Богун [Яцек Комуда] (fb2) читать онлайн

Яцек Комуда Богун

Тих, кого живцем було спіймано (…) на ранок (…) всім відрубали голови.

Зигмунт Друшкевич

Коли в’язні, конаючи, взивали до Ісуса, налякали татарів, а ті по горлах сікли, щоб ті імені Ісусова (…) не згадували.

Веспазіан Коховський

Як Польща Польщею, не била в неї блискавка більш страшніша.

Якуб Лошь

Розділ I Біси

Смерть отамана * Козача доля * Різати ляха навіть за жменю шелягів * Шаблі не іржавіли * Видіння Тараса * Не туди йде, пане малодобрий^[1]! * Задніпрянські біси * Хмель зрадник! * Перначем по довбні, або ж похорон полковника

Іван Богун, кальницький полковник, преславний молодець, звитяжний ватажок козаків, який не з одної битви чи засідки виносив голову цілою, вмирав. Але ж відходив він не як простий запорожець — в степу, в самотності, слухаючи лопоту крил круків та виття вовків, притягнених свіжою кров’ю. Він лежав на ложі зі смердячих дьогтем шкір, накритий чудовою малиновою делією^[2] з соболиним коміром, а голову опирав на турецькій кульбаці. Прийшла на нього остання година, близько, за стіною намету зачаїлася смерть. Коли, потрясений приступами болю, він молотився по ліжку, то немов чув наближення тупоту копит її карого коня; йому здавалося, що ще мить, і Малодобра Пані заскочить на малу хвильку, щоб одним рухом коси стяти сиву, позначену шрамами голову козака.

Рани, які він отримав на берегах Пляшівки^[3], на самому краю кривавого берестецького поля битви, де цвіт молодецької армії Хмельницького загинув, витоптаний копитами польських коней, не бажали гоїтися, а вража куля досі сиділа у боці отамана. Полковник плював кров’ю, харчав, коли просив дати йому цілющого зілля чи горілки. Цілими місяцями лежав він наполовину живий, часом же скидався, вимагаючи коня та шаблю. Декілька разів він почув себе краще — тоді сідав на жеребця та мчав у степ. Але завжди наприкінці досягала його неміч. Так було і зараз — замість того, щоб гарцювати на захопленому у поляків іспанському коні, він стогнав на постільній білизні, а в руці, з якої стікала вся сила, стискав золоту полковницьку булаву, здобуту колись в таборі під Пилявцями^[4]. Козаки молилися довкола нього.

— Царю Небесний, Утішителю, Душе істини, що всюди єси і все наповняєш, Скарбе добра і життя Подателю, Прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші^[5], — шепотів, стоячи на колінах, старий Пилип, якого прозвали Кульгавий, а це ж тому, що багато років тому, захищаючись в таборі під Старицею, він втратив ногу і з тих пір підпирався на дерев’яній милиці. Ходили чутки, буцімто він найкраще в усім Кальникові^[6] знався на замовлянні хвороб та витяганню куль, а також на пусканню крові, вирізанню чиряків та відганянню ковтуна.

— Каркаєш мов крук, діду, — буркнув козак Сірко, не випускаючи поміж жовтих, пощерблених зубів цибуха здобутої турецької люльки. — Краще принеси горілки, а не тропарі тут одчитуй.

— Погано з ним, — буркнув Криса, якого так прозвали за темний шрам, що перетинав ліву брів, ніс та щоку. — Палянку з порохом давали?

— І не тільки з порохом, але навіть із попелом, — буркнув у відповідь Пилип.

— І що?

— Не допомогла.

— Що кому писане, те його не омине. — Криса урочисто заправив просмолений оселедець за праве вухо. — Як горілка з попелом здоров’я не дала, то це вже смерть певна, як амінь в молитві.

— Куля глибоко сидить, — задумливо сказав Пилип. — Не витягнути її свердлом, не видовбати долотом. Я так собі думав, що може вона сама вийде, але ж, мабуть, до серця її тягне, а не до землі. Що тут гадати — погано буде!

Богун застогнав. Криса висморкався двома пальцями, витер руку об польський литий пас^[7], до якого була пришито бодай як не сотня ляських гербових перснів. Сам козак завжди казав, що то були персні його ворогів, але ж всім було відомо, що їх значну частину він зібрав з трупів на полі бою, а деякі — найбільш знамениті — викупив за горілку від посполитих та татарів. Криса схилився над Богуном, поглянув на його бліде обличчя та зрошене потом чоло.

— Батько, — тихо промовив він. — Я знаю. Тобі смерть писана. Так ти тоді ж скажи, де тебе ховати повинні? Тут, в степу, чи в Кийові, у святого Михайла, під Золотим Дахом?

— Батько наш — молодець достойний, — буркнув Сірко. — Йому гетьманський похорон належить і катафалк, з корогвами, з музикою. У Печерському монастирі йому лежати, в печері, поміж святими, а не у Михайла з волоцюгами та попами.

— Курр… ви… — прохарчав Богун крізь затиснені зуби. — Я вам… пече… З Пештою… Де ховати хочете?… В одній могилі, сучі сини?! — замовк та сплюнув кров’ю, бо його схватило пароксизмом болю.

Козаки зніяковіли, погледіли один на одного. Врешті Криса бахнув себе кулаком по підголеній голові. Всі на смерть забули, що покійник Пешта, який перед смертю підстригся в монахи в київському монастирі, мав дуже велику злість до Богуна.

— Так тоді де, батьку, ховати тебе повинні? — спитав Сірко. — Чи хіба у Кальникові?

— Пельку заткни, старий цапе! — буркнув Криса. — Про який Кальник ти мовиш? В Трехтемирові^[8] батько спочине. Труну накажу зробити з задніпрянської сосни, міцнішої за шибениці та палі, які добрим молодцям князь Ярема ставив. До склепу під монастирем тіло і спустимо. І буде тобі, батько, зовсім як в постелі під пуховою піриною. Та й дівок там тобі не забракне, бо там, під Трехтимировом з давніх-давен ховали багатих датчанок, а деякі з них навіть дівицями були. А як десять років тобі мине, будеш виглядати як ті останки з Святої Землі, з яких каменецькі жиди^[9] роблять лікарські відвари та протиотрути.

Сірко чвиркнув слиною крізь поламані зуби і закинув за вухо кінець довгого, просмоленого вуса.

— Притримай бовтало у роті, Криса, — забуркотів він, — щоб його разом з головою не втратити. Не у Трехтимирові, а саме в Кальникові полковника поховаємо. А не хочеш моєї правоти визнавати, тоді виходь на кулачну бійку!

— Та не в кулачному бою, але ж шаблею оселедця тобі підголю! — крикнув Криса, а потім кинувся до Сірка, схопив його за жупан під шиєю, рвонув, потяг до себе. Решта козаків швидко їх розділила — вони схопили за руки, дали по головах та відтягли убік.

— Першому, який за шаблю схопиться, довбню розвалю! — рикнув Пилип і потягнувся до обушка. — Геть! Геть, курвини сини, свинопаси поганські!

Козаки послухалися. Вони викинули з намету шукачів сварки і вийшли, скупчившись при виході. Пилип був вже старим та неповоротким, але ж у всіх в пам’яті був давній скандал з отаманом Голотою в Брацлаві за дівку-повію, коли він за половину часу, який потрібно, щоб прочитати молитву, так пригостив козака малим чеканом та пригладив дерев’яною милицею, що медик, доставлений з Умані, та стара ворожиха Галина ледь-ледь склали Голоту до купи.

Старий козак залишився наодинці з помираючим. Богун хрипів, на його поранених вустах виступала кров. Переоране шрамами обличчя полковника робилося все блідішим.

— То вже кінець, Пи… липе… — ледве видихав Богун. — Сьогодні вже вмру.

— Козача доля. Сьогодні живемо — завтра гниємо. Вчора ще горілку хлистали, а завтра вже у Господа на суді будемо.

— Скільки ж то я років… жив… Ти рахував, Пилипе?

— Буде вже сорок та ще декілька, батьку. Але ж виглядаєте на більше. Не послужила вам та ляська куля спід Берестечка.

— Поховайте мене у Переяславі… при соборі святого Михайла…

— Буде так, як хочете, батьку.

— І катафалка не хочу. Тільки у чернечу рясу тіло одягніть. А якби не довезли, якби почав я гнити, тоді поховайте в степу. Під каменем, щоб вовки не викопали… І на тому каменеві виб’єте…

— Не викопають. Прослідкую.

— Знаю… Пилип… Я ж повинен… побачити Тараса. Поклич його. Негайно!

Старий козак оглянувся довкола.

— Не має вже Тараса, — тихо промовив він. — Ваша милість вигнала його.

— Це ж як так… вигнав… — прохарчав Богун. — Не може того бути.

— Це було тоді, коли не схотів вас Тарас слухати, та ляхів, яких ми взяли в полон під Білою Церквою, різати. Ваша милість наказали йому й на очі не показуватися. І пропав Вересай, як камінь у воду. Тільки батько його з нами залишився, бо ж сліпий він та старий.

— Та як же то?! — заридав напівпритомний Богун. — Як же то бути може?

— А от так воно й було. Немає вже Тараса. А ви, батьку, потім у гніві горілку пили. Молодцям пики били, землю гризли. І тоді з апоплексії рани вам і повідкривалися…

— Зло я учинив, — ледве видихав вмираючий. — Святою Пречистою клянуся, согрішив я. Вибач мені, Господи, гнів мій! Як же міг я вигнати бандуриста, що був мені як син рідний?! Так що тепер один я на світі, Пилипе!

— Слуга вашої милості.

— Та я ж Тараса… Я йому все віддаю. Всю мою славу, маєтності, що видрав з ляських горлянок… Ти його знайди…Ти йому все скажи… і повідом… і повідом… що в могилі буду чекати його змилування! Пилипе! Спаси Христе!..

Богун схопився з постелі, схопив старого козака за свиту, тряхнув ним, а потім впав на спину. Кривава піна виступила йому на вуста.

— Все буде, як скажете, батьку, — прошепотів Пилип.

Богун ще кидався та хрипів. Кров плямила багату польську делію, спливала на шляхетні єдваби та парчу, на булаву з щирого золота, на вовчі, соболині та куні шкури.

— Це ж скільки років я воював, — прохарчав Богун, — бив ляхів… Тисячі молодців на смерть вів… І нащо все воно? Що з тієї слави буду я мати у Царстві Небеснім?…

Він знов схопився з місця і затрясся. Кров пішла у нього з вуст, криваві плями виступили на бинти та корпію. Пилип, спустивши голову, тихо молився. Червона юшка полковника плямила полотна та шкіри. Вона спливала по шовкових пасах, по вовчих та соболиних хутрах, по парчі та оксамитах. По шаблі-вірменці в піхвах, інкрустованих яшмою; по кинджалові, по полковницькій булаві з бірюзою. По шапці-ковпакові з хутра рисі з підвіскою та діамантом, вартим з половину села. Кров стікала з постелі, скапувала на розорану кінськими копитами, стрясену пострілами з гармат та аркебуз землю України. У Пилипа склалося враження, буцімто стікала вона і зверху, стінками намету, проливалася краплями з даху, обмивала держаки списів, на яких було розтягнуто намет; все було залите багрянцем.

А потім Богун схопився з ліжка, схватив закривавленою рукою шаблю і крикнув страшним голосом:

— Тарасе! Прийди сюди! Тарасе… Та що ж я тобі вчинив…

Він закашлявся і знов впав без сил на ліжко, застиг.

Минула довга хвиля, ніж Пилип прочитав молитву та вийшов з намету, весь у крові отамана. Він погледів на козаків, що згромадилися перед входом; дві сльози стекли по його засмаглому, позначеному шрамами обличчю.

— Шановні панове козаки та вся старшина кальницького полку, з усім товариством війська запорізького… Вся Річ Посполита Українська^[10]… — слова урвалися. Голос Пилипа зламався, але через мить він подовжив промову: — Іван Богун, полковник кальницький, молодець славний, вождь великий, охоронець та любитель волі війська запорізького… Воїн надзвичайний… віддав Богові душу. Не стало Богуна!

Козаки поспускали голови.

*****

— Ти що, насправді вірив, буцімто Сонка дівиця?! Хе-хе-хе! Усім молодцям давала; з семенами^[11] таскалася як кобила повесні, тільки з одним тобою не бажала. А знаєш чому?

— Не знаю.

— Бо ти невіглас і бабі ніколи не засовував!

Козаки — паскудні, обідрані нероби, що поширювали навкруги себе сморід дьогтю та горілки, зареготали так голосно, що аж коні зіщулили вуха. Тарас Вересай спустив очі, густо зарум’янився, мов молодиця, яка побачила голу сраку запорожця.

— Є у бабів свої секретні способи, так що і сам чоловік не впізнає, чи її хто раніш на лаві не стругав, — сказав із знанням справи Сисун, підтягуючи закороткий рукав добутого на ворогах гєрмака^[12] та жмурячи дещо косі очі. — Всі баби на Брацлавщині — то мурви^[13]. За винятком моєї та ваших матерів. Але що там довго гадати. На коня, браття!

Вони з’їхали до глибокого яру, з плюскотом перебралися через струмінь. Копита бахматів та волошинів^[14] загупали по каменях старої, порослої травою дороги.

— А чи не замало нас для тієї прогулянки? — запитав Олесь, завзятий лірник та бандурист братства святого Михайла з Брацлава. — Як стане лях двір свій захищати, погано нам буде!

— Хей, шановні панове молодці! Одного ляха боїтеся? Не такі вже зараз пани, що нас били. Не Жулкевські та Конєцпольскі^[15], тільки Зайончковські та Боягузські. Все буде добре, кажу вам!

— А певне ж! — скрикнув молодший з братів Горілків. — В Кописниці вже чекають нас бочки з дукатами у дворі, дівки прості та матерії золоті. А ми все це по-козацьки і візьмемо.

— Чого ж добру пропадати, — додав старший Горілко, що вигідно розсівся в кульбаці.

— На погибель свою лях сюди повернувся, — вишкірив жовті зуби Сисун. — По смерть!

— Завтра в Кальникові сваволити будемо, — розмріявся Морозовицький, який сам звав себе шляхтичем, хоча насправді був всього лише виродком, і то — як тихенько шептали по корчмах — якогось жидовського орендаря. — Кажу вам, панове-браття, що брацлавських мавп немов старих кобил заїздимо. І не зможуть ті курви місяць ногами ворушити.

— Грай, Тарасе! — крикнув Сисун. — Грай, трясця тебе забери! Ми ж мовби на весілля їдемо!

Тарас схопив бандуру та заграв:

*****

— Батечку… помремо ми тут! — заплакала Люба.

— Та що ж ти такого говориш, дитино? — спитав брат Міхал.

— Біси до нас ідуть… — заквилила дівчинка.

Великі, мов горошини, сльози стікали по її блідому, красивому обличчю.

— Тихо, дитино.

Чернець тримав її на руках, гладив і втішав. Інші діти неспокійно рухалися. Один почав скиглити.

— Ярема йде! — простогнав Микола, якому вишневецькі відрубали праву руку.

— Батьку, дістануть нас ляхи!

— Не знайдуть нас тут ні ляхи, ні козаки. Двір цей покинуто вже багато років. Цілий рід тут голота погубила. Ніхто про нас не знає…

— Йдуть вони… Біси мчать на вороних конях, батьку, — пищала Люба.

Діти плакали все голосніше, навіть Микола тер очі лівою рукою.

— Матір Божа захистить нас, — зітхнув брат Міхал. — Йдемо до неї, діточки мої.

Він увійшов до світлиці, опустився на коліна перед фігурою Богородиці Марії. Діти тиснулися до нього, також опускалися на коліна, хлипаючи.

І молилися…

*****

Так співав і грав Олесь. Слова думи поривав з собою вітер, глушили їх кінські копита. З яру виїхали всі вони в широкий степ, відкрилося перед ними море трав, зелених будяків, колючок та квітів. І тепер мчали вони кінськими підскоками, весело покрикуючи.

— На славу! — гукнув Сисун.

— На щастя! — вторували йому козаки.

*****

На дворі загупали кінські копита. Якийсь з коней заіржав, приборканий сильною рукою. Діти розхлюпалися, кинулися ченцеві до ніг. Брат Міхал звісив свою сиву голову; його худорляві руки дещо тремтіли. Палець ченця й досі прикрашав шляхетський перстень з гербом Кошцєшею. Він молився з усіх сил, вдивляючись в статую Марії, і бачив, як по обличчю Богородиці котилися дві сльози… Чи може це йому тільки здавалося?

Малий Микола притис здоровою рукою до себе хлипаючу Любу. Він здригнувся, коли в сінях грюкнули двері, коли дошки загуділи під підкованими чоботами.

— Смерть, — прошепотіла дівчинка. — Смерть іде.

Брат Міхал притиснув їх обох до себе.

— Бог захистить нас, діти мої, — прошепотів він тихо крізь сльози.

*****

Козаки, всі шестеро, вломилися до світлиці з добутими шаблями, з рушницями та чеканами. Але ж ніхто не ставив їм опору. Ніхто не схватився за зброю…

Молодці замерли заскочені, бачачи громадку дітей, що тулилися до старого ченця в сірій, бернардинській рясі, перепоясаній лицарським кольчужним пасом. А разом з козаками до світлиці вдерся задух дьогтю, коней та горілки. І ще щось… Льодовий повів смерті. Язики полум’я смолистих лучин сколихнулися під її холодним диханням.

Тарас погледів на скулених, хлипаючи дітей та полегшено зітхнув. Він сподівався опору на дворищі, збройної челяді та ляхів. Він навіть побоювався, що їх шестеро не стачить на завоювання фільварку, до якого, як повідомив їх Сисун, потаємно повернувся шляхтич разом з усією родиною. Тим часом, тут вони знайшли голод, нужденність та нещастя. І покалічених дітей…

Вересай здригнувся, коли придивився до громадці малих. Невисокий хлопчик обіймав культею плеча дівчинку з чорними ямами замість очей. Поряд лежала дитина без ніг, схожа на оберемок лахманів, а далі до колін ченця тулилися інші дітки.

Всі вони були жахливо покалічені. Тарас з жахом оглядав культі рук та ніг, позначені глибокими ранами, шрамами від шабель та опіків голівки. У деяких діток були відрізані вуха, носи чи пальці — мабуть, разом з родичами вони попалися до рук вояків з коронних хоругов — може, навіть, загонів князя Яреми, що мстили за різні та попалені двори на Задніпров’ї. Тарас бачив перед собою найбільш нещасних жертв війни, яку розпалив Богдан Хмельницький супроти Речі Посполитої. Нещасні дітки, що заплатили за бунт більшу та страшнішу ціну, ніж чернь, козаки, запорізька старшина, польські та руські пани.

На подальші роздуми не було часу. Сисун скочив між калік, розкидав їх, схватив старого ченця за рясу, витягнув з громади.

— Де лях? — завив він. — Де твій пан?

— Помилуйте, панове-молодці, — застогнав чернець. — Його милість Гдешинський, що був тут господарем, вбитий. Чернь весь рід згубила разом з жінкою та дітками ще чотири роки тому. Ось там, — рухом голови він указав в бік подвір’я, — за стайнею поховали ми те, що з них залишилося…

— Брешеш, діду. Він тут, у дворі ховається! Але ж ми його знайдемо. З-під землі дістанемо. Так що ти, краще, говори, де Гдешинський поховав золото та срібла. Інакше погано тобі буде!

— І на підсмалених підошвах на той світ підеш, піп! — викривив в паскуднім усміху обличчя Морозовицький.

— У дворищі немає нікого, окрім мене і тих діточок, — сказав чернець. — Я з різних доріг всіх їх зібрав, калік нещасних.

— Виходить, ти тут дітьми опікуєш? Ти, лях — єзуїт?

— Я від отців бернардинів, — відповів старий. — За гріхи свої віддався я Панові Богу, а він сказав мені, щоб сиріт нещасних під дах свій приймав. Так і я вас, панове-молодці, змилування прошу — не робіть кривди калікам нещасним.

— Мовчи, піп! — рявкнув молодий Горілко. — Де ховаєш золото? Де твої юдини дукати, пес єзуїцький? Як віддаєш нам, то ми тебе цілого лишаємо. Але ж, якщо хоч одно собі залишиш, тоді на гілці затанцюєш!

— Не маю я золота. Я ж лише бідний чернець…

Швидким рухом схватився за кинджал та приставив лезо до горла бернардина.

— Заткни пельку, діду! Дукати сюди давай, таляри, єфимки, орти!

— Що хочете забирайте, тільки сиріт пощадіть!

— Обшукати двір! — рикнув Сисун, після чого вальнув ляха рукояттю кинджала в живіт. Чернець застогнав, впав на коліна, склав руки до молитви.

— Стережи його, Тарасе!

Бандурист підійшов до старого, але шаблі не дістав. Він не вірив, щоб лях ставив йому опір. Сисун та Горілки розбіглися по дворищу. З страшним шумом почали вони рубати чеканами та обушками барила, розбивати кришки скринь, відривати послаблені дошки підлоги, заглядати до комір та печей. З поганеньких, зшитих з ганчірок мішків висипалося зерно, зі скрині вибилася хмара борошна. З розбитих барилок козаки витягли сухарі, рештки пшона та крупів.

— Не бійтеся, отче, — тихо промовив Тарас. — Якщо золота не сховали, нічого вам не станеться. А ви, пане, шляхтич? — запитав, вказуючи на кольчужний пас на рясі старого бернардина.

Чернець щиро молився. Діти плакали та тиснулися до нього.

— Слугував я у війську, — тихо прошептав поляк. — Був під Берестечком. Але ж після різні віддався я Панові Богові. І пішов збирати по дорогах діток малих. Всіх їх: хворих, поранених, без родичів. Дітей, що залишилися після проїзду Орди, козаків чи наших хорогов. Всі тут — і з шляхетських дворів, і з простих халуп, з міст та селищ, з ярів та полів.

Тарас поглянув на дітей, на їхні рани, шрами, культі рук та ніг, перев’язані ганчірками, на поблідлі личка. Потім переніс погляд на старого ченця.

І завмер…

Повернулося те…

Молодий козак затрясся, впав на коліна, на якусь хвильку сховав обличчя в долонях. То… То не могло бути правдою! Він побачив… Знову, як і рік тому, бачив… Бачив ту несамовиту річ.

Чернець поглянув йому прямо в очі. Спаси Христе… Невже ж він знав про видіння козака?! Невже ж щось передчував?

— Не лякайся, Тарасе, — прошептав брат Міхал. — Мені смерть написана, але ж не треба тривожитися. Отець небесний прийме нас до слави своєї. То ніщо, що сам я загину, якщо дітки вціліють.

— Ти знаєш, — видихнув бандурист. — Ти знаєш… Що зі мною сталося тоді…

— Знаю, що ти бачиш, — прошепотів старий. — Те ж саме, що побачив під Берестечком, коли в останній день битви Хмельницький вдарив на королівські війська. Знов ти маєш це перед очима. Молися за мене, козаче.

— Звідки тобі відомо? Отче… я…

— І я те ж саме побачив. Страшні мав видіння, доки не скинув зброї гусарської й не надяг ряси. І не віддав самого себе Панові Богові. Я знаю, що ти чуєш…

— Я… не хочу! — простогнав Тарас. — Не винесу того більше.

— І сказав Господь: хто не бере свого хреста і йде до мене, той не є достойним мене. Так що, сину, ти одержав дар від Бога, то май надію в його силу та міць, а він зробить з того дару найкращий пожиток.

— І чого ж це трафилося власне мені?!

— Вір в силу та опіку Богородиці. Йди за її голосом, дозволь себе вести. Може статися, що саме ти запровадиш мир Божий в Україні. І закінчиш війну…

Тарас мовчав. Він весь дрижав від жаху, не міг дивитися на ченця.

І тут козаки вбігли до світлиці з брязкотом шабель, з громом підкованих чобіт.

— Немає дукатів! — крикнув Морозовицький.

— Немає золота! — як один повторювали брати Горілки.

Олесь злим поглядом глянув на Сисуна.

— Де дукати та таляри? Де орти та шостаки? Де оксамити та парча, чепраки та делії? Де ті турецькі матерії, які ти нам обіцяв?!

— Нема їх тут! — гукнув молодший з Горілків.

— Брехав, сучий сину!

Сисун зі злістю озирався по сторонах. Він не знав, чи то відразу схопитися за шаблю, чи то якось відвернути увагу розсерджених товаришів по нападу. І тут його швидкі очі помітили щось за спинами молодців.

— Ось де лях золото сховав! — скрикнув він, показуючи на фігуру Богородиці. — Хапайте! Матір Божа талярів не потребує!

Всі витріщили очі. Під статуєю Марії лежав худий гаманець.

Чернець зірвався а ноги.

— Та це ж останні наші грошенята, віддані під опіку Найсвятішої Панни!

Олесь скочив до фігури, протягуючи руку за гаманцем. Бернардин перекрив йому дорогу, але козак штовхнув старого. Безрезультатно. А от чернець схопив долоню козака і затримав без будь-якого зусилля, полонив руку, ніби в ковальських лещатах. Козак рвонув з усієї сили.

— А ну пусти! — крикнув він. — Щоб тебе чорти схопили!

Козаки скочили йому на поміч, розкидаючи дітей. Приміщення заповнилося грюком, криками та брязкотом. Але ж, ще до того, як запоріжці дісталися до хмурої постаті ченця, лях відштовхнув Олеся з таким розмахом, що той впав на спину, підголеною головою стукнувся в лаву і майже накрив її ногами. Ще до того, як його товариші дістали бернардина, той схопив худий гаман та з усієї сили притис його до грудей.

— На муки Спасителя нашого, помилуйте! — крикнув той. — Це для дітей…

Горілки та Сисун схопили старого за руки, бажаючи вирвати нещасну здобич. Розірвали рясу, але ж гаманця не були в стані вирвати.

— Тарасе! — захрипів Сисун. — Тарасе, а ну ходи сюди!

Але бандурист навіть не поворухнувся. Козаки застогнали, рвонули ченця за руки, в яких той ховав кошіль, але ж нічого не добилися.

— От же ж курвин син! — крізь стиснуті зуби процідив Олесь та одним швидким рухом вдарив бернардина чеканом по лобі. Чернець крикнув, впав на коліна, але ж гаманця не випустив. Кров полилася на підлогу, стекла на погнилі дошки.

— Віддай дукати! — рикнув Сисун. — Віддавай золото, чортів сину!

Він схопив ченця за плечі. Сопіли, лаялися, хрипіли, але ж хватка поляка була сильнішою за ковану сталь.

Олесь схопив шаблю і наніс удар. Сисун провів ще один. Молодший Горілко вдарив третім, а Морозовицький — четвертим…

— Стійте! — сунувся Тарас між козаків. — Залиште його!

Старший Горілко вбив Вересаєві лікоть під ребра, молодший поправив кулаком у скроню. Тарас зігнувся вдвоє, звалився під лаву і зіщулився на підлозі, тримаючись за живіт.

— Бери золото! — завив Сисун.

— Це ж для дітей! — простогнав чернець. — Помилуйте… Пощадіть…

Залишком сил Горілко відірвав праву руку бернардина від тіла, схватив за передпліччя, притримав. Але ж він не був у стані розтиснути пальців.

— Віддавай! — кричав Сисун.

— Це для діток, — повторив чернець закривавленими вустами. — Для…

Сисун одним рухом рубонув по стиснутій долоні. Поляк застогнав. Гаманець впав на підогу разом з відрубаними пальцями.

Козак завив. Він хотів кинутися за гаманом, але ж чернець був швидшим. Не вспів Сисун схилитися за мішком, бернардин вже схопив його лівою рукою, притиснув зо закривавленого тіла.

— Зми… луйтеся, — пробелькотів він. — Я…

Удари щабель та чеканів впали на нього з усіх сторін, раз за разом. Чернець стогнав; з останніх сил він повз до фігури Марії, не випускаючи гаманця з рук.

— Ще, ляху, скачеш! — крикнув Сисун. — Ще скачеш!

Він рубонув шаблею зі свистом і одним вправним рухом відрубав ченцеві ліву руку у лікті.

Чернець завив, впав у судомах на підлогу перед статуєю Марії. Багрова кров хлиснула на стіни, на зображення Найсвятішої Діви Марії. Бернардин зробив останнє розпачливе зусилля, він хотів кинутися всім тілом на гаманець, але ж Сисун схватив його за довгі сиві волоси, підірвав голову догори, а потім зі свистом вдарив шаблею!

Ридання та крик дітей урвалися в один момент. Удар був таким сильним, що Сисун перерубав шию ченцеві, а разом з нею — фігуру Богоматері. Голова поляка грюкнула на дошки, перекотилася з глухим звуком, а потім замерла в куті. Віки її ще порушилися, затремтіли та застигли. Кров стікала по збитих свічках, по чотках, Біблії та скаліченій, безголовій статуї Марії.

З криками тріумфу Сисун та Морозовицький кинулися до гамана, схватили його і почали виривати його один у другого з рук. Тканина в один момент тріснула, з мішечка посипалися монети. Але же не талери, дукати чи червоні золоті. То були звиклі, прості мідяки, поламані та обрізані тернари, денари, шеляги та гроші^[16], серед яких лише часом блискав орт чи шостак.

Переляканий Тарас дивився, як пани-молодці згортали залиті кров’ю мідяки. Як молодший з братів Горилків підніс одрубаний палець ченця та, помагаючи собі зубами, зідрав з нього гербовий перстень. Морозовецький же відривав дошки з підлоги, рубав стіни, перекидав меблі. Тим часом Олесь стягнув з мертвого тіла бернардина його лицарський пас.

Сисун піднісся з колін, сховав до власної сакви закривавлені гроші, кинув оком на відрубану голову поляка та сплюнув.

— Підпалити дворище! — розкричався він на усю горлянку. — Спалити це вовче гніздо!

Морозовицький схопив смолоскип, що горів у двері. Швидко підкинув його під скатерті та тканини біля безголової фігури Марії. Полум’я бухнуло догори, перенеслося на стіну.

— Підпалюйте! Підкладайте вогонь! — ричав Олесь. — Спалимо двір дощенту!

Діти вже не плакали. Збиті у куті приміщення, вони нерухомо дивилися на те, що робилося посеред світлиці — певне тому, що під час війни в Україні вони бачили й гірші речі. Смерть родичів, братів та сестер, тортури, різанини, неволю, страх, знищення. Тарас швидко прийшов до тями. Він скочив до малих, обійняв їх, штовхнув до дверей, що вели до сіней.

— Біжіть! — крикнув він. — Біжіть разом зі мною!

*****

Тарас підніс хрест та вбив його в розмоклу від дощу землю. Він сплатив борг; віддав хоча б то дрібну частину того, що повинен був братові Міхалу. Козак опустився на коліна, перехрестився, прочитав молитву.

— І що ж ви станете робити, дітки?

— Помремо, — тихо відповів йому однорукий хлопчина. Він так само тулив до себе дівчинку, яка й досі плакала. — Чи то тут, чи то на дорозі, ніякої різниці, пане.

Тарас підійшов до свого коня, витягнув з в’юків мішок з сухарями, поклав до ніг дітей.

— Тримайте, — буркнув. — Вам на довго вистачить. Що ще можу я для вас зробити?

До Тараса підійшов хлопець. Однією рукою, яка ще в нього залишилася, він подав козакові невелику бандуру на двадцять чотири струни. Той взяв її, погладив. Достатньо було торкнутися струн, і він вже знав, що це інструмент найвищої якості. Його основа, витесана з одного шматка смерекової деревини, закінчувалася струнким, дещо вигнутим грифом. Бандура була легкою, мов степовий вітер, а ледь-ледь він торкнув струн, як вона розплакалася перлистою росою звуків.

— Сам я вже не заграю, — сказав хлопець, показавши правий, пустий рукав сорочини. — А от ви її візьміть. В струнах цієї бандури зачарована пісня України. Я знайшов її під курганом, де лежали лицарі, які вже давно померли. Може ви… як на ній заграєте, заспокоїте розгнівані серця. Я не здолав, коли прийшли до нас ляхи… та покривдили мене… А якщо б були в мене обидві руки, заграв би на тій лірі панам, заграв би і ляхам, і єзуїтам, крулев’ятам, попам, холопам та козакам. Заграв би, щоб всі вони поснули, запали в сон вічний. Бо, поки будуть вони в Україні, не буде в ній божого миру. Ти питав, що для нас можеш зробити. Тоді скажу тобі, пан-козак: іди та грай. Згадай нас та брата Міхала, який був нам кращий за отця. Згадай про його могилу і все те, що сьогодні бачив. І грай.

— Не можу я прийняти бандури, — відповів козак. — Вона ж варта з десяток злотих. Краще вже продайте її. І буде у вас а хліб.

Хлопець, відмовляючись, покачав головою.

— Це Богородиця казала, — видавив він з себе, — дати ліру вам. Візьміть її та йдіть за голосом серця.

Тарасом всього затрусило.

— Якщо так, якщо це вона так вам казала, тоді буду грати. І пам’ятати про вас. Слава Богу.

— Слава…

Тарас сів на коня, поїхав за Сисуном та козаками, але ще раз обернувся, щоб погледіти на купку дітей, що стояли у дощі та мряці над могилою опікуна, біля руїн спаленого дворища.

— Не їдь з ними, — сказав хлопець.

— Повинен я, — відповів Тарас. — Бувайте!

*****

Вже в яру він приєднався до Сисуна, Олеся та останніх козаків. Їхали мовчки. Обличчя молодців були насупленими, посірілими. Недалека прогулянка, яка мала принести славу та багатство, принесла їм заледве кілька нещасних шелягів, бо в дворищі, замість багатого шляхтича, вони знайшли лише самотнього священика та громаду скалічених діток. Сисун вперше помилився. А це могло означати, що одвернулася від нього козацька слава, яка і дійсно була дуже капризною пані. Часом, вела вона до булави та достоїнств, але, значно частіше, до смерті від шаблі, на палі, шибениці, або ж до довгого вмирання в степу. Так що, цей неуспіх означав, що Тарасові потрібно б було шукати компанії з більшою вдачею, з якою було б легше знайти і воєнні пригоди, і достойну здобич.

Нагле Морозовицький, що їхав спереду, затримався, а потім зіскочив з бахмата, дивлячися на сліди, відтиснені на розм’яклому ґрунті.

— Коні, — сказав він. — Дюжина збройних, а може і більше.

Морозовицький схилявся над слідом, дотикався до відбитків, врешті випрямився зі зморщеним від стурбованості чолом.

— Ляхи. Копита добре підковані. Значно краще, ніж наші бахмати.

— І давно вже?

— Вранці, коли ми двір палили.

— Трясця б їх мордувала.

— Напевне ж дим бачили.

— Вони знають про нас! — застогнав Олесь.

— Не треба було двору палити, — буркнув Тарас.

— Замовкни! — рикнув Сисун. — Той що, хапаймо ноги в руки!

Всі розгледілися навкруги, але ж ліс був тихим та спокійним.

— В коні!

Рушили риссю. Таємничі сліди відходили від струмка в сторону лісу. Мабуть ляхи не їхали далі яром, але звернули з тракту та поховалися серед дерев. Сисун, хмурий та мовчазний, підірвав коня, заставляючи того стрибати. Вони вискочили на поляну, порослу бадиллям та остяками, перейшли струмінь, що тихо шурхотів серед каміння, та заїхали до лісу і зникли в туманах, що стелилися немов дими серед мокрих стовбурів дерев.

Дощ перестав іти. Наближався мокрий квітневий полудень, небо нагорі було чистим та блакитним, лише на заході блискали білі вершини великих хмар, які клубилися, немов куча язичницьких голів в гостроверхих шоломах. Земля парувала після нещодавнього дощу. Вологий туман осідав на лозах, на запонах та металевих оздобах кінських рядів, всіх затулила заслона опарів, що перетворювала козацьких бахматів та під’їздків^[17] в хоровод привидів і мар, росила крапельками вологи кінську шерсть.

Козаки в’їхали в дубовий ліс, а потім, коли виїхали на наступну поляну, Тарас придивився до своїх товаришів. Спочатку він заморгав, протер розпалені очі рукою, ніби не довіряючи тому, що бачить. Стогін вирвався з його грудей.

Він побачив…

Побачив саме те, чого сподівався з хвилі, коли вони вирушали з-під спаленого дворища. Побачив ті видіння, що вперше прийшли до нього майже рік тому, в червні, перед днем Духа Святого. В останній день страшної берестецької битви, коли Хмельницький вів свої загони на королівський обоз. Тарас побачив те, що мало статися вже за кілька годин — закривавлене, покрите трупами побоїще, козаків-молодців, розірваних на шматки гарматними ядрами, велетенські кучі мертвих коней, козаків, затоптаних копитами гусарських коней. Побачив він і криваві рани на тілах товаришів з кальницького полку. Але тоді, тим червневим ранком він ще не вірив в те, що встало у нього перед очима. Він обманював себе, що то все може бути тільки мара, що це він багато горілки випив.

Серце замерло у нього в грудях, коли все справдилося до йоти. Коли після шалених боїв татарів, після атаки гусарів та наступу іноземної піхоти не витримала та розсипалася армія Хмельницького. Видіння було жорстоким, бо правдивим. Тарас побачив смерть товаришів. І дар цей залишився при ньому, щоб знову проявитися у дворищі, коли приглядався він до ченця, що промовляв молитви.

Тепер же він дивився, мов у жару, на козаків. Бачив їхні покривавлені тіла, відрубані кінцівки, викручені свердлами очі, на криваві рани від шабель та чеканів. Його оточували живі трупи на конях. Сисун і вся його ватага йшли на смерть.

Тарас натягнув поводи і залишився дещо позаду. Він не знав, куди йому звернути. Потягнувся до баклаги з горілкою, зробив ковток. Йому не хотілося бачити того, що мало наступити. Не було в нім сили, щоб стати свідком смерті всієї компанії. Христе Спасителю, ну чому це спіткало власне його? За які такі гріхи?!

Зненацька, десь збоку, посеред ям від вивернутих дерев та кущів вологих папоротників він побачив гнучку постать жінки. Та підняла руку, ще й кивнула в жесті призову.

«Вір, сину, в міць та опіку Богородиці, — пролунав в його душі голос брата Міхала. — Йди за її голосом, дозволь їй вести тебе»…

Довго він не роздумував. Відокремився від козаків і звернув до лісу, занурився в молочні випари. Тарас розглядався на всі сторони, але ж Богородиці ніде не бачив. Даремно він напружував очі, бажаючи пробити зором густі тумани. Аж врешті побачив її на краю невеличкої поляни та скерував коня в ту сторону. Він їхав крізь мокрі кущі та хащі. Оминав старезні, вікові дуби та берези, перестрибував гнилі стволи, провалювався у ями, проїжджав під схованими у напівтемряві товстими гілками. Очима він шукав своєї провідниці, весь обліплений павутинням, блідий та мокрий від крапель води.

Знову він помітив її між деревами, скочив швидко до поляни, але ж гнучка постать зникла з очей. Тарас вискочив на відкритий простір, утримав розігнаного коня, повів очима по лісі, скелях та заростях, але вже нікого не побачив. Він був сам-один посеред темного бору, по якому, може бути й таке, кралися його вороги. Тільки тепер він подумав, що те, яке він брав за вказівки, було обманним підступом; що Богородиця, замість допомогти, указала йому путь до самого центру цієї пастки. Тарас бився з цією думкою, не пропускав її до козацької голови, і все ж та поверталася, немов дніпрова хвиля, що відбивається на Ненаситецькому порозі — все сильніша і ще більш страшна.

Довго Тарас блукав по урочищам та розлогам. Керувався він ледь чутним шерхотом струмка. Врешті, йому трапилася вузенька стежина, що вела нагору, і він виїхав в широкий степ. Сонце вже хилилося до заходу.

Птахи.

Зграя ворон та воронів зірвалася з трав так несподівано, що кінь Тараса заіржав, став дибки, і молодий козак ледь втримався в сідлі. Коли кінь впав передніми ногами на землю, бандурист притримав поводи і завмер.

Спочатку він подумав, що те, що стирчить перед ним — то є купою висохлих низеньких деревинок. Потім — що, можливо, бачить густу ялину, або ж то ластівчині гнізда, які обліпили висохлі стволи так густо, що це надає їх вигляду дивовижних, погнутих форм.

Тільки за хвилю до нього почало доходити, що ж він насправді побачив. Коли кінь заіржав, мотнув головою, почав бочитися та відмовлятися підійти ближче, Тарас придивився, і його очі повело вздовж довгих, закривавлених жердин, і аж до… п’яти людських тіл, що стирчали зверху свіжо затесаних колів.

П’ятеро козаків з компанії Тараса, які ще нещодавно мріяли про розбійну славу, про здобич та веселих дівок, скінчили життя високо. Однак, це винесення під небеса не послужило їхньому здоров’ю. Майбутні православні лицарі та степові розбишаки, а в своїх мріях — майбутні полковники та гетьмани війська запорізького скінчили як шматки падалі, залишені на поживу воронам та крукам.

Тут були вони всі. Сисун, Морозовицький, Олесь, обидва Горілки. Тарас глядів на них з жахом, зняв шапку та дивився, широко відкриваючи блакитні очі, і навіть не чув струменів сліз, що стікали йому по обличчю. Тільки тепер дійшло до нього, що Богородиця, яка показувалася йому в лісі, врятувала його від жорстоких мук та повільного вмирання.

Його товариші загинули страшною смертю. Згідно з польським законодавством, їх було вбито на коли. Але ж, навіть в годину настільки жорстокої смерті, їм дарували ще й додаткових мук. Тарас бачив їхні вивернуті догори руки, обв’язані солом’яними поворозами, политими смолою та підпалені. Він заглядав у дірки після висвердлених свердлами очей, дивився на відрізані носи і вуха, на паси шкіри, здерті з грудей та спин, на рани від кинджалів та ножів, на стріли, що стирчали з плечей та животів… Спалені, посічені, скалічені десятками найвитонченіших тортур тіла козаків майже не були схожими на людські останки. Всі вони стирчали жорстко і рівно, бо під власною вагою глибоко осунулися на вістря палів, нібито потворні нарості на свіжій деревині, виставлені на поїдання птахів, здалека смердючі кров’ю, горілим та жахливим запахом людського лайна.

Тарас змусив коня підійти ближче. Він ледве знаходив в спотворених обличчях подібність до рис облич недавніх товаришів. У молодшого Горілка в очницю було вбито гербовий перстень брата Міхала — срібну шляхетську печатку, з направленою до неба розбитою стрілою. З рота Сисуна звисав порваний мішечок з тканини, що перед тим лежав перед фігурою Богоматері, який він пограбував у старого ченця.

І тут Олесь підняв закривавлену голову. Тарас побачив дві страшні діри по вирваних очах.

«Спаси Христе, — промайнуло у нього в голові. — Він дивиться… Він бачить мене…».

— Болить… — прошепотів Олесь. — Страшенно болить…

— Спаси Христе, — простогнав молодий козак. — Досто́йно есть я́ко вои́стину блажи́ти Тя, Богоро́дицу, Присноблаже́нную и Пренепоро́чную и Ма́терь Бо́га на́шего…

Він не міг закінчити читання молитви, бо Олесь простогнав так страшно, що Тарас весь затрясся.

— Послухайте, християни… хто вуха має! Нехай ся приближує… правду Божу слухають, бо близиться суд Божий, зіслав Господь кару множу. Приходить година, де вся родина кров’ю помажеться… Тарас, ти чуєш?

— Олесь, зараз я, з півгака^[18]… муку твою скорочу.

— Тарас, ми прокляті. Прокляті, коли ходимо, їмо, спимо… Коли стоїмо…

— Олесь… не будеш мучитися…

— …за те, що ми вбили старого ляха у дворищі і Богородиці горову відсікли! Ти слухаєш? Так слухай, — напівпритомно шепотів старший бандурист. — Я вже над могилою стою.

— Слухаю тебе.

— Ти, Тарасе, є вибраним… Тебе вибрала Матір Божа, як єдиного праведного в компанії нашій. Єдиного, який проявив… милосердя. Ти є вибраний, щоб привести мир Божий на Україну. Ти понесеш свій хрест, як Христос, до коронного табору. Ти підеш між ляхів, щоб їхні вини пробачити та до згоди переконати.

— Олесь, та що ти таке кажеш? Який мир чи покій Божий? Як то це?

— Буде в Україні велике крові пролиття. Села лісом поростуть, вовки в них витимуть, діти малі та молодиці в ясир підуть… Потопчуть наші поля копита вражих коней. Брат брата кров’ю змочить і орді продавати стане, а всі хлопи наші та козаки стануть невільниками жорстокого тирана. І так воно і буде, якщо не запанує на Україні мир Божий… Чуєш, Тарасе?…

— Так, — простогнав Тарас. — Чую…

— Я бачу… Бачу, як золота корона на землю спадає… Чорні орли її дзьобають. Але ж повстанезі степів лицар превеликий. Він корону піднесе і на свою голову накладе. І лицар той повинен мати в гербі щит на щиті. А потім станеться велика битва при могилі Сороці при самому Бузі. А от коли ранок після неї настане, запровадить той лицар мир Божий на Україні та врятує її… назавжди.

— …Честнейшую Херуви́м и сла́внейшую без сравне́ния Серафи́м, без истле́ния Бо́га Сло́ва ро́ждшую, су́щую Богоро́дицу, Тя велича́ем, — закінчив молодий козак молитву.

— Тарасе, — все шепотів вмираючий Олесь, — я вже бачу його, короля Божого, я чую, як ти і Богун біля нього в степ їдете. На голові лицаря корона лежить, а в руці Богуна — булава… І ти їдеш з ними, Тарасе! Це ти все справиш!

Тарас перехрестився.

— Ти бачив, що нас чекає?… Тому і… від’їхав?

— Бачив, — заридав бандурист. — Я… я не знаю, що воно таке…

— Тоді вже до кінця свого життя будеш такі речі бачити. Ти будеш бачити, як твої друзі на смерть ідуть, як орда та ляхи різатимуть діточок малих, як людей в ясир беруть, як молодиць неволять. Тепер вже ти завжди побачиш, хто якою смертю згине.

— Олесю, — простогнав Тарас. — Олесю, вибачте мені… Я не хочу. Не хочу того всього бачити. Не маю я сил!

— Якщо не бажаєш, тоді ти повинен постаратися з миром Божим, — ледве промовив вбитий на паль козак. — Бо тільки тоді буде тобі спокій. Так мовить Богородиця наша, і ти повинен її слухатися. Молодий ти ще і слабкий, ляхи та козаки — то вовки порівняно з тобою. Але ж ти маєш ліру, яку дав тобі хлопець у дворищі. Бережи її, як зіницю в оці. Як зіницю волі козацької. А коли скрутно тобі буде, заграй на ній ворогам своїм. Її звуки заспокоять збожеволілі душі, упирів та сисунів^[19]. Іди, Тарасе. Іди та грай.

Вересай ледь розумів слова Олеся.

— А тепер вертайся до Богуна та скажи йому… повтори ці слова… — харчав вмираючий. — Що Чорна Рада буде…

Тарас слухав та здригався від жаху. Він не міг відірвати від змученого обличчя Олеся та двох кривавих дір, на місці яких ще вранці були смарагдові очі козака — дуже красиві, оточені темними віями. Очі, якими він ловив усміхи найкрасивіших молодиць.

А потім він почув шелест і майже не вмер від переляку. Тут же, поряд, на своїй палі поворушився Сисун та виплюнув порваний кошіль ченця.

— Він бреше… — прохарчав він. — Не слухай його, Тарасе. Не буде Божого миру… в Україні…

— Біжи! — простогнав Олесь.

— Зараз… почекай-но, я хочу тобі… дещо сказати перед смертю. Підійди, Тарас!

Молодий козак здригнувся.

— От бачиш, що з нами ляхи зробили, — говорив Сисун. — Іди та помстися за нас, за друзів своїх. Стисни за кожного з нас одну ляську горлянку. Та що я кажу: одну — тут і дюжини не стачить… Слу… слухай… іди, ріж ляхів та пархатих, щоб і ноги їхньої на Україні не було.

— Не слухай його, Тарасе, подбай про покій!

— Різати ляхів! — хрипів Сисун. — Бий їх, немов вовк з степів; розривай їм серця. І нікому не прощай: дітям малим, жінкам чи дівкам. А як шаблі не стане, хватай за кинджал, за сокиру, за косу, і так мордуй їх, щоб вони знали, що гинуть…

— Тікай, Тарасе! — простогнав Олесь. — Він хоче затримати тебе… Смерті твоєї хоче. Їдь до Богуна… Їдь, благаю тебе. І швидко!

— Іди-но до мене, Тарасе… Іди, приблизься, дитино. Мушу тобі дещо сказати… Дещо важного… Слово, яке…

— Та біжи ж!!! — прохрипів Олесь.

Його голова безсило впала на груди. Тарас підігнав коня, несвідомо зблизився до Сисуна, і тут побачив дещо таке, що оселедець йому став дибки.

В туманах та випарах навколо пагорба з закривавленими палями замалювалися темні силуети вершників. Його оточували похмурі, мовчазні мужі в драних ковпаках, в деліях та посірілих, дірявих жупанах. В розідраних кольчугах, в місюрках^[20], позначених надрубами шабель, в проржавілих карвашах, в бехтерцях, з бастардами, в гєрмаках^[21] та бекешах. Колись їхня кінська збруя, одяг, озброєння повинні булі іскритися від барв та дорогоцінного каміння. Сьогодні ж все було подертим, рваним, покритим багаторічним пилом та болотом. Вершники колись сідали на прекрасних коней. Але ж тепер шерсть на цих верхових тваринах втратила блиск та гладкість, самі вони були вкриті чепраками в кровавих плямах; збруя постаріла, з неї звішувалися залишки китиць та чудових прикрас. Остовпілий Тарас переводив очі з одного коня на іншого… Все це були красиві коні: араби та анатолійці. Серед них не було секелів^[22] чи козацьких бахматів. Все це були польські верхові коні!

А потім повіяв вітер. Він залопотав продірявленою від куль, вигорілою корогвою, на якій були представлені зірка, перевернутий півмісяць та всунутий в нього благочестивий хрест… Тарас знав той герб. Це був Корибут… Знамення страшного князя Вишневецького.

Ярема!

Це слово визивало ляк та жах, навіть серед найстарших, вже здичавілих січових козаків; воно кидало на коліна цілі козацькі полки та сотні. Зараз перед Тарасом була одна з корогв покійного вже князя Яреми. Один з відділів війська, яке навіть на цій безпардонній війні вирізнялися страшною жорстокістю, оскільки в ньому служила шляхта, яка втратила у повстанні власні двори, жінок та дітей. Загони Вишневецького не вибачали нічого жодному з козаків, залишаючи за собою лише небо та землю. Затрясся Тарас, коли вдивився в обличчя вершників, які його оточували, коли помітив бліді, вигорілі очі, кошлаті білі брови та вуса; пусті, вигорілі погляди, в яких не було ніяких відчуттів. Побачив він покриті шрамами чола, хустки, що закривали вирвані очі, обрізані вуха, культі відрубаних рук, сліди від тортур, нанесених козаками. Тарас вже розумів, що гірше вже потрапити він не міг.

— Гей, різуне, на землю просимо! Час на тебе!

Лях, який вимовив ці слова, стояв на узбіччі. По буздиганові^[23] Тарас пізнав у ньому поручника чи навіть ротмістра вишневецьких. Погляд того палив його немов полум’я, немов очі упиря. Рука в залізній рукавиці зробила короткий жест — наказала, щоб він спустився з коня.

— Тарас! Тікай, — простогнав Олесь. — Біжи до Богуна…

В останнім пориві розпачу Тарас вбив шпори в боки карого волошина. Кінь відразу ж пішов у галопі, витягнувши шию. Але ж він був не сам. За собою козак почув гуркіт, стукотіння кінських копит, і той лякаючий, страшний крик, від якого чернь та босота дрижала, відчуваючи смерть:

— Яреееемааа!

Поляки пішли в галоп, заходячи в тил козакові. Тарас звернув між палями, направив коня в сторону відкритого степу. Він нахилився в сідлі, втуливши обличчя в розвіяну гриву.

— В поля! — закричав він. — Лети, мій Вороний! Рятуй! Рятуй мене!

Кінь помчав, немов степовий вітер. Перескочив яму, вихором промчав біля древніх курганів, занурився в море будяків, трав та квітів, що прикривало його майже до загривка. Ляхи на своїх стрімких конях скакали за ним.

— Стій! — закричав один з них. Тарас і не мислив слухатися. Ще більше похилився він до кінської шиї. — Завертай!

— Лети, лети, мій Вороний! — прошепотів Тарас.

Стрункі польські коні мчали легко та елегантно, мов стадо оленів. Стукіт копит розбивав череп Тараса. Козак розумів, що його шанси вийти цілим з таких страшних обставин були загалом невеликі. Він же мчав на звичайному, не найкращому волошині, звичному до воза, а не до смертельної гонитви з швидкими немов вітер, вченими польськими жеребцями, які, часом, могли проскакати навіть і двадцять миль за один день.

Вишневецькі були все ближче. Краєм ока Тарас помітив, як один наздоганяє його з лівої сторони, побачив лише блиск піднесеної шаблі…

Тарас, спритно мов рись, сховався за кінським боком за татарським вмінням. Перо шаблі прорізало лише повітря. Козак розпачливо погнав Вороного, вирвався вперед, останні зусиллям виграв для себе декілька п’ядей життя…

Степ закінчився. Вони вскочили до неглибокого яру, Тарас повернув до витоків струменя, що тік дном. Його розігнаний кінь підняв копитами фонтан сріблястих крапель. І тут же за ним до водних випарів з диким храпом впали жеребці ляхів. Вороний, легко, мов птах, перелетів над гнилою колодою, оминув висохлі гілки ліщини, скочив між камені, а потім помчав убік, піднявся по стежинці на стіну яру.

Під гору було тяжче, кінь почав задихатися. Тарас крикнув, схопив шаблю, а потім повернувся до переслідувачів.

Вороги доскочили до нього в одну мить. Тарас закрився шаблею, відбив перший удар, а потім, йдучи за інстинктом, схилив голову, уникаючи гілки. Шляхтич, що доганяв його, не встиг, сила удару знесла його з сідла, закинула в кущі та колючі зарості.

Вороний летів мов птах, як лань, яка втікає від вовчої зграї. Вскочив до лісу, промчав стежкою серед папоротей, оминаючи вікові дуби та вільхи. Кінь скакав по вологому болоту, перелетів струмінь.

Вороги були вже зовсім близько… Тарас вже чуяв на шиї гаряче дихання вороного араба. А другий жеребець вже заходив його зліва…

Тарас повернув направо, заставивши коня скакнути над стволом зламаної липи, потім поскакав вліво, лавірував, в останню мить вискакуючи з-під леза. Проскочив між ростучими близько деревами, заставивши ляхів роз’їхатися в сторони.

Волошин мчав з останніх сил. Піна шматками відпадала з його боків, стікала з писку. Переслідувачі заходили лавою, підходили з боків, могло здаватися, що ось-ось вони з усіх сторін допадуть козацького коня, зіб’ють з ніг, затопчуть, розірвуть на шматки. Але ж Вороний весь час уникав їм. Ні не був він швидше за них… кінь був стривожений, переляканий… але ж у нього було більше щастя.

Вершник з лівої сторони був все ближче. Він вбив шпори в покриті піною боки коня, порівнявся з Вороним Тараса і різонув шаблею. Козак ухилився. Татарським фокусом він сховався за сідлом, а Вороний скочив убік, раптово звернув, знову пробіг між двома липами і вискочив на розлогий простір степу, освітлений блиском Сонця, що котилося на захід.

Вишневецькі розсипалися у широку лаву; тепер вони заходили Тараса з боків. Перший з ляхів зблизився справа. Бандурист обернувся, різонув не бачачи. Шляхтич відбив удар, завернув шаблею і з коротким свистом хляснув втікача по руці. Козак скрикнув, зброя випала в нього з долоні. Він рвонув поводдя, звернув вправо, прямо під носом жеребця, що гнався за ним. Кінь шляхтича заіржав, дико мотнув головою та звільнив біг, а Вороний вирвався від нього, проскочив поряд і надалі мчав в кар’єр.

«Ліра! Я повинен заграти на лірі», — промайнуло у Тараса в голові. Та під три чорти, як повинен він був це зробити, сидячі на розігнаному коні, летячи мов вихор через степ? Він не був у змозі дістатися в’юків, не кажучи вже про те, щоб розплутати мотузку…

Тарас з розпачем розглядався по сторонах. Вороги оточували його тісним кільцем, випереджували, ще сильніше стискали кільце, витягували руки до поводів летючого коня. А він же мусив… Мусив доїхати до Богуна, щоб передати тому слова Олеся…

Одним рухом схопив він пістоля, приклав той собі до грудей, не бажаючи, щоб його взяли живим. І вже збирався потягнути за спуск, коли…

Переслідувачі закричали, натягнули поводдя!

Земля розступилася під копитами коня Вересая. Пістоль випав з руки козака, сам він зсунувся з сідла і почав падати донизу. Він летів прямісінько в блакитні хвилі та таємничі глибини Бугу, падав донизу, крізь повітряні безодні, вздовж схилів, наїжачених гострими скелями. Ріка прийняла його тіло з плюскотом та закрилася над головою молодого козака.

*****

— Немає вже Богуна в живих, — повторив Пилип, стоячи біля входу до отаманського намету. — Вмер цей добрий вождь наш, за яким не тільки ми, спільники його і підручні, але ж і вся Малої Русі Річ Посполита в разі щасливих успіхів довгі роки життя безпечно обіцяти собі могла! Помер найбільший жах ворогів наших, польських савроматів. Помер той, від гарматних куль та мушкетних громів якого не тільки ясновелична старожитних вандалів Сарматія, та обидва береги знаменитого своїми замками та фортецями бурливого Евксинотопу…

Пилипові не було дано скінчити промову, оскільки тупіт кінських копит наклався на слова старого козака. Але на вершника ніхто не звернув уваги. Запорожці опустили голови, вийняли з вуст цибухи люльок, виплюнули тютюн, а найбільш богобоязні — впали на коліна, склавши руки для молитви. Була то річ нечувана в зграї розбійників, шельм та гультяїв, з яких і складалося запорізьке січове товариство.

— Пане кальницький полковник! — застогнав Пилип. — Звернися до нас, братів своїх та навчи нас…

Спінений кінь, з якого стікала вода, впав на майдан перед наметом, майже не збивши Пилипа. Але ж затримався, задрижав, встав дибки, а на його спині випростався молодий козак. То був Тарас! Вдягнений в брудний, покривавлений, рваний жупан та свитину всю в клоччях. Молодий козак повів по таборі безумним оком.

— Зрада! — страшним голосом скрикнув він. — Хмельницький зрадив Україну! Кличте батька! Швидко, будіть батька!

Козаки мовчали. По обличчю Пилипа сплили дві сльози.

— Немає вже Богуна, — буркнув він. — Помер полковник.

— Як то це?! — скрикнув Тарас. — Не може такого бути!

— Не тільки що може, але ж власне так і є, — сказав Сірко. — Подивись-но там, в наметі. Лежить на марах зі своєю булавою. Він вже у Господа на Страшному Суді.

— Спаси Христе, — простогнав Тарас. Він зіскочив з коня, потім заточився і схватився за голову. — То ж матір-землю нам зрадили!.. Хмельницький проти товариства запорізького змову чинить, а Богун не зривається!? І за шаблю не хватається?! Не може такого бути!

— Хватається, — буркнув Сірко, — але ж тільки за громницю^[24].

— Що кому написане, те його і не омине, — сказав Криса та сплюнув. — Також і батькові писана була ляська куля. Іди, помолися за душу його. А як не бажаєш молитви толочити, то хоч кварту горілки за нього випий. В Трахтемирові його поховаємо.

— А зараз добро його поділимо. Хто коня отаманова бере? А хто зброю?

— Отаман ще й не остигнув, а ти вже хочеш речі його хапати?

— Небіжчикові вони вже не потрібні. Богун в могилі.

— Брешеш, курви син!

Козаки завмерли. Ніхто не вернув уваги, що хвилькою раніше полотно, яке затуляло вхід до намету, легко порушилося. Вільно, немов би у сні запоріжці повертали голови… І кожен, хто подивився на отамана — або ж застигав на місці, або ж падав на коліна, витріщаючи очі, або ж по-православному хрестився. Сірко закусив люльку так сильно, що цибух з тріском зламався прямо в його зубах, а Криса випустив з рук жбан з горілкою. Пилип недовірливо простогнав. Останні козаки затремтіли.

Біля входу до намету, похитуючись, стояв блідий, закривавлений, але ж живий… Богун!

Полковник зробив один крок, потім другий. Він ішов в сторону Тараса, а хто був ще живий, уникав погляду його покритих кривавими жилками очей. Отаман ступав непевно, стискаючи в руках булаву. Покритий юшкою, блідий Богун і справді був схожий на того, хто тільки-тільки піднявся зі смертного ложа.

— Ах ви ж курвини сини! — процідив Богун крізь зуби. — Ви хвости сучі! Дам я вам поховання отамана!

Козаки зіщулилися в очікуванні найгіршого. Деякі позатуляли голови руками, інші завчасно чмихнули за намети. Останні доручили душі Богові, а особливо — архангелові Михайлові і всім святим.

Богун скочив між молодців ніби куля, вистелена з ляської аркебузи, і потрясав перначем.

— Ах ви ж злодії подольські! Сучі сини! Сайдаки татарські! Блазні ієрусалимські, курви вавилонські, свинарі буджацькі! Дам я вам моє добро ділити! Дам я вам отамана живцем до могили класти!

Одним швидким рухом він вділив Сірка перначем по лобі. Козак впав, ще й врізався голово в котел, в якому готувалася саламаха. Богун ще й добавив добрячого стусана, пославши різуна прямо в калюжу гарячої страви і болота, вдарив по шиї, під кінець доправив каблуком. Потім заїхав Крису в зуби, звалив з ніг, стусонув ногою в сраку. А потім кинувся на струхлявілих від переляку низовців. Ніхто йому не опирався. Козаки тікали з криком, падали на землю, закривалися руками та шапками від ударів перначем, кулаком та стусанів, ударів носком підкованого чобота. А Богун шалів далі…

— В Києві мене поховаєте! — дихав він крізь зуби, роздаючи удари направо і наліво, б’ючи молодців в запальній завзятості по головах, по спинах, рахуючи ребра та ламаючи кості. — Ось вам Печерський монастир! А ось вам Трахтемирів. Ось, бачите, купол церкви на кінці булави як живцем мальований! І ось тобі в зуби, сучий ти сину, за Кальник. А тобі — за коня та за зброю! А тобі, за курган в степу! Та не ви мене, а я вас на цвинтарі поховаю!

Досить швидко табір став походити на мале Берестечко, і якщо вже не криваве поле при Пляшівці, то вже ж напевно — на Солоницю^[25], яку півстоліттям раніше зготував молодцям гетьман Жолкевський. На землі, в болоті, серед кінського лайна, розлитої саламахи і горілки, кидалися побиті Богуном запоріжці. Поранені стогнали, повзли в сторону наметів молилися; нечисленні козаки повтікали за вози, повкривалися за колесами чи то в степу.

Богун нарешті заспокоївся. Він сплюнув червоною слиною, відкинув закривавлену булаву, потім підійшов до Тараса і Пилипа.

— Ну добре, посваволили, — признав він. — І відразу мені легше! Кожен чоловік здоровішим стане, коли трохи позабавляється. Дайте-но горілки!

Старий запорожець як можна скоріш подав йому баклагу з палянкою. Богун перехилив її, і пив, пив, пив, якби хотів на смерть залитися. Врешті відірвав майже пусте начиння від вуст і розсміявся.

— Святою Пречистою клянуся! Та я майже і здоровий!

— Слава Богу!

— І оздоровів, — буркнув Богун, — бо чув, що Хмельницький Україну зрадив. І що це воно має значити?

— Не сердься, батьку. Що сам чув, те й кажу. Через два тижні писар Виговський скликає секретну раду в Чорнім Яру, і вас на неї запрошує.

— А ти звідкіля все це знаєш?

— Посланця зустрів… Олеся Микиту з брацлавського полку. Він сказав мені, що буде рада, і щоб я передав вам, що Виговський говорив, буцімто Хмельницький Україну зрадив. Більше нічого не знаю, — тихо пояснив Тарас, але ж не додав, що Олесь вмирав на палі, коли віщав йому ці слова.

— Я вже на тому світі був, але ж, коли почув, що батько — зрадник, то і з пекла б повернувся, щоб братів-козаків боронити. Мені і так вже смерть писана, але ж, поки Бог дасть, поживу ще трошки. Тарасе, ти за те, що між нами було… Не гніваєшся?

— Ой, батьку, я ж повернувся… І у вас вибачення прошу.

— Ох, Тарасе-Тарасенку! — рикнув Богун і схопив молодого козака за плечі. — Ти вже ж не сумуй і не ображайся на мене.

— Не буду.

— От бачиш! А тепер: відкривайте бочки з медом! Хей-ха! Ваш полковник до життя повернувся, сучі сини! А хто за його здоров’я не вип’є, такого живцем на палю посадити накажу! Що ж це ви, небораки? Не бажаєте вставати?

Побиті козаки мляво заворушились. Якось не дуже було їм спішно до шафликів^[26] з горілкою, до бочок з медом та вином. Вони стогнали у болоті, тримаючись за розбиті голови, за зболілі животи та спини, за кровоточиві підборіддя. Деякі збирали зуби з землі, обмацували підбиті очі, перебиті носи, надірвані вуха, хапалися за поламані ребра.

— І що ж то має бути? — крикнув Богун. — Зі мною сваволити не бажаєте чи погратися? За моє здоров’я не хочете випити, курвини сини?! То може яка поміч вам потрібна? — прибавив він і витягнув руку в сторону булави.

По тому знакові декілька козаків — яким від Богуна дісталося дещо менше — весело розсміялося. Спочатку веселість була дещо млявою, потім робилася все голоснішою.

— весело заспівав Богун і підняв з землі побитого Крису. — Наливайте, браття! — крикнув полковник. — Сьогодні до мене Тарас повернувся! Будемо пити й гуляти!

Дуже швидко принесли барильця з горілкою та медом, дерев’яні відерця. Одбито денця у бочок, після чого прозвучали співи, теорбани^[27], ліри та перші тости.

— Так що пити будемо і веселитися! — закричав Богун і схилився до Тараса. — А через два тижні побачимо, по що визиває нас пан писар, і що ж то за зрада Хмельницького.

Тарас кивнув. Він з непокоєм дивився на полковника та козаків, шукаючи на них кривавих шрамів — пророцтво смерті, що мала дуже скоро зустрітися з ними. Однак не знайшов нічого, поза ранами, нанесеними Богуном, тому полегшено зітхнув. Смерть не повинна були надійти в найближчий час. Принаймні, ще не сьогодні.

Розділ II Ars moriendi

Danse macabre * Хлопам на видовище, або ж хрянцюза вішають * Зрада курви * В кості зі смертю * Диявольський маскарад * Його Милість Пан Смерть * Ars moriendi і Ars amandi, або ж шестіркою коней до джерела любові

Бертран де Дантез чекав смерті. Він тихенько молився, вдивляючись у темряву, що розвиднялася блиском факела. Кожна година, яку вибивав годинник на пшемиській ратуші наближала його до неминучої смерті. На ринкові теслі збивали ешафот, а малодобрий майстер змазував дьогтем мотуз на шибениці. Мотуз був призначений для його нещасного горла.

Він не міг збігти, бо його пильнували вдень і вночі гайдуками юридичного старости. Найгірше ж, що навіть якби він пробився крізь товсті на лікоть стіни старостинської вежі, виламав залізні грати та засуви, поконав оковані та забезпечені охороною хвіртки замку, йому нікуди було іти. Він був банітою, вигнанцем з власного краю, якій в пошуках хліба заїхав до Речі Посполитої, на самий край світу. Повернення до рідної Франції означало для нього смерть, в парі з якою ранкова екзекуція була ніби виривання зубу у цирульника в порівнянні з тортурами досвідченого німецького ката.

Француз чуяв, що життя безповоротно стікає крізь пальці. Перший блиск сонця мав ознайомити його згубу. Тоді повинен був відкритися вихід з темниці, що вів прямісінько до обіймів ката та його дерев’яної метреси-шибениці.

І все скінчилося так дурно. Він, багатий пан, шляхетний кавалер з відомого роду, якому тільки-тільки пішов третій десяток років, повинен був скласти голову як перший-ліпший бандюга з широкої дороги. А все тому, що до кінця був вірний власній честі. І та ж сама честь повинна була привести його на загибель. Поглядаючи на життя, що пересувалося зараз перед його очима, Дантез чуяв, що виглядало воно зовсім як commedia dell’arte — італійська оповідка, що виставлялася на потіху бідноті через постаті Панталоне, Дотторе та Арлекіна. На жаль, перед останнім актом він не міг поклонитися глядачам та запросити на наступне видовище. Дуже скоро він повинен буде зійти зі сцени остаточно і невідворотно — станцювавши на мотузці фірмовий танок маріонетки на шнурках laze, хвильку посмикати ногами, а потім цілу вічність гнити на паршивому приміському цвинтарі, в місці, призначеному для осуджених на смерть та самогубців.

Кам’яні сходи за решіткою, що загороджувала вихід з ями роз’яснило світло факела. Дантез підняв голову. Надходив один з охоронників. А за ним товклася громада дивних постатей, окутаних в серм’яги, лихі верхні убрання і сукмани, у вовчих шапках та селянських ковпаках, в шубах і кожухах, повернутих вовною наверх. Француз полегшено зітхнув. Його час ще не прийшов. То лише охоронець спровадив до тюрми на видовище селян з близької Журавиці, Красічина, Сошниці чи Шманьковиц.

— Дивіться і дивуйтеся працьовиті, славетні та чесні люди! — весело закричав гайдук, опускаючи факел нижче, підсвічуючи через решітку прямо в очі Бертранові та іншим засудженим до страти. — Все це дивні бестії, мешканці Гіпербореї, Нової Англії та заморських країн: Ебораку, Нової Шотландії та легендарної Аркадії. Дивіться та примічайте, бо другої такої оказії не буде.

Дантез і декілька в’язнів наблизилися до решітки.

— Подивіться, люди, на ось цього тут головоріза, — говорив гайдук, вказуючи факелом на одного з рейтарів полку Денхоффа, якого за розбій в двох єврейських корчмах та за підпал шляхетського двору повинні були повісити тільки засвітає разом з Дантезом. — Це чоловік з італійських герулів, мужнього народу, що на війну завжди виходили голими, але ж французами були побиті усі. А ось той, — продовжував він і показував на худезного іспанця, засудженого на смерть за напад на шляхетський двір та вирушення контрибуції з саноцьких міщан, — родом з Астемії, землі, що лежить в Орєнтальній Вендії, де люди листям вкриваються, живуть самим запахом, для чого носять з собою коріння цитрини, бальзами та корицю. Вони ж їдять живцем власних дітей. Так що будьте обережні, не наближайтесь до решітки, бо він вас легко може не тільки живцем з’їсти, але ж і швиденько злягтися, виставляючи на сміх та на соромоту!

Хлопи тільки перелякано зітхнули.

— А отой вже кавалер, — гайдук показав на Бертрана Дантеза, — з нації жорстоких скитів, що після смерті ворогів з голів трупних п’ють мед, немов з чарок чи кубків-розтруханів. Тому і велика в них любов до всіляких п’янких напоїв. Якби не вона, вони б легко весь світ перемогли, бо дуже ж вони відважні, і не тільки Скитію, але ж і Королівство Польське завоювали, і вже до Землі Пшемиської, до самих ваших халуп дійшли!

Дантез підморгнув рейтарам. Як по команді всі вони крикнули, рикнули страшним голосом, викривилися в страшних гримасах, почали гавкати, ричати і вити, скалячи зуби, лупаючи очима, висовуючи язики.

Селяни розбіглися в сторони, ніби групка куріпок, гублячи лапті, кошики та козуби. На сходах залишився лише розвеселений до розпуки гайдук і… ще один чоловік, одітий в короткий, жовтуватий вамс^[28] з мереживними манжетами та закинуту на ліве плече пелерину. Бертран глянув на нього, і сміх завмер у нього у горлянці. Француз скочив до решітки, стиснувши пальці на залізних прутах.

— Регнард, — шалено просичав він, але ж і з надією у голосі. — Ти повернувся!

Незнайомий блиснув в посмішці довгими, жовтими зубами.

— Прийшов, щоб на дурня подивитися, кавалере.

— Регнард! — видихнув Дантез. — Благаю тебе! Признайся до усього. Розкажи, що сталося біля карети… Бо не можеш же ти… Заклинаю тебе в ім’я твого гонору, піди до старости! Щоб у нього визнати правду!

— Ага, ще й наробив у рейтузи, коли мене стануть вішати? У мене, мил’с’дар Дантезе, дуже вже делікатна шия, і ще я не люблю протягів. Тому честь репрезентації мене в такій важливій події, як завтрашня страта, залишаю виключно тобі, мій ти пане-кавалере, без скази на сумлінні.

— Це ти повинен знаходитися на моєму місці! Це ти винен в усьому! Заклинаю тебе в ім’я честі та гонору…

— Мій гонор — то купа лайна, мій ти кавалере. Воно спливе з мене сьогодні ж вечором, коли у борделеві Аппіані буду купатися з курвами. А коли вже буду спати в обіймах метреси, тобі на погибель покаркають круки та гайворони.

— Після тієї зради, якої ти допустив, годен лише смерті, Регнарде. І будь ти проклятий!

— Якби не був ти дурнем, Дантезе, сьогодні ввечері ми б разом веселилися у Аппіані. Але ж ти дозволив понести честі. І знову ти хотів виправляти світ, сам — проти усіх. А світ, мій чесний Бертране, то є стік, гній та лайно, в якім на поверхню випливає лише найгірше стерво.

— Таке як ти! — скрикнув Дантез. — Щоб тебе черви поїли ще за життя. Курвин ти син! Клятвопреступник!

— О, щоразу краще, — розсміявся незнайомий. — Воістину, як бачу, ти дуже тямущий. Шкода тільки, що наука до тебе приходить дещо запізно. Чи треба щось передати комусь від тебе?

Дантез не відповідав. Він відвернувся, відійшов, кинувся на солом’яний барліг. Позаду себе він чув холодний, знущальний сміх Регнарда. А потім тільки стукіт чобіт на кам’яній долівці, який швидко віддалявся.

Його було зраджено і запродано на смерть! І подумати тільки, якби не був він такий упертий, якби не втручався до всієї цієї справи, або ж просто пішов, то не сидів би зараз у льосі. Ну так, напевне б його оскаржили, його б переслідували, але ж він міг би отримати від судьби якийсь шанс на гідне життя. Він міг втекти до війська під гетьманську юрисдикцію. Міг би дістати охоронного листа, salvum conductum від короля, чи викупити себе, а з часом і спокутувати провину. В тій країні, що надала йому гостину, катівські заліза та диби іржавіли по міських вежах, а тюрми стояли пустими. Але ж його схопили на гарячому, in recenti, під час нападу та розбою на великому шляхові. А це все означало вже шибеницю та смерть. Якби ж то у нього були багаті захисники… Якби були якісь приятелі, родина, тоді, можливо, і вдалося б уникнути мотузка. На жаль, Дантез був сам, як палець у дірявому чоботі.

А найгірше з усього, що так насправді він не був винній у тому, в чому його звинувачували! Вся справа була помилкою, страшною інтригою, якої він сам не був у стані зрозуміти. Якби він утік… Якби ж то він сам не був таким дурнем…

А почалося все два дні тому, на широкій дорозі.

*****

— І мені подали чорну юшку, — сказав Регнард з посірілим обличчям. — Чи то, за польським звичаєм мені відмовили

— А вона? Що сказала на те? — спитав Дантез.

— А що вона мала сказати, коли відразу й зомліла. Слово опікуна — це ж святе. Йому достатньо тільки рукою махнути, і їй відразу ж волосся зголять та до монастиря кларисок потягнуть. І що я тоді зроблю? Монастир захоплю? Браму петардою^[29] в повітря висаджу? За таке вже інфамія^[30] та анафема. І щоб цього всього було замало, мене б чекало пекло після смерті.

— Моя шпага до твоїх послуг, шевальє Регнард. Послуга за послугу.

Листя в кущах зашелестіло. З-за них винирнув віспуватий рейтар в короткому, рваному колеті, в залихватськи закинутій на ліве плече пелерині та в капелюсі, поля якого були підвернуто як у мушкетерів.

— Їде! — прошипів Кноте, довірений поплічник та товариш по чарці Регнарда де Кюссі. — Ескорту немає, тільки пара форейторів. Півмолитви страху, і дівка твоя, пан Регнард.

— На коней, мил’с’дарі!

Всі швидко схопилися з землі, скочили у сідла. Вивалилися з лісу на гостинець. Робилося темно. За собою вони мали червону луну заходу, а прямо перед собою — темний бір; пустий тракт, що йшов до недалекого броду на Сані. У них за спинами великий старий вітряк розкладав до неба культі пощерблених кривих крил.

Повіз вони побачили відразу ж. То була велика гданська карета, прикрашена кистями та срібними цвяхами; вікна були затягнуті фіранками. Шість сивих цугових коней, прикрашених китицями та косами йшли рівною риссю, похитуючи головами, з яких звішувалися червоні плюмажі. Такий підібраний за мастю цуг повинен був коштувати фортуну.

— Давай! — закричав Регнард.

Як один вони прискочили до карети, коли та ще не порівнялася з вітряком, з оголеними рапірами та палашами в руках.

— Halt! — крикну Кноте.

— Стій! — вторили йому Регнард та Дантез.

Форейтори не дали себе заскочити. Перший зліва хльоснув батогом; ремінь зі свистом впав на голову та спину Регнарда. Француз скрикнув, майже звалився з сідла. Другий форейтор стрелив батогом над кіньми. Великі сиві тварини підняли голови, пішли скоком. Карета набрала швидкості, рвонула гостинцем як вихор, зі стукотом кінських копит, з брязкотом прикрас, з всі скорішим стуком кіл.

Кноте схватив кавалерійський пістоль — пуффер. Націлився, стрелив у другого візницю…

Схибив!

Дантез вбив шпори у кінські боки. Він похилився у сідлі і зі здійнятим палашем наздігнав форейтора. Чуючи стук копит, що наближався збоку, слуга обернувся, стрелив батогом вдруге, але француз заслонився лезом. Батіг вдарив його в чоло, хльоснув по спині. Дантез рвонув дозаду, майже не спавши з сідла коня, що скакав галопом, притримався передньої луки та вирвав батіг з руки форейтора.

Слуга скрикнув, зіщулився на своєму сидінні. Дантез підігнав свого коня, штурхнувши його шпорами, порівнявся з підсобним сивком, що входив у склад упряжки — цугу, потім вдарив форейтора плазом шаблі по спині. Слуга закричав, звалився убік, прямісінько поміж ремені упряжі, і зник під копитами розігнаних, перелякано хрипучих коней, що тягли карету.

Дантез не вагався ні хвилиною більше. Коні мчали, немов шалені, летіли як вітер, тягнучи карету, що підплигувала на каменях та небезпечно скрипіла. Одним швидким рухом він викинув ноги з стремен, скочив на сивка, вхопився за розвіяну гриву, підтягнувся догори та усівся в сідлі. Другий візник скрикнув, націлився батогом, але ж тої самої миті Кноте, що галопував рядом, вдарив його по лобі кістяною рукояттю пістолету, схватив за шию та пригнув до сідла. Дантез схопив повіддя пристяжного коня, потягнув їх, ще й відхилився назад, стримуючи ошаленілу тварину.

Йому вдалося, хоча й не відразу. Сивко дико заіржав, закрутив головою, звільнив, а разом із ним — і останні коні в шестерному цугові. Карета заколихалася, покотилася все вільніше, а потім і зовсім стала в хмурі пилу.

Дантез першим кинувся до дверей. Короб транспортного засобу був великий, оббитий оксамитом та срібними бляшками. На дверях повісили маску, що викривляла рота в іронічній посмішці. Не герб, не знак власника, а покрите сріблом обличчя, що було подібне на ті заслони, які носили актори; і такими ж красиві дами укривали власні обличчя на балах-маскарадах. Француз рвонув клямку, але Регнард відштовхнув його і сам скочив всередину. Дантез пішов по його слідах, а Кноте зі своїми кнехтами відкрив дверцята з іншої сторони.

В кареті знаходилася жінка. Молода, вдягнена в оксамитну сукню у відповідності до французької моди, яку в Речі Посполитій завела Марія Людовіка — з мереживним декольте, відкриваючим опуклості грудей та спину аж до лінії лопаток, прикрашену енгажантами^[31] та мереживами по рукавах. Свого чорного волосся жінка не збивала високо, не завивала у локони, але ж носила його розпущеним, з встромленою у нього розою у відповідності до іспанської моди, яка ще рідко зустрічалася у Речі Посполитій. Рис її обличчя Дантез не бачив — жінка притисла до нього золоту маску, інкрустовану дорогоцінним камінням. Її великі сірі очі, оточені довгими, чорними віями, безпокійно дивилися на Регнарда та його обірвану компанію.

— А ось і я, Євгеніє, — промовив Регнард тихим, зловісним голосом. — Я ж обіцяв, що ми ще зустрінемося. А я завжди дотримую своїх слів.

— Шкода турбот, Регнарде, — відповіла та холодно, хоча й дещо тремтливо. — Чи не чітко я висловилася, що твої залицяння мені огидні? Чи може ти не пануєш над собою, як жеребець, що винюхає кобилу, і потрібне залізне вудило, щоб стримати тебе?

Регнард вдарив незнайомку в обличчя. Жінка скрикнула, впала вбік. Маска випала в неї з рук, відкриваючи дрібне лице та кармінові вуста. Регнард не дав їй прийти до тями: схватив за волосся, підняв до гори, поволік до дверей, а потім вдарив ще раз, схватив під руку та брутально випихав назовні. Євгенія знову скрикнула. Вона скотилася по східцях прямо під підковані чоботи Кноте і його рейтарів, в бруд та пил проїжджого тракту. Дантез дивився на все це розширеними від подиву очима. І що все це мало означати? Бо Регнард просив у нього допомоги у викраденні своєї коханої, в руці якої йому відмовили її опікуни — сім’я Фредро. То в чому ж, дідько його забери, була тут справа?

Регнард, задихаючись, схопив Євгенію за волосся та брутально підніс на ноги, відхиливши її голову назад.

— Шановні кавалери. Подивіться на цю прокляту мурву, на цю гулящу дівку, паршиву францювату^[32] лярву! І оце сьогодні настав день, коли я прийшов подякувати їй за все, що вона для мене зробила. І повірте мені, відплачу я їй гідно!

Він схватив жінку за сукню на грудях та розірвав, роздираючи оксамит та мереживну сорочку, розхиляючи корсет, що підтримував красиві груди, увінчані великими темними сосками.

— Так хто перший до тієї повії, мил’с’дарі? Поспішіть, раніше ніж спаде її голова!

Заскочені рейтари не знали, що й робити. Те, що вчинив Регнард, було настільки несподіваним, що ніхто й подумати не міг, щоб повтішатися дещо з захопленою молодицею. Навіть Кноте сплюнув крізь поламані зуби, заморгав лівим оком, запалим у глибину черепа.

— Краще вже забий її, камраде. Немає у нас часу на забави!

— Та беріть її, хто бажає! Двічі питати не стану.

Євгенія верескнула, рвонулася у утиску, хльоснула Регнарда по щоці, залишаючи на ній червоні шрами від нігтів. Чоловік вдарив її відкритою долонею в обличчя, розвернув і, схопивши обома руками делікатну голову, з розмаху вдарив чолом жінки по східцях карети. Потів він схопив Євгенію навпіл, кинув обличчям на підлогу, схопив за шлейф сукні і розірвав його, відкриваючи повні стегна, прикриті ярко-червоними панчохами з підв’язками.

— Як немає бажаючих, то я буду першим, — буркнув він.

Знову схопив жінку за волосся, розстебнув вамс і…

Завмер, чуючи сильний укол в бік шиї.

Дантез приставив кінчик палаша йому до горла.

— Залиш її, Регнарде!

Француз заморгав та викривив вуста в презирливій усмішці.

— Не будь дурнем, Дантезе, — процідив він. — Тільки про це одне тебе прошу…

— Ти ошукав мене, Регнарде! Ми мали вивільнити твою кохану, а це… це якась помста. Не можу дозволити, щоб ти зґвалтував та замордував невинну даму! — скрикнув Дантез.

— Це придворна повія! Інтриганка, що послала б тебе на ешафот одним рухом пальця!

— Мовчи та одсунься.

— Ти не знаєш, що робиш, пане шевальє! Це пекельна гуляща дівка, прислужниця Марії Людовіки…

Регнард застогнав та відскочив, коли лезо виточило з його шиї струмочок крові.

Кноте швидко, мов блискавка, сягнув за спину, за ліваком^[33], дав знак рейтарам і…

Роздався глухий тріск відтягнутого курка. Рейтар завмер, коли чорний отвір стволу глянув йому просто в очі. І це не був пістоль, чи полугак — але ж малий гарлач. Отвір, що розширювався як лейка, крив в собі солідний заряд січеного залізяччя, цвяхів, а то й товченого скла.

— Дантез, ти дурень! — простогнав Регнард. — Вона не може залишитися живою, бо заб’є нас усіх. Відішле на шибеницю, але перед тим видряпає очі, ти… лицар без скази…

— Відійдіть від карети. Двічі просити не стану.

— Ти завжди був дурнем, Дантез. Це ж… якесь шаленство. Не захищай цієї жінки, бо ж не знаєш. Це ж Євгенія де Мейі Ласкаріг, дівоче прізвище — Годебська. Це та жінка, з причини якої я став банітою!

— Кий тобі в сраку, Регнард, — буркнув Дантез. — Там же бачу я твої володіння та достоїнства! А якби розстібнув рейтузи, то показав би, що думаю про твою кар’єру при дворі, про інтриги та змови. Ти забув, що у мене є власна честь! І в такому підлому злочині я участі не візьму!

— Коні! — крикнув один з рейтарів. — Коні на дорозі!

Кнехти Кноте розбіглись в одну мить. Одні кинулися до коней, інші — в сторону лісу. Дантез притис вістря палаша до грудей Регнарда, погрозив йому гарлачем.

— І ні руху!

— Біжимо, Дантез, — простогнав Регнард. — Не треба тут залишатися. Благаю!

Земля загуділа під копитами коней. Швидко і ефективно їх оточила громада вершників. Дантез полегшено відітхнув. По жупанах, ярко-червоних деліях, гєрмаках, кольчугах і бехтерцях, по високих ковпаках, прикрашених пір’ям чапель та хижих птахів, він пізнав поляків. Вершники зупинилися біля карети, тримаючи в руках шаблі та рогатини, челядь цілилася з бандолетів та аркебуз.

— Що тут діється?! — крикнув молодий шляхтич в малиновій делії з соболиним коміром, в багатому жупані з петлицями, в шапці з хутра рисі, прикрашеній підвісом з пуком чаплиних пер. Він помітив даму, стримався, зняв головний убір і витончено уклонився.

— Милостива пані, пробач, що непокою, — сказав він. — Ми побачили карету та трупи. І відразу ж помислили, що тут діється ґвалт.

— І добре помислив, мил’с’дар, — промовила Євгенія низьким, красивим голосом. — Всі ми є жертвами насилля. На нас напала… свавільна компанія під командуванням… ось цього кавалера.

І ось тут несподівано вона указала на Дантеза!

Бертран завмер. Це… Це не могло бути правдою…

— Цей чоловік, — розплакалася Євгенія, поглядаючи на француза, — хотів задати мені ґвалту!

Молодий шляхтич глянув Дантезові прямо в очі.

— Стій, мил’с’дар, і не рухайся! — процідив він крізь зуби. — Віддай зброю та їдь з нами до старости! Ти винен в насиллі та ґвалті, а оскільки схопили тебе in recenti^[34] на місці скоєння злочину, тебе чекає суд та шибениця.

— Це все неправда… Підла брехня, — промимрив Дантез. — Я… Я захистив цю даму… Пані, як ти можеш… Скажи, що все це неправда.

— Заберіть його звідси! — крикнула Євгенія. Сльози стікали їй на шию, на порвану сукню та на груди, які вона безрезультатно прикривала шматками тканини. — Це все його дільце!

У Дантеза було таке почуття, якби він летів в бездонну безодню. Кінні слуги та почтові^[35] наблизилися до нього з оголеними шаблями.

— Віддайте зброю, шановний кавалере! — повторив шляхтич. — Все, забираймо його до старости!

Дантез примкнув очі. Він розумів, що в нього немає ніяких шансів. Він навіть не почув, як у нього з руки висмикнули рапіру і гарлач, як підштовхнули його вперед, як зв’язали руки та закинули на коня. Його голову охопила ніч…

*****

…яка, власне, минала. Дантез підняв голову. Високо нагорі, в заломі мурів було маленьке віконце; через грати він бачив сіре небо. До світанку не залишилося багато часу. Дантез знав, що як тільки перші промені сонця висвітлять небосхил, по нього прийдуть гайдуки, проведуть до каплиці, до священика. А потім на скриплячій повозці всі вони поїдуть на міський ринок, на якому…

Як все це могло статися? Як могло дійти до того, що така благородна і чесна людина, як він, тепер чекав на виконання смертного вироку? Його життя оказалося варте менше, ніж зітліле лахміття, дещиця соломи з дерев’яного барлогу в льосі пшемиського замку. І подумати тільки: через те, що все життя він намагався бути вірним засадам, які прищеплював батько.

«Честь, мій сину, це щось таке, що сам собі надаєш і тільки сам собі можеш відібрати».

Хто це сказав? Може то бурмотів поглинений молитвою Шмітке, постійно п’яний рейтар з полку Денхоффа, якого повинні були вішати разом з Бертраном? Чи може Мошко Крошнєнський, іудей, слуга Валентего Фредри, якого оскаржили в фальшивомонетництві?

Ні, то був голос батька Бертрана, Жана Шарля де Дантеза, капітана королівських мушкетерів, який дозволив себе забити як дурень на захист честі та короля Людовіка під Ларошеллю. Коли дійшло до сутички з гугенотами, він не захотів покинути знамені та збігти, як його товариші, що виказали більше здорового розсудку. Жан Шарль загинув, порубаний. А якщо б відступив, то, можливо, зберіг би своїмаєтності, не допустив би, щоб родичі вирвали їх у молодої вдови та у маленького сина. И тоді він, Бертран де Дантез, не повинен би вдаватися в інтриги, підставляти шию за маркізу Брінвільє, покинути вітчизну з смертним вироком, вплутатися в наступну інтригу і, в кінці кінців, повиснути на конопляному мотузкові в Речі Посполитій, куди він прибув в якості дворянина Марії Людовіки^[36].

А все це через його дурість та честь. Честь, яка справила, що він став в обороні проклятої Євгенії. Дурість, яка схилила його до того, щоб залишитися біля карети та віддати Регнарда до рук старости. Якби ж то він утік, то був би зараз вільною людиною.

Бертран боявся смерті. Він тремтів і проливав сльози, зламаний страхом. До цієї пори страху він не знав на війні, під час поєдинку, від вістря шпаги чи ворожої кулі. Але ж страх перед екзекуцією за злочин, якого він не допускав, більше того, виконанню якого він намагався запобігти — переповнював його дрижаками. Він не знав, що зробить там, на ешафоті. Чи стачить йому сил, аби іти на смерть з високо піднятим чолом? Або ж він почне скиглити про жалість, і слугам ката прийдеться тащити його, виючого мов звір, аж до місця погибелі? Чи дозволить він спокійно накласти на шию петлю, чи, може, намочить чи наробить в рейтузи, до того, як виб’ють з під його ніг драбину?

…Честь — це така річ, яку собі можеш відібрати тільки ти сам. І скільки коштувала його родова честь тут, в цій вежі? Чого були варті тепер слова його батька?

На сходах, що вели до найнижчого рівня льохів, роздалися кроки. Француз затремтів, перехрестився і почав молитися. Дуже скоро блиск полум’я розсвітив камеру, а в проході за решіткою встали збройні слуги.

— Пане француз, — сказав вахмістр служби старости, — teatrum готовий. Ідіть з нами, і не треба боятися. Кат найкращий, з самісінького Бєча прибули, труну вам з доброї соснини збили — по два гроші за дошку. Похорон братський^[37] буде, з ксьондзом та корогвами, так що і воєводі кращого не бажати. Радні прийняли рішення, що ж воно честь для міста — француза, іноземця поховати. Так що ідіть за нами до каплиці, бо ж навіщо час марнувати.

Дантез не знав, що діялося далі. Він дозволив себе вести, тягнути, інколи навіть волокти. Під кінець впав на коліна перед хрестом. Ксьондз поблагословив його, заспокоював, сунув в долоню чотки; Дантез його не слухав. Руки у нього тремтіли, зуби цокали, а тілом стрясали конвульсії. Гайдуки відступили, залишили його одного під олтарем, дали трохи часу на останнє поєднання з Богом. Француз мовчав. Молитися він не міг… Слова не проходили крізь горло.

Раптом хтось опустився поряд на коліна, осінив себе знаком хреста.

— Шевальє Дантезе, ви мене чуєте?

Поряд стояв на колінах молодий, чорноволосий шляхтич у ярко-червоному жупані.

— Не знаю, чи ваша милість мене впізнає. Ми спотикалися там, на дорозі, біля карети. Це я впіймав мил’с’даря і до міста доставив. Марек Собеський^[38], гербу Яніна, красноставський староста.

Дантез на те нічого не промовив.

— Хотів я просити у милостивого кавалера пробачити мене. Я їду на війну з козаками… Не знаю, що мені писане. Не знаю, де ми зустрінемося: чи то в небі, чи то в пеклі, тому б хотів, щоб пан не ховав до мене урази в годину власної смерті.

— Пробачаю, — глухо сказав Бертран. — Але й взиваю тебе, мил’с’дар старосто, на вічний суд Божий, який вже навічно вирішить, чим направду я завинив.

— Я знаю твої ранішні вчинки, пане кавалере. І я знаю, що ти того не зробив.

Дантез подивився на хрест з Божою Мукою і холодно всміхнувся.

— Тоді, ваша милість нехай іде до старости і переконай його, що він безпідставно осудив мене на втрату життя.

— Я вже говорив з ним. На жаль, та жінка, на яку ти, нібито, напав, свого звинувачення не відвела. Її голос перед міським судом значить більше за мій. І у мене немає жодних доказів для твого захисту.

— Тоді подивись, як я затанцюю на стрічку. І нехай твоє сумління залишиться спокійним.

Собеський на це нічого не відповів. Він знову перехрестився і піднявся. Позаду роздалися кроки. Гайдуки взяли Бертрана під руки. Француз рвонувся, побачивши, що йому несуть білу полотняну сорочку без коміру.

— Пане французе, — тихо сказав вахмістр. — Кому в дорогу, тому час.

*****

Три шибениці на дерев’яному підвищенні чекали вже з світанку. Їх поставили посередині ринку, під пшемиською ратушею, прикрашеною чудовими мансардами. Під аркадами та галереями будинку, в вузьких вулицях та перед самим ешафотом тіснився різнобарвний натовп простого люду. Коли ридван з осудженими заїхав на площу, піднявся шум, в якому можна було чути крики та образи. Вішання іноземної німчури користувалося великою увагою городян. Запевне, це була більш миліша розвага, ніж відсіч штурмів облягаючих козаків полковника Копистиньского чи бійки та сварки шляхти з округи, від яких вже не раз постраждали корчми, лавки та міський собор.

Світанок вставав понурий, туманний та дощовий. Дощ мрячив з свинцевих хмар, а час від часу зі сторони Бещад добігав тихий, величний грім недалекої бурі.

Дантез мало що запам’ятав з піднесеної церемонії поєднання з Господом і з того, що діялося потім біля ешафоту. Коли слуги опустили задню стінку ридвану, він, не виказуючи протестів, дозволив спровадити себе на землю, а потім вільно піднявся по сходах на підвищення. Він думав про те, що зробити, коли кат надіне йому мотузку на шию. Просити у Бога помилування, чи вмерти однаково дурно, що й з честю, кричачи: «Vive la France!»?

Він був дурнем, бо довірився урокам батька. Проклятим дурнем, бо намагався діяти за принципами честі. Зараз, стоячи у підніжжя шибениці, Дантез чуяв, що якби йому тільки надали другий шанс, він віддав би усе що тільки в нього було, відкинув би від себе всю гордість, все, що виніс з батьківського будинку, аби пожити трохи ще, ніж тільки до часу, коли кат надіне йому на шию конопляну мотузку. Зараз, у підніжжя сходинок погибелі, його честь не варта була і зламаного шеляга.

Як божевільний вдивлявся він у представника суду, який чотири рази прочитав вирок — кожен раз звертаючись до іншої частини ринку. Барабанщики вдарили в барабани; їхній гуркіт глушив слова священика, що відмовляв молитву і осіняв засуджених до страти хрестом. Хтось схопив Дантеза за плече. То був помічник ката. Рукою він вказав на наготовану шибеницю. Виходить, вже прийшов час.

Дантез ішов… в розпачу, душа спустилася до п’ят. Кожна п’ядь, яку він пройшов, здавалася йому милею, кожен крок тривав цілу вічність. Але ж саме до вічності француз і направлявся.

А коли вже став перед шибеницею, за крок від драбини, подумав, що за порятунок від цього нещастя він віддав би душу навіть і дияволу.

— Проклятий! — промимрив він. — Тепер я проклятий навіки…

Кат чекав, тримаючи в долоні мотуз, нещодавно намазаний дьогтем. Слуги підштовхнули Дантеза до драбини, що опиралася до шибениці. Ще хвиля, і він би піднявся на неї, зіп’явся б наверх; тоді б кат наклав би йому мотуза на шию, а помічник вибив би опору з під ніг.

Бертран тепер не сподівався навіть на чудо. Він не вірив, буцімто щось станеться; він не вірив, що впаде грім з ясного неба, або ж місто задрижить у своїх підвалинах. Він чекав на смерть.

И все ж таки чудо здійснилося.

— Затримати екзекуцію! — крикнув якийсь голос.

Дантез замигав. Він обернувся і побачив, як на ешафот мов блискавка піднявся низький, товстий шляхтич в оксамитовому жупані, в шапці з пером чаплі. Бертран відразу ж пізнав його. То був Марчін з Нєдзєльська Мадалиньский, юридичний пшемиський староста.

Той самий шляхтич, який сказав його на смерть за збройний напад і спробу насилля…

— Стояти! — голосно кричав староста. — Стояти! Все припинити!

Юрба зашуміла, загула. В рядів черні посипалися насмішки та свист. Можливо, що полетіло й каміння, але каре рейтарів навкруги ешафоту застуджувало гнів плебсу, розчарованого тим, що його може оминути настільки піднесене видовище, як вішання заморських содомітів, «хрянцузів, німчури та англійців».

Староста подав якийсь папір старому, все давно посивілому судовому представникові.

— Сьогодні королівські іменини, — крикнув він до юрби. — Наш пан, Ян Казимир Ваза, король Польщі, князь руський, пруський, мазовецький та інфлянтський, у великій та незмірній ласкавості дарує життя одному з засуджених. Смертну страту він замінює такому на довічну інфамію та баніцію з кордонів Корони та Литви!

Бурмотіння розійшлося поміж слугами, рейтарами, посеред міських патриціїв, що засідали за відкритими вікнами ратуші і в аркадах будинку. Затихло воно, коли вахмістр, що слідкував за ходом страти, дав знак, щоб знову вдарили у барабани.

Дантеза і двох засуджених до страти рейтарів провели на середину ешафота. Там чекали староста, ксьондз, вахмістр та шестеро одягнених в чорне рейтарів. Знову пролунала барабанна дроб, яка заглушила незадоволені голоси юрби.

Дантез поглянув на інших засуджених. Разом їх було трьох, тим часом як милість була дарована лише одному. А це означало, що треба було покластися на сліпу судьбу.

Перед ними швидко поставили барабан. Один з гайдуків старости кинув на шкіру три чорних гральні кості.

— Засади прості, — взяв голос староста. — Один з вас сьогодні виграє власне життя. Одному з вас посміхнеться фортуна та щастя. Тих, що залишаться, стратять. Той, хто викине більше очок, піде вільно. Кидайте, в ім’я Боже, і нехай вам сприяє щасливий випадок!

Дантез здригнувся. Спасіння, що надійшло, зовсім не було світанком надії. Скоріше вже — іграшкою жорстокої судьби. Француз ще не взяв кості до рук, а вже знав, що його виник буде найнижчим, як і завжди, щастя мати він не буде.

Спочатку ніхто й не поворушився. Барабани глухо загуркотіли. Потім нависла тиша, мовчання, в якому Дантез чув лише бурмотіння бурі, що наближалася, та тихе хропіння фризських коней рейтарів.

— Ну, давайте ж, — промовив вахмістр. — Хто кидає першим?

Засуджені переглянулися. Потім один з рейтарів підійшов до барабана, взяв кості до долоні і замкнув очі. Довго трямів кості у дрижачій руці, нарешті кинув.

Кості застукали по натягнутій шкірі барабану.

Шість, п’ять, два…

Рейтар відкрив очі, відтер піт з чола, легкий рум’янець виповз на його бліде обличчя. Виник був дуже добрим. Ставка була виставлена дуже високо. Дуже вже високо!

Дантез не квапився кидати… Він дрижав всім тілом, а холодний піт заливав йому очі. Він уступив місце другому засудженому. Рейтар підійшов до барабана, взяв кості, а потім рознюнився.

— Нііііі… — простогнав він. — Даруйте, люди хороші! Не наказуйте мені!

Слуги схопили його під руки.

— А ну кидай, під три чорти! — крикнув староста. — І нехай змилується над тобою Господь.

Рейтар виривався, упустив кості. Йому втиснули їх до долоні силою. І майже негайно вони випали з тремтячої руки.

Шість, п’ять, два…

Староста, гайдуки і рейтари відступили зі стогоном здивування. Судовий чиновник громко виголосив виник, після чого вигуки здивування одізвалися і в юрбі.

Тепер прийшла черга на Дантеза. Староста з очікуванням поглянув на нього. Мовчання протягалося.

Бертран впав на коліна перед барабаном. Його підтримали, щоб він міг взяти кості. Француз бажав потримати їх в долоні довше, але ж його схопив пароксизм страху, долоня безсило впала, і кості вилетіли на гладку шкіру барабану. Дантез бачив, як вони падали донизу, як неспішно крутилися…

Очки на костях були у вигляді черепів… І кожне з них було його життям! І в кожному заразом таїлася жорстока, біла смерть!

Шість, п’ять…

Останній, незграбно кинутий кубик, відбився від барабану, пролетів над краєм…

Спав на дошки ешафоту, покотився зі стукотом…

І впав до дірки з-під сучка! І зник!

Стогін розчарування вирвався з грудей гайдуків, ката та прислуги. Староста пронизав Дантеза блискавкою погляду.

— Програв, мил’с’дар! Добре, забирайте його!

Слуги потягли Дантеза до шибениці. І власне тоді хтось заступив їм дорогу. То був молодий, темноволосий шляхтич, Марек Собеський.

— Стійте! — владним голосом скомандував він. — Затримайтесь!

— У чому річ, мил’с’дар? — спитав староста. — Він же нехибно програв!

— Ще невідомо, скільки там вийшло на останній кості. Знайдіть її та перевірте!

— Нехай кине ще раз! — буркнув вахмістр.

— Нащо?! — відповів йому староста. — Часу немає! Все рівно буде висіти!

— Veto! — з люттю гримнув Собеський. — Не дозволяю. Невже ж то, пане Мадалінський, ви вже позбулися чеснот і залишків совісті? Не дозволите в’язневі під шибеницею мати хоч тінь надії на зміну судьби? Оце по-християнськи!

Староста схопився за шаблю, але ж стримався.

— Шукайте кістку!

Слуги кинулися до підставі ешафоту. Вони дісталися під помост і там шукали маленьку річ. Дантез був готовий втратити свідомість.

— Немає кості! — крикнув знизу хтось з людей старости.

— Нема!

— Ось вона, тут! Нехай кине ще раз!

У входу на ешафот встав самотній шляхтич в чорній делії, обшитій хутром білки, з шаблею-вірменкою^[39] на боку. На витягнутій долоні в чорній рукавиці він тримав малу, чорну гральну кість.

Староста кивнув головою, погоджуючись. Незнайомець подав кубик французу. Бертран похитнувся, ледь не впав.

Одна кістка. Шість очок.

Шість черепів Смерті.

Брама до життя та волі.

Дантез взяв кубик дрижачою долонею. Вона була ніби лід.

Оперся на край барабану.

Кинув.

На виник і не дивився. Закрив очі та чекав, коли слуги потягнуть його до шибениці.

Він почув якийсь шум, здушений стогін, а потім барабанний дріб. Юрба захлиснулася вигуками. І нічого не діялося. Ніхто до нього навіть не доторкнувся. Ніхто не потяг на смерть.

Дантез підняв опухлі повіки. Перший з рейтарів танцював на мотузі, оскільки у нього з під ніг вибили драбину. Кат схватив його за ноги, притримав и потягнув донизу. Вмираючий захарчав, затремтів и застиг.

Другого рейтара повели до другої шибениці. Ксьондз перехрестив його, благословив, кати затягнули вояка на драбину, наділи петлю.

В вухах Дантеза наче гук грому прогриміла драбина, що впала на дошки, і скрип мотуза під тягарем повішеного.

Він подивився на барабан.

Шість, п’ять, п’ять.

Він спасся. Пережив дивним розпорядженням долі, врятований власне тоді, коли відмовився від власної честі та гордості. Очами він пошукав Собеського, відповідального за його звільнення, але ж ніде його не бачив.

Дантез похитнувся, але його підтримали гайдуки старости. Хтось залив йому до горлянки декілька ковтків горілки.

— Шевальє Бертране де Дантез, — тихо промовив юридичний староста. — Милість Його Королівської Величності звільнила тебе від стрічка. Цим роблю вас вільним. Можеш піти, але ж попереджаю, що вирок, що висів на тобі, було замінено на інфамію. Ти тепер вийнятий з під права, кожен може безкарно вбити тебе. Даю тобі два тижні на те, щоб покинути кордони Речі Посполитої, а потім накажу шукати тебе по всій Червоній Русі. До Семиграддя^[40] у тебе два дні шляху; маю надію, що ти, пане кавалере, скористаєшся цим трактом.

— Зроблю, як кажете, шановний пане старосто, — буркнув Дантез.

Він ще ковтнув горілки, а потім, при підтримці гайдуків, направився до сходів, що вели донизу, не ушанувавши хоча б поглядом рейтарів, що похитувалися на шибениці.

— Пане Дантез, дозволь, мил’с’дар, на слівце.

Бертран підняв голову. Перед ним стояв його рятівник. Таємничий шляхтич, який перед тим підсунув йому того останнього, рятівного кубика.

— Слухаю.

— Якщо бажаєш, кавалере, їдь тоді зі мною. Мам справу, яка не терпить зволікання.

Дантез похитав головою. А потім схилився до самої землі.

— Проводьте. Я винен вам життям.

Він ще озирнувся на ешафот, на юрбу селян та міщан; на шляхтичів та слуг. Але ж Собеського ніде не помітив.

*****

Якби хтось потім спитав у Дантеза, яким чином доїхали вони до чудового замку в Красичині, Бертран не зміг би дати хоч-якої відповіді. З цієї подорожі він не запам’ятав майже нічого. Відразу ж за Львівською Брамою вони повернули на південь, а потім вже старі тропи вели їх через ліси, гори та долини, прямо на південь. Врешті, коли вже було майже темно, а над горами зійшов круглий білий місяць, перед ними в долині Сану з’явився замок — майже зі сну — з витягнутими білими вежами, з годинниковою баштою, з мостом та зубчастими стінами. Світло місяця та зірок відбивалося у ставах та розливах навкруги стін. Видовище було настільки красивим, що Дантез вдивлявся в палац та темне небо над горами ніби зачарований. До себе він прийшов тільки тоді, коли кінські копита застукали на дерев’яних колодах мосту, що вів до замку.

Життя мало для Дантеза присмак старого, вистояного десятиріччями угорського вина^[41].

Вони в’їхали на замковий двір і зійшли з коней. Незнайомий повів Бертрана по сходах до надмірно освітлених замкових кімнат. Коли затрималися в великій передній, Дантез переконався, що в замкові відбувався бал-маскарад. Француз почув музику, що лунала в головних залах, побачив крізь щілину в незакритих дверях постаті, що сунули в танцювальному хороводі наче привиди чи упирі. Він розпізнавав дам, кавалерів та польських шляхтичів, з дивними тюрбанами на головах, з обличчями, закритими масками.

Бертран здригнувся, коли слуги принесли костюми для них. Незнайомець надів широкий вишитий зірками плащ чаклуна, спичастий ковпак та маску Гермеса Трисмегіста^[42]. А Дантез… Для нього було приготовано інше вбрання. На його каптан було накинуто сорочку з грубого полотна, без коміра. Він ледь не зомлів, коли спам’ятав, що таку ж мав сьогодні на собі під шибеницею. То була смертна сорочка.

Француз рвонув за тканину і кинув переляканий погляд на свого рятівника, але ж той владним жестом приклав вказівний палець до вуст. А потім Дантез здригнувся вдруге, коли слуга приніс та зав’язав йому на нозі відірвану петлю катівського мотуза. А потім на обличчя йому наклали маску, що представляла бліде і викривлене обличчя мерця. Дантез одержав вбрання висельника, якого підвісили за ногу!

На знак голови провідника вони рушили через кімнати. Маскарад був у розпалі — в кімнатах пили, гралися, займалися любов’ю, танцювали та бавилися грою у Wirsthaus^[43]. Дантез протискувався крізь різнокольорову юрбу гостей і в глибині серця чув все більший неспокій. Щось не подобалося йому у вбранні оточуючих. Він зустрічав пустельників, жінок та чоловіків, перевдягнених в місяці та зірки, в алегорії справедливості, лицарів та королів, що тримали мечі, булави та келихи. В самому центрі цього людського виру на троні засідав диявол, однією рукою спираючись на вежу. Щось все це Дантезові нагадувало. Він ще не знав, що саме, але він був на крок від того, щоб викрити таємницю.

І нарешті до нього дійшло: все це були костюми з великих та малих арканів таро. Він ішов через юрбу карт, кожна з яких могла персоніфікувати людську долю та призначення; трагедію, або ж усміх фортуни. Дантез не міг заперечити, що для нього вбрання вибрали напрочуд вдало. Адже він був Шибеником — картою, що означала людину наївну, вірну чи закохану ніби молодик. Він ішов, ледь живий від подиву, минаючи Магів, Зірок, лицарів булав та келихів, оточений хороводами не знаних йому постатей.

Нарешті Маг завів до дужої, наріжної замкової башти. Високі, похмурі внутрішні покої були освітлені сотнями свічок. Вогні дрижали, хиталися, розсилаючи по стінах кавалькади нечітких відблисків та тіней. А на фресках, на зображеннях та картинах царювала Пані Смерть.

Приміщення було каплицею палацу, а її оздоблення аж занадто добре нагадувало, настільки тендітним та нестійким є людське тіло. Бертран бачив скелети, що виходили з могил і запрошували живих станцювати danse macabre^[44]. Він бачив, як смерть вела до танцю польського шляхтича, іудея, магната та єпископа; як вона забирала дітей та старців, юнь, солдат та розбійників.

А поза тим, вона ж чекала Бертрана посеред кімнати.

Коли вони підійшли поближче, постать Смерті піднялася зі стільця з підніжкою та окинула Дантеза величним, гордовитим поглядом. Обличчя чоловіка затуляла маска Смерті, на чорному колеті було намальовано кістки скелету, навіть на пальцях оксамитних рукавичок було додано срібні, довгі кігті. Бертран не знав, перед ким він стоїть, але ж в жестах незнайомого було стільки достоїнства, що він відразу ж відчув, що має справу з можним паном — може, з одним з магнатів чи українних королев’ят Речі Посполитої.

— Ваша милість, — шляхтич, який привів француза, склав низький церемоніальний уклін перед Смертю. — Це та особа, про яку ми говорили.

— Кавалер Бертран де Дантез, колишній дворянин королеви Марії Людовіки, — промовив Смерть голосом, навиклим до надання наказів. — Осуджений на смерть за напад та ґвалт на широкій дорозі, якому вирок замінили з милості Його Королівської Величності на довічну інфамію.

Дантез склонився. Смерть обійшов його довкола, опираючи праву руку на стегні.

— Бертран де Дантез. Жертва долі, власної честі та чесноти. Стративши невеличкий спадок від батька, вплутався в інтриги та змови, які коштували йому втратою всього того, що в нього ще залишалося — доброго імені. З Франції він збіг до Речі Посполитої разом з Марією Людовікою і став інфамісом з вини капризної фортуни. І все через те, милостивий кавалере, що завжди ти ставав на захист невластивих осіб. Маркіза Брінвійє, яку ти боронив, виявилася чаклункою та отруювальницею; Євгенія де Мейї Ласкаріг оскаржила тебе в нападі…

Дантез примкнув очі. То все було правдою. Чорти б її взяли, але ж найсправжнісінькою правдою.

— Але ж до діла, мил’с’даре кавалере. Час витікає, а в мене є обов’язки. Бал ще не скінчено. А перед тим, як ти візьмеш в ньому участь, нам треба обговорити, яку роль припаде тобі зіграти.

Дантез схилив голову, примкнув очі.

— Вперше в житті доля тобі всміхнулася, пане Дантез. Сьогодні вранці, під шибеницею, ти виграв власне життя. Тепер можеш виграти власне майбутнє. І для цього навіть не треба кидати кості. Буде достатньо, кавалере, якщо приймеш карти, які я тобі пропоную.

«А ці карти, часом, — подумав Дантез, — не Смерть, Маг чи теж Шибеник? Якою з них я є?».

— Мені потрібен вірний та шляхетний слуга, — тягнув незнайомий. — Людина, який без страху може зазирнути в очі до Смерті. Сьогодні в Перемишлю ти вже бачив її, але ж, завдяки фортуні, вискочив з пекла. І тепер, пане Дантез, я пропоную тобі значну зміну твоєї долі. До сих пір ти був звіриною, на яку полюють. А тепер ти сам зробишся ватажком вовчої зграї.

З прикрашеної золотом шкатулки він видобув два незапечатаних листа.

— Це є твоя воля. Я можу схилити Його Королівську Величність видати тобі охоронного листа, завдяки якому, незважаючи на інфамію, що тяжить на тобі, ти зможеш без перешкод порушатися Короною та Литвою. А в другому листі міститься твоя майбутня влада. Я в стані запевнити тобі номінацію на оберстлейтенанта^[45] полку рейтарів, яким станеш командувати під час відсутності Його Княжої Високості Богуслава Радзівілла^[46]. А якщо станеш моїм вірним та чесним слугою, можу вставитися у Його Величності, щоб той подумав про тебе під час роздачі вакантних староств та урядів.

Дантез слухав ті слова, і його серце майже вискакувало з грудей. Патент оберстлейтенанта рейтарського полку. Шість порцій^[47]. До того ж королівська милість, яка перекладалася на жирні староства та королівські уряди. Все вказувало на те, що в грі зі смертю йому вдалося витягнути з рукава туза, який знаходився там вже віддавна. Однак, він не вірив, щоб доля посміхнулася йому запросто, з доброти серця. Бо завжди Дантез був тільки іграшкою в руках сильних світу цього.

— Мені дуже приємно чути ці слова, милостивий пане, — промовив він. — Однак, я не вірю, щоб ці гідності та почесті бралися єдине з доброї волі вашої милості. Я добре знаю, що це платня за службу. Тоді, яка має бути її ціль? Що я маю вчинити, що є вартим такої нагороди?

Смерть і Маг обмінялися поглядами.

— Ми маємо на меті усунення деяких осіб, — сказав Смерть.

— Виходить, вбивство?

— Багатократне вбивство, якщо ми настоюємо, щоб називати речі власним іменем. Я не вірю, щоб для тебе це було novum, бо в численних поєдинках, сутичках та сварках ти аж надто довів свою справність в цим ремеслі, пане кавалере.

Дантез встромив в Смерть холодний, жорсткий погляд.

— Простежуючи за подіями мого життя, ви зробили помилку, пане, — промовив він. — Ви пропустили значущу подробицю, а саме, що я ціню власну честь настільки ж високо, як і життя. Я не найманий вбивця, якому платять за голови. Я не вбиваю з наказу, не стріляю до спини. Так, я вбив декількох людей, але в бою, обличчям до обличчя. Так що до такої ролі я не надаюся.

— Чи тоді слова твої означають, що ти відмовляєшся скористатися моєю милістю?

— Якщо твоя милість означає, що я повинен зробитися вбивцею, тоді відповім, що моя честь не дозволяє мені вбивати заради грошей.

Смерть захлинувся, захарчав. Він сів на лавку, і Маг швидко налив йому вина до срібного наутілуса. Чоловік випив, закашлявся і лише після цього через деякий момент заспокоївся.

— Честь… І де буде твоя честь, коли будь-який селюк розіб’є тобі голову чеканом і повезе її до старости, щоб отримати ті марні двісті дукатів?! Задумайся, Дантезе. До цього часу ти був лише пішаком на шаховій дошці, на якій зіткнулися придворні інтриги. Ми ж пропонуємо тобі роль шахового коня, який буде мати суттєвий вплив на хід битви.

— То не служба для мене.

— Бо ти — людина честі? — в голосі Смерті посилювався гнів. — Милостивий пане, таких людей вже нема!

— Мені прикро, пане, але моєї гордості не можна купити за юдини срібники.

— Та ні, то неправда, пане Дантез. Кожного можна купити. Це є лише питанням відповідної платні.

— Але ж не мене.

— Що ж, — зі злістю сказав Маг, — повертайся, пан, на гостинець. Allez!

Дантез склонився. Двері стояли відкритими. Він немов чув подмух вітру від них. То була дорога на тракт. Дорога до погибелі. Як інфамісу, йому ніде було іти. До Семиграддя? До турків? До Москви?

Смерть знову кашлянув.

— Пане Дантез, — тихо промовив він, і француз, який вже прямував до двері. — Вибачте цю зустріч. Я дуже сильно помилився. Мені здавалося, що на світі вже немає людей честі, що їх вибили в минулих століттях, перебили ударами ззаду, перестріляли з рушниць та півгаків; їх зраджено, продано ворогам та язичникам. Тому прошу у тебе пробачення за те, що зробив тобі настільки ганебну пропозицію. Тому затримай, будь ласка, коня, на якому прибув сюди, бо, можливо, ти є останньою людиною честі, яку я знаю.

Дантез стояв спиню до Смерті і Мага. Він тяжко дихав, відчуваючи, як здіймаються в ньому розпач і гнів, як заламуються в ньому гідність та гордість. Йому не було по що повертатися на тракт. Він не міг жити з честю замість талерів. У нього не було сил повертатися на перехрестя доріг за смертю…

Він обернувся.

— Я згоден!

Дантез не бачив облич своїх довірителів, але міг би присягнути, що на них з’явився вираз тріумфу. Ті не одізвалися, але ж легко похитали головами.

— Кого я повинен вбити?

Повіяв вітер, знову порушив полум’ям свічок. Маска Смерті скалила вовчі зуби.

Пан Смерть бажав щось сказати, але тільки хрипів і не міг дістати з себе голосу. В кінці кінців обернувся, протягнув руку до чорнила і пера та нашкрябав щось на клаптику паперу. Він подав його Магові, а той передав Дантезові.

Француз кинув оком на невиразні рядки літер і завмер. У нього з’явилося враження, що летить у безодню.

А потім він почав сміятися холодним, безжальним сміхом.

— Милостиві панове, простіше було б зарубати короля Польщі і Литви, — промовив він через хвилинку, коли зібрав в собі достатньо сил. — Що пан каже, слуга повинен. Але ж для виконання цього завдання мені потрібна армія.

— Немає на світі такої армії, яка б поконала твоїх супротивників, — буркнув Маг. Смерть нічого не сказав. Він до кінця випив вино з наутілуса, потім зі злістю кинув його під ноги Дантезові.

— Твоєю зброєю, шевальє, не буде клинок рапіри чи шпаги, а тільки політика. Запевняю тебе, що вона є такою ж безжальною та ефективною, як холодна сталь.

— Не мені про те питати, тим не менше, я хотів би знати, в ім’я чого ви хочете доконати настільки потворний злочин? Я зроблю це заради талерів, але ж ви, шляхетні панове? Які спонукання змушують вас до такого чину?

— Добро Речі Посполитої, твоєї прийомної вітчизни, пане Дантез, — буркнув Маг.

— Люди, яких ти вб’єш, — промовив Смерть тремтячим від гніву голосом, — то бунтарі та порушники спокою, які стануть згубою нашого королівства. То все сукини діти, різуни-бунтівники! То все наволоч і гультяї!

Голос Смерті робився все вищим. Останні слова він прокричав, піднімаючи руки над головою. Маг схопив його за плече, притримав, заспокоїв, нашіптуючи до вуха заспокійливі слова. Дантез не чув, про що він мовив.

— Те, що я повинен зробити, — сказав він, — означає зламання угоди, підписаної під Білою Церквою з козаками^[48]. Це приведе до нової війни в Україні.

— У вогні цієї війни ми викуємо нове обличчя цієї країни, — захрипів Смерть. — Нова Річ Посполита, в повстанні якої перешкоджають ті голови, яких ти принесеш нам в дарунок.

— А що на це Його Королівська Величність? Добрий Боже, поляки будуть готові нас за це посікти!

— Власне для того, щоб про це не впізнав ніхто, крім нас, ти, пане Дантез, будеш діяти з укриття.

Француз мовчав. На хвилю він загледівся на постать Смерті. На грудях магната, на тяжкому золотому ланцюгові висіло зроблене з золота зображення баранчика, з головою, направленою вправо і з чотирма рогами^[49]. Чорти б її забрали, яка дивна оздоба! Француз ніколи нічого їй подібного не бачив.

— А якщо змова вийде на яв?

— Тоді тобі залишиться лише молитися про добру смерть.

Pretium laborum non vile^[50]. Такий напис був на кільці^[51], на якому висів баранчик. А може золотий тілець, в ім’я якого Дантез запродав свої чесноти та гонор, відкинув повчання старого батька і сам відібрав у себе гідність. Запродав на призначення на оберстлейтенанта, за милості та королівські надання. За службу дияволові.

— А тому, щоб не втрачати часу, шановне панство. Що я маю зробити?

— Поїдеш на Україну, пане Дантез. Я дам тобі листи до польнего гетьмана Марчіна Калиновського^[52]. І на зустрічі з ним виконаєш до крапки інструкції, які ми тобі перекажемо, та віддаси гетьманові маленький, але ж дуже милий подарунок.

Маг витягнув великий, майстерно інкрустований сріблом футляр.

— І що там знаходиться?

— Душа Марціна Калиновського. А тут, — віддав він Дантезові запечатаний лист, — договір, який він нехибно підпише. А тепер стань на коліна та підніми два пальця для присяги.

— Моя присяга має свою ціну, — сказав Дантез. — Я зроблю все, чого зажадаєте, однак хотів би, пане, щоб ти витлумачив мені мотиви, якими ти керуєшся. Мені хочеться знати, що підштовхнуло вас до такого безчесного діяння.

— Добре, — відповів йому Смерть. — Отже, зараз ти про все дізнаєшся.

Дантез опустився на коліна, щоб дати присягу.

І надставив вуха.

*****

Була середина ночі, коли Маг вивів Дантеза на подвір’я замку. В хащі дерев та кущів співав соловейко, тихо грали цвіркуни. Великий білий місяць освітлював небосхил, всіяний срібними бусинами зірок, відірваних від чарівної делії ночі. Дантез поглинав все це всією душею. Так перевернулася сторінка його життя. Ще вранці він був засудженим, на якого наділи смертну сорочку, а тепер він сміло ступав по паркетах і килимах, вирушаючи з місією, від якої залежало все його майбутнє життя. І він не міг підвести. Не міг повернутися до самотніх подорожей по великих шляхах, до втеч та вплутування до нових і нових авантюр. Йому не хотілося бути банітом чи довіреним слугою для биття у пику. Зараз він відвернувся спиною до свого минулого, потоптав його, викинув з серця.

На подвір’ї чекала карета, запряжена шестіркою коней. Величезні, чорні як ніч візні тварини неспокійно фиркали, трясли головами, прикрашеними султанами, викрешували підкованими копитами іскри з бруку.

— Пане Дантез, — сказав Маг, що супроводжував його, — на Україну поїдеш не сам. У кареті чекає слуга.

— Довірений? Просто прислуга?

— Дехто, більш значущий, ніж сільський недоумок, здатний лише тримати пристяжного коня. Завдяки вмінням тієї особи, ти виконаєш свою місію набагато ефективніше, ніж якби поїхав один.

— Я не просив ні бойового слуги, ні товариша!

— А я запевняю тебе, що це товариство не буде тобі немилим. Тим більше, що та людина виповнить всі твої накази до останньої крапки.

— Дай Бог, щоб так воно і сталося.

— Кому в путь, тому час. — Маг обмінявся коротким потиском долоні з Дантезом. — Не підведи нас.

— Моє слово — не дим.

— Тоді з Богом, шановний кавалере!

Дантез відкрив дверцята карети. Він ледь присів на м’яких подушках, як форейтор стрілив батогом, і вороні коні рушили з копита. Карета покотилася через браму, проїхала міст, овіяний прядками туману, і повернула на тракт, що вів до Львова.

Дантез вмостився зручніше на сидінні і завмер.

В кареті його чекала…

Євгенія де Мейі Ласкаріг.

Змія, зрадниця. Він її охоронив від ґвалту, а вона за це послала його на шибеницю!

Тепер вона здавалася ще більш красивою, ніж перед тим. В оксамитній французькій сукні з мереживом жінка виступала більш достойно, ніж тоді, коли Бертран побачив її на широкому шляхові в кареті. Її невеличке личко, обведене чорним волоссям, було подібне обличчю янгола. Навіть синець після удару об сходинку карети вона здолала укрити під товстим шаром пудри. І Дантез знав, на які чини здатна ця пекельна дияволиця.

— Для чого ти хотіла мене забити?

Вона глянула на нього своїми чудовими, сірими очима. Зараз Бертран побачив в них переляк. Якусь хвильку він, з холодним блиском в очах, насолоджувався її страхом та непевністю.

— То було випробування. Лише випробування, мій пане.

— Випробування?! Та хай їй чорт, воно майже коштувало мені життя! А якби я не викинув п’яти очок на останньому кубикові? Хто сидів би зараз на моєму місці?

— Певне ж, один з тих двох, які зараз бовтаються на ринкові в Пшемишлі.

Бертран мовчав. Якийсь час він не знав, що сказати. Той, давній Дантез потроху вмирав в ньому, коли він підіймався на ешафот, і остаточно щез, коли він складав присягу перед Смертю. Тепер в його душі народився новий Бертран, який бажав майстерно грати свою роль. І якому аж свербіло переконатися, наскільки солодкою буде помста.

— Встань!

Жінка піднялася поволі, з ваганням, підняла перед сукні і зробила кніксен, а потім ще й придворний уклін.

І тоді він ударив її в обличчя. Лише один раз. Жінка скрикнула та притисла долоню до щоки, яка моментально покрилася рожевим. Цього було достатньо, щоб з пихатої дами вона перетворилася у плачучу вітряницю, звичайну придворну прислугу, яка повинна без найменшого спротиву виконувати всі забаганки свого господаря.

Ні, щось все пішло дуже гладко. Дантез нітрохи не вірив в наглу переміну цієї змії. Він досконало здавав собі справу, що красива придворна знову бавиться з ним в підступну гру. Йому всього цього було вже досить, тому він сказав дещо таке, яке б днем раніше не пройшло б йому крізь вуста:

— Роздягнись!

Давній Дантез вмер тоді, коли його тягли на шибеницю, коли тремтячою рукою кидав кості на барабан. У нового Дантеза ніяких сумнівів не було, він не скиглив і не молився. Завдяки тому він був паном своїх життя і смерті.

— Ні, пане!

— То мені треба покликати форейтора і наказати сипати тобі з десяток гарячих по голій спині?! — рявкнув француз. — Не змушуй мене робити з тебе курву чи гулящу дівку!

— Ні, пане, — тихо прошепотіла вона і приклала віяло до грудей. — Не роздягнуся.

Бертран схопився на ноги.

— Зроби це сам…

Він схопив її в обійми, відчуваючи, як серце починає битися все скоріше. Під тонкою тканиною її сукні, під сорочкою та наступними верствами матеріалу, відчув її гнучке, мовби у лані тіло. Бертран замкнув жінку у залізному затиску і поцілував у розхилені коралові вуста. А потім рвонув мереживне декольте сукні, бажаючи видобути назовні пару розкішних подразників, але несподівано спіткав опір. Тому він цілував струнку жіночу шию з шнуром перлин, одночасно змагаючись з невдячною матерією, забувши, що, згідно моди, запровадженій при дворі Людовікою Марією, у Євгенії під сукнею знаходиться ще щільно шнурований корсет на китовому вусові.

Зневірений француз схопив за перед тяжкої сукні, підняв її наверх, не гаючи часу на те, щоб розплутувати шнурочки. Він бажав здійняти її через голову жінки. На жаль, сукня була пристебнута крючечками і застібками до жорсткого корсету; якийсь час він зі злістю боровся з нею, доки йому на поміч не прийшли стрункі руки Євгенії. В кінці кінців, він таки стягнув тяжку від завитків та ангажантів верхню сукню, але ж це ще не був кінець. Під верхньою сукнею була більш легка нижня юпка, яка запиналася на великі ґудзики, і яку легше було зняти. З нею у Бертрана все пішло швидше; тяжко дихаючи від хтивості, він звільнив жінку від чергового шару шовків та мережива, відстібнув панталони-португали і схватив за шнури корсету, все більш нетерплячий і розлютований.

Розшнуровуючи його, Дантез міркував над тим, чи була Євгенія стиснута до краю можливостей, і чи потребувала зранку трьох покоївок, щоб затиснути корсет і зав’язати його. Він змагався з шнурками, забуваючи, що ті ж були зав’язані з великими зусиллями; він стратив декілька довгих хвиль, ніж послабив вузли та усунув з тіла передостанню перешкоду для своїх пестощів. Під корсетом була ще сорочка. Її він безцеремонно розідрав навпіл.

Євгенія стояла перед ним гола. Дантез обійняв її стан, і тоді до нього дійшло, що бачить найкрасивішу з жінок. Після чого він швидко перейшов до самої суті ars amandi, пестив вустами чудові поглиблення її шиї, плечей та стегон. Дівчина легкої поведінки не залишалася у боргу. Ще раніше Бертран зняв капелюх, прикрашений страусовими перами, тепер стягнув смертну сорочку без коміра, через голову скинув портупею з рапірою, розстебнув частину ґудзиків атласного, підшитого в поясі вамсу, а Євгенія зайнялася рештою. Жінка цілувала Бертрана в вуста, гладила по спині та сідницям, а потім швидко дихаючи, облившись рум’янцем піднесення, потягла на себе, на атласні подушки карети, яку тягли в ніч швидкі коні, і вони летіли ніби вихор по трактах Червоної Русі.

Дантез блукав вустами по тілу Євгенії. Його інамората^[53] була досконалою у всіх проявах та пропорціях. У неї били блискучі волоси та елегантно вигнута, лебедина шия. Бертран цілував її немов шалений в вуста, язиком пестив ягідки її округлих грудей, затискав долоні на чудовому задкові, брав у володіння той смачний, хоча необіцяний, шматочок між стегнами. Він почував себе так, ніби стискав пальці на вологому перстеневі з гарячого золота, пестив його, чуючи, як сховане там джерельце б’є все міцніше, спрагнене хвилі, щоб незабаром напоїти до втрати духу його коника. Любовниця вигнула дугою своє божественне тіло, шукаючи більш міцнішого чуттєвого збудження. Коли ж їхні ласки робилися буквально шаленими, Дантез присунувся до її делікатних цицечок, а потім брутально розхилив її ноги. Хитромудра інамората практично не ставила опору. Взявши його булаву до зволожених язичком пальчиків, вона повела її найкоротшим шляхом до тісного, але ж рясно зволоженого водопою любові.

Вони поєдналися в розкоші на подушках тремтячої карети і копулювали голі, розпалені пристрастю. Євгенія сплела стегна на боках чоловіка, під час як Бертран пестив її груди, пересував долонями вздовж талії та боків, обіймав струнку фігуру та брав у володіння її оксамитну гриву чорного волосся, залиту есенцією любові та бажання.

Дуже скоро жінка почала кричати, кусаючи чоловіка перловими зубками за плече. Але ж Дантез не закінчив всього того так просто. Він випустив жінку з обіймів і, схопивши її за волосся, обернув спиною до себе, а потім посів її ззаду у безумнім шалю розкоші; як дикий жеребець з подільських степів посідає струнку кобилу, створену дияволом заради спокуси до злого богобоязливих та набожних лицарів Речі Посполитої, охоронців католицької віри на кресах.

Таким же чином він дістався до самого краю розкоші і завмер, почувши тихий плач Євгенії. Хвильку він тривав у тій позиції, прозваній «на рака», за яку проповідники обіцяли сто років пекла і вдвічі більше чистилища на додаток. Так він лежав, притулившись до її спини, обіймаючи долонями джерело щастя та гарячі груденята.

А потім вже вона присіла йому на коліна ніби дика Саломея; обійняла ногами та спробувала посісти його ніби дика та гнучка з давньої Сарматії, чи то Польщі. Він дозволив їй це, хоча вже був втомлений і задиханий. Він не протестував, коли її губи притиснулися до його, ні через кілька хвилин, коли її просочені потом соски терлися об його обличчя.

— Їжджу виключно… галопом, мій пане, — продихнула вона йому прямо у вухо.

Бертран замкнув її вуста поцілунком.

Врешті решт, коли вони лежали на атласних подушках карети спітнілі та розігріті любов’ю, голова Євгенії почивала на грудях Бертрана, той чув її гаряче дихання на своєму тілі, змішане з позбавляючим сил ароматом волосся.

Щось товкло його в бік. Він витягнув руку і намацав інкрустовану скриньку, яку дістав від Мага. Поволі витягнув її наверх, поклав біла себе на сидінні карети.

— Що це таке? — спитала Євгенія.

— Подарунок, — муркнув Бертран, — для пана гетьмана Калиновського.

Він обережно відкрив застібки та підніс віко. Всередині було дещо блискуче та тяжке. Якусь хвильку француз не знав: чи то зброя, чи то оздоба. Золота, інкрустована бірюзою та рубінами довбня… Дантез зважив її в руці, оглянув з усіх сторін.

— Це булава покійного краківського воєводи, — сказала Євгенія, — гетьмана Конєцпольського^[54].

— Звідки знаєш?

— Була товаришкою його ложа. Він темпераментний був та хтивий, а скінчив він від конфортативи. І все через молоду Оссолінську^[55].

— Так це і є ціна за душу Калиновського, — усміхнувся Дантез. — Побачимо, Євгенія, що нам вдасться здійснити у йогомилості гетьмана.

Вона ж притисла кармінові вуста до його вуха та стала лоскотати язиком.

— Багато чому тобі ще потрібно навчитися, щоб вільно пізнати лабіринти політики, перш ніж станеш перед Калиновським.

— Тоді вчи мене, Євгеніє. У нас ще є на це час.

— Мене звуть не Євгенією…

Розділ III Леви Лехістану

Дума про гетьмана * Кінь польський, який він є, кожен бачить^[56] * Зрада Швірського * Задніпрянський диявол, то є пан Барановський * Фарс генерала Пшиємського * Дантез зганьблений

До табору коронних військ під Глинянами^[57] вони добралися рано вранці. Іржання коней та голоси, якими їх затримала сторожа в таборі, пробудили Дантеза від сну. Він швидко підірвався з оксамитних подушок та розсунув товстезні заслони на вікні.

Вони власне заїжджали до табору. Посеред вранішніх туманів француз бачив ліс наметів, куренів та возів, розставлених вподовж вулиць. Теплий, квітневий вітер грав морем червоно-білих штандартів, бунчуків та прапорців над кольоровими полотнами. Поглядаючи на знаки деяких корогв, на зображені на них рукавиці, топірці, рогатини, кривашні^[58], зірки і півмісяці, у нього складалося враження, нібито він знаходиться серед відділень доісторичних сарматів, готів чи вандалів. А що ж тут дивитися, якщо він був в таборі польської шляхти, рід якої виводився від прадавніх сарматів. Цікаво — колись все це французові видавалося легендою. Якщо так, тоді звідки взялися ті дивні, не поділені на поля герби панів-братів?

В таборі панував рух. Челядь гнала на пасовища табуни струнких польських коней, над багаттями здіймався дим. Коло наметів і возів крутилася барвна, строката юрба: слуги, почтові, маркітантки та повії. То тут, то там Дантез бачив багаті шапки чи підголені, шляхетські голови панів-товаришів з гусарських чи панцерних корогв^[59].

Їхали вони до величезного гетьманського намету, оздобленого червоно-біло-червоною хоругвою з білим орлом, Погонею^[60] та королівським снопом Ваз на гербовому щиті.

І поспішали вони на розмову, яка мала вирішити долю Речі Посполитої…

Та під три чорти! З Польщею завжди були клопоти.

Дантез не розумів цієї країни. Доля кинула його посеред чужаків, далеко від рідної Франції та Парижа, до варварського королівства, назву якого даремно було б шукати на мапах світу. Бертран не знав, що про нього судити. Він навіть не був упевнений, чи назвавши це дивне творіння Польщею, він не помилявся. Адже воно складалося з двох частин: Корони і Литви. А все разом носило настільки ж горду, як і смішну назву Res publica. Річ Посполита. Лівій і римські хроністи посміялися б з цієї концепції, тому що де було цьому розбійному зібранню поляків, литовців і русинів до Римської Республіки!

Дантез ненавидів це паршиве королівство. На нього находив пустий сміх, коли він бачив польську шляхту, зодягнену в чудернацький одяг, по зразку турецького, татарського і, можливо навіть, скіфського чи персидського. Зла гримаса викривила його вуста, коли він згадував її пустий гонор та національну гордість. В цій країні навіть жебраки та діди на папертях титулувалися панами-братами, а найбільш підлі селяни надягали жупани, щоб тільки прослизнути до лав благородно народжених. Подорожуючи по Великій та Малій Польщі, Дантез бачив обдертих, виснажених шляхеток, гордість яких була такою ж великою, як борги чи жебрацька палиця, яку вони носили замість шаблі. Він падав від сміху, коли бачив, як шляхетні сіромахи готуються розкидати гній у полі, ставали до роботи з шабельками при поясі, а після кожного кроку їх взуття залишало відбиток босих ніг — адже польський шляхтич вважав за краще ходити наполовину босоніж, ніж одягати лапті з липового лика.

Так, правда. Нібито тут була вольність. Нібито короля вибирала вся шляхта. Тільки ж не все було таким простим. Бо золота вольність Польщі була самою звиклою сваволею, в якій кожний багатій безкарно розтоптував та ображав тих, що були бідніші за нього, а безсилий король повністю залежав від настроїв вічно п’яної та свавільної шляхти. Що відважна була тільки до людей нижчого стану, сама ж була приниженою та слухняною по відношенню до великих панів, які зневажали бідною сіромашною шляхтою, як зневажають віхоть, яким витирають гній з саф’янових чобіт.

Собеський не вірив у вину Дантеза…

Француза навіть струснуло на спомин про красноставського старосту. Хтось спам’ятався йому в невідповідний час? Чи то був голос його батька? Ні, під три чорти, йому не хотілося про це мислити.

Сила поляків була недовгою. Дантез не вірив в те, що ця химерна конфедерація народів могла витримати надовго на цьому неспокійному пограниччю. Зірка Речі Посполитої гасла. Чотири роки тому вийшов з степів України страшний Хмельницький. Він зніс коронні війська, побив гетьманів, дійшов аж до Замосці, а роком пізніше замкнув коронну армію у страшній облозі під Збаражем. Потім його побили, але ж не зламали, а гідра козацького бунту знов підняла голови, готуючись придушити білого орла.

Дантез навіть розстібнув вамс під горлом, коли він думав про все те. Сам він мав вже досить цього паршивого краю, і тому йому було потрібно майстерно розіграти баталію, яка чекала його у гетьмана. І заразом укарати гультяйство, яке втягувало цю нещасну країну в хаос та знищення. Вирок вже був виданий, а йому прийшло бути катом. А от вбивчим лезом в його долоні мав стати гетьман Калиновський.

Так хотів Пан Смерть.

Коли карета затрималася перед візерунчастим, багатим турецьким наметом, слуги відкрили дверцята, а потім повели француза в сторону гетьманської квартири. Дантез відразу вважав, що його заведуть досередини, однак прислуга спочатку завела його за намет, на невеличкий майданчик, огороджений дерев’яним палісадом.

Марчін Калиновський, гербу Калинова, польний гетьман, а від смерті Миколая Потоцького ватажок коронної армії, сидів на чудовому різному табуреті, на підвищенні, покритому червоним оксамитом. Одягнений він був з воістину польською пишністю — в чудову малинового кольору делію, в прошитий золотом жупан з петлицями та діамантовими ґудзиками. На голові у нього був ковпак зі шпилькою, в якій можна було побачити рубін, вартий, так, на око, з пару ладних сел, на ногах у нього були вишиті золотом домашні турецькі чобітки. Гетьман попивав вино з кришталевого кубка та споглядав на коней, яких проганяли перед ним на майдані.

Коні… Коли Дантез глянув на них, то на хвилину позабув, нащо сюди прийшов. Він глядів і майже не роззявив рота, коли через майдан проводили струнких анатолійців та турецьких жеребців, яких цінили за швидкість та вогненний темперамент. Це були коні з піднятими наверх хвостами, з завитими гривами, з султанами та прикрашеними збруями. А відразу ж за ними слуги вели коней андалузської раси; високих, піднімаючих горді горбоносі голови, з чудно вигнутими лебединими шиями, сильними спинами, округленими задами та пушистими хвостами. За ними ішли більш міцні, ніж андалузські — мантуанські коні, з великими головами, товстими шиями та відкляченими хвостами. А вже за ними вели найшляхетніших та найкрасивіших… польських коней.

Дантез навіть затримався, щоб оглянути ці чотириногі перлини. Ці верхові тварини були значно меншими за тяжких, рейтарських фризів, але ж, в свою чергу, значно крупнішими за мілких турків. Це були залізні, польські верхові коні. Про них казали, що вони настільки швидкі, що ледь-ледь дотикаються землі під час бігу. І на них, начебто, можна доскакати за один день від Кракова до Відню. Вони були хоробрі, рослі та красиві, і хоча швидкістю та красою уступали андалузцям, але ж перебільшували них силою та витривалістю. А над усе, було відомо, що вони виробили в собі дуже понятливу та дотепну натуру, яка відрізняла їх від будь-яких інших верхових тварин цього світу.

І якби на підтвердження цих слів, сивий польський жеребець витягнув шию і вкусив в зад гнідого арагонського скакуна. Той заіржав і кинувся вперед, а слуги утримували його. Інші коні теж почали кидатися та іржати. На хвилю на майдані запанував хаос.

Дантез підійшов до гетьмана і склонився, притискаючи капелюх до грудей.

— Ваша милість дозволить, Бертран де Дантез, новий оберстлейтенант полку Його Князівської Високості Богуслава Радзивілла.

Гетьман навіть не поворухнувся. Долоня в перснях піднесла до рота кубок з вином, чоловік довго насолоджувався рубіновим напоєм.

Дантез терпеливо знаходився у поклоні. Він знав, що Калиновський навіть у військовому таборі був більше великим паном, ніж гетьманом. Але ж це мало і свої добрі сторони, з яких він збирався скористатися. У кожному випадку, згідно з радами Євгенії, ображатися він не збирався. Принаймні, ще не тепер.

— Два десятки з відтягом по голій сраці! — верескнув гетьман до слуги, який підливав йому червоне вино до кубка. Дантез здригнувся. — Не упильнували сивка! І дай, оберуся я до того сукина сина конюха, що повинен був над ним чувати! Двадцять батогів дістане, ось тут, на килимі, за те, що коневі настрій зіпсував та довів до кусання.

— А батіг треба добряче у воді намочити, — буркнув Дантез. — Тоді наука вашої милості скоріше до голови дійде.

— А мил’с’дар хто? — Калиновський, здається, тільки тепер помітив француза. — Ваша милість служить стремінним у Радзивіллів?

Дантез викривив вуста у фальшивій посмішці та знову вклонився.

— Оберстлейтенантом, за дозволом вашої милості.

— Це я вже знаю. Ти повинен узяти полк після князя Богуслава. То їдь до квартир, зроби перепис, перевір, що роблять твої люди, а мене не турбуй.

— За дозволом вашої милості, я привіз листа.

— Лист? Подання? Відповідь? Від кого ж то?

— Від людей, яких ваша милість добре знає.

Калиновський уважно поглянув на Дантеза, примруживши очі. Француз сповнив те, що казала йому Євгенія, яка дійсно приготувалася до цієї розмови, а саме, що польний гетьман бачив не дальше, ніж на стаю^[61], але ж приховував це від сторонніх.

— Давай!

Француз дістав запечатаний лист. Гетьман взяв його і — не читаючи — розірвав навпіл і ще раз навпіл; зламав печатку, а потім розкрив долоню; вітер вирвав у нього з пальців шматки паперу й поніс під копита коней різних рас.

— Твої патрони, милостивий кавалере, то язичницькі пройдисвіти та курвини сини! — рявкнув гетьман. — Вони підвели мене вже не один раз. І я не стану наставляти до них вуха, бо вони не вплинули на короля, щоб підтримати мої старання! Я відрікся від руського воєводства та пшемиського староства! Що іще я маю вчинити, щоби стати гідним великої булави?

Дантез і оком не повів. Він поставив на столику інкрустований сріблом футляр та відкрив застібки. А потім видобув з темних нутрощів те, що спочивало там, укрите від людського зору.

Яскравий блиск упав на обличчя Калиновського. Польний гетьман застиг, побачивши щирозолоту булаву. Він дивився на неї, ніби зачарований, а потім витягнув руку за ознакою гетьманської влади.

Але ж долоня його схопила лише повітря. Дантез дуже швидко відвів руку з булавою. Гетьман схопився зі стільця, і тоді француз склонився і подав йому булаву рукояттю вперед. Калиновський немов вирвав її йому з руки.

— Велика булава! Але ж як це? Звідкіля ж то…

— Це лише маленький дарунок вельможному панові гетьманові. Я б сказав — задаток всього того, що я і мої патрони можемо для вашої милості учинити. Ця булава була в руках його милості небіжчика Станіслава Конєцпольського, який розбив Густава Адольфа, Лева Півночі, який козацьку, татарську та язичницьку навалу утримав у кордонів Речі Посполитої.

Очі Калиновського роз’яснив блиск, який не поминув уваги Дантеза.

— Булава, яку ви, пане, тримаєте, це лише блискуча прикраса. Вона нічого не варта, якщо за нею не йдуть королівські надання. Однак, ти можеш бути певним, що мої повелителі підтримають вашу милість в зусиллях за достоїнство великого коронного гетьмана.

— Це ти мене порадував. — Гетьман хлопнув в долоні. Слуга приніс другий кубок для Дантеза, налив у нього червоного, немов кров, вина. — Щоб мене кулі побили, давно я не бачив такого ж доброго подарунка. Проте, пане Дантез, я добре знаю, що на цім світі нічого задарма не буває. І яка тоді ж ціна за уряд, про який я давно вже мрію?

Дантез посміхнувся. Розмова приймала все більш успішний для нього оборот.

— Цю ціну милостивий пан готов понести вже роки чотири. Це з тих пір, коли під Корсунем^[62] язичники взяли вас до ганебного полону. Це з тих пір, коли одягнені в кармазини та кролев’ята не дали і горсті ламаних шелягів заради викупу вас. З тих пір, коли король обминав пана під час роздачі урядів; козаки показували тобі голі зади, а шляхта вимагала суду за Корсунь та виправу на Вінницю в минулому році. Присядь же, майбутній великий коронний гетьмане. Присядь і послухай… То все вже минулося. Після того, що ти учиниш, ніхто вже не всмілиться піднести на тебе руки. А як навіть і підніме, ти ту руку відрубаєш!

Калиновський слухав тих слів ніби зачарований. Він присів на табурет, зробив ковток з кубка. Голос Дантеза робився все більш тихішим, все більш їдким. А все це, дякуючи наукам Євгенії.

— Ти мусиш доконати те, що не вдалося князеві Яремі шаблею, палями та шибеницями, а Оссолінському^[63] — політикою, зрадами та договорами. Ти повинен заспокоїти Україну так, щоб в ній запанував мир Божий. Щоб ніколи вже не повстало козацьке гультяйство проти Речі Посполитої.

Дантез проковтнув слину.

— Хмельницький готується до походу в Молдавію. Збереш військо, пане, загородиш йому дорогу, а потім… Розіб’єш козаків і підеш на Україну, щоб запровадити там Божий мир. Викорениш гультяйство та запорозьких різунів, щоб кров їх попливла аж до Дніпра. І ніхто тобі в цьому не перешкодить, хоч би і другий Ісус Христос в Україну зійшов, хоч би Його Матір за козаками просила, ніхто запорожців з твоїх рук не вирве. А от коли скінчиш… Коли ніби лев ляжеш на димній від крові Україні, тоді можеш бути певним, милостивий пане, що король, після того, як ми йому нашепчемо, надасть тобі велику коронну булаву… А коли хворобливий Ян Казимир ляже на катафалку, на твоїх скронях опиниться…

— Ні! — рикнув Калиновський. — Не спокушай мене, безглуздий! Я сам знаю, що мені робити! Сам віддам накази! Іди вже геть!

— Ваш покірний слуга!..

— Ні, чекай! Залишися. Мил’с’даре Дантез. Не приймайте цього близько до серця. Мені ж… нелегко. Військо бунтує, до нас ще не дійшли останні чверті^[64], не дійшла капітуляція^[65], бо сейм було зірвано. Товариство по хоругвах перешіптується. Десь малий шумок, а з нього конфедерація повстане!

— Не мушу я вчити тебе, пане, що робити з норовливою солдатською юрбою, — буркнув Дантез. — Primo: перекупити поводирів. Secundo: повісити тих, хто чинить опір. То чому досі, — він поглянув в сторону табірного майдану, як би сподіваючись побачити там шибеницю, — не бачу я бунтівників на мотузах? Де твоя влада, милостивий пане гетьмане?

— То все не так просто, — буркнув Калиновський. — Якщо я повішу хоча б одного, армія збунтується. В гусарській хоругві мил’с’даря Любомирського є один шляхтич, який відкрито призиває до непослуху; він заявляє, що я згублю все коронне лицарство.

— І хто ж то такий?

— Дехто Самуель Швірський. Призвідник, шельма, бунтівник та крикун!

— І чому він ще не підставив шию під сокиру?

Калиновський опустив голову. Його висохлі долоні, що стискали булаву, задрижали.

— Той шляхтич врятував мені життя під Вінницею, на плонях^[66]. Не можу…

— Тоді нехай ваша милість покладеться на мене. Я ним займуся. А ти, пане, віддай накази про вихід та збери коронне військо.

— Я подумаю над цим.

— Немає часу. Будь-якого дня Хмельницький вирушить свататися до Молдавії! Там відвідає ложницю донни Розанди та захопить дівку Лупула^[67].

Калиновський вдарив булавою по столу.

— Досить вже цього!

— Як ваша милість бажає!

— Я загороджу козакам дорогу до Молдавії, стану десь на могилівському шляху.

— Де?

— Поміж Ладижиним та Четвертинівкою. Є там таке урочище^[68]… Забув тільки, як зветься…

— Батог, — буркнув француз.

— Так, так власне і називається. Дантез!

— Слуга вашої гетьманської милості!

— Займешся Швірським та полковниками. Не певний я у генералові Пшиємськім та в решті ротмістрів, які не перебувають в таборі, зокрема, в Собеськім. Ти мусиш впевнитися в тому, що вони задумали, а в разі чого — схилити, щоб вони підтримали мене, а не бунтівників.

— Ти сказав, пане — і Собеського… Марка? Старосту красноставського?

— І дійсно.

— З паном Собеським ми знайомі, — сказав Дантез. — І охоче знайомість відновимо. Отже, милостивий пан гетьман, наказуй мені і будь певен у тому, що я допоможу тобі у всьому. А почнемо ми від… месьє Швірського. Де я можу його знайти?

*****

Швірський та його челядь з’їхали з широкого тракту. Дантез вилаявся вже не перший раз за цей день. Сам він поспішав за ними в дощі та мряці від самої Трембовлі, вдягнений у колет простого рейтара, очікуючи, коли ж надійде спроможність зустрітися чотири ока з товаришем з-під хоругви Любомирського. У француза ніяких ілюзій не було. Ця бесіда повинна була закінчитися тонким посвистом лівака і глухим грюкотом тіла, що падає на землю. Тому всю річ треба було влаштувати тихо і непомітно. Тим більше, в цій проклятій, варварській Речі Посполитій, де, не відомо чому, не вважалося достойним ткнути кинджалом в спину, а за вихваляння вбивствами в корчмі чи на ярмаркові можна було втратити вуха, якщо не цілу голову. Польська шляхта, дивним чином, не терпіла підступних вбивств. І треба тут розуміти, це зовсім не перешкоджало їй вчиняти бійки та розгардіяші, влаштувати сварки, розбійні наїзди на сусідів і п’яні скандали. Дивно, але вбивство сусіда по п’янці не похитнуло ні в кого сумління, за умови, що вся справа сталася в поєдинкові або під час трактирної сварки. І навпаки, позбавлення від незручного бандита шляхом встромляння кинджалу йому в спину або вливання отрути в чашу було ганьбило вбивцю, гірше за крадіжку вотумних дарів з-під образу Пресвятої Діви Марії. І що ж за варварська країна! Дантез був переконаний, що навіть в Московії (в якій, до речі, він ніколи не бував) панували більш милі звичаї, а юди, що там жили, напевно були, в порівнянні з поляками, зразками чеснот.

Під три чорти! Куди ж поїхав Швірський?! Дантез підігнав коня, пробиваючись крізь весняну зливу, і врешті, в дощових струменях помітив мокрий, блискучий дах двору.

То було типове степове укріплення, збудоване таким чином, щоб пережити не тільки наїзд татарів, але й розбійний напад сусіда, якого ненавидиш всією душею, напад козаків, бескидників^[69] чи збунтованих у конфедерацію солдат з коронних військ. Дворище було обнесене високим частоколом з дубових колод, зверху загострених в гострі наконечники, оточене ровом і валом. Біля жилого будинку стояла висока башта; друга башта, понижче, служила в’їзною брамою; однак на дерев’яному мості стояли гайдуки та збройні слуги, горіли смоляні факели.

Дантез завбачливо сховався за купою кущів біля тракту. Він зіскочив з коня та недобре вилаявся. Якщо Швірський затримається тут надовго, його чекала мало приємна ніч на дощі.

Несподівано ззаду заіржав кінь. Дантез обернувся, схопив рукоять рапіри. Перед ним стояло п’ятеро гайдуків, одягнених в жупани, бекеші та великі хутряні шапки. По них можна було здогадатися, що служать вони великому панові. Їхній ярко-червоний та жовтий одяг іскрився від перлових та золотих ґудзиків, від смарагдів, рубінів та бірюзи^[70]. І треба розуміти, як і більшість поляків у день недільний, вони були веселі та, виразніше усього, добре підпиті.

— Ви дивіться, панове-браття, — заволав молодший з них, підкручуючи буйного вуса, — кого ж це ми здибали, ніби зайця в коноплі^[71]!

— Та це ж німчура! Рейтузник!

Дантез мовчав. Він чекав, стискуючи пальці на рукояті рапіри.

— Пане німцю-мімцю! З нами підеш! І не може бути інакше!

— Якщо хочете мого коня та мішка, — холодно заявив француз, — то маєте дві дороги на вибір. Або ж ми мирно розійдемося, а я вдам, що ніколи вас не бачив. Або ж хтось тут подавиться кров’ю, коли я заграю пані Смерті до танцю. І, принаймні, це буде один з вас.

— Пане німцю, та ви що, з глузду з’їхали, чи як! — з подивом промовив найстарший з гайдуків. — То ти, мил’с’дар, вважаєш, нібито ми розбійники-вбивці? Що ми на вас… напасти хотіли?

Дантез мовчав. Гайдуки голосно зареготали.

— Його милість пан Одживольський сьогодні дає учту. А нам наказав, щоб жоден подорожній, що біля двору з’явиться, не міг проїхати, що хоча б одного келиха за здоров’я пана полковника не підняти.

— Так що на учту запрошуємо, добродію, не до бою!

— Втім, — прибавив наймолодший, — міст на ріці розібраний. Все рівно не проїдете.

— Так що просимо. До двору просимо.

Ах, та польська гостинність… У Дантеза не знаходилося слів. Виходить, це не напад, його не чекала ніяка сутичка на тракті, а тільки болісна пиятика з польськими шляхтичами, яка, зваживши на факт, наскільки бездонні горлянки мали пани-браття, могла стати значно небезпечнішою від поєдинку з досвідченим рубайлом. Дантез розглянувся довкола. Що не кажи, у дворі хоч не лило за комір. А найважніше — там був Швірський.

— Що ж, коли такі справи, — сказав він, — з радістю піду у гості до пана Одживольського. Так що проводьте до двору!

Всі шибко сіли на коней і рушили до брами. Проїхали по звідному мостові і опинилися на подвір’ї. Польське дворище стояло перед французом — велике, дерев’яне, зі струнким, двоскатним ламаним дахом; з ганком, подвійні дубові двері, набиті кованими цвяхами, щоб їх було тяжко вирубати сокирами, відкривалися до сіней. Скрізь венеційські шибки, оправлені в свинець, пробивалося світло. Навіть на подвір’ї було чутно гучну балаканину, галас і привітання.

Дантез зіскочив з коня, віддав повіддя слузі, а потім, коли вже зайшов досередини двору, зненацька почув себе так, якби переходячи поріг, він перенісся до іншого світу, якби залишив далеко за собою проїжджі дороги, свою малу, нікчемну місію та всі ті злочини, які відділяли його від повного виконання поставленої перед ним задачі.

Те, що він побачив, вразило його. Відразу йому показалося, що шляхетська садиба, зведена з деревини, ненабагато відрізняється від селянських халуп. Але тепер він опинився у великих, просторих сінях. Стіни тут були оббиті атласом та камкою. Полотнища камки були гладкими, жовтого кольору, а от атласні представляли квітковий візерунок на блакитному фоні. По верху оббивки йшов гаптований на шовку фриз; низ замикали чудові колони, прикрашені коштовним гаптуванням. На стелі було видно касетони, а в них — голови, що представляли прадавніх богів греків та римлян — Купідона, Гермеса, Геркулеса та багатьох інших. На стінах Бертран бачив гобелени і перські килими, а на них висіли, опираючись на залізних гаках, польські шаблі, щити та калкани^[72], чекани, булави, буздигани та надзяки, мечі, бойові сокири, коштовні вірменки та ординки в піхвах, інкрустованих перлами, рубінами та бірюзою. Світло свічок відбивалося від полірованих гусарських панцерів, прикрашених лицарськими хрестами та зображеннями Божої Матері, від бехтерців, кольчуг, місюрок та гостроконечних шоломів — шишаків. А між всім цим висіли портрети, на яких були зображені горді, вусаті, високо підголені польські пани та приголомшливої, дикої краси гордовиті жінки та матрони.

Дантез аж заточився, коли поглянув на ці портрети. Невідомо звідки у ньому з’явилося пересвідчення, що десь все це він вже бачив; що ось він увійшов у світ, який колись вже бачив. Він дивився на картину з зображенням гордого польського шляхтича, що держався під боки, і тут почав дещо собі згадувати…

Дім батька… Картини на стінах. І той старезний, покритий тріщинами портрет… Картина, що представляє месьє Роджера де Нім’єра, нібито далекого родича їхньої родини, який за двісті років перед народженням Дантеза поряд з святою дівицею Жанною д’Арк відбивав Орлеан від рук англійських дияволів.

І Дантез залишив би в спокої месьє де Нім’єра, якби не факт, що виглядав він майже так само, як ці великі польські пани з портретів, та до дідька, врешті, з портретами! — той французький лицар виглядав так, як ці всі шляхтичі з Корони чи Литви. Де Нім’єр також підголював собі голову — як і давнє лицарство Франції, Англії чи Кастілії. Як норманське панство. Як… польська шляхта. А делії, гєрмаки та жупиці^[73] панів-братів були подібними плащам та верхньому одягові, який носили великі пани з Франції до того, як прийшли мережива, рейтузи, каптанчики з оборками. Дантез завмер, коли зрозумів, що одяг польської шляхти, який, звикле, виводився від турків та татарів, був схожим на одяг, в якому століття тому назад ходили давні лицарі, його шляхетні предки. Адже йопула^[74] Рожера де Нім’єра виглядала ну точно як старий, не дуже ошатний польський жупан!

Дантез насилу відкидав від себе це нісенітне порівняння, але у нього було враження, що дивним чином ця країна, яку він багато раз проклинав протягом дня, була нібито тією давньою, втраченою Францією двохсотрічної давнини, коли в ній ще цінили честь і кров, мужність та фантазію. Було так, якби то всі ті чесноти, померлі над Сеною, коли французьке лицарство, що вилило з себе кров на полях Азенкуру та Павії, коли воно було зраджене лицемірною аристократією, проданою з аукціону підлими міщанами, залишилося в Речі Посполитій, якою ще правили ті старі шляхетні лицарі; в той час, як у Європі панували хитрість і зрада разом зі стилетом, отрутою, злочинністю та французькою хворобою.

— Ваша милість, що це з вами?! — спитав гайдук, який вів Дантеза всередину. — Вам стало погано?

— Та ні… ні… Веди.

Слуга відкрив перед ним двері.

Вони увійшли до великої світлиці. Вона була ясно освітлена сотнями свічок та блиском вогню, що палав всередині обкладеного мармуром гданського каміна. Відблиски вогню відбивалися на дорогоцінному камінні зброї, якою були обвішані стіни, вони освітлювали фландрські гобелени та турецькі килими. На оббитих курдибаном^[75] колодах висіли коштовні килимки: адзямські, диванські, килимові, шовкові та перські. Їх було стільки, що Дантез майже не схопився за голову, оскільки на звичайні дерев’яні стіни було викладено правдивий скарб. В очі француза, не привиклого до таких достатків, бив золотий блиск оздобних шабель, буздиганів та гончарів, вірменок та ординок в піхвах, інкрустованих бірюзою та смарагдами, польських чорних шабель в більш скромних, бо прикрашених тільки сріблом піхвах; від чисто золотих, управлених дорогоцінним камінням чеканів та надзяків, бунчуків, увінчаних султанами з кінського волосся, картин та свічників.

А на викладеному турецькими килимами полові стояли столи, накриті трьома скатертями, за якими засідала, пила, їла та бавилася шляхта. Панове-браття були добре підпиті. Бенкет тривав своїм чином: вєнгжин і мальвазія, мед-липець та горілка лилися веселими струменями до бездонних горлянок та черев.

Дантез ледве пробивався крізь юрбу гербової братії та слуг, що наливали хазяям келихи, та дуже часто підкрадали їжу зі столу, відпивали з панського келиха, які сварились та ображали один другого. Оточений багато одітою юрбою, одітий у скромний чорний вамс та шкіряний колет звичайного рейтара, француз чув себе звичайним міщанином, сірим зайцем по відношенню до багато прикрашених павичів. Приголомшений, він оглядав несамовите багатство польських панів-братів, на шляхтичів, одягнених в малинові, жовті та зеленкуваті делії, обшиті хутром вовків, білок, соболів, рисей та тигрів, що покривали багато прикрашені жупани, що іскрилися інкрустованими дорогоцінностями ґудзиками, атласом, шовком та дамастом, на підбиті хутором кунтуші з закинутими за спину рукавами-вильотами, на багаті шапки, оздоблені перами чаплі та підвісами, що коштували, на око, з пару сел… Весь цей одяг, ті кольори, хутра та матерії були настільки дико красивими, що у нього складалося враження, нібито він опинився десь в давній Персії, Скіфії чи Сарматії. Але ж враження це зникало, коли він дивився на власників цих багатих речей. То не були варварські обличчя сарацинів чи диких язичників, але веселі, щирі, шляхетські рожі, позначені шрамами-пам’ятками, винесеними з минулих пиятик та сварок, оздоблені густими бровами та вусами. Якби Бертран зайшов до трактиру в далекій Франції або ж в Нідерландах, напевне б його оточували печальні та невдоволені обличчя німчури, що потягала мілкими глотками вино з келихів; багатих міщан та трусливих шевальє в напудрених перуках; людей холодних та витончених, що цідили слова скрививши рота та пильнуючи, щоб, не дай Боже, не уронити ні краплі з келиха чи не впасти в п’яному сні під стіл. На щастя, він знаходився в Речі Посполитій, тому його оточували багрові та грубуваті обличчя польської шляхти, а у вуха били пияцькі співи та крики. Він бачив обличчя, назначені шаблею, синяками та слідами від опіків порохом; рум’яні чи бліді, оздоблені червоними від пияцтва носами, з гультяйським блиском в очах. Русяві чи темні підголені чуприни, буйні вуса — часом і нерівні, бо підбриті сусідом чи конкурентом до панни. Обличчя почтиві та от варті, п’яні та веселі, але ж, над усе — щирі аж до болю зуба, вибитого чеканом чи розбитого рукояттю шаблі.

— Ваші милості, гостя спроваджую! — крикнув гайдук, що вів Дантеза, шляхтичам, які сиділи на кінці столу. — Пан Німець-Мімець на дворі мокнув, бо ж певне не знав, що таке польська гостинність.

— Гість в дім, Бог в дім! — скрикнув молодий шляхтич, одягнений у вогненно-червоний жупан, що запинався чи не на сотню діамантових ґудзиків, то кирею з шитим золоченою ниттю застібанням. Його чоло оздоблював темний шрам, що перетинав ліву брову. — Вітай же, пане-брате, в наших скромних порогах. Сідай і випий з нами.

Бертран, для якого ці слова були несподіваними, зірвав з голови капелюха і низько вклонився.

— Ваші милості вибачать. Моє ім’я — Енгверранд де Куртресі, — гладенько збрехав Дантез, — Кавалер його королівської величності Людовика Сонця…

— Здоров’я мил’с’даря! — в один голос скрикнули найближчі шляхтичі.

— Так налийте ж йому, налийте!

Швиденько Бертранові в руки ткнули солідний кубок, наповнений шляхетним токайським. Дантез з жахом побачив, що у келиха немає ніжки — чи то на стіл його не було як поставити.

— Мої панове-браття! — скрикнув молодий шляхтич. — За здоров’я нашого достойного компаньйона з далекої Франсеї!

— Здоров’я! Здоров’я!

— Пий до дна!

Шляхтичі почали підводитися з своїх місць з окриками «віват!», п’ючи за здоров’я Дантеза.

Француз оцінив вміст келиха. На око там було десь з чверть гарнця^[76] рубінового напою.

— Ну, пане-брате, покажи, що ти француз! До дна! До дна!

Дантез приклав кубок до вуст. А потім із відчаєм почав заливати токайське до горла. Старі п’яниці підбадьорювали його криками. Коли, ледь живий, він осушив начиння до дна, озвалися веселі крики «молодець!».

— Випив, випив, нічого не залишив!

— Хай його пан Ісус дітками так благословить!

— Пане-брате, а дай же ж тебе обійняти! — скрикнув молодий шляхтич, схоже, господар всього цього бенкету, і обхопив Дантеза у поясі. — Я — Михал Станіславський, галицький поручник!

— Дай-но і я тебе обійму! Сам я — Самуель Швірський, товариш з хоругви Його Милості Любомирського.

Дантез завмер. Швірський ішов йому назустріч з відкритими обіймами. Десь з хвилину вони стискали один одного. Вбивця і його жертва. Бертран почув, як крізь тіло проходить холод. Він не знав, що сказати. Жодне слово не проходило скрізь стиснуту горлянку.

— Здоров’я вашої милості, — підняв свій кубок Швірський. — А підсідай до нас, пане солдатику! Дозволь представити тобі решту компанії!

— З милою… з усім моїм бажанням, — видавив з себе зблідлий Дантез.

— Це сидить його милість пан Ян Одживольський, перший полковник Речі Посполитої. Тебе, кавалере, ще й на світі не було, коли він під Дмитром Самозванцем з московськими курвиними синами воював!

За столом сидів старець зі свіжим, але нахмуреним обличчям, оздобленим білою бородою. Він підняв свій кубок, коли француз низько поклонився йому.

— А ось це — пан Пшедвоєнський, підстолій цєхановський.

Швірський указав на вусатого шляхтича з веселою, щирою мазовецькою пикою, вдягненого в жупан з парчі, підперезаний шовковим поясом, за яким стирчав турецький кинджал. Настільки великого рубіну, як той, що був закріплений в його рукояті, Бертран не бачив ніколи в житті.

— А ось це і пан Ліщиньський, познанський підкоморій. Видатний компаньйон для випивки. Але ж, якщо десь в тебе є дівка, тоді замкни її в коморі, бо він такий ласий на дівочі чесноти, як кіт на сметану.

— Та заткни вже пельку, п’яниця старий! — не стерпів названий, смаглий шляхтич з позначеною шрамами пикою. — Ти ж сам ні одної не пропустиш, старий цап! Сам же за однією півмилі гнався, доки вона в стодолі не замкнулася.

— Це виключно заздрість через мил’с’даря говорить. Бо ж хто ту стодолу під кінець здобув? Це я зробив! А мил’с’дар з гулею на чолі та з пустими руками від’їхав.

— Твоє здоров’я та в мою горлянку!

— Здоров’я ваше в горлянки наші!

Наступний тост Дантез виконав вже з важкістю. Швірський указав йому місце біля себе, слуги відразу ж поставили перед ним срібний кубок, налили вина.

— А ваша милість в якому полку служить? — запитав Лещиньський.

— Під Його Княжою Високістю Богуславом Радзивіллом.

— Це в тому полку, в якому тепер новий оберстлейтенант?

— Я нещодавно службу почав, але ж вважаю однак, що під таким славним воєначальником, як його милість пан гетьман, добуду слави.

— Ба, і не тільки воєнної, але, навіть, довічну можеш, пане, заробити, коли одержиш від козаків шаблею по голові чи кулю в сраку.

Швірський підкрутив вуса.

— І що тут робити, — буркнув Лещиньський. — Нам служити, а не мудрувати!

— Не мусимо ми гинути заради милостей мил’с’даря Калиновського, — відрізав Швірський.

Можна було сказати: іскра проскочила поміж ротмістрами, поручниками і полковниками. Дантез зіщулився на лаві, зробив вигляд, нібито його повністю поглинули коропи та осетри на полумиску — на жаль, риба, згідно з польським звичаєм, дуже вже була приправленою перцем та шафраном, так що її і їсти було неможливо. Він чуйно наставив вуха. І дійсно, гетьман мав рацію. В останні часи в таборі діялося щось зле.

— Знаю я, про що ти говориш, Самуель, — спокійним і достойним голосом відповів Одживольський. — Але з заклинаю тебе, покинь такі думки, доки не буде пізно.

— Раз ти вже знаєш, про що я думаю, тоді, пане-брате, скажи все це нам в очі, пане перший полковнику Речі Посполитої.

— Ти добре знаєш, про що я кажу! Про конфедерацію! Не треба нам бунтів у війську, яке є останньою підпорою Речі Посполитої, коли Хмельницький підіймає голову!

— Річ Посполиту дуже нелегко боронити з пустим шлунком, — буркнув Швірський, розриваючи жирну пулярку наполовину. — Скажи це панам-товаришам з хоругви. Спитай у них, чому це лляним насінням та криничною водою живуть вони з Великодня.

Одживольський вдарив булавою по столу, аж задзвеніли чарки, кубки та жбани.

— Притримай язика, пане-брате, доки я добрий, — прохарчав він. — Я тобі коронного лицарства бунтувати не дам! Хочеш конфедерації, ніби ж то заради добра війська. Я мені щось бачиться, нібито річ тут в чомусь зовсім іншому — в сваволі, в солдатських ґвалтах; в контрибуціях, які стягуються з селян та міщан; в розбоях. А ще річ у тому, щоб тебе вибрали маршалком зв’язку.

— Ні, — спокійно відповів на це Швірський. — В сраці я бачив всі заслуги та достоїнства. В сраці я бачив двір, королев’ят та політику. Я тільки роблю рахунок заслуг та страт панів-братів, що у війську служать. Вже багато років власними грудями закриваємо ми Річ Посполиту перед козацькою навалою, під Константиновим, під Збаражем і Берестечком! І де заплата за все це? Де заслуги? Де відзначення та гроші для піхоти і драгунів? Сем зірваний, король про військо і не думає, а гетьман заради приватної забаганки на Молдавію іти бажає. І Річ Посполита так до нас відноситься, як колись до козаків. Я б сказав, як до нігтів, які часом підстригти треба, щоб не стали вони диявольськими пазурами.

— То не Речі Посполитої заслуга, а тільки короля та гетьмана. А особливо, Марії Людовіки, ірод-баби, що його величності згубні поради дає. Дуже то погано, коли жінка у влади! Згуба то для Корони і Литви, — ораторствував пан Лещиньський.

— співала п’яна челядь і гайдуки, заслуговуючи численні «браво» та тости.

Дантез завмер від жаху. Ця дика шляхта ображала королеву Марію Людовіку, жінку Яна Казимира. Так як же не міг пасти край, в якому так святотатствують проти помазаниці Божої?!

— А другий з винних — це Калиновський! — рявкнув Швірський. — Хоче Хмельницький сина за Донну Розанду видати, то нехай і видає. Це справа Лупула та козаків, а не Корони. Ми, лицарство Коронне, існуємо для того, щоб Річ Посполиту боронити, а не для того, щоб дурні згинути в ім’я чесноти дочки господаря!

— Тим більше, — доповнив Мазур Пшедвоєнський, — що Розанда жодною мірою не дівиця. З візиром, з язичником, в ліжкові колотилася, наче кобила навесні.

— Напевне з нею все також, — закінчив Лещиньський, — як з однією нашою вдовою з Великопольщі, яка раз спитала одного солдата, що турки і татари роблять з тільними дівчатами, яких зловили у ясир. А коли той відповів, що тих, в яких тіла побільше, до розпусти примушують, сказала: «Господи Боже, якщо вже призначив мені корону мученицьку, то дай її поміж татарів».

Гучний сміх та крики мало не розвалили двір. Бертран зробив ковток з келиха.

— Не можемо ми погодитися на те, щоб гетьман військо згубив, — заявив Швірський, вже напідпитку. — Не має порядку, немає послуху в Короні, тому ми повинні взяти справи у власні руки!

— Мовчи, мил’с’дар!

— Вже мовчу, пане Одживольський. Але хочу, щоб ти свої очі відкрив. Якщо вже Річ Посполитою не управляє сейм, якщо вже не дбає про неї король, тоді може самий час, щоб ми, коронне лицарство, захистили її шаблями, перш ніж зробиться вона поставом^[77] сукна в руках великих панів, невольницею в кігтях сусідів наших, які — і вам того повторювати не мушу — такі вже примурки та куртини сини, яких ще зі свічкою в пеклі пошукати треба!

— Чекліньський, — буркнув Одживольський, кидаючи собакам обгризену кістку. — Ось що тобі по голові ходить. Хочеш Річ Посполиту направляти всупереч сеймові та королеві. Хочеш сам вибирати податки, відзивати воєвод та старост, як рогачевські конфедерати^[78]? Хочеш бути другим Кромвелем в Короні?

— Тільки коронне і литовське військо може вимусити від сейму такі зміни, щоб Річ Посполита знову стала істинною стіною перед Москвою і турками, а не гниючою провінцією. Панове-браття, нас двадцять тисяч. З того: дві — гусари. Удвічі більше панцирної кавалерії. А ще ж волоські та татарські відділення. І драгуни, де кожен другий, це шляхетка-сіромашка з Мазовії чи Підлясся.

— От до мазурів прошу не чіпатися! — скрикнув підпитий Пшедвоєнський. — Не кожен, хто з Мазовії, в драгунах служить! І не кожен мазур сліпим народжується, це вже напевно!

— Ага, а як очі вже відкриє, то всіх ошукає! — зареготав Лещиньський.

— Чи є така сила, яка здатна нас затримати? Чи є такий коронний чи литовський магнат, здатний більше шабель скликати? Це ми — остатнє лицарство Речі Посполитої! І це ми винні її рятувати, доки ще не пізно.

— Мил’с’дар на Варшаву бажає йти з хоругвами, — буркнув Одживольський. — А Богун з Хмельницьким тим часом кинджал в спину вітчизни встромлять?!

— На столицю ми можемо йти навіть і козаками, — процідив Швірський. — Надаю перевагу тому, щоб з ними триматися, ніж з окраїнними королев’ятами! Для мене ліпші запорожці, ніж зрадники та сучі діти, такі як Заславський, молодий Конєцпольський, Остроруг чи Оссолінський, які під Пилявцями військо кинули на згубу та пішли собі. Або ж тиран Ярема, який козаків так вішав і голови рубив, що привів до останнього відчаю!

Хтось поставив келих на стіл з такою силою, що чарки попереверталися і розбилися з брязкотом. А потім став біля Дантеза; то був мужчина, побачивши якого, полковники та ротмістри спускали очі; хтось здригнувся або ж відсунувся від столу.

— Пан Барановський, — шепнув Лещиньський. — Пан брацлавський стольник…

Дантез зиркнув вбік, поглянув на прибульця. І в перший раз від часу, коли показав смерті дулю під шибеницею, почув страх.

Поряд з ним стояв шляхтич середнього росту, з могутніми плечима, які говорили про незвиклу силу. Одягнений він був у колись чудовий жупан з парчі, але ж тепер його шати походили на козацьке лахміття, а не на одяг польського шляхтича. Жупан був потертий, в ньому були видні дірки, весь він був покритий засохлими плямами крові, рваний, також і пояс, і линяла шапка з хутра рисі. За одягом пана стольника можна було прийняти за слугу чи бідного сірячка, що господарює на клаптикові землі десь на кінці світу, чи то десь Подлясю чи Мазовії. Але ж це враження минало, коли ти дивився в його обличчя, деформоване шрамами від порізів шаблями, шрамами на черепі від куль, ра рештки відрубаного вуха, на посивілі волоси, що не держалися під шапкою.

І на очі.

Пусті, бліді, страшні. Що дивилися проникливо; з презирством до смерті, болю та страждань. Якщо Обживольський, Швірський та решта компанії була неотесаними старими воїнами, які день в день заглядали смерті в очі, боронячи Лехістан, то ця людина поряд з ними здавалася вовком. А якщо ж вони були вовками, тоді Барановський поряд з ними був подібний дияволові.

— Прошу ваших милостей, чи я щось не так почув, — промовив він низьким, хриплим голосом, — чи пан Швірський щось говорив про домовленості з козаками?

Стало тихо. Полковники озирались один на одного.

— Неговорив я ні про які нові договори, — відповів Самуель. — Ми підписали з ними білоцерківську угоду. І цього вистачить.

— Сейм її не затвердить. І цілком слушно! Ви тільки подивіться, шановні, що діється на Задніпров’ї. Гультяї знову по містах кучкуються. Різуни пана Войниловича не пустили до Сибрії та Дрогичинець, хоругву пана Сємашки знесли, в Ромнах заперли. Б’ються під Липовим та Рабухами. Ще тиждень-два, і Хмельницький прийде по наші голови. І знову буде, як собака, кров шляхетську пити. І така кров для козаків — це відбірний напій, — зареготав він. — А наші ссаки, по тому, що ми тут п’ємо, то для різунів — чиста оковита.

— То нам відомо, — тихо буркнув Лещиньський. — Але ж не зовсім так, як пан стольник говорить, справи виглядають. Пани Войнилович та Маховський дуже вже страшні постої виправляють; козаків та міщан рубають та замучують…

Барановський безумно подивився на Лещиньського.

— То все поки з панів-братів з Задніпров’я. Там кожен товариш, намісник чи почтовий когось на війні втратив. Кожен, також як і я сам, має порахунки з чернню та різунами. Ваша милість з Великої Польщі, тому і не маєш експерієнції, що має на увазі Войнилович. Ти, пане-брате, чернь та козаків лише на яселках^[79] в Познані бачив. А до мене, в мій двір, вони с сокирами прийшли, з кистенями. Воістину кажу тобі — зовсім інакше вони виглядали, ніж маски в краківських вертепах!

— І все ж таки, українні пани пересолюють з жорстокістю, — прийшов на поміч Лещиньському мазур. — Треба нам і далі жити в Речі Посполитій, а не до горлянок собі скакати. Досить вже цієї різні. Pax, милостиві панове.

Підхмелений Пшедвоєнський насилу витримав кривий погляд Барановського.

— Краще було б, щоб на Задніпров’ї кропива та комашня росли, ніж гультяї та зрадники козацькі на шкоду Речі Посполитої та Його Королівській Величності множитися могли. Що можу я вас сказати, мил’с’дарі? Попав наш шляхетський народ поміж млиновими каменями: а саме, козацькою чернню, татарами, Москвою та Швецією. І, або ж буде він змелений, або ж сам каменем стане, щоб ті на порох змолоти. Краще не жити, ніж шляхтичем не бути. Краще вже шляхтичем не бути, ніж дозволити, щоб над нами свавільство в Речі Посполитій над нами мало панувати.

— Бунт треба подавити, але ж з помірністю, щоб наступні не вибухнули, — сказав Лещиньський.

Барановський тихо розсміявся. Всупереч звичаям, він сів на столі, лівою рукою схопив келих, налив собі вина і потягнув солідний ковток, не звертаючи на великополянина уваги. Лещиньський стиснув кулаки, його обличчя потемніло від гніву.

— Якби не тиранічна неволя та кривда, яку ви, панове українні, козакам чинили, цього бунту і не було б! А тепер з ними Корсунь, Пилявці, Зборів^[80]…

Барановський знову зареготав, а сміх його був льодовий.

— Що правда, то правда, — буркнув Пшедвоєньський. — Дуже вже жорстоко поступали з козаками українні королев’ята. Церкви замикали, роботи вимушували, до козаків відносилися, наче до похолопленого поспільства. Як хотів козак горілки вигнати, йому котли понищили. Коли мав він хутірець, його в нього забирали. Коли бажав він справедливості вимагати, то нема йому було куди і піти, бо кожен староста у магната в кишені сидів!

— А я про таке вашим милостям нагадаю, — сказав Лещиньський, — що Хмельницький, поки бунту не підніс, був вірним громадянином Речі Посполитої, який під Цецорою^[81] воював, ще й до неволі дістався. Про що присутній тут пан Одживольський засвідчити може.

Старий полковник кивнув головою. Одживольський, на щастя, не додав, що судьби Одживольського і Хмельницького виявилися зовсім різними. Першому вдалося втекти з табору гетьмана Жулкевського до кордонів Речі Посполитої, в той час, як майбутній козацький ватажок втратив там батька, а потім стратив літа, стогнучи в язичницькій неволі в Криму.

— А я вам так скажу, — загув пан Пшедвоєньський, — що, якби козаки не у володіннях Вишневецьких та Потоцьких мешкали, а тільки в Мазовії чи в Малій Польщі, тоді ніколи не було б бунту козацького, бо їм ніхто з панів-братів кривди б не чинив. Хто у всьому тому винний? Кролев’ята українні, яких на заході Корони і не знайдеш.

— Сміятися мені хочеться, — презирливо сказав Барановський, — коли я слухаю оце вас, мазурів, панів-братів з Великої та Малої Польщі, з Підляся, з любельського воєводства. Та що ви знаєте? Та чи боронилися ви хоч раз від татарів? А досвідчили ви хоча б раз на власній шкурі козацького бунту? А чи колись спалив вам різун двір чи хутір? Та ще й такий, який вартий двох десятків ваших мазовецьких нещасть? Так що, коли тебе, пане Пшедвоєньський, слухаю, чи знаєш, що я чую?

— Не знаю.

— Плач діток моїх, коли їм чернь голови косами обрізала, — промовив Барановський таким голосом, зо будь-які розмови за столом припинилися. — Крики моєї жінки, коли її десяток козаків один за одним ґвалтували. Від Брацлава по Чернігів, від Києва по Корсунь страшно била нас чернь українна та козаки. Мордували, чим тільки під руку попадало. Забивали сокирами, скобелями, кістенями, серпами нам горлянки різали, свердлами нам очі виймали, били нас голоблями чи штакетинами з заборів. Косами розтинали вуста від вуха до вуха, говорячи при тому: «Хотів, ляше, мати Корону від „можа до можа“, так май тепер Річ Посполиту від вуха до вуха». Я бачив, як ґвалтували дівчат невинних. Як обрубували нашим руки та ноги. Як прикрашали шляхетно уродженими дітьми дерева та хрести. Як за глоток горілки віддавали в полон орді діточок наших. Як жінкам в надії розрізали черева, а плоди пекли на списах над вогнем, як зашивали їм всередину кота дикого, замість дитяти. Як мого приятеля, Теодора Єльця, хорунжого київського, живцем на дворі спалили. Як пана Олександра Немірича на смерть голоблями затовкли. Як Полегенько в Києві топив ксьондзів та монахів в Дніпрі. Як князеві Четвертиньському власний млинар голову пилою відпиляв, а перед тим у нього на очах його жінку та дочку поганьбили. Як діставала чернь трупи могил, клала тіла жінок на чоловіків і казала при тому: «Плодіться, ляхи, та заселяйте землю польську», як палили двори та села…

Барановський вже не сидів. Він кружив довкола столу, заглядаючи до очей шляхтичам.

— Якщо ж тоді за все це всі ви, шляхта Польщі і Русі, не помститеся ваших гербових братів з України, якщо станете тут про мир говорити, шиї гнути перед збунтованими хамами, тоді знайте, що не вважаю я вас за шляхетно уроджених. Тоді вам тільки гній на поля возити. Тоді залишається вам нашити на шаровари клапани ззаду, як це содоміти у Хранції роблять. І залишається вам бабів зводити, писарчуком у москаля служити. І тоді не коронні ви сини, але тільки собаки та курвини сини… І скажу вам тільки, що пес вас їбав!

Одживольський схопив ротмістра за руку, притис до столу, сам підірвався на ноги.

— Досить!

Барановський замовк. Для нього це була вже остання можливість. Бо пани-браття вже скочили з-за столу, в руках заблищали шаблі, чекани та обушки.

— Сам я помстився, — закінчив пан Барановський. — Але ж цього завжди мало. От, два тижні тому, перед тим, як його милість гетьман визвав мене до Глинян, в степах над Бугом зустрів я п’ятьох козаків. Великі з них молодці були, лицарі православні, які перед тим зарубали старого бернардина, що укривався на покинутому дворищі. Так повірте, коли ці воїни запорізькі побачили мене, впали на коліна і почали милості просити. Дуже достойно кричали та на палях танцювали потішно. А коли з них шкіру дер та очі свердлами викручував, такі потішні речі розповідали, що я від сміху сльозами заливався. Уявіть собі, що один з них пророкував, що корону королівську три чорних орли подзьобають, але ж піднесе її з землі та на голову вкладе польський лицар, який буде мати щит на щитові, і той же лицар Україну вспокоїть. То може це хтось з ваших милостей? Що ви на це, пан Пшедвоєньський? А ти, пан Лещиньський? Не носиш, часом двох щитів перед собою?

— Щит на щитові… Так то ж може бути герб Яніна. А я — Ястженбець.

— Ну от, бачиш, пане-брате. Вірно я козака на палю вбив, бо брехав.

— І що, легше стало по тому мил’с’дареві?

— Ні, пане-брате. А знаєш, чому? Бо поводир тих різунів від мене втік. Відокремився від них, уникнув кари, а коли ми його через степи гнали, скакнув з конем до ріки. Молодий був і гладкий. До кінця життя я його запам’ятаю. А коли вже ноженятами на палю сучити почне, тоді я на його бандурі йому ж таку думку заграю на два серця, що з тою палею він відразу ж до пекла полетить.

— Пане Барановський, — сказав полковник Одживольський. — Залиши нас одних.

— З причини сивої бороди вашої милості, не спротивлюся. Мил’с’дар Швірський! Я нагадую панові, що сьогодні…

— Не забув я про те, мил’с’дар пане-брате.

Барановський розсміявся, обернувся та вийшов з кімнати.

Тільки тепер Дантез наважився оглянутися навкруги. Він чув все, про що говорили панове-браття, і тепер, залитий холодним потом, розважав їхні слова. І дійсно, він не розумів, про що тут йдеться, окрім звичайної, посполитої помсти козакам. Та під три чорти, яка справа йому до України та майбутнього Речі Посполитої?! Він повинен тільки вбити Швірського.

А де ж той Швірський подівався? Його місце на лаві було пустим. Дантез підірвався на ноги та роздивився. Ні, він не міг спустити того з очей. Француз поклонився Одживольському та іншій старшині, після чого швидко почав пробиватися різб юрбу шляхтичів та слуг. Але ж товариша з гусарської хоругви Любомирського ніде не бачив. Він протиснувся до сіней, глянув над головами п’яних пахолків і…

— Мил’с’дар, не мене шукаєш?

Швірський весело поглядав на француза. Він підкрутив вуса та указав на двері, що вели до комори.

— Іду як раз спробувати найкращого ліпца, який пан Одживольський в пивничці приховав. Дозволь, мил’с’дар, за мною, і спробуєш таких особливостей, яких і при дворі Людовіка даремно було б шукати.

Дантез пішов за шляхтичем. Не міг він забити Швірського на очах всіх гостей. Але ж, може спосібність на те знайдеться в пивничці?

Швірський зайшов до комори, одгорнув килим, що лежав на підлозі, відкриваючи кришку, що вела до невеликого льоху. Розглянувся, чи ніхто їх не бачить, після чого підняв кришку та, взявши свічку, почав спускатися в чорну безодню. Француз пішов за ним. Вони зійшли до невеликої пивниці з кам’яними стінами, під якими лежали широкі кувшини, барильця та бочки. Швірський поставив свічку на верхньому денці старої бочки, потім відшукав відповідне барильце і схилився, щоб вийняти шпунт.

— Готуй, мил’с’дар, стакани! — весело заволав він. — Зараз вип’ємо за пана здоров’я!

Дуже швидко і тихо француз витягнув з-за паса лівака. Така оказія могла більше і не повторитися! Він намірився вдарити і…

Ні, не міг він нанести удару.

«Та забий же його, дурень!» — крикнула у нього в голові Євгенія.

«Так, нанеси йому удар в спину, — зашептав йому на вухо голос батька. — Покажи, чого ти вартий. Вбий шляхтича, який надав тобі гостини…».

Дантез здригнувся. Він бажав смерті цього бунтівника. Швірський також був достойним її, як і кожен найманий вбивця, який бунтував супротив зверхників…

І все ж Дантез вагався. Рука з вбивчим стилетом тряслася все сильніше.

Не міг він себе перебороти, ще хвиля, дві, ще тільки одна мить…

Швірський обернувся!

Француз обернув лівак в пальцях, хватаючи його за лезо. Подав зброю рукояттю в сторону шляхтича.

— Спробуй, ваша милість, ліваком. Може буде краще, ніж голою рукою.

— Отут ваша рація!

Шпунт, підважений лезом стилету, відскочив. Швірський налив меду до кружок, підняв одну догори.

— Здоров’я вашої милості! Щоб цілим додому повернувся!

Випили. Шляхтич обтер вуса верхом долоні.

— Не слухай, ваша милість, пана Барановського, — буркнув він. — То правда, що бунт кривавий, однак, ми можемо його закінчити, чи брести і далі в морі крові і без кінця мститися козакам.

Француз мовчав.

— Ти певно того не розумієш, але… Тільки одна дорога перед нашим народом. Або ж ми будемо великими і по-християнськи вибачимо, або ж…

Дантез напружив слух.

— Один мотуз нас чекає, чи то на московській, чи то на язичницькій шибениці.

Повисла тиша.

— Ти цього не розумієш, німчура, — покачав головою Швірський. — От, вважаєш, то є якісь наші внутрішні справи, порахунки та завидки. То правда. Кого в Парижу, у Відні чи Севільї турбує доля Речи Посполитої? Хто знає, де знаходиться Україна? Хто знає, що воно таке: українські козаки і польська шляхта? Ніхто. Однак, якщо надійде час, коли ви, нічого не знаючи, спробуєте нас засуджувати та приймати рішення щодо нашого майбутнього, тоді кажу тобі: горе нам! А тепер дозволь, що я тебе покину. Мені треба поговорити з мил’с’дарем Барановським. В чотири ока. Він вже чекає мене перед дворищем. І певне вже його терплячка уривається.

Він повернувся і покинув пивничку. Дантез залишився один. Він підняв свій лівак і ще довго не був у стані прийти до себе.

— Не міг я… — прошептав він зблідлими вустами. — Не в цьому дворі… Не того шляхтича…

*****

Коли він вийшов з двору, все вже було кінчено. Він ледве пропхався крізь челядь та п’яну шляхту. Швірський лежав на землі з розрубаною головою, в калюжі червоної крові. Барановський опустився над ним на коліно, витираючи чорну шаблю о полу жупана.

А потім вищирів жовті зуби, піднявся та повів страшним, мертвим поглядом по обличчях панів-братів.

— А якщо хтось кривиться на мене, що я правоту свою доводив, тоді прошу на шабельки, тут, перед ганком!

Він направився в сторону двору. За крок від Дантеза затримався.

— Пане француз, дозволь мил’с’дар, за мною, — сказав він. — Щось мені здається, що ми з одного гнізда птахи…

Вони зрозуміли один одного без слів. Ні… То Барановський зрозумів француза. А от Бертран його — ні в зуб ногою.

І вперше від не сповненої екзекуції він був по справжньому наляканий.

*****

— З Пшиємським я вашій милості не допоможу, — сказав Ян Барановський. — Значна то персона і генерал коронної артилерії. Однак, доки під Глинянами табір стоїть, можу вказати тобі корчму, куди він приїздить погуляти.

— Дякую вашій милості.

— А як ти мислиш схилити мил’с’даря Пшиємського до планів гетьмана? — спитав Барановський.

— Золото, мій пане. Його блиск захоплює не одних лише плебеїв. А ваша милість може бути впевненою в щедру винагороду і милість гетьманську за надану мені поміч.

— А знаєш, — прошептав шляхтич, — де я нагороду Калиновського маю?

— Не розумію, — буркнув зблідлий Бертран. — А нащо ж тоді пан свідчить мені допомогу?

— Мої дітки, — прохарчав Барановський на вухо Дантезові. — Мої діти звертаються до мене… Доки вони стануть за тебе шептати, до тих пір можеш покладатися на мою шаблю.

— А якщо перестануть?

— Може, — Барановський вишкірив жовті, пощерблені зуби, — може, я тебе вб’ю.

*****

— Ясновельможний пан заборонив впускати…

Дантез безцеремонно відштовхнув корчмаря та відкрив двері до опочивальні. Єврей ще намагався протестувати, але замовк, коли вахмістр рейтарів, який супроводжував француза, схопив його за бороду, піднімаючи голову догори. Бертран увійшов до приміщення, оббитого узорчастими турецькими тканинами. За столом, заставленим жбанами з вином та олов’яними кубками, сидів шляхтич в темно-синьому, підрізаному в стані вамсі, вишитому золотими нитками, прикрашеному золотими нашивками та майстерним підвісом. Чоловік був у силі віку, з посивілими скронями, навоскованими, підкрученими догори вусами і підстриженій за шведською модою борідкою. На колінах пана-брата сиділи дві повії в атласних пурпурних сукнях, які оголювали шию та плечі аж до кінців дужих, рум’яних грудей. Одна з гулящих дівок була руда, з волосами, заплетеними у довгу косу, переплетену стрічками, друга ж була темноволосою, зі злегка розкосими очима.

Шляхтичем же був сам Зигмунт Пшиємський, гербу Равіч, генерал коронної артилерії.

— Бал закінчено, мої дами, — сказав він і вільним, хоча й рішучим рухом зігнав повій з колін. — Залиште нас одних та почекайте в великій залі. Я з вами ще не закінчив!

Хихикаючи, але й надувши губи, повії побігли до двері. Дантез зняв капелюха і вклонився.

— Довго, мил’с’дар, казав ти чекати на себе, — буркнув Пшиємський.

— Прошу пробачення, але ваша милість, пан генерал, часу тут не втрачав, — розсміявся француз. — Схоже, як справжній солдат, кожну хвилю ти обертаєш на забави та задоволення.

— Сьогодні живемо, а завтра — гниємо, ваша милість пане-брате. Зараз у борделі веселюся, а завтра зі смертю в танок піду. Сідай і прямо кажи, в чому справа.

— Приходжу від його милості польнего коронного гетьмана…

По обличчю старого воїна пробігла ледь помітна гримаса. Дантез відразу помітив її.

— Ясно просвітлений пан Калиновський глибоко стурбований тим, що ваша милість не підтримує його військових задумів.

— Не брешіть, мил’с’даре Дантезе, — буркнув Пшиємський. — Забудьте про ввічливі обороти та солодкі слова, бо тут вам не Версаль чи Королівський Замок, а тільки паршива єврейська корчма. А його милість пан гетьман з охотою бачив би мене в могилі. Разом з рештою панів ротмістрів та полковників. У всьому коронному військові, хіба, немає хоча б одного чоловіка, на якого він би не казав сукин чи курвин син. Я сам — солдат, і власні повинності мені відомі. Я слухняний. Але ж військові плани пана гетьмана — то є шаленство. І я не поміняю власної думки, навіть якщо б він звернув мені неаполітанські борги, або ж, якщо б він ці жидовські ссаки, як Ісус Христос, не перетворив чудом на найкраще токайське.

— І ваша милість не боїться так про начальство казати?

— Пан Дантез, — розсміявся Пшиємський, — я — старий солдат. І, мабуть, більше битв провів, ніж ваша милість дівок по стогах облапав. Повір мені, я не боюся гетьманського гніву. Але ж, що знаю, то прямо в очі кажу. Якщо Калиновський спробує зламати білоцерківські домовленості і дати битву Хмельницькому, тоді горе нам!

— Його милість гетьман не хоче допустити, щоб гультяйське козацтво розійшлося по Молдавії. Тут річ йде про цноту дівочу та її честь. Я маю на увазі Донну Розанду…

Пшиємський весело розсміявся. Потім підлив вина до келихів і потягнув великий глоток.

— Честь панни Розанди залишилася в султанськім сералю. А мені відомо, що старий шельма Лупул сватав дівку Калиновському, або ж комусь з його родини, взамін за допомогу проти Хмеля. І в якості зятя буде кращим польський пан, хоч би в нього і солома з чобіт виглядала, ніж п’яний, дьогтем помазаний Тимішко. І заради власне такої справи, ба! — приватної — Калиновський бажає пожертвувати коронним лицарством, з таким трудом зібране для захисту Речі Посполитої. Він хоче виставити на певну поразку мої гармати, моїх пушкарів та фейерверкерів, зброю, яку я отримав в спадок після його милості небіжчика Кшиштофа Прцішевського, який сам її немов би у самого диявола з пащі вирвав. А я кажу а все це: veto!

— І пан не боїться гетьманського гніву?

— Polonus nobilis sum, omnibus par^[82]. Послухай, мил’с’дар кавалер, що тобі скажу. Anno Domini 1646, я повинен був вербувати в Короні піхоту для твого короля Людовіка, якого придворні підлизи називають Сонцем Версалю. Але я волів служити Речі Посполитій, хоча тут поганенько з дукатами чи рейхталерами. Але ж волію на Диких Полях сидіти, ніж в Версалі. А знаєш чоиу, милостивий кавалере?

— І дійсно, ніяк відгадати не можу, пане генерале.

— Бо тут, в Короні Польській, я вільна людина і обиватель, в твоїй Францеї я мусив би тихенько сидіти, волю королівську сповнювати і не буркотіти. А якби не послухав, тоді б голову віддав на катівському пні, або ж до Бастилії б відправився, в каземати. Або ж від отрути пішов з цього світу, можливо, від стилету таємного вбивці, як граф Валленштейн^[83], якого за наказом тирана вбили двадцять років тому.

— Якби ваша мил’с’дар був в згоді з гетьманом, тоді б маєтності вашої милості підлягли б… значному примноженню. Та що тут довго говорити — якщо мил’с’дар підкріпить плани його милості Калиновського та успокоїть солдатню, що мислить про конфедерацію, я готовий від від імені гетьмана винагородити вас. Десять тисяч червінців — то багатий подарунок, якщо тільки ваша милість не цінить себе вище. Талери, мій пане Пшиємський, завжди мають кращий смак, ніж віра. Цю істину, як славний воїн, ви повинні розуміти добре…

— Це ти послухай, пан француз, — вибухнув генерал коронної артилерії. — Не знаю я, яка там в тебе віра. Чи то ти в Пана Бога віриш, чи то в диявола. Чи може ти religiosus nullus^[84], як козаки. Моя віра — це віра у власних людей. В пана Гродзицького, у Фромхольда Вольффа, в пана Сємєновича — хоча раз його ракета мені мало сраку не одірвала — в пушкарів, яких його милість небіжчик Арцішевський на майстрів вишколив. Якщо ти вважаєш, пане француз, що я видам їх на вірну смерть за імовірну чесноту волоської повії, за пару дукатів та велику булаву для Калиновського, тоді ти шельма, лайдак і смердюче бидло!

Якщо Пшиємський сподівався що Дантез схватиться за рапіру, то він помилився. Давній Бертран напевно б так і поступив. Однак француз лише підняв келих угору.

— Його милість пан гетьман та люди, які за ним стоять, пропонують вам не тільки десять тисяч червоних польських злотих, про які йшла мова перед тим, але ще й яворівське староство з усіма ключами. А якщо все піде за думкою його милості гетьмана, вам ще буде належати польна булава. Ви ж є героєм з-під Берестечка, про що всі пам’ятають. Пане Пшиємський, пан зробить все, що забажає, однак, розваж спочатку, чи варто так упиратися.

— А ти вважаєш, пане французе, що кожного польського шляхтича можна купити?

— Це тільки проблема стосовної оплати.

— Але ж не мене, пане Дантезе.

— Признаю, що не розумію. Ваша милість — солдат. Пан продає свою шпагу за талери. То як це сталося, що пан не розуміє правил цієї гри? Невже ж пан є останньою людиною честі?

Пшиємський розсміявся, голосно і весело. А потім осушив ще один келих до дна.

— В речі Посполитій нас таких є більше! — вигукнув він. — А ти, пудель французький, іди геть! Повертайся до свого гетьмана, до двору Марії Людовіки. І скажи тим красунчикам в содомітських рингравах^[85], тим пострахам — францоватим^[86] педерастам, що я, Пшиємський, генерал коронної артилерії, свої обов’язки знаю, і що купити мене не можна!

Дантез несподівано вирвав лівак з піхви та з розмаху встромив його в стіл, за дюйм від руки Пщиємського. Потім схопив рапіру і підсунув вузьке лезо генералові під підборіддя.

— Бийся зі мною, пане Пшиємський! — рявкнув він. — Такої образи я попустити не можу!

— Ти… Та як ти… Смієш… генерала коронної артилерії… На поєдинок?…

Дантез холодно всміхнувся. Йому здавалося, що в очах противника блиснув страх. Пшиємський був втомлений. Він також був п’яний. У нього не було шансів в дуелі.

«Не роби цього, — промовив в голові Бертрана його батько, Жан Шарль де Дантез. — Ти вплутався в страшну інтригу, сине мій. Не визивай його на поєдинок!».

— Ставай, мил’с’дар! Тут і зараз! На подвір’ї!

Пшиємський рвонувся назад.

— Справа проста, як лезо моєї шпаги, — буркнув Дантез. — Челяді у тебе тут небагато, мій генерале. А я взяв з собою цілу роту рейтарів. Моїх рейтарів! Якщо до бою не станеш, клянусь, що живим звідсіля ти не вийдеш.

— Я на службі…

— В гробу я бачив твою службу! Ставай!

— Добре!

Дантез відсунувся, дозволив, щоб Пшиємський піднявся з лави. Відступив, даючи тому місце. Генерал похитнувся, дещо заморочений вином.

«Не стану я його вбивати, — подумав француз. — Достатньо буде рани в голову чи в бік. А це дасть нам час на проведення наших планів».

Він вийшов до головного приміщення, глянув на вахмістра.

— Хайнц, зробіть місце на подвір’ї.

— Герр Оберстлейтенант, що сталося?

— У мене особиста справа з його милістю Пшиємським. Припильнуйте, щоб нам ніхто не перешкоджав.

— Jawohl, Herr Oberster!

Дантез вийшов перший. Надворі настали сутінки, тіні дерев і старих сараїв за корчмою подовжилися. Десь далеко співав соловейко, але Дантезові було далеко до насолоди повнотою весни. Він швидко зняв капелюха й портупею рапіри і віддав їх вахмістрові. Потім схопив знайому рукоять і з легким шипінням витягнув лезо з піхви.

— Починай, ваша милість.

Пшиємський хитався на ногах. Він був добряче напідпитку, але ж зброю дістав певним рухом, взяв рапіру, перекладаючи вказівний та середній палець через хрестовину. Дантез змірив його уважним поглядом, потім підняв лезо догори, приймаючи поставу.

«Побавлюся з ним хвильку, — швидко подумав він. — А коли він вже втомиться, буде достатньо одного, точного уколу»…

Поляк злегка склонився. Він чекав на середині подвір’я. Ноги під ним незначно підгиналися, нібито сили покидали його. Дантезові здалося, нібито його долоня, яка тримала рапіру, непевно тремтіла. Француз з тріумфом посміхнувся, а потім атакував.

Бій проходив посередині подвір’я, поблизу купи навозу та широко розлитої калюжі рідкого гною. Рапіри задзвеніли, коли француз провів перший укол з випадом, Пшиємський збив його, а сам вколов легко, дещо замисливши. Дантез відскочив, зайшов противника збоку, закрутив лезом, аж свиснуло, і провів підступний фламандський прийом…

Господи Ісусе… Діва Марія…

Одним шибким рухом Пшиємський відбив вістря рапіри убік, ніби дитячу забавку; незрозуміло яким чином уникнув удару і провів укол швидко, ніби блискавка. Пласке вістря його військової рапіри кольнуло Дантеза прямо в серце! Бертран розпачливо шарпнувся набік. Але пізно. Сталеве вістря укололо його в груди, він почув біль і…

Пшиємський утримав руку в останню мить.

Дантез завмер. Його рейтари скрикнули. Вістря зброї генерала коронної артилерії кололо суперника прямо в те місце, де билося серце. Нетреба було великого досвідчення, щоб знати, якби Пшиємський тільки захотів, він пронизав би француза як порося. Дантез знав, що лише залізним нервам суперника він завдячує, що у нього з спини не стирчить п’ядь закривавленого заліза, і що сам він не подихає, пробитий вбивчим клинком.

— Кінчай вже, мил’с’дар, — прохарчав він і опустив зброю.

Одним швидким рухом генерал відсунув вістря и підскочив ближче. Перш ніж Дантез встиг ухилитися, п’ятою рапіри він отримав просто між очей. Поляк поправив копняком, вдарив ще раз, і француз зі стогоном звалився до калюжі, перекотився, завмер, коли вістря ворога торкнулося його горла.

— Послухай-но мене добре, пес придворний. Содоміте, в сраку траханий! Дурень недолугий! Здібний лише бабів старих лякати! Якщо я хоч раз побачу твою паршиву пику, то, честю клянусь, удавишся власним рожном, сучий сину!

Генерал замовк і деякий час тяжко дихав.

— А своєму панові передай, що я бунтувати не стану. Якщо він видасть наказ, піду з ним не тільки під Батог, а хоч би й до самого пекла. Що таке наказ, мені відомо. Але серця мого при тому не буде! А ось це — на пам’ятку.

Рапіра свиснула в повітрі і розсікла щоку Бертранові. Француз застогнав, а Пшиємський сунув зброю під паху, раз і другий вдарив носком чобота, так сильно, що у Дантеза свічки спалахнули в очах. Оберстлейтенант перекотився мало не під підковані чоботи рейтарів, з великим трудом піднявся на коліна: брудний, покритий болотом та гноєм. Він стогнав, пробуючи злапати дихання.

Генерал постояв ще хвильку, а потім сплюнув, знизав плечима. Повернувся, забрав від онімілого вахмістра свій капелюх і рушив до корчми. Двері за ним закрилися. І майже відразу після того до вух Дантеза дійшов сміх повій.

Дантез обіперся на плечі вахмістра і з трудом встав. Кров рясно стікала з рани на щоці, краплі її спадали на землю, плямила коштовний, обшитий мереживом дамастовий вамс.

— Коня! — прохарчав француз. — Коня дайте, сучі сини!

Рейтари уникали його очей.

*****

— Ким є Смерть?

— Це ще хто?

Євгенія обперлась на лікті, притислась щокою до грудей Дантеза.

— Той самий, хто приймав мене у Красичині з маскою на обличчі.

— Ніколи цього не впізнаєш.

— Виходить, що ти знаєш, але не бажаєш мені сказати?

Жінка розсміялась і легко вкусила його.

— Я знаю тільки й того, що ти, пан кавалер. То можний пан. В милостях у Його Королівської Величності.

— Але чому Смерть не бажав спотикатися зі мною лицем в лице?

— Щоб тягар, який ти несеш, не виявився надто важким.

— Який ще тягар?

— Я знаю все про мету твоєї місії.

— Він сказав тобі?

— Не питай про це.

— Чи під маскою не укривається князь Богуслав Радзивілл? Бо я одержав патент підполковника в його полку.

— У князя немає часу на воячку. Якби ти мав гонорове громадянство, то одержав би козацьку, або ж навіть гусарську хоругву. Але ти повинен мати власних людей, які допоможуть тобі в тій місії.

— Чому Смерть вибрав власне мене?

— Бо ти добре кинув кубиками, — сказала жінка дражливим тоном.

— А якби я не кинув?

— Гнив би на цвинтарі. На твоє місце було кілька кавалерів.

Дантез замовк. Він лежав, вглядаючись у темряву. За стіною намету тихо пирхали коні.

— А чи знаєш ти, що це Собеський заступився за мене? Він настояв, щоб староста дозволив мені кинути ще одну кістку замість тієї, що впала з ешафоту. Це йому я завдячую, що знаходжуся тут і здійснюю… державну зраду. Що станеться, якщо король дізнається про це?

— Ти ж давав присягу, що збережеш таємницю.

— А якщо я зраджу і виявлю свій секрет?

Євгенія обійняла його, а потім сіла на ньому зверху, напружуючи гнучке тіло.

— Якщо ти зробиш це, Бертране, — видихала вона, — я заб’ю тебе. І вб’ю настільки ж легко, як даю тобі зараз свою любов.

Француз не відповідав. З темряви минулого знову встав перед очима образ замкової каплиці та гордовитого чоловіка в костюмі Смерті… А також того, що не пасувало до його убору. Ланцюг! Той ланцюг з зображенням баранця, складений з золотих кілець, з яких виходили стилізовані язики полум’я. Тепер, після стількох днів, що уплинули після зустрічі, Бертран був переконаний, що таку оздобу вже десь бачив.

Але більше про те вже не мислив. Жінка обняла його руками.

— А як, власне, тебе звуть? — прошептав він їй на вухо.

Вона не відповідала. Тільки відкинула голову назад, і вони зайнялися любов’ю.

Розділ IV Чорна Рада

Раз мати народила * Ми ляхів хочемо різати! * Про що Польща мислить удень і вночі * Гетьманська вовчиця * Ніч Тараса * Та просто насуньте!

Струмінь шумів, стікаючи по каменях литої, складеної зі скальних обламків стіни. З яру, на перший погляд, виходу не було. Тільки якщо змружити осліплені блиском сонця очі, можна було вгледіти майже невидимий отвір печери, закритий водоспадом. Богун підніс брови.

— Чортів Яр… — буркнув він молодому козакові-бандуристові, що їхав поряд. — Зле місце.

— Виговський^[87] вибирав, не я, — тихо шепнув молодий козак.

Бахмати та волошини козаків захропли, коли вони переїжджали поріг печери. Байдужим поглядом Богун окинув кучі черепів та кісток всередині гроту. Молодці хрестилися та шепотіли молитви.

Отче наш іже єси на небесах. Да святиться ім’я твоє… Да прийде царствіє твоє…

Вони в’їхали до долини, оточеної скалами. Струмінь зникав між великих каменів, протікав коло зруйнованого млина. Поряд стояла наполовину завалена халупа, біля якої крутилося досить багато козаків та слуг, біліли плахти наметів, фиркали розсідлані коні, а в котлах готувалася саламаха.

Тарас сплигнув на землю. Поміг зійти Богунові. Ліва рука полковника безсило звисала; гримаса болю викривила пооране шрамами обличчя козака.

— Чекай мене тут.

— А може хоча б послухати? Дуже мені цікаво, що Виговський скаже.

— Так це ж є рада старшини, — гнівно відповів полковник. — Ти ж знаєш, що вухо, яке забагато чуло, разом з головою відрубують.

Богун пішов до зруйнованої хати. Входячи до головного приміщення, схилив голову. Сюди він прибув останнім. І, хіба що, запізно, зваживши на те, що ківш з палянкою на дубовім столі був випорожнений майже до дна.

— Слава Богу!

Козаки привітали його бурмотінням та уклонами. Сава Савич, канівський полковник, низько звісив голову, підпираючи підборіддя на заслуженій ординці^[88]. Оселедець — довжиною чи не на п’ядь — звисав у нього з лівої сторони покритого шрамами чола. Савич лупав очима з-під сивих, кущистих брів. Поряд з ним витягнувся на лаві Яким Пархоменко — полковник чигиринського полку. Він ліниво палив люльку і час від часу штрикав під стіл слиною. По другій стороні дрімав Борис Кільдієв, чоловік слабкого розуму, який корсунським полковником зробився з милості Хмельницького за те, що міг боротися з дресированими ведмедями. Але ж найбільш важливим було те — як говорили по куренях — що до політики голови в нього не було. А це ж власне політика привела до того, що останньої осені багато молодців з корсунського полку пішли на страву для круків. По другій стороні столу засідали: Баран Худий, черкаський полковник — козак у віці, з оселедцем, закрученим навколо лівого вуха, в баранячій шубі, з одним, вічно примруженим оком. На його виголеній голові, мов у російському літописі, були записані дії козацьких перемог та поразок. Темний шрам, що перетинав ліву брів, походив ще з Стариці^[89], з давніх часів, тепер вже майже забутих козацьких бунтів. Дірку на скроні йому зробила куля з мушкету під Камінним Затоном^[90], коли чотири роки тому, разом з реєстровими козаками він перейшов на сторону Хмельницького. Праве вухо він втратив під Констянтиновим, кілька пальців на правій руці йому відстрелили під Берестечком, де він затуляв втечу татар і козацького гетьмана. Поряд з ним сидів молодий Степан Гроіцький, уманський підполковник. За столом і на лавах пристроїлося ще з півтора десятка сотників та інших молодців.

— Невже ж то повинна бути Чорна Рада? — запитав Богун, сідаючи на лаву. — Бо якщо так, то дуже скоро звисока станемо на світ поглядати. Так нас здіймає, як ту Гелену^[91], що й до теперішнього дня в чигиринській брамі свій голий зад всім показує.

Полковники зареготали, пирхаючи слиною. Худий аж взявся під боки, а Савич вистромив жовтого язика. Веселість довго не тривала. Навіть так далеко від Суботова не було безпечно згадувати про долю тієї Гелени, яка, зробившись дружиною Хмельницького, пустилася у всі тяжкі з любовником, а на додаток ще й вкрала з підвалів декілька бочок дукатів. До сих пір її залишки колихалися в брамі Чигирину, а старого Хмеля шляг брав від самої думки про те, що таким хитрим шляхом йому наставили роги, якими міг би похизуватися олень з тих задніпрянських борів, які колись належали князеві Яремі.

— Не нам сьогодні про курву чигиринську балакати, — сказав Іван Виговський, генеральний писар. — Ви добре мене знаєте, панове-браття, і знаєте ви, що без мала чотири роки служу я війську запорізькому. Хто інакше вважає, нехай скаже, що брешу, але з попереджую, що зневагу такий собачим голосом з-під лави завиє.

Відповіддю було схвалюючи бурмотіння.

— Не від сьогодні відомо вам, що батько Хмельницький погано наших справ пильнує. І скликав я вас сюди, щоб ви пізнали його задуми. Бо те, що задумав він зле, тут певна річ.

Залягла тиша. Пархоменко перестав палити люльку, навіть Кільдієв відкрив каламутні очі.

— Хмельницький вислав до Москви посольство Іскри, щоб допомоги проти ляхів просити. Однак не відомо вам, що Іскра повинен упросити государя, щоб той прийняв у підданство Військо Запорізьке. Гетьман хоче віддати Україну під владу Москви!!!

Козаки завмерли. Савич шарпнув себе за оселедець. Пархоменко прикусив мундштук люльки. Кільдієв дурнувато посміхнувся, а Гроіцький потягнувся до шаблі.

— І в тебе є якісь докази? — прохарчав Баран. — Чи ми повинні вірити тобі на слово?

— Ось, — Виговський витяг з-за пазухи розпечатаний лист і сунув його під ніс козакові, — копія листа до государя. Тут все чорним по білому стоїть!

— Сам читай, — наказав Баран. — Сам я ні читати, ні писати не вмію!

— Вашій Милості, Великому Государеві, Цареві і Великому Князеві Олексієві Михайловичу, — почав Виговський, — всієї Русі самодержцеві, ми, Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорізького, низенько до самої землі чолом б’ємо…

Богун з відразою сплюнув та розтер слину підкованим каблуком козацького чобота.

— …і декларуємо, що іншому цареві служити не бажаємо, тільки Тобі, Государеві Православному, б’ємо чолом, щоб царська величність разом з Україною під свою владу прийняв, і за цю милість низько Вашій Достойності дякуємо, оскільки йде проти нас король польський з великою силою. Вашій Милості всього найкращого бажаючий, приятель та слуга, підніжка знижений Богдан Зенобій Хмельницький з Військом Запорізьким.

— Спаси Христе! — викрикнув Богун. — І що ж це таке має бути?

— Про-о–одає нас Мо-о–о-оскві, — пробелькотав з відразою Баран.

Полковники злобно хрипіли, хапалися за шаблі та булави.

— Хмель зрадник! — підняв Гроіцький шаблю, — трясця б його мордувала!

— Зра-а–ада! — завив якийсь сотник.

Цей крик відразу ж підхопило декілька пропитих голосів.

— Мовчати! — прошипів Пархоменко. — Хмель знає, що робить! І ми повинні його слухати!

— А я присягу государеві не зложу! На погибель Москві!

— Та це ж бунт!

— Мовчи, попів сине! Я хочу шию зберегти!

— Так, я попівський син, а ти від київської мурви рід ведеш!

Гроіцький схопив Пархоменка за бекешу на грудях, притягнув до себе через весь стіл, перекидаючи келихи та ківш з залишками палянки. Яким шарпнувся, вихопив з-за пояса пернач, бажаючи вцідити молодця по лобі, але ж в останню мить його схватив за плече Баран. Решта старшини схопилася за шаблі та чекани. От-от здавалося, що все закінчиться бійкою та рубаниною, як колись і закінчувалися Чорні Ради на Січі. Бо ж всім було добре відомо: там де зустрічалися двоє запоріжців — там завжди були три різні думки.

— Панове браття-молодці, — звернувся до всіх Пархоменко. — Дивіться, як платить Хмель військові запорізькому за кров, пролиту під Корсунем, Пилявцями і Збаражем! За те, що під Берестечком ми йому сраку прикривали, коли він з Тугай-беєм збігав, тепер волю нашу московським виродкам продає?

— Гетьман знає, що робить, — кинув Пархоменко. — А хоч би й не знав, так ви краще мовчіть, сучі діти. Що ж це таке? Бунтувати станете? А чи не бунтували Мозиря та Гладкий^[92]? І покотилися їх голови аж до самого Дніпра! І довго ж котилися, повірте мені на слово!

— А добре ж говорить! — скрикнуло декілька з страхітливих козаків. І, звичайно ж, замашисто перехрестилися.

— Так що не бунтувати вам, але ж волю гетьмана в покорі приймати. Депутацію треба вислати, щоб він усвідомив, що про його задуми щодо Москви нам все відомо.

— А Хмельницький депутатів на палях розсадить! — сказав на це Виговський.

— Як це то? Чому так?

— Меч висить над головами вашими, панове-браття. Послухайте краще, що гетьман в інструкції до посла Іскри пише. Деяким з вас багато часу та уваги присвятив…

— Читай-но! — видавив з себе Богун.

Виговський витягнув другого листа.

— Давно вже відомо, що не всім нашим полковникам угода з Його Милістю, государем нашим, Олексієм Михайловичем, до смаку буде, а саме: Іванові Богуну, Саві Савичу, Баранові, Пархоменці та іншим, імена таких ти і сам добре знаєш. Тому, якщо государ про них спитає, переконуй його, що ніякої перешкоди з їхнього боку не буде, оскільки я під час молдавського походу постараюся, щоб ніхто з них підписання угоди не дочекався…

Козаків заціпило. Навіть Пархоменко витріщив очі.

— Зрада, — прошепотів Савич.

— Зрада, — пало з вуст решти старшини страшне, з трудом сказане слово.

— Одне тут є розв’язання для цієї справи, — сказав Виговський. — Ми повинні змусити Хмельницького оговтатися. І показати, що ще не вмерло військо запорізьке, що всі ми тут — вільні люди, які вибирають гетьманів, а коли треба — то й скидаємо тиранів. Вихід з цих клопотів є, але ж, визнаю, що багатьох з вас він… вразить, а може й налякає. А скоріш за все — розгніває.

— Сміливо говори, — кинув Баран, — шию не відріжемо. Принаймні, не тепер.

— Ми, милостиві панове, знаходимося між молотом та на ковальнею. З одного боку Хмель, який на шиї наші зазіхає. З другого — коронні війська, що до бою готуються. Перше, що треба нам учинити, це заключити з ляхами перемир’я, щоб плани Хмеля зірвати, власні голови заховати та показати, що тепер ми сила.

— Це що ж, королеві маємо уклонитися? — пирхнув Богун. — Шиї гнути перед панятами? Ми і так вже підписали угоду, яку сейм не затвердив.

— Згідно з новинами, що прислали мені з Варшави, сейм не ухвалив податків на оборону. Підканцлер Радзейовський зрадив короля та з Польщі збіг. Блудом Річ Посполита стоїть.

— А коли ж і не стояла? Але ж Берестечко нам влаштувала!

— Король не править, бо панята йому не дають, — сказав Виговський. — Панята не володіють, бо єдності між ними не знайдеш. Сейм не править, бо його зірвали! Військо, якому не платять, бунтує, але гетьман Калиновський бажає заступити Хмелеві дорогу до Молдавії. Річ Посполита зараз — це орел без крил. Війська нема, бо сейм не ухвалив сплати. Річ повинна прийняти наші умови, бо якщо Хмельницький задуми свої виконає, її чекатиме бій з Москвою…

— На погибель ляхам! — скрикнув Баран. — І нехай московіти всіх їх подушать.

— Так, і нехай подушать… — погодився Виговський. — Однак, що станеться, якщо Москва Річ Посполиту розіб’є? Чи стануть вірити нам московіти, коли стануть панами Литви та Великої і Малої Польщі? Чи залишиться тоді Запоріжжя і Україна при власних свободах? Може статися так, що в разі загибелі Речі Посполитої загинемо і ми, бо Москва зробить з нами все, що тільки побажає. І цю правду ляхи повинні розуміти добре!

— Таке може бути! — буркнув Гроіцький. — Але з Короною складно буде укласти мир, бо гетьман Калиновський, мовби вовк, з радістю нашу кров пив би і пив.

— В Варшаві нічого не відають про наміри Хмеля. Маючи його листи до царя, ми можемо виторгувати від Речі Посполитої такі привілеї, яких не дадуть нам ні государ, ні татарський хан, ні сам дідько! Укладемо перемир’я з ляхами, зірвемо плани Хмеля, а потім змусимо його відмовитися від унії з Москвою.

— Брешеш, — буркнув Богун. — І з ким в Речі Посполитій ми повинні розмовляти? Чи є хоча б один лях, який прийме нашихпослів? До кого ми повинні посилати людей? До гетьмана? Так може буде краще самим палі знайти, та самим на них і посідати. Не дамо задоволення старому дияволові Калиновському.

— Коли у гетьмана військо збунтується, він буде мусити вислухати наших послів! Ми ж, маючи спокій з боку Речі Посполитої, спитаємо у Богдана Зенобія, що значать листи до царя, і чому він підставляє наші шиї під леза.

— А ти знаєш, що висилка послів без згоди Хмеля — це бунт?

— То може самі голови собі відрубаємо та відішлемо гетьманові у цебрах з вином, як голову Жулкевського до Стамбулу? От буде радуватися Хмельницький такому вчинкові. Дня три від горілки п’яний буде!

— Правда!

— А от цікаво, — розсміявся Богун, — хто піде до ляхів як посол? Хто зголоситься добровольцем, щоб заніс лист гетьманові та повернувся з головою на шиї? Чи є такий молодець, у якого кров в жилах тече, а не запивок?

— Чи значить це, що ти погоджуєшся, пане-брате? — спитав Виговський.

Всі погляди схрестилися на Богунові. Полковник мовчав. Знову ожив біль в пораненому боці і лівій руці. Богун опустив голову. Він був втомлений. Він все програв. Багато років бив він шляхту, палив двори, мстив, воював і… чуяв, що вже немає в нього сил.

— Якщо знайдеться молодець відважний, який лист візьме, то нехай їде!

— Милостиві панове, хто добровольцем?

Полковники та молодці поспускали голови. Відправлення посольства до Калиновського, завзятого ворога козацтва, було просто шаленством.

— І що, в сраку вся ваша хоробрість пішла! — розсміявся Богун. — Гей, курви ви, волоцюги під церквою! Кінське лайно ви! Щоб прийшлося вам гарему у татар пильнувати! Щоб османи вас в неволі турецькій кожен день мали! Щоб собаки вам яйця лизали! Так хто визивається?

— Я піду!

Богун застиг. Цей молодий, звучний голос належав його бандуристові.

— Я піду. — Тарас поклонився всім зібраним. — Якщо немає в вас охоти, пани-молодці, тоді я лист візьму та ляхам поклонюся.

— Підеш, але ж на аркані до льоху! — рикнув Богун. — Не слухайте його, панове! То мій бандурист. Мій слуга! А я не дозволю йому туди їхати!

— Панове! — скрикнув генеральний писар. — То у нас є доброволець, який поїде до табору коронних військ, щоб відвезти пропозицію про перемир’я!

— Не погоджуюсь! — проричав Богун. — Ve… — ще скрикнув він і замовк.

— Віват, посол! Віват, Тарасе! — закричало декілька п’яних козаків.

Богун тільки тихо матюкнувся.

— Я зараз тобі листи підготую, — сказав Виговський. — Ти повинен будеш гетьманові лист доставити і сказати, що тебе присилає старшина козацька, яка бажає укласти угоду. Якщо ж солдати конфедерацію укладуть, тоді ти повинен будеш піти до маршалка конфедератів!

— Дозвольте мені з батьком попрощатися, — склонився Тарас.

— Іди.

Бандурист ще раз поклонився, замів бруд та мишаче лайно шапкою, після чого вийшов. Хвилиною пізніше Богун схопився з місця і ногою відкрив двері хати. Розглянувся, шукаючи очима Тараса. Бандурист стояв на колінах перед своїм батьком — старим дідом — лірником Остапом. Коли Богун підійшов ближче, старий зробив на чолі сина знак хреста.

— Тарасе, — сказав полковник. — Послухай…

— Так, батьку…

Бандурист уклонився.

— Та що ж ти наробив! Ляхи тебе вб’ють! Нащо ж ти виступив?

Тарас опустився на коліна, склав руки, мовби збирався молитися.

— Не сердьтеся на мене, батько… Я мушу… Я бачив приятеля свого, Олеся, на паль набитого. І в нього було видіння. Він сказав мені, що буде велике кровопролиття на Україні, якщо не дійде до миру. Він побачив молодців на палях, матерів та дітей конями подавлених, молодиць, яких в татарську неволю гнали, дерева, дітками обвішані. Бачив він, як спадає на землю золота корона, як злітаються над нею чорні двоголові орли…

— Господи помилуй! Та що ти?!

Бандурист весь трясся. На грудях та руках Богуна помітив він закривавлені, обсмалені рани, з яких сочилася кров. «Заб’ють його, — подумав він. — Замордують батька!». Тарас закрив очі і весь дрижав. То повернулося. Знову він бачив те, що повинно було трапитися. Що повинно було будь-який день, будь-який місяць статися правдою…

— Він сказав мені, що Мати… Божа, яка чудесним чином схоронила мене від смерті, вибрала мене, щоб пішов я і заніс мир ляхам та козакам. І грав їм думи, бо пісні мої душі та мислі злагодять і успокоять. Інакше спорожніє Україна, спорожніють Польща та Литва. А вас шість куль роздеруть!

Богун протягнув здорову руку, бажаючи схопити Тараса за голову, а може й відіпхнути. Але ж стримався и обпер долоню на плечі хлопця.

— Не буде миру з ляхами, — сказав він. — Дурненький ти, Тарасеньку, бо на смерть ідеш. За що ж ти мені це робиш?.. Це ж я вже один на світі залишився. Молодців вірних війна вигубила, а Бурлай під Збаражем пав. Один ти залишився… А тепер і тебе втрачу.

— Я бачив, — промовив Тарас таким голосом, що Богун здригнувся, — як корону лицар, в якого гербі щит на щитові, піднесе. І на голову свою корону надіне. І вас я там бачив, при ньому. І при вас була гетьманська булава. А я вже маю йти. Так я Богородиці пообіцяв і поклявся в тому. Мушу спробувати… Один раз мати народила!

А потім заграв і заспівав:

*****

— Тарасе… Тарасе…

Хтось кликав його. Голос був знайомий і близький, теплий, заспокійливий. То був голос матері… Він пристав біля неї на коліна, низько схилив голову. Почув дотик її долоні на голові.

— Спіши, Тарасе. Пробила остання година. Якщо хтось зараз кров проллє, ніколи миру не буде, бо стягне на Україну демонів війни, вогню та пожеж. І згине божий народ Русі та Корони.

— Ляхи вб’ють мене, мамо, — простогнав Тарас.

— Вдар у струни, миленький. Тільки піснею втримаєш ти шаблі, що прагнуть крові. Заграй ляхам і козакам колискову. Усипи демонів війни. Поспіши, Тарасе…

Його оточували закривавлені, майже до кінця порубані тіла селян. У більшості були відрубані кінцівки — вони трясли кікотями рук та ніг, шукали власних голів, спотикалися на випущених кишках.

— Мамо, не винесу я більше того видіння… Кожен день… Кожну ніч придивляюсь я до тіл своїх бойових побратимів і видивляюся на них кривавих ран. Щоночі прокидаюсь я в жахові, що усі, кого я люблю, згинуть.

— Тарасе, чи готовий ти пожертвувати всім, щоб це скінчилося?

— Як живу. Не бажаю я дивитися на танок трупів!

— А чи в стані ти пожертвувати самим собою? Взяти на власні плечі тягар вин ляхів та козаків, і віддати душу за… угоду?

Вересай здригнувся, а потім мати взяла його руками за голову та погладила по волоссю.

— Якщо треба… тоді візьму. Але ж боюсь, матінко.

— Одного мала я сина… Ти другим станеш, — прошептала та притулила до себе.

Кошмар розвіявся. Закривавлені людські залишки почали змінюватися, простуватися, аж врешті змінилися і живих людей. Вересай побачив похилені над ним розкуйовджені, пристроєні в хутряні шапки чи солом’яні капелюхи голови різунів.

— Тарас, ти що?!

— Велика буде війна в Україні. Бачу, як вона натягується. Чую, як мчить смерть на коні. А по що ж вона так мчить? По ваші голови, дядьки.

— Спаси Христе, — перехрестився Чорновол. — Я в Немирові чув, як діди співали, що золоту корону чорні орли роздзьобають…

— Не каркай, — заговорив віковий Опанас Бульба. — Прийде тепер мор на панів, бо батько Хмель готуватися до бою наказав. Ми вже списи викули.

Корнійчук, чиє обличчя було покрито віспяними висипами, який сидів з іншої сторони вогнища, сплюнув на вістря поставленої торчма коси, потім почав з хрустом проводити по ній оселком.

— А знайшли, де Хмеля виглядати? На Україні? В Мультанах?

— Гетьман з великими силами на Молдавію йде, — відповів на це Тарас. — Не захотів господар Лупул віддати дочку за жінку синові Хмеля, так що Тиміш сам візьме її по-козацькому та в ложниці матиме.

— Ну а ми добро візьмемо, — Бульба протягнув перед собою ноги в рваних і смердючих постолах, — що є у дворі в Поморноках.

— І ляшок дістанемо молодих, — зареготав Чорновол, щирячи чорні пеньки від вибитих зубів. — Як одну таку в Тарасинцях брав, то така була, ніби свята панна з церковних образів. А як же вона просилася, як рученята складала. А потім вже тільки стогнала, бо ж такого молодця як я, серед ляських гусар зі свічкою не знайдеш!

— Тихо! — шикнув Опанас. — Я щось почув.

Вони всі сиділи навкруги вогнища, біля табору, складеного з селянських возів, поставлених в коло. Чорні контури дерев, освітлених місячним світлом, виділялися на зоряному небі. Бульба зробив шаг вперед. Він очутився в темноті, за колом світла вогнища. Щось порушилося в лісі. Під віттям дубів появився контур коня з вершником, який поволі пересунувся над ямою від впалого дерева. Той кінь… Це не була селянська шкапа чи татарський бахмат. В нього була струнка шия, гнучкий зад, груди мов у лебедя. І це був не козацький верховий кінь!

— Корнійчу-у–ук!

— Що за лихо?

— Ляха… Ляха бачив, — ледь видавив з себе Бульба.

Різун підірвався на ноги, схопив косу и підскочив до Опанаса.

— А ну виходи, ляше! — з усіх сил загорлав він. — Будемо тебе на палю набивати!

В час, коротший, ніж миттєвість, чорна тінь висунулась з-за дерев. Вона допала Корнійчука, промчала поряд — страшна, яку не опануєш. Опанас здужав помітити лише блиск шаблі, почути хруст тіла, яке перетинають, а потім вже біг, ноги самі несли його в сторону табору. Голова Корнійчука покотилася до багаття, впала в круг світла і завмерла, поглядаючи на світ вилізлими з орбіт очима. Всі в один голос простогнали.

— Людиииии спасайтесяаааа! — закричав Опанас. — Ляхиии йдууууть!

Але було вже пізно. Не вспів хоч хто-небудь крикнути, ще до того, як стражники підняли тривогу, вершники вже вискочили з-за дерев. Гукнули постріли, заіржав кінь. А потім страшний, неприборканий і кривавий ураган спав на табір.

Селяни навіть не пробували ставити опір. Вони гинули з виттям, криками та сльозами, падали під ударами кінських грудей, розчавлені кінськими копитами. Нападники сікли їх по спинах та кінцівках, відрубували долоні, що хапалися за борти возів, розбивали вщент голови. Били з вбивчою вправою професіональних вояків, без віддиху, безжалісні, ніби вовки, швидкі мов вітер в степу, страшні, ніж сисуни з-під вікових курганів.

Опанас біг, прикриваючи долонями голову. Впав на землю, чуючи стукіт копит, втулив обличчя у вологу, закривавлену траву. Через мить над ним пробігли селяни, що тікали від вершників. Застогнав, отримавши удар ногою, коли по ньому пробігли чиїсь личаки. Потім схопився на ноги і побіг до возів, протиснувся під колесами. Висунувся і…

Дістав по голові, впав на тіло якоїсь молодиці. Помацав тім’я, але крові не почув, зрозумів, що отримав плазом, а не лезом.

Різня була закінчена. Опанаса погнали, не жаліючи ударів ногами чи нагаєм туди, куди збирали недобитків з табору. Разом з іншими селянами він опинився в групі черні. Звідусіль на них напирали морди, груди та боки красивих, гнучких польських коней. Селяни, збиті у купу, що закривалися від ударів шабель, нагаїв та чеканів, могли лише бігти вперед. Той, хто впав, так вже і залишався на землі, бо такого топтали копита, пробивали шаблі, або ж чекан розбивав такому голову.

Вершники загнали бранців на пагорб, під хрест, що стояв на перехресті доріг і на якому стирчав посірілий Христос без рук та голови. Опанас крадькома роздивився. Їх оточували панцерні в кольчугах, підлатниках і бехтерцях. З-під місюрок та хутряних шапок виглядали понурі, вусаті, позначені шрамами обличчя. Очі ляхів не виражали нічого. Зараз вершники крутилися мов вовки довкола людей в покривавлених свитах, сірм’ягах та смердючих дьогтем кожухах.

Два вершника вихопили з юрби першого селянина. В слабкому світлі факела Опанас розпізнав Чорновола. Панцерні погнали його під хрест, де чекав шляхтич на чудовому, сивому коні. Жеребець з позолоченою збруєю, інкрустованою бірюзою, з нагрудником, прикрашеним кистями та перлами, гордо здіймав голову і тряс султаном зі страусового пір’я. Опанас переніс очі на вершника. В світлі місяця він побачив молодого шляхтича у ковпаку з хутра рисі, з підвісом, пуком пер чаплі, одягнений у малиновий жупан з петлицями.

— Пане поручнику, — звернувся молодик до товариша. — Спитай-но, де бунтівники!

Вершник у посрібленому бехтерці, з обличчям, прикрашеним сивими, спадаючими донизу вусищами, під’їхав до Чорновола.

— Де різуни? — загримів він згори. — Де Хмельницький?! Говори, хаме!

— Не знаю я, пане, — простогнав Чорновол. Бульба знав, що той говорить правду. Вони не знали, де шукати козаків. — Помилуйте, на святу пречисту…

Молодий шляхтич підняв долоню. Дав знак. Чорновол не чекав. Впав на коліна, хапаючись за прикрашене яшмою стремено і підкутий саф’яновий чобіт шляхтича — це він хотів поцілувати панські ноги. Але не встиг! Зі свистом і блиском впали донизу шаблі панцерних! Відрубані руки Чорновола впали на степову траву. Різун перевернувся, давлячись криком. Він вив та катався в потоках чорної в місячному світлі крові. Не встиг він застигнути, як солдати витягнули з юрби наступного селянина.

— Де Хмельницький? — спитав посивілий шляхтич байдужим тоном. — Говори, хаме; не потрібен нам весь цей teatrum. І собі мук збережеш.

— Та клянусь муками Божими, помилуй, пане, — проскиглив селянин. — Я не знаю… не…

Молодий шляхтич дав знак рукою. Селянин навіть не простогнав. Бульба помітив лише короткий блиск, після чого голова покотилася по землі. Тіло похитнулося, зробило кроків зо три, впало перед капличкою та безруким Христом…

Панцерні скочили в юрбу, шукаючи наступної жертви. Їм не треба було силуватися. Тарас з бандурою в руках вийшов сам.

— Помилуйте, добрий пане. Селяни Хмельницького в очі не бачили. Вони нічого не знають. Якщо ж ви їх відпустите, я вам скажу добру новину…

— На коліна, хаме! — крикнув сивий поручник. — Як смієш мовити, коли тебе не питають?!

Солдати підскочили до бандуриста… Два покривавлені вістря піднялися над блідим, дрижачим козаком.

Вересай схопив бандуру. І заграв…

Довгий час вони стояли напроти одні напроти других. Польські пани в багрянцях, в сріблі та золоті, на конях з позолоченою збруєю — і він, простий козак — бандурист в сірій свитині, дрижачий, переляканий.

І сталося чудо. Полковник не опустив руки. Припинив екзекуцію на який час!

— Що ж ти хочеш мені переказати? Говори негайно!

— Тільки спочатку ваша млість нехай дасть слово, що не накажеш селян стратити.

Панцерні рикнули сміхом. Навіть коні почали пирхати. Молодий полковник подивився бандуристові прямо в очі. Юнок затрясся так, що аж зуби дзвеніли.

— Я все розповім. Тільки нехай… ва… ваша милість поклянеться…

Панцерні зареготали ще голосніше.

— Даю nobile verbum, що, якщо новина, яку ти мені перекажеш, буде великої ваги, відмовлюсь від покарання! — сказав полковник.

— Пан писар Виговський та старшина козацька висилають листа до його милості пана гетьмана з запитанням, а чи не уклав би він перемир’я та угоди з військом запорізьким.

Солдати здригнулися. Старий поручник і молодий шляхтич непевно погледіли один на другого.

— Якщо то правда, тоді станеш перед гетьманом, — в кінці кінців сказав полковник. — На коня його! — наказав. — Берегти, немов ока в голові!

— А з різунами що, ваша милість?

— Відпустіть вільно!

Солдати з непевністю переглянулися. Дуже рідко чули вони такі накази. Однак, слухаючись наказу, від полонених відступили. Зі стукотом копит, з бряжчанням зброї, з шумом пер вершники почали зникати в лісі та хащах.

Покривавлені селяни залишилися на перехресті доріг одні. Ніхто не вірив в слово полковника. Ніхто навіть не ворухнувся. Всі чекали, що ляхи повернуться знову, що з кущів засвистять стріли та кулі.

В кінці кінців Бульба на трясучих ся ногах підійшов до хреста і впав на коліна. За ним пішов наступний селян, і ще один. Юрба кинулася до хреста. Селяни складали дрижачі руки до молитви, хрестилися поєднаними трьома пальцями^[93]. Під небо поплили слова молитви:

— Досто́йно есть я́ко вои́стину блажи́ти Тя, Богоро́дицу, Присноблаже́нную и Пренепоро́чную и Ма́терь Бо́га на́шего…

*****

Місяць світив повним блиском, коли вони знайшлися на поляні перед польським табором. Він стояв на горі, що мала більше як милю в ширину. Довкола, у мертвому світлі місяця біліли скали, яри та провалля над Богом^[94]. Боки табору захищали скалисті урвища, від чола степ опадав до ріки, а з тилу підносився круто аж до похмурих лісів на пагорбах, що маячили — ген-ген — за ярами та скальними порогами. Від поляни табір прикривали острожки та блокгаузи, на яких несла стражу польська піхота. На тилах при факелах насипали шанці та лунети^[95]. За ними чорніли редути, обставлені німецькою піхотою та гарматами. Хоча стояла ніч, всюди кипіла робота — серед наметів горіли факели, крутилася челядь та гайдуки. Загострювали палі, насипали вали, перекочували тяжкі таборові вози.

— Повіряю вашій милості посла, пане Чаплинський, — сказав полковник старому воякові, коли вони доїхали до своїх кватир. — Гей, Тарасе, ти як?

Молодий козачок, розкривши рота, дивився на відкритий вхід до намету, перед яким вони стояли. Мовби очарований дивився він на прапорець. А на нім була Яніна, старовинний польський герб, який представляв поле в полі, чи то один щит в другому.

— Спаси, Христе. Правду казав Олесь… — прошепотів Тарас. — Ось виконується воля Твоя… Ясні панове, — з благанням у голосі спитав він, — а чий же то знак?

— Мій, — відповів полковник. — Я — Марек Собеський гербу Яніна, староста красноставський. А ти краще молись замість того, щоб рожу щирити. Гетьман Калиновський дуже все завзявся на козаків. Я його заспокою, але ж, якщо брешеш, на гілляку підеш.

Полковник завернув коня і погнав риссю. Квартиру гетьмана він знайшов легко. Великий намет був ярко освітлений сотнями свічок та ліхтарів. Вхід стерегли драгуни в малинових фарбах, з мушкетами в готовності та запаленими гнітами, а всередині великий стіл угинався під полумисками, наповненими пирогами, прикрашеними фігурами оленів, кабанів та лебедів; запеченими гусьми, заправленими шафраном та корінням, мисок з капустою, юшкою та кашами. Вина: мальвазія, липець, алікант та ривула^[96] лилися струменями до горщиків, кубків, розтруханів та бернардинів^[97].

За столом засідала вся військова старшина коронної армії. Був генерал артилерії Зигмунт Пшиємський, сивий чоловік в темно-синьому вамсі, артилерист та полковник загонів, складених з іноземців, ветеран шведських, імперських, датських і Бог знає яких іще війн… Поряд сидів одноокий Кшиштоф Гродзицький, губернатор Кудаку^[98], прозваний Циклопом, який майже рік втримував облогу козаків, а після капітуляції був викуплений з неволі. Без міри пили командири національних загонів: Кшиштоф Корицький і Станіслав Друшкєвич. За ними Собеський бачив позначене шрамами обличчя Яна Одживольського. Далі бавився Людвік Олександр Незабітовський, гуляка та скандаліст, але ж і воїн на всі сто. А поряд з гетьманом сидів молодий, блідий шляхтич в чорному вамсі, обшитому мереживом та галунами.

— Вітаю, пане полковнику!

Марек Собеський, староста красноставський, склонився перед гетьманом.

— Чи є якісь вісті про козаків?

— Ми схопили запорожця, який повідомив, що Хмельницький вже виступив з Чигирина.

— Тоді з радістю привітаю його під Батогом. Дай Боже, ще тиждень, і буде покій на Україні. Знесемо Хмеля і підемо на Дніпро. Правда, пане Дантез?

Собеський завмер. Цей голос… Це обличчя. Десь він вже його бачив. Десь чув той голос… От тільки, чорти б його забрали, де?!

— Так, то найсправжнісінька правда, — підтвердив чужоземець. — Ваша милість може бути впевнені в перемозі! Ну а після вікторії — і великої булави!

— Давно вже повинен я був велике гетьманство дістати, звідколи п’яниця Потоцький від горілки коні двинув, — буркнув Калиновський. — Що з того, коли наш найясніший пан виключно своїх покойових слуг слухає, коли роздає вакантні посади.

Полковники засміялись, коли красноставський староста підняв тост за них.

— Хмельницький прислав мені відповідь через нарочного, — буркнув Калиновський. — Пише, щоб я з військом відступив, бо інакше до мене в гості прийде! Ну то я вгощу його по-королівськи, тільки не за стіл його, а на паль посаджу.

— Не кидай, ваша милість, слів на вітер, — промовив під ніс Пщиємський.

— Пан Пшиємський інакше нашу ситуацію бачить, — сказав Калиновський. — Представ собі, пан старосто, що він дораджував мені обоз звернути та переміститися в інше місце. Ваша милість боягузом підшитий!

Пшиємський поблід. Видно, що він так і не навчився зносити настрої Калиновського.

— Коли ваша милість ледве хоругвою командувала, я вже під Конде бився, а потім під Бернардом Веймарським, який шведів водив.

— І певне галіцька хвороба^[99] розум тобі зіпсувала, бо вважаєш, нібито всі розуми зрозумів! — сказав Калиновський, показуючи Пшиємському велику, ніби тюрбан язичника, дулю. — Доки булава при мені, тримай-но, мил’с’дар, язик за зубами!

Пшиємський нічого не відповів. Він був блідий та розлютований.

— І жорстоко Хмельницький допік мені тим листом, — загуркотів гетьман. — Тоді віддав я наказ, як тільки якийсь посланець від козаків до табору прибуде, повісити його на майдані. А хто хоч би одного козацького полоненого утаїть — такий бунтівником вважатися буде!

«Матір Божа, — подумав Собеський. — І що ж тепер? Що з листом Тараса? Що ж з посланцем?».

— Пане красноставський старосто…

Собеський здригнувся. Таємничий іноземець поглядав на нього, просвердлюючи очима.

— Ми не знайомі, пане полковнику. Я — Бертран де Дантез, оберстлейтенант полку рейтарії князя Богуслава Радзивілла.

— Ваша милість француз?

— Гасконець, якщо вже ми при цьому, мил’с’дар пане старосто. Я служив при дворі Марії Людовики, а тепер, замість князя Януша командую його полком. Ваша милість не пригадує мене собі? Ми ж вже бачилися, хоча і в зовсім не подібних на ці обставинах.

Собеський прикрив очі. Несподівано він здригнувся, коли до нього повернулася та мить; зустріч в темній каплиці пшемиського замку. Він вдивлявся в Дантеза, чуючи себе так, ніби хтось вдарив його обухом по підголеній шляхетській голові.

— Так ти виграв життя, ваша милість кавалере. Це мене радує. Я і не сумнівався у вашій невинності. А ти піднявся у чинах. Вчора ще був вільним рейтаром, а сьогодні водиш у поле полки… Воістину дивна, а б навіть сказав — диявольська відміна долі.

— Фортуна, мил’с’дар староста, вона ж колом котиться. Азартна гра, пане полковнику. Я ж витягнув з колоди щасливу карту.

— Смерть?

— Мил’с’дар має рацію. Смерть. Тоді, на пшемиськім ринкові вмер давній кавалер Бертран, а народився пан оберстлейтенант Дантез. Вибранець долі і фортуни.

— Фортуна — пані капризна, — буркнув Собеський, — однак, я радий, що вона панові сприяє. На здоров’я!

Всі піднялися, стукнулися келихами. Випили.

— Мені відомо, що ваша милість відвідав край моїх предків, — сказав Дантез. — І не жаль було покидати вояжі по Нідерландах та Франції, повертатися сюди, щоб ганятися за бунтівною черню по степах?

— Сам я походжу з сенаторського роду, і це вже зобов’язує, — відповів Собеський. — Предки мої Річ Посполиту боронили, не заради земель чи замків. Коли почався бунт, я з братом повернувся з закордону, щоб боронити вітчизну.

— Sacrebleu! То фантазія у вашої милості воістину кавалерська. А де ж Ян, брат вашої милості?

— Його поранили в поєдинкові за честь дами, — буркнув Собеський, не додаючи, що його брат мав сварку з іноземним офіцером за певну курву в Замосцю.

— А от тут шкода, оскільки потрібно нам людей, які вірність булаві віддають перевагу над приватним справами.

— Не розумію.

— Не всі сприяють його милості Калиновському, — тихо сказав Дантез. — Є декілька ротмістрів і намісників, що кудахкають, ніби кури на ярмарку. І тут маю питання, якби трапилася якась… метушня, чи станеш, мил’с’дар, на нашому боці?

— Можеш бути впевнений у моїй вірності, кавалере. Невже війську погрожує конфедерація?

— Ви, поляки, ніякого поважання до начальства не маєте! У вас кожен панцерний товариш чи останній слуга сміє власну думку мати, збирати однодумців та конфедерації встановлювати, і тоді всього очікувати можна. У нас, у Франції…

— Військо Речі Посполитої, — буркнув Собеський, — це не банда наймитів, яким, якщо пельку талерами забити, то вони і дияволові служити будуть. Це тобі не платні опришки, італійські кондотьєри чи gartende knechte^[100], що луплять, палять та мордують порівну: і своїх, і ворогів. Тяжкий для селян та міщан воїн польський, однак часто без оплати та їжі вітчизну він боронить. Я ж і сам бачив, що залишилося з німецьких країв після війн Унії з Католицькою Лігою, і говорю вам, що кожен з німецької, шведської чи іспанської солдатні перевищив польського воїна в грабіжництві, але жоден з них не перевищив його у хоробрості та бойовому дусі!

Дантез підняв келих, щоб слуга підлив йому угорського.

— Довго прожив я у Речі Посполитій, — сказав він примирливо, — але ж і досі певної річі зрозуміти не можу. Яким чудом кавалерія ваша відносить вікторії, і сама держить вагу війни, в той час, як в Імперії та Франції силою армії є піхота?

— Бо польський лицар з козацьких чи то гусарських хоругв не заради заслуг чи чинів Річ Посполиту боронить, але заради того, щоб заховати власну вольність.

— Так, правда, я й забув. Aurea Libertas — Золота Вольність. Виглядає на те, що ви є останніми лицарями в Європі.

— Чому останніми?

— Лицарство скінчилося вже гей-гей коли, пане старосто. Вигинуло під Кресі, під Азенкуром, під Павією та Баннокберном^[101], вибите плебсом та наймитами. І, може, і ваш кінець зближається? Що станеться, коли окраїнні хлопи гусар жердинами та кістенями виб’ють?

— Згинемо, і тоді настане кінець нашій Речі Посполитої. Тоді, ваша милість, напевне потішишся, а разом з тобою — Європа. Полегшено зітхнете, що немає вже нас — скандалістів та п’яниць, що зникне з карти світу діло любельської унії.

— Я теж колись був вам близький, — сказав Дантез. — І сам себе називав людиною честі.

— І що ж сталося? Ти, пане кавалере, вже ним не є?

— Вмер я, пане старосто, — смутно прошепотів Дантез. — Там, під шибеницею на ринку в Пшемислеві. А потім певні люди забрали в мене мою гордість; знали з мене це незносний тягар.

— Не може такого бути, — усміхнувся Собеський. — Честі не можна ні у кого відібрати. Її не можна продати на ярмарку за жменю срібників. Честь та фантазію шляхетську, ти, мил’с’дар, можеш відібрати у себе тільки сам.

— Ти, мил’с’дар полковник, говориш як мій батько. Але я дам тобі добру раду. Тримайся ближче його милості гетьмана Калиновського, хоча б навіть його накази здалися тобі диявольськими.

— Не розумію.

— У свій час зрозумієш, пане старосто. Польська кавалерія причинила гетьманам та Його Величності достатньо клопотів, щоб Його Величність почав роздумувати, щоб її розпустити.

— Не може такого бути! Ти, ваша милість, дивуєш мене!

— Бо ваша милість і не припускає, скільки ще чого дуже скоро зміниться в Речі Посполитій. Ваше здоров’я, пане полковнику!

*****

— Пані? Ти тут? В таборі? Посеред солдатні?

Вона чекала його посеред намету, присівши на чудовому ложі, покритому хутрами.

Євгенія підірвалась з місця, прикриваючи вуста віялом.

— В таборі я, щоб відвідати вуя, — прошепотіла вона, спускаючи великі сірі очі. — Прийшла, щоб подякувати вашій милості за порятунок, — зігнулася жінка в придворному уклоні.

Собеський підійшов поближче, уперся руками під боки, потім кинув на ліжко свою шапку з хутра рисі і полковницьку булаву, взяв дівчину під підборіддя і поглянув їй прямо в очі.

— Кавалер де Дантез не був винен в нападі. Ти оскаржила невинну людину! До того ж, чоловіка, який, може бути, врятував твою честь!

— Дантез був серед нападників, — відповіла гостя. — Коли побачив твоїх слуг на дорозі, в останню мить поміняв наміри і хотів робити з себе спасителя. Він брехав, мій пане.

— Якби був винним, не виграв би власного життя в кості. А тепер в милостях у гетьмана Калиновського.

— Про те я, власне, і хотіла поговорити з вашою милістю.

Собеський пройшовся коло жінки.

— Ти, панно, прийшла подякувати за порятунок чи в якійсь іншій цілі? Ти дуже ризикуєш, знаходячись у військовому таборі.

— Поряд з тобою, мій пане, я не боюсь, — прошепотіла.

Марек і не пізнав, коли жінка закинула йому руки на шию, потягла на ложе, поцілувала у вуста, а потім почала шукати діамантові ґудзики жупану. Собеський не відав, що з ним діється. Він не хотів цього, може, теж, трохи її побоювався, а одночасно чуяв, що не зможе їй опиратися, що ще мить, і він нап’ється з джерела розкоші, навіть якщо потім прийдеться почути на губах смак отрути.

— Пан гетьман потребує союзників, — прошепотіла жінка. — Він розраховує на тебе, пане, щоб ти утримав чернь та солдатську сваволю…

Вони лягли на шкурах, на соболиних та оленячих хутрах, на сріблястих сибірських лисах. Марек віднайшов вустами перса Євгенії, стягнув декольте її сукні донизу…

Несподівано щось біля них зашелестіло. Струни козацької бандури видали з себе неприємний брязкіт. Собеський підірвав голову. Поряд стояв зблідлий Тарас.

— Що… Ах ти сучий сину! Хто дозволив тобі увійти?!

— Ваша світлість, не роби цього! — скрикнув козак. — Не наражай душі на вічний осуд…

— Хто це такий?! — крикнула Євгенія, підтягуючи тканину сукні, щоб закрити округлі груди. — Це козак?! Мил’с’дар старосто, козака тримаєшся?! Як це так?!

— То мій слуга. Мій стременний. Зараз піде геть!

— Не піду, — вперся козак. — Я вас, пане, боронити мушу!

— Що ти сказав?!

Собеський з розмаху вдарив Тараса в обличчя. Голова молодика відскочила вбік, сам він заточився на стінку намету, притиснувши бандуру до грудей.

— Так як ти смієш, сучий сину! — викрикнув староста.

Він повернувся в сторону Євгенії. Очі жінки метали блискавки.

— Забий його! — прошепотіла вона.

Староста одним швидким рухом схопив булаву…

…і тоді Тарас вдарив по струнах. Собеський затримався посередині намету, застиг. Він не міг пересилити себе. Не міг забити. Знову поглянув він на Євгенію, та власне виходила з намету. А він стояв, нерішуче, слухаючи мелодії, яку вигравав Тарас, доки, в кінці кінців, не кинув булаву.

— Тарас, я…

Бандурист не відзивався.

— Пробач мені…

Козак без слів притиснув його долоню до вуст.

— Ще сьогодні до мене прийде пан Пшиємський, який бажає переговорити зі мною наодинці. Я викладу йому всю справу і покажу листи. А він вже вирішить, що з тобою зробити.

Тарас покивав головою.

*****

— Він укриває козака в наметі! — просичала Євгенія.

— Ти впевнена?

— І той сучий син знівечив всю мою забаву довкола старости. Він її перебив нам, а у Собеського не було достатньо сил, щоб викликати слуг та повчити його до крові!

— Козака укриває? Дивно це. Може якийсь посланець?

— А хто його там знає…

— Так це ж чудово, — буркнув Дантез. — Моя маленька курвочко, ти спрацювала чудово.

*****

— Нам погрожує конфедерація, — сказав Пшиємський. — Калиновського опутав диявол, він думає виключно про те, щоб покінчити з Хмельницьким. А в хоругвах все аж кипить!

Марек Собеський крутив в руках полковничу булаву, примкнув очі.

— Коли Радзивілл не допустив до пролонгації сейму, коронна армія залишилась без заслуг та капітуляцій. Панове товариство почекали б власні чверті до наступного сейму, але не під булавою Калиновського, у якого нема у війську поваги. Тому будь у який день може вибухнути бунт! А якщо навіть бунту і не буде, то нас задавить Хмельницький.

Собеський слухав.

— Я не противився походу на козаків, бо я повинен слухати наказів! Однак, його милість гетьман відкинув план мій та пана Одживольського, який передбачав встановлення табору під Брацлавом чи Райгородом. Його милість гетьман відкинув будь-який план, що не походить від нього самого чи його завушника, сучого сина Дантеза. Під Батогом немає і половини коронної армії. До нас не прийшли полки Лянцкоронського та Конрадського. Нема хоругв з Задніпров’я. Нас тут в таборі маленька жменька. І з такими силами Калиновський бажає розбити Хмельницького. З однієї сторони козаки і татари, а з другої гетьман, який рветься до бою, хоча на це в нього немає сил. А з третьої сторони — наші жовніри. І ось тут я хотів би спитати, пане Марку, по чиїй стороні ти станеш?

— Не вважаєш же ти, пане-брате, що стану на боці бунтівників?

— Чи то підтримуєш Калиновського? — питав Пшиємський.

— Я винен підпорядковуватися гетьману.

— Чорні хмари повисли над Річчю Посполитою, пане Марку. — Пшиємський підкрутив вуса. — Я старий солдат. Був при штурмі Магдебурга. В Імперії бачив різанини та спалені міста. І не бажаю, щоб теж саме діялося в Короні. А тим часом — сейм зірваний, військо бунтує, Хмельницький знову голову підносить… Річ Посполита немовби лев між вовками. Поки лев сильний, його бояться пси прусські, цісарські, шведські і московські. Але коли він падає, тоді навіть найменший вовчик зі зграї кинеться йому до горла. А ми навколо себе маємо тільки ворогів! На сході московський тиран, що вішає людей і голови їм рубає. На півдні турчин, далі — Габсбурги. На півночі шведи і бранденбурзький електор, якій з радістю видрав би у нас Королівську Пруссію та Великопольщу. Якщо тепер ми не впорядкуємо козацьких справ, горе нам!

— Річ Посполитая є світлом, — понуро сказав Собеський. — Якщо вона згине, то разом з нею зникне останнє мале полум’я вольності, якої ще ніякий народ в світі не знав. Я знаю, що вольність наша виключно до шляхти відноситься, однак, в майбутньому, вона може бути перенесена і на інші стани.

— Скажи це на сеймикові, і шляхта буде готова тебе порубати, — буркнув Пшиємський. — І не за ту концепцію зі світлом, а тільки за передачі прав іншим станам. Цього тебе, мабуть, у Новодворського навчили і в Краківській Академії^[102]. Річ Посполита — то є народ шляхетський. Ми ж, лицарство Корони і Литви, є його оружною рукою. Якщо не стане нашої шляхетської армії, вітчизна паде. Тому не дозволимо Калиновському виставити коронне лицарство на різню! Я хочу, — Пшиємський подивився Собеському прямо в очі, — щоб ваша милість приступила до військової конфедерації. Немає іншого порятунку, як тільки позбавити Калиновького командування.

— Не може такого трапитися. Я ж присягав!

— Як же ж тоді хочеш ти порадити собі з козаками? Будь-якого дня може дійти до бою, в якому у нас ніяких шансів немає. Втім, скажу коротко: якщо не пристанеш ти, це зроблять твої жовніри. Вибору немає.

— Ми маємо вибір, — сказав Собеський. — Маємо, пане Пшиємський. Тарасе, йди-но сюди!

З-за заслони вийшов молодий козак, низько склонився.

— Ясновельможні панове, — сказав він. — Ось лист від війська запорізького.

Він протягнув руку з листом в сторону Пшиємського. Генерал, вагаючись, прийняв його.

А потім зламав печатку і вбив очі в рядки літер. Читав…

— Не може такого бути! — скрикнув. — Старшина запорізька бажає укласти з нами перемир’я і відступити від Хмельницького. Це дуже хороша новина.

— Депутація стане чекати в Таращі, — сказав Тарас.

— Про те, чи поїде туди хтось, вирішить гетьман, — буркнув Собеський.

— Калиновський накаже повісити посланця, — буркнув Пшиємський. — Ти не розумієш, пане Марку, він миру не бажає! Я йому вірив до того моменту, коли він наслав на мене того диявола Дантеза. А той шельма хотів визвати мене на поєдинок, вбити мене.

— Дантез?! Неможливо!

— І все ж таки. Бачив подряпину у нього на щоці? То від моєї зброї. Так що ми винні поговорити з козаками про мир.

— А звідкіля нам знати, що вони насправді його бажають. А якщо це підступ Хмеля?

— Ваші милості, — сказав Тарас. — Я сам готовий вам до ніг упасти та просити, щоб угодою зайнялися. Наближається мить, що вирішить про нашу долю: якщо ми станемо один одному кров точити, тоді кінець настане для України та Речі Посполитої. Вогонь їх пожере та пекельна безодня, Москва, Швеція та Габсбурги. Укладіть мир, доки не буде пізно. Бо якщо ви цього не зробите, хто ж тоді це зробить? Діти ваші вже карликами стануть, бо народяться у неволі, а наші — стануть невільниками царя. Тому виберіть мудро, поки є у вас крилата гусарія та гармат з чотири десятки. Поки стоїть за вами велика Річ Посполита. Бо потім ніякого вибору не буде. Тоді сусіди стануть вирішати нашу долю.

Собеський підніс очі.

— Як можу я увірити в добрі наміри Виговського після стількох вбивств на Україні, стільких бунтів та підступах козаків? Вибач, Тарасе, не можу!

Козак нічого йому не відповів. Він просто вдарив в струни, заграв та заспівав:

Собеський почув, що в ньому щось лопається, щось заламується. Булава випала з його руки. Пшиємський зняв долоню з рапіри. Тарасова дума була ніби бальзам для кривавих ран.

— Багато століть тому назад, — промовив бандурист, — прадіди ваші учинили щось, що здивувало світ. Під загрозою хрестоносців прийняли вони до своїх грудей литвинів. В Городлі та Креві^[103] дали власні щирозолоті герби, облиті кров’ю сарматських предків, народові, який ледь-ледь з язичництва виріс. Вони дали йому вольність, якої він ще не знав. А взамін за настільки великодушний жест, литвини стерли в порох собачих тевтонських псів. Бог дав їм усім велику Річ Посполиту. А все тому, що вони разом звершили щось таке, чого не учинила б жодна нація в світі. Так будьте гідними своїх прадідів, або ж гиньте! Вибирайте, ясно освічені панове.

— Ти так говориш, нібито Длугоша, Старовольского і Бельського^[104] читав, — буркнув Собеський. — Але ж то Калиновський, не я, прийме рішення про все.

Світло факела відкинуло на стіни намету кавалькади розмазаних тіней. Через вхідний отвір вбігли рейтари в шкіряних колетах, вамсах і чорних пелеринах. Десять клинків, п’ять стволів направилося в сторону Собеського та Пшиємського. Зробилося тихо, коли до намету увійшов Дантез, а за ним, після двох гайдуків, гетьман Марчин Калиновський.

— І що все це має значити?! — скипів Пшиємський.

Француз дав знак. Рейтари опустили зброю. Тарас скулився, побачивши Калиновського, але ж гетьман дивився на Собеського, і його погляд обіцяв більше, ніж тільки зло.

— Ваша милість всупереч праву держить у себе козака!

— Цей козак привіз лист від запорожської старшини, яка бажає відступити від Хмельницького та укласти з нами угоду.

— Де лист?!

Собеський подав лист гетьманові. Калиновський наблизив його до короткозорих очей…

— Отже, Виговський пише мені, — сказав він через деякий час, — що козацька старшина запрошує нас на таємну раду. Пощо запрошують, коли козаки не звикли дотримувати угод?! Скільки заплатив тобі Хмельницький, щоб ти вивів офіцерів коронного війська в засідку?!

— Він не бреше, — сказав Пшиємський. — Голову даю, що лист мовить правду!

Тарас вдарив в струни. Він хотів заграти, заспівати, але не вспів. Дантез вдарив його буздиганом в груди, козак застогнав, заточився, після чого оберстлейтенант вирвав бандуру у нього з рук та кинув на землю. Ще мить, і він з усієї сили вдарив інструмент чоботом. Корпус тріснув, струни видали один згідний стогін.

— Спаси Христе! — скрикнув Тарас. — Що ж то ви наробили?! За що? Як це воно?

Калиновський одним рухом розірвав лист навпіл, потім ще раз. Шматки підніс до вогню факела.

— Козака брати в арешт! — наказав він.

*****

— Благаю вас, пане. Не наказуйте його стратити!

Калиновський підняв келих, а слуга підлив йому вина. Воно полилося червоним струменем, зовсім ніби кров. Козацька кров.

— Доброго вєнгжина^[105] вірмени в Кам’янці продають, — буркнув гетьман, скуштувавши трунку. — Про що ж ваша милість казав? Про якогось козака? Насрати мені на різунів, пане-брате. Не вспіє півень закричати, всі під нашими шаблями поляжуть.

— Я про Тараса казав. Про Вересая, який привіз нам добру новину. Першу добру новину у цій війні.

— То все підступна хитрість. Хмельницький бажає звабити декілька офіцерів в усамітнене місце, а потім їм голови поскручувати. Ти, мил’с’дар, дякувати мені повинен, що життя збережеш.

З-за полотна намету доносився глухий стук сокир та шум табору. Вість про те, що Калиновський осудив на жорстоку смерть бандуриста, який привіз лист від козаків, поширилася військом вже кілька годин тому. Тепер всі разом: челядь, гайдуки та товариши з верхніх хоругв тягнулися на майдан, щоб подивитися на екзекуцію.

— Ваша милість, — голосом, що рвався, промовив Собеський, — за цього козака я, онук Жулкевського, син сенатора, готовий вашій милості до ніг упасти… І благати…

— Та хоч би і Мати Божа з неба спустилася та просила, не уступлю, — відрізав гетьман. — Хоч би Ісус Христос з хреста зійшов і мені до ніг впав, все рівно накажу того на паль набити! А якщо ти хочеш мене благати, мил’с’дар полковник, залишити йому життя, тоді краще йди до козака, передай йому, що на паль його набивати будуть неспішно!

Собеський кинув свою полковницьку булаву до ніг гетьмана. Калиновський захрипів, нібито в апоплексичному приступі, підірвався з фотеля, але ж тут на нього напали судоми. Ніхто йому не допоміг, навіть Дантез, який стояв за гетьманом, він тільки уважно приглядався в Собеського. Тільки через деякий час позвав гайдуків.

Староста обернувся і вийшов з намету. Поранок був туманним, мокрим тахолодним. Собеський йшов туди, де посеред покритого болотом, зритого копитами майдану стояв на колінах Тарас, а біля нього гайдуки, які мали повести його на смерть. Старенький сивий піп склонився над козаком, благословив його знаком хреста. Полковник побачив залиті сльозами очі бандуриста і почув, що всі сили покидають його.

— Гетьман… — тільки і почав він.

Тарас відразу ж здогадався про все.

— Батько стане плакати по мені… — промовив він крізь сльози. — Не дочекається він мого повернення. А він вже старий, сліпий. Виженуть його з халупи, і помре він під тином…

— Іди-но сюди, хлопче, — сказав Чаплинський^[106]. — Це все моя вина за те, що на Україні діється. І так всі ми помремо. Одні в муках, інші в бою, а ті, що переживуть битви, здохнуть від старості, в постелі, у власному лайні. Скелети після нас будуть біліти по полях та танцювати в місячні ночі. Нічого не залишиться від наших замків та дворищ, а з вашої гордості козацької… Однакова доля нас чекає, так що неси свій хрест в покорі, як і я несу.

Тарас покивав головою. Він вільно піднявся і рушив через майдан, а гайдуки вели його. Стук сокир стих. Паль вже був готовий.

— Тарасе… — прохрипів Собеський. — Що я… Що я можу для тебе учинити?

— Пане, милостивий пане… Було в мене видіння… Матір Божа наказала мені запровадити на Україні мир… Тільки тому я лист і взяв. Закінчіть все за мене, пане, добрий мі пане…

— Зроблю, що тільки побажаєш…

— Їдьте до Таращі… До зруйнованої церкви. Там чекають виборні. Від пана писаря. Від Богуна та інших. Вибачте козакам вини та укладіть з ними мир. Всілякі вини пробачте… І порятуйте… Річ Посполиту… Доки не стане вона поставом сукна, виданим на добич московитам, пруссакам та цісарцям…

Тільки-тільки загострений паль, оточений чотирикутником драгун, був все ближче.

— Тарасе, все, що тільки забажаєш… Буде, як кажеш, — прошепотів староста. — Поїду туди. Укладу мир і угоду. І не буде більше війни на Україні…

Ще декілька кроків, ще три. Місце страти було вже поряд…

— Я бачив вас, пане, — прохрипів Тарас. — Бачив я, як золота корона на землю спадає, як її бажають розшарпати двоголові орли… Але ж бачив, як корону лицар підіймає. Лицар, що в гербі має щит на щитові… Яніну.

— Тарасе, я буду молитися за тебе…

— Ви, пане, і є тим лицарем. Ви корону піднесете. Ви будете королем Литви, Польщі і Русі… Ви запровадите мир божий на Україні.

Марек Собеський, староста красноставський, завмер. У Тараса не було сили, щоб іти. Гайдуки схопили його під руки. Паль вже чекав — загострений, обтесаний, зі знятою корою.

Тарас перелякано розглянувся. Побачив… Поле, покрите полеглими крилатими лицарями, кучі людських тіл та кінської падлини. Він побачив, що чекало їх усіх. Великий чорний крук, що видзьобував очі мертвому хорунжому, який ще тримав штандарт Речі Посполитої з орлом та Погонню, глянув на нього чорними пацьорками очей. Тарас заплакав. Він не виповнив своєї місії. Не запобіг руїні, смерті та знищенню.

Козак звісив голову. Без слова протесту ліг, сунув ноги в постромки…

— А просто натяг… ніть… Да… дайте хвильку… Як скажу «Марія»… Третій раз…

Чаплинський кивнув головою в знак того, що погоджується. Коні тривожно пирхнули. Козак молився, стогнав, слова завмирали у нього на вустах. Собеський дивився на жовнірів, на вусаті, понурі, позначені шрамами обличчя. На золотисті обладунки, на струнких польських коней. Вітер шарпнув штандартами з гусарськими хрестами, лопотав червоно-біло-червоною королівської хоругвою з орлом в короні та снопом Ваз на грудях птаха, оточеного ланцюгом з Золотим Руном… Ніхто нічого не говорив. Тиша була настільки абсолютною, що було чутно тяжке дихання поводових коней.

— Маріє… — прошепотів Тарас збілілими вустами. Гайдуки чекали.

— Маріє, — промовив бандурист вже голосніше.

Чаплинський зняв з голови ковпак, почав молитися.

— Марієеее! — крикнув Тарас таким страшним голосом, що всі задрижали. А потім, крізь сльози проплакав:

Гайдуки стояли нерухомо Не підігнали коней. Не стали натягати Тараса на паль…

Дантез вдарив коня в боки шпорами, кинув його до місця страти.

— І що це має бути?! А ну натягайте!

Солдати наказу не виконали. Француз опустив голову, його губи почали дрижати.

— Тідеманн, Людендорфф! За роботу!

Названі кнехти, не вагаючись, підбігли до свого підполковника. Схватили коней за поводдя і… Завагались, коли їх погляди схрестилися з поглядами Пшиємського і Собеського, з крижано-холодними очами товаришів та почтових з гусарії, з викривленими злістю обличчями панцерних та жолнежів з легких відділів. Німці задрижали, побачивши долоні, що опадали на рукояті шабель та чеканів.

Наказу вони не виконали.

— Натягати! — завив Дантез. — А ну, рушайте, сволоти!

Рейтари мовчали.

На майдані запанувала тиша. Вітер шумів посеред хоругвами, бунчуками та гусарськими крилами; вив, нібито навколо цього місця мчала і все сильніше ярилася сама Смерть.

— Даю сто дукатів нагороди! — скрикнув Дантез. — Хто добровольцем?

Тиша.

— Двісті!

Ніхто не поворухнувся.

— То може я допоможу, — прозвучав чийсь холодний, безпристрасний голос.

Барановський. Він їхав на своєму гнідому, покритому кров’ю, болотом та піною коні на чолі хоругви вишневецьких. Вони як раз в’їхали на табірний майдан і розглядалися з цікавістю. Дантез без слова показав на Тараса. В ту ж мить декілька вершників зійшло з коней, відштовхнуло німців, сильні руки схопили віжки та ремені.

— Так, маленькі мої, — прошепотів про себе Барановський. — Наситьтеся ним до волі. Роздеріть його на шматки…

Хтось шмагнув коней по задах батогом. Тарас навіть не застогнав. Він тільки зблід та задрижав, коли свіжо отесаний паль почав заглиблюватися в його тілі… Коні все дальше натягали його на гладко отесане дерево.

— Господииииии! — завив він. — Прости їм! Вини їхні…

І все було скінчено. Солдат вправно відчепили постромки від ніг козака. Схопили паль та підняли. Тарас піднісся догори. Потім опав, ще сильніше набиваючись на вістря, коли солдатня запустила товстіший кінець паля в приготовану яму і почали обкопувати його землею.

— Ну, проклинай нас, козаче! — прошипів Барановський. — Кричи! Метай на нас громи! Я хочу чути твій біль та гнів!

— Молюся… за вас… пане… І вмираю, щоб зрозуміли ви…

Поручник з посірілим обличчям здригнувся, прошепотів щось, що інші не почули.

Солдате зашепотіли, спустили очі, почали хреститися.

Собеський повернувся і рушив прямо перед собою, протискаючись через юрбу. Очима він шукав свого стременного.

— Коня! — скрикнув. — Коня!

Слуга прибіг щодуху, ведучи на поводу коня. Полковник схопив узду Золотогривого і вскочив в сідло. Помчав галопом в сторону місця страти, осадив жеребця перед колом, на якому вився і стогнав Тарас. Губи вмираючого злегка порушилися.

— Королю… мій золотистий пане… — шепотів він. — Піднеси золоту корону, перш ніж роздеруть її на шматки… Я вам все… пробачаю. Все вам вибачаю. І всі гріхи будуть вам одпущені, якщо тільки укладете мир Божий з козаками. Так мені Богородиця казала, так воно написане… Спаси Христе… Я вже не можу… Не…

— Спи, Тарасе, — прошепотів Собеський. — Спи, ангеле, — додав, міцно хапаючи рукоять пістоля.

А потім пострілом у скроню скоротив муку козака.

Розділ V Батовська унія

Вітай, Короно або ж Річ Посполита трьох народів * Богунова дума * Чорний гаман батька Хмеля * Щоденник воєнних перемовин між військом польським та запорізьким * Геть гетьмана або ж про генеральне коло коронного солдата * Обухом по лобі, або ж, хто такий Смерть * Батовська унія, або ж оздоровлення полковника * Срака, пизда і граблі, чи то декілька слів про козацьку геральдику

Тараща була спалена. Сьогодні вже ніхто не пам’ятав, хто був винним в ділі знищення. Чи то польський загін її зруйнував, чи то татари підпалили? Чи то селян повбивали за те, що ті поєдналися з Хмельницьким, чи то за те, що вони хотіли до бунту приєднатися? Стара історія.

Собеський, Пшиємський и Чаплинський їхали в сторону зруйнованої церкви. Ворота її були виламані, широко розкриті, в даху виднілися діри; хрести на трьох куполах перекривились, а вікна барабанів^[107] зяяли ніби дірки від вилуплених очей.

Полковники сплигнули з коней, віддали повіддя слугам і переступили поріг. Внутрішня частина святині тонула у напівтемряві. Неф освітлювали смуги вогнів, що впадали через вибиті вікна. Відсвіт падав прямо на Спаса Нерукотворного, він придавав блиску стурбованому обличчю Христа, позначеному чорними смугами крові.

Богун з козаками чекали поляків в царських воротах.

— Ви посли від гетьмана?

— Від воєнного зв’язку.

Козак здригнувся, відгорнув з чола пасмо посивілого волосся. У нього було змучене, покрите зморшками обличчя, його ліва рука безсило звисала. Видно, полковник ще не оздоровів після того, як на багнах Пляшевої його мало не розтоптала юрба втікаючої черні.

— Так Виговський правду казав, що у вашому війську бунт?

— Якщо ми дійдемо до порозуміння, то знімемо Калиновського з гетьманства. Сюди ми прийшли від імені товариства хоругв, щоб говорити про мир.

— Про мир?! — пирхнув Богун. — Чи ваша милість насміхається над нами. Я ніколи не думав про угоду з ляхами. Бо за що? За спалені міста, за молодців, яких на Солониці^[108] вирізали? За кривди, військові запорізькому зроблені. За козаків добрих, в хлопів обернених, за вдів, з хуторів вигнаних, за жадність та жорстокості Вишневецьких та Конецьпольських? За тиранію полковників та реєстрових комісарів? Чи може за те, що жиди церкви замикали, дітей хрестити не давали, якщо козак викупу золотом не давав? За таке ніякого миру бути не може!

— До речі, кальницький полковнику, — сказав Собеський. — Бо зараз я пригадаю вашій милості пограбовані костьоли, спалені двори, зганьблених жінок, жорстокості та зради. А разом з тим, бунти та розпутство, проти Речі Посполитої сповнені. І замість угод, за шаблі схопимося.

— Це правда, — по хвилі сказав, вже спокійніше, Богун. — Сталися справи, які кажуть нам подбати про мир. Тому ж, знаючи, що в таборі вашому діється, воліємо говорити з вами, а не з гетьманом. Ви жовніри, ви зрозумієте…

— І що ж такого сталося?

— Хмельницький хоче піддати Україну московському цареві.

Собеський і Пшиємський глянули один на одного.

— Не може того бути! — вибухнув генерал. — Як так? Чому? Господи Ісусе?

— Що, ляхи, от і заткнулися, — буркнув Богун. — І що тепер? Захопить цар Литву і Україну. Займе аж до Бреста, до Любліна. І до самої Варшави дійде. А з півночі прийдуть шведи та німці — ці візьмуть собі Королівську Пруссію та Великопольщу. І тоді вже кат вам заграє.

— Брешеш ти, пане-брате, — ствердив Собеський. — Пощо московському тиранові козацьких бунтівників підтримувати?! Пощо привілеїв ваших боронити, раз сам людей вішає, голови рубає, палить і ніякої вольності в Москві не дозволить?!

— А Україна для ведмедя московського — дуже статна молодиця, — відповів Богун. — Але ж має одну ваду: дуже вже повно в ній козаків. Але ж і на те рада найдеться — достатньо прикрасити ними дерева Київщини, і вона вже на віки буде заспокоєна. Ми бажаємо мати з вами мир по то, щоб стримати Хмельницького. У нас вже були угоди з сеймом, з королем. Одні були зірвані, другі — як білоцерківські — не були затверджені, поламано кров’ю та мечем на Задніпров’ї. Зараз ми хочемо розмовляти з коронним військом. Не з панами, не з гетьманами, але з такими як ви жовнірами. Ви нам угоду затвердите та змусите Річ Посполиту, щоб вона її дотримувалася. Бо якщо вона того не учинить, то паде, роздерта на шматки. Не стачить їй сил боронитися перед ворогами.

— А тому, — промовив Собеський, — умови, які ми можемо вам представити, це…

— Це ми умови представимо, згідно того, що там Виговський обмислив. Можете їх прийняти, або ж відкинути. Але якщо відкинете, тоді горе і вам, і нам… — тихо додав Богун.

— Що ж, як звучать тоді ваші умови?

Богун болісно всміхнувся. Судома прошила його покрите шрамами обличчя. Сонце просунулося по небі, і снопи світла падали тепер не тільки на лик Христа, але розсвітили весь іконостас, прибавили блиску порубаним, покритим почорнілою кров’ю та пилом іконам святих.

— Давно вже прадіди ваші прийняли до своїх родів диких литвинів, що ледь-ледь з язичництва вийшли. Раз вже вони не боялися припустити до себе язичників, тоді чому не повинні б були зробити цього з козаками, що вже сторіччями залишаються в християнстві?

— Ви хочете наших… гербів? Шляхетських привілеїв для війська запорізького?

— І того ще, — Богун відкашлявся, — щоб три українних воєводства, а саме: київське, чернігівське і брацлавське таким же чином, як Литва з Короною, поєднані були…

*****

Коли всі вийшли з церкви, було вже темно. Козацький полковник ступав тяжко, спіткнувся і мало не впав, якби його не підтримав староста.

— Мені вже не булава, а тільки могила, — сказав козак. — Після Берестечка я вже не давній Богун-молодець, а тільки труп.

— Пришлю до вас своїх медиків.

— Мир мене вилікує. Привезіть підписану угоду сюди, до церкви, і я відразу ж здоровий стану. Доки листів не підпишете, ми залишаємося ворогами. Тому зберіть коло та затвердьте угоду як можна швидше..

— То не так просте, — буркнув Собеський. — Пам’ятай, мил’с’дар полковник, те, що ми робимо, є бунтом проти Речі Посполитої. Ми не можемо підписувати мир без згоди сейму. Тим більше — такий мир.

— Тільки такі умови загарантують вам мир на Україні.

— Мил’с’дар кальницький полковнику, — прошепотів Пшиємський, — прийняти їх неможливо. Ні один гербовий в Короні і на Литві…

— Тому ви їх підпишете, а не ваші брати шляхтичі, — захарчав Богун і сплюнув кров’ю. — Ви їх змусите, аби для вашого ж добра скінчили цю війну. Інакше вічний мир стане тут, коли всі ми до кінця один другого вимордуємо!

Пшиємський з Собеським мовчки сіли на коней.

*****

Вже була ніч, коли Богун, накульгуючи та підпираючись на обушкові, завітав до квартири запорізького гетьмана.

— Я до Хмеля, — рикнув він на стражників, молодців з чигиринської сотні, яка за звичаєм тримала варту при гетьмані.

— Батько спить, — буркнув один з козаків.

Разом з іншим молодцем він заслонив вхід списами.

Богун схопився за ратище. Незважаючи на рани та гарячку, в нього ще було досить сили, щоб відхилити древко набік.

— А ну пусти! — прохарчав він, — трясця тебе мордовала!

— Батько заборонив!

— Пусти, або ж шаблею дорогу прорубаю! У мене відомості про ляхів!

Козаки підкорилися. Богун розкашлявся, а потім відкинув полотнище, що закривало вхід і увійшов до намету. Швидко пройшов вузький коридорчик, відкинув наступну заслону, увійшов до приміщення і…

Завмер. Зараз він стояв обличчям в обличчя з козацьким гетьманом, переможцем ляських військ; опікуном та захисником правдивої руської віри, древнім руським Одоакром^[109], Олександром Македонським Запоріжжя і України, левом та змієм в одній особі. І істинним одноособовим правителем київських володінь.

Хмельницький був п’яний.

Богун дивився на його посиніле, набрякле обличчя, на мішки під набіглими кров’ю очима, на зліплені палянкою вуса, залиту спиртним чудову шубу та жупан з парчі. Гетьман не міг всидіти за столом, вимахуючи булавою, щедро ділячи удари між дубовим столом, повітрям та черепками розбитої пляшки з горілкою. Він бив невидимого ворога, якби перед ним клубилася юрба вражих ляхів та язичників.

— Ах, тут ви, — біснувато казав він, а очі вилазили в нього з орбіт. — Знову прийшли… Знову… До мене… Але ж я не дамся! Не віддам України… Не вам.

Богун підскочив до Хмельницького. Відбив у бік булаву, потім схопив гетьмана за жупан під шиєю і міцно потряс, потім поглянув в опухлі очі.

— Богун до тебе прийшов, — голосно видихав він. — Не будеш вже пити! Досить!

— Бо… гун… — видавив з себе гетьман.

Він вирвався з захвату полковника і глянув на гостя вже більш притомно.

— А… Богун… Ти тут. На славу. І щастя.

— Не будеш ти вже пити, — сказав кальницький полковник. — Тут будь-який день битва, а ти і очі не розплющиш, доки кухля палянки не вихилиш!

— Мовчи!

— Не буду мовчати!

— Чого хочеш?

Хмельницький усівся за столом, засунувши булаву за пас.

— Чув я, що ти з Москвою укладати хочеш.

Хмельницький наморщив лоба, несподівано захлопав повіками.

— Це тобі Виговський сказав, так? Спаси Христе, дай мені сили, бо накажу йому язик вирвати. На паль насаджу, цвяхами наб’ю!

— То не Виговський. Козаки гадали, буцімто ти Іскру до Москви послав.

— І послав. Звичайна така політична річ, щоб батюшку-царя заспокоїти.

— А чи не замислив ти часом союзу з Москвою?

Хмельницький голосно розсміявся. Голос його прозвучав зовсім наче харчання. Він задихався і давився сміхом. В кінці дохрипів, сплюнув. І потягнувся до скрині за новою пляшкою горілки.

«Ще рік, може два, — подумав Богун. — І не стане Хмеля в Україні. Хто тоді булаву візьме? Виговський? Юний Тимофій Хмельницький? А може, я?».

— Не для того я панів вирізав, Ярему з володінь вигнав, щоб голову у ярмо нового тирана всунути, — сказав гетьман. — Не бійся нічого. Іскра буде говорити про поміч для нас, про зерно та порох для війська запорізького, але не про будь-яку унію.

— Це напевно?

— Слово власне перед Богом кладу.

— Тоді ти потішив мене, мил’с’даре гетьмане.

Обличчя Богуна навіть не здригнулося.

— Сьогодні я не мушу допомоги Москви шукати, — прохрипів Хмельницький. — Ляхи вже в мішку сидять. Дурний Калиновський сам в пастку вліз. Так що ми самі своїми козацькими шаблями панів вирубаємо. Для цього допомоги бояр не потрібно. Не постане їхньої ноги на всій Україні.

— А якщо ми обоз в облогу візьмемо, а в цей час на допомогу гетьману прийдуть Лянцкоронський та Войниллович з-за Дніпра? Погано тоді буде!

— Про те в тебе нехай голова не болить. А обоз ляхів ми в мить візьмемо.

— Ага, в пів-миті! Ти тільки розбуди мене на штурм, щоб я, не дай Боже, перемоги не проспав.

— Тоді глянь-но сюди!

Хмельницький дістав зі скрині інкрустовану золотом чорну сумку для перевозу листів. На ній аж надто добре можна було бачити герб Потоцьких Піляву. Було видно, що то здобич з таборів великого коронного гетьмана, одержана під Корсунем. Хмельницький витягнув зсередини складений вчетверо папір, поклав на столі і махнув рукою Богунові. Полковник розвернув лист, поглянув і… завмер.

— Як то це? — видихав він. — Звідкіля це?

— Е-е, пане полковнику, у тебе є власні хитрощі богунові, — сказав гетьман, знову укладаючи документ на місце. — А у мене є власні воєнні фортелі. От ми і маємо все, як на долоні. Правду я казав, що ляхів наголову розіб’ємо та спокійно до Молдавії підемо?

— Правду, — з неохотою згодився Богун.

— Тільки світанок, нас чекає переправа. Візьмеш свій полк, двісті возів та невеликий чамбул орди, після чого підеш під Ладижин. Переправишся через Буг нижче Собу^[110] та викопаєш острожки на другому березі. Стягнеш на себе ляхів, щоб вони вважали, нібито це йдуть головні полки. Ти часом я з рештою війська переправлю через річку під Четвертинівкою, орду ж вишлю бродом біля могили Сороки. І таким ото чином ми візьмемо ляські війська нібито до сака.

— А що потім?

— Мертвий пес не кусає!

Хмельницький схопив свіжу пляшку з горілкою і почав пити. Богун вже не заперечував. Гетьман захлинався, пирхав палянкою, обливав перед жупана. І пив ніби змій, який не може вгасити спраги.

А потім витріщив очі і впав на стіл. Богун підсунув йому горілку під ніс, але старий гетьман захропів. Після цілоденної пиятики його зморив сон.

Дуже тихо Богун відкрив коробку, витягнув пом’ятий пергамент, потім сунув його за пас і вийшов з намету. Швидким шагом він направився до канцелярії Виговського.

*****

— Ваша милість пане гетьмане!

Калиновський примружив короткозорі очі, певною рукою приструнив норовистого жеребця, який сполошився, коли його нагнав Чаплинський. Поручник махнув булавою на північ, в сторону тракту, що вів на Умань.

— Козаки йдуть!

— Якою силою?

— Буде тисячі з чотири! Іде цілий полк та ватага черні — десь ще стільки. Кінні семени, але й орда.

— Далеко?

— З півмилі звідси. На брід ідуть, як з бича стрелити, на Четвертинівку.

— Нас сподіваються?

— Звідки? Ніби на весілля йдуть.

— Хоругви, на коня!

Наказ було виконано швидко і без зайвого галасу. Жовніри Собеського та рейтари Дантеза зірвалися на ноги, а ротмістри та полковники почали збирати власних людей до купи.

— Милостиві панове, — звернувся Калиновський до полковників. — Так що діждалися ми різунів! Затримаємо їх перед бродом, а я стягну решту війська з доріг та трактів!

— Це може бути козацька хитрість, — заперечив Одживольський, — щоб ми повірили, нібито орда і запоріжці бажають форсувати ріку під Четвертинівкою, а не під Ладижином.

— Чи то я погано почув, чи то крук закаркав?! — вибухнув Калиновський. — Ти, мил’с’дар, бажаєш вчити мене воювати? Слава Богу моя булава при мені, і команди віддаю я!

— Я тільки раджу.

— В сраці бачив я твої ради. У Хмельницького замало війська, щоб наважитися на розділення сил. Пане Собеський…

— Слухаю, пане гетьмане.

— Візьмеш свій полк та вдариш на козаків. Ти мусиш затримати їх в полі перед бродом. Тим часом я зберу решту кавалерії з табору.

— Так точно!

— І вирушай зараз же. Бий без жалості. Коли різуни понюхають пороху та посмакують наших шабель, не будуть такі охотні до форсування ріки!

Собеський рушив риссю до своїх загонів. З поручниками та ротмістрами він поєднався, коли ті зібралися навколо великого дубу.

— До хоругви! — наказав він. — Трубити через мундштук^[111]. І через пів чверті години вирушаємо. Хто бажає, панове, перед битвою дозволяю герць, тільки недовго.

Поручники та ротмістри роз’їхалися по своїх ротах Все було вже домовлене, накази видані; гусарські та панцерні хоругви почали переміщуватися через ліс та березняки на схід, до невеликих височин. Коні йшли риссю та шагом, хоробро пирскали, що всі приймали за добрий знак.

Собеський значно випередив власних людей. Він скочив перед лінію війська, перебрався через кущі, струмок і першим виїхав на височину.

Він знав, що таким чином наражається на те, що козаки його викриють, але ж битва повинна була початися в будь-яку мить, тому йому було все одно. Староста в’їхав галопом на пагорб, який, власне, був древньою, розмитою дощами могилою.

Тут Собеський утримав коня. Тут на піднесенні, він чув себе вільним, ніби птах, споглядаючи на плаский степ, що замикався на сході лінією далекого лісу, на півдні — пагорбами, а на півночі — долиною невеликого, багнистого струменя. Заслонив очі від сонця і глянув на схід.

Козаки наближалися швидко… Він чітко бачив запорізьку кінноту, що йшла вільною лавою, та орду, що посувалася за нею. Далі йшов табір — шість чи вісім рядів возів, які прикривала піхота — молодці з рушницями марширували при крайніх рядах возів, заслоняючи, перед усім, коней. Табір вже був підготовлений до бою. На вози насипали землю та гній, в перервах між ними вели гармати. Тили укріпленого табору стерегла козацька чернь — серед трав та заростей сіріли свити та кожухи. Швидким кроком там пересувалася збройна босота — селяни та бідні козаки, що несли кістені, списи, цепи та та коси, насаджені на деревця стійма.

Собеський почув, як серце починає битися все сильніше і сильніше. Він висунувся ще більше до переду — самотній вершник серед трав — підперся під боки. На фоні неба він стояв, ніби останній польський лицар в степу, ніби великий пан, що поглядає на плебейську армію челяді та громадянських слуг, наступ якої ось-ось повинен був розбитися на польських грудях. Але ж то були не трусливі слуги та челядь. Через степ йшло військо, яке вже давно било кварцяні хоругви Речі Посполитої під Корсунем, Пілявцями та Зборовом.

І тут його помітили на фоні неба. Козаки вказували його один одному, двоє з них повернуло в сторону табору. Декілька молодців, що сиділи на добрих, зі здобичі, польських конях, висунулися наперед. Вони швидко підігнали жеребців острогами і погнали їх на зустріч з самотнім ляхом.

Собеський навіть не рушив з місця. Він бачив, як козацький табір сповільнив і почав затримуватися — формуючи чотирикутник. Полковник знав, що того не можна було дозволити. Однак, виставлення табору з возів було неабияким мистецтвом, а перш за все вимагало часу. А от його у козаків і не було.

Тупіт молодецьких коней посилювався. Собеський помітив перед собою кінські морди, сірі та зелені свити козаків, почув тупіт, що робився все гучнішим.

— Алла! Алла! — завили запоріжці по-татарськи.

Полковник не порушився. Козаки були близько. Ще дві сотні кроків… Сто п’ятдесят. Ну все, могло б здаватися, що зараз нападуть на Собеського з усіх сторін, захоплять його, вб’ють, затопчуть кінським копитами!

Вони вже були на відстані в половину пострілу з луку від місця, в якому стояв полковник, коли земля задрижала, і з-за пагорба на швидкості випала лава польських застрільників, бажаючих сточити поєдинок перед загальною битвою. Швидко, немов блискавиця, ніби морська хвиля, що опливає скальний хребет, лава розступилася, обминаючи Собеського, а потім впала на козаків, що мчали на повній швидкості. І в одну мить задзвеніли шаблі, гукнули пістолі і напівгаки, свиснули стріли, роздалися крики і передсмертні хрипи. Молодці, яких застали зненацька, полягли в одну мить. Частина них звалилася з коней, пала на землю; інші почали завертати, тікати в сторону табору. Поляки і рейтари кинулися за ними. Але ж тут з табору на них навалилося більше козаків; посеред трав почалися сутички і поєдинки. Всі стріляли один в другого з пістолів та луків, билися шаблями та кістенями.

Собеський не чекав результатів попередніх зіткнень. Швидко, ніби вітер, скочив він до рівнини, бо його гусарські та панцерні хоругви нарешті вийшли з тупотом копит з-за пагорба і спинилися в двох лініях під розвернутими знаменами.

Гомін та крики ще більше піднеслися, коли полковник дістався до своєї гусарської роти, зняв з голови ковпак перед обличчям знамена, а потім, за старопольським звичаєм, як ротмістр, що веде хоругви в атаку, одним швидким рухом загорнув правий рукав жупана вище ліктя. Він повів поглядом вздовж крилатих рядів гусарії та почув, як серце підходить до горла. Перед ним стояла найкраща кавалерія світу, гордість і хвала Речі Посполитої; остання лицарська кавалерія Європи, яка перекидала роти та загони шведських пікінерів, яка сміливо заглядала до стволів мушкетів та нідерландських кобил^[112], що плювалися вогнем; яка одним ударом змітала рейтарські підрозділи та полки, яка ніби лавина розбивала турецьких спагі та московських дворян.

Гусарія була страшна, але ж, перш за все, красива. Собеський не міг відірвати очей від струнких, рослих польських коней, малинових жупанів та гєрмаків, які товариши надівали під пжешиваниці^[113] та панцери. Очі його блудили серед іскристих від золота та дорогоцінних каменів кірас, панцерів, карацен та бастардів, наплічників з машкарами, нагрудників, покритих вовчими та тигровими шкірами. Вітер шелестів морем прапорців над шишаками гусарів, свистів між сріблястими крилами, лопотав хоругвами.

Але ж часу на захвати грізною красою гусарії не було. Кавалерія стояла готовою до удару. Собеський повернувся в сторону козаків, підняв догори булаву. По цьому наказові трубачі дали знак застрільникам повертатися — лава вершників розпалася в одну мить, мовби піщаний туман, не гаючи часу вправно відскочила від запорізьких рядів та повернулася до своїх.

— В ім’я Боже, вперед! — крикнув Собеський. — Давай! Давай!

Різким рухом він знизив булаву. На той знак хоругви пішли вперед, спочатку шагом, потім швидко почали набирати вбивчої швидкості. Земля понуро застугоніла, загриміла під ударами тисяч кінських копит.

Собеський мчав у першому ряду, з розвіяною від вітру делією, без шапки, з булавою у руці. Він вів свою гусарську хоругву, а разом з нею — решту полку до безладних козацьких рядів. А потім польські коні набрали ще більшої швидкості, перейшли в галоп! Хоругви поточилися немов панцерна лавина. Ліс копій опав з шумом та посвистом, знизився до кінських ший, цілячись прямо в запоріжців. Гусари пустилися в кар’єр, найстрашнішим, найшвидшим чвалом розшалілих коней!

Той, хто тримав булаву на козацькій стороні, дурнем не був. Замість того, щоб привітати польську кавалерію в лаві, в якій вершники стерли б запоріжців настільки швидко, як міхура валить та нівечить молодий ліс, він наказав стиснути ряди міцно, ніби німецька рейтарія, та заслонитися вогнем зброї. Семени дали вогню з бандолетів^[114] та рушниць майже в обличчя розігнаних гусарів. Коні перелякано заіржали, коли кулі свиснули їм біля вух, пробили груди, шиї, голови…

І от жеребці вже витягують голови в шаленім чвалі, гусари похиляються в сідлах, деякі мружать очі на вид козацької навали…

А потім вже чутно квичання затоптаних коней, ніби гуркіт тисяч молотів, що кують залізо, хруст тріскаючих копій, ричання перемоги та страху…

Зіштовхнулися!

В одну мить, коротку, ніби блискавка, гусарія знесла кінних запоріжців, втоптала їх в землю копитами, захопила перед собою ніби панцирна лавина. Козацькі сотні кинулися до заду, не маючи шансів у зіткненні. Рубані шаблями, повалені грудями коней, затоптані, запоріжці здали поле, розсипалися на групи та розрізнені ватаги втікаючих. Біля вух гусарів та панцерних свиснули стріли.

Собеський похилився в сідлі, всім тілом поглинаючи шалений біг коня. Земля втікала з-під копит Золотогривого у безумному темпі. Поряд себе він чув хропіння гусарських коней товаришів та почтових з його хоругви, шум крил, лопотіння прапорців, дзвін зброї. Запоріжці втікали з криками, розпачливо підганяючи верхівців острогами, обкладаючи їх нагаями по крупах. І все даремно! Від крилатої смерті збігти вони не могли. Швидко, невблаганно гусари наздоганяли їх, сікли по головах та плечах, встромляли в спини вістря своїх шабель, мордували так швидко і вправно, як, можна було б сказати, несподіваний подмух вітру гасить свічку, що горить.

А потім вся ця гігантська лава вершників накрила передню стіну запорізького табору.

Коні з шумом кинулися на боки, коли перед ними виріс ряд возів, коли вони ледь не настромилися на голоблі та списи, що стирчали в їх сторону. Але ж табір ще не був складений до кінця. Поміж возами, поставленими в дві лінії, зяяли широкі розриви та вулиці, через які без труда можна було попасти всередину укріпленого табору.

Семени-втікачі кинулися власне в ці розриви. Вони вскочили всередину гігантського чотирикутника возів, схоронилися між ними, шукаючи рятунку та оборони. Дехто з них сплигнув з коней, криючись під осями в вуличках табору.

Собеський скрикнув від переляку, натягнув повіддя Золотогривого, відхилився в сідлі, намагаючись стримати верхівця.

— Назад! До відступу! Трубити відступ! — крикнув він трубачам.

Але пізно!

Ніби крилатий вихор, ніби морська хвиля, що несе на власному чолі розбитих та закривавлених запоріжців, так гусари та панцерні впали до середини табору, розсікаючи шаблями втікачів. Першою вломилася між вози власна хоругва Собеського, за нею — козацька Чаплинського, гусари Одживольського, потім дужа рота Калинського в сто п’ятдесят коней… Цілий полк вскочив всередину не замкненого чотирикутника возів. Юрба людей та коней перехопила почет полковника, перенесла біла перевернутих возів, понесла до тильної, замкненої стіни табору.

Перед очима Собеського на мить промайнув запорізький прапор з архангелом Михайлом та згромаджена біля нього юрба піших молодців. На прекрасному іспанському жеребці сидів високий козак з викривленим болем обличчям.

То був Богун!

Марек Собеський скам’янів, побачивши його в битві. Він ніколи не сподівався, що колись дійде до зустрічі на полі бою перед підписанням угоди; він і не подумав, що вони можуть стати обличчям в обличчя на чолі власних хоругв…

Богун легко склонився і зняв ковпак. Притиснув його до грудей і мовчки стояв напроти навали гусарів, що неслася на нього. А потім спустив очі на гармати, що стояли перед ним та пушкарів з запаленими ґнотами.

Піп зробив знак хреста над чвертькартауною^[115] і поклонився, кінчаючи молитву:

— …Молитва за мя ко Господу, да утвердить мя в страсі Своєму, і достойно покажет мя раба Своєя благосні. Амінь.

— Починайте, брати! — скрикнув Богун.

Гармати рикнули низьким басом, рвонули до заду віддачею. Свистячі ядра та гранати впали в ряди польських вершників, розриваючи людей і коней, викидаючи верхівців в повітря, вибиваючи в землі великі вирви. В одну мить вершники були зупинені. Хмура пилу сповила ряди жовнірів Собеського, прозвучали крики, стогін, пронизливий вереск та іржання коней. А потім кальницький полковник махнув булавою та видав наказ, від якого задрижали польські поручники та ротмістри:

— Замикай табір!

З тріумфуючим ричанням, з криками «алла!», з ровів, с-під возів за спинами польських вершників випали укриті перед очима ляхів курені запорізьких чумаків, озброєних самопалами, косами, цепами та кістенями. Молодці кинулися до тильної стіни табору, добігли до возів, а потім почали підпихати їх, замикаючи проїзд. Забряжчали ланцюги, які пропускали через кола, скрипнули голоблі, які повертали в сторону ворога. Величезна стіна возів почала відділяти в середині табору збитих в юрбу гусарів та панцерних.

— Це кінець! — скрикнув Одживольський Собеському. — Зараз вони запечатають табір і виб’ють нас до останнього! Завертаємо!

— Проб’ємося! — крикнув у відповідь Собеський, перекрикуючи свист куль, крики людей та іржання коней. — Завертай!

Він махнув буздиганом, а трубачі заграли сигнал до відступу. Гусарські хоругви почали завертати до західної стіни табору.

— Бий, хто в Бога вірує! — крикнув Собеський. — Вперед, панове-браття!

Гусари і панцерні як один кинулися до рядів запорізьких возів, біля яких клубилася юрба молодців. Вони доскакали туди, а розшалілі коні вдарилися в них грудями. Задзвеніла криця, кров полилася сильніше, коли наскочили на них запоріжці з косами та списами, ну а вершники стикнулися з молодцями, які слідкували за тим, щоб ряд возів не було розірвано.

А потім з-за возів роздалися постріли. Запоріжці відповіли вбивчим вогнем з рушниць та підмушкетів. Кулі свистали ляхам коло вух, забивали коней, виривали з сідел вершників, які розпачливо бажали пробити собі дорогу до волі.

— Вперед, кров собача! — крикнув Собеський. — Бий, мордуй! Рубай вози!

*****

Богун на своєму красивому коні кидався туди-сюди між возами. Він не знав, що робити. Засідка, яку він заставив, вдалася аж дуже добре. Майже цілий полк польської кавалерії був зараз замкнений в страшній пастці з возів. Зараз він мав у руці… голову Собеського.

Але що йому було робити? Припинити все це? Відкрити брами табору? Богун бився з думками; не знаючи, як повинен зробити, він шарпав оселедець, кусав вуси, бив булавою по стегну…

А потім нахилився в сідлі до Пилипа:

— Відкрийте брами! — рикнув він. — Ляхи і так переб’ють один одного! А тут їх забагато! Вони виріжуть наших в таборі!

Пилип скам’янів. Але не від слів Богуна. Він дивився над плечем полковника, на щось так, що діялося за спиною отамана.

Богун обернувся і теж скам’янів. За ним стояв Хмельницький на своєму чудовому буланому коні, взятому з табунів Сангушків, з гетьманською булавою в руці.

— Ну от, знову удалася Богунові хитрість! — весело гукнув гетьман, скалячи жовті клики. — І хто б міг подумати: чотири ляські хоругви в наших руках. Ну що ж, мил’с’дар полковнику, перестріляй ляхів! Кінчай з ними, щоб менше стиду для них було!

— Молодці не втримають! Втратимо піхоту, милостивий пане гетьмане!

— А з коли це ти став таким вразливим, Іванку? Чи від виду крові молодецької погано тобі, як німчинові? Чи мало ти її бачив? Піхота витримає, це я тобі кажу. А якщо не витримають, поміч їм пришлю. Добре справився, пане Богун. Тимофій з молодцями і ордою Нурадина вже під Ладижином. Ти стягнув на себе увагу і злість ляхів, так що можна сказати, що виграли ми битву, бо інші наші полки підійдуть під табір непоміченими.

Богун матюкнувся під ніс.

*****

— Herr Oberstlejtnant! Козаки заперли табір! І всередині замкнули Herr Собеського!

Дантез прикусив губу. Він і сам бачив, що сталося. Марек Собеський був у безвихідній пастці. Навіть з цього місця Бертран чув постріли, крики людей, яки вбивають, стогін поранених та брязкіт шабель. В таборі билися не на життя, а на смерть, вбивали за кожну вільну п’ядь землі. Козацькі цепи, кістені та коси збирали гідну данину польською кров’ю.

— Herr Oberstlejtnant, чи ми не допоможемо полякам? Не порятуємо камрадів?

— Собеський заліз заглибоко. Через табір ми не проб’ємося! Стояти на місці!

— Herr Gott! — видавив з себе змішаний вахмістр. — Jawohl!

Дантез мовчав. Все складалося просто чудово. Тепер в нього було одним ворогом менше.

*****

— Мил’с’даре пане гетьмане, гусари готові до наступу на табір! — скрикнув Зигмунт Друшкевич.

Калиновський поглянув в сторону закривавленого козацького коша, в якому кипів бій.

— Чекати! — наказав він. — Без мого слова ніхто не рушить.

— Так там же наші гинуть! — крикнув Друшкевич.

— Ваша милість не залишить Собеського, щоб його зарізала чернь, — сказав Пшедвоєнський. — Ми готові атакувати.

— Це хитрість Хмельницького.

— Собеський та Одживольський згинуть!

— Солдатська річ.

— Ваша милість, пане гетьмане, прошу не залишати їх без допомоги!

Калиновський змружив свої короткозорі, злі очі.

— Першому ж, хто самостійно дасть наказ до атаки, — просичав він, — сам розіб’ю башку булавою. Повертайтеся в ряди!

*****

Гусарські і панцерні хоругви безсило відбилися від стіни возів, залишаючи людські та кінські трупи, плями крові, порубані вози. Козаки укривалися за колами та під осями — вони з’являлися на мить, щоб віддати постріл, а потім зникали, щоб забрати від своїх вже заряджену зброю.

Поляки не могли розірвати табір, вони не були в стані прорубати собі дороги до волі. Смерть заглянула в очі молодому полковникові. Збиті серед возів вершники падали від ядер козацьких гармат та аркебузних куль, вони валилися з коней, а їх рубали косами, кололи списами, стягували на землю, вони падали з закривавлених верхівців.

— Завертай! — розпачливо крикнув Собеський. — Ми повинні пробитися!

*****

Дантез бився з думками. Він поглядав на ряди польської кавалерії, яка з’явилася з-за пагорба, але гетьман Калиновський утримав наступ, не бажаючи допомагати Собеському. Це було шаленством, за яке Калиновський повинен був сплатити втратою булави. То була кара за те, що молодий полковник вставився за Тарасом…

Тим часом, тут же поряд воювала та гинула гусарія. Найкраща кавалерія, яку коли-небудь бачив Дантез. На відстані трьох пострілів з луку вмирав Марек Собеський, який вставився за ним під шибеницею в Пшемислі. Вмирав Одживольський, полковник полковників Речі Посполитої, степовий лицар, муж чеснот і честі. Валилися з сідел горді та чудові польські шляхтичі, яких Дантез так ненавидів. І якими так… захоплювався.

Він не міг вимовити цього слова. І не знав, що з ним діялося. Незалежно від присяги, яку склав, незалежно від місії, яку мав виконати, не міг він просто стояти та дивитись на те, як смерть, що забирала його товаришів по зброї.

«Стій, дурне! Стій і не смикайся», — шепотів йому на вухо голос Євгенії.

Однак Дантез не був у стані просто так стояти і нічого не робити. Чорти б все взяли, до диявола! Йому все це вже надоїло. Sacrebleu!

Одним рухом він витягнув палаш з піхов і дав знак капралам.

— Рушати з місця!

Рейтари скрикнули як один. Свиснули шаблі та палаші, які витягували з піхов, над полем битви блиснуло шість сотень оголених клинків.

Висунулися риссю, без наказу, просто на задню стінку табору.

— Готуй зброю!

В руках рейтарів блиснули напівгаки та пуффери. Козацька фортеця росла на очах.

— Feyer!

В страшному грохоті вони дали вогню в спини запоріжців. Спочатку перший ряд, потім другий.

— Alt!

Немов буря звалилися вони на слабо обставлені, тильні ряди табору. Дантез першим дістався до возів, чудом відхилився від удару списом, а потім вдарив з замаху, розсікаючи голову козакові. Його кінь заіржав, став дибки, а коли став на землю чотирма копитами, француз рубонув наступного різуна — швидким, певним ударом відсік йому плече з рукою. Наносячи удари, відбиваючи шаблі, давлячи козаків, він дістався до першої брами табору.

— Розривайте заслон! — крикнув він.

Сам взяв замах і рубонув зі свистом. Ланцюг, протягнутий через борт возу, тріснув. Рейтари сплигнули з коней, кинулися одкочувати вози набік.

— Разом, рівноооо!

Вози здригнулися, коли їх штовхали сильні руки, відкрили прохід досередини табору.

— За мною!

Немов вихор, рейтари вскочили в проходи табору. Козаки, яких з переду разили гусари та панцерні Собеського, не витримали й хвилини. Вони розбіглися, як тільки на карки їм насіли люди Дантеза. Швидко і уміло рейтари перерубали лини, розвернули і перекотили таборові вози, відскочили в боки. І тоді закривавлені польські вершники почали вискакувати з пастки.

— Назад! — закричав Дантез. — Zurük!

Рейтари розбіглися, надаючи дорогу гусарам. Панцерні загони вискочили на волю з криками, з хрустом і стуком, з гуркотом крил і брязкотом обладунків. З тилу табору ще раз безсило заграли запорізькі гармати, забили литаври.

А Дантез затримався на узбіччі.

Після чого поклонився Собеському…

*****

— Так з ким ти тримаєшся? З нами чи з поляками?!

Дантез мовчав. Дрижачою рукою він підніс до вуст кубок з вином. Євгенія прихнула від злості, вдарила по його долоні, вибиваючи начиння. Дантез схопив її руку й утримав.

— Якби ж то я знав, хто ви такі. Якби язнав обличчя пана Смерті… Будь певна, що тоді я був би більш вірним слугою.

— А я запевняю тебе, що для твоєї ж шиї краще, що ти його обличчя не бачив.

— Так хто він такий, Євгеніє?! Чому довірив мені настільки страшний тягар? Нащо він бажає доконати настільки жахливий злочин?!

— Запевняю тебе, пане Дантезе, що його тягар не легший за твій. Як ти вважаєш, що він зробить, коли дізнається, що ти зловжив довірою, яку в тобі покладали. Собеський живий. А повинен був згинути. В будь-яку хвилю може вибухнути конфедерація. Будь-якої хвилі всі наші плани обернуться нанівець. Чи можеш ти сказати, для чого допоміг йому вибратися з табору?

Дантез мовчав.

— Скільки тобі заплатили за зраду, мил’с’даре кавалере? П’ять тисяч? Десять? Що дали тобі Собеський з Пшиємським, що так не очікувано ти почав їх підтримувати?!

— Вони дали мені самого себе, — видавив з себе Дантез. — Поляки показали мені… такого мене ж, яким я колись був. Не бійся, нікого я не зрадив. То була всього лише мить сентименту.

— Сентименту?! Ти ошалів, Дантез! Що я маю написати до Смерті? Що ти вже стоїш не на нашій стороні?

— Собеський нашим планам не зашкодить. Конфедерація ще не створена…

Євгенія злобно розсміялася, а потім глянула Дантезові прямо в очі.

— Собеський з Пшиємським почали перемовини з козаками. Ще день-два, і вони підпишуть нову угоду, не дивлячись на короля, гетьмана та шляхту. А потім рушать на Варшаву. Якщо таке станеться, всі наші заходи не будуть варті й фунта спутаної шерсті.

— Угоду? З козаками? Як це так? — скрикнув Дантез. — Як таке можливе?

— Переспала з слугою Пшиємського. В нього був довгий язик. Як у всіх чоловіків.

Дантез закрив обличчя долонями.

— То… неможливо. Польські шляхтичі… З різунами? Не могло такого статися!

— Краще думай про те, що нам найкращого учинити!

— Ми не можемо допустити до цього. Чи відомо тобі, де ведуться перемовини?

— В Таращі, в старій церкві.

— Так що, Євгенія, ми мусимо діяти. Візьми три десятки рейтарів, знайди пана Барановського і розкажи йому про все.

— А що потім?

— Потім? Однайдіть козацьких посланників. І вишліть їх на саме дно пекла!

Євгенія покивала головою на згоду.

— Мене звуть не Євгенією, — прошепотіла жінка.

— І як же тоді? — Дантез схопив її в обійми і склав на її вустах довгий жагучий поцілунок.

— Я — Юстина Годебська.

— Так ти не француженка? А я вважав, що ти належиш до фрейлін королеви?

— Можливо. А тепер бувай, любий…

— Євгеніє… чи то… Юстино… Ти… повернешся?

— Ти не поїдеш зі мною?

— Якщо вибухне бунт, я буду єдиним прихильником Калиновського. Так що не можу звідси рушити.

— Так що бувай.

— Ти повернешся до мене?

— Можливо.

*****

Ледве сонце роз’яснило тумани, що висіли над Бугом, ледь з випарів виглянули пагорби, перед брамою табору зачорніли людські та кінські силуети.

Поверталися поконані. Поранені, на покривавлених, покритих піною конях, що ледь волочилися, спотикалися, яких вели за узди товариші і почтові. Наближалися солдати, покриті болотом та кров’ю з ран, в порваних жупицях і райтроках^[116], в погнутих облаштунках, порубаних кольчугах.

— Хмельницький іде! — крикнув драгунам, що стояли у брамі, Станіслав Гурський, поручник панцерної хоругви, що тримався за розрубану голову, перев’язану закривавленою корпією^[117]. — Орда! Побили нас! Будіть гетьмана!

Труба заграла тривогу, і табір заповнився хрестом зброї, кінським іржанням, говором та окриками. Від вуст до вуст, від намету до намету, від воза до воза котилося одне страшне слово:

— Козаки!

Спішно накинувши вас і райтрок, Пшиємський верхи скочив до брами табору. Дуже скоро з’явився і Собеський, під’їхали Одживольський, Корицький, Незабітовський та решта старшини. За ними з табору вискакували товариші і почтові з хоругви, і дуже скоро ціла юрба жовнірів зібралася на лугах перед табором.

— Що діється? — викрикнув Пшиємський. — Де Хмельницький? Де татари?

— Нас окружили! — простогнав Гурський. На його пов’язці з’явилися нові плями крові. — Орда Карачи-бея перейшла Буг під Четвертинівкою!

— Як це так? Ми ж добули переправу під Ладижином! Богун побитий. Так він відступив? Не може того бути!

— То була хитрість! Богунова хитрість! Коли ми козаків забавляли, решта кошу разом з ордою перейшла броди перед Четвертинівкою і Сорокою! Горе нам!

Всі підняли голови, чуючи тупіт тяжких рейтарських фризів, шум бунчука з кінського волосся та лопотання коронного прапора. Це наближався Калиновський в оточенні рейтарів з полку Богуслава Радзивілла.

— Ваша милість, пане гетьмане, — сказав Пшиємський. — Козаки переправилися через Буг вище табору!

Калиновський зблід. Він осадив коня перед раненим Гурським, якого підтримували закривавлені товариші, і штовхнув його булавою в плече.

— Під суд підеш, пане поручнику, за те що розсіваєш замет! За те, що підбурюєш до бунту! — процідив він крізь зуби. — Повертайтеся до хоругви і готуйтеся до бою!

— В таборі ми не утримаємося, — відізвався Пшиємський. — У нас замало війська, щоб обставити вали. Відійди з кіннотою, милостивий пане гетьмане! Збережи для Речі Посполитої коронне лицарство. Я залишусь з піхотою в редутах і прийму на себе напір неприятеля. За цей час ти вспієш зібрати решту хоругви та прийти мені на допомогу.

Між старшиною пішло бурмотіння.

— Його милість пан генерал має рацію, — промовив сивий Ян Одживольський. — Оборона в таборі — це поразка. Відхід порятує гусарію та панцерні хоругви. А коли прийде допомога та війська з Каменця, ми повернемося, щоб спробувати щастя з Хмельницьким!

Калиновський поглянув на офіцерів, пересунув очі від одного спаленого сонцем, позначеного шрамами обличчя до другого. В них він вичитав поразку.

— Ми залишаємося в таборі і приймемо битву! До хоругви! — рявкнув Калиновський.

Ніхто не порушився.

— Дантеееез! — крикнув гетьман. — Дантееез!

— Його при нас немає, милостивий пане!

— Спровадьте його! — скрикнув Калиновський. — І негайно!

*****

Ким був пан Смерть? Яке обличчя скривав чоловік, в ім’я якого Дантез повинен був послати на смерть тисячі людей? І чому він бажав довести події до такого страшного кінця?

Француз пив у власному наметі, оточений стражами. Він сам доливав собі вина і постійно роздумував над своєю невеселою долею. Він сам собі ставив питання, чи був Смерть магнатом, одним з окраїнних крулев’ят, чи теж дворян з оточення Яна Казимира? Якщо під маскою прятався політичний статист, тоді Дантез від біди міг би заложити, що це був хтось з сенаторів Речі Посполитої. Хоча сумніви у нього й були. Чорти б їх взяли, ну який каштелян чи воєвода наважився б на такий чин? Януш Радзивілл, польний гетьман литовський, який зірвав останній сейм? Чи може його родич, литовський кравчий Богуслав, полком якого командував Дантез? А може хтось з Лянцкоронських? Ба, а може сам підканцлер Радзейовський, осуджений в січні на вічну баніцію за напад на палац Казановських, здійснений в присутності короля. Якби жив старий канцлер Оссоліньський, француз підозрював би його. Але ж Оссолінський давно вже віддав Богові душу, також, як і його присяглий ворог, Єремія Вишневецький.

Та під три чорти! Раз вже то був не Ярема, хто тоді? Не доброзичливий же брацлавський воєвода Кисіль, не гетьман Калиновський!

Але ж який польський магнат носив на шиї золоту коллану^[118] з зображенням баранця? Баранця?… Дантез схопився за голову. Він чув, що знаходиться за крок від викриття великої таємниці. Він знав, що Смерть поповнив помилку, залишаючи в своїм костюмі цей багатий ланцюг, бо — Бертран був у тому впевнений — такої коштовної та рідкої прикраси на шиї не носив би звичайний магнат чи звиклий власник декількох сіл.

— Ваша милість! Ваша милість…

Дантез був п’яний, тому не відразу зорієнтувався, що йому світить. До намету вскочив вахмістр і залишені на сторожі рейтари. Всі з оголеними палашами, витягнутими пістолями.

— Ваша милість! Що чинити?! В таборі бунт!

— Що?!

— Поляки оголосили коло. Не бажають слухати гетьмана! Бунт, ваша милість!

Вахмістр припав до руки Дантеза, зірвав з своєї голови капелюх й низько склонився.

— Пощадіть, милостивий пане! — скрикнув він. — Бо поляки нас розсічуть на порції! Біжимо, поки всі ми живі!

— Ми давали присягу Його Величності! Дістаньте коней! Їдьмо до гетьмана! Підсипати порох на полиці, зброя напоготові! Оголосити тривогу по квартирах! Полк на коня!

Дантез першим скочив до виходу. Йому швидко подали іспанського скакуна; рейтари в шкіряних колетах оточили його з усіх боків.

— Галопом! До гетьмана!

І вони помчали ніби хмара по табору, між рядами возів та наметів. А в таборі панували сум’яття і галас. Можна було слухати барабанний дріб та стукіт копит, що доносилися з майдану. Потім до ніх донісся рик з тисяч людських горлянок. Десь з правої сторони, між наметами гукнули постріли.

Дантез осадив коня перед наметом гетьмана, сіючи паніку поміж гайдуків, що охороняли його. Челядь Калиновського була озброєна рушницями і крилася за частоколом, якби-то за хвилю сюди мала навалити половина коронних хоругв з цілого табору.

— Де гетьман?

— Його милість відправився до полковників! На майдан! Там бунт!

Дантез вже хотів вдарити коня шпорами, вже хотів помчати слідом Калиновського, коли його очі помітили дещо, що майоріло перед гетьманським наметом.

Француз завмер. Він окаменів в сідлі, а потім зблід, осунувся назад. Може він і впав би, але вахмістр підхопив його за руку, потім з обох боків командира підхопили рейтари.

Дантез нічого не казав. Навіть не рухався, вдивляючись в малиново-біло-малинову, увінчану трьома гострими язиками хоругву Речі Посполитої, з гербом, що представляв щит, поділений навхрест, з королівськими гербами польських Ваз, а на наступному щиті — Орла та Погонь. Золоту корону зверху та гербовий щит, продірявлений отворами від гарматних куль, оточував золотий ланцюг з баранчиком. Блискуча коллана, що притримувала шкіру баранця, була майже такою ж самою, як оздоба, що звішувалася з шиї пана Смерті.

Дантез примкнув очі. Так… Він знав вже все. До нього вже доходило, чого такого він зробив, чиїм слугою став. Француз звісив голову і дозволив рейтарам вести себе. Зброя немов би сама випала в нього з рук.

— До гетьмана… — рявкнув він. — Ведіть, шельми, сучі діти…

— О Боже, — прошепотів він пізніше побілілими від страху губами. — Що ж я наробив…

*****

До Калиновського вони дісталися в останню мить. Полковники стояли перед гетьманом з видобутою зброєю. Вони мовчали, а їхні гнівні, люті обличчя говорили самі за себе.

— Пане Дантезе… — охнув гетьман. — Бунт!

Дантез миттю зрозумів, що світить далі.

— До зброї! — гукнув він.

П’ятдесят рейтарів одночасно похилилося в сідлах. П’ятдесят рук в рукавицях схопило рукояті пістолів та пуфферів. П’ятдесят курків з хрустом впало на полиці вже заведених замків. Півсотні стволів глянуло в обличчя польських лицарів.

— Я вас… — прохарчав гетьман. — Я вас в диби… Дантееезе!

Вони стояли одні напроти других на лугах перед брамою. З однієї сторони поляки та русини, в ярко-червоних та жовтих деліях, в гєрмаках та жупанах, в чудових ковпаках, оздоблених пір’ями чаплі. З другої ж сторони — шість рядів чорних рейтарів. Вершники з степових станиць мірилися очами з наємниками цісарської війни.

А між ними була смерть!

— Дантез! Перестріляй цих сукиних синів!

— Feuer! — гукнув oberstlejtnant власним людям. Однак, жодного пострілу не прозвучало. Ніхто не загинув. Земля задрижала під копитами. Очі рейтарів розширювалися все сильніше. У деяких почали дрижати руки, що тримали зброю, а тяжкі коні-фризи почали хропіти та щулити вуха. За спинами польських полковників наростав шум пір’я, лопотіння прапорців. А потім вільно, велично за ними виріс ліс сріблястих крил, стіна блискучих обладунків та три ряди кінських морд, оздоблених китицями та султанами. Це гусарські хоругви Собеського та Одживольського вийшли з кінців майдану і тепер риссю скакали до своїх полковників. Рейтари розбіглися, ніби перелякані качки. Калиновський завернув коня та помчав в сторону редутів, обсаджених піхотою.

— Гетьмана геть! — крикнув Незабітовський.

— Геть! Геть! — підхопило декілька горлянок. — На погибель!

Ротмістри та полковники кидали шапки догори. Всі кричали та раділи. Пшиємський вдарив коня шпорами, рвонув за поводдя, його жеребець став дибки та дико заіржав.

— Милостиві панове, до кола, до кола! — скрикнув генерал.

— Немає часу на балаканину, — заявив Одживольський. — Тривогу грають! Тому, primo: відмовляємося підпорядковуватися Калиновському, який не є в стані доводити. Secundo: ми повинні вибрати маршалка. Я пропоную зробити ним пана Пшиємського, найстарішого та найчеснішого жовніра з нашої компанії. Він полки водив, коли ваші милості ще в пелюшках скиглили!

Всі булави і буздигани витягнулися в сторону Пшиємського. Ніхто не став протестувати. Генерал примкнув очі, склонився ротмістрам.

— За гріхи мої приймаю, — сказав він. — А тепер за Калиновським! Доки він не встиг збунтувати німців та шотландців!

Полковники роз’їхалися по своїх загонах. Відразу ж через майдан до редутів рушили перші відділення — на чолі панцерна хоругва Миколая Коссаковського, за ним — добре одягнена Северина Калінського, потім гусари Собеського і решта козацької кавалерії. На кінці — різнобарвна юрба табірної челяді та слуг.

Хоругви вийшли на вільний простір між табором та редутами. Під шанцями вже чорніли ряди німецької піхоти. Плече в плече стояли там вусаті, сурові мушкетери з кобилами. Вітер шарпав їх плащами, лопотав штандартами з хрестом святого Андрія на чолі стояв розвинутий в цинек^[119] баварсько-німецький загін Хоувальдта, ззаду — курляндський загін Река і прусський Радзивілла. За ними очікувала рейтарія Богуслава Радзивілла, червоніли брекани^[120] жовнірів полку Батлера, в якому служили шотландці та ірландці, споглядаючи зараз з-під одягнених набакир беретів та озброєних нідерландськими мушкетами без підсошків-форкетів.

Польські хоругви стали напроти піхоти ніби золотистий мур, перебитий жовтими та малиновими барвами делій та жупанів, блиском кольчуг та бехтерців, сяянням гусарських об лаштунків. Пшиємський послав до гетьмана Єжі Баллабана. Поручник під білим прапором скочив до рейтарів Радзивілла. Жовніри розступалися перед ним, створюючи вулицю, яка вела туди, де на кінці стояв на коні Калиновський.

— Його милість пан Пшиємський, маршалек конфедерації просить, щоб ви, ваша милість, відставили кровопролиття, — сказав Баллабан, знімаючи шапку перед Калиновським. — Ми не бажаємо, щоб ви, ваша милість гетьман, складали булаву, а тільки відмовилися від командування.

Калиновський нічого не казав, однак його руки, що тримали щирозолоту булаву, інкрустовану бірюзою та альмандінами^[121], дрижали все сильніше.

— Бу… бу… бунтівники зги… згинуть! — хрипло промовив він. — Зложіть зброю та віддайтеся на мою милість… Піддайтеся рейтарам Дантеза…

— Так рейтарів його милості Дантеза не вистачить, щоб нас пильнувати, — буркнув Баллабан. — До союзу увійшла вся національна кавалерія…

— Дантез… — Гетьман підняв булаву. Тепер тряслася не тільки рука Калиновського, але й віко. — Дантезе… готуй…

— Зброю… готуй! — крикнув француз.

Його руки теж дрижали все сильніше. Боже, що треба було б йому робити? Ну, що йому робити? При кому триматися? Не міг же він перейти на бік конфедератів!

Загриміла барабанна дріб, перші ряди піхотних підрозділів з хрустом опустилися на одне коліно, другі схилилися, а треті приклали приклади мушкетів до плечей.

— Не роби того, ваша милість! — простогнав Баллабан. — Не видавай на смерть жовнірів, які мають прислужитися Речі Посполитій.

Калиновський поглянув на вірних йому піхотинців. Рейтари Дантеза стояли непорушно, а от мушкетери придивлялися до нього скоса. У деяких дрижали руки та плечі. Ніхто не бажав вмирати в братовбивчому бою. Ніхто не бажав ставати проти непереможної польської кавалерії.

Калиновський махнув булавою. Дантез зрозумів команду безпомилково.

— Feuer!

Блискавка промайнула вздовж розвернутих до атаки підрозділів. Вогонь виплюнув з стволів мушкетів і пастелей, відразу ж заклубилася хмара кислого порохового диму. По польській стороні роздалося страшне іржання та звуки болю коней, яких вбивають, стук тіл, що падали на землю, стогін вмираючих, крики та поспішні команди.

— Друга лініяааа!

Три тильні ряди мушкетерів виступили вперед, щоб віддати наступний вбивчий залп. Останні почали заряджати зброю. Але часу вже не було!

Земля задрижала під кінськими копитами. В хмарах порохового диму з’явилися силуети коней і людей. Мушкетери поламали ряди, роздалися крики переляку. Тільки збігти вони вже не встигли…

Ніби вихор, що нищить і валить усе по дорозі, на них спала навала польської кавалерії. В одну коротку мить коні вдерлися в ряди німецької піхоти, валячи та давлячи солдатів. Панцерна кіннота пробилася крізь піхотинців, захопила їх за собою, звалила їх з ніх та задавила. Опір тривав недовго.

Хоругви помчали в сторону рейтарів Дантеза. Підполковник відвів коня до першої лінії вершників і махнув оголеною рапірою. Він добре знав німецьку команду:

— Rührt euch! (Рухатися!)

Рейтари рушили риссю в сторону панцерних хоругв, що мчалися на них. Тисячі рук опустилися до кобур, тисячі пуфферів піднялося, приготовлених до пострілу.

— Feuer!

Перша і друга лінія дали вогню. Сотня польських вершників впала з коней, декілька жеребців покотилося по землі.

— Alt!

Чорні вершники перейшли галоп. Вони схопили палаші та вскочили в хмари порохового диму, що висіли після пострілів.

І відразу ж на них впала навалою польська кіннота. Спочатку роздалися болісні крики та іржання тисяч коней, потім брязкіт зброї, гук пострілів і передсмертне хропіння конаючих. Рейтари ставили жорсткий опір. Кількість трупів помножилася, коли шаблі зустрілися з палашами, коли чорні вершники та кнехти рубалися з панцерними товаришами і з почтовими. Хоругви оточили рейтарів з усіх сторін, ті ж збилися у тісне коло, кінь при коню, і запекле боронилися…

Северин Калинський, який командував панцерними, махнув буздиганом. На той знак прозвучали труби. Польські хоругви відскочили, залишаючи закривавлений вал кінських та людських трупів, і відскочили у бік, не маючи змоги зламати рядів ворога. А потім з шумом крил на рейтарів навалилися гусари Собеського та Одживольського. І відкинула найманців до заду, змила, ніби морська хвиля тонкі тростини… Ніхто вже й не думав про опір. Гусари наступали через завали трупів, вони рубали рейтарів без жалості та милосердя, напирали на них кінськими грудями. Ніхто не просив пожаліти їх. Ніхто з людей Дантеза не протягав палаша ефесом до переможців, ніхто не крикнув: «Pardon!». Вони вмирали мовчки, боронилися до останньої краплі крові — побиті, роздавлені, розсічені, віддаючи удар за удар, випад за випад. Калиновський бився до кінця. Врешті, коли гусари і панцерні вирізали рейтарів, догнали гетьмана посередині кривавого поля, схопили живцем, оточили з усіх сторін. А він стояв і дивився безпристрасним оком на трупи, кров і мертвих коней.

— Усього війська воля, щоб ваша милість не жила, — сказав Пшиємський. — Віддай наказ шотландцям, щоб вони капітулювали! Досить вже крові пролилося.

Гетьман навіть не поворухнувся.

— Забрати його! — кинув Пшиємський драгунам. — Затримати на квартирі і пильнувати!

Калиновський дозволив себе провадити без протестів. Він ні слова не промовив, коли жовніри оточили його. Собеський нахилився до Пшиємського:

— Де Дантез?

— О, під три чорти! Хапай його, хапай, доки не буде запізно!

— Не треба, — прозвучав чийсь голос.

Дантез, закривавлений, блідий і ледь живий, йшов до них через завали трупів. Врешті опустився на одне коліно, вбив рапіру в землю і здійняв капелюха.

— Пароль, милостиві панове.

Пшиємський дав знак своїм драгунам.

— Беріть його!

*****

До Таращи прибули ще того ж самого дня. Ще до того, як остигли стволи гармат та мушкетів і трупи біля редутів, Собеський разом з Пшиємським, Одживольським та Чаплинським ступали до воріт церкви. На цей раз в якості депутації від військової конфедерації. Богун і козацькі полковники чекали на них як і два дні тому — перед царськими воротами. Мовчки поклонилися: козаки ляхам, а ляхи — козакам. Всі познімали ковпаки, шапки та копузи — одні польські, а другі… теж польські, тільки з добичі. А потім запала тиша. Довга, страшна, напружена.

Шляхтичі, багаті пани, полковники і землевласники, останні лицарі Старого Світу, спадкоємці гербів та клейнодів сарматів, яки, прибувши на береги Вістули сторіччя тому, учинили слов’ян, що мешкали там, своїми підданими, мірялися поглядами з молодцями з степів, які, народившись з битв і різні, з безсмертної слави запорізького війська, тепер простягали руку до найвищих лаврів — по шляхетські герби і привілеї. По вольності, здобуті, здобуті кров’ю та польським мечем у війнах з хрестоносцями, бранденбуржцями, Москвою, турками і татарами, які були видерті у королів-тиранів та власних можновладців взамін за вірну службу, за любов, честь та відданість, за відсутність отрути в келихові і спини, безпечні від скритовбивчого удару. По шляхетські привілеї, перенесені потім на язичницьких литвинів в угодах і уніях: кревській, городельській і любельській. І от через сторіччя, онуки та правнуки тих великих лицарів, польські пани мали перенести власну вольність, єдину в Європі, на запорізьких козаків. Дарувати свої стародавні герби та клейноди простому та невченому народові, але ж притому хороброму, який в численних битвах і сутичках показав свою силу, міць та мужність. Бо вже від чотирьох років польським панам прийшлося дуже добре ознайомитися з козацькою зброєю під Жовтими Водами, під Корсунем, Пилявцями, Збаражем і Зборовом.

Богун захарчав, розкашлявся, плюючи кров’ю. Він був блідий та слабкий, Баран з Гроїцьким підтримували його з двох сторін, об той не впав.

— Ва… Ваші милості, польські сармати, — промовив він тихо, заходячись кашлем. — Вважаю, що ви привезли нам відповідь на наші пункти угоди з запорізьким військом. Якщо так, то як звучить ваше останнє слово?…

Пшиємський зім’яв в руці лист з відповіддю. Він збирався відразу ж зачитати його усім присутнім, але в нього не було сил. Тому зробив глибокий вдих…

— Милостиві панове, полковники війська запорізького. Відповідь наша… звучить…

Він спустив голову та поклав долоню на рукоять рапіри.

— Звучить: ні. Ми не дамо вам наших шляхетських привілеїв. Не допустимо козаків до гербів.

Поміж запоріжцями повисла страшна, всеохоплююча тиша.

— Не заперечуючи вашої лицарської хоробрості та стійкості в боях, не можемо ми допустити до привілеїв людей, які не уродилися шляхтою, але є generationis plebeorum^[122], простолюддям, оберненим в хлопство. Наша шляхетська вольність була надана нам Богом за мужність та чесноти гербових панів-братів. І як така, не може вона бути перенесена на нижчі стани, на міщан, а над усе — на плебейський, хлопський стан, з якого більшість з вас і виводиться.

Богун захарчав. Він мало не впав, але його підтримали козаки. Гарчання розійшлося поміж козацькими полковниками; вуса, брови та бороди настовбурчилися, руки схопили пістолі і шаблі. Ось-ось вже Гроїцький та Баран хотіли кинутися на польських депутатів, вже хтось скликав козаків перед церквою; у повітрі висіла звада…

Спокій врятував Богун. Він вдарив Гроїцького по плечу, відштовхнув Барана, з усіх сил вдарив булавою по столу. І тут же зблід, немов не впавши на складені тут же папери.

— Ага, виходить так воно, — з трудом видавив він з себе. — Як ми були вам… потрібні, то ви нам сукно давали, в море вийти дозволяли, тоді ляхи козаків за рідних братів мали. Як треба було під Хотин, ми пішли під Хотин. Як була звада під Смоленськом, ми пішли під Смоленськ. Як треба було царя грабувати, так ми й грабували. Як треба було пана Владислава підтримувати, то ми дорогу до престолу царського шаблями прорубували. А як непотрібен став козак — то треба його нагаєм від панського столу відігнати, не кинувши навіть окрушини якоїсь. І треба його притинати, немов нігті чи волоси. То йому хутір відібрати, дітей на смерть побити, або ж просто в степ вигнати — нехай здихає, мов той собака.

Замовк. Кров пішла з вуст.

— Одне вам скажу, панове-ляхи, — простогнав він. — Не варті ви своєї великої Речі Посполитої. І кажу вам то, пророкую, що колись ви її втратите… Втратите двір свій, власну спадщину, яку батьки ваші у диявола, у Москви, у язичників з горла витягли. Діти ваші стануть її по всьому світові шукати; без дому тулятися, руки заламувати. Але ж ніде її не знайдуть. І тільки тоді пізнаєте ви, що втратили, занапастили на віки, коли москаль батогом вас вольності вчити буде, коли німець вас з собаками рівняти буде. Нам то вже буде байдуже. По Січі тоді трава поросте, подавлять нас татарські бахмати, виріжуть москалі і турки. Але ж ви будете жити… Цілі покоління у вогонь підуть, вороги море крові з вас виточать, і пропадуть у вас всі ваші герби, персні, делії та коні, замки і міста. А корону небесного королівства Речі Посполитої три чорні орли роздзьобають. Тільки те й залишиться вам з вашої ляської слави.

Якийсь час він хрипів та спльовував кров’ю.

— Гроїцький, — сказав він врешті. — А дай нам ті листи, які Виговський в канцелярії переписав.

— Як то? — жахнувся полковник. — А нащо? Не дам!

— Дай, сучий сину! — гиркнув Богун. — Бо башку тобі розіб’ю, немов ту посудину!

Він стукнув булавою в стіл, з одного замаху розбивши глиняний жбан з палянкою.

— Кажете, що ми хами, плебеї, що нам привілеїв шляхетських надавати не можна. Тоді я покажу панам-ляхам, яка в нас честь. Давай папери!

Гроїцький без охоти витягнув з-за пазухи складені вчетверо документи. Богун взяв їх дрижачою долонею, після чого пальнув ними об стіл, перед самим Пшиємським. Ображений генерал схопився за зброю, але ж як тільки кинув оком на папери — скаменів. Завмер. І відразу ж схопився за голову.

— Господи Ісусе!

Собеський глянув йому через плече і почув себе так, ніби хтось вгостив його в лоба обушком.

На розграфленому папері був змальований план табору коронної армії під Батогом. Справною рукою були накреслені обриси бастіонів та куртин, острогів та редут. Довгими лініями та чотирикутниками були зазначені становиська таборових возів і артилерії, намети гетьмана та полковників.

Пшиємський витягнув папери, що лежали зісподу, і аж застогнав. Це був повний склад всього коронного війська під Батогом, починаючи з волоського загону Єжі Рущица і закінчуючи на хоругвах гусарських, аркебузницьких, драгунах та іноземній піхоті. Особливо був доданий навіть приватний загін драгунів Чарнецьких. Війська були описані з усіма подробицями, тут же було записано: скільки коней і скільки порцій нараховували наступні хоругви та загони.

— Звідкіля це?… — з трудом видавив з себе Пшиємський. — Звідкіля ви це… маєте?

— Це мені показав Хмельницький, а користаючись можливістю, коли він лежав п’яний, я наказав Виговському зробити копію. Тримайте, ляхи. Познайте нашу хлопську честь і гідність. Так ось я, кальницький полковник, міг би ці папери затримати і, знаючи, як табір виглядає, вибрати всіх вас, ніби риб з підсаки; шиї ваші уві сні порізати. Але ж, як ви самі говорите, як звичайний хлоп, а не шляхетно уроджений, віддаю вам ці папери від імені запорізького війська, щоб бачили ви, наскільки заскорузлі та плюгаві козацькі серця. І наскільки сильно повинні ви повинні зневажати нас.

Поляки звісили голови.

— Хто вам це дав?

— Ставлю всю власну молодецьку славу ще й барилку з горілкою, що тільки від Хмельницького ви можете довідатися правди. Мабуть він договорився з якимось зрадником, який спорядив для нього плани табору. Ви… дивіться. Я звичайний, простий козак, невчений. Але ось що вам повім: зраджено вас, панове-ляхи. Хтось, хто бажає вашої смерті, видав нам на смерть всю коронну армію. Все лицарство Речі Посполитої. А я, простий козак, щоб мене трясця взяла, замість того, щоб ваші ляські горлянки різати, ці пергаменти вам показую. Бо дурний.

— Так що глузуйте над нами, панове ляхи, — сказав Баран. — Ну, давайте, кажіть же, які ми дурні, що замість того, щоб всю справу затаїти, по-кавалерськи, з піднесеною кірасою, по-лицарськи в поле виходимо.

— З відкритим забралом, придурок старий, — поправив його Гроїцький. — Одне є певним. Хтось в Речі Посполитій, можливо, навіть хтось з вас, бажав вам, ляхи, честь і славу запевнити. Ось тільки що посмертну.

— Зрада! — сурово мовив Одживольський. — І що ми зараз будемо робити?

— Милостивий пане Богун, — одізвався Собеський. — Те, що ви нам зараз показали, змінює постать речей. Від щирого серця ми цінимо те, що ви учинили, і такою ж буде думка всього коронного війська. Дозвольте нам останній раз порадитися над вашими кондиціями перед церквою.

Богун покивав головою. Полковники зібралися до виходу. Пшиємський мало не втратив свідомості. Одживольський був блідий, ніби жіноча сорочка. Ця страшна новина поразила їх ніби блискавка.

— Не повернуться ляхи, — зі злістю в голосі сказав Баран.

— І трясця їх мордувала!

— І кий їм у сраку!

— Знову війна буде!

— Чекайте, — прохарчав Богун. — Останній раз вухо до них наставляю.

Довго не чекали. Двері церкви відкрилися знову. В них показався Собеський та Одживольський. Молодий ротмістр ішов з піднесеною головою.

— Пане Богун і вся старшино війська запорізького, — промовив він. Продовжив вже тихіше: — Ми, коронне лицарство… Жовніри та захисники Речі Посполитої… Польські шляхтичі гербові…

Він знову замовчав.

— Та що тут довго гадати. Ми згодні!

Козаки скрикнули одним голосом. Зірвали з голів шапки, підкинули їх догори. Всі вони почали обійматися, стискати один одного.

Богун пішов до Собеського. Вони впали в обійми…

І тут кальницький полковник сильно затремтів. І знову його перекосило, тілом потряс пароксизм болю. Він осунувся і впав на стіл, схватився за бік, зуби застукали…

— Смерть іде, — простогнав він; обличчя покрилося блідістю. Запоріжці кинулися рятувати свого вождя, з другого боку до козака припали Одживольський і Собеський. Богун кидався і хрипів, з його вуст текли червоні струмки. — Кінець, — простогнав він. — Кінець, панове-молодці. Але мені нічого не жаль, коли угода… В степу… В степу поховайте, — майже проскиглив він. З очей стікали сльози.

Собеський не знав, що з ним діється. Він дивився на вмираючого полковника, і могло б здаватися, нібито його постать росте, робиться потужнішою, що світло б’є з очей та піднесеного чола.

— Пане полковнику! — скрикнув він, — підіймаючи руки догори. — Жаль вмирати в такий час. І твій кінець ще не надійшов!

Одним швидким рухом до решти розірвав він закривавлені бинти на боку Богуна, відкриваючи страшенну, синю рану. І одним жестом, майже не відаючи, що чинить, він заглибив пальці в пухлині.

Богун завив, майже підірвався зі столу.

— Та що ж ви… Вмираю…

Собеський вирвав з козацького тіла щось мале, стікаюче посокою. Поклав його на стіл, і тоді цей маленький предмет покотився, залишаючи кривавий слід. То була мушкетна куля…

Богун завмер. На його обличчя повернулися рум’янці. Він з криком схопився за поранений бік, здивовано погледів на Собеського.

— Ва… ваша королівська величність… Я… Ваша милість полковник. Я не знаю…

— Спи, гетьмане, — прошепотів Собеський. — Заберіть його і перев’яжіть.

Козаки тріумфували, кричали «віват!». Відомість про згоду на козацькі умови вже розійшлася серед молодців, тому біля церкви палили з пістолів, волали «у-ха!», танцювали, котили й відкривали бочки з медом та палянкою.

— І як ти того зробив, пане-брате? — спитав Одживольський.

— Я… — прошепотів Собеський, — …не знаю.

— А впорався добре, — буркнув Пшиємський. — Тепер козаки будуть до нас прихильнішими.

— А яким ти гербом печатки ставиш, пане Марку?

— То ваша милість не знає? Яніною!

— Яніна? Щит на щитові? — замислено промовив старий полковник. Тоді я про вашу милість вже чув.

— Де ви чули? І що?

— Та мені воно якось соромно і казати…

— Пустих слів казати ж не станете, пане-брате!

— Говорили, нібито ти станеш королем Речі Посполитої, — засміявся Одживольський.

— Хто таке говорив?

— Козаки. А ще баби на ярмарку.

Богун зімлів. Могло статися, що він би і цей світ покинув від втрати крові; на щастя, Пшиємський визвав козаків і наказав їм перев’язати отамана. Після чого він впав в обійми з Бараном, Гроїцьким та останніми полковниками.

— Тепер треба угоди скласти належним чином і підписати, — з трудом промовив Пшиємський, ледь вивільнився з запорізьких обіймів.

— Немає тут Виговського, і мало хто з молодців вміє писати, — сказав на це Гроїцький. — Ви спорядите угоду і пришліть її, вже підписану, через два дні. Це буде двадцять перше травня.

— Або ж… перше juni за нашим календарем. А що зробить Хмельницький, коли про це довідається?

— Він нічого не скаже.

— Нібито чому ж?

— Бо вже буде секір-башка! А коли Богдана не стане, ми прийдемо до вашого табору угоду присягати. З усіма полками.

— Добре. І ми будемо раді зустріти вас. Через два дні я пришлю мил’с’даря Чаплинського з паперами.

— Так точно, ваша милість генерале!

*****

— Ну що, курвини сини, чули?! — буркнув Сірко, не випускаючи з вуст цибуха добутої у ворога люльки. — Угода укладена!

Козаки Богуна схопилися на ноги.

— То ми вже є шляхта, панове-браття! — скрикнув Криса.

— Ну а я тепер ясновельможний пан!

— А я — ясно освічений!

— Дурень! Ти все життя хлопом будеш!

— А ну цілуй руки! — Криса протягнув до Сірка обидві руки, прикрашені чотирма шляхетськими перснями: Кошцєшою, Равічем, Наленчем та Правдзіцем. — Цілуй панські руки!

— Пилипе! Давай-но гетьманську чару! Є оказія до горілки засісти!

— Персні коронні, шляхетські! — закричав Криса, відриваючи від пояса жменю шляхетських печаток. — За шостака, за орта, за тимфа віддам! Гей, панове шляхта запорізька, купуйте, бо хто без персня на пальці, той є хамом, не достойним лицарської честі плебеєм! І такому тільки чеканом в зуби!

Козаки кинулися до Криси і почали виривати персні один у одного, оглядати їх, передавати з рук до рук.

— Оцей! — рикнув Сірко. — Цей мій буде! Тут є три списи, значить — рід лицарський! Скільки хочеш?

— Та що там довго гадати! Давай тимфа!

— Тю на тебе? За що тимфа? Як то так? Чому так дорого?

— Бо ти є хлоп, а це герб достойний. Занадто добрий на твої хамські руки!

— О, дивіться-но, які тут на перснях бестії! — здивувався молодий козачок. — Дракони, лебеді, чорти якісь. А тут, що я бачу — граблі?!

— Як то, граблі? Значить, то є хлопський перстень, а не шляхетський! Гей, Сірко, хаме, оцей буде для тебе добрий, чубарику!

— А ти що береш?

— Оцей, з лілією!

— Хо, відразу ж видно, що то перстень дівки гулящої! Лілія! Теж мені!

— Ги, дивіться-но, сарацина голова!

— А тут куревська пизда…

— Де пизда, а ну покажи!

— То не пизда! — пояснив Криса. — То є жіноча хустка. Значить, Наленч.

— Еее, то значить, той герб є для бабів добрий!

— А це що за герб, Криса? Як він зоветься?

— Ну і як? Три хери…

— Ха! Ото мені, брат, підходящий перстень. По ньому відразу видно, що ти пан на всю харю! І чоловік, як видно, на всю мотню! То і звучати буде: Матвій голитьба гербу Три Хери!

— Та які хери, дурню! То ж соснові гілки! А герб зветься: Годзємба.

— А мені давай зі срібною стрілою!

— За нього заплатиш два шостака!

— Як то? Чому так?

— Бо то герб знаменитий. Савроматський і вандальський.

— Звідки відаєш?

— Бо на нім знаки, як на дніпровських курганах, невіглас. Це значить польські савромати їх там залишили!

— Дивіться, брати! Діва на ведмедеві! Давай, Криса!

Не минуло багато часу, як всі персні з пояса Криси зникли. Молодці добре запаслися ними. Деякі, більш заможні, взяли по два, по три. І відразу ж посварилися, вимінювалися, бились та видирали собі найбільш знамениті печатки.

— Милостиві панове! — скомандував Сірко. — А тепер до палянки! Вип’ємо за нашу нобілітацію!

— А я з тобою не п’ю! — заявив Криса.

— А це ж чому?

— Бо ти хам, а я — шляхтич. І герб в мене більш цінний. Дивись, три чортячі голови гравіровані! А в тебе що? Стіг з села! Та на погибель з таким гербом! Старим бабам на сміх!

— Ах ти ж, курвин сину! Почекай но!

А потім все пішло навіть дуже швидко. В півтемряві блиснули запорізькі шаблі, і так відбувся перший поєдинок шляхетно «уродзоних» козаків.

Розділ VI Initias Calamitatis Regni

Покаяння Його Милості Даніеля Чаплинського, чигиринського підстарости * Що означає I. C. R., або ж, чому це є початком нещасть Королівства Польського і Великого Князівства Литовського * Похорон Тараса * Нобілітація post mortem * Помста диявола Барановського * Присяга Богуна

Даніель Чаплинський, поручник національної панцерної хоругви, а чотири роки тому — чигиринський підстароста з милості ясноосвіченого Олександра Конєцпольського, ніс хрест вже чотири роки… З тієї миті, коли вигнав з хутора в Суботові Богдана Хмельницького, коли наказав своїм татарам майже до смерті побити Тимофія, коли, в кінці кінців, оскаржив старого козака в зраді і відібрав у нього Гелену.

Якби ж то йому знати, що вже тоді Хмельницький розмовляв з королівськими посланниками! Якби ж то йому здогадуватися, що Запоріжжя мало готуватися до війни з Туреччиною! Хмель, зламаний звинуваченнями у зраді, збіг на Січ та підняв козаків на боротьбу, розбиваючи війська Речі Посполитої під Жовтими Водами та Корсунем. І все це — з вини його, Даніеля Чаплинського. Ні с того, ні з сього пан чигиринський підстароста зробився найбільш ненависною особою в усій Речі Посполитій. Це йому приписували на сеймах та сейміках провокування бунту. Це його голови вимагав Хмельницький в комісіях та угодах. Чаплинський міг би збігти хоча б до Пруссії чи до Цісарства. Він міг зашитися в якімсь куті і перечекати негоду, але цього не зробив. Він вступив до війська, бився з козаками, першим вибрався з обложеного Збаража, везучи листа до короля. В кінці кінців, він став поручником панцерної хоругви, а товариші та старшина оцінювала його мужність. Однак, полегшення він від того не зазнав.

Кожен раз, коли він бачив трупи, різні, спалені міста, вирізані села — до нього поверталися спомини чотирьохрічної давнини. «То все моя провина, — шепотів він сам до себе. — Це все я справив…» Він ішов крізь мерців та кров. І тому зараз віз в саквах батовську угоду, яка повинна була здійняти страшний тягар з його серця.

Старшина вже чекала їх побіля покинутої церкви. Чаплинський під’їхав під ворота, сплигнув з коня.

— Слава Богу!

— На віки віків!

Поручник увійшов до церкви, схилив голову та перехрестився. А потім підійшов до царських воріт, де його чекала козацька старшина. Там він склонився і поклав на стіл перед ними запечатаний документ.

— Це батовська угода, підписана маршалком та членами військового кола конфедерації коронних військ.

— Ну що ж, от і дійшли ми до договорів, — процідив крізь жовті зуби Баран. — А перевірте но, чи все там як слід стоїть.

Гроїцький та ще один козак — видно, сусцептант^[123], а може подпісек^[124] з канцелярії Виговського, взяли лист і почали читати.

— Погодилися ляхи, щоб і ноги собачих синів, єзуїтів, в руському князівстві не було. І на Київську Академію грошей покладуть. А нам — шляхетські привілеї!

— А де ж це Богун?

— Хмельницький його на нараду визвав.

— Тоді, пане Чаплинський, — сказав Гроїцький, — підписуємо угоду, а ти забереш папери до обозу. Я дам тобі сороку семенів, щоб тебе від ворогів пригода не спіткала.

Гроїцький взяв перо та склав замашистий підпис на обох копіях угоди.

— А я за себе і за Богуна підписую, — буркнув Баран.

— Як це то: за Богуна? — почав протестувати Чаплинський. — Що, хочеш підробити його підпис, мил’с’даре полковнику?

— А хто впізнає, який підпис мій, а який — Богуна? — запитав Баран, виписуючи на угоді два хрестики. — Ми прості козаки, колегії в Дикому Полі кінчали, а не в Києві.

Наступний хрестик, хоча й не дуже охоче, Пархоменко. Після нього накарябав невиразний підпис по-російськи Сава Савич. Чаплинський забрав копію документу, сунув за пазуху. А потім полегшено зітхнув. Сталося!

— Завтра зранку ми прийдемо під табір з полками присягати угоду, — сказав Гроїцький. — Знаком буде знамено з Богородицею. Я ж забираю угоду та повертаюсь. Чолом вашим милостям.

— Бувай, пане Чаплинський. Повези добру новину до табору!

Чаплинський обернувся та вийшов з церкви, перед тим зложивши уклін Христові. І через хвилинку всі почули стук копит його коня. Баран теж обернувся і положив на столі перед іконостасом та царськими вратами акт батовської унії. Сонце вже сховалося за лісами, і лише вгорі, під дерев’яною стелею присвічували останні, червоні денні блиски.

Несподівано коло церкви заіржали коні. Хтось крикнув, за вікном пролунав глухий стукіт падаючого тіла. Баран неспішно повернувся до дверей.

З брязкотом шпор до церкви увійшли обірвані, понурі постаті польських жовнірів в рваних жупанах, приталених куртках та вицвілих деліях. За ними з’явилися чорні рейтари. Вони затрималися на порозі. Погляди прибулих та козаків схрестилися.

— Ваша милість з табору? — запитав Баран. — Залишили тут щось?

Шляхтич, що був на чолі поляків посміхнувся: страшно, безжалісно, холодно. Долоня в залізній рукавиці сягнула до головні шаблі.

— Почекайте, дітки мої, — прошепотів він. — Сьогодні вже накормлю вас досита. Тааак. Я ж знаю, які ви спрагнені…

— Пане шляхтичу, що це ви?

— Де акт батовської унії?

Черкаський полковник похилився, його губи стягнулися, відкриваючи зуби. А потім він схопив рукоять шаблі-ординки.

*****

На перемовини з маршалком конфедератів та полковниками Дантез йшов зі спокоєм в душі. Він розумів, що його ні в якому разі не чекав приятельський дискурс з пивом та горілкою. Француз очікував найгіршого —вибуху гніву конфедератів, тортур, а може, навіть, і смерті. Все в залежності від того, в яких настроях будуть пани шляхтичі. А настрої дуже часто залежали від кількості випитого меду та вина.

Бертран не жалівся над власною долею. Один раз, під шибеницею в Пшемишлю, він вислизнув з обіймів кістлявої коханки. І він не був впевнений, чи вдасться це йому в другий раз, але доброго настрою не втрачав. Бо ж, як мовили в Польщі: до трьох раз стукають. А він втік від смерті усього лише вперше. Звичайно, якщо б рахувати всі битви та поєдинки, в яких він вийшов живим, у нього зібралася б не одна, а, принаймні, дюжина хрестиків. Але ж — йому й так було дано пожити довше, ніж він сам вважав. Принаймні, один раз він обдурив смерть, так що зараз був готовий йти їй назустріч з піднесеною головою. В сумі — не перший раз.

В гетьманській канцелярії зібралися найбільш важливі полковники коронного війська. Був маршалек Пшиємський, були Одживольський, Собеський, Гродзицький, Друшкевич та багато інших. Всі ледь розміщалися за столом. Дантез, без якогось хвилювання дивився на нахмурені вусаті обличчя, позначені шрамами, на блискучі очі, високо підголені за лицарською модою голови. Він куртуазно склонився маршалкові, смутно всміхнувся Собеському.

— Пан полковнику Бертране де Дантез. Ти був довіреним слугою та поплічником гетьмана Калиновського, якого, за вироком військового конфедератського кола було ув’язнено за зраду та шаленство, оскільки він хотів використати коронну армію заради приватної війни з Хмельницьким. Тому ти теж залишишся під сторожею, доки ми не вияснимо всієї справи на найближчому, надзвичайному сеймі. Але ж тим часом трапилася страшна річ, яка підтверджує нашу думку, нібито існувала змова, а бо ж і дійсно дійшло до зради Речі Посполитої. Хтось передав козакам плани табору під Батогом і склад коронної армії. Цей хтось зрадив нас та видав на смерть з рук Хмельницького.

Пшиємський кинув на стіл накреслений на папері план табору. Дантез глянув на план і смутно всміхнувся.

— І тому я зараз запитую, чи ваша милість бачила ті папери, а якщо так, то чи відомо тобі, хто передав їх козакам?

Гірка посмішка не сходила з вуст Дантеза.

— Так, — відповів він, дивлячись Пшиємському прямо в очі. — Ці мапи я бачив. Однак, перш ніж я хоч щось скажу, милостиві панове, власною честю поручіться, що не порубаєте мене після того, що почуєте. Дуже гаряча кров тече в вас, панове поляки, а я хотів би хоч трохи ще потішитися вином та жінками.

— Цього обіцяти я не можу. Однак… — Пшиємський знизив голос, — …даю nobile verbum при свідках, що, якщо ти в це діло замішаний, то тут ми тебе не вб’ємо, але ти станеш перед судом Речі Посполитої. В цім випадкові: перед сеймовим судом, який справедливо оцінить твою вину.

— Слова вашої милості мені повністю достатньо, — сказав на це Дантез.

— Тоді говори, ваша милість кавалере. Хто нас зрадив? Хто видав Хмельницькому та Богунові плани табору?

Дантез набрав повітря в груди. Він не міг витримати поглядів польських шляхтичів, тому опустив голову.

— Це я, не хвалячись, зробив.

— Що?!

— Як це?!

— Зрада!

— На погибель!

Полковники закричали, зірвалися з місць, а найбільш гарячі схопилися за шаблі. На щастя, всіх їх призупинив Пшиємський. Конкретно ж, це зробили його драгуни з зарядженими мушкетами.

— Як же то… — простогнав Одживольський. — Для чого ж пан таке учинив? Для чого пан відплатив Речі Посполитій зрадою за гостинність?

— Я знаю, що те, що я повім зараз, вас здивує, чи навіть, розлютить, — продовжував Дантез. — Однак же, діяв я не сам один. Я всього лише вірний слуга великого пана, який врятував мене від смерті, призначив оберстлейтенантом та вислав до вашого табору з місією видати на смерть козакам все коронне лицарство. Для цього я повинен був увійти в милості гетьмана Калиновського, обіцяючи йому велику булаву, про яку він вже давно мріяв, і схилити його провести наступ на козаків. Потім моєю ціллю була допомога Хмельницькому, щоб той без труду розправився з коронною армією. Мій пан видав на вас вирок. Я ж повинен був стати Малодобрим Майстром, Калиновський — моїм помічником-челядником, а Хмельницький — катівським мечем.

Гамір, який вибухнув після цих слів, було чуто аж на майдані. Перо в руці писаря зламалося надвоє — він відразу ж узяв наступне, але не міг занурити його в чорнило. В кінці кінців, він його таки вмочив до половини, знову зламав, перекинувши чорнильницю… Ні, він не був у стані писати.

— Тоді я питаю, пане Дантез, ким був твій пан? Відкрий нам його ім’я!

Дантез затремтів. Ось прийшла найгірша мить.

— Мій пан, який бажав вашої смерті… це…

Його погляд побіг наліво, до стовпів, що притримували стелю. На одному з них висів великий портрет. На ньому був зображений могутній пан з похмурим виразом на обличчі, вдягнений в багатий, малиновий жупан, в делії, обшитій соболями та горностаями. На його гордо піднесеній голові був ковпак з чорного соболиного хутра зі золотою фібулою. А з шиї звисав… золотий ланцюг з зображенням баранця… Найвищий іспанський та австрійський орден, яким нагороджувалися лише князі крові та удільні государі. В Речі Посполитій була тільки одна людина, один найбільш могутній з усіх пан, який міг його носити… І це був…

— Той, хто зрадив Річ Посполиту, — промовив Дантез тремтячим голосом, — хто видав на смерть коронне лицарство — то Ян Казимир Ваза. Ваш король, вибраний в елекції Anno Domini 1649. Ваш суверен. Це він зажадав крові та шляхетських життів. Його Королівська Величність видала вас всіх на погибель.

Зробилося тихо. Настільки тихо, що біло чутно тяжке дихання коней, що стояли на майдані, крики сторожі та скрип возів, які перекочували на інше місце.

— Не може того бути!

— Ні, — прошепотів Собеський. — Це неможливо.

— Брешеш, ваша милість!

— Докази! Які в тебе є докази?!

— Я складав присягу перед Його Королівською Величністю два місяці тому в замку в Красичині. Взамін за це я одержав призначення на оберстлейтенанта, на якому є королівський підпис, — пояснив Дантез. — І в кінці, мої шановні, для чого чоловік, як я, міг би зрадити коронне військо, якщо за тим не йшли королівські накази? Ну чого б такого міг дати мені Хмельницький за плани табору? Бочку дьогтю? Палац в Україні? А чи залишилися хоча б які палаці при козаках, окрім тих, які були одібрані у руських панів? Скоріш, я одержав би якийсь хутір!

Буря, що вибухла після цих слів, здавалося, потрясла посади гетьманської канцелярії. Полковники кричали, верещали, розмахували шаблями. Хтось плакав, обіперши голови на руках. Інші стояли з відритими ротами, в повному приголомшенні. Та навіть якщо б в середину намету вдарила б блискавка, вона не зробила б такого враження, як слова Дантеза.

— Якщо це правда, — сказав Пшиємський, який єдиний зберіг спокій, — то горе нам, милостиві панове. Наша Величність пишеться як Ioannes Casimirus Rex. Чи то ICR. А повинно бути: Initias Calamitatis Regni!

— Неможливо це… Неможливо… — повторював Одживольський.

— Так говори, пане кавалере. Говори, для чого ж так сталося. Що обіцяв собі Ян Казимир Ваза після цієї зради? Для чого бажав він видати нас на смерть?!

Дантез захитався. Крізь пустелі та випалені степи власної пам’яті він повернувся до тієї миті, коли в каплиці красичінського замку розмовляв з паном Смертю. Чи то з Яном Казимиром, великим князем руським, прусським, мазовецьким, лівонським…

— Король бажає збудувати нову Річ Посполитую. Нове королівство Польщі та Литви, в якім він запровадив би absolutum dominium. Наш пан заздрить Людовікові Сонцеві, цезареві та повелителям Іспанії. Він заздрить навіть Кромвелеві, який є жорстоким тираном і в Англії з своєї волі палить та рубає голови. Однак король Ян Казимир знає, що найбільшою перешкодою в його амбіціях є шляхетський народ Речі Посполитої. А останнім його бастіоном є армія Польської Корони; лицарство, яке може збунтуватися проти короля. Тому наш пан і постановив зрадити вас і видати на погибель козакам. А все це для того, щоб на наступному сеймі потрясти Річчю Посполитою і показати, що коронні лицарі не здатні боронити країну перед ворогом. Тоді сейм дав би йому гроші на військо чужоземного зразка, яке буде слухняним королеві. Ян Казимир хотів замінити лицарську польську кавалерію, гусарію та панцерних іноземним жовніром, а коли вже б мав у руці таку силу, він розпалив би громадянську війну, побив шляхту та зніс би вашу шляхетську вольність. Навічно.

Пшиємський опустив очі.

— Це звучить настільки страшно, що аж… правдиво.

— Бо то і є правда. Що можу підтвердити перед сеймом та сенатом. І перед кожним судом Речі Посполитої.

Собеський провів поглядом по суворих обличчях полковників та ротмістрів.

— Ян Казимир зрадив нас, якби невірних собак, а за кров нашу, що ми за Річ Посполиту пролили, нам смерть запропонував.

— За що?! — простогнав старий Одживольський. — За що нам все це? За мої шрами та сивину? За стільки років служби?

— За політику, — буркнув Пшиємський. — Бо є в Європі така річ, що зветься політикою ясноосвічених монархів та їхніх династій. І в ім’я цієї політики жертвують людьми честі, підсипають отруту до келихів, б’ють у спину кинджалами та замикають в Бастилії. От і ми — коронне лицарство — виявилися зайвими Його Королівській Величності. Але ж, хто буде за нас Річ Посполиту грудями захищати? Німчура та жабоїди, які за срібника до ворожого табору перейдуть?

— Якщо я щось можу сказати, — спокійно промовив Дантез, — то смію стверджувати, що будь-який повелитель в світі скарав би вас на смерть. Чи був би то Людовик, Філіп, Кромвель чи Фридерик. Ви зовсім не пасуєте до їхнього образу світу. Бо ж ви є вільними людьми… Громадянами, що піднімають на трон повелителів та скидають тиранів. Це ви, польські пани, які бажають правити Річчю Посполитою, а не щоб правили вами. І, як такі, ви є смертельною загрозою для кожного повелителя. Його Королівська Величність бажає бути як Людовік Сонце, який сам є панством і усім, що йому належить. Але ж він, однак, не бачить, що саме з волі шляхетського народу прийшлось йому панувати над вільними людьми, які самі бажають встановлювати власні права. І не розуміє він того, що, володіючи з волі шляхетського народу, не мусить він боятися потайного нападу, зради, засідки та підступності, оскільки, навіть якщо хтось проти нього виступить, то на сеймі чи на сеймикові, як вільна людина, але же не плануючи зради, змови чи обману.

— Ранами Христовими питаю, нащо ти все це говориш? Чому не затаїв такої страшної правди? — вибухнув Одживольський. — Краще вже смерть, ніж твої слова!

— Навіть найгірша правда є кращою, ніж життя в обмані. Я нікчемна людина, — глухо промовив Дантез. — Колись я був людиною честі… Однак, мене зрадили і осудили на смерть. Від страху перед шибеницею я відрікся всього, у що вірив. І взявся за виконання цієї огидної місії. Я погодився стати вашим катом. І наробив так багато зла, що… в подальшому вже не бажаю вам брехати. Тим більше, як самі бачите, всі мої інтриги повністю спалилися.

— І пощо ти все це говориш? Нашої милості шукаєш?

— Спілкуючись з вами, пане маршалку… зрозумів я, що ви… є такими ж, як я раніше. І я бачу в вас відбиток того, в що я колись вірив. Я вважав, коли приїхав до Польщі, нібито ви cum barbaris, що то є дикий край поміж Москвою, Швецією та Бранденбургом. Але ж тепер, коли вас пізнав, я стверджую, що ви подібні моїм великим предкам, які згинули від стріл з англійських луків та цісарських аркебуз під Азенкуром та Павією, у війнах та бунтах. Ви є останніми лицарями цього світу. І навіть одяг у вас лицарський… І голови ви підголюєте, як наша давня шляхта.

— Не треба нам тут кадити, рейтузнику, — холодно промовив Пшиємський. — А за те, що сам учинив, тебе чекає сеймовий суд. А потім — можливо, кат з мечем. І тепер немає часу на компліменти, пане французе. Краще вже доручи душу Богові. І молитву якусь промов, добре раджу.

— Я прошу тільки однієї милості.

— Слухаю.

— Якщо дійде до необхідності битися, я хотів би… стати до бою на вашому боці. І хотів би у смертній сорочці, без зброї.

— Не можу того дозволити!

— Ваші милості, — прошепотів Собеський, — але ж він розказав нам усе. А на додаток, врятував мені життя в битві. Проявимо милість до нього!

Полковники зашепотіли між собою. Пшиємський тихо зітхнув.

— Якщо дійде до битви, в якій стануть вирішатися долі всіх нас, я дозволяю, щоб ти став до бою поряд з його милістю, паном Собеським.

Дантез поклонився до самої землі.

— А до того часу ти, мил’с’дар, залишишся під вартою. Вивести!

Дантез склонився ще раз. До входу він направився у супроводі драгунів Пшиємського. І після того у наметі все закипіло.

— За те, що Ян Казимир вчинив, ми маємо право вимагати його зречення! Ваза повинен відмовитися від корони! — скрикнув Одживольський, якого тіпало.

— Скликаймо генеральне коло війська!

— І виберемо власного кандидата до елекції! — сказав блідий Пшиємський.

Дантез раптово зупинився, як укопаний. А потім обернувся, розштовхав драгунів і впав на коліна перед Пшиємським.

— Ваша милість! — скрикнув він. — Ваша милість!

— Та що, під три чорти, сталося?

— Накажіть затримати… Євгенію… Мою утриманку. І пана Барановського! Вони хочуть поламати всі ваші плани і напасти на козаків, з якими ви вели перемовини в церкві.

Пшиємський швидко глянув на нього.

— Хоругва Барановського вийшла із табору три дні тому в розвідку. Якщо до сих пір не повернулася, то вже і не прийде, бо козаки обійшли нас навкруги. Що ж до Євгенії, не турбуйся, мил’с’дар. Навіть якщо вона покинула табір, її схоплять запоріжці, або й Орда. До Барановського вона ніколи не добереться.

— Дай Боже, щоб ти не помилився, пане генерале.

— Не помиляюсь, бо угоду ми вже підписали. Годину тому повернувся його милість Чаплинський і привіз нам листа, підписаного Богуном та старшиною війська запорізького. Як сам бачиш, козаки цілі та здорові.

*****

Був вже вечір, коли тіло Тараса вкладали до могили на пагорбі. Коли жовніри вже хотіли замкнути віко труни, Собеський утримав їх та поклав на грудях молодика розбиту бандуру.

— Спи, Тарасе, — прошепотів він. — Спи, і нехай присниться тобі Україна. Був ти молодий та малосилий, однак привів до того, чого гетьмани та великі пани добитися не могли. Народився ти селянином, але цей світ покинув вільною людиною. Оскільки я, Марек Собеський, польський шляхтич, після смерті допускаю тебе до свого герба.

Він зняв з пальця срібний перстень з Яніною та надів на палець Тарасові.

Жовніри з глухим стукотом насунули віко и опустили труну в глибину ями. Піп прочитав молитву і благословив могилу хрестом. Красноставький староста опустився на коліно. Молитву він промовляв майже безголосним шепотом, вслухуючись в глухий шум землі, що спадала на труну. Той звук був настільки зловісним, настільки понурим, що Собеський вже не міг винести його. Марек перехрестився, встав і відійшов. Він чуяв пустоту в серці, так сильно бракувало йому Тараса. То не повинно було… не могло закінчитися настільки страшно…

Депутати від кола хоругви чекали на нього біля коней. Коли він підійшов поближче, вони здійняли шапки та ковпаки.

— Милостивий пане…

— Так… — Собеський підніс голову та глянув їм прямо в очі.

— Пани полковники та товариство прийняли рішення домагатися зречення короля. І вибрали свого кандидата, за якого віддамо голоси на елекції… І ми вибрали вас… ваша милість.

Собеський завмер. Все здійснювалося до йоти…

— Королю… мій пане золотистий… — прошепотів йому до вуха Тарас. — Піднеси корону золоту, доки не розідрали її на клапті… Рятуй Річ Посполиту, охорони її від падіння…

— Добре, — хрипло промовив Собеський. — Нехай пророцтво виповниться.

*****

— Гей, бувайте тут!

Ніхто не відповідав на заклик, скрізь панувала глуха тиша.

— Чи вони перепились там, чи як?! — буркнув під носа Богун. — Чекайте, сам перевірю.

Кальницький полковник з трудом зіскочив з коня. Він схопив факел і пішов до зруйнованої церкви. Переступаючи поріг, схилився, віддаючи поклон всім святим. Коли вже був всередині, в темряві, випрямив шию і тоді вдарився чолом в пару ніг, що звисали зі стелі…

Він підняв факел і спочатку помітив босі ступні, потім шаровари, під кінець — порваний, покритий кров’ю жупан, а вище, над отвором в барабані, через який впадало місячне світло, очі його спіткали широко відкриті і застиглі очі повішеного.

Баран Худий висів на балці серед ікон та святих образів. Богун направився до іконостаса. По дорозі освітлював наступні набряклі, посічені обличчя, затягнуті більмом смерті очі. Біля образа Христа Вседержителя колихався Сава Савич. Поряд, опираючись закривавленим чолом в образ святого Іоанна Хрестителя, звисав Гроїцький. Над дияконськими воротами колихалися непорушні ноги Пархоменка. З його грудей стирчала рукоять лівака. Богун схопив її та вирвав одним рухом.

То була зброя німецької піхоти на службі Речі Посполитої.

Зброя жовнірів Пшиємського!

Стіни церкви та ікони були посічені новими ударами шабель і палашів. Святі образи покривала ледве засохла юшка, то в цьому, то в іншому місці було видно чорні порохові плями після близьких пострілів. Лише ікона Богоматері з Дитятком сяяла слабим блиском. Сльози стікали з її очей…

— Буваааай!

Козаки вскочили до церкви, чуючи голос полковника. Страшна картина поморозила їм кров в жилах; а потім всі почали бігати, мов навіжені, кричати, вони підсвічували факелами, хапалися за шаблі.

— Зрада! Зрада! — верещали вони все голосніше.

Богун оперся о стінку. Він, можливо, і осунувся б на підлогу, але його підтримали молодці.

— Шукайте акти угоди!

Козаки почали обшукувати трупи, видивлятися в кутах церкви. Не знайшли нічого.

— Нема, батько.

— Милостиві панове, — сказав Богун. — Ось ви бачите, як сплачує Річ Посполита за наші старання миру… Все було підступом, маючим на цілі перерізати горлянки нашим полковникам!

— На погибель ляхів!!! — рикнули молодці. — Різати ляхів!!!

Богун випрямився — страшний, тремтячий, не опанований. Він підійшов до іконостасу та звалився на коліна перед Богоматір’ю з Дитятком.

— Мати, Богородице, свята і пречиста. Ранами Христа, сина Твого, присягаю тобі і вам, милостиві панове, що зрада без помсти не залишиться! І допоможи мені в тім Отче небесний з усіма святими. Будемо бити ляхів, милостиві панове молодці, без милосердя! І бити будемо страшно!

Богун піднявся з колін, його підтримували козаки, потім підійшов до Савича. Взяв і поцілував його мертву руку, потім обійняв ноги повішеного.

— Согрішив я, браття, — заплакав він. — Повірив я ляхам невірним, і привів я вас до смерті. Але знайте, що кров ваша не надаремно була пролита, а за голову кожного з вас тисячу ляських накажу зрубати. І буду мордувати їх так, щоб знали, що гинуть вони. Буду їх на палі саджати, на галузях вішати. Стану їх за конями тягти, а ти, Матір Божа, станеш свідком, що помщуся я! Так що допоможи мені Матір, Божа Родителько!

Розділ VII Царство Небесне

Запорізька зрада * Поки світ світом, не буде поляк козакові братом * Остання атака * Пекло нас поглине * Гнів Речі Посполитої * Золотогривий * Батовська різня * Finis Poloniae * Коли король стає королем-духом * Богун і Дантез

— Herr Oberstlejtnant, козаки йдуть!

Людвік Гіза, оберстлейтнант полку Хоувальдта, приклав перспективу^[125] до ока. Але й навіть голим оком він би побачив запорізькі загони, які виходили з туману. Козаки зближалися шибко — спочатку піхота з аркебузами, за ними — верхові семени. Вітер повівав великою, малинового кольору хоругвою з Богоматір’ю.

— Будіть марешаля Пшиємського! Відкривати браму!

Гіза спустився по сходах разом з жовнірами. Мушкетери відсунули засуви, схопилися за великі половини воріт. Ті розкрилися, і оберстлейтнант з оголеною рапірою переступив поріг. Дуже скоро до нього підбіг захеканий запорізький сотник з декількома молодцями.

— Не стріляти! — крикнув він. — Ми йдемо до ляського табору!

— Їх милість пан маршалек Пшиємський очікує вас.

Сотник схилив голову. А потім, в одну мить схопив рукоять шаблі і — витягуючи зброю з піхов — з усіх сил рубонув оберстлейтнанта по голові. Гіза похитнувся назад, звалився без життя, а сотник махнув шаблею в сторону козаків.

— Вперед, браття!

Запоріжці кинулися на браму. Вскочили у відкриті ворота. Німців, що охороняли її, в одну мить порубали шаблями, вибили прикладами рушниць, чеканами та обушками. Але хтось з вартівників встигнув вдарити в тривожний дзвін. Його жалібне калатання розійшлося луною по всьому табору. Під брамою народився крик, який душе скоро залунав з подвоєною силою:

— Зраааадааа! Зрааадааа!

Запоріжці кинулися далі, поміж наметів, але ж тут спіткали опір. До бою вступали хоругви угорської піхоти, шотландці та драгуни Пшиємського. Ці проявили сильну відсіч. А потім на запоріжців вдарила волоська кавалерія Рущица, рознесла їх на шаблях і погнала назад, сівши на шию втікачам…

Собеський, Пшиємський і Одживольський завмерли, чуючи постріли, брязкіт шабель та відголоски бою біла таборної брами. Дуже швидко до них прискакав один з драгунів.

— Ваші милості, козаки прийшли до брами, роблячи вигляд, нібито з миром! А хоча знамено було вивішено, вирізали німців та драгунів!

— Марія та Ісус! Як же це то? — крикнув Собеський.

— Горе нам, — сказав Одживольський. Пшиємський нічого мовити не став, його обличчя побіліло, пальці, що держали булаву, стиснулися на ній.

— Не може того бути!

До них прискакали наступні посланці.

— Милостиві панове… Козаки! Йдуть! Від Бугу!

— Від Ладижина йдуть!

— Вони вже оточили нас!

— Несуть фашини та драбини! Тягнуть пушки.

Собеський схопився за голову.

— Як же так? Як таке можливе?! Ми ж підписали угоду…

— Угоду? Це вирок на нас і на коронне військо! Бийте мене, милостиві панове, бо то моя вина! — закричав Пшиємський. — Богун з полковниками зробив це лише для того, щоб замилити нам очі. Щоб ми не пішли з табору передчасно…

— Тоді биймо їх в ім’я Боже! — крикнув Незабітовський. — Це останній раз довірилися ми черні! Останній раз засіли до перемовин! Не може бути миру з різунами! Поки світ світом, не буде поляк козакові братом!

— Не зможемо ми в таборі оборонитися…

— Краще вже вмирати, ніж щоб гультяї та язичники мали б над нами панувати!

— До хоругви! — крикнув Пшиємський. — Ваші милості, візьмете кавалерію та угорську піхоту, підете на східну сторону, щоб боронити шанців та острогів. Сам я іду на захід, до редутів, там приймаю командування над німцями і шотландцями! В разі чого, прийду до вас на допомогу!

Всі розвернулися та роз’їхалися по своїх хоругвах. Це був вже найвищий час.

Туман почав рідіти; в будь-яку мить можна було сподіватися атаки. Собеський та Одживольський швидко зайняли позиції перед острожками, в яких розмістилися угорці. Перед польською кіннотою відкривався великий, плаский, опадаючий до ріки степ, по якому пересувалися тумани імли. Сонце вставало з-за пагорбів — в будь-яку мить імла могла розвіятися, відкриваючи ворожі війська.

Козаки йшли на табір з усіх сторін. Жупани, сіряки та свити молодців маячили в туманах сірими та зеленкуватими плямами, невеликі коники козачої кавалерії пирхали та дзвеніли мундштуками. Молодці йшли у звичайному, глибокому десятирядному строю запорізької піхоти. З собою вони несли рушниці, списи та аркебузи, фашини та кобили для захисту перед кавалерією. Йшли всі вони безкінечним хороводом, величезною юрбою, яка розтяглася від одного кінця степу до іншого — брудні та обдерті, часом в одних сорочках, а іноді і голі по пояс, багато з них — босі, вихуджені, з палаючим диким вогнем очами. І йшли вони, не затримуючись, нібито велика морська хвиля, готова за одним махом знести польські редути та загони.

— Шагом і рівно! — крикнув Богун. Кальницький полк йшов у першій хвилі, готовий відкрити вогонь, жадаючи помсти на ляхах; козаки лише чекали знаку від полковника.

Сонце піднялося вище. Імлистий туман, що скривав степ, почав ділитися на поодинокі клуби та зникати мов за дотиком чародійської палички. А коли він розвіявся повністю, козаки затремтіли, бачачи, що чекало їх перед укріпленими острогами з їхніми стволами фальконетів та гармат.

Гусари стояли нібито крилата стіна. Ряди товаришів та почтових блищали на червневому сонці металом обладунків, се ребристими перами, султанами та кистями. Блищали наперсники та наплічники, інкрустовані дорогоцінним камінням стремена, кіраси, прикрашені гусарськими хрестами та візерунками Богоматері, прикриті шкірами рисей, леопардів та тигрів. А потім зірвався вітер і зашелестів морем прапорців і прикрашених штандартів.

Богуна затіпало, коли він побачив серед імли та диму красноставського старосту. Марек Собеський сидів на коні збоку від своєї хоругви, одягнений в простий зеленкуватий жупан та сіру делію. На фоні сріблястих гусарів він був подібний обозному слузі. Як найменш гідний з почтових. Але ж зовнішній вигляд був оманливим. Польські ротмістри та поручники завжди одягалися скромно, щоб не виділятися з юрби. Зате в руці Собеського блищала щирозолота булава.

Якусь мить вони дивилися один другому в очі… Богун і Собеський. Людина, якій не довелося стати руським гетьманом, і людина, якій не довелося стати королем Речі Посполитої трьох народів. І в ту ж саму мить у Богуна крізь голову промайнула думка, скільки ж великих справ, скільки славних перемог могли б вони одержати разом… Без курвиних синів московських, прусських і цісарських, без турецьких та татарських поганих… Але тепер вже було пізно. Все це повинно було йти на смерть. На знищення…

Собеський махнув булавою, і тоді блиск вогню розсвітив острожки. Картауни, октави і шланги^[126] рикнули басом. Зі свистом та гуком ядра впали в ряди запорізької піхоти, пропахуючи в них криваві борозни, розриваючи людей на штуки м’яса, викидаючи наверх залишки. А потім Собеський знизив булаву до козацьких рядів.

Пішли гусари. Спочатку шагом, стремено в стремено, потім все швидше.

— Далі! Далі! — скрикнули ротмістри і поручники.

Гусарія пішла риссю. І на відстані у сто кроків перейшла в кар’єр, а потім в галоп. Шум крил понісся аж до козацьких рядів, але перед тим до них дійшов от голос більш страшніший, могутній тупіт тисяч копит, свист повітря, яке прорізали вістря, та хропіння гусарських коней.

Богун перехрестився, повернувся до тремтячих та переляканих молодців.

— Тримайте стрій, браття! Разом, бо поділені ви ніколи ляхів не втримаєте!

А потім ліс копій знизився до кінських голів, спав з шелестом та фуркотом. Гусари помчали з усією швидкістю, найстрашнішим та найширшим галопом, наче панцерна лавина, що скочується з пагорбів на козацькі загони!

Спалах вогню пролетів вздовж рядів запорізької піхоти. Де-не-де зламався польський шик, впав кінь, звалився на землю вершник. Тільки часу вже не було…

Гусари вскочили в ряди запоріжців ніби вітер, що валить молодий ліс. В мить, коротшу за блимання оком, панцерна хвиля захопила перед собою козацьку кінноту з піхотою, роздавила їх та подавила копитами з тріском ламаних копій. А потім, до того, як розгін припинився, над головами лицарів засвітилися срібні блискавки польських шабель та палашів.

— Бий! Вбивай!

Нестримний, страшний ураган налетів на розпорошені козацькі ряди. Кальницький полк розбігся в різні сторони в одну мить; бо його рубали та сікли шаблями. Богун несподівано опинився в юрбі молодців, його штовхали і гнали в сторону ріки. Марно взивав він бійців, щоб ті отямилися, бив козаків булавою по головах та спинах. Хтось схопив повіддя його коня, хтось хляснув коника по крупові та вихопив його з битви.

Козаки тікали по всьому фронтові. Побачивши атаку гусарії, подалися назад черкаський та корсунський полки, змішалися один з другим, бігли в сторону ріки, в сторону Четвертинівки та Ладижина; семени ховалися по кущах та ярах, гусари ж сікли їх без віддиху та милосердя, валили на землю та наздоганяли, доки труби з табору не припинили погоню.

А потім, коли вершники розпорошилися, коли стали повертати до табору, серед диму та пилу блиснули стволи мушкетів Хоувальдта та Батлера. Загони німецької та шотландської піхоти Пшиємського прийшли на допомогу польській кавалерії. Вони двічі випалили в дим та куряву, після чого налетіли на козаків зі своїми палашами та рапірами.

Битва була завершена.

*****

— Хмельницький та Богун побиті!

Калиновський звісив голову. Обідраний зі знаків його гідності, пильнований у власній квартирі мов полонений, він навіть не міг мріяти, щоб знову встати на чолі війська. Його відчай підсилював факт, що хоча Пшиємський та ротмістри заложили конфедерацію, за що погрожувала шибениця, однак, то вже була сила, з якою повинні були лічитися як король, так і сейм. А гетьман знав, що вся справа повинна була закінчитися угодою з військом, як закінчувалися давні зв’язки, рогачевська чи львівська конфедерації. Калиновський знав, що на липневому сеймі, на якому, напевне, ця справа буде заявлена, буде достатньо його ворогів, хоч би Лянцкоронських, які стануть драти горлянки проти нього. А якщо б конфедератам вдалося б віднести перемогу над Хмельницьким, що ніколи до того не вдавалося Калиновському, це був би кінець мріям про велику булаву, в в майбутньому — і про корону…

Гетьман підняв голову. Драгуни, які пильнували за квартирами, кудись завіялися. На сторожі стояв лише один жовнір. Тим часом, десь в голові Калиновського народився шепіт. І він був все більш голосний, все більш настирний. Гетьман усміхнувся, пізнаючи голос Альтемберга. Він піднявся і підійшов до драгуна.

— Вина, — прохрипів він. — Вина принеси.

— Ваша милість, не маю я наказів…

Одним рухом Калиновський вирвав у нього кинджал з піхов, після чого вдарив клинком просто в серце. Драгун рвонувся, захарчав, але рука гетьмана притримала його на місці. Калиновський випустив безвладне тіло охоронця, дозволив, щоб той впав на землю, а потім вийшов з намету. Весь табір був оповитий димом та пороховими парами від пострілів. З наметів та з лазарету доносилися стогони поранених. По проходах мчали драгуна на конях, до редутів везли вози та ящики з порохом та ядрами і кулями.

— Кінець, — прошепотів гетьман.

Він обминав поранених, намети та вози, прокрадався вуличками табору ніби дух — блідий, тремтячий від ненависті, дивлячись на усіх страшними, гарячечними очами.

Затримався він там, де помітив укладені стерти сухого сіна… А поряд відкриті, ніким не пильновані вози та ящики з амуніцією, наповнені барилками з порохом.

Калиновський зайшовся страшним, гаркітливим сміхом. А потім взяв до рук ще тліючу мазницю зі смолою.

— В пекло, — прошепотів він. — Час іти до пекла, пане Пшиємський!

Немов би вдарив грім, коли зі страшним гуком та блиском вибухнули вози з порохом та гранатами. Величезний сніп вогню стрелив високо догори, затремтів, опав, і тоді вітер поніс над табором снопи іскор та пломені. Дуже швидко зайнялися вогнем коляски, намети та дерев’яні блокгаузи. Величезна вогняна стіна знеслася поміж редутами та люнетами, заповненими німецькою піхотою та становиськами кавалерії; якби-то розідрала навпіл польську армію. В таборі почався замет, піднявся крик, з вогню випадали ошалілі коні, що тягнули вози у вогні, вибігали, не дивлячись куди, попечені люди, що кричали на весь голос.

Захеканий, поранений, покритий кров’ю та потом Богун зупинився. Усміх тріумфу викривив його обличчя.

— Ось вам знак від Бога! Ось вам надія на перемогу! Браття! На табір! Бий ляхів!

*****

Пшиємський завмер, побачивши, що скоїлося в таборі. Стоячи на валу редуту, він дивився на палаючий табір, на втікаючих челядинів, на вибухаючи вози з порохом, на палаючі намети, стерти сіна та соломи. Язики пломенів відрізали їх від кавалерії Собеського та Одживольського, наближалися все ближче, вже облизували краї редутів. Поміж німецькими та шотландськими піхотинцями спочатку народився шерех, а потім і панічні крики.

Козаки йшли на них з усіх сторін. Підтягалися від ярів, з’являлися з лісів. Вони котилися наперед немов хвиля, яка власною величиною повинна була залити укріплення, шанці та остроги.

— Стояти!!!!! — віддав наказ Пшиємський. — До гармат!!!

Пушкарі та гнітові під командою Кшиштофа Гродзицького кинулися до гармат, швидко і справно підкотили їх на артилерійські лави, запалили гніти, факели та мазниці. Пшиємський вільно підійшов до найбільшої з гармат. Сорокавосьмифунтова кулеврина, Дракон, відлита в дзвоноливарній майстерні Людвіка Тима, прикрашена знаками Орла та Погоні, вже чекала на нього. Генерал взяв від пушкаря гнітовник, ніжно похлопав бронзовий ствол пушки. Оглянувся на своїх людей.

— Готуй зброю!

Німецькі та шотландські загони вийшли на вали з зарядженими мушкетами та аркебузами. Як один, жовніри встановили стволи на підставках-форкетах. З глухим тріском вони опустили курки на полиці, негайно сунули туди ж гніти.

Козаки вже вийшли на похилість, що вела до польських позицій, а потім пустилися бігом. Від рядів запорізької піхоти, що наближалися до поляків, надійшов крик, рик перемоги, що виходив з тисяч горлянок.

Пшиємський приклав гніт до запалу. Дракон рикнув вогнем, застогнав бронзовим басом та рвонувся до заду від віддачі. Вогниста куля залетіла в ряди запорізької піхоти, розриваючи людей на шматки, вбиваючи, розсіваючи навкруги криваві шматки плоті. Куля зрикошетувала від камінної підкладки, промчала над головами наступаючих та зрізала держак запорізької малинової хоругви з архангелом.

Гармати рикнули вогнем як один муж. Ядра вдарили в збиту масу черні, роблячи в ній вирви, викидаючи наверх мертві тіла, збризкуючи кров’ю землю та свити молодців. Але козаків все це не затримало. Вони побігли до шанців зі стуком тисяч стоп, давлячись криком та диким виттям. А коли вони вже вийшли на останній відрізок рівнини, їм в очі глянули тисячі чорних мушкетних стволів.

— Feuer! — прозвучала команда.

Мушкети та аркебузи загриміли рівним залпом. Блиск вогню пролетів вздовж стиснутої лінії німецької та шотландської піхоти. Свинець проорав запорізькі ряди; полки затрималися на мить на бігу, коли сотні, тисячі тіл в одну мить звалилися на землю.

Але ж козаки відповіли гідно. Вони вистрелили двічі, крізь порохові дими та опари. А потім бігом кинулися до валів. В одну мить сотні драбин впали на них з розмахом, і тисячі молодців почали дертися на корону шанців.

Німці та шотландці схопилися за палаші, шаблі та рапіри. І тут на них спали запоріжці. Всі на валах билися один на один, і билися не на життя, а на смерть, тільки козаки все більше відтискали жовнірів від укріплень. Тільки страшні шотландці не віддавали поля, хоча кров заливала їм очі, хоча вздовж валу дуже скоро утворився стос з мертвих тіл та стогнучих поранених; вони з люттю прорубували собі дорогу своїми мечами-клейморами. Їх руки мліли від вбивчої праці. І вони білися люто, спихаючи козаків з валів, відрубуючи долоні та пальці, що хапалися за край палісаду.

Хвиля запорізької піхоти цілком покрила вали. Молодці залізали по драбинах, влізали нагору, з криками, виттям, кусаючись, рубаючи шаблями, стріляючи з аркебуз та рушниць. І вони перемагали. Поволі їх перевага тільки збільшувалася.

— До редутів! — закричав Пшиємський. — Відступайте до редутів!

Битва була програна. За спинами в них була страшна стіна диму та вогню, а спереду — море козацьких голів, що піднімалося все вище і вище, вдираючись в глибину валів.

Шотландці та німці відступали, прорубуючи собі дорогу палашами. Не менше як половина мушкетерів лягла покотом на побоїщі при валах, решта ж з трудом пробивала собі дорогу відступу.

Чвертькартауни та октави з редутів вистрілили просто в юрбу противників. Шотландці та німці добралися до укріплень, вбігли до середини, замкнули брами. І це вже був кінець. Покриті кров’ю запорізькі полки оточили їх тісним кільцем. Переможне ричання вирвалося з усіх козацьких горлянок.

— Це вже кінець! — крикнув Пшиємський Кшиштофові Гродзицькому. — Біжи, мил’с’дар! Перевдягнися в військового слугу!

— Всі ми тут помремо! — мрячно відповів йому Циклоп. — Всіх нас однаковий кінець чекає. Бувай, пане Пшиємський. Якщо ж мав я відносно тебе якісь гріхи, ти вже прости мені їх!

— Яко в небі, так і на землі!

Шотландці та німці вбили свої палаші в землю. Протягом короткої хвильки жовніри падали один другому в обійми, вибачали кривди, ділилися останніми ковтками води та горілки, що залишалися у флягах, в останній раз стискали собі руки.

А потім загриміли гармати, стрельнули в небо язики полум’я. Козаки рушили на штурм.

*****

Собеський бачив, що все страчене. Весь табір стояв у вогні, полум’я загороджувало польську кавалерію від редутів та шанців, які ще захищала піхота Пшиємського. Крізь дим йому було видно, що там тривав бій, а німці та шотландці билися на валах, відпираючи наступи козаків. Було видно, що редути без допомоги довго не втримаються. Тільки відсічі не було як туди дійти.

Майбутній король Речі Посполитої сидів на Золотогривому, з булавою в руці, посеред гусарських товаришів, серед коней, що ставали дибки від страху, серед гуку пострілів, іржання жеребців та кобил, серед стогонів помираючих людей, криків жовнірів, яких давили кінські копита.

Козацькі полки йшли до наступу. Але на цей раз запоріжці йшли в сторону польського табору під заслоною двох власних. Молодці несли величезні кобилиці та дерев’яні козли, вони крилися за гуляйгородами^[127], вели поєднані в ряди та з’єднані мотузами та ланцюгами таборові вози з гноєм та піском. За цими ослонами крилися стрільці, які вели безупинний та безжалісний вогонь. Кулі з рушниць та аркебузів вбивали коней, знаходили щілини в озброєнні, кресали іскри на гусарських наперсниках, пробивали кольчуги панцерної кавалерії. Тричі польські хоругви припадали до рухомих козацьких укріплень. Тричі кидалися вони з шаблями на кобилиці та вози. І кожен раз вони відступали, залишаючи стоси трупів. Щоб зламати шик запоріжців, Собеському була потрібна піхота. А німці Хоувальдта та шотландці Батлера були відрізаними за стіною вогню.

— Не стримаємо! — крикнув Одживольський Собеському. — Рятуйся, милостивий пане!

— Не стану я втікати! — відповів Марек. — Дуже приємно вмирати разом з вами!

— Козаки вже стискають ряди. — Одживольський указав булавою на покриті димом від пострілів луги. — Ще є час на те, щоб збігти!

— А ти, пане-брате?

— Я один раз вже втік з-під Цецори. І тоді дав собі слово, що ніколи більше!

— Милостивий пане. — Покритий кров’ю, забризканий болотом Дантез схилив капелюха перед Собеським. — Там, наліво, є розрив. Візьми гусарів! Пробивайся!

— Дантез? Ти ще живий?

— Пан Бог дозволив. Ваша милість, довіртеся мені, я поведу!

— Не буду я втікати!

— Пане Марку, твій обов’язок є в тому, щоб донести шляхті, про те, що сталося. Ян Казимир зрадив нас, виставив на смерть! Ти мусиш про це оповісти! І самому стати… королем!

Собеський розглянувся довкола, поглянув на поле, усіяне трупами, на покритих кров’ю та пилом товаришів, на лежачих покотом крилатих лицарів. Він підперся під боки і встав, нібито останній повелитель знищеної, покривавленої війнами Речі Посполитої, поряд з бунчуком та королівською коронною хоругвою.

— Добре, — погодився він. — Я повернуся та помщуся за вас!

Дуже проріджена гусарська хоругва зірвалася до льоту. Земля загуділа, коли вершники впали в порохові дими пострілів. Козаки відразу помітили їх і взяли на ціль. Град куль посипався на гусар, але вони вже йшла мов вихор, валячи все на власній дорозі. Так вони добралися до запорізьких возів, за якими крилися рушниці. Дантез був правий! З цієї сторони не було ні кобилиць, ні гуляйгородів, тільки звиклі, не покриті дошками вози.

Запоріжці випалили вершникам майже в обличчя. Де-не-де простогнав чоловік, звалився кінь. Але часу вже не було. Хоругва припала до возів на найвищій швидкості, ошалілі румаки скочили… І перескочили через перешкоду.

Гусари немов буря пройшли крізь табір, розкидаючи чернь та козаків кінськими грудями, давлячи копитами, пробиваючись через вози та ватаги черні. В кінці кінців, вони вискочили на луги біля самої ріки, нібито з морських глибин вискочили на ясний блиск сонця. Хоругви та прапорці залопотіли живіше, вітер зашелестів гусарськими крилами. Вони були вільні…

Вершники повернули на північ, вискочили за зарослі та діброви, помчали просто до сонця, вздовж крутого обриву, що по суті був краєм яру.

Ледве вони проскакали з сотню кроків, коли на край яру вискочила козацька піхота. Поляки помітили море сірих та зеленуватих свит, хутряних копуз, ковпаків та поголених голів. Ліс аркебуз, рушниць та напівмушкетів опав донизу.

— В коні! — закричав Собеський. — Проб’ємося!

Коні мчали на найвищій скорості, летіли нібито птахи на крилах.

Запоріжці плюнули вогнем. Перший, другий, третій ряди по черзі опускалися на коліно, уступаючи місцем наступним. Низьким басом рикнули полкові гармати…

Собеський низько похилився до кінської шиї. Поряд свистіла та вила смерть. Валилися з сідел крилаті лицарі, криком кричали поранені коні… Коли він підніс голову, не помітив навкруги себе нікого. Поряд з ними мчали виключно коні без вершників. Як оком сягнути, Марек бачив лише пусті сідла, закривавлених жеребців, під’їздків та арабів та іспанців…

Собеський був не один. Поряд на аргамакові скакав Дантез.

— Тікай, ваша милість! — крикнув він. — Ординці!

Собеський озирнувся. Від козацького табору за ними вже мчала татарська кіннота.

— Ваша милість! — за крикнув француз. — Я їх затримаю! А ти біжи!

— Стій! — скрикнув Собеський. — Стій, Дантез…

Француз утримав коня. Аргамак заіржав, мотнув головою, але слухняно повернув. Дантез схопив рапіру, а потім поскакав до татарів, що наближалися.

— Vive la Fra… — тільки й зумів він крикнути.

Дантез вскочив поміж ординців — і зник, пропав посеред татарів…

Собеський же мчав, летів куди очі бачать, немов на крилах. Він швидко розстібнув та відкинув ярко-червону делію, скинув ковпак, щоб коневі було хоч трошки легше.

— Лети, Золотогривий… Лети до волі, — прошепотів він коневі на вухо.

А потім куля, вистріляна з фальконета, впала прямо під ноги коневі. Золотогривий скокнув убік. Собеський вилетів з сідла і впав на землю. А Золотогривий летівдалі, разом з рештою коней. Ще мить, і схил яру розкрився. Верхівці вскочили на пагорб, пролетіли діброву, і потім перед ними розточився широкий степ, залитий сонячним блиском. Гусарські коні, бойові жеребці, викормлені на засланих квітом лугах Великої та Малої Польщі, мерини та під’їздки з мазовецької провінції, анатолійці та іспанці з магнатських табунів Червоної Русі та Поділля мчали крізь степ зі Золотогривим на чолі. Кінь Собеського витягнув голову вперед та летів галопом через будяки та трави. На бігу в нього послабилася підпруга та нагрудник, зсунулося та впало сідло з чепраком, роз’їхалася підвіска френзелів, мундштук випав з рота, визволяючи коня від панської руки. Золотогривий видостався з поля битви, з різні, з вогню, і тепер він біг, ніби вільний дух Польщі, доки не розтаяв в опарах та туманах, доки не розвіявся у вічному світлі…

*****

Богдан Зиновій Хмельницький, гетьман війська запорізького, примружив набіглі кров’ю очі. Усміх викривив його вузькі губи.

— От, Юрку^[128], і перемога при тобі, — промовив він до Богуна. — Славно ти з ляхами справився. І можеш бути певний нагороди.

Богун нічого не відповідав. Без слова він кинув під ноги гетьманові щирозолоту булаву Калиновського. А позаду запоріжці кидали на стос коронні хоругви. Хмельницький кивнув. Сьогодні він був виключно тверезим. Мабуть, Виговський не дозволив йому пити зранку.

— І що я маю зробити з бранцями? — запитав кальницький полковник.

— І от бачиш ти, Юрку, — тихо промовив Хмельницький. — Нащо було ляхів слухати та вступати з ними в договори? Завжди всі вони зрадники. Питаєш, що з бранцями учинити? Так ось як я тобі скажу: мертвий собака не кусається. Виріж усіх. Нам вони не потрібні!

— І що тобі дасть, якщо ляхів вимордуємо?

— Якщо ми їх виріжемо, відійдуть ваші з Виговським амури до Речі Посполитої. Бо вона вже ніколи того не пробачить. Ніколи вже ти, чи будь-який запорізький гетьман не подумає, що Україну знову можна з Короною зв’язати. Бо я і сам іноді маю такі думки, щоб все ж-таки повернутися, вклонитися королеві, як я це під Зборовом учинив. І в такі хвилини не знаю я, чи то кабаком об стіну битися, чи бранцеві голову зрубати наказати, або ж напитися з відчаю. А так, коли з бранцями покінчиш, вже не станеш метатися, мов в апоплексії, поміж Річчю Посполитою, нашою волею чи то чужим повелителем. От і кінець, і не буде більше миру з ляхами. У цьому одному я певен. Так що, всім їм горлянки і переріж!

— Я цього не зроблю.

— Не зробиш? От бачиш, а вони бандуриста твого, Тараса Вересая, на паль всадили! Ось такі вони, ляхи. Ти до них щиро, а вони з каменем за пазухою.

— Як то? — скрикнув Богун. Коліна підігнулися під ним, а через позначене шрамами обличчя пробігла судома. — Так я ж його майже всиновив!

— А ляхи його вбили, — сказав Хмельницький, зловтішно посміхаючись. — І чи станеш ти зараз жаліти псам ляської юшки?

Товстий Нурадин Солтан, що сидів у куті намету, припинив жувати фініки та виплюнув їх на долоню одному з рабів.

— Аллах Акбар! — зі злістю прохарчав він. — Чи я добре чув? То ти, проклятий і віроломний гяуре, бажаєш розпоряджатися моїм ясиром?

— Заплачу за кожну голову. — Хмельницький несподівано зробився ввічливим. — За всіх ляхів — сто тисяч дукатів.

— Я того не зроблю, — просопів татарин. — Не станемо безборонних різати.

— Добре, заплачу ногайцям, — буркнув козацький гетьман. — Ще десять тисяч дам.

— Готівкою? Зараз?

— Тільки денця з бочок відіб’ю.

— А я, — сказав Богун, — живцем хочу одного бранця. Заплачу. І добре заплачу.

— За кого?

— За красноставського старосту, Марка Собеського.

— І як його впізнати?

— На руці у нього срібний перстень з Яніною. Це герб, що зображає поле в полі.

— Добре, Юрку, — сказав Хмельницький. — За вікторію нагорода тобі таки належить. Їдь до ногайців та передай їм, що час з ляхами кінчати.

*****

Їх вели через степ цілий день. Татари підганяли бранців нагаями, добивали поранених та тих, що падали від виснаження. Армія Хмельницького йшла на Ямпіль старим шляхом, що ішов від Чигирина до Ясс. Далеко позаду, серед туманів та надрічних підмоклих лугів залишилося закривавлене, покрите трупами батовське поле, на якому тепер царювали вовки та круки. І ще більш дикі, ніж звірі, селяни-різуни з-над Бугу, яки прокрадалися сюди тихцем, щоб грабувати трупи. Там тепер під їхніми личаками лежала зараз могутність Речі Посполитої; в пилу та грязюці поневірялися гусарські крила та хоругви, шляхетські персні та кільця, бунчуки та шаблі… Пшиємський, Собеський, Корицький і Гродзицький йшли в юрбі товаришів, почтових, військових слуг та жовнірів з полків іноземного строю. Поранені, покриті засохлою кров’ю, вони йшли і йшли…

— Аби тільки орда ясир поділила, і тоді вже добре будев, — простогнав Корицький. — Я знаю Ахмета, буджацького татарина, бо то ж мій побратим. Він нас врятує.

— Тихше, — буркнув Циклоп Гродзицький. — Зараз ясир поділять, бо он вже нові татари їдуть!

Козаки та ногайці звільнили, дозволили затриматися натрудженим бранцям. До стражників під’їжджали все нові і нові групи ординців. Собеський придивлявся, як вони розмовляли, кричачи та погрожуючи один другому. А потім новоприбулі рушили в сторону бранців.

Четверо татарів під’їхало ближче — їх командир в шишаку з тюрбаном, в кольчузі та кожусі вткнув чорні, скісні очі в Гродзицькім.

— Аллах! — скрикнув він, з задоволенням б’ючи себе по жирному пузі. — Мірза Гродзицький! Він наш!

За його вказівкою ординці скочили вперед, схопили та витягли Циклопа з поміж безсилих в’язнів. Його швидко підірвали, всадили на коня. Хтось накинув на спину шляхтичу старий, потертий кожух, інший зірвав з його голови ковпак та поміняв його на хутряну татарську шапку. Всього лише мить — і ніхто не міг оговтатися, як ординці галопом від’їхали від бранців.

— І що це, під три чорти, повинно означати? — спитав Пшиємський.

Відповіді він не дочекався. Ногайці почали підганяти колонну до подальшої ходи. Однак, щохвилини до бранців припадали невеличкі групки татарів, хватали по два – три жовніра — вибираючи тих, хто був з багатшим одягом. Всіх їх саджали на коней і… одягали по-татарськи.

— Ваші милості, ваші милості! — скрикнув знайомий голос.

Собеський поглянув убік. Крізь юрбу до них протискався довговолосий чоловік в рваному, закривавленому колеті.

— Дантез! Всякий дух Пана Бога хвалить! Ти живий?!

— Та що ж це за життя, прошу вашої милості.

— Та хоча б одного забив?

— Рапірою навіть не встиг захиститися. Схопили мене, собаки, на аркан, і ото всієї моєї воячки. Але не час про це. Ваші милості, треба звідси тікати.

— Але ж як? На крилах?

— Ваші милості, до татарів козаки приїхали. Кричали, щоб усіх бранців вирізати.

— Не може того бути, — сказав Корицький. — Татари бранців не вбивають. Нас же заради окупу взяли.

— А ти що, руську мову знаєш?

— Вони по-польськи волали, щоб ординці їх зрозуміти могли.

— Поживемо, побачимо…

Козаки й татари пригнали їх на луг побіля невеликої річечки. Собеський помітив, як з-за дерев біля струменю виїжджає величенький загін молодців, на чолі якого їхав величезний чолов’яга з чорними бровами та довгими, посивілими вусами. То був Богдан Зиновій Хмельницький! Козацький гетьман указав булавою на бранців.

— Алла! Алла! — розкричалися багаточисленні голоси.

З-за дерев, з-за високих трав вискочили збройні. Вони не були на конях, не носили коштовних шат чи такої ж зброї. Одягнені в шкіри та обернені міхом наверх кожухах, вони були подібні, скоріше, на зграю диких звірів, ніж на воїнів з орди. Староста відразу ж пізнав їх. То були ногайці — найдикіші та найстрашніші з татарів.

Немов буря вскочили вони поміж бранців і почали сікти, бити, розбивати голови шаблями та булатом, пробивати списами. Жовніри захвилювалися, хотіли втікати, але ж не було куди. Лава кінних татарів стискала їх ззаду та з боків. А потім від чола колони піднявся страшний, все пронизуючий крик сотень горлянок:

— Ісусе і Марія!!!

Татарські шаблі рубали ляхів без жалості, шмагали по обличчях та руках. Бранці падали, скручувалися в клубок, втікали. Часом вони ставили відчайдушний опір, який подавлявся силою списів та кістенів. Ногайці рубали голови, відрубували долоні, що складалися до молитви.

— Ісусе! Ісусе! — понеслися страшні крики над полем різні.

Почувши ті крики, навіть ногайці затремтіли. І тоді почали забивати тих, хто молився. Сікли по горлянках, по шиях, по головах, рубаючи вуста, що шепотіли ім’я Спасителя.

— Мил’с’дар гетьман війська запорізького! — заволав Пшиємський, помітивши, що Хмельницький під’їхав до місця казні і тепер був на відстані з половини пострілу з луку. — Не розливай надаремно крові християнської! Не губи синів Корони без причини! Не навертай на Україну гніву божого на віки віків!

Хмельницький холодно поглянув на нього. Указав булавою. Ординці прискочили до генерала і кинули його на землю ударами костенів. А потім ще почали колоти його списами та вістрями шабель, забивати маслаками^[129] на смерть.

Собеський не став чекати. Гарячка травила йому голову; він чув, що ледве тримається на ногах. Він обернувся до Дантеза і витягнув з-за пазухи поплямлений кров’ю сувій паперу.

— Це батовська угода, підписана коронним військом. Візьми її, бо, бачу, щастя в тобі більше, ніж розуму. А якщо переживеш, віддай її козакам. Дай Богунові і скажи… Скажи, що то вже остання козацька зрада була. Діти та онуки помстять за нашу кров… І скажи… Ні, більше нічого вже не кажи…

Собеський вийшов назустріч катам. Затримався на місці, взявся під боки.

— Стояти, сучі сини! — крикнув він. — Я — король Речі Посполитої! Чи знаєте ви, на кого підіймаєте руку!?

Перший з татарів опустив голову.

Собеський з подивом ствердив, що той вдивлявся в… його долоні. Потім ногаєць підняв праву руку на висоту обличчя і лівою охватив її за вказівний палець. Господи Ісусе, що ж це повинно було означати?!

«Він хоче перстень, — промайнуло Собеському крізь думки. — Він хоче мого персня з Яніною. Але ж я надів перстень на палець Тарасові, коли його клали до могили»…

Він підняв руку, показуючи, що жодних клейнодів у нього немає. Жорстокий усміх викривив вуста ординця, і з високо піднесеною шаблею він кинувся на шляхтича.

Собеський не чекав. Він скочив ворогу назустріч, впав, перекрутився, впав під ноги татаринові, підсікаючи того. А коли той упав, скочив йому на спину та вирвав шаблю-ординку з руки.

— А йдіть но сюди, чубарики! Сучі сини! — крикнув він іншим. — А йдіть, посмакуйте королівської крові!

На нього наскочили відразу четверо. Першого поляк прийняв ударом з замаху, розлупав татарську кабак-башку, ухилився перед іншим ударом та пхнув другому татарину вістрям в живіт.

Двоє з тих, що залишилися, відскочили. Кінні татари схопилися за луки. Марек Собеський опустив зброю, поглянув кудись далеко-далеко; його погляд помчав на захід, до кордонів Речі Посполитої.

Стріли свиснули в повітрі, впилися йому в груди. Собеський заточився, похитнувся. Татари стрелили ще раз, і ще раз…

Шляхтич упав на спину, кров потекла з його ран, сплямила жупан, сплила на чорну землю України.

Погляд короля пішов доверху, до безхмарного неба, на якому сонце вже хилилося до заходу, до небосхилу, на якому стояла Богоматір та з височини поглядала на землю.

Тарас взяв Собеського за руку. Допоміг встати, склонився.

— Милостивий пане, — сказав він. — Ми готові до дороги.

*****

— Батько, якийсь козак бажає говорити з тобою!

— Козак? — Богун підняв голову, поглянув на Сірка втомленими очима, які зайшли кров’ю. Він пив з самого ранку, намагаючись вбити в собі жаль та відчай. Жаль, що ляхи зрадили його таким жорстоким та підлим чином; і відчай від того, що все було втрачене з самого початку. Він зробив солідний ковток палянки. З тих пір, як Собеський витяг йому кулю з боку, він знову міг сильно пити. І навіть майже перестав плювати кров’ю. — Чого він хоче?

— Листа приніс.

— Давай його!

Сірко відійшов від полковника. Богун напівлежав, опираючись на кульбаку, розтягнувшись на килимові, вглядаючись в подільський степ, що готувався до вечора.

Козак, якого привели до Богуна, був обдертий мов найбідніший жебрак. Його сукмана звисала лахміттям, в чоботах зяяли діри. Він насунув глибоко на очі хутряну шапку, з-під якої вибивалися довгі, ясні волоси. Обличчя його, нехай брудне та неголене, було ще молодим. Він не носив ні вусів, ні бороди, як брати-запоріжці, тому Богун поглянув на нього здивовано. Незнайомець вів за собою кульгавого бахмата, на спині якого був перевішений дужий, тяжкий пакунок, загорнутий у полотно.

— Ти хто такий?!

Прибулий сягнув за пазуху та видобув звідтіля звернутий в рулон пергамент, скріплений тяжкою військовою печаткою. Після того він подав його кальницькому полковникові. Богун розвернув документ; сам він не був в стані його прочитати, але ж коли поглянув на печатку польської військової канцелярії, коли побачив підписи комісарів військового зв’язку, на хрестики, поставлені козацькими полковниками, завмер, затремтів, стиснув пергамент в руці.

— Що… що це таке?! — спитав він не своїм голосом.

— Це батовська угода, — відповів незнайомий. — Не пам’ятаєте? Ви підписали її в церкві, в Таращі з депутатами коронних військ.

— Не було ніякої угоди… Бо ж…

— Запорізьких депутатів було замордовано. Однак до того, вони дали присягу на угоді, привезеній ляхами.

— Так вона існувала? Як то так?

Вся кров сплила Богунові з обличчя. Те, що ввело його у вбивчий шал, оказалося неправдою. І тоді… Це означало, що…

— Хто ж вбив полковників?! — викрикнув він та схопився на ноги. Схопив незнайомця за свиту на грудях та сильно тряхнув. — Ти хто такий?! В чому тут справа?! Виходить, угода була? А якщо ж так, тоді хто повісив моїх побратимів у церкві? Пшиємський? Калиновський? Хмельницький?

— Козацькі депутати підписали в Таращі батовську угоду. Однак потім, коли посланник ляхів поїхав, всі вони були забиті кимось, хто не мав нічого спільного з коронним лицарством. І так виходить, мил’с’даре полковнику, що Собеський та Пшиємський не зрадили. Такого підлого підступу вони не допустилися. Вбивство було справою когось, хто бажав, щоб між вашими націями ніколи не було згоди.

— Хто ж то вчинив?

Незнайомець відступив до коня, потім перерізав ремені, які підтримували пакунок та скинув його на землю. Клунок глухо застогнав. А тоді незнайомець розпутав ремені, розкрив верхню частину мішка, відкриваючи молоду, чорноволосу, зв’язану жінку з кляпом у роті.

А потім низько вклонився.

— Це я учинив, ваша милість козацький полковник. Я, Бертран де Дантез, сам особисто вислав оцю жінку та своїх рейтарів, аби не допустити до підписання угоди. Вони спізнилися і не здолали запобігти підписанню пергаментів, однак вбили всіх козаків та кинули підозру на ляхів… Це ми винні в цьому злочині. І тепер віддаємося до рук мил’с’даря.

Богун з відчаєм схопився за голову. А потім схопив в руки шаблю.

— То не може бути правдою… Ну що ти такого кажеш?! Для чого ти це все зробив?! Для чого нас порізнив та видав на різню коронну армію? Нащо повісив запоріжців у церкві за те, що вони підписали угоду з Річчю Посполитою?

— Я учинив все це, бо був… дурнем, милостивий пане полковнику. Пізніше я зрозумів власну помилку, хотів її виправити. Але запізно.

— За те, що учинив, згинеш в муках! Ах ти, сучий син, та я тебе цвяхами наб’ю, накажу на паль посадовити, кіньми роздеру! — прохарчав Богун. — І пізнаєш ти, що є смерть та страждання. За кожного убитого молодця пекельні муки терпіти станеш! І на це я даю тобі своє козацьке слово! Слово Богуна!

— Милості домагаюся…

— Так як ти можеш… І за що? Навіщо?

— Європа — то є шахівниця, на якій великі світу цього: королі, їх роди та династії розігрують безкінечну партію шахів. І так як в шахах, пішаки падають, а королі, навіть притиснуті до муру — ніколи своєї влади не втрачають. Для великих світу цього пішаками завжди є ви: козаки, поляки, литвини. Ось партія шахів добігає кінця, ось-ось роди та династії готові іти на порозуміння, щоб стерти з мапи світу Річ Посполиту, яка для них є лише калікою, байстрюком любельської унії, що був зачатий всупереч здоровому глуздові. Бо ж, як говорив майстер Декарт: cogito ergo sum — я мислю, отже існую, а чого не можна витлумачити розумом — того і нема. Нема Речі Посполитої, оскільки не може існувати панство, яким правлять потомки… лицарів. Не може діяти держава, що повстало не в результаті кривавих завоювань, а тільки унії та об’єднання Польщі та Литви. А раз існування Речі Посполитої та її шляхетного народу суперечить порядкам світу, тоді треба сумісно прикласти руку до її розборів. Тим часом, батовська угода, яку ви підписали, і унія трьох народів була б страшною загрозою для властителів Європи. Бо повстала б дивна та непередбачувана сила, якісь поєднані стани трьох народів, що опираються на… польській волі чи то сваволі. І ось цього ніхто з властителів Європи допустити не міг. І тому мене було вибрано для виконання цієї невдячної ролі.

— Кому ж ти служиш? Дияволу, електорові, московитам, шведам?

— До сих пір служив я польському королеві Янові Казимиру, який бажав видати вам на різню коронне лицарство.

— Нащо? О Боже, нічого не розумію!

— Щоб зробити з Польщі absolutum dominium, державу, в якій єдиним сонцем, що зігріває підданих, є король. А саме в цьому йому перешкоджала шляхта і складена з неї коронна армія. Це король зрадив Пшиємського, Собеського, свій народ, свій край, а не ляхи зрадили тебе, мил’с’дар полковнику. Це я зробив так, що Хмельницький вирізав польське та руське лицарство.

— Чому ти згодився служити королеві?

— Бо він витяг мене з-під шибениці. І дав надію, яку я давно вже втратив.

— А по що ти прийшов до мене? Я тобі гріхів не відпущу!

— Я прийшов віддати тобі своє життя. Вбий мене, мил’с’дар полковнику, оскільки я осудив на смерть благородних людей, громадян Речі Посполитої, які були останніми людьми честі на цьому паршивому світі. З того часу, як я зрозумів, кому служу, не можу винести свого тягаря. І чекаю на смерть. І прошу тільки одного, — прошепотів Дантез, — швидкого кінця.

Богун завив. Він схопив шаблю, замахнувся, а Дантез, якби передчуваючи, що станеться, упав на коліна та звісив голову.

Але ж удар не пав. Богун розкашлявся, захарчав, почав плювати кров’ю. Шабля випала у нього з руки. Він захитався, може б і впав, але тут же до нього прискочили козаки, підтримали, почали лити крізь стиснені зуби горілку.

Пройшов якийсь час, доки Богун опритомнів, глянув на Дантеза, що стояв на колішках в багнюці, а потім прикрив очі.

— Досить вже смерті, — буркнув він. — Немає в мене сил. Сідай на коня, німчин, та уїжджай, куди тебе він понесе. Повертайся до Франції та забери з собою пам’ять про те, що вчинив. І проголошуй, якими варварами є ляхи і козаки, дурню… Йди вже! Не бажаю я тебе бачити.

Дантез кивнув. Він вільно піднявся на ноги, схопив коня за вуздечку. А потім пішов в степи, прямо на заходяче сонце.

Богун з трудом піднявся з послання, указав на жінку, що лежала на землі.

— Заберіть її до таборів! Та бережіть, мов зіницю ока!

Полковник відійшов від табору. Йому хотілося бути одному. Усівся в степу, потім витягнув акт унії. Читати він не вмів, але вдивився в рівні рядки документу. В грудях він чув біль, в скронях він чув, як сильно б’ється пульс. Він тримав в руках батовську угоду. Угоду, що впроводжала б мир Божий на Україні.

І все надаремно.

Він зблід, і здалося, що ще сильніше посивів кальницький полковник. Риси обличчя загострилися, руки дрижали, губи стягнулися, відкриваючи ікла. Мовчки дивився він на степ України, а губи його ворушились, немов би він шепотів якусь давно вже забуту пісню. Вітер вирвав в нього з пальців аркуші документів і поніс їх до Дикого Поля.

— Все втрачено, — прошепотів Богун. — Все пішло псу під хвоста. І за що? За що?! Чи же не простив я ворогам моїм? Чи повинні ми вмерти, чи повинна згинути Україна і Річ Посполита? Чи повинні ми один другого вимордувати? И заради чого? На радість Москві, шведам та німцям? Отче наш, за що ж ти нас так випробуєш? Чи не достатньо тобі нашої козацької крові? Що нм треба ще зробити, щоб ти поглянув на нас прихильним оком? Як повинні ми благати тебе про милість?

— А я не стану, — промовив він, піднімаючись. — Семени! — крикнув він своїм людям.

Всі скочили на ноги.

— Повертаємося, — тихо сказав Богун. — На Україну!

Епілог

З них трьох Юстина Годебська, вона ж Євгенія де Мейі Ласкаріг прожила найдовше. Бертран де Дантез відійшов швидко; ще того ж місяця, коли він повертався у Францію, згинув в одній зі сварок в корчмі десь в Силезії, де його вдарив в спину ножем п’яний сілезький шляхтич. Богун дочекався слави та хвали в степах України. Він водив під Хмельницьким полки, ходив до Молдавії і на ляхів під Жванець^[130], а коли Anno Domini 1654 гетьман продав Україну Москві, полковник до самого кінця давав свій голос проти переяславській угоді. Ходили навіть чутки, що він, може, перейде на сторону Речі Посполитої та прийме королівську булаву. Але ж він залишився вірним Хмельницькому і бився з таким же хоробрим, як і він сам, Стефаном Чарнецьким, боронив Умань перед коронними гетьманами. А через дванадцять років після Батогу Богун згинув, розстріляний, коли гетьман Павло Тетеря звинуватив його у зраді і — що здавалося глузування — в тайних перемовинах з Москвою.

Євгенію ж чекала зовсім інша доля, ніж кальницького полковника. І тільки сам диявол знав, чи була то дійсно Євгенія де Мейі Ласкаріг, чи, все ж, треба було її звати Юстиною Годебською. В рядах козацтва, де вона грала не останню роль як дружина полковників чи любовниця славних молодців, вона казала звати себе то Роксоланкою, то Мартою чи Мартиною. Вона ходила разом з запоріжцями на ляхів, татарів, на Москву, пережила трьох чоловіків; останнього ж з них — отамана Івана Сірко — покинула, зв’язавшись з якимось Оруном з Немірова, купцем, який постчав одалісок до гарему великого турецького візира. Але ж, коли у 1678 році Юрко Хмельницький напав на дім її чоловіка та страшно поганьбив дівчат, що перебували там, своїми інтригами в Стамбулі вона привела до того, що Юрася скоро задушили посланники султана. Безбожна жінка потім оголосила себе «княжною Сарматії», тільки для того, щоб отримати від турецьких посланників такий же шовковий шнурок, який півроку раніше було запропоновано молодому Хмельницькому. І ось таким чином вся ця історія і закінчилася.

Кінець

Від автора

Розділ 1

Рани, які він отримав на берегах Пляшівки… — 30 червня 1651 року, в останній день битви під Берестечком Богдан Хмельницький і татарський хан втекли, залишаючи власній долі козацький табір з запорізькою піхотою та юрбою черні Ще донедавна знаходилися історики, які твердять, нібито битва була вже майже виграна козаками, однак хан зрадив і викрав Хмельницького в найбільш важливий момент битви. На жаль, польські джерела та докладний аналіз подій на берестецькому полі заставляють цьому заперечувати. В момент втечі хана татарські війська були знекровлені кількома атаками на коронну армію, а козаки на правому фланзі були розбиті та відкинуті до табору. Станіслав Ошвенцім прямо пише, що Хмельницький сам збіг до намету хана, оскільки опасався того, що молодці, за старим козацьким звичаєм, оскаржать його у зраді та видадуть Янові Казимиру взамін за врятування власних срак від польських шабель. Практика видачі власних вождів ворогові в момент поразки була прекрасно відома козакам, а Хмельницький навіть дуже добре розумів то, яка б його чекала доля, якби він вирішив залишитися у таборі.

Після втечі гетьмана і татарів, запорізька піхота та чернь сховалися у фортифікованому таборі в болотах річки Пляшівки, польська армія оточила їх. Козаки вибрали власним наказним гетьманом Філона Дзедзялу, а коли той виявився аж надмірним кунктатором (він погоджувався на видачу старшини королеві, щоб врятувати іншу частину війська), його скинули з гетьманства і вибрали вождем Івана Богуна, який постановив закінчити насипання греблі через ріку, щоб через неї вивести військо. На жаль, коли 10 липня він виїхав з табору, щоб атакувати війська Станіслава Лянцкоронського, які стояли на другій стороні, в таборі вибухла паніка, бо козакам вважалося, нібито їх предводитель теж накивав п’ятами. Багатотисячна юрба черні потягла Богуна з собою. Можливо, що тоді полковник одніс поважні рани.

…захищаючись в таборі під Старицею… — в серпні 1638 року твс капітулювали козацькі повстанці під командуванням Дмитра Гуні. Сам Гуня перед тим втік з табору, подібно тому, як Хмельницький з-під Берестечка, і тільки завдяки тому залишив голову цілою, хоча і не надовго. Річ у тому, що козацький отаман відправився на Дон, де в 1642 році згинув під час спорів та сварок між старшиною та простими козаками.

Втечі козацьких предводителів були настільки буденними, що до часів Хмельницького важко знайти козацького вождя, який би у момент розгрому до кінця залишився б на своєму становищі. Ще до того, як Гуня збіг з-під Стариці, кілька разів від козаків втікав попередній предводитель бунту — Яцек Остряниця (Остржанін), але йому не повезло, оскільки кожен раз він натикався на стражників, які завертали його до табору. Ще раніше, в грудні 1637 року, після програної битви під Кумейками, накивав п’ятами Павел Михнович Бут, прозваний Павлюком. Заради правди треба сказати, що Семен Наливайко ніколи з табору під Лубнами не втікав; не було куби, оскільки гетьман Жулкевський настільки щільно оточив табір сторожею, що навіть і миша не могла прошмигнути. Не втікали також, треба віддати справедливість: Тарас Федорович з-під Переяслава в 1630 році, Марек Жмайло з-під Куруковського Озера в 1625 році і Григорій Лобода під час облоги Солониці — останній тільки тому, що відразу ж після того, як його зняли з отаманства, молодці порубали його шаблями.

У святого Михайла, під Золотим Дахом… — Церкву святого Михайла в Києві в XVII сторіччі називали Золотим Дахом, оскільки весь він (дах) був покритий золоченими плитками.

Печера… — Печерська Лавра в XVII сторіччі, як подає Вільгельм Боплан^[131], «на півмилі вище Києва», оскільки до середини ХІХ сторіччя була окремим містом. Саме під цим монастирем знаходяться славетні печери, а в них — муміфіковані залишки монахів.

Трехтимирів — містечко на південь від Києва, яке Стефан Баторій в 1582 році надав козакам, рекомендуючи вибудувати там шпиталь для поранених, хворих та покалічених запоріжців.

Буде вже сорок та ще декілька років — Докладно невідомо, коли Іван Богун народився. Скоріше за все, близько 1610 року, і, виходить, в момент вибуху повстання Хмельницького йому було близько 38 років. Це, принаймні, на 10 років більше, ніж вважає Сенкевич, який в «Вогнем та мечем» зробив з Богуна суперника Яна Сшетуського за руку Гелени.

Гєрмак — довгий верхній каптан з хутряним коміром, який в Речі Посполитій носили до початку XVII сторіччя, що означало, що в середині XVII сторіччя його ще могли носити козаки, не дуже вразливі на прояви шляхетської моди.

Бандура — український музичний інструмент, похідний, скоріш за все, від кобзи чи лютні. Класична 20- чи 24-струнна бандура вироблена з одного шматка дерева, верхня ж плита виконана з сосни чи смереки. Скоріше за все, бандура з’явилася вже в VI сторіччі нашої ери в Греції, а перша згадка про бандуристів в Україні походить з 80-х років XVI сторіччя. Всупереч тому, що можна було б вважати, спочатку бандура з’явилася на шляхетських дворах, а тільки потім зробилася популярною серед селян та козаків, випираючи значно старшу кобзу.

Тарас Вересай — представлена на аркушах цієї повісті постать молодого бандуриста Богуна є фікційною. Однак, описуючи його, мені хотілося віддати шану багатьом загонам українських піснярів, лірників та кобзарів ХІХ-ХХ сторіч, що мандрували по Україні, співаючи та складаючи пісні та думи. Багато з них жили в біді; в ХІХ сторіччі їх переслідувала влада та російська поліція, а в 30-х роках ХХ сторіччя сталінська Росія вимордувала в Україні дуже багато народних піснярів. Постать Тараса та його батька пов’язується з долею Остапа Вересая, що жив в ХІХ сторіччі, і який на старість повинен був тулятися по шляхах, бо зять-пияк викинув його з дому. На життя він заробляв тим, що грав людям на ярмарках та місцевих церковних святах. Вересай вірив, нібито пісні та думи послані людям Богом заради науки та перестороги.

За часів комунізму, в Україні навіть за посідання класичної бандури можна було потрапити до в’язниці. Кілька років тому, у Львові я зустрів українця, якого вивезли до Сибіру після вступу Червоної Армії до Західної України за те, що… вдома він мав козацький стрій, оскільки виступав в українському народному ансамблеві, що росіянам здалося дуже підозрюваним.

І тоді козак, бідний неборак… — фрагменти української думи «Фесько Ганджа Андибер».

І сказав Господь: хто не бере свого хреста і йде до мене, не є мене достойним… — фрагмент Євангелія від св… Матфія (10:34).

— Послухайте, християни… хто вуха має! — Пророцтва, які проголошує Олесь, в XVII сторіччі не існували. Досить вільно їх можна пов’язати з прогнозами, що ходили по Україні під кінець XVIII та в початку ХІХ сторіч, ії приписують міфічному Вернигорі.

— Вмер цей добрий вождь наш, за яким не тільки ми, спільники його і підручні… — промова Пилипа, це фрагменти автентичної мови, проголошеної Самійлом Зоркою над труною Богдана Хмельницького під час похорону гетьмана 3 вересня 1657 року в Суботові. Ця мова, признаймо, тепер здається дещо серміжною, навіть якщо співставити її зі звиклими придворними польськими панегіриками чи з епітафією Станіслава Стадницького, але ж не будемо вимагати дужо від запорізьких козаків, що закінчували колегії на Диких Полях.

— Злодії подольські! Сучі сини! Сайдаки татарські… — В лайці Богуна я використав автентичні образи, включені в листі, який в другій половині XVII сторіччя козаки Івана Сірка послали турецькому султанові (sic!) перед початком виправи, ціллю якої був грабіж татарських та турецьких міст в Криму, а заразом — наруга над багатьом турчанками та татарками. Лист цей звучав наступним чином^[132]:

«Запорожські козаки Турецькому султанові. Ти шайтан Турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого Луципера секретарь. Який ти в чорта лицарь? Не будеш ти годен синів христіянських під собою мати. Твого війська ми не боїмось, землею і водою битимемось із тобою. Вавилонський ти кухарь, Македонський колесник, Єрусалимський броварник, Олександрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинарь, армянська свиня, Татарський сагайдак, Каменецький кат, Подолянський злодіяка, самого гаспида онук і усього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень. Числа не знаємо, бо каляндаря не маємо; місяць у небі, рік у книзі, а день такий у нас, як і у вас, — поцілуй за се ось куди нас… Кошовий отаман Іван Сірко з отоманнею і зо всім старшим і меншим Дніпро — низовим війська Запорожського товариством».

(цит. за https://uk.wikisource.org/wiki/Лист_запорожців_турецькому_султану_Мухамеду_IV)

Солониця — урочище під Лубнами в Україні (тими ж самими, в яких пізніше жив князь Ярема), в якому в 1596 році польний гетьман Станіслав Жулкевський обложив збунтованих козаків Наливайка. Коли запоріжці капітулювали, 6 червня трапилася трагічна різня. Козаки, які піддалися та склали зброю, були атаковані та помордовані хоругвами польської кінноти, які були

Гей, бурлаче, бурлаче… — українська дума, що походила, скоріш за все з XVII сторіччя.

Розділ ІІ

…як по команді всі вони крикнули, рикнули страшним голосом, викривилися в страшних гримасах, почали гавкати, ричати і вити, скалячи зуби, лупаючи очима, висовуючи язики… — описувана сцена є автентичною, тільки що розігрувалася не в замку в Пшемислю (Перемишлю), але кілька років пізніше, в Вішничу Новим. В 1656 році там перебували у в’язниці бранці, які не були викуплені Карлом Густавом. Серед них тоді знаходився Ієроним Голстен, шельма та вільний рейтар, який залишив після себе Воєнні пригоди… — щоденник, описуючий його службу в шведській армії під час Потопу та в польській армії. Коли рейтари, які сиділи в ямі бавилися тим, що пили горілку, нюхали абаку та палили люльки, гайдуки, що пильнували їх, приводили за гроші місцевих селян, щоб ті могли власними очима побачити «німчинів та шведів». Коли селяни підходили ближче, Голстен та його дружки викривляли обличчя в страшних гримасах, щоб від пугнути селян. В кінці кінців Голстен видостався з ями досить простим способом — завербувався до польського війська, трафив до України, бився з московитами і… був взятий росіянами до полону. Знову йому прийшлося знайомитися з паскудною ямою, а ще з голодом, який від віків був невід’ємним товаришем москалів.

Гданська карета… — В XVII сторіччі великою популярністю користувалися карети, які вироблялися чи привозилися з Гданська. Як правило, вони мали кутасті, закриті ящики, вікна в яких захилялися фіранками. Ці транспортні засоби мали поворотні шворні, дверцята, і вони були багато оздобленими.

В XVIII сторіччі карети частенько використовувалися для занять любов’ю. «Якщо хто хотів тоді вкрасти чужу жінку чи дочку на годинку, в секреті виходив з нею з редут (танцювальної вечірки), чого в великій компанії нелегко було помітити. Вони сідали до карети, або ж наказували завезти себе до якогось дому (…) або ж наказували візникові возити себе по віддаленим вулицям, а після того, як би ніщо, поверталися на редути» — писав ксьондз Єнджей Кітович в Описі звичаїв за панування Августа ІІІ. Треба зауважити, що карета, більш висока та обита матерією, була значно вигіднішою для занять любов’ю, ніж сучасні автомобілі. Знову ж, шість коней-візників повинні були робити на дамах несамовите враження.

Коні-візники — В XVI і XVII сторіччях найбільш модними були сиві коні, які коштували цілий маєток, оскільки вони були більш складними в утриманні. В XVII сторіччі модними були запряги шести кінні, і навіть звиклий поміщик, маючи усього два села чи три фільварки, не сідав до карети з меншою кількістю коней.

Пуффер — тяжкий кавалерійський пістоль з коловим замком.

Гарлач (мушкетон) — тяжка пальна зброя XVII сторіччя, дуже характерна, завдяки стволу, що розширювався мов лійка. З гарлача стріляли сіканцями, чи то посіченими кулями, цвяхами і навіть битим склом. Чи то, це була зброя близького радіусу дії, але ж з дуже великим розкидом та силою враження — відповідник сьогоднішньої помпової рушниці.

Облога полковника Копистинського… — в 1648 році Пшемисль (Перемишль) був обложений козацьким полковником Копистинським, якого переміг — і тим самим висвободив місто від облоги — Кароль Корняк з Сошниці.

…бавилися грою у Wirsthaus — чи то в «Трактир». Ця забава була дуже популярною при королівському дворі та магнатських дворах. Учасники за допомогою випадкового вибору вибирали для себе ролі і, в залежності від неї, перевдягалися в господарів трактиру, купців, маврів, солдат, слуг, пастухів. Господар був обов’язаний організувати та сплатити учту, купець повинен був забезпечити доставку товарів до лавки, в якій учасники забави могли набути різні товари, заплативши за це фіктивними грошами. Така забава бувала коштовною, бо, в силу ставропольського «хоч віддай в застав, але ж постав», купець був повинен з власних фондів накупити дорогих матерій та товарів, а господар — приготувати велику учту. Так що немає нічого дивного, що, наприклад, Єремія Вишневецький, терпіти не міг такого типу забав, в яких, однак, бажаючи бути ближче до політики та королівського двору, мусив приймати участь.

Не будь здорова Людовіко, французька Маріє… — приспівка, яку горлали по корчмах та господах в часах панування Яна Казимира, і в якій річ іде про королеву, чи то Людовіку Марію Гонзагу де Невер, яка намагалася душити в Польщі шляхетську демократію.

Розділ ІІІ

Марчін Калиновський — призначення в 1646 році Калиновського польним гетьманом було найбільшим з цвяхів, які вбив до труни Речі Посполитої канцлер Єжі Оссолинський. Калиновський, незважаючи на те, що від 1620 року служив як військовий, не мав до себе поваги в хоругвах, ні серйозного бойового досвіду, і більше, ніж гетьмана, його знали як переповненого гординею та жорстокого магната. В той час, коли він доводив коронною армією, Калиновський не вважав на будь-яку чужу думку, він міг ображати та принижувати солдат, рушити найкращі воєнні плани, нищити будь-які прояви самодіяльності у підвладних. Вже в 1651 році, під час кампанії в Подолії, між Калиновським та супроводжуючим його брацлавським воєводою Станіславом Лянцкоронським виникли суперечки та скандали. Спочатку командири затіяли сварку про булаву, яка залишилася від забитого командира козаків — Данила Нечая; потім же, коли в Шарогроді Лянцкоронський скритикував Калиновського, гетьман, на очах всього війська, показав йому огрядну «дулю», яка в ті часи вважалася дуже образливим жестом. Під кінець 1651 року дійшло і до ще гірших сцен, коли Калиновський принижав офіцерів з полку Миколая Потоцького. До всього цього треба додати факт, що польний гетьман був короткозорим і, як подають історичні джерела, «на стаю добре не бачив»^[133], він не міг приготувати розумних планів кампанії і, не мигнувши оком, посилав жовнірів на смерть. Для історичного розвитку Речі Посполитої страшною річчю виявилося, що в 1648 році, в час найвищого випробування та загрози для держави, на чолі коронної армії стали магнати, які не мали великого військового досвіду, або ж гетьмани з «надання», які отримали булави завдяки політиці, а не виграним битвам. Це був прецедент, оскільки попередні коронні вожді — Ян Замойський, Станіслав Жулкевський та Станіслав Конєцпольський доходили до своїх постів через довгострокову військову службу, і коли вже одержували булаву, були знаними полководцями, яких дужо цінували. Тим часом, щоб командувати польською армією XVII сторіччя, вже не хватало виключно пихи та магнатського духу. Поза вміннями радити собі в полі, гетьман повинен був бути левом та Ісусом Христом в одній особі. Коронне військо, подібно як і будь-яка тогочасна європейська армія, складалося з шляхетських авантюристів, забіяк та нероб. Тому утримати їх в порядку міг тільки гетьман, який, з однієї сторони, вимагав абсолютної слухняності від солдатів і був готовий примушувати до неї за допомогою шибениці чи катівського меча, а з другої, кохав власних жовнірів, не дозволяв їх кривдити, а страти і рани був готовий винагороджувати з власної кишені. Калиновський же не міг ні одного, ні другого.

…коні з піднятими наверх хвостами, з завитими гривами… — до сього часу до кінця не відомо, чи коні, яких розводили в Речі Посполитій в XVI–XVII сторіччях були окремою расою верхових тварин, чи теж великою групою метисів, що поєднували риси коней зі сходу (турецьких та татарських) з тими, що привозили з заходу. Польський скакун був дещо вільнішим від арабського, але взамін, був дещо більш масивним, більш стійкий до праці та невигод. На жаль, сьогодні від нього не залишилося і сліду. Розведення польських коней під кінець XVIII зовсім захиріло, а скакуни, на яких можна поїздити зараз в табунах, не мають нічого спільного з конями, на яких гусари йшли атаку. Серед існуючих на цей час верхових тварин найбільш подібний до давніх польських скакунів є малопольський кінь, якого ще розводять в декількох місцях на території нашої країни.

…йопула Рожера де Нім’єра виглядала ну точно як старий, не дуже ошатний польський жупан — всупереч тому, що можна було б судити, національний польський наряд — шляхетські жупан та делія — зовсім не виводяться з турецьких чи татарських костюмів, але ж від йопули, зо була одягом європейського лицарства в другій половині XV сторіччя. Хто не вірить, нехай обдивиться французькі картини цього ж сторіччя, на яких йопули та каптани лицарів більш-менш подібні на пізніші польські жупани. Така мода тоді панувала в цілій Європі серед шляхетно уроджених. Однак, під кінець XV сторіччя, разом з відходом до небуття лицарства, почала змінюватися мода на заході, тоді коли в Польщі, в зв’язку з фактом, що шляхта залишилася на вершині могутності, ця мода вижила, щоб у наступному сторіччі піддатися виразним орієнтальним впливам. Так само і ставропольське підголення голови було середньовічним лицарським звичаєм і зустрічалося навіть у давніх норманів. Будь-який француз, німець чи англієць, який сьогодні дивується зачіскам панів-братів, зображених на старовинних портретах і доводить, що це все якісь варвари, він є дурнем і невігласом, оскільки саме так підголювали собі голови його власні предки вже в Х-ХІ сторіччях. Підголення голови залишилося в звичаї у польської шляхти, оскільки вона продовжувала культивувати лицарські звичаї ще в XVI–XVII–XVIII сторіччях.

Пан Барановський… — Ян Барановський, стольник брацлавський, був одним з останніх слуг Єремії Вишневецького, який на початку повстання Хмельницького мобілізував десь біля 5–6 тисяч осіб. На жаль, оскільки володіння Яреми були зайняті та знищені козаками, з часом його сили робилися меншими, а значна частина хоругв перейшла на державне утримання. В 1651 році під Берестечком в нього було лише кілька хоругв, а через два місяці Вишневецький згадує в своєму заповітові заледве три роти: гусарську Слугоцького, і хоругви Яна Барановського та Яна Вольського. В тих загонах служила шляхта з України — перш за все, з Задніпров’я. То були люди, що залишили там свої фільварки, маєтки та оренди, і тому в них були власні порахунки з козаками, і тому вони ніколи не давали їм пардону.

Пан Зигмунт Пшиємський — один з найвидатніших офіцерів військ чужоземного трою в середині XVII сторіччя. Зигмунт Пшиємський гербу Равич був сином галіцького підкоморія і від юних літ служив як військовий в шведській армії під командуванням князя Бернарда Веймарського, приймав участь в облозі Орлеану. В 1646 році перейшов нафранцузьку службу, вербував в Польщі піхоту для Людовика XIV, а ще для Владислава XIV Вази. Після вибуху повстання Хмельницького дав познати себе як досвідчений та вмілий офіцер. Приймав участь в боях під Збаражем в 1649 році, де командував обороною одного з відрізків валів (поміж Фірлеєм та Розражевським). 4 лютого 1650 року він зробився старшим над коронною армією, чи то, як казали, генералом коронної артилерії. Заслугою Пшиємського було введення до полків піхоти іноземного строю легких польових гармат (полкових) з ваго — розміром три – чотири фунти. Пшиємський ввів також поєднані з ядром порохові заряди, завдяки яким, під час заряджання мушкетів піхотою, полкові гармати, про які йде річ, могли зробити три постріли.

В 1651 році під Берестечком він командував польською артилерією, його справою також був шик польських військ на третій день битви, завдяки якому коронна армія відбила всі атаки козаків і татарів. В критичний момент битви, саме гармати Пшиємського обстріляли почет хана, який спішно покинув поле бою. В тому ж самому році він вистроїв о бою польські війська під Білою Церквою, а після завершення кампанії залишався при боці польного гетьмана.

Якби Пшиємський став польним гетьманом замість Калиновського, скоріш за все, не дійшло б до різні під Батогом, але, можливо, він був би в стані усмирити козацьке повстання і без труду розбити поєднані сили запоріжців і татар. Але ж Пшиємський посварився з Калиновським, оскільки критикував (і не без рації) всі рішення гетьмана. Перш за все, він був проти маршу на Батіг; а ще він вважав, що гетьман вибрав дуже велике місце під табір. Вже в ході битви він пропонував Калиновському, щоб той разом з кіннотою пробиватися до Каменця або ж на північ, сам же він повинен був залишитися в зменшеному таборі разом з піхотою іноземного строю і дати відсіч козакам. Але ж цей план був відкинутий гетьманом, який заздрив славі та поважання у жовнірів Пшиємського.

Донна Розанда… — коли не відому, в чому річ, як правило, річ йде про жінку. Так було і у випадку кампанії 1652 року, оскільки головною ціллю Хмельницького стало не здобуття руки дочки молдавського господаря для сина Тимофія. Хмельницький тим чином намагався зробити Молдавію залежною від себе, щоб зміцнити власні сили перед новою війною з Річчю Посполитою.

При вісті про планований шлюб молодого Хмельницького з Донною Розандою в Речі Посполитій закипіло, оскільки серед конкурентів на її руку було кілька польських магнатів — серед них був Петро Потоцький і, може, навіть Марчин Калиновський. А щоб додати тим випадкам пікантності, належить пам’ятати, що, якби козацький ватажок Тимошко Хмельницький став чоловіком Розанди, він став би шваґром… Януша Радзивілла, потужного польського магната (і пізнішого зрадика часів Потопу), який, в свою чергу був жонатим ну старшій дочці Лупула. Так що немає нічого дивного, що польські та литовські магнати були абсолютно проти такого мар’яжу.

Проти цьому шлюбові був, ясне діло, і сам господар Лупул, що висилав тривожні листи Янові Казимирові та Марчінові Калиновському — останньому, зрешта, він і обіцяв руку Розанди. Серед всього іншого, саме з цієї причини польний гетьман і вирішив іти під Батог і перешкодити Хмельницькому, який і влаштував там йому криваве сватання.

Панки обіцяли прислати могутні хоругви, по всіх магнатських замках готувалися вийти в поле. Це повинно було стати якоюсь романтичною виправою, на яку практично майже вся лицарська молодь присвоїла гасло: боронити красивої принцеси і не допустити, аби, поминувши Потоцьких, Вишневецьких, Калиновських, вона дісталася ло рук дикого, неотесаного козака, — писав про батовський похід Людвік Кубала в ХІХ сторіччі. Подібне формулювання, зрозуміло, є абсолютною дурницею, оскільки жовніри та ротмістри з коронного війська не були шляхетними Парсифалями чи то інші паладини з лицарського роману, та і гетьманові Калиновському далеко було до короля Артура. Причиною страшного розгрому під Батогом була не романтика, явно далека розуму шляхтичів XVII сторіччя, але ж так добре знані нам з теперішньої Польщі таки риси як дурість, жадність, магнатські пиха та самоволя, а перше за все — неспроможність скарбово-війскового апарату давньої Речі Посполитої, який не зміг в термін забезпечити платню коронній армії.

Після виграшу битви під Батогом Хмельницький завітав до Лупула, 30 серпня 1652 року влаштував Тимошеві гучне весілля, на якому козаки впилися горілкою майже на смерть. Господар Лупул видавався зовсім не потішеним, але не варто надто відверто шкодувати над його долею, бо то була зовсім нікчемна людина, позбавлений будь-яких моральних сумнівів, а перш за все він був позбавлений совісті. На його оборону все ж треба додати, що в XVII сторіччі всі, в принципі, молдавські та валашські господарі були бандитами, шельмами та жорстокими тиранами, які не перебирали в засобах. От правдива людина ренесансу, чесний, вчений та бажаючий добра, як, наприклад, Його Королівська Величність Зигмунт ІІ Август, недовго б всидів на молдавському престолі. Лупул міняв партії, виступав то на стороні Речі Посполитої, то по стороні козаків, і в таємниці від усіх бив на власному монетному дворі в Сучаві фальшиві монети більшості європейських країн. До сьогодні нумізматики часом оповідають, що більшість талерів XVII сторіччя, що дожили наших днів, це фальсифікати з монетного двору Лупула.

Подружні позиції Тимофія Хмельницького з Розандою не укладалися як треба. Перш за все (скоріш за все, в пошлюбну ніч, оскільки, що було до того у нас немає ніяких відомостей) син Хмельницького відкрив, що його жінка не є незайманою. І правда, Розанда втратила дівочість з великим турецьким візиром, оскільки в якості заручниці перебувала в Стамбулі і хотіла вибратися на волю. Тимофій прийняв це до серця, по-п’яному бив свою половину навіть тоді, коли та була вагітною. Через рік, коли Тимофія вбили під час облоги Сучави валашськими, семиградськими та польськими військами, Розанда вийшла заміж за командуючого козаками Миколая Федоровича. Після капітуляції вона відправилася до Чигирина, звідки повернулася лише після смерті Хмельницького в 1657 році. Через три роки її замордували розбійники, які розраховували на те, що знайдуть при ній легендарні скарби Лупула. Скарб той і фактично існував і, нібито, знаходився в Сучаві. На жаль, після її здобуття поляки, угорці та валахи так вж багато золота не знайшли. А все тому, що Лупул, з властивою собі за побіжністю, тримав коштовності в гданських та венеційських банках.

Розділ ІV

Чорна Рада… — рада, яка скликалася козаками без дозволу та присутності старшини. Як правило, передбачала радикальні персональні зміни серед запорізьких отаманів, бо тоді скидали полковників та гетьманів. І дуже рідко траплялося, щоб скинутого таким чином отамана чекала інша доля, ніж подорож на дно Дніпра з каменем на шиї, катівська сокира чи шибениця, ну і може, перетворення в рублене м’ясо під шаблями молодців. Ну, хіба що обвинувачений довірявся швидкості власних ніг, і вчасно міг втекти з козацького табору.

…багато молодців з корсунського полку пішло на страву для круків… — за стародавнім звичаєм козацького народу діялося так, що після кожного наступного зіткнення з ляхами та укладення угоди, яка нічого не розв’язувала, Хмельницький мусив розбиратися з своїми братами козаками — чи то, коротко говорячи — розправлятися з численними бунтами черні, отаманів та молодців, які бажали позбавити його влади. Вже в 1650 році, після Зборовської угоди, Хмельницькому довелося боротися з бунтами Нечая, Худолія та Шумейки, а в 1648 році отруїти дуже популярного предводителя простого люду, Максима Кривоноса. В 1652 році проти Хмеля збунтувався, між іншими, корсунський полковник Лукіан Мозира та миргородський Матвій Гладкий, які були розстріляні в квітні чи в травні.

Камінний Затон — в 1648 році під Камінним Затоном дійшло до зради реєстрових козаків, які перейшли на бік повстанців Хмельницького. Запоріжці скликали там Чорну Раду, на якій осудили на смерть та замордували вірних Речі Посполитій козацьких полковників, в тому і чигиринського полковника Івана Барабаша, — найвірнішого з вірних Польській Короні козака.

Не було безпечно згадувати про долю тієї Гелени… — в 1651 році Хмельницький дочекався рогів, які наставила йому… Гелена, та сама невідома з прізвища степова красуня, з якою Боглан Зенобій посварився кілька років раніше з чигиринським підстаростою Даніелем Чаплинським. На жаль, вона повністю виявилася достойною тій славній Гелені, що була винна у вибуху троянської війни, оскільки вступила в амурні зв’язки з певним козаком. Невідомо, чи припоминав він красою славетного Париса, але про нього писали, що фах у нього був цілком розумний — був він годинникарем, а при оказії — управляючим гетьманського двору. Гелена не тільки бавилася з ним в ложниці, але ж навіть вкрала з підвалів під Суботовом барильце з червоними золотими. Коли Хмельницький ніяк не міг дорахуватися його, він наказав, як подає Станіслав Ошвенцім, так довго «тиранізувати» управляючого, доки годинникар не признався не тільки до крадежі, але і до любовного зв’язку з Геленою. Дізнавшись про настільки підступну зраду, Хмельницький наказав роздягти любовників догола, зв’язати в любовній позиції і разом повісити. І не треба додавати, що після всього того гетьман часто шукав втіхи в горілці.

Іван Виговський — русифікований шляхтич, який походив з старої польської шляхетської родини, яка печаталася гербом Абданк, а в XVII сторіччі перейшла в православ’я. Від 1626 року був писарем канцелярії в Луцьку, а в 1640 році головою суду в Києві. Невідомо, з якої причини він був осуджений на смерть, з якої причини йому прийшлося втікати під опіку великого коронного гетьмана Миколая Потоцького. В 1648 році Виговський приймав участь у виправі під Жовті Води, де дістався до татарської неволі, з якої його викупили козаки за стару кобилу. Дуже скоро він вкрався в довіру до Хмельницького і зробився генеральним писарем запорізького війська. Виговський першим помітив небезпеку залежності України від Москви, а коли зробився запорізьким гетьманом, у 1658 році підписав гадяцьку угоду, в силу якої Україна повинна була становити третій елемент Речі Посполитої, поряд з Короною та Литвою. В наступних літах доля Виговського була такою ж змінною, як погода в степу. В 1659 році він розбив під Конотопом московську армію, яка бажала перекреслити гадяцьку унію і знову підпорядкувати Україну Росії, а в 1660 році йому прийшлося утікати, бо настрої козаків змінилися. В тому ж році він повернувся разом з військами Речі Посполитої, а в 1664 році його звинуватив у зраді гетьман Павло Тетеря, після чого Виговський був розстріляний.

Вашій милості, великому государеві… — листи Хмельницького до царя, які цитуються в книзі, становлять компіляцію справжніх листів козацького гетьмана, висланих і 1652 році до московського тирана з проханням прийняти Україну під владу Москви, а також декілька інших листів — в тому числі, до великого коронного гетьмана Миколая Потоцького, в яких Хмельницький іменую себе «найуниженішою підніжкою Вашої Милості». Цікаво, що коли під Корсунем він взяв Потоцького в полон, то сказав йому, що якщо гетьман не буде напиватися, зробить його у власних володіннях підстаростою. А щоб в умислах читачів не повстала думка, нібито поразка під Корсунем 26 травня 1648 року з боку козаків і татарів була великою нікчемністю, які підступно погубили лицарство з кресових станиць, тоді інформую, що, згідно з повідомленнями деяких мемуаристів, гетьман Миколай Потоцький як правдивий Христовий лицар під Корсунем був абсолютно п’яним і, не забезпечивши війська, впакував коронну армію до яру, в якому в засідці чекали козаки Кривоноса. Другого ж з гетьманів — Калиновського — жовніри не дуже хотіли слухати з причин, про які я писав вище.

Там на узбіччі долини, біля двох тополь козацьких… — це, звичайно, слова думи «Смерть козака в Кодомській долині» в варіанті, який співав Іван Стрічка.

В неділеньку святу то не орли сиві закричали… — початок думи «Плач невільників на басурманській галері», що була записана на початку ХІХ сторіччя.

Раз в неділю, дуже рано-ранесенько, Надлетіли соколи з далекої чужої сторони… — дума «Сокіл та соколя», яку співав Остап Вересай, і яку записали в 1873 році.

Даніель Чаплинський (Чаплицький) — легендарний, описаний вже Сенкевичем чигиринський підстаростій, якій відібрав у Хмельницького Суботів, багатократно насилав на нього своїх татар, майже до смерті побив сина Хмельницького, відібрав у гетьмана та пошлюбив славетну Гелену, в якій підкохувався старий козак (і яка потім наставляла йому роги з годинникарем). В «Вогнем та мечем» Сенкевич представив Чаплинського боягузом і негідником, якого Скшетуський викидає з корчми прямо до калюжі. Тим часом, після вибуху повстання Хмельницького Чаплинський вступив до коронної армії. Він був першим посланцем, який зміг вибратися в 1649 році з обложеного Збаража, і, що цікаво — навіть привів до короля бранця, якого спіймав під час своєї виправи.

Гей, видно, мушу вже без бандури гинути… — це дума «Смерть козака-бандуриста», вперше записана в 1926 році від кобзаря Дем’яна Симоненка в селі Стільно під Черніговом. Але ж думу цю він узяв з репертуару іншого кобзаря, Михайла Кравченка.

Розділ V

Гусари і панцерні впали до середини табору… — випадки, представлені на сторінках повісті є повністю фікційними, оскільки неможливо точно встановити, як насправді проходили козацько-польські зіткнення під Батогом. Відомо тільки, що в той день (1 червня 1652 року) мали місце бої польської кінноти з татарами, які закінчилися поразкою. По суті, опис атаки на козацький табір є описом сутички, що розігрувалася 13 червня 1638 року під Жолніном, коли козацький предводитель Остряниця втягнув в засідку військо князя Яреми. Вишневецький пробився тоді зі своїми хоругвами через декілька рядів возів, поставлених в закруті Сули. Однак, коли він кинувся в погоню за втікачами, частина козаків, що залишилася в таборі, зуміла зв’язати вози, відрізаючи військо князя від головних польських сил. Єремії Вишневецькому прийшлося тричі атакувати, ніж йому вдалося пробитися до своїх.

Тут три списи… — це, звичайно ж, польський герб Єліта, наданий, за легендою, Флоріанові Шарому на полі битви під Пловцями королем Владиславом Локєтком. За легендою, лицар був поранений трьома списами, і він лежав, тримаючись за витікаючи з живота кишки — і на пам’ять цього одержав герб зі схрещеними трьома списами.

…відразу видно, що то перстень дівки гулящої… — це польський герб Годзава, він представляє білу лілію в червоному полі. Герб походить з часів Владислава Германа.

…а тут куревська пизда… — це, звісно ж, Наленч, герб представляє білу хусту, зав’язану в коло, на червоному полі.

…три хери… — це, зрозуміло, герб Годзємба, на якому в червоному полі зображена сосна з трьома гілками та з п’ятьома коренями.

…діва на ведмеді… — це, звичайно ж, герб Равич, на якому ми можемо бачити дівчину в червоній (або ж срібній) сукні, з піднесеними руками, що сидить на чорному ведмедеві, який іде на золотому (блакитному, або ж червоному) полі.

Розділ VІ

ICR — ініціали короля Яна Казимира: Ioannes Casimirus Rex, які, однак, дуже часто читали як: Initias Calamitatis Regni — латинське речення, яке тлумачили як: початок нещасть королівства. Це мало зв’язок з фактом, що короля Яна Казимира вважали головним винуватим в нещастях Речі Посполитої.

Розділ VІІ

Таборові вози швидко зайнялися вогнем… — оборону табору бід Батогом значно ускладнила пожежа, яка швидко розійшлася всередині табору. Вогонь відокремив польську кінноту Собеського від іноземної піхоти Пшиємського та Гродзицького.

Вирізай усіх… — Після Батога Хмельницький наказав вимордувати усіх бранців, що знаходилися в руках татар. Ординці не бажали на це погодитися (не треба обманюватися — ні в якій мірі з жалості над поляками та русинами, але тому, що за мертвих поляків дуже доброго викупу не було б), і тоді Богдан Зеновій викупив їх за 50 тисяч талерів, після чого наказав вимордувати. Коли татари не бажали того зробити, Хмельницький заплатив найдикішій ногайській орді за те, що та вимордує жовнірів коронної армії. Ходили також чутки, нібито козацький гетьман обіцяв віддати взамін татарам Кам’янець Подільський. Навіть диво бере, що отаман орди, Нуррадин Солтан, дозволив так обдурити себе — Кам’янець був твердинею, яку не можна було здобути, і Хмельницький точно так міг запропонувати йому Нідерланди.

Доступний матеріал історичних джерел не дозволяє точно встановити, як виглядала різня — чи то козаки з татарами протягом трьох днів вишукували бранців в татарських таборах, чи то всіх зігнали на майдан, оточили та посікли. Від XVII сторіччя залишилося декілька різних версій цієї історії, і не можна встановити, яка з них є властивою.

До нинішнього дня історики задають собі питання, чому Хмельницький наказав вимордувати взятих в полон офіцерів та жовнірів коронної армії. Історики перебирають домисли, чи було то помстою за Берестечко, чи за Солоницю, про яку тут вже йшла мова. Є підозри, нібито козаки опасалися, що орда повернеться з бранцями до Криму і не візьме участі в поході на Молдавію, або ж, що Хмельницький таким чином хотів поститися за різню Ліпового та Рабух, яку доконала в Задніпров’ї коронна армія. Але ж, видається, що козацький гетьман перш за все хотів знищити власні ілюзії що до подальшої долі України поряд з Литвою та Короною. Не маючи змоги побити Річ Посполиту чи досягнути порозуміння, не знаючи, до чого вести в перемовинах, не в стані прийняти рішення, чи намагатися пов’язати долі козаків з Короною, чи шукати іншого протектора, він вирішив раз і назавжди перекреслити можливість мирного розв’язання з поляками. Батог, під яким загинув квіт польського лицарства, а серед них і герої цієї книги: Марек Собеський, Зигмунт Пшиємський, Ян Одживольський та багато, багато інших, побудив всіх ворогів Речі Посполитої діяти на її шкоду. А найгірше з усього, що після Батога Москва зорієнтувалася в тому, що незможенна до сих пір коронна армія може бути переможна. Безпосередньою послідовністю цього факту стало рішення про приєднання України до кривавої імперії царів.

витягли Циклопа з поміж безсилих в’язнів… — всупереч тому, що можна судити про татар, в ході різні під Батогом вони врятували багато з польських бранців. Більшість зробила так, жаліючи викупу, який поляки могли заплатити за себе; але ж були і такі, які прийшли на поміч побратимам чи знайомим. Завдяки такому пережили: Кшиштоф Гродзіцький, Северин Калинський, Кшиштоф Корицький, якого випустив на волю побратим — Сефер Гажі Ага, та багато інших. Всупереч тому, що твердять деякі історики, серед врятованих не було Стефана Чарнецького, в подальшому героя Потопу. Скоріш за все, він не приймав участі в битві, оскільки не зміг прибути під Батог на час. Особливе щастя мав Станіслав Друшкевич, який під Ладижином дістався до рук тих же татар, які взяли його в полон під Жовтими Водами. Вартість цього шляхетського тіла збільшили ще й 200 червоних злотих, які ординці знайшли при ньому в сакві. Щоб захистити своїх бранців перед смертю, татари садовили їх на коней, вбирали в татарські кожухи, забороняли говорити по-польськи та вміщали між челяді. І це й справді благородний прояв доброти серця, якого даремно шукати тепер у багатьох ісламістів.

ПЕРЕСТОРОГА ДЛЯ УВАЖНОГО ЧИТАЧА З МЕТОЮ ПІДКРІПЛЕННЯ СЕРЦЯ

«Богун», хоча і є повістю, заснованою на історичних переказах, споминах, листах та книжках, не претендує на ім’я історичного підручника. Розповідь про кальницького полковника, про його бандуриста Тараса, про Марека Собеського, якому не довелося стати королем Речі Посполитої, і про Бертрана де Дантеза не оповідає про те, як все було, але ж як могло бути не всі описані на сторінках цієї книжки випадки є історичною правдою. Поразка під Батогом, одна з найстрашніших в історії Речі Посполитої, є однією великою загадкою, величезним невідомим, над яким тяжить змова мовчання істориків та мемуаристів. Про Батог не писали нічого. З XVII сторіччя залишилися лише шматки реляцій, рештки спогадів та листів. Про цю битву не згадували сучасні їй польські мемуаристи, не писали про криваві випадки їх свідки, і навіть козаки, хоча це була найбільша запорізька перемога. Аж до миті повного держання незалежності Польщею та Україною рідко згадували про Батог історики, яких глушила спочатку царська, а потім і комуністична цензура. «Богун» не повстав би, якби не цінна книжка Войчеха Яцека Длуголенцького «Батог 1652», яка приступною манерою намагається витлумачити те, що, можливо, відбулося 1 та 2 червня 1652 року в обозі коронних військ під Батогом. Однак, навіть вона не розкриває нам таємниці історії очевидним способом, оскільки в реальності їх відслонити не можливо, а єдине, що може вчинити історик, це ставити рисковані гіпотези, що спираються на фрагментах давніх листів, повідомлень та переказів. Тим не менш, намагаючись зламати мовчання, Автор повинен дати Читачеві пояснення. Пояснення того, чи є автентичними постаті та події представлені на сторінках цієї книжки. Чи й справді в коронному таборі спалахнув бунт? Чи заключило угоду сконфедероване військо з козаками? Чи осудив Ян Казимир коронну армію на смерть, скориставшись Калиновським?

На цей час ми не маємо доказів на те, що саме так все й було. Нам не відомо жодного листа чи мемуара, які б підтверджували такий розвиток випадків, який представлено в книзі. Однак, бачення випадків, представлена в «Богуні», спирається на підказках, на дуже тонких згадках в листах та спогадах, що розповідають про дуже дивні, що турбують нас, випадки, які мали місце 1 та 2 червня 1652 року в таборі коронних військ, хоча, зрозуміло, не можна ствердити з певністю, що вони представляють правдиву версію випадків, оскільки такі перекази містять дуже суперечливу інформацію.

Так чи дійсно в коронному таборі стався бунт коронних хоругв? В світлі дуже скупих польських повідомлень, зібраних Длуголенцьким, є практично певне, що перед самим початком битви більшість польської кінноти відмовила у послуху гетьманові і покинула табір, закладаючи власний табір на лугах, перед табором коронних військ. Можливо, що в ході боїв з татарами 2 червня збунтовані жовніри покинули табір, а потім почали втікати, щоб пробитися крізь кільце козаків і татарів, які оточили табір. До цього дня не є відомим, хто насправді стояв за цим бунтом, чи приймала в ньому участь більшість офіцерів коронних військ, або ж його підтримали лише нечисленні. В Annales Станіслава Темберського заховалися імена предводителів збунтованих хоругв — і це були Людвік Незабітовсбкий, Єжі Баллабан, Северин Калинський і Миколай Коссаковський, а не Пшиємський, Собеський та Одживольський. Але ж повідомлення Длужевського повністю тому заперечує, оскільки його автор стверджує, що названі ротмістри до самого кінця перебували при гетьмані. Тому я не в стані ствердити, хто ж насправді прийняв участь в бунті.

В світлі історичних джерел певним є також, що на другий день битви в таборі сталися бої поміж загонами польської кінноти та німецькою піхотою. Оскільки, коли дійшло до бунту більшості загонів польської кінноти національного строю (гусарських та панцерних хоругв), Марчін Калиновський вивів з табору іноземну піхоту та наказав їй відкрити вогонь по польських військах. До того ж, гетьман схоронився в ряди чужоземців, опасаючись, що власні солдати його просто посічуть. Можливо, що саме тоді дійшло до регулярних боїв між піхотою та кавалерією, після чого почалася атака козаків та татар, яка закінчилася здобуттям ними табору. Відомо теж, що з незнаних причин Калиновський покинув становисько командування на східній стінці табору, можливо, що він не доводив під час битви, а останніми командирами на цьому відрізкові були Собеський та Одживольський, в той час як західну сторону боронив Пшиємський з піхотою іноземного строю. Табір можна було б ще оборонити, якби в ньому не спалахнула пожежа, яка відгородила піхоту від кавалерії. В таких умовах оборона табору не тривала довго, хоча, за деякими переказами, піхота Пшиємського боронилася до ранку наступного дня.

Чи уклали сконфедеровані хоругви перед битвою під Батогом угоду з козаками?

Знову ж таки ні одне з історичних джерел не згадує про будь-які контакти з запоріжцями. Видається все це, скоріше за все, неможливим, хоча існують побічні свідоцтва, указуючи на те, що під Батогом трапилося дещо дивного. Так ось, в польськім таборі було залишено місце для… козацького уманського полку, який мав битися з Хмельницьким на стороні поляків! Річ видається невірогідною, однак вона підтверджується численними джерелами. Про участь полку в битві говорить «Короткий Літопис про війни поляків з козаками», Веспазіан Коховський в «Історії панування Яна Казимира», а також… Марек Собеський в листі від 30 травня, в якому повідомляє, що уманський полк зрадив та продався козакам. На жаль, таємницю цього дивного випадку забрали з собою до могили герої та жертви битви під Батогом.

Чи дійсно в 1652 році могло дійти до розламу і бунту частини козацьких полервників, який закінчився підписанням угоди з Річчю Посполитою? Дуже трудно дати на це однозначну відповідь. На переломі 1651 та 1652 років в Україні спалахнуло кілька бунтів проти Хмельницького. Одним з бунтівників був Богун; він навіть умовляв татарів, щоб ті надали йому поміч проти Хмельницького, який, в свою чергу звернувся по допомогу до… Марчина Калиновського та до польських хоругв, які тоді знаходилися в Україні. В січні козацький гетьман послав до Москви посольство полтавського полковника Івана Іскри з запитанням, чи надасть їм цар допомогу в боротьбі проти Речі Посполитої. Тим часом, в Кремлі вже був готовий план захоплення України та вирушення на козаках згоди на унію з Москвою; однак, він не був запроваджений в життя, оскільки Берестечко навчило царя обережності. Тим не менше, дії Хмельницького могли не подобатися Богунові, який не був прихильником того, щоб Україна зробилася залежною від Кремля. Питанням для дискусій є факт, чи був би він в стані за акцептувати компроміс з Річчю Посполитою, якщо до цього часу кальницький полковник був, скоріш, відомим як прихильник незалежної України. Але тут ми маємо наступні непрямі докази, тепер вже з 1654 року, які свідчать про те, що Богун вороже віднісся до переяславської унії, яка підпорядкувала козаччину цареві. Полковник, начебто, розважав тоді можливість переходу на польську сторону, оскільки з двох лих волів Річ Посполиту, ніж Москву.

Іншою проблемою є те, а чи була можливість в 1652 році укласти будь-яку осмислену угоду з козаками? На жаль, польські та українські історики до нині не вирішили цього питання. Але ж цю проблему немає толку і розглядати; достатньо переконатися в тому, як поточилася подальша історія Козаччини та Речі Посполитої. Спочатку Україна була поділена, а все Задніпров’я та Запоріжжя дісталися під владу Москви. Потім Річ Посполита, позбавлена частини територій давньої Київської Русі, стала значно послабленою, що в поєднанні з кризою держави в XVIII сторіччі довело до повного знищення шляхетської держави. Цікаво, що, якби Річ Посполита намагалася б в майбутньому заново одержати позицію супердержави і дати рішучу відсіч Росії, вона і так повинна була б видерти у царів Задніпров’я — чи то, якимось принципіальним способом, вирішити питання України. Під кінець XVIII сторіччя це було б значно легше, ніж за сто років до того, коли Річ Посполита, як одна з небагатьох європейських держав увійшла на путь демократичних змін та впровадила до життя першу в Європі, і другу після американської конституцію.

Так що, незалежно від того, чи це злить когось чи дратує, історія показала, що в XVII і в XVIII сторіччях Річ Посполита і Україна не були в стані існувати як окремі держави, оскільки подібний стан послаблював їхній потенціал та вів до їхнього знищення та підпорядкування сусідам, що бажали поділити їх території для себе. Коротко мовлячи, відсутність польсько-козацької угоди та недостатність та постійне зменшення сил в боях означали повну катастрофу спільно і для України, і для Речі Посполитої.

Чи вирішило б цю проблему надання козацтву шляхетства? І чи було б таке можливим в XVII сторіччі?

Знаючи ментальність польської шляхти, можна признати, що вона з великою неохотою погодилася б на таке рішення. Ні одна з угод, підписаних з козаками, не йшла аж настільки далеко, за виключенням гадяцької, в якій, і справді, давалася обіцянка нобілітації запорізької старшини та кілька сотням найбільш заслужених козаків з кожного полку. Польська і литовська шляхта заздрісно стерегла власні привілеї і, скоріш за все, не погодилася б на поповнення шляхти на півтора десятка тисяч молодців. Однак, розмірковуючи над цією проблемою, яка, можливо, розв’язала б польсько-козацький конфлікт, я не міг відмовити собі порівняння угод з козаками з актами польсько-литовської унії, а перш за все, з постановами, прийнятими в Городлі в 1413 році. В силу тієї унії, польські шляхетські роди прийняли та надали свої герби сорока семи родам литовських бояр. Мене ж дуже сильно нуртувало питання, а чи литовські бояри в 1414 році так вже сильно відрізнялися від запорізьких козаків середини XVII сторіччя, що надання їм шляхетства було цілком неможливою справою? Допуск до польських гербів литвинів, які тільки в 1385 році прийняли християнство, був рішенням досить незвиклим для Європи на схилі середньовіччя. Приймаючи таке рішення, польська шляхта збудувала підвалини під наступну Річ Посполиту та її міць. Так чи не могла вона зробити того ж самого в середині XVII сторіччя? Принципіальне питання полягає на тому, а чи литвини XV сторіччя сильно відрізнялися від козаків? Зрозуміло — запоріжці підіймали бунти та повстання, мордували шляхту, однак литвини, починаючи з ХІІІ сторіччя, так само нападали на Королівство Польське, хапали полонених, палили села та міста. Одною з постанов кревської унії, зрешта, було звільнення всіх польських бранців, що перебували в Литві. Однак, незважаючи на все це, литвини одержали герби та привілею польської шляхти.

Однак, литовські бояри, скаже хтось, були відповідністю європейського лицарства, і, тому, польська шляхта, в якомусь сенсі, надавала герби рівним собі. Тимчасом, в більшості своїй, козаки виводилися з плебсу та простого народу і міщан. Саме тому панове-браття і не могли надати їм власних привілеїв.

На жаль, це не є до кінця правдою. Литовський боярин XV сторіччя не був відповідністю лицаря, оскільки він був залежним від власного князя. Тільки наступні унії доконали перенесення в Литву прав та привілеїв польської шляхти, а бояри, в результаті цього, зробилися таким самим лицарством та шляхтою, як поляки. Але під час унії в Городлі вони такими не були, подібно тому, як козаки не були шляхтою.

І, врешті, найбільш важлива справа: литвини тільки-тільки вийшли з язичництва, оскільки хрещення Литви відбулося в 1385 році, за 28 років перед тим, що трапилося в Городлі. Багато з тих, хто приймав на свої щити польські гербові знаки, народилися, не знаючи знаку хреста; велика частина з них ще довгі роки залишалися язичниками. На відміну від них, козаки, які не грішили релігійністю, в більшій своїй частині визнавали православ’я, хоча у деяких віра була аж надто поверховою. Але язичниками вони не були, виключаючи все ж язичницьку, грішну схильність до горілки.

Що ще відрізняло козаків від литвинів? Культура? Не ображаючи литвинів, сумнівно, щоб на переломі XIV та XV сторіч вони в масі своїй знали лицарські звичаї, до того ж у них і не було таких прав, як у західноєвропейських лицарів. Що до козаків, то треба розуміти, що в більшій своїй частині вони були грубіянами та невігласами, виконували демократію та політику шаблі чи кулака, але їм не можна відмовити у специфічному почутті честі, а ще того, що більша частина козацької старшини переймала звичаї польської шляхти. Але ж загалом вони не дуже відрізнялися від литвинів.

Тому велика шкода, що в середині XVII сторіччя шляхетства козакам не надано, оскільки, можливо, нова унія, що утворювала одночасно наступну частину Речі Посполитої — Князівство Руське — врятувала б шляхетську державу та дозволила б поконати Москву, яка робилася все могутніша. Звісно, укладання такої угоди вимагало б від наших предків зміни ментальності та подолання станових поділів. Однак, на подібний великодушній жест вже вирішилися ж прапрадіди польської шляхти, надаючи власні герби та привілеї литвинам. І дуже погано сталося, що такого жесту забракло через 250 років після городельської унії.

Відповідаючи на всілякі питання, попереджуючи сумніви, які з’являться в голові уважного читача, ми дійшли в кінці кінців до останнього питання: а чи прагнув Ян Казимир, вибраний в 1649 році в королі Речі Посполитої, в 1652 році до знищення коронної армії? Чи бажав він залучити на її місце іноземні загони, щоб провести в Речі Посполитій державний переворот і впровадити абсолютну королівську владу, як у Франції чи Англії?

І знову відповімо згідно з історичною правдою: жодні джерела не говорять про таку поведінку короля. В 1652 році повелитель відраджував Калиновському розпочинати війни з козаками та загороджувати Хмельницькому дорогу до Молдавії.

Однак, знову залишаються непрямі докази…

Ян Казимир, останній Ваза на польському троні, був одним з найгірших королів Польщі та Литви. Протягом всього життя він діяв всупереч підданим, і особливо, всупереч логіці та інтересам Речі Посполитої. Його бездарна політика була причиною конфлікту на Україні, що тягнувся до безкінечності; вона ж спровокувала шведський наїзд, рокоші^[134], конфедерації та послаблення країни. Про його вади можна було б написати цілу книжку. Однак, до найважніших, перш за все, належало декілька грізних фобій та нав’язливих маній.

Найважнішим з них був страх перед можними та багатими ворогами. Протягом свого життя Казимир безперервно шукав ворогів — як правило, більш можних, ніж він сам. А коли вже король будь-кого зненавидів, він не міг зберегти помірності — з усіх сил і не зважаючи ні на що, він намагався знищити свого супротивника. Першим з королівських ворогів став Ієроним Радзейовський — підканцлер, який дозволив заплутати себе в підступну інтригу короля та був засуджений на інфамію. Радзейовський збіг за кордон і став причиною шведського Потопу. Другим з королівських ворогів став Єжі Себастьян Любомирський; засуджений, як і Радзейовський, на вигнання та інфамію, розпалив в Речі Посполитій роком, який і привів до поразки короля.

Ян Казимир підіймав і політичні рішення, які сміло можна визнати шаленими. Коли перед самим Потопом шведські посли запропонували йому союз та спільний напад на Москву при умові відмови прав на шведський трон, король не зробив того, і таким чином спровокував Карла Х Густава на напад на Річ Посполиту. Коли після шведського Потопу сейми рекомендували королеві упорядкувати справи, пов’язані з податками та утриманням війська, Ян Казимир задумав собі впровадити засаду елекції vivente rege, чи то вибору спадкоємця трону за життя попередника; він тратив на це час і сили, хоча на початку шести десятих років було більш поважніших проблем для вирішення.

Ян Казимир міг бути непередбачуваним. Поразка під Батогом мала місце, поміж всього іншого, з його вини, оскільки в березні 1652 року він не міг (а може і не бажав — чорт його знає) запобігти зриву сейму Владиславом Сіціньським. То був знаменитий депутат, який прокричав в палаті послів пам’ятне liberum veto, після чого збіг до Праги, тим самим не дозволяючи продовжити сеймових обрад (за що ще в XIX сторіччі в Упіці показували його смертні залишки в скляній труні). Говорячи теоретично, зрив десяти сеймів міг не мати будь-яких результатів для Речі Посполитої. На жаль, зрив саме цього сейму виявився катастрофічним. По-перше — не були ухвалені податки на військо, яке не отримало платні, а потім під Батогом збунтувалося проти гетьманові Калиновському. По-друге — не була затверджена білоцерківська угода, на що чекав Хмельницький, який до сих пір будь-які постанови угоди слухняно виконував. Коли він довідався, що сейм було зірвано, він вирішив оголосити нову війну Речі Посполитій, результатом чого і стала катастрофа під Батогом.

Ян Казимир як єдиний польський король відрікся трону з власної волі (Станіслав Август Зрадник Понятовський зробив це ж вже другим, але ж під примусом).

Підсумовуючи: якби в голові будь-кого з володарів Речи Посполитої народився настільки шалений план, як можливість провокування повного знищення коронного війська, для цього краще за всіх надавався б ніхто інший, як саме Ян Казимир Ваза, чи то ICR.

ПРИМІТКА ПЕРЕКЛАДАЧА

Коли я перекладав для вас цю повість (2022), у польській історичній пресі знову почали мусувати можливість польсько-козацького союзу. Можливо, з’явилися якісь нові документи? Чи питання розглядалося в зв’язку з українсько-російською війною? Пошукайте самі. Ось посилання: https://filetracker.pl/download.php? id=36e56db697ca0494391fdb182e25007447793931&f=Historia%20Do%20Rzeczy%205%2F2022%20%5BPL%5D%20%5Brar%5D%20%20%5BFIONA9%5D.torrent чи https://filetracker.pl/download.php? id=8db8ee0c91c17c9bf4bfa2fee05709a15eaa293b&f=w%20Sieci%20Historii%205%2F2022%20%5BPL%5D%20%5Brar%5D%20%20%5BFIONA9%5D.torrent

І ще одне, цей переклад я присвячую Тимурові Жирякову, з яким познайомився в козацьких краях, і який тепер живе в окупованому Бердянську.

Червень 2022 р.

Примітки

1

Малодобрий (від польського слова «małodobry») — кат.

(обратно)

2

Делія — чоловічий одяг чоловіків з шляхти Речі Посполитої. Делія схожа на пальто або плащ і носилася поверх жупана з XVI до початку XVIII століття. Делія зазвичай шилася з вовни, бавовни або оксамиту і оброблялася хутром. Типова деліа мала короткі вільні рукави та застібалася на грудях металевими ґудзиками. Делія мала східне походження, а саме слово прийшло до Польщі в середині 16 століття з Туреччини.

(обратно)

3

Неподалік від впадіння річки Пляшівки до Стиру 1651 року відбулася знаменита Битва під Берестечком.

(обратно)

4

Битва під Пилявцями (11–13 (21–23) вересня 1648 року) — переможна битва української козацької армії, на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким, проти військ Речі Посполитої під Пилявцями (тепер — село Пилява Старосинявського району Хмельницької області).

(обратно)

5

Молитва до Святого Духа: Царю Небесний дається у сучасному написанні.

(обратно)

6

Кальник — село Іллінецького району Вінницької області. Сільській раді підпорядковане с. Шабельня. Знаходиться при злитті річок Кальничка і Соб (притока Південного Бугу), за 85 км від обл. центру, за 15 км від райцентру та за 7 км від Шабельні. «5 грудня 1649 року був висвячений на кальницького полковника старшиною кальницького, уманського та черкаського полків і архімандритом дияконом Онуфрієм Іван Богун. На передмісті містечка Кальник ним був власноручно посаджений дуб, який символізує могутність козацького роду.» Дійсно такий дуб при дорозі у Кальнику був знайдений, вік його виявися біля 400 років.

(обратно)

7

Великий, масивний пас, шитий з шовку і прошитий нитками з щирого золота.

(обратно)

8

Трахтемирів — одна з колишніх козацьких столиць, історичне повітове містечко з монастирем, нині — у Канівському районі Черкаської області. Розташоване на Наддніпрянській височині, на півострові, утвореному крутим вигином Дніпра навпроти м. Переяслав на березі Канівського водосховища.

(обратно)

9

В мільйонний раз: в польській, чеській, та давньоукраїнській мові — «жиди» це просто євреї.

(обратно)

10

Дуже складне і болюче питання наявності козацької державності. Незважаючи на те, що у козаків були деякі органи самоуправління та деякі органи зв’язку з іноземними державами, як окрему державу розглядати Україну було не можна.

(обратно)

11

Козацька кіннота (пол. Jazda kozacka) — звані також як козаки, семени, черемиси) — рід військ легкої та середньої кінноти у Речі Посполитій, зазвичай використовувався для бойової підтримки гусарів у 16–17 століттях. Попередник панцерної кінноти.

(обратно)

12

Гєрмак (giermak) — давній довгий руський одяг (пор. «армяк»).

(обратно)

13

Існувало безліч виразів, що позначають повію: «wyleganica», «murwa», «kortyzanka», «małpa», «neta», «przechodka», «klępa», «larwa», «suka», причому ці терміни застосовувалися також щодо жінок, які проституцією не займалися.

(обратно)

14

Бахмат — кріпчастий, міцний кінь, який використовувався татарською та польською кіннотою; волошин — кінь, якого привезли з Валахії.

(обратно)

15

Станісла́в Жолкéвський (також Жолкєвський; іноді Жулкевський, пол. Stanisław Żółkiewski, 1547–1620) — державний і військовий діяч Речі Посполитої. Засновник Колегіуму єзуїтів у Львові. У 1594–1596 роках очолював польські війська, які королівський уряд направив на придушення повстання під проводом Северина Наливайка (за даними дослідника К. Несецького, той був виданий селянами). Під час нападу на Київ його війську протистояв міський гарнізон, командантом якого був Криштоф Кремпський. У травні 1596 року виграв Солоницький бій з козаками. 4 червня 1610 року отримав блискавичну перемогу над переважаючим московсько-шведським військом та розгромив війська Василя IV Шуйського в битві під Клушиним. Станіслав Жолкевський стояв з військом із 6800 жовнірів проти 45 000 об’єднаного московського війська князів Дмитрія Шуйського, АндріяГоліцина і Данила Мезецького, шведського експедиційного корпусу Якоба Делаґарді з шведських, німецьких, англійських та французьких найманців (на цей момент найманці Делаґарді не отримували платні, через що в корпусі виникло кілька бунтів, а окремі частини вийшли з корпусу). 20–21 вересня 1610 року зайняв Москву, добився возведення на престол королевича Владислава Вази. У 1611–1620 роках керував воєнними діями польсько-українського війська під час нападу турків на Поділлі.

Станісла́в Конецпо́льський (також Конєцпольський, пол. Stanisław Koniecpolski; 1591–1646 — польський шляхтич, воєначальник і державний діяч Речі Посполитої. Князь Священної Римської імперії (отримав князівський титул Священної Римської імперії з сином Олександром у 1637 році від Фердинанда ІІІ). Краківський каштелян (1633–1646). Великий гетьман коронний (1632–1646), сенатор. Польний гетьман коронний (1618–1632). Воєвода сандомирський з 1625, староста жарновецький з 1611, велюньський з 1607, барський з 1623, битовський з 1638, а також буський, переяславський, плоскирівський, стрийський і ковельський. Один з найкращих полководців Речі Посполитої. Переможець у битвах під Мартиновом (1624), Хамерштином (1627), Тшцяною (1629), Охматовим (1644). Представник репресивного щодо козаків напрямку в уряді Корони.

(обратно)

16

Тернарій, третяк або тернар (лат. «Ternarius», польськ. «Trzeciak»; «Ternar») — невеличка старовинна срібна монета Польщі, рівна 3 денаріям або 1/4 гроша.

Назва «грош» походить від рідкісної італійської срібної монети XII століття «grossus denarius» — «великий, товстий динар», «nummus grossus» — «великий гріш».

Ше́ляг (ше́лег) «старая монета, равная стоимости 1/8 старой медной копейки, грош» (Гголь); см. также Даль; укр. ше́ляг, блр. ше́лег (уже в грам. 1388 г.; шелягъ; см. Срезн. III, 1587). Заимств. через польск. szeląg из середньо-верхньо-німецького schillinc «название монеты, шиллинг».

Орт — срібна монета номіналом 1/4 таляра, містила від 10 до 18 грошів. Орти карбували в Німеччині, Речі Посполитій та у ВКЛ у XVI–XVIII століттях. Назва походить від нім. Ort — чверть, чвертка.

Шостак (6 грошів) — старовинна, переважно польська, монета.

(обратно)

17

Тут: запасні коні.

(обратно)

18

Півгак (полугак) — гладкоствольна зброя, з якої стріляли кулями вагою 2 та 2 і 1/2 лоти (24–36 грамів).

(обратно)

19

Тут: сисун = кровопивця.

(обратно)

20

Місю́рка, шапка місю́рська — тип шолома. Місюрки робилися із заліза або зі сталі, були невеликим шоломом, до країв якого обов’язково кріпилася кольчужна барміця, яка досягала великої довжини і повністю або частково закривала обличчя, шию, плечі. Зрідка до бармиці могли кріпитися навуші.

(обратно)

21

Карваш — та закарваш; південний., захіно. мадярський, заквашок — обшлаг, рукавний відворот.

Бахтерець, або бехтерець, від монгольського «бектер» — «панцир» або «кольчуга», у яких на грудях і спині, а іноді й боках було по кілька рядів дрібних пластин або дощок із заліза або міді, часто зі срібною або золотою насічкою.

Бастард — півтораручний меч.

(обратно)

22

Секєль — кінь з пограниччя Семиграддя (давня Угорщина, тепер Румунія).

(обратно)

23

Буздига́н, або буздуга́н (від каз. бұздыған), — різновид булави, головка якої всіяна шипами (аналог — моргенштерн); частіше має кілька приварених пластин (аналог шестопер, пірнач). Слово, ймовірно було запозичено населенням, що проживає на північ, північний захід від кордонів Османської імперії, після чого проникло до деяких слов’янських мов, зокрема, в російську. У російській мові, згідно з словником Даля, буздиган — це палиця або тростина, з комелем або набалдашником, часто окута металом. У районі Придністров’я, етнографічно близьким до української Буковини та Карпатського регіону, буздиганом називали дерев’яні палиці: молдавські гайдуки влаштовували поєдинки на буздуганах, майстерне володіння якими часто вирішувало питання — прийняти чи не прийняти молодика в гайдуки.

(обратно)

24

Громни́ця = Громни́ці = Громи́ця — у давнину — свято зустрічі зими з весною, що припадає на 2/15 лютого; із прийняттям християнства стало називатися Стрі́тенням; первісне пошанування вогню перейшло потім на церковні свічки (звідси громни́чна свічка, громни́ця, грімни́ця, що боронить людей і худобу від грому й додає здоров’я, відганяє страх від людини; так називають і страсну свічку, яку тримають в руках на Страсті Господні, а потім використовують як оберіг, у похоронних обрядах, з лікувальною метою); від назви явища природи пішла й назва свята (його ще називали Громовим).

(обратно)

25

Солоницький бій 1596 року — вирішальний бій в урочищі Солониця поблизу міста Лубен (сучасне село Солониця) під час повстання Наливайка 1594–1596 років.

(обратно)

26

Шафлик — балія, лохань, відро.

(обратно)

27

Теорбан — давній музичний інструмент, басова лютня.

(обратно)

28

Вамс — у 16 ст. у Німеччині чоловічий одяг, подібний до пурпуена (франц. у 13–15 ст. коротка чоловіча куртка з вузькими рукавами або без рукавів, до неї кріпилися штани-панчохи. Спочатку пурпуен одягали під військові обладунки (лати), близько 1340 він став цивільним одягом). Вамс спереду був дуже відкритий і дозволяв бачити закладений у дрібну складку воріт сорочки. Був частиною костюма ландскнехтів.

(обратно)

29

Тут петарда — пороховий заряд, міна.

(обратно)

30

Інфа́мія (від лат. infamia — безчестя) — позбавлення шляхетської честі, яким супроводжувався вирок про баніцію — позбавлення громадянських прав і державного захисту за скоєння особливо тяжких злочинів.

(обратно)

31

Енгажанти (франц. Engageantes) — дво- або тришарові манжети з мусліну, газу або мережива, присутні у французькій жіночій моді кінця 17–18 століть.

(обратно)

32

Не французьку, а таку, що розсівала францу — сифіліс.

(обратно)

33

Лівак (пол. lewak) — великий кинджал, який тримали, як випливає з назви, в лівій руці (якщо боєць не був лівшою і тримав головну зброю в лівій руці, потім ліву руку тримав у правій), використовувався для парирування. і блокування вхідних ударів, і для здійснення атак, коли трапиться можливість. Його використовували в парі з рапірою або мечем, а іноді також виконували в тандемі з основною зброєю.

(обратно)

34

Тут: на гарячому.

(обратно)

35

Почтові, від «почет» — найменшої одиниці давньої гусарської кінноти. До складу почту входив товариш, тобто організатор цього почту, який за власні кошти купував усе спорядження, а також коней і все озброєння (за винятком гусарського списа, яким гусара мав забезпечити ротмістр, командир гусарської роти). До складу почту входила челядь.

(обратно)

36

Марія Луїза Ґонзаґа де Невер (пол. Marie Louise Gonzaga de Nevers; 1611–1667) — королева Речі Посполитої (під іменем Людовіки Марії), Велика княгиня Литовська і Руська, дружина останніх королів династії Ваза Владислава IV і Яна II Казимира.

(обратно)

37

Тобто його буде проводити якесь релігійне братство.

(обратно)

38

Собе́ський Марко або Марек гербу Яніна (1628–1652) — представник знатного польського магнатського роду. Старший брат короля Яна III Собеського. З 1640 під опікою Павла Орховського за батьковими інструкціями відбув до міста Кракова з братом Яном до 1643 навчався у Новодворських школах Кракова. Здійснив мандрівку Європою, навчався, зокрема, в Брюсселі разом з братом Яном та Янушем Потоцьким. У Нідерландах вивчав фортифікацію, перебував у Гаазі.

(обратно)

39

Вкрай популярною в Польщі шаблею була «вірменка» — «вірменська» або «львівська» шабля. Вона широко використовувалася поляками у другій половині XVII — у першій половині XVIII століть. Питання походження цього виду шаблі та її відмінних рис досить заплутане і досі викликає суперечки фахівців. Подібну зброю виготовляли вірмени, що осіли в Польщі (насамперед у місті Львів), що рятувалися від татарського та турецького геноциду; ці шаблі несли у собі риси татарського типу, перероблені з урахуванням культурних особливостей вірменського народу. «Вірменки» багато і химерно прикрашалися, вірменські шаблі вважалися парадною зброєю, і охоче розкуповувалися багатими людьми (або тими небагатими шляхтичами, які намагалися «пустити пилюку в очі»). Однак вони так само використовувалися і як бойова зброя; причому бойові «вірменки», на відміну від інших типів бойових шабель, так само багато прикрашалися, і фактично мали подвійне призначення: і парадне, і бойове.

(обратно)

40

Трансильванія (лат. Transilvania «Залісся», рум. Transilvania (Ardealul), нім. Siebenbürgen («Семиграддя»), угор. Erdély) — історична угорська та румунська область на північному заході Румунії.

(обратно)

41

Węgrzyn (вєнгжин) — вино з Угорщини, вироблене з висушеного винограду, назва угорських вин, які раніше використовувалася в Польщі. У 16–18 століттях бочка угорського вина могла коштувати близько 100 польських злотих, тому часто робили підробки, а погані вина приправляли спеціями, щоб вони видавалися більш якісними.

У минулому понад усе цінувалися солодкі та міцні вина — чим солодше та міцніше, тим краще — тому імпортували переважно солодкі, золоті токаї з Угорщини. І саме з ним асоціювалося слово «вєнгжин», так що навіть у словниках не доводилося додавати, що малося на увазі угорське вино. Тим не менше, у всіх книгах про шляхетську Польщу п’ють виключно вєнгжина? Звідки гроші?

(обратно)

42

Гермес Трисмегіст — бог в елліністичному Єгипті, який сполучав у собі риси грецького бога Гермеса та єгипетського Тота. Гермесу Трисмегісту приписується авторство герметичної, себто окультної, літератури, доступної тільки для втаємничених: для давніх окультистів навіть Іліада та Одіссея Гомера фігурували поміж книжками Гермеса Трисмегіста.

(обратно)

43

Гра в Трактир. Дивись «Від Автора» в кінці книги.

(обратно)

44

Данс Макабр (гал. від фр. Danse macabre, італ. Danza macabra) — алегоричний сюжет живопису та словесності Середньовіччя, що є одним з варіантів європейської іконографії тлінності людського буття: персоніфікована Смерть веде до могили танцюючих представників усіх верств суспільства — аристократів, селян, чоловіків, жінок, дітей…

(обратно)

45

Оберстлейтенант = підполковник.

(обратно)

46

Богуслав Радзивілл (1620–1669) — державний і військовий діяч Речі Посполитої. Великий хорунжий Великого князівства Литовського i конюший з 1646 р. Представник магнатського роду князів Радзивіллів.

(обратно)

47

В давній Польщі виплату солдатам проводили так званими порціями. Одна порція, яку ще називали чвертю, була рівнозначною місячної платні звиклого солдата. Офіцери отримували щомісяця декілька порцій — Примітка Автора

(обратно)

48

Білоцеркі́вський ми́рний до́говір 1651 р., або Білоцерківські статті — договір між урядом Речі Посполитої і гетьманом Війська Запорізького Богданом Хмельницьким, укладений в Білій Церкві 18 (28) вересня 1651 року після невдалої для селянсько-козацьких військ Берестецької битви. Посол вального сейму Речі Посполитої уніят Владислав Сіцінський своїм 1-м голосом не дозволив сейму затвердити цей договір.

Умови договору були важкими для України. За Білоцерківським договором Україна залишалася під владою Речі Посполитої.

— Шляхті Речі Посполитої поверталися маєтки у Брацлавському і Чернігівському воєводствах;

— територія, підвладна Богдану Хмельницькому, обмежувалася лише Київським воєводством;

— реєстрове козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тисяч чоловік;

— Україна була позбавлена права вступати у відносини з іноземними державами і повинна була розірвати союз з Кримським ханством.

— гетьман зобов’язувався розірвати союз із Кримом і відіслати з України татарські загони.

— гетьман позбавлявся права дипломатичних відносин з іноземними державами.

Народні маси України й запорозькі козаки були невдоволені Білоцерківським миром настільки, що Богдану Хмельницькому довелося їх утихомирювати. Боротьба повинна була розгорітися з новою силою.

Богдан Хмельницький використав Білоцерківський договір для перепочинку і підготовки нового воєнного виступу проти Речі Посполитої. Після початку воєнних дій Білоцерківський договір в травні 1652 був анульований Б. Хмельницьким.

(обратно)

49

Найбільше, двома. Але ж, якщо враховувати верхню частину знаку з девізом, схожу на голову з рогами…

(обратно)

50

Нагорода не поступається заслузі (подвигу) — девіз ордену Золотого Руна.

(обратно)

51

Не на кільці, а на підвісці у вигляді верхньої частини (з рогами) голови барана. Дивись, наприклад: https://dombusin.livejournal.com/167410.html

(обратно)

52

Марчін Каліновський (українізоване Ма́ртин Калино́вський; пол. Marcin Kalinowski; 1585/1605 — 2 червня 1652) — державний, політичний і військовий діяч Речі Посполитої. Представник шляхетського роду Калиновських гербу Калинова. Власник маєтків в Україні, воював проти козаків під час шляхетсько-козацьких воєн, повстанців Богдана Хмельницького. Загинув у битві під Батогом.

(обратно)

53

Від італійського слова inamorata — любовниця.

(обратно)

54

Станісла́в Конецпо́льський (1591–1646) — польський шляхтич, воєначальник і державний діяч Речі Посполитої. Представник шляхетського роду Конецпольських гербу Побуг. Князь Священної Римської імперії (отримав князівський титул Священної Римської імперії з сином Олександром у 1637 році від Фердинанда ІІІ). Краківський каштелян (1633–1646). Великий гетьман коронний (1632–1646), сенатор. Польний гетьман коронний (1618–1632). Воєвода сандомирський з 1625, староста жарновецький з 1611, велюньський з 1607, барський з 1623, битовський з 1638, а також буський, переяславський, плоскирівський, стрийський і ковельський. Один з найкращих полководців Речі Посполитої. Переможець у битвах під Мартиновом (1624), Хамерштином (1627), Тшцяною (1629), Охматовим (1644). Представник репресивного щодо козаків напрямку в уряді Корони. Загикувався під час розмов. За переказом Грондського, С. Конецпольський перед смертю жалкував, що покидає світ, коли Б. Хмельницький є живим; «боїться, щоб Річ Посполита не зазнала багато лиха, бо ніколи не було між козаками людини таких здібностей і розуму».

(обратно)

55

Конфортатива — прабабуся Віагри. Вже кілька сотень років тому чоловіки використовували ліки від імпотенції, приготовлені фармацевтами. Одним із них і була комфортатива, яку також використовують у Польщі.

Конфортатива була стимулятором, своєрідним афродизіаком для чоловіків. Такими «ліками» рятувався, серед інших, великий гетьман коронний Станіслав Конецпольський. Відмінному полководцю, який відрізнявся великими габаритами, опісля того як він поховав вже дві дружини, і після одруження на значно молодшій Зофії Опалінській (1620–1657, і, зверніть увагу, не Оссоліньська, як у Автора) йому допомагала комфортатива, яку спеціально для нього приготував приятель фармацевт.

На жаль, Конєцпольський не знав міри, тому що відразу прийняв запас, який мав на кілька днів. Ходять чутки, що це стало безпосередньою причиною його смерті. Інші кажуть, що він помер від ниркової недостатності, але зрештою мораль така, що будь-які ліки, які використовуються без міри, шкідливі.

(обратно)

56

Дещо парафразована цитата, найбільш знаменита, з «Нових Атен», своєрідного компедіуму знань про навколишній світ, «сарматської енциклопедії» XVIII сторіччя подільського ксьондза Бенедикта Хмельовского. До речі, про його життя розповідається в чудовій книжці Ольги Токарчук, лауреатки Нобелівської премії, «Книги Яакова» («Księgi Jakubowe»).

(обратно)

57

Глиняни — нині місто районного значення, адміністративний центр Глинянської міської об’єднаної територіальної громади, Львівського району, Львівської області. Розташоване за 10 км від залізничної станції Красне і за 41 км на схід від Львова.

(обратно)

58

Кривашнь — пошкоджена гербова фігура у вигляді витягнутої літери «S» (іноді перевернутої), що символізує річку.

(обратно)

59

Коза́цька корогва́ (пол. chorągiew kozacka), також панцирні козаки, товариші панцерні (пол. towarzysze pancerni) — загін легкоозброєної рухливої (козацької) кавалерії кількістю від 50 до 100 коней армій Королівства Польського і Речі Посполитої. Корогву очолював ротмістр, який особисто набирав вояків, вербуючи дрібну шляхту, запорозьких козаків, інколи — міщан і навіть селян на підставі так званих приповідних листів від імені короля. Кожен із товаришів корогви служив з власним почтом від 2 до 4 кінних челядників (так званих почтових), озброюючи їх за власний кошт.

Крилаті гусари або Гусарія (пол. Husaria) — лицарська кіннота Речі Посполитої, що спеціалізувалася на «проламуванні» бойових порядків ворожої кінноти або піхоти скерованим і точним кавалерійським ударом. Гусарія існувала як підрозділ народного автораменту — найманого війська Речі Посполитої. 1577-го, року почалася реформа Стефана Баторія. Раців перетворено на важку (середню) кінноту, вони масово почали одягати обладунки, відмовилися від щитів, прикрашали коня барвистими опонами, а себе шкірами диких тварин, які носили на плечах. Насправді, не було приписів, які б точно пояснювали, як і що повинні носити рицарі, тому кожен шляхтич одягав себе і свій почет сам, як вважав за потрібне. З організаційного погляду гусари поділялися на роти (пізніше названі корогвами), які у свою чергу, поділялися на почти.

(обратно)

60

Пого́ня (біл. Пагоня, пол. Pogoń, лит. Vytis) — герб Великого Князівства Литовського, Руського та Жемайтійського, традиційний національний герб Литви та Білорусі. Герб багатьох білоруських, литовських, українських, польських і російських княжих родів.

(обратно)

61

Стая (стаянє, stajanie) — старопольська міра довжини, десь біля 134 метрів; новопольська — дещо менше за 900 м. Щось з зором Калиновського не сходиться…

(обратно)

62

Би́тва під Ко́рсунем (15–16 (25–26) травня 1648) — одна з найяскравіших звитяг в історії українського війська, яка відбулася 26 травня 1648 року, за часів Національно-визвольної війни 1648–1654 років. 15-тисячне українське козацько-селянське військо Богдана Хмельницького спільно з 3 000-загоном кримськотатарської кінноти на чолі Тугай-Беєм розгромили під Корсунем польську армію Миколи Потоцького. Військо Речі Посполитої потрапило в ретельно підготовлену пастку і за чотири години було повністю розгромлене. Більшість жовнірів (солдатів) загинула в бою, а решта разом з командирами потрапили в полон. З усієї 20-тисячної армії врятувалося лише 1,5 тисячі осіб.

(обратно)

63

Єжі Оссолі́нський (1595–1650) — державний діяч Речі Посполитої. У 1648–1650 роках намагався загасити козацьке повстання Хмельницького шляхом переговорів і поступок. 1649 року був одним із розробників Зборівського договору (зокрема, зумів підкупити хана Іслам-Гірея ІІІ).

(обратно)

64

Дивись виноску 47.

(обратно)

65

Тут: грошові кошти, які виділяються за рішенням сейму.

(обратно)

66

Козацькі пастки — ополонки, вкриті хмизом і соломою, вкриті снігом. «У березні 1651 р. морози були доволі сильними, і лід на річці Бог (тепер Південний Буг) ще не скреснув. Зумівши передбачити намір ворога, за кілька днів до приходу ворога оборонці міста за наказом Богуна підготували досконалу пастку: притрусили сіном і соломою рукотворні отвори на льоду, а сніг, який рясно йшов перед сутичкою, довершив тактичний задум козацького полковника. Захисники Вінниці, скориставшись невідворотною метушнею польських кіннотників на воді, провели вдалу контратаку, на чолі якої був особисто Іван Богун. Розгром був абсолютно неочікуваним для польської сторони, а втрати величезними. Очільник польського авангарду Лянцкоронський потрапив в одну із ополонок, був увесь порубаний та побитий прикладами козацьких самопалів». Більше про цю подію можна дізнатися з https://www.istpravda.com.ua/articles/2021/03/18/159171/ (до речі, тут є фото золотої булави Калиновського). Ідея з пастками, нібито, була висунута Богуном.

(обратно)

67

На думку українського історика Ярослава Дашкевича: «Шлюб Тимоша з Розандою (Роксандою), дочкою молдавського господаря Василя Лупу, мабуть, албанця за національністю — шлюб, вимушений збройною рукою в Яссах 1652 р., — свідчить про династичні плани цілком переконливо. Далекоглядна політична комбінація цього шлюбу полягає не лише у претендуванні Тимоша на молдавський престол, але і способі поєднання — шляхом посвоячення — з фактичним правителем Литви, литовським великим гетьманом Янушем Радзивилою (Радзивилом), що 1645 р. одружився із старшою сестрою Розанди Оленою» Цей шлюб — дуже важливий факт, оскільки завдяки цьому шлюбу родина Хмельницьких породичалась з найвпливовішими вельможними родинами тогочасної Східної і Центральної Європи — Радзивіллами, з Конецпольськими, Жолкевськими, Вишневецькими, Збаразькими, та іншими значними родами Речі Посполитої, отже, Богдан Хмельницький у певному розумінні став на одному суспільному рівні з ними.

(обратно)

68

Власне під горою Батог на березі Південного Бугу, що недалеко від міста Ладижин (поблизу сучасного села Четвертинівка Вінницької області).

(обратно)

69

Бескидники (від Бескиди) — карпатські розбійники-опришки. Цікаво, звідки тут бралися опришки? Поїздами приїздили?

(обратно)

70

Гайдуки, тобто збройні охоронці великого пана, магната, і в такому одязі? Не вірю © Станіславський.

(обратно)

71

Є така теорія, нібито знаменитий «Пилип з конопель» — це заєць (ну так його, нібито, прозивали). Правда, жодних доказів цьому лінгвісти не знайшли.

(обратно)

72

Калкан — військовий кавалерійський щит, круглий, опуклий, східного походження, виготовлений із прутів інжиру, використовувався в Польщі в 16–18 ст.

(обратно)

73

Жупиця — буденний, домашній верхній одяг в давній Польщі, жупан без рукавів.

(обратно)

74

Йопула — середньовічний чоловічий верхній одяг: вовняна приталена куртка з льняною підкладкою.

(обратно)

75

Курдибан (kurdyban) — шкіряні шпалери — різновид шпалер, що набула широкої популярності в Європі епохи бароко. Зазвичай виконували із золотим тисненням, у зв’язку з чим у ряді країн використовується синонімічний термін «золота шкіра».

(обратно)

76

Гарнець широко застосовувався у Польщі, звідки він, власне, і поширився Росією. У різних областях Польщі гарнець мав різну величину. Так:

— 1 хелмінський гарнець = 7,12 л (до 1714 року);

— 1 краківський гарнець = 2,75 л;

— 1 варшавський гарнець = 3,77 л.

Так що, вирішуйте самі, скільки мав випити Дантез. Я схиляюся до краківського варіанту. А може, і варшавського (але ж це навряд чи..).

(обратно)

77

Тут: постав — ставропольська міра для тканин.

(обратно)

78

Юзеф Чекліньський, жив на переломі 16 та 17 сторіч, маршалек військової конфедерації 1611–1614 рр., поручник; учасник Московського походу 1609–1611, перед його закінченням утворив військову конфедерацію, метою якої було стягнення простроченої плати; разом з конфедератами він у 1612 р. увійшов до Польщі, захопив володіння короля і духовних осіб та соляні копальні Величка; силою вимусивши від казни майже 3 млн. злотих, він розпустив конфедерацію (1614 р.); засуджений на інфамію (знеславлення), виїхав за кордон; до Польщі повернувся через 7 років.

Тепер уривок з науково-популярної книжки того Яцека Комуди «Бунтівники та п’яниці» (2004): «Наймані війська були у XVII столітті справжнім лихом Литви та Корони. Бо коли Республіка затримувала з виплатою плати своєму війську, служиві з-поміж найманих чи пізніше постійних, висловлювалися за службу гетьманам і об’єднувалися в союзи, звані конфедераціями. Потім рушали всередину країни, підпалюючи і грабуючи, ґвалтуючи і бешкетуючи. Неодноразово траплялося, що власний солдат умів обдерти Республіку набагато більше, ніж її вороги: шведи, або Москва, або татари. (…) В історії Республіки запам’яталися кровопролиттям насамперед три солдатські конфедерації. Конфедерація рогачівська у 1612–1614 роках; (…). Найгірші, однак, спогади залишили по собі солдати з рогачівської конфедерації, які розійшлися широко по країні, палили, били і грабували по всій Литві та Короні».

(обратно)

79

Маються на увазі різдвяні вертепи.

(обратно)

80

Зборівська битва (5–6.08.1649) — переможна битва козаків над поляками під командуванням короля Яна ІІ Казимира.

(обратно)

81

Цецо́рська битва — битва війська Речі Посполитої з турецько-татарськими військами біля села Цецора поблизу Ясс. Битва стала початком польсько-турецької війни 1620–1621 рр., вінцем якої була оборона Хотина та пізнішим підписання трактату, що підтверджував умови Миру у Буші 1617 року. Воєнні дії тривали з 17 вересня до 7 жовтня 1620 року.

(обратно)

82

Polonus nobilis sum, omnibus par — Я польський шляхтич, рівний усім (лат.)

(обратно)

83

А́льбрехт Венцель Ойзебіус фон Ва́льдштейн, відоміший як Валленштейн (Валленштайн) (1583–1634) — герцог Фридландський та Мекленбурзький, князь Саганський, генералісимус, один з головнокомандувачів військ Священної Римської імперії під час Тридцятирічної війни (1618–1648). 24 січня 1634 імператор підписав таємний указ, яким усував Валленштайна від командування, а 18 лютого звинуватив його у зраді. Укази було опубліковано в Празі. Втративши командування над армією, Валленштайн 23 лютого з відданими офіцерами тікає в Егер (нині місто Хеб, Чехія), сподіваючись зустріти там шведів. Проте вони не пішли з ним на переговори. Після прибуття в Егер Валленштайна зарізали підкуплені офіцери особистої охорони.

(обратно)

84

Невіруючий (лат.)

(обратно)

85

Ринграв — З 1660 року з Голландії до Франції була завезена мода на костюми з рингравами, що отримали таку назву за імені Рейенграфа фон Сальма, ніби здивувати своїм туалетом Париж, за що вдячні парижани присвоїли цій дивній одежі ім’я сміливого новатора. Ринграв являє собою широку спідницю на збірках, але частіше простігану складками, декоровану стрічками і бантами. Спідниця ця прикріплювалася до підкладки, яка утворювала дві широкі штанини.

(обратно)

86

Від слова «franca», яке має в польській мові дуже багато негативних значень, від «сифіліс», «короста», «екзема» до «карга», «повія», «мегера» і т. д.

(обратно)

87

Іва́н Виго́вський (Іван Остапович Виговський) (1608–1664) — український військовий, політичний і державний діяч. Представник православного шляхетського роду Виговських гербу Абданк. Вступив до кварцяного війська Речі Посполитої, де потім став ротмістром. На початку Хмельниччини брав участь у битві під Жовтими водами (1648) на боці польських військ. У ході битви потрапив до татарського полону, але був викуплений гетьманом Богданом Хмельницьким. Після переходу на бік козаків-повстанців працював особистим писарем гетьмана, а в 1650 отримав посаду військового генерального писаря. Сформував і очолив козацький уряд при гетьмані — Генеральну військову канцелярію. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави у Наддніпрянській Україні (1657–1659), Великий гетьман Руський (1658–1659).

(обратно)

88

Тут: татарська шабля.

(обратно)

89

Протистояння під Старицею відбувалося у 1581 році між військами Республіки Обох Народів та Московського царства. Протистояння стало частиною Останнього періоду Лівонської війни, що розпочався 1578 року.

(обратно)

90

1648 рік. Перехід «річкових» реєстрових козаків під Камінним Затоном передував битві під Жовтими Водами.

(обратно)

91

Мотрона Хмельницька (пол. Motrona Chmielnicka, уроджена Олена Чаплинська, пол. Helena Czaplińska,? — 1651) — шляхтянка руська, дружина Даніеля Чапліцького (Чаплинського) і друга дружина Богдана Хмельницького. У хрещенні — Мотрона. Богдан Хмельницький перед битвою під Берестечком отримав відомості від Тимоша про нестачу коштів у козацькій скарбниці, доручив йому розслідування цієї справи. У результаті гетьманський син довів, що гроші вкрала його мачуха Мотрона та її потаємний коханець — управитель скарбниці. 20 травня 1651 року Богданові прийшло повідомлення, що Тимош стратив їх обох (повісив). Звістка про смерть Мотрони завдала сильного душевного удару для Хмельницького, і напевно, була однією з причин поразок козаків під Берестечком.

(обратно)

92

Лук’ян Мозиря (поч. XVII ст. — поч. травня 1652) — військовий діяч, корсунський полковник Війська Запорозького. Будучи незгідним з умовами Білоцерківського перемир’я зірвав укладення нового реєстру в Корсунському полку. Зрештою Хмельницький, за протидію виконання рішень Білоцерківського миру, звільнив Мозирю з посади. Він же у відповідь, за допомогою старшин свого та Білоцерківського полків, організував заворушення та вбивство полковників білоцерківського Громики та новопризначеного корсунського взявши участь у виступі М. Гладкого. Очолив один зі сформованих в районі Ніжина загонів котрі протидіяли вступу польських військ в Лівобережну Україну. За наказом гетьмана генеральний осавул Дем’ян Лісовець придушив повстання. Мозирю було страчено.

Миргородський полковник Матвій Гладкий — один із визначних українських військових діячів доби Визвольної війни, учасник знаменитих військових баталій (Корсунської та Пилявецької битв, походів на Львів і Замостя). Матвій Гладкий не бажав миритися з умовами принизливої Білоцерківської мирної угоди (1651); разом із загонами Лук’яна Мозирі та Бугая він зробив усе, щоб просування польських військ по території Гетьманщини було максимально утрудненим. Але під час бойових дій хоробрий ватажок потрапив у полон. Його було передано українсько-польській військовій комісії, і 18 травня разом із 1652 бранцями страчено.

(обратно)

93

Тут Автор допустився помилки. Розкол, що почався в Москві в 1650-х роках, до України ще ніяк дійти не міг. Козаки і селяни хрестилися ще двома пальцями.

(обратно)

94

Мається на увазі Південний Буг (по-польськи Boh).

(обратно)

95

Люне́т (фр. lunette — «лунка»), стрілка — відкрите з тилу польове або довготривале укріплення, що складалося не менше ніж з трьох фасів: двох флангових, або фланків (бічних, що прикривають фланги), і одного – двох польових, або власне фасів (навернених безпосередньо до противника).

(обратно)

96

Мальвазія (або мальмазія) — солодке лікерне грецьке вино з винограду з такою ж назвою. Виділяється незвичайним приємним солодким смаком і букетом.

Ліпец (lipiec, вже згадувався на сторінках книги) — подвійна медовуха виробляється шляхом ферментації чистого липового меду. Завдяки багаторічному дозріванню вдалося досягається благородний, самобутній смак.

Алікант (аліканте) — чудове вино, лікерний мускат. Воно відрізняється золотисто-жовтим кольором, прозорістю та приголомшує ароматом свіжого мускатного винограду.

Ривула — міцне ферментоване вино типу лікеру (vino cotto), яке привозили з Сицілії.

(обратно)

97

Розтрухан — багато прикрашений сосуд з кришкою місткістю до кварти.

Бернардин — сосуд з фарфору.

(обратно)

98

Кудак, Кодак або Койдак — фортеця на правому березі Дніпра навпроти Кодацького порога, за 1,5 кілометра від південного кордону сучасного міста Дніпро, на території села Старі Кодаки. Саме ім’я «Кодак» у перекладі з тюркської означає «поселення на горі».

(обратно)

99

Галіцька хвороба (choroba galicka) — венерична хвороба (з редакторських приміток до «Потопу» Г. Сенкевича).

(обратно)

100

Звільнені з війська солдати, які живуть за рахунок пограбування та вимагання.

(обратно)

101

Перераховані битви, в яких кінне лицарство було розгромлене піхотою чи лучниками.

Битва при Кресі відбулася 26 серпня 1346 року біля селища Кресі у Північній Франції, став однією з найважливіших битв Столітньої війни. Поєднання нових видів зброї та тактики, застосованих англійцями в битві, привело багатьох істориків до висновку, що битва при Кресі стала початком кінця лицарства.

Битва при Азенкур — велика битва, що відбулася 25 жовтня 1415 року між французькими і англійськими військами поблизу містечка Азенкур в Північній Франції під час Столітньої війни. Особливість цієї битви полягає в тому, що французька армія, яка мала чисельну перевагу в кілька разів, зазнала нищівної поразки, зазнавши істотних втрат. Причиною такої разючої багаторазової диспропорції у втратах було тактично грамотне застосування англійцями мас стрільців, озброєних довгими луками, у поєднанні з загонами важкоозброєних воїнів.

Битва при Павії (1525 р.) — ключова битва в ході Італійських воєн між іспанцями та французами. Перша битва Нового часу, що започаткувала успішне використання ручної вогнепальної зброї.

Битва при Баннокберні — одна з найважливіших битв англо-шотландських війн XIII–XVI століть, що відбулася 23–24 червня 1314 року поблизу селища Беннокберн біля річки з тією ж назвою. Розгром англійської армії під Баннокберном забезпечив відновлення незалежності Шотландії.

(обратно)

102

У 1588 р. у Кракові за ініціативи професорів місцевого університету була створена середня школа, згодом вона дістала офіційну назву «Колегія Новодворського» — на честь Бартломея Новодворського, який 1617 р. матеріально забезпечив її існування. Зокрема, школа готувала молодь для вступу до Краківського університету, під опікою якого вона і перебувала. (http://molodyvcheny.in.ua/files/conf/ped/13dec2015/00.pdf)

(обратно)

103

Кревська унія 1385 року — угода, укладена в м. Крево (тепер Білорусія) про династичний союз між Великим князівством Литовським і Польщею, за яким великий князь литовський Ягайло зобов’язувався «на вічні часи прилучити свої землі, литовські й руські до корони Польської», перевести Велике князівство Литовське на католицтво і стати королем єдиної польсько-литовської держави.

Городе́льська унія 1413 — угода між Польським королем Владиславом ІІ Ягайлом та Великим князем Литовським, Руським та Жемайтійським Вітовтом, укладена 2 жовтня 1413 у місті Городло, що на річці Західний Буг.

(обратно)

104

Ян Длу́гош (1415–1480) — католицький священник, історик, дипломат. Архієпископ Львівський (1480). Представник шляхетського роду Длугошів гербу Венява. Автор «Історії Польщі» («Хроніка Длугоша») у 12 томах.

Шимон Старовольский (1588–1656) — польський письменник, історик.

Марчин Бельський (1494–1575) — польський письменник та історіограф, автор низки поетичних і прозових творів, військовик. Найвизначнішою працею Бельського є «Хроніка всього світу» — перший у польському письменстві огляд всесвітньої історії. За життя автора вона видавалася тричі: 1551, 1554 та 1564 років. «Хроніка» істотно вплинула на східнослов’янську (зокрема українську) історіографію; тут міститься чимало цінних відомостей про історію України (початки козацтва, народні рухи 1590-х років тощо).

(обратно)

105

Але ж токай (дивися виноску 41) золотистого, або медового кольору, аж ніяк не червоного. Це колір сучасних сухих та напівсухих угорських вин.

(обратно)

106

Даніель Чаплинський / Чапліцький — польський шляхтич, військовик, урядник Речі Посполитої. Підстароста чигиринський (1646), ротмістр, управитель Олександра Конецпольського в Україні. Особистий ворог Богдана Хмельницького. Причиною сварок між ними було «невирішене» земельне питання, інспіроване магнатом Олександром Конецпольським як виконання передсмертного бажання його батька Станіслава. Одного разу дав наказ своїм слугам піймати, сильно побити на базарі на ринку Чигирина малого сина Богдана Хмельницького, який після цього ледве залишився живим. 1647 року Чаплинський напав на хутір у Суботові, пограбував майно, підступом відібрав привілей на слободу Суботів (наданий в довічне користування королем Сигізмундом III Вазою, підтверджений його сином Владиславом IV Вазою, за славні походи на чолі 10-тисячного козацького війська на Чорному морі 1621 року). Богдана Хмельницького взяв під арешт, принизивши цим його шляхетську гідність. Допомогла у цій ситуації Чаплинська, про що Хмельницький сам описує в листі до гетьмана коронного Миколая Потоцького (1648 рік). Свавілля Чаплинського, небажання влади проводити справедливий суд у цій справі змусили Богдана Хмельницького податися на Запорозьку Січ. Не змігши нічого довести (королі Сигізмунд III Ваза, Владислав IV на той час не жили), Богдан Хмельницький подався до низового козацтва, очолив козацький збройний виступ проти шляхти Речі Посполитої.

(обратно)

107

Бараба́н або підбанник — горішня конструктивна частина будівлі циліндрична або багатокутна у плані, що підтримує баню, купол або зімкнуте склепіння.

(обратно)

108

Солоницький бій 1596 року — вирішальний бій в урочищі Солониця поблизу міста Лубен (сучасне село Солониця) під час повстання Наливайка 1594–1596 років. 26 травня (5 червня) річпосполитське військо почало гарматний обстріл табору, готуючись 28 травня (7 червня) почати вирішальний штурм. Але вночі проти 28 травня (7 червня) верхівка реєстровців по-зрадницькому схопила Северина Наливайка, Матвія Шаулу та інших керівників повстання і видала їх Станіславові Жолкевському. Під час переговорів жовніри коронного війська, всупереч наказам Жолкевського, підступно напали на табір і вирізало, за деякими твердженнями, кілька тисяч повстанців разом з їхніми жінками і дітьми. Коронні рубали тих, що втікали, упродовж милі, так що труп лежав на трупі. Тільки 1500 козаків на чолі з Криштофом Кремпським прорвали оточення і відступили на Запоріжжя. Наливайка з іншими ватажками відвезли у Варшаву, де їх судили і стратили, причому вирок Наливайку був затверджений сеймом.

(обратно)

109

Одоа́кр (433–493) — король рутенів, полководець венетський на римській службі. Після 476 року — правитель та король Італії. Походив із племені скірів (деякі дослідники відносять до германських, інші — до слов’янських племен); за іншими повідомленнями — ругів (русів). Скинувостаннього римського імператора Ромула і проголосив себе королем Італії (476–493). В історіографії традиційно вважається особою, яка зруйнувала Західну Римську імперію. Перший правитель-варвар, що керував Італією.

(обратно)

110

Соб — річка у Вінницькій області України, ліва притока Південного Бугу. Вона бере свій початок на околиці села Погребище Друге Погребищенського району і через 125 км впадає у Південний Буг поблизу Ладижина.

(обратно)

111

Трубити через мундштук — трубити збір так тихо, щоб не почув ворог.

(обратно)

112

Кобила — так називали нідерландський мушкет калібру 18–22 мм. Одним з перших кобилами озброїли шотландський полк Батлера в 1621 році (Примітка Автора).

(обратно)

113

Пжешиваниця (przeszywanica), гамбезон, або ще підобладунок, чи надобладунок — обладунковий одяг з безлічі шарів тканини. Зазвичай, стьобана, набивна шкіряна куртка, яку одягали під обладунок або замість нього. Пжешиваниця нерідко набивалася (залежно від місцевості) клоччям, ватою, кінським волоссям та іноді просочувалася сіллю.

(обратно)

114

Бандолети — кавалерійські пістолі.

(обратно)

115

Чвертькартауна — облогова гармата метала ядра вагою 12 фунтів (діаметром 122 мм), довжиною 20 калібрів та вагою 3200 фунтів.

(обратно)

116

Жупиця — короткий легкий каптан з рукавами чи без них. Райтрок — сюртук з розрізними полями, звикло для верхової їзди.

(обратно)

117

Корпія — нитки, які смикали з чистої матерії і застосовували для перев’язування ран.

(обратно)

118

Коллана — різновид ланцюжка з підвісом.

(обратно)

119

Цинек — батальйонний стрій в шість рядів, з пікінерами в середині і мушкетерами на крилах.

(обратно)

120

Брекан — різновид шотландського кільту (тканина полосата чи плямиста, а не в клітку).

(обратно)

121

Альмандін — найтвердіший і найпоширеніший різновид червоних або червоно-фіолетових гранатів. Колір альмандинів може бути вишневим, малиновим, фіолетовим та буро-червоним. Рідко трапляються майже чорні альмандини. Інтенсивність відтінку залежить від кількості сполук заліза.

(обратно)

122

Плебеями в поколіннях (лат.)

(обратно)

123

Сусцептант (susceptant) — чиновник, який приймав в суді зізнання.

(обратно)

124

Подпісек (podpisek) — тлумач в суді.

(обратно)

125

Перспектива — підзорна труба.

(обратно)

126

Гармати різного розміру.

(обратно)

127

Польові укріплення з возів, зчеплених ланцюгами в кільце чи в довгу вервечку.

(обратно)

128

Друге (хрестильне?) ім’я Богуна було Григорій.

(обратно)

129

Різновид китеня, цепа.

(обратно)

130

Битва під Жванцем — облога запорізькими козаками на чолі з Богданом Хмельницьким міста Жванця, в якому укріпилися війська Речі Посполитої. Тривала з вересня по грудень 1653 і була останньою великою подією повстання Хмельницького перед тим, як воно переросло в російсько-польську війну 1654–1667 рр.

(обратно)

131

Гійо́м (Вільгельм) Левассе́р де Бопла́н (фр. Guillaume Levasseur de Beauplan; бл. 1600 – 6 грудня 1673 або 1685) — інженер і військовий картограф; створив перший варіант генеральної карти України 1639 року.

(обратно)

132

Історики вважають цей лист фікцією. Як писав Дмитро Яворницький, «у кожного сільського батюшки був схований власний варіант цього листа…».

(обратно)

133

Ми вже розбирали цей докір — і ні до чого не дійшли.

(обратно)

134

Ро́кош (пол. rokosz — в буквальному значенні бунт, повстання) — офіційне повстання проти короля, на яке мала право шляхта для захисту своїх прав і свобод. Спочатку це означало з’їзд шляхти (не лише депутатів) на сейм. Це слово прийшло в польську мову з Угорщини, де аналогічне зібрання називалося «Rákos». Під час рокошу шляхта формувала шляхетську конфедерацію спрямовану проти короля.

(обратно)

Оглавление

Розділ I Біси

Розділ II Ars moriendi

Розділ III Леви Лехістану

Розділ IV Чорна Рада

Розділ V Батовська унія

Розділ VI Initias Calamitatis Regni

Розділ VII Царство Небесне

Епілог

Від автора

ПРИМІТКА ПЕРЕКЛАДАЧА

*** Примечания ***