті видовжити дорогу додому. Та як не метався то в той край хідника, то в той, як не зупинявся навіть, щоб поправити вдесяте берет, розвернути то одним боком, то другим, будинок насувавсь невмолимо, і за кожним, здавалось, вікном його стеріг пильний погляд. Чоловікові від того було вже зовсім незатишно, тож під кінець він зірвався й побіг, щоб швидше сховатись під стіну.

Отак, попід стіною, і завернув він у двір.

Тут було порожньо. Так порожньо й голо, наче всі люди, які досі товклися в дворі, взяли та й одразу розбіглися. Навіть молоденькі дерева, три роки тому посаджені, навіть вони відступили, здавалось, під пагорб, густо порослий кущами. Тож навіть деревця наче взяли та й зрушили з місця, ще більше оголяючи двір, щоб тут було ще незатишніше.

Чоловік уже зовсім знітився і, ввібравши голову в плечі, пірнув у третій під’їзд.

Зупинився на другому поверсі, перед дверима своєї квартири. Всі двері в будинку були оббиті чорним, як ніч, дерматином, наче майстри, що оббивали, весь час примовляли при цьому: «Однаково помремо». Не менш чорними були й двері в квартирі цього чоловіка, чорні й неприязні, ще й з вічком, як у в’язниці, — чоловік аж відступив набік, наче в те вічко вже дивилось чиєсь суворе око. Прислухався: по той бік наче нікого. Довго шукав ключ, ще довше його роздивлявся, наче не вірив, що ним можна щось одімкнути.

Гмикнувши, встромив ключа у шпарку замка. Ключ повернувся одразу ж, клацнув замок, і двері подалися досередини.

І — подітися нікуди — треба заходити.

— А ось і я! — голосно сказав чоловік з хоробрістю людини, яка кидається в крижану воду. — Ось і я! — проспівав чоловік. — Де ви, красуні, ау, озовіться! — А про себе подумав, що як би добре було, аби ніхто не озвався.

Та марні надії: відчинилися ще одні двері, і з кімнати виглянула дочка. В бігудях, як у панцирі.

— Явився? — неприязно спитала вона. — Ма, іди полюбуйся на нього!

— Куди це ти, Петю, збираєшся? — влесливо запитав чоловік.

— На кудикину гору!

— А що, в Києві є така гірка! Диви, а я й не знав! Де ж вона, якщо не секрет?

— Питай у тих, з ким напився!.. Ма!..

— Ото які ми строгі сьогодні! Ти б краще, ніж кликати матір, дала щось поїсти. Макового зерняти досі в роті не мав.

— Ще б чого: офіціантку знайшов! — фиркнула дівчина. — Бери сам, якщо там не наївся!

— І візьму, мені, Петю, недовго. — Чоловік уже був радий, що дочка, здається, забула про матір. — Мені подавати не треба: сам все знайду. — Прошмигнув швиденько на кухню — од лиха подалі, потираючи руки, запитав у перемитого посуду: — Так, чим ми сьогодні багаті? — Заглянув до однієї каструлі, до другої: — Борщ!.. Голубці!.. Так, прекрасно! Про таке й наш директор не мріяв! — Дістаючи тарілку й ложку, краючи хліб, чоловік не вмовкав і на хвилину: йому здавалося, що й кухня дихає осудом. — Ану, давай сюди борщ... Перчику в нього, перчику!.. Харч богів, вельмишановні! — І хоч борщ був солоний, наче ропа, а від перцю задряпало в горлі, він аж очі заплющив, демонструючи, як йому ця страва сподобалася: в дверях саме стала дружина. — Оце борщ, так борщ! Ніхто ще такого борщу не варив!

Жінка з ненавистю дивилась на нього. Потім сказала:

— Прийшов, Квазімодо!

II

Київ сімдесятих. Молоденький, ще не обжитий бульвар. Стрункий ряд топольок, висаджених минулої осені. І поки що єдиний дев’ятиповерховий будинок із заасфальтованим двором. Двір впирається в пагорб, густо зарослий кущами. Пагорб той простягнувся майже вподовж усього бульвару: оборонний вал, насипаний в ті далекі часи, коли Росія воювала зі шведами. Повний місяць у небі і задерті до нього обличчя: не минуло ще й тижня, як повідомлено, що на Місяці наш «лунохід».

Аж не віриться, правда?

Ну, дітлахи, ті повірили. Бо одразу ж прозвали одного із своїх однолітків «Луноходом».

Ноги — циркулі, вуха — локатори, іде — наче котиться.

Йому сьомий рік і незабаром до школи.

— Хочеш у школу?

— Ні.

— А то чому?

— Бо мене там задражнять.

— Все одно треба, брате, вчитися. Чи так і будеш неграмотним?

— Буду!

Отакий Лунохід!

III

Дружина його давно розміняла шостий десяток і була на шість літ старша від нього.

Йому навряд чи й вдалося б одружитися з нею, коли б не війна, коли б не шпиталь і головний лікар того шпиталю.

Навіть у найтяжчі роки війни, коли призивали всіх підряд чоловіків (були б лише руки та ноги), навіть тоді не брали шістнадцятилітніх до армії. Іди працюй на завод чи в колгосп, там теж чоловічі руки потрібні, хтось же повинен і в тилу кувати перемогу, бо фронт без тилу ніщо, фронт треба й годувати, і одягати, і, головне, постачати йому зброю... Так приблизно відповідали йому, коли просився на фронт, і казали чекати, поки стукне вісімнадцять, а війна котила щодня мимо нього ешелонами з солдатами і військовою технікою. «Підлітків на війну не беремо!» — відповідали йому. «Ти ще не дорослий», — казали. «А до роботи так дорослий!» — обурювався він, бо, скільки себе пам’ятає, був у роботі.

Народився тринадцятим у великій галасливій сім’ї, з голодними, завжди охочими до їжі ротами. «Чортова дюжина!» — сказали сусіди, коли він з’явився на світ. «Чорт його й висмикнув», — додали вже тоді, коли він, сп’явшись на ноги, вийшов перевальцем на вулицю. Та й важко було не згадати нечистого, дивлячись на нього: ті діти як діти, а в цього все набік.

Отак, наче боком, він і ходив, боком підступив і до роботи, коли трохи підріс: спершу пас гуси, потім — свині, а пізніше — до череди, за підпасича. А школа... Досить того, що до школи ходять дванадцятеро, ми ось вік прожили без школи — не померли, тож, сяк-так дотягнувши до сьомого класу, він далі вчитися вже й не пішов, а самотужки взявся вивчать ту науку, що називалася життям.

«А гиля!», «а чу-чу!», «а тя, бодай би ви всі повиздихали!» А потім уже й «но!» на гарбі чи за плугом. Вертався увечері, налитий утомою, їв, що дадуть, та й одразу ж у сон...

До клубу майже не ходив, хіба що в кіно (сім разів дивився «Чапаєва»), на танці його не затягнеш, бо яка дівчина захоче з ним танцювати, хіба що для сміху. Лекції теж не відвідував: передплачував чи не єдиний у селі аж три газети й щонеділі, з ранку до вечора, читав їх підряд.

— Що там чувати? — питали батьки.

— Та... все, — відповідав неохоче.

Отак відлюдьком і ріс. І де найбрудніша, найважча робота, туда і його. Знали, що не відмовиться. Мовчки візьме сокиру чи вила й грітиме чуба, поки не закінчить.

То як від усього цього не проситись на фронт?

В сімнадцять років таки добився свого: послали на комісію. Там ним довго крутили-вертіли, поки написали, що «годєн».

Ну, раз «годен», то бери, хлопче, гвинтівку й ставай он у стрій. Недовго й вчили, тоді було не до цього. Та й направили не на фронт — у шпиталь. Він не дуже й опирався, наперед наче знаючи: що усім — те не для нього, та й пошкрябав у шпиталь, несучи за плечима гвинтівку, з якої вподовж усієї війни так жодного разу й не вистрілив. Було, щоправда, кілька тривог, коли німці проривали наш фронт і тилові служби трясла лихоманка, — навіть сестри лягали в цеп, щоб відбити ворога, якщо він поткнеться, і він з ними лежав, виставивши дореволюційну ще трилінійку, і коли б ворог і справді поткнувся, то й стріляв би у нього до набою останнього, бо звик кожну роботу виконувати не за страх, а на совість.

Лунала команда «відбій», він зводився і знову брався до роботи. За ту ж сокиру чи вила, ножа чи лопату, рубанок чи молоток. А то: за віжки й хомут. Бо й коні ж були в шпиталі, як же без коней, адже поранені — що діти малі, особливо оті, що поранені тяжко: не один, марячи, звав не жінку чи дівчину, а маму. Картоплю на кухні почистити, дров напиляти-нарубати, викопать яму під братню могилу чи збити для якогось героя труну, щоб поховати окремо, змайструвати нові нари чи стіл операційний полагодити — все він, безвідмовний, як кінь, що як влізе з раннього ранку в хомут, то до пізньої ночі.

Коли ж йому пішов дев’ятнадцятий, то й закохався безтямно.

Досі був байдужісінький до жіночої статі, до всіх отих санітарок-медсестер у формі ладненькій, які крутили романи якщо не з пораненими, то з лікарями: любов і тут справляла веселі ужинки із смертю наввипередки — не зважала на те, що війна. І не одна з тих дівчаток військових, скуштувавши гріховного плоду, вирушала потім, списана, в тил — із слізьми на очах і дитям під грудьми, скількох він одвіз на санітарнім возі до найближчої станції, скільком подав благенького вузлика, коли вже сідали у поїзд! Цю теж, мабуть, отак би провів, коли б одного весняного ранку не лежав на соломі, розімлілий од сонця, а вона взяла та й підійшла та коло нього й сіла.

Отак мовчки, навіть на нього не глянувши. Наче його й не було.

І все сонячне світло, що заливало допіру весь простір, неначе взяло та й упало на неї. На її зграбну постать, на коротеньку спідничку, що ледь прикривала достиглі коліна, на пишне волосся, що не вміщалося під пілоткою, — чи не тому вона ту пілотку одразу й зняла, і волосся зовсім уже вільно впало на плечі. Взяла соломину, гризла задумано, а сонце сміялося тільки до неї, і тільки до неї горнувся весь простір.

Він її одразу ж і впізнав, оцю санітарочку, та й не міг не впізнати, бо довкола тільки про неї язики й чесали. Що злигалася з головним лікарем, на двадцять літ старшим од неї, а в нього ж дружина і троє дітей, то на що вона, дурепа, надіється, пограється й кине; що так їй і треба, не лізь до жонатих, хіба мало он неодружених хлопців, а то, бач, закортіло погонів. Він усе те слухав байдуже, бо йому було однаково, хто кого любить, хто з ким гуляє: не чекав од жінок нічого, крім зневаги та кпинів, тож намагався триматись од них якомога далі. Був завжди грубий із ними, наперед захищаючись од тієї зневаги.

На цю теж подивився спершу спідлоба: чого поруч сіла, що, іншого місця немає, не дадуть спокійно й полежати! — хотів уже встати й піти, але якась сила скувала його, не дала йому звестися. Щось ворухнулось у грудях, обласканих сонцем, і він зненацька з жалем подумав про дівчину, що пропаде, життя своє поламавши, і такою вона здалася йому беззахисною, що він не знав, що б оце зараз зробив, аби її врятувати.

Ото як обмарило!

Одвернувся, щоб і не дивитись на неї, а потім таки встав і, сердитий на неї й на себе, пішов собі геть.

Вона ж йому вслід навіть не глянула. Міг би заприсягтись, що не глянула. Бо — навіщо він їй отакий.

Цілий день проходив понурий як ніч. Відчував себе наче обкраденим. А посеред ночі схопився: наснилось таке, що краще було б і не снилось! Наче знову лежить на соломі, сонцем розморений, і вона так само підходить до нього, як і вдень підійшла, тільки сідає вже поруч і руку на нього кладе і дивиться йому прямо в очі — так дивиться, як ще жодна дівчина не дивилась на нього. «За що ти мене не любиш! Що я тобі завинила?» — питає. А він наче мовчить, неспроможний зібратись на слово, і все у ньому терпне від великого жалю до неї.

Прокинувся: очі вологі, й серце стукоче.

«Що це зі мною?»

Не витримав, встав з ліжка, вийшов надвір — остудити обличчя.

А ніч же була як мальована: зоряна, місячна, з повітрям таким, що хотілося до нього грудьми припасти. І така тиша довкола, наче війни й не було. Тільки десь високо-високо в темному небі, поміж зірок, тягнув болісну ниточку одинокий літак. «У-у-у», — стогнало-долітало донизу, і так щемно стало від того сумовитого звуку, так солодко-щемно, наче його й справді щойно пестила дівоча рука.

Стояв, думав про неї.

І нічого вже не міг з собою подіяти.

І як не ховався зі своїм почуттям, як не одвертався од неї, коли мимо проходила, як не вдавав із себе байдужого, болісна таємниця його була незабаром розгадана, і він замалим не попав під трибунал, коли одбатожив старшину, безпосереднього свого командира, що здумав скалити зуби з його почуття. «Ти що?! Ти що?! — захищаючись, кричав старшина. — Під трибунал захотів?!» А він такий був зараз страшний, що старшина, який запросто міг би убити його кулаком, не витримав і побіг. «Ну, ти в мене наплачешся! — грозив звіддаля. — Ти мене пригадаєш!» А він стояв, опустивши батіг, і все в ньому тремтіло.

Отак запросто попав би в штрафбат — до першої крові, але в старшини вистачило здорового глузду промовчати, бо не знав, яким оком гляне на всю цю історію головний лікар шпиталю. Тільки відтоді день і ніч сікався до нього. І коні не чищені як слід, і дрова не порубані, і відра, в яких носив воду, брудні, й дошки не постругані, — хіба мало знайдеться причин зіпсувати життя.

Він мовчки терпів, відчуваючи навіть похмуре якесь задоволення, що все це — через неї.

Виколов на лівій руці її ім’я. Не голкою — шилом. Ще й чорнило втер, щоб лишилось до скону.

Помітили й це. І, звісно ж, донесли їй в першу чергу. Якось перестріла (ніс саме хомут), сказала вимогливо:

— Покажи ліву руку!

Він руку за спину.

— Таки правда! — розсердилась. — Хто тебе просив це робити? Вже весь госпіталь сміється! Ти цього домагався?.. Зітри й забудь, що я є!

І поки отак кричала на нього, поки вичитувала, він ні пари з вуст: перехопило у горлі, здушило — тільки дзвін у вухах. Бачив, мов у тумані, як вона пішла геть, несучи голову високо, як зникла у дверях, аж тоді рушив і собі. Не до шпиталю — в конюшню. Зайшов, пожбурив хомут, ухопив вила й ну перекидать сіно з місця на місце, аж коні здивовано повернулись до нього.

Порався до пізньої ночі — не йшов навіть вечеряти. Рубав дрова — тільки тріски летіли, носив воду майже бігцем, стругав дошки — рубанок свистів. Натомився, аж м’язи тріщали, а коли ліг нарешті спати, то заснути довго не міг.

Не хотів думать про неї і — думав. І слова її, образливі, гнівні, пекли до живого.

«Ну, добре, ну, не подобаюсь, але ж хіба можна отак! Як собаку...»

Бо здавалося зараз, що весь шпиталь спостерігав оту сцену. Й лікарі, й поранені, й сестри...

«Хай тільки старшина заїкнеться — уб’ю!.. Вже краще штрафбат, ніж отаке...»

Після цього, коли траплялася вільна хвилина, зашивався в гайок. Поміж дерев, подалі від ока людського — тут було наче легше. Повертався, коли зовсім темніло, прокрадавсь до постелі, щоб ніхто не розбуркався, і головою під ковдру.

І коли вже йому почало здаватись, що він і справді її забува (майже місяць минув від тієї розмови, і за цілий місяць один лише раз її і побачив — одвернувся, аж тріснуло в шиї...), коли наче заспокоївся трохи і вона перестала тривожить його навіть уві сні, сама розшукала його поміж тими деревами:

— Так ось де ти від мене ховаєшся!

Він зацьковано подивився на неї.

— Не бійся, не вкушу, — розсміялась. — Не така вже я й зла, як здається... Можна біля тебе сісти?

— Сідай, — буркнув. Посунувся, місце звільняючи.

Вона й сіла — так близько, що він боявся й обернутись до неї.

— Як тут гарно! Ти щодня сюди ходиш?

— Щодня.

— А я і не знала, що така краса під боком.

Зітхнула, замовкла. Мовчав і він. Вся образа на неї, весь біль враз розтанули, зникли — від гіркого, похмурого настрою не лишилося й сліду. Тільки щем солодкий у грудях та бажання щось зробити таке, щоб увесь світ став у подиві.

— Скільки тобі років?

— Дев’ятнадцять, — відповів неохоче (пішов дев’ятнадцятий).

— А мені двадцять п’ять... Ти що, не міг знайти молодшу?

«Не міг», — сказав би, коли б насмілився. А так тільки промовчав.

Другого разу застав уже її: прийшла раніше за нього. Помітив ще здалеку: сидить під його сосною, маленька й беззахисна. Не повернулася навіть, коли підійшов.

Плакала.

Він аж захолов, лише його руки, великі, натруджені, ворушилися безпорадно.

— Ну, чого стоїш? — підняла на нього залите сльозами обличчя. — Сідай, коли вже прийшов.

Він покірно сів поруч з нею, торкнувся спиною стовбура. І здалося йому, що й сосна тремтить у німому плачі.

А вона плакала й плакала — гірко, невтішно. І він не знав, як її втішити.

— Не плач, — нарешті не витримав. — Ну, не плач! — І обличчя в нього було таке, що от-от сам розплачеться.

— Що ти розумієш у цьому? — з досадою сказала вона. Сльози, однак, одразу ж висохли, вона дістал біленьку хустину, старанно витерла очі, рот, щоки, потім вийняла люстерко і тюбик з помадою. Стала фарбувати губи. І робила це так уважно й старанно, мовби не було на світі справи важливішої.

— Не дивись на мене! Я зараз, мабуть, страшна!

А він не міг одірвати од неї очей. «Навіщо вона ще й фарбується?» — думав. Бо здавалась йому найпрекраснішою. Од усіх у світі дівчат.

Вона ж врешті сховала помаду. І губи її червоніли, як рани.

— Мені треба йти. Плач, Надю, не плач, а роботи за тебе ніхто не переробить.

Звелася, обтрусила тугеньку спідницю, що ледь прикривала коліна, і така вона була зараз ошатна, така зграбна й гнучка, що він не витримав, спитав її, нарешті одважившись:

— Прийдеш?

І не впізнав свого голосу: такий він став у нього хрипкий.

Глянула пильно, блідо всміхнулась:

— Куди ж мені ще подітись? Прийду...

І він довго сидів, переповнений щастям. Нічого більш не чекав од життя: щоб був лише цей гай, і сосни, і вона під сосною.

Наступного разу вона запитала:

— Ти на мені женишся?

Ворухнувсь відповісти, але вона застережно прикрила долонею його рота (долоня була гаряча, як жар):

— Зажди, не спіши... Я чекаю дитину... Скоро мене відправлять додому... То як, ждати сватів? — І насмішкувато, зло подивилась на нього.

Він не вагався й хвилини. Слова про дитину ковзнули по свідомості, не лишивши й сліду: вона сама хоче заміж за нього!

— Женюсь!

— Правда?.. Не передумаєш?..

— Женюсь!

Погляд її потеплішав.

— Дай я тебе поцілую. — Обійняла його за шию, поцілувала в лоба. Й відштовхнула легенько, коли він, затремтівши, потягнувся до неї. — Не треба, зараз не час! — Обхопила коліна, наче їх захищаючи, мовила не до нього, до себе, даючи сама собі обіцянку: — Я тобі буду вірною дружиною. Не розкаєшся. — Обличчя її затремтіло, на очі навернулися сльози. — Ну, годі! — сердито наказала собі. — Більше їм моїх сліз не діждатись! — Тильним боком долоні витерла очі, рішуче струснула волоссям: — Проживемо й без них!

Хоч він і не зрозумів, без кого вони можуть прожити, спитати, однак, не насмілився. Та це зараз його й не обходило. З нього досить було, що вона хоче заміж за нього, він готовий був зараз кричати про це на цілий світ.

Одвіз її на вокзал того ж таки року, вже влітку. Попереду майже рік війни, він лишавсь у шпиталі, а вона їхала додому, до Києва, родити дитину. Всадив її в переповнений поїзд (вагон тріщав од військового люду), до її речового мішка додав свій. Там три хлібини, дві великі банки тушонки, рибні консерви, цукру майже два кілограми, дві пари білизни, ще й не ношені, три пари новеньких онуч з фланелі — у голоднім тилу буде як знахідка, всі оці місяці по крихті збирав, чай навіть п’ючи уприглядку.

— Що це? — спитала невдоволено, нахмаривши лоба, що вже вкрився плямами. — Комусь передати?

— Це тобі, — буркнув зніяковіло: здавалося, що весь вагон дивиться тільки на них. — То прощавай, я писатиму.

Вона ж, людей не соромлячись, обняла його, поцілувала вдячно в губи:

— Вертайся здоровий, я тебе ждатиму!

Поїзд тутукнув, і слід прохолов. А він ще довго стояв з батіжком на пероні, не помічаючи навіть людського потоку, що обтікав його справа і зліва, спереду й позаду.

І були ще довгі місяці — без неї — війни. Литва й Естонія, Пруссія й Польща; ось він нарешті — Берлін. Тисячі тяжкопоранених, сотні могил. І коротенькі од Наді листи. Про роди ані слова, хоч давно уже мали бути пологи, це наче тільки її стосувалось, а все про батьків, про молодшого брата і сестер, які вони всі дружні, як допомагають одне одному, так що пропасти не дадуть, хоч би й захотіла. І найголовніше — що чекає. «Приїжджай, якщо не роздумав, завжди буду рада».

Відповідав, що не роздумав, що й подумати про це не посмів би. Як скінчиться війна, так і приїде. От тільки де жити?

«Житимеш у нас. Хоч і тісно, та місце знайдеться. А там щось придумаєм. Тут коли б швидше скінчилась війна».

Коли б швидше скінчилась війна! Цією короткою фразою жили тоді всі: і ті, що на фронті, що їм жити лишалось хвилини чи дні, і ті, що їх чекали в глибокім тилу, з такою надією, з такою вірою чекали, що, якби ота віра та до бога дійшла, — всі снаряди, всі кулі позастрявали б у дулах і не вибухнула б жодна бомба чи міна. Коли б швидше скінчилась війна, а там уженічого не страшно! Переживемо, переборемо, все стерпимо — коли б скінчилась війна.

І от вона закінчилась, проклята, не нами накликана, не нами розв’язана, і помчали на схід ешелони, що везли вже не поранених, а здорових синів, чоловіків, батьків. Не горе та сльози, не муки та стогін, а радість та сміх. На схід та й на схід, по чужих, нещодавно нами й пройдених землях, де ще й досі ворожі гармати дивились на схід, наче не вірячи, що їм не доведеться більше стріляти, мимо сіл, мимо міст, порятованих нами, мимо наших могил. У яких, головами вже на захід, густо лежали наші бійці й командири, немов і досі атаки чекаючи: вони пішли у війну, і для них війна не скінчиться ніколи.

На схід, на схід, під веселий перестук коліс, і ось уже наш кордон продуденів під вагонами, промайнув блакитною стрічкою річки.

Наша земля!

У Києві ще не був жодного разу. Попопитавсь, поки дістався до Солом’янки — на вуличку таку кривулясту, наче її прокладало сто п’яних дядьків або пролягла вона вздовж невеличкої примхливої річки. Річки, щоправда, не було, п’яні дядьки теж не товклися: з-за високих парканів виглядали більші й менші будинки, зведені ще, мабуть, до революції, і багато з них зовсім повростали в землю, доживаючи свого вже недовгого віку. Бо мине так років із двадцять, і на їхньому місці виростуть багатоповерхові будинки, а вулиці стануть широкі й прямі, повні гарячкового руху. Та це буде в майбутньому, а поки що він зупинився перед будинком зовсім уже миршавим і, хоч довго чекав цієї хвилини, все ще не наважувався ступити у двір.

Врешті зважився, одчинив перекособочену хвіртку.

— Хто там? — спитав жіночий (не Надин) голос, коли несміливо постукав у двері.

— Тут живе Надя? — Не знав, як назватись.

Вийшла жінка — Надина мати. Він одразу ж це зрозумів: ті ж очі, ті ж брови, і ніс, і вуста.

Витирала руки об фартух, запитально дивилась.

— Ви до неї?

— До неї.

— То її нема вдома, вона на роботі... А ви що... разом з нею служили?

— Служив. — Не осмілився сказати, що приїхав одружуватись. — То вона скоро повернеться?

— Надька?.. Та вона нещодавно на роботу пішла.

— А коли повернеться? — вже зовсім розгублено він.

— В дванадцять, опівночі. А бува, що й пізніше... То, може, їй що передати?

— Ні, я вже сам, — вже не знав, що робити. Не стояти ж отут до дванадцятої! — Я потім зайду, до побачення.

— Зайдіть завтра вранці! — гукнула вона йому в спину. І ще один голос почув, дзвінкий, молодий:

— Ма, хто то такий смішний?

І сердиту відповідь матері:

— Цить! Ось я тобі дам!..

«Смішний» — так його й обпекло. І ще одна думка гірка:

«Невже Надя так і не сказала батькам нічого? Стидалась сказати?.. Смішний?..» Стояв уже на вулиці, не знаючи, що робити далі. Лаяв себе, що не здогадався спитати, де вона працює, як її розшукати. Ще раз зайти не наважився...

Дістав трофейний годинник, срібний, важкий, відкрив розцяцьковану покришку: рівно дванадцята, кудись мав подітись на оці дванадцять годин.

Подався у центр міста.

Двічі побував у кіно: дивився наш фільм про війну і німецький, трофейний, — «Дівчина моєї мрії». Наш фільм сподобався, він попереживав, щоб не вбили головного героя, а німецький його приголомшив кольорами ясними, святковими барвами, таким розкішним життям, що і вві сні не присниться. Артистка ж, хоч і красива була, йому не сподобалась: весь час думав про Надю. Надя була миліша й ближча.

Зайшов у чайну, з’їв три пиріжки з печінкою, взяв би іще, бо проголодався нівроку, та посоромився: всі до тих пиріжків по сто грамів чи по двісті, він же горілки до рота не брав — попросив лише чаю. Офіціантка так на нього подивилась, наче він хтозна-чого й забажав, однак принесла: у брудній склянці, каламутний, теплуватий напій.

Побував ще й у перукарні — підстригся під «польку». Сидів, затиснувши між коліньми речовий мішок, боявся, щоб, бува, не вкрали, розглядав себе в помутніле од старості дзеркало.

«Смішний», — щеміло в ньому.

Перукар клацав ножицями, як з кулемета, розгрібав гребінцем непокірну чуприну:

— «Шипром»? «Тройним»? — І бризкав мало не в очі. — Будьте любезні! — Зняв із нього серветку, помахав у повітрі.

Вимахав десятку. А про здачу й забув! Він же нагадувать посоромився.

«Зате Надю зустріну!» — подумав: відкупився наче в долі.

Вийшов, а сонце вже понад будинками. Злякався, що запізниться, і майже біжка на Солом’янку. Добре, що добравсь завидна, по-темному цю вулицю навряд чи й знайшов би.

Незабаром і звечоріло. Все пірнуло в темряву, в небі з’явилися зірки. Десь гуло розтривожене місто, переливалось вогнями, скрикувало паровозними гудками, сигналами машин, а тут лежала патріархальна, ще з часів Гоголя, тиша. Будинки ледь зблимували сонними вікнами, рух потроху згасав, затихали людські голоси, Солом’янка поринала у сон. А він ходив та й ходив кривулястою вулицею, до тієї хатини наче прив’язаний, боячись прогавити Надю.

Часом йому починало здаватись, що Надя давно вже вдома. Бач, і вікна погасли, лягли, отже, спати, але він навіть подумати не смів ще раз зайти й запитати, все ходив і ходив: сто кроків сюди, сто кроків туди, щоб не випускать її двір з кута зору.

І щораз частіше діставав з кишені годинник.

Наперед уже знав, що ходитиме до самого ранку. Якщо вона не з’явиться.

Надя з’явилась за північ. Упізнав її здалеку: по тому, як бухнуло в серці. Одірвавсь од паркану (притулився, щоб хоч трохи ноги спочили), ступив назустріч:

— Надю!

— Ой, хто це?! — злякано сахнулась назад.

— Надю, це я! От... приїхав...

— Ти?!

— Ось я тобі подарунок привіз. — Поспіхом зняв речовий мішок, став розв’язувати, а вона все ще, здавалось, не вірила, що він поруч з нею.

— Боже, приїхав!

— Тут ось мені надавали. — Смикав, все не міг розв’язати вузла.

— Пішли! — врешті отямилась Надя. Взяла його за руку й отак, з мішком у другій руці, завела в двір.

— Там же всі сплять!

— То й що?.. В мене окрема кімната. Чи отак до ранку на вулиці й будеш стовбичити?

Ввійшли у сіни, праворуч, ліворуч, у темряві. «Тихо!» — шепнула, не одпускаючи руки, завела до кімнати. Клацнула тихенько ключем.

— Зачекай, зараз ввімкну світло.

Світло враз залило невелику кімнату, а він нічого довкола не бачив: жадібно дивився на неї. Вона за цей час дуже змінилася чи від того, що не була у військовому, а в сукні бордовій і модних, на високих підборах черевиках, чи від пишної зачіски, що примхливими хвилями кидала її волосся на плечі, — він би до неї й підійти не насмілився, коли б уперше стрів десь на вулиці, така вона була зараз красива.

— Не впізнаєш? — усміхнулась вона. — Це така моя форма робоча... Ну, чого ж ти, сідай! — Приставила стілець до невеликого столика, він сів, тримаючи все ще мішок. — Та поклади ти його, ніде він не дінеться! — сказала з досадою.

— Тут подарунки. — Він знову спробував розв’язати мішок, але вона його відібрала, кинула недбало в куток. — Отак буде краще... Голодний?.. Зараз щось принесу. — І хоч він сказав, що не голодний, вона все одно вийшла з кімнати: наче втікала од нього, не зважуючись лишитися наодинці.

Невдовзі й повернулась, поставила глибоку тарілку: в ній сир, масло, ковбаса, хліб.

— Сплять, — сказала тихенько. — Їж, не вигадуй! — коли він знову сказав, що не голодний.

Він і їв, їв і соромився її пильного погляду. Дивилась пильно на нього — крізь нього, й досі бліде її обличчя рожевіло.

— Ну, як там, у шпиталі? — спитала, коли він наївся.

Розпитувала про подруг, про сестер і лікарів, і коли він усе, що знав, розповів, не витримала, запитала, відводячи погляд:

— А головний?

— Поїхав... Додому, — відповів він, одразу ж спохмурнівши.

— Поїхав?.. Ну, що ж... — В неї гірко зламалися брови, та вона їх одразу й стягнула в рішучий шнурочок. Різко труснула волоссям. — Пора вже спати, скоро світатиме. Ти де ляжеш: на ліжку чи на підлозі?

Відповів, що на підлозі.

— Тоді допоможи переставити стіл.

Переставили ближче до ліжка, вона постелила йому на підлозі, наказала, забираючи зі столу тарілку:

— Роздягайся й лягай.

І вийшла з кімнати.

Він похапцем, боячись, цоб вона його не застала, роздягнувся, пірнув під остуджену ковдру. Побачив мішок, подумав, що так і не дістав подарунки (збирав же цілий рік, щовечора перекладав, ними милуючись), ну, нехай уже вранці, завмерши, лежав, йому ніяк не вірилось, що далека дорога з Берліна лишилася позаду і що він лежить ось у неї.

Повернулася вже без тарілки.

— Ліг?.. Нічого не треба?.. Тоді я гашу світло.

І все потонуло у темряві.

Чув, як шелестіла одягом, як легенько рипіла підлога, як скрипнуло ліжко. Й затихло.

Довго лежав прислухаючись: спить? не спить? — здається, заснула.

Сам став дрімати нарешті, та одразу ж і прокинувся, коли вона підняла його ковдру:

— Посунься!

І гаряче припала до нього.

Віддалася йому знавісніло, мов на зло всьому світові, а тоді довго й незрушно лежала.

Потім сказала:

— Ну, от ми й одружилися... Не треба й загсу. — І така втома чи біль вчулася в її голосі, що йому стало якось аж недобре.

Вона ще полежала трохи, немов віддаляючись від нього, потім звелася.

— Спи. — І, як малому, поправила ковдру...

Вранці майже силоміць вивела його з кімнати:

— Мамо, тату, ось мій чоловік! Я вже вам казала про нього...

IV

Вони довго не звертали уваги один на одного: той своїм був заклопотаний, той своїм, поки якось у неділю ввечері зіткнулись посеред двору.

— Ти чий?

— Я? Нічийний!

— Як то «нічийний»? Батько-мати ж у тебе є?

— Немає.

— А хто в тебе є?

— Тонька... — Трохи подумав: — І баба.

— А де ж твоя мама поділась?

— Ніде... Я без мами.

— Як-то без мами? Хтось же народив тебе? Чи як?

— Мене Тонька виродила.

— Значить, матері у тебе немає. Лиш Тонька...

— І баба...

— А кого ти більше любиш: Тоньку чи бабу?

— Обох не люблю!

— Ого, який! Хіба так можна?

Відступив на всяк випадок од дивовижного дядька: спробуй угадати, що спаде цим дорослим на думку! А очі серйозні-серйозні. Такі серйозні, що дядько вирішив його розвеселити. Присів, наставив пальця в живіт Луноходові:

— Коза іде, роги несе: заколю, заколю, заколю!

— Ти що, дурний? — не розсміявся — здивувавсь Лунохід. Нещодавно навчився вимовляти літеру «р», тож пролунала вона в нього лунко й розкотисто.

— Ну й ну! Хіба можна отак з дорослими? — Щоб не розсміятися, вдав, що розсердився. — Хто тебе так навчив? Ану ходімо до Тоньки!

— До Тоньки не можна, — ще на крок відступив Лунохід. — У неї жених.

— Через це ти й досі надворі гуляєш?

Лунохід тільки плечима стенув: а через що ж іще?

— І довго отак будеш гуляти?

— Довго. Поки жених отам буде.

— То він, мабуть, про тебе нічого й не знає?

— Не знає. А як узнає, то на Тоньці не жениться.

— Ну, тоді, козаче, гуляй! А мені треба йти. Жінка, дочка вдома ж чекають. Коли б не вони, я з тобою іще тут побув би. А так треба йти. Запізнюсь — обов’язково перепаде... В тебе жінки немає?

— А нащо вона мені! — Лунохід незалежно.

— Бач, який ти щасливий!.. А в мене, брате, є... Надька. Така, як твоя Тонька, а може, й краща... Ну, будь здоровий. Та не йди нікуди з двору. Особливо ж на вулицю: чуєш, як машини гудуть?..

Лунохід кивнув головою, що чує.

— То бувай...

Пішов додому, і було в нього таке відчуття, немов чимось завинив перед малим.

Вже в під’їзді оглянувся: сутінки, повне безлюддя і посеред порожнього двору, що здається безмежним, самотня постать малого. Виникло гостре бажання вернутися, взяти його за руку, повести до себе додому. До світла й тепла. Та згадав дружину, яка невідомо як його сьогодні зустріне, дочку, всім на світі незадоволену, й переборов те бажання.

Малий же дивився дядькові услід, поки той і зник у під’їзді.

У малого все ще попереду: і жінка, й діти, і внуки, й правнуки. Якщо йому судилось дожити. Судилося вирости, завести дружину-дітей. Всі ми на тоненькій нитці гойдаємось, і кожен думає, що та ниточка вічна. Особливо в дитинстві. Тоді ми безсмертні.

Безсмертним вважав себе й Лунохід.

В шість років найменший горбочок — гора і кожна година пахне вічністю.

V

Вони недовго в тій хатині й жили. Але й за цей час напився гіркого — в горлі хлюпало.

Теща одразу ж його зненавиділа: за те, що насміливсь женитись на її красуні дочці. З винахідливістю старої відьми робила все, щоб отруїти його життя.

— Терпи, — казала Надя після чергового випаду тещі. — Женивсь, то терпи.

Він і терпів. Що лишалось робити?

Не звав тещу «мамою»: вогнем пирхнула, коли напочатку спробував її так називати. Лиш на ім’я та по батькові, наче вчительку.

Прісія Павлівна!

— Мій чоловік має вищу освіту, — не втомлювалася співати вона. — Головним бухгалтером робить. Не те що деякі!

В ті хвилини він особливо дошкульно відчував мізерність семикласної своєї освіти і роботи вантажника. В тому ж ресторані, де працювала офіціанткою Надя. Вона ж його туди і влаштувала. Коли зареєструвалися в загсі та оформили київську прописку.

— Хлібна робота, — сказала. — Не пропадеш.

Бо тоді, у ті тяжкі роки, щастя вимірювалося пайкою хліба. Ну, й тим, що до хліба. А ресторан, звісно, місце прибуткове: не раз приносив додому і сальце, і м’ясце. На базарі купити — жодної бухгалтерської зарплати не вистачить. Але теща й цим була невдоволена.

— В мене чоловік у молодості був красунем, од жіноти одбою не мав. Було, як нарядимось, як виїдемо в місто, то на нас тільки й дивдяться. — І вже до Наді: — Що це ти, Надю, зі своїм ніколи й на люди не вийдеш? Все вдома та вдома, мов і нема вихідних.

— Годі з нас, що на роботі на людях! — огризалася Надя.

— Так то ж таки на роботі, а то в неділю. Коли й погуляти, як поки молоді та красиві!

Відтоді він зненавидів те слово «красиві». Чути не міг. Лунало для нього найгіршою лайкою.

Спершу пробував піддобритись до неї, не звірюка ж вона, врешті-решт, людина. Якось на жорстко призбирані гроші купив їй хустку. Синю, в трояндах червоних. Ще й з китицями. Теща мала очі, як і в Наді, блакитні, то синє їй якраз до лиця. Молоденька крамарка як накинула собі на плечі (попросив) — очей одвести не міг. А вона ще й перед ним сюди-туди повернулась, наче до танцю запрошуючи.

Ніс — усміху не міг погасити.

— Що це?

Теща розгортала пакуночок так, наче там була щонайменше гадюка.

— Хустка?.. Знайшов що купувати!.. Застара я для хустки такої!..

Загорнула й не напнула жодного разу. Лиш сказала за сніданком дочці (спеціально при ньому):

— Видно, вам гроші нікуди дівати, що розкидаєтесь.

Він тоді не витримав, кинув виделку, вискочив з-за столу.

— Отак!.. Отак!.. Дожилася, що уже й слова не можна сказати!..

Якось захворів. Прокинувся, а встати не може: поперек обручем стягнуло. Поворухнутися годі.

Вчора сам розвантажив машину. Напарник не вийшов — він і тягав силоміць шестипудові мішки й заморожені туші волячі. Інший би відмовився: «Що я, дурний?» Він же не міг од роботи відмовитися. Тягав — спина тріщала. Та й дотягався.

Надя занепокоїлася — викликати лікаря.

— Нащо йому, бугаєві, той лікар? — заперечила Прісія Павлівна (Надя двері не причинила — кожне слово було чути). — Захотілося полежати!

Не витримав, звівся. Досі ночував на підлозі — Надя не пускала в ліжко: «Хропеш!» Чекав її щоразу, не спав, і мулько й незатишно було самому в темній кімнаті. Приходила, роздягалася посіхом: «Ох, як я втомилася сьогодні!» — й одразу ж у ліжко. Іноді, наче згадавши про нього, опускалась поруч, віддавалась, мов з примусу, і тоді незрушно лежала. «Ну навіщо ти приїхав до мене? — питала у розпачі. — Хіба тобі потрібна така?» Він не знав, що їй відповісти, пробував обійняти, приголубити, щоб хоч якось утішити, та вона одразу ж і зводилась: «Годі, спати пора!..»

Тож він звівся — не з ліжка, з підлоги, ледь розігнувшись у попереку. Зціпивши зуби, вдягнувся, замалим не хапаючись за стіни, вийшов з кімнати.

— Ти куди? — Надя до нього.

— На роботу, — буркнув не дивлячись.

— Ти ж хворий! Ось я лікаря викличу...

— Не треба! Бугаям лікарі не потрібні...

Йшов, і пекло його більше в душі, ніж у попереку. Ну за що вона так його ненавидить? За що?..

Надин синок, Василько, підростав, на ноги сп’явся: така втішна дитина! Залюбки б бавився з ним, водив би гуляти. Повертався ж набагато раніше за Надю: вони наче в дві зміни працювали. Він на восьму, Надя — на другу, то чому б не побути з дитиною? Не ревнував до дружини малого, до її минулого теж — наче того й не було.

Так теща ж. Прісія Павлівна.

Василько на її руках ріс, вона його й виняньчила, поки Надя була сама та на роботу ходила. І тепер не хотіла ні з ким ділитись дитиною.

— Він його як не вб’є, то покалічить.

— Що ви таке кажете, мамо!

— Так і кажу. Хто він йому? Рідний батько?

Може, тому став мріяти про власну дитину. Про сина. Обов’язково щоб не на нього — на матір був схожий. Отакі ж очі блакитні і волосся русяве, пишне. Зодягнув би його, наче ляльку, і, на руки взявши, пішов би гуляти.

Навіть ім’я вже йому придумав: Петя, Петро. Був у селі їхньому парубок — всі дівчата сохли по ньому.

Народилась дочка. І швидше у нього — не в Надю.

Все одно полюбив. Прибігав — з рук не спускав. І купав, і спать укладав, і прав пелюшки. Запирха вночі, заворушиться — перший підхоплювавсь. І вже Надю будив, щоб нагодувала.

І звав дочку лише Петрусем. Так вона й росла з двома іменами: для всіх Зоя, для нього Петрусь.

Теща ж частину ненависті перенесла й на малу.

А Квазімодо! Хто, як не теща, його так охрестила? Він довго не розумів, звідки вона взяла оце прізвисько, що воно означає. Поки Надя, сміючись, пояснила: це вона ще у восьмому класі книжку таку прочитала. Віктора Гюго про паризький собор. Та матері й переповіла.

Запам’ятала, бач! Та й носила всі оці роки, його дожидаючи.

Не заспокоївся, поки не дістав той роман. Уперше в житті прочитав таку товсту книжку. А прочитавши, напився. Теж уперше в житті...

Прісія Павлівна, Прісія Павлівна! Лежите ви зараз у могилі цілі-цілісінькі. Стільки у вас тої отрути було, що вас і тлін, мабуть, не бере...

VI

— Отакі-то, брате, діла: напився я вчора. Набрався як свиня. Помер, значить, мій друг... Та не просто помер. Повісився. Через неї ж, через жінку... Ну, я на поминках з горя й перебрав. Як згадаю, що патякав у трамваї, хоч крізь землю провалюйся... Хто її, прокляту, й вигадав? Скільки вона зла заподіяла нашому братові...

— А ти не пий. Горілка противна! — Лунохід аж здригнувся від огиди.

— А ти звідки це знаєш?

— Тонька давала. Я тоді мало не вмер.

— Бить її нікому, твою Тоньку!

— А ти її побий! — попросив у великій надії Лунохід. — Поб’єш? Я її сюди заманю, то ми її удвох поб’ємо. — Лунохід аж реготнув, уявивши, як вони удвох битимуть Тоньку.

— Вона б’є тебе?

— Угу... Як нап’ється.

— Боляче?

— Нє... — відповів малий. — Як б’є, то не дуже болить. Болить, коли щипає. Вона, знаєш, як уміє щипатись? Ось подивись! — Закотив рукав сорочини, оголив худеньку руку, з гордістю показав величезний синяк. — Вона й бабу б’є... А до Сонця далеко? — Сонце якраз стояло над їхніми головами.

— Далеко, брате, далеко.

— Сто кілометрів?

— Мабуть, що й більше.

— А на літаку можна долетіти до нього?

— Не можна, для літака потрібне повітря. А там повітря немає.

— А хто його видихав?

— Ніхто. Просто немає.

Замовк Лунохід. Поглядає на Сонце: то одне око примружить, то друге.

— А на ракеті?

— Ракетою, мабуть, що й можна.

— А полетів би?

— Ні, брате, не полетів би. Сонце, знаєш, яке гаряче? Он звідки світить — і то припікає! А там зразу ж згориш.

— А на Місяць?

— І на Місяць навряд. Застарий я вже на ракеті літати.

— А я як виросту, то полечу... А Сонце хто в небі держить?..

— Ніхто... Воно само в небі тримається, а ми навколо нього літаємо.

— І будинки літають? І дерева? — недовірливо вже Лунохід.

— І дерева, й будинки. Все разом із Землею довкола Сонця обертається.

— А чого ж вони на місці стоять?

— Ну, ти, брате, мене так замучиш... Ось дивись сюди. Ось беру оцю грудку, кладу на долоні. Тепер кручу навкруг себе... Грудка, бачиш, на місці, на долоні моїй, а разом з долонею літає навколо мене...

— Так грудка ж маленька, а будинок великий!

— Так і Земля ж наскільки більша од моєї долоні! Будинок на ній як пилинка.

Задумався малий. Намагається, мабуть, уявити всю Землю і оцей будинок на ній.

Їм зараз добре обом: тиша, спокій і нікого довкола. Зашились у кущі (Лунохід і повів), на маленьку галявинку, за спиною вал земляний, теж порослий кущами, крізь листя попереду ледь проглядає будинок, там гуде, як у вулику, бо сьогодні ж таки вихідний і всі зібрались докупи, а вони як відрізані...

Ще вранці, ледь очі розплющивши, подумав про малого. Як він там? Що з ним? Коли вчора втрапив додому?

Учора перед тим, як лягати спати, виглянув з балкона у двір. Було вже пів на дванадцяту, нікого у дворі, тільки біля гаража інвалідського, під ліхтарем, застигла постать.

Лунохід!

Не витримав, накинув піджак, тихенько, щоб не розбудити своїх, вийшов з квартири.

Лунохід стояв, піднявши обличчя до неба. Там перепливались зірки, мов далекі вогні у великому місті.

— Ти чого не спиш?

Лунохід повернув до нього обличчя, і було воно в нього бліде і не по-дитячому серйозне...

— А там люди живуть?

— Де?

— Отам! — показав на зірки.

— Може, й живуть.

— І в них в усіх крила?

— Навіщо їм крила?

— Щоб додолу не падати. Вони б попадали всі... І порозбивалися б... Високо! — Знову глянув у небо.

— Може, і з крилами. Не знаю, не бачив.

— А я бачив! — похваливсь Лунохід.

— Де ж ти їх бачив?

— У церкві. Баба водила. Там усі люди понамальовані з крилами.

— Так то ж у церкві. Там що хочеш намалюють.

— Там іще чорти намальовані. І дракони. І змії... Вони теж у небі літають?

— Чортів на світі немає. То їх вигадали, щоб отаких, як ти, лякати.

— А змії?

— Змії є, тільки без крил... Ти краще скажи, чому й досі не спиш? Знову жених?

— Жених, — відповів Лунохід. — Тільки другий.

«Ні, таки треба щось робити з малим! Хіба ж можна, щоб дитина отак за північ надворі тинялась?» А що робити, не знав...

Постояв із ним з добру годину. А то, може, й дві. Поки в сусідньому під’їзді рипнули двері і з цигаркою в зубах вийшов якийсь чоловік. Капелюх на самісінькі очі, ще й комір піджака відкотив.

Пішов, наче вкрав.

— То я вже йду, — сказав малий.

— Скажи своїй Тоньці, що коли буде тебе надвір виганяти, то ми на неї в міліцію заявимо! — Хоч цим налякати, якщо втратила совість.

Провів у під’їзд малого, хотів попрощатись, а той просить:

— Ти постій, поки я піднімуся! — Страшно, мабуть, самому в темряві.

Стояв, слухав, як поспіхом тупотіли вгору ноги маленькі. «Треба лампу вкрутити».

— Дійшов? — коли затихло вгорі.

— Дійшов.

Почекав іще, поки одчинились-зачинилися двері, вийшов у двір. На третьому поверсі світилося одне вікно, мелькали дві тіні: велика й маленька.

Була б його воля та влада, надавав би він Тоньці кулаків не жаліючи.

Піднявся у свою квартиру, ліг і довго не міг заснути.

А сьогодні, як тільки Лунохода побачив, так на серці й тьохнуло. Сидять тепер удвох, як ніколи, близькі одне одному, одне одному лише й потрібні.

— Ти й завтра прийдеш сюди? — коли вже прощались.

— Завтра, брате, не можу. Завтра у мене робота.

— І післязавтра?

— І післязавтра. Зате в наступну неділю цілий день будемо разом... Що ти цей тиждень робитимеш?

— Будинок. Великий-великий. Аж до неба. На сто поверхів.

— Ого! А хто ж у ньому житиме?

Ніхто. Тільки я.

— І мене в той будинок не пустиш?

— Тебе пущу. Тоньку не пущу... І хлопців усіх не пускатиму.

— І тобі не сумно буде жити самому?

— Ні, не сумно...

Він нарешті йде, Лунохід теж виходить з кущів, дивиться вслід. Потім, зітхнувши, вертається: йому додому ще рано.

VII

Він і сходив би, мабуть, до Тоньки, так було шкода малого, якби не думка про власну дружину, про те, що йому довелось пережити. Здавалося чомусь, що Тонька все знає, що досить буде заїкнутись про її «женихів», як вона одразу ж відріже: «Подивився б краще на себе!» Або ще гірше: «Свою жінку повчи!»

І хоч все те давно в минулому, він не знайшовся б, що відповісти.

Три роки прожив разом з тещею. Як на війні: за рік, рахуй, два. І невідомо, чим усе те скінчилося б, коли б Надя сама не сказала, що їм треба пошукати квартиру. Ну, квартиру не квартиру, в той час Київ був перенаселений, після війни житла катастрофічно не вистачало. Надина знайома з чоловіком і дитиною жили разом з батьками й сестрою в одній-єдиній кімнаті розміром три на чотири метри: на ніч зсували все попід стіни і лягали всі на підлозі покотом... Тож про квартиру годі було й думати, а хоча б окрему, більшу кімнату... Він же навіть про більшу кімнату не мріяв, лише про окрему від тещі, гори вона полум’ям синім! До того доживсь, що коли б не дочка, не приходив би додому до пізньої ночі. Чекав би Надю під рестораном, та вже вдвох і вертались би.

Коли б не дочка.

Теща й на неї дивилася чортом. Василька тілька й знала, Василька з рук не спускала, а що там з онукою — її мало обходило, щоразу зустрічала його на порозі:

— Біжи, біжи! Вже реве твоє сім’я!

Заскакував: Наді нема, на роботу побігла, мала заходиться плачем. Виймав із колиски, міняв пелюшки, носив і погойдував, поки дочка заспокоювалась — сім’я, сім’ячко рідне, на нього й схоже, таке йому дороге, що аж дивно, як без нього досі і жив!

І як же зрадів, коли Надя сказала, що треба шукати окрему кімнату.

Вона ж написала й оголошення, перевела цілий зошит, розмножуючи їх, а він уже порозклеював. По всьому місту, ніг не жаліючи.

І як же їм пощастило! Як їм пощастило неймовірно: невдовзі знайшли те, на що навіть боялись надіятись. Не з оголошення, правда, Надина знайома дала адресу. Теж молода сім’я, тільки він та вона, завербувались обоє на Крайню Північ (свічку поставити тому, хто вербував!), шукають порядних людей, щоб на них лишити квартиру. Двокімнатну! Ізольовану! З усіма вигодами! Майже у центрі. Щонайменше на три роки!

Йшли, і не вірилось, що таке може бути.

Цегляний шестиповерховий будинок. Парадні сходи викладені мармуром. Бронза й ліплена стеля. Як у казці або в кіно. І двері, наче у храмі, високі. Коридор — хоч у футбол грай! Ще й меблі господарі лишили, їхали ж майже на край світу, та й не назавжди ж!

Того дня, коли перебрались, Надя була весела, як ніколи. Розпашілась, очі блищать, віник, ганчірка так і миготять у руках. Прибрали, розставили меблі по-своєму (по-Надиному). Походила, походила: не так! Давай тягати заново.

Переставляли, поки діти й спать захотіли.

Вклавши дітей (у меншій кімнаті, вона й тихіша, бо вікнами в двір), Надя ще довго поралася на кухні, розставляючи по-своєму посуд. Він уже й ліг (вперше не на підлозі, а на дивані), а вона все ще плюскотілась у ванній. Лежав, чекав, наче вироку: прийде сьогодні до нього? Не прийде? Здавалося, від того, як почнеться на оцій квартирі їхнє життя, залежатиме все.

Горів нічник. Кімната плавала у світлі м’якому, невиразні обриси предметів навівали спокій і сон.

Прийде? Не прийде?

Врешті зайшла, гола-голісінька. Молоде, гнучке тіло, мов і не народжувало жодного разу, на голові рушник, як тюрбан. Дивився крізь повіки примружені, болісно відчував її присутність.

Постояла трохи, наче роздумуючи, що їй далі робити, зашаруділа нічною сорочкою, підійшла до дивана.

— Не спиш? — спитала пошепки, немов боячись, що хтось почує.

— Не сплю, — ворухнув він губами.

Лягла, не вимикаючи світла. Гострі, по-дівочому напружені груди піднімали сорочку. Й віддалась так само спрагло, як першого разу.

— Ну й чоловік же у мене! — засміялася потім. — Жінка спеціально для нього нову сорочку одягнула, а він хоча б зблимнув. — І вперше не пішла од нього на ліжко. Притулившись, заснула.

А він ще довго не спав. Лежав, переповнений вдячністю, думав, що тепер все буде по-іншому.

Та ніч — як віконце світле в темряві.

Скільки їх було у його житті? Міг би перелічити на пальцях.

Іншого було, мабуть, більше. Набагато більше.

Дзвінок — десь аж під ранок. Він уже хтозна-що й передумав чекаючи. Коли б не діти (боявся лишати самих), побіг би в той ресторан запитати, де поділась дружина. Уява малювала картини одну жахливішу за іншу.

Підхопився, побіг до дверей. Не питаючи хто, одчинив. Встиг почути, як затупотіло донизу по сходинах. І побачив дружину: стояла, похитуючись, велика хустка сповзла з плеча, лежала одним кінцем на підлозі. Безтямний усміх на розмазаних у помаді губах.

— Де ти була?

Не відповіла. Хитнувшись, пройшла мимо нього.

«Та вона п’яна!»

— Де ти блукала цілу ніч?! — закричав до неї.

Надя мовчала. Так само безтямно всміхаючись, не сіла — впала в крісло. Потім вона блювала. Її всю вивертало в конвульсіях. Він носив воду, витирав мокрим рушником її обличчя, жаліючи й водночас ненавидячи її.

Мертво заснула. Стогнала навіть уві сні.

А він так і не спав. Сидів біля вікна, леденів невтішними думками. І похапливий тупіт, отам, на сходах, коли він одчинив двері, відлунював у ньому. Бив у серце.

Надя прокинулась — кращих знімають з хреста. Спите обличчя, синці під очима. Хапалась за голову, не знаючи, куди її подіти.

Він нічого не питав. Нагрів у чайнику воду, заварив крутий чай. Подав у постіль — у чашці, на блюдці.

Жадібно випила. Одкинулась на подушку, заплющила очі. Щоб не дивитись, мабуть, на нього.

— Ще?

Хитнула головою: не треба.

Заснула чи вдавала, що спить.

Вийшов тихенько, обережно причинив двері.

Розгорався день, заворушилися діти.

— Де мама?

— Мама захворіла. Не йдіть до неї!

Одягнув, умив, нагодував. Пішов з ними гуляти: вихідний. Був, як ніколи, уважний до дітей: весь час щось розповідав, щоб не думати про дружину.

Повернулись — Надя вже встала.

— Була на іменинах у подруги, — сказала вже за обідом, хоч він її й не питав. — Отак напитись! Тобі не бридко було на мене дивитись? Не торкайтесь мами, — це вже до дітей. — Мама ваша дуже погана.

Він їй одразу ж повірив, що була на іменинах у подруги. Так йому хотілося в це вірити!..

Аби ж тільки не отой тупіт на сходах!

Більше такою п’яною не з’являлась. Хоч не раз іще приходила далеко за північ, і від неї тхнуло вином та цигарковим димком, і блискучі очі дивилися кудись мимо нього, а на губи виривався тамований усміх. Він її більше не питав, де була. Однаково правди не скаже. А може, в душі боявся почути ту правду? То вже краще отак: прокидатись щопівгодини, її чекаючи, відчиняти мовчки двері й так само мовчки вертатись до себе в постіль. І, з головою накрившись, не чути, як вона роздягається.

І всю любов, всю нерозтрачену ніжність оддавати дочці.

Примушував себе бути рівним з дітьми, однаково любити обох. Однакові обом приносив дарунки, ділив ласощі — рівно на двох, але серце своє не міг поділити на дві рівні частини. І хлопчик те відчував, дужче горнувся до матері.

Не раз думав, здебільшого вночі, коли її чекав: «Як отак жити, краще розлучитися». Особливо після одного випадку.

Надя поїхала в Єсентуки, на курорт. Лікарі визначили щось негаразд з печінкою, всіма правдами й неправдами дістала курсівку, вони її проводжали утрьох. Василько весь час поривався їхати з мамою. Зоя теж розплакалась, коли поїзд рушив і мимо них у вікні пропливло мамине обличчя засмучене, він їх ледь утішив обох, додому вертаючись, а потім потяглися довгі дні в чеканні від неї листа. Та ось перший лист, і другий, і третій. Надя писала майже через день, як вона там лікується, як багато їй дали процедур, і вгору глянути ніколи, як вона втомлюється на тих процедурах і ще як скучає за ними: рахує дні, що лишились до від’їзду в Київ. Про погоду писала, про ринок місцевий і про те, що там є в магазинах і що вона збирається купити: «Вишли ще сто карбованців, бо у мене може грошей не вистачити». Він того ж дня їй сотню й вислав — якраз отримав зарплату. Тут якось проживуть, переб’ються, в крайньому разі в когось перехопить якусь десятку, а там позичати ні в кого.

Двадцять шість днів тягнулися як ніколи довго, поки настав нарешті день, коли треба було її зустрічати. Старанно прибрав у кімнатах, вичистив, вилизав, зготував святковий обід, купив торт ще й пляшку шампанського і, нарядивши дітей і сам у костюмі новому, рушив на вокзал зустрічати. Ніс букет пишних троянд — всі зустрічні заздрісно поглядали на той букет: не на ринку купив, не на руках чи в магазині, а приніс учора з зеленого господарства, в якому працює ось уже другий рік, — радикуліт, що нажив у ресторані вантажником, змусив шукати іншу роботу.

Надя, засмагла, весела, випурхнула з вагона яскравим метеликом. Кинулась до дітей — обнімала, цілувала, видно, таки добре стужилась за ними, потім повернулась до нього:

— Це мені? Ой, спасибі! — занурилась обличчям у троянди, навіть чоловіка поцілувати забула.

І тут голос позаду:

— Ваша дружина?

Обернувся — військовий. Солідний такий. Тільки обличчя якесь аж зелене.

— От вона, — ткнув пальцем у Надю, — з отим молодим чоловіком, що побіг, цілу ніч мені спати не давали. А я гіпертонік. Двісті на сто десять. Да! — сердито козирнув і пішов.

Його стидом усього так і обварило. Не знав, куди очі подіти. Здавалось: всі люди довкола завмерли...

— Бреше, — плакала Надя вже вдома. — Він сам до мене ліз серед ночі, я його прогнала. От він мені і помстився!

— Годі... Не треба... — морщився болісно: чим більше виправдовувалась Надя, тим менше їй вірив.

Та вона не заспокоювалась:

— Сволота! Шкода, що я не знаю, де він живе. Я б пішла до його жінки... Пішла б!..

— Годі... Годі про це!.. Давай краще обідати. Діти он їсти хочуть.

Надя схлипнула востаннє, пішла розкладати свій одяг, який привезла з собою. Винесла потім подарунки: Василькові костюмчик, Зої платтячко, йому товстий мохеровий светр:

— Приміряй. Я всі Єсентуки за ним оббігала. — Й очі як у собаки побитого.

Нехотя взяв, натягнув. Йому одразу ж стало душно в зимовій тій одежині, пухнатий комір уп’явся тисячами голочок в оголену шию, він його поспіхом і скинув.

— Не подобається?

— Подобається, чого ж. Тільки дуже в ньому жарко.

— Будеш носити взимку. Я за ним усі магазини оббігала. — Наді, мабуть, хотілось, щоб він утямив, як цей светр їй тяжко дістався, а в нього чомусь язик не повертався подякувати за подарунок. Щось у ньому зламалося болісно, в нього мов заново прорізався погляд: він побачив дружину зовсім іншою, ніж бачив до цього.

І вперше не зрадів, коли Надя прийшла серед ночі до нього.

— Ти мені віриш? — питала по тому. Наче її обійми були найпереконливішим свідченням її незаплямованих чеснот.

— Вірю, — відповідав неохоче. Дивився перед собою в темряву і не знав, що йому робити далі.

VIII

— Ти мені купиш лопату?

— Лопату? Навіщо?

— Буду копати. Печеру. Велику-велику!

— І що ти в тій печері робитимеш?

— Житиму. Сам. Купиш? Я тобі гроші дам. В мене є гроші.

— Де ж ти їх заробив?

— Знайшов. Ось!

Поліз до кишені коротких штанців. Дістав пакуночок, розгорнув, показав п’ятнадцять копійок.

— Ого, скільки в тебе! Та ти, брате, багач! За ці гроші не те що лопату, машину можна купити! Знаєш, що ми зробимо: не будемо витрачати на дрібниці. Лопату я й так дістану, а ти свої капітали прибережи до наступного разу. Може, ще на щось згодяться. Згода?

— Згода, — подумавши, відповів Лунохід. — А коли ти мені принесеш лопату? Завтра?

— Може, й завтра. Як дістану, так і принесу.

— А яка вона, гостра?

— Тупа буде — нагостримо.

— Мені треба, щоб гостра...

Ця розмова відбулася вчора. А сьогодні, з роботи вертаючись, пішов по магазинах. Лопати були, але не для Лунохода: вдвоє довші од нього.

Врешті натрапив, купив: маленька лопатка, в самісінький раз.

Лунохід чекав його у дворі. Чи не з самого ранку чекав. Як побачив лопату, засяяв: взяв, роздивляється.

— А вона гостра?

— А ти що, не бачиш? Нею й бритись можна!

Ну, до цього ще в Лунохода не дійшло: ухопив лопату й одразу ж подався в бік валу. Не інакше — на оту галявину, де вони вдвох любили сидіти.

Постояв, поки маленька постать зникла в кущах, усміхаючись, пішов повільно додому. Йшов, і так тепло було на душі...

А Лунохід, минувши галявину, подерся далі в кущі. Тут земляний вал обривався крутою стіною, тут саме й рити печеру. Він уже її уявляв, усю до кінця. Високу-високу, до самого неба, і довгу-предовгу, таку, щоб було де ховатись од Тоньки, коли вона прийде п’яна і надумається бити його.

Копнув раз, вдруге копнув — лопата ввійшла, як у масло. Копав аж до вечора, відкидаючи землю подалі, щоб не заважала. Наткнувся на корінь, заходився його перерубувати. Корінь пружинив, лопата відскакувала, тоді Лунохід однією рукою вчепився у корінь, а другою, розмахнувшись, ударив щосили. Лопата ковзнула по дереву й рубонула його по руці.

Скривився. Глянув сердито на кров. Заплакав. Так, що коли б хто був оце поруч, то й не почув би плачу: Лунохід звик плакати мовчки.

IX

Ну, прожили на квартирі чужій три роки, а далі?

Знову в прийми до тещі? Під слівця дошкульні, уїдливі? Під око недремне, що помітить те, чого й не було?

Краще на вулицю!

Він так тоді Наді й сказав, що вона хай як хоче, а він туди не повернеться.

Надя теж не дуже хотіла вертатись у рідне гніздо, спробувала жити по-людському. Сім’єю окремою. Яка не є, а сім’я.

Вирішили знову шукати квартиру. Чи хоча б одну-дві кімнати.

Отак і жили ще десять років: тричі перебиралися з місця на місце: то в одній кімнаті їм уже було затісно, то з хазяями через дітей не зуміли вжитись: не ступни, не повернись, ходи тільки навшпиньках, а дітям і погратись, і побігати хочеться, та ще ж як заведуться — Зоя хоч і менша од Василька, а не поступиться, хоч ти ріж. Звісно ж, і сльози, і плач: діти є діти, а в хазяйки нервова система. Коли вона її нажила, сидячи вдома та дітей не маючи, біс його знає, тільки як що — рушник мокрий на голову і в постіль: помирає. І тоді не дихни й не шелесни.

Терпіли, терпіли та й вибрались.

Врешті й на їхню невлаштовану вулицю прийшло-таки свято: Наді, яка давно стояла на черзі, виділили двокімнатну квартиру. В старому, щоправда, будинку, ще й дерев’яному, на першому поверсі. Квартира маленька, тісненька, вікна майже хідників дістають, по бруківці, ще за царя Гороха прокладеній, машина як проїде, то всередині все брязкотить, як під час землетрусу, та все ж свій куток, не треба нікому кланятись. Та ще й по секрету сказали, що будинок цей рано чи пізно будуть зносити (саме тоді починалося масове житлове будівництво, і в багатьох людей виросли крила), отоді їм уже обов’язково дадуть людську квартиру.

Що ж, довше ждали, ще пождемо...

Перебрались, зробили нашвидкуруч ремонт (все було занедбане так, наче тут орда татарська юрмилась, навіть підлога в кількох місцях обвуглена. Багаття розкладали, чи що?), де могли, обновили, стіни шпалерами веселенькими поклеїли, пофарбували двері і вікна, гардини новенькі почепили, килимок гуцульський прикріпили до стіни: можна жить не тужить. Тим більше що й Надя наче перебісилась, роки брали своє, на п’ятий десяток пішло, пора було думати про те, що чоловік, який він не є, а на шість років молодший за неї: замолоду наче й непомітна різниця, а коли тобі перевалило за сорок... Баб’ячий вік — що один рік: весна одшуміла, то й літа не видно. Лови тоді сиве павутиння в волосся! Фарбуй не фарбуй, а від зморщок нікуди не подінешся. У нього в бригаді, в господарстві зеленому, мабуть, двадцять отаких. Неліквідів. Та малюється, та фарбується, та брови пінцетом вискубує. І то ж скажіть, зілля невигубне: чим дужче трухлявіє, тим дужче молодиться!

Надя ж, коли їй перевалило за сорок, одразу ж згасла, наче переступила оту невидиму межу, за якою лише старість. Пішла з офіціанток, бо стала дуже втомлюватись, взялася мити посуд в тому ж ресторані: робота не така вже й легка, та не треба поміж столиками бігати з тацею, догоджаючи клієнтам. Надя тепер поверталася з роботи набагато раніше, в першу зміну працюючи, тож у неї лишалося більше часу побути з дітьми, зробити щось по господарству.

І чим більше років наклацувало на отому годинникові, що його не перекрутиш назад, тим більш схожою ставала на тещу. І коли бурчала на нього, то йому дедалі частіше здавалося, що не жінка лає, а теща. І голос той же, й інтонація, й жести — хоч бери та затуляй вуха, очі заплющуй!

З роками ставала зліша. Чи то вся жінота така, біс його знає, тільки часом здавалось, що вона має якесь аж задоволення, коли його лає. Що не зробить, як не ступить — все не по її.

Прокинеться вранці, хочеться хоч хвилину зайву в постелі поніжитись (неділя ж сьогодні, на роботу не бігти!) — вже він і ледащо, й убоїсько, й розлігся, наче кабан, звідки в неї й слова ті образливі бралися.

Схопиться перший, щоб тільки не чути того буркоту, — не догодить і тут:

— О, вже заворушився, ведмідь! Поспала б ще трохи, так хіба ж такий не розбудить?

Піде вмиватись — не дасть і вмитись як слід:

— Уже набризкав, чорт клишоногий!

Бере ганчірку, витирає перед носом.

— Та я сам після себе витру!

— Витреш, як же! Тільки й зна, що бруд по хаті розносить.

Снідати сядуть — і тут спокою нема: шукає, до чого б прискіпатись. Часто не міг би й сказати, що він їв, — весь час чекав від неї слова образливого.

Часом, щоправда, її наче підмінять: й усміхнеться, й слово скаже ласкаве, і прийме, й подасть — завжди б отак! І він оживав — не знав, що зробити для неї такого хорошого, чим-небудь віддячити. В магазин? Так ми зараз! Де сумка? Надя не встигне й зблимнути, як він уже за сумку та з квартири. «Ану, бабоньки, розступіться, бо мене Надя послала!» Набере всього, біжить веселий додому. Підлогу натерти? Килими повитіпувати? І тут його просити не треба: бігцем килимки ті у двір, мимо доміношної братії, що день і ніч ладна «забивати козла», — витіпа, виб’є і знову ж до Наді: «Товаришу командир, яка ще буде робота? Давайте, бо руки сверб­лять!» Все б робив, аби вона завжди отакою була!

А накотить знову на неї: робота кінчається, люди квапляться додому швидше, а йому — як на заріз. Коли подума, як вона його зараз зустріне, — знав би, то й не женився б ніколи!

Іноді думав у розпачі: кинути все к бісовій матері, податися звідси подалі! Хоч на край світу, на Колиму. Одне життя, більше не буде, то навіщо так мучитись?

В душі ж знав, що нікуди він не поїде, некине дочки.

Роки минали, й дочка підростала. До садочка, потім до школи, до першого, до другого класу... Зі сходинки на сходинку, все вище й вище — і він наче ріс разом з нею, і в технікум, на вечірній, вступив, коли її до першого класу відвів, щоб разом і навчатись... «Здурів, — вичитувала Надя сердито, — зовсім змалився, надумався за парту! Штанці б ще короткі надів!» — «І надіну, мені, Надю, недовго», — оджартовувавсь. «А сім’ю хто годуватиме? Чи все на мене одну?» Боялася, бач, що за навчанням і про роботу забуде.

Не забув. Вранці дочку до школи (мама ще спить, з ресторану прийшовши опівночі) — і бігцем на роботу: «Ану, показуйте, де тут важче!» Ламав спину за двох, себе не шкодуючи, аби заробити більше, аби Надя не колола очі копійкою, а надвечір, по дому впоравшись, щоб Наді легше було, біг через усе майже місто на лекції: наука, вона, браття, ніколи не давалася даром. За неї он у минулому на вогнища йшли. Вертався додому водночас майже з Надею (добре, що Василько вже в шостому класі, було на кого лишати малу), діти давно вже сплять, а він, щось до рота похапцем вкинувши, за підручники і тут же, на кухні, до другої-третьої години ночі.

Прийде Надя, загляне:

— Не спиш?

— Та не спиться щось.

— Знов за книжками?

— А що ж дурному робити?

— Ну, сиди, може, назначать міністром. Ото сміху буде!

Ще в каструлі загляне, у сковороди: наварено на завтра, насмажено — лаяти ні за що. Піде мов аж невдоволена.

А він, зітхнувши полегшено: «Пронесло, слава богу!» — знов за підручник.

Тиша, всі сплять, тільки будильник вицокує, і так йому зараз спокійно, так хороше, що іншого й не хотів би.

Чотири роки майже непомітно минули, закінчив технікум, одержав диплом, перейшов на іншу роботу, в господарство зелене, робота он яка цікава, якщо до неї ставитись по-людському.

— А чим ми од вас гірші! — сказав якось одному художникові. — Ми теж малюємо. Тільки ви фарбами, а ми деревами й квітами.

А й справді, чим не картина ота клумба, що на Хрещатику! Де квітка до квіточки, колір до кольору — очей не відвести. Або сквери, ними ж закладені? Чим не картини?

Або візьміть он усі оті парки, що над Дніпром. Київ у них — наче в рамі святковій. То ви що собі думаєте, всі оті дерева й кущі, всі доріжки й галявини, по яких ви, відпочиваючи, ходите, самі по собі з’явились?

Є в них і художники, й декоратори, й архітектори навіть. А як же без них? Картину намалював та й повісив. Не сподобалась — зняв, а сквер, парк на десятиліття, а то й на століття. Сто разів примір, поки різатимеш.

Відтоді, як технікум закінчив та влаштувався в зеленому господарстві, зовсім іншими очима став дивитись на місто. Раніше їде в трамваї чи в тролейбусі, стоїть дерево — ну й нехай собі стоїть на здоров’я, хіба що помітить, яке в нього листя червоне, якщо це восени, а тепер... «Ех, не там посадили, де треба! Його б трохи вбік, поміж будинками треба, там йому місце святе!» І вже здається йому, що дерево те наче живе: саме проситься пересадити його на інше місце.

Дочку у вихідні частенько до парку водив, щоб удвох уже милуватись. Василько більше з хлопцями, з друзями, в хаті не втримаєш, як що, так і зник. Надя теж до прогулянок не дуже охоча: «Чого я там не бачила? Дерева, вони і є дерева, як їх не посади». А Зою, поки мала, ще можна було навчити іншими очима дивитись на все, що росте. Мріяв: виросте Зоя, десятирічку закінчить, оддадуть в інститут. Художній. Буде художник в їхній сім’ї!

— Ще б чого! — сердилась Надя. — Ти, доню, свого дурного батька не слухай: всі оті художники голими спинами світять. В ресторан зайдуть — по копійці скидаються. Поступай у торговельний — ходитимеш у шовках та в золоті.

Так і сталось по-Надиному: не в художній, а в торговельний вступила дочка. Скінчила, ось уже четвертий рік в райторгвідділі, золотом-шовками щось не дуже й пахне («Не в мене вдалась», — не раз журилася Надя), зате з кожним роком стає дедалі зліша, грубіша з батьками, особливо з ним: він уже й не розбере, од кого більше йому дістається — від жінки чи від дочки. Не могла, мабуть, простити батькові, що вдалася не в матір, а в нього.

Шкільні, інститутські подруги її давно вже заміжні, мають дітей, а Петя-Зоя й досі не може знайти собі пари.

Та в неї щось хлопців і не було. Скільки пам’ятає: все сама та сама, навіть із танців верталась сама, може, тому й на танці ходить перестала. «Потрібні вони мені!» — фиркала гордо. Прибирається ж і досі, наче артистка, все найновіше, наймодніше — на ній, добре, що батько гроші додому приносив, вся зарплата йде на харчі, на квартиру, так що можна вже свою, до копійки останньої, потратити на плаття нове чи на імпортні чоботи. Принесе, порадіє день-два, покрутиться перед дзеркалом, на роботу одягне, а мине місяць чи другий — уже не подобається. І лежить десь у шафі, припадаючи пилом, поки Надя не підбере та не однесе в комісійний: не пропадати ж добру! Там одразу ж ухоплять — одірвуть з руками.

Так у них і крутилось: із Зої та в комісійний.

Ну, йому коли б дочка була щаслива. А щастя якраз і катма. І часто відчував свою велику вину, що дочка була схожа на нього. І не міг на неї навіть сердитись.

А коли вже зовсім нестерпно ставало, відчував: от-от не витрима, зірветься, а тоді наговорить такого, що й сам потім не буде радий... Коли вдома таке заварювалось, що й святий би не витримав, — одягавсь поспіхом, йшов у парк, що, на його щастя, недалеко й був: там, на повітрі на свіжому, поміж дерев та кущів, понад дніпровськими кручами, потроху одходив. І часто жалкував, що дочка вже доросла. Що не може її взяти за ручку й провести по всіх оцих алеях, відповідаючи на сотні по-дитячому мудрих, по-дитячому наївних запитань. «А в дерев ніжки є?.. А чого вони не бігають?»

Чого дерева не бігають? І чого бігаємо ми?

Метушимось неугавно, кудись весь час поспішаючи, шукаючи й самі не знаємо чого, і отак у метушні безнастанній незчуємось, як і вік пролетить, і немає нам часу постоять, нема й хвилини подумать, до самого себе приглянутись: для чого ми є на світі? І хто ми такі? І чи варті всі оті клопоти, нами ж і вигадані, що з’їдають все наше життя, отаких ось хвилин: тиші устояної, величного спокою. Стеблини зеленої, галузки розквітлої. Чи хоча б оцієї хмарини у небі.

Якось зіткнувся у дворі з Луноходом: теж не всидів у хаті мужик, залили, мабуть, за шкуру. «Підемо в парк?» — «Підемо!» Й одразу ж подав йому руку. Долонька, гаряча, суха, з такою довірою тулилася до його широкої долоні, що в нього і серце зайшлося. Йшов поруч, солідний отакий чоловічок, і були вони, мабуть, зараз дуже подібні один до одного, і він усією душею відчував цю подібність.

— Ти не знаєш, чого вони казяться?

Лунохід серйозно подивився на нього:

— Тебе били?

— Краще б, мабуть, побили...

— Щипались?

— Оце ти вгадав. Тільки не тіло — душу щипали. Тебе коли-небудь за душу щипали?

— Ні... Мене за руку.

— А мене, брате, за душу.

— А де твоя душа, покажи.

— Душа... Душа, вона, брате, всередині.

— Коло серця?

— Може, що й коло серця. Її ще ніхто не бачив.

Задумався Лунохід: пробує уявити, мабуть, душу. Яку ще не бачив ніхто.

— А в мене є душа?

— В тебе? Обов’язково!

— Отут? — показав рукою на груди.

— Та, мабуть, що там. Де ж їй ще бути?

— Мою душу ще ніхто не щипав! — похвалився Лунохід.

— Виростеш — і до душі доберуться.

— Не доберуться. Я буду сильний. Найсильніший од усіх. Як дам кулаком, вони всі так і попадають!.. От...

Незчулись, як і до парку дійшли. Сонячно, тихо, безлюдно, а Лунохід все ще не може забути про душу:

— А вона велика?

— Не знаю. Кажу ж, що ніхто її ще не бачив.

— А вона біла чи чорна?

— Це в кого яка. В доброго — біла, а у злого — чорна. От у тебе яка душа?

— Біла, — одразу ж відповів Лунохід. — А в Тоньки чорна і в баби чорна... І в Сашка...

— Це в якого Сашка?

— В того, що дражниться... Він учора хотів у мене лопату забрати...

— Все ще копаєш?

— Копаю.

— У гості покличеш, як кінчиш?

— Покличу.

— Бо, може, й мені доведеться перебратись до тебе. Удвох будемо жити. Пустиш?

— Пущу! — В Лунохода аж очі заблищали зраділо. — Я тобі кімнату окрему викопаю. Велику-велику... Тільки копати важко, — зітхнув. — Я собі й руку розрубав! — похвалився. — Ось.

— Як же ти так?

— А там був корінь... Знаєш, я куди докопався? До самої середини Землі. Я всю Землю наскрізь прокопаю!.. А по той бік Сонце є?

— Звичайно. Як же без Сонця!

— Там ще одне Сонце?

— Це ж саме, тільки воно там світить, коли в нас ніч.

Лунохід задер догори лице, недовірливо подивився на Сонце.

— А коли воно спить?

— Сонце не спить ніколи. Це така, брате, штука, що світить весь час.

Знову причина задуматись Луноходу. Переварити новину.

Отак вони і гуляли удвох майже до вечора. До тієї пори, коли сонце опустилось за пагорб і на парк лягла тінь. Повіяв легкий вітерець, замерехтіла вода у Дніпрі, а по той бік річки, на Русанівці, в Дарниці, Березняках, аж ген до соснового лісу, що розлився за небокрай, в усіх будинках підряд гаряче загорілось у вікнах. Вони наче плавились, усі оті вікна, золотом стікали донизу, та згодом стали згасати, ряд за рядом, квартал за кварталом, і вже перші ланцюжки ліхтарів побігли, побігли вздовж берега, відбиваючись тремтливо в річці, а праворуч, на мосту Патона, замиготіли, сунучи одна за одною, іграшкові машини.

Швидко спадала нещодавня спека, тихий вечір приходив на землю.

— Ти вийдеш? — спитав Лунохід.

— Спробую.

— Виходь. Бо мені так нудно самому. — І все не відпускав його руки.

Пообіцяв, що вийде, але так і не вийшов: запоравсь, забув. А коли вже ліг і заснув, а потім прокинувсь серед ночі, одразу ж згадав — зірвався з ліжка, вибіг, як був, у трусах, на балкон: здалося, що Лунохід і досі стоїть — чекає на нього.

Лунохода в дворі не було. Й не світилися вікна в квартирі, де Лунохід жив. Тонька, мабуть, сьогодні обійшлася без «жениха», і малому не довелося гуляти надворі до півночі.

Лунохід же ще довго його чекав. Вже було зовсім темно і досить пізно — поверталися з другої зміни, з кіно, з магазинів дядьки й тітки, він їх усіх майже знав, і вони, звісно, його знали; обвішані авоськами, сумками, а то й нічим не обвішані, вони квапились додому, і їм не було діла до самотньої постаті, що стовбичила посеред двору, навпроти чужого під’їзду, хіба що подумає котре: «Бідна дитина! І сьогодні не спить», а може, й обуриться Тонькою, яку важко назвати матір’ю, і ще навіть подума: «Треба таки щось робити, поки не пізно», бо мали ж у грудях не каміння — серця, але зараз їм усім не було коли зайнятись отим «щось робити», не до цього було, бо вже ж таки пізно, не йти ж серед ночі до Тоньки, яка, може, п’яна, та ще й з «женихом»: скандал, не обібратися тоді неприємностей, а нащо воно мені те все здалося, вистачає й своїх клопотів... Дядьки-тітки проходили мимо, наче його не помічаючи, хіба хтось зупиниться та запитає: «Ти й досі гуляєш?» — «Гуляю», — відповідав незалежно Лунохід. «Ну й ну!» — і, головою похитуючи, піде собі далі... Лунохода навіть влаштовувало, що вони не звертали на нього особливої уваги, він жодного з них не чекав, а продовжував терпляче ждати Квазімодо, який обіцяв йому вийти і з яким було так хороше й затишно.

Стояв і стояв, не відриваючи погляду від знайомих вікон третього поверху, а його нашорошені вуха сторожко ловили кожен рух, кожен звук в чужому під’їзді — він весь аж здригався, коли там лунали чиїсь кроки.

Потім вікна, на які він так уважно дивився, погасли. Гасли поступово всі вікна в будинку, і коли згасло останнє, він побрів неохоче до свого під’їзду.

Хоч сьогодні «жениха» не було, ні Тонька, ні баба його не кликали, не шукали: давно уже звикли до того, що Лунохід повертається додому за північ. Двері були замкнені, але ключ лежав, як завжди, під доріжкою в коридорі — Лунохід одразу ж його й намацав і, відімкнувши тихенько, зайшов до квартири.

Повернув на кухню, бо захотілося їсти.

Там чекала на нього одна й та ж вечеря: кухоль молока й шмат хліба. Не вмикаючи світла (було видно й без цього — від ліхтарів, що світили надворі), Лунохід узяв кухоль, хліб, пішов до вікна. Вечеряв і весь час поглядав у двір: чи не вийшов, бува, Квазімодо.

Але він так і не вийшов.

Повечерявши, Лунохід старанно вимив кухоль, витер ганчіркою стіл, повісив її над плитою. Сходив ще до туалету, щоб не трапився «гріх» (за ним це водилося, ловив іноді рибу, і тоді баба товкла його носом у мокре, одучаючи), прокрався через велику кімнату до меншої. У великій спала Тонька, і він не хотів би її розбудити. В меншій же, що від вулиці, спали баба і він: баба на широкому м’якому ліжку з блискучими металевими кульками, на ньому б вмістилося двадцять отаких, як він, Луноходів, але він нізащо б не ліг на ньому: баба була дуже сердита і карала за найменшу провину. Тому Лунохід обійшов сторожко й бабу і прокравсь за ширму біля вікна, де було його місце.

Не так давно тут ще стояла колиска-ліжечко. Лунохід горбився в ньому до шести майже років, а коли йому врешті набридло, то витяг всю постіль та улігся на підлозі. І як його потім не лаяли, як не товкли, він з ночі в ніч вигрібав свою постіль додолу, поки й Тонька, і баба махнули на нього рукою. Ліжечко продали, бо Тонька поклялася, що більше не буде заводити дитини, досить з неї й цього чортеняти, купити ліжко нормальне ніяк не доходили руки, і Лунохід продовжував спати на підлозі.

І йому навіть подобалось — спати отак!

Тут, за ширмою, був весь його світ. Все було на місці, все на нього чекало. І постіль, акуратно заправлена (робив все те сам), і в один ряд розставлені іграшки. Гармата без щита, вантажна машина без коліс, пістолет без курка, мисливська рушниця з побитим прикладом. Знайде десь на смітниках, вичистить, витре, принесе додому. Інших іграшок у нього не було.

Тут же лежала й лопата, що її подарував Квазімодо. Залізо аж горіло, так він його відшліфував, копаючи землю.

Скинувши сорочку й штани, Лунохід ще трохи погрався лопатою: спати чомусь не хотілось. У вікно заглядав яскравий ліхтар, було видно як удень.

Потім, поставивши лопату на місце, ліг і одразу ж заснув.

І цілу ніч йому снилось, як вони вдвох гуляють парком.

А тоді настав день — останній у житті Лунохода...

З самого ранку, наспіх поснідавши (Тонька пішла на роботу, баба — на базар), він узяв лопату й подався до своєї нори. Нора чорніла попід кущами, в неї можна було тільки протиснутись, та й то лише Луноходові, йому ж вона здавалася величезною, з будинок завбільшки, бо в ній же мав жити, відділившись від Тоньки й баби, та ще й Квазімодо дати притулок. Він її вже встиг продовбати на добрі два метри і вирішив, що досить, тепер же трудився над тим, щоб роздати її вгору і вшир, зробити справжню кімнату.

Розчистив землю, що вчора нагріб, сопучи, поліз у нору.

Тут було поки що тісно й темно. Луноходові світло й не потрібне, він і навпомацки знав, де довбати, тож шпарко заходився коло роботи. Він довбав і довбав, довбав до тих пір, поки довкола струсонулось, чорно дихнуло й обвалилось на нього.

В ньому все затріщало, чавлячись, від несамовитого болю він закричав, хоч з розплющених грудей не вилетіло жодного звуку, і той німий крик пройняв наскрізь усю Землю. І, здригнувшись, Земля одразу ж розслабила свої кам’яні м’язи, роздалась, розступилась, а тісна печера перетворилась в довжелезний тунель. Тіло Луноходове враз стало легке й невагоме, таке невагоме, що павутинкою злетіло в повітря. Його підхопило, понесло туди, в глиб тунелю, де далеко-далеко, може, за сто, а може, й за мільйони мільйонів кілометрів сяяло Сонце не Сонце, хмарка не хмарка, щось дуже світле й добре, і ласкаві якісь голоси дедалі дужче лунали назустріч...

XI

Лунохід загинув у вівторок, а в середу його вже поховали: і Тонька, й баба мов квапились швидше зарити його в землю, з якої його відкопали.

Ще вночі зіпсувалась погода. День був якийсь не схожий на літній: мжичка не мжичка, дощ не дощ, і тисячі сіреньких краплин нудно сіялися з сірого навислого неба, і такі ж сірі калюжі тьмяно блищали посеред двору. Сірими здавалися навіть квітки, що лежали на домовині, та їх не так багато й було, отих квітів: один букет принесла сусідка, другий — Квазімодо, на третій сп’ялася вже Тонька, бо скільки ж малому треба, не людину ж дорослу ховають, а півлюдини, навіть чверть людини, яка хтозна-ким би й виросла. Тож і плачу не було, хіба що Тонька спробувала була заголосити, коли підняли труну з її сином, та одразу ж і вмовкла, немов зрозумівши, що їй ніхто не повірить.

Домовину винесли в двір, де вже чекав автобус і похмурий, під парасольками, натовп. Домовина була немов лялькова, немов не на людину, а на ляльку змайстрована, і всім здавалось, що Луноходові в ній тісно лежати. Тісно й незручно, тому, мабуть, і було в нього таке напружено-застигле обличчя...

А може, тому, що довкола товпились люди і Лунохід за все своє коротке життя вперше опинився в центрі загальної уваги.

Автобус рушив майже порожній, бо кому охота їхати бозна й куди, через весь майже Київ, де було нове кладовище, а тоді ще й мокнути під дощем, що не на жарт розходився. Тож автобус був майже порожній, окрім Тоньки й баби, трьох немолодих уже жінок та ще двох чоловіків, бо треба ж комусь нести до могили небіжчика. Та ще на сидінні, на задньому, наче більше й не було в автобусі місця, примостивсь Квазімодо. Його нещадно підкидало й трусило, але він і не подумав пересісти на краще місце, йому зараз байдуже було, трусить його чи не трусить: було таке відчуття, немов отам, у домовині, лежить найдорожча для нього істота.

Все в ньому деревіло, і крізь судомну задеревілість оту пробивалась, раз у раз болісно стукала думка: «Як же так сталося?»

Не міг простити собі, що подарував йому лопату.

Здавалося: не подаруй він лопату, Лунохід був би живий.

І чомусь всю оцю довгу дорогу, від будинку до кладовища, коли його підкидало й трусило, зринав один і той же спогад.

Неділя, вихідний, жінка дає йому дві — на цілий день — сигарети. Вона давно вже відає всіма сімейними фінансами, тому й визначила, що двох сигарет йому вистачатиме на цілий день.

Одну сигарету він одразу ж сховав у буфет, щоб викурити вже на ніч, з другою вийшов надвір. Ніс у руці й нюхав, наперед смакуючи, як він її запалить. Стромив потім за вухо: вирішив запалити вже в парку.

В парку кинувсь — сигарети нема. Щойно ж стирчала — й нема.

Уже вдвох довго шукали злощасну оту сигарету. Дивлячись під ноги, пройшли всю дорогу назад, обнишпорили всі закутки — сигарета щезла, як дим.

— Біс із нею! — з досадою сказав Луноходові: вухо, за яким була сигарета, аж розбухло, здавалось. — До вечора якось доживу...

Та Лунохід довго ще заглядав під кожен кущ, що траплявся їм по дорозі. І ввечері, коли Квазімодо вийшов у двір, одразу ж підбіг: чекав, мабуть, на нього хто й зна відколи:

— Ось!

Сягнув рукою за пазуху, дістав сигарету.

— Де ти знайшов?

— Там, — кивнув головою в бік парку.

Шукав, бач, сигарету вже сам. І знайшов...

Він ту сигарету чомусь так і не скурив. Приніс додому, загорнув у папір, заховав...

Йому враз захотілося закурити. Так захотілося, що й на душі защеміло. Неспокійно засовався, помацав себе по кишені, де лежала видана жінкою сигарета, але так і не зважився її дістати.

Дістав уже там, на кладовищі, коли все було скінчено і вони повертались до автобуса, що мав їх відвезти додому. Відставши од гурту, закурив, жадібно ковтаючи дим. Дим їв йому очі, вичавлював із очей сльози.

XII

І звали Лунохода Ваньком, а Квазімодо — Іваном.

Іваном Івановичем.

Кримінальна історія

І

Про те, що Володя Батанов під слідством, я дізнався зовсім випадково.

Ми зрідка з ним переписувалися, посилаючи один одному коротенькі листи чисто ділового змісту. Я ненавиджу епістолярну творчість, гіршої кари, ніж написати кому-небудь листа, для мене важко й придумати. Може, це пов’язано з моїм фахом: я журналіст, тож щодня набиваю писаниною таку оскому, що потім на папір не можу й дивитись, а тут сідай і знову пиши. Із страхом стрічаю майже всі свята тільки тому, що треба писати вітальні листівки, десятки вітальних листівок, вимучувати з себе всі оті фрази. Володя теж не схильний особливо розтікатися «мислію по древу»: добридень, скупий виклад того, що змусило його взятися за перо, і — до побачення. Таке листування цілком нас влаштовувало, тим більше що під час зустрічей (Володя жив у південному місті) ми мали повну можливість наговоритися досхочу, дізнатися про все, що сталося в житті кожного з нас.

А тут якось так сталося, що ми не писали один одному десь із півроку, і коли я зустрів нашого спільного знайомого, який приїхав із того ж південного міста, та запитав, як там поживає Володя, він здивовано подивився на мене.

— Ви нічого не знаєте?

— А що я маю знати?

— Та Володя ж під слідством!

— Під слідством? — перепитав вражено я.

— Еге ж, ось уже кілька місяців. У нього взяли навіть розписку про невиїзд. І був обшук: вилучили весь інструмент і матер’ял...

Весь той день я ходив приголомшений. Робота валилася з рук, думав про Володю. Не вкладалося в голові, що Володя під слідством, ворушилася надія, що наш спільний знайомий щось переплутав. Володя був набагато молодший од мене: годився в сини, ми були пов’язані отією непоказною тихою дружбою, яка можлива лише поміж чоловіками. Приїжджаючи до Києва, він завжди зупинявся в мене, і навіть моя дружина, для якої кожен гість — татарин, привітно стрічала Володю. Я теж, коли був у відрядженні в тому південному місті, зупинявся найчастіше в нього. Хоч готель для мене ніколи не був проблемою. Досить показати посвідчення, і найнеприступніша чергова розпливалась у гостинній усмішці.

Обшук, під слідством — що за дурниці!

Ледь діждався кінця робочого дня. Мало не бігцем подався додому. З роботи, де довелося б розмовляти при свідках, дзвонити не хотів. Скинув шапку, пальто — і до телефону.

— Що сталось? — Дружина, звикла до того, що я непоспіхом заходжу до хати, вже стояла наді мною. Не перевзувся навіть у капці, так у черевиках забрьоханих до кімнати і вбіг: вчинок в очах моєї дружини зовсім уже непростимий.

— Щось із мамою?

Її мати, а моя теща, жила окремо. Розміняли ще десять років тому трикімнатну квартиру на двокімнатну й однокімнатну: разом не вжились. І не я з тещею — моя дружина з рідною мамою. Характер в обох — тільки полками командувати. То в нас усі оті роки, поки й не розмінялися, тривали майже щоденні баталії. І я поміж ними двома — нейтральна ота територія, на яку найбільше падає мін та снарядів. Було — не хочеться й згадувати!

Тепер теща живе в другому кінці міста і спілкується з нами в основному по телефону. Та ще ми раз на місяць її провідуємо. Їй живеться не так уже й погано: має сімдесят карбованців пенсії та ще підробляє тим, що в’яже светри й жіночі шапки. Ось і на мені светр — тещин подарунок, не вилажу цілісіньку зиму. Жінка купила новий, а я все ношу цей, такий він зручний та теплий.

Останнім часом теща стала здавати: обсіли хвороби. Як тиждень, так і «швидка допомога». Тож дружина й подумала, чи не до її мами дзвоню.

— Не до мами.

— А до кого ж?

— До Володі Батанова. — Мені уже ніколи пояснювати, що та до чого: набираю саме код міста. І Володин уже телефон. — Потім розповім.

Довго дзвоню — не озивалось. Я вже хотів і рурку покласти, коли по той бік клацнуло:

— Слухаю.

Володя! Я його голос за тисячу кілометрів узнав би. Спокійний, розважливий, ніколи його не підвищував.

— Володя?

— Це ви, Миколо Степановичу?

— А то хто ж... — Спитати б у лоб, так дружина ж над головою: стоїть, прислухається. От уже звичка! — Як, Володю, життя?

— Нормально.

Завжди у нього «нормально», що б не сталось. А може, й справді то все вигадки?

— В тебе нічого не сталося, Володю?

Помовчав. Подихав у рурку.

— То ви вже знаєте?

— Та мені тут розповів... — Я назвав прізвище. — Він саме в Києві... Це правда, Володю?

— Що я під слідством? — Голос Володин такий, наче йшлося про найзвичайнісіньку річ. — Правда, Миколо Степановичу. — Трохи помовчав, додав: — І обшук був. Забрали все.

— Це якесь непорозуміння, Володю? — Я все ще надіявся: зараз він скаже, що й слідство, і обшук сталися через якусь помилку. Але Володя лишився Володею:

— Все правильно, Миколо Степановичу. Маю те, що заробив. — Подихав у рурку. — До побачення.

Рівний, спокійний голос. Наче весь оцей жах скоївся з кимось іншим — не з ним.

— Володю!.. Володю!.. — По той бік уже піпікало. Часто і болісно.

Поклав рурку, розгублено подивився на дружину:

— Володя під слідством.

Й одразу ж почув:

— Я так і знала! Догралися зі своїм камінням!

— Причім тут каміння? — завівсь я одразу ж: жінка наступила на мій найболючіший мозоль. — Причім тут каміння!

— Притім! Діждемося, що й тебе посадять.

— Тьху!

— Не плюйся! Краще, ніж плюватися, слухався б розумних людей.

— Це ти — розумна людина?

Слово по слову — завелися. Не розмовляли, поки й у ліжко лягли. І так гірко було на душі, так на дружину образливо. Ну як вона не розуміє, що чоловікові потрібна хоч якась невелика продухвина? З дня у день, як той віл, приходиш додому, весь вимотаний: газета, як та молотарка, — барабан реве, тільки встигай подавати, не встиг здати в номер, а вже сушиш голову, що завтра здаватимеш, недарма ж газетярі по інфарктах та смертності на першому місці, — мимоволі шукаєш забуття, щоб дати відпочинок змученому мозкові. Той марки колекціонує, той етикетки від сірникових коробок, той придбав скрипку та й терзає слух своїх ближніх, а моє захоплення, моє хобі — каміння. Як зайду до кімнати, як гляну на камені, що стоять на полицях, сяють красою, — на душі посвітлішає. «Ти за цим камінням скоро й про рідну дружину забудеш!» — «А ти ж що хотіла, щоб я пив та гуляв, як це дехто робить? Та скажи спасибі, що я колекціоную камінці, а не жінок! Камінці, може, й наш шлюб зберегли».

Отут і доведеться зробити невеликий відступ: розповісти про каміння. Без цього подальша вся розповідь буде не зовсім зрозумілою.

Отже, так.

Насамперед мушу повідомити, що я не геолог. Не належу до цього непосидючого племені, хоч, признатися, завжди заздрив його представникам, та й досі заздрю. Коли б починав жити наново, то після середньої школи обов’язково подав би документи на геологічний. Хоч робота в газеті теж цікава по-своєму, але її не порівняти з фахом геолога. Геолога справжнього, а не того, що протирає штани в кабінетах. Бо є і льотчики, які літали тільки в училищі, й моряки, які замість штурвалів крутять ручки арифмометрів, — без них теж не обійтися, кому, як то кажуть, на роду написано: літати чи повзати, та все ж краще літати. Тож коли б хто вернув мені молоді мої літа, я обов’язково пішов би в геологію, а так лише поповнив невмирущі ряди дилетантів, для яких геологія — хобі, але хобі таке, без якого вони вже і не можуть уявити свого подальшого життя.

Я «захворів» камінням (іншого слова, ніж «захворів», не можу добрати. Міг би написати ще «заразився», але слово це носить вже негативний відтінок, а моя «хвороба» нічого, крім втіхи, мені не приносила)... Тож я «захворів» камінням років із двадцять тому, коли підібрав перший свій халцедон. Тоді я ще не знав, що це — халцедон, в Коктебелі ці камінці називали «ферлампіксами» — від грецького слова «дивовижний», а що всі ці ферлампікси є агати й сердоліки, об’єднані в групу халцедонів, я довідався вже значно пізніше, коли повернувся до Києва та показав свою першу колекцію знайомому геологові. Тож двадцять літ тому я підібрав свій перший сердолік, і «хвороба» ввійшла в мене одразу ж, щоб потім уже й сидіти в мені всі оці двадцять років: вона одразу ж стала хронічною, невиліковною.

Досі пам’ятаю той свій перший сердолік, свою із ним зустріч. Я вже знав, що море викидає на берег коктебельської бухти оті ферлампікси, не раз бачив схилені постаті, що повільно пересувалися вздовж берега, пильно дивлячись собі під ноги, мені спершу, коли я їх побачив, здалося, що вони щось загубили — якісь особливо цінні каблучки, золоті годинники і тепер, збожеволівши, виходять щодня на безнадійний пошук, потім я довідався, що шукають вони зовсім інше. «За камінцями полюють!» — сказав мій знайомий, і стільки зневаги було в його голосі, що я й не подумав би поповнити ряди отих диваків. Але одного ранку, коли я вийшов до моря, воно взяло та й виплеснуло мені прямо під ноги отой ферлампікс. Мені спершу здалося, що хвиля винесла жарину чи вогник, такий спалах червоний зблиснув у мене під ногами. І поки я його роздивлявся, набігла друга хвиля і з глузливим шелестом злизала той вогник углиб.

З диким вигуком, як був, у черевиках, я стрибонув прямо в воду, наздогнав, підхопив, затис камінець у руці.

Штани були мокрі до колін, вода стікала патьоками, але я не звертав на те уваги. Одійшов подалі од води, розтулив міцно стиснутий кулак.

І тут сталося чудо: вогник не згас, поки я його ловив і ніс у руці, він розгорівся ще дужче — веселе, святкове палахкотіння червоного, сховане в прозорому, наче скло, тілі. Ні, не скло, скло було б мертве, а це тіло жило, переливалося ніжним перламутровим поблиском. І посередині в ньому — червоний вогонь. Живцем вихоплений із таємничих глибин, піднесений мені у дарунок.

Відтоді й почалася кам’яна моя хвороба. Схоплювався, ледь світало, бігцем гнав до моря: мені щоразу здавалося, що на березі вже лежить найрозкішніший, дивовижної краси камінь. Тож повинен устигнути першим, щоб він дістався мені. Часом встигав, а часом попереду вже бачив дві-три скоцюрблені постаті і ладен був їх потопити: весь час здавалося, що вони повизбирують усі камінці. Я їх обганяв, дехто з них обганяв мене, в свою чергу, і то були такі ж, як я, неофіти, яких палила не хвороба навіть — гарячка: справжній каменяр ніколи не прагнутиме бігти попереду, його камінь чекає на нього, хай би перед ним пройшло сто чоловік. Це я засвоїв пізніше, а спершу намагався обов’язково бути попереду, і мені, звісно ж, діставалося найменше.

Та все ж на кінець відпустки назбирав тих камінців на цілу коробку, що з-під цукерок. Сердоліки, агати, кольорові яшми, або «собачки», як їх називали коктебельські старожили. Викладені старанно на ваті, відшліфовані, відполіровані морем, вони переливалися кольоровою гамою, вбирали очі вибагливим, фантастичним малюнком. Це був мій найбільший скарб, я не розстався б із ним ні за які мільйони.

Повернувся з відпустки: спина чорна, обсмажена сонцем, а живіт, груди білі, як у слимака.

— Чи ти весь час рачки там лазив? — здивувалася дружина.

Я мовчки дістав свою заповітну коробку, поніс до столу, ближче до світла. Поклав, обережно розкрив.

— Ось!

— Що це?

— Ферлампікси. — Гордість так і розпирала мене. — Сам назбирав!

— Гарненькі.

— Гарненькі! Що ти розумієш — гарненькі! Ти бачила щось на світі красивіше?

І весь рік, аж до відпустки наступної, мені якщо й снилося щось, то тільки коктебельська бухта. Її розкішні дарунки.

Побував у Коктебелі іще раз, іще (вдруге вже з дружиною, надіючись, що й вона «захворіє» кам’яною хворобою, але в неї виявився стійкий імунітет), а згодом, довідавшись, що халцедони трапляються не тільки в Коктебелі, що цей мінерал досить поширений, я потроху-потроху та й розширив географію пошуків, вирушаючи щоліта в усе нові й нові мандри.

І де тільки мене не носило протягом оцих двадцяти літ! Кавказ і Тюман, Північний Урал і Середня Азія, Казахстан, Памір, Забайкалля, Тянь-Шань — я заживо засмажувався на такирах Бекпакдали, задихався посеред висотних долин Мургабу, до кісток промерзав на Тюмані; мене їв гнус, жалили павуки, вся нечисть отруйна, яка повзала, літала, стрибала, день і ніч полювала за мною, я привозив додому й фурункули, й дизентерію, та все не каявся, бо той вогонь, що спалахнув у мені одного ранку на коктебельському пляжі, вже не згасав і на мить: я надійно й назавжди поповнив загін каменярів, або, як ми самі себе називаємо, любителів каменю.

І кого тільки не доводилося стрічати у цих мандрах! З якими тільки диваками не доводилося стикатись! Були навіть такі, що покидали й сім’ї, коли ставали перед дилемою: або сім’я, або камінь. Пам’ятаю, зустріли одного такого в горах Паміру: одяг — лахміття, взувачка — на чесному слові, обличчя — здичавіле, густо заросле волоссям, тільки очі горять фанатичним вогнем. У руці — молоток, за плечима — величезний рюкзак. Коли він його опустив важко на землю, ніхто з нас не міг його підняти: рюкзак майже по зав’язку був забитий камінням. Щоб набрати побільше каміння, він викинув майже всі харчі: консерви, крупи, сало, цукор — лишив тільки галети, що нічого не важили. Тими галетами й перебивався майже тиждень, поки вибрався на дорогу. Схуд так, що й кістки торохкотіли, але не викинув жодного камінця.

Познайомилися, нагодували. (Як він їв! Немов після концтабору). Вдячний, він дав нам свою адресу, запросив завітати в гості. «Ви побачите одну з кращих колекцій», — сказав без зайвої скромності. Москвич, доктор наук.

За півроку, приїхавши до Москви, я йому зателефонував, нагадав про Памір. Він так зрадів, немов почув голос найдорожчої у світі людини: «Приїжджайте! Негайно». І до півночі мене не одпускав. Показував свою і справді багатющу колекцію, зібрану замалим не по всьому світу, діставав кожен кристал із такою обережною ніжністю, наче це було його найулюбленіше дитя.

Він, звісно, давно отямився од памірських мандрів своїх: поправився, поголене обличчя відтіняла акуратна професорська борідка, тільки очі палахкотіли тим же фанатичним вогнем.

З того часу ми з ним переписуємось, а то й передзвонюємося, збираємося разом рушити в мандри по камінь (мене часом мороз пробирає по тілу, як подумаю, куди може завести оцей божевільний!), обмінюємося найцікавішими зразками каміння. Але не про нього моя розповідь, хоч там і було про що розповісти, стільки траплялося з ним неймовірних пригод, а про Володю Батанова, мого вже південного друга, який чомусь попав під слідство.

Що з ним сталося? Що він накоїв?

У вухах моїх лунало й лунало його наболіло-спокійне: «Маю те, що заробив».

Так що ж він заробив?

II

З Володею Батановим кам’яна доля моя звела мене на Кавказі, а вірніше — в Іджевані, у Вірменії. Чому я опинився в Іджевані, читач уже, мабуть, догадується: там є величезний кар’єр, який постачає сировиною бентонітовий комбінат. Бентоніт — отака собі глина, що нагадує мило: коли пройде дощ, то не родилася ще людина, яка змогла б утриматися на ній на ногах. А кар’єр той оточують симпатичні гірки: Тулут, Керцеус, і в тих гірках, наче ізюминки в булці, запечені кольорові яшми й агати. Сотні, тисячі, мільйони агатів запаковані в таку міцнющу породу, що найважчий молоток одскакує од неї, наче од сталі. Порода любить ховати свої скарби в найміцнішу броню, і добувати їх доводиться кров’ю і потом.

Коли б я був поетом, я склав би оду вірменським агатам: вони того заслуговують.

Перший іджеванський агат побачив, звісно ж, у москвича (якщо ви потрапите на безлюдний острів, якщо опинитесь у найглухішій тайзі і наткнетеся на слід людини, так і знайте: то слід москвича. Де мені не доводилося бувати, переді мною був обов’язково москвич). Тож перший іджеванський агат я побачив у москвича й одразу ж зроаумів, що чогось кращого мені вже не бачити, доки й житиму.

Уявіть синє поле. Синє-синє сапфірове поле. Синь густа, а водночас і трохи прозора, вона наче підсвічена зсередини невидимим сонцем, теж синього кольору. А посередині того синього-синього поля зметнувся язик такого гарячого полум’я, що я спершу боявся діткнутись до нього рукою: обпалить! Та природі й цього здалося замало: поверх того червоного спалаху вона пустила цнотливо білу хмаринку, а все поле обплела золотим візерунком. Золоті мережива на синьому тлі. Подумала-подумала та й розкидала по тому мереживі червоні цятки.

Бачили вірменські килими? Так оті всі килими — бліда копія іджеванських агатів.

Після того я втратив спокій. Агат той ввижався мені серед білого дня, насинався ночами. Я вже розумів, що жити не зможу, коли не дістану подібного.

Ще взимку став готуватися до поїздки у Вірменію. Дістав новий геологічний молоток (вола можна запросто вбити таким молотком!), чотирикілограмову кувалду. Вистругав із акації ручку. Зубила з найтвердішої сталі взявся роздобути Павло Євгенович, майже двометрового зросту чолов’яга, якого я спокусив тими агатами. Павло Євгенович працював за молодих літ у кам’яному кар’єрі, так що лупати камінь йому не вдивовижу.

Не буду описувати, як ми збирались. Як діставали консерви та інші продукти (їхали ж на півмісяця), як купували посеред курортного сезону квитки на літак, а головне — як одбивалися од наших жінок. Вони ніяк не могли зрозуміти, чого нас несе провести свою відпустку в глиняному кар’єрі, а не на березі моря. Не інакше — остаточно збожеволіли! Головне: ми благополучно дісталися до місця і поселилися не в наметі, як передбачалось, а в селі Саригюх, за три кілометри від кар’єру, у вірменській родині.

Досі я, грішний, стрічався з вірменами переважно на ринках. Тож поволі-поволі складалося враження, що коли не всі вони торговці й спекулянти, то переважна їхня більшість. Тепер же я мав нагоду на власні очі переконатись, як я помилявся. Більш чесного, працьовитого й гостинного народу мені ще не доводилося стрічати. Таких спрацьованих рук, як у нашого господаря, я не бачив навіть в українських колгоспників: уся сім’я, від найменшої дитини до найветхішого діда, з ранку до вечора працьовитими бджолами поралася на господарстві.

У господаря було троє дочок і троє синів — імена синів починалися з літери С: Сос, Санасар і Сосун. Сос був уже одружений на красуні Римі, він весь вдався у батька, такий же смаглявий і чорноокий, Санасар ще парубкував, і рудішого парубка не було на весь Саригюх, а Сосун ходив до школи, і було в нього ще стільки дитинного, що хотілось усміхатися, дивлячись на нього. Якось я дав йому потримати мій складаний ніж — він так ним бавився, що в мене не вистачило духу той ніж одібрати. І відтоді Сосун став ходити з нами до кар’єру (були саме канікули) — одробляти подарований ніж.

Тож ми з раннього ранку до пізнього вечора пропадали на тому кар’єрі. А вірніше: на горах Керцеусі й Тулуті. Заривалися в землю, лупали скелю як прокляті, гострі скалки раз по раз одлітали од каміння, поціляли нас по руках, по ногах, по обличчі, ми були списані шрамами, мов зарізяки, але й не подумали б одступитися, бо винагородою за всі наші страждання були вірменські агати, які зрідка траплялися в тому кам’яному масиві.

Особливо старався Павло Євгенович: підступав до чергової брили з важкою кувалдою і, накачуючи в чималенький животище повітря, наче в компресор, люто кидався на камінь. Гух! Гух! Гух! — бив щосили у скелю, розколюючи її на окремі брили, і гострі, як бритва, осколки так навсібіч і свистіли. Але я й не думав одбігати подалі, я підлазив майже під молот, вдивляючись жадібно в черговий скол: чи не появиться нарешті агат.

І ось наступала жадана хвилина:

— Агат!

Кидали молоток і кувалду, схилялися над брилою. Там із сірого тла витикалася благородна мигдалина — ми ніжно голубили її, ладні цілувати, потім заходжувалися вивільняти з кам’яного полону.

Удар, іще удар — обережно, щоб не пошкодити! — мигдалина вилущувалася, наче яйце, покірно лягала на наші долоні.

За мільйони літ вона вперше побачила світло!

Ми ще не знали, що в неї всередині. Які застигли там фарби, який зачаївся малюнок. Про це дізнаємося в Києві, розрізавши її навпіл, але й зараз ми відчуваємо себе на сьомому небі, і всі наші шрами, вся наша втома і муки були аж ніщо супроти оцієї кам’яної царівни.

З Володею Батановим ми познайомилися під час дощу, і дощі нас прали майже щодня, недаремно ж Іджеван перекладався з вірменської, як «мокрий мішок». Тож і цього разу наповзла чорна хмара, і така линула злива, що ми одразу ж промокли до нитки, покидали свій інструмент та й помчали до халабуди, в якій колись зберігалася вибухівка, а тепер вона стояла порожня. Ускочили до неї спрожогу і ледь не збили з ніг високого хлопця, що раніше нас заховався од зливи.

Гуло й плюскотіло халабуду шарпало так, що здавалось: от-от розвалиться, блискавиці били майже біля порога — гострі спалахи синього світла сліпили нам очі, ми аж голови в плечі вбирали, чекаючи чергового, що весь світ роздирав, тріскоту, а хлопець стояв такий незворушно-спокійний, наче вся оця вакханалія його й не обходила.

Стояв і тримав у руці молоток.

Той молоток і привернув насамперед нашу увагу.

Це був геологічний молоток, такий, як у нас. Такий, та не такий.

Похромований, з довгою металевою ручкою, він вражав якоюсь особливою благородною вишуканістю, продуманою доцільністю. Наші молотки поруч із оцим витвором мистецтва здавалися б грубими та неохайними.

— Можна глянути?

Усміхнувшись, хлопець простягнув мені дивовижний цей витвір. Металева ручка, покрита чорною гумою, так і вросла в мою долоню. Не втримався, махнув: молоток був замашний та зручний. Не інакше як імпортний.

— Де ви дістали таке чудо?

— Сам зробив.

— Сам?! — Я вже уважніше придивився до хлопця. Симпатичне обличчя, чисті, позначені приязним усміхом очі. І якась особлива спокійна стриманість.

— Ви теж каменяр?

— Каменяр. Ось. — Поліз до кишені штормівки і замість документа простягнув нам надбиту мигдалину.

Ми так і охнули: вогняна блискавка посеред синього неба.

— Де ви її підняли? — В Павла Євгеновича вже й очі загорілися, він, здається, готовий був негайно бігти туди — шукати другу половину.

«Еге ж, так він тобі й скаже!» — подумав я про себе: я вже знав каменелюбну цю публіку, мені не вірилося, щоб хлопець отак запросто показав нам місце, де знайшов цей дивовижний агат. А він махнув рукою в бік водяної стіни, що гула за дверима:

— Там. Хочете, покажу?

Ще б не хотіли!

— Тільки хай пройде дощ.

«Він що, з блаженних?» — подумалося мені. Щоб каменяр отак запросто показав місце, де знайшов свій найкращий агат? Ну, знаєте!..

— Давайте знайомитись, — сказав тоді Павло Євгенович: боявся, мабуть, що цей дивак передумає. І простягнув свою широку, наче лопата, долоню: — Павло.

— Володя.

Я в свою чергу назвався теж.

Так я познайомився з Володею Батановим, і жодного разу мені не довелося в ньому розчаруватись. Володі була притаманна якась особлива делікатність, якась непоказнаприроджена шляхетність. Особливо прекрасним був його усміх — тоді він розкривався весь, до кінця.

Коли злива скінчилась і відшуміли скажені потоки, коли глина трохи підсохла і можна було сяк-так іти, Володя повів нас на те місце, де знайшов агат.

— Ось тут.

Над нами нависав земляний карниз, і в тому карнизі, в жовтій глині, темніла свіжа заколупина.

— Можна ваш молоток? — У мене вже свербіли руки.

— Будь ласка.

Один кінець молотка був гострий, як дзьоб хижого птаха, а другий — обушком. Як і належалось геологічному молоткові. Я загнав дзьоб у глину, відвалив добрий шмат. І звідти одразу ж вивалилась чималенька мигдалина.

Агат!

Павло Євгенович відразу ж її підхопив, зачукикав любовно на долоні.

— Дайте я гляну.

По черзі брали до рук важку холодну мигдалину, намагаючись догадатися, що в неї в середині.

Я знову взявся за молоток. І ще раз вивалив мигдалину.

Та тут ціле гніздо!

Хотів ще раз ударити, але в мені вже прокинулась совість. Простягнув молоток Володі:

— Тепер ваша черга.

Володя відмовився:

— Он хай ваш товариш спробує.

Павло Євгенович крекнув, намертво вчепився в молоток. Підступив до стіни. Я вже знав, що він не зупиниться, поки не проколупає її наскрізь. Ще подумав: «Ну, зараз агати посиплються!» Та наче відрізало: як не грів чуба Павло Євгенович, він не видобув більше жодної мигдалини.

— Все! — Розчарований Павло Євгенович стояв по коліна в глині, а порожня стіна глузливо світила йому в обличчя.

Що ж, буває й таке. Природа теж уміє жартувати не гірше людей.

Потім ми пили чай. Точніше, чаєм вгостив нас Володя. Дістав із рюкзака похідний примус, дволітровий казанок, — казанок аж сяяв, такий був начищений, не те що в нас: у попелі й сажі, — коробку з цукром, коробку з печивом, зовсім уже мініатюрний чайничок для заварки. Все те було акуратно запаковане в поліетиленових мішечках. Коли вода закипіла, сполоснув чайничок окропом, насипав заварку, знову залив окропом, накрив спеціально пошитим з поролону мішечком, щоб краще умліла заварка. Розіслав цератову скатертинку і не висипав — виклав в акуратні стовпчики рафінад та печиво.

— Кухлі є?

Ну який же каменяр, що поважає себе, та не матиме кухля!

Я дістав тристаграмовий, Павло ж Євгенович, крекнувши, вивудив із свого рюкзака півторалітровий кухлище: весь посуд у нього був до пари господареві: кухоль так кухоль, ложка так ложка, а в мисці можна було запросто плавати. Він і агати поціновував за їхніми розмірами: чим більший, тим серцю миліший.

Володя розлив по кухлях окріп, додав заварки. Густа бурштинова заварка духмяніла так, що ми одразу повтикалися в кухлі носами.

Пили — смакували кожен ковток.

— Що-що, а в Москві таки вміють заварювати чай! — сказав Павло Євгенович, перевернувши вверх дном свій кухлище.

— А я не з Москви, — відповів тихо Володя. Йому наче аж незручно було, що Павло Євгенович не вгадав.

— А звідки ж?

— Я трохи південніше.

І назвав місто, розташоване на півдні України.

— Та я ж там не раз бував! — вигукнув я.

З’ясувалося, що й зупинявся в готелі поблизу заводу, на якому працює Батанов. Гора, як то кажуть, із горою...

Розпрощалися ми з ним наступного ж дня: у Володі кінчалася відпустка. Записали телефони, адреси, запросили один одного при нагоді заходити в гості.

III

Мені першому випало погостювати у Володі.

Маю непосидющу роботу, майже кожен місяць посилають у відрядження. Скарги, листи, гострі сигнали, заплановані й незаплановані поїздки по всій Україні, зустрічі й розмови з майбутніми героями нарисів, критичних статей, фейлетонів — журналістське метушливе життя, коли і вгору глянути ніколи, коли нерви як мичка. І як затишний вогник, як тиха заводь при бистрині — думки про каміння. Які, де б ти не був, куди б тебе не носило, чекають терпляче на тебе, виглядають довірливо вічками, просяться ласкаво до рук: візьми, подивися, помилуйся — все забудь, заспокойся. Від скількох стресів вони мене рятували, скільки гірких думок погасили. І чомусь найчастіше, перебираючи кам’яні свої скарби, я згадував Володю.

Тож коли наш редактор на знак особливої милості (таке з ним зрідка траплялося) запропонував мені вільну тему (їдь, куди хочеш, пиши, про що хочеш, але за тиждень поклади великий нарис на стіл), я купив квиток у місто, де жив Батанов.

Стояла середина серпня. Південне місто мліло під сонцем, од будинків, од хідників пашіло жаром, асфальт плавився й прилипав до підошов. Всі мешканці міста були такі засмаглі, наче не вилазили з пляжів. Я нещадно пітнів у своєму костюмі, у сорочці з довгими рукавами й краватці і, добравшись до номера, пішов одразу ж під душ. Вода була тепла і майже не остуджувала розпарене тіло. Лягав, розкидавши руки-ноги, не в спромозі поворухнутись.

Потім, трохи прийшовши до тями (надворі вже вечоріло, хоч задуха, здавалося, ставала ще більшою), зводився, підходив до телефону. Піднімав рурку, і рурка мокріла одразу ж. Набирав один й той же номер.

Відповідав молодий жіночий голос.

— Володю? Володі немає. Ще не прийшов.

— А ви не забули нагадати йому, щоб він мені подзвонив?

— Ні, не забула.

— Так чому ж він не дзвонить?

— Він дуже пізно повертається.

— А вранці?

— Вранці він біжить на роботу.

Дивна робота: з ранку і майже до півночі!

— Передайте, хай подзвонить, коли б не прийшов. Я чекатиму, добре?

— Передам. До побачення.

Клала рурку, а я намагався уявити, яка вона з себе. Молода й симпатична. І дуже схожа на свого чоловіка. Той же голос спокійний, та ж стримана мова. Недарма ж кажуть, що з роками чоловік і жінка стають схожі одне на одного, наче близнята. Якщо вони живуть, звісно, у злагоді.

Телефон озвався, коли я вже й не ждав. Піднімаючи рурку, глянув на годинник: пів на дванадцяту.

— Володя?

— Добрий вечір, Миколо Степановичу!

— Краще скажіть: доброї ночі. Ви чого не озивалися?

— Боявся вас розбудити.

— Володю, коли ми зустрінемось? Я, можна сказати, спеціально приїхав...

Він так довго мовчав, що я подумав, чи не обірвався зв’язок.

— Володю! Ви мене чуєте, Володю?

— Чую... Ви скільки ще пробудете?

— Я їду в неділю. Увечері.

— Тоді давайте в неділю вранці. Вас це влаштує?

— Звісно ж, влаштує!

— Тоді зранку й приїжджайте... Може, вам якась допомога потрібна?

— Дякую, Володю. Хіба що напишете за мене нарис, — засміявся я.

— Тоді до побачення, Миколо Степановичу!

Все ще всміхаючись, я поклав рурку на місце.

Володя жив у будинку, що їх прозвали «хрущовками». Прохідні, ковбасою, кімнати, сумісний санвузол. Кухонька, де не розминутися й двом, комірчини для взуття й одягу винесені аж до спальні. Два сорок од підлоги до стелі, п’ять поверхів — і жодного ліфта. Зараз ми кепкуємо з цих будинків, але на початку п’ятдесятих, коли мільйони сімей жили в жахливих квартирних умовах, ми були й цьому раді. Краще вже отакі інкубатори, аніж помпезні й потворні палаци, які зводилися по всіх наших містах як пам’ятник одній і тій же людині. Вище од всіх, далі од всіх, в тім числі й од людей.

Батанови жили на п’ятому поверсі.

— Хоч ніхто не ходить по голові, — сказала Оля, дружина Володина, з якою я перемовлявся по телефону.

— І не буде інфаркту, — додав жартома Володя.

Обоє, здається, належали до тієї рідкісної породи людей, які ніколи й ні на що не скаржаться. Життя одне, то навіщо його ще псувати додатковими проблемами? Тим більше що вони вхитрилися так перепланувати квартиру, що вона, ця квартира, мала більш-менш пристойний вигляд. Перебудували своїми руками, а вірніше, руками Володі.

Перше, що впадало в очі, це була стінка. Між двома першими кімнатами. Володя викинув стіну, а натомість зробив щось подібне до величезної, од підлоги до стелі, вітрини. Вкомпонував сухе, химерно переплетене дерево, розташував довільно полиці, заставивши їх не посудом, не кришталевими вазами, а корінням, ретельно обструганим, відшліфованим і полакованим: кожен корінець вражав фантастичним малюнком, це був суціль витвір природи, облагороджений рукою людини. Тут же сяяло й каміння. Розкішні кольори й візерунки агатів, червоний вогонь халцедонів, небесна блакить бірюзи, весняна зелень хризопразів, фіолетовий блиск аметистових друз. Дерево й камінь. Камінь і дерево. З великим смаком підібрані одне до одного.

— Самі розставляли?

— Разом із Олею. Вона в мене художник.

Да-а, нічого не скажеш! У мене втричі багатша колекція, а поруч із цією має вигляд набагато бідніший.

— Де ви ріжете й поліруєте камінь?

Володя підійшов до письмового столу. Натис якусь кнопку, і в полірованій тумбі щось загуло. Дверцята здригнулись, від’їхали набік, появилася полиця з невеликим верстаком. Плексигласове чудо: фортуна, струбцина, мотор — все було сховане в прозорий футляр. Вода подавалася двома гумовими трубками, такі ж дві трубки відводили воду в раковину.

— І не забризкує? — З мене, коли різав каміння, патьоки текли.

— Все ж у футлярі. Замкнений цикл.

Отаку б машинку мені! У ванній, де я прилаштувався різати каміння, був щоразу потоп.

— А шліфувати? Полірувати?

Володя натискає ще одну кнопку. І з другої тумби виповзає ще одне плексигласове чудо. Кожна деталь у ньому продумана, все сяє нікелем. Тут і не схочеш — візьмешся за чисту ганчірку: протирати щоразу.

— Самі все робили?

— Сам. — Володя любовно погладжує рукою плексигласову стінку.

Потім пили чай. Із тістечками, що їх спекла спеціально до мого приходу Оля. Чай був такий же духмяний, як у Іджевані, а тістечка самі танули в роті.

Ласуючи тими тістечками, я все думав, як би замовити Володі отаку машинерію. Різати, полірувати, шліфувати каміння. Бо дружина вже погрожує зі мною розвестися.

— Зараз не зможу, — відповів мені Володя.

— День і ніч пропадає на роботі! — сказала Оля якось аж сердито. — Скоро там і ночуватиме. Діти вже забули, який у них і тато. Вранці встають — тато вже побіг на роботу. Увечері спати лягають — тата ще немає з роботи.

— Ну, мушу ж я закінчить установку! — заперечив Володя.

— Яку установку?

— Установку. Для напилювання.

— І довго ви її ще будете кінчати?

— Не знаю ще й сам. Якби ж були готові деталі. А то доводиться все діставати самому.

— Ви спитайте, куди його зарплата йде! — знову втрутилася Оля.

— Ну, Олю, ми ж не сидимо голодні!

— Тільки й того. Наче тй оту установку робиш для себе, а не для заводу. Могли б дати гроші...

— Хто ж їх мені дасть: діставати з-під поли? Як я за них звітуватиму?

— От-от, гроші хай жінка дає. — Оля немов сердилась, а разом не могла пригасити вибачливої якоїсь посмішки: бачите, який він у мене? Що з таким маю робити?

— Може, ви розкажете, для чого та машинерія? — У мене вже прокинулася професійна цікавість.

— Ну, якщо вам цікаво... — Володя немов тільки й чекав, що я його про це запитаю. — Ви знаєте, що таке напівпровідник?

— Трохи знаю. — Я писав колись на цю тему нарис. Про вчених, які працюють в галузі напівпровідникової електроніки. Цілі прилади на невеликих пластинах.

— Тепер уже на таких пластинах вміщують цілі схеми. Але й це вже не межа. Весь світ давно перейшов на плівки. Товщина — соті мікрона... Ну, з чим би порівняти... — Глянув на мій не такий уже й густий чуб. — Коли покласти поруч із такою плівкою нацтоншу волосину, то волосина здаватиметься товстелезною колодою. Й отака одна плівочка з успіхом заміняє сотні, а то й тисячі пластинок. Ціла обчислювальна машина на одній плівці!

— То ви їх виробляєте?

— Виробляємо, — одразу ж спохмурнів Володя. — Сімдесят відсотків браку. І це ще вважається неабияким досягненням. Премії, перехідні прапори... А моя установка працюватиме без браку!

— Як же ви цього доб’єтесь?

— А ось дивіться сюди. — Володя узяв чистий аркуш паперу, олівець, сів до столу. — Я вам краще намалюю, щоб було зрозуміліше.

— Володю, може, Миколі Степановичу те й не цікаво! — зауважила Оля: саме повернулася з кухні. І до мене: — Він вас замучить.

— Ні, ні, мені справді дуже цікаво! — Я боявся образити Володю. — Давайте, Володю, показуйте.

Хоч Володя мені пояснював докладно і довго, я до кінця всього так і не зрозумів. Мова йшлася про вакуум, у якому напилюють плівки, — чим глибший вакуум, тим менше браку, — про якісь принципово нові деталі, аналогів яким Володя не чув і не бачив, хоч перечитав гори літератури: іноземної й нашої («Півроку пропадав у бібліотеках, до Москви навіть їздив»), доводилося самому все придумувати («Так це ж уже винахід, Володю!» — «Ну, так уже й винахід. Просто довелося поворушити сірою речовиною»), про пошуки й невдачі, про ночі, коли і вві сні не було того, щоб установка працювала нормально, — або хтось її краде, або вона на очах розвалюється, — проснешся, серце з грудей як не вискочить; ну й доводиться діставати багато що на руках, в нього особистого відділу постачання немає. Щоки його порожевіли, очі блищали. «Зате глянули б, яка красуня! Хто не проходить — зупиниться». — «Гляну, якщо покличете». Я вже бачив свою газету і нарис у ній: про винахідника. Матеріал сам плив до рук. Треба лише почекати, коли установка почне видавати продукцію. «Так це ж революція ціла, Володю!» — «Ну, так уже й революція! Просто дивитися бридко на той узаконений брак. Я як прийшов на завод, то все не міг повірити, що нікому це не пекло». — «Мабуть, що й не пекло». — «Ну, мені ж запекло». — «А начальство як поставилося до вашої ідеї?» — «Позитивно, як же ще! — Тут Володя, щось пригадавши, всміхнувся: — Навіть директор кілька разів підходив. Не кажу вже про головного інженера. На Дошку пошани казали дати портрет. Та я відмовився». — «Чому, Володю?» — «А як щось не вийде?» — «Ви у свою установку не вірите?» — «Вірити вірю, тільки я забобонний. Не кричи «гоп!», поки не перескочиш». — «І скоро ви збираєтесь сказати оте «гоп!»? — «Скоро. За місяць, мабуть, і впораюсь».

Отак і проговорили ми з ним півдня: все про його установку. Потім знову повернулися до того, що нас найбільше ріднило: до каміння. Володя розпитував мене, де я встиг побувати, які трофеї привозив із мандрівок: слухав жадібно, наче дитина.

— Уявляю, яка у вас колекція!

— Атож, чималенька. Двадцять же років збираю. Приїдете в гості — все покажу.

— Обов’язково приїду. Дайте тільки покінчити з установкою. Я навіть половину відпустки на неї потратив.

Вже прощаючись, попросив Володю, як тільки доведе установку до кондиції, подзвонити: не йшов з голови майбутній нарис.

— Подзвоню. Обов’язково.

Гаряче потис мені руку.

А коли я прийшов на вокзал, щоб сідати на поїзд, то очам своїм не повірив: на пероні біля входу стояв Володя Батанов.

— Якими вітрами, Володю?

Він усміхнувся ясним своїм усміхом, простягнув мені невеликий пакет.

— Що це? — Пакет був важкий, наче в ньому лежала гиря.

— У вагоні подивитесь. Давайте я піднесу ваш портфель.

І як я не протестував, таки відібрав.

Провів до вагона і довго махав мені вслід рукою.

Коли я зайняв своє місце й розгорнув Володин пакунок, то очам своїм не повірив: агат! Половина тієї мигдалини, яку Володя нам показав під час знайомства в Іджевані. Червона блискавиця на синьому тлі.

Невже він за ці кілька годин відрізав, відшліфував, відполірував?

Милувався — не міг намилуватись. І думав, що обов’язково напишу про Володю Батанова.

Обов’язково!

Хай тільки закінчить свою установку.

IV

Згодом (минуло й справді трохи більше місяця) Володя мені подзвонив. Веселий, збуджений голос:

— Готова, Миколо Степановичу!

— Вітаю, Володю! Коли приїжджати?

— Не поспішайте.

— А то чому?

— Установка-то готова, але треба перемонтувати лінію. Вам доводилося бувати на напівпровідниковому заводі?

Доводилось. Коли писав нарис про вчених. Перед тим, як завести у цех, одягли, наче хірурга. Стерильний халат, біла шапочка, такі ж білі на ноги панчохи. «Ви знаєте, який ступінь чистоти наших напівпровідників? — спитав інженер, який мене супроводжував. — Уявіть ешелон на шістдесят вантажних вагонів. У кожному вагоні по шістдесят тонн напівпровідників. Так от, на весь той ешелон всього один грам домішок. Тому й дотримуємося найсуворішої чистоти». Зайшли у цех — море жіночих голів у білосніжних хусточках. Перед кожною стоїть мікроскоп, припаюють до мініатюрних пластинок провіднички. Робота — до снаги хіба що Сядристому. З дня у день, по вісім годин. «Привели якось доярок із підшефного колгоспу, — розповідав інженер. — На екскурсію. Подивилися вони, як працюють наші жіночки, та й кажуть: «Ні, краще доїти ще по двадцять корів, ніж отак над мікроскопами гибіти!»

— Треба міняти всю технологію.

— А дирекція?

— Підтримує. Для чого ж я тоді й робив установку!

— А установка працює?

— Як штик! І ніякого браку. Ви чуєте, Миколо Степановичу, — ніякого!

— Вітаю, Володю! Як тільки закінчите — кличте!

— Обов’язково покличемо. Почекайте ще трохи.

Чекав місяць, другий чекав. Вже й півроку спливло, а Володя все не озивався. Аж якось увечері (було це вже в квітні) пролунав телефонний дзвінок:

— Миколо Степановичу?

— Володя? Чого так довго мовчав?

— Та-а... Ви нікуди не збираєтесь, Миколо Степановичу?

— Поки що нікуди. Як установка?

— Ніяк... Я зараз у відпустці. То, може, підскочу до Києва.

— Приїжджайте, Володю! Обов’язково... Так що з установкою?

— Нічого... Приїду — розкажу.

— То я чекаю, Володю!

— Ага... До побачення.

Клацнуло, обірвало зв’язок. А я все ще тримав у руці рурку. Щось вразило мене, щось наче у Володі змінилось. Вже поклавши рурку, зрозумів: голос! Наче й не Володя зі мною розмовляв: натомлена, збайдужіла до всього людина.

Що ж там із ним скоїлось? Невже якесь нещастя? З дітьми, з Олею? Не знав, що й думати.

V

Володя появився у мене в суботу. Перед цим подзвонив:

— Ви дома, Миколо Степановичу?

— Дома. Ви звідки дзвоните?

— З вокзалу. Як до вас добратись?

Пояснив, сказав, що чекаю. Дружина з самого ранку пішла до дітей, так що, слава богу, нікому буде бурчати: «В нас не квартира, а прохідний двір!» Хоч знайомі в мене бувають двічі на рік. Однадила.

Пішов на кухню готувати сніданок: треба ж погодувати хлопця з дороги. Дістав пельмені, вкинув у окріп. Прокип’ятив, одцідив у друшлякові, облив холодною водою — і на сковороду. Заварив свіжий чай, дістав вівсяне печиво — делікатес кондитерської промисловості Києва. Наче овес за океаном вирощують і завозять його до нас разом із кавою. Тому й появляється печиво раз на рік, щоб не забували смаку.

Я ще порався на кухні, коли подзвонив Володя.

Він став мов ще вищий. Спортивна куртка, джинси, через плече модна сумка. Світла чуприна, світлі приязні очі, в усмішці біліють зуби.

— Ну, добридень, Володю! Та ви ніскілечки не змінились!

Хоча змінився, і змінився помітно. Якась втома лежала на його обличчі, воцо в нього аж узялось отією ледь помітною сірою плівкою, яка буває в старих людей.

— Я на хвилинку.

— Ніякої хвилинки! Кладіть сумку, мийте руки, будемо снідати.

Він і їв якось аж знехотя: зжував кілька пельменів, заходився коло чаю.

— Я зранку звик тільки чай. Вип’ю чаю — і на роботу.

— І досі до пізньої ночі пропадаєте?

— Кінчилось, — сумно всміхнувся. — Приходжу додому, як і всі нормальні роботяги: одразу ж після зміни.

— Тож-то дружина задоволена!

— Та задоволена. — Поморщився. Глянув на мене, і щось наболіле промайнуло в очах. — Мені тепер нема чого на заводі затримуватись.

— А установка?

— Що установка! — Махнув так рукою, наче я нагадав йому щось дуже прикре. Одставив чашку, подякував, запитав, щоб уникнути, мабуть, неприємної для нього розмови: — Колекцію покажете?

Ведучи його до кімнати, я думав: «Таки там у нього щось скоїлося». Але не став запитувати: бачив, що це йому неприємно.

Він мені сам про все розповів. Після того, як подивився колекцію. Ми сиділи в кріслах, він тримав на колінах коробочку з-під цукерок, де були викладені найменші сердоліки й агати — ціла веселка, застигла у камені. Гладив їх довгими чутливими пальцями, і якась наче хмаринка набігала на його вродливе обличчя. Отоді й сказав:

— Кінець моїй установці, Миколо Степановичу.

— Як то — кінець?

— А отак: розкуркулили... Та що про це й говорити! — махнув безнадійно рукою.

— Стривайте, стривайте, Володю, я щось вас не розумію. Ви ж самі мені дзвонили, що установка готова.

— Дзвонив, — болісно усміхнувся Володя.

— І що працює як штик, — повторив я його вислів. — Жене продукцію без ніякого браку. Казали мені це чи не казали?

— Ну, казав.

— Так навіщо ж її було розкуркулювати?

— Не вірите, Миколо Степановичу? Я теж спершу не вірив. Лаявся з начальником цеху, бігав до головного інженера, до самого директора навіть прорвався: криком кричав. Вони ж, коли я установку закінчив, замалим не цілували мене. Молодець, Володю, геніально, Володю! А я, дурень, і вуха розвісив. Уже бачив не одну — десяток таких установок. В усьому цеху, на всіх лініях. Та що там у нас: по всій нашій країні, на всіх напівпровідникових заводах. Десятки, сотні мільйонів зекономлених карбованців! Яка голова не піде обертом?.. Ви знаєте, коли моя установка запрацювала, я того вечора приніс додому торт і пляшку шампанського. На іменини не приносив... Ех, що й говорити!

Він поклав коробку на стіл, нервово сплів пальці. На обличчі його ожила давня мука.

— От ви скажіть, Миколо Степановичу: є в нас такий закон, щоб судили байдужих людей?

— Їй-бо, Володю, не знаю. Це треба юристів питати.

— Я б їх усіх — по найвищій статті. Усіх до одного!

— За віщо ж ви їх так, Володю? — не втримавсь я од сміху.

Він докірливо глянув на мене. Глухо сказав:

— От ви смієтесь, а мені вити хотілося, коли мою установку розкуркулювали.

— Та хто розкуркулював? Начальник цеху? Директор?

Володя не відповів. Опустив голову, роздивлявся свої

переплетені пальці. Потім звів на мене гарячі очі, спитав:

— Як ви думаєте, до чого ми з такими порядками докотимось?

— З якими, Володю?

— З байдужістю нашою. Хай усе хоч і крізь землю провалиться, лиш би мене ніхто не чіпав. Лиш би мені спокійненько на світі жилося. Краще браку вісімдесят відсотків, ніж зайва морока...

— З чим морока, Володю? Установка ж уже працювала?

— А лінія?.. А міняти технологію?

Мені дещо стало прояснюватись.

— То начальство не схотіло міняти технологію?

— Чому ж не хотіло? Хотіло, — усміхнувся саркастично Володя. — Обіцяло майже щодня. Ось місячний план виконаєм. Ось квартальний. Продукцію приймають, премія йде — кому од хорошого кращого захочеться? Зайву мороку на плече? Батанову? Так Батанов теж не обділений, йому навіть премію видали за установку, в наказі відзначили. Батанову сидіти б і мовчати, а не головою битися в стінку. Не кричати, дивлячись, як установку його розкуркулюють.

— Так хто розкуркулював?

— Роботяги, хто ж іще! Тому моторчик потрібен, тому якась деталь. Установка ж стоїть, припадає пилюкою, хтозна-коли й пригодиться, то гріх із неї чогось і не поцупити. За місяць всю вительбушили, одна коробка лишилась. Там же кожна деталь на вагу золота... У нас знаєте які є «мурахи»? Завод зупини — за тиждень розтягнуть. Не лишиться й фундаменту.

Я слухав Володю і думав, що так цього лишати не можна. Він же, мабуть, за цим і приїхав до мене.

— Ви коли збираєтеся додому, Володю?

— Сьогодні увечері. Ось і квиток.

— Давайте зробимо так: ви їдьте спокійно додому, а я постараюся вирватись до вас якщо не на цьому тижні, то на наступному. Як тільки домовлюсь із редактором, так і приїду.

Володя здивовано глянув на мене, потім, зрозумівши, похитав головою:

— Не треба, Миколо Степановичу.

— Ви що, боїтесь?

— Мені боятися нічого. Тільки нічому це вже не допоможе: установки назад не повернеш.

— Але ж треба кого слід покарати! Розповісти всю цю історію!

Та він знову похитав головою:

— Не треба. В мені уже все перегоріло. Ви думаєте, я один на заводі так обпікся? То нащо й ворушити?

— Як же ви працюватимете там далі, Володю?

— А отак, як усі: аби день до вечора. Обпікся на молоці — воду студитиму.

І як я його не вмовляв, як не переконував, він затявся на своєму: не треба мені приїжджати... Установці все одно не поможеш. З установкою покінчено: раз і назавжди.

Говорив про установку як про живу істоту. Яку взяли й живцем вительбушили. У нього на очах.

Прощаючись, сказав:

— Добре, що хоч каміння в мене лишилось. Я тепер роблю на заводі, а перед очима — мої камінці. І Оля задоволена: не пропадаю день і ніч на заводі.

VI

Хоч Володя й заперечував проти того, щоб я виносив цю історію на шпальти газети, вона, ця історія, довго не давала мені спокою. Мені хоч чимось хотілося допомогти Батанову, адже так недовго до повної зневіри, отієї байдужості, про яку сам же Володя запитував, чи є такий закон, щоб оддавати за неї під суд. В мене серце щеміло, коли я знову й знову пригадував розмову з Володею, його глухий голос, його згаслий вид. Вид людини, яка вже нічого не жде од життя. В тридцять років, у розквіті сил!

В перші дні я тільки про Володю й думав. От мине з’їзд журналістів (я був обраний делегатом), і я обов’язково поїду на Володин завод. Вчеплюся намертво в отих усіх начальників, які погубили установку Батанова. Я вже бачив свою майбутню статтю — на дві колонки, не менше, навіть заголовок до неї придумав: «Як украли у держави десятки мільйонів», лишилося тільки перебути з’їзд, а там одразу ж піду до редактора, попрошусь у відрядження.

З’їзд відбувся, і був мій виступ на ньому (кажуть, що вдалий), виступ, до якого я готувався більше місяця, а потім редактор покликав мене й запитав, чи хочу я поїхати в Німецьку Демократичну Республіку: туди якраз вирушала делегація до міста-побратима. На два тижні. Ну як я міг од такого відмовитись?! Тим більше що я жодного разу не був за кордоном.

Я, звісно, одразу ж погодився, вирішивши, що справа з Володею трохи потерпить, там все одно ж уже не допоможеш нічому, я поїхав у Німеччину і привіз звідти стільки матеріалу цікавого, що вистачило на серію нарисів, тим більше що редактор сказав себе не обмежувати: протягом місяця я писав нарис за нарисом, в кожен номер недільний, на три повні колонки, я пірнув у той матеріал із головою, і якщо іноді спливала думка про Володю, я її одразу ж і проганяв: хай потім, зараз все одно не зможу поїхати. Тим більше що й Володя мені не дзвонив, не нагадував, а дзвонити мені не давав той же матеріал, що його обов’язково мав викласти в нарисах. Хто хоч раз всерйоз брався за перо, той зрозуміє мій стан: без повної віддачі нічого й думати написати щось путнє.

Володя вдруге появився у мене, коли я саме закінчував останній свій нарис.

Знов попередній з вокзалу дзвінок: чи не заважатиме? Чи можна приїхати? Косячись одним оком на недописану фразу, я промимрив, що можна, звичайно, що радий буду побачити, і, рурку поклавши, гарячково вхопивсь за перо: викласти хоч конспективно думки, щоб не забути. В мені проснулася досада, що перебили, а разом почала ворушитися й совість, що так і не з’їздив на той Володин завод. Міг би з’їздити, аби по-справжньому захотів, два-три дні знайшлися б завжди, тому я з перебільшеною радістю кинувся одчиняти двері, коли пролунав дзвінок.

— А, Володя, заходьте!

— Не заважатиму?

— Ви? Як вам не соромно! — На столі лежав незакінчений нарис.

— Я на хвилинку.

— Ну, так уже й на хвилинку. Роздягайтеся, заходьте.

Скинув куртку, зняв кепочку, а сумку не лишив у коридорі — поніс із собою. І, до кімнати ступивши, став одразу ж її розкривати.

— У відрядження, Володю?

— У відрядження — за власний рахунок. До Москви їду, на виставку. «Дивовижне у камені» — чули?

Не тільки чув, але й пощастило на тій виставці побувати. Ходив із залу в зал — не міг од вітрин одірватись. Особливо вразили мініатюри москвича Коробкова. Картини з агата (не мозаїка — природний малюнок), взяті у вишукану металеву рамку під старовину. В основному пейзажі: не вірилося, що їх не людина писала — сліпа природа. «Та чи така вона вже й сліпа?» — думалось, коли милувався тими картинами.

— Коробков? Ми з ним листуємось. Це він мене й запросив узяти участь у виставці.

— І на заводі вас одпустили?

— А я вже на заводі не працюю. З заводом у мене докінчено.

— Де ж ви працюєте?

— Перейшов у Худфонд.

— І що ж ви там робите?

— В основному жіночі прикраси. Та ще от... — Він уже діставав із сумки чималенький пакунок. Розгорнув обережно, поклав переді мною на стіл. — Ось.

— Що це?

Хоча б міг і не питати.

Перстень! Величезний, що й руку можна в нього просунути. Ніжне плетиво скані, благородні лінії ясного металу. А посередині, де належалось бути вставці з коштовного каменя, фантастичним бутоном розквітла аметистова друза. Сліпучо-гострі кристалики спалахували фіолетовим відблиском, переливалися, тремтіли, як ртуть.

— Боже, яка краса!

— Подобається?

— Слухайте, Володю, це чудо! В жодному музеї не бачив нічого подібного!

Тоді Володя ще раз поліз до сумки.

— А це моя остання робота. Позавчора й закінчив.

Ще більший, персневі до пари, кулон. Навмисне грубий ланцюг, наче викуваний в кузні. Різкі ламані лінії, що збігалися од країв до середини. Щось середньовічне, старовинне, сотнями років позначене. І такий же, тільки значно більший, бутон аметистовий.

Я не витримав, узяв, притулив за ланцюг до стіни — стіна враз наче осяялась. Очей би не відводив од дивовижного цього кулона.

— По заводу не скучаєте? — спитав згодом Володю.

— А по чому скучати? — спитав у свою чергу Володя. — По «давай, давай, давай»? По штурмівщині щомісячній? Узаконеному бракові?

— А по установці? Установка не сниться?

— Снилася, тепер перестала. Лобом стіни не пробити, Миколо Степановичу.

І я, проводжаючи Володю, подумав: «А може, це все й на краще? Навіщо ворушити старе, коли він щасливий новим?»

Після цього Володя вряди-годи до мене подзвонював. «Як працюється? Прекрасно! Задоволений? Дуже! Я лише тепер став по-справжньому жити, Миколо Степановичу. Вірите: іноді ночі не сплю — ескізи виношую». Нова робота, як видно, заполонила його з головою, я вже й не нагадував йому про установку: нащо травмувати людину?

В художніх салонах, куди я частенько навідувався, стали появлятися Володині вироби: персні, брошки, сережки, кулони. Камінь і мельхіор. Сердолік, агат, хризопраз, бірюза. Я одразу ж їх упізнавав: Володя вже мав свій почерк — почерк справжнього майстра. Всі його вироби відзначалися фантазією, оригінальністю, досконалістю форми. І не було двох подібних. В кожному кулоні чи брошці щось нове, неповторне. Вони не довго й залежувалися на прилавках салонів, і я був радий за Володю. Я сам, не витримавши, розорився на гарнітур: перстень, сережки, брошку. На іменини дружині. Дружина тепер, не розстається з моїм подарунком, хоч у неї є прикраси із золота. Але хіба їх можна порівняти з Володиними!

Коли Володя одного разу приїхав (він тепер став частіше навідуватися до Києва) та побачив на дружині свої прикраси, то аж образився:

— Навіщо ви це зробили?

І десь за два місяці, якраз на Восьме березня, ми одержали од нього невелику посилочку. Розкрили й завмерли: браслет з іджеванських агатів! Переливається, сяє кольоровим камінням. І художня листівка: прохання до дружини прийняти скромний цей подарунок.

— Нічого собі «скромний»! — Дружина вже приміряла браслет. І я вперше подумав, що в моєї жінки дуже красива рука. На двадцятому році одруження! — Такі браслети тільки цариці носили!

— Володю! — сказав я Володі, коли він завітав до мене під час чергового приїзду до Києва. — Якщо ви ще раз надумаєте прислати щось подібне, я перестану з вами вітатись.

— Ну навіщо ви так? Я ж од щирого серця.

— Знаю, що од щирого. Але більше так не робіть. Це ж ваша робота, Володю, та ще й немалі гроші коштує.

— Хоч вашій дружині сподобалось?

— Не те слово, Володю! І на ніч не скидає.

Володине лице освітилося втіхою.

— Ваша дружина коли іменинниця?

— У грудні. Тільки попереджаю іще раз: не здумайте щось надіслати. Відправлю назад.

— Я не про те. У вас є непотрібне вам золото?

— Золото?

— Коронки, персні старі.

— Та, здається, щось є. — Я все не міг зрозуміти, до чого він хилить.

— А показати можете?

— Десь у дружини...

— Ні, так, щоб ваша дружина не знала. Пошукайте, Миколо Степановичу!

Заінтригований, я підвівся, пішов до спальні: там дружина тримала всі свої коштовності. Знайшов біленьку коробочку, виніс Володі.

— Ось.

Володя відкрив коробочку, схилився роздивляючись. Золотий відблиск ліг йому на обличчя, заграв у очах. Обережно дістав персні (там були навіть наші весільні), викладав на долоню.

— Оцього вистачить. А це заберіть.

— Що ви надумались, Володю?

— Ви хочете зробити своїй дружині подарунок? — запитав у свою чергу Володя. — На все життя.

— Ну, цього, по-моєму, хоче кожен порядний чоловік...

— Тоді ви їй подаруєте брошку. Ось приблизно таку.

І, діставши із сумки, поклав мені на долоню готову вже брошку. В золотому листі зелений, як весняна трава, камінець. Він здавався таким глибоким, що зір у ньому тонув. А довкола переливалися росинами мініатюрні перлини.

— Що за камінь, Володю?

— Уральський смарагд.

— Смарагд?.. Тоді цій брошці не скласти ціни! — Володя кинув головою:

— Сім тисяч, не менше.

— Хто ж її купить, Володю?

— Вже купили, Миколо Степановичу.

— Якась, мабуть, артистка?

— Артистка, — посміхнувся Володя, — з універмагу. А чоловік її завідує базою. Не знають, куди гроші дівати.

— Ой, глядіть, Володю, щоб не привело це вас до біди!

— До якої біди? — стенув плечима Володя. — Камінь, золото вони дали мені самі. Довелося тільки перлини дістати. Так це ж уже дрібниці. Я не спекулюю, не перепродую: беру тільки за свою роботу.

— А із золотом робота хіба не заборонена?

— А що в нас дозволено? — розсміявся Володя. — Всі тихцем обходять закон. Так що не я один... Так будемо брошку робити?

— Де ж я візьму смарагд?

— Смарагд і не потрібен — поставимо хризопраз. Вигляд буде не гірший. Ви ж каменяр, вам не ціна потрібна — краса.

Умовляв мене гаряче. Так йому, мабуть, хотілося зробити нам подарунок. — Гаразд, Володю, — врешті погодився я. — Але при одній умові: матеріал мій, а за роботу я вам плачу до копієчки.

Брошка тепер — одна із найулюбленіших прикрас моєї дружини. Надіва її на великі лише урочистості, й жінки об ту брошку очі зривають. Я не взяв брошки, поки не витягнув із Володі, скільки з мене за роботу. Розрахувався одразу ж.

А Володя після того надовго замовк.

І от новина: Батанов під слідством. За незаконні операції з дорогоцінним камінням і золотом. Він лише краєчком торкнувся тих операцій: щось у когось купив, щось обміняв, щось одремонтував, на лаву підсудних в першу чергу сядуть інші, але й Володі не уникнути покарання.

І я теж збираюся на суд: попрошу слова. Буду говорити вже про інших злочинців. Про людей, які обікрали державу на десятки мільйонів, занедбавши Володину установку. Які вбили в Батанові все: творчий запал, віру в справедливість нашого ладу і, по суті, штовхнули його на цей злочин. Які й зараз спокійно сидять на своїх теплих місцях, і їх не мучать ніякі докори совість Так чому їх не судять? Чому?

— Гаразд, Володю, — врешті погодився я. — Але при одній умові: матеріал мій, а за роботу я вам плачу до копієчки.

Брошка тепер — одна із найулюбленіших прикрас моєї дружини. Надіва її на великі лише урочистості, й жінки об ту брошку очі зривають. Я не взяв брошки, поки не витягнув із Володі, скільки з мене за роботу. Розрахувався одразу ж.

А Володя після того надовго замовк.

І от новина: Батанов під слідством. За незаконні операції з дорогоцінним камінням і золотом. Він лише краєчком торкнувся тих операцій: щось у когось купив, щось обміняв, щось одремонтував, на лаву підсудних в першу чергу сядуть інші, але й Володі не уникнути покарання.

І я теж збираюся на суд: попрошу слова. Буду говорити вже про інших злочинців. Про людей, які обікрали державу на десятки мільйонів, занедбавши Володину установку. Які вбили в Батанові все: творчий запал, віру в справедливість нашого ладу і, по суті, штовхнули його на цей злочин. Які й зараз спокійно сидять на своїх теплих місцях, і їх не мучать ніякі докори совість Так чому їх не судять? Чому?

Крила

Яринці здалося, що вона або ще спить, або марить: юнак раптом махнув крилами і полетів.

І

А перед цим була довга дорога і ще довше — в дорогу — збирання. Наче вони не на місяць їхали, а принаймні на кілька років. Сукні, спідниці, халати, блузки, хустини, купальники, панчохи і ще безліч дрібниць, без яких, на думку мами, там не можна і кроку ступити, лежали-висіли по всіх кімнатах, а взуття було наготовлено стільки, що в нього можна було взути сотню жінок.

— Ти ще й зимове не забудь, — нагадував, усміх тамуючи, тато.

— Що ти в цьому розумієш! — сердилась мама. — Повинна ж я там ходити в пристойному!

«Пристойного» набралось на три величезні чемоданиська, та ще важка сумка з харчами. Бідний татуньо сплив сімома потами, поки переволік оті всі убоїська від таксі до вагона (носильників, як на зло, не було). Згодом, коли вони трохи обжились та оглянулись, виявилося, що половина була непотрібна, а половина потрібного лишилася вдома.

— А все ти! — вичитувала татові мама. — Хто казав нічого не брати з собою?

Але все це буде трохи пізніше, коли вони доберуться до місця, а поки що Яринку не можна одірвать од вікна: вона вперше в житті їхала до Чорного моря.

— Ви ж мене розбудіть! — раз по раз нагадувала батькам, коли другого дня, вже увечері, під’їжджали до Перекопу: на себе Яринка не дуже надіялась. А проспати першу зустріч з морем вона не хотіла ніяк.

— Розбудимо, — пообіцяли батьки і, чи то самі заспавши, чи пожалівши дочку, не розбудили.

Тож Яринка прокинулася вже у Феодосії, коли поїзд, немов боячись потривожити сонне місто, обережно підкотив до перону, який виростав просто з моря, і ще обережніше зупинився.

Було тихо й чисто. Так тихо й чисто, наче вся оця площа перед невеликим вокзалом, і сам вокзал, і невисокі будинки, що площу оточували, ще звечора накупалися в морі і тепер, зморені сном, ніяк не могли розклепить повіки. А над ними уже займався світанок, теж наче в морі споліснутий: Яринка ще ніколи не бачила такого світлого неба.

— Ма, поглянь! — смикала вона маму за рукав, і з очей її лилося стільки світла, що його вистачило б затопити всю оцю площу.

— Ма, а повітря яке! — не відставала Яринка од матері.

Повітря теж було наче з іншого світу.

— Ну, дихни, ма!

Але мамі зараз було не до повітря: мама шукала очима таксі.

— Де таксі? Ти що, не можеш гукнути таксі?

— Зараз гукну, — відповів мамі тато і побіг кудись через площу.

— Ти думаєш, він знає, куди побіг? — спитала страждаюче мама. — Він сам не знає, по що побіг. Що б ви робили без мене? — І без жодного переходу: — Не вистачало, аби у нас іще вкрали якийсь чемодан.

Всі три чемодани поки що стояли на місці.

— Поки що! — чмихнула мама. — Це тому, що я з них очей не спускаю! Дивилася б у небо, як моя доня розумна, від чемоданів уже не лишилося б і сліду... Хоч ти мені скажеш, куди побіг твій татусь?

— По таксі, — нагадала мамі Яринка.

— Він по що завгодно побіг, тільки не по таксі... З його голови вже давно вивітрились усі думки про таксі... О, я так і знала! — Остання фраза вже стосувалася до тата, який і справді повертавсь без таксі, зате з таким молодим і красивим південним чоловіком, що Яринка одразу ж закохалася в нього.

— Де таксі? — спитала мама суворо.

— Розумієш, Ганю, таксі зараз немає, — відповів знічено тато. — Ще дуже рано.

— Так чим же ми поїдемо?

— Ось, — сказав тато і відступив, звільняючи місце південному чоловікові, що, усміхаючись, дивився на маму. — Ось у нього машина, береться одвезти за п’ятнадцять карбованців.

— П’ятнадцять карбованців! — охнула мама. — У вас совість, молодий чоловіче, є чи немає? П’ятнадцять карбованців!

Яринка злякалась, що південний чоловік образиться й піде. Але той і не думав ображатись: смагляве обличчя його з акуратними вусиками розквітло таким приязним усміхом, наче він зустрів найближчих родичів, а не випадкових пасажирів.

— Мадам, — сказав він, торкаючись пальцями дашка чудернацької кепочки. — Мадам, а ви знаєте, що таке Крим?

І, як не дивно, ця фраза одразу ж вибила грунт з-під маминих ніг.

— Неси чемодани! — наказала вона суворо татові.

— Не треба нести, мадам, — сказав південний чоловік. — Зараз подам фаетон! — І не встигла мама вичитати як слід татові за п’ятнадцять карбованців, як «Жигулі», теж наче викупані в морі, весело підкотили до них.

Впакувавшись, посідали, поїхали: мама з татом позаду, Яринка попереду, поруч з водієм. Сиділа й завмирала, що він от-от звернеться до неї з якимось запитанням і вона не знайде, що йому відповісти. І наперед була за це сердита на нього.

Може, тому й не помітила, як виїхали з міста й покотили гладеньким, наче з-під праса, асфальтом. Машина котилася так м’яко, що Яринці здавалося: не вони їдуть, а дорога мчить їм назустріч.

— Зверніть увагу на гору ліворуч, — сказав водій. — «Мадам Бродська».

— Чому її так назвали? — поцікавився тато.

— Бо колись тут відпочивала мадам Бродська, — охоче пояснив водій. — Купаючись, впустила мило в море й нагнулась шукаючи.

Тато пирснув, Яринка, яка до цього бачила лише обрис гори, раптом розгледіла величезну сідницю, задерту до неба.

— Не дивися! — наказала шокована мама.

Яринка, почервонівши до сліз, одвернулась.

Дивилася пильно на виноградники, що пробігали праворуч, не обернулася навіть тоді, коли мама з татом стали охати й ахати, милуючись красотами, які розгортались ліворуч. Аж поки водій зупинив машину, поодчиняв усі дверцята:

— Прошу! Прошу помилуватись на наш кримський пейзаж!

І повів так рукою довкола, наче весь оцей простір належав йому особисто.

Сонце, сміючись, саме купалося в морі. В такій синяві, що очі спершу не хотіли сприймати її як щось реальне. Здавалося, от сонце одірветься зараз од моря і синява зникне слідом. Не могла, ну не могла звичайна вода бути отакою: на жодній картині не бачила Яринка такої пречистої синяви. Розлилася від гірських берегів аж до неба — ні здригнеться, ніворухнеться, лише сонячні зайчики спалахують на її ласкавій поверхні. Та десь далеко-далеко, між небом і морем, на обрії, а то вже й за ним, завис пароплав. Він не рухався, він просто висів, як картина, як украй потрібна деталь, щоб іще виразніше підкреслити всепоглинаючу синяву моря.

Яринці здавалося, що в неї в самої синішають очі.

— Божественно! — зітхнула мама: вона вже, мабуть, примирилася із втратою п’ятнадцяти карбованців.

— Пивка б зараз! — сказав тато замріяно. Незважаючи на ранок, сонце припікало по-справжньому. — Холодного.

— Буде й пивко! — пообіцяв бадьоро водій: машина знов поглинала асфальт. — Все буде, шановний! Ось спустимося в Коктебель...

— Планерське, — поправила мама: вона ще вдома вивчила напам’ять всі населені пункти, що траплятимуться їм по дорозі.

— Коктебель, мадам, Коктебель. — Водій був, мабуть, романтиком. — Що таке Планерське? Планерських тисячі, а Коктебель один.

— А чому на карті Планерське? — Мама в усьому докопувалася до суті.

— Назвали ті, в кого душі не було! — відповів сердито водій. — Ви знаєте, як тепер зовуться Атузи? Атузи!

— Як? — поцікавилася мама.

— Щебетовка!.. Щебінь, гравій, каміння, що ним устеляють дороги!

— Правильно! — зрадів тато. — Я теж бачив Щебетовку на карті. Правда ж, Ганю?

(«Незрозуміло, що він знайшов у тих Атузах? — скаже пізніше мама. — Щебетовка — ясно й зрозуміло». Яринка хоч і не згодиться з мамою, змовчить: сперечатися з нею — річ безнадійна).

Тож Яринка не встрявала в розмову, Яринка очей не могла одвести од моря, що пропливало праворуч.

Потім було Планерське, або Коктебель, і тато довго пив пиво, а мама демонстративно сиділа в машині і сердилась, що так вони й надвечір не доберуться до місця, однак не наважувалась квапити тата — це була єдина царина, в якій він ревниво зберігав незалежність і на будь-які мамині спроби керувати ним іще й тут відповідав такими шаленими вибухами гніву, що мама врешті-решт змушена була відступитись.

— Напився? — спитала лише сердито, коли тато нарешті сів у машину.

— Напився, — відповів тато, спливаючи потом. — А пиво тут непогане! — це вже до водія. — У нас, у Києві, краще, але й тут можна пити.

— Поїхали! — простогнала мама знеможено. — Я скоро, здається, помру.

— Мадам, вже недовго!

Південний чоловік крутонув кермо, і машина, вискочивши на асфальт, знову помчала вперед.

Вже в Щебетовці повернули ліворуч, в бік моря. Вузенька дорога звивалась вужем, вона то притискалась до напів­висохлої річечки, що звалась Атузкою, то стрімко видиралася вгору, оминаючи скелі.

— Гляньте, ліворуч — вірменський монастир.

— Монастир? Де монастир?

— Он тополі вгорі. А монастир розібрали.

— Розібрали? Навіщо?

— На такі ось загорожі, мадам.

Праворуч саме пробігала мурована, вища від людського зросту стіна — хто її зводив, для чого, ніхто зараз не зміг би, мабуть, і відповісти. А ліворуч розлились виноградники, вони виповнили всю долину, оточену горами, і дорога, виструнчившись, розсікала їх, як стріла. Дорога мчала вперед, до вузького проходу, наче прорубаного в горах, де зеленіли верховіття дерев і витикалися дахи будинків.

— Медова гора, — сказав водій, коли вони вже в’їхали в селище й стали обминати ту гору. — Зверніть увагу на скелю вгорі. Колись генуезці, які тут жили, скидали з неї засуджених до страти.

Яринка нахилилась, щоб краще бачити скелю — сіре громаддя, піднесене високо в небо. Її аж мороз пробрав поза шкірою, коли уявила, як отим нещасним злочинцям було падать донизу. Тепер підніжжя гори густо заросло кущами, але Яринці здавалось, що там і досі біліють кості.

Приїхали!

Востаннє крутонувши кермом, водій посигналив, і з невеликого, схованого за плодові дерева будинку випливло щось таке картате й яскраве, наче всі кольори півдня зібрались докупи.

— Біжу! Біжу! — закричало воно і, погойдуючись, попливло їм назустріч.

Яринка не знала, на що й дивитись. Чи на огрядну господиню, яка підпливала все ближче, чи на дерева, обвішані червонобокими персиками, чи на море, яке звідси, з-під гори Медової, відкривалось як на долоні, чи на гори ліворуч і гори праворуч, що велично й спокійно підносились до самого неба, а чи на троянди, що палахкотіли, розливались, стікали за кожним парканом, — все цвіло, все буяло, все сміялось привітно — відчуття великого свята заливало Яринку.

А потім зчинилось таке, що Яринці було вже ні до моря, ні до троянд, ні до південного чоловіка, який, одержавши свої п’ятнадцять карбованців, знову торкнувся пальцями дашка чудернацької кепочки, ще й пристукнув закаблуками.

— Мадам! — чомусь він звертався лише до мами. — Щасливо вам відпочивати, мадам! Ви цього заслужили!

— Які тут милі люди! — сказала розчулено мама, проводжаючи поглядом «Жигулі», що покотили донизу.

Та за кілька хвилин думка її змінилась — хазяйка показала, де вони житимуть.

Хазяйка, яка перед ними розливалася медом — і в долоні сплескувала, і ясніла солодкою усмішкою, і примовляла, що як це добре, що вони приїхали саме до неї... хазяйка повела їх чомусь не в будинок, хай і невеликий, зате ошатний, теж наче з сонячних променів витканий, а в якусь халабуду, низеньку та сіру, з плескатим дахом чи то з землі, чи то з глини, та й відчинила вузькі, немов наспіх навішені двері, запрошуючи їх зайти досередини.

— Отут ви, мої милі, й житимете. Як у бога за пазухою.

— Тут? — перепитала зачудовано мама.

Дивуватися було чому. Вузенька кімнатка з такою низькою стелею, що вони мимоволі попригинали голови, заходячи. Столик на рахітичних ніжках, два стільці і два вузькі ліжка. Ще й глухі стіни без вікон.

— А як же ми спатимем? — зовсім уже приголомшено поцікавилась мама.

— Двоє тут, а одне у наметі, — пояснила хазяйка. — Пішли покажу. — І повела в глиб невеликого саду.

Тут, під персиком, і справді був нап’ятий старенький намет.

— В мене академік тут місяць жив. Не міг нахвалитись.

В мами вже зовсім підібралися губи. А тато, мабуть, потай радів, що вся оця поїздка «дикунами» до моря затіяна, слава богу, не ним. Яринка ж думала, як підступитись до мами, щоб та дозволила їй спати в наметі.

— І не проси! — нагримала мама. — Не вистачало, щоб тебе покусала гадюка. В наметі спатиме тато.

Тато мовчки погодився. Він давно уже звик, що його приносять у жертву. Яринка теж замовкла, чекаючи, поки мама трохи одійде. Мама лаяла знайому, яка нараяла їхати в Крим, ще й адресу дала.

— Хай тепер і не потикається в школу!

Мама була директором школи, і коли вірити татові, то її побоювалось навіть районне начальство.

До обіду розібралися з речами. Всі плаття, халати, блузки й спідниці були розвішані по стінах над ліжками, і кімната, й без цього вузенька, ще більше повужчала — ні ступити, ні повернутись. Тато був за «подай» та «дістань», Яринка ж нудилась без діла, чекаючи, коли вони нарешті підуть до моря. Та ось мама повісила останню спідницю, виклала на стіл коробочку з кремами й покликала підобідать перед тим, як іти купатись.

Потім вони, вирядивши тата надвір, приміряли купальники. Яринка наділа яскраві трусики й ліфчик. «Не тисне?» — спитала занепокоєно мама. Яринка відповіла, що не тисне, вона не могла діждатись, поки рушать до моря, бо мама, розклавши на ліжку з десяток купальників, ніяк не могла вибрати, який їй найбільш до лиця, тато ж плавився на сонці і час від часу стогнав знадвору:

— Ганю, скоро вже?

— Не дратуй мене! — відповідала мама і починала ще повільніше рухатись.

Врешті мама вибрали смугастий купальник і одразу ж стала схожа на вгодовану зебру.

Рушили.

Мама затулялась од яскравого сонця парасолькою, пильнуючи, щоб тінь падала і на Яринку, тато ж пихкотів позаду, несучи важкий кошик, повний усякої всячини. Ще вранці випите пиво тепер щедро виходило потом, і тато весь час вимахував білою хусткою, наче здавався усім стрічним в полон.

— Убитися можна — отак ходити щодня! І як я, дурепа, повірила! — не могла заспокоїтись мама.

Її все дратувало: і сонце, і спека, й повні засмаглого люду алеї, і кипариси, од яких годі діждатися тіні, і навіть троянди, ціле море троянд, бо, на мамину думку, недовго і вчадіти від густих оцих пахощів. І навіть на закритому пляжі, куди вони втрапили, сказавши, у кого живуть (хазяйка працювала в місцевому пансіонаті), навіть на пляжі мама попоходила, поки вибрала більш-менш путяще місце, хоча й тут примудрилася посваритися з дамою, яка лежала поруч. Дама, страшенно поважна особа, коли тато роздягнувся і ліг, звернулася чомусь не до нього, а до мами:

— Женщина, скажіть своєму мужчині, щоб він прибрав ноги!

— А може, ви приберете свою голову? — не полізла мама за словом у кишеню.

Дама аж підвелася, обурена:

— Женщина, ви знаєте, з ким розмовляєте?!

— Знаю: з дурепою, — одбрила мама спокійно.

Як далі розвивалась перепалка, Яринка, яка була переконана, що мамине однаково буде зверху, не стала слухати, з ходу кинулась в море. Вода підхопила її і понесла.

— Яринко, не смій запливати в море! — Мама, яка уже встигла розправитись з дамою, стояла на березі. — Вернися зараз же!

Яринка з досадою повернула назад:

— Тут не глибоко, ма!

Та мама була невмолима:

— Зараз же мені вертайся назад! — Мама панічно боялась води і плавала тільки там, де могла дістати ногою дна. — А ти куди дивишся? — Це вже до тата. — Зараз же заверни її на берег!

Тато м’ячем вкотився у воду і так — м’ячем — і поплив. Яринка розсміялась, захлинулась водою, закашлялась, попливла до берега.

— Бачиш!.. Бачиш!.. — докоряла мама, витираючи щосили Яринку. — Щоб більше без мене у воду й кроку не сміла ступити!

Але навіть мамине бурчання не могло зіпсувати настрій Яринці. Все її тіло ще дихало морем, дивовижною водою, такою прозорою й чистою, що видно було кожну піщинку, кожен камінчик на дні. Це був новий, небачений світ, який щойно прийняв її всю, омив до останнього нігтика, пронизав так світло і радісно, що Яринці весь час здавалось: ось вона махне руками й злетить у повітря.

— Можна, я полежу у воді? При самому березі. Можна?

— Лягай, тільки гляди не захлинись, — дозволила мама, яка сиділа під парасолькою, оберігаючи себе від сонячних променів. — Та не біжи, шалапутна!

Але Яринка вже мами не чула: ускочила в море, і воно знову ніжно огорнуло її. Плюсь-плюсь — набігали хвильки на берег, погойдуючи Яринчине тіло, а сонце сміялося зверху, сонце заливало весь пляж, переповнений людом, і навіть крізь воду зігрівало Яринку. Вона аж очі заплющила од насолоди, а коли розплющила, то побачила дві пари ніг, що стояли на відстані простягнутої руки. Звела голову: два молодики, засмаглі, як негри, розглядали її впритул.

— Екземплярчик що треба, — сказав один.

— Підходящий, — погодився другий.

— Познайомимось? — спитав перший і присів перед Яринкою. — Тебе як звати, мала?

— Молоді люди, що вам треба? — пролунав застережний мамин голос.

— Ого! — сказав другий. — Тут пахне загсом!

— Або дитсадком, — додав, зводячись, перший. — Пішли?

— Пішли.

І пішли лінькувато вздовж берега.

— Що вони тобі казали? — допитувалась мама.

— А нічого. — Яринка все ще дивилась на дві постаті, що віддалялися. Чи то від образи, чи ще від чогось їй раптом захотілося плакати. — Нічого! — вигукнала майже сердито і, вже не питаючи мами, кинулась в море.

— Ярино! — позаду.

— Яринко! — попереду.

Тато м’ячем гойдавсь на воді, махав до неї рукою. Енергійно вимахуючи, Яринка попливла до тата, от хто її любить по-справжньому!.. «Дитсадок!..» Пірнула, вхопила тата за ноги, потягнула щосили донизу. Тато, сміючись, одбивався, його не так легко було притопити, він вискакував на поверхню, як пробка, поки обоє, як слід натомившись, попливли до берега.

— Божевільні! — вичитувала мама. — Хоча би ти мав якийсь розум! Так недовго й утопити дитину!

«Дитсадок!» — знову пролунав насмішкуватий голос. Яринка подивилась вздовж берега — юнаків не було.

Накупавшись, пішли обідати. По дорозі над самісіньким морем, ховаючись од сонця під височезними тополями, притулився невеликий базарчик: місцевий люд виносив сюди дари од щедрого літа. Персики й сливи, яблука й перший виноград, огірки й помідори лежали в такій барвистій палітрі, що все в ній аж виспівувало про південь, яскраве сонце й щедре тепло. Курортна напівроздягнена публіка, засмагла і ще не засмагла, купувала все те, не торгуючись, тому й ціни тут вимірювались не копійками — карбованцями. Мама попоходила вздовж єдиного ряду, поки наважилась купити кілограм помідорів.

— Три рублі кіло! Здуріти можна! Дорожче, ніж в Києві. Варто було їхати, щоб отак переплачувать. Тримай! — сердито до тата.

Тато покірно підставив сумку, мама обережно брала з вагів помідори, складала до сумки.

— Так і зубожіти недовго!

— Нічого, дамочко, дасть бог, не зубожієте! — Чоловік, який продавав помідори, уже, мабуть, зауважив золоті обручки й сережки, що сяяли на мамі. Взяв троячку, хукнув, сховав до кишені. — На розплід! Щойно ж виніс.

— Деруть, скільки хочуть! — все ще не могла заспокоїтись мама.

Зате помідори були — таких Яринка ще й не куштувала. Коли вони добрались до єдиного на весь виселок кафе та вистояли майже годину в черзі, коли зайняли врешті столик і поставили тарілки та чашки з напоями й їжею і мама виклала куплене на порожню тарілку, Яринка взяла найчервоніший, найбільший, що сам, здавалося, просився до рота, і вгородила в нього молоді міцні зуби.

— Не спіши, — зауважила мама. — Ніхто його в тебе не відбере. А хто суп їстиме?

Покінчивши з місцевим овочем, підсунула тарілку. З’їсть і суп, і шніцель — так зголодніла купаючись. Повела щасливими очима по сусідніх столиках і завмерла: навпроти — рукою подати — сиділи оті два юнаки. В усі очі дивились на неї, і ті очі сміялись.

А коли один із них показав на пляшку вина і повну склянку, ще й пальцем до неї покивав: іди, мов, та випий, Яринка й зовсім зайнялася вогнем.

Одвернулася різко, але це не допомогло: шкірою відчувала їхню присутність. Сиділа незрушно, боячись доторкнутись до ложки.

— Ти чого не їси? — спитала мама.

— Не хочу!

— Я так і знала! Перекупалась або перегрілась на сонці! Дай сюди лоба!

Але Яринка не підставила покірно лоба під мамину долоню: уявила, що подумають оті, коли побачать цю сцену.

— Та що це з тобою?

— Нічого.

— Тоді їж суп і не коверзуй! А то відправлю до Києва.

— Ну й відправляй!

— Ярино! — постукала мама виделкою.

Яринка потягла до себе тарілку. Побовтала ложкою. Досі апетитний на вид, суп став синій, як мрець, ослизла картоплина вивалилась із ложки на стіл. Відсунула тарілку, взялася за шніцель. Нахилилася майже до самого столу, щоб не бачили оті двоє, як вона їсть.

Настрій був геть зіпсований. І коли добрались з кафе по крутій дорозі додому, коли пірнули нарешті в прохолоду, в рятівну напівтемряву (аж ось коли перестали жаліть за вікном!) і мама знову стала допитуватись, чи не захворіла, Яринка відповіла, що болить голова і вона хоче лягти.

— Докупалась! — сказала з докором мама. — Лягай зараз же в ліжко!

Скинувши з себе гарячий халат, Яринка пірнула в постіль. Ліжко перелякано скрипнуло, мовби питаючи, хто це, потім покірно прогнулось пружинами. Яринка згорнулась калачиком, підклала під щоку долоню й одразу ж заснула.

Спала міцно і довго. Чула крізь сон, як перемовлялися мама і тато, потім ще чиїсь чужі голоси — і все не могла проснутися. Аж поки мама поторгала її за плече:

— Доню, просинайся, вже пізно. Вночі не спатимеш.

Яринка потягнулася солодко, тіло одразу ж стало легке та прозоре. Посміхаючись, розплющила очі.

— Голова не болить?

— Ні...

Як була в ліфчику й трусиках, схопилася з ліжка, побігла до дверей.

Спека уже пересілась, сонце сховалось за Медову гору, на весь двір лягла тінь. Була вона така ж легка й прозора, як і Яринчине тіло, в тій передвечірній прозорості вчувалося стільки спокою й ласки, що хотілося потертись об неї щокою. А там, унизу, ще кипіло, ще плавилось, ще сліпуче біліло, а по безмежному морю бігали сонячні зблиски. Воно було вже не синього — зеленого кольору, воно жило, рухалось, не знаючи й хвилини спокою, і подих того вічного руху сягав аж сюди. Добігав і лягав тихим сплеском під Яринчині ноги.

Завмерла, заворожена, зачарована, стояла не в спромозі відірвати очей.

Отямилась лише тоді, коли мама гукнула вечеряти:

— Ти ж нічого не їла в обід!

І Яринка одразу ж відчула, як зголодніла: все тіло її аж ячало.

— Не хапай, бо вдавишся. Коли я тебе навчу їсти по-людському?

Яринка хоча б і знала коли, все одно не могла б відповісти: рот її був набитий ущерть. Їла фаршировану качку, ще приготовлену вдома (тато недаремно обривав руку сумкою), і місцевий уже хліб, білий, пухкий, неймовірно смачний, вгризалася в ті ж помідори з соковитою солодкою м’якоттю, на зламі наче цукром посипані, одрізала масла, скільки могла, а під кінець взялася за персики. Свіжозірвані, тільки-но з дерева, в хазяйки й куплені, не рівня тим зеленим недоноскам, що ними торгують у Києві.

— Боже, скільки може з’їсти ця дитина! — жахалась мама. — Досить, бо шлунок зіпсуєш.

Яринка, яка й сама вирішила була, що це вже останній, потягнулася ще за одним. Взяла персик, вийшла надвір.

За цей час, доки вони вечеряли, довкола все змінилось. Сонце вже зайшло, Медова гора наче наблизилась, нависаючи темним громаддям над крихітним двориком, а за нею, вибухаючи червоним, жовтим, рожевим, палахкотіло крайнебо. Кольори були такі соковиті й ясні, як на дитячих картинках, вони набігали нестримними хвилями, опадали і знову здіймались, а потім враз, за якусь мить невловиму, так що Яринка не встигла і зблимнути, щезли безслідно, немов чиясь величезна чорна долоня взяла та й затулила од неї весь небосхил. І ще ближче підступила Медова гора, а над нею одразу ж загорілися перші зірки.

Яринка повернулася в бік моря: висока, на півнеба, стіна, повна таємничого мороку, рухалась швидко й невпинно, поглинаючи виселок, — добігла, накрила, мов тінь, злилася із скелями, що почорніли ще дужче, а небо густо вродило зірками.

Й одразу ж, без жодного переходу, залягла глуха ніч. Така глибока й безмежна, що в ній розчинилося все. Не лишивши від недавнього дня, від спеки нестерпної щонайменшої гадки. По висілку мов сипонув хто вогнями: переливалися, зблимували, підморгували звіддаля до Яринки, а від літнього кінотеатру, найяскравіше освітленого, долинула музика. Яринка згадала афішу, мимо якої проходила, вертаючись од моря, і їй теж захотілося в кіно. Так захотілося, що здавалось: не піде — помре. І вона, кваплячись, боячись запізнитись, вскочила до кімнати.

— Ти що?

— Пішли в кіно, ма!

— Господи, ця дитина зведе-таки мене в могилу! — Мама вже хапалась за серце. — В тебе є щось в голові? Ускочила так, що в мене й ноги відібрало... Хоч ти їй що-небудь скажи!

Тато, який саме переглядав, щоб не заснути, журнал, зирнув поверх окулярів з таким виглядом, наче хотів запитати: а я тут причім?

— Ну пішли, ма! — Яринка вже мало не плакала.

— Ніякого кіно! — відповіла, дістаючи валокордин, мама. — Зараз же лягаємо спати!.. Іди, годі тобі рота дерти! — Це вже до тата. — Подушку тільки візьми.

Тато зраділо вхопив подушку і, підморгнувши до Яринки, ушився до намету. Аж тоді Яринка згадала, що вона теж збиралась ночувати в наметі.

— Я теж ляжу з татом.

— Спи тут і не вигадуй. Хочеш, щоб тебе гадюка вкусила?

— А тато?

— Тата не вкусить. Он твоє ліжко, роздягайся й лягай, бо загашу зараз світло.

І Яринка, насупившись, ступила неохоче до ліжка.

Мама, зачинивши двері, загасила світло. Абсолютна, без жодного просвітку темрява запанувала в кімнаті. Біля маминого ліжка пошелестіло, потім жалісно заскрипіли пружини, затихло, пролунав натомлений мамин голос:

— Боже, як я заморилась сьогодні! І це називається відпочинком... Ну, я ж їй згадаю!

Іншого разу Яринка поспівчувала б мамі, а тепер не озвалася й словом. Ображена, думала: «От завтра візьму й не встану з ліжка. Й до моря не піду...» Пригадалися чомусь оті два юнаки, їхні насмішливі погляди, і на серці закипіло ще дужче: «І до кафе — ні ногою! Їжте самі!» Яринка подумала, що б іще зробити таке — насолити отим юнакам, і, нічого так і не придумавши, заснула...

А прокинувшись, ніяк не могла зрозуміти, рано зараз чи пізно. Обережно звелася, звісила ноги, шукаючи капці. Цементна підлога здалася такою холодною, що Яринка аж здригнулась. Намацала капці, всунула ноги, навпомацки знайшла і наділа халатик, виставивши наперед руки, пішла до дверей.

Тамуючи віддих, щоб не рипнуло, стала тихесенько одчиняти двері.

Й одразу ж з’явилася сліпуча щілина. Світло, що буяло надворі, здавалося, тільки й чигало на те, щоб Яринка їх одчинила. Ввірвалось до кімнати, облило її зверху донизу, лоскітно пробігло по тілу, підхопило й винесло за поріг.

Лише встигла подумати, що заспала і надворі вже день.

Але дня не було — була ніч. Така ніч, яка ще в її житті не траплялась.

Вгорі, мов із скла прозорого, небо. І неправдоподібно великі зірки. Мільярди зірок без кінця спливали з бездонних глибин, лягаючи на Яринчині очі. А між землею і небом, вже по цей бік отієї скляної прозорості, майже в зеніті, гойдався величезний, мов з іншого світу позичений, місяць. І стільки світла лилося з нього, що болісно було дивитись очам.

Щось нереальне, щось наче з казки було в оцій із срібного сяйва витканій ночі. І дерева, й будинок, і Медова гора — все мовби рухалось, мовби пливло, тихенько погойдуючись: Яринка мимоволі вхопилась за дерево, що росло коло дверей, — дерево враз ожило, срібним дзвоном озвалося листя, а під корою запульсував теплий сік.

Глянула Яринка вниз — весь виселок купався у сяйві.

Подивилася далі — з-за високих тополь виглядало посріблене море. Воно наче спухло, здіймаючись назустріч великому місяцеві, — сягне неба, а тоді опаде й велетенською хвилею накотить на берег.

І весь простір довкола сповитий тишею. Напоєний тишею. Пронизаний тишею. Такою величезною тишею, що все заніміло, боячись і дихнути, — щонайменший звук — і вона сніговою лавиною обвалиться на весь оцей світ.

Дивовижне відчуття стало проймати Яринку, наче вона теж вся зіткана з цього срібного сяйва. І вже не підвладна законам, які досі тяжіли над нею. От махне руками й полине, вся до кінця розчинившись у просторі, в сріблястому мерехтінні, й опуститься невагомою хмаркою аж на он тих горах, що бовваніють далеко попереду. Або поверне в бік моря, ковзаючи нечутно над хвилями.

І, відчуваючи власну прозорість, власну легкість і дивовижну розкутість, наче вона вже й не була Яриною, не була вже й людиною, а до кінця належала оцій ночі, мерехтінню оцьому сріблястому, немов відгукуючись на владний чийсь поклик, що в ній залунав, перетнула двір, вийшла на вулицю.

Підіймалася вгору легко й нестримно — наче летіла. Минала притихлі двори, сонні будинки, з яких ані звуку, лише дерева вітали її передзвоном ледь чутним, випливаючи назустріч прозорими тінями. І не було страху. Зовсім не було страху. Немов отой поклик, що вивів її на дорогу, весь час був поруч і тихо нашіптував: «Я з тобою. Йди і нічого не бійся».

Кінчився виселок, дорога ще крутіше подерлася вгору. Власне, це вже й не дорога була — добре втоптана стежка, якою тисячі відпочиваючих видирались на Медову. Вона оббігала скелю, ведучи на той бік, де було похиліше, і чим вище підіймалась Яринка, тим просторішим, ширшим, безмежнішим ставав зачарований світ, що лежав унизу. Вже бачила навіть світлу смужку прибою: за кожним разом вздовж берега від мису до мису пробігав ланцюжок миготливих вогників, спалахував, гаснув і знову спалахував — у вічному русі, вічнім неспокої. І подих моря, спокійний, густий, врівноважений, долітав аж сюди.

Стежка стала ще крутішою. Наче викута з срібла, з’явилася скеля, що вінчала Медову. З цього боку вона була зовсім невисока, в два людські зрости, не більше. Яринка тільки встигла подумати, що можна запросто вибратись на неї, як на скелі з’явився юнак.

Він наче виник з нічого, зматеріалізувався з повітря, з місячного сяйва, Яринка могла б заприсягтися, що не бачила, як він видирався на скелю. Стояв над самісіньким урвищем, що стометровою стіною обривалось донизу, і Яринці раптом здалося, що він стоїть тут завжди. З тих далеких часів, коли внизу ще жили генуезці, тільки вдень його не видно, а видно лише вночі, та й то не кожного разу. Стоїть, наче вирізьблений, на тисячоліття застиглий, як одна з отих статуй античних, які вдивляються у вічність поверх голови людських поколінь.

Яринка сама застигла, не знаючи, що їй далі робити: тихо повернути назад чи підійти до скелі. Чи просто стояти, ждучи, що буде далі.

А юнак раптом розпустив крила. Велетенські, як у метелика. Такі тонкі й прозорі, що крізь них видно було всі зірки й просвічував місяць. З тихим шелестом згорнув, знов розпустив, тіло його враз наче видовжилось, він махнув крилами й полетів. Був щойно і щез. Наче привид. Мов тінь.

Яринка метнулась до скелі: здалося, що юнак звалився. Обдираючи коліна, ламаючи нігті, видерлася на те місце, де він щойно стояв, з острахом глянула донизу. Там юнака не було. Тільки гостре каміння та ще нижче крутий схил, вкритий травою й кущами.

Але ж стояв він щойно отут! Стояв!

Ось і місце, нагріте його ногами.

Подумала, що він от-от може вернутись. Швидко спустилась і наткнулась на одяг. Недбало кинутий, наче юнак зривав його на ходу. Джинси, футболка і поруч кросівки. Все приношене й стоптане, воно зберігало, здається, форму тіла, що його облягало недавно. Юнак звільнявся від одягу, як метелик від кокона. Яринка ледь утрималась, щоб не діткнутись рукою — пересвідчитись, що це все насправді.

Потім пірнула в кущі — відчувала, що не зможе піти, не дочекавшись юнака.

Що то в нього було — дельтаплан чи якийсь інший пристрій, так і не встигла розгледіти. Тільки без мотора. Мотор було б чутно.

Сиділа застигла, не зводила зі скелі погляду.

Він виник так само раптово, як і полетів. Тихо зашелестіли крила, згорнулись за спиною. Й зникли. Щойно ж були, велетенські, вдвічі більші од нього, і щезли. Яринка перевела погляд на його руки — в руках нічого не було. Легко спустився донизу, став одягатись. І коли вдягнувся і зник внизу, Яринці знову здалося, що їй все те примарилось.

Пішла слідом: його не було вже видно. Тільки ніч, тільки сонні хати й дерева, тільки спокій і тиша. Така таємнича, що ставало аж моторошно.

Обережно ступаючи, майже скрадаючись, зайшла Яринка у двір, одчинила двері, пірнула в темряву. Забралася в ліжко, з головою сховалась під ковдру, бо її огорнув раптом страх. Здавалося, що хтось великий і темний, волохатий, як велетенський павук, зупинився над нею. Зачаїлась, прислухаючись, потім не витримала, обмираючи од власної сміливості, вивільнила руку, помахала в повітрі. Темрява заколихалась, заструмувала, її обтікаючи, волохата потвора попливла-попливла в бік дверей — зникла з кімнати. А тут ще прокинулась мама. Потягнулася солодко, скрипнула ліжком, і той земний звук остаточно розвіяв страх.

Стало тепло й затишно. Вже засинаючи, згадала: «Хай мені присниться Медова. І отой хлопець. І крила...»

А прокинувшись, не знала: наснилося все те їй чи було насправді.

Вийшла надвір: нічні чари геть зникли. Чисте й ясне, напиналося небо, в ньому вже сміялося сонце. Гули машини, перемовлялися люди, тиші як не було, а Медова прозиралась до останнього кущика, до останньої тріщини в скелі, і не було в ній і натяку на нічну таємничість. «Наснилось», — вирішила з жалем Яринка. А тут іще мама, вся в бігуді, виглянула з дверей:

— Буди тата! Скільки можна вилежуватись!

Тато ще спав: намет аж здригавсь од хропіння. Витикалися лише великі підошви. Надимаючи щоки від стримуваного сміху, Яринка підібрала гілочку, полоскотала спершу одну п’ятку, потім другу. Хропіння урвалось, ноги конвульсійно смикнулись, пірнули в намет.

— Га?.. Що?..

І тато виліз сонним ведмедем.

— Уже ранок? — здивувався він. Покліпав на сонце очима, мов промиваючи їх од дрімоти, кілька разів присів, викидаючи вбоки руки, — ото й уся фіззарядка.

— Мама вже встала?

— Умгу, — кивнула головою Яринка. Раптом подумала, що тато вночі міг виходити з намету, і, ще надіючись, що оте все їй не приснилось, спитала: — Та, ти вночі виходив надвір?

— Вночі? — замислився тато. — Здається, виходив.

— Ну пригадай! — Яринці вже здавалось, що від татової відповіді буде залежати все. В неї аж сльози навернулись на очі.

— Таки виходив... А що?

— Ніч яка була, та? — спитала Яринка з надією.

— Ніч?.. Гм, ніч... Ніч як ніч... Місяць, здається, світив...

— І більше нічого?

— А що ще мало бути?

— Та нічого. Я просто так...

Розчарована, пішла од намету.

Цілий день почувалася так, немов щось загубила.

Тому, може, в неї протягом дня був кепський настрій. А може, тому, що оті два юнаки знову наткнулись на неї. Біля моря, на пляжі.

— Привіт, мала!

— В дитсадок сьогодні не йдемо?

І пішли сміючись.

У Яринки півдня паленіли після цього щоки. Пасла їх сердитими очима, думала, як їм відповісти, коли ще раз підійдуть, але вони більш не підходили: купались, а потім грали в м’яча з якимись особливо бридкими дівчатами. Тож Яринка навіть зраділа, коли мама, перегрівшись на сонці, стала збиратись додому.

— Якщо хочеш, побудь іще з татом. — Тато міг смажитись з ранку до вечора.

— Не хочу! — сказала Яринка. І, глянувши сердито в бік юнаків, пішла геть з пляжу.

І Медова гора, як таємниця, як нерозгаданий сон, весь час була перед нею.

Вже лягаючи спати, Яринка подумала: «Прокинусь серед ночі чи ні?» І знов, як і минулої ночі, проснулася хвилина в хвилину: могла й не дивитись на годинник. Прокинулась, наче її хтось розбудив, ледь чутно діткнувшись ласкавими пальцями: «Яринко, вже час!»

Було так же темно і тихо. І так міцно спала мама. Яринка звелася, одягнулась і тихенько вийшла, пірнувши в сріблясту розлитість.

Срібний місяць, сріблом наповнене море. Срібні дерева, срібна вгору дорога. Срібна легкість і срібна прозорість — Яринка не йшла, а летіла, ледь торкаючись гладенької тверді: ще один крок, ще один помах руки — і вона злетить у повітря. З срібла викута скеля, пуста і німа — юнака не було.

Не прийшов?

Розчарована, глянула на те місце, де минулої ночі лежав його одяг: одяг був на місці. І джинси, й майка, і ті ж кросівки. Підійшла, взяла майку до рук. Розгорнула навпроти місяця, щоб краще роздивитись малюнок.

На майці був зображений крилатий юнак, що підіймався у небо до сонця.

— Що ти тут робиш?

Яринка так і заклякла.

— Тобі що тут потрібно?

А вона все ще стояла зіщулившись.

— Дай сюди!

Дві темні руки простягнулися з-за плечей, висмикнули майку.

— Ти хто така?

Аж тепер повернулась на сердитий голос — вчорашній юнак стояв перед нею.

— Ти підглядала?

Яринка так затрусила головою, що голова мало не злетіла з плечей.

— А що ти робила?

— Я прийшла... подивитись на море...

— На море? — перепитав юнак недовірливо. — На море — до моря треба йти, а не дертися вгору. — Голос його, однак, пом’якшав, він нахилився за джинсами. — Одвернись, я одягнуся.

Яринка слухняно одвернулась: чула, як шелестів одягом.

— Ну, бувай! — сказав він насмішкувато. — Милуйся морем, заважать не насмілююсь.

— А крила? — вирвалось у Яринки — юнак нічого не ніс у руках. — Ти забув крила!

— Таки підглядала! — закричав юнак на Яринку. — Не смій шпигувати, чуєш?! Ще раз застану — спущу вниз головою!

І зник за крутим вигином.

«Чого він так розлютився? Що я йому таке сказала?» Яринка оглянулась, шукаючи поглядом кинуті крила, але крил не було. Ні під скелею, ні під кущами: вона б їх помітила — так добре було видно.

«Ну й хай...»

Повна образи, теж пішла.

Юнака не було видно. Мабуть, десь недалеко й жив і встиг пірнути в садибу.

«І ногою більше туди не ступлю!» — поклялася Яринка, вже засинаючи.

Але настала ніч і владно покликала її з ліжка надвір. Яринка йшла, обмираючи, що ось вона мине отой вигин і віч-на-віч зіткнеться з ним. Стоїть і, суворий, чекає на неї. Обмирала, а таки продовжувала йти — ноги самі, всупереч її волі, несли вперед.

Юнака не було. Не лежав і його недбало полишений одяг. Яринка зітхнула полегшено, а разом відчула й розчарування: а що, як він зовсім не з’явиться? Знайшов іншу гору. Хіба їх мало довкола! І тільки отак подумала, як знизу долинув ледь чутний рух: щось тріснуло, шелеснуло, зашурхотів камінець. Яринка метнулась в найближчі кущі, зачаїлась: з-за вигину показалась голова юнака, потім вся його постать. І в руках він знову нічого не ніс.

Де ж він ховає крила?

Юнак тим часом підійшов до скелі, підвів угору обличчя. Яринка мало не ойкнула, таке воно в нього було прекрасне. Щось від місяця, від оцієї срібної ночі було в тому обличчі.

А він уже роздягався. Порух недбалий — і весь одяг опав, наче листя. Лишившись у плавках, вибіг на скелю. Постояв незрушно, вбираючи в себе весь простір, і враз, наче в казці, в нього за спиною виросли крила. Махнув ними і полетів. Безгучно, як привид, як тінь. Щойно ж стояв і зник.

Приголомшена, вражена, не знаючи, що їй далі робити, Яринка все ще сиділа на місці. Відчувала одне: зараз устати й піти вона нізащо не зможе.

Врешті вибралась з кущів. Стала відкрито під скелею: губи міцно стулені, пальці стиснені в кулаки. Готувалася до найгіршого: що він, повернувшись, спробує скинути її із скелі донизу.

Він її, мабуть, побачив ще здалеку — мовчки опустився на скелю (дивовижні крила зібрались, згорнулись, зникли, наче розтанули), мовчки пройшов мимо неї. Мовчки вдягнувся. Лише тоді подивився на неї. І в погляді його не було уже гніву.

— Ти знову прийшла?

— Прийшла, — видихнула з себе Яринка.

— І що накажеш робити з тобою?

Вся постать Яринчина говорила, що вона й сама не знає, що з нею робити.

— Гаразд, — вирішив тоді юнак. — Пішли... Дай руку, а то ще оступишся.

Яринка покірно подала руку: долоня його була як вогонь.

Почали спускатись донизу, Яринка майже не дивилась під ноги — тягнулася зором до нього. Він був на голову вищий од неї і такий широчезний в плечах, що міг би запросто посадити її на рамено.

— Як тебе звати?

— Ярина. — Сама ж не спитала, як звати його, чомусь здавалось, що він взагалі безіменний.

— Ти звідки?

— З Києва.

— Землячка?.. Скільки ж тобі років?

— Сімнадцять, — додала для солідності півроку Яринка.

— То ти вже зовсім доросла!

Яринка ствердно кивнула: відчувала себе такою дорослою, що могла запросто йти з оцим юнаком, взявшись за руки.

— Де ти живеш?

— Ось тут. — Яринка й незчулась, як дійшли.

— До побачення, — сказав тоді їй юнак. Стояв перед нею серйозний, як вчитель. — І менше ходи серед ночі.

— А ти? — спитала Яринка. — Ти ж ходиш!

— Я — літаю... Ну, йди. — Підштовхнув її легенько рукою, і вона слухняно ступила в двір.

— Ярино!

Яринка так і стрепенулась — ще ніхто не називав її так по-дорослому. Юнак все ще стояв коло воріт.

— Що ти післязавтра робитимеш? Хочеш піти на Три Брати?

— Уночі? — Яринка мимоволі глянула в той бік, де бовваніли, підіймаючись до неба, розмиті вершини.

— Вдень.

— Хочу.

— Тоді я тебе знайду. Бувай.

Повернувся й пішов. І її знову вразили його плечі. Таких широких плечей вона ще не бачила ні в кого.

Спала чи не спала решту ночі Яринка, важко сказати. А якщо навіть і спала, то і вві сні думала, як одпроситися в мами в похід на Три Брати. А вранці, ледь розплющивши очі, зірвалася з ліжка й побігла до дверей: раптом здалося, що Три Брати зникли. Хіба мало чудес буває на світі?!

Одчинила двері — й одразу ж навпроти, як у великій картині, виникла гора. Мов усю ніч терпляче чекала на неї. Три могутні вершини, одна вища за одну, здіймались на фоні синього неба. Закам’янілі Три Брати велично підіймалися вгору, виступаючи з чистої-пречистої зелені, що хвилею накотилася знизу. Накотилась, ударилась та й застигла навіки.

Пронизана величною тією красою, Яринка довго стояла в дверях. Їй уже здавалось, що вона помре, як не піде завтра в ті гори.

Цілий день мучилась, як сказати мамі про майбутній похід.

Аж увечері, коли відступать уже було нікуди, наважилась:

— Ма, я піду завтра в гори.

— Куди-куди?

— В гори. На Три Брати. Мене запросили, — одним подихом випалила Яринка.

— Хто запросив?

— Ну... один хлопець.

— Хлопець? — У мами було зараз таке обличчя, наче вона почула: «крокодил» або «лев». — Коли він тебе запросив?.. Коли ти встигла з ним познайомитись? — Мама була вже, мабуть, на тій грані, за якою непритомніють.

— Вночі, — бовкнула Яринка.

— Боже, вночі! — жахнулася мама. І повернулася до тата, що вдавав, наче оця розмова його не стосується. — Ти чуєш, що твоя дочка виробляє? Вона серед ночі знайомиться з чужими хлопцями!

— А коли ж іще знайомитись? — бовкнув тато.

Отут уже перепало татові. Тато тільки сопів та мовчав: вирішив, мабуть, увесь вогонь перебрати на себе.

— Я скоро здурію з вами! — патетично вигукнула мама. — З чужим хлопцем!.. Уночі!.. Нікуди ти не підеш!

Тоді Яринка вдалася до випробуваного засобу: сіла й заплакала. Плакати вона могла скільки завгодно. Хоч з ранку до вечора. Хоч цілу добу.

— Порюмсай, порюмсай! — сказала мама на доччині сльози. — Хоч буде чим помити підлогу.

Та згодом не витримала. Та й хто зміг би витримати гіркий отой плач!

— Що то за хлопець?

— Хороший, — схлипнула крізь сльози Яринка.

— Хороший! — пирхнула мама. — Тобі всі хлопці хороші!.. Та не плач, бо не пущу! — В Яринки миттю висохли сльози. — Як ти з ним познайомилась?

— Уночі... Виглянула на вулицю, а... — Тут у Яринки вистачило кебети трохи заспокоїти маму. — ...А вони саме йшли.

— То він був не один?

— Не один. Хлопці й дівчата.

— І куди ж вони йшли серед ночі? — знову наповнилась підозрою мама.

— На Медову... Подивитись на море.

— Гаразд, лягай спати, — сказала мама. — Вранці вирішимо... Боже, як у мене болить голова! Здуріти можна од ваших затій!

Мама ковтала пілюлі, Яринка подавала їй воду. Відчувала себе винною, але не такою мірою, щоб відмовитись од Трьох Братів.

— Підеш, — сказала мама вранці. Й уточнила одразу ж, коли Яринка кинулась її цілувати: — Тільки разом з татом. Саму я тебе не пущу.

Яринка одразу ж побігла в сад.

— Та! — закричала ще здалеку. — Швидше вставай, йдемо на Три Брати!

— Мама сказала? — поцікавився тато.

— Мама.

Тато більше ні про що й не розпитував, слово мамине давно уже стало для нього законом. Виповз із намету, пішов умиватись.

Поснідали, зібрались в дорогу — на цілісінький день. Мама все вкладала до величезної сітки, наказуючи татові пильнувати за дитиною, ока з неї не спускати, бо невідомо ще, що то за хлопці й дівчата («Серед ночі знайомитись!»). Та щоб стереглися гадюк, що ними, за твердим переконанням мами, гори так і кишать. Тато мовчки кивав головою, це в нього вже був наче умовний рефлекс: як тільки мама заговорить, так і починає кивати, Яринка ж весь час, поки збирались, була як на голках — здавалось, що вони безбожно запізнюються.

Та ось вже сітка врешті-решт напакована.

— Так де ж твої нові знайомі?

Яринка вибігає в двір, і радісна хвиля б’є її в груди — він стоїть по той бік воріт. Яринці раптом здалося, що він нікуди й не йшов — простояв цілу ніч, на неї чекаючи.

— Ти прийшов? — сяючи, спитала вона.

— Прийшов, — відповів спокійно. В нього були такі світлі очі, наче він їх у сонця позичив.

— Я зараз. — Та Яринка згадала про маму, яка обов’язково вийде за нею. — Йди, я тебе наздожену.

Юнак повернувся, пішов, і Яринку знову вразили його плечі.

Влетіла в кімнату.

— Та, пішли!

— А де твої знайомі? — це вже мама.

— Вони вже пішли. — Очі Яринчині були чесні-пречесні. — Ми їх наздоженемо... Ну, пішли, та!

— Йду вже, йду. — Тато саме брав величезну сітку, куди можна було посадити ще й маму.

— Не впади, бо розіллєш, — попередила мама. — Та не дуже баріться... І стережіться гадюк... Гарні друзі в тебе — й почекать не схотіли! — Це вже вслід, коли вийшли на вулицю.

Юнак очікував їх унизу, на алеї під кипарисами. Був у тих же джинсах, футболці й стоптаних кросівках і простоволосий. Світла чуприна спадала на лоб, на спокійно розпластані брови.

— Не боїтесь, що сонце насмажить? — Тато був у жіночій панамі, Яринка — в легенькій хустинці.

— Ні, — відповів чемно юнак. — Не боюсь.

— Мене звати Кость Петрович, — сказав тоді тато, дивлячись на юнака знизу вверх. — А вас?

— Юрко... І дайте, будь ласка, вашу сітку.

— Ну, якщо вам не важко... — одразу ж погодився тато.

Йдучи понад морем, за годину добрались до величезної бухти. Береги, підмиті зимовими штормами, круто підіймалися ввись, а ще далі, залиті палаючим сонцем, підіймалися три вершини — Три Брати. Глибокі каньйони прорізали весь берег, і Юрко пояснив, що одним із них і доведеться підійматися вгору. Яринка і тато вирішили одразу ж скупатись, бо Юрко відмовився, сказав, щоб купалися, а він почекає.

Яринка, трохи здивована, як це можна бути на березі моря й не купатись, та ще після такого походу (тато нещасний геть сплив потом), та ще в оцій бухті казковій, де, крім них, не було жодної живої душі, наче це і не в Криму, та ще в оцій неправдоподібній воді, що набігала ледь помітними хвильками, ворушачи камінці різнобарвні... Яринка скинула халатик, роззулась і, зірвавши на ходу вже хустину, кинулась у воду.

Плавала, пірнала, як качка, а Юрко сидів на березі й дивився на неї, і від того їй здавалось, що й вода напоєна щастям.

— Та, дивись! — Яринка пірнула, щоб показати татові, а більше Юркові, як під нею глибоко, і, розплющивши широко очі вже під водою, в казковому світі, повному рухливих сонячних тіней, побачила вогник, що непорушно лежав на самому дні. Що то за вогник, звідки він взявся і чому горить у воді, а не гасне, Яринка не встигла подумати, бо їй забракло повітря, і вона пробкою вискочила на поверхню.

— Там якийсь вогник! — закричала, одкашлявшись, і знову пірнула.

Вогник не зник, горів ще яскравіше.

Опустилась, простягнула руку, вхопила, відштовхнулась од дна.

— Дістала!

І попливла щодуху до берега.

Вибравшись з води, чомусь побігла не до тата, який лежав мокрим моржем, а до Юрка.

— Покажи.

— Ось! — сяючи, сказала Яринка і розтулила долоню.

Вогник не згас. Тільки це вже не вогник був, а камінець, прозорий, як скло, а всередину начехто взяв та й сховав червону, як жарина, краплину. Та червона прозорість весь час витікала з камінця, наче це й не камінь був, а таємниче віконце до іншого світу. Юрко нахилився, мов хотів заглянути в нього, Яринка теж схилилась, і його волосся лягло на її мокре чоло, а лоб притулився до лоба. Вони подивились вже не на камінець, а одне на одного, враз підхоплені якоюсь млосною хвилею; серце Яринчине завмерло, а потім застукотіло так, наче вона щойно бігла щодуху. Ніколи ще вона так не дивилася хлопцеві в очі.

Спалахнула, одвела погляд.

— Це сердолік, — долинув до неї голос Юрка. — Вважай, що тобі пощастило.

— Сердолік, — зачудовано повторила Яринка. Кожне слово його, що б він не сказав, лунало для неї як відкриття.

— Тебе полюбило море, якщо одразу піднесло такий подарунок, — сказав він серйозно.

— Хочеш — візьми, — простягнула одразу ж руку Яринка.

— Ні, — похитав він головою, — цей камінець належить тобі. Сховай і не загуби. Приїдемо до Києва — замовимо кулон. У мене є знайомий художник.

— Кулон! — Для Яринки мав зараз увагу не майбутній кулон, а те, що вони зустрінуться в Києві.

— Пора йти, — звівся Юрко.

— Куди? — здивувалась Яринка. — Куди ще йти з оцієї казкової бухти?

— На Три Брати.

А, на Три Брати!.. Яринка оглянулась на тата: тато вже дрімав проти сонця. Уявила, як йому важко буде підіймати свої сто кілограмів на оті он вершини, глянула благально на хлопця:

— Можна татові лишитися тут? Він нікуди не піде. Хоч до вечора чекатиме. І тобі легше буде без сітки... Можна?

— Хай лишається, — відповів Юрко, посміхнувшись, і обличчя його наче осяялось зсередини.

— Тільки ти йому про це скажи. — Яринці чомусь дуже хотілось, щоб тато почув про це не від неї, а од Юрка.

— Костю Петровичу, — запитав дуже ввічливо і дуже серйозно Юрко, — можна, ми підемо в гори удвох? Поки ви тут відпочинете?

— Ми недовго, та!

— Ну, якщо недовго... — Татові, мабуть, до смерті не хотілось рушати з місця. — Тільки ж стережіться гадюк! — згадав, мабуть, маму.

Те «недовго» тривало добрі чотири години.

Але що таке чотири години для двох, коли вони юні? Що таке час взагалі для необтяжених роками?

Спершу підіймались каньйоном. Високі стіни то нависали над їхніми головами, погрожуючи от-от обвалитись, то враз розступалися, і вони виходили в мініатюрні долинки, відгороджені, замкнені від усього світу мовби фортечними мурами. Тут росла буйна трава, і червоніла шипшина, і глід простягав свої ще недозрілі плоди, від яких одразу ж вгамовувалась спрага, а то й червонющий, аж чорний, кизил, що від нього важко було одірватись, — Яринка все жалкувала, що не захопила торбинки: принести татові. А під ногами, де під час злив ревіли шалені потоки, змітаючи все на своєму шляху, лежали нагромаджені купи каміння, а то й валуни величезні, і на них треба було видиратись, вчепившись у Юркову простягнену руку. Яринку знову вражала легкість, з якою він долав усі оті перешкоди, наче він щодня отут підіймався і знав кожен камінчик.

— Ти давно тут ходиш? — спитала, коли зупинились перепочити. До трьох скель, що застигли вгорі, ще було ой-ой-ой!

— Восьмий рік.

— Сам приїжджаєш чи з батьками?

— Сам... Батьки мої давно загинули. Коли мені було вісім років. — Він, здається, одразу ж і пожалкував, що обмовився, бо насупивсь. І, звівшись, вже на Яринку не дивлячись, якось аж сердито скомандував: — Пішли!

Яринка й не подумала на нього образитись, так його зараз жаліла. Не могла уявити, як це можна позбутись батьків. Мами і тата.

— Вони в мене були альпіністами, — сказав згодом Юрко.

Сиділи на вершині найменшого Брата — в Яринки все ще тремтіли руки й ноги від прямовисного, майже в лоб, підйому. Іноді щосили притискалась до гарячої скелі, відчуваючи, що ось-ось зірветься й шасне донизу, на безжалісне, гостре каміння, але з’являлась його дужа рука і лунав його напрочуд рідний голос:

— Спокійно. Спокійно... Нічого страшного немає... Ставай от сюди... Бачиш, яка ти молодець!

І канудливий клубочок, що підкочував Яринці під горло, одразу ж зникав.

А тепер вони на вершині. Звідки до сонця рукою подати. Де все живе й неживе лишилось далеко внизу. Де нікого немає, крім них. Де тільки вітер та синява. Та оці його слова про батьків, які були альпіністами.

— Обоє загинули в горах. Спершу мама, а другого дня тато. Коли вже спускались з вершини. Тато ніс мертву маму, і так удвох і полетіли...

В Яринки болісно ламаються брови. Уявляє чомусь його батьків птахами. Великими-великими птахами. Мама загинула, і тоді тато-птах, згорнувши крила, каменем упав на землю. На гостре каміння.

— А ти? — питає Яринка — очі її повні сліз.

— А я навчився літати. І щоліта приїжджаю сюди.

— Ти сам змайстрував собі крила?

— Змайстрував? — Він якось дивно подивився на неї. — Я їх не майстрував. Вони самі виросли.

— Як виросли? — вражено спитала Яринка.

— Ти літала вві сні? — спитав у свою чергу Юрко.

— Умгу... Коли була ще маленькою, — розсміялась Яринка. — Так смішно: досить махнути руками — і вже полетіла.

— А проснувшись, хотіла літати? Насправді?

— Ні, — подумавши, чесно відповіла Яринка.

— А я хотів. Я дуже хотів. Особливо коли не стало батьків. Так хотів, що уже й жити не міг. І одного разу стрибнув з дев’ятого поверху...

— З дев’ятого? — жахнулась Яринка. — І не розбився?

— Як бачиш, — усміхнувся Юрко.

«Яка в нього гарна усмішка!» — подумала Яринка.

— Як же ти уцілів?

— Уцілів, бо, поки падав, у мене виросли крила.

— І тобі не страшно було?

— Не страшно. Я знав, що обов’язково полечу. Я не міг не полетіти!.. Крила з’явилися вже при самій землі. Вони наче вибухнули. Я навіть відчув, як на спині тріснула шкіра. Так заболіло, що закричав... Але тут мене підхопило, понесло, і я м’яко опустився на землю.

— І ніхто тебе не побачив?

— Ніхто, я стрибнув серед ночі. Коли усі спали. — Юрко знов усміхнувся, щось смішне пригадавши. — Ти б подивилась, яке було в мого дядька обличчя, коли я, піднявшись, подзвонив, а він одчинив мені двері!

— А ти хіба не міг злетіть на балкон? В тебе ж уже були крила!

— Не міг. Я тоді ще не вмів літати. То вже потім, пізніше...

Юрко замовк. Мовчала й Яринка. Не знала, вірити йому чи не вірити, хоч не схоже було на те, що він говорив неправду. Та й навіщо? Що він вигравав, вигадуючи про крила? А все ж відчувала, що не матиме спокою, поки остаточно переконається, що все сказане правда.

— Слухай... Ти не розсердишся на мене?

— За віщо? — спитав Юрко. Обхопивши коліна руками, дивився кудись в далечінь. А на лиці його лежав хмаринкою сум. Може, думав про батьків...

— Як я тебе щось попрошу. Не розсердишся?

— Що саме попросиш?

— Пообіцяй не сердитись. — І Яринка благально торкнулась його руки.

— Не розсерджусь.

— Покажи свої крила. — І, злякавшись того, що він таки розсердиться, швиденько додала: — Я тільки гляну разок... І нікому-нікому не скажу. Навіть мамі. Чесне-пречесне!

Юрко якось дивно подивився на неї. Потім звівся, став мовчки стягати футболку. Широкі плечі його засяяли здоровою смагою.

— Дивись, — сказав він і повернувся до Яринки спиною.

І Яринка побачила крила. Двоє крил, притулених щільно до спини. Осяяні сонцем, вони переливалися сріблом, струмували, стікали донизу і знов підіймалися вгору. Якась сила, якийсь рух вчувався у них, якийсь трепет невпинний — Яринці здалося, що вони от-от самі собою розгорнуться і Юрко злетить у повітря.

Злетить? Але ж вони такі маленькі! А ті були величезні.

— А де ти подів оті, великі? — зачудовано спитала Яринка. — На яких літав уночі?

Юрко повів плечима — і за спиною в нього вибухнули крила: величезні, як у гігантського метелика, вони так і війнули в обличчя Яринці. І були такі тонкі, що крізь них прозирало все: і гори, й дерева, і море, й небо. Вони тремтіли, переливались веселкою, звали до руху, до лету.

— Полети! — попросила Яринка. — Ну, полети!

— Вдень? — здивувався Юрко. — Щоб хтось побачив?

Повів плечима — і крила враз опали, згорнулись, притулилися щільно до спини.

Спускалися мовчки. Юрко чи то вже розкаювався, що показав крила, чи з іншої причини, тільки все мов сердився на Яринку. Вона теж, почуваючи перед ним якусь провину, не сміла на нього й глянути. Стрибала відчайдушно з каменя на камінь і коли б зламала ногу, то лише сказала б: «Ото так тобі й треба!»

Вже в невеликій бухті, що межувала з тією, де вони зупинились, Юрко холодно мовив:

— Ти йди. Я скупаюсь.

І Яринка, маленька, нещасна, не знати чим і ображена, побрела, не оглянувшись жодного разу, до тата, що, здається, як ліг, так і пролежав голічерева оці чотири години.

— Вернулась? А де ж поділа Юрка?

— Зараз прийде. — Боячись розплакатись, Яринка сіла поруч. Лише зараз відчула, як натомилась.

— Що це з тобою?

— Нічого!

Роздягнулась, роззулась, кинулась в море.

І, вже пірнувши під воду, згадала про сердолік. Що лежав у кишені в халаті. Раптом здалося, що вона його загубила. Відштовхнулась од дна, чимдуж попливла до берега.

Сердолік був на місці. Засяяв живою жариною, і Яринка, заспокоївшись, знов побігла у воду.

Потім вони їли передане мамою, і все було, як ніколи, смачне, тим більше що Юрко, здається, пересердився: підійшов, як завжди, спокійно-привітний. Тож Яринка подавала йому найласіші шматки та й сама не ловила гав, і згодом на газеті не лишилося й крихти. Тато зібрав газету, щоб одкинуть чимдалі, але Юрко перехопив її з татових рук, відніс у каньйон і там спалив. І коли вертались, то підбирав і односив подалі од берега все, що накидали люди. Як у себе в кімнаті.

Мама їх трохи полаяла («Нарешті прийшли! Я вже хтозна-що й передумала!»), але й це не зіпсувало Яринчиного святкового настрою, тим більше що й тато її не «продав»: сказав, що разом з ними піднімався у гори. «Може, хоч трохи схуднеш», — зауважила мама і ще поцікавилась, чи багато було гадюк. І не повірила, коли Яринка відповіла, що не стріли жодної. «То ви так дивились. Укусила б, тоді побачили б!» Мама немов аж жалкувала, що їх обминули гадюки. А Яринка, вже лігши в постіль, подумала, що і сю ніч піде на Медову й зустріне Юрка. І, щаслива, заснула.

Й ганебно заспала. Прокинулась, коли мама вже приготувала сніданок.

— Уставай, мандрівнице, бо й сонце проспиш! Та біжи буди свого татка — скільки можна хропти?

Вийшла Яринка надвір: сонце, небо, море безкрає і Медова гора, що з докором дивилась на неї. «Я пропала! — подумала в розпуці Яринка. — Він ніколи мені цього не простить!» Їй уже здавалось, що Юрко, образившись, зібрався й поїхав додому. І, розбуркавши тата, не втрималась од сліз:

— Та, він не прийде!

Плакала гірко й невтішно, відчуваючи себе найнещаснішим у світі створінням.

— Хто, Юрко? — здогадався одразу ж татусь. — Та де він подінеться, доню! Прибіжить як обпечений! — Обійняв Яринку за плечі, дорогий, рідний, близький, і так солодко було плакать, ввіткнувшись у татові груди обличчям. — Ну, годі. Поплакала, й досить. Ми твого Юрка й під землею знайдемо. Хай лиш спробує мою доню покривдити!

І Яринці трохи полегшало. Хоч цілий день ходила сама не своя. Та ще треба було прикидатись безтурботно-веселою, щоб нічого не запримітила мама. І кожен високий хлопець, кожен юнак здалеку здавався Юрком. «Він!» — так і тьохкало серце. І щоразу була розчарована. Хоч могла б і не виглядати: там, на Трьох Братах, він сказав, що ніколи не бува на цім пляжі. «Тирло! Лежать оселедцями і дуже щасливі». І ще додав, що він не втомлюється дивуватись лінощам курортної публіки. Сто кроків відійти — і вже простір, вже не треба штовхати сусіда, щоб відвоювати собі місце. Ні, злазяться докупи, наче тюлені, купаються у збовтаній воді, де за тілами й моря не видно, і, провівши отак увесь місяць, повертаються додому щасливі: ми побували на морі!

Яринка відчувала себе в цей день теж «оселедцем»: на неї весь час наче проливалась Юркова зневага. Кидалася в хвилі, запливала чимдалі, за кольорові буї, на неї кілька разів кричали у мегафон: «Дівчино в червоному купальнику, негайно верніться назад!» А одного разу підпливли навіть човном: «Ти що, хочеш потонути?» — спитали сердито. «Хочу!» — відповіла Яринка ще сердитіше і пірнула, втікаючи од простягнених рук, а доведена до істерики мама казала, що більше не пустить її до моря.

«Ну й хай! — думала Яринка, ткнувшись обличчям у гальку. — Дуже воно мені, ваше море, потрібне!»

І, повернувшись додому, раніше вклалася спати, щоб не проспать хоч цю ніч...

— Ти прийшла? — спитав він зраділо.

— Прийшла! — видихнула щаслива Яринка: вся розпука, всі невтішні думки щезли, як дим.

Він на неї чекав!

— А я думав, що ти вже не прийдеш.

— Я і вчора прийшла б, та заспала, — призналась Яринка. — Ти сьогодні будеш літати? — І благально доторкнулась до нього: — Полети! Ти так красиво літаєш!

І коли він полетів — розтанув у прозорій пітьмі, Яринка й собі забралась на скелю. Враз пригадала його розповідь, як він стрибнув з дев’ятого поверху, подумала: «А я змогла б?» Обережно, щоб часом не звалитись, ступила на край, ще обережніше глянула донизу. Темна прірва одразу ж ожила, ворухнулась, поповзла їй назустріч, простягаючи невидимі руки: «Стрибай! Ну, стрибай!» Позадкувавши, Яринка злізла притьмом зі скелі, одбігла як можна далі, стала ждати Юрка.

А він цього разу недовго й літав: йому теж, мабуть, було нудно без неї.

— Коли ми ще підемо на Три Брати? — спитала Яринка.

— Хоч і завтра. Я щодня туди ходжу.

І Яринка поверталась щаслива: буде ще один похід на Три Брати, і не одна ніч на Медовій горі, і перші обійми, і перший поцілунок несміливий, що запам’ятовується на всеньке життя. І навіть ось така незакінчена Яринчина фраза:

— Коли ми одружимось?..

— А як не одружимось? — перебив він її жартома.

— Одружимось! — аж ногою притупнула на нього Яринка: відчула, як щось мамине ворухнулося в ній.

II

І вони пошлюбились.

І нажили двох дітей.

І щасливо живуть ось уже восьмий рік.

III

Щасливо?

Мама з самого початку була проти їхнього шлюбу.

Про їхній намір побратись довідалась не в Криму і навіть не тоді, коли вони повернулися в Київ, а набагато-набагато пізніше. Як Яринка закінчила школу. Після випускного вечора, під ранок, коли Яринка повернулась додому, пропахла наскрізь росою, по якій вони щойно бродили.

Яринка кінчала не мамину школу. До маминої треба було добиратись майже годину, спершу на метро, а тоді вже трамваєм, тож її віддали в школу навпроти: перебігла вулицю — і вже дома. Дуже зручно, як на думку батьків, тільки не на Яринчину думку. Особливо коли вона познайомилася з Юрком. Мама знала розклад уроків дочки назубок, і запитання «де ти пропадала?» частіше лунало в їхній квартирі. Яринка могла б, звісно, відповісти, де і з ким, але це була таємниця, якою вона воліла не ділитись навіть з батьками, тож доводилось вигадувати про чергову подругу і при цьому чесно дивитися в мамині очі.

— А чого червонієш?

Червоніє? А чого це їй червоніти? Уже не можна й прогулятись з подругою!

— Ну, гляди. Бо щось у тебе в останній час завелося багато подруг...

Ото так! Вже й подруг не можна заводити!

Паленіючи праведним гнівом, йшла до себе в кімнату.

А там на неї вже чекав Юрко. Невидимий ні для мами, ані для тата, Юрко підступав до неї з порога, заволодівав усіма її помислами. Вчив разом з нею уроки, гортав сторінки художніх книжок, дивився телевізор, йшов, коли надходив час, разом з нею вечеряти. Сідав поруч, брав одну й ту ж виделку, мішав разом з нею цукор в одній і тій же склянці з чаєм, пробував з однієї й тієї ж ложечки, чи не дуже солодкий. «Ти чому усміхаєшся?» — дивувалася мама. «Я? — здригнулась Яринка. — Нічому». — «Ні, з нашою дитиною таки щось робиться. Ти не помічаєш?» — це вже до тата. Тато в усі очі дививсь на Яринку і, звісно ж, нічогісінько не помічав. Навіть того, що дочка дуже вилюдніла за останній рік, стала зовсім дорослою.

Кінчалась вечеря, і Яринка знов поспішала до своєї кімнати. Щоб лишитися наодинці з Юрком. «Завтра ми зустрінемось!» — бриніло, видзвонювало, і нехай зустрічі ті будуть, як пісня пташина, короткі, хай весь час оглядатись доводиться, щоб ніхто не помітив, тим дорожчі вони для Яринки.

А цей вечір весь належатиме їм. Цього вечора не треба буде, зустрівшись, одразу ж прощатися, щоб вчасно прибігти додому: навіть мама прийде опівночі, то що говорити вже тоді про Яринку! Цього вечора вона постарається якомога раніше зникнути зі школи, з якою сьогодні буде прощатись, і до дванадцятої вони будуть з Юрком. Три години, три довгі години, три безконечно довгі години, в які можна вкласти всеньке життя.

— Може, зайти за тобою?

— Що ти, ма! Я сама прибіжу.

— Ну, гляди. Щоб була вдома не пізніше дванадцятої.

Вийшли разом. Яринка в свою школу, мама в свою. На мамі темно-сірий костюм строгого крою. Яринка ж у червоній, яка так їй личить, сукенці. Ще й нові імпортні черевички на високих шпильках (місяць вчилась ходити) — вся в новому, в святковому, Яринка так і світилась — стрічні мимоволі задивлялись на неї, задивлялися, і в самих яснішали погляди.

А школа вже чекала Яринку, святково заквітчана, школа вітала Яринку осяяними вікнами, крізь які хлюпало веселою музикою. Школа, помолодівши разом з оцими вісімнадцятилітніми, що веселими зграйками злітались до неї, сама наче зірвалася в танок, у кружляння завихрене, що триватиме до самого ранку.

Тільки Яринку даремно шукати серед тих, що танцюють.

Яринка вже в одному з київських парків, і поруч Юрко, і їй більше нічого не треба.

І вже десь опівночі, коли довкола знелюдніло і тиша лягла на склеплені сонно повіки великого міста, попросила жагуче Яринка:

— Візьми мене з собою! Ну візьми!

— А як упадемо?

— Не впадемо.

Стояли над урвищем, що темно западало донизу, і там, далеко внизу, мерехтів таємниче Дніпро, і ліворуч рухливими вогниками перетинав могутню ріку міст метрополітену, а праворуч — міст Патона, а за рікою навпроти вгадувався великий острів: тільки піщана смужечка берега одсвічувала над урізом води. А в темному небі жодної зірки.

— От побачиш — долетимо!

Відчувала таку легкість у тілі, таку невагомість, що здавалось: дмухне вітерець — і вона злетить у повітря.

І таки домоглася свого: Юрко роздягнувся, роззувся, обхопив її спереду, міцно притис до грудей.

— Може, й мені роздягнутись? — прошепотіла Яринка: все в ній враз обмерло, зібгалося в темненьку грудочку страху.

— Не треба.

З м’яким шурхотом розпростались крила, і Яринка не встигла охнути, як моріжок, на якому вона щойно стояла, провалився донизу, а назустріч понеслися чорні списи гостроверхих дерев. Проносились миготливими тінями і щезли одразу; промайнула вузька смужка шосе, гранітна набережна, і вже лиш вода, чорна вода, що волого дихнула в обличчя. Нижче й нижче, Яринка навіть ноги підібрала, боячись зачепитись, їй здалося, що ось-ось вони упадуть, та враз попід нею промайнула світла смуга, і вогонь при самій воді, і чиєсь догори задерте лице з роззявленим од подиву ротом.

Спустились недалеко від берега, на галявині. І майже поруч залунали людські голоси:

— Василю!

— Гов!

— Ти бачив, що за чортівня?

— Яка чортівня?

— Над головою щось пролетіло!

— Птах?

— Та який там птах! Кажу ж: чортівня!

— Пити менше треба було...

— Руки, ноги і дві голови... По пиці ледь не проїхало!

— Якщо по твоїй, то не жалко.

— Тьху!.. Ще й не вірить! От кажу ж, що летіло!

— То піди подивись.

— Еге! І ноги ось трусяться.

— То не ходи. — Василь належав, видать, до стоїків, і його не можна було нічим здивувати.

А вони стояли завмерлі, боячись себе виказати, потім, коли ті двоє нарешті замовкли, Яринка, обернувшись лицем до Юрка (він усе ще тримав її у обіймах), прошепотіла:

— Летімо назад.

— Не зможу, — так же тихо відповів їй Юрко. — Удвох не піднімемось.

— Тоді ходім. Міст недалечко. Я тут бувала.

Взявшись за руки, якомога обережніше перетнули галявину, і тут Яринка знову зупинилась:

— Там же міліція. Як ми пройдемо?

Юрко ж був лише в плавках.

— Постій тут, — сказав тоді Юрко. — Ти можеш мене почекати, поки я злітаю за одягом?

— Можу.

— Стій і нікуди ні кроку. Інакше я тебе не знайду.

Юрко махнув крилами й одразу ж щез, так було темно, а Яринка лишилась сама. І кущі, й дерева одразу ж обступили її, стискаючи простір, а чорне небо опустилось ще нижче. Повітря наче аж згусло, тисячі чорних очей понуро вп’ялися в неї. «Хоча б він мене знайшов!» Яринці вже чомусь здавалось, що Юрко не знайде її і їй доведеться самій вибиратись до мосту.

— Ти! — скрикнула зраділо Яринка, коли Юрко виник із темряви.

А поруч знову настраханий голос:

— Василю!!

— Та що?

— Знов пролетіло!.. Господи, так і померти недовго!.. Кинь газету, бо і в кущі збігати ні з чим.

— На, тільки біжи далі.

— Господи, господи, щоб я по цю рибу ходив! — пролунало вже з іншого місця.

— Навіщо ти його лякав? — з докором спитала Яринка: зараз, коли Юрко повернувся, їй було зовсім не страшно.

— А як би я тебе розшукав? — запитав у свою чергу Юрко. — Коли б не летів на вогонь?

Яринка не знайшлася, що відповісти, лише щасливо зітхнула.

Острів водив їх до самого ранку. Вони то виринали на галявини, то пірнали під густі крислаті дерева, і земля дарувала їм тисячі пахощів, а небо надійно прикривало їх від заздрісних поглядів. Яринка, не витримавши, скинула свої «шпилечки» разом із панчохами і відчувала підошвами кожну травинку, кожен листочок, кожну гілочку, що траплялися їй по дорозі. Це було ні з чим незрівнянне почуття дотику до таємничого й вічного лона, яке її колись породило, ще задовго до того, як вона з’явилась на світ, яке чекало всі оці роки на неї, терпляче й лагідно, наперед знаючи, що Яринка прийде, нікуди не дінеться, бо навіть найтовщі асфальти й бетони не в спромозі убити в людині предковічну пам’ять землі. І дивне почуття поступово оволоділо Яринкою. Наче вона на острові цім і народилась, і всі оці роки нікуди звідси не йшла: засинала разом з деревами в білому сні, коли наставала зима, а навесні просиналася жадібно, теж разом з рослинами, і була то галузкою, що вкривалася першою зеленню, то травинкою, то квіткою, то метеликом з яскравими, наче в сонця позиченими крилами.

А під ранок впала роса, і вся вона просякла росою.

Потім сходило сонце — велике, червоне, спокійне і добре, і світлішало, підіймаючись, небо, і сині, зелені, а потім і блакитні кольори щедро розливались по ньому. Все довкола пронизалось червоним промінням, до найдрібнішого листочка висвітлившись, спалахнуло такими чистими вогнями, що вони зупинились і, заворожені, довго не могли зрушити з місця.

Мокрі, забрьохані по коліна в росу, добрались нарешті до мосту. Яринка тільки натягнула панчохи, взула свої модні туфлі.

Молоденький, наче в цю ніч народжений міліціонер, який стояв на мосту, зустрів їх приязним усміхом. Виструнчився і козирнув: віддав честь їхній молодості, їхній закоханості.

— Можна я його поцілую? — спитала Яринка Юрка.

— Цілуй.

Дивуючись власній сміливості, Яринка підбігла, обійняла отетерілого міліціонера, цмокнула в щоку. Щока була туга, наче яблуко.

— Ти всіх цілуватимеш по дорозі? — спитав згодом Юрко.

— Всіх! Боже, які люди хороші!

Сонце вже висіло над обрієм, золотило Яринчині очі. І вона геть зовсім не думала, як з’явиться додому, що казатиме мамі.

Вже біля під’їзду Юрко запитав:

— Може, я з тобою зайду?

— Не треба. Я сама... Іди, я сама. Юр, — коли він уже відійшов, — а ти забув мене поцілувати!

Юрко вернувся.

— Отепер мені нічого не страшно, — сказала Яринка.

Присмак поцілунку ще зберігався на її вустах, коли вона натисла на кнопку дзвінка.

Мама наче всю оцю ніч простояла по той бік дверей. Одчинила одразу ж, і на Яринку мов хлюпнуло крижаною водою: таке було в мами обличчя.

— Де ти ходила?

— На випускному вечорі, — пробелькотала Яринка: все в ній враз опустилось, зібгалось у клубочок.

— З випускного вечора всі давно повернулись додому! Я всіх твоїх подруг обдзвонила. Ми цілу ніч не спали, хтозна-що й передумали. Де ти була?

— На острові, — чесно сказала Яринка.

— На якому ще острові? З ким?

— З Юрком.

— З яхим Юрком, господи? З яким, питаю, Юрком?!

— Ну, з Юрком. — Яринці так важко пояснити зараз мамі, хто такий Юрко, як важко було б пояснити, що таке сонце. Чи небо. Чи день. І, спалюючи за собою всі дощенту мости, вона рубонула: — Я виходжу за нього заміж! От.

— Що ти сказала? — не повірила почутому мама.

— Я виходжу заміж, — повторила Яринка не так уже голосно. — За Юрка.

Тут зчинилось таке, що краще про це й не писати. Мама ковтала пілюлі, тато підносив їй воду. Яринка, набурмосена, стояла посеред кімнати. Відчувала власну велику провину, а разом кам’яніла в рішучості: вона таки вийде заміж! Що б там не сталось.

— Ця дитина таки зведе мене в могилу! — поскаржилась мама, коли трохи отямилась. — Де ти взяла того Юрка?

— В Криму.

— Час од часу не легше: в Криму! Коли ти встигла з ним познайомитись?

— Вночі. Коли ти спала.

— Де?

— На Медовій горі.

— Ти бігала вночі на те урвище? — жахнулася мама.

— Бігала... Там зовсім не страшно.

— Ти чуєш, що твоя дитина витіває? — повернулась мама до тата. Тато терпляче тримав кухоль води. — Та постав ти той кухоль!.. Твоя дитина бігала серед ночі на побачення з якимось Юрком!

— Він не якийсь! — обурилась Яринка.

— Замовкни! — гримнула мама. І знову до тата: — А ти стоїш і мовчиш.

— А що ж мені казати? — спитав, зблимнувши, тато.

Тут уже дісталося татові. Було сказано навіть те, що тато не мужчина. Що в іншого батька дочка так не посміла б розмовляти з матір’ю.

— Він хоч працює чи, як ти, щойно виповз із школи? — спитала уїдливо мама.

— Працює.

— Ким?

— Не знаю.

— А хоч яка в нього зарплата, ти знаєш?

— Я за людину виходжу, а не за вашу зарплату! — спалахнула Яринка.

— Красиво, красиво... А дитину хто годуватиме?

Дитину? Яку ще дитину? Вона, Яринка, про заміжжя говорить, а не про дитину.

— Поговори ще ти з нею, — мовила вкрай знесилена мама. — Я, здається, не доживу і до вечора.

Тато одкашлявся, збираючись, мабуть, на розмову з дочкою, але тут мама сказала, що досить. Треба заснути хоч трохи — потім продовжим розмову.

— І забудь про Юрка! Викинь з голови! Про вищу освіту думати треба, а не про заміжжя.

Батьки невдовзі й лягли. Спершу перемовлялися, потім замовкли. Яринка ж, повна образи, на зло їм не лягла у постіль. Сиділа й наливалась рішучістю: однаково вийде заміж!

Два дні просиділа вдома. Два дні її то вмовляли, то сварили, то навіть погрожували вивезти з Києва. І всі оці дві доби Яринка стояла на своєму. Сама дивуючись власній затятості.

— Гаразд, — врешті не витримала мама. — Приводь своє щастя. Треба хоч познайомитись, чи як?

— Ой мамулю, яка ти в мене хороша! — кинулась обіймати маму Яринка.

— Не лижись, не лижись! — Мама була сердита на себе, що поступилася. — Не думай, що я згодилась на ваш дурний шлюб.

Та Яринка цим не дуже й журилась: була переконана, що мама, як тільки побачить Юрка, так одразу ж і змінить думку про нього. Не могла уявити, як це можна з першого ж погляду не полюбити Юрка.

Вирішили запросити на чай. Мама напекла тістечок (вони їй особливо вдавались), дістала коробку розкішних цукерок.

— Він хоч не п’є? — Людина, яка насмілилась посягнути на її дитину, здатна була, на думку мами, на все.

— Що ти, ма! — зробила великі очі Яринка.

— І то слава богу... Йди клич... Та не крутись перед дзеркалом — і без цього хороша! — Хоч сама, бач, наділа нове плаття і старанно причесала волосся.

Юрко прийшов, як завжди, у футболці й джинсах і стоптаних кросівках.

— Ти неможливий! — вичитувала йому Яринка по дорозі додому. — Ну хто ж так ходить у гості! — Перед очима стояла мама з строгим з-під брів поглядом. — Повернись!

Юрко обернувсь посміхаючись. Слава богу, хоч крил не видно. Невеликі два горбики там, де лопатки, та й то якщо придивитися пильно.

— Ну, ходім!

«Чай» пройшов тихо-мирно, попри всі Яринчині страхи. Мама жодним жестом не зреагувала на Юркову «спецівку»: готувала себе, мабуть, до гіршого. Пригощала Юрка тістечками, підсовувала цукерки. Непомітно випитувала, хто він і що він.

— Наша Яринка готується подавати документи в медичний. А ви? Зараз усе догори ногами: чоловіки часто-густо одержують менше, аніж їхні жінки. Як вам здається? Яринка у нас ще зовсім дитина. Їй учитись та вчитись...

Юрко відповідав на все дуже спокійно. Його, здається, найменше обходило те, що про нього можуть подумати. Коли ж розповів про батьків, у мами навіть зволожились очі.

— Бідна дитина! — мовила мама, коли Юрко, попрощавшись чемно, пішов. — Втратити отак рано батьків!.. Що вони в тих горах згубили?

— Вони ж були альпіністами! — нагадала Яринка.

— Альпіністами!.. Самі дуріють, а дітей лишають сиротами. Була б моя влада, я категорично заборонила б ходити в гори!

— Тільки дивний якийсь, — сказала згодом мама. — Ти помітив, які в нього очі? — Це вже до тата. — Вперше бачу людину з такими світлими очима. От тільки що за ними криється...

І весь вечір була як ніколи задумана.

Потім сказала Яринці:

— Передай своєму Юркові, хай, коли схоче, приходить. Краще вже тут, аніж десь по під’їздах. — І, помітивши, як радісно спалахнула дочка, застерегла: — Тільки не розраховуй на заміжжя! Закінчиш інститут, а тоді вже думай про загс.

Отак і прижився Юрко в їхній сім’ї. Мама відтавала потроху, звикала до хлопця, і коли, бувало, він не з’являвся день-другий, вже сама питала дочку: «А де це подівся Юрко? Чи не посварилися часом?» І поступово схилялась до думки, що Юрко буде не таким уже й поганим їй зятем, а дочці — чоловіком. Скромний, не курить, не п’є, не гуляка, ніколи не вступа в запальну суперечку, особливо із старшими (тут вона мала на увазі насамперед себе), запитають, бувало: «Ну, а ти що на це скажеш?» — тільки усміхнеться зніяковіло та плечима здвигне. Не чули, щоб він когось лаяв чи ображався на когось — всі люди хороші. Ну, та це мине. Життя поскубе — порозумнішає.

— Гарний хлопець, — казала мама. — Дуже ж тільки він непрактичний. Він і взимку ходить в отій жахливій футболці?

І, довідавшись, коли в нього день народження, купила Юркові костюм. Чистого синього кольору, в ледь видиму іскорку. І модну сорочку з краваткою.

Юрко ніяковів та відмовлявся, але тут уже втрутилась Яринка: «Ти що, хочеш маму образити?» — і погнала його до своєї кімнати: «Іди й перевдягнися. Ми хочемо подивитись на тебе».

Вийшов потім Юрко — хоч молися, хоч падай.

— Можна, ми прогуляємось трохи? — Так захотілось Яринці всім Юрка показати.

— Пройдіться, пройдіться! — Мама сама не могла одірвати очей од Юрка. — Черевики ще треба дістати пристойні.

Отак і ходив до них Юрко і рік, і другий, і третій, і став зовсім своєю людиною, і зарплату майже всю віддавав мамі, тож і харчувався в них, тільки й того, що не жив, і мама, коли була не в школі, а вдома, підкладала Юркові найласіші шматки, насипала тарілку з верхом: «Хай дитина хоч поїсть по-людському», — мала підозру, що дядько й тітка не дуже хлопця годують. Мама їх відпускала гуляти хоч і до півночі, тільки щоб попереджали завчасно, і Яринка не раз ще літала з Юрком на той острів, колишню Вигурівщину, де жив до війни люд веселий та ще й волелюбний. Розповідають, уночі туди не кожен піде — і досі траплялися ледь помітні фундаменти колишніх осель, і прозорі голоси їхніх мешканців тихенько лунали в темряві, бо ніщо не зникає безслідно на оцій раз у житті даній землі, такій прекрасній невимовно, що тільки приглянься, прислухайся — і тобі більш нічого не треба. І вони, у взаємних обіймах завмерши, прислухалися до тих голосів, до того ледь чутного гомону, до веселого щебету тогочасних дітей, які давно уже стали батьками, а то й, гляди, подіділи й побабіли і вигойдують уже власних онуків, передаючи їм і вдачу, і мову свою, і пісні та казки, без яких неможливе жодне дитинство. А поруч ходили закохані пари, виникали під деревом кожним і, погойдавшись прозоро, розчинялись у повітрі, поступаючись місцем іншим, — лиш війне легким вітерцем та ледь чутно розсиплеться сміхом. «Ти чув?» — пошепки запитає Яринка, боячись потривожити хисткі оті тіні. Іще ніколи, здається, не була такою щасливо наповненою.

Повертались завжди через один і той же міст, і їх уже знали всі міліціонери, що чергували на ньому, а отой, молоденький, з їхніх перших відвідин, не втомлювався козиряти — так йому в душу запав поцілунок Яринчин. І вона ладна була обцілувати цілий світ, аби поруч завжди був Юрко.

А ще його крила. Такі ніжні й м’які, що хотілось весь час дотикатись до них руками.

А ще відчуття лету, ні з чим незрівнянне, що проймало кожну клітину. І потім ще довго бриніло у тілі.

— Коли ми вже будемо разом? Коли? — питала в такі хвилини Яринка. І додавала серйозно: — От візьму тебе й не одпущу! Ти чуєш чи ні?! — І ногою притупувала, бо він більше мовчав, усміхаючись, більше слухав її, аніж сам говорив, і це іноді сердило Яринку.

Отак Юрко і ходив три роки підряд, що пролетіли, як день, а на четвертий вони побралися. Не було ні машин з ляльками на радіаторах, ні банкету ресторанного, ні запрошених з усього міста гостей — Юрко сказав навідріз, щоб не робили з весілля вистави, і хоч Яринка в душі жалкувала за отією «виставою», бо яка наречена відмовиться покрасуватись перед гостями весільними, в неї таки вистачило здорового глузду зрозуміти, що тут Юрко не поступиться. Тож уже вдвох одбивались од мами, поки мама махнула рукою: «Робіть, як знаєте. Що за діти пішли ненормальні!» Мама, яка сама не їздила на машині до загсу, не скликала на бучне весілля гостей, навіть сукні весільної не шила, бо тоді ще не до того було, — мама хотіла хоч у дочки відсвяткувати свято, яке приходить лише раз у житті: ви помічали, як молодшають усі матері поруч зі своїми пошлюбленими дочками? «Хоч і в хлів ідіть розписуватись!» — Під гарячу руку мама могла й не таке сказати, і вони покірненько пішли — триста метрів — не в хлів, а до загсу, і пішки повернулись, і посідали за стіл, де тільки мама й тато, тітка й дядько: не запросили навіть подружок і друзів. І випили шампанського, і вислухали всі тости, і ступили до своєї кімнати.

Яринці здалося, наче вона вперше зайшла сюди — з невідомим їй хлопцем, який став її чоловіком. Вся кімната ще дихала цнотою дівочою, а разом з тим у ній вже щось мінялось, щось безповоротно втрачалося, щось нове набувалось. Яринка, незвично притихла, повернулась до Юрка і пильно подивилась на нього.

А він усміхнувся і тихо спитав:

— Гірко?

— Гірко, — прошепотіла Яринка і, заплющивши очі, підставила губи.

— Гірко? — спитав він удруге, і вона охоче погодилась, що таки гірко.

— Гірко? — і втретє спитав і коли поцілував її втретє, то Яринка трохи не розплакалась.

— Ох, гірко! — щасливо зітхнула вона, не думаючи, не гадаючи навіть, що невдовзі їм стане гірко насправді, так гірко, як ще ніколи в житті. Бо мама побачить Юркові крила.

Як не стерігся Юрко, а одного разу таки забув накинути защіпку на двері до ванни. Стояв саме під душем, а мамі теж припекло умиватись, то й одчинила спрожогу двері.

— Ой, пробачте!

Юрко так і присів, а потім, нашвидкуруч витершись, проскочив до кімнати. І довго шепотілися: помітила мама чи ні.

Помітила!

Яринка одразу ж те зрозуміла по маминому приголомшеному вигляду.

Вдень, коли Юрко ще був на роботі, підступила до Яринки з допитом:

— Що то в нього на спині?

— Де саме? — спробувала відкрутитись Яринка.

— На спині, де ж іще!

— Ну... крила... — Що ж іще могла відповісти Яринка?

— Я так і знала! — Мама зблідла, упала в крісло.

— Вони нам ніскілечки не заважають, — спробувала заспокоїти маму Яринка. — Ми навіть літаємо вдвох...

Але мама наче оглухла. Перед маминими очима ще, мабуть, стояла жахлива картина: Юркова оголена спина і на ній згорнуті крила.

— Ти думаєш, що ти говориш? — трохи отямившись, обірвала мама Яринку. — Ти хоч розумієш, за кого ти вийшла заміж?

— За Юрка...

— За якого Юрка! — перейшла вже на крик мама. — За потвору! Перевертня!.. Був би вже краще горбатий! Хочеш, щоб і діти твої отакі були?

І як Яринка не плакала, як не переконувала маму, що Юрко абсолютно нормальна людина і крила його тільки скрашують, у мами на всі її вмовляння та докази був один аргумент:

— Ти уявляєш, що буде, коли про це дізнаються інші?

— Не дізнаються.

— Нам тоді й на вулицю не можна буде поткнутись. Як я з’явлюся в школі, на очі всього колективу? Директорка, яка має крилатого зятя! На все життя ощасливили, до ями могильної...

І під кінець категоричне, що не підлягає оскарженню:

— Вибирай: або ми, або отой твій... Юрко...

Але Яринка вибирати не хотіла. Яринка не могла уявити, як вона зможе жити без Юрка, без мами чи тата. І мама після кількох днів, що перетворилися в пекло, сказала зарюмсаній по самісінькі вуха дочці:

— Перестань ревіти, я щось придумала.

Мама, виявляється, не сиділа склавши руки всі оці дні. Мама діяла. І знайшла абсолютно надійну людину. Яка єдина зможе їх врятувать од ганьби.

— Мій колишній учень, до речі. Вела його з восьмого класу. — До того, як стати директором, мама викладала математику в старших класах. — Тепер він першокласний хірург. Покладемо твого Юрка під чужим іменем, ніхто й не довідається.

— Навіщо? Юрко ж абсолютно здоровий!

— Не перебивай! Він його прооперує. Одріже оту гидоту, і твій Юрко стане нормальною людиною. Як усі.

— Йому ж буде боляче, ма!

— Зроблять під наркозом — нічого не чутиме... І май на увазі: це єдиний вихід. Якщо хочеш його зберегти, то мусиш умовити.

— А як він не погодиться? — Яринці й подумати страшно, що Юрка будуть класти під ніж. До того ж вона його вже не може й уявити без крил.

— Якщо любить — погодиться.

— Нехай трохи згодом, ма, — почала проситись Яринка.

— Коли згодом? Коли все місто дізнається? Ти цього хочеш? Чоловіка треба обламувати, поки він у тебе закоханий. Поки йому здається, що поза тобою й жінок не існує. Потім уже буде пізно. Я з твоїм татом протягом першого ж тижня упоралась. Бачиш, який у нас тато? Отакий має бути й Юрко. Якщо хочеш бути щасливою.

— Ми ж іще й не налітались, — сумно сказала Яринка.

— Ще налітаєтесь. На літаках. Ви ж люди, а не метелики...

IV

І Юрко після довгих вмовлянь та сліз нарешті погодився.

Операція відбулася успішно: головне — ніхто про це не дізнався. Юрко став нормальною людиною, і вони щасливо живуть ось уже восьмий рік.

Юрко теж закінчив інститут, трохи пізніше од Яринки. І «кує» кандидатську. На яку тему, не так уже й важливо, головне — одну з наймодніших. За висловом мами Яринчиної, захиститься «з коліс».

Він став лисіти і нажив помітне черевце. І дуже чимось став схожий на Яринчиного тата. Особливо коли вони вдвох, надівши цератові фартухи, заходжуються прати білизну. Нахиляться дружно над ванною, і не розібрати, де тесть, а де зять.

І якщо коли й літає, то лише вві сні. Та й то рідше й рідше.

А крила...

Крилами теща підмітає підлогу.

Роман

Микола Миколайович, або по-вуличному Мик-Мик, задумав написати роман. Роман мав називатися так: «Моє розпрокляте життя. З прологом та епілогом».

Життя у Мик-Мика, щоправда, було не таке вже й прокляте: заголовок виник тоді, коли дружина, Домна Данилівна, вдарила його віником по голові. І що особливо образливо: не тим кінцем, за який тримають, а тим, яким підмітають. Тож і сталося так, що все, зібране на вінику, лишилося в Мик-Мика на маківці.

«Опишу! — думав Мик-Мик, палаючи душею і серцем. — Все як є опишу! Ти в мене поскачеш!»

Згодом, охолонувши трохи, мусив зізнатись, що в прикрому інцидентові цьому була і його частка вини. Що, коли б він не ліз непрошений, все обійшлося б тихо та мирно і він замість того, щоб, палаючи помстою, вичісувати з чуприни сміття, попивав би оце зараз чайок з свіжозвареним вишневим варенням. Але з іншого боку: не пригости його Домна Данилівна віником, задум роману так би й не виник і нам не довелося б писати правдиву цю повість.

Отож будемо строго дотримуватись фактів, не затаюючи щонайдрібнішої деталі, якою б неприємною вона не була, не пригладжуючи та не причісуючи на догоду майбутнім редакторам, переповідаючи все так, як було насправді.

Почнемо свою розповідь з того моменту, коли Домна Данилівна, яка підмітала саме кухню, сказала своєму чоловікові:

— Не лізь!

Бо Мик-Мик, переконаний, що варення без нього не звариться, підступав із ложкою до великого латунного таза, в якому булькотіло й кипіло: йому вже здавалось, що почина підгорати.

Опустив ложку в густо-вишневу масу, провів по дну.

Так і є: ложка об щось зачепилася.

Притис, потягнув, щоб ізшкребти, і таз, наче оживши зрушив з місця та й поїхав з конфорки.

— Тримай! — зойкнула Домна Данилівна.

Але вже було пізно: таз летів додолу, і жодна сила не могла його втримати.

Таз вибухнув варенням, як бомба. Бризнуло на меблі, на стіни, на самого Мик-Мика, дістало Домну Данилівну. Отоді й пішов у хід віник.

Акція, як то кажуть, украй ганебна і образлива: Мик-Мика навіть у дитинстві не били віником. Пожбуривши у свою половину важкою латунною ложкою, вибіг із кухні. І вже потім, одмившись од варення, надумався, що напише роман.

Тож почнемо бодай конспективний виклад ще ненаписаного твору. Про це попросив сам Мик-Мик, коли зрозумів, що над майбутньою книгою доведеться працювати довго і тяжко, а видавати ще, мабуть, довше: шлях до читача іноді буває такий, як від Землі до Сатурна.

І

Микола Миколайович, або Мик-Мик, належав до низькорослого племені: природа відміряла йому рівно метр шістдесят — ні на сантиметр більше. Але в малій голові часом буває неабиякий розум, а у вутлих грудях — левине серце.

Отож і Мик-Мик ще змалечку не вилазив із синців, а як до школи пішов, то й поготів: там довго пам’ятали, як він одного разу оддухопелив найсильнішого учня. Учень той був на дві голови вищий од усіх хлопців у класі і вдвічі ширший у плечах, до того ж мав такі кулаки, що міг і палі в землю вбивати, тож не дивно, що він тероризував усю школу, поки не налетів на Мик-Мика. Налетів і обпікся. Мик-Мик (його вже тоді звали Мик-Миком — за якусь недитячу солідність) кліщем вчепився у свого супротивника — ніодірвати, ні збити — і доти теліпався на ньому поки й повалив, а поваливши, одразу ж ухопив за горло.

Після цього випадку з ним боялись заводитися найбільші силачі. А дівчата, уже в старших класах, коли їм дуже свербіло на танцювальний майданчик, про який ішла сумна слава через хуліганів, що товклися на ньому, обов’язково кликали з собою Мик-Мика. Знали напевне: Мик-Мик швидше загине, аніж дасть їх покривдити.

Іще один епізод із шкільного життя.

Навчалася в їхньому класі дівчина, здається, Валя. Та не в тому справа, як її звали: скільки років минуло, не гріх і забути. Важливо інше: Валя була дуже симпатичним створінням. Білявенька, з ніжно-рожевим лицем і з такими ясними очима, що і в темряві сяяли. Чого ще, здавалося, треба для того, щоб хлопці один з-поперед одного набивалися проводити її додому. А от не проводили! Якщо інші дівчата не мали одбою, то Валя з року в рік ходила сама. І була тому серйозна причина: Валя жила на вулиці, що користувалась особливо сумною славою серед юного населення міста. Від вулиці тієї вже не лишилося й сліду, там стоять висотні будинки й проліг широкий проспект, а тоді, до війни, вона називалась Собачкою, і хлоп’ячий гурт ревниво стеріг своїх дівчат від зайд із чужих територій. Упіймають — так боки намнуть, що місяць триматимешся. Навіть вдень на ній було страшнувато: з одного боку високі паркани, за якими нічого не видно, а з другого — яруга такий, що полетиш — кісток не збереш.

Отож і не дивно, що Валя завжди поверталася зі школи сама. Поки одного разу, після кіно, хлопці стали під’юджувати Мик-Мика.

— Ану спробуй, якщо ти такий хоробрий!

Мик-Мик почав уже курити — перший у класі. Тож він поважно дістав «Біломор», ще поважніше стромив цигарку до рота, і цигарка одразу ж здалася вдвічі довшою, ніж була насправді.

— Тримай! — віддав портфеля товаришеві. — Занесеш додому.

— Проведеш? — запитав вражено той.

Мик-Мик не відповів: запалив цигарку, пахнув у бік Валі димком:

— То пішли?

— А може, не треба? — завагалася Валя: їй дуже хотілось, щоб її провели, а разом і боялася.

— Давай свій портфель! — простягнув вимогливо руку Мик-Мик.

І пішов поруч з Валею. Од притихлого гурту.

Що з ним потім було, так ніхто й не дізнався. Мик-Мик іще змалку не любив розповідати про пригоди, які з ним траплялися. Валя ж теж казала, що ніхто їх не чіпав, тільки тупотіло позаду й свистіло і було їй дуже страшно. Так страшно, що вона стала умовляти Мик-Мика заночувати у них.

— Дурниці, обійдеться, — відповів їй Мик-Мик і, знову запаливши цигарку, гордо рушив у темряву.

Про те, що з ним сталося потім, міг би хіба що розповісти синяк. Який розцвів на всю щоку.

— Упав, — пояснював потім Мик-Мик.

Отакий був Мик-Мик, коли навчався у школі.

В армії, куди незабаром призвали Мик-Мика, навіть молодші командири ставились до нього з певною повагою.

Якось їх стали навчати бою на багнетах, і помкомвзводу, вимуштруваний за два роки так, що всі рухи у нього були доведені до автоматизму, став, наче вріс, у руках хвацько гвинтівку затиснувши, і наказав усім по черзі налітати на нього й колоти. На повному серйозі колоти! Бійці й налітали: з гвинтівками напереваги, з криком «ура» — і всі, як один, летіли на землю. Біс його зна, як те в нього виходило, тільки — блискавичний випад, і гвинтівка летить на землю, ще один випад — і вже на землі її власник. А помкомвзводу, розпалившись, ще й кричить, щоб ворушились пошвидше, бо він скоро засне.

Заснуть йому так і не довелося: в атаку рушив Мик-Мик. В нього був час придивитись, як орудує помкомвзводу, тож, добігши до нього («зблизившися з ворогом» — записано в статуті), він прошмигнув під гвинтівкою і щосили послав свою вже вперед. І коли б помкомвзводу в останню мить не відскочив, Мик-Мик настромив би його, як метелика.

— Ти що?! — закричав, збліднувши на смерть, помкомвзводу. — Очманів?! Три позачергові наряди!

— Відставить наряди! — втрутився комбат, який спостерігав за учбовим боєм. І похвалив перед строєм Мик-Мика. За солдатську кмітливість.

Війну Мик-Мик зустрів уже старшим сержантом: командував обслугою протитанкової гармати. А хто був на війні, тому не треба пояснювати, що таке протитанкова: сьогодні живий, а завтра — «поліг смертю хоробрих»; тільки-но цілий, а за хвилину вже й кісток не зібрати: як насуне, як дихне чорною смертю, то прикипиш до «сорокап’ятки» як до надії останньої — разом жити, разом помирати, і твоє щастя, коли встигнеш вигукнути: «Вогонь!» — на якусь долю секунди поперед ворожого гармаша, що приціливсь у тебе, за броню сховавшись. «Вогонь!» — крикнеш так, що твій голос оббіжить усю Землю — і лясне й підскочить, і розітне повітря, і ти сам уже готовий летіть за снарядом, щоб тільки поцілити... зупинити громаду броньовану, яка на півнеба над тобою нависла... «Мила, хороша — вогонь!» І жива металева істотка посилає снаряд за снарядом — тільки гільзи гарячі видзвонюють, відлітаючи набік.

А бувало й по-іншому: оту долю секунди виграє ворожий гармаш, і тебе так полосоне, так пожбурить і вдарить об пошматовану землю, що очуняєш уже в шпиталі на ліжку, якщо взагалі тобі судилось очуняти. І тоді попострибаєш підбитим горобчиком, поки тебе сяк-так підлатають та й випишуть у виздоровчий батальйон.

— Рота, р-рівняйсь! Струнко! Хто уже видужав і хоче в лінійні війська — крок уперед!

Мик-Мик завжди першим ступав отой крок із шеренги, хоч з повним правом міг би побути ще трохи в тилу: день тут просидиш — зайвий день проживеш. І знову коротка дорога на фронт, і вогнева — попереду «цариці полів», що, навчена, так заривалася у землю — носа не видно... Поперед усіх: лише простір ворожий, наспіх пристріляний, відміряний тобі підступною долею, та вірна подружка — гармата, що стоятиме з тобою до кінця: разом жити, разом помирати — іншого тобі не дано.

— Не стільки воював, скільки по шпиталях відлежувався, — пригадуватиме потім Мик-Мик.

І ще довго, вже по війні, не зможе спокійно дивитись на рухомі цілі, що проїжджатимуть мимо: мружачи око, братиме в приціл.

Мик-Мик повернувся додому з війни навесні сорок п’ятого, не довоювавши два місяці. Міг би піти вчитись у будь- який вуз (фронтовиків приймали без екзаменів), але його батько загинув на фронті ще в сорок третьому, а старенька вже мати билась як риба об лід, щоб дати раду ще двом синам, які ходили до школи.

— Нічого, — сказав у перший вечір Мик-Мик, — інститут від нас нікуди не дінеться. Інститут почекає.

І як був у формі військовій, в офіцерських погонах, при орденах та медалях, другого ж дня вирушив шукати роботу. Випадково зустрів однокашника: разом школу кінчали, разом і до армії йшли, тільки Мик-Мик повернувся з цілими руками-ногами, в однокашника ж правий рукав під ремінь заправлений.

— Мик-Мик!

— Льоня!

— Здоров!

Обнялися, розцілувались, як найрідніші брати, заглянули в забігайлівку, де шуміло, гуло і плавало в сизім диму, мов під час артпідготовки. Де треба було не розмовляти — кричати, щоб почуть один одного.

Випили за зустріч по сто грамів, уже цивільних, не фронтових, — такої сивухи ядучої, що й чорт би скрутився, закусили пиріжками, наче на глині замішаними, і вдарились у спогади. Згадували довоєнне мирне життя, бо війна в печінках сиділа обом, і таким воно здавалося світлим, таким казково прекрасним, що не вірилось: було воно насправді чи не було?

— Ти де влаштувався? — спитав під кінець однокашник.

Мик-Мик відповів, що поки — ніде.

— Йди до нас! — загорівсь однокашник. — Нам руки робочі отак-о потрібні. — І провів по горлу долонею єдиної руки. — Хочеш — муляром, хочеш — столяром. А то й електриком. Не бійся — навчимо. Живі гроші в кишені й міністерський пайок. По шістсот грамів хліба щоденно!

Мик-Мик не так спокусився грошима, як міністерським пайком. Гроші в той час були дешевші від полови: по десятці — яйце, по сотні хлібина-цеглина, а от пайок міністерський... Шістсот грамів хліба щоденно, та крупа, та раз у місяць цукор, жири на талони, а то й, дивись, американська тушонка у високих, як гільзи, банках: уже можна якось прожити, вивести в люди братів. Мик-Мик одразу ж вирішив твердо: поки брати не здобудуть вищої освіти, він до вузу ні кроку.

— То як? Згода?

— А ти сам ким працюєш? — глянув на порожній рукав Мик-Мик.

— Я в конторі. То згода?

— Згода! — відповів Мик-Мик. Звівся, осмикнув гімнастерку: — Веди до начальства!

Так Мик-Мик став будівельником. Спершу учнем муляра, поки освоївся (аж цікаво було: чотири роки тільки й знав — руйнував, а тепер ось будує), а тоді вже працював самостійно.

Хрещатик бачили? Ходили під будинками, що виросли вже по війні, в п’ятдесятих? Так не одна тисяча цеглин в ті будинки Мик-Миком покладена!

А Русанівка ж! А Воскресенка! Мик-Мик пам’ятає кожну свою цеглину в усіх тих будинках.

Цей, у якому нині живе, виріс без нього: одержав квартиру вже пенсіонером. Як ветеран Вітчизняної. Дві кімнати, кухня, кладовка, роздільний санвузол і вони вдвох з Домною Данилівною. З якою ось уже тридцять років живе — не скучає.

З Домною Данилівною, майбутньою своєю дружиною, познайомився в п’ятдесят четвертому році під час маївки. Виїхали всім колективом униз по Дніпру на теплоході, душ двісті, не менше, пристали за Плютами на лузі: сонячно, простір, якби крила — до неба злетів би, і така довкола краса, що серце обмирає. Он і бір сосновий, а ближче до лугу, на піщаному пригірку — село. Веселенькі хати у садках, тихі вулиці: ні машин, ні товкотнечі — живуть же люди в раю! Жінота ох! та ах! — а потім за посуд та до села: за молочком з-під живої корови, хлопці одразу ж заходились ганяти м’яч, дівчата збирати одна з-поперед одної квіти, сімейні ж — простилати нежалкі накривачки, діставати з торбів, із кошиків хто що привіз. Маївка ж. Тож не гріх закусити і той...

Мик-Мик ні до молоді не приставав, ні до сімейних: молодих переріс — незручно було бігати за м’ячем, не солідно, сім’ї ж завести не встиг. Не міг підшукати до пари. Та він, признатися щиро, не дуже з тим і поспішав: то братів треба було в люди виводити, то маму, що в останні роки з болячок не вилазила, по лікарнях возити — куди тут женитись!

— Встигнемо. Не горить, — відповідав завжди матері, яка бідкалась, що син так і лишиться неодруженим. — Була б шия, а хомут завжди знайдеться.

Шия була, хомут щось не дуже знаходився. Претендентки, щоправда, траплялися: в ті голодні на чоловіків часи дівчат було — хоч нанизуй. Та все попадались якісь несолідні: сам маленький і миршавий, уподобляв Мик-Мик тілистих жінок. Був до них небайдужий. Як побачить молодичку пудів на вісім, так серце і тьохне. Іноді не витрима: йде слідом, поки та не помітить.

Отож Мик-Мик поважно походжав по лужку, одягнутий, хоч одразу ж до президії. Костюм темно-синій бостоновий, придбаний з рук на Сінному базарі та перешитий, черевики лаковані, білосніжна сорочка, чорна краватка, ще й позолочені запонки. А на голові — велюровий капелюх. Мик-Мик походжав, підсідаючи то до одного сімейного кола, то до іншого, пригощаючись тим, що підносили (міру знав, не напивався ніколи), заводячи статечні розмови: про начальство, про план, про зарплату і прогресивку, а коли народ починав веселитись надміру, співати, а то й витанцьовувати, тихенько вставав і відходив: ні танцювати, ні тим більше співати не вмів. Мик-Мик отак походжав, походжав та й наткнувся на гурт хлопців-дівчат, що перекидались м’ячем. І він, може, пішов би собі далі, коли б не Домна Данилівна.

Не наважуюсь називати Домну Данилівну просто по імені навіть тоді, коли вона була молоденькою. Є жінки, яких, мабуть, і в колисці величають лише по імені та по батькові. Отака і дружина в Мик-Мика. Бо як можна назвати дев’ять з гаком пудів Домунею або Домцею? А Домна Данилівна і в молодості, розповідає Мик-Мик, була не худенькою: яке плаття не надіне, так на ній і тріщить.

Домні Данилівні йшов тоді двадцять перший рік, і від неї віяло такою силою, що мимохіть спадала на думку бадьора пісенька фізкультурників: «На зарядку, на зарядку, на зарядку — становись!» Ставши у коло, Домна Данилівна саме подавала м’яч. Підкинула, розмахнулась, вперіщила так, що м’яч, завиваючи, рвучи перед собою повітря, полетів у бік дівчини, яка стояла навпроти, та й ударивсь об неї, та й одлетів рикошетом під самісіньке небо.

— Я так не граю! — сказала дівчина, тамуючи сльози. — Хай хтось інший навпроти неї стає.

Дівчині звільнили інше місце, а навпроти став хлопець. Але й він остерігався м’яча, що вилітав з-під руки Домни Данилівни.

А вона, здавалося, не знала, що таке втома. Кидалася за кожним м’ячем, випереджаючи інших, стрибала, подавала, ловила, перехоплювала, і все у ній так і грало, так і кипіло, так енергією й бризкало — Мик-Мик очей не міг відвести.

— Ставайте до нас! — закричала Мик-Микові: м’яч саме котивсь у його бік.

— Дякую. Я краще так подивлюся.

Дівчина, пробігаючи мимо — вітром так і війнуло, глянула, пирснула, і Мик-Мик, трохи ображений, пішов геть.

І протягом всієї маївки намагався не дивитись у той бік, де бігала Домна Данилівна.

А повернувшись додому, всю ніч прокрутився на ліжку: Домна Данилівна не йшла з-перед очей. Наче обмарило. Він, виявляється, якимось побитом бачив Домну Данилівну протягом усієї маївки, хоч міг би поклястися, що у її бік більше навіть не глянув. Вражений, звівся з постелі. Довго курив, дивлячись на місяць, що парубком-підстарком мерз посеред неба.

— Оженюсь! — сказав уже під ранок Мик-Мик. І, сказавши отак, нарешті заснув.

І вранці, ще й очей не продерши, те ж саме сказав.

На кому одружиться?

Звісно ж, на Домні Данилівні!

II

Мик-Мик за що б не брався, все робив надійно й грунтовно.

І тут, спершу ніж знайомитись, розізнав усе, що міг, про свою майбутню дружину.

Перше, що його найбільш непокоїло, чи у неї є хлопець. І хто. Не міг допуститися думки, щоб така дівчина та не мала хлопця.

Виявилось, що не було. Вірніше, був, але вони посварились, і на зло Домні Данилівні той хлопець одружився на іншій.

Уже легше Мик-Микові: не треба одшивать супротивника.

Домна Данилівна працювала штукатуром у тому ж будівельному тресті, що й Мик-Мик. Тільки в іншій бригаді, тому він її до цього часу не стрічав. «Не дівка — комбайн! — сказав знайомий муляр. — Як стане до роботи, то не встигають розчин підносити. По три норми дає».

Це теж Мик-Микові на руку: сам трудяга, не терпів лінькуватих. Підручний, бувало, як попадеться з того роду-племені, що аби день до вечора, то од Мик-Мика наплачеться. Більше тижня не протримається: або сам од Мик-Мика попроситься, або той його к бісу потурить. Одного як урізав кельмою по голові, то ледь до суду не дійшло: молодого спеціаліста травмував. «Такого травмуєш! — лаявсь Мик-Мик. — Такого й цеглиною не доб’єш!» Заробив доганяку, бо вчити вчи, а рукам волі не давай.

Тож Домна Данилівна і тут йому буде до пари.

Розізнав іще, що вона не так давно з села перебралась: своєї квартири не мала, жила в гуртожитку. Що теж не біда: Мик-Мик також власної квартири не мав — од своїх одколовся, як мати померла. Старший брат офіцером у армії, на Далекому Сході, тому в Києві квартира не потрібна, а менший, ще й інститут не закінчивши, привів жіночку, таку ж, як і сам, зеленороту. Спершу в двох невеликих кімнатах їх троє жило, а потім і четверо, й п’ятеро, й шестеро: брат, спасибі йому, старався й за себе, і за Мик-Мика. Дивився-дивився Мик-Мик, як вони в одній кімнаті тирлуються, та врешті й не витримав: попросився в гуртожиток. І вже п’ятий рік живе в гуртожитку: спершу втрьох, а потім і сам. Як передовикові, виділили йому окрему кімнату. Кімната, щоправда, тільки слави, що окреме приміщення, стіл, ліжко, стілець, а шафу вже й ніде поставити, та все ж буде куди майбутню дружину привести. Потерплять, поки молоді та бездітні, зате швидше квартиру отримають.

Все вивідав, все розрахував Мик-Мик наперед, на одному тільки спіткнувся: як познайомитись?

Запросити на танці чи в парк на вечірню прогулянку? Але ж Мик-Мик не танцював зроду-віку, навіть у школі відповідав з гідністю, коли дівчата запрошували: «Не займаюсь дурницями!» — а тепер, у тридцять літ, і поготів. Його аж пересмикувало, коли уявляв, як би він ногами видригував. Ходити ж по паркові та зітхать до зірок чи на місяць з великого дива очі витріщувати теж не годилось: роки не ті. В ресторан повести? Боявся, що не піде, образиться: ні з сього ні з того — і в ресторан. Знаєм, для чого в ресторани водять дівчат!

Сушив, сушив голову, поки надумав: запросити в кіно. Спершу була думка на лекцію про міжнародне становище, Мик-Мик не пропускав майже жодної, так якби ж на лекції квитки продавали, а то вхід безплатний. Подумає: жила, сорок копійок пожалів.

І купив Мик-Мик два квитки в кіно. В касі попереднього продажу на суботу, на вечірній сеанс. Один квиток для себе одірвав акуратно, а другий поклав у конверт. Заклеїв і надписав: такій і такій. Особисто. І все. І більш ні слова. Лише квиток і конверт. Розраховані на непоборну жіночу цікавість. Мик-Мик хоч і не мав досі справи з жінками, але душу жіночу вивчити встиг. З книжок: повістей та романів, що прочитав цілу гору. Більше романів: повість — не встигнеш вчитатись, а вже й кінець. Інша справа — роман: вистачає на місяць. Любив Мик-Мик не просто ковтати сторінки, а до свого життя приміряти. Роздумувати. Про значне і серйозне.

І найбільше вражало Мик-Мика, як ото в авторів повістей та романів так ловко виходять. Прості, здається, слова, ними ж він щоденно користується, а читати почнеш — картини живі. Іноді всіх тих людей так виразно бачиш, що якби зустрів де на вулиці — впізнав би одразу.

Чаклунство якесь!

Ну, та про книжки це так, до слова прийшлося. Тут головне, як Домна Данилівна на квиток зреагує. Викине чи піде в кіно? Стояв під кінотеатром, за колону сховавшись, позирав на всі боки, щоб не взівати, а тут якийсь придурок: «Зайвого квитка немає?» — «Нема, одчепися!» А він знову, вулицю заступивши: «А може, є? Мені один». — «Де я тобі візьму? — визвірився на нього Мик-Мик. — З коліна вилущу?» Подіяло, відійшов. Так з іншого боку: «Громадянине, у вас зайвого квиточка немає?

Тьху!

Плюнув Мик-Мик та й відступивсь од колони. І тільки відійшов — Домна Данилівна.

— Привіт!.. І ви в кіно?

Питає, а сама поверх голови очима нишпорить.

— В кіно, — відповів Мик-Мик. — Ходіть, бо запізнитесь. Уже третій дзвінок.

Пошукала, пошукала очима, здвигнула плечима. Пішла у фойє.

«Йди, голубонько, йди! — розвеселився Мик-Мик. — Ще там пошукай вітра в полі».

Зачекавши, поки розпочався сеанс, пробрався в темний зал. Знайшов свій ряд (пам’ятає й досі: сьомий ряд, п’ятнадцяте місце), сів і нуль уваги на Домну Данилівну. Наче й не посилав їй квитка.

— То це ви? — вражено спитала вона.

— То це я. — І знову ж на неї й не гляне. На екран уся увага. Хоч потім — убийте, не міг пригадати, про що ж фільм. Боявся одного: ось вона встане й піде.

Не встала — до кінця сеансу досиділа. Зате коли вийшли з кіно, спитала сердито:

— Для чого це ви зробили?

Тут Мик-Мик і пішов ва-банк:

— Щоб з вами познайомитись ближче.

— Зі мною? Навіщо?

— Хочу женитись, — скромно Мик-Мик.

— На мені? — аж зупинилась. А тоді розсміялася: — Та я ж вас у кишені носитиму!

— Черевики зараз знімати?

— Навіщо?

— Щоб не наслідити в кишені.

Розсміялася ще дужче. А коли людина сміється, з нею зовсім інша розмова. «Посмійся, посмійся! Побачимо, чиє буде зверху!»

Потроху стала до нього звикати. Спершу брикалася, навіть кілька разів у кіно не прийшла, та яка дівка не набива собі ціну? Мик-Мик уперто продовжував купувати квитки, і не було кінотеатру в місті, який вони по кілька разів не відвідали б. І вже не когось поверх голови — його шукала поглядом Домна Данилівна. А вгледівши, спалахувала радісно. І вже розповідала про свою подругу, яку — треба ж до такого додуматись! — її хлопець викрав серед ночі з дому. Од батьків, що не хотіли віддавати дочку.

— А ти мене викрав би?

— Запросто! — випнув груди Мик-Мик.

— Через балкон? — Домна Данилівна жила на другому поверсі.

— Хоч і через димар!

Домна Данилівна й загорілась: викрадь та й викрадь! Ото зчиниться переполох, як уранці прокинуться, а від неї не лишиться й сліду. А що вже потім сміху буде...

І нікуди діватись Мик-Микові: мусив замовляти драбину. Складну, з дюралю, щоб полегша була: не перти ж на собі дерев’яну через усе майже місто!

Домовилися зробити це в ніч на суботу, о четвертій годині. Раніше не можна ніяк: молоді як на роботі не втомлюються, а гуляють майже до ранку. Тоді саме якісь злодії появилися в Києві — чи не на гастролі приїхали: обчищали квартири до нитки. І найчастіше в тому районі, де жила Домна Данилівна. Бракувало, щоб якась парочка побачила, як Мик-Мик на балкон забиратиметься. Точно подумає: злодій!

Отож Мик-Мик ледь діждався третьої години, вхопив драбину — й на вулицю.

Видно, хоч газету читай. Місяць, повнощокий, великий, якраз над головою зависнув, світла дурного не жалко. Як вони про це не подумали: на виду всього міста на балкон доведеться залазити. Таке, хоч бери та додому вертайся. Тільки що ж про нього Домна Данилівна подумає! Яка вже, мабуть, і не спить, його виглядаючи. Чеше містом Мик-Мик, намагаючись хоч трохи тіні триматися, завертає з вулиці на вулицю, і вже йому починає здаватися, що не встигне до четвертої. А тут ще міліцейський патруль: добре, що помітив завчасно, сховавсь у під’їзді. Приклеївся до холодної стінки, завмер, прислухаючись до ходи непоквапної: їм що, їм дівчат викрадати не треба. Ото й не поспішають. Усім тілом відчував, як з годинника стікають безжально хвилини. Глянув, коли патруль нарешті пройшов, — без чверті чотири! Підхопив драбину, побіг.

Аж ось нарешті й гуртожиток. Зупинився, витер мокре чоло, постояв прислухаючись: мовби нікого. Тільки місяць регоче вгорі — чорт його накачав! Глянув на балкон — ага, двері одчинені. Домовились: як щось непередбачене трапиться, Домна Данилівна двері зачинить. Щоб даремно не ліз.

Перебрався через штахетник, підкравсь під балкон. Присів, щоб не так було видно, став збирати драбину. А вона — хоч плач — не хоче збиратись. Вдома пробував — за хвилину зібрав, а тут не виходить.

Здогадався зрештою повернути іншим боком. Х-ху, нарешті зібрав.

— Колю, ти? — шепіт гарячий.

Здригнувся, глянув угору: Домна Данилівна. Звісилась через перила, ось-ось упаде.

— Я вже думала, що ти й не прийдеш.

Ще б чого!

Приставив драбину, ступив на дюралевий щабель.

— Де чемодан?

— Зараз винесу.

Зникла в темному отворі, і він стояв, за перила тримаючись: хистка споруда погойдувалась і потріскувала.

— Ось, — появилася Домна Данилівна. — Зараз винесу другий.

Чемоданисько — Мик-Мик ледь утримав у руці, коли підхопив. А вона його граючись через перила пересадила.

«Гирі наклала, чи що?» — дивувався Мик-Мик, обережно на землю спускаючи. Боявся, що драбина не витрима — обламається.

Поставив, за другим поліз. Цей був удвічі менший і зовсім легенький.

— Все?

— Все... Одвернись, я буду злазити.

Мик-Мик, одвернувшись цнотливо, тримав щосили драбину. Драбина вже не скрипіла — стогнала, і він дуже боявся, що метал не витримає.

Ох і дружина ж у нього!

— Все? — запитав, коли вона ступила на землю.

— Тобі що, мало одної? — ревниво спитала Домна Данилівна.

Мик-Микові Домни Данилівни вистачало по зав’язку. Тому він мовчки став розбирати драбину.

Посперечавшись пошепки, кому який нести чемодан (Домна Данилівна взяла таки важчий), перелізли штахетини, рушили вулицею. І тільки завернули за ріг — здрасьте! — міліція.

— Стій, хто такі?

— Свої, — озвався Мик-Мик.

— Свої коней водять... Документи!

Лапнув по кишенях Мик-Мик, а документи лишилися в старому костюмі. Не подумав про документи, не до загсу ж збирався.

— Ясно, — сказав старшина, який патруль очолював. — Документи у тьоті Моті. І чемоданчики, мабуть, од неї ж...

— Це мої чемодани! — обурилась Домна Данилівна.

— Теж ясно, — старшина ще веселіше. — З чемоданчиками та на прогулянку. В кіно чи на танці?

— На танці! — відповів з викликом Мик-Мик: він уже починав ненавидіти веселого цього старшину. — А вам яке діло?.. Пустіть! — Бо вже інший міліціонер, збоку зайшовши, взяв його за руку.

— Відпусти, відпусти, — сказав старшина. — Не сердь чоловіка. Він і так піде з нами. Заглянемо на хвилинку до відділення, а там танцюйте хоч до ранку.

Так вони опинилися в міліції, скільки Мик-Мик не одбрикувався.

— Товаришу капітан, привели двох затриманих. При отсутствії документів і з двома чемоданами та драбиною.

— Ясно, — сказав капітан. (Бач, і цьому наперед усе ясно). — Ану виведіть баришню, поки ми з кавалером тут потолкуємо. — І коли Домну Данилівну вивели, запитав у Мик-Мика: — Так яку квартиру ви сю ніч обчистили?

— Нічого ми не чистили! — наїжачився Мик-Мик.

— Так-таки й нічого? — сардонічно капітан. — Просто прогулювались, а вас, ангелочків невинних, взяли та й затримали? З чемоданчиками й драбинкою?

— То її чемодани!

— А драбина!

— Моя.

— Для чого? На дівчат залазити?

Міліціонер, що стояв у дверях, реготнув. А Мик-Мика мов окропом ошпарили:

— Можу її вам позичити! І не знущайтесь!

— А хіба я знущаюсь? — капітан невинно. І до міліціонера, що стояв у дверях: — Рябчук, я знущаюсь?

— Так точно!

— Що — так точно?

— Не знущаєтесь, товаришу капітан!

— От бачиш, і Рябчук твердить, що я не знущаюсь...

— А не знущаєтесь, то одпустіть.

— Одпустимо, обов’язково одпустимо, — пообіцяв капітан. — От скажеш, яку квартиру обчистили, так спати й одпустимо.

Бачить Мик-Мик, що діватися нікуди, вирішив розповісти всю правду. Тільки капітан не став його й слухати. Нагримав, ще й долонею по столу пристукнув:

— Ну от що, ти полиш нитку намотувать! — І додав, на що саме Мик-Мик нитку намотує.

Мик-Мик ще більше образився: що в нього — котушка!

— Мотайте самі, як вам так припекло!

Тут капітан розгнівався по-справжньому:

— Рябчук! У камеру його, хай охолоне до ранку!

І потягли Мик-Мика до камери. Крізь інші двері, щоб не стрівся із своєю спільницею та не подав умовного знаку.

Ніч була у Мик-Мика — краще й не згадувати. Вивели його вранці з камери не жовтого навіть — зеленого. І не так за себе переживав, як за Домну Данилівну. Де вона? Що з нею? І головне: з ким вона спить?

Вранці, коли розібрались і випустили, спитав Домну Данилівну:

— Виспалась?

— Виспалась, — відповіла Домна Данилівна. І позіхнула, долонею рота прикривши.

Ага! Тут уява Мик-Мика намалювала таке, що в нього аж губи до рота втягнуло.

— Сама спала?

— Ні, ще одна жінка. Уже спала, як мене завели...

В Мик-Мика трохи одлягло на душі. А Домна Данилівна ще щось згадала, бо спитала в Мик-Мика:

— Ти бачив, як ті камери поштукатурені? Я б тому, хто ото штукатурив, і руки поодбивала б!..

Того ж дня, з міліції вийшовши, розписалися в загсі. Тоді розписували швидко, зате розводили довго. Ну, та Мик-Микові з Домною Данилівною не довелося розводитися: всі оці роки прожили — дай бог кожному, всього двічі й побились.

Перший раз він їй навішав синців. За що завелися, обоє зараз і не пригадають, певно ж, через дрібницю якусь, бо притиралися саме одне до одного, тільки Мик-Мик, роз’юшившись, і налетів з кулаками на свою молоденьку дружину. Домна Данилівна була така вражена, що не боронилася навіть. Тільки питала за кожним ударом:

— Ти що?.. Ти що?..

Вийшов потім у двір, перед чоловіками хвастався:

— А я свою сьогодні провчив. Щоб і другим не повадно було.

Зате коли вдруге до неї з кулаками поліз (сподобалося, бач!), Домна Данилівна так йому врізала, що Мик-Мик обоє дверей не руками одчинив — головою. Вилетів прямо в коридор — без пересадки, транзитом.

Кілька тижнів по тому не міг розмовляти нормально: шипів гусаком. Щось таки тріснуло в горлі.

А більше в них до кулаків і не доходило. Сваритись — сварились, без цього в сім’ї не буває, милі сваряться — лише тішаться, і якось виходило так, що завжди перший Мик-Мик затівав: не міг спокійно дивитись, як дружина щось робить. Все здавалось: не так.

Домна Данилівна на всі його зауваження здебільшого й вухом не вела: мовчки робила своє. Тільки іноді скаже:

— Одчепись.

А як допече, то як поведе вогняним оком своїм — він одразу й притихне: пам’ятав свій політ «у космос».

— Не тим ти, ким треба, родилася! — сказав якось Мик-Мик.

— А ким? — миролюбно поцікавилась Домна Данилівна. Як слід поснідавши, саме чаювали. Неділя, попереду цілісінький день, то й сиділи за столом, як голуб’ята. Домна Данилівна чаювати дуже любила: з присмаком, з присьорбом, до сьомого поту. «Виганя всі хвороби», — казала.

— Мужиком, — пояснив Мик-Мик, одставляючи третю чашку: х-ху, напився! — Гладіатором!

Домна Данилівна одразу й образилась: Гладіатором у них в колгоспі жеребця прозивали.

Темрява! Темнота безпросвітна!

— В цирку була? — запитав зверхньо Мик-Мик.

— Ну?

— Та ти не нукай! Не запрягла. Ти по-людському кажи: була чи не була?

— Ну, була.

— І не бачила гладіаторів?

— Яких іще гладіаторів?

— Силачів! Отих, що по тонні мізинцем виважують!.. То й тобі треба в цирк на роботу найнятись — гладіатором.

— А ти — пшоно! — ще дужче образилась Домна Данилівна.

— Яке пшоно? — отетерів Мик-Мик.

— А отаке — пшоно! — мстиво сказала Домна Данилівна. Потрусила перед собою з пучки уявним пшоном, ще й пальцем постукала, наче видзьобуючи.

Ох і образився ж Мик-Мик, ох і роз’юшився ж! Зірвався з-за столу, біга по кухні — місця собі не знаходить.

— Дурепа!.. Я їй по-научному, а вона мене до якогось злака нікчемного!

— Все одно — пшоно! — засміялась Домна Данилівна.

Ну як таке витерпіти? Як не напитись? Мик-Мик і напився. Ходив потім по двору, скаржився на Домну Данилівну. Переконував кожного, що він не пшоно.

А потім на свою дружину був і в претензії. Що вона про все розплескала. Проходу тепер не дають.

III

Мик-Мик пішов на пенсію рівно в шістдесят. Як шістдесятий рік стукнув, так документи й оформив. Міг би працювати довше, в шию ніхто не виштовхував і на п’яти не наступали, та й сили ще мав, з молодими міг позмагатися, навіть начальник, документи підписуючи, казав, щоб подумав, не поспішав... Так що Мик-Мик міг би пропрацювати іще з десяток годочків, коли б не син. Рідний синок таке одчубучив, що людям сказати — не повірять. Отак серед білого дня, при повному розумові взяв та й перебрався в село. Не на рік там чи два — назавжди.

Еге ж, так і сказав, з батьками прощаючись:

— А нащо мені та квартира? Я сюди все одно не вернусь.

Це коли Домна Данилівна нагадала, що черга ж на квартиру пропаде. Скільки ж чекали, поки на чергу взяли!

Але перш ніж розповідати історію, що сталася з сином і чому саме через нього Мик-Мик змушений був на пенсію йти, давайте розберемося, скільки всього було в них дітей і чого вони живуть тепер удвох, та ще й у кооперативній квартирі.

Почнемо хоча б з того, що в них довго взагалі не було дітей. Чи то пригода в міліції в першу ніч їхню шлюбну, коли спали нарізно, та ще й по камерах, чи ще причина яка, тільки й один рік минув, і другий, і третій, а в них усе пусто.

І як не грів чуба Мик-Мик, струнка дівоча постать Домни Данилівни не мінялась ніскілечки. Домні Данилівні було те мов для забавки: на десять літ молодша, все ще попереду, а Мик-Микові як? Та ще й товариші, зубоскали, не давали проходу: не по кобилі, мовляв, вершник. До Петровича за допомогою збігай. А в Петровича дітей як мух — хоч одмахуйся.

Мик-Мик одгризався як міг, та іноді терпець і вривався. І тоді підступавсь до своєї дружини:

— Ти довго наді мною знущатимешся? Мені вже проходу не дають!

— Тю! — дивувалась Домна Данилівна. — А я тут причім?

Мик-Мик уже й до лікаря бігав, і Домну Данилівну силоміць майже водив — усе наче нормально, мала бути дитина. А от не йшлося, і квит!

Врешті, до відчаю доведений, бабуню знайшов. Була така бабуня на Борщагівці, не старорежимна чаклунка — абсолютно сучасна зцілителька, яка володіла новітнім якимось магнетизмом. Пов’язаним із космосом. Не існувало, казали, хвороб, яких вона не виліковувала. За один сеанс!

Брала, щоправда, не дешево: по п’ятдесят карбованців за відвідини, але ж усього раз платити й доводилось.

— Йди, дитино моя, і хай тобі, як казали колись, бог помагає.

— А коли ще прийти?

— А ніколи! Ти вже здоровий! Тільки не забувай щодня руку включати.

Отака була бабуня!

Кажу — була, бо її як зцілительки давно вже немає: фіноргани з’їли. Переключилась, розповідають, на квіти.

Мик-Мик не то що п’ятдесят — сотню радий віднести. Тільки б допомогло.

Знайшов двір, зайшов із трепетом у хату. Не в хату — двоповерховий котедж, нещодавно, видать, і збудований: свіжою цеглою світить. Ще й добрячі майстри клали — чи не бабунині клієнти? Мик-Мик те одразу помітив. Провела його якась дівчина до кімнати великої, картами зоряного неба обвішаної та якимись химерними приладами заставленої. Посередині — стіл великий письмовий, крісло й стілець. А в кріслі — бабуня сидить. У халаті стерильному, білому, в хірургічному чепчикові. Не бабуня — професор.

Обличчя простеньке, а очі — ой-ой! Мов намагнічені. Так ними і світить.

Слухала уважно і так головою покивувала, наче наперед уже знала, що він їй розкаже.

— А дай сюди руку. Не праву — ліву давай: вона ближче до серця.

Взяла, а долоня в неї як з печі. Мик-Мика одразу ж кинуло в жар.

— А цить!

Мик-Мик уже й дихнути боїться.

— Це в тебе, сину, магнітне поле порушене. Бач, як лінії бігають, — тицьнула пальцем у долоню. — Треба на місце їх ставити. Сідай-но ближче до столу.

Посадила до столу боком, наказала праву руку зігнути в лікті, покласти на стіл, донизу долонею. Ще й пальці розчепірити.

— Не воруши! Забудь, що вона в тебе й є. Вона сама все робитиме... А тепер нахили голову.

Однією рукою голову до грудей притисла, а другою так надавила вище потилиці, що в Мик-Мика в очах почорніло.

— Оце я, дитино моя, підключила твою руку до космосу. Тепер сиди і дивись, що вона вироблятиме.

Дивиться в усі очі Мик-Мик — рука лежить, як лежала. Тільки по розчепірених пальцях наче мурахи побігли.

— Нічого, вона зараз підніматися стане. — Бабуня теж не зводила з руки свого магнетичного погляду. — Бачиш, уже й пальці заворушилися. — Пальці й справді стали ворушитись — незалежно од Мик-Мика. — О, уже піднімається!

Рука, яка зовсім отерпла, стала повільно підніматись од столу. Потихеньку, мовби до чогось прислухаючись, то завмираючи, то знову приходячи в рух.

— Пішла, пішла! — вигукнула збуджено бабуня. — Тепер її жодна сила не зупинить. Сама твою болячку знайде. Знайде й полікує.

І не встигла бабуня останню фразу закінчити, як рука зупинилась, наче роздумуючи, куди далі рухатись, а потім різко повернула донизу. Мик-Мик з жахом побачив, куди вона цілиться, але вже нічого не міг удіяти: рука впала шулікою, замкнулися судомно зведені пальці.

— Не смикай, не смикай! Вона сама, коли треба, одпустить.

Мик-Мик уже не знав, куди й очі дівати. Піт стікав по чолу, щоки палали вогнем.

— Тенькнуло? — спитала згодом стара.

Мик-Мик кивнув головою: йому й справді здалося, що під рукою щось тенькнуло.

— Ото магнітна лінія стала на місце. Зараз рука почне назад повертатись.

І справді, рука, наче бабуню почувши, розчепірила пальці, повільно вернулась на місце.

— Не воруши! Дай сюди ліву руку!

Взяла ліву руку, великим пальцем надавила поміж бровами.

— От і все, дитино моя. Тепер ти назавжди підключений до космічного поля. Як тільки покладеш праву руку отак, — розчепірила пальці, — так вона й почне сама шукати хворобу...

— А багато? — спитав охрипло Мик-Мик.

— Чого, дитино моя?

— Отаких сеансів треба багато?

— А ось цього й не скажу. Будеш робити, поки всі магнітні лінії стануть на місце. Бува, що за один раз помагає, а буває, що й кілька років пройде...

— Тенькнуло? — перепитала Домна Данилівна. — Мені б отак тенькало: по п’ятдесят карбованців за один раз!

І коли Мик-Мик, що вирішив умерти, а позаганяти всі магнітні лінії на місце... коли Мик-Мик затівав черговий сеанс, Домна Данилівна, давлячись сміхом, допитувалась:

— Тенькає?

І падала на ліжко од реготу.

— Дурка! — навіснів Мик-Мик. — Дурепа набита!.. Не даєш лікуватись!

Домна Данилівна й не думала ображатись: сміється, аж стогне.

Що з такої питати? Темнота безпросвітна, книжки зродувіку в руці не тримала!

— Та ти хоч знаєш, що таке магнітні лінії? Як вони на людину впливають?.. А рука, ось гляди, сама опускається. Я й не хочу, а вона опускається.

Зиркне Домна Данилівна і знову кисне од сміху.

Та згодом виявилось, що даремно й сміялася. Кілька днів ходила якась мов на себе не схожа: прислухалась до того, що діялось у неї всередині. І на сеанси Мик-Мика стала дивитися з острахом. Потім зізналася збентежено:

— Здається, я той...

— Що — той? — У грудях Мик-Мика так лоскітний холодок і пробіг.

— Ну, той...

— А я що казав! — закричав Мик-Мик, тріумфуючи. — Я що казав!

Простив їй зараз усе: і кпини, і сміх.

— Ну, жінко, ну, молодчина!

— Не поспішай: може, ще нічого немає!

— Як немає! Гляди мені, спробуй!.. Немає!

З того дня допитувався кожного ранку:

— Ну, як? Нічого не чуєш?

— Нічого.

— А ти прислухайся, прислухайся.

— Та що мені слухати! Прийде час, воно само озоветься до мене.

Хе — час! Коли він ще прийде, той час! А Мик-Микові зараз, в оцю ось хвилину, треба знати достеменно, буде в нього дитина чи ні.

— Може, до лікаря сходимо!

— Йди, як тобі припекло.

— Я не про себе! — уже сердився Мик-Мик: ну й тупа ж людина! — Тобі треба сходити!

— Для чого?

— Ну, щоб узнати, буде дитина чи ні.

— І без лікаря взнаємо. Нікуди воно не дінеться.

Раніш Мик-Мик не витримав би. Зірвався б із місця, став би кричати на неї. А тепер, як йому це не важко було, стримався. Мати ж його дитини майбутньої, її дратувати не можна ніяк. Бо на дитині одіб’ється.

Мик-Мик як тільки дізнався, що Домна Данилівна вступила в тяж, дістав книжок цілу купу. По гінекології й інших. Тут були й брошури — поради початкуючій матері, як дитину виношувати, щоб вона народилася здоровою, і як потім її доглядати... Ну, доглядати — це вже тоді, як народиться... І зовсім уже товсті книжки, наприклад — доктора Спока. Мик-Мик за нею п’ять днів полював, коли довідався, що є така книжка, п’ятнадцять карбованців заплатив — не зблимнув. Той Спок так написав, наче сам сто разів родив. Мик-Мик тією книжкою Домну Данилівну на смерть замучив: ходив за нею слідом, цитував особливо цікаві місця.

— Слухай сюди... Та ти тільки послухай!

Вичитавши, що на майбутню дитину особливо сприятливо впливає музика, занепокоївся: ні він, ні Домна Данилівна особливою музикальністю не відзначались, вище «Ой ти, Галю...» чи «Шумел камыш...» не підіймалися. Тож купувати балалайку чи гітару, щоб навчатися музиці, — справа безнадійна. А от магнітофон — це вже реально. Включив і слухай собі на здоров’я. Захотілося симфонію — будь ласка, симфонія! Народних пісень — є і пісні. Ну, симфонії щось не дуже часто включали, ледь до кінця дослуховували, так хилило на сон, а от пісні... Пісні — інше діло! І народні, й естрадні: боже ж ти мій, скільки людських голосів сховано в отій стрічці тоненькій! Та ще яких голосів!

— Ти слухай, слухай! — дружині ревниво. — Не бійся, не оглухнеш!

Домна Данилівна терпіла та слухала. І вранці слухала, і ввечері слухала, слухала навіть тоді, коли й спати лягала. Бо він урочисто переносив магнітофон до спальні, приприлаштовував у неї над вухом. Домагався, щоб вона й спала під музику.

І то ж скажіть: привчив! Музика грає, і Домна Данилівна спить.

Збунтувалася, коли він заходився коло дієти.

Домна Данилівна поїсти любила, нівроку. Наминала калорії — не рахувала. Борщ — так глибока тарілка з верхом, ще й отакенний окраєць хліба, часником густо натертий. А то й гора пампушок. Сало — так четвертинка добряча, ще й цибулина з кулак. Рот великий, веселий, зуби мов з побідиту: гальку й ту перемелють, тільки давай! Любо-мило дивитись, як вона їсть. Та й то: робота ж у неї яка! Попомахай цілісінький день, стіни одягаючи в розчин. Поповигинайся. Попокланяйся. Тут тобі й фізкультура, тут тобі й аеробіка, та заодно вже й біг підтюпцем.

— Їх би, пузатих, хоч на місяць до моєї роботи приставити, — казала не раз. — А то трясуть салом, зайвий раз нахилитися бояться.

З Домни Данилівни сала не втопиш: тіло як збите. Нігті поламаєш, а не вщипнеш. І на повну щоку — рум’янці дівочі, свіжим повітрям відсвічують.

Мик-Мик, який увесь вік лише дзьобав, дуже любив дивитись, як Домна Данилівна їсть. А тут як сказився: стало здаватися, що дружина отією кількістю їжі задушить дитину. Утопить в борщеві, ще й салом привалить. Чи оглушить часником чи гірчицею: по півбанки за один раз!

Начитавшись про соки, дієтичні бульйони та каші, сказав Домні Данилівні кінчати з борщами і салом. Взагалі з усією грубою їжею. Віднині він сам буде їй готувати: строго по-науковому.

— Іди ти! — відповіла Домна Данилівна: перед нею стояла сковорода яєчні, на салі засмаженої. — Науковець задрипаний.

— Оце щоб востаннє! — сказав тоді Мик-Мик: Домна Данилівна саме намазувала на хліб гірчицю. — Більше ти в мене яєчню не їстимеш!

— А що ж мені їсти?

— На ніч — кефір!

— Хай вороги мої його п’ють!

Домна Данилівна вже відкусила шмат хліба, підділа яєчню виделкою. Поїла усмак, ще й сковороду хлібом витерла. Закусила тим хлібом.

— А тепер і почаювати не гріх!

Дивився Мик-Мик, як дружина чаює, дивився й страждав: п’яту чашку кінча! Скільки води в свою утробу влила, там уже тій нещасній дитині й місця немає. А як про яєчню та сало згадав, то його аж занудило. Наче сам у її лоні посидів.

Ну, годі! Ну, все! Не хочеш по-доброму... Він терплячий-терплячий, а як до діла дійде, то зуміє за свою дитину постояти.

І другого дня, повернувшись увечері, нічого не знайшла Домна Данилівна їстівного. Все прибрав, усе поховав, лишив тільки два сухарі й пляшку кефіру. Тож кефір отой випивши, голодна й зла, пригрозила вже в ліжку Домна Данилівна:

— Зроблю завтра ж аборт!

Отут і довелося поступитись Мик-Микові: ще й справді, шалапутна, побіжить у лікарню...

Домна Данилівна народила як по дзвінкові: рівно через дев’ять місяців. Мик-Мик і днював, і ночував під пологовим будинком,звівся нінащо, а прогавив: був на роботі, коли його до телефону покликали. «Це ж щось із Домною Данилівною!» — так і тьохнуло в ньому. Як був у фартусі, навіть кельму не кинувши, скотився з риштування, побіг до будки виконроба. Там нікого вже не було, тільки знята трубка лежала, немовлям щойно народженим попискувала.

— Альо!.. Альо!.. — ухопив її спрожогу Мик-Мик. — Я слухаю!

Пі-пі-пі, та й усе.

Подзвонити самому в пологовий будинок, так не зна номера. Не міг, чортів дурень, спитати!

Ще раз про всяк випадок «альокнув» та й вискочив з будки.

— Як будуть питати, то скажи, що скоро вернусь, — сказав напарникові. Зірвав фартух, робу заляпану, перевдягнувся швиденько — і на трамвай. «Хоч би нічого не сталося!.. Хоч би не сталось! Господи, порятуй, поможи!» — хоч у бога зроду-віку не вірив, на фронті й то не згадував. А тут... Ех! Одвернувся до вікна, непрошені сльози ковтає: уже здається йому, що й Домну Данилівну не застане живою. Недаремно ж на роботу додзвонювались, чого ще не бувало ніколи.

Вискочив, побіг. Одна вулиця, друга — тільки люди стрічні мелькають. Ось і пологовий будинок: заскочив у коридор, в приймальний покій, де він уже з кожним стільцем був «на ти».

— Що з нею?!

— О, татусь появився!

Обступили, сміються, вітають: спершу Мик-Мик зрозумів лише, що жива Домна Данилівна.

— Жива, жива! Ще й трьох народила! Двох синів і дочку.

Далі Мик-Мик був, як він сам потім казав, наче «кріпко випивши». Саме завелися гроші в кишені (була вчора получка), то перше, що зробив, це побіг у гастроном, купив три торти і три пляшки шампанського. Приніс, поставив на стіл:

— Пригощайтеся! За здоров’я моїх.

І знову побіг. Тепер уже на базар, на Бессарабку. Влетів як на пожежу, мів усі квіти підряд, не торгуючись, поки набрав оберемок такий, що і його з-за квітів не було видно. І знову назад:

— Дівчатка, голубоньки, однесіть моїй Домні Данилівні! Спитайте, як там вона.

Потім, заспокоївшись трохи, пішов додому. Щоб уранці ще до роботи — знову під пологовий будинок. Ішов, і все ще не вірилось, що в нього аж троє дітей. У Домни Данилівни наче й живіт був невеликий, де вони в неї й сиділи.

Ну, Домна Данилівна, ну, молодець! В кого ще є така жінка?

Вдома походив, походив — згадав про хрестини. Що це ж хрестини треба буде справляти, як привезе їх додому. То чи не варт дещо зараз купити?

Вийшов на вулицю, подався в центральний гастроном. Бо вже була одинадцята вечора.

І купив Мик-Мик три пляшки коньяку, по три зірочки на кожній, три пляшки солодкого — вже для жінок і знову ж три пляшки шампанського.

Отак! Гулять так гулять!

Щасливий, заснув о третій годині ночі. І наснилося йому рівно три сни. Які, потім не міг пригадати. Але клявся-божився, що три.

Мик-Мик поїхав забирати дітей і Домну Данилівну вранці, в суботу. Погода була як на замовлення: небо чисте, ласкаве, сонечко ясне та усміхнене, всі вулиці наче щойно підметені і машина чорним лаком одсвічує. Не якийсь там «Москвич» або навіть «Волга», а — знай наших! — ЗІМ. Спеціальна шлюбна машина, що нею молодих возять до загсу. Весь капот у стрічках кольорових і три ляльки попереду. Було дві, так Мик-Мик третю купив і за п’ятірку вмовив шофера прилаштувати до гурту.

Машина та нелегко далася Микг-Микові: попоходив, попобігав.

— Та зрозумійте ж, товаришу, що ця машина тільки весілля обслуговує! На два місяці наперед заброньована.

— А у вас що, трійня щодня родиться? Де ваше найвище начальство?

Врешті дали: побачили, що цей і до Москви добереться.

Їде Мик-Мик у тому ЗІМові — кум королям і сват імператорам: «Оце Домні Данилівні буде радість!» Їде, і здається йому, що все місто йому вибігає назустріч.

— Ану посигналь! — до пологового будинку під’їхавши.

— Не положено.

— Посигналь, посигналь — не охрипне! Я ж плачу.

Шофер посигналив.

Музика!

— Давай ще посигналь!

Шофер спересердя надавив уже всією п’ятірнею: вікна пологового будинку враз розквітли обличчями.

Аж тоді повагом виліз Мик-Мик із машини.

— Ти що, здурів? — вичитувала вже по дорозі додому дружина. — Весь будинок підняв.

— То й добре, що підняв. Хай дивляться та заздрять: хто ще з трьома додому поїхав?.. Слухай, а як ми їх назвемо?

— Я про це тільки й думала! — На схудлому обличчі Домни Данилівни ще сліди од мук породільних. І така вона зараз рідна Мик-Микові, така дорога що — кгм-кгм — він і руки сховав до кишень. Щоб не обняти на людях.

Під’їхали під гуртожиток, і Мик-Мик знов до шофера:

— Посигналь!

Тут і висипав весь гуртожиток з під’їзду на чолі з комендантшею. Мик-Мик, виявляється, ще вранці оббігав усі поверхи, попередив, кого привезе.

А надвечір викотив гордий, як півень, коляску з двома синами й дочкою — на першу прогулянку. Поки Домна Данилівна після пологів у тому будинку очухувалася, він і спеціальну коляску дістав: на три місця. Десь бігав, десь узнавав, до фабрики навіть достукався, а таки прикотив хромоване чудо. На ресорах, з верхом, що опускався-підіймався, ще й з гальмом. Хоч самому сідай.

І за місяць дали їм трикімнатну квартиру. Мусили дати, інакше й бути не могло. Після того, як їх відвідав кореспондент з газети і надрукував фото з підписом: «Щасливі батьки». Те фото, з газети вирізане, на стіні в рамці й висить: Мик-Мик трохи попереду, з двома довгастими пакунками на кожній руці, і таке в нього обличчя, наче він їх і народив, а вже трохи позаду з дочкою — його законна дружина, Домна Данилівна. І вид у неї був зовсім інший, аніж у її чоловіка. Наче вона от-от розтулить рота і скаже: «Вибачте, добрі люди, оце й усе, що змогла».

— Ну хто ж так фотографується? — вичитував потім Мик-Мик. — Глянула б, як треба стояти, на мене, якщо в самої кебети не вистача!

— Іди ти! — скосила на нього око Домна Данилівна. — Теж мені грамотій!

Це вона натякала на те, що Мик-Мик полюбляв читати. Книжки, газети, журнали — що потрапляло під руку.

А що, це теж діло непогане. Краще, ніж пропадати у сквері, кістяшками — наче по лобі: «суха», «цап», «дупель пусто»! Дійсно, що безрогі цапи: ні уму, як то кажуть, ні серцю. Інша справа в Мик-Мика: щоразу про щось нове дізнається.

Вичитав якось, що в Канаді в одного подружжя народилося п’ятеро дітей: три дівчинки й два хлопчики. Що ту сім’ю тепер у всій Америці знають. Щодня приїжджають екскурсії — подивитись на чудо. Подарунками так завалили, що батьки навіть оголошення вивісили: «Просимо не дарувати нічого. Не псуйте нам дітей».

Відклав газету Мик-Мик, а повідомлення про канадську сім’ю все не йде з голови. І в магазин бігав — думав (було це в неділю), і по дому порався — думав. А як ліг уже спати, таке стало верзтися, що хоч на ноги ставай. Примарилось Мик-Микові, наче Домна Данилівна знову вступила у тяж. І вже не трьох — п’ятьох привезли з пологового. Машини гудуть, кореспонденти фотоапаратами клацають, квіти під ноги їм кидають. І заходять вони не до трикімнатної — до котеджу окремого: подарунка від уряду. Адже з усього світу доведеться щодня приймати екскурсії.

Занепокоївсь, як же вони будуть гостей тих приймати: на роботі ж обоє. Та одразу ж і заспокоїв себе: ну, когось із них од роботи та звільнять. Поклавши відповідну зарплату. Краще, звісно, щоб Мик-Мик. Домна Данилівна що, з Домни Данилівни й слова не витягнеш.

От тільки чи подужа Домна Данилівна, щоб за один раз та п’ятьох?

Подужа, нічого з нею не станеться. Її й на десяток запросто вистачить.

І вранці вже за сніданком їсть, їсть Мик-Мик та на Домну Данилівну й гляне. їсть, їсть та й гляне.

— Ти що? — помітила врешті Домна Данилівна.

— Нічого, — збентежився Мик-Мик.

— Свататись до мене зібрався? Так я вже засватана. — І в бік кімнати кивнула, де подавали голос усі троє. — Бач, уже кличуть, не дадуть і поснідати. Настарався старальник! — Звелась, на ходу вже вивільняючи груди. А груди в Домни Данилівни — дай бог кожній! Не те що на трьох — на п’ятьох запросто вистачить!

Сидить, задумавсь Мик-Мик: усе про своє.

І коли Домна Данилівна повернулась доснідувати, на ходу застібаючи кофту, він і не витримав: поділився із нею світлими думками своїми. Планами на найближче майбутнє. Як вона, зможе?

Домна Данилівна ледь не подавилась. Кашляє, руками од нього одмахується. Згинь, мовляв, і щезни!

— Сам роди! — сказала, прийшовши до тями. — З мене й трьох оцих вистачить!

І що лишилось Мик-Микові, як не розпрощатись із солодкою мрією?

А діти росли нівроку. Одного назвали Петром, другого — Михайлом, а третю — Марусею. То через Петра й довелося Мик-Микові йти передчасно на пенсію.

Петро ще змалку тягнув на шофера. Михайло й Маруся в що тільки не гралися. Петро ж визнавав лише машини. Сядуть до столу, ті двоє їдять, як належиться, Петро ж: «Дир-дир-дир!» — повну ложку тягне до себе од миски. Довезе, перехилить до рота і тим же робом назад: «Дир-р-р! Біп-біп!»

— Я тебе подиркаю! — мати на нього. — Їж по-людському, бо по лобі заробиш!

Бувало, що й заробляв: Домна Данилівна завжди була швидка на руку. Переплаче, перерюмсає і знов за своє: «Дир-дир-дир! Бі-біп!» — до шалабана чергового.

Мик-Микові сина й жалко. Бере на коліна, вмовляє лагідно:

— А ти матері слухайся, не балуйся за їжею. Ложка на те, щоб їсти, а не борщ по столу возити.

— То ж ма-ашина! — все ще схлипує син.

— Машини по столу не їздять — для того дорога. І борщ не возять у кузові.

— А що возять — людей?

— І людей.

— Як виросту, я тільки тебе кататиму! — обіця татові син.

Покатав, спасибі йому! Як повернувся з армії (вже шофером другого класу), як влаштувався на молоковоз (по чотириста в місяць, де таке знайдеш!), як узяли на облік квартирний (через два роки обіцяли й дати, саме будинок заклали), то й понесла лиха година на виставку, наче іншого місця не було для відпочинку. А там, на тому досвідові передовому, не тільки рекордсменки-корови й породисті коні, не тільки кавуни пудові та дині, і груші, і яблука, й снопи отакенні, не лише техніка, яка довоєнним селам і не снилась, а й дівчата як перемиті: кляті голови колгоспів відбирали найкращих красунь — спеціалістів з міста заманювати. Петро й клюнув, Петро й попався — живця проковтнув. Агрономшу, нещодавно і спечену, з колгоспу поліського. Очі сині, а вії такі, що будь-якого хлопця з головою накриють. Петро й прикипів. І вже поза агрономшею для нього й світу не існує.

— Тату, мамо, я таки їду з нею. Бо їй тут, у місті, роботи немає.

Що немає, це точно. Не буде ж вона сіяти хліб по Хрещатикові, а буряки на площі Толстого вирощувати.

— А ти ж як?

— Мені робота там знайдеться! — І усміх самовпевнений, батьків. — Оля сказала...

Оля сказала — і квит! Для нього вже й авторитету вищого, ніж Оля, немає.

Пожурились батьки, пожурились та й — що мали робити — відпустили Петра. Зібрав свої нехитрі манатки синок та й — біп-біп! — услід за Олею.

Лишилися вчотирьох, а пізніше й удвох: перебралися в кооперативку. Трикімнатну дочці залишивши, яка заміж вийшла і двох онуків народити встигла, а другий син, Михайло, пішов приймаком. Тепер мода така: не дівчина за хлопця, а хлопець за дівчину заміж виходить. Зятьком дорогим, на печене-варене. Пішов і Михайло: в сім’ю до професора. Тож мав тягнутися на кандидатську: ні вихідного, ні прохідного, від науки весь аж посинів, ще й горба нажив, як у верблюда. Обіцяє, що от-от захиститься, тоді буде легше.

— А діти? — спитав якось Мик-Мик. — Дітей коли заведете? Чи тоді, як зовсім полисієш?

Посміхнувся зверхньо (от же татова кров!):

— Спершу треба захиститися, тату. А тоді вже про інше думати.

Ну, думай, думай. Тільки гляди, щоб не довелося потім магнітні лінії в чужого дяді позичати. Як свої всі розгубиш. Та подивися на рідного брата: пізніше тебе одружився, а вже онуком порадував. Кличе в гості: приїжджайте, мовляв, хоч подивитесь. І ще приписка до тата: надумалися вони з Олею будуватись. Колгосп і місце виділив — кращого не знайти. На пагорбі, поруч з асфальтом. То хочеться звести будинок не гірший, ніж у місті. Двоповерховий, з кухнею, ванною, паровим опаленням, ще й гаражем. Вже й цегли, й цементу дістали, а муляра путящого немає. Муляри-то є, але не ті, що їм треба. Їм же хочеться, щоб будинок співав. «То що б ви порадили, тату?»

Хитрий синок! Не пише у лоб, щоб приїхав та склав їм будинок, а поради питає.

Думав, мучився Мик-Мик: і роботу жалко лишати, і за молодят душа болить. Це ж не черевик, що, коли не по нозі, взяв та й викинув, — будинок! В якому жити й тобі, й дітям твоїм, і онукам. Він і справді співати повинен. І стінами, й дахом, і вікнами — усім видом своїм.

«Зіпсують! — думав з досадою про невідомих мулярів, що їх може син запросити. — Так складуть, що не те що співатиме — витиме! Їм що корівник, що будинок — лиш би цегла купи трималась!»

Ні, ніяк не міг Мик-Мик допустити, щоб синів будинок був не найкращий у селі. А то й у всьому районі.

— Поїдь, поможи, — підтримала Домна Данилівна. — А на роботу, як на пенсії знудьгуєшся, тебе візьмуть, ще й на руках однесуть.

Що на руки візьмуть, це точно: Мик-Мик собі ціну знав. Недарма ж як яка делегація, так обов’язково до нього: полюбуйтесь, які аси в нас кладуть стіни! Мик-Мик і показував клас: клав як вимальовував. Кожна цеглина в його руках оживала.

Скільки тих стін уже змуровано: ні обійти, ні об’їхати. Якби всі цеглини, що побували в руках у Мик-Мика, викласти в ряд, то до Місяця простяглася б доріжка.

Став збиратися до сина: не на день чи на два — на весну, літо й осінь. А то, може, й зиму. Це ж не курник звести — двоповерховий котедж. А якщо врахувати на весь будинок підвал, то й триповерховий. Все продумав Мик-Мик, дістав навіть через знайомого виконроба проект: не будинок, а мрія. Не тільки ванна чи туалет, а й сауна фінська, і душ циркулярний, і теплий, при будинкові цьому ж гараж. Хоч син ще машини не мав, але, перш ніж корову купляти, треба про корівник подумати. Сиділи вечорами з Домною Данилівною і так і сяк мудрували, план майбутньої садиби вимальовуючи: де будинкові стояти, де корівникові, курникові, та й хлівець же потрібний. Сперечалися часом, а виходило одне: без Мик-Мика нічого путнього не вийде у сина.

І настав день, коли Мик-Мик запитав у дружини:

— Де моя кельма?

Хоч і сам знав, де вона в нього лежить, та хотів, щоб жінка подала.

Кельма в Мик-Мика була особлива. Фабричну він і в руки не взяв би: замовляв завжди в одного й того ж майстра з особливої сталі. А ручка — з вишні. Любив, щоб під рукою дерево дихало. Уже принісши од майстра, поповозиться, поповорожить, підправляючи та наждаками пришліфовуючи різними. Зате потім як візьме — з рукою зливається.

Якось, коли кельма пропала — чи де поклав, чи хтось украв, тиждень не міг працювати. Візьме фабричну й пожбурить. Візьме й пожбурить. Поки від майстра діждався нової. Бригадирові ледь цеглиною голови не провалив. Коли той сказав на Мик-Мика: подумаєш — пан! Уже й кельма фабрична йому не до вподоби! Добре, що бригадир молодий був та спритний: встиг присісти, коли цеглина прохурчала снарядом.

Отож Мик-Мик, уже зібравшись (лишається тільки рюкзак зав’язати), питає в Домни Данилівни:

— Де моя кельма?

Кельма у ванній лежить: не на підлозі — на спеціальному стільчикові. Прийшовши з роботи, він її й промиє, і чистенькою ганчіркою витре, а тоді вже вмивається сам.

Взяв кельму з рук Домни Данилівни, сховав у спеціально пошитий мішечок, поклав до рюкзака: отепер, здається, зібрався.

— Присядемо перед дорогою.

Таке на душі, мов навіки прощається. І в Домни Данилівни на очах уже сльози. Це ж уперше отак розлучаються. Все життя бік у бік, не виїжджаючи нікуди з Києва: ні до моря, ні на інші курорти. Ніколи було за дітьми, та й на здоров’я обоє не скаржились. На старість, щоправда, стали подумувати: а чому б і нам? Загорілись машиною, стали навіть гроші збирати. Але в житті воно так: коли не одна дірка, то інша. Хочеш не хочеш — латай. А під кінець — кооперативна квартира. Всі гроші, що їх вдалося на «Запорожця» зібрати (Мик-Мик навіть на курси почав ходити, і черга мала от-от підійти), всі до копієчки в квартиру ту бухнули.

— Не судилось нам, мабуть, поїздити.

— А мені й байдужісінько, — Домна Данилівна. — Ще б десь перекинулись або розбилися. Хай їздять ті, кому своїх голів не жалко.

Отака в нього Домна Данилівна! Навіть у прикрому знайде розраду.

А тут, бач, сидить і замалим не плаче:

— Ти ж там привіт передавай. І Петрові, й Васькові, і Олі. Та не застудись. Бережи себе — не молоденький.

— Ну, гаразд, — звівся Мик-Мик. — Посиділи, й досить. — Бо в самого вже почало щипати в носі. — Заміж тут без мене не вийди.

Вийшов надвір, а Домна Данилівна за ним як прив’язана:

— Я ж тебе хоч до автобуса проведу.

Ну, добралися вдвох до автостанції, і поїхав Мик-Мик прямим ходом до сина. До обіду й прикотив: розшукав Петра на подвір’ї колгоспному. Син як побачив, то й очам не повірив:

— Тату, це ви?

— А то ж який іще дідько?.. Машина твоя? — Застав Петра коло машини вантажної.

— Моя.

— Тоді поїхали. — І вже одчиняє дверцята.

— Куди, тату?

— Та на ваше ж подвір’я нове!

— Так я, може, по Олю змотаюсь, — вже зовсім розгублено син.

— По Олю? А вона де?

— Та десь у полі.

— То я отут стовбичитиму, поки ти свою Олю шукатимеш? — розсердився Мик-Мик. — Поїхали! — Сів у кабіну й дверцята за собою причинив.

Вже на дорозі спитав:

— Не лаятимуть, що без спросу поїхав?

— Хай спробують! — відповів гордо син.

«Моя кров!» — усміхнувся схвально Мик-Мик. І вже про інше:

— Тут мати вам передала повну торбу гостинців. Ледве допер.

Син тільки головою кивнув: усе ще не міг до тями прийти.

Під’їхали, зупинились.

— Ось тут, тату, ми й будуватимемось.

Виліз із кабіни Мик-Мик, майбутню садибу оглядає ревниво: чи не зобидили сина. Наче не зобидили: місце веселе, все село збігає од нього донизу, будинок Петрів буде в усіх на виду. Син уже й цеглу завіз. Прикинув на око Мик-Мик: тисяч двадцять, не менше.

— Скільки завіз?

— Двадцять тисяч. Вистачить?

Мик-Мик не відповів. Підійшов ближче, невдоволено гмикнув:

— Чорти б вас складали! Ви що, не могли перебрати?

— Так було ніколи, тату, — виправдовувався син.

— А будуватись почнемо — буде коли? Вибирати по цеглині? Вигнало тебе, а розуму забуло додати! — Глянув на сонце, що вже котило на захід. — Ну, сьогодні нема коли, а завтра зранку займуся.

— Вдвох будем, тату.

— Ти ж на роботі.

— А я вже з головою домовився: як ви приїдете, то одразу ж у відпустку.

Ну, вдвох буде веселіше. Потеплішало в грудях Мик-Мика. Вже іншим тоном спитав:

— Де будете ставити?

— Та, мабуть, ось тут, — невпевнено син. — А ви, тату, як думаєте?

— Я... Що я... Хто тепер питає думку батьків? Яйця курей учать!.. — А сам уже обмірював кроками місце, де мав стояти котедж. — Сам вибрав чи з Олькою?

— Оля вибрала, — відвів очі син.

Ну, раз «Оля вибрала», то що тут і казати! Тим більше що переконався: правильно бісова невістка вибрала місце і побурчати на себе не дала. Смалець, мабуть, таки є в голові.

— Поїхали додому. Показуй онука...

— В бік села треба робити терасу, — сказав уже в машині. — Пустиш по боках виноград, влітку чайок попиватимете. А вгорі, на всю терасу, — балкон. Щоб як вийшов — усе село перед тобою... А як у тебе з деревом?

Петро відповів, що з деревом затримки не буде: вже виписані й дошки, і обаполи. І двері, й вікна замовлені.

— Сам замовляв?

— Ні, то все Оля.

Гм, знав кого брати синок! Не прогадав.

— Так ти той... Може, спершу пошукаємо Олю?.. Бо незручно якось: гостювати без хазяйки...

Петро зраділо рулем крутонув: за село, прямо в поле.

IV

Отак і осів Мик-Мик у селі: на довгі сім місяців. В гостях — не в гостях: вважайте, що на роботі. На хазяйських харчах, без зарплати. За «спасибі вам, тату!»

Перший вечір просиділи за сімейним столом: Мик-Мик, син, невістка, онук, що його незабаром і спати спровадили (спідлоба дивився на діда — слова не витягнеш), та свати, Олині батьки. Сват моложавий і сваха як яблучко: кругленька, маленька, так словами і сипле. Сват, мабуть як замовк першого ж дня по весіллі, то так уже рота й не розтуляв. Так що це в них в роду: жінчине зверху.

Та Мик-Микові що, Мик-Микові лиш би син був щасливий.

Прогомоніли до пізньої ночі: було що і випити, й закусити, Оля як з поля приїхала, то по хаті мов дзига. І шкварчить, і шипить, і в каструлях клекоче, ще й встигає розпитувать свекра, як їм там у місті живеться, як Маруся, як її діти, як Михайло, чи догриз дисертацію? «А ти часом не пишеш?» — поцікавився Мик-Мик: не був би здивований, коли б дізнався, що таки пише. «Моя дисертація оно на горшку!» — в бік онука кивнувши, розсміялась невістка. «А чого один?» — з нарочитою строгістю запитав Мик-Мик. «Дайте час — буде більше!» І такими зубами рясними блиснула, що він одразу ж повірив: а таки буде більше. Ця не марнуватиме часу.

Попалося ж щастя Петрові!

Лягли опівночі. А вранці, ще й сонце не встигло проклюнутись, підхопився Мик-Мик: хотів усіх здивувати. Побудити, нагримати: гей ви, соні сільські, чи не пора до роботи! Скільки можна вилежуватись? Схопився Мик-Мик, а Петро вже ходить — позіха на всю хату.

— А Оля де? — глянув на ліжко застелене (онук поруч у ліжечку ще спав).

— Та до корови пішла.

Оце так здивував!

Аж досадно стало Мик-Микові.

Надолужив своє за раннім сніданком. Коли невістка на стіл пляшку надпиту поставила. Й дві чарки. Бо таки гули в голові джмелики після вчорашнього.

— Не треба — робота похмелить! — відвів рукою чарки. — Я коли на роботі, то й до рота не беру, — рот у курячу гузку зібрав. — І Петра не привчай: він же в тебе весь час за рулем.

— А я й не привчаю, — сказала невістка.

— Ну, не привчаєш, то й добре.

Зібралися, вийшли — щойно сонце зійшло. Весна іще рання, морозенко вночі довкола побігав — полишав білі сліди. І повітря — тільки й того, що не хрустить. Хоч дихай, хоч їж.

— Ви безплатно повітрям цим дихаєте чи за гроші?

— Безплатно.

— Тоді як їхатиму, наберу повен мішок. Хай твоя мати скуштує, село пригада.

Йшли швидко, розганяючи застояну кров. І все, що потрапляло на очі, цікаво Мик-Микові. Стрічалися люди — обов’язково вітались. У місті лобом об лоб ударяться — не привітаються. Та воно і не диво: як будеш на Хрещатику перед кожним стрічним шапку знімати, то за місяць не доберешся додому.

А все ж приємно Мик-Микові від оцих «добрих ранків» та «добриднів». Від цього й усі люди здаються кращими, аніж у місті.

— У вас тут, мабуть, і анонімок одне на одного не вміють писати.

— Ого, тільки дай! — розсміявся син. — Он я не встиг цеглу звантажити, а вже двічі дільничний прибігав, перевіряв документи. У нас як опишуть, то догола!

Ото! Люди, виявляється, скрізь-таки люди. В місті, в селі — однаково.

Врешті дійшли. Цегла теж була біла од паморозі.

— Так з чого, тату, почнемо?

— З отого, що я вчора казав. Не подумали, коли складали, тепер маємо роботу дурну!.. Будемо, сину, розбирати й складати на купи окремі. Ось дивись, — узяв до рук цеглину, — бачиш, гладенька, хоч до щоки тули. Ця піде назовні... А ось отаку, що потріскалась, до середини кластиму.

— Так це ж роботи, — почухав Петро потилицю.

— А ти як думав: без роботи будинок поставити? Чим більше поту проллєш, тим довше стоятиме. Я буду одбирать, а ти носи та складай.

І до обіду не дав розігнутися синові. Цеглини так і вилітали з-під його рук. Міг би на них і не дивитись: по вазі відчував, яка ціла, а яка з дефектом. Суха постать його розгиналась-згиналась, як автомат. А син, коли йшли на обід, за поперека тримався.

— Чорт її навіз, оту цеглу! І п’ятнадцяти тисяч вистачило б з головою.

Мик-Мик тільки всміхався лукаво.

Зате коли заклали фундамент і почали зводити стіни, то дядьки йшли мов на екскурсію: подивитись на роботу Мик-Мика. Навіть голова колгоспу навідався. Вийшов з «уазика», довго ходив довкола, навіть нігтем вколупнути пробував, ще довше стояв і дивився, як працює Мик-Мик. На його рухи точні й швидкі, до автоматизму доведені. Як кожна цеглина, в його руки потрапивши, одразу ж, здавалося, втрачала вагу: пурхала птахом. Покладе, долонею трохи притрима, щоб не полетіла далі, кельмою лагідненько пристукне — отут, голубонько, й лежи! — ще й по боках причепурить, зайвий розчин знявши. Мов і не квапиться, а стіна росте на очах. Тільки погукує: «Цеглу!», «Розчин!» Мотається бідолашний Петро — носа втерти ніколи.

Походив, подивився голова, мовчки сів у машину. А другого дня привіз двох парубійків. Сказав, не питаючи згоди:

— Оце вам два помічники. Від колгоспу. Безплатні. Поки й будинок скінчите... А ви, — це вже до парубків, — якщо не навчитесь отак, як вони, стіни класти, то краще б вам і на світ не родитись! Голови назад поверну і скажу, що так і було.

Сів і поїхав.

Мик-Микові що, Мик-Мик від дармової сили не відмовлявся ніколи. Та ще від отаких двох бузівків. Що стараються, спини тріщать. Спершу до розчину їх допустив, показав, як пісок із цементом розмішувати, скільки лити води, щоб ні рідкий був, ні густий, а потім став учити і кельму тримати в руках.

Наїжджав голова, питався:

— Ну, як?

Мик-Мик і нахвалював хлопців: ті старались ще дужче.

Ріс будинок, росла й добра слава Мик-Микова. Що майстер в їхньому селі появився такий — хмарочос з очима зав’язаними викладе. Зайшов якось увечері дядько, який од сина недалечко і жив, півлітру з собою приніс. Дядько той побував на екскурсії в Чехії і відтоді, встряючи до розмови, про що б не йшлося, завжди починав:

— А от коли ми були в Чехії...

Він давно уже збирався перебудувати будинок, та все не міг знайти путящого майстра. Щоб усе виклав так, як у Чехії. І щоб кнопки всюди були. Кнопку натис — і корова здоїлась. Другу натис — вода полилася. Його так і прозвали: дядько-кнопка з Чехії.

Тож він і прийшов до Мик-Мика: вмовляти, щоб той переклав йому будинок.

— Бо ви ж так кладете, як у Чехії. За ціною не постою, не сумлівайтесь.

Мик-Мик хоч і не відмовився навідріз, але нічого певного й не пообіцяв. Сказав, що подумає.

— Ну, думайте, — мовив тоді дядько. Пішов і півлітру нерозпечатану прихопив з собою.

— Оце пригостив! — сміявся Петро.

Сміявся й Мик-Мик. Хоч трохи й незручно було перед дядьком (так же просив!), але вже зв’язав себе словом перед головою колгоспу.

Якось голова сказав, що думає поставити Будинок культури. Тільки не такий, як усюди, а щоб на інші не схожий. Діди наші були не дурні, як церкви колись ставили. Ще й села не видно, а церква вже здалеку сяє. Око милує. Тож і йому хочеться, щоб Будинок культури було здалеку видно. Щоб хто не йшов чи не їхав — зупинивсь і замилувався. Вже й проект є путящий, оно у машині лежить.

Мик-Мик і не витримав:

— Ану покажіть.

Вимив старанно руки, пішов до машини. Глянув на ватман і прицмокнув: будинок і справді був наче лялечка. Якась легкість прозора світила у всіх його лініях. Так мовби архітектор махнув, як у казці, рукавом — і будинок сам собою появився на світ.

Працював потім, а ескіз усе перед очима стояв.

Вечеряв — теж бачив будинок.

Ото прив’язався!

«Зіпсують! — думав уже в постелі, корівник пригадуючи: стіни мов п’яні. — Ті партачі за що не візьмуться — вгроблять!»

І вже зовсім утратив спокій Мик-Мик: отаку красу можуть спотворити!

Зустрівся з головою колгоспу, спитав:

— Коли будувати збираєтесь?

— Та майбутньої весни й почнемо.
— Тоді я вам фронтон викладу. За весь не ручаюсь, а фронтон викладу.

Голова подякував, навіть руку потиснув. Чого не було, кажуть, з ним ніколи.

— Ми вам гроші добрі заплатимо!

— Ет, — відмахнувся Мик-Мик. — Гроші — що, гроші — полова: дмухнув — і нема! Ви цеглу завезіть тільки путящу. Як посилатимете по цеглу, то мене гукніть: я теж поїду.

Голова пообіцяв без Мик-Мика цеглу не брати. Якщо Мик-Мик уже в Києві буде — машину пошле.

Отак і сталось, що наступної весни вже чекала на Мик-Мика робота. А тут іше дядько-кнопка з Чехії. А там синів товариш: до Мик-Мика підійти не насмілився, Петра попросив умовити батька, щоб і йому поставив будинок. Поруч із Петром.

— Бачу, що без роботи у вас не посидиш, — сказав якось Мик-Мик.

— Тільки б бралися, тату! — гаряче син.

А невістка и собі:

— І що ви в тому місті знайшли? Тільки й того, що машини та сморід. Я як надихаюсь — місяць одходжу.

— Переїжджали б ви. тату, до нас. Місця всім вистачить. А не схочете з нами, то голова вам ділянку де завгодно виділить. І цеглу, й дерево дасть...

— Вже й пообіцяв? — розсміявся Мик-Мик. — Бачу, що ваш голова хліб даром не їсть. — І посерйознішавши: — Ні, діти, нічого з цього не вийде. Я, може, ще й подумав би, але ти ж, Петре, знаєш нашу матір: її підйомним краном з місця не зрушити.

Побув у сина до осені: за п’ять місяців управився. Виклав будинок як іграшку — кожною цеглиною видзвонював. «Виписав» потім і Домну Данилівну: взяла відпустку, на два тижні приїхала — штукатурити стіни. Голова і до неї під’їжджав по-всякому, все щодо того ж Будинку культури, — не пообіцяла нічого. «Серйозна женщина!» — з повагою сказав голова. І коли стали збиратись додому, прислав свій «уазик» — одвезти до Києва. Домна Данилівна сіла попереду, коло шофера, а Мик-Мик ледь примостився позаду. Мало того, що своїх два вузли з гостинцями, так ще голова комусь передав усякої всячини: і бочоночки, і пакунки, і два ящики з яблуками. Мик-Мик потай пакунки мацав — усе не міг здогадатися, що в них. Масло або й сало. А під ногами у кошикові перекладена зіллям риба жива. «Чи не дітям? — роздумував Мик-Мик. — А то й начальству якомусь».

Ну, доїхали, вийшли, забрали свої бебехи, а шофер і не хоче прощатись: за один із бочоночків та слідом за ними.

— Ото все, що в машині, вам голова передав. Казали, щоб їли та лихом не поминали.

Домна Данилівна стала було відмовлятись, то вже Мик-Мик шофера виручив:

— Занось, занось, чого там!

Розкупорював потім бочоночки, пакунки розв’язував, усміхався про себе: «Перехитрив-таки голова Домну Данилівну! Нікуди тепер вона не подінеться: відпустить на весну». Бо коли голова вже при Домні Данилівні став домовлятися про наступну весну, вона одразу ж на дибки:

— Нікуди він не поїде! Йому й дома роботи по зав’язку!

А тепер: жуй сальце, солоди чай медком та готуйся на ту весну знову одпускати чоловіка од себе. Якому вже сниться фронтон.

V

Отака приблизно канва, по якій буде вишиватись майбутній роман.

Тепер щодо самого роману: ми не вважали б оцю правдиву історію закінченою, коли б не розповіли, у яких творчих муках виношував Мик-Мик задум майбутньої книги і чим усе те скінчилось.

На початку вже згадувалося, що намір написати роман виник не випадково. Що не тільки віник був першопричиною отого миттєвого спалаху, без якого не відбувається жодне творче горіння. Віник тільки викресав іскру, що впала на добре підсушений хмиз, бо Мик-Мик усе життя цікавився книжками, особливо художніми, а коли вийшов на пенсію, то й поготів. «Книгоїд», — казала про нього Домна Данилівна. І він таки справді не розлучався з книжками.

Свято вірив усьому написаному. Жодна сила у світі не могла його переконати, що письменник вигадує, а не копіює життя. Навіть особливо бездарний роман все одно терпляче дочитував і звинувачував потім не автора — героїв:

— От же люди нудні! Для чого таких і описувати.

Але не тільки художні книжки полюбляв читати Мик-Мик. Захопився й науково-популярною і коли одного разу прочитав про наш всесвіт, про «чорні дірки» та нейтронні зірки, про те, що все видиме й невидиме за мільярди мільярдів кілометрів довкола породила крихітна частинка з макове зернятко, то ледь не здурів. Го-о-споди, та що ж це в світі діється! А ми все життя як ті свині під дубом...

— Поки ти хропіла, в небі, може, не одна нейтронна зірка родилась! — вичитував Домні Данилівні.

— То мені що: на небо всю ніч баньки лупити? — огризалась дружина. — Я сама трьох народила.

Темрява, темрява...

А як одного академіка прочитав — зовсім спокій утратив. От як ми живемо — передчасно старієм!

Купив моток дроту, нарізав, зачистив кінці. Щоб один кінець: до пальця, а другий — до батареї.

— Ти що ото робиш? — вражено спитала Домна Данилівна, коли Мик-Мик, роздягнувшись, став в’язати собі пальці.

Мик-Мик і пояснив популярно. Що в кожної людини протягом дня збираються електричні заряди. Негативні. І коли їх не позбуватись регулярно, то передчасно старітимеш. А як їх позбутися? Звісно ж, отак, як написав академік: від тіла до батареї, щоб заряди протягом ночі стікали.

— І ти будеш ото на ніч прив’язуватись? — усе ще не вірила Домна Данилівна.

— Буду! — Мик-Мик уже один палець прив’язав, ще й посмикав, чи добре дротина тримається. Зходився коло другого.

А Домна Данилівна вже тряслася од сміху.

— Дурепа! — мовив із досадою Мик-Мик. — Та від оцих негативних зарядів усе зло в людини! Носимо їх у собі, а тоді від болячок скніємо! Або поїдом їмо одне одного. Академіка краще почитала б, ніж язиком дурним ляпати!

— Твій академік теж без десятої клепки, — відповіла Домна Данилівна. — Дожилася на старість: досі з чоловіком спала, а тепер — з телеграфним стовпом!

— Тьху! — уже й слів не знайшлося в Мик-Мика. Що й говорити з такою!

Лежить Мик-Мик, прислухається: стікають негативні заряди чи ні. Ось один немовби побіг по нозі. Та — скік у дротину! Ось за ним другий...

Аж легше стало Мик-Микові.

Заснув.

А серед ночі прокинувся од власного крику. Домна Данилівна, коли їй куди припече, то схоплюється й пре, як бульдозер. Отож і в сю ніч підхопилась. Та й заплуталась у дротах, що ними Мик-Мик до батареї себе прив’язав. Поки розшолопала, об що зачепилась, Мик-Мик уже на підлозі валявся. Добре, що хоч пальці при ньому лишились. Не повисмикувались.

Але навіть отакі прикрі випадки не похитнули його віри, що все, в книжках написане, — свята правда.

І якось вичитавши, що кожна людина здатна написати один принаймні роман — про власне життя, всерйоз задумався: «А чому б і не мені? Чим я гірший од інших? Пишуть же люди. Генерали он пишуть, конструктори, льотчики. Не така це, мабуть, і справа, щоб її не можна було навчитись».

Узяв книжку, вже, до речі, й прочитану, став читать її наново. Приміряючись до кожного рядка. От, наприклад: піднявся на свій поверх, дістав ключ, відімкнув, зайшов до кімнати... Ну, що ж тут такого хитромудрого? Він теж так напише!

Запросто!

«А цікаво, скільки письменникам платять? — стрибнула думка в іншому напрямі. — Ну, зарплата покладена кожному, та ще й, видать, чимала. Не менше, ніж сватові-професорові. Це вже точно. Але й за книжки, чув, теж гроші виплачують. Одноразово. Написав — і підставляй кишені поглибші». Глянув на палітурку, що на звороті: два п’ятдесят. Гм, не дуже й густо. І на півлітру не вистачить... Постій, постій, так книжка не одна друкується! Не в одному примірникові. Розгорнув, заглянув туди, де редактор, коректор, художник і коли саме до друку підписана. Глянув і очам своїм не повірив: шістдесят п’ять тисяч примірників!

Ухопив олівець, став перемножувати: шістдесят п’ять тисяч на два п’ятдесят.

Мати рідна: сто тридцять п’ять тисяч карбованців!

Вимахуючи книжкою, на кухню побіг: Домна Данилівна саме обід готувала.

— Сто тридцять п’ять тисяч! — закричав з порога.

Домна Данилівна й ложку впустила.

— Сто тридцять п’ять тисяч карбованців, — пояснив їй Мик-Мик уже трохи спокійніше. — Копієчка в копієчку. За ось оцю книжку.

І книжку на стіл. Як тузом козирним походив:

— Тепер тямиш, що таке написати роман! А ти з мене сміялась.

— А де тут написано? — все ще не вірила Домна Данилівна.

— Де, де! Позаду дивись!

Домна Данилівна старанно витерла фартухом руки («От іще возиться!» — скривився Мик-Мик: його аж потіпувало), непоспіхом взяла книжку.

— Так два ж п’ятдесят! — розчаровано мовила.

— А ти розгорни. Глянь на тираж!

— А що таке «тираж»?

— Ну, скільки оцих книжок видрукувано... Побачила?.. Шістдесять п’ять тисяч! На десять одноповерхових будинків вистачило б. А тепер помножимо на два п’ятдесят. — Мик-Мик збігав по папір та олівець, став рахувати вже при дружині. — Пишемо шістдесят п’ять тисяч. Два нулі скорочуємо, переводимо в карбованці. А тепер множимо на двісті п’ятдесят.

— На два п’ятдесят! — поправила Домна Данилівна.

— Так я ж два нулі скоротив! — розсердився Мик-Мик. — Чи тебе рахувати не вчили? Як не вмієш, то не підлазь!.. Отож множимо на двісті п’ятдесят... Ну, що я казав: сто тридцять п’ять тисяч!.. А я думав, чого в ті письменники так важко пробитись.

— Отож, — сказала Домна Данилівна. — А ти теж захотів із своїм немитим горшком. Та тебе й на поріг не пустять.

— А то ще побачимо! — відповів затято Мик-Мик.

І вирішив другого ж дня сходити в Спілку письменників: записатися на курси. Бо сам розумів: перш ніж за щось братися, треба повчитись. Походити хоч із рік. Часу тепер у нього навалом, та й грошенят збереглося.

— А може, безплатно? — Домні Данилівні уже грошей і жалко.

— Еге ж, так тебе безплатно й учитимуть! Скільки з мене здерли на курсах автолюбителів? Так то ж усього на шофера. А це — на письменника!

Знайшов паспорт, пенсійне посвідчення, ще довоєнне свідоцтво про закінчення середньої школи, дістав усі ордени та медалі: може, ветеранів війни туди без черги записують. Думав, хто ж із письменників на тих курсах читає. Не нижче лауреата, мабуть. Їм же теж свіжа копійка потрібна. Од жінки заначка.

— Ти ж мене о сьомій розбуди.

— Сам підхопишся, — позіхаючи, відповіла Домна Данилівна. Стояла вже в самій сорочці: гора горою. — Посунься, я ляжу. — Після випадку з дротом Мик-Мик перебрався під стінку. Лягла — пружини застогнали. Якийсь час лежала мовчки, потім повернулась до Мик-Мика, попросила якимось аж не своїм голосом: — Ти ж хоч мене не описуй. Бо люди засміють.

— Добре, — відповів строго Мик-Мик. — Спи, не описуватиму.

Прокинувся — ще й чорти навкулачки не билися. Лежав, ділив подумки гроші, які одержить за книжку майбутню.

Отже, так: найбільше треба дати Марусі, дочці. Тисяч двадцять, не менше. В неї ж двоє дітей, та ще й зять заробляє не дуже. Від получки до получки живуть. Хай справлять одежину, особливо онукам, на яких так і горить. Та й Марусі причепуритись не завадить, пальтечко зимове вітром підбите. І в зятя також. Обоє ще молоді, тільки й походити в новому.

Двадцяти тисяч повинно вистачити: Маруся у матір вдалася, гроші на вітер не кине.

Тепер — Михайло. Що приймаком у професора. Ну, цьому ясно що подарувати, — машину. Не «Запорожця» чи «Жигулі» — «Волгу». Втерти носа сватам.

Петра теж не можна зобидити. Виділить йому на гарнітур — обставить будинок. Якось заходив просто так, з цікавості в меблевий магазин: імпортні гарнітури стоять як на виставці. І югославські, й румунські, і фінські. Особливо угорський сподобався: до полірованого дерева доторкнутися страшно. Довго милувався, не міг одірватись. Оце робота! Оце майстри!

Так що Петрові закупить меблі угорські. З верху до низу будинок обставить.

Живіть та батька добрим словом згадуйте.

Ну а собі — це вже як вийде: Мик-Мик таку товсту книжку написати не надіявся. Не потягне. По Савці, як то кажуть, і свитка. Лишиться дещиця — купить Домні Данилівні шубу. Отаку, як у свахи-професорші. Вона в нього заробила. А то, дивись, і на «Запорожця» вистачить. Хай що жінка не каже, а машину не завадило б мати. До Петра навіть з’їздити, і то колеса потрібні.

Або до моря. На море хоч разок подивитись...

За думками оцими незчувся Мик-Мик, як пора і вставати. Вмився, поголився, нашвидкуруч поснідав і подався до Спілки письменників.

Повернувся розчарований: нема таких курсів!

— А може, таки є?

— Та де в біса є, коли чоловік мені прямо сказав!

— То як же вони без курсів тих пишуть?

— В університетах, мабуть, навчають. А курсів замало. Це ж тобі не стіни штукатурити — книжку писати!

— То й що ти робитимеш?

— Не знаю! — відповів гнівно Мик-Мик. — В університет уже пізно. Раніше про це думати треба було.

Кілька днів ходив якийсь аж сердитий. Домна Данилівна боялась і підступитися до нього. А потім повеселішав: нове діло знайшов.

VI

І остання новина: Мик-Мик так і не взявся поки що за роман. Записався натомість у секцію «моржів». До отих шалапутів, які в найлютіші морози наганяють жах на тепло зодягнених громадян нашого міста. Вдалося йому стати «моржем» чи не вдалося, не знаю. Але що він побував у всіх ополонках Дніпра, то це вже напевне.

«Жизнь є жизнь»

Ми живемо в одному з будинків, наспіх зведеному, наспіх прийнятому, наспіх заселеному. В одному з тих будинків, де всі неполадки й дефекти закладалися, мабуть, ще в проекті й починали вилазити на очі буквально на другий же день після заселення. В будинку, який наче й був спеціально зведений для того, щоб визначити межу терпіння його мешканців: що може витримати людина за екстремальних житлових умов? Тож усі відповідні інстанції, куди ми невдовзі стали звертатися, ставились до нас як піддослідних кроликів, що насмілилися б скаржитись на людей, які роб­лять над ними ці досліди.

Не причиняються двері? А ви хотіли б, щоб вони зовсім не одчинялися?

Рипить під ногами паркет? В інших не рипить: в інших послали лінолеум. Перекошені вікна? Дякуйте долі й за ці, могли прийняти будинок і зовсім без вікон! Протікають крани? На те вона й вода, щоб протікати! І т. д. і т. п. Нас відфутболювали від однієї інстанції до іншої з такою спортивною спритністю, що ми врешті-решт самі стали відчувать себе винними в отих неполадках.

Ми живемо в будинку, де більш практичні та вчені, ледь переступивши поріг, одразу ж затівали капітальний ремонт, а менш практичні та до того ж і не вчені, як оце ми з дружиною, починали оббивати пороги ЖЕКів, скаржачись на неполадки та недоробки. Живемо в будинку, де стукало й грюкало, довбало й пиляло з місяця в місяць із раннього ранку й до пізньої ночі, і нам з дружиною здавалося часом, що ми і не в житловому будинкові мешкаємо, а в якійсь багатоповерховій майстерні, де робітники-надомники щоденно видають «на-гора» якщо не сотні, то десятки найрізноманітніших виробів.

Ми живемо в будинку, де оті практичні та вчені давно вже зробили капітальний ремонт і тепер живуть у нормальних умовах, а не практичні та не вчені, переконавшись нарешті, що порятунок тих, які тонуть, — справа рук тих, які тонуть (читайте «Дванадцять стільців»!), дозріли до наміру таки робити ремонтвласними силами, не вдаючись до комунальних послуг.

— Ти хоч знаєш, із чого треба починати ремонт? — спитав я одного разу дружину.

— Поміняти всі труби! — відповіла вона категорично. — Сусіди вже голову прогризли, що ми майже щодня їх заливаємо.

Що прогризли, це точно. Останнього разу сусід пригрозив, що прибіжить будити з сокирою. Рубатиме двері, поки не полагодимо труби.

— Інтелігенція драна! — лаявся за очі сусід (а інша сусідка передала уже нам). — Розплодилося їх — на голови наші!

Чому саме «драна», не стали з’ясовувати. Ми справді з дружиною належимо до того прошарку, якому за всю історію людства діставалось найбільше, який найохочіше били й товкли під час соціальних катаклізмів, бо прошарок — він і є прошарок, така його доля прошаркова: бути битим і товченим... І ми з дружиною, звиклі до всього, не дуже й образились на цей черговий епітет: ми його, мабуть, таки заслужили, регулярно заливаючи милих наших сусідів.

Тож одного вересневого ранку я, зібравшись з духом, рушив до ремонтної контори.

— Не забудь же про труби! — нагадувала всоте дружина: вона, як кожна порядна дружина, була не дуже високої думки про розумові здібності свого чоловіка. За її переконанням, я міг зараз думати про що завгодно, тільки не про труби.

У ремонтну контору заходив з душевним трепетом і з великою пошаною: зняв капелюха ще на вулиці. Молоду особу, єдину на все приміщення, щось середнє між Софі Лорен і Бріджіт Бардо, до того ж із такими довгими віями, що їх вистачило б прикрити кількох чоловіків, явно потішило моє запитання про труби:

— Ви не з Місяця часом звалились?

Я відповів, що не з Місяця. Мешкаю на планеті Земля. Тоді молода особа мені пояснила:

— Ми давно вже забули, з чим їх і їдять, оті труби. Річний ліміт вичерпано ще в кінці травня.

— Але ж ви ремонтуєте квартири?

— Ремонтуємо. З матер’ялів замовника.

— А де ж я їх, пробачте, дістану?

— Там, де всі дістають.

Точнішої адреси я так і не взнав, хоч і пробував допитатись: дівчина дивилась на мене з таким веселим подивом, наче я й справді звалився з Місяця.

— Я знала, що в тебе нічого не вийде! — сказала дружина, коли я повернувся додому. — Тому я покликала Колю.

Коля з сусіднього будинку регулярно приносив нам рибу. Не безплатно, звичайно. Де він ухитрявся ловити таких судаків і лящів, було найбільшою, мабуть, державною таємницею. Але не минало двох-трьох днів, щоб він не появлявся з повним кошиком риби. Та якої риби! Двокілограмові лящі й судаки були наче одгодовані на взірцевій підводній фермі. І виловлені потім за великим блатом.

— Тут тільки Вася зможе вас врятувати, — сказав Коля, оглянувши труби. — Якщо Вася не зможе, то вже ніхто не зможе.

— А ви зможете поговорити з Васею? — Ми обоє молитовно дивились на Колю. Він трохи подумав, почесав, вагаючись, носа:

— Поговорити не штука. Боюсь тільки, що вам довго доведеться чекати: до Васі весь Київ у черзі стоїть.

— А ви все ж попробуйте!

— Та хіба що задля вас...

Коля не озивавсь кілька днів. І всі оці дні у нас тільки й розмов було що про Васю. Особливо після того, як ще раз залило наших сусідів.

— Домовився, — сказав нам у п’ятницю Коля. — Завтра о десятій чекайте.

— Як ти думаєш, він п’є? — спитала, коли вже Коля пішов, дружина.

— Вася?

— Та вже ж що не кіт!

— Мабуть, п’є. Ти бачила непитущого сантехніка?

— Тоді збігай по горілку. А я приготую сніданок. Треба ж угостить чоловіка!

Я нічого не мав, звісно, проти: ладен був поїть того Васю щодня, лиш би він полагодив прокляті труби. Збігав у магазин, купив пляшку марочного коньяку: хай Вася відчує, як його тут шанують! Дружина, схопившись удосвіта, заходилася смажити биточки, готувати якийсь особливий салат, що ним нахвалялася угостити мене ще до заміжжя, та так за всі оці роки й не зібралась. Кинулась — нема нічого до чаю.

— Збігай по торт! Та не затримуйся.

Торт знайшов аж у третьому гастрономі.

Ускочив весь мокрий:

— Не було?

— Ще ні.

— Х-ху, слава богу!

— Неси до кімнати, — завернула мене од кухні дружина. — Я там стіл накрила.

Ага, повний парад! Стіл аж сяє од посуду, що ми його дістаємо тільки на свята. Порцелянові тарілки і чашки, кришталеві чарочки й келихи, ножі й виделки, ще й квіти у вазі. Проректор до нас якось завітав — так не стрічали.

— Ти хоча б килими з підлоги прибрала! — сказав я дружині. — Знаєш, у чому сантехніки ходять?

— Нічого, почистимо. Краще костюм новий одягни. Що людина може про тебе й подумати!

Сама теж уже нарядитися встигла. Причесалася навіть.

Рівно о десятій — дзвінок. Ми обоє одне з-поперед одного до дверей так і кинулись.

— Здрастуйте! Дозвольте зайти? — Бо я так і застиг на порозі.

— Ви... Вася?

— Вася. — А сам іде прямо до ванни. — Так що у вас сталося?

Дружина починає пояснювати, а мені все ще не віриться, що оцей молодий чоловік і є Вася.

Замшевий моднячий піджак. Білосніжна сорочка. Яскрава краватка і джинси. Ще й черевики, окантовані міддю, — про такі я од когось лише чув, Імпортний, з шифровим замком «дипломат». Такий «дипломат» був один-єдиний на весь наш інститут, у професора Святченка. Він носив його як ікону.

— Зробимо, — пообіцяв Вася, оглянувши ванну і туалет. — Все зробимо.

— А труби? — заїкнувсь я несміливо.

— Про що може бути мова! Покладемо оцинковані — сто років лежатимуть. — Вася клацнув замком, одкрив «дипломат». Там у спеціальних гніздечках блищали ключі і ще якесь невідоме мені залізяччя. Дістав рулетку, став заміряти, записувати до блокнота.

— Ванну міняти не збираєтесь?

— Ванну? — перезирнулися з дружиною: ванна була така облуплена, наче по ній били молотком. — А хіба можна?

— Все можна. — Вася презирливо постукав по ванні, по раковині, глянув на покриту кахлями стінку. — Я на вашому місці все поміняв би. В туалеті також.

У моєї дружини загорілися очі. Я ж запитав недовірливо:

— І все це можна дістати?

— Були б ваші гроші.

Тут дружина моя згадала про сніданок, стала запрошувати Васю до столу. Вася довго відмовлявся, казав, що вже снідав. Нарешті погодився:

— Тільки на хвилинку. Бо не маю часу.

І я, коли дружина побігла на кухню, урочисто завів його до кімнати.

На мій подив, Вася не звернув жодної уваги на стіл, на квіти і навіть коньяк, поставлений так, щоб видно було етикетку: його увагу прикували шафи з книжками. На рухливому обличчі відбився майже дитячий захват.

— Це всі ваші?

— Наші.

Вася з повагою глянув на мене:

— Давно збираєте?

— Років з двадцять, не менше.

Вася кивнув головою, що він так і думав, і запитав якось аж несміливо:

— Можна поглянути?

— Дивіться, будь ласка!

Обережно брав книжку. Гортав, роздивлявся, ставив на місце. І потім, коли вже й за стіл сіли, все поглядав на книжки. Я одкоркував пляшку, потягнувся до Васиної чарки. Він одразу ж прикрив її долонею:

— Не п’ю.

Хоч як я вмовляв, не дозволив налити й краплі.

— Краще я у вас візьму якусь книжку. Почитати. Дозволите?

Ми давно уже перестали давати знайомим книжки. Особливо після того, як «зачитали» третій том Чехова. Стоїть тепер оте зібрання, наче рана невигойна. Але Васі!..

— Та беріть, що вам сподобається!

Вася їв не їв — знову підійшов до книжок. У мене й серце стиснулось: ану ж висмикне якийсь томик із зібрання творів! Не висмикнув.

— Я ось цю з вашого дозволу...

Томик Буніна. Вибране.

— Газетка знайдеться загорнути?

Невдовзі й пішов. Пообіцяв прийти в наступну суботу.

— То як сантехніки: п’ють? — спитала дружина насмішкувато.

— Це не сантехнік! — відповів я, зливаючи коньяк до пузатої пляшки. — Це — академік, якому збрело чомусь в голову прикинутися сантехніком. Ти бачила його черевики?

— Цікаво, скільки він візьме? — продовжувала моя практичніша дружина. — Ти його не спитав?

— Кого, академіка? Не повернувся язик. Побоявся образити.

Вася, як і обіцяв, появився в суботу: приніс акуратно замотані труби. На ньому був уже синій комбінезон з нашитими кишенями: кишень мав стільки, що порахувати їх можна було хіба за допомогою арифмометра. Вася одразу ж розтикав по тих кишенях інструмент, дістаючи його з «дипломата», і, й хвилини не гаючи, заходився ремонтувати нашу сантехніку.

Я давно не бачив такої красивої, такої швидкої роботи. Вася наче виконував якусь пантоміму, настільки мистецьки досконалу, що ні додати, ні відняти. Брав ключа, і ключ немов оживав у його руках. Схилявся над трубою, і труба сама ставала на місце. Ота, оцинкована, така чистенька й гладенька, що мимоволі хотілося провести по ній долонею.

— Партачі! — казав весело Вася: він і розмовляв так само весело, як і працював. — Їм аби здати. Гляньте сюди: кувалдою били — підганяли. Яка ж труба витримає!

II

Після того, як Вася полагодив труби, всерйоз стало питання про капітальний ремонт. Ми б, може, ще й далі вагалися, ремонтувати чи ні. Мене в дріж кидало від одної лише думки, що треба десь бігати, щось діставати, я наперед уже знав, що нічого не дістану. З мене досить було холодильника «Ока-3», на який я вгатив два роки, поки дістав. Та й то підвернувся товариш, який напоумив, як це зробити, ще й за руку підвів до потрібних людей, а то б ми й досі жили без тієї «Оки»... Тож я нізащо не взявся б за капітальний ремонт, коли б не Вася, який, уже з нами прощаючись, сказав, що такі люди, як ми, не повинні жити в отакій квартирі, як наша.

— Це ж, пробачте, сарай — не квартира. Зайдіть, як матимете час, до мене. У мене, правда, не люкс, але все ж таки нормальне житло.

І ми пішли, подивилися. І втратили спокій.

— Ти бачив, яка в нього ванна? — питала вже по дорозі додому дружина. — А кухня! А коридор! А кімнати!

Бачив. Усе бачив. Суцільні знаки оклику, а не квартира. Все блищало, все сяяло, все світилося дорогими шпалерами й імпортними, у запаморочливих візерунках, кахлями. В туалеті кахлі, у ванній, на кухні. Від підлоги до стелі.

— А раковина! — стогнала дружина. — А крани індійські!

Коли Вася пустив, демонструючи, воду, нам здалося, що й вода полилася з тих кранів блакитна.

— Ми теж повинні зробити ремонт! — сказала дружина. — Мені тепер до нашої квартири й заходити соромно.

Легко сказати: зробити. Де ми все те дістанемо? Люди роками стягаються, поки візьмуться робити ремонт.

І тут знову нас виручив Вася:

— Я вас познайомлю з одним чоловіком. Він вам зробить усе.

— І матер’ял весь дістане?

— Я ж сказав, що все! Були б тільки гроші.

— А коли нам його чекати? — запитала нетерпляче дружина.

— Чекайте. Як тільки домовлюсь, так він і прийде.

І ми стали чекати. Гадали, хто б це міг бути, отой чоловік, і губилися в здогадах. В усякому разі це мала бути всесильна людина, щоб у нашій системі обслуговування діставати дефіцитні матеріали. Не якийсь там начальник ЖЕКу, в якого сто дірок незалатаних. Легко сказати: капітально відремонтувати квартиру!

— Цікаво, скільки візьме? — питала дружина: Вася здер триста карбованців. Триста — за три дні роботи! Та які там три дні — три вечори! Втішало лиш те, що він дістав і труби, і крани.

— Скільки скаже, стільки й візьме! — відповів я сердито: не міг простити дружині, що вона втягла мене в цю авантюру. Наперед уже знав: плакали всі наші заощадження. А разом і моя професорська зарплата. І кандидатська — дружини. — Доведеться, голубонько, цього разу попрощатися з морем! — Ми щороку разом із дітьми їздили відпочивати до Чорного моря.

— Переб’ємося рік і без моря, — відповіла бадьоро дружина. — Зате матимемо людську квартиру. А то перед колегами сором: завкафедрою, а живемо в сараї.

Навчилась у Васі!

Ну, гаразд, ремонт так ремонт. Раз у житті — де наше не пропадало!

Потрібний нам чоловік не появлявся більше тижня. Дружина вже стала непокоїтись, чи не забув Вася своєї обіцянки. Коли одного ранку (ми саме снідали) пролунали три нетерплячі дзвінки. Дзвонили, мов на пожежу. І я мимоволі не пішов — побіг одчиняти.

— Здрастуйте! Це про вас казав Вася? — Чоловік, весь у моднячому, не ждав, поки я надумаюся запросити його до квартири: не встиг я й рота розтулити, як він уже стояв посеред вітальні. Буквально промайнув мимо мене. — То що ви надумались робити?

Я став пояснювать, але він мене, здається, не слухав: меткі очі враз оббігли всю нашу вітальню.

— Паркет будемо слати? — кивнув на підлогу. І, не діждавшись відповіді: — Запишемо: дванадцять метрів паркету. — Хоч у руках його не було ні паперу, ні олівця. — Дубовий? Грабовий? Краще дубовий. Так і запишемо... Двері мінятимемо? Скільки у вас тут дверей? Вісім? Так і запишемо...

— Але ж нащо їх міняти? — врешті вдалося мені вставити слово. — Вони ж іще цілі...

— Цілі? Тільки й того, що цілі! — Чоловік презирливо копнув носком черевика, окантованим міддю, найближчі до нього двері (потім він і решту дверей так само відчиняв: носком черевика). — Тут у вас кімната? — Він уже стояв посеред кабінету. — Ого, скільки книжок! Дорогі? — Взяв одну книжку, глянув на ціну. Другу, третю — теж цікавився тільки ціною. Зняв статуетку, перевернув, шукаючи, мабуть, ціну. — Всі прочитали?

— Бачите, я постійно користуюся ними, — пояснив я невдоволено: мене почала дратувати оця його манера запитувати, щоб потім не слухати. — Я, як і моя дружина, викладаємо у вузах, і всі ці книжки нам просто необхідні...

— Стіни шпалерами обклеювати? — перебив мене чоловік. — Ну й партачі ж! — глянув на стелю, по якій наче слони пройшлися: де горбом, де переярком. — Спробували б у мене отак стелю покласти!

— Пробачте, ви будівельник?

— Що? — світлі очі його на мить затримались на моєму обличчі, але, не знайшовши на ньому нічого для себе цікавого, знову перебігли на стелю. — Стелю теж доведеться покрити шпалерами. Перламутровими. Бачили?

— Звідки ж я міг бачити...

— Побачите. Показуйте інші кімнати.

Ми не встигли, як то кажуть, і подиху перевести, як він побував і в другій кімнаті, і в третій (у нас трикімнатна квартира), заглянув на кухню, до ванни й туалету.

— Все ясно. Привезу завтра професора.

— Пробачте, кого? — мені здалося, що я почав уже марити, що все нереальне: й оцей чоловік, і те, що він каже.

— Професора. — У світлих очах ні тіні жарту. — В академіка бувать не доводилось? — Він назвав одного з найвідоміших академіків. — А в хірурга? — Пролунало таке саме відоме ім’я. — Він у них викладав.

— Що, пробачте, викладав? Фізику? Хімію?

Чоловік навіть не всміхнувся. Він, здається, належав до тієї породи людей, яка геть позбавлена почуття гумору.

— Кахлі. Ремонт треба починати з кахлів. От професора вам і доставлю... Тільки от що: надумаєтесь годувати — спиртного ні краплі! Зап’є — наплачетесь. Ви мене зрозуміли?

— Зрозуміли, — відповіли в один голос із дружиною. Як двоє школярів перед учителем. Напористість цього чоловіка нас просто-таки обеззброювала.

І тут ми вперше почули його улюблену фразу:

— Жизнь є жизнь. Золоті руки, ціни йому нема. А зап’є — пропаща людина... Ну, я побіг.

Зник — ми не встигли й запитати, коли він приведе «професора». Щойно ж стояв перед нами і щез, як той привид.

— Вихор якийсь не людина! — сказала дружина, трохи отямившись. — Цікаво, ким він працює?

Я не міг їй нічого відповісти: сам губився у здогадах. Тільки в мене враз виник потяг до дії: кудись бігти, щось негайно робити, я просто не міг на місці встояти. Чоловік наче зарядив мене своєю енергією, яка так і кипіла в ньому.

Два дні в нас тільки й розмов було, що про того чоловіка.

— Ти помітив, які в нього очі? — починала дружина.

— Гм, які... Звичайні.

— Звичайні!

— Ну, світлі начебто...

— Нічого ти не помітив! До чого ж ви, чоловіки, сліпі істоти! В нього очі немов з порцеляни. Або з фарфору. Крізь такі очі не проб’ється нічого.

«А й справді, що з порцеляни, — погоджуюсь подумки з дружиною. — Ось чому вони в нього не такі, як у всіх. Дивиться так, мов щоразу запитує: «Ви так думаєте? Ну, ну!»

— А рухи! Він і секунди не може постояти на місці. Весь час мов заведений. Наче в ньому туго закручена пружина. Цікаво, як він спить?

— І вві сні, мабуть, крутиться...

— Цікаво все ж таки було б довідатись, ким він працює.

Ця думка протягом двох днів найбільше непокоїла мою дружину. Їй, як психологові, було просто нестерпно відчувати, що вона не може вгадать, ким працює оцей чоловік.

На третю добу він появився з «професором». Рано-вранці, о сьомій. Три, мов на пожежу, дзвінки.

— Він!

Дружина, яка, проснувшись, любила ще трохи поніжитись у постелі («Це в мене од кішки», — казала), кулею вилетіла з ліжка.

— Біжу! — закричала, натягаючи халат: дзвінок немов збожеволів.

Я теж, як по тривозі, зірвався. В коридорі вже лунав його голос:

— Здрастуйте! — Навіть не «здрастуйте» — «драстє». — Ось привів вам «професора».

Дружина відповіла, що дуже рада, але він її за звичкою не слухав.

— Петровичу, глянь, скільки якої потрібно тут кахлі. Тільки швиденько: не маю часу.

— А коли ви його мали? — поцікавився саркастично Петрович.

— Ну, ну, давай, не затримуй!

І пішли, було чутно, на кухню.

Я вийшов, коли вони вже кінчали заміряти площу під кахлі. Заміряв, власне, Петрович, користуючись не сантиметром — ліктем. Отак і міряв: од зап’ястя до ліктя. І питав: не дружину мою — чоловіка:

— Викладатимемо до стелі?

— Тільки до стелі!

— Всі чотири стіни?

— Всі чотири.

— Тоді пишіть — шістдесят. Двадцять білої, двадцять блакитної, по десять салатної й синьої.

— Записано. Тепер ванну й туалет.

У туалеті й ванній повторилося те саме: знову замиготів лікоть Петровича, а чоловік так само занотовував кількість білої, рожевої, синьої, салатної, чорної кахлі. Нас не питали, нас наче й не було з ними поруч, нам дозволено було тільки заглядати несміливо в двері. Дружина, щоправда, врешті не витримала, зауважила, що, може, не треба викладати кахлі під стелю, може, досить і до половини.

— Да? — втупився в неї порцеляновими очима чоловік. — Ви справді хочете до половини? — Він наче не вірив, що доросла людина може ляпнути отаку дурницю. — Хто ж тепер кладе до половини? Петровичу, кому ти клав до половини?

— Нікому, — відповів, схилившись над унітазом, Петрович: він саме заміряв підлогу.

— От бачите!

— Не забудьте записати «кабанчик», — знову озвався Петрович.

— Записую. Скільки?

Петрович, усе ще стоячи на колінах, трохи подумав, потім сказав:

— Півста метрів. Тіки щоб чорного.

— Записано. Все?

— Та мовби так. — Петрович усе ще стояв на колінах.

— То я побіг. А ти лишайся: домовся про все необхідне... Да, — зупинився вже на порозі, — унітаз, ванну міняти будемо? Є можливість дістати німецькі. Сьогодні середа? В п’ятницю й завеземо...

— Треба ж, мабуть, гроші, — заїкнувсь я несміливо.

— Гроші? — чоловік наче намагавсь пригадати, що таке гроші. — То потім, — махнув недбало рукою. — То я побіг. Петровичу, домовся про все.

Стукнули двері, і ми залишилися наодинці з «професором». Він врешті звівся, став обтрушувати штани на колінах. Хоча міг би цього й не робити: те, що висіло на ньому, важко було й назвати одягом. Я не знаю, на якому смітнику він усе те підібрав, але навіть старець смертельно образився б, якби йому запропонували ці лахи. А черевики! Їх топтало, мабуть, не одне покоління, фарба, вапно залишили на них свої невигубні сліди. Правий був зашнурований обірваним шнурком, лівий — шпагатиною. Одразу видно, що Петрович належав до тієї породи людей, яким байдужісінько, чим прикрить своє тіло.

Обличчя ж його було таке кругле, наче матінка-природа користувалася циркулем. Або хтось надув кулю та й поклав її на коротку шию, що геть тонула в такій самій заношеній, як і костюм, сорочці. І на тому круглому обличчі все теж було кругле: й очі, і наче наведені циркулем брови, і рот, мов Петрович весь час хотів сказати літеру «о», і ніс картоплиною — чесний ніс алкоголіка, що засвідчував згубний нахил свого хазяїна не гірше будь-якого документа.

Так, непрезентабельний, скажу я вам, був вигляд у «професора».

— Щось він мені не подобається, — мовила дружина, коли Петрович, попрощавшись, пішов.

Я, хоч теж був не в захопленні, вирішив за краще помовчати. Заспокоювався думкою, що отой чоловік не міг привести будь-кого. Адже за нього, за чоловіка того, поручився сантехнік Вася, а Васина бездоганна робота — ось вона перед очима. Мені б хоч одного такого лаборанта на кафедру — горя не знав би. Про такого, як Вася, я міг тільки мріяти: при мізерній зарплаті в дев’яносто карбованців.

Тож Вася наче був для мене запорукою того, що той чоловік не міг привести будь-кого з вулиці.

Тим більше, ми вже знали, хто цей чоловік. Як його звати, де працює. Розсекретив його, якщо можна так висловитися, той самий Петрович. Коли ми його запросили снідати.

— Та я вже мовби й снідав, — завагався Петрович. — Хіба для знайомства.

Довго мив руки, та хоч як старався, так і не зміг вивести траурної облямівки під нігтями. Пальці його, короткі й сильні, стали червоними, наче з них здерли шкіру. Відмовився од рушника — витер полою своєї жахливої роби. Вже на кухні, сівши за стіл, одразу ж заглянув до кухля. Побачив, що порожній, і очі його стали наче в дитини, яку чимось поманили, а потім узяли та й обдурили. Мені його стало аж жалко.

Через те, може, і їв неохоче та мляво. Поколупався в котлеті, надпив трохи чаю. Аби, як то кажуть, не образити господарів.

Зате нам удалося розпитати дещо про отого чоловіка. Розпитувала в основному дружина, бо я як завжди мовчав: я зроду не відзначався многослів’ям, мені з головою вистачало моєї дружини з її нескінченними психологічними тестами, і коли вона заходилася коло Петровича, я наперед уже знав, що випотрошить його до самого денця. Петрович, бідолаха, вже й не радий, мабуть, був, що погодився на цей безалкогольний сніданок.

От про що ми од нього дізнались. Чоловіка звали Кімом. Кравець Кім Климович. Рідкісне нині ім’я оце Кім (абревіатура Комуністичного Інтернаціоналу Молоді) було досить поширене в тридцятих роках, коли модними стали не звичайні людські імена, успадковані од дідів наших і прадідів, не Василі чи Миколи, Галини чи Катрі, а Тракторини, Індустрії та десятки й десятки подібних, наче й діти оті появлялися не з материного лона, а з гігантського якогось конвейєра, відлиті у формах, прокатані та провальцьовані, підігнані під один шаблон, схожі одне на одного, як гайки чи підшипники. Мені, коли я стикаюся зараз із отакою Тракториною чи Індустрією (переважно похилого віку), завжди так і війне машинним маслом та гасом. А то ще мода пішла: давати імена іноземні. У нас на кафедрі досі працює Голіаф Свиридович. Голіаф! Зріст: добрій жінці до пояса. У сметану вмочити та кинути кішці — ковтне й не подавиться.

Тож і наш Кім народився десь у тридцятих, найвірогідніше — наприкінці тридцятих років, бо п’ятдесяти йому ще не було. І коли б не густа сивизна у чуприні, йому навряд чи й можна було дати більше сорока, таке моложаве мав обличчя. І не так моложаве, як енергійне: я просто не міг уявити його сонним чи млявим. Чи навіть натомленим.

Працював же він далеко не в будівельній організації: директором автобази. Автобаза, щоправда, була не така вже й велика — середня автобаза, але за всіма показниками найкраща у Києві. Передова автобаза. «Щороку як не прапор, то премія», — сказав з повагою Петрович.

— Навіщо ж йому ще оця додаткова морока? — здивувалась дружина. — Ніколи не подумала б, що директор...

— То й що, як директор! — перебив Петрович якось аж ображено. — Директор у нас тільки й того, що не старець. Слюсар і той заробля більше директора. Зарплата: тьху — і немає! Сто сімдесят — спробуй поживи! Коли й жінка не хоче одстати від моди, і двійко дівчаток-близнят уже в десятому класі. Як одній щось справив, то й другій не гірше. В самого є діти, так що знаю.

— Близнята?

— Та вже ж що близнята! Як у такого трійня не родилась! — усміхнувся Петрович. І усміх його був якийсь круглий — так і покотився по столу.

— То ви що: частину заробленого віддаєте Кімові Климовичу? — докопувалась до суті дружина.

— Чого б це я віддавав! — заперечив Петрович. — Я собі ціну знаю: що зароблю, те й моє.

— То чому ж ви не працюєте самостійно?

— А кахлі? — спитав і собі Петрович. — А цегла? А цемент? Думаєте, отак підеш та й купиш, що треба? Ану спробуйте! А Климович сказав починати у вівторок — у вівторок усе буде як штик!

— Скільки ж ви із нас візьмете? — не вгавала дружина.

— А скільки вам буде не шкода. Зроблю роботу, сподобається, отоді й потолкуємо. Я кота в мішку не звик продавати.

— А з Кімом Климовичем як же?

— То вже в мене голова хай болить: ми з ним якось помиримось... Ну, мені пора, мабуть, іти, — звівся Петрович. — Спасибі за угощеніє: наївся, напився — царем зробився. — Він подав нам долоню дощечкою: спершу дружині, потім мені і вже на порозі сказав: — Ще одне, хазяїн: ви оцю всю кахлю оббийте і приберіть. Фронт робіт приготуйте. У вівторок, як доживемо, й почнемо.

III

Розмова з Петровичем відбулася в п’ятницю, так що я мав на кахлі два дні. Дружина, щоправда, сказала, що краще найняти когось, все ж таки доктор наук, та ще й завкафедрою, і перед сусідами буде незручно, до всього, додала, навряд чи я зможу те зробити як слід.

— Ти ж уже, мабуть, забув, як і молоток у руках тримати.

Оце останнє мене найбільше й заїло. Без цієї останньої фрази я, може, й погодився б когось найняти, а тут, як то кажуть, взяло за живе і я хотів доказати дружині, що її чоловік не така вже й білоручка, він не боїться «чорної» роботи. Змотався в «Киянку», вибрав найважчий молоток і найдовшу стамеску, вліз у найстаріші штани та сорочку, ще й жінчин фартушок поверх одяг і заходився біля кахлів.

Не скажу, що у мене одразу пішло все на лад. Кілька разів уцілив себе молотком по руці і тоді витанцьовував, наче дикун, тіпаючи рукою, кілька разів заїхав стамескою в стіну, пилюка здійнялася така, що й білого світу не стало видно. Пилюка чомусь найбільше осідала на мені, забивала і носа, й рота, я чхав відчайдушно, а дорога дружина моя час від часу появлялася в дверях і допитувалась:

— Цікаво, чому ти вмудряєшся так забруднитись? І не лайся, бо й на вулиці чутно.

Я ледве стримувався, щоб не пожбурити в неї молотком чи стамескою. Та все, як то кажуть, має свій край, скінчилася врешті й моя люта мука. Я стояв по коліна у потовчених кахлях і з сумом думав, що все це треба прибирати й виносити. Боліли руки й плечі, зводило поперек, у вухах усе ще лунав стукіт і грюкіт. Не хотілося їсти, хоч я, здається, й не снідав.

До пізньої ночі тягав важкі відра, і милі наші сусіди, яким саме в цю пору збрело в голову вийти на прогулянку, стромляли в ті відра свої цікаві носи й по-дурному запитували:

— Ремонтуєте?

— Поки що руйную, — відповідав я неприязно.

І ще молив усіх на світі богів, щоб не занесло в наш двір когось із кафедри. Особливо студента. Можна було тільки уявити його обличчя, коли б він побачив шанованого всіма професора з двома помийними відрами, в пилюці, в грязюці, як чорта!

Та все нарешті скінчилось, і ось я, вмившись, сиджу за столом і допитуюсь у своєї дружини:

— Так скільки я заробив?

Спав тої ночі, як давно вже не спав. А ще через день, якраз у суботу, приходжу з інституту, а вдома новина: привезли ванну, раковину й унітаз. Імпортні. Салатового кольору. Вже і встановлені: забіг Вася, за дві години впорався.

— Знов на сотню наколов? — спитав похмуро дружину: розвертався такий фронт робіт, що я боявся і думать про наші не такі вже й великі заощадження. Махнувши рукою, поплив, як то кажуть, за течією.

— Не взяв ні копієчки! — відповіла, тріумфуючи, дружина. — Попросив тільки дозволу користуватись нашою бібліотекою.

— І ти йому, звісно, дозволила? — Навчений гірким досвідом я давно відучив своїх рідних давати книжки в чужі руки. Дітям, які жили вже окремо, і то записував. Узяв — принеси й постав на місце!

— А що я мала робити? І копійки ж не взяв!

— Із якою книжкою ми розпрощалися навіки?

— Чому розпрощалися? — спалахнула дружина. — Він же не дав підстав так про нього думати.

— Не вистачало, щоб дав. То яку книжку цей інтелектуал поцупив, якщо не секрет?

— Не секрет: «Боги, гробницы, ученые».

«Боже! — заволав подумки я. — Моя найулюбленіша книжка!»

— Краще б він ще одну сотню з нас здер!

— Я так і знала: влаштуєш скандал! Лише тому, що цю нещасну книжку дала я, а не ти...

— Який скандал?! Який скандал?! — Пожбуривши портфель, я вже бігав по кімнаті. — Забрали мій раритет, пограбували серед білого дня, а ти й слова сказати не смій!

— Не кричи, бо сусіди почують. — У нашій квартирі стіни як ширми. І не хочеш, чуєш усе, що в сусідів. Будівельники, ні дна їм, ні покришки, були чи то глухонімі, чи вирішили за рахунок наших стін звести ще один житловий об’єкт.

Ну, гаразд, заспокоївся трохи. Може ж таки, в того книгоїда прокинеться совість.

— Показуй обнову.

— Сам іди подивись!

Ага, ми вже й образились! Тебе пограбували та на тебе ще й образились! Ну що ж, підемо поглянемо: ми люди не горді.

І ванна, й раковина аж сяяли. І крани індійські хромовані. Уявив, яка розкіш буде купатись, — на душі мов трохи полегшало.

Ану, що в туалеті? Теж салатове чудо.

— Не здумай заходити! — не витримує — гукає дружина. — Вася сказав, що не можна користуватися двадцять чотири години.

Вася сказав! Бог раковини! Пророк унітазів. Ну хай, будемо слухатись Васю. Схилимо голови, посиплемо попелом покори й послуху.

От куди тільки ти, голубко моя, побіжиш, як припече? До сусідів? Чи в парк, що навпроти?

Лягаємо спати, зовсім помирившись. Я довго зла не ношу, а дружина тим паче. За це я її найбільше й люблю.

І в неділю, не витримавши, скупалися в новій ванні. Тим більше що минуло двадцять чотири години.

А в понеділок — нова причина для сліз: Кім Климович завіз кахлі. Оті сині, білі, зелені, червоні і ще бозна-які, що їх надиктував, обміряючи ліктем стіни, Петрович. Завалив майже весь коридор вузькими, на пенали схожими ящиками.

Дружина мене зустріла в сльозах:

— Глянь, що він привіз!

— Кахлі неначе...

— Кахлі! — перекривила трагічно. — А ти поглянь які!

Я заглянув у один ящик, у другий:

— Ну, червоні, зелені...

— Ні, з тобою можна здуріти! — засміялась дружина знервовано. — Червоні, зелені!.. Наші кахлі, не імпортні! Виробництва артілі «Гей, гухнем!».

Тут, признаюся, і мені зашкребло на серці. Як же так: була ж розмова про імпортні. Я добре це пам’ятаю, пам’ять у мене ще дай боже кожному. Що він, зовсім нас вважає за дурників?

Останнє найбільш ображало. Та-ак, тут не витримає жоден психолог.

— Треба завернути назад, — сказала дружина. — Хай не думає, що нам можна що завгодно підсунути!

На тому й порішили.

— Тільки ти про це скажеш.

— Ну-от, я так і знала! Обов’язково за мою спину сховаєшся! Тобі в лице плюватимуть, а ти пробачатимешся... Нагородила ж доля мене чоловіком!

Дружина кипіла весь вечір. До ранку не охолола. І коли з’явився Петрович, то не дала йому й привітатись:

— Ось погляньте, що приволік ваш Кім Климович!

Петрович не зреагував на розгніваний тон моєї дружини. Підійшов до кахлів, заглянув у один ящик, у другий.

— Те, що треба, — сказав задоволено. — Климович зна, що привезти!

— Так це ж наші, не імпортні! — простогнала дружина.

— А на біса мені імпортні! — заперечив Петрович. — Об імпортні я й рук каляти не стану!

Від такого несподіваного пасажу моїй дружині й подих, як то кажуть, забило. Та й я онімів. Петрович же сердито продовжував:

— Для імпорту великого розуму не треба: і дурень з імпортом справиться! Ліпи узор до узору, та й по всьому. А я, вибачайте на слові, не ліплю, а малюю. Мені кольори потрібні, а не готові узори... Та що говорити: зроблю — самі побачите. Де у вас, хазяйко, відро? А ночви знайдуться? Почнемо, мабуть, із кухні.

Петрович зайшов на кухню, подивився на обколупані стіни, несхвально похитав головою:

— Ви оббивали?

— Та я.

— Воно й видно... Ну, нічого, поправимо. Добре, що хоч стіни не повалили... Знацця, так: не заглядати й не підказувати, поки й закінчу. Одну стіну викладу — покличу. Не сподобається — шукайте іншого майстра. Хай кладе уже імпорт. А я з вас не візьму ні копієчки.

Дружина ворухнулася було заперечити, але Петрович усім своїм виглядом дав зрозуміти, що питання, як то кажуть, вичерпане. Заніс до кухні сумку з інструментами, відро і пластмасову балію («Отак без ночов і живете? Ну й ну!»). Затягнув пару мішків з цементом, пісок (усе це завіз той самий Кім Климович), став перебирати ящики з кахлями. Я кинувся був на поміч, щоб уже разом заносити, але Петрович відхилив мою допомогу:

— Не треба, хазяїне! Ви вже своє зробили.

І зачинив за собою двері на кухню.

«Професор», нічого не скажеш!

Мені теж треба було бігти в інститут. Відчував себе винним перед дружиною, наче покидав її на полі бою одну (на сто відсотків був переконаний: «професорові» доведеться піти, так і не скінчивши роботи), але що міг зробити, коли в мене лекції («Слава богу, що лекції!»).

— Я постараюся пошвидше вернутись. А ти тут не дуже переживай. Якщо не так — іншого знайдемо! — кажу до дружини бадьоро.

— Іди вже, йди! — насмішкувато сказала дружина: невже вона й справді не вірила, що в мене саме сьогодні дві пари?

І я пішов, і пробув в інституті майже до вечора, хоч розраховував повернутися раніше. Крім отих двох пар, на мене навалилося стільки, що я згадав ремонт і «професора» лише тоді, як пішов з кафедри.

Їхав додому, і душа була не на місці: як там? Що там? Чи не доведеться мені знову оббивати всю стіну? І на біса ми затіяли цей триклятий ремонт! Не могли ще кілька років спокійно пожити!

Я вже злився на Кравця, Кіма Климовича, який утягнув нас у цю авантюру, та ще до того ж виявився несерйозною людиною. Мова ж ішла про імпортні кахлі, а він приволік вітчизняні. На тобі боже, що мені негоже! Хоча: це ж Петрович, виявляється, сказав, щоб дістав тільки наші.

«Одного поля ягоди!» — злився, їдучи вже в метро. Під дверима своєї квартири зупинився, прислухавсь (у нашому будинкові двері такі, що чутно й на вулицю. Проходиш мимо тієї чи тієї квартири, немов мимо гучномовців: «О, знову Пархоменки сваряться! І як їм не набридне!», «А це що в Діденків шкварчить? Не інакше — яєчня. Точно яєчня, та ще й на салі!»). Тож я прислухавсь, чи не стука, не грюка — анічичирк. І жодного голосу. Отже, «професор» пішов.

Двері відчинив обережно. Тихо зайшов, готуючись побачити дружину на ліжку, з мокрим рушником на лобі.

І застиг: коридор був освітлений, мов на свято. І люстра вгорі й обидва світильники палахкотіли на повну потужність.

— Іванку, ти?

Голос жінчин пролунав, наче дзвоник. Тільки під час медового місяця вона до мене так мелодійно зверталась.

Вийшла з кімнати — сяяла не менше од люстри.

— Що сталось? — питаю зачудовано. — Зняли вашого директора? Чи тобі нарешті пошили костюм, який ти замовила два роки тому?

— Ні те, ні друге, — відповіла вона весело. І поманила мене за собою: — А йди-но сюди!

Переповнений подивом, я пішов за дружиною. На кухню.

— Ну як? — дружина аж набік відступила, щоб мені було видніше.

І я побачив стіну. Ні, вже не стіну — велетенську, од підлоги до стелі, картину. Ні, не картину: вишиванку. Вишивку, настільки досконалу й майстерну, що одразу ж подумалось: такій місце лише в музеї! Стіна жила, стіна дихала кольоровою гамою, переливалася ніжно зверху донизу і знизу доверху. Стіна наче розсунула вузьку нашу кухню, підняла низьку стелю. Кухня й справді здавалася зараз вищою, ширшою, ніж була насправді. Мені аж не вірилось, що це — наша кухня.

— То як? — дружині вже, мабуть, не терпиться почуть мою думку. Наче не «професор» — вона сотворила це диво.

— От тобі й «Гей, гухнем!» — вирвалось мимоволі в мене.

— Бачиш, а ти плакався, що не імпортні!

«Я плакався! Я!..» — і не міг нічого сказати.

Наступні дні, поки й працював у нас Петрович, я вже не так в інститут поспішав, як з інституту додому: а чим іще приголомшить «професор»? І жодного разу не був розчарований: і кухня, і ванна, й туалет наряджалися (саме наряджались!) у кахлі, як жінки на свято. Й невпізнанно мінялися.

Найдовше провозився Петрович у ванній. Виклав над ванною справжнісінький натюрморт: чотири троянди, кожна іншого кольору — біла, червона, жовта, рожева. Квіти були мов живі, коли я вперше глянув, то мені так і запахло трояндами.

— Ну, Петрович, ну, молодець! — Я й подумати не міг, щоб із звичайної кахлі можна було викласти таке диво.

А надвечір повернувся з роботи й застав дружину замалим не в сльозах:

— Вирубав!

— Що вирубав?

— Троянди вирубав! Усі до одної.

Кинувсь до ванної: там, де цвіли ще вранці троянди, похмуро сіріла стіна.

— Він що, збожеволів? Не могла його зупинити?

— Такого зупиниш! Просила, молила, мало не на колінах ставала: рубає, і все! Злий пішов — навіть не попрощався. Буркнув тільки, щоб завтра чекали.

Я дивився на поколупану стіну і думав, що чоловік і справді збожеволів. Отаку красу знищити!

Вранці напустивсь на Петровича:

— Що ви вчора накоїли? Ми всю ніч не спали!

— А я, думаєте, спав?

— Отаку картину знищити!

— Картина! — пирхнув Петрович. — Наліпив, як на Бессарабці в перекупки! Наче на продаж...

— Але ж нам сподобалось.

— Мало що вам подобалось! Вам і будяк наліпи, то сподобається! — Петрович уже був у ванній: сипав у балію пісок, кидав цемент. Усім своїм виглядом давав зрозуміти, що ми йому заважаємо. І ми змушені були одступитись.

За дві години сам нас покликав:

— А ходіть-но сюди!

І коли ми ступили до ванної, царським жестом показав на нещодавно поколупану стіну:

— А подивіться!

Там, на блакитному тлі, доцвітала одна-єдина троянда. Її давно, мабуть, зрізали, вона розквітала вже у вазі, а потім її вийняли й кинули, і вона, палаючи, зависла на оцій ось стіні, й три яскраво-гарячі пелюстки, як три криваві сльозини, одірвались від неї й скрапували донизу. Ще секунда, ще мить — і вони впадуть на дно ванни, а троянда все ще цвіла: останнім подихом, останнім покриком, і хотілося її підхопити, понести обережно назад — до вази, так обережно, щоб не згубилася по дорозі жодна пелюстка.

Переповнені щемом, ми стояли й мовчали, і Петрович упивався нашим мовчанням.

Петрович працював у нас п’ять днів, і майже щодня, здебільшого пізно увечері, заскакував Кім Климович: саме заскакував, а не заходив, уривався, мов вихор, ще з порога питав: «Ну як, просувається?» І, не слухаючи, заглядав то на кухню, то до ванної, то до туалету, а потім поспішно: «Бувайте!» — і вже в коридорі: «Так нічого більше не треба?» Хоч із таким же успіхом міг би й не питати: зникав швидше від звуку. Блискавка якась — не людина, розжарений згусток енергії. Як він такий темп і витримує?

— Витримує! — з якоюсь аж гордістю казав про нього Петрович. — Підсадити до білки в колесо, то й білка з ніг звалиться, за ним ганяючись. У шість — на ногах, у сім — на роботі. На базі давно вже звикли, що хоч як би рано прийшов, усе одно директора застанеш. Усе хазяйство оббіжить, кожну машину обнюхає — ні з чим не сховаєшся. Зате спитайте, коли була остання аварія. Забули, мабуть, і коли...

IV

За свою роботу, за кахлі й цемент, за унітаз, ванну й раковину Петрович узяв з нас, як сам казав, по-божому. Дружина на витерпіла, збігала в ремонтну контору, дізналась про ціни: Петрович узяв більше, але хіба ж можна зрівняти його роботу з тією, що ми бачили по інших квартирах! Наша квартира співала! До того ж ми не мали мороки, дістаючи кахлі й цемент, не вбивали часу на ванну чи раковину, до всього ще й імпортні: речі зовсім недосяжні для отаких, як ми, «тилегентів» (вислів Петровича). Тож ми по глибокому, як то кажуть, роздумові прийшли до одностайної думки, що врешті-решт виграли, а не втратили, вдавшись до послуг Кіма Климовича. І, вдячні йому, запросили на прощальну з Петровичем вечерю.

Кім Климович спершу категорично відмовився (немає часу), потім так само категорично погодився. Вже пізніше я довідався про причину його згоди. Але давайте по порядку.

Кім Климович мив руки під краном (одкрутив, як то кажуть, на повну котушку), допитувавсь весело:

— Як водичка, тече?.. А троянда?.. — І вдавано-грізно до Петровича: — То чого мені не поставив такої? — Звертався до нього на «ти», хоч Петрович був старший від нього. За звичкою, не діждавшись відповіді (та вона, мабуть, була йому й непотрібна), продовжував: — От тепер і у вас як у людей! Жизнь є жизнь!

Їв так само швидко й напористо: підмітав, що тільки було на тарілці. А було всього: дружина таки постаралась, відкрила навіть баночку кетової, подарованої мені на п’ятдесятиліття. Світлі очі Кіма Климовича одразу ж засікли ту баночку: простягнув руку, поставив коло себе:

— Ікорка? Де дістали?

Я став пояснювати, але він мене вже, здається, не слухав: набрав ікри ложкою, щедро намастив на хліб.

— Тобі не можна! — чи то жартома, чи всерйоз сказав Петровичеві, який теж потягнувся рукою до заморського дива. — Ти нею отруїшся. Наминай он картоплю. Пий свої сто грам і більше не смій. Ти мені ще потрібен. Ясно?

— Ясно, — відповів невесело Петрович: Кім Климович власноручно налив йому рівно сто грамів, віддав мені пляшку: — Сховайте! — Собі ж навіть не капнув, сказав, що спиртного не п’є зроду. — Не п’ю, надивився!

— А я, щитайте, змалечку пив! — похвалився Петрович: він не те що вихилив — вилизав чарку. Очі його одразу ж узялися блеженною плівочкою, він довго сидів, дослухаючись, як горілка розтікається у нього всередині. — З тринадцяти років. У селі як було по війні? Голод, холод, отакі ноги тягали! — показав, які були ноги. — Батько загинув на фронті, мати з трьома лишилась. А я найстарший. То на мені — вся робота. Чи в колгоспі, чи вдома. Вип’єш сто грамів самогонки, і ніби не так їсти хочеться. Ідеш і хитаєшся не знати од чого: чи од буряківки, чи од голодухи...

— Жити не вміли! — фиркнув Кім Климович: він уже впорався з ікрою і тепер шастав світлими очима своїми по столу, шукаючи, що б іще покласти на тарілку. — От я ріс: здоровеньким, товстеньким, тільки й того, що ноги циркулем. — Сам посміявся з власних ніг, тільки й сміх його був якийсь дивний: обличчя сміялось, а очі лишалися серйозні. Немов під оцим веселим обличчям було зовсім інше, яке не знало, що таке усміх. — В батька сало в коморі висіло — їж донесхочу! Одріжеш шматяру та й вимінюєшв отаких, як ти...

— Багато ж ви наміняли! — криво посміхнувся Петрович.

— Наміняв, не турбуйся! А не було чого — за послух вимінював: ходи за мною й роби, що я накажу. Я ще малим був, нікого на саночках не катав. Мене катали!

— Пробачте, ви що закінчили? — постаравсь я змінити тему розмови: вона мене починала чомусь дратувати.

— Автошляховий, заочно.

— Диплом як захищали?

— Диплом? Диплом захищав по комплексній темі. Тоді це віталося! Подружився з толковим студентом, усі теоретичні розрахунки і креслення — його, а на мені організаційна робота...

— Щось не розумію...

— Да?.. Ну, туш діставав, ватман... Ватман, знаєте, який дістав? — У нього й зараз загорілись очі. — Імпортний, фінський! Щоб усе по найвищому класу. Ну, організовував передрук дипломів, фотографію стендів. З керівниками домовлявся про консультації... Одно слово, крутився як міг...

— О, це вони можуть! — підніс догори пальця Петрович: від ста грамів він помітно сп’янів — сидів похитуючись.

— Захистилися?

— Аякже! Я на «четвірку», а товариш на «трійку». Жизнь є жизнь. — Він замовк, прицілюючись, що б іще покласти на тарілку. Нічого більше не знайшовши, одклав виделку. — От, приміром, ви — доктор наук. Дорого вам це дісталось?

— Дорого, — всміхнувсь я мимоволі. — Десять років поклав.

— А здоров’я! — Це вже дружина докинула. — Ви спитайте у нього, скільки він на ту докторську здоров’я поклав.

Кім Климович не спитав — лише кивнув головою. «Яке звання, така й ціна!» — свідчив той жест.

— А кандидатську, приміром, теж так складно? Диплом кандидата наук?

— Кандидатську, можливо, й легше. Але теж не даром дається. — І не втримавсь од іронії: — Якщо, звісно, не комплексно її захищати.

Кім Климович і тут кивнув головою: іронія моя до нього не дійшла. Ця людина, здається, все сприймала тільки всерйоз.

— От у мене знайомий кандидат наук. — Обличчя його освітилося замріяно. — Завлаб. — Мені почулось: «завраб». — Має п’ятсот карбованців щомісячно і нуль цілих мороки. Прийшов, дав указаніє і посвистуй у дірочку. Не жизнь, а малина! Не те що в директора...

— Ну, не така вже й малина! — заперечив я: сам колись завідував лабораторією. — Там свої проблеми...

— Да? — перебив він мене недовірливо. — Мені б ті проблеми!

— Вони щодня в шість устають, а в дванадцять лягають, — втрутився Петрович: він майже не їв, боявся мабуть, послабити дію горілки. — Субота, неділя, кому вихідний, а вони все на базу й на базу. Як та жінка й терпить?

— Терпить. Звикла. Зате моя база — як часики! — похвалився Кім Климович. І звівся одразу ж: — Спасибі за хліб-сіль, нам пора бігти! Петровичу, закругляйся! Не надійся, більше не наллємо.

Петрович піднявся й собі, подав нам долоню-дощечку:

— Звиняйте, коли що не так.

— А гроші? — спитала дружина.

— Та то вже зайду завтра. Вечірком. — Петрович запам’ятав, мабуть, недопиту пляшку горілки. Але Кім Климович і тут убив його останню надію:

— Разом заїдемо. Я тебе й додому відвезу. І гроші оддамо твоїй жінці.

Обличчя Петровича відразу не те що померкло, а якось наче згасло. Нам стало аж незручно за безцеремонність Кіма Климовича. Ну, та це справа, як то кажуть, внутрішньо їхня, нас вона не стосується.

Провівши гостей, дружина якийсь час замислено прибирала зі столу (я, одягши її фартушок, мив посуд у салатовій раковині). Потім спитала:

— Цікаво, чому він розпитував про дисертації?

— Просто цікавився...

— Просто? — перепитала недовірливо дружина. І заперечливо похитала головою: — Це, по-моєму, не така людина, щоб чимось просто цікавитись.

— Ну, не думаєш же ти, що він серйозно хоче стати кандидатом наук! — Я навіть засміявся з цього припущення. — Комплексних захисників у наш час, слава богу, немає.

— Даремно смієшся, — ображено сказала дружина. — Така людина до чого завгодно може серйозно поставитись... Ти з ним будь обережніший: запряже — будеш робити йому дисертацію.

— Ну, так уже й запряже!

— А ти що, не впрягався? Юхту забув?

Мене наче обварило окропом. Був, був такий гріх, каюся, грішний! Юхта, синок відповідального працівника нашого міністерства, недоук, якого п’ять років перетягали з курсу на курс, потім три роки гирею висів на моїй бідній шиї: «пік» кандидатську. «Пік» не він — я, тоді ще доцент, що виходив на докторську. («Ви працюєте над докторською, для вас же краще буде, коли під вашим керівництвом захиститься ще один кандидат», — м’яко слав ректор). Як я потім себе кляв, що погодився! Як його ненавидів! І «пік». «Пік», щоб тільки швидше позбутись.

Ну, та це — справа минула. «Жизнь є жизнь», і хто без гріха — киньте у мене чимось поважчим.

V

Ремонт тривав більше місяця. Від постійного гуркоту-стукоту, од невлаштованості ми з дружиною натомилися так, що ходили як пережовані. Нам уже здавалося, що йому кінця-краю не буде, цьому ремонтові, хоч Кім Климович якось сказав, що це ще іграшки, спробували б зв’язатися з конторою, в якій комунальні послуги на рівні навіть не бронзового — кам’яного віку. Там працюють такі динозаври, що душу виймуть, нерви всі вимотають протягом п’яти-шести місяців. Отам би наплакались!

Ремонт тривав трохи більше місяця, у нас побували й столяри, й майстри, які клеють шпалери, й ті, що кладуть, а потім циклюють, покривають лаком паркет, бо Кім Климович таки наполіг на паркетові в обох коридорах: він і слухати не хотів лишати лінолеум («Професор і буде ходити по лінолеумі?»), він вболівав за нашу квартиру чи не більше од нас. Майже щодня хоч на хвилину та заскакував, і від його чіпкого погляду, від його круглих очей не можна було приховати найменшого огріху. «Це... Це переробити! — тицяв пальцем і завжди додавав: — Ви ж не кому-небудь робите — докторові наук! Ясно?» — хоч переробляти було нічого, майстри працювали не гірші Васі й Петровича, всі вони викладалися так, наче це була остання в їхньому житті робота і від того, як вони цю роботу виконають, залежало, куди вони попадуть: у пекло чи в рай.

Найдовше нас мучили червонодеревники: міняли двері, обшивали під дуб коридори.

— Привезу вам завтра туристів, — сказав Кім Климович.

Чому «туристів», дізнались пізніше. Обоє щороку їздили за кордон у туристичні поїздки. Побували в Європі, Азії, Африці, до Америки тільки не добрались, і коли розповідали нам про свої закордонні мандри, в нас складалося враження, що їх по всіх тих країнах цікавило лиш одне: яке там росте дерево і що з нього роблять. Вони й інші народи оцінювали по тому, як ті народи вміють обробляти дерево.

— Шведи? Ті більше з каменю. Правда ж, Василю? — Василь мовчки кивав головою. І категоричний висновок: — Несерйозний народ!

— Фінни, ті да! Ті дерево знають! У них кожен сучечок на обліку. Не те що в нас: гниє на корню.

Приходили щовечора після роботи на дві-три години, і все в них виходило так акуратно, що ні пилинки за ними, ні стружечки, бо навіть фанери не прибивали до стін, а «вшивали». Тільки ледь помітна стрічечка там, де забиті гвіздки. Збирали потім весь інструмент в акуратні свої чемоданчики, не лишаючи на завтра нічого. Жодного разу не погодились вечеряти, не спокусилися пляшкою, яку я діставав з холодильника. Чемно прощались, казали, що завтра будуть о сьомій, і появлялися хвилина в хвилину.

Американці якісь, а не люди! Де Кім Климович їх діставав, де їх відкопував, один бог, мабуть, знав.

Та чи не найбільше запам’яталась нам Марія Устимівна, жінка вже пенсійного віку, яка миловарила стіни, готуючи їх під шпалери. Як вона сиділа й плакала...

— Ти ж, Марусю, зроби їм так, як умієш! — напучував її Кім Климович. — Пам’ятай, кому робиш!

Марія Устимівна на нас, здавалося, навіть не глянула: дивилась на стіни. Зайшла в одну кімнату, в другу, в третю, ткнула пальцем у стелю:

— А ото бачите?

— Не сліпий, бачу! — весело відповів Кім Климович. — Нада, Марусю, все зробити як слід! Щоб не довелось червоніти.

«Маруся» тільки зітхнула. А потім сиділа й плакала.

Потім — це на четвертий уже день. Три дні миловарила стіни, приберігаючи стелі «на закуску», і чим менше лишалося коло стін роботи, тим заклопотанішою, мовчазнішою ставала Марія Устимівна.

Врешті четвертого дня, якось особливо важко зітхнувши, заходилася коло стелі в нашій найбільшій кімнаті. Там особливо потопталися слони, порозгойдували перекриття.

Провозилася весь день, неохоче якось пообідавши (на відсутність апетиту до цього не скаржилась), а увечері налякана дружина пошепки покликала мене до кімнати:

— Ваню, йди сюди!

— Що там?

— Марія Устимівна плаче.

Я був спершу подумав, що вона просто забилась: оступилася, зірвалась із «козлів»... Та мало що могло статися під час роботи! Аж ні. Марія Устимівна, жива, неушкоджена, сиділа на табуретці посеред кімнати і плакала.

Плакала мовчки: так гірко й невтішно, що в мене самого защипало у носі.

— Маріє Устимівно, голубонько, що з вами?

— Нічого.

А сльози продовжували котитись горохом. Схлипнула, глянула ненависно на стелю. Я теж задер туди голову. І став догадуватись, чого вона плаче.

Гола, від люстри звільнена лампа нещадно освітлювала вже помиловарену стелю. Ті самі брижі, ті самі сліди од слонів. Тільки тепер вони проступили ще виразніше.

— Й ото через це так переживати! — спробував я втішити Марію Устимівну. — Та пропади воно пропадом! Скільки жили — ще поживемо. Ми вже до цього якось звикли.

Марія Устимівна недовірливо подивилась на мене, звелася, стала збиратись додому. А другого дня привела свого чоловіка. З отакенними зубилами й молотом.

— Так де тут рубати?

— Оно, — показала на стелю Марія Устимівна: очі її знову взялися слізьми.

Чоловік докірливо подивився на стелю, похитав головою:

— Є ж у людей совість! Руки-ноги поодривати! — Попробував, чи міцна табуретка, скомандував: — Ану одійдіть! — І з лютим якимось заповзяттям заходивсь коло стелі.

Коли зрубав перший виступ, там зачорніла щілина, і вже з тої щілини посипавсь пісок. Піску сипалося стільки, наче чоловік не в стелю врубався, а в пустелю Сахару.

— А цемент увесь набік поплив! — відпльовуючись сказав чоловік. — Тюрма по них плаче!

— Як же я її залатаю? — у відчаї спитала Марія Устимівна.

— Залатаєм! Наб’ємо кілочків та алебастром і замажемо. Сто років триматиме!

Тепер наша стеля рівненька, гладенька, сріблястими шпалерами покрита. І ми, на неї дивлячись, частенько згадуємо Марію Устимівну. Як вона сиділа й плакала.

Ремонт нарешті скінчився, і того самого дня ми одержали запрошення од Кіма Климовича.

— У Київському морі давно купались?

Почувши, що не купалися жодного разу, подивився на нас так, наче ми йому призналися, що ніколи не бачили сонця чи місяця.

— Які ж ви після цього кияни? Ви, може, й Київського моря не бачили?

Дружно відповіли, що бачили. По телевізору.

Круглі очі Кіма Климовича стали мовби ще круглішими:

— Сказати кому — не повірить... Ну, от що, — сьогодні в нас п’ятниця? Субота — робота, а неділя вже вихідний. У неділю й поїдемо.

— Куди?

— На Київське море. Заїжджаю рівно о восьмій. — Жестом командира, який дає бойове завдання, він закотив обшлаг рукава по циферблат годинника. — Прошу не затримуватись. Тож до неділі!

І зник.

— Не уникнути тобі кандидатської! — сказала дружина.

— Чому мені? А може, тобі?

— Я ж психолог.

— А він хіба не психолог? Та ще й який!

Без десяти вісім, боячись хоч на хвилину спізнитись (так магічно діяв на нас цей чоловік), ми вже стояли на вулиці. Світлі «Жигулі» під’їхали рівно о восьмій.

— Готові? Сідайте!

Відчинив задні дверцята, і ми пірнули в машину.

— Моя дружина, — кивнув через плече Кім Климович (вів уже машину). — Знайомтесь! — Наче ось-ось мав додати: «Даю вам на це дві хвилини».

Пишна блондинка, яка сиділа попереду, обернулась і подала пухку руку: донизу долонею. Немов чекала, що ми кинемось її цілувати. Засяяла привітною усмішкою:

— Зоя Василівна.

Він і справді привіз нас у казковий куточок. Ми зупинилися на високому березі, пробравшись між молоденькими сосонками (як йому вдалося протиснути поміж ними машину, не обдерши, я досі не знаю), а попереду — прямо, ліворуч, праворуч — до самого обрію розплескалося Київське море. Воно мліло під сонцем, сріблилось, іскрилося, спалахувало, воно все наче гойдалось, і те ласкаве погойдування кликало, манило, притягувало, і не було сил опиратися тому магічному покликові. Кім Климович, кинувши на землю кілька килимків, скомандував усім роздягатись, а потім зібрав усю нашу одіж і разом із взуттям замкнув у машині. Бо мало що може трапитись!

— Нас уже раз так обікрали! — поінформувала Зоя Василівна. Була вже в імпортному купальникові, такому барвистому, що мимоволі хотілося примружити очі.

Сховавши ключі в спеціальну кишеньку в плавках, Кім Климович ступив на край берега і так подивився на море, наче там обов’язково мала бути ділянка, відведена особисто для нього.

— Всім купатись!

Команда була незаперечною, і ми дружно кинулись у воду.

Накупавшись уволю, вийшли на берег.

— Кіме, дістань рушники! — мовила Зоя Василівна. Купальник ледь прикривав її, аж незручно було дивитись. Вона, мабуть, давно звикла до того, що на неї всі дивляться: спокійнісінько виставляла все, що мала, на сонце.

Кім Климович поліз до кишеньки. Понишпорив пальцями, вивернув. Глянув під ноги.

— Загубив? — спитала Зоя Василівна. Так байдуже спитала, наче те траплялось щоразу.

Я похолонув. Уявив, як вертаюсь додому з дружиною: в купальниках і плавках. На мене одразу ж напала нервова гикавка.

Кім Климович мовчки пішов до машини. Поторсав одні двері, другі: машина була надійно замкнена. Попробував багажник — те ж саме. Обернувся і пішов прямо в море.

— Він що? — спитав я стривожено в Зої Василівни: мені раптом здалося, що він іде топитись.

— Хай пошукає, — спокійно відповіла Зоя Василівна. Лягла на килимок, підставила під сонце оголену спину. В чоловіків бік уже більше й не глянула.

А ми з дружиною стояли й дивились на Кіма Климовича. По мілкому він лазив рачки. Горнув перед собою воду, наче бульдозер, підіймав мул і пісок. Забравшись на глибше, став пірнати. Не як людина — як селезень. Відпливав усе далі й без кінця пірнав.

Минуло, мабуть, більше години. Кім Климович усе ще пірнав.

— Треба гукнути! — стривожилася врешті моя дружина. — Так же й потонути недовго! Покличте, Зоє Василівно!

Зоя Василівна підвела сонно голову, знехотя подивилась туди, де пірнав її чоловік.

— Не вилізе. Швидше море висохне, аніж він з нього вилізе!

— Послухайте, це ж божевілля... — почав був я, але тут з моря донісся переможний крик Кіма Климовича:

— Є ключі!.. Є!

— А я що вам казала! — озвалася Зоя Василівна.

Після пригоди з ключами ми вже не наважувалися замикати машину. Купались по черзі: спершу жінки, потім чоловіки. І Зоя Василівна якось так умудрялася заходити у воду, що море одразу ж лягало до її ніг, а сонце світило тільки на неї. «Та-ак, біля такої жінки покрутишся!» — поглядав я скоса на Кіма Климовича.

Коли накупалися вдосталь, Кім Климович покликав мене і дружину:

— Ходімо, щось покажу!

— А Зоя Василівна?

— Вона уже бачила.

— Надивилася! — саркастично додала Зоя Василівна.

Заінтриговані, ми пішли слідом за Кімом Климовичем. Продерлися крізь молоденький сосняк, вийшли на край насадження. Тут були наче навмисне посаджені густі кущі акації. Кім Климович став за один з кущів, поманив нас пальцем:

— Ходіть сюди. — І, коли ми підійшли, показав уперед: — Бачите?

Попереду були садові ділянки. Густо стояли цегляні ошатні будиночки, якісь споруди під шифером, молоденькі деревця зеленіли привітно та весело — вони наче спинались навшпиньки, щоб краще нас роздивитись, — а поміж ділянками й лісом лежала така невибита, така незаймано заросла травою дорога, що здавалося, це вже й не дорога, а зелене полотнище.

— Попереду бачите?

Прямо перед нами стояв якийсь особливо симпатичний будиночок. Виділявся й акуратною кладкою цегли, і дверима, і вікнами — одразу ж видно було, що будували його з великою любов’ю, виважуючи кожну цеглину, сто разів приміряючи кожну дощечку. Якийсь невиразний здогад ворухнувся в мені, я чомусь одразу ж згадав Василя і «професора», Марію Устимівну і червонодеревників, які ремонтували нашу квартиру.

— Ну, як? — очі Кіма Климовича незвичайно блищали.

— Чудо, а не будиночок! — сказала дружина.

Кім Климович так кивнув головою, наче й не сподівався на іншу відповідь. Поліз до кишеньки рукою, дістав тепер уже інші ключі:

— Ану сходіть подивіться!

— А ви? Разом ходімо.

— Мені там появлятись не можна.

Спантеличені, ми повільно перетинали дорогу. Кім Климович махав з-за кущів рукою: ідіть, мовляв, ідіть!

Зблизька будиночок був ще красивіший. А зайшовши до великої, майже на весь будинок, кімнати, ми так і охнули: можна було побачити таку тільки на виставці!

— Обережно, паркет!

— А камін!.. Боже, камін!..

— Цікаво, де йому вдалося дістати такі розкішні шпалери?

— Ні, ти поглянь на ці крісла!.. А плафони!..

— Не кімната — музей. Мимоволі хочеться зняти кашкета.

— Жаль, що на тобі його зараз немає. — І типове запитання психолога: — Ти не знаєш, чому він побоявся появлятися з нами?

— Не знаю, але, здається, здогадуюсь. — У мені вже проснувся вчений, який звик опиратися на сто разів перевірені факти.

— От де б пожити! — заздрісно зітхнула дружина.

— Тим більше що тут, здається, ніхто ще й не жив.

Обнюхавши, як то кажуть, кімнату, вийшли надвір. І двір, невелика садова ділянка, вражав такою доглянутістю, що й тут хотілося зняти неіснуючого кашкета. Скрізь біліли викладені мармуровими плитками доріжки, жовтів перемитий пісок. Молоденькі деревця скидались на пещених дітей — таким, мабуть, був у дитинстві Кім Климович. Цвіли ніжно троянди, цнотливо біліли гладіолуси, червонів рясними плодами малинник. Земля наче зітхала од щасливої напоєності.

— От де рай!

Ішли з двору, і не хотілося йти.

— То як? — Кім Климович усе ще ховався в кущах. І коли ми висловили своє захоплення, одразу запитав: — Купуєте?

Ми заклякли од несподіванки.

— Вісім тисяч, — вважайте, майже задарма, — продовжував Кім Климович. — Просто жалко віддавать у чужі руки. — Наче ми вже були його родичами. — Як подумаю, що тут якась тюха-матюха ходитиме, — спати не можу!

— То навіщо ж тоді продавати? Ви ж у ньому ще й не жили.

— Не жив. І не житиму... Продаю, бо набридло по-пластунському повзати. Я ж директор, значить, кожен дума, що все оце крадене. Хоч сто документів покажи — все одно не вірять! Як тільки побачать, так одразу й напишуть...

— Ну, так уже й напишуть!

— Напишуть. На директора обов’язково напишуть. Ідіть, біжіть, за поли хапайте — украв!.. Я он, як тільки будуватися стали, машину цегли завіз. Не встиг розвантажити, а вже двоє хлопців-молодців: «Помогти? А, до речі, документи маєте?» І під ніс мені — книжечку червону. Добре, що я вчений та битий: документи завжди ношу при собі. Все оформлено, на кожний цвяшок маю квитанцію... Це ж треба! Райцентр за п’ятнадцять кілометрів — не полінилося, змоталось машиною в міліцію! Ви думаєте, чого я цей будинок на сестру, а не на себе оформив?.. Так купите?

— Дорогенький Кіме Климовичу, ми б і купили, отаку красу не купити... Так купила нема! Ремонт усе з’їв. Усі наші збереження.

— Ну, так уже й усі, — не повірив Кім Климович. — Дещиця, мабуть, лишилась. Та й позичити можна. І платити одразу не все — сестра почекала б. — Він уже, мабуть, забув, що казав перед цим. — Купуйте — не пожалієте! Бачили кімнату?

— Бачили! — не відповіла — простогнала дружина. Вже, мабуть, уявляла себе коло каміна.

— Гроші — що, гроші були та й нема, а це — капітал, — продовжував умовляти Кім Климович.

— Та якби ж були гроші!

— Будуть. Захочете — будуть. Ви ж професор, доктор наук! Жизнь є жизнь.

Закрутив, заморочив нам голови, що ми врешті сказали: подумаєм.

— Думайте, тільки недовго. Таке раз на віку трапляється. Полив бачили? Кнопку натиснув, і весь сад залило.

Ми, хоч тієї кнопки й не бачили, закивали у відповідь. Після побаченого повірили б усьому, хоч би що сказав...

Після обіду Кім Климович, який органічно не міг сидіти на місці, надумався з’їздити в сусіднє село, до електрика.

— Треба освітлення в туалеті зробити. Жінки хай загорають, а ми давайте з’їздимо.

Сіли, поїхали. Він так само впевнено вів машину — тільки миготіли стовбури сосон.

— Не боїтеся зачепитись?

— А я з вісімнадцяти за рулем. КрАЗи-КамАЗи — всі через мої руки пройшли.

Вибрались на асфальт, покотили в село.

— Знов загорають! — сказав з досадою Кім Климович.

— Хто загорає?

— Гляньте праворуч. От же чорти!

Я подивився праворуч. Побачив велику ферму, що потопала в гною, а між дорогою й фермою, на піщаному пригірку, стояли три самоскиди і трактор: трактор на краю великої ями, де жовтів пісок, самоскиди ж метрів за п’ятдесят. І ще побачив височеньку грушу, а під грушею — непорушні тіла.

— Перерва на обід?

— У них завжди перерва! — мовив сердито Кім Климович. — Господарі, чорти б їх побрали!

І самоскиди, і трактор, і люди під грушею лишились позаду. Ми звернули з асфальту в село.

Електрика вдома не застали: поїхав до сестри на весілля. Залишивши записку, рушили назад. Самоскиди й трактор так само стояли на місці, люди так само непорушно лежали під грушею.

— От же чорти!

Кім Климович, який уже проїхав було мимо того сонного царства, розвернув раптом машину, погнав до груші. Машину кидало так, що я ледве не вилетів з неї, груша навально наближалась до нас, і я вже подумав, чи не хоче він покінчити життя самогубством.

Завищали гальма, зашипіли скати. Густа курява попливла попереду, хмарою накрила поснулих, і з тої хмари, одкашлюючись, чхаючи, стали очманіло вискакувати люди. Мені здалося, що вискочило їх удвічі більше, аніж лежало.

— Здоров були, хлопці-молодці! — Кім Климович уже стояв біля машини. — Не побудив?

Хлопці-молодці насторожено дивились, напевно ж, якесь начальство, що прикотило невідомо звідки.

— Так, — продовжував Кім Климович, — солдат спить, а служба йдьоть. І багато ви зробили сьогодні?

— Дак трактор несправний...

— Трактор? — здивувався Кім Климович. — Оцей? — Підійшов до трактора, копнув ногою по скатові. І до тракториста: — Ану спробуй завести.

— Та кажу ж: не заводиться!

— А ти спробуй іще раз... Спробуй, спробуй, руки не одваляться! — Кім Климович уже стояв коло мотора.

Тракторист знехотя поліз до кабіни. Решта — а це були водії самоскидів — обступила Кіма Климовича.

— Давай!

Тракторист натиснув на кнопку стартера.

— Ану ще раз! — І коли мотор не завівся й цього разу, скомандував: — Годі, вилазь!

«А я що казав!» — було написано на обличчі тракториста.

Кім Климович уже копався в моторі.

— Ану заводь!

— Не заводиться ж.

— Я тобі дам — не заводиться! Тепер заведеться!

Тракторист знову поліз до кабіни. Мотор чмихнув і одразу ж завівся.

— А тепер давай набирай пісок! Ану, хлопці, під’їжджайте по черзі!

Хлопці метнулися до машин. І загуло, й закипіло. Машини під’їжджали одна за одною. Кім Климович енергійно показував: ближче! Ще ближче! Не бійтесь, не завалиться! Хлопці входили в темп, сонний вираз давно вже покинув їхні обличчя. Їм подобався цей чоловік, цей начальник, вони охоче виконували його енергійні команди, їм ставало все веселіш працювати. Кім Климович насолоджувався веремією, що її розкрутив.

— Бачили? — спитав збуджено, коли сіли до машини й поїхали. — Трактор їм не заводився! Я б їхнього голову втришия гнав з колгоспу!

А вже коли від’їхали і він заспокоївся, знову завів мову про кандидатську дисертацію. Я слухав, слухав і врешті не витримав:

— Кіме Климовичу, ну на біса вам кандидатська? Ви — директор! Директор, ви це розумієте? Ви й народились директором. То навіщо вам іще й кандидатська?

— Да?.. А тили?.. Жизнь є жизнь, Іване Корнійовичу.

VI

І ми тепер думаємо: а чому б нам і справді не купити той садовий будиночок? Разом з ділянкою. На рахунку ще лишилася дещиця, решту ж можна позичити. Хоча б і в сватів.

«Жизнь є жизнь» — чи не так?

До сина

І

Коли її напарник гукнув... Коли гукнув, пробігаючи мимо... Завжди поспішав, завжди біг, не знаючи до ладу й сам, куди він біжить... Так коли він гукнув: «Василівно, паняй до начальства!» — у неї й ноги відібрало од страху: «До якого ще начальства, господи?!»

Все життя (а їй уже пішов сорок третій), де б вона не робила, в тім числі й тут, на оцій фабриці, Василівна, або просто Ольга, Олена, як її частіше й звали, не виривалась особливо вперед, але й задніх не пасла, тому й не потрапляла ніколи на очі начальству. Інших лаяли, інших хвалили, інших обирали до президії, вивішували на «чорній» дошці чи на Дошці пошани, про неї начальство навряд чи коли й згадувало, хіба що тоді, коли треба лишитися на кілька годин після зміни, щоб «витягти» план. Та й то: всі лишалися — лишалася й вона, всі йшли — і вона йшла з усіма.

Так що в Олени не було досі жодних особливих контактів з начальством, вона всього один раз і заходила в адміністративне приміщення: коли захворіла і треба було оформити листок непрацездатності.

А тут — як каменюкою по голові: «Паняй до начальства!»

— До якого начальства?

— В профком. Передали, щоб в обід і прибігла. — Сам усе життя біжка та біжка, він і не уявляв, що можна іще й ходити.

До обідньої перерви лишалося добрі дві години. І всі оці дві години вона місця собі не знаходила: все думала, для чого її викликають.

Врешті надумалася, що це щось із сином. Син її, Толик, два роки тому закінчив ПТУ і працював в Армавірі на залізниці. Й ось уже більше місяця перестав надсилати листи. То писав щонеділі, а це — як відрізав.

Щось таки з Толиком! Бо для чого б ще викликати в профком?

І такі думки полізли в голову, що під кінець зміни уже й не бачила, що перед нею. Ледь діждалася перерви.

Переодягнулася наспіх — і бігцем у профком.

— Присяжнюк? Ольга Василівна? Сідай, — кивнув на стілець.

Сіла, бо й ноги уже відібрало: «Оце ж щось із Толиком! Та кажіть же, не терзайте!»

— На морі бувати доводилось?

«На морі? На якому ще морі? Кажіть, що там із сином?»

— Не була, бачу одразу... Ну так от: виділили ми тобі безплатну путівку до моря. В санаторій, у Крим.

— Путівку... — повторила, все ще не вірячи, що покликали її не через Анатолія.

— Еге ж, путівку. Безплатну. Підлікуєшся, відпочинеш, покупаєшся в морі. — Він глянув у вікно, за яким білів дах, укритий снігом. — Ти не дивися, що тут сніг. Там цілий рік тепло. Й досі в морі купаються... То як?

В неї мов гора звалилася з плечей: не про Толика! Й одразу ж думка про дочку, що ходила до сьомого класу, про чоловіка, який не знає, як і газ у плиті запалити. То щоб вона їх оце взяла й кинула?..

— Так поїдеш до моря?

— Не поїду, — сказала і губи зав’язала вузликом.

— Ти що? Це ж безплатно, до моря... З руками одірвуть, тільки скажи кому. Такі путівки, дівко, в нас не валяються...

— Все одно не поїду. Комусь іншому дайте, а в мене сім’я!..

— Ну, гаразд, подумай до завтрього. — Він аж розсердився на неї. — Завтра прийдеш і скажеш. — Іди! — вже на неї й не дивлячись.

Вийшла, наче од хворого, обережно причинила двері. Було таке відчуття, наче вона десь провинилась і її за це вилаяли. Ішла й сама до себе головою похитувала:

«На курорт!.. І придумають же!..

Жодного разу не була на курорті. Далі села, що під Києвом, теж нікуди не їздила. Коли ще діти маленькі були і чоловік їх одвозив на все літо до свекрухи.

А тут на край світу — до моря!

«І видумають!.. Робити їм нічого...»

— Ну що, Василівно?

Напарник. Високий до неба, а того розуму... Ось і зараз: од цікавості всього так і посмикує.

— Чого кликали?

— Путівку давали. До моря. На курорт.

— Взяла?

— Не взяла...

— Та ти що! Бузини об’їлась?

— Може, й об’їлась, — образилася. — Тільки мені ніколи по курортах розгулювати.

А він усе ще не міг повірити:

— Безплатну?.. І ти не взяла?..

Роздзвонив мало не по всій фабриці: Василівна од безплатної путівки відмовилась! Бачили таке чи не бачили?

Підходили, розпитували, вірили, не вірили і так заморочили голову, що й додому прийшла — все не могла заспокоїтись. Ходила, сама до себе головою похитувала. Аж чоловік нарешті помітив:

— Що з тобою?

Чоловік її, Микола Григорович, або, як вона його величала, Ригорович, мужчина серйозний. Працює на підйомному крані, то й звик на всіх згори вниз дивитися. Скільки літ з ним прожила, а й досі побоюється.

Тож і не сказала одразу, в чім річ. Сказала, що з нею — нічого.

І як тільки оте «нічого» сказала, так і запекло розповісти йому про путівку. Ну так запекло, що й зовсім спокій втратила. Мучилась-мучилась, врешті не витримала.

За вечерею це було, на кухні. Як завжди, сиділи утрьох: чоловік мовби на покуті, на місці найзручнішому, далі Нюра, дочка, а вона вже скраєчку — підхопись та подай. Як завжди, їли мовчки: в святій пошані до їжі. А тут вона і не витримала:

— І придумають же!

— Ти про що? — глянув на неї схвильовано: не могла, мовляв, поки їмо, помовчати.

Не могла. Усміхнулася зніяковіло:

— Та з путівкою ж! Наче я їм молоденька...

— З якою путівкою? — зацікавився вже чоловік.

— Та на курорт! Їдь, кажуть, покупайся в морі. Ти ж, кажуть, ще ж, мабуть, і моря не бачила. Знайшли собі хвору!

Чоловік і виделку відклав. Спохмурнів.

— Ну а ти їм що?

— А я що ж? — розсміялася Ольга. Розсміялася та одразу ж і витерла усміх тильним боком долоні. — Що я, дурна, теліпатися до моря? Мені й дома, тут, кажу, добре. — Їй зараз здавалося, що вона все це казала в профкомі: так ловко виходило. — Хай, кажу, їдуть оті, в кого чоловіка, дітей удома немає...

Микола Григорович схвально гмикнув, знову взявся за виделку.

— Робити їм нічого! — сказав-припечатав.

— І правда, що нічого, — погодилась Ольга. Від того, що виговорилась, їй стало зовсім уже легко. — Думали, що як безплатна, так я одразу і вхоплю ту путівку.

Тут виделка знову зависла над їжею:

— Як безплатна?

— Та безплатна ж, хіба я не казала? Ні копійки не треба платити.

Далі вечеряли мовчки, хоч тепер уже Миколі Ригоровичу щось муляло на душі. Жінки — вони завжди отак: виллють із себе, а ти хоч ковтай, хоч давися.

Повечеряли, біля телевізора трохи посиділи, спати полягали. Ольга й задрімала відразу, а Микола Ригорович усе не може заснути. Крутився, вертівся, зітхав, покурити навіть виходив і знову круть-верть. Чи не захворів часом?

— Ти чого не спиш?

— Так, чогось не спиться... — І по паузі довгій (вона вже стала дрімати знову): — А путівка та скільки?

— Га? — не второпала.

— Путівка, питаю, скільки коштує?! — вже аж сердито.

— Та звідки я знаю? Сказали ж, що даром.

— Даром, даром! Заторочила сорока! Вона ж скількись коштує?

— Їй-богу, не знаю! Якби за гроші, а то дармова...

— Тобі все дармове!.. А це до моря, та ще в санаторій. Рублів сто, якщо не більше...

Сто то й сто, яка різниця? Та й не їде ж вона, бо відмовилась.

— Давай уже спати, завтра ж уставати вдосвіта!

— Тобі лише б спати! — Однак замовк, і вона знову незчулась, як і заснула.

А за сніданком Микола Ригорович, який мов аж схуд за цю ніч, сказав, на неї не дивлячись:

— Ти от... Путівку візьми... Дають, так бери...

— Та чого я біля того моря не бачила? Мені й дома добре!

— Добре, не добре, а коли даром дають, то треба брати і їхати. Не руб же чи два, а сотня, а то, гляди, й більше.

А тут іще Нюра, дочка:

— Їдь, мамо, їдь! Це ж так цікаво! — Щоки палають, і очі горять: наче сама до того моря збирається.

— А їсти вам хто готуватиме? — вже розсердилась Ольга: обоє мов змалились. — Чи зуби на полицю позакидаєте, поки я в тому морі купатимусь?

— Я, мамо, варитиму!

— Ти навариш!

— І наварю! З голоду не будемо пухнути.

І чоловік туди ж:

— Місяць якось переб’ємося... А путівку треба забрати. Безплатна ж...

І навіщо вона йому сказала, що путівка безплатна? Могла ж знати наперед, що з того вийде.

Ригорович був у неї ще й скупенький нівроку. Гроші в комод замикав, ключ із собою носив. Видавав на покупки копійка в копієчку. Краще бухгалтера знав, що почім на базарі чи в магазинах. Через те, мабуть, і не пив, не курив, бо — суцільний розор.

І все, що вдавалося зекономити, — на ощадну книжку. На вклад терміновий. Три відсотки не два, та до того ж не так легко зняти гроші з рахунку, як припече. Сто разів подумаєш, поки наважишся.

А тут дармові сто карбованців! А то, гляди, й більше.

Слово по слову — умовили:

— Та візьму, дайте хоч поїсти спокійно!

І в профкомі так і сказала:

— Оце б і не їхала, якби не чоловік та дочка. В шию випихають до моря.

— І правильно роблять! А то вік проживеш і світу білого не побачиш.

— Та побачу ж, побачу. Тут і не схочеш — побачиш.

Одержала путівку, понесла додому, а чоловік уже її й виглядає:

— Принесла?

— Та принесла — куди вона дінеться.

— Дай сюди!

Взяв, до столу обережно поніс. Окуляри надів, роздивляється.

— Сто вісімдесят карбованців! А ти відмовлялась... З двадцять дев’ятого листопада... То це тобі й їхати скоро?..

— Та скоро ж: сказали, щоб післязавтра й рушала... Принесла мороку на свою голову!

— Поїздом?

— Та вже ж не отим чортопхаєм! — В літак нізащо б не сіла: поки на землю впаде, тричі встигнеш померти. Дивувалася про себе: як ото люди й не бояться — літають?

— То я тобі й квиток дістану.

— Дістань, як не важко.

Сходив другого дня, приніс їй квиток. Не купейний — плацкартний. Їхати ж менше доби, то навіщо гроші викидати на вітер? Відрахував іще копійка в копієчку на зворотну дорогу, позітхавши, вимуляв зайву десятку:

— Оце тобі на ситро. Ну, й на постіль у вагоні.

Ольга більшого від нього й не ждала: і так оно поки народив, то й посинів! Квиток, гроші сховала до гаманця, де вже лежало сто двадцять карбованців, про які чоловік і гадки не мав. Узяла в себе на фабриці з їхньої, жіночої, каси: котрий уже рік вони в кожну зарплату по десятці скидаються. Рік мине — і сто двадцять карбованців. Чи захворіє хто, чи дітям подарунок купити, чи ще якась дірка в хазяйстві — каса завжди виручала. А тут все-таки курорт, за тисячу від дому кілометрів — мало що може статися. Та й своїм же сякі-такі подарунки збиралася купити. Не процвиндрить же їх...

Стала збиратися в дорогу: пакувати чемодан. Плаття, блузки, спідниці, запасні черевики — наче не так і багато, а чемодан ледве закрили. А тут іще чоловік, Микола Ригорович:

— Ти наче заміж збираєшся. Чужих чоловіків заманювати.

Ольга те як почула — до чемодана. Одкрила і ну все назад вигрібати.

— Ти що?

— Не поїду! Щоб ти мене потім поїдом їв?

Микола Ригорович бачить, що діло всерйоз, одразу ж включив задній хід:

— Та я ж пожартував! З тобою вже й пожартувати не можна.

— Таким не жартують. — І — шварк, шварк з чемодана. Що Микола Ригорович перехопить, назад покладе, вона знову пожбурить.

— Ну ж баба дурна!

— І довго ми отак гратися будем?

Врешті таки втихомирилась. Уже він закрив чемодан, обв’язав паском. Щоб не розкрився в дорозі.

У трамваї спитав:

— Купальник не забула?

— Не забула!

За тим купальником всі магазини оббігала. Бо завжди отак: не треба — лежить на виду, треба — під прилавок ховається. Купальники то були, навалом лежали, але то малюнка такого, що бугі-вугі в ньому викручувати, то вже все майже відкрито. А їй же не шістнадцять — за сорок!

Врешті знайшла: темно-синій, в червону смужечку. Принесла додому, і перше, що спитав чоловік, за скільки купила.

— Деруть, скільки хочуть! — мовив із досадою. — Ану придінь!

— Та ти що? Серед білого дня роздягатися буду!

— А там уночі будеш купатись?.. Придінь, придінь, не розгубиш!

Збентежено сміючись («Змалився на старість!»), пішла в спальню, роздяглася, наділа — купальник так її і облипнув!

— То заходь, подивися!

Зайшов, подивився ревниво, чи все, що треба, заховано: шиють же! Махнув рукою: можеш скидати.

— Вийди, — сказала чоловікові Ольга, — мені переодягнутися треба.

Так що купальник лежав у чемодані, і було потім сміху з того купальника, коли вже до місця добралась, а там, у Чорному морі, тільки дельфіни й купаються: вода не вище шести градусів. Руку встромиш — одразу ж і висмикнеш. Попозгадувала ж голову профкому: того б сюди, в оцю воду, чорта старого!

Та все це буде пізніше, коли вона добереться до моря, а поки що вони заходять у плацкартний вагон, де на неї чекає верхня полиця. Микола Ригорович ту полицю одразу ж і попробував: чи міцно тримається, чи не впаде серед ночі. Начебто міцна! Чемодан іще висадив, а далі вже й не зна, що робити.

— Ну йди вже, бо Нюра ось-ось прийде зі школи.

— Ти ж пиши!

— Та писатиму ж... Не забувай газ виключати. — Найбільше боялася, що вони тим газом потруяться. — Та борщ виставляйте, щоб часом не скис. — Наварила, насмажила: на тиждень, не менше.

— Та виставлятимем... То бувай!

Кивнув головою, пішов. Не поцілувалися навіть. Такого в них зроду-віку не водилося: цілуватись, тим більше — на людях. «Баловство, — казав Микола Ригорович. — Ото тільки слину пускати».

Та й правда: хіба в тому життя, щоб день і ніч цілуватись? Он їхні сусіди тільки й знали, що одне одного цьомкали. Аж дивитися неловко. А як заведуться, то й чорти з переляку тікають світ за очі.

Цілувалися, цілувалися та й доцілувалися: до розводу. Він забіг кудись на край світу, а вона все забути не може: щодня проклинає.

Ото так із поцілунками.

Пішов чоловік, і так їй враз стало тоскно на серці, так сумно й незатишно, що ледь не заплакала. «Господи, та куди ж це я їду? За якою лихою годиною? Та вони ж там без мене зовсім охлянуть!» Таке, хоч хапай чемодан та біжи за чоловіком услід!

А тут ще й сусіда принесло: молодий чоловік, а бакенбарди як у пройдисвіта. І очі... Так і бігають очі.

Зайшов, не вітаючись, кинув на нижню полицю полотняну сумочку з намальованою голою дівкою, ще й не нашим написом, вслід і кожушок пожбурив — лишився у светрі.

— На курорт, мамашо?

Бач, догадавсь і про це. Ну, від таких очей ніщо не сховається.

І виймає карбованець:

— Заплатите за постіль, а я прошвирнуся по вагонах. Дружка загубив.

Пройдисвіт, точно пройдисвіт. Побіг за дружком, щоб удвох легше орудувать.

І, влаштовуючись на ніч (той, із бакенбардами, не появився й досі), перетягнула чемодан на полицю, ремінцем прив’язала за ручку до ноги.

Хай тепер спробують украсти! Хіба що разом із нею. Спала погано. То трусило й кидало, а то все здавалося, що отой, із бакенбардами, до її чемодана підбирається.

«І нащо я, дурепа, на той курорт їду? Лежала б оце у своєму ліжку та й горя не знала б...»

А вагон — гойдик та гойдик, а колеса — стук та стук: все далі й далі від дому, все ближче до санаторію. І Перекоп уже проїхали, і ось уже й Крим — степ рівненький такий, що хоч котися по ньому. Де ж гори поділися?

— Гори, мамашо, праворуч, — отой, із бакенбардами. — Біля Ялти. А ми в Феодосію направляємось.

І ось вона, Феодосія (колесами заледве в море не в’їхали), і санаторій, до якого попопхалася, чемодан несучи. Могла б узяти таксі, та грошей пожаліла. Ноги ж свої, не одпадуть. «Невелика пані, й пішки пройдеш!»

Поселили її в кімнату на двох, сказали відпочивати сьогодні, а завтра вже до лікаря, який визначить, що в неї болить і як лікуватися. Напарниці ще не було, й Ольга зайняла ліжко від дверей. Біля вікна було б їй зручніше, але вона займати його посоромилася, щоб не подумали, що нахаба: прийшла і захопила, що краще... Тож зайнявши ліжко від дверей, сяк-так розвішала одяг у шафі й подалась одразу ж до моря. Хоч і бачила вже з вагона, з вікна, коли проїжджали, та хотілося підійти, доторкнутися до нього.

Стояв саме туман: молоко молоком, за десяток кроків нічого не видно. Море лежало непорушне, аж мертве, тільки — плюсь, плюсь ледь помітними хвильками на берег піщаний. Море наче витікало з туману і розчинялося в тумані, таке ж сіре й невиразне. А десь у глибині, за стіною густою, невпинно стогнав-гудів пароплав, що ніяк, мабуть, не міг прибитися до берега. Сумовитий той звук пронизував туманом закутаний простір, і їй уже здавалося, що то й не пароплав, а якась істота жива, спливши з глибини, скаржиться на гірку свою долю.

Присіла, опустила руку до маслянистої поверхні, і вода ледь помітно ворухнулася під долонею, лизнула її холодним своїм язиком.

«Оце накупаюсь!»

І розсміялася, згадавши, як за купальником бігала.

Напарниця приїхала того ж таки дня, увечері, й Ольга одразу ж подумала, що й людина, гляди, непогана: тиха, спокійна. Тільки дуже ж якась хвороблива. Лице жовте, аж спите, і білки жовтизною залиті. Ще молода, а руки-ноги покручені: вся надія на грязі, що їх возять сюди за десятки кілометрів із якогось лиману, — кажуть, що допомагає. Ну їй, Ользі, оті грязі не дуже потрібні, вони їй, можна сказати, до лампочки: зроду-віку жодної хвороби не знала. Навіть грип і той її стороною обходив. Лікар, коли вона до нього пішла другого дня, попотоптався довкола: «Вас, шановна, і лікувати ні від чого». Голова не боліла, нирки й печінка здорові, серце — як дзвін. «То на щось, може, скаржитесь?» — спитав із надією. «А на що мені скаржитися! — розсміялась Ольга. — Хіба що на чоловіка». Вистукував, вислуховував, заходив і з того боку, й з іншого. «Одягайтеся», — сказав потім. Довго сидів над історією хвороби — не знав, що записати. «Значить, так: відпочивайте, побільше гуляйте, дихайте свіжим повітрям. Морське повітря — воно, знаєте, той...»

Ну, вона й дихала. Якщо вже приїхала — дихала.

Перші кілька днів на серці тоскно було: все про своїх думала: як вони там, чи не голодні? Написала навіть їм одразу ж листа, нагадувала, де що лежить та стоїть, щоб брати не забували. А потім потроху звикати стала, навіть подобалося тут.

Досі жодного разу не відпочивала як слід. У відпустку то йшла, брала відпустку, двадцять днів випадало щороку. Але за ті двадцять днів так намотаєшся, що під кінець одна думка: «Господи, хоч би на роботу пошвидше!» Не один тиждень уже на роботі од відпустки до тями приходила.

Перечистити все й перепрати.

Прибрати в усіх закутках.

Заготувати на зиму: наконсервувати, наварити, в банки позакручувати.

Перелатати й пошити.

В село до матері з’їздити, допомогти їй городину зібрати.

Та хіба мало щочекає на жінку у відпустку! День і ніч крутись, спокою не маючи. Про те, щоб сходити в кіно або в театр чи просто так з чоловіком прогулятися під ручку, й подумати ніколи. «Баловство», — казав Микола Ригорович, що й сам як упряжеться під час відпустки в роботу, то до останнього дня не вилазить.

А тут ходи та гуляй, їж та спи — ото й усього клопоту. Та ще майже щовечора як не кіно, то концерт або танці. Фільми, щоправда, були здебільшого з отих: бачили очі, що купували, тепер їжте, хоч повилазьте. І концерти на те розраховані, що курортникові дітися нікуди, курортник усе проковтне, що йому не піднесуть, бо не знає, куди час той дівати. Од неробства суне й на танці, хоч удома його й калачем туди не заманиш.

Пішла якось і Ольга.

Сама б і не пішла, так сусід, із яким сиділи за одним столом у їдальні, їх обох запросив:

— Милі дами, ну як вам не сором! Через вас же захід культурний зривається!

Удвох уже довго радилися: йти чи не йти. Ольга була за те, щоб не йти, вона вже забула, коли й танцювала. Надя ж умовляла сходити хоч раз — подивитись.

— Не обов’язково ж танцювати. Глянемо одним оком та й підемо.

Причепурились, одягнулися в щонайкраще. Сміючись, духами одна одну побризкали і, помолоділі, мов дві школярки, що вирішили потай од строгих своїх учителів ускочити в шкоду, подалися на танці.

А там музики, а там пари кружляють. Старі, молоді і геть зовсім такі, що як тільки їх ноги й тримають! І сусід до них розчервонілий підскочив. У костюмі парадному, в черевиках блискучих, у краватці червоній — хоч куди в них сусід!

— Милі дами, прийшли! Прошу до танку!

Підхопив першу Надю, що відмовлялась, а до Ольги очима сяйнув: мовляв, пробачте, я зараз. Та Ользі й не досадно ніскілечки, Ольга танцювать і не збиралася («Якби мене оце Микола Ригорович побачив — убив би!»), вона от трохи подивиться та й піде, Надю діждавшись. Але сусід був не з тих, щоб одступився одразу: вмовив і Ольгу. І ось вони танцюють, підхоплені знайомою мелодією (пам’ятаєш її? Пам’ятаєш? Боже, як давно те було!), ось вони кружляють у танці, наче вихоплені з далеких тих років, коли все було лише попереду, а не позаду, і ноги несли тебе так, наче на них виросли крильця. Ольга кружляла, кружляла, не слухаючи сусіда свого, що весь час щось їй говорив... Він таки дуже добре танцював, цей їхній сусід. Ольжине тіло саме собою спиралося на його теплу долоню... спиралося, лягало й летіло-летіло в неземний якийсь світ...

Зупинилися, задихані, коли мелодія згасла, й Ольга відчувала блискіт власних очей, й на всю щоку рум’янці, й жар тривожний губів. Він якось дивно подивився на неї, схилившись, тихо спитав:

— Хочете подивитися на море при місяці? — Немов це було найбільшою таємницею, що стосувалася тільки їх двох.

Ольга безпорадно оглянулася за Надею: Наді на тому місці, де полишили, не було. А він її вже вів примовляючи:

— Саме повний місяць. Картина — варта пензля Куїнджі!

Хто такий Куїнджі, Ольга знала, бачила якось його пейзаж, і їй по-справжньому закортіло подивитися на море. «Тільки гляну й назад», — сказала сама собі, виправдовуючись перед Миколою Ригоровичем. Наче він її міг почути й побачити.

Не бачила в цьому гріха — морем помилуватися, тому й пішла з ним у парк. В іншому разі — з місця не зрушила б!

Місяць і справді світив на півнеба. Такого великого місяця Ольга зроду-віку не бачила. І море лежало, коли піднялися на пагорб, як на долоні. Й золотиста доріжка від місяця: переливається, сяє, губиться в замріяній далі.

— Гарно? — спитав він її пошепки.

— Ой, гарно! — Ользі зараз здавалося, що ота золотиста доріжка побігла і по ній. Всю ніч отут би простояла, милуючись оцим краєвидом.

А він раптом її обняв, поліз цілуватись...

Вирвалася, смалонула по морді — на три метри відкинула. Перечепивсь — і в кущі: тільки зблиснув підошвами.

А вона, обернувшись, щодуху побігла з парку. Вскочила в коридор, вилетіла на третій поверх, забігла в номер, зірвала блузку, спідницю, пірнула з головою під ковдру — в постіль. Лежала, зачаєна, і в ній билась одна і та ж думка: «Що ж тепер буде?! Ой, що ж тепер буде?!» Бо здавалось Ользі, що вона його вбила. Або скалічила. Шмагонула ж, руки не жаліючи. Аж опухла, здається.

Зайшла Надя, ввімкнула світло:

— О, ти вже спиш? А я думала, що ти з нашим сусідом гуляєш.

— Вже погуляла, — буркнула Ольга. І щоб Надя не подумала про неї нічого поганого, розповіла їй усе як на сповіді.

Дивилися потім одна на одну й сміялися. Як божевільні сміялись. До гикавки. До сліз. Пили по черзі холодну воду, споліскували під краном обличчя, мов заспокоювалися трохи, а потім — глянуть одна на одну і знову заллються...

— Він тепер і рідну жінку цілувати боятиметься... Пішли подивимося, може, й досі лежить у кущах...

Це все Надя. Ольга ж від неї тільки відмахувалася: замовчи, бо помру!..

Вранці не пішла на сніданок: хай усі поїдять, потім вона. Надя сходила сама, повернувшись, сказала, що сусід, наївшись учорашнього, ще не з’явився.

З’явився в їдальні на третій день. Сидів тепер за іншим столом і, коли «милі дами» проходили мимо, одвертався. Щоб сховати, мабуть, синяк, який розцвів на всю щоку.

Ольга ж більше ні ногою на танці. І в кіно йшла неохоче — більше заради Наді. І коли одержала телеграму, то не дуже й журилася, що доведеться лишати санаторій.

ІІ

Телеграма прийшла вже увечері. Ольга не часто в ящички ті й заглядала, де лежали телеграми й листи: чоловік зроду-віку листів не писав, більше вона вже одписувала. Скаже, бувало: «Ти хоч слово напиши!» — «А що дописувати? І так знають, що здоровий, живий». Тож не дуже надіялася, що Микола Ригорович відповість на кілька її листів, та все ж заглядала вряди-годи: а раптом візьме та й напише. Заглядала, заглядала — та телеграму й прогавила.

Надя принесла:

— Олю, танцюй!

А в неї й серце зайшлося: це ж щось удома!

Розгорнула телеграму, стала читати — літери перед очима скачуть:

«Толика забирають до армії. Двадцять третій Микола».

Перечитала ще раз і ще: ніяк не могла второпати, чого це її чоловік раптом став двадцять третім.

— То на пошті наплутали, — догадалася Надя. — Треба, мабуть, читать: «Двадцять третього». Завтра сходимо, узнаємо.

Завтра? Чого завтра? А може, Толика не двадцять третього — раніш забирають до армії? Та вона й ночі не переживе, ранку чекаючи!

— Тоді сходимо вдвох! — вирішила Надя. — Удвох веселіше.

Зібралися, вийшли.

— Та не біжи так — встигнемо!

А їй здавалося, що вже й пошта от-от закриється.

— Двадцять третього, — прочитали на телеграфі. — Двадцять третього числа вашого сина забирають до армії.

Повернулася, сіла на ліжко, застигла. Уявила Толика: худого, нещасного, з головою, наголо стриженою, — бачила колись допризовника: шапка на очі налазила. «Тобі воювать! — подумала. — Тобі ще треба біля матері бути!» І хоч Толик у неї був, слава богу, нівроку, чомусь зараз не могла уявити його якимось іншим.

«А я тут жирую! Убить мене мало! Поїду!»

Кинулася до чемодана, поклала на ліжко, відкрила.

— Ти що?

— Поїду. До сина.

— Коли? Оце зараз? Та чим же ти оце серед ночі поїдеш? Почекай уже завтрього — квиток же треба купити. Та й до головного лікаря зайти — відпроситися.

Ледве умовила. Поставила назад чемодан, роздяглася, лягла. Заспокоювала себе думкою, що сьогодні ще двадцяте, три дні попереду, встигне добратись і побути з сином, а спокій не йшов.

Не йшов і сон.

Лягала і так, і сяк, і на спину, й на бік лягала. І не одна, мабуть, година спливла, незабаром і ранок, а спати не хочеться, й квит!

І думки: все про сина, про Толика, якому віддала півжиття.

Бачила сина в лиху годину, коли він потрапив під автобус. Спускався на санчатах униз, вискочив на вулицю і — під машину. Вона саме готувала обід (була неділя), коли в двері постукали так, що здавалося — вивалять.

Побігла, одчинила: сусідка. Волосся розпатлане, очі безтямні.

— Ой, Ольго, біжи! Там твого синка задушило!

Як була в халаті, в капцях домашніх, ганчірку навіть не кинувши, вискочила надвір, на мороз. Як бігла, що думала, не може й досі згадати. Пам’ятає лише свій крик, коли побачила зім’ятого під колесами Толика і густо розбризкану кров.

Той крик переслідуватиме її все життя, навіть в останню хвилину, коли помиратиме: прийде до неї забирати свідомість...

Підхопила на руки, коли його визволили, побігла, не знаючи й сама, куди біжить. Життя її обірвалося, скінчилося під колесами отієї машини. Попереду лише порожнеча і кількамісячний жах, коли Толик лежав у лікарні, а вона й на хвилину не полишала його одного. Коли всі лікарі умовляли, благали, лякали гангреною... різати... тільки різати... все одно не ходитиме... а вона відповідала їм одне й те ж:

— Ріжте, тільки спершу мене!

Якась сила, якась віра шалена, нелюдське якесь прозріння підказувало їй, що син видужає, що він буде ходити, і вона тільки цим і жила. Не спала, не їла, рухалась як автомат, прив’язана єдиною ниточкою до ліжка, на якому лежав її син.

Коли сина виписували, професор сказав:

— Тільки на милицях!

А вона про ті милиці не могла навіть думати. Не могла уявити свого сина на милицях.

Полишила роботу, всю себе віддала, щоб навчити сина ходити.

Кожен день (три роки підряд) починався з Толикового гіркого плачу:

— Мамуню, не треба, болить!..

Пригортала, пестила, плакала разом із сином, умовляючи:

— Ну крок... Один крок... Більше сьогодні не будемо.

Навіть чоловік не витримував:

— Доки ти дитину мучитимеш? Чи в тебе серця немає?!

Серця, такого, щоб відступитися — полишити сина калікою, не було. Вирвала б його з грудей, коли б заважало. Хай болить, хай щемить, хай крається навпіл, стікаючи кров’ю, — вона щоранку підходитиме до ліжечка сина і вмовлятиме, й пеститиме, одбираючи ковдру, за яку він щосили чіплявся:

— Ой мамуню, болить!

Сама згорала од синового болю.

І не відступилася.

Довіку не забуде той день, коли привела сина в лікарню. Не на милицях — на двох, на своїх. І професор, якого вже не можна було нічим ні здивувати, ні вразити, зняв свою білу шапочку, нахилився, цілуючи їй руки:

— Не я — вся наша медицина перед вами схиляється: ви зробили чудо!

Вела потім сина додому, і було в ній таке відчуття, наче вдруге його народила. Вдруге вдихнула життя.

Тепер усе те позаду. Далеко позаду.

Толик виріс нормальною людиною, хто не знав, не догадався б, що він міг лишитися калікою... Толик поїхав від них в Армавір і там за півроку одружився. Прислав телеграму (так, бачте, йому горіло: не міг написати загодя листа, щоб спитати думку батьків): «Мамо, тату, ми одружуємось. Прилітайте весілля. Цілуємо. Оля. Толя». Отак: Оля — і квит!

— Це він що: з іншим іменем і дівчини не міг знайти? — роздивлявся телеграму Микола Ригорович.

— А чим воно тобі не подобається?

— Та нічого... Тіки ж... І ти — Ольга, і вона — Ольга...

Хоч цим утішив синок! Була трохи ображена отією телеграмою, та не полетіла не тому, що образилась, а тому, що не змогла.

Перед цим застудилася. Груди рвала — бухикала, однак до лікарні не йшла: саме кінчався квартал, горіла робота, начальство мало не в ноги кланялось: виручай, Василівно, надолуж, Василівно! — вона й надолужувала: майже по дві зміни підряд. А одного разу прокинулася: голова вогнем горить і в грудях дере, наче кігтями.

Пневмонія.

Добігалась Олька!

А тут, наче навмисне, телеграма від сина.

— Я тебе полечу! — нагримав на неї Ригорович. — У могилу живцем захотіла?!

Не хотів летіти й сам — її кидати, хвору, — ледве вмовила. І то лише тоді, коли домовився з сусідкою, що догляне. Та й дочка ж коло неї лишалась.

Взяв на тиждень відпустку за власний рахунок, став збиратися в дорогу.

— Ти ж хоч подарунки купи! — стогнала.

— Куплю вже, лежи!

— Соромно буде й перед людьми...

— Та кажу ж, що куплю!

Вимучив комплект білизни та ковдру з верблюжої вовни.

— Хватить, нічого балувати! Мо’, ще й не житимуть...

— Тіпун тобі на язик! — уперше не витримала.

Полетів. Прилетів.

— Ну, як там?

— Нормально.

— Гарне весілля було?

— Нормальне.

— А молода?

— Нормальна.

Бог дав чоловіченька! Не стала більше й розпитувати. Наперед уже знала: про що б не спитала, відповідь буде одна: «нормально». Спасибі, хоч фото привіз: дивиться на свекруху свою молоденьке дівча такими очима довірливими, що полюбила одразу.

«Хоч би ж вам жилося щасливо»...

Отак і не зімкнула очей до самого ранку. Ледь діждалася дев’ятої години, коли прийшов головний. І така рішучість була на її обличчі, що головний не спробував навіть умовляти:

— Що ж, летіть. Даю вам три дні. День — туди, день — там, день — назад. Квиток маєте? — Почувши, що про квиток вона ще не встигла подумати, дорікнув: — Як же ви так? А як не буде? Зачекайте! — бо вона вже й звелася, боячись, що головний передума. Натис на дзвінок — і до секретарки: — Валю, з’єднай із Сімферополем. Із начальником аеропорту. — Поки Валя додзвонювалася, постукав по столу пальцями, і якась зажура проглядала з його немолодих уже очей. — Мій теж в армії, — мовив довірливо. — В Афганістані. Я ще нічого, а дружина день і ніч листа виглядає... Матері, матері, нащо ви нас і народжуєте? — А коли Валя з’єднала його з Сімферополем, вдалося домовитися про квиток, нагадав їй, прощаючись, іще раз: — Три дні! Більше не маю права.

Вона побоялася сказати, що не повернеться. Вирішила твердо цієї безсонної ночі. Син іде в армію, а вона буде на курортах розгулювати? Головному ж дасть телеграму.

«Є ж гарні люди на світі! Бач, про квиток навіть подбав. Хай же їхній синок вертається додому живий та здоровий!»

Бачила на залізничному вокзалі, коли їхала сюди, молодого солдатика, Толикового, мабуть, і віку. Біля квиткової каси... Підійшов, довго м’явся, врешті дістав червоне посвідчення — інваліда війни. Посвідчення було таке ж, як і він, молоденьке. В ньому, здавалося, ще й чорнило не висохло, він його так неловко держав, що одразу ж видно було: дістав оце вперше, — і черга, яка до цього збурено гомоніла й перелаювалась (яка черга без лайки!), одразу ж замовкла, розступилася, даючи йому дорогу до каси. Одступив навіть літній, на милицях інвалід, мабуть, тієї, Вітчизняної, що уже й гроші приготував: «Бери, синашо...» — і така гірка складка прорізала його переоране зморшками чоло, що у неї, в Ольги, й серце зайшлося: «Це ж і мій, може, отак». Бо Толик, коли якось зайшла розмова про армію, що його можуть іще й не взяти, насупившися, твердо сказав: «Візьмуть! Нікуди вони не дінуться: візьмуть!» Толик усьому світові хотів довести, що він абсолютно нормальна людина.

«Родимо, що маємо робити», — відповідала подумки головному вже в таксі, що везло її до Сімферополя. Думала про війни, які убивають, калічать людей, і могла б на чому завгодно поклястися, хоч на вогні, який її потім і спалить, що не народилась іще на світ мати, яка б хотіла війни. «Якби ж то нас питали!»

І ще всю дорогу тривожилася, що запізниться. Хоч шофер пообіцяв довезти завчасно.

Під’їхали, оддала п’ятнадцять карбованців (як же вона потім жалкуватиме за ними!), взяла чемодан. Й одразу ж до каси.

Людей було, мов ще стільки й не бачила ніколи. Ходили, стояли, сиділи: жодного вільного місця. А біля каси — нікого. Її спершу не насторожило (ще ж не літала жодного разу!). Швиденько подала гроші, поки не набігли. Взяла квиток, ще й подякувала, оглянулася, куди ж його далі бігти, бо літак мав відлетіти за півгодини. І тут в усіх репродукторах, що висіли по величезному залі, клацнуло, простуджено й бездушно якось оголосило:

— Виліт літака рейсом Мінеральні Води — Баку затримується на три години з технічних причин...

«Так чого ж я так поспішала? Спокійно могла б доїхати автобусом», — подумала вперше про п’ятнадцять карбованців.

Потім мала нагоду отак думати ще раз... і ще раз... і ще... Бозна й скільки разів. Бо щотригодини з репродуктора, який вона починала все більш ненавидіти, лунало бездушне:

— Виліт літака рейсом Мінеральні Води — Баку затримується на три години...

Не легше було від того, що й інші рейси затримувалися. І теж через технічні причини. Обов’язково на три години, ні більше, ні менше. Чи то сімферопольські авіатори вміли рахувати лише до трьох, чи вважали для себе цю цифру щасливою, тільки минув уже день і вечір настав, а металеві зозулі кували одне й те ж: «Виліт літака затримується на три години... На три години... На три години... На три години...»

Спершу терпляче стояла, чекаючи, що от-от оголосять посадку. Потім, коли ноги геть заболіли (аж опухли в колінах), примостилася на свій чемодан, бо всі крісла давно були зайняті: хто дрімав, хто читав, хто перемовлявся з сусідами, а хто сидів з таким виглядом відсутнім, наче давно вже переселився душею з цього аеросервісного «раю», лишивши йому на поталу задубіле тіло своє. Бо хоч і південь, і Крим, а грудень є грудень, он навіть сніжок видно по той бік, й од величезних вікон, в які запросто влетів би середніх розмірів літак, віяло справжньою стужею. Люди горбилися, щулилися, тупотіли ногами, кутались, у що тільки могли, — і мерзли все дужче.

Ольга теж мерзла в своєму пальтечку демісезонному і легких черевиках. Спочатку наче й не дуже, вмудрилася навіть трохи заснути, коли вже зовсім споночіло, і сон навіть приснився. Такий незвичайний, що коли вона прокинулася згодом од холоду, то довго дивувалася: «І присниться ж таке!»

Снилося Ользі, що в усьому світі змінились уряди. І що в урядах тих не лишилося жодного чоловіка: тільки жінки — матері. І вона, Ольга, президент однієї з найбільших країн, летить у Женеву на зустріч із такою ж президентшею — матір’ю. Наперед уже знає, що вони цього разу про все на світі домовляться: адже яка мати захоче смерті своїй дитині? «В першу чергу всі ракети понищити, — думає Ольга. — А за ними — всю зброю. І видати такий всесвітній закон, щоб віднині й навіки не було жодного вбитого... І щоб стежили за цим матері».

Отаке приснилось Ользі! Прокинулася: довго не могла зрозуміти, що вона не в Женеві за круглим столом, а в Сімферополі на чемодані, скоцюрблена.

Більше вже й не вдалося заснути. Що холод, який з кожною годиною ставав усе дошкульнішим, а що тривожна думка про те, що їй лишається все менше й менше часу для зустрічі з сином. Кілька разів не витримувала, взявши важкий чемодан, йшла до віконця, де було довідкове бюро, достоювалася терпляче в черзі, щоб почути одне й те ж:

— Затримується з технічних причин.

Щотригодини. На три години. Ланцюгом наче приковують до аеропорту. Оголосили б на добу чи на дві — більшість пасажирів розбіглася б. Той на поїзд, той на автобус — на що завгодно, лиш би не гибіти в даремнім чеканні!

— Вони кругом так знущаються, — казав один пасажир, із бувалих. — Ви знаєте, яка тут історія два роки тому сталася? Теж сидів отакий, як ми, Стьопа: зібрався в Москву на весілля. Там усе готове було, й наречена його чекала, щоб із літака й прямо до загсу — розписуватись. А тут — як обухом по голові: «Через технічні причини рейс затримується на три години!» Що бідоласі робити? Як уявив, що молода вже в Москві в аеропорту його жде не діждеться, побіг на пошту, дав термінову телеграму: «Затримують через технічні причини на три години. Цілую, люблю. Твій Стьопа...» Да-а... Ну, мина три години, знов об’являють те ж саме. Він знову на пошту: «Затримуюсь...» і так далі... П’ять діб отак бігав. А на шосту добу вже йому прийшла телеграма. З Москви, од молодої: «Затримуйся й далі. Виходжу заміж за іншого». Ще й підписалася. Надя чи Катя, я вже й не пам’ятаю...

Посміялися, мовби аж трохи зігрілися.

— А Стьопа ж що? — запитав хтось із пасажирів.

— Стьопа?.. Стьопа наче розумом трохи той... Кажуть, що з того часу як тільки зарплату одержить — так її всю, до копієчки, на телеграми...

— На телеграми? Кому?

— Та вже ж не московській Каті чи Наді — самому міністрові авіації... Доп’яв десь його адресу та щотригодини і шпарить: «Через технічні причини затримуюсь на три години. Цілую, люблю. Стьопа». Кажуть, що міністр од тих телеграм заїкатися став... Ніяк не міг встановити, що за Стьопа...

Сміялися ще довше. І може, з сміху того, з тієї історії й появилась ідея послати міністрові телеграму. На третю добу, коли, до відчаю доведені, ладні були весь аеропорт рознести на тріски. Та ще пішла чутка, що не дають літаків, бо немає пального. Якась капустяна голова, якийсь бюрократ, якась чорнильна душа, якийсь щур паперовий помилився, плануючи кількість пального, бо забув урахувати додаткові рейси, — от вам і всі технічні причини! Бігали шукати начальника порту, щоб витрясти душу із нього, та начальник теж був не дурний, начальник зникав, наче привид, як тільки розгнівана юрма пасажирів з’являлась у приймальній. Трусили чергового адміністратора — адміністратор теж кудись зник на третю добу, навіть касири порозбігалися. Одні репродуктори не забували хрипіти щотригодини, що рейси затримуються ще на три години, з технічних причин, звичайно, — всім уже здавалося, що то й не людина говорить до них — автомат, заведений раз і назавжди.

Отоді й появилась ідея послати телеграму міністрові. Той же чоловік, що розповів про випадок із Стьопою, її написав і під схвальний сміх поніс у поштове відділення.

Ольга не могла б поклястися, що запам’ятала оту телеграму дослівно, але зміст її був приблизно такий:

«Москва. Міністрові цивільної авіації. Бажаємо вам усе життя сидіти такому холодильникові кома якому сидимо зараз ми вже третю добу знак оклику. Дві тисячі пасажирів Сімферопольського аеропорту крапка».

— Прийняли? — цікавилися, коли отой чоловік і ще декілька, що ходили разом із ним, повернулися до залу.

— Прийняли. Спробували б не прийняти!

І чи то подіяла телеграма міністрові, чи дзвінки в міськраду, в міськком партії, тільки за годину репродуктор раптом ожив і тепер уже зовсім іншим голосом, теплішим, людянішим, аж веселішим неначе, оголосив, що починається реєстрація квитків... Та не на один — на всі майже рейси відразу.

Ольга тремтіла і в черзі на реєстрацію, так промерзла за ці три доби, і, вже сидячи в літаку, тремтіла: все тіло було її наповнене холодом. Видзвонюючи зубами, вона весь час думала про те, щоб не захворіти, не злягти, — мусила живою чи мертвою добратися до сина. А ще з тривогою думала, що хоча б устигнути застати його вдома: минала ж уже третя доба, а літак не летів — ледь повз посеред смоляної безмежності, Ольга поглядала весь час на годинник, і стрілки бігли з нею наввипередки, і час гнав поперед неї.

Оголосили нарешті посадку. Літак усе кружляв і кружляв, наче знущаючись, і вона вже готова була проклясти всіх на світі пілотів.

Сіли нарешті. Довго вирулювали, ще довше чекали, поки подадуть трап. В аеропорту, в Мінводах, так і обдало теплом. Ольга встигла навіть задрімати, чекаючи, поки привезуть багаж. Замерзле тіло її відтавало потроху, їй часом здавалося, що вона зараз не витримає, опуститься на підлогу й одразу ж засне. Але думка про сина, про те, що вона запізнюється, що може його не застати, була сильніша за втому, за сон: тримала її на ногах. Сіла в автобус, поїхала на залізничний вокзал: до Армавіра сто сімдесят кілометрів, а літаки туди не літають.

Так вибилася зі сну, що і в автобусі вхитрилася заснути.

Вокзал був майже порожній, кілька пасажирів дрімали на дерев’яних лавах. Поспіхом пройшла до каси, сказала в маленьке віконце:

— Мені до Армавіра. Будь ласка!

— Поїзд іде тільки вранці, — відповіла їй касирка. — О восьмій. Братимете?

— Тільки вранці? А як же Толик?

Приголомшена, вона мовчки стояла біля віконця.

— Братимете? — вже нетерпляче спитала касирка.

— Так я ж запізнюся! — простогнала їй Ольга. — Син там у мене. Його забирають до армії.

— Нічим не можу вам допомогти, — стенула плечима касирка. — Поїзд іде рівно о восьмій.

— Що ж мені робити? — ледь не плакала Ольга.

— Не знаю й сама, що вам порадити. — В касирки, вже літньої жінки, теж, мабуть, є діти. — Хіба от що... Спробуйте на таксі... З вокзалу як вийдете, то праворуч стоянка таксі... Спробуйте, може, домовитесь...

«Господи, хай би хоч машини були!.. Господи!..»

Вибігла з вокзалу (чемоданисько бив по ногах), повернула праворуч й одразу ж побачила зелені вогники, що світили привітно до неї.

«Хоч би хто не перехопив!..»

— Ви таксі?

— Ми шофери, мамашо. Таксі осьо поруч.

— Голубчики, мені до Армавіра...

— До Армавіра! — протягнув один з них. А другий тільки свиснув.

— До сина... Сина забирають до армії!

— Не можемо, мамашо. Нам на такі віддалі їздити заборонено. Це ж сто сімдесят кілометрів — триста сорок у два кінці.

— Я заплачу, — продовжувала вмовляти Ольга. Не відступиться, отут біля них і помре — не відступиться. — В обидва кінці заплачу. Поможіть же!.. Сина ж до армії забирають!

Одного наче вмовила. Відвів її набік, тихенько спитав:

— Сотню дасте?

— Сотню? — В Ольги не було уже сотні: п’ятнадцять заплатила за оте, будь воно й прокляте, таксі! Та квиток на літак, та три дні ходила в буфет, щоб зовсім не замерзнути, та сюди на автобусі — не було в Ольги сотні! — Туди ж всього сто сімдесят?

— А ризик? — пояснював їй водій. — Одберуть права, тоді й сотня не поможе.

Ольга вже й не торгувалася б. Але ж не було в неї сотні!

— Дивіться, я туди не рвуся, — сказав нарешті шофер. Та й відійшов до своїх напарників.

Ну що їй робити?! Що?! І треба ж було на таксі отім їхати!

Стоїть, лама руки від розпачу, і щось гладеньке, тверде весь час під пальці їй попадається.

Глянула: перстень! Золотий, що його чоловік подарував на заручини. «Не загуби, — пам’ятає, сказав. — Знаєш, скільки він коштує?»

Скільки б не коштував, це була найдорожча їй річ. Як надів, не скидала ще жодного разу.

Посмикала: перстень наче вріс у палець. Вчепився щосили, щоб вона його не зняла.

А що їй лишилося робити?! Що?!

Підійшла до шоферів, торкнула за лікоть того, що погоджувався.

— Надумались?

— Ось!

— Що це?

— Перстень. — І швидко, щоб не повернув їй, пояснила: — Не подумайте, що він простий. Він із золота.

— Та й навіщо він мені?

— Та вам же за нього добрі гроші дадуть! Бо в мене нема ста карбованців... Ну де я їх вам візьму?!

Шофер роздивлявся перстень і так і сяк, пішов навіть до світла. Ольга за ним. Не відстане, умовить, більше ж у неї немає можливості добратись до сина.

— Ладно, мамашо, де вже моє не пропадало — візьму. Двадцять п’ять ще накинете — і по руках. І то тільки тому, що вам треба до сина. А так — і за тисячу не поїхав би...

Боячись, що він може роздумати, дістала швиденько двадцять п’ять карбованців, подала.

— Сідайте в машину. Та не в цю, а в оту, бо це не моя.

Сіли, поїхали. І мов гора звалилася з Ольжиних плечей.

Про перстень намагалася не думати. І про те, що їй скаже Микола Ригорович, коли вона додому повернеться. То хай уже потім, нехай буде вже потім, не вижене ж із дому, не вб’є, не заріже, а поки що вона їде до сина...

Незчулася, як знову заснула. Мов пірнула у сон.

— Мамашо!.. Мамашо!..

Хтось гукає до неї, штурхує навіть легенько в плече, а вона все не може прокинутись...

— Га?.. Що?..

— Приїхали!

Виглянула: не в місті стоять — серед поля. Тільки ліворуч яскраво освітлена будка і кілька біля неї машин.

— Приїхали? — ще не могла нічого втямити. — Куди?

— На КП! — ще сердитіше. — Одібрали права. Казав же, що одберуть!.. Вертаюся назад.

— А я ж як?

— А то вже їх он питайте! — кивнув у бік будки. — А мені наказали вертати назад.

— Хто наказав?

— Хто ж іще як не міліція? Понаставляли чортів на дорогах — проїхати ніде! — Він люто вдарив ногою по колесу, обійшов машину, сів за кермо. — Тут вилізете чи поїдете зі мною назад?

Ольга розуміла: вийде з машини — до ранку буде біля цієї будки стовбичити. Бо хто ж її іще повезе в Армавір? Але й вертатися назад не було ніякого сенсу.

— Шофере, голубчику, почекайте трохи! Я спробую їх умовити.

— Кого, міліцію? Та легше оцей стовп телеграфний умовити, ніж отих паразитів!

Все ж погодився почекати десять хвилин.

— Але й хвилини не більше.

— Та я зараз, зараз... — бігла Ольга вже до будки.

Заскочила до середини: два міліціонери. Один сержант, другий лейтенант. Одірвались од карти, глянули пильно на неї.

— Вам, громадянко, чого?

— Синочки, голубчики, відпустіть мене до сина! Сина забирають до армії!

— То й їдьте. Чи ми вас тримаємо?

— Так ви ж машину затримали!

— А-а, машину. Машину затримали правильно. Не положено.

— А мені що робити?

— А цього вже, громадянко, ми не знаємо.

Ольга в сльози. Благає, вмовляє, матерями обох заклина — не помагає нічого:

— Та зрозумійте ж, громадянко, що не положено! Ми ж теж на службі, чи як?

І тут Ользі стало недобре. Чи то далося взнаки багатодобове безсоння, чи нерви не витримали, тільки їй раптом стало млосно в грудях, перед очима попливло-попливло, і вона важко осіла прямо на підлогу.

— Громадянко, ви що? — кинулись, дають їй щось нюхати, воду підносять, і, коли Ольга трохи очуняла, лейтенант сказав сержантові: — Скворцов, клич шофера!

Зайшов шофер, темний як ніч:

— Ну, чого?

— Одвезете громадянку в Армавір, — сказав лейтенант, на шофера не дивлячись.

— Не повезу. Щоб і машину забрали без прав!

— Скворцов, віддай йому права! Їдь, і щоб це було востаннє: ще раз піймаємо — під суд віддамо!..

— Бачили? — спитав шофер, вже машину заводячи. — Отак і працюємо: від Стьопи до Стьопи!

Хто такий Стьопа, Ольга вже й не допитувалася. Рада була, що їде.

«Хоча б нас іще де не затримали!» Бо не знала, чи й вистачить сил ще раз ублагати. Сиділа порожня, розбита, як ганчірка вся викручена. Жила однією лише думкою: «Господи, хоча б застати Толика!»

В Армавір добралися за північ. Довго петляли вулицями, поки знайшли потрібну адресу.

— Ну, мамашо, щоб ви були такі здорові!

Поїхав, не зачекавши навіть, поки вона зайде у двір, поїхав.

І лишилась Ольга посеред темної вулиці. В чужому, незнайомому місті.

«Це ж вони уже сплять». Бо у вікнах — жодного вогника.

Наважилася, постукала у хвіртку.

Довго не озивалися. Врешті одне вікно освітилося, в ньому гойднулася тінь. Клацнула клямка, хтось, кашляючи, вийшов надвір.

— Хто там? — запитав од порога.

— Це я, Толикова мама! — озвалася Ольга. — Він вдома?

— Який іще Толик?

— Та Толик, мій син!

— Ніякого Толика тут немає. Вам яка адреса потрібна?

Ольга, все ще надіючись, що син таки тут, назвала.

— Так ви ж не туди втрапили! Це на сусідній вулиці.

Підійшов, спасибі йому, розказав, як на ту вулицю втрапити:

— Отак прямо і йдіть, не звертайте нікуди, поки впретеся в іншу вулицю. Ото вона й буде. Вам який номер?

— Дев’ятий.

— Ага, тоді візьмете ліворуч... Ліворуч беріть, а не праворуч! — уже гукнув їй у спину.

Вулиці кінця-краю, здавалось, не буде: Ольга все частіше ставила на землю важкий чемоданисько, що обривав їй руки, перепочивала.

Дійшла нарешті, завернула ліворуч, одшукала дев’ятий номер. Такий же високий паркан і такі ж вікна за ним.

Тут озвались одразу, наче сиділи й чекали на неї: не встигла Ольга й стукнути, як засвітилося вікно і жіночий голос уже запитав од порога:

— Хто там?

— Толик удома?

— А ви хто така?

— Я його мати.

— Господи, та чого ж ви там стоїте? Та заходьте у двір! — І вже поспішала назустріч — не встигла Ольга і кроку ступити в дворі, як потрапила в обійми: — Свахонько ж наша дорога, як же ви до нас добралися? — Від свахи пахло м’якою постіллю, теплою ковдрою. — Ходімо, ходімо до хати, ви ж, певно, втомилися з дороги. — Вела її попід руку: на ганок, у сіни, в кімнату.

— Олю, Степане, вставайте: наша сваха приїхала!

З широкого ліжка, що стояло в цій же кімнаті, звелася розколошкана постать. Звелася й сказала до жінки: «А подай-но штани! Чи отак без штанів і стрічати?» А з кімнати сусідньої вискочило щось таке молоде, таке голоноге і юне, кому Ольга з першого погляду й п’ятнадцяти років не дала б. Тільки очі, точнісінько як на фото отому, так до неї і засяяли: «Це Толикова жінка! А де ж Толик?» — оглянулась Ольга.

— Де ж Толик? — розгублено запитала вона, все ще не вірячи, все ще надіючись, що ось-ось за невісткою зайде і Толик, і по їхніх враз посмутнілих обличчях зрозуміла усе...

За стіл посідали всі четверо, сваха наставила стільки, що вистачило б на двадцятьох. І печене, й варене — що лишилось од Толика, якого минулого ранку й провели: одного дня не вистачило — побачитись із сином!

III

Коли Ольга довідалася, що Толика повезли на збірний пункт у Краснодар, вона вирішила одразу ж іти на вокзал.

Як її не вмовляли свати, як не благали почекати хоча б до ранку (сваха навіть постіль їй послала), вона лишилася невблаганною. Навіть тоді, коли сват їй сказав: «Та де ж ви там його розшукаєте? Ось діждемося ранку, сходимо до військкомату та взнаємо адресу того збірного пункту, отоді вже й поїдете...» Навіть тоді, завагавшись, Ольга все ж відповіла, що чекати не буде. Їй уже здавалося, що, поки вона тут відлежуватиметься, ніжачись у м’якій постелі, поки сходить у військкомат, поки сяде потім на поїзд, поки добереться до Краснодара, Толика повезуть кудись далі.

— Ні, ні, й не вмовляйте!

Тоді свати в один голос сказали, що й вони підуть із нею, проведуть на вокзал, посадять у поїзд. Де ж це видано: одпустити одну серед ночі. Йти ж через усе майже місто!

Подякувавши, звелась із-за столу: думкою була вже в дорозі до сина. І лише зараз відчула, як вона втомилась. Як смертельно втомилася за оці кілька діб. Так утомилася, що навіть не хотілося спати. А просто упасти й лежати... упасти й не рухатись... упасти і навіть не дихати... На якусь мить гойднулася кімната, попливла кудись убік, огидно затремтіло в колінах. Вона ледь знову не сіла, і лише страх, що коли сяде, то вже й не зведеться, утримав її на ногах.

Ішли тепер утрьох: Оля лишилася вдома. Теж поривалася провести, але старі її не пустили. Над містом зібралася мов ще непроглядніша темінь, Ольга й не знала, як би добралася сама, та ще й із чемоданом, що ніс тепер сват. Ольга йшла, дерев’яно переставляючи ноги, в голові її шуміло й дзвеніло, а вуха наче позакладало ватою. Вона майже не чула, що говорила їй сваха, і, мабуть, не до ладу їй відповідала, бо сваха невдовзі й замовкла.

Ішли дуже довго, хоч сват і казав кілька разів, що вже недалеко.

І коли вже їй здавалося, що от-от не витрима: сяде й розплачеться, появився вокзал.

Діждалися прохідного поїзда, купили квиток, побігли до потрібного вагона. Кондуктор спершу не впускав: усі місця зайняті. Ольга вже не мала сил його просити, вмовляли свати.

— Сідайте, — здався нарешті кондуктор. — Їхатимете в коридорі.

В коридорі то й у коридорі — Ользі було все одно. Лиш би їхати.

Зайшла в коридор, поставила чемодан, на нього ж і сіла. Притулилася до стіни, щоб не впасти.

Поїзд одразу ж і рушив. І чим швидше він ішов, тим більше мотало, підкидало, гойдало вагон на всі боки. Ольга ледве втримувалася на своєму чемодані, що їздив сюди-туди разом із нею. Куди вже тут заснути, відпочити хоч трохи: вона лише влітала в дрімоту й одразу ж із неї вискакувала, хапаючись рукою за стіну, й під кінець її так намотало, що ледве звелася на ноги. Взяла чемодан, який став мов іще важчий, почовгала геть із вагона.

Краснодар. Повне сонних пасажирів приміщення вокзалу, сьома година. Ольга довго стояла, оглядаючись, у кого б спитати (будити людей не насмілювалася), доки до залу зайшов міліціонер, ще молодший, мабуть, од Толика. І щось таке було в Ольжиній постаті, що він одразу ж звернув на неї увагу.

Підійшов, козирнув, запитав, хто вона й звідки. Вислухав терпляче, почухав кирпатого носа.

— Збірний пункт... Збірний пункт... Це, громадянко, аж на околиці. — Назвав іще й вулицю.

— Як же мені туди добратись?

— Трамваєм. Сядете в трамвай і до кінця. А там уже розпитаєте.

Подякувала, вийшла з вокзалу. Сіла в трамвай і одразу ж заснула. І коли б її на кінцевій зупинці не збудили — приїхала б назад, до вокзалу.

Збірний пункт недалеко й був: кілька приземистих із червоної цегли будинків, обнесених високим парканом. А на воротях — зірка велика. Тут же й вартовий із автоматом за плечима.

— Ви, мамашо, до кого?

— До сина. Сина мого вчора сюди привезли.

— Допризовника? Запізнилися, мамашо: їх учора й одправили.

В Ольги й серце зупинилося. Встигла, доїхала!..

— Куди? — мало не плачучи. — Куди їх відправили?!

— В аеропорт. А звідти прямим ходом у Ташкент. — І, злякавшись, мабуть, що сказав, чого робити було не слід, звів брови в строгий шнурочок: — Проходьте, мамашо, тут стояти не положено!

Відійшла Ольга вбік зовсім уже розгублена. Як бути, що далі робити? Невже їй так і не судилося побачити сина?

«А може, вони ще й не полетіли, — згадала, як сама летіла до Армавіра. — Може, й досі ще там на літак чекають...» Витерла сльози і біжка на трамвай (де й сили взялися!). Їхала й наперед уже знала, що треба буде — полетить у Ташкент.

Добереться до сина, хоча б його й на Місяць відправили.

Дітям до шістнадцяти

І

Є в нашому місті будинки й двори, наче живцем перенесені з тих далеких часів, коли не було ані газу, ні парового опалення, а користувалися дровами й вугіллям. Доживають у тих будинках свого віку і люди, які добре пам’ятають ті далекі часи, коли ще з літа треба було дбати про паливо, а по дворах і досі можна побачити сараї й сарайчики, де колись зберігалися ті ж дрова чи вугілля. І хоч палива вже давно не завозять, і зберігати в сараях тих мов уже й нічого, і наша рідна міськрада виносила не одне строге рішення, і з останнім найсуворішим попередженням ходили по десятку разів і пожежники, й міліція, і працівники жеків та інших не менш солідних установ, сарайчики ті як стояли, так і стоять неушкоджені, та й стоятимуть, мабуть, до тих пір, поки й існуватимуть оті всі дореволюційні будинки.

І Олена Степанівна, яка давно уже вийшла на пенсію, теж була власницею отакої архаїчної споруди. Сюди зносилося все, що відбувало свій вік у квартирі. Олена Степанівна й сама не могла до ладу сказати, навіщо їй те барахло, торшер столітньої давності чи стілець на двох ніжках, але продовжувала вперто зберігати все те майно, дотримуючись ортодоксальної думки: «А може, коли й пригодиться».

Найбільше місця тут займав старезний диван, не диван, а диванище, з могутньою дубовою спинкою, непідвладною часові: минуть століття, а то й тисячоліття, а він збережеться, нетлінний, і стане колись гордістю якогось музею. І коли б не оббивка, вичовгана і в багатьох місцях уже зовсім подерта, диван той, мабуть, і досі стояв би в квартирі, займаючи майже половину кімнати, так звикла до нього Олена Степанівна. Бо на ньому народилася й виросла, на ньому й виняньчувала, в свою чергу, власних дітей, які тепер розлетілися по білому світові, та й померти хотіла на ньому, та бач — не витримала міцнюща, колись червоного кольору, шкіра, стала розповзатись і дертись, а натомість появилося клоччя й іржаві пружини. Мучилась, мучилась Олена Степанівна, терпіла, терпіла, а коли вже зовсім непереливки стало, відправила дідугана в сарайчик — на вічний спокій.

Отак і стоїть він тепер у сарайчикові, при самісіньких дверях, і про нього ніхто й не згадав би, коли б не один випадок, після якого в усьому будинкові тільки й розмов було що про диван.

Почалося все з того, що одного травневого ранку Олена Степанівна пішла за чимось до сарая. За чим, вона тепер не може й згадати, бо повернулася впорожні такою схвильованою, якою її зроду-віку не бачили. І причиною тої схвильованості був саме диван.

Диван стояв, як завжди, при самих дверях, він немов терпляче ждав хазяйку, її виглядаючи. Олені Степанівні стало перед ним якось аж совісно, що отак безцеремонно спровадила з квартири, вона почала вже казати до нього, що ось знайде доброго майстра, полагодить і забере знов до кімнати, та одразу ж на півслові і вмовкла, вражено дивлячись на доріжку, що застилала диван. Доріжка була теж її, Олени Степанівни, вона ще раніше потрапила до сарайчика і, згорнена ще й обв’язана, лежала на полиці. А тепер хтось її звідти дістав, розв’язав та й заслав старанно диван. Олена Степанівна могла б заприсягтися, що вона не чіпала доріжки, відколи й поклала її на полиці, але хто б міг це зробити? Адже сарайчик замикався, вона завжди його замикала: Олені Степанівні раптом здалося, що цього разу замка взагалі не було, вона вже не могла сказати напевно, одмикала його щойно чи ні, — вийшла, глянула: замок висів на місці, і був у нього такий вигляд, наче ось-ось мав сказати хазяйці: «А я стережу! Стережу! Не пускаю нікого!»

Спантеличена Олена Степанівна знову зайшла досередини. Втупилась у доріжку.

І тут до її свідомості пробився якийсь запах. Ледь чутний, він наче просочувався крізь найтоншу щілинку та й розтікався несміливо: так пахне один-єдиний сірник, коли його спалити посеред кухні. Тривожно принюхуючись, Олена Степанівна повела носом праворуч-ліворуч, глянула собі під ноги і внутрішньо ойкнула: на землі валялось кілька недопалків. Хтось таки був!

Першою думкою Олени Степанівни було піти заявити в міліцію. Та одразу ж схаменулася: нічого ж не вкрадено, не понищено, тільки й того, що заслало акуратно диван та випалило кілька цигарок. Що їй на це скажуть у міліції? Посміються із старої, та й квит.

Але ж хтось таки був!

Олена Степанівна, в якій уже прокинувся слідчий (а він дрімає в кожному з нас), нахилилася, змела віником усі чотири недопалки у совок, винесла надвір і вже тут, на денному світлі, стала уважно їх роздивлятись.

Два недопалки були чисті, на двох лишився слід од рожевої помади. Отже, тут було двоє: чоловік і жінка.

Відставивши бридливо руку (Олена Степанівна терпіти не могла курців, особливо жінок), понесла совок до металевого бака для сміття. Повернулася назад, стала уважно оглядати замок.

Лише тепер помітила довкола вічка кілька подряпин. Наче по замкові шкребли чимось залізним.

Замок таки одмикали! Гвіздком. Напевне ж, гвіздком. Олена Степанівна чувала не раз, що злодії найчастіше вдаються до гвіздків. Їй раптом здалося, що од замка тхне тютюном. Чи не заглядав той у вічко, перш ніж устромити гвіздок?

Трохи заспокоївшись, Олена Степанівна знову згорнула доріжку, акуратно перев’язала, поклала на місце. Обстеживши ще раз диван, чи не лишилося на ньому якихось слідів, вийшла з сарайчика, старанно замкнула замок. Посмикала, чи надійно замкнувся.

І весь той день тільки й думок було, що про сарайчик.

Чи то прибирала в кімнаті (всі стінибули увішані фотографіями онуків, онуків вона любила так, як рідних дітей не любила: щовесни рахувала дні, коли онуки приїдуть у гості), чи поралася на кухні — весь час виглядала у вікна. Вікна в кімнаті й на кухні виходили у двір, і Олені Степанівні було добре видно сарайчик.

Протягом дня до нього ніхто не підходив — у цьому вона могла б заприсягтися: навіть спати не лягла після обіду, як звикла це робити, відколи вийшла на пенсію. А коли звечоріло, і сутінки затопили весь двір, і всі обриси стали нечіткими й змазаними, Олена Степанівна, озброївшись важкою дубовою лінійкою (до пенсії вона викладала математику, і лінійці було років сорок, не менше), засіла біля вікна.

Двір поступово порожнів, наливався пітьмою. Годинник у Лаврі пробив і одинадцяту, й дванадцяту, а внизу ніхто не появлявся. Олена Степанівна вже була подумала, що сю ніч так ніхто й не прийде, як раптом у тому закуткові, де стояв її сарайчик, виникли дві невиразні тіні, тихенько брязнув замок. Олена Степанівна ще трохи почекала, поки ті двоє зайдуть досередини (мала застукати їх на гарячому), а потім, як була, в кімнатних капцях, навшпиньки вийшла у двір.

Була не з боязливих, тому й не відчувала особливого страху. Палила лише цікавість: хто б то міг бути (напевно ж, хтось із своїх, із будинку, бо хто з чужих міг знати про диван?). Та ще розбирав гнів за оті покидані недопалки: так же й до пожежі недовго! Затиснувши в правиці лінійку, а в лівій кишеньковий ліхтарик, Олена Степанівна бігцем перетнула двір, завмерла під дверима сарайчика. Прислухалась.

По той бік чутно було шамотіння, приглушений сміх.

Зібравшись із духом, Олена Степанівна смикнула на себе дверцята. Ввімкнула ліхтарик, страшним басом гукнула:

— Руки вгору!

Сніп променя вирвав із темряви диван, оголені ноги. Переляканий зойкіт, двоє злетіли з дивана наче ошпарені, назустріч Олені Степанівні метнулося дівоче обличчя, вдарилося об ліву руку, вибило ліхтарик. Олена Степанівна щосили махнула лінійкою, та на неї налетіло вже інше тіло, вдарило, збило з ніг, затупотіло, втікаючи, з двору.

Стогнучи, ойкаючи (здавалося, що вона ось-ось розвалиться), Олена Степанівна піднялася з землі, звелася на тремтячі ноги. Її таки добре садонуло, не інакше — головою, у грудях пекло, мов вогнем, але вона пересилила біль, нагнулася, навпомацки шукаючи погаслий ліхтарик. Знайшла, включила світло, стала водити яскравим колом по долівці, шукаючи лінійку.

Лінійка, переламана навпіл, лежала біля дивана. Вона таки встигла поцілити того, хто збив її з ніг. Від цього Олені Степанівні мов трохи полегшало, вона вже спокійніше стала водити ліхтариком праворуч-ліворуч, видивляючись, чи не лишилося чогось від отих двох непроханих зайд.

Не лишилося нічого. Навіть недопалків. Тільки безсоромно червоніла розстелена на дивані доріжка.

Олена Степанівна не стала її прибирати: не до того було — навісила замок, повернулася в дім.

Довго не спала. Що боліло в грудях (садонуло ж щосили!), а ще й не давала спокою думка, хто б то міг бути. Перебирала всіх молодих людей в будинкові — хлопців, дівчат, — всі вони, на думку Олени Степанівни, здатні були забратися до неї в сарайчик. Як майже кожна літня людина, вона приміряла власну молодість до сучасної молоді, і та власна молодість, скрашена ностальгією, здавалася їй набагато чистішою, чеснішою, вищою од сучасної молодості. Чи дозволила б вона собі колись отак палити цигарки, як це роблять сучасні дівчата? Чи отак безсоромно цілуватися на людях? Олена Степанівна дозволила вперше поцілувати себе вже після загсу, в двадцять п’ять років, а на людях вони з чоловіком звертались одне до одного тільки на «ви», по імені та по батькові. Зате прожили увесь вік у взаємній пошані та злагоді. Олена Степанівна не знає випадку, щоб її Олесь Петрович не те що нагримав — голос підвищив на неї. А цим, молодим, нічого не варто образити одне одного, наговорити такого, що потім і суд не розсудить. Або й написати в газету: винести все сміття, всю брудну білизну на вселюдський огляд, ганьбу та посміховище. Оті статті, що час від часу появлялися в газетах, особливо обурювали Олену Степанівну. Обурювалася не стільки тими, що писали, скільки тими, що друкували. Невже вони не розуміють, наскільки це нетактовно і брудно?

Ні, в її молоді роки газети не друкували такого. В усякому разі, вона не пам’ятає подібних всенародних дискусій. Тоді все було по-іншому...

Не танцювали дикунських цих танців. Не глухли від оцієї жахливої музики. Не ставали рабами потворного одягу. В голову навіть не спадало пройтися по вулиці в штанях, що облипають усі форми. Чи вибігти в коротенькій, майже до пупа, міні-спідниці. Або хлопцям носити сережки у вухах? Чи намисто на шиї? Олена Степанівна, коли вперше побачила отакого молодика у намисті, ще й з губами нафарбованими, то ледь не зомліла. А згодом уже спокійніше дивилася на цих неприкаяних дітей великого міста. Хоч їй щоразу хотілося позривати оту біжутерію, що висіла на молодиках.

Ні, таки щось ненормальне діється в світі: до добра це не доведе. І куди ми йдемо і до чого прийдемо?

Отак лежала-роздумувала Олена Степанівна тої травневої ночі, і найбільше її гнітила думка, що вона не взнала, та тепер навряд чи й дізнається, хто так безцеремонно користався її диваном. І не почуття помсти підігрівало цю думку — бог із ним, з тим диваном! — Олені Степанівні найбільше прикро було за невідому ту дівчину, батьки якої напевно ж живуть поруч, і вона, стрічаючись, розмовляє з ними щодня. І продовжуватиме далі вітатись, і вони шанобливо розмовлятимуть із нею, не підозрюючи навіть, що вона знає про їхню дочку. А вона не в спромозі попередити, врятувати їх од неминучої ганьби і трагедії.

Перебирала подумки всіх батьків, у яких були дорослі дочки, і думала, що не зможе віднині з ними стрічатися, не відчуваючи власної перед ними провини.

Ця думка не давала їй спокою навіть уві сні. Тож приверзлося таке, що Олена Степанівна, прокинувшись, довго відпльовувалась. Наче вона, Олена Степанівна, — ота дівчина і лежить на своєму ж дивані поруч із молодиком, і молодик у намисті, ще й із сережкою у вусі, і обоє вони смалять цигарки, жбурляючи на підлогу недопалки. А по той бік дверей зібралися всі сусіди, і кожний тримає в одній руці дубову лінійку, а в другій — кишеньковий ліхтарик. Ось-ось вони одчинять двері, і добрий десяток ліхтариків освітить її оголені ноги...

Олена Степанівна пила валер’янку, щоб заспокоїтись. І, хоч було ще рано, пішла на кухню готувати сніданок: боялася, що знову засне і знову приверзеться щось подібне.

Отут і побачила свій кишеньковий ліхтарик, що лежав на холодильнику, і враз пригадала, як увімкнула його, ввірвавшись до сарайчика. Ясне коло одразу ж спалахнуло перед її внутрішнім зором, і в тому колі з’явилося дівоче обличчя. З’явилося й застигло, наче на фото.

Олена Степанівна щосили вдивлялася в нього, їй здавалося, що вона ось-ось його упізнає... ще хвилинку... ще мить... тільки б воно не зникало... Обличчя, спершу розмите й невиразне, проступало наче знайомими рисами... Очі, ніс, губи, волосся... Ну певно ж, що десь зустрічала...

Ойкнувши, Олена Степанівна так і сіла: Люда!

Господи, Люда!

П’ятнадцятирічне дівча, яке завжде чемно віталося з нею, як не поспішало: в школу чи з школи. Юна чистота й невинність, що нагадувала Олені Степанівні її ж молоді роки, — кожна зустріч із Людою приносила їй тиху втіху, вона довго потому всміхалася замріяно й сумно: гай, гай, де поділися роки, коли вона була отакою! Люда, восьмикласниця Люда, гордість і надія батьків, що вирізнялись якоюсь особливою інтелігентністю серед мешканців їхнього будинку, хоч він був простим шофером, а вона вього-на-всього робітницею. Зустрівши Олену Степанівну з сумкою, він ніколи не проходив мимо, як це робила більшість. Обов’язково забере сумку, піднесе до під’їзду.

— Так ви ж запізнитесь!

— Не запізнюся. Встигну.

А Людина мама! Не раз і не двічі забігала до Олени Степанівни, коли та хворіла (а хворіла Олена Степанівна частенько — гіпертонія, живий барометр): «Біжу в магазин, то що вам купити? А може, викликати лікаря?» І обоє аж розквітали, коли Олена Степанівна хвалила їхню дочку.

Грищенко Люда? Та цього бути не може!

А ясне коло, вихоплене з тьми, нещадно било їй у очі, освітлюючи тепер уже знайомі риси обличчя...

Рознервувалася так, що відчула: піднімається тиск. Ковтнула таблетку, накапала ще валер’янки, лягла в постіль. Було таке відчуття, наче не чужу дівчину — рідну дитину застукала на отому, будь він неладен, дивані!

Лежала, думала, що ж їй робити.

Промовчать, удати, наче нічого й не сталося, вона не могла. Вся її натура протестувала проти цього.

Сказати батькам? Натякнути обережно: придивіться до своєї дитини, припильнуйте її — п’ятнадцять же років, перехідний вік? А що вона скаже, коли вони по-справжньому стривожаться? Коли стануть допитуватися — що вона скаже? Чи зважиться розповісти їм про випадок в сарайчикові? Про оголені ноги й кинуті на землю недопалки? Тим більше що й досі в ній ворушилася крихітка сумніву, була це Люда чи якась інша дівчина. Хоч оте фото миттєве, яке наклалось їй, здається, й на душу, свідчило: таки Люда.

Ні, батькам краще не казати нічого. Ще невідомо, як вони зреагують, а Олені Степанівні, крім образи на Люду (було таке відчуття, наче Люда поглумилась із найсвятішого, що мала Олена Степанівна), Олені Степанівні уже було й жаль дівчини: молоде, нерозумне, злама свою долю — весь вік буде каятись. Олені Степанівні хотілося застерегти, врятувати юну душу, може ж, між ними ще не так далеко й зайшло («Зайшло! Зайшло!» — кричали оголені ноги), може, ще не пізно примусити її одуматися, — чим довше роздумувала Олена Степанівна, тим більше доходила наміру зустрітися з Людою. Кому, як не їй, старому досвідченому педагогові, поговорити з дівчиною, пояснити, куди веде ота доріжка, на яку вона так необачно ступила. Кому, як не їй?..

Олена Степанівна глянула на годинник: десята година, море часу до того, як Люда повертатиметься із школи додому. Встигне підготуватись як слід, обдумати кожне слово.

Людину постать побачила здалеку. Тоненька, як гілочка, вона швидко йшла їй назустріч, погойдуючи портфелем із книжками. Скромне плаття учениці, старенькі черевички. Тільки у вухах горіли дві крихітні кульки, переливалися золотом. («Навіщо ви те їй зробили?» — спитала з докором Людину маму, коли вперше побачила оті дві сережки. «Зробила, — безтурботно махнула рукою Людина мама. — Молоде, дурне, хай потішиться!» От і дотішилась!) І ще помітила Олена Степанівна ледь підфарбовані губи. Й згадала одразу ж недопалки з слідами губної помади.

«Таки вона!»

— Здрастуй, Людо! Додому?

Чекала, що дівчина, побачивши її, знітиться, спалахне, а в очах заметається переляк. Не могла ж не здогадуватись, хто застукав її на гарячому!

Але Люда не знітилась, не розгубилася. Люда сяйнула до неї такими очима пречистими, що коли б Олена Степанівна сама не ввірвалася вчора до сарайчика, нізащо не повірила б, що там була оця дівчина.

«Та що ж це діється в світі?.. А може, то таки була не вона?.. Але ж помада! Помада!»

— Ти, здається, стала вживати помаду?

Спалахнула.

— Це мама... Губи тріскатися стали...

— Може, од цигарок?

— Од яких цигарок? — Знову погляд невинно-здивований.

— Ти ж, здається, стала палити?

— Я? — ще більш здивовано. Стенула плечима худенькими. — Хто це вам наговорив? Я цигарки й до рота ніколи не брала!

— Ну так уже й не брала, — усміхнулася недовірливо Олена Степанівна: і ця дитина їй бреше у вічі! — А ти пригадай!

— Мені нема що пригадувати, — ще раз стенула Люда плечима, хоч обличчя її вже взялося червоними плямами.

— А диван?

— Який диван? — округлилися Людині очі.

— Отой, на якому ти лежала, — Олена Степанівна вже стала сердитися: можна прикидатись, удавати з себе невинну, але ж не до такої міри! Невже ця дитина така зіпсована?

— Я лежала?.. Коли?..

— Вчора, коли я тебе там застукала... З хлопцем.

— Та не лежала я ні на якому дивані! — закричала Люда: з очей її так і бризнули сльози.

— Не лежала? А чому ж тоді так червонієш?

Люда голосно схлипнула, метнулась од Олени Степанівни.

— Людо, постій!

І не оглянулась.

Олені Степанівні стало образливо.

— Ну, як знаєш. Схаменешся колись, та вже буде пізно. Отоді, може, й згадаєш Олену Степанівну.

Зловила себе на тому, що говорить сама з собою. Зовсім уже розсердившись, пішла вслід за Людою. Ступила кілька кроків і зупинилася: сережки! Отам, у сарайчикові, коли вона ввімкнула ліхтарик, блиснула, здається, сережка. Точно сережка — тепер вона була в цьому переконана.

II

Так що їй робити з Людою?

Найлегше було б одвернутися, забути: хоче котитись у прірву — хай собі котиться, тут нічого не вдієш. Умовляй, не вмовляй — все одно не послухає. Це все одно як пожежа: поки не перегорить — не погасне. Тільки як їй потім буде жити, коли на душі лишиться лиш попіл? І чи не впаде частка вини й на неї, Олену Степанівну, що не доклала всіх сил, щоб зупинити, врятувати? І чи не святий обов’язок Олени Степанівни рятувати людину навіть тоді, коли ця людина опирається порятункові?

Спершу хотіла поговорити з батьками, та згодом передумала. Була не дуже високої думки про їхні педагогічні здібності, побоювалася, щоб вони не наламали дров. За свою педагогічну діяльність не раз була свідком, як батьки не помагали школі виховувати власну дитину, а лише заважали.

Ні, тут якщо хто й подіє на дівчину, то лише школа. Весь педагогічний колектив. Віддавши школі майже піввіку, всі оті роки живучи лише школою, Олена Степанівна не мала й крихти сумніву в тому, що школа таки вплине на дівчину.

Тож, не зволікаючи, вона другого дня зібралася й пішла до школи, в якій навчалася Люда.

Ще збираючись, відчула хвилювання. Оту піднесеність, що завжди опановувала нею, коли вона йшла до школи. Оту внутрішню здатність викласти себе всю до кінця, несучи дітям знання. Скільки їх перейшло через її руки: розбишакуватих, сумирних, здібних, тупих — вона їх майже всіх пам’ятала. Віддавала кожному частку себе, виводячи в люди.

Тепер іде рятувати ще одну дитину.

Чим ближе підходила до школи Олена Степанівна, тим більше здавалося їй, що вона йде не просто подивитися на Люду — йде на урок. Де за партами сидять уже учні — чекають на неї. Пролунає дзвінок, і вона зайде до класу.

Але дзвінок не пролунав, і в класі ніхто на неї не чекав. Олена Степанівна стояла в коридорі і з сумом дивилася на високі двері, з-за яких доносився бджолиний гул учнів. Стояла й чекала перерви, щоб поговорити з учителькою, яка керувала класом, що в ньому навчалася Люда.

III

Керівник восьмого «Б» Тамара Олексіївна працювала всього другий рік. Худенька, тендітна, вона здавалася набагато молодшою за свої двадцять три роки, і колеги називали її Тамаронькою Олексіївною, а учні старших класів поголовно в неї закохувались. Були навіть випадки, коли вона, прийшовши додому, знаходила у своєму портфелі записку з освідченням. Сердито плакала, рвучи її на дрібненькі шматочки.

Може, тому, перебуваючи в класі, розмовляючи з учнями, Тамара Олексіївна не дозволяла собі й на секунду розслабитись: юне обличчя її було завжди строге, усміх ніколи не пробивався на нього.

І ще Тамара Олексіївна дуже боялася директора. В неї й серце заходилося, коли директор, траплялося, викликав її до себе. Якось він прийшов, не попередивши, до неї на урок, — Тамара Олексіївна й досі не знає, де вона взяла сили довести той урок до кінця. До самого вечора, поки й спати лягла, у неї горіли щоки.

Директора звали Порфирієм Федотовичем. Мав велику, старанно поголену голову і широкі, що росли густими кущами, строго насуплені брови. Директор їй нагадував легендарного начдива Котовського, і вона не знала, що була недалеко від істини: Порфирій Федотович сам знав про це і тому старанно голив голову. І носив гімнастерку. Не вистачало тільки червоного банта з кількома орденами. Не знала Тамара Олексіївна й того, що директор, у свою чергу, панічно боїться начальства і всі свої вчинки приміряє до того, «що може подумати Іван Іванович».

Тамара Олексіївна працювала в зразковій школі — про це вона не повинна була забувати ніколи. Зразкова школа — це й плакати по стінах, і бездоганно виконані стенди по всіх коридорах, і блискучий паркет, по якому заборонялося бігати дітям, а тим більше — бавитися (директор страждав, коли бачив де хоч найменшу подряпину), і ще багато інших речей, що могли впасти в око численним делегаціям, які школу відвідували, — директор найбільше стежив за тим, щоб у школі був ідеальний порядок, щоб не траплялося жодної надзвичайної події, ЧП, як він любив висловлюватись, а коли вже це ЧП траплялося, то треба було ліквідувати його в пожежному темпі. Жодна плямочка не повинна була псувати репутацію школи — це стало неписаним правилом, що його дотримувався весь педколектив.

Тож Тамара Олексіївна довго вагалася, перш ніж піти до директора.

Хоча знала, що йти доведеться. Рано чи пізно. Краще рано, ніж пізно.

Те, що вона взнала від Олени Степанівни, наповнило її справжнім жахом. Грищенко Люда, краща її учениця, яку щойно прийняли до комсомолу і якій вона дала рекомендацію, скромниця Люда, яку вона завжди ставила в приклад іншим, пустилася берега, вдалася в розпусту. Вона не могла знайти іншого слова, окрім розпусти, характеризуючи те, що розповіла їй Олена Степанівна, тож зовсім розгубилася, не знаючи, що їй далі робити.

Поговорити віч-на-віч із Людою? Викликати до дошки і при всьому класі її відчитати? Попросити своїх найкращих учнів, свій комсомольський актив вплинути на дівчину? Тамара Олексіївна не знала, до якого їй заходу вдатися, цього її не вчили в педінституті, цього вона не могла вивчити в жодному методичному посібникові.

Знала тільки одне: треба йти до директора. Адже він якось попередив: про кожне ЧП доповідати йому особисто. Негайно.

Директор приймав після другої, тож Тамара Олексіївна подумати навіть не могла зайти до нього раніше. І дякувала долі, що два уроки, які їй лишилися, вона проводитиме не у восьмому «Б», а в інших класах. Не знала, як могла б і дивитися на Грищенко.

Директор займав кабінет на другому поверсі, одразу ж за вчительською. Тут усе було на раз і завжди визначеному місці: доріжка до доріжки, стілець до стільця (посидів — постав точнісінько там, де він стояв), навіть гардини, що звисали по обидва боки великого вікна, здавалися закам’янілими: не поворухнути жодному протягові. По стінах висіли портрети видатних педагогів: усі вони з пошаною дивилися на Порфирія Федотовича, який сидів за великим, із полірованого горіха, столом.

— Можна, Порфирію Федотовичу?

Відчувала себе не вчителькою — ученицею.

Порфирій Федотович кивнув головою, що можна.

— Я на хвилинку. — Вона все більш хвилювалася.

— Сідайте... Що сталося? — Звик до того, що до нього заходять тільки у справі. — Чим порадуєте?

— Не знаю, як і почати, Порфирію Федотовичу...

— А ви давайте спочатку.

Затинаючись, повторюючись, Тамара Олексіївна розповіла йому все, що почула од колишньої вчительки.

— Та-а-ак... Догралися! — Крупне обличчя Порфирія Федотовича вкрилося червоними плямами. Товсті брови неспокійно зарухалися, порожевіла старанно поголена голова. — І це — учениці восьмого класу! — Порфирій Федотович полюбляв узагальнення. — Незабаром доведеться відкривати пологовий будинок. Філіал при нашій зразковій... Ви подумали про те, що скажуть про нас там? — показав на стелю Порфирій Федотович.

Тамара Олексіївна ще не встигла подумати. Відчувала свою велику провину: в чому, поки що не знала й сама.

— Учениця восьмого класу і завагітніла! — розпалював себе Порфирій Федотович. — Стид, ганьба на весь Київ!

— Може ж, вона ще й не вагітна, — осмілилася заперечити Тамара Олексіївна. — Олена Степанівна принаймні про це не говорила.

— «Ще не вагітна»! — пирхнув Порфирій Степанович. І вдарив долонею по блискучій стільниці: — Так буде вагітною! Кому, як не вам, знати, що трапляється, коли дівчата починають спати з хлопцями! — Порфирій Федотович натякав на предмет, що його викладала Тамара Олексіївна. — Гаразд, — посмикав бровами Порфирій Федотович, — годі дискутувати... Що ви збираєтеся зробити з тією...

— Грищенко, — несміливо підказала Тамара Олексіївна. — Грищенко Люда.

— З цією Грищенко. — В Порфирія Федотовича було зараз таке обличчя, наче він торкнувся дуже брудного. — Що будемо робити?

— Не знаю, — відповіла зовсім уже розгублено Тамара Олексіївна. — Я за цим, власне, до вас і зайшла.

Порфирій Федотович затарабанив по столу пальцями: він думав. Завмерла Тамара Олексіївна з пошаною дивилася на нього.

— Тоді слухайте, дорога Тамаро Олексіївно, що я вам пораджу. — Порфирій Федотович ніколи не наказував — тільки радив. Але посмів би хто не виконати його поради! — Вона комсомолка?

— Так. Тиждень тому прийняли.

— Як же ви так? — докірливо похитав головою Порфирій Федотович.

— Але ж ми нічого не знали!

— Мусили знати... Ну, гаразд, тепер уже пізно про це говорити... Негайно збирайте комсомольську групу восьмого «Б». Головне: добитись од неї твердої обіцянки не зустрічатися більше з тим хлопцем. І протокол не забудьте. — Порфирій Федотович уже думав про те, як йому в разі чого виправдатися перед вищим начальством. — Ага, ще одне, — коли Тамара Олексіївна вже підвелася, — до батьків її не ходили?

— Ще не встигла.

— Обов’язково сходіть. Треба зробити все, щоб врятувати цю дівчину. Якщо не пізно.

— Все, Порфирію Федотовичу?

— Поки що все. Коли збираєте збори?

— Завтра, бо сьогодні всі вже розбіглися. Після уроків.

— Добренько. Якщо зможу, прийду, послухаю.

Тамара Олексіївна вийшла од директора не така розгублена, як була до того: вже знала, що мала робити. Думала про те, як провести завтрашні збори комсомольської групи, їй хотілося, а разом і не хотілося, щоб директор був на тих зборах. Боялася, що знову при ньому розгубиться, а це ж, відчувала, не те, що провести урок: тут буде набагато складніше. А з другого боку, коли що не так, директор підкаже, допоможе. Та й відповідальність не та.

От про що в першу чергу думала Тамара Олексіївна, не маючи жодного сумніву в тому, винна чи не винна Люда Грищенко.

Іще треба було провідати батьків. Тамара Олексіївна збиралася зробити це сьогодні ж, увечері, коли вони обоє прийдуть із роботи, та одразу ж згадала, що саме сьогодні і саме увечері вона домовилась із одним молодим чоловіком піти в молодіжний театр на модну виставу, квитки на яку було так же важко дістати, як квиток на літак у літній сезон. До того ж молодий чоловік дуже подобався Тамарі Олексіївні, і, хоч у них ще не зайшло так далеко, в неї вже стали появлятися спокусливі думки про затишне сімейне гніздечко, яке на них чекає в майбутньому.

Вистава була й справді дуже цікавою, до того ж молодий чоловік, який дуже подобався Тамарі Олексіївні, дивився не стільки на сцену, скільки на неї, від чого спектакль їй іще більше сподобався, і коли вони вийшли з театру і пірнули в темряву травневої ночі, в уже сонні вулиці великого міста, які раптом наче роздались ушир, коли він узяв її під руку, і притиснув і повів, проводжаючи, їй було хороше, як іще не було, здається, ніколи.

Прощаючись уже під будинком Тамари Олексіївни, вони довго цілувалися — все не могли націлуватись. Потім Тамара Олексіївна понесла смак його поцілунків у сонну квартиру, де уже давно спали батьки, роздягнулася швиденько і, щасливо всміхаючись, пірнула у приємну прохолоду постелі, відчуваючи всім тілом чистоту і подушки, й простирадла, й ковдри: мама таки поміняла білизну. Й одразу ж заснула — міцним сном людини, яка дуже щаслива і яку не мучить сумління.

Спав і Порфирій Федотович, директор взірцевої школи, — навіть уві сні строго блищав головою, а брови чорніли спокійно та рівно — брови людини, для якої наперед усе розписане, а несподіванки зведені до найменшого мінімуму. Розмірено цокотів будильник (Порфирій Федотович завжди просинався рівно о шостій, щоб у будь-яку погоду вирушити в ранкову прогулянку парком: цього він навчився у великого Гете), світив рівно нічник — усе, що було в кімнаті, дихало повагою до свого господаря. Навіть зорі, здавалося, боязко заглядали у вікна, не сміючи порушити сон цієї людини.

Наковтавшися таблеток (вона таки добре нахвилювалася протягом дня), спала міцно й Олена Степанівна, і її навіть не тривожили сни, як це траплялося майже щоночі.

Спала й Люда Грищенко, не відаючи навіть, що завтра чигає на неї. Прийшовши після зустрічі з Оленою Степанівною додому, вона ще трохи поплакала (добре, що батьки були на роботі!) і була деякий час дуже сердита — не тільки на вчительку, яка отаке їй наговорила, а й на всі предмети в квартирі. Їй не хотілося й жити на світі, що не завадило, однак, із апетитом пообідати, бо мама наварила улюбленого пісного борщу з грибами й квасолею, а потім поставити пластинку з піснями Висоцького, і Висоцький її трохи втішив, і вона поробила всі уроки на завтра, та коли лягла, то знову пригадала зустріч із Оленою Степанівною і довго не могла заснути.

Спали й усі члени комсомольської групи восьмого «Б», сном-духом не відаючи, що їх завтра чекає, а серед них і Людин сусід по парті — Коваленко Сергій, редактор загальношкільної стінної газети, чим він дуже пишався, і закоханий до безтями в Люду, що намагався від усіх приховати. Але останнє йому не вдалося: ввесь клас давно уже знав, по кому сохне Сергій. Та й Люді він був не байдужий: вона так і спалахувала, коли з ним стрічалася під школою, де він щоранку на неї чекав. Але хто кого любить, хто кого зраджує, це мають з’ясувати наступні збори, проведені Тамарою Олексіївною, якщо вони взагалі будуть спроможні щось з’ясувати. Спало все місто з його великими й малими трагедіями, що ставилися невидимим отим режисером, який ніколи не зважає на наші смаки чи уподобання і часто опускає завісу тоді, коли ми й не сподіваємось.

IV

Збори комсомольської групи розпочалися рівно о другій, тут Тамара Олексіївна була великим педантом: не було ще випадку, щоб вона хоч на секунду запізнилася на урок. Порфирія Федотовича саме на другу викликали в райвно, і він сказав проводити збори без нього, бо невідомо на скільки там затримається.

— Будьте тільки построгішою, — пораяв Тамарі Олексіївні.

Комсомольська група зібралася в спорожнілому класі, що від того здавався дуже незатишним. Учні спершу посідали по своїх звичних місцях, але Тамара Олексіївна наказала пересісти ближче до столу.

— А мені й тут добре! — заперечив одразу ж Кость Нижник: він найчастіше встрявав у суперечки з учителями. І ще відзначався тим, що заперечував будь-яку істину. Йому нічого не варто було засумніватися навіть у тому, що Земля кругла й обертається довкола Сонця.

— Пересядьте сюди! — тоном, що не допускав заперечень, наказала Тамара Олексіївна. — Ми не почнемо збори, поки ви не сядете попереду.

Нижник знехотя підвівся. Ішов до першої парти з таким видом, наче робив бозна-яку послугу вчительці.

Обрали президію зборів: головою — Сергія Коваленка, секретарем — Валю Мордовець, Нижник, щоправда, не без лукавого наміру запропонував обрати секретарем Люду Грищенко (і Люда, й Сергій так і спаленіли обоє), але Тамара Олексіївна, звісно ж, цього не могла допустити:

— Секретарем буде Валя Мордовець.

Проголосували: хто — за, хто — проти. Проти Валі Мордовець голосував один Нижник.

Валя, незмінна староста класу й кругла відмінниця, акуратно примостилася біля столу, звела на вчительку віддані очі.

— Який порядок денний, Тамаро Олексіївно? — вже тримала ручку над чистим аркушем паперу.

— Пишіть, — почала Тамара Олексіївна (у зразковій цій школі, починаючи з сьомого класу, до учнів зверталися тільки на «ви»). — Протокол номер сім... Написали?.. Слухали... Про негідну... Про негідну по-ведінку, — диктувала Тамара Олексіївна, — ком-со-молки... — Тут вона трохи затнулася, побачивши, як насторожилися учні. І вже швидко, наче відрубуючи, закінчила: — ...комсомолки Людмили Грищенко.

Обличчя Людине одразу ж узялося червоними плямами. Сергій же ошелешено подивився на вчительку.

— Чому негідну, Тамаро Олексіївно?

— Зараз дізнаєтесь, — холодно відповіла Тамара Олексіївна. І знов повернулась до Валі, яка з особливою старанністю виводила слово по слову. — Пишіть з нового рядка. Слухали... Інфор-мацію класно-го ке-рівника Якубо-вич Те. О... Написали?.. Тепер занотовуйте, що я буду казати. Товариші комсомольці!..

Тамара Олексіївна добре продумала свій виступ. Стисло, без зайвих відступів, саму лише суть. Що розповідала їй Олена Степанівна і що вона з цього приводу думає. Валя швиденько записувала, на красивому обличчі її не було нічого, окрім цікавості. Сергій зовсім уже зацьковано слухав учительку, а Людине лице було вже не червоне — біле. Навіть Нижник застиг.

Коли вона закінчила, комсомольці спершу подивилися на Люду, а потім на Сергія.

— Я там не був! — вигукнув Сергій.

— Ніхто не твердить, що ви там були, — відповіла Тамара Олексіївна. — Грищенко сама нам скаже, хто там із нею був... Грищенко, ви, може, розкажете своїм товаришам, що робили в сараї?

Валя хихикнула. Сергієве лице болісно пересмикнулось. В Люди ворухнулися склеєні губи, вона зробила спробу звестись, але так і лишилася сидіти на місці.

— А може, все це брехня? — сказав раптом Нижник. — Мало що можна наговорити на людину!

— Нижник, як вам не соромно!

— А чого мені має бути соромно? Я ж у тому сараї не був!

Валя знову хихикнула.

— Це розповіла мені вчителька, — з притиском пояснила Тамара Олексіївна. — Розумієте — вчителька!

— То й що, як учителька? Учителі що — не люди?

Тамара Олексіївна змусила взяти себе в руки: цей неможливий хлопчисько хоч кого виведе з себе.

— Гаразд, — мовила сухо, — давайте ближче до справи. Так ми вас слухаємо, Грищенко.

Тепер усі обернулися до Люди.

— Ну, ми чекаємо.

Люда врешті звелася. Валя швиденько вхопила ручку, що була відклала, Сергій опустив голову. Тільки по-хлоп’ячому відстовбурчені вуха палали ліхтарями.

— Вийдіть із-за парти! — наказала Тамара Олексіївна. — Станьте ось тут, біля столу, щоб вас усі бачили.

Люда вийшла з-за парти, пішла до столу. Рухалася, наче вві сні: їй усе ще не вірилося, що все це насправді, що все це діється з нею. Не дійшла до столу, зацьковано глянула на Тамару Олексіївну, перевела погляд на Сергія, побачила його низько опущену голову: він не хоче дивитися на неї!

— Так ми вас слухаємо, Грищенко!

Сльози так і бризнули з Людиних очей. Обернулася, метнулась із класу.

Всі заніміли. Навіть Тамара Олексіївна спершу була розгубилася. Та одразу ж отямилась:

— Нижник, наздоженіть, заверніть!

— А чого це я? Хай он Сергій...

— Коваленко!

Сергій і не подумав зрушити з місця. Сидів як пришитий.

— Давайте я! — піднялася Валя (Сергій із ненавистю глянув на неї). Поклала акуратненько ручку, пішла до дверей.

— Швидше, Валю! — мало не простогнала Тамара Олексіївна: не знала, що буде, як Валя не заверне Люду. Що скаже директорові?

Валі довго не було. Тамара Олексіївна нервувала все більше. Врешті Валя появилася в класі.

— А Грищенко?

— Не схотіла вертатись, — пояснила, стенувши плечима, Валя. — Знаєте, що вона про всіх нас сказала? — Ясні Валині очі оббігли по черзі всіх присутніх. — Сказала, що всіх нас ненавидить.

V

Так безславно скінчилися збори комсомольської групи восьмого «Б». Тамарі Олексіївні не лишалося нічого іншого, як, позичивши в сірка очі, йти до директора.

Порфирій Федотович мовчки вислухав її, не кинув жодного докору.

— Ну, що ж, — сказав Порфирій Федотович, — не схотіла по-доброму... Доведеться виключати з комсомолу...

— Знову збори? — запитала Тамара Олексіївна налякано.

— Знову... Тільки тепер загальношкільні. Це я вже візьму на себе... Все одно не уникнути розголосу, то краще рубати одразу... А ви, дорогенька Тамаро Олексіївно, сходіть до її батьків. Щоб не скаржилися потім, що ми їх не повідомили.

VI

Боліла щока. Нестерпно боліла щока. Люда, біль той гамуючи, раз по раз тулила до неї долоню. Набрякла щока була тверда, немов камінь. В неї й око запухло, і ясна рознесло — щоразу, як вона торкалася долонею щоки, бачила татове спотворене гнівом обличчя.

— Кажи!.. Кажи!.. — кричав люто до неї.

А потім розмахнувся і вдарив. З очей бризнули іскри, дзвоном ударило в голову, вона ледь утрималася на ногах, десь поруч заплакала мама, пролунав переляканий голос учительки.

— Ти будеш говорити?!

І знову — з усієї сили — ляпас. По тій же щоці. Що й так уже налилася вогнем.

Задихаючись, кинулася геть. Почула вслід розпачливе мамине: «Лю-удо!» — побігла ще швидше. Злетіла по сходах, вискочила в двір, ледь не збивши з ніг якусь жінку. Вибігла на вулицю. Подалі, подалі од усього цього, що так несподівано болісно звалилося на неї.

Коли б оце зараз рухалася назустріч машина — кинулась би під машину. Коли б перед нею розверзлася раптом прірва — стрибнула б у прірву. Та машина не їхала і прірва не розверзалася. Стрічні здивовано дивилися на неї, і тоді Люда пірнула в найближчий завулок: їй хотілося пошвидше вибратись із міста, подалі від оцих усіх людей, які так жорстоко повелися з нею.

Та місто все не кінчалося, місто не випускало її з кам’яних обіймів, місто впивалося її болем і розпачем, огортало безвихіддю.

Опівночі знов опинилася біля свого будинку: вулиці самі привели її до нього, заманили, наче у пастку. Всі вікна були вже темні, тільки в двох яскраво світилось, і то були вікна її квартири. Люда дивилася на них сухими очима (сліз уже не було), і така образа пропікала всю її істоту, що в неї знову вогнем зайнялася щока: наче по ній ще раз ударили. З усіх сил, люто, безжально.

Не зайшла у будинок, хоч знала, що вікна світять до неї, — завернула у двір. Уже знала, що зараз зробить із собою. Цей намір спалахнув у ній з новою силою, як тільки побачила оті двоє вікон. Він зародився у ній, коли блукала завулками й вулицями, утікаючи від болю й ганьби, клубочився темно, оволодіваючи всіма її помислами, а тепер пронизав її всю, всевладно заволодів нею.

Знала, що зараз зробить із собою.

Зараз, негайно!

Одв’язала товстий довгий шнур, що на ньому вибивали килими. Пішла до смітника, де завжди було повно битого скла. Воно й зараз тьмяно поблискувало під холодним світлом зірок. Вибрала найгостріший шматок, пішла до сарайчика. До дверей, у які вона, скільки й жила, не ступила жодного разу. Над дверима чорніла, витикаючись, бантина, Люда сходила й по ящик, бо інакше не могла б дістатися до неї.

Злаштувала петлю, закинула на бантину. Взяла скло, різонула себе по зап’ясті. Потекла густа кров. Вмочаючи палець у гарячу рідину, Люда стала виводити прямо на дверях, літера по літері.

Писала свою останню контрольну.

VII

Коли її вранці зняли, то на дверях сарайчика, що належав Олені Степанівні, заволав, червоніючи, напис:

«Я не винна! Не винна! Не винна!»

І як його не змивала потім Олена Степанівна, як не дерла й шкребла, він щоразу проступав на дошках. Наче Люда і мертвою приходила щоночі сюди й поновлювала його наново й наново.

Симон-різник

Не знаю, чи взявся б я писати цю історію, коли б не прочитав щось подібне вже набагато пізніше, в одній із книжок про фашистський концтабір у Німеччині, такою неймовірною навіть для тих страшних часів вона мені видалася. З певною часткою недовіри вислухав її до кінця, вона здалася мені отією легендою, яка хоч і виростає на реальному грунті, але з часом розквітає таким пишним цвітом вигадок і домислів, такими фантастичними подробицями, що вже годі дошукуватися реалій, на яких вона з’явилася.

Та ось мені потрапила в руки книжка в «колючому дроті» (так я називаю всі спогади про фашистські концтабори), і я з подивом прочитав про подібний випадок. Хай не точнісінько такий. В історії, мною почутій, був зовсім інший кінець, та й сталася вона далеко не в таборі, але основний стрижень був той же: і візок, і людина, запряжена в нього, і пасажир в офіцерськім мундирі.

Я таки захотів перевірити, якою мірою почута мною історія була вірогідна, тим більше що й сталась вона на околиці Києва, тож не потрібно було витрачати багато часу, щоб туди дістатись. Хоч відтоді минуло понад сорок років, я сподівався знайти людину, яка бачила все те на власні очі або принаймні хоч чула від інших: історія ця, повторюю, така неординарна, що не могла отак запросто зникнути з людської пам’яті.

Тож я сів на трамвай та й поїхав одним із маршрутів, що зв’язує центр міста з його околицями. Перетнув Дніпро, проїхав Воскресенку і Дарницю, трамвай чиргикав та й чиргикав, минаючи зупинку за зупинкою, маршрутові, здавалося, кінця-краю не буде, місто тягнулося по обидва боки високими будинками: мегаполіс, ненаситне дитя двадцятого століття, що розросталось невпинно й нестримно, поглинаючи щораз нові й нові площі життєвого простору. Місто виплескувало зі свого велетенського черева сотні, тисячі машин і автобусів, цих новітніх динозаврів, які щоденно заповнюють проспекти й вулиці, а мурашині потоки людей снували численними хідниками до своїх таємничих мурашників, несучи кожне свою здобич, — місто жило отим метушливим життям, в якому могли щезнути, безслідно загубитися й не такі історії, і чим далі я їхав, тим більший сумнів мене огортав: що я можу знайти, кого розпитати в новітнім оцім Вавилоні?

Та коли я зійшов на кінцевій зупинці маршруту, серце моє знов затеплилось надією: поміж багатоповерховими будинками, які встигли вирости й тут, поміж будівельними майданчиками з горами цегли, бетону, піску, з довгоногими кранами, схожими на марсіанських прибульців, з МАЗами й КрАЗами, що ненаситно ревіли, вергаючи клубки чорного диму, поруч із гамом, стукотом і брязкотом ще й досі стояли якимось чудом уцілілі садиби. Тихі закутки в суцільному гаморі. Старосвітські острівці у безмежному морі нового. Реліктові залишки вимерлого світу. Одноповерхові будиночки, фруктові дерева. Почорнілі паркани, різьблені хвіртки, на більшості з яких видно було написи про злого собаку. Наче садиби оці все ще силувались налякати й віднадити неминучу загибель, що на них насувалася.

Я пішов до однієї з найближчих садиб, постукав у хвіртку з застережним отим написом. Замість собачого гавкоту мені відповіла тиша. Собака чи то втік геть з двору, оглушений довколишнім шумом і ревиськом, чи оглух од того цілодобового брязкоту й гуркоту, оглух так, що вже нічого й не чув.

Зачекавши трохи, я постукав дужче.

Хвіртка одчинилася так несподівано, що я аж відскочив. Відскочив і завмер з великого дива: розчинивши навстіж хвіртку, переді мною став циган.

— Тобі, братішка, чого?

Циган був хоч бери і малюй: із смоляною бородою, з кучмою зроду-віку нечесаної чуприни, з золотою сережкою в правому вусі. Стояв голий по пояс: на голому тілі лише шкіряний, дорогий дуже піджак, накинутий недбало наопаш, і широкі груди його, і м’язистий живіт кучерявились густющим волоссям, що крізь нього жодному комареві не продертись, а нижче штани, підперезані не ремінцем навіть — якимось мотузком. Ну що то були за штани: потерті, драні, пропалені в багатьох місцях, так що й тіло в ті дірки виглядало, вони могли б прикрасити найзапеклішого «хіпі», стати основною деталлю його туалету. А на босих ногах нові, мов щойно з магазину, модні, на високих каблуках черевики.

— Тобі, братішка, чого? — запитав удруге циган. Дивився на мене ні привітно, ні зле, ні похмуро, ні весело: зразу видно було, що йому мій прихід був, як то кажуть, до лампочки.

І в золотистих очах навіть тіні цікавості.

— Пробачте, ви тут живете?

— А де ж мені ще жити, братішка?

В мені ворухнулась надія: йому могло бути п’ятдесят років, а могло й усі шістдесят, бо вже й сивизна закралась у чуприну, тож він міг бути свідком отієї події. Хоч навряд: фашисти циганів теж знищували. А все ж...

— Ви давно тут живете?

— Ой, братішка, давно: скоро три місяці! А тобі це навіщо?

Я завагався, розповідати чи ні, бо що може знати про ту давню історію людина, яка прожила тут лише три місяці? Але потім у невиразній надії, що він зможе щось мені хоча б підказати, таки розповів.

Зачувши про людину-коня, циган явно ожив, в очах його загорілась цікавість. Він засипав мене запитаннями, коли це було і навіщо мені це потрібно. Потім сказав:

— Ходім зі мною.

І, як був у подраних штанях, вийшов зі мною на вулицю.

Минули одну садибу й другу, третю й четверту минули, а біля п’ятої вже зупинились.

— Отут, — сказав циган. — Якщо тут нічого не взнаєш, то сідай у трамвай і вертайся назад.

Я з цікавістю розглядав садибу, яка мала вирішити долю почутої мною історії: буде вона написана чи так і лишиться забутою. Ця садиба мало чим відрізнялась від інших, хіба що будинком. Давно вже не траплялась мені така ветха споруда. Століття прошуміли над нею пожежами і війнами, голодами й морами, а вона як стояла, так і стоїть, хіба що вгрузла майже по вікна в землю, хіба що погорбились стіни, а дах геть поріс мохом. Мені зненацька здалося, що і її господарі мають бути дуже старі: молодим би вона просто не пасувала...

Циган тим часом безцеремонно штовхнув плечем двері, зайшов у сіни, потім у хату. Я теж пішов за ним слідом.

Зайшов і зупинився, вражений: так світло, так охайно і затишно було в досить великій кімнаті. Й модерні імпортні меблі, й кольоровий телевізор, підібрані зі смаком шпалери, й невелика кришталева люстра, й кришталеві світильники — все це свідчило не тільки про повний достаток, а й про витончений смак господарів будинку. І дівчина, яка нас зустріла, дуже пасувала до цієї кімнати: все на ній було нове й елегантне.

— Здрастуй, братішка! — звернувся циган до неї. — Де баба Галя?

Дівчину ні здивувало, ні образило оте «братішка»: видно, циган був тут не вперше. Вона тільки стріпнула волоссям і гукнула у відчинені до сусідньої кімнати двері:

— Бабуню, тут до тебе прийшли!

— А хто там до мене прийшов? — озвався одразу ж старечий, надтріснутий голос. — Хто там до мене прийшов? — І вже до кімнати веселим павучком вбігла така симпатична бабуля, що мій рот сам собою розплився в усмішці. — То це ви до мене прийшли?

Так я познайомився з бабою Галею, а баба Галя знала все, що діялось довкола принаймні вісімдесят літ підряд. І є ж такі люди: ні роки, нізгорбленість не позначились на її характері. Вона як народилась до всього світу усміхненою, так і помре усміхаючись.

— Було. Аякже, було, — відповіла вона на моє запитання, чи знає про ту історію. — На моїх очах усе діялось. Мені й тоді було рочків немало: двох синів провела на війну, а старий ще лишався удома... Еге ж... Так ота окупація вдома нас і застукала... Вчора ще наші ходили по вулиці, а прокинулась — нене моя! Так і сунуть, так і сунуть машинами. Я як ускочила в хату, то й ніг під собою не чула. «Василю! — кричу. — Замикай швидше двері!» А воно ж гуде, а воно ж реве — хата ходором ходить!..

— Симона-різника?.. Та хто ж його не знав, того Симона?.. Він од нас недалечко й жив. Теперечки од тої хати не лишилося й сліду, бачите, що довкруги коїться? А тоді його хату знала вся округа. Як день — так і йдуть, так і йдуть-гукають. Без різника, як і без попа, коли припече, не обійдешся...

— Горбок?.. Про горбок нічого не знаю. Чого не знаю, того не знаю, брехати не буду. Тоді ж таке зчинилося — страх! Не те що на вулицю — з хати носа не виткнути! Стрельнуть межи очі, а тоді доказуй, що ти просто так виглянув... Як його вішали?.. Бачила, краще б не бачити! Тільки пройшлись по дворах, виганяли старого й малого. На вигін. Спробуй не піти!..

Наговорила мені баба Галя — не встигав записувати. І коли прощалися, запрошувала приходити ще. «Я вам і не таке розкажу! Тільки б слухали!» Та я так і не поїхав більше до неї: з мене вистачило й цієї історії, до викладу якої я й берусь. Тим більше що й циган на прощання сказав:

— Ти, братішка, пиши! Хай усі знають!

Хай усі знають.

І

Тож пишу, що почув, що сам трохи домислив: домисел — як ота нитка, без якої не пошиєш ніякої одежини, якою б простенькою вона, одежина ота, не була. Пишу, як розповів один мій знайомий, а потім і баба Галя.

Почну, мабуть, з того, що міста на Вкраїні ніколи не бувають власне містами. Вирослі здебільшого з сіл, вони їх ніколи не зрікаються, як дерево не зрікається свого коріння, яким би могутнім воно, дерево це, не було. І як коріння, так і прилеглі села оті, тепер уже, власне, й не села, а селища з міською пропискою, не пориваючи з земелькою, вправно годують ціле місто: скільки їх, отаких дядьків, тіточок, з’являється щоденно на міських ринках з різним їством, що його й порахувати важко, з дня у день, з місяця в місяць, з року в рік. Скільком з них ми завдячуємо тим, що в нас і цибулька свіженька не переводиться, і бурячок, і капуста, й квасоля, і морква, і м’ясце, і сальце, і молоко, й сметана... Весь цей харч з’являється на наших столах, бо люд приміський не розучився працювати з ранку до вечора, обробляючи її, оту землю, од якої ми не так давно одвертались з погордою, та буває, що одвертаємося й донині.

Тож Вигурівщина, Троєщина, Воскресенка ще не так давно, років з двадцять, були хай і приміськими, та все ж селами, типовими селами з сільським побутом життя, де всі усе знали про всіх, де родинними зв’язками була пов’язана більшість садиб і де непоміченим не лишалось нічого.

Непоміченою не лишилась і поява Симона весною в тридцять другому році. Він спершу з’явився один, казали, що з півдня, чи не з самої Одеси, одколовшись од могутньої гілки биндюжників, які досить успішно конкурували з державним транспортом аж до початку війни. Що примусило Симона лишити свій край, так і лишилось таємницею, тільки одного травневого ранку він з’явився на вулицях Троєщини, напитуючи хату, яка б продавалася. Міської прописки тоді ще тут не було. Симон досить швидко знайшов потрібну хатину, хазяї якої перебрались до міста, і, вдаривши по руках, став її власником.

Потім він надовго зник із Троєщини, і люди вже стали гадати, чи не пропав де чоловік (тоді це могло статися запросто), коли одного червневого ранку на вулиці показалася гарба, повна домашнього скарбу. Поверх того майна сиділа Симонова дружина Бася з маленьким дитятком біля грудей, сам же Симон ішов поруч з конягою, таким же рудим, як і хазяїн, а за Симоном вервечкою тяглося п’ятеро його синів — усі до одного точнісінька копія тата, руді, аж горять, і коли вони отак з’явились на вулиці, світячи простоволосими головами, то й вулиця вся посвітлішала, наче їй додали сонця. Промарширували отак по всій вулиці та й завернули до крайньої садиби, сторгованої Симоном.

Бася, розповідала баба Галя (а вона жила поруч, тож не могла ніяк пропустити таку подію), Бася на ту садибу як глянула, то одразу і закричала:

— Вези назад!

Та й трудно було отак не закричати. Кругом стояли хати як хати, а ця наче пошилася в старці: обдерта, облуплена, ще й димар завалився. Кругом були садиби як садиби: і дерева фруктові, колодязі, й клуні, й повітки, на цій же росла одна-єдина груша та замість стодол і сараїв догнивала лише порожня собача будка. Садиби людські були акуратно обгороджені тинами, парканами, по цій же наче пройшлася татарська орда: ні хвіртки, ні воріт, лише кілля стирчало подекуди. Бася на все оте розорисько як глянула, то її аж затіпало:

— Вези назад, бо я тут і помру!

Симон хоча б тобі слово у відповідь. Розпріг непоспіхом коня, припнув до одного з кілків. Зняв Басю з гарби разом з дитиною, притис до грудей, щоб не вирвалась, поніс мовчки до хати.

— Чума на твою голову! — кричала, видираючись, Бася. — Куди ти мене на мою погибель привіз?!

Симон так само мовчки заніс її в хату, і ще довго потому бряжчали шибки од Басиного крику й плачу. Симон вийшов із хати, наче нічого не скоїлось. Глянув на своїх синів, що стояли біля гарби, роззираючись, запитав:

— Ну, чого стоїте? Заносьте все до хати!

І діти кинулись штурмувати гарбу.

Так Симон і осів на Троєщині. Бася поплакала, поплакала, та й (що їй лишалось робити?) заходилась давати сякий-такий лад хаті. Побілила, помазала знадвору і всередині, вимила шибки, що не знались до цього з водою, повісила веселенькі фіранки, і хата теж немов ожила, забіліла весело стінами, засяяла чистими вікнами. Бася метушилася з ранку до вечора отією працьовитою бджілкою, що й хвилини не посидить спокійно, не забуваючи роздавати штурхани своїй галасливій ораві: «Очі б мої на вас не дивилися!»— та лаяти флегматичного чоловіка, що привіз її сюди на погибель, і горя йому мало, а ти тут хоч розірвися... Симон на те лише всміхався, Симон теж не сидів склавши руки, і незабаром довкола садиби виріс новенький паркан, а потім звелася й конюшня, щоб було де тримати коня, і пташник для птиці, бо прогодувати всю оцю орду це вам, браття, не жарт! Симон швидко зійшовся з сусідами, які йому й помагали, бо чого б не помогти добрій людині, та ще й такій, що не один раз стане в пригоді: люди вже довідались, що Симон був різником, що професія ця передалася йому в спадок од батька, а батькові од діда, а дідові од прадіда: найдавніший пращур Симонів різав кошерних телят ще тоді, коли й Христос не народився і не текла та вода, в якій Пілат умив свої руки. Симон і ножі дядькам показав, для першого, так би мовити, знайомства, і то були ножі не звичайні, таких дядьки ще й не бачили. Дісталися вони Симонові чи не од того далекого пращура, бо всі були з якоїсь аж синьої сталі і такі гострі, що страшно до них і діткнутися. Ще й ручки фігурні, з пожовклої слонової кості, вкриті чудернацькими письменами — навіть Симон не міг їх прочитати, такі вони були стародавні. Дядьки покликали вчителя, що викладав німецьку мову в школі, але й учитель нічого не втямив, тільки сказав, що ножам цим місце в музеї.

Але Симон не збирався здавати свої ножі до музею, Симон тримав їх для живої роботи і незабаром показав, на що він здатний із стародавніми оцими ножами.

На Троєщині зроду-віку свиней кололи отак: коли паця, нічого не відаючи, досягала відповідної кондиції, сходились дядьки і, виманивши її підступно надвір, гуртом хапалися за передні й задні ноги, намагаючись повалити її на землю. Крик, гвалт, відчайдушний свинячий вереск, од якого й небо розколюється, «мала купа» то б’ється об тин, то підкочується під самісінький ганок, поки колій нарешті поцілить у серце і паця зійде своїм криком. Та й то бувало не раз: вже з свинею мовби покінчено, вже її обклали соломою й запалили з чотирьох кінців, як вона раптом зірветься і живим смолоскипом чкурне на вгород, а то й на вулицю. А тоді вся веремія починається спочатку.

Тож і цього разу зійшлося чимало дядьків: одні — щоб держати за ноги, інші — щоб подивитись, як же новий різник справиться зі своїм ділом.

— Випускати? — спитав хазяїн з острахом: кабаняра вдався такий, що боялись і в хлів до нього заходити... Пудів на дванадцять тягнув, та ще й не годований з учорашнього ранку. Лютий звір — не кабан!

— Навіщо? — відповів Симон спокійно. — Нащо тварину полохати? Ану відійдіть!

Відіпхнув своїм плечем хазяїна та й ступив безстрашно у хлів.

Дядьки потім клялися-божились, що не обійшлося без нечистої сили: вийшов Симон надвір, а за ним слідом кабан. Іде, наче цуцик, ласкаво порохкує. Шепнув начебто Симон йому на вухо, боки почухав, кабан набік ліг, ще й ногу передню відставив, щоб зручніше було колоти. (Пишу це зі слів баби Галі, а вона бачила все те на власні очі. Тож не вірити їй не маю ніяких підстав). Кабан, казала баба Галя, навіть не писнув: помер такою легкою смертю, що дай нам, боже, отак помирати.

Потім Симон смалив кабана, і знову ж це робив не так, як на Троєщині зроду-віку це робилось. Не навалював на нього цілу копицю соломи, не підпалював з усіх кінців, а то з одного боку підсмалить, то з другого, то піднесе віхоть до самої шкіри, то прогріва її здалеку, — рівного рожевого кольору стала на кабанові вся шкіра; коли він її соломою і обчистив (житньою, тільки житньою) — кабан лежав, наче його щойно з печі хазяйка дбайлива дістала, і такий од нього дух ішов, що аж на тому кутку люди стали принюхуватись.

І сало ж було! Такого сала і цар, мабуть, не пробував. Ніжна шкуринка так і хрумтить на зубах, а саме сало — масла не треба. Внесеш його потім з морозу, наріжеш шматками та на хліб, ще з печі гарячий. І отаку цибулину, їси і добрим словом Симона згадуєш.

І пішла добра слава про Симона, вважайте, по всій окрузі. І з Ірпеня, і з Броварів, і навіть з Обухова не раз по нього приїжджали. Симон завжди сам усе робив, ніколи помічника не просив — мав силу нівроку!

Якось засперечались на свято дядьки: хто плуга на дах закине? Той од землі ледь одірве, той і розмахнеться, та тільки вдарить об стіну: регіт, кпини ущипливі, під’юджування. Аж ось і Симон іде.

— Симоне! Симоне! А ке-но сюди!

Підійшов непоквапно (ніколи не поспішав), руду борідку пригладив. Усміхнувся до всіх:

— Ну, добридень! Ну, що тут таке?

— Оце бачиш? — показали на плуга.

— Таки бачу.

— А закинеш на дах? Закинеш — пляшка з нас. А не закинеш, то вже ти йди по пляшку.

— Нащо мені пляшка! — відповідав Симон, а сам, око прискаливши, вже примірявся до плуга. — З пляшкою й дурень закине. Я от без пляшки попробую. — Взявся за чепіги своїми ручищами, і в плуга наче виросли крила — так у повітря й злетів. Раз крутнув навколо себе, вдруге крутнув, а вже втретє, коротко хекнувши, перекинув плуга через хату.

Отакої сили був чоловік!

Симон не тільки колов. Всі кабанчики й бички, всі молоденькі жеребчики проходили через Симонові руки, щоб потім стати покірними й сумирними, як щойно народжені ягнята... «Як горіхи вилущує!» — захоплено говорили дядьки. Тож по всіх майже дворах довкруж так із п’ятдесят майже кілометрів, на всіх фермах колгоспних іржали, рохкали, мукали Симонові «хрещеники». І, бувало, покличуть з якогось далекого села — Симона і день удома немає, і другий, і третій, іноді й шість днів мине, а його все немає. Аж на сьомий, в суботу, обов’язково заявиться: де б не був, яка б робота не чекала на нього, в суботній день він, кров з носа, мав бути вдома.

І не тому, що був такий релігійний: Симон якщо і згадував бога, то більше за звичкою, і до синагоги не заглянув жодного разу, — суботній день той був для нього заповітним тим днем, коли єднався духовно з усім своїм родом, з близькими й далекими пращурами, кров яких текла в його жилах, хист яких йому ж і був переданий.

З самого ранку Симон залазив у величезне корито, видовбане з такої верби, що її п’ятеро чоловіків не могли обхопити, — в корито оте вміщалося двадцять відер окропу. Інший і хвилини не всидів би в ньому, одразу б зварився, а Симон блаженно кректав, наливаючись гарячою кров’ю.

Вилазив, червоний як рак, пашів теплом, як добре напалена піч. Зодягався у випрасуване, чисте і сідав на чільне місце до столу.

І тут Бася, яка чекала цієї хвилини, починала діставати з печі страву. В горщиках і горнятках, чавунах і чавунцях. Діти, що стояли у черзі, підхоплювали весь той посуд зі стравою та й несли до тата на стіл. Симон сидів урочистий, як бог, Симон приймав милостиво всі ті дари, не забуваючи гладити по голові своїх рудоволосих синів від найстаршого до найменшого, що, сопучи од натуги, приносив найменше горнятко, Симон цвів і блаженствував.

Снідали мовчки, в святій пошані до їжі. З-за столу під час сніданку дозволялося виходити лише матері.

Потім Бася виряджала всю орду з хати, щоб не заважали поратись, і тут уже діти не відходили од тата до самого обіду: стільки цікавих історій знав для них Симон!

По обіді, таким же робом на стіл поданому, Симон лягав спочивати. А прокинувшись уже під вечір, коли це було весною, чи влітку, чи й ранньої осені, йшов на вигін, що недалеко від його двору і був.

Тут, на колодках, привезених ще за царя Гороха, вже сиділи дядьки. Зроду-віку колодки ці заміняли їм і клуб, і кіно, і лекторій, тож були вичовгані до гарячого блиску не одним поколінням сідниць, обкурені тютюном і домашнім, і крамничним, обсипані соняшниковим і гарбузовим лушпинням — насіння виносили в таких бездонних кишенях, що його вистачило б засіяти добрий гектар поля з однієї такої кишені. Тут велися бесіди, тихі та мирні, без сварок та лайок, бо на колодках не годилося сваритись, ні лаятись, за що сюди й любив виходити Симон. Він і з Басею не посварився жодного разу, бо хіба то сварка, коли жінка на тебе кричить, а ти одмовчуєшся, хіба то лайка, коли жінка тебе батькує, а ти лише всміхаєшся, та хіба що іноді скажеш: «Ну, Басю, ну годі вже...» Ні, то не сварка й не лайка, то звичайнісінька розмова між чоловіком та жінкою, коли вони любляться. А найбільший доказ того, що вони таки любляться, оці п’ятеро синів («Де вони на мою голову й узялися!» — вислів Басі), п’ять богатирів, яких ні чума не бере, ні трясця до них не чіпляється, які ростуть як з води, як верби понад водою, і обіцяють у майбутньому стати точнісінькою копією свого татуся. Найбільшим доказом є оте маленьке дитя того переможного жовтогарячого кольору, що і його п’ять братів, яке скоро Бася спустить на землю, щоб взяти на руки вже інше: Симон за кожну роботу брався всерйоз, за ним не пропадало ніщо, Бася ж теж була не з ледачих. Симон повагом підходив до дядьків, що густо сиділи на колодках, і, піднявши над головою кашкета, завжди говорив одне й те ж:

— Ну, добридень, люди!

— А, Симон! — озивались привітно дядьки. — Сідайте до нас.

Симон для годиться маніжився трохи, наче він ішов кудись в інше місце і тепер не знав, іти далі чи приякоритись отут, потім таки сідав і спершу лиш слухав, що говорили дядьки, а тоді й сам прилучався до розмови.

Бо він таки любив поговорити усмак. А хіба з жінкою про щось поговориш по-людському?

Про що вони говорили? А про все. Про все, крім політики. Дядьки обходили її, ту політику, як нечисту силу, з якою зв’яжешся, то й власній сорочці не будеш радий, а Симон теж був не дурніший від інших.

Наговорившись удосталь, потемки вертався додому.

Діти й Бася уже спали, і Симон у темряві вечеряв, щоб не будити своїх. Повечерявши, випивав кухоль води і аж тоді лягав коло Басі.

Безсоння ніколи не мучило Симона, завжди засинав сном праведника. Тихим сном людини, яка нікому не заподіяла зла, не перебігла дороги, не образила, не покривдила, не обдурила, яка їсть і годує свою не таку вже маленьку сім’ю зі своїх-таки рук, а не з чужих, — живе з праці своєї і працею цією задоволена.

Миром і спокоєм дихала хата, мир і спокій літав понад хатою, — і чому б йому, цьому миру і спокоєві, не бути завжди? Чому б людям не цінувати його, не берегти, не леліяти, навчаючись цього у тихих ранків, у лагідних днів, у добрих ночей, в усього живого і сущого на нашій такій просторій землі?

II

Симон пішов на війну разом з дядьками свого віку і не довго до війни тієї і йшов. Вона сама котила назустріч, підминаючи під себе все народжене й ненароджене, лишаючи за собою спалені села, розбиті міста, трупи людські. Дядькам дали гвинтівки й шанцеві лопати, гранати й набої, дядьків одразу ж направили у маршову роту: латати дірки, що виникали щоденно то на одній ділянці фронту, то на другій; Симона ж, з огляду на його неабияку силу, посватали в гармаші: підносити багатопудові снаряди до гаубиці.

Підносити то й підносити, Симон ніколи не цурався роботи, навіть найважчої: роботу, яка б вона не була, спершу треба зробити, а тоді вже просити іншої, якщо ще дадуть... Тож Симон, поплювавши в долоні, взяв лопату та й став копати разом з іншими землю на вогневім рубежі, куди їх висунули після короткого маршу. Копали цілу ніч, зариваючи себе і гармати, а потім заходились розвантажувати машини, що підійшли, і якщо гармаші брали по одному снаряду і під ним згинались мало не до землі, то Симон клав на свої широкі плечі по два і ніс, наче грався. Якщо всіх гармашів встигли спорядити у військове (гімнастерку, галіфе, ще й чоботи справні), то Симон як прийшов у цивільному, так у цивільному й був: у піджаку, в штанях навипуск, у черевиках невійськового крою і в кашкеті з таким дашком засмальцьованим, наче Симон знімав той кашкет перед кожним, кого зустрічав. Симон, всупереч усім військовим статутам, ходив у цивільному, бо не був ще пошитий такий мундир, щоб на нього наліз, такі чоботи, щоб він їх узув.

«Ти що, дядю, не міг підрости іще трохи?» — дивувавсь старшина, оглядаючи могутню постать новобранця з такими плечищами, такими ручищами-ножищами, що й сам бог очі витріщив, коли його виліпив. «А не міг, — відповів Симон під регіт своїх однополчан. — Коли б зміг, то ще трохи підріс би». — «Ну, якщо не міг, тоді походи в своєму! — розсердився старшина. — Походи, поки не пошиють». Симон і ходив у своєму, з дому принесеному, і незвично й смішно було бачити цивільну людину з карабіном за плечима, і їхній командир, молоденький лейтенантик, просто-таки страждав через Симона. Особливо коли до них заходив комбат чи командир дивізіону... «Ви хоча б десь ховались!» — казав не раз Симонові. Симон і ховався од тих командирів: залягав поміж штабелями снарядів, які й мав підносити до гармати, коли пролунає команда стріляти. І так звик там ховатись, що коли пролунала повітряна тривога й налетіли ворожі літаки, Симон не до щілини побіг, куди вскочили всі батарейці, а заліг поміж снарядами.

Було ж тоді реготу, коли літаки одбомбились: всі бомби лягли за вогневою, тільки страху нагнали.

—А якби бомба в снаряди влучила? Де ти, Симоне, був би?

— Як де? На небі, — відповідав, ніяково всміхаючись, Симон.

— Тебе й на небі не зібрали б докупи!

Симон погоджувався, що таки й не зібрали б, бо кожен снаряд був завбільшки з доброго підсвинка, то якби рвонули всі — що од нього лишилося б?..

Симон чистив снаряд за снарядом, звільняючи їх од солідолу, і вони блищали, мов поліровані. І коли надійшла команда відкрити вогонь, Симон підхопив перший від краю снаряд та й побіг до гармати. І так ловко послав снаряд у казенник, що він, здавалося, сам туди проковзнув.

Вслід за снарядом дослали заряд, клацнув замок, гармата повела товстим своїм дулом угору, винюхуючи ціль, хижо завмерла, і стільки тупої, нещадної сили було в її могутньому тулубі, що всі гармаші аж зіщулились, чекаючи неминучого пострілу.

— Вогонь!

Здригнулось, дихнуло, штовхнуло в груди. З ревом і громом серед полум’я й диму вирвався з короткого дула снаряд та й понісся кудись аж за обрій, нагнітаючи перед собою повітря. Симон метнувся за іншим снарядом, бо вже відскочив замок і з казенника вихлюпнувсь дим.

— Вогонь!

Симон ледве встигав подавати снаряди, загальне збудження передалось і йому, стало так гаряче, що він скинув піджак і потім, коли одстрілялися, довго шукав його поміж снарядами. Піджак чомусь висів на сосонці, за десяток метрів від вогневої, — коли його там повісив, так і не міг пригадати.

Гірко й солодко пахло пороховим димом, дим снувався над ними, розтікаючись навсібіч, руде, запечене сонце продовжувало пекти і крізь нього, було душно і дуже хотілося пити. Боліло у вухах, голоси долинали наче з-за ватяної стіни. Попереду, за лісом, стояв обвальний гуркіт, там піднімалась до неба руда хмара диму і пилу, там продовжувало вибухати й гриміти, а тут враз лягла тиша, і від неї було якось аж млосно. Всі стояли, не знаючи, що робити далі, в кожного було таке відчуття, наче у нього взяли та й вибили щось із рук...

Отак і провоював Симон майже два місяці, відступаючи ближче й ближче до Києва, бо як вони не стріляли, як не вибивалися з сил, зариваючись у землю після чергового переходу, часто-густо під бомбами й кулями, як не надривали жили коло своєї гармати, ворога так і не вдалося надовго зупинити, ворог обходив їх то справа, то зліва, і вони тільки дивом виривалися з чергової пастки. Останні два тижні Симон воював уже під Києвом, де їм наказано було стояти до останнього, і вони до снаряда останнього так і стояли, відбиваючи часом такі шалені атаки, що тільки уламки з танків летіли, коли довелося одного разу з важких своїх гаубиць стріляти прямою наводкою, тільки осколки свистіли, погрожуючи викосити всіх до ноги. І падали гармаші, падали, підтяті осколками чи кулями: скільки разів уже змінювалась обслуга, давно поховали й лейтенантика, що соромився Симонового цивільного вигляду, а Симон як підносив снаряди, так і продовжував підносити, як копав землю, так і продовжував її, осоружну, копати, і всі осколки та кулі його оминали. Симон сам дивувався своїй неушкодженості, за всіма законами війни він давно вже мав лежати в шпиталі або в могилі, вже нікого з перших тих гармашів не лишилося, а він був неначе заворожений.

Були бої, були важкі переходи, а бували й хвилини спокою, коли ворог не зібрався ще з силами, і попереду все завмирало, і вони могли перепочити хоч трохи, не ховаючись од куль та осколків. І тоді на Симона, який встиг так пропахнути пороховим димом, що довіку його не позбудеться, тоді на Симона разом із тишею навалювались тривожні думки про Басю й синів, тим більш тривожні, що німці знищували всіх євреїв підряд.

Симон довго в душі не вірив тому. Бо як-таки так: винищувати цілий народ, навіть звірі й ті на таке не здатні, а німці ж, думалося, люди, і не всі ж вони фашисти... отак за ніщо нищити всіх євреїв підряд, за те тільки, що вони народились євреями, — це просто не бралося голови. Аж до того часу, поки якось, виходячи з чергового оточення, заскочив до однієї хати напитись води.

Ту хату він пам’ятатиме до самої смерті.

Вийшов, п’яно хитаючись, хапаючи ротом повітря, а перед ним все гойдалася жахлива картина: вирізана до ноги велика єврейська сім’я. Вирізана з такою нещадністю, наче не люди це зробили, а бездушні автомати.

Ті, що різали, були неабиякими майстрами своєї справи жахної, різали так акуратно, наче складали іспити. І старі, і малі, і жінки, й діти були викладені в акуратний рядок, строго по росту, і в усіх до одного перерізане горло. Од вуха — до вуха. Вправним ударом ножа.

Після того Симон дуже змінився. Ходив завжди похмурий, не давався на жарти. І щоразу, коли думав про Басю й синів, згадував оту єврейську сім’ю. Хотів забути й не міг.

Єдине, що його втішало, це надія на те, що Бася евакуювалась на схід.

З цією надією він і рушив в останній свій відступ, коли надійшла команда відходити за Дніпро і два трактори, зачепивши дві гармати з уцілілого дивізіону, потягли їх в темну ніч, в стовписько машин, людей, коней, возів, що ними захрясли всі вулиці завмерлого міста. Вони йшли мимо темних будинків, у яких все наче вимерло, мимо спорожнілих скверів та парків, де не було жодного руху, і так моторошно було довкола, такою мертвою пусткою віяло від усіх оцих будинків, скверів та парків, що вони мимоволі намагалися якомога швидше вибратися з цього мертвого міста.

Коли ж перебралися через Дніпро і по обидва боки потягнулась Дарниця, Симон знову подумав про Басю й дітей, до яких було рукою подати: не далі як за п’ять кілометрів лежала Троєщина. Він наздогнав свого командира, тепер уже старшого сержанта, бо всіх лейтенантів, яких до них посилали, встигло повбивати, й попросився одпустить його на кілька годин.

— Я тільки туди й назад.

— Куди «назад»? — сердито перепитав сержант. — Не бачиш, що робиться?

Симон і без сержантових слів бачив, що довкола коїлось. Тому більше й не пробував умовити командира. Так він і пройшов мимо рідного дому, не знаючи, лишилася там Бася з синами чи не лишилася. Так і йшов цілу ніч, що тривожно світила ракетами і позаду, і справа, і зліва, обтікаючи їх з усіх боків, гула літаками чужими над головами, гримала далеко попереду і світила там пожежами. Так він і йшов до самого ранку, тримаючись за лафет, то поринаючи в коротку дрімоту, то злякано виринаючи з неї, щоб не впасти під колеса своєї ж гармати. Так і йшов до того часу, поки попав у полон.

Вони саме вибралися з лісу, що налягав з обох боків на дорогу, лісу, де за кожним деревом чатувала їх небезпека, де ворог міг непомітно підкрастися і вдарити впритул тим нещадним кинджальним вогнем, що не лишає жодних надій на порятунок... Вони вийшли з темного лісу, що неохоче розлучався з пітьмою, в таке широке, таке просторе, таке світле поле, що кожному аж дихнулося легше, кожен аж замарширував веселіше назустріч такому погожому ранкові, що на мить аж здалося: війна лишилась далеко позаду і всі бої, всі рани й смерті, вся втома нелюдська, коли вже байдуже — жити чи вмерти, теж лишились далеко позаду... Коли кожному здалося на мить, що найстрашніше минулося, бо не могло ж воно, оте найстрашніше, вічно тривати, мусив же і йому бути кінець, мусило ж врешті-решт повернути на краще, саме тут, серед поля оцього чи в крайньому разі отам, трохи попереду, за отими хатами, що струмували до самого неба мирними, ще довоєнного взірця димами.

— Підтягнись! Підтягнись! — весело прокотилась команда, і повеселілі бійці, позбуваючись решток дрімоти, загомоніли один до одного, полізли за тютюном, щоб зладнати цигарку. Навіть два трактори їхні загули якось бадьоріше і швидше покотили гармати. І коли до перших хат, таких привітних і мирних, лишалося метрів двісті, не більше, їм назустріч ударив вогонь.

Це був той самий кинджальний вогонь, якого вони найбільше боялись.

За ревом тракторів Симон не почув перших пострілів. Тільки старший сержант, який не одпустив його додому, враз зламався і впав, а боєць, який ішов поруч із Симоном, вхопившись за груди, теж став осідати на землю. А потім рвонуло, ударило, блиснуло в очі таким болем нестерпним, що Симон ойкнув і затулив очі руками. А коли відвів руки, то трактор, який тягнув їхню гармату, горів, весь охоплений вогнем, а чорні фігурки людей розбігалися геть до дороги.

Симон теж метнувсь од гармати, перечепившись, покотився в кювет. На нього одразу ж хтось упав, бризнув гарячою кров’ю на шию, на потилицю, руки — Симон виборсався з-під непорушного тіла, пригинаючись, побіг просто в поле. Свистіло, тьохкало, гахкало, прошивало і рвало повітря, попереду, ліворуч, праворуч густо бігли бійці, і багато з них падало, щоб уже не підвестись, — Симон біг з усієї сили, біг прямо до лісу, який ще недавно здавався чужим і ворожим, а тепер обіцяв порятунок. Біг так, як ще ніколи не бігав. Наввипередки з осколками й кулями.

Стрілянина так само зненацька вщухла, як і почалася. І як тільки стихло, так одразу ж назустріч Симонові, назустріч бійцям, що бігли праворуч, ліворуч од нього, з лісу, який уже був поруч, з-за крайніх дерев густо висипали солдати в чужих мундирах.

Оточенців виловлювали по всьому полю, зганяли до крайніх хат. По одному, по два, по троє. Час від часу спалахувала стрілянина, та одразу ж і згасала під короткими й злими автоматними чергами. Симона перейняв молодик у розстебнутому, закачаному по лікоть рукавами мундирі, з пілоткою за поясом, з автоматом в руках. Світле волосся, світлі вії довкола світлих, якихось аж бездушних очей.

— Вахн хінлегн! — сердито закричав молодик, тикаючи цівкою автомата Симонові в груди. — Вахн хінлегн!

Симон врешті-решт зрозумів, чого добивається німець. Зняв з-за плечей карабін, кинув на землю.

Тоді німець обійшов його, наче скелю, штовхнув тим же дулом у спину:

— Ком!

І погнав до села.

Тут уже стояв похмурий гурт полонених. Усі були такі приголомшені, наче кожному не вірилося в те, що з ним сталося. Той посміхався криво, той втупився поглядом у землю, а той, перебільшено кривлячись, приколисував поранену руку. «Ви бачите, що зі мною? Бачите?» — говорив весь його вигляд.

Трохи осторонь гурту незалежно і гордо стояв ще один військовий у командирському одязі. Мав по шпалі в чорних петлицях. На всю щоку чорнів неправдоподібний синяк, і з тієї чорнизни моторошним блиском горіло єдине око. Друге витікало з закривавленої очниці. Командир стояв босий, німці встигли зняти з нього чоботи.

А по всьому полю, скільки бачило око, брели й брели поодинокі постаті наших бійців, супроводжувані німцями...

Не встиг Симон підійти до гурту, як його відразу ж оточили німецькі солдати. Вони з подивом роздивлялись велета в цивільному, що невідомо яким робом затесався серед військових.

— Юде?

— А ти що, не впізнав? Стопроцентний єврей!

— А чого він такий величезний? Ви подивіться на його ноги!

— Колосальний єврей! Його треба з гармати розстрілювати.

— Розстріляти завжди встигнемо. Це, може, якийсь великий їхній начальник. Треба його допитати.

— Він був при зброї.

— Ну от, бачите! Його треба допитати. Хто знає російську мову?

— Отто Бауер.

— Де Бауер? Гукніть-но Бауера!

— Бауер щойно загинув. Його застрелив отой одноокий.

— Російська свиня! Він дорого нам за це заплатить!

Симон, хоч і не знав німецької, розумів, що мова йшла про нього. Не второпав тільки того, що, коли б не цивільний одяг на ньому, його б розстріляли на місці. А так замість нього розстріляли отого капітана. Відвели трохи набік і прошили автоматною чергою, а тим більше комісаром.

— Комісар, — пояснили полоненим. — Юде комісар. — Хоч капітан явно не був євреєм.

Симона ж разом з усіма погнали назад, до Києва. І там на околиці Києва, поблизу Троєщини, його чекала зустріч ще з одним німцем, і той німець вирішив подальшу Симонову долю.

III

Віллі Кох мав дві особливості, що вирізняли його з-поміж інших німців.

Він був товстий. Та не просто товстий, Кох був потворно товстий. Такий товстий, що спершу трудно було визначити, де його більше: у висоту чи в ширину. Неосяжний мундир міг би запросто вмістити десяток солдатів, товсті литки звисали над блискучими чобітьми, від потилиці не лишилось навіть натяку, суцільні складки жиру, жир розтікався по ньому драглистими хвилями, жир перехоплював йому навіть горло, і звідти виривався якийсь писк замість голосу. Тонкий голос кастрата, що заплив увесь жиром.

Віллі й народився не худеньким. Вже тоді його руки-ноги нагадували добре понабивані сосиски, перев’язані в колінах і литках нитками, а коли він підріс та пішов уперше до школи, його продражнили одразу ж «Віллі-свиня», і так Віллі-свинею він ту школу й скінчив. Як усяка надміру товста дитина, Віллі не брав участі ні в розвагах, ні в фізкультурних змаганнях — здебільшого просто стояв, розставивши руки й ноги, і дивився заздрісно на своїх жвавіших однокласників.

Його часто били, ще частіш ображали, і зло поступово накопичувалось в його огорненій салом душі.

Друга особливість Віллі Коха — любов до коней. Фанатична, невичерпна. Він ріс у маєтку, де його татусь був управителем, у маєтку, що славився кінським заводом, і з малих літ звик товктися біля коней. Коні заміняли йому друзів, яких ніколи не мав, коні не насміхалися з нього, коні підкорялися йому. Він командував кіньми і був тим щасливий і гордий. А коли виріс, Віллі відчув, що оця любов до коней його й облагороджує. Ставить над іншими. Залучає до еліти, що піднесена над людським загалом уже своєю породою.

І третє, що вирізняло Коха з-поміж маси німців, коли він закінчив школу і став боротись за своє місце в житті, це те, що він став фюрером. Як його вождь, його бог — Адольф Гітлер.

Фюрерство в тогочасній Німеччині набуло норм державного устрою: кожний, хто прагнув бодай хоч маленької влади, мав стати фюрером. Хай невеликим, майже непомітним фюрерчиком, але обов’язково фюрером, бо фюрерство давало найшвидшу дорогу до влади, зводило на оту державну драбину, по якій так солодко видиратися вгору, відштовхуючи, підставляючи ніжку собі подібним — претендентам на вищий щабель. Віллі видирався по цій драбині з завзятою спритністю, і на час, коли зустрівся з Симоном, він уже був гауптштурмфюрером і його неосяжний мундир ряснів орденами й значками.

І ще йому послуговувалось прізвище Кох. Особливо коли став працювати в Києві. Завжди знаходив привід натякнути, що Еріх Кох, гауляйтер України, — його родич.

Тож Віллі шанували і боялися. Більше боялися.

Віллі Коха навів на Симона, що поневірявся в таборі для полонених, візок. Невеликий, на одного їздця візок, справжній витвір мистецтва. Він давно мріяв мати такого візка для прогулянок: Віллі любив, запрігши жеребця, покотити за місто. Дихнути, як він казав, свіжим озоном.

І ще навело Віллі на Симона постійне бажання вирізнятися. Бути не таким, як усі. На голову (хай навіть кінську) вищим од своїх колег. І коли йому спала на думку ця геніальна ідея, Віллі, не вагаючись, взявся втілювати її в життя.

Ідея ж ця полягала в тому, щоб замість коня впрягти у візок росіянина. Віллі сам себе вдарив по стегнах, коли уявив, як він виїде, правлячи росіянином. Ударив і заіржав од захвату. Лишалося тільки знайти росіянина, а найкращий «матеріал» був, звісно ж, у таборі для військовополонених!

Так Віллі натрапив на Симона. З першого ж погляду зрозумів, як йому пощастило: це був не просто полонений, а ще й єврей, а Віллі ненавидів євреїв отією офіційною ненавистю, яка не знає й хвилинного сумніву, й найменшого докору совісті.

Єврей, впряжений у візок! Єврей-кінь. Що може бути краще!

Уявив, як заздритимуть йому колеги, що першими не додумались до такого. Які розмови топитимуться навколо його імені. Скільки схвального реготу буде, коли він виїде на євреєві, впряженому у візок. І вчепився намертво в Симона.

Начальник табору довго не хотів оддавати полоненого. Не тому, що жалів єврея: життя цього представника неповноцінної раси в його очах не варте було й гроша. Але цей єврей був ще й майном Великонімеччини. Хоч і тим майном, яке підлягало списанню (повному знищенню), але таки майном, списання якого мало бути оформлене належним документом.

— Так спишіть його! — сказав Кох. — До речі, незабаром Київ відвідає мій дядечко, і я йому підкину ідею оглянути ваш взірцевий табір.

Після цього начальникові табору не лишалося нічого, як списати єврея. Його картка з картотеки живих була переставлена в картотеку померлих, і Симон перейшов у повне розпорядження Коха. Кох міг його одразу ж убити, а міг скалічити — єврей уже був наче мертвий, і з ним можна було не церемонитись. Тож Кох прив’язав свого єврея до візка, в який був цього разу запряжений кінь, і Симон так цілу дорогу і біг, прив’язаний.

Провів до стайні, де стояло кілька коней (стайня охоронялась солдатом, а на ніч ще й замикалась), показав Симонові на порожнє, дубовими дошками одгороджене стійло:

— Оце, єврею, віднині твій дім. — Кох досить пристойно розмовляв по-російському. — Постарайся бути добрим конем. Лише це збереже твоє нікчемне життя.

І кілька діб не випускав Симона зі стайні.

— Хай звикає, — казав колегам. — Він же ще дикий.

Я не знаю, про що думав Симон оті кілька діб наодинці з кіньми. Може, згадував Басю й синів, про яких весь час думав у таборі, коли його майже щодня брали на допити, доки пересвідчились, що ніякий він не великий начальник. А може, метався по стайні з товстими цегляними стінами, шукаючи хоч шпарини на волю, добираючись до кожного віконця, що були майже під стелею. Але в ті віконця й дитина не могла б пролізти, не те що Симон. А може, й стояв незрушно в такій безнадії, в такій чорній безвиході, що лишалось хіба що повіситись. Якби ж було за що зачепити мотуз: будівники стайні мовби наперед знали, що в ній сидітиме доведена до відчаю людина, і не зробили бодай найменшого виступу.

Тричі на день йому приносили їжу (Кох не хотів, щоб його щойно придбаний «кінь» підупав на силі), а воду пив з відра, що з нього напували коней. Спав же Симон просто на підлозі, просякнутій кінською сечею (Кохові не потрібний був чистий єврей, чим брудніший він буде, тим смішніший, наочне втілення ницої єврейської раси), і за ті кілька діб просяк наскрізь сечею, а подраний у таборі одяг зовсім перетворився в лахміття.

— Гут, — сказав задоволено Кох, коли Симона вивели суботнього ранку та й упрягли в маленький візок. — Подивлюсь, на що ти здатен, єврею. Будеш старатись як слід — справлю тобі новий одяг.

Сам у новому мундирі, білих, як сніг, рукавичках, в блискучих хромових чоботях, висадив на візок свою тушу восьмипудову, — візок аж затріщав, осів на колеса, — взяв в одну руку батіг, в другу’ віжки, скомандував двом солдатам, що тримали Симона в голоблях:

— Пускайте!

Солдати, давлячись сміхом, відскочили. Свиснув батіг, і Симон повіз Коха за місто.

Біг цілу дорогу учвал, бо, як тільки переходив на крок, безжальний батіг в’їдався у тіло. І навіть тут доля не змилостивилась над Симоном: Кох звернув на Троєщину. Загнано дихаючи, Симон біг знайомою вулицею, бачив знайомих людей, що відразу ж ховалися, не в змозі знести це видовище, бачив свою садибу, що випливла йому назустріч, і серце його забилося так, що, здавалося, ось-ось вискочить з грудей. Чим ближче підбігав він до рідного дому, тим більше чекав, що от-от відчиняться двері і вибіжить Бася, а за нею й сини. Він чекав на це, а разом і боявся цього, боявся, що Бася з синами не витримає, кинеться до нього, і тоді оцей нелюд, оця розжиріла свиня перестріля їх усіх. Він хотів їх побачити, глянути хоч одним оком і водночас молив бога, щоб вони не вибігли надвір.

Бася не вибігла, не з’явились і сини, хата пропливла мимо, сумно світячи вікнами («Вікна! Чого вибиті вікна?»), він боявся подумати про лихе, що сталося з синами і Басею, — вперед, єврею, вперед! — свистів батіг, і Троєщина лишилась позаду.

Він вибіг на околицю і зупинився.

Тут стояло кілька пасажирських машин, біля них товклися військові. І ще стояв поруч такий же легенький візок, а в нього впряжена була не людина, а тонконогий рисак. Німці одразу ж оточили Симона, залунали вигуки, сміх, вони щось говорили, дуже смішне й веселе, регочучи як навіжені, потім Кох, який встиг злізти з візка, взяв Симона за шлею, підвів і поставив поруч з рисаком. Він явно хвилювався, піт так заливав його тлусте обличчя, що й комірець потемнів, товсті пальці тремтіли.

— Слухай, єврею, сюди, — сказав Кох тонким жирним голосом. — Ти повинен зараз обігнати оцього коня. Тому будеш бігти як скажений. Інакше ти пожалієш, що й на світ народився.

Поправив на Симонові шлею, сів у візок. Натягнув віжки. В сусідній візок теж сів один з офіцерів.

Потім ще один офіцер вийшов трохи наперед, підніс догори руку з пістолетом:

— Ахтунг!

Тріснув постріл, рисак зірвався з місця. А Симон вріс у землю.

— Вперед, скотино жидівська! Вперед!

Кох смикав щосили віжками, періщив батогом. Симон нахилив тільки голову, щоб не вибило йому очі, і не ступив і кроку. Свистів батіг, люто лаявся Кох, підступали розчаровані німці.

— Я знаю цю кляту породу, — сказав один з них. — Марно старатись його зрушити з місця. Краще пристрелити. — Він дістав пістолет, вставив дуло Симонові у вухо: — Стріляти?

— Не треба! — закричав перелякано Кох. — Будь я проклятий, якщо не вимуштрую цю скотину!

Німець здвигнув плечима, з явним жалем заховав пістолет.

— Слухай, юдо, сюди! — сказав Кох, завівши Симона в стайню: батожив до самого дому. — Я тебе муштруватиму щоранку. Ти, юдо, або виграєш мені приз, або подохнеш! Тільки тобі більше не вдасться зробити з мене посміховисько!

Того вечора його вперше не нагодували на ніч. Але Симон і не хотів їсти: пекло, боліло все тіло, нещадно одшмагане Кохом. А ще дужче пекла й боліла душа. Що сталося з Басею? Що сталося з синами? Де вони поділись? Одна й та ж картина спливала перед його внутрішнім зором: ота хата з порізаними покотом дітьми й дорослими, і як він її од себе не гнав, вона знову і знову виникала перед ним. І коли врешті під ранок заснув, йому приснилася його власна хата, і Бася, й сини з перерізаними горлами.

Прокинувся весь у сльозах. Довго сидів, похитуючись од нестерпного душевного болю, і в ньому разом з кривдою, разом з тугою по сім’ї горіла думка про помсту.

Кох сам зайшов уранці до стайні, приніс повний казанок супу навпіл з жирним м’ясом.

— Я вчора погарячкував трохи, єврею, — сказав він примирливо. — Але ти сам в тому винен. З мене тепер сміються всі мої колеги. Бери, їж, я накажу годувати тебе ще краще. Ти наллєшся силою, і ми обов’язково виграємо приз. Чи не так?

Симон мовчав одвернувшись. Потім, перескливши себе, запитав:

— Де моя сім’я?

— Ти втратив сім’ю? — в свою чергу спитав Симона Кох. — Розумію, розумію, твоя сім’я, мабуть, попала під акцію. Я тут безсилий тобі чимось допомогти. Єдине, що я зможу зробити, це підшукати для тебе гарненьку єврейку. Ви збудуєте нову сім’ю, бо я відпущу тебе, якщо виграєш приз. Подумай над цим, що я тобі щойно сказав. Ти розумний єврей і не захочеш безглуздо померти. Ну, їж суп, бо завтра виїдемо на тренування.

Кілька днів Симон терпляче возив Коха за місто. Кілька днів він бігав з усієї сили, бо Кох хотів пересвідчитись, що таки виграє приз. Симон уже знав, що він зробить із Кохом, чекав тільки тієї хвилини, коли вони знову опиняться в Троєщині. Йому хотілося, щоб усе те побачили люди, які стали свідками його ганьби.

І настала знову субота, і Кох у парадному своєму мундирі, при кинджалі й пістолеті, із автоматом, урочисто всівся у візок.

— Тихше, тихше, єврею! — тепер уже вінстримував Симона. — Ти можеш вибитися з сил.

Завидніли знайомі хати, відкрилася площа. Замигтіли обличчя людей, випливла його хата з проваллями вікон. І Симон, добігши до хати, рвонув набік голоблі, перекинув візок разом з Кохом.

Зірвав шлеї, оглянувсь. Візок накрив Коха, стирчали тільки чоботи та крутилися колеса. Боячись, що він убив Коха, Симон підважив візок, відкинув його набік.

Кох лежав навзнак, лежав і безтямно водив очима. Кашкет його геть злетів: голова здавалась неправдоподібно малою порівняно з велетенською тушею. Не чекаючи, поки він отямиться, Симон висмикнув з кобури пістолет, дістав з піхов кинджал.

І тоді Кох закричав. Він вищав, як свиня, тонким жирним голосом, намагаючись одповзти подалі від Симона. Симон придушив його коліном, вдарив кинджалом просто в серце і повернув той кинджал уже в серці: так він завжди колов свиней, бо інакше колоть вже не зміг би.

Підібрав автомат і три магазини до нього й побіг.

IV

Симона ловили весь день — ціла рота солдатів. Весь день він, одстрілюючись, мотався над Дніпром, перебігаючи з місця на місце, і, може, йому і вдалося б утекти, дотягнувши до ночі, коли б йому в ногу вище коліна не влучила куля.

Симон як біг, так і впав, і йому спершу здалося, що він, об щось ударившись, перечепився, аж тоді, як спробував звестись, зрозумів, що він тяжко поранений.

— Тепер я вже не втечу, — сказав сам собі Симон. — Тепер я вже буду вмирати.

Узяв автомат (пістолет був у кишені) і поповз до горбка, що мені його так і не вдалося розшукати.

І тут, на горбку, зустрів німців, які полювали його.

Він знав, що на нього чекає, коли він здасться живим, і однаково не лишив для себе набою: відстрілювавсь до останнього. І тим останнім набоєм убив ще одного німця.

Симона вішали на Троєщині навпроти його хати. І люди, які знали Симона, не впізнали його, так він був спотворений. Симон, уже з зашморгом на шиї, подививсь на людей, які похмуро й пригнічено стояли навпроти, і сказав:

— Ну, люди, прощайте.

Сказав так просто й буденно, наче не з життя йшов — з хати виходив.

«Банани»

І

Їй було п’ять років, коли батько вигнав їх із дому.

Батько мав холодні очі й жорстокі, що не знали усміху, губи.

Коли Світлана йому заважала, він сердито гримав на маму:

— Забери своє щеня, хай не крутиться під ногами!

І ще тато був генієм. Бо не раз кричав до обох:

— Ви в мені вбиваєте генія!

Мама вийшла за батька в шістнадцять років, як позувала йому для нової картини. Коли батько кричав на маму (а кричав він майже щодня), мама тоненько плакала, і Світлана заходжувалась плакати заодно з нею, так було її шкода.

— Очі б мої вас не бачили! — вигукував тоді тато. Жбурляв об стіну пензля, змітав додолу фарби. Вибігав з кімнати.

Сьорбаючи носом, мама збирала фарби, і Світлана їй допомагала.

Пізніше Світлана взнала, що вони в тата не перші: це був третій батьків шлюб. Вона багато взнала пізніше. Навіть те, що в батька були постійно коханки: він міняв їх майже щомісяця.

Батько був, як ви уже догадались, художником. В обох кімнатах, од підлоги до стелі, висіли картини. Лише його картини. І від усіх них на Світлану віяло холодом.

Одного разу, коли батько її за віщось ударив (навідмаш, добре, що хоч по спині, а не по голові), Світлана, переплакавши, взяла на кухні ножа та й заходилася штрикати в усі картини підряд. Кінчала саме з четвертою, коли вскочила мама й, охнувши, видерла ножа.

Їй таки добре перепало од мами. Сиділи потім обоє і плакали. Чого плакала мама, Світлана так і не могла зрозуміти.

І ще до батька частенько вчащали знайомі художники. Бородаті, з довгим, по плечі, волоссям. Усі вони твердили, що в особі батька гине геній. Що його засмоктує побут. У мами одразу ж ставали наляканими очі, вона брала Світлану й зникала на кухні.

Заходжувалась готувати гостям бутерброди. Наче хотіла їх задобрити. Світлана любила дивитись, як мама готує ті бутерброди. Нарізався тоненькими скибочками хліб, майже прозорі кільця ковбаси, листочки голландського сиру. Все те красиво викладалось на дерев’яній таці й заносилося до кімнати.

Бутерброди вмить розбирали, на маму навіть не глянувши. Тягнулися до батька з келихами:

— За твій геній, старий!

Найдужче кричав черевань, років на двадцять од усіх старший, із червоним склеротичним обличчям і слідами всіх випитих вин на сизому носі. Сива борідка його була геть обсмоктана.

— Старік! — кричав він, потрясаючи порожнім уже келихом. — Ти губиш свій великий талант! Кидай усе і йди в народ, старік!

У батька червоніли завжди бліді щоки, очі брались погірдливим поблиском. Ніздрі ж роздималися так, наче їм бракувало повітря.

Після таких збіговиськ батько кричав найчастіше. Все його дратувало, все було не по його.

Поки й житиме, пам’ятатиме Світлана той вечір, коли він вигнав їх із дому: дитяча пам’ять чіпка на деталі, в ній назавжди закарбовується те, на що ми, дорослі, просто не звертаємо уваги.

Насамперед спливала на спогад картина. З тією картиною були пов’язані великі надії. Весь рік розмова точилася тільки довкола неї.

— Ось тато закінчить картину, і ми купимо тобі нові чобітки.

Або:

— Потерпи, поки тато напише картину. Тоді й ти матимеш таку саму ляльку.

«Таку саму» — це значить, як у сусідської дівчинки. З великими блакитними очима й такою ж блакитною стрічкою в білявому волоссі. Лялька вміла, наче жива, розплющувати очі й тоненьким голоском пищати «ма-ма». Коли дівчинка виносила ту ляльку надвір, Світлана ходила за ними обома як пришита.

Отож увесь світ впродовж року обертався для них довкола картини. Вона мала бути величезною, майже на всю стіну. Її замовив музей, і батько, повернувшись того дня додому, довго розповідав мамі, як йому замовляли картину. І чому саме йому, а не комусь іншому. Світлана мало що зрозуміла з тієї розповіді, вона ще й не знала, що таке музей, їй чомусь уявлявся дядько в пальті й капелюсі, схожий на того, який приходив одного разу замовляти портрет. Тепер же цей музей захотів ще й картину, він заплатить за неї гроші, багато грошей, так багато, що вистачить і на чобітки, і на ляльку.

Мама, щаслива, навіть заплакала. Сказала, що вони тепер житимуть не гірше од інших. І другого ж дня, щоб тато міг працювати, ні про що інше не думаючи, віднесла у скупку свою єдину коштовність, подаровану їй у день весілля тепер уже покійною бабусею, — золоту каблучку з великим смарагдом, густо обсадженим діамантами. Смарагд був зелений, як весняне листя, діаманти ж переливалися ранковою росою. Зелене озерце в росяних берегах. Через нього Світлана часто торгувалася з мамою:

— Ти мені його подаруєш, як я виходитиму заміж? Подаруєш?

— Отакої! — сміялася мама. — Чому б це я мала тобі дарувати? Мені ж подарувала бабуся — не мама. Я твоїй дочці буду бабусею.

— Тоді я народжу дочку, — знаходилась одразу Світлана. — Завтра.

Тепер каблучка не дістанеться ні їй, ні її майбутній дочці. Втішало тільки те, що вона матиме ляльку й чобітки. Коли тато напише картину.

Батько збив величезну раму, нап’яв полотно. Повиносив усі свої картини з більшої кімнати, і кімната стала такою великою, що Світлані захотілося по ній побігати, але мама вигнали її геть, наказавши й дорогу сюди забути. Поки тато напише картину.

З того часу кімната стала місцем, куди Світлану найбільше тягнуло. Діждавшись, коли мама й тато виходили з дому, вона одразу ж бігла в ту велику кімнату. Ставала перед картиною і довго її роздивлялась.

Чисте полотно поступово вкривалося фарбами. Фарби немов розливались по ньому, відвойовували щораз більше простору. Вона годинами могла стояти перед картиною, що народжувалася на її очах. Перед літаками, гарматами, танками, перед людьми у військовому, якими було густо засіяно картину. Всі вони кудись бігли, щось кричали й розмахували зброєю, а поміж ними виростали вогняні стовпи.

Найбільше вражало Світлану те, що багато військових були дуже схожі на татових гостей. Навіть черевань біг попереду, тримаючи в руці пістолет. Світлані здавалося, що він от-от обернеться й закричить:

— Старік! Ти губиш свій великий талант! Кидай усе і йди в народ, старік!

Пізніше на картині появилася й мама. В неї були зовсім уже перелякані очі, бо довкола зібралося стільки батькових гостей, що навряд чи всім вистачить бутербродів із їхньої дерев’яної таці. Тому, мабуть, замість таці мама тримала бинти, а через її плече звисала сумка з червоним хрестом. Мама теж була у військовому. Зелена пілотка, зелена гімнастерка і синя спідниця. Світлана ніколи не бачила маму в такому одязі, мама в ньому здавалось якоюсь аж чужою.

А ще на картині лежало багато вбитих. Вони, мабуть, теж були схожі на когось із татових знайомих, бо він не раз хвалився мамі:

— А я сьогодні ще одного вбив!

— Гляди, упізнають, — перелякано казала мама.

— Хай упізнають! — потирав тато мстиво руки.

Якось Світлана наважилась попросити тата:

— Убий і Галю! — Мала на увазі сусідську дівчинку.

— Навіщо? — спитав тато серйозно.

— Вона впаде і випустить ляльку. А я її заберу.

— Не можна, — відповів тато. — Я вбиваю тільки дорослих.

Розчарована, Світлана відійшла од картини.

Коли полотно було нарешті закінчене, мама випрасувала татові піджак і штани, дістала свіжу сорочку й нову краватку. Тато сам був мов картина. Світлана не могла одвести од нього очей, такий він був зараз красивий. Їй дуже хотілося доторкнутися до нього, але вона не посміла.

— Ні пуху тобі ні пера! — сказала мама: вона аж зблідла.

— К чорту! — відповів тато. Вперше в його лайці не вчувалося зла. Двоє татових друзів, які прийшли з самого ранку, взяли картину, обережно понесли з квартири.

Мама весь час, поки тато й вернувся, місця собі не знаходила: ходила з кімнати в кімнату, виглядала у вікна. Побачивши тата і двох його друзів, що несли картину назад, мама охнула, притулила долоні до щік.

— Не прийняли! — І спитала безпорадно Світлану: — Що ж ми тепер будемо робити?

Зайшовши до хати, тато довго лаявся.

— Багато убитих! — кричав, і обличчя його бралось червоними плямами. — А ви що ж хотіли, щоб нікого не вбивали? Двадцять мільйонів просто так собі взяли та й зникли з землі! Випарувались?.. Кретини!.. Перестраховщики!..

Друзі його втішали: це ще не біда, не забракували ж усієї картини. Ну, візьми оживи половину чи більше, тобі що — шкода?

— А правда? — гарячкував тато. — Що тоді робити з життєвою правдою, до якої вони ж і закликають? На трибунах розпинаються. Лицедії! Хамелеони прокляті! З трибуни — одне, поза трибуною — інше. По сто правд у кожного, на всі випадки життя. Ненавиджу!.. Ох, як я їх усіх ненавиджу!..

Врешті трохи заспокоївся. Мама внесла пляшку вина, що нею мали обмити продану картину, подала бутерброди. Пили вино, лаяли дружно якихось чинуш, що гроблять справжнє мистецтво.

Два тижні тато переписував картину: зменшував кількість убитих, додавав живих. Мама не знала вже, на яку ногу й ступити, щоб не дратувати тата. З самого ранку, подавши сніданок, забирала Світлану на кухню, забороняла їй і потикатися в кімнати. Скільки себе пам’ятає Світлана, вона майже весь час сиділа на кухні. Тато, коли писав чергову картину, вимагав абсолютної тиші, тож мама розмовляла лише пошепки, навіть лаяла пошепки, коли Світлана в чомусь прошпетиться. Суцільний шепіт, суцільне мовчання. Як тільки скажеш хоч слово вголос, так одразу ж застережливе «т-с-с-с», а то й по губах: мама була швидка на розправу, особливо коли посвариться з татом. Світлана не пригадує й дня, щоб тато за щось не кричав на маму, мама тоді заводила своє «і-і-і» й била дочку за найменшу провину, тіпала так, що з неї й іскри сипались. Та й ще: «Замовкни!» — гнівним шепотом, бо в кімнаті лунали сердиті татові кроки, і Світлана, мовчки ковтаючи сльози, забивалась тут-таки, на кухні, під стіл.

Під столом було її царство, її суверенний куточок, тут вона відчувала себе по-справжньому вдома, все було їй тут близьке і знайоме: і дві пластмасові ляльки з облізлою фарбою, й шматочок доріжки, на якій так затишно, згорнувшись, лежати, і посуд ляльковий, змайстрований із сірникових коробок. Світлана теж тсикала на ляльок, вимагаючи, щоб вони розмовляли пошепки, навіть плакали пошепки, бо таки частенько їх била, особливо коли самій перепадало од матері. «Ось тобі! Ось тобі!» — по пластмасовій попці, задерши коротеньку спідничку. «І-і-і!» — тоненько, як мама, заводили ляльки і були дуже схожі в той час на маму — з тим більшою насолодою била їх Світлана, била й тіпала, примовляючи маминим голосом: «Замовкніть! Бо не знаю, що з вами й зроблю! Хіба забули, що тато малює картину?»

Оці два тижні Світлана майже не бачила тата: він навіть їв окремо в кімнаті. Потім знову прийшли оті двоє татових друзів і понесли картину в таємничий музей. Мама й цього разу ходила на себе не схожа, виглядаючи то в одне вікно, то у друге. І так само охнула та вчепилася в щоки руками, коли побачила, що татові друзі несуть картину назад.

Того ж таки дня, вже ввечері, батько вигнав їх із дому. Він і раніше, посварившись із мамою, виганяв їх на вулицю, і мама довго ходила з Світланою у дворі під будинком, вдаючи, що вони просто гуляють. Бо коли Світлана одного разу похвасталась: «А нас тато вигнав! От!» — мама чомусь на неї розсердилась: «Що ти вигадуєш? Тато вигнав нас, щоб ми не сиділи в хаті. Щоб погуляли». І потім журила її: хіба ж можна казати таке чужим людям, що про них люди й подумають? Тож вони обоє вдавали, ніби просто гуляють, а коли наважувались повернутися додому, то мама ще довго стояла під дверима, до чогось прислухаючись. Врешті торкалася кнопки, дзвінок дзеленькав несміливо, завмирав на півзвукові, завмирали й вони, дослуховуючись, чи не залунають по той бік дверей татові кроки.

Тато не чув чи вдавав, що не чує, мама дзвонила ще раз... і ще... А коли тато таки йшов до дверей, щосили притискала Світлану до себе.

Відчинялися двері, появлялося вороже татове лице.

— З’явились? — питав сердито й одразу ж ішов до своєї кімнати.

Цього разу тато вигнав їх назовсім. Коли мама спитала, як вони далі будуть жити, коли сказала несміливо, що, може, він пошукає собі роботу, тато розлютивсь як ніколи. Згріб пензлі, палітру, пожбурив у маму: нате, жеріть, ковтайте його, татів, талант! Усі невдачі свої, навіть оцю неприйняту картину, звалив на маму й Світлану. Коли б він був сам, коли б вони не висіли в нього на шиї, все було б по-іншому.

— Ви мене живцем з’їли! Всю кров мою виссали!

— Хто з кого виссав, — заперечила, вже плачучи, мама. — Згадай, на які гроші ми жили оці чотири місяці!

— Ах, так! — закричав тато люто. — Шматком хліба мені дорікаєш?! Тоді геть!.. Геть з мого дому, щоб і духу вашого тут не було!

Одчинив шифоньєр, став жбурляти їхній одяг: на підлогу, під мамині ноги.

— Забирайте своє манаття й вимітайтеся звідси!

Мама плакала тонко й беззахисно. «І-і-і!» — тягнула мама болісну ниточку, і та ниточка намотувалась на Світланине серце. «Мамо! Мамочко!» — закричала щосили Світлана, обхопивши мамині ноги руками, їй здалося, що тато зараз битиме маму, такий він був страшний. А тато, зовсім уже знавіснівши, виштовхав їх, у чому стояли, в коридор.

Цього разу мама навіть не пробувала вдавати, що вони вийшли прогулятися: взяла Світлану за руку й повела геть із двору.

Вийшла на вулицю, і вулиця зустріла їх вечірніми вогнями. Було дуже тепло, здавалось, що всіх повиганяли з будинків, стільки довкола товпилося люду, а по бруківці сунули густо машини. Розмови, вигуки, сміх, усі кудись квапилися, кудись поспішали, і нікому не спадало на думку зупинитися й поцікавитись, куди вони оце, засмучені, йдуть, що з ними трапилось. Дві тріски, більша й менша, чіпляючись одна за одну, пливли в людському потоці, не знаючи, мабуть, куди цей потік їх і винесе.

— Ма, куди ми йдемо? — запитала Світлана: бігла, щоб не відстати од мами.

— До тітки.

— До тьоті Валі? — спробувала уточнити Світлана, але мама тільки сердито смикнула її за руку.

Сіли в тролейбус, поїхали. Примостившись на колінах у мами, Світлана стала дивитись у велике вікно. Вона одразу ж забула про те, що з ними сталося: так по той бік було цікаво! Миготіли обличчя людей, яких вони обганяли і які йшли їм назустріч, пропливали кіоски, дерева, будинки з яскраво освітленими під’їздами й вікнами. Світлана тільки головою вертіла, щоб усе роздивитись, і коли вони врешті доїхали й мама звелася, вона неохоче залишала тролейбус.

— Ми ще покатаємось? — допитувалася, біжучи вслід за мамою.

Мама так само мовчки продиралася крізь натовп: людей тут було ще більше.

Перетнули хідник, підійшли до величезного будинку з такими високими дверима, що Світлана одразу ж здалася собі маленькою-маленькою. З мізинець завбільшки.

— Тут живе тьотя? — здогадалась вона.

Бо саме в такому будинкові й мала мешкати тьотя Валя. Коли вона до них приходила, то ледь не торкалася головою стелі. Навіть тато був їй по плечі.

Мама з натугою одчинила двері, зайшла у під’їзд. Широкі мармурові сходини, по яких машиною можна проїхати, височенні стіни, а стеля була десь аж під небом. Світлані здавалося, що ось-ось відчиняться двері квартири, мимо якої вони саме проходили, звідти вигляне хтось страшний і вхопить її у свої величезні долоні.

— Не лізь під ноги!! — сердилась мама. А Світлана щосили тулилася до неї, коли проходили мимо інших дверей.

— А хто це до нас прийшов! — закричала тітка, коли їх побачила. — Хто це до нас прийшов! Ох ви ж мої неждані-негадані! — Переставляючи слоноподібні ноги, тітка важко йшла їм назустріч. Підлога під нею жалісно рипіла, а в буфеті видзвонював посуд. — Що це в лісі здохло, що ви врешті надумалися стару тітку провідати?

Мама одразу ж залилася сльозами, а Світлана, сховавшись за маму, набурмосено поглядала на тітку.

Згодом вони сиділи за величезним столом на важких, наче з чавуну відлитих, стільцях із прямими й високими спинками. Все в цій величезній кімнаті вражало своїми розмірами: і дубовий буфет, в якому можна було запросто жити, особливо Світлані, й розлогий диван, не диван, а диванище, оббитий колись чорною шкірою — шкіра давно уже побіліла витершись, і два крісла з чорного дерева, в яких хіба слонам сидіти, і книжкова шафа, подібна до висотного будинку, що на Хрещатику, — така ж розцяцькована. Навіть шпиль візерунчастий стирчав угорі! І тітка була до пари цим меблям: сиділа горою, пригощала їх чаєм.

Світлана не стільки пила чай, скільки тягала цукерки, користуючись тим, що дорослим було не до неї: мама саме розповідала, як їх виганяв тато. Тітчині очі гнівно блищали, товсті чорні брови сердито супились, велике обличчя дихало осудом.

— Та він гірший звірюки, прости мене господи! — заводилась тітка. — Звір і той би дитину свою пожалів... А ти теж добра: взяти отак і піти!

— А що ж я мала робити? — схлипувала мама. — Він у спини нас виштовхав!

— У спини! — фиркнула тітка презирливо. — Спробував би мене отак виштовхать! Я б його штовхнула!.. Судити такого мало!

— Хто ж із ним буде судитись?

— Як хто? — здивувалася маминій безпорадності тітка. — Подати в суд — і на нього управу знайдуть.

— Я судитись не буду, — відповіла тихо мама. — Не вистачало ще там срамитись.

— Ну й дурна! — зовсім уже розгнівалась тітка. — На отаких дурепах вони тільки й їздять! У кого ти й удалася така?

Мама опустила голову, а сльози кап, кап на тарілку.

— Ну, будемо спати, — сказала тоді тітка й обернулась до Світлани: — Допила уже чай?.. Боже, ця дитина кіло цукерок ум’яла! Тебе не розірве?

— Не розірве, — відповіла тітці Світлана. Її вже хилило на сон, очі злипалися: мабуть, од солодкого.

Тітка їм послала на ліжку, хоч мама й казала, що вони не хочуть завдавати їй зайвого клопоту: ляжуть деінде. «І не вигадуй!» — нагримала тітка, і мама замовкла. Тож вони полягали на ліжку, такому широкому, що хоч котися по ньому, а тітка послала собі на дивані. Вимкнула світло, зарипіла пружинами, сказала до когось уголос:

— Гріхи наші, гріхи!..

Що іще казала тітка, Світлана не чула: заснула, як тільки діткнулася головою до подушки.

II

Вони так і не повернулися до тата. Мама кілька разів їздила миритись, але поверталась у сльозах: тато вже завів іншу. Не пускав її й на поріг, казав і дорогу забути до нього. Викинув на сходи весь їхній одяг, що його, мама не взяла першого разу, сподіваючись, мабуть, помиритися з татом, оддав мамі паспорт, а Світланиної метрики не віддав, сказав, десь загубилася.

— Боїться, що подаси на аліменти, — сказала тітка. — Знає кіт, чим смажене пахне!

І ще тітка сказала, щоб мама заявила в міліцію. Притиснуть як слід, одразу ж згадає, де метрика. Та й квартиру треба поділити. Чи як?

— Не знаю. Нічого не знаю, — плакала мама. Вона стала мовби ще менша й беззахисніша. — Що я маю робити, як він мене й на поріг не пускає!

Тоді тітка сказала, що піде вона. Вона з ним поговорить! Вона йому скаже!.. Почепила медалі, що принесла з війни, взяла важкий, весь у візерунках ціпок, з яким виходила на вулицю, і, рішучо-насуплена, рушила.

Мама знову ходила сама не своя, а Світлана подалася в під’їзд, щоб похвастатись перед новими своїми подружками.

— А наша тьотя пішла бити нашого тата! Отакенним ціпком! От!

І аж засміялась, уявивши, як кричатиме тато. Тітки довго не було, врешті появилась, червона, лиха.

— Ну, я ж їм дала! — Кинула на стіл Світланину метрику, закричала на маму: — І не смій більше туди й потикатись! Живіть у мене — не об’їсте!

Так вони лишилися в тітки.

III

Десь за півроку мама стала розлучатися з татом. Мама й не розлучалась б, вона все ще надіялась, що тато одумається і, вигнавши «ту», покличе їх назад, вона й на аліменти не подавала, щоб не дратувати тата. Але тато так і не одумався, а сам подав на них у суд, не побоявшись навіть, що поділять квартиру. В цьому була, звісно ж, винна «ота», це вона намовила тата, бажаючи «обкрутити» його вже з собою. «Я б їй, сучці безхвостій, і очі геть видерла б!» — гримала тітка. «Хай живуть», — відповідала мама, хоч очі її починали підозріло блищати. «А дитина? — питала тітка докірливо. — Про дитину ти думаєш?» — «Хоч дитиною мені не дорікайте!» — болісно скрикувала мама і одразу ж починала плакати. «Ну, тобі, мабуть, видніше, — ображалася тітка. — Куди вже нам, старим...»

Вони довго радились, брати Світлану в суд чи не брати, і Світлані дуже кортіло піти з тіткою й мамою. Вона вже й подружкам похвасталась: «А ми з татом розлучаємось! І мама поведе мене в суд. От!» Тож Світлана дуже боялася, що її не візьмуть, і коли одного разу підслухала, що її таки візьмуть («Може, хоч совість проклюнеться, коли дитину побачить!»), то була по-справжньому щасливою.

Та й як же не бути щасливою, коли їй спеціально для суду справили новеньку сукенку: білу, в блакитну смужку, взули в нові ж черевички, а волосся пов’язали червоним бантом («Ти в нас чорна, як жук, тобі йтиме червоне», — казала при цьому тітка). Ще ніколи Світлана не бачила себе в люстрі такою красивою. Як не бути щасливою, коли мама була з нею як ніколи лагідною, а тітка, що почепила всі свої медалі, дала їй потай од мами металевого карбованця: «Оце тобі на морозиво!» Як не бути щасливою, коли вони поїхали не трамваєм, не тролейбусом навіть, а таксі, й подружки бачили, як вони сідали в машину.

Щодня б розлучатися з татом!

Свято продовжувалось і в суді, бо всі на Світлану тільки й дивилися, милуючись, мабуть, її новеньким вбранням. Лише зітхали чомусь жалісливо: «Бідна дитина!» А «бідна дитина» роздивлялася здивовано довгий стіл, вкритий зеленим сукном, і три стільці з високими спинками, і весь зал, наповнений чужими людьми, які прийшли спеціально на неї помилуватись. Серед тих людей вгледіла й тата: одразу ж упізнала його, хоч не бачила хтозна-відколи. В тата було застигле обличчя, і якась не знайома Світлані тьотя весь час щось йому шепотіла на вухо.

— Он наш тато сидить! — голосно сказала Світлана.

Мама чомусь одразу ж розсердилась, обличчя її взялося червоними плямами:

— Помовч!

— Піди привітайся з татом! — сказала тітка Світлані.

— Не смій! — сердито смикнула за руку Світлану мама. — Сиди й не крутись!

А як же не крутитись, коли довкола стільки цікавого! Потім дуже сувора тьотя, яка сиділа за маленьким столом, раптом звелася й голосно сказала:

— Прошу встати!

Всі звелися: і мама, і тітка, всі люди в залі. На них дивлячись, звелася й Світлана. В усі очі дивилася на двох тіток і одного дядька, які невідомо звідки взялися, поки вона сповзала з високого стільця. Вони сіли за стіл, покритий зеленим, і тітка, що сіла посередині, тихо сказала: «Прошу сідати» — й одразу ж узяла до рук якусь папку.

— Хто то? — спитала Світлана.

— Судді. Мовчи.

Мама для чогось дістала носову хустину, стала бгати в руці. Налякано дивилась на суддів, і той переляк поступово передався Світлані. Особливо коли ота, посередині, тітка, побачивши Світлану, невдоволено запитала:

— Дитину для чого привели?

Мама зіщулилася. Світлана ж, боячись, що її зараз виженуть, щосили вчепилася в мамину руку.

— Ні на кого було лишати! — відповіла з викликом тітка. Сиділа насуплена, тримала перед собою ціпок. Вона єдина, здавалось, не боялася суддів.

Суддю, мабуть, задовольнила ця відповідь: розгорнула папку, щось довго з неї читала, і дорослим те було, мабуть, дуже цікаво, бо он тітка навіть долоню притулила до вуха, а в мами було таке болісно-напружене обличчя, наче вона чекала, що її от-от ударять.

Потім суддя покликала тата, назвавши його чомусь «позивачем». Тато пройшов мимо них, у їхній бік навіть не глянувши, відповідав сердито, і Світлана зі страхом чекала, що він от-от обернеться і почне на неї кричати. Але тато на неї так і не закричав, мабуть, сам боявся судді, і, коли та сказала йому: «Сідайте», він пройшов мимо них із скам’янілим лицем.

Потім покликали маму, і Світлана стала сповзати із стільця, щоб не відстати од мами, але тітка смикнула її: «Сиди!» Чому вони всі сердилися, Світлана ніяк не могла втямити.

Мама, відповідаючи, плакала, але Світлана не дуже тим переймалась: вона давно звикла до того, що мама плаче.

Потім відповідала тітка: стукала об підлогу ціпком, весь час примовляючи: «Святу правду кажу!»— наче суддя їй не вірила. А коли повернулася на місце, то обличчя її пашіло.

Потім судді звелися, ота сувора тьотя за окремим столом звелася й собі і сказала:

— Суд іде на нараду!

Судді вийшли, в залі вибухнув гомін. Тітка стукала в підлогу ціпком, погрожувала: «Хай тільки спробують!» Мама сиділа застигла, а Світлані набридло сидіти, і вона потихеньку, щоб не помітила мама, стала сповзати із стільця. Сповзла — наче нічого, мама не лає, трохи постояла, а тоді, насмілившись, пішла поміж рядами. Спершу йшла тихо, бо відчувала на собі погляди тьоть та дядів, які сиділи, а потім, коли один із дядів, кумедно надувши щоки, ткнув у неї пальцем, побігла. Бігла й сміялася голосно, ухиляючись од простягнутих до неї рук.

Набігавшись, Світлана повернулася на свій стілець, тим більше що до залу зайшли вже судді. Тьотя, яка була посередині, знову щось читала з папки, і, коли скінчила, в залі загомоніли несхвально, а тітка сказала, стукнувши сердито ціпком: «Не було правди й не буде!» Мама ж узяла Світлану за руку і, наче втікаючи, повела швидко із зали.

Їхали назад уже не машиною — тролейбусом. Коли зайшли до кімнати, мама потягнула з голови темну хустку і, ламаючи гірко вуста, сказала:

— От я й розлучена.

З очей її звично покотилися сльози, а тітка кинула об підлогу ціпок:

— Ти довго будеш рюмсати?! Розлучена, розлучена!.. Ну й що, як розлучена?.. Мало на світі розлучених? Кожна третя, якщо не друга. Не журися, ще знайдеш собі пару.

— Хто мене таку візьме? — схлипнула мама.

— Візьме, не переживай. Не такі заміж виходять. Якби тільки того й щастя, що заміжжя!

Тітка ніколи не була одружена, бо якось сказала при Світлані: «Слава богу, прожила весь вік — нікому підштаників не прала!»

— Годі журитись, пішли краще вечеряти!

По вечері Світлану одразу ж відрядили спати. Наказали йти й не вигадувать. Світлана, ображена, пішла до кімнати. Сказала лялькам:

— А я на суді була, поки ви тут сиділи! От!

Ляльки ображено подивились на неї, і Світлані одразу ж стало їх шкода:

— Не бійтесь, я з вами не розлучуся ніколи. То я з татом розлучилась.

Вклавши ляльок, стала вкладатися й сама. Зняла сукенку, акуратно, як учила мама, почепила на спинку стільця, довго на неї милувалась. Потім пірнула в постіль. Світло вимикати не стала, щоб не було страшно...

Лежала й думала. Думала про те, як тато прибіжить просити її, Світлану, повернутись до нього і як вона до нього не піде:

— А нащо розлучився з нами! Тепер живи сам, а я житиму з мамою! От!

Або візьме тітчин ціпок і добре поб’є тата. Ще й виштовхає за двері в спину. З цими мстивими думками й заснула.

IV

Мама не довго ходила розлучена: восени вийшла заміж.

— Вискочила! — сказала тітка несхвально.

Почалося все з того, що мама стала запізнюватись. То поверталася рівно о шостій, а то вже і сьома, і восьма збіжить, а мами немає й немає.

— Де ти була? — допитувалася Світлана ревниво.

— На роботі затрималась, — відповідала їй мама. І була якась мов чужа. Якась аж на себе не схожа.

З кожним днем ставала все веселіша. Щоранку довго простоювала перед люстром, викладаючи коси. З губів її не сходив задумливий усміх.

Щодня наряджалася, наче на свято. Діставала нову сукню, яку недавно й пошила, яскраву, всю в квітах, і наче сама розквітала.

«Бач, мені не дає одягати сукенку!» — думала з образою Світлана: сукенка висіла, надійно захована, в шафі. «Ще чого! — завжди відповідала їй мама. — То на свято, а не на будні».

І ще мама стала приносити квіти. Майже щовечора. Принесе і носиться з ними, не зна, куди і поставити. Нюхає — не може нанюхатись. І очі блищать.

Тітка спершу бурчала на маму, застерігала:

— Гляди не обпечися! — Світлана ніяк не могла зрозуміти, як це мама може обпектись. Хіба в неї й на роботі плита, де горить газ? Потім тітка сказала: — Роби, як знаєш, ти вже доросла, — і мама кинулась за щось її цілувати. — Ну, годі, годі, обслинила всю! — виривалася тітка з обіймів.

Якось Світлана підслухала розмову між тіткою й мамою. Вони сиділи на кухні, а двері причинити забули, то Світлана так і завмерла, почувши високий мамин голос:

— Я люблю його — ви можете це зрозуміти?

— А він? — спитала недовірливо тітка.

— Він теж мене любить. Щодня квіти дарує. Подивилися б, який він ласкавий зі мною!

— Вони всі ласкаві, поки свого доб’ються!

— Він не такий! Він дуже хороший!

— Ну, хороший, то й добре, — мовила уже примирливо тітка. — Тобі, звісно, видніше. — Помовчала, потім спитала: — А про Світлану він знає? Що у тебе дитина?

Мама довго мовчала, потім відповіла майже пошепки:

— Не знає. Я йому не сказала.

— Треба сказати! Чи ти з ним не збираєшся жити?

— Збираюсь, — відповіла ще тихіше мама. — Тільки боюся.

— Чого?

— Що він як узнає, то кине.

— То ти що, отак і будеш од нього з дитиною ховатись? А коли одружитесь та разом уже житимете? — Мама мовчала. — Треба сказати, поки не пізно. Бо тоді буде гірше.

— А як кине? — схлипнула мама.

— Кине — значить, не любить. Якщо любить — не кине. От завтра візьми й скажи!

— Боюся.

— Тьху!.. — Тітка скрипнула стільцем, і Світлана відскочила од дверей.

Була приголомшена тим, що почула.

Мама когось любить. І він її любить. І мама боїться сказати йому про неї, Світлану. Бо тоді він розгнівається на маму і покине її.

Який же він хороший, коли з-за неї може покинути маму?

Він поганий, поганий, поганий!

Забилася в куток і довго сиділа набурмосившись. Не хотіла бачити нікого: ні мами, ні тітки, навіть ляльок. Було таке відчуття, наче всі взяли та од неї й відмовилися. Зрадили.

«Я сама його не хочу бачити! От!»

А побачити довелося. В неділю, в обід. Бо мама, врешті-решт зважившись, запросила його на обід.

Була того дня як ніколи лагідна до Світлани.

— Ти мене любиш? Любиш? — допитувалась.

Світлана, не звикла до пестощів, видиралася з маминих обіймів. Мама прибирала в кімнаті, тітка готувала на кухні якийсь особливий обід. Коли Світлана, що весь час крутилась коло тітки, побігла кликати маму, то не впізнала кімнати, так було прибрано. Всюди лежали мережані білі серветки, у вазах стояли квіти. Свіжонатерта підлога блищала, як дзеркало. Красива доріжка простягнулася од дверей аж до столу. А на столі святково сяяв перетертий мамою посуд.

Одягнувши Світлану в її новеньку сукенку, мама переодяглася й сама. Світлана в усі очі дивилась на маму, як вона на очах гарнішає. В синій-пресиній спідниці, в білій-пребілій блузці з кольоровою вишивкою. Там були вишиті квіти: сині, червоні, блакитні. Вони ніжно ясніли в мами на грудях, на обох рукавах.

— Ну як?.. Як твоя мама?

Очі мамині сяяли так, що Світлана боялася в них потонути. Кинулась до мами, обхопила, ввіткнулась у спідницю обличчям. Вдихала знайоме лагідне тепло.

А потім прийшов він і все зіпсував. У нього були страшні чорні вуса. І таке саме чорне волосся, що густо спускалось на скроні, зливалося з вусами. Він наче вліз у рамку з волосся та так із нею до них і прийшов. І такий само густий чорний бас. Як у вовка з «Червоної Шапочки». Світлані аж мороз пішов поза шкірою, коли він до неї озвався.

Може, тому вона й заховалася одразу ж за тітку. А за обідом дивилася на нього тільки спідлоба. І вперто мовчала, коли він щось питав.

— Не звертай на неї уваги, — сказала з досадою мама. — Вона в нас завжди така. Поки звикне — сім вод стече.

— Не звикну! — з викликом сказала Світлана.

Тоді мама, зовсім уже на неї розсердившись, висмикнула з-за столу й надавала по попці. Потягла на кухню, штовхнула в закуток:

— Стій тут і не смій появлятися в кімнаті!

Тож поки той не пішов, Світлана простояла на кухні, у закутку.

Заходила тітка, докоряла:

— Хіба можна так? Що дядя й подума про тебе? Отака дитина невихована!

Заглядала мама, сердито питала:

— Може, підеш та попросиш пробачення?

Світлана — ні з місця. Уперлася в стіну лобом, затято мовчала.

— Ти дуже погана дитина! — сказала мама, коли неприємний той дядько пішов. — І не підходь більше до мене: я тебе не люблю!

І як же було гірко, як було кривдно Світлані — весь день, до самого вечора. Та ще й увечері мама не схотіла лягти поруч із Світланою: послала собі на кріслах. Світлана лежала на широчезному ліжку й задихалася од мовчазного плачу. Їй було і мами шкода, а себе — ще більше.

Врешті не витримала: взяла ковдру, подушку, полізла під ліжко. Пригорнула до себе ляльок і вже разом з ними заснула.

Коли прокинулася, вдома нікого не було. Мама побігла на роботу, тітка теж кудись вийшла, мабуть, на ринок. Світлана знову лежала на ліжку, хоч не могла пригадати, коли ж вона повернулась назад. У кімнаті гуляло веселе сонце, вицокував хвилини будильник. Світлана взяла його з тумбочки, важкого, пузатого, круглого, з шапкою-дзвоником і тонкими металевими ніжками, — будильник мов ще дужче розставив ті ніжки, боячись, що Світлана впустить його на підлогу. «Не впущу!» — сказала до нього Світлана, і він одразу ж заспокоївся: вдячно зацокотів до неї. Морщачи лоба, Світлана довго дивилася на циферблат, намагаючись дізнатися, котра година. Та хоч як вглядалася, ніяк не могла зрозуміти. «Вже чотири години», — сказала тоді Світлана тітчиним голосом. Поставила на місце будильник, зсунулась на підлогу.

Холодні паркетини залоскотали підошви. Світлана, як була в довгій, до п’ят, сорочинці, пішла до столу.

Посуд був уже прибраний. Лише посередині у високій вазі цвів пишний букет. Світлана одразу ж його впізнала: букет цей приніс отой неприємний їй дядько. В ній сколихнулося вороже і темне, вона одразу ж пригадала все-все: і як мама била її, як повела потім на кухню, штовхнула в куток, і оту мамину фразу, що вона більше її не любить. І свої сльози невтішні, вже вночі.

Губи її стиснулись, очі потемнішали. Сопучи від натуги, Світлана підсунула важкенний стілець, залізла на нього, дотягнулась до вази. Висмикнула букет — вода закапотіла на скатертину, по скатертині одразу ж простяглася темна доріжка. Світлана сповзла із стільця, тримаючи перед собою букет, побігла на кухню.

Знайшла помийне відро і вкинула у нього букет. На душі їй одразу ж полегшало.

V

Мама виходила заміж, коли Світлані сповнилось рівно шість років. Коли літо, немов щось забувши, знов повернулось на землю, а сонце так прогрівало асфальт, що по ньому можна було бігати босоніж. Потай од дорослих, звичайно. Коли за двома гаражами, в невеликому закуткові, де вони любили збиратись, од дорослих ховаючись, наче заново зазеленіла трава, а єдиний кущ став мовби ще густішим од листя.

Мама виходила заміж, коли на міських усіх ринках було повно свіжих фруктів та овочів, а м’ясники не встигали розбирати туші свиней і корів. Коли все продавалось на вибір і віддавалося майже за безцінь, як твердила тітка, тож і їхній стіл того дня аж угинавсь од їстівного.

Мама виходила заміж, коли їй пошили сукню весільну, білу-пребілу, і таку ж білу, тільки прозору накидку на голову, і коли мама нарядилась, то стала такою красивою, такою невпізнанно гарною, аж наче чужою, що Світлана не витримала, та й вибігла з дому, та й забилася в отой закуток, між двома гаражами й будинком, та й просиділа в ньому майже до вечора.

Кликала мама, гукала тітка — не озивалась. Довго сиділа під кущем, понуро копирсаючи землю. А потім зловила метелика.

Звідки, як він тут опинився, посеред великого міста, посеред оцього нагромадження бетону і каменю, де не було місця нічому живому, що звикло жити на природі, важко й сказати. Може, його підхопило десь посеред лугових трав літо, повертаючись ненадовго до міста, та й кинуло, бавлячись, в оцей кам’яний колодязь, щоб хоч трохи його скрасити; а може, він і сам прилетів, відчуваючи неминучу зиму, коли подують холодні вітри і ніде буде сховатись на лузі; чи, може, прилетів лише для того, щоб утішити Світлану. Тільки метелик виринув перед нею наче із казки, такий він був яскраво красивий. І золотиста голівка, і жовте тільце, і червоногарячі крила в синіх розводах: метелик наче вбрався в святкове, щоб і собі летіть на весілля до Світланиної мами, то й заблукав — залетів під кущ до Світлани.

Вона його міцно тримала за крила, роздивляючись похмуро й неприязно. А потім узяла й одірвала одне крило. Пустила на землю.

Довго дивилась, як метелик безсило тріпоче єдиним крилом, намагаючись злетіти в повітря. Впіймала й одірвала і друге крило.

Знову пустила на землю. Тепер по землі, болісно перебираючи ніжками, борсався уже й не метелик, а щось схоже на велику мураху. Світлана з мстивою насолодою (летів же на весілля!) ганяла його то туди, то сюди довгою паличкою, а коли набридло, знову впіймала і стала обривати ніжку за ніжкою.

Кинула додолу тільки тоді, коли обірвала останню. Довгастий тулуб непорушно лежав на землі, конвульсійно здригаючись вусиками. Світлана обірвала й вусики...

Потім її таки розшукали, і мама її добре побила. Але Світлана не проронила й сльозини. І хоч як її вмовляли, так і не сіла до столу.

Того ж вечора мама пішла до нового свого чоловіка, а Світлана лишилася в тітки.

VI

Не можна сказати, щоб Світлана не скучала за мамою. Мама приходила спершу майже щодня, одразу ж після роботи, і Світлана задовго до її появи вибігала на вулицю. Стояла під ворітьми, вдаючи, що вийшла просто так, а не стрічати маму, а серце щоразу здригалось, коли появлялася жінка, схожа на маму. Побачивши ж маму, кидалася з усіх ніг їй назустріч і, не добігши кілька кроків, зупинялася. Наче натикалась на невидиму стіну.

Од мами пахло ледь стримуваним щастям, очі її сяяли так, як ніколи ще до цього не сяяли. І ті радісні пахощі, те сяйво очей не мало жодного відношення до неї, Світлани, їй починало здаватися, що це вже й не мама, а якась дуже подібна до мами істота йде їй назустріч. Тому вона й зупинялася, збентежена.

Мама підбігала до неї, пригортала, цілувала:

— Ти скучила за мною? Скучила?

Підхоплювала на руки, і стільки тепла проливалось на Світлану, що вона одразу ж відтавала. Тулилась щосили до мами, міцно обіймала за шию. Вони так до квартири й заходили: щаслива мама і щаслива Світлана.

Потім починалось одне й те саме: мама, не пробувши й години, занепокоєно зводилась.

— Ой, мені треба бігти!

— Побула б ще трохи з дитиною! — з докором казала їй тітка. — Бач, як вона за тобою скучає! Зранку почина виглядати.

На мамині очі одразу ж наверталися сльози. Мама починала ламати пальці, ледь не плачучи, питала тітку:

— Навіщо ви мені це кажете? Навіщо?

— Що ж я тобі такого сказала? Що дитина за тобою скучає? Так хіба ж це не правда?

— Чи ж я чужа своїй дитині?! — болісно скрикувала мама.

— Хто каже, що чужа. Тільки й дитині без матері важко.

— То мені що, кидать Віктора? Ви цього хочете?

— Ото, вже й слова сказати не можна! — ображалася тітка. — Якби твій Віктор був людиною, то давно забрали б дитину до себе.

— Куди? — питала мама трагічно. — Ви ж добре знаєте, що в нас одна кімната!

— Не в кімнаті діло...

Далі вже Світлана не слухала. Сповзала з маминих колін, забивалась під ліжко. «Мама мене не любить! Не любить!» І так похмуро, так невтішно ставало Світлані, що весь світ був їй немилий.

Підходила мама:

— Де ти, Світланко?

Світлана забивалась ще глибше.

— Ти не хочеш попрощатися з мамою?

Світлана, повна образи та горя, мовчала. Мама якийсь час стояла, прислухаючись, потім казала докірливо:

— Ну що ж, коли ти не хочеш зі мною попрощатись, я більше до тебе не прийду! Чуєш, Світлано?

Світлані й хотілося вилізти до мами, але якась сила утримувала її на місці, не випускала з-під ліжка.

— Я не думала, що ти така погана дитина! — говорила ображено мама. — Так і знай: раз ти мами не любиш, то й я тебе не люблю! Я пішла. Чуєш, Світлано?

Мама йшла, а Світлана ще довго лежала під ліжком. І не було нещаснішої од неї людини.

Згодом мама стала приходити рідше й рідше. Через день... Двічі на тиждень... А тоді й раз на тиждень. Вона дуже поправилась, у неї виріс живіт, і коли Світлана одного разу, вибігши назустріч мамі (особливо чомусь цього разу за нею скучила), ткнулася їй з розгону в живіт, мама її грубо відштовхнула од себе.

Невдовзі Світлана довідалась, що в неї незабаром появитьсясестричка чи братик. Світлана не дуже зраділа цій звістці, бо мама наче замкнулась у власному світові, не допускаючи туди нікого, навіть Світлану. Хода її стала повільною й важкою, наче мама весь час боялася впасти. Вона не підхоплювала вже Світлану на руки, та й Світлана після того випадку, коли мама її відштовхнула, не кидалася з усіх ніг назустріч. Стояла й чекала, коли мама підійде сама. Мама брала її за руку, рука мамина була гаряча й вогка, аж неприємна. Світлана щоразу намагалась швидше висмикнути руку, витерти її об полу пальта.

Потім настав ранок, коли тітка їй сказала, що вони поїдуть у лікарню провідати маму.

— Мама захворіла? — спитала Світлана.

— Ні, не захворіла. У тебе появилась сестричка. Мама знайшла її у капусті.

— І зовсім не в капусті! — пояснила зверхньо Світлана. — Мама її виродила.

— Де це ти навчилась такого? — жахнулася тітка.

— У дворі.

— Щоб ти більше не сміла бігати в двір!

А куди ж іще Світлані, крім двору, виходити? Мами немає, тітці все ніколи: як не товчеться на кухні, то бере книжку й читає і тоді вже нічого не чує й не бачить. Посидить-посидить Світлана, нудьгуючи, та й вислизає тихцем у двір, де вже повно отаких, як вона.

Їхали довго, майже через усе місто, і Світлана весь час дивилася у вікно. Поки навпроти не сіла якась тьотя з малюком на колінах. Малюк як втупився в Світлану очима, так погляду й не відводив, хоч би що вона робила: і вертілась, і вдавала, що дивиться лише у вікно. Врешті не витримала, скорчила йому потай страшну гримасу, ще й язика показала. Малюк заблимав, заблимав — зайшовся плачем. А Світлана ввіткнулась швиденько у вікно: і вона не вона.

Згодом вони, добравшись до місця, підійшли до двоповерхового будинку з великими вікнами, і тітка повела її чомусь не до дверей, а під одне з отих вікон. Там одразу ж появилася мама, наче вона давно їх виглядала. Мама дуже схудла і скидалась на дівчинку в завеликому для неї халаті. Сміючись, мама щось до них говорила, а тітка голосно кричала у відповідь:

— Ти ж там себе бережи! — І нахилялася до Світлани: — Скажи щось мамі.

Світлана думала, думала, але так і не надумалась, що сказати. До того ж вона соромилась людей, які товклися довкола. Мама раптом зникла, і Світлані здалося, що вона на неї розгнівалась. Та ось мама появилася знову, тримаючи якийсь довгастий пакунок. Тітка сказала Світлані:

— Ото твоя сестричка. Помахай їй рукою.

Але Світлана і тут не могла підняти руки: їй здавалося, що всі люди дивляться тільки на неї.

— І що ти за дитина? — вичитувала тітка, коли вони вже вертались додому. — Що мама й подумала про тебе!

Світлана мовчала пригнічено. Вона не раз уже чула й од тітки й од мами, що не така, як інші діти («В людей діти як діти, а це не дитина — убоїсько!»), але нічого не могла поробити з собою. Як стати іншою, вона просто не знала, хоч би й старалась. Тому, зачекавши, поки тітка візьме в руку книжку й одключиться од усього світу, Світлана тихцем вислизнула з квартири.

Тут, у дворі, був весь її світ, її подружки й друзі. Тут ніхто не докоряв Світлані, що вона така, а не така, і вона почувала себе легко й вільно.

Подружки саме гралися в «класи», Світлана іншим разом теж пристала б до них, але зараз її розпирала новина, яку вона везла від двоповерхового будинку. Тож, трохи постоявши, Світлана похвалилась:

— А мені мама народила сестричку! От!

Облишивши гру, дівчатка обернулись до неї. Якусь хвилину мовчали, переварюючи новину, і Світлана була на сьомому небі. Потім та, що стрибала, сказала:

— Мені мама теж скоро народить!

А друга, яка тримала шнурок, додала:

— Я сама як виросту, то народжу!

Світлані стало образливо:

— І нічого ти не народиш!

— І народжу! І народжу! — застрибала-заспівала подружка.

— Ти жабу народиш! — знайшлася Світлана.

Тоді третя, що до цього часу мовчала, вирішила долити Світлані гіркого:

— Я, як вилосту, — вона ще літери «р» не вимовляла, — то сто дітей налоджу!

Тут Світлана не витримала, повернулася, пішла, сердита, додому. Посадила довкола себе ляльок, стала розповідати, як вона їздила до мами. І що в неї появилася сестричка.

— Довгенька-довгенька. Як черв’ячок!

Ляльки уважно слухали, ляльки й не думали заперечувати чи тим більше — дратувати Світлану. І вона за те нагодувала їх цукерками. Не забуваючи, звісно, й себе.

Більше до мами не їздили: в тітки щось сталося з ногами, вона ледь пересувалася по кімнаті. Виповзала на кухню й одразу ж опускалася на табуретку. Так, на табуретці, й їздила: від столу до плити.

— Помру, що ти без мене й робитимеш? — запитувала Світлану. — Боже, боже, що тебе жде?

Що її жде, Світлана не знала. Їй лише було дуже жалко тітки, особливо вночі, коли вони лягали спати й гасили світло. Світлана довго не могла заснути, весь час прислухаючись, чи тітка не вмерла. Їй ставало по-справжньому срашно, так страшно, що вона з головою пірнала під ковдру, стискалася в тремтячий клубочок.

Отак у страсі, а іноді й у сльозах і засинала, а коли прокидалася вранці, то одразу ж дивилася на ліжко (відколи мама вийшла заміж, Світлана переселилася спати на диван, а тітка спала на ліжку): встала тітка чи ні.

Згодом тітці полегшало, і вона перестала говорити про смерть. А тут ще приїхала мама: привезла показати сестричку. Тітка не спускала дитини з рук, мама втішено сяяла, Світлана ж почувалася зайвою, обділеною увагою дорослих, ревниві голочки вже ранили їй серце. Вороже дивилася на сестру, не розуміючи, чому тітка й мама так над нею сюсюкають, і коли мама врешті зібралася додому, не схотіла її навіть провести.

— Зовсім дитина здичавіла! — поскаржилась тітка. — Ти хоча б на кілька днів брала її до себе.

Мама зробила великі очі, спитала: «А Віктор?» Світлана зрозуміла одне: мама не хоче її брати до себе. І, коли мама вдруге принесла сестру й поклала, розгорнувши, на ліжку та, натішившись, на хвилину вийшла разом з тіткою на кухню, сказавши Світлані: «Приглянь за сестричкою», Світлана дивилась, дивилась, а тоді узяла та й ущипнула щосили сестру за пухку, наче балабуха, ніжку.

Сестра зайшлася відчайдушним плачем, Світлана одразу ж забилась під ліжко і не вилазила звідти, поки мама й пішла.

— За що ти її? — питала докірливо тітка. — Як тобі й не соромно! Це ж твоя рідна сестричка!

— Не рідна! — відповідала затято Світлана.

— Якщо ти будеш такою, мама більше не прийде до тебе! — продовжувала гніватись тітка. — В кого ти така і вдалася?

— Ні в кого!

Кінчалось тітчиною погрозою, що й вона не буде розмовляти із Світланою. Доки та не попросить пробачення в мами. Дістала книжку, сіла, демонстративно повернулася спиною.

Світлана постояла, постояла, (весь світ був немилий!), побрела геть з кімнати. Чекала, що ось-ось тітка її покличе, спита, куди вона ото пішла. Їй дуже хотілось, щоб тітка до неї озвалася, вона її любила по-своєму, адже, окрім тітки, у неї вже й не лишалося нікого. Тітка мовчала, і Світлана, зовсім уже вбита, вийшла з квартири, спустилася в двір.

І ніщо її у дворі тім не радувало. Ні сонце, ні тихе осіннє тепло, ні подружки, які весело гралися в дитячий садок: чим веселіше було їм, тим похмурніше, нестерпніше ставало Світлані. Підстерегла, коли вони залишили найкрасивішу, найдорожчу ляльку, та й скрутила їй голову.

Ох і крику ж було! Ох і плачу!

Лежала під ліжком і не знала й сама, як у неї те вийшло. Наче хтось інший узяв та й скрутив ляльці голову. Не вилазила до пізнього вечора.

VII

Коли Світлані минув сьомий рік, її вітчим, якого вона майже ніколи не бачила, завербувався на Колиму, і мама, побоявшись, що він там знайде собі іншу (вона так і сказала тітці), поїхала слідом.

— Ми тебе візьмемо до себе, — обіцяла, прощаючись, Світлані. — Ось тільки як слід влаштуємось і заберемо.

Та мамі, мабуть, так і не вдалося влаштуватися як слід. Бо минув і один рік... І другий минув... І третій, а мама все слала коротенькі, наче наспіх написані листи та грошові перекази. У листах тих не заїкалася навіть, щоб забрати Світлану до себе. Писала тільки, що дуже скучає за нею, в свою чергу запитувала:

«Ти скучаєш за мамою? Скучаєш?»

І Світлана не могла б сказати, чи так уже вона й скучає за мамою. Спершу частенько згадувала її. Особливо коли стала ходити до школи.

Досі пам’ятає той день, коли пішла вперше в школу. Тітка якраз тяжко захворіла. Лежала на ліжку, наче гора, ноги її стали колодки колодками. Охкаючи, вона їх ледь переставляла, якщо треба було вийти в туалет чи до ванной. Їсти їм варила сусідка, вона й на базар бігала, і в магазини, вони не знали, що без сусідки й робили б, вона й Світлану повела в перший той день до школи разом із своєю дочкою, теж першоклашкою, її дочка була зодягнена, мов лялечка, не те що Світлана, — все новеньке, все наче щойно з магазину, з полиці, — і сказала Світлані ревниво, коли та взяла сусідку за руку: «Це моя мама!» — ще й одштовхнула її. І, хоч сусідка одразу ж на дочку й нагримала, настрій Світланин був остаточно зіпсований. Їй уже здавалось, що вона й одягнута найгірше, і букет її найубогіший, і навіть сонце світить зовсім не до неї, а до оцих усіх щасливих дітей, які йдуть до школи разом із своїми батьками.

Потім, уже після уроків, коли оддзеленчав дзвоник і вчителька вивела їх, наче курчат, щоб роздати батькам, які вже й чекали під класом, як же заздрила Світлана оцим усім дітям, що побігли назустріч мамам і татам, сяючи щасливо очима! Одна вона лишилась на місці, наче до підлоги пришита, і мовчки, якось аж сердито дивилась... Не на своїх одноклашок, не на їхніх мам-татів, а у велике й холодне вікно, за яким непривітно сіріла стіна якогось будинку.

— А ти чого стоїш? — запитала вчителька. — Де твоя мама?

Світлана лише похнюпилась. Ведучи дочку за руку, підійшла сусідка.

— Пішли додому, Світланко.

— Це ваша дитина? — звернулась до сусідки вчителька.

— Та ні, не моя. Її матуся на край світу повіялась. А тітка геть розхворілась. То вже я її забиратиму. Разом з моєю.

— Треба завжди відповідати, коли до тебе звертаються старші! — суворо сказала вчителька. — Тільки невиховані діти не відповідають дорослим.

— Та ви вже нас вибачте, — відповіла за Світлану сусідка. — Ми так більше не будемо. Еге ж, Світланко?

Світлана мовчала, щоб не розплакатись. Плакала вдома. Втираючи сльози, казала тітці, що більше не піде до школи. А коли тітка, яка спершу пробувала її умовити, врешті взяла та нагримала, одразу ж забилась під ліжко.

— Посидь там, посидь! — сказала тітка. — Набридне, сама вилізеш.

Тітка сердито скрипіла над головою пружинами, тітка примовляла зітхаючи: «Що з тебе й виросте?» Світлана сиділа під ліжком, сповнена образи й горя.

Так нерадісно закінчився перший той день. І хоч наступного дня Світлана пішла-таки в школу і стала ходити туди з дня у день, із місяця в місяць, із року в рік, переходячи з класу в клас, і готувала уроки, і вчилася не те щоб відмінно чи добре, але й двійок не хапала, бо ще з першого класу засвоїла, що двійка не несе нічого хорошого, окрім крику, нотацій та лайки, а то й штурхана од рідної тітоньки, хоч тітка все рідше заглядала в її щоденник: не до того було за хворобами, які все частіше обсідали її. «Помру, на кого ти, бідолашна, й лишишся!» Тітка все більше байдужіла до всього на світі, окрім власних болячок, так що Світлана могла не дуже й старатися, та вона й не старалась, не пнулася з шкіри, щоб стати відмінницею, бо твердо була переконана: хоч би як вона старалась, хоч би як вивчила той чи інший урок, хоч би як відповідала, вчителька все одно не поставить їй п’ятірки. Вчителька її ненавидить.

Світлана спершу вчительку просто боялась. Боялась так, що в неї й тіло терпло, коли Марія Степанівна її щось питала чи викликала до дошки. Завжди чекала неминучого крику (Марія Степанівна весь час зривалась на крик, її різкий голос боляче шмагав по свідомості, Марії Степанівні нічого не варто було гримнути на того чи іншого учня: «Сідай! У тебе не голова, а гарбуз на плечах!» Всі уроки тільки й чути було сердиті її зауваження: «Петренко! Що ти там крутишся? Оксюта, вийди з класу!..). Тож Світлана завжди чекала від учительки неминучого крику, і їй часом здавалося, що Марія Степанівна кричить найчастіше на неї. Може, тому, що Світлану ніхто не приводив до школи, ніхто не приходив її зустрічати, що батьки інших дітей, особливо мами, частенько-таки запобігливо розмовляли з учителькою, просили звернути особливу увагу на їхню дитину. «Тільки ви можете допомогти моїй Ганнусі, ви ж така прекрасна вчителька!» — «Ну що ви! — сяяла Марія Степанівна. — Є й кращі од мене педагоги». — «Е, не кажіть, нам видніше!» І вже Марія Степанівна й запитує якось лагідніше Ганнусю й схиляється над нею уважніше — все-все помічала Світлана, позбавлена батьків!

А як же їй хотілося спершу, щоб Марія Степанівна так само схилилась над нею! Хоч один разочок схилилась. Як вона спершу старалася, щоб учителька її похвалила! Як хвалила ту ж Ганнусю чи Василька! Якось узяла та й прикрасила квітами зошит: синіми, червоними, жовтими. Малювала натхненно весь вечір: і на обкладинці, і на першій та другій сторінках, де були так само старанно виведені літери — домашнє її завдання.

Сиділа потім за партою, нетерпляче чекала вчительку, яка повільно наближалась до неї, перевіряючи зошити. Ось вона візьме до рук її яскраво розмальований зошит, спитає захоплено: «Це ти малювала? — І покаже, піднявши, всьому класові: — Дивіться, діти, наша Світланка просто молодець!»

— Що це? — запитала Марія Степанівна.

— Квіти...

— Сама бачу, що не будяки! Хто тобі дозволив псувати зошит?

Світлана убито мовчала. Вчителька ж тим часом перегорнула обкладинку, побачила квіти й на сторінках і зовсім уже розгнівалась:

— Що я тобі задавала додому? Написать ось ці літери! — ткнула пальцем у літери. — А ти що тут намазюкала?.. Візьми інший зошит і більше не смій малювати, що збреде в твою дурну голову! Левітани мені не потрібні!

Взяла та й поставила під усіма тими квітами отакенну одиницю.

Світлані здавалося, весь клас тихцем насміхається з неї. Прийшовши додому, подерла той зошит на шмаття.

Від того випадку поступово повнилась переконанням, що, хоч як вона старатиметься, все одно не догодить учительці. І вчилася, лиш би не лишитись на другий рік у одному й тому самому класі.

VIII

Коли була меншою, любила розповідати «страхітливки», до смерті лякаючи зовсім маленьких дітей. Збирала гурт, заводила в потаємний куток, починала грубим голосом:

Дітлашня, обмираючи, слухала, а голос Світлани ставав усе грубіший, все товщий:

Діти вже поворухнутись боялись, а Світлана впивалася їхнім переляком:

Страх нагнітався все більше, малеча геть кам’яніла, а голос Світлани лунав зовсім уже замогильно:

Дехто з малюків не витримував, пищав од страху, Світлана старалася ще дужче:

Здавалося, що й повітря чорніло довкола, і кущ, під яким вони сиділи, і стіни будинків, і навіть сонце у небі.

Діти од страху так і падали.

Потім не одне прокидатиметься серед ночі од власного несамовитого крику, і не раз влітало Світлані за оті «страхітливки» й од сусідів, й од тітки, та вона все не каялась. Світлана насолоджувалася похмурою владою над дітлашнею, і не так їй просто було від цієї влади відмовитись.

Потім, коли підросла, захопилась малюванням. Отой у квітах зошит не минув для неї безслідно. Пізнавши смак малювання — незбагненного дива, коли на чистім-пречистім папері ні з чого раптом появилися квіти, створені її уявою, Світлана вже не могла не малювати, їй аж руки свербіли до пензля чи олівця.

Тільки з квітами було одразу ж покінчено. Раз і назавжди. Тепер в її зошитах, не для школи, звісно, призначених, усе частіш і частіш появлялись дракони та змії: багатоголові страховиська з величезними пащеками, з довжелезними іклами, з димом та полум’ям, що виривалися з пащек.

І поруч з драконами, зміями все частіше й частіше виникала вчителька. Марія Степанівна. Вона то втікала від отих страховиськ, які гналися з нею, то конвульсійно звивалася в їхніх пащеках, роздираючи в крику рота, і рот у Марії Степанівни щоразу ставав усе більший та більший, усе зубатіший та зубатіший. Вона сама б, мабуть, розправилася з драконами, якби Світлана не пильнувала за нею. І коли відчувала, що вчителька ось-ось вирветься з-під її влади, дозволяла драконові перекусити її навпіл.

Скільки тих зошитів було змальовано Світланою! Тітка тільки сплескувала:

— Зовсім здуріла дитина! І де та мати в біса віється, що й не провіда?

Мами не було й не було, мама не приїхала жодного разу. Світлана вже й забувати стала, яка в неї мама. Пам’ятала лише її плач, оте беззахисне «і-і-і», коли сварилася з татом, який і вигнав їх з дому. «Я так ніколи не плакала б!» — думала погірдливо Світлана, коли їй виповнилось шістнадцять років, не відчуваючи ні жалю, ні співчуття до забутої матері. Лиш гидливу зневагу. «Хай би спробував на мене так гримнути!» — думала про свого теж напівзабутого батька й уявляла, якого одкоша він би одержав від неї.

Світлана вже давно розучилася плакати, хоч би як їй боліло, хоч би як її ображали чи кривдили. Та й кривдників з роками ставало все менше, бо її все більше й більше боялися. Особливо з того часу, як вона знайшла собі друзів на вулиці і ті друзі замінили їй усе: і сім’ю, і батьків, і школу, як Світлана тільки й того що терпіла.

Щодня відбувалося одне й те саме. Приходила з школи і, наспіх поївши, бігла на вулицю. Тут уже ждали на неї, тут вона була серед своїх, тут її розуміли з півслова, не читали нудних повчань чи нотацій, не дивились на неї як на пропащу людину. Легко й вільно почувалася серед них Світлана, бо, хоч би що вона зробила, завжди діставала схвалення й підтримку.

Поверталася далеко за північ, і пахло од неї тютюновим димком, а часом і вином, отим дешевим «чорнилом», що його, хизуючись одне перед одним, пили в темних під’їздах: прямо з пляшки, нічим не закушуючи, аж поки всі моря ставали по коліна, а поодинокі перехожі сахалися, а то і втікали геть під улюлюкання й розбійницький посвист. Поверталася частенько із танців, із майданчика в парку, що його облюбувала їхня ватага, де вона царювала й володарювала, в лютих сутичках потіснивши інші ватаги, і Світлана ніколи не стояла осторонь. Світлана першою кидалася в бійку, так вправно орудуючи кулаками й ногами, що навіть найзагартованіші не витримували — пасували перед невеликою фурією, в яку наче вселилася сотня здичавілих кішок.

Тому, може, й любила над усе Світлана танці, що оцей невеликий майданчик, де можна було навісніти в «рок-н-ролі» — до нестями, до несхочу, оцей простір, вихоплений з темряви, оці звуки здичавілі, які пронизують серце і душу, примушуючи тіло конвульсійно підскакувати й смикатися, смикатись так, наче воно вже тобі й не належить, оце наркотичне сп’яніння, в якому тонув увесь світ, тонув і відкидався недбало як щось таке непотрібне, що на нього не варто й оглянутись, все-все на цьому шаленіючому просторі належало тільки Світлані, лише їй, лише їй і більше нікому! Тому й не терпіла вона красивих суперниць і завжди знаходила спосіб так їх спровадити, так провчити, що вони, оті красуні суперниці, десятою дорогою обходили цей майданчик для танців.

Ця ж наче з неба звалилася, наче й не знала про Світлану нічого, та ще й, мов на гріх, у «бананах». «Банани» саме входили в моду, це був ще навіть не крик — пискіт дівочої моди, стогін суцільний роз’ятрених душ, мука пекельна палаючих поглядів. Усе на світі віддати за «банани», душу занапастити, лиш би пройтися в «бананах». Пройтися, зриваючи заздрісні погляди таких, як сама... Ні, вже не таких, уже на голову нижчих, бо вони не в «бананах».

«Банани» снилися кожній у снах найрожевіших, довкола тільки й розмов було що про «банани». І коли б до кожної прямо з казки примчав красень царевич та запропонував руку, серце і півцарства на додачу, то почув би у відповідь: «Не хочу півцарства — хочу «банани»!» І легше, мабуть, було б тому царевичеві завоювати ще одне царство, ніж дістати пару «бананів».

Тому не дивно, що Світлана роздивилася спершу не дівчину, яка прийшла на майданчик, а «банани» на ній. То вже потім розгледить і пишне біляве волосся, викладене в наймоднішу зачіску, і яскраво нафарбовані губи, що червоніли зухвало, немов проти неї, Світлани, піднятий прапор, і чорнющі, явно наклеєні вії, і вправно наведені тіні, й пластмасові супермодні сережки, і такий само моднячий хрестик поміж високих, як у молоденької кізки, грудей. Усе, все ревниво помітить Світлана, відчувши себе одразу обділеною, отакою собі попелюшкою поруч із оцією яскравою зайдою, але насамперед помітить «банани». Веселий спалах довкола дівочого стану й ніг. Червоне палахкотіння вогню, роздмуханого в танці. Заворожуюче душу видіння, од якого неспромога одірвати очі.

Дівчина танцювала так легко й вільно, так розкуто й весело, звісно ж, лише тому, що була у «бананах»! І хлопці так липли до неї лише через «банани».

І чим довше танцювала вона, кокетуючи з черговим партнером, чим більше веселилася і сміялась, тим похмурішою й злішою ставала Світлана. Всі-всі, хто її колись кривдив, насміхався, знущався над нею, безжально цькував її лише за те, що вона не така, як вони, хто погірдливо фиркав на неї, наче втілилися зараз у цій дівчині. Світлана, вже давно не танцюючи, стояла й не спускала ворожого погляду з «бананів». І погляд її ставав усе важчим і важчим.

Коли ж танці скінчились і молодь стала розходитися, рушила вслід за незнайомкою. Могла б налетіти на неї ще тут, на майданчикові, розтіпати зачіску, списати весь вид — скількох отак віднаджувала! Але щось утримало її, а те «щось» було, мабуть, «бананами».

Дівчина спершу йшла з якимось хлопцем, він її, мабуть, і привів на танці, бо Світлана його не знала. Потім вони попрощалися. (Сховавшись, Світлана нетерпляче чекала, поки вони попрощаються. Боялась, що хлопець піде з нею далі, бо пробував у чомусь умовити дівчину, на що вона засміялася голосно й сказала: «Ні, не сьогодні!» І сказала ще: «Па!» І він нарешті відстав). Хлопець завернув у завулок, а дівчина пішла прямо вулицею, вицокуючи закаблуками по кам’янистій бруківці, і Світлана, яка була у кросівках, безшумно побігла слідом.

Вулиця була порожня, всі давно спали, навіть ліхтарі світили впівока, сонно поблимуючи в темряву. І тут, під однім з ліхтарів, Світлана побачила цеглину: її немов хтось навмисне взяв та й поклав на дорозі.

Це була навіть не ціла цеглина — півцеглини з гострими надбитими боками, з плямами цементу на рудому тлі. Світлана на бігу нахилилась, підхопила її і ледь не впустила: цеглина була мов чавунна. Затиснувши цеглину, Світлана щодуху побігла за дівчиною.

Дівчина почула, що хтось біжить позаду, аж тоді, коли Світлана вже майже її наздогнала. Зупинилась, обернулася, підняла, закриваючи голову, руку. Але затулитись так і не встигла: Світлана налетіла, з усього маху опустила цеглину. Немов боячись розбудити поснулих, дівчина тихо ойкнула, як підкошена впала додолу.

Важко дихаючи, Світлана стояла над дівчиною. Здавалося, що та от-от заворушиться, зведеться на ноги. Але дівчина лежала непорушно, лише «банани» продовжували переливатися живим вогнем на широко розкинутих ногах. Вони наче просилися до Світланиних рук. І Світлана, одкинувши цеглину, нахилилась над дівчиною.

М’яка вогниста тканина покірно давалася Світлані, оголяючи ноги непорушної дівчини: вони були в неї на диво худі. Ось «банани» зовсім зісмикнулись, ноги глухо стукнули об бруківку. Одна нога була в туфлі, а друга боса: туфля заплуталася в «бананах». Світлана її одраз ж і витрусила і, притиснувши «банани» до грудей, бігцем кинулась геть.

Бігла, й здавалося весь час, що дівчина, опритомнівши, женеться слідом. Вскочила у під’їзд, вилетіла на свій поверх, дістала ключ, вбігла до квартири, зачинила поспіхом двері. Прислухаючись, постояла: по той бік було тихо.

Заспокоївшись, Світлана пішла на кухню: мусила як слід роздивитися здобич. Ввімкнула світло, довго ними милувалась, а потім скинула джинси й одягла «банани».

Тканина м’яко облила ноги, тканина мов лащилась, переливалася вогненно — Світлана уявила себе в них уже на танцях, на отому майданчикові, вона навіть зробила кілька па посеред кухні й засміялася, втішена. Гладила долонями «банани» — не могла ними натішитись. Так і пішла з кухні в «бананах».

Тітка спала. Світлана, не вмикаючи світла, роздягнулась, потримавши ще трохи «банани» в руках, повісила їх акуратно на спинку стільця.

Лягла в постіль. І лише зараз згадала про дівчину, яка, може, й досі лежить непорушна.

«Нехай не ходить, куди її не просять!» — подумала мстиво.

Зібгавшись у клубочок, як це любила робити, одразу ж заснула.

IX

На ранок Світлана проснулася з відчуттям чогось незвичайного, що чекало на неї. Одразу ж згадала: «банани»!

Розплющила очі, звелася. «Банани» висіли на спинці стільця, де вона їх ще вчора повісила. «Банани» палахкотіли у ранковому світлі, яке щедро лилося з вікна. Світлана хотіла зіскочити з канапи, підбігти, вхопити до рук, але тут у коридорі, по той бік дверей, голосно дзенькнув дзвінок. Й одразу ж із кухні зачовгала тітка:

— Біжу! Біжу!

Світлані стало смішно від того «біжу». «Хто це так рано?» — здивувалася вона.

Там, у коридорі, забубонів чоловічий голос, щось відповіла тітка. Ось вона прочовгала до дверей, що вели до кімнати, одчинила, і Світлана побачила налякане тітчине обличчя.

— Там до тебе міліція, — прошепотіла тітка.

Світлана писнула, з головою пірнула під ковдру.

Медалі

Він ніколи не плакав. Ніколи-ніколи не плакав. Навіть в дитинстві, навіть коли був немовлям, батьки не чули його крику, не бачили сліз.

Якось вивалився з колиски додолу. Буцнувся головою об твердющу підлогу — лежав, тільки кректав.

— І що за дитина? — дивувались дорослі. — Мов кам’яна.

А тут на сьомім десятку життя вперше розплакався. Сльози лились і лились: мовчазно, гірко, невтішно, як тільки можуть литися в старої людини. Йому було сором оцього нестримного плачу, він сердився на себе за нього, казав сам собі: «Через кого я плачу, через сопляка!» — і нічого не міг з собою подіяти.

І

А день-бо починався як ніколи ясний та гожий. Радісно вливався в його невелику кімнату, обставлену старенькими меблями, дихав такою бадьорою свіжістю, що він, прокинувшись, скочив з ліжка, як молодий.

І перше, що побачив, — свій святковий костюм. Почищений, випрасуваний дбайливо невісткою, костюм висів на спинці стільця, і він одразу ж подумав, що треба почепити медалі. І так йому закортіло це негайно, в цю ж мить зробити, що він не витримав, як був у трусах, підбіг до комода, потягнув на себе шухляду.

На нього так і війнуло устояними пахощами речей, що роками лежать на одному й тому ж місці. То були переважно речі дружини, яка померла десять літ тому: коробочки, пудрениці, флакони й флакончики, висохлий тюбик губної помади, бігуді, перламутрові гудзики, клубочки вовняних ниток, голки й гачки для в’язання — все це він ревниво беріг, не дозволяв чіпати навіть невістці.

І тут же стояла мальована палехська скринька. Подарована йому на п’ятдесятиріччя дружиною. Обережненько взяв, відчуваючи пальцями тверду відполіровану поверхню, повернувся до ліжка. Сів, любовно поставив її на коліна, підняв кришку.

І завмер.

В скриньці, на малиновій бархатці, завжди лежало його п’ять медалей: «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.», на честь тридцятиріччя цієї перемоги і три «За відвагу». Рідкісний набір трьох медалей, що їх мало хто мав у минулій війні. Медалі завжди лежали, старанно викладені в акуратний рядок, наче пришпилені до малинових грудей. «За відвагу» мерехтіли благородно сріблом, дві інших золотисто сяяли бронзою. Він їх сам завжди і складав, не довіряючи навіть дружині, коли та була ще жива, — одну по одній, протираючи дбайливо хусточкою, здуваючи з муарових колодочок щонайменші пилинки, і завжди хвилювався, підіймаючи кришку: було таке відчуття, наче медалі весь час чекали на нього.

Тепер же не повірив тому, що побачив: не було трьох медалей. Тканина аж кричала, пограбована, до малинових нервів обдерта, а дві осиротілі медалі пригнічено одсвічували враз потьмянілою бронзою.

«Хто?.. Як?.. Та цього бути не може!»

Зблиснула думка, що він не так їх поклав. Що помилково прикрив малиновою бархаткою. Перевернув, витрусив дві, що лишились, — скринька сумно зблиснула полакованим дном.

Кинув скриньку, побіг до шафи: здалося, що медалі висять на іншому, старенькому вже піджаку. Що невістка, забираючи прасувати костюм, взяла й перевісила. Ось він зараз відчинить — і медалі звично засяють на сірій тканині.

Немає.

А може, невістка десь поклала й забула? Могло ж таке бути! Перед тим, як прасувати, зняла, і вони тепер лежать десь на кухні.

Ну, звісно ж, на кухні!

Поспіхом одягся (невістка підхоплювалась рано), сунув ноги в капці, сторожко, щоб не грюкнуть, не рипнуть, вийшов у коридор.

Квартира ще дихала сном, а на кухні вже лунав якийсь рух, доносився, мов дятлів, перестук ножа. Прочинив обережно двері, протиснувсь бочком: Оля, невістка, коли готувала — гнала всіх з кухні, щоб не заважали. Та й то: три метри на два, не розгулятись і одному.

Оля саме різала буряк. На плиті шкварчало й булькотіло, чайник аж підстрибував, вибухаючи паром, а невістка, червона, розпалена, швидко і вправно сікла малинові кружальця.

— Ви вже встали? Ще ж рано! — сказала якось аж невдоволено.

— Олю, ти не знімала медалі?

— Медалі? — здивувалась вона. — А чого б це я їх знімала?

— Та коли гладила...

— Так їх же там не було. Ото де поклали, там і шукайте. — І — тут-тук сердито ножем. — Нащо вони мені: на роботу носити? І придумають же!

— Та я і не думав, — відповів він і, пригнічений, вийшов з кухні.

— По кишенях пошукайте! — гукнула невістка вслід.

Повернувшись, повивертав усі кишені, хоч ніколи їх сюди не ховав. Ще раз заглянув до скриньки, потрусив навіть ковдру: медалей не було. Окрім отих двох, бронзових.

«Та що ж це таке?»

Сів, розгублено повів по кімнаті очима.

«Може, Йван? — подумав про сина. — Міг же узяти... подивитися... Та й забув покласти назад. Ну, звісно ж, Іван!»

Ледь діждався Івана: син, як і онук, любив у неділю поспати. Він уже й до спальні підкрався, і вухо до дверей притуляв — ані звуку.

Аж ось таки вийшов. У майці, в штанях спортивних, граючи м’язами.

— Фізкультпривіт! А чого не на зарядці?

Та йому було не до жартів.

— Слухай, Іване, ти мої медалі не брав? «За відвагу»?

— «За відвагу»? — перепитав Іван з таким виглядом, наче пригадував. Почухав широкого носа, зблиснув міцними зубами: — Та вони ж ось у мене на майці!

— Дурень! — сказав він ображено. — Я до нього серйозно, а він...

І пішов до своєї кімнати.

Син зайшов слідом: обличчя його було вже не веселе, а винувате.

— Справді медалей немає?

— Нема.

Сидів, не дивився на сина.

— А може, вони на піджаку?

— Я вже дивився.

Іван все ж одчинив шафу, перебрав одяг.

— А серед білизни не завалялись?

— Що я, на підштаниках вішаю?

— Та я просто так. — Постояв, постояв, тручи носа, рішуче сказав: — Тоді Олег. Більше нікому. Ось я йому зараз!

— Не смій! — зупинив він сина. Сам уже думав на онука. Хоч усе ще не хотілось вірити. — Я спитаю.

— Ну, як знаєте, — стенув син плечима. — Тоді я, тату, побіг. — Син щосуботи й неділі бігав на зарядку в парк.

— Біжи.

Іван вийшов, і він знову лишивсь наодинці. «Йому б лише бігати!» — подумав з образою. Треба було йти до онука, який уже, напевно, прокинувся, та все не наважувався. «Зараз... Ось заспокоюся трохи...» Він дуже любив онука, який ріс на його руках, тож думка, що медалі вкрав Олежко, була для нього нестерпна. Тому ще раз підійшов до шафи, обнишпорив усі кишені, перетрусив білизну — медалей не було.

«Та що ж це таке?»

Враз пригадав, як позаминулого тижня, коли він повернувся з чергової зустрічі з піонерами школи, вони разом з Олежком складали медалі. Він обережно знімав, онук так само обережно складав одну по одній до скриньки. Складав і допитувався: «А вони срібні?.. З чистого срібла?»

І підносив до очей, наставляючи проти сонця.

«Господи, тільки не це!»

А десь на грані свідомості: «Це. Тільки це».

«А може, він просто взяв подивитись? Дитина ж... Погрався та й забув покласти на місце. Ось я зайду, а медалі лежать коло нього... На подушці». І так виразно уявив цю картину, що одразу повірив: так воно і є.

«Ну, звісно ж, медалі в Олежка!»

Онук щойно прокинувся. Лежав, випроставшись, на вузенькому ліжку, зблимував світлими, як у діда, очима. Дрімота ще гніздилася в ньому, блукала по чистім лиці, збиралася солодкою слиною в кутиках вуст.

— Не спиш?

Олежко блимнув на діда — омив його поглядом. Рожеве обличчя його було таке безтурботно-спокійне, що йому стало аж ніяково. За те, що міг подумати щось лихе на онука.

Та медалі ніде не лежали. Ні на ліжку, ні на столі. До того ж на столі стільки всього було нагромаджено, що їх важко було б так одразу й помітити. Олежко знову щось паяв: по всьому столу розкидані жмути дротів, металеві, в дірках суцільних пластини. А з кімнати й досі не вивітрився ледь чутний запах каніфолі.

— Що тобі снилось?

Присів поруч на ліжко (Олежко посунувся, даючи дідові місце), провів долонею по світлому чубчику. Волосся було таке м’яке й ніжне, що мимохіть хотілося гладити його й гладити: от уже тринадцятий рік, а воно в нього як у немовляти.

— Так що тобі снилось?

Онук наморщився, чесно намагаючись пригадати хоч один сон. Потім розпустив гладенького лоба:

— Нічого.

— Так нічого й не снилось? А медалі?..

Не збирався про це одразу питати — саме зірвалось із язика.

В Олежкових досі безхмарних очах метнулась тривога. Він зробив такий рух, наче хотів пірнути під ковдру. А великі, як локатори, вуха взялися вогнем.

Він!

— Де ти їх поклав?

— Ніде, — сказав онук, ховаючи очі.

— Як-то ніде? Десь же та мають лежати! — А що онук уже й обличчя одвернув од нього, якомога веселіше спитав:— І як ти їх вхитрився взяти, що навіть я не помітив? Думаю: в скриньці, а вони, бач, у тебе!

— В мене немає, — прошепотів уже не до діда — до стіни Олежко.

— А в кого ж?

— Не знаю.

— Так ти їх брав чи не брав? — Він починав уже сердитись. Думка, що медалі попливли кудись з дому, була для нього нестерпна. — Брав чи ні? — трусонув за плече онука. — Чого ж ти мовчиш?

— Не брав.

Хоч вуха вже палали вогнем.

— А я збирався сьогодні піти з тобою в кіно. А воно ось що виходить. Не хочеш дідові правду сказати... Ну, гаразд, не хочеш, не треба. Думав, що ти мене любиш хоч трохи...

Важко пішов до дверей.

— Дідуню!

Олежко уже звівся на лікоть, благально дивився на нього.

— Що?.. Що ти хочеш сказати?..

— А ти мене не лаятимеш?

— Ні.

— Вони не в мене.

— А в кого? — так і кинувсь назад. — У кого?

— В Сашка.

— В якого Сашка? — Хоч міг і не питати: сусідський хлопець Сашко весь час товкся в онука. Удвох, мабуть, учора й паяли — збирали короткохвильовик.

— Навіщо ти йому їх віддав?

— На контакти... Він їх розплавить.

— Розплавить?.. Мої медалі розплавить?.. Ходім! — Смикнув за руку онука, ладен отак, невдітого, його до сусідів і вести. — Як ти посмів це зробить? Ти хоч трохи подумав, що робиш?

Олежко, похнюплений, мовчки вдягався: все не міг попасти ногою в холошу.

— Ви куди? — визирнула з кухні невістка.

— Ми зараз.

— Хай хоч умиється.

Онук смикнувся до ванни, радий, мабуть, відтягнути похід до сусідів, але він його не відпустив.

— Дзвони!

Олежко навіть руку за спину сховав.

— Ні, ти подзвониш! — Сам не знав, чому хотів, щоб подзвонив саме онук. — Дзвони! — Взяв його руку, що опиралась, підняв, натиснув онуковим пальцем на кнопку дзвінка.

Двері одчинила сусідка — жінка молоденька й привітна.

— Ваш Сашко вдома?

— Вдома... А що?

— Та нічого. — І вже до онука: — Ну, веди до свого дружка! Це ж треба до такого додуматись: контакти!

Сашко сидів коло столу, не менш захаращеного, аніж в онука, щось саме паяв. Тоненька ниточка диму, хилитаючись, підіймалася догори, танула над головою. Світловолосою, як і в Олежка.

— Сашко, де медалі? Давай їх сюди!

І по тому, як у Сашка одразу ж забігали очі, зрозумів, що сталося непоправне...

Те, що він поклав, принісши, на столик, важко було назвати медалями. Сплавлений шмат металу, суціль вкритий темною плівкою. Він спершу не повірив, коли Сашко дістав його з керамічної пічки. «А де ж медалі?» — спитав. І лише тоді, коли Сашко вийняв із столу колодочки стрічок муарових та простягнув їх на тремтячій долоні, зрозумів, що медалей більше немає.

Не сказав нічого ні Сашкові, ані Олежкові, навіть сусідці, яка вже заходилася лаяти сина та пробачатись, — мовчки вийшов з квартири.

Онук поволікся слідом.

Син уже повернувся з парку: у ванній шуміла вода.

— Снідати! — гукнула з кухні невістка. — Куди це ви ходили?

Не відповів — пішов до своєї кімнати.

Роки враз навалились на нього, згорбивши спину, а ноги стали чавунними. Ледь їх дотягнув, кинув на столик шмат металу, опустився на неприбране ліжко.

Ще ніколи не відчував себе таким самотнім. Хіба що тоді, як провів на кладовище дружину. Всі образи, всі гіркі, неуважні слова, що він їх чув в останні роки від невістки та сина, враз ожили, заворушилися в ньому, і думка, що він в оцій квартирі зайвий, не потрібний нікому, що вони ждуть не діждуться, коли він помре і звільнить їм нарешті кімнату, опанувала його з дедалі більшою силою.

Заглянув Іван: мокре з-під душу волосся, разпашіле після зарядки обличчя.

— Ідіть снідати, тату!

— Снідайте без мене.

— Та що з вами?

— Спитай Олега. — А що син все ще стояв, сказав роздратовано: — їжте, я потім.

— Ну, як знаєте. — Іван, ображений, вийшов з кімнати.

Потім заглянула невістка.

— Тату, що це таке? Ану зараз же снідати! Для кого я старалась?

— Олю, я потім, — морщачись так, наче в нього розболілися зуби, попросив він невістку. — Я зараз не можу.

Але її не так легко спровадити.

— Що накоїв Олег?.. Сидить весь у сльозах... Що ви йому сказали таке? До кого ходили?

— Господи, яке це має значення! — простогнав, відчуваючи, що от-от не витримає, зірветься, наговорить дурниць. — Снідайте, я потім. Дайте хоч трохи побути самому!

— Ви як мала дитина! — сказала невістка сердито. — Розприндились не знати й чого. — А що він уперто мовчав, пішла нарешті з кімнати.

«Отак краще...»

Сидів як ніколи похмурий, думав гірко про невдячність онукову. Все йому віддав, дбав про нього, як про сина ніколи не дбав, черевички, костюмчики, курточки — все справляв на свою не таку вже й велику зарплату, а потім уже й на пенсію. «Ви хоча б для себе щось, тату, лишали», — не раз докоряла невістка. «А нащо вони мені — солити? До дівок уже пізно, на домовину мовби ще рано. Ти поглянь лиш, костюмчик який! — тішивсь покупкою. — Олежко буде в ньому наче картинка!» І онук теж горнувся до діда, як до батьків не горнувся. Вертався з дитсадка, а пізніше вже і зі школи і з порога: «А де дідуньо?»

Скільки в них було спільних інтересів, таємниць обопільних! Як що, так і до діда...

Віддячив дідуневі!

Звично запекло в тім’ї. Там щось набухало, боляче підіймаючи череп. Дістав таблетки, пішов до ванни по воду. В кухні за погано причиненими дверима лунали збуджені голоси. Здається, сварились.

— Тато теж наче змалився! Варто з-за якихось брязкалець здіймать таку бучу! — голос невістки.

— Доживеш до його років, змалишся й ти! — це вже син.

Його аж хитнуло. Було таке відчуття, наче невістчина фраза шмагонула навідліг по обличчю. Забувши, по що йшов, повернувсь до кімнати.

«Брязкальця!.. Діждався на старість...»

І, не витримавши, розплакався. Вперше в житті.

А потім прийшли спогади. Немов щось сколихнулось у ньому — і спогади, які довгі роки лежали при самому дні, почали підійматись один по одному, спливати на поверхню: чіткі, ясні, наче все оте з ним сталося вчора, а не більш, ніж сорок літ тому, на вісімнадцятім році життя.

ІІ

Михайло Гаркуша потрапив на фронт взимку сорок третього, коли наші війська вели запеклі бої за Донбас. Люди старшого віку й досі пам’ятають, які лютували морози наприкінці зими сорок третього — дерева на корені вимерзали, птахи падали мертві, а небо було таке крижане, що навіть од сонця віяло холодом. Тож Михайлова мати умовляла надіти кожух, що лишився од батька, а він не хотів.

— Думаєте, нас в оцьому поженуть воювати, ге? — показував на вітрами підбите пальтечко. — Нас перевдінуть у військове, а тоді вже в бій.

— А як не перевдінуть? — уже плакала мати. — Замерзнеш же!

— Та ви що?! — закричав на матір. — Не служили в армії, то краще помовчали б!

Був переконаний, що як тільки добереться до військкомату, так його одразу ж у військове спорядять. Дадуть гімнастерку, штани-галіфе, валянки, ще й справну шинелю. А на голову шапку-вушанку. З яскравою зірочкою. Підпережеться, автомат на груди повісить і до Васильки Шульженкової:

— Здрастє — не застє! Впізнаєте? Дерли носа? Знать не хотілись? Гризіть тепер пальці!

І як же жалкував уже потім, що не послухався матері! Як згадував татів кожух, коли їх, необмундированих, наспіх озброївши, звели у взводи, у роти. Та й повели в бік Дінця, де гриміло, і гупало, й розповзалось рудими димами.

Поки йшли, ще сяк-так. Грілися, розмахуючи щосили руками, розтирали подубілі, настуджені лютим морозом обличчя, — сльози замерзали на віях! — намагалися забитись в середину колони, де було наче затишніше... «Ширше крок! — лунало раз по раз. — Підтягнись!» Та їх і підтягати не треба було: самі бігли, рятуючись од морозу пронизливого... Тожпоки йшли, якось іще можна було терпіти, а як добралися вже під вечір до невеликого села понад Дінцем та як їх зупинили і вишикували біля крайніх садиб, на белебні відкритому, отут уже їм вітер і дав! Отут уже Михайло і згадав, зубами видзвонюючи, татів кожух.

— Р-рівняння напр-раво!.. Струнко-о!

Тобто замри і не диш. Їж очима начальство, яке підходить непоквапно невеликим гуртом. У шинелях, у хвацьких куфайках, переперезане й обвішане зброєю. І на кожному шапка-вушанка. Неопущена. Наче й мороз їм не мороз.

— Товаришу капітан, поповнення прибуло!

— Драстуйте, орли!

Загелгекали грачиною зграєю.

Да-а, з цими навоюєш...

Уже тут кожному взводові призначили командира. З бувалих, обстріляних, з отих, що підійшли.

Їм припав сержант з такими веселими очима, наче лясне от-от по колінах долонями та й піде у танок. В куфайці, з пістолетом у кобурі, ще й німецький автомат недбало висить за плечем.

— Замерзли, вояки?.. Підем грітися в хату... По одному шикуйсь! Стр-рунко! Фронтовики, два кроки вперед!

Вийшли п’ять чоловік.

— Не густо, — поморщився сержант невдоволено. — Ви... ви... ви й ви — командирами відділень. А ви, — до найстаршого, — моїм помічником. Ясно? Кому не ясно — два позачергові наряди, — блиснув зубами. — Р-рівняйсь!.. Стр-рунко!.. З піснею кроком руш!

Гупнули в землю одмерзлими підошвами, рушили поспіхом до вимріяної хати.

Набились як у рукавицю. Сорок душ до невеликої кімнати, ще й господиня. Під столом, попід ліжком, по всій підлозі, притискаючись один до одного, щоб вигнати хоч трохи дрижаки. Покотом. «Двері!.. Двері!..» — кричали на тих, хто виходив-заходив. «От би зараз татів кожух!»

Ще раз затужив по кожухові, коли його підняли на пост серед ночі.

— Холодно? — спитав пошепки бійця, що його мав замінити.

— Сам спробуєш, — відповів той, хукаючи в долоні. Від скоцюрбленої постаті віяло таким холодом, мов не чоловік стояв посеред хати — крижина.

Михайло спав, як і всі, не роздягаючись. Тож не треба було і вдягатись. Підхопив легеньку гвинтівку з п’ятьма до неї обоймами, вийшов надвір. І наче пірнув з головою в крижану купіль.

Застигле од морозу повітря було густе й непорушне, фіолетові тіні мертво лежали повсюди, а сніг рипів так, наче його різали ножем. Зірки угорі мерехтіли голками, місяць був блідий, як мрець. Михайло спершу ходив: од воріт до порога, потім не витримав, став бігати. Та однаково не міг врятуватись од холоду. Він забиравсь під пальто, проникав до кісток, студив ноги й руки, вихолоджував очі. Душив усе живе, що тільки насмілювалось поткнутись на вулицю, — ні руху, ні голосу, тільки рип-рип од воріт до порога втоптаною стежиною та болісне хекання, щоб хоч трохи зігрітись.

Добре ж, що хоч валянки взув — послухався матері. Пошиті з сукнини й вати, на торбу квасолі виміняні, в калоші ще довоєнні взуті, вони сяк-так тримали тепло, а то зовсім би позбувся ніг!

Коли йому здалося, що минуло більше години, заскочив до хати. Переступаючи через розметані тіла, добравшись до годинника, що висів на стіні, придививсь до циферблата. Стрілки показували всього чверть на другу: ще сорок п’ять хвилин — ціла вічність! Постояв, запасаючись теплом, знову пішов надвір.

— Двері! — гукнули сонно услід.

Потім, коли нарешті повернувся до хати та ліг, довго виганяв зашпори. Грів за пазухою заледенілі руки, дрижав усім тілом. І крізь сон, що важко навалився на нього, чув, як тисячі голочок впиваються в пальці.

Заворушились од грюкоту. Хтось гатив у раму вікна, догукувався охриплим од холоду голосом:

— Перший взвод — по сніданок!

Першою підхопилась молоденька хазяйка. Засвітила бликун, що стояв на столі, і сержант, який чомусь опинивсь коло неї на ліжку, ще з-під ковдри скомандував:

— Командирам відділень виділить по два чоловіки по кашу! Одна нога тут, друга — там!

Внесли кашу, розкладену по казанках (на двох один казанок), по хаті пішов такий дух, що підхопилися навіть ті, яких ніяк не могли добудитись.

— Хто не взяв ложки? — спитав сержант весело. Стояв посеред хати, поблискував двома на гімнастерці медалями.

Ложки прихопили всі, окрім Михайла.

— Який же ти після цього солдат? — поцікавився сержант. — Щоб з першого бою не вертався без ложки! А поки що тримай!

— А ви? — спитав Михайло несміливо.

— Бери, бери, я потім поїм. — Він вже передав свій повен, з верхом, казанок хазяйці. — Тільки одразу ж повернеш.

Ложка сержантова була металева, вузька й гостроморда. Ще й із старанно видряпаним написом: «Шукай, суко, м’ясо!» Пірнаючи в кашу, вона за м’ясом так і шастала — напарник Михайлів зизом дивився на неї. А Михайлові що, Михайло уплітав кашу з м’ясом і ще нічого, здавалось, смачнішого не їв у житті.

Не встигли поїсти, як знову загрюкало в раму:

— Во-оздух!

Всі голови як по команді повернулись до невеликих двох вікон. А там уже брязкотіли шибки, тривожно та жалісно.

Якийсь гул проривавсь до середини, холодком заповзав кожному в груди.

— Одставить кашу! — скомандував дзвінко сержант. — Надвір!

Всіх наче вимело. Викочувалися в холодний світанок, а там уже грізно гуло й вібрувало не тільки небо — земля під ногами.

— Лягай!

Михайло й сам незчувсь, як летів до глибокої ями: тут уже один на одному лежав весь майже взвод. Вдарився боляче коліньми й ліктями, перевернувся на спину, з острахом глянув у небо. Там, гостро спалахуючи на сонці, швидко неслись літаки. Один... два... три... чотири... Далі Михайло перестав рахувати: передній літак, завалившись на крило, якось боком став падати донизу, й одразу ж коло нього з’явилися чорні краплини. Краплини якусь мить зависли на місці, наче роздумуючи, падати їм чи не падати, потім, зірвавшись, полетіли донизу, і крізь рев літака, його прошиваючи, націлений прямо у яму, почувся пронизливий свист. Свист був такий страшний, що Михайлове тіло наче роздерлося навпіл, він навіть не міг заплющити очі, щоб не бачити невмолимої тіні, яка падала просто на нього.

— Не наші! — мов крізь сон, донісся голос сержанта.

А свистіло вже так, що не витримала — застогнала земля.

Й обвалилось. Гухнуло, вдарило, рвонуло десь поза ямою, вогняним смерчем злетіло до неба. І не встиг Михайло подумати, що пронесло і він лишився живий, як другий літак, моторошно завиваючи, став падати просто на нього.

— Не наші!.. Не наші!.. — промовляв щоразу сержант. Він лежав посеред ями, обіймаючи хазяйку, яка щосили притискалась до нього. — А ось оце вже наші!.. Ну, браття-слов’яни, тримайтесь!

Чорні краплини, що летіли, здається, мимо, наче накликані голосом сержанта, розвернулись прямо на них. І хоч вони враз позникали, Михайло всім тілом відчув, як бомби падають просто на нього, просто межи очі, і все, що було в ньому досі живого, зім’ялось, роздерлось, загналося в землю вимотуючим свистом. Шарпонувшись щосили, Михайло перевернувсь на живіт, зарився обличчям в полу чийогось пальта.

Й одразу ж трусонулась земля. Жбурнула його догори, ударила, знову жбурнула. Голову щосили стисло, а в груди ввірвався вогонь. Задихаючись, кашляючи, він борсався серед червоної мли, а коли врешті виборсався, коли з подивом подумав, що він ще живий, і розплющив очі, то не побачив нічого, крім густої пилюки та рудого, з канудливим запахом диму. Не було більше ні реву, ні свисту, тільки щось недалеко тріщало, мов горіло велетенське багаття.

— Всі живі? — залунав голос сержанта. Пилюка осідала потроху, а дим ставав ще густіший. — Убиті, поранені є?.. Ану з ями, поки не подушило!

Довкола заворушились, заштовхалися, поспіхом викарабкуючись із ями, Михайла кілька разів збили з ніг, хтось боляче протоптався по спині, і він, пропечений раптовою злістю, рвонувся і вже на чиїхось плечах вибрався нагору. І лише тут, стоячи по коліна в диму, побачив у одній своїй руці гвинтівку, а в другій — сержантову ложку.

— Де ж я тепер житиму?

Обернувшись на голос, вгледів хазяйку. Стояла простоволоса, розхристана, дивилась на те, що лишилося од хати. Півхати як не було — розмело по всьому подвір’ї, а другу половину облило вогнем. Там тріщало й шипіло, розтікаючись на всі боки димом. Дим переповнював двір, витікав сизими ручаями на вулицю.

— Де ж я тепер житиму? — питалась хазяйка розгублено.

Михайлові чомусь здалося, що вона питає в нього. Почувався так, наче завинив перед нею, бо коли б вони сюди не зайшли, німці, може, й не бомбили б села. Михайлові хотілося чимось утішити хазяйку, тільки він не знав, що їй казати, а тут на його щастя з боку вулиці пролунала команда: «Виходь строїтись!» — і Михайло чимдуж побіг до воріт, що якимось чудом лишились на місці.

І, вже йдучи в строю, раз по раз оглядався назад.

— Ширше крок!.. Ширше крок!.. — лунало над колоною: командири, мабуть, намагались швидше вивести їх із села. Та вони й самі не барились. Поглядаючи в небо, майже бігли, натикаючись один на одного. Тупотіння, хекання, брязкіт казанків з недоїденою кашею. Казанок, що з нього їв Михайло, був у напарника. Він трюхикав поруч, жалісно допитувався:

— Чим же я тепер воюватиму?

Вибігаючи, він забув у хаті гвинтівку.

За селом вони спустились на замерзлий Донець. Перетнули його бігцем, втягнулись до лісу, що круто підіймався угору. Зітхнули полегшено: високі дерева затулили їх від неба, вони відчули себе у безпеці. Десь далеко попереду, за горою, глухо озивалась війна, а тут було тихо й затишно, і коли б не мороз, то й зовсім можна жити. Командири вже їх не квапили, колона, огорнена паром, рухалася дедалі повільніше, долаючи круту, засипану снігом дорогу. Ставало жарко, дехто навіть розстебнув цивільну свою одежину.

Десь на середині підйому оголосили десятихвилинний відпочинок. Михайло нарешті віддав сержантові ложку, яку дуже боявсь загубити (весь час лапав себе по кишені), а той, навіть на нього не глянувши, знову заходився вичитувати Михайлового напарника, що вмудрився позбутись гвинтівки.

— Голову краще б забув! Розстрілять тебе мало!

Підійшов лейтенант, командир їхньої роти.

— Ну, де він, герой?

«Герой» стояв як у воду опущений. Завелика, мабуть батькова, шапка налазила йому аж на очі — тільки вуха стирчали з-під неї.

— Щоб гвинтівка була! — наказав лейтенант сержантові. — Діставайте де хочете!

І, сердитий, пішов у голову колони.

Рушили далі. Михайло йшов — переживав за напарника. Спитав:

— Тебе як звати?

Той ображено блимнув, відповів неохоче:

— Петро.

— Розговорчики! — нагримав сержант. І вони вже мовчали, поки й вибралися із лісу.

Ліс одразу ж лишився позаду, мов обрубаний: наїжаченою чорною стіною, відбиваючи шалені повіви вітру. А попереду, аж до обрію, що губився в білій імлі, лежав оголений, нічим не захищений степ. І по тому степу з краю в край котилася каламутна поземка. їх одразу ж оглушило, осліпило, вдарило в обличчя зарядами колючого снігу, сипонуло в рукави, поза шиї. «Підтягнись!.. Підтягнись!..» — забігали командири вздовж колони, що втратила темп, збилася в безладний табун. «Ширше крок!» Задні підтягались, намагаючись наздогнати передніх, а довкола дихала, рухалась, осідаючи й знов набухаючи, вистуджена наскрізь поверхня.

І Михайло вже вкотре пожалкував, що не одяг татів кожух.

Скільки вони отак ішли — проти вітру, місячи сніг, Михайло не міг би сказати. Ноги були мов чужі, руки давно закоцюбли, зашпори гризли пальці. Він їх глибше засовував у рукави пальтечка і, трохи нагрівши, затуляв очі, лоба, щоки. Вітер був такий, що на нього можна було лягти і не впасти. Рухалися тільки боком.

Господи, чи скінчиться коли ця проклята рівнина?!

«Підтягнись!»

І в них ото вистачає ще сили бігати вздовж колони и кричати! Дали б Михайлові волю — упав би, зарився у сніг: хай заміта, хай заносить, хай навіть смерть потім прийде, тільки б не оце катування!

Стали спускатись у вибалок. Тут було трохи тихіше, вітер лютував уже понад головами, а внизу з шурхотом пересипався сухий сніг, то оголюючи, то знов засипаючи якісь бугорки. Попереду, позаду, ліворуч, праворуч, і чим нижче спускались, тим їх траплялось більше. І з тих бугорків витикалась то рука, то нога, то голова — закостенілі, застиглі, скуті морозом.

— Німці! — прокотилось понад колоною.

Михайло вперше побачив убитих німців. Живих бачив. Надивився під час окупації. Бачив і наших, забитих під час весіннього відступу, коли через Донець проривалося все, що тільки могло, — цілісіньке літо й осінь натикалися на трупи наших бійців, що всіяли луг, тільки не бачив жодного вбитого німця. Йому вже починало здаватись, що в цій війні гинуть лише наші, а німці сунуть невразимі, і тому з гострою цікавістю дивився на трупи, проходячи мимо.

Особливо приголомшило те, що німці всі до одного були босі. Голі ноги витикалися зі снігу, відсвічували слоновою кісткою. Німці наче роззулись, щоб легше було втікати од наших, та бач — не втекли. Смерть застукала всіх до одного, розметала по балці і тепер наче бавилась ними, то присипаючи, то знов оголюючи, немов перевіряючи, чи всі вони мертві по-справжньому, чи ніхто не прокидається, щоб потім, коли вона на хвилину одвернеться, зірватися й утекти.

— Привал! — пролунала команда.

Михайло оглянувся розгублено: як, посеред оцих трупів? Та обліплений снігом сержант розвіяв усі сумніви:

— Обід, браття-слов’яни! Кухні не буде: діставайте, кому нічого їсти, ензе!

Ензе лежало в Михайловій торбі. Дві банки консервів, десяток сухарів, три грудочки синюватого цукру. Четверту він уже потай зсмоктав ще по дорозі до села, де їх бомбило, хоч було суворо наказано покласти в торби й забути: недоторканий запас, на крайній випадок. Але піди розберися, де той крайній випадок, і то в одного, то в другого віддималась щока, а губи змазувались солодкою слиною.

Сержант змів сніг з убитого.

— Сідайте, слов’яни!

Михайло швиденько дістав свою консервину, два сухарі.

—В тебе ніж є? — спитав Петра.

— Немає.

— Чим же ми її відкриємо?

— Попроси он сержанта. — Сержант витяг фінку.

Михайло оглянувся, чи можна попросити в когось іншого, але довкола стояли такі ж, як і він, не знаючи, що робити з банками. Хоч-не-хоч довелося йти до сержанта.

— Одкрити? Давай.

Фінка вгрузла в метал, як у масло. Сержант провів нею попід самим краєчком, кришка так і злетіла.

— Тримай! Як ви й воювати збираєтесь?

— Біда навчить — воюватимуть, — озвався командир відділення, сидів же поруч. Заслав коліна домашнім рушником, виклав білу хлібину, шмат сала, дві цибулини і сіль; ензе діставати не квапився. Одрізав великий окраєць (Михайло тільки слину ковтнув), прикрив зверху салом, притрусив густо сіллю, додав цибулину й простягнув сержантові:

— Вгощайтеся, товаришу командир!

— Додатковий пайок? — не відмовився сержант. — Під німцем жили не тужили?

— Та ні, — відповів командир відділення. — Це ще з довоєнних запасів.

Михайло одразу ж подумав про пиріжки, що лежали в торбі. З кислою капустою й картоплею. Борошно пополам з жолудями, та й то лишилося на самому денці, і мати весь час журилась, як вони житимуть далі. Пиріжки були сині, як смерть, Михайло не дістав іще жодного — соромився.

— Разом будемо їсти чи нарізно? — запитав Петро. Очі його голодно блищали, шкіра на вилицях напиналася так, що здавалось: от-от не витрима, трісне.

— Нарізно, — сказав, заглянувши до банки, Михайло: не хотілося мішати оцю смакоту з кашею, що лишилась у казанку.

По черзі орудуючи Петровою ложкою, спершу вишкребли замерзлу кашу, потім взялись за консерви: горох з яловичиною, Михайло клав свою пайку на сухар і отак, разом з сухарем, і відгризав: ну, можна жити. Незчувсь, як консервина засвітила порожнім дном. Петро довго шкріб її пальцем, а Михайло уже думав про ту, що лежала в торбі: наче й не їв. Утішив себе грудочкою цукру: потай, щоб не помітив сержант, дістав, поклав швиденько до рота.

Їли не їли, пролунала команда:

— Ста-ановись!.. Р-рівняйсь!.. Стр-рунко!.. Кроком руш!

Йшли до пізнього вечора. Вже й сутінки огорнули весь простір, і небо всіяли холодні зірки, а вони все йшли, йшли, йшли, продуті, остуджені, обшарпані вітром, тепер уже не білим, а чорним, і їм було все на світі байдуже. То один, то другий, вивалюючись сонно з колони, сідав просто в сніг, і тоді хтось з командирів з лайкою підбігав до скоцюрбленої постаті, піднімав, ставив у стрій. «Підтягнись!.. Підтягнись!..» — все частіше лунала команда, і колона, звиваючись, повзла та й повзла уперед, долаючи кілометр за кілометром. Михайло теж уже двічі сідав у сніг, провалюючись одразу в сон, його хтось піднімав, і він знову йшов, ватяно переставляючи ноги, не маючи вже сили навіть затулятись од вітру.

Аж ось попереду в чорній пітьмі щось освітилося здригнувшись. І хоч світло те одразу ж і згасло, люди, які йшли в колоні, лише при думці, що вже недалеко, повеселішали, підбадьорились. А там знову й знову освітлювалось, злітаючи вище й вище, і хтось із бувальців сказав, що ото світять ракети, що то вже передова і вони скоро дійдуть до неї. «А чого ж не стріляють?» — питали необстріляні. «Стрілятимуть. Ще наслухаєтесь».

Десь далеко за північ з’явилося місто. Виросло обвугленими будинками, які стискали вулицю, що в неї втягнулась колона, — чорні стіни з сірими проваллями дверей і віконниць, і коли злітала чергова ракета, заливаючи все нереальним, наче з того світу позиченим світлом, від будинків упоперек вулиці простягалися рухливі спотворені тіні. Наче всі оці споруди досі продовжували корчитись, облиті вогнем. І густо, пронизливо пахло горілим. А втоптаний сніг був чорний од сажі.

Михайло чекав, що ось-ось хоч з одного двору завидніє людська постать, так було моторошно йти оцією мертвою вулицею, але довкола жодного поруху. Тільки вітер вискімлював поміж стінами та болісно скрипіли дерева.

— Все, гади, спалили! — вилаявся сержант.

— А люди?

Сержант не відповів: чи то не знав, чи то не хотів говорити, і від того стало ще незатишніше.

— Де ж ми тут ночуватимем? — спитав хтось розгублено.

— Де накажуть, браття-слов’яни. Ану підтягнись, вже не довго лишилось!

Йшли й справді недовго. Завернули ще в одну вулицю, скомандували зупинитись. Стали рахувати, чи ніхто не відстав.

Їм дістався великий двоповерховий будинок — вигоріла дощенту коробка з обваленим дахом. Перекриття другого поверху не прогоріло: хоч щось над головою, але який толк з цього «щось», коли ні вікон, ні дверей, лише провалля порожні, в які вільно забирається холод. Прибравши сяк-так підлогу, збилися в тісний гурт й одразу ж поснули, підкошені втомою.

Схопилися од несамовитого стогону. Од моторошного якогось виття. Наче хтось роздирав навпіл землю і вона волала щосили, конаючи. Страхітливі звуки починались з найнижчої ноти, а обривались таким несамовитим вищанням, що холола душа.

Ось стогін урвався, над їхніми головами, прогинаючи донизу будинок, прошурхотіло, нагнітаючи застигле повітря, й одразу ж усе задвигтіло од вибухів. Хтось зойкнув, хтось метнувся до виходу, ще мить — і всі вони сипонули б на вулицю, але тут пролунав владний окрик сержанта: «Назад!»

— Куди вас несе під осколки? Німецького міномета не чули?

Не чули. Навіть командири відділень, які вже побували на фронті, такого не чули. Душу виймає, жили вимотує страхітливим скрипом.

— Шестиствольний, — пояснив сержант. І додав: — Не стільки діла, як зойку.

Напруження спало. Хтось уже сміявся нервово, хтось примовляв: «Дає фріц прикурити! Отаке накриє, як тебе звати, забудеш!» Знов лягали, тісніше умощуючись, бо мороз вже й зовсім розходився: градусів тридцять, не менше. «Ех, грубку б сюди!» — «Небо гріти, чи що?» Ліг і Михайло, але вже заснути не міг. То здавалось, що от-от знову озоветься страшний отой міномет, і не хотів — прислухався, а тоді став пробирати по-справжньому холод. Михайло дедалі більше коцюрбився, зберігаючи рештки тепла, але від підлоги, від стелі, від стін віяло такою невблаганною холоднечею, що не лишилось, здавалося, місця нічому живому. Він весь дрижав і нічого не міг з собою подіяти. «Хоч би швидше кінчалась ця ніч!..» Йому вже здавалось, що не доживе до світанку, що отут і замерзне.

З того боку, де була передова, раз по раз злітали ракети, і в тремтливому світлі ставало мов ще холодніше.

Аж під ранок трохи заснув. І одразу ж приснилася тепла піч в їхній хаті, і він лежить на печі, розімлілий, а перед ним стоїть повна миска гарячого, як вогонь, борщу...

Прокинувся од загального руху. Хто вже встав, зубами видзвонюючи, хто бухикав надсадно, хто руками вимахував і тупотів ногами, намагаючись хоч трохи зігрітись, хто охрипло просив: «Дай прикурити», а сержант уже походжав поміж ними, сержант примовляв: «Ворушіться, браття-слов’яни!»— в сержанта був такий бравий вигляд, наче й не мерз з усіма на підлозі.

— Всі цілі? Ніхто в підлогу не вмерз?

Посміялись, мов з примусу, на жарт командирський, потім пролунала уже звична команда:

— Виходь строїтись!

Надворі було мов іще холодніше. Млявий світанок ледь ворушився довкола, вимерзле небо не віщувало нічого доброго. В застиглому од морозу повітрі плавали тоненькі голочки паморозі, осідаючи на стіни будинків, на одяг, на обличчя. Наспіх шикувались у дворі під захистом стін: попереду сидів уже німець, його мовчазна присутність відчувалася кожним. Перемовлялися тихо, з острахом поглядаючи в той бік, де нещодавно злітали ракети.

Під’їхала кухня. Не зупинилась на вулиці — завернула одразу ж у двір, теж, мабуть, од німця ховаючись. Коні були сиві од інею, а над кухнею слався веселий димок, парувала гаряча страва. Всі так і полізли до неї, і кухар, вусатий, строгий, з червоними від диму очима, нагримав, щоб ставали в чергу. Він і насипав так же сердито, мов одриваючи од власного серця.

— Боїться, — сказав командир відділення.

— Кого?

— Німця, кого ж. Кине міну — роздаватиме кашу вже на тім світі.

Обпікаючись, давлячись, жадібно їли гарячу страву: глибше, далі, в промерзлий шлунок, і холод потроху виходив з тіла. А коли Петро ще раз пробився до кухні та приніс півказанка добавки, то й зовсім було свято.

Під’їхала ще одна підвода, кіньми правив уже старшина. Цей був веселий, мов на весіллі:

— Ану налітай, не зівай!

Став роздавати гранати. Ребристі «лимонки». По одній штуці на брата.

— А ружжа не привезли? — допитувавсь Петро. Він все ще не втратив надію озброїтись.

— Звідки ж я знав, що ти без ружжа? — передразнив старшина. — Треба було дать телеграму.

— Кому? — не зрозумів Петро.

— Ворошилову.

Довкола засміялись, Петро ж продовжував з відчаєм допитуватись:

— З чого ж я стрілятиму?

— З задньої часті! — відповів йому сердито сержант. — Ясно?

— Та ясно, — похнюпивсь Петро.

— Гранату маєш? — Сержант уже подобрішав. — Покладеш пару фріців — вибереш, що тобі до вподоби.

— Підем в атаку, то й без фріців гвинтівок буде навалом, — похмуро озвалося з гурту.

— Розговорчики!.. Всі з гранатами? Знаєте, як з нею обходитись? Дивіться сюди. Ось запобіжник, а оце скоба. Скобу затиснув, запобіжник висмикнув — і в бік ворога... Якщо в будинку, то у вікно, якщо за муром, то через мур.

— Щоб на ній і підірватись?

— Не підірветесь. Поки ви через мур перелазитимете, граната десять разів вибухнути встигне. Та добре з собою по грудці землі прихопити. Граната рвонула, а ви услід грудку. Фріц теж смерті боїться, у фріца теж очі будуть на лобі. Побачить: летить, морду в сніг, жде, поки вибухне. А ви йому просто на голову! «Хенде хох!» — і з привітом!.. Дивіться.

Перехопив лівою рукою автомат, в праву — гранату, зігнувшись, метнувсь до провалля в стіні. Помах руки — і граната влетіла в будинок. «Вибух!» — гукнув. Ще один помах — і цеглина (звідки вона і взялася?) полетіла слідом. «А тепер — вперьод!» Автомат уже в правій руці, тіло тільки мигнуло, зникнувши в отворі.

— Ясно, як треба? — спитав, вийшовши вже через двері.

— Ясно.

— Ну, коли ясно... Командири відділень, по одному до вікон! Гранати одставить, розбирайте цеглини!

Склали в купки гранати, озброїлись цеглою. Розганялись, жбурляли, стрибали услід, збиваючи лікті й коліна, аж поки зовсім розвиднилось і сонце неохоче звелося над обрієм. І як тільки виткнулось сонце, лунко і дзвінко, наче йому салютуючи, вдарила перша гармата...

Їх кинули в атаку вже під обід. Зосередили за крайніми будинками, бо попереду сидів уже німець, за водосховищем, прикрившись муром великого якогось заводу. Казали, що то металургійний комбінат. Там зводились похмурі корпуси, викладені з червоної цегли, чорніло плетиво металевих конструкцій, застигло втикався в небо височезний димар. По ньому весь час стріляли наші гармати. Снаряди, пролітаючи над головами, торохтіли, мов підводи по бруківці, і вже там, поза муром, раз по раз виростали руді, просвічені сонцем султани, що осідали повільно, навсібіч розтікаючись. І кожен думав з досадою: «Знову промазали!» — бо на димарі прилаштовувались ворожі спостерігачі і наші намагались їх збити. Іноді снаряд таки влучав у димар, височезна споруда хиталась од вибуху, але продовжувала стояти мов заворожена.

Всі уже знали про наступну атаку, сигнал до якої буде поданий червоною ракетою: ще перед тим, як підтягти сюди, їх вишикували посеред вулиці, де на них чекали два незнайомі командири. Командири сиділи на конях, один з них був у кубанці й кавалерійській бурці, що закривала й коня, а другий у шапці-вушанці й шинелі, і на плечах у нього були вшиті погони майора. І в обох були такі червоні обличчя, наче вони перед тим, як посідати на коней, нещадно натерлися снігом.

— Замерзли, орли? — звернувся до мовчазної шеренги гой, що в бурці. — Зараз погріємось. Хто перший добереться до ворога, буде представлений до нагороди. Головне: не зупинятись, не залягати — тільки вперед! Добіжите до муру, а там уже і сам чорт не страшний... Лейтенант!

— Я!

— Нагодували людей?

— Так точно, товаришу майор!

— Гранати в усіх?

— В усіх, товаришу майор!

— Тоді, як казав товариш Суворов, з богом. Ведіть людей. До зустрічі на заводі!

Лейтенант козирнув, побіг уздовж шеренги в той край, що ближчий до передової.

— Р-рота, р-рівняйсь!.. Направо!.. Кроком руш!

Пройшли ще одну вулицю, а далі наказали роззосередитись і по одному перебігати до напівзруйнованих будинків, що стояли попереду, — тут же пострілював ворог. Міг ударити кулеметною чергою, а то й кинути міну. Як доказ, повсюди чорніли вирви од вибухів.

— По одному — бігом!

Михайло біг у своєму відділенні третій. Лоскітне відчуття небезпеки підганяло його й без команди: ось-ось свисне куля або шелесне, падаючи просто на нього, міна. «Не бійтесь тієї, що виє, бійтесь тієї, що шелестить!» — згадалось повчання сержанта. Михайло припустився з усіх ніг, а позаду, на п’яти йому наступаючи, хекав беззбройний Петро. Чи не на його, Михайлову, гвинтівку надіявся? Михайло кидався набік, сахаючись кожної вирви: здавалось, що там зачаїлася смерть, готова щомиті сипонути осколками, — вже бачив сьогодні двох посічених бійців, що їх провезли на санітарній підводі, — кривава каша суцільна, місця живого нема, тільки стогін тоненький, безсилий з-під кривавих бинтів та слова їхнього командира відділення: «Не довезуть... Краще їх, бідолашних, вже й не чіпали б...» Михайло тоді вперше подумав, що і його можуть отак повезти, і йому стало по-справжньому страшно.

Добіг до будинків, аж схлипнув: живий!

Тут теж усе вигоріло, навіть дерева стояли обвуглені, а сніг був витоптаний так, мов довкола товклося безліч людей. Тим білішим, незайманішим здалося водосховище, що простягалося внизу на добрий кілометр, і вони мають по ньому добратися до отого он муру, де за кожною цеглиною ховається як не гармата, то кулемет. Мають перебратися на той бік по оцій гладенькій поверхні, де навіть окові зачепитися ні за що, де тільки сніг, пригладжений, зализаний вітром наче спеціально для того, щоб ніде було сховатись. Навіть сержант свиснув, побачивши те водосховище. Свиснув і збив шапку аж на потилицю: «Да, браття-слов’яни!..» Й оті дві години, дві невимовно довгі години до початку атаки, коли вони мерзли під стінами, ховаючись од невидимого ворога, був як ніколи сердитий.

Атака почалася з артпідготовки. Десь позаду озвалися наші гармати, і понад самісінькими головами, нагнітаючи повітря, понеслися густо снаряди. Вибухи затанцювали вздовж муру, там незабаром обволоклось усе димом, що розповзався важкою хмарою, поглинаючи сніг.

Потім гарматне ревище вщухло, і в небо з шипінням злетіла ракета. Злетіла, набухла краплею крові, стала повільно стікати донизу. Сержант повернувся до них незнайомим лицем, махнув автоматом:

— Ну, браття-слов’яни!.. — І побіг уперед.

І Михайло, тремтячи од нервового збудження, метнувся слідом за сержантом.

Скотився донизу, перечепився і впав. Поки бабрався в снігу, вся рота висипала на водосховище чорними рухливими мішенями. Михайло нап’яв шапку, що злетіла, підхопив гвинтівку й побіг наздоганяти своїх: тут, на оцьому висвітленому сонцем белебні, страшно було лишатись самому. І як тільки побіг, позаду захекало гаряче в спину. Петро! Біг за ним як пришитий.

Наздогнали своїх. Попереду по коліна в снігу був сержант: він уже не біг, а йшов, пригинаючись, мов скрадався до чогось, і за ним сунуло найбільше солдатів. Кожному здавалося, що, де командир, там найбезпечніше. Низьке сонце било в очі, сніг сліпив мільярдами колючих іскринок, майже не було видно й муру, тільки зігнуті постаті праворуч, ліворуч, що борсалися в глибокім снігу. Михайлові вже давно стало жарко, він навіть пальтечко разстебнув, отой дрож, який тіпав його під час артпідготовки, щез, і йому було зараз зовсім не страшно: здавалось, що німець уже втік, бо давно б розпочав стрілянину. Михайло більше думав про сніг під ногами, що його доводилось місити, аніж про невидимого ворога, тож він у першу мить був скоріше здивований, коли німець, допустивши їх до середини водосховища, відкрив прицільний вогонь.

Це був найстрашніший — кинджальний — вогонь: разом, з усіх видів зброї.

Сніг, що лежав досі попереду такий чистий та мирний, раптом весь закипів, загадючився фонтанчиками, сотні, тисячі куль завищали, засвистіли, зацмокали, обпікаючи необстріляні скроні; Михайло з жахом побачив, як сусід, який ішов поруч, впустив гвинтівку і, хапаючись руками за груди, став осідати донизу. Кинувся, щоб підтримати, але той уже лежав на спині, і з роздертого рота текла, пінячись, кров. «Санітар!» — закричав переляканий до смерті Михайло, але ніхто не озвався. І Михайлові на якусь мить здалося, що він лишився сам-один на все водосховище.

Оглянувсь розгублено і побачив, що всі вже залягли, зариваючись у сніг. А попереду, неприродно розкидавши руки, чорніла сержантова постать.

Ще ніколи так похапцем не падав Михайло. Упав, зарився якомога глибше, ладен у кригу залізти, коли б це було можливо, а над головою, над самісінькою шкірою, обпікаючи осиною злістю, густо проносились кулі. Михайло лежав, не сміючи й поворухнутись: йому здавалось, що всі оті кулі летять тільки в нього.

Скільки отак пролежав, потім не міг пригадати. Кулемети сікли й сікли, пришиваючи до крижаної поверхні, кулі свистіли, кулі шипіли, дірявлячи сніг, — весь простір над ним і під ним був начинений кулями, що густо роїлись, вони вже, здається, й волосся на потилиці збрили. Він лежав, обмерши, лише серце болісно гупало в грудях.

Думок не було — сум’ятні уривки думок. «Я цілий... Я цілий... Пронеси... Пронеси... Мене ще не вбило... Гвинтівка... Де моя гвинтівка?.. Та ось же, під рукою... Сержант... Де подівся Петро?.. Невже усіх вбило?.. Казанок... Який казанок?..»

Кілька разів його трусонуло, обпалило близьким вибухом. І чомусь найбільше злякали не осколки, які захурчали довкола, а те, що крига не витрима і він пірне в крижану воду.

Бо він уже став замерзати. Змокріла од поту білизна встигла взятись льодком, наче панциром. Холод проникав у суглоби, у м’язи, болісно судомлячи тіло, підкочував до серця, обручем стискав груди. Вже, здавалося, гасла й свідомість.

І тоді він заворушився й поповз. Уперед, пробиваючи сніг головою. Обдираючи шкіру на промерзлім обличчі.

Ткнувся у щось тверде, побачив дві чорні підошви з-під снігу. Дві непорушні підошви, донизу закаблуками, прошиті вичовганими до блиску металевими головками цвяхів. Обповз мертвого, знову рушив уперед.

І йому весь час щось заважало повзти. Волоклося слідом, вчепившись у правицю. Потягнув, намацав: гвинтівка.

Й одразу ж згадав про Петра, який увесь час біг слідом, може, сподіваючись на його гвинтівку.

Згодом став зігріватись. Знову почув, як б’ють кулемети і висвистують, витьохкують кулі. Дійсність наче знову повернулась до нього, відтанувши, і він ще раз заліг, притиснутий кулями.

А коли знову став замерзати, то заворушився й поповз. Повз і не знав, що за ним у бінокль з-поза крайньої хати стежать оті два командири. Вони так і не злізли з коней, незважаючи на кулі, що долітали й сюди, чекали атаки, тепер уже справжньої, з лівого й правого флангів, іншими батальйонами й ротами, бо ця була кинута в лоб, щоб примусити німця оголити оті фланги.

— Дивись, знову поповз! От відчайдух!

— Залишиться живий — представити до нагороди!

Коли стрілянина урвалась, Михайло ще довго лежав, не вірячи, що лишився живий. Здавалося: от-от буде найстрашніше. Вдарить шестиствольний міномет прямо по ньому, або німці в свою чергу підуть в атаку. Проти нього одного.

Став зводитись лише тоді, коли поруч зарипів сніг, Залунали голоси:

— Ще один. Ого, куди доповз!

Звівся і побачив двох бійців свого взводу.

— Живий? — запитав один з них, немов ще не вірячи.

— А де Петро? — спитав у свою чергу Михайло.

— Який Петро?

Михайло, не відповівши, оглянувся. По всьому водосховищу, по білому полю, переораному снарядами й мінами, всіяному осколками й кулями, зводились, брели у їхній бік поодинокі постаті, і страшно чорніли непорушні тіла.

Петра знайшов недалеко од сержанта. Лежав боком, підібравши коліна, наче ладнався до сну. Ліва рука була неприродно заломлена, а права стискала гвинтівку. І на розплющені очі вже лягала, не танучи, паморозь.

Михайло обморозив руки й ноги, і його того ж дня направили в медсанбат, а звідти в шпиталь.

Виписався зі шпиталю у квітні, коли все довкола взялося теплом. Вже у військове споряджений, з новенькою медаллю на грудях.

ІІІ

Другу медаль Михайло одержав у тому ж таки сорок третьому році. В кінці червня, за німця.

Німець їм цього разу попався якийсь мов намаханий: одбивався навіть тоді, коли його і з мотоцикла зсадили, й зняли автомат. Дряпавсь, кусавсь, видираючись, і вони з ним попоморочилися, поки завели назад руки й міцно зв’язали. Але навіть тоді він приловчився головою розквасити носа Валієву. Кров так і бризнула на тонкі, як дві п’явочки, вусики, ніс одразу ж посинів, набух картоплиною.

— Зарежу! — закричав страшно Валієв, вихопивши фінку.

Але німець і не подумав лякатись: навіть не зблимнув, коли Валієв кинувсь на нього. Здоровенний бицюра з залізним хрестом, з якимись значками й медалями, ще й з кольоровою стрічкою, вшитою в лацкан мундира, — ознакою належності до націонал-соціалістської партії. Німець був, мабуть, неабиякою цяцею, вони дві доби пролежали в засідці, визираючи саме такого, і старшина, який очолював групу, не міг допустити, щоб німця і справді зарізали.

— Одставить! — гримнув він на Валієва, ще й відштовхнув про всяк випадок своєю широкою, як лопата, рукою. — Негайно збиратись! — Старшина квапився швидше одійти од дороги, де частенько-таки з’являлися німці. — Мотоцикл у ліс, швидко! — Мотоцикл, перевернутий, ще лежав на дорозі.

І тут, як наврочена, з’явилась вантажна машина. Вискочила з-за вигину, повна солдатів, покотила в їхній бік.

— Назад! — закричав старшина до розвідників, які вибігли на дорогу. Але вже було пізно: машина загальмувала, огорнувшись курявою, і з тієї куряви, стріляючи, сипонули солдати.

Їм, можливо, і вдалося б відірватись од ворога, коли б не німець: опирався чимдуж, щосили волав:

— Камраден!.. Камраден!..

Зупинились, коли зрозуміли, що не втечуть.

— Валієв... — Старшина пробігся очима по розвідниках, що запалено дихали (німець теж замовк, тільки хрипів), зупинився поглядом на Михайлові. — І ти... Ведіть німця далі. Умріть, а щоб довели живого!

І коли вони відійшли, гукнув їм услід:

— Валієв, головою відповідаєш за нього!

Й останнє, що побачив Михайло, оглянувшись, — це старшину і двох розвідників, що залягли за товстими, в два обхвати, дубами.

Вони одразу ж і скотились до яру, рятуючись од куль, що затьохкали поміж деревами. Стрілянина стала зовсім уже шаленою, німці, як завжди, не жаліли набоїв, наші відповідали скупими чергами. Полонений весь час повертав у той бік голову, все ще, мабуть, сподіваючись, що його визволять, і Валієв, зло скалячи зуби, молотив кулаком у напружену спину:

— Іди, чушка! Іди!

Ніс його геть зовсім розбух, розкосі очі горіли жаринами.

Спускалися все нижче й нижче, яр ставав усе глибшим, суха глина пересипалася під ногами, з крутих стін густо звисало коріння. Перекриваючи рясну стрілянину, кілька разів рвонули гранати, басовито задудонів кулемет. Стрілянина стала зміщуватись праворуч, старшина, мабуть, відводив німців набік, збиваючи зі сліду... Ось уже два наші автомати огризаються коротко... Ось лишився один... Все далі й далі праворуч... Ось і він, немов захлинувшись, замовк... Вибух гранати... Нервова черга німецького «шмайсера»... І тиша. Така болісна тиша, що хотілося закричати у відчаї.

— Все! — в розпачі вигукнув Валієв. Очі його горіли чорно і моторошно. Зірвав пілотку, пожбурив під ноги.

І тоді заговорив полонений.

— Рус капут! — сказав, шкірячи зуби. — Аллес капут!

Валієв, наче проснувшись, звів на нього важкі од ненависті очі.

— Капут, говориш? — запитав з лютим придихом. — Лягай, чушка, в грязь! — Підскочив до німця, збив його з ніг — обличчям у глину.

Німець щосили пручався, вивільняючи голову, Михайло, боячись, що він от-от задихнеться, обхопив Валієва, потягнув од полоненого. Валієв виривавсь, щось вигукуючи, в грудях його клекотіло, потім враз обм’як, попросив майже спокійно:

— Пусти.

І коли Михайло його одпустив, підійшов до німця, копнув ногою:

— Вставай, паршивий собака!

Німець звівся, виплюнув глину. В його світлих очах не було й краплини страху. Подививсь на Валієва так, мов запам’ятовував.

— Ком! — скомандував Валієв і, розвернувши, штовхнув німця автоматом у спину.

Йшли майже годину: німець, Валієв, Михайло. Михайло весь час прислухався, чи не чутно погоні, йому здавалось, що ось завернуть за той вигин... чи за той — і на них зверху посиплються німці, він до болю в руках стискав автомат, готовий щомиті натиснути на гашетку, але минули і один вигин, і другий, третій минули, а вгорі стояли тільки дерева й кущі, і ніхто за ними не гнався. І Михайло нарешті повірив, що вони відірвались од ворога і погоні не буде.

А яр тягнувсь безконечно, звертаючи то вправо, то вліво, яр щораз крутіше западав донизу, і дедалі вищі, дедалі густіші ставали дерева, майже змикаючись кронами, заступаючи сонце, що було вже в зеніті. Воно сягало навіть сюди, на дно яру: було душно, і все дужче хотілося пити.

Валієв зупинився нарешті, прислухався. Ніде ані звуку, чутно було тільки їхнє запалене дихання, та ще німець мотав головою, як кінь, відганяючи мух, що лізли в очі.

— Тихо, — сказав Валієв і відчепив од пояса баклажку з водою. — Хочеш води?

Михайло тільки кивнув. В роті зовсім пересохло, важко було навіть здобутись на слово.

Та не встиг Валієв одкрутить ковпачок, як німець, який до цього і не дивився на них, підступив до Валієва.

— Вассер! — сказав він вимогливо.

— Пий! — простягнув мимо німця баклажку Валієв.

Михайло взяв баклажку, і тоді німець, наче заведений, повернувся до нього.

— Вассер! — закричав ще вимогливіше. Очі дивилися злостиво, а на шиї вгору-вниз ходив гострий кадик.

Михайло хотів напоїти спершу німця, але Валієв перехопив баклажку:

— Пити після фашистський свиня, да?! — закричав до Михайла. — Нема вода! — Сердито загвинтив ковпачок, засунув баклажку в чохол. — Сиди тут! — наказав, на Михайла не дивлячись. І перш ніж Михайло встиг зрозуміти, куди він зібрався, подерся яром назад.

— Вассер! — сказав іще раз німець: ніяк, мабуть, не міг усвідомити, що йому насмілились не дати води.

— Побудеш без вассера, — буркнув Михайло. Йому самому ще дужче хотілося пити, він уже жалкував, що не напився. — Сідай, поки що далі не підемо.

— Вас? Вас?

— Сідай, кажу! — показав Михайло автоматом на землю.

Німець глянув презирливо на його автомат, щось буркнув.

— Ну, стій, — сказав тоді Михайло. — А я трохи посиджу, в ногах правди немає. — Усівсь зручніше, поклавши автомат на коліна — дулом в бік німця. Отак. Відпочити хоч трохи, бо ноги аж гудуть, цілий день на ногах. І коли б не полонений, що стояв, наче пень, та не відсутність Валієва, то й зовсім було б добре Михайлові.

Валієва не було цілу годину. Михайло вже місця собі не знаходив, його виглядаючи, і якби не німець, він би не витримав, подався б слідом. А тепер сиди, й чекай, і злись на товариша, який пішов хтозна-куди, хтозна-чого. Михайло прислухався до зачаєної тиші, йому вже починало здаватись, що Валієв їх загубив: хіба мало ярин у цьому триклятому лісі! Він боявся навіть думати, що лишивсь наодинці, за кілька кілометрів у ворожім тилу... Михайло вже думав, чи не побігти шукати Валієва, коли просто над ним зашурхотіла, осипаючись, глина і Валієв, живий, неушкоджений, з’їхав просто до нього.

— Де ти пропадав? — кинувся до нього Михайло.

Валієв мовчки простягнув йому фінку.

І Михайло, упізнавши одразу ж фінку, зрозумів, де був Валієв.

Це була особлива фінка, із збірним руків’ям, з рідкісного на той час кольорового плексигласу: синього, чорного, білого. Фінка, що з нею ніколи не розстававсь старшина.

— Загинули? — спитав Михайло вбито.

У Валієва пересмикнулось обличчя. Похмурий, дістав баклажку, напився води. Подав Михайлові. А коли напився й Михайло, кивнув у бік німця:

— Йому дай...

Німець пив довго й жадібно. Тицявся в баклажку, що її тримав Михайло, мов теля під коровою, вище й вище задираючи голову, і руді вії його ставали ще рудіші на сонці. Вода стікала на підборіддя, на гострий кадик, що весь час ворушився, капала на вибабраний глиною мундир. Боячись, що німець вихлище всю воду до дна, Михайло відірвав баклажку, віддав Валієву, який стояв, не зводячи з німця важкого, повного ненависті погляду. Валієв перевернувбаклажку догори дном, вилив усю воду під ноги: пити після німця він не збирався. Зняв з плеча автомат, штовхнув полоненого:

— Ком!

І вони знову стали спускатись донизу...

Артобстріл застукав їх уже в іншому лісі, недалеко від передової. Це був молоденький сосновий лісок, посаджений десь у двадцятих роках на піщаних грунтах, де не росло ніщо, окрім сосон. Сосни стояли стрункими рядами, вишикувані, як на параді, і призахідне сонце, просвічуючи наскрізь ті зелені ряди, безборонно клало навскісне проміння на густо всипану глицею землю. Пахло живицею, парило так, що все прилипало до тіла.

Тут теж потовклася війна: ще в сорок першому, під час гірких оборонних боїв, коли німець пер як скажений. Весь ліс був зритий окопами, повсюди валялось перепріле, поїдене іржею військове майно, навіть стріляні гільзи взялися зеленою цвіллю. То тут, то там траплялись глибочезні вирви від бомб, і довкола тих вирв наче підкошені лежали усохлі молоді деревця. Бліндажі сумно чорніли дверними отворами, звідти віяло могильною сирістю. Михайло тільки подумав, що добре було б забратися зараз у бліндаж, охолонути, як попереду, за кілька кілометрів, на нашій стороні, одна за одною озвались гармати.

Валієв враз зупинився, завмер, прислухаючись, потім вигукнув:

— Лягай!

Збив з ніг німця, упав поверх нього, і Михайло, який лежав уже поруч, потилицею, спиною відчув крижаний шурхіт снарядів.

Обпалило, ударило, оглушило, підкинуло. Сипонуло осколками й груддям, заволокло пилюкою й димом. І тонкий від злості голос Валієва:

— Куда стріляєш?! Куда стріляєш?!

Немов наші гармаші могли його почути.

І знову безжальний перегук гармат, невідворотний шелест снарядів...

Артобстріл урвавсь так само раптово, як і почався. Ще трохи полежавши, Михайло одірвавсь од землі, повільно став зводитись. Перед очима пливло і гойдалось, в голові тріщало й дзвеніло. Курява ще стояла довкола, повітря було просякнуте солодким запахом толу. Куріло кілька свіжих вирв, валялися з корінням вирвані сосни. А поруч, поверх непорушного німця, лежав застигло Валієв. Пілотка злетіла з голови, смоляне волосся звисало донизу, поза вухом, з невеликої дірочки, виштовхувалась, пульсуючи, кров. Стікала по скроні, капотіла на землю.

— Валієв! — закричав у відчаї Михайло. Самотність навалилась на нього, здушила нещадно за горло. Задихаючись, все ще не вірячи тому, що скоїлось, схилився над товаришем: підняти, побачити, що все це не так іще страшно, що Валієв живий, що його тільки поранило. Ось він зараз отямиться, гляне на нього... Не втримав, упустив. Перевернувшись, Валієв глухо стукнувся об землю, і його розплющені очі застигло дивилися повз Михайла у небо...

Вони йшли тепер удвох: Михайло і німець. На німцеві висів автомат Валієва, а пістолет, парабелум, Михайло застромив собі за пояс. На ремінь повісив і фінку Валієва, поруч з фінкою старшини. Нею він викопав яму, в яку й опустив застигле тіло товариша. Знайшов дошку, викидав нею пісок. А німець сидів, прив’язаний ремінцем до сосни, щоб не втік.

Вислав дно хвоєю, опустив обережно товариша. Накрив обличчя пілоткою, щоб земля не попала в очі, а тоді вже став загортати. І коли вже пішли, оглядався назад: здавалось, що не все як треба зробив.

Згодом ліс погустішав, поміж сосон зазеленіла ліщина. Німець, який ішов попереду і якого Михайло дедалі більше починав ненавидіти, зупинився, мов наткнувшись на стіну.

— Ком! — скомандував різко Михайло і валієвським рухом штовхнув його в спину.

Але німець не зрушився. Розставив ноги, вибухнув довгою тирадою.

— Чого тобі? — не зрозумів Михайло. Зайшов наперед.

Німець знову заговорив, сердито й вимогливо, показуючи підборіддям донизу.

— До вітру? Так би й сказав. — Михайло переклав автомат у ліву руку, а правою бридливо розстебнув німцеві ширіньку. — Давай, тільки швидше.

Але німець знову показав підборіддям донизу.

— Не діждешся! — сказав сердито Михайло. — Дми у штани. Поки дійдемо — висохне.

І, щоб не бачити страму, відійшов одвернувшись.

Насторожив якийсь рух. Наче війнуло щось у повітрі, а потім затупотіло поспішливо. Оглянувшись, Михайло побачив зігнуту спину, що зникала в кущах.

«Ах ти ж гад!»

З усіх ніг кинувся слідом. Німець біг, наче хорт, і, коли б не перечепився об корінь та не впав, Михайло навряд чи його й наздогнав би.

Наздогнавши (німець встиг підхопитись), Михайло стусонув його щосили в спину. Німець знову упав, тепер уже у вирву від бомби, а слідом, не втримавшись, покотився й Михайло.

— Тікать, гад!.. Тікати!..

Вчепився у френч, рвонув, аж посипались гудзики. Німець мотнувся до нього, обпалив хрипким подихом, побілілою люттю очей. Гострий біль різонув Михайла по вуху, бризнуло гарячим на шию. Кинувши німця, зірвався на ноги, вхопився за вухо. Долоня враз стала мокрою, гаряче й липко

потекло по руці. Одірвав руку, глянув: уся долоня була в крові. А німець, який все ще лежав, виплюнув йому прямо під ноги білий шмат вуха. Очі його зблиснули переможно й зловтішно.

— Гад!.. Аж ти ж гад!

Хапався то за вухо, що пекло все дужче, то за кишені, намацуючи індивідуальний пакет. Дістав, розірвав, притулив щосили білу подушечку, став бинтувати через лоба.

— Гут! — сказав німець глузливо.

І тоді Михайло не витримав. Ухопив німця за барки, звів на коліна. Розмахнувся й щосили ударив.

— Ось тобі гут!.. Ось тобі гут!

Німець знов повалився на спину. З ненавистю дививсь на Михайла, спльовував кров.

— Ферфлюхтіхе швайне!

— Полайся, полайся! — Вибух гніву учах, хоч вухо продовжувало все дужче боліти. Підняв автомат, суворо наказав німцеві: — Ану зводься, годі вилежуватись! — І той на диво покірно устав. Видерся поперед Михайла з вирви, а потім знову влігся на землю.

— Ти що? — здивувався Михайло. — Ану піднімайся!

Німець наче й не чув. Дивився повз нього на сосни, набряклі губи його вже були сині, аж чорні.

— Встать!

Німець не ворухнувся.

Михайло нагнувся, став зводити німця, але тільки поставив на ноги, як той знову ліг, усім своїм видом показуючи, що далі не ступить ні кроку.

— Та ти що?! — не знав, що робити, Михайло. Найпростіше було б пристрелити німця, він би це зробив залюбки, але знав, що не пристрелить нізащо: надто дорогою ціною було заплачено за його паскудне життя. І старшина, і Валієв, і оті обидва розвідники полягли тільки для того, щоб оцей німець лишився живий.

Михайло безпорадно оглянувся, ніби надіючись, що хтось підкаже, що йому далі робити. Але довкола тільки сосни і жодної живої душі.

— Ти будеш іти? — з ненавистю запитав німця Михайло.

Той продовжував дивитися в небо.

— Думаєш, я тебе отут залишу й піду, ге? Прийдуть фріци й тебе підберуть? Для цього ми тебе вели увесь день? Рятували од смерті? — Михайло розпалював самого себе, повнився злою рішучістю. — А не діждешся! — Він уже знав, що робитиме.Не хочеш іти — понесу! Однесу — і не писнеш! — Дістав ще один індивідуальний пакет, вимотав білу подушечку. — Ану розтуляй свого поганого рота!.. Розтуляй, розтуляй, думаєш, я не знаю, що робитимеш, коли мимо твоїх дружків пробиратимемось? — Тикав подушечкою поміж набряклих губів і все не міг засунуть до рота: німець відчайдушно мотав головою. Приловчившись, ухопив за носа, здавив — німець задихався, синів обличчям, викочував очі та ще міцніше стискав чорні губи. Врешті не витримав, став по-риб’ячому хапати повітря. Михайло встромив до рота подушечку й одразу ж вихопив пальці, щоб не відкусив. Обв’язав бинтом рота, звівся, задиханий. — Тепер ти у мене мовчатимеш! Тепер ти в мене будеш як риба! — Глянув на ноги — вирішив зв’язать йому й ноги. Зняв із його ж штанів тонкий пасок з вузькою та гострою, як голівка гадюча, пряжкою, став путати німцеві ноги. — Тепер ти у мене побігаєш! Ич який, утікати! — Самотність гнітила його, і він мусив говорити. — Думаєш, не донесу? Не таке носити доводилось.

Силоміць поставив німця на ноги, зайшов ззаду, завдав, зігнувшись, на плечі, як завдавав колись мішки з зерном. Німець був важкий, як натоптаний, та ще й сповзав до того ж із спини, завалюючись то на один бік, то на другий, Михайлів автомат, гойдаючись, бив по колінах, а ремінь все більше різав шию, автомат Валієва стукав боляче по боку, ноги підгинались, він розставляв їх якомога ширше, щоб не спіткнутись, і, задихаючись, хапаючи перекошеним ротом гаряче повітря, сам себе переконував: «Донесу!.. Донесу!..» Твердив, наче молитву, мов останній у житті заповіт: забуде — упаде й не підніметься. «Донесу!.. Донесу!..» — рипів скривленим ротом Михайло і вже знав, що таки донесе.

Добравшись до глибокого рову, скинув німця на землю і сам упав поруч.

Це був протитанковий рів, що його вирили наші ще в сорок першому, — Михайло одразу ж його впізнав. Три дні тому вони зібралися тут, перебравшись через ворожі траншеї. Михайло міг би заприсягтися, що недалеко звідси вони й сиділи, поки старшина, накрившись плащем, присвічував ліхтариком на карту. Тільки тоді була глуха ніч, а зараз вечір.

Поки зовсім не залягла темрява, вирішив піти на розвідку. Пошукав очима, куди б заховати німця, побачив окоп, виритий теж у сорок першому. Затягнув, уклав на дно, сказав:

— Полеж, я скоро вернусь. — Наче німець уже без нього не міг побути й хвилини.

Ворожа оборона була на узліссі, за кілька сот метрів од протитанкового рову. Забравшись у густі кущі, Михайло довго вивчав глибокі траншеї з кулеметними гніздами, земляні горби бліндажів, а далі, ще нижче, збиті навхрест кілки, густо переплетені дротом. За ними простягнувся вже луг з невеликим, по коліна, струмком, а по той бік уже наші. З якимось особливо тоскним почуттям вдивлявся Михайло в протилежний берег, сподіваючись помітити хоч якийсь рух, але там все наче вимерло. Тільки ліс синів віддаля стіною: в тому лісі був їхній бліндаж.

Панувала незвична для фронтового побуту тиша. Німці й наші наче поснули, підтяті смертельною втомою, і в Михайла на мить ворухнулась думка, що, поки вони полювали на «язика», фронт пересунувся в інше місце і всі окопи перед ним порожні. Та ось він придивився пильніше і трохи праворуч побачив станковий кулемет, націлений на той бік, і матовий шолом на голові німця, який стояв у дозорі. Німець чи й справді дрімав, чи просто стояв, застигло обпершись на бруствер, тільки він не ворухнувся жодного разу, аж поки в бліндажі ліворуч одчинилися двері і звідти вийшов ще один німець, теж у шоломі й з автоматом за спиною. Безтурботно посвистуючи, він пішов у бік першого німця. Поговорили про щось стиха, і вже той, що чергував, повернувся в бліндаж.

Доки дозволяли сутінки, Михайло вивчав підступи до кулемета. Запам’ятовував кожен кущ, кожен горбочок, прикидав, де залишить полоненого, звідки поповзе уже сам. Особливу увагу привернула берізка, яка наче вибігла з лісу та й зупинилась, злякавшись власної сміливості, — біліла тонким, як у дівчини, станом. Вирішив залишити німця біля тієї берізки. Легше буде розшукать його в темряві.

Коли вже вертався потемки назад, позаду голосно тріснуло, зашипіло зміїно, і всі кущі, всі дерева довкола зарухались в яскравому світлі. Припавши до землі, Михайло завмер. Здавалося, що його помітили й пустили ракету. Світло холодно струмувало довкола, ламаючи кущі й дерева, і здавалось, що воно не погасне ніколи.

Й одразу ж задудонів кулемет. Довгою чергою, наче над вухом. І саме ця черга заспокоїла Михайла: пригадав, що німці завжди отак стріляють уночі. Про всяк випадок, наосліп. Кинуть ракету і — з кулемета.

Друга ракета, можна сказать, його дуже виручила: коли б не вона, він навряд чи й знайшов би потрібний окоп. Наткнувся на свого німця, коли вже зовсім утратив надію. Підважив, висадив на обвалений бруствер, поповз, тягнучи полоненого: тут, поруч з траншеєю, йти не наважувався. Поки доповз до берізки, зовсім вибився з сили.

Довго лежав, приходячи до тями: тіло боліло, наче пожоване. Знову злітали ракети, нещадно висвітлюючи весь простір довкола, бив кулемет, німець, який лежав поруч, весь час пробував звестись і мотав головою, обвитою бинтом. Михайло найбільше боявся, що бинт розв’яжеться і німець, виштовхнувши з рота кляп, закричить. В тому, що полонений кричатиме, він не сумнівався ніскільки.

Зняв із себе ремінь, пристебнув німця до берізки. Берізка одразу ж стала труситись, як у пропасниці.

Михайло лежав з годину, якщо не довше: чекав, поки вийде зміна. Повинен був мати вдосталь часу, щоб перебратись через траншею, проповзти попід дротами. А там, на лузі, він вже буде як удома.

Грюкнули двері, висвітливсь квадратний отвір. Звідти вирвались голоси, музика, сміх. Виник чорний силует, ступив до траншеї й одразу ж розтанув у темряві. Йому щось весело гукнули вслід, він відповів так само весело: «Я! Я!» — зачинилися двері, і все потонуло в пітьмі. Михайло чув тільки відзвук чужої ходи та шурхіт одягу, що чіплявся боків траншеї.

Загомоніли коло кулемета, два ледь помітні шоломи похитались укупі, потім один з них поплив до бліндажа, другий лишився на місці. Зашипіла, злетівши, ракета, освітила і німця, і кулемет. Кулемет враз ожив, гострий вогник запульсував на кінчику дула, вогняні траси попливли повільно над лугом.

Пересвідчившись ще раз, що його німець надійно прив’язаний, Михайло поповз уперед. В правій руці тримав парабелум з досланим у патронник набоєм, в лівій — фінку. Автомат лишив коло берізки — автомат лише заважатиме.

Взяв фінку старшини, а не Валієву. Була гостра, як бритва, й на два пальці довша. Михайло ще ніколи не вбивав людини, тому здавалось, що валієвська не дістане до серця.

«Під ліву лопатку... Під ліву лопатку...» — твердив, наче урок, і дуже боявся, що переплутає ліву з правою. А треба ж, щоб німець і не писнув.

Повз, щоразу завмираючи, коли здавалось, що німець починає ворушитись. Ось невеликий горбочок, що він запам’ятав його іще з вечора. Звідси вже рукою подати.

Заліг, щоб хоч трохи заспокоїлось серце. Гупало так, що здавалось: здригається земля. В ніс йому ткнулись шовкові травинки, притулились, лащачись, запахли таким з дитинства милим і рідним, що Михайло аж схлипнув. Поводив щокою, тручись об траву, потім знову поповз.

Шолом німця тьмянів майже поруч.

Тепер треба лежати й чекати.

Переклав у ліву руку пістолет, а в праву взяв фінку. Одвернув її лезом од себе, щоб не порізатись. А погляд був пришитий до німця.

«Ну, давай же!.. Давай!..»

Німець нарешті підняв руку з ракетницею. Постріл, тонка ниточка сліду, що злетіла вогнисто до неба, сліпучо-яскравий спалах вогню. Ракета зависла, з шипінням розливаючи сяйво, німець, перезарядивши ракетницю, поклав її поруч, взявся за кулемет. Клацнув металево замок, він, певно, вставляв нову стрічку.

«Ну, давай же!..»

Вигнувшись широкою спиною, німець дав чергу. І Михайло, напружившись кожним м’язом, одірвавсь од землі. Одірвався й одразу ж упав: раптом здалося, що він не зможе збити фінкою німця. Німець закричить, і тоді все пропало. Кинувши фінку, Михайло перехопив у праву руку пістолет, прицілився, ловлячи на мушку голову, — голова раптом гойднулася й щезла. А коли Михайло, повівши пістолетом праворуч, знову впіймав німця на мушку, кулемет враз замовк.

Тепер стріляти не можна. Знов треба лежати й чекати, поки німець пустить чергову ракету.

Припавши до землі, Михайло благав у долі одного: щоб німцеві не спало на думку обернутись. Боячись промахнутися, підповз майже впритул. Завмер, прикипів очима до темної постаті.

І прогавив, бо знов одчинилися двері.

Здригнувся од голосу — майже над вухом:

— Йоганн!

— Їх!

Повернув різко голову: яскравий сніп світла висвітлював іншого німця, простоволосого, в розхристаному на грудях мундирі. Він спитав щось у Йоганна, той у відповідь вибухнув довгою тирадою. «Спершу того, потім цього! — думав Михайло, щосили стискаючи пістолет. — Спершу того, потім цього». Серце гупало вже аж під горлом, пістолет підстрибував у руці, наче живий.

Ось той, що вийшов з бліндажа, повернувся в бік Михайла. Закам’янів. «Помітив!» Михайло похапцем прицілився у нього й одразу ж почув тихе шипіння. І коли зрозумів, що німець його не бачить, а робить оту справу, за якою і вийшов надвір, його обдало всього жаром. Обличчя вкрилося потом, млосна слабість огорнула тіло.

Впоравшись, німець спустився в бліндаж. Знов згустилась потривожена темрява, німець, що стояв біля кулемета, не ворушився, наче заснув. І Михайло, обернувшись до нього, завмер у терплячім чеканні.

І коли той випустив чергову ракету й ожив кулемет, Михайло швидко прицілився й вистрілив.

Німця кинуло наперед так, наче його щосили штовхнули в спину. Шолом злетів з голови, покотився донизу. Все ще не вірячи, що він поцілив, Михайло не опускав пістолета, поки німець осів у траншею. Лиш тоді метнувся назад: здавалось, що минуло бозна-скільки часу й от-от надійде зміна. Підбіг до берізки й лише тут зрозумів, що його обидві руки порожні: фінка лишилась біля траншеї, а де подів парабелум, так і не міг пригадати. Та зараз було не до цього. Підхопив автомат, одв’язав німця, поволік.

Полонений весь час мукав, дугою вигинаючи тіло, він навіть зараз опирався, надіючись, що їх помітять, і Михайло ледь втримався од злого бажання стукнути його по голові, щоб замовк. Дотягнув до траншеї, скочив просто на вбитого, пересадив важке тіло на бруствер, зіпхнув донизу. Вже вилазячи, ткнувся лицем у ракетницю. Обпекла думка, що німці, не чуючи звичних черг кулемета, можуть сполошитись. Підняв догори ракетницю, вистрілив, побачив свого німця, що хробаком звивавсь унизу, не чекаючи, поки навалиться темрява, вхопивсь за дві теплі ще ручки, натис на гашетку. І, вже стріляючи, подумав, що стріляє по своїх. Підняв дуло вище, і кулі попливли в бік ракети.

За десяток кроків праворуч був неглибокий ярочок. Михайло роздивився його ще звечора, і тепер на ярок той була вся надія. Вилізши на бруствер, він глянув праворуч: ярок чорнів попід дротом, немов ворушився під згасаючим світлом ракети.

Вже в темряві вхопив свого німця, чимдуж потягнув уперед. Не боявся, що його зараз помітять: попереду, за вигином, весь час озивавсь кулемет, злітали ракети.

Колючий дріт було нап’ято понад землею, але про виярок німці чи то забули, чи то не звернули на нього уваги. Сторожко промацуючи кожен сантиметр попереду, Михайло проповз спершу сам, і добре зробив, що проповз: вже по той бік наткнувся на шнур. Так ось чому німці не заснували дротом ярочок! Дістав фінку Валієва, обережно, щоб не смикнути, перерізав, відкинув набік обидва кінці.

Тепер можна вертатись до німця.

Вибравшись з-під загорожі, завдав полоненого на плечі й пішов: повзти більше не міг. Був по вінця налитий утомою, кожен м’яз, кожна жилка тремтіла од болю, все більше підгиналися ноги. Спіткнувшись, упав, вдарився об автомат так, що тріснуло в грудях. Довго лежав, задихаючись, гамуючи крик, а німець тиснув на нього зверху багатопудовою брилою.

Коли біль трохи вщух, скинув із себе німця, звівся похитуючись. Вдихнув — і в груди наче загородив хто ножа. Таки щось пошкодив. Дихнув обережніше — заболіло, але не так, як першого разу. Можна, значить, іти...

«Нічого, дійду... Дійду!»

Оглянувсь. Траншеї були майже поруч, а йому ж здавалося, що пройшов не одну сотню метрів. Угледів навіть кулемет, націлений у його бік.

«Дійду!»

Струмок он попереду, в темних кущах. А за ним уже наші. Йому б тільки добратись до струмка, а там уже нічого не страшно.

Нахилився, став зводити німця на ноги. Завдав на спину, трохи не закричав од гострого болю в грудях. Зціпивши зуби, стояв, поки трохи стихло. Хитаючись, пішов уперед.

Згодом зрозумів, що більше не зможе. Що от-от упаде. Німець все більше тиснув донизу, бракувало повітря. Зупинивсь, задихаючись, побачив воронку і скинув німця на землю. Взяв під пахви, щосили потягнув.

Воронка була не дуже глибока, але досить простора, щоб вмістилося двоє, сховалось од куль. Німець мовчав, навіть не мукав, тільки очі блищали та ворушився на грудях мундир. Уклав його зручніше, примостився поруч і сам.

І наче зітхнув змученим тілом.

Й одразу ж навалилась дрімота. Мов гніздилась у воронці, темна й липка, чигаючи на здобич. Наповзала з усіх боків, тихенько похлюпуючи, і навіть біль у грудях, навіть щем у правому вусі не могли її зупинити. Повіки стали важкі, мозок зрушив з місця й поплив, тихенько погойдуючись...

Здригнувшись, проснувся. Скомандував сам собі встати, але голос пролунав наче здалеку, і тіло його не послухалось. Розумів, що продовжує спати, хоч розплющив очі й видирався щосили зі сну. І коли б не ракети й стривожені вигуки, коли б не постріли, що залунали одразу, він навряд чи й прокинувся б.

Німці, наткнувшись на вбитого, зчинили таку стрілянину, що підняли на ноги всю оборону. З краю в край злетіли в небо ракети, замиготіло, загриміло, заблискотіло, й одразу ж, наче прокинувшись, озвалися наші. Весь простір довкола пройняла вогняна заметіль, понад воронкою, в якій лежали Михайло й німець, проносилося стільки свинцю й заліза, що його вистачило б на тисячі отаких, як вони. Лишалося тільки дивуватись щомиті, що обидва ще живі.

То стихаючи, то знов вибухаючи, стрілянина тривала до ранку. А тоді, коли вона вщухла і сонце звелося над оповитою пороховим димом долиною, годі було й думать про те, щоб кудись ще рушати. Цілий день пролежали вони у вирві, і цей день був найдовший з усіх днів, що випали на долю Михайла.

А коли настала врешті ніч, він одірвав своє скоцюрблене тіло, що, здавалось, зрослося з землею, і, завдавши німця на спину, пішов уперед. І, добравшись нарешті до наших, довго не міг сказати й слова: з горла виривалось тільки безладне хрипіння...

Потім уже, коли Михайло відіспався та трохи оговтався, командир їхнього взводу, повернувшись із штабу, сказав йому з докором:

— Нащо бив німця?.. Мав би орден, а тепер скажи спасибі, якщо до медалі представлять!

— Мені однаково, — відповів байдуже Михайло: згадав старшину, й двох розвідників, і Валієва, які так і не вернулися з розвідки.

IV

Третьою медаллю Михайло був нагороджений вже по війні — як інвалід Вітчизняної.

Інвалідом він став у грудні того ж таки сорок третього, і то не на передовій чи в німецькім тилу, а біля штабу дивізії. Налетів один-єдиний літак, скинув одну-однісіньку бомбу, і та бомба дісталась Михайлові: вирвало осколком півбоку. Майже рік провалявся в шпиталях, поки його латали та штопали, і відтоді жодного разу не купався на людях: соромився. Навіть невістка здригалась на перших порах, поки звикла.

Одержавши з військкомату повістку, Михайло довго крутив її в руках, не розуміючи, що б це все означало. Давно ж уже був знятий з військового обліку, як інвалід другої групи одержував хоч і невелику, та все ж таки пенсію і мав законне право не працювати зовсім, коли б захотів. А тут: явитись такого-то числа в третю частину, ще й мати при собі кухоль і ложку та одну зміну білизни. Оті кухоль, ложка й білизна найбільше стривожили його молоденьку дружину, з якою він не встиг прожити й двох місяців.

— Знову до армії? — питалася бліднучи. Саме виступив Черчилль, і в повітрі запахло горілим.

— Чорт його знає! — роздивлявся повістку Михайло. — Тільки нащо їм отакий цурупалок?

— Війна ж уже скінчилась...

— Та скінчилась... Мо’, на медкомісію?

— З ложкою й кухлем?

Тут уже й Михайло не знав, що відповісти дружині. Надруковано ж чорним по білому.

Цілу ніч майже не спали. На Михайла знову навалилися спогади — все про війну, і він часто виходив курити в сіни. Там, у тихій темряві, його обступали убиті, що він їх перебачив протягом неповного року на фронті. Сумно думав, що от як же буває на світі: кому судилось загинути, а кому лишитись живим. І ті, що загинули, здавалися зараз Михайлові людьми особливими, таких мов і нема уже зараз на світі. От узяти хоча б того ж сержанта, який позичив йому свою ложку... Чи старшину, що, по суті, його врятував, наказавши супроводжувати німця... А міг би послати когось іншого — і лежати б оце зараз Михайлові в безіменній могилі, від якої і сліду, можливо, уже не лишилось, бо як не шукали потому старшину й двох бійців, так і не знайшли. Та й не мали особливо часу розшукувати мертвих, коли рушили в наступ: скільки їх отаких було потім розкидано по лісах та болотах, куди й звір забивавсь неохоче, не те що людина! Вже онуки знаходитимуть голі кості: граната чи гвинтівка потрощена та зірочка поіржавіла, що одвалилася з пілотки зогнилої, — ото й усі документи. Знесуть невпізнаних, необцілованих та неоплаканих до однієї могили та й напишуть на пам’ятнику: «Невідомі солдати». Ото так, товаришу старшина... Згадав і Валієва і знову відчув себе таким самотнім, наче вони щойно ж були поруч і всі враз позникали. І не двадцять один рік був зараз Михайлові, а всі п’ятдесят...

Другого дня, лаштуючись в дальню дорогу (до райцентру тридцять кілометрів), таки прихопив ложку, кухоль і білизну, і було ж потім сміху, коли виявилось, що їм розіслали довоєнні ще бланки, забувши закреслити фразу про кухоль, ложку й білизну. Попосміялись, стрічаючи чергового «новобранця» без руки, а то й без ноги одним і тим же запитанням:

— Не забув основну зброю?

Капітан, що оформляв документи, довго мудрував, як вписати подвиг Михайлові, щоб витягло не на медаль, а на орден. Сам замість руки мав порожній рукав, тож, коли б його воля та влада, всім інвалідам дав би по ордену. А тут бомба, та ще й не на передовій — біля штабу!

— Матимеш орден, — сказав капітан на прощання. — Такі, як у тебе, медалі даром на війні не давали.

«А не давали», — подумки погодивсь Михайло.

Повернувшись додому, сказав ще з порога:

— Матиму орден... От... Сам капітан сказав.

Кілька днів ходив, сушив голову, який же це орден дадуть. Дуже хотілось Вітчизняної, він найбільше подобавсь Михайлові, дуже нарядний і здалеку помітний: приколов би на правому боці єдиного свого піджака та отак і пішов би в контору, де після короткотермінових курсів працював старшим бухгалтером. Орден Червоної Зірки теж добрий, але Вітчизняної луччий.

«Невже не дадуть?»

А потім йому на очі трапилась районна газета. Читана-перечитана, хтось до контори приніс та й забув, то Михайло на куриво її й підібрав, бо з папером тоді було сутужно, особливо з цигарковим. А районна газета саме на такому папері й друкувалась, тож найбільше курії й передплачували, і Михайло кілька днів носив її у кишені, поки згадав. Дістав, став надривати та й остовпів: в очі впало чиєсь фото. І не так фото як підпис: «Наш земляк — повний кавалер ордена Слави». «Це і я міг би стати повним кавалером, — подумав. — Якби в мене була третя медаль».

І так захотілося Михайлові мати третю медаль «За відвагу», що він ні про що вже більше й не думав. Аж снитися стало: коверкотовий піджак — і три медалі на ньому. Повний кавалер медалей «За відвагу»! Це ще, мабуть, рідше, ніж орденів Слави. Бо ні в кого ще трьох медалей не бачив. Дві, отак, як у нього, бачив. А щоб три, так таки ні.

Краявся, мучивсь, що про це раніш не подумав, та й вирішив ще раз піти до військкомату. Повинні ж його там зрозуміти, чи як? Відпросився у голови, за одним рипом і в райземвідділ заскочить, та попутною машиною й покотив до району.

Капітан довго не міг уторопати, що треба Михайлові. Та воно й дивно було б, аби уторопав одразу: чоловіка на ордена представили, а він просить медаль.

— Раніш про це треба було думати! — аж розсердився капітан.

— Та воно діло таке... — знітився Михайло.

— Тепер уже пізно, — пояснив капітан. — Документи пішли уже в Київ. В обласний військкомат.

Пізно то й пізно, тут уже нічого не вдієш. Повернувся додому сумний. Не буде медалі.

Кілька днів ходив як прибитий, а тоді зібрався до Києва. Щоб не каятись потім, що всього не зробив. Купив не купив, а поторгуватися можна. Голову за це не відірвуть.

Голова, спасибі йому, й цього разу пустив, наказав тільки не дуже баритись. Та Михайло й сам не збирався гостювати в столиці, йому лиш до військкомату й назад.

До району дорога дальня, а до Києва й зовсім неблизька. Переночував у райцентрі в знайомого, бо автобус о шостій ранку відчалював, та й подавсь на автостанцію.

Автобус робив тоді один рейс, на більше був неспроможний — теж фронтовий інвалід, кругом побитий-посічений. На чесному слові тримався та на голому ентузіазмі шофера, який щоразу клявся-божився, що більше не сяде за руль. Що життя в нього одне, а не десять. Але і в цей не так легко сісти, стільки в нього набивалося люду. Тож і їхав Михайло до самого Києва на одній нозі, бо другу й поставити було нікуди. Їхав при всіх медалях своїх, бо, крім двох «За відвагу», мав іще й «За перемогу». І немолодий вже шофер, що сидів за рулем, весь час допитувався, куди це він так нарядився: чи не на весілля часом? Мо’, свої дівчата набридли, то закортіло до київських? Михайло йому й розказав, що дівчата його не цікавлять, бо одружений, а їде добиватись медалі.

— Діло стоюще, — сказав на те шофер. — Мусять дати, аякже.

І Михайло одразу ж повірив, що повернеться додому з третьою медаллю.

Київ оглушив його й закрутив, стільки було люду на вулицях. Останній раз був тут ще під час війни, коли повертався з шпиталю додому, так тоді було зовсім не те. Вулиці майже порожні, й будинки через один висадженими вікнами світили. А пройшовсь Хрещатиком, то й зовсім стало незатишно: це ж скільки треба рук робочих, щоб отаку руїну підняти! А тепер наче в інше місто потрапив: всі будинки підлатані, і Хрещатик розчищений. А народу, народу! «Як тут люди й живуть?» — дивувався. Дивувався, не гадаючи, що мине двадцять п’ять літ — і він сам переїде до Києва. До сина, що одержить тут роботу й квартиру.

А поки що попопитав, поки знайшов обласний військкомат.

Вже як підходив, кіт дорогу йому перейшов. Чорний котяра, з собаку завбільши, таких у їхньому селі й заводу немає. Які ж тут щури, коли отаких на них треба котів?

Вийшов з підворіття, глянув на Михайла презирливо і, хвіст трубою наставивши, перед самим носом на той бік. Повагом — немов генерал. Михайло, коли б це було в селі, чоботом би нечисту силу піддів, а тут не насмілився. Лише подумав: «Не повезе!» Постояв, постояв та й обійшов іншою вулицею. В забобони хоч і не вірив, та мало чого...

І, до військкомату зайшовши, довго м’явсь під дверима, поки наваживсь постукати:

— Можна?

Тут сидів уже не капітан, а майор. Насуплений та невдоволений. То Михайло перед ним навитяжку. Доповідав, як у строю.

— Так що ви хочете? — поморщивсь майор.

— Мені щоб медаль... Осьо дві маю, то щоб третя...

— Я не даю ні ордени, ні медалі! — одрізав майор. — До чого вас представили, те й будете мати... Все!

«Все, та не все, — подумав Михайло, виходячи, така його злість узяла. — Є й над тобою начальники!» — І рушив шукати військкома.

Коли б не так далеко забився, то, може, все на розмові з майором і скінчилося б. А тут просто-таки заїло Михайла: півдня протрусивсь на одній нозі в автобусі та потім попоходив, військкомат цей шукаючи. І то для того, щоб з облизнем повернутись додому?

То вже в інші двері обережно стука Михайло:

— Можна?

Так, мов, і так: мене записали на орден, а я хочу медаль. Медаль «За відвагу», отаку, як осьо. Щоб третя була. Невже це так важко зробити? Воював же — не оглядався...

— Повним кавалером? — зрозумів його одразу військком.

— Та якщо ваша ласка... Я ж багато і не просю...

Повертався додому іменинником: буде медаль!

І коли його через кілька місяців покликали знову в район, тепер уже без кухля, ложки й білизни, і військком вручив йому медаль «За відвагу», що сяяла новісіньким сріблом, здавалось, ніколи не був таким щасливим Михайло. Зайшов у перукарню, поголився, підстригся й, одеколоном пахнучи, що твоя парфюмерна крамниця, подався фотографуватись до відомого на весь район майстра, теж Михайла і теж інваліда, який більше працював на виїзд — увікопомнював весілля й похорони, хрестини та іменини — і фото якого можна було побачити в кожній хаті за сорок кілометрів довкруж.

— Зніми мене так, щоб усі медалі було видно як на долоні!

Випнув груди й закам’янів, дивлячись у вічко фотоапарата.

V

Тут і підходить кінець невеселій цій розповіді: лишаймо Михайла Івановича, шістдесятилітнього вже чоловіка, на самоті в невеликій кімнаті, над шматком сплавленого срібла. Лишаймо з його невтішними роздумами, з гіркою образою на онука, якого він так любив, заради якого і жив, власне, останні роки на світі. Відходимо від нього без слів, бо чого варті всі наші слова поряд з горем цієї людини, якій кожна медаль була часткою прожитого на світі життя, а не просто святковою прикрасою на грудях. Хай побуде на самоті, поки перегорить перший біль, перекипить перша образа. Будемо сподіватись, що час, цей наймудріший з усіх лікарів, зарубцює щойно завдану рану, боліснішу од усіх його ран.

Будемо сподіватись.

Білі троявди, червоні троянди

І

Дядя Вася, як у нашому дворі його називало старе й мале, оддавав свою молодшу дочку, Нюру, заміж.

Мусив оддавати!

Нюра вчудила таке, що хоч стій, хоч падай: на шістнадцятому році, щойно одержавши паспорт, розписалася в загсі. Вскочила до квартири — очі сяють, губи цвітуть:

— Тату, мамо, вітайте: я вже замужем!

Ну, дядя Вася її й привітав: упіймав за накручену зачіску (дві години перед люстром сиділа!) та голову між колінами й затиснув. Зняв пасок, склав його вдвоє і давай хрестить молоду:

— Оце тобі заміж! Оце тобі заміж!..

Шмагав по недостиглих іще ягідках, не жаліючи паска.

Ну й накричалася ж Нюра! А наплакалася!.. На все своє заміжнє життя.

Думали, що тим і обійдеться, коли ж ні: бісової віри дитина встигла й паспорт собі зіпсувати — принесла із загсу штемпель, що таки й справді розписана. І то з ким! З таким сопляком, як і сама: вона — у дев’ятому, а він щойно школу скінчив. Навпроти, двері в двері, й живуть.

Дядя Вася за пасок та до молодого...

Коли перемололося й переколотилося, стали свати неждані-негадані думати, що ж далі робити? Розвести? Так уже пізно: песиголовці встигли кілька разів переспати. І в один голос обоє: не дасте жити разом — повісимось або й потопимось.

І втопляться, в них розуму стане!

Тож хоч круть, хоч верть, а весілля треба справляти.

Свати спершу заїкнулись було, аби затію провести якомога скромніше: в дусі, так би мовити, часу. Та дядя Вася хоч і газети читав, і телевізор частенько дивився, мав свою думку: гулять — то вже гулять. Він і молодому одпаяв, коли той натякнув на безалкогольне весілля:

— Безалкогольне хай гуси справляють. А ми будемо, як у людей.

Тож на тому весіллі гуляв увесь будинок: з під’їзду в під’їзд, з поверху на поверх ходили молодята, стукали в кожну квартиру:

— Просили батько, просили мати, і ми обоє просимо прийти до нас на весілля.

А на весілля недалеко й ходити: тут же, в дворі, поставили збиті з дощок столи, довгі, на всіх гостей, лави. Дядя Вася змотався на склад, розоривсь на цілу машину. Кілька днів вимахували сокирами — прилаштовували.

На столах чого тільки й не було: і печеного, і вареного. Майже в усьому будинку пекли, варили, бо свати на своїх двох газових плитках навряд чи й упоралися б. Усіх об’єднало весілля! І горілок-наливок, щоб було із чим «гірко» кричати, теж вистачало: що свати виклались, а що й дядя Вася трусонув гаманцем. Позичав де тільки міг. «Живі будемо — віддамо. А помремо — на тім світі вже розквитаємось». Дядя Вася такий: як не оддасть, то одробить. Ну, а щодо смерті, то, глянувши на дядю Васю, одразу ж подумаєш: йому зносу не буде. П’ятдесят скоро років, а на голові жодної сивої волосини і м’язи, як у Піддубного. Коли наш будинок заселяли та жили кілька тижнів без води, то хто з чайником, хто з відром до колонки, а дядя ж Вася з столітровою бочкою. Наллє по самісіньку затичку і біжка на четвертий поверх. Порожняком не вгнатися!

Так що дядя Вася нічого не пожалів на весілля. Музику навіть замовив. Одноокого баяніста із сусіднього будинку. Око ще на війні втратив, а баяна зберіг. «До Берліна дійшов!» — казав, перламутрові боки погладжуючи. Сидить тепер з того боку, де молоді, і як тільки хто проголосить тост, сам собі вголос командує: «Музика, туш!» І чим більше перехиляє чарок, тим частіше командує. Під кінець так наперехилявся, що забув, для чого й покликано його. Одкладав часто баян, у кожну розмову втручаючись:

— А от ми з маршалом Жуковим...

Ну, люди як люди: хто п’є, хто й не п’є. Жінки тільки пригублюють, а деякі чоловіки то й на повну котушку. І вже коли кінчався весільний банкет і все було випито (посідали з раннього ранку, так що до обіду і впорались), засперечалися, сп’янілі: уміють моряки плавати чи не вміють. До ножів замалим не дійшло!

Затіяв сварку горбань з третього під’їзду, другого поверху. Коли тверезий, то смирнішого чоловіка ще й світ не родив. А вип’є чарку, стає таке задиристе та в’їдливе, що хоч поли ріж та тікай.

Вибирав, вибирав, до кого б причепитися, та в дядю Васю й уп’явся. Кліщем.

— Ти на морі служив?

— Ну, служив, — хитнувсь дядя Вася: сонце якраз пекло у потилицю, то й посоловіло в очах.

— А правда, що моряки плавати не вміють?

— Неправда! — рубонув по столу кулаком дядя Вася. Йому кривдно стало за весь морфлот.

— А чого тоді вони тонуть? — хіхікнув горбань. — Як тільки що... так одразу: буль-буль...

Оте «буль-буль» найбільше дядю Васю й зачепило.

— Сам ти буль-буль! — гукнув сердито на горбаня.

А той у відповідь зуби прокурені вишкірив:

— Ти он теж плавати не вмієш. П’ять літ прослужив, а плавати так і не навчився.

— Я не вмію плавати?.. Я?.. — Дядя Вася Дніпро перепливав одним махом. — Та я й на воді засну — не потону!

— Докажи!

Тут уже втрутилися інші: одні руку дяді Васі тягнуть, другі — горбаня. Сперечалися, сперечались та й досперечались ось до чого: дяді Васі, щоб доказати, що він таки плавати вміє, треба зараз же йти купатися. До Дніпра далеко, так фонтан же під боком. Круглий перед Палацом спорту басейн повен води. І хоч там не так уже й глибоко, а поплавати мона.

— Тільки щоб без обману: ногами дна не торкатись!

— Ти півлітру готуй! — Бо об заклад уже встигли побитись: попливе дядя Вася — горбань купує півлітру. А не попливе — півлітра вже з нього.

Гуртом од столу й рушили. Як жінки не зупиняли — не послухались. Ви своє діло знаєте, а ми своє.

Ну, дійшли до басейну: зелено, чисто, на лавках жінки з дітворою, молодь гуля. У басейні вода блакитна плюскоче, фонтан посередині: так веселку й колише. А неподалік — міліціонер. Побачив усіх наших — так стойку й зробив. Мав, видно, око набите, одразу ж змикитив, що всі під мухою і чого від таких можна чекати.

— Ну, давай! — горбань до дяді Васі. — Тільки роздягатися догола, як і домовилися.

І став дядя Вася роздягатись. Спершу, щоправда, роззувся: скинув черевики сорок шостого розміру. А потім, уже босяком, зняв сорочку, майку, акуратно склав їх на бордюр. Наші дивилися на його широчезну спину: там умістився цілий флот: крейсери, парусники — яких тільки кораблів не було! Дядя Вася, коли ще був моряком, підставляв свою спину кожному, хто хотів татуюванню навчитись. Недарма, звичайно, — за сто грамів.

Роздягається дядя Вася, а міліціонер усе ближче, ближче. І коли до штанів діло дійшло, не витримав — підійшов упритул.

— Гражданін, — козирнув, — ви що робити збираєтесь?

Дядя Вася йому й пояснив популярно, що хоче поплавати (стояв уже в трусах). А тут і горбань з другого боку:

— А що, хіба не можна?

— Не положено! — А коли дядя Вася, знявши труси, вже ліз у басейн, то міліціонер і вхопив його за руку. Дядя Вася мов не дуже тією рукою й мотонув, тільки міліціонер поперед нього опинився в басейні. Щукою під воду пішов. Вигулькнув аж посередині, схопився на ноги, а там і справді — в пояс.

— От спасибі, що поміряли! — закричав горбань до нього.

І дядя Вася вже у басейні — плава моржем.

Залився сюрчок міліціонера.

І то ж треба: часом хоч пробі кричи — не докличешся, а тут одразу набігло не менше десятка. Лізуть у воду, сюрчать, намагаються дядю Васю впіймати. Тільки ж хіба його, мокрого, голого, вхопиш? А горбань довкола басейну мотається, руками розмахує, як божевільний, кричить:

— Так їх!.. Так, дядю Васю!

Крик, гам, люди з усіх кінців на безплатну виставу збігаються, і ніяк не вдається міліції впіймати дядю Васю. Аж поки надумались: принесли з Палацу спорту сітку волейбольну та, як сома, і витягли. Отак, голого, в сітку обмотаного, і до машини вкинули. І горбаня прихопили. Першого за те, що купався, другого — що кричав.

Два дні протримали в міліції, ледь під суд не віддали. Виручив, кажуть, горбань: племінник його служить капітаном у тій же міліції, то горбань і дав йому знати: давай виручай! Попобігав же капітан, поки їх одпустили! Сам начальник міліції обох до себе покликав:

— Будете пити?

— Та ми... Та ми на неї, прокляту, більше й не глянемо!

Вийшли, голубчики, не знають, де й очі дівати. Здається, що всі на них тільки й дивляться. І басейн десятою дорогою обходять. Горбань по дорозі ще пробачатися став — через нього ж усе скоїлось. Дядя Вася тільки рукою махнув:

— Обоє рябоє! В мене що, голови на плечах не було?.. Ти мені ліпше скажи: клумбу бачив?

— Яку ще там клумбу? — витріщив очі горбань. Йому вже здалося, що дядя Вася трохи той... трохи розуму збувся, в міліції сидячи.

— Та оту, що в міліцейському подвір’ї!

Горбань пригадав: наче щось бачив. А може, й не бачив. Не до клумби було.

— А нащо вона тобі, ота клумба!

— Розуму в тебе!.. — сказав дядя Вася. — Не соображаєш, то краще помовч!

Коли вернулися додому — столи вже розібрано. І лавок не було. Сват, видать, постарався. Он і дошки горою лежать. Дядя Вася до них підійшов: сороківки, їм ціни не складеш. Подумав і про те, що треба братові, який у районі живе, написати, хай би приїхав, забрав. Не пропадати ж добру.

— То я, мабуть, піду, — сказав горбань несміливо: він з дядею Васею теж підійшов до дощок.

— Іди, чого ж, — відповів дядя Вася. А сам усе ще стояв — на двір порожній дивився. І перед очима — клумба. Ота, що в міліції.

II

Дядя Вася недаремно про клумбу згадав.

Працював маляром, зуби на фарбах проїв. Йому, коли б його влада та воля, всі будинки в Києві пофарбував. У фарби світлі, веселі, аби і жилось веселіше. До нього в квартиру зайдіть — всі стіни розмальовано. Сам же й малював. У найбільшій на всіх чотирьох розплескалося море. Вода — як жива, хвилі з гребінцями білими, небо й хмарки — все як треба. А по морю пливуть кораблі. Ціла ескадра. У спальні ж намалював сосновий лісі ведмедів. Точнісінько так, як у Шишкіна. Тільки, мабуть, ще краще. Всі ведмеді наче живі. Особливо ведмедиха: на задні ноги сп’ялася, принюхується, чи ніщо не загрожує її ведмежатам. Над самісіньким ліжком стоїть.

Жінка, поки до тієї звірюки звикла, попокричала вві сні.

Тож дядя Вася на двір наш, порожній та сірий, дивитись не міг. Він давно його мучив. Ще коли будівельники здавали будинок та клялися-божились двір привести до ладу: й деревця посадити, й збудувати дитячий майданчик. Дитячий майданчик так-сяк зляпали, навіть піску машину завезли, а до дерев руки й не дійшли. Ходили ми в жек, оббивали порога, а там відповідь одна: ждіть. Не зуміли будівельників за поли втримати, тепер чекайте.

І гуляє наш двір, як поле футбольне. Витоптаний, вибитий, де-не-де лише кущики трави зеленіють. Хто уже й звик, байдуже мимо проходить, дядя ж Вася на наш двір дивитись спокійно не може. Не один уже раз агітував не ждати, поки жек начухається, а скинутись по кілька карбованців та саджанців самим і купити.

А тут клумба. Ота, що в міліції.

Дядя Вася на неї за два дні надивився. Через вікно загратоване. Квіти цвітуть — фарб не треба! І чим довше дивився, тим більше уявляв наш двір. Вже з клумбою посередині. Ще й грядочки довкола розбиті — теж засіяні квітами. Під кінець уже бачив ту клумбу наче живу. Очі заплющить і бачить.

Як додому прийшов та привітав молодят, так одразу ж і не витримав: підійшов до вікна. Жінка: що та як, та чи ти там хоч не голодав, а він мимо неї та до вікна.

Звідси весь двір як на долоні. Он майданчик дитячий, дітлашня, як мурахи, ворушиться, он дві лавки й стіл, де щовечора забивають «козла», оно дошки його, а посередині порожньо. Голо, сіро і порожньо. Хоч у вікно не дивись.

Сів обідати — думками все про неї, про клумбу.

Спати ліг: клумба не йде з голови.

Заснув — знову ж клумба приснилась.

На роботу йшов — думав про клумбу.

Там дядю Васю трохи поскубли, бо з міліції вже й бумага прийшла. Він не дуже й єрепенився, бо що винен, то винен: підвела клята горілочка! А клумба і тут не одступалась од нього.

Наче обмарило.

Повернувшись додому та підвечерявши, вирішив сходити до кума.

Кум, його одноліток, в цьому ж будинку й живе. У сусіднім під’їзді, на четвертому поверсі. Взяв саме відпустку: збирався до матері. В Обухівський район. Хату треба перекрити і колодязь полагодити.

Він з дядею Васею й працював. Теж маляром. Дядя Вася через це до нього й зайшов: поради спитати. Бо одна голова, кажуть, добре, а дві таки краще. Та в кума й голова — тільки міністрові.

Кум йому й одчинив.

— Здоров, куме!

— Здоров, кум!

— Підбив черевика?

— А ти вже одмився?

То така у них сталась історія. В дяді Васі молодший синок, теж Василь, як і тато, десь виміняв пугача. Ще, видать, довоєнного, бо тепер такими мов і не торгують. Дістав та й причепився до тата: «Принеси, тату, пробок, бо нічим стріляти». — «Та де я тобі їх у біса візьму? Вони ж і не продаються ніде». А тут знайомий якраз їде до Польщі, пита дядю Васю: «Не привезти чого?» Дядя Вася про ті пробки й згадав: подивися, мовляв, може, там є. «Бо мій малий вже мені голову прогриз».

Ну, з’їздив знайомий та пробки й привіз. Аж дві пачки. По півсотні пробок у кожній. Дядя Вася їх у комбінезон і засунув, у задній карман. Нагнувся над бочкою, перемішує фарбу. А тут кума нечиста сила піднесла:

— Здоров, кум!

Та ногою дядю Васю по задниці. Якраз по пробках.

Як шарахнуло: дядя Вася з головою у фарбу пірнув, а кума на три метри відкинуло. Розшукали потім аж у підвалі: сидить, ногу набухлу чукика. І підошви як не було.

Попосміялися ж на роботі.

— Як там твої молодята? — пита кум дядю Васю. Це вже коли до хати зайшли.

— Та нічого. З ранку до ночі цвірінькають. Одне одного очима так і пасуть.

— На хрестини скоро покличеш?

— Та поки що бог милував. Слухай, куме, чого я до тебе зайшов... — І розповів усе про клумбу. — Я на двір наш уже й дивитись не можу. Гидко й заходити. То я оце й надумався.

Кум відповів, що дядя Вася надумався правильно. Пішов до столу, взяв гаманець, дістав десятку.

— На. Більше поки що не можу. Їду до матері.

— Та нащо вони мені?

— А земля? А саджанці? Задарма оддадуть?

Ну, хіба що на саджанці: дядя Вася надумався всю клумбу засадити трояндами. А кожен кущик на базарі не менш, ніж по рублику. Землю ж надіявся дістати у жеку.

— Еге ж, так тобі там ту землю й дадуть. Ти що, порядків наших не знаєш?

Кум як у воду дивився: відмовили в жеку. Сказали піти в зелене господарство, воно землею займається.

Дядя Вася не пожалів свого часу — поїхав.

— Приватним особам землі не даєм, — відповіли йому там.

— Та яка ж там приватна! — обурився дядя Вася. — Я ж для всього будинку. Клумбу насипати.

— Клумба там не положена.

Як не вмовляв, як не переконував, так і не добився нічого. Розмовляв, наче з глухими. Він їм про образи, а вони йому про гарбузи. Тьху!

От же лоби дерев’яні!

Вийшов, а тут вслід за ним жіночка:

— А з’їздіть в контору, що завідує кооперативними садами. Я сама там землю собі діставала.

Адресу дала, і дядя Вася поїхав: півтори години добирався. Ту контору наче навмисне, щоб її поважче шукати було, заперли аж на околицю Києва.

Там сказали іти до начальника.

Постукав, зайшов.

— Де ваша книжка? — спитав начальник, коли дядя Вася заїкнувся про землю.

— Яка книжка?

— Книжка власника садової ділянки.

— Так я ж не на ділянку. Нам у двір, на клумбу. — І розповів усе по порядку.

Начальник слухав і головою покивував. Та дядя Вася наперед даремно радів: то в нього така звичка була.

— Не можу, — сказав начальник. — Ми землю тільки на садові ділянки завозимо. Ідіть у зелене господарство, це їхня парафія.

— Я там був. Не дають.

— Ну і я ж нічим допомогти вам не можу, — розвів руками начальник.

— Так що ж це виходить: красти? — спитав дядя Вася.

Вертався додому сердитий. І що воно за порядки такі: самі на злочин штовхають! Дядя Вася щовесни підробляв, фарбуючи людям човни, то надивився. Сурику, фарби вдень з вогнем не дістанеш. Зайдеш у магазин — тільки полиці порожні. І в той же час усі човни пофарбовані. По одному тільки Києву десятки тисяч човнів. А як по всій країні прикинути? Скільки ж тієї фарби наліво пливе!

І так майже у всьому.

Недавно у їхній конторі списану меблю палили. Стільці, шафи, столи. Не з тирси штамповані — з суцільного дерева. Дуб, береза, горіх. Її реставрувати, полагодити — ще б сто років стояла. Або своїм же роботягам продати. За безцінь — хто б не купив! Так ні ж — не положено. За димом пустити — положено. А людям продати та в державну касу гроші покласти — цього не положено. Все не по-людському, все догори ногами.

Підстеріг дядя Вася машину, що землю возила. З того ж господарства зеленого. Шоферові червінцем кивнув. Так той не встиг землю висипать, як сам дядю Васю питає:

— Ще привозити?

Чотири машини припер. Ні квитанції, ні накладних, ні резолюцій. Дядя Вася всі гроші, що мав, витрусив разом з десяткою кумовою.

У неділю клумбу й розбили. Дядя Вася спершу сам землю тягав, а потім і в людей стала прокидатися совість. Одне вийшло, друге. Те з лопатою, те з відрами, що в кого було. Як заходились гуртом — до обіду й закінчили. І тут же, од клумби не одходячи, домовились: зібрати гроші на саджанці. З усіх квартир, хто скільки зможе.

Горбань виніс папір, склав список. Щоб кожен, коли дасть гроші, ще й розписався. Бо мало що може бути. А так — документ. Він же й по квартирах пішов. Разом з дядею Васею.

Давали хто як. Не стільки по своїх достатках, скільки по совісті. Одне й десятку діставало — не мулялось, а друге боялося карбованцем розоритись. «Це держава повинна робити. За це ми й гроші платимо», — кивали на платежі комунальні. А один і зовсім відмовився. Сказав, що не дасть і копійки. Із принципу.

— Знаєм твій принцип: за копійку повісишся! — сказав йому дядя Вася.

Майже дві сотні зібрали. В суботу й надумали піти на базар по розсаду.

ІІІ

І зацвіла в дворі нашім клумба — всім людям на диво.

Дядя Вася возився з півмісяця: все купував та висаджував. Приносив троянди всіх кольорів та відтінків, усіх, яких тільки знаходив, сортів. Наші: хто в доміно, хто по господарству, хто в кіно чи так погуляти, а дядя Вася, не встигне й додому прибігти, за граблі, за лопату та до клумби. Копається, поки й стемніє.

Зате ж, я вам скажу, й розцвіла: з усіх дворів прибігали дивитись. З якого боку не підійди, так і збіжить до твоїх ніг візерунками. Червоними, білими, рожевими, жовтими. А пахощі — на весь двір.

Дядя Вася й тут не гуляє: то підріза, то полива. Все нахваляється:

— Наступного року ще й грядки розіб’ємо. Ось там і ось там. Я в саду ботанічному бачив.

Нахвалявсь, нахвалявсь та й донахвалявся.

Ми спершу й не знали, хто той бульдозер прислав. Потім уже двірничиха все розказала.

Дядя Вася, коли троянди цвіли, роздавав їх направо й наліво. Зріже букет і стукає в двері: це вам. А коли діти до школи пішли, то всі до одного з трояндами. Дядя Вася такий: йому нічого не жалко. Роздавав, роздавав та комусь і не догодив. Кому саме, ми так і не взнали: двірничиха сказала, що прислано без підпису. Сама той лист бачила, бухгалтерша жеку їй по секрету показувала.

Лист прийшов не бухгалтерші, бухгалтерша, може, його прочитала б та й викинула, а начальниця — ні. Дамочка строга, жила тільки по інструкціях, а тут — гострий сигнал: порушення. Та мало того, що клумбу посеред загального двору самовільно розбив, а ще й трояндами спекулює направо-наліво. А спитайте, де він землю на клумбу ту взяв?

Писало — не жаліло чорнила.

А тут, як на гріх, дзвінок з виконкому райради:

— Про сесію, що готується, чули? По боротьбі з нетрудовими прибутками. Терміново збираємо дані для виступу голови. Чим нас порадуєте?

Так чи не так питали її, поручитися важко. Тільки точно відомо (од тієї ж бухгалтерші), що начальниця жеку дядю Васю взяла та й назвала. Є, мов, такий, спекулює трояндами. Ось і сигнал на столі.

Назвала та, мабуть, і злякалася: а що, як сигнал цей брехливий? Як ні клумби, ні дяді Васі й не існує на світі? Вискочила з кабінету, гукнула й бухгалтершу: ану ходімо подивимось! Ще й листа прочитати дала.

Ну, пішли, подивились: як побачила клумбу начальниця, то аж зраділа.

— Бачите, що в нас виробляють під носом? — лютувала. — Для спекуляції квіти вирощують, а ми сидимо та моргаєм.

— А може, й не для спекуляції, — заперечила несміливо бухгалтерша: дядю Васю вона трохи знала. Балкон їй пофарбував — не взяв ні копієчки. То не могло того бути, щоб такий чоловік у спекуляцію вдарився.

— А для чого ж? Я цей народ знаю. Так і дивляться, щоб із чогось урвати. Ось намилять нам шиї за ці троянди, до нових віників будемо чухатись.

І справді, на найближчій сесії виступив голова й назвав дядю Васю. Як приклад людини, що живе з нетрудових прибутків. А начальниця після виступу голови дивилася на сигнал про спекуляцію квітами як на факт абсолютно доведений. На який треба реагувати негайно.

Так у нашому дворі появився бульдозер. Після обіду, коли всі ще на роботі були. Лишились тільки старі та малі, та що вони могли поробити? Вискочило, щоправда, кілька жінок, так бульдозерист їх і слухать не став. «Ідіть до начальниці, а моє діло маленьке». Завів свого чортопхая та на клумбу й попер.

Поки наші всі повернулись, од клумби не лишилося й сліду. Всю земельку по двору розгорнув, перемішав із трояндами. Наче кров по двору розбризкав. Зробив свою чорну справу, вимкнув машину та додому й подався. Дядя Вася на те все як глянув — почорнів. Скреготнув — та в під’їзд.

Вискочив уже звідти з кувалдою. То поки кувалду в нього з рук видерли, півбоку бульдозерові обніс.

Ну, тепер уже не поміг і горбань із своїм племінником: судили дядю Васю. За хуліганство і псування державного майна. Дали два роки умовно, ще й присудили стягнути триста сорок карбованців і двадцять чотири копійки. На ремонт того ж бульдозера.

Ото таке в дворі нашому скоїлось. Починалося весело, а скінчилося сльозами.

Попіл Клааса

Ця історія сталася на тодішній околиці Києва, тепер уже мікрорайоні, десь років тридцять тому. Але ще й досі живі свідки, які її пам’ятають, і коли їх запитати, то й розкажуть, кожен, звісно, по-своєму. Тож не знаю, наскільки достовірним буде цей виклад, хоч і намагався стояти найближче до правди.

І

Кожен новий день начинений подіями, мов динамітом. Поринаючи з ранку в океан несподіванок, людина не знає, де вона зустріне наступну ніч: вдома, у дорозі, в лікарні, а може, й у в’язниці.

Тож чи міг передбачити Олександр Михайлович Костюк, що оцей лютневий, ясний та морозяний ранок, а точніше — оця зустріч із підлітком, так несподівано й круто поверне всю його долю?

— Я не палив! Не палив!

Підлітка всього аж трусило. В чорних очах кипіла образа, губи посмикувались.

— Гаразд, я вірю тобі: ти не палив...

— А чого ж він зірвав шапку!.. Ще й ударив!..

Уся постать підлітка дихала обуренням. Непотрібні уже ковзани теліпалися в лівій руці, жалісно подзвонюючи один об одного.

— Добре, ми розберемось у всьому. Тільки не біжи так: ти ж бачиш, як мені важко за тобою угнатися.

Він і справді вже починав задихатись. У грудях шипіло, хрипіло, стогнало — бракувало повітря. Серце бухкало десь аж у скронях.

— Постій... Дай віддишуся...

Сперся на ціпок, дихав, як загнаний кінь. Сумно всміхнувся до підлітка, який уже налякано дивився на нього.

— Нічого... це зараз пройде.

Він майже одного зросту з підлітком. І такий же, мабуть, худющий. Тільки обличчя не червоне, а сіре — це він знав напевне. Жоден мороз не міг скрасити його сіре обличчя.

— Ну-от... Тепер можемо йти.

Хотів поправити шарф — прикрити худу голу шию, але шарфа не було: оддав підліткові, щоб обмотав голову замість шапки.

Насилу умовив. Біг простоволосий, з наїжаченим «півником», поки й налетів на Олександра Михайловича. Не схотів повертатись за шапкою. Образа клекотіла у ньому, гарячі злі сльози тремтіли в очах.

— Гаразд, тоді я проведу тебе додому.

— Не треба!

— А шарф?.. Чи ти думаєш, що я тобі його віддам назовсім?

І підліток неохоче скорився.

— Як тебе звати?

— Максим. Он уже й наша хата... Нате ваш шарф.

— Ні, я зайду з тобою. Треба ж комусь тебе захистити? Чи як?

Хата маленька, не хата — халупа. Такі ставлять по дворах, де споруджують новий будинок. Тимчасово, щоб було де притулитись. Забилася в сніг, подалі од вулиці, несміливо кліпа невеликими вікнами. Із високого бовдура — тонка цівка диму.

— Вдома є хтось?

— Мати.

— А тато?

— Тато вмер.

Темні сінчата, низенькі одвірки.

Кімната вся переповнена паром. Над ночвами застигла жінка: дивилася прямо на них. Потім висмикнула з сірої піни оголені руки, сплеснула у відчаї долонями:

— Знов щось накоїв?

Максим смикнувся відповісти, та жінка вже підступалась до нього:

— Признавайся!.. Признавайся, бо не знаю, що з тобою й зроблю!

Вона мов не помічала чужого чоловіка — бачила тільки сина. Обличчя підлітка враз замкнулось, приречено-впертий вираз закам’янів на обличчі.

— Я не палив!

— Господи, він щось спалив!

— Послухайте, дайте ж розповісти хлопцеві, — спробував втрутитись Олександр Михайлович, та жінка вже не чула ні його, ні сина. Гнівно кричала, і з того крику можна було довідатись, що у неї прокляте життя, що чоловік її, гіркий п’яниця, згорів од горілки, а тепер уже й син став палієм та бандитом. Вона все кричала, і в крикові тому було стільки наболілого та нагорьованого, що Олександрові Михайловичу раптом забракло повітря, зайшлось різким болем серце.

— Та замовкніть ви! — врешті не витримав він і гнівно смикнув жінку за руку. — Замовчіть!

Жінка одразу ж і вмовкла. Напружена, насичена розпукою й гнівом постать її враз обм’якла, очі погасли. Опустилася безвільно на табуретку, заплакала. І несподіваний той перехід од крику до мовчазного плачу вразив Олександра Михайловича більше, аніж лайка.

Підліток підійшов до матері, несміливо торкнув за руку:

— Ма... Ну, ма... Я ж не палив.

— Він і справді не палив, — ствердив Олександр Михайлович, хоч сам ще до ладу не знав, що ж там скоїлось. — Краще, ніж лаяти, давайте його послухаєм... Розкажи, що там було.

Затинаючись, підліток став розповідати.

Всьому причиною була ковзанка. Величезна ковбаня, що прилягала до двору відставника, — не од вулиці, а від городу. Хлопці розчистили її од снігу, намітили цеглинами двоє воріт, стали ганяти шайбу. Не обійшлося, звісно, без галасу, і тоді хазяїн двору, вискочивши з сокирою, акуратно помережив крижане поле ровиками. Хлопці не лишилися в боргу: натягали під паркан хмизу й підпалили.

— Ти теж тягав хмиз?

— Ні, я про те й не знав. — Розповідь трохи заспокоїла Максима, губи його вже не трясуться. — Я вже потім підійшов...

— Максим каже правду, — підсумовує Олександр Михайлович. — Ми повинні піти й забрати шапку.

— Я не піду! — одразу ж наїжачився хлопець.

— Ти нам і не потрібний. Ми підемо з твоєю матір’ю.

Жінка зводиться, мовчки почина одягатись. Дістає короткий чоловічий кожушок, велику поношену хустку. А в Олександра Михайловича вже розболілась голова: не так од крику, як од спертого, насиченого випарами брудної білизни повітря. Стало тісно у грудях, зашкребло в горлі.

Щоб не зайтися довгим, що рве груди, кашлем, вийшов надвір.

Стояв, жадібно вдихаючи запашне морозне повітря. До дна вимерзле небо іскрилося крижаним сонцем, по снігу невпинно стрибали мільйони наполоханих вогників. Слюдяний їх блискіт сліпив очі, самі собою злипались повіки. Сніг пересипався, як пересохлий пісок, дерева, закутані в іній, розставляли замерзле гілля.

З сіней, пригинаючись, вийшла Максимова мати. Повернулась до Олександра Михайловича, і на худому, передчасно зів’ялому обличчі несподіваною синявою сяйнули незгаслі ще очі.

«Вона, мабуть, була дуже красивою, — подумав Олександр Михайлович. — А зараз на неї страшно глянути... А на тебе?»

Й гірко всміхнувся.

II

Двір обгороджений двометровим парканом з товстих соснових дощок. Вони підігнані одна до одної так, що не лишилося бодай найменшої шпарки. А поверх дощок, на металевих стержнях, в три ряди посновано колючий дріт.

Це була справжня фортеця, розрахована на те, щоб нікого не впустити, ані випустити. Олександрові ж Михайловичу цей паркан нагадав інший, за багато тисяч кілометрів звідси.

— Ви не знаєте, як його звати?

— Не знаю. Знаю тільки, що з служби вигнали.

— З роботи?

— Еге ж. Тоді багато таких погнали.

— Що ж, спробуємо покликати.

Олександр Михайлович підійшов до замкненої хвіртки, постукав ціпком.

По той бік одразу ж озвався собака. Гавкіт не вщухав протягом усієї розмови з господарем, який не запросив їх до двору — сам вийшов на вулицю.

— Вам кого?

«Гав! Гав! Гав!»

Стояв перед ними, здоровенний, широкоплечий, в накинутій наопаш шинелі. У високій, із сірого смушку, шапці військового крою. Шапка без кокарди, шинеля без погонів. «Розжалуваний», — усміхнувся про себе Олександр Михайлович.

— Це ви зірвали з хлопця шапку?

— А ви хто такий?

— Ось його мати, — ухилився од прямої відповіді Костюк. — Все пильніше приглядався до господаря двору: щось знайоме було в цій постаті, в непривітному обличчі. Де він стрічав цього чоловіка?

Жінка виступила уперед, і господар перевів важкий погляд на неї:

— Ваш хлопець?

— Ну, мій! — з викликом відповіла вона.

— Так-от: шапку не віддам!.. Не получите, поки не заміните попалені дошки!

— Але ж він не палив... — почав був Олександр Михайлович, та далі говорити не міг: жінка знову вибухнула криком. Несла його, здається, в собі аж від дому і тільки й чекала, щоб їй відмовили. Наступала на господаря з перекошеним од гніву лицем, не давала тому й слова вимовити.

— А-а, пани прокляті! Погибелі на вас немає!..

В господаря одразу ж набрякло обличчя, великі важкі кулаки погрозливо заворушились, побіліли на кісточках, так він їх стиснув.

— Бодай би ти згорів разом із своїми дошками!.. Бодай би тебе земля поглинула!..

Жінка кричала й кричала, і здавалося, кінця-краю не буде тому крикові.

З сусідніх дворів почали виглядати цікаві. Тоді господар, люто плюнувши жінці під ноги, скочив у двір, грюкнув засувом.

— Оддай шапку, оддай! — молотила кулаками в дошки розпалена жінка.

— Годі... Ну, годі, — намагався одтягнути жінку од хвіртки Олександр Михайлович. — Люди ж он дивляться!

Гавкіт знову посилився. Хвіртка несподівано одчинилась, звідти чорною кулею вилетіла шапка, вдарила жінку в обличчя:

— Беріть свою шапку і забирайтеся геть!

Жінка нахилилась за шапкою, а Олександр Михайлович все дивився на зачинену хвіртку і напружено пригадував, де він стрічався з оцим чоловіком, чув оцей голос.

III

Враз сів на ліжку, схопився за груди, прошитий спогадом.

Задихнувся од болю. Біль народився під грудьми, якраз там, куди вцілив тоді кулак слідчого.

Його привели в кабінет уже на світанку, прямо із камери. До кімнати в незагратоване вікно заглядало сіре небо, а тут іще все дихало ніччю: електрична лампочка високо під стелею, стіл, широкоплеча людина, яка, нахилившись, щось швидко писала. Костюк бачив тільки чорну чуприну, парубоцьку чорну чуприну, що звисала майже до столу, закриваючи обличчя.

Ось слідчий мотнув головою, відкидаючи чуба назад, потер червоні, запалені очі. Обличчя його можна було б назвати грубим, коли б воно не було таке вродливе. Грубі риси оті дихали мужньою красою, і не одна жіночка, мабуть, оглядалась на нього, коли він ішов вулицею.

Мовчки, не відриваючи погляду од заарештованого, слідчий звівся, вийшов з-за столу. Став перед ним, малорослим, миршавим інтелігентиком, високий, дужий, ставний, весь налитий силою, весь із пружних м’язів, що розпирали на грудях гімнастерку. Засунув руки в кишені і, погойдуючись на носках, глузливо і довго дивився на Костюка. І коли той, знервований мовчанкою, що затягнулася, ворухнувся, слідчий висмикнув з кишені руку і щосили вдарив Костюка.

Це був майстерний удар, що ним міг би пишатися професійний боксер: під самісіньку «ложечку», в сонячне сплетіння. Удар, у який було вкладено всю вагу мускулистого дужого тіла, всю ненависть до контрреволюційної наволочі, через яку доводиться недосипати й гибіти надурочні години.

Ловлячи широко розкритим ротом повітря, Костюк звивався од несамовитого болю, що, вибухнувши під отим кулаком, пожбурив його на підлогу. Біль розтікався по тілу, роздирав груди, корчив руки і ноги, не давав ні вдихнути, ні видихнути.

Трохи постоявши над ним, слідчий пішов до столу. Подзвонив, наказав двом бійцям забрати заарештованого.

До камери його не вели — волокли попід руки...

Олександр Михайлович намацав нічник, натиснув на кнопку. Тьмяне червоне світло розлилося по кімнаті, вирвало з темряви меблі. Зі стогоном вдихаючи повітря і не помічаючи того стогону (так до нього вже звик), Олександр Михайлович блукав поглядом, шукаючи, за що б учепитися, аби вирватися з лабет болю, що й досі пік під грудьми. Але довкола було все знайоме, вивчене до дрібниць: письмовий стіл, крісло і плед на ньому, два стільці, стелажі з книжками, радіоприймач, невеликий гуцульський килим — і все. Повернувшись із Півночі, він не ганявся за гарнітурами, щоб обставити свою єдину кімнату. Волів витрачати гроші на кіно, книжки, театр: на все те, що ми звикли називати духовним життям. Знав, що йому вже недовго ходити по світу, тож і квапився обізнатись з усім, чого досягло людство у своєму культурному поступові. За ті неповних п’ятнадцять літ, що він провів по таборах та на засланні.

Бухикаючи, зсунувся з ліжка. Почовгав до столу. Підлога була холодна, аж крижана. А може, то в нього такі гарячі підошви?

Накапав у шклянку мікстури, гіркої, мовби полин, ковтнув, запив холодним чаєм. Знову ліг у ліжко, вмощуючись слабким, понівеченим тілом на високих подушках, щоб було легше дихати. Погасив нічник, випростав поверх ковдри руки, завмер.

Трохи полегшало. Не так пекло у грудях, приборканий кашель не виривався через горло назовні. Кублився десь аж на дні подертих легенів, збираючись із силами...

Як його пак зовуть?

Напружував пам’ять — не міг пригадати. Бачив тільки обличчя: молоде, вродливе, з червоними од безсоння очима. І кулаки. Важкі чавунні кулачиська з блискучою, аж відполірованою, шкірою на кісточках, з густими кущиками смоляного волосся. Щоразу, як заходив у той кабінет, перш за все дивився на його кулаки...

Як же його все-таки звати?

Бо Костюка слідчий називав просто і коротко: «гнида». Це вже під час останньої, парної, зустрічі.

— Отака гнида, а стільки довелося возитись!

Парні — непарні... Слідчий одразу ж навчив його відрізняти оті парні-непарні зустрічі одна від одної.

Під час другої, вже парної, зустрічі був сама ввічливість. Запросив сідати, запропонував цигарки.

— Дякую, не палю.

— Добре робите. А я, розумієте, як не кидав, усе не можу одвикнути.

Розмовляв як із приятелем, добрим старим приятелем. І коли б не біль у грудях, коли б кожен подих не давався з такою мукою, можна було б подумати, що ота зустріч просто-напросто приверзлася. Або наснилась в страхітливім сні.

Попихкуючи цигаркою та відганяючи делікатно димок, щоб не плив на заарештованого, слідчий повів ласкаву розмову про те, що їм уже все про нього відомо. Костюкові лишається тільки чесно зізнатись. Засвідчити, так би мовити, своє щиросердне каяття. Тим більше що його провина не така вже й тяжка: дадуть од сили десять років, і то не у в’язниці, а в таборах. Тайга, здорова робота на свіжому повітрі, прекрасна можливість загартувати свій організм. Він би сам помінявся з ним залюбки, коли б не оця проклята робота. Вирватись із оцього кабінету, від оцих допитів, допитів, допитів, що забирають у нього всі сили.

— Я вже й рукою не можу володіти як слід! — показав праву руку. — Позбутися безсонних ночей. Хоч раз нормально виспатись. Повірте, я вже забув, яке й сонце! Вдень сплю, а вночі — от, як бачите... А там свіже повітря, дерева, пташки щебечуть... Курорту не треба!

Дивився на Костюка з такою прихильністю, наче той був йому рідним братом.

— Але ж я нічого такого не говорив!

— Говорили, — лагідно заперечив слідчий. — То ви просто забули. А от покопайтеся в пам’яті, пригадайте і все, як було, розкажіть. Я вам навіть підкажу, як вам уже так трудно згадати... Запишемо, розпишетесь і летіть вільною пташкою! — аж розсміявся на останній фразі.

Вмовляв, як нерозумну дитину, яка сама не знає, де її щастя. Врешті сказав:

— Гаразд. Ідіть, подумайте, а завтра ми з вами зустрінемось. Згода? — І потиснув йому ласкаво руку.

Наче од Костюка залежала наступна та зустріч.

І знову заболіло під грудьми. Олександр Михайлович застогнав, ворухнувся, розбурканий кашель одразу ж вчепився пазурами в легені. Сів і довго бухикав у згусклу, просякнуту нерадісними спогадами темряву.

Як він, отой слідчий, примудрився його ударити під час третьої зустрічі? Адже Костюк, щойно його завели та поставили посеред кабінету, обличчям до столу, відразу ж зрозумів, що на нього чекає. І коли слідчий одірвавсь од писанини та потер долонями обличчя, коли непоспіхом вийшов з-за столу, став навпроти нього, малорослого, немічного, з тонкою нервовою шкірою, Костюк одразу ж зрозумів, що його зараз ударять. І прикрився руками, захищаючи груди: хай б’є куди завгодно, тільки не в груди!

Та слідчий, мабуть, щодня мав справу з отакими суб’єктами. Він не оддирав його рук од грудей, а вхопив лівою рукою за горло й щосили здушив.

І коли Костюк, задихаючись, учепився обома руками в його лівицю, слідчий знову стусонув його правою під груди.

Цього разу охоронцям довелося чекати набагато довше, поки заарештований трохи оклигає. І вони, вже звиклі до всього, спокійно розкурювали цигарки, що ними пригостив їх слідчий, і не дивились на людину, яка корчилася у них під ногами, звивалась розчавленим черв’яком.

Коли його тягнули до камери, то голова гойдалася мовби прив’язана, а очі були скляні й непорушні.

Під час четвертої зустрічі знову росли дерева, струмувало запашне свіже повітря, щебетали птахи, і погойдували своїми ніжними голівками квіти. І було вже готове заздалегідь написане зізнання, лишалося тільки поставити підпис.

Та він не підписував.

Чому все-таки так уперто він не хотів підписати?

IV

— Химочка!

Вигукнув це вголос, пригадавши нарешті прізвище слідчого.

Свирид Йосипович Химочка.

Забувши навіть утертись (саме вмивався), ходив по кімнаті, знервований, збуджений, а перед очима стояв Химочка. Не цьогочасний, а на п’ятнадцять літ молодший, слідчий Свирид Йосипович Химочка.

Як він міг його забути? Адже ще тоді, коли його засудили, коли впекли десять років ув’язнення і п’ять позбавлення прав, дав собі клятву, якщо лишиться живий, розшукати Химочку.

Квіточки, пташечки, чисте повітря... Він наївся того чистого повітря по самісіньку зав’язку! По дванадцять, п’ятнадцять годин на чистому повітрі, при сорокаградусних морозах, в благенькому арештантському одязі, на скупій баланді. Чисте-чисте, незаймано чисте, тричі прокляте чисте повітря, на якому люди мерли, як мухи.

Як він іноді мріяв стрітися з Химочкою, вдихаючи оте чисте повітря!..

Раптом зупинився, мовби наткнувся на стіну. А що, коли помилився? Коли отой понурий тип зовсім не Химочка, тільки дуже подібний до нього?

Кинувся до одягу. Мусив негайно переконатись, що не помилився. Ухопив ціпок, вийшов надвір.

Сьогодні вже не так холодно, як учора. Мороз пересівся, небо заткане хмарами. Вздовж вулиці тонко посвистує вітер, обіцяє хурделицю. Поодинокі сніжинки пролітають мимо, як білі метелики, сніг уже не іскриться, а вологий і сірий.

Іти важко, ноги ковзають. Боляче дихати. Наче ота небесна вовна, ота хмаряна вата набилася йому у легені, не пропускає повітря.

Довго стояв, уважно роздивляючись обгороджений двір. Коли він тут осів? Мабуть, ще до того, як його вигнали з роботи.

Знову вразила подоба паркану до в’язничних мурів. Навіть металеві стрижні, що тримали колючий дріт, були загнуті по-тюремному — в двір.

З-за паркану визирав двоповерховий будинок. Видно було тільки другий поверх та високий дах, а також верхів’я плодових дерев, що росли в глибині, за будинком. Од вулиці ж стояв великий горіх химерної форми: все гілля — у двір, жодної гілки — на вулицю.

З сусіднього двору вийшов чоловік. У ватяних штанях, куфайці, з дерев’яною лопатою в руках. Ліве око у нього витекло, праве ж блимає гостро. Постояв, постояв, не витримав — підійшов:

— Вам кого надоть?

— Хочу дізнатися, хто тут живе.

— Свирид Йосипович Химочка... А ви йому хто?

— Та... ніхто... Просто знайомий.

— Не родич, знацця.

— Колись породичалися, — відповів Олександр Михайлович. А що чоловік все не відходив, то він його запитав:

— Багато, мабуть, живе?

— Е-е, це хадзяїн! — аж прицмокнув чоловік. Став розповідати, що в Химочки є і машина, й гараж, і мурований погріб... Одне слово — «хадзяїн»!

— А що ото за такий дивовижний горіх?

— Ото?.. Так то ж дітлашня підбирала горіхи, що на вулицю падали, то він гілля й поодрубував... А як же інакше?.. Їм дай тільки волю — всі сади обнесуть!

Чоловік нарешті пішов до себе у двір, а Костюк постукав у хвіртку.

Озвався собака. Згодом почулася важка хода. Олександр Михайлович зіщулився, ціпок затанцював йому в руці.

Не запросив у двір, хоч Олександр Михайлович і сказав, що має до нього справу. Вийшов на вулицю, причинив за собою хвіртку. Став навпроти Олександра Михайловича, високий, огрядний, у шинелі й шапці, у білих фетрових валянках, підшитих жовтою шкірою. Дивився зверху вниз.

— Що треба?

Спершись на ціпок, Олександр Михайлович не відривав од Химочки погляду.

Так, це Химочка. Постарілий, полинялий, пожований роками Химочка. Той же ніс, ті ж твердо зімкнуті губи, те ж важке підборіддя і ті ж самі очі. В яких навіки застигла підозра. Підозра до всього, що тільки живе, насмілюється рухатись довкола нього.

Тільки обличчя його, розповніле і якесь аж набрякле, було вже не красиве, а відразне.

Не змінилися тільки його кулаки. Такі ж важкі, мовби відлиті з чавуну, і ще густіше пучкувалось на пальцях волосся.

— То чого треба? — вже сердито перепитує Химочка.

Олександр Михайлович з усієї сили намагається втримати ціпок. Пропалюючи Химочку поглядом, запитав:

— Ви мене не впізнаєте?

Химочка вивчаюче дивиться на нього. Видно було, що не впізнавав. Врешті якийсь здогад промайнув у його очах, обличчя стало ще непривітнішим:

— Це ви вчора приходили?

— Приходив, — ствердив Олександр Михайлович. — Але ми зустрічалися з вами раніше. Набагато раніше...

— Коли саме?

— Майже вісімнадцять літ тому... Моє прізвище — Костюк. Олександр Михайлович Костюк. Ви мене допитували. В тридцять дев’ятому... Пригадуєте?

Вп’явся очима у Химочку. Хотів побачити, як страх розіллється по оцьому важкому обличчі, вибілить щоки, зламає тверду лінію губів.

Та обличчя Химочки лишилося таким же незворушним, як і було. Тільки щось ворухнулось на мить у очах. Досада — не досада, роздратування — не роздратування. Ворухнулося і відразу ж згасло. Подивився байдуже на Олександра Михайловича, коротко буркнув:

— Не пригадую.

І вже, простягнувши руку до хвіртки, сказав із раптовою злістю:

— Багато вас тоді було, контриків! Усіх не запам’ятаєш!

І зник у дворі.

Олександр Михайлович аж задихнувся. Було таке відчуття, наче його навідмаш ударили по обличчю. Оця незворушність, оця впевненість у власній безкарності. Він аж оглянувся за цеглиною, щоб пожбурити в оцей дім, в оці глумливо блискучі вікна.

Цеглини, однак, не було. Та й хіба могла біля двору такого «хадзяїна» валятись цеглина!

V

— Я зустрічався із вашою дружиною. Розповів їй про вашу поведінку. Вона дуже незадоволена вами. Дуже!

— Зоя!.. Дружина!..

Щоб не зрадити себе, Костюк щосили заплющує очі.

Химочка знову ласкавий та ввічливий (парна зустріч!). Умовляє, заглядає приязно в очі. Це ж так просто: підписався — і всі муки лишаться позаду!

«І не буде завтрашньої зустрічі!» — думає Костюк. Його пронизує жах. Дикий, тваринний страх перед отією, п’ятою, зустріччю.

Ще міцніше стуляє повіки, щоб не бачити аркуша паперу, де — «всього лише підпис, один тільки підпис». Примушує себе думати лише про дружину.

Голос слідчого повільно віддаляється, не свердлить уже мозок.

Думає про Зою. Не хоче, щоб вона стала дружиною ворога народу! Щоб од неї всі одвернулися, не приймали ніде на роботу. Не хоче!

Не хоче, щоб на його майбутню дитину впала ота страшна тінь. Щоб його дитина, яка ще й не народилася, коли стане дорослою, писала в анкетах, що батько — ворог народу.

— Бачу, що ми й сьогодні ні до чого не домовимось, — долітає до нього докірливий голос Химочки. — Що ж, до завтрього. — І вже до охоронців: — Одведіть його в карцер. Там сприятливіші умови для того, щоб думати.

Холодний, могильною сирістю пронизаний кам’яний мішок. Цементна підлога, окуті залізом двері, низька, як у склепі, стеля. Велика електрична лампа заливає світлом карцер, стіни — у спалахах крижаних зірочок. Костюк торкається пальцем — іній! На стінах, на дверях, на стелі.

За якийсь час він уже не міг знайти собі місця. Крижана вогкість пронизувала його до кісток, зуб не попадав на зуба.

Підпис! Всього тільки підпис!

І не буде завтрашньої, непарної, зустрічі. Отого жахливого удару під груди, якого він, здається, не переживе...

Костюк уже не ходить — бігає, розганяючи застигаючу кров. Бігає на місці, бо в кам’яному цьому мішкові не дуже розвернешся. Клацає вічко у дверях, глузливий голос командує:

— Ать-два! Ать-два! Лівою! Правою!

Наглядач. Розважається.

Підпис!..

І свіже зігріте повітря, і птахи, й дерева, і квіти.

І вагітна дружина, яка не знатиме, куди подітися од ганьби. І майбутня дитина, якій доведеться писати, що її батько — ворог народу...

Олександр Михайлович знову намацує нічник: більше не може! Виразно бачить себе в отому кам’яному мішкові охопленого розпачем, духовно зламаного, нікчемного.

Але ні, він не ввімкне світло! Додивиться все до кінця. Мусить! Повинен!

Він тоді щось надумався, зацькований отой чоловічок. Зриває із себе піджак, верхню сорочку, оголя худе тіло з посинілою гусячою шкірою, з кривавим синцем в нижній частині грудей. Типова шкіра інтелігентика, який усе життя берігся і кутався. Навіть руки боявся замочити, щоб не вхопити нежитю. Тож йому, отому чоловічкові, не так легко наважитись: притулитися спиною до крижаної стіни, що, мов гострим склом, усіяна зірчастими спалахами інею.

Притулився. Примерз...

Скільки пролежав у лікарні — не пам’ятає. Була висока температура, марення — все, що й належалося бути при гострому запаленні легенів.

І ось він знову сидить у кабінеті Химочки — жалюгідна подоба людини, виссана недугою істота з самої тільки шкіри й кісток. Все гойдається перед очима, і, хитаючись, то насувається, то одплива важка постать Химочки.

— Ти диви, який шустрий: надумався од мене втекти! — В голосі Химочки щире здивування, якась аж повага до впертого щиглика. — Тільки нічого у тебе не вийде. Ми і в могилі, треба буде, найдьом!

Не спокушає уже ані свіжим повтрям, ані співом птахів. По-діловому обіцяє переламати кожну кістку, потовкти кожен суглоб, якщо не підпишеться.

Костюк не має сумніву, що так воно й буде. І, зламаний, байдужий до всього, бере ручку...

Коли він дізнався про Зою?..

Олександр Михайлович знову тягнеться до нічника: надто важкий для нього спогад. Всі оці роки оминав його, гнав геть од себе, боявся діткнутись, як до свіжої рани. І знову наказує: не смій! І прибирає руку...

Бачить себе, постарілого, передчасно посивілого, в затишній світлиці, перед літньою жінкою — Зоїною матір’ю. Він нещодавно повернувся з заслання і оце ось насилу її розшукав. Та краще був би й не шукав!

Ніколи не думав, що слова можуть бути такими важкими. Падали на нього, як плити, грозили поховать під собою. Теща розповідала спокійно, якось аж байдуже — криком кричати хотілося од того спокою!

Коли його засудили, отой капітан, що робив у них обшук, пораїв Зої лягти в лікарню. Витравити плід ворога народу. І вона лягла, бо вже й так добрі люди почали одвертатись. Тож треба було слухатись, якщо хочеш жити далі... Лягла й не встала: п’ятий же місяць пішов... Так їх обох і поховали...

«Скільки ж у тебе дітей, Химочко? Двоє, троє, четверо?.. І що б ти зі мною зробив, аби я убив твою дочку чи сина? Разом з дружиною...»

VI

Химочка цмулив пиво зосереджено й похмуро. Так, немов стерігся, щоб ніхто не заглянув йому до кухля. Вже одним своїм видом давав зрозуміти, що такому сміливцеві не поздоровиться.

І хоч у чайній було людно, ніхто чомусь не сідав коло нього.

Олександр Михайлович, побачивши вільний стілець, сів за два столи навпроти.

Був украй знервований. Горіло в грудях, сохло в горлі. Коли зійшов з електрички, відчув: не вип’є шклянки води — не дійде додому.

Пив холодну газовану воду обережними ковточками, не спускаючи гарячого погляду з Химочки. Дивився на його набрякле обличчя, на великі руки з чіпкими, дужими пальцями, що, наче клешні, оддирали од вобли янтарні шматки, непоспіхом несли до рота, — і ненависть пекла йому серце.

Вона була гостра, як ніж, ота його ненависть. І ранила поки що його, а не Химочку. Бо куди б не піткнувся — натикався на неї.

Химочка допив пиво, поставив кухоль. Хвилину посидів, мабуть роздумуючи, чи не випити ще, витер долонею рота. Загорнув у папір недоїдену воблу, засунув до кишені. Звівся, став протискатись поміж столами, ні на кого не дивлячись, ні з ким не вітаючись, хоч не могло бути, що він не стрічався з цими людьми. Коли проходив мимо Олександра Михайловича, у того аж затіпалися руки: ухопити ціпок, шморгнути його по виду. Здавив шклянку так, що аж звело пальці.

«Спокійно!.. Як сказав прокурор: удариш — будуть судити!»

Його оддадуть до суду, якщо насмілиться звести руку на Химочку.

Примусив себе допити воду, яка враз стала несмачною, аж відворотною. Почекав, поки Химочка одійде подалі, залишив чайну.

Надворі знову стояв мороз. Ще вчора затиснутий поміж хмарами простір розсунувся, роздався вшир і увись. Високо в небі гув реактивний літак, і за ним, за невидимим, текла срібляста ріка. Із сміхом, із галасом верталися з школи учні. Стрічні, навіть старі, йшли швидше, бадьоріше, гнані морозом. І в усіх на щоках вигравали рум’янці.

Тільки Олександр Михайлович нічого того не чув і не бачив. Заглиблений у свою суперечку з прокурором, од якого щойно повернувся, він все ще жив отією зустріччю.

«Позов?.. Вимагаєте порушити справу?..» Що ж, він його розуміє. «Тільки однієї вашої заяви не досить для того, щоб притягти до кримінальної відповідальності громадянина... — тут прокурор кинув погляд на заяву Олександра Михайловича. — Громадянина Химочку Свирида Йосиповича».

«Не досить?! — продовжує кипіти Олександр Михайлович, люто колупаючи ціпком утоптаний сніг. — Понівеченого життя не досить?.. Загубленої дружини не досить?..»

«Про це мало сказати — це треба ще й довести, — лунає заспокійливий голос прокурора. — От коли б ви привели свідків, представили документальні, дані...»

Свідків!.. Він, отой прокурор, наче не знав, що Олександр Михайлович міг би розшукувати свідків хіба що по могилах. Розкопувати влежану землю, допитуватись у німих скелетів: «Пробачте, вас не допитував Химочка? Чи не могли б ви з’явитись на суд, щоб засвідчити проти нього?»

Документи! Де він їх дістане? Хоча б отой протокол допиту, написаний рукою Химочки... Де?..

Прокурор тут уже нічого не міг порадити.

«Тут ми з вами безсилі», — розвів безпорадно руками.

«Гаразд... Якщо ви такі вже безсилі, я із ним розправлюся сам! Стріну на вулиці й одшмагаю ціпком».

«Тоді мені доведеться притягати до карної відповідальності уже вас, — сказав прокурор. — Тільки я сподіваюсь, що ви не завдасте мені такої прикрості».

«Ич, який делікатний!.. А що б ти сказав, товаришу прокурор, якби тебе узяли та й поміняли зі мною місцями?»

«Гаразд. Ну його к бісу, цього прокурора! Пошукаємо правди вище».

VII

Учора знову зустрів Химочку. Йому таки везе на ці зустрічі!

Пізнав його ще здалеку. Міг би розгледіти одразу в найгустішому натовпі, серед сотень людей. Зрозумів би,що то Химочка, по раптовому поштовхові в груди, по спалахові пекучої ненависті. По тому, як у його серце встромляється ніж. Холодний, як лід, гострий, як бритва.

Стояв, задихаючись, а ціпок танцював у руці, як живий.

Химочка просунув мимо, хоча б тобі що! Не міг не помітити, адже ледь не торкнувся його полою шинелі, однак жоден м’яз не ворухнувся на кам’яному обличчі. Оминув, мовби стовп або цеглину.

Ніс у сітці хліб: пів-«українського», пів-«арнаутки», два батони.

Всі п’ятнадцять років він з дня у день носив отак хліб. Набирав, «скільки хочу», ніс, «скільки можу», — скільки потрібно було йому, дружині, дітям, собаці. Навіть під час війни він не дуже економив той хліб. В усякому разі, йому не доводилось труситися над тюремною пайкою. Виваженою до грама, обрізаною до крихти пайкою хліба, що належалась «зекові», кошрикові, табірному невільникові.

Весь день, аж до повернення у табір, світив кожному отой кусень виваженого хліба. Ті, хто запровадив такий порядок — видавати денну пайку хліба після роботи увечері, мабуть, зуби проїли на психології ув’язненого. Знали: якщо і може щось протримати його протягом безконечного дня, то це тільки мрія про денну пайку хліба.

Чи не тому більшість «зеків» помирала вночі?

Але того дня щось загальмувалося в добре налагодженій табірній машині. Видало якесь коліщатко, і їм уранці, перед тим, як виганяти на роботу, разом із «баландою» видали денну порцію хліба.

Костюк розрізав свою пайку навпіл. Половину із’їв з «баландою», половину лишив на вечір. Засунув якомога глибше за пазуху, вийшов із табору.

«Зеки» цього табору були розконвойовані. Самі йшли на роботу, самі поверталися. Та й нащо їм ота охорона? Тайга, морози, сніги стерегли їх краще од будь-якої сторожі. А з весни — непролазні болота.

Коли треба було когось покарати, його просто-напросто не пускали у табір. «Походи, потанцюй, повий із вовками!» І на ранок під ворітьми лежав уже закостенілий труп.

Костюк брів вузькою стежиною, пробитою поміж глибоких снігів, брів і нічого не бачив. Отой кусник хліба, що лежав за бушлатом на грудях, уособлював йому зараз весь світ. Все сучасне й майбутнє зосередилось у черствому каваликові, що його він не проміняв би на все золото світу.

Раз по раз торкався рукою, намацував, чи не загубив. І, обдурюючи самого себе, переконуючи, що він не помічає навіть, одщипував крихту по крихті, клав до вічно порожнього рота...

Схаменувся. Ударив, щосили по руці, що знову тягнулась під бушлат. З’їсть зараз, а потім що? Увечері, завтра вранці? Як переживе завтрашній день?

Спіймав свою руку на тому, що вона вже несла до рота крихітку хліба. Зупинився, безпорадно оглянувся: відчував, що не донесе хліб навіть до лісосіки. Побачив пеньок, що витикався з-під снігу, звернув до нього. Дістав з-за пазухи общипаний кусень, борючись з нелюдським бажанням укусити хоч раз, похапцем заховав під пеньок. Замаскував, щоб ніхто не знайшов: «зеки» — народ тертий, обов’язково провірять, для чого людина звернула із стежки, не поберегла свої до крихітки виважені сили...

Чим далі відходив, тим повільнішою ставала його хода. Кусень хліба, що лежав під пеньком, притягав, як магніт, хапав за обтріпані поли бушлата, за обмотані ганчір’ям ноги. Він ще кілька кроків ступив відчуваючи: як зупиниться, то не витрима — поверне назад.

І він таки зупинився. І побіг назад...

Їв разом із снігом. Жадібно, запихаючись, давлячись. Не помічав навіть сліз, що замерзали на худющих, неголених щоках...

«Химочко, Химочко, Цим ти розплатишся за мої тюремні пайки? Якою ціною?..»

VIII

— Я ж вам казав! А ви знов за своє.

— Я їх не просив пересилати мою заяву до вас.

— Ну що накажете мені тепер робити? Що мені їм відповісти?

— Повідомте, що я задовольнився вашим роз’ясненням. І нікуди більше не писатиму.

ІХ

Ще одна зустріч з Химочкою. Посеред засніженої вулиці, недалеко від його двору.

Цього разу Химочка не пройшов мимо Олександра Михайловича. Став йому на дорозі ж, завів руки за спину. Темні очі зупинилися, похмуро й неприязно, на маленькому обличчі Олександра Михайловича.

— Пишеш? Суду добиваєшся?.. У-у, гнида!

Швидко оглянувся, і не встиг Олександр Михайлович підняти ціпок, як важкий кулак садонув його знову під груди.

Він не розучився бити, цей Химочка: поцілив точнісінько туди, куди вціляв вісімнадцять літ тому. І так же, як і тоді, пожбурений ударом на землю, у сніг, звивався од несамовитого болю Олександр Михайлович, хапав широко розтуленим ротом повітря.

Цього разу теж обійшлося без свідків. І жінка, яка вигулькнула з провулку та наткнулася на Олександра Михайловича, так і не зрозуміла нічого.

— Що з вами?

Метушилась довкола, налякана, стривожена.

— Нічого. Це минеться...

Олександр Михайлович, лежачи на боці, загрібав у пригорщу сніг. Ковтав, гамуючи кров, що полилася горлом. Весь сніг довкола забризканий кров’ю так, немов когось тут зарізали.

— Я викличу «швидку допомогу».

— Не треба... Поможіть краще звестись...

Без неї він так би й не встав. Трусяться ноги, підламуються в колінах, голова йде обертом. Сніг то білий, то червоний, то чорний. Хочеться знову лягти. Лягти і забутись...

Кров, здається, вгамувалась. Хоч солоний присмак у роті не проходив.

— Де мій... ціпок?

І коли жінка його відпустила, щоб принести ціпок, він ледве не впав. Тоді вона підвела його до паркану:

— Постійте отут, поки дістану... І навіщо ви його аж туди закинули?

Провела додому: навіть чути не хотіла, щоб він ішов сам. Допомогла скинути пальто, пішла лише тоді, коли він сказав, що йому вже полегшало.

Застогнавши, ліг на ліжко. У костюмі, в черевиках. Боявся, що як нахилиться їх розшнуровувати — упаде.

Ох, як важко дихати! Як пече в грудях!

Як він його назвав? Гнидою? Гнида і є! Тебе можна вбити, розтоптать, аби лиш не було свідків...

Під вікном загула машина. У сінях затупотіло, загупало.

— Можна?

Лікар! У білому халаті під зимовим пальтом, з великою сумкою. Жінка таки викликала «швидку допомогу»!

— То що з вами сталося?

Лікар уже підсунув стілець, сів. Ловить його руку, щоб перевірити пульс.

— Нічого особливого. Йшов, упав і вдарився...

— Де вдарились?

— Здається, отут.

Лікареві обов’язково пече подивитись. Примушує його роздягтися, допомагає зняти піджак і сорочку.

— Ого!.. Тут такий синячище, наче ви зіткнулися з самоскидом! Як це ви так примудрились?

— Примудрився, — відповідає Олександр Михайлович натомлено. — Примудрився, і все.

Лікар зрозумів, що потерпілому не до розмов. Вислухавши та обмацавши, пропонує забрати його в лікарню.

Олександр Михайлович не погоджується. Боїться, що як ляже до лікарні, то вже звідти не вийде. Винесуть. А він за всяку ціну повинен стати на ноги...

— Тоді я вам випишу ліки, — здається лікар. — Порошки — пити тричі на день, свинцеву примочку... І лежати!.. У вас є кому за вами доглянути?

— Є, — пригадав Химочку Олександр Михайлович.

— Я передам вашому дільничному лікареві, щоб він до вас зайшов. Видужуйте.

— Дякую... Бувайте здорові! — Ледь не додав: «І щоб ніхто вас не бив!» — але побоявся, що лікар не зрозуміє.

Того ж дня приходив дільничний міліціонер. Чи не лікар повідомив про підозрілий синець? Од нього пахло холодом, шинельним сукном, реміняччям.

— Старшина Малинчук! На предмет составлєнія акта!

Молоде червонощоке обличчя дихає службовою запопадливістю, непохитною рішучістю докопатись до істини.

— Так хто наніс вам побої?

— Ніхто! — роздратовано відповідає Олександр Михайлович: Химочка віднині належить тільки йому! — Я сам ударився! Упав на цеглину.

Спантеличений старшина засунув блокнот до сумки.

— Тоді здравія желаю!

Козирнув, пішов.

А Олександр Михайлович уже думав про Химочку. Бачив його перекошене од люті обличчя, налиті кров’ю очі. І ненависть, що досі кипіла в ньому, враз затужавіла, стала твердою, як криця.

Він уже знав, що зробить із Химочкою.

X

Продавець комісійної крамниці розхвалював набої так, наче то були його улюблені діти.

— Їх споряджав найкращий мисливець... Подивіться, як акуратно підігнані! На жодному заводі так не зарядять!

— Гаразд, я беру.

— Тоді вдалого вам полювання! Ні пуху ні пера!

Не послав за мисливською традицією під три чорти. Опустив важкі набої до кишені, всю дорогу перебирав їх у руці. Прийшовши додому, виставив акуратно на стіл. Став роздивлятись.

З картонних, акуратно завернутих окраїн, як із смертельних гніздечок, виглядали тупоносі «жакани». Страшна сила чаїлася в них. Могли розтрощити найміцнішу кістку, повалити наймогутнішого звіра. Запросто могли убити й людину.

Обережно нахилився (все ще боліло в грудях), витяг з-під ліжка двоствольний обріз.

Ще тиждень тому це була мисливська рушниця. Шістнадцятого калібру, довоєнного випуску.

Привіз її з Півночі. Вже після табору, на засланні, купив у одного вільнонайманого за великі гроші: не стільки для того, щоб полювати, скільки для того, щоб відчути себе знову людиною. І коли був реабілітований, коли збирався на Україну, то захопив із собою й рушницю.

За той час, поки лежав у ліжку, продумав усе. До дрібниць. Навіть те, що рушниця може викликати підозру: кого збирається вполювати оцей чоловік серед білого дня на вулицях міста?

То була каторжна робота: перегризти пилкою товсті сталеві стволи. Прив’язав рушницю до бильця ліжка і кілька день терпляче чиргикав по сталі.

Та лишилося позаду й це. Ось вона, його зброя, з обрізаними стволами і ложем, яку легко сховати під полу пальта.

Переломив куці стволи, заклав два набої в патронник.

Все! Яке тепер буде обличчя у Химочки, коли вони віч-на-віч зійдуться на вузенькій доріжці?

ХІ

Ту ніч майже не спав. Довго, безкінечно довго текла темінь за вікнами, і йому вже починало здаватись, що кінця-краю не буде нічній отій повені.

Врешті кімната наповнилась передранковою сірістю. Більше лежати не міг: звівся, умився холодною водою, заварив міцну каву. «А обідатиму вже у в’язниці...»

Після сніданку старанно поголився, одяг чисту білизну, новий костюм. Одпоров праву кишеню пальта, узяв ще з вечора наготовану зброю. Перед тим, як назавжди залишити кімнату, обернувся, обвів її тужливим поглядом.

Охайно застелене ліжко, стіл, стільці, стелажі з книжками. Тут він прожив неповні три роки, всі оці предмети стали йому близькими, повсякденно зливаючись з його побутом. І на думку про те, що хтось інший, чужий, поселиться в цій кімнаті й користуватиметься оцими предметами, — на саму лише думку про це його здушило за горло.

Рвучко одвернувся, вийшов надвір.

Стояв ясний морозяний ранок — точнісінько такий, як на початку цієї історії. Так же чисто й червоно світило сонце на сході, ті ж високі дими тягнулися з димарів до високого неба, той же іній розпушувався на деревах, рятуючи їх од морозу. І так же само порипував під ногами сніг, плавився мільйонами вогників. Усе було таке, як і тоді, тільки він, Олександр Михайлович Костюк, був уже іншим. І тому зовсім по-іншому сприймав усе, що діялось довкола.

Сьогодні — неділя, отже, Химочка уже базарює. Ходить від рундука до рундука, вибирає, прицінюється, довго й затято торгується. Й обзиває усіх сільських жінок перекупками, спекулянтками, ворожими елементами.

— Товариша Сталіна на вас немає!

Наче він, Химочка, уособлює Радянську владу і не поступитися йому гривеником-другим — усе одно що стріляти в наш лад.

Набивши два кошелі, підійде до рундука з вином. Хоч там і тверді ціни (торгують бессарабські колгоспники), і він не вперше п’є, однак і тут спитає, почім, наче щоразу сподівається, що вино подешевшало. Довго цідитиме з склянки вино, видушуючи з неї всі смакові якості, а на обличчі його буде написано: проходь, чого витріщився?!

І вже потім рушить з базару.

Чим ближче підходив Олександр Михайлович до базарної площі, тим густіше ставало довкола люду і тим більше він хвилювався. Боявся, що всі оці люди стануть йому на заваді, накинуться, виб’ють зброю із рук. Тому й вирішив не йти до самого базару. Химочка повертатиметься тільки цією вулицею, він його побачить ще здалеку і встигне приготуватись.

Підійшов до телеграфного стовпа, удав, що читає густо наклеєні на ньому оголошення. Їх здирали майже щоденно, і так само вперто появлялися інші. Ввіткнув перед собою ціпок, як на дуелі. Міцно, до болю в руці, стиснув обріз...

Він! Сіра смушкова шапка появилася в кінці вулиці, попливла понад головами людей. Серце гупнуло глухо й тривожно. А потім застукотіло, наче заведене. Стало важко дихати, гаряча хвиля вдарила в очі. Шапка все ближче й ближче. Висока широкоплеча постать, сіра шинеля, два великі кошелі, білі фетрові валянки, обшиті жовтою шкірою...

Серце вже не стукотить. Гупа рівно і сильно, а очі стають сухі та блискучі. Олександр Михайлович примружує повіки, лишаються тільки вузенькі, як леза ножів, щілини.

Уже добре бачить Химочку. Бачить його завжди насуплені брови, обвислий ніс, важке підборіддя. Бачить жилаві руки (Химочка ніколи не носив рукавиць), порослі густою вовчою шерстю. І важкі, до верху наповнені, кошелі.

Намітив загублену кимось картоплину, що лежала за десяток кроків. І коли Химочка дійшов до тієї картоплини і наступив на неї, Олександр Михайлович висмикнув з-під поли обріз, звів курки... Той сухий металевий звук привернув увагу Химочки. Він побачив Костюка і зрозумів, що той збирається зараз зробити...

Химочка так різко крутонувся, що аж кошелі злетіли вгору. Ввібравши голову в плечі, прудко побіг в бік базару, і кошелі летіли за ним. Довга шинеля черпала полами сніг, з-під валянок вилітало ошмаття снігу. Й Олександр Михайлович, крикнувши: «Стій!» — спустив обидва курки.

Химочка падав повільно і довго. Час немов зупинився, застиг, а жіночий пронизливий вереск, що вибухнув разом із пострілами, все лящав і лящав. Лящав так нестерпно, що Олександр Михайлович оглянувся і побачив міліціонера.

Олександр Михайлович ступив йому назустріч, простягнув непотрібний тепер уже обріз. І міліціонер, подумавши, що той цілиться в нього, вистрілив раз, вдруге, утретє...

Останнє, що побачив, помираючи, Олександр Михайлович, було високе крижане небо і примерзле до нього сонце, яке швидко згасало.

ХII

Химочку ховали урочисто і пишно: з вінками, з духовим оркестром, в центрі кладовища, недалеко од входу. Олександра ж Михайловича повезли прямо із моргу в сяк-так збитій труні та й зарили над яром, аж у кінці кладовища.

Дзвони

Третю ніч мені сниться Максим. Сниться таким безжурно-веселим, яким ніколи не був у житті. Товсті, добрі губи складені в усміх, усміхом сяє все його довговиде лице.

Йде назустріч, розставляє для обіймів руки. Розставляє так широко, наче разом зі мною збирається обхопити всю землю:

— Здоров, друзяко!

А перед цим він мені подзвонив. З такої далекої відстані, що сонячне світло меркне, поки туди долетить. А голос же його лунав так, наче він був у сусідній кімнаті.

— Як там Дінулька?

— Максиме! — закричав я щосили в рурку. Й одразу ж заплакав. — Ти мене чуєш, Максиме?

В рурці несамовито тріщало, в рурці завивало, рипіло, досі гаряча, як жар, вона починала дихати холодом — вся на світі пітьма гускла в тій рурці.

— Максиме!.. Максиме!.. — кричу у відчаї, а Максим уже зник у космічнім безмежжі, і годі його догукатись...

І я прокидаюсь нарешті — весь у сльозах.

І

Скільки минуло з тих пір, як ми його поховали?

Зима, сірий день, побляклі сніги. Чорні дерева, вишикувані в журній своїй варті. Омиті печальними мелодіями, що день у день хлюпають у них, вони, здається, закам’яніли навіки і навіть улітку стоятимуть безлисті, оголені. І наша похоронна процесія, що сумною ниткою тягнеться за домовиною: сніг по коліна, не ступиш ні вправо, ні вліво. Попереду, з дочкою й невісткою, Діна. Одягнені в чорне, вони схожі на трьох сестер-черниць, які уже не чекають од цього світу нічого, крім печалі й сліз. Ідуть, спотикаючись, ідуть, застиглі, без плачу, без ридань, і довкола розсіяне сіреньке світло меркне над ними.

Далі тупцюємо ми, його друзі. Найближчі його друзі, бо в Максима в друзях ходило чи не все наше місто. Але найближчими, нерозлучними друзями були тільки ми: три «собацюри», «свині» і «пси».

Василь іде попереду, він завжди ходив тільки попереду, з його вуст завжди зривалася фраза: «Ось я вас поведу...» Він і зараз нас веде за собою, затисши під пахвою керівну шапку з заморських якихось смушків, а його сива чуприна, кучерява й густа, зливається кольором із снігом. Василь іде з таким виглядом, наче й оцей похорон влаштовано заради нього.

За ним слід у слід ступає Петро, і в смоляній чуприні його не знайти жодної сивої волосини. Дивовижний феномен: людині за шістдесят, а чуб як у двадцятилітнього — стирчить щіткою, мов намагнічений. Ми довго мали підозру, що він фарбується. Одного разу, літ десять тому, спробували одмити йому волосся. Були на рибалці, як завжди, вчотирьох, і за традиційною юшкою Василь, примруживши око, лінькувато сказав: «Фарбується». Петро одразу ж скипів: «Докажи!» Василь непоквапом звівся (він усе робив тільки непоквапом), пішов до човна. Повернувся, несучи в одній руці каністру, а в другій — ганчірку: «Ану нахиляйся!» І Петро, сердито поблискуючи чорними жаринами очей, нагнув свою голову.

Ми лазили рачки, ми вили од сміху, дивлячись, як Василь шмарує Петрову голову. Величезною ганчіркою, щедро поливаючи її бензином. Ганчірка лишилась такою ж чистою, як і була, а Петрова чуприна стала іще чорнішою. І хоч Василь, який ніколи не зізнавався в поразці, заявив, що це він, мабуть, фарбу дістав таку закордонну — і бензин не бере, ми відтоді повірили, що Петро таки не фарбується.

Мені й зараз здається, що від Петрової чуприни тхне бензином...

Ловлю себе на думці, що негоже зараз, у сумні ці хвилини, згадувати про такі речі. Я ж щиро тужу за Максимом, мені й досі не віриться, що він не йде поруч із нами, а лежить, застиглий, в отому жахливому ящикові, що його називають труною, що за півгодини Максима опустять до ями. В одвічну пітьму й непорушність. І ніщо, — чуєте, ніщо! — не існуватиме більше для нього. Навіть ми, його друзі. Навіть Дінулька і діти.

Але що маю робити, коли зараз зима і лиса голова моя мерзне нещадно? Не смію надіти шапку, несу її під пахвою, як Василь, і не можу щохвилини про неї не згадувати.

Я захворію, обов’язково захворію. Наперед уже знаю. Шкіра на моїй голові уже, мабуть, посиніла, бо холодний обруч болісно стягує череп, а зашпори заходять, здається, в мозок. Але я і не подумаю одягти шапку, бо що мої оці зашпори і хвороба, яка напевно чекає мене, поруч з Максимовою смертю!

II

Коли б хто навмисне міняв декорації, він би краще не вигадав.

Такий же сірий, безрадісний день, і ті ж побляклі сніги. Сіреньке світло довкола, що гасить усі обриси: дерева стоять мов у тумані, і всі стрічні люди наче виринають із туману. Непривітно, холодно, сиро. І над усією застояною сирістю, над людьми, понад деревами, будинками, машинами луна сумне бемкання. Хтось б’є в той самий дзвін, що на дзвіниці Володимирського собору, з такою безнадією, такою приреченістю, наче ховає весь світ.

«Бем!.. Бем!..» — лине над головами.

І мені здається, що ми заново ховаємо Максима. Бачу знову труну і застигле обличчя Максимове, бачу так виразно, наче час одкрутився на два роки назад і я знову стою на кладовищі. Відчуваю навіть, як мерзне голова, хоч я цього разу в шапці, а не простоволосий.

А дзвін бемкає й бемкає, дзвін наздоганяє мене навіть тут, серед парку, і я не знаю, куди від нього подітися.

Навіть удома, коли повернувся з прогулянки (яка там прогулянка, краще б і не виходив!), навіть у квартирі з щільно зачиненими вікнами продовжує лунати цей дзвін. Він лунає в мене всередині, там наче хтось розгойдує чорного дзвона і б’є, б’є безугавно.

Весь день ходжу як пропащий. Налаяв зопалу сина, посварився з дружиною, все мене дратувало, не знаходив собі місця. Вже підвечір одягнувся і вийшов знову надвір, в аптеку, по ліки. Замовлені ще вчора звечора. Не мені — для моєї дружини, яка на мене й не гляне.

Довкола залягли сутінки, під ногами чавкотів брудний сніг. Люди квапилися додому: в тепло, під затишне світло. А біля гастроному, де продавалася горілка, товклося кілька п’яничок. Вони виділялися серед перехожих пожованим, запущеним виглядом, отим невидимим брудом, що його не відмити жодним миючим засобом. Кожен немов щойно вибрався з металевого контейнера, що в нього зносять сміття, і, навіть не обтрусившись як слід, прибіг сюди, боячись запізнитися. Вони вже давно, мабуть, тут стоять, байдужі до всього на світі, навіть один до одного, окрім дверей, що ведуть у відділ спиртного. Оживали тільки тоді, як одчинялися ті двері, підсвідомо подавшись уперед, — так голодні собаки годинами стоять під дверима їдальні, чекаючи, поки хтось винесе кістку.

Але навіть серед них, що давно уже втратили подобу людську, навіть серед них виділялася постать, найближча до дверей.

Скільки років було цьому чоловікові: тридцять, сорок, п’ятдесят — важко зараз сказати. Опухле синюшне обличчя, брудна щетина якогось невиразного кольору: ні руда, ні чорна, ні сива, скоріше — сіра. Подерте кашне на худій шиї, і страшенно пом’ятий піджак замість пальта, підперезаний новим-новісіньким брезентовим паском, що їх носять пожежники. Де дістав чоловік отой пасок і чому його досі не пропив, було, мабуть, найбільшою його таємницею. Такі ж пом’яті штани, обтріпані знизу, і зношені, без шнурків, черевики, що їх без жалю викидають на смітник. Чоловік весь час тремтів, його запалені очі неспокійно обмацували кожного, хто проходив мимо, він наче надіявся, що ось-ось хтось помітить його і зупиниться, але люди намагались якомога швидше його оминути, обходячи так, як обходять калюжі, в які можна, підсковзнувшись, упасти.

Я теж став його подалі обходити, та не встиг обійти, як з-за рогу будинку, назустріч мені, вискочив ще один. Я спершу помітив, що він абсолютно роздягнений, у домашніх капцях і білій сорочці, так наче зараз було літо, а не зима. А потім, коли він підбіг ближче, роздивився обличчя його. Зовсім молоде, з скляними, якимись божевільними очима. Молодик пробіг мимо, штовхнувши мене й не помітивши навіть: вся його увага була зосереджена на дверях горілчаного відділу. А слідом за ним гналася простоволоса, теж лише в кофті, жінка. Гналася й гукала щосили:

— Вернися!.. Вернися!..

Спершу подумав, що то дружина. Тільки ні: сиве волосся і в болісних зморшках обличчя.

— Вернися!!!

Наздогнала перед дверима, вхопила за руку. Він виривався, а вона тягла його щосили назад.

П’янички, всі, як один, повернулися в їхній бік, очі в них зблиснули надією. А той, що тремтів, раптом підбіг, простягнув жінці руку:

— З Новим роком вас!

Вона з ненавистю відштовхнула простягнену руку, знову вчепилася в молодика:

— Пішли додому!.. Ходім!..

І стільки сили було в її руках, що молодик крок за кроком став відступати назад. Здавалося, вона його відриває від чогось липкого і темного.

— Не ходи!.. Не ходи!..

Їй уже вдалося дотягнути його майже до рогу будинку, ще кілька кроків — і вони зникли б, як раптом широко відчинилися двері горілчаного відділу, і молодик, весь здригнувшись, щосили рвонувся назад. Вирвався, вдарив її по руках, вскочив у відчинені двері.

Жінка вже й не пробувала його зупинити: заридала, припавши до цегляної стіни. Від того плачу, того стогону здригнувся, здається, й будинок, тільки не люди, які намагалися пошвидше проскочити мимо. П’янички ж, всі, як один, потяглися до дверей, із яких ось-ось мав вийти молодик...

Я не витримав, подався геть, щоб не бачити жінку, не чути її плачу. Все в мені переверталося од жалю, але що я міг зробити, чим її втішити? Скільки отаких людських трагедій відбувається щоденно в нашому місті, і ми безсилі їх пригасити.

А плач, розпачливий отой плач, переслідував мене до самої аптеки.

Взяв ліки, повернувся додому іншою вулицею: мені здавалося, що та жінка й досі ридає під гастрономом.

Вдома розповів про все це за вечерею.

— І ніхто не підійшов, не допоміг його зупинити?

— Ніхто. Всі проходили мимо. Пошвидше, наче боялися, що вона їх покличе...

— І ти теж стояв і спокійно дивився?

— А що він один міг зробити? — заступилась одразу ж матуся. — Ти хотіла, щоб забрали в міліцію?

Я, ображений, підвівся, вийшов із кухні.

Найбільше образився за оте слово — «спокійно». «Спокійно дивився!» В мене й досі в грудях пече від того плачу, а вона: «спокійно»!

Аж задихнувся від несправедливого докору.

Так, дивився, бо не міг не дивитись, але що я міг зробити?

Я один супроти отого напівбожевільного? Накинувся б із кулаками, такого ніщо не зупинить, і все справді скінчилося б міліцією. І невідомо ще, що сказала б ота жінка, коли б її запитали, хто винен. Бо вона мати, насамперед мати, яка завжди захищає свого сина.

«То ти хотіла, щоб я попав до міліції? Щоб острамився на весь Київ?»

Майже ненавидів дружину.

«Любов? — думав похмуро. — Яка там любов! Тільки чужого можна було отак запитати!»

А водночас підсвідомо, незалежно від мене, ворушилось інше. Якась наче провина перед отією жінкою. Міг би хоча б збігати в міліцію, якщо сам не насмілився...

«Ну й збігав би, ну й що б їм сказав? Ідіть заберіть у матері сина? Чи одберіть у нього горілку? Чи розженіть отой гурт п’яничок, який з вечора у вечір збирається під гастрономом? Міліція що, не має очей, не бачить сама, що там робиться? Та й чи має право їх затримувати, поки вони ще тверезі? Тож хто б мене там послухав?»

Ліг спати окремо, на вузенькій канапі. Ця канапа багато що могла б розповісти. Про безсонні ночі, невтішні думки. Рятівний острівець у сімейному морі.

Не спалося. Все думав про жінку, лунав її плач. Бачив її схилену голову, і такою гнітючою розпукою віяло від її постаті, таким горем невтішним, що оце зірвався б і побіг, коли б міг їй чимось зарадити.

Ось вона перестає врешті плакати... Ось вона йде додому... Заходить у порожню квартиру, що віє пусткою, і, не вмикаючи світла, безсило сідає на стілець. В неї більш не лишилось нікого, в неї був лише син, єдина втіха, єдина надія, єдине світле віконце в житті...

Але що я можу зробити для неї? Свого найкращого друга не зміг зберегти. А тут чужа, випадкова людина. В мене наче щось болісно клацає, і я думаю вже про Максима.

Про Максима, Діну й Острів.

ІІІ

За нами йдуть жінки й чоловіки з вінками. Вінків набралося стільки, що ледь вмістилися в автобусі, всю дорогу до кладовища густо пахло хвоєю — цим неодмінним запахом смерті, а чорні й червоні стрічки проголошували останню данину покійникові. Максим лежав мов іще довший, ніж був, він наче впирався ногами в край домовини, а його набрякле обличчя було таке незнайомо-відчуджене, що я з трудом упізнавав свого найкращого друга.

Мені весь час здавалося, що ми веземо не Максима.

Сумна мелодія б’є нам у спину, штовхає вперед. Кінчаються пам’ятники, кінчаються свіжі могили, хлопці, що несуть домовину, завертають до ями, обережно опускають небіжчика на свіжий горбик землі. Голосно, наче прокинувшись, схлипує Діна, дочка й невістка одразу ж припадають до неї, зять щось тихо до них говорить, мабуть, втішає, Максимів же син, Вадим, весь час оглядається сердито й зацьковано, і обличчя його мокре від сліз.

А я дивлюся не на них, навіть не на Максима: недалеко від нас, глушачи музику, діловито гуде «Беларусь». Ланцюжок свіжих ям простягнувся від нас аж до трактора, огорнений сизим димом, він запопадливо копає чергову. Кладовище в наш індустріалізований вік відмовилось од ручної невдячної праці, перейшло на потік, покійників тут швидше не ховають, а садять, наче картоплю, в оці наперед заготовлені ями, й щось блюзнірсько-знущальне в безперервнім тім гуркоті, підніманні-опусканні ковша екскаватора. Музики, наче збентежившись, перестають грати, гуркіт уже безборонно нависає над нами. Я розгнівано думаю, що можна ж зробити це вночі, а не вдень, шукаю очима розпорядника похорону, жінку в потворній шапці з кокардою, схожою на міліцейську, наче вона кожного покійника спершу має заарештувати, затримати до з’ясування особи, а тоді вже дати дозвіл на похорон... Жінки, звичайно ж, немає, натомість є Василь, він уже непоквапом іде в бік трактора, а Петро, схилившись до мене, шепоче обурено:

— Як вони ще підйомний кран сюди не підігнали! Опускати покійників...

— Підженуть, не турбуйся, — відповідаю, не дивлячись на Петра: вся увага моя зосереджена на Василеві.

Він повільно підходить до трактора, відчиняє дверцята кабіни, щось, певно, говорить. Трактор гуде, як і гув, тільки ківш завмирає над ямою. Потім Василь лізе рукою в кишеню, дістає гаманець, подає щось до кабіни.

Трактор, востаннє чмихнувши, вмовк. Василь так же непоквапом вертає назад.

Музиканти, наче отямившись, підносять труби до своїх замерзлих губів, похоронна мелодія знов терзає серце, а барабан болісно гупає в груди.

IV

— Антоне, я тебе прошу...

— Та кажу ж, що не будем!

— Якщо ти йому друг...

— Діно, от тобі слово: в рот не візьмемо!

— Гляди ж, у мене на тебе вся надія...

— З тобою Діна говорила? — поцікавився Василь уже на Острові.

— А з тобою?

— Говорила. Вона й Петра обробляла. Ти бачив, як вона весь наш човен обнюхувала?

Бідна Діна! Привела Максима під конвоєм, а перед цим сама пакувала йому рюкзак, щоб він не поклав туди пляшку. Обнишпорила всі закутки в нашому човні, вдаючи, що її просто цікавить, як ми на ньому влаштувалися (шлях же неблизький, поки дочахкаємо, тиждень мине), навіть до мотора заглянула, не помітила лише десятилітрової каністри, що стояла на самому виду. Вірніше, помітила, навіть кілька разів переставила, але каністра мала такий невинний вигляд, що найдосвідченіший алкаш нею навряд чи й зацікавився б. Вся в мастилі, ще й пробка обв’язана брудною ганчіркою, каністра вже самим видом своїм збуджувала думки про пальне для мотора, а ніяк не для людини.

— Ви б її хоч витерли, — не витримала під кінець чепуруха Діна. — Подай-но ганчірку! — це до Максима.

Витирала каністру, а в Максима було таке невинне обличчя, хоч малюй з нього ікону.

І коли наш човен нарешті рушив і Дінина постать зникла за вербами, на нас усіх напав сміх. Ми реготали до сліз, до гикавки, а потім Максим, вигупуючи на каністрі, виконав свою улюблену пісеньку:

Про цю каністру Максим подбав ще весною, коли Діна поставила умову: «Відпущу з вами Максима, коли ви поклянетеся, що там не будете пити».

Минулого року, коли ми відкрили цей Острів, Максим не зміг з нами поїхати: приймав у вступників екзамени. І потім усю осінь, і зиму, й весну, слухаючи наші захоплені розповіді, клявся-божився, що цього разу обов’язково поїде, що б там не сталося. Тож ще весною замовив знайомому слюсареві десятилітрову каністру. З нержавійки. Під спирт. Він же й дістав через якогось заочника десять літрів медичного спирту й залив прямо в човні, щоб не бачила Дінулька. А потім вимазав каністру в мастило.

Шість діб добиралися до Острова: спершу Дніпром, а потім Прип’яттю. Київського моря тоді ще не було й у помині. Дніпро широко й вільно ніс свої води в мальовничих берегах, ми пливли майже весь день, пристаючи до берега на ночівлю, щоб устигнути й риби наловити, і юшку зварити. Рибу ловили в основному Василь і Максим, вони щодня чаклували з підкормкою і принадою, лаштуючи численні снасті свої ще задовго до того, як ми ставали на ночівлю, вони наперед знали, де яка риба клюватиме, тільки ловили ту рибу по-різному. Якщо Василь мотався понад берегом, вишукуючи найздобутливіше місце, забирався часом за кілька кілометрів і повертався зовсім уже поночі, то Максим не ступав від човна жодного зайвого кроку: вже як де сяде, то й підйомним краном його з місця не зрушить! Сидітиме на одному й тому ж місці до самої темряви, хай і не буде жодного кльову.

Ми ж із Петром робили всю чорну роботу: збирали хмиз, готували багаття, чистили картоплю, а потім і рибу, варили юшку, розставляли посуд. В кожного була миска, ложка, виделка й кухоль. Кухоль не стільки для чаю, як для отієї рідини, що була в каністрі.

— Так що? — питав щоразу Максим. — Об по сто?

І йшов до човна: цю справу він не довірив би нікому. Зносив каністру на берег обережно й ніжно, як дитину. Наливав у чарку-мірку, пильнуючи, щоб на землю не пролилося й краплі, а потім уже розливав до кухлів.

— За Дінульку! — піднімали ми свої кухлі. — За Дінульку! — дружно цокалися металевими посудинами.

Випивали свої «об по сто» (в перекладі на звичайну горілку), і нас не мучила совість за обіцянку, дану Діні ще в Києві.

Бо ми тоді вже знали, що її не дотримаємо...

Та й що врешті-решт може статися з Максимом? Не алкаш же він, що впивається без упину й міри: п’є, як і всі, може, трохи частіше од усіх, може, не ляже, поки не прийме «во­внутрь», але ж іще ніхто не бачив, щоб він валявся на вулиці. Ніхто не чув, щоб од нього тхнуло на лекціях.

Раз, правда, попався, коли придбав «Москвича» і закінчив курси автолюбителів. То був чи не перший самостійний виїзд Максимів уже без інструктора. Піт лився з нього в три ручаї, він намертво вчепився в кермо і відривав одну руку лише для того, щоб переключити швидкість, перед кожним світлофором «Москвич» сіпався так, наче на нього нападали конвульсії, а кожного даїшника налякано об’їжджав, притискаючись до бровки й косуючи фарами. Поруч із Максимом сидів, звісно ж, Василь і, хоч він сам жодного разу не тримав керма в руках, не втомлювався керувати неофітом: «Не газуй, не газуй... А тут загальмуй», хоч саме тут можна було й не гальмувати. Максим бив щосили довжелезною ногою по педалі, машина вищала як навіжена, мене й Петра, що сиділи позаду, кидало вперед, а всі перехожі повертали в наш бік голови.

Нарешті ми зупинилися. Біля «гадючника». Це був справжній «гадючник», наспіх обладнаний у паркові, вони виростали в той час, як отруйні гриби, оті «гадючники», і, хоч часом прикривалися цнотливими вивісками: «Чайна» або «Кафе», «Росинка» або «Русалка», чаєм чи кавою там і не пахло, а тим паче — росою...

— Так що? — запитав багатозначно Василь. — Треба «обмити» машину.

Дружно вийшли з авто, посунули до «Росинки». Замовили по сто грамів коньяку і по двісті шампанського — запити. І ще по цукерці.

— Може, Максимові не треба? — засумнівався Петро. — Все ж таки за кермом...

Максим одразу ж ухопив свою чарку, а Василь заспокоїв:

— Нічого від ста грамів не буде!

Випили коньяк, запили шампанським. Жуючи цукерки, потяглися до машини. Максим сідав у свого «Москвича», наче складався.

— Хіба тобі «Москвича»? — сміявся Петро. — Тобі «Ікаруса» треба було купувати.

І справді: Максим сидів у «Москвичі», зігнувшись, як у сірниковій коробці.

— Так що? — запитав багатозначно Василь, коли під’їхали до чергової «Росинки»...

До третьої так і не доїхали: зупинив даїшник. Молоденький сержант, настільки серйозний, що зразу видно було: це його перше чергування. Козирнув, відрекомендувався, зажадав документи. Максим, одвертаючись, щоб не дихнути на нього (набув досвід із Дінулькою), подав права і техпаспорт.

— Громадянине, ви порушили!

Забрав права і талон.

Ми вже гуртом, я і Петро, стали відпрошуватися. Говорили йому, що Максим не пив нічого міцнішого, окрім шампанського, та й то лише сто грамів, що це його перший виїзд на щойно придбаній машині, — невже він зіпсує усім нам свято?

— Він більше не буде! — обіцяв за Максима Петро. — До рота більше не візьме!

Сержант лишався невблаганним:

— П’яний за кермом — злочинець!

— Та який він злочинець? Подивіться на нього! — Максим стояв як у воду опущений, на його добре обличчя спливала провинна посмішка. — Ви нас пробачте для першого разу, більше ніколи не будемо!

А сержант уже ховав Максимові документи до своєї сумки.

І тоді озвався Василь.

Досі він стояв — ні пари з вуст. Стояв з таким виглядом, наче це все його й не стосується. Від його статурної постаті віяло якоюсь аж нудьгою, наче він от-от не витримає й запитає з досадою: «Ви ще там довго будете теревені розводити?» Тепер же, коли ми в безнадії замовкли, він покивав міліціонерові пальцем:

— Товаришу сержант, підійдіть!

І щось таке було в усій його постаті, що сержант, стенувши про всяк випадок плечима, підійшов.

— Ви знаєте, у кого ви забрали права? — поцікавився Василь.

— Яке це має значення? — відповів сержант задерикувато.

— Має. Має, голубчику. Ви заочно вчитесь?

— Звідки ви знаєте?

— Знаю. Я все, голубчику, знаю... А от він, — кивок у бік Максима, — викладач. Та не просто викладач, а професор (Максим був доцентом). Доктор наук (Максим був кандидатом). І ви таку людину посміли назвати злочинцем, забрали у неї права! З якими ж очима ви прийдете здавати йому екзамени?..

— Навіщо ти йому все те казав? — спитав Максим, коли ми рушили далі. В нього був такий вигляд, наче розболілися зуби.

— Що казав? — поцікавився невинно Василь.

— Про доктора й професора.

— А як же інакше? — здивувався Василь. — Його тільки доктором і можна було пройняти. Учись жити, немовлятко! — і поблажливо поплескав його по плечу.

— Як ти взнав, що він — заочник? — поцікавився Петро.

— Вирахував, — відповів коротко Василь. — Майже всі молоденькі міліціонери заочники.

Після цього випадку Максимові лишалось або кинути пити, або не водити більше машину. Він вибрав друге. «Москвича» з того часу водив син. Діну ж удалося переконати, що окуляри й машина — речі несумісні. Втомляться очі, недовго й до аварії.

На шостий день ми дісталися до місця.

Острів виплив назустріч білим дивом, зеленою казкою, і в нас у трьох, що вже були на ньому, стрепенулися серця. Максим же, побачивши Острів, лише сказав:

— Да-а, братці-кролики... — І не додав більше нічого.

Мотор у нашому човні задзвенів, заспівав, човен сам рвонувся уперед, розсікаючи воду, він мчав прямо на Острів, ми не могли відвести од нього очей.

— Давай прямо туди, — скомандував Василь, хоч Петро, який сидів за кермом, і без нього спрямував ніс водяного нашого коника до високого піщаного берега. З розгону човен вискочив майже до половини з води, зарипів, засичав під днищем перемитий пісок, мотор востаннє чмихнув і вмовк. І тиша, одвічна, ніким не потривожена тиша, знову зімкнулася над нами.

Без шуму, без плюскоту, без жодного звуку, обтікаючи острів, неслась мимо вода. Вона здавалася такою густою, що встромиш весло — і воно так сторчма й попливе, — скляна маса невпинно проносилася мимо, і в тому русі одвічному, в тій нереальній наповненості було стільки могутньої сили, стільки невичерпності, що подих забивало у грудях. Де її стільки береться? Яке величезне джерело весь час живить її — століттями, тисячоліттями, день у день, ніч у ніч, мить у мить? Чи не з самого серця Землі вона витікає і туди ж повертається знову в вічному своєму кругообігові?

А вгорі так же безшумно пливли білі хмари. І лагідно всміхалося призахідне сонце. І завмерлі дерева на Острові, і густі прибережні кущі верболозу дивилися зачаровано у воду, не звертаючи ніякої уваги на чотирьох зайд, що припливли з чужого їм світу. Чужого, а може, й ворожого.

Притихлі, просякнуті якоюсь урочистістю, якимось подивом перед величною цією красою, ми довго сиділи у човні, і тиша входила в нас, і ми входили в тишу.

— Да-а, братці-кролики, — повторив знову Максим: обличчя його розчервонілось, очі зволожились.

— Сподобалося? — спитав ревниво Василь (це він минулого року вибрав оцей Острів).

— Питаєш!

— Виберешся з човна, побачиш не те! — пообіцяв хвалькувато Василь. — Ану, годі сидіти, давай вивантажуйся!

І ми весело й дружно взялися до роботи.

За годину вже були нап’яті два намети, вкопаний стіл і дві лавки. Василь із Максимом одразу ж побігли вудити рибу, а ми з Петром узялися готувати вечерю. Весело палало багаття, кипів у казані куліш, густий м’ясний дух лоскотав наші ніздрі: на радощах заради такої оказії ми вбухали в той куліш три банки яловичини. Вечеряли все в тій же зачарованій тиші, при світлі багаття, і навіть традиційні сто грамів не розв’язали нам язики, ми відпочивали душею і тілом од вічного неспокою великого міста, від його цілодобового гамору, що були ним отруєні, — ті неспокій і гамір зараз виходили з нас, немов чад, а натомість вливалася така свіжа прозорість, що хотілося застогнати од насолоди. Великі, якісь аж не схожі на ті, що над Києвом, зорі тихо дозрівали над нашими головами, а небо напиналося ласкавим шатром. Багаття, потріскуючи, омивало нас яскравим вогнем, земля дихала приємним теплом, десь поруч неслася невпинно вода, обтікаючи нас із обох боків, і ми були зараз причетні до того вічного руху.

— Да, братці, — порушив нарешті мовчанку Максим. — Для таких вечорів варто жити на світі.

Розійшлися пізно, десь аж опівночі. Я спав з Максимом, Петро з Василем. Полягали, не закривши намети, — тут навіть комарі не кусали. Максим одразу ж заснув, під головою у нього була каністра із спиртом, а вже зверху — подушка. Він і на Острів ступив, притискаючи до себе каністру, я був переконаний, що коли б під час плавання сталася аварія і човен став би тонути, то перше, що вхопив би Максим, була б каністра із спиртом... Максим одразу ж заснув-захропів, але це не було те скажене хропіння, з гучним підвиванням, з розбійницьким посвистом, яке так тебе вимота протягом ночі, що ти встанеш уранці як після важкої хвороби. Максим хропів делікатно і ніжно, хропів, немов наперед вибачаючись, це скоріше й не хропіння було, а муркіт — так муркоче ситий, вдоволений кіт, пригрівшись на колінах у господаря. А мені чомусь згадалася Діна і оті її прощальні слова, оте прохання не пити, і мене стала мучити совість, а водночас я себе заспокоював, що хіба ж ми п’ємо, так, по сто грамів, та й то лиш увечері, щоб спалося краще та не чіплялися ніякі хвороби: Максим навіть грип лікує горілкою з перцем і часником. Готує таку пекельну суміш і каже, що всі мікроби й віруси одразу ж і скручуються.

Тож хіба ми п’ємо?

І під муркіт Максимів засинаю з чистою совістю.

Я таки добре заспав: коли вийшов із намету, сонце зависало вже на деревах. Віяв легенький вітерець, гойдав верховіття дерев, і сонце гойдалосяразом — ніяк не могло нагойдатися. Довкола сяяв, горів, переливався веселкою росяний густий килим, що вкрив весь наш Острів, а повітря лилося таке, що можна було задихнутись... Од нашого намету до найближчих кущів було вже прокладено слід, наче хто поміряв довжелезною міркою. Так ступати міг лише цибатий Максим, слід чорнів у траві посеред роси, я одразу ж тим слідом і пішов. Обережно ступаючи, підкрався до кущів і одразу ж побачив Максима.

Він сидів на високому березі, над тихою заводдю. Трохи далі неслася густа течія, там вона спліталася в джгути, закручувалася в неспокійній спіралі, а тут ледве рухалась, і поплавки од двох вудок стояли на місці. Максим сидів непорушний, застиглий, з головою поринувши в рибальську нірвану, і сонце безборонно гуляло по його довгій оголеній спині. Максим був лише в трусах, він, мабуть, як схопився, так і вийшов з намету, і я, хоч давно уже звик, здригнувся, глянувши на його тіло. Побите, посічене, в суцільних шрамах, малих і великих. Здавалося, що в минулій війні він переймав усі осколки та кулі, щоб не дісталися іншим.

Як я не стерігся, Максим швидше шкірою відчув мою присутність, бо не здивувався ніскільки, обернувшись. Приклав до губів пальця, поманив таємниче до себе.

Затамувавши подих, я підійшов.

— Дивись, — прошепотів Максим. І показав туди, де лежали поплавки.

Вода була така чиста й прозора, що здавалося, поплавки висять у повітрі. Все підводне царство було видно в тій прозорості, весь утаємничений світ. І водорості, що хилитались, і чистий-пречистий, наче з сонячних променів висіяний на дно річки пісок. І над тим піском, ліниво ворушачи плавниками, застигли великі рибини. Бачив їх так, наче тримав у руках. Ритмічно ворушачи зябрами, рибини весь час стояли на місці, вони навіть не ворухнулись, коли я нахилився над водою, щоб краще їх роздивитися, луска на боках переливалася золотом, а спини були чорні, наче смола, плавники червоні, як жар.

— Дивись, — прошепотів знову Максим і, взявши до рук вудлище, підняв над головою поплавок, тихенько повів волосінь у бік однієї з рибин. Мені було видно, як гачок із поплавком поплив-поплив понад дном та й ткнувся легенько в ніс найбільшій рибині. Рибина навіть не поворухнулася. Вона так і стояла з черв’яком перед носом, і на тупій морді її було стільки чисто людської зневаги, що я не витримав і розсміявся:

— Ти б їй ще сто грамів налив. Може, хоч тоді клюватиме.

— Клюватиме, де вона дінеться!

Я постояв ще трохи, дивлячись на сонних рибин, потім єхидно спитав:

— Знову готувати тушонку? — Вчора вони теж повернулися впорожні.

— Зачекай, ще клюватиме!

— То я пішов!

— Іди, — сказав Максим, не відриваючи погляду од поплавків.

Ми, мабуть, їли б таки на сніданок тушонку (ні в Максима, ні в Василя жодного разу не клюнуло), коли б не бакенщик Міколай, знайомий нам ще з минулого літа. «Ми люді дробнєнькіє», — сказав якось він, і справді, чи то грунти понад Прип’яттю, чи бульба, яку вони в основному споживали, чи ще якась незнана причина, тільки навіть Петро здавався велетнем поряд із людом місцевим. Міколай же й зовсім скидався на підлітка. І весь він був наче вимочений у прип’ятських водах, висушений на білоруських вітрах, бо тут народився й виріс, тут постійно і жив, зріднившись з рікою настільки, що розумів кожен шелест на ній, кожен сплеск і знав кожну рибину.

Ми особливо подружилися з ним після одного випадку.

Якось Міколай поскаржився на радикуліт, що допікає, та й дивно було б, коли б його і не мав: адже цілий рік брьохався на річці. Що робота така, а що й заповзятий рибалка. Василь тут же сказав, що радикуліт — це не подарунок, сам з ним намучився, все на світі перепробував, поки дістав рідину у Німеччині: два рази помажеш, де й дінеться! Як і називати, забудеш. Та й, розщедрившись, виніс із намету флакон, повний маслянистої рідини:

— На, нехай жінка помаже.

Подякувавши, Міколай одразу ж від нас і поплив: нетерпеливилось, мабуть, спробувати ліків.

Другого дня він, як обіцяв, не з’явився. Не появився і третього й четвертого дня. Приплуганився аж на шостий день і мав такий вид, наче з нього здерли всю шкіру.

— Ну, як, Міколай, помогло?

— Ой, помогло!

За вечерею він розповів, як лікувався. Роздягнувся, ліг на живіт, а жінка всю рідину до краплі останньої й вилила йому нижче спини. Вилила, ще й по спині розляпала...

Міколай лежав рівно дві секунди, а потім зірвався на ноги. Кулею вилетів із хати (була вже ніч). Помчав, як здичавілий кінь, не шукаючи стежки-дороги. Де бігав, не пам’ятає, тільки вже під ранок опинився над Прип’яттю, скочив спрожогу у воду. Брів проти течії, і вода за ним аж кипіла.

— А жонка моя всю ноч над вядром із вадою прасідєла. Руку дяржала... Ой, лякарство! Ой, лякарство!..

Після того випадку став щодня до нас учащати. Ще не встигнемо й очей продерти, а вже Міколая дзвінкий голос:

— Пьотр, ходь сюда! — Звав найчастіше Петра, може, тому, що Петро був серед нас найнизькоросліший. — Лові! — І кидав з човна пару, а то й більше рибин. Щуку кілограмів на три або соменка метрового. Чи судаків товстоспинних. Іншу рибу, плотву там чи окуня, не вважав і за рибу. «Мусор!» — казав.

Тож би ми їли на сніданок тушонку, якби не приплив Міколай. Він ще вчора нас упізнав, як ми пропливали, але не провідав, щоб не заважати. Сьогодні ж появився як на світ народився: сатинова нова сорочка, штани-галіфе, хромові чоботи.

— А я вас ужо месяц виглядиваю!

Поручкався зі мною й Петром (Максим і Василь на риболовлі) — і до човна.

— Глядіте, што я вам привьоз! — І піднімає більшу від себе рибину.

— Оце так сомище! Де ти такого впіймав?

— А в раце, — кивнув на воду недбало. — Пьотр, дяржи!

Петро бере величезного сома, тягне нагору. А Міколай сідає в човен, вдає, що запускає мотора. Ніколи не напрошувався на обід чи вечерю, хоч йому не стільки цікаво було обідати-вечеряти, скільки посидіти з нами. Послухати, що «вумниє люді» говорять. В уяві Міколая всі мешканці Києва були якщо не міністрами, то вже напевно заступниками або професорами.

— Куди ж ви? — зупиняю його. — Зачекайте, поснідаємо разом!

— Спасібочка, нєкогда, — відмовляється він. — Нада бакени правєріть. Няхай потом.

Ну «потом», то й «потом»! Проводжаю поглядом Міколая, поки він і зник за вигином річки, піднімаюся до Петра. Той уже встиг почистити сома, дістає саме нутрощі.

— Глянь, щука! — дивується Петро. — Та здоровенна! Як він її й ковтнув! — Витягає свіжу-свіжісіньку щуку, мацає надутий живіт. — Ця щось перед смертю ковтнула. — Розрізає живота, і звідти вивалюється окунь. — Оце так! — дивується щиро Петро. — Точнісінько люди. Ковтають одне одного, аж виляски йдуть.

— А ти багатьох проковтнув?

— Я? Що — я? — блимає на мене Петро. — Я б, може, й ковтав, та боюся, що швидше мене проковтнуть. А от мій начальник... Ковтне й не подавиться. Трьох цього року вже з’їв. Боюся, що скоро й до мене черга дійде.

— Нічого, знайдеться хтось і на твого начальника, — втішаю Петра.

— Знайтися то, може, знайдеться, та щоб не було запізно. Щоб не довелося ковтати разом зі мною.

Отак, жартуючи, розбираємо рибину. Відділяємо вусату голову: голова піде на юшку, решту ріжемо на кусні, щоб смажити. Смажити заходжується Петро, в нього це виходить найкраще: дістає дошку, борошно, сіль, пляшку олії. А я заходжуюся коло юшки. Набираю піввідра води, вішаю на багаття, потім чищу картоплю, мию пшоно, шукаю в ящикові спеції.

Згодом дух над нашим табором іде — язика проковтнеш. Булькоче, доварюючись, юшка, голова сома то сплива, то пірнає на дно, і очі в неї вже не чорні, а білі, шкварчать на сковороді шматки сомини, беруться ніжно-рожевою шкіркою.

Упоравшись, накриваємо на стіл.

— Форма номер один! — командує Петро.

Я біжу до намету, скидаю із себе весь одяг, аж до трусів, в’яжу на шию шмат мотуза. Налигач — не налигач, а щось подібне до нього. Петро теж виходить із намету роздягнений, тільки на шиї у нього не мотузок, а ганчірка. Це — наша форма до сніданку, обіду й вечері.

Ще минулого року, ледь приставши до Острова, Василь оголосив:

— Щоб не було самозванців, губернатором буду я!

І того ж вечора урочисто зачитав перший рескрипт:

«Пункт перший: під страхом смертної кари забороняється приводити на Острів дівчат, а тим паче — жінок.

Пункт другий: хто ходитиме по острову в трусах, той стиляга і піжон.

Пункт третій: щоб не втрачати джентльменського виду, до столу обов’язково сідати в краватках».

З реготом ми затвердили всі три пункти і неухильно дотримувались їх протягом перебування на Острові. А оскільки ми з Петром не запаслися краватками, то я змайстрував щось подібне з мотузки, а Петро — з ганчірки. Лише Василь пов’язував щоразу розкішну закордонну краватку.

— Клич тих дармоїдів! — каже Петро.

Йду за Василем і Максимом. Максим як глянув на мене, ледь не звалився у воду:

— Ти що, зовсім той? — показує пальцем на скроню.

— Пункт номер три — парадна форма до сніданку. Забув, як розповідали? Так що шукай краватку.

— Знайду, — каже, пересміявшись, Максим. — Обов’язково знайду. По рибу прийшов?

— А що, упіймав?

— Ось! — із гордістю показує на величенького окуня, що застиг на кукані під самісіньким берегом.

— Жалко, — кажу якомога щиріше. — Не знали, що ти впіймав таку рибину: юшку б варили. А так доведеться давитися тушонкою.

— На обід зварите, — втішає Максим. — Може, Василь що впіймав.

Ідемо до Василя. Біля нього теж плаває прив’язаний окунь. Як змовились!

— Що впіймав? — питає ревниво Василь.

— Окуня, — відповідає Максим. — Отакенного! — і відміряє на своїй довжелезній руці вище ліктя.

Василь не йме віри, хоче піти подивитись, але я протестую: охолоне сніданок.

Підходимо до столу. В Максима й щелепа одвисає від великого дива: на столі — гора смаженої риби, у відрі парує юшка.

— Це що? — питає приголомшено.

— Риба, — відповідаю якомога байдужіше. — Сом.

— Сам бачу, що сом! — вже сердито Максим. — Де взяли?

— Упіймали.

— Хто?

— Он Петро. — І Петро стоїть, опустив скромно очі. — Це, мовляв, нам не первина.

І тут усе свято псує нам Василь. Уже встиг переодягнутись (а вірніше — роздягнутись) у парадну форму і підійшов до нас із яскравою краваткою на шиї.

— Так, маємо рибу, — каже, потираючи руки. — Міколай привіз!

Ми з Петром моргаємо так, що вітер іде, але Василь нас зараз не бачить: уся його голодна увага прикута до риби.

— Який Міколай?

— Бакенщик. Ми ж тобі розповідали про нього, — остаточно «продає» нас Василь.

— Чорти! — лається Максим. — Бісові діти!.. Попросите спирту!

— Одягайся у форму! — наказує Василь.

— Зараз одягнуся... Я вам зараз одягнуся! — Максим іде до палатки, і згодом звідти витикається вічко фотоапарата. — Зараз ви матимете... Вашому начальству на спомин...

Ми як обпечені кидаємося навтікача.

— Ти що? Збожеволів! — кричить до Максима Василь. — Ану перестань клацати!

Снідали вже всі в трусах: Максим пригрозив, що фотографуватиме кожного, хто появиться голий. Він так і вийшов до столу з фотоапаратом на грудях. Виніс і каністру:

— Об по сто?

Ми всі відмовилися. Попереду жаркий день, зварить одразу. Кому цікаво проходити весь день із чавунною головою?

— Тоді з вашого дозволу...

Максим дістає свою мірку, одкриває каністру. Ллє спирт, і в очах його ласкава увага. Він подумки наче аж облизується.

«А може, не треба, Максиме?» — ледь не виривається в мене. Згадую Діну, її слізне прохання не давати Максимові пити. Але як ти йому не даси? Зараз легше вирвати в нього здорового зуба, ніж одібрати уже повну мірку. Та й що я: приїхав сюди з ним щоденно сваритись? Псувати відпочинок? Он і Петро, і Василь вдають, що нічого особливого не сталося. Захотів випити для апетиту, хай собі й п’є на здоров’я. Не вп’ється ж! Тим більше на природі, на повітрі на свіжому.

— Будьмо! — піднімає мірку Максим. — Ваше здоров’я!

— Пий на здоров’я! — мимоволі виривається в мене.

V

Починаємо прощатись із Максимом. Всі належні промови були виголошені в ритуальному залі, де та сама жінка в жахливій шапці своїй керувала всім дійством. Добре поставленим голосом вона зачитала нам із папки щось подібне до анкети, в якій говорилось про те, коли і де Максим народився, де вчився, де і ким працював, про його нагороди, наче ми цього досі не знали. Зараз вона, мабуть, тим же голосом читає з тієї ж папки вже іншу анкету над іншим покійником, відміряючи йому частку офіційного суму, а ми, звільнені нарешті від працівниці бюрократичного чистилища, просто по-людському підходимо прощатися з Максимом.

Діна, обхопивши труну, майже лягає на неї, припадає до покійника. Її усю тіпає, наче в пропасниці, хоч вона зараз і не плаче. Жодної сльозинки в спитих очах. Син і зять одривають її від Максима, і вона повисає на їхніх руках.

Плачучи, прощаються дочка і невістка. Валя дуже подібна до батька: в неї таке ж довгасте обличчя, чорні, завжди готові до усміху очі. Тепер вони червоні й заплакані.

Прощаються син і зять, прощаються родичі, що приїхали з далекого села, прощаються колеги Максимові, прощаємося ми, його друзі. Мене душать сльози, я щосили їх стримую, боячись заревіти, як дитина, та коли схиляюся до Максима — не витримую: сльози капотять на його скам’яніле обличчя, стікають по мертвих щоках.

Швидко цілую й відходжу, майже нічого за сльозами не бачачи.

Чую жіночий голос:

— Треба покрити, хай це зробить дружина.

Цікавість знову штовхає мене до могили. Ота непоборна цікавість, що навіть у найтрагічніші хвилини не полишає людину. Це ж буде й зі мною, отак же лежатиму і я, і так же схилиться наді мною моя вся в жалобі дружина. І ніжно, дбайливо накриє моє непорушне лице покривалом.

Мене знову починають душити сльози, я вже не знаю, кого більше жалію, себе чи Максима, я вже не можу дивитись, як Діна, накривши, поправляє невидимі складочки, ладна робити це вічно, лиш би не одбирали в неї Максима, і її знову відривають од труни, а Вадим все так же зацьковано і зло позирає довкола. «Що вам усім треба? Що вам тут треба? — говорить весь його вигляд. — Залиште нас тут самих!»

Над труною враз виростають чоловіки з товстими вірьовками й лопатами. «Віко! Подайте віко!» — прокочується натовпом, і червоне віко пропливає над головами.

Потім ми довго стоїмо біля заваленої вінками могили, жінки поправляють стрічки, щоб були видні написи, ця робота їм здається, мабуть, дуже важливою, чоловіки перемовляються стиха, а я врешті маю можливість накрити свою голову. Відчуваю болісну спустошеність, наче з мене вийняли частку мене й закопали разом із труною. Дивлюся безтямно на гору вінків, що покрили могилу, на великий Максимів портрет: Максим співчутливо усміхається з нього, Максим наче запитує: «Чого зажурився, собацюро?» — живий, він не терпів, коли хтось поруч сумував чи журився.

Василь бере мене під руку:

— Ходімо!

— Куди? — запитую його по-дурному.

— Ти що? — дивується Василь. — Пішли поминати Максима.

Він знає і зараз, куди йти, що робити. Все ще тримаючи мене під руку, веде до автобуса. А поруч з нами йде Петро, йде, вже не дивлячись, куди він ступає, і ноги його провалюються по коліна у сніг.

— Отак рано померти! — журиться він. — Йому ж не було ще й шістдесяти! — І на обличчі у нього — болісний подив.

Заходимо в автобус. Тут сидять ті, хто запрошений на поминки. Родичі, майже всі в кожушках і кожухах, колеги Максима по інституту в дублянках і пальтах, хлопці, які несли домовину, Максимові ж, мабуть, студенти, в спортивних куртках та джинсах, знайомі по будинку, що з ними доводилося зустрічатись на іменинах чи святах, що їх так любив відзначати Максим. На переднім сидінні Діна з дочкою і невісткою, а поруч стоїть, наче охороняючи їх, Вадим. Таки же високий, як батько, стоїть, майже впираючись у дах автобуса.

Годилося хоч зараз підійти, висловити своє співчуття, бачив, як підходили до неї там, біля могили, цілуючи руку, але щось мене стримує, підказує: я не знайду, що сказати, а те, що скажу, прозвучить фальшиво, і я ніколи не прощу собі сказаного. Та й хіба є на світі такі слова, щоб висловити ними те, що хотів би сказати?

Автобус урешті рушає, кладовище з Максимом лишається позаду. Тепер воно ввійшло в наше життя, як уходить квартира близької людини. Серед сотень чужих, байдужих нам квартир.

— Отак, — гірко каже Петро, — живемо, живемо...

— Підвів нас Максим, — озивається Василь. — Я думав, що йому й зносу не буде. Ніколи ж на здоров’я не скаржився...

— А ти чув, щоб він на щось скаржився? — питає сердито Петро. — Він ніколи ні на що не скаржився!

Що не скаржився — це точно. «Як діла, Максиме?» — «На большой!» — Ще й палець великий угору. А в останній же час задихатися став. Підіймаємося разом по сходинах: «Постій, куди біжиш?» Стане, відхекається, витирає обличчя. Воно завжди в нього пітніло.

Чи хоч раз я порадив йому сходити до лікаря?

Не пригадую, може, й радив.

Та й що б допоміг йому лікар?

VI

— Пий на здоров’я!

Ми пробули на тім Острові двадцять три дні, і всі двадцять три Максим випивав тричі на день: вранці, в обід, перед вечерею. Перед вечерею вже разом з усіма, хоч мав я підозру, що Максим додає ще й у наметі.

— Що ви там у біса робили? — допитувалася сердито Діна, коли ми повернулися з Острова. — Не просихали, мабуть, од тієї горілки і днини?

«Од спирту, Діночко, од спирту», — хотілося сказати мені. Але я вчасно прикушував язика. Я не міг розповісти Діні, як Максим регулярно причащався тим спиртом, — що було — те було, і його не повернеш. Тож навіщо підкидати хмиз у багаття?

— В нього і руки он трусяться! І карт у руках не втримає. — Ми саме грали в преферанс: Максим здавав.

— І нічого не трусяться! — заперечив Максим. — Ти б краще, ніж бозна й що вигадувати, приготувала закусь.

— Тобі б тільки закушувати!.. Чорт ненаситний! І коли ти вже нею вп’єшся? Нащо ви принесли? — це вже до нас. — Хто вас просив?

— Ми ж тільки раз на тиждень, — пояснює Василь. — Цілий тиждень як прокляті працюєм. Треба ж душу одвести!

— А без горілки не можна?

— Хо, без горілки! — встряє до розмови Петро. — А з чим же, з кефіром?

— Чорти ви, чорти! — повторює Діна. Однак зводиться і йде на кухню готувати на «закусь».

— Умовили «тігру», — сміється Максим. Здає карти, а руки в нього і справді тремтять. Я дивлюся на ті руки, і мене вперше проймає тривога. «А що, як він і справді стане алкоголіком?» Що уже став, не смів навіть подумати. Пригадав, як на Острові Максим не розлучався з каністрою, як назюзюкувався, за його ж таки висловом, майже щодня, хоч завжди тримався на ногах, ноги були в нього мов позичені, тільки пітнів на лиці, умивався прямо потом, та ледь заплітався язик. І обличчя у нього під кінець аж набрякло. Все неспокійніше спав уночі, і я не раз просинавсь од його стогону. «Максиме! Максиме!» — «Га?» — обривається стогін. «Що в тебе болить?» — «Нічого!» Довго п’є воду, ніяк не може напитися, ще довше крутиться в постелі. А як тільки засне, знову починає стогнати.

Під кінець я вже його й не будив — звик.

А може, йому й справді треба сходити до лікаря?

«Здоровий, як віл, — сказав якось про Максима Василь. — Скільки він пропустив через себе тієї горілки — інший давно б уже згорів, а йому хоч би що. Я б давно на його місці загнувся!» — «Треба ж робити щось із Максимом», — сказав я, пам’ятаю, тоді; «З Максимом? А що ти з ним зробиш? Він швидше Діну покине, аніж горілку. До ста літ буде пити — нічого не станеться. То вже така, брате, конституція!» І я, заспокоєний, думав: «А може, й справді нічого не скоїться? Не він же перший, не він і останній...»

Прочиняються двері, Діна кличе в сусідню кімнату. Кидаємо карти, заходимо. Тут, на столі, засланому сліпучо-білою скатертиною, вже стоїть «закусь»: оселедець, гриби мариновані, квашена капуста, огірки й помідори, тоненько нарізані ковбаса й шинка, шпроти, круто зварені, залиті соусом яйця. Ще й картопля парує у великій гусятниці. Порцелянові тарілки й тарілочки, ножі й виделки, крохмальні серветки — все блищить, усе сяє. Діна не може приготувати абияк, в неї рука не піднялася б поставити не вимиту до блиску тарілку, вона й квартиру прибирає щодня, мов перед святом, а Максим ходить у неї в таких сорочках, випраних та напрасованих, що навіть Василь йому заздрить. А зверху на всю оту розкіш ллється з кришталевої люстри м’яке розсіяне світло.

Максим критично оглядає стіл, невдоволено зауважує Діні:

— Не могла поставити ще менші?

Бо Діна, ведучи з нами безнадійну війну, дістає десь усе менші чарки.

Ось і зараз стоять на столі як наперстки: двадцять грамів не влізе.

— Пийте цими!

Максим мовчки йде до буфета, дістає інші, пузатіші келихи:

— Хай мої вороги ними п’ють, а я вгощатиму друзів!

Одчиняє холодильник, що сито муркоче, дістає з морозильника пляшку. Пляшка одразу ж укривається потом. Несе її побожно до столу.

У цей час дзвінок телефону, що в коридорі.

— Піди послухай, — каже до дружини Максим.

Діна виходить, Максим одкорковує пляшку, наливає повну чарку, похапцем випиває і знову налива, тепер уже не тільки собі, але й нам, а обличчя у нього наче в школярика, що зірвав недозволений плід.

Входить Діна, Максим ставить пляшку на стіл, швиденько сідає, щоб не дихнути на дружину, губи його покриваються маслянистою плівочкою.

— Вип’єш із нами горілоньки? — запитує Діну. Він ніколи не скаже: «горілка», «вино» чи «коньяк», а — «коньячок», «винце», «горілонька».

І Діна несподівано для всіх відповідає, що вип’є.

— Ти що?! — витріщається на неї Максим. Щоразу питає Діну, чи вип’є, наперед знаючи, що вона відповідатиме (скільки живе — до рота не бере):

— Труїться самі, а я ще хочу пожити!

— Так що, наливать?

— Наливай!

— Так ти ж не питимеш! — усе ще не вірить Максим. У нього таке зараз обличчя, наче йому, безбожникові з пелюшок, взяли та й показали живе втілення чорта. З плоті й крові. З копитцями й ріжками. За всіма науковими даними нечистого не може бути на світі, а він от: перед ним!

— Лий, чого дивишся?

— Ну й ну! — хитає головою Максим. Бере манюсіньку чарку, але Діна одбирає її в нього, підставляє фужер:

— Лий сюди, годі розмінюватись!

— Земля завалилась, — бубонить Максим, виливаючи в фужер усю горілку. — Кінець світу настав.

— Ну, чого сидите? — питає Діна з таким розбійницьким виглядом, наче от-от закладе пальці до рота й свисне щосили. — За ваше здоров’я!

І перша піднімає фужер.

Не знаю, як інші, а я похлинувся горілкою. Похлинувся й закашлявся. І за кашлем не помітив, осушила Діна до дна свій фужер чи не осушила. Потім побачив: навряд чи ковтнула хоч краплю. Стоїть цілий-цілісінький.

— Чого не п’єш? — підозріло Максим.

— Вип’ю. Не надійся, тобі не залишу. — І, підстерігши, коли Максим одвернувся по «закусь», вилила всю горілку під стіл.

Я сидів саме навпроти, так що все бачив. Та й ногам моїм дісталося: попала на черевики.

«Бідна Діна! — подумав про себе. — І ти хочеш отаким робом врятувати Максима?»

Потім склалося так, що ми не зустрічалися майже півроку. Василь поїхав до Африки: консультантом на будівництво заводу, Петра теж послали, не за кордон, тільки на БАМ, і щотижневі посиденьки розпалися. Максим попервах дзвонив майже щоп’ятниці: «Друзяко, приходь! Пом’янемо хоч друзів», але я твердо дотримувався обіцянки, даної Діні. Перед Василевим від’їздом, коли ми востаннє зібралися — погладить дорогу, Діна впіймала мене в коридорі і довго просила не приходити до них, поки Василь буде в Африці... Не зустрічатись із Максимом.

— Дайте йому хоч півроку пожити без горілки! Якщо ви справжні друзі!

Я не образився, хоча міг би, звісно, образитись. Я розумів добре Діну, до того ж вважав її швидше за рідну сестру, ніж за дружину товариша: скільки разів, коли я іще жив без сім’ї, вона мене годувала й обпирала, скільки ночей я в них ночував — ішов, наче до рідного дому. Чи коли яка біда, яка неприємність — до Максима і Діни. В їхній квартирі вічно товклися люди, особливо студенти. Максим був не лише блискучим викладачем: аудиторії, де він читав свої лекції, були завжди переповнені, студенти, а особливо студентки, були просто-таки закохані в нього, недаремно ж Діна, перша красуня на курсі, вийшла заміж за аспіранта, що подавав блискучі надії. Максим був не тільки викладачем, а наче батьком усієї кафедри: студенти, та й викладачі, коли попадали в скруту, чомусь ішли тільки до нього, звірялися лише йому. Він ніколи не ставив двійки чи трійки — тільки четвірки й п’ятірки, і найостанніший ледар не міг довго витримати Максимового болісно-подивованого погляду: «Як же так, молодий чоловіче? Я ж на вас покладав усі надії... Знаєте, що ми з вами зробимо, — казав по паузі, — будемо вважати, що ви таки знали, а просто забули. Ідіть, пригадайте, а тоді вже приходьте». І «молодий чоловік» ішов і «пригадував», до сьомого поту «пригадував», а тоді приходив і відповідав, якщо не на п’ятірку, то на певну четвірку. «От бачите! — з насолодою виводив четвірку Максим. — Я таки не помилився у вас». Всі студенти були в його очах якщо не майбутні Ейнштейни, то вже Ньютони напевне. Він завжди когось із них опікував, піклувався про когось, а коли приймав удома заліки (траплялося, що хворів), то скільки б студентів не приходило, всіх запрошував до столу. З Максимової пам’яті ще не вивітрилися голодні роки студентські, повоєнні важкі оті роки, коли він, учорашній фронтовик, сів за парту з такими пісними супами і скупими пайками хліба, що весь час хотілося їсти, день і ніч хотілося їсти, навіть уві сні хотілося їсти, і недобрані в ті роки калорії відгукуватимуться вподовж усього життя. Тому Максим, хоч голодні роки ті давно вже забулися, просто не міг уявити ситого студента і завжди казав Діні: «Приготуй там щось». І садовив усіх студентів до столу. І Діна, як їй не важко було, хоча б раз йому за це дорікнула.

То як я міг не послухатися Діну? А тим більше на неї образитись?

Півроку розмовляв із Максимом лише по телефону, і якось випало так, що жодного разу ми з ним не бачились. Київ — не село, тут можна жити на одній вулиці й то раз на рік зустрічатися, можна жити в одному будинкові й місяцями не бачитись, а ми з Максимом мешкали не на одній навіть вулиці, а в різних районах, та й працювали не в одній установі: досить вагома причина не бачитись. Спершу мені нудно було без Максима, нудно й незатишно, мені часто не вистачало його, особливо коли було важко, я не раз собі думав: «Сходжу до Максима», але згадував обіцянку Діні і замість відвідин набирав його номер: «Максиме, здоров!» — «Здоров, друзяко! Чого не приходиш? Ми з Дінулькою вже забули, як тебе й звати». — «Та знаєш, справи. Навалились — і вгору ніколи глянути!» Клав трубку, і легшало на душі: живе поруч друг, дорога тобі людина...

Отак збігло півроку, приїхав Василь, появився Петро, і ми збіглися: вже не до Максима, а до мене, на іменини моєї дружини. Максим тримав у голові всі іменини й хрестини, він перший же про них і нагадував: «Діна питає, коли нам приходити?» — наче не він, а Діна рвалася на ті іменини, і дружині моїй, яка не дуже полюбляла гостей, хоч-не-хоч доводилося готуватися до сімейного свята. «Ви й котам скоро будете іменини справляти, — бурчала вона. — Вам лиш би випити». Я примовчував, щоб не будити в ній «тігру», я покірно крутив м’ясорубку, бігав у магазин по хліб, воду і оте, без чого й іменини не іменини, і все прикидав про себе, чи вистачить, чи не оскандалюсь. Бо й Максим уже цікавився, чи не забув про «пальне», цікавився в жарт, але уявляю, яке було б у нього лице, коли б на столі стояла тільки мінеральна водиця.

Потім дзвонила Діна — дружині.

— Діна просила, щоб не заставляв стіл пляшками, — казала мені потім дружина. Мала, мабуть, на увазі коньяк і горілку. — І щоб Максимові наливали поменше. Вона його біля тебе й посадить.

Не надіялася, мабуть, на Петра й Василя.

Настав вечір, стали сходитися гості: Петро і Василь зі своїми «тіграми» («З вами хіба не будеш «тігрою!» — сказала якось Діна. — З вами й «тігра» схопить інфаркт». Ну, Діна — головна у нас «тігра», Діні видніше), останніми — Максим із Діною. Щось у лісі, видно, здохло, що прийшли вони останніми, завжди приходили перші, Максим ще з обіду починав квапити Діну, щоб не запізнитися та не прозівать першу чарку, а тут прийшли, коли час було вже й до столу сідати, і Максим був сердитий на Діну. «Посварилися, — розповіла мені потім дружина. — Діна його всю дорогу вмовляла не пити горілки... Нещасна Діна! — І, позбавлений логіки, чисто жіночий висновок: — Гляди, щоб і з тобою того ж не сталося!» — «Що я, впиваюсь?» — образився. «Поки що тримаєшся, а там хто його знає. Ваші збіговиська не доведуть до добра!»

Тут уже ми посварилися по-справжньому, бо я, звісно, не змовчав, сказав своїй половиноньці, хто вона і що вона, а вона мені відповіла, що спасибі за «подарунок» на іменини. Весь рік чекала, старалась... А я сказав, що її ніхто не просив старатись, і ще сказав, що я не кріпак, а вона не поміщиця — кудись мене не пускати... А вона мені... Та годі, хай йому цур, двоє дорослих, коли вони чоловік і жінка, в такі хвилини гірші за малих дітей: наговорять одне одному стільки, що потім вистачає на рік — пригадувати та аналізувати.

Тож Максим із Діною прийшли останніми, коли вже було час і до столу сідати, і як же змінився Максим за оці півроку! Як подався Максим за оцей час, що ми з ним не бачились! Згорбився ще більше (він і до того горбивсь, як усі високі люди, мов хотів здаватися нижчим), постарішав, збрезкнув. Появилися мішки під очима, червоні, запалені очі весь час сльозились, а обличчя набуло того землистого кольору, що його накладає невигойна хвороба.

— Максиме, що з тобою? — мимохіть вирвалося в мене. — Ти часом не захворів?

— Спитай он у неї! — кивнув сердито в бік дружини Максим.

У Діни теж були червоні очі. Червоні й заплакані. Мабуть, таки сварилися дорогою.

Я, звісно, не став роздмухувати вогонь, що пригас перед дверима нашої квартири, — повів швидше до столу. Посадовив Максима, як і обіцяв Діні, поруч із собою. Отак я, отак Діна, а поміж нами — Максим. Максим невдоволено глянув на маленьку чарку, що стояла перед ним, скривився невдоволено:

— Це що, твоя «тігра» навчилась у моєї? — І вже до моєї дружини: — Ліно, ти що, не могла знайти меншої чарки?

— Не могла!

— Якби знав, що тут розучилися по-людському приймати гостей, то й не приходив би!

Дружина змовчала. А в Діни якась мука застигла на її схудлім обличчі.

Налили, поклали закуску, випили за іменинницю. Максим одразу ж став штовхати мене ліктем, показуючи очима на чарку: налий, мовляв, іще. Але Діна весь час пасла мене поглядом, і я не наважувавсь узятися за пляшку. Максим набурмосивсь одразу ж, сидів наче сич. До того, що йому поклали на тарілку, навіть не доторкнувся.

Мені було його жалко, та й увесь його вигляд, оце демонстративне невдоволення діяло всім на нерви, і я його непомітно штовхнув, кивнув головою на двері. Максим одразу ж ожив, в його очах спалахнула надія. Саме зайшла розмова, кому що снилось, і Максим, посміхнувшись притаманним йому усміхом, втрутився в розмову:

— А мені снилося, що я літав у космос здавати пляшки з-під горілки.

Всі розсміялися, до того несподіваними були сам політ і мета польоту, і найбільше сміялася Діна, рада, напевно, що Максим нарешті відтанув, а я, скориставшись тим сміхом, вийшов із-за столу, пішов швиденько на кухню, взяв гранчака, налив у нього горілку, відніс у туалет.

— В туалеті, — прошепотів, повернувшись, Максимові.

— Про що ви там шепочетесь? — спитала одразу ж Діна.

— Чоловічі секрети! — відповів Максим весело. — Вам, «тіграм», цього не пойнять!

Максимові, видать, вже нетерпеливилося побігти до туалету, але він ще кілька хвилин витримав, щоб приспати пильність Діни, потім із невинним виглядом вийшов із-за столу. Діна одразу ж пішла за ним попасом.

Вони довго не повертались. Потім я вже довідався, що саме в цей час у туалет пішла наша онука. А коли вона туди йде, то всерйоз і надовго. Тож Максим і стояв під дверима, вдаючи, що йому непереливки.

Повернувся з розгубленим виразом на обличчі. Наче його чимось поманили й обдурили.

— Немає.

— А ти за унітазом дивився?

— Не дививсь.

— Так за унітазом же вона!

— Про що ви все шепочетесь? — знов Діна.

— Ні про що! — вже сердито Максим. Звівся нетерпляче, одставив стільця.

— Ти куди?

— Туди ж!

— Що це тебе розносило?

— Розносило!

Пішов із кімнати. Діна за ним: за голкою ниточка.

Цього разу Максим повернувся іменинником. Обличчя розгладилось, очі блищали. Сів і одразу ж накинувся на їжу. Діна не знала, що й подумати, в неї ворушилася підозра, вона все допитувалась:

— Признайся, ти йому давав горілку?

— Яку горілку? — відповідав якомога щиріше. — Ти що, не бачила?

— Так я вам і повірила! — А бачив по її очах, що повірила, що хотіла повірити, бо вже повеселілою сіла за стіл, коли подали печиво й торт, каву й чай. І Максим, як завжди, був дотепно-веселий, і вже не дувся на Діну, не псував і гостям, і господарям настрій. І, прощаючись, цілувався міцно зі мною:

— Бувай здоровий, друзяко!

VII

Виїджаємо на вулицю, де стоїть Максимів будинок. Скільки я її попоміряв! Сотні, тисячі разів — і все до Максима, на збіговиська наші. «Здоров, Антоне! Що сьогодні робитимеш?» — «Та начеб нічого», — наперед уже знаючи, що він зараз скаже. «Тоді чеши до мене, будуть Василь і Петро. Попроси свою «тігру», щоб одпустила тебе з ланцюга». Він і дня прожити не міг, щоб когось не запросити до себе. Ну, а коли вже субота чи тим більше неділя... «Ти ж дивися не запізнюйся!» — «Та прийду!» — «Тоді — катєгорічеським путьом!»

Хто ж тепер мені буде дзвонити? Куди діватиму суботи й неділі?..

— Просимо до хати! — запрошує, виходячи з автобуса, Вадим. Очі в нього червоні од сліз.

В Максимовій квартирі всі двері навстіж, всі дзеркала позавішувані. У двох більших кімнатах — кабінеті й вітальні — столи густо заставлені пляшками і їжею. Ми заходимо до Максимового кабінету, тут усе нам знайоме, сто разів бачене, вивчене. І під самісіньку стелю — полиці з книжками і численні фото: Максим серед викладачів інституту, серед студентів, Максим на рибаловлі, Максим із Діною, Максим із дочкою і сином, з батьком і матір’ю, які давно вже померли, Максим молодший і старший, і геть зовсім юний Максим у кумедних, ще довоєнного взірця, окулярах із дротинками-дужками, Максим разом із нами, найвищий од усіх, і майже з усіх фото сяє життєлюбна Максимова усмішка.

А коли він не всміхався? Всміхався навіть тоді, коли йому дуже боліло. Немов боячись когось засмутити.

І теперь ще одне фото, таке ж, як і на кладовищі. У траурній рамці. Він і тут усміхається, не зводячи з нас доброго погляду, він наче запрошує всіх сідати пошвидше до столу, де на чільному місці, якраз під портретом, стоїть одинока тарілка з повною чаркою. Ні ножа, ні виделки, тільки тарілка і чарка.

Перша чарка, яку йому не судилося випити...

Сідаємо до столу, тиснемося одне до одного — Максим зібрав сьогодні гостей із усього майже Києва та й поза КиєВЬм, нещасній Дінульці його ледь знайшлося місце за нашим столом. Сіла й одразу ж заніміла. За неї господарюють дочка і невістка та ще якісь незнайомі жінки: припрошують накладати в тарілки, що є, наливати в чарки — пом’янути покійника.

Перший зводиться проректор інституту, в якому викладав Максим: молода голова, квадратні цейсівські стекла в дорогій імпортній оправі, бездоганно пошитий костюм, добре поставлений голос. Говорить красиво і гладко, аж занадто гладко, щоб повірити в його щирий сум. Мені за нього незручно, я боюся навіть глянути в бік Максима на портреті, а жінкам, бач, подобається, жінки вже втирають сльози і схлипують, тільки Діна не плаче: дивиться на проректора, як дитина, незблимно, так дивиться, наче чекає, що от-от він скаже, як їй далі жити без Максима. І чи варто жити взагалі.

— Пропоную вшанувати пам’ять кращого викладача нашого інституту, — завершує свій виступ проректор.

VIII

— Антоне, треба щось робити з Максимом!

Діна плаче не криючись, скорботно стулений рот обкидано чорними тінями.

— Ти з ним розмовляла?

— Розмовляла — язик опух від тих розмов. Тільки хіба ж він рідну жінку послуха! Доп’ється, що виженуть з інституту, уже й так поповзло, що Максим — алкоголік...

— Ну який він алкоголік, — пробую втішити Діну. — Максим — нормальна людина.

— Був би нормальним, якби не пив... Поговоріть із ним, Антоне! Ви ж його друзі!.. Хай полікується, коли не може так облишити. Сам же собі шукає погибелі.

Обіцяю, що поговоримо. Оце зберемось утрьох і прийдемо. Діна гаряче дякує, перестає плакати, всміхається.

— Обов’язково поговоримо. Ми йому позбиваємо роги!

— То приходьте, я вас чекатиму.

Того ж вечора покликав до себе Василя і Петра.

— Нічого з нашої розмови не вийде, — сказав одразу ж Василь. — Щоб Максим визнав себе алкоголіком? Та він скоріше з’їсть пляшку з-під коньяку! Даремні надії.

Але щось же треба робити з Максимом! Діна он уже сльозами спливла!

Василь тільки плечима стенає.

І тут вибухнув Петро. Ріжучи Василя злим поглядом.

— Ну й майстер же ти руки вмивати! Пілат!

— Я — Пілат? — буряковіє Василь. — Думай, що кажеш!

— Думаю! — рубає Петро. — Тобі наплювати на друга!

Замалим не дійшло до кулаків. Ледь їх помирив.

— Гаразд, підемо, — сказав похмуро Василь. — Тільки згадаєте моє слово: нічого з нашого походу не вийде.

В суботу зібралися, пішли. Вперше не брали з собою традиційної пляшки.

— А, друзяки! — зрадів нам Максим. — Діно, приймай іноземних гостей! — Обійняв, поцілував усіх по черзі — перегаром так і війнуло.

— Уже похмелився? — спитав сердито Петро.

— Було таке діло... Прихопили пальне?

— Буде тобі зараз «пальне»! — похмуро обіцяв Василь. — Заправимо — до Місяця вистачить!

— Діно, готуй гостям закусь!

— Зачекай, — обриває його Василь. — Спершу треба поговорити з тобою.

Бере Максима, трохи розгубленого нашим виглядом похмурим, незвичним, за лікоть, веде в кабінет.

Ми з Петром заходимо слідом.

— Щось сталося, хлопці?

— Сталось! Про це й поговоримо зараз.

Важка вийшла розмова з Максимом. І слухати не хотів, щоб кинути пити. А тим більше — лікуватись.

— Що я, алкоголік?

— Не алкоголік поки що. Але можеш стати алкоголіком.

— Як стану, тоді посилайте. В’яжіть — і в психіатричку!

— Ти вже зараз до психіатрички дозрів! — не витримав Петро. — Підійди до дзеркала та подивись на себе...

— Іди сам, якщо тобі припекло!.. Знайшлися святі.

— Беремо, тільки розум не пропиваємо.

— А я пропиваю?

— Скоро проп’єш. Одумайся, поки не пізно...

— Ну от що, — сказав нарешті Василь, — ми зараз підемо, а ти, Максиме, подумай... Подумай, Максиме! І поки не даси слово не пити щодня, ми до тебе не прийдемо. Ти мене знаєш, я слів на вітер не кидаю!

— Ну й не приходьте!

Розсердився, надувся, дивиться набік, на очах ображені сльози, і губи тіпаються. І так мені шкода... Так шкода зараз Максима, що серце болем заходиться! А разом і злість розбирає на його впертість. Розмовляли — наче з глухим!

— Пішли, хлопці! — зводиться Василь. І ми слідом за ним.

Виходячи з кабінету, оглянувся: теплилася надія, що Максим кинеться вслід: «Хлопці! Куди ж ви, постійте!» Все так же сидів, втупившись очима в стіну. В коридорі нас чекає Діна. Стояла, мабуть, весь час під дверима. Дивиться з такою надією, наче ми не люди — боги.

— До побачення, Діно! — навмисно голосно каже Василь. — Поки той чорт не одумається, ноги моєї у вашій квартирі не буде! Ти вже нас, Діно, пробач...

Вийшли — і день нам не день.

Максим не озивався кілька тижнів. Ішла у них там щоденна війна, Діна регулярно мене інформувала, до матері підключилися син і дочка, Максим збігав кілька разів із дому, повертався, ледь на ногах тримаючись, — наче на зло їм так упивався. Він кричав, що зовсім з дому втече, що всі йому тут вороги, що вони хочуть його з світу зжити, та врешті не витримав: пообіцяв, що піде лікуватися, тільки восени, після канікул. З’їздить востаннє на Острів, а тоді хоч і в петлю.

І Діна вже рада й цьому, Діна сама вже просила нас не говорити нічого Максимові, не дратувати його, чекаючи осені.

Прийшло літо, час відпусток і мандрів, ми знову вирушили на Острів: з нами пливла та ж десятилітрова каністра, наповнена спиртом, і Максим не висихав увесь місяць, прощаючись із «вольною волею». Ми стали побоюватися, що він не доживе до кінця відпустки, отут на Острові згорить.

Хотіли забрати каністру — Максим не віддав. Став носити її з собою на риболовлю, не розлучався з нею і вдень.

Повернувшись додому, сказав, що піде лікуватися, тільки не в Києві. І тільки не під час роботи. Дочекається зимових канікул, отоді й буде думати. Але тут уже ми гуртом напосілися на нього, видушили з нього згоду йти лікуватися зараз, взявши відпустку за власний рахунок. Василь пообіцяв навіть дістати Максимові путівку в кардіологічний санаторій, щоб ніхто не дізнався правди, хай пропаде та путівка, заради цього не шкода, і Максим нарешті погодився.

— Тільки не в Києві!

І тут я згадав про знайомого медика, з яким відпочивав три роки тому в санаторії і який працював у облздороввідділі. Ми тоді обмінялися адресами, запрошували один одного в гості, медик приїздив кілька разів до Києва, дзвонив, на більше не вистачало часу ні в нього, ні в мене, та й не було особливого настрою зустрічатися, ніщо ж нас не зв’язувало.

— До Львова поїдеш?

— До Львова?.. До Львова поїду.

— Тоді я беру це на себе.

У знайомого домашнього телефону не було, а службовий я забув записати: мав тільки адресу. Хотів написати листа, та хіба ж у листі все скажеш? Та й не мастак я писати листи.

До Львова дорога не близька — п’ятсот кілометрів з гаком, якщо поїздом, то щонайменше день і дві ночі: ніч туди, ніч назад, а день, щоб побувати у Львові; та за один день навряд чи й упораюсь, треба хоча б два дні, а хто мені їх дасть? Міг би, звісно, домовитись: узяти дві доби за рахунок майбутньої відпустки, та пожалів одривати дві доби, укорочувати відпустку, і так не встигнеш оглянутись, а вже й на роботу, тим більше що молодший син мав поступати в інститут, і дружина погрожувала, що нікуди мене не відпустить, поки наше дитятко не стане студентом. А тут ще світило відрядження до Львова, то й зовсім було б добре, разом і Максимовусправу залагодив би, і я тягнув і тягнув, відкладав і відкладав, чекаючи відрядження, та й довідкладався до грудня. Поки якось приїхала Діна і сказала, що вони більше не витримають, що Максим п’є-напивається щовечора по-чорному («Все одно лікуватись!»), і якщо я не можу поїхати, то щоб дав їй адресу — вона поїде сама.

І я відпросився на два дні і поїхав до Львова.

Справу з Максимом вдалося залагодити буквально за кілька хвилин. Мій знайомий зняв рурку, набрав номер, з кимось переговорив і сказав: «Ну от, можеш привозити».

Їхав додому й радів за Максима. Вдома, не встигнувши і поріг переступити, одразу ж кинувся до телефону.

Озвалася Діна: Максим, мабуть, був уже в інституті. Голос у Діни був такий замогильний, що я одразу ж подумав: Максим знову напився!

— Діно!.. Діно, танцюй! Все в ажурі!

І тут Діна вибухнула риданням.

— Не треба плакати, Дінонько, все буде гаразд!

— Максим... по... мер...

Я так і застиг із похололою руркою.

IX

За проректором встає Василь. Якийсь час стоїть, бо за столом ще їдять, наче для того й прийшли, щоб наїстися. Чекає, поки перестають брязкотіти виделки й ножі, потім звертається не до нас, живих, — до портрета:

— Чи думали ми, Максиме, що ти нас так рано покинеш? — запитує він, і в запитанні тому і докір, і біль, і ще щось таке, що мені одразу ж перехоплює горло. — Чи думали ми, що отут будемо сидіти без тебе? — продовжує допитуватись Василь, і голос його вже починає тремтіти по-справжньому. — Я ж з тобою зустрівсь п’ять днів тому. На вулиці, біля оперного. Я ще тебе запитав: «Як житуха, Максиме?» І ти що мені відповів? «На большой!» Ех!.. — Василь уже плаче, і плачуть усі за столом. Навіть проректор.

Підіймалися ще: чоловіки, жінки, говорили, що годилося а таких випадках казати, і рідина в пляшках швидко всихала, а за столами ставало не по-похоронному гамірно, і вже чути було навіть сміх.

— Скажи ти! — штовхав мене кілька разів Василь.

А я все не наважувавсь. Боявся, що просто розплачусь, і все. І коли врешті зважився — заради Діни, яка хтозна-що могла про мене подумати, коли б я промовчав... Коли звівся нарешті, то рідина хлюпотіла в моїй чарці і ноги тремтіли.

— Мене наче винесли з бою, — сказав я, оминаючи поглядом Діну; ох, не дивись так на мене! Ковтнув сльози й додав: — Смертельно пораненого... — В мене й справді було таке відчуття, наче мене прошила куля навиліт. — Земля тобі пухом, Максиме!

Перехиляю чарку й не відчуваю горілки. Наче вода...

Згодом виходжу з-за столу: йду шукати Діну, яка кудись зникла. Маю сказати їй, як любив Максима, що він значив для мене. Переходжу в одну кімнату, в другу, заглядаю на кухню, де жінки брязкотять посудом, миючи, — Діни немає.

Знаходжу Діну у ванній. Сидить, заціпеніла, не усвідомлюючи, мабуть, де вона. Обережно примощуюсь поруч, обіймаю за плечі. І Діна мов підрубана падає до мене в обійми.

— Ой Антоне! Антоне! — стогне вона. — Не вберегла я Максима...

Як можу, її утішаю. Їй ніхто не закине, що вона не любила Максима. Дай боже, щоб кожна жінка так дбала про свого чоловіка. Кажу це зовсім щиро, бо все їхнє подружнє життя пройшло на моїх очах. А вона повторює, наче заведена:

— Не вберегла... Не вберегла... — І з таким відчаєм нелюдським, що в мене й серце холоне: — Краще б я замість нього померла!

А дзвони в мені гудуть і гудуть.

Гудітимуть, мабуть, довіку...

Боги на продаж

I

Хоч я не один рік пропрацював разом з цим чоловіком, але так і не зміг до кінця його зрозуміти.

Зрозуміть основного: чому він такий? Не міг же він таким народитись!

Пишу про нього в минулому часі, бо його вже нема серед нас. Упокоївся, як кажуть старі люди.

Добре пам’ятаю той день, коли ми його ховали.

Була якраз середина літа, спека стояла така, що не продихнути, музиканти спливали потом, а інструменти аж плавились. Тож і похоронна мелодія не лилася багатоводною рікою — жебоніла нужденним струмком. Та й той мав от-от пересохнути. Ми парилися в темному одязі, ми не знали, куди подітись од сонця, бо в небі й хмаринки не було, а од вітру не лишилося й згадки, — пливли в такому гарячому мареві, що аж в очах туманіло. Навіть квіти пов’яли, а написи на чорних стрічках пожухли й поморщились. «Незабутньому», «чесному», «дорогому», хоч з таким же успіхом там могло бути написане: «нещирому», «підступному», «злому», й останнє більше відповідало б правді, ніж перше. Ми дружно його ненавиділи, хоч ненависть нашу мов обрубала несподівана смерть, лишивши в душі кожного з нас тоскну спустошеність.

Він лежав у труні з таким видом, наче ось-ось мав розплющити очі й усміхнутись мефістофельською своєю посмішкою: «Вдаєте, що жалієте? Ну, ну. Ламайте цю комедію й далі!» Навіть смерть не могла стерти скептичного виразу із застиглого обличчя, а старенький берет, глибоко надітий на голову, ще більше підкреслював той вираз. Він ніколи не скидав того берета з голови, навіть у приміщенні — отак у ньому весь час і сидів, і ми давно вже звикли до того. Він і в труну ліг у береті, така була його остання воля, як пояснила дружина, — он вона йде з двома дочками, з голови до ніг у чорному. «Мої три повії», — покійник інакше їх і не називав, і я зараз думаю, чи знали вони про те, як обзивав їх батько і чоловік.

Мабуть, знали, бо не сплакнули ні разу: ідуть з обличчями застиглими, страшенно подібні одна до одної в отій неприродній застиглості.

А може, вони його за життя теж ненавиділи?

Хто його зна. Чужа, як-то кажуть, душа...

Несемо труну через усе кладовище, і музиканти з останніх сил стогнуть в розпечені труби.

Потім був траурний мітинг. Над могилою, над розкритою труною. Покійник прислухавсь недовірливо, і нам аж незручно було за тих, що виступали.

Коли ж ми опустили його нарешті до ями, і засипали землею, й завалили вінками, всі відчули дивовижну полегкість. Наче виконали дуже неприємний обов’язок і тепер були вільні од нього.

Вдова стала обходити всіх: запрошувала пом’янути покійного. Щось подібне до усміху спливло на її лице, вона не помічала того, а обидві дочки налякано дивились на неї. Хто покірно сідав до автобуса, а хто й намагався непомітно зникнути, і тих, що прослизали мимо автобуса, було значно більше од тих, що сідали.

Розбившись на групи, ми поверталися з кладовища — цього останнього притулку роду людського, і в кожного мимоволі спливала думка, що й мені отак відтужать мідною музикою, відсумують печальними промовами, щирими, а то й нещирими, та й заховають навіки від усього білого світу. Від усіх тих думок душа огорталася тихим смутком, все, що непокоїло, чим жили і досі прагнули, здавалося зараз таким несуттєвим, таким дріб’язковим поруч з оцією таємницею одвічною, яку не розгадати найбільшим умам. Для чого живемо? В чім смисл життя? Нащо ми покликані в оцей світ? Сліпа примха природи чи плід всесвітнього розуму, який нас породжує, засіває по планеті, щоб потім збирати, як дбайливий господар збирає врожай. Матеріалісти за вихованням, в глибині свого «я» кожен прагнув безсмертя, бо не міг примиритися з думкою, що от я помру і від мене не лишиться нічого, абсолютно нічого. Кожен думав про це, а що соромились вслух про це говорити, то й завели мову про покійника.

— Складний був чоловік, земля йому пером!

— Продукт епохи.

Бо серед нас були й доморощені філософи, які обов’язково мали докопатись соціальних причин.

— А ви помітили, що вдова й сльозини не зронила?

— Ще б їй плакати! Жили ж як собака з кішкою. Ви що, не чули, як він казав, що обидві дочки не від нього?

— Ну, старша на нього дуже схожа. Як дві краплі води. Тільки й того, що не в береті.

Тут ми всі мимоволі всміхнулись.

— Не з медом їм, бідним, жилося.

— А я вам, браття, от що скажу: ще невідомо, як йому в тій сім’ї було. Може, він через сімейку свою і був отаким.

— Складний чоловік...

— Отак прожити, щоб по тобі ніхто й сльози не зронив!

— А Кость Костьович? Я сам бачив, як Кость Костьович плакав.

— Ну, хіба що Кость Костьович...

Кость Костьович, єдиний приятель покійного, ішов одразу ж за труною. Ніс у руці бриль. Справжній солом’яний бриль, привезений з рідного села на Полтавщині. Коли він ішов у тому брилі по Хрещатику, всі оглядались на нього. В брилі, вуса пшеничні, сірі терплячі очі, він здавався отаким сільським дядьком, живцем перенесеним на головну вулицю Києва. Він і фах собі вибрав наймирніший у світі: працював бухгалтером, скільки його й пам’ятаємо. Так от, Кость Костьович єдиний ішов по-справжньому зажурений, а коли покійника опускали до ями, то не втримався од сліз. Витирав зігнутим пальцем то одне око, то друге, і вуса у нього посмикувались так, наче їм дуже боліло.

Він і до автобуса пішов перший, наче боявся, що не вистачить місця, і коли автобус нас обігнав, то сидів на першому місці: бриль проплив мимо нас, повен докору.

— З ким він тепер гратиме?

— Втратив партнера.

Щонеділі, після обіду, вони виходили в двір — виносили шахівницю. Сідали за столик, розставляли фігури, різались до пізнього вечора. Кость Костьович завжди грав зосереджено й мовчки, його зраджували тільки вуса, що починали тремтіти перед найвідповідальнішим ходом, та ще по брилеві можна було догадатись, виграє він чи програє. Програє — бриль аж на бровах, виграє — бриль на потилиці. Партнер же якими тільки помиями не обливав Костя Костьовича!

Розставляючи шахи, щоразу нахвалявся:

— Ну, сьогодні я вже з тобою поквитаюсь! Ти в мене будеш вищати свинею!

Кость Костьович тільки хмикав у вуса.

Починалася гра, а разом і найдобірніша, найуїдливіша лайка на адресу Костя Костьовича: як він його не обзивав, яких прізвиськ йому тільки не клеїв! «Свиня» було найневинніше: він усіх обзивав за очі свинями. Кость Костьович тільки всміхався у відповідь тихою своєю посмішкою, що ледь торкалася кінчиків вусів. І не було випадку, щоб образився.

Що в них могло бути спільного, окрім тієї щонедільної гри? На якому грунті вони подружились?

Кость Костьович належав до тієї породи людей, яка й мухи не зобидить. Не пригадую випадку, щоб він когось не те що вилаяв — голос підняв. Якщо в кого й були вороги, то тільки не в Костя Костьовича.

Покійник же був зовсім іншого замісу. Він нічому в світі не вірив, а людям тим більше. Людина створена для зла, тільки й того, що одні це роблять відверто, а другі вміють прикидатися добренькими.

— Добрі тільки тоді, коли сплять, та й то не завжди. Люди — ті ж мавпи, старик Дарвін знав, що писав.

— А розум? — заперечували йому. — Розум людський?

— Ось де ваш розум! — плескав себе по животі. — Одбери у вас шматок хліба, де й подінеться розум! Знову на дерева полізете. Знаю.

Найчастіше користувався тим «знаю». Припечатував ним кожен свій вислів. Вирок, що не підлягає оскарженню.

Якось вичитав, що коли б неандертальця одягти в костюм та випустити на вулицю, то ніхто не звернув би на нього уваги, настільки мала різниця між ним і сучасною людиною. Більшої втіхи йому не можна було принести. Ходив з кабінету в кабінет, читав уголос.

Виділявся особливою в’їдливістю. Підмічав у кожного з нас найнепомітнішу ваду, найдрібнішу негативну рису характеру — будь ти хоч і тричі ангел, все одно знайде темну пляму — і так її потім виверне, так піднесе, що вона, пляма ота, стає домінуючою. Той злодій, тільки й того, що не попався. Той кар’єрист, а той дурень. Та нечупайда, а та зраджує своєму чоловікові. Чомусь найбільше любив говорити на теми розпусти, послухать його, так усі тільки й думають, як би стрибнути у гречку. Я вже згадував, що він не щадив навіть свою дружину і дочок: обзивав їх повіями. «Мої повії сьогодні зібрались в театр». «Спробували б пожити з моїми повіями!» «Люди — свині, тільки й того, що не хрюкають».

На нього частенько ображались. Особливо відвідувачі. Вискакували, задихаючись від обурення. Писали, скаржились — все йому сходило з рук. Викличуть, пожурять, візьмуть обіцянку так більше не робити. На якийсь час затихне, а потім знов за своє. Його, здається, й начальство побоювалось.

Що побоювалось, а що й цінило: кращого ревізора не було на все управління. Тут йому треба віддати належне. Коли десь дізнавалися, що посилають саме його, впадали в паніку. Розкопає таке, що й сном-духом до нього не відали.

— Ох і вищали ж, свині, коли я їх притиснув як слід! — сміявся повернувшись.

Траплялись наївні, що пробували одкупитись. Брав не зморгнувши. І копав іще глибше.

— А як же я ще міг приспати їхню пильність? — дивувався, коли йому докоряли. — Та й гріх і не взяти, коли дають.

Отак. Не соромився навіть признаватись, що бере хабарі.

Передплачував чи не найбільше газет. Але й читав їх не так, як інші. Його цікавили тільки критичні кореспонденції. Вирізав, акуратно складав до папок. Тих папок у нього, мабуть, набралося гори. Часто приносив і на роботу. Діставав вирізку, розмахував нею, мов прапором:

— Читали?.. А ми хочемо комунізм будувати!

Всі ми намагалися триматись подалі од нього. Замовкали, коли він підходив, а коли й розмовляли, то обережно добирали слова. Він, мабуть, це помічав — важко було не помітити, але й вухом не вів. «А мені наплювати, що про мене хто думає!» — говорив весь його вид.

Страшний був чоловік!

І ось з оцим чоловіком водив дружбу Кость Костьович.

Якось (з дня похорону минуло вже чимало часу) я запитав Костя Костьовича:

— Як ви могли з ним дружити?

Поверталися саме з роботи. Йшли тихою вулицею, і ніщо не заважало нашій розмові.

Кость Костьович з якимось докором глянув на мене, поворушив пшеничними вусами. Тихо спитав:

— А ви його знали?

— Ще б не знати! Пуд солі з’їли по службі.

— Пуд солі! — хмикнув Кость Костьович. — А тепер сіллю тією його й посипаєте. — Він торкнувся мого рукава, сказав з якоюсь особливою довірою: — А знаєте, що він був найнещаснішою в світі людиною?

— Він? Найнещаснішою? Скажіть комусь іншому!

— А я кажу вам, — так же тихо продовжував Кость Костьович, і було щось у його голосі таке — біль? докір? — що я вже й не знав, що й сказати. — Хочете почути правду про нього?

І я почув історію, у яку навряд чи й повірив би, коли б мені розповів хтось інший, а не Кость Костьович.

Тож я подаю кілька фрагментів з життя Василя Андрійовича Дубошея. Подаю в тій послідовності, в якій розповів мені Кость Костьович. Нічого до них не додаю, нічого не міняю: людська фантазія не може змагатися з тим, що нам іноді підносить життя. Розповідатиму все це в надії, що й ви зрозумієте, чому Дубошей був саме таким, а не іншим.

II

Василь Андрійович Дубошей народився в двадцятому році в інтелігентній родині. І батько, і мати Дубошея працювали учителями, тож і дитинство його було пов’язане з школою. Дитячих садків тоді ще не було й заводу, і батьки, не знаючи, куди подіти дитину, частенько-таки забирали його з собою до класу. Наказували сидіти тихо й не бавитись, і він, трилітній малюк, висиджував за останньою партою по три-чотири уроки, а на перервах з ним залюбки бавились учні, особливо дівчатка. Врешті-решт він став вважати школу за другий свій дім і якось на запитання: «Ти чий?» — відповів поважно, що школин. А що ріс він цікавим, допитливим хлопчиком, то вже в п’ять літ самотужки навчився писати й читати, додавать і віднімати.

Спогад дитинства: батьки ніколи не дарували йому іграшок. Коли він уперше побачив велику ляльку, то ніяк не міг повірити, що вона нежива. Йому ж приносили книжки. Лише книжки. Розцяцьковані щедро малюнками, в кольорових обкладинках, здебільшого вірші: він заучував їх напам’ять. В шість-сім років уже знав безліч тих віршів, і на всі свята його випускали на сцену. Отака собі семилітня людинка у синій чумарці, у високій смушевій шапці, в червоних чобітках із підківками (батьки його кохалися в українській старовині) виходила статечно на сцену і дзвінким голоском проголошувала: «Заповіт!» Або: «Батькова шапка!»

Останній вірш найбільше йому подобався, в ньому розповідалося про історію шапки, яку приніс із фронту батько, і він, того вірша читаючи, завжди знімав власну шапку і показував її глядачам.

Згодом його продражнили «батьковою шапкою», і після цього жодна сила в світі не могла змусити його прочитать цього вірша.

Треба ще згадати, що у малого Василя була рідна сестра — Віра, на п’ять років старша од нього, згадати хоча б ось чому: сестра зіграла неабияку роль у тому, що він все життя не скидав з голови берет.

Учився Василько добре, особливих клопотів своїм батькам не завдавав, бо ріс дитиною тихою й смирною, навіть у канікули його частіше бачили вдома з книжкою, аніж на вигоні серед дітлахів-однолітків. Аж у четвертому класі сталася з ним подія, що лишила першу глибоку зарубку в дитячій душі, і він уподовж усього свого життя не раз повертався в думках до неї: йому здавалось, що, коли б тієї події не сталося, доля його склалася б зовсім по-іншому.

Але сперш, ніж приступити до опису тієї події, треба сказать кілька слів про Павлика Морозова, доля якого так химерно переплелася з долею самого Васька.

Павлик Морозов був теж учнем четвертого класу і теж піонером, але батьками мав не вчителів, а куркулів, які до того ж не хотіли вступать до колгоспу. Коли батьки стали ховати свої статки, щоб не дістались колгоспові, Павлик пішов до сільради та й доніс на батьків, бо він був уже не просто сільським хлопцем, а класово свідомим піонером, для якого інтереси робітничо-селянського класу стоять вище од усіх інших інтересів. Розгнівані батько з дідом, дізнавшись про те, завели Павлика в густий ліс і там його вбили.

Не було в ті роки газети, яка б не писала про подвиг піонера з глухого сибірського села. Не було школи, де б не діяла піонерська дружина імені Павлика Морозова. Не було класу, в якому не висів би портрет прославленого цього піонера. На нього шикувалися піонерські дружини, йому рапортували про свої успіхи, давали урочисті зобов’язання й клятви. І проводили уроки Павлика Морозова.

Отакий урок і був проведений на початку учбового року в четвертому класі, де навчався Василько.

Молоденька вчителька довго й натхненно розповідала про подвиг Павлика Морозова. Діти, завмерши, слухали свою Олену Кирилівну, так їм було цікаво, цікаво й моторошно, особливо коли вчителька стала розповідати, як розбудили посеред ночі піонера та й повели його в глухий ліс. Павлик ішов, і піонерський галстук («отакий, діти, як у вас») пломенів на його грудях: піонер знав, що його ведуть убивати, але гордо й мужньо ішов поруч із своїм класовим ворогом.

Дзвінкий голос учительки зривавсь од хвилювання, вона сама щиро вірила в те, що розповідала, а діти нишкли все більше й більше, вони аж пригинались до парт, наче над головою кожного була занесена ота гостра сокира.

— Так загинув Павлик Морозов. Загинув, не схиливши голову перед класовим ворогом. — Учителька обвела сяючим поглядом зовсім уже завмерлих дітей, запитала: — Діти, ви хотіли б бути такими, як Павлик Морозов?

— Хотіли б! — відповів дружно клас.

— Тоді підніміть руки, хто вчинив би так, як Павлик Морозов!

Отут і сталося невелике замішання. Діти — хто смикнувся уже піднять руку, та одразу ж її й опустив, боязко дивлячись на вчительку, а хто й утупився в парту.

— Ну, що ж ви: я жду!

Василькові здалося, що вчителька дивиться прямо на нього. Йому так захотілось сподобатись Олені Кирилівні, що він узяв та й підніс догори руку.

— Молодець, Дубошей! Одразу видно, що ти справжній піонер. Хто, діти, ще?

«Справжніми піонерами» захотілося бути ще кільком учням.

Під час перерви Василь гордо походжав коридором. Йому здавалось, що всі на нього тільки й дивляться. «Оце той, що захотів повторити подвиг Павлика Морозова!»

А після уроків, по дорозі додому, його побила сестра.

Віра змалечку була швидка на розправу. Скільки їй перепадало од мами, скільки журив її тато — не помагало нічого. Як що не по її, так і кидалася з кулаками. І не раз біг до мами з ревом Василько: «А мене Віра побила!» Мама, така ж гаряча, як і Василькова сестра, хапала, що попадало під руку: віник так віник, ганчірку так ганчірку — і ну тіпати сестру: «Будеш?.. Будеш?.. Будеш?..» І що дивно: Віра ніколи не плакала. Мовчала. Тільки губи стискала так, що їх уже й не видно.

Тож і цього разу, коли Васько похвалився, як підняв перший руку, Віра зненацька стусонула його твердим, як грушка, кулаком.

— Ти чого?! — зойкнув Васько.

— Ти на тата підеш доносити, ге?

І вдруге ударила, вже по потилиці. Картуз полетів на землю, хруснуло в шиї.

Іншим разом Васько не витримав би — кинувся б у свою чергу на сестру. А зараз ота Вірина фраза так його вразила, що він навіть не заплакав.

Він? На татка?

Нікого так Васько не любив, як рідного тата. Мама — для буднів, їй усе ніколи, вона як не коло плити, то пере білизну, як не прибирає в кімнаті, то шиє й латає, мама частенько їх лає, бо все не так, все не по її, а буває, що й за віник хапається, тож Васько маму й любить, а разом і боїться; тато ж — для свят, для вихідних, коли можна не відходити од нього й на крок, коли тато весь належить тобі, весь, до останнього нігтика: ні з ким не було Васькові так цікаво, як із татом.

— Ось я татові про все розкажу! — грозиться Віра.

Васько йде, зовсім уже вбитий. Та хіба ж він, коли піднімав руку, думав про тата! Йому вже хочеться плакати — не так од болю в шиї, як від несправедливості, що зненацька звалилась на нього.

І як же він мучився протягом кількох днів! Як краявся думкою, що сестра таки розповіла і тато знає все! Хоч татко йому нічого не казав, Васькові здавалося, що тато й дивиться на нього якось по-іншому. Як йому хотілося часом підбігти, припасти до ласкавої татової руки, сказати, що він те зробив ненавмисне, що він підняв руку, бо весь клас підняв (Васькові здавалося зараз, що руки підняли всі до одного), що він нізащо-нізащо не піде доносити на рідного тата!

— Ти не захворів, синку? — спитав якось занепокоєно тато і пригорнув його до себе.

І тут Василько не витримав: гірко заплакав. Він і сам не розумів, чого плаче, але сльози наче змивали оте, що гнітило його всі оці дні, і він відчував дивну полегкість.

А водночас і ловив себе на тому, що стежить за татом. Прислухається, про що тато говорить, приглядається, куди тато йде, з ким зустрічається. Те все виходило незалежно від нього, наче в ньому поселився ще один чоловічок, який дуже добре розумівся на тому, що таке класовий ворог і що з ним треба робити.

Та неприємна подія з часом забулася. Тим більше що Віра так і не проговорилася татові. Тож забудемо поки що про неї й ми, тим більше що нас ждуть зовсім інші події, які спіткали Васька вже тоді, коли він досяг повноліття.

III

Перенесемося ж на багато років уперед, коли Василь Дубошей (Васьком тепер незручно його й називати), успішно закінчивши десятирічку, директором якої був його тато, навчався на третьому курсі одного з київських вузів. Пішов на фінансовий: тато хотів, щоб син був подалі од політики, за політику в ті роки давали на повну котушку. Які тільки процеси в ті часи не гриміли: ворогів народу плодилося стільки, що ловити їх — не переловити, стріляти їх — не перестріляти, і вже інші учні на уроках класової пильності дружно декламували:

Декламували й засуджували своїми серцями невинними, своїми душами довірливими, в які сій що завгодно: проросте, зійде, дозріє, заколоситься — які ж страшні врожаї доведеться потім збирати!

На факультет, де навчався Дубошей, теж проникло кілька ворогів народу: декан, заступник декана, обидва завідуючі кафедрами, кілька викладачів та аспірантів. Їх гнівно таврували на зборах, і Василь не раз виступав і запитував з болісним докором: де була наша класова пильність, що не розгледіли вчасно підступного ворога, дозволили йому діяти тихою сапою? Василь щиро вірив у те, що казав, усі заарештовані здавалися йому ворогами, яких тільки сліпий міг не помітити, а от вони не побачили: проморгали, проспали, прокліпали, і це їм важко простити. Василь ходив у героях, його вибрали секретарем комсомольського бюро факультету, він уже подумував про партію: поповнити поріділі ряди, як одної пізньої ночі (це завжди траплялося пізньої ночі) у їхній квартирі коротко й тривожно дзеленькнув дзвінок.

Вони тоді жили втрьох, Віра давно вийшла заміж і вже мала двох дітей. Василь міцно спав, а батьки, які в оці роки навчилися спати впівока, підхопились одразу ж, і мати побігла чомусь не до дверей — одчиняти, а метнулась до сина.

— Синку, там дзвонять!

Василь ще не бачив її такою наляканою. Той переляк передавсь і йому, хоч він і відчував себе ні в чому не винним. Підхопився, як був у трусах, став поруч з матір’ю. Прислухався напружено, і йому здавалося, що й усі довкола предмети застигли у страсі.

— Де тато? — запитав пошепки.

— Одягається, — так же пошепки відповіла мати.

Знову дзеленькнуло, тепер уже сердито й вимогливо.

Мати, охнувши, вибігла з Василевої кімнати.

Залунали татові кроки. Клацнув вимикач, з сусідньої кімнати ввірвалося світло. Василь лише зараз побачив на собі лише труси, ухопив похапцем штани, попадаючи ногою в холошу, затанцював по кімнаті. Його вже бив нервовий дріж, цокотіли зуби.

Тато, було чутно, пішов до дверей.

— Хто там? — Голос татів, надщерблений страхом, був якийсь аж незнайомий.

По той бік озвалося глухо, тато одчинив двері. Затупотіло, залунало в коридорі, потім у кімнаті. Василь одягав саме сорочку, і гудзики все не лізли у петлі. Нарешті застебнув, пригладив тремтячими руками волосся, а що робити далі, не знав. Стояв у рятівній темряві, прислуховуючись до чужих голосів (щось саме питали у тата). Не наважувався вийти з спальні: здавалося, що вони помилились, що зараз усе виясниться і вони заберуться геть. І йому не хотілося попадатися їм на очі.

— А хто там? — почув Василь.

— Там у нас син.

— Розбудіть!

Василь не став чекати, поки хтось зайде до нього, — вийшов сам. Посеред яскраво освітленої кімнати стояло четверо незнайомих йому чоловіків, страшенно подібних один до одного. Щось невмолимо безлике було в однакових, немов з чужого плеча, демісезонних пальтах, в глибоко надітих на голови захисного кольору кашкетах, хромових чоботях. Один із них, той, мабуть, що запитував, знову звернувся до тата:

— Це ваш син?

— Так. — Тато уже був одітий у свій робочий костюм. Він здавався спокійним, лише обличчя взялося незвичною блідістю.

— Ви де навчаєтесь, молодий чоловіче? — Світлі очі, в яких не було нічого, крім порожнечі, ковзнули по Василеві.

Василь ворухнувсь відповісти, але тато його випередив — тато немов хотів його затулити:

— Він учиться у вузі. І, до речі, секретар комсомольського бюро факультету.

— Так. — І невідомо було, що означало те «так»: осуд чи схвалення. Чоловік повернувся до тих трьох, що стояли за ним, тихо скомандував: — Починайте.

Обшук тривав кілька годин. В усій квартирі, кімната за кімнатою. Пересувалися меблі, витрушувалися шухляди і ящики, горталися підряд всі книжки. Знімалися картини з стін, простукувались рами, та й самі стіни обстукувались. Здавалося: хай буде захована найменша пилинка, все одно винюхають, знайдуть.

— Скажіть, що ви шукаєте, — не стримався тато. — Може, я вам зможу допомогти.

Не озвались. Наче тато перестав для них існувати.

Вони не поспішали, не квапились — робили все спокійно і методично. І така натренованість була в їхніх руках, що здавалося: не люди нишпорять по їхній квартирі, а роботи. Василеві навіть згадався фантастичний роман «Ідуть роботарі», що його він нещодавно читав. Щось металеве, бездушне було в оцих чоловіках.

Тато після невдалої спроби поговорити із ними замовк. Всі оці довгі години простояв посеред кімнати, і мати, яка безсило сиділа в кріслі, кілька разів просила його:

— Андрюшо, сядь Андрюшо, сядь! — наче од того, стоятиме тато й далі чи сяде, залежало все їхнє майбутнє.

Хоч у квартирі було тепло, мама, мабуть, мерзла, бо весь час куталась у чорну вовняну хустку. І від того здавалася маленькою та беззахисною.

Василь теж стояв — з останнього тримався на ногах. Боліли коліна, голова була як ніколи порожня, він усе не міг повірити в те, що довкола коїлось, йому здавалося, що ось десь клацне над ними, й оці люди щезнуть, і розвіється страх, який крижаною хвилею стискав йому серце.

Та ніщо не клацало, і страшенно подібні один до одного чоловіки продовжували мовчки робить свою справу.

Ось один із них вийшов з татового кабінету, виніс стос однакових книг:

— Начальнику, глянь! — Голос мисливця, що наткнувся на здобич.

Начальник взяв одну книгу, розкрив.

— Грушевський!

— Я викладаю історію, — пояснив поспіхом тато.

— По Грушевському? — поцікавився глузливо начальник: світлі очі його вже були нещадно примружені.

«Чому ми його не спалили? Чому?!» — зойкнуло у Василевій душі: коли він ще ходив до п’ятого класу, батько й мати, наглухо завісивши вікна, робили татовій бібліотеці «ревізію». Вибирали небезпечні книжки, дерли, палили в плиті. Згоріли книги Покровського, Грінченка, Винниченка, Еллана-Блакитного і ще десятка авторів. «Погрілися», — скаже сумно тато, вигрібаючи у відро попіл, щоб не лишилося й сліду. Мама хотіла тоді спалити й Грушевського, але тато не дав. Семитомник так і простояв усі оці роки, заставлений іншими книжками, Василь про нього давно вже й забув.

А мусив би згадати. Мусив! І викинути геть, хай навіть потай од тата.

Безликі чоловіки забирають Грушевського, наказують збиратися й татові.

— Машо, не плач. — Тато на диво спокійний, тільки блідий, аж зелений. — Це непорозуміння. Я скоро вернуся... Товариші все вияснять, і я сьогодні ж буду вдома. — Тато наче звертався до них, щоб вони це підтвердили, але всі четверо байдуже мовчали. Тоді тато повернувся до Василя: — Бережи маму, чуєш? — Обійняв, відштовхнув, наче боячись розплакатись, і такою гарячою хвилею хлюпонуло враз Василеві у груди, такою розпукою, що він ледь стримався, щоб не закричати, як дитина мала: «Тату, куди ви?!» — захлинутись невтішним плачем. Боляче набухло в очах, затуманило зір, він бачив розмиту татову постать, що зникала, затулена іншими постатями, і ковтав, ковтав мовчки сльози.

До самого ранку сидів біля матері. Мама не побивалась, не плакала: сиділа оніміла, застигла, втуплена в безвість, що розкрилася перед нею в жахній своїй безнадійності. Він уперше бачив свою матір такою, йому здавалось, що вона божеволіє.

Вранці, коли мама трохи отямилась, заходились прибирати в квартирі. Збирали розкидану білизну, відкладаючи ту, на якій відбилися їхні сліди, ставили на місце книжки. Засовували шухляди, зачиняли шафи й буфет, розставляли крісла й стільці. Кімнати знову набули звичного виду, та все одно в них чогось бракувало: не вистачало тата.

Снідали пізно: вчорашні недоїдки. Потім мама стала збиратись: довідатись, що там із татом, і коли Василь сказав, що він піде разом з нею, перелякано заперечила:

— Не треба. Я не хочу, щоб там тебе бачили. — Мати не хотіла, щоб хоч якась тінь упала на сина.

— Але ти ж цього не боїшся!

— Я вже, сину, своє оджила. А тобі ще жити й жити.

Василь ще посперечався із матір’ю, він розсердився навіть, що мама не хоче його брати з собою, бо що тато про нього й подумає. «Тато на моєму місці зробив би так само», — відповіла на те мама і лишилася невблаганною.

Того дня Василь в інститут не пішов: не міг навіть уявити, як оце там появиться. Ліг на диван, стис голову руками.

Чомусь думав про Нелю. Що б вона сказала, коли б довідалась? Чи прибігла б утішити?

Був заручений з Нелею (на цьому наполягли її старомодні батьки), цеї осені мали одружитись. Неля мала перейти до них, вони вже спланували удвох, як обставлять Василеву кімнату, великий Нелин портрет висів над письмовим столом, за яким Василь готувався до занять в інституті, — схопився з дивана, бо здалося, що вони забрали й портрет; ні, портрет був на місці, Неля всміхалась йому веселою своєю посмішкою, і той усміх безжурний таким болем нестерпним відгукнувся у ньому, що Василь аж застогнав.

Зараз лише подумав, що тато може не повернутись. Скількох забирали — не вертався майже ніхто. Викреслювались із життя раз і назавжди, а їхніх дітей виключали з комсомолу, якщо були в комсомолі, виганяли з інститутів, якщо були студентами. Він раптом уявив, як будуть його виключати, як виступатимуть, нещадно і гнівно, запитуючи, де була його класова свідомість, як не раз запитував він, тавруючи інших дочок чи синів ворогів народу.

«Але ж мій батько не ворог народу! — закричав подумки до майбутніх тих зборів. — Це якесь непорозуміння, помилка».

Те саме говорили й ті, що їх виключали. Коли Василь, суворо насупившись, твердо казав:

— Клади комсомольський квиток!

І все. І люди зникали. Від них не лишалося й сліду. Випадали з комсомольського, з інститутського життя, як син чи дочка ворога народу. До кінця своїх днів затавровані. Куди вони всі дівались, Василь не цікавився. Докочувались непевні чутки, що той влаштувавсь кочегаром, той вантажником — їх брали тільки на найважчу, найчорнішу роботу. Вантажником став і найближчий друг Василів, з яким вони разом навчалися ще в школі, а потім і в інституті, разом і до комсомолу вступали. «Як ти посмів мене всі оці роки обдурювать?» — питав його гнівно Василь і перший підняв руку за виключення його з комсомолу. Бо всіх ворогів треба виполювати. Рішуче й нещадно. Всіх до одного.

Тепер надійшла його черга. І Василь знав наперед, що з ним не поцеремоняться так же, як він не церемонився з іншими.

Невже й Неля од нього відсахнеться?..

Повернулась мама. Потягла так хустку, наче разом із хусткою вирвала все волосся. В неї були згаслі очі, посіріле обличчя.

— Сказали зайти через тиждень. Принести шапку й пальто.

— Пальто й шапку? Посеред літа? У них там що: морозильник?

— Не знаю, — сказала змучено мама. — Сказали принести.

— Тоді я сам туди піду!

— Не смій! Чуєш, не смій! — Мати так учепилася в нього, наче він уже йшов.

І Василь не пішов. Натомість другого дня зібрався в інститут.

Чим ближче підходив до інституту, тим непевніше, тривожніше ставало на душі: здавалося, що там уже все знають. Запобігливо вітався з однокурсниками, боячись, що вони не подадуть йому руки. Як він не подав своєму другові, дізнавшись, що його батько заарештований. Той так і застиг з простягненою рукою...

Подавали. Вітались. Розмовляли, наче нічого й не сталося. «Не знають!» — зітхав полегшено Василь. Поки що не знають. Сидів потім на лекціях і майже нічого не розумів: весь час чекав, що ось-ось відчиняться двері і його викличуть в комітет комсомолу. Або в деканат.

І ще боявся зустрічі з Нелею. Що він їй скаже? І водночас хотів цієї зустрічі. Йому особливо бракувало зараз її повного ласки усміху, люблячого погляду. Неля навчалася на молодшому, другому, курсі, і він завжди проводив її додому.

Що він скаже, коли цього разу зустрінуться? Що його тато заарештований? Що він — син ворога народу?

Так цього разу її й не провів. Не діждавшись, побіг додому: раптом здалося, що тата вже випустили. Розібрались, пробачились, і тато давно вже вдома.

Вдома була лише мама. Сиділа в кріслі застигла. У Василя все так довкола й померкло.

Зачувши сина, мати ворухнулась, мов просинаючись.

— Однесла. — І звела на Василя налиті тугою очі.

— Що з татом? Ти бачила тата?

Мама заперечно хитнула головою:

— Не бачила. Не пустили. Там стільки жінок... Та всі з передачами, всі з передачами... — Схлипнула, затулила долонями очі. Дрібно затрусилися плечі.

— Ну, мамо, не плач! — спробував утішити її Василь. Хоч у самого вже став зриватися голос, защипало у носі. — Ось побачиш, тато повернеться! Який же він ворог народу?

— Я, сину, не плачу. — Мати витерла очі, спробувала навіть всміхнутись. Та краще б цього не робила! — Ти, мабуть, голодний? Пішли обідати, я там набрьохала супу.

За обідом обережно спитала:

— Як в інституті?

— Як завжди, — відповів якомога спокійніше.

— Нікуди не викликали?

— А куди мене мають викликати? Ти, мамо, про це й не думай. Зі мною все буде гаразд. — Бадьорився перед матір’ю, хоч сам не вірив у те, що казав.

IV

В комітет комсомолу його викликали на четвертий день після арешту тата. Одчинились двері (всі вже сиділи за столами, ось-ось мала початись лекція), до аудиторії заглянуло незнайоме дівча:

— Хто тут Дубошей? — І коли Василь налякано звівся: — Зайди після лекції в комітет комсомолу.

«Ось воно!» — похололо у Василя всередині.

Сидів на лекції, слухав — не слухав викладача: думками вже був у комітеті.

Із секретарем комітету Олегом Безпалим був знайомий з тих пір, як його самого обрали секретарем комсомольського осердку факультету. Хоч Олег був також студентом, він здавався набагато старшим за свої двадцять два роки. Якась стримана сухість прозирала в усіх його рухах, він тримав на відстані не тільки рядових комсомольців, але й членів комітету: звертаючись, називав тільки прізвище. Василь в душі ним захоплювався і часто ловив себе на тому, що мавпує Безпалого. Так же намагався говорити впівголоса, бути таким же незворушним і стриманим, про що б там не йшлося.

Безпалий був сам. Сидів за величезним столом (тоді саме входили в моду величезні письмові столи: той, хто сидів за таким столом, вже й не людиною здавався, а напівбогом). Безпалий сидів за величезним письмовим столом, читаючи якісь папери. Рівненький проділ світився в акуратно викладеному волоссі. Не піднімаючи голови, ткнув гострим олівцем в бік крісла: сідай!

Василь опустився у крісло — пірнув так, що тільки голова стирчала над столом. Йому одразу ж стало дуже незручно: на цю саме незручність і були розраховані крісла.

Кілька хвилин тривало мовчання: Безпалий наче й забув про Василя.

— Ти мене кликав? — не витримав нарешті Василь.

Безпалий з видимою неохотою одірвавсь од паперів, холодно подивився на нього:

— Я вас змушений був викликати. — Його тихий голос не обіцяв нічого хорошого. Дивився суворо, постукуючи олівцем по блискучій стільниці. — Ви не здогадуєтесь?

— Здогадуюсь, — відповів Василь знічено.

— Коли заарештували вашого батька? — Безпалий звертався зараз на «ви», підкреслюючи ту прірву, яка між ними виникла.

— Чотири дні тому.

— Чотири дні! І ви весь оцей час приховуєте од нас, що ваш батько — ворог народу?

— Він не ворог.

— А хто ж? — дозволив собі усміхнутись Безпалий. — Не станете ж ви мене переконувати, що наші органи беруть невинних людей!

Василь убито мовчав. Ці слова били його тим болючіше, що він сам не так давно вимовляв їх уголос. З такою ж нещадною переконаністю.

— Так що ж нам з вами робити тепер, Дубошей?

Запитання важко повисає в повітрі. Василь відчуває, що йому стає жарко. Комір сорочки в’їдається в шию, стискає петлею.

— Комсомольський квиток при вас?

— При мені, — хрипко відповідає Василь.

— Дайте сюди.

Василь дістає сіреньку книжечку, він лише зараз відчуває, яка вона йому дорога. Це не просто книжечка — все його майбутнє.

Безпалий бере комсомольський квиток, недбало кидає його до шухляди письмового столу.

— Так що будем робити?

Василь тільки ворухнув губами: він все ще не може одірвати погляду од того місця, де зник комсомольський квиток.

— Мені вас жалко, Дубошей. Хоч я й не повинен вас жаліти. Але ж ви були в нашому активі, ми вже подумували над тим, щоб рекомендувати вас до складу комітету...

— Я нічого не знав! — виривається у Василя. «Не знав? Чого не знав? Що батько — ворог народу?»

— Вірю. Але це треба довести.

— Як?

— Я цього не повинен був вам говорити. Але мені вас по-справжньому жаль. Ви останній номер нашої газети читали?

— Не читав. — Оці чотири дні Василеві було не до газет.

— Я так і знав, — докірливо похитав головою Безпалий. — А треба читати. Ось візьміть, почитайте. На останній сторінці. Як надумаєтесь — заходьте. Будемо радитись. Тільки робіть це пошвидше: ми чекати не можемо.

Вийшовши в коридор, Василь жадібно вп’явся в останню сторінку. Там був його порятунок — відчував зараз це всією шкірою.

Колонка про спорт. Не те! Дописи про культурні розваги. Знову не те! Гарячково пробіг всю сторінку і не знайшов для себе нічого. Ще раз став перечитувати! Ось воно! В кінці, перед прізвищем редактора, побачив невелику замітку.

«Зрікаюсь батьків!»

Бухнуло серце, гаряче вдарило в голову. Задзвеніло у вухах.

Зрікаюсь батьків...

«Я, студент другого курсу (четвертого курсу) Дмитро Коваленко (Василь Дубошей), зрікаюсь батьків (зрікаюся батька) як класово ворожих Радянській державі. Я пориваю з ними (з ним) назавжди і клянуся бути до кінця відданим справі побудови соціалізму в нашій державі!»

Ні, він цього ніколи не зробить. Ніколи!

Зібгав газету, хотів жбурнути на підлогу, а рука сама поклала до кишені. І потім щосекунди, щомиті відчував ту газету.

Захотілося побачити Нелю. Так захотілось, як ще ніколи в житті. Подумав, що ось уже четвертий день не проводив її додому, кинувся до її аудиторії.

Носом до носа зіткнувся з дівчатами — Нелиними подругами. Знав їх усіх, і вони його знали. Приязно закивали до нього, заусміхались. «Ще не знають!»

— А де Неля, дівчата?

— Неля захворіла. В неї ангіна.

— Коли захворіла?

— Ще позавчора. А ти хіба не знаєш? Оце наречений!

Розгублений, вийшов з інституту. Так ось чого Неля жодного разу не заглянула до нього в аудиторію. Іншим разом він помчав би до неї, а тепер завагався. Врешті вирішив сходити, провідати.

Одчинив двері Нелин батько. Доцент їхнього ж інституту. Старорежимне пенсне, борідка лопатою.

— Добридень! Як Неля?

— Василю, проходьте.

Очі за шкельцями здавались розгубленими.

Провів до вітальні, посадив на стілець, хоч Василь і опирався: він же на хвилину заскочив дізнатись, як Неля.

— Як Неля, Володимире Олексійовичу?

— Неля лежить. — І, побачивши, що Василь хоче звестись, наставив долоні: — Вона саме спить, її не треба тривожити. — Посмикав себе за борідку (шкельця здригались збентежено). — Василю, я вас хочу спитати... — Прокашлявся, прочищаючи горло. — Що з вашим татом?

«Ось воно!» — подумав убито Василь. Не дивлячись на Володимира Олексійовича, відповів:

— Заарештували. — Й одразу ж додав гаряче: — Але його випустять! Розберутьсяі випустять... Це помилка, Володимире Олексійовичу!

— Будем надіятись... Будем надіятись...

Залягла важка пауза.

— То я, мабуть, піду, — звівся Василь.

— Так, так, ідіть.

— Передайте Нелі, що я заходив.

— Так, так, передам. — І вже на порозі, ховаючи за шкельцями очі: — Ви от що, Василю... Поки що до нас не ходіть. Не треба Нелю тривожити. Поки одужає... Добре?

Вискочив з таким відчуттям, наче йому дали ляпаса. «Ноги моєї у вас більше не буде!» Йшов — ніс на очах сльози. «Син ворога народу! Син ворога народу!» — лунало в такт крокам.

Прийшовши додому, подав матері пожмакану газету:

— Ось почитай. На останній сторінці.

— Що тут? — злякано сахнулася мати.

— Почитай. Он у кінці.

Мати взяла газету до рук, і газета одразу ж затіпалась.

— Хто такий Коваленко? — спитала не розуміючи. — Твій товариш?

— При чім тут Коваленко! — закричав він з досадою. — Мені пропонують так виступити! Мені, розумієш?.. Зректися рідного батька. Дали ось взірець, як писати. — Ткнув у газету. — А як не зречуся — витурять з комсомолу. І з інституту наладять... Кому він потрібен, синок ворога народу?.. Навіть Неля вже мене зреклася! — Він зараз вірив, що так воно й було. — Вигнали з дому: сказали й дорогу забути. — Махнув рукою, щоб не розплакатись, побіг до себе в кімнату. Впав на ліжко, зарився обличчям у подушку. І так пекло, так пекло Василеві, що кричати хотілось!

Зайшла мати. Причовгала, мов нездужала. Поклала газету на стіл, сіла біля сина, важко зітхнула.

Василь лежав уже голічерева. Втупився застиглим поглядом у стелю. Материна рука потяглася до його голови, лягла на волосся. Звично погладила.

— Слухай, сину, що я надумала.

Василь мовчав: не хотілось ні озиватись, ні слухати.

— Батькові, синку, вже нічим не поможеш... Я там надивилась, наслухалась. — Мати щодня носила туди передачі.

— Що ви таке кажете, мамо!

— Кажу, що є... Батька вже не повернеш... А тобі треба жити. — Мамина рука все гладила й гладила його волосся. — В тебе, сину, все ще попереду...

— Як, мамо, жити? — Відчував себе знову дитиною. Яка повинна слухатись матері.

— Напиши, синку, що тобі кажуть. Розумні люди тебе не осудять.

— А тато?

— Тато тобі сказав би те саме. Якщо повернеться, то все зрозуміє. А не повернеться... — Тут мамин голос урвався, в неї затрусилось обличчя. Поборолася з слізьми, що її, мабуть, здушили, знову провела долонею по його голові: — Завтра піди й напиши...

Він не погоджувався. Довго давав себе умовляти, хоч у душі уже знав, що іншого виходу в нього немає. Але чим ясніше те усвідомлював, тим дужче заперечував матері.

Нарешті здався:

— Гаразд... Напишу, якщо ви так уже наполягаєте.

Весь вечір був роздратований. Злий на себе, на матір, на весь білий світ. І мати не знала, на яку біля нього й ступити.

V

І ще на нього чекала неприємна розмова з сестрою. Віра жила в райцентрі, під Києвом, — примчала, як тільки одержала од мами листа. Мама їй усе й розповіла, бо від кого б іще могла дізнатись Віра, що Василь зрікся батька. Віра йому й одчинила, коли він повернувся з інституту (мама саме понесла передачу).

— Прийшов, писатель!

Стояла у дверях, зло дивилась на брата.

— Пропусти! — Василеві здавалось, що за спиною вже збираються люди.

— Батька заживо поховав! — Віра тінню ходила за братом, пекла його поглядом. — Як ти йому в очі дивитимешся, коли він повернеться?

— Він уже не повернеться. — Господи, йому й так жити на світі не хочеться, а тут іще Віра! Ну що вона хоче од нього? Що?!

— Тобі там добре за чоловіком, а мене виганяли з інституту. Ти б хотіла цього? Хотіла?.. Татові все одно не поможеш...

— Який же ти, Василю, мерзотник!

— Ну й не розмовляй з мерзотником! Вертайся туди, звідки приїхала!

— І поїду! Тільки маму з собою візьму. Лишайся тут сам, батькопродавцю!

Але мама так і не згодилась їхати до Віри. Покинути зараз Василька одного?.. І потім: хто ж носитиме татові передачі?.. Мама нізащо не згодилась, як Віра її не вмовляла, навіть кричала на неї, та краще, мабуть, було б, коли б погодилась. Бо однієї пізньої ночі (тато вже майже місяць сидів у в’язниці) у їхній квартирі так же коротко й страшно дзеленькнув дзвінок.

Підхопились обоє одразу ж.

«За мною», — похолов Василь.

Мати, як була в сорочці, вбігла до нього в кімнату:

— Синку, втікай!..

Хапала за руку, тягла до вікна. Не усвідомлювала, мабуть, що вони живуть на третьому поверсі, а внизу вимощена камінням бруківка.

Вирвавшись з материних рук, Василь став одягатись. Його знову бив дрож, як і тоді, коли приходили за татом, в голові шуміло й дзвеніло.

А в коридорі вже розривався дзвінок. І гупали в двері.

— Зараз! — гукнув Василь і не впізнав свого голосу.

— Я!.. Я відчиню!.. — Мати хоч тут хотіла заступить свого сина.

Цього разу прийшли лише двоє. В тих же пальтах і картузах, в тих же хромових чоботях. І такі ж безликі. Обшуку не робили, забрали не Василя — його матір.

Мати пішла якась аж весела.

— Зі мною все буде гаразд!.. Все гаразд... — говорила, посміхаючись, синові, поки й вивели, вже вдягнену, з квартири.

Так Василь лишився один. Його знову викликали в комітет комсомолу, і в інститутській газеті було надруковане ще одне його зречення: тепер уже — матері. Як та газета потрапила в руки його божевільній сестрі, він так і не міг уяснити, тільки Віра знову ввірвалась до нього і під час дикої сварки вдарила його чимось важким по голові. Він не встиг навіть розгледіти, що вона тримала в руках, помітив тільки, як блиснуло щось металеве. Гострий біль — і втрата свідомості.

Василь майже місяць провалявся в лікарні, а сестру взяли до в’язниці. Вийшов Василь: через усю голову шрам і жодної на голові волосини — висипалось. З того часу й став постійно носити берет.

Іще лишилось кілька слів додати про Нелю.

Неля вийшла заміж за іншого, але не прожила з ним і року: батька її теж посадили, і чоловік одразу ж з нею розвівся. Василь таки одружився на Нелі, але до кінця своїх днів так і не міг простити їй зради.

VI

— Він сам про все це вам розповів? — запитав я Костя Костьовича. Мені щось не дуже вірилось, щоб така людина, як Дубошей, була здатна до щирої сповіді.

— Що вам сказати... — Кость Костьович зняв бриля, пригладив сиву чуприну. — А коли я вам скажу, що я там зустрівся з його матір’ю, ви мені дуже повірите?

— Ви?.. З його матір’ю?..

— Еге ж, — всміхнувся Кость Костьович. — Їй тоді вже було за п’ятдесят. А мені — тридцять два. З німецького табору — в наш, без пересадки. Тоді розправа і суд були короткими: попав у полон, не застрелився — значить, ворог народу. Отак і я зрадником став, свої десять років одержав. Плюс п’ять позбавлення прав. Тож уже на поселенні Василеву матір і зустрів. Якось мені сказали: там твоя землячка вмирає. Може, провідаєш, все ж легше буде людині. Пішов, глянув: шкіра та кістки. Голови вже не зводила. А почула, що я теж із Києва, зраділа мов рідній дитині. «Це ж ви мого Василька там побачите!» Руку вхопила, цілує — ледь вивільнив... Ну, ходив, поки і вмерла. Довго вмирала. І все про нього, про Василя. Який він у неї нещасний. Перед смертю з мене слово взяла: як повернуся, то щоб його розшукав... А що там шукати! Жив же на тій самій квартирі. Тільки й того, що вже був одружений: жінка і дві дочки. Так ми з ним і подружились. Він, знаєте, одному мені й вірив... Ні жінці, ні дочкам — одному мені...

Очі Костя Костьовича вже підозріло блищать, він урива свою розповідь. Понуро йде поряд. А я думаю про Дубошея. Що жила поруч людина, і ми нічого про неї не знали.

Оглавление

Квартира

Мама Люба

Лунохід і Квазімодо

Кримінальна історія

Крила

Роман

«Жизнь є жизнь»

До сина

Дітям до шістнадцяти

Симон-різник

«Банани»

Медалі

Білі троявди, червоні троянди

Попіл Клааса

Дзвони

Боги на продаж