Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914 [Владислав Івченко] (fb2) читать онлайн

Владислав Івченко
НАЙКРАЩИЙ СИЩИК ІМПЕРІЇ НА СЛУЖБІ ПРИВАТНОГО КАПІТАЛУ 1910–1914
_{14 історій, розплутаних славетним детективом Іваном Карповичем Підіпригорою і записаних Владиславом Івченком}
2013

Лауреат спеціальної відзнаки «Золотий пістоль» конкурсу «Коронація слова-2013» від Андрія Кокотюхи за найкращий гостросюжетний твір.

Вступ

ільський сирота з Полтавщини Іван Підіпригора, відслуживши шість років в армії у Туркестанському військовому окрузі на південному кордоні Російської імперії, повернувся в рідні краї. Оскільки ані фаху, ані освіти не мав, хоч грамоти у війську й навчився, Іван Карпович пішов на службу до Київського охоронного відділення, що займалося боротьбою з ворогами імперії та дому Романових. Ця робота була Івану до снаги, бо, по-перше, в армії його виховали палким монархістом, а по-друге, він мав природний хист до стеження і розслідування. Спершу Іван Карпович знаходить таємного письменника Нєзабудкіна, який своїми розпусними опусами псує мораль обивателів південно-західних губерній, а потім розкриває підступні плани революціонерів ударити по правлячому дому за допомогою ворожіння вуду, якого один із бунтівників навчився на далекій Ямайці. Інколи Підіпригорі доводиться не тільки стежити та розшукувати, але й удавати з себе іншого, наприклад, щоб урятуватися з лап бойової групи революціонерів, яка прибула до Києва для нахабного пограбування. Коли від рук бунтівників гине молодий товариш Підіпригори, той присягається помститися, наполегливо шукає вбивцю, після чого робить так, щоб із ним розправилися його ж товариші-підпільники.

В охоронному відділенні Іван Підіпригора потрапляє під оруду штабс-капітана Мельникова, людини непоганої, але схильної до надмірного поклоніння Бахусу та Амуру. Через це Іванові частенько доводиться виплутувати свого начальника з різних притичин. Спочатку Підіпригора допомагає Мельникову одружитися з донькою багатого землевласника, чудовою Дашенькою, а потім час від часу рятує від її гострих кігтів та вибухового норову. Особливо коли у службовій потребі штабс-капітан потрапляє на сеанс до гіпнотизера і в присутності Дашеньки починає розповідати про хористок, модисток, танцівниць кордебалету і просто дівчат із відомого закладу Розочки Шпільман, який по праву вважають головним квітником Києва. Гіпнотизера потім викрадуть бунтівники, що шукають зрадника в своїх лавах, але Підіпригора зруйнує їхні плани. Згодом Іванові доведеться поїхати до Одеси, щоб забрати у тамтешніх кримінальників теку з секретними документами, яку втратив штабс-капітан. У торговій столиці півдня Підіпригора стикається з добре озброєними людьми сумновідомого Бенціона Кріка, від яких ледь рятується завдяки допомозі однієї чарівної особи.

Крім того, Іванові доводиться відвідати князівство Фінляндське, де звили своє кубло небезпечні бунтівники на чолі з таким собі Володимиром Ульяновим. Прикинувшись місцевим муляром, Підіпригора потрапляє до кола бунтівників, можливо, навіть ближче, аніж хотів. В Івана була унікальна нагода змінити хід історії, але не судилося, і, виконавши завдання, він повертається до Києва.

Під час японської війни Іван Підіпригора – один із небагатьох, хто не дозволяє патріотичній істерії заллята йому очі. Поки штабс-капітан Мельников відправляється на фронт здобувати нагороди та славу, Іван починає слідкувати за одним азійським гостем, який займається у Києві фехтуванням на шаблях, а також глибоким вивченням «Кобзаря». Ще гість зі степів Туркестану для чогось налаштовує контакти з місцевими мазепинцями, людьми, більше схильними до носіння вишиванок та співу, аніж до активних дій. Підіпригора входить у довіру до азіата, після чого дізнається про таємницю його походження: у крові хлопця поєдналася кров двох могутніх ворогів імперії – Чингізхана та Шевченка. Підіпригорі ледь вдається зупинити подвійного нащадка.

На прохання штабс-капітана Мельникова, що повернувся з Японської війни сповнений розчарування та скепсису, Іван Карпович (а його за успіхи на службі починають називати саме так) відправляється до панського маєтку на Чернігівщині, де живе товариш Мельникова з кадетського корпусу. Цей товариш, у минулому армійський офіцер, зараз перетворився на залякану і зламану людину. Іван Карпович намагається зрозуміти, що відбувається, коли сам пірнає у марення та жах, які витримує лише завдяки міцній селянській психіці. Спочатку він вибудовує містичну версію нападів загадкового зла з лісів, що оточують маєток, але потім знаходить куди простішу розгадку.

У нагороду від вдячного начальства Іван Карпович отримує легке завдання у Криму, де планує відпочити, але несподівано доля знову заносить його до Одеси, куди прибув панцерник «Потьомкін» з екіпажем, що підняв бунт. Революціонери збираються очолити повстання, захопити Одесу і почати похід на Петербург, але втручання Підіпригори все змінює, і повстання придушують з особливою жорстокістю, яка через багато років приведе до дуже позитивних наслідків для російського кінематографа.

Повернувшись із Одеси, Підіпригора усвідомлює трагічну різницю між своїми вміннями та роллю, яку відвело для нього мужицьке походження. Робота вже не тішить Івана Карповича, він дедалі більше думає про відставку і виконання давньої мрії про хутір десь на полтавських чорноземах, про садок вишневий, хату, самовар, тишу і відпочинок подалі від галасливого Києва, якому потрібен лише Ванька-прийми-подай, а не самостійний гравець.

До рішучих дій Івана Карповича штовхає розслідування загадкового вбивства відомого історика, професора Київського університету пана Давидченка. У вбивстві підозрюють бунтівників, але Іван Карпович з’ясовує, що професора прибрали співробітники секретного відділу Священного Синоду, які полюють за Хрестом – містичним артефактом, від долі якого залежить майбутнє Російської православної церкви. Колись той Хрест увіткнув на Печерських пагорбах сам Андрій Первозванний. Лише допоки Хрест буде схований, Москва керуватиме Києвом у церковній царині. Іван Карпович арештовує посланців Синоду і майже одразу виходить на інших гостей із Петербурга. Це офіцери з найкращих родин столиці, що створили таємне товариство Святого благовірного князя Олександра Невського (так звані «сашківці»), метою якого є підкорення Європи дому Романових. Для цього необхідно змістити з трону нерішучого Миколу Другого, замінивши його якимось войовничішим Великим Князем. Щоб зробити підкорення Європи можливим у військовому плані, офіцери шукають Шаблю – ще один містичний артефакт, викуваний з наказу гетьмана Сагайдачного. У руках героя Шабля набуває надзвичайної сили і стає непереможною зброєю. Саме тому вона викликає цікавість у петербурзьких офіцерів. Іван Карпович арештовує й цих гостей Києва, але невдовзі і синодальників, і «сашківців» відпускають за наказом із Петербурга, а київське керівництво Підіпригори фактично жертвує ним, щоб залагодити неприємності зі столицею. Лише завдяки хитрій комбінації Іван Карпович рятується, остаточно розчарований у рідній «конторі» і не згодний з роллю пішака, яку на нього накидає суспільство.

Іван Карпович подає у відставку і за гроші, зібрані за роки служби, купує невеликий хутір Курбани у Роменському повіті Полтавської губернії, де планує займатися землеробством та бути господарем самому собі. З цим він їде з Києва у провінцію, вже цивільним обивателем, однак хист і досвід залишаються з ним і невдовзі починають виявлятися на повну силу.

Тим більше, що Іван Карпович, начуваний про відомого англійського сищика Шерлока Гольмца, хотів довести, що і в наших краях можна розплутувати злочини по науці, з застосуванням дедукції та інших найсучасніших методів розслідування. Місцеві ж обивателі, які теж чули про Гольмца, вірили у чудодійну силу приватних детективів, особливо на тлі безпорадності та хабарництва поліції.

Частина перша НАЗУСТРІЧ СЛАВІ

Команда мрії

ерпень добігав кінця, хліб ми вже зібрали, то можна було трохи відпочити перед кукурудзою та буряками. Зранку я возив на базар при станції сметану, сир та яйця з хутора, продався добре, потім ще забіг до залізничних майстерень, замовив потрібні деталі для косарки, десь тільки опівдні повернувся додому. Там я добряче пообідав під чарочку і пішов подивитися на кукурудзу. Воно-то організм вимагав полежати після борщику наваристого та яєчні з салом, але намагався по обіді не лягати, бо від цього і кендюх росте, і потім аж до вечора не відійдеш, ходитимеш наче з похмілля, а вночі ще й погано спатимеш. Оце сонне провінційне життя багатьох засмоктувало, наче болото каменюку. Ще рік тому була людина як людина, на службі, при параді, одягнений, поголений, підтягнутий, очі палають, голова шурупає – орел! А пішов у відставку – і ось уже якась штафірка цивільна: мамон через штани перевалюється, обличчя опухле, неголене, волосся засмальцьоване, зляглося, як торішнє листя, одяг м’ятий і несвіжий, очі мертві, вдень спить, вночі горілку дудлить, газет не читає, в гості не їздить, мохом узявся, наче колода біля колодязя. Трапляється таке, бо втрачає людина стрижень, без служби, без начальства не може сама собі раду дати. Я ось це розм’якшення одразу собі заборонив, пообіцяв, що у відставці буду триматися порядку так само, як у конторі. Дотримувався цієї обіцянки строго.

То після обіду – ніякого сну, хоч як би організм не схилявся до ліжка, а більше до сіна пахучого на горищі сараю, куди б кинути рядно та завалитися на ароматну м’якість, поклавши руки під голову. Ох, мрії, мрії! Як би полежати – тільки й крутиться у голові. Кажуть, що оце післяобіднє схиляння до сну від того, що кров до шлунку приливає, а від голови відливає і ото муторить тіло. Нічого, розженемо кров, як треба. Немає для цього нічого кращого, аніж пройтися. Пару верст, або, як ото по-модному зараз, по-європейськи, так кілометрів. У кілометрах бунтівники все міряли, то і я навчився трохи. Так само і про користь ходіння почув від одного бунтівника. Той якогось німецького мудрагеля все цитував, що найкращі думки народжуються, коли людина ходить, а не сидить. То він так, мабуть, казав, бо в нього робота сидяча була. А як я простим філером по всьому Києву бігав, так які там думки, окрім того, щоб присісти та чаю випити? Ходіння корисне, коли сидиш багато, тоді під час нього і думки з’являються.

Іду собі стежкою в ярку, розумую, дивлюся, як перше жовте листя деінде з’явилося. Ще за місяць зовсім зажовтіє все, а далі й до забілення недалеко, до зими. До неї я цього року готовий був як ніколи. Бо зробив у хаті парове опалення, як ото у панів. Довгенько збирав грошики, оце купив котел, батареї чавунні, встановив усе. У нашому повіті спеціалістів таких не було, довелося аж із Сум, з бельгійських майстерень, везти хлопців, які й зробили. Тепер не три пічки одразу опалюй, як раніше було, а один котел, який усю хату гріє. До того ж, його і вугіллям можна. Я вже зі станції два вози антрациту привіз. Мусить вистачити.

Вугілля – це добре. А то ж у нас тут степи – лісу мало, то всі соломою опалюють. А яке то опалення, коли шугне – і немає? Ані жарин, ані тепла. Або всю ніч солому кидай у піч, або лізь під перини та кожухи й так від холоду рятуйся. Або ось їжу як тут готують. У той самий борщ кидають усе одразу: і капусту, і буряк, і м’ясо, в пічку поставлять, соломи туди напхають, спалахне вона, чавунок раз закипить, потім ще постоїть трохи, достигне, і вважається, що готовий борщ. Який же готовий, коли хрумтить на зубах капуста, наче не людина, а кінь їсть? Я звик варити борщ години зо три, кидати все по черзі, тоді в нього і смак добрий. То купую для плити завжди дров, а соломою нехтую.

Сусіди кажуть, що опанився я, наче й не мужик став, а міський який чи німець. А що, німці – німці жити вміють. От був я колись у службовій справі в них на хуторах під Херсоном. Так ото я вам скажу, порядок там кращий, аніж у полку перед приїздом комісії з Петербурга! Будинки прикрашені, паркани не такі, як у нас, що ледь не до неба, а невеличкі, красиві, квітів багато, городи, наче військо на параді, лініями відбиті, й жодного бур’янцю немає. А худоба яка! Корови та свині такі вгодовані, що дивишся на них – і хочеться Господа славити за щедрість його. Що там казати, живуть люди! То і я б німцем залюбки став, якби міг. Хоча, звісно, у штунді вони здебільшого, що погано, але погано то аж на Страшному суді буде, для життя вічного вада, а на тутешньому житті ніяк не відбивається.

Підійшов я до старого дуба, який на межі ярка та поля стояв. Таких дубів колись багацько було по навколишніх ярках розкидано, але зрубали їх, бо ж у ціні деревина. От же люди, за копійку хоч що утворять! Ну як можна такі дуби рубати? Вони до тебе сотні років були і після тебе будуть, хто ти такий, щоб їх чіпати? Та ніхто! Я ось у себе на землях усі їх залишив і мужиків попередив, що за дуби голову зніму. Нехай ростуть, прикрашають землю, а то ж степ, немає за що й оком зачепитися.

Плюнув я на руки і поліз на дуб. Хоч не хлопчик уже, а здерся швиденько і присів на гілці, де в мене сідало було. Таке зручне місце, що з нього видно все навкруги. Тим більше, що дивився я не просто так, а в цейсівський бінокль, подарований мені їх благородієм штабс-капітаном Мельниковим, керівником моїм у Київському охоронному відділенні. Коли виходив я у відставку, отримав таку корисну річ. У бінокль той я бачив усе, особливо, як хто задумає полізти в мою кукурудзу, насмикати качанів. Дуже вже в нас люди до чужого ласі, та й кукурудза в мене сортова, аж американська; щоб купити насіння, довелося кредит у банку брати, бо ж усі власні гроші на опалення панське витратив. Кредит мені дали, бо довіряли, мав я репутацію добру. І недарма ризикував, бо он такий врожай уродив, що аж серце співало. Качани здоровезні, аж стебла додолу хилять. Хороший врожай буде!

Розглядаю кукурудзу в бінокль, і аж серце співає. А сам думаю, що от є такі невігласи, які у Святому Писанні сумніваються, кажуть, що там брехня написана. А воно ж не брехня, а чиста правда! Ну, от узяти про Змія-спокусника, який Єву на гріх штовхнув! Ну хіба не правда? Що там про Змія казати, якщо качани кукурудзи моєї таку спокусу створюють, що не втримуються мужики. Хтось та полізе на поле. Спіймаю його, по морді дам, червоніє крадій, каже, що і сам не знає, яка мара на нього найшла. І звичайні ж мужики, не якась там циганва, а отаке витворяють. Бо ж Змій у кожному з нас сидить. Не змій, а червак, який нас ізсередини їсть і на погане штовхає. Скільки я в конторі спостерігав випадків, коли наче й хороша людина, живе собі чесно, а потім, ні сіло ні впало, якусь гидоту вчинить. То, значить, проїв червак. Усе точно в Біблії написано, тому воно і Святе Писання.

Аж перехрестився я – і далі дивлюся на зелене море кукурудзяне, рахую, скільки візьму грошиків із цих десятин. Коли бачу – курить по дорозі бричка якась. До мене хтось у гості їде. Поспішає, он як візник коней батогом шмагає. А я ж нікого в гості не чекаю. Навів бінокль на бричку, різкість поправив і аж сплюнув з подиву. Тільки згадай про банк, а банкір уже тут. Микола Ісидорович Хомутинський, голова повітового банку в Ромнах, особисто до мене мчав. Точно до мене, більше тут ні до кого, бо дорога лише до мого хутора Курбани вела. Дивно, чому їде? Відсотки я платив вчасно, сам кредит віддам, коли кукурудзу продам, як і домовлялися. Чого ж таки мчить він до мене?

Цього не знав, то поквапився додому. З дерева зліз, рушницю з сіллю, якою частував крадіїв на власних полях, щоб викарбувати в них у головах Божу заповідь «Не вкради!» (тобто цілив я не в голову, а в сраки крадійські, але сподівався, що сіль і до голови дійде у вигляді правильних висновків), за плече кинув і побіг найкоротшою стежкою до хутора. Коли чую, у дзвін вдарили. Це Уляна Гаврилівна, помічниця моя, давала знак, що чекають на мене. Я не забарився, з ярка вибрався, підходжу, бачу, що пан Хомутинський люльку смокче, наче малий соску, обличчя біле, руки тремтять, ходить біля брички, зупинитися не може. Точно сталося щось.

– Доброго дня, Миколо Ісидоровичу, – кажу.

– Іване Карповичу! А я на вас чекаю! – кричить, біжить до мене, обнімається. – Рятуйте, Іване Карповичу, рятуйте! – за руку мене схопив, сам наче у пропасниці трясеться, око праве сіпається, а така ж урівноважена людина була! Породистий шляхтич, поважний та величний.

– Що сталося? – питаю.

– Пограбували нас, Іване Карповичу, пограбували! – аж стогне він, наче ріжуть його живцем.

– Як? – дивуюся я, бо це ж не селянська хата, а повітовий банк!

– А так! Стіну проламали, зайшли до будівлі, двері до сховища вивалили, два сейфи відчинили, забрали все звідти і втекли. Все до копійки вигребли, гаспиди!

– Зачекай-но, Миколо Ісидоровичу, і що – ніхто не чув?

– Ніхто! Хоч там поруч у сквері гуляння були, оркестр грав, людей цілий натовп! І ніхто нічого не почув! Та що там натовп! У мене ж усередині банку охоронець озброєний був! Заснув, гад такий, і теж нічого не чув!

– Навіть як стіну вивалювали? – дивуюся я, бо щось це дивно занадто, щоб так міцно людина спала. – Перевірити його треба.

– Перевіряють. Поліція його допитує, обшук у його кімнаті провели. Але нічого не знайшли! – бідкається гість.

– То поліція займається справою, – киваю. – Я вам тоді до чого?

– Іване Карповичу, та ви що, не знаєте нашу поліцію? Та вони тільки й можуть, що з жидів гроші збивати за проживання поза смугою осілості! А як розслідувати, то хіба вони щось знайдуть? Он зрізали у мене на ярмарку годинник, дорогий, швейцарський, подарований мені на двадцяту річницю служби в банку! Пішов я до справника, а той тільки руками розводить: «Та де ми той годинник знайдемо? Та в нас справ багато, а людей мало, платня взагалі жалюгідна, а в мене семеро дітей». За місяць дивлюся, точно такий годинник у нього на ланцюжку срібному вже висить! Тільки дарчий надпис затертий! Я до справника підійшов, спитав, котра година. А той негідник навіть не почервонів! Відкрито дістав мій годинник, подивився і відповів, ще й посміхався нахабно! І оце на цю поліцію мені сподіватися? Це як засудженому до шибениці на зашморг сподіватися! Та ніколи! – аж плює банкір спересердя, хоч вихована людина, в столиці навчався.

Я й сам знаю, що з поліції нашої користі як з бика молока. От минулого року вкрали в мене коней. Тут жнива на носі, я жниварки купив, коні потрібні, щоб їх тягати, а коней украли. Розібрали стіну сараю і втекли вночі, коли мене вдома не було. Я вранці тільки дізнався, кинувся до поліції, до самого справника, а він давай розпитувати, скільки коней забрано, які вони з себе і скільки б коштували, якщо продавати. Наче він сам ними торгувати збирався. Послухав мене, а потім каже, що коні вже, мабуть, в іншому повіті, то нічим допомогти не може. Тут я тільки второпав, що розпитував справник мене лише для того, щоб знати, скільки з конокрадів, яких він покривав, грошей брати. Щоб вони менше не заплатили. А шукати коней моїх він і не збирався. Оце така поліція! То довелося самому за справу братися. І швидко, бо ж жнива на носі. По одному перебирав хлопців, знайшов конокрадського отамана, револьвер йому у вухо засунув, аж кров побігла, і сказав коней віддати, бо інакше не револьвер у вусі буде, а куля. В одне вухо зайде, з іншого вийде, мозок не зачепить, бо голова ж пуста, якщо вирішили у мене, колишнього співробітника охоронного відділення, коней забрати. Стріляти не довелося, второпав отаман, що і як. За день повернули коней. Не тих, що в мене були, ті вже десь далеко, ледь не на Дону, були, а інших. Трохи гірших, але вже що є. То на поліцію справді надії ніякої.

– Іване Карповичу, допоможіть! Ми ж минулого року тільки ремонт закінчили! Стіни зміцнили, ґрати на вікнах, сейфи у підвалі! Купу грошей витратили, думали, що убезпечилися, а тут пограбували нас! Мене ж і з посади викинуть, якщо не знайти грабіжників! Дуже прошу! І ви ж мене знаєте, я віддячу! Віддячу, Іване Карповичу!

– Та я ж той, простий землевласник, жнива в мене, врожай треба збирати, – сумніваюся я, але в самого, відчуваю, аж жижки трусяться. Бо ж горбатого тільки труна вирівняє. І як звик я шукати, то нічого за те кращого не знаю. Вже у відставці, а так іноді сум бере за службою, що хоч вий. Наче все життя мріяв сидіти на хуторі та хліб вирощувати, а оце кожної ночі сниться, що стежу за кимось, когось шукаю.

– Іване Карповичу! Ось вам сто карбованців на витрати, і поїхали! Якщо знайдете грабіжників, то буде вам такий врожай, який і не снився! З усіх врожаїв врожай! Обіцяю! – просить Хомутинський. А мене і вмовляти не треба.

– Ну, добре. Зараз перевдягнуся.

Пішов я, убрався у міське, револьвер узяв про всяк випадок та аркуш паперу. Бо ще в конторі звик я, що все треба у документ переводити. Воно ж людські слова такі: один сказав одне, другий почув інше, а потім непорозуміння виникають. Коли ж на папері виписано, то виписано. Слова на папері наче на камені викарбувані стають. То швиденько склали договір, Микола Ісидорович підписав, і поїхали до міста.

– Степане, швидше! – все покрикував банкір візнику і набивав чергову люльку.

– Миколо Ісидоровичу, та що вже ви так хвилюєтеся? Ну, пограбували і пограбували, трапляється таке. Ваша яка провина?

– Іване Карповичу! Якщо хочеш, то провину знайдеш. А з мене є кому хотіти зробити цапа-відбувайла! Особливо зараз, коли пограбовано мою філію! Якраз після ремонту, на який стільки грошей витрачено було!

– Так, ремонт добрячий зробили, – погоджуюся я. – А який сквер біля контори обладнали! Прикрасили ви місто, такий острівець, наче у столиці.

Це я кажу не для того, щоб підластитися, а тому, що й справді хороший сквер вийшов. З квітниками, лавками та фонтаном. Дивишся – і серце радіє, переповнюється вдячністю до Господа нашого. Бо кожна справа, зроблена добре, кожна річ викохана – то як молитва, як подяка Отцю нашому, тому, що на небі. Бо від споглядання добре зробленого і людина добрішає.

– Ото за той сквер мені й буде, як не знайдемо грабіжників! – кричить Микола Ісидорович і за серце хапається.

– За сквер? – дивуюся я.

– За сквер! Я ж коли на правлінні в Харкові гроші для ремонту вибивав, то доводив, що треба не тільки будівлю зробити цукеркою, але й біля будівлі порядок навести. А то ж повітове місто, а в центрі хащі, бур’яни, свині в калюжах валяються. Азія якась, соромно! То виділили гроші і на дорогу, і на сквер біля філії! Якось аж надто легко виділили і навіть більше, аніж я просив. А за тиждень приїхав до мене радник голови правління. Молодий такий хлюст із риб’ячими очима. І каже, куди гроші перерахувати. Третину від суми, яку на ремонт виділили! Я дивлюся на нього, очима кліпаю, бо не розумію, про що мова. Яка третина? За що? А він мені просто в очі каже, що з виділених сум половина завжди розкрадається, третину йому треба заплатити, а інше, тобто половину мінус третину, вже мені можна у свою кишеню покласти. В мене аж в очах потемніло від цих слів! Кажу йому, що двадцять років у банку пропрацював і ані копійки не вкрав, ані пера гусячого! Не крав і красти не буду, а всі гроші, що на ремонт виділені, на ремонт і підуть, підтверджені документами до останньої копійки! За кожну витрату готовий буду доповісти! Він дивиться на мене зневажливо. Шмаркач, двадцять років, а вже таке цабе, що дивиться на тебе, наче пан на мужика! Каже, що документи ті йому до одного місця, а третину мушу віддати, бо такі правила. Де, питаю, правила, які такі правила? Покажіть мені їх, ті правила! Я всі інструкції нашого банку знаю, всі документи розпорядчі, немає таких правил! А він кривиться і каже, що те, що на папері написано, то для дурнів, а головні речі на словах передаються! Ось так – на словах!

Ну, це мені знайоме. Частенько в нас так, що на папері одне, а в житті інше. Он як хотів я млин купити. Непоганий млин, підремонтувати греблю – і працював би. Тим більше, що навколо місця хлібні, є що молоти. Склали договір, тільки господар млина суму проставляє в ньому втричі меншу, аніж ту, за яку домовилися. Втричі! Каже, що не хоче податків сплачувати. То в договір запишемо меншу суму, ви, Іване Карповичу не хвилюйтеся, уваги на це не звертайте, проста формальність. А я так не люблю, я звик, що якщо на папері, то ніяка то не формальність, а серйозна річ. На папері і дурість, і брехню людську краще видно. Кажу, що ні, скільки плачу, стільки мусить і в договорі бути. А мені кажуть, що ні, так не хочуть. Ну, воля ваша. Не купив я той млин, купив його один мужик заможний із сусіднього повіту. Заплатив одні гроші, в договорі записано було значно менше, а потім колишній господар млина до суду пішов. Мовляв, передумав і хоче млин назад узяти. Суддя вже готовий був, одразу вирішив, що гроші повернути покупцеві, а млин – старому господарю. А гроші ж не всі, лише третину, як у договорі написано. Ось так обдурили людину. Той мужик спочатку скаржився, бігав то до судів, то до поліції, а з нього гроші беруть, а потайки сміються, кажуть, що те, що балакалося, – дурниці, головне – те, що на папері. Ще трохи подоїли з нього хабарі, а потім наказали рота закрити і сидіти тихо. Мужик запив, а потім у зашморг поліз, бо ж багато років на млин гроші збирав, усе життя про той млин мріяв. А коли мрія всього життя руйнується, то не кожна людина це витримає.

Микола Ісидорович димить, наче паровоз, затягується тютюном, нервує.

– Так я тому раднику нічого і не заплатив. Він пообіцяв, що як не буде грошей, то будуть неприємності. І поїхав. Я хотів слідом їхати, виносити питання на правління, але не став.

– Чому?

– А тому, що той хлопчик, він же небіж губернатора. Правління з губернатором навряд чи захоче сваритися. А правила бюрократичні такі, що коли не можеш досягти переможного результату, то і бучі не затівай. Так і облишив я ту справу. В мене філія одна з найкращих, прибуткова, як би мене зняли? Впевнений був, що ніяк не знімуть. А тут на тобі, пограбування це кляте. Тьху!

– Що за сторож, який так міцно спав, що не чув нічого?

– Сторож – надійна людина. Ще з кріпаків батька мого. Сирота. Батько мій його немовлям ще узяв, то він нам відданий дуже. Не вірю я, що він міг зрадити.

– Але не чути, як стіну вивалюють, – це теж дивно! – кажу я, а сам думаю, що бачив, як діти рідних батьків зраджували, як брати між собою ворогами ставали, то, може, і сторож той вирішив підбити копійчину, незважаючи на всю свою відданість. – Може, звабили його гроші?

– Не знаю, Іване Карповичу, не знаю, – схопився Хомутинський за голову, крекче, зубами люльку ледь не перекушує.

– Та не побивайтеся ви вже так, Миколо Ісидоровичу. Навіть як звільнять, ви без роботи не залишитеся. Всі вас знають, всі поважають. І статки у вас є, старцювати не будете.

– Та не в тому, справа, Іване Карповичу! Звільнення я не боюся, але ж як будуть мене звільняти, то з ганьбою, щоб дошкулити! Ось чого не хочу! Самі крадії, а мене крадієм зроблять! Зганьблять прізвище Хомутинських! Спаплюжать честь моїх батьків-дідів! Ось що мене наче ножем ріже!

Це я розумів, хоч людей, які за честь роду турбувалися, зустрічав нечасто. Зараз якось так, що за гроші хвилюються люди, а честь – воно як друга шкарпетка на ногу: з нею тепліше, але й без неї не босоніж.

Позаяк гнав візник добряче, то до міста ми доїхали швидко – й одразу до банку. Розташовувався він у старій будівлі, ще гетьманських часів, але добре відремонтованій і зараз одній з найгарніших у Ромнах. А ще й сквер перед нею, де тепер полюбляли громадяни відпочивати. Двері до банку охороняв городовий, пропустив нас усередину. Микола Ісидорович показав, як із сусідньої будівлі проламали стіну, зайшли злодії до банку, потім зрізали металеві двері в підвал, потім ще одні, далі ґрати, ще двері і два сейфи, у яких замки висвердлили.

– Нічого собі роботи тут! Як таке за одну ніч встигнути можна? – здивувався я.

– За одну ніч, за одну, Іване Карповичу! Я останнім пішов учора о шостій вечора. Сьогодні о восьмій ранку прийшов, а сторож не відчиняє. Я стукати почав, аж нарешті він вийшов, запустив мене, а тут таке.

– Сторож узагалі нічого не запам’ятав?

– Зовсім. Казав, що спочатку сидів, а потім чогось заснув і прокинувся лише вранці, коли я стукати почав. Ось тут він сидів, – показує банкір.

Дивно, від цього місця до виваленої стіни зовсім недалеко. Вибивали цегли ломами та молотами, як цього не почути?

– Треба зі сторожем поговорити, – кажу.

– Він досі в поліції, допитують його.

Аби тільки не вбили, – знаю я, як поліція допитує. Ніякої делікатності в роботі. От їх благородь штабс-капітан Мельников при допиті ніколи не били, вміли словами людину притиснути. А ці ж коновали тільки і вміють, що кулаками махати.

– А звідки ламали стіну? Що там за приміщення, за стіною?

– Там був фотографічний салон. Потім його господар запив і збанкрутував, порожнім стояло приміщення. Потім німець його якийсь винайняв, збирався відкривати крамницю патефонів, але так і не відкрив. Ходімо, подивитеся, як треба, – запросив мене Микола Ісидорович і поліз у дірку в стіні. Стіна виявилася не дуже товста, у лікоть.

– У підвалі стіни метр завтовшки, там не проламаєш, то ось тут узялися. А ми ж, коли ремонт робили, і не зміцнювали їх, тільки фасад. Звідти ж злодіїв чекали, а вони хитріші виявилися, збоку зайшли.

Походили ми, подивилися ще.

– Що скажете, Іване Карповичу?

– Скажу, що працювали люди досвідчені. І не один, і не два, ціла банда. І не голіруч, а з інструментом. І дрилі в них, і пилки, все, що треба для роботи з металом.

– Сейфи ж нові, німецькі, а он відкрили їх, наче консервні бляшанки! – бідкається Микола Ісидорович.

Я згадую, що кілька разів у конторі з грабіжниками банків стикався. Але бунтівники любили з револьверами та бомбами працювати, гучно грабувати, а не ось так, щоб стіни валяти та залізо пиляти. Це інші були спеціалісти.

Тут прибіг городовий, каже, що пан справник до себе Миколу Ісидоровича викликають.

– Терміново! – каже городовий.

– А що сталося? – питає Микола Ісидорович.

– Та Панько ваш у зашморг поліз.

– Як? – аж за серце схопився Микола Ісидорович.

– Та не хвилюйтеся, витягли його з зашморгу, а чи жити буде, чи ні, – не знаю.

– Їдемо до поліції! – крикнув Хомутинський і побіг. Я за ним.

– Хто такий Панько? – питаю.

– Та сторож нічний, якого до поліції забрали!

Ускочили ми у бричку і поїхали до відділку. Там Микола Ісидорович побіг до справника, а я присів із хлопцями покурити. Сам не курю, але цигарку завжди напоготові маю, така звичка ще зі служби в конторі, щоб людей розбалакувати. Чую, про Панька теревенять.

– Живий він? – питаю.

– Живий. Тільки горлянка пошкоджена, лікар його подивився, сказав, що жити буде.

– А чого це він у зашморг поліз? Побили його сильно, мабуть?

– Та чого сильно, як звичайно. Не пан же, – пояснює один з городових.

Ну так, панів у поліції били дуже нечасто, бо боялися скандалу. А мужиків можна.

– Чого ж тоді вішатися?

– Написав, що провину за собою відчуває, – каже один із городових.

– Де написав?

– У записці. Йому залишили аркуш паперу, щоб зізнання писав, він написав за провину і в зашморг поліз.

– А яку провину?

– Ну, що пограбували банк.

– А він що, писати вміє, той Панько?

– Ну звісно, він же у панському будинку ріс, при родині. І писати, і читати вміє, навіть до театру ходить, наче благородний!

– То визнав, що винен?

– Наче так. Записка у пана справника.

– А що по спільниках його? Нічого не знайшли?

– Ні, нічого.

– А готелі перевіряли?

– Готелі? Навіщо? – дивуються городові.

– Ну, там же не менше десятка працювало. Десь їм жити треба ж! – Я аж дратуюся через тупість нижніх чинів поліції. Ну, от кого вони спіймати зможуть із такою роботою? Сам злочинець до них прийде, так і то можуть не помітити.

– Ми циган перевіряли, – виправдовуються городові. – Тут стоїть табір під містом, думали, що вони.

Ага, цигани. Це коли жиди землю орати почнуть, тоді цигани банки грабуватимуть! Просто наскочили городові, струсили кілька карбованців з табору на вечірню гульню в трактирі, й на цьому все. Грабіжників шукали, та не знайшли. Казали мені, що в поліції погано з людьми, а тепер бачу, що зовсім гаплик. У нас би в конторі жоден з них і дня не втримався з такою роботою.

– А питали, чи вночі виїздив хтось із міста?

– Та в кого питати, коли давно вже рогатку вкрали і ніхто не чатує? Хто хочеш їдь!

– Ви хоч щось зробили, окрім циган трусити? – питаю.

– А що робити? У банків грошей багато, там і не помітять, що в них вкрали, – кажуть і смокчуть цигарки з дешевенького тютюну. Ох і служаки!

Я відійшов від них, щоб дарма не дратуватися. Та й до вітру хотів, бо ж пообідав добряче, то організм просив про полегшення. Побачив службовий туалет. І хоч повітове місто, поліцейський відділок, а до вітру треба ходити на вигрібну яму. Ну, добре хоч не на купу гною, як у селах. Зайшов усередину, а там навіть соломи немає в ящику. Добре хоч я з паркану афішу зірвав, бо передбачав таку ситуацію. Сиджу, сморід, мухи дзижчать, брудний туалет. А ось у німецьких хуторах бачив я теплі клозети, з водяним замком на трубі. У домі туалет, а ніякого смороду і дуже зручно. Ото як грошей назбираю, хочу й собі такий зробити. Зараз він ні до чого, але як постарішаю, не дуже приємно буде надвір бігати, особливо в мороз. А то ж делікатно так, по-німецьки, сів у теплі й хоч книгу читай.

Сиджу, роздивляюся афішу. А там запрошення на змагання з футболу з командою видатних гравців Царства Польського «Варшава». У літньому саду дві зустрічі давали увечері. Позавчора і вчора. Футбол я знав ще по роботі в конторі. Кілька разів ходив на зустрічі в Києві, навіть сам бігав, щоб не викликати підозру в тих, за ким слідкував. Цікава гра, що там казати, але то для панів примха. А простим людям працювати треба. Відірвав від афіші шматок, де герб імператорський був, бо ж гастролі футболістів проходили під патронатом Варшавського генерал-губернатора Скалона. Герб бруднити не можна. Потім афішу пустив за призначенням, сходив до фонтану у сквері, помив руки, коли бачу, що один із городових підійшов до візника Миколи Ісидоровича, щось сказав. Той наче перепитує, а городовий махає рукою, мовляв, їдь звідси. Що за дива? Візник поїхав, я за ним, ледь наздогнав.

– Куди це ти без господаря? – питаю.

– Та сказали, що заарештували його, – здивовано каже візник.

– Кого? – тут вже і я здивувався.

– Миколу Ісидоровича.

– За що?

– Підозрюють, що він сам банк пограбував!

– Ти що, п’яний? – гнівно питаю.

– Так мені городовий сказав! Наказав Миколу Ісидоровича не чекати і їхати додому!

– Ти диви! – тільки головою я закрутив, наказав візнику чекати поруч і побіг до відділку.

Воно-то по-всякому в житті буває. І найчесніша людина може не туди піти. Кажу ж, у кожному з нас по черваку, і кожного з нас він спокусити може. Але от щоб Микола Ісидорович банк свій пограбував, а потім їхав мене просити грабіжників знайти? Ну, якщо так, то нічого я, Іван Карпович Підіпригора, у людях не розумію і дурнем жив. Не він! Точно не він! І дуже мені стало цікаво, хто саме.

Забігаю у відділення, до пана справника одразу, а мене зупиняють городові.

– Пан справник зайняті сьогодні.

– Але мене прийме, – кажу я і до дверей сунуся. А городові стіною стали, не пускають.

– Пану справнику немає про що з тобою балакати.

– Це вже я краще знаю, чи є, чи немає! – гримаю на них.

– Ні, – стоять упритул, ані шпаринки між ними, за шаблі схопилися, наче на полі битви.

Дивлюся, що як почну прориватися, то ще схоплять за образу чинів поліції. Хоч і кипить у мені кров, але знаю, що не можна волю собі давати, бо виграє той, хто хитрий і спокійний, а не той, хто розійдеться. Зробив крок назад, глянув грізно на городових і як заволаю:

– Ну що ж, тоді даю термінову телеграму до Харкова про незаконне затримання банкіра Хомутинського зі славетного роду дворян слобожанських, у якого дядько віце-губернатор на Волині, а двоюрідна сестра – жінка камергера при дворі государя імператора! – гучно так вимовляю, як ото артист зі сцени, щоб почув справник. Потім паузу витримав і неквапливо пішов до дверей. Вийшов на вулицю, ще з ґанку не спустився, коли біжать за мною городові. Виявляється, знайшовся час у пана справника.

Провели мене до нього в кабінет. Такий кабінет, що, може, ні в кого у Ромнах такого кабінету немає. Різним деревом оббитий, по стінах зброя висить та мисливські трофеї, стіл заставлений годинниками, скульптурками, іншими коштовностями. Не стіл, а ятка якась. Кожен же купець радий подарувати щось пану справнику, особливо коли купець із жидів і не хоче чути запитань про те, що Ромни не належать до смуги осілості.

– Доброго дня, Іване Карповичу, чого це ви там розкричалися в коридорі? – питає мене справник наш, Яків Костянтинович Базілєвсов. Тобто який він там Базілєвсов, було у нього прізвище Нетудихата, старе, козацьке, але він його соромився, бо вважав, що мужицьке, просте. То як грошиків назбирав, прізвище одразу змінив на шляхетніше, яке йому порадив один піп-розстрига. Ото і став він Базілєвсов, хоча в народі його всі звуть Третяк, бо як справником став, менше третини з усього не брав. А коли ж був простим городовим, то звався П’ятак, бо з кожного рублика п’ять копійок собі брав. З підвищенням апетит у хлопця зростав. Цікаво, коли, борони Боже, у губернії піде, скільки там брати почне?

Справник усміхається, наче радий мене бачити. Он і підвівся, і обійнятися підійшов. А оченята злі. Не любить справник, коли в справи його темні лізуть. Нікого взагалі не любить, окрім грошей. Ото чув я, що зробив він собі в хаті велику залу і наприкінці кожного тижня приходить туди, розкладає там усі гроші зароблені. І асигнації, і монети, все до копійки. Хоч зала велика, а буває, що всю застеле грошвою і потім качається, наче лоша по траві, сміється, радіє. Отаке щастя у людини.

– Доброго дня, Якове Костянтиновичу, – кажу справнику. – Теж радий вас бачити. А розкричався, бо дуже вже засмутила мене звістка про арешт шановного Миколи Ісидоровича. Що ж це робиться, коли поважного банкіра зі славетної родини, основу імперії, наче п’яного візника хапають?

– А що ж нам ще робити, шановний Іване Карповичу, коли цей поважний банкір причетний до пограбування банку, який очолював? – каже, посміхається і в очі мені заглядає, сподівається розгубленість там побачити. Не побачить.

– А чи є докази під цією гучною заявою?

– Доказів поки немає, але є сигнал із Харкова про те, що могла бути у філії розтрата, яку Хомутинський і вирішив приховати через пограбування. Самі подумайте, охороняв банк під час пограбування його ж слуга, вважай, молочний брат, Панько, у всьому відданий Хомутинському. І цей Панько якимось дивом не почув, як стіну ламали, а коли арештували ми його, то чомусь у зашморг поліз і записку залишив, у якій провину свою визнавав, – каже і знову в очі мені заглядає з такою задоволеною пикою, наче ордена отримав.

– Дозвольте подивитися ту записку.

– Навіщо? – питає справник, і одразу задоволеність із його мордяки зникає.

– Для розуміння справи. В мене досвід великий, може, і вам чимось допоможу.

– Та ви ж не в поліції служили, – кривиться пан справник.

– А в охоронному відділенні, яке про безпеку держави піклується! – кажу так строго.

– А вам ця справа до чого, Іване Карповичу? Ви ж Хомутинському не сват і не брат. Їхали б до себе на хутір та кукурудзу вашу американську охороняли. Кажуть, у вас цього року врожай буде знаменитий.

– Дасть Бог, врожай буде. Але поки мій врожай тут, бо найняв мене Микола Ісидорович допомогти йому. Ось тому мені все треба, все цікаво, і ні на який хутір я не поїду, – кажу і всміхаюся ласкаво, наче мале до мамки.

– А може, ну його, Іване Карповичу? – справник зуби зціпив, набурбурився, жовнами грає, очі примружив. Наче вуличний собака перед тим, як вкусити. – Ви ж людина обережна, розумна. Навіщо вам якомусь грабіжнику прислужуватися? Не розумію.

– Грабіжником він стане тільки тоді, коли суд про те вирішить. А поки він добропорядний громадянин, якого арештували невідомо за що. Дякувати Богові, не під султаном турецьким живемо чи шахом персидським, де ані закону, ані правосуддя, а під государем імператором, ім’ям якого порядок тут встановлений. І згідно з порядком тим не можна людину без доказів хапати. Тим більше людину поважну, знатного роду.

Кажу я справнику, а він аж кривиться, наче червака у яблуці знайшов. І оченята такі злі-злі зробилися, аж палають ненавистю.

– Іване Карповичу. Ви ж теж не без гріха! – зашипів уже справник, наче гадюка отруйна, яких я достатньо надивився, коли служив у Туркестані. – От є в нас заява від конотопського обивателя Василя Талалайчука, який скаржиться, що ви йому дуло револьверне у вухо засунули, вбити погрожували, а він тепер недочуває, про що навіть довідка від тамтешнього фельдшера є. Я ту заяву під сукно поклав через повагу до вас. Але можу і дістати. Треба воно вам, Іване Карповичу?

Ось тут мене пройняло. Якби не вмів триматися, так із кулаками кинувся б на цю гниду! Але тільки затремтів, кулаки стиснув і примусив себе всміхнутися. Спокій, тільки спокій. Коли починаєш із покидьками нервувати, то програєш. Нехай вони нервують.

– Якове Костянтиновичу, оце ви правильно сказали, що всі ми не без гріха. І я теж. Але от якщо вже турбуватися про здоров’я конотопського обивателя Василя Талалайчука, то тут треба додати, що з револьвером я приходив до нього не просто так, а тому, що він коней у мене вкрав. Так, тицяв дулом йому в вухо, був гріх, але тицяв виключно з виховною метою. Пояснював, що чуже брати – то і перед Богом, і перед людьми гріх. Можна сказати, викладав йому Закон Божий у скороченому вигляді. Що вухо пошкодив, то перепрошую, розумію – в роботі його конокрадській слух потрібний. Але вже хай якось так працює. У мене ж до вас запитання, чи не пора поправити Василю Талалайчуку здоров’я десь у Сибіру? І чому всі про Василя Талалайчука та роботу його знають, а поліція – ні? Може, це якось пов’язано з тим, що у шановного пана справника новий будинок з’явився на центральній вулиці, і коштує він стільки, скільки пан справник за двадцять років заробить, якщо нічого їсти і пити не буде?

– Ти на що натякаєш, мужик! – аж підхопився, блискавки очима кидає, грізний такий!

– На те натякаю, що сукно, під яким різні цікаві папери лежать, не тільки у вас є. То якщо хочете розібратися зі справою конотопського обивателя Василя Талалайчука – давайте розберемося, я не проти. Але повністю розберемося, зі з’ясуванням усіх деталей, яктієї, наприклад, звідки у вас такий шикарний виїзд у шість коней, і довідаємося, чи правду кажуть, що вороні ваші дуже вже схожі на коней, зниклих у старобільського поміщика Миколи Колонтая. Бо ж дивний збіг, що у Колонтая коні зникли, а за два тижні у вас виїзд з’явився пречудовий, – кажу тихенько і посміхаюся, бо отруту коли капаєш, то з посмішкою вона краще за все пече.

Ох, тут пан справник підскочив, наче на цвях сів.

– Ти мені не погрожуй! – кричить, слиною пирскає, узявся ящик у столі відчиняти, де в нього, мабуть, револьвер. Наче у гніві, але ж бачу, що себе контролює. – Не смій!

– Борони Боже, Якове Костянтиновичу. Я ж сам – людина служива, хоч і у відставці. Вас поважаю і навіть подумати не міг, щоб погрожувати. А що поважаю законність, дану Богом і государем імператором, то даю вам можливість виправити прикру помилку і відпустити пана Хомутинського, наче нічого і не було. Всі ми люди, всі помиляємося, але ж, як кажуть панотці наші, не так страшно согрішити, як не покаятися.

Дивиться на мене справник, наче спалити поглядом хоче. Тільки я і не такі погляди бачив, коли в конторі працював. І знаю, що не хоче пан справник скандалу. Залюбки б і мене зараз прихопив, та тільки ж у мене і статки є, і зв’язки ще зі служби. Вдавиться справник, а не з’їсть мене. І я це знаю, і він це знає, і я знаю, що він знає.

– Дарма ти, Іване Карповичу так, дарма, – тихо каже справник згодом – Усіх грошей не заробиш, а відносини з владою псувати не треба.

– Золоті слова, Якове Костянтиновичу. Чекаю Миколу Ісидоровича на вулиці, – кажу йому і йду геть.

І сам знаю, що дарма, що тепер буду під наглядом, і справник вдарить, тільки буде нагода. Але така я людина, що коли взявся робити, то роблю. І не в грошах справа, не за них я Хомутинського рятую, а за власну честь. Якщо слово взяв, то триматися його мушу будь-що. Хоч і не шляхетного я роду, з хліборобів споконвічних, але ось така в мене манія.

За кілька хвилин вивели Хомутинського. Переляканого, блідого, руки тремтять, ледь на ногах стоїть, хитається, наче п’яний на глині. Від нервів і не таке буває. Узяв я його під руку, до брички довів, наказав додому візнику їхати. Тільки за кілька хвилин Микола Ісидорович говорити зміг. Схопив мене за руку, в очі дивиться:

– Іване Карповичу, Богом клянусь, не грабував я банк! Дітьми клянусь!

– Клястися не треба, Миколо Ісидоровичу, у Святому Писанні це заборонено. До того ж, я і так знаю, що не грабували ви. Аби в цьому не був упевнений, то не рятував би вас.

– Дякую, Іване Карповичу, дякую! – кинувся руки мені цілувати!

– Припиніть, припиніть, кажу! Заспокойтеся! Що вам справник сказав?

– Що є в нього інформація, наче я гроші розікрав і вигадав це пограбування. Але це брехня, брехня!

– Довести це можете?

– Та як же доведеш, коли документи всі викрали!

– Документи? – здивувався я, бо не чув такого, щоб грабіжники з банків, окрім грошей, і документи брали.

– Так, документи! І щодо ремонту, і щодо обігу грошей. Ціла шафа документів була – і всі зникли! До останнього папірця! Ну навіщо бандитам ті документи? Навіщо?

– Тихіше, Миколо Ісидоровичу, не кричіть. Криком справі не допоможеш. А що там Панько, сторож ваш?

– Побили в поліції його. Я бачив, як несли його на ношах, – на обличчі живого місця немає! Страшне що зробили! Хіба ж так можна?

– Кажуть, він провину свою визнав.

– Не може такого бути! Я у Панькові впевнений! Не міг він поганого зробити, бо відданий мені, наче собака!

– Собаці кістку кинь, і забуде вона про господаря.

– Ні! Панько не забув би, він же кривий, сирота, якби не батько та не я, давно б десь під парканом сконав! Не міг він! Я ж його добре знаю!

Може, і так, але залишався цей Панько для мене головним підозрюваним. Тим часом ми приїхали до будинку Миколи Ісидоровича. Я його всередину завів, наказав випити чаю на травах, прилягти і спробувати заснути.

– І про справу не думайте, моя це тепер парафія. Бережіть себе. А візника вашого я візьму.

– Беріть, беріть, Іване Карповичу, що треба, те й беріть!

З тим поїхав я. До пізнього вечора містом вештався. Перевірив усі готелі, поговорив з перекупками на базарі, з двірниками та візниками. Усі про пограбування чули, і всі казали, що якісь зальотні, не місцеві, бо немає в нас у повіті таких спеціалістів. Пішли вже і чутки про причетність Хомутинського, але мало хто в те вірив, бо ж чесна людина, хоч банкір, але не душогуб. Коли зайшов до шинку повечеряти, підійшов до мене один із городових. Вже не у формі, а в цивільному.

– Чаєм пригостите? – питає.

– Чому б і ні, – кажу. Запросив присісти, замовив чайничок.

– Образили ви нашого справника, – каже городовий.

– Не я образив, а він образився. Це різні речі.

– Може, і так, але біситься він, дуріє весь.

Я тільки плечима стенаю, а сам думаю: що ж потрібно городовому?

– Може, вам цікаво щось? – питає нарешті.

– А щось знаєш?

– Знаю дещо.

– І що саме?

– А ви питайте, може, і відповім. Тільки за карбованець, – каже і гниленько так посміхається. Господи, до того дійшло, що чини поліції іудами зробилися! Ну, ще в конторі я навчився, що не треба на вади світу скиглити, а краще ними користатися для справ душокорисних.

– Що в записці Панька написано? – питаю.

– А карбованець?

– Хлопче, на базарі воно як: продавець товар покаже спочатку, покупець роздивиться добре, помацає, понюхає, а коли і на зуб спробує, тоді вже гроші платить. А купувати котів у мішку не бажаю, – кажу впевнено і переконливо.

– Ну, добре, ви людина зі служивих, свого не образите, – злякався городовий. – У записці Панько написав, що винен, бо заснув, не може собі пробачити, що не почув грабіжників, підвів Хомутинського, а тому, щоб не ганьбитися, краще помре.

– То зізнався не в пограбуванні, а в тому, що проспав?

– Так. Як його не допитували, а нічого не сказав про пограбування. І плакав, і стогнав, а вперся, що не причетний. Може, і справді не причетний, бо дуже вже били, мало хто таке витримає.

– А чому справник ваш на Хомутинського бочку котить?

– Тому, що не любить Миколу Ісидоровича.

– За що?

– Бо Хомутинський на свята справника не шанує, конверта не посилає чи подарунків, як наш начальник любить. Навіть на день янгола нічого не підносить. І до себе в гості не запрошує, гидує нашим братом. А пан справник з цього аж казяться. Оце тепер є нагода провчити. То вчать. До того ж, телеграма якась прийшла.

– Телеграма?

– З пошти принесли справнику в руки. Після тієї телеграми і наказав він Хомутинського арештувати.

– А що в телеграмі?

– А карбованець?

– Ось, тримай, заробив. То що в телеграмі?

– Та я лише краєм ока бачив, – каже і в очі мені заглядає. Диви, який загребущий. Але тут не до торгівлі. Даю йому ще карбованець. – Там про те написано було, що Хомутинський гроші розікрав, а пограбування вигадав. Справник і зрадів, бо ж це найкращий варіант. І з губернії лаяти не будуть за пограбування, і Хомутинського потрусити можна. А гроші ж у нього є, багатий нащадок. Думали арештувати, потримати у холодній день-два, і зізнався б. У чому хочеш зізнався б, бо пани до тюрми незвичні, холодної лякаються. Але тут ви втрутилися, розізлили справника.

– Бачу, не дуже ти його любиш?

– А за що його любити? Кровопивець, а не людина. Всім довів до відома, скільки платити йому мусимо, а не хочеш – одразу без місця залишишся. То доводиться крутитися, наче муха в окропі, щоб назбирати грошенят. І не для себе – для нього! А він же ще й план збільшує! Он сьогодні з циганів дванадцять карбованців струсили, так із них десять віддати справнику довелося, а два карбованці на чотирьох поділили. Хіба це по правді? Не по правді, а по жадібності його безмірній! Все йому мало, все гребе під себе. То будинок йому треба будувати, тепер он готель тещі купив.

– Готель?

– Ага, «Мюнхен», який належав Алоїзу Густавовичу, німцю. Він і не хотів продавати, бо ж готель хороші гроші давав, але справник на нього натиснув. Підіслав якогось зайду, той сховав у готелі під ліжком цілу валізу з прокламаціями антидержавними. Наш справник прискочив, знайшов, охоронним відділенням погрожував, судом, що зганьбить і до Сибіру відправить. Налякав, примусив готель продати за копійки. Поїхав Алоїз Густавич з міста геть весь у сльозах, а невдовзі помер, бо серце не витримало. А справник поставив до готелю тещу свою за справами дивитися. І так вона дивиться, що раніше був готель один з найкращих, а зараз гірше буцегарні, з доброї волі ніхто там жити не хоче. То справник тепер всіх заганяє у той готель. Он поляки приїхали, які футбол показують, і їх туди поселив, хоч коштує готель дорого, а меблі погані, й клопи там. Усіх туди наказує направляти, щоб платили йому. Жадібний такий, за копійку вдавиться, – кривиться городовий. Не тому кривиться, що сам кращий, а тому, що заздрить.

– А як воно вийшло, що Панько наче невинний, а так міцно спав, що не чув, як стіну ламали? – цікавлюся я, бо ніяк не можу зрозуміти.

– Ось цього не знаю, але дивно якось, – стенає городовий плечима. – Вчора ж увечері біля банку у сквері гуляння були, оркестр грав, публіка, потім іще феєрверк. Як при такому гаморі заснути можна, не уявляю.

– А що за свято було?

– Та поляки ж ті по закінченні матчу урочистості зробили перед своїм від’їздом. На честь правлячого дому та жителів Ромен. Все як треба зробили, не гірше, ніж у губернії, такий феєрверк, наче кінець світу почався. Ось тобі і ляхи. Папісти, а вміють справу робити. Бо гроші не розікрали, як у нас робиться, коли тезоіменитство Государя чи якесь інше свято, а все на феєрверки витратили. То воно було приємно глянути, все небо у вогнях.

– Ага, сильно било, аж я у себе на хуторі чув. А хто першим на виклик Хомутинського з поліції приїхав?

– Я. Тільки не приїхав, бо бричку поліцейську справник тещі віддав, щоб не топтала ніженьки. Ми тепер топчемо. То прибув я пішки.

– Щось підозріле помітив?

– Та і не знаю, – знову в очі заглядає, і обличчя пісне таке. Ще карбованець даю. Он як одразу зрадів. – Грабіжники у масках були. Ось що я знайшов, – дістає з кишені біленьке щось. Дивлюся, а то маска медична, як ото у лікарнях використовують. – На підлозі підібрав біля провалу в стіні. Мабуть, випадково випала, коли вже тікали.

– Навіщо це вона їм? – дивуюся.

– Як навіщо? Щоб обличчя прикрити! – впевнено сказав городовий.

Не став я казати, що ні від кого грабіжникам було обличчя прикривати. Ще побалакали трохи, я за чай розплатився і пішов. Заскочив до одного знайомого лікаря, Юхима Фрідріховича, який мені зуби робив, показав маску. Він каже, у місті такої не купиш, тільки в Харкові чи Києві.

– А чого вона товста така?

– Вона повітря добре фільтрує. Якось мій колега розбив капсулу зі снодійним, то довелося в такій масці прибирати, щоб парами не надихатися. Спрацювала добре.

– Що за снодійне таке? – цікавлюся, бо чув тільки про таке, що у їжу чи питво додають.

– Хлороформ. У нас його не виробляють, тільки з Європи завозять. Рідина, але дуже летка, швидко випаровується, і якщо надихатися, то заснеш швиденько. Що таке? – це Юхим Фрідріхович питають перелякано в мене, бо я по лобі себе як лясну – наче божевільний.

– Та нічого, нічого. Згадав щось, – і побіг далі, вже певний, що дещо знаю про пограбування.

Бігав до вечора, вже поночі приїхав до Миколи Ісидоровича додому. А він на мене чекає.

– Прошу, Іване Карповичу, за стіл, повечеряємо, – запрошує. Якось ніяково мені, бо ж я – простий мужик, а він благородної крові, дворянин, його діди з гетьманами за одним столом сиділи, а мої – телят пасли. Але й не відмовиш, бо дуже вже просить. То пішов за стіл. А там уся родина Хомутинських. Жінка його, двоє дітей, матір старенька. Стіл весь посудом заставлений, виделок, ложок, ножів біля кожного купа, і всі срібні. Я не розгубився, згадав, як їх благородь мене вчили, що по-панськи треба так, як незручно брати: щоб ніж у правій руці, а виделка – у лівій. А далі дивлюся, що люди за столом беруть, і я так само.

Скажу я вам, що панський обід – ще та морока. Не для задоволення все, а для блезиру. От я на хуторі приїду з лану, а мене вже у пічці чавунок борщу чекає, достигає в жаринах. Уляна Гаврилівна насиплють у глибоченьку поливану миску по вінця і ставлять мені на стіл. Далі я вже сам сметани додам дві ложки з горою, перцю гострого ножицями накришу, потім перемішаю, тарілкою прикрию і відставлю, щоб набиралося смаку. Бо ж одразу борщ їсти – то гріх перед Богом. Наче хату небілену мати. Борщеві треба сили набратися, просякнути всьому, настоятися. Поки він готується, я беру скибку хліба житнього і натираю його часником щедро. Хороший зубок зітру, а то й два. Ото як натру, Уляна Гаврилівна вже мені чарку підносять, холодну, з погреба, аж роса на склі. Господові нашому подякую за милість його, перехрещусь три рази, видихну, і вперед. Спочатку горілки хапну, до дна обов’язково, хлібом занюхаю, миску до себе поставлю, тарілку приберу, і ну наминати. Їм та крекчу, бо ж перець палить, аж дихати важко, і сльози течуть. Тут добре огірків малосольних перехопити чи грибочків. На половині миски ще чарку, і тоді вже до кінця, не зупиняючись. Але не поспішати, не кидати наче за себе, а їсти спокійно і насолоджуватися. З кожної ложки задоволення отримувати. Потім ще кістки погризу, хлібом миску витру і зітхну, наче в рай потрапив. Ото я розумію обід – суцільна радість.

А в панів не їжа, а абищо. Етикет, як вони кажуть. Порції маленькі, приносять усе окремо, їсти треба так, наче і не хочеш ти їсти, а примушують тебе, а ще ж серветкою постійно губи втирати, хоча після чого там втирати? Ну, хоч винце було незле, портвейн зветься, смачне таке, п’єш і розумієш, що не водичка. Хоч трохи ту нудьгу прикрашало. Але ж і тут: хоча б стакан налили, щоб ковтнути можна було по-православному, а то чарочка маленька, наче щоб бліх поїти. Плямкають той портвейн, наче ліки, а не напій. Дивні ці пани. Ото не їли, а мучилися, про пограбування ані слова, мабуть, заборонена тема, то старший син Хомутинського, Борис, розповідав, як ходив на футбол і навіть грав із поляками.

– Тату, я їм гола забив!

– Що зробив? – невдоволено запитав Хомутинський.

– Ну, в футболі треба голи забивати. У шахах фігури треба брати, і хто більше візьме, той і виграв, а у футболі – голи.

– Не порівнюй, будь ласка, – каже строго Хомутинський-старший. – Шахи – інтелігентна гра, а футбол – забава для босяків!

– Тату, футбол не для босяків! Його англійці вигадали!

– Для босяків! – утрутилася дружина Хомутинського. – Що це за гра така, що ошатні штани порвав, весь у пилюці прийшов, наче вантажник зі станції! Виключно для босяків футбол твій, шляхетні люди у таке не гратимуть!

– А, нічого ви не розумієте! – скривився Борис. – Ви б тільки побачили, яка це красива гра!

– Борю, що там може бути красивого? – трохи роздратовано дивується Хомутинський. – Як я розумію, весь ваш футбол у тому, що купа чоловіків бігають, наче навіжені, за шкіряним міхуром. І це красиво?

– Дуже красиво! Там же комбінації є, тактика, фінти! Ось ці поляки, вони ж так добре грали! Тридцять три голи закотили! Але я їм забив, забив!

– Від цих поляків годі чогось доброго чекати, – скривився Хомутинський. – Бунтівники були і є. Був я у Варшаві, бачив, як вони на нас дивляться і все мріють про свою «Польску од можа до можа», наче їм в імперії погано! Ненадійні люди!

– Тату, їхнє турне проходить під патронатом Варшавського генерал-губернатора! Ось, на афіші написано! – Борис показав афішу, яку я вже бачив. У нього їх ціла купа була. – Це я взяв на згадку, – пояснив він і трохи розчервонівся. Зрозумів я, що вкрав він ті афіші, а брехати не вмів.

Борис іще далі розповідав про футбол, потім подали чай, ми взяли чашки й пішли до Хомутинського-старшого в кабінет.

– Ну, Іване Карповичу, вдалося щось дізнатися? – кинувся він одразу питати.

– Поки не можу вас нічим обнадіяти. Інформації багато, але до злочинців вона поки не веде. Єдине, що можу сказати, – Панько справді не винен. І в зашморг він поліз через сором, що проспав грабіжників, а не через те, що був з ними пов’язаний.

– Я так і знав, я так і знав! Бідний Панько! Але як же він міг заснути? Завжди казав, що до ранку не спить! А тут таке! Але треба його витягати з поліції, а то закатують його там. Бідолаха, ледь живий. А ще ж його канарка померла.

– Канарка? – здивувався я.

– Ага. Він дуже птахів любив. Я йому клітку подарував, і в ній він канарку тримав. Навчив її співати добре, носив завжди з собою, а тут померла вона.

– І на чергування останнє її брав?

– Так, звісно, нікуди без неї не ходив. Все слухав і слухав.

Тут я посміхнувся задоволено, бо остаточно відчув, що правильний слід узяв. Ми ще трохи поговорили, я як міг заспокоїв Хомутинського і пішов спати в окрему кімнату, де мені постелили цілу купу перин на величезному ліжку. За день набігався, то швиденько заснув, але серед ночі прокинувся. Бо не міг зрозуміти, куди ж грабіжники поділися. Ну, добре, в місто ще могли по одному приїхати, з валізками, зайти таємно до приміщення поруч із банком, де наче планувався магазин патефонів. Звісно, це ширма була, тримали місце зручне, звідки легко потрапити до банку. Але от коли вже всередину зайшли і гроші забрали, то як потім із міста виїхали? В них же самих інструментів не пуд і не два. А дороги швиденько перекрили і в сусідні міста сповістили. Поліція, хоч як погано працює, а заходів ужила. До того ж, за грабіжників банків завжди нагороду непогану призначають. Але нікого не спіймали. Куди грабіжники поділися? Не під землю ж провалилися!

Хоча, може, і під землю. А що як десь сховалися в підвалі й чекають тиждень-два, поки все вляжеться? Але ні, злодії завжди намагаються з місця злочину втекти, нерви в них не витримають поруч бути. Лежу, соваюся на тих перинах, щось мені в думках дошкуляє, звертає на себе увагу, тільки ніяк не зрозумію, що саме. Бувало в мене вже так, і знав я, що треба до цього уважно придивитися, бо часто ось так у лежаннях нічних помічав я щось важливе, що вдень пройшло повз мене. І ось тут згадав я футбольну афішу. Польська футбольна команда, імператорський герб, патронат Варшавського генерал-губернатора. Дуже дивним мені здалося, що от поляки саме герб правлячого дому на афішу поставили. Відомо ж, що з усіх народів імперії поляки найбільш ненадійні, гірші навіть за жидів. А тут і герб, і патронат генерал-губернатора. Хоча, можливо, зроблено це, щоб поліція не чіплялася.

На тому знову заснув, а зранку аж підкинуло мене. Одягся швиденько і побіг до міста, поки ще Хомутинські спали. Коли повернувся, вони снідали. Попросив у Бориса афіші футбольні. А там їх декілька, з різних міст, не тільки з Ромен. Спитав я Борю строго, і він зізнався, що таки вкрав афіші у поляків, поки вони перевдягалися. Переписав я їх – сім міст, від Баку і далі на захід аж до нас.

– А ви теж футболом цікавитеся? – здивувався Борис.

– Трохи. Грав навіть у Києві з англійцями.

– Ви що? На якій позиції?

– Хавбеком.

– А я – форвард!

– Молодець. А як ті поляки, добре грали? – спитав, і довелося довго слухати Бориса, який знав усі подробиці візиту польської команди.

Далі побіг до фотоательє Шміцера, який, зі слів Бориса, знімав гру. Але той тільки руками розводить, мовляв, поляки перед від’їздом скупили геть усі негативи, на яких були зображені.

– І що, жодної фотографії не залишилося? – здивувався я.

– Так, жодної, – зітхнув Шміцер і зробив сумне обличчя, але дивився якось дивно, наче хотів, щоб я розмову продовжував, а не пішов.

– От біда. А я ж так хотів фотографію поляків купити. Футболом-бо дуже цікавлюся, – збрехав я і гаманцем перед очима Шміцера помахав.

– Ну, насправді є в мене одна, – зашепотів фотограф і перелякано озирнувся навколо, хоча в ательє лише ми удвох були. – Можу продати, якщо нікому не покажете.

– А що там такого, що показувати не можна? – удавано здивувався я.

– Та там наш справник із ними. Він замовив собі фотографію і наказав, щоб лише йому я зробив, у єдиному екземплярі. А мені ж неприємностей з ним не треба, самі розумієте – справник. Та хорошій людині чому б і не продати. Ви ж нікому не показуватимете?

– Та борони Боже, хто там на моєму хуторі її побачить! – запевнив я.

Довелося аж п’ять карбованців заплатити, бо дуже вже боявся фотограф. І ще карбованець, щоб наробив портретів гравців. Подивився я головну фотографію. Дебелі хлопці, аж сімнадцятеро їх. І справник посередині, при параді, задоволений, наче павич, посміхається на тлі готелю «Мюнхен». Городовий розповів, що поляки до справника по дозвіл на матчі прийшли. Не просто так просили, а підклали кілька купюр. То дозвіл був швиденько даний, і справник особисто до готелю відпровадив, на обидва матчі городових відряджав, щоб порядок був, потім і до кордону повіту людей виділив, щоб супроводити гостей.

Дивився я на пана справника, як він посміхається, і сам посміхався. Хороше фото. Далі я поїхав до банку. Там уже поліцейських не було, співробітники збирали речі, бо мусив ось-ось ремонт початися. Хомутинський знову мене провів, показав мертву канарку в клітці. Таке враження, що як сиділа пташка, так і впала.

– Ви, Іване Карповичу, покваптеся, будь ласка. Бо комісія з Харкова їде. Вірні люди попередили, що серйозні звинувачення проти мене висуваються. А мені ж крити нічим, бо документів немає, і хоч усі гроші, витрачені на ремонт, вішай на мене – не виправдаюся. Знайдіть грабіжників, будь ласка, знайдіть.

– Зроблю все від мене залежне, за це не хвилюйтеся, – як міг заспокоїв і далі пішов. По сусідніх будівлях. Бо нехай Панько не чув, як стіну ламали, але ж сусіди чути мусили! Тільки не чули.

– У вечір перед пограбуванням тут оркестр грав до пізнього вечора, що тут почуєш? – казали мені.

– Оркестр? Чий?

– Та нашої пожежної частини. Публіка танцювала у сквері.

Побіг до пожежної частини. Там сказали, що поляки їх винайняли. Щоб увінчати музикою останню футбольну зустріч.

– Три години грали, без висмички! Просили, щоб барабанів побільше. Ну ми і дали. А поляки молодці, заплатили добряче, – розповіли музики.

Тут дещо у мене в голові почало складатися, але не до кінця. Побіг я на вокзал і поїхав до Києва. Там ледь устиг заскочити в бібліотеку, де газети були з сусідніх губерній. Довелося карбованець дати, щоб сторож дозволив їх почитати. Годину шукав я те, що потрібно, і знайшов-таки. Виписав усе. Переночував у одного хлопця з контори, вже вранці зайшов до мого доброго знайомого пристава Воронька, що працював у розшуковому відділенні київської поліції. Зрадів він мені, пішли до трактиру, попили чаю і не чаю, розповів я про свою справу.

– Ага, чув я про тих грабіжників. Вони ж по всій імперії гримлять. Вже дванадцять банків узяли.

– Дванадцять? – дивуюся я, бо ж знав тільки про сім.

– Ага. І професійно працюють, жодних слідів не залишають, будь-які сейфи відчиняють, наче насіння лускають. Оснащені найсучаснішою технікою, яку аж у Європі купують. А головне, що ніколи не відомо, де знову з’являться. По всій імперії нишпорять! За них нагороду оголосили. Десять тисяч карбованців. Багато хто їх шукає, але знайти не можуть, бо біля кожного банку засідку не зробиш.

– Слухай, Микито, в тебе око золоте, ану подивися, може, знаєш кого, – показую приставу портретні фотографії гравців.

Дивиться він. Три фотографії відібрав.

– Це ось польські ведмежатники, з Холма. В Києві кілька років тому гастролювали, схопили ми їх, відправили до Сибіру, де вони досі відпочивають, на Нєрчинському курорті водичку цілющу п’ють.

– Точно там? – питаю.

– Звісно, їм же по десять років каторги дали, вони при затриманні двох городових поранили, – впевнено каже Воронько. Але в мене таке бувало, що переконаний, наче людина в Сибіру, а то й мертва, а потім зустрічаю в Києві. Чи втекла, чи грошики кайдани розв’язали, по-різному воно буває.

– Микито, а можеш розіслати депешу по поліцейських відділках? Дізнатися дещо? – швиденько пишу текст. Воронько читає, з подивом на мене дивиться.

– Ваню, що це за маячня?

– А гроші навпіл поділимо, – посміхаюся я хитро.

– Які гроші?

– За грабіжників. Банки незлу ж нагороду обіцяють, сам знаєш.

Дивиться він мені в очі. А я йому. Вже не посміхаюся, бо серйозна справа. Зітхнув Воронько.

– Знаєш, Ваню, аби хто інший, то не послухав би, але тебе знаю і поважаю. Зроблю, як ти просиш. Тільки ж дивися, якщо не буде результату, мені голову знімуть за такі депеші.

– Думаю, що буде результат, мусить бути.

Дав він депешу, вже увечері пішли відповіді.

– Ось, у Єлисаветграді, – каже Воронько.

– Поїхали!

– Куди?

– Туди!

Воронько мені довіряв, зайвого питати не став. Поїхали. Потяг рано-вранці, то були в Єлисаветграді вже далеко по обіді, якраз устигли на футбол. Та сама польська команда, я їх за фотографією пізнав. І афіші такі самі. Гуляли у міському парку, народу зібралося сила-силенна, оркестр грав, поруч феєрверк готували. Люди – хто футбол дивився, а хто про банк розмовляв. Пограбували цієї ночі банк у Єлисаветграді. Зайшли з чорного ходу, виламали двері, прорізали всі ґрати, зайшли в сховище, висвердлили замки на сейфах і забрали купу грошви. Після чого втекли з міста. Зараз їх на дорогах козачі патрулі шукали, але досі нікого не знайшли.

– Спізнилися ми, Ваню! – зашепотів мені Воронько.

– Та чого ж? Якраз вчасно, онде футбол тільки почався, – кажу. – Ходім, подивимося.

– Ваню, який футбол? Грабіжники втекли вже далеко!

– Ходімо, – кажу.

Підійшли ми, подивилися на футбол. А поляки – молодці, добре грають. Возять місцевих легко. Вже чотири забили і жодного не пропустили. Тиснуть, атакують, в пас грають, чого місцеві не вміють. Публіка у захваті від гри гостей, аплодує палко. І я аплодую, бо є за що. Он навіть Воронько зацікавився, бо ж захоплива гра.

– Ходім! – шепочу йому.

– Куди? Давай хоч гру додивимося! – просить він.

– Ходім.

Вийшли ми з парку, сіли на візника і до найкращого місцевого готелю поїхали. Там спитав, де футболісти живуть. На третьому поверсі.

– Тільки там нікого немає, бо команда в парку грає, – доповів швейцар.

– А візники їхні де?

– Візники в сараї, коней готують. Бо ж збираються увечері вирушати.

– О, нам візники й потрібні.

Пішли ми з Вороньком до сараю. Я показав, щоб зброю тримав напоготові. Дивимося, вже запрягають хлопці коней. І вози в них здорові, цілі хати на колесах. У кожен по шестеро коней запряжено. Навантажені добре. Вистрибнули ми з-за возів, наставили револьвери. Поляки руки підняли, дивляться. Показую, щоб повернулися обличчям до стіни. Стоять. Показую, що стріляти буду. Коли один як кинеться на мене! Кинувся на мене, а впав на землю, за ним і другий. Воронько ще двох поклав. Воно-то хлопці дебелі, але у бійці головне не розмір, а вміння. Я боксом займався ще за часів контори, а Воронько багато разів бився по службі, то знав і куди бити, і як. Поклали лебедиків, наче снопи солом’яні. Зв’язали, затягли в сарай.

– Подивимося, що у возах.

Дивилися недовго, за кілька хвилин вискочили і побігли. Я до парку, а Воронько в місцевий поліцейський відділок. У парку рахунок був уже 28:0. Поляки давили.

– Довго ще гратимуть? – питаю у глядачів.

– Вже ні, бо ж договір був до різниці у тридцять м’ячів, – пояснюють мені. – А онде двадцять дев’ятий забили. Ну й молодці!

Дивлюся я, що он кілька поляків, які не грали, речі вже збирають. Закінчиться матч – підуть з поля гравці, не виключено, що зброя у них в одязі схована, спробуй їх потім схопити. Коли це м’яч у мій бік відлетів. За ним місцевий гравець вибіг. До м’яча схилився і впав. Я його вдарив непомітно.

– Погано людині стало! – кричу. Віднесли гравця, він за бік схопився, хрипить. Б’ю я боляче.

– Гравця не вистачає. Давайте я на заміну вийду, – кажу, і ніхто не проти, бо всі розуміють, що зовсім трохи грати лишилося, навіщо ганьбитися. Скинув я піджак, черевики, закотив штани і побіг. Воно-то давно не грав, але дещо пам’ятав. Фінти робити, як ті самі англійці чи поляки, я не вмів, бо для цього вчитися треба довго. А ось бігав швидко. М’яч штовхну і біжу. До мене поляк кидається, плечем штурхну його, і відлітає. Ще один – і той відлітає. Бо не з тих людей Іван Карпович Підіпригора, щоб з ніг легко збити. Ось іще один лях, і ще один. А потім як вдарю ногою!..

– Гол! Гол! – закричали глядачі. Поляки на мене здивовано дивляться.

– Мені м’яч! – кричу своїм. Вони паси почали хоч якось давати. Я ще рейд по боку поля зробив, як то кажуть у армії, з флангу зайшов, іще гол забив. Тоді вже поляки оговталися, почали мене по три, по чотири оточувати, так, що не міг я м’яча прокинути. Відбирають, але я не здаюся, хоч сам не заб’ю, але і їм не дам. Пішла гра. Поляки мене по ногах, я – їх, бігаю наче опечений, ще двічі пропустили ми, але я третій устиг забити, то тривала гра. Поляки щось між собою говорять, бачу, що нервують, не розуміють, звідки я такий узявся. А публіка радіє, аплодує, що знайшовся метод проти гостей!

Бігав я, бігав, серце калатає, в очах темно, дихати нічим, одразу три поляки на мене кинулися і з ніг збили. Я падав і їх прихопив, але чую, що вже піднятися не можу, бо задихаюся, і в очах темніє. Коли крики, свистки городових. Як у тумані бачу, що на поле вибігли поліцейські. Багато! Поляки спробували пробитися до одежі, але там був Воронько. Забрав усю зброю і наставив два револьвери, поклавши на траву тих поляків, які не грали. Довелося хлопцям піднімати руки і здаватися. Арештували їх, поїхали до готелю. З возів витягли ящики з інструментом і валізи з грошима.

Вже наступного дня газети писали про ліквідацію найгрізнішої в імперії банди грабіжників банків. Сповіщалося, що ліквідували її поліцейські чини з Києва та Харкова. Про нас із Вороньком ані слова. Так ми домовилися, що грошову винагороду нам, а славу – начальству.

Коли повернувся в рідний повіт, на вокзалі зустрічав мене Хомутинський з усією родиною. Руку тиснув, обнімав, дякував, казав, що врятував я його від ганьби, бо ж керівництво банку хотіло його звинуватити у пограбуванні, коли знайшлися злодії.

– Як ви здогадалися, що це вони, поляки ті? – питав мене Хомутинський уже за святковим столом, де годували мене і шанували, наче генерал-губернатора якогось.

– Та спочатку ніяк. А потім подумав я, що іноді ж треба до себе увагу привертати, щоб ніхто тебе не помітив. Он знав я одного кишенькового злодія, так той з футляром від скрипки завжди ходив. Всі його пам’ятали, а ніхто і подумати не міг, що він гаманець украв чи годинник зрізав. Так і ті поляки – у місто приїдуть, гамір піднімуть, усі їх бачать, а ніхто не помічає, не чекає від злочинців такого нахабства.

– Ну, Іване Карповичу, недарма про вас слава йде як про відомого сищика! – Хомутинський аж сльозу пустив від розчулення.

– Мабуть, сам найвідоміший англійський сищик Шерлок Гольмц за честь мав би товаришувати з вами! – авторитетно каже Боря.

– Ну, – трохи аж ніяковію я. – Це ви, Борю, вже перебрали. Пан Гольмц – то величина на весь світ відома! Як він ту справу з собачкою розплутав!

– То ви і про Гольмца чули! – дивується Борис. – Яка ж ви сучасна людина! У футбол граєте, про Гольмца чули!

– Життя зараз прудке зробилося, треба встигати. І вчитися, бо інакше швидко тебе життя в дурні пошиє, – кажу я не так щоб похвалитися, а більше для навчання молоді.

– Ну, ходімо, Іване Карповичу, в кабінет. Увінчаємо цю блискучу справу відповідним завершенням.

Що значить інтелігентна людина – грошові питання не за столом і не при родині, а в тиші кабінету. Розплатився, як домовлялися, ще і накинув зверху добряче, для вдячності.

– Рятівник ви прямо мій, Іване Карповичу. Рятівник!

– Порядній людині чого б і не допомогти. А ще ось, подарунок для вас маю, – кажу і даю аркуш Хомутинському.

– Що це?

– Лист, який я у валізах грабіжників знайшов. У листі тому план роменського відділення банку і приписка, щоб обов’язково узяти документи. А охоронця не вбивати, просто приспати, щоб на нього підозра була.

– Як же вони його приспали? – дивується Хомутинський.

– Просто. Коров’ячий міхур наповнили хлороформом і під стіл, де Панько сидіти мусив, поклали. Разом з ось таким механізмом, – поліз до кишені, показую. А там годинник, пружина та голка. – У потрібний час пружина спускається, штовхає голку й міхур пробиває. Хлороформ випаровується, і людина засинає. Міцно. А канарка загинула.

– Ну, хитруни! Польська наволоч!

– Не така вже і польська. Ви до листа придивіться уважно. Чи не знайомий вам почерк?

Придивляється Хомутинський, аж пенсне на носа одягнув.

– Начебто ні. Хоча… Зачекайте! Господи! – дивиться розгублено на мене. – Це ж почерк радника голови правління!

– Його, – погоджуюся. – Це ж він грабіжників наводив, за що отримував чверть. А в вашому випадку ще й вирішив вас покарати, зробивши винним.

– Ну, змій! Гадюка отруйна!

– Гадюка. А з гадюкою не жартують, гадюку знищувати треба.

– Знищу! Та цим листом я його розчавлю! Ну, негідник! Грабіжників наводив! Паразит! І за погибель його треба випити!

Хомутинський кинувся до шафи, дістав звідти пляшку красиву.

– Коньяк! Дербентський, найкращий! – налив у келихи, випили ми. Потім поліз він до гаманця, дістав сто карбованців. – Це вам, Іване Карповичу, ще премія.

– Ні, дякую, за одну справу дві премії взяти не можу, – кажу, бо і в мене ж принципи є.

– Іване Карповичу, беріть! Від щирого серця плачу.

– Я знаю, що від щирого, але взяти не можу.

– Іване Карповичу, я ж вас у халепу зі справником завів, – кривиться Хомутинський. Порядна людина, як є каже. – Він же тепер вас ненавидить і шкодити буде. Візьміть гроші, прошу.

– Ні, дякую, але не візьму. Краще ви цю сотню на притулок сирітський якийсь чи на побудову храму Божого витратьте. А щодо справника не хвилюйтеся, немає вже його.

– Як немає? Сьогодні приходив він до банку, клав гроші на рахунок, мабуть, якихось купців знову притис. Веселий та задоволений такий. Питав, як у вас справи. Не вибачить він!

– А мені його вибачення і не потрібні. До того ж, у житті буває, що от сьогодні веселий, а завтра плаче.

Ще ми коньяку випили, і я пішов. А за два дні знову примчав Микола Ісидорович до мене на хутір.

– Арештували справника нашого! Арештували! – аж кричить, із візка вистрибнув, біжить до мене. Розповідає, що приїхало керівництво з Харкова, зброю у Базілєвсова забрали, на руки кайдани одягнули, як на злочинця. Ну, а як інакше, коли в столичні газети потрапило фото, де пан справник у оточенні банківських грабіжників при параді стоїть, наче благословляє їх? Тут уже скандал ніякими грошима не замазати. Хоч і не посадили, але відправили аж у Семиріччя, до китайського кордону, так що більше про нього й не чули.

– Іване Карповичу, ну от звідки ви знали, що не стане справника? – все допитувався Хомутинський. – Невже вмієте майбутнє передбачати?

– Борони Боже майбутнє передбачати. Це хрест для людини заважкий, щоб ото майбутнє своє знати. Просто чогось подумалося так мені, – кажу і посміхаюся. Бо кредит віддав уже, хоч кукурудзу ще збирати не починав. І бригада в хаті ватерклозет робить. Щоб як у німців. Недарма ж на небезпеку наражався і з тими поляками ледь ноги не повідбивав.

Полювання на мисливців

кось по обіді я сидів за самоваром у садку та пив чай з медом, радіючи теплу. Був травень, ми вже відсіялися, пройшли дощі, й усе віщувало добрий урожай, від чого серце моє раділо і наповнювалося вдячністю до Господа нашого. Я аж чашку з чаєм поставив, бо якось мені здалося, що неправильно, коли водночас думаєш про Бога і чай п’єш. Хоча тут питання складне. Пам’ятаю, був у нас у полку, ще коли я в Туркестані служив, такий собі Євграф Конюхов. Солдат так собі, але от було в людини вміння запитання вигадувати. По сто в день, і таке запитає, що іноді стоїш і очима лупаєш, не знаєш, що відповісти. Так той Конюхов одного разу замислився, чи можна про Бога думати, коли до вітру пішов. Уявляєте, оце таке вигадати! Мало того, що вигадав, так ще й спитав у нашого полкового священика, отця Георгія. А отець Георгій, герой Шипки, колишній гусар, нічого не відповів, а тільки такого стусана дав, що летів Конюхов з храму-намету, наче крила мав. Бо ж думати треба і про що питати, і про що думати.

Я ось про те подумав, що і чай від Бога, і мед гречаний, і світло сонячне, і трава зелена та інші речі, які життя нам прикрашають. Так мені добре стало, що аж сльозу пустив. Підвівся, накрив стіл покривалом, щоб мухи не налетіли, а сам пішов бричку ладнати, щоб до міста їхати. Займаюся, коли кухарка моя, Уляна Гаврилівна, вийшла нагадати, що мені у місті купити і зробити треба. Воно-то зручніше було б, якби Уляна Гаврилівна все те написала, але от бувають же такі дива, ніхто її писати навчити не зміг. Вже і я брався неодноразово, і з Капітанівки вчителя запрошував, навіть із Ромен харківського професора, який там відпочивав, возив, а хоч ти що хоч. Пояснив мені той професор, що буває таке, що неспроможна людина до письма. Комусь ведмідь вухо відтоптав, а комусь Бог літер не дав. І вона ж не дурна, Уляна Гаврилівна, вона в мене за секретаря, як ото у великих панів буває. Чи за нотатник, як у панів менших. Що не скажу, все запам’ятає і нагадає вчасно. Отаке диво, хоч сама ж жіночка неписьменна, але пам’ять має таку, що хоч показуй за гроші. Спитай її, про що панотець наш на проповіді говорив позаминулого року на Великдень, так слово у слово розповість! Я спочатку не вірив у здібності такі в селянської баби, ще й горбатої, але коли перевірив кілька разів, то сумнівів уже не було. Хоч і неписьменна, але з золотою головою.

– Добре, Уляно Гаврилівно, зараз запишу, щоб нічого не забути.

Поки записав, Уляна Гаврилівна мені вже вузлика з їжею винесла. Це в неї залізне правило таке було, що хоч до сусіднього села їдь, а вузлик із сидором візьми. Там тобі і хліб, і сало, і огірок із сіллю. А ось цибулю чи часник ніколи не клала, бо ж знала, що в місті я з панами часто зустрічаюся, а вони запахів таких не люблять, зіпсовані хранцюзькими витребеньками.

– Ну, Уляно Гаврилівно, поїхав я.

– Щасливої дороги, Іване Карповичу, – каже і вклоняється мені аж до землі. Скільки не бився, а так і не зміг її від цього віднадити. Бо що я – пан якийсь, щоб мені кланятися? Але Уляна Гаврилівна дуже мені вдячні були, що взяв я її, каліку безхатню. Воно ж бачите як, народилася Уляна від кацапки однієї, яка разом із артіллю теслярів неподалік тут працювала. Жінка та кухаркою була, у гречку стрибнула, завагітніла, вже сюди з черевом прийшла, поки тут працювали, дівчину народила та й у провалля її викинула, немов то не жива людина, а собача якесь. У тому ярку дитині б і гинути, та випадково знайшов малу дячок один сільський. Ішов він п’яненький і злякався гніву Божого, підібрав маля. Здогадувався, чиє воно, бо ж у наших краях дітей ось так не викидають. Пішов до села, де артіль працювала, а їх і сліду вже не було. Гроші за роботу отримали і далі повіялися. Кажуть, що на Кавказ кудись. Походив дячок із дитиною і додому собі поніс, бо ж не викинеш. А вдома жінка дячка лаяти почала, бо і своїх ротів вистачає, куди там ще чужі годувати. Жінка була зла та вперта, дячок її боявся і пообіцяв, що вранці віднесе дівча у притулок до міста. Але вночі наснився дячкові Микола Угодник, який наказав дівча залишити. Строго наказав, тож дячок, хоч і був слабохарактерний, але тут уперся, жінку не послухав і дитину залишив. Навіть коли дізнався, що каліка вона, горбата. Казав, що то від падіння у провалля, коли вона спинкою вдарилася, така біда в Улі. До чотирнадцяти років жила вона в дячка, а потім помер він. І одразу жінка дячкова вигнала каліку з хати. Почала вона поневірятися по чужих людях. Може б, і пропала зовсім, сирота та ще й калічка, але взяла її до себе жіночка одна в Ромнах. З німкень, вона цукерню в місті тримала. Кажуть, у тої жінки маленька донька колись померла. Біда пом’якшила серце жіночці, пожаліла вона каліку, пригріла, багато чого навчила, особливо готувати та інших домашніх справ. Коли померла, то спадкоємці цукерню продали, а Улю вигнали, ані копійки не давши, навіть речей не дозволили забрати. Знов би їй поневірятися, коли я її до себе взяв, бо вподобав її тістечка смачні. Сміялися з мене: ач дурний який Іван Карпович, каліку в прислугу бере. Що вона й чавуна на рогачі не підніме, щоб у пічку поставити. Не підніме – і не треба, у мене вона на плиті готувала, де рогачі непотрібні зовсім. А в роботі вона була метка та моторна. І вже як приготує щось, то взагалі рай. Ну, і пам’ять така, що нічого я тепер не забував.

Їду ото собі шляхом серед полів, підганяю Чалого, коня свого. Купив я його минулого року на ярмарку за копійки. Бо ж на одну ногу шкандибав, а ще вся спина в ранах, на яких мух хмари цілі. На нього й дивитися ніхто не хотів, навіть на м’ясо не брали, бо худий занадто. А я взяв. Бо в коні, як і в людині, треба бачити не тільки чим він є, а ще й чим може стати. Ледь з Ромен до хутора привів його, кого не зустрічав, усі сміялися, що обдурили Івана Карповича, збули йому непотріб. Я тільки посміхався. Три місяці лікував бідолашного Чалого, відгодовував його вівсом та свіжою травичкою і викохав справного коня. Зараз уже й не скажеш, що помирав. Он як жваво йде, летить прямо. Колишній власник як побачив Чалого, так ледь не вдавився від заздрощів. Воно ж у наших краях найбільше чудовисько – то жаба, яка душити починає, коли добре в когось. Нехай душить. У них – жаба, а в мене Чалий.

Радію я за коника, коли помічаю, що у ярку неподалік дороги мужички зібралися. Цікаво мені стало, я і з’їхав туди подивитися. Бачу, що місцеві, з Капітанівки, села сусіднього.

– Доброго дня, Іване Карповичу, – каже мені Петро Заремба, він тут найстарший.

– Доброго. А що це ви тут робите? – питаю я і дивлюся, що віз із соломою поруч, сітки якісь.

– Та ось, Іване Карповичу, лисиць зібралися вполювати, – відповідає Петро.

– А де ж ваші рушниці?

– Рушниці – то панська забавка. Кожен набій грошей коштує. А ми так, по-дідівськи, задарма полюємо, – посміхається старий. – Давайте, хлопці, набивайте.

Дивлюся, що мужики беруть з воза солому і жмутками набивають нори навколо пагорба невеличкого. Нір тих багато.

– Бачите, Іване Карповичу, який палац собі кляті лисиці вирили, – каже Заремба.

– Бачу. Розкошували вони тут, – вказую на купи пір’я та кісток курячих.

– Ага, спасу ніякого від них немає. В мене стара по десять квочок залишала навесні, у травні сотні зо дві курчат, а до вересня добре, якщо три десятки залишиться. А всіх інших лисиці перетягають. І не тільки ж у мене така біда, а по всій Капітанівці. Урвався в нас терпець, Іване Карповичу. Що це воно виходить, що звір дикий курятинку їсть, а нам, людям православним, самою картоплею душися? То вирішили ми з лисицями поквитатися. Щільніше, щільніше солому забивай! Начекапусту в діжку!

– А он ще нора є, – вказую. – Чому її не забиваєте?

– А щоб хутро мати, Іване Карповичу. Воно-то зараз і не дуже добре, весна ж, а все ж якась копійка. Ну що, готові? – питає старий хлопців, ті кивають. – Сітки давай.

Сітки поставили біля єдиної нори, не забитої соломою. А всі інші підпалили, почали чекати. Вогонь, дим, з-під землі чутно стало писк лисячий.

– Не знаю, з рушницею якось краще полювати, – кажу я.

– З рушницею, Іване Карповичу, ви одну чи дві лисиці вполюєте, а інші розбіжаться. Нам же треба, щоб усіх до одної. Лови, хлопці!

Ось перша лисиця з нори вистрибнула і засіпалася в сітях. Схопили її, а ось уже друга. Далі я дивитися не став, поїхав. От хоч і з села я сам, звичайний мужик, а не люблю дивитися, як тварин вбивають. І не те щоб боюся крові. Солдатом же був, потім в охоронному відділенні скільки років. Бачив кров, і багацько бачив. Але так до неї і не звик. Навіть курку мені зарубати неприємно, не кажучи вже там про корову чи свиню. А вже за коня, то й говорити годі. Бо кінь же наче людина, ви тільки в очі Чалому моєму подивилися б, коли я його на хутір віз. Думав, бідолашний, що на шкуродерню його тягну. І лисиці ці наче хижаки, але все одно створіння Божі. Гріх їх убивати, та ще ось так, купою. З рушницею, так наче хоч якийсь шанс у лисиці є, чи ти її вполюєш, чи вона тебе обдурить. А ось так – бійня якась.

Нагнав я Чалого, викотив на шлях, і зацокотів віз колесами по бруківці. Швиденько до Ромен доїхав, спочатку повернув у крамницю, щоб чаю та інших колоніяльних товарів купити. Люблю я, грішний, чай. Ніколи на чаї не економлю, а отих невігласів, які чай двічі, а то й тричі заварюють, так на каторгу б відправляв за паплюження милості Божої, якою даний був нам чай для оздоблення життя. Купив його два фунти, індійського, чорного, великолистового, та спецій різних, які Уляна Гаврилівна замовила. Вона в німкені своєї навчилася їжу припахчувати, і я звик, щоб не просто посолити, а з прянощами їсти.

Потім поїхав на пошту. Там на мене кілька листів чекало звичайних. А один дивний якийсь: замовний і від невідомого адресата з села Справа Надважливого повіту Термінової губернії. Ось так. Я-то в школах не вчився, але губернії Отєчєства знаю. І знаю, що ніякої Термінової губернії немає. Жарт це якийсь, чи що. Пам’ятаю, як у нас хлопці в конторі коли до борделю Розочки Шпільман ходили, то жартували, що це вони пишуть листи в Нижньопуп’янський повіт, село Волосинка. А тут, значить, справа якась є дуже важлива та термінова.

Від’їхав я від пошти трохи, конверт розірвав, а в ньому лист. На папері білому, дорогому, написано: «Шановний Іване Карповичу! Маю до Вас термінову справу. Чекаю у п’ятницю, о другій по обіді, в готелі „У Генріха“, що в Охтирці, у номері 36. Буду вдячний за розуміння. З повагою, Ваш шанувальник». Окрім папірця з листом, у конверті також був інший конверт із написом «На знак серйозності намірів». У конвертику червоніла асигнація в десять рублів. Цей «шанувальник», як він підписався, вмів вести справи. Аби не було десятки, нікуди б я не поїхав, бо подумав би, що це несмішний жарт, а ось десятка надавала проханню вагомості.

То у п’ятницю зранку я вже торохтів із Чалим на Охтирку. Думав про те, хто на мене там чекає. Мабуть, пан якийсь, бо ж почерк вишуканий, штиль теж, конверти дорогі й зустріч у готелі. Купець якийсь ніколи б у готелі не призначив. Обрав би трактир чи крамницю свою. Точно пан. Але не з тих панів, що по балах літають, а з тих, що справу знають. Он десятку в додатковий конвертик вклав, бо ж чув, що поштарі люблять конверти на світло дивитися. І як щось таке цікаве побачать, то собі забирають. А лист, зник лист, не знаємо, де й подівся. То ще в один конверт гроші завернув, щоб поштарі не побачили і дійшов лист до адресата. І поклав же рівно стільки, скільки потрібно, щоб і зацікавити мене, і марнотратом не виглядати. Оце почуття грошової міри, воно у панів нечасто трапляється. Вони про гроші думати не люблять, бо це, мовляв, ницість. Розкидаються грошима, а потім без копійки залишаються. Вчора був орел, а сьогодні курка обідрана. Багато я таких історій бачив. І скажу, що гроші не любити можна, але поважати їх потрібно. Бо за неповагу до себе гроші карають незгірше, аніж керівництво.

Ото за роздумами приїхав до Охтирки, випив чаю, покрутився біля готелю «У Генріха», щоб там не чекала мене якась халепа. Це в мене ще з контори звичка, що місце зустрічі краще заздалегідь вивчити, щоб сюрпризів не було. Дав портьє гривеник для покращення стосунків.

– А скажи, хто у тридцять шостому номері живе? – питаю.

– У тридцять шостому? Вже ніхто, – каже портьє. – А вам ось лист.

Дав мені конверт і всміхається. Я відійшов, читаю. «Шановний Іване Карповичу, чи не будете Ви проти пообідати зі мною в ресторані „Шантільї“, це поруч із міською думою. Назвіться швейцару, він проведе. З повагою, Ваш шанувальник». Почерк той самий і папір теж. А ще аркуш зі схемою, як проїхати з готелю до ресторану. Поїхав. У ресторані було багацько відвідувачів, але мене швейцар одразу відвів до окремого кабінету на другому поверсі. Там уже чекав на мене чоловік років сорока, у сюртуку, в блискучих дорогих черевиках і з «метеликом». Зустрів мене біля дверей, потиснув руку, запросив жестом за стіл. Пустий стіл. Ну, це і правильно, спочатку справа, а потім їжа.

– Іване Карповичу, дуже радий, що ви відгукнулися на моє прохання, – сказав чоловік і всміхнувся, щоб показати спокій, але відчувалося, що трохи нервує. Розмовляв мій шанувальник по-нашому, по-мужицьки, хоча серед панів таке нечасто буває.

– Чим зобов’язаний вашій увазі?

– Справою, Іване Карповичу, важливою справою, яка є в мене до вас.

Він усміхається, а я його розглядаю. Десь бачив. У мене пам’ять на обличчя, як в Уляни Гаврилівни на слова. Бачив. Раз чи два, але знайоме обличчя.

– Та спочатку я відрекомендуюся. Звати мене Олексій Посульський, я тутешній землевласник. Чули про мене?

– Чув, – киваю. Ну справді, він же! Перший багатій в Охтирському повіті. Отримав від батька у спадок маєток. Великий, але вкрай занедбаний. Тричі під заставою, боргів на десятки тисяч. То цей Посульський покинув навчання в Москві, узявся за справи, кілька років і вдень і вночі працював, піднімав маєток – і підняв. Таким виявився метким, що не тільки батьківщину врятував від кредиторів, а ще й навколишніх земель та економій докупив. Збіжжям торгував, худобу скуповував, лісом займався, оце зараз начебто нафту знайшов у себе на землях. Поважна людина.

– Отже, тепер почну про справу. Тільки прошу – все, що почуєте від мене, мусить залишитися в цій кімнаті, – знову всміхається, тільки зовсім не весело йому, і губи зубами кусає.

– Інакше і бути не може, – запевняю його.

– Добре. Отже, мені, Іване Карповичу, потрібно, щоби ви знайшли одних людей.

Дивиться він на мене, а я микитую. Людей? Боржників? Сердечні справи? Прикажчик із готівкою втік?

– Яких я вважаю небезпечними для себе, – продовжує Посульський.

Революціонери хочуть для партійок своїх гроші заробити? Кримінальники якісь?

– Що скажете, Іване Карповичу?

– Нічого не можу сказати, бо нічого ще не почув.

– І то так, – він усміхається, заглядає в очі. Здається, вивчає мене, досі не вирішив остаточно, чи мати зі мною справу. Мовчить.

Я підводжуся, бачу його здивування.

– Коли вирішите остаточно, чи працювати зі мною, чи ні, тоді приїздіть до мене на хутір, там і побалакаємо. А поки не смію витрачати ваш час, – кажу йому і прямую до виходу з кабінету.

– Я вирішив, – каже він, коли я вже біля дверей. – Я працюю.

Поки я повертався за стіл, Посольський увімкнув грамофон. Шаляпін заспівав. Посульський сів навпроти і почав швидко говорити, наче якомога скоріше хотів усе розповісти.

– Два тижні тому я їхав до Гадяча на ярмарок. Їхав одягненим як звичайний прикажчик. Я часто так роблю, бо як бачать, що з панів, то ціну задирають, думають, що дурний, не розумію нічого. Так ось, я планував дістатися Гадяча ще увечері, але зламалося колесо брички. Поки його полагодили, стемніло. Вночі їздити не люблю, бо на дорогах не дуже спокійно, то вирішив заночувати у господаря майстерні. Він сам запропонував. Я йому раніше наплів, що програвся в карти і тепер їду до хазяїна отримувати стусанів. Брехав, щоб не подумали, що гроші в мене є. Розплатився за роботу останніми копійками, все зітхав та скаржився на долю. Господар запросив мене разом повечеряти. Випили ми по чарці, я миску борщу з’їв і більше нічого не пам’ятаю.

– Горілка?

– Він з одного графина і мені, і собі наливав, у чарку мені нічого не підкидав. Я слідкував. Думаю, що у борщі щось було. Так ось, я знепритомнів. Отямився у підвалі. Темно навколо, тиша, а я голий і припнутий кайданами до стіни.

Він дивиться на мене, хоче побачити реакцію, але її немає. Я ж за роки роботи в охранці стільки всього надивився та наслухався, що мене тепер хіба що янголи Апокаліпсису здивують. Та й то спочатку з’ясую, чи не бунтівників то витівки, чи не ворогів імперії, а потім уже дивуватимуся. Між тим, Посульський продовжив.

– Потім прийшов чоловік. Голомозий, у дранті, з гасовою лампою і цеберком якихось помиїв. Наказав мені їх їсти. Якийсь куліш, жирний та несмачний. Я не хотів їсти, спитав, де я і що відбувається. А чоловік притиснув мені руку і загнав голку під ніготь. Ось, досі слід є.

Посульський показує мені праву долоню. І я бачу під нігтями слід. Справді схожий на той, який буває, коли заганяють голку під ніготь. Я знаю, бо бачив закатованого есдемами провокатора. Той самий слід під нігтем.

– Він примусив мене їсти куліш, з’їсти все, що приніс. Поки я ковтав ту гидоту, озирався навколо. Я був у підвалі, складеному з дикого каменю. Великому підвалі зі стелею десь метри чотири заввишки. Ну, два сажені. Я був припнутий до кільця у стіні. Такого кільця, як ото коней припинають. У центрі підвалу був причеплений великий гак, а поруч стояли столи з посудом, ножами та сокирами, наче в різницях. Коли чоловік пішов, знову стало темно. Я почав смикати кайдани. Я смикав їх наступні чотири дні! Увесь час! Я зідрав шкіру на руках до крові, але смикав. А ще їв помиї, бо той чоловік приходив кожні кілька годин. Приходив і змушував жерти жирні помиї!

Він зривається на крик, і я бачу переляк в його очах. А цього ж хлопця нелегко налякати. Чув я, як він від розбійників відстрілювався і як з бувалими купцями торгувався. Але от зараз весь тремтить, підхоплюється, відходить до вікна, витирає піт із лоба хусточкою. І я розумію, що справа серйозна. Не якісь там забаганки. Чекав, поки Посульський повернеться за стіл.

– Ви чули про щось подібне? – спитав він у мене.

– Викрадачі говорили про викуп?

– Ні! Жодного слова! Вони так і не дізналися, хто я насправді! І зі мною ніхто не балакав. Просто приходила та голомоза потвора і примушувала мене жерти жирні помиї! Ось і все! Жодних пояснень, жодних розмов, узагалі нічого!

– Тихіше, ви перекрикуєте Шаляпіна, – попередив я.

– Я ледь не збожеволів тоді!

– І як ви звідти вибралися?

– Я таки вирвав кільце зі стіни! Я увесь час рвав його і вирвав. Потім вбив тим кільцем потвору з цеберком, узяв ключі, вийшов із підземелля. Воно було під тою майстернею, де я зупинився на ніч. Надворі було темно. Я заліз до сараю поруч, де залишав коня та бричку, але їх не було. То довелося пішки бігти до Гадяча. Ще тільки світало, а я вже був там і швидко повернувся з поліцією до майстерні. – Посульський робить паузу. – Але там уже догоряла пожежа. І нікого з власників майстерні. А там був сам майстер, його жінка, двоє дітей і двоє робітників! Вони зникли! Я наполіг, щоб дорогами послали козаків, сподівався наздогнати негідників. Але козаки нікого не знайшли. Поліція не вірила моїм словам про полон, тоді я за свій рахунок найняв бригаду землекопів. Вони розкидали ще гарячу золу і знайшли підземелля. Воно було, це не моя вигадка! Тільки ось тіла чоловіка, якого я вбив, там не було. І зникли ножі та сокири, весь той численний реманент різників, який там був!

– Дивно. Вони тікали швидко, але не забули про сокири та ножі?

– І це ще не все! В підземеллі я знайшов двері до кімнати. І та кімната майже вщерть була заповнена кістками та черепами. Людськими кістками та черепами!

– Що? – тепер уже я заглядаю Посульському в очі і бачу там майже божевілля від жаху. Його аж трусить. Переляк, у ньому досі живе переляк, який пече його вогнем. Киньте сире поліно у багаття, і побачите, як його почне крутити у вогні. Так само жах крутив і Посульського. Але я не вірив шановному панові.

– Черепи та кістки?

– Я нарахував двісті сімдесят черепів! Людських черепів! Вони були розставлені на полицях, наче глечики в сільській крамниці! І сила-силенна кісток! А ще на всіх були помітні сліди. Такі бувають, коли з кісток ріжуть м’ясо ножем! Я останніми роками займаюся гуртовою торгівлею худобою, я бачив, як розбирають корів чи коней, знаю, про що кажу!

Посульський дістає з кишені сюртука металеву флягу. Тремкими пальцями відкручує кришку і робить великий ковток.

– Коньяк, не бажаєте?

– Та не відмовлюся, – кажу я, бо всього чекав, але не цієї розповіді. Якби говорив хтось інший, я би легко відкинув ці слова як маячню. Але я багато чув про Посульського, про його вміння вести справи. Навіть те, що він звернувся до мене, і те, як це він зробив, уже свідчило, що він при розумі і знає, що робити. А жах, кожного б схопив жах після такого.

– Як поліція відреагувала на кістки? – кажу я, підбадьорений замашним ковтком коньяку.

– Дивно. Викликали керівництво з Полтави, ті примчали й почали казати мені, що нічого не було.

– Ну так, бо інакше ж скандал.

– Так! Я маю зв’язки в Полтаві, маю зв’язки в Петербурзі, я задіяв їх. Вимагав одного – слідства та розшуку вбивць. Але нічого не досяг. Всі слухали мене і просили забути те, що сталося. Бо якщо вести слідство, то про таємних убивць стане відомо. Сотні вбитих – і не де-небудь у Сибіру чи на Кавказі, а в центральних губерніях! Як ми будемо виглядати в очах всього світу? А ще ж внутрішні бунтівники спробують використати цю історію. Ні, ніякого слідства, кістки з черепами таємно зарити і про все забути. Мене попередили, що якщо я буду розкопувати цю історію, то на мене чекають неприємності! На мене, дворянина, людину з грошима і зв’язками! Якщо я не можу знайти справедливості в нашій країні, то хто тоді може?

– Крамольні речі кажете… – зітхаю я і підводжуся, бо платівка з Шаляпіним закінчилася. Ставлю її на початок і повертаюся за стіл.

– Я сказав, що забуду ту справу. Але я не з тих, хто забуває. Тому я хочу найняти вас. Репутація ваша, Іване Карповичу, така, що ви саме той, хто мені потрібен. І ви їх знайдете.

– Ви хочете помститися тим людям?

– Ні. Помста – шкідливе почуття, яке б’є перш за все по тому, хто мститься. Просто я хочу убезпечитися від тих людей. Бо я ж досі боюся, що вони повернуться, щоб убити мене як небезпечного свідка. Я з’їхав з маєтку, переховуюся, оминаю знайомих, вимушений найняти охорону, весь час чекаю кулі чи ножа. Я не хочу так жити, я не бунтівник якийсь, не злочинець.

– Я теж не злочинець. То що я маю робити, коли знайду тих людей?

– Повідомити мене. Просто повідомити і забути про них. Це все, що треба, далі я зроблю сам.

Удаю, що замислився. Для себе я вже вирішив, що візьмуся за цю справу, бо вона цікава і я вже аж тремчу, наче мисливський пес, що давно не був на полюванні. Важка справа, цікава справа, від якої я у захваті. Але нічим не даю зрозуміти, що вже вирішив. Удаю, що вагаюся. Так треба робити, поки тривають перемовини. Посульський чекає, він теж уміє торгуватися.

– Це небезпечна справа, – нарешті кажу і кручу головою, мовляв, схиляюся до того, щоб відмовити.

– Так, Іване Карповичу, небезпечна. Я знаю ваш гонорар за звичайні справи і потроюю його. Плюс я готовий оплатити ваші подорожі, які знадобляться в цій справі.

Я подумки віддаю йому належне. Ні, він зовсім не розкидається грошима, він знає їм ціну. Його пропозиція на нижній межі можливого. Точне влучання. І він не боїться оплачувати мої подорожі, бо розуміє, що я занадто люблю свою справу, щоб не шукати, а просто тринькати гроші.

– То як, ви згодні?

– Так. Але я хочу, щоби наша домовленість була зафіксована на папері, – кажу Посульському, і він усміхається.

– Так, я знаю про це ваше правило і поважаю його. Документ кращий за будь-які слова. Ось договір, який ми підпишемо.

Посульський дістає з валізки, яка стоїть біля столу, шкіряну теку, а вже з неї аркуші паперу, на яких чітко викладено, що я мушу зробити, щоб отримати винагороду. Окремим пунктом зазначено, що я довічно мушу зберігати в таємниці всі подробиці цієї справи.

– Ось вам сто рублів, це на перші витрати. За необхідності телеграфуйте в мою контору, підписуйтеся Іваном Розшукаєвим, і вам надсилатимуть потрібну суму.

Дивлюся, а він уже заспокоївся. Справи дозволяють утекти від страху. Я прочитав договір, підписав обидва примірники, те саме зробив і Посульський.

– А тепер я хочу, щоб ви ще раз мені все розповіли в подробицях про ту ніч, – кажу йому.

– Мені б не дуже хотілося згадувати. Краще ось, почитайте, це матеріали, які встигла назбирати поліція, поки справу не закрили. І мої спогади. Залишайтеся тут, вивчайте. За три години я заїду. Якщо будуть ще запитання, то відповім.

Він дав мені ще одну теку, вклонився і пішов до дверей. Я почекав кілька секунд, а потім підійшов до вікна. Побачив біля входу в ресторан екіпаж із зачиненими вікнами. Біля дверей екіпажу стояв дебелий чоловік у потертому піджаку. Та й кучер он сидів немаленький. Слід розуміти, пан Посульський справді хвилювався за свою безпеку. Онде він вийшов, озирнувся на ресторан, трохи вклонився мені. Сів до екіпажу й поїхав. Я повернувся за стіл і почав вивчати зібрані матеріали. За годину з усім ознайомився, запитань до Посульського в мене не було, то я пішов, не чекаючи його. Коли їхав з ресторану, уважно стежив, чи немає хвоста. Ні, ніхто за мною не слідкував. І до самого дому нічого підозрілого не помітив.

На хуторі я кілька днів займався своїми полями, а вечорами сидів над справою Посульського. Оце шукати, думати, ловити – мені наче пісня. Людина ж мусить таку собі справу знайти, щоб душа співала. От я думав, що коли після служби у відставку вийду, буду на хутірці власному сидіти, чай із варенням вишневим попивати і радіти. Хутір купив, самовар поставив, варення зварив, посидів тиждень за чаями, і стало мені нудно, хоч вовком вий. Вкладуся спати – контора сниться, наче я на службі, бігаю Києвом, бунтівників шукаю. Прокинуся на хуторі, і вставати не хочеться, а аби випити та далі лежати. Однак до чого випивка доводить, я знав, тож придумав торгівлею зайнятися. Якраз і врожай перший поспів, почав ним торгувати. Продав, прибуток мав, але от не співає душа. Байдужі мені ті червінці, є і є, серця не гріють. Думаю, ну то ж жидівська справа – гендлювати, а я людина православна, з селян, хліборобством займуся. Навесні став за плуг, самотужки зорав багатенько, виснажився так, що аж паморочилося, а нудно так само. Не моє. Не співає душа, а скиглить, наче собака на морозі. А тут перша справа прийшла, попросили допомогти дещо розкрити. Від нудьги узявся, а тільки думати над нею почав, так і ожив! Чую, душа співає, кров вирує, наче я чарку горілочки випив, а навколо музик з півдесятка шкварить. Аж підкидає мене. Ото тоді я і зрозумів, що не можу без справ жити. Думав уже на службу повертатися, але потім подумав, що чого це я буду на когось працювати, коли можу на себе. Сам собі пан. Отак і працював. А душа співала, яка б важка справа не була.

Тут же справа була, наче горіх залізний. З розповідей Посульського й наданих ним документів випливало, що злочинці, яких він розшукував, володіли майстернею на межі Харківської та Полтавської губерній, при дорозі, де заманювали до себе перехожих із невідомою, але, скоріше за все, поганою метою. Після втечі Посульського злочинці підпалили свою майстерню і зникли всією родиною з частиною майна у невідомому напрямку. Оскільки невдовзі послані по дорогах козачі роз’їзди нікого не знайшли, то, скоріше за все, втікачі переховувалися десь поблизу. Може, у лісі, а може, в товаришів, що жили неподалік. За документами майстернею володів Микола Сверстюк, уродженець Єлисаветграда. Але коли полтавська поліція звернулася до колег у Єлисаветград, то з’ясувалося, що ніколи про Миколу Сверстюка, майстра по залізу, там не чули, а паспорт його, судячи з усього, був підроблений. Подальша перевірка виявила, що поштою Сверстюк не користувався, якихось зв’язків не мав, жив собі при майстерні, заробляв на життя. Жодних претензій до нього від влади не було, навпаки, була йому вручена подяка, коли Сверстюк сповістив про трьох анархістів, що ховалися від поліції. Одним словом, поважний громадянин, але з підвалом, повним людських кісток.

Про ті кістки була доповідь повітового лікаря, який засвідчив, що кістки таки людські й вони не були викопані десь із землі, як то буває на колишніх цвинтарях. Лікар підтвердив сліди ножів та сокир на кістках і черепах, при цьому зауважив, що сліди були схожі не на поранення, а, скоріше, на пошкодження, які виникають під час розбирання туш. Також лікар звернув увагу на те, що кістки належали здебільшого дорослим чоловікам та жінкам. Серед кісток і черепів не було кісток маленьких дітей, а також старих. Наймолодші кістки належали підліткам орієнтовно років п’ятнадцяти, а найстаріші – чоловікам до п’ятдесяти років. Стосовно того, яким чином збиралися кістки і звідки на них сліди ножів та сокир, лікар жодних версій не висував, написав лише, що «про це страшно навіть помислити».

Уважно вивчивши всі документи, передані мені Посульським, я склав план своїх дій у цій справі. Спочатку я вирішив поїхати на місце, спробувати додатково щось дізнатися про Сверстюка та його родину. Десь за тиждень запряг я вранці Чалого і покотив у бік Гадяча. Прибув туди під вечір, хотів знайти, де переночувати, але дорогою трапився один зачинений трактир і нічого більше. А ще зустрілася мені на дорозі компанія якихось босяків, що смажили на узбіччі зайця і запрошували до вечері, але з ними я ночувати не схотів, бо легко пізнавав кримінальників.

Можна було повернути до села, яке було поруч, але вирішив заночувати прямо в бричці. Знайшов невеличкий гайок неподалік дороги, заїхав туди, випріг Чалого, припнув його залізним ланцюгом до дерева, не для того, щоб не втік, а для того, щоб не вкрали. Насипав Чалому вівса, сам з’їв куліш із салом, який приготувала в дорогу Уляна Гаврилівна. Потім назбирав хмизу, розпалив невеличке багаття, на якому зігрів собі води для чаю в прихопленому з дому чавунці. Попив чайку та влігся у бричці, прикрившись ковдрою.

Спати міг спокійно, бо Чалий мій був розумним конем і як тільки чув, що хтось наближається, одразу починав хропіти і тупати копитами. Охороняв краще за собаку. Десь під ранок я почув хропіння Чалого і прислухався. Вже потроху світало, я відчував, що Чалий чомусь хвилюється. Потім почув якийсь рух поруч. Удав, що міцно сплю, а сам узявся під ковдрою за револьвер, який не полишав у подорожах. Почув, як Чалий щось почав гризти і заспокоївся. А ось у візок зазирнув якийсь хлопець. Обережно почав нишпорити речами. Злодій. Я почекав, а потім ногою притиснув руку злодія. Він закричав з переляку, а я вдарив його рукояттю револьвера по голові і підхопився, готовий стріляти, якщо злодій був не один. Але хлопець був сам. Впав зі скривавленою головою, потім підхопився, намагався втекти, але я його легко наздогнав і притяг до брички, де знову хвилювався Чалий. Біля коня лежала грудка солі, якою крадій намагався заспокоїти тварину.

– Не вбивайте, будь ласка, не вбивайте! – шепотів хлопець і перелякано дивився на мій револьвер. Я обшукав його. За халявою чобота знайшов ніж. Довгий та гострий.

– Не вбивайте! Благаю! Сирота я!

– Ти-то, може, і сирота, але когось і сам сиротою зробив, – кивнув я на ніж.

– Ні, ні, нікого не вбив! Не пролив я крові християнської! – запевнив хлопець. Невеличкий, худий, засмаглий весь. Блимав на мене чесними оченятами, але я знаю, що злодію брехати – як з гори котитися.

– Бачу, ти місцевий?

– Місцевий! Місцевий! Все життя тут прожив, окрім трьох місяців у холодній в Гадячі.

– А де поділася майстерня, яка тут була? Минулого року я бричку в ній ремонтував, а зараз не знайшов її, – питаю, а сам бачу, як злякався хлопець. Дивиться на мене уважно.

– А ви хто? З поліції?

– Тю, дурне. Якби я був з поліції, вже б віз тебе у Гадяч. Можливо, і відвезу, як брехатимеш. То де майстерня поділася?

– Згоріла вона! Не везіть мене в Гадяч! До Сибіру мене запроторять! Не везіть! Благаю!

– Як згоріла? Коли? – дивуюся.

– Та кілька місяців тому. Вщент згоріла!

– А господар де ж?

– Теж згорів.

– Згорів? – дивуюся.

– Згорів! Поліція кістки знайшла! Тут один панич тоді чогось крутився. А кістки так возом вивозили до лісу. Сам візник розповідав.

– Дива які. А ж де поділася родина господаря майстерні?

– Так усі згоріли! Всі до одного! Нікого не залишилося! Я чого знаю, бо ж і мене тягали. Всіх босяків з повіту зібрали і давай розпитувати, чи не бачили ми їх.

– Кого?

– Ну, Сверстюка з родиною.

– Що за Сверстюк?

– Так господар же майстерні, Сверстюк його прізвище було.

– Так ти ж казав, що згоріли вони, а тепер кажеш, що поліція їх шукала. Брешеш, сучий сину? – дратуюся і револьвером наміряюся.

– Ні! Ні! Я правду кажу! Просто спочатку поліція думала, що втік Сверстюк, шукала його. Козаки дорогами нишпорили! І нас допитували, чи бачили ми його. А потім сказали, що згорів він з родиною, і нас всіх відпустили. Тільки ж не згорів, – несподівано сказав хлопець.

– Як не згорів?

– А так. Тієї ночі, коли пожежа була, я дорогою йшов. І бачив Сверстюка на возі, разом зі всією родиною і слугами. Поспішали вони до Васьки-шинкаря.

– До кого?

– До Васьки, він тут шинок тримав неподалік.

– А чого тримав?

– Бо продав невдовзі і виїхав кудись.

– Вже після пожежі?

– Після. За місяць десь. Дивувалися всі, бо ж грошове місце у Васьки було, при дорозі. Як мужики з ярмарку їдуть, так обов’язково і зупиняться чарку перехилити. Я там частенько крутився, кажу ж, хороше місце було, – аж руки потирає, негідник.

– А зараз що?

– А зараз купив той шинок болгар один. Так цей пес мене і на поріг не пускає! Двічі бив, коли бачив! А таке ж місце, таке ж місце було!

– А ще хтось із придорожніх жителів останнім часом виїхав звідси?

– Ще? Та ні. Хіба що брати Поліщуки, вони на хуторі жили, трохи в ліс якщо повернути, ковальством займалися. Ну і Гаврило Кобець, колій відомий, теж поїхав кудись.

– А куди саме?

– Та кажуть, що до Сибіру. Там же земельки багато, не те що в нас, що й ногою ступнути нема куди. От у мого батька покійного три брати було. Двом старшим батьки землі купили, а двом молодшим сказали їхати світ за очі, землю шукати. Мій батько в Семиріччя поїхав, отримав там землю, а потім його місцеві азіяти вбили. Повернулася мати зі мною-сиріткою! Ох, скільки я горя зазнав! – аж заплакав розбійник.

– Припини скиглити! Якісь родичі чи знайомі тут у Сверстюка залишилися?

– Ні. Він же не місцевий був. Як приїхав, так і поїхав. Ні з ким він не товаришував, ніхто про нього нічого не знав. Хіба що Ванька Порепаний щось п’яний балакав.

– А що саме?

– Та я і сам нетверезий був, не дуже пам’ятаю. Наче що був Ванька у якихось бувальцях.

– А де той Ванька зараз?

– Та де, в буцегарні. Тікав від мужиків, довелося поліції здатися, інакше б убили.

– Конокрад твій Ванька, чи що?

– Конокрад. Тепер у Гадячі суду чекає і загримить до самого Сибіру, бідолашний. Ой, а хто це? – злодій зробив перелякане обличчя і вирячився мені за спину. А я йому кулаком у морду, щоб знав, як поважну людину за дурня мати. Думав, що озирнуся я, а він втече. Тільки замість цього аж покотився негідник. Хотів підвестися, а я йому ногу на спину поставив.

– Лежи, стерво!

– Не вбивайте! Не вбивайте! Будь ласка! Благаю! Сирота я! Не від хорошого життя у злодії пішов! Будь ласка!

– Не мене проси, дурню, – кажу йому.

– А кого? – питає перелякано.

– Господа нашого. Я ж лише янгол помсти. Зараз ось один набій з револьвера витягну, барабан крутну. А тепер молися, сучий сину, щоб вибачив тебе Господь, – кажу і револьвер до потилиці негіднику приставив. Він як затрясеться, слину пускає, руками землю дряпає.

– Молися, халамиднику! – грізно так йому кажу. А воно ж до того дике, що тільки «Отче наш», та й то з помилками знає. Ну, хоч так. Якраз на «ізбаві нас від лукавого» я барабан револьвера крутнув, злодій аж скрикнув, а я на гачок натиснув. Клацнув бойок, злодій аж зойкнув.

– Ну що, пощастило тобі, негіднику. Помилував тебе Господь, значить, є в тобі, окрім лайна, ще й іскра Божа. Іди звідси, пам’ятай про милість Його та думай, як виправдати довіру Його!

Дав під сраку носаком, і побіг злодій. Переляканий, аж ноги підгинаються. Навряд чи назавжди виправиться, але кілька тижнів чесно поживе, і то вже непогано. Я Чалого запряг і рушив далі. Спочатку в село сусіднє, до церкви заїхав. Панотець там був з росіян, по-нашому не балакав, то довелося з ним російською, від якої я після служби відвик, ледь слова добирав. Та вже якось балакали. Коли спитав я про Сверстюка, то помітно панотець наїжачився.

– А що вам до того Сверстюка? – спитав насторожено.

– Та грошей він мені винен. Мусив ще місяць тому віддати. Не віддав. Тепер виявляється, що зник. Не знаєте, куди?

– Так поліція каже, що згорів він зі всією родиною.

– Якби він грошей мені не винен був, і я б у це повірив. Що він взагалі за людина був? На служби ходив до вас?

– Ходив. Інколи. Тільки ж не вірував він.

– Не вірував?

– Мабуть, сектант якийсь був.

– Сектант?

– Ага. До сповіді стане і все якісь дурниці розповідає, наче насміхається з мене. І причащався коли, то так дивиться на мене, наче на дурня, наче знає щось таке, чого я не знаю. Кілька їх таких було. Але зараз цей Сверстюк згорів, а інші поїхали звідси, мабуть, злякалися Божої кари за невір’я своє.

– А як думаєте, що за сектанти? Штунда?

– Та ні. Штунда любить до себе зваблювати, Біблію читати і на свій осудний умішко її розуміти. А ці були від усіх окремо, ні з ким не товаришували, а до церкви ходили, так наче лише для того, щоб я в поліцію не сповіщав. Погані були парафіяни. Тут узагалі справи занехаяні були. До мене служив тут отець Іонафан, так той службу Божу мужицькою говіркою провадив, хоч це і заборонено керівним архієреєм. Книги богослужбові мав київського друку, на одній узагалі було написано, що дар від зрадника Мазепи! Ну хіба так можна? Я почав як треба службу провадити, а місцеві давай ремствувати, що не розуміють нічого і хочуть як раніше. Багато хто і ходити перестав, то довелося до поліції звертатися, щоб навели лад. Тепер до церкви наче ходять, але немає у них істинної віри. Недовірки якісь.

Зітхає панотець, видно, що важко йому тут.

– Або он розписи в церкві! Соромно додивитися! У Діви Марії щоки рум’яні, наче в сільської дівки, і брови чорняві у палець завтовшки! У Господа нашого ледь не оселедець на голові зображений, і ще одягнений він у шаровари! А легіонери римські – так ті у формі солдатській. Ну що це за неподобство таке! Я вирішив ту мазанину заляпати й істинні картини зобразити, як того вимагає Священний Синод. Привіз іконописця аж із Почаєва, а його місцеві одразу споїли. І перестали гроші за треби платити. Бідую я тепер. Дикі тут люди, ох, дикі, одне слово – хахли.

Він би ще і далі скаржився, але поїхав я, бо поспішав. Дорогою думав, що от важко панотцю, бо відірвався він від коріння. Народився десь на Рязанщині, там би йому і жити, але ж оце приїхав сюди, а тут усе йому чуже. Я ось у Туркестані служив. Наче ж непоганий край, зими немає майже, фруктів усіляких повно, хліб родить добре, але чужий край. Можна було б після служби там залишитися, і землю давали, але не залишився, бо сумно мені там було. Наче в гостях я. Трохи побути можна, а потім додому хочеться. Ось тут же мені добре. Дивлюся я на лани та луки, пташки мені співають, і небо всміхається. Добре.

За таким боголюбним розумуванням приїхав я до Гадяча, знайшов тамтешню буцегарню. Пригостив сторожа горілкою, розповів, що коней у мене вкрали.

– Мені б ото з конокрадом побалакати, спитати, куди їх продав. Бо ж досі ввижаються, така трійка вороних була!

– Добре, поговориш, тільки ти спочатку зі мною випий! Я сам не можу, бо то ж пияцтво! А з хорошою людиною – то кумпанія! – каже сторож, у самого ніс наче помідор у серпні, очі запухли, видно, що не перший день поспіль добру кумпанію має.

Трохи побалакали, горілки сторож випив, засинати почав, ледь його розштовхав, щоб відвів він мене до Ваньки Порепаного. Той у окремій камері сидів. З побитою мордою. Вже синці сходити почали, на жовті плями переродилися. Побачив мене Ванька і дивиться.

– Ти хто такий? – питає так зухвало і спльовує на підлогу, де і так уже слини калюжа ціла, наче верблюд тут сидить, а не людина. Верблюд – це звірина така азійська, наче кінь, тільки два горби на спині має, їсть колючки, не пити може тиждень і плюється, ніби єхидна якась.

– Тобі, Ваню, в морду дати чи сам ввічливішим станеш? – питаю у нього.

Дивиться він. А я кисет дістаю. Он як у Ваньки очі запалали. Руками потягнувся, видно, що скучив за тютюном.

– Дайте на цигарку, дядьку! Дайте!

– Розкажи мені, Ваню, дещо, і буде тобі тютюн. Домовилися?

– А що розказати? – дивиться на мене підозріло.

– Чув я, що ти у Сверстюка бував. Ось про це і розкажи.

– А навіщо це вам?

– Слухай, хлопче. В мене тютюн, і я тут запитую. А як не хочеш тютюну, то твоя вже справа, – відступаю я до дверей.

– Та зачекайте, зачекайте! Я розповім, розповім!

– Ну, то розповідай.

Дивлюся я на конокрада, кисетом помахую, а з кисета запах іде тютюновий, он аж Ванька слинки ковтає.

– Це минулої весни було. Побачив я на ярмарку в Гадячі панича одного. У того в бричці двоє добрих коней було. Хотів ще там їх украсти, але панич обережний був, слідкував за ними. Увечері поїхав. Був він не місцевий, мусив десь зупинитися на ночівлю. То побіг я за ним. Пішки. Не одну версту пробіг, аж поки панич не звернув до майстерні Сверстюка. Відчинили йому ворота, завели до двору бричку з кіньми. Сам панич усередину зайшов. Я давай чекати. У двір не поліз, бо там же у Сверстюка двоє слуг, справжні бугаї, якби спіймали, так до смерті забили б. Отже чекав я, коли спати всі полягають. Години зо дві довелося почекати, коли чую: вийшов хтось із майстерні, відчинив ворота. Ось і бричка виїхала. Вже темно було, тільки й видно, що тінь якась у бричці. Виїхав на дорогу. Мабуть, панич не схотів ночувати, додому вирішив їхати. Ач, он як наганяє коней. А в мене вже сил не було, щоб далі бігти. Ну, то я схопив каменюку і кинув. Кидаю я добре, то поцілив у візника. Зойкнув той, коні понесли, потім зупинилися. Підбіг я, чую, стогне хтось у бричці. Витягаю його, а тут від місяця світло, і бачу, що не панич! Слуга Сверстюків, тільки одягнений як панич!

– Що за слуга?

– Та у Сверстюка їх двоє було. Німі, страшні, несповна розуму трохи. Завжди ходили у капелюхах, а я коли тягнув, капелюх спав. А там уся голова в шрамах.

– У шрамах?

– Ага, наче ту голову різали!

– Дивно.

– Це ще не дивно. Слугу я з дороги відтягнув, сів на бричку і поїхав. Продав аж на Катеринославщині, повернувся, а тут виявляється, що панич своїх коней з бричкою і не шукав!

– Звідки знаєш?

– А ось знаю! – кривиться він.

– Справник теж у справі? – здогадуюся я.

– Я такого не казав! – лякається Ванька.

– Бачу, що не хочеш ти тютюну! – кажу конокраду, а він ще більше кривиться, наче жаб’ячу цицьку ссе.

– Ну, так, у долі справник. Вкрадеш коней, ще й не продаси, а справник уже тут як тут. Все знає: і що за коні, і якої масті, і скільки приблизно за них дадуть! Ділися, Ваню. Як спіймають мужики, то тебе одного вб’ють, справник і пальцем не поворухне, щоб урятувати. А як гроші, то ділись!

– Багато брав?

– Третину. А за крадених же коней ніколи всю ціну не дадуть! То й половина виходила! А як не даси, то посадить до буцегарні і на каторгу відправить! Ото життя! Тьху!

– А панича ти потім бачив, у якого коней забрав?

– Ні, зник він. Я потім дізнавався. Казали, що гроші при ньому були, і чи то вбили його, чи то сам майнув кудись.

– А сам ти як думаєш?

– Та думаю, що вбили його в майстерні. Цей Сверстюк, він же непростий був.

– Чому це?

– Знаєш, що у нього над воротами вирізано було?

– Що?

– Ніж та сім чарок.

– Ніж та сім чарок?

– Ага. Оце ось ніж посередині стирчить, такий з вигином, татарський, а навколо нього сім чарок наче витанцьовують.

– І що це значить? – дивуюся я.

– Не знаю. Тільки от ніде більше такого не бачив. І воно ж так вирізано, що якщо не придивлятися, то і не побачиш. Дошка на сонці вигоріла, дощами вимита, потріскана. Але обізнана людина помітить і зрозуміє.

– То ти думаєш, що Сверстюк того панича вбив?

– Вбив. Точно вбив.

– Але навіщо?

– Коней забрати. Це вже я потім зрозумів. Інколи я коней сам продавав, а інколи циганському барону одному здавав. І кілька разів так бувало, що я коней пригнав, а в барона вже якісь стоять. Дивно, думаю, по нашому повіту тільки я цим займаюся. А потім раз самого Сверстюка бачив у барона. Зрозумів я, що то він коней циганам продає. І ділитися зі справником йому не треба, бо ж ніхто до поліції за тих коней не звертається! Ось так працював!

– Кажуть, що після того, як майстерня згоріла, ще дехто звідси поїхав.

– Та поїхали.

– Невідомо, куди?

– Кажуть, до Сибіру. Але не вірю.

– Чому?

– Тому, що люди до Сибіру по добрій волі лише через землю їдуть. А цим усім земля не потрібна була. Вони ж при дорозі жили, навіть городів не мали. Десь, мабуть, і зараз при дорозі живуть.

Ще побалакали трохи, віддав я Ваньці кисет тютюну, сів на бричку і покотив до земської бібліотеки. Там узяв мапу земель довколишніх і почав дивитися. Шукав місцини, щоб на кордоні губерній і на шляхах торгових. Великоруські губернії одразу відкинув, бо ж Сверстюк розмовляв по-нашому, значить, мусив десь тут і оселитися. Також відкинув губернії прикордонні, бо там поліцейський нагляд пильніший. Десь усередині імперії мусило бути. Склав список з десяти місць підходящих і поїхав додому. Там відпочив трохи, а потім пустився в подорож. Найдовшу у своєму житті. Два місяці у бричці проторохтів, аж Чалий мій пилюкою припав. Все їздив та дивився. Проїздив сто рублів Посульського, мені з його контори ще сто надіслали.

Працював за одним планом. Приїду в місце підходяще, одразу дізнаюся, чи не з’явилося тут нової майстерні при дорозі. Як є, то туди поспішаю, а як ні, то їду, дивлюся, чи не помічу чогось підозрілого. Шукаю, шукаю, а знайти не можу. Аж трохи заморився я. Може, думаю, втік Сверстюк до Царства Польського, а може, на Кавказ чи ще далі, в Туркестанський край? А я його тут шукаю, наче навіжений. Брали мене сумніви, але все одно шукав. Бо ж як ухоплюся за справу, то поки не розкрию, не відступлюся.

За два місяці в роз’їздах схуд, засмаг, наче циган, спав у бричці, їв на ходу, а все одно весело мені і цікаво було. Відчував, що ось-ось знайду. Якось був я біля містечка Ямпіль Подільської губернії, там якраз поруч кордон із Бессарабією. Нових майстерень не було, цілий день їздив, нічого цікавого не побачив. Заморився, бо ж спека, аж у голові паморочиться. Добре, що Дністер там є, хороша така річка, на наші не схожа, бо ж береги скелясті, течія швидка. Поплавав я, помився, заїхав до одного трактиру чаю попити, бо ще зі служби в Туркестані знаю, що ніщо так від спеки не рятує, як чай. Узяв чайничок, вийшов надвір, сів у холодку, попиваю чайок, відпочиваю. Бачу: чоловік один зайшов. Одягнений брудно, великий, а очі якісь перелякані. Узяв у трактирі їжі цілу тацю і поніс кудись. Я до нього звертаюся, а він мугикає у відповідь щось незрозуміле.

– Та він німий, – пояснив власник трактиру, який сам неподалік в альтанці за самоваром сидів.

– Що за дивак такий?

– Слуга він у сусідів моїх. Вони майстерню роблять, а він їсти їм носить.

– Майстерню? Нову? А казали ж, що немає тут при дорозі?

– А при дорозі й немає, вона десь на півверсти убік.

– І хто такі господарі її?

– Та нещодавно сюди приїхали. Чоловік із родиною і слуга при них. Поки хату поставили, тепер оце тільки за майстерню взялися.

Цікаво мені стало. Бо згадав я, що у Сверстюка теж два слуги німі були і страшні. Одного Посульський начебто вбив, а другий, якого Порепаний каменюкою пригостив, мусив залишитися. Допив чай, розплатився, вирішив поїхати до майстерні. До неї доріжка через лісок була. Під’їхав, придивляюся до воріт, а над ними дошка, на якій ніж та сім чарок вирізані! Непримітно так, як не придивлятися, то й не побачиш, але є! І все як конокрад описував: ніж кривий, азіятський, стирчить, а навколо нього чарки витанцьовують. Усе-таки метке око у Ваньки, недарма кажуть «спостережливий, наче конокрад».

– Доброго дня, – каже мені чоловік один дебелий, що вийшов із хвіртки й підозріло дивиться.

– Доброго. Щось у мене праве заднє колесо вихилясує. Чи не подивитеся? – кажу я і ледь стримуюся від того, щоб не заволати «Знайшов!». Бо ж чоловік цей схожий за всіма описами на Сверстюка.

– Ні, ми ще не працюємо, вже вибачайте, – крутить головою господар. – За тиждень приїздіть, а поки ні.

– Та боюся, що колесо відвалиться, – сумніваюся я.

– А ви трохи далі у напрямку Сорок проїдьте, там кузня буде. Хороші майстри, все полагодять.

Ну, силоміць не запрешся, поїхав я геть від майстерні. Виїхав на шлях, швидко вже й кузня. Дивлюся, що стара вона, аж у землю вросла. Під’їхав я, дивлюся на ворота, але там жодних позначень, ані ножів, ані чарок.

– Є хто? – питаю.

Коли виходять двоє кремезних чоловіків, і згадую я, що разом зі Сверстюком двоє братів-ковалів зникло.

– Доброго дня, – кажуть.

– Доброго. Подивіться, будь ласка, колесо, щось воно хитається. Чи доїду до Сорок?

– Зараз подивимося. А звідки їдете?

– Та з Катеринослава.

– О, довгий шлях. Ні, не доїдете. Зламається колесо, треба ремонтувати, – кажуть мені. І брешуть же, сучі діти. Я ж знаю, що колесо тільки трохи хитається і верст ще сто пройде.

– Ви поки проходьте, чаю випийте, – кажуть мені ковалі. – Ванька, чаю!

Дивлюся – вискочив якийсь чоловік, одягнений брудно, очі перелякані, на голові капелюх. Махає руками, запрошує до літньої кухні. Вона з каменю складена, як і багато чого тут, бо ж багаті на камінь краї. Добре кухня зроблена, а що одною стіною в горбочок впирається, то і в спеку тут прохолодно. У кухні стіл старовинний, дубовий, на ньому самовар парує. Дивно, думаю, що все тут таке старе. Якщо приїхали нещодавно, мусили тільки будуватися. Хоча могли ж і готове купити.

– У-у, – мугикає до мене Ванька, очима блимає,переляканий якийсь. Показує, що чай можна пити. Приніс меду та хліба білого. Стоїть поруч, в очі заглядає, чим би ще прислужити. Де таких слуг дисциплінованих беруть? Показав йому, що може йти, а він стоїть. Тоді замахнувся на нього, наче вдарити намірявся. Воно як заскиглить, сіпнеться, аж капелюх з голови впав. А там, матінко рідна! Череп поголений і весь у шрамах. Про це я теж чув. Вибіг слуга, я чашку налиту в пічку вилив. Сів із нею, наче п’ю. Коли заходить один із ковалів.

– Що це у вас за слуга дурний такий? Я йому подякувати хотів, а він кричати почав? – дивуюся.

– З дитинства переляканий, не звертайте уваги. Як вам чай?

– Смачний! Я на чаях знаюся, але такого доброго вже давно не пив. Ще чашечку наллю. Як там бричка?

– Та години на дві роботи, не хвилюйтеся.

– І коню їжі дайте.

– Хороший у вас кінь.

– Ага, я його за копійки купив, бо занедбаний був. А зараз хороші гроші мені за нього пропонують, але не продам, бо з Чалим ніяка подорож не страшна.

Налив ще чашку, наче сьорбаю.

– Хліб беріть, мед, – господар пропонує.

– Ага, беру, – намастив добряче, з’їв, чаєм запив. – А куди тут до вітру сходити?

– А в нас туалет є. Тут раніше греки жили, з каменю туалет склали.

Показав мені, де будка, я там швиденько все, що з’їв і випив, виблював. Це я легко вмію. Вийшов, посміхаюся і позіхаю.

– Щось заморився я, мабуть, у затінку полежу.

– Та ви краще в кухні на лаві влягайтеся, щоб ґедзі не заважали.

– Добре, в кухні вляжуся, – кажу і позіхаю, як дурний. Іду до кухні, а в самого аж ноги заплітаються. І не придурююся, а так і є. Перед очима все пливе. Ледь дійшов, упав і як провалився. Не можна було цього робити, але не керував я собою. Потім чую, що говорять наді мною. Очей не розплющую, слухаю. Наче завертають мене у щось, у мішок якийсь.

– Так, раз-два, узяли! – чую голоси ковалів. Узяли вони мене і понесли кудись. Наче на вулицю, там на віз поклали, сіном прикрили.

– Тушу Вчителю покажемо, а потім бричкою та конем займемося, – каже один із братів.

– Хороший кінь! Оце так здобич!

– Головне, щоб на жертву підійшов! Н-н-но!

Затрясся віз по дорозі, мені знову паморочитися почало. Дивуюся, яке міцне снодійне, що трохи ж тільки побуло у шлунку, а вже як схопило. Якби не виблював усе, то спав би зараз, наче немовля після цицьки. І так заснув, бо заколисувало на возі. Прийшов до тями, коли знову мене несли. Сходами, вниз кудись, у прохолоду. Потім розгорнули мене, почали роздягати. Швидко та вміло. Лежу, анічичирк. Бо навіть якби підхопився, так у голові каламутно, що невідомо, чи на ногах би втримався, не те щоб битися з кимось.

– На стіл його! – це один із ковалів. – Покличте Вчителя.

Поклали мене на стіл голого. І тут мені стало страшно. Чи не помилився я? З небезпечними людьми граюся, які жодної хиби не вибачать. Ледь око одне розплющив, бачу, що в підземеллі я. Без вікон, але видно, бо кілька смолоскипів горить. Стіни з дикого каменю, он шафа з ножами та сокирами, у стелі гак міцний. Все як Посульський розповідав. Матір Божа, невже я у самому кублі тих убивць?

– Не вбивайте мене! – чую жіночий голос десь за головою, не бачу, хто говорить.

– Лежи ти! – зло відповідає коваль.

– Будь ласка! Не вбивайте! – по голосу чути, дівчина молоденька, перелякана, голос аж тремтить. Мені такі голоси як ножем по серцю, бо одразу згадую я маму свою, яка так само гірко плакала.

– Закрийте їй рота! – дратується коваль.

Якесь мугикання, і дівчину більше не чутно. Мабуть, зав’язали їй рота. Я хвилююся за неї, а потім мені аж холодно стає, бо я остаточно опритомнів і зрозумів, куди втрапив. До самих жорстоких вбивць у руки. Кістки зі слідами зрізаного м’яса, черепи в підвалі, ніж і сім чарок витанцьовують! Дурню! Як міг! Не встиг і полаяти себе, як двері відчинилися, почулися кроки. Око трохи примружив, дивлюся, іде сходами чоловік у ошатному білому вбранні, урочистіший за панотця на великодній службі. В руці тримає ціпок важкий, прикрашений камінням коштовним, що аж виблискує у світлі гасових ламп! Заплющив я око, щоб не помітили. Чую, як підійшов чоловік.

– Ось, принесли ми тушу. Подивися, Вчителю, – каже коваль, так шанобливо, наче до справника звертається чи навіть до губернатора.

– На бричці до вас приїхав, чалим конем? – питає Вчитель, і голос цей я пізнаю, бо це ж господар майстерні, як я думаю – Сверстюк! Тільки тепер балакає не як мужик, а з інтонаціями щонайменше повітового благочинного, а то й єпископа!

– Хороший кінь, Вчителю. На славу кінь!

– Кінь, може, і хороший, а туша – ні, – каже Сверстюк, нахилившись до мене і кілька разів торкнувшись.

– Чому, Вчителю? – дивується коваль.

– Жилавий дуже. Не вжуєш, – каже Сверстюк, і тут він правий, бо за місяці пошуків схуд я так, що сама шкіра, кістки та жили. Не до їжі мені було, щось перехоплю в дорозі й далі їду.

– Та ми його підгодуємо, Вчителю! – тут уже обидва брати почали переконувати. – За три тижні буде як порося в нас! Сала у три пальці!

– Ні! Не підходить він для жертви, поганий, справжня наруга перед Богом, – править своє Сверстюк.

– Але кінь хороший, бричка непогана, – наче просить коваль.

– Ні! – грізно каже Сверстюк. – Краще готуйтеся до завтрашньої Великої жертви, – голос його змінюється, як ото у п’яниці, коли вже тримає він у руці перший кухоль пива.

Чую, як дівчина стогне, а Сверстюк аж крекче поруч, мабуть, мацає.

– Хороша жертва, Господь буде задоволений, – видихнув і пішов, ціпок його постукує по кам’яній підлозі. А я відчуваю, який жах пойняв дівчину, аж бринить той жах у повітрі. Воно й не дивно, я сам злякався, а вона ж – дитя безневинне.

Вже коли зачиняються двері за Сверстюком, коваль зітхає.

– От же не щастить! Одягайте це стерво! – комусь наказує.

– Може, таки вб’ємо? Бо кінь же дуже гарний! – каже його брат.

– Ти ж знаєш, що наказано вбивати тільки жертв. Давайте швидше!

Мене починають одягати, трохи підглядаю, бачу двох брудних та переляканих слуг. Одного сверстюківського, а іншого – братів-ковалів. Де вони їх беруть, таких однакових? Ось вони мене сяк-так одягли, потім у мішок, винесли на гору, на віз поклали, повіз мене коваль. На кузні з братом повернув мене на лавку в кухні, наче я там і спав. Я годину подрімав, а потім наче прокинувся. Вийшов, а брати бричку подають.

– Ох я і заспав, хлопці, наче кінь мені копитом у лоба засвітив! – дивуюся. – Ніколи такого зі мною не бувало, щоб ото сидів-сидів і заснув. Заморився я, чи що?

– Гроші давай, – насупилися невдоволені брати.

Розплатився я і поїхав до Сорок. Там дав телеграму Посульському. Він майже одразу відповів, що вирушає. Далі можна було його просто чекати, але занило в мене серце. Бо згадав я той голос дівчачий із підземелля. Стало її шкода. Бо ж загине християнська душа у лапищах цих негідників. Дитя ще. Ким я буду перед Господом, коли не відверну біду від неї? Як зможу молитися і славити його, коли ото вирощу в себе на серці не червака, а цілу змію боягузтва? Ні, не можна так. То поїхав знову до майстерні. Бричку з Чалим поставив у ярку неподалік, а сам пішки підійшов ближче. Тихо йшов, крався серед кущів. Воно здається тільки, що крастися легко, а насправді теж наука. Був у нас у полку в Туркестані один інородець із Сибіру, мисливець. Той так міг крастися, що поруч із тобою пройде, а ти й не помітиш. У Туркестані з лісами не дуже, а чагарники біля рік величенькі. Так ото пірне в ті чагарники й наче розчиниться, немає його. Як змій проповзе між гілочками, підійде до тебе впритул, а ти нічого і не помітиш. Дуже корисна була людина у розвідці, але прослужив недовго – спився. Дуже вже слабкі сибірські люди до горілки.

Я, звісно, не так, як той інородець крався, але тихенько. Ані гілочки не тріснуло. Підійшов до паркану, видерся, дивлюся, а біля майстерні ціла купа возів, бричок, тарантасів. Десяток, як не більше. Що це за рада нечестивих у них? І господарів не видно, тільки слуги двором сновигають. Я тихенько переліз через новенький, ще навіть не пофарбований паркан, підібрав лопату у дворі. Поклав спочатку одного слугу, потім другого, а потім і третього – усіх, які були. Затягнув їх до сараю, а сам у нову хату зайшов. Там порожньо, але побачив ляду до підвалу. Відчинив трохи, а там сходи широкі під землю. Пішов ними, двері. Відчинив їх, далі йду, і чується мені наче спів якийсь. Що за спів? Чим далі, тим гучніший. Ще двері, відчинив їх, а там підземелля, де я вже бував.

Тепер освітлена багатьма смолоскипами. І в тій залі співають люди. Визирнув я трохи, бачу, що людей кілька десятків, усі в білому одязі, пританцьовують на місці, руками махають і співають. Невідомою мовою, але урочисто так, наче молитву. Очолює людей Сверстюк, одяг у якого золотом вишитий, а в руках ціпок, дорогоцінним камінням прикрашений. Співають, співають, потім Сверстюк підняв руку, і замовкли всі. Підійшов він до столу, а на ньому дівчина лежить. Мабуть, та сама, що не вбивати її просила. Гола лежить і посміхається, п’яна чи що. Сверстюк іще раз рукою махнув, підбігло двоє братів-ковалів, схопили дівчину за ноги і мотузкою до гака в стелі прив’язали. Вниз головою. За мотузку підняли дівчину так, що голова у неї майже на рівні плечей Сверстюка. А той ударив ціпком по кам’яній підлозі і затягнув якийсь спів. Знову невідомою мовою. Він співає, інші підтягують, а Сверстюк за ціпок узявся і щось робить. Розкручує його зверху. Крутив, крутив, а потім дістав із ціпка ніж. Гострий і кривуватий трохи, як ото над воротами зображений був. Підняв ніж, і аж затремтіли всі голоси. Одна з жіночок підхопила таз срібний, а інша – тацю з чарками, підійшли шанобливо до Сверстюка. А той ціпок відставив убік, узяв лівою рукою дівчину за волосся, відвів її голову, щоб шию добре видно було, а правою ніж до горлянки приставив. А дівчина – ні щоб злякатися – розсміялася. Точно п’яна. Чимось напоїли, негідники!

Ото я стояв, очима лупав, а потім наче блискавкою мене вразило! От зараз Сверстюк дівчині горлянку переріже і зцідить кров, наче зі свині. У срібний таз. А потім з нього срібні чарки кров’ю набиратимуть і питимуть, нехристі! Зараз уб’є дівчину, дитину чиюсь! Тут вихопив я револьвер і вистрелив у Сверстюка. Нечасто таке траплялося зі мною, щоб спочатку зробив, а потім подумав, що ж далі. Але тоді рятувати треба було дівчину, не до роздумів було. Поцілив Сверстюка, той скрикнув і впав, а негідники в білому на мене вирячилися. Мить мовчання, а я вже знаю, що в таких ситуаціях хто перший діяти почне, за тим і перемога.

– Руки догори! Всім стояти! – револьвером тицяю і побіг до «білих». Натовп розступився, я до дівчини, підхопив ніж, який Сверстюк дістав, перерізав мотузку, зняв з гака.

– Узяти його! – це Сверстюк хрипить, якого «білі» з підлоги підняли і тримають під руки.

– Стріляти буду! – кажу, а дівчину на плече собі поклав. Зараз із нею втекти, негідників цих у підвалі зачинити і бігти подалі.

– У револьвері сім набоїв. Один постріл ти вже зробив. То залишилося шість, а нас тут дивись скільки! – посміхається Сверстюк і має рацію, бо їх тут кілька десятків і не голіруч усі, а з сокирами, з ножами.

– Ну, хто перший на смерть? – зухвало посміхаюся я, бо тут як із собаками, не можна показувати, що злякався.

– Схопити його! – кричить Сверстюк, і натовп зривається на мене. Треба було одразу Сверстюка добивати, не здогадався я. Кинулися на мене, три постріли встиг зробити, усіма поцілив, коли збили мене з ніг і почали бити. В руках у них сокири та ножі, швиденько б мене пошинкували, наче капусту. Та пощастило.

– Не вбивати його! Не вбивати! – це знов Сверстюк. Слухають його, бо відступили, прибрали зброю від мене. Лежу скривавлений, бо ж устигли трохи порізати, іроди.

– Зв’язати його! Я сам візьму його кров!

Зв’язали мене, так-сяк рани перемотали, щоб кров’ю не зійшов, поклали на стіл, стали заливати у рот бражку. Як не кахкав, а наковтався, і стало мені не так страшно. Наче в тумані бачив, як підвісили мене за ноги до стелі, туди, де дівчина була, як підійшов до мене Сверстюк із ножем, щось там заспівав, узяв лівою рукою за волосся, а правою ніж тримав, поклав його на шию мені і впав зненацька. Заслаб, бо ж я його і перший раз поцілив, і другий, коли стріляв. Не смертельно, але два кульових поранення – це не жарт. Віднесли Сверстюка кудись, а потім і мене з гачка зняли.

– Вчитель уб’є тебе, коли набереться сил! – поклали на стіл, прив’язали міцно і пішли. Темрява у підвалі, вб’ють мене скоро, а мені не страшно анітрохи, навіть весело. Хороша в них бражка була, що отак бадьорила людину. Щось мені думалося, думалося, а потім заснув я. Прокинувся від плачу. Поруч десь. Це та дівчина плакала. Її, мабуть, від бражки попустило, і стало їй страшно.

– Не плач, дівчино, – сказав їй.

– Вб’ють нас! – бідкалася вона.

– Ну, днів кілька ще поживемо.

– Ні, ось-ось вб’ють! Я це відчуваю.

– Головний їхній поранений, а без нього вбивати не будуть. Поживемо ще.

– Вб’ють нас, вб’ють! – і далі плаче. Дитина, що ти хочеш.

– Як ти тут опинилася? – дітей краще відволікти, аніж просити не плакати.

– Я в Сороки йшла, на роботу найматися. Мені там було місце служниці. Дорогою черевик у мене порвався. Я б то і босою дійшла, але в Сороках пани, не могла туди я босоніж прийти. То зайшла я до майстерні, щоб полагодили мені черевик. Наче хороші люди, обіцяли все зробити, поїсти дали, тільки я після того борщу нічого не пам’ятаю. Прокинулася вже тут. Ой Господи, вб’ють нас, вб’ють!

– Давно ти тут?

– Не знаю. Тут же темно, ані ночі, ані дня не видно. Здається, що давно. Тиждень, чи що. Не хочу вмирати, не хочу!

Ну, я теж вмирати не хотів. Смикнувся на столі, але прив’язали мене міцно, не вирвешся. Почав думати. Була надія на телеграму Посульському. Але от він її сьогодні вранці отримав, навіть якщо одразу кинувся їхати, то це ж увечері тільки в Києві буде, а сюди наступного дня по обіді, не раніше прибуде. Вся надія, що Сверстюка я добре зачепив, не швидко він оклигає.

Лежу і відволікаюся думками, щоб як дівчина про смерть не скиглити. Бо від того скиглення жодної користі, сама ганьба. Пам’ятаю, як у Києві на Косому капонірі в 1907 році бунтівників розстрілювали. Тоді всілякі провокатори солдат підбурили на повстання проти правлячого дому. Повстання придушили, а винуватців під суд і до стінки. Так ось біля стінки дехто трясся та ридав, пощади просив, на коліна падав. А деякі стояли спокійно, наче не смерть вийшли прийняти, а повітрям свіжим подихати. І от дивився я на них, розумів, що бунтівники, злочинці, але поважав. Всяко може людина жити, але хоч померти мусить гідно.

– Ой уб’ють мене! – все краялася дівчина.

– Нас уб’ють! – роздратувався я. – Нас!

– А як ви сюди потрапили?

– Та тебе вирішив урятувати, а в результаті й сам пропав, – закрутив я головою, а потім подумав, що, може, це буде мені якимось виправданням, що смерть прийняв, бо хотів допомогти дитині безневинній. Я ж у житті багато чого наробив, і вбивав, і брехав. Воно-то, звісно, не з доброї волі, а зі службової необхідності, але все одно. Навіть сльозу я пустив, коли подумав, що смерть моя буде відпущенням за гріхи мої. Помолився про себе, заспокоївся, бо ж негідно смерть із метушливою душею зустрічати.

Ото так я лежав досить довго, аж до вітру схотілося. Але де той вітер? Лежу, терплю, коли чую голоси на сходах. Ось двері відчинилися, зайшли негідники в білому, під руки Сверстюка ведуть. Мабуть, перемотали йому рани, але все одно слабкий. Двоє братів-ковалів його тримають.

– Не став я чекати довго! Уб’ю тебе зараз! – кричить мені Сверстюк, і очі в нього вогнем пекельним палають. І вб’є ж, мерзотник, уб’є! Завів он пісню мовою своєю собачою, мене підхопили знову і на вже знайомий гак підвісили. Он і жіночки зі срібним тазом і тацею з чарками. Прийму смерть мученицьку, прийму смерть нелюдську. Господи Ісусе, прийми душу мою многогрішну і прости мене; що накоїв я за життя своє безпутне!

Підвішений догори дриґом, на гачку метляюся і в такому вигляді молюся. Наче неподобство якесь, але немає мені іншого виходу, ось тільки так. Останні миті життя мого спливають. Ні про що не шкодую, тільки ганьба, що цим негідникам у руки потрапив.

– Прости мене, Господи, і помилуй! – шепочу ото, а Сверстюк, як зарегоче.

– Дурню! Не простить тебе Господь і не помилує, тому що наш він Бог, а не твій!

– У вас, убивць кривавих, не може Бога бути, у вас лише диявол! – дратуюся я.

– Ні, туша жалюгідна, ні! Бог за нас і Бог наш, бо ми вірні діти його і заслуговуємо на життя вічне тим, що їмо людятинку, м’ясо туш, нижчих істот, таких, як ти! Бо ви – тварини брудні, а ми, люди, створіння чисті! Обранці Божі, бо виконуємо настанови його!

– Нечистій силі служите і в пеклі горітимете! – кричу я в обуренні, бо бачив злодіїв багато, але щоб вони ницість свою Господом прикривали! Оце так зухвальство! – Вічні муки вам за кров людську і душі згублені! Вічні муки!

Регоче зі слів моїх Сверстюк і ще заводить пісню незнайомою мовою. Він заводить, а всі підтягують, хором. Пританцьовують, у долоні плескають, а Сверстюк на мене сунеться. От чи думав я, що смерть моя така огидна буде? Та ніколи! Молюся і вже ніж на горлянці відчуваю, очі заплющив, щоб цієї гидоти не бачити – коли раптом постріл. Постріл!

– Ану припинити!

Знайомий голос! Та це ж Посульський. Чую, як охнули негідники. Розплющив очі, але нічого за Сверстюком не бачу.

– Всім стояти на місці, а то перестріляємо!

– Та це ж той негідник, який під Гадячем від нас утік! – пізнає Сверстюк. Поплічники його аж завивають від роздратування.

– Стояти! – кричить Посульський.

– Взяти його! – командує Сверстюк.

– Стріляй головного, інші тут барани! – кричу я щосили.

І постріли, крики, метушня, на мене Сверстюк падає у білому своєму вбранні, на якому розповзається кривава пляма. Ціла війна у підземеллі, стрілянина така, як ото на Криваву неділю в Петербурзі! Господи, негідники не зарізали, так Посульський пристрелить!

Але пощастило, не поцілив.

– Всім лежати! У нас іще набої є! – кричить Посульський. Дивлюся, а він, дякувати Богові, не сам приїхав. З ним ще двоє охоронців, яких я в Охтирці бачив. І в кожного в руці по револьверу. Шість стволів – це не один. Постріляли багацько негідників, ціла купа на підлозі валяється.

– Допоможіть! – кричу я.

– Іване Карповичу! Он ви де! – біжить до мене Посульський, знімає з гака, розв’язує руки та ноги. Тільки тут помічаю, що голий я. Аж соромно мені. Потім чую, як Сверстюк стогне поруч.

– Добий його! – прошу.

– Ні, в мене з ним ще розмова є, – посміхається Посульський і стріляє, коли хтось із негідників намагається підвестися.

– І дівчину заберіть, – прошу я.

– Заберемо. Ідіть нагору, – каже Посульський.

Я іду. Тримаюся за стіну, мені паморочиться в голові. Після бійки з негідниками я втратив багато крові. Вони ж мене ножами покололи, наче картоплю в мундирі.

– Тримайтеся за мене, – каже дівчина. Вона перелякана, але на ногах тримається міцно. Ото вона мене і витягла нагору. І описати не можу, як зрадів я, коли повітря вдихнув і білий світ знову побачив. Нехай уже вечір був, темно, але так, як тоді, ніколи я місяцю не радів, бо думав уже, що й не побачу ніколи.

– Ну, що будемо робити? – це вже Посульський вийшов, киває на майстерню.

– Знаю я що, – кажу тихенько і згадую, як лисиць мужики полювали. – Під корінь їх треба, всіх.

Знайшли ми діжку з гасом, вилили її до підвалу, запалили і двері зачинили. Крики чутно було страшні, але анітрохи я не сумнівався тоді, що правильно чиню. Бо не мусять такі гаспиди жити. Потім пішов я надвір. Чую, кінь заіржав.

– Чалий, ти! – аж підхопився я. – Чалий!

Точно він, біля воріт із бричкою стоїть.

– Завдяки йому вас і знайшли, – каже Посульський. – Вечоріло вже, до кожних воріт не придивишся, де там ніж із чарками вирізаний. А тут бачимо, стоїть Чалий під воротами, копитами б’є. Ну, думаю, то сюди нам.

– Чалий! – якось сили в мені зникли, хотів я до коня дійти, а замість того впав мішком і знепритомнів.

Опритомнів уже в повітовій лікарні в Сороках, де мене старанно доглядали. Лікар передав мені лист від Посульського, який сповіщав, що поїхав він у термінових справах. «За тих, кого Ви шукали, не хвилюйтеся, більше ніколи в житті вони Вас не потурбують. Згоріла майстерня вщент, тільки провалля на місці підземелля залишилося. А ви одужуйте, набирайтеся сил, не поспішайте з лікарні, за все домовлено. І за Чалого не хвилюйтеся, він на посиленому харчуванні в лікарняній конюшні. Коли матимете змогу, чекатиму на Вас в Охтирці для остаточного розрахунку в цій справі.

З повагою, Ваш палкий шанувальник Олексій Посульський».

Лікар радив мені полежати ще тиждень, але я ледь витримав три дні, бо не звик лежати в неробстві. Коли їхав з міста, прийшла мене проводжати в дорогу дівчина, яку рятував у підвалі. Посульський справив їй новий одяг і черевики, з якими вона легко влаштувалася на роботу покоївкою. Принесла мені смачних пиріжків і букет польових квітів. Пустила сльозу з подяки та минулих хвилювань. Я їй укотре порадив усе забути і самій більше дорогами не ходити, після чого покотив додому. Біля Дністра зупинив Чалого, вимився і поїхав. Дорогою побачив кузню, в якій уже метушилися нові господарі. На місці майстерні було згарище. Мені розповіли, що всі господарі загинули, згоріли так, що навіть кісток не залишилося. Мабуть, гас спалахнув.

З тим я й поїхав додому. Там ще відпочивав тиждень, а потім відправився до Охтирки. Посульський зустрів мене без усякої конспірації у своїй конторі, заплатив, скільки ми домовлялися, і ще додав зверху на зміцнення здоров’я.

– Вам, Іване Карповичу, надзвичайно пощастило. Бо я був у справах в Києві, і туди мені з контори переслали вашу телеграму. Одразу сів на потяг і дивом встиг, – сміявся Посульський з чаркою коньяку. Я теж сидів не з пустими руками. – Ви нас добре зорієнтували, але ми приїхали вже по темному, і тут дуже допоміг ваш Чалий. Ну, а далі все було легко, тим більше я був не сам, а зі своїми помічниками. За успішне завершення справи! – Посульський простягнув чарку і цокнув її об мою. Ми випили.

– Всіх ми спалили?

– Ні, їхнього головного ми забрали з собою. Я провів із ним насичену бесіду.

– Що він сказав?

– Багато чого цікавого. А ще більше страшного.

– Навіщо вони вбивали людей?

– Вони їх не тільки вбивали, а ще й їли.

– Їли? – я аж зблід.

– Їли. А кров пили. Страшні люди.

– Але навіщо?

– Вони були впевнені, що поїдання людей – єдиний спосіб отримати вічне життя, то й займалися цим. На їхньому рахунку сотні вбитих. Схиблена секта. Чудовиська.

– Ви знищили всіх?

– З цієї групи – так. Але не виключено, що є й інші групи. Я думаю, що сім чарок зображені на їхній емблемі не просто так. Можливо, їх аж сім груп, розкиданих по всій імперії. То будьте обережні, Іване Карповичу. Дивіться, що зображено на воротах, а краще взагалі не ночуйте у незнайомих місцях.

– Що сталося зі Сверстюком?

– Будьте певні, Іване Карповичу, він отримав те, на що заслуговував. – Посульський посміхнувся. До речі, скоро вже жнива. Продасте мені врожай? Я зараз займатимуся експортом через Одесу. Дам хорошу ціну!

Далі він почав говорити про торгівлю, почувався в ній наче риба у воді, але мені було те нецікаво. Нічого конкретно я не пообіцяв і вже збирався йти, коли Посульський спинив мене:

– Іване Карповичу, я нагадую вам про обов’язок зберігати цю історію в таємниці. Цілковите мовчання.

– Я пам’ятаю, тут уже не звольте хвилюватися.

Ми потиснули один одному руки, і я покотив додому. Але дорогою заскочив у канцелярську крамницю. Купив там паперу й чорнила. І вдома сів записувати те, про що довелося дізнатися під час цієї справи. Мені здавалося, що колись та комусь вона буде цікавою.

Зухвале пограбування потяга

талася ця історія взимку. Зима тоді була сніжна, по пояс і більше снігу навалило. А ще ж у мене навколо степ, то вітром надуло на мій хутір стільки снігу, що й з хати не вийти. Намело так, що тільки димар зі снігу ледь стирчав. Ціла сила снігу, не міг двері відчинити. То довелося через горище вилазити з лопатою і ритися. Спочатку двері відкопав, потім і про сарай не забув, де Чалий мій, корівка Ласуня, кури та собачки Одновух і Чорний. Ходив до них наче окопом, бо ж снігу у дві людини заввишки. І вітер же дме. Я за день розгребу, а вранці знову все засипало, працюю лопатою. Ну, воно й добре, що так, не засиджуюся я, знай собі кидаю сніг. Ото зранку чаю вип’ю чашулю добрячу, хліба сірого кусень добрий, масла у півпальця і меду зверху. Почаюю, і до роботи. Прочищу все, повертаюся до хати, а там уже обід Уляна Гаврилівна приготували. Пообідаю добряче, потім знов чаюю. Чай з талого снігу, бо ж колодязь на вулиці, не проб’єшся до нього. Ну і нічого, пити можна.

Почаюю і йду до себе в кабінет. Воно-то організм проситься поспати, але не влягаюся, сідаю за стіл, читаю журнали та книжки. Раніше читав, а зараз писати став. Багате на пригоди життя в мене було, є про що розповісти. Але от же яке диво, що коли я сам собі розповідаю, то все цікаво, слухав би і слухав. А як напишу, то хай Бог милує, так нудно та коряво виходить, наче в недорікуватого панотця проповідь! І не розумію, чому так, бо ж грамотний я і багацько доповідей по службі написав, а все одно не вмію так передати, щоб цікаво, як і на словах. Тут спеціальна людина потрібна, щоб із літературним штилем була, про це я в журналі «Нива» вичитав. Є у нас поблизу один такий спеціаліст, граф Климентій Осика-Маєвський, поміщик із сусіднього повіту, великий знавець та шанувальник пригод, який під час англо-бурської війни аж до Африки поїхав. Щоправда, підхопив холеру і зліг у Каїрі, на війну не доїхав, але міг розповідати про неї днями, бо багато літератури на цю тему прочитав. Ще любив розповісти про індіанців, це такі дикуни в Америці, кочівники, щось на кшталт давніх татар, які нападали і грабували. Так ті індіанці досі є, і дуже кровожерливі. Ватажки в них усі прозиваються дивно, то Мудрий Бик, то Висока Сосна. Ці індіанці люблять сокири кидати, наче ото списи, а ще як уб’ють ворога, то ріжуть з голови його шкіру з волоссям, це в них зветься скальп. І тими скальпами вихваляються. Ну, і багато чого ще.

Климентій Євграфович, хоч і граф, зі старовинного роду, але пихи шляхетської не має, зі мною, простим мужиком, спілкується охоче. Я з ним розмову мав, і він зацікавився, домовилися, що ото я по кожній справі цікавій все, що пам’ятаю, напишу, а він потім ті записки літературно переробить, щоб канфет вийшов, насолода для очей і душі повчання в міру моїх скромних сил.

Ото і писав я, кожного дня від обіду до сутінків. Воно-то спочатку позіхаєш і спати хочеться, а потім як розохотишся, як згадаєш усі подробиці, то куди сон і дівається! Інколи так захоплювався, що аж бігати кімнатою починав, сам із собою балакати, відновлював у пам’яті події, як воно відбувалося і що хто казав. Уляна Гаврилівна спочатку лякалися дуже, що ото розмовляю я сам з собою. До лікаря мені радили з’їздити, а потім звикли, бо я ж не те щоб хату намагався підпалити чи до діжки з капустою залазив та уявляв себе качуром, поводився в іншому сумирно і правильно.

Ну, ось і того дня помахав я лопатою, пообідав добряче картоплею смаженою на салі, з цибулею та яйцями, а до картоплі капуста квашена, грибочки солені, чарочка, все, як то заведено у людей православних. Подякував Уляні Гаврилівні, попросив за годину самовар ставити, бо одразу чай пити не люблю. Пішов до кабінету, сів за стіл і працював. Коли постріли почув. У нас краї тихі, та й для полювання час поганий, бо ж стільки снігу намело, що загрузнеш, а не пройдеш. Але стріляють. Я поліз на горище, де в мене така вежа була невеличка біля димаря, з якої я все навколо бачити міг. Дивлюся у бінокль і бачу, що від шосе до хутора хотіли якісь люди пробитися, але застрягли у снігу, то стріляють, увагу мою привертають. Так наче козаки то, у формі, з гвинтівками. Десятків зо три верхи, і хтось на санях ще приїхав. Що сталося? Чого ось так терміново викликають мене? Хоч не війна? А то кажуть, що буде війна велика в Європі. Я не вірю, бо ж християнські країни, не турки якісь чи азіяти, невже ж не домовляться миром?

Якось схвилювався я і побіг до комори. Там у мене лижі стояли, які я сам зробив на зразок тих, що бачив, коли був у справах служби в Князівстві Фінляндському.

– Іване Карповичу, що сталося? – це Уляна Гаврилівна прибігла. Мабуть, через каліцтво своє та важке дитинство була вона полохлива і завжди чекала найгіршого.

– Зараз поїду дізнаюся. А ти не хвилюйся, піди Ласуню подої. Якщо не повернуся зараз, значить, поїхав у справах. Сама тут господарюй і не панікуй.

Взув лижі й подерся снігом. Лижі широкі, їдуть не швидко, але й у сніг не провалююся. Чую, знову стріляють. Тоді я відповів їм із револьвера, щоб служиві набої казенні не розтринькували. Більше не стріляли, чекали, поки під’їду. Ось вже я поруч, дивлюся, що три десятки козаків, з ними два поліцейських пристави з Ромен і мій знайомий граф Осика-Маєвський у санях сидить. Та не просто в санях, а у формі якійсь мені невідомій, при гвинтівці і з цілою торбою якихось речей. Схвильований, аж тремтить, наче хорт перед полюванням.

– Іване Карповичу! – вистрибнув із саней, біжить до мене, в правій руці гвинтівка, мені аж лячно. Бо серйозна зброя, а граф не дуже-то великий у ній спеціаліст. Якось заряджав удома двостволку мисливську, випадково натиснув на гачок. Добре хоч весь шріт у підлогу пішов.

– Іване Карповичу! – біжить граф, а снігу багато, ступнув, мабуть, у яму, і як упаде! Я аж присів, боявся, що вистрелить.

– Обережно, Климентію Євграфовичу! – попереджаю його, а граф у снігу борсається, все ніяк підвестися не може. Довелося допомогти.

– Доброго дня, – кажу, коли на ноги поставив.

– Доброго дня, Іване Карповичу! – снігом плюється і кричить. – Чи немає у вас на хуторі чужих?

Дивлюся я на нього здивовано.

– Чужих?

– Чужих! Два чоловіки й жінка! Один поранений, дуже небезпечні! То у вас вони? – так верещить, що в мене аж у вухах дзеленчить.

– Будемо брати!

– Климентію Євграфовичу, та ви ж бачите, які кучугури намело. Хто до мене доїде? – дивуюся я цій метушні. – Я он на спеціальних фінських лижах – і то ледь доліз. Самі бачите, який сніг.

Маєвський дивиться на мене здивовано, аж розчаровано трохи.

– То немає чужих?

– Ані чужих, ані своїх, тільки я та Уляна Гаврилівна на хуторі. А що сталося? – киваю я у бік козаків. Давно такого загону не бачив.

– Та потяг учора пограбували неподалік.

– Потяг? Пограбували? – дивуюся я, бо тут же не Кавказ якийсь, щоб ось таке творилося. – Хто?

– Бунтівники. Поштовий вагон узяли, вбили трьох жандармів і двох офіцерів, які у потязі їхали. П’ятьох убили! Оце ми їх шукаємо. Я тільки почув, одразу прибув до Ромен, очолив загін і перевіряю всі села та хутори навколишні. Не втечуть, негідники! Думав, може, до вас заскочили. Ну, раз немає, то поїхали ми далі! Дуже поспішаємо, часу немає! Бо саме мій загін мусить негідників знайти! Саме мій! – у розпалі почуттів як вдарить граф гвинтівкою по землі. Сніг мусив удар пом’якшити, але, мабуть, щось під снігом було, може, льоду шматок, бо аж хруснув приклад, а гвинтівка вистрелила, вистрибнувши з графової руки. Він сам із переляку впав у сніг і закричав дурним голосом. Я гвинтівку вхопив, од гріха подалі, підбіг до Маєвського. Той обличчям у сніг укляк і лежить наче мертвий. Але ж не мертвий, бо якби поранений був, то кров би була, на снігу помітна.

– Графе, – обережно торкаюся його. Лежить. Тоді я перевернув його. Дивиться на мене, посміхатися починає.

– Іване Карповичу, я вже на небесах? – питає тихенько. Тут козаки, почувши це, як зарегочуть. Було з чого.

– Ні, Климентію Євграфовичу, на землі ви, живі. А зі зброєю треба обережніше. Небезпечна вона штука.

Допоміг я графу підвестися, сніг обтрусив, довів до саней, посадив. Потім плюнув і сам усівся, бо ж відчував, що самотужки може втрапити Маєвський у якусь халепу, хто тоді мої записи рихтувати буде? Та й цікаво якось, що воно відбувається. Набридло мені зі снігом воювати, можна і справою якоюсь зайнятися. Тим більше, що справа он яка. Стрілянина, поштовий вагон пограбували, бунтівники. Хоч і ніхто за це не заплатить, але цікаво до тремтіння у ногах.

– Я, графе, з вами поїду. На хуторі хоч вовком вий, робити немає чого! А тут справа якась, усе ж веселіше.

– А поїхали, Іване Карповичу! Нам досвідчена людина в пригоді стане!

Я лижі у сніг сховав і сів у сани до Климентія Євграфовича.

– На Капітанівку давай, а потім повернемо на Боротянку! – наказав він візнику, і поїхали. На дорозі снігу теж багато було, але трохи вже прибили його подорожні, то хоч якось їхати можна.

Спочатку мовчали граф, тільки головою крутили, мабуть, переймалися зі своєї незграбності. Щоб ото не засмучувався Маєвський, вирішив поговорити з ним. Та й цікаво було ж про бунтівників.

– Климентію Євграфовичу, а що за дива такі, що пограбували потяг, а шукають по селах та хуторах навколишніх?

– Бо достеменно відомо, що злочинці десь тут сховалися, – одразу ж відповідає Маєвський, який завжди охочий побалакати. – Вистрибнули з потяга і втекли. Але недалеко десь. Бо ж і гроші при них, і поранений, і жінка.

– Поранений і жінка?

– Так. Вони утрьох грабували, два чоловіки й жінка. Спланували все добре, видно, що досвідчені злочинці. Як розповідають свідки, жінка постукала до дверей поштового вагона, який останнім був у ешелоні. Оскільки перевозилася велика сума грошей, вагон охороняли четверо жандармів і офіцер. За інструкцією нікого до вагона впускати не мали права, навіть двері відчиняти. Але чомусь відчинили. Мабуть, не чекали, що від жінки небезпека буде. А вона з ридикюля браунінг дамський узяла і до стіни всіх поставила. Офіцер спробував пручатися, так губу йому розбила руків’ям. Той устав. Вона ж запустила поплічників своїх, які всі гроші, що у вагоні були, витягли. Більше ста тисяч рублів асигнаціями, а ще золото і коштовне каміння.

– Багацько, – киваю я.

– Так, улов добрячий. І з тим би уловом вони втекли, але трапилася несподіванка. У передостанньому вагоні їхала компанія офіцерів. Один із них ту даму помітив, сподобалася вона йому. Він спочатку не наважувався, а потім пішов за нею. І ось він заходить до поштового вагона, а там грабіжники вже майже закінчили награбоване вантажити. Офіцер усе зрозумів, але поки з кобурою чикався, застрелили його. Товариші почули стрілянину, прибігли. Бунтівники по них стріляти почали. Офіцери у відповідь, всі ж при зброї. Зчинили цілу війну. Машиніст, коли почув стрілянину, почав гальмувати. А розбійники зістрибнули з вагона в сніг, щоб утекти. Офіцери теж стрибнули, почали переслідування. Тікати злодіям було важко, бо ж снігу багато. До того ж, одного з них вдалося поранити. Але один з нападників кинув бомбу, офіцера вбив, ще кількох поранив. То солдати вимушені були припинити переслідування. Сподівалися, що нападники далеко не втечуть по такому снігу. Але втекли.

– І де ж вони поділися?

– Невідомо. Але точно знаю, що десь вони неподалік, бо ж шляхи швидко були перекриті по всьому повіту і в сусідніх теж. Шляхами вони б не встигли втекти, а поза шляхами, ви самі бачите, не проїдеш. То десь тут вони, чує моє серце, що тут!

– А на мапі можете показати, де все відбувалося? – кажу я, бо помітив у санях мапу.

– Так! Ось, дивіться, – Климентій Євграфович тицяє пальцем у шкіряній рукавиці.

– Ага, це біля Чорного гаю, – киваю я.

– А чому він Чорний?

– Ну, там ялини здебільшого, густий ліс, як усередину зайдеш, так аж темно. Тому й назвали. Може, вони в гайку цьому і сховалися?

– Ні, сліди за гайок вели. Там їх хтось на санях чекав, мабуть, поплічники. Підхопили і повезли. Поліція йшла по сліду, але почало темніти, вітер піднявся, і замело все. Оце сьогодні далі шукаємо, бо ж злочинці зухвалі, озброєні, небезпечні, – Климентій Євграфович знову до гвинтівки потягнувся, так наче за нами три десятки козаків не їде.

– Графе, нехай гвинтівка полежить, ми ж у безпеці.

– Я читав спогади учасників англо-бурської війни, і вони всі казали, що зброю завжди треба тримати напоготові.

– Правильно, напоготові. Якщо небезпека є. Але зараз яка небезпека? Бунтівники на тридцять козаків не підуть, хіба що божевільні якісь. Слухайте, а як вам поліція оце дозволила козаків очолити? Вони завжди цивільних не люблять.

– Та вони всі в Ромнах розгублені сидять, бо не чекали такого. Та й самі розумієте, що там наша поліція вміє, окрім як гроші трусити з жидів чи штунди, – Маєвський каже тихенько, щоб пристави, які їдуть за санями, не почули. – А тут же таке, то сіли і сидять, очима лупають. Я ж одразу взяв мапу, накреслив план дій і запропонував виконувати його. Ну, вони й погодилися, бо не знали, що робити.

– І який план?

– Ми перевіримо всіх навколишніх землевласників у радіусі двадцяти верст, бо далі злочинці навряд чи встигли втекти. Попередимо про небезпеку. Всі лікарі сповіщені, бо ж один із бунтівників поранений і йому потрібна допомога. Вони нікуди не дінуться! Я візьму їх! – Маєвський киває, рішуче рухає нижньою щелепою і дістає з шинелі револьвер. От же людина, ніяк без зброї не може. Заспокоює вона його, чи що. Я подивився, щоб револьвер був на запобіжнику, а то всяке може бути.

– Графе, а звідки відомо, що саме бунтівники напад скоїли? Може, просто кримінальники якісь? На кшталт тих польських ведмежатників, які, пам’ятаєте, у Ромнах банк пограбували.

– Ні, це політичні. Ти чув, щоб кримінальники з жінками на справу йшли?

– Ну, буває, що жінок підсилають, вони снодійне у вино кинуть, відома схема.

– То ж зовсім інше! А тут жінка сама пройшла у вагон, браунінг наставила, та так впевнено, що жандарми, не діти ж якісь, вимушені були підкоритися. Такі жінки тільки у бунтівників є!

– Ну, графе, воно не все так просто, і різні жінки усюди є. А що поліція каже?

– В поліції теж вважають, що це бунтівники. Бо ніхто не чув, щоб кримінальники з бомбами працювали, а бунтівники – частенько. Дуже досвідчені та зухвалі бунтівники. Серед білого дня пограбувати поштовий вагон! Мабуть, заздалегідь потурбувалися і про схованку, що ось досі не можемо їх знайти! Але знайдемо! Я знаю, як шукати! Під моїм керівництвом зашморг затягнутий і негідникам не втекти!

Маєвський аж підводиться і кланяється, наче не в санях сидить, а на якійсь трибуні, перед натовпом, що заходиться в оплесках.

– Як думаєш, Іване Карповичу, орден мені за це дадуть? Георгія четвертого ступеня?

Дивиться на мене, а я за револьвером слідкую, бо дуже вже мрійлива граф людина, усяке встругнути може.

– А мусять же дати?

– Графе, а вам не здається, що ніхто нападників не чекав? Тобто, може, і чекав, але в іншому місці, – кажу я, щоб не відповідати прямо на запитання Маєвського. Бо це ж дурість якась – ще не спіймати нікого, а вже про ордени мріяти.

– Ви про що, Іване Карповичу? – Климентій Євграфович помітно дратуються, бо ж тільки йому дозволено судження з цього приводу висловлювати.

– А ось самі подивіться. План нападників же був зірваний. Той офіцер утрутився, потім інші підтягнулися, потяг почав гальмувати, і нападникам довелося вистрибувати у сніг раніше, аніж вони планували. Якщо й чекали їх, то далі. Бо ж якби не офіцер, вони б тихенько зістрибнули геть в іншому місці. І втекли б, ніким не помічені. Та випадковість примусила стрибати раніше.

– Тоді хто їх забрав?

– Ось цього не можу знати. Але можна пошукати ті сани, які чекали нападників.

– Всі дороги перекриті!

– На дорогах шукають трьох злочинців із жінкою та пораненим. А ось той, хто чекав і не дочекався, був один. Треба опитати, чи не бачили такого самотнього візника на санях. І він, скоріше за все, не з селян, хтось чужий.

Климентій Євграфович невдоволено закрутили головою. Вони ж уявляли себе великим полководцем, думали, що ото купа прочитаних книг дала такі знання, що він легко знайде злочинців сам, а тут йому якийсь мужик указує. Але ж правду кажу.

– А куди ми зараз їдемо? – спитав я, щоб збити господаря саней з поганих думок.

– До Боротянки. Це останнє село, яке поблизу і яке ми ще не відвідали. Хочу перевірити, чи все у Володі добре, і попередити його.

У Боротянці був будинок Володимира Боротянського, молодого панича, спадкоємця колись славетного та багатого роду, який останнім часом захирів до того, що коли батько Володимира помер від надмірного вживання солодких наливок та гірких настоянок, то сусідам-поміщикам довелося збирати гроші, щоб похорони провести, бо після покійного залишилися самі борги. Невдовзі Володимир повернувся до маєтку і почав там господарювати. Був він до землі не привчений, нічого не розумів, і спочатку дурили його, хто хотів. Але виявився в нього хист до комерції, то поступово не тільки борги віддав, але й заробляти почав і вибився в люди. Климентій Євграфович був давнім товаришем Володимира, як і він, кар’єри на службі побудувати не зміг, повернувся до маєтку, але не за справи взявся, а поринув у нечуваний світ мандрів та пригод. На книжки та журнали витрачав усі скромні доходи з маєтку. Ну, не тільки на це.

– А що за шинелька на вас така, Климентію Євграфовичу?

– О, це шинель офіцера бурської армії! Замовляв аж із Парижа! – хвалиться Маєвський, а я подумки міркую, що шинелька не по наших морозах, бо онде як тремтить граф і ховається під теплим кожухом, що є в санях.

– Ось дивіться, що ще в мене є! – хапається він за торбу і починає показувати. – Ніж німецької сталі – дріт ріже, й іржа його не бере! А ось кресало, на випадок, якщо опинишся десь у лісі й не буде чим багаття розпалити. А ще ось годинник бачите який у мене! З компасом! І планшет для мап, щоб у поході легко було орієнтуватися! А ось сірники фосфорні, які при будь-якому дощі запаляться! Фляга похідна, до речі, не бажаєте?

– Та можна, – знаю я, що у графській флязі завжди щось серйозне є для зігріву. Ковтнув, а там щось дивне. – Самогон, чи що? – питаю і дивуюся, бо нехай мужики на свято таке дудлять, а пани люблять коньяк чи хоча б горілочку очищену.

– Це, Іване Карповичу, віскі.

– Хто?

– Віскі, напій такий американський, його всі ковбої та інші герої, що воюють з індіанцями, п’ють.

– На самогон схоже.

– Та ну ви що, ви смак розберіть! Тільки одразу не ковтайте, а погойдайте у роті.

Ось так Маєвський з фляги набрали і щоками водять, наче зуби полощуть. Ну, і я так зробив. І от, знаєте, пішов смак. Наче самогон, а наче і не самогон, таке смачненьке виявилося.

– Ну, як вам?

– Та знаєте, графе, непоганий напій! Наче дубком віє.

– Це віскі у дубових діжках настоюють, – поважно каже граф.

Ото віскі те нам так душу зігріло, що незчулися коли доїхали до Капітанівки. А там на дорозі десяток козаків стоять, рогатку зробили, щоб ніхто не проїхав.

– Хлопці, а не проїздивтут хтось на санях, не з місцевих, міський хтось? – питаю в козаків.

– Міський? Та був учора один. Казав, що продавець посуду. Змерз він дуже, аж трусився весь. Але тут зупинятися не схотів, поїхав до Ромен, – розповів десятник.

– Климентію Євграфовичу, так це ж те саме, про що ви мені й говорили! – дивлюся на графа, а той здивувався, бо не второпає, про що я. – Та ви ж здогадалися, що, може, спільник нападників сам міг на санях пробиратися! Як ви точно вгадали! – це в мене ще з контори звичка, щоб не тільки знайти і розкрити, але й так доповісти, щоб начальство відчуло, наче тільки його старанням і розумом усе зробилося.

– Ага, точно, пригадую, – киває Климентій Євграфович.

– То, мабуть, пошлемо когось до Ромен, пошукати того чоловіка, може, справді причетний він? – так наче вголос розумую, а сам дивлюся на Маєвського.

– Так! Приставе, бери півдесятка козаків і поспішай до Ромен! Пошукай там міщанина на санях, – наказує граф. Ось що-що, а наказувати він уміє. Такий серйозний сидить, одразу видно, зі знаменитого роду, магнат цілий.

– Та де ж його шукати? – трохи перелякано питає пристав. Ох і поліція. Ну хіба ото міг я у конторі таке спитати? За що мені гроші платять, коли я питаю, «де шукати?»? Пристав спитав, а Маєвський на нього дивиться грізно, метикує, що відповісти.

– По готелях подивися, постоялих дворах, у лікарні спитай. Бо як змерз дуже, то, може, захворів, – навчаю я цього пристава. – І козаків розпитай, як виглядав, що в нього за кінь і що за сани! Тільки швидко щоб! Так же, Климентію Євграфовичу?

– Так! Швидко!

Пристав із частиною козаків до Ромен подався, а ми поїхали до Боротянки. Туди шлях пробитий був, але вузенький. Як назустріч їде хтось, то доводилося зупинятися, у сніг вриватися, щоб дати нам шлях. До села доїхали, тепер треба було трохи вулицею і праворуч, на пагорб, де на віддалі від села стояв панський будинок. Ми до нього, а там цілик. Наче ніхто з маєтку і не виїздив. Що за дива? Невже не їздив панич нікуди після нічної завірюхи?

– Зараз я спитаю в селян, – кажу Климентію Євграфовичу, який трохи розгубився через сніг. Бо ж зрозуміло було, що по такому снігу та ще на горбок нізащо не виїдемо.

Я ж із саней стрибнув і побіг до найближчої хати. Постукав, відчинили мені.

– Доброго дня. Я до пана вашого, у справі. А дорога до панського будинку снігом забита. Вдома він?

– Та наче вдома, – каже господар, років за п’ятдесят чоловік із сивими вусами.

– А чому дорога не почищена?

– А наказу не було. Мабуть, береже пан гроші, не хоче платити за чищення. Думає, як вітер надув сніг, так і здує.

– А слуги як звідти ходять?

– Та які там слуги? Це у батька його, покійного Бориса Сергійовича, слуг ледь не півсотні було. А цей усіх звільнив, залишив тільки кухарку. Так вона поруч у флігелі живе, їй нікуди ходити не треба.

– А чи не проїздили тут учора люди якісь чужі?

– Ні, вчора не бачив. Та й хто буде їздити по такому снігу? Всі по хатах сидять. А що сталося, що ото козаки тут? – питає мужик, і бачу я в очах його хвилювання. Чого це йому хвилюватися?

– Та розшукують одних. А ти чого злякався?

– Та як чого, мене знаєш як різками пригостили, коли в нас тут мужики землі вимагали? Кілька місяців сісти не міг! Тоді теж козаків нагнали, все село оточили, не втечеш. А зараз що?

– Зараз усе по-іншому, не хвилюйся.

Подякував я дядькові, вийшов із хати.

– Ну, що там? – питає Климентій Євграфович.

– Так кажуть, що вдома господар.

Дивимося ми на панський будинок. Онде ряд вікон, добре ж видно дорогу, на якій цілий загін товчеться. Але Володимир той не поспішає гостей зустрічати.

– І що робити? – розгубився Маєвський. Мабуть, про таке в його книжках написано не було.

– Та доведеться лізти, – я кожух скинув, бо важкий і не замерзну. – Що передати товаришу вашому?

– Яз вами піду, – каже Маєвський.

– Складний підйом, – попереджаю його.

– Я – сильний! – каже він і хапається за гвинтівку.

– А ось це залиште.

– А що, як там у будинку бунтівники?

– У вас же револьвер є, цього й досить. Ходімо, як бажаєте.

Ото й полізли ми нагору. Я перший, Климентій Євграфович за мною. Снігу аж по груди, не йдемо, а пливемо. Найважче спочатку було, бо під пагорб снігу намело найбільше. Вище видерлися, менше снігу стало. Дивлюся, що попереду на схилі зовсім небагато снігу, але туди ще долізти треба. Я першим іду, торую шлях, граф позаду крекче.

– Зачекайте, – хрипить Климентій Євграфович. Весь він розчервонівся, дихає важко, хапає ротом повітря, наче риба на березі. Незвичний він до навантажень, усе ж дома з книжками сидить. А мені хоч би що, трохи тільки упрів. – Не думав, що так важко по снігу!

– Ну, давайте відпочинемо, – кажу і дивлюся на будинок. Онде з димаря дим валить, опалюють, є хтось удома. Чому ж нас досі не помітили? А будинок величенький, побудований ще у часи кріпацтва, палац цілий. Жити тут може і сто людей, усім місця вистачить. Але зараз живе тут значно менше, і такі хороми ні до чого. То он, бачу, господар залишив під житло лише кілька кімнат, а інші зачинив, і стоїть більша частина неопалена. Правильно зробив, бо скільки б грошей зараз у трубу викидав.

– Ну, ходім, – каже Климентій Євграфович, і з ним ліземо далі до будинку. Ще раз зупинялися відпочивати, аж нарешті на пагорб здерлися. На самому верху снігу майже по пояс, бо ж заважав будинок вітру здувати. Дивно, що не чищено зовсім. Онде курить димар у флігелі, це, мабуть, де кухарка живе. Туди теж сніг не почищений. Невже пан сам собі їжу готує? Я ось невеликий пан, та й то з Уляною Гаврилівною якось веселіше.

Оглядаюся, коли бачу, наче хтось у вікно визирнув. Між тим Климентій Євграфович почали пробиватися до дверей, знову захекалися. Нарешті долізли, постукали.

– Володимире! Володимире!

Я стояв позаду і про всяк випадок засунув руку в кишеню кожуха, де в мене був револьвер. Ще з охоронного відділення зрозумів я, що краще сто разів дарма мати під рукою револьвер, аніж одного разу не мати його в потрібний момент. Ну, і навколо дивлюся. Дивно, що жодних сараїв поруч немає. Мабуть, господарські будівлі за палацом приховані, щоб не видно було знизу.

– Володимире! Це Климентій! – граф стукав у двері з усієї сили, не почути його було важко.

Нарешті відчинили нам. Молодий хлопець у халаті та капцях на босу ногу. Він чхнув і закашлявся у хусточку, яку тримав біля рота.

– Климентію! Доброго дня! Радий вас бачити! – він казав і кахикав, аж горло дерлося. – Вибачте, що в будинок не запрошую, але захворів я. Застуда, ледь на ногах тримаюся, чхаю та кахикаю. А це ж зараза приставуча, то намагаюся нікого не заразити, навіть кухарці наказав не приходити.

Він знову закахикав, та так, що аж страшно стало, що порветься горло його.

– Чаю з малиною попий. Може, привезти тобі лікаря з Ромен? – схвилювався Климентій Євграфович.

– Та не треба, дякую, я кілька днів відлежуся, і все буде добре. А ви у якійсь справі?

– А, так, – згадує граф, який уже й забув, чого ми прийшли, перейнявся хворобою панича. – Володю, тут дещо сталося.

– Що саме?

– Бунтівники пограбували потяг. Узяли поштовий вагон, забрали купу грошви і вистрибнули біля Чорного гаю. То можуть у будь-який момент завитися.

– Та вони, вже, мабуть, далеко звідси, навіщо їм тут вештатися?

– Ні, дороги перекриті, вони б не встигли втекти. До того ж, у них поранений. Їх троє, два чоловіки та жінка.

– Жінка? – дивується Боротянський. – Заручниця, чи що?

– Ні, з ними була, теж злочинниця, надзвичайно небезпечна.

– Небезпечна? – панич на те.

– Так, дуже небезпечна, вбила щонайменше двох: одного офіцера і жандарма! – наче у захваті каже Климентій Євграфович. Ну, це у панів буває, люблять вони незвичайних жінок. Чим більше вструже, тим більше їм цікава. Пам’ятаю, як їх благородь штабс-капітан Мельников захопилися колись дівкою, яка отруїла свого дядька-фабриканта, щоб отримати спадок і передати гроші бунтівникам. Інший би тримався від такої подалі, а Мельников усе стогнав та вірші писав. Оце, дивлюся, і Боротянський, як почув про вбитих жінкою, так зацікавився, аж кахикати покинув. А граф продовжує:

– Окрім неї, ще двоє чоловіків, один із них поранений. Вони зараз десь поблизу ховаються, але ми їх знайдемо. Коло звужується, і їм не втекти! Я затягну зашморг на їхній шиї, – каже граф і ногою тупає. – Ці мерзотники заслуговують на шибеницю і на ній скоро опиняться!

Володимир якось ніяково посміхається.

– Ти такий войовничий, Климентію.

– Просто злочинці мусять відповісти! А ти, Володю, будь обережний. Якщо побачиш когось незнайомого, то не ризикуй. Ті негідники озброєні і небезпечні. Вони вбили двох офіцерів і кількох жандармів, ще кількох поранили. В них навіть бомби можуть бути. То не підпускай їх близько, а вбивай на відстані! – Маєвський трусить головою так, наче за ним великий досвід убивств і здаля, і зблизька. Хоча не певен, що він у своєму житті бодай курку зарізав. Але в панів ото буває, що надумають собі бозна-що і далі за тим бозна-чим женуться. Он як ті ж бунтівники, більшість із яких могли жити й горя не знати, бо ж із заможних родин, з освітою. Живи та радій, а вони ні, лізуть, хто на каторгу, а хто й під кулі.

– О Господи! Такі ж тихі краї в нас були! – зітхає Володимир і знову кахикає, переступає голими ногами в капцях.

– Були і будуть, коли я тих мерзотників спіймаю! Оцими руками пристрелю, наче собак скажених! – граф щось зовсім розійшовся, і Володимиру аж якось ніяково через нього.

– Климентію, ти наче якийсь кровожерливий варвар. Менше читай пригодницької літератури.

– До чого тут література? Я – вірний син своєї Вітчизни, завжди на її сторожі! Готовий пролити кров за царя та Вітчизну! – аж кричить Маєвський, вже і мені за нього соромно.

– А у вас зброя є? – питаю я, щоб змінити тему розмови.

– Є. Револьвер та дві рушниці мисливські, покійного батька, – киває Володимир і знову кахикає, потім сякається у носовичок, який все тримає при роті.

– Погано, що ти сам живеш, – це вже авторитетно заявляє Маєвський. – Може б, кількох мужиків попросив пожити? А то будинок далеченько від села.

– Не треба. На вікнах ґрати, двері дубові. Мене два роки тому пограбувати хотіли, то я подбав про безпеку. – Володимир каже і тут уже починає так кахикати, що, здається, всю горлянку собі вирве.

– Ну то добре, Володимире, не буду тримати тебе на холоді. Одужуй, відпочивай, але тримай револьвер під рукою і раптом що, куль не шкодуй. Тих негідників треба вбивати, наче отруйних змій! Каменюкою розбити голову! – граф у захваті від власної войовничості аж кулаки зціпив. Буває, люди крові не бачили, пороху не нюхали, а такі войовничі, наче дикуни, аж дивно. А ще ото справді, начитається книг пригодницьких і сам себе відчуває їх героєм. Наче доросла людина, а як хлопчак.

– Дякую, Климентію. Раптом що, стрілятиму, – і знову кахикає господар.

– Я за день-два заїду, провідаю.

– Та не хвилюйся, Климентію, краще тих бандитів знайди.

– Це вже обов’язково! Всі люди їх шукають, он навіть Іван Карпович приєднався.

– А, це ви ото з хутора Курбани? – дивиться він на мене уважно.

– Так точно, – кажу. – А від застуди картопельки наберіть у чавунок, зваріть, воду злийте, а картоплею подихайте. Або ж до лазні сходіть, то взагалі найкращий варіант.

– Дякую за пораду, – і знову кахикає, аж боляче слухати.

– То підемо ми, щоб ви ще більше не застудилися, – кажу.

Ну, ми і пішли. З гори воно не вгору, скотилися якось, сіли в сани й поїхали на Капітанівку. Там зіткнулися з приставом, якого до Ромен посилали.

– Знайшов міського! У готелі «Мюнхен» номер знімав. На санях приїхав! – доповідає пристав Климентію Євграфовичу, а мене й не помічає наче, бо я ж хто, я – мужик.

– І де він? – вимушений питати я, бо граф трохи розгубилися і дивляться на мене.

– У готелі, – неохоче відповідає пристав.

– Наказ же був арештувати!

– Так він непритомний, марить, – пристав позіхає, щоб показати, що зі мною йому розмовляти нецікаво. – Я до номера зайшов, а він у ліжку стогне, марить, розмовляє з кимось, хоч там нікого більше немає. Як його арештовувати? Нехай одужає, тоді вже.

Дивиться на мене тупими очима, і горілкою від нього тхне, тобто встиг десь до кабака забігти, хильнути чарку-другу замість того, щоб наказ виконати. Я тільки рукою махаю.

– Дурню, та його вже зараз і близько в готелі немає! Втік!

– Як із чинами поліції розмовляєш, мужик! – як підхопився, очі аж виблискують від гніву. Оце вони всі такі. Як роботу робити, то кебети немає, а як хвоста розпушувати, то великі майстри. – Та я тебе зараз у холодну!

– Заспокойся! – строго каже Климентій Євграфович, який з нижніми чинами розмовляти вміє. – Повертайся до Ромен і арештуй, хоч той чоловік непритомний, хоч який. Затримай!

Климентій Євграфович із сином губернатора разом вчилися, дворянин, поважна людина, то пристав під козирок узяв і побіг виконувати.

– А ви б, Іване Карповичу, обережніше зі словами. Все ж таки справді поліція, – обережно каже Маєвський.

– Вибачте, Климентію Євграфовичу, зірвався.

Тут прискакує до нас козак, запрошує до Капітанівської школи на важливу нараду. Ну, не нас, звісно, а Климентія Євграфовича, але й я поїхав. У школі зібралася купа всякого начальства і з повіту, і з губернії. Усі верещать, гримають, тупають, наказують та вимагають. Ну, воно завжди так, що чим менше результату, тим більше крику. Так розумію, що не знайшли бунтівників, хоч дороги перекриті, а всі маєтки перевірені.

– Петербург вимагає якнайактивніших дій для розкриття цього зухвалого злочину! – це сам губернатор волає, наче його не чутно. – Негідників має бути покарано!

– Треба почати обшуки! – це вже начальник губернської поліції. – Бунтівники переховуються у когось із мужиків! Всі села, всі хутори пройти, кожну хату перетрусити, у кожний льох зазирнути і знайти! Канчуків не берегти, розв’язати язики мужикам!

Аж репається пан начальник. А я слухаю і дивуюся цим дурницям. А ще тому, що всі інші мовчать і слова поперек не кажуть. Хоч розуміють, що дії такі зовсім незаконні. Довелося мені нагадати про закон. Тільки перервали мене на півслові.

– Надзвичайна ситуація потребує надзвичайних дій! – гримить поліцмейстер.

– Злодії мусять бути покарані! Жорстоко! – додає губернатор. – Ми мусимо показати свою рішучість!

– Але ж закон…

– Повальні обшуки! Кожну хату, кожен сарай перерити і знайти мерзотників! – кричить поліцмейстер. – Весь повіт рачки поставити, а витрусити бунтівників!

Всі замовкли і головами кивають. Мені б так само треба було, але ото поза службою якось забув я, що не треба розумувати, особливо перед великим начальством. Хотів, щоб не наробили дурниць, пораду хотів дати на користь улюбленого Отєчєства.

– Ваше високоблагородіє. В яких це хатах мужицьких злочинці могли сховатися? Та в кожній хаті народу повно! Зараз же зима, корови теляться, частенько і телят до хати беруть. Ну куди ж іще троє бунтівників улізе, та з них один поранений і одна жінка? Бунтівники-то з благородних, та вони і дня в хаті мужицькій не висидять, де сплять на долівці, а до вітру в мороз на гнійник треба бігати! До того ж неможливо в село заїхати на санях чужим, щоб хтось та не помітив! Неможливо, це ви в будь-кого спитайте. А як і заїдуть, так свої ж діти рознесуть по селу. Не сховатися бунтівникам у селянській хаті. То не треба по хатах шукати, бо нічого там не знайдете, а нападників проґавите і людей роздратуєте, бо ж козаки коли обшук роблять, то канчуків таки не жаліють і спини мужицькі не бережуть. Навіщо ж своїх людей проти себе наставляти?

Кажу так спокійно, а на мене вирячилися всі, наче я не слушну думку висловлював, а государя імператора лаяв.

– Хто це такий? Ти як посмів, мужик, голос подавати! – як заверещить пан губернатор. – Ану геть звідси! Геть!

– Вивести його звідси! Забрати! – кричить поліцмейстер.

Тут підхопили мене два поліцейські під білі рученьки і потягли до виходу. І жодна добра душа за мене не вступилася, боялися гніву начальственного. Ну, геть так геть. Виштовхнули мене зі школи, іншому б і мемелів дали, а мені побоялися, бо знали, хто я такий, що в охоронному відділенні служив.

Випхали. Що ж, воля ваша. Але справи я не покинув, бо видавалася вона мені дуже цікавою. Бачу, сани їдуть. Спитав куди, кажуть, що на Ромни, попросився, узяли. Їхав власник лісопильні з Ромен.

– Оце поїхав ліс подивитися, бо ж узимку краще за все дивитися. Всі огріхи і недоліки видно, нічого не сховається. Повертатися став, а тут усі дороги перекриті. Разів десять уже мене обшукували, вже всі гроші витрусив козакам, – бідкався мужик.

– А що їм до вас? Шукають же трьох благородних?

– А козакам байдуже, кого шукають. Кажуть, що відвезуть у холодну, кинуть на тиждень, щоб розібратися, хто я і що я. В холодну мені не хочеться, я ж не волоцюга якийсь. То платити доводилося, щоб не чіпали. Отак усі гроші і витрусив. Тьху, не пощастило як. Ще й гайок, який придивлявся, поганенький виявився, – зітхає чоловік.

– То ви, мабуть, усі гаї тутешні знаєте?

– Звісно, знаю. Вже двадцять років, як ліс пиляю.

– А от Чорний гай, він чий?

– Казенний. Але будуть його продавати цієї весни. Хороший там ліс, але не влізеш поперед паничів. Взагалі зараз важко стало, бо вивели ліси. От мій батько каже, що як малим був, ліси вздовж усієї Сули на багато верст були. Непролазні ліси. А зараз що? Гайки жалюгідні позалишалися острівцями, ні з чим і працювати. У мене кум до Сибіру виїхав, так там, каже, лісу стільки, що й уявити важко. Хоч рік, хоч десять пиляй, а його менше не стане. Розкішні місця, але холодно там. А я ото морозу не люблю. Якось поїхав ліс дивитися і заблукав. Мороз був страшний, аж кора у дерев у лісі репалася. Окрім морозу, ще й хуртовина. Нічого не видно, заблукав швидко. Коли зрозумів, що не виберуся, то коня випряг, сани перевернув, снігом обклав, наче хатку зробив. Полози зняв, заліз усередину, сокирою їх зрубав потроху, вогонь підтримував. Не стільки для тепла, скільки щоб не заснути. Бо як мороз, то не можна засинати, інакше не прокинешся. Тоді не заснув я, але змерз страшенно. Вранці, коли виліз, то виявилося, що лише кроків за сто від шляху був. Ледь до села доплентався. Там на два тижні звалився з застудою. І після того страшенно боюся я холодів, а зиму взагалі ненавиджу. Є в мене мрія назбирати грошей та поїхати кудись на південь. У Криму ліси є та й на Кавказі теж, – каже мужик і наганяє коня. Сам сидить на купі сіна, на капусту схожий. Бо два кожухи один на один одягнені, а зверху ще й башлик. Шапка тепла, рукавиці зі смухом. Так дядько одягнені, що найлютіший мороз переживуть і не помітять.

Довіз він мене до Ромен уже в сутінках. Я побіг до готелю. Як і чекав, пристав нікого там не арештував. Утік пожилець. То був хворий непритомний, а то зник, залишивши і коня, і сани. В готелі записувався він ніжинським міщанином Іваном Ковтуненковим, але паспорт у нього був, скоріше за все, фальшивий. Подивився я коня та сани. Справний кінь був, і сани міцні, на чотири сидіння розраховані, ще й для багажу місце. Якраз під бунтівників. Та оскільки дороги перекриті були, та й у ніч ніхто саньми не поїде, то пішов я на вокзал. Виявилося, що нещодавно потяг на Київ відійшов. І в потяг той сідав чоловік, схожий на втікача з готелю. Звісно, міг він зійти вже на наступній станції, але якщо справді хворий, то навряд чи б дуже вже вихилясував. Я з’ясував, у який вагон він сів, і дав телеграму приставу Воронькові в Київ. Попросив перевірити людину.

Після вокзалу пішов до земської лікарні, де лежали поранені офіцери та жандарми. У відділення до офіцерів мене не пустили, та й не балакали б вони з якимось мужиком. А ось жандарми виявилися хлопцями балакучими, розповіли про пограбування.

– Ми на пероні стояли, чекали, коли гроші привезуть. Коли підійшла вона, та панночка, білява така, обличчя ніжне, губки рожеві, лялечка. Вона до нашого ротмістра підійшла ще у Ромнах, щось спитала. А він же, хоч жоната людина, одразу захопився нею. Щось там почав балакати, розповідати, як він бунтівників ловить, стріляє з двох рук і все таке. Прибріхував страшенно. А жінка та йому в рот дивиться, оченятами кліпає, наче страшенно захопилася. Артистка. Тьху! – каже один із жандармів, якого я пригостив тютюном. У жандарма губи наче вареники, бо дісталося їм. Ще вухо перемотане і плече. Двічі поранений.

– Коли раптом гроші привезли. Ротмістру треба було їх приймати. Жінка сказала, що зайде в гості, коли потяг рушить, і пішла. Наш ротмістр аж зі штанів вистрибував. Наказав мені бігти до ресторану станційного, купити там шампані, букетик квітів оранжерейних та тістечок! От же собака блудливий! Як так можна?

– Ну, це ж пани, у них ото засвербіло в штанях, і про все ладні забути. В мене у самого такий начальник був. Так а що далі? – розпитую.

– Я до ресторану побіг. А там букетів не було. Поки послали за ними в оранжерею, поки привезли, я весь нервами зійшов. Бо ж без букета повернутися не можу, ротмістр наш за невиконання наказу одразу по зубах дасть. Але й потяг ось-ось рушить. Як запізнюся на нього, то теж кулаком пригостить ротмістр. Оце так нам, простим людям, і живи. Ліворуч кулацюга, праворуч кулацюга, попереду – канчуки, а позаду гауптвахта. Тьху!

– Але на потяг устиг? – здогадуюся я.

– Та встиг. Біг пероном, як ото клоун. Шампань в одній руці, корзинка з тістечками в іншій, букет у зубах. У перший вагон ледь застрибнув. То довелося через весь потяг плентатися, бо ж наш вагон останній був. По дорозі мене та жінка перестріла. Посміхнулася, коли шампань та букетик побачила. Попросила передати ротмістру, що зараз підійде. Я їй хотів сказати, що не треба, що за інструкцією і мене вже хлопці мусять не пускати, не відчиняти двері до самого Кременчука. Але ж дивлюся на неї й розумію, що забув наш ротмістр про всі інструкції, така вона гарна. От не повірите, ну янголятко якесь!

– Вона сама була чи з кимось їхала?

– Підходила сама, а у вагоні сиділа поруч із двома чоловіками. Я на них тоді й уваги не звернув, тільки на неї дивився. Так замріявся, що аж перечепився, коли йшов. Ледь шампань не розбив. Потім вже уважніше йшов. Постукав у двері нашого вагона, мені сам ротмістр відчинив. Напахчений, очі палають, які там у біса інструкції. Ото так при дверях і стояв, наче швейцар. Навіть не замикав їх. Коли прийшла красуня. Він їй вклонився, запросив до вагону й одразу провів до секретної кімнати.

– Куди?

– До секретної кімнати. Поштовий вагон на дві частини розділений. В одній охорона, тобто ми, а в іншій – гроші, поштові відправлення. Секретна кімната мусить бути зачинена, заходити до неї не можна не те що стороннім, але й охороні! А ротмістр узяв і завів туди гостю! Чую, як шампанське відкоркував, щось там заливає далі, потім двері до кімнати зачинив. Ми з хлопцями сидимо, тільки головами крутимо, що зовсім ротмістр наш берега пустився. У нього ж жінка – донька полковника, характерна баба, як дізнається, на порох зітре! Куди лізе дурень? Але ж мовчимо, бо тільки слово поперек скажи йому, як одразу кулаком у зуби пригощає. Сидимо тихенько, слухаємо, як колеса стукають, коли наче щось упало в секретній кімнаті. Ну, мабуть, розійшлися голубки, то ми й не здивувалися. Коли виходить із кімнати та жінка і в руках тримає браунінг. Невеличкий такий, наче іграшковий. Каже, щоб ми руки підняли і до стіни ставали. Ну, ми всі отетеріли, бо всякого чекали, але не такого. Я аж не повірив спочатку, думав, що ввижається мені, бо воно ж таке, як янголятко, а тут браунінгом погрожує. Я так обережно кажу, щоб поверталися до пана ротмістра і не дуріли, а вона мені по зубах рукояттю браунінга. Така ж тендітна, а як вдарила, я і впав. Усі губи розбила. І браунінг до голови мені наставила, сказала, щоб не дурів я. Куди вже дуріти? Стали ми з хлопцями до стінки обличчями, як жінка і наказала. Я краєм ока встиг помітити, що ротмістр наш на підлозі в секретній кімнаті лежить. Зі скривавленим обличчям і зв’язаний.

– Якщо хоч хтось рипнеться, вмить отримає кулю! – сказала нам жіночка. І такий уже голос у неї янгольський, прямо мед. Оце так! Вона мені губи розбила, а я про голос її думаю. Кажу ж, надзвичайна жіночка! Вона підійшла до дверей, двічі постукала. Їй відповіли. Вона двері відчинила, запустила до вагона двох чоловіків. Один чорнявий такий, трохи на жида схожий, а інший – білявий. З револьверами вони і з валізою. Кинулися одразу до секретної кімнати. Вивантажили там усі гроші і коштовності з ящиків до валізи, з якої вивалили цілу купу газет пом’ятих.

– Газети – це щоб здавалося, що валіза повна? – здогадуюся я.

– Так точно. Ото вони забрали все і сіли перекурити.

– Перекурити? – дивуюся я. – Не тікали одразу?

– Ні, не тікали. Сидять, цигарки курять, спокійні такі. В мене б уже серце від хвилювання вискочило, а ці наче не потяг грабують, а до театру прийшли. Курять мовчки, потім чорнявий до вікна поліз.

– Поліз до вікна? – не дуже розумію я.

– Так, у нас же вагон не звичайний, вікно лише одне, під стелею, заґратоване. Ото в нього чорнявий і дивився, стіл підставив, щоб зручно було.

– А що він видивлявся?

– А бозна. Наче чекали на щось. Хоча що там чекати, коли самі поля навколо? Сидять ото, ще по одній цигарці запалили, жінка, до речі, теж! Така ж, наче янголятко, а курила що той ломовий! Я ото краєм ока дивився, а мені чорнявий по мордасах дав, прикрикнув, щоб стояли під стіною й анічичирк. Стоїмо, звісно, проти револьверів не підеш. Коли той чорнявий каже: «Чорний гай – за двадцять хвилин». І почали збиратися.

– Він сказав, що Чорний гай за двадцять хвилин буде?

– Ні, Чорний гай уже почався. Він же уздовж залізниці тягнеться, довгенько. Ми вже попід ним їхали. Чорнявий почав нас із хлопцями заводити до секретної кімнати, мабуть, хотіли нас там зачинити. А тут прийшов офіцер.

– Звідки він узявся?

– А їх ціла кумпанія їхала, кудись на південь. Я коли в Ромнах у ресторан бігав, то бачив їх, як вони шампань докупляли, хоча вже були добренькі. І я чув, як той офіцер розповідав товаришам, що зустрів надзвичайну феміну, з якою неодмінно познайомиться. Мабуть, потім пішов її шукати у вагонах, весь потяг пройшов, аж нарешті до нашого вагона причапав. І ось тут, уявляєш, картина. Нас примусили руки за голову поскладати, заводять у секретну кімнату, а тут офіцер, посмішка на все обличчя, в одній руці пляшка шампаню, в іншій коробка цукерок. Потім, як побачив нас, то очима залупав.

– Зачекай, а що, нападники двері у вагон не зачинили?

– Ні, забули, мабуть. Значить, стоїть офіцер, бачить морду мою скривавлену, руки за головою і потроху починає дотумкувати, що ж воно відбувається. Кидає цукерки, вони у нього в правій руці були, хапається за револьвер на боці. А нападники на нього тільки дивляться. Не чекали. Мабуть, були впевнені, що зачинили двері, а тут цей із шампанем та цукерками. Він уже майже вихопив револьвер, коли та жінка його застрелила.

– Жінка? – дивуюся я.

– Жінка. Скажена дівка! Вона ж браунінг свій іграшковий з рук не випускала. Двічі поцілила, але офіцеру пощастило, що одна з куль у пляшку з шампанем влучила. То він вибігти встиг і закричати. Його затягнули, дострелили, але товариші офіцерові почули постріли, прибігли. Нападники давай стріляти, офіцери теж не барилися, почалася справжня війна. Ми з хлопцями попадали на підлогу, лежимо і Богу молимося, щоб не поцілили в нас. А там кулі гудуть, наче бджоли у садку. Потім чуємо, гальмує потяг. Мабуть, машиніст постріли почув. Бунтівники сперечатися почали. Чорнявий кричав, що рано ще стрибати, а білявий, що як потяг зупиниться, то не втечуть. Виламали двері й зістрибнули. Жінка теж, навіть не вагалася, кажу ж, чорт, а не баба! І валізу прихопили з собою, в якій гроші та інше. Потяг ще проїхав трохи і зупинився. У вагон офіцери заскочили. Дивлюся, нашого одного вбили. Куля прямо в голову поцілила, не пощастило. Розв’язали ми ротмістра, він розумів, що тепер йому суд і ганьба, тільки кров’ю спокутувати можна, то схопив револьвер і побіг за злочинцями. Офіцери теж, бо хотіли за товариша помститися. Ну і ми, бо ж люди служиві. Вистрибнули і біжимо по рейках. Легко бігти, бо сніг почищений. Але тільки кілька кроків убік – і вже по пояс у снігу, а то й по груди. Бунтівники вбік узяли, хотіли до гаю дістатися. І зав’язли. Ми до них, а вони давай стріляти. Ротмістра нашого першим і вбили, бо ж він від розпачу навіть від куль не ховався, бідолаха. Отак-от відповів за ганьбу свою.

Служивий зітхає, на очах у нього з’являється сльоза.

– Брате, а чи немає в тебе випити, пом’янути ротмістра нашого? – питає він і ледь не плаче.

– Дістану, ти розказуй, що там далі, а я дістану.

– Та не можу говорити, сльози заважають, – і як заплаче, наче дитина, у якої льодяник забрали.

Довелося збігати вициганити у медсестри трохи спирту, бо бачу, що інакше справи не буде. Як випив боєць, так трохи і заспокоївся.

– Як ротмістра вбило нашого, то вже під кулі ніхто лізти не хотів. Залягли, пострілюємо, так думаємо, що дочекаємося допомоги і візьмемо цих негідників тепленькими. До того ж, поранили ми одного з нападників, білявого, у плече, коли до гаю він біг. Чутно було, як скрикнув. Зовсім ми заспокоїлися, бо вже точно нікуди не втечуть. А тут та жінка кричати почала. Лаяти нас, боягузами називати, що не хочемо на чесний бій виходити. Нас-то як не називай, лише в піч не став, а офіцери образилися. Не протверезіли ще, мабуть. І пішли в атаку! Чесне слово! Ну що за дурні? – він перелякано дивиться на мене, бо розуміє, що ляпнув зайве.

– Та не хвилюйся, я ж теж із нижчих чинів, розумію. То що далі було?

– А далі бунтівники підпустили офіцерів поближче, а потім бонбу кинули. Як вибухне! Двох убили, інші зачманіли, попадали. А бунтівники тікати. До гаю того. А ми ж і стріляти не можемо, бо боїмося по офіцерах влучити. Коли вже нападники до гаю забігали, ми зробили кілька пострілів, але не влучили.

– Поранений теж біг?

– Ні, його інший тягнув.

– По такому снігу?

– Ага. Сам не знаю, як вони до гаю пробилися. І жінка ж із ними. Теж дерлася. Офіцери спробували далі переслідувати, але нападники стріляти почали, примусили залягти. Довелося чекати, поки на дрезинах допомога не підійде. Тоді вже пішли до гаю.

– Це до Чорного?

– Ага, Чорний. Ми по слідах ішли, бачили, що один бунтівник пораненого ніс, а жінка валізу з грошима по снігу тягла. От вони вийшли з гайка, а далі хтось їх чекав на санях. Підхопив і поїхав.

– Чекав, думаєш?

– Чекав! Звідки ж інакше тим саням узятися? Ми по слідах пішли, але ближче до вечора вітер почався, завірюха така, що нічого не видно. Мусили повертатися до потяга. А коли зранку пішли, то сліди вже геть замело всі. Бозна-куди вони поділися. Є цигарка?

– Є, пригощайся! – я-то сам не курю, але завжди при собі маю, бо немає кращого способу потоваришувати з простими людьми, аніж пригостити тютюном.

– Куди світ котиться? Та жінка, по ній же видно, що панна, шкіра біленька, ручки ніжні, важкої роботи не знала, а пішла у бунтівники. От навіщо то їй? Людей убивати? А потім до Сибіру чапати?

– З жиру собаки казяться. Багато у панів часу вільного і не треба на життя заробляти, то й дуріють з неробства, у бунтівники йдуть, – кажу я, як мене самого в охоронному відділенні вчили, коли пояснювали, звідки вороги государя з’являються. Але сам відчуваю, що не дуже-то й вірю в те, що кажу. Бо ж справді багато є такого в нашому рідному Отєчєстві, що виправити треба, змінити та покращити, і бунтівники не тільки дурниці балакають, коли про ці недоліки розповідають. Тільки не слухають їх. Не те що їх, навіть мене, вірного служаку, не слухають, бо хто я такий – мужик.

Хоч вірте, хоч ні, але тільки ото я подумав крамолу сю, як забігають до лікарні поліцейські. Десяток, не менше, і з ними сам пристав.

– Арештувати зрадника! – кричить і на пораненого жандарма вказує. Той аж цигарку випустив з переляку. – Як ти міг зрадити своїх товаришів та командира! – і як дасть кулаком. У ті самі розбиті губи, жандарм аж покотився. Оченята вирячив, нічого не розуміє. А я й не дивуюся зовсім. Бо ж треба місцевим щось доповідати до Петербурга, а що доповідати, коли зухвалих грабіжників не знайшли, навіть на слід не натрапили? Коли ворогів не знайшли, треба своїх бити, шукати винних. Ось із цього жандарма зробити цапа-відбувайла. Хоча це ротмістр у всьому винний, але ротмістр – офіцер, до того ж загинув героїчно, хто дозволить його пам’ять паплюжити? Інша справа – жандарм цей, простий мужик без зв’язків і грошей. Ото його крайнім і зроблять. Що з власної волі бігав у ресторан за шампанем, потім провів ту дівку до вагона і допоміг нападникам. Жандарм спочатку не погодиться, своє буде казати, але потім зламають його, все підпише, ще й розповість подробиці, як його бунтівники завербували. Це ж із панами цяцькаються, про закони пам’ятають і заборону тортур, а з нижніми чинами кулак у зуби – і вся розмова. Бо мужик, ніхто за нього не заступиться.

І знову, хоч вірте, хоч ні, а тільки оце подумав нову крамолу, як справник мене помітив та як тицьне пальцем, наче то багнет, яким він проштрикнути мене хоче.

– І цього взяти! Він – провокатор!

Кидається поліція до мене.

– Ваша благородь, на яких підставах? – аж трохи отетерів я, бо настала моя черга дивуватися. Така в нас країна, що рано чи пізно, а здивуватися доведеться. – За що? – кричу.

А мене кулаком у живіт, руки вивернули, обшукують, наче волоцюгу якогось чи конокрада.

– Револьвер знайшли! Бунтівник! – аж кричать поліцейські. Вони з Полтави, мене не знають, думають, що просто мужик.

– Дурні, подивіться, що на револьвері написано! – кричу їм. А там викарбувано, що це подарунок Київського охоронного відділення за вірну службу, і герб державний.

– Ваша благородь, він з охранки! – лякаються поліцейські і відсахуються від мене, наче від нечистої сили. Все ж таки є повага до нашої контори.

– Документ покажи! – хвилюється і сам поліцмейстер, бо ж охоронне відділення – установа серйозна, її краще зайвий раз не чіпати.

– Я у відставці… – починаю, було, я.

– У холодну, потім розберемося! – закричав із полегшенням справник і втік. Поліцейські стоять, дивляться на мене.

– Іване Карповичу, – вже на «ви» зі мною, рук не крутять, по кишенях не нишпорять. – Ми розуміємо все, але наказ є наказ.

Ось так опинився я у холодній. Аж сам собі не вірив. Тобто кілька разів у холодній я бував, але виключно по справах служби, коли треба було терміново щось довідатися. А от щоб просто туди потрапити! Такого не чекав. А ще звернув увагу, що халепа ця трапилася зі мною одразу після того, як крамольні думки в голові моїй з’явилися. Може, це Господь Бог мене вчить, що не треба дурниці всякі думати супроти правлячого дому? Не знаю.

З поваги посадили мене в окрему камеру, принесли на нари матрац і кілька ковдр, вибачилися, що холоднувато. Потім вечерю принесли. І маленький клаптик паперу. «Іване Карповичу, намагаюся Вас витягнути. А язик Ваш – ворог Ваш. Г-ф». Міг би Климентій Євграфович і не підписуватися, почерк його нерівний, наче хтось літери налякав і ось-ось розлетяться вони на всі боки, я й так упізнав. Поїв, ліг, у ковдри закутався і почав над справою думати, куди ж могли бунтівники сховатися.

Вже знав я, що мусив їх підхопити спільник на санях. Але він їх не дочекався, хоч чекав довго, аж: змерз. Тільки от чому не втік одразу, як постріли почув? Ще ж і бомба вибухнула! Або дуже відданий, чекав до останнього, а може, і не почув пострілів. За Чорним гаєм пагорби високі, лісом поросли, могли звуки пострілів притлумити, що й не почув спільник. Бог із ним, але от де розбійники інші сани взяли? Може, випадково хто проїздив? Але хто там їздити буде у таку пору? Дороги там немає, поруч не живе ніхто. Інколи їздили люди у Чорний гай тетер постріляти. Але по такому снігу яке полювання? Ні. Лежу я, мапу пригадую, але жодної причини, щоб було чого людині туди їхати, не знаходжу. Ну, добре, нехай от селянин якийсь приїхав до лісу дров украсти. Та він би, тільки постріли почув, так дременув, що тільки й бачили. Однак хтось, навіть почувши постріли, а потім і вибух, не втік, залишився, а потім ще підпустив бунтівників до себе, дозволив у сани сісти. От хто це міг бути?

Довго сушив собі голову, аж поки заснув. І уві сні приснився мені чомусь Володимир Боротянський, що кахикав собі в хустинку. Вранці я про це згадав і здивувався. Різні сни сняться, буває і дурниця якась. Полежав, сніданок принесли. Якраз наминав картоплю варену з салом та огірком соленим, коли пригадав дещо. Що Володимир той увесь час носовик біля обличчя тримав, наче прикривав. Я таке вже бачив раз, коли їх благородію якийсь кінногвардієць губи розбив після суперечки в будинку розпусти. Губи набрякли, стали наче вареники, то Мельников їх і прикривав. Може, й у Володимира губи розбиті? Тільки хто б це міг зробити? Ложку кинув і сиджу. Потім підхопився. Три кроки від стіни до стіни, ходжу.

– Іване Карповичу, чи не сподобався вам сніданок? Моя жінка готувала! – заглядає стражник холодної, який добре мене знає, бо сам з Капітанівки родом.

– Сподобався, дякую і тобі, і жінці твоїй, – сів, доїв, уже коли чай пив, то стало все мені більш-менш зрозуміло. Підхопився я – і ну в двері стукати.

– Що, Іване Карповичу? – прибігли поліцейські, місцеві, роменські.

– Передайте начальству вашому, що я знаю, де бунтівники ховаються!

– А їх спіймали вже, – кажуть мені.

– Що? Де? – я аж очі вилупив, бо таких новин не чекав.

– У Лебедині.

– У Лебедині? – я і сів. Як Лебедин, чому Лебедин? До Лебедина ж далеко, і як вони туди потрапили? Навіть якби одразу поїхали туди, не встигли б до перекриття доріг! А в обхід доріг по такому снігу не встружеш!

Знову я у двері постукав.

– Хлопці, а де їх затримали хоч?

– Та у сектантів якихось.

І тут посміхнувся я і заспокоївся. Бо от чого ніколи не бувало, так щоб бунтівники з сектантами разом були. Не любили один одного і трималися завжди подалі, хоч і ті, і сі – вороги імперії. А що тепер ось бунтівників у них знайшли, то нічого дивного. Сектанти завжди крайні, ось їх і прихопили. Головне зараз перед Петербургом відзвітуватися, що знайдені бунтівники. Потім виявиться, що не вони, але то потім. Тоді вже і шум навколо пограбування вщухне, а може, і самих нападників знайдуть. Хоча ні, не знайдуть, бо не знають, де шукати. А я знав. Та пробув у холодній аж три дні, поки мене граф не витягнув.

– Я б сам і не вдіяв нічого, бо губернатор на вас дуже розлючений. Але Олексій Посульський свої зв’язки задіяв. Ви його знаєте?

– Трохи, – посміхаюся, а сам згадую те моє полювання на людожерів. Аж не віриться, що справді то було. – Дякую, що не забули.

– Ні, не забули. А бунтівників схопили. Без мене, – зітхає граф і в розпачі крутить головою. – Я ж їх так схопити хотів! Щоб у газетах написали!

Він такий нещасний, ледь не плаче. Ото про газети в нього манія прямо якась. Хоче в газети потрапити. Я так навпаки вважаю, що краще в газети не потрапляти, бо там або про жертви злочинів пишуть, або шкандалі якісь, або некролог. В біса воно треба? Ото таке кажу графу, а він тільки головою крутить.

– Не вчіть мене, Іване Карповичу, краще самі обережніші будьте. А то і так у губернії у вас вже репутація поганенька. Ледь не за бунтівника мають.

– Буду обережним, Климентію Євграфовичу. Дуже вам вдячний, а ще можна прохання до вас?

– Яке? – дивиться з-під очей насуплених.

– А ото ви ніж показували, з німецької сталі. Можна його у вас попросити на кілька днів?

– Ніж? А що, сподобався? – одразу всміхнувся Маєвський, наче я йому грошей дав, почав длубатися у своїй торбині, яку завжди носив із собою. Чого в тій торбині тільки немає! Купа всього, наче в перекупки на базарі. – Ось! Прекрасний інструмент! Два леза, шило, консервний ніж, терпужок, пінцет, штопор! Хіба не диво?

– Ага, чудовий ніж, – узяв я цю цяцю, роздивився з усіх боків, щоб граф побачив моє захоплення. – А зараз дозвольте мені додому відбути, поспішаю.

– Давайте підвезу. Я тут іще сокиру німецьку купив. Чудо-сокира! – хвалиться граф, у якого на путнє щось ніколи грошей немає, а на забавки різні – повно. – І сірники фосфорні, які хоч у дощ, хоч у сніг, та хоч у самій воді загоряються!

Ледь від графа відкараскався і побіг собі. Звісно, не на хутір, а до лісопильні, яка на околиці Ромен була. Знайшов господаря.

– Доброго дня, пам’ятаєте, підвозили мене?

– Пам’ятаю, – дивиться здивовано.

– Ви казали, що на Чорний гай не втовпишся на купівлю. А хто його взяти хоче?

– А навіщо вам?

– Я Іван Карпович Підіпригора. Чули про такого?

– Ви? – дивується господар. Ну, воно не дивно, що дивується, бо я ж три доби у холодній просидів, вийшов м’ятий та неголений, наче волоцюга якийсь.

– Я, я. Справу одну розслідую. То хто на Чорний гай претендує?

– Та хто, пан з Боротянки. Він же вже багацько гаїв звів. Знайомства у нього в губернії, знає, до кого зайти і кому дати. Я теж не дурний, та тільки пану приємніше від пана брати, а не від мужика. Ось і пливуть до нього гаї.

– Як думаєте, він перед купівлею гайок би подивився?

– Обов’язково, і не один раз! Боротянський хоч і панич, але хитрий і торгуватися вміє краще за жида. Десять разів усе обдивиться, всі недоліки знайде, ціну зіб’є, всі жили витягне, поки купить. Не обдуриш його. А гайок же хороший. Такий він не віддасть. Тим більше ж і поруч із ним.

– Чого ж поруч? Через Капітанівку там верст двадцять п’ять до Чорного гаю.

– Тю, а навіщо йому через Капітанівку? Він з пагорба свого скотиться і прямо поїде.

– Так там дороги немає, я мапу дивився.

– Бо там болота. Влітку справді не проїдеш, навіть не пройдеш пішки. А взимку, як підмерзне все, так там шлях чудовий. Навпростець верст десять, не більше.

– Дякую, допомогли.

– Іване Карповичу, а ви мені допоможете? – дивиться власник лісопильні на мене.

– У чому?

– Та дива у мене вдома кояться, – каже він якось непевно.

– Що за дива?

– Золото зникає.

– Як так?

– Домовик начебто краде.

– Домовик?

– Більш нема кому. Як не сховаю, а знайде і забере частину! – зітхає дядько.

– Може, з домашніх хто?

– Та ну що ви! Я ж ховаю, коли наодинці. І кожного допитував. Я брехню чую – не вони. Домовик. Він золото нюхом чує, то де б я не сховав, усюди знайде. Можете цю справу розплутати?

– Можу, тільки не зараз. А вам таке пораджу – купіть у крамниці кілечко найдешевше, попросіть пофарбувати його в золото і сховайте. Подивимося, чи домовик ваш тільки на золото нюх має, чи на все, що блищить.

– А далі що?

– А далі те кілечко неодмінно випливе, і дізнаєтеся ви про домовика свого. Ну, а як не вийде, тоді вже я за справу візьмуся.

Подякував я дядькові й побіг далі. На виїзді з Ромен підібрав мене Петро Заремба, знайомий селянин з Капітанівки. Торгував у місті салом, оце повертався.

– Доброго здоров’ячка, Іване Карповичу, – каже Петро.

– І вам нехворіти.

– Кажуть, вас до холодної закрили?

– Закрили.

– Що творять! Поважну людину, наче цигана якогось!

– То з переляку. Он яке пограбування гучне, всіх тут з пантелику збило. А що, кажуть, знайшли грабіжників?

– Та наче знайшли, тільки дивно якось. Оце на базарі сьогодні балакали люди, що бунтівники наче є, а грошей при них немає. А там же багацько з поштового вагона взяли.

– Може, сховати встигли?

– Так хату перевірили. До того ж жінка не білява, а чорнява.

– У перуці була, коли грабували.

– І жінок дві.

– Ну, може, одна чекала десь?

– А чоловіків – троє.

– Удвох чекали.

– А той, що поранений, так у причинне місце.

– Що? – я аж підхопився на санях.

– В мене сало брав фельдшер з лікарні, так казав, що сам бачив.

– Як причинне місце, коли в спину поранили! Ближче до плеча! – аж скрикую я. Це ж усі, хто переслідував, бачили!

– До того ж, фельдшер каже, що поранення наче й не від кулі, а так, як ножем.

– Ножем? Причинне місце? – нічого не розумію я.

– Та ось так кажуть, що це скопці були. Новачка до себе прийняли, ото обчикрижили, як капусту восени, але рана загоювалася погано, покликали фельдшера. А той у поліцію доніс. Прискочили й арештували їх. Кажуть, що вони потяг пограбували, хоч їх того дня в Лебедині бачили. Дива якісь.

– Ага, якось багато дивного, – киваю, а сам посміхаюся.

– Давайте я до хутора вас підвезу, – пропонує Петро.

– Ні, дякую, мені ще до Боротянки треба.

– І туди можу доправити.

– Відпочивай, Петре, мабуть же, намерзся за день на базарі.

– Намерзся, але виторг зігріває, – посміхається візник.

– Добре вторгував?

– Та непогано.

– На морозі сало завжди йде.

– Аж біжить, Іване Карповичу, аж біжить!

Подякував я Петрові й пішов до Боротянки. У тому, що саме там переховувалися бунтівники, був упевнений. Сподівався, що й досі там, а не поїхали. Так поспішав, що аж побіг. Прибіг до села, вже темно було, з дороги звернув і почав дертися на пагорб, на якому панський будинок стоїть. Заходив із боку господарського двору, бо хоч сутеніло вже, але на снігу здалеку видно. Обережно підійшов, переліз через паркан. Хотів пройти далі до будинку, коли двері з будинку грюкнули. Я швиденько до сінника, там сховався і принишк. Коли чую, голоси. Чоловічі. Балакають, як освічені.

– Куди ми їдемо? – питає один слабким голосом. Такий у поранених буває.

– До Сум. А звідти вже на Москву, – каже інший, голосом рішучим та впевненим.

– А гроші? Валіза з грошима! Їх же не знайшли!

– Не повідомляють, що знайшли. Але могли знайти і тихо поділити. Та як би там не було, повертатися за ними зараз небезпечно. До того ж, позавчора була заметіль. Де ми їх будемо шукати?

– Кроків п’ятдесят від гаю! Я пам’ятаю!

– Ти був поранений і непритомнів.

– Але те місце я добре запам’ятав! На прямій між ялинкою, в яку блискавка влучила, і старою грушею на узліссі! Десь п’ятдесят кроків, – гарячкувато каже чоловік. Мабуть, це той, білявий нападник, якого поранили, бо голос досі слабкий.

– Сашко, немає про що балакати! – каже інший нападник, чорнявий.

– Як немає! Партії потрібні гроші! Повернутися без грошей – провалити операцію! – бідкається поранений.

– Ми повернемося з грошима!

– Яким чином?

– У цього панича вдома є сейф. Там кілька десятків тисяч рублів асигнаціями. Він збирав гроші на купівлю лісу.

– Євгене, то чому ми не забрали гроші!

– Тому що сейф зачинений!

– Треба було примусити панича відчинити!

– Ти ж бачиш, що він пришелепуватий!

– Револьвера бояться всі!

– Але не цей. Я відрізав йому мізинець! Не просто відрізав, а по шматочку, щоб залякати. А він так і не сказав код! Співав псалми і бився головою об підлогу, шепотів, що він мученик в ім’я Христа і готовий прийняти смерть мученицьку.

– Він бреше!

– Та бозна. Я повторив на ньому фокус із револьвером. Показав, що там є набої, засунув ствол у рот, щоб він бачив, як я натискаю на гачок. І натиснув. Він не знав, що я підмінив револьвер. Він думав, що я уб’ю його. Але так нічого і не сказав, тільки плакав і шепотів молитви.

– Дивно, паничі зазвичай не релігійні.

– Так, дивно. Може, я занадто сильно дав йому по голові, коли застрибував у сани, то панич і дуріє. Але ж ти сам бачив, що кричить, пророкує нам страшний суд і бажає вмерти мучеником.

– Треба було вбити його і висадити сейф бомбою.

– Сашко, пам’ятаєте, як есери грабували пароплав на Чорному морі? Висадили бомбою сейф і отримали купку попелу замість грошей. Якби в сейфі було золото, то нехай, але паперові купюри просто згорять! До того ж, вибух неодмінно викличе підозру. А нам необхідно діяти тихо.

– Тоді треба катувати цього покидька, цього експлуататора, який п’є народну кров, різати його на шматки. Все б розповів!

– А я і різав, по шматочку. Він верещав як свиня, але так і не сказав код.

– Треба було продовжувати!

– Олена заборонила. Ти ж знаєш, вона не любить цього.

– Але партії потрібні гроші!

– Гроші будуть. Цим вона займається.

– Тобто? Євгене, про що ти кажеш?

– Той панич, він зовсім здурів, він же переконував нас здатися.

– Ага, я чув.

– А тепер хоче врятувати Олену.

– Що значить «врятувати»?

– Здається, цей телепень у неї закохався. Ну, це справа нехитра, в неї всі закохуються. Вона йому пояснювала, що вбила не одного шпика, то їй шлях лише на шибеницю. А цей дурник запропонував їй втекти разом з ним.

– Втекти? Куди?

– До Європи. Вона переконала, що не може залишатися в Росії, має тільки втекти звідси подалі, щоб врятуватися. І цей клоун погодився. Сказав, що готовий покинути все заради неї, бо жити без неї не може.

– Ідіот! – ледь чутно зітхає поранений.

– Ну, Олена може хоч кому голову задурити. Це тільки ти не помічаєш її чар, – чомусь дратується Євген, той, що з рішучим голосом.

– Що ти маєш на увазі? – дивується Сашко, поранений.

– Байдуже. Зараз ми поїдемо. Потім Олена повернеться до панича. Скаже, що втекла від нас і хоче поїхати з ним на край світу. Панич відкриє сейф, візьме гроші, щоб тікати до Європи. Тоді Олена пристрелить його, забере все, наздожене нас, і ми спокійно повернемося. Не з порожніми руками, а з поповненням партійної каси! Пости з доріг уже зняті, вранці будемо в Сумах, там сядемо на перший-ліпший потяг – і до Москви. Гарний план?

– Не дуже. Але партії потрібні гроші.

– Гроші будуть.

Я чую, як Євген запрягає коня у сани. Сашко стоїть поруч. Мене від них відділяє тонка стінка.

– Слухай, а як це тобі вдається? – якось роздратовано питає Євген.

– Що саме? – дивується Сашко.

– Не помічати Олену. Вона будь-кого може звабити, це перевірено купу разів. Але не тебе. А вона ж закохана в тебе!

– Дурниці! – чомусь дратується і Сашко.

– Закохана. Це вже повір. Жодних сумнівів. Я на цьому знаюся.

– Ми – революціонери, і ми мусимо бути вищі за якісь ниці почуття!

– Кохання такої жінки – нице почуття?

– Немає ніякого кохання, Євгене! Є хіть, просто хіть, яку віковічні забобони одягали в ошатне вбрання. Але це хіть і більше нічого! Хіть відволікає і робить слабким, а ми мусимо бути зосередженими та сильними, щоб перемогти! – Сашко починає кахикати. Здається, він досі слабкий.

– Сашко, називай це як хочеш, вбранням, придурюванням чи як завгодно. Але ось що я тобі скажу: закохана жінка здатна на все, – тихо і переконливо каже Євген. – Вона може робити дива, вона нічого не боїться, вона, як той скандинавський берсеркер. Який іде до мети, нічого не боячись. Її не зупинить жодна перешкода. Так ось, жінка, ображена в коханні, теж здатна багато на що, і я не хочу, щоб ми через це постраждали.

– Євгене, ти ж знаєш товариша Олену. Вона вища за всі ці тілесні витребеньки. Вона відданий боєць революції і жодного разу не дала приводу в цьому сумніватися. Не смій казати про неї щось погане і сам будь вищим тваринних хвилювань, – каже тихо Сашко.

– Так, ти правий. Відійди трохи.

Чую, як Євген виводить коня у двір. Грюкають двері. Я обережно виглядаю, бачу, як хтось третій сідає у сани. Їдуть. Стою. Потім крадуся до вікна у покинутій частині будинку. Якщо у житловій частині вікна заґратовані, то тут просто забиті дошками. Підважую одну графовим ножем. Потроху розхитую. Руки мерзнуть, бо на вулиці морозяно. Але от висмикнув першу дошку. Друга пішла легше. Далі тихенько виймаю скло. У нежитловій частині вікна в одне скло. Ось я вже всередині будинку. Тут пахне мишами. Скло поставив на місце. Зняв чоботи і в самих шкарпетках холодною підлогою пішов до обжитої половини. Ось тут мусить бути кабінет, де світло горіло, як я бачив із двору. До кабінету є двері, але вони зачинені, не відчиниш. Мацаю пальцями біля підлоги. Так і думав, щілина між підлогою і дверима забита ганчірками, щоб холод не ліз. Тихенько ножем роблю дірочку. Ось уже світло видно, коли гупає щось поруч.

– Кляті миші! – кричить хтось за дверима, і я пізнаю голос пана Боротянського, який, мабуть, чоботом кинув чи чимось іншим. – Треба отрути купити.

Я кілька хвилин не рухаюся, потім починаю обережно нишпорити кімнатами. В одній знаходжу шафу, відчиняю її. А там ціла купа перин. Прілі, зляглися, але радію й такому. Беру кілька і повертаюся до дірочки під дверима. Там взуваюся, одну з перин кидаю на підлогу, лягаю, іншою вкриваюся, припадаю вухом до отвору, прислухаюся, що там у кабінеті. Чую, як Боротянський щось шепоче.

– Яка жінка! Олено! Яка жінка! Я мушу врятувати вас! Мушу! Покину все, тільки щоб бути з вами! Врятувати вас від наглої смерті! Олено! – панич шепоче, плаче, стукає кулаком по столу. Потім чутно, як щось наливає, п’є і крекче, наче після горілки. – Олено! Я вас кохаю! Оленочко! Ваші губи! Ваші перса! Олено!

Ото так стогне і шепоче десь із півгодини, наче в лихоманці, освідчується в коханні, обіцяє нове і прекрасне життя, каже, що готовий покинути все на світі заради неї.

– Гроші будуть! У мене є дещо в сейфі! Цього вистачить, щоб виїхати за кордон. А потім продам маєток! За нього дадуть хорошу ціну! Олено, будь-яка ціна замала для вас! Мені відрізали мізинець, але я тільки сильніше покохав вас! Нехай би відрізали і вухо, аби ви були зі мною!

Ото балакає і щось робить, таке враження, наче папір рве. Рве і рве, далі марить. Я аж здивувався. Бо ж чув про цього Боротянського, що ще той ділок, умів справи вести, копійки рахувати та тисячі заробляти, а тут он таке верзе, про кохання якесь, про те, що покине все і поїде за дівкою, яку поліція розшукує і зашморг по ній плаче. Ну хіба не дурниці? Нехай би якийсь звичайний панич, що з жиру біситься, начитався поганих книжок та одурів від неробства, а цей же – розумна людина – і ось на тобі. Шепоче, крекче, наче божевільний. Може, й справді по голові дуже вдарили нападники? Голова – це така штука, що дивно все може бути. Ось у нас у конторі був філер Федот. Філер як філер, задніх не пас, але і вперед не виривався, справу знав і місце своє знав, товариська людина, любив посидіти за графинчиком, побалакати. А якось біг він за бунтівником, стрибнув на трамвай, а там сходинка слизька, обірвався і гепнувся. Та так невдало, що головою настромився на стовпчик. Кажуть, що пальці на чотири в голову той стовпчик увійшов, наче ніж у кавун. Федота у лікарню доправили, там усі дивувалися, що живий досі, а ще більше дивувалися, що вижив. Бо ж казали, що лікарі ледь не ложками ушкоджений мозок із розбитої голови вибирали. Три місяці Федот у лікарні лежав, потім повернувся на службу. Такий самий, як і був. Волосся відросло, шрами прикрило, так ніколи й не скажеш, що з людиною було. Тільки от зробився Федот жадібним. Такий скес, що хай Бог милує. За копійку вдавиться. З нами ходити до трактирів перестав, візників не наймав, усе пішки бігав. А потім раз купив пиріжків з лівером, найдешевших, якими і собаки гидували, з’їв та отруївся. Воно б лікаря викликати, але лікар грошей коштує, то заборонив Федот господарці квартирній лікаря викликати. І помер. Перед тим обдристався в ліжку. А коли ховали його, то виявилося, що в матраці сховано було у нього кілька сотень рублів. Назбирав після травми. То всяке може бути, якщо людину по голові вдарити.

Ото лежу я, тільки голова стирчить з перин, слухаю. Коли чую, постукали у вікно. Боротянський підхопився, побіг. Відчинив двері, запустив когось.

– Олено! Ви прийшли! Олено, ви повірили мені! Олено, ви покинули тих бунтівників! Олено, кохання моє! – гарячково шепоче Боротянський.

– Володимире, нам треба тікати, – чую я жіночий голос. Тільки голос, я ж її не бачу, але вже по голосу розумію, що то за жінка, якої вдачі.

– Так, так! Зараз беру гроші, й ми втечемо звідси назавжди! Куди б ви хотіли поїхати, душе моя?

– Помріємо потім, а спочатку нам потрібні гроші.

– Так! Так! Зараз!

Каже Боротянський, чую, як клацає щось металеве. Невже він став зовсім дурний, невже не відчуває, що зараз обшустають його, наче дитину, варто тільки йому відкрити сейф?

– Олено, ось тут все! Двадцять дві тисячі! Я збирав їх, щоб купити Чорний гай! Але тепер це наш порятунок! Олено, я кохаю вас! Господи, ви ж промінь світла в темряві, у якій я жив цілі роки! Олено, як я кохаю вас! Господи, який я щасливий!

Чутно, як Боротянський плаче, а я тільки головою кручу. Бо от на що був його благородь штабс-капітан Мельников довбограй у питаннях кохання-махання, але й він таких дурниць не верз.

– Володимире, припиніть, – тихо каже Олена, і голос її стає чомусь бляклим та слабким.

– Ні! Ні! Я співаю вам осанну і буду співати! Ви моє кохання, моя крулева, світло мого життя! Олена, мій янгол небесний…

– Я прийшла, щоб убити вас, – каже вона, і я аж сіпаюся, що там казати про Володимира.

– Що? – каже він здивовано. Уявляю, як очі вирячив від здивування.

– Обдурити, заморочити голову, примусити відкрити сейф, забрати гроші, а потім утекти.

– Куди?

– До спільників. Вони чекають на мене на санях тут неподалік.

– Що ви таке кажете, Олено?

– Правду.

– Ви… ви… ви… що відбувається? Ви брехали мені, коли казали, що хочете, щоб я вас урятував?

– Ні. Не брехала. Я справді хочу вийти з гри. І тому кажу вам правду. Я сказала своїм спільникам, Євгенові та Сашку, що обдурю вас, заберу гроші і повернуся. Але я прийшла до вас, щоб утекти разом із вами.

– Нічого не розумію! – каже Боротянський, і тут я з ним згоден, бо сам лежу в перинах, а знаки питання мозок деруть.

– Я справді вирішила вийти з гри. Я заморилася. Вісім років я роблю революцію. Нескінченна втеча, переховування, нерви, заробляння грошей для партії. Цьому кінця-краю не видно, а я заморилася. Я бачу, як моє життя просипається, наче пісок крізь пальці. Я не хочу більше бігати. Я хочу зупинитися. Десь далеко звідси, де б мене не шукали. На березі моря, в теплі, бо я достатньо намерзлася. Я довго відганяла від себе ці думки, я ж так вірила у революцію. Але зараз відчуваю, що більше не можу. Тому й вирішила пристати на вашу пропозицію.

– І що нам робити? – ошелешено питає Володимир.

– Хлопці чекають знизу пагорба, на зворотньому боці від села. А ми підемо до села, наймемо інші сани й поїдемо до Ромен. Сядемо на перший-ліпший потяг, і нас не наздоженуть. Хлопці впевнені в мені і не швидко здогадаються, що я могла зрадити. Коли ж зрозуміють, то нас уже не здоженеш.

Тиша. Я чую, як гупає моє серце. Усяке бачив, усяке чув, але ось таке! Наче роман якийсь, про які їх благородь штабс-капітан Мельников любили розповідати.

– Володимире? Ви передумали? – питає вона, і голос її бринить відчаєм.

– Ні, що ви, Олено! Як я міг передумати! Я ж кохаю вас! Як тільки я побачив вас, моє серце затремтіло від великої радості і…

– Нам треба йти, чим швидше, тим краще, – каже вона, і голос її трохи пом’якшується. Може, вона бреше? Хоче вивести панича на вулицю, до спільників? Але навіщо? Револьвер з нею, Боротянський уже відчинив сейф і дістав гроші, достатньо просто взяти їх і піти. Невже вона каже правду і таки зморилася? Може, правий був Євген, що розчарована в коханні жінка здатна на все?

– Так, мила, так. Але спочатку дозволь поцілувати тебе. Я марив про це всі дні. Про твої губи! Олено, ти нестерпно гарна!

Тиша у якій ледь чутно якесь шарудіння. А потім удар. Я впізнав звук. Так б’ється горщик чи ваза об голову. І глухий удар. Так падає на підлогу непритомне тіло. Киваю головою. Ну, ось тепер нарешті все з’ясувалося! Бунтівниця обдурила його. Не знаю, навіщо їй було брехати про своє рішення вийти зі справи. Може, просто хотіла погратися, як кіт грається з приреченою мишкою. Це іноді буває у бунтівників. Мабуть, така відплата за нервове життя поза законом. Та й ця Олена, вона не проста жінка. Ач яку виставу влаштувала! А я вже повірив, що правду каже! І справді бісова баба! Від таких треба триматися подалі, бо обдурить легко!

Прислухаюся, здається, вона в’яже Боротянського. Ну, добре, то не вбиватиме. Зв’яже і залишить. Доведеться бідолаху рятувати, щоб тут не сконав у порожній хаті. Так, он потягнула його кудись, здається, під вікно. Щось Боротянський мугикає, дивно якось, наче жінка. Не чекав панич, що в таку халепу влізе. Ну, нічого, головне, що живий, а далі розумнішим буде. Чекаю, поки піде Олена, але не йде вона. Чомусь сіла та чекає. Мабуть, так зі спільниками домовилася, що заїдуть. А Боротянський стогне на підлозі. Якось дивно стогне, ну наче жінка. Що за дива? І чому вона не йде? Навіщо їй чекати спільників? Чому вони баряться? Мабуть же, могла дати їм сигнал лампою у вікні? Бунтівники це вміють. Але нічого не робить. Тиша в кімнаті. Тільки ті дивні стогони, як стогне людина з кляпом у роті. І все. Може, вона пішла навшпиньки, пішла тихенько? Я не знаю, що й думати, про всяк випадок хапаюся за револьвер. Може, мене помітили, і це якась засідка? Спокійно. Без паніки. Ні, не помітили. Просто я не розумію, що відбувається, а коли не розумієш, усе видається дуже дивним. Коли ж розумієш, то все одразу просто.

Минає багато часу. Десь година. Я вже не маю сили чекати, бо ж за стіною тиша, але я відчуваю, що там хтось є, хтось, окрім зв’язаного Боротянського. Олена там! Я підводжуся, знімаю чоботи, навшпиньки йду до вікна, прислухаюся. Потім дуже тихо виставляю скло. На вулиці мороз і тиша. Одягаю чоботи, обережно виглядаю. Мої очі призвичаїлися до темряви, то я дуже добре бачу двір. Пустий двір. Уже ставлю ногу на підвіконня, коли чую хрускіт снігу. Хтось іде. Обережно, як мисливець, що чатує на дичину. Я залишаюся у вікні. Потім тихенько виглядаю. Бачу якусь темну фігуру на снігу. Хтось іде до будинку. Намагається робити це тихо, але на вулиці мороз, і сніг зрадницьки хрускає під ногами. Чоловік підходить до вікна кабінету, де точилася розмова Володимира та Олени. Заглядає туди, довго дивиться. Мабуть, нічого не бачить. А що там побачиш, коли Володимир під вікном? Але чому Олена не виходить до спільника? Що за інтрига?

Незнайомець підходить до іншого вікна, знову заглядає. Я впевнений, що це Євген. Ось він підходить до дверей. Стоїть біля них, прислухається. Потім відчиняє. Зі скрипом, так ті двері скрипіли й коли Володимир відчиняв нам із Маєвським. Чоловік заходить усередину. Ще двері. А потім постріл. Глухуватий, бо ж з-за дверей, але я його чітко чую. І цей постріл несподіваний, наче грім серед ясного неба! Дивний і геть незрозумілий постріл! Я трохи знаюся на пострілах. Це була рушниця. Звідки тут рушниця? Чому рушниця? Хто в кого стріляв? Згадую, що в Боротянського були рушниці, він сам казав. Але що це пояснює? Я геть нічого не розумію.

Між тим на ґанок будинку вибігла людина. Я впізнав цю ходу. Поранена людина. Неслухняні ноги, непевні кроки, людина пробігла трохи і впала у сніг. Людина була поранена у живіт. Зігнулася і трималася за рану обома руками. Що відбувалося?

– Євгене! Євгене! – у двір забігла інша людина. Я пізнав голос Сашка. Він кинувся до пораненого. Підняв йому голову. – Євгене, що сталося? Де Олена? Євгене! Євгене!

Сашко смикав пораненого, а потім опустив його на сніг. Здається, Євген помер. Сашко дістав револьвер і пішов з ним до будинку. Він був слабкий, важко піднімався сходами. Зайшов у двері.

– Олено! Олено! – нервово погукав.

Тиша, а потім постріл. Вже не такий неочікуваний. Знову рушниця. Цього разу ніхто не вибіг. Тиша далі. Я сидів на вікні й чекав. Що мені ще залишалося у цій ситуації, коли земля розуміння зникла з-під ніг моїх? До речі, це граф Маєвський вислів вигадав, мені до такого далеко. Але тоді мені було не до мовних вихилясів, я сидів у вікні й намагався заспокоїтися. Іноді буває, що людину охоплює паніка, через яку хочеться робити будь-що, аби тільки не сидіти на місці. Але зараз треба було саме чекати. Бо я знав занадто мало. Кроки. З дому хтось вийшов. Кроки сходами, кроки снігом. Хтось, якийсь чоловік, узяв Євгена за задні ноги і потягнув до хати. Чоловік? Хтось четвертий? Чи що відбувається?

Я аж бісився, бо більше за все не любив невідання. Двері зачинилися. Я сидів приголомшений, потім зняв чоботи, пройшов до перин під дверима, взувся і ліг слухати. Я сподівався таки почути відповіді. Але спочатку почув якесь кректання. Хтось тягав щось важке. Євген був убитий, Володимир зв’язаний, виходив із будинку чоловік. Сашко? Але кому тоді призначався другий постріл із рушниці? Я десь помилився, тому й виходили суцільні дурниці. Треба було знайти помилку! Я щось зрозумів не так, як треба!

– Ну, ось і все, – зітхнув з полегшенням Боротянський, і це було для мене так несподівано, що я аж смикнувся, вдарився головою. Добре, що шапка пом’якшила удар. Тиша. Здається, Боротянський щось почув. Підійшов упритул до дверей, мабуть, прислухався. Я принишк, аж не дихав. – Чортові миші! – він сказав радісним голосом украй задоволеної людини. І знову почувся стогін. – Зараз, зараз, мадам, почекайте.

Мадам? Я закрив очі, я нічого не розумів, відчував себе сільським дурником, якого обшустують на ярмарку картярські шахраї.

– Ну, все, тепер можете говорити, – крізь сміх сказав Боротянський. І у відповідь справді почувся плач. Ридання. Я знав, хто це плакав. Це плакала вона. Олена. Бідна Олена. Я скривився. Міг витерпіти дуже багато, та тільки не жіночий плач, який одразу нагадував мені про дитинство.

– Бачу, ви дуже засмучені. Мабуть, ви любили цих хлопців, ваших спільників. Ні, не так. Ви кохали цього Сашка, пораненого. Сиділи біля нього всі ночі, поки він був у гарячці. Я бачив ваші погляди і хвилювання. Так переймається тільки закохана жінка. Ви дали волю своїм почуттям. А він опритомнів і не відповів вам взаємністю. Що ж, буває, життя жорстоке.

Боротянський казав це, а Олена безупинно плакала, краючи моє серце.

– А ось Євген, він же кохав вас. Божеволів, коли дивився на вас, а ви його і не помічали. Він же врятував Сашка лише через вас. Бо знав, що ви не дозволите покинути його. Отже, мусив залишити валізу зі здобиччю і тягнути Сашка. Свого найбільшого ворога, людину, яку ненавидів. Через вас ненавидів. Бо все можна вибачити, крім кохання коханої жінки не до тебе. Він довго терпів. Але терпець урвався. Припускаю, що вся ця операція була спланована Євгеном, щоб позбутися Сашка. В якійсь поважній формі. Геройська смерть під час виконання партійного завдання, ви трохи посумуєте, а потім оціните дружнє плече Євгена. Чи не тому Євген, завжди такий завбачливий і відповідальний, забув зачинити двері до вагона? Він чекав стрілянини, щоб тихцем убити Сашка і втекти разом з вами. Красивий план, але життя сміється з красивих планів. І коли була така прекрасна нагода позбутися Сашка, виявилося, що ви не покинете його. Що ви ладні загинути разом із ним. Я там не був, але, мабуть, ви кричали, щоб Євген тікав з грошима, а ви залишитеся, будете відстрілюватися, а потім пустите кулю в лоба і собі, й коханому. Так? І Євген, цинічний та врівноважений Євген, кинув валізу з грошима, підхопив пораненого, до речі, свого найбільшого ворога, людину, яку ненавидів. А тепер мусив його рятувати. Уявляєте, як це було?

Вона все плаче, не може вимовити ані слова, її душать ридання. А Боротянський продовжує. Я вже ненавиджу його через цей гидючий голос.

– Мабуть, ви вже деякий час були закохані в Сашка. Так? Але він не помічав вас, він же фанатик революції, чернець бунту, який здолав у собі все людське. Ви сподівалися, що після того дивного порятунку, коли вам підвернувся я, який не тільки врятував від погоні, а ще й вийняв кулю, Сашко змінить своє ставлення до вас. Оцінить вашу відданість та кохання. Нарешті побачить у вас не якусь гіпотетичну сестру по зброї, а красиву, розумну, закохану жінку. Але він не помітив. Зовсім! І тим завдав вам болючого, дуже болючого удару. Цього ви не могли йому пробачити. Так?

– Господи, яка я дурна! Як я могла не помітити вашої брехні! – несподівано каже вона скрізь сльози і плаче далі.

– Нічого дивного, і ви не дурна. Просто ви були шоковані черствістю Сашка, його невдячністю. Це важкий удар, коли людина, яку ви кохаєте, відповідає вам байдужістю. Я переживав це сам, то знаю. Ви були під впливом свого болю та розчарування, от і не помітили мою брехню. До того ж, мадам, я непоганий актор. Ні, я не хвалюся, я кажу як є. Просто я справді дуже вжився у цю роль.

– Що далі? – тихо питає вона і вже не плаче. Безсилий, млявий, схожий на попіл голос.

– Про далі – далі, а зараз я хочу поговорити з вами про мою гру. Погодьтеся, я грав блискуче!

– Що далі?

– Тобто ні, спочатку я таки піддався слабкості. Я ж міг поїхати від Чорного гаю одразу, як тільки почув постріли. Але я залишився, мені стало цікаво, прокинувся азарт. Знаєте, боязким немає чого робити в торгівлі. Треба мати здоровий авантюризм, щоб добре заробляти. І я залишився, пояснював собі, що така дивина, як постріли в цій глушині – це небезпека, але й можливості. Я хотів знати, що відбувається в лісі, який я хотів купити. Потім вибух бомби. Тут уже точно треба було тікати геть, але я все одно залишився. Так, тоді я недооцінював ризики, визнаю. Це в мене буває, коли передчуття виграшу збиває з пантелику. А тут іще ви. Така прекрасна, наче казкова принцеса, що тікала від злого чаклуна. Ви вибігли з Чорного гаю, уся в білому, як мрія, як солодкий сон. Ви бігли по снігу, падали, підводилися, знову бігли. Ваш капелюшок упав, ваші біляві кучерики виблискували на сонці. Господи, я не бачив нічого прекраснішого, ніж ви тоді. Ви були довершені. Взагалі коли людина біжить по глибокому снігу, борсається в ньому, це виглядає смішно. Але ви й у тих умовах зберігали якусь урочистість. Ви бігли і борсалися, але робили це як королева, і я не міг відвести від вас погляду. Можливо, зіграло роль і те, що в мене давно не було жінки. А я ж молодий і здоровий самець, і тілесні хвилювання вмить накрили мене з головою. Я сидів і споглядав вас. Геть утратив голову. Забув про постріли і вибух, про тривожні гудки потяга, забув про все. Я згадав пригодницькі книги, які читав в університеті. Уявив, що на потяг напали індіанці, а ви – чарівна красуня, що тікає від тих кровожерливих дикунів. Уявляєте? Оце так і думав! Кажу ж вам, якесь потьмарення, темрява у вигляді вашої сонячної краси, що захопила мій розум. Я дочекався вас, подав руку, я думав підхопити вас і мчати аж до кубельця кохання! Все мало відбутися наче у книгах, але натомість ви наставили на мене той іграшковий браунінг зі свого ридикюля. Я не повірив у серйозність ваших погроз, ви ж видавалися мені янголом небесним. Але ви швиденько опустили мене з небес на землю, розбивши губи руків’ям браунінга. Судячи з того, як уміло ви це зробили, били ви не вперше. Чи не так? Я – дворянин у якомусь надцятому коліні, але ніщо людське мені не чуже, а ця зуботичина повернула мене до реальності, так само, як і звичайного мужика. Я зрозумів, що потрапив у халепу. Особливо коли побачив ваших товаришів. Та було пізно бідкатися, треба було рятуватися. Що-що, а вирішувати швидко я вмію, тож мені довелося почати гру. Гру не заради гри, а щоб урятуватися від жорстоких злочинців.

– То ви одразу почали придурюватися? – несподівано питає Олена.

– Ні, спочатку я просто злякався. Особливо коли ви розбили мені губи руків’ям вашого браунінга. До речі, дарма ви це зробили, це ж могло викликати підозри у людей, які приїздили до мене. Дуже нерозважливо. Але не мені вас вчити. Так ось, грати я почав, коли вже приїхав додому і мав трохи часу, щоб усе обміркувати. Я бачив, що ви серйозно налаштовані й вам немає чого втрачати. Ваш товариш Євген був досвідченою людиною з блискавичною реакцією. У вас була зброя, револьвери, бомби. Тож у мене не було шансу просто втекти. Так само я дуже ризикував, якби спробував комусь подати знак. До мене приїздив мій товариш, граф Осика-Маєвський, але він був лише з якимось хуторянином. Навіть якби вони зрозуміли мій знак, що б вони вдіяли? Та нічого. А я був би вбитий. Навіть якби зрозуміли, наскочили б козаки, ви б відстрілювалися і неодмінно вбили мене, ще б і будинок висадили тими бомбами. То доводилося вигадувати щось складніше. Ну, я і вигадав. Спочатку кинувся на Євгена. Дочекався того моменту, поки він відкладе револьвер. Я боявся, щоб він випадково мене не застрелив. А так я отримав кулаком по голові і впав як підкошений. Коли ж опритомнів, став удавати з себе трохи божевільного. Почав проповідувати вам заповіді Христові, вступав у суперечки, намагався переконати в хибності вашого шляху. Окрім доказу свого божевілля, я намагався відволікти вас і від сейфа. Але Євген, він же був досвідчений злодій, знайшов його, здогадався, що там можуть бути гроші. Почав вимагати код. Я розумів, що мене можуть просто вбити, якщо я віддам гроші. І я закатав істерику про мученика заради Христа. Так, було боляче, особливо коли Євген відрізав мій мізинець по шматочку. Чесно кажучи, я такого від вас не чекав, сподівався, що ви більші ідеалісти. Але пізно було змінювати тактику, треба було грати до кінця. І я грав. Причому, це не була гра заради гри. Ні, я грав на перемогу. Я тверезо оцінював ризики. Як би Євген не погрожував, як би не тицяв мені револьвером у рот, вбивати мене було йому невигідно. Бо ж Сашко був слабкий, і треба було перечекати кілька днів, щоб він набрався сил. А без мене живого і більш-менш здорового не викликати підозр було б важко. То коли я шепотів про муку заради Христа, я розумів, що Євген не стрілятиме.

– Якби ти віддав гроші, ми б просто пішли!

– Не впевнений. Навіщо вам залишати свідка? До того ж, це мої гроші! Мої двадцять дві тисячі, зароблені важкою працею.

– Якою працею! Ти – клятий експлуататор, ти лише п’єш кров з народу, а сам нічого не робиш!

– Дуже примітивний погляд, Олено, я аж трохи розчарований. Я не п’ю кров, я успішно керую і торгую, чесно заробляю гроші за тими правилами, які є в суспільстві. Не подобаються правила – добре, змінюйте їх, але доти я – чесна людина. Та повернемося до справи. Отже, я хотів вижити і залишитися з грошима. Тож доводилося і далі грати божевільного. Але я не хотів загратися. Я розумів, що скоро Сашкова рана загоїться, і ви зможете поїхати геть. Тоді ви не будете обтяжені необхідністю зберігати мені життя, і це може погано для мене закінчитися. Треба було дати вам якусь надію, якийсь інший варіант заволодіння грішми, окрім мого катування і вбивства. Я напружено вигадував, як вчинити, а потім відчув вашу слабкість. Непевність. Помітив ваші погляди на Сашка, його байдужість до вас. І цілком природне жіноче роздратування від холоду коханого. Тоді я вирішив зіграти на цьому. Удав, що закохався у вас. Це було дуже просто, бо ви ж справді прекрасна, Олено, і закохуватися у вас легко та чудово. Ви незабутня жінка, про яку я буду згадувати все життя. Чесно вам кажу, та ви й самі розумієте, що зараз мені немає жодного резону вам брехати. Я був у захваті від вас, саме завдяки цьому моя гра і була такою переконливою. Я майже насправді закохався у вас, хоча, звісно, тримав себе у руках. Я не знав, яким сильним було ваше розчарування, очікував, що ви спробуєте обдурити мене. Коли ви поїхали, я переховав гроші з сейфа, поклавши туди порізані папірці. Ті пачки, які я вам показував, були не гроші, а папір. Я ж не хотів ризикувати. Ви повернулися, як я й чекав. Далі я збирався вам дати кілька хвилин тріумфу, щоб ви відчули, наче обдурили мене. Але несподівано ви сказали, що вирішили покинути своїх спільників, піти на спочинок. Разом зі мною. Чесно скажу, це була дуже несподівана і дуже спокуслива пропозиція. Але я розумів, що я для вас лише корабель, який вивезе вас із Росії, а далі ви швидко забудете мене. То я не дав себе обдурити. Напав на вас. А ви ж не чекали такого, правда? Ви вважали мене дурнуватим провінційним паночком, якого так легко обдурити. Ви переймалися за Сашка, за свій вибір, і не помітили моєї пастки. Несподіванка ж – це половина перемоги. Я трохи вдарив вас вазою, вибачте, але я не хотів ризикувати, тож мусив діяти максимально надійно. Ви знепритомніли, я зв’язав вас, відтягнув під вікно, щоб вас не було видно. Далі залишалося тільки чекати, поки ваші товариші прийдуть сюди. Я сидів за дверима в надійному місці з рушницею, зарядженою жаканами, спеціальними набоями, з якими полюють на кабанів. Постріл із двох стволів упритул не залишає людині жодного шансу. Але Євген виявився міцним. Він зміг вибігти з будинку. Проте попередити товариша не зміг. А той не здогадався, що відбувається, і пішов до будинку по свою смерть. Ось така історія.

Боротянський задоволено сміється.

– І що тепер? – питає вона приречено.

– Насправді є кілька варіантів, – посміхається Володимир. – Я вільний обирати будь-який з них. Отже, я міг би стати павуком, який запопав чарівну муху. Під будинком є великий підвал, де я міг би тримати вас, наче наложницю, і пити досхочу солодке вино вашого пречудового тіла.

– У селі чули постріли, – хрипко каже Олена.

– Навряд чи. Я ж навмисно зробив засідку всередині будинку. То в селі не почули. А як і почули, я завжди можу сказати, що відганяв вовків від конюшні.

– Який другий варіант? – вона спокійна, і це викликає повагу. Вона безпорадна перед цим негідником, але тримає себе у руках.

– Другий варіант – я вбиваю вас. Не з рушниці, бо я не хочу бути вбивцею жінки, нехай і революціонерки. Я застрелю вас із револьвера ваших спільників. Мабуть, із Сашкового – здається, вам так буде приємніше. А потім викличу поліцію. І розповім, як злочинці напали на мене і я мусив убити їх, щоб врятуватися. А вас застрелили випадково ваші ж поплічники. Так я стану героєм, отримаю орден та пошану.

– А якщо поліція спитає, де ми переховувалися скільки днів? І як опинилися у вас?

– Поліція нічого не питатиме, повірте мені. Вони будуть такі задоволені знахідкою злочинців, що й не подумають розслідувати якісь дрібниці. Переможців не судять, ви ж знаєте.

– Що ще?

– Більше нічого. Варіанти лише два.

– А такого, щоб відпустити мене, немає?

– На жаль, ні. Вибачте, – він сміється, робить паузу, чекає її слів.

– То який ти обираєш? – питає вона.

– Звісно, коли я дивлюся на вас, на вашу красу та розум, я хочу зупинитися на першому варіанті. Але я ж розумію, що це гріх та блуд. Це проти Бога і проти закону. Отже – другий.

– Хіба вбивати – це по-Божому?

– Будемо вважати, що я просто чинитиму правосуддя. Ви ж убили багатьох людей, а ось тепер будете покарані.

– А почекати трохи і побачити мене в зашморгу ви не хочете?

– Ні. Бо вийде, що я віддав даму на смерть. Виглядатиме не дуже красиво. До того ж, буде довгий суд, частина газет стане на ваш бік, приїдуть красномовні адвокати, які почнуть вас захищати і таврувати мене як одного з псів режиму. Потім у Петербурзі подумають і змінять вам зашморг на каторгу, а мені почнуть приходити листи з прокльонами, мовляв, я винен у тому, що ви будете в Сибіру. А ви ще вирішите помститися. Навіщо мені все це?

Я чую клацання. Це зведений курок револьвера.

– Олено, я справді дуже щасливий, що зустрів вас. Ви незабутня жінка, і я пишаюся знайомством з вами. Ви знали, на що йшли, тож не думаю, що смерть зараз буде для вас несподіванкою. Отже, прощавайте, Олено, був радий знайомству з вами. Зараз, якщо хочете, можете сказати своє останнє слово.

Вона сміється. Спокійно, наче не стоїть на межі смерті.

– Що? – дивується Боротянський.

– Дайте мені хвилину і помовчіть, – каже Олена.

– Хвилину? Навіщо?

– Я хочу уявити свою мрію.

– Мрію? Яку мрію?

– Куди б я хотіла потрапити, якби відійшла від справ.

– І куди?

– Не ваше діло.

– Ну, все ж, цікаво.

– А мені ні, мовчіть, – відрізає Олена.

– Але… – починає, було, Боротянський, а потім сміється. – Я зрозумів. Це ви хотіли зачепити мою цікавість. Зобразили таємницю, яку мені б хотілося дізнатися, і потім спробували б на цьому зіграти. Але дарма. Мене важко обдурити. То вигадуйте свою останню мрію, у вас є хвилина.

Тиша. Я рахую секунди. Не знаю, можливо він лише лякав, цей Боротянський. Можливо. Але я мусив втрутитися. Я не міг дозволити вбити зв’язану жінку. Це проти моїх правил. Так не можна. Так, вона злочинниця, але нехай відповідає за свої злочини сама. А це – моя справа, я не хочу ставати співучасником вбивства, нехай про мою участь ніхто і не дізнається. І…

Секунди летіли швидко, і в будь-який мент міг пролунати постріл. Я гучно кахикнув. Це кахикання пролунало як залп артилерійської батареї, таке воно було несподіване.

– Хто тут? – по голосу було чутно, що Боротянський дуже злякався. Не чекав. Він усе прорахував, окрім свідка за стіною.

– Ви не можете вбити її, – я сказав це і перекотився від дірки у дверях. Все ж таки я досвідчений філер, я розумів, що граюся з вогнем, а ще почув, як револьвер цокнув на столі.

– Обережно! – закричала Олена, і майже одразу пролунав постріл. Рушниця, з обох стволів.

Жакани пробили двері, товсті дерев’яні двері. Дірка, у яку міг би пролізти кулак. А зараз крізь неї падало світло з кабінету. Якби я залишився лежати там, то був би вбитий. Але я стояв за стіною. Вдарив з усієї сили ногою, і двері з хрускотом відчинилися.

Я увійшов до кімнати. Боротянський вирячився на мене. І очима, і револьвером. Але револьвер був і в мене.

– Краще не треба, – сказав я.

– Ви? – він здивувався. – Іван Карпович? – О, навіть упізнав! І запам’ятав, як мене звуть. – Що ви тут робите?

– Рятую. Двох людей одразу. Одну від наглої смерті, іншого – від страшного гріха.

– Як ви потрапили до мене в будинок?

– Тихенько вийняв вікно.

– Чому ви прийшли сюди?

– Бо здогадався, що бунтівники ховаються саме у вас.

– Як ви здогадалися?

– Ваша дивна поведінка при зустрічі. Хусткою ви постійно прикривали губи і дуже кахикали, наче справді хворий. Але чомусь вийшли до нас у капцях на босу ногу й легкому халаті. Якось дивно. А потім я довідався, що ви збиралися купувати Чорний гай. А раз так, то мали поїхати подивитися ліс. Ось чому там опинився хтось на санях. Хоча людина нападників чекала за кілька верст далі.

– Але це міг бути мужик із села!

– Мужик би втік, щойно почув постріли. Ні, хтось цікавий, хто вирішив дізнатися, що відбувається. Це могли бути тільки ви, бо ж від вашого будинку взимку є прямий шлях до Чорного гаю. Шлях повз дороги та села, шлях, яким можна непомітно проїхати. Цього було цілком достатньо.

– Чому ви приїхали саме зараз, а не раніше?

– Бо сидів у холодній. Пану губернатору не сподобалася моя правда. Але як тільки мене звільнили, я побіг до вас. Добре, що встиг врятувати хоч її, – киваю на Олену. Намагаюся не дивитися на неї, бо вона занадто гарна. Краса розслабляє, а зараз не час для цього.

– Вона – вбивця.

– Вона вирішила виправитися.

– Ви вірите їй?

– Людині можна і не вірити, але в людину вірити треба, – кажу я вислів, який запам’ятав ще з роботи у конторі. Один панотець мене повчав.

– Ну, добре. І що ви пропонуєте? – Боротянський дивиться на мене.

– Ви дасте їй кілька сотень рублів, щоб їй вистачило на нові документи і квиток за кордон. Вона виїде з Росії і зникне з вашого життя назавжди.

– Ви вірите в це? Хіба вона не повернеться помститися за свого коханого?

– Те кохання вже у минулому. І ви це прекрасно знаєте.

Він замислюється. Ми тримаємо один одного на прицілі, потім Боротянський опускає свій револьвер.

– Чорт забирай, а ось вас я не врахував, – він розгублено крутить головою.

– Ніхто не може врахувати все і всіх.

– А навіщо вона вам? Чи, може, ви й самі закохалися, Іване Карповичу? – Володимир прискіпливо дивиться мені в очі. Я посміхаюся.

– Я простий мужик, куди мені задивлятися на таку витончену пані.

– Ви б могли втекти з нею.

– Щоб бути її візником десь у Парижі чи Лондоні? Ні, дякую.

– Тоді навіщо ви втрутилися?

– Я вже сказав: щоб запобігти біді та гріху.

– І ви хочете, щоб я в це повірив?

– Мені байдуже, – чесно кажу я.

Боротянський і далі дивиться мені в очі, дивиться довго. Я не відводжу погляд.

– Я так розумію, що приводу для торгу немає, – нарешті каже він.

– Жодного, – киваю я.

– Добре, тоді забирайте її, – він вказує на Олену.

– Гроші на дорогу, – нагадую Боротянському.

– Чому я мушу їх давати?

– Бо так дешевше покінчити з цим. – Логіку грошей він мусить розуміти. Так, всміхається, відраховує гроші. Я ножем ріжу мотузку і звільняю Олену. Слідкую за Боротянським, не довіряю йому. Олена підходить до тіл убитих товаришів. Присідає біля Сашка. Дивиться.

– Що ви зробите з тілом? – питає у Боротянського.

– Не знаю, я ще не вирішив. Що б ви порадили, Іване Карповичу?

– Тут теж два варіанти. Або тихенько поховати і забути, або викликати поліцію і роздмухати справу, ставши героєм для одних і негідником для інших.

– І що краще?

– То вам вирішувати, Володимире.

Він замислюється.

– Я не хочу цієї слави, – нарешті каже Боротянський. – Обійдуся без поліції.

– Ви поховаєте їх по-людськи? – киває Олена на тіла.

– Так, – обіцяє він. – Після того, як ви поїдете. До речі, думаю, що негоже відпускати жінку вночі саму. Так, Іване Карповичу?

– Я довезу пані до станції, – обіцяю я. – Сани мусять бути десь неподалік. Ви ж не проти, що я їх використаю?

– Ні.

– Тоді до побачення.

Ми тиснемо один одному руку. Але револьвер я тримаю напоготові. Виходимо з жінкою, поспішаємо за двір. Боротянський не дурень, щоб ризикувати і намагатися полювати на нас, але всяке може трапитися з людиною. Ось ця Олена, запекла бунтівниця, несподівано вирішила покинути справу революції. Хто такого міг очікувати?

Знаходимо сани та коня, всідаємося і їдемо.

– Куди ми? – питає вона.

– До Сум. У Ромнах вам буде небезпечно, бо вас могли запам’ятати.

Далі їдемо мовчки. Ніч, мороз, тиша, місяць освітлює нам шлях.

– Чому ви врятували мене, Іване Карповичу? – несподівано питає вона.

– Я вже казав.

– Щоб не допустити гріха? Щось не дуже переконливо звучить.

– Але це так.

– Ви такий побожний? Чи це черговий концерт на кшталт того, що влаштував Володимир, який удавав давньохристиянського мученика?

– Не знаю, наскільки я побожний. Але я служива людина. Я бачив багато смертей за своє життя, до деяких був навіть причетний. Яніколи не вбивав без крайньої необхідності і поза справами служби. Але все одно накопичилося дуже багато крові і трупів. То коли я зрозумів, що можу стати свідком ще одного вбивства, вирішив утрутитися.

– Ви служивий? І де ви служили?

– У київській охранці.

– Чорт забирай! – вона аж підстрибує. Потім сміється. – І ви рятуєте мене, бунтівницю та вбивцю жандармів і офіцерів? Чи ви хочете здати мене як трофей?

– Я у відставці, мене не цікавлять трофеї.

– Але чому ви допомагаєте мені?

Я мовчу. Зітхаю.

– Розумієте, Олено… Якось жила одна дівчина. І якось вона припустилася помилки. Навіть не помилки, просто вона була молода та невинна, дозволила звабити себе. Завагітніла. Її вигнали з дому рідні батьки, які вважали, що ця покритка їх зганьбила. Дівчина, ще вагітна, пішла блукати по чужих кутках. І ніхто, зовсім ніхто не допомагав їй. Ані справою, ані словом. Її ображали і дурили, перетворювали її життя на пекло. Так тривало до народження дитини, і так тривало після. Ніхто їй не допомагав. І невдовзі вона померла, залишивши сирітку. Яка пам’ятала лише одне – безпорадний плач рідної мами. Згодом сирітка виросла, але жіночий плач завжди діяв і примушував допомагати. Як ніхто і ніколи не допомагав його матері.

Олена мовчить. Мовчу і я. Їдемо серед ночі. Їдемо довго.

– А звідки ви знаєте, що я вас не обдурю? Не повернуся до бунтівників?

– Я не знаю. І обдурите ви не мене, а Господа. Бо він послав мене, і він врятував вас від наглої смерті. А далі вже ви самі будете вирішувати, до чого було це диво, – кажу тихо і наганяю коня.

Далі мовчимо. Кожен думає про щось своє. Потім Олена засинає, вкрившись кожухом і притиснувшись до мене. Я наганяю коня. Вже у Сумах купую їй квиток до Харкова.

– Звідти багато потягів, їдьте до Одеси, а там купіть собі документи та сідайте на пароплав, – кажу їй. Ми стоїмо на пероні. На нас здивовано дивляться. Ну, а як же, така витончена, гарненька дама у супроводі якогось мужика, з яким поводиться, наче він їй рівня. – Ось гроші. Будьте обережні, в Одесі легко дурять. Я поклав у ридикюль ваш браунінг. Але не використовуйте його без крайньої потреби.

На її очах з’являються сльози. Прибуває потяг. Вона підходить до мене і несподівано цілує, чим викликає справжній фурор. Пані цілує мужика!

– Дякую! – шепоче вона.

– На славу Божу.

Я допомагаю її зайти до вагона і йду. Відчуваю, що дуже заморився, то одразу не їду додому, а знімаю кімнату в дешевенькому готелі і вкладаюся спати. Потім повертаю коня Боротянському, а ніж Маєвському. Граф із зацікавленням дивиться на мене.

– Навіщо вам був потрібен ніж? Якась чергова історія? Розкажіте!

Я щось брешу у відповідь, а сам думаю, що зможу довіритися тільки паперу. Граф їде, а я сідаю за стіл і думаю, як би назвати цю історію. Виводжу своїм кругленьким почерком людини, звиклої писати доповіді: «Зухвале пограбування потяга» – і починаю описувати все, що бачив і чув.

На службі Його Величності

літку люблю я спати на вулиці, а не в хаті, дихати свіжим повітрям, насолоджуватися прохолодою. Воно-то, звісно, комарі налітають, але я замовив поштою сітку дрібну, яку мандрівники використовують у подорожах дикими краями, то тепер недосяжний до комарів, як Його Величність для бунтівників. Дзижчать кровопивці за сіткою, жадають крові православної десь на віддаленні, а вкусити не вкусять. Сітку я натягнув у садку, під двома яблунями. Над сіткою ще навіс зробив, щоб і яблука стиглі не гепали, і дощ не турбував. Під сіткою в мене дерев’яні піддони, на них сіна пахучого копа, зверху ряденце чистеньке і кожух, бо вранці прохолодно стає, і тут уже приємно вкритися, угрітися, як у Бога за пазухою.

Хутір мій від людей далеко, у степах, але шлях неподалік проходить. Шляхом тим різні люди ходять, є серед них і на майно чуже ласі, то сплю я на дворі не сам, а під охороною двох песиків – Одновуха і Чорного. Кожен з них мені по пояс, вовка легко придушить та й людину не відпустить. Відтоді, як у мене коней вкрали, завів я собачок. Оце вони кумпанію мені складають у садку. З ними спокійно можна спати, бо жодна зараза не підійде непомітно.

Лежу, розкинувся на сіні, наче річка у повінь, дихаю на повні груди повітрям. Ось чого добре на землі жити – повітря тут чистеньке, не так, як у Києві, особливо взимку, коли палять усі й не продихаєш. А вода! Тут наберу цеберко з криниці, п’ю, і аж солодка водиця, а в Києві п’єш і горло дере. А ще зуби в мене посипалися через погану київську воду. Це не я сам вигадав, лікар мені сказав. Ну, і тиша ж іще. У Києві як не ховайся, а тиші не знайдеш. Навіть уночі хтось та проїде вулицею, цокотітиме бруківкою, а тільки до ранку справа – і починається гримотіння. Тут же така тиша, що спочатку аж вуха боліли. Лише листочки в саду шелестять потроху, і все.

Тільки ото про тишу подумав, як загарчали мої песики. Я сплю далі, уваги не звертаю, бо, може, птах який пролетів, чи заєць схвилював собачок. Зараз заспокояться. Але ні, не заспокоюються, почали гавкати. Чого це вони? Невже гостей якихось непроханих почули? А потім наче двигун гуркотить. Може, в Києві чи Харкові машиною вже нікого не здивуєш, бо їх там череди цілі, а в наших палестинах немає їх зовсім, хіба автоперегони якісь трапляться, та й то центральним шляхом їдуть, а в мене ж на узбіччі хуторок. Ніколи сюди машина не їхала, а тут гуркотить. І все ближче, все гучніше. Очі я відкрив, розумію, що не сниться це мені, а насправді.

Підхопився я, дивлюся, онде і фари на дорозі миготять. Таки машина до мене їде. Я револьвер з-під подушки взяв, бо собаки собаками, а зброя ще ніколи не заважала, пішов у двір невідомих гостей зустрічати. Собаки мої аж казяться від люті, гавкають, наче з гармат стріляють, бо ж голосисті – страх. Я їх у дворі припнув, щоб не наробили шкоди гостям. Сам револьвер напоготові тримаю, чекаю.

– Тихо ви! – кажу собачкам. Бачу, машина перед воротами зупинилися, дверцята ляснули, вийшов хтось і стукає у хвіртку.

– Є хто вдома? – питає гість, і голос його мені знайомий.

– А хто потрібен? – намагаюся згадати, де той голос чув. Спросоння це непросто.

– Іване Карповичу, це я! – Господи Боже мій, та це ж їх благороді голос! Штабс-капітана Мельникова, мого колишнього керівника в Київському охоронному відділенні! Давно я його не чув, ось і не пізнав.

– Ваша благородь?

– Я, я! Відчиніть, Іване Карповичу!

Звісно ж, відчиню, такі гості.

– Заходьте, – запрошую. Бачу, що їх благородь не сам, а ще з кимось. При світлі фар не роздивишся добре, але невеличкий, у цивільному наче, стоїть біля машини. Штабс-капітан зайшов у двір сам, його товариш залишився стояти перед воротами. І двигун у машині не вимикають.

– Ваню, – шепоче Мельников. – Швиденько одягайся, і їдьмо!

– Куди? – дивуюся я.

– До Ромен!

– Що мені там робити?

– Справа державної важливості!

– Та я ж у відставці!

– Ваню, ти навіть не уявляєш собі, що це за справа! Одягайся швидше і поїхали! – шепоче мені їх благородь, голос у них тремтять, як завжди було при дуже великому начальстві. То пуцьвірінок біля машини – начальство велике? Куди світ котиться? От раніше було начальство! Усі богатирі, на голову за тебе вищі, з голосом, наче у труби Єрихонської, кулаком по столу вдарить – аж хвилі стільницею біжать! Справжнє начальство, якому інколи варто було зирнути грізно, щоби людину на місце поставити. А то що за начальство, мале та худе, такого тільки у кур’єри брати.

– Ваню, поїхали, одягайся! – смикає мене за сорочку Мельников. Що за дива такі? Наскочив серед ночі до цивільної людини, витягає з теплого ліжка, вимагають їхати кудись! Бозна-що!

– Ваше благородь, та навіщо мені кудись їхати? – дивуюся.

– Ваню, благаю! Іване Карповичу! Якщо не поїдете, то гаплик мені! Заради минулого, прошу! – шепоче Мельников.

Ну, все ж таки скільки років він моїм начальником був, непоганих років. Та й цікаво мені стало, що за справа така.

– Добре, зараз. Може, хоч чаю поп’єте з товаришем вашим, поки я вдягатися буду? Я скажу Уляні Гаврилівні, щоб самовар поставила.

– Не треба ніякого чаю! Тільки швидше, швидше, Іване Карповичу! Благаю! – аж стогне Мельников, якого я таким переляканим давно не бачив. Наче вербовий листок на вітрі тремтить, нервує, хоча ж досвідчений офіцер, не раз у бувальцях був.

– Добре, чекайте, – пішов я до хати, наказав Уляні Гаврилівні самій на господарстві залишатися й узявся вбиратися. Одяг для міста у мене завжди готовий був, мармизу сполоснув холодною водою, волосся гребінцем утихомирив, перевірив пашпорт, гаманець та револьвер. Уляна Гаврилівна вузлик із салом та хлібом дала на дорогу. Без цибулі, бо знала, що з міськими цибулю краще не їсти, вони її запаху не люблять. З тим і вийшов я з хати.

– Виходьте з двору, ваша благородь, я собак спущу.

Випустив. Не те щоб у нас уже так небезпечно, дякувати Богу, не Кавказ чи Азія якась, де і вбити можуть, і викрасти, але береженого Бог береже. Зачинив хвіртку на засув, мотузку перекинув, пішов до машини. Мельников аж двері мені відчинив, так поспішав. Сіли ми на задньому сидінні, а товариш Мельникова біля водія, і поїхали. Думав, хоч у машині розкажуть мені, в чому справа, але де там, мовчки всі сидять. Трясло нас добряче, бо ж дорога до хутора мого не бруківка, а путівець. Я слідкую, ями засипаю, то дорога непогана, просто водій дуже вже поспішав, через що аж підлітали ми на сидіннях.

Бачу, закурив пан офіцер. У тому, що супутник Мельникова офіцер, ніяких сумнівів не було. Спину тримає рівно, стрижений коротко, та й перед цивільним Мельников ніколи б так не бігав. Цікаво, звідки? Або з Києва новий хтось, що прийшов уже після моєї відставки, або, скоріше, зі столиці, бо ж шия біла. У Києві хоч як не бережись, а шия у таке спекотне літо засмагне, а в Петербурзі може і білою залишитися, бо північ же там.

Двигун реве, нас калатає всередині, хоч уже і на дорогу виїхали. А воно ж одне слово, що дорога. Три роки тому губернія будувала тут шлях, щоб розвинути торгівлю. Мусили усе рівненько бруківкою викласти аж до Ромен. Та тільки в Отєчєстві нашому дороги така халепа, що губить людей гірше за горілку. Бо де тільки почнуть дорогу будувати, як одразу туди мало не зі всієї імперії злітаються різні шахраї, які починають гроші тицяти, тільки б узяти підряди. Всі ж ми люди – і ті, хто керує будівництвом, теж. Грошики візьмуть, а потім уже очі треба заплющувати на те, що бруківка погана, покладена ще гірше, а деінде її зовсім немає. Звісно, приймальну комісію провезуть якісною ділянкою – і давай хмелити тиждень, до втрати пам’яті й людського вигляду. Потім оце й торохтимо по таких дорогах, наче тут артилерія била.

До Ромен так і їхали мовчки, а там одразу в готель «Імперіал», найкращий у місті. Піднялися на другий поверх, там номер, біля якого двоє чоловіків у цивільному сидять. Вони-то в цивільному, але виправка військова. Спини тримають рівно, як на параді, та й револьвери з-під піджаків випинають. Побачили нас, двері відчинили і пропустили. Тільки мене та незнайомця, а Мельникова в коридорі залишили.

Увійшли ми до кімнати.

– Почекайте тут, – строго сказав мені товариш Мельникова, невисокий, худий, з серйозним обличчям і помітними залисинами. Я за часів служби навчився вже трохи в начальстві розбиратися і ось по цьому бачив, що ще та гнида. Такий буде з тебе жили тягнути і кров пити так, що світ білий зненавидиш і вовком завиєш. І чим більшим начальником буде він, тим гіршим ставатиме. Ото від таких триматися подалі треба, і всі тримаються, штовхають абикуди, частіше за все вгору, тільки б на місці не залишився. От і виходить так, що штабс-капітан Мельников досі на місці, а цей хробак лисуватий уже кар’єру зробив.

Побачив у кімнаті фотель шкіряний, присів. Зручний фотель. Ото сидіти в ньому, кофій пити та свіжі газети почитувати. Аж сміюся сам собі з панських мрій. Роздивляюся навколо. Що сказати, багатий номер, мабуть, найкращий у всіх Ромнах. Оце одна кімната і далі ще, може, не одна. Хата ціла, а не номер. Дорого коштує. Хоча грошики в охранки не свої, а державні, то можна не дуже-то рахувати. Тільки от навіщо я їм знадобився? Нехай коли купчик якийсь чи панок щось там знайти просить, розплутати диво якесь провінційне. А тут же державні люди, та в них сотні людей у підпорядкуванні, але ні, серед ночі пхаються бозна-куди за мною. Навіть не знаю, що й думати.

Тут якраз вийшов той, із яким я приїхав.

– Хто дозволив сісти! – шипить на мене, наче змія отруйна, і очима зиркає так грізно. – Встати, мужик!

Кажу ж, такі більше за все люблять на підлеглих владу свою показувати. Тільки тут поплутав дядько цукор із сіллю, бо ж я мирний обиватель, а не його служка. Сиджу собі, дивлюся на нього.

– Встати! – шипить і аж за револьвер хапається, який у нього під сюртуком.

Ну, добре, підводжуся я, бачу, як він посміхається, наче ящірка на сонці. А я до виходу з номера іду. І бачу, як у нього обличчя витягнулося.

– Куди? – шипить.

– Додому! – кажу я гучно, і аж сіпається він. Мабуть, боїться, щоб хтось за дверима нашу розмову не почув. Але почує, обов’язково почує, це вже точно. – Мало того, що вночі забрали з дому, так ще поводитися так! Я не візник п’яний у поліцейському відділку! І не солдат перед командиром! У відставці я, і дозволу, щоб сідати чи стояти, мені не потрібно! Командуйте підлеглими своїми, а я вже якось сам!

Голос у мене такий, що за потреби й скло у вікнах тремтітиме. Недарма ж у церковному хорі співаю. Отець Андрій, батюшка з Капітанівки, каже, що сам архієрей, коли на храмове свято приїздив, запримітив голосище мій і до Сум запрошував, щоб співав я у кафедральному хорі. Але хутір у мене, куди там до Сум їхати.

– Зупинитися! Я наказую! – аж шипить офіцерик, а я вже до коридора виходжу. Не те щоб дуже вже хотів ворогів наживати, але тут треба одразу дати зрозуміти, як із тобою можна поводитися, а як ні. Щоб знав цей жевжик, що я йому не ванька якийсь.

– Іване Карповичу! – чую я чийсь голос, коли вже вийшов до коридора. Озираюся, бачу чоловіка років за п’ятдесят, високого, худого, у сюртуку. – Поверніться, будь ласка, – каже він своїм приємним голосом, а потім строго дивиться на того дурника, що на мене кричав. – Підполковнику, не забувайте, що ви працюєте з цивільними людьми, то будьте ввічливим!

Той ледь не луснув від хвилювання, а я аж потилицю зачесав. Бо ж таке дурне, а вже підполковник. Так і до генерала недалеко. Ні, щось не те у милому Отєчєстві відбувається, коли такі ниці люди таку кар’єру роблять.

– Прошу, – каже чоловік, який, мабуть, генерал і є, коли он підполковник так перед ним трясеться.

– Дякую, – повертаюся до номера, заходимо в дальню кімнату. Це робочий кабінет: стіл, за ним шкіряне крісло велике, а перед ним кілька стільців.

– Сідайте, – запрошує мене господар і сам не у фотель сідає, а на стілець навпроти мене. Тобто показує, що розмовлятиме зі мною не як начальник із підлеглим, а як рівний з рівним. Розумна людина, хоч і генерал. Сідаю, він дивиться мені в очі, витримує паузу.

– Вас мені порадив полковник Василевський. Пам’ятаєте такого?

– Так точно. У справах служби зустрічався з ним під час відрядження до Великого Князівства Фінляндського.

– Характеризував він вас дуже добре, тому ми й вирішили звернутися, – сказав і знову дивиться. Серйозна людина, по очах видно. – Ми просимо вас допомогти нам в одній справі.

– Та я вже ж не перший рік у відставці. І у вас же штатних агентів цілий натовп, – кажу, а сам відчуваю, як серденько затупотіло. Цікаво йому зробилося. Що за справа така?

– Натовп є, а людей потрібних немає, – зітхає генерал. – Тому звернулись до вас. Самі розумієте, якби не було гострої потреби, то не їхав би я з Петербурга до цих Ромен.

Ну, це так, Ромни не Лівадія, куди охоче їдуть.

– А що за справа?

– Треба найнятися на роботу до групи бунтівників і дізнатися про їхні плани, – каже генерал, а я навіть стримуватися не став. Бо хоч справи я люблю, але щоб до бунтівників у кубло лізти, це вже не по мені. Я розслідувати хотів, а не провокатором ставати.

– Пане генерале, я цієї каші на службі наївся, то вже вибачте. Хутір у мене, хліб треба прибирати і…

– Ми заплатимо, – каже генерал.

– Дякую, я й сам собі зароблю. Не ображайтеся, але старий я зі смертю гратися, – підводжуся я, вклоняюся і прямую до дверей.

– Йдеться про безпеку самого государя імператора! – несподівано каже генерал, і тут вже я зупиняюся. Дивлюся на нього. Він киває. І обличчя серйозне, не схоже, що жартує.

– Самого государя? – дивуюся я.

– І його родини, і всієї держави нашої, рідної Вітчизни. Надважлива справа, тримається в страшенній таємниці, ви – третя людина у всій імперії, яка про це знає. Третя! Іване Карповичу, заради государя ви мусите!

– Ну, заради государя відмовити не можу, – кажу і повертаюся до стільця. І царя нашого я поважаю, але ще більше знаю, що не треба серйозних людей дражнити до краю. Ось приїхали аж сюди, плани на мене мали, то краще не розчаровувати, бо що-що, а життя мені спаскудити вони зможуть.

– Дякую, Іване Карповичу, Іполит Всеволодович казав, що ви справжній патріот, – генерал помітно зрадів. – Отже, згоду отримано, тепер деталі. Бунтівники дали об’яву, що набирають людей на роботу. Вам треба на ту роботу потрапити і подивитися, що там вони готують. Не думаю, що це довго триватиме, тиждень-два, не більше. Зараз їдемо до Києва, а звідти до Одеси.

– Навіщо до Одеси? – кривлюся я.

– Бунтівники саме там людей набирають.

– До Одеси мені не можна, – хитаю я головою.

– Чому це?

– Бо був у мене у справах служби конфлікт з одеськими кримінальниками.

– Та коли це було!

– Давненько, але думаю, що запам’ятали вони мене.

– Іване Карповичу, треба до Одеси.

– Там же свої агенти.

– Місцевим ми не довіряємо, бо підозрюємо, що там зрадник є. Агентів з Києва та інших міст уже шість разів надсилали, і жодного результату – відсіювали їх бунтівники. Потрібна нам людина дуже досвідчена, щоб обдурити негідників. То на вас уся надія. Може, вас есери не помітять.

– О Господи! Так це ще й есери! – зовсім спохмурнів я, бо ж більших зарізяк годі й вигадати. Анархісти – небезпечні, есдеми – небезпечні, але ж есери – то взагалі жах.

– Есери, Іване Карповичу, есери. Ну що, їдьмо! – помітно зрадів генерал. – Тільки в мене одне запитання.

– Яке?

– А звідки ви дізналися, що я генерал? – з підозрою дивиться на мене, а я усміхаюся.

– Так я ж двадцять років прослужив! У мене око заточене чини з’ясовувати, навіть коли в цивільному людина! Хвилину-другу подивлюся на людину і можу сказати, якого вона рангу.

– Ти ба, диво яке! – усміхається генерал.

– Та це не диво. Диво, що от у Києві є трактир «Абіссінський принц», то його власник може на людину подивитися й одразу сказати, скільки в неї грошей. Багато разів перевіряли, і завжди ледь не до копійки точно казав. Усю суму. І те, що у гаманці, і те, що у кишенях. Так бувало, що суму скаже, а в бідолахи менше виходить. Начебто програв трактирник, а він давай по піджаку нишпорити – та й знайде десь у підкладці потрібну суму. Ото диво так диво.

– І справді диво, – киває генерал. – Ну що ж, ходімо.

– Зараз, бо в мене теж є запитання. Не сприйміть за зухвалість, але ж я зараз людина цивільна, і щось мені не хочеться, щоб утемну мене використовували. Вже коли ризикувати життям заради государя, то хочу знати всі обставини.

Скривився генерал, губи свої тонкі закусив.

– Це таємниця, я сказав усе, що міг.

– Пане генерале, якось воно дивно виходить. Життям ризикувати ви мені довіряєте, а розповісти, що і як, – ні. Як же мені ото працювати в сутінках?

Дивиться він на мене, і я дивлюся. Воно-то не дуже добре генералу суперечити, але ще гірше під кулю йти, не знаючи, звідки її чекати.

– Ну що ж, добре. Я розповім. Тільки все мусить залишитися між нами.

– Звісно.

Сідає генерал, присувається до мене і ледь не на вухо шепоче.

– З деяких джерел нам стало відомо, що есери готують якусь операцію супроти государя. Покладають на ту операцію великі надії. Дуже великі надії. Вважають, що в разі успішного здійснення операції зможуть претендувати на захоплення влади у країні.

– Що ж це вони таке замислили? – лякаюся я.

– Ось про це вам і треба дізнатися.

– А звідки про операцію вам відомо?

– Просто пощастило. У Ревелі ми взяли одного з ватажків есерів. Він до проститутки пішов, вона його валізу перевіряла. Грошей хотіла, він же купчиком назвався. Але замість грошей знайшла два револьвери і літературу підпільну. Звісно, сповістила поліцію.

Киваю я. Це ще за моєї служби було, що всіх проституток примусили про бунтівників доповідати. Бо бунтівники здебільшого молоді чоловіки, кров вирує, тіло вимагає, а дружини немає, то й ходять до дівчат. Багато через будинки розпусти ми бунтівників упіймали. Я думаю, а генерал продовжує.

– Поліція у Ревелі спрацювала погано, схопити тихо не змогли, есер відстрілюватися почав. Двох поліцейських убив, сам був тяжко поранений. Ледь доправили його до лікарні, там він знепритомнів. А потім у нього почалося марення. Щось говорити почав. Так трапилося, що молодий лікар, який чергував біля пораненого вночі, купив нещодавно фонограф. То взяв і записав усе, що говорив есер. Той помер вранці від зараження крові. Коли я туди приїхав, то лікар дав послухати запис. Ну, і виявилося, що весь час, марячи, загиблий говорив про якусь таємну операцію, яка мусила, як він казав, «убити дім Романових».

– Увесь дім? – лякаюся я.

– Так він казав. А потім помер, то ми не змогли його допитати. Знаємо лише, що підготовка до операції триває в Одесі. То наше завдання – потрапити до лігва бунтівників і з’ясувати, що саме вони готують. Головне – не налякати їх. Бо зараз вони не здогадуються, що ми щось знаємо. Впевнені, що їхня людина в Ревелі померла і нічого не сказала. Це їх невідання – наша серйозна і наразі єдина перевага. Саме для збереження таємниці ми вирішили не використовувати одеську охранку. Там не знають навіть про те, що ми приїдемо. Жити будемо на яхті мого товариша, яка стоятиме в порту.

– А чи не міг той есер набрехати, щоб заплутати вас?

– По-перше, він був непритомний. По-друге, не знав, що ведеться запис. Впевнений, що він казав правду. І він був одним з найкращих есерівських ватажків, людиною дуже розсудливою. Якщо вже покладав такі надії на операцію, то недарма. Тепер їдемо?

– А куди поспішати? На нічний до Києва вже не встигнемо, тепер до обіду чекати.

– Вечірній нас чекає, – сказав генерал, чим надзвичайно мене здивував. Бо ж на кілька годин запізнився через нас!

У потязі повкладалися спати, вранці вже були у Києві. Мельников розповів, що прізвище генерала – Суботін, а підполковника – Штейнер. І вони його викликали до Петербурга начебто для навчання, а насправді взяли з собою, щоб Мельников зі мною побалакав і переконав.

– Що відбувається, Іване Карповичу, що? – питали мене їх благородь, водночас і перелякані увагою такого високого керівництва, і дуже зацікавлені нею.

– І сам не знаю. Сказали, завдання є для мене. До Одеси поїдемо, а що там робити – не знаю, – брешу я, бо як сказати правду, що мені таємницю довірили, а Мельникову, офіцеру та дворянинові, – ні, то якось недобре буде.

– До Одеси! – штабс-капітан аж зблід, мабуть, згадав свої тамтешні поневіряння. – Не можна мені до Одеси!

– Але треба. Не хвилюйтеся, ваше благородь, ви там на яхті будете і на берег не ступите, – кажу я, а сам думаю, що мені на берег доведеться ступати і ходити там. Ох, як впізнають мене тамтешні бандити, буде мені непереливки.

У Києві, однак, виявилося, що боятися Одеси та її кримінальників треба лише мені, бо Мельникову наказали залишатися на роботі й у подорож не взяли. Вже в одеському потязі, в окремому купе, генерал Суботін розповів деталі операції.

– Вже два тижні есери в Одесі набирають за об’явою людей. Окремо чоловіків і жінок. Для чого саме, не пишуть, але платню обіцяють добру. Дуже добру, то приходить до них багацько народу. Вони всіх дивляться і всім відмовляють. Принаймні всім нашим агентам у роботі відмовили. Лише одиниці ті оглядини проходять.

– А що за оглядини?

– Та як, спочатку розмовляють з тобою, розпитують, що ти і хто ти. Можуть і одразу після цього відмовити. Причин не пояснюють – не підходиш, і все. Двох наших агентів так відправили. Один тільки назватися встиг, як йому на двері вказали. Якщо ж співбесіду пройдеш, то далі йдеш до лікаря. Роздягаєшся, і він тебе уважно дивиться. Щоб не хворий, без вад, добре фізично розвинутий. Одному нашому агенту сказали, що руки затонкі, іншому, що складений погано, ще одного з іншої причини, – генерал кривиться, наче йому неприємно.

– Якої причини? – питаю я не для того, щоб генерала роз’ятрити, а щоб більше знати.

– Сліди від сифілісу, – генерал так губи стиснув, що аж побіліли. Я головою хитаю, бо ж охоронне відділення – це ж кращі з кращих, на сторожі імперії стоїмо! І як уже сюди сифілітиків беруть, то чого чекати від тієї ж поліції чи армії?

– Після огляду лікар ще перевіряє вправність і фізичну силу. Там у них турнік встановлений, як ото в гімнастичному залі. Останній наш агент саме там відсіявся, бо не зміг десять разів підтягнутися. Далі можуть одразу сказати про результат, можуть попросити завтра зайти. Але жодному нашому роботи не запропонували.

– А хлопці під кого маскувалися?

– Двоє – робітниками, один – дрібний злочинець, ще один – студент, один вантажник, а один так зовсім панотець. Але жодного не взяли. Панотець далі всіх пройшов, але ото після турніка вигнали його.

– А селяни були?

– Ні, селян не було, ми ж київську агентуру використовували, звідки там селяни?

– Ну так, ручки білі, такого селянина за версту видно. Так а хоч пояснюють ті есери, хто ж їм потрібен?

– В тім-то й річ, що ні. В об’яві написали, що потрібні фізично міцні чоловіки віком до сорока років. Жінки до тридцяти. І ані слова, для чого.

– Той, а мені вже більше років.

– За паспортом, може, і більше, а виглядаєте ви добре, тридцять п’ять максимум. Фізкультурою займаєтеся?

– На землі працюю, це краще за будь-яку фізкультуру. Не палю, не нервую, з горілочкою товаришую помірно, – кажу. – Але от по справі. Дивно все. Ніколи не чув, щоб операцію бунтівники готували і при цьому об’яви у газетах давали.

– Так, справді, обставини незвичайні. Але це ще більше примушує хвилюватися, бо вказує на незвичайність самих задумів бунтівників.

– А хто об’яву подавав?

– Такий собі Жак Шампань.

– Хто?

– Дрібний одеський шахрай, справжнє ім’я – Ванька Шелупонь. Займається всім, з чого зиск можна мати, кілька разів бував у тюрмі. Тепер оце дав об’яву, винайняв приміщення, де відбір відбувається, керує.

– Може, цього Шампаня прихопити, є ж за що. Нехай усе розповість.

– Прихопити Шампаня легко, але він нічого не знає. Він так, прикриття, а насправді там усім керує Генріх Куровський, присланий до Одеси з есерівського цека. Небезпечний бунтівник, уже кілька років на нелегальному становищі.

– То, може, його прихопити і допитати?

– Можна, але ризиковано, бо Куровський цей може нічого не знати, а виконувати лише інструкції, які йому передають. В есерів його вважають хорошим виконавцем, але поганим стратегом, то, скоріше за все, використовують втемну. Є небезпека, що арештуємо його, нічого не дізнаємося, а всі зв’язки відріжемо, і ці негідники десь в іншому місці працювати почнуть. Якби операція пересічна, можна було б ризикнути, але тут дуже високі ставки. То поспішати не можна, – каже генерал, і важко з ним не погодитися. Якщо операція справді важлива, то есери зроблять усе для її конспірації. Логічно, якщо не розкривають весь план, а лише надсилають накази, що треба зробити кожного дня.

– Вибачте за пораду, але треба листування цього Куровського перевіряти, може, знайдеться канал інструкцій?

– Читаємо всі його листи, але досі нічого підозрілого.

– А ще газети треба вивчити. Можуть же об’яви давати його спільники. Це в них давня така хитрість.

– І тут працюємо, але поки нічого. Ось фотографії. Це – Шампань, це – Куровський. Є ще там лікар, але він не з ними.

– А що це за жінка? – вказую на красуню чорняву, яку одразу примітив і очей не відірву.

– Це Ізабелла Велліні, італійська громадянка.

– Теж есерка?

– Ні, вони її для чогось найняли. Примітна жіночка? – генерал посміхається і трохи аж крекче; бачу, не одного мене ця фотографія схвилювала.

– Хто вона?

– Артистка цирку, кокетка. Коньяку не бажаєте? – бачу, що розслабився трохи генерал, мабуть, повірив у мене. Дарма він так, зарано. Не кажи гоп, поки не перескочиш.

– Небагацько, – погоджуюся я.

Я дві чарки випив і пішов спати, а генерал наклюкався, вранці опухлий був. Коли виходили ми з вагона, то підполковник Штейнер ледь поглядом мене не спалив! Дратувався, мабуть, що зі мною, а не з ним генерал випивав. Це ж для таких дуполизів дуже важливо, щоб із керівництвом чарку перехилити, а тут якийсь мужик випередив.

З вокзалу генерал поїхав у порт, а я одразу пішов на базар, назбирав одягу і заселився в дешевенький готель. Там винайняв кімнату, перевдягнувся, потім нашкрябав з пічки золи. Голіруч шкрябав і довго у золі копирсався, щоб уїлася в шкіру. Далі узяв кусок цегли, який на вулиці підібрав, і чиркнув себе по щоці. Аж кров пішла. Так, наче кулаком хтось засвітив. Ото і пішов. Штани на мені рвані, брудні, черевики їсти просять, морда наче побита. Підозріла особа, що тут скажеш.

Пішов я за потрібною адресою, де була антрепризова контора Жака Шампаня, з подряпаною вивіскою та розхитаними дверима, перед якими стояла ціла черга чоловіків та жінок. Дуже різних, але за одягом видно, що опинилися вони тут не від хорошого життя.

– Доброго дня, а це тут за об’явою людей наймають за хорошу платню? – питаю і роблю обличчя нещасне.

– В чергу ставай! – гиркають на мене і дивляться невдоволено. Бо ж я їм суперник. Став у чергу, слухаю, що люди балакають. Кажуть, що обіцяють тут платити добре, але відбір дуже строгий. Ледь не одного з тисячі обирають і як саме – незрозуміло. Більшості відмовляють після співбесіди, іншим після лікаря.

Ото стою в черзі, картуз на чоло насунув, бо ж Одеса, не хочу я, щоб мене впізнали. Дивлюся, а онде Шампань із візка якогось вискочив, та швидко так, наче йому під сраку носаком дали. Судячи зі сліду на штанях, таки точно дали. Дві морди в тарантасі, з зухвалими поглядами. Бачив таких – кримінальники. Поїхали собі, а Шампань до дверей побіг. Його перестрівають люди, щось кажуть, а він уваги не звертає, переляканий. Всередину забіг і двері за собою зачинив на засув. Черга хвилюється, чи не припинили відбір, а я відійшов трохи і став біля вікна, яке відкрите було, бо ж спека в Одесі.

– Заплатити їм треба! – це, здається, голос Шампаня.

– Ні, – чоловік якийсь відповідає.

– Ви не знаєте, що це за люди! Це ж самого Бенціона Кріка бандити!

– А мені начхати! Я ніколи кримінальникам не платив і платити не буду!

– Вони не дадуть нам працювати!

– Нам залишилося одного відібрати. Сьогодні закінчимо і все!

– Вони вас усе одно знайдуть! І мене!

– Припинити паніку! Продовжити відбір! – командує чоловік. Його у вікні не видно, бо штори, але думаю, що це той есер Куровський, якого з ЦК прислали.

Так, думаю, одне місце залишилося, а така ж черга, що не пропхатися! І що робити? З досвіду свого знаю, що іноді треба робити щось різке та несподіване, якийсь хід конем, щоб переламати ситуацію. Ото і я зробив хід: вікно відчинив і заліз у кімнату. А там Шампань і Куровський. Перший злякався, мабуть, за бандита узяв, а другий револьвер вихопив. Я ж перед ними на коліна став, руку на серце поклав.

– Візьміть мене на роботу! Будь ласка! Дуже треба! Благаю!

Коли зрозуміли вони, що не бандит я, а найматися прийшов, то з полегшенням зітхнули.

– На вулицю іди! В чергу ставай! – крикнув на мене Шампань.

– Візьміть! Я все робитиму! Я сильний! Ось! – схопив стілець за ніжку і підняв одною рукою, хоч стілець важкий, дубовий. – Візьміть! – стілець поставив, став на руки і пройшов. – Все вмію, а чого не вмію, того навчуся! – кричу догори ногами. – Візьміть, не знайти вам кращого робітника! – знову на ноги став, дивлюся на них.

– В чергу! – репетує Шампань, але я бачу, що не він тут головний, то на Куровського дивлюся. Бачу, в кімнаті камін стоїть, а біля нього кочерга. Схопив її і скрутив у вузол. А потім розкрутив.

– Візьмете?

Дивиться на мене Куровський і посміхається, сів за стіл, револьвер сховав, узявся за перо.

– Як тебе звати? – питає мене російською, я відповідаю так само, тільки вдаю, що не вмію російською балакати, то по-нашому, по-мужицьки домішую багато.

– Мокій Галібарда, селянин з Олександрійського повіту Херсонської губернії.

– І що ти робиш в Одесі, Мокію?

– Приїхав закупитися, а тепер заробити дуже хочу. Візьміть мене!

– Що у тебе з обличчям?

Тру я подряпину на щоці, кривлюся, наче з жабою цілуюся.

– Не будеш відповідати – підеш геть! – кричить Шампань.

– Закрий рота! – гримає на нього Куровський. – І що ж сталося, що плани так швидко змінилися?

– Обшустали мене! Як православного! Я ж у дядька Трохима грошей узяв, щоб косарку англійську купити! А мене обдурили! Ось ще були гроші, а ось уже немає! Лежу в небо дивлюся! Гади, запропонували в карти пограти. Раз-два, і все я програв! Тільки ж я бачив, що махлювали вони, на гарячому спіймав, кажу, щоб гроші повернули. А тут прибігло двоє, один з револьвером. Наставили на мене, по морді дали. Нічого і зрозуміти не встиг! Поки очуняв трохи, їх вже і слід загув! Тепер мені треба гроші заробити! Я у порт потикався, але там докери чужих не беруть! Куди мені ще бігти! Оце про вас почув і прийшов! – кажу у відчаї, аж сльозу пустив, голос тремтить. – Як мені дядьку Трохиму в очі дивитися, коли і без грошей, і без косарки повернуся? Він же мені за батька! Ростив мене, дурня! Ні! – кручу головою, зуби зчепив, аж хрускотять.

Куровський з Шампанем переглядаються.

– А зі мною стілець піднімеш? – питає Шампань.

– Можу, тільки двома руками, – підскочив і підняв, хоч важкенько було. Поставив, дивлюся.

– А чим ти, Мокію, у себе в селі займався? – питає Куровський. Я, поки Шампаня піднімав, прочитав, що есер пише. Все, що я сказав, записав.

– Там чим. Хліб ростив, рибу ловив, худобу пас, на заробітки ходив. Все робив, – киваю.

– Руки покажи.

– Кого? – дивуюся я.

– Руки, – Куровський вимагає. Я дивлюся на них, потім на руки свої. Здивований дуже. Потім показую їм.

– Ближче.

Показую ближче. Роздивляються. Кивають, наче задоволені. А як же не задоволені, коли руки у мене таки робочі. Я ж і за плугом ходжу, і кошу, і сіно вантажу, і дрова рубаю в себе на хуторі. А ще зола в’їлася, і ніготь на одному пальці збив. Бо в робочої людини руки завжди побиті.

– Ти б помив руки.

– Не вимиєш їх, бо в’їлася в них земелька, – киваю я.

– А скільки тобі років?

– Сорок, – брешу, звісно, але вірять.

– Родина в тебе є?

– Немає.

– Наче вже й пора одружитися?

– Пора, коли гроші є чи земля. А бідному спробуй-но. Та мені й так непогано, – кажу і посміхаюся.

– Як, так? – перепитує Куровський, наче не розуміє.

– А так, що гречка в наших краях не переводиться ані влітку, ані взимку, – хвалюся я і підморгую.

Здивувався Куровський, дивиться на Шампаня. Той узявся пояснювати.

– По-мужицьки «стрибнути в гречку» – це значить у блуд піти.

– А! То стрибаєш? – посміхається Куровський.

– Стрибаю. Слабка людина, тягне її тіло на гріх, – удавано зітхаю я, а сам аж муркочу від задоволення, наче згадую щось приємне.

– Добре, може, і підійдеш ти нам. Сходи-но до лікаря.

– Та навіщо лікар, я – здоровий як бик! – хвалюся.

– До лікаря! Відведи його і запрошуй наступного, – наказує Куровський Шампаню.

– Красно дякую. Візьміть мене, не пожалкуєте! Я до роботи меткий! – аж кричу я від щастя.

Шампань вивів мене до коридора, ним в окрему кімнату, а там лікар сидить у фотелі, а поруч із ним медсестра з нотатником. Дивляться на мене.

– Подивіться цього, – киває на мене Шампань.

– Добре, – каже лікар. – Кажи, як тебе звати, і роздягайся.

– Мокій Галібарда, селянин з…

– Достатньо! Чого став? Роздягайся!

Я аж почервонів.

– Тут?

– Тут! Швидше давай!

– Так той, ось же, – киваю у бік медсестри, яка й не думає відвертатися.

– Ти роботу хочеш чи ні? – питає лікар.

– Хочу, – киваю і давай роздягатися. Все зняв, окрім спіднього, стою.

– Все знімай! – каже лікар.

– Все? – я розчервонівся, наче помідор у серпні.

– Все! Швидше давай!

– Ну, як скажете, – зняв я і спіднє. Стою, рукою прикриваю причинне місце.

– Струнко! – несподівано як гаркне лікар. І тут я себе видав. Воно ж недарма в армії служив, так у голову вбили, що скільки років пройшло, а почув і автоматично витягнувся, руки по швах, спина рівно, п’ятки разом – носаки нарізно. Тут вже справді розчервонівся, що ось так просто викрив себе. Бо звідки у селянина армійські навички? Коли чую, сміх за спиною, жіночий.

– Що це за солдатик такий? – питає з коридору якась жінка. Я її не бачу, навіть не думаю повернутися, просто став, наче скам’янів. І хоч не бачу, а знаю, хто то каже. Згадую фотографію, яку генерал Суботін показував.

– Ізабелло, зачиніть двері, будь ласка, не заважайте. – Лікар підхопився, посміхається, очі палають, був би хвіст, так розпушив би.

Чую, зачинилися двері. Стою і чомусь весь потом вкрився.

– Чого це ви спітніли? – питає мене лікар.

– Та спека ж, і хвилююся я. Багато разів наймався, але щоб ось так перевіряли, ще жодного разу не було, – кажу я і стою вже не як солдат, а як звичайний мужик. Здається, лікар помилки моєї не помітив, медсестра теж. Подивиться на мене і все щось пише, подивиться і пише. Що там писати? – Руки розстав і пострибай, – каже лікар.

Я пострибав.

– Якісь скарги на здоров’я маєш?

– Ні, здоровий я, не хвилюйтеся. Можна одягнутися?

– А що тобі, холодно?

– Та ну ви що! Просто не звик я без спіднього.

– Почекай ще. – Лікар підвівся, підійшов до мене, одягнув на руку рукавичку якусь і як потягнеться.

– Ви що робите! – я його наче й не сильно штовхнув, а він аж до стінки відлетів.

– Ти чого? – роздратувався лікар.

– А ви чого?

– Спокійно! Що ти як кінь буцаєшся! Це медичний огляд! Зараз напишу, що божевільний, і роботи не отримаєш! – каже лікар ображено, за груди тримається. Мабуть, таки добряче я йому ввалив.

– Ні! Вибачте! Я не божевільний! У нас нікого в роду божевільних не було! Чесне слово! Оглядайте, пане лікарю, як треба. Дуже вже мені ця робота потрібна.

Лікар підійшов і взяв мене рукою за одне місце. Те саме.

– Покахикай убік, – каже мені. Я кахикаю, а він смикає. Потім повернувся за стіл, щось шепнув медсестрі, вона пише. Що ж вона там пише? Аж дивно мені. – Ну, наче здоровий, – лікар чомусь зітхає. – Ходімо. Не одягайся!

– Що, голяка? – дивуюся я. Та що ж ці бунтівники кляті задумали таке?

– Голяка, – киває лікар. Виходить до коридора, поруч іще двері, шанобливо стукає до них і каже лагіднесеньким голосом: – Ізабелло, до вас можна?

– Заходьте, – я впізнаю голос.

Лікар відчиняє двері, заходить усередину, я за ним. Кімната як кімната, тільки посередині стоїть велике ліжко з балдахіном. А на ліжку вона. У червоній сукні і з вогняною квіткою у чорному блискучому волоссі, що так і переливається кучериками. Лікар їй цілує ручку, каже якісь компліменти, метушиться і хвилюється.

– Можете йти, – каже вона лікарю.

– Ах, Ізабелло, якби міг я залишитися з вами! – починає лікар.

– Не заважайте мені працювати, – строго каже вона і грізно дивиться, коли лікар намагається торкнутися її. Від того погляду лікар відсахується, наче від полум’я, зітхає і йде до дверей. Невдоволено дивиться на мене.

– Ізабелло, ви краєте мені серце, – чується вже з коридора, і грюкають двері.

Я стою голяка, наче на Водохреща, зображую хвилювання. Потім бачу, що не просто голяка, а ще розпусного голяка. Намагаюся прикрити ганьбу руками. Жінка сміється.

– А ти, я бачу, гарячий жеребчик, – каже вона, і від голосу її мені аж паморочиться. – Може, приляжеш?

– В мене грошей немає, одразу кажу, – хриплю я. – Я заробляти прийшов, а не витрачати.

– Я теж, – посміхається вона і ляскає рукою по ліжку. – І чого ти ото прикриваєш руками?

– Щоб не було біди.

– Яка від цього може бути біда?

– А от може. Якось найняли нас на святкування весілля доньки одного багатія нашого великого. На те весілля мусив приїхати сам великий князь Дмитро Павлович. Ну, і щоб вразити, робили весілля розкішно. Зокрема, набрали двадцять парубків приємної зовнішності, одягли нас в однострої, щоб ми як почесна варта були. Ну, ото вишикувалися ми біля входу до палацу, де весілля відбувається, тримаємо смолоскипи, а поруч з нами гості йдуть. Панночок багато, а панночки так одягаються, що залізна людина і та б звабилася: плечі голі, вушка з-під кучериків визирають, в оченятах чортенята виблискують, і все таке.

– Та ти, я бачу, еротоман!

– Ні, я з Олександрійського повіту. Так ось, ото вони бігають, а ми стоїмо зі смолоскипами. Коли йде поруч з нами офіцер один, дружба жениха, з гусарів. Вже і п’яний був, а помітив, що в одного з наших той. Оце така ж біда, як і в мене. Аби стояли ми у звичайних полотняних штанях, так ніхто б і не побачив, а нас же вирядили в такі штани, що обтягують усе. Ну, і видно у тих штанях будь-яке рушання тіла. Гусар як підскочить, як закричить: «На кого встал, падлєц!» – і в пику з розмаху. А хлопець, він баржі розвантажував, людина проста, відповів, та так, що всі зуби у гусара вискочили. Схопили хлопця і під суд. До Сибіру бідолаха пішов, а ви кажете, яка біда може бути!

Оце теревеню з єдиною метою, щоб звільнитися від омани. Бо інакше впаду і загину.

– А ти смішний, – каже вона, посміхається і дивиться. Просто дивиться. Тільки так можна дивитися, наче батогом бити! – Чому відвертаєшся?

– Бо гріха боюся, – кажу хрипко, в горлянці пересохло.

– А чого боятися? Не згрішиш – не покаєшся, так же панотці кажуть.

– А ще кажуть, що в піст на ковбасу краще не дивитися.

– Так не піст зараз, чого ти про ковбасу заговорив? – сміється вона, підхопилася і підійшла до мене.

Ну, все, думаю, пропав. Навіть сумніву не було, що пропав. Бо ось стоїть вона поруч, посміхається, парфумами пахтить, а в мене серденько заходиться. Коли чую, крики якісь, дзенькіт скла побитого. Наче порятунок мені це.

– Всім стояти! – кричить хтось, нахабно кричить.

– Що це? – питає вона. Хоча б злякалася, серденько, а то спокійна. Хоч у коридорі бійка якась. Спочатку подумав, чи не поліція втрутилася. Бувало таке, що от контора готує операцію, вичікує влучний момент, а тут якісь довбограї з поліції наскочать, хабарівзняти, і все спаскудять. Але ні, не поліція, поліція одразу про себе каже, а тут напад якийсь.

– Не знаю. Тікати треба, – кажу їй, бо чую, як у коридорі лупцюють когось.

– Ні, мені ще не заплатили, – каже вона.

Мені од неї аж паморочиться. Коли раптом тріщать наші двері. Відчиняються так, що ледь не з петель зриваються, і в кімнату залітає скривавлений лікар. Схоже, що ним двері й вибили. Слідом за лікарем у кімнату забігає і якийсь бугай жидівський із кийком у руках. Упізнаю, бачив я цього бугая на тарантасі, який Жака Шампаня сюди привіз. Значить, вирішили не чекати грошей бандити, самі по них прийшли.

– Що це за цирк? – шкіриться бугай і суне на мене. Дебелий він, але не в тому проблема, а в тому, що з замашним кийком. Таким кийком що по руці вдар – зламаєш руку, по голові – черепок проб’єш.

Бугай на мене суне, а я потроху відходжу.

– Красунчику, – це Ізабелла бугаю каже і посміхається.

Бугай теж не з ченців-стовпників, одразу цікавість до мене втрачає і вирячується на дівчину. Мені тільки того і треба, задкую потроху до вікна. Не для того, щоб утекти, а тому, що стілець там стоїть. Такий самий, як той, на якому я Шампаня піднімав. Запам’ятав, що міцний стілець, дубовий.

– Красива, сучка, – посміхається бугай і все дивиться на жінку. А вона губку нижню як прикусить, тут вже і я задивився, хоч мені діяти треба. – Красива.

Бугай вже зовсім до мене спиною повернувся, що й потрібно було. Схопив я стілець за обидві ніжки та як пригощу бандита по спині. Інший би ліг, наче колос під серпом, а цей тільки гойднувся. Повертається до мене розлючений.

– Уб’ю гада! – рикає. От у Києві жиди всі дрібні та галасливі, а тут таку гору викохали. Він на мене, а в мене ж у руках дві ніжки зі стільця залишилися. Дубові, зручні. Одною ніжкою нижче пояса зарядив, іншою по голові, і ліг бугай.

– А ти молодець! – це вона вже поруч. Сміється, через лікаря перестрибує і в коридор виглядає.

– Сеня! – чується звідти. А ще кроки чутно, з яких можна зрозуміти, що йде сюди ще один бугай. Що їх, череда чи що?

Я ховаюся при стіні, а Ізабелла повертається до першого бугая, що лежить, наче немовля сповите. Ставить на нього ногу. Відчайдушна дівка! Пам’ятаю, як раз на полюванні в Туркестані командир сусідньої роти ось так став чоботом на голову впольованого кабана. Той наче мертвий був, і офіцер вирішив похизуватися перед товаришами. А кабан узяв і гламанув з останніх сил, та так, що прокусив чобіт і пошкодив жили на ногах. Через те офіцер почав кульгати і мусив покинути армію, бо як же він на параді буде?

Оце все думаю, щоб не думати про неї.

– Ти що робиш! – кричить другий бугай, коли бачить потурання товариша з боку красуні. Дурень, міг би замислитися, чого це його товариш на підлозі відпочиває. Але не замислюється і ось уже влягається поруч, бо ніжки дубові досі у мене в руках. Дивлюся я на нього і дивуюся, що ось такий щедрий жид тепер пішов: кожен кулак як велика антонівка. Таким як пригостить, то повік не забудеш.

Можна було б тоді тікати, але мені ж треба було з есерами зачепитися. Та і якось хвоста я розпустив при Ізабеллі цій, не міг і подумати, щоб тікати. Вискочив до коридора. Назустріч мені ще один нападник, уже помірного розміру. Здивувався мені, бо ж я досі голяка, не було часу одягнутися. Він на мене вирячився, а я його кийком. Поклав уздовж стінки, він і не охнув. Прокрався до кімнати, де Куровський з Шампанем мене приймали. Заглядаю обережно. Он вони під стіночкою стоять, перелякані. А перед ними якийсь жидок у капелюсі й два бандити з палицями.

– Хочете тут працювати – доведеться платити! Зрозуміли? – каже так нахабно. І щось мені голос його знайомий.

– Ми не з тих, хто платить, – каже Куровський, який намагається з честю триматися перед нападниками.

– А ти хто такий, щоб не платити? Тут усі платять! Всі! Так? – ватажок нападників несподівано лупцює Шампаня, і той гепається на підлогу.

– Я казав, казав, що заплатити треба! – верещить він і хапається за розбитий ніс.

– Рота закрив! – гримає на нього ватажок.

– Ви не знаєте, з ким маєте справу! – каже Куровський.

– Ні, це ви не знаєте! – кричить ватажок, і тут я впізнаю його голос. Та це ж той Фіма, який колись відводив мене до Бєні Кріка, а потім приходив убивати в готель. Оце так зустрілися!

Фіма хапає в одного з бандитів кийок і з ним кидається на Куровського. Той блідий, притиснувся до стінки. А де ж револьвер? А, онде він, на підлозі валяється. Маху дав Куровський, а досвідчений же революціонер. Тепер он тиснеться до стінки, наче кіт перед собаками. А Фіма налаштований войовничо, здається, буде бити і бити сильно. Може операції завадити. А ще Ізабелла на мене дивиться. То доводиться втручатися в ситуацію.

Я кидаю одну з ніжок від стільця, наче в городки граю. Ніжка робить кілька обертів у повітрі й лупцює Фіму по голові. Він падає. Я тієї миті вже біля бандита, у якого в руках залишився кийок. Бандит не чекає нападу, він же думає, що в коридорі його поплічники, то моя поява для нього стає суцільною несподіванкою. Не чекав – отримуй. Він гепає на підлогу приблизно тоді ж, коли і Фіма. Я біжу до третього, а той уже тримає револьвер Куровського, який встиг схопити з підлоги. Посміхається, а я дратуюся, бо поліз у бійку, не прорахувавши все. Ніколи так не робив, а тепер пошився в дурні. І нехай би просто так, але ж знаю, через кого. І на чиїх очах тепер доведеться мені ганьбитися.

– Милий! – каже причина моєї помилки, каже так, що бандит у захваті дивиться на неї, вмить забувши про мене. Те, що треба. Кийком вибиваю револьвер, а тоді вже додаю бандиту по голові. Наче по барабану вдарив, міцні в них черепушки, але падає-таки.

– Ну, ось і все!

Ізабелла посміхається. І вона таки спокійна! У мене он серце гупає, наче скажене, а я ж умію триматися!

– Вам кранти! Бєня вас на шматки поріже! Ви що наробили! – починає вити з підлоги Шампань.

– Дивіться, хіба не Аполлон? – питає вона у Куровського. Він дивиться на мене.

– Ну, фотогенічєн, подлєц.

– Красивий, як бог! – вона сміється.

Я стою трохи забризканий кров’ю, голий, з кийком у руці, а ногу тримаю на Фімі, який потроху отямлюється й намагається підвестися. Додаю йому по голові, перевертаю долілиць, стаю ногою на спину, щоб він мене не побачив.

– Треба брати, – каже вона Куровському.

– Треба щось робити, – киваю я на бандитів.

– Бєня вас уб’є! І мене уб’є! – далі скиглить Жак Шампань.

– У підвал їх, – наказує Куровський. Видно, що досвідчена людина, бував у бувальцях.

Ми затягуємо всіх нападників у підвал, туди ж і Жака Шампаня, щоб не скиглив. Лікар з медсестрою вже втекли. Я швидко одягаюся.

– Все, більше нам тут нічого не треба. За мною! – наказує Куровський.

Лізе через вікно у двір. Вона за ним, а я останній. Куровський веде впевнено, знає стежки дворами. Диви, який молодець, підготував шляхи для відступу.

– А ти колись фотографувався? – питає мене.

– Одного разу, коли до Олександрії на ярмарок їздили. З дядьком. Така добра фотографія вийшла! Ми у вишиванках обидва, дядько з бубном, а я зі скрипкою!

– Що, вмієш грати?

– Та ні, для краси, щоб у селі показати.

– Добре, – киває Куровський.

Фотографуватися? До чого тут це?

– Нам тікати з Одеси треба, – кажу йому. – Ці бандити нас шукатимуть.

– Шукатимуть, але не знайдуть, – Куровський каже це впевнено.

– Вони всю Одесу в руках тримають, я про них чув, – попереджаю.

– Всю, та не всю! – сміється Куровський, і я йому вірю.

Ми пройшли кілька кварталів, потім повернули до якогось трактиру. Куровський наказав чекати, а сам зайшов усередину. Ізабелла подала мені руку.

– Ізабелла.

Я дивлюся на руку, наче баран на нові ворота. Вона сміється.

– Тебе як звати?

– Мене – Мокій, – я кривлюся, що не здогадався вигадати красивіше ім’я. Хоч би Олександр або Костянтин. А то Мокій, тьху! Потім кривлюся, що оце таку дурницю подумав.

– А що за ім’я таке?

– По бідності дане, – зітхаю я.

– До чого тут бідність? – дивується вона, розмовляє з ледь помітною іноземною вимовою.

– До того, що не дали батьки панотцю подарунка хорошого, ото він і вибрав з календаря абищо.

– Та нічого, красиве ім’я. Я зватиму тебе Моккі!

Тільки киваю я, а самого наче по голові вдарили. У черепушці дзвін іде, перед очима хмари якісь, серце стукає, повітря не вистачає, бозна-що коїться. Ніколи такого зі мною не було. А то старому собаці засвербіло в сраці!

– Поїхали! – це Куровський виїхав на бричці з двору трактиру. Впевнено їздить, як справжній візник.

Ми застрибнули й помчали.

– Мокію, віддай Ізабеллі піджак, – каже Куровський.

– Мені не холодно, – заспокоює вона.

– Сукню її приховай, а то швидко нас знайдуть. І сама сховайся, щоб не видно тебе!

Я піджак зняв, дав Ізабеллі, вона якось хитро на сидінні вивернулася, лягла мені на коліна, піджаком прикрилася, наче й немає її. Далі їдемо, а я сиджу, наче кам’яний. Бо такого цінного вантажу ще на колінах не тримав. Ось ми за місто виїхали. Куровський коня наганяє, той аж летить дорогою. Ліворуч озеро якесь з’явилося. За розміром велике, але таке мілке, що і по пояс немає. Он у ньому люди ходять, чорні, наче шахтарі.

– Що це вони роблять? – дивуюся.

– Це Куяльницький лиман, – пояснює Ізабелла, яка з-під піджака визирнула, подивилася і знову сховалася. – В ньому солі, кажуть, корисні. То ото люди натираються, лікуються.

– Перший раз чую, щоби багном лікувалися! – дивуюся я. – Оце б кому сказав у нашому селі, то не повірили б люди.

Їдемо далі. Ось дачі почалися, минаємо їх, аж поки Куровський не зупиняється біля високого паркану з дикого каменю. За парканом будинок у два поверхи, палац майже. Куровський з брички зістрибнув, постукав у ворота. Не просто так постукав, а наче код якийсь вибив. Але одразу не відчинили йому, спочатку з другого поверху подивилися, хто приїхав. Потім тільки ворота відчинили, і заїхали ми у двір, весь заплетений зверху виноградом. Он висять китиці, хоч стрибай та їж.

Дивлюся, що ворота нам відчиняв молодий хлопець. Патлатий, в окулярах, мабуть, зі студентів. Коли побачив, що Ізабелла в мене на колінах лежала, то дуже розлютився.

– Хто це такий? – питає у Куровського і на мене дивиться, наче чорт на хрест.

– Це останній персонаж. Людина з народу, – пояснює Куровський.

– Та в нього пика хохляцька! Ти подивися! – дратується патлатий.

– Ти на свою подивися. Наче щур поголився, – сміється Ізабелла.

– Ах ти ж проститутка! – вибухає патлатий.

– Ану припинити! – наказує Куровський. – Припинити! Зараз Олексій подивиться, чи підходить він нам – Олексій!

У двір вибігає чоловік років тридцяти, в пенсне і в білій сорочці, з закоченими рукавами.

– Я слухаю.

Він блимає очима, мабуть, десь у темряві сидів, не може призвичаїтися до сонячного світла.

– Ось, подивися на цього, – каже Куровський і вказує на мене. – Наче непоганий.

Олексій підходить впритул, уважно роздивляється, потім торкається, мацає мене, наче коня на ярмарку.

– Зніміть, будь ласка, сорочку, – просить. Ну, добре хоч тільки сорочку. Знімаю. Олексій знову роздивляється.

– Які м’язи! – каже захоплено.

– Та він старий! Нам потрібен молодший! – дратується патлатий.

– Ні, і цей підійде, принаймні зовнішність фотогенічна. Те, що треба. А як щодо іншого? – він дивиться на Ізабеллу, а та всміхається хитро.

– Ще не перевіряла, нам завадили.

– Проститутка! – аж кипить патлатий.

– Замовкни! Іди в будинок! – кричить йому Куровський, але патлатий його не слухає. – Це наказ! Наказ!

Тоді тільки патлатий йде. Не подобається, як він на мене дивиться. Я знаю, що чим менше ворогів, тим краще. А тут ще ось такий малахольний.

– А що сталося, що ви його без перевірки привезли? – питає Олексій.

– На нас напали кримінальники.

– Кримінальники? Вони тут хоч до чого?

– Вимагали грошей. Мовляв, ми працюємо на їхній території і мусимо платити.

– Зовсім знахабніли. Треба повідомити…

– Нічого не треба! – швидко каже Куровський і киває в мій бік. Не довіряє мені. – Слухай, Мокію, а де ти так навчився битися? Цілий загін досвідчених кримінальників здолав!

Я посміхаюся широко, наче дуже приємна мені оцінка моїх талантів.

– Тю. Я ж на заробітки у Юзівку ходив, до шахт, там і навчився. Бо шахти це вам не тойво! Там кацапів багато, татар, ще всіляких різних. І ото, бувало, як зійдеться артіль на артіль, людей по сто з кожного боку. І там уже не зівай, Хомко. Або ти, або тебе. Так і навчився.

– А чого ж ти у Юзівці не залишився? – питає Куровський і прискіпливо дивиться.

– Бо там не життя, а пекло. Під землею працювати, наче кроту, пилюкою дихати! Два роки я терпів, а потім трьох хлопців з нашої артілі завалило. Узяв я грошей, скільки було, і повернувся додому. А в нас на Дніпрі добре! Якби ще земельки прикупити, то взагалі б файно! А що тут мені робити треба буде? Може, паркан полагодити? Чи виноград обірвати? Кажіть!

– Спочатку тебе Ізабелла перевірить. Тільки швидко, – наказує Куровський.

– Добре, пішли, Мокію, – каже Ізабелла і веде мене до будинку.

– А попити холодненького тут немає? – питаю я. – Спека така.

Я говорю хрипко, але зовсім не тому, що спекотно.

– Я сама тут уперше. Зараз подивимося, – сміється вона.

Ми заходимо до будинку. На першому поверсі велика зала і широкі сходи на другий поверх. Кілька дверей. Ізабелла заглядає за одні.

– Що тобі треба? – це той патлатий знову вискочив.

– Попити, спека на вулиці.

– Тут тобі не трактир! – патлатий, таке враження, зараз вибухне від люті. Через що це він так її ненавидить?

– Я знаю. Хоча ти схожий на полового, – сміється вона, а він кидається до неї з піднятим кулаком. Вона дивиться на нього спокійно. І знову я не бачу в її очах переляку. Зовсім. Невже її не били в житті? Звідки оця її відчайдушність?

– Ти той, припини, – кажу патлатому.

– А ти мені не вказуй! – верещить він.

– А то гірше буде, – чесно попереджаю.

– Ах ти ж смерд! – волає він і наміряється мене вдарити. Я ухиляюся, і він кулаком лупасить об стіну. Верещить, боляче.

– Що тут знов? – це в будинок зайшов Олексій. – Григорію, заспокойся! Інакше поїдеш звідси!

Він забирає патлатого, Ізабелла знаходить кухню, там бере пляшку вина і два келихи.

– Ходім, – каже мені.

– Куди?

– Пошукаємо місце для перевірки.

Ми піднімаємося сходами, на другому поверсі кілька кімнат. В одній кабінет, Ізабелла іде далі.

– О, те що треба, – каже вона в наступній кімнаті. Великій і багато оздобленій. Взагалі весь будинок багатий, належить, мабуть, якомусь мільйонеру – як ці бунтівники тут опинилися? Я думаю про бунтівників, щоб не думати про те, навіщо в кімнаті стоїть велике ліжко. Таке ліжко, яких я ніде досі не бачив. Хоч на нього уздовж лягай, а хоч упоперек! Десятеро там ляжуть, і не тісно буде! Оце таке ліжко! А над ним стеля у вигляді величезного дзеркала! Ото дивишся на нього, і все ліжко видно! Що за дива?

– Хочеш вина? – питає вона і помахує пляшкою. – Знайди штопор.

Я беру пляшку і тисну пальцем на корок.

– Ти що робиш? – дивується вона, а я вже корок продавив і наливаю вино у келихи. Вона крутить головою, посміхається. – А цього ти де навчився?

– А коли на весіллі прислужував. Штопорів не вистачало, то я пальцями. Усім сподобалося, то просили, щоб я і далі без штопора. Особливо гості з Петербурга були в захваті, – кажу і не дивлюся на неї. Чекав я, що важка буде справа, бо он заради неї сам генерал зі столиці до хутора мого трясся. Але щоб така важка і через жіночу спокусу важка, цього не чекав!

– Ти чи боїшся мене, Моккі? – сміється вона, така вже весела.

– Та ні, чого ж мені боятися, – стенаю я плечима.

– А чого не дивишся, відвертаєшся?

– А щоб у гріх не впасти.

– Який же то гріх, Моккі? Радість це, – каже і винце попиває. А я келих видудлив, поставив біля ліжка, і якось легко мені зробилося. Нічого, думаю, пропадати, так пропадати. Чому бути, того не минути. Аж посміхнувся. Ото буває в дитинстві, коли на горі високій стоїш, вагаєшся, хвилюєшся, а потім сів на санчата і полетів униз. І вже ніяких думок, саме захоплення.

Схопив я її келих, відставив, щоб вином ліжко не заплямити, обійняв її, зверху заліз і почав сукню задирати. Вона сміється.

– Що? – дивуюся я, а самому аж паморочиться від пристрасті.

– А пестощі?

– Які пестощі? – дивуюся удавано. Я-то не дурень, не одні чоботи виходив у заклад Розочки Шпільман, та й так стрибав у гречку, то розумію, що жінці треба. Але тут же мушу бовдуром сільським бути.

– Які пестощі, питаєш? А ось такі.

Ну і почалося. Чесно скажу, що хоч у Києві мене як заслуженого філера охоронного відділення найкращі дівки пані Рози обслуговували, та й у Ромнах мав знайомства жіночі серед модисток та хористок, але ось що ця Ізабелла витворяла, так багато такого, що і не чув.

– Ти що робиш? – дивуюся, коли вона на мене здерлася, наче вершник на коня.

– А що? – сміється вона.

– Чоловік зверху мусить бути! – брешу я, хоч мене ще в Києві переконали, що по-різному може бути, аби на задоволення.

– Хто сказав?

– Та всі знають!

– А ти спробуй, щоб ось так! – сміється і давай скакати, персами своїми стиглими перед очима в мене гойдати. Згодом питає:

– Ну що?

А я і відповісти не можу, аж паморочиться мені.

– Стій! – це знову отямився, аж підхопився. – Ти що витворяєш!

– Що? – всілася у мене на колінах і питає з лисячим обличчям.

– Хіба так можна?

– А чому ні?

– Соромні місця для соромних місць! А як ти будеш тим же ротом молитви читати! Хіба можна таке! Та це ж блюзнірство! – шепочу я наче перелякано, а самому аж млосно, бо так розумію, що зараз зробить вона мені французьке задоволення, яке у закладі Розочки удвічі дорожче, аніж звичайне, коштувало.

– Тю, дурнику! Які такі соромні місця? Хіба не Бог людину зробив? Бог! І чоловіка, і жінку, зі всіма їхніми місцями. То немає соромних і несоромних, а все – диво Боже, яке можемо застосовувати для власного задоволення як хочемо.

– Ні, у пеклі горітимемо!

– Пекло колись, а рай зараз!

– Ох!

Що ти їй скажеш? Повністю голову я втратив. Вже і так, і сяк, і перетак. Патлатий двічі у двері стукав, кричав, щоби ми швидше. А Ізабелла мене тримає, шепоче, що не треба швидше, треба краще. Ще, ще і ще…

Кубирялися довгенько. Та так, як ніколи в житті мені не траплялося. Воно-то у тієї ж пані Рози що хоч замовити можна було, на все майстрині. Такі збочення робили, що й не вигадаєш, але я цього берігся, бо ж воно все, що в міру, від Бога, а все, що занадто, то від диявола. І ото не треба вигадувати, як би ще тілу догодити, бо швидко воно балується і все йому більше треба та нового, а це вже у пекло шлях. Отож завжди я від надмірності в ліжку берігся і як звик, так і відпочивав, за новим не гнався. А тут же не я гнався, а мене гнали. Так ця Ізабелла мене виснажила, наче відьма, що на козаку літала. Розкинувся я на ліжку, перед очима марево якесь, приголомшений весь, чую, як знову патлатий у двері стукає, а й поворушитися не можу. А Ізабелла підвелася, попленталася відчиняти.

– Що ви так довго! – дратується патлатий. То він ревнує Ізабеллу?

– Ну, він же не ти, не вийшло з ним швидко, – каже вона і сміється хрипко. – З усіх найкращий, скарб справжній. Пощастило вам! Щоправда, алмаз цей до діаманта ще треба шліфувати і шліфувати, але то дрібниці.

– Проститутка! – кричить патлатий, щось іще лається, тільки все далі та далі. Бо засинаю я. Прокинувся вже ближче до вечора. Ізабелла мене розбудила. Була вже одягнена у іншу сукню, не менш красиву.

– Ну що, відпочив, герою?

– Відпочив. А чого я герой?

– Ну, я ж бачила, як ти людей Бєні Кріка розкидав, наче груші, Фіму Ширмана по голові пригостив.

– А ти їх знаєш? – наче лякаюся я.

– Та їх тут усі знають.

– Небезпечні, мабуть?

– Ну, опісля таких подвигів у руки їм краще не потрапляти. Але за Ширмана я тобі вдячна. Давно треба було цього покидька по голові кийком почастувати. Одягайся і ходімо вечеряти.

– Зачекай, – дивлюся на неї. – А що тут відбувається?

– Тобі щось не подобається? – сміється вона.

– Та чого ж, подобається, дуже навіть подобається. Тільки якось дивно. Що за робота не кажуть, вином поять, знову ж таки, ти. Як таке може бути?

– Може. Нечасто, але може. Пощастило тобі, та й ти сам заслужив. Одягайся.

Дивлюся, а на стільці біля ліжка одяг новий лежить. Штани, сорочка, шкарпетки, онде і черевики.

– Це за рахунок платні? – кривлюся я.

– Ні, це я з реквізиту взяла, не хвилюйся. Ходім.

– А це що таке? – тримаю якесь диво з білої тканини. Тобто я знаю, що це, але ж мушу селюка зображувати.

– Це, Мокію, труси. Під штани одягаються.

– А що це за ґудзики? – вже насправді дивуюся я, бо от труси в мене були, а з ґудзиками – ні.

– А це для зручності. От хочеш ти з дамою поспілкуватися, то труси знімати не обов’язково, а ґудзики розстебнув і спілкуйся.

– Хай Бог милує! Ну вигадають же, розпусники! – кручу я головою.

– Одягайся, милий, – каже Ізабелла і роздивляється мене. – А ти завжди такий оце, до справи готовий? – киває вона мені нижче пояса.

– Та ні, – соромлюся я. – Це від неробства. У селі робота важка, день за конем проходиш, додому прийдеш і ніг під собою не відчуваєш. Тоді і немає думок про блуд. До того ж, у мене жінки не було вже три тижні, ну і накопичилося. А ти сама звідки? Балакаєш якось дивно.

– Я з Неаполя. Це місто таке в Італії. Країна така далеко на півдні. Прекрасна країна. Мені запропонували роботу в цирку, який гастролював Росією. Потім цирк збанкрутував, а я залишилася тут.

– А хто той патлатий, що на тебе гиркає?

– Його звати Григорій. Він відповідає за цей будинок.

– А чого він на тебе злий?

– Та він сам хотів роботу отримати, але виявився непридатним до неї, – сміється.

– Дарма ти його дражниш. Навіщо тобі вороги? Ой, поп’є він з тебе кров.

– Не поп’є. Він – шістка. Тільки й того, що зміг цей будинок таємно винайняти.

– А хто тут головний?

– Поки що Генріх. Це той, якого ти від бандитів врятував.

– Поки?

– Сьогодні начебто має прибути найголовніший.

– І хто?

– Невідомо, тримають у таємниці, тут узагалі все дуже засекречено.

– А хоч гроші заплатять? Не обдурять? – хвилююся я.

– Ні, за це не бійся, заплатять. Що-що, а гроші в них є. Чого з ними і працюю.

– А бандити нас тут не знайдуть?

– Та не мають. Про цей же будинок було відомо тільки Генріху.

– А якщо звідси хтось до міста піде?

– Ніхто не піде. Двері всі зачинені, до закінчення зйомок усі тут будуть.

– Зйомок? Це що таке? Кого і звідки знімати? – хвилююся я. І удаю, і не вдаю, бо нічого не розумію. Чекав, що, може, бомбу якусь мантачать есери чи ще щось, а тут зйомки якісь.

– Побачиш скоро. Ходім. Бери мене під руку.

Узяв я Ізабеллу, і пішли ми. Вона поруч, я ото згадую, що в ліжку було, організм знову вирує, доводиться аж уперед нахилятися, щоб приховати хоч трохи буяння тілесне. Аж сам собі дивуюся. Завжди я не поважав людей, якими не голова водить, а передок. А тут сам ледь не таким став. Спустилися ми на перший поверх, а там за сходами вхід до великої зали. У залі свічки горять, столики, наче в ресторації якійсь, люди сидять. За одним столиком Куровський, Олексій і патлатий. Одне місце за столиком є, воно вільне. Далі ще три столики. За одним жидок якийсь сидить і дві жіночки років за тридцять. У одної наче обличчя знайоме, але де бачив – не пам’ятаю. Ще за одним столиком троє чоловіків сидять. Двоє звичайних, чимось обличчя в них теж начебто знайомі. А третій – чорний, мов смола.

– Що це за шахтар? – пошепки питаю в Ізабелли. Вона сміється.

– Це Леопольд, наш колега.

– А чого він такий? – дивуюся я. Тобто я то про негрів чув, читав у журналі «Навколо світу», що є країни, які всі геть заселені отакими чорними, які на мавп схожі і дикуни страшенні, у магію вірують і людей їдять, наче курку.

– Який?

– Може, помити його? Шахтарі у Юзівці, коли зі зміни повертаються, так теж такі чорні. А потім під водичку стануть, милом намажуться і вже люди як люди.

– Ні, цього не відмиєш, він з народження такий. Сідай.

Ми з Ізабеллою сіли за незайнятий столик. Миттю до нас підійшов хлопець у чорному костюмі, з рушником на руках, спитав, що бажаємо на вечерю. Я занервував, сиджу наче у сливах, перелякано дивлюся на Ізабеллу, мовляв, рятуй!

– Я замовлю, – посміхається вона і замовляє щось. Хлопець записує. В трактирах таких половими називають, а в рестораціях – офіціантами. Мені по службі багатенько доводилося з офіціантами спілкуватися, бо багато чого вони чують і бачать, коли клієнтів обслуговують. Ось цей наливає нам вина в келихи і йде. Ізабелла піднімає келих. – Ну що, Мокію, вип’ємо.

– Чого ж і не випити? Як у нас у селі кажуть: будьмо! – радію я. Цокнули ми келихами, вони кришталеві, наче дзвоники дзеленчать. Ковтаю винце і кривлюся. Бо кисляк. У панів зветься це сухим вином. Тільки нічого воно не сухе, а мокре і несмачне.

– Чому ти кривишся, Мокію?

– Та кисляк якийсь. У нас у селі зі слив вино роблять, так ото вино! Солоденьке і таке міцне, що недосвідчена людина після кухля вже не підведеться. А досвідчена після другого тільки говоритиме, бо розуму вино не позбавляє, а ніг – так дуже навіть швидко!

– Ну, то не вино, мабуть, а бражка, – посміхається Ізабелла.

– А це хіба вино? – дивуюся я. – Конпот, та ще й кислий. Як ото в спеку схочеться холодненького, так можна і такого, а зараз би чогось міцнішого, для апетиту.

– Тоді портвейну. Чув про такий?

– Ні, а що за напій?

– Хороший, тобі, Мокію, мусить сподобатися, – посміхається вона.

Покликала офіціанта, попросила портвейну. Той швидко приніс, налив мені келих.

– Оце вино так вино! – смакую я.

Коли офіціант приносить велику тацю з тарілками. І тарілки ті прикриті металевими кришками. Поставив на стіл, кришки зняв, а там парує смакота. І порції добрячі, не так, як ото буває в ресторанах, що немає на що й подивитися.

– Локшина! – радію я.

– Це паста, з морепродуктами. Звісно, так, як в Неаполі, тут її не приготують, але все одно непогано, – пояснює мені Ізабелла.

– Смачно!

Я зголоднілий був, то ум’яв усю тарілку швиденько, ще портвейну випив. Хороше винце, веселить і апетиту додає.

– Ніколи не думав, що звичайна локшина може такою смачною бути! І в нас у селі її так не їдять, щоб оце виделками, а лише у юшці.

– Зараз ми тобі ще заморимо.

– Та дорого ж, мабуть, – сумніваюся я.

– Не бійся, не тобі платити. Спробуєш зараз равіолі, теж італійську страву.

Принесли мені миску, дивлюся я на неї і дивуюся.

– Тю, та це ж вареники з м’ясом! У нас такі італійські страви в кожній хаті готують! Але смачні!

Я вже ті равіолі доїдав, коли заметушилися всі. Наче приїхав хтось. І справді, ось до зали увійшов чоловік, якого і Куровський, і Олексій, і патлатий зустрічали стоячи, руку тиснули. Хоч людина вигляду непрезентабельного, років за сорок, високий, худий, наче шпала, в окулярах. Сів за стіл, зразу офіціант підійшов, шанобливо щось спитав. Офіціанти завжди вміють зрозуміти, хто головний. Скільки разів, бувало, сидять бунтівники в ресторані й треба вирішити, кого першим брати. Краще б ватажка, але розбери тут, де ватажок. То завжди питався у офіціантів, вони одразу вказували на головного. Ось тепер офіціант налив гостю, вклонився і відійшов. Прибулець підвівся і цокнув виделкою по фужеру. Це зайве було, бо в залі й так запала тиша.

– Друзі мої, ми зібралися тут для того, щоб добре попрацювати наступні кілька днів. Коли робота буде завершена, ви отримаєте гроші, хороші гроші, як ми домовлялися. То закликаю вас працювати старанно. А поки давайте вип’ємо за успіх нашої справи.

Тут уже всі підвелися і випили. Для мене це був уже четвертий келих портвейну, то я удавав, що п’яненький, розвезло дурника. Тут нам принесли якийсь десерт, тобто солодке. Я вже їсти не міг, радісно відступив його Ізабеллі. Коли вона доїла, вийшли на балкон. Там було вже трохи прохолодно, у листі винограду видно було зоряне нічне небо. Я згадав про генерала Суботіна, який, мабуть, зараз розшукував мене в Одесі. Можна було б спробувати подати звістку про себе, але навіщо, коли я зовсім нічого не дізнався. Жодних подробиць операції бунтівників. Хоча щось відбувалося, щось серйозне, щоб ось так розкидалися грошима, так я ще ніколи не бачив. Увесь цей відбір, секретність, перевірка то лікарем, то жінкою, важлива робота, про яку постійно згадували. Бунтівники не стали б так витрачатися, якби не були впевнені, що це дарма. Що ж замислили, ханатики такі?

– Мокію, знайомся, це Леопольд. А це Абрам, – познайомила мене Ізабелла з жидком і чорним. Вони підійшли, потиснули мені руку й уважно роздивлялися. Я теж. Чорного. Бо жидів бачив достатньо, а ось негрів тільки кілька разів у цирку.

– Кажуть, ти поклав п’ятьох озброєних бандитів, – спитав Леопольд поганою російською.

– Поклав, – киваю.

– Ти – борець?

– Ні, я з села.

– А як ти поклав? – цікавиться Леопольд.

– Та як, бац-бац і готово.

– Показати можеш?

– Навіщо? – дивуюся я.

– Леопольд – борець, у цирках виступає, збирає прийомчики, – пояснює Абрам.

– Та можна, чого ж ні, – посміхаюся.

– Давай.

Леопольд стає в дивну позу: руки розставив, ноги зігнув, на ведмедя став схожий.

– Давай! – каже, наче чекає чогось.

– Два пива! – кричу я уявному офіціанту за спиною Леопольда. Він здивовано озирається, а я його б’ю. Не сильно, але так, щоб упав.

– Нечесно! – він підхопився, очі свої вирячив! – Нечесно! Так не можна! Це порушення правил!

– Тю! – дивуюся. – Які правила, коли бійка? Залізо чи камінь не можна брати і лежачого бити, ото і всі правила. У нас у селі так.

– Так не можна! – і як стрибне на мене. Міцний він та швидкий, таки схопив мене, ногою підсік і повалив. Притиснув мене до підлоги. Очі у нього аж палають. – Я переміг! – радіє він. А я щось шепочу. Він нахиляється, а я йому головою у ніс. Закричав, схопився за шнобель, я негра скинув на підлогу, за горщик із квітами узявся, щоб добивати.

– Мокію, стій! – втрутилася Ізабелла.

– Поклади горщик, – це й Абрам просив.

– Нечесно! Не можна головою буцатися! – це негр із підлоги піднявся. Ніс у нього розквашений, крові багато.

– Чого ж не можна? – дивуюся. – Заліза у руки не брати і каміння, а все інше можна. У нас у селі так б’ються. А як не подобається, то не лізь!

Я ото кулаками махаю, наче розійшовся сп’яну.

– Припини! А то ще звільнять нас, – каже Ізабелла і витирає кров Леопольду. Той дивиться на мене вовком. Коли на балкон виходить патлатий, то відвертається. Патлатий дивиться на нас насторожено, мабуть, щось відчув підозріле і шукає до чого присікатися, але ми йому ввічливо посміхаємося, Ізабелла прикрила сукнею краплі крові на підлозі, й наче нічого і не було. Коли патлатий іде, всі з полегшенням зітхають.

– А ти молодець, – каже Абрам і плескає мене по плечу. – Боєць. Леопольд же професіонал, а ти його здолав.

– Бо не за правилами б’ється! – не здається Леопольд. А я думаю: як такого бугая завалити за правилами? Тут уже хоч якось.

На балкон виходить Куровський. Наказує всім повернутися до зали. Зачиняє за нами двері на замок.

– Відсьогодні й до закінчення роботи виходити на балкон і з будинку заборонено. Все зрозуміло?

Що тут не зрозуміти? Киваємо. Керівництво наше пішло кудись радитися, а ми далі сиділи, випивали потроху, балакали. Цікаві люди виявилися. Леопольд розповідав, як його рідний батько продав у слуги до якогось пана, а той вже пан продав у Антверпені в цирк, де з хлопця і зробили борця.

– Тільки я пішов із цирку, бо там нечесно!

– Що нечесно? – дивуюся я.

– Там мене примушували програвати! Бо чорний не може перемогти білого! Але я міг! Я сильний борець! І я не схотів піддаватися! Ось зароблю грошей і повернуся на Батьківщину!

– Тобі добре, в тебе є Батьківщина! – зітхає Абрам.

– А в тебе що, немає? – дивуюся я.

– Немає.

– Ти не з Одеси?

– Я з Кишинева. Але то місто, де я народився! А Батьківщина – то інше!

– Що інше? – дивуюся я.

– Батьківщина – це твоя держава! – урочисто промовляє Абрам.

– Так той, імперія наша, дім Романових, чим тобі не держава?

– А яка ж вона моя? В університет не вступиш, бо квота. На державну службу не візьмуть, бо теж квота. Поза смугою осілості жити не можна. Сиди, жиде, тихо, торгуй і не вилізай! А ми час від часу будемо приходити і тебе різати, наче худобу! Оце ти називаєш Батьківщиною? – питає він так гаряче, що видно – багато про це думав.

– Ну, не знаю я, – стенаю плечима.

– А от у тебе, Мокію, є Батьківщина?

– Є. Імперія – моя Батьківщина, – кажу впевнено.

– А хіба ти руський? – питає Абрам.

– Руський, православний я, – киваю.

– Як ото з-під Рязані?

– Ні, то ж кацапи! – дивуюся я такому дурному запитанню.

– А ти хто?

– Ну як хто? Я православний, селянин, Херсонська губернія.

– Ні, а з якого ти народу? Кожна ж людина до якогось народу належить. Ось я – жид, Ізабелла – італійка, Леопольде, ти хто?

– Яз народу монго!

– Ті он, німці, – киває Абрам у бік двох чоловіків і двох жінок, що сидять за окремим столиком і на нас не дивляться. – А ти хто, Мокію?

– Я? Та не знаю. Колись козаками були. Мій дід ще пам’ятав живих козаків запорізьких, коли вони по селах розійшлися після того, як Січі не стало.

– Ну, то колись було. А зараз? – дивиться на мене, а я й розгубився. Не тільки Мокій, а і я, Іван Карпович. От хто я? Хто сусіди мої, селяни з Капітанівки, хто люди з Роменського повіту і багатьох інших повітів? Не кацапи, це точно. А хто? Ото мазепинці щось верзли про якихось українців, так смішно й слухати, подивіться тільки на тих мазепинців. З усіх бунтівників найбільш жалюгідні. Поляки – ті небезпечні, бундівці теж, навіть татари, яких турецькі шпигуни підбурюють, і ті якась та сила. А мазепинці ото зібралися, поспівали, Кобзар почитали, поплакалися за Ненькою і розійшлися. Потерть, а не люди. То які там вже українці.

Сиджу я, у стіл вирячився і не розумію, хто я є.

– Не знаєш, Мокію? Тоді ходи до нас! – каже Абрам.

– Куди?

– Будувати єврейську державу!

– Та я ж православний!

– А я взагалі атеїст.

– Ти? – аж лякаюся. – В Господа не віруєш?

– Не вірую, Мокію.

– Як так?

– А як можна вірити, коли я погром кишинівський бачив? Як безневинних людей убивали, жінок, дітей, старих. Якби був Бог, хіба б він таке дозволив? Але ж відбулося, то немає Бога, Мокію. Але я не наполягаю, хочеш – віруй. То не головне, головне, що збудуємо ми свою державу, таку, в якій господарями будемо, і щоб жоден цар нам не указ!

– А як без царя жити? – не розумію я. – Безлад буде без царя.

– Брехня. От предки твої ж жили колись без царя, і нічого. У Франції царя немає і в Америці теж. І що там, безлад стався? Ні! Ще краще без царя люди живуть, бо самі царі! То поїхали з нами! – агітує Абрам. Вміло агітує, такого тільки пусти до народу.

– Та мені й тут непогано. Ось назбираю грошей, землі куплю.

– І що далі?

– Працювати на землі буду. Моя вона і все з неї моє.

– Твоя? Але хто ти будеш? Схоче поміщик забрати в тебе землю – забере! Не вклонишся справнику повітовому – в холодну кине! Заборгуєш банкіру – в тюрму сядеш! Держава тобі казатиме «дай», а сама що тобі даватиме? Як був ти ніхто, так і залишишся! А чим ти гірший за якогось дворянчика чи офіцера? Чим? Ти і сильніший, і вправніший, і розумніший. Ну, освіти немає, але то таке, освіту здобути можна. Але ж Російська імперія не для тебе! Для інших вона, а ти тут був холопом і холопом залишишся, не випустять тебе з мужиків!

Схопив він чарку і випив. А я сиджу і замислився дуже. Бо ж правильно каже цей Абрам, хоча й жид, ворог люду православного. От я, скільки років в армії прослужив, захищав імперію, поранений був, у дванадцяти боях участь брав. Потім в охоронному відділенні не одну пару чобіт збив, життям ризикував, знов-таки кров проливав за безпеку державну. Не буду хвалитися, але так бувало, що якби не я, то бозна-що б воно і сталося. А що маю? Та нічого. Якби не складав копійка до копійки грошики, якби не мав сторонніх заробітків, то оце б вийшов у відставку голий та босий. Бо платня в мене жалюгідна, не те що в панів офіцерів, які в теплому сидять, коньяки дудлять, про дівок патякають і ордени отримують. Ті ордени, які я вибігав, своєю кров’ю та потом оросив, вони собі на мундири прикручують задарма! Хіба правильно це?

І я випив.

– Своя держава мусить бути. – Це вже Леопольд каже. – Ось до нас прийшли бельгійці і зробили всіх рабами. Примусили працювати на каучукових плантаціях! Працювати задарма! А якщо не хочеш працювати, то твоїй жінці і дітям відрубають руки! Ось так! Моїй сестрі відрубали руки й поклали перед батьком, щоб наступного року він збирав більше каучуку! Тоді він просто продав мене в слуги білому мандрівнику, бо сказав, що краще бути слугою, аніж рабом! Ось так!

– І що ото люди терпіли таке?

– Терпіли, а всіх, хто не хотів терпіти, вбивали. Бо ж за білими була ціла армія войовничих племен. Кожен воїн отримував платню, якщо приносив відповідну кількість рук убитих. То воїни не жаліли нікого і вбивали за першої можливості! Вони були як ми, такі самі чорні, але білі дали їм рушниці та мачете і дозволили вбивати. І вони вбивали своїх братів!

– Жах який, – кажу я, а сам згадую розповіді старих людей, як за Катерини кріпачили людей. Що от було село собі, вільні люди, а потім раз – і стали кріпаки пана такого, майно, худоба, хоч завтра на ярмарок. От та ж Капітанівка, вона ж колись була Висока могила, бо там зійшлися козаки і татари, три дні билися, і загинуло людей так багато, що цілу гору тіл назбирали, коли ховали. Так ось Високу могилу Катерина подарувала капітану Шверіну, який прибув до села і тут же перейменував його, бо Висока могила видалася йому занадто сумною назвою. Шверін так усе поставив, що дер з усіх по сім шкур, аж люди тікали. Хто на Дон, хто до Бессарабії, абикуди, аби подалі. Рук тоді, звісно не рубали, але за будь-яку непокору щедро пригощали різками. І нічого, терпіли всі. Люди в нас телячі, все стерплять.

Ото сиділи і далі розмовляли, Леопольд казав, що хоче додому, Абрам, що до Святої землі, Ізабелла про Неаполь мріяла. Ще б довго сиділи, коли прийшов Куровський і наказав розходитися, щоб відпочити перед завтрашньою роботою. Ізабелла повела мене до кімнати, де спати, я по-п’яному ловив її руки, але вона пручалася.

– Ні, завтра важкий день, і ти мусиш бути при силах.

– Та я буду!

– Спи! Он на столі вода, пий, щоб завтра не було похмілля! – вона вирвалася з моїх обіймів і пішла, зачинивши двері. Я води попив, бо голова аж гула, не стільки від вина, скільки від думок. Коли б хто сказав мені, що я, Іван Карпович Підіпригора, оце таке думати буду, так ніколи б не повірив! Але думав, як справжній бунтівник, і проти любого Отєчєства, і проти государя-імператора. Страшне прямо думав. А потім згадав про Ізабеллу, про тіло її гнучке і забави соромні, одразу мені спокійно зробилося, і заснув, наче малюк після маминої цицьки.

Вранці Ізабелла мене розбудила, наказала швидко вмитися і одягнутися, після чого повела сходами. Минули перший поверх і пішли до підвалу. Я згадав свої пригоди з людожерами і трохи напружився, але підвал був зовсім не схожий на людожерський. Жодних людей у білому одязі, ножів чи сокир, натомість якась техніка, схожа на фотоапарати, ліхтарі якісь, меблі.

– Ось він, – Ізабелла підвела мене до столу, за яким сиділи Куровський, патлатий, Олексій та вчорашній гість. Уважно роздивлялися мене, наче коня на ярмарку.

– Ви подивіться, як складений! Наче грецька скульптура! – це Олексій підбіг до мене і почав знімати сорочку. Ну, мені до цього не звикати вже було, то допоміг і швидко вже стояв голяка.

– Яка фактура!

– Занадто добра тілобудова для персонажа з народу, – заперечив патлатий. – Мужики зазвичай кривоногі, пузаті, невисокі, з довгими руками, ледь не до колін. А цей он як панич якийсь!

– Не брешіть на народ! – вступився Куровський. – Є й такі, як ви сказали, але то наслідки кріпацтва, багатовікової експлуатації, коли з народу висмоктувалися всі сили! Але Мокій з країв, де кріпацтва не було, а навпаки була козаччина, тому і складений так добре!

– Ага, козаччина! І пика в нього занадто хохляцька! На руського мужика він і не схожий! – ремствує патлатий, який гнівно поглядає на мене.

– У нього якнайкращі рекомендації від Ізабелли! – нагадує Олексій.

– Не приплутуй цю шльондру! – дратується патлатий.

– Вона не шльондра! – ображається Олексій.

– Ану припинити! – тихо каже гість, і всі вмить замовкають. Таки він тут головний, високий, худий наче тараня, з довгим носом і окулярами. Десь я його бачив. Мабуть, у картотеці на службі. Хтось із есерівських цабе. Роздивляється мене. – Що морда хохляцька, то факт. Але це тільки краще. Ми це використаємо! В реквізиті є відповідний одяг, знайти! А йому зробити оселедець!

– Кого? – всі здивовано перезирнулися.

– Оселедець! Зачіска така старовинна, у козаків раніше була. Як ото на картині Рєпіна «Козаки пишуть листа турецькому султану»! – каже ватажок. Диви, і про козаків він знає.

– Ваше благородь. Я – проти! Як мені потім з тим оселедцем жити! Та поліція ж одразу арештує, скаже, що мазепинець! Та мене наш панотець Михайло до причастя не допустить, бо він зі Смоленська і ото не любить нічого малоросійського!

– Заспокойся. За оселедець додамо ми тобі рубль до платні. Потім зголиш його і все. За поголені голови отець Михайло з церкви не вижене?

– Ну, як так, то можна. Тільки два рублі! – кажу.

Дивиться він на мене. Досвідчений у ватажка погляд, а я дурника вдаю.

– Торгуєшся, ти, Мокію, наче жид.

– Дуже вже мені гроші потрібні, – зітхаю.

– Півтора рублі й крапка.

– Ну, воля ваша.

Мене постригли, ото точно зробили оселедець, потім сказали, щоб я перевдягнувся. Принесли мені шаровари, сорочку вишиту, пасок червоний. А ще он чоботи гостроносі! Самий козацький одяг! Як одягнувся я, глянув на себе в дзеркало, так аж злякався. Бо замість Івана Карповича Підіпригори якийсь орел запорізький на мене дивився.

– Я ж казав, що хохол! Чистий хохол! – незрозуміло чому радів патлатий.

– Те що треба, – задоволено сказав гість, якого всі звали Іполитом Михайловичем. – Розіграємо і жидівську карту, і малоросійську. Ну що, можна починати!

Мене провели в куток, огороджений у підвалі. Куток цей був дуже добре освітлений, я стільки ламп одразу й не бачив. Хоч у підвалі, а світліше, аніж серед білого дня на сонці. У кутку стояв тин із глечиками на стовпах, як ото в селі. Стіна, зроблена, як ото у хати-мазанки. І копиця соломи посередині.

– Мокію, ти приляж на солому, наче відпочиваєш після роботи! – наказав мені Олексій.

Я ліг. Чую, підбори цокотять. Онде заходить жіночка, яку я вчора бачив. Вона з подругою з німцями сиділа. Тільки тепер жінка уперуці, в одязі розкішному, що я тільки на картинках про царські бали бачив. Іде велично, обличчя строге, як та пава. І чогось мені її обличчя знайоме. Ще вчора це мені здавалося, а от зараз узагалі впевнений! Десь бачив! Як не наживо, то на фотографії! Невже з бунтівників вона? Там жінки теж траплялися. Намагаюся згадати, а не можу. Коли та жіночка наче мене помічає.

– О, козак! – каже вона з німецьким акцентом. Тобто і сама німкеня.

– Підводься, Мокію, підводься! – підказують мені. Я підводжуся. – Іди до неї, вклонися.

Я підійшов, уклонився. Не розумію, для чого це. Потім бачу, що Олексій не просто так сидить, а якимось ящиком за мною водить. І ящик той торохтить. Що за машинерія? А ще он патлатий із фотоапаратом крутиться.

– Какой карошій козак! – жінка каже, а потім давай мені пасок розкручувати.

– Ти що робиш? – дивуюся я.

– Цілуй її, Мокію, цілуй! – підказують мені. Ну, треба так треба, цілувати – це ж не кулі з борошном з вагона тягати, тим більше, що жінка приємна, не якесь там страховище. Я цілую, а вона з мене штани знімає.

– Розвернися трохи! Щоб видно було! – наказують нам. Розвернулися. Потім жінка на коліна спустилася і почала той самий приємний сором робити, що вчора Ізабелла. Я злякався, а мені кричать:

– Задоволення зображай!

Ото якби ми з Ізабеллою та одні, то і зображати нічого б не треба було, а тут вирячилася на мене купа людей, відволікають.

– Та він не здатний! Слабак! Ізабелла обдурила! Я ж казав, що тій проститутці не можна довіряти! – це все кричить той патлатий. – Заслаб, хохляцька морда!

І тут мене злість узяла. Чого це я заслаб! Не заслаб! Зовсім не заслаб. Уявив Ізабеллу, і одразу все як треба стало. Ото очі я закрив, стою, стогну від задоволення, жінка займається.

– За голову її візьми і води нею! – підказує мені Олексій, який з ящиком своїм, що торохтить.

Я за голову жінку взяв, а там у волоссі дивне щось. Я дивлюся, наче металеве, виблискує. Диви як понаряджали! І що це тут відбувається? Ящик той, який Олексій, наче гармату, на мене наводить.

– Не дивися сюди! – кричить мені. Не дивлюся я. Очі заплющив, добре мені, аж паморочиться, вкотре дивуюся, що ось така робота мені припала. Коли як блимне у мене в голові! Ну, от частенько так бувало, що не можу я пригадати, а потім наче вистрелить у мене щось, і стає все зрозумілим. Згадав я, де цю жінку бачив! Згадав! Матір Божа! Та я ж цю жінку на сотенних асигнаціях бачив! Та це ж імператриця Катерина Велика! Точно вона!

Як відстрибну я, шаровари підхопив і давай тікати.

– Стій! Куди? – кричить мені Олексій, а я його відштовхнув і далі біжу. Патлатий на мене кидається – і його відштовхнув, аж Куровського збив. Ще трохи і двері з підвалу, тікати звідси, коли постріл. Біля вуха куля просвистіла, у двері вп’ялася. І зупинився я. Оглядаюся і бачу того Іполита Михайловича з браунінгом у руці. Кидаюся перед ним на коліна.

– Ваша благородь! Це що ж таке діється! Це ж матінка імператриця Катерина Велика! Яка на сотенних є! – кричу.

– Яка вона тобі матінка? Вона Запорізьку Січ зруйнувала і малоросів, братів твоїх, закріпачила! – каже цей Іполит Михайлович.

– Однак це ж особа царственного дому!

– Померла та особа давно, а ось це – Ліззі Кріґей, проститутка з вільного міста Гамбурга. А що схожа вона на когось, так багато людей схожих, – каже він, але браунінг не прибирає. – І взагалі, ти заробити хочеш чи ні, Мокію?

– Хочу, але щоб потім поліція за мною не бігала! А то он у Олександрії раз государю-імператору на афіші роги домалювали, так усіх міщан з тієї вулиці відшмагали, для виховання. А тут же ще серйозніша справа! Тут не шкуру, а голову знімуть!

– Справа таки серйозна. Але вибір у тебе такий: або робити, що ми скажемо, і потім отримати гроші, або не робити й отримати кулю вже зараз. І я зовсім не жартую. – Я і бачу, що він не жартує і вагатися довго не буде. Нічим же не ризикує, бо ніхто не знає, що я тут. Пристрелять, закопають у садочку і все. Був Іван Карпович приватним сищиком, а став добривом.

– То що обираєш?

– Та краще б пожити, молодий я ще вмирати, – стенаю плечима.

– Правильно, друже. То повертайся на майданчик і працюй, виконуй все, що Олексій наказує, і не рипайся.

– Слухаюся, ваша благородь. Вибачайте, що не зрозумів одразу.

Ну, і повернувся я до жінки. Почали, як ото вона заходить і вперше бачить. З переляку справа трохи не клеїлася, але потім очі заплющив, Ізабеллу згадав, і пішло-поїхало. Вже і так, і сяк, керує Олексій. Вже і в мене сили немає, тільки думками про Ізабеллу і рятуюся.

– Стоп, знято! – нарешті крикнув Олексій, який у цьому кутку був за головного. Підвівся він з-за свого ящика, підбіг, потиснув мені руку.

– Дуже добре все вийшло! Дякую. Тепер відпочивайте, а зараз змінити декорації!

Олексій побіг далі, навколо мене почали метушитися люди, які за десять хвилин зробили з кутка цілу кімнату в палаці. Я одягнувся і відійшов убік. Ізабелла принесла мені миску горішків і наказала їсти.

– Це корисно для чоловічої сили.

– А мене точно не арештують за все це?

– Ти подивися, що далі буде! – посміхнулася вона.

А далі було зовсім страшне. До кімнати увійшли чоловік та жінка. Я коли їх побачив, то мене аж заціпило. Бо це були государ імператор та матінка-імператриця Олександра Федорівна! Ну, не вони, але дуже вже схожі. Чоловіка я ще вчора примітив, але він був без бороди, то я не впізнав. А ось зараз, із бородою і в мундирі, ну точно ж государ! Так само й імператриця. Ось вони цілуватися почали, я відвернувся, щоб цього сорому не бачити.

– Чого це ти? – питає в мене Ізабелла і за оселедець смикає. Я ще про нього згадав. От як мені у Ромнах з ним з’явитися, з оселедцем цим? І так мене підозрюють, що бунтівник і начальство не поважаю, а то ж зовсім з’їдять, бо подумають, що мазепинцем став! Голити його доведеться. А приїду лисий, наче коліно, так перемивати мені кістки почнуть, де це я волосся втратив. От же клопіт. Я ото зітхаю від думок сумних, а Ізабелла сміється.

– Ох, Мокію, ну який же ти темний! Чого ти так за царя переймаєшся?

– Ну, він же государ імператор.

– То плюнь на нього і про себе думай. І горішки їж. Тобі ще сьогодні попрацювати треба буде.

– Знову той, на соломі когось м’яти? – питаю я, а сам думаю, що робота то приємна, але якби ще з Ізабеллою! Ото б воно.

А тим часом государ з імператрицею вже лаються. І з такого приводу дурного, що соромно й сказати. Мовляв, у государя той, як то прості люди кажуть, висяк. Не працює довбня. Валяється, як п’яний під парканом. Обвис півник. Ну, і багато ще інших висловів. Оце таке вигадати!

– Та це ж дурня! – встряю я. – Ну як може бути висяк, коли це ж самодержець всеросійський, помазаник Божий! Ну що ви брехню знімаєте!

Олексій посміхається, патлатий кричить, щоб не заважав.

– Мокію, сиди тихо, люди працюють! – наказує Куровський.

Я тільки головою кручу, а сам думаю, що тільки бунтівники могли оце таке вигадати про государя, що він як чоловік слабкий. Але на цьому негідники не зупинилися! От полаялося подружжя і пішли Його Величність кудись, а Государиня залишилася біля дзеркала. Сидить, чепуриться, коли прийшов Абрам. Зробили з нього жида, щоб уже ніхто не помилився: з пейсами, у ярмулці, жилетці, капелюсі. Такий жид, як ото з малюнків. Тільки зайшов і одразу до государині. І вона, ні щоб стражу покликати, відштовхнути негідника, – сама до нього кинулася обійматися та цілуватися! Чесне слово, ось так і було!

Ну, далі це вже я дивитися не зміг і пішов геть. Хотів надвір вийти, але двері нагору зачинені. Покрутився я, побачив ще одні двері. Пішов туди, може, думаю, є-таки вихід. Коли чую, там розмова триває. Я і принишк біля дверей.

– Після закінчення роботи треба буде поїхати з Одеси, бо нас шукають кримінальники, – впізнаю голос Іполита Михайловича.

– Невже не можна їх налякати? – а це Куровський. – Бандити кляті! Цей Крік зовсім знахабнів! Треба виписати бойову групу і прибрати його! – патлатий дратується.

– Ми не можемо воювати на два фронти: і проти поліції, і проти бандитів. Краще б заплатили Кріку, і не було проблем.

– ЦК ніколи не погодиться на виплату грошей бандитам! Грошей, які дістаються нам важкою працею, кров’ю наших товаришів! – урочисто каже Куровський.

– Генріху! Про що ти кажеш? Це дуже важлива операція, питання грошей не мусить навіть підніматися! Ти що, отримав хоч якісь обмеження щодо цього? Ні! То головне не зберегти гроші, а довести операцію до логічного завершення! То краще було б заплатити, але зараз про це вже пізно балакати. Головне, щоб бандити тут нас не знайшли. Ви дотримувалися строгої конспірації?

– Так, Іполите Михайловичу, найстрогішої. Я був у приміщенні в центрі і провадив там відбір, а Олексій і Григорій організовували все тут.

– Як вам вдалося знайти цей будинок?

– Дядько Григорія колись очолював портову митницю. Злодій і хабарник при грошах, зараз лікується в Баден-Бадені, куди втік від розслідування його темних справ. Вся родина з ним, а племіннику дозволив пожити на дачі, щоб її не обікрали.

– Вас не могли вистежити дорогою сюди?

– Ні, я тримав бричку за чотири квартали від приміщення, де проводив відбір. Ті чотири квартали плутав сліди, дивився, щоб за мною ніхто не йшов. Цей будинок бандити не знайдуть, можете не хвилюватися.

– А кухар, який учора готував, і офіціант, який подавав? Вони не видадуть нас?

– Вони з Херсона, вранці відбули додому.

– Це добре.

– Іполите Михайловичу, а що робити з акторами та іншим обслуговувальним персоналом?

– Нічого, заплатити і відпустити.

– Але ж поліція їх швидко знайде.

– І що?

– Примусить розповісти правду.

– І що?

– Що зйомки несправжні.

– І що?

– Це будуть розповсюджувати в народі!

– Як ви собі це уявляєте, Генріху? Що в газетах буде надруковано, буцімто ті знімки та фільми, на яких особи царственого дому мають відносини з жидом, малоросом та негром, то все неправда і не відповідає дійсності? Та якщо так напишуть, то це буде найкраща реклама! В тому ж і справа, що вони будуть вимушені боротися з нами в умовах, коли їм не можна буде сказати і слова. Вони будуть у цугцванзі, ситуації, коли будь-яка їхня дія тільки погіршуватиме їхню позицію! В тому-то і геніальність цієї операції, що вона буде використовувати міць царського режиму проти нього!

Іполит Михайлович сміється.

– Але чи справді народ розлюбить царя, коли побачить, що той зраджує свою жінку, чи вона зраджує його? – сумнівається Куровський.

– Нам важливо зруйнувати ореол помазаника Божого навколо громадянина Романова. Щоб народ зрозумів, що цар – то звичайна людина, як і всі інші. Що в нього не стоїть, а жінка зраджує його. Не просто зраджує, а з жидом та негром. Чи он як Катерина Велика смоктала у козака – це теж вплине на десакралізацію влади! Але ще більше вразять публіку фотографії, на яких цар буде займатися мужолюбством! Бо це ж уже безсумнівний гріх!

– Що? – аж скрикує Куровський.

– Так! Мужолюбством! Ось це буде таким ударом, який знищить будь-які зв’язки між царем та народом, бо мужолюбів, або гомосексуалістів, якщо по-науковому, у нас не люблять. А тут сам цар таким займається! Це буде удар у саме серце самодержавства! І дурник Миколка нічого не зможе зробити. Як йому діяти? Виправдовуватися? Тоді треба казати, в чому саме. Хоч круть, хоч верть, а імператор наш по самі вуха в лайні. Режим буде обов’язково повалено, і наша ціль тепер – готуватися до того, щоб перехопити владу. Бо у перемоги завжди багато батьків, і багато хто спробує привласнити наш успіх. Нам треба діяти на випередження!

Цієї миті я чую, як двері до коридора відчиняються, і хтось починає мене палко цілувати. Я аж підстрибую з переляку, але це Ізабелла. Вчепилася мені в губи, ну, і я про все забув. Притиснув її до себе.

– Ви що тут робите? – вереск патлатого. То це він зайшов до коридора!

Ізабелла відсахується від мене, наче дуже перелякалася. У коридор виглядають Куровський та Іполит Михайлович із револьверами у руках.

– Вони підслуховували! Ця проститутка! – кричить патлатий і сам лізе за револьвером.

– Ні! – каже Ізабелла, робить крок до Іполита Михайловича, наче хоче щось пояснити, і з-під її сукні падають труси. – Ой! – вона червоніє і присідає. Я починаю защіпати матню.

– Вони підслуховували! – знову кричить патлатий! – Я бачив!

Іполит Михайлович махає рукою.

– Ідіть працюйте. Ізабелло, у Мокія ще сьогодні зйомка, не чіпляйся до нього!

– Та я що, я – невинна жертва! А цей варвар прямо ненаситний якийсь! – Ізабелла підморгує мені і йде геть. Коли проходить біля патлатого, той аж кидається на неї.

– Григорію, припини! – наказує Іполит Михайлович. Патлатий, може б, і битися поліз, але зупиняється.

– Ця проститутка, їй не можна довіряти, – гавкає, наче пес на ланцюзі.

– Мовчати! – Іполит Михайлович вгамовує патлатого і строго каже мені:

– Мокію, ти бережи сили, у тебе ще після обіду зйомки!

– Слухаюся! – киваю я. – Побережу. Просто вона така! – я рухами рук показую, яка в Ізабелли красива фігура, коли на мене з риком кидається патлатий: ревнує чи що. Його кулак свистить біля мого вуха, а мій потрапляє йому в нижню щелепу. І патлатий падає. Я його підхоплюю і обережно кладу на підлогу.

– Щоб головою не вдарився. А то я якось на Дніпрі одному матросу дав, а він, коли падав, головою вдарився. До лікарні його відвезли. А мене поліція схопила. Кажуть, як помре, то іти тобі, Мокію, на каторгу. Дякувати Богу, не помер морячок. А цей гарячкуватий! – переможно посміхаюся.

– В тебе тренований удар! – підозріло каже Іполит Михайлович.

– Мене англієць один навчив. Він був механіком на пароплаві. Якось захворів, і його в Олександрії залишили. Три місяці у нас лежав. А мене якраз кінь копитом вдарив, два ребра зламав. І я був у лікарні, то познайомилися, він мені показав пару прийомчиків. Це ще я не сильно вдарив! – переможно дивлюся на них.

– Забирайся звідси. І готуйся для зйомок увечері, – наказує Іполит Михайлович.

Виходжу з коридора, а там на мене чекає Ізабелла. Її бачу, і аж паморочиться. Хоч обережно ж треба, бо виходить, що Ізабелла за мною в коридор пішла і стояла за спиною, слухала. А я нічого й не помітив! Ну дівка! А потім же, коли почула, що до коридора хтось заходить, кинулася цілуватися, не просто цілуватися, а ще встигла з себе труси стягти, а мені ширінку розстібнути, що нас від підозр і врятувало! Слухайте, багато я вправних дівок бачив, але щоб ось так – ні!

Між тим у підземеллі тривали зйомки. Там жид чого тільки з государинею не витворяв, а вона й не проти.

– Ох і стогне ж, – посміхається Ізабелла.

– Ти її знаєш?

– Так, ми разом працюємо.

– А що за робота така?

– Ну, ти ж бачив фотографії з голими жінками, які гімназистам продають.

– То з жінками, а тут же на государя наклеп! Та Абрама за ноги повісять, коли спіймають.

– А він тут сидіти й не збирається. Поїде в Палестину, за державу свою воювати.

– Ой, а він куди? – дивуюся, коли до Абрама та імператриці ще Леопольд доєднався.

– Туди, – сміється Ізабелла.

– Зачекай, але ж хіба можна, щоб ото два чоловіки на одну жінку?

– Ну, ти, Мокію, зовсім дикий! Леопольд он з Африки, і то таких запитань у нього не виникає. Скільки хочеш може бути чоловіків. Вправна жінка і з трьома легко впорається.

І точно, дивлюся, що Леопольд зовсім не зайвим став.

– Господи, Содом та Гоморра, – бідкаюся.

– Гоморра, Мокію, ще попереду, – сміється Ізабелла. – Слухай, а що ти там під дверима почув?

– А ти наче не чула?

– Не чула. Я тільки підійшла, як Гриша за мною приперся. То що, заплатять нам?

– Заплатять. Але потім поліція нас шукатиме.

– Хай шукає. Я додому, до Неаполя зібралася, пароплав за тиждень. Їсти хочеш?

– Та можна.

Повела вона мене в куток, протилежний тому, де зйомки. У кутку самовар стоїть, чашки, хліб нарізаний, ковбаса, сир. У панів ото візьмуть ковбаси та сиру, покладуть на хліб, зверху хлібом прикриють, і зветься це – бутерброд. Мені Уляна Гаврилівна ті бутерброди робила, як її німкеня-господарка навчила. Смачна штука. Особливо коли побільше ковбаси та сиру і чай солодкий. Їм.

– Слухай, Ізабелло, а хто у тебе в Неаполі? – питаю, коли прожував трохи.

– А нікого. Просто скучила. Та й зими мені набридли. Оці холоди ваші. А ти, як поїв, так он лягай на диван, відпочивай.

Улігся, ще й ковдрою вона мене вкрила. Я ото очі заплющив і думаю про те, що почув. Хитро вирішили ці негідники вчинити. Тут уже нічого не скажеш. Заляпати, значить, царя-батюшку, скориставшись гріховною пристрастю народу до всякого непотребу. Бо це ж тільки здається, що карточки ті лише гімназисти купують. Ні, знаходили ми їх і у візників, і в офіціантів, робітників, у звичайних сільських дядьків, навіть у панотців! Кожного гріх брав. А ще як підуть чутки, що на карточках сам государ із дружиною, то з руками одриватимуть, шалені гроші платитимуть, і ніяка поліція їх не зупинить! Розтечеться ця отрута по всій імперії, і почнеться неспокій, ще гірший, аніж у 1905-му році. Мені воно таке не треба, мені – щоб спокійно все, щоб я врожай ростив, а люди купували. То необхідно це зупинити. Вночі втечу – і в Одесу. Там знайду яхту генерала, нехай піднімає поліцію та козаків. А сам…

Ізабелла. Ото як тільки подумаю, і заколисує мене, наче малого в люльці. Так добре стало, що просто рай. І заснув. Попри те, що треба було турбуватися за долю імперії. Але заснув і бачив її уві сні.

Коли розбудили мене.

– Мокію, давай, твоя черга, – каже Олексій і посміхається якось непевно.

Ну, моя так моя, може, цього разу треба буде з Ізабеллою зображувати, то взагалі непогано. Дивлюся, у кутку, де все знімалося, знову зміна декорацій. Цього разу там нагородили щось схоже на штаб. А нам, мені, Абраші та Леопольду, дали солдатські однострої та чоботи. От же дурники, ну де ви бачили негра в солдатському однострої? Та й жидів до армії беруть неохоче. Абищо вигадують. Коли бачу, онде і государ при мундирі, над картою схилився. У війну будемо гратися, чи що?

– Мокію, тепер підходиш і знімаєш штани, – підказує мені Олексій.

– Кому? – дивуюся я.

– Государю імператору.

– Для чого? – лякаюся я.

– А як та думаєш, дурню? – це вже патлатий кричить.

– Для різок? – аж жахаюся. Уявляю, що от знімуть, як простий солдат царя-батюшку шпіцрутенами пригощає! Це ж усю дисципліну зруйнує!

– Гірше!

– Як гірше? – дивлюся на них.

– А так. Як із жінкою робив, так і з ним роби! Чпокни узурпатора! Натягни тирана! – наказує патлатий.

– Так це ж цар!

– А тобі яка різниця? Тобі гроші платять. Давай, відпрацьовуй! – кричить мені патлатий.

– Чого ти, давай, а то ж не заплатять, – каже цей хлопець, який на государя схожий. Ну, не государ, а двійник його. Розмовляє з акцентом, чи то німець, чи литвин якийсь. Каже і штани з себе знімає.

– Ні, – кажу я. – Ні! З жінкою можу, а з чоловіком – ні! – відступаю.

– Давай! А то застрелю! – кричить патлатий і револьвер на мене наставив. Точно ж застрелить, негідник такий. – Давай!

– Що я дам? – спускаю я штани. За ці дні призвичаївся я штани спускати. – Ось, самі подивіться, що я дати можу? Ніяк я з чоловіком. Ніяк!

– Та я тебе застрелю! – ніяк не вгамується патлатий.

– Зачекай! – я штани натягнув, бо з голою сракою вмирати ганебно якось. – Тепер стріляй! – зітхаю. Сподівався, що не вистрелить негідник цей, але помилявся. Вистрелив би він, бо дуже вже мене ненавидів, та Іполит Михайлович прибіг.

– Припинити! Що відбувається? – питає. Розповіли йому.

– Ваша благородь, ну не можу я, – пояснюю. – Це ж гріх, у пеклі за таке горіти! Краще вбийте, аніж до такого примушувати. Не можу!

– Вбити? – перепитує Іполит Михайлович, і якось аж страшно мені від його посмішки стає. – Добре, вб’ємо. Пішли.

Він теж при револьвері, узяв мене за барки й повів уперед себе.

– Не треба! – це Ізабелла. Хотіла до мене кинутися, а патлатий її перечепив, за волосся схопив і револьвер приставив.

– Стій тут, сучко!

Я, було, сіпнувся, але Іполит Михайлович револьвером у спину мені натиснув. Мовляв, щоб не дурів я. Повів по коридору, де я підслуховував, але пройшов далі, до іншої кімнати, а потім як засвітить мені по голові рукояттю револьвера. Ногою підштовхнув і запхав до кімнати. Впав я на підлогу, тільки хотів підніматися, а відчуваю револьвер у потилицю вперся.

– То будеш робити, що ми кажемо? – питає гучно Іполит Михайлович, мабуть, щоб аж у залі було чутно.

– Не можу я! Не можу з чоловіками! – верещу я. Сподівався, що ще будуть лякати мене, примушувати, а тут постріл.

І помер я. Наче хтось на свічку дмухнув, і настала темрява. У вухах дзвін якийсь. Почав я «Отче наш» читати. Подумав, що дарма мені на хуторі не сиділося. Все хапався за справи якісь, на небезпеку наражався, ось і дошукався. Зариють мене десь в землі чужій, ніхто і не дізнається, що сталося з Іваном Карповичем. А ще і справу не виконав.

Ото лежав я, все чекав, коли душа моя вийде з тіла і полетить на небеса, щоб чекати Страшного Суду. При смерті душа з тіла виходить, і далі вже сама. Тільки чи полетить до неба, чи така обтяжена гріхами, що на землю впаде. Ото про це думав, а потім відчув щось мокре на щоці. Рукою доторкнувся. Мокре і липке. Ще помацав – кров з вуха тече. Потом якось здогадався, що мертві кров свою не мацають. Перевернувся. Темрява. Сів. У голові гуло. Спробував підвестися. Почало нудити.

Отак і сидів. Здогадався, що Іполит Михайлович той вистрелив над вухом, а не в голову. Стріляв, щоб інших налякати. Хитрий. Думав про нього, а потім згадав, як Ізабелла спробувала мене захистити. Хто я їй? А спробувала. Хоч ризикувала. Ото давай про неї думати. Так думати, що чомусь аж розплакався я від замилування. Ліг під стіночку і уявляв її. Згодом таки підвівся, почав стіни і двері обмацувати. Але міцно все зроблено, ані шпарини. Цікаво, що ж тепер, уб’ють мене чи ні? Походив я по кімнатці цій і всівся чекати. Невідомо чого, але навряд чи хорошого. Сидів довго, потім заснув. А вночі почув, як ключ у дверях клацає. Відчинилися вони трохи.

– Мокію! Мокію! – пошепки, Ізабелли голос, який мені наче пташки з райського саду.

– Тут я, – відповідаю їй тихенько, а самого аж трясе.

– Виходь!

Вийшов. Провокації не боявся. Якби хотіли вбити, то вбили б.

– Мокію, вони тебе розстріляти хочуть, – шепоче Ізабелла.

– Ти що? – лякаюся я.

– Ага. Сама чула, як балакали. Григорій на тебе розлючений, до мене ревнує, дурень, наполіг, що вбити тебе треба.

– Тоді тікати мені потрібно.

– Потрібно. Але спочатку мені допоможи.

– У чому?

– Я теж тікати збираюся.

– То ходімо!

– А гроші?

– Гроші?

– Гроші! Мені гроші потрібні! Я без грошей не піду.

– То що ж робити?

– Гроші в Іполита Михайловича. Він з ними приїхав.

– І що?

– Допоможи взяти, а гроші ми поділимо.

– Ну ти швидка!

– Я тут уже два тижні працюю, з ким тільки спати не довелося. Мусять заплатити!

– Це точно. А де ти ключ від підвалу взяла?

– У Григорія.

– Патлатого того?

– У нього.

– А як він тобі його віддав?

– Вміти треба, – посміхається. Вона вміє.

Тихенько пішли ми з підвалу, піднялися на другий поверх, Ізабелла вказує на двері.

– Тут він.

– Добре, – кажу, а сам до виходу на балкон, який поруч.

– Ти куди?

– Двері досвідчена людина завжди замикає, а ось вікна – ні. Особливо влітку, – шепочу. Впевнений, що цей Іполит Михайлович – революціонер зі стажем, отже, двері на замок зачинив і ще стільцем припер. Такі ніколи обережності не втрачають.

Я огорожу балконну переліз і кажу Ізабеллі:

– За хвилину постукаєш йому в двері. Збреши щось.

– Добре.

Я пройшов по козирку до вікна, зачаївся. Ось Ізабелла постукала, Іполит Михайлович підхопився, світло запалив. Точно, під дверима стілець, ручку тримає, сам Іполит Михайлович при револьвері. А валізка невеличка під ліжком стоїть.

– Хто там? – питає він.

– Це я, Ізабелла.

– Чого тобі?

– Та ось якось самотньо стало.

– Іди спи!

– Я вам дещо сказати мушу! – бреше вона.

– Що? – недовірливо питає він.

– Особисто мушу сказати!

– Не дури мені голову! – дратується Іполит Михайлович.

– Мокій цей, він же не Мокій, а з поліції! – шепоче Ізабелла, і мене наче по голові вдарили. Воно, може, і від пострілу над вухом таке зі мною зробилося, а скоріше від того, що почув. Стою, як дурний. Мусив же бити цього Іполита Михайловича, прикластися раз, гроші забрати і тікати. Але як заціпило мене. Між тим, він стілець швиденько відставив, двері відчинив. Ізабелла заходить, бачить мене, дивиться здивовано.

– Чого ти чекаєш?

Іполит Михайлович озирається і теж мене бачить. Тут вже спрацювала моя звичка зі служби, що краще бити першим. Я вдарив, підхопив Іполита Михайловича, а Ізабелла його револьвер з руки вирвала, щоб на підлогу не загримотів. Поклали бунтівника в ліжко, я простирадло на смужки порвав, руки зв’язав, Ізабелла кляп із сорочки зробила, зав’язала рот. Потім схопила валізку. Відкрила. А там пачка асигнацій. Тлуста така пачка. Показує мені її.

– Тепер тікати можна!

– Ні, треба з хлопцями розплатитися, а то недобре якось. Скільки їм обіцяли?

– По сотні.

То ото «катьки» сунули ми під двері. І Леопольду, і Абраші, й тому німцю, який государя імператора зображував. Хотіли вийти, але двері всі зачинені. То я швиденько зв’язав простирадла зі спальні Ізабелли і з вікна спустив спочатку її з саквояжем, а потім вже сам зліз. Далі через паркан і місячною дорогою до Одеси. Біжимо, поспішаємо. Он вже і місто починається.

– А що ти ото про мене Іполиту Михайловичу казала? – дивуюся я. Невже, думаю, десь проколовся я? Наче ж так добре грав, що і голки не підсунеш.

– Та треба ж чимось було його зачепити. А чого не одразу бив, чому чекав? – дивується вона. А в мене від серця відлягло, бо ж думав, що старий став, коли он якась дівка викрила мене. Хоч Ізабелла зовсім не «якась». Ото була б у мене така помічниця по роботі, то які завгодно операції могли б робити!

– Чекав на тебе, щоб ти револьвер підхопила, – не визнаю я своєї слабкості.

– А ти молодець! – сміється вона. Коли я підхоплюю її за талію і в кущі! – Та ти що? Та потім! Зачекай!

– Тихо! – шепочу їй, і затихає вона, бо вже й сама чує, як копита кінські по землі б’ють. Їде хтось уночі. Ага, аж два екіпажі! Чи не поліція? Може, дізнався генерал Суботін, де я?

– Чорт! Фіма Ширман! – шепоче Ізабелла. І я справді впізнаю в пасажирі першого екіпажу свого давнього знайомого з перемотаною головою. Навпроти Фіми сидить офіціант, який обслуговував нас під час бенкету. Значить, не до Херсона він поїхав. Ось як дізналися. Промчали екіпажі, а ми ще швидше побігли.

– Мені в порт треба! – кажу їй.

– Навіщо?

– Треба!

– Давай дорогу покажу!

Невдовзі до моря вибігли. Там зупинилася вона. Ну і я.

– Порт праворуч! – каже Ізабелла.

– Дякую! – киваю я.

– Ось твоя половина, – дає мені половину пачки.

– Бери собі.

– Все? – дивується вона.

– Все, – киваю. – Я живий звідти вибрався, і на тому спасибі.

– Візьми хоч гроші, які в тебе вкрали.

– Ні, не треба, вони тобі більше потрібні. Дякую тобі, Ізабелло.

– Зачекай, – каже вона і дивиться. Уважно так. – Слухай, Мокію, а їдьмо зі мною!

– Куди?

– До Неаполя! Я тобі такі місця покажу! Їдьмо!

– Та ну як? Хто мене випустить, я ж селянин!

– Та хоч кого випускають, або гроші були! А гроші є! – трусить вона грошима. – Поїхали!

– Навіщо я тобі? Ти така дама, за тобою офіцерам упадати, куди мені? – дивуюся.

– Тю, та ти ж кращий за будь-якого офіцера! – посміхається вона мені і цілує.

І тут, чесно скажу, здригнулося серце моє. Бо от така жінка мене з собою кличе і від щирого ж серця, без усяких хитрощів!

І куди – до Італії! Штабс-капітан Мельников казав, що є країни хороші, а є Італія, яка взагалі рай Божий на землі. Він лише раз там був і забути не міг. Ізабелла! Італія! Губи її свіжі!

Не знаю, що б і було, якби не почув я, як у порту засурмив пароплав. І спала з мене омана, зробився я старий та розсудливий. Справу мені треба завершити, а потім на хутір повертатися, у землі довбатися. Рідній плодючій землі. Не для мене ані Ізабелла, ані Італія. Селюк я, і все. Маю місце своє знати і на більше не зазіхати!

– Вибач, Ізабелло, не можу з тобою поїхати, але пам’ятати тебе буду вічно, – кажу їй і цілую її. Спокійно і остаточно.

Відчуваю, що плаче вона. Та і я заплакав. Так зі сльозами й розійшлися ми. Я до порту побіг. Знайшов там яхту генерала Суботіна.

– Пана генерала, швидше! – я на яхту стрибнув, а мене ад’ютант перестрів. Не пускає, гад такий. Ну, тобто, воно-то і його зрозуміти можна, бо я ж з оселедцем, рано-вранці.

– Хто такий? – і до револьвера лізе. Якось набридло мені, що револьвери на мене виставляють, та й роздратований я був.

– А щоб тебе! – схопив я його і кинув у море, а сам до каюти. Генерала будити. А він і не спав, сидів напружений, не розумів, що зі мною сталося. Коли побачив мене, підхопився і побіг. Машина поруч чекала, поїхали ми в найближчій відділок, узяли десяток поліцейських і поїхали на лиман. Ми туди, а звідти один екіпаж їде.

– Арештувати їх! – кричу. А там поранені люди Фіми Ширмана, розповідають, що бій їм дали бунтівники. Досі відстрілюються.

Коли ми приїхали, то люди Ширмана дачу вже узяли, тільки в одній кімнаті відстрілювався Іполит Михайлович. Але як побачив, що поліція прибула, то пустив собі кулю в лоба. Ширмана і людей його арештували, так само, як і акторів усіх. До речі, Абрам з Леопольдом утекли кудись. Патлатий, який мені та Ізабеллі дошкуляв, на першому поверсі лежав. У крові весь. Не одну кулю на себе взяв. Бунтівники, вони затяті бувають. Не чекали кримінальники такого опору. У дворі два трупи лежало, у залі ще один, і на сходах. Це як не рахувати поранених. Онде і Куровський теж мертвий, і теж з кількома кулями в тілі. До останнього бився.

– Що тут відбувалося? – приголомшено спитав Суботін, мабуть, незвичний до таких картин.

– Бій цілий. Пане генерале, ідіть до підвалу і всі плівки, що там є, зберіть до одної. Та зробіть так, щоб жодна людина їх не побачила. Жодна! Свою ж справу я вважаю виконаною і відправляюся додому, – вклонився і пішов.

Не до Одеси, бо там мені робити не було чого, а геть від міста. На найближчій станції сів у потяг і доїхав до Києва. Звідти вже у Ромни. Знайшов там селян із Капітанівки, вони підвезли з доброї ласки аж на хутір, де мене зустріла Уляна Гаврилівна з собачками. Доповіла по господарству.

– А ви далеко були, Іване Карповичу?

– Далеко, Уляно Гаврилівно, далеко, – зітхнув я і зняв картуз, який мені давно вже муляв.

– Господи, а волосся де? – злякалася Уляна Гаврилівна, бо оселедець я зголив, щоб не було зайвих балачок, і став лисий, наче коліно.

– Відросте волосся, не хвилюйтеся.

Перевдягнувся і взявся за роботу, бо відчував, що варто тільки зараз мені лягти, як засумую я і засумую важко. Думав, день-другий мине, і попустить мене, але куди там. Чим далі, тим більше сум брав, хоч вий. Добре, що вже й осінь, роботи в полі багато, за все брався, щоб заморитися. Так працював, що ото вже по темному прийду і ніг не чую. А засну, і сниться дещо. Вранці прокинуся – і погано мені.

Десь за місяць прибув до мене ад’ютант Суботіна, вже полковник Штейнер. Прибув на машині з водієм.

Запросив я його до хати. Сам тільки головою кручу. Бо цей уже полковник, і в газетах написано було, що отримав орден Святого Георгія четвертого ступеня, а начальник його, генерал Суботін, так і взагалі орденом першого ступеня з рук самого государя нагороджений. Більшої слави годі й шукати в нашому Отєчєстві. Обурювалися дуже, особливо військові, за що це службовцям охоронного відділення такі нагороди, але пояснень жодних не надавалося.

– Вибачте, що приймаю в селянській хаті, але вже що маю, – кажу полковнику, а він озирається, помітно приголомшений.

Бо в мене селянська хата така, що і в місті далеко не у всіх будинки кращі. З дуба складена, під залізом, з подвійними вікнами, паровим опаленням!

– Чи не зволите поїсти з дороги?

– Можна, – каже полковник і кривиться. Мабуть, досі ображається, що я його тоді в море кинув. Але ж поспішав я, та й серце вже сум пік.

Уляна Гаврилівна швиденько стіл накрила, почастувала нас минтусами своїми. Їсть полковник і знову дивується.

– Як вам кухня провінційна? – питаю.

– В найкращих ресторанах так смачно не годують, як у вас! Невже калічка ця так добре куховарить? – питає полковник.

– Вона, все вона. Золоті руки в неї.

– Вмієте, ви, Іване Карповичу, правильний вибір робити! – киває полковник, а я от дуже сумніваюся в цьому. Бо досі ж сниться мені дехто, і в серці неспокій страшний, по живому ріже.

Після обіду запросив я полковника до кімнати, яка мені за кабінет була. Бо бачив, що приїхав він до мене не для того, щоб страви Уляни Гаврилівни вихваляти.

– Будь ласка, сідайте, – підсунув гостю фотель свій найкращий, а сам на стілець усівся. Полковник паузу деяку витримав, наче щоб урочистості надати.

– Що ж, Іване Карповичу, я прибув до вас із особистим дорученням генерала Суботіна і з метою подякувати вам за вашу роботу на благо Вітчизни і правлячого дому. Але перед тим ось лист від самого генерала.

Дістав конверт із кишені мундира, дав мені. Чекав, поки я прочитаю. У конверті красивим та строгим почерком було написано таке: «Вельмишановний Іване Карповичу. Хочу подякувати Вам за Вашу службу, яка виявилася надзвичайно важливою для всієї нашої держави. Ви врятували імперію від надзвичайної небезпеки, замисленої негідниками. Я дещо подивився з матеріалів, які вони готували, і мушу визнати, що це був би найбільш підступний та ганебний удар, який тільки завдавався нашій Вітчизні. Та дякувати Богові, що на світі є такі патріоти, як ви, Іване Карповичу. На жаль, ми не можемо нагородити вас відкрито, бо всі деталі цієї справи засекречені і не мають бути розголошені за жодних обставин. То ми нагороджуємо Вас секретно. Указом государя імператора вас уведено у дворянське звання, Іване Карповичу. Тепер ви таємний дворянин. З чим щиро Вас вітаю і бажаю довгих років на користь імперії. З повагою і щирою вдячністю генерал Суботін.

P. S. Вибачте, що не зміг прибути для подяки особисто, але дуже зайнятий на новій посаді».

Прочитав я той лист, потім ще раз прочитав. Дивлюся на полковника. Той підвівся, став струнко.

– Вітаю вас.

– Як це «таємне дворянство»? – дивуюся я, бо ніколи про таке не чув.

– Ви ж розумієте, що у разі відкритого уведення вас у дворянство виникнуть запитання, за що. Правди ми сказати не можемо, а брехати Його величність не буде. То вирішено, щоб ваше дворянство, у виключному порядку, було таємним. Але все одно це велика честь! – полковник тисне мені руку й посміхається. Чи то мені здалося, чи справді бачу в очах його знущання? – А ось іще й премія від Імператорського двору, – простягає мені конверт. – Дякую, Іване Карповичу, дуже дякую, – він тисне мені руку, робить паузу, мабуть, чекає подяки. – Ну, на все добре. І мушу ще раз нагадати про необхідність тримати всі деталі справи в таємниці, а ще краще просто забути про них, – він стоїть і дивиться на мене. Хвилину, дві.

– Так я вже нічого і не пам’ятаю, – кволо брешу я.

– Ну, і добре. Дозвольте забрати лист пана генерала. Він теж секретний.

Полковник забрав листа, розкланявся і поїхав. У конверті було сто рублів однією асигнацією. Господи, мені купчики платили більше за розшук своїх коханок, аніж заплатив Імператорський двір. Цікаво, чому саме сто рублів? Купюра з Катериною Великою. Такий жарт із натяком, що вони дивилися дещо? Хоча ні, на конверті були сліди відкривання. Здається, хтось залазив туди. Премія ж, мабуть, теж таємна, то можна взяти скільки хочеш. Тьху!

Я роздратовано підхопився і до самого вечора бігав, наче масло по сковороді. Життям ризикував! Таке робив! І оце подяка? «Таємне дворянство»! Значить, як ордена собі, то можна відкрито і без пояснення причин, а як дворянство мені, то не можна! Бо холоп ти, Іване Карповичу, холоп! Ніхто в цій країні! Сотню в зуби отримай, скільки б і бунтівники тобі заплатили, та будь задоволений, смерде!

Аж казився я від цього всього, а потім вже увечері сів за стіл, запалив свічку і почав писати всі деталі тієї історії. Таємниця? Буде вам таємниця!

Писалося мені важко, до того ж, багато було роботи, то ледь до зими і написав. А тут якраз мені прийшла листівка. Без зворотної адреси, з краєвидом Неаполя з одного боку і легким почерком на іншому. «Милий, сподіваюся, у тебе все добре. Часто згадую про тебе і радію нашому знайомству. Твоя Ізабелла».

Досі не можу збагнути, де вона взяла мою адресу. Просто вона з тих жінок, що можуть геть усе.

Загадкове викрадення «Зірки Сходу» та уславлений гість із Англії

дощ добре попивати чай, сидіти біля вікна в теплому та сухому і дивитися на струмені води, що летять із даху. Оце і я так собі сидів, чухав голову, на якій після одеських пригод вже встигло відрости волосся, думав про те, що дощ пішов дуже вчасно для врожаю. Воно ж хліборобство таке заняття, наче гра в карти. Прийшла потрібна карта – і виграв ти, а не прийшла – програв. Морози, засухи, відлиги, коли не треба, дощі зайві – все це може так вдарити, що зі збитків не вилізеш, що там уже про прибуток балакати. І тут краще йти не в ногу. Бо воно ж як: коли у всіх врожай, ціна так падає, що ледь не задарма віддаєш, а коли неврожай, то ціни приємні, тільки продавати немає чого. Складна справа сільське господарство, недарма паничі його не люблять і цураються. Ну, а нам, людям простим, яке ще заняття, як не землі кланятися та просити в неї копійчину собі на життя?

Ото думаю про те, дивлюся, як у садку аж калюжі стоять, така сила води випала. Коли чую, що загавкали песики мої. Чужого відчули? Тільки в такий дощ який чужий тут буде? Дивно аж. Коли чую, у ворота стукають.

– Іване Карповичу, прийшов хтось, – повідомляє Уляна Гаврилівна, яка не тільки пам’ять чудову має, ще і слух у неї такий, що миші по горищу бігають, а вона може сказати, скільки їх.

– Ага, зараз, – надягнув плащ та чоботи, вийшов із хати. У дворі аж потічок цілий. І знов у ворота стукають. – Хто там?

– Іване Карповичу, це я! – по голосу впізнаю графа Маєвського. Він узагалі-то Осика-Маєвський, але першої частини прізвища соромиться, бо вважає мужицьким. То просить, щоб звали тільки Маєвським. – Відчиніть! – кричить, бідний, наче потопає. У такий дощ і втопитися можна. Страшне ллє. І головне ж, що зранку почалося і чим далі, тим сильніше. Тобто граф не злякався такої погоди, поїхавши до мене. Якась важлива справа мусить бути. Відчинив хвіртку, таке ллє, що й не видно нічого, – вмить вода очі заливає.

– Доброго дня, графе, що сталося? – я аж захвилювався, бо граф намок до нитки, тремтів, наче щеня на морозі, був весь забрьоханий багнюкою аж до самої бороди. Тією бородою він дуже пишався, а зараз наче кусень багна до підборіддя приклеївся.

– Поїхали зі мною, Іване Карповичу! Термінова справа у Сумах! Швидше! – Граф завжди був людиною гарячкуватою, і тут навіть дощ його не вихолодив.

– А на чому ви приїхали?

– На бричці. Але залишив її, бо дорога розмокла, не проїду! Побігли, Іване Карповичу!

– Нікуди не побіжу, поки не розповісте мені, що за справа.

– Не може чекати!

– Може. До того ж, самовар поспів. Чаю гарячого бажаєте? Треба вам перевдягнутися, бо ж застудитеся ще, зляжете на тиждень, кому це потрібно? Ходімо! – сказав я строго.

– Але… – почав було пручатися граф, та я знав, як його переконати.

– Чашку чаю з медом та наливкою, а я поки одягнуся. Заходьте!

Маєвський був людиною відкритою до спокус, до того ж змерз і заморився, то махнув рукою і пішов за мною. На чоботях його висіли величезні шматки багнюки.

– Ось тут почистіться, – показав я, а сам попросив Уляну Гаврилівну щось нашвидкуруч приготувати.

– Я не буду їсти! Ми дуже поспішаємо! – спробував було протестувати граф, але коли я згадав про млинці з гречкою та лівером, які моя куховарка робила особливо добре, то Маєвський здався і погодився трохи почекати. Уляна Гаврилівна забрала мокрий та брудний одяг графа, а я дав йому теплу ковдру, в яку він охоче закутався.

– Оце поїмо і поїдемо! Справа не чекає! – наполягав він, а я дістав заради шановного гостя пляшечку портвейну, яку на Великдень прислав мені Володимир Боротянський, сусідський панич, що мав причини бути мені вдячним.

– Давайте, щоб зігрітися, – я підняв маленьку чарочку і зробив ковток. Портвейн – напій приємний та делікатний, з ним краще не поспішати, а потроху ото плямкати. – Ось, спробуйте копченого м’яса.

– Яка смакота! Ох і вмієте ви жити, Іване Карповичу!

– Та не скаржуся, Климентію Євграфовичу. Дякувати Богові, живу непогано. Давайте ще, – наливаю портвейну. Випили, бачу, угріватися почали граф, рум’янець на щоках запалився, очі зробилися солові. Їдять Маєвський копчене м’ясце та аж муркочуть від задоволення.

– Ох, як же добре, Іване Карповичу! З дощу того клятого, мокрого та марудного пекла, ось у такий теплий та ситий рай потрапити!

– Та це ще не рай, бо ж млинці Уляна Гаврилівна тільки затіяла. А що за справа у вас була? – питаю, бо дивлюся, що граф уже очима кліпати почали, того й дивися, засне.

– Справа? Справа! Господи! – як підхопиться Маєвський, стіл ледь не перекинув, кинувся бігти, а ковдра з нього впала, ноги заплутала, і гепнувся він. Ото у паничів часто так буває, що через надлишкову мрійність голова з тілом не дуже товаришує. Підхопився, в одному спідньому, очі палають. – Справа! У нас справа! Їхати треба, Іване Карповичу! Просто зараз! Терміново! Я ж до вас посланий, щоб якомога швидше привезти до Сум! А я тут сиджу! Швидше! Їдемо!

– Навіщо їхати? – дивуюся я.

– Щоб ви допомогли розплутати зухвалий злочин!

– Господи, та в Сумах поліції вистачає.

– Поліція той злочин допустила, і на неї надії немає!

– Але звідки у Сумах про мене знають? Одна справа – Ромни, тут я людина відома, а Суми ж далеко, – сумніваюся я.

– Я розповів! Що ви надзвичайна людина, з небувалим досвідом, що завгодно знайдете і розплутаєте! – хвалиться Маєвський. Оце він уміє, хвалитися.

– Графе, ну хто вас за язика тягнув?

– Іване Карповичу, треба допомогти людям! Дуже треба! Така ганьба трапилася! Сором на всю імперію!

– То сядьте і розкажіть нарешті, що ж у тих Сумах коїться! Давайте ще по чарці перед там!

Я сподівався, що портвейн трохи Маєвського заспокоїть. Десь так і відбулося. Випив, сів, видихнув.

– Іване Карповичу, ви про Ксенію Пяльцеву чули?

– Дивне запитання! Звісно, що чув, її ж уся імперія слухає! – дивуюся я, бо ж Ксенія Пяльцева – зірка російської сцени, її голос із кожного грамофона лунає, а щасливі жителі столиці та великих міст мають можливість слухати і наконцертах.

– Так ось, Ксенію Пяльцеву запросили до Сум. Це важко було, але місцевий цукрозаводчик Павло Іванович Харитоненко допоміг із гонораром і винайняв спеціальний вагон, у якому зірка їхала з Москви. З’єднаний банк узяв на себе страхування поїздки. Місцевий театр виявився замалим для виступу, то його вирішили проводити в актовій залі кадетського корпусу. Квитки розкупили за день! Із сусідніх повітів публіка з’їхалася, бо коли ще ж буде можливість саму Ксенію Пяльцеву послухати! Всі в очікуванні і хвилюванні, а тут таке!

– Та що ж таке? Кажіть уже! – не люблю я, коли ото тягнуть. Потім помічаю задоволену посмішку графа і розумію, що помилився. Він з тих, хто, коли побачить твою зацікавленість, буде викручувати якомога довше, аби тільки не розказувати й увагу на собі тримати.

– У зірки, у самої неперевершеної Ксенії Пяльцевої, найкращої співачки імперії, улюблениці Петербурга та… – Маєвський збирається говорити довго і не у справі, щоб тільки помучити мою цікавість, але цієї миті я позіхаю.

– Може, ще портвейну? – питаю байдуже. Граф здивовано на мене дивиться.

– Іване Карповичу, вам що, нецікаво?

– Ні. Де я, а де Суми, – розводжу руками і бачу, що Маєвський страшенно розчарований. Оце так з ним і треба. Бо ж ціни не складе тому, про що хоче розповісти.

– Іване Карповичу, та ви що! Це ж гучна справа! Вся імперія скоро на вухах стоятиме! Та вже стоїть!

– А що мені імперія? Мене врожай хвилює. Бачите, які дощі, аби хліб не попадав.

– Та який хліб, яка земелька? Про що ви таке балакаєте, коли у Ксенії Пяльцевої в Сумах діамант украли! – аж кричить Маєвський. Так би він ще довго ходив навколо, а то ж нарешті сказав усе.

– Діамант? Ну, новий їй куплять, – розводжу руками, а самому вже цікаво. Це, може, в Петербурзі щотижня діаманти викрадають, а в нас і самих діамантів катма. А тут у самої Ксенії Пяльцевої!

– Та ви що! Який новий, це ж не просто діамант, а знаменита «Зірка Сходу»! Двадцять чотири карати! Подарована Пяльцевій самим Великим князем Михайлом Олександровичем! Ви уявляєте?

– Не уявляю. Одна справа гроші вкрасти чи золото, яке продати легко. Але ось такий камінь – хто його купить, коли вся поліція імперії за ним полюватиме?

– Але викрали, викрали! Причому найзагадковішим чином!

– Це ще як?

– А так, що пані Ксенія виступала у великій залі Сумського кадетського корпусу. Її імпресаріо, пан Пфальц, заздалегідь попросив виділити окрему кімнату для зберігання цінностей співачки. Потім особисто оглянув її. Кімната на другому поверсі, з одними дверима і двома вікнами, узятими у ґрати. Двері зачинялися на замок, а біля них ще поставили двох озброєних револьверами кадетів з випускного курсу. Пані Ксенія мусила одягти нове вбрання і діамант у перерві між відділеннями. Але коли прийшла до кімнати після першого акту, то діаманта вже не було! – аж кричить граф і лякає Уляну Гаврилівну, яка несе млинці.

– Тихіше, тихіше, – заспокоюю я графа. – Ось, пригощайтеся. Ось сметанка з хріном, вмочайте.

– Та яке там пригощайтеся! Їдьмо! Іване Карповичу, це надзвичайно терміново! – знову заходилися граф.

– Вам потрібно вигрітися, і щоб одяг висохнув. А то ще застудитеся і захворієте.

– Кожна хвилина важлива, Іване Карповичу!

– Я розумію. Але ви тільки скуштуйте! – кажу і ламаю млинець навпіл. А він соковитий, наче райський плід, з лівером та гречкою, так духмяніє, що тільки з кам’яним серцем людина слинку не ковтне. Ось і граф хотів щось сказати, а потім понюхав, ухопив запах і все, на гачку Маєвський. Узяв млинець, уп’явся у нього, наче хижак у дичину, і давай жувати та прицмокувати. Поки три млинці не з’їв, не зупинився. А млинці ж Уляна Гаврилівна смажить на сковорідці розміром з кришку великої діжки, то й виходять дебелі. А смачні! Я коли служив у Києві, то більше на пиріжках жив. Але в Києві які пиріжки – бозна з чого зліплені, такі, що поки їси, ще нічого, а потім печія, шлунок бурчить, післясмак наче з помийниці. А от в Уляни Гаврилівни млинці такі, що їси – рай, поїв – ще краще. Дивлюся, зовсім граф розм’як. Я йому ще портвейну чарочку, потім ще парочку млинців, з’їли їх Климентій Євграфович і заснули, наче маля біля цицьки. Сплять, губами плямкають, усміхаються, бо ж від млинців Уляни Гаврилівни сни сняться приємні та добрі.

Я подушку під голову графу підмостив, ковдру поправив, сам ще млинець з’їв і пішов надвір. Там дощ лупив і далі. То одягнув плащ і почовпав багнюкою до шосе. Дорога від хутора вся геть розмокла, перетворившись на болото, яким і пішій людині важко було пройти, не кажучи вже про те, щоб візком проїхати. То бричку графа довелося залишити там, де вона була, а ось коня я забрав, щоб не мокла дарма тварина. Привів на хутір, поставив у сарай до Чалого, засипав вівса. Коли зайшов до хати, Маєвський і далі солодко спав. Однак сидячи спати шкідливо, бо тіло терпне, то я обережно переніс графа на диван, а сам пішов до кабінету, де ще трошки попрацював над записами минулих справ. А потім вже і сам улігся.

Вранці прокинувся від криків Маєвського.

– Що я наробив! Що я наробив! – він верещав у такому відчаї, наче вбив когось.

– Що сталося, Климентію Євграфовичу? – визирнув я зі спальні.

– Іване Карповичу! Так як же так? Я ж мусив до міста повертатися, а ви мене ночувати залишили! Термінова ж справа! Нас чекають!

– От зараз і поїдемо. Бачите, погода яка файна, – я визирнув у вікно, там було сонячно і свіжо. – Тільки поснідаємо.

– Яке там снідати, їдьмо! – переймався Маєвський.

– Не можна в дорогу голодним, – запевнила Уляна Гаврилівна, яка вже на кухні щось готувала.

– Іване Карповичу, ви ж мене без ножа ріжете! Давайте швидше!

– Климентію Євграфовичу, нехай трохи дорога підсохне. Краще зараз почекати, аніж потім у багнюці борсатися, – переконував я графа, але той і слухати не хотів, поривався аж пішки бігти. Довелося просити Уляну Гаврилівну, щоби зробила нам у дорогу сидір. З ним ми й пішли до шосе, прихопивши графового коня. Поки дійшли, то досить забрьохалися, Маєвський двічі падав на слизькій багнюці. Але як коня запрягли і виїхали на кам’яну дорогу, то вже значно легше пішло. Та граф усе хвилювався.

– Швидше, швидше, Іване Карповичу!

– А ви поки розказуйте, що ж сталося, щоб час дарма не гаяти.

– Та що розповідати! Діамант зник із кімнати, яка охоронялася! Два кадети з револьверами стояли під дверима, але пояснити, де подівся діамант, не змогли. Загадкова справа!

– Та поки нічого загадкового.

– Чому?

– Тому що коли двоє охороняють діамант, і той зникає, то треба добре потрусити охоронців.

– Та це ж найкращі кадети, обидва з хороших родин, вони б не наважилися на викрадення!

– Ну, по-перше, диявол будь-кого може звабити. По-друге, не обов’язково, щоб саме вони. Наприклад, один відійшов у туалет, а іншого забалакала якась знайома. Двері залишилися без нагляду на кілька хвилин – і все.

– Охоронці кажуть, що не відходили від дверей навіть на секунду! – переконує мене Маєвський.

– Невже їм не було цікаво послухати виступ самої Пяльцевої?

– Звісно, що цікаво. Але це було доручення начальника корпусу полковника Шатрова, який особисто відібрав найкращих кадетів! До того ж, у перерві їх мали змінити, і вони б послухали другу частину концерту!

– До них точно ніхто не підходив, не балакав, не відволікав?

– Ніхто! Так вони кажуть! Коридор був порожній, бо ж усі були в залі. Там зібралося стільки народу! Стільці у проходах доставляти довелося, і то дехто стояв. Але це варто того було, щоб почути пречудову Ксенію Пяльцеву! Вона прекрасна на платівках, але наживо! Це взагалі щось! Її романси витискають сльозу і водночас створюють відчуття щастя, наче в раю побував! – Маєвський починає розповідати про таланти Пяльцевої, а я думаю про справу.

Отже, двом найкращим кадетам, дітям із хороших родин, особисто начальник корпусу доручив охороняти кімнату самої Ксенії Пяльцевої. Це велика честь, і вони з місця не зійшли б від тих дверей, не кажучи вже про те, щоб відчинити їх і поцупити діамант. Ще на одну людину може зійти помутніння, але не на двох одразу.

– А може, діаманта в кімнаті й не було? – питаю у графа, а він на мене вирячується, наче роги в мене побачив.

– Як не було?

– Так і не було. Бачив його хтось перед крадіжкою?

– Ви що, Іване Карповичу, пані Ксенію, золотий голос Росії, найулюбленішу співачку государя, підозрюєте? – жахається Маєвський.

– Я нікого не підозрюю. Але от якщо кімнату охороняли двоє надійних людей, які поза підозрою, а діаманта в ній немає, то, можливо, діаманта зовсім у тій кімнаті не було?

– Але пані Ксенія каже, що був!

– Можливо, вона помиляється.

– Як помиляється?

– Діамант застрахований?

– Ви на що натякаєте! Іване Карповичу! – аж кричить граф. – Та як ви смієте! Я не дозволю підозрювати чарівну Ксенію Дмитрівну! Ні! – він аж підхопився – а тут бричка якраз підстрибнула на ямі, й бідолаха ледь не вивалився з неї, добре що я встиг його схопити за башлик. – Так не можна! – наполягає він, бо й не помітив, що міг випасти та головою об бруківку вдаритися.

– Климентію Євграфовичу, хочете ви чи ні, але я за роки служби звик до того, що підозрювати можна всіх. Можна і треба. Бо бували випадки, коли злочини чинили люди з благородних родин, люди з грошима та зв’язками, люди з бездоганною репутацією та високим становищем! Отже, підозрювати маю всіх, інша справа, що оприлюднювати підозри можна, тільки маючи серйозні докази. Тут я згодний, що треба бути обережним.

– Але навіщо Ксенії Дмитрівні красти діамант у самої себе? Навіщо?

– Та багато варіантів. Діамант міг бути застрахований на велику суму. Діамант був подарунком від члена правлячого дому, тому продаж його міг зіпсувати відносини з Великим князем. Інша справа – коли продаж буде замаскований під крадіжку.

– Але навіщо Ксенії Дмитрівні продавати той діамант! Вона зараз заробляє дуже добре! Ви знаєте, які в неї гонорари? І графік концертів розписаний на рік уперед!

– Тут я з вами згоден. Не схоже, що в самої співачки могла виникнути якась потреба у грошах. Але вона могла виникнути в когось із її оточення.

– Іване Карповичу, ви страшна людина! Ви підозрюєте всіх! Ви б і мене, мабуть, могли підозрювати! – ображається Маєвський.

– Якби ви були в тій кімнаті незадовго перед зникненням діаманта, то міг би.

– А я був, був там! – кричить граф із дивною мені гордістю.

– Ви?

– Так, я! Перед концертом до Ксенії Дмитрівни прийшла делегація найкращих людей повіту. На чолі з Павлом Івановичем Харитоненком та начальником корпусу.

Я дивлюся на Климентія Євграфовича і трохи дивуюся, бо він, звісно, граф, але маєток у нього занедбаний, грошей завжди не вистачає, панство його поважає дуже помірно, а інколи і зневажає, бо граф – мрійник, а таких у нас не люблять. До того ж, із повіту він Роменського, а як до найкращих людей повіту Сумського потрапив? Граф розуміє запитання в моїх очах, робить серйозне обличчя і проголошує:

– Мені випала честь зачитати вірш, який я написав з нагоди прибуття Ксенії Дмитрівни на квітучу Слобожанщину! Цей вірш усі оцінили, Павло Іванович аж сльозу пустив, розчулився на місці, де я описую красу тутешньої природи!

– Так ви діамант бачили? – питаю я наввипередки, бо боюся, що ось зараз почне граф вірш свій читати і на одному ж не зупиниться, бо в нього тих віршів хоч греблю гати, а я людина проста, до поезії незвична, тільки починають вірші ті читати, одразу засинаю. Найкраще снодійне вони для мене.

– Так! Він на Ксенії Дмитрівні був! Ох, як він виблискував! Іване Карповичу, я в житті такого не бачив! Одне слово, «Зірка Сходу»!

– А коли ви вийшли, то пані Ксенія залишилася в кімнаті?

– Та зачекайте ви, Іване Карповичу! Зачекайте! Я ж іще не розповів, яке враження справив мій вірш на Ксенію Дмитрівну! Це, я вам скажу, було щось!

Далі Маєвський з півгодини розповідав, як вразив усіх і особливо співачку своїм віршем. Переповідав про це кілька разів, і кожного разу з’являлися нові подробиці. Бо спочатку Пяльцева сказала «Браво!», потім «Браво!» супроводжували оплески, далі з’явилися ще й сльози в прекрасних очах співачки, а потім дійшло до того, що Ксенія Дмитрівна вклонялася перед поетичним талантом Маєвського. Бідний граф, коли це розповідав, так аж почав задихатися, а коли закінчив, то відкинувся в сидінні геть виснажений. Це вміти треба – так захоплюватися власним талантом.

– А що було після того, як ви вийшли з кімнати?

– Я залишився стояти біля дверей, хотів узяти автограф, але там уже стояли два кадети і всередину не пускали. Потім з кімнати вийшов імпресаріо Ксенії Дмитрівни, мсьє Пфальц, він сказав, що зірка перевдягаються і зосереджуються перед концертом, то турбувати не можна. Я чекав, поки вона вийде. А коли вона з’явилася у чудовій червоній сукні, я так розхвилювався, що забув про автограф і поспішив до зали, щоб не пропустити жодної миті співу прекрасноокої Ксенії Дмитрівни!

– А потім вона повернулася, і діаманта вже не було?

– Так! Вона ж мусила одягти його для виступу в другій частині концерту. Зайшла всередину, минуло лише кілька хвилин, коли вона вибігла схвильована та розгублена! Покликала мсьє Пфальца. Той зайшов до кімнати, а потім вибіг, переляканий.

– Ви це самі бачили?

– Так, я ж одразу побіг до її кімнати, щойно Ксенія Дмитрівна доспівали останню пісню. І там перебував, і все бачив! Імпресаріо вибіг і за кілька хвилин повернувся з начальником корпусу. Зайшли всередину, з кімнати почувся плач Ксенії Дмитрівни, і тут усі захвилювалися! Потім прибіг Павло Іванович Харитоненко, це ж найбільший сумський багач.

– Та я знаю, хто такий Павло Іванович, – киваю я, бо ж Харитоненкові належать усі навколишні цукрові заводи, і йому здають буряк восени. Не просто багата людина, а дуже багата. Той самий кадетський корпус своїм коштом побудував. Півтора мільйона рублів витратив.

– Ото вони зібралися, щось думати почали. А публіка як у залі хвилюється, чекає другої частини. Взагалі міг бути скандал величезний. Тоді Харитоненко пообіцяв, що особисто відшкодує вартість діаманта, якщо його не знайдуть. Ксенія Дмитрівна пішла співати друге відділення, а в корпусі розпочалися пошуки.

– Охоронців перевірили?

– Одразу ж! Обшукали, забрали зброю. Але кадети стояли на своєму, що ані на крок від дверей не відходили. Начальник корпусу запевняв, що надійні хлопці, найкращі. Але погодився їх арештувати, бо ж більше підозрюваних не було.

– Двері точно одні? Ніяких таємних ходів до кімнати немає?

– Двері одні! При мені молотком обстукали все: і стіни, і підлогу, і стелю, шукали якийсь лаз, але нічого не знайшли.

– А вікна?

– Зачинені були й увібрані в ґрати. Та й на другому поверсі, а там поверхи високі, по чотири метри кожен!

– Дивно.

– І я про що! Вся ця історія надзвичайно дивна! Ніхто не знає, що й думати! Тому я і запропонував вас запросити, як людину з величезним досвідом і славою сищика, для якого немає заскладних справ!

– Ну, ви ото вмієте сказати. І вас послухали? – дивуюся я, бо ж розумію, як той же Павло Іванович на графа дивиться. Та в Харитоненка прикажчик більше за рік отримує, аніж усе майно Маєвського коштує. А серед людей поважних все у грошах вимірюється. Грошах чи славі. А як ні того, ні іншого, то хто там слухатиме людину?

– Послухали, звісно! – запевняє граф. – До того ж, підтвердили ваші таланти і Микола Ісидорович Хомутинський, і Олексій Посульський!

– І вони там були?

– Ну, звісно ж! З’єднаний банк, у якому працює Хомутинський, виступав фінансовим поручителем та страхувальником поїздки! А пан Посульський викупив з товаришами цілий ряд! З кількох повітів найкращі люди з’їхалися, щоб послухати божественну Ксенію! Ох, як же вона співає! Іване Карповичу, аби ви чули! Наче дзюрчання прохолодного потічка у спекотний день! Наче спів пташок у райському саду! Наче…

Ну, і пішли граф далі слова до слів підбирати. Ось чого я не вмів ніколи. Тому і записки мої читати вишуканій людині нецікаво. Бо в мене якщо людина підвелася і пішла, то так і пишу: «підвелася та пішла з кімнати». А ось у графа вона б «підвелася з рипучого крісла, підвелася легко і швидко, щось було в цих рухах хижого та небезпечного, якась довершена швидкість. Сама хода цього чоловіка була стрімка та неочікувана, він озирнувся навколо і продовжив свій шлях вперед, вийшов із кімнати, у якій залишилося ще якесь відчуття порожнечі». Поетична натура була в Маєвського, і вчив він мене, що писати треба так, щоб кожне слово краплею п’янкого вина лоскотало мозок. Але куди там мені ось так писати? Я людина проста, звик до рапортів, то писав, як було, а граф же насаджував у тексті чорнобривців, тобто прикрашав його всіляко.

– То ото вас попросили з’їздити за мною?

– Так! Павло Іванович навіть наказав дати мені бричку зі своєї контори, а то моя зовсім погана стала, ламається часто.

– Тю, а я думав, ви нову купили.

– Та звідки в мене гроші, Іване Карповичу? Земля – це ж суцільне розорення! Вона не дає грошей, а витискає їх із тебе! Один англійський лорд сказав, що найшвидший спосіб розоритися – рулетка, найприємніший – жінки, а найнадійніший – сільське господарство, і під цим я готовий підписатися! – почав бідкатися граф.

Тут я його не підтримував. Звісно, земля – це тобі не райський сад, де все саме по собі зростає і дарує врожаї небачені. Земля працю твою любить і увагу. Жити землею треба, тоді й дасть вона тобі заробіток. А як сидіти над книжками та мати хитрого прикажчика, то ніколи не буде від землі прибутку.

– Ото я чого і схопився за цю справу, – продовжує граф.

– Чого?

– Павло Іванович Харитоненко велику нагороду пообіцяли для того, хто знайде діамант! Десять тисяч рублів!

– Нічого собі!

– І я про що! Якщо знайдемо, Іване Карповичу, наші гроші будуть!

– А куди б ви їх витратили, Климентію Євграфовичу?

– Та куди б! Банку кредит би віддав, а то ж усю кров з мене вип’ють! – зітхає граф і вмить стає сумним. Заплутався він у тих кредитах, наче муха в павутинні. З кредитами обережно треба. Бо беруться вони легко, а віддаються важко. Мені спочатку брати доводилося, але останнім часом без них обходився. Бо ж дорога справа. Доводиться не тільки собі заробляти, а ще й банку.

– Давайте, графе, пообідаємо, – запропонував я. – Потримайте віжки.

Дістав я сидір, що Уляна Гаврилівна нам зробила в дорогу, і добряче ми підкріпилися копченим м’ясом, яйцями, цибулькою зеленою та хлібом. А по обіді вже були у Сумах, де одразу поїхали до кадетського корпусу.

– Ксенія Дмитрівна там досі живе, у гостьових апартаментах. У неї від нервів зрив, лікарі вимагають, щоб відпочила. А сумське панство сподівається доти діамант розшукати, – розповідав граф, який уже знову став веселий, мабуть, мріяв, як ми нагороду візьмемо.

На воротах до корпусу нас спробувала не пустити охорона, але граф згадав прізвище Харитоненка, і проїхали ми далі, до центрального корпусу. Тільки заходити, а назустріч нам полковник якийсь вибігає, так розумію, що начальник корпусу.

– Не знайшли ще діамант? – питає Маєвський із побоюванням, тривожиться, щоб не вислизнула нагорода.

– Ні! – каже полковник, а очі в нього чомусь радісні.

– Ось, привіз я Івана Карповича Підіпригору, ветерана охоронного відділення, найкращого сищика Роменського повіту! – атестує мене Маєвський.

– Доброго дня, – кажу і руки не подаю, бо це мусить зробити старший за званням, я порядок знаю.

– Доброго. Вибачте, що потурбували, шановний, можете повертатися додому, – каже полковник і руки не подає. Ну так, чого це він з мужиком ручкатися буде.

– Як? – дивується граф, та і я здивований. – Чому додому? Діамант же не знайшли!

– Але скоро знайдуть! – переможно доповідає полковник.

– На слід напали? – дивується граф.

– Ні. Ми виписали найвідомішого сищика світу Шерлока Гольмца! Він був проїздом у Харкові і погодився відвідати Суми з тим, щоби розкрити таємницю зникнення «Зірки Сходу»! Вибачте, панове, я поспішаю на вокзал!

Полковник побіг, а граф за ним мене потягнув.

– Поїхали, Іване Карповичу, поїхали! На вокзал!

– Що мені там робити?

– Та ви що, Іване Карповичу! Це ж сам Шерлок Гольмц! Зірка кримінології! Найкращий сищик світу! Про нього в Британії книжки пишуться! Він такий! Він такий! Він може подивитися на людину і все про неї сказати!

– Що сказати?

– Все! Де народилася, де вчилася, де служила, де живе зараз і які звички має! Золоте око! Сам Шерлок Гольмц! Швидше, Іване Карповичу, швидше!

– Ні, їдьте самі, а я тут подивлюся.

– Іване Карповичу! Та це ж Гольмц! У мене про нього сім книжок є!

– А в мене жодної. То їдьте.

Графа вмовляти довго не потрібно було, побіг. А мені якось гірко стало. Як казав мій знайомий київський пристав Воронько, «не прикро, але зло бере». Диви як, той Гольмц їхній ще й до Сум не приїхав, а Іван Карпович Підіпригора вже зробився нікому не потрібний. Ну, нехай так. Але я ж недарма скільки верст проїхав, то вже поцікавлюся, що тут відбувається і як. Пішов до корпусу, а там назустріч мені Микола Ісидорович Хомутинський, знайомий банкір з Ромен. І він тут!

– Іване Карповичу!

– Миколо Ісидоровичу!

– Приїхали?

– Приїхав.

– На жаль, мушу вас засмутити, бо сюди якийсь відомий англійський сищик їде. Я його не знаю, але синок мій Боря палкий його прихильник, каже, що надзвичайна людина і немає для нього такого злочину, який би він не розкрив!

– Може, і так. Але поки того сищика немає, чи не дозволите мені кімнату подивитися, де все сталося?

– Там зараз поліція, але я проведу вас. Ходімо, – повів мене Хомутинський. – Я чому тут, бо наш банк здійснював страхування всієї поїздки та діаманта. То мусимо розібратися, що до чого.

– Велика страхова виплата?

– Так, дуже. Але гроші будуть виплачені тільки після ретельної перевірки.

– У вас якісь підозри є?

– Іване Карповичу, які тут підозри, тут самі загадки!

Ми піднялися широкими сходами і пішли широкими коридорами з високими стелями. Добряче будував Харитоненко, стіни он ледь не в аршин завтовшки, добре мусять тепло тримати. Підлога вся в паркеті, двері наче в палаці. Недарма за цей корпус дворянство йому дали. І не якесь там таємне, про яке ніхто не чув і не бачив, а справжнє, та ще й спадкове.

– Ось ця кімната, – показує Хомутинський на двері, біля яких стоять двоє поліцейських. – Це зі мною, – киває на мене, і ми заходимо всередину. Велика кімната, двері справді тільки одні й два великих вікна, узяті в ґрати. – Тут раніше зберігалася зброя, тому і двері міцні, і ґрати на вікнах. Заради Ксенії Дмитрівни зброю винесли. Думали, що тут безпечно буде, але помилялися.

Проходжу я уздовж стін. Ніде й натяку немає на якийсь потайний хід. Перевіряю вікна. Міцні ґрати. Нагорі одного з вікон невеличка кватирка, але в неї хіба що дитина мала пролізе. Або кіт. Онде жмуточок рудої шерсті залишився. Подивився з вікон. Виходять вони у двір головного корпусу, по якому йде алея підстрижених лип.

– О котрій концерт почався? – питаю в Хомутинського.

– Мусив о сьомій, але запізнилися десь на годину, то о восьмій.

– Після першого відділення вже темнувато було?

– Та ну що ви, весь корпус освітлюється електрикою!

– А надворі?

– А до чого тут двір? – дивується Хомутинський. – Ви ж бачите, які тут ґрати на вікнах.

– Ага, не пролізеш. А де був діамант?

– Лежав у столі. Ось тут, у шухлядці, – Хомутинський показує. Стіл стоїть біля протилежної стіни, і шухлядка відкривається від вікна. Тобто ось так, щоб стояти з вулиці на підвіконні й якимось дубцем зачепити, то не вийшло б.

– З кімнати щось ще зникло?

– Ні, тільки діамант. У столі ще лежав конверт із грошима, гонораром пані Ксенії, але він залишився на місці.

– Дивно. Чого б і його не прихопити?

– Дуже дивно. А ще дивно, що діамант був застрахований лише місяць тому! – шепоче мені Хомутинський.

– То таки підозри є?

– Іване Карповичу, ми, банкіри, воліємо завжди говорити про конкретні речі, а не про повітря. А тут поки лише загадки.

– Де кадети, які охороняли кімнату?

– На гауптвахті.

– Так нічого і не сказали?

– Запевняють, що не відходили від дверей ані на мить.

– Нічого підозрілого не чули і не бачили?

– Ну, один каже про якесь пищання і шерех за дверима. Але другий не підтверджує. Та й звідки узятися тому шереху, коли зачинена та порожня кімната?

– А що сама пані Ксенія розповідає? Коли востаннє бачила діамант?

– Перед першим відділенням. До неї приходила делегація найкращих людей повіту, Ксенія Дмитрівна була з діамантом. Потім вона залишилася перевдягатися перед виступом. Каже, що поклала діамант у коробку, а коробку в шухлядку. Ось сюди.

– Бачу, ця шухлядка замикається.

– Так, але тоді замок чомусь не працював. Та Ксенія Дмитрівна і уваги на це не звернула, бо ж кімната надійно охоронялася.

– Дивно, чому це замок не працював? – я ближче підійшов і добряче роздивився його.

– Та яка різниця, Іване Карповичу? Ви ж самі бачите, що цей замок легко відмикається ножем. Навіть якби й був зачинений, то нікому б не завадив.

– Ну, тут ви праві. Замок благенький, – погоджуюся я. – А ось кому підуть гроші зі страхової виплати?

– Звісно, що Ксенії Дмитрівні. Але Іване Карповичу, я знаю вашу позицію підозрювати геть усіх. Та тільки не в цьому випадку, бо ж вона справді вбита горем! Ви б бачили, як вона переймається!

– Просто сам діамант як подарунок Великого князя вона б не змогла продати без шкоди для репутації, а ось гроші від страхової виплати можна отримати і використовувати.

– Ксенія Дмитрівна отримує одні з найвищих гонорарів в імперії. Тільки у Шаляпіна більші. То заради чого їй іти на злочин, який може зіпсувати їй усе життя?

– Тут ви праві, Миколо Ісидоровичу.

До кімнати зазирає поліцейський.

– Приїхали! – каже він у захваті. Хомутинський поспіхом виводить мене з кімнати.

– Я побіг зустрічати цього Гольмца. Боря дуже просив автограф від нього.

– Так, звісно.

Я став в куточку біля вікна. За кілька хвилин у коридорі з’явився цілий почет, що урочисто прямував за якимось чоловіком у сірому костюмі й дивному капелюсі. А ще з довгим шаликом, закрученим кілька разів навколо шиї. Дивно, чого це він із тим шаликом, хоча зовсім не холодно. Чоловік тримав у роті люльку і з мудрим виглядом кивав головою на слова начальника корпусу, який аж уклонявся дорогому гостю.

– Ось кімната, де й стався злочин. Ми дуже сподіваємося на вашу допомогу, містере Гольмц!

– Окєй! Я намагатись вам допомога і шукав «Зірка Сход», сер, – сказав він із якоюсь дивною вимовою, а всі, хто його слухав, чиновники та пани, так зраділи, наче він узяв і дістав з кишені діамант. – Мені потрібен вивчити місце злочин, але мені не можна заважав! Тільки ви і ви, – він тицьнув у начальника корпусу і в Хомутинського.

– А я! – підскочив граф Маєвський.

– І ви, – чомусь скривився Гольмц.

Оці четверо увійшли до кімнати, а всі інші залишилися в коридорі. Збуджено обговорювали, що англієць просто чаклун якийсь. Уперше в житті побачив начальника корпусу, а одразу сказав, що той воював на Японській, був поранений у ліву ногу, любить мадеру, вдома має котів і їздить лише машиною.

– Наче наскрізь бачить! Ото як сказав це Гольмц, так полковник аж сторопів! І знав же, що найкращий сищик світу приїхав, але щоб ось так наскрізь усе бачив, то не чекав!

Далі почали обговорювати минулі подвиги цього Гольмца. Спочатку про собачку якусь страшенну, яка людей лякала, а він її вбив, потім щось про рудих і про змій. Мені цікаво було слухати, бо чим більше знаєш, тим краще, але треба ж таки діамант пошукати, то пішов. Спитав у місцевих, де гостьові апартаменти, провели мене.

– Я від лікаря. Мушу пульс виміряти, – збрехав солдату, який на сторожі стояв, і пройшов усередину. Постукав у двері.

– Хто там? – почув голос. Жіночий і такий красивий, що аж зупинився. Її голос, найкращої співачки імперії, Ксенії Дмитрівни Пяльцевої.

– Дозвольте?

– Заходьте. Хто там?

Я увійшов до кімнати, побачив, що пані Пяльцева сидить за столом із трагічним виразом обличчя. Ну, воно і по голосу її чутно було, що дуже засмучена жінка.

– Доброго дня. Мене звати Іван Карпович, я допомагаю слідству у всім нам відомій справі.

– Я вже дала всі пояснення поліції, – зморено каже вона.

– Я знаю, але є ще деякі запитання. Ви вже вибачте, я розумію, як вам важко зараз. Але справи служби…

– Що ви хочете знати, Іване Карповичу? – перериває вона мене і зітхає.

– До вас надходили пропозиції продати діамант?

– Ні, що ви. Всі ж знали, що це подарунок, і всі знали, чий це подарунок. То ніхто б не наважився його купити, та я б ніколи його і не продала.

– Коли ви йшли на перше відділення концерту, ви не помітили нічого підозрілого в кімнаті?

– Ні.

– Зовсім?

– Зовсім.

– А те, що замок у шухлядці не зачинявся?

– Я й уваги не звернула, кімнату ж добре охороняли. Я спочатку просила у пана начальника корпусу сейф, але він запевнив мене, що вся та кімната як великий сейф, і там мої речі будуть у цілковитій безпеці.

– Ви точно поклали діамант у шухлядку?

– Так. Діамант був у футлярі, я відчинила шухлядку, там чомусь лежав банан, я його відсунула, поклала футляр, спробувала зачинити, але замок не працював. То залишила так.

– Вибачте, кого ви відсунули?

– Банан, – вона дивиться на мене і бачить мій подив. – Це такий екзотичний фрукт. Мабуть, Пітер, мій імпресаріо, вирішив мене потішити. Навіть почистив. Але я не їм перед виступом, таке в мене правило, – вона дивиться на мене.

– І що далі? – питаю я.

– Далі я одягнулася і пішла на сцену.

– Охоронці вже були біля дверей?

– Так, вони стояли. Молоді хлопці, зараз їх затримали, я боюся, щоб цей інцидент не зламав їм життя.

– Якщо вони непричетні, їм немає про що хвилюватися, – запевнив я.

– Вони непричетні. Це я вам точно кажу! – переконана співачка.

– Звідки ви знаєте?

– Я бачила, з яким захопленням вони дивилися на мене! Люди з такими очима не можуть скоїти крадіжку.

– Ну, Ксеніє Дмитрівно, талант ваш має таку силу, що навіть злочинець, який щось погане замислив, буде захоплюватися вами.

– Ні, ні! Ці хлопці, вони такі молоді та чисті! Вони не можуть бути винні, просто не можуть!

– Я думаю, що коли все буде з’ясовано, їх відпустять. А розкажіть, як ви виявили, що діамант зник?

– Я повернулася з першого відділення. Хотіла випити чашку молока, я завжди так роблю, це корисно для голосових зв’язок, але чашка чомусь виявилася перекинутою.

– Перекинутою?

– Так. Це було дивно. Я хотіла спитати Пітера, але його не було. Він зазвичай чекає мене, але тоді був відсутній. Я почала перевдягатися, а потім побачила, що шухлядка, в яку я поклала діамант, відчинена. Я кинулася до неї, а вона була порожня.

– Ані футляра, ані діаманта?

– Так!

– А футляр, який він був?

– Ну, зі шкіри, прикрашений металом. Ось такого розміру, – вона показує.

– Немаленький. Дивно, навіщо злочинцю знадобилося брати і футляр, який приховати значно складніше, аніж діамант?

– Так і футляр досить важкий.

– Що було далі?

– В мене була маленька надія, що, можливо, Пітер заходив до кімнати і надійніше сховав діамант. Я вибігла, щоб спитати його, та виявилося, що він не заходив і нічого не знає про діамант. Я ледь не знепритомніла. Він довів мене до тої клятої кімнати, ми разом ще пошукали, але діаманта не було. Тоді Пітер сповістив про зникнення «Зірки Сходу». І почалися ці муки, – вона важко зітхає. – А я ж не хотіла брати діамант у подорож. Але Пітер переконав, що Великому князю буде приємно, щоб я сяяла у «Зірці Сходу». Начальник корпусу полковник Шатров обіцяв повну безпеку, Павло Іванович Харитоненко виділив свій вагон. Ніщо не віщувало лиха! – останні слова вона промовляє і плаче. Вона виснажена та нещасна, мені дуже її шкода.

– Що ж, дякую. Ми сподіваємося зробити все, щоб знайти діамант і залагодити цей прикрий випадок, – я підходжу до дверей.

– А той англієць, Гольмц, він справді такий великий спеціаліст, як кажуть? – несподівано питає мене вона.

– Не мав честі з ним працювати, то не можу сказати. Розповідають про нього справді багато, а як воно насправді, думаю, вже скоро дізнаємося. До побачення, Ксеніє Дмитрівно, і хочу вам подякувати за ваш голос, він справді чарівний.

– На жаль, чари потьмяніли через усе це, – зітхає вона.

– Я впевнений, що чари вашого голосу знову розквітнуть, і вже дуже скоро.

Я вклоняюся їй і виходжу, за дверима наштовхуюся на якогось голомозого дядька з хитрим та злим поглядом. Він у розкішному блискучому сюртуку, який, мабуть, багато грошей коштує.

– Ти що тут робиш? – накидається чоловік на мене і хапає за барки, наче городовий п’яного візника.

Я беру його за руки, тягну на себе і різко виставляю коліно. Ось зухвалий пан уже на підлозі, кахкає і хрипить.

– Тримайте свої руки при собі, – вчу я його ввічливості.

– Я імпресаріо Ксенії Пяльцевої! Я буду скаржитися! – між хрипами шепоче цей чоловік.

– О, ви мені й потрібні, – піднімаю його з підлоги, ставлю до стіни і беруся рукою за горлянку. Імпресаріо вже не згадує про скарги, перелякано дивиться на мене.

– Чому молоко для Ксенії Дмитрівни було розлите?

– Я не знаю. Не знаю! Я трохи запізнився. Я завжди в перерві чекаю Ксенію Дмитрівну в гримерній. Але тоді мене затримали слухачі, просили дати ще один концерт. А потім прибігла Ксенія Дмитрівна, бліда та перелякана. Ми піднялися до кімнати, але діаманта вже не було. Я все це розповідав поліції, а ви хто?

Я не встигаю збрехати, коли чую, як солдат за дверима доповідає комусь. Мабуть, прийшли начальник корпусу з тим англійцем.

– Це до вас. Приймайте гостей, – відпускаю імпресаріо, він задкує від мене, а у приміщення заходить той англієць. За ним начальник корпусу і купа народу. Мене і не помічають, усі дивляться на Гольмца, він їхній кумир. І я дивлюся. Щось є підозріле у ньому, якісь оченята непевні. А може, справді дуже хитрий. І йде ж такою павою, наче принц крові, не менше. Зайшов до кімнати Ксенії Дмитрівни, дозволив із собою пройти лише імпресаріо, полковнику, Хомутинському і Маєвському. А цей як проліз у компанію обраних?

Натовп знову скупчився в коридорі і переповідав, що в кімнаті, де зник діамант, Гольмц обдивився все у велику лупу, яка в нього з собою, щось принюхувався, шепотів, а потім сказав, що багато що йому зрозуміло, але треба поговорити зі співачкою.

– На Хомутинського подивився й одразу сказав, що він банкір, сам з Ромен, їхав сюди на трійці вороних коней, а син його футболом захоплюється! Хомутинський ледь на ногах устояв, так здивувався! Ото англієць, ото спеціаліст! Може, він душу дияволові продав, щоб тільки подивитися на людину і все про неї знати?

Давай далі патякати про диявола і за скільки душу можна продати. Люблять у нас люди ото патякати і заздрити. Якщо ти п’єш, на вулицях у багнюці валяєшся чи байдикуєш, нічого не робиш, то тут диявола немає. А якщо в тебе врожай удвічі більший, аніж в усіх, чи вмієш ти багато, то тут обов’язково диявола приплетуть. Ото і про мене люблять те саме побалакати, що Іван Карпович із нечистою силою сплутався, тому й розв’язує будь-які справи. Дурні, не розуміють, що досвід і праця без усякої нечистої сили результат дадуть, а якщо ще ти тією справою займаєшся, яка тобі в радість, то взагалі багато на що здатний будеш.

Щоб не слухати ото балачки та дурниці, пішов я геть. Побачив паркан високий, з колючим дротом нагорі. Це від англійців мода така пішла. Вони перші вигадали дріт такий проти людей використовувати, ще під час англо-бурської війни. Потім і в нас ця пошесть пішла. Ото тепер на кожній гауптвахті дріт. Я підійшов ближче, бачу, двоє солдатів на варті. До них краще не забалакувати, бо ж на посту і розуміють, що начальство поруч десь. А он, бачу, пішло до гауптвахти двоє кадетів, а двоє вийшло. Засмучені, розгублені якісь. Я їм цигарок запропонував, відійшли ми в кущі, щоб не видно було.

– Ви з гауптвахти, хлопці?

– Так, – кивають і затягуються.

– А що ви там робили?

– Та за арештованими слідкували.

– Навіщо?

– Бо вже двічі намагалися в зашморг лізти. Одного разу зі шнурків зробили, а потім сорочку порвали на смуги.

– Чого їм у зашморг лізти? Провину відчувають?

– Та ну що ви, яка провина? Вони ж найкращі на курсі були! Просто сором же великий, така ганьба, що їх підозрюють. А вони ж із благородних родин! Незвичні до таких підозр!

– І що, кажуть, справді вони від дверей не відходили?

– Кажуть, що ані на крок. Так і було, вони ж дисципліновані! Одного з них якось залишили були постовим під час польового табору. Дощ пішов, як ото вчора. І він чотири години під дощем стояв, з місця не зійшов. Там був сарай поруч, метрів за сто, можна було переховатися. Але ж де поставили, там і стояв. Надійні хлопці, а їх на гауптвахті зачинили, допитують, підозрюють. За що?

– А що взагалі кажуть у корпусі про цю неприємність?

– Дивуються тільки. Незрозуміло, як той діамант зник. Двері одні, під охороною, вікна зачинені. Ксенію Дмитрівну не можна підозрювати, а як пояснити – невідомо. Кажуть, англієць один мусить приїхати. Шерлок Гольмц. Справжня зірка, найкращий сищик світу, може, він цю справу розплутає. Ото б побачити його.

– Навіщо?

– Та ви що, ми ж книжки про нього читали. Ось! – один із кадетів дістає з кишені невеличку книжку в м’якій обкладинці. Такі задешево по ярмарках продають. Раніше були лубки про Єруслана Лазаровича, а оце зараз пішли книжки так звані детективні, ось як наприклад про Івана Дмитровича Путіліна, якими граф Маєвський зачитується. Коштують ті книжки копійки, цілком відповідно до того, що там написано. Бо ото читав я їх кілька і тільки головою крутив, бо брехня на дурниці сидить і помилкою наганяє. Я от писав усе як насправді було в житті. Тому, може, і не такі цікаві мої записки були.

– А це хто? – питаю я і беру в них книжку, роздивляюся портрет людини на обкладинці. Капелюх у цієї людини дивний, як у того англійця заїжджого.

– Це ж і є Шерлок Гольмц! Великий сищик!

– Ні, обличчя не його.

– Та звідки вам знати? – дивуються кадети і дивляться трохи принизливо, мовляв, де тобі, ванько, знати обличчя самого Гольмца.

– Так він у корпусі, зараз Ксенію Дмитрівну провідує.

– Та ви що! Чому ж раніше не сказали! – покидали недопалки на землю і побігли як навіжені. Аж книжку мені залишили. Я книжку в кишеню сховав і пішов за гауптвахту. Бачу, з маленького вікна першого поверху дивиться хлопець якийсь. Сумний-сумний, обома руками за ґрати схопився, дивиться в нікуди і зітхає.

– Доброго дня, – шепочу йому, вже з кущів вийшов і до огорожі з колючого дроту підійшов. Хлопець наче і не почув.

– Ви той кадет, який гримерку Ксенії Дмитрівни охороняв? – питаю тихенько, щоб солдати з-за будівлі не почули. Дивиться на мене хлопець. Онде і другий визирнув.

– А ви хто такий?

– Я проваджу слідство у цій справі за дорученням страхової компанії. Компанії потрібно знайти діамант, бо інакше доведеться виплачувати велику суму грошей. А зараз усе йде до того, що вас визнають винними й на цьому справу закриють.

– Ми не винні! Ні!

– Тихіше, не кричіть. Я знаю, що не винні. Мені потрібна ваша допомога, щоб це довести. Розкажіть, чи підходив до вас хтось під час чергування біля кімнати?

– Ми вже поліції все розповіли!

– Поліції треба знайти винних, і вона вважає, що вже знайшла. А мені треба знайти діамант. Відчуваєте різницю? То підходив хтось?

– Та нікого! Всі ж були в залі, слухали Ксенію Дмитрівну! Порожньо було! Аж поки перша частина не закінчилася. Потім Ксенія Дмитрівна прийшли, відчинили двері ключем, який при них був. Зразу набігла купа народу, автографи просити, просто подивитися. А тут Ксенія Дмитрівна вибігла, схвильована така.

– Вона щось у руках тримала?

– Що?

– Ну, може саквояжик якийсь чи валізку, торбинку.

– Ні, а навіщо їй?

– Нічого не несла? А під одягом нічого не ховала?

– Та ви що, Ксенію Дмитрівну підозрюєте? – аж кричить кадет. Я тікаю в кущі, присідаю там і недарма, бо он з-за рогу виглядає солдат. Мабуть, щось почув. Дивиться.

– Ану, тихіше там! – нарешті грізно наказує і знову зникає за рогом. Я тільки збираюся підводитися, але знову присідаю і чекаю незрозуміло на що. Ото буває зі мною інколи таке, що сам не розумію, що саме, а роблю. Їх благородь штабс-капітан Мельников називав це інтуїцією. Сиджу, дивлюся, коли знову голова солдата з-за рогу з’являється. Перевірити вирішив. Подивився ще і тоді вже пішов. Я ще з хвилину почекав і вийшов.

– Ви, хлопці, тихіше, – кажу кадетам.

– Ксенія Дмитрівна не винна! Ні! – шепочуть мені. Не розуміють, дурники такі, що от зараз або вони винні, або Пяльцева, інших фігурантів у цій справі немає.

– Я теж так думаю, але діамант зник. Давайте ще раз пройдемося. От у Ксенії Дмитрівни перед концертом ціла делегація була. Була?

– Так, людей двадцять. Та ще один дивак вірш читав. Поему цілу, аж начальникові корпусу довелося його переривати, бо й так концерт затримувався, а вірші були нестерпні.

– Вони всі з кімнати вийшли, ніхто не залишився?

– Звісно, що всі! Потім імпресаріо, пан Пфальц, приніс чашку з молоком. То на перерві Ксенія Дмитрівна мусили випити, для голосу корисно. Він вийшов, а…

– Він із чимось у руках виходив?

– Ні. Прийшов із чашкою та блюдцем, а вийшов без нічого.

– І в одежі нічого не ховав?

– Нічого.

– Точно?

– Звісно! Він у смокінгу тісному, що там сховаєш?

– Що далі?

– Далі Ксенія Дмитрівна вийшли в концертному вбранні й пішли до зали.

– Вона двері замикала за собою?

– Так, у неї ключ був, який їй пан начальник училища вручили. Замкнула, пішла, а ми біля дверей стали і стояли, аж поки вона не повернулася на перерві.

– І ніхто не підходив?

– Та зовсім ніхто! Ані душі! Бо хто буде коридором ходити, коли в залі сама Ксенія Пяльцева співає!

– Нічого підозрілого не чули?

– Ні! Ні, – один каже впевнено, а другий наче трохи сумнівається.

– А кажуть, що ви щось чули в кімнаті, – перевіряю я ті сумніви.

– Та дурниці, нічого не чули! – дратується один з кадетів. А інший мовчить. Дивлюся на нього.

– То що там було? – питаю.

– Нічого не було! – встряє кадет, який не чув.

– Помовчи! – кажу йому і намагаюся подивитися в очі першому кадету. – Хлопче, ти зараз у такій халепі, яка може тобі все життя зламати. То нічого не бійся, кажи, що чув, бо гірше вже не буде.

Він дивиться на мене, відвертається. Я чекаю.

– Ну, наче кроки якісь.

– Кроки?

– Тільки дивні.

– Дурниці! В кімнаті нікого не було! Які там кроки? – дратується інший кадет.

– Тихо! – шиплю я. – Чим дивні кроки?

– Ну, спочатку гепнуло щось, а потім густі такі.

– Густі?

– Ну, от наче як дитина дрібно тупотить.

– Звідки там дитина? – знову кадет заважає.

– Замовкни! А ти кажи, це, може, ваш єдиний шанс!

– Потім наче чашка дзенькнула.

– Чашка?

– Ага, а потім сьорбання і мугикання якесь.

– Мугикання?

– Ну, ото як п’яний, буває, мугикає. А потім тиша. Знову кроки, потім наче ящик висувають – і швидкі кроки геть. Потім тиша І все.

– Нічого такого не було! Чому я не чув, а ти чув? – ображається неспокійний кадет.

– Тому що ти погано чуєш після польового табору, коли гармата поруч із тобою вистрелила! – нарешті не витримує його товариш.

– Я добре чую! Добре! – верещить ображено кадет, а потім обидві голови водночас зникають. Чую, як гримають замки на дверях. Здогадуюся, що за гості прийшли до хлопців. Іду геть. На виході з корпусу бачу цілий натовп витріщак, які тільки й балакають про Гольмца та його надприродні можливості. Що от він лише подивиться на людину, а вже не тільки все про неї знає, але я й думки вміє читати. Звісно ж, завдяки нечистій силі.

Поки йшов до воріт із корпусу, побачив будиночок охайний. З колонами та палісадником. Ну, думаю, мабуть, це полковника Шатрова, начальника училища, обійстя. Підійшов, а там якраз служниця на квітнику поралася. Поговорив із нею щодо її хазяїна. Служниця була молода та ласкава, з такими балакати легко, тільки всміхнися та слово ласкаве скажи, а вона вже все виклала.

Потім пішов до міста. Суми виглядали провінцією, до Харкова було їм далеко, не кажучи вже про Київ. Якби не храми величні, так і подивитися немає на що. Кажуть, раніше взагалі було село селом, але зараз Харитоненки, цукрозаводчики й багачі місцеві, його непогано розбудували. П’ю чай, слухаю, про що люди балакають. Звісно ж, лише про діамант та Пяльцеву. Патякають, скільки ж тисяч «Зірка Сходу» коштувала, де б могла подітися, і як би добре було нагороду від Павла Івановича Харитоненка отримати. Гроші, діамант, гроші, Пяльцева. Балакають і балакають. Чого тільки не набалакують! І кадетів підозрюють, які буцімто програлися в карти й украли діамант у рахунок боргу, і Пяльцеву, що коханець у неї був, мав листи від неї особисті, які могли її репутацію зруйнувати, то вимагав грошей, і вона змушена була камінь у себе вкрасти, щоби потім страховку отримати і розплатитися з коханцем. А ще імпресаріо її, Пфальц той, хитра німецька морда, міг діамант украсти, бо на іподромі програвся, ще й збирається втекти за кордон із грошима. Або ж ось полковник Шатров, начальник корпусу, прокрався украй, коли будував доходний будинок у Харкові, з якого планував жити у відставці. А тут ось-ось перевірка з Петербурга, то вирішив украсти діамант у столичної гості, продати і так врятуватися. А може, навіть збирається з діамантом і сам тікати, бо стільки вкрав із корпусу, що жоден діамант не допоможе, а сам Павло Іванович Харитоненко обіцяв йому Сибір та ганьбу. Чи це проти Павла Івановича копають? Він же останнім часом у Москві живе, великий вплив узяв, грошвою трусить. І не так, щоб комусь у кишеню, а то кадетський корпус у Сумах побудує, то лікарню, то дасть гроші на стипендії українським студентам. Коли на стипендії, а не на подарунки, то начальство може подумати, що бунтівник якийсь, мазепинець, тим більше, кажуть, що вдома міг і українських пісень заспівати, хоч освічена ж людина, не те що його батько – селюк темний. Важко було вдарити по Павлу Івановичу, але ось який привід зганьбити. Що запросив він зірку імперії, а безпеку не гарантував. Тепер напишуть усюди в світі, що в Російській імперії діаманти у зірок крадуть. І не просто діаманти, а подарунки членів правлячого дому. Це вже зовсім політика, на цьому і більші багатії, аніж Павло Іванович, згоряли.

Ото балакають люди, всіх звинувачують, а спитай їх про докази, так тільки головою закрутять. Дурниці. Вийшов я з трактиру, почав думати, де б мені ночівлю шукати, коли бачу натовп якийсь на вулиці. Наче біжать люди за кимось. Пішов я подивитися.

– Що сталося? – питаю.

– У цирку біда! Дресирувальник їхній утік, а мавпи на волю вирвалися, оце їх ловлять!

Про мавп я вже чув, це такі істоти з південних країн, ні на що не схожі. Ну, хіба що трохи на козла, але по деревах лазять чудово, їдять не траву, а фрукти всілякі. Он дивлюся – одну мавпу, яку в народі зовуть «бібізяна», на дерево загнали. Залізла та мавпа на саму верхівку, наче ото кіт, що від собак тікав. Сидить там і матляється на своїх довгих лапах. Руда та страшна морда в нього, трохи на людську схожа, тільки шерстю вкрита.

– Злізай, зараза така! – кричать йому знизу, а воно за гілку тримається і верещить, наче його ріжуть. Підлітки почали камінням жбурляти, а потім хтось вигадав березу, на якій мавпа сиділа, розхитувати. Береза молоденька, хитається, матляє мавпою, а та верещить, злякалася, мабуть.

– Навіщо вам вона потрібна? – питаю в мужиків.

– Та хіба ж можна її залишити? Істота дика, кажуть, на дітей може нападати! Гірше вовка! Ми вже всіх мавп переловили, тільки оце одоробло залишилося! – кричать мені мужики, дивлюся, що розпалилися вже. Он сокири несуть, будуть берізку рубати. Вже й застукали сокири дружньо. Мавпа наче зрозуміла, що коїться, розкачалася на верхівці та як стрибне! Всю вулицю перелетіла легко, об стінку будинку вдарилася і впала б, але одною рукою схопилася за стропило, що стирчало, підтягнулася, стрибнула на балкон і ось уже на даху сидить, аж тремтить, бідолашне, з переляку.

– Лови гада! Рушниці давай! Стріляй потвору! – кричать чоловіки.

– Припинити! Припинити! – це прибіг якийсь чоловік, із освічених, в окулярах, при сюртуку. – Не сміти стріляти! Я зараз сам його спіймаю!

Дивляться мужики на цього дивака і регочуть. Бо ж он які справні чоловіки і не спіймали, а тут якийсь в окулярчиках ловити вирішив.

– Що ти піймаєш? – питають зухвало з натовпу.

– Драбину давайте! Я професор зоології, я на тваринах знаюся! – наполягає чоловік.

Але не це подіяло, а те, що боялися мужички на дах до мавпи лізти. Бо ж істота дика, а дах високо, якщо звідти гепнутися, то всі ребра переламати можна. То принесли драбину, поставили до стіни, і чоловік поліз. Дивлюся, щось за пазухою тримає.

– Хто це такий? – питаю місцевих.

– Це Олексій Капуста, викладач реального училища. Він жаб ріже.

– Кого? – дивуюся. Щоб курей різали, гусей чи свиней – таке чув, але жаб навіщо? Невже набрався дурості від французиків, які жаб їдять? – Кого ріже?

– Жаб. Пацани ото на озерах назбирають йому цілу корзину, він рубль заплатить, а потім ріже їх.

– Їсть, чи що? – дивуюся я.

– Тьху, ні! Вчений він, досліджує щось. Кажуть, і з нечистою силою пов’язаний, – гомонять у натовпі.

Капуста тим часом виліз на дах. Ще на драбині було помітно, який він схвильований і непевний, а як на дах став, то одразу послизнувся і ледь не впав, аж скрикнула вся вулиця. Але втримався. Поліз потроху до козирка даху, де мавпа сиділа. Я відійшов, щоб добре видно було. Онде Капуста дістав щось із внутрішньої кишені піджака.

– Що це в нього? – дивуюся я, бо бачу, що руде в руках.

– То помаранч, – пояснює якийсь дядько поруч.

– Помаранч?

– Фрукт такий, не місцевий. З-за кордону його везуть для панів, великих грошей коштує, – пояснює. Дивлюся на нього, з вигляду прикажчик якийсь. Про помаранчі я чув, але вдаю, наче перший раз бачу.

– Це щось на кшталт бунанів? – питаю.

– Ба, бананів! – виправляє мене прикажчик. – Це різні фрукти, хоча за ціною майже однакові, дорогі. Але помаранчі кращі, бо лежать довше. А банани ті, раз-два, плямами вкрилися і згнили. Невигідна справа.

– То в Сумах ними не торгують?

– Та чого ж, торгують. Але обережно. Без особливого замовлення намагаюсь не возити.

– І часто замовляють? – питаю так, наче просто розмову підтримую.

– Не часто. Ото минулого року Павло Іванович Харитоненко прийом організовували великий, то банани замовляли, аж три ящики. А цього року тільки імпресаріо Ксенії Дмитрівни Пяльцевої в мене замовив гроно, – каже прикажчик урочисто, видно, що хвалиться.

– Та ви що! – аж підстрибую я. – Самої Ксенії Дмитрівни! Ви впевнені?

– Впевнений. Хоча він і приховувався, – посміхається прикажчик, а я вже на нього дивлюся, а не на те, як викладач на даху підманює мавпу помаранчем.

– Як приховувався? – питаю з підозрою, наче не довіряю.

– А так. Вуса приклеїв, капелюх на обличчя насунув.

– Може, то й не він був?

– Він. Я ж потім його бачив, коли він із Ксенією Дмитрівною до кадетського корпусу їхав. Повні вулиці людей стояли, щоб подивитися на неї. Ох і голос!

– А коли банани ті отримали?

– Та позавчора. Вранці з Харкова потягом передали. Ото я одразу гроно і віддав. Хотів контрамарочку попросити, а імпресаріо зашарівся і втік. Ох ти! Схопив! – кричить прикажчик.

Капуста на даху мавпу підманив до себе і взяв на руки. А та – ні щоб тікати – обхопила лапищами своїми викладача, наче маля мамку. Він потроху вниз поліз.

– Розійдіться! Розійдіться! – кричить натовп. Хто б там його послухав, всім же цікаво було на мавпу зблизька подивитися.

– Гольмц по Соборній їде! Гольмц! – крикнув я у натовп, і тут уже всі вмить забули про мавпу і побігли дивитися на загадкового англійського гостя. Поки Капуста зліз, уже нікого і не було поруч. Он він аж здивовано озирнувся.

– А де всі?

– Та щось цікавіше знайшли. А що це за звірина? – дивлюся, як мавпа притиснулася до Капусти, обхопила його і тримає міцно.

– Це орангутанг.

– Хто?

– Орангутанг, мавпа з острова Калімантан.

– Це на Дніпрі десь? – удаю я дурня, хоча де той острів, чесно кажучи, і не знаю. Мабуть, ото внизу землі, де люди вниз головою ходять, а не падають тільки милістю Божою.

– Ну що ви, який там Дніпро! – всміхається Капуста – Калімантан – це острів у південних морях, дуже далеко звідси.

– І що – оце мавпа сама сюди допливла?

– Звісно, ні. Привезли її. Це самочка, маленька ще, їй років чотири-п’ять, не більше. Бачите он, як перелякалася, вона ж зовсім дитина ще. Тихо, тихо, – гладить ту мавпу по голові, наче кота.

– А що вона їсть? Як коза чи як свиня?

– Ні те, ні інше. Їсть фрукти всілякі південні, але може і хліб їсти, і яблуко, цукор любить.

– А банани їсть?

– Банани? Звісно! Це для неї справжній делікатес. Бачите, яка вона хороша. Наче дитина.

– Та ну що ви таке кажете! – дивуюся я. – Де це ви бачили волохату дитину? Вірменську хіба!

– До чого тут вірмени? – не розуміє Капуста.

– А в нас у полку вірмен один служив з Гянджі, так той був увесь шерстю вкритий, не гірше оцієї мавпи. То, може, і діти в них такі.

– Весь укритий – це включно з обличчям?

– А що, буває й таке? – аж хрещуся я.

– Буває. Дуже рідко. Такий собі атавізм, коли людина щільно вкрита шерстю, наче тварина.

– Та ну ви що!

– Так. Люди ж колись усі такі були.

– Які такі? – дивуюся я.

– Шерстю вкриті. Ми ж від мавп походимо.

– Як від мавп? Та що ви таке кажете! Ми від Адама та Єви походимо, це в кожній Біблії написано! – дратуюся я, бо вже чув, що деякі паничі такі зарозумілі зробилися, що вірять, наче людина від тварин походить. Тьху!

– Ну, воно-то в Біблії так написано, але наука вважає інакше, – обережно пояснює мені Капуста – Ще англійський учений Чарльз Дарвін…

– Ще один англієць? Та тут приїхав уже один!

– Хто?

– Шерлок Гольмц, носяться з ним, наче з писаною торбою, – трохи аж дратуюся я, а Капуста починає реготати. – Чого ви смієтеся?

– Бо дивуюся темряві наших людей, – зітхає викладач. – Коли вже світло освіти прийде сюди, у цю легковірну й оманливу темряву!

– Та, кажуть, від освіти сама шкода, – сумніваюся я.

– Дурні то кажуть. Дурні, які розуміють, що чим люди темніші, тим легше з них кров пити!

– Ви ото балакаєте, як бунтівник якийсь.

– Ніякий я не бунтівник. Так, треба повернути мавпу господарю! – Капуста помітно лякається моєї згадки про бунтівників і поспіхом іде від мене геть. Орангутанг обхопив його і перелякано дивиться навколо.

Мабуть, уже були в Капусти неприємності за те, що говорив зайве, то й злякався так. Лякатися є чому, бо викладачі – народ підневільний. Як виженуть із одної школи, до іншої вже не візьмуть, і що тоді робити?

Я трохи погуляв Сумами, знайшов сквер невеличкий, сів там на лавці в затишному місці. Схотілося мені подумати про цей випадок. Виламав я дубчик і почав землю дряпати. План. Ось кімната. Ось у ній стіл, де діамант був, ось два вікна і двері, що охоронялися. Коли гості вийшли, діамант був на співачці. Вийшов імпресаріо Пфальц. На нього можна б було подумати, але кадети з охорони запевняли, що виходив із порожніми руками. Можна було б сам діамант приховати, але щез він із футляром, і той футляр непомітно в кишеню штанів на засунеш. Далі вийшла Ксенія Дмитрівна. В гарній пишній сукні. Вона б могла футляр у сукні сховати, але до самої сцени супроводжували її, тож не було в неї можливості дістати футляр і комусь передати. Далі кадети стоять при дверях, один із них чує якийсь шум. Інший не чує, можливо, тому, що справді недочуває. Але двері зачинені, там раніше був арсенал, кадети знають, що в кімнату ніяк повз двері не зайдеш, то не звертають уваги. Більше прислухаються до того, що в залі, до співу і оплесків. Далі Ксенія Дмитрівна повертається, щоб перевдягнутися, і виявляє, що «Зірка Сходу» зникла.

Дивлюся я на малюнок і нічого не можу зрозуміти. Через стіни люди ходити не вміють, це я точно знаю, отже, залишаються вікна та двері. Двері начебто можна виключити. Нехай би один стояв, тоді всяке може бути, а де є два, там мінімум один зрадник. Не вийде. Вікна залишаються. На вікнах ґрати. Тільки кватирка в одному. І тут я згадую, що в Києві якось працювала банда з Ростова. Так у них карлик був навчений, якого вони на мотузках із даху спускали, щоби він у кватирку залізав. Карлик залізе, потім відв’яжеться, і до дверей. Відчинить, злодії зайдуть і все вигребуть. Ото, може, звідти і кроки ті дивні, які чув один із кадетів-охоронців? Карлик?

Підхопився я. Вибіг, почав місцевих розпитувати, чи немає у Сумах карликів. Здивовано люди на мене дивляться, за божевільного, чи що, сприймають. Але кажуть, що немає. Був один, на Холодній горі жив, а минулої весни помер на Троїцькій площі. Там калюжа, море ціле, карлик по льоду пішов, а тут відлига була, провалився сердега і втонув. Оце такі в тих Сумах калюжі, куди тільки міський голова дивиться! Вже ж двічі міська дума гроші на ту площу виділяла, і обидва рази розікрали, бісові діти, нічого не зробивши. Зовсім совісті немає у людей! Крали б і крали!

– А окрім того карлика, більше ніяких немає?

– Ні, місцевих немає. Але в цирку є.

– А де цирк?

– Та на Вольному лужку стоїть, де завжди.

Розпитав я, де той Вольний лужок, і побіг туди. Дивлюся, а цирк уже збирається. Вантажать усе на вози, коней запрягають. Бачу, он виходить Капуста задоволений. І мавпа та руда з ним, як обхопила, так і тримається. Мене побачив викладач, спохмурнів і пішов швиденько, удав, наче не помітив.

– А чого це він мавпу вашу забрав? – питаю в одного з циркових.

– Продаймо ми мавп.

– Чому?

– Дресирувальник наш зник, то немає кому з ними працювати, – зітхає циркач.

– Як зник?

– А так. Пішов учора кудись, казав, що ненадовго, і зник.

– Вчора ж дощ періщив!

– Ото в дощ і пішов. Мабуть, якась зустріч важлива. Може, роботу запропонували, а може, вбили. Однак не повернувся і все. А мавпи без нього як подуріли. Сьогодні зранку втекло кілька. Аж із поліції приїздили, вимагали терміново зібрати тварин, бо ж очікується приїзд якогось цабе закордонного, то щоб не ганьбили місто.

– А ви в поліцію щодо дресирувальника зверталися?

– Та ну хто там циркача якогось шукати буде? Поліція тільки і вміє, що гроші з нас трусити. Наче вони нам з неба падають.

– А карлики у вас є?

– Є. Навуходоносор Ієрихонович відпочивають зараз.

– Оце ім’я таке у нього? – дивуюсь я.

– Ну, звати його Федька Дрібок, але для сцени краще, коли ім’я гучне. То ото і став Навуходоносор Ієрихонович.

Показали мені віз, де карлик відпочивав. Я подивився, а воно стареньке. Крекче та зітхає. Розповів, що раніше жонглером був, але зараз старість, руки тремтять і ложку ледь тримають, то перейшов у клоуни.

– А це професія важка та невдячна, особливо зараз! – бідкався мені старий. – Бо діти нинішні жорстокі, наче дикі звірі! Так і намагаються мене вщипнути, не просто вщипнути, а болісно! Є й такі, хто голками тикає. Навмисно! Щоб зойкнув я! Я стогну, в вони сміються! Кожен виступ мені – тортури справжні! Аби знали батьки мої, Фрол Прокопович та Лізавета Марковна, яке життя мені важке буде, то, може б, і придушили, щоб не мучився. Ще немовлям, коли виявилося, що карлик я!

– У вас батьки теж карлики були?

– Ні, звичайні селяни з Липецької губернії. Мені як старшому сину мусила вся земля відійти батьківська, тільки що я з землею робитиму? Я ж ані орати не здатний, ані косити. І сміх, і гріх, а не людина! То земля середульшому брату дісталася, а мене до цирку віддали, де оце мучуся я, мучуся, а ніяк не відмучуся. А тут ще Мітяй зник.

– Хто?

– Мітяй, він у нас дресирувальником був! Як син мені! Ми колись на Волзі виступали, а потім пливли пароплавом. А там голод був. І на причал вийшли селяни, дітей своїх продавати, щоб хоч так врятувати. Тих, хто доросліший, купили у прислугу, а Мітяй малий, три роки, нікому не потрібний. Продати не змогли батьки, то залишили на причалі, бо казали, що й самим їсти нічого. Ото залишився він, плакав та повзав, бо ходити вже не міг, слабкий. Ну, я і підібрав. Виростив золотого хлопця! Така в нього душа добра, наче у святого якогось. Ото його мавпи і любили, бо не батогом їх брав, а добротою. Обіцяв мені, що знайде грошей і забере мене з цирку, де діти мене катують. Та ось зник.

– А де гроші збирався брати?

– А бозна. Не знаю. Тільки, думаю, обдурили його. Бо він же як дитина, такий добрий, ніколи підступності від людини не чекав. Легко його було обшустати. Чує моє серце, що погане щось із ним сталося, з Мітяєм моїм! Ще тоді, коли він у дощ ішов, просив я його залишитися, бо чуло моє серце щось недобре. Але не послухав він, побіг, у плащ цирковий замотався. І все, зник. Ох, навіщо мені тепер жити? – зітхає старий.

Ще б довго мені Навуходоносор Ієрихонович душу виливав, але пішов я від нього. Бачив, що застарий він для трюків, щоб по кватирках лазити. Не те. Шукав собі, де б переночувати, коли побачив Маєвського, який чапав пішки. Ледь ноги волочив, але щасливий.

– Іване Карповичу! – дуже зрадів, як побачив мене. – А ви де ночувати будете?

– Та не знаю ще де.

– А ходімо, я тут готель знаю недорогий! – і потягнув мене за руку. – Ох, Іване Карповичу, як же мені пощастило! Страшенно-таки пощастило!

– У чому ж?

– Дозволив мені пан Гольмц себе супроводжувати і все записувати! В Англії цим займається всім відомий містер Уотсон, колишній військовий лікар. Але він до Росії не приїхав, бо давні рани завадили. То я його заступлю! Бо як можна залишати без опису пригоди знаменитого сищика? Я записую все-все! Ось, бачите, аж рука заморилася, – показує мені товстенький нотатник, у якому багацько аркушів, списаних олівцем. – Ще зараз сяду, позаписую, що не встиг.

– Так а діамант ваш Гольмц знайшов? – питаю в’їдливо, але граф у такому захваті, що не помічає моєї в’їдливості.

– Поки ні, але каже, що ось-ось! Дуже близький до розкриття. Зараз ото зачинився в найдорожчому номері готелю «Гіперіон», теж найдорожчого! Буде думати!

– Про що?

– Про справу! Він часто їх розкриває, коли залишається на самоті, грає на скрипці, зосереджується, потім бах! – і справа розкрита! Ох він і талант! Іване Карповичу, у мене досі ноги аж тремтять від хвилювання! Аж не вірю своєму щастю! Бо ж страшний талант! Надзвичайний талант! Ото тільки подивиться на людину – і все про неї знає! Про начальника корпусу як про облупленого розповів, що і в русько-японській участь брав, і машиною їздить, і коти вдома! Талант! Гора, а не людина! Як же мені пощастило, що дозволив він мені описувати його подвиги! Ох і пощастило! Наче у лотерею виграв! От і готель наш. Візьміть одну кімнату, Іване Карповичу, ми там удвох легко переночуємо.

Дивлюся на нього здивовано, а граф мнеться.

– Ані копійки грошей немає в мене.

– Так вам же Харитоненко начебто на витрати асигнував, – дивуюся.

– Я сто рублів Гольмцу віддав, щоб він дозволив секретарем його стати. Ще й позичати довелося.

– Сто рублів? За що? – обурився я.

– За те, щоб зблизька спостерігати за його геніальним дедуктивним методом! Яким вони бачить людину наскрізь! От Ксенію Дмитрівну коли відвідував, то тільки побачив, а все виклав, що любить вона тістечка французькі, верхи їздити та сінематограф! Ксенія Дмитрівна хоч яка сумна не була, а здивувалася!

– І звідки ото він знає про тістечка Пяльцевої чи про машину полковника? – дратуюся я.

– А звідти, що геній, справжній геній! Він дивиться на людину і помічає те, що ніхто інший не помітить! Ось як у індіанців! Біла людина пройде повз слід, і все, а індіанець присяде, придивиться і скаже, коли людина пройшла, чи навантажена, чи не поранена, чи поспішала – все! Ось так і Гольмц! Може, у Ксенії Дмитрівни якась крихта від тістечок залишилася. Всі не побачили, а він побачив! А у полковника, може, хода така, якої в людини, що верхи їздить, не буває.

– А якщо на візку їздить, чому обов’язково машиною?

– Тоді, може, був би забризканий грязюкою одяг. Бо ж дощ учора був страшний. А коли чистий, то в машині їхав. Це я так здогадуюся, а великий Шерлок Гольмц може куди глибше копати!

– Та щось він копає-копає, а викопати не може, – кривлюся я. Бо й сам же нічого вигадати неспроможний, де діамант подівся. Була хороша ідея з карликом, але не підтвердилася.

– Пан Шерлок сказав, що завтра вранці скаже вже напевно, де подівся діамант.

– І звідки він знатиме? Він же у номері зачинився!

– Та це ж дедуктивний метод! Він усю інформацію зібрав, а тепер зосередиться і складе мозаїку! Іване Карповичу, це ж геній! Найкращий сищик світу!

– Ото через того генія мені за вас розплачуватися, – кажу я перед дверима готелю. Не те щоб я за грошами тими хвилювався, все одно копійки, але ж ось як дивно, що тому Гольмцу Маєвський сто рублів дав лишень за те, що буде писати про нього, а я ж сам записи пишу і ще йому мушу приплачувати, щоби додавав літературності. От чому це так? До того ж, у цього Гольмца, я так розумію, сам лише кримінал, убивці та грабіжники, а в мене про політичні справи. А це людям освіченим куди цікавіше читати!

Узяв я кімнатку на третьому поверсі, піднялися туди. В кімнаті одне ліжко, стілець ледь стоїть і стіл невеличкий. Граф одразу сіли за стіл, нотатник дістали.

– Іване Карповичу, а повечеряти у вас немає чим? А то голодний я, страшне.

– А що ж, гостя не годували англійського?

– Та він наказав вечерю в номер собі подати.

– А обід?

– Та я записував усе, то не встиг на обід, – каже Маєвський і червоніє.

Ага, не встиг. Не пустили графа за стіл, бо ж обідали поважні люди, куди там цьому дріб’язку пробитися.

– Слухайте, графе, а ось поясніть, чому на книжці про вашого Гольмца не його портрет?

– Як? – дивується Маєвський.

– Так! Ось самі подивіться, – показую йому книгу, що від кадетів залишилася. – Капелюх його, а морда зовсім інша!

Придивляється граф, здивований дуже.

– Може, це не Гольмц?

– Ну, а кого ще чіплятимуть на книжці про Гольмца? – наполягаю я. – Тут ще ось і всередині малюнки є. І на цих малюнках теж інша людина.

Граф книжку роздивляються, бачу, що геть розгубилися.

– Дивно все це якось, – кажу йому.

– А, здогадався! – він аж намагається підхопитися, та так різко, що стілець не витримує і ламається. Гепається Маєвський, але знову підхоплюється. – Це ж навмисно робиться!

– Що саме? – не розумію я.

– Інший портрет у книжці! Щоб злодії Гольмца не знали в обличчя! Ну так! Він же часто слідкує за злочинцями, входить до них у довіру, то його не повинні пізнавати! Ось у книгах і друкують портрет іншої людини або взагалі вигаданого когось! Все просто, Іване Карповичу, геніально просто! Шерлок такий! А ви поки принесіть чогось повечеряти, а то шлунок так і скавчить!

Сказав, наче в обличчя плюнув, і не помітив. Підтягнув стіл до ліжка, бо ж стілець поламаний, щось писати почав. Гольмц – геній, а ти, Ванько, за пиріжками збігай! Тьху! Вийшов я з номера ображений, так у мені роздратування й кипіло, але потім заспокоївся. Бо ображатися – теляча справа. Скільки не ображайся, а толку з цього не буде. А ось спробуй, Ваню, краще діамант знайти.

Пішов я до трактиру поруч, спитав поїсти щось. Узяв яловичини вареної, гірчиці та хліба. Відніс Маєвському. Той з’їв і далі пише. Я хотів поспати, та хіба поспиш, коли він ліжко зайняв, шепоче, сміється, сам із собою балакає.

– Піду я прогуляюся, – сказав йому, а він і не помітив. Захопився дуже описом діянь пана Гольмца.

Пішов я до трактиру, замовив там чай, сиджу, попиваю. Навколо прикажчики спочатку випивали, що відпочивали після закінчення торгівлі, а потім візники почали збиратися. Візники у місті найобізнаніші люди, послухати їх завжди корисно. Балакали, звісно, про діамант, Пяльцеву та Гольмца. Сперечалися, чи справді англієць зранку діамант знайде, чи ні.

– Точно знайде. Я сьогодні возив головного прикажчика Харитоненка на поштамт. Прикажчик відбивав Павлу Івановичу телеграму, що Гольмц наблизився до розв’язки справи, і питав, чи потрібно йому виплачувати нагороду, – розповідає один візник.

– І що Павло Іванович?

– Та що, відповів, щоб виплачували. У нього зараз важливі справи в Москві, приїхати сам не може, але сказав, щоб гроші підготували, бо слово Харитоненка – залізне.

– Десять тисяч! За один день заробить той Гольмц!

– Кажуть, що завтра у ресторації «Едемський сад» вже готується розкішний бенкет з приводу знаходження діаманта! Пяльцева співати буде! Квитки по двісті рублів і вже всі розійшлися!

Ото і далі так балакали. Чим далі, тим усе гучніше, бо ж горілочку попивали. А я ні, я лише чайок. Посидів так іще, подумав, але нічого не придумав і пішов відпочивати. У номері граф уже заснув, прямо за столом. Я його в ліжко поклав, а сам на підлозі приліг, поклавши ковдру під боки. Заснув швиденько, серед ночі снилося різне, а прокинувся від криків на вулиці. Підскочив до вікна, бачу, люди якісь бігають, кричать.

– Що сталося? – кричу у відчинене вікно.

– У Гольмца стріляли! Здається, вбили! – кричать люди.

– Що? Що? – це вже граф підхопилися і кричать наче несамовитий. – Як? Не може бути! Ганьба!

– Ходімо! – кажу йому.

Побігли. Тільки вибігли, а назустріч Пфальц біжить. Мабуть, що тільки з ліжка, бо в самій сорочці і штанях.

– Що там? – питаю в нього.

– Жах! Жах! – крикнув і далі побіг, чомусь у зворотній бік від «Гіперіону». Мабуть, злякався.

Ми ж побігли до готелю. Біля «Гіперіону» вже цілий натовп, ліхтарі запалили. Витріщак ледь не півміста зібралося. Розповідають, що невідомий заліз на дерево, піднявся на рівень другого поверху, де розташований розкішний трикімнатний номер Гольмца, прицілився і двічі вистрелив, поранивши англійця. Після чого втік.

– Так поспішав, що он аж штани подер! – показували в натовпі на чорну смугу, що матлялася на суку дерева.

– Він живий? Живий? – кричав Маєвський.

– Та наче живий!

Поки в натовпі балакали про те, хто б це міг стріляти у славетного англійця і як таке могло статися у Сумах, де стріляли останній раз на таємній дуелі років двадцять тому, я підійшов ближче до дерева. Лізти на нього було зручно, гілки наче драбина. Так само було і злізати, а те, що стрілець подер одяг, свідчило – або поспішав, або був незграбний. Ну, і смуга тканини дивувала, блискуча, наче з фрака якогось. Хто це в такому по деревах лазить?

– Пропустіть! Пропустіть! – до готелю під’їхало авто.

– Це начальник корпусу! – одразу з’ясували в натовпі. До авто вивели Гольмца, живого, але дуже слабкого, його більше несли під руки, аніж сам ішов. Повезли до лікарні у супроводі кількох озброєних кадетів, бо поліцію вночі хіба добудишся. Поліція прибула лише за півгодини, коли вже головний натовп перейшов до лікарні. Туди і граф побіг, а я залишився біля готелю. Встиг відірвати шматочок смуги, що висіла на дереві. Десь я таку тканину вже бачив, аж на дотик вона була мені знайома.

– Іване Карповичу? – я озирнувся, а шматок устиг сховати.

– О, Миколо Ісидоровичу, – побачив Хомутинського, який буз розгублений і виснажений.

– Та що ж це таке робиться, Іване Карповичу? Мало того, що викрали діамант, скандал на всю імперію, так тепер і стріляли у славетного англійського сищика! Це ж взагалі на всю Європу ганьба! І де, в тихих, провінційних Сумах. Куди котиться світ? – зітхнув він.

– А що там із Гольмцом? Живий?

– Живий. Але поранений серйозно. Лікарі кажуть, що аби куля пішла на сантиметр убік, то був би мертвий. Поруч із серцем пройшла.

– Він сам що розповідає?

– Встиг сказати, що почув, як у вікно щось стукнуло. Мабуть, камінець. Він підійшов подивитися, а тут постріли. Хтось не хоче, щоб діамант знайшли, то заради цього пішов на такий зухвалий злочин. Але це не завадить великому сищику.

– Ви думаєте, що Гольмц таки знайде діамант? – прикушую я губу і сам на себе дратуюся, бо заздрю. Як хлопча дурнувате.

– Так. Він сказав, що вранці обов’язково вкаже, де діамант, – впевнено каже Хомутинський. – Прикажчик Павла Івановича Харитоненка поїхав до банку. Я наказав відчинити серед ночі, щоб видати необхідну суму.

– А чому він зараз сказати не може, чому до ранку тягне?

– Каже, що не встиг додумати все, що збирався. Але до ранку обіцяє обов’язково розкрити викрадення «Зірки Сходу».

– Йому хоч знову не завадять?

– Ні. У лікарні його охороняють двоє поліцейських і четверо кадетів зі зброєю. Вікно шафою затулили. Він у безпеці. Але така ганьба оце все, що сталося! Запросили людину і не вберегли. Жах!

– А як цей Гольмц узагалі погодився сюди їхати?

– Та як, він був проїздом у Харкові, почув про нашу біду і звернувся телеграмою з пропозицією допомогти. Місцеві поліцмейстер з начальником корпусу сумнівалися, але племінник полковника виявився палким прихильником Гольмца, як і мій Боря, то переконав, що таким збігом обставин треба обов’язково скористатися. Ми запропонували йому триста рублів гонорару, щоб просто вивчив справу. Зовсім небагато, з огляду на його славу по всьому світі, але він погодився. Сказав, що його більше цікавлять таємниці, аніж гроші.

Я тільки головою кручу. Триста з банку взяв, сто з Маєвського, може, ще когось потрусив, завтра ще десять тисяч від Харитоненка отримає, і гроші його не цікавлять! Ну дива! Безсрібник знайшовся!

– Звісно, якщо діамант буде знайдено, ми заплатимо ще і від банку нагороду, бо це ж врятує нас від великих витрат на покриття страхового випадку, – додає Хомутинський, наче думки мої читав. – Піду трохи посплю. Ніг під собою не відчуваю, а завтра важливий день.

Він пішов у готель, той самий «Гіперіон», а я до лікарні. Коли назустріч Маєвський біжить. Аж сяє від щастя.

– Графе, ви куди?

– За особистим дорученням пана Гольмца! – гордо відповідає мені Маєвський і навіть не зупиняється. Доводиться мені за ним бігти.

– А що за доручення?

– Це цілковита таємниця!

– Графе, невже ви мені не довіряєте? – дивуюся я, а сам же бачу, що Маєвський аж трясеться, так хоче мені розповісти, що йому доручено зробити.

– Ну, добре, Іване Карповичу, я скажу, та тільки це мусить залишитися між нами! – каже він, зупиняється і дивиться мені в очі строго.

– Так точно! Це вже не звольте хвилюватися! – я вдаю дурня. Коли в конторі служив, так це часто доводилося робити, то й виходило легко. А зараз звичку втратив, так-сяк зобразив.

– Пан Гольмц доручив мені дізнатися, коли прибуває ранковий потяг із Харкова.

– А навіщо це йому?

– Каже, що чекає на важливого листа.

– У справі?

– Мабуть. А тепер вибачте, я поспішаю, – і побіг. Чого бігти, спитай у місцевих, вони знають. Але граф не з тих, хто спочатку думає, а потім робить. То помчав. До вокзалу не дуже близько, але де серед ночі візника візьмеш? Треба пішки.

Я прийшов до шпиталю, знайшов лавку неподалік і всівся. Натовп поступово розходився, скоро залишилися тільки два поліцейських на вході до земської лікарні. Кадети, мабуть, усередині чергували. Побачив, як приторохтіла машина начальника корпусу. З неї якась жінка вийшла, у якій я впізнав Ксенію Дмитрівну Пяльцеву. Співачка приїхала провідати пораненого англійця. Коли виходила, я її перестрів і спитав про банан.

– Який банан? – здивувалася вона.

– Що у шухлядці був, поруч із діамантом.

– А, він теж зник… – Вона б, може, ще щось розповіла, але тут вибіг її імпресаріо, пан Пфальц.

– Ану пішов звідси! – гримнув гнівно, але тримався на відстані, запам’ятав мене.

Я відійшов, щоб скандалу не робити. Тільки Ксенія Дмитрівна поїхали, як прибіг захеканий Маєвський. Від нього я дізнався, що потяг із Харкова прибуде об одинадцятій. Граф побіг доповісти про це англійцю. Коли вийшов із лікарні, то розповів, що Гольмц притомний, тримається добре, дізнався про потяг і влігся спати.

– І що, завтра діамант знайде чи ні?

– Сказав, що дуже близький до розкриття цього злочину і тепер йому потрібно лише поспати, щоб усе остаточно зрозуміти. Ходімо і ми спати, Іване Карповичу! Завтра буде великий день! День, який увійде в історію! Ось подивитеся!

– Ходімо, – погодився я, ледь стримуючись, щоб не вилаятися на Маєвського за його дурне захоплення.

Повернулися до нашого готелю, граф навіть не подумав мені матрац запропонувати, влігся на ліжко і захропів швидко. Я теж собі наказав спати, бо як над справою не бився, а нічого зрозуміти не міг. Заснув. Як і пан Гольмц, теж сподівався на сон, бо частенько ото уві сні давалися мені відповіді на важкі запитання.

Зранку, коли прокинувся, граф іще спав. Я на підлозі витягнувся, позіхнув. У мене на хуторі, хоч міг собі застелити цілу гору перин, ліжко було тверде, з дощок. Бо на м’якому спати – слабким ставати. Це вам кожен лікар скаже. То спав на підлозі добре, а думалося ще краще. Тільки очі відкрив, сни згадав, і почало мені дещо у голові складатися. Спочатку побіг я до візників. Поговорив, хто позаминулої ночі, у дощ, куди їздив. Далі той візник, який їздив, повіз мене туди, куди їздив. Аж у кінець міського парку. Там чагарники були, наче праліс якийсь, нічого не знайдеш, якщо повітря не нюхати. А я понюхав і знайшов метрів за двадцять труп у смішному цирковому плащі, мабуть, іншого одягу для дощу не було в бідаки. Побіг звідти, наказав їхати до будинків, де викладачі Реального училища жили. Пан Капуста мене як побачив, то говорити спочатку не схотів.

– Пропоную вам узяти участь у знищенні забобонів і встановленні справедливості! – сказав йому, поки він не встиг двері зачинити.

– У чому? – питає він.

– У тому, щоб підтвердити важливість знань! – кажу урочисто.

– Ну, коли так… – сумнівається він.

– Точно так! А ще ж утремо носа нахабному англійцю! – продовжую я зваблювати.

– Кому?

– Ну, тому Шерлоку Гольмцу.

– Господи, та наче подуріли усі з тим Гольмцом! – Капуста головою крутить від роздратування.

– Ну так, коли ще така знаменитість до Сум приїздила!

– Та зачекайте! Шерлок Гольмц не міг приїхати, – каже Капуста якусь нісенітницю.

– Як не міг? Приїхав і навіть кулю отримав! – нічого я не розумію.

– Не міг, бо Шерлок Гольмц – літературний персонаж! Вигадка письменника англійського, зараз згадаю його прізвище!.. – Капуста напружено думає. – Конан Дойл! Белетрист. Я його не читав, бо цікавлюся науковою літературою, а не бульварним чтивом.

– Зачекайте, хто, ви сказали, Шерлок Гольмц?

– Персонаж. Вигадка.

– Як вигадка? Та ось же книги про нього пишуть! – показую я книжку, яка в мене від кадетів залишилася.

– Ну, і про казкових героїв книжки пишуть. Про Котигорошка наприклад. Але це ж не значить, що він існує насправді й може містами їздити. Так і Шерлок Гольмц – вигадка. У книзі, волею автора, він може приїхати до Сум, щось тут розслідувати, але насправді, в житті, – ні.

– Тоді хто це приїхав? – стою я ошелешено, тільки у голові в мене стукає.

– Не знаю. Пройдисвіт якийсь. Кілька років тому до Сум приїздила онука бухарського еміра, зчинила тут неабиякий ажіотаж. Я казав, що емір ніколи б свою онуку саму не відправив, на Сході так не заведено, але ніхто мене і слухати не хотів. Її в найкращих будинках приймали, гроші позичали, а потім виявилося, що та онука – гречанка з Мелітополя, відома шахрайка.

– Матір Божа! – кажу я, хоч то гріх від хвилювання Діву Марію згадувати. – Я зараз! А ви, будь ласка, десь об одинадцятій приїздіть до кадетського корпусу! Ось вам рубль на візника. Тільки мавпочку вашу візьміть.

– Її навіщо? – дивується Капуста.

– Вона нам допоможе. Дуже прошу. А я бананів куплю. Думаю, їй сподобається.

– Банани дорого коштують, – сумнівається Капуста.

– Та ваша вихованка зараз іще дорожча! Чекаю на вас, це дуже важливо! І ще, а чи є у вас якась книга, де б написано було, що Гольмц – то вигадка? Серйозна книга, який би усі повірили?

– Зараз у енциклопедії Брокгауза та Ефрона подивлюся! – побіг у будинок. Щось там шукав, повернувся з товстою книгою та журналом. – На жаль, у енциклопедії статті про Гольмца немає. Але є ось у журналі «Нива» стаття.

– Може, помиляєтеся ви щодо цього англійця? – хвилююся, бо не знаю, що і думати про це.

– Та який там він англієць? – сміється Капуста. – Моя жінка добре знає англійську. Вона заговорила до того Гольмца, а той нічого не зрозумів.

– О, це добре, тоді й жінку візьміть! Будь ласка!

Крикнув і вибіг, швиденько візником на поштамт, дав телеграму київському приставу Воронькові, моєму старому товаришеві з поліції. Далі побіг до «Гіперіону». Там ще досі поліція була, не хотіли мене всередину пускати, та добре, що Хомутинський саме вийшов.

– Миколо Ісидоровичу, будь ласка, допоможіть мені!

– У чому?

– Ви ж сумських банкірів знаєте?

– Звісно знаю, колеги ж!

– А не можете поспитати, чи не замовляв хтось із приїжджих у останні дні банківську скриньку?

– Та ну що ви, це ж банківська таємниця!

– Так ви ж про це не в газетах друкувати будете. І називати імен не потрібно, просто сам факт. Дуже треба.

– Але навіщо? Ви досі цією справою переймаєтеся? Але ж «Зірку Сходу» сьогодні буде знайдено! Пан Гольмц зранку це підтвердив!

– Та куди мені на «Зірку Сходу» замахуватися та з паном Гольмцом змагатися? – аж руками я махаю. – В мене тут своя невеличка справа. Але дуже для мене важлива.

– Ну добре, Іване Карповичу, поспитаю.

– Дуже вам вдячний, Миколо Ісидоровичу.

Тільки з ним поговорив, як бачу, граф біжить. Щасливий, наче вже десять тисяч у нього в кишені.

– Ви куди, Климентію Євграфовичу?

– У важливій справі! – каже Маєвський і ніс дере аж до неба.

– Та ви що? Знову на вокзал?

– Ні, до готелю.

– І що там?

– Не можу сказати, бо це таємниця, а я вмію їх зберігати!

– Речі пану Гольмцу збирати будете? – питаю і бачу, як у Маєвського нижня щелепа вниз пішла і очі вилізли ледь не на лоба.

– З-з-звідки ви знаєте? – аж заїкатися почав, сіромаха.

– Так я ж ось прочитав, засвоїв дудуктивний метод пана Гольмца. І справді він – величина! – кажу і показую ту ж книжечку, яку мені кадети залишили.

– Не дудуктивний, а дедуктивний метод! – повчає мене Маєвський.

– Так речі збирати? – питаю. Граф озирається навколо, наче бунтівник якийсь.

– Так. У пана Гольмца термінова справа, то як тільки діамант він знайде, одразу поїде з Сум.

– Потягом?

– Так, я потім на вокзал піду квитки купувати.

– А діамант він точно знайде?

– Обов’язково. Зараз він на скрипці в лікарні грає, каже, що для повного зосередження і остаточного розв’язання справи.

– Який же талант! – тільки головою я кручу. – Ну, щасти вам, Климентію Євграфовичу.

Далі на поштамт поїхав. Там уже чекала відповідь на мене з Києва. Телеграму взяв і до магазину «Фрукти та інші колоніальні товари» поспішив.

– Банани в вас є?

– Свіжих, на жаль, немає. Але є сушені, дуже смачні! – каже мені прикажчик, із яким я на вулиці якось говорив, але він мене не запам’ятав, бо окрім того, що морда в мене викликає довіру, так ще і важко запам’ятовується. – А що так усім банани знадобилися? За останній тиждень вже четвертий раз мене питають.

– Мій пан бананів схотів. А може, таки подивитеся? – підморгую і цілий рубль на прилавок викладаю.

– Ну, навіть не знаю, – зітхає продавець. Ще один рубль на прилавку. – Треба подивитися, – каже, але на місці стоїть. Третій рубль з’являється. – Щось пригадую.

Тут уже я розізлився. Бо ж треба і честь знати. Беру рублі і до виходу.

– Зачекайте! Зачекайте! – злякався прикажчик і вмить приніс мені два банани. – Це останні, більше немає.

Розплатився я, взяв банани – і на вокзал. Дивлюся, візник, який мене усюди возив, чогось кривиться.

– Що не так? – питаю прямо.

– Та ви хоч трохи заплатіть. А то он буває так, що цілий день поїздять, а потім кажуть, що грошей немає. Мужику я хоч морду наб’ю, а за благородного мене до холодної посадять.

– Та який я же благородний? – дивуюся.

– Але й не мужик, – зітхає візник. – Он як із панами балакаєте, наче рівний!

От, думаю біда. Для панів я – мужик, для мужиків – пан, для всіх чужий. І ніколи мені ані паном не стати, ані мужиком.

– Тримай гроші.

– Та це багато! – аж лякається візник.

– Це за цілий день. І ти ще мені знадобишся. Поїхали!

Після грошей візник помітно звеселів, аж летів до вокзалу. Там якраз встигли на харківський потяг. Приїхало ним десятки зо два народу. Здебільшого журналісти. Балакали між собою про те, що писатимуть про сенсаційне викрадення «Зірки Сходу». Серед журналістів побачив я одного чоловіка, потрібного мені. Трохи накульгував він. А ще ніс футляр з-під скрипки й невеличку валізу. Чоловік років сорока, озирався навкруги, діяв рішуче. Пішов онде до візників, обдивився їх, обрав найкращий екіпаж із парою добрих коней, щось там побалакав і сів. Поїхали вони. А я за ними. Чоловік приїхав до лікарні, вийшов. Поліція намагалася його зупинити, але показав якусь посвідку і пройшов.

– А хто такий? – питаю у поліцейських.

– Та з Харкова, якийсь документ, а що саме, ми й не роздивилися, – кажуть вони.

Документ то добре, але рубль теж непогано, бо дав поліцейським і зайшов до лікарні. Пішов за тим чоловіком. Його до палати кадети не хотіли пускати, але вийшов сам Гольмц. Блідий, але на ногах уже тримався.

– Це прибуль мій улюблений скрипка. Пропусти! – наказав кадетам, і вони пропустили.

Якихось кілька хвилин харківський гість побув у Гольмца, а потім вийшов, швиденько у візок і поїхав. Ми за ним їхали у бік кадетського корпусу, але перед самим корпусом повернули на вузьку дорогу надурвищем, яке оточувало корпус із трьох боків. Там уже їхати слідом небезпечно було, бо побачили б, то я свого візника залишив і побіг. Гість свого візника зупинив біля огорожі, за якою якраз дуб великий ріс. Чоловік виліз з екіпажу, трохи відійшов і спритно видерся на стіну. Зістрибнув на територію корпусу. Я поспішив за ним. Гість уважно оглядався і йшов по алеї. Навколо ні душі, всі були біля центральних воріт, чекали на Гольмца. Гість же вийшов на липову алею і пройшовся нею. Не дійшовши до центральної будівлі, зупинився. Ніби дерева рахував. Потім підійшов до однієї з лип, спритно видерся, виліз десь на сажень, озирнувся. Навколо ані душі, крім мене, але я сховався добре, не позбувся ще філерських умінь. Гість трохи посидів на дереві, а потім зліз і пішов до огорожі. Переліз ізбоку й повернувся до екіпажу. Мабуть, чекати збирався той харків’янин, бо книжку дістав. Про Шерлока Гольмца.

Я пройшов повз візок, метрів сто ще, поки дорога трохи вбік не взяла, і сховався за рогом. Подивився, що дорога вузенька. А тут великий камінь під стіною лежить. Мабуть, із нього каміння дрібніше били, коли огорожу будували. Великий камінь, важкий, як для одної людини. Але що поробиш? Узявся я за нього, кілька хвилин совався, поки зірвав з місця. Підняти б його ніколи не підняв, а ось котити можна. Викотив його на дорогу, посередині якраз. Дебелий камінь, жодного візка не пропустить. Присів я на нього, трохи відпочив, але часу було обмаль. Паркан переліз, щоб не видно було, повертався алеєю корпусу. Подивився, що огорожа біля дуба трохи зруйнована, зручно по ній лізти. Ще раз паркан переліз уже біля свого візника, той аж злякався.

– Ви хоч не той, не грабіжник? – питає перелякано, а сам руку кудись під сидіння засунув. Що там у нього? Сокира чи ніж?

– Ну, ти скажеш теж! – усміхаюся. – Де ти чув, щоб кадетський корпус грабували? Нехай там банк, чи магазин, чи маєток панський. А в корпусі що брати? Кадетів, чи що?

Усміхаюся чесно-чесно. Це в мене є здібність така. Пам’ятаю, як їх благородь штабс-капітан Мельников хвалили мою морду за ось цей вираз:

– Золота в тебе морда, Ваню! Така морда, що все хочеться розповісти і грошей ще дати! Якби пішов ти в шахраї, то на всю б імперію гримів!

Дивлюся, що візник заспокоївся трохи, руку дістав з-під сидіння. Поїхали ми до входу в корпус. А там уже велелюдно зробилося. Авто, екіпажі, натовп витріщак. Нікого за огорожу корпусу не пускають, посилена охорона. Он трохи осторонь стоїть і Капуста з жінкою та мавпою, яка його обхопила і перелякано озирається. В інший час одразу б навколо натовп зібрався, дивитися чудернацьку істоту, але зараз не мавпу всі чекають.

– Доброго дня, – вклоняюся Капусті і його жінці.

– Доброго, – відповідає вона, заінтригована.

– Журнал узяли? – питаю Капусту.

– Так. А що ви замислили?

– Дещо для перемоги науки. Будь ласка, ідіть за мною.

– Але що відбувається?

– Хочете потрапити всередину, послухати саму Пяльцеву?

– О, Ксенію Дмитрівну! Звісно! Тільки хто ж нас пустить, тим більше з Марусею? – зітхає Капуста.

– З ким?

– З Марусею, я її Марусею назвав. – Капуста киває на перелякану мавпу. А та щось нюхати почала. Потім руку мені облизувати. Ту саму, якою я банани брав. Ну, стерво, оце так нюх.

– Завдяки Марусі й пропустять. Тільки не відставайте від мене!

– Їде! Їде! – закричали у натовпі. Дивлюся, а онде цілий кортеж авто. Наче хтось із великих князів до Сум завітав, такі почесті. А тут іще оркестр корпусу заграв, люди квіти почали на дорогу кидати. Ну, справжні урочистості. Так, он і Гольмц у першому, відкритому авто, в супроводі Ксенії Дмитрівни, голови місцевого дворянства і начальника корпусу. Оплески у натовпі, крики «Браво! Браво!», квіти так і летять! Далі авто з емблемою торгового дому «Харитоненко і син». Так розумію, що це нагороду везуть, десять тисяч рублів. Онде прикажчик, а он двоє міцних його помічників, охороняють гроші. Далі авто, мабуть, банкірів, бо серед них бачу Хомутинського, а далі ще багато інших.

Всередину корпусу пропускають лише авто з Гольмцом і нагородою. Всім іншим доводиться виходити і йти пішки.

– Миколо Ісидоровичу! – кричу я Хомутинському. Той мене бачить і кривиться. Він-то мене поважає, але коли наодинці, а ото при натовпі визнавати своє знайомство з якимось мужиком соромно. Але пам’ятає, як я йому допоміг, то підійшов.

– В Азовсько-Донському банку розповіли, що приходив товстун, орендував на тиждень банківську скриньку. Не місцевий. В інших банках нових клієнтів по скриньках не було, – шепоче Хомутинський, і по ньому видно, що швиденько хоче він закінчити розмову.

– Дякую, а хочете Ксенії Дмитрівні прислужитися? – питаю я.

– Як? – дивується Хомутинський.

– Вона дуже любить фокуси з мавпами. В Європі побачила і тепер просто божеволіє від них. А тут у мене дресирувальник знайомий є. Ось! – я штовхаю до Хомутинського Капусту з Марусею. – Це буде найкращий подарунок для Ксенії Дмитрівни, звісно, опісля знахідки «Зірки Сходу»! Проведіть цього фокусника і його дружину, побачите, яка пані Пяльцева буде щаслива!

Хомутинський кривиться, якось йому ніяково проводити людину з мавпою.

– Скажіть, що це Ксенія Дмитрівна попросила! – підказую я.

– Але я не зможу і вас ще провести, – бідкається Хомутинський.

– А мене й не треба, я сам. Дресирувальника з дружиною ведіть, – штовхнув я Капусту до Хомутинського. Той скривився, але повів.

Я з натовпу вибіг, знайшов свого візника.

– Ходімо! – кажу йому.

– Куди? – лякається він.

– Сюди! – і три рублі йому даю. Більше він нічого не запитував. Відійшли ми з ним за ріг, там через огорожу перелізли. Жодної охорони, мабуть, усі біля воріт зібралася. – Почекай тут, – кажу, а сам побіг до гауптвахти. Свиснув. Визирають кадети. Вже зовсім бліді та нещасні. – Ну, що, хлопці, в мене для вас добра звістка, але спочатку послухай ти мене, – кажу тому кадету, який шерех у кімнаті з діамантом чув. Починаю зображувати дещо. – Ти приблизно таке тоді чув?

– Таке, точно таке! Звідки ви знаєте? Що це було?

– Готуйтеся, скоро вийдете на волю! – і побіг я. До гостьового корпусу, де Ксенія Дмитрівна жила. Його не охороняли, всі на центральний вхід побігли. Кімната Пяльцевої мене не цікавила, а ось та, де імпресаріо її жив, – то інша справа. Плечем двері вибив, трохи попорпався всередині. Далі з візником пішли до центрального корпусу.

– Ой, тут самі пани! – хвилюється мій напарник.

– Не бійся, їм зараз не до нас.

Дивлюся, що натовп у корпус заходить, ми теж.

– Гольмц знову до кімнати пішов! – кажуть у натовпі. За деякий час чується:

– Виходить!

Усі повалили геть із корпусу. Он Гольмц з’явився, обличчя в нього тривожне, відображає, мабуть, роботу думки, щось собі він шепоче під носа. На вулиці тихо стало, всі дивляться на нього, наче дикуни на чаклуна. Ось на що Ксенія Дмитрівна зірка і найкраща співачка імперії, але й вона дивиться на англійського гостя з відкритим ротом. Гольмц іде, а натовп перед ним розходиться, наче Червоне море перед жидівськими втікачами. Пішов англієць за корпус, роззирається довкола уважно. Підійшов до вікон кімнати, з якої діамант зник. Я дивлюся на візерунки з цегли на стіні аж до вікна, задоволено киваю собі. І Гольмц дивиться, а потім несподівано як озирнеться – натовп аж ахнув із переляку. Гольмц як побіжить уперед! Люди перед ним розходяться, тиснява, хтось упав, але й не крикнув, ані звуку не подав, тиша стоїть. А Гольмц біжить алеєю. Всі за ним кинулися. Ось він до останньої липи добіг – та як стрибне на неї. Підтягнувся на руках і застогнав, бо ж поранений. Натовп знову зойкнув. А Гольмц заліз рукою в дупло, яке в липі було, понишпорив там і дістав щось. Ото на дереві висить і показує всім. Натовп знову ахнув весь. Бо у руках англійця був величезний діамант. «Зірка Сходу»!

– Матір Божа! – це вже Ксенія Дмитрівна голосом своїм янгольським сказали.

– Слава великому Шерлоку Гольмцу! – заверещав граф, який слідував за своїм кумиром по п’ятах.

Ох, що тут почалося!

– Слава! Слава! Слава! – кричав натовп, усі почали обніматися та сміятися.

– Великий Шерлок Гольмц знайшов «Зірку Сходу»! – Маєвський так кричав, що аж голос зірвав.

– Слава! Слава! Слава! – розривався натовп.

Між тим, Гольмц ізліз з дерева, одною рукою притримувався за поранений бік, а іншою тримав діамант і наближався до Ксенії Дмитрівни. Поруч із якою стояв її імпресаріо, вирячивши очі. Та там у всіх очі на лоба полізли.

– Май дарагой Ксенія Дмитрівна, мати честь вручати цей дорогоцінності і вклонятися перед ваш велик таланти! – каже урочисто Гольмц, і всі починають аплодувати. А у Ксенії Дмитрівни аж сльози на очах з’являються. Бере вона той діамант і притискає до серця. Крутить головою, немов не може повірити в те, що це насправді відбувається. Ось уже й плаче, дивиться на «Зірку Сходу». Яка досить замизкана, бо ж у брудному дуплі лежала.

– Пане Гольмц, дозвольте від імені мого шановного роботодавця Павла Івановича Харитоненка вручити вам нагороду, обіцяну за розшук «Зірки Сходу». Ми у захваті від вашої роботи. Павло Іванович телеграмою вітає вас і запрошує до Москви, де на вас уже чекають, – урочисто каже прикажчик і вручає Гольмцу валізку, мабуть що, повну грошей. Десять тисяч рублів. Усі аплодують, кричать «Браво!», «Слава Павлу Івановичу Харитоненкові!», Маєвський знову заводить «Слава Шерлоку Гольмцу, найкращому слідчому на світі!». Тут виходить Хомутинський, вклоняється Шерлоку Гольмцу.

– Від імені правління З’єднаного банку, страхова компанія якого здійснювала обслуговування всієї поїздки Ксенії Дмитрівни до Сум, а зокрема гарантувала збереження «Зірки Сходу», мені доручено вручити вам премію за знаходження діаманта. Дві тисяч рублів готівкою!

Знову всі аплодують, а люди, що хочуть подарувати Гольмцу гроші, вишикуються ледь не в чергу. Окрема подяка від Кадетського корпусу, окремо від сумських купців, окремо від повітового дворянства. Я тихенько рахую і так бачу, що вже більше п’ятнадцяти тисяч рублів назбиралося! Тільки головою кручу. От ви спробуйте на землі ці тисячі заробити! Як самі орати будете та сіяти, то ніколи не заробите. Але навіть якщо хтось на вас працювати буде, то все одно кілька років знадобиться працювати і вдень, і вночі, хвилюватися за дощі та заморозки, думати, коли продавати врожай, чи зараз, чи ще почекати, щоб ціна піднялася. Важко і затято працювати доведеться. А тут що ж? Приїхав, пошив усіх у дурні, зірвав грошви і поїхав? Ось тут мене злість узяла. Бо неправильно це. Не став чекати, поки інші ще дарувати будуть, а вийшов і кахикнув гучно. Всі здивовано подивилися на мене. А я дивився на Гольмца. Потім дістав телеграму, отриману від пристава Воронька, і зачитав.

– Поліцією Російської імперії розшукується Яан Туллемаа, уродженець Ревеля, відомий шахрай, який входить у довіру і викрадає гроші та коштовності. Кілька разів затримувався поліцією і кожного разу тікав за допомогою підкупу та брехні, – дивлюся на Гольмца, а той, молодець, навіть не сіпнувся. Здивовано позирає на мене, наче не розуміє, до чого все це. І всі дивляться.

– Іване Карповичу, що це ви кажете? – обурюється Маєвський.

– Хто це такий? – дратується начальник корпусу. – Не звертайте увагу! – каже він Гольмцові, який розводить руками, мовляв, нічого не розуміє.

– З особливих прикмет у злочинця шрам на шиї, який він прикриває зазвичай шаликом, – я вказую на Гольмца, який у шалику і є.

– Іване Карповичу, ви забуваєтеся! – кричить граф.

– Та як ви смієте? – кричить поліцмейстер.

– Хто його пустив? – не розуміє начальник корпусу, й інші у натовпі невдоволено на мене дивляться.

– Іване Карповичу, не ганьбіть нас перед нашим гостем, – делікатно втручається Хомутинський, який аж розчервонівся, так йому незручно.

– Не можу зганьбити, бо гостя ніякого немає. Зараз викладач Сумського реального училища Олексій Капуста зачитає статтю з енциклопедії Брокгауза та Ефрона, схваленої для продажу в Російській імперії. Давайте, Олексію Пантелеймоновичу!

Капуста, який віддав Марусю жінці, тримає у руках грубезний том енциклопедії, дуже хвилюється, але вимову правильну зберігає – що значить викладач.

– Шерлок Гольмц – літературний персонаж, вигадана особа, герой творів англійського письменника Артура Конан Дойля. Шерлок Гольмц, як і його товариш доктор Уотсон, ніколи не існували, окрім як на сторінках книжок! Хто бажає, може прочитати сам. – Капуста запрошує узяти том і почитати. У натовпі встановлюється повна тиша.

– Що він читати? Що за дурниці! Маячень! – гнівно каже Гольмц і руйнує цю тишу. Гольмц праведно здивований і обурений. Шахраї зазвичай так не виглядають.

– Пан Капуста – дуже підозріла особа! Він до церкви не ходить, а нещодавно купив мавпу і прилюдно казав, що це предок усіх людей! – каже поліцмейстер. І на Капусту вже дивляться вороже.

– Як вони сюди потрапили? – гнівно питає начальник корпусу. – Пане Гольмц, не звертайте уваги!

– Якщо пан Гольмц приїхав з Англії, то він мусить говорити англійською. Так? – питаю я у всіх.

– Ну звісно! Що за дурні питання! – дратується граф, який став головним оборонцем Гольмца.

– Ось зараз пані Капуста, яка дає приватні уроки з англійської мови, перевірить це. Спитайте, будь ласка, про щось у пана Гольмца, – прошу я дружину професора. Та питає. Я слідкую за Гольмцом. Але він грає пречудово.

– Я вас не розуміт! Дюже, дюже поганий вимов. Жахи акцент! – він розводить руками.

– Відповідайте, будь ласка, англійською! – наполягаю я.

– Це що, допит? – дратується Гольмц. – Ще ніде, ні в один країн світу, мене так не принижувать! Я знайшов викраден діамант, а мене допитать, наче злочинця! Ось такий ваш подяк? Ганьба!

– Ганьба! – верещить Маєвський.

– Ганьба! – кричить натовп.

– Заберіть звідси цього бунтівника! – кричить начальник корпусу.

До мене кидаються кілька кадетів.

– Охоронне відділення! – верещу, я і показую посвідку. Вона вже кілька років, як я пішов у відставку, не дійсна, але герб на ній впливає на кадетів, і вони зупиняються. – Пан Гольмц сказав, що знайшов діамант. То дозвольте мені останнє запитання!

Я тримаю посвідку високо, наче хрест проти нечистої сили. Іду до Ксенії Дмитрівни, люди переді мною розходяться. Проти охранки піти бояться.

– Ксеніє Дмитрівно, в мене немає сумнівів, що у вас є люстерко. Можна його попросити? – кажу делікатно й усміхаюся лагідно, бо бачу, що співачка перелякана. Дістає люстерко, дає мені.

– А тепер діамант, будь ласка.

– Яке нахаб… – починає начальник корпусу.

– Справа державної важливості! – гримаю я. – Будь ласка, Ксеніє Дмитрівно. Вам немає за що хвилюватися.

– Не віддавать йому діамант, це злочинець! – кричить Гольмц, і знову симпатії публіки на його боці.

– Добре, не віддавайте мені, Ксеніє Дмитрівно. Ось люстерко, проведіть діамантом про ньому. Будь ласка! Ви ж знаєте, як перевіряти діаманти.

Вона проводить. Спочатку ледь-ледь. На склі жодного сліду. Вона натискає сильніше, ще сильніше. Чутно звук скреготіння, але на склі ані подряпини.

– Що? – скрикує Пяльцева.

– Діамант фальшивий! Ось доказ! – я показую всім ціле люстерко співачки. – Справжній діамант мусить залишати подряпини! Ану стій! – кричу, бо бачу, що Гольмц, скориставшись тим, що всі дивляться на Пяльцеву, діамант та люстерко, кинувся навтьоки. – Стій!

Він біг швидко. Навіть поранений. Я міг би спробувати його наздогнати, але замість цього узяв праворуч.

– Узяти його! – крикнув нарешті начальник корпусу. За втікачем побігло кілька кадетів. А потім і весь натовп. Вони не встигали. Он Гольмц забіг за дуб, перекинув валізу з грошима через огорожу і почав дряпатися сам. Ось він уже на огорожі, якісь крики, мабуть, його товариш скинув візника, щоб той не заважав. Звук батога і стукіт кінських копит.

– Тікає! Тікає! – закричали кадети, які встигли видертися на огорожу. А я не поспішаю. Чекаю. Віз устиг набрати велику швидкість, виїхав з-за рогу, а там посеред дороги та брила, яку я ледь витяг.

– Тпру-у-у-у! – відчайдушний крик візника і удар. Тріск воза, іржання коней, крик людей і валіза, що підлітає в повітрі. Та валіза шалено крутиться в повітрі за парканом, а потім розкривається, і з неї сиплються гроші. Оті всі купюри, від щирого серця вручені шахраю враженими сумськими обивателями. Пачки з нагороди Харитоненка падають першими, а за ними летить хмара купюр із інших подарунків. Цілий дощ із грошових купюр, піднесених Гольмцу дрібними дарувальниками, осипається повільно. І виглядає пречудово на фоні блакитного неба. Насолода для очей.

Я заліз на огорожу, побачив розбитий і перекинутий візок, який, мабуть, наскочив на брилу колесом. Удар був такий потужний, що упряж розірвалася і коні втекли. А ось Гольмц та його товариш лежали на землі. І стогнали. Цей Гольмц був міцним горішком, він ще намагався підвестися і бігти, але я помахав йому револьвером. І Гольмц усівся на землю, сплюнув зуби та кров з розбитого рота.

– І де ти такий розумний узявся? – сказав він без будь-якого акценту, хорошою великоруською говіркою.

– Не пощастило тобі. Але хочу засвідчити тобі мою повагу. Тримався ти до останнього.

– Пішов ти, – застогнав Гольмц, точніше вже не Гольмц. Він сидів серед пачок із грошима, останні купюри ще сипалися на нього. До нас бігли кадети, поліцейські та витріщаки.

Ось шахрай разом із поплічником арештовані, гроші зібрані, я повертаюся до корпусу. Маю вже значно більше поваги. Тим більше, що кілька людей підтвердили, що Гольмц – це персонаж, вигадка.

– Як же ми про це забули? – дивувався Хомутинський.

– Господи! Я ж і сам англійську знаю! Як же я не зрозумів, що це шахрай? – побивався Маєвський.

– Хто міг подумати, що злочинець діятиме так зухвало? – розгублено питав сумський поліцмейстер.

– У цій зухвалості був весь сенс цієї операції. Якщо хочеш збрехати так, щоб тобі повірили, бреши відчайдушно. До того ж, у Сумах усі так бажали розкрити злочин, що про інше не думали.

– Як ви зрозуміли, що це злочинець? – строго поцікавився прикажчик Харитоненка.

– Через очевидні речі. Всіх тут цей Лжегольмц вразив тим, що розповідав подробиці про людей, яких начебто бачив уперше. Про службу начальника корпусу на японській війні чи про звички Ксенії Дмитрівни. Та насправді про все це можна було дізнатися з газет. А от про що не можна було дізнатися, про це він і не знав. Наприклад, він сказав про котів у начальника корпусу, але ж у нього немає котів. Так?

– Так! – кивнув розгублений полковник Шатров.

– Але чому ви про це не сказали? – здивувався Хомутинський.

– Ну, подумав, що неввічливо. Людина вирішила нам допомогти в такій важливій справі, а тут я з котами. Точніше, без котів. А звідки ви знаєте про котів? – полковник підозріло дивиться на мене.

– Ваш будинок на території корпусу, я поговорив зі слугами.

– Але чому ви так довго мовчали?

– Бо я спочатку не дуже розумів, що відбувається. Підозри мав, але жодних доказів. Та й сама схема була справді занадто вже нахабна, я подумати не міг, що таке можливо. Потім уже зрозумів, але мені були потрібні козирі, щоб ви мені повірили. Бо ж шахрай узяв тут великий вплив, і якби я не був дуже переконливий, то опинився б у холодній замість нього.

– Це нечувано! – хапається за голову Маєвський.

– Коли козирі виявилися в мене, тоді я їх і виклав. Довелося навіть трохи підмахлювати, – я посміхаюся.

– Тобто? – не розуміють мене.

– Статті в енциклопедії про Гольмца не було. Була стаття в журналі «Нива», але це виглядало б не так переконливо. То я попросив пана Капусту вдати, що він зачитує з енциклопедії. Я підозрював, що викривати шахрая буде важко, але не очікував, що аж так.

– Ви брехали нам? – ображається начальник корпусу.

– Тільки заради розкриття злочину і покарання шахраїв! – нагадую йому.

– Слухайте, якщо цей Гольмц – шахрай, то хто в нього стріляв? Це теж був маневр? – питає Ксенія Дмитрівна, і голос її – слухати та слухати.

– Ні, стріляли по-справжньому. Бо шахрай дечого не врахував.

– Чого саме? – нервово питає імпресаріо Пяльцевої.

– Того, що його словам повірять не тільки чесні люди, а й злочинці.

– Ви говорите загадками! – невдоволений поліцмейстер.

– А мене більше цікавить інше! – каже Хомутинський. – Якщо оце підробка, – він показує на камінець в руках Пяльцевої, – то де тоді справжня «Зірка Сходу»?

– Так, де діамант? Куди подівся діамант? – усі дивляться на мене, наче я відповідальний за нього.

– У мене є відповідь і на це запитання, – посміхаюся я.

– Що? Звідки? – Маєвський дивиться на мене.

– Звідти, що, на відміну від шахрая, я насправді розслідував справу, а не збирав гроші з довірливих простаків, – кажу я, можливо, занадто різко, але накопичилося.

– Іване Карповичу, ближче до справи! – каже Хомутинський, який розуміє, що мої слова про «простаків» дехто впливовий може сприйняти на свій рахунок.

– Зараз я все розповім. Але, полковнику, перед тим я хочу, щоб ви відпустили кадетів, які зараз на гауптвахті.

– Чому я мушу їх відпускати? – насуплюється начальник корпусу.

– Тому що вони не причетні до зникнення діаманта.

– А хто причетний?

– Відпустіть хлопців, і я все розповім.

– Що ж, я відпущу, але ви мусите переконати мене, що я не помилився! – начальник корпусу наказує відпустити кадетів.

– Може, ми зайдемо до будинку? – пропонує Хомутинський. – Тут забагато журналістів та витріщак.

– Ні, поки ми будемо тут. Ксеніє Дмитрівно, можна взяти цю підробку? – я вказую на підроблений діамант.

– Ви певні, що він підроблений? – питає Хомутинський. Я ще раз тру каменем по склу.

– Звісно певний. Це фальшивка, причому зроблена грубо, бо злочинці дуже поспішали. Для цього вони й розділилися. Один поїхав до Сум, морочити тут голову і вициганювати гроші, а інший у Харкові замовив абищо, хоч трохи схоже на діамант. Дайте, будь ласка, цю підробку.

– Навіщо вона вам? – дивується Пяльцева.

– Зараз побачите. Дивіться. Я ховаю цей камінець у невеличку коробку. Тепер прошу вас, пане начальнику корпусу, виділити мені кількох офіцерів, яким ви абсолютно довіряєте.

– Навіщо? – дратується від нерозуміння полковник Шатров.

– Ви хочете знати, як викрали діамант?

– Так!

– Тоді виділіть мені найнадійніших офіцерів.

– Підполковник Салтиков, майор Рейфус, майор Сокальський! – наказує начальник корпусу. Виходять троє офіцерів.

– Панове, за мною. А всіх інших прошу чекати тут!

Ми поспішаємо до корпусу. Там на моє прохання відчиняють двері до кімнати, з якої зник діамант.

– Шановне панство, ось стіл, а в ньому шухлядка, з якої зник діамант. Я кладу в шухлядку підробку в коробці. Бачите?

– Так, – відповідають офіцери.

– І ще дещо, – я дістаю з кишені банан, чищу його. Частину залишаю цілою, а частину розминаю, щоб пішов запах. – Тепер ходімо. Прошу, щоби двоє з вас залишилися біля дверей і охороняли їх. Нікого не впускати. Добре?

– Добре, – біля дверей залишаються майори. Підполковник іде за мною. На вулицю, у двір корпусу, де на нас усі чекають.

– Що ви затіяли, Іване Карповичу? – питає знервований Хомутинський.

– Зараз побачите! – урочисто кажу я. – Пане підполковнику, підтвердіть, будь ласка, що я залишав фальшивий діамант на тому самому місці, де був і справжній. Кімната охороняється офіцерами, зайти в неї ніхто не може.

– Так точно, – киває підполковник.

– Отже, все зараз, як і в день, коли зник діамант. А тепер я покажу, як він зник. Пане Капуста, давайте Марусю!

Капуста вже забрав мавпу у дружини. Несе її до мене.

– Дивіться, це звичайна мавпа з цирку, який гостював днями у Сумах. Звичайна і незвичайна!

Я даю їй понюхати мої руки. Вона лиже їх.

– Що це за цирк? – обурюється хтось у натовпі, але його швидко затикають.

Я беру Марусю до рук, підходжу з нею до стіни і кладу її передню лапу на цегляний візерунок. Тут, звісно, був бентежний для мене момент: чи тварина зрозуміє, що їй треба робити. Зрозуміла Маруся схопилася за цеглу і легко полізла по ній нагору.

– Що вона робить! – гучно закричав імпресаріо, чим налякав Марусю і збив її з пантелику. Вона озирнулася. Я всміхнувся їй і трохи махнув рукою, показав, щоб лізла далі.

– А ви мовчіть! – цитьнув я на імпресаріо.

– Чого це я мушу мовчати? – він гучно кричав, але Маруся вже дісталася вікна на другому поверсі й легко пролізла в нього. Натовп у захваті видихнув. Тривожні миті очікування.

– Прошу зберігати тишу, – кажу я. – Крик буде сприйнятий як перешкода слідству! – я строго дивлюся на імпресаріо.

Спливають секунди, аж ось у вікні з’являється спочатку лапа, а потім і голова Марусі. Мавпа щось притискає до себе і з тим вантажем лізе вниз. Досить легко. Ось вона вже в мене на руках. Я даю їй другий банан, а вона дає мені коробку. З якої я дістаю фальшивий діамант.

– Ось так усе й відбувалося! – кажу я, і натовп починає аплодувати.

– Браво! Оце так так! Мавпа! Мавпа викрала діамант! – кричать люди.

– Іване Карповичу, як ви здогадалися? Ви – геній! – це вже Маєвський вихваляє мене, як раніше вихваляв Гольмца.

Почувши шум, майори, що охороняли двері, увійшли до кімнати. З вікна повідомили, що мавпа справді самотужки відкрила шухлядку столу й забрала коробку з діамантом.

– Як ви здогадалися, що це була мавпа? – питає прикажчик Харитоненка.

– Випадково побачив, як це створіння лазить по стінах, і одразу зрозумів, що дехто міг використати це вміння.

– Але хто, хто це зробив, хто викрав діамант? – хвилюється Хомутинський.

– А, це дресирувальник! Він щез, і мавпи розбіглися! – кричить поліцмейстер. – Терміново треба оголосити його в розшук і арештувати інших циркачів!

– Так, так! – чомусь підтакує імпресаріо.

– В цьому немає потреби, – кажу я, і знову всі на мене дивляться.

– Це ще чому? – ображається поліцмейстер, мовляв, не моя справа вказувати, в чому є потреба, а в чому ні.

– Тому, що дресирувальник мертвий. Його тіло ви можете знайти в кущах біля межі міського парку.

– Звідки ви знаєте? – не хоче погоджуватися зі мною поліцмейстер.

– Я бачив тіло. Воно досі там.

– Може, це ви і вбили? – грізно питає поліцмейстер.

– Ні. Вбивство сталося позавчора, коли лив дощ. У цей час я був удома, граф Маєвський може це підтвердити, бо якраз приїхав до мене, щоб запросити у Суми. Так?

– Так, – киває граф. – Ми приїхали тільки вчора по обіді.

– Але хто вбив дресирувальника? – питає Хомутинський.

– Бідолаху вбив організатор викрадення діаманта.

– Що за дурниці? Який ще організатор? Ви ж показали, що викрав саме дресирувальник! – кричить імпресаріо.

– Сам дресирувальник не зміг би викрасти діамант, йому допомагали.

– Маячня! – ніяк не вгамується пан Пфальц.

– Ні, не маячня. По-перше, хтось зламав замок у шухлядці, в якій Ксенія Дмитрівна збиралася зберігати діамант. Я подивився, хтось просто залив у шпарину клей. Якби замок працював, мавпі б нізащо не вдалося відкрити шухлядку. По-друге, хтось поклав до шухлядки банан. Ксеніє Дмитрівно, був же банан?

– Так, я ще здивувалася, звідки він, – киває Пяльцева.

– Банан був потрібен для того, щоб приманити мавпу. Маруся любить банани, то швидко знайшла шухлядку і відчинила її.

– Але як вона здогадалася схопити футляр?

– Це вже наслідки дресирування. Маруся схопила футляр і вилізла через вікно. До того вона перекинула чашку з молоком для Ксенії Дмитрівни, причому випила все молоко. Кадети, що стояли під дверима, чули якийсь шум, але не звернули уваги, бо були впевнені, що в кімнаті нікого немає. До речі, ось і вони. На волі, як я і обіцяв!

– Але що було далі? – хвилюється Хомутинський, якому конче потрібно знати долю діаманта.

– Далі дресирувальник забрав мавпу і втік із діамантом. Невдовзі зникнення «Зірки Сходу» виявили. Скандал та шум. Організатор викрадення деякий час почекав, а наступного дня відправився на зустріч із дресирувальником. Не знаю, що там сталося. Чи виконавець вимагав більше грошей, чи організатор вирішив позбавитися небезпечного свідка, але пролунали постріли.

– Дурниці! Поруч із парком є житлові будинки, тож постріли б почули! – каже поліцмейстер.

– Звичайної ночі – так, – киваю я. – Але не позаминулої. Коли лив страшенний дощ і гримів грім. Постріли змішалися з громом, ніхто на них і уваги не звернув.

– І що далі? – поспішає Хомутинський.

– Далі вбивця забрав діамант і пішов геть. Він сподівався, що тепер скарб у нього в кишені. Але тут у місті з’явився Гольмц.

– Лжегольмц! – виправляє мене прикажчик Харитоненка.

– Так, Лжегольмц, але ж убивця цього не знає, думає, що сищик справжній, і вірить його словам про те, що діамант зранку буде знайдено. Так перетнулися два злочинці. Шахрай брехав, що знайде діамант, щоб прискорити виплату нагороди, а викрадач повірив брехні, злякався викриття і вирішив убити Гольмца. Для цього вночі прокрався до готелю, заліз там на дерево і вистрелив двічі. Мабуть, із дерева стріляти було незручно, то поцілив, але не вбив.

– Тобто у Лжегольмца стріляв справжній викрадач діаманта? – скрикує Маєвський.

– Саме так! – киваю я.

– Але хто він? І де діамант? – кричить Хомутинський.

Напруга досягає межі, всі схвильовані й заплутані. Далі я хотів звернутися до Ксенії Дмитрівни, підійти до неї, опинитися поруч із її імпресаріо й діяти дуже швидко. Але не встиг. У пана Пфальца виявилися значно гірші нерви, аніж я очікував. Він несподівано вихопив револьвер, схопив Ксенію Дмитрівну й приставив зброю їй до голови.

– Не підходити! Я стрілятиму! – заверещав Пфальц, і натовп завмер від жаху. – Дайте мені піти, інакше я вб’ю її! – кричав імпресаріо.

Я бачу зблідле обличчя Пяльцевої, бачу відчай в очах імпресаріо. Я знаю, що страх може штовхати людину на божевільні вчинки. А ще страх робить людину дурною. Тож я спокійно посміхаюся і неквапливо наближаюся до нього.

– Стійте! Я стрілятиму!

– Пане Пфальц, мушу вас розчарувати. У вашому револьвері немає набоїв. Ще зранку я потурбувався, щоб їх забрали, бо ж розумів, що ви занадто небезпечні. То покладіть револьвер, бо інакше замість кількох років каторги ви отримаєте шибеницю.

– Що? Немає набоїв? – він кривиться, наче розчароване дитя. Прибирає пістолет, дивиться у барабан. Ксенія Дмитрівна непритомніють і падають, я підскакую і б’ю. У підборіддя, потужно. Пфальц завалюється, наче підпиляне дерево. Я вихоплюю його револьвер. Набої в ньому є, всі сім. І досвідчений стрілець зрозумів би це за вагою зброї. Але Пфальц – імпресаріо, і його вдалося обдурити. Поки піднімають Ксенію Дмитрівну, я нишпорю в кишенях злочинця.

– Що ви собі дозволяєте? – кричить поліцмейстер, переляканий та нервовий.

А я дістаю з кишені Пфальца невеличкий ключик. Потім зі своєї кишені дістаю шматок смужки, яку стрілець у Гольмца залишив на гілці дерева біля готелю. Потім зву мого візника, який приносить вузол речей.

– Коли я почав думати, хто викрав діамант, то одним із перших запідозрив пана Пфальца, – пояснюю я натовпу. – Бо він мав доступ до кімнати. Але самих підозр замало. То я спитав, хто купував у Сумах банани. Фрукт цей тут не дуже популярний, то прикажчик згадав, що купувала людина, схожа на Пфальца. Я подумав, що в ніч убивства дресирувальника вбивця навряд чи ходив у парк пішки, бо ж падав дощ. Поговорив із візниками, – я звертаюся до свого візника. – Це він? – вказую на Пфальца, який хрипить на землі.

– Так, він, – перелякано закивав візник.

– Де ти його бачив?

– Я возив його позавчора до парку.

– А постріли ти чув? – питає поліцмейстер.

– Та які постріли, там же громи, блискавки, вітер, аж дерева ламало, – лякається візник.

– Це ще не все. Ось шматок тканини зі смуги, яку залишила на дереві людина, що стріляла у Гольмца. Ксеніє Дмитрівно, ця тканина вам нічого не нагадує? – питаю у співачки. Вона роздивляється шматок, торкається його.

– Господи! – вона сплескує руками.

– Так, це шматок фрака пана Пфальца. Ось і сам фрак, як бачите, подраний. Пан Пфальц так злякався обіцянок Лжегольмца, що навіть не перевдягнувся, коли пішов його вбивати.

– Тобто Пфальц стріляв у Лжегольмца?

– Так! Злякався викриття і вирішив прибрати сищика, не зрозумів, що то все була брехня.

Пфальц починає вити на землі, б’є кулаками.

– А куди б він дів діамант? – питає Маєвський, – його ж важко продати.

– Пана Пфальца цікавила не сама «Зірка Сходу», а страхова виплата за неї. Імпресаріо програвся на іподромі, заліз у великі борги, його шукали різні неприємні особи, то він вирішив врятуватися у такий спосіб.

– Іване Карповичу, але де сам діамант? – хвилюється Хомутинський.

– Так, де діамант? – питають мене.

– Ось тут, – я показую невеличкий ключик. – Це ключ від банківської скриньки. Азовсько-Донський банк. «Зірка Сходу» саме там. Можете забирати, – віддаю ключ Хомутинському.

– Господи, – шепоче він. – Я не вірю!

– З’їздіть і пересвідчіться, – пропоную я.

Хомутинський біжить, за ним начальник корпусу і поліцмейстер. Ми чекаємо. Пфальц починає брудно лаятися, його забирає поліція. Минають хвилини. Натовп напружений, а я спокійний. Тільки відчуваю, що заморився.

Ось чутно гуркіт двигунів. Машини влітають на територію корпусу. З першої вистрибує Хомутинський, який утратив всяку поважність.

– Діамант знайдено! «Зірка Сходу»! – кричить він, наче босяк вуличний, що продає газети, а не серйозний банкір. – Ксеніє Дмитрівно, дозвольте вам вручити!

Він підходить до співачки, вклоняється і віддає її футляр. Пяльцева відчиняє його, всередині діамант.

– Дозвольте я перевірю, – вона бере діамант і дряпає люстерко. На тому залишається добре помітна борозна – Господи, це він, – тихо каже Ксенія Дмитрівна, і на її очах з’являються сльози.

Всі починають аплодувати, багато хто теж плаче.

– Браво! Слава Івану Карповичу Підіпригорі! – несподівано кричить Маєвський, який уже поруч зі мною. – Про це треба написати, обов’язково написати, Іване Карповичу! – наче в лихоманці повторює він і аж трясеться від збудження.

– Дякую вам, Іване Карповичу, – до мене підходить Хомутинський і простягає руку. Диви, таки наважився привселюдно потиснути руку якогось мужика. – Ви геній!

– Іване Карповичу, – я аж сіпаюся від цього голосу. Ксенія Дмитрівна, щаслива і в сльозах. – Ви стільки зробили для мене. Чим я можу вам віддячити?

– Заспівайте, – прошу я.

– Що?

– Заспівайте. Я чув вас лише з платівок. Щоб на концерт до вас потрапити, про це було годі й мріяти. А почути вас наживо я давно мріяв. То, якщо можна, заспівайте.

– Що ви таке просите! Зовсім забулися! – верещить полковник Шахов. – Це Ксенія Дмитрівна Пяльцева, найкращий голос імперії і…

– Зачекайте, – каже вона, і полковник замовкає. Ксенія Дмитрівна дивиться на мене. – Добре. Я заспіваю. Зараз.

Вона готується кілька секунд і починає співати. Сім, вона заспівала мені сім пісень, які її уславили. Всі завмерли у дворі кадетського корпусу й слухали її, наче зачаровані. А Ксенія Дмитрівна співала і співала. Коли закінчила, то пролунали просто шалені оплески. А я відчув, що геть безсилий від щастя.

– Ще раз дякую, дуже дякую, Іване Карповичу, – прошепотіла вона і поцілувала мене.

Що далі було, я пам’ятаю погано. Ноги мене не тримали, добре, що Хомутинський дав свою машину, яка й відвезла мене на хутір. Там я впав у ліжко і проспав майже добу. Про події в Сумах стало відомо по всій імперії. Журналісти все розписали від початку до кінця.

– Тепер, Іване Карповичу, вам у Суми краще не їздити, – каже граф, який приїхав до мене в гості. На велосипеді приїхав! Це такий пристрій дивний на двох колесах. Маєвський продав бричку і купив велосипед, дивак.

– Чого це?

– Там усі вас дуже ненавидять.

– За що?

– Бо ж ви виставили всіх дурнями. І начальника корпусу, і поліцмейстера, і дворян, і прикажчика Харитоненкового, всіх найкращих людей міста і сусідніх повітів. Ви б тільки почитали, що про них у газетах писали, про провінційних дурнів, які спочатку не допильнували діаманта, потім дозволили себе обдурити зухвалому шахраю, чухонській морді, ще й грошей за це йому надарували повну валізу. Це ж ганьба і сором на всю імперію. Тепер у газетах пишуть: «Довірливі, наче сумчани»! З Петербурга аж перевірка приїздила, щоб розібрати факти, вказані у статтях, і розібратися, як влада у Сумах могла так бездарно діяти. Досі перевіряльників хмелять. А вас як тільки не лають. Ображені на вас. Що мужик, а розумніший за панів, – зітхає Маєвський. – Хоча ж справді розумніший. Мені, Іване Карповичу, аж соромно, що я так у дурні пошився! Я ж триста рублів тому негіднику Гольмцу віддав!

– Казали ж сто! – дивуюся я.

– Триста! Кредит узяв, тепер за мною з банку бігають, душать.

– Так а хіба гроші не повернули всім, хто Лжегольмцу давав?

– Ні, не повернули. Я ж не міг сказати, що такий дурень, дав триста рублів шахраю за те, щоб злочин його описувати. І головне ж – сам набивався, «візьміть, візьміть», ледь не руки цілував! Бовдур!

– Та не переймайтеся вже так, Климентію Євграфовичу.

– Та як же не перейматися, коли дурень! Ідіот якийсь!

– Давайте краще вип’ємо, – пропоную.

– Давайте, – зітхає він.

Перехилили по чарці, сидимо, думаємо кожний про своє. Нарешті граф каже:

– А ще заздрять вам дуже.

– За що мені заздрити? Нагороду ж за діамант мені не виплатили. Як можна – мужику якомусь нагороду! – кривлюся я. Не так через гроші прикро мені, як через несправедливість.

– Заздрять, бо вам сама Ксенія Дмитрівна Пяльцева співала. Їм, дворянам та багатіям, – за гроші великі, а вам, мужику простому, – задарма. Та ще й поцілувала вас потім. Про таке ніхто і мріяти не міг. Ось чого вже вибачити вам не можуть. Добре, що ви в іншому повіті живете, а то б з’їли вас.

– Оце так дива. Я злочинців спіймав, діамант знайшов, а замість подяки ненавидять мене? – наче дивуюся я, але зовсім не дивно мені. Знаю я, що чекають від мене, щоб сидів на місці й не висовувався. Бо ж мужик. Ніхто.

– Іване Карповичу, а давайте про цю історію напишемо, – каже Маєвський. – Бо ж не історія, а блиск!

– Трохи пізніше, зараз у мене багато роботи в полі, – кажу я, хоч такої вже термінової роботи немає. Тільки дивися, як інші роблять. Але не хочеться мені згадували про історію, у якій знову мені вказали на моє місце, яке залежить не від того, чого я досяг, а лише від того, ким народився.

Ніде правди діти, історія ця мала деяке продовження. Десь за місяць приїздив до мене на хутір особисто Павло Іванович Харитоненко. Приїхав із валізою, яку вручив мені в руки.

– Десять тисяч за те, що знайшли «Зірку Сходу». Як я і обіцяв. Ви чи не раді, Іване Карповичу? – спитали Павло Іванович.

– Та ні, радий. Просто здивований. Не чекав.

– Я – людина слова. Що пообіцяв, те виконаю.

– Але ж у Сумах мене зараз повісити ладні.

– Дурних усюди вистачає, Іване Карповичу. Не звертайте уваги. Вам же хочу подякувати за блискуче розкриття справи, у якій і я б у дурні пошився, якби був тоді в Сумах.

– Дуже ціную вашу подяку, Павле Івановичу.

– Я чув, ви записуєте розповіді про свої пригоди? – питає він, а я головою кручу.

– Граф уже й на сусідні повіти розтеревенив? Я пишу про часи служби в охоронному відділенні й поточних подій не згадую, – заспокоюю його.

– Дарма, Іване Карповичу. Бо історія, що відбулася в Сумах, смішна і має послужити для науки іншим простакам.

– Головна особливість простаків – вони нічого не вчаться.

– Це точно, – він посміхається. – Та проте я вирішив посприяти вашим літературним розвідкам. Зараз.

Павло Іванович виходить із кімнати. У дворі чекають його водій та помічник. Вони заносять великий ящик. Павло Іванович несе менший. Чекає, поки його підлеглі вийдуть.

– Що ж, Іване Карповичу, це мій подарунок вам, уже не як від підприємця, а як від людини, щиро захопленої вашим розумом та вмінням його застосовувати.

– Але що це? – дивуюся я.

– Це друкарська машинка. «Ундервуд», американська. Як мені пояснили, одна з найкращих. І запас паперу для неї. На машинці друкувати значно зручніше, аніж писати від руки. Я сам не знаю, бо не дуже люблю всі ці новинки. Але вважаю, що користатися їх перевагами необхідно.

– Дякую, Павле Івановичу!

– Немає за що. І буду вдячний, якщо ви надішлете щось із надрукованого на цій машинці мені. Думаю, у вас безліч цікавих історій.

– Вважатиму за честь мати такого читача.

– Що ж, тоді ще побачимося. На все добре, – він вклоняється мені, я йому. Уже в дверях Павло Іванович дивиться на мене. – І той, Іване Карповичу, жаба – найстрашніше місцеве чудовисько, вона тут усіх душить заздрощами. То як будуть якісь непорозуміння з місцевою владою – не зволікайте, звертайтеся до мене. Я все ж таки не остання людина в імперії, чим зможу, тим допоможу.

– Дуже вам вдячний, Павле Івановичу, та сподіваюся, що сидітиму тихо і забудуть про мене.

– Не з тих ви людей, Іване Карповичу, хто тихо сидить. Бувайте, – він усміхається і йде.

За хвилину його машина гуркотить і їде від хутора. А за годину друкарська машинка вже стукотить у моєму кабінеті.

– Що це за нечиста сила? – лякається Уляна Гаврилівна.

– Це сила науки та техніки! – кажу. Друкую поки що дуже повільно, але он як по-панськи. Наче письменник який! Білі аркуші мене зачаровують, так само, як і стукіт машинки, що відбиває літери про всі ці чудернацькі події у Сумах. Незла ж історія!

Пригоди з невидимими чудовиськами, або Що вибухнуло на Тунгусці

ула рання весна, сніг ще на полях лежав, але швиденько танув на сонці, шляхи розвезло остаточно, то я сидів на хуторі, наче на острівці. Так уже вийшло, що по останньому морозцю до мене забрів у гості граф Маєвський, худий та замаруджений. Він утік із дому, бо туди внадилися кредитори, що приїздили за будь-якої погоди, адже до обійстя графа вела хороша бруківка, зроблена ще багатим дідом. Узимку Маєвський навмисне нагортав на бруківку побільше снігу і так рятувався, але коли сніг почав сходити, кредитори пішли косяками, і граф не витримав, залишив у будинку слугу, а сам утік до мене в гості. Тут побув два дні, дочекався, поки дорога перетвориться на суцільне багно, і попросив дозволу залишитися, поки не підсохне.

Ну, не в багнюку його ж було виганяти, тож гостювання графа продовжилося. Він цьому був радий надзвичайно, бо вдома жив на пустій картопляній юшці та глевкому хлібі, що випікав слуга, а в мене подавала свої чудові страви Уляна Гаврилівна. Якось після смачного обіду ми сиділи з графом у моєму кабінеті, попивали хороший чорний чай і дивилися на дощ за вікном. Я підкинув дровець у грубку, і в кабінеті стало тепло та затишно. Граф радів дощу,який ще більше розмочить дороги, й тоді довше можна погостювати, не повертатися на старцювання додому.

Граф, який, окрім чаю, смакував іще чарочку солодкої наливочки, зробленої Уляною Гаврилівною, розчервонівся і замрівся. Щось собі думав, а я перечитував останню оповідку. Далі граф мав подрімати, як він завжди любив по обіді, вже й позіхнув кілька разів, почав умощуватися у кріслі, а потім несподівано спитав:

– Іване Карповичу, оце ви розповідаєте мені різні історії, всі вони дуже цікаві, але зрозумілі. Розповідаєте ви, що саме відбулося, хто винен, усі подробиці й деталі. А чи були у вас історії загадкові, де б ви й досі не знали, що ж відбулося і чому?

Я відклав аркуш із черговою оповідкою і замислився.

– Знаєте, графе, була одна така пригода, про яку я і досі зрозуміти не можу, що це було. Аби бачив усе те я сам, то міг би вирішити, що ввижалося мені все, якась маячня. Але те саме, що і я, бачив мій тодішній начальник у Київському охоронному відділенні штабс-капітан Мельников. Та й зникли ми ж справді надовго, нам навіть устигли пам’ятники на цвинтарі встановити.

– Пам’ятники? – здивувався граф. – Ану розкажіть! Що це за історія така?!

– Історія дивна, така історія, що ви, графе, мабуть, і не повірите, як і ніхто не повірить.

– Та розповідайте вже, Іване Карповичу, не тягніть душу! – граф аж підхопився, бо до всіляких вигадок був страшенно охочий. Але розповідати я збирався не про вигадки, а про те, що справді було зі мною в часи служби в охоронному відділенні. І за кожне слово тут я присягаюся, що саме так було, а як не вірите, то спитайте в їх благороді штабс-капітана Мельникова.

Отже, сталася ця історія навесні 1908-го року, вже наприкінці Великого посту. Я б ото і постався, бо ж у Бога вірую і до церкви ходжу, але ж самі поміркуйте – хіба пробігаєш цілий день на самій каші з олією, а то й без олії, коли суворий піст? Не пробігаєш. А бігати доводилося багато. Ми тоді працювали по бундівцях, жидках-соціалістах, а вони, окрім того, що метушливі, як і все їхнє плем’я, так ще й великі конспіратори, ніколи прямо не ходили, все намагалися хитрувати, сліди плутали. І як візьмуться з самого ранку, так до ночі й не присядуть. А у філера робота така, щоб за ними бігати. Ну, і бігав. Бувало, прийду увечері додому, а ноги тремтять, як у жереб’яти малого, що тільки на світ білий народилося і спинається вперше. Тільки очі заплющиш, щоб поспати, а вже ранок – знову бігти треба, отримувати нове завдання. Це ще добре, коли поспати вдається, а то ж, бувало, доводилося і ночами нишпорити. У нас один філер, Петька Бескудніков, так той до того добігався, що в нього у голові потьмарення сталося, відвезли бідолаху до божевільні.

Словом, важкувато було, тут уже не до посту. Біжу собі, то пиріжок куплю з гречкою та лівером, то млинців перехоплю з картоплею і грибами, то кусень ковбаси. Воно ж на ногах увесь час, так апетит просто вовчий. Якось веду я свого субчика, бундівця, коли обережно підходить до мене Абраша Гольдман, з жидів, але наш, агентом працює. Шепоче, що викликає мене Мельников. Терміново. Наче у їх благороді хоч колись по-іншому бувало.

Побіг я. Чи не побіг, а пішов, бо на вулицях не побіжиш, людно, то там натовп, то там. Всі балакають про сина акцизного чиновника Гусятинського. П’ять років хлопчику. Бавився у дворі, а потім зник учора ввечері. Сьогодні вже обід, а хлопця ще й досі не знайшли. Ось і пішли плітки різні. Бо, бач, скоро жидівська Пасха, а кажуть, що для неї потрібна жидам кров християнська, дитяча бажано, щоб їхню мацу замісити. Тільки про це й кричать на вулицях, що жиди дитину викрали і треба їм помститися. Розпалилися люди до того, що й погроми недалеко. На Поділ послали сотню козаків, однак ті й самі на жидів злі, то не дуже захищати будуть. Все ж таки дитя невинне…

Сам я ото не знаю, чи правду на вулицях торочать. З одного боку, жиди все ж таки нехристі, Бог його зна, як там у них все, може, й справді кров’ю дитячою причащаються. А з іншого боку, якби хотіла влада знайти, то генерал-губернатор би наказав і знайшли б. Усі жидівські хати обшукали і знайшли. Але немає нам наказу. А чого так, бозна. Я й не замислююся, бо кожному своє. Нехай начальство думає, а моя справа теляча – виконувати.

– Прибув, ваше благородь! – доповідаю.

Бачу, що штабс-капітан знервований якийсь, вуса крутить, чоло морщить, горілкою від нього тхне.

– Про дитину Гусятинського чув? – питає Мельников.

– Чув, як же не чути.

– І що думаєш?

– Нам думати по чину не можна, – відповідаю, як то нижнім чинам належить.

– Правильно. Але з наказу й подумати можна. То що?

– Та бозна. Кажуть, що жиди викрали. Хвилюються люди. Мабуть, увечері погроми будуть. Принаймні на Подолі жиди вже всі свої крамниці позачиняли. Чекають.

– А про винагороду чув?

– Ні. Яка нагорода?

– Найбагатші жиди міста зібрали десять тисяч рублів тому, хто знайде хлопчика і його викрадачів.

Ого, думаю. Десять тисяч. Оце б мені такі гроші, то я б зажив. Тобто розумію, що все мені не дадуть, але хоча б три тисячі! Купив би земельки, бо ж немолодий уже, можна б і про майбутнє подумати. Про хатку у вишневому садочку, про дружину чорноброву та інші приємності. Солодкі мрії, тільки прокидатися від них гіркувато. Ну, не малий, плакати не буду.

– Десять тисяч – сума приємна. Мабуть, злякалися жиди.

– То не важливо, чи злякалися, чи ні. А ось те важливо, що у тебе, Ваню, нюх собачий. Візьмись за цю справу, – каже штабс-капітан.

– А Бунд як же?

– Та куди до дідька той Бунд подінеться! Вони все одно зараз принишкли, наче руді миші, бо ж погроми ось-ось почнуться. Займися, Ваньку, цією справою. Яка поміч від мене потрібна, то кажи – посприяю. А гроші потім поділимо.

– Слухаюся.

– Ти вже постарайся, Ваньку. Дуже тебе прошу, – дивиться на мене Мельников, наче собака на господаря, коли кістку чекає. Рідко коли Мельников так на мене дивиться. Завжди орлом ширяв. Та на кожного орла своя чорна курка є. Ось і штабс-капітан закохався в акторку одну, яка з нього всі гроші витягнула. І тут би покинути її, хіба в закладі Розочки Шпільман мало чистеньких дівчат? Так ні, він же з паничів, а вони ж іще ті мрійники, навигадують бозна-що, а потім страждають. У борги заліз, тепер вигадує, як би підзаробити, бо на платню надії немає, замала вона для його примх. – Дуже прошу, – повторює Мельников.

– Слухаюсь, – узяв під козирок свого картуза і побіг. У кожного філера повинні бути свої люди, які щось корисне та розкажуть. Візники, рубачі з базару, вуличні торговці, повії. Всі про дитину Гусятинського балакають, але нічого путнього не знають, те саме перемелюють. Що зник, що, мабуть, жиди, щоб кров поцідити для паски своєї. Але щоб конкретніше щось, чи бачив хтось, сліди якісь, свідчення, так анічичирк. Тільки балакають. Але ж і слова можуть людину розпалити. Вже ближче до вечора на вокзалі натовп побив кількох жидів. Ледь поліція розігнала, а то б убили. Казали, що вночі погром ще той буде, люди готуються. Жиди теж, той же Бунд свої бойові дружини має. То буде жарко, і без стрілянини не обійдеться.

Я про це думав, коли сидів у шинку одному на Дорогожичах. Замовив горілки чарку та борщику зі сметанкою підкріпитися. Випив чарочку, крекнув від задоволення і сьорбаю борщик, коли чую, як поруч мужик якийсь розповідає про дива. Начебто в лісі за Святошинськими дачами вогні якісь бачив минулої ночі й шум якийсь дивний чув. Але ніхто і слухати його не хоче, всі про дитину Гусятинського балакають, про майбутній погром і жидів-кровопивць.

А я ото звернув увагу. Бо це ж не щодня вогні в небі літають. А коли одночасно два дива трапляється, то перевірити треба, чи не пов’язані вони якось. Підсів я до дядька, ну розпитувати. Він і каже, що вчора продав віз дров, випив добряче. А коли їхав додому, то заснув. Конячка дорогу знала, везла потроху, а потім понесла.

– Вона в мене спокійна, а то форкає, наче вовка побачила! Я прокинувся, бачу – а над головою вогні! Летять кудись у ліс, і сопе щось, наче бик, коли на телицю лізе! Потім гупнуло аж земля здригнулася! Отакої!

– Та звідки ти знаєш, що здригнулася, коли ти на возі був? – сумніваюся. – До того ж п’яний.

– Я-то п’яний. А кінь-то ні! Але і його захитало! А в мене кінь справний, не який-небудь там задохлик! – гарячкує дядько.

– Так а що то летіло? – розпитую я про своє.

– Не знаю. Темне щось, дебеле і наче з ліхтариками. Ото висить наді мною і аж як тисне! Мене такий страх пробрав, що я не озираючись гнав до самого дому. Гілками з мене картуза збило, то навіть вертатися за ним не став! А картуз новий, на Різдво жінка подарувала! Досі його згадую. Чарочку мені наллєш? Жінка, холера, всі гроші забрала, коли дізналася, що картуза загубив, – бідкається мужик.

Пригостив його чаркою і замислився. Хоча що там думати, коли мужик – п’яниця, і щось ввижалося йому. Колись он їх благородь три дні пили не висмикуючись із хористками, а потім їм слон почав ввижатися, та не просто слон, а такий, що генеральським голосом розмовляв та наказував покинути пити, інакше погрожував розчавити лапищею своє величезною. А слон же істота дебела, з ним не жартуй. То їх благородь ледь грець не схопив, довелося водою холодною відливати, щоб до тями повернути. Спиртуози – вони і не таке навіяти можуть.

Кажу оце собі й не вірю. Щось засіло у серці скабкою, не дає спокою, так і вимагає – перевір, перевір! Потім згадую, що на базарі один рубач казав, що наче бачив учора в небі зірку. З села їхав, де купив трьох кабанчиків. Вже темно було, коли побачив її – велику і при землі. Незвичайна вона якась, величезна, з ліхтариками. Рубач тепер казав, що то знак був, що жиди дитину вкрали. А оце зараз зметикував я, що рубач той теж біля Святошинських дач їхав!

А оце вже цікаво. Вийшов я з шинку, зупинив візника і поїхав до лісу за тими дачами. На місці розплатився і пішов нишпорити. Оце аби хто побачив, то подумав би, що напився Іван Підіпригора і вештається лісом, ніби причинний. А я наче хорт – відчув, відчув слід! Ото нехай і кажуть, що філеру головне ноги, а я скажу, що філеру головне – чуйка! Без чуйки ніякі ноги не допоможуть. Бо ось клієнт твій забіг у будинок, а з нього два виходи. До чорного бігти чи біля парадного чекати? Відчути треба того, кого переслідуєш, тоді нікуди він не подінеться. Ось і тут я відчув, що взяв слід. Бігав, бігав, усю пику об гілля обдер, коли вибіг на галявину.

А посеред неї диво якесь. Наче залізне, виблискує у променях сонця, стоїть на ніжках, як самовар, тільки ж велике таке одоробло, може, як трамвай у довжину, приплюснуто, наче дзиґа чи ото миски полив’яні одна на одну догори дриґом покладені. І ні вікон у ньому, ні дверей. Що ж це ще таке? Постояв я в кущах, потім вийшов, підійшов. Як є диво, нічого подібного в житті не бачив. Присів, бачу, під махиною цією вся трава випалена. Ну точно, ніби самовар велетенський, тільки хто ж із нього чай п’є? Коли бачу, а в траві, поруч, кораблик лежить. Яким діти бавляться. Тут як вдарило мене! Бо ж дитина Гусятинського, коли йшла у двір гуляти, то мати їй кораблика дала. Ось так!

Ох як серце в мене закалатало! Ледь не вистрибнуло. Я до кораблика підскочив, схопив, роздивляюся його, коли в самоварі тому щось як заторохтить. Палка вилізла якась, а з неї промінь, тоненький такий, червоний, світити почав. Забігав по землі, а потім на мене перейшов. І так піднімається. Відчуття – наче гадюка по тобі повзе. Так і хотілося стрибнути вбік і тікати. Але ж знаю я, що людина – істота дурна, завжди їй хочеться не те, що треба. То не стрибав, а став і стою, наче кам’яний. Навіть дихати припинив. Ані руш. А промінь ото знай по мені бігає, наче вивчає. Потім на лобі зупинився. З хвилину ото там промінь стояв, відчував я його тепло. Мені вже паморочитися почало без повітря. Коли чую, поруч шелестить щось. Мабуть, і промінь почув, зліз із мене, убік пішов. Дивлюся, а то їжак на галявину вибіг. Носом крутить, вивчає, чи немає чого поїсти. Тут на нього промінь. А їжак же істота нерозумна, не зауважив променя, далі побіг. До самовара цього. І тут промінь, наче ото батіг, як вигнеться та вдарить! І їжак від удару, що перестиглий огірок, розлетівся на друзки! Був їжак і немає їжака! Ось так!

Промінь ще понишпорив трохи, а потім згас. Я ще постояв, а потім хамелю-хамелю, позадкував і геть від того самовара до лісу. Спитаєте, як здогадався, що небезпечний промінь і кам’яніти під ним треба? Та кажу ж – чуйка! Без чуйки філеру – як муляру без рук. Сказало серце стояти, я й стояв, тим тільки і врятувався.

Вибіг з лісу, почимчикував до міста. Коли наганяє мене візник. Місцевим виявився. Плигнув я до нього, їдемо. Питає мене про погром, чи буде.

– Тобі яка різниця? – дивуюся я.

– Та як же! Як буде, так я до міста поїду! Жиди – багаті, може, щось і собі у них прихоплю.

– Кулю хіба що. Думаєш, жиди просто так віддадуть майно? Відбиватися будуть.

– Та все одно цікаво, – каже візник.

– Слухай, а ти ж тут часто їздиш, біля лісу?

– Та щодня.

– А чи вогнів у небі не бачив останнім часом?

– Вогнів не було, але вчора двох таких дивних пасажирів віз, що борони Боже.

– І чим дивні?

– Та всім! По-перше, іноземці, бо балакають наче по-нашому, але не так якось.

– Акцент інший?

– Що?

– Акцент. Та Бог з ним, де тобі це знати. Що ще?

– Двоє їх, пики такі, наче сокирою вирубані. Носаті, щокаті. Кінь, як їх побачив, так аж на задні ноги присів. А в мене ж кінь сміливий. Так, Гнідко? Сміливий! І вовків бачив, і ведмедя колись на ярмарку не злякався! А то іржати почав, тремтить весь, наче я не двох пасажирів беру, а тічку вовків. А потім ті двоє як сіли, ледь візок мій не розвалили, отакі важкі виявилися! Наче залізні!

– Мо’ в них багаж який був?

– Багаж був. Ящик такий плетений, але зовсім легкий. Принаймні вони його легко піднімали. Я хотів допомогти, так не допустили. І все туди чимось порскали, у ящик той, наче дікалоном якимось.

– І куди їхали?

– Та до Святошинських дач. Довіз їх, вони пішли попід лісом, а я додому. Тут я в селі живу, неподалік. А оце сьогодні зранку їхав, а вони до міста йшли. З тим самим ящиком. Підвіз їх. Платять вони добре.

– То кажеш, що іноземці?

– Ага.

– А може, жиди?

– Ні, точно не жиди. Мабуть, німці – балакають якось різко. Залізом віддає. Оце їду до міста їх забирати. Домовилися, що о сьомій.

– Їх?

– Ага. І завдаток дали, щоб точно приїхав. Їм ходити якось важко.

– Важко?

– Ну. Скриплять вони, як ото пружина стара.

Замислився я. Оці двоє іноземців із ящиком, вогні в небі, залізна бандура в лісі і кораблик дитячий. Наче й далеке все одне від одного, але ж якось пов’язане! Чую, що так! Вже у Київ в’їхали, коли зрозумів я! Що ті двоє, вони ж дитину і вкрали! Запхали у ящик і відвезли у ліс до тієї бандури! Ну точно ж!

Я попросив візника їхати до контори, зупинив раніше, щоб не видавати себе, і попросив зачекати. А сам стрілою до Мельникова.

– Пане штабс-капітане, може, і буде діло! Тільки дайте мені двох агентів досвідчених! Зі зброєю!

Мельников тільки спитав, чи справді я слід узяв, але побачив очі мої пломінні і відповіді чекати не став. Дав двох агентів, Федьку Кравчукова та Митрофана Скоробагатька – не останніх хлопців у нашій дільниці. Я візника того відпустив, а ми з агентами за ним. На нашому візнику, конторському. Він свою справу добре знав і вів непомітно. Ось той екіпаж зупинився на Контрактовій – чекає когось. А ми збоку. З годину сиділи, я вже хвилюватися почав, чи не помилився. Коли бачу – йдуть! Двоє, височенні, у чорних плащах аж до землі, у чорних капелюхах, хитаються якось дивно, не по-людськи, наче на ходулях чи що, і ящик тягнуть. Люди перед ними розступаються, коні харапудяться. А вони ж і справді страхолюдні якісь!

Сіли до екіпажу, поїхали, а ми за ними. Поки до Святошинських дач добралися, сутеніти почало. Екіпаж зупинився, вийшли вони і пішли попід лісом. Я з агентами за ними, а нашому візнику наказав у місто повертатися по підмогу до штабс-капітана Мельникова. Щоб іще людей прислав не менше десятка. Бо чую, що знадобиться нам вона.

Йдемо ми за тими обережно. А я все не збагну, чому вони дивно так ходять, якось не по-людськи. Чи на ноги хворі? Так що, обидва зразу? І що ж у них у ящику? Невже ще дитину вкрали? Там такий ящик, що й не одна поміститься.

Бозна, крадемося за ними. Під ноги дивимося, щоб гілка якась не хруснула. Агенти досвідчені, тихо йдуть, наче кінь по ріллі. Ось уже і дійшли до галявини тієї. Шепочу хлопцям, щоб червоного промінця стереглися.

Он підходять двоє з ящиком до тої залізної почвари, а з неї промінь червоний. Знайшов прибульців, посвітив. Щось дзенькнуло, і одразу ожила та клуня, засвистіла, ніби паровоз, парою все вкрилося довкола. Тільки якась дивна ця пара – світиться, переливається перламутровим відливом. Потім вогні на тій залізяці кольорові загорілися, ніби святкова ілюмінація до іменин государевих. Косую оком – дивлюся, зблідли хлопці, хрестяться дрібним хрестом, так і дивись – побіжать звідси світ за очі. І мені якось меркотно стало, та знаку не даю. Потім ця довбня залізна прожектори ввімкнула – нишпорять землею промені сліпучо-білого світла, ніби шукають чогось. Нас, чи що? Тільки спробуй знайди, всі ж люди досвідчені, наче за наказом втиснулися у землю, лежимо ані пари з вуст.

Коли чуємо, заскрипіла та залізяка, ніби старі ворота. Я голову обережно підняв, дивлюся, а там двері відчинилися і драбина така вилізла дебела. Навіть не драбина, а сходи цілі. Ними ті двоє у чорних плащах пішли всередину. З ящиком. Потім сходи всередину заїхали, і двері зачинилися. Далі світло згасло. Тиша, темрява. Лежимо.

– Ваню, що це було? – шепоче Митрофан.

– А бозна, – кажу. – Мабуть, се германський цепелін, тільки залізний. Іч, куди гирод ^[1] добрався. Аж до Києва.

– Германський! – дивуються ледь не хором колеги. – Шпигуни, чи що?

– Не знаю.

– Так треба їх затримати! – рветься Федька Кравчуков, он уже і револьвер у руці.

– Лежати! – шиплю йому і за руку хапаю. – Лежати!

– Чому? – дратується він.

– Дивися! – пояснюю. Беру в руку землі грудку і кидаю у бік самовара. Наче тиша, темрява, нікого і немає, а вмить червоний промінь запалюється і знаходить ту грудку, світить на неї. Я кидаю іншу грудку, промінь миттєво знаходить і її, здригається, наче батіг, і грудка розлітається на порохню від удару.

Чую, як Федька охкає. І червоний промінь уже летить до нас. Лежимо на землі, наче мертві. Не дихаємо. Відчуваю, як промінь проходить мною, потім зникає. Але лежимо довго і тихо. Потім потроху починаємо дихати. Потім піднімаємо голови. Мовчимо. Федька ховає револьвер, Митрофан киває, що відходимо. Дуже обережно – і гілка не трісне, і листок не впаде, – віддаляємося від того зловісного самовара.

Вже на добрячій відстані падаємо на землю і починаємо важко дихати, наче бігли кудись, висолопивши язики.

– Що це за промінь? – питає Федька.

– Не знаю, нічого не знаю, але дитина Гусятинського в тому самоварі.

– Звідки знаєш? – питає Скоробагатько.

– Вдень, коли я самовар знайшов у лісі, бачив біля нього іграшку дитячу, кораблик. Така у малого була, сам Гусятинський зробив. Про це в газетах писали.

– Навіщо німцям дитина якогось писаря з акцизного відомства? – дивується Скоробагатько.

– А може, то і не німці! – сумніваюся я.

– А хто?

– А бозна-хто.

Сидимо, мовчимо.

– Різне бачив, а такого – ні, – нарешті промовляє Митрофан. А він же досвідчений філер, двадцять років уже на службі.

– Нечиста сила, може? – перелякано питає Федька – Свят, свят, свят!

– Нечиста сила сіркою б тхнула – авторитетно заявляє Митрофан.

Ще сидимо, приголомшені побаченим. Коли чуємо голоси якісь. Підхоплюємося.

– Що це воно? – дивується Федька, бо хто це уночі в лісі бігатиме.

– Оточуй! Брати живим! – чую я голос їх благороді. І аж по чолу себе гупаю! Бо ж послали ми за допомогою, а потім від хвилювань забули про це! А тепер їх благородь на самовар піде і загине від тих червоних променів!

– Стійте! Стійте! – заволав і побіг на голоси. Хлопці за мною. Та тільки пізно, штабс-капітан уже з десятком солдатів на галявину вискочили і до самовара кинулися. Їх благородь людина розумна, міг би подумати про небезпеку, он же, наче панцирник той самовар. Але дуже вже грошики отримати хотів. А жадібність – вона хоч кому очі затуляє. То й кинулися, не подумавши куди. Тут той промінь з’явився і на солдат одразу. Ото натрапить, здригнеться, і розлітається солдат на друзки. Потім наступний. Кількох розмолотив, інші гвинтівки покидали – і тікати. Тільки їх благородь залишилися, бо їм честь не дозволяє тікати, вони вже від япошок на війні достатньо побігали. То Мельников від променів ухиляється і з револьвера по самовару стріляє. Той аж затремтів весь, пішов із нього дим, почав він злітати. Важке ж таке, здавалося б, і з місця не рушить, а ото як попре знизу дим із вогнем, – і піднявся він угору.

– Іменем государя імператора, стій! – кричить їх благородь. Далі від променів стрибає і стріляти не забуває. А самовар усе вище.

– Ваша благородь, тікайте! – кричу я, теж уже на галявину вискочив. Мельников на мене подивився, а тут із самовара як випаде темне щось. Схоже на сітку рибальську. Прямо на штабс-капітана. З ніг збила, сплутала їх благородь і нагору потягла, наче рибу.

– Рятуй їх благородь! – кричить Митрофан. Усі втрьох ми кинулися. Але Скоробагатько перечепився об шматок солдата, що на землі валявся. То добігли лише я та Федька. А їх благородь у сітці вже високо борсається. Я стрибнув, ледь схопився руками за ту сітку. А Федька вже у мене на ногах повис. І ото як полетимо вгору, до самовара. Встиг я ще подивитися на нічний ліс, що під нами нісся. А потім затягнуло нас усередину і пирснуло якимось димом, що вмить мені запаморочилося, і знепритомнів я.

Коли очуняв трохи, дивлюся, що лежу бозна-де. У ящику, чи що. Тільки не звичайному, а скляному. У панів у таких ящиках риб тримають. Не тих, що на їжу, а гарненьких, для звеселяння очей. Зветься такий ящик акваріумом, коштує багато грошей. І ось у такому акваріумі я, замість риби. Нехай би лише я, але ж поруч і Федька! Що там Федька! Он і їх благородь! Голі! О Господи, і ми теж голі! Ну ото наче в лазні! Навіть немає чим сором прикрити! Я аж злякався, що оце в такому непартикулярному вигляді перед начальством буду. Добре, що непритомні їх благородь лежать, а то не знаю, що й робити. Давай оглядатися, щоб хоч якусь ганчірку знайти та прикритися. А немає нічого! Порожній акваріум. Потім ще придивився, а з акваріума видно якесь приміщення. Таке, що ніколи не бачив. Світло слабке, щось миготить.

– Де я? – шепочуть їх благородь. Прокинулися.

– Ваню? – дивляться здивовано на мій голий вигляд.

– Роздягли нас, ваша благородь! Вже вибачайте, – доповідаю. Мельников на себе подивився і аж зашарівся. Не звик перед підлеглими голяка давати.

Скоро і Федька отямився. Згадали ми ті події в лісі. Так виходило, що ті двоє викрали нас і заперли до самовара. В акваріум. Бачимо, що в самоварі ще декілька їх. І всі заповнені. В одному діти малі. Аж шестеро. Скоріше за все, серед них і дитина Гусятинського. Принаймні за віком є схожа. А в інших так таке сидить, що й сказати важко. Якісь такі дивні істоти, потвори скоріше, одні слизькі, наче ото холодець поганий, інші в панцирах, наче черепаха, ще такі, на раків схожі, тільки розміром з віз, або он зміюки величезні. Страшно і дивитися!

– Чуєш, Вань, а ми летимо, – кажуть їх благородь.

– Летимо?

– Підлога тремтить. Я от двічі на аероплані літав, то схоже було, – киває Мельников.

Я і сам прислухаюся до ніг. А воно таки тремтить. Так ми летіли бозна-скільки, бо ж годинників не було, щоб час подивитися. Нам у акваріум запускали щось таке огидне. Не одразу й зрозуміли, що його їсти треба. Це Федька здогадався, перший скуштував ту гидоту. Кривився, бо ж несмачне, але їв, бо ж голодні. Потім і ми з їх благороддю доєдналися. Важче було з тим, щоб до вітру ходити. У акваріумі посудина час від часу з’являлася. Але от виявилося, що Мельников, як людина культурна, не міг при інших. Ото і сяде вже, у самого аж очі вирячені, бо ж давно до вітру не ходив, а ми поруч – і не може. Хоч його вже аж роздуло всього.

– Ваша благородь, ми відвернемося, очі заплющимо, вуха затнемо, наче і немає нас. Насправді ж немає. Давайте вже, – турбуюся я про їх благородь.

– Ви-то очі заплющите, а вони! – киває їх благородь у залу. А там же ті двоє, які нас викрали. Дивні, ще дивніші, аніж ті, що в акваріумах. Плащі чорні зняли, і виявилося, що вони насправді з заліза. Не тільки з заліза, а ще з інших матеріалів. Ото наче ляльки величезні. Майже залізні люди. Можуть ходити, можуть на колесах їздити. Тільки голова у них не в голові. У грудях у цих ляльок акваріуми невеличкі, і в них дебелі шматки слизу плавають. І ото так виходить, що слиз той усім і керує. – Як таке бути може, Ваню? – питає їх благородь. – Слиз же!

А я не знаю, що й відповісти. Таки слиз. Холодець якийсь. Його б хріном намацюлити та з’їсти під горілку, а воно ось так.

– І навіщо ми їм? – дивується їх благородь.

– Та хіба не зрозуміло? – дивуюся вже я, хоча при начальстві якщо і дивуватися, то тільки керівній мудрості та завбачливості або сміливості. – Мабуть, на ярмарок якийсь нас везуть чи до цирку.

– Якого цирку?

– Ну, ось подивіться. Он інші акваріуми, і там різні тварі сидять. Це як ото ловці, що тварин ловлять. Коли я служив у Туркестані, так якось ловили ми тигру для Бухарського еміра. Добре нам заплатив той емір, гладкий такий дядько, з бородою, і шаблю завжди з собою носить. То оце і нас разом з іншими так само спіймали, – я розповідаю, їх благородь дивляться на мене, наче хтось на нові ворота. Щось собі розумують.

– Що! – волають несподівано. – Мене, російського офіцера, на ярмарок! До цирку, наче тварину якусь! Не бувати такому! – кидаються до стінки акваріума цього, і давай лупцювати кулаками. Та тільки ж стінка, хоч і скляна, а міцна, кулаки відлітають, наче від каменю. Побилися їх благородь і сіли. Летимо далі.

Бозна-скільки часу минуло, коли зчинився галас. Отой слиз у залізі, я їх Слимаками назвав, чомусь почав страшенно нервувати. Потім трясти нас почало, потім бити, як ото на кораблі у шторм. Я якось із Криму до Одеси ходив, то знаю, що це таке. Трясе нас, кидає, наче груші на вітрі, потім удар, задимилося все, Слимаки кричати припинили, завмерли у своїх залізних оболонках, наче неживі. Якийсь скрегіт почувся, відчинилися двері, й усередину цього самовара зайшли двоє. Ото не знаю, як їх і описати. Такі страшні і незвичайні. Але ж у філера пам’ять мусить бути пречудова, щоб раз побачив і навіки запам’ятав. То досі перед очима стоять.

Значить, за тілобудовою схожі вони були на людей. Тобто на двох ногах стоять і дві руки мають. Тільки і ноги не такі, й руки. Та й самі височенні, десь півтора сажні, виблискують, наче зі срібла зроблені. Так як же зроблені! Жодної клепки! Наче ото зі срібла цілком і вилиті! Тільки ж срібло – метал важкий, а ці ходять легко, як хижаки на полюванні. Тільки не те мене вразило, що все їх тіло наче у рицарських латах, як ото у музеях показують. А вразила їх голова. Бо така вона, що борони Боже! Ото як узяти рака, мавпу та черепаху, перемішати їх, а потім збільшити, ото буде голова тих чудовиськ!

– Матір Божа! – шепоче Федька, коли їх побачив. Їх благородь тільки очима кліпають, а я «Отче наш» читати почав, бо ж зрозумів, що смерть наша прийшла. У такому чудернацькому вигляді, але ж безсумнівна смерть.

Оці нові чудовиська, я їх Срібними назвав, підійшли до Слимаків. Ті в залізних оболонках схилилися і пищать з переляку. Один зі Срібних повиймав Слимаків з оболонок, кинув у мішок. Потім до акваріумів пішли. Перший відчинили. Там якісь істоти волохаті. Хотіли розбігтися, а у Срібних із рук шаблюки великі вилізли й порізали істот, наче капусту для діжки.

– От херня! – хрипко вилаялися їх благородь. А я ото подумав, що зараз десь уже страсний тиждень і ото мені страсті тепер будуть.

Срібні, між тим, далі пішли. Акваріум відкриють і дивляться. Якщо хтось бігти намагається – вбивають. Якщо ні, то зачиняють.

– Ваша благородь, ви спокійно, бігти не намагайтеся, – кажу Мельникову, а в самого голос тремтить. Та всі ми тремтимо, наче осикові листки на осінньому вітрі. Ви б тих Срібних побачили – і самі б тремтіли, це вже неодмінно.

Підійшли вони до нас, відчинили акваріум, дивляться. А морди в них такі вже богопротивні, що якби не страшно, так блював би. Он Федька, бідолашний, знепритомнів, упав. Од погляду їх важкого. А я тримаюся. Зуби зчепив, пальці хрестом зробив, подумки «Отче наш» читаю і дивлюся тим чудовиськам прямо в їх богопротивні пики. А воно ж таке страховисько, що й пикою не назвеш. Помийниця якась із іклами. Очі маленькі, наче у свині, каламутні якісь і жорстокі, як ото у п’яного вбивці. Вирячилося, дивиться, а біля пащі в нього щось таке рухається, наче ото попихачі, щоб їжу запихати. І смердить від цієї тварини гірше, аніж від оселедця гнилого.

Витримали ми з їх благороддю погляд. Зачинили Срібні акваріум і пішли від нас. Потім, мабуть, дим якийсь пустили, бо стало в голові паморочитися. Попадали ми, бо ноги нас не тримали, м’які зробилися, наче з пуху зроблені. Тут знову Срібні прийшли, витягли Федьку і з’їли. Ага, з’їли. Я оце так спокійно кажу, бо й тоді спокійно дивився. Наче ото уві сні. Дістали Федьку, порізали шаблюками своїми, які десь у руках ховали, потім м’ясо його жерли, далі хребет вирізали разом із головою й почали ним струшувати, наче п’яниця пляшкою.

Далі за нас узялися. Ото якби і нас їли, то ми б спротиву не чинили, бо ж не те що пальцем, повікою сіпнути не могли. Наче паралізовані. Тільки дивилися. Срібні нас витягли, щось мугикали над нами, потім чимось кольнули, і заплющилися в мені очі. Наче заснув. Що далі було – не пам’ятаю. І скільки було – теж.

А прокинувся від того, що падаю. Таке й раніше бувало. Особливо коли ото горілочки вип’єш звечора, то наче птаха у небі ширяєш. Але ж людину Бог не для польоту створив, то ото ширяєш, ширяєш, а потім падати починаєш. Стрімко і страшно. Від того страху і прокидаєшся. Спітнілий у ліжку. Але тут навпаки вийшло. Я прокинувся, а падаю. Вітер мене обдуває, аж дихати важко.

– Лайно! – несподівано кричить десь поруч їх благородь. Ну й здивувався я! Бо ото дуже вже нечасто їх благородь мені уві сні ввижався. Голі дівчата – то бувало, а їх благородь – ні. Мабуть, до неприємностей. – Ваню! – верещить наче різаний.

Заплющив я очі, потім знову розплющив. Сподівався, що прокинуся у власному ліжку з важкою головою. Тільки куди там! Розплющую я очі і бачу, що справді падаю, а їх благородь поруч. Летять. Ми летимо. Точніше, падаємо. Звідки – не знаю, а куди – так на землю. Он вона наближається, наче швидкий потяг на Петербург.

– Ваню! – знову кричить їх благородь. – Що робити?

Наче я знаю? Тобто я філер із досвідом, різне бачив, у яких тільки бувальцях не бував, але щоб ото з неба падати, так не падав.

– Ваню! – верещить Мельников.

– Ваша благородь! – кричу і я.

– Гинемо, Ваню?

– Гинемо!

Крутить їх благородь головою. А ми все летимо і летимо. Земля все ближче та ближче.

– Вибач мене, Ваню, за все! – волає їх благородь. Волати треба, бо у вухах лопотить, ледь чутно.

– І ви мене вибачте, ваша благородь! – кричу я.

– Ех, не хочеться помирати! Скільки справ не зроблених!

– Оце зрадіють бунтівники прокляті!

– Це ті Срібні все!

– Вони, потвори!

– Ех!

– Ох!

– Йоп! – як заволав їх благородь і кудись угору полетів. Точніше, не він угору, а я вниз. Дивлюся, що за спиною у їх благороді наче крила виросли і його тримають. Відчуваю, що в мене за спиною наплічник якийсь. Та й узагалі я одягнений, а не голий, як було. Тільки хотів подивитися, що там у наплічнику, як і мене смикнуло. Наче хтось за комір схопив. Ремені у тіло вп’ялися, і почало мене тягнути догори. Спочатку нічого не зрозумів, потім дивлюся, що вже не так швидко падаю, а над головою такі самі крила, як у їх благороді.

– Ваню! – ось і вони поруч літають.

– Ваша благородь!

– Врятувалися! – кричить Мельников.

– Давайте на землю станемо, – прошу я. Бо ж знаю, що не кажи «гоп!», поки не перескочиш.

– Живі будемо – не помремо! – вже радіють дивовижному порятунку їх благородь. – Ваню!

Майже не падаємо, а потроху так спускаємося, і земля на нас не біжить, а поволі так наближається, наче губернаторська жінка на святковому балу. Я то, звісно, на таких балах не бував, але чув від знайомих швейцарів у всіх деталях.

– Летимо, Ваню! – не може заспокоїтися їх благородь. Летить поруч, ще ближче, а потім крила його в мої врізаються. Лопотять, переплітаються вони, наче бадилля огіркове. І вмить уже не летимо ми, а знову падаємо! – Ваню! – волає їх благородь, і вже йому не весело. Я щось там у мотузках копирсаюся, хочу роз’єднати крила, тільки куди там! Падаємо! У Туркестані один солдат із нашого полку послизнувся в горах і впав у провалля. На друзки розбився. Так то у прірву, а ми з неба падаємо! Дві плями тільки і залишиться! Ох, ваша благородь, ваша благородь!

Але ще з армії я привчений, що боротися треба до останнього. Як помреш, руки самі складуться, а до того – борися. Дивлюся я вниз і бачу, що там ліси. Дерева зелені. І серед тих дерев щось там виблискує. Озеро!

– Вода, ваша благородь! – кричу. Бо бачу, що ми прямісінько в те озеро падаємо.

– Вода? – не розуміє Мельников.

– Струнко! – волаю я йому, і він, як справжній служака, хоч дивується, а витягується у фрунт. Я теж. У такому вигляді і врізаємося у воду. Ох і удар, наче тисяча двірників лопатами своїми по сраці пригостила. Розрізаю воду, на глибину йду, коли смикає мене щось. То крила наші, до яких ми прив’язані, у воді гальмують і зупиняють нас. Глибоко ми, аж у вухах тисне, починаю випливати, але яке там плисти, коли мотузки з крил сповили мене, наче немовля у люльці. Тут уже дихати треба, а як дихати, коли я під водою? Кручуся у мотузках, наче муха в окропі, вирватися не можу. Мабуть би там і загинув, коли щось як різоне мене. Дивлюся, а то їх благородь! Без мотузок і з ножакою в руці! Мене звільнив і штовхнув до поверхні. Давай ми гребти. Груди вже аж розриває, у голові паморочиться, але не можна рота відкривати.

Коли нарешті випірнули. Як давай повітря хапати, наче то амброзія яка. Амброзія – це такий райський харч, яким раніше героїв усяких годували. Я в лубках про нього читав, що смакота неймовірна, ну наче майонез. А майонез – це сметана така хранцюзька, смачна, зараза, та ситна.

Ото плаваємо і дихаємо, дихаємо, дихаємо, наче перед смертю.

– Живі! Ваню! Живі! – кричить нарешті їх благородь. Аж у губи розцілував. Кричить, сміється, потім на мене дивиться.

– Ваню, ти чого?

А я чого? Я-то теж радів, коли дивлюся, наче колода якась до їх благороді зі спини підпливає. Ну, колода і колода, чорна якась, то й що? Але ж колода та якось занадто швидко плаває. І на колоді тій два равлики сидять, на очі схожі. На хижі такі очі.

– Ваню, та що з тобою? – кричить Мельников.

А я у нього ніж беру з руки. Колода все ближче.

– Ваню? – нічого не розуміє їх благородь. Я його відштовхую і бачу, як колода вже поруч і пащу відкрила, таку величезну, що туди не те що людина, а і корова влізе. Ото в ту пащу я й пірнув різко. Аж по саму горлянку. Воно давай мене щелепами стискати, та тільки ж для цього розгін потрібен, щоб аж клацнули, а тут який розгін, коли я всю пащу зайняв, а ще ножем у горлянку б’ю. Ох забилася істота, ковтати хотіла, потім хоча б виплюнути, а я все її ножем ізсередини чикрижу. Коли щелепи ослабли, виліз я з чудовиська і до поверхні поплив. Випірнув.

– Ваню! – знову їх благородь кричить. – Ваню! Де чудовисько?

– Та вбив я його, здається, – кажу я, коли відхекався трохи.

– Ваню, та це ж крокодил був! Принаймні схожий! Страшний звір, вони у Африці живуть, і у воді їх перемогти неможливо! – розійшлися їх благородь, плавають навколо мене, кричать. – А ти зміг! Ти герой, Ваню! Самого крокодила вбив! Крокодила! То ж справжнє чудовисько!

– Ага, важка звірюка, – погоджуюся. – Попливли до берега. Не місце людині у воді.

Тільки ми плисти, а тут як почало з берегів у воду шубовстати. Таких самих чудовиськ до біса. Не десятки навіть, а сотні. І всі до нас пливуть. З берегів, а ми ото в озері, наче в оточенні.

– Ваню? – вже тихенько каже їх благородь.

– Моліться, ваша благородь, – кажу йому. Бо й ще з одним важко було б, а їх сотні. Розірвуть нас на шматки. Як ото колись хлопців наших у Туркестані натовп розірвав. І залишків не знайшли.

– Ваню, дай ніж. Сам собі край покладу, щоб від крокодила поганого смерть не приймати, – шепотить їх благородь і руками розводить у воді, щоб на поверхні триматися.

– Ні, ваша благородь, то гріх, себе вбивати. Моліться краще.

Ото борсаємося потроху в воді і дивимося, як з усіх боків пливуть до нас ті чорні чудовиська. Тільки оченята стирчать та ніс із води. Швидко йдуть, наче есмінці які. Багато їх. Сотні. Все менше коло хижих очей, все ближче пащі ті.

– Погана смерть, – шепоче їх благородь.

– Яку Господь послав, за таку і подякуємо.

Чесно думав, що смерть прийшла, бо ж сотні чудовиськ кровожерливих і хижих. Ось уже до нас їм зовсім трохи залишилося, вишикувалися вони навколо цілим військом і дивляться. Наче чекають, хто ж перший кинеться на нас. Чогось вагаються, коли он розступаються чудовиська, і пливе до нас потвора. Якщо інші розміром із сосну п’ятдесятирічну, то це одоробло – наче дуб віковий. Не велике, а страшенно велике. Пащу тільки відкрив трохи, а туди вже ми з їх благороддю не схиляючись увійти можемо. Ще відкрив – туди ледь не екіпаж цілий із кіньми в’їхати може. А як зовсім відкрив, то аж сутеніти навколо почало. Ото всі поплічники того чудовиська завмерли, а воно хвостищем своїм вдарило і попливло на нас, щоб злизати, наче корова сіль.

– Ну, Ваню, бувай, – тихенько так каже їх благородь, і голос у нього тремтить.

Я й відповісти не встиг, бо як засвистить щось у повітрі. Аж вуха позакладало! А потім вибухне! І як полетять із того величезного чудовиська шматки у всі боки! Наче ото воно бомбу проковтнуло.

І щось наче над нами промайнуло. І засвистіло по-дивному. Щось страшне, бо дрібніші чудовиська, замість того, щоб на нас кидатися, як почали тікати! Аж скипіло озеро від їхнього переляку, за хвилину куди тільки й ділися ті дровиняки зубаті, які ледь нас не з’їли! Тільки залишилися скривавлені шматки величезного чудовиська, що потроху тонули у воді.

– Що це було, Ваню? – питає їх благородь.

– До берега! – кричу йому я. І поплив. Бо що б це не було, а шанс це нам на порятунок.

– Там же крокодили! – кричить мені їх благородь.

– Там земля! – відповів йому я і загріб, як міг.

За кілька хвилин до берега допливли. Їх благородь мене випередили, бо вміли плавати якось інакше, а не так, як мужики у нас в селі. Вискочив Мельников на берег, там ті чудовиська. Але як побачили нас, так тікати почали, наче вівці від вовків. Хоча ж і на землі могли нас вполювати. Бо он завдовжки метрів у п’ять-шість, товсті, наче бочки, на довгих лапах, пащі такі, що перекусять хоч кого. Але тікали.

– Дивні якісь крокодили, – каже їх благородь. – В Африці інші. Від людей так не бігають. Навпаки, нападають!

– Вони не від нас бігають.

– А від кого? – дивується Мельников.

– Ходімо!

Пішли від озера до лісу. Дивного якогось лісу, я такого не бачив, ані під Києвом, ані в Туркестані. Дерева височенні, обплетене все мотузками якимись, наче ото бур’ян березка, тільки величезний. Рослини незнайомі, птахи теж. Спека, волога, що аж дихати важко. Одразу спітніли.

– І де це ми? – дивується їх благородь. Та хто ж знає?

– А де ви ніж узяли? – питаю і показую ніж, яким мене їх благородь урятував, а потім я його.

– У чоботі був. Ти в себе подивися, – каже їх благородь. Ага, я ж у чоботях! Плисти ще в них було незручно. Якогось дивного фасону чоботи, нічого схожого не бачив. Лізу дивитися в чоботи, а там така кишеня зроблена, і в ній ніж. А в іншому чоботі – револьвер. Тільки води ж набрався, набої, мабуть, мокрі стали.

– Звідки у нас зброя? – дивуюся, бо ж сиділи в акваріумі голі та босі.

– Та дав, мабуть, хтось, – анітрохи не журиться їх благородь.

– Для чого?

– Не знаю. Може, щоб не пропали в лісі. Бачиш он, які тут чудовиська, – їх благородь і собі револьвер дістав, бавиться з ним, наче дитина.

Але мені така турбота підозріла. Турбуються для чогось. Іду, оглядаюся. Але ліс навколо, зеленою стіною. Так затуляє, що сонця не видно. Деремося крізь хащі, роздивляюся я одяг наш. Який теж невідомо звідки взявся. Блакитний такий матеріал, міцний, мене он чудовисько зубами м’яло, лише в кількох місцях штани продірявило.

– Що, Ваню? – дивується їх благородь, бо я несподівано став, наче стовп кам’яний. – Що таке?

А я про сонце згадав, якого з хащ не видно. То ми йшли, було воно попереду, а зараз наче у потилицю пече. Трохи ж зовсім часу пройшло, як таке може бути? Невже ввижається? Я на найближче дерево стрибнув, почав дертися.

– Ваню, та що з тобою? – аж дратується трохи їх благородь і дивиться знизу, куди ото я поліз. Я й сам дивуюся, але не тому, що на дерево поліз, а з того, що бачу. Щипаю себе, аж боляче, але не прокидаюся. Бачу, що бачу.

– Ванько, та що таке? – вже гнівається їх благородь.

– Лізьте сюди! – шепочу я.

– На дерево? Та я офіцер!

– Швидше! – сичу я, і Мельников таки дереться деревом. Залізає до мене, дивиться уважно.

– Ну, що?

– Оце що наді мною? – тицяю я пальцем у небо. Мельников дивиться, куди я вказую, мружиться. Потім на мене дивиться.

– Ваню, ти що, з дуба впав?

– Ні, але скажіть, от що то?

– Ваню, то сонце! Чи ти зовсім здурів від цих пригод! Чого ти посміхаєшся?

– Сонце? – питаю я загадково. – А ото тоді що? – киваю їх благороді за спину.

– Що? – він дивиться на мене.

– У вас, за спиною, що?

Мельников недовірливо посміхається, але таки озирається.

– Йоп! – тільки і вигукує. Бо ж за Мельниковим сонце. Теж сонце, таке саме, як і над нами. Ну, нехай не таке, нехай трохи більше і не таке червоне, але вже друге сонце!

Вирячилися їх благородь і дивляться з одного сонця на інше. Отак і сидимо на дереві кілька хвилин, поки штабс-капітан отямлюється.

– Ваню, два сонця!

– Так і я про що!

– Як це, Ваню?

– Не знаю. Це ж ви в університетах училися, книжки читали. Якось так.

– Ваню, два сонця! – веде своє Мельников, якого я ще ніколи не бачив таким здивованим.

– Ага, два, – киваю.

– Такого не може бути!

– Але і нас двоє! Тверезі, не божевільні. Як же не може бути, коли бачимо? – питаю я. Власним очам вірю, вони мене ніколи не підводили. Якщо бачу, то так воно і є. Два сонця.

– В мене, звісно, з астрономії трійка була, але точно пам’ятаю, що сонце одне! – не дуже впевнено каже Мельников.

– Так точно, одне, з цим ніхто і сперечатися не буде! Як є одне!

– А тут два? – розводить руками їх благородь.

– Два, – киваю я, і ми замислюємося.

Згадую я все, щовідбувалося. З самого початку. Дитину Гусятинського, самовар той, що літав, отих Слимаків у залізних фігурах, потім дні в акваріумі, напад Срібних, як вони Федьку вбили, а потім ми падаємо, озеро, чудовиська, дивовижний порятунок і ось два сонця. Хай Бог милує, дива які!

Нічого я не розумію, стою на гілці дерева, очима кліпаю, коли чую, що крекнули їх благородь. Дивлюся на них, а вони очі вирячили, пальцем кудись мені за спину вказують. Аж побіліли. Я так обережно повертаюся, а сам револьвер намацав і про ніж не забув. Думав, може, чудовисько яке. Тільки гірше вийшло, бо ще одне сонце на небі, третє вже.

Спересердя аж сплюнув. Третє! Наче другого замало! Три сонця! Та що це за маячня така? Знущання, чи що?

– Ваню, третє? – питає Мельников. Я перерахував уголос. Одне в нього за спиною, одне над нами, ще одне позаду мене. Три. Третє.

– Як це, Ваню?

А що я скажу, коли і в самого аж голова болить від запитань? Аж скривився я, коли стрілянина почулася. От чесне слово, звук тих пострілів видався мені кращим за передзвін лаврський! Їх благороді теж. Так зраділи, що аж обніматися кинулися!

– Постріли!

– Постріли!

– Гвинтівки!

– І револьвер!

– Побігли!

Майже злетіли ми з дерева і побігли на постріли. Навіть не замислювалися, що це там за війна і чи не варто нам сховатися та перечекати. Ото після трьох сонць так більше вже нічого не боялися. Біжимо лісом, коли чуємо, що стрілянина вщухати почала.

– Швидше, Ваню! – кричить мені Мельников. Я і так розумію, що швидше. Головне не запізнитися! Бо де стрілянина, там і стрільці. Люди. А значить, можна їх розпитати, і все вони пояснять.

Біжимо, коли вискочили з лісу на галявину. А там справді люди, стоять колом, балакають про щось.

– Люди! – заволав Мельников, і до них. А люди ті на нас стволи наставили. Багатенько так. І не тільки стволи. Бо озброєні були різноманітно. Та й самі люди дивні. – Стій! – кричать мені їх благородь. Сам он зупинився, руки підняв, наче здається. Ну, і я так само. Стоїмо, а люди до нас наближаються. Яких там тільки немає. Один чорний, немов вугіллям вимазаний, та ще голий майже, тільки у спідниці з трави. Інший у пір’ї, немов виваляли його, худий, засмаглий. Ще один в армійському однострої, а колір шкіри теж наче у вугіллі валявся, тільки відмитий трохи. Ну, й інші дивнуваті. Підійшли до нас із їх благороддю, зброю не опускають, дивляться.

– Доброго дня, – каже Мельников, посміхається радісно. Йому один із озброєних, мабуть офіцер, у червоному такому однострої, щось каже. Не по-нашому. Я нічого не зрозумів, а їх благородь як давай цвірінькати. Завели розмову. Балакали кілька хвилин, потім той, у червоній формі, махнув рукою, мовляв, усе, опускайте зброю. Хтось опустив, а хтось і ні. Тоді їх благородь до них звернулися. Теж не по-нашому. Щось іще побалакали, тоді вже всі зброю опустили. Один хлопець у шкіряних штанях і шапці такій великій дістав цигарки, пригостив, закурили всі, окрім того негра у однострої. Він сигару мав, це як цигарка, тільки товста і без паперу, з самого тютюну скручена. Стоїмо, смалимо.

– Де ми? – питаю тихенько у їх благороді.

– А бозна. Ніхто не знає.

– А як вони тут опинилися?

– Та так само, як і ми. Викрали їх, а потім тут викинули. Прокинулися, коли падали.

– Навіщо ми тут?

– Ніхто не знає.

– А чому сонця три?

– Теж.

– А хто вони?

– О, та тут дуже різні люди, Ваню, такий набір, що в житті й не зустрінеш! – невідомо з чого радіє їх благородь.

– Та бачу я. А розкажіть, хто є хто?

– Ну, дивися. Оце у червоному – офіцер британської королівської армії Рідлі Скотт.

– Ну й прізвище!

– То в нас воно дивно звучить, а в них найзвичайнісіньке, як Петренко у вас у Малоросії. Ага, ото біля нього теж в однострої – П’єр Алімадже – зуав, тобто солдат французьких колоніальних військ. Ото в пір’ї весь – ватажок індіанців з Аризони, це штат такий в Америці. Отой чорний і в спідниці – зулуський воїн.

– Який?

– Зулуський. Це такі дикуни, з Африки.

– То ми в Африці? Ви ж казали, що ті чудовиська…

– Крокодили.

– Ага, крокодили, з Африки?

– Ні, кажуть, що це не Африка. Рослини інші і тварини. Так, он отой білявий – це бур.

– Це з ними англійці воювали? – згадую я, про це колись жваво балакали.

– Так, вони. Потім он ще самурай із Японії і ковбой з Америки.

– Хто-хто?

– Самурай – це наче дворянин японський, а ковбой – це як ото козак, тільки в Америці.

– І як ото могли япошки ті нас перемогти, коли в них он шаблі? – дивуюся я, позираючи на самурая.

– То не шабля, Ваню, а меч. І сучасна зброя у них теж є, – каже Мельников і помітно сумнішає. Не люблять їх благородь про війну згадувати. Такого надивилися там, що досі вистачає.

– А ото хто, останній? – киваю на худенького чоловічка в піджаку, схожого на наших жидків із Подолу, чорнявого та кучерявого.

– Це сицилієць.

– Хто?

– Народ такий. Вони в Італії, наче чечени в нас, войовничі горяни, схильні до бандитизму.

– Нічого собі компанія, – кажу. – А чому вони всі у своєму одязі, тоді як ми у цьому блакитненькому?

– Не знаю. Зараз спитаю.

Мельников звертається до англійського офіцера, потім ще балакає з чорним французом.

– Виходить так, що їх безпосередньо з місць служби викрали. Срібні. А нас же спочатку Слимаки, а потім уже Срібні, Може, через це. До речі, матеріал цей ковбой упізнав. Каже, що зветься він «джинсом» і в ньому шахтарі працюють. Треба щось інше знайти, ми ж служиві люди, – хвилюється їх благородь.

Бачу, що хлопці починають за щось сперечатися. Люди гарячкуваті, одразу за зброю хапаються.

– Про що це вони? – питаю у їх благороді.

– Та вирішують, що робити.

– І які пропозиції?

– Англієць пропонує піти до річки, яка протікає тут поруч, там зробити пліт і сплавлятися до океану. Річка велика, мусять бути якісь міста на ній. Нам би тільки до цивілізації дістатися.

– А чому інші проти?

– Бур просто англійців не любить, зуав теж. Зулусів англійці взагалі знищували.

Мельников тихенько пояснює, що ото відбувається, потім втручається у розмову. Сперечаються довго. Нарешті вирішують, що хто хоче – йде до річки, а хто хоче – залишається тут. Залишається лише бур, такий білявий міцний парубок із великими долонями робочої людини. Але з того, як тримає гвинтівку, видно, що і до зброї звик.

Йдемо до лісу, я востаннє дивлюся на ті кляті три сонця, думаю, що недобре це. Як казав батюшка з нашого села – що занадто, то не здраво. Господь Бог знав, скільки чого потрібно, і сонце одне зробив недарма. А тут три. Взагалі-то, міра – то від Господа, а людина схильна зайвим грішити. Це хоч візьми їжу або випивку, чи роботу. Все в міру треба, але слабка людина…

За тими благочестивими думками пройшов я хвилину десь, коли позаду почулися постріли. Всі зупинилися. Швидкі постріли, а потім крик, страшний крик людини, що помирає. Мабуть, того бура, бо він же там сам залишився. Першим з місця зривається ковбой. За ним і інші. Біжимо через хащі, ось уже на галявині. Бачимо страшне. Мертвого бура. Не просто мертвого. А розпанаханого, наче свиня у різні. І нікого навколо. Але в когось же він стріляв! П’ять пострілів!

І вправний же хлопчина був, такий би не схибив. Тим більше, що галявина, тут зненацька не нападеш.

Ми всі озираємося навколо, зброю наставили, але нікого немає. Наче той бур сам на шматки розлетівся. Коли як закричить хтось. Це індіанець, той що в пір’ї. Він, на відміну від інших, не навколо роздивлявся, а біля трупа присів. Щось порився у рваному м’ясі й заголосив своєю мовою. Його всі обступили, щось питають, а він тремтить весь і щось балакає, наче божевільний.

Я теж убитого подивився. Голови немає. Не тільки голови, але й хребта усього. Ото знаєте, як оселедець в трактирах розбирають, щоб на стіл подати. Голову з хребтом прибирають. І тут те саме.

– Що, Ваню, хижак якийсь? – питає їх благородь.

– Та який хижак, коли м’ясо ціле, а хребет із головою забраний? – дивуюся я.

– Тоді що?

– Та бозна. Тільки згадайте, що Федю покійного ось так точно розібрали. А що цей, у пір’ї, каже? – киваю на індіанця. Мельников підійшов, спитав. Слухає і головою крутить.

– Маячня, якась, Ваню. Щось там про вбивць із небес, які збирають черепи і від яких не врятуватися. Каже, що вони час від часу з’являються і вбивають найкращих воїнів. То індіанці їх бояться, і коли трапляється перше вбивство – тікають якомога далі.

– То і нам треба тікати! – кажу я.

– Ваню, ну ти що, я ж російський офіцер! Як це я тікати буду? – аж обурюється Мельников. Хочу йому нагадати про Порт-Артур, але стримуюся. Між тим хлопці знову починають балакати. Так розумію, сперечаються, що ж далі. Вирішують таки йти до ріки.

Повертаємося до лісу, там знаходимо якусь натоптану, мабуть тваринами, стежку. Йдемо нею. Зброю не ховаємо, насторожі постійно. Десь за годину зупиняємося перепочити біля невеличкого джерельця. Зуав починає курити товсту сигару. Їх у чорнявого більше, ніж набоїв.

– Диви, що робить! Дикун і є дикун! – дивуються їх благородь і вказують на індіанця. Той одяг свій скинув і почав ногами топтатися в калюжі біля джерельця. Як ото діти роблять, коли хочуть кашу-малашу зробити. Розколотив багно, а потім давай ним мазатися. Щільно, наче то лікувальні грязі біля Бердянська, де я одного разу був. – Оце такі істоти підтверджують, що людина походить від мавпи, – зітхає Мельников.

Я тільки головою кручу. Бо чув уже цю маячню, яку в Англії вигадали. Наче люди від мавп походять. Ну, добре, бувають вірмени чи каспійські татари такі волохаті, що наче мавпа, вони, може, і походять. Але щоб усіх людей до того зводити, так то дурниці.

Між тим індіанець весь у багні вивалявся, рудий зробився за кольором тутешньої глини. Зуав докурив, далі пішли. Навколо чагарники, птахів багато, співають усі, виглядають дивно і людей майже не бояться, хоч у нас же зброя. Це погано, що не бояться. Значить, не бачили раніше.

– Ох і спека! – скаржиться їх благородь.

– Ага, сонця ж три, ото і печуть.

Ось вийшли ми до річки невеличкої. Усі заходилися пити з неї воду, а я – ні. І не через те, що у нас в селі дядько жив, який колись із Глухова їхав, заблукав, водички попив з невідомого джерельця, і вуха в нього виросли, наче у віслюка. То таке. А от у Туркестані колись попили хлопці води з арику, так потім усі з холерою і лягли. Хто вижив, а хто і ні. То краще не пити бозна-що.

Сам не п’ю і їх благородь притримав. Ото стоїмо, поки інші напилися. Дивимося на річку. Наче й невелика, але пливти небезпечно, коли згадати отих крукодилів, чи як їх там. Тупцюємо на місці, ніхто перший у воду зайти не наважується. Коли відчуваю я, що хтось на мене дивиться. Для філера дуже важливо чужі погляди відчувати. І ось потилицю мені аж пропалює хтось поглядом. А кому пропалювати, коли он всі хлопці, восьмеро, на березі стоять? Чи голова бура прикотилася на мене подивитися?

Роблю крок у воду, наче пливти зібрався.

– Ваню? – дивується їх благородь. Я повертаюся, наче до нього, а сам дивлюся на берег. Окрім хлопців, нікого там. Але ж дивився хтось, дивився! – Ваню, що з тобою? – помітив Мельников мою схвильованість. Відповісти я не встиг, бо закричав японець. Меч свій вихопив і вдарив. Наче у повітря, тільки меч ударився, немов на броню наштовхнувся, аж іскру вибив! І на мить, на одну лише мить, у повітрі дещо помітне стало. І те помітне я одразу впізнав! Срібний! Це був Срібний!

Японець ще встиг вдарити раз, а потім нанизало його на величезну шаблюку, що взялася з повітря. І тут же постріли. І кулі, що у повітрі наштрикалися на щось невидиме та відлітали з іскрами. І в місці удару ставало видно сріблястий панцир. Такий міцний, що кулі його не брали. А тут зуав дістав динамітну шашку! І підпалив від сигари, яку, шибайголова, навіть не виплюнув, коли оце почалося. Зуав кинувся з шашкою до чудовиська, але наштовхнувся на невидимий удар і відлетів убік. Ми стріляємо в повітря і відходимо, бо чудовисько наближається до нас. Коли бачу, як індіанець підхоплює шашку, що випала з рук зуава, і кидається вперед. Чекаю удару, але його немає, індіанець біжить, потім бере вбік, а потім стрибає. Наче в повітря, але зависає у ньому, наче почепився за щось, і тут чується рев, страшний такий рев, наче десять тигрів одразу! Індіанець робить рух рукою, штрикає шашкою в повітря і відстрибує геть. Так виходить, що падає у річку. Ми бачимо шашку, яка залишилася в повітрі й крутиться на місці, рикання, а потім вибух. І на землю починають падати сріблясті шматки чудовиська. Так, це був Срібний! Він якось міг так робити, що ми його не бачили! А він бачив! Він убивав! Онде валяється мертвий японець! А ось мертвий Срібний. Всі підбігли, дивляться на його шматки. Он видно подряпини від меча японця, а он маленькі вирви від потрапляння куль. А ми ж стріляли впритул! Он та шабля, яка ріже людину, наче гарячий ніж масло. А в іншій руці ще щось, схоже на невеличку гарматку.

– Диви яке! – захоплюється Мельников, роздивляється залишки чудовиська. Хапаю його за руку.

– Тікати треба!

– Ти що, куди тікати? Ми ж перемогли! От зараз би фотоапарат, щоб карточку зробити, а то не повірять же, на кого я полював! – Мельников аж ногу на залишки чудовиська ставить.

– Не ви, а на вас! – дратуюся я. – Ходімо!

– Ваню, припини! Я твій начальник! – ображається Мельников.

– Ваша благородь, Срібний же не сам був, товариші його зараз прийдуть! – шепочу йому. Бачу, як інші хлопці роздивляються шматки чудовиська. – Тікаймо!

– Я – офіцер, я не можу тікати! – ображаються їх благородь.

– Тоді відступаємо! Вони повернуться!

– Ну й нехай! Висадимо їх у повітря! Он у зуава, мабуть, іще шашки є! – Мельников біжить до зуава, який лежить на березі в дивній позі. – Чорт! – їх благородь присідають, починають трусити негра у формі французької армії. Але дарма, живі так не лежать. Он і кров з рота. Мабуть, дуже сильний удар отримав від чудовиська. – Мертвий, – розводить руками Мельников. Я присідаю поруч із зуавом. Нишпорю кишенями. – Ваню, ти що робиш? – обурюється їх благородь.

– Курити схотів, – знаходжу жерстяну коробку з сигарами.

– Ваню, не можна… – починає, було, Мельников, коли індіанець, що виліз вже з води і теж дивився на залишки Срібного, кричить. Ухиляється від невидимого удару, наступний відбиває своєю сокиркою. Хлопці починають стріляти, кулі, як і раніше, відлітають від чогось невидимого. Від Срібного. Кількох Срібних. Бо один зайшов зі спини індіанця і вдарив. Шабля, що через кров стала видимою, пройшла через тіло, і бідолашний дикун засіпався, наче червак на гачку. Сицилієць стрибнув на власника шаблі, почав стріляти, мабуть, цілив у голову, але його було відкинуто, легко і далеко, наче муху. Усі, хто залишився, почали відступати. Срібні нас більше не чіпали. Ми сховалися у лісі. За кілька хвилин повернулися на берег. Залишків Срібного не було. З японця, зуава та індіанця були вирізані хребти та голови. Сицилієць сидів у воді і весь тремтів.

– Вони ж могли вбити його, – кажу Мельникову. – І всіх нас. Але не вбили.

– Ми чинили спротив! – гордо відповідає він, хоч сам переляканий.

– Їм плювати на наш спротив! – дратуюся я.

– Тоді чому сицилієць живий?

– Вони не хочуть поспішати.

– Що? – їх благородь здивовано подивися на мене.

– Вони хочуть отримати побільше задоволення. Полювати на нас повільно, вбивати порціями.

– Про що ти говориш?

– Я бачив таке. У Туркестані. Коли шановне панство полювало на тигра. Вони теж не поспішали, бо ж тигрів там зовсім мало. То старанно гнали звірину, хотіли нагулятися перед тим, як убити.

– Я не тигр – я російський офіцер! Мене не можна ганяти! – гнівно каже штабс-капітан.

– Вони не питають.

Ковбой звертається до Мельникова і перериває нашу розмову.

– Що він каже? – питаю.

– Каже, що треба розділитися.

Мельников щось відповідає ковбою, мабуть, заперечує. – Ваню, не можна розділятися, разом ми сила!

– Ваша благородь, разом ми череда! А чередою плентаються тільки на бійню. Рятуються ж поодинці. Треба розділитися. Тоді в нас, може, і буде шанс врятуватися.

– Ваню, ти мені не вказуй, що робити!

– Так точно, ваша благородь! – відповідаю. Хлопці радяться далі.

– Ну, що ж, вирішили таки розходитися, – каже Мельников, коли обговорення завершується. – По двоє. Зулус піде з сицилійцем, ковбой з англійцем, а я з тобою. Але це ми не просто розбігаємося, це маневр!

– Так точно! – киваю.

Першими йдуть англієць із ковбоєм, потім сицилієць із зулусом. А далі вже ми з Мельниковим Ховаємося у лісі, проходимо зовсім трохи, коли я зупиняюся. Дивлюся на їх благородь. Він дивується.

– Що, Ваню?

– Роздягайтеся, – кажу і сам знімаю спочатку той піджак блакитненький, а потім і штани.

– Ваню, ти чого? – їх благородь на мене вирячилися, наче сільська баба на авто.

– Треба так, роздягайтеся, – сам уже й штани зняв. Он поруч калюжа з водою, підійшов до неї, почав ногами топтатися.

– Ваню, ти той, ти заспокойся. Не бійся. Ми врятуємося, врятуємося, – Мельников дивиться на мене, наче на хворого, говорить спокійно, немов дитині казку розповідає.

– Ваша благородь, я спокійний, а от ви, якщо хочете вижити, робіть те саме, що і я, – набираю повні жмені багна з калюжі і на себе. Як ото жінки пиріжки яйцями сирими змащують, так я себе багном.

– Ваню, припини, – Мельников дивиться на мене з огидою.

– Ні, ваша благородь. Не припиню. І ви робіть те саме.

– Навіщо?

– А щоб Срібні нас не побачили.

– Від цього багна ми невидимі станемо?

– Так точно. Згадайте індіанця. Чому він до Срібного підібрався і шашку встромив за комірець? Тому що у багні був, весь забрьоханий. То й підійшов непоміченим. Мабуть, навчилися від цих Срібних ховатися.

– А чого ж його потім вбили?

– Бо у воду впав, змилося багно, і знову видимий він став! – сам усе натираюся. Старанно, щоб ані шпаринки на тілі не залишилося. Дивиться на мене їх благородь.

– Ну добре. Оце натрешся, і що далі?

– Далі? Чекати на Срібних. Вони ж за нами йдуть, наче мисливець за дичиною. Пропустити їх треба, за спиною в них опинитися, потім шукати, на чому вони сюди прибули.

– А на чому?

– Ну не пішки ж! Може, ото такий самовар, який ми в лісі біля Святошинських дач бачили. Щось має бути, – я вже ноги натер, тепер тулуб натираю.

– Ваню, я ж офіцер, – нерішуче каже Мельников. – Мені в багно не можна.

– Ваша благородь, по-перше, ніхто про це не дізнається. А по-друге, спитайте себе, чи жити хочете.

Замислилися їх благородь. Не звикли вони до землі.

– Будь ласка, спину мені намажте, – прошу його. Він давай мені спину мацюлити. Обличчя собі я сам.

– Ну ти, Ваню, страшний який! – кривляться їх благородь.

– З мене води не пити, то нехай, – посміхаюся. – А ви що?

Мельников у сумнівах, кривиться, за вуса себе кусає. Потім плюнув.

– А, все одно тебе мазав, руки забруднив! – починає роздягатися. Допомагаю йому намазатися.

– Значить так, ваша благородь. Зараз лягаємо у траву і лежимо, чекаємо. Мовчки, тихенько, не рухатися, що б не відбувалося. Чекаємо, поки Срібні пройдуть.

– А як зрозуміти, що пройшли вони?

– За тишею. Коли Срібні наближаються, тиша настає. Птахи співати припиняють, завмирає усе. То значить – ідуть. А коли підуть, то знову птахи почнуть співати.

Ото й залягли ми. Десь із годину пролежали, коли постріли почули. З двох револьверів. Виходить, Срібні на англійця з ковбоєм напали. Потім крики. І тиша. Далі лежимо. Ще десь із годину. Я аж трохи засинати почав. Живіт болить, обережно горілиць перевернувся. Лежу в траві. Комахи навколо літають, радо б мене вкусили, тільки багно висохло, узявся я наче скоринкою, спробуй прокуси. Лежу, про три сонця думаю, коли розумію, що замовкли птахи. І тиша така гнітюча настала. Навіть дихати припинив, очі заплющив, лежу. Відчуваю якийсь вітерець легкий поруч. Лежу. Хвилина, дві, три, п’ять, аж поки перша птаха заспівала. За нею й інші. Дивлюся на Мельникова, він аж зблід весь. Киваю, що йти треба.

– Може, полежимо ще для надійності? – шепоче штабс-капітан.

– Ні, ваша благородь. Вони скоро зрозуміють, що ми далі не пішли. Повернуться нас шукати. Ходімо.

– Куди?

– В кубло їхнє, кудись же вони голови з хребтами відносять. Десь воно неподалік. Ото нам туди.

– А далі що?

– А далі подивимося. Ходімо!

– Ваню, куди йти?

– Поки на дерево.

Деруся. І зовсім не для того, щоб на три сонця дивитися. Лізти доводиться довго – дерево високе, і навколо не нижчі. Аж ось на самому вершечку стає видно краєвид. У три боки ліси, ліси, ліси, а в четвертий – пагорби. Скоріше, скелі, бо майже без лісу та рослин. Мабуть, нам туди.

– Три сонця! – дивується їх благородь, що теж видерся. – . Ну такого ж бути не може! Земля ж обертається навколо одного-єдиного сонця!

Тут уже я з подивом на нього дивлюся.

– Хто обертається? – перепитую про всяк випадок.

– Земля, планета наша, – верзуть їх благородь якусь маячню.

– Як обертається? Та всім же відомо, що земля стоїть на трьох китах, а ті на трьох слонах, а вже слони на черепасі, що плаває у прадавньому океані! Як вона може обертатися? До того ж, саме сонце небом бігає, то воно і обертається! – кажу, а їх благородь вирячилися, наче в мене на чолі якась хула на государя написана.

– Ваню, ти що, зовсім темний?

– Та це ви абищо кажете! – обурююся я. (Тут треба зауважити, що от справді не вірив тоді, що Земля навколо сонця, а не навпаки. Зараз уже знаю, бо граф книги дав почитати, з грифом Міністерства народної просвіти, де про це розповідається. Тобто не єресь).

– Ану не смій з начальством так розмовляти! – кричить Мельников. Перепрошую. – Це у школі вчать, що земля – планета, що обертається навколо сонця. Науковий факт! А ти – кити, слони!

– Я картинку бачив. Три кити, вони на трьох слонах, а ті на величезній черепасі.

– Ваню, то маячня. Мене слухай!

– Слухаюся. Тільки коли сонця три, то навколо якого обертатися?

– Ну, Ваню, я ж не астроном якийсь. Не знаю.

– Нехай. Ходімо, ваша благородь. Нам туди, до пагорбів.

– А там що?

– Подивимося.

Злізли ми з дерева і пішли. Час від часу я знову на дерева дерся, щоб перевірити, чи у правильному напрямку йдемо. Бо ж у лісі орієнтуватися важко, особливо коли аж три сонця на небі. Чули далекі постріли. То, мабуть, Срібні знайшли сицилійця та зулуса. Чотири постріли. Тепер наша черга. Поспішаємо. Десь за годину вже були біля скель. Круті схили, на які годі й мріяти залізти. Йдемо уздовж, шукаємо, де б піднятися. Коли чую ґелґотіння птахів. Зупиняюся. У Туркестані чув таке. Коли птахи в горах зліталися на стерво.

– Тут треба лізти, – кажу.

– Тут, так тут, – несподівано легко погоджуються їх благородь. Вони напружені і тихі. Розуміють, що часу в нас небагато і краще вже лізти, аніж навкруги ходити. – Он щілина наче непогана.

Він лізе першим. У нього скручений з піджака наплічник, у якому зброя. У мене інший, у якому багно. Воно нам ще знадобиться. Лізти важко. Каміння ріже пальці, але знаємо, що іншого виходу немає.

– Не озирайтеся, ваша благородь, – кажу Мельникову. Я в горах лазив, то знаю, що тільки вперед треба дивитися.

Важко, з пораненнями, але нарешті видерлися. Далі серед каміння прокралися на майданчик, заповнений огидними птахами, які жадібно щось жерли і ґелґотіли.

– Диви, Ваню! – шепоче їх благородь. Бачу. Птахи обдирають хребти та голови вбитих хлопців, прибиті до високих паль. Вже майже підчистили. – А онде і самовар той.

Справді, подалі від прірви стоїть на майданчику вже знайомий нам самовар, слимаківський, а поруч іще один, схожий, – мабуть, Срібних.

– О, те, що нам треба, – кажу, а їх благородь кидається до тих самоварів. У кожній руці по револьверу. Стрибаю за ним, хапаю за ноги, валю.

– Ти що, Ваню! – ображається Мельников.

– Тихо! – шепочу я.

Птахи лякаються нашого борсання, починають кричати, зчиняють справжній ґвалт. А потім стихають, наче за командою. І ми лежимо, наче мертві. Краєм ока бачу червоний промінь, який біжить землею. На нас не зупиняється. Лежу, не дихаю. Їх благородь теж. За кілька хвилин повземо геть, до прірви, біля урвища ховаємося у щілині.

– Звідки ти знав, що воно там є? – питає їх благородь.

– Просто берігся. Дайте бляшанку з сигарами.

– Ти що, покурити вирішив?

– Давайте. І ніж.

Їх благородь дають, що я просив. Починаю різати сигари якомога дрібніше, ледь не на порохню.

– Ти що робиш?

– Допомагайте. Тільки дрібно-дрібно.

Більше їх благородь не питає, працює. Ото збоку на нас подивитеся, так цікава картина виходить! Офіцер охранки з філером сидять голі в щілині, всі у багнюці і ножами кришать тютюн! Божевільні, хіба щось інше подумаєш? Але нам рятуватися потрібно, а не дивитися, як збоку виглядаємо.

– Досить? – питають їх благородь.

– Ще, – кажу.

Всі сигари, які у бляшанці залишилися, порізали. Потім я розповів про свій план. Ризикований, звісно, але вибирати не було з чого. То наляпали один на одного свіже багно і почали крастися. Спочатку до паль, де черепи з хребтами висіли. Витягнули одну. Важка, міцна, загострена. Далі пішли до самоварів. Повільно, повільно. Птахи на нас уваги вже не звертали. Все, що могли, з’їли, мабуть, чекали нової порції. Біля самоварів я їх благородь підсадив, щоб вони обережненько на гору залізли. Потім тютюну передав. Перехрестилися. Я з палею внизу залишився. Кинув камінь у птахів. Вони знову давай ґелґотати. Принишк я. Коли зашипіло щось, і двері у самоварі Срібних відчинилися. Це я так кажу – двері, насправді на двері анітрохи не схоже. Та й не самовар ніякий. Але ж якось треба називати, коли слів для цих див немає. То двері. У самоварі.

І з дверима наче сходи такі відкрилися. І ото по тих сходах спускається щось. Це я так здогадуюся, бо ж не видно нічого. Їх благородь теж здогадується, але йому здогадуватися треба краще. Он Мельников узяв і потрусив тютюном над сходами. Якесь рикання почулося, промінчик червоний побіг, їх благородь завмер марудою. Зупинився промінчик. На мені! Невже здогадався! Я аж злякався, коли як почало щось на сходах чхати. Пробрав тютюн! Міцний же! Побачив я, як земля прогинається біля сходів. То чудовисько зійшло, мабуть, щулиться ото, чхає, не може зрозуміти, що ж відбувається.

І тут уже моя черга. Як крутону я палею, та з розгону як вдарю! Кудись туди, де мусить нога Срібного бути. Паля важка, паля міцна, з розгону паля, то не відскочила, як меч японський, а щільно так прилягла, аж наче хруснуло щось. Ой, тут як зареве чудовисько! А я йому ще тютюну, кудись туди, де пика його огидна має бути. А їх благородь уже зістрибнули й ну лайном пташиним кидатися у чудовисько. Ось вже і видно Срібного! Крутиться, зброєю махає, але ж нічого не бачить, бо очі йому затьмарило, а ще чхає, потвора! А я ще палею. По іншій нозі. А їх благородь каменюкою в голову, наче якийсь бунтівник у 1905-му. Воно реве, крутиться, нічого не бачить, почало стріляти. Отою гарматкою невеликою, яка у Срібних на правій руці. Нам непереливки довелося. Добре, що ще тютюну підсипали, потім я палею по правій руці вдарив, яка стріляла. А їх благородь каменюку схопив. Велику таку, розміром з кавун херсонський. Як тільки її підняв! Я розігнався, палею в груди чудовиська вдарив і завалив істоту. Впало воно, а вистрелити в мене не може, бо і не бачить, і рука перебита. А он на іншу їх благородь ту каменюку кинув. Хруснуло щось, заверещало чудовисько. А ми палю удвох схопили і в голову гостряком з розгону. Отут воно кричати припинило, ще посіпалося трохи і здохло.

Як тільки здохло, зробилося видимим. З металу все, кажу ж, без жодної клепки, бозна, як і робиться. Дивом ми його вбили, аж самі повірити не можемо. Коли чуємо – завило щось у лісах. Мабуть, зрозуміли Срібні, що сталося.

– Ваню? – дивиться на мене їх благородь.

– Хапайте револьвери і стріляйте.

– Так не беруть же їх револьвери!

– Револьвери не беруть. А ось це візьме, – беру оту гарматку, яка в руці у чудовиська була. Важка, але курок он є, то якось уже вистрелю. – Ви жилет одягніть, – стягнув із убитого срібного отой захист його. Звісно, великуватий для їх благороді, бо ж чудовиська дебелі.

– Важкий, зараза! Я в ньому і не встою! – каже Мельников.

– А ви лягайте! Вам головне стріляти та у панцирі цьому ховатися.

Штабс-капітан вляглися, я їх панциром прикрив, а зверху ще каміння наклав, зробив наче бліндаж. Після цього заліг за самоваром. Дивлюся на ту гарматку. Нічого подібного не бачив, хоч у військах служив, і там нові кулемети були та інша зброя. Знайшов щось на приціл схоже. Для мене незручний, бо не можу до нього дотягнутися, коли палець на гачку. Але подивитися у нього цікаво. Бачить далеко. Онде, всі ліси – як на долоні. Роздивляюся. Чекаємо. Птахи, що ото мовчки сиділи, відлітати почали подалі. Відчувають, мабуть, що скоро тут спекотно стане. Частина полетіла, а частина зупинилася. Завмерли, наче кам’яні. Ага, то поруч уже Срібні.

Я у приціл подивився і побачив їх! Троє! Чітко бачу! Наближаються, розлючені! Та як наближаються! Летять, гади, наче аероплани на летовищі! Тільки швидко! І гарматки випустили, видно, що чикатися не будуть, одразу стрілятимуть. Ну, і я не чикався, не чекав, поки їх благородь стріляти почне, а сам прицілився та як вдарю! Ох воно і віддача, точно що гарматка, мене аж відкинуло! Підхоплююся, хапаю гарматку.

– Влучив, Ваню, влучив! – кричать їх благородь і стріляють із револьверів. Я припадаю до вічка прицілу, яке схоже [на] підзорну трубу. А Срібних немає! Їх мусить бути двоє, а їх немає!

Вони б могли вбити нас, але відволіклися на стрілянину Мельникова. Постріл – і він весь укрився вогнем. А я зрозумів, що Срібні позаду. Перекотився з гарматкою, припав до прицілу, побачив, поліз рукою до гачка і натиснув. Цього разу гарматка вже не збила мене з ніг. Збив вибух, десь зовсім поруч. Це вистрелив останній Срібний. Вбити його. Новий вибух. Мене відкинуло. Часу дивитися у приціл не було, і я вистрелив навмання. Кудись туди, звідки йшла траєкторія останнього пострілу. Поцілив! Срібний закричав і став на мить видимий, але потім знову зник. Поранений, але живий. Де він? Де? Я дивився з-під самовара і не знав, куди стріляти.

– На! – почув я крик Мельникова і побачив пляму бруду, що висіла у повітрі, не падала. Постріл. Чудовисько було першим, а я влучнішим. Срібний розлетівся на шматки і просипався на землю. Вже видимий. Я ще раз вистрелив йому в голову, бо знав, що ворога треба добивати. Потім те саме зробив другому Срібному. Першого я поцілив у польоті, й він упав кудись у ліс.

Кинув гарматку і побіг до того місця, де був Мельников. Каміння від пострілів розкидало, панцир палає, невже їх благородь згоріли? Я не бачив його! Постріл був таким потужним, що повністю знищив штабс-капітана?

– Ваню, ти що там дивишся? – почув я голос їх благороді позаду. Виявилося, що він виліз з-під панцира і в камінні ховався. Кинулися один до одного обніматися. Мельников цілий був, казав, що панцир врятував від пострілів, а багно від вогню. Я теж майже цілий був. Тільки камінцями ногу мені посікло. Он кров цебеніла.

– А ось це, Ваню, погано. У тропіках навіть найменше поранення може бути небезпечним. Я про це у журналі «Навколо світу» читав. Треба обробити рану.

– Та чим, немає ж нічого.

– У Срібних має бути, – їх благородь побіг до самовара. Я пошкандибав за ним. Всередині було темно, куди йти – незрозуміло, що шукати – теж.

– Чорт! – залаялися їх благородь. – Бозна-де в них аптечка!

– Я на вулиці почекаю, – вийшов із самовара, в голові якось дивно гуло. Коли помітив якісь рухи у іншому самоварі. О, та то ж Слимаки ожили! Я підхопив гарматку і навів на них. Не знав, скільки у ній набоїв, але самого вигляду її вистачило, щоб Слимаки злякалися і підняли руки своїх металевих футлярів.

– Не стріляйте! Не стріляйте! – несподівано почув я незнайомий голос із дивним, німецьким, чи що, акцентом.

– Це хто там? – здивувався Мельников і вибіг із самовара.

– А он викрадачі наші ожили, – вказав я на Слимаків.

– Ох ви ж гади! У яку халепу нас втягнули! – їх благородь аж кулаком намірилися.

– Не вбивайте нас, ми вам потрібні! – закричали Слимаки.

– Так, спершу обробіть рану мені й товаришу, а потім розмовляти будемо! – наказав Мельников.

Слимаки обробили мені рану й розповіли, що нам треба тікати, бо Срібні, вони їх звали Вбивцями, можуть прилетіти.

– Та ми з Ванею їх усіх повбивали! – зареготав Мельников. Однак Слимаки сказали, що є й інші Срібні, які будуть мститися, то треба тікати.

– Нам до Києва треба! Ми ж служиві люди! А бозна-де вже стільки пропадаємо! Ану швидко нас туди доставити!

Слимаки пообіцяли.

– І щоб без жартів! – пригрозили їх благородь. Слимаки запевнили, що навіть і не думають жартувати. Зайшли ми до них у самовар і полетіли. Ага, як ото аероплани літають. Там узагалі непогано було. І помилися ми, одяг знайшли нам, навіть чарчину можна було перехилити, але я відмовився і їх благородь переконав, що не треба пити. Не подобалися мені ці Слимаки.

Вони розповіли, що полюють на різних тварин для звіринців. Ото і до Києва прилітали, щоб дітей узяти. Бо їх дресирувати легше. Дітей узяли, а тут ми з їх благороддю, довелося і нас схопити. Не знали, що робити, коли Срібні напали. Вони виявилися найголовнішими, бо найкраще озброєні, а ще можуть невидимими ставати. Срібні нас забрали і кинули до своїх полонених, щоб полювати на нас. Це забавка така в них. І не тільки забавка, а й тренування. Виловлюють вони найкращих бійців звідусіль і відточують на них своє вміння вбивати.

– Дуже страшні ці Срібні! – скаржилися Слимаки.

– А діти де? – згадав я. – За дітей голови постинаю!

– Живі, живі! – закричали Слимаки й дітей показали. Точно живі, замурзані тільки, наче циганчата.

– Ну, добре, а за скільки годин ми в Києві будемо? – поцікавився їх благородь.

– По-вашому десь днів за двадцять, – заявили Слимаки.

– Що? – закричав Мельников. – Та з Владивостока до Москви і то не так довго! Ану швидше везіть!

Але слимаки запевнили, що швидше не можуть, бо їхній корабель був пошкоджений Срібними. Вже їх благородь і кричали, і ногами тупали, а пришвидшити політ не змогли. То летіли довгенько, ті самі двадцять днів. Коли вже наближатися почали, Слимаки розповіли, що пересадять нас у корабель Срібних і на ньому спустять. На своєму до Києва летіти боялися, казали, що двигуни можуть не витримати.

– Та вже як хочете, тільки швидше! – кричав їх благородь, який усі дні тільки й говорив про те, як його буде лаяти благовірна Дашенька та полковник Скуратівський. Вигадував, бідолаха, що б ото їм наплести.

Нас перевели до корабля Срібних, всадили у крісла. Ми з їх благороддю попереду сиділи, а діти, їх аж п’ятеро, у тому числі дитина Гусятинського, позаду. Слимаки поставили перед нами таку наче дошку, що миготіла, побажали щасливої дороги і пішли. Сидимо, я наплічник, яким ще Срібні нас спорядили, собі на ноги поклав, озираюся.

– Що у тебе в наплічнику? – дивується їх благородь.

– Та різне.

Тут ота дошка, що миготіла дивно, запалилася, і стали по ній живі картинки бігати. Ото як у кіно. І на картинці тій наче куля якась величенька у напівтемряві.

– Це ще що? – дивуюся. Їх благородь придивляються уважно.

– Ваню, та це ж Земля!

– Хто?

– Земля! Ну дивися, це ж точно глобус! Он Африка, он Європа, а он і батьківщина наша – Російська імперія! Велика яка! – Мельников пальцем тикає у кулю, там видно щось.

– А де ж білокам’яна? Де столиця? А Київ? – питаю, бо воно щось ніяких вулиць чи палаців не видно.

– Тю, Ваню, вони дрібні для цього. А он моря видно! Дивися! Ото Японія! Бачиш? Вона! – Але звідки я знаю, яка та Японія? Я там не був. – Нічого собі, Ваню! – захопилися їх благородь, дивляться на ту кулю, яка наче наближається.

Потім раз – і немає кулі. Замість неї Слимаки на дошці. Звідки вони тут? Пішли ж до себе на корабель! Я аж за дошку зазирнув, але вона тонка, у палець завтовшки, не сховаються у ній Слимаки, тим більше у своїх металевих футлярах!

– До побачення, дурні люди, – кажуть нам Слимаки і руками махають.

– Думайте, що говорите! – образилися їх благородь.

– Скоро ви загинете. Ваш корабель вріжеться у вашу ж планету, і мокрого місця від вас не залишиться. А ми, Чувіндаки, будемо жити, ще й нагороду зі Срібних візьмемо за те, що вас знищили! Ось ми які! – сміються. Чувіндаками Слимаки себе назвали. – Хочемо з вами попрощатися, дурні люди!

– Ах ви ж покидьки! Та я вас! – їх благородь револьвер дістали, а Слимаки регочуть, аж їхні футляри, схожі на залізні ляльки з акваріумами замість животів, хитаються.

– Нічого ви не зробите, дурні люди! Нічого! Прощавайте! – сміються. І я засміявся. Руку в наплічник засунув і дістав звідти щось.

– Може, ще поговоримо? – питаю. А Слимаки вже не сміються! Вирячилися, хоча в них і очей немає. Бо тримаю я в руках маленького Слимака.

– Як ти смів! – кричать мені.

– А я так. Давайте тепер, рятуйте нас, Слимачки.

– Ми не можемо! Корабель уже націлено!

– Ну, тоді оця ваша шмаркля з нами загине, – кажу.

– Ні! Ні! – хором кричать. От хоч і Слимаки, а за дитинчат своїх хвилюються.

– Тоді рятуйте.

Вони давай щось розумувати.

– Є вихід! – кричать.

– Який? І без хитрощів, бо роздавлю вашого малого, наче хробака! – обіцяю їм.

– Біжіть до рятувальної капсули! Швидко! – пояснили, як бігти і що робити. Капсула – то наче рятувальний човен на пароплаві. Добре, що розрахована була на Срібних, а вони хлопці дебелі, то й ми з Мельниковим помістилися, і діти.

– Тисніть на кнопку, – кричать нам Слимаки з дошки, яку ми з собою прихопили. Натиснули. Як трясоне нас, і понесло вбік. У тій капсулі віконце мале було. Припав я до нього, дивлюся, що самовар Срібних полетів кудись далі. А там унизу ота куля, що ми раніше бачили, виросла неймовірно, вже і краю не видно.

– Диви, он Сибір-батечко! – радіє їх благородь. Летимо. – А ото, мабуть, Урал. Ой, а то що? – кричить Мельников. Бачу наче вогонь якийсь позаду, в Сибіру.

– То корабель Убивць вибухнув, – пояснюють Слимаки. – Обережніше з нашою дитиною.

– А ви з нами!

Впали ми аж за Волгою, у степах. Добряче трусонуло нас, але всі живі. Вилізли з капсули, вона майже уся в землю зарилася.

– Ваню! – питає їх благородь. – А як ти здогадався, що можуть нас погубити ті Слимаки?

– Ваша благородь, та щоб я слизу довірився? Ніколи!

Малого Слимака я всередині залишив, як домовлялися. А самі пішли. Цілий день чимчикували, поки зустріли калмицьких пастухів. Вони вже нас до Царицина відвезли. Потім потягом ми до Києва. Дорогою домовилися нічого про польоти і пригоди не розповідати, бо ж у кращому разі засміють, а в гіршому – до божевільні відправлять.

У Києві виявилося, що нас уже поховали. Ага, поховали. Як заведено, на цвинтарі. Їх благороді пам’ятник гранітний, мені – з піщаника. Думали, що бунтівники нас викрали та вбили. Ми щось брехали про дивовижний порятунок. Їх благородь, от же молодець який, згадав про нагороду за дитину Гусятинського, яку жиди обіцяли. Дитина в нас, тепер би її у готівку перевести. Але виявилося, що в Гусятинського вже інша дитина була. Жиди хитруни ще ті виявилися. Дали Гусятинському грошей, привели хлопчика більш-менш схожого, батько його радо впізнав, і так знайшлася дитина. То обійшлося без погромів. Жиди без погромів, а ми з їх благороддю без грошей. Добре, що хоч прийняли Гусятинські свого малого. Та й інших по родинах розпихати вдалося.

Мені й без дітей клопоту вистачало. Сон утратив. Ото тільки очі заплющу, і Срібні мені ввижаються. Цілу ніч із ними воюю, а зранку такий слабкий, ледь живий. Вже і горілочкою лікувався, і компресами, і лазнею, а нічого не допомагає. Тільки як сходив до бабки одної, щоб переляк мені вилила, тоді попустило.

Десь за тиждень після того викликали мене до себе їх благородь. Вони весь час у кабінеті сиділи, бо з такою пикою, як у нього, в люди не вийдеш. Все ж таки справжня тигриця та Дашенька. Мабуть би і Срібного перекусила навпіл, якби зустріла.

– Слухаю, ваша благородь, – доповідаю.

– Дивися, Ваню, про кого журнал «Нива» пише! – сміється їх благородь. Показує мені фотографію чоловіка якогось. Наче десь я його бачив. – Пізнаєш?

– Це ковбой той, чи що? – згадую я.

– Та це я думав, що він ковбой! А він виявився грабіжник потягів та банків!

– Та ви що?

– Ага, Бутч Кессіді звуть! За нього американський уряд велику нагороду обіцяє! І ще от пишуть, що зник він у Болівії. То будемо вважати, що у Болівії ми були.

– А що це?

– Країна така, у Південній Америці.

– Та ну ви що! Ваша благородь, мені ж як філеру заборонено за кордон їздити! – лякаюся я.

– Ну, тоді в Туркестані, стежили за бунтівниками, – пропонує їх благородь.

– Так точно!

– Оце аби й Дашенька так зі мною погоджувалася, як і ти, – зітхають їх благородь. Зараз засумують і пити коньяк почнуть.

– Можна йти? – питаю, щоб не заважати.

– Та ні. Тут і газети про дещо цікаве пишуть. Чув, що в Сибіру сталося?

– Та, кажуть, вибухнуло щось. Лісу багато поклало.

– Багато! Тисячі гектарів! – оживає їх благородь. – А знаєш, що то було?

– Та на японців кивають, – згадую я балачки у трактирах про випадок на річці Тунгусці.

– Які там японці, Ваню! Вчені кажуть, що то метеорит із неба впав. Але ми-то знаємо, який то метеорит, – посміхається їх благородь і підморгує мені. Дивлюся здивовано. Не розумію, до чого веде.

– Ваню!

– Що?

– Та то ж корабель Срібних був! На якому ми летіли! Він вибухнув!

– Та не може бути! Отой самовар так вибухнув?

– Отой самовар! Ти згадай, як їхня зброя стріляла!

– Хай Бог милує, – тільки головою кручу, бо ж ото про той випадок у Сибіру тільки й балакають. Кажуть, якби не в тайзі впало, а в населених місцях, так жертв би було страшне скільки. Деякі кажуть, що то за революцію покарання, а інші на правлячий дім хулять.

– Ех, Ваню, а я ж правду всю знаю, тільки сказати нікому не можу! – скаржаться їх благородь.

– І не треба. Краще нам оту правду забути, наче й не було нічого.

– Та як же забути таке, Ваню? – аж стогне Мельников.

– Забути, забути! Як страшний сон!

– Ні, я книжку про те хочу написати! – каже штабс-капітан.

– Ваша благородь, навіть не думайте про те, бо життя собі зламаєте. І кар’єру, і все. Самі розумієте, що ніхто не повірить, а за дурника вважатимуть.

– Ваню, та таке ж бачили!

– Уві сні чого тільки не побачиш. Тим більше у страшному! Забувайте ви про це. Краще подумайте, чим дружину потішити. Жінки люблять у часи душевних хвилювань у крамницях рятуватися. Сходіть, купіть щось. Ото краще.

– Ох, Ваню, правильно ж кажеш, – якось непевно каже їх благородь і дістає коньяк свій улюблений.

Писати книгу він таки почав, я на столі у нього листки бачив, але швиденько загальмував. Тоді ще закохався у модистку одну і взагалі про ті події не згадував. Я теж.

А пам’ятник із хрестом ми на цвинтарі залишили. По-перше, як тактрапилося, то довго житимемо. А по-друге, місце на цвинтарі нікому не зайве…

– То досі, Климентію Євграфовичу, є на Байковому цвинтарі в Києві скромний пам’ятник Івану Карповичу Підіпригорі, що загинув при виконанні службового завдання. Ось так, – я підводжуся і підкидаю до грубки дров, щоб чаю підігріти, бо ж у горлі пересохло. За вікнами лопотить дощ, граф мовчить. Але не спить, щось метикує.

– Графе, чого мовчите? Не сподобалася історія?

– Іване Карповичу, а це ж усе насправді було, – тихо каже граф. У нього перелякане обличчя. – Я ж вас знаю, Іване Карповичу. Можете ви щось вигадати, але щоб стільки – ні. То бачили все на власні очі!

– Бачив, графе, бачив. І не я один.

– А не боїтеся, що оті Срібні повернуться?

– Боятися треба тільки Господа нашого. Все в руках його. Але думаю, що якби могли мене Срібні знайти, то вже б знайшли.

– А може, і ні. Мабуть, я той, піду я, додому мені потрібно. – Маєвський підхопився і заходився одягатися. Як я його не переконував, але пішов він. Два місяці у мене не з’являвся, поки зовсім не зголоднів у своєму порожньому маєтку. Але й коли прийшов, то про розповідь мою жодного разу більше не згадав. Я й не наполягав, бо історія справді була якась уже аж занадто дивна. То записав її, як дивину небувалу.

Несподівані доньки

сторія ця почалася влітку, коли одного дня я повернувся на хутір після важкого дня у полі. Їхав зморений та брудний, тільки і мріяв, щоб помитися та влягтися, коли побачив, що перед двором моїм спить якийсь чоловік. Судячи з одягу, міський, небагатий. До того ж, поруч не було візка, значить, людина пішки чапала, а до хутора мого далеченько. Ще дивно було, що песики мої не гавкали, хоча завжди на чужих рвалися. Я під’їхав, а чоловік собі спав. Дуже неспокійно, щось йому снилося таке, від чого він і сіпався, і стогнав, головою крутив. Щось погане. Я відчинив ворота, заїхав у двір, гість і не почув. Мабуть, заморився, то спав далі.

– Уляно Гаврилівно, а хто там лежить перед двором? – спитав я у своєї кухарки.

– Та до вас прийшли. Казали, що у важливій справі, а в якій саме, розповість лише вам. Він тут вже з обіду сидить.

– А чого на нього песики не гавкають? – хвилююся, чи хоч не захворіли собачки.

– Бо поговорив він із ними, – каже Уляна Гаврилівна.

– Як поговорив?

– А як із людьми. Пояснив, що горе велике в нього, біда, то прийшов він до вас і чекатиме будь-що, то хай собачки не гавкають, бо не може він звідси піти.

– І що, ото й не гавкали? – дивуюся я.

– Ага, не гавкали. Тепер наче й не помічають.

– А він їм нічого не кидав?

– Ні. Я ж у дворі була, тому і чула, що він казав. Нічого не кидав, але такий у нього голос був, що аж серце крається. Ви вже допоможіть йому, бо дуже переймається людина.

– Ну, послухаю.

Але спочатку пішов я у душ. Це я у німців підгледів. Що влітку вони беруть діжку, водою наповнюють і ставлять на сонці, спинають високо, кран знизу. За день вона нагріється, увечері – купайся – не хочу. Ото став я під теплу водичку і миюся. Добре так. Потім обтерся рушником свіжим і аж сам посвіжішав. Тоді вийшов із двору. А чоловік далі спить, так само неспокійно. І обличчя в нього нещасне. Таке обличчя часто у бунтівників бувало, бо ж вони постійно тікають, ховаються, чекають на арешт. Неспокійне в них життя.

Хоча цей чоловік на бунтівника не був схожий. Років йому п’ятдесят, – а бунтівники молоді зазвичай. Головне ж, руки в нього збиті важкою працею, тоді як у бунтівників руки завжди ніжні та біленькі. Хоч люблять ті баламути говорити про щастя робітників, але самі працювати не дуже охочі, хіба що революцію свою роблять.

– Доброго дня, – кажу і торкаюся гостя. Той не одразу прокинувся, потім нарешті розплющив очі, побачив мене – та як підхопиться!

– Ви Іван Карпович Підіпригора? – питає, а в самого очі аж палають. Оце так, то спав, а то аж тремтить весь, наче лихоманка його узяла.

– Я, – кажу, а сам за руками його слідкую. Не так щоб уже дуже боявся чогось, але ще з контори мав звичку завжди бути насторожі.

– Справа у мене до вас! – як крикне він, і впав переді мною на коліна. Чоботи цілувати почав! А чоботи я взув нові, дьогтем намацулив щедро. То він дьоготь собі по обличчю розмазав, а ще плакати затіяв. – Допоможіть, Іване Карповичу, допоможіть! На вас одна надія! Прошу! – і цілує мені чоботи, наче дівку прегарну.

Я ото життя прожив різне, всяке у ньому траплялося, але щоб ось так, то не було. Аж трохи розгубився.

– Припиніть! Припиніть! – хочу відійти, а чоловік за ноги мої схопився і повзе по землі за мною.

– Спасіть! Спасіть, Іване Карповичу! Не залиште без допомоги бідне дитя! На вас уся надія! – кричить так, що аж Уляна Гаврилівна вибігли й песики з нею. Стоять утрьох, дивляться здивовано на цю веремію. А воно ж є чому дивуватися.

– Так, або зараз же облиште мої чоботи, або я за вашу справу не візьмуся, яка б вона не була! – кажу строго. Чоловік дивиться на мене з землі. Весь у дьогті, сльозах та пилюці, хоч чорта на Маланку зображуй.

– Окрім вас, ніхто мені не допоможе! – аж стогне він.

– Ходімо за мною, – кажу і йду у двір. Гість підвівся – і за мною. Собаки знову його не чіпають. Вони в мене розумні, відчувають, хто небезпечний, а хто – ні. Вийшли ми до саду, наказав гостю сходити в душ, щоб умився він. А потім у шатро повів, серед яблунь напнуте. Там я вночі сплю. У тому шатрі кілька стільців стоїть та стіл на випадок гостей. Сів сам, запросив гостя. – Сідайте та розповідайте, що сталося.

А він давай плакати. Тремтить весь, стогне, сльози течуть. Почекав я трохи, бо, ж горе людину як візьме, то нічого не вдієш.

– Заспокоїлися трохи, тепер розказуйте, – спокійно кажу гостю. – Хто ви і що вам потрібно?

– Звати мене Василь Степанович Купрієнко, – каже чоловік, наче вже виплакався і заспокоївся. – Я майстер із залізничних майстерень у Конотопі. А прибув до вас із тієї причини, що зникла моя донька Ганна, – і знову плаче. Я чекаю. Бо сльозу нічим не зупиниш. Він плаче, а потім лізе до внутрішньої кишені свого потертого піджачка, щось там копирсається. – Ось вона, моя Ганнуся.

Показує мені фотографію гарненької дівчини років вісімнадцяти. Приємне обличчя, шкіра ніжна, волосся світле, очі добрі. І так виглядає, що й не скажеш, хто в неї батько. Наче панночка якась.

– Ганнуся! – аж стогне чоловік і береться за серце.

– Ви заспокойтеся краще, а то так і до нападу недалеко. І чому ви до мене звернулися? Поліція зазвичай людей розшукує.

– Не хочуть вони шукати! – кричить гість.

– Тихіше, я добре чую. Чому не хочуть?

– Бо кажуть, немає доказів, що її викрали!

– А вона викрадена?

– Звісно! Хіба б Ганнуся так зі мною вчинила? Щоб зникла, не пише, не приїздить! Щось сталося з нею, щось погане сталося! А в поліції тільки сміються і кажуть, що загуляла вона! Негідники!

Я чоловікові співчуваю, але сам поліцію розумію. Бо дівка молода, хтось їй голову задурив – і повіялася вона. А тепер повертатися боїться до батька. Буває таке часто.

– Так, давайте спочатку. Де вона зникла і за яких обставин?

– Через об’яву все.

– Яку об’яву?

– У газеті. Там пропонували роботу покоївкою в багатих родинах. Суворі вимоги: щоб освічена була, знала панські правила та мови іноземні. Платити обіцяли добре! В Конотопі роботи такої було небагато. Ганнуся в одного лікаря працювала, а коли поїхав він, без місця залишилася. То й написала за об’явою.

– Зачекайте? Вона у вас освічена була та іноземні мови знала? – дивуюся я.

– Так! – гордо каже чоловік.

– Звідки?

– Вона ж у мене гімназію закінчила. Оцінки лише відмінні. Могла б і до університету вступити, але в мене грошей не було, щоби за навчання платити. То вона мріяла сама грошей назбирати і таки вивчитися.

– А мови іноземні звідки знала?

– А в нас у майстернях інженер був, пан Піво.

– Пиво? – перепитую я.

– Піво. Він француз, багато мов знав. І він ото Ганнусю навчив. Казав, що вона дуже розумна і легко їй все дається! Так переймався, коли вона пропала, що аж до лікарні потрапив. І він же з самого початку казав, що підозріла якась об’ява! Але не послухали ми його! – знову він плаче.

– А що за об’ява?

– Ось, – дістає клаптик паперу. А там «Мсьє Жорж Соверен пропонує роботу покоївкою в найкращих родинах Варшави. Освіта та знання іноземних мов обов’язкові. Жінки до 30-ти років. Висока платня. Відбір після співбесіди». Далі вказано, що писати треба на одне з київських поштових відділень для пред’явника купюри номіналом в один рубль із вказаним номером.

– Оце за цією об’явою вона написала, а потім поїхала.

– До Варшави?

– Ні, спочатку співбесіда у Києві була. Там із нею поговорили й сказали, що беруть на роботу. За тиждень мусила приїхати до Києва з речами, щоб їхати вже до Царства Польського. Навіть гроші на квитки дали. Оті гроші мене і заспокоїли. Думав, що якби шахраї, то з неї б гроші брали, а не їй давали. За тиждень повіз я Ганнусю на вокзал. Хвилювався, аж сльозу пустив, бо вона ж у мене єдина донька. Жінка моя, Клавдія Христофорівна, померла, коли Ганнусі менше року було. Від тифу. І далі вже сам її ростив. Заради неї тільки й жив, а тепер забрали у мене її, забрали! – давай він знову плакати.

Поки він плакав, я цюкнув сокиркою кілька трісок, поставив самовар.

– То що далі було? – спитав у нього згодом.

– А далі зникла вона! Ані листа, ані звісточки! Була, була і немає! Два місяці ось так! А вона ж обіцяла написати, щойно влаштується. І вона б написала, якби могла! Написала! Вона у мене серйозна дівчина була! Вчилася тільки на відмінно! А це ж важко, бо в неї домашніх учителів не було! Все сама! Дисциплінована була. Поки не вивчить, з-за столу не встане. Вже і я, бувало, казав їй, щоб відпочила, бо ж і світу білого не бачить. А вона ні, далі вчиться, мені каже: «Тату, я хочу освіту отримати і для цього буду хоч день, а хоч і ніч учитися!» Ніколи нічого не забувала, все пам’ятала, то написала б мені, якби могла! Але сталося щось!

Він знову плаче, я знову чекаю, слухаю, як вода в самоварі гуде. От до всього людина звикає. Так і я до горя людського звик. Цей Василь Степанович он аж стогне від відчаю, а я сиджу, думаю, що їсти хочу, бо ж цілий день у полі. І не тому я так думаю, що кригосердий, що не співчуваю, а тому, що призвичаївся. Ще по роботі в конторі бачив я багато біди, нещасних людей. Спочатку переймався, аж серце боліло, а потім вкрилося воно наче шкірою грубою, нічого не пробиває. Головою я людину розумію, а серце спокійне.

– Що в поліції кажуть?

– До розшуку не подаватимуть, бо вона доросла вже, а в мене доказів, що сталося з нею погане, немає. От, кажуть, якби тіло знайшли! Оце таке батьку в очі кажуть, нехристи! Тіло їм потрібне! – кричить гість. – Я їм почав доводити, що сталося щось, злочин якийсь, а вони мене в холодну кинули! За те, що підвищив голос на чини поліції! Два тижні протримали, негідники!

– Ви обережніше висловлюйтеся, а то знову в холодній опинитеся, – попереджаю я.

– Та мені б у землі сирій опинитися! Бо сил немає жити! Пече мене, наче вогнем, не відпускає й на мить! Де моя Ганнуся? Де моя донечка? Хто її забрав? – крикнув і знову плакати.

Аж дивно мені, що ось так переймається. Мабуть, тому, що одна вона в нього. Зазвичай у родині у простих людей дітей десяток, як не більше. Коли помре хтось, так позітхають батьки, поховають, а за рік і нова дитина народиться. У більшості родин хтось із дітей вмер, а в деяких і не по одному. Але ж коли десятеро їх, то переймається людина менше, бо тих, хто живий, піднімати треба, а не за мертвими побиватися. А тут бач яка біда.

Поки чоловік плакав та стогнав, засипав я заварки в чайник, залив окропом, рушником зверху накрив, щоб настоювався добре. Сам слинку ковтаю, бо ж їсти дуже хочеться.

– Коли повернувся я з холодної, то ось це знайшов, – показує гість конверт. – Лист від Ганнусі. Спочатку зрадів страшенно, аж серце забилося. А потім розкрив, а лист старий.

– Що значить старий?

– Ганнуся до Києва поїхала дванадцятого квітня. Лист же був від чотирнадцятого. У листі написала, що приїхали вони вночі до Варшави, зараз розвезуть їх по місцях роботи, потім докладно все мені напише, де влаштувалася і як. Але ж більше не написала. І лист чомусь довго йшов. До Конотопа він аж двадцятого червня потрапив.

– Більше двох місяців! Щось задовго навіть для Варшави, – погоджуюся я.

– І на пошті мені сказали, що відправили лист не з Варшави, а з Кременця.

– Звідки?

– З Кременця, місто таке на австрійському кордоні, у Волинській губернії. Тамтешнього поштового відділення штамп на листі стоїть.

– Дивно якось, що приїхала ваша дочка до Варшави, а лист про це з Кременця прийшов.

– Дивно! Підозріло! Кажу ж, сталося щось! Всім кажу, а нікому діла немає, ніхто мене і слухати не хоче! І ніяк мені людей зацікавити, бо бідний я. Аби мав тисячу рублів, тоді б, може, і забігали. А то байдуже всім. То до вас я прийшов, Іване Карповичу.

– І чому до мене? – дивуюся я.

– Тому що коли в холодній сидів, чув про вас не один раз. І про справу вашу з тими ляхами, які банки грабували, і про діамант Ксенії Дмитрівни Пяльцевої. А ще зі мною сидів Василь Талалайчук. Наш, місцевий. Хоч конокрад, але непогана людина. Якось передали йому бражки з волі, підпив він і розповів про вас. Як ви його знайшли і коней примусили повернути, яких він у вас украв. Казав Вася, що досі не знає, як ви його знайшли, але знає, що будь-кого ви знайти можете!

– Про чорта приплітав? – киваю я.

– Приплітав. Але то дурне. Людина, коли з нечистою силою сплутається, і сама нечиста стає. Зла та горда. А про вас тільки добре балакають. І в Ромнах, і в Капітанівці. Всі вас поважають і люблять. Я навіть до батюшки капітанівського заходив, питав, чи ходите ви до церкви. Запевнив він мене, що добрий ви християнин. Аби душу дияволу продали, то не пускало б вас до храму Божого. А то ж і молитесь, і до причастя стаєте. Тому й довірився я вам із цією справою, яка мені найважливіша. Допоможіть мені знайти Ганнусю. Будь ласка!

– Так, тільки сидіть, на коліна не падайте! – кажу йому, бо бачу, що знову він зібрався ноги мені цілувати. – Справи я таки розслідую. Але мушу вам повідомити, що роблю це за гроші.

– Я знаю. Ось, – дістає він із кишені купюри. – Ось тут п’ятдесят рублів. Все, що зміг назбирати. Це вам на початок. А далі, якщо знайдете Ганнусю, то я хату свою продам. У мене добра хата, з дубових паль, неподалік від вокзалу, в самому центрі! Добру ціну за неї візьму, тут уже не хвилюйтеся.

– А де жити будете?

– Якщо повернете мені Ганнусю, то з нею будь-де житиму! Усюди мені добре буде. А без неї – погано. Знайдіть її, благаю вас!

– Я просто хочу одразу вас попередити, що в ході розслідування всяке може виплисти, – кажу йому і в очі дивлюся, щоб побачити, чи зрозумів він мій натяк.

– Що саме? – не розуміє він.

– Наприклад те, що мертва ваша донька.

– Ні! Ні! – аж підхопився він. – Жива вона! Жива! Серцем чую, що жива! У біді, але жива! Жива! Точно вам кажу! Жива! – кричить, я киваю, а сам розумію, що серце батьківське не дуже надійний доказ, бо частенько відчуває те, що хоче відчути, а не те, що є.

– Дай Бог, щоб жива була, – киваю я.

– То візьметеся за справу? – питає він і так дивиться, що в мене і вибору немає. Бо ж якщо відмовлю, то знову за чоботи схопиться, під хатою ночувати буде, вмовляти. І не відступить, бо у відчаї він.

Він у відчаї, а я спокійний. Зрозуміло, що відбулося. Жила дівчина за батьком, як за кам’яною стіною, а потім потрапила у світ. А світ же п’янить людей незвичних, то закрутило дівчині голову. Роман якийсь, звабив хтось, може, уже й носить у пелені. А знає ж, що батько строгий, то боїться написати йому, ховається. Часто таке трапляється. Тільки казати це чоловікові сенсу немає, бо все одно він не почує, не повірить, що його улюблена донька на таке здатна. То треба якось хитро відкараскатися.

– Справу я вашу візьму, але одразу попереджаю, що чутки, які про мене ходять, перебільшені. Щось я розплутую, а щось і ні. То щоб потім без образ, бо справа ваша складна та непевна.

– Які образи? Ви тільки Ганнусю знайдіть, і більше мені нічого не потрібно! Ганнусю знайдіть! А хочете – я рабом вашим стану? Що скажете, те і буду робити! Задарма! Я на все здатний, лише б Ганнусю врятувати!

– Ні, повертайтеся додому, залиште адресу тільки. Я буду вам листами повідомляти про хід справи. І ви пишіть, якщо щось нове дізнаєтесь.

– Писатиму! Писатиму! – он як він зрадів, аж пританцьовує. Довірливий у нас народ. – Тільки знайдіть, знайдіть!

Ледь спровадив цього божевільного. Вирішив, що за місяць напишу листа, а там, може, життя Ганнусю притисне, і повернеться вона до батька. Частенько ото я спостерігав, що коли батьки дитину оберігають від життя, то дитина потім, як на волю вирветься, починає витворяти різне. Наче з ретязя зірвалася. Тут краще призвичаювати заздалегідь.

Ото я так думав і таким себе розумником відчував, що страшне. Але Господь наш уміє здивувати і на місце поставити. Добряче вміє. То ото за кілька днів був я в полі. Коли чую, у дзвін забила Уляна Гаврилівна на хуторі. Хтось приїхав. Важливий, мабуть, бо я наказав лише у важливих справах мене відволікати.

– Ну, мужики, без мене закінчуйте, – сказав хлопцям у полі, сів у бричку та нагнав Чалого.

Ще здалека побачив, що біля двору візок чужий стоїть. Троє людей, один у руках оберемок якийсь тримає. Гостей я не чекав, то здивувався. Поближче роздивився, що онде візник із Ромен, жіночка в ошатній сукні й чоловік у військовій формі, тільки дивній якійсь, не нашій. Мене побачили, дивляться уважно, особливо той офіцер.

– Доброго дня, – кажу.

– Доброго. Ви – Іван Карпович Підіпригора? – питає жінка. Дивно, що вона розмову веде, а не офіцер.

– Так, я, – киваю.

– Тоді в мого клієнта до вас справа. Можемо десь побалакати? – питає жінка, а я роздивляюся, що в офіцера в руках не просто оберемок, а кошик із дитинкою маленькою. Здогадуюся, що, мабуть, матуся втекла кудись і батько розшукати хоче.

– Так, звісно, зараз я собак приберу.

Відчинив хвіртку, яка в мене на секретному засуві, загнав собак у сарай, щоб не заважали, запросив гостей. Пішли зі мною жінка та офіцер, візник на вулиці залишився. Жінка була років сорока, спокійна, поважна. А офіцер чорнявий, високий, красивий. Із гвардії, мабуть. Тільки що за форма дивна така?

Провів я гостей у садок, де ми сіли під навісом. Офіцер дитину з рук не випускав, дивився на мене чомусь насуплено, наче невдоволений був.

– Іване Карповичу, мене звуть Анастасія Ройтнер, я перекладач із Одеси. Мій клієнт – офіцер армії Королівства Італії Вінсенто Мічеллі, – каже жінка, я здивовано дивлюся на неї, бо яка в цього гостя може бути до мене справа? Офіцер з Італії? Італії. Я згадую про Ізабеллу, і знову серце моє болить за ту помилку. Аж кривлюся, бо ж пече, наче вогнем.

– Що з вами? – здивовано питає жінка. А я й відповісти не можу, бо стиснуло горлянку. Тільки рукою махнув, мовляв, нічого, добре все. Жінка трохи вичекала і каже:

– Перед тим, як усе пояснити, ви мусите прочитати ось цей лист, – і дає мені конверт.

Недовірливо беру його, а потім бачу напис «Івану Карповичу Підіпригорі» – і в очах темнішає, земля кудись тікає з-під ніг, я хапаюся за стіл, щоб не впасти, бо впізнаю почерк. Почерк Ізабелли! Я розумію, що треба опанувати себе, не можна ось так розкисати, наче дорога навесні, але як тут втримаєшся, коли серце гупотить, наче божевільне, дихати нічим, потилиця починає боліти. Я відкидаюся на спинку стільця, зовсім знесилений. Слабкими і дурними, наче чужими руками відкриваю заклеєний конверт. Дістаю аркуш. Господи, він пахне нею! Ізабеллою! Я нюхаю папірець і плачу! Якби на мене подивитися зараз, то можна подумати, що чи п’яний, чи дурний! Оце таке витворяє! На мене і дивляться цей офіцер та його перекладачка. Жінка аж очі вирячила, а офіцер чомусь не здивований.

– Вибачте, зараз, – я роблю кілька вдихів, намагаюся заспокоїтися, але куди там. Мене тільки розбурхує. З останніх сил дивлюся в аркуш. «Любий Іване Карповичу. Якщо Ви читаєте цього листа, значить, план мій не спрацював і я зараз мертва. На жаль. Бо я дуже хотіла побачити Вас. Але доля не завжди чує наші побажання. Знов-таки, на жаль. Я прошу Вас потурбуватися про нашу доньку. Розумію, що у Вас можуть бути сумніви щодо батьківства, але, окрім слів і спогадів, у мене немає інших доказів. Сподіваюся, що Моніка не потрапить до притулку, як у свій час потрапила я. Кохана і, знов-таки, на жаль, покійна Ізабелла». Підпис, її легкий та грайливий підпис.

Я плачу, наче якась інститутка над сентиментальним романом. Господи! Мабуть, я плачу вперше у житті. Коли померла моя матір, я був малий, нічого не розумів. Далі ніколи не плакав, навіть у дитинстві. Тітка Єпистина казала, що в мене сльози запеклися в очах від смерті мами. І я так думав, бо ж навіть коли цибулю чистив, то не плакав. А тут ось на тобі, аж ридаю.

– Вибачте, – я підводжуся. – Зараз, – кажу крізь сльози і йду геть на м’яких, наче ватяних ногах. За хату, там уже плачу досхочу.

– Іване Карповичу! Що з вами? – це перелякалася Уляна Гаврилівна. Я махаю їй рукою, щоб ішла геть. І плачу далі. Не знаю, скільки б іще я сльози лив, коли заплакала дитина. І я став, наче вкопаний. Сльози зупинилися. Дитина. Дівчинка. Моніка. Якесь не наше ім’я, але це було неважливо.

Я повернувся до саду. Дитина плакала.

– Хоче їсти. У вас немає молока? Теплого молока? – спитала жінка.

– Є. Зараз.

Я побіг у двір, приніс глечик молока. Уляна Гаврилівна тільки подоїли нашу козу.

– Ось.

Офіцер вправно перелив молоко у пляшку, надів зверху щось дивне і дав маляті. Вона почала смоктати і вже не плакала. Маленьке, грудочка. Я розгубився. Я звик, що все в житті бачив і до всього готовий, але ось зараз я відчув, що нічого не знаю, а ще з’явилися якісь нові відчуття, що робили мене слабким і щасливим від споглядання малої. Вона висмоктала всю пляшечку і майже одразу заснула.

– У дитини хороший апетит. Це добре, – усміхнулася перекладачка. Офіцер щось їй сказав незнайомою мені мовою. Він досі дивився на мене вовком.

– Ви прочитали лист?

– Так, – киваю я, і голос мій умить стає хрипким, бо я згадую про зміст. – Де Ізабелла?

Перекладачка питає офіцера. Той щось сумно та тихо відповідає.

– Ізабелла загинула.

– Що сталося? – я питаю і відчуваю, як у мене починає боліти серце. Ніколи раніше не боліло, а ось тепер болить. Наче хтось голкою шпигає.

– Її вбили.

– Вбили? Хто?

– Мафіозі. Так в Італії називають злочинців із півдня країни. Щось на кшталт кавказьких абреків.

– Що їм треба було від Ізабелли?

– Вона вбила їхнього ватажка, – офіцер каже, а жінка перекладає мені.

– Навіщо Ізабеллі було вбивати когось? – дивуюся я.

– Вона мстилася.

– Що? Кому мстилася і за що? Вона ж сирота? З притулку!

– Але до притулку в неї були батьки. Досить багаті землевласники, володіли великим маєтком під Сіракузами. Мафія намагалася примусити їх платити данину, але батько був ветераном армії Гарібальді, це такий італійський діяч на кшталт Мініна та Пожарського. Батько відмовився платити, мовляв, не для того він проливав кров за об’єднану Італію, щоб платити покидькам. Тоді мафіозі вбили його. Батька, матір, двох братів Ізабелли, які були ще дітьми. Але мафія завжди вбиває синів своїх ворогів, щоб вони не помстилися, коли виростуть. Ізабеллу залишили живою, бо не вважали маленьку дівчинку небезпечною. Думали, що вона занадто мала, щоб запам’ятати, як плазувала у крові своїх вбитих близьких. Але Ізабелла все запам’ятала і присяглася помститися. Її забрали до притулку, а звідти взяли до цирку. Цирк поїхав на північ, до Росії, Ізабелла зростала і думала тільки про помсту. Поступово збирала гроші, щоб повернутися. Двічі гроші крали, тож вона пішла з цирку. Десь змогла заробити грошей, яких вистачило не тільки на повернення, а й на помсту. Вона збиралася вбивати вже одразу після повернення, але виявилося, що вагітна. Мусила почекати. Народила Моніку, а потім пішла і вбила. Спочатку трьох іще живих виконавців вбивства її родини. А потім дона Луїджі Верґу, який усе організував, забрав землі Ізабеллиних батьків.

– Чому ти відпустив її саму? – питаю я гнівно, але потім згадую, що й сам відпустив її. Вона ж запрошувала поїхати з нею, мабуть, сподівалася на мою допомогу, а я злякався. Як останній покидьок відправив її під кулі, а сам утік, сховався на хуторі. Який довго здавався мені раєм, а тепер став пеклом, через згадки про неї. Я зрадив Ізабеллу, то яке маю право висловлювати претензії цьому офіцерові?

Він опускає голову, щось каже жінці. Аж здригається, на його очах з’являються сльози.

– Ізабелла не схотіла мене вплутувати у цю історію. Казала, що піде мститися за тиждень, а мене попросила просто доглянути за дитиною. Я підготував зброю, чекав, а потім дізнався, що вона пішла сама і вбила тих, кого хотіла. Одяглася селянкою, зайшла до палаццо, який колись належав її батькам, і вбила там Верґу та його охоронців, що якраз обідали. Розстріляла з двох револьверів. Бандити не чекали небезпеки від жінки й підпустили її. Вона вбила і втекла, переодяглася у хлопця, сховалася в невеличкому готелі у центрі міста. Її б не знайшли, однак візник, що віз її до готелю, побачив пасмо розкішного жіночого волосся, що вибилося з-під капелюха. Запідозрив, а коли люди Верґи почали шукати жінку-вбивцю, той візник навів на готель. Ізабелла відстрілювалася, спробувала втекти, але її вбили. Потім мені прийшов лист від неї. Лист, який я не мав отримати, якби вона була жива. У листі були квитки на пароплав до Одеси і гроші. Ізабелла просила відвезти вам Моніку. І я зробив це.

Останні слова офіцер говорить важко, кривиться, а ось уже плаче. В мене теж сльози на очах. Квитки на пароплав до Одеси. Якби її не вбили, Ізабелла приїхала б сюди! Я гилю кулаком по столу, той аж підстрибує. Я хапаюся за голову і мало не вию. Я нечасто помилявся в житті, але тепер, коли я помилився, я мусив заплатити найбільшу ціну. Я так і сиджу, схопившись за голову. Жінка перелякано дивиться на нас обох. Потім італієць щось каже.

– Якщо ви не схочете брати дитину, не хвилюйтеся. Пан Вінсенте обіцяє потурбуватися про неї. Він готовий удочерити дівчинку, – каже перекладачка.

– Що? – я трохи занурився у хвилювання і не дуже розумію, про що вона балакає. До речі, у неї теж на очах сльози.

– Вам не обов’язково забирати дівчинку. Вінсенте каже, що готовий узяти всі турботи про неї на себе.

– Ні.

– Що?

– Я забираю дитину. Це моя донька, і я буду її виховувати.

Вона щось каже італійцю. Він дивиться на мене, дивиться зі злістю. Так само говорить.

– Пан Вінсенте хоче, щоб ви подумали про її майбутнє. Він офіцер та дворянин, він може дати Моніці освіту та статус у суспільстві. А ви – селянин. Вінсенте з багатої родини, а ви…

– Я забираю свою доньку. І запевняю, що зроблю все, щоб Ізабелла, яка з небес дивитиметься на нас, була задоволена, – кажу рішуче. Жінка перекладає.

– Пан Вінсенте не хотів би віддавати Моніку. Але він дуже поважає останню волю Ізабелли, тому й здолав цей довгий шлях до вас. Тож він віддає вам дівчинку. Тільки прохає, щоб ви хоча б раз на рік писали про неї і надсилали фотографії.

– Зобов’язуюся це робити, – кажу я. – І дуже дякую пану Вінсенте. Вклоняюся перед його вмінням тримати слово і запевняю, що Моніка матиме все, що їй потрібно.

Офіцер підводиться і обережно дає мені кошик із малою. Я ніяковію, бо ніколи не тримав у руках дітей. Таких маленьких дітей. Рум’яні щічки, маленька солодко спить. Вона гарненька, в маму.

– Ось тут адреса, на яку треба слати листи. Пан Вінсенте бажає вам щастя, – каже перекладачка.

– Зачекайте! Дозвольте пригостити вас обідом!

– Ні, пан Вінсенте каже, що його серце крається, тож він не хоче залишатися тут. Він дуже прихилився до Моніки.

Я веду їх із саду. Ще раз дякую, вони сідають у візок і їдуть. Італієць із кам’яним обличчям, а перекладачка – розчулена. Я дивлюся їм услід і тримаю в руках немовля. Моніка. Вона усміхається уві сні, і я впізнаю знайомі риси.

– Іване Карповичу? – каже Уляна Гаврилівна і перелякано роздивляється дитину в моїх руках. – Хто це?

– Це моя донька, Моніка, – кажу я хрипким голосом. І стою, наче мала дитина на першому ярмарку. Розгублений та переляканий.

– Ой, добре як! Маленька! Дайте її мені.

Уляна Гаврилівна бере в мене з рук кошик із дитиною. Бере спокійно та впевнено.

– Як у вас вправно виходить! – дивуюся я.

– Іване Карповичу, та я ж скільки дітей виростила, поки по чужих родинах служила! – усміхається Уляна Гаврилівна.

Так і стали ми жити утрьох. Перші дні я з хати не виходив, усе біля Моніки та біля Моніки, яка вже почала мене впізнавати, але більше любила Уляну Гаврилівну. Про те, що з’явилася в мене донька, одразу пішли чутки. Не забарилася й поліція, яка почала мене смикати, чи не викрав я в когось дитину, бо ж незрозуміло звідки вона взялася. Довелося повозити хабарів, щоб зареєструвати все як треба й отримати документи. Та всі ті клопоти були дрібницями порівняно з радощами від Моніки.

– Пощастило нам, Іване Карповичу, що така спокійна дитина. Є ж такі діти, що вночі анітрохи заснути не дадуть, усе волають. А Моніка наша увечері поїла і спить. Вночі прокинулася, ще поїла і знову спить. Золота дитина! – казала мені Уляна Гаврилівна.

– Це вона в маму, – щасливо усміхався я.

Любив уранці сісти біля люльки і чекати, поки мала прокинеться. Вона одне око розплющить, мене побачить і всміхається одразу. Ота її усмішка краща за все мені. Беру її на руки і чукикаю, поки Уляна Гаврилівна готує молоко для сніданку. Вона хотіла малу до себе в кімнату забрати.

– Щоб ви, Іване Карповичу, не турбувалися вночі.

Але я не віддав, бо якраз хотів турбуватися скільки треба. Так удома засидівся, що довелося прикажчика найняти, щоб слідкував за порядком на землі. Я ото якщо увечері з хутора виберуся на годину-дві, то й добре. А бувало, що і по кілька днів не виходив.

– Обабилися ви, Іване Карповичу. Хіба ото можна так, через дитину? – дивувалися мужики з Капітанівки. У них так не заведено було, бо дітей повна хата, хоч би пам’ятати, у кого яке ім’я. Я нічого не відповідав, сидів і сидів днями з малою.

Ото якось заколисую Моніку, коли собаки загавкали. І у ворота хтось грюкає.

– Відчиніть! Відчиніть! – кричать щосили. Я Моніку Уляні Гаврилівні віддав, вийшов у двір. Револьвер завжди при мені, бо хоч у нас тут спокійно, але могли з’явитися люди, яким я не до вподоби.

– Хто там?

– Іване Карповичу, це я! Василь Степанович! – я вже й забув, як його звати, але з голосу впізнав того бідолаху з Конотопа, від якого донька поїхала.

– Що сталося? – питаю і хвіртку відчиняю. Дивлюся, а в гостя мого обличчя божевільне, сам весь у пилюці, дихає важко, таке враження, що з самої станції сюди біг, не зупинявся.

– Біда, Іване Карповичу, біда! – кричить і стогне. – Мені Ганнуся наснилася! Плакала, допомогти благала! Рятувати її треба, Іване Карповичу, рятувати! – і як впаде у ноги, знов давай чоботи мені цілувати.

Як я його не переконував не дуріти, а переконати не зміг. Усе він розповідав, як Ганнуся уві сні плакала та просила допомогти. Дивлюся, що від нервів та горя аж трохи наче збожеволів він. Думаю, як же від нього відкараскатися, а він знай собі все виє: «Ганнуся! Ганнуся! Рятуйте! Допоможіть!»

– Ну, все, досить, підводьтесь уже, – кажу йому.

– Знайдіть мені її! Знайдіть! – хрипить він. – Благаю! Врятувати просила! Ганнуся!

Я вже, чесно кажучи, збирався ще якось його обдурити, а потім подумав, що якось це вже дуже недобре. У такому горі людина, то хоч чимось маю допомогти. А ще уявив, якби ото з Монікою моєю щось сталося, що б я робив. І ото коли про Моніку подумав, то одразу стало легше мені і зрозуміло.

– Все, припиніть! Давайте гроші. Завтра поїду до Києва, роздивлюся, що і як. Коли можна її знайти, то знайду. Тільки щоб ви мені тут без істерик! Повертайтеся додому і чекайте від мене звістки.

– Ні, не піду додому! Тут буду жити! – кричить.

– Де – тут? – дивуюся я.

– А он під деревом! Нікуди не піду звідси! Вас чекатиму! Врятуйте її! Допоможіть Ганнусі!

Як я його не переконував, а вперся чоловік – і все. Домовилися, щоб залишався. Я дозволив йому на сіннику спати і попросив Уляну Гаврилівну, щоби давала йому їсти.

– І за Монікою слідкуйте.

– Та не хвилюйтеся, Іване Карповичу, їдьте спокійно, – усміхається кухарка моя, жінка розважлива та розумна.

З тим я поїхав до Києва. Там знайшов мого знайомого поліцейського пристава Воронька. Той мене, як побачив, зрадів неймовірно.

– Іване Карповичу! Дозвольте вас хлопцям показати! – кричить, а сам дивиться на мене, наче на циркача якогось.

– Що зробити? – дивуюся я, бо ж я не слон і не баба з бородою, щоб мене комусь показувати.

– Показати, хлопцям! Вони не вірять, що я вас знаю і з вами товаришую! Ходімо!

– Зачекай, я що – ведмідь на ярмарку, щоб мене ото показувати?

– Тю, Іване Карповичу, кого ведмедем здивуєш? А ви зараз справжній герой! Тільки про вас і балакають. Завдяки тому журналу!

– Якому журналу? – стою я розгублений, бо геть нічого не розумію.

– Ну, де пригоди ваші описані! – кричить Воронько і знову тягне мене кудись, а в мене щелепа нижня впала. Про мене, у журналі? Що за дива?

– Зачекай, який такий журнал?

– Зараз покажу! Прошу! – відчинив двері до поліцейського відділку, наче швейцар до готелю. І тверезий же, а очі блищать, наче цілий кухоль видудлив, весь якийсь збуджений. Тільки ми зайшли до кімнати, де рядові поліцейські, як він закричав:

– Хлопці, це Іван Карпович Підіпригора! Той самий, що «Зірку Сходу» знайшов, викрив подробного Шерлока Гольмца, а також спіймав польських грабіжників банків!

Ох тут збіглися всі! Руки тиснуть, повагу висловлюють, а ще потім один тицяє якийсь журнал.

– Іване Карповичу, підпишіть, будь ласка! – просить, і тут зразу інші почали журнали діставати. Називається журнал «На суходолі та на морі». Відкривають його, а там з самого початку мій портрет, підписаний «Пінкертон з берегів Сули». А поруч текст із назвою «Дивовижне викрадення „Зірки Сходу“ та загадковий гість із Англії»! Читаю, а там про події в Сумах! І наче від мого імені все розповідається! Як так?

– Підписуйте, підписуйте! – просять мене. Я перегорнув з десяток сторінок, коли бачу – наприкінці розповіді підпис: Климентій Маєвський, граф. Ну, граф! Аж руки в мене в кулаки стиснулися, так я розлютився. Бо ж віддав графу записки для літературної переробки, а він без мого відома до журналу їх надіслав! Ну, Климентій Євграфович! Ну, я вам влаштую! Аж трусити мене почало спересердя. Підписав усі журнали, які були, бачу, щось шепочуть поліцейські.

– Іване Карповичу, маємо честь вас запросити на невеличкий бенкет у трактир «Золота вівця», де я і мої колеги хочуть вшанувати вас як видатного сищика сучасності! – каже мені Воронько.

І так усі на мене дивляться, що ніяк відмовити не можна. Але ж мені додому хочеться. До Моніки, а потім ще з графом побалакати. Стосовно вчинку його ганебного, який став ось такою несподіванкою.

– Дуже вдячний за це запрошення, але вимушений просити вас перенести урочистості. Бо розслідую дуже важливу справу і не можу відволіктися.

– Справу! Ви що? Яку? – обступили знов мене.

– Не можу сказати, бо пообіцяв тримати в таємниці. Але дозвольте мені забрати пана пристава для важливої розмови.

Узяв Воронька під лікоть, і вийшли ми. Сіли у трактирі неподалік, замовили чаю.

– Що за справа? Знову діаманти? Зухвале пограбування? Загадкове вбивство? Що? – гарячкує з цікавості Воронько. І розумна ж людина, а ото подивишся на нього – наче гімназист якийсь, що книжок начитався! Що з людьми робиться?

– Заспокойся. І послухай уважно. Справа важлива.

І все розповів Вороньку про зникнення бідолашної Ганнусі Купрієнкової. Об’яву показав, лист її останній, який наче з Варшави, а надісланий із Кременця.

– Що думаєш про це, Микито? – питаю.

– А що тут думати, ясно все як день, – кривиться він, помітно розчарований.

– І що ж ясно?

– А те, що заманили бідну дівчину і продали.

– Куди? – дивуюся я, бо ж зараз усе ж не кріпосні часи, щоб людей можна було продавати.

– До борделю, Іване Карповичу, до борделю.

– Вона не така, щоб у борделі працювати!

– А там хоч така, а хоч сяка, все одно примусять.

– Вона б утекла.

– Куди вона втече, в чужій країні, без документів та грошей?

– Як у чужій країні? – дивуюся я.

– А так. Продають їх за кордон, щоб важче знайти було. Звідки, думаєте, в наших борделях іноземок багато? Пам’ятаєте, у Розочки Шпільман і французки, і чешки, і німкені, і польки. Як вони до Києва потрапили? Так само! Викрали їх і продали сюди. А наших туди.

– Та що ти таке кажеш, Микито? Що це, худоба, щоб ось так продавати? Люди ж!

– Ні, Іване Карповичу, худоба. Тільки куди вигідніша. Великі гроші на цій худобі робляться!

– Та ну ти що? Як?

– А так, Іване Карповичу. Це ж цілий механізм! На вокзалах та ринках спеціально навчені люди стоять, видивляються приїжджих дівчат. Їх одразу видно по розгубленості, бо ж приїхали вперше в житті до Києва, за кращою долею. Ото до них підходять і починають розмовляти. Знають, що сказати, обіцяють хорошу роботу, добру платню. Чаєм напоять, добре слово скажуть, порадою наче допоможуть. На більшість одразу це діє, і вірять дівчата шахраям, ідуть за ними. Дехто відмовляється, бо ж батьки казали чужим не вірити. З такими далі працюють. Зазвичай крадуть гроші, які батьки для початку дали. І ото залишається дівчина сама та без грошей, у чужому місті немає куди їй подітися. Тут її й беруть. Роботу обіцяють за освітою. Комусь покоївкою, а комусь і гувернанткою, багато грошви обіцяють, голови задурюють і ось уже везуть до кордону. Мовляв, робота саме там. Частіше за все до Одеси чи на захід, у Кременець чи Варшаву, або на північ, до Ревеля. Там таємно переводять через кордон, паспорти забирають і виставляють на торг у таємних місцях. Покупці вже чекають. Вибирають собі живий товар. Як ото коней на ярмарку. Ходять між дівчатами, дивляться, у рота заглядають, зуби перевіряють, тіло мацають, чи таке, як треба.

– Господи, та невже оце таке бути може? – дивуюся я.

– Так і є. Покупці платять за тих, кого одібрали, забирають і везуть по борделях. Звісно, що як дівчина порядна, вона пручається, відмовляється працювати. Але там уміють ламати. Когось зґвалтують, когось голодом примусять, декому грошей пообіцяють. Ото всі й працюють. Страшні там умови. Скільки є клієнтів, стільки і обслужи. Хоч десяток, хоч два, а хоч і три. Хворіти не можна, відмовляти не можна. Працюй, дівко, заробляй господарю багатство.

– Звідки ти всі ці подробиці знаєш, Микито? – дивуюся я.

– Та я ж займався цими справами. Раніше. Це ж не сьогодні виникло. Тільки ніхто уваги не звертав. Бо ж чиї дочки зникали? Селян, різночинців якихось із маленьких містечок. Злочинці дівчат із багатих та впливових родин не чіпали. А за інших ніхто й чути не хотів. Прийдуть бідні батьки до поліції, а їм кажуть, що самі винні: навіщо відпустили доньку до міста? Я-то швиденько зметикував, що відбувається, пішов до начальства, а воно мені по голові. Мовляв, виходить, що в благодатній імперії досі людей наче худобу продають? Та про таке тільки бунтівники якісь могли вигадати! Закрий, Воронько, рота і мовчи, не лізь куди не треба. Навіть премії позбавили, щоб знав своє місце! А потім спалахнув скандал. Один дворянин із Петербурга, барон Ворзел, мандрував десь за океаном. І з мандрів тих писав листи, які в журналі «Навколо світу» друкували. І ось приплив барон до країни Бразилії. Це бозна-де, кажуть, що далі навіть, аніж Африка, за океаном, так далеко, що пароплавом цілий місяць плисти і жодної землі навколо. Так ось, у Бразилії Ворзел мандрував усюди і в одному місті почув руську мову. Зацікавився, познайомився з дівчиною, а та розповіла, що сама вона з Казанської губернії, приїхала до Москви на роботу, там її обдурили, вивезли до Одеси, там посадили на пароплав і продали аж до тої Бразилії, у бордель.

– Ото так далеко?

– Далеко. І не одну ту дівчину вивезли, а ще з нею два десятки дівчат з усієї імперії.

– Ти що!

– Так! Плакала дівчина гірко, розповідала, як важко їм тут на чужині, як за батьківщиною сумують і долю свою гірку проклинають. Розчулився барон, перейнявся історією і виклав в усіх подробицях у листі до журналу. Мовляв, от яка ганьба імперії, коли підданими її торгують, наче дикунами якимись по всьому світу. І в далекій Бразилії відома Росія не міццю своєю та славою, а тим, що повій звідти везуть кораблями. Куди дивиться поліція? В журналі, коли лист отримали, то друкувати не збиралися, бо ж скандалу з поліцією не хотіли. Та випадково лист потрапив до доньки редактора журналу, яка дуже перейнялася історією проданих у неволю дівчат і вмовила батька лист таки надрукувати. Після цього почався страшенний скандал. Бо ж честь імперії зачепили.

– Що людьми торгують, то так – дрібниці, а честь імперії – то важливо, – кручу я головою невдоволено.

– Крамольні речі кажете, Іване Карповичу, – обережно нагадує мені Воронько.

– А що, неправда? – дратуюся я.

– Та правда. Тільки не всяку правду говорити можна в нас, і ви це краще за мене знаєте. Ну, вам-то зараз, може, і можна що завгодно говорити, бо ви – зірка розшуку, на всю імперію відома. А людям звичайним краще мовчати. Так ось, у Петербурзі скандал вибухнув, дійшов і до государя, точніше, до государині, яка чоловікові розповіла про цю ганьбу. Цар терміново викликав міністра внутрішніх справ і наказав ужити вичерпних заходів, щоб припинити торгівлю підданими. Міністр узяв під козирок, тут же видав наказ по всій імперії про необхідність знищити торгівлю білими рабами – це так звалося. Гриміло в Петербурзі сильно, то й до Києва дійшло. Одразу мене викликали і сказали, щоб брався за справу і під корінь рубав заразу. Ну, наказ є наказ, і справа благородна, то взялися ми. Переловили за день усіх, хто на вокзалах стояв та на базарах вештався, видивляючись жертв. Допитали, вони свідчення дали, на кого працювали. Арештували тих, хто дівчат тут збирав, дізналися, хто вивозив до кордону. Знову арешти, допити. Все як на долоні було, ще б тиждень – і закінчив би справу, коли кажуть мені, щоб загальмував.

– Хто каже?

– Та начальство моє. Мовляв, затятістю моєю задоволені, а тепер хочуть, щоб відпочив я трохи. А як тут відпочивати, коли жнива в мене? Я дурника вдаю, кажу, що наказ же пана міністра. А мені кажуть, щоб не ліз, куди не треба. А як не лізти, коли вийшов на головних торговців, які все організували! Арештував їх із власної ініціативи. Вони дуже здивовані були, в очі погрожували, казали, що переламають мене через коліно! Тільки привіз до відділку, а мене вже викликають до начальства. Кажуть мені, що за самоправствоарештований я, і відправляють до тюрми. Мене до тюрми, а організаторів відпустили і всі матеріали справи спалили. Всі! Речові докази, протоколи допитів! Наче нічого й не було!

– Як таке могло бути? – дивуюся я.

– А ви не розумієте, Іване Карповичу? – зітхає Воронько.

– Не розумію! Як могли якісь злочинці дрібні на поліцію вплинути! Коли наказ міністра є, коли сам государ повелів викоренити!

– Через гроші, Іване Карповичу, через гроші. Бо гроші – то така сила, що і міністра переб’є, і самого государя імператора.

– Та які там уже гроші? – дратуюся я.

– Великі, дуже великі. Прибуткова ця справа, людьми торгувати. На кожній проданій дівчині не одна сотня рублів наварюється, а продають же не десятками, а сотнями, може, навіть тисячами!

– Але ж сам государ повелів, міністр наказав! – безпорадно кажу я.

– Государ із міністром у столиці, а гроші тут шелестять. Дивлюся я, що після цього всього у начальника відділку екіпаж новий, пан поліцмейстер машину красиву купив із відкидним верхом, ті, кого я арештовував, на різдвяний бал губернатора гроші дали! Тобто купили, з усіма бебехами керівництво моє купили!

– Крамольні речі кажеш, Микито, – тут уже я попереджаю.

– А що, неправда? Все гроші зроблять. На місяць-два вщухли ці гади, а тепер знову, як і раніше. Ще гірше навіть, не ховаються. І на вокзалах полюють, і на базарах, але, мабуть, замало їм живого товару, почали он об’яви давати, – киває Воронько на об’яву, яку я йому показав. – Так скоро будуть самі у провінцію їздити, по містечках та селах, людей ловити. Може, вип’ємо, Іване Карповичу, а то аж гидотно!

– Пізніше трохи давай. А от що значить, що до Кременця її повезли?

– Значить, що не дуже вона далеко. Скоріше за все у Відні чи Празі. Якби в Ревель, то це значить до Гамбурга чи Амстердама повезли, може, і до Парижа. Через Одесу везуть до Константинополя, Каїра, Бейрута, або вже зовсім далеко, у ту ж Бразилію чи Аргентину.

– А от як думаєш, жива та Ганнуся?

– Не знаю. Взагалі-то людоловам цим убивати невигідно, вони за кожну дівку гроші заплатили. Але інколи буває, що дівчина сама у зашморг полізе від жахливого життя. А можуть і вбити, коли тікати спробує чи так і не підкориться. Я говорив із кількома дівчатами, яким дивом врятуватися вдалося. Страшне розповідали, що їх там і за людей не вважають.

– Жах, – кручу я головою. – А ось цей Жорж Соверен, ти про нього часом не чув?

– Ні. У цих хлопців завжди імен – наче в собаки бліх. Сьогодні він Жорж, завтра – Жан, потім Ганс, Мауріціо, Абрам, Василь і так далі. Он же ти бачиш, який хитрий. Навіть адреси не вказав, а пред’явнику асигнації з відповідним номером. І Ганнусю цю зустрічав на вокзалі, невідомо куди повіз. Тепер шукай його.

– Ото б картотеку по цих хлопцях подивитися.

– А немає картотеки, – Воронько аж на підлогу плює.

– Як немає? – дивуюся.

– А так, поки не було мене, спалили її. Щоб і сліду не залишити.

– Ну дають!

– Дають, Іване Карповичу, дають. Якісь гнилі часи почалися. Ані страху Божого в людей, ані честі. За гроші що хочеш утворити можуть! Чужими дітьми торгувати, на потурання їх продавати! Не бояться суду, ані людського, ані Божого. Ну нехай людський, хабар тицьнуть і все вирішать, а з Божим судом як бути, Іване Карповичу? На що вони сподіваються? Невже розраховують і Господа нашого купити? Куди котиться світ, коли люди вже Бога не бояться?

– Ой не знаю, Микито. Не знаю, – сидів я похмурий, і таке відчуття в мене було, наче цеберко помиїв на мене вилили. Підозрював я, що не все добре в Отєчєстві нашому, але щоб ось так прогнило, і подумати не міг.

– Давайте вип’ємо, Іване Карповичу.

– Та давай уже.

І випили ми. Добряче так, але не до втрати людського вигляду. Точніше, я не до втрати, а Воронько перебрав. Ледь я його дотягнув до візника, відвіз додому. Там на нього чекала жінка вагітна, кричала щось, я швиденько геть поїхав, заночував у одного знайомого з контори. Вранці він мене і розбудив.

– Іване Карповичу, ви подивіться, про вас у газетах пишуть! – каже і дає мені газету. Я, було, подумав, що граф знову щось про мене тиснув, коли дивлюся – ціла стаття на першій шпальті про те, що до Києва прибув знаменитий сищик Іван Карпович Підіпригора, який розслідує чергову справу і тримає її у строгій таємниці. Згадувалося, що моя поява у відділку поліції викликала фурор.

– Ви тепер зірка, Іване Карповичу, – каже мій знайомий.

– Чаю дай. А то хоч зірка, хоч ні, а з похмілля пити хочеться, – насупив я брови і сиджу злий. Бо ж звик діяти непомітно, а тут диви як, наче на долоні я, на полювання з дзвоном вийшов.

– І звідки вони знають все, у газетах цих? – дратуюся.

– Тю, Іване Карповичу, так у них же поліція на утриманні, щоб сенсацію якусь не пропустити! Свої люди там, ото й розповіли про ваш приїзд! Будуть тепер газетярі рознюхувати, що й до чого.

– Жах який! У нас хоч у конторі такого немає?

– Ні, охранка по-старому працює, таємно, без газет.

– Ну, хоч це добре.

Попив я чаю і поїхав у те поштове відділення, куди Ганнуся лист надсилала. У відділенні сиділо троє співробітників, я вибрав того, що старший за віком. Тільки питати почав, коли підскочив до мене хлопець років двадцяти, під руку взяв і висловив бажання відповісти на всі мої запитання. Навіть грошей не треба було йому пропонувати, через що я аж трохи здивувався.

– Слухайте, – кажу. – Тут до вас один пан ходив, який асигнацію рубльову з певним номером мав і листи отримував. Було таке?

– Було! – киває хлопець. – Я його добре запам’ятав! Видно, що при грошах, завжди вбраний як на весілля, з борідкою такою акуратною!

Хлопець чомусь захопився розповіддю, аж очі в нього заблищали.

– Багато листів йому приходило?

– Багато. Кілька десятків щодня. І всі від дівчат. Я по зворотних адресах бачив. Тільки дівчата і все. А чого ви цікавитесь? Він щось протизаконне вчинив? Так? – заглядає мені в очі.

– А чого ви думаєте, що протизаконне? – і я йому в очі заглядаю, може, щось він знає.

– Та якось дивно, що ото стільки листів і тільки від дівчат. Він шлюбний аферист був?

– Не знаю про таке. А він приходив чи приїздив?

– Приходив. Завжди тільки приходив. Але насправді приїздив! – шепоче поштар і оглядається, наче на государя лається.

– Це ще як?

– На машині чи на екіпажі! Просто залишав їх за рогом.

– Звідки знаєш? – дивуюся я.

– Бо якось дощ був. З годину лило, а потім припинилося, і тут той чоловік зайшов. Сухісінький!

– Може, він десь тут поруч живе?

– Тоді б я його бачив. Я тут уже другий рік працюю, місцевих знаю!

– Може, в нього парасолька велика, ось і сухий був?

– А черевики чому не забрьохані, чистенькі? Іване Карповичу, кажу вам, що приїздив він на чомусь, просто не світився! – шепоче хлопець, а я аж підстрибую. Вирячився на нього.

– Який такий Іван Карпович? – питаю вкрай здивований.

– Та я ж вас упізнав! Ось же ваш портрет! – хлопець дістає з-під прилавка журнал той, на якому я вчора в поліційному відділку розписувався. – Я всі пригоди ваші читаю! Я ваш палкий прихильник! Для мене велика честь оце розмовляти з вами. Ви такий молодець, Іване Карповичу! У всіх тих пригодах!

– Що? Всіх? Їх що, декілька було?

– Вже чотири! І чекаю на наступні! То було раз на квартал друкувалися, а тепер редакція обіцяє щомісяця історію давати! То що ви розслідуєте зараз, Іване Карповичу? – питає він і знову оглядається, змовник задрипаний.

– Чотири, чотири історії? – все ніяк не можу оговтатися. – Як чотири?

– Перша була про поляків. «Як Іван Карпович клятих ляхів спіймав», потім «Нахабне пограбування потяга», далі «Таємниця Тунгуського метеорита» і нарешті про викрадення «Зірки Сходу» та викриття фальшивого Шерлока Гольмца. Чотири! Я всі прочитав! До одної! І не тільки я читаю, а дуже багато інших. «На суходолі та на морі» знаєте, як наклад підняли через вас! Раніше в нас у відділенні троє людей передплачувало журнал, а зараз уже півсотні, і з кожним числом кількість зростає! Люди зранку в чергу стають, чекають, коли привезуть журнал. Так же цікаво читати! – аж слиною пирскає поштар. Страшне як захоплений, а я злий. Дуже злий. Бо як міг граф ось так учинити? На що він розраховував?

– А можна про пограбування потяга подивитися журнал? – питаю.

– Так, звісно, в мене вся колекція! – він дістає всі чотири журнали. Я читаю про потяг. А там сама брехня. Ну звісно ж, бо окрім Боротянського, мене та тієї жінки ніхто не міг знати, що там насправді відбулося. Навигадував Маєвський бозна-чого. Дурниця на дурниці!

– А ще в того чоловіка собака є, – шепоче поштар.

– Собака? – дивуюся я.

– Собака!

– Звідки знаєш?

– Бо бачив на піджаку шматки шерсті. Завжди були. Рудуваті такі. Такса, чи що.

– І як ти їх помітив?

– Та я ж детективами захоплююся! Раніше про Ната Пінкертона читав і про Шерлока Гольмца, але зараз вони не модні, зараз ви зірка, Іване Карповичу! Наша, російська зірка, яка всіх тих англійців з американцями заломить, бо Росія-матінка, вона така! – шепоче мені й аж головою трясе. Потім журнали підсовує. – Дайте автограф, будь ласка.

– А Путілін чим вам не до вподоби? – питаю.

– Тю, та що там у нього за справи? То босяк гаманець украде, то візник когось зарубає. Щоб про таке знати, достатньо газети читати. А у вас що не історія, то сюжет! А штиль який елегантний! Будь ласка, підпишіть!

Розписався я, у самого аж голова гуде від усього цього. Ну, наробив граф, ну, прислужився, хай йому цур!

– Я такий щасливий, що вас зустрів! – поштар тільки головою крутить і всміхається. – І я ж за вашою методою працюю! Тепер хто не прийде, а я придивляюся, чи немає чогось підозрілого. Ото і того чоловіка примітив, і шерсть собачу. В мене ще кілька підозрілих є, давайте я розповім! Одна жіночка…

– Ні, дякую! Я поспішаю! Термінова справа!

– Розумію! Розумію! – крикнув уже мені у спину.

Вийшов я з пошти і до найближчого трактиру, там усівся обміркувати все. Бо після вчорашнього голові важко, а тут іще оці дива, що тепер мене кожна собака знає. Ну, граф! Аби далі не дратуватися дарма, почав над справою думати. Але що тут подумаєш. Візників у Києві багато, машин теж. Спробуй знайди тих, хто до пошти клієнта возив. Тим більше, що цей Жорж міг візників міняти. Не знайдеш. Вирішив я поїхати до Кременця, там дізнатися, що і як. Пішов до Воронька попрощатися, бо ж учора не зміг через його стан. Біля відділку перестрів його. За голову бідолаха тримається, крекче, видно, що йому значно важче, аніж мені.

– Микито!

– О, Іване Карповичу! А я вас шукаю! – каже і стогне.

– Що, важко після вчорашнього?

– Та хай Бог милує. Набрався як чіп!

– Що хотів?

– Та попросили мене звести з вами.

– Хто попросив? – я вже і не дивуюся, бо заморився дивуватися.

– Журналіст один.

– Що? Микито! Ти при тямі, чи похмілля весь мозок виїло?

– А що?

– Щоб я з журналістом балакав? Та ніколи!

– Дарма, Іване Карповичу!

– Мені ті газети ні до чого! Вже весь Київ знає, що я тут!

– Так і використовуйте це! – каже Воронько.

– Що? – дивуюся я.

– Використовуйте! Щось я вас зовсім не впізнаю, Іване Карповичу, засиділися ви на своєму хуторі! Ви хоч розумієте, яка це сила – газети?

– Та яка там сила?

– Велика сила! От та справа, про яку я розповідав, щодо торгівлі людьми. Хіба б стало про неї відомо, якби спочатку журнал не написав, а потім газети не роздмухали? Не стало. Мандрівник би листа додому надіслав, його б почитали, позітхали і сховали. А ось газети взяли і роздмухали історію! Так, що аж государ втрутився!

– Ненадовго, щоправда.

– Це є гріх, бо швидко газети холонуть. Вони ото як солома горить, вогню багато, але недовго, спалахнули й цікавість утратили до справи. Але все одно, Іване Карповичу, нехтувати ними не треба. Розумна людина не лобом стіни пробиває, а намагається їх на свою користь використати. Ви ж самі це мені казали! – каже пристав.

Я спочатку аж розізлився, бо так схоже було, що вчить він мене. Мене!.. А потім пригальмував я. Бо ж розумна людина вчитися не соромиться, а дурень думає, що все знає. Слушно каже Воронько, і тут гріх його не послухати. Як он учора сказав, а сьогодні в газеті, й ціле місто балакає, то можна це використати.

– Добре, побалакаю я.

З журналістом ми зустрілися в кав’ярні. Я його уявляв якимось молодим, блідим та з полум’яними очима, а тут прийшов такий товстунчик рум’яний, замовив нам по чарці вина й одразу до справи узявся.

– Всі цікавляться, що великий сищик робить у Києві?

– Розслідую одну справу.

– Яку саме?

– Про зникнення дівчини, що писала листи пред’явнику асигнації з певним номером.

– Вбачаєте якийсь кримінал?

– Скажу, коли знайду адресата.

– А знайдете?

– Вже майже знайшов. Ще день-два – і матиму можливість побалакати з ним, бо вже йду по сліду.

– І що той слід каже?

– Що дехто собак любить більше, аніж людей.

– Загадками говорите, Іване Карповичу.

– Кому потрібно, той почує.

Далі журналіст почав мене розпитувати про минулі справи, описані в журналах.

– Дуже вони, Іване Карповичу, відрізняються. То хоч написано бідно, але зі знанням справи, а потім шматок іде пишний, красиво написаний, але з нісенітницями різними, наче не ви писали, а хтось інший, який нічого в розслідуваннях не розуміє. Як таке може бути? І хто такий той граф Маєвський, яким історії підписані?

– Граф – сусід мій, ми часто спілкуємося, і попросився він бути моїм секретарем. Я погодився. То щодо історій усі питання до нього та його нестримної фантазії.

Ще побалакали ми і розійшлися в приємному настрої. Я сходив до Розочки Шпільман, яка візитові моєму дуже зраділа, вмить запропонувала найкращих своїх дам. Але я поговорити прийшов. Та тільки почула мої запитання, як одразу спохмурніла.

– Іване Карповичу, за всієї моєї поваги до вас нічого сказати не можу. Окрім того, що краще у цю справу вам не лізти.

– Невже небезпечна така?

– Дуже небезпечна. Бо ж гроші – вони як оця новомодна електрика. Якщо полізти голими руками, то вдарити може. На смерть ударити.

– І що, були приклади? – цікавлюся.

– Були. Приходив уже до нас один чоловік. Інженер з Курська. В нього сестра зникла. За об’явою поїхала на роботу до Києва, і більше жодної звістки. Брат присягнувся знайти. І шукав. Казав, що майже вийшов на слід, а потім знайшли його в Дніпрі. Голого і з горлянкою перерізаною. Від вуха до вуха.

– Може, випадково з якимись вбивцями зіштовхнувся?

– Може, і випадково. Та тільки дуже вже тут великі гроші крутяться. А я вам так скажу, Іване Карповичу, що чим більші гроші, тим життя людське дешевше. Ви знаєте, що я вас поважаю, тому оце й кажу, що не треба під сокиру шию підставляти.

– Дякую, пані Розо, переконали ви мене.

Вийшов від неї, перевірив револьвер у кишені і чи не слідкує за мною хто. Нікого не було. Тільки от двічі до мене підлітки підходили.

– Іване Карповичу, дайте автографа! Іване Карповичу, ми про вас читаємо!

Зранку як газети подивився, то зрадів, бо все як треба журналіст написав. Ще й додав щось там про «мисливський блиск очей у передчутті вірної здобичі, якій не врятуватися від розшукового хисту головного сищика Всія Русі!». Газетку взяв, покажу графові, як треба писати.

Поснідати пішов до тієї самої кав’ярні, де з журналістом спілкувався і яку він у статті своїй чомусь згадав аж двічі. Може, тому, що рахунок нам так і не принесли. Тільки я увійшов, а мене вже власник зустрічає, за найліпший столик запрошує.

– Спеціально для вас тримаємо! Велика честь мати в гостях найкращого сищика імперії! – каже мені, а я бачу, що нічого не тримав, зараз он столик тільки винесли і скатертиною накривають. – Все замовлення за рахунок закладу, Іване Карповичу!

Є за що їм бути вдячним, бо он учора тут порожньо було, а сьогодні жодного вільного столика немає. Повно публіки, і всі на мене дивляться, за автографами підходять. Я поїв не поспішаючи, чаю випив, подякував і пішов до дверей. Власник кав’ярні мені конвертик у кишеню засунув і запрошував ще приходити увечері.

Диви, думаю, непогана річ ця слава. Годують задарма ще й гроші дають! Це вам не за плугом ходити чи сіно косити! Іду, дивуюся, а сам не розслабляюся. Он побачив одного типа. Наче просто прогулюється, але я вже двічі повернув, а він за мною. Начебто звичайний босяк, але йде, не відстає, хоч я його заплутати спробував. Ну, добре, подивимося, що і для чого. Повернув я у двір один, сховався за кущами. Онде заглядає у двір босяк, шукає мене поглядом. Я виходжу, наче матню застьобую. Він назустріч мені йде. Бачу, що двір оглядає. Так завжди роблять, коли щось вчинити збираються. Пустий двір, зручний. Наближається він, і помічаю рух його правої руки. Невже револьвер дістане і стрілятиме?

Чекати не став, а кинув йому в очі жменю піску, якого в кущах набрав. Він за обличчя схопився, а я йому ногою по коліну збоку. Закричав він і впав. Я йому револьвер до потилиці приставив.

– Лежи тихо, – кажу. Що значить досвідчена людина, одразу послухався і лежав, чисто тобі п’яний під парканом. Обшукав я його. В гаманці сто рублів у нього було одною купюрою і моя фотографія. З журналу. А на поясі ніж висів. Гостренький такий. Увігнати такий по рукоять, і все, був Іван Карпович, та увесь вийшов. Аж запаморочилося мені, бо зрозумів, як ризикував. Я ж не чекав такого, думав, просто слідкує босяк, а він мене вбити хотів! А якби не ніж, а револьвер, міг би й застрелити, поки ото я з пісочком у руці стояв. Невже старію, що не передбачив такого? А ще мішок навіщось у кишені складений.

– Хто тебе послав? – питаю.

– Білявий один, – хрипить босяк.

– Що за білявий?

– Не знаю. Вперше побачив його сьогодні. Дав одразу сто рублів і пообіцяв ще стільки ж.

– Вбити мусив? – питаю.

– Вбити.

– А мішок для чого?

Мовчить босяк, тільки дихає важко.

– Тобі праве вухо відрізати чи ліве? – питаю його, у лівій руці ніж його вже тримаю, торкаюся лезом до голови. Аж затремтів босяк. Розуміє, що не жартую я.

– Голову мусив відтяти.

– Голову? – дивуюся я.

– Голову, – хрипить він.

– І далі що?

– Сховати її, щоб не знайшли.

– А гроші де отримувати?

– Завтра. На Подолі, біля Дніпра.

– І ти повірив, що заплатять іще сотню?

– А як не заплатять, я того білявого знайшов би. Він же місцевий, з розмови чути. Від мене б не сховався.

– І то так, – погоджуюсь я, бо бачу, що босяк цей – серйозний злодій, не жартуватиме. – Ну, і що мені з тобою тепер робити?

– Відпусти, відпусти, брате.

– Який я тобі брат, мерзотнику? Я – чесна людина, а ти – злочинець. Не брат я тобі.

Мовчить він. І я мовчу, думаю. Погана людина цей босяк. І крові на ньому багато. Вже, мабуть, не одного вбив. Таких зупиняти треба. Його ж ножем та по шиї. Але не хочу я вбивати, гріх на себе брати. І так на душі моїй багато гріхів. З іншого боку, і просто відпустити не міг. Якби ще сам я був, усе одно до пекла йти, але зараз же за Моніку я відповідаю.

– Давай, вставай, – повів босяка до першого городового. Там здав. Той спочатку і слухати не хотів, але набігли люди.

– Та ви що? Це ж сам Іван Карпович Підіпригора! Він же злочинця спіймав! Беріть негідника і до тюрми ведіть! Що він зробив?

– Пограбувати мене намагався. Каменюкою вдарити, – збрехав я, бо ніж при собі вирішив залишити. Про всяк випадок.

Після цього знову повернувся до тієї кав’ярні. Там мене оплесками зустріли, бо вже знали про спійманого злодія. Онде і Воронько прибіг.

– Ми його давно розшукували за пограбування! Зухвалий злочинець, завжди з ножем працював! А тут чогось із каменюкою, пропив, мабуть, зброю. Спасибі, Іване Карповичу!

Знову оплески, автографи роздаю. Приємна річ ця слава, чесне слово. Ото сиджу паном за столом, смачні тістечка їм, коли підійшов до мене чоловік. Молодий, високий, білявий, одягнений добре. Я знай собі жую, спокійний, наче ранкове море.

– Іване Карповичу, я журналіст, хотів поговорити з вами!

– Будь ласка, сідайте, – запрошую я, а сам помічаю, що очі у співрозмовника мого бігають і дуже хвилюється він. Ну, і білявий же, білявий, як босяк розповідав.

– Ви ото казали, що людину шукаєте, яка листи отримувала, – каже він і оком лівим блимає, дуже нервує.

– Вже майже знайшов, – кажу і посміхаюся.

– Як? – аж скрикує він, наче злякався. А чого це йому лякатися? – Що значить – знайшли?

– Та те і значить. Зараз добувають мені його адресу. Як тільки буде вона, викликаю поліцію, і їдемо брати його. Ось-ось уже мають приїхати.

– А за що його брати?

– Є за що, про це не хвилюйтеся. Може, чаю хочете?

– Ні, ні! Вибачте, я дуже поспішаю! – підхопився і ледь не побіг із кав’ярні. А я за ним. Господар кав’ярні мені знову конверт. То завжди я при розслідуваннях гроші витрачав, а тут заробляю! Вже не так на графа і дратуюся.

На вулицю вибіг, і от, знаєте, аж серце від щастя заходилося. Бо як у старі добрі часи: я у Києві стежу. Онде той білявий узяв візника, я теж. Поїхали у бік Протасового яру. Поки їхали, я бороду так-сяк наклеїв, яку в конторі позичив, щоб не впізнавали мене. Ось хлопець зупинив візника, зіскочив і побіг у під’їзд триповерхового дохідного будинку. Навіть не подивився, чи немає хвоста. Зовсім недосвідчений. Я примостився в екіпажі, сказав візнику чекати. Хвилин десять довелося, коли вийшли білявий і чоловік, одягнений добре, з борідкою акуратною і собачкою на повідку. Білявий дві валізи тягнув. Сіли в екіпаж і поїхали у бік вокзалу. Пообіцяли візнику грошей, то мчав швиденько.

На вокзалі білявий допоміг занести валізи всередину, ще щось послухав чоловіка і пішов. А я за тим собачником далі стежив. Бо дуже вже схожий був він за описами на того, хто на пошту за листами від дівчат приходив. Чоловік квиток купив на найближчий потяг до Радивилова, містечка на австрійському кордоні. До потяга три години лишалося. Чоловік помітно нервував, смоктав люльку та щось напружено думав. Вже коли потяг подали, знову прибіг той білявий хлопець і щось сказав своєму товаришеві, якого я вважав за Жоржа Соверена. Той головою закивав, здається, з полегшенням. Думаю, що хлопець біля будинку чатував, чи не приїду я з поліцією.

Жорж сів у потяг. Я теж. Щоправда, у третій клас. Ще в касі довідався, що чоловік узяв квиток до Радивилова, але анітрохи не заспокоювався, бо бунтівники завжди брали квиток не до тієї станції, на якій збиралися виходити.

То довелося мені чатувати весь шлях, аж поки вночі Жорж не вийшов у Дубні. Там одразу узяв візника і поїхав кудись. І тут приключилася біда, бо Дубно те виявилося такою глушиною, що візник на станції був лише один. А другого – зась. То довелося бігти за екіпажем із Жоржем, сподіваючись, що десь він у місті вийде. Але коли екіпаж виїхав за місто і помчав швидше по дорозі, то я відстав. Постояв, похекав і змушений був повернутися на вокзал. Там чекав аж до обіду, поки не з’явився той самий візник, який не тільки розповів, що довіз нічного пасажира аж до Кременця, але й запропонував відвезти і мене туди. Я погодився, бо коли почув про Кременець, то зрозумів, що, можливо, я значно ближче до розгадки, аніж думав.

Приїхав до Кременця вже ввечері, встиг поснідати і винайняти кімнатку. Здавали тут охоче, бо неподалік була Почаївська лавра, куди приходили цілі натовпи прочан зі всієї імперії. Також у Кременці стояло аж два полки, кордон же поблизу. Відповідно, було кілька ресторанів і два борделі, щоб панам офіцерам не нудно було стояти на варті Батьківщини. Я ще встиг потинятися містом, зайшов на великий жидівський цвинтар, але Жака не знайшов.

Добре виспався, а зранку пішов знову до міста. Нічого не виходив, місцеві ні про якого чужого з собачкою не чули. Можливо, він у Кременці й не збирався зупинятися, а тільки змінив візника та покотив собі далі. Не виключено, що аж за кордон, який був тут поблизу.

Кордон дуже впливав, бо ж серед місцевих тільки й чув розмови, що про контрабанду. То цигарок, то тканин. Не думаю, що оминали і зброю або підпільну літературу, за яку бунтівники платили добрі гроші. Це мені все розповів місцевий житель Юрко, який торгував гасом у крамниці біля колишнього польського колегіуму, а у вільний час малював місцеві краєвиди, бо був небайдужий до мистецтва. Скаржився, що кременецькі міщани мистецтва геть не розуміють, хочуть бачити на картинах котиків чи ведмедиків, через що митцям доводиться працювати десь-інде, бо хороші картини продаються вкрай погано, а малювати погано не дозволяє совість. Ну, це я і сам знаю, що як хочеш заробити, то треба публіці вклонятися, догоджати її смакам. Аби я писав у своїх оповідках усе як було, то ніхто мене і не читав би. Але я прибирав правду і додавав вигадок, а граф – високого штилю, мораліте та пафосу, і оповідки добре продавалися. Маєвський іноді зітхав, що замість справжньої літератури робимо ми бозна-що, у той час як Чехов чи Толстой карбують свої імена у вічності. Але мені вічність була байдужа, бо я людина проста, мені і грошенят вистачить.

Ото поговорив із кременецьким митцем про невдячну публіку і пішов далі шукати гостя з Києва. Ходив, роздивлявся і не знаходив. Місто тим часом жило своїм контрабандистським життям, а я дратувався, що втратив слід. Купив собі пляшку пива і пішов на гору, що височіла на містом. На горі був замок, помітно зруйнований. Під замковою стіною всівся я, відкоркував пиво і попивав його. З гори весь Кременець був як на долоні, роздивлявся я його і думав, де міг подітися той Жорж. Нічого не вгледів, а потім подумав, що, можливо, Жорж собачку ховає, щоб не привертати уваги, але їсти вона щось мусить. То треба спитати у місцевих м’ясників, чи не брав хтось потроху кісточок або ліверу.

З тією думкою швиденько пішов з гори і вже внизу несподівано почув знайомий гавкіт, якого наслухався ще в Києві на вокзалі. Вмить сховався за деревом, перехрестився, подякував Господу за милість його. Потім обережно зазирнув за паркан найближчого двору і побачив свого знайомця, який спіймав песика, ніжно взяв його і поніс до хати. Ласкаво балакав із собачам, наче з людиною. Я розпитав у місцевих, ті сказали, що хата належить місцевому контрабандисту, а в нього винаймає її якийсь художник із Харкова, що малює тут краєвиди замку, не виходячи з двору. Ага, художник.

Я пішов, а ввечері повернувся. Прокрався у двір, підійшов до вікон. Вони були старанно запнуті фіранками. Постукав у двері. Спочатку гавкіт, потім голос Жоржа:

– Хто там? – він був трохи схвильований.

– Вам телеграма! – збрехав я, бо він справді міг чекати на телеграму з Києва.

– Знову? Зараз! – Жорж швиденько відчинив і дуже здивувався, коли побачив мій револьвер. – Хто ви такий?

Я завів його до хати, зачинив двері.

– Що, що вам потрібно? – спитав він. Намагався виглядати впевнено, але переляк тьмяно колихався у його очах.

– Вона, – я показав фотографію зниклої Ганнусі.

– Я не розумію, про що ви говорите… – було, почав він і отримав по губах. Впав на підлогу, аж покотився. Я схопив його за барки, підняв. Він тремтів із переляку. Не звик до такого поводження. Зламався.

– Не вбивайте, не вбивайте! – шепотів і плакав.

– Мені потрібно, щоб ця дівчина повернулася додому, – я тицьнув йому в обличчя фотографію Ганнусі. – Зрозуміло?

– Це неможливо! – він закрутив головою.

– Впевнений?

– Так! Я не знаю, де вона! Не знаю!

– Ти ж її продав, як це ти не знаєш?

– Я продаю гуртовим покупцям! А вони вже пропонують товар безпосередньо господарям борделів! Я не знаю, де вона зараз! Не знаю! І знати не можу!

– Погано. Я так сподівався, що не доведеться тебе вбивати, – я зітхнув і приставив револьвер йому до голови.

– Ні! Ні! Не вбивайте! – гарячково зашепотів він.

– У мене немає виходу.

– Навіщо вона вам? Ви її коханець?

– Ні. Але вона потрібна мені. І ти її повернеш.

– Це неможливо!

– Тоді помреш.

– Я не можу, я просто не можу повернути її!

– А я вірю у твої здібності. Не примушуй мене розчаровуватися, – б’ю його ще раз. Не дуже-то переймаюся його обличчям, бо занадто поганими речами він займався.

Поки Жорж борсається на підлозі, ходжу по хаті. Ага, онде ледь чутно гавкіт. Відчиняю ляду і бачу широкі сходи в підземелля. У Кременці багато таких, ними активно користуються контрабандисти. Подейкують, що є підземний шлях до Австрії, але це брехня, бо інакше б возили тільки ним і вже б завалили всю імперію контрабандою.

Песик гавкає на мене. Він сидить у дерев’яному ящику, з ручкою, щоб зручно було переносити. Диви, я і не бачив таких. Повертаюся до Жоржа.

– Ти привозив дівчат сюди?

– Так, – киває він і перелякано дивиться на мене.

– І вони не розуміли, що це не Варшава?

– Я казав, що робота буде у маєтках навколо Варшави.

– І що відбувалося далі?

– Ми привозили їх вночі, заводили до будинку, поїли чаєм зі снодійним.

– Для чого?

– Так їх зручніше перевозити. Ми вантажили їх сонними на вози, по десятку, а то й дюжинами, якщо худенькі. Так везли до кордону. Там були свої люди і серед наших прикордонників, і серед австріяків. То пропускали.

– А що за фокус із листами, які писали дівчата?

– Звідки ви знаєте? – дивується він.

– Знаю. То що за листи?

– Це щоб вони заспокоїлися. Їх легко було обдурити. Вони писали листи, я збирав, казав, що віднесу до пошти, а насправді палив.

Я киваю. Мабуть, палив не дуже уважно, бо один якось випав, хтось його підібрав і згодом відправив за адресою. Ось так у цій історії і виплив Кременець.

– Навіщо вона вам? Я можу дати вам дівчину кращу за цю! Гарнішу, вмілішу! Вона зробить вас щасливим! І я заплачу, тільки не вбивайте! – шепоче переляканий Жорж.

– Ні, мені потрібна вона.

– Дівчат не повертають! Розумієте? Якщо повернути хоч одну, то вона зможе розповісти про всю схему! Вона занадто багато бачила!

– Мене це не хвилює. Мені потрібна вона. І ти її повернеш, – я б’ю його втретє. Іду до сходів у підвал і забираю песика в ящику.

– Ні! Ні! Облиште його! Не чіпайте! – кричить Жорж.

– Я поверну його тобі, коли ти повернеш мені цю дівчину. Умови прості. У тебе є тиждень. А якщо ні, то отримаєш цього гавкала зі скрученою головою. Обіцяю.

– Ні! Ні!

– Тобі вирішувати, як вчинити.

І я пішов із песиком. Той Жорж дуже плакав, а потім благав добре годувати собачку і не кричати на неї.

– Фібі такий нервовий, він не зносить крику!

Ще на вокзалі в Києві я помітив, який дорогий йому песик. Тому і вирішив скористатися цим. У кожної людини є слабке місце, за яке її можна взяти. Ось у Жоржа це був його песик.

Собаку я сховав у підвалі будинку, де знімав кімнату. Без сонячного світла, але на м’ясі, цей Фібі мусив витримати тиждень. Сам же я уважно слідкував за Жоржем. Вже зранку він побіг на телеграф і дав телеграму. По обіді отримав телеграму у відповідь і майже одразу дав іншу. За невеличку платню я дізнався про текст. Начебто нічого підозрілого. Жорж просив терміново повернути виріб номер двадцять шість з передостанньої партії товару. Йому відповідали, що це неможливо. Він наполягав, мовляв, інакше експорт буде припинено і можуть виникнути неприємності у користувачів. У Відні, а телеграми спрямовувалися саме туди, відповіли, що подумають. Наступного дня пообіцяли, що питання буде вирішене, і швидко.

Я чекав, що дівчину ось-ось привезуть. Зробив собі зручне місце на дереві біля схилу замкового пагорба. Звідти було дуже добре видно будинок, у якому жив Жорж. Чоловік помітно нервував, частенько виходив у двір, мабуть, чекав на гостей.

Ті прибули аж на п’ятий день. Двоє чоловіків у строгих чорних костюмах з акуратними валізками. Я помітив їх, коли вони ще йшли дорогою до будинку Жоржа. Ось зайшли у двір. Жорж вибіг назустріч, він був помітно знервований. Чоловіки запропонували зайти в хату. Жорж щось у них питав, але вони не відповідали, а почали заштовхувати його до хати. Жорж спробував закричати, але отримав у живіт, і його майже занесли всередину. Зачинили двері.

Я поліз униз. Швиденько, ось уже біг по дорозі, перестрибнув паркан, зайшов до будинку з саду. Коли почув щось схоже на віддалені постріли. Далі тиша. У хаті стріляли! І я знав, хто це зробив! Я сидів при стіні й слухав. Кілька хвилин тиші. Ось відчинилися двері. З хати вийшли ті самі чоловіки, але вже у білих костюмах. Встигли перевдягнутися, пішли до хвіртки.

– Вибачте, – я вийшов з-за хати і побачив їхні рухи. Досвідчені хлопці, одразу схопилися за револьвери, що були в них під піджаками. А тут я, одягнений як селянин, та ще і щосили накульгував. Це навмисно, бо з досвіду знав, що від кульгавих значно менше чекають небезпеки. – А ви не знаєте, котра година?

Один із них щось відповів, здається, німецькою. От німецька – її легко пізнати, бо говорять нею, наче гавкають. Головою кручу, мовляв, не зрозумів, і наближаюся. Дуже сподівався, що стріляти вони злякаються, щоб шуму не наробити.

– Котра? – я зробив вигляд, що прислухався. І ще підійшов. – Просто треба знати, котра година, щоб на базар устигнути! – я говорив гучно, з жестикуляцією сільського дурника. І ногу тягнув, наче справжній каліка. Німці щось іще відповіли, вже не трималися за револьвери, бо не бачили в мені небезпеки. Дарма. Бо ось один упав, отримавши в щелепу. Другий знову схопився за зброю, та замало схопитися, треба ще вихопити. А цього я зробити не дав. І ось він теж лежав. Я озирнувся. Нікого навколо не було. Забрав зброю, затягнув гостей у підвал. Потім подивився на Жоржа. Дві дірки в голові, ці хлопці діяли надійно.

Я зв’язав їх. Посадив, полив водичкою, щоб отямилися. Гості перелякано подивилися на мене. Я їм показав фотографію Ганнусі. Жестами пояснив, що вони мусять повернути її. Інакше один із них загине. А другому я відрізав вказівний палець на правій руці. Щоб незручно йому було більше стріляти і щоб довести серйозність намірів.

– Не буде дівки, здам ось цього до поліції! Поліції! Зрозумів? Або вона сюди, або цього в поліцію. – Рану перемотав, щоб кров’ю не зійшов, перевдягнув у чорний костюм і відвіз до австрійського кордону. На календарі показав, що в нього є три дні.

Дівчину привезли за два. Той самий чоловік. Сам. Вирішили більше не гратися і не ризикувати. Молодці, бо я готовий був і до загону гостей. Але мир так мир. Отримав він товариша, а я забрав Ганнусю, одягнену в темний плащ із великим капюшоном. Ми поїхали до Дубна, там сіли в потяг. Утрьох, я, Ганнуся і песик у клітці, бо ж не кидати ж його було у Кременці. Був він тваринкою розпещеною, міг не вижити. То і їхали. Я песика ліверною ковбасою годував, а Ганнуся увесь час мовчала і ховала обличчя в капюшоні. Я її розумів, бо таке дівчина пережила.

– Куди ви мене везете? – нарешті спитала.

– До твого батька.

– До батька? – чомусь вона здивувалася, мабуть, не чекала, що зміг би її батько, простий робітник, їй допомогти.

– Так, до батька. Лише через його наполегливість я знайшов тебе, Ганнусю.

– Ганнуся? – вона чомусь заплакала. Мабуть, у борделі її звали інакше, і вона вже почала забувати своє ім’я.

– Не плач, усе тепер буде добре, – кажу їй. Але вона все одно плаче і ховає обличчя в капюшоні. Дивлюся на неї, й дуже мені приємно, що повертаю я доньку батькові. Коли з’явилася в мене Моніка, почав я розуміти значно більше. І так розумію, що ото Господь мені доньку дарував, а я за це віддячив, урятувавши доньку для іншого. Також люблячого батька.

– Хто ви? – спитала Ганнуся за деякий час.

– Твій батько найняв мене.

– Він такий багатий?

– Він робітник на залізничних майстернях, ти ж знаєш. То віддав мені всі гроші, які в нього були. А ти розумієш німецьку?

– Вже розумію, я ж жила у Відні.

– Той чоловік, який привіз тебе, щось говорив про мене?

– Він говорив із власником борделю. Вони боялися, що той хлопець, який був у вас у полоні, почне говорити і приведе вас чи поліцію до них. То вирішили таки віддати мене, хоча ніколи так не робили.

– Чому ти ховаєш обличчя?

Вона знову заплакала. Я не перепитував, бо ж розумів, як дівчині важко. У Києві ми пересіли на потяг до Ромен, а звідти вже поїхали на хутір. Песик поводився тихо, майже не гавкав у своєму ящичку, а коли брав я його на руки, то намагався лизнути в обличчя. Мабуть, покійний господар це йому дозволяв, а мені ото неприємно було з собакою лизькатися, то з ящика і не діставав. Ганнуся вже майже не плакала, але обличчя ховала й далі. Коли приїхали на хутір, то зустріла нас Уляна Гаврилівна.

– А де Моніка? – спитав я, бо вже страшенно скучив за донькою.

– Поїла та спить.

– А де Василь Степанович?

– Теж відпочиває. Золоті руки у людини. Все нам зробив і в хаті, й на подвір’ї! – Уляна Гаврилівна почала розповідати, що наш гість зробив і полагодив, але я її зупинив.

– Потім, Уляно Гаврилівно, потім, – пішов на сінник, побачив там Василя Степановича, що спав із напруженим обличчям, стогнав і скреготів зубами. Мабуть, досі хвилювався за доньку.

– Василю Степановичу, – торкнувся я його плеча. Він прокинувся, здивовано подивився на мене.

– Іване Карповичу? Що сталося?

– Ходімо, – я потягнув його за руку на вулицю. Він не пручався, біг за мною розгублений, ще не зовсім розумів, що до чого. Я вивів його, поставив перед Ганнусею.

– Ось! – сам подумав, що оцю сцену єднання батька та доньки графові б побачити, він би її зобразив у всіх деталях. Потім згадав про те, що граф накоїв, і схотів йому пику начистити. Далі згадав про Моніку і вже хотів бігти до малої, коли подивився на Василя Степановича. Той стояв вирячивши очі, наче й досі не розумів, що відбувається.

– Василю Степановичу, чого ви стоїте? Підійдіть до Ганнусі, привітайтеся, – порадив я йому. А він чомусь закрутив головою, і очі в нього зробилися зовсім божевільні.

– Ні! Ні! – закричав він.

– Тихіше! Моніка спить! – гримнув я на нього. – Що ні? Ви просили знайти вашу доньку, я знайшов! І де слова вдячності? Ганнусю, у вас дуже неввічливий батько! – спробував я пожартувати.

– Ні! Ні! Це не Ганнуся! – заверещав Василь Степанович. Я уважно на нього подивився.

– Що?

– Це не Ганнуся! Не Ганнуся! – закричав він, та так гучно, що у дворі загавкали песики, у хаті заплакала Моніка, навіть песик покійного Жоржа почав дзяволити.

– Василю Степановичу, ви що, збожеволіли? Як це не Ганнуся? А хто? – я вже теж кричав, роздратований.

– Ні! Це не вона! Не вона!

– Не дуріть!

– Не вона! Не Ганнуся!

– Та ви збожеволіли! – я жодних сумнівів не мав щодо цього. Бідний батько не витримав горя.

– Що?

– Він правий, – її голос пролунав як постріл. Я зупинився, лупав очима, наче дурник. Потім таки озирнувся.

А Ганнуся підняла голову, зняла капюшон і прибрала волосся з обличчя. І тут я сам побачив, що це не Ганнуся. Схожа, теж білявка, але не Ганнуся. Дивився на неї і важко дихав, поки в голові аж наче кипіло від думок. Нічого не розумів.

– Не вона! Не вона, – сказав Василь Степанович тихенько і безсило заплакав. У хаті розривалася від плачу Моніка.

– Уляно Гаврилівно, прийміть малу! – наказав я. Кухарка побігла до хати. Я дивився на дівчину. – Хто ти така?

– Де Ганнуся? – встряв Василь Степанович. – Де вона?

– Вона мертва, – несподівано сказала дівчина. Я дивився їй в очі, я б помітив, якби вона брехала! Але ні, правду казала.

– Що? Ні! Ні! – знову закричав Василь Степанович, і ноги в нього підігнулися, впав він на землю та завив диким звіром.

– Її вбили. Десь два тижні тому. За те, що вона так і не підкорилася. А ще намагалася втекти. Підмовила одного офіцера, щоб допоміг їй переправитися через кордон. Але офіцер заборгував гроші борделю і розповів про Ганнусю, щоб йому простили борг. Її схопили і вбили при всіх, щоб залякати нас, – дівчина теж заплакала на останніх словах.

Моніка плакала в хаті, Василь Степанович вив на землі, ця дівчина плакала переді мною, а тут ще і песик Жоржа заскавулів, а йому почали підтягувати мої сторожові. Жах якийсь.

– Тихо! – заволав я, і плач із виттям урвався, бо можу я крикнути так, що зрозуміють. – Чому тебе привезли мені? – спитав у дівчини.

– Бо Ганнуся була мертва. А я на неї схожа. Мені зробили зачіску як у неї, трохи підфарбували волосся, дали цей плащ із капюшоном, щоб я могла ховати обличчя. І відправили.

– Чому ти не сказала, що ти не Ганнуся? – питаю я, а Василь Степанович знову виє.

– Я хотіла вибратися звідти. Будь-що. Це був єдиний шанс. А Ганнусю все одно не повернути, – вона підійшла до Василя Степановича і присіла поруч. – Вибачте, що розповіла про це.

У мене заболіла голова. Я почувався дурнем. Так, я не міг повернути Ганнусю, ніхто не міг, бо вона була мертва. Але я міг не шитися в дурні і не привозити замість Ганнусі цю дівчину. Як я не здогадався її роздивитися! Оце так зганьбився, найкращий сищик імперії, туди його нехай! Я дратувався і бісився, бо не міг вибачити собі таку помилку.

– Дозвольте мені стати вашою донькою, – несподівано сказала дівчина Василю Степановичу. Той підвів заплакане обличчя і здивовано подивився на неї.

– Що?

– Благаю вас. Я схожа на неї і я буду хорошою донькою!

– Повертайся до своїх батьків, – знесилено сказав Василь Степанович і далі продовжив плакати.

– У мене їх немає. Я – сирота. Дозвольте! Благаю! – вона починає плакати. Василь Степанович дивиться на неї. – Прошу вас! Дуже прошу! Дозвольте! – шепоче вона.

– Навіщо це тобі?

– В мене ніколи не було батька. І коли я чула розповіді Ганнусі, то так заздрила їй! Вона любила вас і дуже хвилювалася, що не може повідомити, де вона. Згадувала про вас щодня. І я так хотіла, щоб у мене був такий батько. Я розумію, що її не повернути і ваш біль не вгамувати. Але дозвольте мені стати вашою донькою! – казала вона.

Я спочатку шукав якийсь підступ. Я вже достатньо помилявся, щоб просто повірити її словам. Але для чого їй потрібно брехати? У Василя Степановича не було грошей, щоб обдурити його. У нього нічого не було, окрім горя. І вона це знає. Тоді навіщо проситься до нього у доньки?

Я махнув рукою і пішов геть, бо голова дуже боліла від усього цього. Поспішав до Моніки. Уляна Гаврилівна її вже заспокоїла, мала всміхалася. Узяв її на руки, вона щось белькотіла до мене і тягнулася руками. Я вмить забув про все. Чукикав і цілував. Мабуть, довго, коли Уляна Гаврилівна каже, що мене кличуть. Виходжу на вулицю і бачу Василя Степановича з тою дівчиною. Обоє заплакані, дівчина так наче аж щаслива і чоловік уже не такий убитий горем.

– Іване Карповичу, дякую вам, – Василь Степанович уклоняється мені до землі.

– За що? – я вже зовсім заплутався.

– За те, що ви зробили все, що змогли. Життям ризикували і повернули. Ганнусю, – голос у нього тремтить, він знову плаче і знову вклоняється мені.

– А мені ви подарували батька, – тепер уже вклоняється вона. Я тільки головою кручу. Ну, як у романі якомусь усе відбувається. Хто б мені про таке розповів, я б засміяв, що брехня. Аж ось на тобі.

– Ми ваші боржники, Іване Карповичу, – каже Василь Степанович. – Щомісяця буду надсилати вамгроші з зарплатні, присягаюся.

– Краще собачку заберіть, – киваю я на песика Жоржа, якому з моїми вовкодавами, мабуть, буде не дуже добре.

– Заберемо. Заберемо! Дякуємо! Дякуємо! – Василь Степанович кидається мені руки цілувати, ледь його зупиняю. – Піду попрощаюся з Уляною Гаврилівною і Монікою! – біжить у двір.

Ми стоїмо з дівчиною перед воротами.

– Як тебе хоч звати? – питаю в неї.

– Тепер – Ганнуся.

– І навіщо тобі чужий батько, Ганнусю? – питаю прямо.

– Бо вона загинула через мене.

– Що?

– Я хотіла втекти, я просила допомоги в офіцера. Але він був закоханий у мене. І хотів, щоб йому вибачили борг. То вказав на неї. Офіцерові повірили, бо вона довго не виходила до роботи, дуже сумувала за батьком. І ось убили її, хоча мусили вбити мене, – бачу сльози на її обличчі. – Це мій гріх, і я мушу його спокутувати.

– А ось і я, – це повернувся Василь Степанович. Сивий, постарілий, сумний, але живий, без отого мертвого погляду, який у нього був.

– Ну, ми пішли.

– Може, вас до станції підвезти? – пропоную я.

– Ні, ми пішки. Нам же треба багато обговорити всього, – запевняє Василь Степанович і бере ящик із собачкою. Вони йдуть. Я дивлюся їм услід, а потім повертаюся додому. До Моніки. Ходжу з нею, але ця історія так і не йде мені з думок.

Наступного дня примчав на хутір граф на своєму дурнуватому велосипеді.

– Іване Карповичу! Чим закінчилася справа, яку ви розслідували в Києві? – заверещав він. Я хотів Маєвського нагнати, ще й песиків пустити, для науки. Але граф, хитрун такий, приїхав не з порожніми руками, а з лялькою для Моніки. – Німецька, руки і обличчя з порцеляни, очі розплющує, і звуки з неї лунають! Ось дивіться! – нахиляє ляльку, а та мугикає, наче дитина. – Найкраща лялька, мені поштою з Києва доставили! Моніці вона сподобається! – знав, негідник такий, чим мене розчулити.

То собак на нього я не спустив, але в сад провів для серйозної бесіди.

– Графе, не чекав від вас такого, щоб мої приватні записи ви до журналів надсилали.

– Іване Карповичу, вибачте! – він аж підхопився. – Не було іншого виходу! Зовсім банкіри обложили, кровопивці такі! Хотіли маєток забирати! А це ж маєток моїх предків, славетних Маєвських!

– У вас іще й козаки Осики у предках.

– Та то таке, козаки ті, кому вони зараз потрібні. Так ось, не міг я віддати честь Маєвських на поталу лихварям клятим. А тут якраз із журналу лист прийшов, що сподобалися їм мої записки і готові вони аванс заплатити.

– Записки то, взагалі, мої, – нагадую.

– Ваші, ваші! Тут і сумніву немає, що ваші! Але ж і я над ними працював, покращував, із дикого степу зробив квітник райський!

– І брехні багато наплели.

– Брехню люди люблять! І не брехня то, а фантазії, без яких література неможлива! Це ви вже мені, Іване Карповичу, повірте! То що за справу ви в Києві розслідували?

Ну, як фантазія потрібна, то будь ласка. Наплів я дещо, і покотив граф на велосипеді чергові побрехеньки писати. А я сів за машинку, подаровану Павлом Івановичем Харитоненком, і почав набирати на ній усе, як насправді було.

Наступного місяця отримав я в конверті два рублі. Потім три. І так щомісяця, поки я не написав, що то зайве. Тоді почав отримувати вишивані речі. Спочатку пелюшки, потім рушники, а далі й вишиванки. І для мене, і для Моніки, і для Уляни Гаврилівни. Ганнуся старалася, а батько її писав листівки великим і неоковирним почерком робочої людини. Дякував за доньку. А я радів, коли читав і тримав на руках Моніку.

Фатальна красуня та найбільший вовк у світі

замахнувся сокирою і розколов дровиняку навпіл. Потім наступну. Біля мене вже лежала купа дров, а я все не міг зупинитися, бо охопила мене завзятість. Так легко і так радісно оце рубати було, аж серце співало. Вже давно скинув кожух, залишився у сорочці й безрукавці – анітрохи не холодно. Сокира аж зі свистом повітря ріже, дровиняки на поліна радо розлітаються, сонце на снігу виблискує – як тут Господу не подякувати?

Зупинився, перехрестився, «Отче наш» прочитав, знову рубати узявся. Я міг би і робітника найняти, але сам за дрова брався, щоб не закиснути. Бо ж узимку мені роботи майже немає, не цілий же день удома сидіти та чай пити. Оце візок цеглин із кізяків до котла привіз, розпалив, щоб пішло тепло по батареях. Тепер рубаю дрова для плити, щоб було Уляні Гаврилівні, кухарці моїй, на чому готувати. І користь, і розімнуся, не дам тілу застоятися. Ще порубав, назбирав дров у рядно і заніс до хати. Там уже тепло, приємно, узяв Моніку на руки, гойдаю, вона мені щось мугикає, усміхається, золото, а не дитина. З нею погрався, а тут іще Уляна Гаврилівна сніданок зробила – як я любив: млинці гарячі, чай та мед із власної пасіки, якого накачав цього року аж сто двадцять пудів. Частину продав, а частину притримав до Масляної, коли схочеться людям млинець присолодити, і ціни вгору полізуть, як плющ по дереву.

Поставив самовар на стіл, налив чашку, медок по млинцю розмазав, згорнув у трубочку і тільки-но вкусив, коли чую – собачки мої у дворі загавкали. Чи їде хто? Я швиденько до кабінету, який у мене на другому поверсі був. У кабінеті віконця на всі боки, з яких навколо добре видно. Ага, справді, он летять до мене сани. Навів бінокль я, подарунок штабс-капітана Мельникова, і побачив, що в санях сидить незнайомий мені чоловік, який дуже поспішає, щосили наганяє двійко коней. Я пішов зустрічати невідомого гостя. Вийшов за ворота. Снігу біля них намело вище мене, два дні чистив, щоб із двору виїхати можна було. Сніг – то на користь: навесні розтане, земля водою набереться, і буде врожай добрий.

Ось уже і гість мій приїхав. Чоловік років за тридцять, невисокий, чорнявий, худий, одягнений добре, дуже схвильований, якщо не сказати переляканий. Зліз із саней і підбіг до мене.

– Ви Іван Карпович Підіпригора?

– Я.

– Мене звати Михайло Голубовський, я прикажчик у Чернеччині, – каже. Чув я про нього, він із вихрестів, тобто жид, який у християнство перейшов, бо ж жидам в імперії сутужно, ото вони і лізуть в люди.

– Я до у вас у справі, дуже важливій справі! – каже й очима кліпає, руки собі мне, нервує.

– Що ж, прошу до хати, – кажу. Провів його до кабінету, запропонував стілець.

– О, та ви друкарську машинку маєте? – здивувався Голубовський, мабуть, не чекав, що у мужика таке диво буде.

– Маю. То що у вас за справа?

– Справа, Іване Карповичу, дивна і підозріла, – сказав і кривиться, немов не знає, з чого почати.

– Зі справами ясними до мене не їздять. То що сталося?

– Сталося страшне! На одному з хуторів під Чернеччиною немовля загинуло.

– І що? – дивуюся я, бо час від часу трапляється, що діти гинуть, хоч зараз це не так часто, відтоді, як земські лікарні по селах з’явилися.

– Не просто так загинуло, а кров з нього випили! – каже гість і озирається, наче женуться за ним.

– Що? – кривлюся я, бо не люблю оцієї дурні, що хтось там чиюсь кров п’є. Скільки в охоронному відділенні служив, а жодного разу не зустрічав доказів правдивості всіх цих чуток про пиття крові. Хіба що комарі, ці п’ють, але люди про комарів говорити не люблять, а все аби щось повигадувати.

– Мати вранці прокинулася, до дитини підійшла, а та мертва! І посиніла! – шепоче Голубовський.

– Може, захворіла? Буває таке.

– Ні! Кров з неї випили!

– Хто?

– От про це ви і мусите дізнатися! – каже Голубовський.

– Слухайте, я такими справами не займаюся. Я криміналом займаюся, а тут маячня якась і…

– А тут буде кримінал, бо ж мене хочуть звинуватити!

– Вас? Ви до чого? – дивуюся я.

– А до того, що я зі справником нашим ворогував. Він хабар вимагав, він з усіх прикажчиків вимагає, але я не платив, звісно, з дозволу мого роботодавця полковника Кармазіна. Справник уже і так, і сяк, хотів довести, що насправді я не вихрестився, щоб до смуги осілості мене відправити, але наш батюшка Іов правду сказав, що до церкви я ходжу ревно. Ніяк мене справник не міг дістати, а тут сталося ото з дитиною. Справник примчав і почав усім говорити, що це я винний, усілякі дурниці, що євреї кров немовлят п’ють! Налаштував селян проти мене, а тепер і арештувати хоче! Він мене замордує, я знаю! То прошу вас, Іване Карповичу, знайти вбивцю дитини!

– Але чому мене?

– Іване Карповичу, ви ж найкращий сищик імперії!

– Та звідки ви таке взяли?

– Я ж ваші історії читаю в журналі! Читаю та захоплююся!

– То література, побрехеньки.

– Розумію, але які б побрехеньки не були, та ви і поляків тих спіймали, і «Зірку Сходу» знайшли, чому я особисто був свідком. Іване Карповичу, благаю, візьміться за цю справу!

– Я мушу подумати…

– Про гроші не хвилюйтеся. Ось 50 рублів, це аванс! – тицяє мені десятки.

– Не в грошах справа. Спочатку треба мені подивитися, що за справа. А потім уже вирішу я, чи візьмуся за неї.

– І як ви будете дивитися?

– З’їжджу до Чернеччини.

– То поїхали!

Так Голубовський поспішав, що Уляна Гаврилівна навіть пиріжків у дорогу напекти не встигла, тільки сала копченого, гірчицею намазаного дала, хліба, огірків солоних та цибулину. Ну, і ще термос у дорогу взяв, який на Різдво надіслав мені Олексій Посульський. Хитра штука цей термос, німецька. Ото наллєш туди чаю гарячого, в сани покладеш, поїдеш бозна-куди, за кілька годин відкриєш, а чай гарячий, наче тільки-но з самовара! Дуже приємна річ, за яку я пану Посульському вдячний був.

Їдемо ми до Чернеччини, яка названа була так, бо колись був там великий монастир, якому належало багато сіл та землі навколо. Але за Катерини монастирів багацько закрили, землі короні передали. І цей монастир також закрили, залишилася тільки назва села, яка вказувала, що от колись жили тут ченці.

– Розкажіть, що про обставини загибелі дитини відомо? – питаю я, щоб час дарма не гаяти.

– Та що. Кажу ж, що хутір, де все сталося, за селом, біля ліска невеличкого. На хуторі два брати живуть. В одного четверо дітей, в іншого – шестеро. Вночі, кажуть, собаки вили якось дивно. Немовля в колисці спало, біля печі. Діти інші на печі, а батьки в кімнаті.

– А чого це дитина не біля матері? – дивуюсь я.

– Бо матір після пологів тифом хворіла, молоко в неї перегоріло, годували маля коров’ячим. Старші діти й годували вночі, щоб мати поспати могла, ви ж знаєте, скільки роботи у сільських жінок. Вранці, десь о четвертій, мати встала худобу порати, зазирнула в колиску, а малюк уже й охолов.

– Мертвий?

– Мертвий. Аж посинів весь.

– А двері до хати зачинені були?

– Так, на засув. Господар увечері сам зачиняв, і зранку теж зачинені були. Злочинець через дах проліз.

– Через дах?

– Так, там стріха розідрана в одному місці. То заліз на горище, а потім по драбині в комору, а вже звідти до кімнати тихенько зайшов, щоб ніхто й не почув.

– Не розумію, кому потрібна кров немовляти? Щоб так ризикувати?

– Я і сам не розумію. Хотів би думати, що справник це навмисне затіяв, провокацію цю, але він тупа істота, він би такого ніколи не вигадав. Не знаю, як це все розуміти. Тим більше, що біля хати начебто бачили вовчі сліди.

– Вовчі? – дивуюся я.

– Так, вовчі. У нас тут хіба вовки є? – питає Голубовський.

– Та є в Лебединських лісах, а інколи ще з великороських губерній забрідають, коли їм там їжі не вистачає.

– Ну, ото сліди ті теж проти мене за доказ вважаються.

– Вовчі сліди проти вас? – дивуюся я. – Це ще яким чином?

– Бо є в мене вовча шуба.

– Вовча шуба?

– Так, купив три роки тому, коли на Нижньогородському ярмарку був. Дуже тепла, але якщо під дощ потрапити, то псиною тхне страшенно, і я її останнім часом не носив. А тепер згадали мені ту шубу, кажуть, що я в неї одягаюся, у вовка перетворююся і п’ю кров християнських немовлят! От ви у це вірите? – питає і дивиться мені в очі.

– Вірую я лише у Господа нашого Ісуса Христа, а все інше намагаюся перевіряти і довіряю лише фактам.

– Але ж у вовкулаків ви не вірите?

– Я вже сказав, у кого вірую. А щодо вовкулаків, то можу лише сказати, що жодного разу їх не бачив і надійні докази їхнього існування мені не траплялися.

– Бо їх немає!

– Можливо. А можливо, і є. Не треба звужувати себе попередніми настановами, треба лише вивчати наявні факти і вибудовувати з них переконливу версію, яка й пояснить, що сталося.

– І яка у вас версія?

– Поки жодної, бо я замало знаю. Але хочу спитати, а де ви були в ту ніч, коли загинула дитина?

– Ви що, мене підозрюєте? – обурюється він. – Хіба я для цього вас найняв?

– Ви ще не найняли. А підозрювати я буду всіх, хто має до справи хоч якийсь стосунок. Підозрювати і перевіряти. Іншого шляху розкриття справ не існує.

Голубовський невдоволено крутить головою.

– То де ви були позаминулої ночі?

– Я їздив до Ромен.

– Навіщо?

– У справах. Треба було дещо купити, потім ще перерахувати черговий платіж господарю маєтку.

– Полковнику Кармазіну?

– Так, йому. Пан полковник зараз на водах відпочивають, то наказали перерахувати гроші трохи раніше.

– Ночували у Ромнах?

– Так. – Я помічаю, що він трохи хвилюється. Бреше, чи що?

– Де саме?

– Там у пана полковника невеличкий будиночок є біля станції, то в ньому.

– У будиночку хтось іще живе?

– Ні.

– Ви самі ночували?

– Ну звісно, що сам! – він аж червоніє. Точно бреше.

– Поліція вас уже допитувала?

– Так. І в них є свідчення з банку, де я увечері оформлював платіж, і з крамниці, де я зранку купував гас.

– Це поліцію не переконало?

– Ні, вони кажуть, що вночі я встиг би, перетворившись на вовка, збігати до Чернеччини і повернутися.

– Там же не так і близько.

– Сімнадцять верст в один кінець!

– Багатенько, – киваю я, а сам думаю, що вокзал у Ромнах у центрі, не дуже-то зручно з нього бігти у вовчому вигляді. Та й собаки почують. Якось не дуже схоже на правду. – А де зараз тіло дитини?

– У земській лікарні. Розтин робився з наказу поліції.

– Тоді їдьмо спочатку до лікарні.

Залишок шляху ми просиділи мовчки, здається, Голубовський залишився невдоволений тим, що я його одразу не зарахував у невинні. Дарма образився, бо ж я звик усіх підозрювати і нікого в безневинні наперед не зараховувати.

Ось ми в’їхали до Чернеччини і повернули до земської лікарні, розташованої в колишньому монастирі. Ще коли вулицями їхали, я побачив, як вороже дивилися на нас місцеві мужики. Пальцями тицяли, головами крутили, розбігалися по дворах. Голубовський теж помітив усе це, аж втиснувся в сани і з полегшенням зітхнув, коли ми заїхали у двір лікарні.

– Лікаря звати Володимир Михайлович, дуже порядна людина, – сказав мені прикажчик.

Ми зайшли всередину, назустріч нам вийшов чоловік у білому халаті, здивовано придивився до мене, а потім несподівано зрадів.

– Іване Карповичу! Підіпригора! Ви? Оце так сюрприз! Я – Володимир Михайлович Черняк, тутешній лікар, я всі ваші історії читаю! – підбіг, руку потиснув, повів у свій кабінет.

Лікарю було біля тридцяти, був він швидкий, високий та худий, тут же запропонував чай із пиріжками.

– Можна і чай, але спочатку про справу. Розкажіть про дитину, – попросив я.

– Та що там розказувати? Розтин показав, що справді крові в дитині майже не було. Вени та артерії аж злиплися.

– Ви таке раніше бачили? – питаю.

– Таке? Ні, не бачив, – каже лікар якось непевно. – Але я ж тут нещодавно працюю. А ви будете цю справу розслідувати?

– Ще не вирішив. Де кров поділася?

– Таке враження, що була висмоктана. На тілі дитини жодних пошкоджень, тільки на шиї, в районі зовнішньої яремної вени я помітив два сліди.

– Що за сліди?

– Схоже, що від зубів.

– Зубів?

– Здається, собачих. До лікарні часто покусаних привозять, я бачив багато разів. Але от щоб так кров випивалася – ні.

– А не могло бути іншої причини смерті? Отруєння чи задушили?

– Ні, жодних ушкоджень ані ззовні, ані зсередини. Просто кров зникла.

– І що ви написали у рапорті про причини смерті?

– Велика крововтрата внаслідок невідомих причин.

– А де зараз тіло?

– У морзі. Ходімо, покажу.

Лікар проводить нас у холодну кімнату без вікон, де на брилі льоду лежить тіло маленької дитини, хлопчика. Такого тендітного та беззахисного. Я кривлюся, бо згадую про маленьку Моніку. І розумію, що обов’язково візьмуся за цю справу. Бо вбивати гріх, але подвійний гріх – убивати малих та беззахисних дітей.

– Господи! Скільки йому? – жахаюся я.

– Вісім місяців, – каже лікар, підходить, показує. – Ось ті сліди, що я казав.

Я роздивляюся. Справді, схоже на укус, але якийсь дивний.

– Дитина ні на що не хворіла?

– Ні, здорова дитина. Я пологи приймав, потім двічі бував на хуторі. Цілком нормальна дитина, то сталося щось дуже дивне, – розводить лікар руками.

Коли тут до моргу забігає схвильована медсестра.

– Пане лікарю, мужики ідуть! – кричить вона.

– Що? – дивується Черняк, а Голубовський робиться блідим наче крейда.

– Натовп цілий!

Ми побігли нагору і побачили вже біля лікарні натовп селян. Їх кількість швидко збільшувалася. Чоловіки, жінки, діти.

– Жида віддайте! Він дитину Пономаренків убив! Кров випив! Жида на вила! – кричав натовп і потроху насувався на лікарню.

– Зачинити двері! – крикнув Черняк двом санітарам. Ті побігли, але що двері, коли он які великі вікна прорубані в колишніх монастирських стінах.

– Жида на вила! Вбити Іуду! За дитину християнську! – натовп сунув, уже людей двісті, а може, й триста, Чернеччина – село велике.

– Що робити? – в паніці спитав Черняк, а Голубовський мовчав із побілілим обличчям і лише дрібно тремтів.

– Віддайте жида! Вбити! За дитину! Кров християнську пив! Жида на вила!

– Треба тікати! Через чорний хід! – шепоче Черняк і хапає Голубовського за руку.

– Стійте! – кажу йому, бо ж не втечеш. Чорний хід виходить у колишній монастирський сад, там зараз снігу по пояс. Куди там Голубовський дінеться? Наздоженуть і розірвуть на шматки.

– Іване Карповичу, вони ж уб’ють його! – кричить мені Черняк, і ми чуємо звук розбитого скла. Голубовський стоїть паралізований жахом.

– Дай мотузку! – наказую Черняку, той розгублено кліпає очима. – Мотузку давай! – рикаю я на нього, а сам б’ю Голубовського. Кулаком, по губах, щоб якнайбільше роз’юшити. Голубовський падає, я його піднімаю, зриваю з нього ремінь і в’яжу руки. Дзеленчать іще розбиті вікна.

– Відчиніть двері! – кричу я санітарам і піднімаю Голубовського, штовхаю вперед. – Відчиніть двері! – я тримаю Голубовського лівою, правою вихоплюю револьвер і стріляю. Звук пострілу примушує санітарів діяти і зупиняє селян. Я стріляю ще раз. – Відійти від дверей!

Двері нарешті відчиняють, натовп трохи розступається. Ми з Голубовським виходимо. І бачимо розлючені, сповнені ненависті погляди. Вони мені знайомі. Пам’ятаю, як служив у Туркестані, посварилися на базарі покупець та продавець. Покупець дістав кинджал, продавець схопився за каменюку і вбив покупця. Вони виявилися з різних племен, убитий був із кочовиків, які по обіді примчали, щоб спалити кишлак і вирізати в ньому всіх до ноги. Нас було два десятки солдатів, які випадково там опинилися і мусили захистити людей. Я бачив очі тих кочовиків. У них було лише одне бажання: вбивати. Добре, що наш офіцер збрехав, наче нам на допомогу вже їдуть чотири ескадрони кінноти, які виріжуть усіх нападників. То ледь вдалося тоді вгамувати. Потім кишлак заплатив викуп і видав убивцю. Обійшлося без великої крові.

– Іменем Його Величності! – кричу я. – За особливим розпорядженням губернатора! Цей чоловік арештований і буде доправлений у Полтаву за звинуваченням у тяжкому злочині! Розійдіться! – я гнівно дивлюся на натовп і грубо штовхаю Голубовського, який весь тремтить.

– Він дитину вбив! – кричить хтось із натовпу, і люди вже знову спалахують, та я стріляю.

– Виявилося, що діяв він не сам! Треба знайти його поплічників і знищити їх, вирвати з корінням цих негідників! – верещу я, наче божевільний.

– З корінням! – повторює натовп.

– Пропустіть до саней! – кричу я і знову штовхаю Голубовського. Люди розходяться, ми йдемо до саней, ось ми вже там. Валю Голубовського у сани, прив’язую мотузкою, яка там була.

– Завтра сюди прибудуть слідчі! Будь готовий розповісти все! – строго кажу і наганяю коня.

У самого аж спина охолола, наче хтось брилу льоду під кожух запхав. І серце гупає, в потилиці болить. Попустило тільки коли за Чернеччину виїхав. Коли чую, що Голубовський заплакав. Істерика в нього трапилася. Кричав, плакав і бився. Бо злякався, на межі справдешньої смерті побував. Я його розв’язав і не чіпав, бо сльози краще за все заспокоюють.

Від’їхали ми від села кілька верст, коли назустріч бачу ще сани й кілька вершників. Коли наблизилися, то з’ясувалося, що це урядник місцевий із трьома козаками. Поспішають кудись, мчать, як завжди то буває з поліцією нашою, запізно. Я трохи вбік узяв, щоб пропустити шановне панство, чекаю. Ага, от урядник зі стражем на санях і троє козаків верхи. Проїздять, роздивляється мене урядник, а потім здивувався дуже. Мабуть, помітив Голубовського, який далі плакав та тремтів. Вирячився на нас урядник, проїхав, коли як закричить: «Стій!». Я дивлюся, що ледь із саней не випав.

– Стій! – наче мені кричить. Стою, дивлюся. Он він біжить до мене і револьвер вихопив. – Куди його везеш? – питає і на Голубовського вказує.

– У справах везу, – відповідаю і дивлюся йому в очі.

– Що? – верещить він. – Мужик, ти як розмовляєш? – люблять нижні чини нашої поліції повчити мужиків, як треба розмовляти, та інших тонкощів.

– Як умію, так і розмовляю, – кажу йому. Цей дурень кулаком замахнувся, вдарити мене хотів. Я ухилився, він промазав, але ж бити збирався сильно, то на ногах не встояв і впав. Та так невдало, що якраз на сани. Як заверещить!

– Арештувати, обох арештувати! – але козаки верхи сидять, якось сумніваються.

– Мене, ветерана охоронного відділення, ти арештовувати зібрався? – гніваюся я. – Та я тебе так арештую! – кричу. – Проти государя імператора піти зібрався!

Урядник перелякався, за розбитий ніс тримається, головою крутить.

– Ні! Ні! Я й не збирався вас! Ні! Мені Голубовського треба арештувати!

– Голубовського? – дивуюся я. – Для чого?

– Наказ пристава! Він підозрюється у вбивстві дитини!

– Я не вбивав! Не вбивав! – кричить прикажчик.

– Мовчати! – гримаю я на нього. – Забирайте, – витягую його з саней. Непомітно виймаю гаманець, бо ж усі гроші поліція при обшуку забере і нічого потім не доведеш.

Голубовського забирають і везуть до Ромен. Я їду слідом, щоб ще чогось не вигадав урядник. Але ні, відвозить до холодної. Голубовський розгублений і переляканий, усе обличчя у крові.

Не схожий він був на вбивцю, але треба було перевірити. Швидко знайшов будинок полковника Кармазіна біля вокзалу, поговорив із прислугою сусідських будинків. Вони підтвердили, що прикажчик справді приїхав увечері, а поїхав уранці. Сани залишив у сусідньому трактирі, де коня нагодували.

– Він до цукерні Егберта заходив, ніс звідти пакунок. І квіти, – розповіла одна з покоївок.

– Квіти? – здивувався я.

– Ага, він завжди коли приїздить, то купує квіти.

Я ще перевірив і з’ясував, що, окрім квітів і набору тістечок, Голубовський ще купив пляшку вина. Солодкого. Виглядало все це як підготовка до побачення. Якась жінка? З Ромен? Ось чому він мовчав. Бо це був би скандал, якби з’ясувалося, що якась жінка ходила до нього. Хоч і вихреста, але все одно жида, яких панство наше дуже не любило. Я ще пройшовся навколо будиночка, подивився, чи немає вовчих слідів. Не було, і це примушувало мене думати, що прикажчик таки не винний.

З тим я поїхав додому. Міг би й у Ромнах заночувати, але дуже вже хотів побачити Моніку. Коли приїхав, то дитина вже спала, заколисана Уляною Гаврилівною, але я ще поруч посидів, послухав тихеньке сопіння. Сон дитина мала добрий, то не турбувала мене до самого ранку. Спав я міцно, коли почув, що песики мої сполошилися. Чи знову гість якийсь? Я швиденько одягся і вийшов. На вулиці побачив свого знайомого Володимира Боротянського, місцевого землевласника, з яким я стикався, коли займався зухвалим пограбуванням поштового вагона бунтівниками. Відтоді пан Боротянський по святах надсилав мені різні приємні подарунки і дуже хвалив як хорошого сищика. Аж ось і сам завітав.

– Доброго дня, – привітався я.

– Доброго дня, Іване Карповичу. Не розбудив?

– Трохи є, але ж мені давно треба було прокидатися, щось розіспався я.

– Кажуть, що й з хати майже не виходите?

– Буває, що й не виходжу.

– Як донька?

– Все добре, дякую.

– Добре, що добре. А я до вас, Іване Карповичу, у справі, – каже Боротянський, трохи схвильований.

– Тоді ходімо до мого кабінету, – запросив я. У хаті попросив Уляну Гаврилівну поставити самовар та зробити її чудових млинців.

Ми з Боротянським зайшли до кабінету, де я запропонував гостю чарочку портвейну. Він з радістю випив і зітхнув, готуючись сказати.

– Іване Карповичу, вражений нашою минулою зустріччю і дуже вам вдячний за те, як ви все зробили, вирішив я звернутися до вас в одній делікатній справі, подробиці якої мусять залишилися між нами.

– Ще жодна людина не скаржилася, що я розкрив її таємниці.

– Я це знаю. Просто дуже вже делікатна справа.

– Я слухаю.

– Ви обхідника з залізниці, який біля Зеленого яру живе, знаєте?

– Це отой страшний: горбатий і з більмом на оці?

– Він! То знаєте?

– Бачив раз на ярмарку.

– І що про нього думаєте?

– Злий він, бо з усіма тоді лаявся, і боялися його люди.

– А сестру його бачили?

– Сестру? В нього сестра є?

– Є, з ним у хатинці при залізниці живе! І от якщо цей обхідник – справжній диявол, то сестра його – справжній янгол! Обличчя – як з картини, кучерики біляві, шкіра ніжна, фігура! Сама досконалість! – аж зітхає Володимир і слинку ковтає.

– Бачу, подобається вона вам? – питаю я, а гість ніяковіє.

– Ну, як сказати… – він розводить руками.

– Та вже кажіть як є.

– Закохався я! – махає він руками. Як у всіх панів, вони в нього коротенькі та доглянуті: долоньки невеличкі, біленькі, пальчики справні, наче сосиски німецькі. А мужицькі долоні великі, важкою роботою розбиті, зі шкірою грубою та порепаною, у яку земля в’їлася, пальцями покрученими.

– Так, що от тільки про неї і думаю! – продовжує Боротянський і зітхає. Дивуюся я, бо ж серйозна людина, справою займається, а оце наче гімназист якийсь про кохання-махання заговорив. Це у панів часто така дурня трапляється.

– Ну, це справи молоді, зрозуміло. А що вас до мене привело? – не дуже-то розумію.

– Хочу я, щоб ви того обхідника перевірили.

– Тобто?

– Погрожував він мені.

– За що?

Тут Володимир Петрович іще більше червоніє.

– Кажіть, кажіть, не соромтеся, якщо хочете, щоб я допоміг, то розповідайте! – пропоную йому я.

– Та так вийшло, що забрав я її, – каже він і дивиться в підлогу. Вона в мене дерев’яна, дошки одна до одної так пригнані, що жодної шпарини.

– Забрали? Це ще як?

– Я уздовж залізниці їхав, хотів там гайок один прикупити. Ну, ви ж знаєте, я лісом займаюся. Вирішив до обхідника заїхати, спитати про гай той, чи немає якоїсь вади. Обхідника вдома не було, лише сестра його, Поліна, відчинила мені, чаю запропонувала. Я її як побачив, то одразу серце забилося. Бо ж красива, справжнє янголятко. Чаю попив, поїхав, а вона з думок не йде. Ви не думайте, Іване Карповичу, я не перелюбник якийсь, я – людина серйозна, не дозволяю тілу над духом гору брати! Але Поліна, вона ж така прекрасна, нестерпно прекрасна! Лише людина з черствим серцем у неї не закохається. Я думав, що ось у мене вже черстве стало серце, але її побачив, і розквітло воно в мене бутоном!

Володимир зітхає, і аж сльози в нього на очах від захвату. Отут я здивувався, бо ж не чекав такого від Боротянського. А потім згадав Ізабеллу і закляк. Бо ж сам он як закохався, що досі серце болить, коли згадую. У кожної людини слабке місце є, і доля по ньому б’є.

– Цілий тиждень я наче на голках крутився, що не роблю, а про Поліну думаю, уві сні тільки її й бачив. Не життя, а пекло якесь, – скаржився Боротянський. – Потім не витримав я, поїхав до неї. Обхідника знову вдома не було, бозна-де він вештається. А ось Поліна вдома була. І дуже мені зраділа. Казала, що занудилася вже на самоті, тільки й бачила людей, що у вікно, коли потяг проїздив. Поговорив я з нею, а потім як щось сталося зі мною. Ну, от наче чари якісь чи що. Ви ж мене, Іване Карповичу, знаєте. Я людина спокійна і розважлива, а тут ото підхопив Поліну на руки й поніс до саней. Посадив і відвіз до себе.

– Та ви що? – дивуюся я. Це на Кавказі буває, що дівчат викрадають, але щоб у нас оце так!

– Кажу ж, наче зачарований був! Не знаю, що зі мною робилося. Привіз додому, і був у нас рай. Два дні. А потім брат її прибіг, той обхідник. Розлючений, аж гавкав спересердя. Забрав її, хоч вона плакала і їхати від мене не хотіла. Я було спробував захистити дівчину, а він мені револьвером пригрозив.

– Револьвером? – дивуюся, бо звідки у звичайного обхідника револьвер?

– Револьвером. Забрав її і сказав, що тільки я до Поліни знову поткнуся, то буде мені біда.

– Яка біда?

– Яка біда, не сказав, але дивився так недобре, що я йому повірив.

– То не лізьте туди, і все.

– Не можу. Бо з ранку до вечора про Поліну думаю, і вночі вона мені сниться. Не можу я без неї, Іване Карповичу!

– Володимире, ну ви ж серйозна людина!

– Серйозна, тому і прийшов до вас.

– Може, краще б забути про ту Поліну?

– Ні. Я намагався, чесне слово, робив усе, що міг. Але не можу забути.

– То що ви від мене хочете?

– Щоб ви поговорили з обхідником. Ви ж досвідчена людина, зможете з’ясувати, наскільки він небезпечний для мене і для Поліни. Якщо вирішите, що з ним можна вести перемовини, то я вас на це уповноважую. Готовий заплатити тисячу рублів за те, щоб пан обхідник зник звідси і не заважав нам із Поліною.

– Володимире, я зараз уже займаюся одною справою…

– Іване Карповичу, та це ж і не справа зовсім. Просто поїдьте туди, поговоріть із ним, з’ясуйте, що він за людина, і скажіть мені. А заплачу я вам, як за справу. Дуже прошу, Іване Карповичу, – він дивиться на мене. – І тисячу рублів чудовиську віддавати не обов’язково. Якщо сторгуєтеся дешевше, то різниця буде вам за винагороду.

– Це наче торгівля жінками якась.

– Торгівля – це коли проти волі жінки. А коли Поліна сама хоче втекти від свого деспотичного брата і жити зі мною, то це звільнення жінки!

– Але ж ви дворянин, ви ніколи не одружитесь із нею.

– Іване Карповичу, життя зараз змінюється досить швидко, і станові підвалини дуже швидко руйнуються. У великих містах уже не дуже дивляться на дворянство. Поступово це дійде і сюди. То ми домовилися?

– Добре, але я не зможу одразу взятися за ваше прохання.

– Я б просив, щоб ви зробили це протягом тижня. Чесне слово, дуже погано мені без Поліни, то не зволікайте.

– Добре, а тепер прошу скуштувати млинців від Уляни Гаврилівни.

– Чув про них, обов’язково скуштую.

Вже за столом сиділи і їли, коли Боротянський спитав щодо подій у Чернеччині.

– Кажуть люди, що врятували ви там жида від вірної смерті.

– Та який він жид? Віри православної.

– Але ж кров із дітей пив.

– Ну, то дурниці.

– А оце до вас їхав, зустрічав справника, так той запевняв, що саме жид винен.

– Ні, не він, це точно.

– Тоді хто ж дитину життя позбавив?

– Цього поки не знаю.

– То ви цією справою займаєтесь?

– Так.

– І навіщо вона вам?

– Дуже погано, коли гинуть діти.

– Тут із вами згодний.

Ми поїли млинців, Боротянський поїхав додому, а я піднявся до кабінету, щоб подивитися на малу. Вирішив поїхати до Чернеччини, там дещо дізнатися, потім, як час буде, то заїхати і до обхідника, що жив далеченько від сіл, у глухому кутку серед боліт та лісів.

Запряг коней пана Голубовського в його ж таки сани та поїхав. У Чернеччинській лікарні побиті вікна забили дошками, чекали на скло з міста. Біля лікарні чергувало кілька козаків. Лікар Черняк, коли мене побачив, то дуже зрадів.

– Іване Карповичу! Я вам так вдячний, що не дали статися жорстокому вбивству! Сам не знаю, що з нашими сталося! Вони ж не вбивці зовсім, а то як поскаженіли, ледь не вбили бідного прикажчика! Як таке можливо?

– Помста затьмарила розум. А де дитина?

– Наказали її віддати батькам. Сьогодні похорони.

– Я б хотів з’їздити на хутір, подивитися там усе.

– Іване Карповичу, немає чого там дивитися, бо все затоптане. Туди ж з усіх навколишніх сіл люди з’їхалися, щоб подивитися. То слідів жодних не залишили, хоч я і намагався протестувати.

– А ви там були?

– Ну звісно! За мною батько дитини приїхав, ще як тільки знайшли маля вранці. То з чужих я перший там був.

– І що бачили?

– Та що, мертва дитина та вовчі сліди біля хати, а ще стріха розідрана.

– А з горища як злізти можна в хату?

– По драбині. А далі там двері до кухні.

– Ну, ще застрибнути по снігу на хату вовк міг і стріху розідрати. Але щоб потім драбиною спуститися до коридора, а далі двері в кухню відчинити, щось про таке не чув! – сумніваюся я.

– Так само, як і про те, що вовк кров пив, а м’ясо залишив, – погоджується лікар. – Дуже дивна історія. Голубовського у вбивстві звинувачують, але абсолютно дарма.

– Чому?

– Тому що у справі лише два докази: те, що він колишній єврей, і ота собача шуба. Але шубу я бачив, шуба як шуба!

– А де ви її бачили?

– Та вдома у Голубовського! Він живе у флігелі маєтку полковника.

– Ви з ним товаришували? – цікавлюся.

– Так. Просто ми з ним тільки двоє освічених людей на селі. Ну, як не рахувати полковника та отця Іова. І він же був хрещений, тобто не жид, – виправдовується лікар.

– Так розумію, що хрестився він виключно для того, щоб працювати поза смугою осілості?

– Ну, в душу людині не заглянеш, але до церкви він ходив постійно і молився ревно.

– А жінка в нього була?

– Тут? Ні, нікого.

– А не тут?

– Він же у Чернеччині жив, – дивується лікар.

– Жив у Чернеччині, а їздити міг кудись. До тих самих Ромен.

– Ну, не знаю. Нічого ані про яку жінку від нього не чув, – каже лікар і помітно червоніє.

– Слухайте, ви ж розумієте, що це єдина можливість врятувати Голубовського. Щоб був свідок, що він ніч провів у Ромнах.

– Я не розумію, про що ви говорите! – ще більше червоніє Черняк.

– А я думаю, що розумієте. Якщо боїтеся нашкодити жінці, то просто напишіть їй, повідомте, що сталося. Нехай вона вирішує, як чинити. Тільки ж поясніть, що зараз від неї залежить, чи піде невинна людина до Сибіру, чи ні.

Дивлюся на нього, Черняк відвертається. Хвилюється. Він знає, кому писати. Ну, ось і добре.

– Так, тепер повернемося до хутора Пономаренків, де дитина загинула. По вовчих слідах піти не намагалися?

– Звісно, що намагалися. Сліди вели до лісу, там плутали, потім виходили на дорогу і там губилися.

– Щось занадто розумно для вовка.

– Може, і так, але, Іване Карповичу, ви ж, сподіваюся, не вірите в цю маячню про вовкулаків?

– Поки ні. А в хаті ніхто нічого вночі не чув?

– Зовсім. Діти на печі залізли під ковдри, щоб угрітися, батьки спали за стіною. Ніхто нічого підозрілого не згадав.

– Дивна справа.

– Так, Іване Карповичу, дуже дивна. А ще знаєте що?

– Що?

– До мене у лікарні працював Григорій Богданович Коцюба. Зараз він старий та хворий, мешкає у племінниці в Бахмачі. Так от він щось розповідав… – Черняк робить дивну паузу, наче не знає, як сказати.

– Про що?

– Про загиблих дітей. Але я майже не слухав, думав, що зовсім здурів дід з горя. В нього тоді родина трагічно загинула. Ото б його поспитати зараз.

– Так а що хоч казав?

– Що начебто траплялися йому випадки, коли маленькі діти ось так гинули.

– Без крові залишалися?

– Ну, щось таке. Я ж не запам’ятовував зовсім. Може, мені до Бахмача з’їздити?

– Ні, не треба. Краще до Ромен з’їздіть, провідайте Голубовського. Передайте, що я справою займаюся, не забув.

– Та ні, – крутить Черняк головою. – Оце як дізнаються, що я жида провідував. Знаєте ж, які в нас жидоненависники. Я он одного разу в академії пісню селянську заспівав; так одразу в мазепинці записали, ледь не в бунтівники. І замість міста якогось великого, куди я, як відмінник, мусив потрапити, запроторили ось сюди. У забите село, – зітхає лікар. – Та це за те, що мужицьку пісню співав, а як довідаються, що жида провідував, – зі світу зживуть. Та й у вас неприємності можуть бути, бо пан справник верещав, що покарає вас за те, що лізете куди не треба.

– Про невдоволення пана справника знаю, але я ж не червінець, щоб усім подобатися.

Ще побалакали ми трохи, і поїхав я до Зеленого яру, де була хата обхідника. Їхав навпростець, через болота. Літом там би і пішки не пройшов, а взимку по льоду їхалося легко, хоча кілька раз плутав, аж нарешті виїхав на вузеньку дорогу, по якій і поїхав. Вже далеко по обіді приїхав до хати обхідника і здивувався, якою жалюгідною вона була. Якась хатка на курячих лапах. І навколо неї не краще: паркан старенький та дірявий, похилився, наче верба над річкою, замість городу чагарники, колодязь без даху, того й гляди завалиться. Воно-то зима багато чого прикрити сніжком може, але тут така біда, що борони Боже. Сумно все це виглядало, дуже сумно. Я з саней зліз, припинати коней до воріт не став, бо ворота ледь стояли, ще заваляться. Прив’язав до берези поруч і зайшов у двір. Собаки тут не було, здається, як і іншої живності. Зовсім дивно. Дивився у запнуті вікна. Якби не димок із димаря, так і не сказав би, що живе тут хтось. Постукав у двері. Господарі не відчиняли. Довелося стукати довго, аж поки з халупки не почувся голос.

– Що треба? – за неприємним і дратливим голосом я одразу впізнав горбаня, якого бачив колись на ярмарку.

– Обхідник мені потрібен.

– Навіщо?

– Поговорити треба.

– Немає нам про що з тобою говорити!

– А я думаю, що є.

– Немає!

– Хочеш, щоб поліцію привів? – питаю голосно. Поліції мені казати немає чого, але ж тут думка проста. Живе людина на відлюдді, то, може, якісь темні справи і має. Чи ліс підпилює, чи з вагонів щось краде, може, дичину незаконно добуває. Щось таке. І спрацювало. Одразу обхідник двері відчинив. Господи, який же він страшний. З горбом отим своїм, носом довгим та більмастим оком. Хай Бог милує, потвора.

– Що тобі треба? – питає злісно, аж наче гавкає.

– До хати не запросиш?

– Не запрошу!

– Чому такий неввічливий?

– Тому! – дивиться зі злістю і не боїться мене зовсім, хоч і каліка.

– Диви який ти. Ну, нехай. Справа в мене до тебе.

– Немає у нас справ!

– Заробити хочеш?

– Ні!

– А в тюрму сісти?

– Ти мені не погрожуй! – аж рикає він.

– А ти на мене не кричи. Може, жінок на ярмарку ти і налякаєш, а мене – ні, – кажу йому і посміхаюся. Він бачить, що не боюся я його. – Що скажеш про ліс, який за залізницею?

– Навіщо тобі? – вже не рикає, зрозумів, що не залякає.

– Купити хочу.

– Дурний, чи що? Тут же болота скрізь. Всі трухляві тут дерева, а як палити ними почнеш, то смердять.

– Може, так кажеш, бо не хочеш без лісу залишитися, де дерева крадеш?

– Яке я можу дерево вкрасти? Коня в мене немає, а сам хіба потягну?

Ну, він-то хоч і скручений горбом, але міцний. Хоча дерево справді не потягне.

– А хтось уже цікавився лісом цим?

– Та приїздив пан один.

– Звідки?

– З Боротянки.

– І що?

– Подивився, плюнув та поїхав.

Я киваю головою.

– Той пан хитрий, міг плюнути, а сам уже хабарі носить, щоб йому ліс віддали.

– Дурний, хто цей ліс купить, бо ж болота тут.

– Ну, є болота, а є і пагорби.

– На пагорбах вирубали все, ще коли залізницю будували.

– Може, вже виросло?

– За сімнадцять років? – крутить горбань головою.

– Братику, – чую голос я приємний, і виглядає з хати дівчина.

– Вдома сиди! – рикає на неї горбань, вмить утративши спокій, і двері переді мною зачиняє. Але я чобіт поставив, то не зачинить. І дівчину я встиг побачити. І знаєте, дуже я здивувався, бо ж не дівчина, янголятко якесь. Тендітне, ніжне, зі шкірою прозорою, оченятами блакитними, кучериками білявими. Гарненьке, як із картинки. Тепер аж зрозумів я, чого Боротянського крутить і не відпускає.

– Ногу прибери! – лютує на мене горбань і все намагається двері зачинити.

– Чого ти бісишся? – кажу я, а сам все ту дівчину згадую.

– Ногу прибери! – і як вихопить револьвер. Я так обережно руки підняв.

– Прибираю, прибираю.

– Геть звідси! – аж шипить горбань, наче змія отруйна.

– Добре, йду, – позадкував я з двору.

Вийшов, у сани сів і поїхав. Бачу, що недарма Боротянський до мене звернувся, ой недарма. Бо небезпечна людина. Як такого на залізниці тримають? Треба буде ще про нього дізнатися. Але то потім, а поки хату обхідника об’їхав, здивувався, що живе людина гірше цигана, поїхав собі далі. Через ліс, щоб у бік Ромен на дорогу виїхати. Снігу багато було, довелося з саней зійти і самому попихати. В одному місці натрапив на сліди, собачі чи вовчі. Коні, як їх побачили, так швидше пішли. Ледь пробилися ми до дороги, а там уже по накатаному аж полетіли. До вечора був у Ромнах. Пішов побалакати з залізничниками. Вони якраз у генделику біля майстерень горілочку вживали по закінченні зміни. Забалакав з одним дядьком, який тут від самого початку працював. За те спитав, за се, потім згадав про обхідника з більмом.

– Чого він такий нахабний? Рикає на всіх, наче генерал якийсь.

– Бо бояться його всі, ось і рикає, – зітхнув залізничник.

– Бояться? А чого його боятися?

– А того, що страшна людина.

– Чим?

– Тим, що чорна паща у нього.

– Це як?

– Кого він прокляне, той помирає.

– Як так?

– Не хочу про це балакати! – крутить головою залізничник. Довелося ще графинчик замовити.

– То розкажіть про обхідника цього. Він мене на ярмарку вилаяв, то це я теж помру?

– Та він усіх лає, то таке. Страшно, коли прокляне. Ось у нас був інженер-шляховик, Зеновій Адамович Сенкевич, з поляків, але людина хороша. Так ось він хотів горбаня звільнити, бо той працював погано, потяги просипав, хата в нього – аж дивитися соромно, ганьба всій залізниці, й зі всіма лається. Сказав Зеновій Адамович горбаню збирати манатки, а той розізлився, прокляв прилюдно. А за два дні повертався Зеновій Адамович із гостей і випав чомусь із власних саней. Знайшли коня з саньми за багато верст. А Зеновій Адамович при дорозі замерз, бо коли падав, то головою вдарився, знепритомнів, а на вулиці мороз. Потім був начальником станції у нас Федір Фрідріхович Цивінґ. Теж хотів горбаня звільнити, бо сором для залізниці, що там потвора ось така служить. Тільки сказав про це, як горбань і його прокляв. А затри дні Федір Фрідріхович додому увечері поверталися, і стався у нього серцевий напад. Підібрали його перехожі, до лікарні донесли, але пізно було, помер. Після цього бояться всі горбаня чіпати, хоч він працює погано, лається з усіма та погрожує.

– От же пес. А родина в нього є?

– Тільки сестра.

– Заміжня?

– Ти що! Та він до неї нікого не підпускає! Років сім тому бригада одна працювала там поруч. Ну, один із хлопців пішов води попити і перестрів дівку. Розговорилися, дівчина дикувата, людей же не бачить, а тут хоч поговорити є з ким. Балакали, аж тут їх горбань як побачив, схопив держак від лопати та кинувся на хлопця. Вбив би, гад такий, якби бригада на крики не прибігла та не відбила. Казали, що наче дикий звір він. Хотіли в поліцію поскаржитися, але злякалися, бо ж він пообіцяв проклясти, якщо хтось до поліції піде.

– От же потвора! – дивуюся я.

Посидів ще трохи з залізничниками і пішов. Сани залишив у трактирі біля вокзалу, залишив грошей, наказав коней годувати та напувати. А сам сів на потяг і поїхав до Бахмача. Там був уночі, трохи поспав на вокзалі, а потім пішов шукати старого лікаря. Швиденько мені показали, де він живе. У невеличкому охайному будиночку. Постукав я у двері. Відчинила мені якась жіночка приємна, так зрозумів, що племінниця Єлизавета Павлівна, бо казали, що саме з нею старий лікар жив.

– Доброго дня. Мені б із Григорієм Богдановичем побалакати, – кажу і всміхаюся. А жіночка придивляється до мене, наче десь бачила вже.

– Доброго дня. А ви хто? – спитала і далі роздивляється, наче давнього знайомого. Але в мене пам’ять добра, і ніде я її не бачив.

– Я з Чернеччини, з лікарні, де Григорій Богданович раніше працювали.

– А я вас десь могла бачити? – питає вона.

– Та ні, навряд чи, – кажу я.

– Ну, заходьте, зараз я дядькові скажу.

Зайшов я всередину, там було ошатно, а головне тепло, бо на вокзалі я вночі трохи змерз.

– Роззувайтеся і проходьте сюди! – сказала жіночка з кімнати поруч. Я чоботи скинув, добре, думаю, що в шкарпетках, а не в онучах, а то б осоромився.

Зайшов до кімнати, побачив там у ліжку старого чоловіка.

– Дядько пошкодив стегно, то не підводиться зараз, – пояснила жінка, допомогла старому всістися, підклала під спину подушку і вказала на мене.

– Це гість із Чернеччини, дядю.

– Доброго дня, – старий уважно роздивлявся мене. – Щось я вас не впізнаю.

– Я від пана Черняка, вашого наступника у лікарні.

– А, від Миколи. Слухаю вас, – старий добре розмовляв, і видно було, що при пам’яті.

– Чи можу я попросити залишити нас? – спитав я у жінки.

– Так, звісно, – всміхнулася вона, ще раз мене роздивилася і вийшла, зачинивши за собою двері.

– Григорію Богдановичу, я до вас в одній важливій справі, – одразу почав я. – У Чернеччині сталася біда. Загинула дитина, якось дуже дивно загинула.

– Випита кров та вовчі сліди? – закивав дід.

– Звідки ви знаєте? – здивувався я.

– Знаю. Візьміть, будь ласка, з шафи чорну шкіряну теку. На третій полиці. Дайте мені.

Я подав йому теку, він розкрив її, дістав якісь папери.

– Будь ласка, окуляри.

Дав йому й окуляри. Він надягнув їх і почав щось читати з листів.

– Ось, дивіться, це почалося ще в минулому столітті.

– Що почалося?

– Випадки загадкової загибелі дітей. Просто їх не фіксували. У більшості випадків батьки навіть не зверталися до лікарів. У селянських родинах багато дітей, то там звичні до їх смерті. Тим більше ще немовлятами.

– Всі загиблі були немовлятами?

– Так, віком до року.

– І куди дівалася їхня кров?

– Таке враження, що її висмоктували. У всіх два ледь помітні сліди на шиї.

– І хто це робив?

– Я не знаю. Але таких випадків було дуже багато. Траплялися вони приблизно раз на місяць.

– А чому цим не зайнялася поліція?

– А навіщо їй це? До того ж, гинули діти селян. Тим більше, що слідів насильницької смерті не було. Вовчі сліди, так на них просто уваги не звертали.

– Вовчі сліди?

– Так, вовчі сліди. Майже завжди поруч були вовчі сліди, які вели до хати і від хати.

– То нападав вовк?

– Якийсь дуже дивний вовк.

– Чим дивний?

– Тим, що він міг відчиняти двері, не просто відчиняти, а відсувати засуви, інколи навіть відмикати замки ключем.

– Таких вовків не буває!

– Я знаю, – киває старий. – Тим більше, що цей вовк проходив повз сараї, повні худоби, і ніколи не крав тіла малюка, просто випивав кров і зникав.

– І поліція нічого не робила?

– Нічого. Їй це не було потрібно. Я кілька разів звертався до урядника, потім до пристава в повіт, до поліцмейстера в губернію, писав навіть до столиці. Але всім було байдуже, всі вважали мене за божевільного. Але я не божевільний! Ось усі випадки загадкових дитячих смертей, які я зміг знайти! Біля сотні, здебільшого в селах Роменського та Сумського, менше Лохвицького, Гадяцького та Прилуцького повітів. І це тільки те, що я зміг знайти! Я думаю, що їх було більше!

– Може, це жиди робили? Кажуть, вони кров християнських немовлят використовують?

– Не знаю. Але жодних підтверджень причетності жидів у мене немає. До того ж, розповідають, що кров їм потрібна на єврейський Великдень, а тут же діти гинули щомісяця, без прив’язки до якихось дат. Ось, бачите, все в мене записано.

Я беру ті аркуші, читаю. Там вказано дату смерті, в якому селі стався нещасний випадок, прізвище батьків, хлопчик чи дівчинка загинули, вік. Страшний список. Продивляюся його.

– То це знову продовжується? – питає старий.

– Так. А звідки ви дізналися про всі ці випадки?

– Їздив по сільських лікарнях, опитував колег. Майже в кожного були на пам’яті такі випадки. Але ніхто не хотів здіймати галасу. Ну, вмирають і вмирають. Всім байдуже! Коли я говорив про серію вбивств, вовчі сліди, з мене сміялися. Казали, що як же так, Григорію Богдановичу, ви ж учений, а вірите у всякі забобони на кшталт вовкулаків! Але я їм нагадував, що справжній учений має розгадувати ось такі таємниці, дізнаватися, що ж відбувається насправді! А не байдуже спостерігати за тим, як гинуть люди! Маленькі діти! – старий лікар переходить на крик і хапається за серце. Ротом ловить повітря, наче риба на березі. Я швиденько кличу жіночку. Вона дає старому якісь пігулки, потім води, щоб запив.

– У Богдана Григоровича погане серце. Його не можна хвилювати, – каже вона.

– Перепрошую, що потурбував.

– Може, він піде? – жінка питає у старого. Той крутить головою.

– Нехай залишиться, – хрипить.

Я залишаюсь, чекаю, поки старому трохи полегшає.

– Як ви? – питаю в нього.

– Трохи краще. Що хотів Микола?

– Він згадав, що ви щось казали про ці дитячі смерті, й наказав розпитати. А можна я візьму оці листки?

– Навіщо? Нікому і нічого не доведеш. Скандал нікому не потрібен, тим більше зі смертями дітей.

– Може бути в пригоді. А чому жодних смертей у містах? – питаю я. – Тут же лише села! Ви не питали в містах?

– Звісно, що питав! Але такі випадки були тільки в селах. І не просто в селах, а здебільшого на хуторах. По кілька хат, не більше.

– І чому так?

– Не знаю. Але ось так.

– Слухайте, а от я не розумію. Чому діти не починали плакати, коли щось їх кусало?

– Можливо, той, хто кусав, упорскував якесь знеболювальне.

– Укол робив?

– Не знаю. Але ось деякі комахи вміють кусати непомітно, бо на жалі в них знеболювальне, і жертва не відчуває укусу.

– Дива які.

– Ніяких див, просто наше невідання. Всьому є наукове пояснення! – гарячкує старий. – Просто нікому не потрібна істина! Всі хочуть, щоб усе залишалося як є, щоб була стабільність! І нехай гинуть діти, всім байдуже, головне, щоб не були зіпсовані звіти керівництву! – старий знову починає хвилюватися і переходить на крик.

Прибігає племінниця, Єлизавета Павлівна, заспокоює його. Я беру список убитих дітей. Аж білію від гніву, бо це ж моя Моніка зараз у такому віці, як вони. Сотня дітей! Я зроблю все, щоби знайти цього жахливого вбивцю!

– Будьте обережні! Будьте обережні! Це страшний звір! – хрипить старий. – Він забрав у мене все!

– Дядю, заспокойтеся! А ви вийдіть! Вийдіть! – кричить жінка.

Я йду, чекаю на жінку біля дверей. Вона виходить за декілька хвилин.

– Вколола йому снодійне.

– Дуже дякую, що дозволили мені з ним поспілкуватися, – я одягаюся, взуваю чоботи.

– Все дізналися, що хотіли, Іване Карповичу? – питає Єлизавета Павлівна. А я вже і не смикаюся. Дуже часто мене тепер упізнають. Піднімаюся, дивлюся на неї, бачу її іронічний погляд.

– Дещо дізнався.

– Цікава справа?

– З тих, яких би я краще не знав.

– Хочете чаю? Розкажете, якщо не проти.

– Якщо це вам цікаво.

– Іване Карповичу, ну як провінційній домогосподарці не буде цікаво послухати зірку імперського розшуку!

– Знаєте, я живу на такому хуторі, порівняно з яким ваш Бахмач – то Петербург цілий.

– Не прибідняйтеся, Іване Карповичу. Хочете пирога з яблуками?

– Залюбки.

Ми посиділи, випили чаю зі смачним пирогом, поговорили за те, за се. Я розповів кілька історій.

– У журналі ви прямо герой, а тут як вас послухати, то справи самі собою розкриваються, – посміхнулася вона.

– Бо я розповідаю як є, а граф багато чого додумує. Йому ж потрібен для журналу герой, то Маєвський і ліпить його, щедро ліпить, дурниць не жаліє.

– Але досить яскраво ліпить. Дозволите дяді розповісти, що за гість у нього був?

– Він не образиться, що я не назвав себе?

– Думаю, ні.

– Він такий слабкий… А що він казав про те, що хтось забрав у нього все?

– У дяді кілька років тому трагічно загинула родина.

– Що сталося?

– Нещасний випадок. Загорілася діжка з гасом, і згорів увесь будинок. Загинули мій двоюрідний брат Олексій, його жінка і двоє дітей, онуків дядька Григорія. Це був страшний удар для нього. Він захворів, вимушений був покинути роботу і переїхав до мене, бо я тепер єдина його родичка.

– Жах. Але як сталося, що ніхто не врятувався?

– Мабуть, Олексій набирав гас, перекинув ліхтар, почалася пожежа, брат загорівся. А його жінка з дітьми спали. І не почули.

– Дивно, вогонь не може вбивати миттєво. Олексій би кричав.

– Не знаю. Поліція вважала, що це нещасний випадок.

– А де був дядько?

– Його увечері викликали до лікарні. Якісь важкі пологи, то його не було вдома.

– Випадково, значить, не було, – киваю я.

– Що ви маєте на увазі, Іване Карповичу? – вона уважно дивиться на мене.

– Що хтось збирався вбити дядька, а вбив усю його родину.

– Хто міг хотіти вбити дядю? Його там усі в Чернеччині любили! Досі на Великдень і Різдво надсилають подарунки! І поліція тоді запевнила, що нещасний випадок. Дядя щось казав про вовка, але ви ж розумієте, що це дурниці.

– Чому?

– Іване Карповичу, ну всі ж знають, що вовки бояться вогню! Приказка навіть є – «боїться, як вовк вогню». То звинувачувати вовків у пожежі – це, м’яко кажучи, дивно.

– Ну так, ви праві, іноді моїй уяві потрібна вуздечка. Я дуже дякую, мушу йти, мабуть, ваш чоловік скоро прийде.

Єлизавета Павлівна посміхається.

– Мій чоловік, Іване Карповичу, вже кілька років як живе окремо.

– Справи служби? – ввічливо цікавлюся.

– Перманентне блядство, – каже вона, і я аж сіпаюся, бо не чекав такої грубої лайки від такої інтелігентної жінки.

– Це як? – про «блядство» я начуваний, але не знаю, що значить оте «перманентне».

– Мій чоловік не пропускав жодної спідниці, яка йому траплялася. Причому я б не сказала, що він був такий уже ненаситний у ліжку. Принаймні зі мною. Але у гречку стрибав, наче на службу ходив. Мені набридли постійні скандали, і я вигнала його. Тепер ми живемо окремо, він у Чернігові, а я тут. То можете не поспішати.

Вона всміхнулася, і я всміхнувся. Одним словом, вибрався з Бахмача лише наступного дня. І потім став вчащати частенько. Але то потім, а тоді приторохтів потягом до Ромен, пішов забирати сани, а там на мене вже чекали. Аж семеро поліцейських на чолі з самим паном справником. Поки вони бігли до мене, розставивши руки, наче баба за куркою, я б міг їх усіх перестріляти чи просто втекти. Але почекав, поки вони добігли.

– Ви заарештовані за конокрадство! – крикнув мені справник. – В’яжи його!

От уже здивував так здивував. Мене, за конокрадство? Та чи зовсім показилися?

– Пане справнику, ви тверезий чи не дуже? – питаю, а справник на мене як кинеться, наче собака на кота.

– Як розмовляєш, смерде! – і кулаком хотів в обличчя. Та я відхилився, справник кулаком по повітрю пройшовся, на ногах не встояв і гепнувся. Якісь у нас поліцейські слабкі на ноги. Але підступні.

– Напад на поліцейського чина! Взяти його! – верещить з льоду, плазує, ніяк підвестися не може. Ідуть до мене поліцейські. По обличчю видно, що лячно їм, але ж начальство вимагає. Міг би їх розкидати, наче курчат, але не став, бо то вже бунт і підсудна справа. Дав себе узяти, обшукати, наручники одягти. Тільки після цього підскочив до мене справник, бачу, що сміливий став, хочеться йому кулаки почесати.

– Пане справнику, воля-то, звісно, ваша, але бити б себе не рекомендував, бо пам’ять маю добру.

– Погрожуєш мені! – верещить він.

– Попереджаю.

– Та я тобі! – замахується він, але так неквапливо, що поліцейські встигають узяти начальство під білі руки і відвести подалі.

А мене ведуть до холодної. Кажуть, що звинувачений я крадіжці саней та коней прикажчика Голубовського, які належать полковнику Кармазіну.

– Прикажчик Голубовський сам мені ті сани дав! – дивуюся.

– Значить, він твій поплічник! Удвох під суд підете! – кричить справник.

Отак мене і запроторили до холодної, мабуть, з особливої поваги, кинули мене до окремої камери. Холодно у ній та сиро, і ані тобі матраца, ані ковдри. А воно ж зима. Добре хоч кожух при мені. Але потім приніс один стражник соломи тюк.

– Невже теплішої камери немає? – питаю я.

– Та є. Тільки наказали вас морозити.

– Хто?

– Та пан справник. Але він би сам не наважився, бо боязкий. Хтось йому велів, – шепоче мені стражник. Він же згодом мені і чаю приніс. Дивуюся я його доброті, бо ж ризикує людина супроти начальства йти.

– Володимир Боротянський наказали вам передати, що намагаються вас звідси витягти, щоб не хвилювалися ви, – каже він і тим пояснює свою старанність.

– Передайте йому, щоб він на хутір до мене з’їздив, попередив моїх, що ще кілька днів мене не буде, щоб не хвилювалися.

– Добре, передам. А ось вам іще ковдра. Тільки вдень ховайте її.

– Сховаю.

Охоронець пішов, я на соломі влаштувався і сів думати про справу діточок загиблих. Страшна річ, про них думаю, а сам за Моніку хвилююся. Тільки те й заспокоює, що собачки їх з Уляною Гаврилівною охороняють, які нікого не пропустять, хоч кількох вовків задеруть.

– Іване Карповичу! – несподівано чую я шепіт, хоча сам же в камері. З кутка шепіт. Підійшов, а там дірочка маленька продовбана, до сусідньої камери. – Іване Карповичу!

– Слухаю.

– Це я, Михайло Голубовський.

– А, Михайло! Я через ваші сани тут опинився.

– Я знаю. Але вони права не мали. Бо майном розпоряджаюся я, сам полковник за кордоном. На підставі чого вирішили, що ви вкрали?

– На підставі того, що не любить мене шановна поліція.

– Знайоме це мені. А що по справі, вдалося щось дізнатися?

– Вдалося і багато. Але щоб до кінця її довести, треба мені на волі бути, а не тут сидіти.

– На волю всім хочеться, – зітхає Голубовський. – Але ж ви вірите, що то не я вбивав?

– Не вірю, а знаю.

– Це добре. Бо ж мені довелося зізнатися.

– Що? – дивуюся я.

– Зізнатися, що це я дитину вбив.

– Навіщо? – я аж підхопився.

– Бо погрожували мене вбити. Є тут камера одна, де поліція допити провадить. Повели мене туди, на підлогу поклали, револьвер до потилиці приставили і кажуть, що або зізнаюсь я, або застрелять мене і напишуть, що при спробі втечі.

– Та брехали вони, не насмілилися б!

– А що там їм насмілюватися? Я ж для них жид пархатий, кому я потрібен?

– Ви – хрещений, православна людина!

– Та яка там православна! Мене он і в священики не візьмуть, бо з жидів я. І для всіх жид є і буду жидом завжди, ніколи про це не забудуть!

– Але тепер до Сибіру підете.

– Не піду!

– Якщо на процес розраховуєте, на суд присяжних, то дарма. Присяжні слухати вас не схочуть і радше поліції повірять, аніж вам.

– Та які там присяжні!

– А що? – не розумію я.

– Іване Карповичу, хочете звідси вибратися?

– Як?

– Завтра вночі відчинять мені двері. Можу і за вас попросити. Втечемо разом.

– Куди?

– Нас сани чекатимуть. Довезуть до станції, там сядемо на нічний потяг і поїдемо на південь.

– Та спіймають нас!

– Не спіймають! У мене фальшиві документи будуть, і вам зробимо.

– І ото все життя ховатися? – дивуюся я, бо от що значить не відає людина, як у підпіллі важко жити.

– Ні! В Одесі сядемо на пароплав і поїдемо до Америки! А там вільна країна! Хоч для жидів, хоч для мужиків!

– Як таке може бути? – дивуюся.

– А так! Усі там рівні права мають. Хоч ти хто, але там кожен собі пан! Можна там жити і не боятися, що якась морда поліцейська буде тобі вказувати, що робити і як!

Аж замислився я, бо якось не думав, що є країни, відмінні від нашого Отєчєства. Чи не бреше жид? Хоча який йому сенс?

– Навіщо ви мені це розповідаєте? – питаю.

– Бо потрібен мені помічник надійний. У грошах я розбираюся і у справах ділових, а от у тому, як тікати і ховатися, нічого не розумію. Ходімо зі мною, бо ж вам тут жити не дадуть.

– Ні, не можу. Хутір у мене, дитина, Уляна Гаврилівна.

– Хутір той – не майно, а кайдани. Скиньте їх, бо у країні цій нічого немає вашого, а все належить владі та тим, хто при владі. Вони у будь-який момент можуть усе забрати! А доньку заберете потім!

– Ні. Не можу, я ж служива людина.

– І багато вислужили? Скільки ви за імперію крові власної пролили, а ось сидите у холодній разом зі мною, з жидом пархатим, вихрестом!

– Це помилка. Розберуться.

– Помилка думати так і не бачити очевидного. Але це ваша справа, – замовк Голубовський, мабуть, образився.

– Михайле! – шепочу йому.

– Що?

– У мене до вас прохання.

– Яке?

– Зачекайте, поки я вийду на волю, дайте мені один день, і я вас звільню. А як ні, тоді вже тікайте.

– Навіщо мені чекати?

– Бо дуже важлива справа. Якщо втечете ви, то почнеться тут бозна-що, вас шукатимуть, а про кривавого вбивцю забудуть. Діти будуть у небезпеці, то прошу вас – зачекайте!

– Кривавий убивця? Він що, справді є? – дивується Голубовський.

– Справді є. І такий він страшний, що ніхто навіть не уявляє.

Довго Голубовський думав, а потім пообіцяв, що зачекає. Випустили мене вже по обіді наступного дня. Вивели з холодної, у коридорі вже чекав мене справник, поліцейські та чоловік у партикулярному вбранні, з пенсне.

– Я адвокат Крушельников, з Харкова, – подав мені руку. Потиснув я її. – Вас зараз відпускають, бо полковник Кармазін надіслав телеграму, що дозволив вам користуватися саньми. Так було? – питає він. Дивлюся, як уважно справник на мене дивиться з невдоволеним обличчям, інші чини.

– Саме так, – киваю. Справник, наче щавлю з’їв, такий кислий на морду зробився.

– То затримувати вас більше не мають права, ви ні в чому не винні. Ходімо, Іване Карповичу, – бере він мене під руки і виводить з поліцейського відділку. – Вам привіт від Павла Івановича Харитоненка, – шепоче мені на вухо.

– Низький уклін йому. Вибачте, що потурбував.

– Тримайтеся подалі від поліції. Вони на вас злі, тільки й шукатимуть нагоди, щоб знову до холодної кинути.

– Триматимуся, – обіцяю.

Ми вже на вулицю вийшли, дихнув я свіжим повітрям, яке здалося мені аж солодким.

– Іване Карповичу! – чую голос знайомий і бачу графа Маєвського. Який на моїх санях, із Чалим запряженим. Як це йому Уляна Гаврилівна дозволила коня взяти?

– Іване Карповичу, біда! – кричить граф. І тут тільки я помітив, що обличчя в нього бліде і з синцем великим.

– Що таке? – побіг я до нього.

– Напали на нас! Сьогодні вночі! – каже мені граф, а очі в нього перелякані й сам аж тремтить.

– Моніка! Де Моніка? – аж кричу я.

– Не хвилюйтеся, мала з Уляною Гаврилівною тут, у місті. Пан Хомутинський їх радо прийняв. Але вдома таке сталося! Страшне!

Заскочив я в сани й погнав, навіть адвокатові не подякував. На хутір стрілою полетів. Дорогою граф мені розповів, що вчора увечері приїхав він до мене, щоб розпитати про мою нову справу, бо чув, як я врятував жида-прикажчика від народного гніву, а потім кудись зник.

– Приїхав я пізно, потім ще Уляна Гаврилівна нагодували мене вечерею, темно зробилося, і я залишився. Хвилювалася вона, що вас довго немає, і казала, що серце щось чує недобре, я й уваги не звернув. Попросився переночувати у вас у кабінеті, де хотів попрацювати. А там у вас портвейн стояв, – Маєвський винувато розводить руками.

– Далі! Далі! Що було далі!

– Ну, Іване Карповичу, ви ж знаєте, що слабка я людина і ото хотів чарочку випити та за роботу взятися, а випив усю пляшку. Ви вже вибачте.

– Далі! – верещу я і жену Чалого.

– Та не поспішайте ви так, уже немає сенсу поспішати, – вгамовує мене граф.

– Далі!

– Далі серед ночі прокинувся я у вашому прекрасному фотелі від того, що пити хочеться. Свічка догоріла і потухла, нової я не знайшов, у темряві вниз іти по сходах не схотів, бо вже раз звідти падав. Коли згадав, що вікно з кабінету вашого на дах виходить, а там же сніг. Хотів узяти жменьку та спрагу втамувати. Відкрив вікно, а на вулиці бозна-що робиться.

– Що – бозна-що?

– Наче собаки чубляться. Рикання, скавчання. А я ж ваших песиків знаю, що дебелі та сміливі. Хто б на них напасти міг? І подумати страшно! Але я не злякався, побіг до шафи, де у вас зброя. На щастя, шафа незачинена була. Схопив я рушницю вашу, двостволку, і знову до вікна підбіг. На вулиці вже тихо було, лише хрипів один із ваших песиків. Помирав.

– Як помирав? – не вірю я.

– А побачите як! Я злякався, стою, коли чую, що хтось наче за ґрати на вікнах смикає. Ох і правильно ви зробили, що їх поставили! Ох і правильно, Іване Карповичу! Посмикало, тиша, а потім як стрибне на дах! Жах! – аж кричить граф.

– Хто стрибне?

– Чудовисько!

– Яке чудовисько?

– Вовк! Величезний вовк!

– Що? Впевнені?

– Впевнений! Я його добре бачив! Він же чорний, а на даху сніг, ще і місяць світить! Величезний, пащею клацає, очима кров’ю налитими дивиться!

– Ви вбили його? – аж кричу я.

– Поранив. Хоч як не злякався, а опанував себе і з двох стволів як дам! Ох не чекав він! Завив і з даху впав. Я давай ще набої шукати, але поки знайшов, то втік він. Уляна Гаврилівна перелякана прибігла. Я наказав їй узяти малу і до кабінету піднятися. Там ми зачинилися і до ранку сиділи, готові відбиватися. А зранку запряг я Чалого, який у сараї ледь двері не вибив уночі з переляку, сіли ми і поїхали до міста. Там зустрів я Хомутинського, він узяв Уляну Гаврилівну з Монікою до себе. В місті їм безпечніше буде. Та не поспішайте ви так, Іване Карповичу, – просив граф, але я гнав як божевільний.

Швидко домчали, пішов я дивитися, що і як. Собачок своїх знайшов перед двором загризеними. Билися вони до останнього, але напало на них справжнє чудовисько, яке перекусило їм лапи і розірвало горлянки. Вбило обох моїх песиків. А потім пішло до хати. Ось сліди на снігу. Сліди були вовчі, тільки такого розміру, якого я в житті своєму не бачив. Моя нога у чоботі в той слід вміщалася, наче це не вовк був, а ведмідь якийсь. Але не ведмідь, бо онде як стрибнув на дах. З землі, аж на дах!

Я схопив драбину, сам заліз подивитися. Онде сліди чудовиська на даху. А он вікно з кабінету. Чотири метри до нього.

– Графе, та ви ж мусили вбити чудовисько! Впритул розстріляти! – кричу, бо от як із такої відстані можна було не вбити. Як на долоні!

– Воно стрибнуло! Стрибнуло в останній момент! – виправдовується граф. Але я розумію, що не воно стрибнуло, а рушниця в руках у графа стрибнула. Ну добре, хоч якось поцілив. Он сліди крові, послизнулося чудовисько і впало з даху. Далі сліди вже трьох лап, а четверту тягнуло. І кров. Серйозно поранив.

Я заскочив до хати, узяв ще рушницю, револьвер, набої, ніж мисливський.

– Ви що задумали? – питає граф.

– По сліду поїдемо!

І погнав я Чалого по кривавому сліду. Той ішов у напрямку лісочка верстах у чотирьох. Там у хащах ховався. Але я знав, що лісочок невеличкий, об’їхав його навколо і в одному місці знову знайшов слід. Погнав Чалого далі, але той заморений був, бідолаха, а ще снігу багато, ледь тягнув сани.

– Допомагайте, графе! – наказав я і сам зліз із саней, щоб підштовхувати. Вийшли б ми по сліду, знайшли б чудовисько, коли сніг пішов. Спочатку помаленьку, а потім більше і більше. Курява, заметіль, ось уже і не видно нічого.

– Що робити, Іване Карповичу? – кричить граф. Злякався він.

– А що у книжках ваших про пригоди пишеться, як рятуватися у таких випадках?

– Пишеться, що засинати не можна! Бо замерзнеш!

– Тоді не засинаймо!

Зупинив я Чалого, який уже ледь плентався, випріг його з саней. Нагорнули удвох з графом снігу, на нього сани перевернули, і вийшла в нас наче хатка маленька. У ній ми з графом сховалися і Чалого поруч уклали на солому. Самі до нього притиснулися, бо теплий же кінь. На сніг поклали сидіння з саней, ряденцем прикрили. У графа пальто тоненьке, то я кожух зняв, удвох ним вкрилися, а спини нам кінь грів.

– Ноги ховайте, вони перші мерзнуть, – наказав Маєвському.

Граф спочатку лякався, що замерзнемо ми.

– Пробиватися до села треба!

– Графе, тут до найближчого села десять верст. Навколо самі болота й ліси. Нікуди не проб’ємося, бо он же не видно нічого. І Чалий заморився. Нехай відпочине.

Чалий хрумав ячмінь, який я з дому взяв, і крутив мордою. Йому теж нікуди іти не хотілося.

– Замерзнемо ми, Іване Карповичу, замерзнемо! Я читав про таке! – все одно хвилювався граф.

– Ні, графе, не замерзнемо. Бо ж мороз невеличкий, ми тут у затишку, з Чалим під боком. То не хвилюйтеся. Тільки з-під кожуха не вилазьте, щоб не застудитися.

Граф заспокоївся і швиденько заснув, а я думав про те, що слід утратив. Прикриє його снігом, і де шукати чудовисько? А шукати треба, бо не заспокоїться воно. Якщо вже пішло на таке: не побоялося до мене на хутір прийти, хоч усім відомо і про собак, і про рушниці мої. А може, звідкись знав звір, що немає мене вдома? Що прихопила мене поліція? Тільки звідки? І як звір таке міг знати?

– Графе, графе, – розбудив я Маєвського.

– Що? – спросоння він підхопився, вдарився головою об сани, ледь усю нашу халабуду не розвалив.

– Та спокійно! Сидіть!

– Що сталося?

– Спитати вас хотів. У місті ж про мій арешт знали?

– Звісно, знали. Я тільки не чув, бо зі свого маєтку до вас одразу поїхав, а в місті знали.

– Може, тому й прийшло чудовисько на хутір до мене? Думали, що там тільки собачки та Уляна Гаврилівна? А там ви.

– Може, і так, – погоджується граф і тре голову.

– А де ви ото синець заробили?

– Та ж прикладом рушниці мене вдарило.

– Хай Бог милує, графе, як це рушницю тримати треба, щоб приклад не в плече, а під око вдарив? – дивуюся я.

– Ну, хвилювався я, – ніяковіє граф, але ненадовго. – Я б подивився, що б ви робили, якби те чудовисько побачили!

– Ну, добре. А пам’ятаєте, графе, розповідали ви якусь історію про Шерлока Гольмца та величезну собаку?

– Звісно, пам’ятаю! Це собака Баскервілів. Страшенний пес, якого ще фосфором мазали, щоб він у темряві світився і лякав, кого треба.

– Може, і тут таке?

– Ні, – крутить головою граф. – Тут вовкулака.

– Та їх же наче немає? – сумніваюся я.

– А хто тоді? Ви сліди бачили? Це ж ведмідь якийсь, а не вовк!

– У ведмедів сліди інші.

– Я про розміри. Тільки не ведмідь, бо з землі на дах застрибнув! Вовкулака це, Іване Карповичу. Тільки от дивно: всюди пишуть, що вовкулаки живуть людьми, а на вовків перетворюються у повний місяць. Тут же ще тиждень до нього. Якось неправильно.

Ще трохи поговорили ми і заснули. Вранці ледь розчистилися від снігу, якого нанесло багатенько. Слідів, як я і чекав, не було, то довелося повертатися. До Ромен поїхав, бо хотів Моніку побачити. З малою все було добре, дуже мені зраділа. Уляна Гаврилівна почала розповідати, яких страхів натерпілася в ніч, коли чудовисько приходило.

– Я чому графу і запропонувала залишитися, бо ж Чалий у стійлі бився і собаки все гиркали, тільки перелякано якось, – каже Уляна Гаврилівна.

– І як думаєте, що то було? – питаю в неї, бо вона хоч і неписьменна, але жінка розумна, багато чого чула та бачила.

– Вовкулак це був, Іване Карповичу. Вовкулак, – каже Уляна Гаврилівна і хреститься.

– Та невже вони існують?

– Існують! Господарка моя німецька, пані Гретхен, розповідала, що сама бачила. Була вона жінка спокійна та розумна, дарма б язиком не плескала. До того ж, у неї і старовинна книга про це була. Картинки там страшні.

– І що на картинках?

– Як вовкулаки з дитинчат кров п’ють.

– Навіщо?

– Бо без тої крові загинуть вони. Так же вони можуть жити вічно, поки не вб’ють їх срібними кулями, але мусять кожен повний місяць кров дитячу пити.

– Кожен повний місяць? – замислився я. – Графе, а ото б подивитися, коли по днях повний місяць був. Можна таке?

– Звісно, можна! Треба тільки в бібліотеці місячний календар знайти.

– А ось вам список, порівняйте, чи на повний місяць ці дати були, чи ні, – віддав йому записи старого лікаря.

– А що це, Іване Карповичу?

– Потім скажу.

Граф поїхав до бібліотеки, а я по лікарях роменських. Питав, чи не чули про поранення свіжі. Лікарі нічого не чули, а я ж усіх обійшов.

– Іване Карповичу, а ви ще у залізничній лікарні поспитайте, бо в них свої лікарі, – підказали мені.

Побіг я на станцію, там лікаря не було, поїхав він до Києва.

– Фельдшер є, але він відпочиває, бо нещодавно приїхав, – доповіли мені за гривеник.

– Звідки?

– Та їздив до обхідника нашого, Федьки Монтяна.

– Горбатого?

– Так, до нього.

– А що з ним?

– Поранився, гад такий, – каже санітар із лікарні й плює з задоволенням.

– Як поранився?

– Не знаю. І знати не хочу. Хай йому цур, тому Федьці!

Я дізнався, де фельдшер живе, поїхав до нього. Довго стукав, поки прокинувся він.

– Що треба? – вийшов з хати, морда пухла, перегаром тхне.

– Що там із Монтяном трапилося?

– А тобі яка справа? – питає грубо.

– Я – Іван Карпович Підіпригора! Чув про такого?

– Іване Карповичу! Чув, звісно! Ми журнал із вашими оповідками виписуємо! – одразу запросив до хати і розповів, що обхідник, коли рушницю заряджав, випадково поранив собі ногу. – Праву. Від коліна до ступні посікло дуже шротом. Я довго той шріт виколупував. Казав, що до лікарні йому треба, але не схотів він. Відлюдько ще той.

– А хто тебе покликав до нього?

– Та сестра його. Вона і візника найняла, і мені заплатила, і самогону дала. Молодець дівка, така, наче панянка, тільки незрозуміло чого вона того Федька тримається.

– Рана важка?

– Ну, жити буде, але на ногу ще довго не ставатиме. А може, і кульгатиме, якщо сухожилля пошкоджені. Воно б лікарю подивитися, а я що, я – фельдшер, тільки й того, що рану обробив та забинтував. А чого ви цікавитесь, Іване Карповичу?

– Нічого підозрілого в хаті не помітив?

– Ні. Тільки то ж не хата, а якась біда. Стара, брудна, вже сто років не білена, підлога земляна, пічка облуплена. Я ото в російських губерніях працював – там останні п’яниці в кращих живуть.

Подякував я фельдшеру, автограф на журналі залишив і пішов. Згадував того Федьку, але наказав про нього не думати, бо ж вовкулаку треба шукати, дітей рятувати. Ішов-ішов, а потім зупинився. Наче ото блискавкою мене вдарило! Побіг знову на станцію, там дещо дізнався, далі візника взяв і до бібліотеки. Мене туди пускати не хотіли, бо ж мужик, добре, що Маєвський якраз виходив.

– Перевірив усе, Іване Карповичу! З тих дат, які ви дали, жодна не випадала на повний місяць! А що це за дати?

– Мапа повіту у вас є? – питаю.

– При собі – ні, але онде книгарня, там купити можна.

– Купіть, будь ласка! Тільки швидше!

Граф пішов купувати, я чекаю, аж тут під’їхав Володимир Боротянський.

– Іване Карповичу, доброго дня!

– Доброго дня.

– Як там моя справа? – питає пан.

– А зараз дізнаємося!

Маєвський з мапою вийшов, я її розстелив, узяв список зі вбивствами дітей і почав по черзі на мапу наносити. Половину наніс, а вже все зрозуміло стало. Бо наче по колу ті випадки траплялися у селах у діаметрі десь верст від десяти до тридцяти. І строго за рухом стрілки годинника все відбувалося, тобто наче хтось навмисне слідкував, щоб не абиде вбивати, а суворо по черзі. За два роки виходило коло і починалося нове. А центр кола був приблизно на порожньому місці мапи, де лиш болота були позначені та залізнична колія. На мапі більше нічого позначено не було, але я ж то знав, що там хата обхідника Монтяна стоїть! Того самого, який з’явився тут одразу після того, як запрацювала залізниця. Тобто сімнадцять років тому. І список лікаря Коцюби починався теж сімнадцять років тому!

– Володимире, чи не хочете до нашого знайомого з’їздити? – закричав я.

– До кого це? – здивувався Боротянський.

– До обхідника!

– Навіщо? – він аж злякався.

– Бо є в мене серйозна розмова! Їдьмо! Тільки заїдемо по зброю!

У Хомутинського забрали мій арсенал і вирушили, не зволікаючи ані на мить.

– Іване Карповичу, що сталося? – спитав Маєвський, коли ми вже виїхали з міста.

– Навіщо ми їдемо туди? – поцікавився Боротянський.

Обидва пани були трохи перелякані й здивовані моєю поведінкою.

– Скоро все побачите! Пішли! – я наганяв коней Боротянського, вони були свіжі й аж летіли дорогою. Гірше справи пішли, коли повернули з дороги на цілик до хати обхідника. Там снігу було багацько, і коні загальмували.

– Іване Карповичу, все-таки розкажіть, що відбувається! – наполягав Боротянський.

Я довго не хотів говорити, але і граф, і Боротянський дуже вже на мене насіли, а я, дурень такий, розслабився, подумав, що справу зроблено. То й розповів усе, що дізнався. Про появу в цих краях зловісного обхідника і про початок кривавих убивств малюків. Які тривали сімнадцять років, але тепер зупиняться раз і назавжди.

– Зачекайте, то ви вважаєте, що обхідник – вовкулака? – здивувався Боротянський і закрутив головою.

– Так. Ось мапа з випадками нападів на немовлят. Бачите, це коло, всередині якого хата того покидька! А тепер дивіться, як він діяв. Рухався по колу, ніколи не порушував порядку! В одному і тому ж самому селі ніколи не з’являвся раніше, аніж за два роки!

– Господи! Тоді нам потрібні срібні кулі! – закричав граф. – Вовкулаків беруть лише срібні кулі!

– Якби так, графе, то ви були б уже мертвий. Але ви поранили вовкулаку звичайним шротом, посікли всю ногу і він вимушений був тікати. То обійдемося без срібла.

– Тобто він вовкулака! Він міг убити мене, коли я забрав його сестру! – каже Боротянський і починає тремтіти. – Вона теж вовкулака?

– Не знаю. Навряд чи, бо чудовисько діяло саме. Вовкулака у всіх випадках був один, то я думаю, що сестра обхідника ні до чого.

– Оце так історія! Ми прогримимо на всю імперію! – кричить Маєвський.

– Ми нікому про це не розповімо, – заспокоюю його я.

– Як? Чому? – граф вирячується на мене.

– Тому, що це буде страшний скандал. В серці імперії чудовисько вбиває немовлят сотнями, а поліція та влада нічого не помічали. Це ж ганьба для держави та правлячого дому. За таке мене до Сибіру відправлять. І так я тут усім заважаю жити.

– Ми не можемо мовчати! Ми мусимо вказувати на недоліки, щоб виправляти їх! – кричить Маєвський.

– Іван Карпович має слушність, – каже Боротянський. – Така історія – наче бомба, кинута у генерал-губернатора. Може, навіть гірше за бомбу. Це буде такий скандал, який нас знищить.

– То що робити? Залишити все як є? – верещить Маєвський.

– Ні, ми просто вб’ємо чудовисько і покладемо край його злочинам. Іншого виходу немає, – кажу я.

– Ні, я… ми мусимо розповісти всім про небезпеку! А що як є ще чудовиська, які діють в інших повітах? Ми мусимо захистити дітей! – кричить Маєвський, який, мабуть, уже бачив у мріях цю історію в журналі, історію, яка б чудово продавалася, бо люди охоче платять за жах і щасливе закінчення.

– Про це ніхто не мусить дізнатися, – наполягає Боротянський, який значно краще від графа розуміє, що і як у нашому Отєчєстві.

– Але як тоді бути з Голубовським? Його ж звинувачують у вбивстві, яке насправді скоїв вовкулака! – питає спересердя граф.

– Ніяк не бути! Зараз усіх влаштовує, що винен у вбивстві жид, він зізнався і буде засуджений. Одне вбивство, злодій є, він буде покараний, і все добре. А якщо випливе, що вбивств сотні, що поліція нічого не робила, влада не помічала, то від цього гірше буде всім! – пояснює Боротянський.

– Але Голубовський не винен! – кричить граф.

– Він – жид! Чого ви так хвилюєтеся за жидів? – не розуміє Боротянський.

– Я хвилююся за правосуддя і справедливість! – не може заспокоїтися граф.

– Спокій Отєчєства важливіший, аніж справедливість, тим більше щодо до якогось жида!

– Держава, побудована на брехні та несправедливості, загине, наче Вавилон! – граф так розійшовся, що схопив рушницю і гепнув нею по підлозі саней. І тут пролунав постріл. Маєвський заверещав і випав з саней у сніг. Коні понесли. Боротянський ледь їх спинив.

– Швидше! – кричав я графу, який біг до нас. Ми були неподалік від хати обхідника, і він міг почути постріл. Нарешті переляканий Маєвський стрибнув у сани, і я нагнав коней. Граф почав вибачатися, що не хотів стріляти, що це вийшло випадково.

– Мовчіть! – рикнув я.

Ми поступово наближалися до хати обхідника. Здавалося, що сани повзли, наче слимак, хоча коні вибивалися з сил. Я заспокоював себе тим, що якщо обхідник спробує тікати, то йому теж доведеться борсатися у глибокому снігу. А в нього поранена нога.

Ось нарешті ми викотили до хати обхідника. Бачили все, що навколо, йому було не втекти.

– Володимире, візьміть рушницю, – наказав я Боротянському.

– Дайте мені хоч револьвер, – попросив граф. Він весь аж тремтів від нервів.

– Не дам. А то ще перестріляєте нас. І мовчіть.

Ми зупинилися біля залишків паркана. Ми з Боротянським вилізли з саней і пішли до хати, наставивши зброю. Снігу майже по пояс. Показав Боротянському, щоб тримався під стіною, бо в обхідника був револьвер. Треба було берегтися, щоб він не перестріляв нас із вікна. Тиша, наче в хаті нікого і немає. Але є, коли під’їздили, бачили дим з димаря, хтось пічку топив. Я чую якийсь тупіт усередині хати. Потім два різких кроки. І вже біжу до двох вікон, що виходили на вулицю. Дзенькіт розбитого скла, крик графа та іржання коней. Я вискакую з-за рогу і бачу, як коні тупцюють дибки, а потім кидаються тікати. Не дивлюся в їхній бік, бо бачу величезну чорну постать, що стрибає по снігу. Якби чудовисько було на чотирьох лапах, воно б встигло видертися на насип і сховатися за ним. Але задня лапа в бинтах, інша лапа послизнулася, вовкулака впав у сніг, тут же підхопився, та цієї миті мені було достатньо, щоби я видихнув і прицілився. Постріл збив чудовисько вже на самому верху насипу. Вовкулак упав, підхопився, я вистрелив із другого ствола. І вже біг із револьвером. Дерся на насип, побачив, як вовкулак, що скотився униз, намагається бігти до лісу, сховатися за деревами, які могли його врятувати. Я випустив у нього всі сім набоїв з револьвера. Влучив мінімум п’ять разів. І чудовисько впало. На насип заліз Боротянський, що важко дихав. Я вихопив у нього рушницю і поліз униз, де борсалося чудовисько. Воно було все в пораненнях, але ще живе. Навіть спробувало кинутися до мене, то довелося розстріляти вовкулаку обидві передні лапи. Тепер він лише борсався у снігу і ричав. Здоровезний. Удвічі, якщо не втричі більший за найбільшого вовка. Він стікав кров’ю, але якою ненавистю були налиті його очі!

– Володимире! Потрібні мотузки!

– Для чого?

– Перетягнемо його до хати!

– Добийте його, Іване Карповичу!

– Я ще хочу побалакати.

– З ким? – дивується Боротянський.

– З ним. Коли він повернеться у людську подобу. Тягніть мотузки, я бачив їх у санях! І подивіться, що там із графом!

Боротянський побіг, я перезарядив рушницю та револьвер. Чудовисько важко дихало і вже майже не сіпалося. Сніг навколо нього став червоним від його крові. Нарешті з’явилися Боротянський та Маєвський. Останній накульгував.

– О Господи! – скрикнув він, коли побачив чудовисько. Вовкулак рикнув, і граф сказав, що не зійде з насипу. – Це виплодок пекла! Знищіть його!

– Трохи пізніше, – мені довелося двічі з усієї сили бити вовкулака прикладом рушниці по голові, поки він знепритомнів. Я зв’язав йому пащу та лапи. Далі ми потягли його по снігу. Утрьох, бо коні боялися підходити близько до чудовиська.

– Швидше, потяг їде! – крикнув я, коли почув далекий гудок паровоза. Ми тільки-но затягнули чудовисько на насип, перетягли через рейки і зіштовхнули з насипу до хати. Потім ще встигли прикрити саньми. Почекали, поки пройде потяг, повантажили вовкулака і привезли його до хати. Там сиділа сестра обхідника і гірко плакала. Дівчина були перелякана. Коли ми затягли поранене чудовисько до хати, з дівчиною взагалі сталася істерика. Вона кричала і кидалася до вовкулака.

– Федя! Федя!

Боротянський узяв її за плечі і відвів до кімнати. Я перевірив мотузки на чудовиську. Хоч тримали його міцно, зброю з рук я не випускав.

– Графе, що ви робите? – я побачив, що Маєвський водить олівцем по листку паперу.

– Малюю чудовисько! Дивіться, яке воно жахливе! – граф був у захваті. – Люди мусять це побачити!

– Ніхто вам не дозволить показати це, – нагадую йому.

– Звісно, ні! Ви праві, що про це не дадуть розповідати в імперії. Але тільки якщо казати, що це правда. А якщо це література, вигадка, казочка, то чому б і ні? Гоголь он же написав про Вія! Або от чули про Франкенштейна чи вампірів? – посміхається Маєвський.

– Німці якісь?

– Ні, Іване Карповичу, дуже відомі персонажі. Приблизно так само популярні у світі, як ви у Російській імперії. Ось бачите, навіть тут про вас читали, – граф показує на журнал, що лежить на столі. Журнал «На суходолі та на морі» з моїм портретом. Я кривлюся. Ось як обхідник упізнав мене. Впізнав і придумав, як ударити. Почув, що мене арештували, вирішив убити Моніку, щоби я забув про нього, а зосередився на пошуку вбивць. Думав, що я ніколи не знайду його, а може, і зовсім поїду звідси, щоб усе забути. Хитрий та підступний негідник! Мені схотілося покінчити з ним тут і зараз, коли я згадав, що це чудовисько могло вбити Моніку. Я ледь стримався.

– Графе, спостерігайте за чудовиськом, – попросивМаєвського.

Я пішов у кімнату, де плакала дівчина, а її заспокоював Боротянський.

– Коли твій брат знову стане людиною? – спитав її.

– Увечері, – тихо відповіла дівчина.

– Він часто ставав вовком?

– Коли хотів.

– Яким чином?

– Він пив.

– Що?

– Там, на столі стоїть, – вона махнула безсилою рукою у бік кухні.

На столі стояла скляна пляшка з темною рідиною. Я понюхав її. Різкий, якийсь хімічний запах. Пляшка випита наполовину. Залишена відкоркованою. Мабуть, обхідник почув постріл Маєвського, зрозумів, що їдуть за ним, швиденько випив зілля. В нього не було шансів утекти людиною, з одною ногою. А ось вовкулаком шанси були. Але йому потрібен був час, щоб перетворитися на вовка. То ми встигли підійти поближче. Він не став нападати на нас, бо ж очікував, що ми будемо озброєні і просто розстріляємо його. Вирішив просто втекти. Сховатися в лісі, перечекати. Можливо, мав там якусь нору, кубло на цей випадок. Але втекти не встиг.

– Графе, ось вам рушниця. Якщо чудовисько спробує втекти, то стріляйте. А я подивлюся в будинку.

Підвалу тут не було, а ось на горищі я знайшов оббиту залізом скриню. Зламав замок, усередині були якісь старовинні книги невідомими мені мовами. Одніс кілька графу.

– Про що ці книжки?

Граф одразу почав розглядати книжки. Старовинні, товсті, оббиті залізом.

– Здається, це книги про магію! – захоплено сказав граф.

– Що за магія? – не зрозумів я.

– Про нечисту силу, ворожбу, чаклунство! Ось бачите, картинки, як людина стає вовком! Тут, мабуть, сказано, як це зробити! Але я не розумію мови. Трохи схожа на німецьку, але не німецька. Можливо, написи взагалі зашифровані! Оце так скарб! – Маєвський крутить головою, а я вихоплюю книгу і кидаю її в піч.

– Ви що робите! Іване Карповичу, це неабияка цінність! Їх треба зберегти! Дайте мені дістати ту книгу!

– Ні! – я не пропустив графа до пічки. – Це богопротивні книги, вони вчать страшного і не мусять існувати!

– Але…

– Графе, я спалю їх усі, – сказав неквапливо, карбував слово за словом, і граф відступив.

– Ну, як хочете. Але для спеціалістів вони були б цікаві, й там, може, не тільки щось погане, але й корисне і…

– Ні!

Я спалив усі ті книжки, всі до одної, хоч як граф мене не переконував, що цього не можна робити. Спалив, уважно перетрусивши все кочергою, щоб і клаптика цілого не залишилося. Тільки залізні остови обкладинок. Потім сів чекати. Десь уже ближче до вечора у чудовиська почалися судоми. Він бився в них кілька годин, і на це страшно було дивитися. Маєвський аж із хати вийшов, а я тримав вовкулака на прицілі. І дивився, як чудовисько перетворюється на людину. Коли судоми закінчилися, переді мною лежав обхідник. Весь у крові, з декількома важкими пораненнями. Я перев’язав їх, бо не хотів, щоб обхідник помер раніше, аніж я того схочу.

Нарешті він розплющив очі. Побачив мене і вишкірився, аж зарикав.

– Що, потворо, не чекав, що я тебе вполюю? – спитав у нього.

– Тобі просто пощастило, великий слідчий Іване Карповичу, – він недобре посміхнувся.

– Як ти ставав вовкулаком?

– Я не хочу з тобою розмовляти.

– Може, це допоможе? – я дістав із печі розпечену кочергу. – Ні?

Я побачив, як він напружився, і зрозумів, що він не вміє терпіти біль.

– Повторити питання?

– Навіщо тобі це знати?

– Треба, – я підніс кочергу до нього, і він затремтів, голий та жалюгідний.

– Я розповім, розповім!

Я поклав кочергу в піч, щоб не холонула. Не відводив погляду від обхідника, тримав у руці револьвер.

– Я ставав вовкулаком, коли пив зілля.

– Зілля? Хіба від зілля можна стати вовкулаком?

– Можна.

– Але чому ти не виходив на полювання у повний місяць?

– Щоби не зустріти справжніх вовкулаків.

– Що? Яких це справжніх?

– Уроджених. Вовкулаків від батька.

– Ти не такий?

– Я народився людиною, жалюгідною потворою, якій не було місця в цьому світі!

– То ти не вовкулак?

– Ні. Я просто перевертень. Я ставав вовкулаком тимчасово, і я не маю безсмертя.

– Не маєш?

– А як би інакше ти мене поранив звичайними кулями, а не срібними! Мене бере залізо, і я смертний.

– Навіщо та полював на дітей?

– На яких дітей? – він робить вигляд, що не розуміє.

Я дістаю кочергу і притискаю йому до шкіри. Він верещить як різаний. У кімнаті чутно плач, звідти виглядає схвильований Боротянський.

– Не жартуй зі мною, – кажу обхіднику і ховаю кочергу в пічку. Він стогне, потім бачить Боротянського і чомусь посміхається.

– І ти тут? – хрипить чудовисько.

– Навіщо ти полював на дітей? – знову питаю я.

– Щоб добути крові, – каже він.

– Для чого тобі кров?

– Не мені. Їй, – обхідник киває у бік кімнати, з якої чутно плач дівчини.

– Що за маячня? – обурюється Боротянський. До хати обережно заглядає Маєвський.

– Не маячня, – хрипить обхідник. – Раз на місяць їй потрібна свіжа кров немовляти.

– Для чого? – аж кричить Боротянський.

– Щоб жити.

– Маячня!

– Ні.

– Вона й так жива! – Боротянський наступає на обхідника, наче ось-ось кинеться на нього з кулаками.

– Ні, – обхідник крутить головою. – Вона мертва. Бо я створив її.

– Що? – з жахом питає Боротянський.

– Поліну створив я. За давніми рецептами Кабали. Але які б не були досконалі рецепти, людина не може досягти вміння Бога. Ніхто з людей не створить справжню живу людину. Лише схожу на живу. Я створив Поліну, але вона не може жити самостійно. Щомісяця їй потрібно брати купіль із трав і свіжої дитячої крові, інакше вона помре. Ось я й добував для неї кров.

– Покидьок! Не смій брехати! – Боротянський кинувся бити обхідника ногами, довелося відтягнути.

– Заспокойтеся! – кричав я Володимиру.

– Він бреше! Бреше!

– І нехай, що йому ще залишається! – заспокоював я.

– Я не дозволю! – все кипів Боротянський.

– Спитайте у Поліни самі. Спитайте, – прохрипів з долівки обхідник.

Боротянський побіг до кімнати. А коли за хвилину повернувся, то на нього страшно було дивитися. Обхідник задоволено посміхнувся.

– Їй потрібна кров, – сказав він. Цього разу Боротянський не кричав. Вирячився у порожнечу і стояв.

– Навіщо ти створив її, потворо? – спитав я в обхідника. А той засміявся.

– Навіщо? Щоби жити з нею!

– Що? – розгублено прошепотів Боротянський.

– Те! В мене був горб і не було грошей. Я був нецікавий та огидний жінкам! Навіть проститутки – і ті ледь тамували нудоту, коли спали зі мною! А я ж хотів мати витончену та гарну жінку, яка б кохала мене! Але ваш Бог позбавив мене цього, зробивши жалюгідною потворою! То я вимушений був піти ось на це: створити собі ту жінку, якою хотів володіти! Я створив її! Та виявилося, що їй потрібна кров. Раніше ми жили у Кишиневі, але там добувати кров було важко. Бо вовків там не було зовсім, лісів теж, і майже одразу пішли чутки, мене почали шукати. Тоді я вирішив поїхати звідти. Знайшов це місце, безлюдне, але оточене великою кількістю сіл та хуторів. Ярками та гаями було легко ховатися і нападати, я вбивав усіх, хто хотів позбавити мене місця обхідника, і полював на дітей. Я не вбивця, я був вимушений забирати кров немовлят, щоб Поліна не вмерла!

– Господи! – зітхає граф.

– Але вона ж того варта! Чи не так? Яка в неї витончена краса! Вона справжня королева! І це я її створив, я!

– Негідник! – кричить Боротянський, я ледь встигаю завадити йому дістати револьвер і вбити обхідника.

– Заспокойтеся!

– Я вб’ю його! – кричить Боротянський.

– Вбивай! І Поліна загине! – кричить обхідник. – А якщо ти залишиш мені життя, я залишу тобі її!

– Що? – питає Боротянський, який вмить слабшає в моїх руках і вже не виривається.

– Залиш мені життя, не вбивай! І я стану твоїм слугою. Я буду добувати кров для Поліни, і вона буде жити! Вона буде твоєю! Вона надзвичайна жінка, вона…

Я стріляю йому в голову. Акуратна дірочка в лобі, подив у його очах і смерть.

– Матір Божа! – видихає граф.

– Що ви зробили? – ошелешено питає Боротянський.

– Те, що мусив, – спокійно кажу. – Цей покидьок почав спокушати вас. Не можна давати злу спокушати себе, бо обов’язково програєш. Він убив сотні діточок, він був небезпечний та підступний. Я мусив убити його, щоб зупинити.

– Але… Поліна… – розгублено каже Боротянський.

– Якщо цей покидьок брехав, то вона житиме. Якщо ні, то помре.

– Я не хочу, щоби вона помирала!

– Володимире, не все в цьому житті відбувається так, як ми хочемо. Одягайте її, і треба їхати звідси.

Коли всі вийшли з хати, я підпалив її. Навколо багато слідів, але знову пускався сніг, починав дути вітер, тож до ранку все буде сховане.

Ми зібрали коней, запрягли в сани і поїхали. Боротянський довіз нас до Ромен, сам поїхав у свій маєток. Я забрав Уляну Гаврилівну та Моніку, ми повернулися на хутір. Там я поховав бідних песиків і почав жити далі. Граф гостював у мене кілька днів, ми удвох вигадували, як треба написати про цю історію, щоб пустили у друк. Багато чого довелося змінити.

Тим часом обгоріле тіло обхідника знайшли у його спаленій хаті. Біля тіла знайшли залишки пляшки й вирішили, що обхідник напився, не зачинив грубу, заснув і згорів у пожежі, що розпочалася. Ніхто за ним не плакав, вкинули у землю і забули. Також не згадували, де ділася його сестра. Немає і немає.

Голубовського відпустили, бо приїхала та жінка, з якою він зустрічався в ніч, коли загинула дитина. Дякувати Богові, жінка була католичкою (за православну його б зі світу зжили), а ще погодилася дати свідчення, тож прикажчика відпустили. Але роботу він утратив і скоро поїхав кудись. Казали, що в Америку, про яку так запально розповідав.

Поступово про цю історію почали забувати, тільки я пам’ятав, і коли минув місяць з часу останнього вбивства дитини, поїхав до Боротянського. Він зустрів мене зблідлий і виснажений.

– Що з нею? – спитав я, хоча відповідь була на обличчі господаря.

– Вона вмирає.

– Вмирає?

– Так, каже, що їй холодно. У кімнаті натоплено, вона лежить під купою ковдр, я обклав її грілками. Але вона холодна як лід. Лікарі не розуміють, що відбувається.

– Значить, обхідник казав правду, – скривився я і подивився Володимиру в очі. – Розумію, що це важко, але їй треба дати померти.

Він почав плакати.

– Іншого виходу немає. Вона не жива, ніколи не була живою, жила за рахунок життя безневинних діточок.

– Я розумію, – застогнав він і плакав далі. Потім стиснув кулаки. – Я все вирішив. Не хвилюйтеся, Іване Карповичу.

Я не хвилювався, але залишився подивитися за будинком. Якби я побачив, що Боротянський збирається кудись їхати, я б зупинив його. Присягнувся іменем Моніки, що жодна дитина більше не загине. Та Володимир нікуди не поїхав, ані ввечері, ані вночі. А зранку повіз ховати тіло Поліни на цвинтар у Ромнах. Я бачив її у труні. Красиву якоюсь неземною красою. Але в мене не було жодних сумнівів, чи правильно я вчинив. Бо знекровлених дітей більше не знаходили. Це припинилося, сподіваюся, що назавжди. Тож коли я вкладав Моніку спати, я знав, що мені немає про що хвилюватися, як і всім батькам у навколишніх повітах.

У пошуках шпигунів, або Германський дух

ване Карповичу, а чи не спіймати б нам німецьких шпигунів або яких-небудь найманців австрійського генштабу? – спитав мене граф.

Ми сиділи у садочку, попивали чай після смачного обіду Уляни Гаврилівни, Маєвський ще й коньяку випив, любив цю справу, сердега, казав, що і речення у нього в голові не складеться, поки не підбадьорить тіло спиртуозом.

– Графе, ви думаєте, що шпигуни ото наче гуси при дорозі ходять, що бери і лови? – дивуюся я. – Тим більше в нашому закутку, далекому і від столиці, і від кордонів!

– Ну, воно-то, може, і закуток, але зараз війна наближається з клятими тевтонами. Публіка бажає якихось розваг на цю тему. Я вже написав оповідання про те, як Олександр Невський псів-лицарів на Чудському озері розтрощив. Але добре було б і про сьогодення написати. Як от завелися в глибокому тилу німецькі чи австрійські поплічники і щось тут витворяють ганебне, аж сам Іван Карпович Підіпригора за них узявся – і до нігтя негідників! Публіка б це дуже добре сприйняла. Точно вам кажу. І з журналу мене в останньому листі питали, чи немає якоїсь шпигунської історії у нас.

– Та ну звідки. Я і в конторі в Києві коли служив, то шпигунів не зустрічав, що тут уже зараз казати. Та й для чого мені шпигуни, публіка, здається, і так добре сприймає мої історії.

– Поки так, Іване Карповичу, гріх скаржитися. Але справа в тому, що треба дивитися вперед. Зараз уже багато говорять про війну, і чим далі, тим говоритимуть більше. Патріотичні почуття всілякі, людям хочеться пережити перемогу над німецькими негідниками. Чому б їм це не дати у вигляді арешту німецьких шпигунів та провокаторів?

– Де я вам їх візьму? – аж трохи дратуюся я. – Що я – фокусник якийсь, що у циліндр рукою залізу і звідти за вуха шпигуна німецького дістану? Не мав я справ зі шпигунами, і брати мені їх нізвідки!

– Та не треба вам їх брати! Просто пригадайте якусь історію цікаву, до якої можна німців приплести. Мені було б до чого, а я вже дотачаю! – задоволено каже Маєвський, якому дуже подобається наш літературний успіх, що ото у журналах нас друкують, і взагалі слава на всю імперію.

– Значить, знову брехати? – кривлюся я, бо не люблю оце вигадувати абищо.

– Іване Карповичу, скільки вам треба разів пояснювати, що не брехати, а вигадувати! Це ж література, мистецтво, воно все базується на тонкій суміші правди та вигадки! І від цього стає тільки кращим! Це от як у каші: звари саму гречку – воно поживно, але не смачно. Треба солі додати, перцю, а ще як цибульки, на салі смаженої! Ото буде смак! – граф аж слинку ковтає. Хоч і давнього роду, а через бідність суцільну привчений до страв простих, можна сказати, мужицьких. – Так і в літературі, якщо слідкувати лише за тим, щоб писати, як насправді було, то можна цікавість втратити! Правда є, а смаку немає, читач пожує та виплюне! – каже граф, такий поважний, наче індик серед курей. Любить Маєвський повчати всіх, є такий у нього гріх, особливо зараз, коли схопив він бога за бороду тими оповіданнями.

– То як, є щось таке, куди б шпигунів можна було причепити?

– Здається, немає.

– Ну, тоді хоча б головного злодія німцем зробити. Страшного такого, підступного. Щоб людей труїв чи щось таке!

– Климентію Євграфовичу, хіба ото можна весь народ звинувачувати?

– Можна, Іване Карповичу. Німців зараз не те що можна, а просто-таки потрібно!

– Графе, у нашого государя імператора матір німкеня і бабця, і дружина, а ви таке кажете!

– Вони були німкенями, а стали руськими людьми, у православ’я перейшли! Іване Карповичу, ви розуміти мусите, що і як! А німцем ми знаєте кого зробимо?

– Кого?

– Отого обхідника з залізниці, який вовкулаком був!

– Та він же з Кишинева.

– Та не важливо! Буде Фріц Ульріх! Це на ура піде, що тевтонський покидьок у діточок наших кров пив! А ми його застрелили!

– Дивіться, щоб вам по шапці не дали. А то ж виходить, що німецький вовкулак тут багато років православних немовлят убивав, а поліція хоч би що.

– А в нас він зовсім недовго вбиватиме! Кілька випадків – і ось уже поліція просить Івана Карповича допомогти! І він, тобто ви, виходить на слід та вбиває негідника! Після чого присвячує свою перемогу государю! Та хай тільки хто насмілиться проти нас піти! Одразу німецьким шпигуном назвемо!

– Може, воно і не знадобиться ото німців цькувати? Якось домовляться государі, щоб не воювати? Бо погана то справа – війна, – кажу я.

– Та ви що, як же ж не воювати тут? – дивується граф. – Та це ж такий шматок! Багаті землі! Німеччину ще з французиками доведеться поділити, а ось уже Австро-Угорщина вся наша! Вихід до Адріатичного моря, до братерської Сербії, яка теж під оруду Романових аж побіжить! А після того Константинополь звільнити! І відновити Візантійську імперію в колишніх межах, зі звільненням Святої землі включно! Як від такого відмовитися можна? Благословенна ціль!

– Та воно-то так, але ж не кажи гоп, поки не перескочиш, – сумніваюся я. – Невже Японську війну забули?

– Та то випадковість була! Дурниці! Зараз ми вже готові! І не ми ж одні проти тевтонських варварів, з нами і Франція, і Британія – володарка морів! Знищимо і переможемо! – граф аж кричати починає, так захоплюється.

– Тихше ви, Моніка спить, – заспокоюю його.

– Тільки війна почнеться, я одразу на фронт подамся! – каже Маєвський пошепки і випиває чергову чарку коньяку. Я тільки головою кручу, бо ж не здогадується граф, що на фронті ані обідів від Уляни Гаврилівни, ані коньяку, ані крісла зручного з ковдрою немає. На фронті кров та пилюка.

– Невже воювати зібралися?

– Як треба, і воювати буду! – каже Маєвський урочисто. – Але думаю, що нашим диво-богатирям, солдатам російським, допомога моя не потрібна, то мушу на фронті бути, щоб описувати подвиги ратників наших!

О, думаю, якщо він буде і війну описувати, як мої історії, то це така каша буде, що гречки жменька, а все інше сіль та перець насипом.

– Ех, Іване Карповичу, в які прекрасні часи ми живемо! – зітхає Маєвський.

– Чим же прекрасні? – дивуюся я, бо ото дуже вже не подобається мені війна.

– А тим, що після здолання ворогів зовнішніх ударять і по ворогах внутрішніх, бунтівників усіляких здолають, після чого такий тут рай буде! Та ще з виходом до Адріатичного моря. А там сів на корабель – і в Італії! Ох, Іване Карповичу, яка чудова країна та Італія! – каже граф і як ножем по серцю мене ріже.

– Ви там наче були, – кажу.

– Не був. Але багато читав про неї, альбоми дивився. Прямо рай Божий на землі. Треба буде обов’язково й Італію захопити.

– Навіщо?

– Ну, там же Папа Римський сидить. Треба на нього натиснути, щоб ото не комизився, а повертався у православ’я, разом зі всіма своїми вірними.

– Графе, ви ж поляк наполовину, а таке кажете!

– І на крихту я не поляк! – знову аж кричить Маєвський. – Я – руська людина!

– Ваш же дід у польському повстанні участь брав.

– Не дід він мені! Не дід!

– А по матері предки, які з роду Осик, так ті з Мазепою були, – кажу я, бо колись читав про рід Осик-Маєвських у книзі про дворянські роди Полтавської губернії.

– І вони мені не предки! – дратується граф.

– Та не кричіть, справа ваша, хто ваші предки, – заспокоюю його я.

– А от ваші хто? – питає гнівно граф.

– Мати з селян, а батька не знаю.

– Як не знаєте? – дивується Маєвський.

– А так. Мати моя втекла з дому, бо її хотіли віддати за старого, але багатого мірошника. Він їй нелюбий був, але батьки наполягали, то вона втекла. Вийшла одного разу вночі й не повернулася.

– Самогубство? – лякається граф, який ніколи не сильний був у логіці.

– Всі так думали, що втопилася десь. А потім через два роки хтось поставив перед двором діда мого корзинку з малюком. І запискою від мами, в якій вона просила дитину не кидати і виростити.

– Нічого собі! І що далі? – граф захопився, дуже вже він любить історії всілякі.

– А нічого. Дід мій був норову суворого, то приймати мене відмовився, наказав у Полтаву відвезти до притулку. Але дядько мій, що вже жив окремо, забрав мене собі. Бо дуже сестру свою, матір мою, любив.

– І що далі?

– Що? Виріс я.

– А мати?

– Більше про неї нічого не чув.

– Що ж із нею сталося?

– Не знаю. Але ото в колисці, в якій мене привезли, простирадла були батистові, дорогі. То по селу чутки ходили, що вона з кимось зв’язалася багатим і родовитим. А як насправді було, то не відомо.

– Нічого собі у вас історія, Іване Карповичу! А чого ж ви мовчали? – знову кричить Маєвський, який і без коньяку гучний, а з коньяком так наче патефон якийсь.

– Тихіше, графе. Я не казав, бо ви не питали.

– Не питав, бо не знав! Слухайте, а якщо батько ваш невідомий, то чого ви Карпович?

– Дід мій дуже коропів смажених любив. То наказав записати мене Карповичем, мовляв, що батько мій Карп, і аби дід його знайшов, то з’їв би.

– А Підіпригора звідки?

– Підіпригора – дідове прізвище, яке мені дядько мій дали.

– Ох, Іване Карповичу, та про ваше походження можна роман цілий написати!

– Ні, наполягаю, щоб ви про це нічого не писали! – кажу строго.

Граф обіцяє, але знаю я ціну його обіцянкам. Сказати Маєвському таємно – наче серед ярмарку заволати. Ну, то нехай. Граф же думає, що тільки в нього уява та вигадки, а всі інші на те не здатні. Дуже навіть здатні.

Посміхаюся я, ще трохи побалакали ми, а потім Маєвський задрімав. Ну, воно важко було не задрімати, після такого обіду, яким нас Уляна Гаврилівна пригостила. Я тихенько підвівся і пішов до Моніки. Вона біля Уляни Гаврилівни совалася у люльці. Мене побачила, усміхнулася.

– Тато! Тато! – сказала і потягнулась до мене.

Я малу на руки взяв, коли почув, що авто на хутір їде. Вийшов подивитися. Біля мене двоє собачок молодих, яких я замість убитих вовкулаком узяв. Закрив їх, щоб дарма не гавкали, і вийшов гостей зустрічати. Ще за тим, як важкенько авто по дорозі перевалювалося, зрозумів я, що гостей багатенько і всі люди в тілі. Авто красиве, чорне, не з наших країв, торохтить поважно так, наче єпископ проповідь читає.

Ось під’їхало, виходять троє дядьків. Усі високі, гладкі, в дорогих костюмах. І одного наче знаю я. Точно! Та це ж Іполит Всеволодович Василевський, полковник охоронного відділення, з яким я мав справи під час відрядження до Великого князівства Фінляндського! Здивувався я.

– Іване Карповичу, впізнаєте? – питає полковник. А я у фрунт витягнувся. – Та ну, припиніть, ми ж зараз цивільні люди.

Підійшов до мене, руку потиснув, обійняв сердечно.

– Знайдеться у вас хвилинка для нас, Іване Карповичу? – питає.

– Звісно. Прошу за мною.

Провів їх до себе в кабінет, бо в садочку граф спав, не хотілося його будити, щоб гостей він моїх побачив. Видно було, що приїхали вони у справі і справі серйозній, а Маєвському серйозних справ краще було не знати, бо вмить повітом рознесе.

– Слухайте, а ви тут непогано влаштувалися! – засміявся полковник, який уважно обдивлявся хутір із вікон мого кабінету, а тепер махнув навколо красивою шкіряною текою.

– Може, вип’єте чогось з дороги? – питаю.

– Ні, дякую. Випивати нам часу немає, то одразу до діла, – зробився полковник серйозним, як і його товариші. – Іване Карповичу, я зараз працюю радником голови правління Першого залізничного товариства. Чули про таке?

– Звісно, чув. Залізниці будуєте.

– Так, будуємо. Шановні пани зі мною – члени правління нашої компанії, які забажали особисто бути присутніми при нашій зустрічі. Отже, наше товариство в процесі одного будівництва зіштовхнулося з деякими труднощами. То хочемо попросити вас, щоб ви допомогли нам їх здолати. Візьметесь, Іване Карповичу? – дивиться полковник на мене.

– Іполите Всеволодовичу, от буває так, що хворий до лікаря приходить, просить його вилікувати, а той одразу береться, навіть не оглянувши? Мабуть, не буває, хіба що лікар поганий. А хороший лікар огляне хворого, аналізи подивиться і тоді вже скаже. Ось я так само. Поки не знаю обставин справи, не можу сказати, чи візьмуся за неї, чи ні. Вже не ображайтеся, але такі мої правила.

– Розумію. – Василевський киває, здається, задоволений він моєю відповіддю. – Але хочу пояснити, що справа має державне значення і мусить бути збережена в цілковитій таємниці! Для цього вам потрібно підписати обіцянку про нерозголошення, – полковник поліз у теку діставати якісь папери.

– Шановний Іполите Всеволодовичу. Коли приходите ви до лікаря, то теж просите підписатися під такою обіцянкою? Думаю, що ні. Як не довіряєте ви мені і вважаєте, що можу я таємницю людей, які до мене звернулися по допомогу, розпатякати, то краще нам і справ жодних не мати. Бо як не можна мені довіряти, то ніякий папірець мене не зупинить. Якщо ж відома вам моя репутація і чули ви відгуки від тих людей, з якими я працював, тоді листок цей недоречний, – не хочу я підписувати жодних паперів, поки не зрозумію, в чому тут справа.

– Але ви зараз людина публічна, в журналах про вас друкують і…

– В журналах друкують лише те, що я вважаю за потрібне, й ані на крихту більше. То що у вас за справа?

Бачу, як Василевський дивиться на чоловіків, які з ним приїхали. Ті в свою чергу дивляться один на одного. Киває перший, потім другий киває вже полковникові. Той зітхає з полегшенням.

– Справа в тому, Іване Карповичу, що наша компанія отримала від держави досить велике замовлення на будівництво нової залізничної гілки до Шостки, – Василевський дивиться мені в очі. Я слухаю. – Там, як вам, можливо, відомо, знаходяться порохові заводи, досить важливі для забезпечення нашої армії. Стан справ у Європі зараз тривожний, не виключено, що почнеться війна, в якій знадобиться багато тисяч тонн пороху. А стара колія ледь витримує маленький паровоз і кілька пасажирських вагонів. То порох доводиться везти до найближчої станції возами. У мирний час сяк-так цього вистачає, але якщо почнеться війна, то неодмінно виникнуть проблеми. Отже, будівництво нової колії є справою державної важливості. Розумієте?

– Так. Але не розумію, чому зі справою державної важливості ви звертаєтесь до мене, а не до поліції?

– Тому що нам потрібен швидкий результат, – полковник відповідає швидко і переконливо. – А ви, Іване Карповичу, на мій погляд, саме та людина, яка може дати потрібний результат.

– Дякую за таку оцінку. То в чому проблема у Шостці?

– Наше товариство отримало державне замовлення на будівництво нової колії до Шостки. Кілька десятків верст для нашої компанії, яка побудувала тисячі верст залізниць, це дріб’язок. Але ми не можемо навіть розпочати будівництво.

– І що заважає?

– Будь-яке будівництво залізниці починається з прокладання її маршруту. На місце виїздить група інженерів, які вивчають місцевість і планують, де саме буде проходити залізниця. Наша перша група відправилася до Шостки ще восени. Тиждень попрацювали, а потім зник керівник групи. Його знайшли у лісі, на березі річки за кілька десятків верст від Шостки. Він збожеволів.

– Збожеволів?

– Так. Причому якось дивно. Він посивів, постійно тремтів, з ним траплялися істерики, а головне, він онімів.

– Онімів?

– Так. З того моменту, як його знайшли, він не сказав ані слова. А його підлеглі попросили перевести їх із Шостки. Ми не звернули на це увагу, надіслали ще одну групу. Її керівник застрелився на четвертий день після приїзду. Поїхав у болота, через які мусила проходити колія, і там застрелився.

– Точно самогубство? Може, вбили?

– Він застрелився з власного револьвера. Сліди опіку на скроні, так буває, коли стріляють упритул. До того ж, гаманець, годинник, сам револьвер залишилися на місці.

– Так, на пограбування не схоже.

– Зовсім не схоже. І от що цікаво, підлеглі загиблого знову попросили перевести їх із Шостки. Ми не погодилися, тоді вони звільнилися! А деякі ж із них пропрацювали у нас по двадцять років! До того ж, ми звільнили їх із вовчим квитком, вони не знайдуть собі роботу за спеціальністю. Вони знали про це, але звільнилися, лише б не залишатися у Шостці! І це ще не все! Ми не змогли направити туди третю групу! Всі наші інженери відмовилися їхати! Всі до одного! Ані погрози звільнення, ані обіцянки премій не подіяли! Люди не хочуть їхати до Шостки!

– І як це пояснюють?

– Ніяк. Відмовляються і все. А ще вони бояться. Я розмовляв і з тими, хто повернувся з Шостки, і з тими, кого ми намагалися надіслати туди. Всі вони бояться. Але не пояснюють, чого саме.

– Треба було їх підпоїти, – обережно раджу я.

– Робив це кілька разів. Вони не знають чому, але впевнені, що у Шостці небезпечно. Так само впевнені, що керівників інженерних груп було покарано за те, що насмілилися там працювати. То люди не хочуть ризикувати.

– Маячня якась, – кручу я головою.

– Згоден, маячня. Але вона нам дуже заважає. Ми мусимо розпочати будівництво, інакше нас оштрафують. Ще гірше те, що репутацію нашої компанії буде заплямовано, а це особливо погано напередодні війни, коли кількість замовлень значно збільшується! Нам потрібно, щоби ви дізналися причину, яка заважає будівництву. Якомога швидше дізналися!

– У вас були конкуренти на це замовлення? Може, це вони залякують?

– Ні, Іване Карповичу. Розумієте, державне замовлення – це така тонка сфера, де люди не намагаються штовхатися ліктями, наче на ярмарку. Все вирішується трохи інакше, і якщо щось твоє, то воно твоє, ніхто не зазіхає. До того ж, це зовсім невелике замовлення, щоб через нього починати боротьбу. Тим більше зараз, коли ми стоїмо на порозі величезних контрактів, пов’язаних з війною.

– То війна таки буде?

– На жаль, так, Іване Карповичу. Тевтонці зарвалися, і заспокоїти їх може тільки хороша прочуханка. То коли ви можете взятися до справи? Ми б хотіли, щоб просто зараз. І ось підтвердження серйозності наших намірів.

Полковник Василевський простягнув мені конверт. У ньому було три сотенних купюри.

– Це аванс і на перші витрати. Після завершення справи ми заплатимо ще стільки ж плюс премію, яка залежатиме від швидкості розкриття. Ми дуже сподіваємося на вас, Іване Карповичу. Саме тому два члени правління нашої компанії прибули до вас особисто, – полковник знову вказав на своїх супутників. А я сховав конверт.

– Що ж, справа видається мені цікавою. До того ж, ідеться про інтереси держави. Завтра я поїду до Шостки. Як я можу тримати вас у курсі справи?

– Я теж їду до Шостки. Там буду вас чекати у готелі «Клементина». Справа дуже важлива, то мені доручено займатися нею особисто.

– Що ж, матиму за честь працювати з вами.

– Навзаєм, – Василевський потиснув мені руку. Члени правління на це не наважилися, бо ж столичні тузи, а тут мужик простий. Але попросили автограф. У кожного було по кілька журналів з оповіданнями Маєвського про мої пригоди. Пани з правління дуже соромилися свого прохання, мабуть, здобували автографи для дітей, яким не могли відмовити.

Я підписав журнали, провів гостей за двір, і вони поїхали геть. Коли тут прибіг граф, який почув торохтіння двигуна.

– Хто це були?

– Мої читачі зі столиці.

– Хто? – не зрозумів граф спросоння.

– Читачі. Дуже захоплюються моїми пригодами, приїздили по автограф аж із Петербурга.

Я подивився на графа і помітив, що настрій у нього різко зіпсувався, он аж губу закусив.

– Ну ось, завжди так! Комусь слава, а комусь завжди залишатися у тіні! – махнув рукою і пішов у двір.

Останнім часом Маєвський дуже переймався, що Івана Карповича Підіпригору всі знають, а графа Климентія Маєвського – тільки найбільш прискіпливі читачі, які дочитуються, хто автор записок. Хотілося графові слави, щоб і його впізнавали, і за ним бігали, автографи просили. Як мені відомо, граф подавав до журналів історії про свої пригоди в Африці під час англо-бурської війни, та жодної не надрукували, бо всіх цікавив славетний сищик Підіпригора. Ото граф і переймався.

Я пішов його заспокоювати, попросив залишитися на кілька днів, погостювати. Не хотів, щоб Уляна Гаврилівна залишалася сама. Граф радо погодився, бо вдома у нього їсти було нічого, а ще дуже вже подобалася йому моя друкарська машинка, то останнім часом він на ній усе набирав.

Владнав усі справи вдома і вже наступного дня вирушив до Шостки, невеличкого містечка Чернігівської губернії, про яке тільки чув, але жодного разу там не був. Прибув туди лише під вечір. Прибув потягом, але досить дивним. Лише два вагони, які тягнув невеличкий, наче іграшковий, паровоз. Тягнув дуже неквапливо. А коли двічі переїздили ми мости, то хитало нас на них, і жінки аж хреститися почали, а потім зарікалися більше залізницею до Шостки їздити. Я за життя багато поїздив, але такої залізниці ще не бачив. Зрозуміло, чому вирішили нову колію будувати, бо стара що є, що немає.

У Шостці вийшов, спитав чи далеко готель «Клементина». Виявилося, що ні. Містечко саме було невеличке, то я вирішив пройтися. Ну, і як завжди, одразу взявся розвідку робити. Це ще в армії навчився, що спочатку дізнайся про все, а потім уже дій. Зайшов до трактиру поруч, побачив дідка у формі залізничника, який після роботи попивав горілку та закусював її оселедцем. Оце за що люблю я залізничників, так за те, що ніколи чарку не проминуть, тут уже точні, наче годинники. Підсів я, забалакав.

– Ми по мосту їхали, так він аж хитався! Що за диво?

– Та яке диво? Розікрали ж усі гроші на будівництво, а потім ліпили з того, що було. Замість двох колій, як за проектом було, одну зробили, та й ту так погано, що кожного року аварії. Ще пасажирські потяги так-сяк ходять, а вантажні – ні, – зітхнув мій співрозмовник. Судячи з мундира його затяганого, жив він самотньо, а такі поговорити люблять.

– Кажуть, нову тепер колію збираються будувати.

– Та наче збираються, – киває чоловік і сумно дивиться на порожню карафку.

Замовляю йому кухоль пива, що співрозмовника мого дещо пожвавлює.

– Хочуть збудувати, але не збудують, – крутить головою він.

– Знову розкрадуть гроші? – здогадуюся я.

– Та ні, через місця погані вести збираються.

– Які такі погані? Я їхав, нічого підозрілого не помітив.

– Так нову ж колію в іншому місці збираються прокладати. Прямо на Ямпіль. А там же Горюнівські болота. Казна-що там.

– Горюнівські болота?

– Ага. Де інженер Кейхіль втопився.

– Втопився? А я чув, що збожеволів тут хтось.

– Збожеволів інженер Чердаков, який приїхав нову колію робити. А Кейхіль двадцять років тому стару будував. Роберт Степанович, хороша була людина, спеціаліст! Я його особисто знав. Поки він живий був, порядок тримався, будували на совість. А як помер, то безлад почався, розікрали все, зробили колію, по якій їздити не можна.

– А чого той Кейхіль у болота поліз? Сп’яну?

– Ні, що ви! Він же і не пив! Виразка в нього була, саму кашу вівсяну їв, бідолаха.

– Тоді як же?

– А просто погані там місця. Хотіли ж і тоді колію робити на Ямпіль, але ото Кейхіль втопився, потім робочі похворіли, казна-що почалося, і повернули колію на південь. Воно-то гак потягам робити, коли на Москву їхати, але вирішили, що краще хоч так. Воно б і нічого, якби не розікрали все. А так вийшло, що наче дорога і є, а насправді – немає! Дуб’янівські мужики досі тим заробляють, що до станції возять.

– А що за мужики?

– Та з Дуб’янівки. Село таке, серед Горюнівських боліт.

– Велике село?

– Та немале. А ще від села хуторів по лісах багато. Дикі люди. І балакають так, що нічого не зрозуміло, гірше за циган. Минулого року один робітник із фабрики зачепився з дуб’янівськими. Набігли фабричні, побили чужого. А потім дуб’янівські прискочили, фабрику оточили. Якби дві сотні козаків з Глухова не прибуло, то і штурмом би брали. Ледь вивели з міста. А фабричний той десь за місяць зник.

– Як зник?

– А так, пішов після зміни додому і зник. Вкрали його дуб’янівські, вони такого не вибачають. Справжні звірі!

– А поліція що?

– Нічого поліція. Дуже їм потрібен якийсь фабричний. Вони фабричних не люблять, ще як у 1905 році тут трьох городових убили. Та й у пристава справи з дуб’янівськими є, то поліція їх не чіпає.

Залізничник став розповідати, яка у Шостці поліція погана, хабарники та п’яниці. У нас у повіті не кращі були. Якось прогнила наша імперія. Куди тут воювати, коли поліція замість того, щоб порядок підтримувати, хабарі вимагає, а залізниці такі, що як їдеш, то молишся. І не аби з ким воювати, а з німцями, народом, схильним до порядку та системи. Поганий це ворог, не ті самі турки, яких ми бити звикли.

Посидів я ще трохи з залізничником і пішов до готелю «Клементина». Там мене провели до номера, який знімав полковник. Він мене побачив і дуже зрадів.

– Іване Карповичу, нарешті! Повечеряти з дороги не бажаєте?

– Та можна, – кажу, бо сидір Уляни Гаврилівни ще в обід з’їв.

– Ходімо до ресторації, компанія все оплачує! – полковник мене ледь під руку не вів, наче я важливий гість.

У ресторації, яка при готелі була, нам узялися готувати їжу, а поки полковник замовив по кухлю пива.

– Іване Карповичу, я при начальстві не все міг сказати, то скажу зараз. Допоможіть! Від цієї справи залежить моє майбутнє. Посада у компанії в мене добра, і втрачати її я не хочу. Не можу просто втратити, через деякі причини. То розберіться, в чому тут справа, прошу вас!

– Я спробую, спробую. Але в мене є кілька запитань. Перше: чому нову колію вирішили вести через болота, а не так, як стару?

– Там не такі вже й страшні болота. Кілька верст усього, інженери кажуть, що можна зробити насип. Там і раніше планували будувати колію на північ, але потім чомусь повернули на південь.

– І чому?

– Я не знаю. Кажуть, забагато розікрали, то зробили абияк.

– На цьому замовленні теж щось зароблять?

– Звісно, Іване Карповичу, будівництво залізниць – це ж золоте дно. То і зараз би щось заробили, але заробити тут не головне. Головне – виконати це замовлення, щоб отримати інші, вже по-справжньому великі.

– Хтось може бути проти того, щоби ви отримали замовлення?

– Хтось може, але тоді б вони діяли через уряд, через двір государя. А не ось так. Я від самого звільнення з охоронного відділення працюю в компанії, ніколи не чув про такі інтриги.

– А оті інженери, яких ви надсилали. Де вони тут жили, що робили?

– Жили тут, у готелі, в номерах на першому поверсі. Ось фотографії обох. А робили – виїздили за місто, вимірювали, дивилися, як дорога пройде. Кілька днів працювали, а потім ставалося щось. Один збожеволів, інший – застрелився. Оце таке. Ще пива?

– Давайте. А навіщо ваші керівники до мене особисто приїздили? Невже лише задля автографів?

– Вони довго не хотіли до вас звертатися. Боялися, щоб потім ця історія в газети не потрапила. Ну, і не вірили, що ви справді спеціаліст.

– А потім повірили?

– Так, роздивилися вас і дали згоду на співпрацю. Вони на людях знаються! Ви вже постарайтеся їх не розчаровувати, Іване Карповичу.

– Намагатимуся. А де зараз члени груп, які тут працювали?

– Всі звільнилися і поїхали подалі звідси.

– А той, божевільний, він де?

– У Харкові, на Сабуровій дачі. Зараз суди тривають. Родичі вимагають, щоб ми відшкодовували лікування, а компанія наполягає, що втрата працездатності сталася за неробочих обставин. Але суд виграємо, суди ми завжди виграємо.

Підійшов офіціант з великою тацею і почав виставляти їжу. Ми добре поїли з полковником, випили ще по пиву, потім він провів мене до номера на першому поверсі. Домовилися побачитися завтра. Коли полковник пішов, я одразу вимкнув світло, а потім обережно визирнув у вікно. Побачив якогось чоловіка, що стояв через дорогу. Може, просто так стояв, а може, і ні.

Я перетягнув ліжко до іншої стіни, перевірив замок на дверях, підпер їх стільцем, помацав ґрати на вікнах. Міцні. Потім роздягся, обережно склав одяг, а револьвер сховав під подушку і з тим заснув. Після вечері та пива спалося дуже добре.

Вранці пішов шукати візників, які возили інженерів. І виявилося, що всі візники у Шостці були з села Дуб’янівка.

– А чого так? – спитав я у місцевих.

– А того, що інших вони не пускають.

– Як не пускають?

– А так. Спробуй до Шостки приїдь на екіпажі, одразу прийдуть вони до тебе.

– І що?

– А нічого. Коней украдуть, віз зламають, ще й по голові дати можуть. Краще з дуб’янівськими не зв’язуватися. Бач, он вони які, – казали мені місцеві й непевно кивали у бік візників. Ті й справді були всі один в один чоловіки дебелі та строгі, якось сперечатися з ними не хотілося.

Спробував я з ними побалакати, але і слухати не стали.

– Вони ні з ким не балакають. Тільки між собою. По-своєму.

– Як це? – дивуюся я.

– А в них говірка власна, яку ніхто не розуміє, а вони на ній і хардакають, наче цигани.

Місцеві цих дуб’янівських відверто не любили і боялися, тож наважувалися лише шепотіти всілякі образи. Мабуть, заздрили, бо ці візники добре заробляли. Щодня валки по кілька десятків возів, навантажених мішками з порохом, відбували з фабрики до станції.

– За кожен віз платять їм по вісім рублів! – розповідали мені.

– Щось дорого! – дивувався я.

– Дорого. Тільки ж треба якось фабриці порох вивозити.

– Чому інших не наймуть?

– Тому, що сюди ніхто не приїде. Он якось спробували запросити артіль із Брянська. Охорону їм забезпечили з козаків. Платили по три рублі за віз. То аж по п’ять на возу заощаджували! А потім у брянських усі коні передохли. І пішли вони ні з чим. Більше ніхто сюди й не лізе.

– Дива які, – тільки головою я покрутив і пішов до готелю.

Хвіст мій за мною біг. Я його одразу побачив, зробити це було легко, бо хлопець слідкувати не вмів і був занадто помітним. Але старанно за мною ходив. Високий, цибатий, з довгим прямим носом і білявим волоссям. Був він схожий на візників, скоріше за все, сам був з Дуб’янівки. Я міг би від нього втекти, але дозволив довести себе до готелю. Там портьє сказав мені, що полковник Василевський просив зайти до нього. Я зайшов і побачив, що він дуже схвильований і нервовий.

– Іване Карповичу, де ви були, я вас шукаю! – аж закричав він.

– Що сталося?

– Ви мусите терміново поїхати з Шостки!

– Чому? Справа ще не розкрита.

– Байдуже, ви мусите поїхати!

– Та що ж сталося, кінець кінцем?

Полковник скривився, якби на його обличчі був переляк, я б подумав, що на нього вплинули. Але на обличчі в нього було очікування неприємностей, яке буває у служивих людей перед приїздом прискіпливого начальства.

– Та кажіть уже!

– Справу взяла під свій контроль військова контррозвідка! Сюди їдуть її офіцери.

– До чого тут контррозвідка?

– Вони вважають, що у саботажу будівництва колії може бути німецьке чи австрійське коріння.

– Що?

– Що перешкоди будівництву створюються агентами ворожих розвідок!

– Та ну що ви! – не вірю я, бо це пошесть якась – усюди шпигунів бачити.

– Так вони вважають. А ви мусите поїхати з Шостки. Ось, – він дає мені конверт. Там двісті рублів.

– Що це?

– Це на знак подяки за нашу співпрацю. Яка відтепер припиняється.

– Але справу не розкрито!

– Нею тепер займається контррозвідка.

– І я буду займатися, не заважатиму їй.

– Вони не повинні дізнатися, що ми залучали вас.

– Чому?

– Тому що це секретний об’єкт, а ми залучили сторонню людину! Через вас у нас можуть бути неприємності! В мене вони вже є, бо це ж я вас запросив! Збирайте речі, я відвезу вас на станцію, бо ж їду зустрічати гостей з Петербурга.

– Пане полковнику, а чого ви так боїтеся тієї контррозвідки? Є причини?

– Причина одна – контррозвідка може зіпсувати компанії всю справу. Занесуть нас до списку ненадійних, і спробуй отримайтобі військове замовлення! Давайте я довезу вас до станції!

– Та не треба клопоту, я й сам виберуся.

– Іване Карповичу, по обіді вас уже не має бути у місті!

– Я і раніше поїду, не хвилюйтеся. Їдьте, зустрічайте панів з контррозвідки.

Заспокоїв полковника, але їхати нікуди не збирався, бо зацікавився цією справою. Щось тут відбувалося, недарма ж за мною хвіст ходив. І не тільки за мною. Бо он вийшов полковник із готелю, а за ним інший хвіст причепився. А мій на мене чекав. Ну, чекай, чекай. Я речі свої зібрав і через чорний хід вийшов. Забіг на базар, купив там дрантя, потім зняв кімнатку дешеву без вікон, перевдягнувся і ось уже мужиком простим поспішив до готелю. Хвіст мій на мене досі чекав, але вже хвилювався. Навколо ходив, ледь не у вікна заглядав, потім наважався зайти всередину. Мабуть, почув від портьє, що я давно пішов, то вискочив, наче куля. І побіг кудись. Я за ним.

Обережненько так, але хвіст мій був зовсім недосвідчений, навіть не дивився, чи не йде хто за ним. Привів він мене до трактиру з незрозумілою назвою «Хусгін». Біля того трактиру стояло кілька десятків возів, я так розумію, з Дуб’янівки. Їх можна було легко впізнати через те, що вирізані на них були якісь знаки.

Я зайшов усередину і побачив здивовані погляди. Мабуть, чужі сюди ніколи не заходили. Я удав, що трохи п’яний, і попросив кухоль пива. Прислужник, який ходив із тацею, подивився на чоловіка, що стояв за шинквасом. Чоловік кивнув, і пиво мені принесли. Пиво було смачне, а ось люди неприємні. Дивилися вороже, розмовляли невідомою мені мовою. Дебелі всі, червонопикі та біляві. Наче чухонці з князівства Фінляндського, тільки носаті та вусаті.

Я ще й пива не допив, коли з підсобки трактиру вийшов мій хвіст, схвильований і переляканий, мабуть, лаяли його, що загубив мене. Пішов кудись. Я й не відвертався, бо ж бороду наклеїв, дрантя одягнув, спробуй мене впізнай. Пиво допив і пішов собі. До місцевої лікарні. Там пригостив тютюном двох фельдшерів і розпитав їх про інженерів. І того, який збожеволів, і того, який застрелився. Виявилося, що божевільний був побитий, але вирішили вважати, що коли в лісі вже божевільним бігав, то об дерева стукався.

– Тільки не зрозуміло, звідки у нього синці на руках, – сказав один із фельдшерів.

– На руках?

– Ага, ось тут, – він показав на кисть.

– Зв’язаний він був, чи що?

– Та отож, – фельдшери дружно закивали головами.

– А поліція що?

– А поліції воно треба? Божевільний і божевільний.

– І як він, спокійний був чи буйний?

– Та різний. То лежить собі, наче спить, а потім як почне кричати, вириватися, так що троє санітарів його ледь тримають. Коли його збиралися везти до Харкова, так довелося снодійного подвійну дозу дати, бо не давався, щоб в екіпаж його посадили.

– І чому?

– А бозна, божевільний же.

Щодо другого, то фельдшери не сумнівалися, що сам застреливсь.

– Опіки на скроні, впритул револьвер тримав. І теж весь сивий.

– Як сивий? – дивуюся я і згадую фотографію, яку полковник Василевський мені показував. – Наче він голомозий був.

– Голомозий. Але ж волосся не тільки на голові росте. То ото всюди, де волосся було, став сивий, навіть на грудях. Наш патологоанатом аж збирав лікарів, показував.

– Хто збирав? – питаю.

– Патологоанатом. Це такий лікар, який трупи ріже.

Поговорив я і з тим патологоанатомом. Він був лікар, може б, і взагалі не розмовляв із простим мужиком, але дуже його ця тема хвилювала. Любить наш народ побалакати про щось страшне.

– Покійний якийсь шок пережив.

– Що за шок?

– Не знаю, мабуть, переляк якийсь. Ото тому й посивів, і очі у крові.

– Як у крові?

– Судини там полопалися, так буває від перевантаження або різкого нервового напруження. Про те саме свідчать рани на губах та руках.

– Які ще рани?

– На губах – від зубів, на руках – від нігтів. Покійний закусив губи та стиснув кулаки так, що сам себе травмував.

– Дивно якось, – киваю я головою.

– Дуже дивно.

– І що ж там сталося?

– Згідно з офіційною версією, інженер напився до білої гарячки, під час якої й застрелився.

– А ви як думаєте?

Лікар дивиться на мене. Аби був я освіченою людиною, то, може б, і не сказав, а перед мужиком чого там уже стримуватися.

– Думаю, що це випари Горюнівських боліт.

– Що за випари?

– Які впливають на психіку. Це ж не перший випадок. Час від часу таке трапляється, що знаходять тут божевільних. Заходять люди на Горюнівські болота і втрачають розум. Місцеві про це знають, то їх і батогом туди не заженеш. Здебільшого приїжджі страждають. Може, коли залізницю збудують, засиплють болота, і припиниться це.

– Зачекайте, але ж Дуб’янівка серед Горюнівських боліт. А ці як там живуть?

– Ось ці живуть. Вони ж там споконвіку жили. Якось призвичаїлися. Ніхто у болота не піде, окрім дуб’янівських. Про них погана слава йде. Така погана, що туди жоден піп не їде. Церква наче є, але давно стоїть порожня. І лікарі туди не хочуть їхати, і вчителі. У результаті живе Дуб’янівка як на острові. Балакають ото своєю говіркою, яку тільки професор Шищенко розуміє, возять вантажі, живуть окремо. Могли б уже і в Шостці оселитися, але тут у них лише трактир «Хусгін», де вони збираються. Можуть у трактирі переночувати, не більше, а живуть тільки у Дуб’янівці.

– А що ото назва означає, «Хусгін»?

– Мабуть, по-їхньому щось. А в народі називають трактир «Гускою». Тільки туди з місцевих не ходить ніхто, бо ж бояться дуб’янівських. А ти чого розпитуєш про них?

– Бо не місцевий. Прийшов до трактиру за роботу спитати, а мене нагнали, наче собаку скажену.

– Вони чужаків не люблять. З місцевими жодних справ не мають, навіть не одружуються.

– Що, тільки самі з собою?

– Інколи привозять собі звідкілясь жінок. Купують їх, чи що. Але більше самі з собою. Село ж велике, зараз там тисяч п’ять душ начебто. Хоча напевно ніхто не знає. Коли он перепис населення був, так переписники трьома возами поїхали туди. На версту від Шостки від’їхали, зупинилися і пиячили цілий день. Не наважилися у Дуб’янівку заїхати.

– Може, там секта якась?

– Ні. До них і штунда пхалася, і старообрядці, але всіх вони гнали. Просто самі по собі якісь.

– А отой професор Шищенко, який на них знається. Він де живе?

– У Глухові він. У вчительському інституті викладає. Дуже освічена людина, двадцять мов знає. Про що завгодно з ним можна поговорити! Дуже приємна у спілкуванні людина!

– Та ви що, двадцять мов! – дивуюся я, бо сам до цього не дуже здібний.

– Так. Вже б давно у Петербурзі чи хоча б у Києві викладав, але якісь там у нього чвари з керівництвом.

– Бунтівник, чи що?

– Та ні, щось через науку, я точно й не знаю. А ти яку роботу шукаєш?

– Та я почув, що залізницю збираються тут будувати. Думав там місце собі знайти. Але щось ніякого будівництва, – зітхаю я.

– Та яке там будівництво, коли якого інженера не пришлють, а з ним щось стається, – махає рукою лікар. – Погані тут місця. Ліси та болота, а ще оці дуб’янівські. Назбираю трохи грошей, поїду звідси, не хочу тут залишатися.

Ото з тим я повернувся до готелю. Побачив, що хвіст мій там стовбичить. Може, чекав, що я туди таки повернуся. Всівся я чекати. Задрімав трохи, коли городовий до мене прискочив, нагримав, щоб не спав я в громадському місці. Мабуть, за безхатченка узяв. Це добре, значить, жалюгідно я виглядаю, як треба. Пересів, ще трохи посидів, коли почув, як двигун торохтить. Ось приїхала машина полковника, а разом із ним троє. У цивільному, але військову людину завжди видно. Пішли до готелю. Хвіст за ними, мабуть, від самої станції був. Бідні двійко коней он аж ледь дихали, бо важко за машиною встигнути було. Чи помітили пани з контррозвідки хвіст? Думаю, що ні, вони ж шпигунів звикли ловити, які ховаються. А що за ними спостерігати можуть, так і подумати не могли.

Пішов я від готелю на виїзд із міста, там побачив цілу валку возів. Мабуть, порох везли на станцію. Спитав, чи підвезуть. Один із візників махнув рукою, щоб ліз я на віз. Я торбинку закинув, всівся зручно, візник руку протягнув. Я поклав туди п’ятак. Він головою закрутив. Довелося ще п’ятак додати. Гроші забрав і далі поїхав. Хотів я його розпитати, але на всі мої спроби почати бесіду відповідав він мовчанням. Лише іноді перегукувався з іншими візниками. Зовсім незнайомою мовою. Подумав би, що циганська, але ж які це цигани: дебелі, біляві, червонопикі та синьоокі. Не бачив я таких циган.

Доїхав до станції Вороніж, там заночував, а вранці поїхав до Глухова з селянином, який туди борошно віз. Допоміг йому розвантажитися, потім пішов до вчительського інституту. Там зайшов до туалету, вмився, перевдягнувся в одяг, який у торбинці мав. Пішов у кабінет до професора Шищенка. Чекав, що буде це якийсь дідок, а виявилося, що чоловік молодший за мене, невисокий, худий, в окулярах.

– Доброго дня, пане професоре, – кажу йому і до кабінету заходжу. В кабінеті цілі шафи книг, стільки їх, що за все життя, мабуть, не прочитаєш.

– Доброго, – киває, підвівся, дивиться на мене уважно.

– Професоре, я… – тільки починаю говорити, а він як сплесне в долоні.

– Іване Карповичу, це ви! Підіпригора! Я вас упізнав! Я ж вас читаю! Ось! – підбіг до шафи, дістав звідки підшивку журналів із моїми пригодами. – Іване Карповичу, яка честь!

Підбіг, руку тисне. А я тільки головою кручу, бо скоро хоч із бородою і живи, щоб припинили мене впізнавати.

– Прошу, проходьте, сідайте! – запропонував мені розкішний шкіряний фотель, метушиться навколо, наче великий князь якийсь до нього прийшов. – Оце так дива! Сам Іван Карпович Підіпригора до мене в гості прибув! Кому сказати, так не повірять!

– Я до вас у справі, Миколо Костянтиновичу, – кажу йому, бо вже заморився похвальбу слухати.

– У справі? Розслідуєте якусь справу? Як цікаво, що за справа? – очі в нього горять, руки він потирає, видно, що захопливий по натурі.

– Мені потрібна ваша консультація.

– Моя консультація? Для мене велика честь консультувати найкращого сищика імперії! Як ви того Шерлока Гольмца на чисту воду вивели! Блискуче! Фантастика!

Він би й далі ото тут захоплювався та вихваляв, але я спитав його в лоб про Дуб’янівку. І він потух, наче багаття, у яке цеберко води вилили. Голову похнюпив, замовк, наче аж у крісло своє втиснувся.

– Дуб’янівка? Навіщо це вам?

– Треба.

– Повірте, там нічого цікавого!

– Що це за люди?

– Ну, люди як люди, – він брехав. І боявся. Я відчував, що він боїться.

– А чому говорять дивно?

– Ну, така в них говірка. Та там нічого цікавого, повірте, і…

– Миколо Костянтиновичу! – сказав я різко, і він аж застиг у своєму фотелі. – От ви прочитали про мене багато історій. Так?

– Так, – перелякано вимовив він.

– А хоч в одній було написано, що Іван Карпович Підіпригора – дурень, якому голову морочити можна, і він усе з’їсть? – подивився на нього строго, а він опустив погляд. – Було таке чи ні? – тиснув я далі строгим голосом.

– Ні, не було, – нарешті сказав він.

– Ну ось. А що ж ви оце цирк тут влаштовуєте, дурити мене зібралися? Дарма це.

– Я… Я… – він намагався щось сказати, але не знав, що саме.

– Хто вони такі?

– Хто?

– Ці візники з Дуб’янівки, хто вони такі? Чому виглядають інакше, чому розмовляють інакше, чому їх бояться всі?

– Навіщо це вам? Іване Карповичу, краще не лізьте туди, бо… – він замовк.

– Продовжуйте, продовжуйте!

– Не лізьте туди і все! Просто не лізьте! – він аж закричав. Я мовчки подивився на нього. Іноді мовчання діє краще за крики. Почекав трохи, а потім сказав тихенько:

– Слухаю вас.

Він скривився, аж застогнав, наче не у фотелі сидів, а на сковороді смажився.

– Хто вони?

– Я… я не знаю, я…

– Знаєте. Кажіть.

Він зітхнув. Потім подивися мені в очі.

– Ви все одно не повірите в те, що я скажу.

– Кажіть, кажіть, ви ж їх вивчали.

– Так, вивчав. Чотири роки.

– Навіть у Дуб’янівці бували?

– Бував. Десятки разів.

– І вас пускали туди?

– Мені дозволив війт.

– Хто?

– Війт Гострий, він головний у Дуб’янівці.

– То що це за люди?

– Це… – професор наче не наважувався щось вимовити. Я тільки головою крутив. Бо я вже бачив людожерів, порнографів, вовкулаків, і йому навряд чи вдалось би мене здивувати. – Це готи.

– Хто? – я не розумію.

– Готи. Давнє плем’я германського походження. У другому-третьому столітті вони почали переселення з земель біля Вісли на південь. Частина з них зупинилася аж на Дніпрі, де створила велику державу Ойум. Готи володарювали тут кілька століть, а потім прийшли гуни, жорстокі кочовики, щось на кшталт татар. Готи намагалися чинити спротив, побудували так звані Змієві вали, щоб захиститися від нападів зі степу. Але гуни були занадто могутні, вони розтрощили готів. Більша частина готів вимушена були тікати до Європи, де захопили Італію.

– Італію? – зацікавився я.

– Так, Італію. Вони правили там, аж поки їх не розгромив Юстиніан, імператор ромеїв. Так ось, більша частина готів втекла до Європи, частина пішла до Криму, багато людей загинуло, але ще невелика купка втекла на північ. Ось туди, в міжріччя Шостки та Івотки, де сховалася серед боліт і проіснувала півтори тисячі років!

– Скільки? – здивувався я, бо й півтори тисячі рублів багато, а років так поготів.

– Півтори тисячі років! – професор сказав це з такою радістю та урочистістю, наче ті самі півтори тисячі рублів отримав.

– Той, а не забагато це? Хоч не до створення світу? – захвилювався я, бо чув, що є такі зухвальці, які кудись у минуле так далеко заходять, коли ще Господь нічого і не створив, а вони кажуть, що вже все було.

– Ні, нормально. Від створення ж світу минуло вже сім із половиною тисяч років, а готи жили півтори тисячі років тому. Так ось, частина готів, мабуть, лише кілька сотень, якщо не десятків людей, втекла і сховалися серед так званих Горюнівських боліт, які захистили їх краще за всяку фортецю, бо навіть узимку пройти через них важко. Безпека боліт була плюсом, але мінусом було те, що земля там бідна, врожаї давала погані, часто бував недорід і починався голод, що дуже стримувало зростання населення. Час від часу готи виселялися за межі боліт, але кожного разу їхні поселення знищувалися ворогами, яких завжди тут було багато.

– Які тут вороги? – здивувався я.

– Кочовики. Печеніги, половці, потім татари. У спогадах місцевих залишилося кілька нападів, коли всіх, хто виїхав з Дуб’янівки, було знищено чи забрано в полон. Оскільки вони трималися своїх боліт, не виходили з них, то населення зростало дуже неквапливо. Думаю, що ще років сто тому на болотах жило лише кілька сотень людей. Але потім відбулося швидке зростання, бо у Шостці побудували порохову фабрику і треба було возити порох. Це приносило непогані гроші, й дуб’янівські почали заробляти і плодитися.

– Але чому вони й далі залишаються жити серед боліт?

– Бо вважають, що якщо виселяться з Дуб’янівки, то знову трапиться Велика Пожежа.

– Хто?

– Велика Пожежа. Дуб’янівці, себе вони називають горюнами, вважають себе обранцями богів і впевнені, що мусять виконувати вимоги богів. Одна з них – жити лише серед боліт, у Дуб’янівці. Горюни впевнені, що коли вони виселяться з рідного села, станеться чергова Велика Пожежа і всіх відступників буде знищено. Ніхто не хоче гнівити богів і вмирати.

– Богів? У них що – їх кілька? – знову здивувався я.

– Так, кілька. Тобто вони вірять в Ісуса Христа, там навіть невеличка церква збудована, щоправда, без священика вона. Але вірять і в інших.

– А в кого ще? – не розумів я. – У Магомета, чи що?

– Ні, ні. Вони вірять у Вотана та Даждьбога. Причому останнього шанують особливо, бо вважають, що саме він загасив Велику Пожежу, яка вже була колись і ледь не знищила світ.

– Які в їхніх болотах пожежі? – дивуюся я.

– Я вважаю, що горюни зберегли у пам’яті трагічні події гунського нападу, коли кочовики спалили всі стіни Змієвих валів, сплюндрували готські землі, спаливши їхні міста і села. Півтори тисячі років минуло, а вони досі пам’ятають ту Велику Пожежу, на яку наклалися інші пожежі. Згідно з літописами, за часів Чернігівського князівства у горюнів було ціле місто, десь у районі Ямполя. Добре укріплене, але під час походу хана Батия його знищили. Спалили. Загони Батия тоді спробували захопити Дуб’янівку, але зазнали великих втрат у болотах. У нападників не було часу на довгу облогу, тож вони пішли, і село залишилося, підтвердивши думку горюнів, що тільки там вони можуть врятуватися.

– А оце горюни, чого вони горюни? По кому горюють?

– Вони не горюють. Я вважаю, що назва горюнів пішла від двох слів – «готи» та «руни». Руни – це їхня писемність, яка збереглася досі. У Дуб’янівці кожен будинок прикрашений рунами. На жаль, горюни вже не вміють їх читати, але відтворюють досить точно. І ці руни дуже схожі на руни, знайдені в Скандинавії, що підтверджує мою гіпотезу про готське походження горюнів. Підтверджує цю гіпотезу і їхня мова. Вони досі розмовляють готською, це така східнонімецька мова. Звісно, півтори тисячі років далися взнаки, мова горюнів була законсервована і зараз дуже відрізняється від сучасної німецької. Але якщо дати поговорити німцю і горюну, то хоча б трохи вони один одного зрозуміють. Приблизно так, як руська людина зрозуміє хорвата.

– Зачекайте, то ці горюни – німці? – і тут я розумію, що, можливо, контррозвідка не така вже й дурна, раз зацікавилася цією справою.

– Ні, не німці! Вони одного кореня, але дуже різні. Хорвати ж не руські, а слов’яни, так і горюни – не німці, а германці!

– Тобто одного кореня. А можуть вони бути з німцями пов’язані?

– І ви про це! Іване Карповичу, ну от від вас не чекав! Ну як вони можуть бути пов’язані, коли розділилися більш ніж півтори тисячі років тому! Ну який там зв’язок? Так, німці горюнами цікавилися. Після моїх публікації приїздили сюди два професори з Берліна, хотіли побувати у Дуб’янівці, але їх туди не пустили!

– Чому?

– Тому що горюни живуть відокремлено, чужих не люблять.

– Чому?

– В них була важка історія. Зрозумійте. Спочатку напад гунів, коли невеличка група людей дивом врятувалася від жорстоких ворогів і втекла, сховалася серед боліт. Вони могли вижити тільки переховуючись. Це увійшло в їхню кров. Що чужий – ворог, а від чужого треба ховатися. Але насправді вони зовсім непогані люди. В них дуже цікаві обряди. Красиві пісні, до речі, трохи схожі на малоруські. Не знаю, чи це культурний обмін, чи готський субстрат вплинув на етногенез малоросів.

Професор казав, а я кивав головою, хоча зовсім нічого не розумів з цього всього. Якісь слова здебільшого незнайомі.

– Іване Карповичу, це ж було величезне відкриття! Воно мусило прогриміти на весь світ! Ви розумієте, я знайшов відламок древнього народу, який зберігся протягом тисяч років серед боліт! Болота для історика завжди важливі, бо добре все зберігають. Але одна справа – коли йдеться про зброю, одяг чи трупи, а інша – коли про живий народ, нащадків давніх готів! І це ж не проста версія, це – доведений факт, підтверджений лінгвістикою! Та досить просто подивитися на горюнів, щоб побачити: вони інші, не схожі ані на росіян, ані на малоросів! Біляві, кремезні, синьоокі, з довгими носами, бородами та вусами; саме так зображували древніх германців, тих самих готів! Коли я знайшов Дуб’янівку, я думав, що настає мій зоряний час! І знаєте, що сталося?

– Що?

– Я зламав собі життя!

– Як?

– А так! Спочатку мої публікації приймалися на ура. Всі були здивовані і шоковані. Вимагали ще і ще доказів, і я їх надавав. А потім проти мене почалася кампанія! Справжнє цькування, яке очолили кілька колег з Петербурга та Москви. Вони вказували на те, що не було ніяких готів на Дніпрі, й на те, що горюни – це етнографічна група руського народу, що побула під впливом литовців! Але в них зовсім немає нічого від литовців! Натомість готичні корені дуже добре відслідковуються! Я вказував на факти, я хотів наукової дискусії, а мене почали таврувати як зрадника і ворога імперії!

– За що?

– За те, що я, бач, віддаю слов’янські землі німцям! Але я нікому і нічого не віддавав, просто встановлював наукову істину, подобається вона комусь чи ні! Такий обов’язок ученого! Але мої супротивники надто заздрили моєму відкриттю! Вони вирішили мене знищити! Почали публікувати статті, в яких стверджували, що я робив свої дослідження на німецькі гроші, а потім і зовсім приплели сюди австрійський генштаб.

– А цей тут до чого?

– До того, що я вказував на окремий етногенез малоросів. Що точка зору, наче колись існував єдиний давноруський народ, з якого потім вийшли руські, малороси та білоруси, – це помилка, бо вона зовсім не підтверджується історією. Не було єдиного народу, а всі вищевказані групи формувалися окремо. В етногенезі руських велику роль відіграли фіно-угри, у білорусів – балтійці. Малороси ж формувалися шляхом змішування давнього іранського субстрату, тобто скіфів та аланів, зі слов’янськими племенами, з суттєвими домішками кельтів та готів, можливо навіть арабів та хазар, і вже точно – тюркомовних груп населення! – аж кричав професор, а я з розумним виглядом кивав. Це я в конторі навчився: що б начальство не казало, треба робити вигляд, що розумієш. Але тут треба не переборщити, і коли бачиш, що начальство вже саме не розуміє, до чого веде, тоді зробити дурні очі, щоб начальство бачило твою дурість і своєї не соромилося. – І це факт, наукова істина, а не моє бажання! Хіба я як вчений не мушу саме наукову істину шукати? Мушу, звісно мушу! Але мене звинувачують у тому, що я став мазепинцем і німецьким агентом! Це ж дурниці, Іване Карповичу, дурниці! Суцільні дурниці! Я – вчений! І я вивчаю те, що було! Я займаюся минулим, давно минулим! То до чого тут німецькі гроші чи австрійський генштаб? Якщо є факт значного впливу на малоросійську говірку іранських, кельтських та готської мов, то я просто мушу це досліджувати, хочу я, щоб так було, чи ні!

Далі професор уже таке почав розповідати, що я нічого не розумів, окрім того, що дуже вже він цією темою переймається, а ще більше ображається, що його звинуватили і майже витурили з науки.

– До того дійшло, що мені офіційно заборонили займатися історією цих країв! Зовсім! Уважно слідкують за цим! Ну хіба так можна?

– Начальству видніше.

– Так це ж не начальство вирішувало! Не государ імператор, не міністр освіти, а заздрісники в Петербурзі, які злякалися, що мої теорії, підтверджені фактами та дослідженнями, живого місця не залишать від їхніх вигадок, які не мають жодного стосунку до науки! – далі професор пішов чесати, незнайомими словами кидатися. Довелося перервати його.

– Слухайте, а можете з їхнім війтом познайомити?

– Він не буде з вами розмовляти.

– Чому?

– Не розмовляє з чужими.

– Але ж з вами став.

– Бо я звернувся до нього готською мовою.

– Що? А ви звідки її знаєте?

– Вивчив. Від готської мови залишилося кілька пам’яток, за якими я її більш-менш опанував. Я ж філолог, я знаю біля двох десятків мов. Коли звернувся до війта його мовою, він дуже здивувався і погодився зі мною поспілкуватися, бо я виявився першим чужинцем, який знав їхню мову.

– А ото в них трактир є у Шостці, «Хусгін», його місцеві «Гускою» звуть, що то означає?

– Хусгін – то придорожній дім по-готськи. Від «хус» – дім та «гін» – іти. До речі сама назва Дуб’янівка не пов’язана з дубом, як могло б здаватися!

– Не пов’язана?

– Ну поміркуйте самі – які дуби серед боліт!

– А чому тоді Дуб’янівка?

– Ця назва від готського слова дауп’ян, що означає «хрестити». Тобто колись воно було похрещене, мабуть, коли горюни прийшли туди вперше.

– Ви ж казали, що вони не християни?

– Були християнами. Але власні священики давно померли, і нікому було наставляти людей, то вони повернулися до старих богів, просто залучивши Христа до пантеону разом із Даждьбогом чи Вотаном.

– От поганці. А зараз ви до них не збираєтеся?

– Мені заборонили займатися цим питанням. Зовсім. До мене навіть з контррозвідки приходили.

– Чому?

– Тому що мої супротивники все роздмухали, наче я німецький шпигун. Добре, що Шищенко я, а, не дай Боже, був би Шредером, ото б вони за мене взялися. Хоча і Шищенко не дуже добре, бо підозрюють, що я в мазепинці подався. На німецькі гроші мрію про Вільну Україну.

– Це як?

– Ну, то австро-угорського генштабу вигадка, щоб відокремити Малоросію від Російської імперії.

– Жах який.

– Та не кажіть. І в цьому мене звинувачують лише тому, що я доводжу, буцімто малороси як народ створювалися зовсім з інших компонентів, аніж росіяни. Але так і є! Так було в минулому, але з цього не випливає жодних наслідків для майбутнього! Он татари, вони геть інший народ, відмінний від росіян, але це не заважає їм бути в імперії, і про жодну незалежність вони не мріють. Так само і ми, малороси!

Я у відповідь закивав, а сам усе думав про горюнів тих.

– А от у них є ще якісь заробітки, окрім перевізництва?

– Та ну що ви, Іване Карповичу, які серед тих боліт заробітки? Тільки тим і живуть, останнім часом дуже непогано живуть.

– Біда для них буде, якщо залізницю побудують, – кажу, дивлюся в очі професору, а той погляд відвів, захвилювався.

– Та чого ж біда, будуть на залізниці працювати.

– Але так вони самі собі господарі, з возами своїми, а на залізниці доведеться працювати під керівництвом. Та й не дуже-то їх візьмуть на залізницю з їхніми характерами складними. Тим більше, що вони ж по своєму хардакають.

– Ну, якось по-іншому влаштуються, то вже не моя справа. Я, Іване Карповичу, більше ними не займаюся і маю забути. Хіба що після війни згадаю.

– Після війни?

– Ага, бо зараз же патріотичні настрої, зараз усі проти німців. У нас он в інституті двоє професорів з німців, так подали прохання про зміну прізвищ на російські, бо ж патріоти імперії та дому Романових. Ось так! Якщо людям прізвища доводиться змінювати, то що вже там казати про наукові розвідки! Зараз тільки й можливо, що розповідати про тевтонських варварів та славетну перемогу над ними! Іване Карповичу, а ви залізницею займетеся, чи що? – він спитав несподівано і тепер сам заглядав мені в очі. Але бачив там спокій і тільки спокій.

– Ні, навіщо мені залізниця, – збрехав я так, що аж сам собі повірив.

– А для чого ж вам тоді ці горюни?

– Та просто цікаві вони. Такі, як секта: виглядають інакше, балакають по-своєму, ото я і вирішив порозпитувати. Але бачу, що нічого для мене цікавого. Якась наука суцільна. Що ж, професоре, дуже вдячний вам за докладну розповідь.

Я підвівся, професор попросив дати автограф, не просто автограф, а з датою. Підписав я, вийшов і пішов. До найближчого закутка, де сховався. Слідкував за професорським кабінетом. Хвилин за п’ять Шищенко вибіг і поспішив кудись. Я за ним. Він побіг на телеграф, там дав телеграму. Коли він пішов, я забіг усередину, обдарував рублем службовця і дізнався, що телеграму професор дав до Шостки, до трактиру «Хусгін». У телеграмі було зазначено: «Питали про вас будьте обережні подробиці при зустрічі».

То професор на горюнів працював. Може, й справді шпигуни? Обсіли порохову фабрику, а як наказ прийде, висадять її під три чорти в повітря і залишать нашу армію з порожніми руками. У сумнівах повернувся я до Шостки. Знайшов полковника Василевського, який пиячив у номері готелю. Був приголомшений, навіть не став на мене кричати, що я знову в Шостці.

– Іване Карповичу? Випите хочете? – спитав, і з того, як непевно слова вимовляв, було зрозуміло, що сам полковник уже п’є давненько.

– Ні, що з вами?

– Нічого, – він махнув рукою, підійшов до столу, вилив залишки коньяку в чашку і впав з нею у фотель.

– Де панство з контррозвідки?

– Допитують шпигуна.

– Шпигуна?

– Шпигуна, – киває полковник.

– Але ви цьому не раді?

– Мене звільнили.

– Вас? За що?

– За те, що не зміг уберегти компанію від неприємностей.

– Яких неприємностей?

– Від виплати сімдесяти тисяч рублів.

– Кому виплати?

– Панам із контррозвідки.

– Але за що? – я вже геть нічого не розумів.

– За те, що вони не арештують власників компанії.

– Пане полковнику, що відбувається?

– Здирництво, Іване Карповичу, звичайне здирництво. Контррозвідка звідкілясь дізналася про наші труднощі з побудовою колії, послала сюди своїх людей. А керівництво в Петербурзі пішло до власників компанії. А в тих у одного прізвище Нойлер, а у іншого – Шнітке.

– Німці?

– Німці. Щоправда, обидва з тих німців, що переселилися сюди ще за часів Катерини Великої. Але ж німці. І їм пообіцяли влаштувати скандал, звинуватити у саботажі проти імперії, мовляв, працюють на німецького ворога.

– Дурниці, для цього потрібні докази!

– Які докази, Іване Карповичу, коли всі наче подуріли, шпигунів шукають! Не потрібно ніяких доказів, якщо німці мусили важливу залізницю будувати, а досі не будують! Їх би арештували під оплески!

– Але для суду докази потрібні!

– Суд – то не швидко. До суду їх би в тюрмі потримали.

– Але все одно б випустили. Адвокати б домоглися!

– Так, випустили б, нікуди не ділися, але це ж міг бути справжній скандал. Скандал, у якому прізвища власників і назва самої компанії згадувалися б у німецькому контексті. Після цього про контракти від армії годі було й думати! Вони обложили нас з усіх боків! – полковник вдарив кулаком по кріслу і скривився, наче ось-ось збирався заплакати.

Я дивлюся на полковника і розумію, що відстав від життя. Куди котиться світ, якщо контррозвідка замість того, щоби ловити шпигунів, трясе власних підприємців? Коли я працював в охоронному відділенні, такого не було. Чув, що поліція може потрусити якогось дрібного торговця, але тут же кити, мільйонники, а їх розбирають, наче оселедців у трактирі!

– Власники вирішили, що краще заплатити. І заплатили. А мене звільняють, бо я ж був радником голови правління з питань безпеки. І не убезпечив! Але що я міг зробити, що? – кричав мені Василевський.

– Та не переймайтеся вже так, іншу роботу знайдете.

– Яку іншу? Кому я потрібен? Мені платили за те, щоб я вирішував питання з державою. А я нічого не вирішив! Бо ті хлопці з контррозвідки плювати на все хотіли, їм тільки гроші давай! І тепер мене хіба швейцаром до готелю візьмуть! Ось так! А мені ж борги віддавати треба! Чорт! – полковник ударив себе кулаком по чолу.

– Зачекайте, а що за шпигуна допитують?

– Інженера з порохової фабрики.

– І чому вирішили, що він шпигун?

– Бо німець і минулого літа їздив до Баден-Бадена.

– Але там же води! Багато хто туди їздить!

– Іване Карповичу, зараз досить того, що в тебе прізвище німецьке, і вже не твою провину мусять доводити, а ти мусиш платити і переконувати, що не винний. Такі справи, – полковник допиває коньяк. Зітхає.

– А ви чого тут досі?

– Та справою ж займаюся.

– Забудьте, Іване Карповичу, забудьте.

– Та ні, вже не забуду, бо близько я.

– Іване Карповичу, не лізьте сюди, бо ще й вами контррозвідка зацікавиться.

– Ну, я ж Підіпригора, а не Штайн якийсь.

– Підіпригора, Іване Карповичу, теж не дуже добре. А раптом ви мазепинець?

– Я? Після охоронного відділення?

– Іване Карповичу, їм же не важливо, хто ви є, їм важливо звинуватити. І ось це легко. Зараз багато кажуть про те, що Австро-Угорщина збирається підбурити малоросів на повстання. У Львові спеціальні курси агентів відкрили. А тут ви, Підіпригора. В повіті вашому вами багато хто невдоволений.

– Звідки знаєте?

– Я ж трохи вивчав ситуацію перед тим, як до вас звернутися. Я ж справді винуватий був, що затягнув! Раніше треба було справою займатися, але в мене роман був. Одна балерина у Петербурзі, голову через неї втратив, про все забув. А коли до тями прийшов, пізно вже було! Профукав я своє життя, Іване Карповичу, профукав! Може, таки вип’єте? – полковник узяв із шафи нову пляшку коньяку.

– Ні, дякую. Вип’ю по закінченні справи.

– Воно нікому не потрібне, те закінчення.

– Воно мені потрібне.

– І що вам вдалося дізнатися?

– Дещо. Більшу частину, але бракує кількох фрагментів, щоб скласти всю картину.

– Шпигуни до саботажу будівництва колії якийсь стосунок мають?

– Жодного.

– А хто?

– Розповім усе, коли дізнаюся. Зараз мені треба йти.

– Успіхів, Іване Карповичу, вже вибачайте, що вийшла така дурниця.

– Тримайтеся, полковнику. Ще побачимося.

– Мабуть. Колись, – він гірко посміхнувся.

Я вийшов і пішов відпочивати у кімнатку, яку винаймав. З меблів у мене там були тільки ліжко та стілець, але мені нічого іншого і не потрібно. Перевірив замок, переставив ліжко, акуратно склав одяг, поклав револьвер під подушку і влігся спати. Але не спалося. Думав про справу. У тому, що причетні до неї ці горюни, сумнівів в мене не виникало, але не міг я зрозуміти, як вони довели одного інженера до божевілля, а іншого до самогубства. Якось налякали, але як? Одна справа бабу якусь сільську налякати, яка і в домовиків вірить, і в щезника, і в чаклунство, і в ворожбу, а інша справа – інженерів-залізничників, людей освічений та спокійних. Може, підпоювали їх чим?

Вирішив зранку піти довідатися, хто гостям куховарив і чи не підсипав він чогось у їжу, від чого потім легко лякалися люди. Крутився, крутився, заснути не міг, пити захотілося. У дворі колодязь був, я до нього вийшов, тільки набрав цеберко, як почув постріл. Далеченько, метрів за двісті-триста. Так само, як до готелю, де полковник Василевський залишився. Захвилювався я. Спочатку вагався, а потім побіг. Швиденько був біля готелю, а там уже кілька витріщак, швейцари перелякані.

– Що сталося?

– Пожилець застрелився!

Я побіг до номера. Ніхто мене не зупиняв. Побачив полковника на підлозі. Він сидів на стільці, а потім вистрелив собі у голову і впав. Мертвий. Бо ж у скроню поцілив, з такими ранами не живуть. Я побачив на столі клаптик аркуша. «Прошу в моїй смерті нікого не звинувачувати. Вибачте за все». І підпис. Літери нетверді, вже добре напідпитку був полковник. Згадав я його останні слова і стиснув кулаки, що не здогадався про наміри. Дуже захопився історією, а відчаю його не помітив. Почув кроки в коридорі, поспішив вийти. Коридором бігли кілька людей у цивільному. Я впізнав тих офіцерів з контррозвідки, яких Василевський привіз. Вони на мене й уваги не звернули, пробігли.

Я пішов. Не поспішав нічною вулицею і думав про смерть Василевського, людини непоганої, але занадто м’якої для цього життя, незвичної до неприємностей. Мабуть, сіромаха, через балерину ту в борги вліз, а без роботи віддати їх не міг і вирішив, що краще застрелитися, аніж ганьбу мати. Не чекав я, що міг ось так захопитися він. Одна справа – мій колишній начальник, штабс-капітан Мельников, який постійно у гречку стрибав, і місяця не минало, щоб у когось не закохувався. А тут же поважна людина. Хоча воно в такому віці буває, що злякається людина, думатиме, що життя минуло, схоче надолужити й почне витворяти щось таке, чого від неї не чекали. «Старому собаці засвербіло в сраці», – як кажуть по селах, нехай і грубо, але точно.

Ото ішов я, замислився, коли позаду почувся стукіт копит. Я узяв трохи вбік, щоб візник мене не зачепив, а потім – свист. Дивний свист батога, який оплів мені ноги. Ривок – і я покотився бруківкою, хотів дістати револьвер, схопився за внутрішню кишеню, але він залишився в кімнаті. Я підхопився, першого нападника встиг скинути, але другий мене повалив. Боляче вдарив і його, підхопився, а потім удар. Мабуть, кийком якимось по голові, бо настала темрява.

Отямився згодом, чув, як цокотять колеса бруківкою, то були ми ще в місті, а от коли стихло цокотіння, то виїхали з Шостки на путівець. Бачити я нічого не бачив, бо на голову мені натягнули мішок. А ще руки зв’язали мотузкою, в рота засунули кляп. Поклали на дно візка, самі сіли і ногами притиснули. Я не сумнівався, хто це зробив, тож анітрохи не здивувався, коли почув незнайому говірку. Горюни! Ну як же я не подумав! Вони ж слідкували за готелем! Побачили, як я прибіг туди, потім вийшов і пішов. Одразу кинулися за мною і схопили, наче дурня. Сам їм у лапи дався! Звісно, було в мене виправдання, що вражений був смертю Василевського, але не виправдовуватися мені потрібно було, а рятуватися. Бо горюни ці до добра не доведуть, тим більше, що везли мене до своєї Дуб’янівки, звідки чужі не поверталися.

Я застогнав, очікував якоїсь реакції, а мене знову вдарили по голові. То вже як наступного разу опритомнів, лежав мовчки і не ворушився. Мої викрадачі теж мовчали, інколи тільки покрикували на коней. Ми їхали по якійсь сирій місцині, бо й під колесами чвакало, і жаби навколо виспівували. Болота. Точно Дуб’янівка. Їхали довгенько, а потім знову колеса зацокотіли бруківкою. Потім віз зупинився, мені взяли й понесли кудись. Через мішок бачив, наче горять смолоскипи. Занесли до хати, кинули на підлогу, немов мішок, зовсім не панькалися хлопці. Щось сказали по-своєму. Їм щось відповіли. Мене поставили на ноги і мішок зняли.

Я був у якійсь хаті. Дивній, дерев’яній, зовсім не мазаній, з обкладеним камінням вогнищем, у якому палахкотіло багаття. Навпроти мене стояв міцний вусатий чоловік років біля п’ятдесяти, білявий та червонопикий, як і всі горюни. Строго дивився на мене. У правій руці він тримав ціпок зі срібним набалдашником. За поясом у нього був невеличкий кинджал.

– Хто ти такий? – він спитав мене російською, з помітним акцентом.

– Я – слуга полковника Василевського.

– Що ти робив у Шостці?

– Супроводжував його.

– Що він робив у Шостці?

– Я не знаю. Його послали з роботи, мені він нічого не казав, – я намагався виглядати одразу і переляканим, і здивованим, брехав на ходу. Чоловік (мабуть, це той самий війт, про якого мені розповідав професор) несподівано вдарив мене ціпком у живіт. Я скрутився і отримав по спині. Боляче, я впав, але мене підняли.

– Не бреши мені! – гнівно крикнув війт.

Я кивнув. Мене давно вже так не били.

– Хто ти такий?

– Мене найняв Василевський.

– Для чого?

– Щоб я охороняв його під час поїздки до Шостки.

– Він чогось боявся?

– Так.

– Чого саме?

– Він не знав або просто не розповідав. Лише сказав, що тут щось сталося з кількома інженерами і йому треба з’ясувати, що саме.

– Він з’ясував?

– Ні. Його звільнили. А він застрелився.

– Чому?

– У нього були борги, він сподівався заробити, щоб віддати їх, а без роботи не міг цього зробити.

– Може, його вбили?

– Ні, він залишив записку.

– А ти що думаєш про справу, якою займався полковник?

– Я лише охороняв його.

Війт посміхнувся, а потім знову вдарив. Дуже несподівано і знову двічі.

– Якби ти охороняв його, ти б не відходив від полковника ані на крок. А ти нишпорив містом, наче скажена лисиця! Що ти шукав?

Він питав мене, а я стогнав і пускав слину, показував, як мені важко і боляче. Хоч там сильно удавати не доводилося. Мене примусили стати рівно, війту подали рушницю. Він приставив її мені до лоба.

– Кажи, інакше помреш, – війт був серйозний, і я не мав жодних сумнівів, що він вистрелить прямо зараз. Якби він хотів дізнатися, він би катував мене. Але йому було байдуже, просто пристрелить і забуде.

– Я шукав тих, хто не давав будувати нову залізничну колію.

– Знайшов?

– Ви мене знайшли, – скривився я, і війт прибрав рушницю.

– І як ти здогадався, що це ми?

– Здогадатися було легко, бо ж саме ви були зацікавлені в тому, щоби колії не було. Ви ж добре заробляли на перевалці пороху до станції.

– Заробляли і будемо заробляти.

– Здається, що так. Але що ви робили з інженерами? Чому один збожеволів, а інший застрелився?

– Побачиш, – він зловісно всміхнувся і щось сказав своєю мовою. Мене схопили, одягли мішок на голову і кудись потягнули. Недалеко, кинули у якийсь підвал. Зачинили. Темрява і тиша.

– Тут хтось є? – ніхто не відповів. Я підвівся. Зі зв’язаними руками важко скинути мішок з голови, але скинув. Потім мацав стіни як міг. Вони складалися з великих кам’яних брил, були дуже міцні. З підвалу нагору вели круті сходи, які зачинялися важкими дверима. Я зліз униз. Зняв чобіт, лівий. Потім схопив його зв’язаними за спиною руками. Доліз до каблука. Довго сіпав, аж поки каблук відійшов. Під ним було невеличке лезо. Про таку хитрість мені розповів колись граф, який вичитав це в книзі про пригоди. В тих книгах було повно всяких дурниць, але траплялися і розумні речі. Як ось ця, що мені одразу сподобалася. Бо всяке може бути, а лезо ніколи не завадить. Обережно взяв його двома пальцями і почав різати мотузку. Вона була міцна, пиляти незручно, то довелося мучитися довго, аж поки не перерізав. Звільнив руки, підійшов до дверей. Сподівався, що в них буде замок, але двері зачинялися ззовні на засув. Скоріше, на кілька, бо дуже вже міцно висіли. Спробував ще понишпорити стінами, але кладка була якісна, жодної шпарини. То довелося чекати. Досить довго, я кілька разів засинав, поки нарешті почув, як гримають засуви. Я лежав під стінкою, спиною до неї, начебто зі зв’язаними руками. До підвалу зайшло двоє горюнів зі смолоскипами. Один хотів брати мене за ноги, інший під руки, і так нести. То перший отримав чоботом в обличчя, а другому я увігнав лезо в шию. Потім вихопив смолоскип і бив ним. Обох. Побіг до виходу, вискочив нагору й опинився у великій хаті, тій самій, де сталася перша розмова з війтом. Ось і він стояв, в оточенні кількох десятків горюнів. Вони здивовано дивилися на мене. І всі стояли біля дверей. Я кинувся назад, спустився до підвалу, схопив одного з горюнів, приставив йому лезо до горлянки.

– Я вб’ю його! Вб’ю! – я щосили кричав, виходячи нагору. Горюни вже вихопили ножі, деякі навіть рушниці з пістолетами.

– Відпустіть мене, і я залишу його живим!

– Відпустити? – Війт засміявся, і мені дуже не сподобався його сміх. – Залишиш живим? Хіба нам потрібен воїн, якого ворог може захопити, наче дитину? Ні! – війт щось сказав своєю мовою, мабуть, перекладав іншим горюнам. Ті закрутили головами. Хлопець, якого я схопив, почав плакати. Постріл. Хлопець стукнувся об мене і завалився на підлогу. З-під нього текла кров.

– Кинь лезо! – Війт цілився в мене другим стволом рушниці. І я кинув лезо. Мене схопили, жорстоко били, мабуть, і вбили б, але війт наказав припинити. Потім до хати завели професора. Переляканого і з синцем на обличчі.

– Це він, це він! – заверещав професор і вказав на мене. – Він розпитував про вас! Але я нічого йому не сказав! Зовсім нічого! Відпустіть мене!

– Сказав, усе розляпав! – не погодився я. Втрачати мені вже було нічого.

– Він бреше! – злякався професор.

– Немає різниці, – посміхнувся війт і щось наказав по-своєму.

– Ні! Ні! Чому мене? Я ваш друг! Друг! – професор би й далі верещав, але його вдарили в обличчя. Потімзакували у ланцюги і кинули до того самого підвалу. Знову темрява. Професор гірко плакав.

– Що вони з нами зроблять? – спитав я, коли мені набридло його виття.

– Війт наказав готувати плоти! О Господи! Ні! Ні! – він застрибав до сходів, гримів кайданами, наче каторжник. Мабуть, хотів стукати у двері, але впав на сходах, вдарився і замовк. Я вже думав, що помер, але потім почув його дихання. Живий. Згодом опритомнів і знову почав вити та плакати.

– Що вони з нами зроблять? – спитав я, коли він, наче, вже наплакався.

– Принесуть у жертву Вотану.

– Кому?

– Своєму кривавому богу.

– Заріжуть? – здогадуюсь я, бо вже бачив одних жерців кривавого бога. – Тільки навіщо плоти?

– Вони відправлять нас на плотах до замку Вотана.

– Куди?

– До замку Вотана, розташованого десь далеко в болотах. Туди веде річка. Нею запустять пліт, на який покладуть нас.

– Мертвих?

– Ні, живих, бо ж жертва Вотану мусить бути живою.

– І що далі?

– Далі на нас чекають страшні муки! – кричить професор і знову плаче. Я йому не заважаю, нехай виплачеться людина.

– Що за муки?

– Спочатку прилетять ворони Вотана, – гарячково шепоче Шищенко. – їх звати Хугін та Мунін. Вони будуть клювати нам голови. Це жахливо, це нестерпно, і дехто божеволіє тоді! Далі прибіжать вовки Вотана, їх звати Гері та Фрекі, вони гризтимуть наші голови, ти відчуєш їхні ікла у черепі! Далі буде восьминогий кінь Вотана Слейпнір, який вдарить нас у голову своїми вісьмома копитами, одне за одним – до восьми! Мало хто витримує Слейпніра, лише одиниці, справжні герої! Але і їм не судилося врятуватися! Бо їх Вотан вражає своїм списом Гунгніром, який наскрізь пробиває голову і забирає твій розум, залишає лише безсиле, виснажене жахом тіло! – він кричить і знову плаче.

– А далі?

– Якщо твоє тіло буде живим, його відпустять, і воно, скоріш за все, втоне десь у болотах. А може, вийде до людей, як зробив начальник першої інженерної групи.

– Це той, що збожеволів?

– Так, горюни його викрали і принесли у жертву Вотану. Він не витримав і вже на воронах збожеволів!

– А другий інженер, чому він застрелився?

– Не знаю подробиць, думаю, що його погано обшукали, не знайшли револьвера. Він, мабуть, сподівався, що револьвер допоможе, але зустрівся з таким нестерпним страхом, після якого неможливо жити! І тепер нам доведеться пережити це! Ні! Ні! Я не хочу!

У професора почалася справжня істерика, як ото з бабами буває. Я лежав спокійно, тільки сумно мені стало, що ось так по-дурному потрапив у халепу. За Моніку я не хвилювався. Всі свої статки я заповідав їй, призначив виконавцем духівниці пана Миколу Хомутинського, окремо написавши про щомісячну виплату Уляні Гаврилівні. Не пропадуть вони без мене, про це я потурбувався завчасно, бо розумів, що з вогнем граюся і всяке може бути. Але все одно було прикро, бо так уже я хотів побачити Моніку дорослою. Бідна дитина, матір у неї забрали, а тепер і батька.

– Тьху! – плюнув я голосно.

– А хтось знає, де ви? – спитав Шищенко.

Довіри я до нього не мав, то збрехав.

– Звісно, знають. Я завжди залишаю докладний лист із описом, куди їду і для чого. До того ж, встиг учора телеграму відправити, де поділився своїм підозрами щодо горюнів. Вже скоро тут поліція буде.

– Нікого тут не буде, – зітхнув професор.

– Чому це?

– Тому що горюни справникові хороші гроші платять і він за них стіною. В найкращому разі приїде справник до «Хусгіна», отримає позачергово грошенят і доповість, що перевірка нічого не виявила, а куди подівся Іван Карпович Підіпригора, невідомо.

– Ну, Іван Карпович Підіпригора – це ж не просто так, це на всю імперію фігура, мене шукатимуть.

– Для годиться і не довго. Бо зараз же війна всіх хвилює. А як почнеться вона, то стане не до вас і ваших пригод.

– А вас чому вирішили зі мною?

– Не знаю. Вийшов із довіри. Може, дізналися, що до мене з контррозвідки приходили, злякалися, що і в них неприємності будуть. Не знаю. Але я не заслужив цього, не заслужив! – він знову довго плаче. – Розумієте, Іване Карповичу, я ж учений! Вчений!

І в якій-небудь іншій країні я б зробив собі кар’єру, став би справжнім світилом! Бо це ж скарб, а не знахідка! Півторатисячолітній уламок зовсім іншого народу, який не просто зберігся фізично, але й зберіг мову та звичаї! Горюни ж досі живуть у довгих будинках по двадцять-тридцять метрів завдовжки, в яких є відділення для худоби! Залишки саме таких хат я відкопував на місці колишніх готських поселень біля Дніпра! А зброя? Ви бачили їхню зброю? Вона майже не змінилася! Це справжнє диво! Таке саме, як відшукати десь римський легіон, що досі розмовляє латиною, розподіляється на центурії та когорти і носить туніки!

Я його знову не розумів. Але мені було байдуже, що він там казав.

– Тобто вбивати нас не будуть, а відправлять річкою на плотах. Так?

– Так.

– І далі вбивати не будуть, а якось налякають, щоб ми збожеволіли?

– Не якось налягають, це буде жах, якого людина не в змозі витримати!

Насправді людина може витримати багато чого. І я не з лякливих. Якщо вбивати нас не будуть, то, може, є шанс врятуватися. Якщо хоч шпаринка маленька буде, то вже прослизну. Смикав кайдани, вони були міцні. У мене в іншому каблуці була схована шпилька, за допомогою якої міг я відмикати нескладні замки. Спитаєте, звідки такі вміння? Так я ж агент охоронного відділення. Іноді доводилося всяке робити, щоб не втратити клієнта, який різними хитрощами намагався втекти від спостереження. Зараз би мені та шпилька знадобилася, та тільки чоботи в мене забрали й одяг, залишили в самому спідньому, яке перемацали, наче вошей шукали. То посмикав кайдани, вони були міцні, й вирішив чекати, що там далі буде.

– Я так зрадів, коли знайшов цих горюнів! Це ж було нелегко, про них же майже не було згадок, окрім помилкового твердження, що це якась автохтонна група руських, що жила тут ще за монголів. Не дуже цікаво, але я вирішив перевірити. До села мене не пустили, але я зміг почути розмову двох горюнів. Мова видалася віддалено знайомою, я почав вивчати питання, а потім зрозумів, що я знайшов. Я думав, що це головне відкриття в моєму житті! А це виявилося відкриттям, яке спочатку зіпсувало мені життя, а тепер і зовсім відбере його. Ну як так?

– Навіщо ви відправили їм телеграму? – спитав я прямо.

– Що?

– Телеграму. Я ж пішов за вами до поштамту.

Тиша.

– А ви хитрий, Іване Карповичу!

– То навіщо?

– Я хотів попередити їх. Ми так домовлялися.

– Ви ж знали, що вони вб’ють мене.

– Якби ви полізли до них. А якби не полізли, то вас би не чіпали. Іване Карповичу, я чесно сподівався, що ви обмежитеся тим, що почули від мене, і не полізете сюди.

– Могли б і сказати, які вони небезпечні.

– Міг би, але це б тільки розпалило вашу цікавість. А я ж несу відповідальність за Дуб’янівку. Бо це дуже цінний історичний релікт, який потрібно зберегти, поки стане можливою нормальна наукова розмова щодо нього.

– Та він-то доживе, а ось ми – навряд чи.

– Ми – ні! – професор знову почав плакати.

– Та припиніть ви вже, скільки можна.

– Іване Карповичу, ви навіть не уявляєте, що на нас чекає! Це такий жах, який випалить нам мозок зсередини! Випалить!

– Я не з лякливих.

– Іване Карповичу, ви просто не знаєте, про що говорите!

Решту часу професор плакав і плутано розповідав, яке пекло чекає на нас попереду. Щоб не слухати його, думав про Моніку. Як би я хотів побачити її ще. Я мусив вижити, мусив.

За нами прийшли нескоро, вивели надвір. Там уже було темно. Навколо нас стояв цілий натовп зі смолоскипами. Професор кинувся у ноги війтові, мабуть, просив не вбивати його, лепетав горюнівською мовою. Але війт закрутив головою і щось крикнув. Натовп, а тут було до тисячі людей, заволав і підняв до неба вогняні смолоскипи. Нас схопили і повели. Спочатку селом. Дивним селом, майже не схожим на звичайні українські села, та й російські теж. Довгі хати, зовсім без вікон, поєднані з сараями. Навколо будинків зовсім немає тинів. Просто хати і все.

Ось село закінчилося, нас повели якоюсь дедалі вужчою стежиною в лісі. Під ногами хлюпала вода, болото було десь поруч. Вели довго, можливо, версту, увесь час горюни співали і махали смолоскипами. Чоловіки були озброєні мечами та списами. Нас вивели на піщану косу, за якою протікала невеличка річка. На березі стояв пліт десь два на два метри завбільшки. На одному кінці плоту було викладене камінням коло, в якому палало багаття. Війт щось наказав, нас схопили і примусили відкрити роти. Примушували грубо, кинджалами, мені боляче порізали губу. Тримали лезо між зубами, жінки щось заливали нам у рот із глечиків дивної форми. На смак напій був трохи схожий на горілку, тільки з запахом трав. Нас із професором поклали на пліт поруч із вогнищем. Кайданів не знімали. Професор почав плакати, щось кричати, мабуть, мовою горюнів, але його не слухали. Війт щось сказав своїм людям, ті почали хором співати. Він вдарив ціпком у пліт, і його понесли до води. Війт махнув рукою, і пліт уже був на воді. Потім він штовхнув його ціпком, і ми з професором попливли. На плоті пахло чимось дивним, запаморочливим, мабуть, від багаття.

Я все чекав, що нас будуть убивати чи за нами будуть іти. Але течія потроху несла нас, і натовп зі смолоскипами залишався позаду. Я не радів передчасно, я розумів, що просто так нас не відпустять, тим більше, що професор продовжував плакати і вити.

– Та припини ти! І так тоскно! – гримнув я на професора, а сам озирався навкруги. Натовп зі смолоскипами вже був далеко позаду, нас оточував темний ліс, серед якого текла неширока річка з повільною течією. Ми були як на долоні, на плоті з багаттям, нас легко можна було застрелити, і це мені не подобалося. Я подивився, як би лягти, щоб мене важко було поцілити. – Ну не вий, а то скину тебе у воду! – настрахав я професора, розпач якого мені заважав.

І ще щось заважало. Щось точно заважало, але я не міг зрозуміти, що саме. Я крутився, погрюкував кайданами, чекав на кулю будь-якої миті, а потім зрозумів, що мені страшно. Так-так, страшно. Я багато чого бачив у житті, кілька разів був на межі смерті, але ніколи не боявся. Бо це дурне почуття, яке заважало рятуватися. Я завжди був спокійний і не дозволяв паніці охопити себе. А тут я вже тремтів. Страшно, дуже страшно, надзвичайно страшно. Я не розумів, чого саме я боюся. Намагався заспокоїти себе, шепотів, що найстрашніше з того, що може трапитися, – мене вб’ють. І все. Треба заспокоїтися і спробувати цього уникнути. Я казав собі правильні речі, але не чув їх. Мене трясло від жаху. А тут іще верещав професор, який почав битися головою об пліт, розбив собі обличчя. І мені теж захотілося битися головою, втекти у біль, втекти хоч куди від цього жаху, який мене обступав.

– Ворони! Ворони! Ні! – заверещав професор і почав плазувати плотом, наче переїханий колесом червак. Я хотів заспокоїти його, які там ворони у нічному лісі, коли сам відчув рух їхніх крил і хижі погляди. Саме відчув! Не побачив і не почув, а відчув і зрозумів, що ось тепер боюся по-справжньому. Ворони, ворони! Вони зараз розклюють мені голову! Ні!

– Змії, змії! – заверещав професор, який, мабуть, хотів зістрибнути з плоту в річку, бо дивився у воду. – Змії! – заволав він і різко відкотився від води до вогнища, притиснувшись до нього спиною. Запахло смаженим, бо камені вогнища встигли розпектися, професор заверещав, але анітрохи не відсунувся.

– Змії! Змії!

І я теж побачив тих змій! Вся ріка складалася зі змій, величезних чорних отруйних змій, то вони, а не вода, несли нас кудись у чорний жах! Змії! Я сам відсахнувся від краю плота, я…

Я з усієї сили ударився головою об пліт. Я мусив скинути з себе цю мару, яка налізла на мене! Які ворони, які змії, що це за маячня! Професор верещить наче різаний, але то він, а це я! Я не вірю у цю маячню, я… Я почув виття вовків і жах, страшний жах почав таврувати мене, наче розпеченим залізом. Професор зовсім божеволів, я на власні очі бачив, як біліє його волосся і…

В мене була мить, усього мить, коли розум був ще при мені, коли він випірнув з моря жаху, яке накрило мене з головою. І цієї миті мені вистачило, щоб зрозуміти, що робити. Я завжди обмірковував свої кроки, думав, що буду робити в такому випадку і що в іншому. Я знав, що успіх приносять добре обмірковані операції, в яких на будь-яку несподіванку був свій план. Але іноді часу, щоби все обміркувати, не було, іноді треба було діяти і діяти терміново. І тоді я зрозумів, що плисти далі на плоту – то вірна смерть. Мене вистачить трохи надовше, ніж професора, але я все одно збожеволію, жах виїсть мене, наче миша горіх. Треба було зробити щось несподіване, щось таке різке, що могло дати мені хоч малий шанс. Їх благородь штабс-капітан Мельников, який полюбляв грати в шахи, називав це «хід конем», якийсь несподіваний для всіх і для самого себе крок, який усе змінював. Це я потім уже довго розумував, а тоді в мене була мить, а може, менше миті, коли жах і паніка хоч трохи відступили. І я кинувся до професора. Він заверещав гучніше, побачивши мене, може, подумав, що я вовк, а я з усієї сили вдарив його лобом у лоб. Професор вмить знепритомнів, а я з розгону вдарився головою об одну з каменюк, якими було викладене вогнище. І теж знепритомнів.

Отямився, коли вже почало потроху світати. Багаття догоріло, там лише жевріло кілька жарин. У мене боліла голова. Що й не дивно, їй добряче дісталося. Поруч хрипів професор. У нього було перелякане обличчя, мабуть, йому наснилося щось погане. Я подивився на його обличчя і згадав ніч, той страх. І він повернувся. Я затремтів. Навколо вже почало трохи світлішати, річка принесла нас у якийсь затон, нічого страшного, але мене почало колотити. Я звісив голову і опустив її в холодну весняну воду. Тримав там довго, скільки міг. Потім підняв і хапав ротом повітря. Жах наче трохи зменшився. Я штовхнув професора. Той розплющив очі й перелякано подивився на мене.

– Нам треба тікати, – сказав йому.

– Ми живі? – здивувався він.

– Здається, так. Підводьтеся.

– Що ви збираєтеся робити?

– Тікати з плоту. Майже впевнений, що вони пошлють за нами човен. Принаймні щоб зняти кайдани.

– І що робити?

– Тікати на берег, сховатися там.

– Як дістатися берега?

– Плисти.

– У нас зв’язані руки та ноги!

– У риб взагалі немає рук та ніг, але це не заважає їм плавати! Дивіться, як треба, – я звалився з плота в воду. І далі почав використовувати ноги, як риби використовують хвіст. Вигинався всім тілом і плив уперед ривками. Берег був поруч, але я проплив трохи вперед, за острівець очерету, там уже поліз нагору. Це було важко зі скутими ногами та руками, але я видряпався з води.

– Професоре, давайте!

– Я боюся!

– Хочете, щоб горюни знову віддали вас у жертву своєму богу?

– Ні!

– Тоді пливіть сюди, за мною!

– Але чому не можна вилізти одразу на берег?

– Ми не мусимо залишати слідів! Давайте, в нас мало часу.

– Ну, добре, – професор шубовснув у воду, трохи проплив, а потім почав тонути. Довелося пірнати мені, плисти до нього і виштовхувати до берега. Билися дуже довго, аж нарешті він дістав дна. Важко дихав, хотів щось сказати, але я закрутив головою і показав очима на річку. Звідти чувся плескіт весел. Потім тихі голоси. Незнайома мова. Це були горюни, я зрозумів це з переляку в очах професора. Вони були поруч, мабуть, побачили пліт і обдивлялися його, щось казали. Не розуміли, де поділися тіла. Я торкнувся професора і показав на воду. Він не зрозумів. Я пірнув першим, бо почув, що човен пливе в наш бік. Під водою я розплющив очі. Побачив, що і професор пішов під воду. Показав йому, як схопитися зв’язаними руками за водорості, щоб не виплисти на поверхню. Професорові вже хотілося подихати, але я закрутив головою. Бо бачив під водою весла. Ось човен пройшов зовсім поруч від нас. Професор закрутив головою, що більше не може. Я теж закрутив головою, що не можна випірнути зараз. Треба терпіти. Людина може залишатися без повітря хвилину без жодної шкоди. Це мені граф казав, вичитав десь у книгах про пригоди. Ось знову весла, а потім у воду ввійшов гострий спис. Зовсім поруч зі мною. Мабуть, горюни подумали, що ми впали з плоту, і шукали трупи. Спис зник, потім і весла, професор випірнув. За ним і я. Дякувати Богові, професор здогадався дихати тихо. Виставив з води лише губи і так дихав. І я так само. Сиділи деякий час у воді, потім я дуже повільно підняв з води голову. Навколо було тихо. Професор подивився на мене. Я закрутив головою. Ми ще почекали, але у воді було холодно. Професор ледь стримував кахикання. Я махнув, що треба лізти на берег. Ледь вилізли з очерету і впали на вузеньку смужку піску. Було дуже холодно, і я відчував себе виснаженим. Не так пригодами, як нічним жахом, про який я намагався не згадувати. Бо он професор згадав і затремтів.

А я заплющив очі й почав читати «Отче наш, той що на небі», та інші молитви. Бо не можна боятися чогось більше, ніж Бога, і що б уночі не було, все неважливо. Я читав молитви довго, аж поки сонце зійшло, потім якось непомітно заснув. Прокинувся, бо сонечко вже припікало. Розплющив очі й зустрівся з поглядом. Прямо перед моїм обличчям на пісочку була змія. Не здоровезна чорна тварюка з нічних кошмарів, а звичайна невеличка гадючка. Мабуть, вилізла на сонце погрітися, а тут я. Обережно заплющив очі й почекав кілька хвилин. Коли розплющив, змії вже не було. З подивом подумав, що от зараз, побачивши змію око в око, я анітрохи не злякався, а вночі ледь не збожеволів від страху. Думав про те, і в мене заболіла голова. Треба було тікати звідси, бо горюни могли повернутися. Я штовхнув професора. Він теж прокинувся.

– Треба йти.

– Куди?

– Подалі звідси.

– Як іти, коли ноги скуті? – здивувався професор.

– Стрибати, – я підвівся і застрибав. Незграбно, наче кріль у клітці. Але якщо стрибати, то дзеленчали на весь ліс кайдани. Довелося іти, дуже дрібними кроками, наскільки дозволяли кайдани. Це було виснажливо й повільно, але іншого виходу в нас не було. Ми трималися ріки, бо вона гарантовано вела нас від горюнів і мала привести до якогось села. Ось так ішли кілька годин, поки професор не впав на схилі ярка, що виходив до річки. Не зміг видряпатися нагору. Як людина вчена, був слабкий.

– Лежіть тут, тільки сховайтеся в кущах. Я пострибаю далі, потім повернуся.

– Іване Карповичу, ви ж не кинете мене? – перелякано спитав Шищенко.

– Ну що ви, я ж найкращий сищик імперії, мені потрібні врятовані!

Я почимчикував далі. То йшов, то стрибав, потім знову йшов. Ліс закінчився, почалися поля. Потім я побачив дорогу і кузню поруч. З останніх сил дострибав туди. Довго прислухався, поки не почув, що коваль лається по-нашому. Я ризикував, але в мене було замало сил. То просто ввалився до коваля і показав йому кайдани на руках. Коваль, дебелий дядько з темним обличчям, навіть не здивувався. Узявся за інструмент і розбив кайдани. Спочатку на руках, потім на ногах.

– Їсти хочеш?

– Так.

Я з’їв величезний шматок хліба з салом.

– Хочеш, відпочинь на лавці.

– Ні, мені треба поспішати. Дай мені на кілька годин молоток та зубило. Прошу.

Він дав, я повернувся до професора, збив його кайдани. Заночували ми таки у коваля, він не питав, хто ми і що з нами трапилося. Але кайдани наші впізнав.

– Такі роблять горюни, – сказав нам.

– Вони… – почав було професор.

– Не хочу нічого про них знати і чути! – строго сказав коваль.

Вранці ми пішли, одягнені у дрантя, яке він нам дав. По обіді вже були у Шостці. Я наказав професору чекати за містом, а сам прийшов до кімнати, яку винаймав. Документи, гаманець та револьвер були на місці. Їх не чіпали, хоч господарка казала, що збиралася вже звертатися до поліції. Я забрав усе, розплатився і пішов до міста з причепленою бородою. Коли бачив горюнів на возах, мене аж тіпати починало, але вони не впізнавали мене. Я дізнався, що полковника Василевського забрали і поховали в Петербурзі. Військова контррозвідка домоглася у німецького інженера з порохової фабрики зізнання не тільки у шпигунській діяльності, саботажі будівництва колії, але й у вбивстві полковника. Передсмертну записку Василевського, мабуть, знищили, бо про неї не згадувалося, і його загибель усі вважали вбивством. Потім стало відомо, що офіцерів контррозвідки за блискучу операцію в Шостці нагородили і підвищили у званнях.

Про це я вже прочитав у газетах. Там було багато про війну і про важливість міцного тилу для нашої армії. Дуже побіжно згадували про село під Шосткою, куди приїхали брати призовників, а місцеві відмовилися давати. Село довелося брати штурмом, з великими втратами, використовували навіть артилерію. Про гармати, звісно, не писали, лише доповідали, що керівників бунту та його активних учасників жорстоко покарали. Вже потім мені розповів професор, що більше половини горюнів загинуло при штурмі, частину чоловіків, що вижили, розстріляли, а інших відправили на каторгу. Жінок також вислали, а дітей роздали по навколишніх селах.

– Іване Карповичу, горюнів винищили до ноги! – бідкався професор, із яким ми потім їздили подякувати ковалю за допомогу. – Вони пережили понад півтори тисячі років, а тепер були знищені! І все, моєму відкриттю кінець, бо тепер нічого неможливо дослідити і мене можна звинувачувати у брехні!

– Та не переймайтеся ви так, радійте, що живі залишилися, – заспокоював його я.

– Жорстокість уряду зрозуміла, бо військовий же час, – казав уже граф Маєвський, коли я йому розповідав про свої пригоди під Шосткою. – Але поясніть про ту ніч. Чому вас охопив жах, та такий, що мені страшно стає, коли ви описуєте, що пережили?

– Климентію Євграфовичу, думаю, що все через ту рідину, яку в мене влили на початку плавання, і через багаття, яке палало на плоті. Думаю, вони щось додали туди, я бачив, як війт кидав у вогонь якийсь білий порошок. Багаття було попереду, пліт неквапливо плив, і ми тим усім дихали. Чимось таким, що впливало на нас і примушувало бачити те, чого не було. Щось справді страшне.

– То просто видіння? – питає трохи розчарований Маєвський. – І що, ані Вотана, ані його воронів, вовків чи магічного списа?

– Просто темний ліс і річка. Але ж людині не потрібні справжні чудовиська, вона їх радо сама вигадає. Ось ви ж боїтеся темряви і як стемніє, ніколи на двір не виходите, – кажу графові, і той соромиться.

– До чого це?

– До того, що ви боїтеся простої темряви, і це без якогось там впливу. А там був дуже потужний вплив, якщо навіть мене пробрало.

– А як професор?

– Живе у Глухові. В нього були проблеми, його забирали до божевільні, але зараз наче підлікували.

– Ну, добре, – граф киває. Потім кривиться. – Якась дивна справа. Вас найняли розплутати її, потім замовник відмовився, злочинці самі схопили вас, ви дивом врятувалися, а злочинців знищили зовсім не за те, що ви розслідували. Іване Карповичу, я не знаю, як зліпити з цього притомну історію. До того ж, нас читає багато молоді, а тут такі жахи. Вже вибачайте, мабуть, не відсилатиму цього до журналу.

– Я ж не наполягаю, графе.

– Ще аби лінія шпигунів була. Зараз усі тільки про шпигунів і балакають. У Ромнах ледь англійця не вбили.

– А англійця за що? Наче ж союзники.

– Ну, він приїхав заради торгівлі, меблі хотів продавати. Щось сказав по-своєму, а роменські міщани – люди не дуже освічені, їм що англійська, що німецька, то вирішили, що тевтонець. А значить, шпигун. Ледь на шматки не розірвали! Поліції стріляти довелося, щоб розігнати натовп!

– Зовсім люди подуріли!

– Патріотизм, Іване Карповичу. Не таке вже погане почуття. І такий підйом, такий підйом! Черги у пунктах прийому в добровольці.

– Забули вже японську, – кривлюся я.

– Та ну, що ви порівнюєте! То на краю світу, з вузькоокими якимись, і ми самі! А тут же і Англія за нас, і Франція, американці теж! Дамо ми тевтонам прикурити, дамо! І тут треба у людей наших цей переможний настрій підтримувати! То зробимо так: про горюнів цих розкажемо, що це шпигуни німецькі, приховалися в тилу давно…

– Півтори тисячі років? – уїдливо питаю.

– Ні, років десять, як були заслані цілим селом, – спокійно каже граф. – І їхнім завданням було не просто слідкувати, а ще й убивати найкращих громадян імперії. В тому числі й славетного Івана Карповича Підіпригору, найкращого сищика Росії! Якщо його вбити, то ніхто вже не завадить німецьким шпигунам творити тут усе, що захочеш! Але Іван Карпович врятувався! І знаєте, завдяки кому?

– Кому? – дивуюся я.

– Архангелу Михаїлу, який спустився з небес і знищив поганського тевтонського Вотана разом зі всім його воронами, вовками та списами!

– Вотана?

– Вотана! Навпіл вогняним мечем розсік негідника архистратиг війська Божого! Після чого сказав Івану Карповичу, щоб ішов той і ловив німецьких шпигунів, рятував імперію! Оце так історія! Таке куплять! Повірте мені, куплять! І читатимуть, і розповідатимуть! Я побіг писати!

Граф біжить до мого кабінету, де стоїть друкарська машинка. Тепер Маєвський тут і живе, бо маєток його таки забрали за борги. Хай живе, з ним якось веселіше. Поки він цокотить на машинці, я бавлюся з Монікою. Вона швидко росте і дуже мене тішить, але на серці неспокійно. Бо війна та клята наближається. А від війни нічого доброго не чекай, хоч вона мене наче і не обходить, і західні кордони імперії звідси за тисячу верст. Але все одно якось тривожно.

Частина друга ВІД ПОСТАМЕНТУ ДО ЕШАФОТУ

Петля Нестерова, або Як я став бунтівником

ване Карповичу, це що таке? – злякалися мужики, покидали плуги і дивилися в небо. – Господи, хоч не кінець світу? – питали в мене перелякано.

– Та ні, це аероплан. Така штука, на якій людина літає, наче птаха, – заспокоїв мужиків, яких винайняв, щоб зорали вони мені землю. Земля вже трохи підсохла, але й вологи мала ще достатньо, саме час сіяти.

– Іване Карповичу, а хіба можна людині літати? Янголи літають, а куди нам, грішним? – хвилювалися мужики.

– Ну, якби гріх, то Священний Синод би заборонив, але коли сам государ дозволяє і сприяє, то можна людині літати, немає в цьому крамоли, – кажу, а сам аж задивився на той аероплан. Он як він легко летить у небі, наче величезна дзиґа. Щось таке є в тому польоті захопливе. Аби міг, то обов’язково б полетів. Та тільки куди мені. До польотів абикого не допускають, там самі лише офіцери, дворяни. – Ну, хлопці, з Богом, продовжуйте.

Мужики знову взялися за плуги, а я все дивлюся на аероплан. Так от наче летів він точно в бік мого хутора. І наче знижуватися почав. Що за дива? Потім зник за невеличким пагорбом. А невдовзі почув я постріл із рушниці. То мені знак давали, що хтось чекав мене на хуторі. Залишив мужиків і поїхав на Чалому верхи додому. Зазвичай я Чалого впрягав у бричку, але зараз весна, на полі з бричкою зав’язнеш, а верхи хоч де проїду.

Мчав, коли ще один постріл. І ще. Міг би й занервувати, що там відбувається, але ж жив у мене тепер граф Маєвський, людина непогана, але дуже вже схильна до всіляких афектацій, як по-простому сказати, то малахольний трохи. Оце й зараз стріляти в небо почав, наче не знав, що кожен набій грошей коштує. Я йому вистрелив з револьвера, мовляв, почув, їду. А граф знову стріляє. Мабуть, гості якісь важливі, то перед ними вислужувався. Хоч би не поранив їх чи себе.

Я ото їду, дивлюся навколо. Весна вирує, завжди весну я любив, але тепер був сумний. Бо війна насувається, всі про неї тільки й балакають, а я відчуваю, що будуть від неї неприємності. Бо інакше не буває. І для чого та війна? Нехай би з дикунами якимись чи з магометанами, а то ж християнські народи, а будуть один одного вбивати. Це ж проти всіх законів Божих! Тьху!

Це я плюнув, а потім почав очі собі терти, аж кинув повіддя Чалого. Бо побачив, що біля хутора аероплан стояв! Мабуть, той самий, який я в небі бачив! Точно той самий, бо де тут іншому взятися? Оце так дива! Кіньми до мене приїздили, пішки приходили, на велосипеді навіть товклися, машин не один десяток тут уже перебув, а ось аероплан уперше прилетів. Чи, може, просто він упав поруч із хутором? Чув я, що аероплани ті не дуже надійні, частенько розбиваються.

Нагнав я Чалого, сам у бінокль дивлюся. Та ні, бачу, що цілий аероплан, і он авіатор поруч із графом стоїть. А Маєвський аж підстрибує, рушницею махає. От же неспокійна людина. Дивлюся, що авіатор рушницю в графа забрав. І правильно. Я бінокль сховав і за кілька хвилин уже був біля хутора.

– Іване Карповичу, Іване Карповичу! Тільки здогадайтеся, хто у нас в гостях! – закричав граф і підбіг до мене, збуджений, із полум’яними очима і слиною на губах. Я нічого не відповів, зліз із Чалого, який трохи перелякано дивився на аероплан, що величезною птахою стояв поруч. Обтрусився і підійшов до гостя – стрункого чоловіка у військовій формі з погонами поручика. Той простягнув руку.

– Доброго дня, Іване Карповичу.

– Доброго дня.

– Мене звати Петро Нестеров, чули про такого? – спитав він із делікатною усмішкою. Спитав так, що я зрозумів: чути про нього я мусив. І справді, знайоме прізвище, але що до чого – не дуже пам’ятав.

– Ви вже вибачте, у нас тут сівба… – почав я, але тут заґелґотів граф, що стояв поруч.

– Та ви що, Іване Карповичу, та це ж знаменитий Петро Миколайович Нестеров, київський авіатор, що восени першим у світі зробив на аероплані мертву петлю! Та про це всі газети писали! Найкращий пілот імперії в гості до нас приїхав! – Маєвський не говорив, а кричав, так розхвилювався. Та і я теж, бо ж справді читав про цього Нестерова, тільки трохи забув.

– Найкращий пілот імперії прибув до її найкращого сищика. У вас знайдеться кілька хвилин для мене, Іване Карповичу? – спитав Нестеров.

– О, та ви у справі прибули! Звісно, знайдеться час, хоч кілька годин! – розійшовся граф, але гість дивився на мене. Чекав на мою відповідь.

– Так, звісно, прошу за мною, – я повів Нестерова до саду. Дорогою думав, що за справа привела його сюди. Якась, мабуть, термінова, бо на аероплані прилетів.

– А що за справа, поручику? – цікавиться граф.

– Климентію Євграфовичу, залиште, будь ласка, нас, – кажу Маєвському, бо йому не можна нічого довірити. Про кожну історію він дізнається лише з моїх слів, а я зайвого не скажу.

– Але Іване Карповичу… – починає трохи ображений граф, та я строго на нього дивлюся. І він залишається у дворі, а ми з Нестеровим ідемо до саду. – Будь ласка, сідайте, чаю?

– Ні, дякую, але ні. Немає часу, – каже поручик і стає серйозним. – Іване Карповичу, я прибув сюди, щоб просити вас допомогти в одній справі, яка може здатися трохи дивною. Але я читав про ваші пригоди, тож ця справа не буде набагато дивнішою за них. І я знаю про ваші правила, що ви ніколи не беретеся за справу, якщо не знаєте подробиць. То дозвольте докладно розповісти.

Він робить паузу, дивиться на мене. Я киваю, мовляв, згоден слухати. Киваю не так через цікавість, бо останнім часом цікаво мені лише з Монікою, а про справи й думати не хочу, як через повагу до Нестерова, подвигами якого захоплювалася вся імперія. Він же обігнав і німців, і французів, зробив ту мертву петлю, ставши справжнім героєм. Як я можу героєві відмовити?

– Так ось, три тижні тому я робив переліт Чернігівською губернію з посадками на польових аеродромах. Після вильоту з-під Новгорода-Сіверського я потрапив у велику хмару, в якій перебував близько двадцяти хвилин. А коли вийшов із хмари, то не зміг з’ясувати свого місцезнаходження, бо місцевість піді мною не відповідала мапі. Таке трапляється час від часу, на жаль, мапи наші не завжди роблять якісно. Та я не хвилювався, почав видивлятися село чи річку, а може, залізницю, які б дали змогу мені зорієнтуватися. Запас палива в мене був, та й приземлитися десь на полі можна було спробувати. Спокійно летів, коли побачив попереду дорогу, вщерть заповнену людьми. Це була велика процесія, я спочатку подумав, що хресна хода. Здивувався, бо ж день був буденний, жодного церковного свята. Я повернув свій «Моран», це літак французького виробництва, до процесії. Збирався вимкнути двигун і почати ширяти на малій висоті, щоби спитати у місцевих, де я. Але коли наблизився до процесії, то побачив щось небувале, навіть дивовижне. – Нестеров знову робить паузу. Серйозним людям завжди важко розповідати про дивні речі.

– І що ви побачили? – допомагаю йому.

– Процесія, що сунула дорогою, не була хресною ходою. Бо жодних хрестів чи ікон, так само, як і жодних священиків. Натомість попереду колони був величезний віз, прикрашений квітами.

– Звідки квіти три тижні тому? Весна ж тільки почалася?

– Можливо, це були паперові квіти, але виглядало досить гарно. Так от, на цьому уквітчаному возі був закріплений стовп, а до стовпа прив’язана дівчина.

– Що? – я дивлюся на авіатора. Якби це розповідав мені граф, я б і уваги не звернув, бо що тільки Маєвський не вигадає. Аби хтось інший, то спитав би, чи не забагато горілки п’є, але розповідав це поручик Нестеров, найкращий авіатор імперії. Він брехати чи вигадувати не стане.

– Так, я сам дуже здивувався, спочатку не повірив власним очам. Знаєте, у авіаторів іноді бувають галюцинації, це пов’язано з навантаженнями. Але я бачив те, що бачив. Натовп у кілька тисяч людей, віз у квітах, дівчину в білому одязі, прив’язану до стовпа. Побачивши мене, вона почала кричати, рвалася з кайданів. А натовп сприйняв мене чомусь агресивно. Люди лаялися на мене, деякі кидалися камінням. Добре, що в них не було зброї. Тим часом дівчина благала врятувати її від наглої смерті. Я крикнув натовпу, щоб відпустили дівчину, погрожував звернутися до поліції. Мені відповідали брудною лайкою, а дівчині затулили рот кляпом. Я зробив кілька пострілів з револьвера, звісно, не в натовп, а в повітря, щоб спробувати налякати їх, бо ж бачив, що відбувається щось погане.

– Чому ви так вирішили? Може, це просто якийсь старовинний обряд? – сумніваюсь я. – У Капітанівці, сусідньому селі, там перед початком оранки на поле вивозять вагітну жінку, яка качається по землі голою.

– Для чого це? – дивується Нестеров.

– Вважається, що це збільшує врожай.

– І ви в це вірите?

– Ні, не вірю. Врожай буде більшим, якщо вивезти на поле гній та посадите хороше насіння, урожай залежить від погоди, від того, чи вчасно поле було зоране і засіяне. Багато умов. Але людям простіше вважати, що досить вагітної жінки, чия плодючість перейде в землю. То, можливо, та дівчина на стовпі – це теж було щось подібне?

– Тоді чому вона кричала і благала врятувати її?

– Ну, так, це дивно.

– Але справа не в дівчині, справа у тому, що було далі. – Нестеров хвилюється ще більше. Якось дивно, від захоплення, чи що. Так хвилюється граф, коли вигадує свою чергову побрехеньку. – Я літав над натовпом, я ж думав, що дівчину збираються принести в жертву, якийсь дикий ритуал, якому я мав завадити. То ще раз вистрелив, коли весь натовп почав падати на коліна. От як стояли, так і падали, прямо в багнюку, це ж була весняна дорога з великими калюжами. То люди прямо в калюжі й ставали на коліна. Не береглися. Я не розумів, що діється. Коли краєм ока помітив якусь тінь позаду. Я інстинктивно озирнувся і знаєте, що побачив?

– Лелеку? – намагаюся вгадати я.

– Та ні, які там лелеки! Я побачив… – Нестеров нітиться, кривиться, вагається. – Побачив… Побачив…

– Пане, поручику, та кажіть уже.

– Побачив летючого змія!

Він дивиться на мене і з подивом помічає, що я анітрохи не здивувався.

– І що? – не розумію, в чому тут дивина.

– Як що? Летючий змій! – Нестеров аж на крик перейшов. – Летючий змій!

– Та я зрозумів, – киваю спокійно. – У графа є такий, купив за великі гроші, а жодного разу запустити не зміг, бо всі мотузки сплутав.

– Ні, Іване Карповичу, не той змій! Не паперовий, а живий, справжній! – кричить Нестеров.

– Як живий? – тут уже я дивуюся.

– Лубки про Змія Горинича бачили?

– Отого, що о трьох головах?

– Так! Тут, щоправда, одна голова була, довга така, як у жирафа. Знаєте, що за звір?

– Знаю, граф у журналі «Навколо світу» мені показував картинку. Дебела істота.

– І цей змій дебелий був! Шия наче стовбур дерева, тулуб величезний, завбільшки з бика, крила у розмаху як два моїх «Морани». Уявляєте?

Я мовчу.

– Іване Карповичу? – обережно питає авіатор.

– Летючий змій? – я не приховую сумнівів.

– Так, летючий змій. Я розумію, Іване Карповичу, що це виглядає дивно. Але слово офіцера, я бачив його!

– І він справді літав?

– Ще й як! Він виявляв дива маневреності! Крутився навколо мене, а я ж летів досить швидко! А потім плюнув вогнем.

– Плюнув вогнем? Як на картинках?

– Так, як на картинках. Мені дуже пощастило, що він не влучив. Бо був дуже п’яний.

– Що? П’яний? – я аж принюхався, чи бодай сам гість не перехилив десь зайвого, що ось таке розповідає.

– Так-так, п’яний. Від нього тхнуло бражкою. Навіть не самогоном, а саме бражкою. Я цей запах добре знаю, бо боровся з пияцтвом серед аеродромної команди. Авіація ж справа серйозна, пияцтво тут неприпустиме.

– Тобто цей змій був зеленим? – жартую я.

– Так! Або навіть синім! Він був дуже п’яний, то й не поцілив у мене вогнем. А потім так розкрутився навколо мене, що йому зробилося погано і він почав… – Нестеров ніяково посміхається. – Як би це сказати…

– До Риги поїхав, чи що? – підказую пану офіцеру, як оминути грубий вислів.

– Саме так, до Риги! Дуже сильно до Риги. Я ледь відвернув аероплан від того лайна! Спробував утекти. Узяв курс на південь, дивився за компасом. Але змій почав мене переслідувати. Десь за хвилину наздогнав і спробував атакувати. Я до того часу перезарядив револьвер і почав розстрілювати змія. Влучив мінімум шість разів, але це його не зупинило, він наче й не помітив моїх куль. Стрімко наближався, атакував згори. Я врятувався лише маневруванням. Себто петляв, наче заєць від хорта. Чудовисько кинулося на мене, пролетіло зовсім близько. Повітряний потік був таким потужним, що мене почало закручувати, я ледь зміг вирівняти літак і на максимальній швидкості намагався відірватися. Але змій знову мене наздогнав. Він літав надзвичайно швидко. Так, наче я стояв на місці. Я зрозумів, що мені не втекти і рано чи пізно змій знищить аероплан. Треба було якось відірватися від чудовиська! То я різко знизився, летів над якимось лісом. Змій знову був поруч. Я узяв ліворуч, потім праворуч, зменшив швидкість, підпустив змія, дочекався, поки він атакуватиме, а сам різко пішов убік, нахиливши «Моран». Цього ніхто зараз не вміє робити, всі користуються лише кермом напрямку, але можна значно ефективніше керувати аеропланом шляхом використання нахилу літака. Так само, як на велосипеді, коли можна повертати лише нахилом, не торкаючись керма. Розумієте?

Киваю, бо велосипед у мене був. На ньому прикотив граф, коли його остаточно вигнали з маєтку кредитори. Сам я на велосипеді не їздив, бо вважав це заняттям несерйозним.

– Так ось, я вислизнув з-під самого чудовиська, вислизнув на мінімальній висоті, верхівки дерев були за кілька метрів піді мною. Я розрахував, що важкий змій не встигне зманеврувати і зачепиться за них. Так і вийшло. Він ударився об гілки, його розвернуло і кинуло на стовбури. Я не став дивитися, що там із ним сталося, бо змій міг не дуже пошкодитися і продовжувати переслідування, що було б для мене смертельно небезпечно. Бо і в швидкості, і в маневреності змій був значно кращим за мій «Моран». Думаю, що в мене б не було шансів, якби чудовисько було тверезим! Він би або спалив мене, або просто розтрощив.

Нестеров крутить головою від захвату, я дивлюся на нього і не розумію, навіщо він прилетів сюди.

– Дивовижна історія, але я не розумію, для чого вам знадобився я.

– Мені потрібно, щоби ви знайшли змія і провели підготовку для його захоплення, – каже Нестеров, так спокійно, наче я мушу келих пива в трактирі замовити.

– Захоплення?

– Так, захоплення. Цей змій потрібен нам.

– Кому нам? – дивуюся я, можливо, занадто сильно.

– Імператорському аероклубу, який і фінансує цю експедицію.

– Що? Імператорський аероклуб дав грошей для полювання на летючого змія? – я аж очима блимаю, бо важко мені в таке повірити.

– Так. Звісно, для цього мені довелося переконати керівництво клубу. Але моя доповідь і репутація зіграли свою роль. Мені повірили.

– Але навіщо той змій імператорському аероклубу? – не розумію я.

– Іване Карповичу! Як це навіщо? Та цей змій за своїми показниками перевершує всі літаки світу! Він швидший, маневреніший, піднімає в повітря значно більшу вагу!

– І що з того? – мені аж трохи соромно, що я не розумію, до чого веде авіатор.

– Іване Карповичу, насувається війна. Велика війна. Хоча роль авіації зараз недооцінюється, але я можу вас запевнити, що від того, хто буде контролювати повітря, залежатиме, хто переможе. Визнаю, що таку думку не підтримує більшість офіцерів, які віддають перевагу артилерії, кінноті або новій панцерній техніці. Але час покаже, що від авіації буде залежати дуже багато. Той, хто контролюватиме повітря, зможе контролювати і хід війни! Зараз наш авіаційний флот приблизно рівний з кайзерівським. Але якщо ми зможемо використовувати цього змія, то перевага буде на нашому боці!

– Використовувати змія? Як це можливо?

– А як ми використовуємо коней? Їздимо верхи чи запрягаємо у вози.

– Ви хочете запрягати летючого змія?

– Ні, що ви! Але якби засідлати його, примусити підкорятися наказам людини! Змій міг би підняти не одного і не двох бійців!

– Навіщо?

– Вони б могли вести розвідку, а головне – розширити застосування авіації!

– Це як?

– А так, що зі змія можна було б скидати бомби, вести прицільний вогонь по ворожих позиціях, висаджуватися у тилу ворога! За моїми оцінками, змій може підняти біля десяти солдат з амуніцією. Кілька десятків польотів за ніч – і в тилу ворога опиниться дві роти, які зможуть несподівано атакувати. Я намагаюся переконати командування, що не треба використовувати авіацію лише для розвідки, авіація в змозі дати значно більше! Але авіатори зараз обмежені технічними можливостями. Наявні літаки не можуть піднімати достатню кількість зброї, а цей змій може піднімати цілий вантаж бомб! Звісно, у нас є славетний «Ілля Муромець», але змій значно переважає його у маневреності, а ще може летіти дуже тихо, і для посадки йому не потрібна злітна смуга! За його допомогою ми зможемо несподівано атакувати противника! Бомбардувати мости, знищувати штаби! Розумієте, які перспективи?

Перспективи мене лякають. Жодного захоплення, як пан поручик, я не відчуваю, бо ж війна – це смерть. Трупи, кров, бруд. Дякувати Богові, сам на справжній війні не був, але чув розповіді тих, кому довелося воювати у Японську.

– Ви справді хочете використовувати змія у війні?

– Так!

– А чи не буде від цього ганьби правлячому дому? – обережно цікавлюся. – Атож іще почнуть балакати, що азіяти, дикуни, на ведмедях орють, на зміях воюють.

– Яка ганьба? Колись використовували у битвах слонів, досі використовують коней!

– Але змій – це ж чудовисько, – сумніваюся я.

– Переможців не судять. А змій допоможе нам перемогти німців! Один цей змій зможе в короткий термін знищити німецький повітряний флот і забезпечити нам повну перемогу в повітрі! Його пошук – справа державного значення! Хоча, звісно, ми маємо зберігати таємницю. Як для того, щоб про змія не дізналася німецька розвідка, так і для того, щоб бунтівники не почали підбурювати народ. Отже, Іване Карповичу, ви допоможете мені знайти і захопити чудовисько в полон?

– Не знаю, я більше звик до злочинів, аніж до чудовиськ.

– Іване Карповичу, я читав, як ви перемогли німецького вервольфа, що пив кров наших немовлят! То досвід поводження з чудовиськами у вас є!

– Ну, одна справа вовкулак, а інша – змій летючий. Я все ж піхота, а не літун.

– Іване Карповичу, я ж читав ваші пригоди з Тунгуським метеоритом, оті залізні колісниці, що відвезли вас далеко-далеко в космос.

– Куди?

– У космос. Далеко за межі нашої планетної системи.

– Це там, де ото слони та черепахи тримають на спинах світ? – згадую я якусь картинку. – Тільки я ніяких слонів та черепах не бачив у тому польоті. Лише темінь і якісь кульки у ній.

– Ось чому, Іване Карповичу, я і повірив, що ви справді літали, а не вигадали. Бо якби вигадували, то щось би дивне, красиве, небувале, а тут темінь та кульки у ній світяться. Вчені вважають, що саме так планети і виглядають з космосу. Отже, у вас, Іване Карповичу, досвід польотів більший, аніж у будь-кого в світі.

– Та ну що ви, де я і де ви, – аж трохи нічуся.

– Так, так, я знаю, що говорю! – наполягає Нестеров. – Ви маєте цінний досвід, ви найкращий сищик імперії, а ще, я впевнений у цьому, її палкий патріот. То зголоситеся послужити нашому Отєчєству у важкий передвоєнний час.

Нестеров з очікуванням дивиться на мене. Я його поважаю, справа таки цікава і, здається, багато часу не забере. А ще б непогано мені підправити власну репутацію, бо розповідають про мене багато поганого, що ледь не бунтівник, та інші дурниці. Не може пробачити повітове панство, що от я, мужик, відомий на всю імперію, в газетах про мене пишуть, у журналах друкують, сама Ксенія Пяльцева мені особисто співала, та інше. Найстрашніше чудовисько у наших краях – то жаба, яка душить заздрістю і примушує наклеп робити. От як дізнаються, що не схотів я допомогти Отєчєству та імператорському аероклубу, почнуть шипіти, що ворог я чи мазепинець, чи штунда, а може, і шпигун австрійського генштабу.

– Пане поручику, для мене велика честь працювати з вами. Тим більше, на користь любого Отєчєства, – кажу я, а Нестеров задоволено посміхається.

– Що ж, іншої відповіді від вас і не чекав, Іване Карповичу. То збирайтеся – і вирушаємо.

– Як? Зараз?

– Зараз!

– А аероплан тут залишите?

– Ні, ми на аероплані і полетимо. До польового аеродрому у Кролевці, а там уже поїдемо. Збирайтеся, Іване Карповичу.

Пішов я збиратися, схвильований. Бо ж ніколи не літав на аероплані. Як воно? Наче птахою побути. Аж зрадів, що погодився допомогти.

А граф, як дізнався, що мене до польоту запрошують, і сам став проситися. Але Нестеров пояснив, що аероплан двомісний. Я побіг поцілувати Моніку. Мала пообідала і міцно спала. Наказав Уляні Гаврилівні хазяйнувати, а графу охороняти хутір. Уляна Гаврилівна дала торбу з їжею, таке в неї було залізне правило, що без сидора у дорогу не вирушати. Хоч пішки, а хоч аеропланом.

Ось вийшли ми з двору, розвернули залізну птаху.

– Іване Карповичу, як же я вам заздрю! – шепотів Маєвський. – Полетите! Та ще з самим Нестеровим! Та це ж справжня мрія!

– Ви тут, графе, той, наливками не захоплюйтеся занадто, – попереджаю я.

– Ну що, з Богом, – каже Нестеров. – Графе, крутніть пропелер, будь ласка.

– Зараз! – Маєвський стає перед аеропланом, крутить пропелер, Нестеров заводить двигун.

Пропелер починає розкручуватися все швидше. Нестеров щось вичікує, а потім ми рушаємо по дорозі від хутора. Набираємо швидкість, я трохи хвилююся, а потім поштовх і дивне відчуття, що земля зникла з-під ніг. Летимо! Я у небувалому захваті, чую, як калатає серце, дихати важко! Виглядаю з літака і бачу свій хутір десь унизу. Він уже виглядає якимось іграшковим, маленьким.

– Зараз зробимо коло, – кричить мені Нестеров і нахиляє аероплан. Ми починаємо потроху наближатися до хутора. Онде стоїть граф, махає нам руками, такий смішний та маленький, а поруч із ним Уляна Гаврилівна, зовсім крихітна. Он граф біжить у двір, ми ще ближче підлітаємо, аероплан починає хитатися, я нервую, але потім бачу, що Нестеров навмисно так робить, немов махає крилами. І я махаю руками, коли вибігає Маєвський із рушницею і починає стріляти. Це він від надміру почуттів і не в нас, але кричу Нестерову, що треба летіти геть. Оминаємо хутір і беремо на північ. Я дивлюся вниз, бачу знайомі краї, які з такої висоти виглядають геть інакше. Потім починаються краї менш знайомі, а потім тільки здогадуюся, де ми.

І яка, скажу я вам, гарна річ цей політ. На найкращій бричці з найм’якшими німецькими ресорами так не проїдеш, як ото в аероплані! Бо ж дороги в нашому Отєчєстві відомо які, а повітря – то Божа дорога, досконала, як усі творіння Його, що гріхом не зіпсовані. Летиш, наче в люльці колисають тебе, так добре і чудово. А краєвиди які! Знав я, що красиві наші краї. От бував я і в Туркестані, й у Фінляндському князівстві, й у Криму, і в Одесі, навіть десь далеко бував, коли викрала мене зі штабс-капітаном Мельниковим небесна колісниця, але от нічого гарнішого за краї наші не бачив. Коли і поля і ліси і луги, ярки, річки, ставки, гайки, дивишся – і серце радіє від цього Божого дива. Як не жити тут, про що ще мріяти?

Ото за такими думками долетіли швидко, побачив я попереду поле, на якому невеличкий військовий табір був розбитий. Нестеров знижуватися почав. Сіли легенько, наче бджілка на квітку, докотилися майже до армійських наметів, де зустріли нас солдати, що охороняли аеродром. Перед Нестеровим стали струнко, видно, що знали його і поважали. Він же наказав аероплан прикрити брезентом, а сам відвів мене до намету.

– Могли б і далі летіти, але я побоююсь зустрічі зі змієм, яка може закінчитися фатально. То звідси поїдемо, – пояснив мені поручик.

– А на чому? – здивувався я, бо біля намету бачив лише звичайний селянський віз, на якому їздити герою імперії не личить.

– На возі.

– Ви – і на возі? – я уявив поручика, що сидить у соломі звісивши ноги, і закрутив головою, бо повірите в таке не міг.

– Я і на возі. Іване Карповичу, я ріс у бідній родині. Після смерті батька матір вимушена була переїхати до Будинку для вдів. І в кадети я пішов, щоби не сидіти у матері на шиї. То не таке вже я велике цабе, щоб возом не поїхати. Так, і я ж зовсім забув про гонорар.

– Та можна потім… – почав було я, бо якось соромно мені було з героєм-авіатором за гроші балакати.

– Ні, я ж читав усі ваші оповідки і знаю, що до питання грошей ви ставитеся серйозно. Отже, ось сто рублів авансу від Імператорського аероклубу. Гроші на поточні витрати в мене, бо ми будемо працювати разом. Опісля закінчення справи ви отримаєте двісті рублів, якщо змія так і не буде знайдено, і п’ятсот, якщо наша експедиція буде успішною. Ось договір, складений правником аероклубу. Там є пункт про нерозголошення. Я розумію, що вам треба писати про свої пригоди, але до закінчення війни про змія згадувати заборонено. Домовилися?

– Так, звісно. Тільки ж війна ще й не почалася.

– Почнеться. Не цього року, так наступного, – впевнено сказав Нестеров.

Я узяв гроші й усе підписав, потім ми засіли за мапу.

– Ось дивіться, Іване Карповичу, я летів з Новгорода-Сіверського. Приблизно ось тут потрапив у хмару, – авіатор тицьнув пальцем. – Коли вилетів, то місцевість навколо відрізнялася від того, що є на мапі. Ось бачите, тут позначені болота й острівці лісу, але там були поля. Була дорога, велика кількість людей, за моїми підрахунками, десь біля тисячі, як не більше.

– Згідно з мапою, тут до найближчого села біля тридцяти верст. Навряд чи люди на таку відстань підуть пішки. То, мабуть, десь поблизу було село чи кілька сіл, не позначених на мапі, – здогадався я.

– Повністю згоден з вами, Іване Карповичу. А ще вдалині я бачив пагорби, а на мапі їх теж немає. То пропоную поїхати на північ і провести розвідку цих країв.

– Що ж, уперед, – кивнув я.

– Підготуйте віз, я зараз, – наказав Нестеров.

Я пішов запрягати двох миршавеньких коней, які удвох не варті були одного мого Чалого. Тільки запряг, коли на віз поліз якийсь мужик у потертому сюртуку та запилюжених штанях.

– Куди це ти зібрався? – строго спитав я, бо нахаб не любив. А потім звернув увагу на обличчя мужика, яке видалося мені знайомим. – Ти хто такий? – уївся я поглядом у незваного гостя. А той засміявся і стягнув з голови картуза з поламаним козирком.

– Не пізнав? – спитав він теж знайомим голосом.

– Пане поручику? – я вже заморився сьогодні дивуватися.

– Він самий. Я ж кажу, Іване Карповичу, що уважно читав усі ваші пригоди. І запам’ятав, як ви там добре маскувалися. Оце й вирішив, що краще поїду мужиком, аніж поручиком. Як, схожий на хлібороба?

– Схожі. Ану дайте руки ваші подивлюся, – роздивлявся і тільки головою крутив. Знов-таки дивувався. Бо ж пана від мужика легше за все по руках відрізнити. У панів пальці тонкі, шкіра біла та ніжна, нігті акуратні. Але ось у поручика руки були мужицькі: долоні великі, у шкіру в’їлося щось чорне, два нігті збиті.

– Петре Миколайовичу, а як ви такі руки зробили?

– О, Іване Карповичу, такі руки у всіх авіаторів, якщо це, звісно, справжні авіатори, а не абищо. Бо ж тільки тоді станеш ти авіатором, коли перебереш двигун свого аероплана та інші механізми, коли знатимеш їх як свої п’ять пальців! От тоді ти авіатор. То руки в нас наче у шоферів чи машиністів. Щоб публіку не фраппірувати, я завжди у лайкових рукавичках ходжу. Ну то що, поїхали?

– Поїхали.

Всілися ми на віз, попрощалися з солдатами, які дивилися тепер на Нестерова й очам своїм не вірили. Покотили на північ. Дорогою Нестеров розповідав усе про аероплани, якими дуже захоплювався. І так же було приємно його слухати, хоч багато чого я не розумів. Але завжди поважав, коли мала людина справу, до якої прикипіла серцем. Дуже важливо таку справу знайти, щоб і ти її любив, і вона тебе любила. Точно як із жінкою. І без справи, і без жінки – погане життя. Ото я подумав про це і спохмурнів, бо ж останнім часом навіть справи мої мене не тішили. Наче і розплутаю все, знайду злочинця, а серце не співає, байдуже йому. Сумував за Ізабеллою. А ще сни погані снилися. Все я хотів утекти кудись, сховатися, гналися за мною якісь вороги. Вранці прокинуся, а на душі погано, і не знаю чому. Тоді біг до Моніки, яка була єдиною мені радістю.

– Про що думаєте, Іване Карповичу? – обережно спитав Нестеров, який, мабуть, помітив мій сум.

– Та про справу, – збрехав я, бо людям чужий сум не потрібен. – А от ви казали, що змій п’яний був. А де питво узяв? Це ж для такого одоробла ціле цеберко потрібне і не одне.

– Та яке там цеберко! Ціла діжка! Їх же і везли!

– Кого?

– Діжки! Три величезні діжки на возах і казани ще. Попереду ото віз, на якому дівчина зв’язана, а потім вози з діжками і казанами, у яких, схоже, куліш якийсь, чи що.

– До пиятики якоїсь готувалися?

– Не знаю. Взагалі-то схоже було на весілля велике, як ото по селах буває.

– Тільки навіть на найбільше весілля по тисячі людей не збирається. Та й наречених до стовпа не прив’язують.

– Тут ви праві, Іване Карповичу. О, дивіться, роздоріжжя, а на мапі його немає.

І справді, онде праворуч дорога відходила, на мапі не позначена. І дорога широка, бруківкою викладена, тільки от травою вже поросла, так наче давно нею не їздили.

– Що ж, поїдемо, подивимося, що за дива, – повернув я коней праворуч і покотив. Десь версти за чотири попереду побачили село. Велике, дворів, може, на тисячу, а може, і більше. Онде церква, а онде панський будинок на горі, дивний такий, на фортецю схожий.

– Скоро сутенітиме, то тут поки заночуємо.

– Добре. Тільки треба дізнатися, що за село і чому його на мапах немає, – нагадав Нестеров.

Біля першої ж хати у селі побачили чоловіка, що сидів просто на землі, витягнувши ноги. Сидів та підвивав, насунувши кашкет на обличчя. Я подумав, що п’яний, такий нічого не розповість, то поїхав далі. Але більше людей не видно було. Спробував стукати у ворота, але жоден не відчинив. Наче поглухли всі.

– Чого це вони так? – здивувався Нестеров.

– Та й сам не знаю, дивне якесь село.

Повернув коней і поїхав до першої хати. Господар її так і сидів під воротами та скиглив.

– Що це за село? – спитав у нього. А він наче й не почув. Довелося зістрибнути з воза, підійти, струснути за плечі, щоб повернути до тями. Так струснув, що аж кашкет із голови впав, і побачив я, що все обличчя в почорнілій крові й синцях.

– О Господи! Хто це тебе так?

– Вони! – чоловік зморено махнув рукою і так гірко заплакав, що мені аж тоскно на душі зробилося. Багато я сліз бачив і розумів, що плаче людина з якогось великого горя, а не просто так. Почекав, поки виплачеться.

– То що це за село?

– Палена Буда, – відповів чоловік. Прошепотів, бо був геть знесилений сльозами. А ще ті синці.

– О, Палена Буда! – кивнув я, наче цю назву знав. – Багатенько ми сьогодні проїхали. А не підкажете, де тут у вас можна заночувати?

– Та ніде.

– Як ніде?

– Ніхто вас не пустить.

– Це чому?

– Тому що чужих наказано не пускати.

– Ким наказано?

– Паном, – чоловік сказав і чомусь знову заплакав.

Я ж здивувався, бо це раніше, ще за кріпацтва, було – що пан скаже, те мужики і роблять. А зараз же кожен сам собі господар. Хто це може наказати не пускати чужих?

– А хто у вас пан?

– Барон Балтика.

– Щось не чув про такого.

– То пощастило тобі, – зітхає мужик.

– Чим пощастило? – не розумію я.

– Тим, що краще його не відати і не знати, пана нашого.

– Злий?

– Гірше.

– Що гірше?

– Не питай! – і знову плаче.

– Слухай, а можна ми в тебе заночуємо? – питаю, бо бачу, що іншої ночівлі ми тут і не знайдемо.

– Робіть, що хочете, – махає рукою господар.

– Ну, ти хоч відійди від воріт. Щоб ми у двір заїхали.

Він підводитися почав, двічі падав. Хитається весь, наче п’яний. Тільки не п’яний, бо ж запаху немає. Дива.

Я ворота відчинив, заїхали ми.

– Що це з ним? – питає Нестеров та киває на господаря.

– Горе якесь, – пояснюю я і сам до господаря звертаюся:

– У хату зайти можна?

– А заходьте, – махає він. У дворі на землю сів і сидить.

Я до дверей, а вони вибиті, з завіс зірвані, до стіни приставлені. І другі двері вибиті. У хаті сірник запалив, а там наче війна була. Все перекидане, поламане, плями на підлозі. Кров, чи що.

– О Господи, та що ж тут відбувалося? – шепоче Нестеров, який ліхтариком світить та бачить цей гармидер.

– Ходім за господарем.

Хотіли його до хати завести, а він давай пручатися.

– Ні, не хочу, погано мені там! – каже.

– Та ходімо, хоч поїси з нами, рани ми твої подивимося, а то сконаєш, як собака.

– І добре, хочу я сконати!

Так і не затягли його, залишили надворі. Ледь переконав я його на віз лягти, у солому, бо ж весна, холодно на землі валятися. Ще хотів розпитати, але чоловік лише плакав. То пішли ми з поручиком до хати. Я скіпки запалив для світла, потім пічку. Поставив чавунок на чай, бо самовара в хаті не було. Дістав сидор, який Уляна Гаврилівна у дорогу дала. А там і шинка, і огірки солоні, хліб, коржі гречані, сало копчене, яйця варені. Воно-то, звісно, Великий піст, гріх, але ж для подорожніх послаблення. Поїли і вляглися спати. Нестеров на полу біля печі, а я просто на лавці. Він швиденько захропів, а я ото все думав. Не подобалося мені це село. Дивне якесь. І от господар наш. Хто його побив та за що?

Відповідей не було, почав про Моніку думати і сам заснув. Але вночі прокинувся. Це в мене звичка така, що як у незнайомому місці сплю, то кілька разів прокидаюся. Тихенько вийшов з хати, прислухаюся, чи на місці коні. На місці, та чую, наче рух якийсь у сараї. Я туди. Босоніж, земелька холодна, а ще й роса, але ж не мав часу чоботи взувати. Дивлюся, двері відчинені. Я за револьвер схопився, завжди його при собі мав. Наче захрипіло щось, аж коні злякалися, я до сараю заскочив, а там щось як стрибне на мене. Я ледь не вистрелив, кулаком угилив, воно знову хрипить, хитається якось дивно. Тут тільки я дотумкав, що не стрибнуло на мене щось, а я сам наштовхнувся на тіло. Яке висіло зі стелі. Хтось у зашморг поліз!

Я схопив тіло за ноги, підняв, щоб на мотузці не висіло. І стою. Рукою одною поліз, не дістаю до зашморгу. Його б розв’язати треба, бо ж затягнувся. Ніж би сюди. Був у мене один, швейцарський, подарунок графа, ще як у нього гроші водилися, тільки у кошику з харчами залишився. Ще одне лезо в підошві чобота, але чобіт у хаті! От що було робити? Довелося стріляти, щоб врятувати душу християнську. Перебив пострілом мотузку, тіло поклав на підлогу, зашморг із шиї зняв. Прислухався, наче не дихає. Ще в конторі навчився, як надавати першу допомогу. То почав штучне дихання робити.

– Що сталося? – це Нестеров прибіг, прокинувся від пострілу.

– Та ось, поліз у зашморг господар.

– Живий?

– Тихо! – прислухався я. Наче задихав бідолашний.

– Живий. Понесли його до хати.

Тільки занесли, а тут у ворота стукають. Крики, коні тупотять та іржуть. Я вискочив у двір, бачу, що там вершники якісь зі смолоскипами. От у двір заскочили.

– Хто стріляв? Хто стріляв? – кричать російською, тільки вимовляють дивно якось, наче не руські. Та й самі у баранячих шапках, у вбраннях дивних. Увірвалися у двір, наставили на мене рушниці, очима зиркають.

– Ти хто такий?

– А ви хто? – питаю. А один з них як зацідить мене прикладом. Зацідив би, та я присів завчасно, то просвистів приклад у повітрі.

– Ви що робите? – кричу їм, а вони оточують, зараз уже кинуться бити. Револьвер-то в мене є, але в них у кожного по рушниці. Треба краще щось вигадати, аніж стрілянину вчиняти.

– Я з казенного заводу, в Шостці прикажчик! У державній справі тут! За наказом військового командування!

Кричу, наче різаний, брешу аби що, тільки б зупинити їх. Подіяло. Стали вони, щось між собою балакають. Не по-нашому, але десь я таку мову чув. На Кавказі. Вони й самі на тих абреків кавказьких схожі.

– Що тут робиш? – питає той, який бити мені хотів прикладом.

– З товаришем шукаємо поклади глини для військового замовлення. Оце зупинилися переночувати.

– Хто стріляв?

– Я стріляв. Господар наш у зашморг поліз. Я випадково побачив. Треба було рятувати, то кулею мотузку перебив.

– Звідки у мужика револьвер? – питає і дивиться з презирством.

– На фабриці видали. Ми ж у ліси їдемо, щоб було чим вовків відлякувати.

– Куди тобі, свиня, вовка здолати? – питає він презирливо. Я б йому щось відповів, та бачу, що не на часі. Він посміхається, подумав, що злякався я.

– Ану зібралися і геть звідси!

– Так ніч же.

– Геть! Щоб більше і ноги тут не було! Чи канчука хочеш?

Ото не люблю я, коли зі мною так. Але чого в житті навчився, так це того, що завжди думати треба не на один хід уперед. Ось міг я йому зараз відповісти, у бійку влізти, навіть вистрелити, до хати забігти. А далі що? І не сам же я, зі мною найкращий авіатор імперії з важливим завданням. То покрутив я головою.

– Канчука я не хочу. Зараз поїдемо.

Пішов до хати. Там чекав Нестеров із сокирою, яку десь знайшов. Хоробра людина, готовий був битися, але нам подвиги зараз ні до чого. Зібралися ми, вийшли у двір. Бачимо, що вершники поруч, чекають. Запряг я коней і поїхали. Вони нас десь із версту проводжали, потім пострілами полякали, наказали більше сюди ніколи не повертатися і поїхали назад до села. Нахабні, озброєні, зі смолоскипами та на добрих конях.

– Хто це такі? І що діється? – спитав Нестеров, який так зблід, що аж уночі видно було. Я теж зблід, так зуби стиснув, що аж відповісти спочатку не зміг.

– Іване Карповичу?

– Не знаю. Нічого не знаю і не розумію. Але щось мені здається, що це якось зі змієм вашим пов’язано.

– Як?

– Не знаю, але змій – диво, і село це – диво. Навряд чи два дива в одних краях ніяк не пов’язані. Ви тут поки почекайте.

Якраз трапився ярок, я звернув із дороги й зупинив віз за кущами.

– А ви куди, Іване Карповичу? – схвилювався Нестеров.

– У розвідку, в село.

– Це небезпечно! Ви ж бачили тих бандитів!

– Бачив, і страшніших бачив. Чекайте тут. Якщо почуєте постріли, то наганяйте коней звідси. Сповістіть поліцію. А як пострілів не буде, то почекайте мене, я швидко.

Зістрибнув я з воза і побіг. Дорогою, бо полем було ще грязько. Сподівався, що вершники ті в засідці не залишилися, вважали, що налякали нас добряче і ми п’ятами накиваємо аж до самого Кролевця, як не далі. Я й накивав, тільки в зовсім іншому напрямку. Добіг до села швиденько, побачив, що у всіх хатах темно, тільки вікна панського будинку на пагорбі горять. Зупинився, щоб дихання заспокоїти. Подумав, що заслаб трохи. Коли в конторі служив, то міг і годину, і дві без зупинки бігти. А тут менше пробіг і захекався.

Ото стояв, дихання заспокоював, коли почув стогони. З того двору, де ми ночувати хотіли. Прокрався поближче, почекав. Господар стогне, а більше наче нікого. Я у двір. Чоловіка під руки і потягнув до хати. Він непритомний був. Знову його побили, весь у свіжій крові. Довелося водою поливати, поки отямився він.

– Це я, не хвилюйся, – прошепотів я, коли побачив, що він очі розплющив.

– Ти? – він вдивлявся, але що там побачиш, коли темно.

– Я. Ночувати в тебе намагався.

– Що ти тут робиш? Вони тебе вб’ють.

– Хто вони такі?

– Нашого пана люди.

– А чого такі нахабні?

– Бо все, що хочуть, можуть творити. З будь-ким. Якщо пан накаже.

– А поліція?

– Поліції ми не бачимо. Не їздить сюди поліція, знає, який тут порядок.

– За що вони тебе побили?

– За те, що чужих пустив. Заборонено це в нас.

– Чому?

– Заборонено, і все. А навіщо ти мене з зашморгу витяг?

– Бо гріх на себе руки накладати.

– А жити, коли доньку єдину на смерть забрали, то не гріх? – аж закричав він, хотів підхопитися, але не зміг, лише застогнав, бо ж добряче його відгамселили.

– Тихіше ти, – я аж на вулицю вийшов, прислухався. Тихо. Повернувся. А чоловік плакав. Не переривав його, чекав, поки виплачеться. Тоді тільки спитав:

– Оці панські, вони не наші наче?

– Не наші. З Кавказу він їх бере, навіть не християни. Щоб віддані йому були і нас ненавиділи, за людей не вважали.

– То це вони тебе першого разу побили? І двері до хати виламали?

– Вони.

– А за що?

– Доньку забирали, – і знову плакав.

– В гарем для пана? – здогадався я. Чув, що за часів кріпацтва було таке, що пани ото псували дівок, скільки хотіли, гареми цілі тримали, наче магометани окаянні. У цьому кутку глухому і зараз, мабуть, так.

– Для змія, – зітхнув чоловік, а я аж підхопився, знову на вулицю вибіг. Тихо.

– Для змія? Для якого змія? – спитав, коли повернувся.

– Для панського.

– Що за змій?

– На пагорбах живе, за селом. Чудовисько прокляте.

– А навіщо йому твоя донька?

– Щоб з’їсти! З’їсти мою Нюсю! – і знову плаче.

– Як з’їсти? – ошелешено кажу.

– А як завжди. Щомісяця йому возять.

– Для чого?

– Щоб не бісився. Бо як не буде дівчини, то нападати починає, хати палить, худобу вбиває, поля толочить. Ото його і заспокоюють.

– Дівчатами?

– Тільки дівчатами, – чоловік далі плаче.

– І що, доньку твою вже віддали?

– Ні, за два дні повезуть.

– На возі до стовпа прикуту?

– Так. Нюсю мою! – і далі плаче.

– А чого саме її?

– Бо нічим відкупитися було. Їм же, абрекам тим, усе одно, кого хапати. То йдуть по дворах. Де знайдуть люди, чим заплатити, там не беруть дівок. А в мене замало грошей було, то забрали. Навіщо ти мене з зашморгу вийняв? Навіщо? Не хочу я жити! – знову заплакав чоловік.

Я ще почекав, потім розпитав про те, де пагорби змієві. Господар розповів. Навіть не спитав, навіщо мені це. Погано йому було. Хотів я спитати, чому не втік він із донькою, але не спитав.

– Ти той, припиняй скиглити. Ще ж два дні є до того, як змій її з’їсть, може, трапиться щось, і донька твоя жива буде.

– Нічого не трапиться. Ніколи не траплялося. Вже мертва вона. Нюсенька моя!

Далі слухати його плач не було в мене сил, то побіг я геть. Повернувся до Нестерова. Той зарився в соломі на возі, накрився піджаком з головою.

– Спите, чи що? – тихо шепочу.

– Іване Карповичу, ви! – зістрибнув з воза і ну обійматися! Так зрадів мені, наче давньому другу.

– Чого це ви аж тремтите? – здивувався я. – Спітніли весь! Сталося щось?

– Та ні, нічого, – каже Нестеров якось ніяково.

– А чому тоді такі наче перелякані? – не відступаю я, бо дивно якось. – Бачили щось?

– Та ні, ні, нічого не бачив. Просто той… – Нестеров відвертається. – Я темряви боюся. Панічно. Оце залишився сам, ледь витримав.

Здивувався я, що ось герой імперії, найкращий авіатор Росії, а така дурниця, що темряви боїться. З іншого боку, в кожної людини слабке місце є. Знав я одного бунтівника у Києві, який під кулі ходити не боявся, бомби робив, відчайдух був ще той, а попалився на тому, що боявся жаб. Якось ішов вулицею, а дітлахи жабу надули і через паркан кинули, у бунтівника потрапили. Так він знепритомнів і впав. Підбігли люди, лікаря покликали, той стетоскопом почав тицяти, а в бунтівника револьвер і бомба під сюртуком. Поліцію викликали і схопили. Потім його до Сибіру відправили, на каторгу. Він звідти втік із двома товаришами. У тайзі на них ведмідь напав, так бунтівник зміг у вухо ствол засунути і застрелити. Отак от, жаб боявся, а ведмедя – ні.

– Ви вже вибачте, але нічого з собою вдіяти не можу. Боюся темряви і все, – каже Нестеров.

– Та ну що ви, у кожного свій страх є. А я вашого змія знайшов.

– Як? Де?

– Тихіше, не кричіть. На пагорбах, за селом.

– То поїхали!

– Може, одразу по допомогу поїдемо?

– Ні, я мушу сам змія побачити! Переконатися. А то прийдемо з командою уловлювальною, а там немає ніякого змія. Таку ганьбу не переживу. То спочатку сам побачу. Поїхали!

– Дорогою туди не проїдемо, бо через село, а там абреки ті. Доведеться пішки.

– Пішки так пішки!

Сховали ми воза з кіньми далі у ярку і пішли. Я – попереду, Нестеров поспішав за мною. Борсалися у весняній багнюці, іноді присідали, якщо чули щось підозріле. Вже світати почало, коли вийшли ми до пагорбів, порослих лісом. Сховалися за деревами і сіли перепочити. Я дістав харчі, які завбачливо прихопив із собою.

– Мені якось і їсти не хочеться, – скривився Нестеров. – Дуже хвилююся.

– Я теж, але поїсти треба, воно і заспокоює, і сили надає. А сили нам сьогодні знадобляться. Ось спробуйте, які Уляна Гаврилівна сосиски готує. За німецьким рецептом!

Він сосиску куснув і вже з рук не випускав, поки всю не з’їв.

– І справді смачна! Я такі тільки на Волзі, у тамтешніх німців куштував! – сказав Нестеров, посміхнувся і дістав портсигар.

– Краще не куріть, бо хтозна, що там за нюх у змія.

– І то таке, не подумав, – погодився Нестеров.

А я от подумав, що дивно як. Інший би, якийсь панок без копійки в кишені, образився б, що я його вчу, а тут найкращий авіатор імперії, герой, про якого всі газети пишуть, а сприйняв спокійно. Бо розумна людина залюбки вчиться.

Поїли ми, залишки я прикопав у торішнє листя, почали дертися на пагорби. Не поспішали, тихенько йшли. Знову я перший, а Нестеров за мною, нога в ногу ступав. Придивлялися, прислухалися, обходили острівці снігу, що ще залишалися в лісі, щоб не видав нас слідами.

Потроху видерлися на пагорби, там теж ліс. Я на дерево заліз, подивився. Онде село Палена Буда, онде будинок панський, палац цілий, точніше фортеця. Бо ж ровом оточений та мурами високими. Я таких панських будинків і не бачив.

Коли наче кахикнуло щось. Та так потужно, як жодна людина не кахикне, навіть бас із кафедрального хору. Я швидко з дерева зліз, присів.

– Чули? – питає Нестеров пошепки.

– Чув. Сидіть тут.

Мусив я найкращого авіатора держави берегти, то побіг уперед сам. Бачу, що он ліс потроху розступається, кущі густі, цілі чагарники, а за ними наче галявина. Я до землі припав і поплазував. Аби ото літом, так і горя не знав би, а зараз іще голий ліс, приховує погано. То ліз потроху, хвилин п’ять, аж поки досяг кінця кущів. За один приліг і визирнув. Дивлюся – велика галявина. А посередині кам’яна буда, складена з величезних брил. Така буда, що ото три вози один на одного постав – і то вмістяться, заїдуть. Будинок чи що? Та тільки вікон немає… Потім дивлюся, наче щось із тої буди висунулося. Палка якась, чи що? Дерево повалене? І тут воно ворухнулося. Я до землі припав, наче маля до цицьки. Вичекав, потім голову підняв і зрозумів, що то хвіст стирчить із буди. Величезний хвіст, метри чотири завдовжки і як нога дебелого дядька завтовшки – на початку. А закінчується вже як рука завтовшки. А на самому кінці китиця, наче ото на булаві.

Я кілька разів очима блимнув, хвіст нікуди не дівся. Здивувався я. Тобто не те щоб я Нестерову не вірив, але все ж не чекав, що справді змій. Який же він розміром, якщо тільки хвіст он такий? Важко й уявити…

Тут мене аж заціпило. Бо якось я спочатку уваги не звернув, а зараз придивився і побачив, що біля входу до буди, збоку трохи, валялася ціла купа різного сміття. І з того сміття стирчали кістки. Та не просто кістки, а людські кістки! Я б іще, може, сумнівався, чи точно людські, але там же й черепи були. Людські. Частково потрощені, але впізнавані. Я рахувати їх почав, десь на третьому десятку зупинився, бо почало мене нудити. Я-то багато чого бачив і коли в конторі служив, і потім, але щоб ось так кістки та черепи людські в купі валялися!

Хотів назад лізти, подалі від цього жаху, але зупинився, бо не про все ж дізнався. Виліз із кущів і тихенько побіг по галявині, чорній, бо вся трава на ній була випалена. Побачив кілька возів із діжками, вже порожніми. Мабуть, вихиляв змій, ще не забрали їх. За будою була така собі дорога, кілька десятків метрів пласкими кам’яними брилами вимощено. Мабуть, тут змій розгін брав, як ото гусак, коли злітає. А он віз зі стовпом стоїть. Квіти зів’ялі і кров почорніла на них. Жах. Я знову втекти хотів, але ж і зараз не про все ще довідався. Підійшов до буди, почав тихенько дертися нагору по кам’яних брилах. Складена була щільно, ані шпарини, створювала таку собі печеру, де чудовисько ховалося. Виліз на буду змієву, роздивився навколо, вже злізати хотів, коли рух усередині почувся. Я прислухаюся, намагаюся зрозуміти, що воно там відбувається, а тут голова. Завбільшки з коров’ячу, тільки ото посередині наріст якийсь, наче в півня гребінь. І не червоний, а сірий. Голова з печери визирнула на довгій шиї та як чхне. Я сіпнувся від чхання того, а нога стояла на ребрі брили, мохом порослої, поточилася. Як гепнуся я з розгону. Вдарився, вилаявся і завмер. Голова так неквапливо розвертається і дивиться здивовано на мене. Потім питає російською:

– Ти хто такий?

Тут би мені і здивуватися, що чудовисько, а балакати вміє, але зрозумів я, що треба щось робити, інакше пропадати мені. Бо тут же одна паща така, що навпіл мене перекусить, як я оту сосиску, що вранці ми з Нестеровим їли. А ще ж вогнем плюється. І от побачив я, як очі змієві звужувати почалися, як ото у хижака перед атакою. То атакував першим. З усієї сили по носі як вдарю носаком. Що я ще міг зробити? Тільки по носі. Сподівався, що спантеличу звіра, а сам утечу. Вдарив і пострибав, як гірський козел, по брилах. А змій як засичить! Мабуть, таки боляче я приклався!

Тут він плюнув. А я впав, бо чув про слину змієву. Пролетів наді мною шматок вогню, розміром з величенький гарбуз. Аж спину пропік, зовсім поруч пройшов, внизу ударився об кущі, й запалали вони, наче суха солома! Я підхопився і далі побіг, ось уже на землю зістрибнув, а тут земля як затремтить піді мною! Озирнувся я й побачив змія. Такого величезного, що й уявити важко. Я ото в цирку слона бачив, так змій більший був, бо ж у нього крила величезні та хвіст. Підняв їх і біг, наче гусак на бійку. І шию витягнув так само.

Кинувся я щосили до лісу. Тільки у деревах був мій порятунок. І так я побіг, як ніколи не бігав. Нісся кулею і відчував, що трясіння землі наближається. Але я мусив встигнути, мені залишалося кілька саженів, коли чудовисько знову плюнуло вогнем. Я встиг відстрибнути вбік, зробив ще кілька кроків, коли щось вдарило мене, збило з ніг, і я покотився землею, знепритомнівши. Це змій дістав мене своїм крилом.

Отямився від реготу. Чудовисько, величезне та страшне, стояло наді мною і реготало, роззявивши пащу, таку величезну, що я міг би влізти туди до пояса.

– Ну що, піймався? – спитало чудовисько. В нього була погана, нечітка вимова, але зрозуміти можна.

Я думав про револьвер. Він у внутрішній кишені піджака. Якось відволікти змія, а потім… А потім я б нічого не вдіяв, навіть діставши револьвер. Хоч усі сім куль випущу, а це одоробло і не помітить! Он яке воно величезне, та мої постріли йому – наче комарині укуси!

– Ти чого бився? Га? – змій уже не реготав, а зробився злий, від чого я аж похолов, бо відчув, що чекають мене страшні тортури.

– Ой, хто це? – подивився я йому за спину, наче там хтось був. Сподівався, що відвернеться він, розгубиться, а я підхоплюся і до лісу чкурну. Смішно було на таке розраховувати, але мені не смішно було. Дурниці, звісно, але що мені залишалося, як не за дурниці хапатися? Іноді буває так, що найбільша дурниця допомогти може. Та тільки не цього разу, бо змій мене лапищею своєю притиснув перед тим як озирнутися. Якби всією лапищею, то розчавив би, наче жука, а то лише кігтем одним із лапи, але так притиснув, що й не сіпнуся.

Побачив змій, що нікого позаду немає, і зовсім розлютився.

– Обдурити мене хотів? Ну, я тобі влаштую! Підсмажу дурника! – голову назад закинув і крекче, слину свою вогняну збирає. Ну, все, думаю, добігався Іван Карпович. І від куль втікав, і від ножів, а ось тут загинути доведеться від цієї зміюки ганебної. Тьху! Щоб про це не думати, почав молитися Господу нашому. Просив вибачити за гріхи тяжкі та допомогти Моніці. Але помолитися не встиг, бо сталося тут диво.

– Стій! Упізнаєш мене? – почув я голос Нестерова.

– Тікайте, Петре Миколайовичу! Тікайте! – закричав я з землі. Мені вже все одно помирати, а він ще врятуватися може.

– Ти хто такий? – питає змій, дещо здивований.

– Не впізнаєш? – зухвало так каже Нестеров. – А я тебе добре запам’ятав, коли об дерева тебе вдарив. Що ж ти, такий великий, а літати не вмієш?

– То це ти був! Ото літав! – здогадується змій.

– Я. Вчив тебе, вчив, та не навчив, дурня!

– Ну, я тобі!

Як побіг змій на Нестерова! А той у кущі. І я у кущі. А потім у ліс. Біжу серед дерев, а сам відчуваю важкість кігтя зміїного. Ледь не розчавив він мене. Чую, завив. То дерева тріскалися, а то завив змій, лаятися почав. Мабуть, не наздогнав авіатора. От і добре. Бо він мені життя врятував, і я тепер його боржник. Біг далі лісом у бік, де мав знаходитися Нестеров. Там довго шукав його. Знайшов у обпаленому одязі. Виявляється, змій встиг плюнути.

– Дерево взяло на себе головний удар, до мене лише залишки долетіли, але і їх вистачило, щоб ось так обсмалило мене, наче курча, – бідкався Нестеров.

Я йому подякував за порятунок свій, заради якого ризикував він життям.

– Та що ви, Іване Карповичу, ми ж у команді одній, то мусимо один за одного бути! А що тепер?

– Давайте обійдемо пагорби. Нам треба лісу триматися, бо в полі змій нас знищить.

Ми пішли вздовж пагорбів, сподіваючись знайти ліс і ним вийти. Але виявилося, що навколо пагорбів поля, видно все як на долоні. Змій же ширяв над деревами, брудно лаявся і обіцяв нам усілякі тортури. Ми йому не відповідали, щоб не викликати чергові вогняні плювки. Сховалися у ямі, що з’явилася на місці вивернутого з корінням дерева.

– Ви бачили цю міць, Іване Карповичу? – обпалений Нестеров виглядав жалюгідно, але очі його палали захопленням. – Він знищить будь-який літак! Будь-який! Незважаючи на озброєння та вміння авіатора! А тепер уявіть, як цей змій піде в атаку! Впаде з небес на супротивника, когось спалить, когось розчавить, когось розірве навпіл, інші просто втечуть у паніці! А ще ж він може заносити в тил ворога цілі військові підрозділи! Іване Карповичу, з таким озброєнням ми за рік уже в Берліні будемо шампанське пити!

– Він людей їсть! – похмуро кажу я.

– Що? Яких людей? – дивується Нестеров.

– Дівчат, яких йому привозять як данину. Біля печери, в якій він спить, ціла гора з кісток та черепів.

– Не може бути!

– Я на власні очі бачив. Їсть.

Нестеров кривиться, замислюється, потім аж підхоплюється.

– А ми його відучимо. Будемо коровами годувати, яка йому різниця?

– Та, знаєте, як воно людей скуштувало, то корів, може, й не схоче.

– Ну, і нехай. На війні у нас будуть полонені!

– Людей будете чудовиську згодовувати? – жахнувся я.

– Німців! Тевтонів проклятих та їхніх поплічників австріяків!

Я дивився на нього і тільки головою крутив. От що з людьми робиться? Герой імперії, авіатор, тобто передова людина, з освітою, дворянин, чесний та сміливий, бо он поліз мене рятувати, якогось мужика! А тепер спокійно каже, що буде людьми чудовисько годувати. Як таке може бути?

– Іване Карповичу, чого ви зажурилися? Тут радіти треба! Що буде така у нашого Отєчєства зброя! Зараз схопимо змія, видресируємо, щоб накази виконував, а коли війна почнеться, то в бій! Знищимо за місяць-другий весь німецький повітряний флот, станемо господарями неба і посприяємо розгрому тевтонських варварів!

– Тихіше! – шепочу. Ото більше за все я не люблю, коли людина мріяти починає. Навіть найрозумніша людина як мріяти почне, то вмить берега пускається і такі дурниці ліпить, що борони Боже. Ось Петро Миколайович уже в Берліні зі змієм своїм капітуляцію від кайзера приймає. Тьху!

Тут змій над нами промайнув. Літає над лісом, шукає нас. Лаятися припинив, тепер не чутно, де він. Видивляється, прислухається.

– Тихо сидимо, як стемніє, то підемо, – сказав я Нестерову. Домовилися, що будемо чергувати. Хтось спить, а хтось чатує. Я першим на вахту став, дивлюся навколо, інколи змія в небі бачу, ніяк він не вгамується. Згадую гору кісток та черепів. Дівчат. Як оце в нашому Отєчєстві могло статися таке? Чому люди віддавали своїх дітей? Чому не чинили опору? Хоча б до губернії поскаржилися, щоб прислали війська та вполювали чудовисько. А то ні, сидять тихо, платять своїми дітьми! Що з людьми?

Я ото дивувався, а потім згадав, як багато разів бачив, що люди в нас не люди, а худоба. Куди поведеш, туди і підуть. Один чи два з сотні свою думку мають, але й їх залякають, щоб не висовувалися. Свої ж залякають. І терпітимуть до останнього. От можуть терпіти і як дітей у них забирають. І чого так, що ми за народ такий дивний?

Од цих думок зробилося мені гірко і тоскно, щоб далі не мучитися, став я думати про Моніку й уважно дивитися навколо. У лісі було тихо, іноді вгорі пролітав змій, який, коли бачив щось підозріле, плював вогнем. Але ми були сховані добре, проходитимеш поруч – не помітиш, що там вже казати про те, аби на льоту побачити.

– А як же ми його ловити будемо? – спитав Нестеров, коли я його розбудив, бо пора була на чати ставати.

– Думаю, що треба бражки зі снодійним підвезти, – запропонував я.

– То приспати?

– Приспати і зв’язати, потім досвідчену людину покликати, щоб допомогла чудовисько вимуштровувати. Десь так.

– На чому ж таке одоробло везти? – турбується поручик.

– Ну, треба возів склепати побільше, може, почекати, поки дороги підсохнуть. Але треба бути готовими, що змій не підкориться.

– Та ну, левів та тигрів дресирують! Слонів навіть! І змія примусимо служити! Я оце спав і бачив, як я у нього на шиї сиджу і керую, як ото погонич слоном! Ох я літав, такі піруети видавав!

Далі Нестеров ще довго розповідав, як він зі змієм буде німців воювати. Договорився до того, що придумав собі титул Нестеров-Змієборський, яким його государ нагородить, коли побачить військові успіхи. Кажу ж, навіть найрозумніша людина дурнішає у мріях.

Поспав я, поки сутеніти почало. Далі вийшли ми до краю лісу і почекали ще, поки зовсім темно не стало. Я пропонував повертатися до Кролевця пішки, але Нестеров сказав повертатися до воза з кіньми, щоб на ньому швиденько потім поїхати. Ну, то пішли полем. Тихенько, обережно, прислухалися. Кілька разів чутно було, що змій пролітав, а потім припинилося це. Мабуть, заморилося чудовисько. Далі вже спокійніше йшли.

Вже десь неподалік були від воза, коли почув я, наче Нестерова, який за мною йшов, не видно. Озирнувся – і справді немає. Хотів покликати, а потім почув фуркіт. Кінь! Наш? Я тихенько присів і побачив неподалік вершника у місячному світлі По папасі впізнав одного з абреків, які нас із села виганяли. Я сидів тихо, радів, що їхали абреки не в наш бік, не мусили зачепити Нестерова, коли в нічній тиші почулося дзюрчання і характерне кректання. Абреки зупинилися і прислухалися. А що там було прислухатися, коли й коню зрозуміло – авіатор дуже невчасно пішов до вітру. Вони розвернули коней і поїхали прямо на дзюрчання. А Нестеров їх як і не чув. Тільки вже коли були біля нього, спробував утекти, але схопили його. Почали нишпорити навколо, шукати мене. Запалили смолоскипи. Але я вже встиг відбігти, спостерігав на відстані. Думав, що треба пересидіти, а потім утекти і привести сюди поліцію.

– Слюхай! Ти тут, ти бачить! Ми зараз стріляти його, якщо не вийдеш! – абреки поставили Нестерова на коліна, а головний приставив йому до голови револьвер. У землю вштрикнули смолоскипи, щоб добре видно було. – Рахую до три! – крикнув отаман абреків. – Один!

Я дивився на Нестерова. Він нещодавно життя мені врятував, не покинув на поталу чудовиську. До того ж, мій клієнт, за якого я відповідав. Треба було його рятувати, але тут така справа, що зараз вийди я – і руки в абреків розв’язані. Пристрелять нас, кинуть у якесь болото, ніхто і не дізнається, що сталося.

– Два!

А поки я на волі, ці абреки вимушені будуть стримуватися. Бо ж я свідок і можу принести їм багато неприємностей. Навіть не став чекати, коли до трьох дорахує отаман, побіг.

– Три! – почулося за спиною. І постріл. Я озирнувся. Я знав, що не вб’ють, і справді побачив, як живого Нестерова вантажать на коня. Біг далі. Розумів, що поручик міг на мене образитися, подумати, що зрадив я його. Але коли повернуся з поліцією, коли врятую, тоді він усе зрозуміє.

Біг цілу ніч, орієнтувався позірках і десь уже під ранок вибіг на шлях, який мав привести до Кролевця. Там мене підвезли мужики, що їхали на базар, тож невдовзі вже був я у поліцейському відділку. Вимагав зустрічі з приставом. Мене спочатку не хотіли пускати, бо з мужика і городового вистачить, але коли сказав, що я – Іван Карпович Підіпригора, то вмить пропустили. Пристав місцевий руку мені потиснув, попросив автограф.

– Потім! Треба рятувати найкращого авіатора імперії, поручика Петра Нестерова!

– Рятувати? А що з ним? – захвилювався пристав.

Я розповів про абреків пана з Паленої Буди, про змія поки мовчав. Хай краще про такі дива сам Нестеров розповідає.

– То схопили його панські охоронці? – пристав головою закивав.

– Так, охоронці. Поводилися зухвало, дуже я турбуюся за життя та здоров’я славетного авіатора, посланця Імператорського аероклубу!

– Зараз же їдемо! – закричав пристав, він був біля мене, а потім несподівано вдарив. Кастетом, звичайним металевим кастетом, які ото бувають у кримінальників, по голові. Я завалився на підлогу в якомусь кривавому тумані, але не знепритомнів. Відчував, як пристав мене обшукує, знаходить револьвер, читає дарчий напис.

– Точно Підіпригора! Чого ти сюди приліз? Хто тебе сюди запрошував?

Пристав зв’язав мені руки, потім покликав городових. Які злякалися, побачивши мене. На підлозі та заюшеного. Рясно кров текла з голови, аж очі заливала.

– Це, хлопці, відомий шахрай, що називався славетним сищиком Підіпригорою, на якого лише трохи схожий. Ото їздив по повітах і збивав грошву з довірливих людей. До того знахабнів, що оце прийшов у поліцію, хотів з мене видурити сотеньку. Та тільки я не дурень якийсь! Мене не обдуриш! У бричку його, відвезу до Новгорода-Сіверського, там його розшукують.

Підхопили мене і потягли до брички. Там кинули на дно, наче крам якийсь малоцінний, а не людину. І покотив пристав. Коли їхав, зробилося мені погано, бо дуже вже матляло, поспішав гирод. Почав я блювати, то він дверцята відчинив і витяг мене, щоб я на дорогу те робив. Потім назад запхнув і далі поїхав. Наганяв коней щосили. Він наганяв, а я себе лаяв. Бо дурень же! Ну кому, як не мені, провінційну поліцію знати! Що вона геть уся продажна! І на жалуванні у місцевих панів чи фабрикантів. У того ж пана з Паленої Буди! Оце так пошився у дурні Іван Карпович! Недарма кажуть, що й на мудрому дідько на Лису гору їздить! Тьху!

Поки я ото хвилювався, приїхали ми кудись. Пристав зупинив бричку, дістав револьвер і двічі вистрелив. Після чого став чекати. Цигарку запалив.

– Якого біса вас сюди принесло, Іване Карповичу? – спитав, коли побачив, що опритомнів я.

– Справу розслідував, – хриплю, голова болить, якось каламутно у ній.

– Що за справа?

– Супроводжував героя імперії поручика Нестерова, офіційного представника Імператорського аероклубу. Буде через нас скандал!

– Не сумніваюся, такі люди! – легко погоджується пристав. – Але мені той скандал до сраки. Зникли і зникли, а де зникли – бо-зна. Не в моєму повіті точно. Слухайте, Іване Карповичу, а ото правда, що сама Ксенія Пяльцева для вас співала, коли ви «Зірку Сходу» знайшли?

– Співала. А щодо скандалу, то керівництво Нестерова знає, що ми поїхали до Паленої Буди. То тут нас шукатимуть!

– Та будь ласка! Я всіх своїх людей споряджу, сам з коня добу чи дві не сходитиму, шукатиму дорогих гостей, але не знайду. І от мені дивно, як сама Ксенія Дмитрівна, улюблена співачка государя, якомусь мужику співала? Куди світ котиться?

Пристав закрутив головою, а потім почувся кінський тупіт. Я здогадувався, хто то мчить сюди і не здивувався, коли побачив абреків у папахах.

– Забирайте, – кивнув пристав. Абреки підхопили мене і кинули на коня. – Передайте барону, що я працював і чекаю на нагороду.

Абреки не відповіли і нагнали коней. Поспішали. Промчали швидко селом, здерлися на пагорб, на якому стояв панський будинок, фортеця справжня, оточена ровом та високими мурами. До будинку вів міст на величезних ланцюгах, оббиті залізом ворота були відчинені. Біля них я побачив ще кількох абреків у папахах та зі зброєю. Ми заскочили всередину, і мене скинули на бруківку великого двору, майже площі, на краю якого знаходився панський будинок. На мене вже чекали. Якийсь чоловік у розкішному старовинному вбранні й кілька абреків за ним. Він уважно дивився, як мене тягли до нього. Хотіли вести, але ноги мене не тримали, то тягли. Потім кинули перед чоловіком, як я зрозумів, тим самим бароном Балтикою.

– Це він? – спитав той пан.

– Він. Товариш того, якого ми спіймали вночі, – відповідали абреки. – Пристав просив передати за нагороду.

– Жадібний, собака. Все йому мало. На ось, відвези йому, – пан відрахував з гаманця кілька купюр, і абрек помчав верхи з грошима.

Пан же придивлявся до мене.

– Ти хто такий? – спитав він. А мене знову знудило. – Приберіть це стерво! У підвал! – образився пан, і мене потягнули. Таки в підвал, довгі кам’яні сходи, потім коридор і темінь, у яку мене кинули. Впав на холодну підлогу. Лежав. Мені було погано, клятий пристав ударив дуже сильно. Якби не була в мене міцна черепушка, то і вбив би.

– Ви хто? – несподівано почувся чийсь голос. Я перевернувся горілиць, спробував підвестися, потім намацав стіну, сів до неї спиною.

– Хто ви? – наполягав невидимий незнайомець.

– Іван Карпович, міщанин з Ромен.

– Як ви тут опинилися?

– Де я?

– А ви не знаєте?

– Ні. Якісь абреки схопили мене, побили, притягли сюди. Що їм треба? Хто вони?

– Це люди барона Балтики.

– Хто це?

– Найбільший місцевий землевласник. Йому належить уся земля в Паленій Буді та кількох навколишніх селах. Тисячі десятин.

– Навіщо його люди схопили мене?

– Бо барон не хоче, щоб у села приходили чужі.

– Чому?

– Боїться, що чужі зіпсують його селян.

– Його селян?

– Так, у цих краях кріпацтво досі не закінчилося.

– Як так? Кріпацтво ж сам государ відмінив ще он коли!

– Тут барон єдиний государ. Верст на сорок, як не більше.

– А ви хто?

– Я – вчитель. Із Сум. У мене зник брат. Він поїхав сюди, щоб провадити агітацію.

– Бунтівник, чи що? – підозріло питаю я.

– Не бунтівник! Він справедливості хотів! А хоча б і бунтівник, хіба можна за це вбивати?

– А його вбили?

– Вбили. Селяни видали брата, а баронові наймити вбили.

– Оті абреки?

– Вони. Їх тут кілька десятків і вони тримають всіх у покорі і страху.

– А поліція?

– Поліція сюди не лізе, бо пристав отримує від барона щедру нагороду.

– Але я не агітувати приїхав, я поклади глини шукав! Мене за що схопили?

– Барон наказав хапати всіх чужих.

Мені трохи паморочиться. Голова починає боліти. Намагаюся триматися.

– Слухайте, а ви бачили змія? – несподівано питає мій сусід.

– Змія? – вдавано дивуюся я.

– Летючого, розміром з селянську хату.

– Це ви про що?

– Про змія. Я бачив. Він летів якраз наді мною. Величезний та потужний!

– Теж баронів?

– Я не знаю. Не встиг з’ясувати. Мене схопили.

– Давно ви вже тут?

– Четвертий день.

– І що кажуть?

– Нічого. Кинули сюди і наче забули. Тихо, ідуть!

Чую кроки, потім скрегіт засувів, двері відчиняються. Абреки зі смолоскипами. Хапають мене, тягнуть за собою. Намагаюся іти, поступово це вдається. Піднімаємося довго, мабуть, на другий чи третій поверх. Мене заводять у велику залу, освітлену кількома десятками смолоскипів. У залі стоїть стіл, за яким сидить сам барон, його абреки. Онде помічаю і Нестерова, якого одягнули в якусь старовинну форму, гусарську, чи що, в якій він виглядає блазнем. Побачивши мене, поручик злякався. Я ж був увесь заюшений.

– Господи, що це з вами? – хотів кинутися до мене, але абреки не пустили. Вони його щільно так обсіли.

– Таким нам його привезли, – криво посміхнувся барон. – То це ваш товариш?

– Так, це славетний сищик Іван Карпович Підіпригора! – видав мене з головою Нестеров.

– О, той самий мужик, по якому божеволіє вся імперія? – спитав барон, і в його голосі зовсім не було захвату.

– Так, він! – у Нестерова захват був, але слухати його не схотіли.

– Куди котиться світ! – барон закрутив головою. – Дворяни вклоняються якомусь смерду! Золотий голос імперії виспівує для якогось мужика! Тьху! Мужик мусить працювати на пана і дякувати Богові, що не отримав канчуків!

Останні слова барон аж кричить і з люттю дивиться на мене.

– Бароне… – намагається втрутитися Нестеров.

– Ви навіть самі не розумієте, що творите! – кричить Балтика. – Ані государ, ані інші! Дали бидлу волю! Збудували по селах школи та лікарні! Для чого? Мужик мусить боятися, служити і вклонятися, інакше буде бунт! Це доведено багато разів! Я особисто писав кілька листів імператору з вимогою припинити ці ігри з вогнем, закрити лікарні і школи, повернути тілесні покарання, дозволити землевласникам судити і карати мужиків! А імператор відповів мені, що народ його любить і ніколи не зрадить! Маячня! Цей народ – як собаки! Вони підкоряються тобі лише якщо бояться! Згадайте заворушення кілька років тому, коли цей народ палив панські маєтки, вбивав та грабував! Уся губернія палала, усі сусідні повіти! Лише тут був спокій. Жодного заворушення у всіх чотирьох селах і двадцяти семи хуторах, що мені належать! Всі сиділи тихо, а коли приходили чужі й починали воду каламутити, то мужики їх ловили самі або сповіщали мене. І тоді мої хлопці бралися за бунтівників. Ось так! Бо я людішек у кулаці тримаю! Так тримаю, що й не сіпнуться!

Барон підхопився, вирячив очі і кричить на повний голос. Він високий, з великою головою і довгими, сильними руками. В нього аж ніздрі роздуваються, так він розхвилювався.

– І як же ви тримаєте мужиків у покорі? – питаю я. Абреки починають мене бити. Я падаю.

– Припинити! – наказує барон. – Підняти його.

Мене піднімають. Барон довго дивиться на мене.

– Як тримаю? Тільки одним можливим способом – жахом. Я жахаю, а їм страшно! – барон гучно сміється та випиває щось із великого срібного келиха.

– І як же ви жахаєте? – питаю я і викликаю гнів барона.

– Затуліть йому пельку! – верещить він, і мені зав’язують на роті якусь смердючу ганчірку.

– Бароне, відпустіть Івана Карповича! – Нестерову і підвестися не дають.

– Поручику, а вам-то що? – дивується барон.

– Іван Карпович – поважний громадянин. Не можна з ним так поводитися!

Барон явно розчарований.

– Господи, я ж кажу, що ми живемо у страшні часи! Дворянин, поручик, захищає якогось холопа!

– Цей холоп служив вірою і правдою Отєчєству!

– Холоп мусить робити те, що йому наказує його пан!

– Бароне, ми все-таки у двадцятому столітті і…

– Ви так само хворі, поручику, як і інші, – сумно киває барон. – Не холопи винуваті в тому, що дозволяють себе обдурити всіляким бунтівникам! Такі пани, як ви, винні! Що дозволили холопам підняти голову, забути страх, мати власну думку! Зараз ви не хочете слухати мене, кажете, що я залишився у минулому, що я ворог прогресу, що я не розумію потреб сучасності. Але коли вас почнуть вішати на стовпах, коли вам різатимуть горлянки, коли ваших дочок та жінок будуть ґвалтувати, тоді ви зрозумієте, що помилилися, тоді прибіжите до мене по допомогу, як прибігали сусідні поміщики вісім років тому! Але буде пізно! Бо бидло підніметься! Цей ваш народ – він ні на що більше не здатний, окрім як бути рабами! Якщо дати йому волю, він зчинить різанину, як то було при Пугачові чи раніше. І різанина триватиме доти, поки хтось не візьме владу, не придушить коліном бидло, не залякає, не примусить підкоритися! Так було, так є і так буде завжди!

Барон нависає над столом, вщерть уставленим різними стравами. Поки він говорить, жоден абрек не їсть. Слухають. Після промови барона запановує тиша. Нестеров, мабуть, думає, що б відповісти.

– Заберіть цього смерда. Відвезіть змієві, думаю, він зрадіє.

– Змієві? Для чого? – хвилюється Нестеров.

– На поталу! – регоче барон.

– Ні! Бароне, не треба, я буду скаржитися самому государю, якщо ви це зробите! – кричить поручик. Знову встановлюється тиша. Барон досить довго й важко дивиться на Нестерова, а потім починає реготати. Всі його абреки теж регочуть.

– То ви ще не зрозуміли, поручику? – питає барон, коли досхочу насміявся.

– Що? – нервує Нестеров.

– Ви зможете поскаржитися лише Господу, – барон знову регоче. – Бо я і вас уб’ю. Теж віддам змієві, ви ж за ним полювали?

– Ні, ви не зможете, нас шукатимуть! – кричить поручик.

– І не знайдуть! Хоч я встановлю нагороду тому, хто розповість де ви, виділю всіх своїх людей на пошуки. Як конче потрібно, зможу дати й одного-двох своїх рабів, які зізнаються, що вбили вас, а тіла спалили. Раби радо підуть на шибеницю, бо знатимуть, що їх родини залишилися в мене, і краще виконати мій наказ. Отже, вбивці будуть покарані, а вас пам’ятатимуть як безневинних жертв. Ось і все. Можливо, я навіть сльозу вичавлю з себе на похоронах ваших решток, звісно, якщо змій щось залишить від вас, – барон знову регоче, а потім помічає мене. – Заберіть його!

Схопили абреки, потягнули, я згадав про змія. Найменших сумнівів у мене не було, що вб’є мене чудовисько. То якось треба рятуватися, щось вдіяти, щоб у лапи до вогнепального негідника не потрапити. Тільки що там вдієш, коли тягнуть мене аж чотири озброєних абреки, а в мене руки зв’язані і паморочиться, голова болить?

Витягли у двір, повантажили на віз, куди сіло двоє абреків. Воно два краще, аніж чотири, але в моїх умовах хоч так, хоч сяк. Не вмер Данило, так болячка задавила. Поїхали до зачинених воріт. Їх довго відчиняли. Нарешті виїхали вже на міст, коли хтось закричав: «Стійте! Стійте!» А потім ще щось незнайомою мовою. Хлоп’ячий голос, але впевнений, звиклий керувати. Почувся стукіт копит, і нас наздогнав підліток років п’ятнадцяти, верхи на красивому білому коні. Абреки хлопцю вклонилися.

Хлопець щось сказав і вказав на мене, далі поїхав з нами. Надворі вже було темно, вечір. Я подумав, що цей хлопець може бути моїм порятунком. Не знав, як саме, просто інших порятунків не бачив. Він усе роздивлявся мене.

– То ви Іван Карпович Підіпригора? – спитав нарешті.

– Я.

– А чим доведете?

– Спитайте у пристава вашого, який мій револьвер із дарчим написом забрав.

– Усе одно не вірю. Зараз вам іспит зроблю, – і почав хлопак питати мене про мої ж справи. Подробиці, деталі, незрозумілості. Десь питанні на сьомому я й погорів.

– Брехня, не Підіпригора ви, коли цього не знаєте!

Він навіть коня повернув, щоб додому їхати.

– Я знаю, як насправді було! – образився я. – Те, що в журналах друкується, – це мої історії в літературній обробці графа Климентія Осики-Маєвського! Про це чесно сповіщається. І всього, що там граф навигадував, я пам’ятати не можу!

– То в журналі не все друкувалося?

– Зовсім не все. А лише те, що я дозволяв надрукувати, щоб не зашкодити моїм клієнтам. А також те, що цензура дозволяла, – я говорив урочисто, щоб вразити малого. І той зацікавився.

– І багато граф вигадував?

– Багато. Уява в нього щедра, частенько доводилося його зупиняти.

– Через цього графа тато і заборонив мені про ваші пригоди читати, – зітхнув хлопець.

– Чому?

– Обурився, що граф на якогось мужика працює. Хотів навіть послати хлопців із дружини, щоб провчили того Маєвського.

– Оцих кавказців?

– Їх. Потім вирішив не ризикувати. Щоб скандалу не було. Тоді якраз ми лікарів прибрали.

– Яких лікарів?

– Та приїхали троє, лікарню в Паленій Буді організовувати. Їм сказано було їхати геть, а вони не послухалися, вперті були. То довелося схопити і змієві віддати. А один із тих лікарів виявився племінником відомого професора у Москві, скандал почався. Ледь владнали справу.

– А змій, звідки він?

Хлопець сміється.

– Добряче ви його роздратували. Навіть боюся уявити, що він з вами зробить.

– Що це за змій?

– Це наш, баронів Балтик, змій! – хвалиться хлопець.

– Купили його, чи що?

– Купили. Це давно було, коли ще господарем тут був татів дядько, Інокентій Генріхович. Розумна була людина, страшенно. Мені про нього папінька багато розповідали. Коли ото пішли чутки про волю для холопів, дядько зрозумів, що це буде кінець. Смерди розбіжаться хто куди, спробуй їх примусити землю для пана обробляти! Піти проти государя, щоб волю не давати, він не міг. То вирішив, що треба якось інакше селян при собі залишити. Найкраще для цього підходив спосіб налякати їх. Самих канчуків тут мало було. То дядько вирішив якесь чудовисько завести. Спочатку їздив до Відня, щоб найняти там рабина, який би голема зробив.

– Кого?

– Голема, велетня, який би став вірним рабом. Але рабин хотів забагато грошей, а дядько жидів не любив, то полаялися вони і не домовилися. Дядько далі шукав, що і як, коли почув про зміїв, що десь на В’ятці живуть. Поїхав туди, якось зміг украсти яйце змієве. Наказав двом дівкам кріпосним його вигрівати, сидіти при ньому вдень і вночі. Ото вони й сиділи, наче ті квочки, аж поки не вилупився змій. Потім ходили за ним, годували молоком та яйцями. Змій ріс. Швидко дуже. Уже в два місяці був як гусак, а в півроку як теля. Як рік виповнився, то взяв і з’їв годувальниць своїх.

– Як з’їв?

– Та просто. Перекусив горлянку, а потім з’їв. Апетит мав небувалий. На другий рік став на крило. Тут якраз волю проголосили. Зібралися селяни від пана йти, землю вимагали, а тут змій. Звісно, він тоді не таким здоровезним був, як зараз, але все одно – літає бик цілий. І вогнем уже плювався. Кількох мужиків спалив, кількох навпіл перекусив, і вмить передумали смерди кудись йти. Всі при панові залишилися. Потім дехто намагався втекти, але таких ловили. Дядько дружину завів. Він на Кавказі воював, звідти й набрав бійців. Вони чужі тут були, то служили віддано. Скажеш вбити – вб’ють, скажеш викрасти – викрадуть. Надійні люди! Бо знають, що без пана їх місцеві одразу на вила піднімуть. Дуже вже ненавидять.

Він ото розповідав про абреків прямо при них, наче їх і не було.

– Не боїшся при них балакати?

– А ці нашої мови не знають. У абреків тільки командири по-нашому розуміють, а рядові бійці – ні.

– Чому їх місцеві ненавидять?

– Бо ж абреки їх у кулаці тримають. Б’ють, грабують, жертв забирають.

– Яких жертв?

– Дівок. Раз на місяць змієві дівка потрібна.

– Навіщо?

– Щоб з’їсти. Він сумувати починає, характер у нього псується, починає вибрикувати. Щоб у руках його тримати, приносять йому жертву. Молоду дівчину. Він ото її з’їсть і заспокоїться. Десь на місяць. А потім знову.

– І що, тільки дівчата його заспокоюють?

– Тільки дівчата. Та це ж і добре! Дівок тут вистачає, баби скільки треба народять. А холопи знають, що будь-коли їхню доньку забрати можуть. То сидять тихо, бояться всупереч піти.

– Гріх це, православних людей чудовиську згодовувати.

– У чому ж гріх, Іване Карповичу? Холопи для того й потрібні, щоб панам своїм прислужувати! До того ж, порядок у нас, жодних бунтівників. Іноді зайде якийсь агітатор, так його одразу мужики здають. Бо страх мають! Слухайте, Іване Карповичу, а правда, що вам сама Ксенія Дмитрівна Пяльцева співала?

– Правда.

– Тато її дуже любив слухати. А коли ото дізнався, що вона мужику якомусь співала, то всі платівки спалив! Не любить він вашого брата! – сміється хлопець.

– Та і вас він не дуже-то любить, – зітхаю я. І бачу, що ковтнув гачок мій співрозмовник.

– Чого це? – питає трохи згодом.

– Майбутнього позбавляє, – киваю я.

– Якого майбутнього?

– Славного. При дворі государевому, з нагородами, багатствами та чинами.

– Це як? – губиться хлопець.

– А так. Ви знаєте, чому ми з поручиком у ці краї приїхали?

– Та про змія щось дізнавалися.

– Про змія. За дорученням Імператорського аероклубу мали знайти чудовисько та захопити його.

– Захопити? – регоче хлопець. – Та як же б ви його захопили? Ніколи не захопите, бо змій дуже сильний. І слухає накази тільки мої або батькові!

– І я ж про що! Уявіть, який фурор буде у столиці, коли ви прилетите туди на змієві!

– Навіщо? – хлопець не розуміє, але прислухається уважно.

– Скажете, що це ваш дар государю-імператору! Не простий дар, а коштовний! Бо ж наближається війна, і змія можна буде використати проти німецьких аеропланів! Змій їх легко знищить і перейде на піхоту з кавалерією! Так завдяки змію буде отримана перемога! Уявляєте, як вас государ нагородить? Маєтки, титули, ордени! Все золото світу біля ваших ніг, жінки тільки й мріятимуть, щоб подарувати свою любов князю Славнозміївському!

– А це хто?

– Ви! Князь Славнозміївський, цей титул вам подарує государ разом із десятками сіл і навіть міст!

– Десятками?

– Десятками! Сотнями! Ото закличе вас государ до себе, покаже на мапу і запропонує прикласти вашу долоню. Потім обведе її і всю землю, що під рукою у вас була, подарує у вічне володіння! Сотні тисяч десятин! Та те, що у вас зараз є, то так, дріб’язок, крихти, порівняно з тим, що може бути!

Брехав я натхненно, аж інколи сам вірив, що так і є. Як треба врятуватися, то у що завгодно повіриш.

– Тато не віддасть змія, – кривиться хлопець.

– І я ж про що. Тому й кажу, що він залишає вас без майбутнього.

– Змій потрібен, щоб тримати мужиків у кулаці!

– Ну, по-перше, ви зможете прилітати зі змієм на відпочинок. І наводити тут страх. По-друге, ви ж будете вельможний пан. То за вашим наказом сюди пришлють війська та козаків, відшмагають бунтівників, кого треба – на шибеницю відправлять. Порядок буде, за це не хвилюйтеся. Головне вам вирішити, чи хочете ви блискучого майбутнього, щоб їздити на дорогих машинах із розкішними жінками, щоб бути героєм імперії та стовпом самодержавства, одним із найбагатших людей світу, чи залишитися назавжди тут, у цій провінційній глушині, щоб прожити і померти дрібним повітовим панком.

– Ми не дрібні, ми найбагатші у повіті!

– Але порівняно з тим, скільки може принести змій, всі ваші маєтки – дріб’язок! Ви уявляєте, що таке бути улюбленцем імператора, героєм армії! Та перед князем Славнозміївським генерал-губернатори схилятися будуть!

– Але тато… – зітхає панич.

– Ну, тут уже вам вирішувати… – капаю я отрутою спокуси.

Ми торохтимо полем, зовсім небагато часу – і почнуться пагорби, де змій, смерть моя.

– Допоможіть мені звільнитися, – шепочу я. – Потім витягнемо поручика, сядемо на змія і полетимо до столиці. Там будемо прийняті самим імператором. І коли ви у розпалі своєї слави приїдете додому, батько вам і слова не зможе сказати. Бо будете ви чин! Ген-ген який чин!

– Батько не вибачить мені неслухняності.

– Що ж, тоді тримайтеся його. Барон міцний, проживе ще років двадцять-тридцять. Вам доведеться почекати, щоб стати повновладним господарем. І це якщо батько не почне вас підозрювати і не вб’є, щоб не мати конкурента!

– Я його спадкоємець!

– Ну, він може зробити ще одного спадкоємця, який стане дорослим пізніше. Думаю, що ваш батько і раніше не зупинявся перед убивствами. Як він успадкував маєток свого хитромудрого дядька? Невже у того не було дітей?

Хлопець посміхається.

– А ви розумна людина, хоч і мужик. Про це ж ніхто не знає.

– Він убив дядька? – здогадуюся я.

– Ні, посадив у підвал. Підкупив лікарів, які визнали дядька божевільним. У нього було двоє синів, моїх двоюрідних братів. Один із них був убитий на дуелі, а іншого зарізали розбійники, коли він повертався з Харкова, щоб вступити у права володіння маєтком. Залишалася ще сестра, але для таких випадків є змій.

– Звідки ви це все знаєте?

– Знайшов щоденник дядька, він вів його до останнього дня життя. Там було багато цікавого.

– То, може, треба і вам замислитися про зміну влади у королівстві?

– Ти так хочеш врятуватися, Іване Карповичу? – несподівано питає хлопець, що виявився не таким дурником, як я сподівався.

– Я хочу дворянство, – брешу далі я, бо нічого іншого не залишається. – Щоб ніхто не смів називати мене мужиком, тикати та зневажати!

– Дворянство? – він регоче. – Та ти ж холоп!

– Государ може дарувати дворянство. І подарує, якщо ми привеземо змія. Ти станеш князем, улюбленцем двору, поручик Нестеров очолить весь повітряний флот імперії, а я отримаю дворянство. Здається, непоганий куш, за який варто поборотися!

– Можливо, і так. Але навіщо мені ти? Ти та твій поручик. Я сам візьму змія і полечу до Петербурга!

– Там тебе знищить охорона государя! Тебе сприймуть як нападника, якогось бунтівника!

– Нічого, якось поясню, що й до чого.

– А як ти поясниш, що Імператорський аероклуб посилав за змієм особисто Петра Нестерова та Івана Підіпригору, а потім вони безслідно зникли, а ти явився зі змієм?

– Переможців не судять, – нахабно посміхається він. – В мене буде змій, і це головне, а не те, де поділися якийсь худородний поручик і мужик, що став героєм дешевих журнальчиків!

Він задоволений собою. Дуже. Один з абреків стрибає з воза, я напружуюся, але він просто ховається у темряві, мабуть, пішов до вітру і потім наздожене.

– Ну що, з’їв? – несподівано питає баронятко. І неприємно хіхікає. – Фуфло ти, Іване Карповичу! Я так і думав. Підібрав тебе той граф, зліпив з гівна кулю, зробив знаменитим. Але як був ти ніхто, так і залишився. Дурник, кропив’яне сім’я. Думав обдурити мене, проти батька підняти? Думав, що ото схоплюся я за твої обіцянки і дозволю себе пошити у дурні? Ні! Дулі! Батьком я займуся обов’язково, не вік же йому царювати, але лише тоді, коли вважатиму за потрібне. Не тобі мені вказувати, мужик!

Він сміється, він задоволений собою, він думає, що обдурив мене, луснув, наче горіх. Це дуже непогано, коли ти заколисуєш супротивника, дозволяєш повірити у його перемогу, розслабитися. Тут якраз час діяти, і я був готовий. Бо за час розмови розвернувся у возі так, щоб ноги були по ходу руху. Тепер біля ніг сидить абрек-візник. Його товариш трохи відстав у темряві, а панич упивається перемогою над відомим сищиком Підіпригорою. Саме час діяти.

Я підбираю ноги і з усієї сили б’ю ними у спину візника. Той кулею летить кудись між двох коней. А я підхоплююся і стрибаю на молодого барона, збиваю його з коня, падаю згори і гепаю лобом у ніс. Він непритомніє, я вихоплюю револьвер у нього з кобури, на мене стрибає абрек, якому вдалося вбиратися з-під коней. Стріляю першим. Абрек падає, я теж, бо його товариш десь поблизу з рушницею. Підповзаю до вбитого абрека, знімаю папаху, чекаю. Наче якийсь рух у темряві, кидаю в той бік папаху. Постріл, абрек видає себе, я стріляю і влучаю, бо він кричить та падає. Знімаю з трупа кинджал. У всіх абреків є кинджали. Ріжу мотузку, якою мене зв’язав ще клятий пристав. О, вже краще. Неподалік стогне молодий барон, намагається підвестися. Постріл. Куля пролітає поруч зі мною. Це поранений абрек. Не влучив. Я вже з рушницею, припав до землі. Витягую ліву руку з револьвером убік і стріляю. Тут же кочуся праворуч, постріл абрека, помічаю, де він, і відповідаю з рушниці. Цього разу, здається, я вбив його. Але не ризикую. Чекаю. Забираю коробку з набоями у абрека. В молодого барона набоїв немає, але є маленький браунінг у спеціальній кобурі під лівою рукою.

В мене починає боліти голова. І серце калатає. Треба швидко вирішувати, що робити. Рятувати Нестерова. Він врятував мене, повівся шляхетно, коли намагався захистити від барона, він мій клієнт, вже майже товариш. Але він у палаці барона, а це справжня фортеця з гарнізоном у кілька десятків абреків. І ще може ж прилетіти змій!

Я згадую про змія і розумію, що з поля треба тікати. Бо якщо чудовисько з’явиться тут, мені не допоможуть ані рушниця, ані пістолети. Підхоплююся, шукаю у темряві коня молодого барона, але знаходжу тільки віз із кіньми. Ну, хоч так. Вантажу на віз тіла вбитих. Не знаю для чого, але не хочу залишати їх у полі. Поспішаю до села. Бачу попереду вогні. У палаці почули стрілянину, мусили послати довідатися, що трапилося. Я звертаю з дороги, їду прямо полем. Чекаю, поки промчиться біля десятка вершників. Абреки барона.

Повертаюся на дорогу і скоро опиняюся в селі. Можна поїхати далі, по допомогу. Але у Кролевці нічого не доб’юся. Треба доїхати хоча б до Чернігова. А це забере багато часу.

Між тим життя поручика під загрозою. Барон почне нервувати, коли дізнається, що його син загинув. Може наказати вбити Нестерова з помсти. Треба захопити палац. Але сам я цього не зроблю. Вихід тільки один – підняти мужиків. Я починаю бігати по хатах і стукати у двері. Але ніхто не виходить.

– Вони вбили молодого барона! Абреки захопили барона-батька і хочуть його вбити! – тиша. Люди прокинулися, я бачу вогники за вікнами, але бояться виходити. Треба примусити їх вийти. Я біжу на пагорб до церкви. Перелізаю через паркан, бачу, що у дворі все заросло чагарником. Таке враження, що до церкви тут не ходять. Лізу через кущі. Двері до церкви припнуті якоюсь палюгою. Заходжу всередину, знаходжу сходи на дзвіницю, піднімаюся туди і починаю бити у дзвін. Після цього люди виходять. Я біжу до них.

– Абреки вбили молодого барона! А старого захопили в полон! Тепер вони хочуть бути тут господарями! І зараз вони їхатимуть сюди! Вони пообіцяли спалити церкву і зґвалтувати ваших дочок! Всіх! А вам перерізати горлянки! Порятунку не буде, якщо ми не зупинимо їх!

Люди збилися у натовп і дивляться на мене.

– Чого стали? Ви так і будете чекати, поки вас переріжуть, як баранів!

– А що робити? – питає один. Той самий, у якого ми намагалися переночувати. Він питає, а люди перелякано відходять від нього, наче від хворого.

– Беріть зброю!

– У нас немає, – каже він, і люди ще дужче відсахуються від нього.

– А сокири, вила, ножі, коси! Беріть все це!

– Але в них рушниці!

– У нас теж! Я посланець самого государя імператора! Він наказав звільнити всіх селян барона Балтики, дати вам волю! Барон погодився з цим, але абреки не схотіли відпускати вас. Вони сказали, що хочуть і далі грабувати вас і ґвалтувати ваших дочок!

– Государ наказав звільнити нас? – питає з натовпу вже хтось інший.

– Так, я привіз указ імператора про ваше звільнення! Государ наказав підпустити вас і дати кожному по десять десятин землі! – я брешу натхненно.

– Государ? Десять десятин? Воля? – лунають голоси з натовпу.

– Так! Хтось хоче піти проти государя? – грізно питаю я.

– Ні! Ні! Ми за государя! – відповідає натовп.

– Тоді до зброї! До зброї! – верещу я, бо бачу, як вогники кінноти піднімаються на сусідній пагорб до палацу барона. – І запаліть смолоскипи, нам нічого боятися, ми государеві люди!

– Государеві люди! Государеві люди! Воля! – натовп розбігається і ось вже чоловіки повертаються, хто з сокирою, хто з вилами, а хтось просто з кийком чи серпом. Запалюються смолоскипи. Нас мусять помітити.

– Вперед, на палац! Бий нечестивих! Бий чужих! – кричу я, і натовп радо це підхоплює. Я кілька разів бачив у Києві погроми. Здебільшого жидівські, але на початку Японської війни був і такий, що били всіх, хто був більш-менш схожий на японців. Я ще тоді зрозумів: ніщо так добре не підхопить натовп, як заклик бити чужих. І ось зараз ці биті та переламані мужики, що боялися і носа показати зі своєї хати, взялися за зброю і пішли на палац, кричали, що вб’ють чужинців, постинають голови і поріжуть на шматки!

Якби барон умів діяти холоднокровно, він би наказав підняти міст і відбивати напад за стінами. Тоді б він переміг, бо натовп важко довгий час тримати в потрібному напруженні. Під ранок мужики б розійшлися по хатах, і їх можна було б брати по одному та виховувати канчуками. Але я сподівався, що барон гарячкуватиме. Він так зневажав своїх рабів, був такий впевнений у їхньому боягузництві, нездатності до опору, що не міг дозволити собі сидіти у палаці і чекати ранку. Та він розжене цих смердів прямо зараз! Нагодує канчуками до крові! Постинає голови тим, хто спробує опиратися!

То барон не став чекати. Онде з воріт огорожі палацу виїхали вершники. Два десятки на чолі з головним абреком. Нагнали коней і заволали свій бойовий клич «Аллах акбар!». Це у магометан значить «Господь – великий», і з цим важко не погодитися, хоч істинного Господа вони і не знають.

– Государ з нами, попереду воля та земля! Переможемо! Знищимо чужинців! Захистимо своїх дітей! Більше жодну доньку не заберуть змієві! Наказ імператора! – закричав я, бо побачив, що натовп злякався і ось-ось побіжить. Вчасно згадав про жертв змія. Мужики стиснули зброю. – Перегородіть вулицю! Ховайтеся за тинами, збивайте вершників з коней і вбивайте! Я застрелю їхнього ватажка!

Мужики викотили поперек вулиці віз, потім ще один, кидали між ними дрова, виламані ворота та тини, щоб перегородити вулицю. У бунтівників це зветься барикада, в 1905 році вони городили такі у Москві. Використаємо досвід ворогів Отєчєства. Я видихнув і прицілився. Онде з’явилися вершники, вони стрімко наближалися до нас.

– Застрелю будь-кого, хто побіжить! – попереджаю мужиків, вичікую мить і стріляю. Кінь ватажка абреків падає, той котиться по землі, його збивають коні товаришів, я встигаю вистрелити ще раз, а потім падаю, бо абреки дають залп. Стріляю з землі і бачу, як хтось кинув з-за паркану вила і вони встромилися в одного з абреків. Потім хтось кинув дровітню і збив вершника, а он якийсь молодик сам стрибнув із ножем. Його застрелили, але абрека дістав. І ось уже з-за тинів вистрибують мужики і кидаються на ворогів. Абреки стріляють, потім хапаються за шаблі. Я прицільно вибиваю ворогів, у них немає можливості відповісти мені. Он бачу, як наш господар схопив рушницю вбитого абрека і встрелив сам. Невміло, у небо, але другий постріл був вже кращим.

– Не випускати, вбивати всіх! – кричу я і останніх абреків валять з коней.

Вся вулиця завалена трупами. Мені стає страшно, але бачу, що мужики тільки розійшлися і їх уже не зупиниш.

– На палац! Там твоя донька! Ми врятуємо її! – кричу я мужику з рушницею. – Вперед!

І ми сунемо до палацу. Дорогою до нас приєднуються нові люди. У барона ще був шанс. Зачинити ворота, поставити залишок охоронців на стіни і відбиватися. В нас не було драбин, ми б програли. Але барон був занадто переконаний у тому, що його раби ні на що не здатні. То не підняв міст. І ворота не зачинив. Я б зрадів, але я звик не вірити у щасливі подарунки долі. Я згадав великий двір перед палацом. У тому дворі ми будемо як на долоні. Нас можна буде постріляти наче зайців! Барон вигадав непоганий план.

– Стійте! Іменем государя імператора! Стійте! – я ледь зупинив натовп вже у воротах.

– Що? – невдоволено питали мужики, яким не терпілося добратися до пана.

– Стійте! Поверніться до села і привезіть на возах кілька воріт з дворів поближче. Вибирайте міцніші!

– Для чого це! Ми вже у палаці! – кричали найбільш гарячкуваті.

– У палаці? То підіть і візьміть його! – крикнув я їм.

Кілька десятків побігло вперед, і ледь вони вибігли з воріт, як почалася страшенна стрілянина. Я пізнав стрекіт кулемета. О, барон добре озброївся! З тих, хто вибіг, повернулося лише двоє. Поранених та переляканих.

– Везіть ворота! І цвяхів довгих побільше! – наказав я, й цього разу мене послухалися. Частина мужиків побігла вниз, а тим, у кого вже були рушниці, я наказав сховатися у воротах і чекати на випадок атаки. Абреки справді спробували вийти, але їх зустріли таким вогнем, що вони одразу відступили і більше не сіпалися. Побачивши, що зброєю перемогти було важко, барон спробував налякати.

– Смерди прокляті, проти кого повстали! – заверещав Балтика. – Зранку тут будуть солдати, і вони розстріляють кожного, хто зараз не здасться своєму пану!

– Солдати справді будуть завтра, але вони прийдуть, щоб арештувати злочинців, які годували православними людьми чудовисько, – прошепотів я, бо не хотів поки відкривати свою присутність. Мої слова прокричав чоловік, у якого ми ночували. Він тепер був весь час поруч зі мною.

– Грицько, це ти голос подав? – здивувався барон. – Ах ти ж сучий сину! Так ти в бунтівники подався! Мало тебе били?

– А тепер не будете! Тепер за нас сам государ! По десять десятин землі дасть! І волю!

– За вас? За смердів? Га-га-га! Ніколи государ за вас не був і не буде, бо холопи ви, і що хочу, те з вами і зроблю!

– А спробуй!

Барон далі лаявся з Грицьком, а мужики важко дихали перелякані. Бо ж барон виявився не у полоні і погрожував страшними карами. Я переконував, що барон збожеволів і пішов проти государя. Грицько це все кричав.

– Ах ти ж мерзотник! Та ти ж, дурень такий, сам би цього не вигадав! Хто там тобі ці дурниці у вуха заливає? А чи не забув ти, Грицько, що твоя донька у мене? Ану приведіть її сюди! – як зарегоче барон, дивлюся, аж зблід нещасний батько, а всі інші мужики голови посхиляли.

– Не бійтеся, он уже вози їдуть! – підбадьорив я їх.

– А що ті вози? Чули, як стріляють! – шепоче зблідлий Грицько.

– Подивитесь, що таке вози! – сміюся я, але бачу, що товаришам моїм зовсім не смішно. А потім крик дівочий почувся, і Грицько з воріт побіг, я ледь його зупинив. – Куди, вб’ють же!

– То донечка моя, Нюся! – кричить Грицько.

– Твоя, твоя! Вся в матір, красуня, змій таких любить! Але до змія не дійде, я її зараз уб’ю! – барон зареготав, а дівчина скрикнула. Грицько борсатися почав, виривався від мене. – І всіх ваших дочок ось так вбивати буду. Вам горлянки різати, а їх воям своїм віддавати на поталу! Усіх!

– Ірод! Негідник! Уб’ю! – закричав Грицько, й інші мужики захвилювалися. А барон давай розповідати, що він із доньками мужицькими робитиме. Хотів барон мужиків розпалити, щоб гнів їм розум запаморочив і побігли вони на смерть вірну. Тільки ні, дурних немає.

– Бароне, нам теж є кого вбивати, бо син ваш у нас! – крикнув я, бо іншого виходу не мав. Дівчина припинила кричати, а Балтика – реготати.

– Це ти, той смерд з журналу? – спитав барон.

– Це смерть твоя, бароне. Якщо хоч волосинка впаде з голови дівчинки, то смерть. І синова, і твоя. Облиш її.

– Ти мене сином не лякай!

– А я не лякаю!

– Я собі стільки синів зроблю, скільки захочу!

– Боюся, що ні.

– Чому це?

– Бо відріжемо ми тобі одне місце, – пожартував я і побачив, що мужики посміхнулися.

– Ах ти ж срака! Ах ти ж лайно мужицьке! – барон аж чергу з кулемета дав, так розізлився. – Це я вам усім повідрізаю! Всім! Раби невдячні! Я вас від змія рятував! А ви так! От зараз прилетить він, зараз він вам влаштує! Дозволю йому всіх дочок ваших забрати та з’їсти! Про це подумали?

Бачу, знову злякалися мужики.

– Ох, бароне, і шахрай ти. Знаєш же, що за наказом імператора змія ми забираємо звідси назавжди! Але ти віддавати не хотів, а тепер лякаєш, брехло собаче.

– Ах ти ж смерд, та я тебе!.. – і знову чергу дав.

– Стріляй, стріляй, бароне, чим швидше набої в тебе закінчаться, тим швидше ми тебе візьмемо. Віддам я тебе мужикам, нехай що схочуть, те і роблять із тобою. Знайдете, що зробити, га, хлопці?

– Знайдемо! Віддай його нам! За все відплатить! – загомоніли мужики, та так кровожерливо, що аж мені страшно зробилося.

– Паскуда! Обдурив дурників, наплів про указ государя! А вже ж уранці прийдуть солдати і будуть вішати бунтівників! Ніздрі рвати, тавра на чолі ставити! – верещить барон.

– Ну то чого ж ти хвилюєшся, бароне? – кричу йому я. – Давай до ранку посидимо, почекаємо, подивимося, кого солдати будуть хапати, а кому честь віддавати.

– Слухай, Підіпригора, а чого ти там розпатякався? У мене ж дружок твій, поручик. Я ж його вб’ю, як тобі це?

– Бароне, якщо ти дурень, то уб’єш, а якщо іще залишилося у тебе в голові хоч трохи розуму, то зрозумієш, що поручик Нестеров – єдина твоя надія на порятунок.

– Ах ти ж смерд! Мені рятуватися не треба, ти сам спробуй врятуватися!

– Спробую, спробую!

Дивлюся, що їдуть уже з села вози з воротами. Наказав набивати ті ворота на вози, спереду, щитом наче. Застукали мужики молотками.

– Ти що там твориш, негіднику! – захвилювався барон. – Тільки спробуй щось зробити! Застрелю поручика!

– Це я ворота збиваю, щоб ти не втік, бароне. А то що ж нам, до ранку чекати? Підемо ми, відпочинемо, поки приїде армія тебе брати. Забивайте ворота! – кричу мужикам.

Вони прибивають ворота до возів, не розуміють, для чого це, але виконують. Зробили три вози, я наказав у них сісти всім, у кого рушниці були.

– А інші вози позаду штовхають! І не боятися куль, ворота все на себе приймуть. А коли довезете до палацу, за моїм наказом вози перекинете вперед. Зрозуміло?

Кивають мужики, хто внизу залишився. Тоді я тим, хто у возах, кажу:

– Як виїдемо, то не висовуватися. Лише коли команду дам, тоді стріляти. Тільки за моїм наказом!

– Слухаємо! – кажуть.

– Ну, тоді з Богом! Уперед!

Покотили мужики перший віз із набитими воротами. Викотили його у двір, і зчинилася стрілянина. Барон з абреками набоїв не берегли. Але мужики у возі цілі, бо ворота дубові у два шари я набити наказав. Ось іще один віз викотили, і ще, вишикували і покотили одним фронтом.

– Тварюки! Селюки! Земледери хрінові! – верещить барон і знай собі строчить з кулемета. Де куля знайде щілину, там пролетить. Он один мужик скрикнув та впав, а он інший.

– Вперед, вперед! – кричу, підбадьорюю. – Вперед!

Гримотять вози колесами по бруківці, сунуться вперед, стрілянина не вщухає, як і вереск барона, що січе з кулемета.

– Вогонь! – кричу я, і мужики з возів вилазять з-за воріт та дають залп. Кількох із них зустрічають кулі абреків, але й вони влучають, бо чутно крики посіпак баронових. – Уперед! – даю перезарядити рушниці, й знову залп. Потім ще один, а потім колеса возів упираються в купу меблів, з яких абреки зробили собі барикаду.

– Перекидай! Перекидай! – кричу я. – Ріж кровопивць! Рубай!

Мужики, які штовхали вози, перекидають їх уперед, із них вистрибуємо ми, даємо залп і кидаємося на абреків. У мене в лівій руці револьвер, у правій шабля, в мужиків теж шаблі трофейні або сокири власні.

І почалася тут кривава січа. Абреків було менше, але жоден з них не побіг. Всі билися до останнього і билися вміло. Видно, що з шаблями зростали, то сікли мужиків на капусту. Якби я п’ятьох не пристрелив, то бозна, що б було, а тут ще мужики набігли, які вози штовхали, і вже обсіли абреків, по троє, по четверо, жодного не відпустили.

– Де барон? Де барон? – кричу я, бо барона серед загиблих не бачу, і це мені дуже не подобається.

– Він до палацу побіг! – крикнула якась скривавлена дівчина.

– Нюсю! Донечко! – заволав Грицько і побіг до неї, теж скривавлений.

– За мною! – наказав я і побіг до палацу. – Знайти барона! Все обшукати!

Слідом побігло кілька десятків мужиків. Хто з рушницею, хто з шаблею чи кинджалом. Озброїлися хлопці з мертвих абреків.

– Ох ми йому зробимо! Ох він у нас заспіває! Бароне, де ти? – верещали у такій люті, що аж мені страшно, що там про барона казати. Коли як засурмить щось угорі.

І одразу затремтіли мужики,перелякалися.

– Барон змія викликає! Пропали ми! Змій!

Стоять, тремтять, наче осикове листя на вітрі. От же військо! Я переконувати їх не став, побіг до башти. Там гвинтові сходи, забіг ними аж нагору, а двері зачинені. Міцні, дубові. Такі ані плечем не виб’єш, ані ногою. Але ж я філером охоронного відділення багато років пропрацював, і там доводилося не одні двері відчиняти, щоб клієнта не втратити. То поліз у чобіт, дістав із підошви інструмент, подарований колись графом, потицяв трохи в замок. Ото займаюся, чую, як барон сурмить. Хитрий цей барон, здогадався, що його врятувати може. Згадую про змія, і аж зле мені стає. Коли чую я крик якийсь. Відповів змій. Але так, що розсміявся я.

– Тварина п’яна! Мерзотнику! Коли ти вже нап’єшся! – заверещав барон, підтвердивши мою щасливу здогадку.

– Що, бароне, напився ваш хвостатий захисник? – це я вже відчинив двері і вийшов на саму верхівку башти. – І краще не рипайтеся, – я навів на нього свій револьвер і тут тільки згадав, що набої в ньому закінчилися. Але ж барон не міг цього знати.

– Ах ти ж смерд! – Балтика дивився так, наче хотів спалити мене своєю ненавистю. – Думаєш, що переміг! Та змій вас всіх знищить! Вже зранку! А потім війська прийдуть! Тебе першого на шибеницю відправлять!

– Бароне… – Я не збирався його вбивати, але барон кинувся на мене. Він був вищий і важчий, а головне, він був роздратований. Я бачив багато бійок і знав, що там вирішує твій настрій. Саме настрій дозволяв слабшим і меншим перемагати. Відчайдушна лють, яка могла перебити і вміння, і силу. Цієї люті в мене не було, але були спокійні навички людини, що звикла рятуватися. Я нічого не думав, тіло саме діяло і діяло миттєво. На цій маленькій місцині ніде було ховатися від барона, а зійтися з ним у бійці я не хотів. Зробив два кроки назад, до кам’яних зубців башти, мить почекав, а потім різко відступив праворуч, щоб опинитися з боку лівої руки барона. Він не чекав такого маневру, не встиг зупинитися, з розгону вдарився об зубці, аж перехилився через них. Барон зойкнув, а я підскочив, схопив його за ноги, підняв і штовхнув геть із башти. Барон намагався схопити мене, але я відбив його руки від себе. Він схопився за один із зубців і повис на зовнішньому боці башти.

– Тварюко! Уб’ю! – хрипів він і намагався вилізти, підтягувався на руках, спробував закинути ногу на парапет башти. Але я не давав, пхав його вниз, скидав його ногу, бив по руках. – Смерде! Кропив’яне сім’я! Знищу! Знищу!

Він був сильний, цей барон, він дерся і дерся, він не хотів умирати, а коли зрозумів, що втрачає сили і більше не може висіти, то поліз угору востаннє. Я вперся долонею йому в лоба і почав відштовхувати, а барон тоді несподівано кинув зубець стіни і схопився за мою руку, повис на ній.

– Витягуй! Витягуй! Інакше зі мною полетиш! Холоп! Земледер! Смерд! – барон хрипко реготав і в його напівбожевільних очах засвітилася надія. Але барон не врахував, що в мене дещо є. Наприклад, вільна ліва рука. Якою я зміг залізти під сюртук і витягти браунінг, ту іграшкову зброю, що я забрав у вбитого баронятка.

– Витягуй! Витягуй, суко! – хрипів барон, що сунувся вниз по моїй руці. Він спробував схопити мене за голову, за волосся, щоб уже точно видертися, але я сховався за зубцем, правиці моїй було дуже боляче, барон важив багатенько. Але я знав, що ось-ось позбавлюся цього ярма. Він знову поліз, у нього закінчувалися сили, він схопився зубами за мою руку, а я нарешті дістав браунінг і вистрелив йому в тім’я. Барон відірвав зуби від моєї руки, перелякано подивився на мене і на браунінг, прошепотів «блядська іграшка» та полетів униз. Там залунали радісні крики мужиків. А я впав на підлогу башти. Рука страшенно боліла, мені аж паморочилося. І я знепритомнів.

Отямився, коли мене вже несли сходами вниз.

– Де поручик? – спитав я.

– Хто? – мужики не розуміли, про що я питаю.

Знесли у двір. Там було багато поранених, вони стогнали, а здорові ходили навколо них і не знали, що робити. Я побачив яскравий, наче в блазня, мундир Нестерова. Підійшов до нього. Поручик був закиданий тілами вбитих абреків та мужиків.

– Дістаньте його! – наказав я і відійшов у розпачі. Я не вберіг найкращого авіатора імперії. Ганьба мені. Я схопився за руку, вона страшенно боліла. Може, і переламана. Але це був дріб’язок порівняно з тим, що загинув Нестеров.

– Пане, а можна нам у підвал? – спитали мужики.

– А що там, у підвалі?

– Там можуть полонені бути. Жінки для баронового гарему. Їх абреки забирали.

– Звільніть їх, – кивнув я.

Мужики побігли, я залишився і подумав, що треба зав’язувати з приватною практикою. Ось мені спочатку розбили голову, а потім пошкодили руку, і це не рахуючи того, що я кілька разів був близький до смерті. Я не маю права так ризикувати, мені треба виростити Моніку. Все, досить, буду сидіти на хуторі та згадувати давні історії. Їх у мене багато, вистачить не на один рік.

– Пане, – переді мною стояв Грицько. Спочатку стояв, а потім упав на коліна і почав ноги цілувати.

– Ти чого? Припини! Припини, я сказав!

– Пане, ти Нюсю мою врятував! Барона вбив! Пане, дякую тобі!

– Який я тобі пан? – обурююся. – Я такий же мужик, як і ти. Піднімися!

– А він живий, – чую я дівочий голос. Повертаюся. То та Нюся, у синцях і засохлій крові, барон устиг її помордувати. – Дихає, – вона вказує на Нестерова.

Я кидаюся до нього, прислухаюся.

– Живий. Живий! – кричу я. Бачу пляму крові на його мундирі. Знімаю. Кілька разів доводилося мати справи з пораненими. Знаю, що треба зупинити кров.

– Дайте я цим займуся! – бачу якогось блідого чоловіка, зовсім не схожого на мужика.

– А ви хто?

– Я полонений барона. Сидів у підвалі, здається, ми з вами встигли трохи поспілкуватися. Я лікар, знаю, що робити.

Цей чоловік, скоріше хлопець, років двадцяти п’яти, наказує занести Нестерова у будинок і покласти на стіл.

– Пошукайте, тут десь мусить бути моя валізка з інструментами. Куля залишилася всередині, треба буде робити операцію, – впевнено каже він.

– А де хоч шукати?

– Біля баронового кабінету є таємна кімната. Я там завжди оглядав барона.

Скоро мужики приносять валізу. Лікар наказує нагріти води.

– Поручик буде жити? – хвилююся я.

– Я зроблю для цього все, але гарантувати нічого не можу, поранення важке.

Я кривлюся, потім мене кличуть мужики. Їх зібралося надворі кілька сотень. Навантажили на вози трупи абреків та барона. Вже голих, зняли з них усе.

– А це ви куди?

– Свиням згодуємо негідників!

– Ні, не можна. Поховайте їх десь.

– Та вони знаєте, як з нас кров пили! – гомонять мужики.

– Поки живі були, хоч на шматки їх ріжте, але зараз мертві. А ви ж не дикуни якісь, не людожери, а християни. То поховайте їх по-людськи. Це наказ.

Кивають, супроти не йдуть, хоч видно, що не подобається їм моя вказівка.

– А що зі змієм робити? – це Грицько, який усе біля Нюсі своєї стоїть. – Зранку прилетить він, щойно протверезіє.

Бачу, що мужики голови посхиляли, жах аж хвилями іде по натовпу.

– Тікати треба. Забирати родини й тікати! Вб’є нас змій, спалить за барона! – кажуть одні.

– Куди втечеш? До ранку вже недовго. На дорозі змій нас потовче, наче картоплю варену! – жахаються інші.

– Тихо! – кажу я, бо не люблю боятися. Гріх боятися чогось, окрім Господа нашого. Змій? Та чхати на те чудовисько. – Вб’ємо ми змія.

– Як? Та ну ви що? Та його ніхто не подужає…

– Мовчати! Всім залишатися тут, десять людей зі мною. І ти, Грицьку!

Пішли ми до палацу, в підвали. Мусив десь бути арсенал барона. Ідемо коридором, коли бачу я у виблисках смолоскипів плями якісь темні з-під дверей одних. Я туди, щоб подивитися, а Грицько мене за руку хапає.

– Не треба, пане, не треба.

Я подивився на нього, і він руки прибрав. Відчинив я двері, зайшов усередину, а там таке… Вбиті жінки та діти. Півсотні, як не більше! У всіх горлянки перерізані.

– Що це таке? – питаю у Грицька, який один насмілився за мною зайти.

– Гарем Барона та абреків його, – шепоче він.

– Хто їх убив?

– Та самі абреки, щоб нам не дісталися, – каже Грицько. І я б радий повірити, але ж по голосу чую, що бреше він. І кров свіжа, аж парує.

– Не бреши мені, – кажу тихо і дивлюся на Грицька. Той на коліна падає.

– Мужиків гріх узяв. Це ж їхні доньки та жінки, яких абреки викрали. Думали, що ґвалтують їх тут, а вони цілі, здорові, без синців, з дітьми чорнявими. Тобто з доброї волі з тими абреками спали і дітей від них народжували. Ну, і розлютилися мужики. Хотіли спочатку тільки дітей вбити, чуже сім’я, але жінки валувати почали, захищати. То і їх за зраду.

Стоїть Грицько на колінах, голову похилив. А мені аж моторошно. Голова болить, рука болить, а ще кров свіжа ніс забиває, трупи дітей безневинних та жінок перед очима.

– Господи, що ж ви за звірі?

– Пане, розлютилися ми дуже. Стільки років боялися, терпіли, а тут наша воля.

Вийшов я з тієї зали клятої. На підошвах кров, у носі кров, у очах кров, у думках кров. Увесь у крові. І подумав, що, може, і не варто змія вбивати. Нехай летить сюди та випалить усе це дурне сім’я, що спочатку рабами себе дозволило зробити, а потім на звірів перетворилося. Випалити тут усе, щоб нічого і нікого не залишилося!

– Пане, вибач нас, – це знову Грицько. – Грішні ми, винні. Не стрималися мужики й ніхто їх не зупинив. Але то від страху. Страх же сушить, виламує. Допоможи нам змія перемогти, і забудемо ми про страх, станемо, як усі люди! Чесно тобі кажу, пане. Допоможи!

Ноги цілує та плаче. А мені погано. От прямо розплився весь. Знаю, що в таких випадках треба щось робити, в дії рятуватися. Бо думки погані голову можуть розірвати.

– За мною! Ламайте двері, шукайте зброю! – наказав і побіг сам перший двері ламати, щоб на дерево та залізо лють свою на цих мужиків випустити.

Арсенал ми швидко знайшли, а там і набоїв купа, і рушниць, шабель, але головне – ціла діжка пороху. Величенька така.

– Зібрати усі цвяхи, які в селі є, і порубати їх на шматки у пів-мізинця! А всі, хто теслювати вміє, за мною!

Побігли нагору. Рухатися мені важко, бо таке враження, що рука вогнем горіла, але терпів. Наказав мужикам дещо побудувати з дерева, для чого розібрали сарай барона.

– Що це ви робите? – питає лікар, який саме підійшов.

– Як поручик?

– Жити, здається, буде. Кулю я вийняв, кров зупинив. Поки він непритомний, але то не страшно. То що це ви будуєте?

Я йому розповів, а потім сів, бо рука ще більше заболіла. Схопився за неї і стогну.

– Що у вас з рукою? Дозвольте подивитися, – каже лікар.

– Не до руки зараз! Змія вгамуємо, тоді!

– Змія ви можете і не дочекатися. А раптом знепритомнієте? Давайте руку.

Почав її дивитися, піджак зняв і сорочку.

– Що там?

– Важкий вивих плечового суглоба. Зірвали його з місця.

– І що робити?

– Зараз я його на місце вправлю, потім треба буде перев’язати і деякий час берегтися, щоб знову не зірвати. Хто це вас так?

– Барон на моїй руці висів.

– О, барон – дядько дебелий був, – лікар посміхається.

– Як ви до нього потрапили?

– За об’явою. Пропонував роботу, хороша платня. Я приїхав, а він мене у підвал. Його колишній лікар повісився після того, як прожив вісім років у підземеллі, то барон нового собі знайшов. Забрав пояс, усі мотузки, щоб я повіситися не зміг, а лікував барона та його банду.

– Ви ж казали, що вчитель, брата шукали.

– Брехав. Я тут навчився правди не говорити. Слухайте, а як ви будете ото все висаджувати?

– Ґніт є, підпалю.

– Але це ж із ґнотом важко час точно розрахувати.

– Я короткий зроблю.

– Але поруч небезпечно може бути.

– Доведеться комусь ризикувати.

– Це роль смертника.

– У вас є інші варіанти?

– Є, зараз руку вам зроблю і покажу.

Руку він вправив, боляче було, аж кричав я. На плече дошки з обох сторін поклав і перемотав міцно. Правою рукою тепер я і ворухнути не міг.

– А тепер ходімо, покажіть мені арсенал, – сказав лікар.

Я його провів. Він почав нишпорити по полицях, знайшов якийсь механізм. Показав його мені.

– Знаєте, що це?

– Я такі бачив у бунтівників, що бомбу робили, – кажу.

– О, та ви і з бунтівниками знайомі?

– Випадково, – брешу. Як він бреше, то чому мені не можна?

– Ну що ж, ви праві, це вибуховий механізм. Його можна поставити на час, але точного часу ми не знаємо, то поставимо на поштовх. Коли змій нападе, поштовх же буде?

– Слухайте, це ж не руку вправляти, це – вибухівка, – нагадую я.

– Розумію, не хвилюйтеся, зараз усе зробимо, – він починає порпатися у механізмі. Вміло і впевнено.

– Звідти такі знання у лікаря? – дивуюся я.

– Погані книжки читав, – сміється він.

– Мені здається, що і про лікаря ви брехали.

Він сміється.

– Брехав. Насправді я приїхав сюди, щоб убити барона. Хороший план, залишити бомбу в патефоні, який барон купив. Він збирається послухати платівку, Шаляпіна чи Пяльцеву, а тут вибух.

– Навіщо вам убивати барона?

– Помста. Точніше, покарання. Барон убив чотирьох наших товаришів. Двоє з них тікали від поліції й потрапили сюди випадково, ще двоє шукали перших двох. Барон узагалі не чикався. Я думаю, що тут загинуло багато народу. І не тільки наших, але й анархістів, есерів, можливо, ще когось. Але ми карали барона лише за наших товаришів. Та замах не вдався. Більше того, мені навіть не вдалося поїхати з замку. Барон наказав мене вбити. Треба було якось рятуватися, і я згадав про свою медичну освіту, щоправда, незакінчену. Але ж барону потрібен був не мій диплом, а знання, які були. Мені пощастило, бо незадовго перед тим повісився попередній лікар барона. То він узяв мене своїм ескулапом. Так я вижив і почав чекати нагоди втекти. Я просидів у підземеллі шість років. Уявляєте?

– Шість років?

– Шість, почався сьомий. Чесно кажучи, я вже думав, що нагоди втекти не буде, що мені доведеться до кінця життя сидіти у підвалі. Ще рік-два, і я б спробував зарізати барона ланцетом та героїчно померти від рук його бандитів. А тут ви, мій щасливий визволитель. Слухайте, а як ви змогли підняти цих селюків? Оцю покірну череду? Я думав, що це категорично неможливо. Бо коли людина терпить, що забирають її дітей, то вона витерпить геть усе! Як ви змогли перетворити худобу на військо?

– Мені треба було рятуватися.

– Так, розумію, але ви могли просто втекти.

– У палаці залишався поручик, він врятував мені життя, і я не міг просто його покинути.

– О, та ви людина слова?

– Я вмію бути вдячним.

– І що ви сказали мужикам?

– Вже не пам’ятаю. Якісь дурниці. У таких випадках головне не що говориться, а як. Треба розбурхати людей, розкачати натовп, а потім він уже посунеться сам, наче весняна вода.

– Слухайте, та ви справжній вождь!

– Що з бомбою?

– Готова. Але чи впевнені ви, що ми мусимо вбивати змія? Коли я займався поручиком, він щось шепотів про те, що змія треба захопити і відвезти до столиці.

– Не треба, – кажу я.

– Але поручик…

– Змій їсть людей. Дівчат. Він привчений до цього і не змінить своїх уподобань. Змій мусить померти. Тут немає чого обговорювати, – тихо кажу я.

– Що ж, нехай так, ви тут головний. Ходімо, подивимося, як там ваші підопічні.

Ми піднялися нагору, почули стукіт сокир та молотків.

– Господи, це опудало якесь? – дивується лікар.

– Про Троянського коня чули?

– Слухайте, ви демонструєте просто якусь феноменальну обізнаність, як для звичайного міщанина! Здається, ви щось недоговорюєте. Хто ви?

– Ваш рятівник. Сподіваюся, що ваша бомба мені достойно віддячить. Давай, мужики, швидше, до ранку дуже небагато часу! Працюємо!

Закінчили вже коли почало світати. Нестеров спав на ліжку барона, я залишив при ньому Нюсю і двох мужиків з рушницями для охорони. А сам із лікарем та мужиками пішов. До пагорбів, де жив дракон. Одразу на двох возах попереду нас котилася величезна, збита з дерева подоба людини, метрів у п’ять заввишки і три завширшки. Вже коли виїхали з воріт баронської фортеці, дерев’яну людину зіп’яли на ноги, приробили величезні руки, зроблені з вітряка, на них закріпили кілька рушниць, від яких протягнули мотузки. Мужики дивилися на це диво і крутили головами.

– Не злякається змій, зовсім не злякається! – хвилювалися вони.

– Подивимося, – казав я впевнено, бо що мені залишалося, окрім впевненості?

Їхав я на бричці разом із лікарем. За нами кілька десятків мужиків верхи, інші пішки. Попереду хиталася на дорожніх ямах дерев’яна людина з великим барильцем. Ще на окремому возі була сурма, знята з башти баронівського палацу, і невеличка сигнальна гармата, знайдена в арсеналі барона.

Коли ми були неподалік пагорбів, я наказав зупинитися, залишити дерев’яну людину на відстані й копати окопи. Довелося пояснювати, що це таке, бо мужики не знають. Коли все було готове, наказав сурмити. Змій озвався майже одразу, а невдовзі вже летів із пагорбів.

Дивується, коли бачить нас.

– Що таке? – питає згори.

– Ми зробили богатиря, який уб’є тебе, червак! – кричу я змію.

– Що! Оце опудало? – він регоче, я даю знак, лікар смикає за мотузку, і дві рушниці стріляють у бік змія з рук дерев’яного велетня. – Ах, ти ж так! – обурюється чудовисько. Я розраховував на його гнівливість та поганий характер. Онде він підлітає трохи вгору, а потім починає летіти вниз, набираючи швидкість, наче кібець, що полює на курчат. Лікар знову смикає за мотузку, рушниці в руках велетня ще стріляють, але змій їх не помічає, на швидкості підлітає до дерев’яної людини і збиває її. Нічого не відбувається. Змій насів на збитого велетня і трощить його, зараз кинеться на нас, бачу, як мужики починають вилазити з окопів, щоб тікати, і так само бачу, як лікар падає в окоп. Падаю і сам. Лунає вибух. Дуже і дуже потужний вибух кількох пудів пороху, навантаженого в черевце велетня. Не просто пороху, а ще й порубаних цвяхів, що зі свистом розлітаються на всі боки. Чутно рев чудовиська. Я трохи чекаю, а потім обережно виглядаю з окопу. Спочатку нічого не видно, бо дим. А потім бачу, що змій лежить на землі. Він виглядає жалюгідно. Вибухом йому відірвало одне крило і зламало інше. Він весь посічений осколками, миттю вкрився кров’ю. Але ще живий. Стогне, совається, в нього агонія.

– Гармату сюди! – наказую я.

Гармату на возі підвозять до змія, я цілюся приблизно в серце. Змій не бачить мене, бо його очі висічені рубленими цвяхами. Я запалю гніт. Постріл. Ядро пробиває бік змія, той востаннє смикається і завмирає. Тиша. А потім несподіваний крик:

– Наш пан убив змія! Наш пан убив змія! – це почав Грицько, а ось уже волає весь натовп. Мужики валяться переді мною на коліна. – Рятівник наш, пан наш, володар наш!

Я піднімаю руку, і вони замовкають.

– Зараз частина підніметься до змієвого лігва. Там залишки ваших дочок, яких він з’їв. Поховайте їх, так само, як і тих жінок і дітей, яких ви вбили у підвалі палацу. А барона та абреків розкопайте, принесіть до палацу і там спаліть. Туди ж відвезіть і тушу змія. Коли приїде поліція, то кажіть, що змій напав на барона та вбив його і його охоронців, але вже перед смертю барон підстрелив з гармати змія і вбив його. А ви сиділи по хатах і тільки дивилися! Мене та поручика не згадувати, зараз ми поїдемо, наче нас тут і не було. Поліція не схоче дізнаватися правди, бо вона їй не потрібна. Все зрозуміло?

Я дивлюся на них, вони стоять на колінах, якісь перелякані.

– Пане, залишайся з нами! – несподівано каже Грицько. – Залишайся! Просимо! Будь нашим паном! Як ми самі? Ми самі не можемо! Нам пан потрібен! Будь ласка! Просимо! – повторює натовп. Я знову піднімаю руку, і всі замовкають.

– Вчіться жити самі. Неволя зробила з вас звірів, то постарайтеся, щоби на волі ви стали людьми. А тепер виконувати все, що я наказав!

За кілька годин я вже сидів на возі, на якому ми приїхали в Палену Буду з поручиком. Нестеров досі був непритомний, але лікар казав, що все буде добре. Лікар поїхав із нами. Ми від’їхали кілька верст, коли побачили, як позаду запалав палац барона.

– Я б на вашому місці залишився, – зітхнув лікар. – Ви б могли бути там справжнім царем! Розумієте?

– Тому і не залишився, бо влада – найпотужніша іржа у світі.

– Ну, не знаю, – крутить головою лікар і оглядається. – Господи, досі не можу звикнути до світу білого. У підвалі я майже забув і про сонце, і про небо. Як же тут добре!

– Весна, – погодився я.

Ми їхали далі, Кролевець я вирішив оминути, щоб не зіткнутися з тамтешнім приставом. Дорогою опритомнів Нестеров. Спочатку спитав, чи він живий, а потім за змія.

– Немає змія, пане поручику.

– Як немає! – він аж підхопився і застогнав.

– Вбили його, – далі я хотів наплести оту побрехеньку про те, що змій напав на палац, убив барона і сам був вбитий, але не став. Я поважав Нестерова, а людям, яких поважав, намагався не брехати.

– Як убили? Хто вбив? Що сталося? – хвилювався поручик, блідий та слабкий.

– Я вбив. Я. Змій їв людей. Він звик до цього і ніколи б не відмовився. Якби ми привезли його до столиці, довелося б шукати йому такий харч. Це гріх. І я вбив його, щоби той гріх припинити.

Ох і розлютився тоді Нестеров. Лаяв, погрожував військовим судом, проклинав, намагався застрелити. Що тільки не витворяв, лікар його ледь стримував.

– Поручику, ви вже сказали достатньо. Якщо вважаєте, що я винен, звертайтеся до керівництва. Я робив так, як робив, бо вважав, що інакше не можна. І готовий за всі свої дії відповідати.

На тому ми з поручиком і розійшлися. Лікар повіз його до лікарні в Конотоп, а я пішов пішки додому. Лише наступного дня під вечір постукав у ворота і злякав Уляну Гаврилівну перев’язаною рукою. Наказав нічого не питати, вмився і зайшов до Моніки. Мала вже спала. Я присів поруч, щоб подивитися на неї, та так і заснув.

Потім довго лікував руку, бо ж на землі калікою жити важко. Десь за два місяці мені надійшов лист від Нестерова, у якому той просив вибачення. Писав, що обміркував усе і вирішив, що я вчинив правильно, бо використання змія, що їв людей, стало б ганьбою для армії та імперії, а про це він зопалу не подумав. Наприкінці поручик запрошував до Києва в гості і просив не баритися, щоб встигнути до війни.

Жінки, жінки

ого дня я прокинувся рано й одразу поставив на піч великий чавун, гріти воду. Набрав повну балію, посидів, старанно вимився і ще старанніше поголився.

– Чи збираєтесь куди, Іване Карповичу? – в’їдливо спитала Уляна Гаврилівна, яка раніше такої цікавості не виявляла. – Мабуть, знову до Бахмача, у справах?

– Уляно Гаврилівно, ви штабс-капітан Мельников, щоб ото допити мені вчиняти? – здивувався я.

– Та просто різне люди балакають… – невдоволено сказала кухарка, аж губу закусила.

– А ви менше тих людей слухайте, Уляно Гаврилівно, – сказав їй лагідно, щоб заспокоїти. – А що там у нас зі сніданком?

Сніданок був як завжди смачний. Та ще й кава, до якої Уляна Гаврилівна мене привчила, бо вміла варити її чудово, в німкені-господарки навчилася. Насипала мені, налила, відійшла і сіла така сумна, щось аж шматок у горлянку не ліз.

– Чи помер хто, Уляно Гаврилівно, що ви ото сидите така зажурена?

– А чого мені радіти? Це ж тепер місце нове шукати? А кому каліка потрібна? Під парканом помирати, – каже вона і зітхає, схожа на маленьке покинуте пташеня. Онде і сльози покотилися.

– Уляно Гаврилівно, про мене можна різне сказати, але ще жоден не казав, що я дурень. Так чи ні?

– Ну, так, – киває вона і далі собі плаче.

– А раз я не дурень, то чого б це я від такої чудової кухарки, як ви, позбавлявся? Знаєте, що мені за вас хороші гроші пропонували, хотіли забрати і до Ромен, і до Харкова, але я не погодився, бо ціную руки ваші золоті.

– Та ви-то так, а от при вас хто буде… – зітхає вона.

– Хто б не був, але можу сказати вам точно, що місце тут вам, Уляно Гаврилівно, буде завжди. А ви моє слово знаєте.

Трохи заспокоїлася моя кухарка, навіть сидір на дорогу зібрала і перехрестила, коли у бричку сідав. Поїхав до Ромен. Там спочатку поставив Чалого в конюшню при трактирі, заплативши за два дні, а потім зайшов до найкращого тамтешнього кравця, де чекав мене новий костюм, уже двічі приміряний і підігнаний так, що сидів на мені, наче влитий. У тому костюмі виглядав я не якимось мужиком, а справжнім тузом, директором банку чи ремісничого училища. Ото тільки що засмаглий, морда наче чавунок мідний, а начальство ж завжди білошкіре, бо не на сонці печеться, а в тіні кабінетів вирішує справи.

– Ну, як вам костюм? – питає кравець, а в самого аж очі горять, настільки задоволений витвором рук своїх. Ото приємно з такими людьми справу мати, що роблять і аж душа в них співає. Я й сам так намагався.

– Знаменитий костюм, – киваю я.

– Спеціально для вас, Іване Карповичу, зробив потайну кишеню для револьвера. Пам’ятаєте, просив вас показати зброю? Під лівою рукою. Можете приміряти, з журналів знаю, що револьвер завжди з вами.

Диви, навіть така серйозна і зайнята людина, як цей кравець, оповідки мої читає! Це ж усі злочинці тепер знають, що в мене револьвер. Добре хоч про лезо прибрехав, написав, що ношу його під підкладкою у піджаку, а воно ж у підошві чобота. Хоч якийсь козир приховав.

Дістав я револьвер, поклав у потайну кишеню, дивлюся у дзеркало і тільки головою кручу. Бо зовсім револьвер зник, наче його і не було. То ж зазвичай стирчить револьвер у кишені, доводиться за поясом носити, а тут рівний піджак, ані зморшки.

– Як це ви так зробили? – дивуюся я.

– А це наші таємниці, – посміхається кравець. – Не тільки ж у сищиків фокуси є.

Думаю, що треба замовити йому звичайний костюм із потайною кишенею. Бо ж у такому розкішному вбранні не попрацюєш. У цьому костюмі мене за версту видно!

Розплатився я, сів у візок і поїхав до перукаря. Той мені зачіску зробив і вуса підрівняв, потім підставив дзеркало.

– Іване Карповичу, років на десять помолодшали ви, чесно кажу! – ще й бризнув на мене парфумом пахучим. – Тепер вам хоч на весілля, а хоч до государя орден отримувати! Ніде не загубитесь!

Я аж знітився трохи, бо ж скільки років звик непомітним бути, не кидатися в очі, а тут он навпаки все. Але що поробиш, треба.

Далі поїхав на вокзал. Там зайшов у ресторан, де вручили мені кошик із шампанським та наїдками й розкішний букет квітів, підібраний особисто жінкою повітового землеміра, що жила довго у столиці і, як казали, мала тонкий смак.

З повними руками вийшов я на перон, де вже стояв потяг. Зайшов у вагон першого класу, сів у купе. Піджак обережно зняв і повісив, щоб не пом’яти, за штанами теж слідкував. І не приліг усю дорогу, сидів ото думав, аж хвилюватися почав. І чого ото хвилюватися, як усе зрозуміло? Вилаяв себе, наказав заспокоїтися.

Приїхав до Бахмача вже по обіді, узяв візника і поїхав до знайомого будинку. Там постукав у двері. Відчув, що як не вгамовував себе, а трохи хвилююся від урочистості моменту. Ну, тепер можна, бо ж уперше в житті в такій справі прибув. Ось почулися кроки і двері відчинила Єлизавета Павлівна, гарна, як завжди. Вже відійшла після смерті дядька. Побачила мене і дивиться з неабияким здивуванням.

– Іване Карповичу, це ви чи великий князь Олександр Михайлович? – та як пирсне.

От же бісова жінка. Мені й так ніяково, а тут ще цей сміх, якимось блазнем себе відчуваю. Сьогодні на арені Іван Карпович Підіпригора! Аж трохи образився, та вчасно згадав, що на ображених воду возять.

– Доброго дня, Єлизавето Павлівно, – вклоняюся поштиво та врочисто, наче й не помічаю її сміху.

– Доброго, Івану Карповичу. Та ви заходьте до будинку, а то зараз усі сусіди на вас дивитися збіжаться! Ви ж так ясновельможно виглядаєте, що подумають, наче якогось київського туза я окрутила, а то, може, і столичного!

Я зайшов, Єлизавета Павлівна мене ще раз обдивилася і знову засміялася, ще й головою крутила від здивування.

– Єлизавето Павлівно, та що ж ви мене конфузите? Їй-бо. Мені подобається і костюм, і зачіска, а ви смієтеся, наче ото в цирку, – кажу я, а потім згадую, що досі тримаю в руках і букет, і корзинку з ресторану. Знов конфуз.

– Що ви, що ви, Іване Карповичу! Костюм і справді чудовий, зачіска теж, і парфум ароматний, а букет он який! Це я просто від несподіванки. Бо ж ви завжди приїздили одягненим сірувато, так що двері відчиню, а вас і не видно, як справжнього сищика. А тут ви у всьому блиску, то аж трохи зомліла я, наче Наташа Ростова на першому балу. Знаєте, хто така Наташа Ростова?

– Авжеж, газети ж читаю, – киваю я, бо не можу ж сказати, що найкращий сищик імперії не чув про цю Наташу.

– Дуже добре, що читаєте. Ви проходьте, сідайте.

– Дякую, ось, прийміть вищевказаний букет від щирого серця, – кажу, і аж плюнути хочеться, бо звідки оте «вищевказаний» на язик потрапило? Я ж не рапорт у конторі пишу!

– Дякую, Іване Карповичу! Букет підкреслює ваш тонкий смак!

Побігла по вазу, набрала води, поставила букет, після чого всілися ми за стіл. Вона з цікавістю дивилася на мене, а я відчував якусь дивну млосність у голові: думки мерехтіли, намагався схопити хоч одну, але їхні сріблясті хвости вислизали з рук. Диви, що значить довго спілкувався з графом Маєвським, он як думати розлого почав.

Я кахикнув, зробив паузу, щоб підкреслити урочистість миті. А вона, бісова дівка, засміялася.

– Вибачте, вибачте, Іване Карповичу, просто ви серйозний такий, наче на прийомі у государя! Ще раз вибачте мене дурну.

– Єлизавето Павлівно, я прибув до вас з одного важливого приводу, який… бо… отже… так би мовити… ібо… веління серця… – Я затнувся, а потім сказав собі, що не треба ото графа давати, бо все одно так, як він, не наплету. То буду говорити як є. – Єлизавето Павлівно, маю честь і щастя щиросердно просити в вас руку та серце.

Ото сказав, і наче аж полегшало мені, хоча граф і вчив, що недобре, коли в одному реченні два однакових слова. Маєвський їх називав спільнокореневими, я ще дивувався, бо хіба слово – це дерево, щоб корінь мати? Ну, графу видніше. Ото думаю бозна про що, а Єлизавета Павлівна знову посміхаються. Мовчать. Дивно. Ото я завжди думав, що після такого жінка мусить хапатися за серце і радіти щосили, а Єлизавета Павлівна сидять якісь приголомшені, наче я вексель пред’явив на велику суму, а не до шлюбу запросив.

– То яка буде ваша відповідь? – питаю, а сам думаю, що, мабуть, довго чекала вона цих слів від мене, то і приголомшило її. – Єлизавето Павлівно!

– Ну, з серцем зрозуміло, воно одне, а ось яка рука вам потрібна, ліва чи права? – питає вона і неймовірно мене дивує. Дивлюся на неї, нічого не розумію. Що за питання таке? А вона знову сміється. – Іване Карповичу, вибачте, щось розсміялася я, наче не перед добром. Мабуть, з несподіванки.

– То яка ваша відповідь? – питаю, а сам уже й не знаю, чого чекати.

– Ну, по-перше, не просять руку і серце, а пропонують. Але то так, дрібниці. Головне ж мене цікавить: що вас змусило здійснити оцей візит і оголосити цю пропозицію?

– Господи, ви так кажете, наче я запропонував вам замах на царську особу здійснити!

– Звісно, ні. Але чому наважилися?

– Ну як чому? – я ще більше дивуюся. – Ми вже досить довго зустрічаємося. Ви зі своїм чоловіком розійшлися, ну, і мені здалося, що вам спокійніше буде, коли… Ну, не спокійніше, але ж шлюб – то від Бога і… Я подумав… воно б краще… і люди… заведено так – ото мугикаю, наче недорікуватий якийсь, а сказати не можу. Тікають думки, наче таргани на всі боки розбігаються.

– Іване Карповичу, то ви оце вирішили одружитися, щоб мене заспокоїти? – здогадується вона.

– Ні… але… хоча… куди… Так, – нарешті зупиняюся я. – Воно ж жінці самітній важко, плітки, сусіди, балакати будуть, кістки перемивати, що за гість до вас унадився і все таке…

Вона посміхається і головою крутить.

– Іване Карповичу, жінці значно важче у невдалому шлюбі, аніж зовсім без нього. На власному досвіді знаю. А що сусідки пліткують і позаочі називають гулящою, то це анітрохи мене не хвилює.

– Не хвилює?

– А ви подивіться на тих сусідок. Хоч одна з них щаслива у тому шлюбі, якого вони більше за все прагнули? Корінь їхнього злослів’я про мене – заздрість. Вони б хотіли жити як я, але не можуть, тож переконують себе та інших, що мені жити погано, а ось вони щасливі зі своїми тупуватими та косопузими чоловіками, які бігають від них то до хористок, то до модисток, а то й просто до шинку, – вона каже спокійно, не переконує, а пояснює.

– Бог з ними, з сусідками, але от що ви скажете? – питаю я і вже сумніваюся у відповіді. Точніше не сумніваюся, хоч не можу в те повірити.

– Я скажу, що змушена відхилити вашу щиросердну і шляхетну пропозицію.

– Що? – тут я вже зовсім гублюся. Воно спочатку все пішло не так, як я розраховував, але ось до останнього сподівався, що пограється панна, а потім зголоситься. А тут на тобі.

– Як?

– Іване Карповичу, я вас поважаю, ви мені дуже подобаєтеся, інакше б жодних відносин у нас з вами не було. Ви приємний чоловік, найкращий сищик імперії, зірка журналів, вам сама Пяльцева співала, і для мене велика честь…

– То в чому справа? Не розумію!

– Але ж, Іване Карповичу, ваше серце зайняте. Я не знаю всіх подробиць, ви про це нічого не розповідали, за що я вдячна, бо не люблю, коли чоловіки мені розповідають про свої закоханості, так ось, я не знаю, що і як, але кілька разів, коли ви засинали, то шепотіли «Ізабелла, Ізабелла», і у вас було таке щасливе обличчя, яке буває тільки у закоханих. Я так розумію, щось стало на заваді цьому коханню, але та жінка досі у вашому серці.

– Вибачте, – я червонію.

– За що ви вибачаєтеся, Іване Карповичу?

– Я не хотів вас образити.

– Ви мене анітрохи не образили, бо ж кохання – це не образа, а диво.

– Ізабелла померла, – я це кажу, і очі мої мокрішають, а голос тремтить.

– Мої співчуття, Іване Карповичу. Мабуть, вона була незвичайною жінкою.

– Так. Але, але я ж від щирого серця… чому ні?

– Бо ви кохаєте іншу. Це я кажу без претензії. Борони Боже. Просто я вважаю, що єдиною причиною шлюбу є кохання, велике кохання. Але велике кохання – то дуже рідкісне диво, з яким щастить далеко не всім. То не треба сумувати за ним. І коли немає кохання, можна радіти різним приємним дружбам. Ось таким, як у нас із вами, Іване Карповичу. Я буду дуже рада, якщо наша дружба продовжиться, але зрозумію й інший ваш вибір.

Ми сидимо, я дивлюся у стіл, Єлизавета Павлівна дивиться на мене. Нарешті я піднімаю очі.

– Я перепрошую…

– Іване Карповичу, вам немає за що перепрошувати. Зовсім. Я дуже ціную вашу пропозицію, відповідальну і турботливу. Навіть пишаюся нею. Чесне слово. Просто ви не врахували, що часи змінюються і змінюються люди. Моя б матір, тим більше бабця, були б дуже нещасливі, якби жили самі, і з радістю б прийняли подібну пропозицію. Але мені добре і так, я не бачу жодної трагедії в тому, що живу сама. Більше того, я бачу в цьому серйозні переваги. Ви ж виходили з того, що самотність для жінки – це якась вада чи нещастя, якого неодмінно треба позбутися. Це старий, патріархальний підхід, який зараз уже не працює, принаймні щодо мене.

Я киваю головою, в мене починає сіпатися око.

– Господи, Іване Карповичу, ви такі сумні, що вже мені хочеться просити у вас вибачення. Я зовсім не хотіла вас засмутити, просто я дуже поважаю вас і тому була з вами чесною.

– Все добре, Єлизавето Павлівно, я не засмутився, а здивувався. Завжди вважав, що добре відчуваю і розумію час, у якому живу, а зараз от щось змінилося, а я й не помітив. Ловив ґав.

– Нічого дивного, Іване Карповичу. Ми з вами живемо в часи змін. І те, що ми бачимо, – це тільки початок великих перетворень, результатом яких буде повне й остаточне вивільнення жінки.

– Розумію. Дуже радий за жінок. Але це свято не для мене, – я хутко підводжуся і строго дивлюся на господарку. – Чи не могли б ви повернути мені букет та корзинку, я повертаюся додому.

Тут уже настала черга Єлизавети Павлівни дивуватися. Он з яким розгубленим подивом дивиться на мене.

– Букет та корзинку?

– Так точно, – я роблю кам’яне обличчя і закусюю губу, роблячи вираз крайньої образи.

– Звісно, зараз, – вона підхоплюється, я вичікую, поки зробить кілька кроків, і регочу.

– Ну от бачите, Єлизавето Павлівно, хоч один раз і я зміг вас сьогодні здивувати. А то що ж, мені тільки сюрпризи?

Вона дивиться на мене, намагається зрозуміти, чи жартую, чи ні.

– Єлизавето Павлівно, беріть корзину, там шампанське та наїдки. Давайте добряче відсвяткуємо першого гарбуза в моєму житті!

– Ох, Іване Карповичу, ви мене справді спіймали! Я вже встигла здивуватися, що могла мати стосунки з отаким феєричним мерзотником!

– Давайте вип’ємо, бо мені досі соромно за свій візит.

– Іване Карповичу, геть сором! Між друзями його не мусить бути. Я ж сподіваюся, ми залишимося друзями?

– Я в цьому впевнений, мила Єлизавето Павлівно, і давайте той, змиємо бризками шампанського неприємний осад цього непорозуміння!

– Це вас граф навчив? – цікавиться вона.

– Ні, сам опановую високий штиль. Що ж, у такому костюмі та по-мужицьки балакати?

Ми випили, поїли, посміялися, і зробилося мені легко і затишно, як завжди бувало в Бахмачі. Воно-то, звісно, пошився трохи в дурні, але не страшно пошитися, страшно не виправитися.

У приємному товаристві час летить непомітно, то прокинувся я вже по обіді наступного дня від того, що у двері Єлизавети Павлівни стукав хтось, і стукав наполегливо. Єлизавета Павлівна накинула халат і пішла подивитися, а я швидко одягнувся. Ще за часів служби в конторі звик тримати одяг напоготові і поруч, то коли моя приємна товаришка повернулася, я вже був у тому розкішному піджаку з потайною кишенею.

– Хто там?

– Та якісь дядьки. Страшнуваті, я і відчинити не наважилася.

– Зараз подивлюся.

Поки йшов до дверей, перевірив револьвер у потайній кишені, бо всяке могло бути. Потім визирнув у віконце і побачив трьох чоловіків: високих, худих, з довгими бородами і в чорному одязі. Мабуть, заморилися стукати, то всілися перед дверима чекати. З їхнього вигляду зрозуміло було, що нікуди звідси не підуть, чекатимуть хоч день. Небезпечними вони не виглядали, то я відчинив їм двері.

– Доброго дня.

Чоловіки похапцем підхопилися і почали уважно мене роздивлятися. В них були худі та бліді обличчя і строгий погляд, наче в якихось анахоретів.

– Ви – Іван Карпович Підіпригора? – спитали вони по-московськи.

– Я.

– Ви нам потрібні. Чи можемо ми поговорити?

– Так, зараз, – я повернувся до Єлизавети Павлівни і спитав дозволу запросити гостей до будинку, бо не на вулиці ж балакати з ними. Вона погодилася.

– Хто вони? Схожі на якихось сектантів.

– І сам не знаю. Сказали, що до мене.

Я повернувся до гостей і запросив їх у вітальню, де посадив за стіл.

– Слухаю вас, – сказав я, щоб почати розмову.

– Чи віруєте ви у Господа нашого Ісуса Христа? – несподівано спитав один із гостей, мабуть, головний у цій трійці. Чесно кажучи, запитання такого я не чекав, то аж трохи зніяковів.

– Та звісно ж, вірую! А ви хто такі і як дізналися, де мене шукати?

Підозрював я, що це Уляна Гаврилівна розповіла, куди їхати, бо не подобалися їй мої бахмацькі вояжі.

– Ми до вас на хутір приїхали, кухарка ваша сказала, що поїхали ви кудись, а куди – не знає. Та у Ромнах нам підказали, що бричку з конем ви залишили, сіли на потяг. Спитали, на який і куди квиток. Нам сказали, що до Бахмача. А тут візники одразу вказали, куди поїхав пан із квітами та у блискучому костюмі.

– Слухайте, та ви ж самі можете слідство вести. Навіщо вам я?

– У дуже важливій справі, – сказав головний. І дивляться вони утрьох на мене, серйозні такі.

– Якій саме?

– Був застрелений наш кормчий Інокентій Степанович.

– То ви хочете, щоб я знайшов убивць?.

– Ні, вбивці теж загинули.

– Тоді що мені робити?

– Інокентій Степанович був дуже заможною людиною, володів двома мануфактурами і торговим домом. Розпоряджався грошима всього корабля.

– Корабля? Річкового чи морського?

– Духовного! Громада наша кораблем зветься, ковчегом, у якому рятуються від потопу гріховного. Згідно з заповітом, який склали заздалегідь, у випадку загибелі саме кораблю мусили перейти всі статки, окрім пенсіону для дружини Інокентія Степановича. Але заповіт зник.

– Зник? А другого примірника не залишилося?

– Ні. Без заповіту все майно нашого кормчого переходить до його дружини, жінки гулящої і безбожної.

– Ну, що тут уже поробиш?

– Ми вважаємо, що вона була причетна до смерті Інокентія Степановича.

– Причетна?

– Вона та її сестра. Удвох вирішили прибрати до рук гроші корабля!

– Ви говорили про свої підозри поліції?

– Ми не віримо поліції. Поліція завжди полювала на нас, нацькована урядом. І зараз вони й слухати нас не хочуть, а тільки вимагають грошей. То корабель вирішив звернутися до вас.

– А звідки ви хоч про мене знаєте? – питаю я, бо всілякі сектанти – то ж не аудиторія журналів, де друкуються мої історії.

– Нам вас порадили.

– Хто?

– Консул Уругваю.

– Хто? – я аж скривився від здивування.

– Консул Уругваю.

– А до чого тут консул? – спитав я розгублено і з сумом подумав, що постарів, не встигаю вже за часом. То вчора ганьбився, тепер ось сьогодні нічого не розумію. – Яким чином консул з розкольниками пов’язаний. І що таке Уругвай?

– Це країна така, за морем-океаном. І не розкольники ми, а духовні християни, істинна віра. Збиралися ми плисти до Уругваю пароплавом. Гроші на переїзд мусив забезпечити Інокентій Степанович, який би продав усе майно і відбув з нами. Але не встиг. Тепер переїзд під загрозою.

– А що вам там робити, у тому, як його?

– Уругваї.

– Уругваї. Що там, медом намазано, чи що? – не розумію я. Бо одна справа, коли жиди з нашого Отєчєства тікають, наче чорт від ладану. Це зрозуміло, бо їм тут ходу немає – то погром, то смуга осілості, то поліція трусить. Але ж ось руські мужики, що їм тут не так?

– Нас, Іване Карповичу, уряд вважає єретиками. Це так само, як бунтівники, коли не гірше. Поліція на нас полює, влада нас кривдить усіляко. А в Уругваї дадуть нам землю і лізти до нас не будуть. Не ганятимуть, віри нашої не чіпатимуть. Житимемо як захочемо, і ніхто нам дошкуляти не буде.

– Це обіцяють так, – кажу я обережно. – А там бозна, як воно насправді.

– І насправді так. Туди вже не один корабель братів наших виселився. Не мед там, важко на новому, незвичному місці. Земля там інша і краї інші, спека, дощі. Але берегти треба не тіло, а душу. Як би там не важко було, але тут гірше, бо тут душі важко.

Я головою киваю, але нічого не кажу, бо слова оці сумнівні, а мені зайвого балакати не треба зараз, бо й так подейкують про мене, що майже бунтівник. Тут ще ці сектанти.

– Іване Карповичу! Просимо вас просто зараз поїхати з нами до Херсона і зайнятися цієюсправою. Знаємо, що задарма ви не працюєте, то ось зібрали сто рублів. У Херсоні ще сто заплатимо, а по закінченні справи додамо.

Дали мені конверт, потертий та тлустий. Подивився всередину, а там сто рублів, здебільшого по рублю та по три. Давно вже зі мною так не розплачувалися, завжди великими купюрами. Видно, що збирали останнє. І довго ж до мене їхали, потім ще шукали. Якось соромно було їм відмовити.

– То поїхали? – питають у мене.

– Поїдемо. Почекайте на вулиці. Я поки зберуся.

Вони пішли, а я побіг до Єлизавети Павлівни.

– Їду я.

– Та чула, чула. Нова справа?

– Так точно. Сектанти якісь.

– Обережніше, Іване Карповичу. Ну, і чекаю вас у гості.

– Обов’язково, Єлизавето Павлівно. Дозвольте у вас новий костюм залишити, не для справи він. У старий вберуся, який колись у вас залишив.

– Може, чаю вип’єте на дорогу?

– Та краще вже на вокзалі. Люди чекають.

З тим і пішов я. Купили квитки, пощастило, що потяг невдовзі їхав. Сіли у вагон, і почав я розпитувати розкольників про смерть їхнього ватажка. Про якого вони говорили з повагою, казали, що майже свята людина. Майже, бо ото сплутався з дівкою, одружився з нею, хоча вона зіпсована.

– Батьки її – наші брати з тих кораблів, що вже до Уругваю переселилися. Але так вийшло, що батько її поїхав зі старшою сестрою, а молодша захворіла і залишилися з матір’ю. Невдовзі матір померла, залишилася дівчина сиротою, й Інокентій Степанович її до себе узяв. Спочатку просто щоб не пропала. Але потім слабину дав. Збила вона його зі шляху праведного, то одружився, хоч це для кормчого недобре.

– Чому?

– Бо кормчий – він усьому кораблю батько, а коли одружиться, то вже не про всіх піклуватися буде, а лише про своїх. Казали йому про це, й інші кормчі з Уругваю йому писали. Але нічого вдіяти не могли, вперся й одружився з нею. А вона ж зіпсована.

– Чим?

– Тим, що багато батьки їй волі давали. До віри не привчили. Майже зовсім. На богослужіння не ходила, молитов не співала, старших не шанувала, а ще книжки богопротивні читала. І старша сестра в неї така сама! В Уругваї покинула корабель і рідного батька, втекла кудись, а оце нещодавно з’явилася в Херсоні. Інокентій Степанович її до жінки не пускав, але вони таємно бачилися. Ми його попереджали, говорили, але він не слухав. Зовсім вона його окрутила. А потім те пограбування. Грабіжники залізли в будинок. Дивно залізли, бо двері й замок цілі. Інокентій Степанович завжди двері зачиняв. Відчинили їх, зсередини відчинили. Грабіжники зайшли, піднялися на другий поверх, де був кабінет Інокентія Степановича. Почали ламати сейф, у якому гроші були. Інокентій Степанович почув, вийшов зі спальні. Нам віра забороняє зброю мати, мабуть, хотів поговорити з грабіжниками, переконати не чіпати гроші, бо це ж не його були, а всього корабля. Та грабіжники стріляти почали. І вбили його.

– Навіщо стріляти у неозброєну людину? – дивуюся я.

– Може, боялися, що кричати буде.

– Постріл не тихіший за крик.

– І не один постріл. Кілька пострілів, бо бандити один одного повбивали.

– Як так?

– Мабуть, через гроші.

– Щось я не чув, щоб грабіжники прямо на місці злочину почали гроші ділити.

– Так поліція каже. А гроші, до речі, зникли.

– Як зникли?

– Не знайшли їх. У сейфі вісімнадцять тисяч було. Мусили піти на квитки до Уругваю. А гроші за мануфактуру й торговий дім витратили б на облаштування у новому місці. Але пропали і гроші, й майно. Та негідниця, жінка Інокентія Степановича, як тільки з тюрми вийшла, одразу замки поміняла в хаті й нас не пускає. Хоча ця ж будівля кораблю належить, і там у нас завжди богослужіння проходили!

– З тюрми? Чому вона в тюрмі була?

– Бо поліція спочатку на неї подумала. Що вона зі злочинцями діяла. Але потім випустили її, сказали, що немає жодних доказів.

– І справді немає?

– Дала вона хабара, і добрячого, відкупилася від поліції! Тому й немає. Так її сестра навчила, хитра, наче змія. І безбожниця! У Бога не вірує і в очі про це каже! Диявольська служниця! Це вона все, вона!

Ото спочатку розповідали про справу, а потім почали про Бога, про віру, православ’я лаяти. Я це одразу припинив, сказав, що вже як найняли мене, то віру мою поважайте, я ж бо поважаю ваші переконання, коли вже погодився на вас працювати.

Далі полягали спати і до самого Херсона майже не балакали. Там розкольники показали мені будинок свого кормчого, а далі я попросив їх мене залишити.

– Звик працювати сам. Якщо щось дізнаюся, то одразу повідомлю.

Вони сказали адресу, де тепер жили, і пішли. Я кілька разів пройшовся біля будинку. У центрі, двоповерховий, за високим парканом. Розкішний будинок, мабуть, були у цих сектантів гроші. Далі пішов у поліцейський відділок. Там спитав слідчого, який убивством займається. Виявилося, що слідчий був на обіді. Дав рубль поліцейському, і той провів до сусіднього ресторану.

– Тут вони. Вже тиждень не вилазять, – поліцейський був явно невдоволений.

– А що святкують?

– Та багато чого. Авто купив, дружину сплавив на води, тепер хористок мацає.

– Багатий, мабуть?

– Та не дуже був, а оце прибило йому грошенят.

– І від кого?

– А тобі для чого? – питає і нахабно дивиться так. Я йому ще рубль даю. Він бере, але погляд не пом’якшує. – Ти хто такий? Чи документи в тебе перевірити? Може, ти бунтівник якійсь?

Це я винен був, бо коли рубль діставав, то показав гаманець свій тлустий. Поліцейський і зацікавився. Я аж головою закрутив від такого нахабства. А поліцейський за руку мене схопив, дивиться, наче на здобич.

– Документи давай! – насідає.

– Ти як зі співробітником охоронного відділення балакаєш! – як зашиплю й очі вирячив, аж затрусився весь. – У каталажку схотів, дурню?

Та як тицьну йому в обличчя посвідченням. І нічого, що воно вже скільки років не дійсне. Не дійсне, а діє! Онде городовий весь побілів, руками махає, головою крутить, вибачення просить.

– Та я ж що, та я не знав! Вибачте! Службу несу! І подумати не міг! Охоронне відділення поважаємо! Дуже, дуже поважаємо! – ледь не руки цілує.

– Іди вже, горе. Комусь скажеш, що бачив мене – голову відірву!

Він і позадкував, усе кланявся.

– І гроші поверни!

Він віддав мої два рублі і ще своїх два доклав, так злякався.

Хотів з мене злупити, а довелося самому заплатити. Ну, дякувати Богові, хоч охоронне відділення досі поважають у нашому Отєчєстві. Зайшов я до ресторану, дав швейцарові рубль і спитав за пристава. Відвели мене до дверей окремого кабінету, з якого чутно було пісні огидним чоловічим голосом та жіночі крики. Я увійшов і побачив стіл, ущерть заставлений пляшками з-під шаманського. За столом сидів п’яний чоловік, невеличкий, лисуватий, зі щурячим обличчям, та кілька дівок із голими плечима, а в деяких і цицьки були голі.

– Ану пішли звідси! – гримнув на них. Вони все одразу зрозуміли і втекли. А пристав на мене вирячився п’яними очима, лупає, не розуміє, що відбувається.

– Ти… ти… ти що? – питає, ледь язиком повертає. Воно й не дивно, бо он скільки видудлив.

Я узяв квіти з вази, викинув під стіл, а воду вилив на пристава, щоб допомогти йому протверезіти. Пристав скрикнув, почав бік собі мацати, мабуть, револьвер шукав. Забув, сердега, що без штанів сидить, навіть, без спіднього.

– Ти хто такий? Та я, та я! – шипить на мене.

– Сядь і слухай сюди, – кажу йому. Ще не втратив уміння говорити переконливо. Він сів, дивлюся, що швиденько так протверезів, чи від води холодної, чи з переляку. – Мене звати Іван Карпович Підіпригора. Чув про такого?

– Іван Карпович? Звісно чув! Як же не чути! Я всі оповідки ваші читаю! Іване Карповичу! Це ви?

– Це я. Слухай далі. Я займаюся справою вбитого сектанта. Семенова.

– Семенова? – лякається пристав, і одразу по ньому видно, що пальці знати ^[2].

– Семенова. І від тебе, приставе, залежить, як я напишу про цю справу. Чи так, що тебе військова контррозвідка одразу за шкірку візьме, чи так, що керівництво в Петербурзі вирішить тебе наґородити. Зрозумів?

– А-а-а, а до чого тут військова контррозвідка?

– А до того, що Семенов мав справи з консулом Уругваю.

– Так це тому, що сектанти виїздити збиралися! І нехай їдуть собі!

– А ти знаєш, що Уругвай – союзник Німеччини! Не явний, а таємний! – гримаю я.

– Союзник? – пристав лякається, хапається руками за голову.

– Союзник. То що, хочеш до контррозвідки потрапити?

– Ні! Ні! Не хочу!

– Тоді розповідай про вбивство Семенова. Що там сталося?

– Та що, пограбування. Троє кримінальників. Двоє місцеві – Петро Шкура та Васька Пшонка, а ще один з Одеси, жидок, Сіма Ширман.

– Як-як? – перепитую я і згадую свого одеського знайомця, з яким двічі вже стикався.

– Сіма Ширман.

– Може, Фіма? – перепитую.

– Та хрін їх, тих жидів, розбереш. Може, і Фіма.

– Дебелий такий, круглопикий, з кучерявим волоссям?

– Так точно! А ви звідки знаєте? – святобливо дивується пристав.

– Знаю. І що далі?

– Ось ці троє прийшли вночі до будинку Семенова, перелізли через огорожу, потім відчинили двері.

– Самі відчинили?

– Та бозна. Може, ключ підібрали, а може, господар забув зачинити. Двері та замок цілі залишилися. Отож зайшли до будинку, піднялися на другий поверх, до кабінету Семенова.

– Тобто знали, куди йшли.

– Знали, будинком не петляли. У кабінеті сейф прихований був за шафою, так просто не знайдеш, але вони знайшли. Відчинили, узяли гроші, там мусило бути вісімнадцять тисяч. Семенов якраз продав велику партію збіжжя. Коли взяли гроші, то між бандитами виникнув конфлікт. Почали сперечатися. Семенов, мабуть, почув голоси, вийшов подивитися. Його поява налякала бандитів, і вони почали стріляти. І так вийшло, що вбили і себе, й Семенова.

– Прямо на смерть усіх? Жодного пораненого? – не вірю я.

– Не всіх. Там ще четвертий був нападник, він гроші забрав і втік.

– Гроші забрав? – питаю я строго і бачу, як забігали оченята у пристава.

– Забрав! Забрав! Ми його зараз розшукуємо! Ось-ось спіймаємо! Нікуди не дінеться! – головою трусить, відвертається, ледь не під стіл лізе, щоб сховатися.

Я нахиляюся до нього. Кладу руку на плече, натискаю. Він тремтить, наче цуценя змерзле.

– В очі дивися. В очі! – він тремтить і дивиться. – Що ти там у справі пишеш, те мене не обходить. А мені кажи, як усе насправді було. Без побрехеньок. Зрозумів?

– Так!

– То як було?

– Та бандити ж п’яні були, ото зчинили стрілянину, один утік, із грішми, шукати будемо… – Він мугикає і замовкає під моїм важким поглядом.

– Дурити надумав? Мене, Івана Карповича Підіпригору! – як дам кулаком по столу, пристав аж підскочив. – Під суд підеш, якщо мене не поважаєш!

– Поважаю! Поважаю! Все розповім. Чесно кажу, що вони перестріляли один одного і Семенова, Інокентія Степановича, теж. Чотири трупи у кімнаті, крові багато.

– А гроші?

– Гроші були у валізі.

– І що далі?

– Ну… – Він морщить чоло, мабуть, вигадує, що б збрехати.

– Не бреши мені!

– Ні! Ні! Я ж той, я ж не брешу. Просто…

– Ти забрав гроші?

– А так би вони сектантам залишилися! Які Отєчєство зраджують, їдуть кудись, наче їм тут погано!

– Сам узяв чи запропонував хто?

Він крутиться, наче на розпеченій сковороді сидить.

– Кажи!

– То та, Марія, сестра жінки вбитого. Вона запропонувала, щоб я гроші забрав і відпустив сестру.

– А навіщо ти дружину покійного арештовував?

– Бо ж хтось двері відчинив, а в неї був конфлікт із чоловіком, вона заяви на нього до поліції писала!

– Заяви? Про що?

– Про те, що він її б’є.

– Б’є?

– Так. Він пояснював, що дружина його не слухається, книжки читає шкідливі, а тут ще та сестра з’явилася. Семенов мені триста рублів давав, щоб я ту сестру спровадив подалі.

– І що?

– Та вона скажена баба. Я її хотів налякати, а вона мені все обличчя подряпала. Не хочу з нею жодних справ мати!

– То вона запропонувала гроші взяти і вивести її сестру з-під підозри?

– Так. Тільки Іване Карповичу, це ж мусить залишитися між нами! Ну як я міг гроші тим сектантам залишити, які государя зневажають? Ну як?

– Зброя у Семенова була?

– Ні, йому віра забороняла зброю мати. Вони ж сектанти, в армії не служать.

– А що з заповітом?

– Та зник заповіт. Так сектанти кажуть. Семенов же в них головний був і розпоряджався всіма грішми. На випадок смерті заповіт зроблений був так, що всі гроші секті відходили. У сейфі заповіт був, але зник.

– Може, так само, як і гроші?

– Ні, ні! Не було заповіту! Я ж швидко приїхав. Спочатку городовий Журбенко постріли почув, прибіг на місце, далі викликали поліцію від сусідів, у яких телефон був. Я десь за півгодини примчав. Не було заповіту! Точно вам кажу, Іване Карповичу! Ось вам хрест святий!

Дивлюся, що наче не бреше. Ну, не було, то й не було. Спитав я ще, де городового Журбенка знайти, і пішов, залишивши пана пристава похмелятися. Збили його з ніг грошенята. Як прийшли задурно, так задурно і підуть.

Городового Журбенка знайшов на посту, лякати не став, підбадьорив рублем, і все він мені розповів. Що робив нічний обхід, який ввели з метою боротьби з пограбуваннями, бо їх стало останнім часом забагато. Потім почув постріли. Побіг. За кілька хвилин був на місці, переліз через огорожу, зайшов у будівлю. Двері були відчинені. Почув жіночий крик. Кричала жінка загиблого, Семенова. Городовий піднявся до неї на другий поверх, побачив там трупи і багато крові. У кутку дружина покійного плаче.

– Нічого підозрілого не помітив?

– Я нагорі був, коли двері вхідні грюкнули. Я тоді не зрозумів, а то, виявилося, четвертий нападник утік, який з грошима. Так пан пристав пояснив, – каже він і дивиться убік.

– Щось не вірю я приставу. Як насправді було?

– Гроші бандити у валізу зібрали. Я її бачив.

– Точно?

– Точно!

– А куди ж вона ділася?

– Не можу знати, – розводить руками.

– І треба тобі пристава покривати? Він же тобі й сотні з тих грошей не дав? – питаю. – Так же?

– Яку там сотню, ані копійки не дав! А там же вісімнадцять тисяч було! Вісімнадцять! У мене четверо дітей! Власної хати немає, по чужих кутках бідкаюся! Невже не міг хоч пару сотень дати? Тьху!

Я його як міг утішив, потім розпитав, де в Херсоні кримінальники зазвичай збираються. Підказав городовий кілька генделиків біля порту. Туди краще було піти увечері, а зараз вирішив я нанести візит безутішній вдові. Прийшов до будинку Семенова, бачу, що через дорогу стоять мої роботодавці з секти. Слідкують, чи що? Так ні, не ховаються, тупцюють на місці. Потім кілька з них пішли через дорогу, до хвіртки в маєток Семенова. Постукали. Вийшла якась жінка, руда, красива, у чорній сукні. Сектанти щось їй казати почали, а вона рукою на них замахала, немов відганяла. Вони, здається, просили грошей. А руда і слухати їх не стала, розвернулася й до будинку зайшла. Сектанти ще почекали трохи й пішли похнюплені. Коли за ріг повернули, тут і я підійшов.

– Що це ви тут робите?

– Ми грошей просили! Нам ніде жити! – почав скаржитися мені той головний, що приїздив до мене.

– Ніде жити?

– Так, ми ж жили на Кубані, потім усе продали і приїхали сюди. Щоб відплисти до Уругваю. Живемо в кількох хатах, які винаймаємо. Платилося за них зі скарбниці корабля, яка була в Інокентія Степановича. А тепер у тих хвойд. Вони ж відмовилися платити! Не дали ані копійки! То та руда сучка, Марія! Дияволова служниця! Горіти їй у пеклі!

Як міг їх заспокоїв, а потім сам пішов до будинку Семенова. На хвіртці був електричний дзвоник. Натиснув на кнопку. Невдовзі вийшла та руда жінка. Гарненька і з обличчям, по якому одразу зрозуміло, що з перцем дівка.

– Що треба? – спитала зухвало. – Грошей не дам!

А потім почала придивлятися.

– Звідки я вас знаю?

– Мабуть, із журналів. Я Іван Карпович Підіпригора, можна поговорити?

– Іване Карповичу? Зачекайте, ви що – отой відомий сищик? – вона кривиться, наче дичку з’їла. Щось не до вподоби їй мій візит.

– Так точно.

– Нема про що нам розмовляти! – і побігла геть. Так швидко, наче від нечистої сили тікала. Щось було в цій справі не так, як усі розповідали.

То пішов я погуляти навколишнім дворами. Постріли ж чутно було, воно хоч кажуть, що Херсон – неспокійне місто, але обивателі мусили прокинутися, у вікно визирнути. Може, хто бачив що? Всю вулицю обійшов. Більшість казали, що нічого не бачили, бо темно було. Двоє сказало, що якась тінь вулицею бігла, але що за тінь, не могли сказати, не знали навіть, чи то чоловік був, чи жінка. Найкраще чути мусив сусід Семенова, судновласник Санченко, але як доповів слуга, він уже кілька тижнів був на портсмутських верф’ях, де пускали на воду новий його пароплав. Сам же слуга був тугуватий на вухо, то проспав ніч убивства і про те, що сталося, дізнався лише вранці, коли пішов на пошту.

Нічого я не виходив, аж тут бачу Марію, руду красуню, що балакати зі мною відмовилася. Виходить із двору. Я одразу принишк у провулку поруч, дивлюся. Он вона озирнулася, наче перевіряла, чи ніхто за нею не стежить, і пішла. Пройшла три будинки, а далі пустир, парканом відгороджений. З-за паркану видно стіни обгорілі, розумію, що пожежа колись тут була, згорів будинок, так його і не відбудували. Ото жіночка іде вздовж паркану і все щось видивляється між дошками. Потім спробувала одну відірвати, але хтось ішов вулицею, то завадив. Пройшла далі. Я швиденько вулицю перебіг, паркан переліз і опинився у чагарниках. Височенних таких, вищих за людину. Поліз під парканом. Там лежало якесь сміття, потім ковдра подрана, на якій, мабуть, час від часу безхатьки спали. А потім бачу аркуш паперу. Не простого, а гербового, який для важливих документів використовується. У самих заростях той аркуш лежав, я поки до нього проліз, так реп’яхів набрався у три пальці. Тільки хотів розгорнути аркуш, коли чую, лізе хтось сюди, ламає будяки. Я обережно відійшов, сховався у кущах, до землі припав. Дивлюся, а то красуня Марія, сестра вдови. Дійшла до паркану, почала там нишпорити.

– Чорт забирай! Та де ж він? – шепоче. А мені радісно. Бо от нечасто так надурно щастить, що злочинець сам тебе виводить, куди потрібно. – Та де ж він? – бідкається руда, а потім як залається – та так вишукано, що й від візника не завжди таке почуєш.

Хвилин десять вона під парканом нишпорила, аж вибила стежку в чагарнику, але не знайшла нічого. Пішла геть. Я ще з годину від реп’яхів оббирався, потім вийшов, обдивився паркан із вулиці. І побачив на ньому кілька плямок, дуже схожих на засохлу кров. Приблизно якраз над тим місцем, де аркуш у бур’яні лежав. Паркан же високий, доводилося видиратися, щоб аркуш перекинути. Хтось скривавлений це робив.

Уже вечоріло, коли я пішов до портових трактирів, поспілкуватися з місцевими кримінальниками. Зайшов, замовив кухоль пива, роздивляюся, до кого б підсісти та побалакати. Коли з вулиці хтось двері ногою відчиняє і заходить. Я коли побачив гостя, то ледь кухоль із рук не випустив. Бо ж на порозі стояв не хто-небудь, а Фіма Ширман, знайомий мій одеський бандит, який за даними поліції був мертвий. Але ж ось живий і ще з трьома хлопами, дебелими такими, теж жидами. Зайшли і оглядаються. У трактирі всі притихли. Я теж, бо мені зустрічатися з Фімою нема жодної потреби. Зробив вигляд, наче дуже п’яний, і приліг на стіл, потилицею до гостей повернувся.

Чую, пройшов Фіма до шинквасу, за яким трактирник стояв. Щось тихенько спитав, а потім підійшов до сусіднього столу. Там сиділа компанія суворих чоловіків, в яких я одразу впізнав зарізяк місцевих. Фіма їм сказав, що побалакати треба.

– А ти хто такий? – спитали його зухвало. Місцеві почувалися вдома, то не дуже ввічливі були.

– Фіма Ширман я, з Одеси.

– Тут одного Ширмана вже пристрелили, – сказав бандит за столом, і його товариші напружено зареготали. – Як лошка, – для чогось додав бандит, і вмить зчинилася бійка. Я не повертався, то тільки чув: удари, скрикування, хрускіт меблів, дзеленчання битого посуду, знов удари. Тиша.

– Чуєш ти, мурло. Це мій брат був! Рідний брат! Зрозумів! – кричав Фіма.

– Зрозумів! Вибач! Не вбивай! – заблагав бандит, і з тону я здогадався, що до голови бандитської приставлений револьвер. – Наші теж полягли, двоє чесних бродяг!

– Якого хера вони стріляти почали?

– Не знаю! Там нечисто щось! Бреше поліція. Якогось четвертого приплели, хоч вони утрьох на справу пішли!

– Точно утрьох?

– Точно! З ними баба ще була, але на справу її не брали, бо баба до нещастя.

– Що за баба?

– Білявка якась. Вона з братом твоїм приїхала!

– Де вона зараз?

– Не знаю. Жили вони в мебльованих кімнатах біля Солдатської синагоги. А потім та дівка зникла. Мабуть, злякалася і втекла.

– Чому ваші почали стріляти?

– Не знаю, але вони були надійні хлопці, ходили не на одну справу і ніколи не підводили! Там щось нечисте! Щось поліція каламутить! Вчора забрали Ваньку Савінова, дрібного босяка з порту. А тепер шукають його, наче він четвертим у справі був. Та тільки ж Ванька – морфініст, його б ніхто на справу не взяв, бо в нього руки тремтять, він і револьвер не втримає. Та й тієї ночі він у притоні валявся. Вкрав десь котли золоті і поміняв на морфій. Щось мутить поліція! – бандит розповідав поспіхом, аж захлинався, чутно було, що перелякався. – Не вбивай, будь ласка, не вбивай!

– Подивлюся. А зараз бери свою кодлу і пішов у місто. Щоб знайшли мені ту сучку, яка з братом моїм приїхала. Дізналися, де вона. Піднімай усіх босяків. Зробите – нагороджу щедро, а ні – так рознесу весь ваш Херсон задрипаний дощенту!

– Зробимо! Знайдемо!

Побігли бандити. Фіма піти мусив, але не йде.

– Що у тебе поїсти є? – питає в трактирника.

– Все, що бажаєте! – перелякано, каже той.

– Давай повечеряти нам. Ану приберіть це лайно п’яне! – кричить Фіма своїм хлопцям. Вони мене підхопили і тягнуть. Так виходить, що обличчям до Фіми. В мене перевага у раптовості і револьвер поруч, але ж якщо впізнають мене, важко тут працювати буде. То я почав удавати, наче блювати збираюся. Фіма відвернувся, а його хлопці скоріше викинули мене геть з трактиру.

Я трохи полежав, обтрусився і пішов з порту. Коли чую, співають наче. По-російськи, красиво так. І Господа славлять. Що за дива? Порт у кожному місті – то скупчення гріха, а тут про Бога співають. Підійшов я, бачу, а це мої сектанти. Зібралися у складі великому, стали посередині, за руки взялися і співають. Славлять милість Господа та просять допомоги собі, мріють про нову Батьківщину, яка буде їм матір’ю рідною, а не мачухою. Чисто так співають, щиросердно. Я підійшов ближче, до щілини в стіні складу припав оком і дивлюся. Сектантів десь біля сотні, якщо з дітьми рахувати. Так видається, що вони тут і живуть. На сіні та ящиках сплять, але і в біле одягнені, й про Бога на забувають. Воно-то, звісно, сектанти, дрова для пекла, як панотці кажуть. Але тут я сумніваюся. Бо ж часто є таке, що от людина не православна, а живе праведно, Бога почитає, людей не ображає. Невже і їй до пекла, разом із грішниками, зі всякими душогубами?

Ото стояв я, розумував про милість Божу, коли чую стукіт копит. Густий такий, не інакше, як ціла сотня козацька мчить. Я відійшов від барака. І справді козаки, наскочили, наче татарва якась. Канчуками луплять, кіньми давлять, кричать. Побили сектантів і зі складу вигнали. Мовляв, не платять ще й співають молитви свої сектантські. І жінок, і дітей вигнали, в ніч прямо. Зібралися вони на вулиці, не знають, що робити. Пожалів я їх, дав двадцять рублів, щоб якось влаштувалися. Вони давай мені дякувати, ледь не руки цілувати. Я цього не люблю, нагадав, що Господа треба славити, а не мене, пішов до себе в кімнату. Там дверцята стільцем підпер, ліжко тихенько перетягнув, револьвер під подушку поклав, одяг склав, щоб за необхідності швидко вдягтися, влігся спати. Набігався за день, то наче в темну воду пірнув.

Уранці пішов чаю попити, коли всі тільки й балакають, що поліція четвертого злочинця знайшла, Ваньку Савінова. Хвилями до берега тіло прибило. Поліція вважала, що Савінов викрав човен і хотів з міста втекти, але в морі човен перевернуло, і втопився бандит. Гроші, звісно, теж. Люди про це балакали, і ніхто не вірив. Казали, що, по-перше, жоден човен з порту не зникав. По-друге, Ванька весь у синцях та забоях був, наче побили його добряче. По-третє, бачили, як Ваньку з притону поліція вже після пограбування забирала. Темна справа, одним словом. Ще балакали про одеських бандитів, які шукали якусь білявку і підняли на це місцевих босяків.

– Кажуть, що та білявка все і влаштувала! А потім зникла! Може, і з грошима! – казав один.

– Та з якими грошима, їх пристав узяв! Он уже котрий день не просихає!

– Та то сектанти все влаштували! Вони боялися, що Семенов їх відправить за море, а сам тут залишиться з молодухою своєю!

– Вчора сектантів з порту погнали, щоб там ото не зваблювали людей піснями своїм брехливими!

Ну, і далі пішли язиками чесати. Я чай допив, поїхав у пансіон біля Солдатської синагоги. Там уже побували до мене, бо он господар тримав лід біля підбитого ока. Коли я спитав про білявку, то аж руками замахав з переляку. Але я його не кулаком пригостив, а рублем, то він розповів, що та жінка приїхала кілька тижнів тому, заплатила наперед, поводилася тихо.

– Окрім останніх днів, коли отой бандит приїхав.

– Який бандит?

– Якого у Семенова застрелили. Жид з Одеси.

– Він приходив сюди?

– Що там приходив! Жив тут! Увесь час опери дурним голосом виспівував, ще з білявкою тою забавлявся. Так гучно, що троє моїх пожильців з’їхали від цього шуму! Я скільки грошей втратив, а тепер он ще й око мені підбили, наче босяку якомусь! – скаржиться господар.

Я його підбадьорюю ще рублем і прошу подивитися кімнату, де жила білявка.

– Та дивилися її, – кривиться господар пансіону. І я помічаю, що якось він хвилюється. Чому?

Він веде коридором до самого кінця, потім відчиняє невеличку кімнату. Вузеньку, з маленьким віконцем, що виходить у двір, якраз на буду вигрібної ями.

– Кого дуримо? – несподівано питаю я і притискаю господаря до стінки. – Ти мені фуфло не штовхай! Показуй кімнату, де вона жила! Швидко!

– Та там живуть! – кривиться господар. То він бандитів водив у зовсім іншу кімнату. Ну ділок!

– Веди давай!

Він зітхає і веде на другий поверх. Відчиняє двері номера, розкішного, на дві кімнати. Оце воно! Зараз тут живе хтось, мабуть, комівояжер. Бо он пакунки якісь. Придивляюся, а то листівки антидержавного змісту. Бунтівник!

– Ви швидше, а то прийде пожилець, скандал влаштує! Прошу! – каже власник кімнат.

– Стій на дверях і не хвилюйся! – наказую я. Сам дивлюся біля дзеркала. Кожна жінка біля дзеркала багато часу проводить. Потім обдивляюся умивальник. Простий: бак із водою, раковина бляшана, під нею цеберко для використаної води. Помічаю в раковині волосся. Витягаю. Довге, скоріше за все, жіноче. Руде.

– До теперішнього пожильця жінки якісь приходили?

– Ні, жодної. Сам живе, як сич. Ви вже подивилися?

– Подивився, – я дивлюся на господаря важким поглядом. Він притискається до стіни, блимає очима, нервує. Щось, мабуть, приховує.

– Що? Що таке? – до стіни притиснувся.

– Де те, що вона забула? – питаю навмання, але впевнено. Раптом та жінка справді щось забула? Могло так бути, що збиралася швидко, навряд чи передбачала вона, що так усе з її дружком обійдеться.

– Нічого не забула, зовсім! – він аж на коліна падає, мабуть, боїться, що й друге око підіб’ю.

– Нічого! Я все продивився, але нічого! Чесне слово!

– Добре. Вірю. Про мій прихід мовчи, а то зовсім без очей залишишся.

З тим пішов. Щоб містом ходити спокійно, причепив собі бороду, ходив невпізнаний. Бачив раз Фіму, який носився Херсоном на екіпажах, усе розшукував винну в загибелі брата.

Я пішов до будинку Семенова, а там стояв натовп сектантів, які вимагали грошей. Потім їх прогнала поліція, замість них прийшло декілька чоловіків з нотатниками, які палили дешеві цигарки і розмовляли про загадкове пограбування. Газетярі.

– Кажуть, що сам Іван Карпович Підіпригора прибув до Херсона. Його пристав бачив.

– Та пристав уже тиждень як не просихає! Йому і германський імператор явитись може.

– А чули про Савінова? Наче ж уже й валізу знайшли. Тільки порожню. Усі грошики висипалися і потонули, а валізу та тіло море до берега прибило! От як таке може бути?

– Та як, зрозуміло як, – сміються писаки. Потім пішли пива випити. А тут екіпаж до хвіртки підкотив. І з екіпажу вистрибнув сам Фіма зі своїми товаришами. Натиснули на дзвінок. Що це вони задумали? Чекав, коли вийде та руда красуня, коли вийшла білявка. Мабуть, жінка Семенова. З заплаканими очима і в чорній жалобній сукні. Щось спитала, Фіма показав якусь посвідку. Мабуть, фальшиву. Дівчина кивнула і відчинила хвіртку. Запросила бандитів до будинку. Якось мені тривожно стало. Побіг я до поліції. Вже біля дільниці був, коли бачу, що дві брички виїздять. Набиті поліцейськими. А за ними сам пристав на машині.

– Швидше, хлопці! Швидше! – кричить. Я за ними побіг. Поліція прискочила, побігли до будинку Семенова. Пристав завбачливо залишився в авто. За хвилину вивели Фіму та його поплічників. Повезли до відділку. Фіма вимагав адвоката і поводився нахабно, але поліція не звертала на те уваги.

Газетярі, що прибігли запізно, пішли до відділку дізнаватися, що і як, а я купив пиріжків з лівером і сів неподалік під’їсти. Вже звиклий до делікатесів від Уляни Гаврилівни, жер ті пиріжки, аби вгамувати голод, на смак уваги не звертав. Поруч зі мною сіли якісь робітники, що вирішили пообідати. Тими ж пиріжками, ще й пива взяли. Я про справу думав, то спочатку і не прислухався, що балакали. А вони були телефоністами, це така нова справа, коли ото дроти тягнуть і так можна хоч за версту, хоч за декілька з людиною розмовляти. У Ромнах тільки з’явилося це диво, коштувало багацько, то лише люди з грішми собі таке дозволяли.

– Вибачте, – звертаюся я до робітників. – Чи правильно я зрозумів, що ви телехвін до будинку Семенових поставили?

– Не телехвін, а телефон, – відповів старший серед робітників. – Так, поставили сьогодні зранку. А вже по обіді і знадобився, коли бандити наскочили! От яка корисна річ!

– А як ото цей телефон ставити? – цікавлюся я.

– Та як, плати гроші і поставимо. Тільки ж коштує багато, ти навіть і не думай!

– А хто ж гроші у Семенових платив, коли господаря вбито?

– А руда така жіночка, сестра вдови. Ще вчора заплатила, просила, щоб терміново зробили. Каже, що вдова тепер боїться повторного пограбування, то телефон її заспокоїть. Звісно, що заспокоїть! Це ж надсучасна техніка. Зараз он по всій Європі телефони ставлять і…

Що там далі з тими телефонами було, я не почув, бо побачив, як до садиби Семенових під’їхав візник. Без пасажирів. Зупинився і чекав. Онде вибігла руда красуня, озирнулася уважно, відчинила хвіртку, потім зачинила на замок і сіла до брички. Візник так нагнав коней, що й годі думати було, аби слідом бігти. Я плюнув смачно і пішов собі. Думки в голові крутилися, наче оси біля м’ятих груш, я бачив, що все відбувалося не так, як мені розповідали, але як саме, второпати не міг. Треба було подумати, а думалося мені краще за все або уві сні, або коли ходив я. Думав-думав, а потім зачепився оком за вивіску перукарні «У месьє Жоржа». Там пропонувалися не тільки наймодніші зачіски, але й перуки, що дозволять поважним чоловікам забути про лисину. На великій картинці був зображений веселий дядько у смокінгу і з пишною зачіскою, в оточенні молодих дам, які дивилися на нього з неприхованим захватом.

Я тільки головою покрутив, бо ото не любив такого, що людина себе розумнішою за Господа вважала. Дав тобі Бог лисину, то й носи собі. Я ось, може, теж хотів дворянином народитися, вже б у генерали вислужився, якби так. Але народився мужиком. І нічого, живу. І перук якихось не купую, щоб ото мужицтво своє прикрити. Радіти треба тому, що є, а не так, як ото граф, який щось побачить і тішить себе мріями. От буде у нього ніж швейцарський, чи велосипед, чи рушниця, і від цього стане він щасливим. Гроші вгатить, купить, походить трохи і знову як є. Щось нове треба. Бо людині всього замало, і через це не може вона бути щасливою. На цьому її торгаші різні й ловлять. «Ось це купи і будеш щасливий!» Причому ж не тільки якихось дурисвітів ловлять! От їх благородь штабс-капітан Мельников колись на це попався.

Я тоді ще служив у Києві, якось прийшов по обіді до контори, а мені кажуть, що Мельников нещодавно приїхав із пошти, радісний, аж пританцьовував. Потім зачинився у себе в кабінеті, наказав не турбувати. Далі як закричить, наче окропом ошпарений. Потім вибіг, забрав бричку конторську і помчав кудись. Дива, думаю, та й годі. Ну, то справа начальственна, а мені клієнтів нашої контори пасти треба. Пішов, увечері повертаюся, викликає мене їх благородь. Роздратований, аж тремтить від люті. І в поті весь, хоч не так щоб і спека була. Каже, що треба мені декого знайти. У приватній справі. І червінець дає. А також об’яву в газеті «Кієвлянінъ» про «чудодійний крем, завдяки якому батіг Амура значно збільшується в розмірах». Я тоді об’яву не зрозумів, але того, хто її давав, за два дні знайшов. Доповів їх благороді.

– Ваню (тоді мене ще Ванею, а не Іваном Карповичем здебільшого звали), а чи немає в тебе кийка замашного? – питає їх благородь.

– Та як треба, то знайду.

– І скипидару склянку.

– Куплю.

– Давай, тільки швидко.

Знайшов я і кийок, і скипидар, узяв бричку конторську, і поїхали ми до того чоловіка, що об’яву давав. Не розумію я, що діється, але спитати не наважуюся, бо ж начальство відповіді та доповіді любить, а не запитання. Приїхали за адресою, у прибутковий будинок, піднялися аж на четвертий поверх, постукали в кімнату. Мельников наказав мені збрехати, що я з пошти, телеграму приніс. Я так і сказав, коли поцікавилися з-за дверей, хто прийшов. Мені відчинили, а їх благородь, наче лев, як кинувся за двері, схопив якогось чоловіка і давай бити кийком. Той верещить, а їх благородь наказує мені рота господарю зав’язати. Бандитизм якийсь, але ж начальство наказало, то зв’язав. Їх благородь далі кийком молотить, а я пішов на сходи сусідів заспокоювати, щоб поліцію не викликали. Хвилин за п’ять Мельников вийшов, спитав про скипидар. Узяв склянку і повернувся до квартири. Коли страшенний крик. Мельников вибіг і наказав їхати до контори. А крик продовжується, такий, наче людину на шматки ріжуть. Ми і від’їхати не встигли, коли з будинку вибіг той чоловік, якого Мельников бив. Весь у крові й чомусь голий. Без штанів. Ото вискочив і кинувся у калюжу прямо біля будинку, та не просто кинувся, а пузом у воду, і плазувати почав!

Багато чого я бачив, але такого!

– Хоч поліція нас не шукатиме, ваша благородь? – поцікавився я, бо ж Мельников як дворянин якось та відіб’ється, а мене за такі пригоди легко до тюрми відправлять.

– Не шукатиме, цей негідник – шахрай, він поліції боїться не менше за нас! Покидьок!

Згодом я прочитав у газетах про такого собі хитруна, який продавав у Києві мазь, що начебто значно збільшувала чоловічу гордість. Продавав за великі гроші й лише поштою. Звісно, нічого та мазь не збільшувала, але ті, хто на гачок потрапляв, брехали, що допомагає, і шили в дурні інших. Так воно б і далі тривало, але щось у мазь шахрай не те поклав, то Мельникову, коли помазав він, почало пекти і пухирі пішли. Це вже я дізнався, коли його жінка, благовірна Дашенька, просто в конторі скандал зчинили і викричали всі подробиці. Ось так, навіть така розумна людина, як їх благородь, дурниць наробив. Бо хотів покращити те, що Бог створив. Неправильно це.

Ото йду, згадую про старі часи, а потім зупинився наче вкопаний. Рота роззявив, брови насурмонив, думаю. Потім як ударю себе долонею по голові – і побіг. Щосили побіг, так що аж люди на мене з подивом дивилися. Я й сам собі дивувався, що такий дурень і раніше все не зрозумів.

Прибіг до будинку Семенових і подзвонив одразу. Стою, хекаю, аж язика висолопив. Ще раз подзвонив, і ще, смикати хвіртку став. Тільки тоді на поріг вийшла вдова Семенова. З того, що я про неї чув, очікував, що не буде дуже горем убита за покійним чоловіком. Але так виглядало, що побивалася. З лиця зовсім спала, шкіра аж сіра зробилася, оченята заплакані. Перелякано дивиться на мене. А мені здається, що я її десь бачив.

– Хто ви? – питає вдова.

– Ваша сестра в біді! Відчиніть!

– У біді? Що сталося? – злякалася вона.

– Відчиніть, я за її дорученням! Мене звати Іван Карпович Підіпригора. Чули про такого?

– Так, чула, але…

– Справа життя та смерті! Її треба рятувати!

– Так, зараз!

Вона відчинила хвіртку, до нас уже бігли писаки, але я швидко заскочив у двір, хвіртку зачинив, вдову схопив за руку і потяг до будинку.

– Де її кімната? – питаю.

– На другому поверсі, перші двері ліворуч. Скажіть, будь ласка, що сталося?

– Не заважайте, я зараз!

Забіг у потрібну кімнату, кинувся до шафи. На одній з полиць знайшов те, що мені було потрібне, запхав за пазуху, вибіг.

– У вас є чорний хід?

– Так! А що з Марією?

– Я врятую її, не хвилюйтеся! – запевняю я, а сам усе більше переконуюся, що десь вже бачив ту білявку.

Вибіг і побіг до своєї кімнати. Узяв там дещо і повернувся до будинку Семенова. Чекав зовсім недовго, он уже приїхала руда красуня Марія, вийшла з валізою, пробилася крізь натовп газетярів і зайшла у двір. Поки писаки намагалися з нею побалакати, я тицьнув пару гривеників візнику і дізнався, що жінка їздила до банку. Скоріше за все, знімала гроші, щоб мати готівку. Я зістрибнув із візка і пішов до писак, що збуджено обговорювали якісь дурниці. Побачивши мене, одразу впізнали, бо бороду приклеєну я вже зняв.

– Господи, це ж Іван Карпович Підіпригора! Сам Підіпригора прийшов! Іване Карповичу, то ви займаєтеся цією справою?

– Саме так.

– І чи близькі до розв’язання?

– Думаю, що так. А зараз дайте мені поговорити зі вдовою.

– Вона ні з ким не розмовляє! Сестра там усім верховодить!

– Подивимося, – я тисну на дзвінок. Коли бачу рух фіранки, махаю рукою і вклоняюся.

Чекаємо. Бачу розчарування на обличчях газетярів. Вони ж сподівалися, що переді мною легко відчиняються всі двері.

– Не пустять вас, нікого не пускають, – зітхають писаки.

– Пустять, ще й як пустять, – впевнений я.

І справді, двері відчиняються. Виходить Марія, руда красуня.

– Що вам?

– Є розмова.

– Що ж, заходьте.

Натовп аж скрикує з подиву, бо нікого ще не пускала.

Я заходжу до двору, піднімаюся сходами, ось уже в будинку.

– Що вам потрібно? – руда не приховує свого роздратування.

– Поговорити з вами і вашою сестрою.

– Нам немає про що балакати! Хіба що поліція схоче дізнатися, для чого ви обманом заходили до будинку! – пирхає на мене Марія.

– О, думаю, що я зможу розповісти поліції про багато цікавих речей, – посміхаюся.

– Що ви маєте на увазі? Думаєте, я злякаюся? Залиште ваші фокуси для підліткових журналів!

– Які фокуси? Лише кілька фактів та речових доказів. То де ваша сестра?

– Вона не хоче розмовляти з вами!

– Неправда, – чується тихий голос за моєю спиною. То увійшла мадам Семенова.

– Олено, будь ласка, вийди!

– Ні, я хочу поговорити з Іваном Карповичем, – вона каже тихо та твердо. Її сестра дратується, але не може нічого зробити. – Ходімо до зали.

Ми проходимо, сідаємо за стіл.

– Хочете чаю? – питає Олена.

– Якщо можна.

– Маріє, будь ласка, – звертається вона до сестри. Та дратується, але підводиться і йде.

– Про що ви хотіли поговорити?

– По-перше, дозвольте мені висловити співчуття з приводу загибелі вашого чоловіка, – дивлюся на неї й зовсім не для того, щоб побачити реакцію. Мені знайоме її обличчя. Звідки? Вона киває. – По-друге, дозвольте мені запитати вас про події тієї ночі. Я цікавлюся не просто так, а тому, що розслідую цю справу.

– Що ж, запитуйте.

– Розкажіть, що ви чули та бачили тієї ночі, коли прийшли грабіжники?

– Я спала. Потім Інокентій Степанович прокинувся. Пішов до свого кабінету.

– Він щось почув?

– Не знаю, мабуть. Зазвичай він не прокидався вночі.

– Що далі?

– Крики і стрілянина. Я дуже злякалася і сховалася під ліжко. Коли все вщухло, пішла до кабінету. Там лежали тіла і було багато крові. Мені стало зле. Потім прибіг городовий. Далі ви, мабуть, усе знаєте.

– Городовий сказав, що чув, як грюкнули двері і з будинку хтось вийшов.

– Мабуть, це був той четвертий злочинець.

– А гроші?

– Він забрав гроші. Я думаю, що він десь переховувався в кабінеті. Коли я знепритомніла, то він утік.

– А що скажете щодо дверей? Поліція вважає, що їх злочинцям відчинили.

– Не знаю. Двері завжди замикав Інокентій Степанович. І двері, і вікна він перевіряв щовечора перед тим, як лягав спати. Зараз у Херсоні неспокійно, то він берігся.

– А того дня замикав двері?

– Я за ним не слідкувала, молилася на ніч.

– То як же злодії зайшли до будинку? До речі, слуг у вас не було?

– Ні, це забороняла віра Інокентія Степановича. Жодних слуг, усі рівні перед Богом.

– Ваша сестра тоді з вами не ночувала?

– Ні, мій чоловік заборонив нам бачитися і не пускав Марію на поріг.

Ось і сама Марія заходить до кімнати з великою тацею, на якій чашки з чаєм, порцелянова розетка з варенням, цукерниця й тарілка з печивом.

– Допит триває? – питає вона і невдоволено струшує рудою гривою. Виставляє чашки з чаєм на стіл. Я дивлюся на неї з янгольською посмішкою.

– Про всяк випадок, шановна Маріє, нагадую вам, що на вулиці стоїть ціла юрба газетярів, які бачили, як я заходив сюди, цілий і неушкоджений. Вони чекатимуть, коли я вийду. Якщо цього не станеться, то вони дуже здивуються. Ну, коли виявиться, що мене узяв якийсь грець, то не минути вам пояснень поліції.

Я посміхаюся і беру чашку. Дмухаю на гарячий чай, бачу подив в очах Олени, та де ж я її міг бачити? Я такий заклопотаний цим питанням, що навіть не радію, коли Марія червоніє і хапає мене за руку.

– Зупиніться! Не пийте! – сичить вона.

– Маріє! – підхоплюється Олена.

– Снодійне чи отрута? – спокійно цікавлюся я.

– Не важливо, не пийте, – червоніє Марія.

– Маріє! Ти зовсім збожеволіла! – Олена промовляє це тихо, і на очах її сльози. Вона повертається до мене. – Іване Карповичу, давайте припинимо цю гру. Я винна у смерті свого чоловіка і готова нести відповідальність.

– Олено, замовкни! – Марія кидається до сестри.

– Припинити! – гаркаю я і дістаю для серйозності револьвер. Не погрожую ним, просто показую. – Маріє, сідайте. І жодних різких рухів.

– Олено, в нього нічого немає! Його слава розрахована на провінційних дурників! Він блефує! – кричить руда сестра.

– Чому ж нічого? – дивуюся я. – Ось дещо є. Не впізнаєте? – я дістаю білу перуку, яку знайшов у шафі Марії. Її обличчя красномовно свідчить, щовона не чекала. Почервоніла, блимає очима.

– Що це? До чого це?

– До однієї історії про підступну красуню, яка закрутила голову одному бандиту і поманила за собою з Одеси до Херсона.

– Я не розумію!

– А в Херсоні привела його на вірну загибель, хоча бандит просто хотів заробити побільше грошей. Як ви їх посварили, Маріє? Як примусили почати стрілянину?

– Я не розумію, що ви верзете, ви мене не обдурите, зараз я викличу поліцію і…

– Я впустила їх, – перебиває сестру Олена.

– Ви? – я насправді дивуюся, бо мені здавалося, що Олена не знала про хитрий план сестри. В неї ж такий сум в очах.

– Я. Пустила до хати Марію…

– Олено, замовкни! Ти мостиш нам шлях до шибениці! – кричить Марія.

– Тільки мені. Я все візьму на себе, – каже Олена тихо і рішуче.

– Не вір йому, він просто хоче заробити на нас грошей та слави!

Олена плаче. Тихо і якось так світло, як плачуть діти чи святі люди. Мені аж тужно стає від того плачу.

– Я розповім вам усе, Іване Карповичу. Я скоїла гріх і мушу відповісти. Питайте, – каже вона згодом.

– Ви причетні до смерті свого чоловіка?

– Так. Я впустила у будинок злодіїв, я знала, що вони вб’ють його.

– Чому ви це зробили?

– Бо ненавиділа.

– За що?

– Я – грішна.

– Яка грішна! – устряє у розмову Марія. – Якщо ти вирішила сповідатися, то розповідай про все! Розповідай про цю розпусну жабу! Давай!

– Я не буду, – крутить головою Олена.

– Тоді я розповім! Ви знаєте, що цей негідник зруйнував нашу родину?

– Маріє!..

– Ні, Олено, якщо правда, то правда! Так ось, він навмисно зробив так, щоб я з батьком поїхала за океан, а Олена з матір’ю залишилася тут! Мама якось несподівано захворіла і згасла за кілька тижнів, коли ми ще пливли океаном! Він отруїв її!

– Лікарі казали, що просто слабке серце!

– Олено, не захищай того покидька! Він же все спланував, все зробив для того, щоб оволодіти Оленою. Розрахував і методично діяв, як той павук, що схопив муху! Він зробив так, щоб розділити нашу родину. Ми ж мусили виїздити до Уругваю разом, коли мама захворіла. Він отруїв її! Переконав батька плисти зі мною, обіцяв, що відправить Олену і матір одразу, як тільки вона одужає. Але він дотруїв її, а коли мама померла і Олена залишилася сама, то взяв її до себе. Він давно накинув на неї оком! Розумів, що їй лише чотирнадцять, що вона донька одного з найревніших членів корабля, що люди не вибачать блуду. Але він не звик зупинятися ні перед чим. На зібраннях так любив говорити про смирення і покору, про любов і милосердя, але сам був зовсім іншим! Він любив лише владу, владу і гроші. Загарбав усі фінанси корабля, а це ж були десятки, сотні тисяч, бо люди продавали свої хати і землю, худобу та реманент, їхали до Херсона. Він годував усіх обіцянками раю в тому Уругваї, а сам пускав гроші в операції, багатів ще більше! Люди були обурені тим, що він узяв собі Олену. Це був блуд! Увесь корабель виступив проти, але він залякав усіх. Сказав, що без нього Уругваю не буде, що всіх тут переловить поліція. Він примусив скоритися, примусив заплющити очі на те, що він зруйнував родину, вбив матір, щоб зґвалтувати сирітку!

Олена плаче. Марія підходе до неї, цілує її у чоло.

– Сестричко, це важко чути, але якщо ми вирішили говорити правду, то нехай буде вся правда! Так ось, він отримав цю дитину і почав робити з нею страшні речі. Він бив її і принижував, бо інакше не міг отримати задоволення. Він поводився з нею наче з портовою повією. Олена не витримала і полізла у зашморг. Вона – віруюча людина, для неї самогубство страшний гріх. Один з найстрашніших! Тож якщо вона наважилася на нього, то не мала іншого виходу. Але той пузатий павук витягнув її із зашморгу й почав лякати, що зробить погано мені. Він знав, що батько помер на чужині, помер від туги за жінкою і від сорому, бо хтось написав, що зробили з його донькою. Батько помер, а цей мерзотник використовував його смерть, щоб залякати Олену. Він стверджував, що тепер моє життя в Уругваї залежить від нього, і якщо Олена не буде слухняною, якщо не задовольнятиме всі його забаганки, то він накаже вбити мене. Олена була ще дитиною, вона вірила цій брехні і більше не намагалася опиратися. Вона готова була вмерти, але боялася нашкодити мені. Хоча я давно вже втекла від своїх одновірців.

– Чому? Обіцяний рай виявився пеклом? – здогадуюся я.

– Пекло виявилося у них самих. Вони принесли його аж до Уругваю.

– Пекло? Я бачив цих сектантів, такі смиренні та богобоязні люди.

– Це тут. Де їх переслідують і зневажають, примушують відмовитися від віри. Але в Уругваї вони були самі собі господарі. Отримали багато землі в диких місцях, від яких день їхати верхи до найближчого міста. Ніякої влади, жодних утисків. Живи та слав Господа! Але ви б бачили, у яких чудовиськ перетворилися ці агнці та мученики за віру! Верхівка корабля одразу взяла владу над усіма. Важка робота по чотирнадцять годин на день і погане харчування. Гроші витрачалися не на їжу чи ліки, а на зал зібрань і будинки кормчих. Якщо хтось намагався протестувати – його били. А тих, хто не хотів ставати рабом, убивали.

– Вбивали? Не вірю, що ці люди здатні на таке.

– Здатні. Вони спалили кілька селищ індіанців, тамтешніх дикунів, які не хотіли вірити у Господа так, як вчили кормчі корабля. Спалили вщент, дорослих убили, а дітей зробили прислугою!

– Але ж ваша віра забороняє користуватися зброєю!

– Заборона залишилася тільки для простих членів корабля. Кормчі ж дозволили собі взяти зброю, щоб нести слово Боже серед єретиків та язичників. Також вони дозволили собі їсти відбивні, а іншим наказали давитися цвілим кукурудзяним хлібом. Вони відпочивали та вивчали Біблію, а інші надривалися на ланах. Коли я сказала, що Господь створив людей рівними і гріх допускати таку несправедливість, то мене побили. Коли я спробувала втекти, мене спіймали і відвезли до Аргентини, де продали до будинку розпусти в глушині. Сподівалися, що там я зникну назавжди і не буду заважати. Але я змогла втекти, заробила гроші на квиток і повернулася за сестрою. Коли я побачила її, побиту, залякану та спустошену, то присяглася, що помщуся. Сказала про це негіднику, а той викликав поліцію.

– Сектант викликав поліцію? – сумніваюся я.

– Він був мільйонером, а не сектантом. Він щедро платив і тримав усіх на короткому ланцюгу. До того ж, він готувався привселюдно повернутися у православ’я!

– Що? – дивуюся я.

– Їздив до Петербурга, де домовився, що його мануфактура отримає велике армійське замовлення після того, як він повернеться до офіційної церкви.

– А корабель?

– Корабель мусив відплисти до Уругваю. За планом негідник мав купити квитки всьому кораблеві, потім продати все майно і поплисти разом з усіма із великою сумою грошей, десь біля півмільйона. На ці гроші в Уругваї корабель купив би землю, реманент та худобу, мав би на що жити перший час. Але цей мерзотник збирався витратитися лише на квитки. Далі за планом мусив прийти на пароплав, а перед самим відправленням його начебто арештувала б поліція. Пароплав би відплив, а він залишився. І за тиждень би проголосив про повернення до православ’я. Це б дозволило отримати не тільки військове замовлення, але й захист від грошових претензій колишніх одновірців. До того ж, мусило вирішити проблему з Оленою, яка насмілилися поскаржитися на побиття. Насмілилася після того, як отримала мій лист. Поліція почала перевірку, але справу швидко зам’яли. Операцію вів сам Священний Синод, якому був потрібен тріумф православ’я на півдні. Заради цього легко знехтували життям молодої дівчини.

– Звідки ви знаєте всі подробиці? – не довіряю я.

– Я звабила поліцейського пристава. Той мусив убити мене і викинути в море, але побачив мене і наказав залишити. Два тижні бавився зі мною і розповідав про хитрий план того негідника. А потім відвіз мене до Одеси і продав. Не міг втратити можливість заробити зайву сотеньку. Так я знову опинилася серед повій. Було важко, але я знала, заради чого жити. Окрутила того жидівського бандита. У нього був впливовий брат, яким він завжди хвалився. Я розповіла про можливість добряче заробити у Херсоні. Він погодився, бо хотів довести братові, що став уже дорослим і здатним самотужки робити серйозні справи. Тут узяв собі помічників з місцевих босяків. Ну, а далі ви все знаєте.

Марія подивилася на мене, Олена вже не плакала, а просто сиділа, схопившись руками за голову.

– Ще декілька деталей про ту ніч, – не міг заспокоїтися я. – Чому бандити почали стрілянину? Утрьох вони могли б здолати покійного і без пострілів.

– У негідника був револьвер. Віра забороняла йому мати зброю, але він уже збирався виходити з віри, боявся, що корабель вийде з-під контролю, то купив собі револьвер. Ми про це не знали. За планом Олена мусила розбудити його. Він спав дуже міцно, не почув би грабіжників. Олена розштовхала, сказала про шум у кабінеті. Він побіг туди. А там злодії. Вони б просто скрутили його, побили, забрали б гроші й пішли. Далі я б застрелила його. Все б виглядало звичайним пограбуванням. Та тут він дістав револьвер і почав стріляти. Вбив усіх трьох бандитів, вони навіть зброю не встигли вихопити, бо не чекали, були впевнені, що господар беззбройний. Коли вони попадали мертві, він зареготав, бо подумав, що переміг. Та я стояла позаду…

– Ні, я! – каже Олена. – Я стояла позаду, і я вистрелила у свого чоловіка. В потилицю, впритул. Він упав. Я вклала револьвер у руку одного зі злодіїв. Почула, що прибіг городовий. Зробила вигляд, що знепритомніла. Це я вбила.

Вона дивиться у стіл, і я бачу на її обличчі відчайдушну рішучість. Чому цей вираз знайомий мені? І я розумію, що вона не злякається, візьме провину на себе, піде під суд.

– Іване Карповичу, вам доводилось колись бити жінку? – питає Марія.

– Так, – кажу я і дуже її дивую. Ось вона вже дивиться з презирством.

– Дружину?

– На жаль, я не одружений.

– Коханку?

– Ні, свого часу я служив в охоронному відділенні й кілька разів брав участь у арешті бунтівників. Коли вони чинили опір, доводилося бити. Мабуть, було таке, що діставалося й жінкам.

– Вам подобалося бити?

– Ні.

– Чому?

– Бо побиття дурних робить ще дурнішими, а розумних переповнює ненавистю.

– А як же тілесні покарання?

– Вони шкідливі.

– А коли чоловік б’є дружину, це правильно?

– Ні, навіть худобу не треба бити, не кажучи вже про людину. До чого ви ведете, Маріє?

– Як ви вважаєте, Олена – винна?

– Я не суд і не Господь.

– Але ж ви розумієте, що якщо віддасте Олену під суд, то її стратять. Наше суспільство не вибачає мужовбивць, які б причини не штовхали їх на цей вчинок. Жінка завжди винна, так?

– Ні.

– Але жінка – істота другого сорту, недолюдина, так?

– Я мав щастя знати жінок, розумніших за всіх відомих мені чоловіків.

– Може, ви ще й за рівні права чоловіків та жінок? – дивується Марія.

– Звісно, бо всі ми творіння Божі, не кращі і не гірші один від одного.

– Ви якийсь занадто прогресивний для провінційного фокусника, – каже вона трохи роздратовано, бо, мабуть, чекала інших відповідей.

– Я не фокусник, я – приватний детектив.

– Що ж, ви розплутали цю історію, тепер ідіть, викликайте поліцію. Нехай двох нечистих жінок буде покарано за те, що вони спробували опиратися дияволу в чоловічому образі! Але перед тим дозвольте запитання, – вона з посмішкою дивиться на мене.

– Будь ласка.

– Відверте запитання.

– Сподіваюся, що в межах пристойності.

– Вам подобається зв’язувати жінок?

– Маріє! – кричить Олена.

– Бити їх шкіряним ременем або кулаком? Примушувати плазувати, просити про пощаду, цілувати ноги, благати та плакати? Вам це подобається? Вас це збуджує? – Марія теж сходить на крик.

– Не знаю, ніколи цього не робив.

– А хотіли б? – атакує Марія. – Хотіли б! Усе це робив з Оленою він! Це і ще дещо! Ви, чоловіки всі однакові! Ви…

– Маріє, якщо вам потрібна моя відповідь, то послухайте її, – перериваю жінку. – Якщо ж ні, то не треба влаштовувати тут виставу.

– То яка ваша відповідь, Іване Карповичу, найкращий сищику імперії?

– Моя відповідь така, що у всьому треба знати міру. Бо міра від Господа, а надлишок від диявола.

– Не треба проповідей, я вже наслухалася їх достатньо! – кричить Марія.

– Я не проповідую, а відповідаю. Я не хотів би робити все перелічене вами. Не хотів би тому, що робити те – значить, пускатися берега, забувати про міру. Я бачив багатьох людей, які думали, що досягнуть щастя, якщо виконають всі свої примхи. Їм хотілося все більшого, але замість щастя вони отримували горе. Їх вели їхні бажання, наче бика на бійню. Вони руйнувалися і гинули. Бо забували про міру, про те, що нічим не потрібно занадто захоплюватися.

– Ви колись закохувалися? – несподівано питає Олена.

– Які всі люди.

– І тоді ви теж трималися міри, міркували про те, що не треба сильно захоплюватися?

– Ні, тоді я просто злякався. Припустився помилки, не прислухався до власного серця, злякався зробити несподіваний крок, покинути усталене життя. Я просто втік, проґавив своє кохання, за що дорікаю собі досі.

– А я теж кохала його, – шепоче Олена.

– Що? – питає Марія, та й я здивований.

– Кохала. Будь-яка людина ненавиділа б його за все те, що він зробив. Зруйнував мою родину, вбив батьків, знищив рідну сестру, принижував і ґвалтував мене. Але я кохала його.

– Олено, що ти кажеш? – кричить Марія.

– Кохала. Я мусила ненавидіти, мусила опиратися, мусила мститися! Але я кохала його і солодко чекала ночі, коли він починав мордувати мене, катував, бив. Я – грішна, я зіпсована.

Тиша. Я дивлюся вбік. Нарешті Олена продовжує.

– Потім я змогла узяти себе в руки. Господь мені допоміг зрозуміти, що я мушу вбити свого чоловіка, щоб зупинити той гріх, який він творив і який так подобався мені. Господь так і сказав мені уві сні, що я мушу вбити. Я думала, як це зробити, коли знову приїхала Марія і запропонувала свій план. Я побачила в цьому провидіння Господнє. Я пішла на гріх убивства, щоб уникнути іншого гріха. І готова відповідати. І перед судом людським, і перед судом Божим. Тепер ви все знаєте, Іване Карповичу. Я читала про ваші пригоди, Інокентій Степанович мав повну підшивку журналів, які читав потайки від усього корабля. Я знаю, що ви людина чесна та віруюча, вчините, як потрібно. І зараз, і потім, коли будете розповідати про цю історію. То дійте.

Вона піднімає на мене погляд.

– Іване Карповичу, що з вами? – аж скрикує Олена.

– Іване Карповичу? О Господи! – лякається Марія, бо я завалююся зі стільця на підлогу.

– Маріє, ти отруїла його? Навіщо? – кричить Олена.

– Ні, я ж забрала чай! Іване Карповичу, що з вами? Викликати лікаря? Іване Карповичу, не мовчіть! – вона плескає мене по щоках, удвох із сестрою допомагають підвестися, всаджують на стілець, плескають по щоках. – Іване Карповичу!

– Тихо, – нарешті шепочу я. Мене трясе, я зблід і задихаюся. Голову наче скрутили залізні обручі, серце наче штрикають гостряком, у вухах дзвони, в очах темінь. – Тихо. Зачекайте.

Я схопився пальцями за стіл. Так, наче вишу над проваллям і той стіл – моя єдина надія на порятунок. Я згадав. Дещо згадав, і ця згадка збила мене з ніг.

– Може, води? Чи таки лікаря? – пропонує Марія.

– Ні. Почекайте.

За кілька хвилин я відчуваю, що більш-менш ожив. Якась виснаженість. Мені хочеться швидше закінчити з цією справою, впасти десь і спати, спати, спати.

– А тепер послухайте мене, – кажу я хрипко, голос не слухається, тремтить і скрипить. – Ніколи в житті я не порушував правил. Ніколи. Я завжди чесно розслідував справи, на які мене наймали, знаходив винних і доповідав замовникам. Траплялося різне, інколи це було небезпечно, інколи невигідно, але я завжди дотримувався своїх правил. Я був чесний перед Богом і людьми. Був до цього дня. Бо сьогодні уперше в житті я піду проти правил. Я набрешу своїм замовникам, залишу винних непокараними, я забуду про цю справу. Поліції не буде. Всіх влаштовує та ситуація, що склалася, нехай так усе і залишиться. Але ви мусите мені пообіцяти, що купите вашим одновірцям квитки на пароплав до Уругваю і дасте їм гроші на перший час. Половину від статків Інокентія Степановича. Це буде справедливо. Ось його заповіт, у якому всі статки передаються кораблю. Цей заповіт буде запорукою того, що ви віддасте половину. Інакше втратите все. Моя вимога зрозуміла?

– Так, – вони здивовано кивають.

– Тоді до побачення, – я підводжуся і йду. Мене хитає, ноги не слухаються, хапаюся рукою за стіну. Мене наздоганяє Марія, підтримує.

– Дозвольте мені довести вас до екіпажу?

– Буду вдячний. Тільки робіть вигляд, що просто йдемо під руку. Іван Карпович Підіпригора не мусить виказувати прилюдну слабкість.

– Так, звісно. Зараз викликаю візника. З телефоном це швидко.

Візник справді приїздить, тільки-но ми підходимо до хвіртки. Пробиваємося крізь натовп газетярів, що кричать нескінченні запитання. Я вже більш-менш тримаюся на ногах, заходжу у візок. Марія услід.

– Я відвезу вас до готелю, – каже вона. – Поїхали!

Везе до якогось готелю на березі чи то ріки, чи то моря, вони у Херсоні зливаються, і не розбереш, що де. Дорогий готель, великий номер, Марія просить покоївку принести коньяку. Коли та йде, Марія дивиться на мене.

– Але чому?

– Що?

– Чому ви так вчинили, Іване Карповичу?

– Бо вважаю, що так правильно.

– Ви здивували мене. Ми ж були у вас в руках. Ви могли вимагати з нас гроші, могли залякувати та шантажувати! А ви пішли. Чому?

– Бо влада над людьми – то спокуса, якої треба уникати, якщо не хочеш програти.

– Ви б могли просто викликати поліцію, віддати їй усі докази і поїхати геть.

– Я вже припустився однієї помилки і не хотів робити другу.

– Що сталося, Іване Карповичу? Той напад із вами. Ви ж вели справу до іншого закінчення, я бачила це. Ви бавилися з нами, наче кіт із мишенятами. А потім сталося диво. Ви теж почули голоси, як Олена? Бог говорив із вами?

– Ні.

– Тоді що? Вибачте мою нахабність, але я не розумію і мені цікаво! Що сталося?

Я сідаю на стілець. Мені важко, знову залізні обручі на голові. Але я мушу сказати. Можливо, тоді мені полегшає.

– Олена схожа на мою матір, – хриплю я.

– Що?

Марія здивовано дивиться на мене.

– Вона померла, коли мені були три роки. Я майже не пам’ятаю її, тільки голос і доторки. А як вона виглядала, я не знав. Та коли побачив Олену, вона здалася мені знайомою. Довго намагався згадати, де міг її бачити. А потім стався напад. Бо я зрозумів, що вона дуже схожа на мою покійну матір.

– І це причина, щоб піти проти власних правил?

– Моя мати мала дуже складну долю. Долю покритки, яку вигнали батьки. Вона вимушена була з дитиною жити по чужих хатах, бути усюди зайвою і клятою. За все життя їй не трапилася людина, яка б допомогла їй, яка б підтримала чи захистила. Всі дорікали їй, бідній сільській дівчинці, звабленій якимось заїжджим паничем. І вона не витримала. Наклала на себе руки. Я залишився сиротою. Виріс, майже не пам’ятав її, думав, що забув. Але останнім часом почав згадувати дедалі більше. І зараз розумію, що якби не забув, то не припустився б головної помилки свого життя. Мені більше не можна помилятися. Тому я вчинив так, як учинив. Інколи єдиний правильний шлях – порушити власні правила. Нехай моїй мамі не трапилося хорошої людині, але я допоможу Олені, такій самій юній та нещасній. Захищу хоча б її, коли не міг захистити власної матері. Бути чесним перед Богом мені здалося важливішим, аніж дотримуватися правил. Можливо, я не правий. То хай буде, як буде. Ось і все.

Ми сидимо в тиші, приходить покоївка з тацею. Відкорковує пляшку, наливає коньяк у чарки і йде.

– Я захоплююся вами, Іване Карповичу. То піднімаю келих за вас. Не за найкращого сищика імперії, а за людину, – вона піднімає келих, я почуваюся ніяково.

– Маріє, вибачте, мені треба відпочити.

Ледь іду до ліжка і падаю одягнений. Слабкість і млявість, я геть виснажений і засинаю.

Я проспав майже дві доби. Коли прокинувся, то побачив обох сестер.

– Слава Богу! Ми вже думали викликати лікаря!

– Все добре.

– Ми зробили те, що ви просили. Квитки на корабель куплені, гроші переведені на їхній рахунок в Уругваї, – доповідає Олена.

– Ось документи. – Марія кладе біля мене цілу теку.

– Добре, – киваю я.

– І ми б хотіли розплатитися з вами, – каже Олена.

– Ви не наймали мене, то й платити не треба.

– Ця справа була дуже важкою для вас, і ми мусимо компенсувати збиток для вашого здоров’я. Ми їдемо на води, в Баден-Баден. Будемо раді, якщо складете нам компанію.

– Дякую за запрошення, але краще за все мені на рідному хуторі.

– То візьміть хоча б гроші, – пропонує Олена і дає мені тлустий конверт.

– Там десять тисяч. Якщо вважаєте, що цього недостатньо, ми можемо дати більше, – пояснює Марія.

– Ні, й цього забагато. З вашого дозволу я витрачу ці гроші на притулок для дівчат у Полтаві. Вже кілька років я підтримую його.

– Це ваші гроші, витрачайте їх як забажаєте. Як ви себе почуваєте? Можливо, вас треба супроводити додому?

– Дякую, але я добре відпочив і набрався сил.

Вони проводять мене на вокзал, і невдовзі я вже їду степами Тавриди на північ. У Бахмачі провідую Єлизавету Павлівну і затримуюся там іще на день.

– Іване Карповичу, важка була справа? – питає вона.

– Чого ви так вважаєте? – дивуюся я.

– У вас побільшало сивини у волоссі.

– То я так засмутився через вашу відмову стати мадам Підіпригорою, – сміюся я.

– Ну так, у всьому в цьому світі винні жінки, – сміється Єлизавета Павлівна.

– Жінки, жінки, – зітхаю я.

Кавказьке сидіння під землею

оніка бавилася з цуценям у садочку, а я сидів поруч і попивав чай. Тут же спав граф, що впав на аркуші з текстом чергової історії моїх пригод і тепер тихо посопував, бо перебрав наливки. Уляна Гаврилівна принесла тістечок із хмільними вишнями й сама присіла подивитися на малу. Споглядати за Монікою – справжнє щастя, хоч день можна просидіти, дивлячись, як вона то з лялькою грається, то собача вовтузить, то в піску риється. Тішився серцем, коли ідилію порушило торохтіння двигуна. До хутора їхала якась машина, я пішов зустрічати гостей. Вона була чорна та довга, котилася поважно, наче міністр ішов палацом. Он приторохтіла, зупинилася біля мене, і з машини вистрибнув її пасажир. Я аж посміхнувся, бо дуже вже невідповідним своєму авто він виявився. Товстенький, маленький, круглопикий, йому б і їздити на машині, схожій на гарбуз, а не на цьому крейсері.

– Іван Карпович Підіпригора? – спитав чоловік швидко та дзвінко. – Він самий, як же вас не впізнати! Найкращий сищик імперії! Мене звати Тимофій Ангелопулос, я представник Імператорського географічного товариства. Доброго дня!

Він подав мені свою невеличку пухкеньку руку і радісно всміхнувся. Я її потиснув і привітався.

– Іване Карповичу, в мене до вас термінова справа. Сідайте до машини, я дорогою все поясню. Прошу! – чоловік підбіг до машини, відчинив двері, наче особистий мій водій.

– Зачекайте. Яка ще справа? Поясніть, – їхати мені нікуди не хотілося, справи були мені не дуже цікаві.

– Імператорське географічне товариство готує експедицію до Азії. Вам випала честь брати в ній участь, але спочатку мусите пройти медичне обстеження!

– До Азії? – я аж руками замахав. – Ні, ні, яка Азія? Це бозна-куди пертися! Наївся я вже Азії! І в мене вдома багато справ! Не можу, вже вибачте.

– Іване Карповичу, експедиція готується за підтримки самого государя!

А хоч би й так, куди там я поїду від Моніки? Ні, то кручу головою. Але гість і не думає відступати.

– Іване Карповичу, на експедицію покладаються великі надії в сенсі підняття патріотичних настроїв! Ви ж розумієте, що війна наближається, а тут звістки про успіхи імператорської експедиції. Не просто експедиції, а складеної з найкращих людей імперії!

– Ні! І не вмовляйте!

– Іване Карповичу…

– Ні! Нікуди я не поїду!

– Іване Карповичу, що ви таке кажете? Ви ж самі собі шкодите! Зараз же ви герой імперії, улюбленець народу, взірець для молоді, гордість країни! А як відмовитеся, то вмить станете ледь не зрадником! Навряд чи журнали продовжать друкувати ваші оповідки, і ставлення публіки зміниться на, в кращому разі, байдуже! Для чого вам це?

– Ні для чого, але поїхати нікуди не можу, бо маю виховувати доньку.

– Ну який ж ви впертий, Іване Карповичу! – зітхає гість і підходить до мене впритул. Шепоче:

– З’їздіть хоча б на медичний огляд. Там домовитеся, впишемо вам якусь хворобу, за якою взяти участь в експедиції ви не зможете. Напишемо, що всіма силами Іван Карпович хотів поїхати до Азії, згадати молоді роки служби в Туркестані, але не зміг через знайдену хворобу – наслідок багатьох років на службі Отєчєству.

Дивиться на мене, а я кривлюся, бо брехати не люблю. Та тільки так виходить, що тут або брехати, або ганьбитися.

– Ну, добре, лікарів відвідаю. Є в мене знайомі у Ромнах.

– Ні-ні, ніяких знайомих! Лише лікарі нашого товариства, найкращі фахівці, вони вже чекають на вас. Поїхали!

– Та зачекайте, дайте хоч перевдягнуся, а то я ж у домашньому.

– За це не хвилюйтеся, у Ромнах на вас уже чекає новий одяг. Поїхали!

Ото тільки Уляні Гаврилівні сказав я, щоб залишалася хазяйнувати, сів у авто та поїхав. Авто, скажу я вам, розкішне було. Я таких і не бачив. Від шофера були ми на задньому сидінні відгороджені стінкою, тут у нас був невеличкий стіл і буфет, у якому чого тільки немає з випивки.

– Чого бажаєте, Іване Карповичу?

– Та, може, не треба перед оглядом?

– Ну що ви? Треба! Ми ж трохи! До того ж, я ваш давній уболівальник, завжди мріяв випити зі своїм кумиром. Давайте почнемо з коньяку. Хороший, французький. Ось сир для закуски й оливки.

Ті оливки – наче сливи-дички, маленькі й на смак не дуже. Але сказала мені Уляна Гаврилівна, що ті оливки в Італії їдять, як у нас картоплю, то вони мені одразу і сподобалися. Бо це ж їх Ізабелла їла. Закусив я, а гість питає про те, чи є у Ромнах заклади, де б самотньому чоловікові час можна з користю провести.

– Закладів немає. Тобто був один, «У мадам Жожо» звався, але зачинила його поліція, бо там заразився гонореєю племінник губернатора, який очолював оргкомітет з проведення автомобільного пробігу. То закладу тепер немає, але є добрі самаритянки, повсякчас готові допомогти знесиленому подорожньому, – кажу я, наче граф, що вміє пишноти нагнати.

– О, що за самаритянки? – цікавиться представник Імператорського географічного товариства, і з його точних запитань я розумію, що маю справу зі знавцем добрих самаритянок по всій імперії та за її межами. Розпитує про всі можливі деталі, а наприкінці цікавиться, що б я порадив.

– З вашої обізнаності бачу, що ви теж не проти стрибнути у пшеницю!

– У нас тут більше в гречку стрибають. Можу порадити модисток із прибуткового будинку Степченко, це неподалік від вокзалу, там ще квіти на вікнах, і патефон увечері грає, то знайдете.

– Дякую, Іване Карповичу, що ж, за жінок! – він ще раз наливає, такі щедрі чарки.

– Може, досить, а то лікарі в каталажку відправлять, відсипатися.

– Та ну що ви! Скільки там ми випили!

Поки до Ромен доїхали, то спорожнили багацько чарок із різних пляшок. Я спробував було половинити, але гість одразу помітив і образився, то довелося пити. Коли піднімалися сходами готелю «Імперіал», я відчув, що вже тепленький, але ситуацію поки контролював. Мене провели до найбільшого номера на другому поверсі, де мене зустрів чоловік у білому халаті, мабуть, лікар. Завів усередину, і почали мене оглядати так, як ніколи не оглядали. І кров брали, й тиск міряли, і серце слухали, і легені. Все різні лікарі, їх тут було біля десятка. Потім узагалі попросили роздягтися і ще дивилися, чомусь особливо ретельно оглядали ті місця, які не для показу призначені. Та коньяк свою справу зробив, заспокоїв, то я не хвилювався. Дивляться – і нехай.

Десь години дві мене валандали. Я намагався розмову почати про те, як би мені якусь хворобу знайти, але лікарі казали, що я здоровий як бик. Тут би воно якось натякнути про «позолочу ручку», але це я не дуже вмів і ще більше не любив. То більше й не потикався, дочекався, поки дозволили мені одягнутися і виставили в коридор. А там уже чекав на мене Тимофій, який не став слухати жодних заперечень, а ледь не силоміць потягнув мене в окремий кабінет готельного ресторану, де накритий був розкішний стіл, якого б вистачило й на десяток, а ми ж були удвох. Випили холодної горілки й закусили малосольними огірками. Ото я поважав у людях – коли не за всякими там устрицями та шампанем бігли, а вміли поціновувати плоди свого краю. Потім млинці з ікрою, ну а далі вже весь стіл наш, із двома поросятами включно.

Десь чарки після п’ятої Тимофій викликав музик, які вжарили на скрипках та гармонії, а ще за кілька чарок опинилися біля нас чарівні модистки зі вказаної мною адреси. Я спробував пояснити, що хоч і не одружений, але у блуд вдарятися не хочу, та на той час вже мене погано язик слухав, що помугикав трохи і махнув рукою, згадавши слова Єлизавети Павлівни про «приємні зустрічі».

То свято тривало ледь не до ранку, а потім я видудлив жбан холодної води і попросив ще березового квасу в номер, який, як виявляється, Тимофій замовив заздалегідь. Прекрасні модистки відвели мене до ліжка і впокоїли, то спав, наче дитя мале, прокинувся аж пізно по обіді. Випив кваску, посидів, прислухався до себе і зрозумів, що похмілля майже немає. Це було дивно з огляду на те, скільки ми з Тимофієм учора чаркувалися. Але згадав, як їх благородь штабс-капітан Мельников повчали, що коли перебрав, то обов’язково треба до хористок, інакше похмілля буде важке. Щоправда, їх благородь частенько в такому стані до хористок приїздив, що й стояти на ногах не міг. То його вантажили на ліжко, а зранку виставляли рахунок по повній. Мельников дивувався, що стільки шампаню випив і одразу трьох дівок замовив, кректав, бо голова боліла, казав, що без візиту взагалі б пекло було.

Ото я тільки кваску попив, коли постукали у двері. Тимофій прийшов, і не просто так, а з тацею.

– Ні! Ні! Не хочу більше пити! – аж злякався я, бо тіло моє потребувало відпочинку після свята, запої я не любив і не приймав.

– А кефірчику? З булочками! Чай, свіже масло, мед! – заторохкотів Тимофій, і я побачив, що справді нічого спиртного на таці не було.

То ми добре поснідали – скоріше, повечеряли. Я почав збиратися їхати додому, але якось розпозіхався, приліг трохи відпочити і знову заснув. Прокинувся від того, що хтось ніжно поплескав мене по щоці. Я відкрив очі й побачив перед собою якусь даму в нарядному вбранні, мабуть, столичну чи з Києва.

– Доброго дня, – вона мені ласкаво посміхнулася.

– Доброго, – я не розумів, що це за дама і де я. Ага, готельний номер, ранок – онде сонце тільки сходить. Ранок? Чому я досі не вдома і… І тут я зрозумів, що розкинувся перед цією дамою голяка. У чому мати народила, так би мовити. Жарко, мабуть, мені стало вночі, то ковдру скинув. Але чого голий, лягав же відпочити одягнений? Голий! Я спробував підхопитися, затуляв руками сором. А дама анітрохи не зніяковіла, з цікавістю мене розглядала і лагідно всміхалася.

– Я перепрошую, я…

– Іване Карповичу, вам нема за що вибачатися. Давайте краще я вибачуся, що відірвала вас від справ та ще й шляхом обману.

– Що?

– Тимофій – моя людина. Він дещо набрехав вам, але це я наказала. Може, водички?

Я сів на ліжку і закрутив головою, бо геть нічого не розумів. Окрім того, що пошили мене в дурні, обдурили, як дитину. Дама таки піднесла мені склянку води. Я випив. Потім подумав, що треба заспокоїтися. Я був у Ромнах, у готелі. Якби мені хотіли зробити щось погане, то не годували б і не напували, і лікарів би не привозили, щоб мене оглядати.

– Що тут коїться? – спитав я, коли допив воду.

– Нічого страшного чи протизаконного, Іване Карповичу. В цьому вас запевняю. Просто мені знадобилася ваша допомога.

– Ще ніколи в мене так допомоги не просили.

– Це тому, що допомога ваша потрібна мені в одній, так би мовити, особистій, дуже делікатній справі.

– Може, я одягнуся?

– Ні, я швидко. Справа в тому, що я дружина одної впливової людини в Петербурзі, – сказала вона, а я таки накинув на себе простирадло. Та вона його зірвала. – Не хвилюйтеся ви так, все добре. Так ось, мій чоловік, що займає досить високу посаду в державі і віддає себе повністю служінню Отєчєству, трохи закинув свої подружні обов’язки. Я на нього анітрохи не ображаюся, бо маю гарних друзів. Та справа в тому, що мій чоловік – нащадок давнього роду. Його предки вже були відомі, коли про Романових ще ніхто й не чув.

– Ризиковані речі кажете, – попереджаю я.

– Але це правда. Так ось, для мого чоловіка важливо було б продовжити свій рід. Але, як я вже казала, служіння імперії забирає в нього всі сили. До того ж, нікуди правди діти, жінки не викликають у нього особливого ентузіазму. Краще він почувається у товаристві кавалергардів. То з продовженням роду виникла деяка проблема. Але річ у тому, що в мого чоловіка є молодший брат. А їхній батько перед смертю склав заповіт таким чином, що більшу частину статків отримає той із синів, хто першим народить нащадка роду. Молодший брат за місяць має одружитися. Його майбутня дружина мріє про дітей, і може статися так, що невдовзі вони в них будуть.

– Ви хочете, щоб я цьому завадив? – лякаюся я.

– Ні, що ви! Я хочу, щоб ви допомогли мені в цих перегонах.

– Яким чином? – я почуваюся дурнем. Чи то просто нервую від очевидності.

– Якнайприроднішим. Я прошу вас допомогти мені завагітніти.

– Що?

– Ось така моя справа. Я розумію, що час найкращого сищика імперії коштує грошей, то готова заплатити. Тимофій дізнався, що ваш стандартний гонорар становить приблизно п’ятсот рублів. Оскільки справа делікатна, я збільшую його вдвічі. Половина суми зараз, половина після підтвердження вагітності та ще премія після пологів. То ми домовилися?

Вона подає мені руку. А я обома своїми прикриваю сором, який, ні щоб принишкнути, так росте, наче тісто на дріжджах.

– Пані, я ж мужик! Хлібороб! Смерд! Мій дід кріпаком був!

– Іване Карповичу, я ж не Гедиміновича шукаю чи Рюриковича. Мені потрібен дорослий і здоровий чоловік. Лікарі вас перевірили й засвідчили, що здоров’я у вас відмінне, жодних хвороб чи вад. Статеві ваші здібності модистки оцінили дуже високо. Тимофій сповістив, що давно не бачив чоловіка з таким довершеним тілом. Що ж до ваших розумових якостей, то я про них надвисокої думки, бо прочитала всі оповідки й чула про вас тільки найкраще. Ксенія Пяльцева, коли я спитала про вас, то нахвалитися не могла, а вона жінка досить перебірлива. Отже, Іване Карповичу, про кращого батька для свого сина мені годі й мріяти. Я передбачала, що якщо просто поставлю питання руба, ви можете сприйняти це погано. То довелося вигадати цілу операцію, щоб забрати вас із хутора, перевірити та переконати. Тимофій зробив усе як треба.

– Вчора підсипав мені снодійне? – здогадуюся я.

– Так, він мусив не відпустити вас з готелю і зробити так, щоб ви могли відпочити і набратися сил.

– А що ваш чоловік? Якщо він дізнається?

– Мій чоловік знає про все і схвалив мій вибір. Йому теж не хочеться втрачати спадок, тож він сподівається на успіх мого вояжу. То ми домовилися? – вона вже руку не подає, а просто усміхається.

– Мені треба подумати. Якийсь час…

– Іване Карповичу, на жаль, часу немає. Сьогодні в мене найбільш сприятливий день для зачаття.

– Але…

– Ось гроші, – вона подає мені конверт. – Ви сумніваєтеся, бо я вам не подобаюся?

– Ну що ви! – я аж руками махаю і тут же згадую, що руки мені потрібні в іншому місці. Червонію.

– Іване Карповичу, приберіть руки. Мені подобається дивитися на чоловіче тіло. І в чому проблема? Чому ви вагаєтеся?

Я дивлюся на неї. Високу, красиву жінку з пишним волоссям і звабливим поглядом. Якого біса?

– Я завжди радий допомогти такій чарівній дамі, як ви. До речі, як вас звати?

– Елеонора. Якщо не проти, давайте підпишемо папери. Ось моє зобов’язання щодо виплати залишку грошей. А ось ваша відмова від претензій на дитину і зобов’язання зберігати все у таємниці. Це не через недовіру, просто формальності.

– Я поважаю письмові домовленості, – швиденько все прочитую і підписую. Чую позаду шурхіт сукні. Залишаю папери і перо, повертаюся до ліжка, на якому розкинулася пані. Трохи хвилююся, бо бозна там до чого вони у своїх столицях звикли, а я людина проста…

Та нічого, впорався. Та так, що наступні два дні теж у номері провели, як казала столична пані, для закріплення. Ну, то вже закріпили так закріпили. Наостанок вона ще взяла автограф у мене і поїхала. А я попросив візника викликати і думав, що ще ніколи так приємно і легко грошей не заробляв. Коли постукали у двері. Портьє сказав, що мені лист прийшов. Здивувався я, бо ж ніхто не знав, що я в готелі. Окрім Елеонори, але вона зараз на потяг сідала. Розпечатав конверт, розгорнув аркуш паперу, на якому побачив знайомий почерк мого благодійника Павла Івановича Харитоненка, який просив у дуже важливій справі терміново прибути до Москви, де він жив останнім часом. «Прошу Вас тримати свій візит у таємниці, в Москві зберігати інкогніто та бути готовим до далекої подорожі й відсутності приблизно протягом місяця. З повагою, Ваш ПІХ».

Ото про подорож мені не дуже сподобалося. Вже запрошували мене в одну, в азійську експедицію. А тут що, яка халепа? Але ж Павла Івановича я поважав, то швиденько поїхав на хутір, щоб тільки заспокоїти Уляну Гаврилівну та погуляти з Монікою. Ще довелося заспокоювати графа, який дуже образився, що я його з собою не взяв до Ромен, пішов із дому, потрапив під дощ, застудився і лежав тепер у лихоманці. Пообіцяв йому, що наступного разу обов’язково візьму з собою і тікати не буду. Хворому збрехати не гріх.

Побув трохи вдома, вранці поцілував Моніку в щічку і відбув до Москви. Ніч проваландався у потязі, не міг заснути, все думав, що за справа така і як же я місяць без Моніки витримаю. Крутився, кректав. Та й про гостю столичну згадував. Воно-то наче і дурнякові гроші, але ж краще від впливового панства триматися подалі. Я он розпушив пір’я, подумав, що схопив Бога за бороду зі своїми оповідками, славу на всю імперію заробив. Але тим тільки роздражнив поважних людей, яким не сподобалося, що якийсь мужик відоміший за них, усі про нього балакають та вихваляють. Мужику місце своє треба знати. Ще блазнем можна побути, посмішити шановне панство, а ось героєм, рятівником Отєчєства – ніколи. Героями нехай вельможні люди будуть. На жаль, пізненько я це зрозумів. Останнім часом почав побільше графа в оповідках описувати, бо ж у нього хоч і ні копійки за душею, але ж дворянин, давнього роду. Я ото так писав, що граф більше розумує, а я – прийми-подай, як мужику і належить. Графу це подобалося, він героєм залюбки став, але ж розумів, що то так, на папері, хотів по-справжньому геройствувати.

У Москві вийшов на вокзалі, а там пекло якесь: метушня, крики, штовханина. Я швиденько візника взяв і наказав їхати до Софійської набережної, де у Павла Івановича був справжній палац. Але адресу назвав не палацу, а на чотири номери далі. Коли їхав, дивився уважно, потім підійшов, перевірив, чи не спостерігають за палацом. Та наче ні. Зайшов з чорного ходу. Мене швейцар якийсь перестрів. Сказав йому, щоб провів до пана, з яким у мене зустріч, а він лаяти мене почав.

– Куди тобі, босоті, з моїм паном зустрічатися! Ану геть звідси! – та як замахнеться кулаком, здоровеньким таким. Як поцілить, то добряче вмаже. То я револьвер свій наставив.

– Ану тихенько! Розійшовся тут. Піди скажи, що Іван Карпович прибув, твій пан на мене вже чекає.

Револьвер подіяв заспокійливо, тож невдовзі вже піднімався я сходами на другий поверх до кабінету Павла Івановича. Той виглядав не дуже добре, якось рознесло його, наче водою налився. Але мене вийшов з-за столу стрічати, руку потиснув, здивувавши швейцара. Той пішов, зачинивши двері, а Павло Іванович запросив сісти.

– Радий вас бачити, Іване Карповичу. Як ваші справи?

– Та гріх скаржитися.

– Приходили до мене за вас.

– За мене?

– За вас, Іване Карповичу. Дворянство Полтавської губернії вбачає у вас ворога держави, збираються підписи, щоб заборонити друкувати ваші оповідки.

– Чому?

– Бо вважають, що ви бунтівник та ненадійна людина.

– І звідки ото такі дурниці випливають? – зітхаю я.

– Що дурниці, то дурниці. Я ті підписи забрав і спалив, наполегливо висловив панству думку, що Іван Карпович Підіпригора не ворог, а гордість губернії.

– Дякую.

– Немає за що. Але ви, Іване Карповичу, обережніше, бо занадто вже багато впливових людей вас не люблять.

– Навмисно на рожен не лізу, а проти заздрощів безсилий.

– Так, заздрість людська – бур’ян, який не виполеш, – усміхаються Павло Іванович. – Але перейду до справи, в якій викликав вас сюди. Прошу вас, Іване Карповичу, супроводжувати мого сина у поїздці на Кавказ.

– На Кавказ?

– Так. Нам запропонували купити нафтові свердловини. Начебто непогана пропозиція, але треба подивитися на місці. Про нафту чули, Іване Карповичу?

– Це оте чорне мастило, що з-під землі лізе?

– Саме воно.

– А навіщо воно вам?

– Бо за ним майбутнє, Іване Карповичу, а підприємцю дуже важливо схопити це саме майбутнє. Колись мій батько, дрібний торговець, зробив ставку на цукор. Багато чим торгував, а потім зосередився на цукрі, в якому побачив величезні можливості. І виграв, збудував цукрові заводи, захопив ринок, розбагатів. Бо був одним із перших, хто почав працювати з цукром. А перші, Іване Карповичу, хоч і ризикують, але в разі успіху отримують усе.

– Але цукор при вас, навіщо ще та нафта?

– Бо вона – цукор майбутнього.

– Та не може бути, цукор – смачний, а то багнюка якась лізе!

– Може, Іване Карповичу, може. З нафти роблять гас, що добре продається. А попереду ж війна. Армії знадобиться паливо для літаків і автомобілів. Багато палива!

– То, думаєте, буде війна? – кривлюся я.

– Буде, Іване Карповичу, буде. І це погано, я не люблю війну. Але як підприємець завжди сприймаю будь-які труднощі не як привід для суму, а як виклик. Війна відкриває нові можливості перед діловими людьми. На жаль, стан мого здоров’я не дозволяє скористатися ситуацією і особисто вивчити питання. Доводиться залучати до справи сина. Ваня – розумний хлопчик, хоч і зовсім без досвіду. Йому потрібен надійний та відданий радник. І я одразу згадав про вас.

– Я ані на нафті, ані на цукрі не розуміюся.

– І не треба. Ви на людях знаєтеся, ось що головне. То дивіться, спостерігайте, попереджайте, якщопобачите, що хтось Івана обдурити може. Я розумію, що це справа не дуже цікава для найкращого сищика імперії, то готовий платити більше, ніж за звичайним прейскурантом.

– А навіщо взагалі сина посилати на Кавказ? Нехай прикажчик поїде, подивиться.

– Прикажчика можна посилати у звичних справах. Щодо того-таки цукру. А нового прикажчик не побачить. До того ж, час уже Вані вчитися справи вести. На жаль, здоров’я моє погане, треба, щоб було кому мене замінити. То нехай поїде, подивиться, поспілкується з людьми. А щоб не було неприємностей, то ви поруч будете і двоє лакеїв моїх, хлопці міцні та досвідчені. То як, згодні ви поїхати?

– Для мене, Павле Івановичу, велика честь вам прислужитися. То згоден. Але пропоную трохи інший план. Нехай Іван із лакеями їдуть, а я буду не з ними, а окремо.

– Чому?

– Тому, що козир треба в останній момент викладати, а не з початку гри ним світити. Якщо я буду на виду, то вважайте, що й не буде мене. До того ж, газетярі можуть пронюхати, запитання почнуться зайві. А як окремо я буду, то і зручніше буде мені дивитися, чи немає хвоста за сином вашим, і легше допомагати, як потреба виникне.

– Що ж, Іване Карповичу, повністю довіряю вам, то нехай буде так. Ось вам аванс, п’ятсот рублів. З цих грошей беріть на витрати, я все відшкодую. Ну, і як ви не проти, то вже завтра можна їхати.

– Завтра так завтра. А гроші дозвольте у вас залишити, бо ж Кавказ – край небезпечний, краще з грошима там не світитися. То візьму півсотні на витрати, думаю, цього вистачить.

– Тоді я відкрию рахунок на ваше ім’я. Гроші не повинні залежуватися.

– Дякую. Павле Івановичу, а чи немає якихось іще причин, що от ви просите мене супроводжувати вашого сина? Може, погрози якісь були чи ще щось?

– Ні, Іване Карповичу. Жодних погроз, просто Кавказ зараз неспокійний, газети тільки почитайте. І озброєні напади, й пограбування, а то й людей викрадають, щоб викуп отримати. Іван – мій єдиний син, то я хочу бути впевненим, що все з ним буде добре, для чого вас, Іване Карповичу, і наймаю.

– Намагатимуся виправдати ваш довіру.

– Що ж, а тепер підіть відпочиньте з дороги.

Виявилося, що мені в палаці Харитоненка виділили окрему кімнату. Не щілину якусь, а справжню кімнату на два вікна, які виходили не абикуди, а на Кремль, де колись царі сиділи. Потім ще увечері покликали мене за стіл, де зібралася вся родина Харитоненків: Павло Іванович, дружина його Віра Андріївна, син Іван, доньки Олена та Наталка. Останні дві виявилися читачками моїх оповідок, ледь не в рот заглядали, все просили розповісти то те, то се, хоч знали всі історії краще за мене. Іван навпаки дивився на мене з погордою і дратувався на сестер, а коли Павло Іванович запросив мене тост сказати, то взагалі скривився, наче щавлю пучок з’їв. Мабуть, образився, що якийсь мужик не тільки за одним столом сидить, а ще й тости виголошує. Навіть десерту не дочекався, підхопився і побіг з-за столу. Павло Іванович тільки головою похитав, уже після вечері перепросив за сина.

– Гарячкуватий він. І ото все про дворянство любить балакати. Я йому вже скільки разів казав, що дід його з мужиків і я мужиком був, поки государ не дарував дворянство, а він тільки пирскає. То, мабуть, зі школи. Вчився він тут, у Москві, з князями та графами, от трохи від землі й відірвався. Нічого, підросте, зрозуміє, що людина у справах пізнається, а не в титулах.

Я тільки кивав, а сам думав, як ото з цим Іваном на Кавказі буде. Він же мене і не слухатиме. Ну, то вже якось владнаю, не вперше мені прислужувати.

Після вечері пішов спати і заснув, бо ж із Павлом Івановичем випили мадери, яку він дуже полюбляв. Прокинувся пізненько, швидко одягнувся, коли господар будинку до себе викликав. З обличчя його я зрозумів, що сталося щось недобре.

– Така справа, Іване Карповичу, що Іван не хоче з вами їхати. Як почув, то цілий скандал зчинив.

– Та воно ж і зрозуміло. Молодий панич, а під орудою якогось мужика.

– Не якогось, а найкращого сищика імперії! Але Іван і слухати не хоче.

– Ну, що ж, буває таке. Дозвольте повернути гроші та додому їхати, – я аж зрадів, бо дуже вже додому, до Моніки хотілося.

– Ні, ні, Іване Карповичу! Прошу вас на Кавказ поїхати. За Ванею. Але таємно. Щоб він не знав. Подивіться збоку, що і як. Як ви з ним будете, то мені спокійніше. І дружині моїй теж. Дуже прошу.

– Що ж, можна і так, – вимушений був погодитися я, бо ж не хотів втрачати такого покровителя, як Павло Іванович. – Може, так навіть ще й краще.

– Добре. Ось вам квиток на потяг, у сусідньому з Ванею вагоні. По приїзді до Грозного він оселиться в готелі «Орлине гніздо». Потім поїде дивитися нафтові родовища. Зустрічати його у Грозному буде пан Стерлінґ, англієць, якому зараз належать свердловини. Він не хотів продавати, а оце чомусь наважився, навіть поспішає. Добре було б дізнатися, чому саме. Ну, і взагалі, тримайте мене в курсі. На телеграми грошей не шкодуйте.

– Добре, Павле Івановичу, сповіщатиму.

Так ото і поїхали. Я собі бороду причепив, щоб молодий Харитоненко мене не впізнав. Дивився, як він по перону йшов. Великим цабе, наче цар який чимчикує, за ним два лакеї дебелих, а потім ще три носильники валізи тягнуть. Майже почет. Зайшли до вагона, я збоку стою. Наче ніхто не слідкує. Ну, і добре. Сів у свій вагон, і поїхали ми. Їхати довго було, до вечора, потім ніч і ще день. Кілька разів ходив я до сусіднього вагона. Але там усе спокійно було, Іван їхав в окремому купе, з якого майже не виходив. З вагона-ресторану приносили їжу та каву, які молодий панич вимагав постійно.

Десь під вечір приїхали ми до Грозного. Івана зустрічав якийсь рудий та червонопикий чоловік, мабуть, той самий Стерлінґ. Приїхав він на авто, забрав гостей і повіз. Я найняв візника і теж поїхав до «Орлиного гнізда».

– А навіщо вам туди, дорогий же готель? – здивувався візник. – Поруч дешевші й не гірші є. А в тому «Орлиному гнізді» іноземці здебільшого живуть.

– А чого там?

– Бо охорона є, зажди кілька поліцейських на варті.

– Охорона? Для чого? – дивуюся я.

– Та як для чого? Абреки вкрасти можуть. Минулого місяця інженера Міллера викрали, потім купця Талгатова.

– Неспокійно у вас тут?

– А як тут спокійно буде, коли горяни навколо? Мало того що нехристі, так ще бандити страшні. До праці не звикли, все аби умикнути. Їх би винищити всіх або до Туреччини відправити, поселити тут вірмен чи мужиків з руських губерній, тоді б спокійно тут було.

– Зачекай, а ти хто? – дивуюся я, бо на вигляд мужик мужиком, а про руських як про чужих каже.

– Я – козак Терського козачого війська! – каже гордо він.

– Козак! А в мене кілька приятелів було з Чорноморського війська.

– То добрі козаки, хоч і хохли, – киває візник.

– Хохли?

– Ага, по-хохляцьки балакають і пісні хохляцькі співають. Але бійці знатні, – киває візник, який з вимови моєї не почув, звідки я.

– І що, козаче, як тут справи в Грозному, окрім того, що людей крадуть? Кажуть, нафта у вас, гроші прямо з-під землі лізуть?

– Та, може, кому і лізуть, але не нам. Бо ж як тільки про нафту почули, набігли одразу різні. І англійці, і німці, і французи, навіть жиди, поскупляли землю і тепер качають. Великі гроші гребуть, а нам із того ані копійки не перепаде. Авто собі покупляли і їздять, не потрібні їм візники.

– А на роботу беруть?

– Беруть, тільки платять копійки, то козак туди працювати не піде. Горці теж не хочуть, бо горді дуже, не звикли підкорятися. Так вони мужиків завозять, з Росії. А ці мужики як получку отримають, одразу напиваються, і починається тут. А ще крадуть з городів, бо годують їх погано. Сама біда від тої нафти, без неї тут краще було.

– А про такого Стерлінґа чув? Англійця, у нього теж тут нафтопромисли. Рудий такий, червонопикий?

– А для чого вам? – озирається візник підозріло.

– Та я меблями торгую. Оце хочу йому запропонувати.

– Навіщо йому меблі, як він у готелі живе?

– У готелі?

– А вони всі тут у готелях, будинків і не купують. Поживуть, грошей хапнуть і тікають звідси.

– А гроші хоч у нього є?

– Та гроші є. Хоча пограбували його нещодавно.

– Як?

– А він з нафтопромислів повертався, а тут абреки наскочили. Дорогу перекрили, так він з авто вискочив і чкурнув кущами. Втік. А машина абрекам ні до чого у горах, то залишили, тільки сидіння шкіряні забрали. Так сидіння він уже нові купив. Ось і «Орлине гніздо», точно хочете тут гроші витрачати?

– Та як же тут витрачати, коли думав меблів продати, а нікому. Десь є тут поблизу щось дешевеньке?

– Є, онде поруч кімнати. Втричі дешевше!

– То поїхали.

Візник мене відвіз, підказав, яку кімнату краще брати, а коли я йому зайвий гривеник дав, то ледь не розцілував і попередив, щоб по темному не вештався містом, а особливо берігся річки Сунжі.

– Бо там у чагарниках абреки ховаються, звідти до міста увечері виходять. Зброя у вас є? Немає? То купіть обов’язково! Револьвер і набоїв побільше.

– Та ти що, я ж торгова людина, який револьвер? – замахав я руками.

– Хоч торгова, хоч яка. У нас он навіть панотці з револьверами ходять після того, як настоятеля собору викрали.

– Ох же який край неспокійний!

– Дурні гроші та ці дикуни-горці, через них усе.

На тому візник поїхав, а я обдивився кімнату. Була вона на другому поверсі, з невеличким вікном на вулицю. Стіни кам’яні, двері міцні. Вже краще. Попросив води, умився, бо шкіра під бородою свербіла. Потім бороду начепив і пішов до «Орлиного гнізда». Там на вході справді поліція, не просто з револьверами, декілька і з гвинтівками. Кажуть, що вхід тільки для постояльців. Дав рубль і пом’якшив серця охорони. Зайшов у зал великий, купа столів та диванів. Різні люди сидять. Хтось випиває, хтось балакає, хтось пише. Онде й Іван Харитоненко з містером Стерлінґом сидять. А лакеї неподалік стовбичать.

– Що бажаєте? – офіціант підійшов. Я замовив собі чаю і млинців, сів так, щоби видно мені було той стіл, за яким Іван.

Придивляюся і бачу, що Стерлінґ так наче переконує гостя. Руками махає, якісь папери показує. А от очі у самого перелякані. Дивно. Невже з пограбування ще не відійшов? Хоча ж ділки, вони коли про справи балакають, то забувають про все. А цей балакає, а переляканий якийсь. Підозріло.

Ось їм офіціант приніс чарки, Стерлінґ, мабуть, тост коротенький сказав, бо чарки підняли й перехилили. Ще запропонував випити, але Іван пити відмовився. Молодець. Потиснули руки і розійшлися. Я чай допив і дізнався, що Стерлінґ живе на третьому поверсі в апартаментах. Знайшов покоївку, яка в нього прибирала.

Дав рубль, і все вона розповіла. Що Стерлінґ жив спочатку сам, а потім приїхала до нього донька. При доньці він став менше пити й курити, вечорами частенько вона грала для нього на піаніно, інколи і співала. Донька з готелю не виходила, а Стерлінґ щодня їздив на нафтопромисли за місто.

– Аж поки ото не пограбували його. І донька одразу поїхала.

– Куди?

– Не знаю, може, додому. Того ж дня я увечері прибирати прийшла, а Стерлінґ сам сидить і дудлить питво своє. Віскі зветься. Дудлить і плаче.

– Чого плаче?

– Мабуть, за донькою сумує. Звик же до неї. Така гарненька дівчина була!

– Кажуть, продавати він свої свердловини надумав?

– Та кажуть. Погано це. Він чайові хороші завжди залишає.

– А не знаєте, де його свердловини?

– Та за містом десь.

Про те, де свердловини розташовані, я дізнався в поліції й наступного ранку вже чекав на бричці біля «Орлиного гнізда». Став перед готелем заздалегідь і на відстані, щоб не мозолити очі охороні, якої тут було добряче. Дивлюся, двоє чоловіків присіли за деревом і теж вхід до готелю пасуть, так, наче чекають когось. У папахах, гостролиці, горці, мабуть. Такі невеличкі мужички, але видно, що жилаві. Присіли мовчки і сидять. Коли з воріт виїхав Стерлінґ на машині, під’їхав до центрального входу. Знову сам за кермом був, що для Полтавської губернії нечувано. Бо ж шофер мусив бути. Без шофера – це як самотужки на бричці їздити, хіба що граф Маєвський міг собі дозволити, так він і на велосипеді прилюдно розтинав, що для дворянина – ганьба. А цей Стерлінґ анітрохи і не соромився, що за кермом, наче мужик якийсь. Щось інше його турбувало, бо он сидів набурбурений. Спочатку думав, що гроші, а потім згадав, що в таких ділків від передчуття грошей обличчя аж розправляється, розквітає, як ото у людини перед святими образами. Ні, щось інше. Треба цього Стерлінґа вивчити.

Ось вийшов з готелю Іван у супроводі лакеїв, та як вийшов! Наче генерал-губернатор на параді! Постава царська, погляд гордий, лакеї йому двері машини відчинили, аж устеляються. Ну, з такими прислужниками неважко зірку спіймати. Усівся Іван, Стерлінґ газу дав, і поїхали. Добре хоч дороги у цьому Грозному, як і всюди в нашій імперії, погані. Бо ж бричка на хорошій дорозі за авто довго не вженеться, а тут встигав, грібся потроху, тримаючись на відстані. Що цікаво, не сам я їхав, а попереду оті двоє горців верхи скакали. Тут узагалі дикі краї. У нас у Роменському повіті хіба що Сумський гусарський полк на маневрах, так ото вершника побачиш, а так усі на возах, бричках чи пішки. Як хтось не військовий верхи поїде, так уся вулиця на те диво визиратиме. А тут усі більше верхи. Мабуть, тому, що гори поблизу, а там возом не проїдеш.

Ото так і чимчикували. Іван зі Стерлінгом у машині перші, за ними два вершники, а потім уже я на бричці торохчу. Побоювався, щоб не помітили мене вершники, але вони такі захоплені були переслідуванням, що назад і не дивилися. Я й сам як у конторі працював, то на цьому ледь не згорів кілька разів. Бо ж коли ти мисливець, полюєш, то забуваєш, що й за тобою іти можуть, на дичину перетворити.

Я он хоч і третім їхав, але назад дивився. Тільки нікого за мною. Торохчу, навколо пагорби, лісами заросли, зручне місце для абреків. Ото, може, звик я до рідних країв, але нічого мені миліше рідної Посульщини немає. Де лани на всі боки, ярки, ставки, хутори. От там душа відпочиває, а тут наче й не погано, але не те. Чужі краї.

Дивлюся, що вершники відстали від авто Стерлінґа, а потім узагалі повернули і зникли в лісі поруч. Я зупинився, коли бачу – вершники з’явилися на пагорбі. То не засідку на мене робили, а поїхали кудись. Я нагнав коня і покотив по дорозі. Невдовзі вже був біля нафтопромислів. Ще й не бачив їх, а почув крики. Дорога звивалася на невеличкий пагорб, вискочив на нього і побачив унизу цілий натовп, що зібрався біля будівель. Мабуть, то і була свердловина. Натовп був поганий, я ж на натовпах знався. Це тобі не урочиста зустріч государя імператора в Києві. Схоже на страйк. Збіглися мужики, їх близько сотні, кричать, руками махають. Вимагають, мабуть, збільшення платні. Стерлінґ щось намагається їм сказати, але й слухати його не хочуть. Вирує натовп, а я вираховую провокаторів. Майже ніколи натовп сам не вибухає, завжди є ті, хто його підбурює, бунтівники різні. Онде один, усередині стоїть, інколи щось наказує, і наказ його вмить поширюється натовпом. А он іще один, на жида схожий, той більше за всіх горлопанить.

Бачу, що Стерлінґ щось каже Іванові, мабуть, пропонує поїхати геть. Правильно пропонує, бо ж розпалений натовп не переконаєш. Треба почекати, поки охолонуть люди, злякаються бунту, а тоді вже брати провокаторів, а інших учити, що не треба бунтувати. Та тільки Іван крутить головою, не зголошується їхати. От же дурень молодий! Підвівся у машині, руку підняв. Мабуть, думав, що тут весь натовп і вщухне. А натовп давай реготати та кпити. А потім хтось багном кинув. От просто шматок землі схопив і кинув. Чорна пляма на все обличчя Іванове. Натовп аж вибухнув реготом – і полетіло багно в машину. Іван по револьвер кинувся, Стерлінґ щось крикнув і дав газу. Лакеї кинулися тримати панича, а машина зірвалася з місця, почала розвертатися. Під справжнім дощем багнюки! У всіх поцілили, і не один раз, поки виїхало авто. Аж летіло по дорозі, скоріше, стрибало. Я швиденько сховав бричку в кущі, щоб дарма не світитися. Коли авто проїздило поруч, Іван верещав:

– Постріляти, всіх постріляти! Козаків сюди! Козаків! Сотню! Дві! Канчуками!

– Все зробимо, не хвилюйтеся, без козаків! – кричав Стерлінґ, він непогано розмовляв російською, хоч і з помітним акцентом.

Авто промчало у бік міста, все у шматках бруду, наче ото навесні бджоли випране простирадло обсядуть. Я трохи почекав і сам поїхав до Грозного. Чекав, що по дорозі зустріну козачу сотню, яка їхатиме карати страйкарів. Але замість сотні вискочив переді мною хлопець, дитина ще, років п’ятнадцять, не більше, тільки пушок на щоках з’явився, вискочив і наставив на мене рушницю.

– Злізай! – наказує поганою російською. Дивиться грізно і рушницю тримає вміло. Я злажу. Револьвер-то в мене під рукою, можна відволікти та пристрелити, але вбивати дитину гріх.

– Гроші давай! Гаманець!

– Добре, зараз, – дістаю гаманець. Там грошей зовсім небагато, інші під підкладкою зашиті.

– Кидай мені, – наказує.

Кидаю.

– Тепер звільни коня!

– Що зробити? – наче не розумію я, але ж розумію, що вирішив хлопець коня забрати. З бричкою у лісі не сховаєшся, а з конем – легко.

– Тупий гяур! Я заберу твого коня! Розв’язуй! – дивиться погано так. І хоч дитина ще, але рушниця у нього, і вистрелить він, думати довго не буде.

– Добре, добре! – кажу, починаю розпрягати коня. Бачу, як хлопець переможно посміхається. Ну, це ж давній прийом, щоб супротивник відчув свою перемогу. Тоді розслабляється і не чекає удару. Ось і хлопець цей, мабуть, уже уявляв, як верхи прискочить до рідного села, показуватиме гаманець та хизуватиметься.

Поки він мріяв, я вузол на упряжі затягнув.

– Пане, не розв’язується, – кажу.

– Тупий гяур! – дратується хлопець, підходить до мене, погрожує рушницею, а потім під руку її, і дістав ніж. Довгий такий, гострий. Презирливо так глянув на мене, мовляв, я з тобою і самим ножем упораюся. А я револьвер дістав. Він аж сіпнувся. Молодий, не знає, що обшукати треба супротивника, потім ще й руки зв’язати, тоді тільки розслабитися. Тепер он очима кліпає, хотів схопитися за рушницю, але я головою закрутив.

– Пристрелю як собаку. Поклади зброю.

Але хлопець цей затятим виявився, несподівано як стрибне на мене з ножем! Розумів же, що пристрелю, що перевага в мене, але кинувся, бо програвати не хотів. У відчаї та зопалу. Воно в бійці іноді таке діє, але не зараз. Бо я вбік відстрибнув та рукояттю револьвера по голові йому. Впав хлопець на землю, аж покотився. Я зброю у нього забрав, руки зв’язав, щоб не було сюрпризів, кинув у бричку. Сів і поїхав, сам на ліс дивлюся. Бо ж, може, там товариші хлопця, зараз виручати кинуться. Але не кинулися. То доїхав я до в’їзду у місто, де пост козачий стояв. Вахмістру здав хлопця, розповів, що напав на мене, коня хотів відібрати.

– О, так це, мабуть, той негідник, що минулого місяця німця-прикажчика застрелив! Свідки бачили, що молодий хлопець! Ну, попався, негіднику! – та як вжарить ногою по бідоласі, той аж завив. Потім по-своєму щось зашипів.

– Петров, що він каже?

Козак підбіг, послухав.

– Лається.

– І все? – питає вахмістр, а я бачу, що не все, але при мені говорити не хоче. Цікаво.

– Лається, – повторює козак.

– Ну, що ж, братику, дякую тобі, що допоміг, їдь собі, – звертається до мене вахмістр. – І сам ото з міста не висовуйся. Бо бачиш, які тут місця!

– Та бачу. На нафтопромислах страйк. Машину власника багнюкою закидали.

– Ага, нісся Стерлінґ весь у лайні, наче погане порося. І ще з ним хахли якісь. Дурні, хочуть тут свердловини купувати.

– Чого ж дурні? Нафта зараз у ціні.

– Того дурні, що погані тут краї. Хочеш нафти, то до Баку їдь. Ото місто! І спокійніше там. Буває, що татари з вірменами одне одного ріжуть, але інших не чіпають. А тут ці чечени розбійникують. Ну, добре, їдь.

– А чого це ще сотню не відправили до страйкарів? – дивуюся я.

– Тому що не допомагає сотня. Приїдуть на свердловини порядок наводити, а страйкарі підпалять і розбіжаться. Навіть якщо спіймають десяток-другий, то збитки це не покриє. По-іншому тут бунтівників стишують.

– Як?

– Скоро почуєш. Давай, їдь, – вахмістр уже наказував, то я поїхав, а він присів біля підлітка з перекладачем балакати. Я трохи від’їхав, озирнувся, бачу, що той козак, який тлумачем був, на коня скочив і понісся кудись у гори. Зовсім дивно.

Далі чекати я не став, поїхав до готелю. У його дворі машину Стерлінґа вже відмивали. Всі тільки й балакали, що англійця з покупцями багнюкою закидали. Хтось казав, що це конкуренти перешкоджають, а хтось – що бунтівники воду каламутити почали. Я ото біля готелю крутився, прислухався, коли побачив, як Стерлінґ вийшов. Одягнений був наче якийсь дрібний прикажчик, натягнув кашкет на лоба, але ж руді кучері його видавали. Вийшов не через головний вхід, а з двору, і швиденько пішов кудись. Я за ним. Він поплутав трохи містом, а потім зайшов у невеличку хатинку в непримітному провулку. Побув там трохи і пішов, а я залишився поруч. Побачив, як із хати вийшов горець та швидко побіг кудись. Усе це мені не подобалося. Я пішов на пошту і дав телеграму Павлові Івановичу з проханням відкликати сина, бо у Грозному коїлося щось підозріле.

Далі зайшов пообідати у харчевню, яку тримали якісь східні люди, але не горці. Поїв там смаженого м’яса, завернутого у млинець, попив чаю і пішов чатувати біля «Орлиного гнізда». Потім заплатив трохи охороні і пройшов усередину. Онде Іван вийшов. Уже помитий і перевдягнений, але обличчя аж біле від люті, поруч його лакеї перелякані, певно, ще не бачили пана таким розлюченим. Підбіг портьє, віддав телеграму. Мабуть, від Павла Івановича, бо Іван прочитав, скривився, наче оцет пригубив, порвав на шматки. Лакеї щось казати почали, переконували, що треба виконати наказ батька, але Іван тільки головою закрутив.

– Не в моїх правилах відступати! – гаркнув на всю залу, аж люди оглянулися, і пішов. Лакеї за ним.

Я злякався, що панич до міста зібрався, але він пішов у коридор і там в окремий кабінет. Невдовзі туди і Стерлінґ протупотів, який перевдягнувся у клітчастий піджак і закурив сигару. Сигара – це як цигарка, тільки величезна, і не січений там тютюн, а цілі листи згорнуті. Дорого коштують ті сигари, але багаті люди їх полюбляють. Небагаті теж люблять ними напускати туману. Пам’ятаю, у штабс-капітана Мельникова була колись така сигара, яку він у шафі тримав, а діставав, коли хтось зі знайомих приходив. Дістане з попільничкою, де і попіл є. Таке враження, що ось тільки припинили їх благородь курити. Сигара якась дорога, всі гості тільки головою крутять, мовляв, ач як штабс-капітан поживає добре. Підуть, а їх благородь сигару в шафу – і до іншого разу. Сподівався, що ніхто її не візьме, бо почата. А потім прийшов його товариш із жандармерії, узяв і скурив, поки Мельников до керівництва бігав. Охоронне відділення і жандармерія завжди між собою ворогували, сперечалися, хто більше Отєчєству служить.

Я почухав бороду причеплену і пішов до коридора. Воно б треба було лакеїв перед дверима поставити, але лакеї були всередині, де сперечалися Стерлінґ та Іван Харитоненко. Говорили гучно, то було чутно аж у коридорі.

– Я цього не залишу! Вони мусять відповісти! Кров’ю заплатять!

– Та звісно ж, звісно, заплатять! – переконував Стерлінґ.

– Тоді чому козаків не посилаєте?

– Та й без козаків усе зробимо! Ось завтра побачите! Завтра тихо все буде, і свердловина працюватиме! Качатиме нафту! І готовий же проект залізничної колії! Є домовленість із губернатором Терської області про те, що фінансування буде навпіл з державою. Війна попереду, і нафта стане золотою! Купуйте, Іване Павловичу, купуйте!

– Я купую, але ж ви не хочете продавати, – несподівано спокійно каже Іван.

– Так Іване Павловичу, ви ж мене без кинджала ріжете! Як же можна продавати за третину ціни! І це зараз третину, а як підуть військові замовлення, то це і зовсім десята частина ціни буде!

– Але ж ви чомусь це золоте теля задумали продавати?

– Бо скучив з Батьківщиною, рідною Англією. Я ж тут у Грозному вже восьмий рік, і взяла мене ностальгія!

– Дивно, до цього ви десять років у Мексиці були і за Англією, здається, не сумували.

– Звідки ви знаєте, що я в Мексиці був? – щиро дивується англієць.

– Я завжди вивчаю людей, з якими збираюся мати справу, – дивує мене Іван, бо думав же, що самозакохане цабе, а тут показує, що розум є. Хоча козирі виклав ранувато. Ну, може, ще якісь у нього є.

– Так я ж і кажу, вісім років тут, десять у Мексиці! Я втомився. Хочу купити ферму в Йоркширі і відпочити, бо ж і не жив по-людськи, – не дуже переконливо пояснює Стерлінґ.

– Грошей, які я пропоную, вистачить для купівлі кількох ферм, – спокійно зауважує Іван.

– Але замало, як за продаж чотирьох робочих свердловин і дванадцяти, що в розробці! До того ж, пай у новому керосиновому заводі!

– Який тільки будується!

– Який уже на дві третини збудований.

– А тут іще хвилювання бидла.

– Це ми вирішимо, Іване Павловичу, завтра свердловина працюватиме!

– Стерлінґу, тут є й інші нафтовики, які бажають вийти з гри.

– Е ні, немає! – він гучно регоче. – Немає, я один, Іване Павловичу, тільки я, більше ніхто не хоче продавати те, що невдовзі почне коштувати значно дорожче.

– Ви почули мою ціну. З поваги до ваших зусиль з розбудови Грозненських нафтопромислів я додам ще п’ять тисяч.

– Іване Павловичу, це несерйозно!

– А серйозно не тримати робоче бидло при нозі? Якби це трапилося на одному з заводів мого батька, то вже зараз би негідники були арештовані і строго покарані!

– Іване Павловичу, завтра ми з’їздимо на свердловину і подивимося, який там порядок. Тоді ж продовжимо наші перемовини. Бо сьогодні не наш день. А тепер я запрошую вас до бару, трохи випити.

– Дякую, я краще відпочину.

Я почув кроки і кинувся від дверей. Ледь устиг вибігти з коридора. Присів на диван і замовив пива, бо офіціанти дивилися на мене підозріло, ще попросять охорону вивести. Бо ж нишпорю, нічого не замовляю. Сиджу, бачу, що вийшли Стерлінґ з Іваном. Той з лакеями нагору пішов, а англієць замовив собі келих. Навіть відходити не став, випив, як за себе кинув, потім ще один замовив і тоді вже усівся на дивані.

Підійшов я до нього. Бачу, що чимось картається людина, неспокійна, наче на сковороді сидить.

– Можна присісти? – питаю. А він і відповідати не став, махнув рукою і допив келих. – Ще один! – наказав я офіціанту, і той не забарився. Стерлінґ на мене подивився здивовано. – Мене звати Іван Карпович, комівояжер. Тільки сьогодні приїхав. А ви давно вже тут?

Він дивиться на мене, з ним щось відбувається, але я не знаю, що саме.

– Я тут уже вісім років, вісім чортових років! – каже він і випиває келих, знову до дна, не залишає на сльози.

– О, добре, то ви тут усе знаєте! Я хочу меблями торгувати. Меблі для будинку, меблі для контори, меблі для готелів. Будь-які меблі!

– Їдьте звідси, – каже він заморено.

– Чому це?

– Бо тут не потрібні меблі. Нікому не потрібні меблі.

– Як так? У такому квітучому місті не потрібні меблі?

– Не потрібні, бо їх купують, коли збираються жити, а тут неможливо жити!

– Та чого ж? Нафта ж тут, гроші крутяться.

– Їдьте краще до Баку, а в цій дірці ловити немає чого.

– А що тут поганого?

– Що? Бандити. Усюди бандити, які паралізують бізнес, а влада нічого не робить!

– Не робить? Чому?

– Бо їй вигідно мати бандитів.

– Яка ж тут вигода? – дивуюся я.

– А така. Коли три місяці тому в мене викрали двох інженерів, куди я пішов?

– Куди?

– До начальника поліції. Без тих інженерів запуск нових свердловин був під загрозою. І знаєш, що він мені відповів?

– А це треба мені знати? – я наче лякаюся, як лякається поліції будь-який дрібний торговець.

– Треба. Так ось, він відповів, що поверне інженерів за п’ять тисяч. Потім скинув тисячу.

– Це як?

– А так. Я заплатив, і наступного дня інженерів повернули. Не знаю, як розподілилися гроші, але частина пішла начальнику поліції, а частина бандитам, ось це я знаю точно.

– Та не може такого бути!

– Може. Ще віскі! – кричить він офіціанту. – Або ось заворушення на свердловині. Чергові провокатори підбурюють людей. Щоб викликати сотню козаків, треба платити по червінцю за кожну шаблю начальнику Грозненської команди. Великі гроші, то краще я заплачу бандитам.

– За що?

– А щоб убили агітаторів. Вихопили з натовпу кількох головних і вбили. Інші притихнуть і завтра вже працюватимуть. Бандити всім потрібні. І спочатку здається, що з ними краще, аніж без них. Але це маячня, бо настає час, і бандити виходять з-під контролю, починають тягнути гроші з тебе ні за що! І ніхто не допоможе!

– Може, до армії треба звернутися?

– Армія у зносинах із бандитами, так само, як і поліція.

– Та ви що! Не може бути!

– Офіцери збувають зброю, продають заручників. Солдати раді підказати, кого б можна викрасти. Я спочатку був дурний і найняв кількох солдат в охорону, а вони здали мене бандитам. Довелося платити викуп, я ледь не збанкрутував у перший же свій рік тут. А я ж не якийсь дурень. Я робив бізнес у Мексиці! Сучій країні, як я думав, найгіршій у світі! Там я втратив дружину! Бандити напали на концесію, три десятки зарізяк, з кременевими рушницями! Я пристрелив чотирьох, інші втекли. А потім вичекали, поки я поїду в місто, і знову напали. Вбили мою дружину! Ви знаєте, що таке втратити дружину? – питає Стерлінґ і навряд чи очікує на відповідь. А потім дивується, бо я плачу. Щиросердно і багатослізно.

– Що?

– Мою жінку теж убили. Теж бандити. Я знаю, що це таке, – я ледь промовляю це тремтячим голосом і ридаю, бо згадав Ізабеллу.

– Два віскі! – кричить Стерлінґ. Він уже добряче п’яний, а ще ж день. – У тебе вбили дружину?

Я лише киваю. І плачу. Якесь розслаблення трапилося, що плакав би і плакав.

– А діти у вас були?

– Донька, Моніка, – кажу я.

– В мене теж донька! Джесіка! Я ж поїхав сюди тільки заради неї! Я міг би залишитися в Англії, але я вмів тільки добувати нафту. Треба було заробляти, не докером же мені найматися. До Мексики я не міг повертатися, я її зненавидів. Почув про нафту в Росії. В Баку щоб почати справу, треба було мати багато грошей, а у Грозному все було дешево. І я осів тут! Розбагатів, відсилав їй гроші, вона жила в хорошому пансіоні біля Портсмута, а потім я не витримав і перевіз її сюди. Це ж моє дитя, я не міг без неї, розумієш?

– Розумію. Теж хочу покинути колись усі справи, щоб бути постійно з Монікою.

– А я мусив усе продати та поїхати до Англії, а не тягнути Джесі в ці кляті краї. Але я бачив, що нафта дорожчає, її необхідно все більше. Мої свердловини додавали в ціні щомісяця! І я вирішив почекати! Жадібний дурень!

– І що сталося? – питаю я, бо голос його аж бринить від болю та відчаю.

– Нічого. Нічого, – він наче схаменувся і зупинився. – Тепер я забираюся звідси, від цих дикунів, від бандитів і хабарів. І ти їдь звідси, тут ніколи не буде нормального бізнесу, ніколи! Давай! – він цокає мій келих своїм і п’є. Великі ковтки. Дістає сигару, запалює. Коли я бачу, що до готелю зайшов той козак-тлумач, якого я зустрічав на посту перед містом. Козак когось видивляється. Потім бачить Стерлінґа і біжить до нього. Помічає і мене, зупиняється, підозріло дивиться. Я махаю йому рукою, він тупцює, але таки наважується підійти.

– Пане Стерлінґу, мені треба поговорити.

– Це ти? – англієць аж підхоплюється, хапає козака за руку й відводить у куток. Козак щось говорить, Стерлінґ крутить головою, розводить руками. Козак проводить великим пальцем по шиї, Стерлінґ хапає його за шию і ледь не придушує. Козак вихоплює якийсь папірець і пхає англійцю. Той умить забуває про співрозмовника, хапає папірець так ніжно, наче катеринку, розгортає і читає. Потім притискає до серця, наче щось найдорожче на світі. Хапає козака за барки. Щось каже і киває головою. Відпускає. Козак біжить геть. А Стерлінґ поспішає до сходів. Я за ним. Як я й думав, він стукає у двері Іванового номера.

– Це Стерлінґ, відчиніть!

– Що сталося?

– Поїхали, я покажу вам завод!

– Для чого?

– Щоб ви погодилися на мою ціну!

– Ні за що!

– Ну, добре, просто подивіться і скажете тоді своє останнє слово! – кричить Стерлінґ.

– Я вже сказав його.

А цей Іван уміє торгуватися, мабуть, у батька пішов.

– Поїхали на завод і там закінчимо з цим!

– Може, тоді краще до нотаріуса?.

– Ні, спочатку на завод, я хочу, щоб ви оцінили масштаб будівництва!

– Що ж, на завод, так на завод. Зараз ми спустимося.

– Чекаю на вході! – Стерлінґ побіг так швидко, що я ледве встиг сховатися. Пропустив його, а потім побіг до Іванового номера. Постукав.

– Що ще? – спитав молодший Харитоненко.

– Треба поговорити, – сказав я.

– Що? – заверещав він, упізнавши мій голос, відчинив двері. – Ви тут? Я ж сказав батькові, щоб він відіслав вас!

– Іване Павловичу, будь ласка, не їдьте зараз зі Стерлінґом.

– Ти мені вказувати будеш, смерде!

– Це небезпечно, в нього якісь темні справи з бандитами.

– Не вчи мене!

– Я відповідаю перед вашим батьком за вашу безпеку.

– Холоп! – він дає мені замашного ляпаса! – Не лізь не в свою справу! Я сам собі дам раду! Зрозумів? Клоун дешевий! Ти думаєш, що як побрехеньки про тебе друкують у копійчаних журналах, то ти і справді герой? Тільки ти ніхто! Дурнувата вигадка голозадого графа, який створив тебе! То знай своє місце, клоуне! Пішов звідси!

Він кричить, а я стою скам’янілий. Бо ось так ляпаса давно вже мені не давали. Відчуваю холод у серці. Холод гніву, лід помсти. Скрутити голову цьому дурнику, наче курчаті. Я стискую кулаки. Не треба підкорятися гніву. І я обіцяв Павлу Івановичу.

– Я прошу, не їдьте, це небезпечно… – бубоню я.

– Не тобі мені вказувати, смерде!

– Бандити…

– Я не боюся бандитів! І я не дозволю якомусь лайдаку зірвати цю вигідну оборудку! Геть звідси! Приберіть це лайно! – кричить Іван. Лакеї виштовхують мене в коридор, панич виходить, вони поспішають за ним. Я залишаюся стояти, мене трясе. Можу плюнути на все й піти. Але я обіцяв. Дурень, що взявся за цю справу, але як узявся, то треба виконувати до кінця. Смачно плюю на підлогу, лаюся вголос і біжу до сходів. Коли вибігаю з готелю, машина Стерлінґа вже рушає. Я знаю, що не зможу довго бігти за нею, але біжу. Бо що залишається?

У місті ще не відстаю, бо авто не може набрати швидкості, але їдуть за місто, і там уже в мене нічого не вийде. Біжу з останніх сил, але авто зникає за пагорбом. Ледь добігаю до половини і зупиняюся, бо нічим дихати, хапаю ротом повітря, коли чую постріли. І знову біжу. З пагорба бачу, що автомобіль на мосту внизу оточили вершники. Поруч валяються два вбитих лакеї, а онде Стерлінґ звалив Івана на землю і міцно тримає. Віддає його вершникам, живого, щось каже отаману абреків. Той киває, а потім несподівано стріляє. Стерлінґ хапається за груди і падає на коліна. Вершники скачуть геть. Іван трясеться, перекинутий через сідло коня, наче штука тканини. Я біжу вниз. Коли підбігаю, Стерлінґ іще живий. Під ним ціла калюжа крові. Він бачить мене і кривиться у безсилому гніві.

– Вони обдурили! Обдурили мене!

– Хто це був?

– Банда Зелімхана!

– Навіщо ти віддав їм Івана?

– У них моя донька, моя Джесі! Вони викрали її і вимагали грошей! Я хотів продати свердловини, але цей Іван хотів забрати їх задарма! А бандитам були потрібні гроші! Я був згодний віддати їм усе, але вони дізналися, хто такий Іван, і вирішили отримати за нього викуп. Вони обіцяли віддати Джесі, якщо я привезу їм Івана! Вони обіцяли! І обдурили! Прокляті бандити! Як я їм міг повірити!

Його голос слабшає, він хрипить усе сильніше, потім хапає мене за руку.

– Пообіцяй мені, що допоможеш їй! Пообіцяй, благаю! Я вмираю, пообіцяй! – він стискає мою руку й дивиться з таким відчаєм, що я не можу відмовити.

– Обіцяю, – кажу тихо.

– Дякую. Благослови тебе Господь, – він дивиться на мене, а потім його голова падає на землю. Він мертвий. Чую позаду постріли, десь за пагорбом. Тікаю в кущі. За декілька хвилин з’являються козаки. Навіщо вони стріляли? Наче попереджали про своє наближення! Крутяться біля машини.

– Це той англієць.

– Ага, а це хто? – роздивляються лакеїв.

Потім починають нишпорити по кишенях трупів, хтось заходиться знімати черевики з англійця.

– Залиш, а то ротмістр лаяти буде.

– Скажемо, що абреки черевики забрали.

– Тоді й піджаки можна!

Швиденько роздягають трупи до спіднього. Ще кілька козаків лізуть в авто Стерлінґа. Один з них, той самий, що приходив до готелю. Перевіряють ящики в салоні і багажник. Коли чутно: їде машина. Це прибув ротмістр. Невдоволено подивився на трупи, авто сподобалося йому більше, аж примірявся на сидіння, перед тим наказавши витерти кров.

– Ну, і що думаєте, хто це нападав? – питає ротмістр.

– Це банда Зелімхана, – кажуть козаки.

– Того самого? – питає ротмістр.

– Того.

– За нього шістдесят тисяч рублів дають, – мрійливо каже ротмістр.

– Скоріше кулю отримаєш, аніж гроші, – каже козак із готелю. Інші кивають головами. Щось не дуже хочуть переслідувати абреків.

– А вони ж десь тут, поруч, – каже ротмістр і оглядається. – Ночі чекатимуть, а потім уже на південь у юри подадуться.

– Поруч, та спробуй їх візьми. Вони ж ці ліси добре знають.

– Ну, добре, всіх грошей не заробиш. Забирайте машину та тіла, поїхали звідси.

І поїхали. Я ото сиджу у кущах і аж крекчу від роздратування. Що ж таке в нашому любому Отєчєстві коїться, що от армія не краща за поліцію? Прогнило все. І до чого воно так дійде? А тут іще війна, як кажуть, насувається. Підвівся я і пішов у той бік, куди абреки поїхали. Досі в мене горів на щоці ляпас Івана, але ще більше горіло на руці останнє стискання того англійця і моя обіцянка йому. Перед смертю ж присягнувся доньці його допомогти й тут уже обдурити не міг.

Ішов спочатку дорогою, а потім у ліс звернув. Сутеніти починало, йшов я неквапливо, прислухався. Коли чую, цокотять копита. Один вершник. Я до дороги. Вже темно було роздивитися, хто їде, але так подумав, що з абреків хтось. То каменюкою кинув, збив з коня, затягнув у кущі. Там зв’язав, потім поплескав по щоках, щоб до тями привести. Він очухався і залаявся, російською. Голос я впізнав, то був козак із готелю. Щось занадто частенько він мені траплявся.

– А ну тихіше, лебедику, – приставив йому револьвер до голови.

– Мовчу! Мовчу! Не вбивайте! – шепоче він.

– Куди їхав?

– Та до жіночки одної.

Я револьвером натиснув.

– Ще раз збрешеш, застрелю, наче собаку скажену.

– Ні! Ні!

– Куди їхав?

– До абреків.

– Навіщо?

– Сказати, що шлях на Шалі вільний.

– Вони туди поїдуть?

– Туди, там у Зелімхана табір.

– А хто їм дорогу звільнив?

– Та ніхто, вільна вона була.

– Бачу, не хочеш ти жити.

– Хочу, хочу!

– То відповідай.

– Сам начальник команди. Він наказав передати, що шлях вільний і що чекає третину викупу собі.

– Третину?

– Третину. Наш начальник менше третини не бере. З інших може і половину узяти, і більше, але Зелімхан дуже небезпечний, то з нього третину начальник бере.

– І не боїться він з абреками справи мати?

– А що боятися, коли він у гарнізоні сидить, при гарматах та кулеметах. Ще рік-другий посидить, а потім поїде до Росії багачем. І я б не побоявся!

– А ти як з абреками злигався?

– Та як, у полоні в них був. Напали вони на нас, двох моїх товаришів убили, а мене у полон узяли. Вбили б і мене, але переплутали, подумали, що я син багатого козака з Владикавказа, думали викуп отримати. То посадили в яму і там тримали три місяці. Охороняли добре, завжди поруч хтось з абреків був. Ото я й навчився по-їхньому балакати. І не тільки по-чеченськи, можу і по-татарськи.

– Як же ти з полону вибрався?

– Та як, заплатили за мене викуп. Потім козак той побачив, що не сина йому привезли, а чужого, почав вимагати віддати гроші. Абреки відмовилися. Стрілянина почалася, ледь звідти втік живий.

– Ото тепер Іудою працюєш?

– А що мені робити? Я – сирота, ніхто про мене піклуватися не буде, все сам. То ото й кручуся, заробляю копійку. Нелегко це, ризикую дуже, бо ці ж абреки зовсім дикі. І ото я перед смертю навшпиньки ходжу, а отримую копійки, тоді як начальство моє розкошує в гарнізоні, а отримує тисячі. Начальник команди вже і в Одесі будинок купили, і в Петербурзі.

– Чого далеко так?

– А щоб подалі звідси.

– Що з донькою англійця?

– Та що, потішилися абреки і продали кудись.

– Куди?

– Може, в гарем кудись. Дівка гарна, білявка, таких тут люблять.

– Де дорога на Шалі?

– А ви мене не вб’єте?

– Дорога де?

– Я покажу, тільки не вбивайте.

Виявилося, що до дороги на Шалі, великого аулу десь на півдні за Грозним, вела лісова стежина.

– Значить так, зараз я тебе відпущу, поїдеш, скажеш абрекам, що тобі наказали. Про мене анічичирк. Зрозумів?

– Так, так! А про кров на голові скажу, що у темряві об гілку вдарився.

– Дивися мені. Якщо зрадиш, я з тебе шкіру здеру.

– Ні, ні, я жити хочу!

Відпустив я його, а сам сховався неподалік від стежини. Вже темно було. Сидів тихенько, чекав. Навіть якщо здасть мене козачок, то хай спробують знайти у темряві. Чекав довго, коли почув якісь звуки. Прислухався, наче коні тупотять, ледь чутно. Ага, он перший вершник, он ще один і ще. Сімнадцятеро я нарахував. Загін цілий. Кінь із зв’язаним Іваном посередині. Просто так не висмикнеш. Проїхали вони, а я за ними пішов. Добре хоч не поспішали, бо ж темно. Довго йшов, коли бачу, що один із абреків відстав. До вітру схотів відійти. З коня не злазив, просто обидві ноги з одного боку звісив і пустив струмінь. Руки в нього зайняті, якраз те що треба. Підскочив і по голові рукояттю револьвера. Кінь форкнув, занервував, але я повіддя схопив, примусив стояти. Потім з абрека папаху його взяв і кинджал із гвинтівкою, патронташ. Тіло в кущі скинув. Може б, треба було і вбити, але я останнім часом кров зайву на себе брати боявся. Ну його. Все одно не швидко отямиться.

Нагнав коня, наздогнав абреків. Дивлюся, останній мені наче дорогу дає. Я вперед. Потім ще один і ще. Так ледь не в середину загону потрапив, коли зупинився, бо передній дороги мені не дав, то там було моє місце. Їду, а сам у холодному поту. Бо ж серед озброєних бандитів, сам, уночі. Добре хоч мовчки їдуть і темно, а то б одразу мене пристрелили. Їду, що далі робити – не знаю. Іван від мене за два вершники. Трясеться на коняці, руки в нього зв’язані, у роті кляп. Ледь чутно стогне. Казав же дурню, щоб не їхав, та тільки не послухав мене! Тільки що зараз про те згадувати?

Їду, мацаю руками в’юк якийсь, що до сідла приторочений. Металеве щось, не можу зрозуміти, що, коли здогадуюся: гранати! Коли я в армії служив, їх іще не було, після Японської війни вони поширилися. Полюбляли їх бунтівники, але дістати військові гранати було важко, то самотужки бомби робили. Гранати – цедобре. Витягнув обидві і запхав у кишені. Далі їду. Ось стежина на дорогу вивела, там уже швидше поїхали, але все одно мовчки. А потім загальмували, по ланцюгу щось передали. Я їхньої мови не знаю, то мугикнув щось схоже далі, дивлюся, що абреки зброю перевіряють. А, щоб не дзенькнуло нічого! Онде попереду над дорогою пагорб, а на ньому пост. Є і на дорозі пост, але звідти пішли солдати. А на горі вогонь горить і видно багнет вартового, що ходить за стіною. Зовсім тихенько поїхали, а я думаю, що саме час, бо що там далі буде, невідомо. Гранати дістав, висмикнув чеки, витримав мить, одну вперед щосили, іншу назад. Вибухи, крики, солдат із посту стріляти почав, метушня. Мого коня осколком поранило, я з нього скочив, підбіг до коня з Іваном. Кінь теж поранений був, я Івана схопив на плече, у темряві побачив, що поруч кінь без вершника, Івана туди перекинув, сам у сідло стрибнув і погнав геть. До посту лізти і не намагався, бо свої ж застрелять, якщо абреки не поцілять. Подалі звідси втекти, відсидітись десь у безпечному місці, а потім уже вдень на пост вийти і з охороною відбути до Грозного.

Так планував, та тільки абреки виявилися не дурні. Побачили, що я помчав кудись, щось крикнули. Я мовчу, лише коня наганяю. Тут з посту кулемет вдарив. Думав, що це допоможе. Та тільки де там. Чую, скачуть за мною. Не один і не два абреки. Наближаються, бо ж двоє нас на коні. Стріляти почали. Пост позаду залишився, то не бояться. Я двічі відповів з револьвера, сподівався, що злякаються. Та де там, вп’ялися і переслідують. Доженуть, скоро доженуть. Я смикаю Івана.

– Як скажу, зістрибнеш і в кущі. Там сховайся і сиди до ранку. Потім вийдеш на дорогу і біжи до посту армійського. Зрозумів? – чує, щось мугикає. Зірвав йому кляп.

– Я не заєць якийсь, щоб бігати! Дай мені зброю! – кричить. І тут я йому ляпас повернув. Добряче повернув. Він аж отетерів.

– Слухай сюди, паничу. Якщо зробиш так, як я сказав, то, може, і врятуєшся, а як ні, то нехай тебе батько викупляє!

Якраз побачив місцину, де кущі до дороги наближалися, коня дибки поставив, кинджалом руки Івану звільнив від мотузки, скинув його у бік кущів, а сам двічі з гвинтівки вистрелив. Наче поцілив, бо скрикнув хтось із абреків. Я коня нагнав, але не дуже, щоб погоню відвести подалі. Ще кілька разів стріляв, абреки відповідали. Гонитва тривала, я зовсім не знав цих країв, не знав, куди бігти, просто мчав уперед по дорозі. Мені теж треба було тікати в ліс, там сховатися і перечекати до ранку, але хотів відволікти від Івана, то мчав. Коли попереду почулися крики. Чужі, горці. Я здибив коня, зістрибнув із нього і кинувся до лісу. Вже коли сховався за першим деревом, вистрелив спочатку в тих, хто попереду, потім у тих, хто наздоганяв. Сподівався, що в темряві не розберуться і почнуть стрілянину, забудуть про мене. Вони-то почали, але швиденько припинили, поговоривши один з одним. Я з коня зліз, бо ліс занадто густий був, побіг далі. Часто падав, бо ж темно. Намагався орієнтуватися за місяцем, але його було погано видно з-за дерев. Чув позаду голоси, погоня тривала. Я вирішив їх обдурити, заліз на дерево, великий дуб, сховався у гілках. Хай спробують знайти. Сидів тихесенько, потім побачив вогні. Мої переслідувачі запалили смолоскипи, вишикувалися у ланцюг і щільно прочісували ліс. Їх стало багато, мабуть, підійшла допомога з села, більше півсотні чоловіків, всі озброєні. Я принишк на дереві, думав, що навіть вранці ще спробуй звідси вибратися, згадав Стерлінґа, який перед смертю просив допомогти його доньці. Вхопився хоч за якусь надію, бідолаха. Як страшно вмирати, коли не можеш урятувати свою дитину.

Я тільки головою покрутив, згадав Моніку, втішився, а потім почув собачий гавкіт. Ще далеко, але він наближався. Пустять собак по сліду, вони знайдуть цей дуб, і мене підстрелять, наче куріпку. Треба було злазити і тікати, шукати якийсь струмок, бо тільки вода може збити собак, це мені граф розповів, який прочитав силу-силенну пригодницьких книжок. Він знав, що робити при степовій пожежі, як поводитися при зустрічі з величезними мавпами або як добувати вогонь без сірників та інше, при цьому не вмів вести справи, збанкрутував і став у мене нахлібником. От як у житті дивно буває.

Я зліз з дерева і побіг геть. Треба було придивлятися, бо попереду були абреки зі смолоскипами, – щоб не зіткнутися з ними. А позаду собаки, вони наближалися, взяли слід. І жодної річки поруч, ліс і все. Я спробував зробити петлю, як ото робить заєць у зимовому лісі, щоб приховати місце свого лежання. Можливо, заплутаю собак, і вони теж підуть по колу. Я крутився у лісі, поспішав, перечепився за корінь і впав. Мене покликали. Горці. Я принишк. Постріл, куля пролетіла поруч. Я теж вистрелив, побіг. У лісі важко влучити, дерева захищали мене. Але попереду вогні й голоси. З боків те саме, позаду собаки, що стрімко наближалися. Я спробував вислизнути з оточення, та де там. Вперся у стіну скель. Спробував на неї видертися, але абреки почали стріляти. Вони були вже поруч, вони вміли полювати, а тут ще собаки. Я почав відстрілюватися. Абреки залягли. Все, вони оточили мене, не втекти. Порахував набої. Три десятки для гвинтівки і лише чотири для револьвера. До ранку не вистачить. А допомоги годі й чекати, ніхто у ліс вночі не поткнеться. Та і вдень теж.

– Здавайся! – крикнули мені.

Здаватися не хотілося, я вбив чи поранив кількох абреків і розумів, що мені буде у полоні. Поки є набої, відстрілююся, а останній собі. Помирати мені не хотілося, я права не мав знову залишати Моніку сиротою, але іншого виходу не було. Хоч здамся – вб’ють, хоч ні. А якщо сам себе, то хоч без тортур. Вже прости Господи слабкість мою.

– Здавайся! – знову крикнули. Я вистрелив на голос, абрек заверещав. Інший щось крикнув, владно так, мабуть, головний тут. Стрілянина припинилася. Абреки наче чогось чекали. Я дивився у ніч, потім побачив якусь тінь, що вилізла з-за дерева неподалік. Я вистрелив, тінь скрикнула, а потім вибух. Десь угорі. На мене посипалося каміння, і настала темрява. Абреки використали гранати, які в них ще були.

Я опритомнів від того, що на мене вилили холодної води. Ось так, шукав я воду, а вона мене сама знайшла. Відкрив очі, побачив купу абреків зі смолоскипами, що вороже дивилися на мене. Один із них кинувся до мене і підняв кинджал. Вбив би, його погляд палав люттю – та пролунав голос. Я озирнувся, прямо наді мною стояв якийсь горець. Невисокий, худий, з вусами та короткою бородою. Він не кричав, просто щось тихо сказав по-своєму, і абрек із кинджалом відступив.

– Де твій товариш? – спитав мене цей чоловік непоганою російською.

– Не знаю. Ми загубилися у втечі.

– Брешеш, знаєш, – він сказав щось по-своєму, і мені приставили до голови рушницю.

– Кажи.

– Ні.

– Не боїшся вмерти?

– Боюся.

– Тоді розкажи, де він сховався, і житимеш.

– Ні, стріляйте, – я зашепотів молитву, бо хоч перед смертю треба про Бога подумати, коли у житті про це забував.

– Хто він тобі, що ти ладен за нього померти?

– Син людини, якій я дав слово берегти його.

– Що важить слово руського? – каже він з презирством.

– Моє важить.

Я далі шепочу молитви. Бо настав час помирати.

– Ми все одно знайдемо його, – каже головний абрек.

– Тут уже я нічого не вдію.

Отаман абреків щось наказує по-своєму. Мене тягнуть кудись, кидають у глибоку яму. Я непритомнію, бо мене просто кидають у провалля, наче мішок із картоплею в погріб. Коли отямлююся, бачу, що лежу на дні. Дивом не зламав шию. Взагалі дивом лишився живий. Спочатку не потрапив під кулі, потім не загинув від гранати, тепер ось знову. До чого ці дива? Інший би подумав, що справа йде до порятунку, але у нас у Туркестані служив солдат, який вижив після кульового поранення в голову, потім після укусу кобри, далі єдиний виплив з гірської річки, що змила похідний табір після несподіваної зливи. Вже здавалося, що немає йому смерті, а потім він послизнувся на гірській стежині і впав у провалля. Тож дивовижні порятунки в минулому зовсім не обов’язково повторюються у майбутньому.

Я спробував підвестися, але паморочилося в голові, то просто сів. Дуже пекли руки, міцно зв’язані за спиною. Я спробував рухати пальцями, але не зміг. Намагався терпіти, але чим далі, тим руки пекли більше. Я підвівся.

– Є хто тут? – гукнув. Побачив тінь.

– Що тобі потрібно, гяур! – у мене плюнули згори. – Ми будемо тебе мучити! Різати на шматки! Ти за все заплатиш, шакале!

Голос був мені знайомий, я згадав того підлітка, якого схопив удень на дорозі. Здається, це був він. Просити його розв’язати руки не було сенсу. Чоботи, в яких було сховане лезо, абреки з мене завбачливо зняли. То я почав нишпорити уздовж стін ями. Знайшов місце, де з землі виступала кам’яна брила з гострим кінцем. Став на коліна, повернувся спиною і почав терти мотузку на руках об ту брилу. Тер довго, кілька годин, аж поки перетер. Руки набралися водою, страшенно боліли. Я аж сичав від болю, намагався потроху розминати їх. Вже почало світати. Скоро почулися голоси. Абреки поверталися з пошуків. Судячи з того, що балакали мало, Івана вони не знайшли.

Мене витягнули з ями. Побили за те, що звільнив руки. Відтягли до ватажка. Там був і той хлопчина. Хоч я був і без бороди, але він упізнав мене. Щось заверещав і кинувся до мене з ножем. Отаман гаркнув і зупинив. Тут усі хотіли вбити мене, окрім ватажка. А може, і він хотів, але мав щодо мене якийсь план. Ось дивився на мене уважно.

– Звідки я тебе знаю? – спитав нарешті.

– Не знаю.

– Я десь тебе бачив. Ти раніше бував тут?

– Ніколи.

– Але я бачив тебе, я добре запам’ятовую обличчя.

Тут знову закричав хлопець. Він тицяв у мене пальцем, щось кричав, а потім побіг кудись. Повернувся з кількома журналами, в яких друкувалися мої оповідки. Онде мій портрет на першій шпальті. Анонс про історію «Дивовижне повернення „Зірки Сходу“»! Отаман подивився на портрет, потім на мене і посміхнувся. Наказав усім відпочивати, а мене відвести до печери, де була його схованка. Там мене кинули на землю, а він присів на шкуру ведмедя. Ми залишилися удвох, хлопець не хотів іти, то отаману довелося на нього крикнути.

– Мій небіж, гарячий хлопець, не може заспокоїтися, що ти спіймав його, наче теля.

– Він хотів відібрати мого коня.

– Він хоче стати справжнім абреком, а для цього треба грабувати, – отаман посміхається. – То ти той самий Іван Карпович Підіпригора?

– Так, – кивнув я.

– А я про тебе чув.

– Звідки? От уже не думав, що в абреків є час на читання журналів.

– Коли сидиш у схованці тижнями, то час є. І що, у тих історіях все правда?

– Ні.

– Ні?

– Там багато брехні, бо ж людям потрібні геройства, а я – звичайна людина.

– Ти вбив моїх людей, а це найкращі бійці на всьому Кавказі, ти звільнив нашу здобич, ти ледь не втік. Щось забагато для звичайної людини.

– Чому я досі живий?

– Тому, що ми сподіваємося отримати за тебе викуп.

– Від кого?

– Від щасливого батька, сина якого ти врятував. Та і від твоєї родини, ти ж добряче заробляєш у журналах.

– У мене немає родини. Лише маленька донька.

– Ну, хтось же може заплатити? В тебе багато прихильників, які купують журнали. Запропонувати їм здати по рублю кожному – і це вже буде серйозна сума.

– Хіба твої люди не хочуть помститися мені?

– Хочуть. Вони збираються вбити тебе, коли отримають викуп. Вбили б зараз, але я переконав їх не відмовлятися від грошей. Вони згодні почекати тиждень-другий, цього ж вистачить, щоб зібрати гроші?

– Не знаю.

– Ти кажеш так спокійно, наче тобі однаково, чи зберуть гроші, чи ні.

– Хвилюватися треба за те, що від тебе залежить.

– Тут ти правий, – отаман посміхається.

– А де донька англійця?

– Навіщо це тобі?

– Коли він вмирав, то просив допомогти їй.

– Вона в гаремі у багатого купця з Ленкорані. Він дав великі гроші за білявку.

– Як звати купця?

– Навіщо це тобі?

– Щоб молити у Господа про його покарання.

– Абдул Малік.

– Дякую. А ти – Зелімхан?

– Так. Ти мене теж знаєш?

– Чув. Ти ж перший абрек на Кавказі. Я читав про твої напади. Особливо про пограбування банку у Кізлярі. Це було сміливо.

– А ти колись спіймав банду грабіжників банків?

– Так, було.

– Хочеш залишитися живим?

– Хіба це можливо?

– Так. Приєднуйся до нас.

– До вас? Я завжди ловив ворогів держави.

– І що тобі це дало? Ти як був ніким, так і залишився. Держава навіть викупу за тебе не заплатить. Якогось поганого офіцерика – а добрих тут немає, бо на Кавказ зараз потрапляють лише покидьки – держава викупить. Знайде гроші. А на тебе, мужика, – ні. То чого тобі триматися держави?

– А навіщо тобі я? У тебе і так великий загін.

– Мені потрібне твоє ім’я. Влада хоче виставити нас просто розбійниками, а ми ж ведемо боротьбу проти держави невірних. Ми захищаємо наш народ від продажних чиновників, від ділків, яким мало нашої землі, вони хочуть вирубати наші ліси і висмоктати нафту з наших надр. Якщо така відома людина, як ти, перейдеш на наш бік, то нас уже не назвеш просто бандитами.

– Якщо я перейду, то за тиждень тут будуть війська, які не підуть, поки не зловлять чи не вб’ють і тебе, і мене.

– Нехай війська приходять. Занадто багатьом з мого народу подобається мир. Занадто багатьох спокусили гроші. Занадто багато кажуть, що хочуть не воювати, а заробляти. Мені важко переконати їх, але коли тут будуть війська, то вони будуть палити аули, вирубувати сади, вішати заручників. І тоді мій народ знову стане готовим до боротьби, – він посміхається, робить паузу і гладить рукою свою борідку. – До того ж, ти – досвідчений воїн, у чому я переконався особисто. Досвідчений і сміливий, бо поліз один на багатьох, щоб тільки дотримати слова. Я поважаю людей, що не бояться вмерти і мають честь. Не поспішай відповідати, подумай. Я не обіцяю тобі легкого життя, але це буде цікаве життя. Інакше – смерть. Подумай. Відведіть його!

Мене відвели до ями, де я просидів ще кілька днів. Івана до мене так і не кинули, здається, йому таки вдалося врятуватися. Не знаю, який викуп вимагали абреки, але грошей би у Павла Івановича все одно вистачило. Я не сумнівався, що він заплатить викуп, навіть не подумає, що його спробують обдурити і віддадуть труп. Викуп мене не врятує. І сам я врятуватися я не міг. Бо яма була глибока, у три сажені, а ще накривалася зверху дубовою решіткою. Багато разів я намагався долізти до решітки, але не вдавалося, бо стіни були слизькі. Раз на день мені кидали шматок місцевого хліба, прісного та білого, опускали на мотузці глечик із водою. Я чіпляв до мотузки цеберко, яке було мені за туалет. Ось так і жив.

Тільки здогадувався, що відбувається нагорі. Якось увечері абреки почали збиратися в похід. В’ючили коней, перебирали зброю, а потім поїхали. Я сидів у ямі і молився. Останнім часом я багато молився. Цілими днями, щоб не здуріти в полоні. Не наважувався просити Господа про свій порятунок, просив лише за Моніку.

Молився, коли згори кинули каменем.

– Гяур, ти думаєш тобі допоможе твій Бог? – спитали згори і засміялися. Я продовжив молитися. Вони знову кидалися камінням, почали плюватися та лаятися. Сховатися у ямі було ніде.

– Тварюки, спустіться сюди, я вас передушу голими руками! – крикнув їм.

– Давай ти до нас, – кинули згори мотузку. Вони могли вбити мене, коли я ліз, а потім розповісти отаману, якого зараз не було, що вбили мене при спробі втекти. Але ні, вони не відпустять мене так легко. Що ж, пограємося. Я поліз.

Нагорі мене чекало четверо абреків, що наставили на мене гвинтівки. Побоювалися мене і розпалювали себе ненавистю. Потім один ударив прикладом, наскочили інші, почали бити, я знепритомнів. Коли опам’ятався, то був вже зв’язаний. Мене посадили біля багаття, поховали гвинтівки, бо зі зв’язаними руками вже не так мене побоювалися.

– Зараз ми будемо тебе вбивати, – сказав один із абреків і засміявся. Інші його підтримали.

– А ваш отаман знає?

– Не лякай нас Зелімханом!

– Чого лякати, коли ти і так боїшся! – посміхнувся я, а він ударив мене, завалив на спину. Потім знову посадили.

– Зелімхан тут головний, але він чомусь цяцькається з тобою. Тебе треба було давно вбити, а потім просто забрати викуп. А він чогось чекає. Та ми не хочемо чекати. Ти вбив мого брата, його дядька, а в нього – брата жінки! Ми будемо різати тебе на смуги, шакале!

– Я не вбивав дітей чи жінок, я не вбивав сплячих чи неозброєних. Я бився з воїнами. Вони могли вбити мене, але вбив їх я. Вбив у чесному бою. То в чому моя провина? Хочете вбити – вбивайте, але я не хочу слухати порожніх звинувачень.

Вони дивляться на мене, потім щось балакають по-своєму. Лунає ім’я Зелімхана. Кілька разів. Мене повертають до ями. Минає кілька днів, абреки повертаються з походу. По голосах чую, що вони задоволені. Потім затихають, мабуть, влягаються відпочити після безсонних ночей. Увечері мене витягають з ями. Бачу, що всі абреки зібралися біля великого багаття, сидять колом. Онде Зелімхан, а поруч із ним якийсь старий у папасі. Видно, що поважна людина, бо всі дивляться на нього, наче солдати на генерала.

Мене підвели до багаття, звільнили місце. Зелімхан роздивився синці та чорну кров у мене на обличчі, спитав охоронців моїх. Вони аж затряслись. А як гримнув на них, то голови похилили, щось мекають у відповідь. Наказав їм, і пішли геть від багаття.

– Вибач, що так сталося, – каже Зелімхан. Я киваю. – Чи готовий ти відповісти мені?

– Готовий. Я не можу до вас пристати.

Дивиться на мене невдоволено.

– Чому?

– Бо ж це мені віру кидати треба. Християнином я ж вам не потрібен.

– Не потрібен. Переходь до ісламу, ми тобі дамо дружину, коня, зброю. Будеш при мені славу здобувати, – каже Зелімхан. – Ось шейх Нажмуддін. Він лише заради тебе здолав довгий шлях.

– Ставай до нас, – каже шейх. Він невеличкий, худенький, зі строгим поглядом. – Кяфіри захопили наші землі, вони хочуть здолати наш дух, але з нами Аллах, і ми переможемо! Якщо перейдеш ти, то це по всій імперії пролунає і підбадьорить мусульман, які вже зневірилися, що зможуть перемогти невірних.

– Ні. Державу я не можу зрадити, а Господа нашого тим більше.

Невдоволено загуділи абреки, схопили за зброю.

– Бачу, що смерті ти не боїшся. А чи не боїшся ти тортур? – питає Зелімхан і дивиться гострими, як ніж, очима.

– Тортур? – я беру з багаття палаючу дровиняку і стискаю лівою рукою яскраво-червоне вугілля. Абреки скрикують, аж підхоплюються, наставляють на мене гвинтівки і заносять шаблі. Тиша, шипить та репається шкіра, тхне смаленим, моя долоня перетворюється на печеню. Я стиснув зуби, я стиснувся весь сам, тримаю палаючу гілку, потім кидаю її у вогонь. – Не боюся, – ледь хриплю, бо в горлі пересохло.

Тиша, чутно лише, як потріскують дрова у багатті й хроплять коні на галявинці десь неподалік. Зелімхан тихо наказує відвести мене до ями. Наступні дні я лікую руку. З ліків у мене тільки сеча. Я думаю, що треба було несподівано кинутися в атаку тоді, біля багаття, хтось би з абреків обов’язково вистрелив, і це б усе припинилося. Чим гірший варіант, аніж сидіти днями у темній ямі?

Багато днів, кожен я позначав на стіні ями. Перестав рахувати, скільки їх, але позначав. Якось почулася стрілянина. Потім і гармата десь далеченько вдарила. Абреки заметушилися і кудись помчали. Стрілянина чулася цілий день. Потім мене витягли з ями. Зелімхан і кілька абреків.

– Тебе посилено шукають, Іване Карповичу, – посміхнувся він. – Але не знайдуть. Вони пішли на Шалі, думають, що ти там. А викуп за тебе платити відмовилися. Ось, надійшов лист.

Він сунув мені аркуш. Я пізнав герб Харитоненків, красивим почерком сповіщалося, що Торговий дім «Харитоненко та син» ніколи не мав і не матиме справ із бандитами, тож вимогу про викуп рішуче відкидає. Почерк був не Павла Івановича, а Івана.

– Бачиш, за кого ти ризикував життям? – поцікавився Зелімхан.

– Я тримав своє слово.

– Ти не передумав? Бо тепер я ж мушу віддати тебе родичам убитих тобою.

– Віддавай.

– Твоя донька залишиться сиротою.

– Краще бути сиротою, аніж донькою зрадника.

Зелімхан дивиться на мене.

– А якщо я відпущу тебе? – питає несподівано.

– Тоді отримаєш кулю від тих, хто хоче помститися мені.

– Я розберуся з ними. То ти хочеш врятуватися?

– І що ти хочеш за це?

– Мені треба вбити одну людину.

Я зітхаю. На мені вже й так багато крові.

– Кого? – питаю, похнюпивши голову.

– Одного контрабандиста з Астрахані. Зараз він живе в Москві, вибився у великі багатії.

– А чому я? Пошли своїх людей.

– У мого ворога багато родичів тут. Якщо вони дізнаються, що вбили мої люди, то почнуть мститися. Так заведено на Кавказі. А я не хочу, щоби горці вбивали горців. Його мусить убити хтось інший, хтось такий, щоб ніхто й не подумав, що я до цього причетний. Якийсь руський, звичайний кримінальник, що хотів пограбувати, – він говорить тихо, його абреки стоять на відстані, вочевидь, вони не розуміють російської. – То що, Іване Карповичу?

– Ні.

– Чому?

– На мені вже занадто багато крові.

– Але ти вбивав моїх людей.

– Бо вимушений був рятувати того, за кого дав слово. І це було в бою.

– А за ту молоду англійку ти ж теж давав слово, що допоможеш? – Зелімхан радісно дивиться, наче спіймав мене у пастку.

– До чого тут вона?

– Вона в гаремі у людини, яку я прошу вбити.

– В Москві і в гаремі? Як таке може бути?

– Дуже просто. Він не випускає її зі свого палацу. Як і ще кількох дівчат. Тримає деякий час при собі, а коли набридають, то продає за кордон до будинків розпусти. Він із тих людей, що завжди нахиляються підняти копійку, навіть маючи тисячу рублів у кишені.

– Ти ж казав, що дівчина у Ленкорані.

– Брехав. Вона в Москві, у нього.

– Чим він тобі завинив?

– Зрадив. Весь мій загін здав, і мене також. Мене вішати збиралися, але я втік.

– Хіба за зраду та не можеш убита відкрито?

– Не можу, бо доказів не маю. До того ж, родичі його будуть мститися, хоч винний він, хоч ні. Мені не потрібна війна зі своїми, мені вистачає козаків та поліції.

– Слухай, якщо та відпустиш мене, в тебе з’явиться купа ворогів серед своїх.

– Ніхто на мене і не подумає. Всі тут начувані про твої подвиги, що ти вивертався з таких бувальців, що і вигадати важко. Мої джигіти не здивуються, що ти знову пошиєш сторожів у дурні. То що ти мені скажеш, Іване Карповичу?

Я думаю. Недовго. Бо згадую Моніку. Якщо Господь хоче перевірити людину, то дає їй щось дороге.

– Я зроблю те, що ти просиш.

– Дивно, ти гяур, ти вбив моїх людей, але я тобі вірю.

– Кажи, як його звати.

– Тобі скажуть. І сьогодні вночі не спи.

– Навіщо все це? – питаю я.

– Що?

– Я не вірю, що так уже потрібен тобі для цієї справи. Чому ти вирішив мене відпустити?

Він дивиться на мене.

– Ти хороший джигіт, Іване Карповичу. Ти мусиш загинути в чесному бою, а не зі зв’язаними руками. Але й той кровник мені важливий. То я вб’ю одразу двох зайців, чи як там у вас кажуть? Врятую тебе і приберу свого ворога. Приберу ж?

– Я зроблю все як треба.

– Я знаю. А тепер вибач, мені треба захистити себе, – він різко б’є мене кулаком в обличчя і щось кричить, мабуть, лає. Додає ногами і наказує кинути до ями.

Я лежу на дні і посміхаюся. Бо з’явився шанс, якого я вже й не чекав. І я не боюся, що мене обдурять. Бо якби Зелімхан хотів мене вбити, то вбив би. Чую, що він кудись їде. Мене охороняють лише два абреки. Інколи приходять подражнити мене. Кажуть, що завтра мене заріжуть як свиню. Я мовчу, байдужий до них. Вночі не сплю. На дно ями падає мотузка. Видряпуюся нагору. Пекельно боляче, бо шкіра на лівій долоні ледь наросла і зараз легко репається під моєю вагою. Але видираюся. Бачу невеличку тінь поруч. Здається, це той хлопець, племінник Зелімхана, який хотів пограбувати мене на дорозі. Веде мене лісом, веде довго, виводить на шлях.

– Пост там, – махає рукою. – Людину звати Ваха Кейзієв. А ти справді застрелив вовкулака?

– Справді, – шепочу я.

– А ті чудовиська на небесній колісниці? Вони справді могли бути невидимими?

– Так, вони могли стояти перед тобою, а ти б і не здогадався.

– Оце б нам такі обладунки! – зітхає захоплено хлопець і суне мені щось. – Підпиши.

Я роздивляюся у світлі місяця журнал зі своїми оповідками і виводжу олівцем автограф.

– Тепер біжи і біжи швидко, – каже він.

– Дякую.

Я біжу. Це важко, бо днями у ямі я або сидів, або лежав. Ноги відзвичаїлися, але я не зупиняюся, біжу. Прислухаюся, щоб не наскочити на випадкового абрека. Але дороги пусті. Армійські загони ще тут, то ніхто не наважується вночі кудись їхати дорогою. Я біжу.

Не зупинився жодного разу, здолав багатенько верст, добіг до посту, крикнув «Допоможіть!» і впав непритомний. Мене підібрали козаки, коли опритомнів, то набрехав, що звичайний торгівець меблями, пограбували і викрали, а оце втік. Де лігво бандитів, не пам’ятаю, бо біг лісом. Добре, що виглядав жахливо, то не впізнали мене. Хоча спитали, чи не зустрічав я у полоні Івана Карповича Підіпригору, якого викрали і вимагають викуп, через що справжній скандал спалахнув в імперії, бо государиня вимагає врятувати знаменитого сищика, а поліція й армія не можуть його знайти. Між тим грізний абрек Зелімхан, який викрав Івана Карповича, обіцяє відправити його голову посилкою до Петербурга, то тепер усі посилки, в яких може вміститися голова, уважно перевіряють. Я слухав, а потім знову знепритомнів, бо був дуже слабкий.

Вранці мене відправили до Грозного. Там хотіли відвезти до поліції, але я сказав, що так мені тут погано, додому хочу і більше нічого. Козакам теж клопоту зі мною не хотілося, то відпустили. Я побіг до пансіону, де кімнату винаймав. Там господар сказав, що оскільки вчасно я не з’явився, то речі мої продані в рахунок боргу за оплату кімнати, жодних грошей у моїх речах він не бачив, то краще мені забиратися, інакше покличе зараз городового. Невже він мого обличчя на бачив, що обдурити вирішив? Дарма. Узяв я його, кілька разів головою об стіну приклав, а потім долоню свою ліву показав. Щоб він добряче роздивився.

– Або буде пика твоя нахабна точно така, або поверни, що взяв.

Повернув і речі, і гроші, все. З тим я покинув Грозний, обіцяючи собі, що ніколи більше на цей Кавказ не повернуся. Коли приїхав до Москви, то спочатку сходив до лазні, відпарився. Потім купив револьвер. Далі почав шукати колишнього контрабандиста. Який справді у велику силу увійшов. Їздив усюди на машині з трьома слугами, а жив у палаці на Софійській набережній, неподалік від будинку Павла Івановича. До палацу того проліз я через дах, коли там був лише один охоронець, якого зв’язав. Він вказав мені, де потаємний хід до підвалу. Там чотири дівчини жило, серед них і донька Стерлінґа. Мене побачили, дуже злякалися. Я всіх дівчат вивів нагору, дав грошей, з тих, що знайшов у палаці, наказав тікати. Говорив з ними по-російськи, Джесіка теж уже потроху розуміла. На обличчя собі я пов’язав хустку, щоб не впізнали ані дівчата, ані хто інший. Відправив їх через чорний хід і став господаря чекати. Думав запустити всередину, пристрелити і піти. Але, мабуть, відчув щось клятий горець. Наказав слугам заходити з парадного, а сам зайшов з чорного входу. Я слуг поклав на підлогу, зв’язав, питаю, де їхній господар, а він мені револьвер до потилиці приставив.

– Хто тебе послав? – питає, вже по-руськи балакав добре.

– Той, хто у тебе за спиною, – кажу йому і присідаю та б’ю. Вистрелити він устиг, а поцілити – ні, лише волосся мені обпалив. І покотився по підлозі. Але бувалий бандит був, револьвер утримав в руці – й ну далі стріляти. Я в нього раз поцілив, другий, а він досі живий, кричить. І дивлюся, що не в мене намагається влучити, а по вікнах лупить. Щоб на вулиці почули, прибула поліція і врятувала його. Сховався за шафою з книжками і пострілює. Набоїв у нього багато, а часу в мене – обмаль. Але дивлюся, що біля мене на столі велика шахівниця. І кожна фігура така замашна, з лікоть розміром. А на шафі канделябр великий стоїть. Згадав я, як в армії з хлопцями в городки грали. Схопив туру та й запустив. Якраз у нижню частину канделябра. Той з шафи і гепнувся. Скрикнув господар і впав на підлогу. Я підскочив, дивлюся, а канделябр голову йому проламав. І поліція вже у двері грюкає. Я до чорного ходу. Вибіг, хотів утекти, а там вулиця перекрита. Я через паркани побіг, один, другий, третій, а тут дивлюся, двір знайомий. Так це ж Павла Івановича Харитоненка! Ну, він мене у це вплутав, він нехай і виплутує. Побіг я у палац, назвався. Мене одразу до Павла Івановича, той мене як побачив, так аж зблід. Дивиться, наче на живого мерця, а потім на коліна як бухнеться.

– Простіть мене, Іване Карповичу, простіть! – кричить. Я до нього підскочив, підняв.

– Що ви таке кажете, за що прощати?

– За те, що викупу не дали! Але Іван казав, що бандити викуп візьмуть, а вас живим не віддадуть, бо ви кількох з них убили!

– Правильно казав, тільки б гроші дарма витратили.

– Іване Карповичу, ми так за вас хвилювалися!

– А тепер усе добре, виплутався я. Може, вип’ємо з цього приводу?

– Зараз же!

За кілька хвилин уже сиділи ми в чудових фотелях вітальні, а прислуга підносила нам чарки та закуски. Павло Іванович дуже радів, що живий я, обіцяв мені нагороду за ризик, але зі слів його я зрозумів, що Іван не розповів, за яких обставин потрапив я в полон до абреків. Просто казав, що він зміг втекти, а от я – ні.

– Павле Івановичу, там поліція прийшла, – повідомив дворецький.

– Поліція? Це ще що за дива? Я зараз, Іване Карповичу! – Павло Іванович поспішив до дверей. Звідти чутно було, як поліцейський чин дуже перепрошував за те, що турбує таку поважну людину, але ось тут трапилося вбивство, розшукують злочинця, якийсь не міг далеко втекти і…

– Пане приставе, у мене в гостях сам Іван Карпович Підіпригора, найкращий сищик імперії, і він би неодмінно того злочинця знайшов, але зараз він щойно повернувся з Кавказу, де був у полоні в абреків, то турбувати його не дам, спробуйте вже якось самі злочинця знайти!

– О, так Іван Карпович врятувався з полону! Яка радість! У мене діти місця не знаходили, так хвилювалися за нього! Передавайте йому мої вітання! – пристав там іще натякає, що і особисто передав би, але Харитоненко його ввічливо виставляє за двері. Як людина поважна, може поліції не боятися. Повертається за стіл.

– Іване Карповичу, ви прямо Кавказ із собою привезли! Тільки-но було вбито одного торгівця зі Сходу, що жив неподалік. Вбито і пограбовано. Злочинець забрав кілька тисяч рублів і вбив господаря. Серед білого дня!

– Мабуть, якісь справи з одноплемінниками?

– Ні, кажуть, що вбивця був росіянин, мабуть, якийсь кримінальник. І це ж треба таку зухвалість мати, щоб серед білого дня грабувати!

– Як же мені оце все набридло, Павле Івановичу, – зітхаю я. – Хочу на свій хутір, здається, що тільки там тепер спокійно!

– За спокій, Іване Карповичу! – піднімає чарку Харитоненко-старший. Ми далі випиваємо та закусюємо, і тут додому приїздить Іван. Коли бачить мене, то робиться блідий, наче крейдою посипаний. Мабуть, боїться, що я розповів батькові свою версію подій.

– Іване, приєднуйся до нас! Іван Карпович дивом врятувався з полону!

Харитоненко-старший виглядає щасливим, тож Іван розуміє, що хвилюватися немає чого. Розпитує про мою втечу. Я розповідаю, що охоронці забули мотузку на краю ями, а я почав збивати її камінням і збив до себе, потім по мотузці виліз і втік.

– А що це у вас із рукою? – питає Іван.

– Господи, а я й уваги не звернув! – жахається Харитоненко-старший.

Я трохи кривлюся, бо ж руку намагався ховати.

– Та трохи пошкодили ці дикуни.

– Вони вас катували! – здогадується Павло Іванович.

– Давайте поговоримо про щось інше, – пропоную я.

– Може, про те, що тут трапилося неподалік? – в’їдливо питає Іван.

– Ага, вбили того торгаша з Кавказу. Кажуть, що він контрабандою промишляв, інакше так швидко не розбагатієш! Гнила людина! – гучно розповідає Павло Іванович, який уже добряче схмелів.

– Які жахи кояться, – зітхаю я. – Ніде людині спокою немає.

Ми ще посиділи, потім Іван зголосився відвезти мене на вокзал.

– Перед парадним входом цілий натовп на вас чекає, то давайте вийдемо через чорний.

Перед парадним уже зібралося кілька сотень людей, які кричали моє ім’я і просили вийти до них та розповісти, що ж трапилося на Кавказі.

– Іване Карповичу, дозвольте мені перепросити вас, – сказав Іван, коли ми вже сиділи в його машині. – Я поводився неправильно і припустився щодо вас слів і виразів, на які не мав права. Я переконався, що ви насправді найкращий сищик імперії, а не якась літературна вигадка. Прошу прийняти мої вибачення і ще дещо, – він дістав чекову книжку, написав суму, підписав і віддав мені. – Дуже сподіваюся, що конфлікт між нами буде вичерпано, і ми зможемо розраховувати на допомогу один одного, коли це знадобиться.

Він не полюбив мене, скоріше за все, навіть не став поважати. Але він розумів, що мати такого ворога, як я, небезпечно. То вирішив просто владнати конфлікт.

– Я приймаю ваші вибачення, Іване Павловичу, і прошу вибачити мене, якщо десь я поводився неправильно. Також я прошу вас допомогти доньці покійного Стерлінґа продати нафтові родовища батька.

– Його донька зникла, я не міг її знайти, щоб продовжити процес купівлі свердловин Стерлінґа.

– Вона зараз в англійському посольстві, і я прошу вас допомогти нещасній сироті.

– Обов’язково.

Ми ще мило побалакали, Іван кілька разів згадував про вбитого сусіда, я тільки стенав плечима. На вокзалі Харитоненко-молодший провів мене до потяга і на прощання міцно потиснув руку, попросивши дати почитати розповідь про пригоди на Кавказі до їх відсилання у журнал.

– Звісно, ця послуга буде обов’язково оплачена, – пообіцяв він.

– У мене немає практики попереднього вичитування, але можете не хвилюватися. Жоден із моїх клієнтів ще не скаржився, що я написав щось зайве, – заспокоїв його.

Іван кивнув і побажав щасливої дороги. Я залишився сам у купе, викупленому для мене. Ще потяг не рушив з місця, а до мене вже прибіг його начальник із пляшкою коньяку і проханням підписати журнальчик. На наступній станції до потяга вийшов оркестр і натовп витріщак із транспарантом «Вітаємо Івана Карповича зі втечею з полону». Далі натовпи чекали на кожній станції, у двері почали стукати різні шанувальники моїх історій, а також газетярі, які хотіли дізнатися, що ж сталося на Кавказі. Я зачинився у купе й нікому не відчиняв. А коли вранці ми прибули до Ромен, то там уже зібралося кілька тисяч людей, що чекали на мене. Прибіг поліцейський пристав і почав волати, що ось-ось почнеться тиснява і загинуть люди. Вимагав, щоб я наказав їм розійтися. Я нагадав йому, що зі мною так розмовляти не можна. Пристав розлютився і втік, але потім повернувся і вже вмовляв мене заспокоїти натовп. Довелося виступити, розповісти дещицю цікавого про Кавказ, закликати всіх на боротьбу з ворогами держави і запропонувати прочитати подробиці в журналі.

Далі я хотів узяти візника та поїхати додому. Страшенно скучив за Монікою, але мене схопили, підняли на руки і понесли. Натовп кричав «Слава Івану Карповичу!» та ніс мене вулицями. Я намагався зупинити це, мені не потрібні неприємності з владою, але мій голос тонув у реві велелюдної ходи. Чесно кажучи, тоді я злякався, бо наче потрапив у бурхливу течію ріки, якою неможливо було керувати. Натовп ніс мене, у повітрі відчувалася напруга, і варто було комусь почати бити вікна чи кричати щось антидержавне, як гуляння з приводу мого повернення перетворилися б на бунт. Треба було щось робити, брати ситуацію в руки, щоб не довести до біди. Я вихопив револьвер, вистрелив у повітря і цим привернув увагу натовпу. Збрехав, що маю справу державного значення, тож мушу відбути для її термінового вирішення. Закликав усіх не піддаватися паніці і зберігати спокій, а зараз розходитися, щоб вороги держави не змогли використати на зло народну радість. Ледь-ледь вгамував людей, і натовп почав зменшуватися. Добре, що не було провокаторів, а так би два-три негідники в натовпі – й почалося б страшне.

Вже хотів брати візника, та пан Олексій Посульський дав своє авто. Швиденько доїхав на хутір, де був неабияк здивований, зустрівши свою бахмацьку товаришку Єлизавету Павлівну, якій мужики доповідали про зроблене в полі. Доповідали не гірше, аніж мені. Тобто взяла вона їх у руки міцно.

– Іване Карповичу, рада вас бачити, – вона підвелася і відпустила мужиків. – Сподіваюся, що ви не образитеся за мою дружню допомогу по господарству.

– Звісно ні, Єлизавето Павлівно, дуже вам вдячний. Хоча, чесно кажучи, не чекав вас тут побачити.

– Коли я дізналася про те, що вас викрали абреки, то вирішила, що треба приїхати на хутір і допомогти з оброблянням землі.

– І Уляна Гаврилівна на це погодилася?

– Спочатку в нас були деякі труднощі, але тепер це в минулому. Пізніше я доповім вам про всі результати свого господарювання, а поки вам, мабуть, хочеться побачити Моніку?

Увечері ми сиділи за столом усі вп’ятьох. Моніка в мене на руках, поруч Єлизавета Павлівна, граф, що дивився на мою товаришку невдоволено, та Уляна Гаврилівна, яку ми ледь умовили сісти за стіл. Я розповідав про кавказькі пригоди, всі тільки головами крутили, навіть Маєвський, який дуже захопився історією і навіть записувати одразу почав.

– Цей Зелімхан, він же найвідоміший абрек імперії! Кого він тільки не викрадав! Колись самого Шаляпіна викрав! Примусив співати для себе, а потім відпустив! А ви від нього втекли! Ну, Іване Карповичу! За вас! – кричав граф і випивав повну чарку наливки.

Я пообіцяв, що зроблю перерву і більше за справи братися не буду, бо дуже вже заморився і хочу побути вдома.

– А що у вас із рукою? – спитала вже потім Єлизавета Павлівна.

– За гаряче схопився, обпік, – пояснив я. – А що це на вас граф вовком дивиться?

– З кількох причин. По-перше, я виявилася байдужою до його романтичних нахилів, по-друге, не дала грошей на купівлю повітряної кулі.

– О Господи, а це ще йому для чого?

– Він збирався летіти на Кавказ, щоб рятувати вас.

– На повітряній кулі? Ну і граф!

– Він вимагав віддати йому частину викупу.

– Викупу?

– Так, ваші читачі, дізнавшись про полон, почали збирати гроші для вашого викупу. Надсилали листи з грошима, хто по рублю, хто по десять копійок. Вдалося назбирати біля двадцяти тисяч рублів. А потім ще десять тисяч додала якась пані з Петербурга.

– Що за пані? – дивуюся я.

– Вам краще знати, Іване Карповичу, у своєму листі ця пані написала, що гроші перераховує згідно з якимось договором, умови якого ви успішно виконали, – Єлизавета Павлівна з цікавістю дивиться на мене.

– Одна зі справ, вдячні клієнти, – киваю я, правди не кажу, бо вона мені видається ганебною. Найкращий сищик імперії, а використали, наче бика-заплідника. – Давайте спати, Єлизавето Павлівно, щось я зморився.

Як сказав, так більше з хутора і не вилазив, відмовився спілкуватися з читачами та газетярами. Наказав графу відписувати, що кавказький полон виявився занадто важким, і потрібен час, щоб від нього відійти. З газет дізнався, що донька Стерлінґа знайшлася, отримала хороші гроші за свердловини батька, після чого відбула до Англії. Потім прийшла звістка, що Зелімхана вбив загін добровольців, який полював на абрека ради нагороди. Казали, що хтось ватажка абреків зрадив, можливо, не всі повірили в те, що я втік сам. Та невдовзі банда Зелімхана відновилася, цього разу на чолі з його племінником, який виявився абреком не гіршим за дядька. Делегація бакинських нафтопромисловців пропонувала мені великі гроші за те, щоб я спіймав розбійника, але я відмовлявся від усіх пропозицій, сидів удома, насолоджувався вишуканим жіночим товариством та диктував графу свої пригоди.

Кіно і німці, або Тато знайшлися

ісля кавказьких пригод відпочивав я довгенько, відмовлявся від усіх справ, з хутора не висовувався, але й тут мене знаходили. Кожного дня приходили різні люди зі своїми бідами і просили допомоги або просто мої читачі, які хотіли побачити мене, щоб потім розповідати всім знайомим. Я спочатку наказав говорити, що кудись поїхав, але люди сідали перед двором і чекали днями, тільки б мене побачити. Хоч, було, з хутора виїзди, щоб відбитися від тої ріки відвідувачів. Я вже подумував, чи не купити інший хутір і таємно там оселитися, але ж розумів, що швидко дізнаються всі, де я, і почнуть туди ходити. Тоді я наказав усім розповідати про мою хворобу, мовляв, кавказький полон не минувся даремно, не виходив з будинку, а Єлизавета Павлівна у вбранні медсестри виходила до відвідувачів і казала, що я у важкому стані, зможу прийняти лише за кілька місяців, а взагалі краще за журналом слідкувати, там ми обов’язково дамо повідомлення про моє одужання.

Ось так брехнею вдалося трохи відбитися від публіки, зараз хоч і приходили, але значно менше. Я ж сидів удома, грався з Монікою, Єлизавета Павлівна взяла на себе всі господарські справи, а граф строчив нові оповідки про мої пригоди. Мені й те, і інше стало нецікавим, до всього я зробився байдужим, млявим, сидів би та лежав або слухав, як Моніка розмовляє з ляльками. Ані до справ, ані просто в поле виїхати, з мужиками побалакати мене не тягнуло.

Одного дня сидів я в кабінеті і слухав Єлизавету Павлівну, чи варто нам брати в оренду ставок неподалік та влізати у рибну торгівлю. Я б ото погодився на все, що б там вона не пропонувала, але Єлизавета Павлівна сказала, що я обов’язково мушу вислухати її. Вона хотіла налагодити виробництво вудженої риби і продавати її під торговою маркою «Коропи від Івана Карповича».

– Ім’я ваше добре відоме і викликає лише позитивні відчуття, то думаю, що продажі будуть добрі. Я ось порахувала: щоб окупити оренду ставка та будівництво коптильні, нам треба вийти десь на дві тисячі пудів готової продукції на рік.

– Слухайте, та весь повіт стільки вудженої риби не з’їсть! – кажу обережно і вкотре дивуюся жилці Єлизавети Павлівни у ділових справах.

– А повіт їсти і не буде, бо «Коропи від Івана Карповича» – то буде елітна продукція, дворяни серед риб, що поставлятиметься лише в столицю і кілька великих губернських міст. Коштуватиме дорожче, продаватиметься у красивій упаковці, яка підкреслюватиме високий статус покупця. «Коропи від Івана Карповича» – життя вдалося! Або «Найкраща риба від найкращого сищика імперії»! Іване Карповичу, це золоте дно!

– Ну, не знаю, – нічуся я.

– Господи, Іване Карповичу, я вас не впізнаю! Що ви оце мимрите та плечима стенаєте? – Єлизавета Павлівна дивиться на мене, а я намагаюся вдавати, наче все добре.

– Просто капітал треба великий… – кажу я першу-ліпшу думку.

– Я розумію, що ви не любите ризикувати капіталом, то пропоную почати справу на паях. Від вас ім’я та оренда ставка, від мене будівництво коптильні, керівництво виробництвом та продажами і витрати першого року. По грошах ви вкладатимете десь третину, а отримуватимете половину! Наважуйтеся!

– Але оце війна наближається…

– Іване Карповичу, людям їсти хочеться, хоч війна, хоч мир. Мабуть, і на Страшний суд дехто б рибки узяв. Тож війна для цієї справи неважлива. До того ж, можемо пожертвувати якусь кількість риби для нагороджених солдатів та офіцерів. Мовляв, купуючи «Коропи від Івана Карповича», ви підтримуєте нашу армію! І риба – це ж тільки початок, бо до риби пиво потрібне! Як справи підуть, обов’язково відкриємо пивоварню. «Пиво „Веселий сищик“ – знайде кожного»!

– Щось ви той, захопилися дуже, Єлизавето Павлівно. Як у нас на селі казали: «Дурень думкою багатіє».

– Іване Карповичу, якщо хочете досягти успіху, то треба захоплюватися, палати, не боятися, ризикувати. А інакше яка цікавість у житті?

– Та мені вдома добре, без ризиків.

– Ох, Іване Карповичу, зіпсував вас той клятий полон! Якийсь ви з нього приїхали зламаний, чи що. Тільки б удома сидіти і все, наче старий на припічку!

– Ага, набігався я, хочу відпочити. О, наче їде хтось! – я з радістю почув торохтіння двигуна. До хутора їхала якась машина, і це було добре, бо мені дуже хотілося припинити цю бесіду. І сам я відчував, що полон кавказький якось мене змінив. Знесилився я, чи що.

– Сходжу, подивлюся, хто там, – Єлизавета Павлівна була тепер у мене за секретаря і спілкувалася зі всіма відвідувачами. Схоже, їй це подобалося, казала, що засиділася вдома у Бахмачі, а тут наче у великому місті, хоч і хутір, але справ повно.

Чутно було, як авто під’їхало, грюкнули дверцята, потім голоси. Зараз Єлизавета Павлівна відправить відвідувача, і підемо пообідаємо, он уже з кухні пахне черговими дивами Уляни Гаврилівни. Коли почулися кроки на сходах. Схоже, що Єлизавета Павлівна поспішали до мене. Але ж авто не поїхало, відвідувач залишився. Щось сталося? Я ото про всяк випадок перевірив револьвер у потайній кишені свого костюма. Тепер така кишеня у всіх моїх піджаках була. Револьвер був на місці, а ось зайшла Єлизавета Павлівна якась схвильована, що на неї було не схоже.

– Там вас питають. Якийсь дуже нахабний відвідувач. Я йому пояснювала, що ви хворий, але він наполягає, що його обов’язково приймете. Ось, передав візитку. Дивну якусь.

Я взяв ту візитку: на дорогому папері золотом було написано: «Фіма Ширман, вирішую питання». Я одразу згадав одеського бандита, якого двічі обдурив і сподівався, що більше не побачу. Аж ось він приїхав. От уже не чекав я цього візиту так не чекав.

– Де він? – спитав швидко.

– Та біля воріт стоїть.

– З ним ще хтось є?

– Ні, сам приїхав.

– Може, у машині ховаються?

– Машина відчинена. А що, він небезпечний?

– Можливо. Зараз з’ясуємо. Зачиніть двері за мною і не виходьте, що б не відбувалося.

– Та хто він такий?

– Байдуже. Робіть, що я кажу.

Ось що добре з Єлизаветою Павлівною, так це те, що швидко вона все розуміє. І спокійна. Інша б розкудкудакалася, наче курка під кібцем, а ця спокійна, хіба що побіліла. Так і я побілів. Швиденько спустився, вийшов у двір, почув посвистування. Фіма стояв за воротами. Що йому потрібно? Я не знав, але був певен, що якби він вирішив мститися, то діяв би інакше. Бив би зненацька, а не ось так би підставлявся. Я вийшов із двору. Ось і Ширман, в ошатному білому костюмі і франтівському капелюсі.

– Доброго дня, Іване Карповичу, радий вас бачити! – він розпливається у посмішці.

– Про себе не можу цього сказати, але день добрий, – намагаюся говорити спокійно і слідкую за його рухами.

– Я хотів би поговорити з вами, Іване Карповичу, але спочатку дозвольте мені вас трохи заспокоїти, щоб не було зайвої напруги. Я прийшов до вас із миром, Іване Карповичу. Тому приїхав сам і без зброї. У чому можете переконатися, – він розкриває піджак, піднімає його поли, показує, що зброї у нього справді немає. – Навіть улюблену тростину не брав, щоб вона нам не муляла. І хлопців своїх залишив у Ромнах. Якщо хочете, можете мене обшукати, щоб не було підозр.

– У цьому немає необхідності. Заходьте, – запрошую його до двору. Пропускаю, іду за ним. Фіма дивиться собі під ноги і навіть не намагається запам’ятати, що і як у дворі. Це мені подобається. Проводжу його до садка, пропоную сісти. Тільки тоді він озирається.

– У вас тут як у раю, Іване Карповичу!

– Та вже непогано. Слухаю вас, – розумію, що не вихваляти мій сад він приперся аж із самої Одеси.

– Іване Карповичу, в нас були деякі непорозуміння, сліди яких назавжди залишилися зі мною, – він знімає капелюх, і я бачу довгий шрам від удару кийком: це я його пригостив під час кінематографічної подорожі до Одеси. – Чесно скажу, Іване Карповичу, я маю хорошу пам’ять і ніколи не забуваю віддавати борги. Якщо хтось б’є мене по голові, то може бути впевнений, що я відплачу сторицею. Тоді я вас довго і затято шукав, але ви так добре удали якогось сільського дурника, що не знайшов. Коли ж дізнався, що бив мене по голові не абихто, а особисто найкращий сищик імперії Іван Карпович Підіпригора, то одразу зібрався у дорогу. До того ж, пам’ять мені нагадала і про одного зухвалого хлопця з охранки, який теж мене пошив у дурні. Люди не живуть уже після одного разу, як пошиють Фіму Ширмана в дурні, а тут двічі! Та ще й голову пробив. Скажу чесно, Іване Карповичу, я збирався вас убити. Ціную ваше вміння та звитягу, але повірте, що-що, а вбивати людей я вмію і вмію добре. Я можу застрелити, можу зарізати, можу придушити голими руками чи скрутити голову, наче курчаті, можу…

– Я знаю, що ви багато можете, Фімо, але якщо ви приїхали мене лякати, то я не злякаюся. Якщо ж у вас є до мене справа, то давайте поговоримо про неї, – перериваю його і витримую погляд. За своє життя я витримав цілу купу поглядів, але ось тепер мені важко. Я аж спітнів, мені хочеться прилягти. Клятий полон! Що зі мною сталося? Але зараз не час згадувати про Кавказ, треба не програти тут. Он як Фіма дивиться на мене, аж ніздрі роздуваються, наче у розлюченого бичка. Хижий погляд убивці.

– Так ось, я дуже-дуже хотів віддати вам боржок. І будьте певні, зробив би це, навчив би, чи варто чіпати Фіму Ширмана, але дехто мене зупинив.

– Здогадуюся, хто саме.

– Так, Бенціон Менделевич сказав, що вчити треба дурнів, а в розумних треба вчитися самому. І ви, Іване Карповичу, та людина, в якої є чого навчитися. Так сказав Бенціон Менделевич, а моя хороша пам’ять підказує, що він дурниць не говорить. Так ось, Бенціон Менделевич наказав мені стати не вогняним янголом помсти, а посланцем миру.

Фіма широко посміхається і допитливо дивиться мені в очі. Хоче побачити як не переляк, то хоч нервування. Але я зібрався з силами й розслабився. Я спокійний та ввічливий. То Фіма, трохи невдоволений моїм спокоєм, продовжує:

– Отже, Бенціон Менделевич наказали подякувати вам за ту повагу й уважність, з якою ви описали свої пригоди в Одесі. Бенціон Менделевич оцінив вашу скромність і те, що його ім’я не було згадане в поганому світлі. Точніше, взагалі не було згадане, хоча інший, не такий розумний автор, почав би вихвалятися тим, що зміг обдурити самого Бенціона Кріка. Але ви утрималися від спроби заробити дешеву популярність. Такий ваш підхід був сприйнятий як пропозиція миру, яку Бенціон Менделевич радо акцептував. Але тепер він пропонує відмовитися від зайвої скромності.

– Що це значить? – я не розумію, до чого він веде. Чекаю якогось підступу, але не бачу.

– Бенціон Менделевич був би вдячний, якби його ім’я з’явилося у ваших оповіданнях. Як благородної людини, захисника своєї спільноти, відомого благодійника та поборника справедливості. Якщо ваші враження від Одеси зблідли, то Бенціон Менделевич запрошує вас у гості, готовий оплатити подорож і проживання та надати будь-який потрібний матеріал для ваших нових пригод у південній Пальмірі. Повірте, цікавих історій у нас багато.

– Тобто пан Бенціон бажає, щоб я написав про нього? Але я пишу лише про власні пригоди!

– І пишіть. Але ж у ваших оповіданнях є герої й окрім вас. То чому б не з’явитися там і Бенціону Менделевичу, який би допомагав у розкритті злочинів?

– Пограбувань чи контрабанди? – посміхаюся я.

– Ну, хіба це такі вже серйозні злочини? Може б, краще він допоміг розкрити осередок бунтівників чи знайти вбивцю дітей, щось таке, що викликало б симпатію читачів.

– Але для чого панові Бенціону симпатія читачів копійчаних журналів?

– Ці журнали читають геть усі. Биндюжники на возах, вантажники в порту, торговці в крамницях. Всі поважають Івана Карповича і захоплюються ним. Де це чувано, щоб євреї захоплювалися гоєм? Але захоплюються, бо в Одесі всі впевнені, що ви – єврей. Хоча це і не так, з огляду на те, що я бачив під час нашої другої зустрічі, – він сміється, а я трохи нічуся, бо тоді вимушений був бігати голяка.

– Перепрошую, що був тоді неодягнений і вдарив дещо засильно, аніж було потрібно. Але поясніть, навіщо пана Бенціона потягнуло в літературу? Раніше, як я розумію, він уникав надмірної відомості.

– Розумієте, Іване Карповичу, часи змінюються. Те, що пасувало і працювало раніше, тепер уже не діє так само добре або зовсім не діє. Бенціон Менделевич був королем Одеси, він брав свою частку всюди, тримав на відстані поліцію, захищав наших людей під час погромів. І всі були вдоволені, всі дякували Бенціонові Менделевичу. Дякували і платили. Але тепер розум наших людей отруїли різні бунтівники, що пошепки лають Бенціона Менделевича, називають його сатрапом режиму. Отрута з їхніх вуст потрапляє до вух наших людей і підбурює на різні погані вчинки. Нам припиняють платити, бо платять у партійні каси, наших людей зустрічають люди з партквитками, дійшло до того, що биндюжники оголосили страйк і замість того, щоб платити нам, почали платити [пр]офспілці. Якби по-моєму, то я б озброїв усіх наших людей і вивів би їх проти тих страйкарів. Провчив би їх і примусив підкорятися. Але Бенціон Менделевич каже, що вирішувати проблеми силою зараз не варто. Смію запевнити, Бенціон Менделевич зовсім не заслаб, як подейкують наші вороги. Коли четверо босяків з Ростова пограбували церкву біля порту і не віддали нашої третини, він знайшов їх і застрелив особисто. Але тут Бенціон Менделевич вирішив діяти інакше. Не питайте мене чому, бо це не мого мізерного розуму справа. Головне, що я тут, я оголосив вам пропозицію, а ось іще конверт, який наказано вам передати. Тут п’ятсот рублів для того, щоб добре писалося. Бенціон Менделевич сподівається, що зможе прочитати про себе уже в найближчому числі. Потім ми будемо платити за кожне згадування окремо.

– Ви думаєте, що згадування буде достатньо, щоб збільшити повагу людей?

– Я нічого не думаю, Іване Карповичу, для цього є Бенціон Менделевич. Якщо він так каже, то так воно і є. Отже, ми домовилися?

– Ні.

– Що? – напружується Фіма.

– Передайте Бенціону Менделевичу мою подяку за високу оцінку моїх здібностей. Я б залюбки виконав його прохання, але не зроблю цього, бо вважаю, що пан Бенціон заслуговує на більше, аніж стати другорядним героєм оповідок про чужі пригоди. Чому б йому не стати головним героєм?

– Це як? – Фіма намагається зрозуміти, де я його обдурюю, але цього і близько немає.

– У пана Бенціона, без сумніву, є багато цікавих історій, а також гроші, які приваблять талановитих письменників. Чому б не започаткувати збірку історій саме про пригоди пана Бенціона?

– Хто буде купувати історії про пригоди єврея?

– У Москві чи Петербурзі, мабуть, і не будуть. А ось в Одесі – чому ні? А вас же цікавить популярність саме в Одесі?

– Так.

– Ну, то й тепер треба тільки знайти гостре перо, яке прославить пана Бенціона. Зі свого боку, можу порадити одного студента з Києва, Ісаака. Так розумію, він теж із вашого племені. Дуже соковитий стиль, він написав мені листа з пропозицією про співпрацю і з прикладами того, як би він писав про мої пригоди. Мені дуже сподобалося, я б охоче з ним працював, але в мене є граф. До того ж, поява єврея-співавтора не дуже б сподобалася значній частині читачів. А ось для пана Бенціона цей хлопець буде як знахідка. Тим більше, що він вчиться у Київському комерційному інституті і потребує грошей. Я дам вам його адресу, думаю, що він з радістю зголоситься на цю роботу.

– Ну, не знаю, – розводить руками Фіма. – Бенціон Менделевич казав за вас.

– А ви передайте йому мою пораду, думаю, він нею зацікавиться.

– Що ж, добре, передам, – він підвівся. Дебелий такий жид, чим їх у тій Одесі годують?

– Чи не бажаєте пообідати? – запропонував я в порядку гостинності.

– Ні, я поспішаю.

– Тоді дозвольте вас провести.

Дорогою я забіг до хати, записав там адресу київського студента, чиї писання мені сподобалися. Вручив гостю. Вже коли вийшли за ворота, до машини, Фіма повернувся до мене.

– Іване Карповичу, а що ото відбувалося під час вашого другого візиту до Одеси? Мене поліція тоді трусила так, як ніколи. І не тільки поліція, ще й охоронне відділення припхалося, хоч політику завжди обходив десятою дорогою. Все допитувалися, чи знаю я щось про події на тій дачі. То що ж там було?

– Бозна. Я не знав, а ще й забув, що і вам раджу. Фімо, повірте, краще викреслити ту історію з пам’яті.

– Ну, може й так, – він уже сів у авто, завів двигун, а потім знову подивився на мене. – Звісно, не моя справа, і я б не втручався, але Бенціон Менделевич попросив мене, щоб із вами все було добре. А коли з вами трапиться лихо, то може виникнути прикре непорозуміння. Мені це не потрібно.

– Це ви про що? – я напружуюся і відчуваю серцем револьвер у потайній кишені.

– Про те, що у Ромнах я випадково зустрів одного бессарабського бандита з поганими манерами. У Бенціона Менделевича було з ним непорозуміння, то цей шлепар до Одеси носа більше не потикав, збивав собі копійки, грабуючи маєтки десь у Бессарабії. Потім його спіймали, відправили на каторгу до Нерчинська, де йому сидіти ще довгенько було. Коли ось бачу, що він у трактирі в Ромнах пиво попиває, і не сам, а ще з якимись трьома шістками. Воно б то, може, і нічого, але на столі в них лежав журнал із вами на обкладинці. Вони й читати не вміють, а тут прямо журнал. І той босяк, Гришка, пальцем у вас тицяв. Може, розповідав про пригоди ваші, а може, щось інше, це мені вже невідомо. То майте на увазі. Бо люди це грубі, дикі, чекати від них можна будь-чого.

– Дякую, Фімо, буду знати. І передавайте мої найкращі побажання Бенціону Менделевичу.

– Обов’язково. Успіхів, – він натиснув на газ, і авто аж зірвалося з місця.

Я повернувся у двір і витер із чола піт. Зітхнув. Почув, як калатає серце. Перехвилювався. Щось я зовсім слабкий став, розслабило мене приємне жіноче товариство на хуторі.

– Хто це приїздив? – спитав граф, що вибіг із хати. Заспаний, трохи опухлий. Він зранку випив кілька чарок самогону, настояного на горіховому шамушинні, й оце спав. Останнім часом чи не щодня граф закладав, усе нудив, що от обходить його слава і не йому пишуть палкі листи прихильниці, не про нього згадують у газетах, і взагалі – на кого він витратив життя своє. Воно б треба було узяти Маєвського за петельки, струснути добряче, наказати не дуріти, а починати писати, бо з журналів нові історії вимагали, а їх катма. Але якось не хотілося мені нікуди втручатися, то навіть самогон від графа не ховав.

– Іване Карповичу, та що з вами? З ким ви розмовляли? – перепитав Маєвський.

– Та у справах людина.

– Не сподобався він мені, – це вже вийшла з хати Єлизавета Павлівна, та не просто так вийшла, а з рушницею.

– Це ще що? – здивувався я.

– Я його на прицілі тримала з вікна другого поверху, весь час, поки ви розмовляли. Погані в нього очі. А у вас порожні. Боялася за вас, – Єлизавета Павлівна була стривожена.

– Все добре. Накривайте стіл, будемо обідати, а я зараз.

Піднявся до свого кабінету, потім у башточку, з якої видно було всю околицю. Приклав до очей бінокль і почав роздивлятися навкруги, бо сприйняв слова гостя серйозно. Продивився все, нічого підозрілого, мене вже їсти покликали, коли наче побачив відблиск якийсь у кущах по обніжку поля. Я давай придивлятися. Наче кущі, і все. Мене знову за стіл просять, а я сиджу, дивлюся. І нарешті видивився якогось чоловіка. Що сидів і щось желіпав ^[3]. Курячу ніжку. Ну, це не страшно, погано було, що біля чоловіка була підзорна труба, у яку він роздивлявся мій хутір. З того місця чудово було видно не тільки хто поїхав чи приїхав, а ще й будинок за парканом. І це мені страшенно не сподобалося. Я пішов до столу, їв, жартував, радив графу менше пити, але Маєвський казав, що у тверезому стані натхнення його оминає, і знову хильнув кілька чарок самогону на шамушинні, до якого останнім часом дуже розохотився.

Після обіду попили ще чаю, я піднявся до кабінету, знову подивився з башти. Чоловік продовжував спостерігати за хутором. Я ж дивився за ним.

– Щось сталося? – спитала Єлизавета Павлівна, піднявшись у кабінет.

– Ні, але може статися. У мене прохання. Зараз же покличте Уляну Гаврилівну з Монікою в дім, зачиніть двері й не виходьте. А я скоро повернуся.

– Що відбувається?

– Я й сам не знаю. Хтось слідкує з хутором. Можливо, якийсь газетяр, що полює за сенсаціями, а можливо, щось інше.

– Це якось пов’язане з тим чоловіком, що приїздив до вас?

– Сподіваюся, що ні, але треба перевірити. Залишайтеся вдома. Коли граф проспиться, передайте йому, щоб теж був напоготові. Тримайте зброю під рукою. Краще дарма готуватися, аніж бути неготовими.

Я узяв з собою револьвер та рушницю, переліз через паркан, який огороджував сад, зістрибнув у кущі й обережно пішов до невідомого спостерігача. Чесно кажучи, іти мені не хотілося, казав собі, що краще б залишився на хуторі й там чекав гостей. Але знав я, що завжди бити треба першим, а не чекати. Вести треба гру, а не дозволяти вести себе, наче кабанчика до різника. То пішов. Довелося зробити гак, щоб зайти зі спини. Невідомий спостерігач не чекав моєї появи, сидів собі на невеличкій колоді й палив цигарку. Середнього росту, худенький, одягнений погано, босяк. Але не дурень. То коли відчув дуло рушниці на своїй потилиці, смикатися не став, лише обережно підняв руки.

– Ти хто такий? – спитав я, коли обшукав його, забрав ніж, кастет і майже порожню фляжку з якої тхнуло горілкою.

– Я, та так, мандрую просто, оце сів відпочити, – залопотів він. Я збив його з колоди, додав кілька разів ногами, щоб переконати у серйозності намірів. Він крутився на землі й стогнав.

– Пристрелю ж. Кажи! – налаштований я був рішуче, і він це відчував. Принишк, припав до землі.

– Не треба, не треба стріляти!

– Тоді говори.

– Мене попросили подивитися за хутором.

– Хто попросив?

– Не знаю, якийсь чоловік!

– Бачу, ти не хочеш жити. Ну, воля твоя, – я натиснув дулом рушниці на його спину.

– Ні! Ні! Я все розповім! Все!

– Слухаю. Тільки дивися, якщо мені ще раз доведеться просити тебе не брехати, то я краще вистрелю. Зрозумів?

– Так! Так! Я слідкував за хутором, бо Гриша наказав.

– Хто такий Гриша?

– Бандит з Бессарабії. Ми з ним познайомилися на каторзі в Нерчинську, він там десятником був. Потім разом утекли звідти.

– Навіщо він наказав слідкувати за хутором?

– Він хоче пограбувати вас. Ви ж Іван Карпович Підіпригора? Так?

– Пограбувати? Мене? Він що, з дуба впав? – обурююся такому нахабству. Бо ж завжди злочинці тікали від мене, наче чорт від ладану, а тут диви як.

– Я йому казав, що не треба, що ви – найкращий сищик імперії, але він уперся, сказав, що ця справа дасть і грошей, і слави. Гриша впертий, як у щось вшнипиться, то нічого вже не зробиш! А тут впевнений, що славу отримає!

– Що за часи такі, коли бандитам знадобилася слава? – дивуюсь я.

– Гриша славу любить. Сам казав, що коли грабував провінційних панів у Бессарабії, про нього писали газети. І він ті газети збирав, цілий стос мав. Він досі любить про це розповідати і каже, що якщо пограбує вас, то стане відомим на всю імперію.

– Хіба йому не треба ховатися?

– Він не хоче ховатися! Він хоче говорити «Я – Котовський!», і щоб усі одразу піднімали руки й тремтіли від жаху. Він думає, що, пограбувавши найкращого сищика імперії, стане найбільшим її злочинцем. Так він казав!

– Коли він піде на справу?

– Можливо, й сьогодні.

– Який у вас план?

– Підійти вночі, отруїти собак, зламати замок на дверях, захопити дитину.

– Що?

– Дівчинку, Моніку, вашу доньку. Гриша каже, що якщо вона буде у нас в руках, то ви виконаєте всі наші вимоги. Це Гриша так каже, він ще той вилупок! Це він усе вигадав! – поспішно каже бандит, почувши, як важко я дихаю.

– Він приїде сюди?

– Так, коли почне сутеніти, я мушу вийти до дороги. Доповім, чи немає у вас гостей. Якщо ні, то пішки підемо до хутора.

– Скільки вас буде?

– З Гришею ще троє хлопців. Один ведмежатник з Ростова, який мусить відчинити замок на дверях і сейф.

– Всі озброєні?

– Ножі у всіх є, а в Гриші ще й револьверів двійко. Іване Карповичу, не вбивайте мене, будь ласка. Я ж і пожити не встиг. То тюрма, то каторга! І я ж усе розповів! Мене Гриша примусив, він страшний! Його всі бояться! Пощадіть!

– Домовимося так. Підемо до дороги, почекаємо, поки Гриша приїде. Потім ти підеш, а я вже з ним сам побалакаю, що і до чого.

– Тільки вбийте його, Іване Карповичу, вбийте! Бо це гадюка, він не вибачить, що я зрадив його! Вбийте!

– Зроблю так, як вважатиму за потрібне. А тепер ходімо до дороги. І навіть не сіпайся.

– Та ну що ви! Я не дурний, щоб проти самого Івана Карповича Підіпригори піти! Та ніколи! Я ж про вас начуваний! Всі знають, що як візьметься Іван Карпович за справу, то вже нічого не врятує, бо…

– Замовкни!

Біля дороги ми всілися чекати сутінків. Я попередив, що жартувати не буду, якщо щось піде не так, то стрілятиму.

– Все так піде, все так! Гриша приїде на машині, ми її в Чернігові вкрали, в місцевого купця. Нас двічі поліція вже зупиняла, але Гриша дасть їм зелененьку, і аж честь віддають нам! Коли приторохтить Гриша, я мушу запалити ліхтарик, щоб він мене побачив! Гриша зупиниться, машину поставить при дорозі, далі пішки піде. А тут ви. Тільки, Іване Карповичу, вбийте його! Благаю. Або як не хочете, то давайте я його вб’ю, коли ви його схопите. Бо ж він мстивий гад, – нудив босяк.

– Зроблю, що треба. І ти роби. Що за люди з цим Гришкою?

– Мотлох. Він не любить, коли біля нього вмілі люди, любить, щоб шістки, щоб він на їх тлі – наче цар.

– Дій як домовилися, залишися живий.

– Я діятиму, діятиму, Іване Карповичу! Я ж про вас багато читав! Я ж читати вмію! Хоч і виглядаю, як босяк, але вмію! Я знаю, що з вами жарти погані! Я це і Гриші говорив. Але він гордий, сказав, що через коліно вас переламає! Він страшний, Іване Карповичу! Коли у тюрмі в Бессарабії сидів, то зачепився там з одним старим бандитом. Той вимагав пошани, а Гриша його послав подалі. Бандит узявся за ніж, і знаєте, що Гриша йому зробив?

– Що?

– Ніж вибив, повалив злодія на землю і видавив очі пальцями! Уявляєте? Він страшна людина і сильний, наче ведмідь! Коли тікав з каторги, то в тайзі зіткнувся з ведмедем, так той побачив Гришу і втік! Ось так! Сам на власні очі бачив!

– Не заливай ти тут. Страшна, не страшна, а перед кулею всі рівні. А тепер замовчи і чекай.

Він ще кілька разів починав балакати, але я наказував мовчати. Видно, що нервував босяк, у балаканині хотів сховатися від страхів своїх. Тільки нехай терпить. Бо ж Гриша цей хитрий міг бути, підійти непомітно, щоб перевірити. А тут цей розпатякує. Ні, краще тихіше.

Чекали, коли почувся гуркіт двигуна. Онде і світло фар побачили, їхала якась машина. Я перевірив рушницю й револьвер, видихнув. Якось хвилювався. Не те щоб я злякався всіх цих побрехеньок про Гришу, просто відвик від ризику. Розм’як удома, серед жінок. Та нічого вже не вдієш. Треба зібратися і діяти. Узяв я босяка на приціл, щоб не думав дурити мене. Але він і не збирався, почекав, поки машина наблизиться, а потім вийшов назустріч, дав знак ліхтарем. Та замість того, щоб загальмувати, авто тільки додало газу і промчалося повз отетерілого босяка у бік хутора. І тут зрозумів я, що обдурили мене, як православного. Що це ж такий план і був у Гриші, щоб мене виманити з хутора, а потім зненацька наскочити, Моніку схопити і тоді вже з мене мички микати. Обдурили Івана Карповича, зробили з мене блазня циркового!

– Ну гад, уб’ю! – кинувся я до босяка, аж він заволав з переляку.

– Це не він! Не він! Машина інша! Не він!

Я йому так зацідив, що аж покотився, змій, потім приставив рушницю.

– Кажи, що замислили!

– Я правду казав, але це не він, не Гриша! В нього машина інша, чорна і менша, а це бачите он яка розкішна, біла поїхала!

– Хто ж то тоді був?

– До вас, мабуть, хтось! Іване Карповичу, то не він! Богом клянуся! Хіба б я життям своїм ризикував, щоб вас дурити? Та ніколи! Іване Карповичу, повірте мені! – аж заверещав він, бо відчув, що збираюся я його вбити і бігти до хутора. – Не треба! Іване Карповичу! Не треба! Він ще приїде, то не він! Тому й не зупинився! Не Гриша!

Вбив би негідника, але знову почув гуркіт двигуна.

– Оце він! Він! – шепотів босяк, аж тремтіти почав, бо відчув смерть зовсім поруч.

– Іди і виконуй, що я сказав.

Не знав я, що й думати. Хто це міг на ніч поїхати до мене? Що за люди? Всі ж знають, що я хворий, нікого не приймаю, а тут то з Одеси гості, то босяки ці, то ось ще невідомо хто.

– Він! Він! Ледь їде колимага, дивом з Чернігова на ній доїхали! – шепоче босяк. Знову на дорогу вийшов, подав знак уже заздалегідь. Машина гальмувати почала, зупинилася. Вискочив з неї хтось, дебелий такий дядько і ще якийсь дріб’язок.

– А тепер стали на місці і руки догори! – кажу їм з кущів. Зупинилися, дивляться на тінь велику, мабуть, то і є Гриша. – Руки!

– Ти хто такий? – питає цей Гриша. Голос в нього спокійний, наче і не злякався. Але руки підняв.

– Хто треба. Тепер обличчям до машини стали. Руки на дах поклали. Хто сіпнеться, отримає кулю.

Стали до машини, руки поклали. Я з кущів вийшов.

– Невже Іван Карпович, особисто? – питає Гриша, що стоїть до мене спиною і світить поголеною потилицею на місяці.

– Він, – та як гепну прикладом по тій потилиці. Добре знаю, що коли з тічкою маєш справу, то треба ватажка валити, а з іншими вже легше. Приклався добряче, який бугай не був, а впав. В інших я ножі зібрав і наказав Гришу завантажити у машину.

– А тепер тікайте. Даю вам хвилину. Потім собак спущу. Чули про моїх песиків?

– Чули, чули! Хоч дві хвилини дайте, Іване Карповичу!

– Півтори. Пішли!

Ох вони як чкурнули по дорозі! Наче їм вогонь п’яти лизав. Той босяк, що я його першим спіймав, теж побіг. Я сів в авто і від’їхав у ярок неподалік. Там Гришу витяг, зв’язав міцно, набрав у калюжі води, вилив на голову, привів до тями. Він очі розплющив, а йому в очі дуло рушниці дивиться.

– Ти хто такий? – питаю.

– Та як спіймали мене, то, мабуть, знаєте, хто я, – хрипить бандит. – Навіщо так бити було? Голова аж тріщить!

– А навіщо було до мене лізти? Зовсім берега пустився, Гришо?

– Та я ж думав, що ви так, вигадка. Для лошків читанка, що ось і такий ви, і сякий, справжній герой, а насправді сидить дурник на хуторі, меди п’є та вигадує пригоди. Подумати не міг, що от ви такий боєць, навіть мене, Гришу Котовського, спіймати змогли.

– То думав пограбувати мене, Гришо? Невже багатшого не знайшов?

– Не так мені гроші були потрібні, як слава. Бо ж про Івана Карповича Підіпригору всі знають. А як пограбую я його, тобто вас, то й мене по всій імперії знатимуть! Вмить прославлюся.

– Навіщо розбійнику слава?

– Бо дуже допомагає. Я от коли у Бессарабії маєтки панські грабував, так завжди слідкував, щоб пізнали мене. На тисячу візьму, сотню в найближчому селі роздам, і люблять мене люди. Про поліцію попереджають, коли треба, сховають, на панів своїх вказують, кого узяти і як. Знаєте, як мене там звали?

– Як?

– Робінгудом!

– Це ще хто?

– О, відомий літературний персонаж. Не такий, як ви, звісно, але підлітки зачитуються. Так от як став я Робінгудом, то працювати значно легше мені стало. Довго мене поліція схопити не могла, бо мені кожен двір рідний. Тільки з власної дурості погорів, стрибнув у гречку куди не треба. То схопили мене, судили, на каторгу відправили. Кілька років минуло, вже забули мене всі, кажу «Я – Котовський!», а не мене дивляться як барани на нові ворота. Важко працювати, помастити треба славою, щоб знали люди мене і грошики віддавали легко. І ось якби пограбував вас я, то дуже б добре про себе нагадав. Вже не питали б мене, хто такий Гриша Котовський, а руки б цілували. Селяни б цілували, а пани б гроші віддавали, бо якщо вже я самого Івана Карповича Підіпригору пограбував, то немає від мене порятунку! Хороший хід, правда ж? – посміхається він.

– Тварюко, чому ти радієш, я ж тебе зараз уб’ю!

– За що? Іване Карповичу, за що?

– За те, що поліз до мене, за те, що…

– Іване Карповичу, дозвольте прояснити ситуацію!

– Нічого тут проясняти!

– Дайте хвилину! Одну хвилину! На суді ж дають останнє слово! Благаю!

– Не хочу тебе слухати!

– Я просто хочу, щоб ви правильно зрозуміли мої мотиви. Ось дивіться, ви ж обшукали мою банду?

– Обшукав.

– Револьверів у них не було, як думаєте, чому?

– Ти мені тут загадки загадувати будеш?

– Тому, що не довіряв я їм, а справа важлива. Дивіться, мені ж треба було пограбувати вас, тільки пограбувати і все. Борони Боже не чіпати. Не те щоб не вбити, а навіть не поранити, ані вас, ані ваших домашніх!

– І чому це ти такий добрий?

– Тому, що це мені невигідно! Ось дивіться, коли б пограбував я вас, то одразу став тим самим розбійником, що здолав найкращого сищика імперії. Хтось мене любить, хтось боїться, але всі поважають. Це добре. А тепер дивіться, аби вийшло так, що вбив би я вас, чи поранив вас або когось із ваших близьких! Хто я тоді? Покидьок, негідник, мерзотник, якого вся імперія ненавидить, і кожен мене поліції здасть, навіть не за нагороду, а з огиди до мене, бусурмана, який насмілився підняти руку на улюбленця народного, Івана Карповича! Так чи не так? Так! Тому я й не дав босякам своїм револьверів, щоб не наробили біди. Треба було тихенько наскочити, гроші взяти, сфотографувати вас і поїхати геть, залишити вас і всіх ваших домочадців живими та здоровими!

– Сфотографувати? – дивуюся я.

– Аякже. Це щоб доказ був, що справді пограбував. Я б у газети надіслав, мені ж розголос потрібен був! Гриша Котовський, переможець Івана Карповича Підіпригори! Ось такий план був! Якщо не вірите, то подивіться в авто, там фотоапарат лежить, я його в Ромнах вкрав.

– Не сіпайся, – покинув я бандита, зазирнув у машину. Справді лежить фотоапарат. Повернувся я до цього Гриші.

– А все одно я тебе пристрелю.

– Для чого?

– А як інакше? Відпущу я тебе, ти знову прийдеш, навіщо воно мені?

– Не прийду. Я ж не дурень, сам пересвідчився, що ви за людина, Іване Карповичу, і що гратися з вами не треба! Я до Бессарабії поїду, там мені добре.

– Чому б це я бандитові вірив?

– А ще ж босяки мої втекли. І якщо не повернуся я, то патякати почнуть, що вбили ви мене.

– Ну, і хто мене засудить за це?

– Поліція. Так чув, що у вас з поліцією стосунки не дуже добрі. Одного пристава до тюрми довели, іншому по руках неодноразово давали. Їм тільки дай до чого присікатися. А тут ось на тобі, вбили ви. Розпитувати почнуть, а то й допитувати. Ви ж нашу поліцію знаєте не гірше мене.

– Хай розпитують. Я так тебе прикопаю, що ніхто не знайде. А всім розповім, що не бачив про тебе і не чув.

– Все одно неприємності будуть. До того ж, босяки мої мститися будуть.

Регочу я.

– Скільки знаю вас, розбійників, а ще ніколи не чув, щоб мстилися. І твої тебе забудуть уже сьогодні. То не свисти.

– Ну, тут ви правий, Іване Карповичу, але ж Бог є. І вбивати людину гріх. Одна справа, коли в бою, коли один на один, обличчям до обличчя, то вже таке. А ось так, у потилицю, зв’язаного, це ж бійня якась.

– Ну, якщо тебе заспокоїть, я тобі у лоб кулю пущу.

– Не треба куль, Іване Карповичу, не треба. Немає ніякого сенсу мене вбивати! Тільки гріх та проблеми. Ви і серце своє послухайте, і розум, Іване Карповичу!

– А вмієш же ти ляси точити!

– Вмію. Я на відмінно вчився, інженером би став, якби не помер один пан, який мені пансіон давав на навчання. Довелося самому заробляти. Спочатку мішки з цукром на станції тягав, а потім кинув пару мішків повз вагон. Ну, і пішло. Як раз вкрадеш, то вже важко зупинитися.

– Ага, ти ще мені почни співати про важку долю босяцьку. Не хотів працювати, пішов красти. Ось і все. Ну, добре, Гришо, не буду я тебе вбивати, виключно через власну законослухняність. Віддам поліції, нехай тебе судять.

– Не треба мене до поліції! Іване Карповичу, не треба! Знову до Сибіру відправлять! Відпустіть, благаю!

– Дивися, Гришо, такий у тебе вибір, або пристрелю тебе тут і зараз, або в поліцію. Все.

– Ну, тоді везіть, – киває він.

Допоміг йому підвестися, револьвер напоготові тримав, але розбійник поводився як шовковий. Примусив його залізти до багажника, ще раз перевірив мотузки на руках і повіз його до Ромен. Там викинув перед поліцейським відділком, у повітря вистрелив і поїхав додому. Нехай поліція сама розбирається. А в мене часу не було, бо ж хтось мене на хуторі чекав! Що за люди? Трохи хвилювався, хоч знав, що там і песики у дворі, і Єлизавета Павлівна попереджена, та й граф хоч трохи стріляти навчився. Стіни міцні, двері залізом оббиті, на вікнах ґрати, вже якось відіб’ються. Та все одно поспішав.

Коли приїхав, то побачив, що авто гостей стоїть під двором. Онде і сам гість, мабуть, спав на задньому сидінні, а зараз вискочив. Невисокий, чорнявий, з вусиками, одягнений вишукано, спав так обережно, що навіть не пом’ятий. Виліз із авто і дивиться на мене, а його ж світло фар сліпить.

– Доброго дня, – кажу і тримаю руку на револьвері, бо такий день сьогодні, що вже чого хочеш можна чекати.

– Доброго дня! Ви – Іван Карпович Підіпригора?

– Так.

– Я – Анатоль Куйбіда, представник кінофабрики Ханжонкова.

– Кого?

– Кінофабрики Ханжонкова, Київське представництво. Ви в кіно ходите, Іване Карповичу? Мусили б нас знати! «Ніч перед Різдвом» дивилися? То наша стрічка! – він розповідає з таким захопленням, наче зібрався квиток мені продавати.

– Кіно я те бачив і про кінофабрику чув, але що вас до мене привело?

– Я маю честь запросити вас стати консультантом нашого нового фільму.

– Ким?

– Консультантом.

– Я ж нічого в кіно не розумію.

– А вам і не треба, вас просто режисер буде питати, як воно в житті буває, а ви будете казати, що і як.

– Зачекайте, а що знімати ви збираєтесь? – спитав насторожено, бо вже був у мене досвід зйомок. Таких зйомок, що повторення їх не хотів.

– Патріотичне кіно з Іваном Мозжухіним та Анастасією Кольцовою!

– Самою Анастасією? – здивувався я, бо ж дуже цю артистку поважав і дивився з нею всі фільми до останнього.

– Самою! У головній ролі! Фільм про злочинців і перемогу закону, то потрібні ваші консультації, Іване Карповичу!

– З поліції когось би покликали. Є в мене знайомий, пристав Воронько, дуже досвідчена людина!

– Іване Карповичу! Хто такий Воронько, хто того Воронька знає? Та ніхто! А ось Івана Карповича Підіпригору вся імперія знає, і коли буде ваше ім’я у титрах, то це ж зовсім інша річ! Ваш читач стане нашим глядачем! То потрібні нам саме ви, Іване Карповичу.

– Я – людина зайнята…

– Але ж ви ще не чули нашої пропозиції! Ми хочемо вас найняти! Оплачуємо проживання та харчування і двісті рублів за те, що тиждень побудете в Києві, на знімальному майданчику.

– І що, за тиждень кіно зняти встигнете?

– Ні, але вас розпитати режисер встигне. То поїхали?

– Зачекайте, я так не можу, я хворий.

– Та ви дуже добре виглядаєте, я чекав гіршого, бо ж читав у газетах про вашу руку, спалену тортурами на Кавказі! До речі, як рука?

– Добре, загоїлася майже.

– Дуже радий. То поїхали, Іване Карповичу, невже ви не мрієте потрапити на знімальний майданчик, де буде зніматися сама Кольцова!

– Іване Карповичу, пропозиція прекрасна, але, може, обговорите її в хаті? – це Єлизавета Павлівна з хвіртки вийшла.

– Так, справді, заходьте, – киваю я.

Запрошую гостя, зачиняю за ним хвіртку, дивлюся на песиків. Вони спокійні, когось іще чужого не чують, значить, приїхав гість сам. Завожу його до зали, там уже кілька гасових ламп горить. Воно б добре було й електрику вже мати, та тільки тягнути дріт на хутір занадто дорого. Вже якось так обійдуся.

– Уляно Гаврилівно, ставте самовар, – наказую я, всідаюся за стіл. Навпроти сідає гість. Видно, що трохи хвилюється.

– Іване Карповичу, я знаю вашу повагу до документів, тож ось два примірники договору. Всі гроші виплачуються наперед, щоб у вас не було сумнівів. То як, поїхали?

– А чого ви так поспішаєте?

– Ну, вже завтра ж зйомки починаються.

– Ну то й що, без мене не почнуть?

– Але важливі ваші поради! Потрібна ваша присутність на майданчику! – він каже і нервово посміхається. Бреше. Щось тут не так. Не розумію, що саме, але щось не так.

– Слухайте, як вас там?

– Анатоль Куйбіда!

– Анатолю, ви оце приїхали пізно, хочете, щоб я зірвався з вами до Києва, а всієї правди не кажете. Невже думаєте, що мене легко обдурити?

– Ні, до чого тут, я…

– Навіщо я вам потрібен? – питаю різко і дивлюся в очі. Анатоль нітиться, червоніє, опускає голову, втирає чоло. – Я слухаю.

– Ну, розумієте, справа в тому, що… – Він замовкає.

– Не треба нічого вигадувати, кажіть, як є. Інакше я попрошу вас звідси й нікуди не поїду.

Він мовчить, думає, потім дивиться на мене.

– Ну, вас же все одно не обдуриш, так, Іване Карповичу?

– Так.

– Ви нам потрібні, бо в нас режисер – німець.

– І що?

– Ну, а у Києві всі чекають на війну. Розповідають, як будуть бити тевтонів, і все таке. І хтось почав запускати плітки, що от ми не патріоти, виписали з Німеччини режисера, а він насправді шпигун і вибухи готує, ще там питання щодо фінансування.

– А навіщо вам режисер з Німеччини?

– Бо дуже талановитий! Сам Фрідріх Плумпе!

– Ніколи не чув.

– Ну, він маловідомий глядачам. Але справжній талант! Ми ледь його витягли, сам Ханжонков їздив його умовляти! І, звісно ж, він ніякий не шпигун, він – людина мистецтва!

– Ну, нехай, але я вам до чого?

– А щоб відволікти увагу. Бо от зараз усі тільки й балакають про того Плумпе, що от німця привезли. А коли ви з’явитесь на майданчику, то всі вмить про нього забудуть. І хай хоч хтось потім скаже, що ми не патріоти, чи щось таке! Всі знають, що Іван Карпович Підіпригора – стовп самодержавства! Всі чули, як ви припинили заворушення в Ромнах одною палкою промовою! Ваша участь у фільмі зніме будь-які питання! Тому й важлива ваша присутність.

– Тобто тільки щоб мною прикритися?

– Ні! Ні! Нам і ваші знання потрібні, думки. Але потрібне і ваше ім’я. Я сказав усю правду. Дуже прошу вас, Іване Карповичу, поїхати. Ми хочемо зняти велике кіно, яке увійде до історії! В нас є для цього все, і нам конче потрібні для цього ви.

– Я не хочу знову мати справу з газетярами.

– А їх і не буде! Вхід до знімального майданчика закритий. Вони лише знатимуть, що ви там, і все! Ніхто не буде вам заважати!

– Ні, я не поїду, – кажу рішуче, бо в мене й так репутація ледь не бунтівника, не вистачало ще, щоб зрадником називали. Хай їм грець!

– Іване Карповичу, можна вас на хвилину? – питає Єлизавета Павлівна. Вона хоч і була у сусідній кімнаті, але все чула.

Виходжу, вона причиняє двері. Підходить до мене.

– Іване Карповичу, зголошуйтесь, – каже рішуче.

– Що? – дивуюся я.

– Вам треба поїхати з хутора, побути між людей, розвіятися.

– Я не хочу нікуди їхати!

– Я знаю. Тому прошу поїхати. Це нескладна справа, однак вона відволіче вас.

– Від чого? – дивуюсь я. Єлизавета Павлівна дивиться мені в очі.

– Іване Карповичу, ви дуже змінилися після того клятого Кавказу. Я сподівалася, що вам просто потрібен час, але бачу, що вам потрібна кардинальна зміна оточення.

– Зі мною все добре, я…

– Ні, Іване Карповичу. Не добре. Ви наче зламалися під час полону. Уляна Гаврилівна вважає, що вас зачаклували, але я не вірю в магію. Просто заважкі випробування. Але вони позаду, тепер треба забути про них і жити тим життям, яке було в вас раніше. Займатися справами, писати з графом оповідки, бути таким же сильним і веселим, як раніше. То їдьте, Іване Карповичу, прошу вас. Якщо не переконала, то просто виконайте моє прохання. І Уляни Гаврилівни. Будь ласка. Поїдьте заради нас усіх.

– А в чому справа? – це прибіг граф. Прокинувся нарешті. – Що відбувається? Чому мене раніше не розбудили? Ну, чого ви мовчите? Що за змова? Це неввічливо!

– Графе, помовчіть, будь ласка, – каже Єлизавета Павлівна, як завжди переконливо.

Я не знаю, що робити. Мені не хочеться їхати з хутора, тут мені добре і затишно. Але я справді закляк. От із цим Гришею, ледь схопив його, аж тремтів увесь від нервів, а це ж простий босяк. Дрібна справа, раніше це мені було раз плюнути. Тепер же ледь спромігся. І нічого мені не хочеться, тільки б удома сидіти, спати, їсти та за Монікою споглядати.

– Добре, Єлизавето Павлівно. Зроблю, як ви просите. Може, і справді треба мені прогулятися, а то таки засидівся, – кажу їй, і вона аж розквітає, така задоволена.

– Та в чому ж справа? – хвилюється граф.

– Їду я до Києва. На зйомки кіно. На тиждень.

– Мене візьміть! – аж закричав.

І так до мене причепився, що довелося з представником кінофабрики домовлятися, щоб і Маєвського з собою взяти. Анатоль швидко погодився і невдовзі вже ми поїхали з хутора. Граф як дізнався, що сама Анастасія Кольцова буде на зйомках, так аж слиною почав пирскати, казав, що це улюблена акторка і велика честь.

– Треба буде обов’язково про цю справу написати! – шепотів граф, коли ми відійшли від машини на перепочинок.

– Яку справу?

– З Кольцовою!

– Так немає ж ніякої справи. Посидимо на майданчику, і все.

– Вигадаємо справу! Що ж дурнем сидіти? Вигадаємо! Таке вигадаємо, що читач пальці облизуватиме! І тут я вас прошу, Іване Карповичу, дати мені більше місця.

– Що дати? – дивуюся я.

– Місця. А то що це граф Маєвський в оповідках на рівні Уляни Гаврилівни, а то й собачок ваших. Другорядний персонаж! Це неправильно, я – вартий більшого!

– Чого ж неправильно, якщо я сам завжди розслідую?

– Неправильно, бо засовуєте ви мене завжди. А у всіх великих творах літератури героїв завжди двоє. Дон Кіхот і Санчо Панса, або ті ж самі Шерлок Гольмц та доктор Уотсон! Або… Ну, коли два герої, то тут і діалогиможна добрі вписувати, і так далі. То прошу вас саме тут посунутися, щоб ми змогли удвох і з надзвичайним блиском розіграти цю справу! Сама Анастасія Кольцова буде з нами!

Граф умів захопитися і злетіти високо-високо у своїх мріях, щоб потім боляче звідти гепнутися. Але треба віддати належне, що як боляче не падав, а жодного разу не вбивався. Тобто покрекче граф, а потім заллє горе наливкою – і за кілька днів уже такий, як і був.

– Я дуже вдячний, Іване Карповичу, що ви відгукнулися на наше прохання, – каже Анатоль Куйбіда, коли ми вже у машині. – Розумієте, це буде справді пречудовий проект. Найкращі актори, режисер-геній, великий бюджет, у нас є все!

– А звідки гроші?

– Фінансує кінофабрика Ханжонкова, яка отримала гроші від невідомих шанувальників пані Кольцової.

– А оцей німець, він що, насправді такий талановитий?

– Надзвичайно! Він зараз найкращий у Європі. Ми б його ніколи не перехопили, але компанія, на яку він працював, збанкрутувала, а тут ми запропонували йому зняти фільм із бюджетом, який дасть можливість йому виконати всі задуми. Дивовижний збіг обставин – і ось пан Плумпе вже у Києві! З нашої кінофабрики до нього приставлений молодий режисер Володимир Бутурлін, що намагатиметься навчитися всього в німця. Для Бутурліна довелося особливий дозвіл брати, бо він колись мав зв’язки з революціонерами, навіть у тюрмі сидів.

– Підозріла особа!

– Але то все в минулому. Зараз він думає тільки про кіно, чудове мистецтво майбутнього!

– Ну, не таке вже й мистецтво. Балаганний жанр, – уїдливо вставляє граф. – Мистецтво – то література або музика, балет, а кіно є кіно – розваги для натовпу!

– Ось ми й хочемо це змінити! Перетворити кіно на справжнє мистецтво, щоб глядачі не просто реготали чи плакали, а переживали катарсис, як буває про зустрічі зі справжнім мистецтвом! – урочисто каже Анатоль.

Далі вже балакали він і граф, такі слова вживали, що я й не чув, сперечалися, та так завзято, що я аж вимушений був за кермо сісти, бо боявся, що з дороги злетимо. Отак під сперечання і доїхали до Києва, де Анатоль відвіз нас до заводу «Арсенал», біля якого кінофабрика Ханжонкова орендувала цілий цех, де проходили зйомки. Цех добре охоронявся, то нас спочатку оформили, виписали перепустки, а потім тільки пропустили всередину. Там я побачив уже знайомі лампи та камери, багато декорацій, аж трохи напружився. Але актори були одягнені, роздягатися не збиралися, і ніякого сорому чекати не доводилося. Нас познайомили з тим німцем Плумпе, молодим та заклопотаним, який ходив по майданчику, наказував робочим, щоб совали декорації та встановлювали світло. Плумпе розмовляв німецькою, а перекладав його Володимир Бутурлін, який не відставав від іноземця ані на крок. Завжди був поруч, часто щось записував у нотатник, який носив із собою. Плумпе, коли почув, хто я, то дуже зацікавився, сказав, що читав кілька моїх оповідок у Німеччині, запропонував увечері випити пива й побалакати. Я погодився, здивувавшись, що вже про мене і за кордоном знають.

Відійшов і сів під стіночкою, щоб зручно було спостерігати за машинерією знімального майданчика, схожого на мурашник: усі кудись бігали, щось тягли, робили, говорили, шуміли. На перший погляд повний безлад, але потім придивляєшся і бачиш, що кожен робить свою справу, а всім керує той німець, Плумпе. Вміло керує.

– Іване Карповичу? – підійшов до мене якийсь хлопець з нервовим обличчям. – Підіпригора?

– Так, я, – дивлюся на нього.

– Можете їхати, – каже він не так, щоб дуже ввічливо, наче візника відпускає.

– Куди? – дивуюся я.

– Для вас знято номер у готелі «Сарданапал», відпочинете з дороги.

– Та ні, я краще тут посиджу, мені ж цікаво подивитися, як кіно роблять. До того ж, режисеру потрібні мої поради.

– Не потрібні! Сценарію цілком достатньо!

– А ви хто?

– Я – Мефодій Жабченко, автор сценарію!

– Приємно познайомитися.

– Вам немає чого тут робити! – нервує хлопець.

– Як це? А насолоджуватися чарівною Анастасією? До речі, ось і вона!

На майданчику з’являється сама Анастасія Кольцова, жінка настільки гарна, що після фільму, де вона грала індійську принцесу, граф запив, зник кудись на тиждень, а потім мені його довелося визволяти з закладу мадам Стороженко у Сумах, де він заборгував добрячу суму за шампань і дівчат. Отака от руйнівна сила краси.

– Вам немає чого тут робити! – знову шипить цей Мефодій, а пані Анастасія оглядається.

– А де Іван Карпович Підіпригора? Я чула, що він тут.

– Я – граф Маєвський, літературний радник Івана Карповича! – кричать граф, кидається до акторки, перечіпається через якийсь дріт, гепається і котиться підлогою. Всі регочуть, граф підхоплюється, нервово обтрушує пил з одягу, всі аплодують, бо думають, що Маєвський грав, а не такий незграбний насправді.

– А де сам він? – цікавиться акторка.

– Я тут, пані Анастасіє.

Підходжу, шанобливо вклоняюся, цілую руку. Пані Анастасія розповідає, що любить читати мої оповідки.

– Коли ви ото зникли на Кавказі, я дуже хвилювалася! Надіслала сто рублів для вашого викупу!

– Всі зібрані гроші я передав для притулку дівчат-сиріт.

– Так, я читала. Дуже добре, що гроші пішли на хорошу справу, а ви змогли втекти від розбійників! А ще краще, що ви приїхали. Бо розумієте, кіно про життя простого народу, а я те життя не дуже добре знаю. Та й наш режисер теж. Але він хоче знімати все як насправді. То тут від вас багато буде залежати! Ну що ж, зараз я перевдягнуся – і починаємо!

Вона пішла до окремої кімнати, що зветься гримеркою. Анастасія швиденько змінила одяг і вийшла якоюсь міщанкою. Я аж сіпнувся, бо не чекав, думав, що знову вона буде княжною чи принцесою. Та навіть у бідному одязі вона виглядала наче принцеса. Яка постава, яка хода, який погляд! Аж серцю приємно.

Ось почали знімати. Епізод, де Анастасія заходить до хати, найзвичайнісінької, селянської, починає піч розпалювати, щоб їсти варити. Красиво так розпалює та з таким обличчям, що відразу видно, як важко живеться їй, доньці бідного селянина.

– Правильно робить усе? – пошепки перекладає мені Бутурлін запитання німця-режисера.

– Ні, – шепочу і я. – Але красиво.

– Як ні? Стоп! – кричить Бутурлін за наказом Плумпе. – Що не так, Іване Карповичу? – дивляться на мене. І режисери, і весь майданчик. Анастасія так зовсім поглядом палить. Ох і очі!

– Все не так. У піч не так заглядає, – показую, як треба. – Рогача не так бере. І видно ж, що чавун пустий. Якщо вам правда потрібна, то ось як треба. Натужно його брати, бо це ж не іграшка, а серйозна вага. До того ж, у жінок простих постава не така, і голову тримають інакше.

– Та хто ти такий, щоб саму Анастасію Кольцову вчити! – зненацька кричить той самий Мефодій, що дуже вже мене не любить. – Селюк! Та що ти розумієш у кіно!

– У кіно нічого не розумію, дивитися тільки люблю. А ось на тому, як рогач тримати, знаюся, – кажу спокійно і ввічливо.

– Ото і йди звідси, тримайся за свій рогач у себе на хуторі! – цей Мефодій чомусь злий на мене, хоч я його ж уперше в житті бачу!

– Мефодію, не втручайтеся, – захищає мене Бутурлін.

– Припиніть, – каже Анастасія. – Іване Карповичу, покажіть ще, як треба по-справжньому біля пічки.

Я й показав. Вона повторила, та так точно, наче все життя ті чавуни рогачем і тягала! Ну, талант же, я аж не чекав! Потім ми ще довго сиділи, розмовляли, розповідав я, що і як у житті селянської жінки. Рухи показував, вираз обличчя. Кольцова уважно дивилася і повторювала, та так, що я аж у долоні плескав від захоплення. Бо так уже вміло!

– Тільки ось руки, Анастасіє, ховайте, не показуйте, – кажу їй.

– Чим погані мої руки? – дивується.

– Руки у вас чудові просто, – кажу і аж милуюся ними, білими та тонкими. – Тільки ж у жінок із народу руки інші. З долонями великими, биті, печені, в мозолях. А у вас руки наче шовкові, наче квітки ніжні, не буває таких рук у селянок. Якщо вам правда потрібна, то ці руки в одну мить усе кіно на брехню переведуть.

– І то правда. Дякую, Іване Карповичу, – торкнулася мене ручкою, сама пахне, наче райський сад, пішла на майданчик і так зіграла, наче все життя в селі біля печі провела.

В обід Анастасія запросила мене за стіл, за яким сиділи німець із Бутурліним. Обідали у невеликій залі, де подавали все, як у дорогому ресторані. І порцеляна, і срібло столове, і офіціанти навчені.

– Ти диви! Чи цілий ресторан сюди привезли? – питаю я.

– А чого ж не привезти, коли гроші є, – усміхається Анастасія.

– Хто такий щедрий?

– Та один фабрикант із Ревеля фінансування забезпечив. То Ханжонков може над кожною копійкою не труситися. Іване Карповичу, а як я жінку з народу граю? – питає в мене Кольцова.

– І дався вам той народ? – дивуюся. – Ото коли ви індійську княжну грали, так значно цікавіше, ніж ото зараз, коли з рогачем ходите. Хоча ви і з рогачем чудова.

– Про народ Мефодій написав сценарій. Він – талановитий письменник. Звісно, не такий популярний, як ви з графом, але талановитий.

– Щось він дивиться на мене вовком.

– Ну, у творчих людей часто заздрість буває. А вашій популярності важко не заздрити.

– Так, популярність ваша просто шалена, – приєднується до розмови Бутурлін. – Он навіть Максим Горький супроти вас статтю написав.

– Супроти мене? – дивуюся.

– Ага, називається «Прірва розваг». Пан Горький вважає, що така легка література, як ваші оповідки, по-перше, знищує літературу серйозну, бо люди хочуть читати про пригоди, а не про ширяння духу. А по-друге, відволікає народ від боротьби за свої права, служить таким собі опіумом, що відвертає увагу простого люду від серйозних проблем, від спроб боротьби. То якби Івана Підіпригори не існувало, владі треба б було його вигадати. Оце так і написав!

– Той Горький – заздрісник і бере гроші у бунтівників! – каже з-за сусіднього столика граф.

– Та як ви смієте! – встряє Мефодій, і вони починають лаятися, аж поки Анастасія не наказує їм замовкнути.

– І як вам це кіно? – питає вона мене.

– Та дивно якось. Незвично. Ото народ той, правда життя…

– Так, справді незвично. Я спочатку коли сценарій прочитала, то не хотіла брати участь. А потім погодилася, бо дуже вже незвичайне кіно. Мені набридло якихось ляльок грати, щоб тільки щоки надувати та великі очі робити. А тут роль жінки з народу, сам фільм про справжнє життя низів, спочатку в мирний час, потім у воєнний. І нам таки потрібна правда життя. Щоб зобразити все правильно і точно. Щоб не було прикрашання дійсності, щоб було життя, як воно є. Розумієте?

– А про низи? Це що, виключно про робітників?

– Про робітників, про селян, про народ, – пояснює Бутурлін, який швиденько перекладає розмову німцю.

Сміюся я і головою кручу.

– Що? – цікавиться Бутурлін.

– І хто буде ваше кіно дивитися? – питаю прямо.

– Як хто? Прості люди і будуть! Це ж буде кіно про них і для них!

– Ні! – кажу. – Навіщо їм платити за квиток, щоб подивитися на те, що вони й так щодня бачать задарма? Людям казка потрібна! Щось таке, що вони ніколи в житті не бачили і не побачать! Якісь далекі країні, життя королів і аристократів, драматичні історії кохання, щоб було над чим поплакати, і веселі водевілі, щоб було над чим посміятися! А життя, що життя? Життя і так повно навколо, хоч греблю гати тим життям. Навіщо за нього ще й гроші платити?

– Ні, це неправда, що народ не готовий до серйозних проблем у кінематографі, – впевнено каже Бутурлін. – Просто люди звикли, що це так, балаган якийсь, непотріб, що там про серйозне не розмовляють. Але це можна змінити. Треба дати людям правду!

– Ви мені вибачте, може, я таки чогось не розумію, але вважаю, що простим людям та ваша правда не потрібна. Бо правдою всі вже по горло ситі! І ото народу прислужуватися не треба! Бо народ – то череда, тільки прибери пастуха, як розійдеться ланами хліб толочити. Я сам із народу і серед народу живу. То знаю, про що кажу. Забери городових із вулиць, як одразу вікна бити почнуть і в під’їздах до вітру ходити. Он як, може, чули у Ромнах, ледь бунт не затіяли, насилу вгамував. То краще без правди життя, бо ж якщо правда, то запитання починаються. Чого я в багні, а хтось у ресторані обідає? Чому в Івана Карповича парове опалення, а в мене пічка розвалена курить? – і так далі.

– А хіба й вам не здається, Іване Карповичу, що запитань насправді багато щодо того, що відбувається у імперії? – питає Бутурлін тихенько. За сусіднім столом гризуться граф і Мефодій, ніхто не чує його небезпечних слів. Яких він німцю не перекладає.

– Запитання є. Але тут треба не тільки про запитання думати, а й про те, які відповіді на них можуть бути, – відповідаю обережно. – І ось ті відповіді можуть бути занадто вже поганими. Навіть кривавими. То чи не краще вже як є, без запитань?

– Розумієте, Іване Карповичу, воно-то, може, справді краще, але якщо життя спитає, то доведеться відповідати, хоч круть, хоч верть.

– Тут погоджуюся, якщо життя спитає, то доведеться відповідати, хочеш ти цього чи ні, – киваю я.

– Ну, добре, мабуть, досить політики, кажуть, що вона на шлунок погано впливає, – втручається у розмову Анастасія.

– Це точно. Я коли в конторі служив, то багато ж бунтівників бачив, і в більшості з них шлунок хворий був. А як тільки прихильник правлячого дому, то апетит чудовий, іноді навіть занадто.

– Ну, ми з вами, Іване Карповичу, здається, точно не бунтівники, онде скільки з’їли, – сміється акторка.

– Це факт, – усміхаюся я, і якось стало мені легко та весело, як від самого полону кавказького не було. Відчув я силу в собі і впевненість, і жагу до діяльності. Правильно зробив, що поїхав!

– Іване Карповичу, а давайте так зробимо, що наче німці хочуть викрасти пані Анастасію, – це вже граф до мене підійшов після обіду.

– Що за дурниці? – дивуюся я.

– Нам же історія потрібна з цих зйомок! За пригоди з Кольцовою добре заплатять, це я вам точно кажу! До того ж, драма: підступні тевтони хочуть викрасти акторку!

– Для чого? – кривлюся я.

– Щоб залякати імперію!

– Та дурниці. Де тевтони, а де Київ!

– Так усюди їхні агенти є! Шпигуни! Чи ви газет не читаєте? – дивується граф.

– Перед Японською війною також про шпигунів у Києві тільки й балакали, багатьох людей арештували, але виявилося, що серед них жодного шпигуна, – нагадую я.

– Ну, добре, то, може, у вас якась краща історія є? – дратується Маєвський, якому не сподобалося, що його за стіл з Кольцовою не запросили.

– Поки немає.

– Але ж вона потрібна нам!

– Ну, графе, вигадувати я нічого не буду. Як щось трапиться, то трапиться.

– Іване Карповичу, але ж журнали вимагають! У нас запасів уже не залишилося!

– Чого ж ні? Сім оповідок моїх уже котрий місяць пилюжаться. Я коли ще написав, а ви досі їх не обробили.

– Та якось натхнення не було, – зітхає граф.

– Пили б ви менше, бо он зараз знов тепленькі.

– А як мені не пити, якщо сумую я? – Маєвський робить трагічний вираз обличчя, за яким обов’язково піде багато разів уже повторений плач про те, на кого він життя і талант свій загубив, підняв із бруду в люди, зробив зіркою імперії, а сам залишився в тіні.

Махнув рукою я і пішов, щоб цього не слухати. Бо завжди вважав, що як погано тобі так, живи інакше, а як тільки скиглити й нічого не робити, то це дивно якось. Прийшов на майданчик, сів у кутку, відчував на собі невдоволені погляди Мефодія, який до мене більше не підходив, тільки дивився час від часу гнівно. Натомість поруч присів Анатоль Куйбіда, який захоплювався всіма діями режисера Плумпе.

– Ох, Іване Карповичу, талант є талант! Яка впевненість у людини!

– Впевненість нічого не значить. Коли я в армії служив, у Туркестані, так у нас був командир полку, такий впевнений, що хоч ту впевненість у клунок згрібай. Якось на маневрах завів полк у гори, заблукав, йому б відступити, а він такий упевнений, що далі пішов. Багато народу поморозив, багато на льодяних стежках гірських розбилося, скандал виник, потрапив він під суд. Ледь відкупився, але залишився таким самим упевненим.

– Ні, тут інший випадок, цей Плумпе справді талановитий! І кіно це буде незвичайне!

– Чим?

– Ну, такі актори та режисер! А ще бюджет!

– До речі, а звідки гроші? Всі кажуть, що таких розкішних зйомок ще не було.

– Якийсь фабрикант із Ревеля труснув гаманцем.

– І що ж його на щедрість підшвтохнуло?

– Та начебто пані Анастасія. Ви ж бачите, яка вона? Аж дихати важко, коли дивишся на неї.

Зітхає Анатоль і дивиться, як пані Кольцова зображує сум, читаючи лист коханого. Справді, така красива, що серце крається. Заради такої грошей жалкувати не будуть.

– Анатолю, а про що хоч кіно? Що там далі буде?

– Кіно про невеличке селище, десь біля кордону. Там живе дівчина, яку грає пані Анастасія, та її коханий, якого гратиме Іван Мозжухін. Прості люди, з народу, не якісь там дворяни чи щось таке. Іван служить в армії, вони сумують одне за одним, пишуть листи, бачать одне одного у снах, аж тут починається війна.

– З німцями?

– Ну, ми тут не акцентуємо, з ким саме, просто з ворогами, дикими варварами, що захоплюють село і викрадають дівчину, намагаються примусити її служити в будинку розпусти. А коли вона відмовляється, то кидають до тюрми, де піддають тортурам. Тим часом її коханий за наказом командування пробирається у тил до ворогів, щоб викрасти ворожого генерала. Випадково дізнається про долю коханої і рятує її, після чого мститься ворогам Вітчизни. У фіналі їх оточують варвари, пропонують здатися, але герой помирає в бою з криком «За віру, царя і Отєчєство», вороги збігаються до його тіла, щоб познущатися, але його кохана висаджує в повітря погріб з вибухівкою, чим нищить командування ворогів, що збіглося подивитися на тіло зухвалого русича.

– Що це за маячня? – дивуюся я.

– Ну, сценарій був трохи інший, але довелося переробити.

– Чому?

– Розумієте, Іване Карповичу, скоро почнеться війна. Уряд вимагає від виробників кіно патріотичних стрічок, щоб піднімати дух населення. Меценат, що дав гроші на кіно, пов’язаний із постачанням армії, тож готовий виконувати вимоги командування. До того ж, це зараз зйомки відбуваються у павільйоні, а потім треба буде знімати в полі, з використанням тисяч статистів і військової техніки, щоб показати всю дикість ворогів імперії. Армія обіцяє допомогти зі зйомками, і нам довелося піти назустріч владі.

– І цей німець згоден знімати фільм, що розпалить ненависть до його народу?

– Пан Плумпе – людина мистецтва. Тут він отримав надзвичайні можливості для зйомок, то радо працює. Головне для нього – зняти велике кіно.

Ми й далі розмовляємо з цим Анатолем, зйомки тривають, Анастасія просто чудово зображує жінку з народу, вже без моїх порад. Тільки іноді німець їй щось пояснює, а вона уважно слухає переклад. По закінченні зйомок нас чекають машини, що відвозять до готелю. Під дверима вже чекає цілий натовп, одні хочуть подивитися на Анастасію Кольцову, інші на мене, газетярі кричать запитання. Щось там про німця-режисера. Відповідаю, що різні народи квітнуть під орудою дому Романових і ніщо цьому не завадить. Забігаю в готель, бо не люблю оцих спалахів фотографічних апаратів та натовпу витріщак.

– Слухайте, Іване Карповичу, та ваших прихильників тут більше, аніж моїх! – дивується Анастасія.

– Всі мої прихильники – ваші, бо і я ваш. Ви грали сьогодні просто чудово, – кажу я комплімент і помічаю, що їй приємно.

Домовляємося зустрітися в ресторані за вечерею. Анатоль проводить мене до номера, каже, що кінофабрика знімає цілий поверх. Бачу, що вхід стороннім туди заборонено, тож мені не будуть заважати. Я тільки дивуюся такій щедрості. Мій номер виявляється величезним, складається з двох кімнат і ванної. Купа дорогих меблів, простір, хоч у футбол ганяй.

Тільки встигаю вмитися, як у двері стукають. Прийшла покоївка, в неї перелякане обличчя.

– Ось, вам передали, – дає мені невеличкий конверт і швиденько йде геть. У конверті аркуш дорогого паперу, на якому красивим почерком мені пропонують зустрітися. Невідомі, поверхом нижче. Пишуть, що справа державної важливості. Я відчуваю, що просто відпочити на кіно не вдасться. Що це ще за жарти? Перевіряю револьвер, потім виходжу. Двері на поверх зачинені, поруч сидить строгий швейцар, який нікого не впускає, але випускає. Я йду сходами, потім коридором, шукаю названий номер. Стукаю.

– Заходьте, Іване Карповичу, – чую впевнений чоловічий голос. О, там уже чекають! Заходжу готовий до всього, бо ж події останніх днів до цього привчили.

У кімнаті на мене чекають двоє чоловіків у цивільному. Молоді, стрункі, коротко підстрижені, чисто поголені, зі строгим поглядом. Військові.

– Доброго дня, Іване Карповичу, проходьте, сідайте, – один із чоловіків вказує на стілець, що стоїть перед ними.

– Доброго, – проходжу, сідаю, дивлюся на них.

– Мене звуть ротмістр Ступін, це – поручик Назаров, – він вказує на свого товариша. – Військова контррозвідка.

Дивляться удвох на мене, строго, наче чекають, що ось я зараз кинусь на коліна і зізнаюся у шпигунстві.

– Слухаю вас, – кажу їм.

– Іване Карповичу, навіщо ви влізли у цю справу? – питає Ступін, він тут за головного.

– Яку справу? Я трохи не розумію.

– Та все ви розумієте! – скрикує Назаров і гнівно на мене дивиться.

– Поручику, заспокойтеся, – строго каже Ступін і звертається до мене.

– Іване Карповичу, не ліпіть дурня.

Я підводжуся, бачу їхні здивовані погляди.

– Панове офіцери, навчіться спочатку балакати, а потім ми продовжимо цю бесіду, – кажу їм.

– Ти що, мужик! – кричить Назаров і підхоплюється.

– Ви тільки підтверджуєте мої слова, – киваю я.

– Поручику, сядьте! – наказує Ступін строго. – І ви, Іване Карповичу, будь ласка, сядьте. У нас є до вас важлива справа.

Сідаю. Міг би піти, але не хочу нажити додаткових ворогів.

– Іване Карповичу, це кіно, яке ви взялися прикривати… – починає Ступін після деякої перерви.

– Я нікого не прикриваю, бо ж не парасолька. Мене попросили допомогти порадами щодо питань, на яких я знаюся. Я погодився. Зі мною уклали офіційний договір, я працюю.

– А знаєте, на кого?

– На Ханжонкова.

– Ні. Кінофабрика Ханжонкова лише виконує замовлення, а фінансує цей проект фабрикант Хуммельс із Ревеля.

– Не знайомий з таким.

– З ним зараз важко познайомитися, бо він на водах. У Баден-Бадені.

– Кажуть, там непогано.

– Погано те, що цей Хуммельс – німець.

– Ну, в імперії живе багато народів, і німці теж.

– Але цей німець володіє великою кількістю промисловості, виїхав до Німеччини, перед тим давши грошей на дорогий фільм з найкращими зірками імперії!

– Що в цьому злочинного?

– Злочинного поки нічого, але багато дивного. Бо ще рік тому пан Хуммельс був на межі банкрутства, а потім дивом отримав кредит, розплатився з боргами і несподівано почав швидко багатіти, купувати фабрики та заводи.

– І що?

– Якось уже так виходило, що він купував лише ті підприємства, що могли отримати замовлення від армії чи флоту!

– Хіба цього не можна робити?

– Ми підозрюємо, що він отримував гроші від кайзера.

– Ну, підозрювати можна все що завгодно, але потрібні докази.

– У нас були докази. Точніше, свідки. Двоє. Але один зник, а іншого вбили.

– Мені точно потрібно все це знати? – питаю обережно, бо й так знаю забагато зайвого. А тут іще нарозповідають мені секретів, а потім почнуть тиснути, що знаю я і мушу зробити, що просять.

– А ви обережні, Іване Карповичу, – посміхається Ступін.

– Життя навчило. До чого ви ведете?

– До того, щоб ви допомогли нам.

– У чому?

– Ми хочемо розібратися, що замислив цей Хуммельс і що тут узагалі відбувається.

– Кіно знімають, ви ж знаєте.

– Можливо, це просто прикриття.

– Прикриття для чого?

– Для шпигунської роботи, підготовки масштабних диверсій чи замахів, та для чого завгодно!

– Слухайте, замахи не готуються в оточенні газетярів, які пишуть про кожен твій крок. Тут же все на долоні.

– Іване Карповичу, ця долоня з подвійним, а може, і потрійним дном! І ви допоможете нам розібратися, що ж тут відбувається насправді. Просимо вас щовечора надавати нам детальну доповідь про те, що ви бачили за день, з ким спілкувалися, чи не помітили чогось підозрілого, а також…

– Ні, – перериваю я цього ротмістра і бачу його здивування.

– Що?

– Я не можу погодитися на співпрацю з вами. Мене найняла кінофабрика Ханжонкова, в нас контракт, я отримую гроші і буду виконувати свої обов’язки щодо нього. Коли контракт закінчиться, я радо співпрацюватиму з вами, але…

– Та як смієш, мужик! – поручик кидається на мене з кулаком. Цей би дурень вдарив, але я відстрибую вбік. Він лупцює повітря, ледь не гепається, розвертається. Я дивлюся йому в очі. А він уже перегорів. Його гнів спалахнув, наче сірник, а зараз уже димить.

– Поручику, сядьте! – наказує Ступін.

Поручик важко дивиться на мене, потім таки сідає.

– Іване Карповичу, ви розумієте, що зараз не час сваритися з військовою контррозвідкою? – питає ротмістр.

– А я і не сварюся. Якщо побачу щось підозріле, обов’язково сповіщу, бо я патріот нашого Отєчєства. Але зараз я працюю на кінофабрику, і не в моїх правилах працювати одразу на двох господарів.

– А ти, мужик, я бачу, думаєш, що спіймав Бога за бороду? – питає поручик, який усе ніяк не заспокоїться.

– Куди мені до Божої бороди? Що ви, – кручу я головою.

– Ми ж тебе можемо зараз арештувати! У холодну схотів? – кричить гарячкуватий поручик.

Я посміхаюся, й це його бісить.

– Мабуть, арештувати ви мене зможете. Але буде скандал. І якщо тут справді щось нечисто, вороги Отєчєства здогадаються, що за ними спостерігають. І все, ви програли. То, пане поручику, не погрожуйте мені тим, чого не зможете виконати.

– Та ти знаєш… – верещить поручик, а я кажу ротмістру:

– Якщо я помічу щось підозріле, я доповім. Але поки мені здається, що ви просто гаєте час. Приємного вечора.

Я підвівся і пішов до дверей.

– Іване Карповичу, – покликав мене ротмістр, коли я вже взявся за ручку. – Буду вдячний за допомогу.

– Завжди радий прислужитися любому Отєчєству!

Я вийшов і відчув, що не дуже й виснажився на цій неприємній бесіді. Сили поверталися до мене, і це було добре. Пішов до ресторану, розташованого на першому поверсі готелю. Там уже були Анастасія, Анатоль Куйбіда і Мефодій, який, побачивши мене, одразу спохмурнів.

– Зараз почекаємо нашого гостя і сідаємо снідати, – повідомив Анатоль. – Як вам номер?

– Та царський прямо, ніколи в такому не жив.

– Бюджет дозволяє нам бути щедрими, – посміхнувся Анатоль.

– Вип’єте вина, Іване Карповичу? – спитала Анастасія. Вона тримала келих і дуже приємно розчервонілася.

– З ваших рук – хоч отруту.

– Як вам, ніхто не заважає? – спитав чомусь Анатоль.

– Ні, навіть на інших поверхах нікого, я гуляв готелем. О, а ось і наш гість.

Пан Плумпе прийшов у супроводі Бутурліна, потім і граф прибіг, ми всілися за стіл, і офіціанти почали подавати страви. Пішли тости, розмови, сміх, усе було приємно і ненапружено, ну, окрім мармиз Мефодія та графа. Перший ненавидів мене, другий же з гнівом дивився на те, що пані Анастасія з мене очей не зводить.

Після вечері ми перейшли до невеличкої зали біля ресторану, де майже всі, окрім мене, запалили цигарки чи люльки. А режисер Плумпе спитав мене про випадок із вовкулаками. Його цікавили деякі деталі. Судячи з запитань, він читав оповідку про підступного вбивцю малих дітей. Я розповідав те, що міг розповісти, Анастасія злякалася подробиць і схопила мене за руку, неподалік знову сперечалися граф із Мефодієм. Коли тут Плумпе спитав, чи не траплялися мені в житті вампіри.

– Це ще хто? – не зрозумів я.

– Зовні схожі на людей, але насправді живі мерці. Вони п’ють людську кров і бояться сонячного світла, – переклав Бутурлін пояснення Плумпе.

– Траплялися, багато разів, – киваю спокійно і бачу здивовані погляди, а Плумпе аж підстрибує.

– І що? Розкажіть, пан Плумпе хоче знімати про них наступну стрічку! – пояснює Бутурлін.

– Господи, Іване Карповичу, де ви їх зустрічали? – лякається пані Анастасія.

– Та тут, у Києві, в них ціле кубло було на Прорізній. Ми б про них і не знали, але вони з есерами зв’язалися. Проти государя почали діяти. Ну, тут мені мій начальник, штабс-капітан Мельников, видав вампіростріл і наказав знищити нечистих бунтівників.

– Що видав? – ошелешено питає Бутурлін.

– Вампіростріл. Така гвинтівка спеціальна, стріляє срібними кулями, а цівка і приклад зроблені з осики, вимоченої в часнику. На імператорських зброярнях у Тулі виготовляють на замовлення охоронного відділення. Важкий такий той вампіростріл, а ще ж нашийник одягти треба.

– Який нашийник? – дивується Анастасія.

– Чавунний, собі на шию, це щоб ті гади не вкусили. Вони ж ото людям голову задурюють, а потім стрибають і шию прокусують, щоб кров пити. То з ними обережніше треба.

– Пан Плумпе просить показати, як вони рухаються, так само, як ви показували рухи пані Анастасії, – каже Бутурлін.

Я вже жалкую, що пожартував, навигадував казна-що. Це граф мені розповів про тих вампірів, у нього про них кілька книг було, поки банки за борги всю бібліотеку не забрали. Граф наплів, а я оце згадав у жарт, та дивлюся, що нікому не весело, мармизи у всіх серйозні, страх у повітрі. Зараз скажи, що пожартував, так іще образяться. То підводжуся і показую. А що показувати, наче я бачив тих вампірів? Згадую, як на Подолі, біля пристані, колись сидів та грав сліпий кобзар. Сивий, худий, мало йому подавали, бо й підійти страшно було, так суворо виглядав. От згадав я, як він руками струни смикав, і зобразив щось схоже. Очі закотив – і давай. А потім як зашиплю! Анастасія аж скрикнула, та й усі відсахнулися з жаху.

– Що це ви робите, Іване Карповичу? – зацікавився граф, який відірвався від суперечки з Мефодієм.

– Та нічого, нічого, – кажу йому і сідаю. – Ну, десь так вони рухаються. Неприємні тварюки. Я ото до них на горище заліз, запропонував здатися. А вони ні в яку, лаялися і полізли мене вбивати. Довелося стріляти їх. Аж пір’я полетіло.

– Пір’я? Яке пір’я? То вони в пір’ї були? – перекладає Бутурлін.

А я там знаю, чи є в тієї нечистої сили пір’я, чи немає? Мабуть, немає, бо дуже здивувався Плумпе.

– Ні, з подушок пір’я, вони ж удень спали, то лежали там подушки, перини, – брешу абищо, але слухають мене, аж роти пороззявляли. – Вони тепло люблять і взимку не полюють. Збираються у кубло, вкриваються перинами і чекають весни.

– І що – вони нападають на людей? – жахається Анастасія.

– Так, їм же кров потрібна. Причому на старих рідко коли, все більше на молодих, мабуть, кров смачніша. А були й такі балувані, що тільки з красивих жінок кров пили, – кажу я, а Бутурлін поспіхом перекладає Плумпе.

– О Господи! – Анастасія притискається до мене боком. – А зараз вони теж є? Тут, у Києві?

– Не знаю, але ви, пані Анастасіє, не хвилюйтеся. У мене в револьвері досі срібні кулі про всяк випадок є. Воно, звісно, не вампіростріл, але допомагає.

Далі ще мене Плумпе розпитував, я розповідав, а сам відчував поруч пані Кольцову і млів. Воно ж і вино підігрівало, і увага. Одним словом, хороший вечір.

– А чого пан Плумпе зібрався саме про цих вампірів кіно знімати? – питаю Бутурліна.

– Бо людина боїться крові, боїться втратити свою кров, боїться стати дичиною у пазурах умілого хижака. Всі ці страхи – вітер у вітрилах корабля-стрічки. Зараз люди платять гроші за дешеві балаганні фокуси, але досі ніхто їх ще добряче не лякав.

– Пан Плумпе вважає, що люди плататимуть за те, щоб їх налякали?

– Пан Плумпе впевнений у цьому.

Я хочу не погодитися, а потім згадую, як ото люди частенько люблять розповідати різні страшні історії про нечисту силу або чудовиськ. Он і мої оповідки набули популярності, бо частенько читачам там страшно. То слушно каже німець.

Ми сидимо, балакаємо, бачу, що граф із Мефодієм назюзькалися, і їх повели в номери відпочивати. Вже й сам відчуваю, що випив достатньо, то переходжу на воду, сидиться добре, аж тут Плумпе каже, що завтра важкі зйомки, треба розходитися. Я повертаюся до свого номера, падаю на ліжко і відчуваю в боку тепло від пані Анастасії. І те тепло якось мене роз’ятрює, не дає лежати. Я підхоплююся. Чому б не сходити до пані Кольцової, не заспокоїти її, розповісти, що про вампірів я набрехав, а то ж хвилюватиметься, бідолашна. Виходжу в коридор, підходжу до дверей її номера, хочу постукати, коли чую голоси. Хтось розмовляв, досить гучно, але щось розібрати з-за дверей важко. Я присідаю і прикладаю вухо до замкової щілини.

– Не смійте так зі мною розмовляти! – ображено казала Анастасія. – Я вам не якась хористка! Я – відома акторка!

– Настю, в моїх силах зробити так, що ти більше не потрапиш у жодне кіно! І ти це знаєш! – це говорив Анатоль, той самий Куйбіда, що привіз мене сюди.

– Не треба мене шантажувати!

– А я й не шантажую. Просто це факт. Я не хочу ламати тобі життя, то зроби те, що я наказав.

– Я відчуваю себе проституткою!

– Та він же тобі сподобався! Ти ж так до нього притискалася за столом.

– Не твоя справа!

– Моя. Зараз же пішла до нього! Закрути йому голову, щоб тиждень він не бачив нічого, крім твоїх цицьок!.. – чується ляпас.

– Як ти смієш! – ображається Анастасія.

– Слухай, в тебе ж справді чудові цицьки.

– Припини!

– Це ти припини! Не забувай, звідки я тебе взяв, припини вдавати цнотливицю! – у голосі Анатоля несподівано з’являється метал. – Зараз же йди до нього, і щоб цей селюк наступний тиждень був у раю твого імені. А потім ми відправимо його звідси. Лише тиждень! Дій! – я чую кроки до дверей. Коридор довгий, то втекти кудись я не встигну. Ще не підвівся від щілини, а вже стукаю у двері.

– Пані Анастасіє? Це Іван Карпович.

Пауза, задовга пауза, Анатоль не виходить, мабуть, десь ховається.

– Так, Іване Карповичу, – каже Анастасія і дещо згодом відчиняє мені двері номера. Робить здивоване обличчя.

– Анастасіє, я там наплів трохи, про вампірів, так то брехня. Не зустрічав я їх, і думаю, що немає їх, принаймні в Києві. То не хвилюйтеся.

– О, це добре, а то я так нажахалася! Заходьте, Іване Карповичу! – запрошує вона, і я бачу в її очах якісь дивні веселощі.

Заходжу, Анатоля не видно, він десь сховався. В іншій кімнаті, в Анастасії теж великий номер на дві кімнати.

– Хочете випити?

– Та, мабуть, уже досить.

– Давайте вип’ємо! – каже вона і сміється. – Я так рада, що ви прийшли! Ходімо!

Вона йде у другу кімнату. То Анатоль, мабуть, залишився у першій і зараз спробує втекти непоміченим. Ну й добре, нехай думають, що я нічого не знаю. І тут бачу чоловічий черевик, що стирчить з-під широкого ліжка. Анатоль під ліжко заліз?

– Ось, хороший французький коньяк, – Анастасія підносить два келихи і безтурботно всідається. На ліжко. – Прошу, Іване Карповичу, не стійте опудалом, сідайте! – вона плескає долонею по ковдрі на ліжку. Вона не знає, що Анатоль на підлозі? Чи знає? Шалена дівка!

Я сідаю, вона цокається.

– Ну, за зустріч, – каже вона тихенько, підморгує і так поводить язиком по губах, що я аж сіпаюся. Вона випиває, і я випиваю. Дивиться на мене, хитрувато примружившись, і я дивлюся. В її очах якісь зовсім бісівські вогники.

– Іване Карповичу, я навіть мріяти не могла, що познайомлюся з вами.

– Та ну що ви таке кажете. Я – провінційний пень, а ви – відома на всю імперію акторка!

– Але більшість газетярів чергує біля готелю не через мене, а через вас. І газети писатимуть завтра здебільшого про вас. Що герой, найкращий сищик імперії, невтомний борець зі злочинами, нарешті оговтався після важкого кавказького полону і узявся за нову справу. Всі будуть радіти й цікавитися, що за справа, і тільки десь в останньому абзаці побіжно згадають про Кольцову.

– Ви прибідняєтесь, пані Анастасіє.

– Анітрохи, Іване Карповичу, анітрохи. Ситуація така, як я вам сказала, – вона всміхається.

– Бачу, ви з цього приводу не дуже журитеся.

– Ну що ви, я рада, що маю можливість познайомитися з вами ближче.

Вона говорить це, ставить келих на маленький стілець поруч і наближає своє обличчя до мого. Вона гарна до нестями, але я не забуваю, що під ліжком дехто є. Не забуваю, а потім геть нічого не пам’ятаю, бо Анастасія цілує мене. Мені навіть не надано було останнього слова, вирок оголошено й одразу виконано.

– Слухайте, Іване Карповичу, та ви в ліжку не гірший, аніж на сторінках журналів, – шепоче вона згодом, а в мене у голові гуде, і весь засапався, чого раніше не бувало. Чи то вже вік, чи то після Кавказу не відновився повністю, але ось зараз відчуваю себе загнаним конем, хоча щось ранувато загнався. Ледь вгамовую подих, відчуваю, що весь вкрився потом. Тут іще згадую про Анатоля під ліжком.

– А як найкращий сищик імперії ставиться до експериментів? – шепоче Анастасія.

– Це як? – лякаюся я, бо думаю про Анатоля і згадую, що у вищому світі частенько бувають всілякі збочення, як-от коли одна жінка і два чоловіки. Он дівчата з закладу Розочки Шпільман розповідали, що до них ходив один пан, який полюбляв, щоб із жінкою йому допомагав один зі швейцарів.

– Ну, от коли, наприклад, жінка згори. Чули про таке? – Анастасія сміється.

– Не тільки чув, але й бачив. То для нероб, але як бажаєте, то чому б і ні, – кажу їй, і вона користується моєю поблажливістю.

Далі вона питає про моє ставлення до інших статевих цікавинок. Дещо мені знайоме, про дещо тільки чув, тож пані Анастасія вчителює зі всім захопленням молодості. Потім я вже лежу, наче риба на березі, тільки кахкаю та ледь рухаю онімілим язиком, а вона повна сил і бадьора.

– Слухай, Ваню, а ти, бачу, прогресивна людина! Багато б хто на таке не погодився, – дивується вона про останні наші забави.

– Багато хто такої страви не куштував, тому й не погодиться. А це ж наче диню солодку їсти.

– Ох, Ваню, думала я, що ти тільки пером вправно володієш, – сміється вона.

– З вами, Анастасіє, прямо всім готовий володіти.

– Слухай, Ваню, а от тобі як більше подобається, коли поголене там, чи коли волосся є?

– Тут від чину залежить. Нижнім чинам подобається, що з волоссям, а чини вищі люблять, щоб поголене. Мій шеф у конторі, штабс-капітан Мельников, казав, що у жінки там, як на плацу перед парадом, чисто мусить бути.

– Ну, а ти сам як вважаєш?

– А я так, що коли тобі жінка приємна, то хоч так, хоч сяк, а добре. Коли ж неприємна, то недобре.

– В мене колись коханець був, так просив, щоб я не голила.

– З босяків?

– Ні, князь, давнього роду.

– Буває таке. Он їх благородь казали, що інколи хотілося йому жінки з натрудженими руками. То до праль їхав, у тих долоні наче дубові.

– А в тебе, Ваню, щось таке ж дивне бувало?

– Ні, бо я ж простий служака був, мені не до жиру. Раз на тиждень збереш грошенят, заскочиш до дівчат, а потім тиждень про це тільки й думаєш. То коли людина з жиру біситься, тоді вигадувати починає. То панчохи, то мереживо, то щоб поголене, або щоб потом тхнуло. Розпалює себе людина, коли вогню немає, а лише зола. Коли ж є вогонь, то все те зайве.

– Тут ти правий, Ваню. Слухай, а чого ти не жонатий досі? Такий чоловік видатний, зірка журналів, кращий сищик імперії, а сам?

– А ви б за мене пішли? – питаю прямо. Вона трохи нітиться. – Пішли б чи ні?

– Та ну до чого тут? – Анастасія аж розчервонілася.

– Ви спитали, і я спитав. То пішли б?

– Ні. Не пішла б, Ваню. І головне – щоб тобі гірше не зробити. Бо я ж зірка, у мене залицяльники, князі та барони, великі чини.

– А я ж мужик, – кривлюся гірко.

– Мужик, – киває вона. – Я, Ваню, прямо кажу, як є, не брешу. Чоловік ти хороший, таких іще пошукати, але якщо піду за тебе, то і собі життя зіпсую, і тобі. Бо дуже вже ми різні.

– А от кажуть, що в Америці – так там усі рівні.

– Не буває так, Ваню, щоб усі рівні. Хіба що на Страшному суді, так й там знайдуться якісь зі зв’язками, кого в рай візьмуть чи за статки, чи за давній рід. Тим більше, в житті всі нерівні. У нас, у Росії, особливо. Я-то розумію, що не в чині щастя. Що от який-небудь дворянин гірший за тебе у сто разів. Але суспільство так тисне, що краще таки дворянин. І якщо я, зірка кіно, піду за тебе, простого мужика, то це ж скандал буде. Спочатку скандал, а потім зі світу зживуть. І мене, і тебе. Мені ролей не даватимуть, із кіно витиснуть, а тебе в повіті твоєму зацькують.

– Ну, це ще подивимося, я все ж найкращий сищик імперії.

– Зацькують, Ваню, ще й як зацькують. Тебе шанують і на руках носять, поки ти місце своє знаєш. Веселиш публіку блазнем. Так само, як і я. Робимо те, чого від нас чекають. Ти злочини розкриваєш, я в кіно знімаюся. Ти государя вихваляєш, а я з найкращими представниками найвищого світу сплю. Ось і аплодують нам. Та варто тільки хоч на крок убік зійти, самостійність виявити, як одразу дадуть нам по руках. Щоб не забувалися, щоб знали своє місце, смерди. Що там одружитися! Та якщо газетники довідаються, що ти в мене у номері ніч провів, то скандал буде страшенний. І всі мої коханці, минулі і теперішні, дуже образяться, бо як же я могла з мужиком сплутатися. Хоч вони всі – лайно, а ти, Ваню, людина. Я ж бачу, що ти ото дурником прикидаєшся, але ти ж інший. Ти розумний, розумніший за них, але вдаєш, що місце своє знаєш і його тримаєшся. Але погано, що місця ті від народження видаються, а не по справах. Бо по справах ти, Ваню, уже давно генерал. Але в генералах дурнів усяких повно, а ти як був унизу, так і залишився. І я так. Поки молода та гарна, буду при найвищому світі ошиватися, а як тільки постарішаю, так одразу мене звідти геть, бо хто я така, донька дрібного торгівця рибою! Давай вип’ємо, Ваню!

Я налив у келихи, випили ми. Ще говорила, ще випили і вже далеко по півночі вона заснула. Я – ні. Лежав собі, думав про її слова. Все правда. Хоч наче бунтівниками запеклими писане, а правда. Якось гірко мені зробилося і неприємно. Кавказ почав ввижатися, сидіння те кляте у ямі. Коли почув, що лізе хтось з-під ліжка. Пан Анатоль вирішив, що поснули ми. Виповз і до дверей. Вже у другій кімнаті я його наздогнав, приставив палець до спини.

– Руки догори! – шепочу. Тільки дуже досвідчена людина спиною може відчути, що не дуло револьверне впирається, а палець. Підняв Анатоль руки і затремтів. Я його обшукав. Зброї при ньому не було. – Підемо до мене зараз. Рипнешся – пристрелю.

– Не треба! Не треба! – він шепотів, як і я.

Вийшли до коридору, я голий увесь, бо не було часу одягатися. Зайшли до мене в номер. Там я одягнув готельний халат, посадив Анатоля, який тремтів і помітно хвилювався.

– Ти що під ліжком у пані Анастасії робив, мерзотнику?

– Я… я… я дверима помилився. Набрався занадто, – збрехав він.

– В морду дати? – спитав я.

– Не треба.

– Тоді кажи.

– В мої обов’язки входить слідкувати заАнастасією.

– Для кого?

– Для мого шефа, пана Ханжонкова.

– І для чого?

– Щоб контролювати Анастасію. В неї є деякі проблеми зі спиртним та наркотиками. То мені доручено слідкувати, щоб усе це не впливало на зйомки.

– А для чого ти під ліжко заліз?

– Я був у номері, почув ваш голос, вирішив сховатися, щоб не було зайвих запитань. А вона вас до спальні привела. Не встиг я піти!

– Якщо десь випливе про сьогоднішню ніч, то голову тобі скручу! – аж реву я. – Зрозумів?

– Ніхто не дізнається! Нам скандал не потрібен! Ніхто не дізнається, чесне слово!

– Дивися мені. А тепер розкажи про того, хто дає гроші на кіно.

– Це таємниця і…

Я підхоплююся. Дуже злісно дивлюся на Анатоля, він аж тремтіти починає.

– Ти мені голову не дури, хлопче, я ж Іван Карпович Підіпригора!

– Я не дурю, не дурю!

– Хто гроші дає?

– Якийсь фабрикант, із Ревеля.

– І для чого?

– Заробити вирішив.

– Яким же чином?

– У нього заводи та мануфактури, розраховує на армійське замовлення. Домовився з генералами, що профінансує патріотичне кіно, щоб більше добровольців було і підвищився дух у тилу. До того ж, той фабрикант великий поціновувач талантів пані Анастасії. Хотів цією роллю пом’якшити її серце. Вбити одним пострілом двох зайців. Представники великого капіталу це люблять.

– Це всі люблять. А ось скажи, чому тут крутиться військова контррозвідка?

– Що? – Анатоль лякається. Не дивується, а саме лякається. – Звідки ви це взяли?

– Бачив кількох співробітників, вони спостерігають за зйомками. У яку халепу ти мене вплів?

– Я нічого не знаю, я… – Б’ю його, не сильно і не в обличчя, щоб не брехав.

– Кажи правду!

– Вони хочуть хабар.

– Що?

– Той ревельський фабрикант, він по матері німець, то з нього видушують хабар, погрожують, що проголосять німецьким шпигуном.

– Може, він і є шпигун?

– Щось я не чув про шпигунів, які займаються кіно! Та про це ж усі газети пишуть, навіщо це шпигунам? Насправді він це кіно і затіяв, щоб захиститися.

– Захиститися?

– Так. До кіно привернута велика увага, завдяки вам і пані Кольцовій. Скоро до нас приєднається Іван Мозжухін, такий зірковий склад гарантує зацікавлення публіки. А ці хлопці з контррозвідки, вони звикли робити свої справи тихенько, не привертаючи уваги. Тепер же це неможливо. Вони б давно арештували того фабриканта, але буде скандал, а цього вони бояться. То змушені були відступити, не наважувалися арештувати фабриканта. Але намірів збити грошей не покинули, ошиваються поруч, вичікують зручного моменту, щоб ударити. Розумієте?

– А чи не дешевше було дати їм хабара, аніж затівати цю оборудку з кіно?

– Вони вимагали триста тисяч.

– Що?

– Триста тисяч рублів. Одною виплатою.

– Триста тисяч! – я дивуюся, бо про всякі хабарі чув, але не про такі.

– Триста тисяч. І жодних гарантій, що за місяць чи два вони знову не прийдуть. То фабрикант вирішив відбиватися. Поки це йому вдається, і ви, Іване Карповичу, ваш авторитет – одна з важливих ланок його оборони.

– Я вимагаю підвищення платні. Удвічі. Одна справа – працювати радником, а інша – прикривати вас від контррозвідки.

– Іване Карповичу, здається, Анастасія непогано вас преміювала…

– Підвищення утричі, за неповагу до пані Анастасії! – гримлю я.

– Я не можу сам вирішувати це.

– У тебе є час до ранку. Якщо я не отримаю грошей, я поїду додому, і розбирайтеся тут самі.

– Я спробую все владнати.

– Тепер іди геть і не вештайся біля пані Анастасії, принаймні поки я буду тут.

Він пішов, я трохи почекав і вийшов до коридору. Там нікого не було. Зайшов у номер до Анастасії. Вона тихенько спала. Ліг поруч. Як людина нежоната, я довгий час був позбавлений щастя споглядати за сплячими жінками. Завжди брав дівчат на годину чи дві, після чого йшов. Тільки останнім часом мені відкрилося, яке щастя лежати поруч із жінкою, слухати її дихання, милуватися її обличчям уві сні. В Анастасії було щось дитяче, вона потроху сопіла, її світле волоссячко збилося на подушці. Я пригорнув її до себе, вона охоче притулилася, аж усміхнулася, посопувала собі далі. Мені було добре, я лежав розімлілий і думав про те, що тут відбувається. Можливо, Анатоль і не говорив усієї правди, але його версія виглядала цілком вірогідно. Про продажність поліції я вже знав багато, не можна було виключати, що контррозвідка так само займалася збиванням грошей, використовуючи наближення війни. Цілком можливо, що й той фабрикант, який дав грошей, був зовсім не простий. Тут точилася якась велика гра, в якій оце чарівне дитя, пані Анастасія, була пішаком. Я подивився на неї і поцілував у щоку, після чого заснув сам.

Вранці прокинувся першим і ще з півгодини дивився на Анастасію. Коли вона несподівано розплющила очі, наші погляди зустрілися.

– Ваню, ти що робиш?

– Милуюся вами.

– Не закохуйся в мене, Ваню, прошу тебе, не закохуйся. І тобі буде погано, і мені, – вона гірко зітхнула і підхопилася. Підбігла до столика, почала копирсатися у ящику. Я милувався нею, такою гарною та легкою. Вона дістала якусь невеличку склянку, висипала звідти білого порошку. – Кокаїну не хочеш, Ваню? Підбадьоритися?

– Ні, дякую.

– Він добре піднімає настрій!

– У мене чудовий настрій, бо я дивлюся на вас у костюмі Єви.

– Цікаво, у Єви був кокаїн? Можливо, змій запропонував їй саме його, а не яблуко, як сказано у Біблії, – сміється пані Анастасія.

– Кокаїн винайшов один німець, досить нещодавно, тож у Єви його не було.

– А звідки ти це знаєш, Ваню?

– Я багато разів стикався з наркотиками, бунтівники їх часто вживають.

– Чому?

– У них неспокійне, нервове життя, повне небезпек, то вони шукають у наркотиках заспокоєння. Дехто вживає кокаїн, дехто – морфій. Роблять це потайки від товаришів.

– Бо вони такі ж пуристи, як і стовпи самодержавства?

– Бо наркотики роблять людину слабкою, і цим можна легко скористатися. Не дай морфіністу чергової дози – і він розповість усе. З кокаїністами трохи складніше, там треба давати дозу, під дією якої людина схильна більше розмовляти. То бунтівники намагаються, щоб серед них не було тих, хто вживає наркотики.

– Значить, мене б не взяли, – вона вдихає порошок носом, потім відкидається і крутить головою.

– Ні, не взяли б, – погоджуюся я.

– Що ж, доведеться служити музі, а не революції. Зараз замовлю сніданок, а то зранку в мене страшенний апетит.

– Дозвольте відкланятися, – я підводжуся.

– Ні-ні! Поснідаємо разом.

– Я не хочу вас компрометувати.

– Ти одягнешся, наче просто зайшов уранці. Ваню, не поспішай! Я теж хочу роздивитися тебе. Слухай, а ти добре збудований. Наче який-небудь Аполлон! Як ти підтримуєш таку чудову форму?

– Щоденні прогулянки, боксування, фізичні вправи. І не зловживати алкоголем.

– Ваню, так уже вийшло, що я бачила багатьох знатних людей імперії у костюмі Адама, але порівняно з тобою всі вони виглядають якимись косопузими плебеями.

– Думаю, що зараз просто діє кокаїн.

– Ні, кокаїн тут ні до чого. Слухай, ти виглядаєш, наче дворянський син. А хто були твої батьки?

– Мати – проста селянка.

– А батько?

– Батька я не знаю.

– Як це може бути?

– Він звабив матір і втік. Подробиці мені не відомі.

– Слухай, але ж це багато чого пояснює!

– Що саме?

– Мабуть, твій батько був дуже знатною людиною. Ось звідки в тебе благородна статура. У тобі є голуба кров!

– Кров у всіх однакова, червона. А потім чорніє, – кажу я і підходжу до свого одягу.

– Стій! – пані Анастасія скрикує в мене за спиною так різко, що я аж лякаюся.

– Що таке? – я вихоплюю револьвер і дивлюся на неї.

– Покажи мені свою спину!

– Що?

– Спину покажи! – вона кидається до мене, дивиться щось, торкається правої сідниці. – Що це в тебе?

– Родима пляма. А що таке? – не розумію я.

– Так, зараз перевіримо, – вона запускає пальці мені у волосся і щось мацає на потилиці. – А це що?

– Бородавка, – я аж трохи розгубився, а Анастасія сміється вголос. Може, вона жартує, відповідає мені за вчорашніх вампірів?

– Ваню, я вже бачила таке поєднання! – схвильовано каже вона.

– Що?

– Бачила, бачила! Старий князь Ухтомський з Москви, мій перший коханець!

– Який ще князь? – кривлюся я.

– Справжнісінький! Нащадок стародавнього і багатого роду. Тоді йому було вже під сімдесят, а він так само любив молодих дівчат. Дуже молодих. Мене він купив у мого батька у віці дванадцяти років.

– Як це купив?

– За дві тисячі рублів. Батькові всунули партію тухлих оселедців, він був на межі банкрутства, нас збиралися викидати з хати, а тут прийшли від князя Ухтомського і запропонували гроші. Офіційно все було обставлено так, що батько віддавав мене на десять років навчатися плести килими.

– І твій батько погодився?

– Так, у нього було шість дочок і цілком реальна перспектива жебракування. То він узяв гроші, і я опинилася у князя. Першої ж ночі він спробував позбавити мене цноти, але не зміг, через чоловічу слабкість. І надалі в нього нечасто виходило, то мені довелося навчитися задовольняти його самотужки. Спочатку я його ненавиділа, а потім звикла. І він багато зробив для мене. Навчив грамоти, найняв для мене вчителів співів і танців. З першим вийшло не дуже, а танцюю я досі добре. Коли я подорослішала, князь утратив до мене цікавість, цілком міг би просто викинути на вулицю, але ні, він мене познайомив із впливовими людьми, домігся для мене першої ролі у вар’єте, а потім звів із Ханжонковим, давши старт кар’єрі у кіно.

– Навіщо ти розповідаєш мені про цього князя? – дратуюся я, бо не люблю розпусників.

– Бо за дивним збігом обставин у нього теж родима пляма на правій сідниці й така сама родимка, як у тебе, на потилиці, у волоссі. На тому ж самому місці. Хіба це не дивно? А ще ти схожий на князя в молодості!

– Звідки ти знаєш, який він був у молодості?

– У нього є купа своїх портретів у різному віці. Князь дуже любить себе. А скільки було твоїй матері, коли вона народила?

– До чого це? – дратуюся я.

– До того, що якщо вона була дуже молода, років тринадцять-чотирнадцять, то цілком можливо, що до твого народження був причетний князь. Щоправда, коли я жила з ним, князь уже був безплідний, він любив розповідати, що позбавив цноти сотні дівчат і замолоду спав лише з молодими, майже дітьми. Через це мав неприємності, кар’єри не зробив, але це йому було й непотрібно, враховуючи його статки. Ану стань, ліву ногу вперед, праву руку назад, наче збираєшся кидати спис.

– Для чого це?

– Ваню, будь ласка!

Я стаю, як вона просить. Мені тривожно від думок, що забігали тарганами після її слів.

– Точно, ти дуже схожий на нього, Ваню, кажу тобі! В нього є портрет себе молодого у такій позі, де він теж голий. Так от, ви схожі наче дві краплі води! Цілком можливо, що ти княжич Ухтомський! Принаймні, це багато чого пояснює.

Дуже збуджена Анастасія стрибає навколо мене, я теж не те щоб спокійний.

– Маячня! – не хочу вірити її словам.

– Не буду тебе переконувати, але з’їздь до столиці. Князь передав частину свого зібрання музеєві Олександра Третього. Це довелося зробити, щоб зам’яти один скандал із викраданням доньки голландського підданого. Серед переданого є кілька картин, де ще молодий князь виступав натурником і зображував різних давньогрецьких богів та героїв. Просто подивишся на них і, думаю, все зрозумієш. Що ти хочеш на сніданок?

– На твій розсуд, – я ошелешено стою і слухаю, як вона замовляє каву, яєчню, сандвічі та вівсянку. Потім починаю одягатися. У голові гупає. Я не вірю, що ось так могло статися. Що випадкова справа, до якої я пристав майже проти власної волі, привела мене до батька, якого я ніколи не шукав і навіть намагався не думати про нього.

– Ваню, одягайся. І не стій, наче мішком прибитий. Нічого страшного не сталося. Захочеш, побачиш його, князь досі живий і навіть купив десь зовсім юну китаянку, про що хвалився в листі. Не схочеш – просто викинеш його з голови, наче й не було. Добре?

Вона стрибає по кімнаті, наче кізочка, весела та бадьора, в неї блищать очі, вона сміється, пританцьовує і наспівує. Я відчуваю себе старим і безпорадним, ледве опановую себе, одягаюся. Потім виходжу з номера, чекаю в коридорі, поки з’являться два офіціанти з тацями. Удаю, наче прямую до номера Анастасії. Заходжу з ними, вітаюсь. Анастасія посміхається, наче цариця, питає, як мені спалося. Потім ми похапцем їмо, вона сміється.

– Слухай, Ваню, а це ж виходить, що я спала одразу з двома поколіннями князів Ухтомських! Брати в мене були, а ось щоб і батько і син, то ні!

– Тю, та який там я князь! – махаю рукою. – Досі не навчився їсти ножем та виделкою!

– О, старий князь теж любив їсти все ложкою, наче мужик! – вона сміється, я червонію.

– Анастасіє, прошу, щоб ці ваші здогадки не потрапили до газет.

– За це можеш не хвилюватися. Що ж я буду руйнувати свою красиву історію про те, як скромна провінційна дівчинка стала зіркою екранів? Розповім про старого розпусника, що видав мені квиток до кіно? Ніколи. Нехай це все залишиться нашою маленькою таємницею.

У двері постукали.

– Допивайте каву і ходімо, – вона ще підскочила до дзеркала і покрутилася біля нього.

Ми вийшли удвох, у холі Анатоль повідомив, що плату мені не буде підвищено. То по обіді я сказав, що отримав термінову телеграму і мушу відбути у справах. Мені не хотілося їхати від Анастасії, але я мав їхати.

Потяг до Петербурга їхав більше доби, ще кілька годин знадобилося, щоб дещо дізнатися. Я побував у музеї Олександра Третього і подивився на картини, які порадила Анастасія. Після них поїхав до будинку князя Ухтомського неподалік від Адміралтейства. Поговорив зі слугами з сусідніх домів, ті розповіли, що князь останнім часом хворіє, постійно до нього їздять лікарі, а тепер унадилися кілька племінників, що чекають на спадок. Але князь із ними в поганих відносинах, то не спілкується.

Разом із князем у будинку жив візник Харлам, який був одразу і за двірника, кухарка Алія, татарка з Казані, що працювала у князя вже багато років, та якась покоївка азіатського вигляду.

– Ще зовсім дівчинка, князь таких полюбляє, – це вже мені розповідав сам Харлам, якого я спочатку пригостив цигаркою, а потім запросив до трактиру неподалік. Там довелось замовити аж три графинчики, поки у цього дебелого чолов’яги розв’язався язик.

– Що значить полюбляє?

– А те і значить. Жінки його не цікавлять, а тільки молоді дівчата, чим молодші, тим кращі. Колись їздив за ними по всій країні, а зараз старий став, додому їх привозить.

– А де він їх брав? Це ж не худоба, батьки є, влада.

– Коли гроші є, то влада у тебе. А батьки – одним гроші давав, а частенько і просто викрадав. Награється і вижене. Дівчата, особливо як по селах, вони ж потім завжди мовчали про те, що сталося. Соромно їм було.

– А ти це звідки знаєш?

– А мені лакей княжий розповідав, Абраша.

– Жид, чи що?

– Жид. Його князь колись підібрав дитиною і тримав при собі вірним слугою. Так той Абраша, коли захворів, плакався мені. Воно хоч і жид, а перед Богом страшно з гріхами помирати. Розповідав, як дівчаток хапав і князю притягував. Сваволили по всій імперії. Бувало, що поліція ловила їх, але у князя завжди і гроші при собі, і зв’язки. Коли поліції заплатить, коли батькам, отак і виплутувався. І що він у тих дітях знайшов? Баба приємна, коли в тілі! Ну, давай!

Він пив, я під стіл виливав. Тверезим хотів бути. Розплатився, повів Харлама додому. Скоріше поніс, бо набрався двірник. Здоровий був, то ледь дотягнув його до будинку князя. Довго шукав ключі по кишенях. Зайшли до будинку, там темно було, тільки на другому поверсі горіло світло. Я вже від Харлама знав, що на другий поверх нікому зі слуг дороги немає. Двері туди завжди зачинені. Прибирає там молоденька покоївка-китаянка, вона ж князю і їсти носить. Раніше Ухтомський вниз спускався, але останнім часом зовсім зліг.

Уклав я Харлама на ліжко його в тісненькій двірницькій, вийшов. Тиша в будинку, цілому палаці, не гіршому, аніж у Павла Івановича Харитоненка. Пройшовся до широких сходів, піднявся. Двері були зачинені. Зняв чобіт, дістав із нього відмичку. Це з речей графа Маєвського, який страшенно полюбляв усілякі застосови. Подлубався у замку і відчинив. Зайшов усередину. Довгий коридор. З-під одних дверей видно було смужку світла. Пройшов туди. Прислухався. Хтось говорив, потім почав тихенько стогнати. Я обережно відчинив двері. Це була спальня. Велике ліжко, на якому майже губився невеличкий дід з розплутаним сивим волоссям. Той дід мацав якусь азіатську дівчинку, теж голу. Терся об неї, шепотів різний сором та кректав. А за мить уже летів з ліжка, від мого ляпаса.

Перелякана дівчинка скрикнула.

– Одягайся, – сказав їй. А сам підійшов до старого, що полетів аж на підлогу, стогнав там. Я хотів його вбити одразу. Придушити цього жалюгідного червака. Так би і зробив, якби він почав молити про пощаду, просити не вбивати. Але він не став. Спокійно дивився на мене зовсім не переляканим поглядом.

– Ну, чого став? Прийшов, так убивай, – прохрипів невдоволено.

Це тільки здається, що вбивати легко. Навіть запеклі душогуби – і ті не можуть убити просто так, шукають якихось виправдань. Я ненавидів його, багато разів, особливо в дитинстві, мріяв, як убиватиму його. Але я мріяв убити сильного та нахабного кривдника мами, а не ось цього старого каліку, який ледь жеврів, схожий більше на купку сміття, аніж на людину. Він мовчав. Лежав собі на підлозі. Я дивився на його ребра, що стирчали з-під плямистої старої шкіри.

– Що думаєш? – спитав він.

– Вставай.

– Не хочу, – сказав він вередливо.

Я підхопив його і приніс до ліжка. Посадив. Він був жалюгідний… Такий жалюгідний, що я не міг його вбити, хоч прийшов саме за цим. Треба було розпалити себе.

– Ти ґвалтував дівчинку в Кременчуцькому повіті?

– Я ґвалтував тисячі дівчат. Вкажи рік та її ім’я, і я подивлюся, – невдоволено бурмоче старий.

– Що? Де подивишся?

– У архіві. Он бачиш, шафа, там все, – він вказує на велику шафу, вщерть заповнену великими книгами в дорогих шкіряних обкладинках. – Який рік тебе цікавить?

– Сімдесятий.

– Це десь на першій полиці, подивися, там вказано, – каже він.

Я дивлюся на нього. Не схоже, що він бреше чи намагається виграти час. Він повністю байдужий до того, що відбувається. Підходжу до шафи. На кожному з грубезних томів проставлені роки. Починаючи з 1854-го. Беру том із написом «1870». Том важкий, як каменюка. Про всяк випадок заглядаю всередину книги. Жодних тайників, просто книга. На розкішному товстому папері записані красивим почерком дані. Ім’я дівчини, її опис, обставини викрадення чи купівлі, враження від забав із нею, а потім ще й картинка. Досить непогано намальована. Приношу книгу князю. Він кладе на коліна, починає гортати.

– Коли це було?

– Наприкінці зими.

– Ага, є, Кременчуцький повіт, Марія, селянська донька. В неї був шрам на підборідді, собака вкусила в дитинстві. Я її викрав і зґвалтував, а потім відпустив. Які ще запитання? – старий подивився на мене. І зовсім не злякався тієї люті, яку побачив у моїх очах. А я палав, я вже був готовий убивати. Я б відірвав його маленьку голову, голіруч відірвав. Так би й зробив.

– Стій! Не чіпай його! – це було те дівча. Воно убралося в халатик і звідкілясь узяло маленький браунінг, такий самий, що вже траплявся мені у справі з Нестеровим. Дівча наставило браунінг на мене.

– Дитя моє, поклади зброю, – це сказав не я, це сказав старий князь. – Наказую!

– Він уб’є тебе! – дівча добре розмовляло російською, хоча й чути було ще деякий акцент.

– Нехай, це мені буде тільки на радість, – посміхнувся старий. – Мені набридло це життя у зруйнованому тілі! Купа хвороб, усе болить, я забув уже, коли в мене стояв. Давай, чоловіче, ти ж прийшов мене вбивати, то вбивай! Що ще розповісти тобі, щоб ти вбив мене з чистим сумлінням? А ти поклади браунінг. Це не іграшка.

– Не вбивай його, інакше я вистрелю, – каже дівчинка мені.

– Він викрав тебе з родини, він ґвалтував тебе, а ти його захищаєш? – дивуюся я.

– В мого батька було п’ятеро дітей, і вперше я досхочу поїла тут. І на справжньому ліжку, з перинами та подушкою, виспалась теж тут. Князь найняв мені вчителів, тепер я вмію читати й писати. Я вдячна йому.

– Господи, та він же бридкий!

– Він слабкий. Не чіпай його.

– Люсю, поклади револьвер, благаю! – каже Ухтомський і звертається до мене.

– Прошу, не кривди її, вона ще дитина. Люсю, ти не бійся, тебе згадано у заповіті. Після моєї смерті ти отримаєш пенсіон, якого вистачить і на освіту, і на посаг. Поклади клятий браунінг! Це небезпечна людина, я бачу. Якби я був молодий, я б залюбки з ним поборовся, а зараз нехай він зробить те, за чим прийшов, і піде.

– Не чіпай його, – вперто каже дівча.

– Я прийшов помститися за свою матір, – кажу дівчинці. – Вона була такою, як ти, коли цей покидьок викрав її і зґвалтував. Після чого викинув, як зламану іграшку.

– Що? То ти син тієї Марії? – старий кривиться.

– Син. Байстрюк.

– Ти впевнений, що народився саме від мене? Бо дівчата не вагітніли від мене, лікарі казали, що погане сім’я.

– Впевнений.

– Не розумію, жодного разу не чув, щоб від мене завагітніли!

– Як ти міг почути, коли ти кривдив їх і тікав!

– Поки я був молодий, дівчатам подобалося бути зі мною, – посміхається старим ротом із рядом рівненьких зубів, дивним серед його тілесної руїни.

– Ні! – кричить дівчина, бо помічає мій рух. Я зупиняюся. Не боюся її браунінга. В мене є револьвер, і я зможу дістати його та вистрелити першим. Навіть якщо дівчина таки натисне на курок, вона не поцілить, бо вперше тримає зброю. Але я не хочу множити смерть далі, не хочу вбивати нікого, крім цього старого покидька.

– Це дивно, що ти народився. Дуже дивно. Старий крутить головою. – А з чого ти взяв, що саме я твій батько?

– Узяв. Ти викрав і зґвалтував мою матір, а її батько, мій дід, вигнав її з хати, як покритку. Вигнав вагітною. Спочатку побив, сподівався вибити мене з неї, а потім вигнав. Вона поневірялася по чужих кутках, спочатку сама, а потім зі мною. Її життя було важке і злиденне, але вона змогла виростити мене. А потім наклала на себе руки, не витримавши всього цього.

– Батько вигнав її? Дивно. Він же взяв гроші, – каже князь.

– Що?

– Я передав йому через Абрашу сто рублів, щоб він не піднімав шуму. Ось, бачиш, у мене ж усе записано, – він тицяє пальцем у сторінку книги. Я читаю. Справді, так написано.

– Цей Абраша забрав гроші собі! – дратуюся я.

– Абраша ніколи не взяв собі й копійки! – ображається князь. – Він служив мені віддано, наче пес! Батько Марії взяв сто рублів. І потім вимагав ще сто, але Абраша нагнав його батогом. Згадай, того року твій дід нічого не купив? Селянин навряд чи просто взяв би гроші і зберігав їх удома, він би щось купив. Землю, коней щось таке.

Я згадую, що в діда був млин. Я ніколи того млина не бачив, як і діда, який знати мене не хотів і онуком не вважав. Але чув про млин, який, можливо, був куплений приблизно того року, коли мою матір було вигнано з рідної хати.

– Ти хочеш сказати, що мій дід продав тобі власну доньку за сто рублів? – хриплю я.

– Не продав. Він просто обрав кращий шлях із можливих. Там же був небагатий вибір: або взяти гроші, або піти до поліції. Тоді б Абраша розрахувався з приставом, і твого діда добряче пригостили б канчуками та відправили до холодної. Він це добре розумів, то вирішив узяти гроші. Розумний вибір у тій ситуації.

– А навіщо вигнав маму?

– Мабуть, для нього це був сором, і він не хотів, щоб вона про нього нагадувала. Патріархальне суспільство жорстоке, і в ньому жінка завжди винна. Не думаю, щоб дід справді так ненавидів доньку, просто так треба було вчинити, щоб заспокоїти село і врятуватися від осуду сусідів.

– Тобто, дід – непоганий, ти – непоганий, але спаскудили дівчині життя, і все добре? – реву я.

– Це закон життя, – старий розводить руками. – Люди поділяються на панів і смердів. Хтось у цьому житті має право на все, а хтось – ні на що. Я народився з золотою ложкою в роті, я мав статки, високе становище в суспільстві, усе в житті було для мене. А хтось народжується і живе голий та босий, лише для того, щоб прислужуватися господарям життя. Так влаштований цей світ, і з цим нічого не поробиш.

– То вона лише дрова для полум’я, навколо якого будуть грітися такі, як ти? – киваю на дівчину.

– Так. Якби я був простим мужиком, я б не дожив до свого віку, бо погано б харчувався і забагато працював. А якби й дожив, то не вилазив би з-за пічки, був би нахлібником, якому власні діти дорікали б за кожний з’їдений шматок. Але я сам собі господар, і останні дні мого життя оздоблює ця красуня. Бо я господар життя, і мені належить усе.

– То ти не каєшся?

– Ні. А в чому мені каятися? Я жив заради насолоди й отримав її достатньо. Я з дитинства любив дівчат, це в мене спадкове. У мого батька був цілий гарем із сотні дівок, які постійно змінювалися. Але потім кріпосне право скасували, і гарем довелося розпустити. Я спочатку ходив до будинків розпусти, але там було дуже мало моїх улюблених молоденьких дівчаток. То я почав розшукувати їх. Навчився полювати і задовольняти свою пристрасть. Через неї я не зробив кар’єри, але мої статки дозволяли мені не турбуватися за це. Вони й зараз досить великі, то мої племінники ніяк не дочекаються, коли я помру, щоб злетітися на розподіл здобичі. Зробіть їм ласку, вбийте мене.

– І тобі анітрохи не шкода тих дівчат?

– Ні. У цьому світі кожен сам за себе. Я отримував задоволення, і мені наплювати, що отримували вони. До того ж, я був упевнений, що безплідний, тож для більшості моїх дівчат зустріч зі мною була просто першим досвідом у житті. Цікавим досвідом. Зараз у це важко повірити, але колись я був досить вправним коханцем. Міцним та завзятим. Не гіршим за тебе, я ж бачу он синці від поцілунків на твої шиї.

– Чого ж ти раніше виганяв, а тепер живеш із дівками? – питаю я і поправляю комірець сорочки, щоб прикрити шию.

– Бо постарів. І мені стала цікавою не кількість, щоб усе нові й нові дівчата, мене зацікавили стосунки. Я брав цих провінційних дуреп, у яких трохи м’яса на кістках і зовсім немає розуму, я брав їх як брили мармуру і починав карбувати з них фігуру, робити людей. Це виявилося дуже цікавим. Без мене вони б пропали, як пропадають усі ці смерди, стали б дровами для чужого багаття. А так я дав їм нове життя. Освіту, зв’язки, трохи грошей. Одна з них стала викладачкою, інша акторкою, ще одна зараз власниця модного салону. У Люсі теж є шанс піднятися. Я не виправдовуюся, мені це не потрібно, але на якомусь етапі я відчув, що отримую задоволення від того, що допомагаю іншим. Це слабкість, добро взагалі слабке. Поки я був молодим та сильним, я був злим, я йшов до своїх забаганок по живих людях, і мені було байдуже. Бо такий уже світовий порядок, що більшість живе задля примх меншості і…

– Досить. Я пішов.

Повертаюся і йду до дверей.

– Зачекай, а вбивати мене? – дивується старий.

– Живи.

– Ти не будеш убивати?

– На мені й так достатньо крові.

– Але ти ж хотів!

– Перехотів.

– Ти – слабкий! Ні, ти не мій син! Твоя матір сплуталася ще з кимось! Інакше ти б убив мене!

– Ти ніколи не примусиш мене зробити те, чого я не хочу, – я криво посміхаюся і звертаюся до дівчини. – Дам тобі пораду на майбутнє. Якщо хочеш вистрелити, треба крутнути важіль запобіжника.

Йду собі.

– Стій! Стій! – кричить старий. – Хто ти?

– Ніхто, – я вже на сходах.

– Де я тебе бачив?

– У страшних снах.

Я спускаюся, виходжу з будинку і йду геть. Іду довго, кілька разів переходжу мости, нарешті знаходжу невеличкий готель, знімаю там найдешевший номер і влягаюся спати, бо відчуваю слабкість. А вранці відбуваю додому.

На хуторі мене з радістю зустріли, Єлизавета Павлівна показувала газети з великими статтями про кіно.

– Всі просто у захваті від цієї стрічки, у якій ви берете участь. Особливо хвалять Анастасію Кольцову. Вона й справді така гарна? – Єлизавета Павлівна сміються, а я червонію.

– Занадто гарна.

Ми обідаємо в садочку, потім я беру Моніку на руки, гойдаю її, коли Єлизавета Павлівна сповіщають, що повертаються додому. Це для мене як грім серед ясного неба, залишаю Моніку.

– Чому ви повертаєтесь? Щось не так?

– Ні, все добре, просто ви одужали.

– Одужав?

– Я лишалася тут, поки бачила, що ви хворий. А зараз ви такий самий, як і були до Кавказу. Тож моя місія виконана.

– Ви приревнували до Анастасії? – здогадуюся я.

– А було за що? – вона посміхається.

– Було, але…

– Іване Карповичу, не треба жодних пояснень. Ми ж домовлялися з вами, що живемо вільними людьми. Я не ваша дружина, щоб питати з вас. І я не приревнувала. Я так саме добре ставлюся до вас, як і раніше, просто я хочу повернутися додому. Тут дуже добре, я потоваришувала і з Уляною Гаврилівною, і з Монікою, але я звикла жити сама, і самій мені найкраще, тому я повертаюся до Бахмача. Сподіваюся, що при нагоді ви приїздитимете в гості. Буду вам рада.

– Мені якось неспокійно…

– Іване Карповичу, ні про що не турбуйтеся. Так справді буде краще. І той, візьміться за графа. Прилаштуйте до якогось заняття, бо він так швидко зіп’ється. Він, може, й нісенітна людина, але не погана. Врятуйте його.

– Добре, візьмуся. Дозвольте вас хоч на вокзал відвезти.

– Добре.

Після від’їзду Єлизавети Павлівни, щоб не сумувати і не нудьгувати, узявся я впорядковувати свої літературні справи, до чого залучив графа. Той важко виходив із тижнів постійної пиятики, але я тримав його міцною рукою. Маєвський ображався, погрожував утекти, намагався пробратися в підвал, де стояли сулії з наливками та самогоном, але я не звертав уваги, потроху залучав його до роботи, призвичаював до життя в тверезості. Наступні тижні минули в роботі, ми завершили вже написані історії і додали кілька нових. Граф загорівся писати роман, бо це, мовляв, вища літературна каста, не те що всілякі оповідки. Я романів побоювався, бо одна справа – мої побрехеньки, а інша – високе мистецтво, яке читають люди освічені, але Маєвського підтримував, бо головне було його тримати в роботі, щоб знову не почав пити.

Аби знайти якусь цікаву тему для роману, граф напередплачував на хутір купу газет, які уважно читав. З тих газет я дізнавався новини про кіно з пані Анастасією. Про те кіно багато балакали, казали, що командування Київського військового округу виділило одразу два полки для зйомок батальних сцен, стріляли справжні гармати, ходили в атаку справжні ескадрони, сам Петро Нестеров закладав віражі заради стрічки. Всі стверджували, що такого кіно не було не те що в Росії, а навіть у Європі та самій Америці. Хоч про фільм писали багато, але про Плумпе майже не згадували, а коли й писали, то він проходив як технічний консультант, а режисером вважався Бутурлін. Усі дуже вихваляли пані Анастасію, називали її справжнім талантом.

– Оце б подивитися! – захоплювався граф. – Іване Карповичу, може, попроситися туди знову консультантом? Хоча б безкоштовно!

– Та в кіно все побачимо, – заспокоював я Маєвського.

– І куди ви тоді урвали з Києва? Га, Іване Карповичу? Ще б можна було там побути, а ви рвонули, мене покинувши. Мабуть, якась чергова загадка? Чому ви все від мене приховуєте? Ми ж співавтори!

– Графе, я нічого не приховую, але ж співавтор не сповідник, щоб усе знати. Скажіть краще, як ідея для роману, знайшлася?

– Та треба щось про війну. Це просто-таки бринить у повітрі! Щось про війну, про героїзм, про любов до Отєчєства і відчайдушну хоробрість руських богатирів.

– Може б написати про те, як з Бородіна піднялися загиблі там вої й попросилися на фронт, щоби знову загинути за царя і Отєчєство? – жартую я.

– Ні, Бородіно не підходить, там же з французами билися, а вони тепер наші союзники. Щось інше потрібно вигадати, – цілком серйозно відповів граф.

Ото так і забавлялися. Одного дня серед купи листів вдячних читачів до мене прийшов лист-подяка від пана Ісаака з Києва, який сповіщав, що отримав дуже цікаву роботу в Одесі завдяки моїй протекції. Студент обіцяв, що буде намагатися відпрацювати мої аванси. У пресі ще майнула маленька новина про погіршення стану князя Ухтомського, чекали, що залишилося йому зовсім трохи, але потім з’явився якийсь китайський лікар, що дуже допоміг, і дід ожив. Я припинив читати газети, новини про кіно і про війну мені переказував граф, який твердо вирішив, що піде добровольцем на фронт здобувати славу і теми для роману. Запропонував йому набувати доброї фізичної форми, тож зранку ми почали бігати і робити вправи з гантелями. Вже на другий день графу це набридло, але я примушував його не розслаблятися.

– Як це ви на німця з багнетом підете, коли он тільки трохи пробігли, а вже задихаєтесь?

– Навіщо мені багнет, коли в мене револьвер буде! – дивувався Маєвський, який очікував, що буде служити десь при штабі, а не місити багно на передовій.

Так минали тиждень за тижнем, коли несподівано, вже по весні, до мене надійшов дивний лист.

– Іване Карповичу, лист від жінки, а всередині чистий папір! Як так? – здивувався граф. Ідеї для роману він так і не знайшов, то я запряг його відповідати на численні листи, які десятками щодня приходили до мене від читачів, що дякували, просили поради, розповідали про свої біди чи цікаві історії, свідками яких їм довелося стати.

– Чистий папір. Дайте подивитися, – я взяв аркуш. На ньому нічого не було написано, але пропахчений парфумом він був добряче. І запах цей я впізнав. – Дивно, мабуть, якась помилка.

Я сховав аркуш у кишеню, згодом вийшов з кабінету. На кухні запалив свічку і поводив над нею аркушем. Побачив, як почали з’являтися літери красивого жіночого почерку. «Ваню, буду вдячна, якщо ти приїдеш, краще таємно. Щось відбувається. Твоя Стася». Я принюхався до аркуша, а потім спалив його. Їхати мені нікуди не хотілося, але просила не чужа мені жінка. Можливо, їй потрібна допомога. То по обіді я вже їхав на вокзал, сказавши графу, що на кілька днів відлучуся до Бахмача. Маєвський нічого не запідозрив.

Поїхав до Ромен, коли вже вечоріло, розраховував устигнути на нічний потяг до Києва, щоби прибути вранці. Думав про те кіно і про те, що там могло бути нечисто, що схвилювало пані Анастасію. Судячи з усього, від самого початку вона знала більше від мене, але зараз, мабуть, дізналася ще щось. Можливо, і на неї вийшла контррозвідка, а може, хтось інший. Я намагався думати про справу, але думалося про запах аркуша і про ту ніч у готелі.

Їхав собі на бричці й так замріявся, що коли почув постріли, то аж підстрибнув. Краї в нас були спокійні, не якийсь там Кавказ, тож я здивувався. Навколо був невеличкий гай, далі поля до самого небокраю. Полювати тут ніколи не полювали, бо й зайців не було. А тут постріли. Господи, хоч не війна почалася? Та тільки яка війна, коли до кордону не одна сотня верст? Коли чую – біжить хтось дорогою і дзеленчить залізом. Що за дива? Воно вже сутеніти почало, не дуже й роздивишся, але так наче чоловік, дебелий. Чалий форкнув, чоловік почув і побіг з дороги в поле.

– Ану стій! – кричу йому.

– Іване Карповичу, ви! – до мене побіг. Знайомий голос.

– Гришо – ти? – впізнав я розбійника Котовського.

– Я, я! Рятуйте, Іване Карповичу, благаю! Вік пам’ятати буду!

Підбіг, дивлюся, що в кайданах, засапався весь.

– Втік, чи що?

– Втік! Женуться за мною! Пристрелять, як собаку, бо я приставу голову проламав! Рятуйте, Іване Карповичу. Боржником вашим буду!

– Ну, пристав наш іще та собака. Добре, лізь он у віз під сидіння.

Там зазвичай валізи лежать, але ж зараз без речей їхав. Гриша сховався, я поїхав, коли чую, попереду тупіт кінський і постріли. От же дурні, навіщо стріляти? Тільки обивателів лякати. Запалив ліхтар на бричці, щоб у темряві не поцілили випадково.

Онде прискакало четверо городових із Ромен.

– Іване Карповичу, ви?

– Я. Що тут відбувається? Чи знову потяг пограбували?

– Ні, небезпечний злочинець із тюрми втік! Проламав голову приставу і втік, пес такий! Не бачили тут нікого?

– Ні, не бачив. Та чого б він дорогою бігав? Мабуть, до Сули подався, у плавнях сховатися. А що, дуже небезпечний?

– Зарізяка! На каторзі був, потім утік!

– Як же ви його спіймали? – цікавлюся.

– Та ледь-ледь! Довго відстрілювався, двох поранив, поки взяли його. Пристав наш орден отримав, а нам медалі, – розповідають, а я дивуюся, бо залишив же Гришу зв’язаним перед відділком. Коли на ось тобі, цілу історію вигадали, щоб нагороди заробити. Ну, хитрюги!

– Справді небезпечний. Ну, нічого, хай тільки поткнеться до мене – пристрелю, – дістав револьвер, показав.

– А ви куди їдете?

– Та у Ромни, на нічний потяг. Хлопці, ви проїдьте і до хутора мого, подивіться, чи все там добре.

Дав їм по рублю, і поскакали вони.

Я з Гришею далі покотив.

– Можна вже вилізти? – питає він.

– Лежи до самих Ромен. То що, кажуть, зі стріляниною тебе брали?

– Та брешуть, вигадали все. Ви ж мене зв’язаним їм кинули, таким мене і взяли. А потім усе вигадали, двоє навіть підстрелили себе у сало на животі, щоб тільки нагороди отримати.

– А як тобі втекти вдалося?

– Та як, набрехав приставу, що знаю, де скарби сховані. Я почув, що тут навесні цукровий завод пограбували.

– Ага, було таке.

– То наплів приставу, що знаю, де гроші сховані. Мовляв, одного босяка з тих розбійників схопив і допитав, він мені все й видав. Пристав спочатку не повірив, але я йому капав потроху на мозок, і оце сьогодні взяв він мене і повіз. Дорогою я візника скинув, пристава головою об дверцята, сам на бричці б утік, та не пощастило, колесо відпало. Городові верхи, куди від них втечеш? А тут ви, Іване Карповичу, мій дивовижний рятівник. Тепер я ваш боржник, присягаюся! А в Гриші Котовського слово – залізне. Що скажете, те й зроблю для вас.

– Добре, Гришо. Поїдеш зі мною до Києва, треба там дещо з’ясувати.

– У Києві мене арештують одразу, з черепком моїм голомозим! Та й кайдани оце, навіть до потяга не пустять.

– Ну, це ми вирішимо.

У Ромнах у мене були знайомства, то й кайдани зняли, й одягли, перуку причепили, валізу дали, і зробився Гриша з босяка схожий на якогось торгівця бродячого. Я теж перевдягнувся, бороду причепив, сіли у потяг. У різних вагонах, Гриша міг вийти на будь-якій станції, але слову його я вірив. Не через чесність його, а тому, що куди йому було податися без грошей? А так при мені буде, обдивиться, що і як.

Зранку приїхали до Києва, взяли візника. По всьому місту були розклеєні афіші прем’єри кіно «Вбити варвара», на яких Іван Мозжухін багнетом проштрикує якусь чорну фігуру ледь не з рогами. А позаду в нього скривавлена Анастасія Кольцова. Страшна картинка, і так її багато по місту, що аж очам важко. А ще солдатів багато, офіцерів, постійно кудись марширують. Всі або про війну говорять, що ось дамо тевтонам, або про кіно, що добре б було подивитися. Прокат починався післязавтра, одразу в усіх кінотеатрах Києва і не тільки Києва, а всіх західних і південно-західних губерній, ближчих до майбутніх фронтів. Кінофабрика Ханжонкова вдвічі зменшила ціну квитків для солдатів і резервістів, розповсюдивши контрамарки по гарнізонах. То цивільним годі й мріяти було подивитися кіно у перші кілька днів.

– Хочете, я квитки знайду? – запропонував Гриша, коли побачив мою зацікавленість.

– Не треба. Поки подивися за одним готелем, – приїхали ми до «Сарданапала», де знову, після польових зйомок, артисти жили. Як і раніше, знімальна група цілий поверх винаймала. – Мене цікавить, чи не крутяться тут особи якісь підозрілі. Може, чутки якісь. Ось на тобі рубль на витрати, увечері я підійду.

Залишив Гришу, а сам поїхав до інституту шляхетних панянок, де мав відбуватися прийом, присвячений майбутній прем’єрі. Анастасія була вже там. За рубль мене провели всередину, ще за рубль до її гримерної, а далі платити не довелося. Тобто спочатку вона не впізнала, здивовано дивилася на мою бороду, вже хотіла покликати когось із охорони.

– Тихо, це я, Ваня, – прошепотів їй.

Вона зраділа, впустила і розцілувала. Виглядала схвильованою і аж наляканою.

– Що сталося?

– Та наче й нічого, але щось коїться, – вона нервово кусала губи.

– Розповідай.

– Якісь люди з’явилися, незнайомі мені люди, щось там балакають із Плумпе та Бутурліним, і Анатоль при них. Вони щось приховують. І щось готують, так мені здається.

– Є якісь підозри?

– Ні, Ваню, я ж звичайна акторка, а не сищик. Але я відчуваю, Ваню. Знаєш, у мене є така риса, що я відчуваю неприємності, які насуваються. Це мені дуже допомагало в житті. І зараз мені страшно. Дуже страшно, – вона кривиться, тремтить, кусає губи, в неї переляк в очах.

– У тебе є кокаїн? – питаю, бо думаю, чи не паніка це у зв’язку з відсутністю порошку.

– Звісно, є! Я без нього взагалі збожеволіла б! Ваню, я спати не можу! Мені страшно. Ми знімалися в полях, купи солдатів, гармати стріляють, аероплани, а мені анітрохи страшно не було. Зараз же страшно. Тому й тобі написала. Вибач, що потурбувала.

– Нічого. Як ти здогадалася надіслати таємний лист?

– Мені здається, що за мною слідкують. За кожним кроком.

У двері стукають.

– Три хвилини до прогону! – каже чоловічий голос.

– Добре! – відповідає Анастасія, намагається усміхатися, і вираз обличчя в неї стає такий, що не можу її не пожаліти. Підходжу, обіймаю.

– Стасю, не бійся, я буду поруч, і все буде добре. Що ти сьогодні будеш робити?

– Зараз прогін, на прийомі буде ціла програма з піснями і танцями, потім обід у готелі. Відпочинок, і увечері вже тут зустрічатиму гостей, – вона обнімає мене. – Ваню, ти ж захистиш мене? Може, я дурна, може, це нерви, але мені страшно.

– Заспокойся, я буду поруч. І не плач, ти ж зірка, ти мусиш сяяти.

Виходжу трохи раніше за неї, іду до сцени, там починаю тягати якісь ящики. Тут багато робочого люду, то мене не помічають. А я роздивляюся. Наче нічого небезпечного немає. Коли бачу на балконі групу людей: Плумпе з Бутурліним, Анатоль, Мефодій і ще якийсь чоловік, обличчя якого мені звідкілясь знайоме. Вони про щось жваво розмовляють, Плумпе махає руками, наче дає вказівки.

– Чого став, працюй! – гримають на мене. Я працюю, а потім відходжу. Хочу піднятися на другий поверх, але там стоїть охорона. То хапаю перший-ліпший ящик і тягну його нагору.

– Це для німця! – брешу охороні, й мене пропускають. Піднімаюся, але на балконі вже нікого немає. Виходжу в фойє, там десяток дверей у кімнати. Компанія, яка мене цікавить, десь там. Іду вздовж дверей, прислухаюся. Ага, ось вони. Ледь чутно голоси, годі й розібрати, про що говорять. Смикаю сусідні двері. Вони зачинені, але це для мене не проблема. Відчиняю замок графськими інструментами з підошвичобота, заходжу до кімнати. Зараз би приставити чашку до стіни і послухати. Але в кімнаті лише шафи з книжками. Та й стіни тут товсті, нічого не почую. Здогадуюся відчинити вікно. В них воно теж трохи відчинене, але все одно ледь чутно. Якби говорили гучніше, а то щось там мугикають під ніс. Наче щось про прем’єру, якийсь план, діяти чітко та швидко. Цікаво, що говорить більше Плумпе, німецькою, тому я зовсім його не розумію, – з тим невідомим, якого всі слухають, наче великого начальника. Ну хоч трошки гучніше!

У сусідній кімнаті мене наче чують.

– Це зайве! Не треба так робити! – гучно починає переконувати Бутурлін.

– І дуже небезпечно! Зовсім невиправданий ризик, – приєднується Анатоль, і німець щось лопоче, але його не перекладають.

– Діємо за планом! Без усіляких винятків! – карбує слова невідомий.

– Вона ж працювала на нас! – це Анатоль.

– І вона дуже талановита! – це Бутурлін.

– Революція важливіша! – палко каже Мефодій.

– Вона працювала на нас, бо в неї не було виходу, – повчає невідомий. – І після операції вона стає непотрібною.

– Вона буде служити мистецтву для народу! – запевняє Бутурлін.

– Вона – дорога вертихвістка, і їй чхати на народ. Діємо за планом, і це не обговорюється! – дратується невідомий.

– Але це зайва жертва! – не може заспокоїтися Анатоль.

– Ми і без цього досягнемо всіх цілей! – каже Бутурлін.

Встановлюється тиша. Потім чутно голос їхнього товариша, який, судячи з усього, тут головний.

– Хлопці, революція не робиться в білих рукавичках! Боїтеся крові – йдіть до якихось балакунів і там лялякайте досхочу! Ми ж робимо справу! Куємо перемогу революції, то забудьте про все інше!

– Вона…

– Вона обкрутила вас, пошила в дурні! Думайте головою, а не тим, що в штанях! І пам’ятайте, що для вас важливіше: революція чи якась профурсетка, яка зробила собі кар’єру в ліжках вищого світу!

– Але…

– Ніяких але! Виконувати план! Те, що заплановано, мусить бути виконане! Нам потрібні гнів та ненависть! Щоб спрямувати їх куди треба! І ми досягнемо того, чого хочемо! А тепер уперед! І жодних сумнівів!

Вони виходять, а я тримаю револьвер біля серця. Я не вірив, що є причини для хвилювання, аж ось бачу, що є. Ці хлопці щось планують проти пані Анастасії, я не дуже зрозумів, що саме, але… Я присів на ящик, який притягнув із собою, бо відчув слабкість. Я ж пообіцяв, що захищу, а чи зможу? Раніше в мене не було таких сумнівів. Клятий Кавказ…

Видихнув. Кавказ залишився в минулому. Ніякий Кавказ мене не виправдає, якщо я зараз схиблю. Треба діяти. Я підхопився і пішов. Знайшов закуток біля сцени, з якого видно було залу. На сцені Анастасія співала й танцювала з Мозжухіним. Робили це дуже вправно, я аж задивився. А коли закінчили, то їм аплодували всі, хто був у залі: охорона, робітники. Анастасія пішла перевдягатися. Я був поруч і коли вона йшла, і коли була у гримерній. Потім вів до виходу. Вона сіла в розкішне авто, я поїхав на візнику. Київ пам’ятав добре, підказав коротший шлях, заплатив подвійну ціну і біля готелю був першим. Там на мене чекав Гриша, від якого пахло сосисками та пивом.

– Готель охороняється, особливо третій поверх. Підозрілих у готелі немає, окрім одного. Якийсь німець, сидить, читає газети, видивляється.

– Звідки знаєш, що німець?

– Я спитав у нього, котра година, а він і відповісти не зміг.

– Добре, пізніше перевіримо.

Ось приїхала пані Анастасія, до неї кинулося кілька газетярів, але їх відтіснила охорона. Кольцова пройшла всередину, німець уважно за нею спостерігав. Можливо, захопився її красою. А можливо, з іншої причини. Коли вона пройшла, німець підвівся і пішов до свого номера поверхом вище від того, де жила знімальна група.

– Дивися за ним. Якщо він вийде, перевір номер. Зможеш? – спитав я у Гриші.

– Ображаєте, Іване Карповичу! Звісно, зможу!

Сам я вийшов із готелю, бо бачив поруч хлопця з контори. Погано працював, помітив я його. Філеру треба бути непомітним, а не стовбичити серед вулиці. Нема кому молодь учити, зовсім нема кому. Я зайшов до нього ззаду, приставив палець до спини.

– Стояти спокійно, – кажу, а він і не сіпнувся.

– Стою, стою!

– Охоронне відділення?

– Так точно, – хоч би трохи повпирався, а то одразу зізнався.

– Я – Іван Карпович Підіпригора. Чув про такого? – я прибрав палець.

– Іване Карповичу, ви? Чув, звісно! Та ви ж у нас відома особа, портрет ваш у конторі висить!

– Як там штабс-капітан Мельников?

– Та в Сибіру аж десь.

– Як у Сибіру?

– А так. Його дружина сплуталася з якимось цабе зі штабу округу. Той цабе і посприяв переведенню їх благороді до Сибіру, аж в Омськ. А дружина їхня тут хвостом крутять, сказали, що не декабрист він, щоб за ним їхати бозна-куди.

– Прикро за штабс-капітана, непоганою людиною був, – зітхаю я. – Кого тут видивляєшся?

– Та есдеми щось забігали. Приїхало їхнє цабе, то оце дивимося за ним.

– Що за цабе?

– Луначарський на прізвище. Випадково його один з агентів упізнав. Так приїхав, що місцеві есдеми про нього і не знають нічого. Він із ними не зустрічається, а оце тут у готелі жив. Та вранці пішов, і немає досі.

– А ти чого ж за ним не пішов?

– А він, гад такий, через чорний хід вийшов. Я потім тільки дізнався. Але вернеться, бо за три дні наперед заплатив.

Тільки головою я похитав, бо ж хіба це робота? Сором якийсь! Охоронне відділення завжди найкраще було, якщо вже воно так погано працює, то куди там нам здолати тевтонів!

– Як заплатив наперед, то точно вже не вернеться, це відомий прийом. То йди до контори, – кажу дурневі.

– Е ні, я краще тут почекаю. Бо в конторі нове завдання дадуть, а воно мені треба – бігати? – каже і посміхається. Аж у зуби йому дати схотілося за те, що ганьбить контору. Але стримався, у мене зараз інші плани.

Обійшов іще раз навколо готелю, подивився всі входи і виходи. Бачу, що охороняють добре його. Навколо купа газетярів, всі про війну та кіно балакають. Розумують, як на прем’єру потрапити. Кажуть, що завтра зранку буде показ для командування київського військового округу, в обід почнуться сеанси одразу в 170 гарнізонах по всьому сходу імперії. Ніколи ще такого показу не було, а головне, що тільки військові дивитися будуть, а цивільні добре якщо за три дні втовпляться. А так же всім цікаво подивитися. Кажуть, що в кіно підлі варвари, тобто німці (бо хто ж іще), начебто ґвалтуватимуть Анастасію Кольцову, вірніше її героїню, а потім розстріляють за те, що вона вб’є купу ворожих офіцерів, наче Юдиф. Ото сцена ґвалтування самої Кольцової всіх дуже хвилювала, мабуть, більше, ніж подальша помста героя Мозжухіна.

Далі поїхав я до контори. Там ще залишалося кілька хлопців, які мене знали. Дуже зраділи, провели до архіву, де почитав я справу на того Луначарського. Справді, один з відомих есдемів, але не те щоб бойовик, більше по виступах та теорії. Щось там про мистецтво все любив заливати. В одній із останніх статей, надрукованій у підпільній газеті, стверджував, що найважливішим із мистецтв для революції є кіно. Невже ото тільки подивитися «Вбити варвара» приїхав?

Потім я повернувся до готелю, Гриша доповів, що більше нічого підозрілого, німець із номера не виходить. Я його відпустив до закладу Розочки Шпільман, бо дуже вже босяк скаржився на давню відсутність жіночої уваги.

– Я б іще потерпів, але ото на пані Анастасію надивився, так усякий спокій втратив! Пожалійте мене, Іване Карповичу!

Дав йому трохи грошей і наказав увечері повернутися. Сам чекав, поки повезуть пані Анастасію в інститут шляхетних панянок на урочистий прийом.

Зібралися там найкращі люди кількох губерній і навіть зі столиці багато приїхало, бо всі начувані були про «Вбити варвара» і хотіли подивитися. Через гостей зі столиці посилили охорону, то мені довелося на чорному вході гроші тицяти, а потім ховатися під сценою. Через це виступу пані Анастасії з Мозжухіним я не бачив, тільки чув спів, а потім шалені оплески публіки. Мабуть, добре все пройшло, та тільки мене почали нерви брати. Бо я геть нічого не розумів, що відбувається. Розігрувалася якась комбінація, а я нічого не знав.

Виліз з-під сцени, пішов у фойє, коли побачив, як виходить Анатоль. Поспішав кудись. Чому? Тут же ще виступи будуть, а потім фуршет, з другого поверху так смакотою і віє. Однак Анатоль тікав, був якийсь знервований. Тільки вийшов із палацу, стрибнув у перший-ліпший візок і крикнув, що удвічі платить. Та куди ж це поспішав? Я й сам удвічі пообіцяв, наказав візнику не відставати. То поїхали з вітерцем. На Поділ. Там невеличкий пансіон, куди Анатоль забіг похапцем. Я хотів за ним, але побачив, що наче з вікна за мною хтось спостерігає, то проїхав далі. Повернувся пішки, зайшов усередину, поговорив із покоївкою, яка повідомила, що номерів вільних немає, бо приїхала якась компанія панів. Щовечора збираються, але не пиячать і дівок не водять, сектанти чи що?

– От ви, я бачу, людина православна, не те що ці нехристі. Може, чаю вип’ємо? – вона подивилася на мене звабливо і торкнула стегном, в очах її виблискувало бажання гречаних пригод, яке, на жаль, я задовольнити не міг. Бо ж заприсягся охороняти пані Анастасію.

Швиденько повернувся на урочистий прийом, устиг якраз на оплески, після яких задоволена публіка почала виходити з залу. Я пішов до гримерки Кольцової, почекав її. Вона вийшла, хотіла забалакати до мене, але я покрутив головою, бо не хотів, щоби на мене звернули увагу. Моя поява помітно її заспокоїла, саме цього я й хотів досягти. У фойє Кольцову перестрів цілий натовп її шанувальників. Я був у натовпі, уважно слідкував, а це було непросто. Побачив якогось хлопця: він страшенно нервував і тримав щось у кишені піджака. Щось завелике для пістолета, але ж усяке могло бути. До того ж, він хвилювався, стояв трохи далі, а потім почав пробиватися крізь натовп до пані Анастасії, наче на щось зважився. Я перестрів його дорогою й щосили смикнув за руку, яку він тримав у кишені. Рука вилетіла разом із невеличким букетом, хлопець обурено озирнувся, але було так тісно, що він навіть не знав, до кого висловлювати претензії.

Я дивився з натовпу на пані Анастасію і бачив, як їй приємна ця увага десятків чоловіків, що просто божеволіли, дивлячись на неї. Вона усміхалася, підморгувала, жартувала – виглядала справжньою царицею, яка легко керує натовпом. Потім дала знак, і швейцари почали розчищати для неї дорогу до виходу. Я пішов за нею, намагаючись триматися поруч і, на відміну від пані Анастасії, дуже хвилювався. Раніше мені часто доводилося ризикувати власним життям, я до цього звик. Але тепер на мені була відповідальність за життя іншої людини, людини мені небайдужої.

Провів її до вулиці, а потім ще й примудрився влізти до авто з криком: «Телеграма для пані Кольцової!» Водій хотів зачинити переді мною двері, але пані Анастасія наказала мене пропустити. Ми рушили з місця, спочатку ледь-ледь, бо навколо було багато народу, всі аплодували і кричали «Браво, Анастасіє!». Вона махала у вікно ручкою і посміхалася. Аж нарешті ми від’їхали.

– Ви щось дізналися? – тихенько спитала вона. Я кивнув у бік водія. – Зараз, – вона взялася за якусь ручку і потягла. Між нами та водієм виросла дерев’яна загородка. – Тепер можете розмовляти, він нічого не чує.

– Нічого собі машина!

– Це авто самого Ханжонкова, яке він віддав мені на час зйомок. Ваню, ти щось дізнався? Я дуже хвилююся.

– Не хвилюйтесь, я ж поруч.

– У тебе є зброя?

– У мене є голова на плечах, це найкраща зброя. Так розумію, що прийом пройшов чудово?

– Так. Спочатку я не знаходила собі місця, бо мені здавалося, що з зали в мене вистрелять. Але потім я захопилася виступом і вже нічого не боялася. Тільки зараз мені знову страшно.

– Слухай, припини. Як-не-як, ти ж в одному авто з найкращим сищиком імперії! Думай про прем’єру, в місті всі тільки й балакають, що про твоє кіно.

– Не, знаю, деякі сцени там можуть шокувати.

– Війна?

– Війна. Зґвалтування моєї героїні.

– О, про це теж багато балакають. Заздрять герою, що грав ворожого офіцера.

– У мене ще не було таких сцен на знімальному майданчику, – трохи ніяковіє вона.

– А в мене були й не такі, – я згадую про Одесу.

– Що? Ти знімався в кіно? Розкажи!

Я розповідаю дещо. Не все, а так, щоб виглядало смішно. Анастасія сміється, а мені стає сумно, бо я згадую Ізабеллу, і давні рани, які я вважав загоєними, знову болять.

– Ваню, я навіть не здогадувалася, що в тебе було таке багате життя! Що з тобою? В тебе такий нещасний вираз обличчя.

– Нещасний? Ану що там? – я визираю з машини, щоб сховатися від її погляду.

– Що ти робиш?

– Дивлюся, чи не їде хтось за нами.

– І як?

– Наче ні. О, а ми вже приїхали.

Авто зупиняється біля готелю, я вискакую, відчиняю двері для пані Анастасії. Починаються спалахи фотографічних апаратів, газетярі ціляться на зірку кіно, мене й не помічають. Я передаю двері водієві і занурююсь у натовп. Швейцари пробивають прохід для Анастасії. Я йду до готелю трохи попереду, дивлюся на людей, шукаю підозрілих. Он бачу Гришу, який показує мені два великі пальці на руках, мовляв, усе добре. Біля нього кілька порожніх пивних бокалів, то й справді непогано. Весь хол готелю починає рухатися, бо ж відвідувачам цікаво подивитися на саму Кольцову. Багато людей одразу кидається до проходу, у всіх палають очі, «Вона! Вона! Кольцова!» чутно в натовпі. Ось і пані Анастасія, вона не поспішає, дає роздивитися себе, в неї хода вельможної пані. Я милуюся нею, а потім помічаю, що мені щось дошкуляє. Щось не те, щось підозріле чи принаймні дивне. Що? Я озираюся, не можу зрозуміти, але рука сама лізе до револьвера у внутрішній кишені, я напружуюся, і час сповільнюється. Анастасія неквапливо прямує до сходів, натовп сунеться на неї, швейцари ледь стримують людей, які в захваті від Кольцової. Очі шанувальників палають…

Очі – ось що мене здивувало. Я помічаю холодний відчайдушний погляд, скривлене обличчя, на якому немає і сліду від захоплення. Той німець, той клятий німець, якого Гриша помітив ще вдень. Він уже підвівся з-за столу в холі. На столі чарка чогось спиртного і чашка кави, недоїдене тістечко. Німець прямує до проходу. Я не бачу його рук, лише голову, лише обличчя та погляд, які не віщують нічого доброго. Вичікую, сподіваюся, що це просто помилка, збіг обставин, але німець наполегливо, подекуди навіть грубо, пробивається крізь натовп. Тоді я рушаю йому назустріч. Але переді мною стає швейцар, він відштовхує всіх витріщак, і я для нього один із них. У мене немає часу щось пояснювати, бо німець уже поруч, і нарешті я бачу такий знайомий рух, яким витягають пістолет з-під піджака. Я зробив би це швидше, але німець у натовпі, не можу стріляти, бо можу влучити в інших. Не дати вистрелити йому. Я кидаюсь під руку швейцару, він не очікує такого маневру, ловить повітря, я кидаюся до німця, коли хтось чіпляє мене парасолькою, і я гепаюся. Швейцар кидається за мною, з підлоги я бачу в руках у німця букет, звичайний букет, під яким чорніє дуло пістолета! Ще мить, і Анастасія вийде на лінію вогню. Я стрибаю з підлоги, вилітаю якраз перед пістолетом, постріл. Щось гаряче б’є мене в груди, ще постріл і ще, крики. Люди розбігаються від німця, той розлючено дивиться на мене, стріляє ще, стріляє впритул! Я дивуюся, що досі живий, вихоплюю свій револьвер і стріляю у німця. Точно в голову. Він падає. Я озираюся до Анастасії. Вона перелякана, але ціла, на білій сукні жодних слідів крові. Як не дивно, на моєму піджаку теж! Але ж німець стріляв з відстані у крок!

– Слава Івану Карповичу Підіпригорі! Він врятував пані Анастасію! – чую я Гришин крик. Він підбігає, хапає Кольцову, хапає мене і тягне до сходів. – Викличте поліцію! Слава Івану Карповичу Підіпригорі!

Я нічого не розумію, я мусив бути мертвим, німець стріляв упритул чотири рази і не міг промазати! Як не промазав я! Але німець залишився лежати в калюжці власної крові, а я біг сходами. На поверх до номера Анастасії. Гриша заштовхнув її всередину, ми з ним залишилися у коридорі.

– Я зараз тікаю, не хочу зустрічатися з поліцією! – Гриша збуджений і веселий. – Ну що, я віддав вам борг, Іване Карповичу?

– Чому я живий?

– Я зарядив його браунінг холостими набоями.

– Що?

– Ви ж наказали подивитися номер, я й подивився. Там був заряджений браунінг. Ну, думаю, від німця всього можна чекати, то я набої забрав. Тут неподалік зброярня, купив холостих, ледь устиг зарядити. Як виявилося, недарма!

– А як мені поліції пояснювати, що кулі мене не брали?

– Ну, тут уже, Іване Карповичу, не знаю. Вам із поліцією легше спілкуватися, вже щось вигадаєте. І ось браунінг німця, ось бойові набої. Зарядіть. А я побіг! Дуже радий був зустрічі з найкращим сищиком імперії!

Потиснув мені руку й потупотів до сходів чорного входу. Я забіг до номера, побачив там Анастасію в істериці. Налила собі великий келих коньяку і хотіла пити. Келих забрав, дав ляпаса.

– Заспокойся! Ти жива, я тебе врятував!

– Але вони не відступлять!

– Я теж! У тебе є ножиці?

– Для чого?

– Треба! І без істерики!

До приходу поліції я встиг зробити чотири дірки у піджаку, більш-менш схожі на кульові. Забрав із браунінга холості набої і зарядив бойовими. Анастасії наказав мовчати.

– Якщо поліція буде щось питати, кажи, що з переляку нічого не запам’ятала.

– Так я і не запам’ятала!

– Молодець.

Далі у двері постукали. Прибув сам поліцмейстер Києва, якому я доповів про те, що випадково став свідком спроби замаху і як міг намагався протидіяти.

– Просто пощастило, що вдяг під піджак панцир, який і вберіг від куль, хоч нападник і стріляв упритул. Тільки піджак пошкодив, – я просунув пальці в дірки. – Вимушений був сам застосувати зброю.

Що цікаво, цій зухвалій брехні повірили. Просили показати панцир, але я сказав, що віддав у ремонт. І все. Більше не питали. Взагалі поліцмейстер був якийсь приголомшений, наче аж переляканий.

– У чому справа? – поцікавився я.

– У нападника знайшли німецький паспорт і перепустку до двору його величності. Справжню, ми перевіряли, – ошелешено сказав поліцмейстер. Потім злякався, що сказав зайвого, і втік.

– Господи, а до чого тут двір? Мене хотів убити хтось із великих князів? – злякалася пані Анастасія.

– Ні, це просто провокація, не хвилюйся, – заспокоював я, коли мене покликали слідчі з поліції.

Коли я спустився до холу готелю, то мене зустріли оплесками і вигуками: «Іван Карпович – справжній руський богатир!» Мене аж хотіли на руках гойдати, ледь відбився, попросив поліцію взяти під охорону номер пані Анастасії. Далі відповідав на запитання слідчих. Між тим натовпу біля готелю стало відомо про німецький паспорт нападника, і почулися крики «Бий німців!». Тут же полетіло каміння у вітрини крамниць і контор з німецькими прізвищами у назвах. Поліцмейстер побіг наводити лад у місті, а я повернувся до Анастасії. Охорона мене пропустила, поліцейські тиснули руки і просили автографи, казали, що велика честь.

Анастасія таки вже трохи випила, запропонувала й мені.

– Не можу, в мене є деякі справи.

– Ваню, ні, я не відпущу тебе!

– Що скажуть у вищому світі, коли дізнаються, що я ночував у вас?

– Рятівник має право на все. До того ж, завжди можна сказати, що ти мене охороняв. Залишайся, я без тебе збожеволію від страху.

– Боятися немає чого. Вбивця мертвий.

– Цей – так, але можуть бути й інші.

– Ні, бо…

– Досить слів, іди сюди! – вона кинулася до мене, і далі відбулося те, на що в мене не було часу. – А все таки переляк – добрий афродизіак, – сказала вона згодом.

– Хто-хто? – у мене аж у голові шуміло.

– Афродизіак. Це такі речовини, що покращують потенцію.

– Кого?

– Ну, щоб ерекція була.

– Це ще що таке?

– Те, чого зараз у тебе, Ваню, немає, – вона посміхнулася і посмикала мене.

– Сонце і те, пані Анастасіє, не цілу добу світить, а лише вдень, на ніч же сідає, – виправдався я.

– Моє ти сонце, – вона поцілувала мене, вляглася поруч маленьким кошеням, поклала голову мені на руку і скоро вже спала, щаслива та заспокоєна.

Я трохи почекав, а потім обережно виліз із ліжка, зібрав одяг, убрався і вийшов з номера. Два поліцейських сиділи поруч і прислухалися. Подивилися на мене із заздрістю. Я наказав їм бути уважними і нікого до ранку в номер не пускати. Вийшов з готелю через чорний хід, бо біля парадного досі чекали газетярі. Але й на чорному ході чекали.

– Іване Карповичу, – почув я знайомий голос і побачив Гришу.

– О, ти ще тут?

– Та оце подумав, чи не змогли б ви мені дати трохи грошей, на знак вдячності за мою допомогу.

– З задоволенням, Гришо, тільки допоможи мені ще раз.

– Що треба? – ані миті не вагався босяк.

– Поїхали.

Узяли візника і поїхали до пансіону, в якому жив Анатоль. Там було зачинено, тихенько постукали, нам відчинила покоївка. Спочатку була невдоволена, що потурбували, а потім дуже зацікавилася, не так мною, бо надії вже не мала, як Гришею. Пустила всередину, я спитав, чи є тут підвал.

– Навіщо вам підвал? У мене кімната непогана, – здається, покоївка готова була прийняти нас обох.

– Мила, підвал потрібен, а то нам поїхати доведеться, – пояснив Гриша, який помітно зацікавився гостинністю покоївки.

Підвал одразу знайшовся, хороший, глибокий підвал із кам’яними стінами й без вікон. Ми піднялися до кімнати Анатоля, я відчинив двері ключем, Гриша зайшов усередину. Анатоль щось почув, спросоння навіть сіпнувся, але невдовзі вже був зв’язаний і замотаний у килим. Гриша узяв його на плече і поніс. Я зачинив двері номера. Тут же відчинилися двері сусіднього, позаду мене. Я вдав п’яного і по стінці пішов до сходів, щось мугикаючи. За мною не пішли. Коли спустився до підвалу, Гриша всадив Анатоля на стілець із поламаною спинкою і привів до тями добрячим ляпасом.

– Іване Карповичу, я піду, ви ж самі тут упораєтесь? – спитав він, мабуть, розбурханий думками про покоївку.

– Іди, Гришо, іди, тільки той, тихо, не перебуди весь пансіон зі своєю милою.

– Ми будемо тихо-тихо! – пообіцяв він і побіг нагору, а я почав балакати з Анатолем, що остаточно очуняв і тепер з переляком дивився на мене.

– Розповідай, Анатолю, все як є розповідай.

– Іване Карповичу, я нічого не знаю, я…

Часу в мене було небагато, то довелося діяти швидко і грубо. Двічі вдарив, потім поклав у ножиці фалангу мізинця лівої руки. Пообіцяв відрізати по фаланзі, поки все не розповість. Я б відрізав, чесне слово, відрізав би. Анатоль це відчув і все розповів, після чого слізно попросив убити себе за зраду справи революції. Плакав. Я стояв ошелешений від почутого, бо ж не чекав такої халепи.

– Але це ж лише кіно, як воно може так подіяти? – спитав у нього.

– Кіно – велике мистецтво, за ним майбутнє. І це велике мистецтво в руках генія. Врятуйте його, я вас прошу, Іване Карповичу. Врятуйте. Цей Плумпе, він як Пушкін від кінематографа. Геній, не можна допустити, щоб його вбили чи посадили до тюрми.

– Але він таке замислив!

– Він просто захопився можливостями кіно. Можливостями більшими, аніж у всіх інших видів мистецтва. Кіно – дорога справа, то Плумпе погодився б працювати будь-де і на будь-кого, лишень би мати можливість втілити в життя свої задумки. Він нічого не має проти Росії…

– Але він погодився зруйнувати її на гроші кайзера!

– Не зруйнувати, а врятувати від ярма монархії! Революція очистить нашу Батьківщину від рудиментів минулого і принесе нам світле майбутнє всесвітнього братерства! І внесок Плумпе у це буде неоціненний!

– Він перш за все німець і хоче допомогти своїм виграти війну!

– Він геній, а генії не мають національності! Прошу, врятуйте його! Вбийте мене, бо я зрадив справі революції! Господи, люди йшли заради неї на ешафот, а я злякався ножиць! Вбийте мене, Іване Карповичу, вби…

Я запхав йому у рота кляп, перевірив мотузки на руках та ногах, наказав сидіти тихенько.

Потім піднявся нагору, де Гриша досі порався з покоївкою. Довелось трохи відволікти.

– Побудь тут деякий час. Подивишся за цим, що у підвалі, хай там посидить. Кажи всім, що ти двірник. Якщо будуть питати за цього типа, скажи, що вночі набрався і питав, де тут поблизу бордель.

– Все так і зроблю, Іване Карповичу. А грішми не допоможете?

– Ось, тримай двадцять. Увечері ще півсотні. Відпочивай. І той, тут є телефон?

– Ну звісно є, це ж пристойний пансіон! – втрутилася у розмову покоївка.

– І дуже гостинний. Скажіть номер, – я записав і з тим пішов.

Вже був ранок, але контора військової контррозвідки була ще зачинена. Довелося почекати, поки не побачив ротмістра Ступіна, що виходив з авто. Він здивувався, побачивши мене. Аж трохи злякався, як мені здалося.

– Іване Карповичу? Начуваний про ваші подвиги в порятунку зірки кінематографа!

– Ми можемо поговорити?

– Щось важливе?

– Надзвичайно.

Він придивляється до мене, я бачу його хвилювання, якесь дивне хвилювання. Потім киває.

– Добре, побалакаємо. Тут є поруч ресторан.

– Зараз рано для ресторанів.

– Для нас відчинять. Ми там завжди проводимо зустрічі.

Ресторан справді поруч, нам відчиняють, відводять до окремої кімнати, обіцяють швидко зробити чай та бутерброди.

– Слухаю вас, – каже ротмістр, і я починаю. Чим далі говорю, тим більше змінюється вираз його обличчя. Здивування, недовіра, розгубленість, майже переляк. Він нічого не запитує, просто слухає. Мовчить навіть коли замовк і я.

– Я закінчив, – кажу йому.

Він крутить головою. Мовчить далі. У нього розгубленість на обличчі.

– Треба діяти, терміново! – кажу я.

– А що ми можемо зробити? Машина вже запущена. «Вбити варвара» вийде сьогодні по всьому заходу імперії! Під патронатом самого государя!

– Цього не можна допустити!

– Слухайте, Іване Карповичу, ви, звісно, найкращий сищик імперії, але ж за цим кіно стоять найвпливовіші люди країни! Уряд, генштаб, двір государя!

– Але ви ж підозрювали, що це справа німців!

– Підозрювали, але підозри на стіл керівництву не покладеш. А доказів нами знайдено не було. Потім виявилося, що там ще есдеми причетні, і справу передали до охоронного відділення. Воно тепер займається, це ж ваша колишня контора, туди і звертайтеся.

Я дивлюся на нього. Я всякого чекав, але не такого.

– Ви розумієте, що поставлено на карту? – підвищую я голос. – Ідеться про захоплення імперії ворогом! Принаймні значної частини імперії! І це напередодні війни! Може, ви ще запропонуєте мені доповідну написати і чекати відповіді? Часу немає, вже сьогодні увечері буде пізно!

– А якщо ви помиляєтеся? Так, ви найкращий сищик імперії, але ж усе одно людина! Якщо ви помиляєтеся, що тоді? Га?

– Добре, давайте так, перший сеанс для керівництва Київського військового округу і губернії буде сьогодні о другій. Після цього військова цензура мусить дати дозвіл на показ фільму по всіх західних губерніях. Плівки вже розвезені по гарнізонах, усі з нетерпінням чекають. О шостій почнеться показ. Сьогодні два сеанси виключно для військових, завтра зранку два теж для них, потім почнуть запускати і цивільних. Так ось, треба зробити так, щоб ми могли зупинити показ. Усюди. Підготуйте це, але так, щоб ніхто нічого не знав. Бо вороги можуть змінити свій план і завдати удару першими!

– Слухайте, Іване Карповичу, я лише ротмістр. Я не можу вирішувати такі питання. Мені треба доповісти керівництву.

– Звісно. Тільки нагадую про час і про те, що ніхто, абсолютно ніхто не має знати, що у військової контррозвідки з’явилися якісь підозри.

– Будь ласка, залишайтеся тут. Я побіг доповідати.

Ротмістр вискочив із кімнати. Я трохи вичекав, а потім вискочив і сам. Не те щоб я не довіряв йому, але небезпека операції, про яку я дізнався, вимагала від мене надзвичайної обережності. Я не мав права припуститися жодної помилки. Ротмістр швиденько почимчикував до своєї контори, тільки от чомусь кілька разів озирався. Наче боявся, що слідкувати за ним будуть. Це мені видалося дивним. Я вже був на іншому боці вулиці й обережно вів Ступіна. Ось він забіг у контору, я став так, щоб мене з вікон важко було помітити. Приготувався чекати, але ротмістр вибіг уже за кілька хвилин. Якось він занадто швидко доповів керівництву. І вибіг не сам, а з поручиком Назаровим. Щось говорив йому, поплескав долонею по кобурі його револьвера, потім зупинив візника, ще раз озирнувся навколо. Диви, який обережний. Потім сказав щось візнику, мабуть, пообіцяв добре заплатити, бо той нагнав коней, наче на пожежу. Я здогадувався, куди поїхав ротмістр, то забіг у дорогу крамницю поруч, де побачив телефон у вітрині. Хоч би працював, а то у Ромнах зараз частенько ставили просто сам апарат, для порядку, але не підключали дроти, щоб не платити.

– Телефон працює? – спитав у пихатого прикажчика, який так скривився, наче щавлю пучок зжував, уже відкрив рота, щоб нагнати мене подалі. Довелося зняти кашкет і дозволити себе впізнати.

– Господи, ви – Іван Карпович Підіпригора? Яка честь! Що бажаєте? Найкращі тканини! – прикажчик аж за серце схопився.

– Мені потрібен телефон. Справа державного значення!

– Ось телефон! Нещодавно встановили! – він провів мене до апарата і залишився поруч. Я подивився до нього.

– Справа секретна, якщо хочете послухати, то залишайтеся, але потім до вас можуть виникнути питання в охоронного відділення.

– Ні, ні, цього не треба!

Прикажчик утік в іншу частину магазину, а я зняв слухавку й попросив з’єднати з пансіоном. Довго не підходили, аж нарешті відповіла покоївка. Судячи з її медового голосу, з Гришею в них усе було добре. Попросив покликати його.

– У апарата! – сказав він так впевнено, наче все життя по телефону розмовляв.

– Гришо, зараз до тебе прискочить один офіцерик. З військової контррозвідки. Зустрінь його і доправ у підвал, тільки тихо, – він важко задихав у слухавку, мабуть, сумнівався. – Я розумію, що прохання моє дивне, але зроби так, як я кажу. Всю відповідальність беру на себе.

– Сотня зверху, – нарешті каже він.

– П’ятдесят, легка робота, – я торгуюся не тому, що бережу гроші, а щоб заспокоїти Гришу, що справа справді вже не така небезпечна.

– Сімдесят.

– Ти живодер, Гришо, але домовилися.

Я кладу слухавку, даю автограф прикажчику, який дістав журнал зі свіжою оповідкою про мій кавказький полон. Сам поспішаю до ресторану. Сподіваюся, що поручик Назаров саме там. Ага, він якраз вибігає розгублений з кімнати. Мабуть, здивувався, що мене там немає.

– А де тут був один? – питає він у заспаного офіціанта.

– Пішов, – перелякано доповідає той.

– Куди? – дратується поручик.

– Не знаю.

– Дурню, де телефон?

– На першому поверсі.

Поручик біжить до сходів, і тут йому знову доводиться дивуватися, бо наштовхується на мене. Як я й очікував, револьвер він сховав у кобуру. Ну й правильно, не можна бігати зі зброєю поки що мирним містом. Б’ю його в груди, він скрикує, вирячує очі, хапає ротом повітря. Я приставляю йому револьвер до голови.

– Рипнешся, пристрелю.

Веду його до кабінету, в якому сидів із ротмістром. Там в’яжу руки та ноги, запихаю в рота кляп, потім замотую у великий килим. Поручик тепер сповитий, наче немовля, тільки крекче. Виходжу, кличу метрдотеля. Даю йому двадцять рублів і наказую не тривожити мого товариша, що залишився в кабінеті.

– Буде зроблено! – обіцяє метрдотель і ховає гроші.

Я виходжу і поспішаю до контори військової контррозвідки Київського військового округу. Мене не пускають, але коли впізнають, то черговий офіцер зголошується відвести мене до начальника відділення. А той одразу приймає мене.

– Іване Карповичу, радий, що герой Отєчєства знайшов час до нас заглянути. Прошу, сідайте! Чув про ваш учорашній подвиг! Як ви помітили того німця? – питає мене полковник Клобуков.

– Пане полковнику, головний подвиг у мене сьогодні. Прошу надати мені десять хвилин для доповіді з надзвичайно важливої справи.

– А чому ви до нас прийшли, а не у свою колишню контору? – дивується полковник.

– Тому що це ваша справа. Дозвольте почати.

– Ну, добре, розповідайте.

Я швидко доповідаю все, про що дізнався. Полковник спочатку зневажливо посміхається, а потім сидить ошелешений.

– І ви хочете, щоб я в це повірив? – нарешті питає мене.

– Так. Я розумію, що повірити в це важко, але зважте на кілька моментів. По-перше, як ви знаєте, я досить відома людина і добре заробляю на своїх оповідках. У мене хутір, земля, донька, мені є що втрачати. І я ж усе це втрачу в разі брехні. По-друге, ви нічим не ризикуєте. Якщо виявиться, що я брешу, то ви просто накажете арештувати мене за напад на двох ваших співробітників.

– Що?

– За моїми припущеннями, ротмістр Ступін та поручик Назаров – зрадники.

– Маячня! – дратується Клобуков.

– Пане полковнику! Якщо я помиляюся, то готовий відповісти. Але справа дуже важлива. Йдеться про безпеку імперії!

– Слухайте, та це ж лише кіно!

– Це значно небезпечніше, аніж просто забавка з рухомими картинками.

– Слухайте, Іване Карповичу, якщо чесно, то я мусив би наказати арештувати вас прямо зараз!

– Що ж, воля ваша, але ця помилка дорого обійдеться Отєчєству.

Він дивиться на мене.

– Будь ласка, заплющіть очі й торкніться кінчика свого носа вказівним пальцем лівої руки, – несподівано вимагає полковник.

– Що? – дивуюся я.

– Зробіть це!

– Добре.

Я роблю. Він підходить і нюхає мене.

– Здається, ви тверезий.

– Так, я тверезий, і я не збожеволів. А ще в нас дуже мало часу.

Полковник замислюється.

– Мені треба сповістити командувача округу.

– Ні, бо він не повірить, а про ваше звернення може стати відомо нашим ворогам, і вони спробують діяти інакше. Ми мусимо зберігати таємницю.

– Але…

– Пане полковнику, ви нічим не ризикуєте. Ми їдемо на прем’єрний показ і просто спостерігаємо. Якщо все відбудеться так, як я побоююсь, то ви можете взяти собі лаври рятівника Отєчєства. Якщо ні, то у вас є чудовий цап-відбувайло у моїй особі. Мої і тільки мої життя та репутація поставлені на карту. Чи не так?

– Так, Іване Карповичу, так. Знаєте, я б, чесно кажучи, вам не повірив, але мій добрий знайомий генерал Суботін згадував вас із неабиякою повагою. То я ризикну вам повірити. Але я візьму з собою кількох офіцерів.

– Як вважаєте за потрібне, але я прошу, щоб вони до останнього не знали про те, куди ми їдемо і для чого. Також прошу підготувати терміновий план дій на випадок, якщо мої припущення підтвердяться.

– Обов’язково.

Полковник наполіг, щоб я залишався поруч із ним. Дозволив тільки зробити кілька телефонних дзвінків. Гриша повідомив, що офіцерика зустрів і тихенько доправив до підвалу так, що ніхто не помітив.

– А про першого гостя вже кілька разів питали. Трохи нервують, дивуються, що раніше так не вчиняв.

– Що вони зараз роблять?

– Так наче готуються їхати кудись. Обід їм привезли, а також чистий та випрасуваний одяг.

– Дивися за ними.

– Добре, Іване Карповичу.

Далі зателефонував пані Анастасії. Вона зажадала мене побачити, але я пояснив, що не можу вирватися.

– І той, пані Анастасіє, пропустіть прем’єру.

– Що?

– Скажи, що захворіла. Збреши що завгодно, але не їдь!

– Ваню, але ж…

– Стасю, послухай мене.

Вона дихає у слухавку.

– Щось сталося?

– Поки ні. Просто не їдь на прем’єру.

– Що ж, добре. Я не поїду. Скажу, що голова дуже болить.

– Дякую.

Ближче до обіду я, полковник Клобуков і ще четверо найкращих його співробітників поїхали до інституту шляхетних панянок. Усі офіцери були в цивільному і при зброї. Клобуков тримав у шкіряній теці план дій, який мусив бути введений у разі підтвердження моїх слів. Полковник мав квитки на перший закритий сеанс «Вбити варвара», то нас пропустили до інституту, що охоронявся, наче царський палац. Навколо вже зібрався натовп, який стримували кілька сотень козаків.

Ми зайшли всередину, але пішли не в зал, а в невеличку кімнату на другому поверсі, з якої я підслуховував розмову кінематографістів. Там усілися чекати. Офіцери почали скаржитися, що дуже б хотіли подивитися прем’єру «Вбити варвара», але полковник наказав припинити скиглення, тож далі сиділи мовчки. Лише час від часу дивилися на годинник. Показ мав початися о другій, на нього запросили командування Київського військового округу, а також усіх його дивізій. Кількасот офіцерів, які вщент заповнили залу. Ми чули гучні оплески, мабуть, офіцери вимагали показу. А потім оркестр, що супроводжував показ, заграв тривожну музику. Почалося.

Десь за півгодини ми з полковником обережно вийшли. У фойє другого поверху було порожньо, всі були у залі. Я провів полковника до невеличкої кімнати з прожекторами. З неї можна було непомітно спостерігати і за тим, що на екрані, і за тим, що в залі. Сотні глядачів наче прикипіли до своїх стільців, дивилися на екран, де варвари якраз палили села і вбивали наших людей. Полковник захопився і вирячився на екран.

– Пане полковнику, не можна дивитися, – прошепотів я і потягнув його геть.

– Зачекай, ще трошки!

– Пане полковнику!

Мені довелося ледь не силою випихати його з кімнати. У фойє він аж кинувся на мене з кулаками, а потім зупинився, вкрай здивований.

– Що сталося? – він дивився на свої підняті кулаки. – Що таке?

– Це вплив того кіно. Не можна дивитися зовсім. Тепер ви вірите?

Він стояв і крутив головою.

– Про що зараз думаєте? Пане полковнику, про що зараз думаєте?

– Га? – він дивився на мене розгубленим поглядом.

– Щось погане про імператора? Про повстання?

Він киває.

– Господи, звідки ці думки? – він кривиться.

– Ви дивилися це кіно менше хвилини, і це вже у вас у голові. Розумієте, що буде в голові у тих, хто подивиться стрічку повністю?

– Але як це їм вдалося? – питає хрипко полковник.

– Це той німець вигадав, Плумпе. Через розраховану послідовність кадрів вклеюється кадр із закликом проти государя, з підбуренням до повстання. Глядачі не помічають кадра, але він впливає на їхню свідомість. Знову і знову, і таких кадрів у фільмі будуть сотні, якщо не тисячі. І ці кадри спрямовують ненависть і гнів глядачів, обурених картинами нападу ворогів, на государя і дім Романових. Ці кадри, наче цвяхи, вбивають у голови ненависть до імператора, підбурюють до повстання. Німці сподіваються, що показ кіно у всіх гарнізонах спричинить численні постання. Це виведе Росію з війни, бо замість німців доведеться воювати з власною армією. Це дасть змогу кайзеру спрямувати всі сили на Захід, розгромити Францію і стати господарем усієї Європи.

– А до чого тут есдеми?

– Вони розраховують, що повстання військових набуде форми революції. Що повстанцям вдасться похід на Петербург. До того ж, вони розраховують на допомогу німців, яким обіцяють віддати Царство Польське і прибалтійські губернії. Громадянська війна, вторгнення німців, мільйони біженців з окупованих територій – усе це мусить призвести до падіння дому Романових.

– Але німці просто захоплять Росію!

– Бунтівники сподіваються, що, захопивши владу в Росії, зможуть перекинути вогонь революції і на Австро-Угорщину, і на Німеччину. Такий у них план.

– Руки догори! – лунає голос, і я кривлюся від власної дурості. Це ж треба, залишитися балакати у порожньому коридорі! Ми ж навіть у кімнату не зайшли. – Руки! – наполягає Мефодій, той есдем, автор сценарію, що так люто ненавидів мене, мабуть, через ревнощі до пані Анастасії. Зараз він цілиться, і мені нічого не залишається, крім як підняти руки. Полковнику теж. Мефодій задоволено посміхається.

– А я недооцінював тебе, Іване Карповичу! Думав, якийсь блазень, дурник, потрібний царату, щоб притлумити класові протиріччя і зробити вигляд, наче в мужика є перспективи в імперії Романових. А ти виявився хитрим. Ти дізнався все в Анатоля, так? Я здогадувався, що він би навряд чи загуляв у такий момент. Ви його арештували, і він усе розповів? Слабак, я казав, що йому не можна довіряти. Бо він ставить кіно вище за революцію.

– Що ви збираєтеся робити? – питаю я навмисно гучно.

– Нічого, просто чекати. Раз ви не здогадалися завадити прем’єрі, то ви програли. І не треба кричати, в залі вас не почують, там зараз, якщо я не помиляюся, ґвалтують ту сучку. Ти заради неї приїхав, га, Ваню?

– Не смійте так називати пані Анастасію! – верещу я. А він сміється. Дарма, бо крик мій чують офіцери з кімнати, виглядають. Мефодій наставляє револьвер на них, а я вихоплюю свій. Мефодій намагається навести на мене, а я стріляю. Він теж встигає вистрелити, але я стрибаю вбік, а він падає з акуратною діркою в лобі. Ми прислухаємося. Показ у залі триває, здається, на постріли не звернули уваги.

– Полковнику, треба діяти і діяти терміново! – кажу Клобукову.

– За мною! – кричить він офіцерам і біжить.

Треба віддати належне, діяв він дуже швидко. Один із його офіцерів наказав поліції та козакам оточити інститут шляхетних панянок подвійним кільцем, щоб і відгородити від натовпу, і не випустити нікого. Інші помічники почали розсилати секретні телеграми в усі гарнізони західних губерній. Також був сповіщений Генштаб. Там спочатку відмовлялися вірити в те, що відбувається. Але коли кілька сотень вищих офіцерів армії та поліції в Києві почали співати «Інтернаціонал» і викрикувати бунтівні лозунги, то довелося. Інститут був узятий штурмом після жорстокого бою, в якому майже не було полонених. Офіцери, які ще кілька годин тому були віддані імперії та государю, тепер відчайдушно відстрілювалися, наче запеклі бунтівники. Коли бачили, що оточені, то пускали собі останню кулю у скроню чи кидалися з шаблею на вірну смерть. Так само чинили й солдати з кількох невеличких гарнізонів, куди наказ про заборону прем’єри «Вбити варвара» не дійшов. Там піднімалися повстання, які жорстоко придушувалися сусідніми частинами. Про ці події не повідомляли, а чутки розповідали про загони німецьких шпигунів, як[і] намагаються організовувати заколоти в тилу, щоб послабити війська перед неминучою війною.

За подальшим розвитком подій я слідкував з хутора, куди відбув майже одразу після невдалої прем’єри «Вбита варвара». Як мені відомо, головні заколотники, Луначарський, Плумпе та Бутурлін, змогли втекти. Анатоля я наказав Гриші відпустити сам. Бо ж Анатоль розповів про диявольський план у всіх подробицях і допоміг йому протидіяти. Гриші я дав ще сотню за хорошу роботу. З пані Анастасією не бачився, бо в неї й так було достатньо клопоту через участь у тому кіно. Влада вирішила повністю знищити всі копії «Вбити варвара», що й було зроблено. Публіці повідомили, що фільм допрацьовується, але наближалася справжня війна, а не кіношна, тож про стрічку швидко забули.

Так само забути про все домовилися й ми з полковником Клобуковим. Про мою участь у справі не згадували, я давпідписку про нерозголошення. Вже сам собі я присягнувся більше ніколи не мати справ із кіно, сидів на хуторі, де ми з графом активно дописували старі оповідки. Маєвський дедалі більше думав про роман, який принесе йому славу і висуне в перший ряд серйозних письменників імперії. Я ж займався поточними справами, інколи їздив у гості до Бахмача, де мені були завжди раді.

Військово-польова історія з умовно щасливим завершенням

сі чекали війни, тож мої оповідки вже не викликали такої зацікавленості, як раніше. Воно й добре, бо потік відвідувачів на хутір значно всох, граф узявся за фізичні вправи і тактичну підготовку з тим, щоб піти добровольцем, як тільки почнеться війна. Маєвський вважав, що саме війна допоможе йому написати великий роман, який його прославить. Моїми спогадами він більше не займався, згадував про них неохоче і давав зрозуміти, що не вважає їх справжньою літературою. Я теж не вважав, куди там мені, мужику, до літератури. Так, побрехеньки, щоб людям цікаво було почитати.

Оповідок ми зробили незлий запас, то тепер можна було деякий час не писати, і я зайнявся справами, які останнім часом закинув. Якраз був на ставках, які купив за порадою Єлизавети Павлівни. Там зміцнювали дамбу, і я дивився, щоб робили на совість, а не абияк. В обід поїхав на хутір і там біля воріт побачив бричку. Роменського візника, їх у місті небагато було, то всіх знав. Приїхав хтось, хоч нікого я не чекав.

Коли підійшов ближче, то дуже здивувався, бо побачив не абикого, а лікаря, якого колись звільнив із полону в барона Балтики під час пригод із поручиком Нестеровим. Лікар сидів у бричці й куняв. З мого наказу без мене гостей у двір не пускали. Дрімав і візник, що привіз лікаря, але прокинувся, торкнувся свого пасажира. Той мене побачив і чомусь дуже зрадів.

– Іване Карповичу, радий вас бачити! – підбіг до мене тиснути руку. З ним була якась невеличка валізка, повна, аж боки повипиналися.

– Доброго дня, – я був здивований, і він це помітив.

– Впізнаєте? Я лікар Шиманський, ми з вами познайомилися…

– Впізнаю, впізнаю! – перервав я його, щоб зайвого при візнику не патякав, бо ж більшість їх на поліцію працюють, а роменська поліція мене не любить. – Прошу за мною.

Провів його у садок, де ми сіли за стіл в альтанці. Я попросив Уляну Гаврилівну зробити нам чаю. Лікар мовчав, поки вона не пішла.

– Іване Карповичу, я прибув до вас за дорученням у дуже важливій справі, – він зробив паузу, а я зобразив байдужість. – Ви, мабуть, здогадуєтеся, що я є членом одної організації, яка має на меті встановлення у нашій державі справедливого ладу.

– Що ви з бунтівників, я здогадуюся. Але не розумію, які у вас можуть бути справи до мене.

– Ми пропонуємо вам очолити організацію, яка стане легальним крилом нашої партії.

– Що? – чесно кажучи, він мене здивував.

– Іване Карповичу, наближається війна. А війна – це час, коли влада слабшає. Згадайте Японську, тоді ми ледь не скинули царя. Зараз війна обіцяє бути значно важчою і не десь далеко, аж за Сибіром, а тут, поруч.

– Я прихильник правлячого дому і…

– Іване Карповичу, послухайте мене. Кілька хвилин, ознайомтесь із пропозицією, а потім уже вирішуйте. Будь ласка.

Я мовчу, він задоволено посміхається.

– Так ось, цілком можливо, що складеться ситуація, коли нинішня влада захитається. Так, зараз ми спостерігаємо патріотичне піднесення, усі тільки й говорять, що про розгром тевтонців, згадують Олександра Невського. Але німці й австріяки досить сильні, то цілком можливо, що блискавичної перемоги не буде. Війна може затягнутися. Великі втрати, порожня казна, невдоволення на місцях, економічна криза – все це боляче вдарить по авторитету влади, яка може впасти, ніби стигле яблуко. І тут важливо, у чиї руки влада впаде. Ми хочемо, щоб у наші. Ми сподіваємося, що в імперії нарешті відбудуться вільні вибори, і ми мусимо їх виграти. Для цього хочемо мати легальну та численну організацію з розгалуженою мережею по всій країні. І саме цю організацію ми пропонуємо очолити вам.

– Ні, – без жодного сумніву кажу я.

– Нагадую, що організація буде діяти виключно в межах закону. А вам ми пропонуємо двадцять тисяч як разовий платіж за вашу згоду і надалі по п’ять тисяч рублів щомісяця. Це ваша нагорода, на розбудову партії гроші будуть виділятися окремо.

– Ви що, почали друкувати рублі самотужки? – сміюся я.

– Повірте, у нас є гроші, – він ставить валізку на стіл, відкриває її. Я бачу тлусті пачки купюр. – Тут разовий платіж і сума за перші три місяці.

– Але чому я? – дивлюся на гроші, наче не можу від них відірватися.

– Бо ви дуже і дуже популярні в народі.

– Але це популярність блазня! Якісь анекдоти з моєю участю люди залюбки читають, але то ж так, забавки.

– Іване Карповичу, не прибідняйтеся. У вас величезний авторитет у народі. Люди, які читають про ваші пригоди, вважають вас справжнім героєм. До того ж, ви їм соціально близькі.

– Який-який?

– Ви з мужиків, то ви для мужиків свій. Не просто свій, а такий свій, що досяг успіху. То вас послухаються. До того ж, ви вмієте запалювати людей. Ви ж змогли підняти на повстання забитих рабів у Паленій Буді. А як керували натовпом у Ромнах? Іване Карповичу, якби вибори проводилися зараз, ви б їх легко виграли, повірте мені.

– Я не хочу гратися з вогнем.

– Іване Карповичу, моя пропозиція безпечніша від більшості справ, за які ви бралися. Ви просто очолите легальну партію, виступите з кількома програмними матеріалами, цілком лояльними до влади. Кажу ще раз, наша мета – не роздмухувати революцію, це зробить війна і без нас. Тих, хто підніметься раніше, ніж треба, влада розчавить. Наша ж мета – мати сили для того, щоб ударити в той момент, коли влада захитається. Щоб обов’язково виграти. То ви нічим не ризикуєте. Зовсім.

– Мені добре і на хуторі…

– І добре! Вам не потрібно буде кудись переїздити. Живіть тут, займайтеся своїми справами, час від часу до вас будуть приїздити наші люди, щоб ознайомити з тими чи іншими заявами організації. І все! Здається, неважка робота за ті гроші, які ми пропонуємо.

– Ось це й підозріло.

– А в чому суть підозр? Ось гроші, ось наші умови.

– Стільки грошей просто так не платять.

– А ми й не платимо просто так. Ми платимо за ваше ім’я, авторитет, напрацьований роками. Якби влада була розумнішою, вона б чимдуж мусила бігти до вас, щоб залучити до лав своїх прихильників.

– Для чого? І так відомо, що я – стовп самодержавства.

– Іване Карповичу, давайте начистоту. Якщо ми готові платити за вашу прихильність, то влада – ні. Вона вважає, що ви мусите бути монархістом задарма. До того ж, – тут, я думаю, не відкрию великої таємниці: влада вас не любить. Ви для неї чужий, мужик, який замість того, щоб прислужувати та виконувати, почав свою гру, вибився у люди, став однією з найвідоміших осіб в імперії. Дуже багато впливових людей у владі вас просто ненавидять. І ось тепер подивіться на те, який вибір у вас є. Або задарма бути при владі, яка вас ненавидить, зневажає і тільки й мріє про те, щоб вдарити в спину, або за дуже хороші гроші дати можливість скористатися вашим ім’ям без будь-якого ризику. Мені здається, що вибір тут очевидний. Але вам вирішувати.

– Ні, – кажу я, а цей лікар нахиляє до мене валізу з грошима. Сам посміхається.

– Іване Карповичу, вам же це сподобалося.

– Гроші? Мені вистачає того, що я маю.

– Не гроші. Влада. Я ж бачив вас у Паленій Буді, коли ви вели тих мужиків. Вони слухалися вас, виконували всі накази, підкорялися. Ви вже скуштували влади і тепер без цього не зможете жити. Хіба ні?

– Не розумію, про що ви.

– Розумієте. Це варто спробувати хоча б раз, і вже ніколи не забудеш. Ви керували забитими мужиками дикого села. А що таке отримати владу у всій імперії? Коли міста зустрічатимуть вас велелюдними натовпами, коли кожен ваш наказ будуть виконувати тисячі, десятки тисяч людей! Оці гроші – велика, звісно, сума, але це дріб’язок порівняно з тою владою, яку ви можете отримати від нас.

Я підводжуся. Лікар здивовано дивиться на мене.

– Геть звідси, – кажу йому.

– Чому, Іване Карповичу, чому?

Наставляю на нього револьвер, він підхоплюється.

– Рахую до трьох. Якщо не втечете, пристрелю як собаку.

– Іване Карповичу! – він розгублений.

– Раз.

– Це безглуздя! – він у паніці.

– Два.

– Іване Карповичу! – він у відчаї.

– Три.

Я б’ю його в обличчя, лікар падає. Підхоплюю його, тягну через двір.

– Хто це такий? – питає граф, який вийшов у двір позайматися з гантелями.

– Шахрай, – я тягну далі.

– Вони чи зовсім подуріли? – дивується Маєвський. Раніше б він почав розпитувати, що до чого, але тепер захоплений підготовкою до війни.

Я витягаю лікаря на вулицю, кидаю до брички. Візник здивовано дивиться.

– До Ромен, швидко! – наказую я.

Візник наганяє двійко коней, і ось уже котимося по дорозі. Лікар ще не отямився. Я думаю, що скажу в поліції. Без особливих деталей розповім, що цей негідник хотів мене завербувати до лав бунтівників, а я відмовився.

– Поспішай! До поліцейського відділку! – кричу я візнику і звертаюся до ще непритомного лікаря. – Я тобі покажу, як пропонувати зрадити государя! На каторгу підеш!

Візник усе чує і перелякано озирається.

– Давай, давай! – кричу йому.

Ми несемося дорогою від хутора, ось вискакуємо на великий шлях, коли бачу два авто. Спочатку думаю, що бунтівники підготувалися на всі випадки.

– Стій! – кричу візникові. Той зупиняє коней.

З машин виходять якісь чоловіки. Роздивляємося. Я впізнаю одного. Полковник Штейнер зі столичного охоронного відділення, знайомий за одеськими пригодами.

– Іване Карповичу, впізнаєте мене? – кричить Штейнер, який побачив мене у бричці.

– Так, полковнику! – наказую візнику під’їхати. Потім випихаю з брички скривавленого лікаря, який уже очі розплющив, але ще не може триматися на ногах. – Ось цей негідник спробував мене завербувати до лав бунтівників! Я віз його в поліцію у Ромни, та ви, мабуть, займетеся ним самі.

Я бачу, як обличчя Штейнера спотворює судома ненависті. І мені стає зрозуміло, що цей лікар був посланий не від якихось бунтівників. Грубо зліплена провокація.

– Ось його брудні тридцять срібняків, – викидаю з брички валізу лікаря, вона розкривається, і на землю випадають пачки грошей. – Це ж треба мати таке нахабство, щоб спробувати купити мене, ветерана охоронного відділення! – я аж ногою тупаю від обурення і бачу, що Штейнер біліє від злості. – Ці бунтівники зовсім берега пустилися, полковнику!

– Генерале, – шипить Штейнер, наче отруйна гадюка.

– Що?

– Генерале! Я вже два роки як генерал!

– О вітаю, пане генерале. То ви заберете цю наволоч чи мені відвезти її до поліції самому?

– Заберіть його! – командує Штейнер своїм підлеглим. Міцним чоловікам при зброї. Вони, як і Штейнер, у цивільному, але видно, що більше звикли до мундирів. Тягнуть лікаря до одної з машин.

– А ми з вами, Іване Карповичу, пройдемося.

– Якщо треба, – я киваю головою і витримую його важкий мстивий погляд.

– Треба.

Ми йдемо від шляху доріжкою до мого хутора. Лише я та Штейнер. Він мовчить і я мовчу.

Генерал кахикає.

– Я думаю, ви розумієте, Іване Карповичу, що це була перевірка, – нарешті каже він.

– Що? – я вдаю, наче здивований.

– Цього лікарчука послав я, щоб перевірити вашу відданість правлячому дому.

– Перевірити? Для чого? Хіба я давав хоч один привід у цьому сумніватися? Хіба я не ризикував життям, рятуючи честь і гідність государя та його родини під час відомих вам подій?

Штейнер кусає собі губи, він у люті, але тримається.

– Я б не став перебільшувати вашу роль у тій операції.

– Проте я виконав усе, що мені доручалося, і зберіг усе в таємниці. А тепер мене починають перевіряти! Чому?

– Тому що готується нова операція.

– Що? – тут уже я справді дивуюся.

– Дуже важлива операція.

– Яка ще операція?

– Наше відомство курує процес створення партії для робітників та селян.

– Партії?

– Так. Як ви знаєте, ось-ось почнеться війна. І внутрішні вороги нашого Отєчєства намагатимуться скористатися тимчасовими труднощами, що можуть виникнути. Наше завдання – виграти в них боротьбу за душі нижніх верств населення. Для цього буде створена партія, куди увійдуть досить відомі в колі робітників та селян люди. А очолите її ви, Іван Карпович Підіпригора, найкращий сищик імперії і улюбленець мільйонів. Ви будете триматися на відстані від влади, вам дозволено буде виступати з критикою окремих її представників, головне ж – ви мусите утримувати простих людей від впадання у революційну оману.

– Ви пропонуєте те саме, що й той лікар.

– Так, те саме, але це пропонує влада у моїй особі.

– Цікаво, сума залишається тією самою?

– Ні. Але партія матиме свій бюджет, до того ж, ми розраховуємо на велике поширення її в народі, тож членські внески забезпечать вас грошима у ще більшому обсязі.

– Але ж я хохол, як я можу очолити всеросійську партію?

– Ви добре розмовляєте російською і популярні у великоруських губерніях, так само, як і в інших. До того ж, вас краще сприйматимуть національні меншини, ті самі поляки, жителі Кавказу чи Туркестану.

– Я все одно не розумію, для чого…

– Іване Карповичу, це пуста розмова. Не важливо, розумієте ви чи ні. Важливо, що ви мусите очолити цю партію. Наступного тижня починається інформаційна робота, у газетах з’являться статті про нову силу, а за місяць у Москві відбудуться установчі збори. Перед ними ви проведете ціле турне для залучення прихильників і…

– Я не хочу займатися політикою!

Штейнер дивиться на мене з неприхованою огидою та ненавистю.

– Ви що, не зрозуміли, що це не питання щодо того, хочете ви чи ні, а наказ, обов’язковий до виконання!

– Накази діють у армії або військових підрозділах, а я – цивільна людина, землевласник. То для мене ваш наказ просто прохання, на яке я можу відповісти хоч так, хоч сяк. Я відповідаю «ні».

Штейнер зупиняється, ледь стримуючись від гніву.

– Слухай ти, мужик! Ти високо злетів, але не забувай, хто ти і що ти! – він верещить, і я радію. Бо верещать завжди від безсилля.

– Я про це ніколи не забуваю, тим більше, що мені частенько нагадують, – відповідаю спокійно.

– Ти думаєш, що ота твоя журнальна слава захистить тебе від охоронного відділення?

– Мені не треба захисту від рідної контори. Я чесний громадянин імперії. А слава, так, слава – річ непогана. Чомусь я впевнений, що просто схопити мене без будь-яких доказів значно важче, аніж якогось там мужика. Бо будуть запитання. У газет, у моїх читачів, клієнтів, яким я допоміг. Я високо злетів не тому, що просто спіймав вітер у крила, а тому, що багато працював. Ризикував і перемагав. І я заслужив право вирішувати, як мені жити.

– Ти розумієш, що своєю відмовою ти палиш усі мости? – питає генерал.

– Я розумію, що мости вже спалено і не мною.

– Ти ще пожалкуєш про це!

– Жалкують про те, на що можуть вплинути.

Він дивиться на мене, аж тремтить від люті.

– Я ж тебе зараз накажу арештувати!

– Спробуйте, – я спокійний, бо якби було на мене хоч щось, то вже б арештували.

– Я тебе на порохню зітру, мужик! – верещить Штейнер і кидається до мене з кулаком. Зупиняється, вирячує очі, бо бачить револьвер.

– Краще не треба, – тихенько кажу йому. Штейнер зупиняється, його лють змінилася жахом. Він задкує, а потім повертається і біжить від мене. Вже здаля кричить мені погрози. Скажена істота. Я пішки повертаюся на хутір. Настрій поганий, бо цей Штейнер – це не повітовий справник. Такого мені прибрати з посади не під силу. І він же ненавидить мене, буде шукати нагоди помститися. Розумію, що тихому моєму життю на хуторі прийшов край. Згадую про свої колишні мрії продати хутір, забрати Моніку з Улею і поїхати до Італії. Тільки ж не випустять. Схоплять дорогою і звинуватять.

Кривлюся, бо відчуваю, що нічого не можу вдіяти. Тобто не сумніваюся, що вчинив правильно, коли відмовився від пропозиції Штейнера. Бо він би не дав мені спокою. Намагався б якось підставити, зробити з мене бунтівника чи штовхнути під кулі бунтівників. Він усе одно копав би мені яму. То краще вже відсидітися вдома. Засісти на хуторі і спробувати не припуститися помилок. Як-не-як, а не остання я людина в імперії і не так уже просто мене з’їсти. Звісно, що зараз мої позицій ослаблені, бо Павло Іванович Харитоненко померли, але вже якось відіб’юся.

З тим і йшов до хутора, коли перестрів мене граф. Виповз із рушницею в руках із кукурудзи, кажу ж, серйозно готувався до війни, на якій хотів прославитися. Рушницю на мене наставив і кричить щось незнайомою мені мовою.

– Графе, що ви творите? Добре, що я вас знаю, а якби чужий хто, так і напад серцевий отримати можна. І що ви кричали?

– Це я німецькою вимагав від вас здатися. Бачите, як непомітно підкрався! За методом індіанців! На фронті буду німців як курчат у полон таскати!

– Графе, на фронті що хочете робіть, а тут кукурудзу, будь ласка, не толочіть мені.

Тільки прийшов на хутір, як перестріла мене Уляна Гаврилівна.

– Іване Карповичу, дозвольте мені з вами поговорити, – каже. Я аж озирнувся з подиву, чи немає кого чужих. Немає.

– Уляно Гаврилівно, відколи вам дозвіл потрібний, щоб зі мною побалакати?

– Просто справа важлива, – каже вона і мнеться на місці. Тут тільки помічаю, що розчервонілася вона, руки не знає де подіти. Хвилюється.

– Ну, як важлива, то ходімо до садка.

– Там Моніка грається. Давайте краще до хати.

– Добре, – пішов за Уляною Гаврилівною, а сам уже й не знаю, що думати. Такий сьогодні день, що будь-чого можна чекати.

Зайшли ми, Уляна Гаврилівна попросили мене сісти. Я сів, вона мовчить.

– Та кажіть уже, не лякайте, – прошу її.

– Я, той, Іване Карповичу, вирішила звільнитися.

– Що? – я аж отетерів, бо всякого чекав, але не такого. – Як?

– Прошу відпустити мене. Працювала я на вас сумлінно, правда ж?

– Та правда. Але чому ви вирішили звільнитися? Невже хтось кращу платню запропонував? Так давайте обговоримо. Скільки?

– Ні, Іване Карповичу, не в грошах справа. Невже ви думаєте, що от я від вас за гроші пішла б?

– А в чому тоді справа?

– Та той… – вона нітиться, але нітиться дивно, так наче з задоволенням.

– Що? – я вже аж підозрюю Штейнера та його людей, що вирішили вдарити з такого несподіваного боку і позбавити мене прислуги.

– Познайомилася я з чоловіком, – несподівано каже Уляна Гаврилівна, ще більше червоніє і з гордістю дивиться на мене. А мене наче мішком по голові вдарили. Блимаю очима і сказати нічого не можу.

– Будемо ми жити разом, як усі люди. Тому і йду від вас. Дуже вам за все вдячна. Сподіваюся, що не образитесь ви на мене.

– А що хоч за чоловік? – питаю я, бо жодних здогадок не маю. Адже живемо ми на хуторі самі, як хтось і приходить, то зі мною спілкується чи з графом. Навіть як у Ромни на закупи їдуть Уляна Гаврилівна, так завжди зі мною. – Де ви з ним познайомилися?

– Чоловік хороший, дуже. А познайомилися ми у цирку.

– Де?

– У цирку. Пам’ятаєте, два дні тому були ми в Ромнах. У вас якась зустріч була, а мені ви дозволили до цирку піти. Там виступав маестро Леоні, фокуси показував. У тому числі дива пам’яті, коли йому глядачі різні числа казали, а він запам’ятовував. По двадцять і більше. Потім спитали, чи може так хтось із глядачів робити, кілька людей спробували, але одразу заплуталися. А в мене ж знаєте пам’ять яка, то перевершила самого пана Леоні. А після виступу до мене Федя підійшов, помічник Леоні. Сказав, що в захваті, запросив у цукерню. Тістечка там не дуже, але він найдорожчі купив, а ще квітів букет! Дуже пристойний чоловік. Ввічливий такий.

– І що, одразу одружитися запропонував?

– Ми вирішили не поспішати.

– Але ж звільнитися ви поспішаєте.

– Бо цирк Феді завтра їде з Ромен.

– Уляно Гаврилівно, так похапцем справи не робляться, бо… – кажу я, а вона починає плакати. Тихенько так, стоїть похнюпившись і трясе головою, схожа на маленьке ображене пташеня. – Уляно Гаврилівно, ну чого ви?

– Іване Карповичу, прошу, не псуйте мені життя.

– Та я не псую, я як краще вам хочу!

– Відпустіть мене, Іване Карповичу, благаю, відпустіть. Кохання людині, може, один раз у житті дається. І ви це знаєте, бо он досі за матір’ю Моніки сумуєте. Благаю вас, Іване Карповичу! Невже я не заслужила хоч дещиці щастя?

Стоїть і плаче. Що тут зробиш? Проти сліз жіночих я безсилий. І хоч підозрював, що нечисте щось тут, але кохання – така хвороба, що краще дати нею перехворіти, аніж потім буде мене Уляна Гаврилівна все життя лаяти, що щастя її позбавив.

– Що ж, Уляно Гаврилівно. Хоч прохання ваше для мене досить несподіване, а також дуже вже термінове і незручне, але відмовити вам я не можу.

Тут вона аж на місці підстрибнула і розквітла від радощів.

– Дякую, Іване Карповичу, дякую! – підбігла і давай руки цілувати.

– Припиніть! Припиніть! Заспокойтеся, Уляно Гаврилівно. Бачу, що зараз усе одно ви мене не почуєте, то не буду вас попереджати щодо того, що Федя ваш може виявитися шахраєм.

– Ні, ні, він не такий! Він хороший! Ми ще трохи з цирком поїздимо, а потім хату собі купимо і заживемо!

– У Феді гроші на хату є? – сумніваюся я.

– Ні, в мене! Ви ж казали, що всю платню мою на рахунок у банку кладете, так же, Іване Карповичу?

– І Федя про той рахунок уже знає?

– Звісно, я йому все-все розповіла, він такий хороший! – стоїть вона щаслива та закохана. Я було хотів їй очі відкрити, що Федя той виключно грошима її зацікавився, а сама вона йому не потрібна. Але не сказав, не зміг. Бо аж літала бідна Уляна Гаврилівна, на сьомому небі від щастя. Ну як їй можна було правду сказати? Скажу я і ворогом буду. Все одно не повірить вона зараз. Бо ж кохання – воно п’янить. А тут ще ж була Уляна Гаврилівна калікою, змирилася з тим, що по чужих хатах прислугою їй жити. Коли ось Федя цей щось наплів їй, а там і плести багато не треба було. Ну, нехай життя їй усе покаже, щоб ні на кого образ не було.

– То домовимося так, Уляно Гаврилівно. Грошей ваших я вам поки не віддам.

– Як? – аж лякається вона.

– Зачекайте, послухайте. Гроші ваші у банку, на депозитному рахунку, їх так просто не знімеш. То домовимося ми так: я вам буду щомісяця надсилати по двадцять рублів. А за рік отримаєте всю суму. Роблю так не з жадібності, а щоб Федя той усі гроші у вас не виманив.

– Він не такий! Ні! Він добрий!

– Якщо добрий, то за грошима не бігатиме. Якщо у вас ціле життя попереду, то можна і почекати рік. Так?

– А ви ж віддасте, потім?

– Уляно Гаврилівно, скільки ми у моїй хаті прожили? Не один рік. Бувало так, що хоч вам, хоч комусь іншому обіцяв я щось і не виконав? Хоч раз чули ви, що комусь я не заплатив?

– Ні, Іване Карповичу, не було такого.

– То й не ображайте мене підозрами. Отже, гроші вам надсилатиму, а за рік і всю суму віддам з відсотками. А натомість прошу вас виконати одне моє прохання.

– Яке?

– Сповіщайте мене про те, як ваші справи.

– Як же я сповіщу, коли неписьменна я? – бідкається Уляна Гаврилівна. – Скільки ви не билися, а так грамоті й не навчили.

– Ви неписьменна, а Федя ж, мабуть, писати вміє.

– Вміє, вміє! І писати, і читати!

– То ви йому кажіть, а він нехай записує, як ото граф за мною. І раз на тиждень лист мені надсилайте. Добре?

– Добре, Іване Карповичу, так і зроблю.

– І от він лист напише, а ви на листі квітку намалюйте. Ото як ви на тістечках виводите. Добре у вас вони вдаються.

– Квітку? Яку?

– Якщо добре у вас справи, то нехай конвалію, а якщо погано, то – айстри.

– Не буде погано, Іване Карповичу, не буде! Тільки конвалії малюватиму! Побігла речі збирати!

І побігла. За кілька годин відвіз я її у Ромни, поспілкувався з тим Федею. Мені він не сподобався, підозріло якось виглядав. А ще більше підозріло, що молодий, здоровий, а калічку вподобав. Тільки Уляну Гаврилівну було не переконати, то перехрестив я її, пошепки нагадав про квіти і побажав щасливої дороги. З тим поїхав цирк і моя Уляна Гаврилівна. Залишилися на хуторі я та Моніка, бо граф теж відбув, записався у добровольці і поїхав на підготовку кудись під Київ. Довелося мені вчитися готувати, і прати, і шити. Абикого у прислугу брати не хотілося, а такої, як Уляна Гаврилівна, знайти не міг. Якось жили.

Листи від Уляни Гаврилівни надходили вчасно, бо я Федю попередив, що не буде листів – не буде грошей. Три листи з конвалією прийшло, спочатку з букетами цілими, а потім з одною. Четвертий і зовсім з айстрами. Зрозумів, що настав час допомагати моїй бідній кухарці. Але одразу поїхати не міг, треба було владнати всі мої справи на хуторі. Дав телеграму до Бахмача, почекав, коли приїде Єлизавета Павлівна, яка погодилася допомогти, подивитися за Монікою та хутором під час моєї відсутності. Трохи не по собі було мені жінок самих залишати, але треба було Уляну Гаврилівну рятувати. Тим більше, що останній лист прийшов від неї взагалі без квітів, а лише з проханням збільшити виплати. Згідно зі штемпелем, лист був відправлений з Рязані, туди я і поїхав. Але цирк уже звідти повіявся кудись.

Довелося трохи поїздити імперією, аж поки я не наздогнав цирк у Воронежі. Хотів просто забрати Уляну Гаврилівну і поїхати, але виявилося, що її з цирком немає. Федя був, онде виступав на сцені підручним фокусника Леоні, а Уляни Гаврилівни не було.

– А де вона ділася? Жіночка така маленька, що з Федею була? – спитав я у одного з циркових, велетня, що готувався до номеру з гирями.

– А Федька її продав, – велетень розминався, то не помітив, як змінилося моє обличчя.

– Що? Кому продав?

– А якомусь глядачу. Вона ж виступала. «Уля – диво пам’яті» номер називався. Дивно, мала така, каліка, а скільки могла запам’ятати, – велетень розігрівав м’язи, бавився з великою металевою кулею. – Після виступу прийшов один, відвалив одразу три сотні, сказав, що йому та баба потрібна. Федька і продав. Потім хвалився, що і тут гроші узяв, і за неї ще буде отримувати.

Я ледь дочекався, поки Федя зійде зі сцени. Тільки зайшов він за завісу, як одразу отримав в обличчя. Хотілося мені вдарити його сильніше, але стримався, бо мусив він ще дещо розповісти. Циркові спочатку хотіли Федю відбивати, але я їм показав револьвер.

– Хлопці, не лізьте. У мене до цього ракла своя справа. Вбивати не буду, поговорю і залишу, хіба що зубів трохи виб’ю, може, вухо відріжу.

Хлопці подивилися і відійшли. Я узяв Федю за волосся і поволік за собою. Зайшли за циркові вози, там я ще трохи приклався, а потім спитав про Улю. Федя тремтів весь, аж заїкатися почав, так злякався.

– Кажи, кому безневинну каліку продав!

– Не знаю я того чоловіка! Не знаю! Він після виступу прийшов і сказав, що вона йому потрібна. Одвалив три сотні мені і три сотні директору цирку.

– Навіщо вона йому?

– Не казав.

– А ти і не питав?

– Не питав. Не питав! Не вбивайте мене, будь ласка! Не вбивайте!

– Не буду, тільки оце пальці тобі по одному відстрелю, – приставив йому руки револьвер. Ще трохи полякав, але бачу, що таки не знає.

– Що вам потрібно? – це підійшов чолов’яга якийсь. Так розумію, що директор цирку. За ним троє борців і велетень з гирями. А ще дресирувальник тримає пардуса на ланцюгу.

– Кому ви продали карлицю?

– Не знаю я ніякої карлиці. Йдіть геть! – каже він дещо зверхньо. Я дістаю револьвер і цілюся йому в лоба.

– Слухай, я зараз у дуже поганому гуморі. То не дратуй мене. Кому ви її продали?

– Я не знаю, вперше бачив. Якийсь чоловік, – директор зблід і вже не такий впевнений, як був.

– Краще було б згадати, – кажу йому, а він починає придивлятися до мене.

– А звідки я вас знаю?

– З журналів. Я – Іван Карпович Підіпригора.

– Що, Іван Карпович! Та що ж ви раніше не сказали! Прошу в мій кабінет!

У директора виявися окремий будиночок на колесах. Там він пригостив мене коньяком і розповів, що знав.

– Той чоловік, я його не знаю. Але у цирк він прийшов разом зі Стьопою Карманом. Це такий дрібний картярський шулер із Москви. Він може знати його, принаймні з ним крутився. Ви вже вибачте, Іване Карповичу, що так вийшло. Якби я знав, що то ваша куховарка, я б Феді заборонив її брати, ще в Ромнах. Чесне слово, не знав!

Коли я йшов, директор ще спробував запхати мені в руки конверт із грошима. Хвилювався, що я погано згадаю його цирк у своїй оповідці, і глядачі припинять ходити. Конверт я взяв, не для себе, а для Уляни Гаврилівни, якій ці покидьки заборгували багацько. Поїхав до Москви, там з’ясувалося, що Стьопу Кармана нещодавно зарізали на Хитрівці, де він заробляв тим, що дурив у карти гостей Москви. Я вже почав нервувати, що втратив слід, але один із хитрівських босяків згадав знайомого Кармана, що купив собі карлицю.

– Отаке мале, а все пам’ятає!

Виявилося, що того знайомого звуть Поляк, він нещодавно повернувся з тюрми, де сидів за азартні ігри. Навіщо йому знадобилася Уляна Гаврилівна, ніхто не знав.

– Мабуть, для гри, бо більше Поляк нічого не вміє, – казали мені босяки, які його знали.

Я почав шукати того Поляка, та виявилося, що його останнім часом не бачили. Довелося витратити майже всі гроші, що видав мені директор цирку, поки я дізнався, що останнім часом Поляк крутився на Остоженці, де працювало одразу кілька підпільних казино. Раніше поліція строго за цим слідкувала, бо ж азартні ігри були заборонені. Але зараз усіх хвилювала війна, що ось-ось мусила початися, то казино не чіпали. Звісно, свою справу робили і хабарі.

– Тільки у те казино просто так не потрапиш. Туди тільки тузам вхід! Сто рублів лише за прохідний квиток! І платять, ціла черга там! – розповідали мені босяки, які любили побалакати, що от би до тої черги добратися і перевірити кишені, це б скільки грошви можна було б зняти.

Я казино знайшов, цілий день ходив навколо, сподівався, що Поляк вийде, але не виходив він. Та й взагалі мало хто виходив із великого п’ятиповерхового будинку з голими кам’яними чоловіками під дахом чи заходив у нього. І ще дивно, що вікна першого і другого поверху були закладені цеглою.

Довелося порозпитувати. Дізнався, що гравці приїздять до казино не на день і не на два, а мінімум на тиждень. Грають у казино, розташованому в підвальному поверсі, сплять у номерах на першому і другому. Просто так всередину не пускають, потрібна рекомендація членів клубу. Але невже казино не зацікавить сибірський фабрикант, що вибив у столиці велике замовлення, зараз повертається додому і вирішив трохи спустити жирку в Москві? Я приїхав на дорогому авто, був одягнений у розкішний костюм, оренда якого коштувала як костюм звичайний. Охорона спробувала мені пояснювати, що тільки для членів клубу, я сунув півсотні, потім заплатив сотню за прохід і опинився всередині. Там було людно, найкращі люди Москви, багато офіцерів, які хотіли награтися перед війною, а ще більше тилових щурів, яким військові замовлення робили кишені заважкими. Оркестр, дівки, пиятика, кілька столів із рулеткою, навколо яких юрбилися гравці. Я обдивився все уважно, Уляни Гаврилівни видно не було. Вирішив почекати.

Встиг спустити півсотні – й це ж грав потроху, коли побачив чоловіка у смокінгу і з моноклем. Подумав, що якийсь аристократ, що добиває залишки дідівських статків. Коли побачив, що за ним ішла Уляна Гаврилівна. На ланцюжку, наче собачка! Мене аж заціпило, відвернувся, пара пройшла поруч. Уляна Гаврилівна мене не впізнала, бо я був із бородою і в окулярах. Сама вона виглядала сумною, очі були червоні, мабуть, плакала.

– О, сам граф прибув, зі своєю мавпочкою, – зашепотіли в натовпі.

Це був Поляк, я його нарешті впізнав, бо ж дивився фотографії з поліцейського архіву. Але тепер він виглядав геть інакше і, здається, теж видавав себе не за того, ким був.

– Хто це такий? – спитав я у тих гравців, чиї фінансові справи примушували не так грати, як давитися навколо.

– Граф Маєвський, співавтор знаменитого Івана Карповича Підіпригори. Прогулює аванс за книгу. Вже програв тисяч сім і спокійний, хоч би що! Знову гратиме! – пояснив один з гравців. Я тільки головою закрутив, бо не міг не оцінити гумор Поляка, який вирішив використовувати не тільки мою кухарку, але й ім’я мого товариша.

– А хто це з ним? – удавав я здивування.

– Та калічка якась. Граф її з собою завжди тягає, каже, що вона успіх приносить. Та тільки де там. Вже он скільки програв.

– А хороші зараз аванси за книжки. Оно скільки просадив і ще є!

– Цікаво, чи сам Іван Карпович знає про це?

Ну, і пішли язиками чесати, я ж дивився за Поляком, який підійшов до рулетки, і гравці перед ним розступилися. Підійшли служники казино, принесли йому стілець і ще один високий для Уляни Гаврилівни. А потім тацю з фішками.

– Диви, тисяч п’ять, не менше! – зашепотіли гравці, а Поляк зробив першу ставку. Програв, так само другу і третю, а четверта виграла. Потім ще дві програв і знову виграв. І так воно пішло, що невдовзі вже таця його була повна фішок.

– Пішла пруха графу, так пішла! – шепотіли гравці. – Зараз круп’є змінять, щоб фарт збити.

І справді, невдовзі круп’є замінили, і крутити рулетку почав інший. Але Поляк продовжував вигравати. Робив це красиво, сидів такий, наче байдужий. Йому приносили шампань за рахунок закладу, та він не пив. Ставив без жодної емоції на обличчі і вигравав. Йому принесли другу тацю для фішок, а потім і третю. Ще раз змінили круп’є, Поляк знову вигравав, гру на цьому столі припинили, викликавши легке невдоволення гравців, яким цікаво було дивитися, як хтось карає казино.

– Прошу, перейдіть на інший стіл, – запропонували Поляку, і він перейшов разом з Уляною Гаврилівною. Всадив її поруч, щоб вона могла спостерігати за грою, почав робити ставки. Якщо раніше ставив по триста, то тепер ставив коли червінець, а коли два, не більше. Програвав, але попередній виграш був такий великий, що малими порціями його можна було програвати кілька днів. У натовпі гравців казали, що граф не тільки відіграв програні раніше гроші, але й зайшов у плюс десь тисяч на десять, як не більше. Спустив ще трохи, а потім підвівся і наказав принести обід у свій номер.

Пішов із казино. Я за ним. Хотів перестріти офіціанта, що ніс їжу, але тих офіціантів виявилося аж четверо, з величезними тацями, вщерть заставленими тарілками. Той Поляк, здається, любив поїсти. Коли офіціанти пішли, я постукав у двері.

– Хто там? – спитав поляк.

– Подарунок від закладу! – збрехав я.

Він відчинив двері і отримав кулака. На жаль, я мусив діяти грубо, бо перед входом до казино мене обшукали і забрали револьвер. Такі тут були правила. Я зачинив двері, підняв Поляка з підлоги і всадив на крісло. На шум вийшла Уляна Гаврилівна. Коли впізнала мене, то знепритомніла.

– Сиди тихо! – наказав я Поляку, підняв Уляну Гаврилівну з килима, уклав на диван і порснув водою.

– Іване Карповичу! – сказала вона, опритомнівши, і заплакала.

– О, Іване Карповичу! – закивав головою Поляк, який нарешті отямився. – Я вас чекав, але, чесно кажучи, не думав, що ви прискочите так швидко! Невже те, що про вас пишуть у журналах, правда, і ви таки найкращий сищик імперії? Ні, тільки не в обличчя! – зарепетував він, коли побачив, що я замахнувся. Хотів ударити його, бо розлютився, побачивши нашийник на Уляні Гаврилівні. – Спитайте у неї, чи погано їй у мене жилося! Спитайте!

– Іване Карповичу, не треба, – прошепотіла моя кухарка. – Він мене не ображав, годував, одягав, до кіно водив, тільки додому не відпускав.

– Тобі пощастило, що ти не ображав її, – кажу Поляку. – Інакше зараз уже б збирав зуби з підлоги.

– Іване Карповичу, я, може, і злочинець, але не покидьок. А що ви збираєтеся робити зараз?

– Заберу Улю і поїду геть.

– Навіть не поцікавитесь, для чого вона мені потрібна?

– Щоб відволікати увагу від вас.

– Помиляєтесь, Іване Карповичу, зовсім не для того!

– А для чого?

– Я використовував феноменальні здібності її пам’яті.

– Що? Яким чином?

– Ну, як ви бачили, я грав на рулетці. Більшість гравців роблять ставки, керуючись не раціональними, а глибоко суб’єктивними думками. І, звісно, програють. Я ж роблю ставки виключно керуючись математичними розрахунками і виграю, як ви бачили. – Поляк кивнув на три таці з фішками, що їх принесли за ним.

– Сьогодні виграєте, а перед цим програвали. Так буває.

– Бо перед цим я спостерігав. Точніше спостерігала Уля, а я вже потім аналізував зібрану інформацію.

– Що вона спостерігала?

– Виграшні числа на конкретній рулетці. Три дні вона запам’ятовувала всі виграшні цифри, увечері я занотовував їх і аналізував.

– Хіба вони не випадкові?

– Іване Карповичу, абсолютна випадковість досяжна тільки Богу, а ми з вами люди, то маємо випадковість умовну. Яка підкоряється закономірностям, а отже, перестає бути випадковістю. Розумієте?

– Не дуже.

– Як би ви не регулювали рулетку, вона все одно не може видавати всі числа з однаковою ймовірністю. Одні можуть випадати частіше, інші – рідше. Звісно, що якщо ви гратимете десять разів, то нічого не помітите, а ось за кілька днів можна знайти тенденцію і використати її. Завдяки пам’яті Улі та моєму аналізу я побачив, що на цьому столі, де я сьогодні вигравав, кілька чисел з’являються з більшою ймовірністю, аніж інші. Можливо, якийсь дефект осі рулетки, але кулька частіше випадала саме на ці три цифри, аніж на інші. То мені треба було тільки ставити на них. Що я і робив, за півдня не тільки повернувши все, що програв раніше, але й вигравши цілком пристойну суму, якої вистачить для закриття моїх боргів.

– І що далі? За той стіл вас уже не пустять.

– Я буду досліджувати інший, виграю на ньому, а потім ми поїдемо, бо в цій справі не можна вигравати забагато.

– Бо не відпустять?

– Так. Тут досить жорсткі правила.

– Для чого ви мені все це розповідаєте? – мені це дуже підозріло.

– Для того, щоб запропонувати вам роботу, – він посміхається.

– Що? – посміхаюся і я. – Дрібний шахрай хоче найняти найкращого сищика імперії?

– Ні, на диво успішний гравець пропонує найкращому сищику імперії створити непереможний альянс.

– Кого?

– Іване Карповичу, коли я виграю десь тисяч двадцять, я піду звідси. Знаєте, гра у цих підпільних казино досить ризикована. Тут доводиться сподіватися лише на добру волю господарів. А вона не здається мені таким уже надійним фактором. То я волів би грати легально, у тих місцях, де азартні ігри дозволені.

– Це де?

– У Монте-Карло, Іване Карповичу, на Лазуровому узбережжі благословенної Франції. Саме туди я і хочу вас запросити.

– Навіщо вам я?

– Мені потрібна досвідчена і вміла людина, яка б займалася моєю безпекою. Власники казино будь-де не люблять зайд, які їх обчищають. То вони часто вдаються до не зовсім законних дій щодо успішних гравців. І тут у пригоді може стати ваш досвід і ваше вміння. Я буду забезпечувати виграші, ви – безпеку, наш тандем буде на рідкість успішним, я плататиму вам третину від усього, що зароблю.

– Я нікуди не поїду, в мене хутір.

– Іване Карповичу, ви ж розумна людина, розплющіть очі. Війна наближається, про це тільки й балакають. У цьому казино зараз або інтенданти, або фабриканти, що набили калитку на військових замовленнях.

– Мій хутір далеко від кордону.

– Іване Карповичу, війна – це така хвиля, яка накриває геть усіх. Неможливо залишитися сухим. Почнеться призов, і ви потрапите на фронт.

– Я за віком уже навіть не в запасі.

– А хто на це буде дивитися? Досвід Японської війни свідчить, що втрати будуть величезні, і їх треба буде компенсувати. То призивати будуть усіх. Звісно, ви досить відома людина і маєте гроші, але це і ваш плюс, і ваш мінус водночас.

– Не розумію.

– Іване Карповичу, у вас багато ворогів. І вони цілком можуть скористатися тим, що коли почнеться війна, цікавість до вас зменшиться. Люди будуть слідкувати за подіями на фронті, а не за вашими пригодами. Тобто це прибере вашу відомість як одну з башт вашої безпеки. А що стосується грошей, то на кожну суму є більша. Я б теж на них дуже не сподівався.

– Що за маячня? Я – чесний громадянин, шанований член суспільства, а якийсь шахрай лякає мене чимось?

– Іване Карповичу, я кажу неприємні, але реальні речі. Війна невдовзі почнеться, і від неї треба тікати. Бо ж кордони ось-ось закриють, влада злякається втратити новобранців.

– Хіба у Франції не буде війни?

– Буде, але навряд чи на півдні. Всі чекають битв на півночі, можливо у Бельгії, а Лазурове узбережжя буде острівцем миру серед бурхливого океану кривавої бійні.

– Хто там буде грати під час війни?

– Будуть, ще й як будуть, бо війна – це шалені гроші і страх, два фактори, які краще за все спонукають до гри. То гратимуть, ось подивитесь, тут я жодних сумнівів не маю. Гратимуть, а ми зароблятимемо. Іване Карповичу, я говорю про десятки тисяч рублів, жоден хутір стільки вам ніколи не принесе. Зголошуйтесь, це чудова пропозиція!

– Ні. Я забираю Уляну Гаврилівну і йду.

– Іване Карповичу, Уля потрібна мені, бо без її пам’яті я не обіграю казино.

– Записуйте виграшні цифри.

– Це викликає підозру, і мене одразу виставлять.

– Мені байдуже, що з вами буде.

– А мені ні! Іване Карповичу, не заганяйте мене у кут! – кричить він.

– Це що, погроза? – дратуюся я.

– Іване Карповичу, просто обміркуйте мою пропозицію. Ми будемо жити в палаці, у вашої доньки будуть найкращі гувернантки! Коли ми закінчимо, ми будемо заможними людьми. Захочете – повернетесь на свій хутір, а ні, залишитесь у спокійній Європі. Щось мені здається, що ця війна триватиме довго, не буде швидкого та легкого походу на Берлін, як нас переконують. Просто сядьте і подумайте, що я пропоную. Зважте все і вирішіть.

– Ні. Уляно Гаврилівно, збирайте речі, ми йдемо, – я дивлюся на нього, він розчарований. Розводить руками.

– Ну, добре. Якщо ви так вирішили. Мені можна випити?

– Як хочете.

Поляк підводиться і йде до столу. Ящичків там немає, то зброю там ховати ніде. Кілька пляшок з алкоголем. Навіть якщо схопить одну, я справлюся, біля мене стілець, яким я вмію битися. Але Поляк і не намагається напасти. Наливає собі келих, смакує.

– Дарма ви так, Іване Карповичу, моя пропозиція була виграшна.

– Не хочу мати справ із шахраями.

– Іване Карповичу, шахраї – це не найстрашніше, з ким можна зітнутися у житті.

– Можливо, але ви почули моє рішення.

Ось вийшла Уляна Гаврилівна з маленькою валізкою.

– Візьміть хоч фішок, обміняєте на гроші, – запропонував Поляк.

– Не треба, – я не вірив у щедрість шахраїв.

– Уля заробила, це для неї. – Він узяв жменю фішок і дав Улі. – Іване Карповичу, якщо передумаєте, то я ще буду з тиждень у Москві.

– Не передумаю.

Я не повертавсядо нього спиною, бо не довіряв. А нападу зі спини не чекав. Тільки відчинив двері з номера, як на мене кинулося кілька міцних чоловіків. Уля закричала, її крик я чув уже з підлоги, а потім знепритомнів. Коли отямився, то виявилося, що я в номері Поляка, лежу на дивані. Зв’язаний. У сусідній кімнаті плакала Уляна Гаврилівна, просила мене не чіпати.

– О, бачу ви отямилися, – в поле мого зору вийшов Поляк. – Вибачте, що довелося викликати охорону, але не міг допустити, щоб ваша впертість зруйнувала мій чудовий план підкорення Європи. То довелося набрехати, що ви хотіли поцупити мою асистентку і частину виграшу. Фішки в кишені Улі це підтверджували. Дешевий, але дієвий фокус, і тепер ви в моїй владі.

– Що це значить?

– Ну, це ж нелегальне казино, то тут діють досить жорстокі закони. Наприклад, тут дуже не люблять крадіїв і шахраїв. Вбивають, щоб кінці у воду. Але я попросив залишите вас мені. Жменя фішок – і охорона радо пішла мені назустріч.

– І що далі?

– А далі я зроблю вам як краще, – він зловісно сміється і придивляється до мене. Потім уже не сміється. – Чорт забирай, а ви ж навіть не злякалися! Ви що, справді такий сміливий, га, Іване Карповичу? І такий правильний? Я ж розпитував Улю про вас. Я не вірю в людей, в людей без вад. У кращому разі, є більш-менш пристойний фасад, а за ним бозна-що. У деяких і фасаду немає. Я думав, де ваша таємниця, слабке місце. Але Уля не знала. Вона довірлива, навряд чи брехала б або не сказала, хоч я підпоював її солодким вином. Та не допомогло, я не витягнув із неї зовсім нічого поганого про вас. А вона ж довго жила з вами в одній хаті. Невже ви такий правильний? Вибачте за тавтологію, але бути таким правильним неправильно. І я це виправлю. Знаєте як? Мовчите? Образилися? Нічого, скоро все буде інакше. Можете сказати до побачення колишньому Івану Карповичу, бо скоро вітатиметеся з собою новим.

Поляк підходить до дивана, ще трошки, й тоді б я спробував вигнутися і дістати його ногами. Один потужний удар, потім добити і звільнитися від мотузок. Непоганий план, але Поляк різко змінив напрямок. Узяв убік, обійшов диван і став за спинкою. Там я його ніяк не вдарю.

– А чого тебе зовуть Поляком? – питаю я не тому, що мені цікаво, а для того, щоб виграти час, вигадати якийсь новий план.

– Мій тато був поляком. Шляхтич, його батьки мали великий маєток під Любліном, багато землі і справжній палац, живи не хочу. Але тато був романтиком, це ще гірше, аніж правильна людина. Ви хоч міцно стоїте на землі, а романтик легко захоплюється різними дурницями. Коли почалося польське постання, він, ще підліток, утік із дому і приєднався до бунтівників. Не жалів себе, ліз на кулі та шаблі, то швидко був поранений і відправлений додому. Поки вилікувався, повстання вже придушили. Можна було б дати хабарі, змовчати, але тато знову почав говорити про Польщу од моря до моря, був арештований і засланий до Сибіру. А маєток конфіскували в казну, потім подарували тим шляхтичам, які мали розум і говорили що треба, навіть у православ’я перейшли. Так тато опинився в Сибіру. Невдовзі почав листуватися з одною дівчиною з Брацлавщини, теж хворою на польську боротьбу. Та дівчина покинула батьківський будинок, приїхала до Сибіру, де вони з батьком і одружилися. Згодом з’явилися два моїх старших брати, а потім я. Батьки намагалися виховувати нас справжніми поляками, до семи років я не розмовляв російською, бо нас не випускали з хати, де розмовляли лише польською. А потім батько захворів. Дуже засумував після чергової відмови в дозволі повернутися до Польщі. Заслаб і помер. Після чого ми з братами вийшли з будинку й опинилися у новому, невідомому нам світі. Треба сказати, що там було те ще оточення: бунтівники та злодії. То мої брати стали революціонерами, а я обрав кримінальний шлях. Бо ніколи не вірив порожнім словам та ідеям, не підкріпленим готівкою. Я не хотів бути схожим на батька, який заради незрозумілих химер утратив усе. Світ злодіїв видавався мені логічним і правильним, то я зійшовся з найкращими його представниками. Через те, що деякий час розмовляв російською з акцентом, до мене і причепилося прізвисько Поляк.

– Але патріотом Польщі вас не назвеш?

– Я ціную реальні речі. Польщі немає і, здається, більше ніколи не буде. А ось гроші є, і їх можна спрямувати у свою кишеню. Реальний план. На жаль, ви не схотіли брати у ньому участь. Та впевнений, що тепер ваша думка зміниться.

– Це ще чому?

– Бо я звільню вас від ярма правильності. – Поляк несподівано штовхає диван, перевертає його, і я гепаюся на підлогу. Поляк стрибає на мене, перевертає на живіт і всідається зверху. – Спокійно, спокійно, не рипайся! Спокійно!

Я намагаюся скинути його, але це важко, тим більше Поляк став коліном на спину і притиснув.

– Не рипайся, дурню! – хрипить він, і я чую дивний тріск. Намагаюся вириватися, пручаюся, тоді Поляк лається і замотує мене у килим. Там вже я, наче сповита лялька, лише голова стирчить. – Ось так краще.

Він чимось зайнятий, потім показує мені шприц.

– Знаєш, що це? – питає, а я мовчу. – Це морфій. Він дасть тобі незабутні враження. Ти поки відпочинеш, а ми з Улею ще раз сходимо до зали. Потім я знову вколю тобі. Після третього разу ти точно підсядеш, хоча дехто підсідає і з першого. Ну що, готовий до подорожі, яка змінить тебе?

– На мене чекають на вулиці, якщо я не вийду, то викличуть поліцію, – брешу я у відчайдушній спробі якось врятуватися.

– Нехай викликають, поліція обходить казино десятою дорогою, бо тут іноді грає сам губернатор. Все, Іване Карповичу, відпочивайте.

Я кручу головою, але Поляк притискає мене до підлоги, міцно тримає і коле у шию.

– Понеслася душа в рай. Коли ми з Улею повернемося, то розмовлятимемо вже з іншим Іваном Карповичем.

Я стискаю зуби, збираю волю в кулак, примушую себе бути сильним, а потім починається. Не хочу оповідати, що я відчув, скажу лише, що коли отямився, то в роті було повно зламаних зубів і крові. Я плювався ними, коли до номера повернулися Поляк із Уляною Гаврилівною. Вона скрикнула, шахрай зачинив її у ванній і підійшов до мене.

– Тьху, Іване Карповичу, як немовля погане, з килима вилізли. Господи, а це ще що за дурниці? – він гидливо, аж трохи перелякано подивився на мене. – Що це ви тут витворяли? Обличчя розбите, весь у крові. Іване Карповичу, що ви з собою зробили? Ви мусили побувати в раю, а виглядаєте так, наче з пекла вилізли.

Я посміхнувся і прошепотів скривавленими губами.

– Я переміг.

– Що? – Поляк нахилився.

– Переміг.

– Що? – він ще нахилився.

– Ось що.

Я схопив його за голову і повалив на підлогу. Він намагався вирватися, але я кілька разів ударив його.

– Не треба! Не треба! Здаюся! – хрипів Поляк і з жахом дивився на мої скривавлені руки. – А мотузки?

– Порвав. – Я показав шматки мотузки.

– Але це неможливо!

– Можливо. – Я вдарив його, і він знепритомнів. Пішов до Уляни Гаврилівни. – Тихо, не плач, збирайся.

– Що з вами зробили?

– Нічого, це я сам.

– Для чого?

– Треба було.

– Ваню, – вона перелякано торкалася моїх скривавлених рук. Я ж рвав мотузку по-живому.

– Нічого, зараз підемо звідси і поїдемо додому.

– Нас не випустять. Тут охорона.

– Випустять.

Я набрав води, вилив на Поляка. Він ледь побачив мене, затремтів.

– Іване Карповичу, не вбивайте! Я вам потрібен, я вас звідси виведу!

– Я й сам вийду.

– Тут охорона, справжні вбивці. Вони не випустять. І вихід же один. Всі вікна закладені цеглою. Тільки один вихід, Іване Карповичу!

– Зараз зателефонуєш охороні. Викличеш одного. Зрозумів?

– Не треба, Іване Карповичу, не треба!

– Ще раз тебе вдарити?

– Ні, ні!

Він телефонує і викликає охоронця. У цей час я тримаю при горлянці Поляка заточений олівець.

– Зараз прийде. Але він же не один! Тут їх кілька десятків, охоронців! Іване Карповичу, вони не випустять!

– Не твоя справа.

Тягну його до дверей.

– Рипнешся, придушу. Зрозумів?

– Так, так, Іване Карповичу! – Він лежить і тремтить, дивиться на мене. – А оце голову розбили для того, щоб боляче було? Так?

Я мовчу.

– Болем боролися, щоб морфій вас не взяв? Билися головою, рвали мотузки, робили собі справжнє пекло, щоб тільки не піддатися. Так?

– Помовчи.

Приходить охоронець, я його валю, обшукую. Забираю револьвер, закручую у килим.

– Уляно Гаврилівно, ходімо.

– А я, а я, Іване Карповичу? – хвилюється Поляк.

– А ти вже якось сам, – знову б’ю його, і він непритомніє.

Виходимо в коридор. Я згадую, що на виході сиділо четверо хлопців. Аж троє дверей. Важкувато буде виходити.

– А оце директора кабінет. Нас сюди вчора запрошували, пригощали, – каже Уляна Гаврилівна і вказує на двері.

– Директора? Директор – це добре, – радію я. Стукаю.

– Так, – відповідають з-за дверей.

Я розганяюся і виламую їх плечем. Бачу якогось чоловіка, що сидить за столом серед стосів грошей та аркушів паперу. Помічаю рух чоловіка.

– Тільки рипнись, – кажу йому і цілюся в нього. Він неквапливо піднімає руки. В його очах переляк.

– Ви хто такий? – питає він.

– Оце директор? – питаю в Уляни Гаврилівни. Вона киває. – Добре.

Беру його, приставляю револьвер до шиї.

– Смикнешся – пристрелю.

– Не треба.

– Тоді ходімо.

Ми йдемо до виходу. Охоронці, коли бачать нас, то хапаються за револьвери, але директор наказує пропустити нас. Забираю плащ одного з охоронців, щоб не дуже привертати увагу до себе на вулиці.

– Поверніть мій револьвер, тільки спокійно.

Мені повертають зброю. Виходимо на вулицю, зупиняю візника, сідаємо з директором, їдемо.

– Відпустіть мене. І я забуду цей випадок, – шепоче він.

– Відпущу. Але якщо дізнаюся, що хтось мене шукатиме, то пристрелю.

– Ніхто не шукатиме, – запевняє директор.

– Дайте свій гаманець, – забираю всі його гроші й за кілька кварталів висаджую. Потім змінюю кількох візників, на одному їду аж за місто. Там підсідаємо до потяга, що їде на південь. Лише у окремому купе Уляна Гаврилівна починають плакати.

– Вибачте, вибачте мене Іване Карповичу. Це через мене все!

– Припини. Ми виплуталися – і добре.

– Яка я дурна, Іване Карповичу, яка дурна! – бідкається бідолашна.

– Уляно Гаврилівно, заспокойтеся. Кожна людина робить помилки, головне їх не повторювати.

– Ні, більше ніколи! Ні!

Зранку ми в Харкові. Там затримуюся на кілька днів, ходжу до лікарів. Мені обробляють рани і ремонтують зуби. Уляна Гаврилівна дуже хвилюється, по кілька разів на день просить вибачення за те, що наробила.

– Уляно Гаврилівно, ще одне вибачення – і поїду до Ромен сам, – попереджаю її. Більше не перепрошує.

Вже у потязі з Харкова питає, що сталося з Поляком.

– Думаю, що нічого страшного. В нього вистачить розуму сказати, що мене він не знає, просто жертва зухвалого пограбування.

– Він непоганий був, мене не ображав. На відміну від Феді. – Уляна Гаврилівна починає плакати. – Ось чому так, Іване Карповичу?

– Як?

– Ось чому – тільки здається, що покохала, а воно виявляється, що маячня? Чому людині щастя немає?

– Не знаю, Уляно Гаврилівно. Але знаю, що бідкатися через це не треба. Не тому дивуватися треба, що людина нещаслива, а тому, що інколи трапляється їй щастя. Бо нещастя буденне, а щастя – свято. Хіба сумуємо ми, що свята не кожен день? Не сумуємо. А коли свята трапляються, то радіємо їм. Так і зі щастям. От як у вас з Федею, на самому початку добре ж було?

– Добре, дуже добре.

– То й згадуйте про те. Я ось сам згадую про матір Моніки, хоч у нас там кілька днів лише було. Але згадую і радію. Бо ж було таки, а в декого і такої крихти немає.

– Ви, Іване Карповичу, балакаєте, як панотець на проповіді! Так уже гарно! – зітхає Уляна Гаврилівна.

Як приїхали ми до Ромен, я взяв знайомого візника, щоб він на хутір мене відвіз.

– А ви знаєте новини наші, Іване Карповичу? – питає він у мене.

– Що за новини?

– Яков Базілєвсов справником до нас повернувся!

– Як? Він же засуджений був, до Сибіру пішов? – дивуюся я, бо ж сам того Якова під суд відправив після справи з польськими грабіжниками банків.

– Пішов, а оце тепер повернувся. Виправдали його і до поліції повернули, зі збереженням посади.

– Хай Бог милує.

– Та не кажіть, Іване Карповичу. Оце повернувся він і так лютувати почав, що борони Боже! Гроші з усіх душить, а як хтось тільки проти нього, то одразу кулаком б’є, а коли і канчуком! Що хоче творить. На нього хотіли скаргу в губернію писати, а він дізнався, прискочив, погрожував, що зв’язки має і всіх, хто проти нього, у солдати заберуть. Воно ж війна скоро.

– Ну, чув-чув, а такого ні. Щоб хабарника після суду і Сибіру на посади повернули! – тільки головою кручу.

– І вас він кілька разів згадував. Погрожував, що на шматки розірве. Ото як тільки нап’ється, так і починає вас лаяти. Каже, що це ви його до Сибіру відправили.

– Не я, а суд.

– Він проти вас лютує. То ви обережніше, Іване Карповичу, з ним.

– Хай тільки сунеться, знову до Сибіру піде.

Ото виїхали ми за Ромни, я сумний сиджу, бо всякого чекав, а не цього покидька в приставах. Коли помічаю, що їде хтось за нами. Верхи.

– Чи хвіст за нами? – питаю у візника. Той озирнувся і аж перехрестився, наче нечисту силу побачив. – Чого це ти? – здивувався я.

– Та ще ж Малімон, помічник справника! Права його рука! Всі брудні справи робить, яких справник цурається!

– Слідкує за мною?

– Мабуть, хтось шепнув, що ви приїхали, то оце дивиться, куди поїдете далі.

– А куди мені їхати, окрім рідного хутора?

Ото так той Малімон за нами і їхав. Дуже це мені не подобалося, та вже що поробиш. Як доїхали, я розплатився з візником і постукав у ворота. Відчинила нам Єлизавета Павлівна з рушницею у руках.

– Що, так усе погано? – спитав я її.

– Та пристав уже тричі приїздив, лаявся на вас. То довелося оборону тримати. А у вас, Іване Карповичу, бачу, чергові пригоди, – вона торкнулася моїх синців та шрамів на обличчі.

– Головне, що Уляна Гаврилівна повернулася.

Вона одразу взялася готувати щось смачне, а ми пішли до садочка з Монікою. Мала як мене побачила, то обхопила руками і не відпускала. Навіть коли заснула. Я дещо розповів Єлизаветі Павлівні про свої пригоди і поскаржився, що якось став від них зморюватися.

– Старий, мабуть, став. А що граф?

– Надіслав листа, що прийнятий до війська з присвоєнням звання підпоручика. Дуже чекає війни, дурник.

– А війна, здається, буде, тільки про неї і балакають, – зітхнув я.

Наступні дні відпочивав на хуторі, аж поки Єлизаветі Павлівні не знадобилося повернутися до Бахмача. Повіз її на вокзал. Приїхали трохи раніше, то зайшли ще до станційного ресторану випити чаю. Ото сиділи, балакали, коли у зал забіг справник Базілєвсов. Озирнувся і підбіг до нашого столика. Був він розлючений і нетверезий.

– Ось ти де, негіднику! – заверещав мені. – Зі шльондрою своєю чаюєш!

Так розумію, що справник чекав на довгу бесіду. Думав, що буду я терпіти до останнього, а руку на поліцейського чина не підніму. Тільки ж я ото знаю, що інколи немає сенсу терпіти, бо все одно дістануть. А тут іще жінку образили, яку я дуже поважав. То підхопився я і дав такого ляпаса пану справнику, що аж покотився він. Я схопив зі столика вазу з квітами та вилив з неї воду на Якова.

– Заспокойтеся, справнику! Ганьбите мундир поліції! П’яний, лаєтеся, як візник, ображаєте жінок! Ну, отямтеся! Та що ж ви робите! – навернув його вазою по голові, розбив, ще кілька ляпасів дав, нахилився і прошепотів: «Ще раз рота відкриєш, пащу твою погану розірву!»

Справник і закляк, наче кошеня, яке мати за шкірку несе. У ресторан забігли з десяток поліцейських, стоять, на мене вирячилися, не знають, що робити.

– Заберіть вашого начальника та доправте додому! Нехай проспиться! А зранку нагадайте йому про його недостойну поведінку! І скажіть, що Іван Карпович чекає на вибачення!

Заплатив за чай і вазу, дав ще червінець чайових і пішов з ресторану.

– Ой, Іване Карповичу, відчуваю, що будуть у вас клопоти, – прошепотіла Єлизавета Павлівна.

– Ну, чому бути, того не минути. Ви за мене не хвилюйтеся.

Поцілувала вона мене і зайшла у вагон.

– Як треба буде поміч, то повідомляйте, – каже.

– Сподіваюся, що обійдеться. Але в гості чекатиму вас із радістю, Єлизавето Павлівно, – посміхнувся їй, помахав, коли потяг рушив, і поїхав додому. Бачив, що знову за мною той Малімон їхав.

Наступні два дні тихенько пройшли, а потім приїхала до мене ціла армія. Дві машини з поліцією, три десятки козаків і ще пожежна команда з Ромен. Оточили двір, стоять. Вийшов я до них. Думав сам справник приїхав, але ні, злякався, пристава надіслав. Той хвилювався, м’явся.

– Кажи вже.

– Та той, Іване Карповичу, наказ є арештувати вас.

– За що?

– За напад на офіцера поліції. З самої губернії наказ, то вже вибачте. Ось, можете самі прочитати, – дав мені аркуш із печаткою. Почитав я.

– Ну що ж, наказ є наказ. Зараз поїдемо, ось тільки прислузі накажу, як бути.

– Ви той, Іване Карповичу, тікати не намагайтеся, бо ж наказано стріляти.

– Ну чого б це я від поліції тікав? Чекайте.

Зайшов у двір, розповів Уляні Гаврилівні, як бути. До такої халепи був готовий, то не панікував. Поцілував Моніку і вийшов.

– Мені б, той, наручники на вас одягти, Іване Карповичу, – ніяковів пристав.

– Та хіба ж я злочинець який, щоб у наручниках бути? То зайве.

Сів до машини і паном поїхав. У Ромнах завели мене в окрему камеру в холодній. Думав, що кілька годин просиджу, і визволять мене. Був у Ромнах адвокат, який мусив зайнятися моїми справами. Але той адвокат не прийшов, прийшов інший, з блудливими оченятами, що бігали, наче таргани.

– Ваш адвокат вас відмовився захищати, то буду я, – повідомив мені непевно і запропонував у всьому зізнатися.

– У чому ж – у всьому?

– У нападі на чина поліції, дебоші, антидержавних закликах і погрозі зброєю, – промуркотів адвокат.

– Геть звідси, паскуднику, – сказав я йому, і він із полегшенням утік.

Хоч я і сидів у холодній, але все добре знав, бо охорона працювала на мене. Доповіли, що аж із Києва прибув слідчий, який буде розслідувати цю справу.

– Тільки той слідчий як приїхав, так засів у кабінеті справника, вже третю пляшку коньяку туди понесли! А щодо вашого адвоката, так справник його побив, і злякався він.

Усі ці новини мене не тішили, але більше за все хвилювався я за хутір, на якому залишилися лише Уляна Гаврилівна та Моніка. Мужики з Капітанівки мусили б допомагати, однак мужики цілий день сидіти там не будуть, допоможуть і підуть. А вночі від того клятого справника всякого можна чекати. Тільки й сподівався, що справник боягуз і дуже вже пускатися берега злякається.

Ще через день викликав мене до себе слідчий, молодий чоловік з опухлим від пиятики обличчям.

– Ну що, мерзотнику, будеш зізнаватися? – оце так і почав розмову.

– Бачу, хочете в історію потрапити, – посміхнувся я, а він здивовано на мене подивився.

– Що, яку історію?

– Та журнальну. Обов’язково напишу, як слідчі поліції поводяться з чесними підданими государя-імператора.

– Ти кайлом на каторзі махати будеш, а не писати!

– Попрошу не тикати! – кажу йому грізно. – Ще почую образу від вас, буду скаржитися, до самого Петербурга дійду, тут уже не сумнівайтеся.

Дивлюся, занервував він. Думав же, що залякає, зламає, а тут сам злякався.

– Ви, Іване Карповичу, мені не погрожуйте!

– А я не погрожую, а повідомляю про можливі наслідки. Службу знаю, то вимагаю дотримання законів і уставу.

– Не в тому ви стані, щоб вимагати щось.

– Стан у мене один – підданий государя імператора, ветеран служби, землевласник. Вимагав і вимагатиму дотримання своїх прав.

– Хуліган ви, Іване Карповичу, бунтівник! Напали в громадському місці на керівника повітової поліції, побили, зброєю погрожували, закликали до повстання і…

– Брехня од першого слова до останнього, суцільна брехня. Бо напав не я, а на мене. П’яний як чіп справник увірвався до вокзальної ресторації, почав поводитися неприпустимо для свого звання, дозволив собі зухвалі висловлювання у бік дами, яку я супроводжував. Бачачи, що пан справник не в собі і може бути небезпечним для суспільства, я спробував його вернути до тями, давши кілька ляпасів.

– Ударивши офіцера поліції!

– Пане слідчий, б’ють кулаком, я ж давав ляпаси, плескав пана справника по щоках, це вам кожен, хто там був, підтвердить.

– Розбили об його голову вазу!

– Випадковість, я виливав воду, щоб примусити справника протверезіти, а він сіпнувся і вдарив вазу головою.

– Ви погрожували йому завданням важких травм!

– Спитайте в офіціантів, поліцейських чи моєї супутниці, які все бачили, і вони підтвердять, що жодних погроз із мого боку не лунало.

– Ви шепотіли їх на вухо!

– Я розумію спробу пана справника вивернутися з ганебної ситуації, в яку він сам потрапив через горілку, але не можу її прийняти. Ніколи я не погрожував офіційним особам, бо сам довгий час був на службі. Тож рішуче відкидаю ці брехливі і зухвалі звинувачення.

– І ви думаєте, що повірять вам, а не офіцеру поліції?

– Звісно, мені! Я бездоганно прослужив в охоронному відділенні, маю державні нагороди, моїми оповідками зачитується вся імперія, а пан справник має в своїй біографії купу ганебних плям із Сибіром включно.

– Його виправдали!

– Все одно.

– Іване Карповичу, вам краще не пручатися! Рішення щодо вас прийняте не тут і навіть не в губернії!

– За свою честь я боровся і боротися буду.

– Як честь може бути у мужика?

– Мужицька.

На цьому розмова закінчилася, мене відвели до холодної. Далі мене не викликали нікуди. Охорона повідомляла, що кілька поважних людей із повіту – Посульський, Боротянський і Хомутинський – їздили до Полтави добиватися правди, але там пояснили, що справа під контролем столиці, й там усе вирішується. Якби був живий Павло Іванович Харитоненко, то з його зв’язками неважко було б мені допомогти, але Павло Іванович помер, а син його не поспішав мене виручати.

Я написав графу листа, в якому попросив узяти відпустку на службі і приїхати на хутір, побути там до мого звільнення. Листа віднесли на пошту, але відповіді поки не було. Я днями лежав на матраці в камері, аж поки мене не викликали.

– Адвокат до вас приїхав, Іване Карповичу! – сповістив охоронець, що відчинив двері моєї камери.

– Адвокат? Той, що був?

– Ні, інший! Зі столиці! Його пускати не хотіли, так він скандалити почав, налаяв справника, той злякався і наказав пропустити! Поважний пан, виглядає як цабе якесь!

Мене відвели до тієї самої кімнати, де зі мною балакав слідчий. У кімнаті мене чекав якийсь чоловік незнайомий, добре одягнений, років за п’ятдесят, із впевненим поглядом, красивою сивиною у волоссі й акуратними вусами.

– Доброго дня, Іване Карповичу, – він підвівся, підійшов до мене і простягнув руку. – Мене звати Микола Платонович Карабчевський, я адвокат із Петербурга.

– З Петербурга? – дивуюся я.

– Так. Я займаюся вашою справою.

– За чиїм дорученням? – питаю я, бо не довіряю йому.

– Ось, – він дає мене невеличкий аркуш паперу. Бачу знайомий почерк.

«Ваню, твоя знайома Єлизавета Павлівна повідомила мене про неприємності. Я попросила Миколу Платоновича допомогти тобі. Він один з найкращих адвокатів столиці. Прислухайся до нього. Ми зробимо все, щоб тебе витягти. Хвилююся за тебе, але сподіваюся на краще. Твоя Стася». Внизу аркуша був ще слід від губної помади, здається, вона поцілувала папір.

– Ви знайомі з пані Анастасією? – питаю у гостя.

– Я палкий прихильник її таланту і не зміг відмовити у проханні щодо вас. Чесно кажучи, спочатку справа здавалася мені легкою, – він робить паузу.

– А зараз?

– Зараз виявилося, що справа значно складніша.

– Якщо ви натякаєте на гроші, то…

– Іване Карповичу, коли я працюю, я ні на що не натякаю, а завжди кажу те, що хочу сказати. Щодо грошей – це питання не повинно вас турбувати.

– Ви ж не задарма працюєте.

– Звісно, ні, але всі витрати взяла на себе пані Анастасія.

– Тоді в чому складність справи?

– Несподівано виявилося, що у цих провінційних чвар, які привели вас за ґрати, довге коріння, і воно веде до Петербурга.

– Що ви маєте на увазі?

– Маю на увазі те, що ваш арешт відбувся за наполяганням одразу кількох досить впливових осіб зі столиці.

– Кого саме?

– Мої знайомі в міністерстві внутрішніх справ стверджують, що за справою проти вас стоїть барон Раузен.

– Вперше чую про такого. Хто це?

– Впливова особа при дворі, зараз очолює кілька комісій уряду.

– Але чому така поважна особа звернула свою увагу на мене?

– Поки не знаю. А ще проти вас працює ваша колишня контора.

– Як?

– Охоронне відділення натякає на ваш можливий зв’язок із революціонерами.

– Що? Та це ж маячня!

– Якби в них були докази, думаю, вони б вас уже арештували самі. Та доказів немає. Але генерал Штейнер наполягає, що вас не можна відпускати. Генерала Штейнера знаєте?

– Так, його знаю. У нас був не дуже приємний досвід участі в одній із операцій, потім він пропонував мені дещо сумнівне, я відмовився. І пан генерал погрожували помститися.

– Поки вони тримають справу в таємниці, бо й самі ще не вирішили, як із нею бути. До речі, той самий Штейнер спробував було звинуватити вас і в шпигунстві.

– Шпигунстві? Це якась комедія. І за ким я шпигую в себе на хуторі? За собаками чи за курми?

– Штейнер згадував про те, що дівчина, яку ви виховуєте, є донькою іноземною підданої.

– Так, її матір загинула, я узяв Моніку на виховання, бо є її батьком.

– Ви регулярно надсилаєте листи до Італії.

– Так, я пишу одному італійському офіцерові, який знав матір Моніки і привіз дитину до мене. Я обіцяв, що писатиму йому про дівча і надсилатиму фотографії. До речі, наскільки я розумію, Італія наш союзник, а не ворог.

– Військова контррозвідка категорично відкинула можливість вашої участі у шпигунстві. Керівник контррозвідки Київського військового округу подав рапорт, де дуже високо відзначав ваш патріотизм і дякував за якусь секретну допомогу.

– Так, були справи.

– Іване Карповичу, чесно кажучи, я дивуюся вам. Як можна, сидячи на хуторі, встрявати у якісь інтриги між контррозвідкою і охоронним відділенням?

– Я не встрявав. Я б і далі жив на хуторі, але мені не дали. Вчинили провокацію, арештували, тепер звинувачують бозна в чому.

– Звинувачення досить серйозні.

– Маячня.

– Підкріплені свідченнями.

– Людей залякали, але на суді, перед присяжними, свідки скажуть, як усе відбувалося насправді.

– Справа в тому, Іване Карповичу, що присяжних може не бути.

– Що?

– Як ви знаєте, ось-ось почнеться війна. У воєнний час діє спрощений порядок розгляду справ. Мені здається, що ваші вороги хочуть дочекатися початку війни, а потім швидко і тихо засудити вас.

– Не вдасться тихо! Я – відома особа!

– Іване Карповичу, ви дуже відома особа, вас знають по всій імперії, але не забувайте, що зараз усі думки публіки зайняті війною. Якби не вона, то вже б почався скандал, ми б змогли роздмухати ситуацію і домогтися вашого звільнення. Але тепер усе відійшло на другий план, поступившись війні. До того ж, саме наближення війни зміцнює позиції ваших ворогів.

– Яким чином?

– Розумієте, під час війни змінюється ставлення до дисципліни. А тут напад на поліцейського офіцера, рукоприкладство, та ще з боку мужика. У мирний час це б могло зійти з рук, але не у воєнний.

– Я захищав честь дами!

– Ця ваша знайома тільки все погіршує, – зітхає адвокат.

– Чому?

– Вона ж дворянка, а ви – мужик. Я – прогресивна людина, і я проти створення якихось каст, але в столиці досі багато хто вважає особистою образою той факт, що дворянка відкрито живе з мужиком. До того ж, вона заміжня, її чоловік – дворянин, якому мужик фактично наставляє роги.

– Вони вже багато років не живуть разом!

– Іване Карповичу, для людей, яким не подобаються відносини між особами з різних верств суспільства, це не аргумент.

– А як їм аргумент щодо того, що справник лаяв дворянку, не просто лаяв, а використовував слова, неприйнятні у пристойному товаристві?

– О, а ось це хороший аргумент. Спробую його використати.

– Мені треба вийти звідси, – кажу я, а адвокат знизує плечима.

– Не можу вам цього обіцяти.

– На хуторі дівчата залишилися самі. Я не знаю, на що здатний цей покидьок-справник.

– За це не хвилюйтеся, Іване Карповичу. Як я встиг зрозуміти, тутешній справник, звісно, негідник, але ще більше боягуз. Його повернули сюди з Сибіру, щоб дошкулити вам, він вислужується перед своїми покровителями, але сам не полізе на роги, бо ж розуміє, чим йому загрожує ваше бажання помститися.

– А якщо його покровителі накажуть зробити щось страшне?

– За це теж не бійтеся. Їхнє завдання – посадити вас і посадити тихо. А якщо щось станеться на хуторі, то справа набере розголосу. Вони воюватимуть тільки з вами, Іване Карповичу.

Адвокат підводиться.

– Зараз я повертаюся до столиці. Буду працювати над вашою справою далі. Вона важка, то не обіцяю якихось див. Але шанси є.

– Дякую, адвокате.

– Дякуйте пані Анастасії, – він дивиться мені в очі. – Ви близько знайомі?

– Рівно настільки, щоб я міг зрозуміти, яка вона надзвичайна жінка.

– Ну так, це факт. Що ж, до зустрічі, сподіваюся, що в наступний приїзд я потішу вас приємнішими новинами.

Адвокат пішов, а мене відвели до холодної. Чомусь весь день не давали їжі, а увечері відкрилася щілина у дверях, куди подавали їжу. Я побачив там незнайомого хлопця у формі городового. Він тицьнув мені якийсь пакунок.

– Це ваші передали, – він нервував, мабуть, боявся, що хтось побачить і донесе справнику. Одразу зачинив щілину і пішов геть від дверей.

Я помацав пакунок, загорнутий у товстий папір. Розгорнув, побачив пиріг. Куснув його. Пиріг був ні те ні се. Дивно, Уляна Гаврилівна завжди робила чудові пироги. Я жував, а потім перестав. Виплюнув усе з рота на підлогу. Принюхався до пирога. Він і пах зовсім інакше. І форма не та. Чий це пиріг? І чому мені приніс його якийсь незнайомий охоронець?

Я заліз на нари, сховався під ковдру і став чекати. Під стіною була маленька дірочка, в якій жили миші. Коли я ходив по камері, вони ховалися, а коли я тільки влягався, то вилазили, щоб пошукати їжі. От і зараз за кілька хвилин із нори висунулося невеличке мишеня. Почекало трохи, потім вилізло ще більше. Потім побігло. Майже одразу знайшло виплюнутий пиріг. Почало жадібно їсти. Мабуть, із їжею у тюремних мишей було не дуже добре. Я спостерігав. Десь за хвилину мишеня впало на бік і забилося в судомах. Потім ще кілька разів сіпнулося і завмерло. Мертве. Тут уже я затремтів від люті. Коли почув, що відкрилася щілина у дверях. Прийшли перевірити, чи живий я, чи ні. Добре. І я почав крутитися на нарах, удавати, що в мене судоми. Хрипів, лаявся, плювався, бився у корчах, а потім упав на підлогу і принишк. Тиша. Кроки в коридорі. Я лежав. Знову кроки, вже не одного, а двох.

– Точно здох? – питав справник Базілєвсов.

– Точно, точно! Сам бачив! – доповідав охоронець, який дав мені пиріг.

Гримнув замок на дверях, кроки вже у камері.

– Ось, мертвий, самі подивіться, – охоронець радісно штурхнув мене носаком у бік.

– Ну що, Ваню, довийожувався! – справник і сам ударив мене ногою. – Казав я тобі, що роздавлю, наче клопа, а ти не вірив! Роздавлю! Я – такий! Яків Базілєвсов за слова відповідає!

Він зареготав, а потім заверещав, наче божевільний. Бо я підхопився з підлоги, вирячив очі і заричав диким звіром. Справник притиснувся до стіни і верещав, наче різане порося, а охоронець і взагалі беркицьнувся непритомний на підлогу, так злякався.

– Р-р-р-ри! – ричав я і насувався на справника. Схопив пиріг. – Жер-р-р-р-ри, тварюко! Жер-р-р-ри!

Я примусив його з’їсти пиріг, не весь, частину залишив для охоронця, який невдовзі отямився. Потім випхав їх із камери, чув, як вони блювали в коридорі. Потім побігли геть, не зачинивши двері. Я міг піти, але я не хотів, щоб мене звинуватили у втечі.

Вранці прийшли звичайні охоронці, розповідали, що в коридорі набльовано, що справнику в лікарні робили величезну клізму на ціле відро, а потім він сильно побив нового охоронця, зламавши тому ніс і кілька ребер.

– А ще ж посивів він! І заїкається! Оце зараз поїхав переляк виливати. Що це з ним сталося, Іване Карповичу? – питали в мене і підозріло придивлялися.

– Та звідки ж я знаю? – розводив руками.

Того ж дня мені передали листа від Єлизавети Павлівни, яка сповіщала, що знову приїхала на хутір і там усе добре. Також відписався граф, який перепрошував, що не може приїхати, бо всі відпустки заборонили. Чекають на війну. Від Володимира Боротянського мені передали пляшку хорошого коньяку, корзину їжі й чисту постіль, то жити можна було. Я трохи хвилювався за те, що скоро хліб збирати, а я в тюрмі, та сподівався, що Єлизавета Павлівна все владнає.

А вранці до мене зайшов охоронець, блідий і розгублений.

– Той, Іване Карповичу, почалося.

– Що почалося?

– Війна, Іване Карповичу. Напав німець. А в мене ж син у Варшавському гарнізоні служить.

На вулиці заграв оркестр.

– Що це там? – здивувався я, бо мелодія була якась весела.

– Та святкують усі, кажуть, що за кілька тижнів у Берліні будемо, – з надією сказав охоронець.

– От дурні люди, знайшли що святкувати.

– Ви обережніше, Іване Карповичу. Зараз хто проти війни хоч слово скаже, одразу поліція хапає.

Охоронець пішов, а я засумував, бо ж від війни не чекав нічого доброго. Пам’ятав, як у Японську всі чекали, що дамо ми вузькооким варварам, а замість цього вони дали. Скільки народу православного покладено було. А німець – він же не гірше за японця воює.

Ото за тими сумними роздумами застав мене мій адвокат, що знову приїхав зі столиці. Блідий та стривожений.

– Іване Карповичу, вам треба зробити заяву щодо війни! – здивував мене.

– Яку ще заяву?

– Підтримати патріотичні сили і закликати всіх вступати добровольцями до армії.

– Ні.

– Як ні? – адвокат здивувався.

– А так. Нікого на війну запрошувати не буду.

– Як пацифіст говорите, Іване Карповичу.

– Говорю як той, хто війну бачив, а не лише в газетах читав.

– А ви знаєте, що вас у пацифізмі звинувачують? Розкопали вашу оповідку стару, де ви про події в Києві часів Японської війни розповідаєте. І там у вас прямі заклики проти війни!

– Та оповідка цензуру пройшла, у чому проблема?

– У тому, що, навіть більшість революціонерів війну підтримують.

– Звісно, бо ж війна їм вигідна!

– Ні, вони з почуття патріотизму припиняють діяльність до перемоги руської зброї! Так це бунтівники! Вороги держави! Навіть вони не можуть собі пацифізму дозволити! А тут ви! Треба зробити заяву, відвести підозри!

– Ні.

– Іване Карповичу, ви не уявляєте всієї небезпечності вашої ситуації! – підвищує голос адвокат.

– Щось змінилося?

– Так! Ситуація стала критичною! Ви знали князя Ухтомського? – несподівано питає він і бачить мій подив. – Знали?

– Ні, не знав. До чого тут князь, як ви сказали?..

– Ухтомський. Старий бонвіван з Петербурга нещодавно помер, залишивши величезний спадок.

– І до чого тут я?

– А до того, що князь призначив вас головним спадкоємцем!

– Ви жартуєте? – у мене починає стукати кров у голові.

– Анітрохи! Три дні тому князь відправився до прабатьків. Дітей не мав, то на спадок розраховували його племінники. Один із них генерал артилерії, служить у Генштабі, інший – цабе в Міністерстві закордонних справ, у племінниці чоловік входить до правління кількох залізничних компаній та банків. Найкращі люди столиці, вони збираються до нотаріуса, щоби обговорити деталі отримання статків. А нотаріус каже, що за кілька місяців до смерті князь Ухтомський написав новий заповіт. Оформлений за всіма правилами і з печатками лікарів та особистого фінансиста князя, які підтверджували його дієздатність. Тобто заповіт, до якого не підкопаєшся. І в тому заповіді головним спадкоємцем записаний Іван Карпович Підіпригора!

– Цього не може бути!

– Може. Я бачив заповіт на власні очі.

– Але я не знав цього князя!

– Ну, це схоже на правду. Племінники князя одразу затіяли перевірку, сподівалися знайти якісь докази того, що ви ввели князя в оману чи залякали, але жодних свідчень якихось ваших контактів з ним не знайшли.

– Та я ж кажу, що ніколи не чув про цього князя! Хто він взагалі такий, де служив?

– Ніде. Князь, як кажуть, присвятив життя тілесним задоволенням, мав цілий гарем молоденьких дівчат. Це унеможливило його кар’єру, але, треба віддати належне, князь показав себе талановитим фінансистом. Зміг не тільки зберегти статки, що дісталися від багатих батьків, але й збільшити їх. Наразі його активи оцінюються приблизно у два мільйони рублів.

– Два мільйони! – хапаюся я за голову.

– Два мільйони. І всі вони переписані на вас. Щоправда, з цієї суми ви мусите платити пенсіон останній коханці князя, якійсь китайській дівчинці. Ви знаєте її?

– Звісно ні! Зачекайте, в мене голова розболілася, я не розумію, що відбувається.

– Ніхто не розуміє, Іване Карповичу. Племінники в розпачі, спробували було визнати заповіт недійсним, але покійний князь зробив усе для того, щоб відбити будь-які наскоки на документ. Він досконалий. То племінники пішли іншим шляхом, і ось це вже дуже небезпечно для вас.

– Яким іще шляхом?

– Вони намагаються посадити вас і ту дівчину. Визнати вас злочинцями через суд і добитися від государя втручання в ситуацію.

– Якого втручання?

– Щоб він скасував заповіт покійного і дозволив успадкувати статки Ухтомського племінникам князя.

– Хіба таке можливо?

– У виняткових випадках. І зараз племінники намагаються довести, що такий винятковий випадок настав.

– Яким чином?

– Китайську дівчину звинувачують у тому, що вона отруїла князя.

– Отруїла?

– Так, кілька місяців тому з князем трапився нервовий зрив, після якого він ледь не помер. Його стан був поганий, аж поки до нього не прийшов якийсь китайський лікар. Фактично врятував князя і дав можливість йому ще трохи пожити. Але здоров’я князя було слабке, то він таки помер. Тепер племінники доводять, що його отруїли.

– Ви думаєте, це правда?

– Я думаю, що ні. Я балакав з лікарем, який досліджував тіло князя. Лікар сказав, що у покійного був цілий букет важких хвороб, тож причини смерті були цілком природні. Але безпорадні спадкоємці купили результат розтину, потім китайський лікар загадково загинув, а в його кишенях знайшли отруту, якою начебто він отруїв князя. Жодних прямих доказів, але китайську дівчину арештували. Наскільки я знаю, ту бідолашну намагалися пов’язати з вами, щоб звинуватити вас у вбивстві. Це дало б можливість оскаржити ваші права на спадок. Але в них немає жодних доказів. Вони спробували вказати на журнал із вашою оповідкою, який знайшли в кімнаті дівчини, та швидко з’ясувалося, що читати ту оповідку їй наказав учитель, який давав їй уроки. Оскільки зробити з вас кримінального злочинця не вдалося, з вас намагаються ліпити злочинця політичного.

– Що за маячня?

– Активно вивчається ваша можлива співпраця з німцями. Це був би красивий хід – зробити з вас німецького шпигуна саме зараз, у розпал антинімецьких настроїв, але для цього потрібне хоч щось. У них немає нічого.

– У кого – у них?

– У поліції. Наскільки я знаю, племінники вже заплатили десять тисяч і ще обіцяють тридцять п’ять тисяч за ваше успішне звинувачення. То поліція намагається відпрацювати ці гроші. Мабуть, вони зацікавили і генерала Штейнера з охоронного відділення, бо він активно став до роботи і запропонував версію, що ви – революціонер.

– Я? Ветеран охоронного відділення, житель глухого хутора, що пише пригодницькі оповідки, я – революціонер?

– Штейнер стверджує, що ви старанно приховуєтесь, а насправді виношуєте плани захоплення влади.

– Захоплення влади? – я хапаюся за голову. – Влада що, корова на лузі, що ото я прийду, візьму за мотузку і захоплю? Маячня!

– Іване Карповичу, я читав доповідну Штейнера. Дванадцять аркушів. Знов-таки нічого конкретного, але в цілому вимальовується не дуже втішна картина. Ви надзвичайно популярний в імперії і можете використати цю свою популярність по-різному. В доповідній було кілька фотографій з подій у Ромнах, коли ви вправно керували велелюдним натовпом.

– Я славив государя!

– Тоді славили, а якщо б хулили?

– Я відданий імператору!

– Я в цьому не сумніваюся, а Штейнер – сумнівається. Він згадує про якісь заворушення у селі Палена Буда, під час яких було вбито тамтешнього пана.

– Я був у Паленій Буді в супроводі поручика Нестерова, найкращого авіатора імперії!

– Штейнер вважає, що Нестеров вас чомусь покриває.

– Мабуть, теж хоче захопити владу?

– Іване Карповичу, не іронізуйте, я говорю про надзвичайно серйозні речі! – трохи ображається адвокат.

– Вибачте, просто мені прикро чути ці голослівні звинувачення.

– Розумію. Також у доповіді Штейнера є інформація щодо ваших зв’язків із сектантами і якимись німецькими поселенцями. Прикладений навіть уривок із вашої оповідки, де ви вихваляєте німецькі поселення у Тавриді. З цього робиться висновок про ваші германофільські погляди.

– То я бунтівник чи шпигун? Хай уже пан Штейнер визначиться!

– Ви, Іване Карповичу, судячи з доповіді Штейнера, дуже ненадійна особа, що має небезпечно великий вплив на простих людей. І якщо вам ще потрапить до рук два мільйони спадку, то ви можете витратити їх на розбудову власної партії та підготовки заколоту.

– О, тобто я вже Пугачов?

– Скоріше Мазепа, бо Штейнер стверджує, що ви спробуєте відколоти малоросійські губернії та Царство Польське, проголосивши себе Великим Гетьманом Київським та Варшавським.

– А фінансувати мене буде кайзер?

– Звідки ви знаєте?

– Ну, якщо пан Штейнер вирішив зібрати у своїй доповіді всі дурниці, то як інакше? Там є щось про кров християнських немовлят, яку я п’ю кожного ранку?

– Є. Ви що, теж читали доповідь? – дивується адвокат. – Штейнер пише про якусь темну історію з вовкулаками, які вбивали християнських немовлят у малоросійських губерніях. Тепер це припинилося, генерал стверджує, що ви домовилися з вовкулаками, і вони переселилися до великоруських губерній. До речі, Штейнер зауважує, що ви вдома, а почасти і в громадських місцях розмовляєте малоросійською говіркою. Це правда?

– Так, але ж це не заборонено.

– Не заборонено, але підозріло.

– Слухайте, у Полтавській губернії майже всі розмовляють так, то що, всю губернію підозрювати?

– Просто балакайтеросійською, і все. Оповідки ви ж пишете російською – і балакайте так само. Це краще ж буде для вас. Бо насправді все дуже серйозно. Так серйозно, що оце епізод із нападом на поліцейського справника вже навіть не згадують. Ідеться про куди більш серйозні звинувачення. Такі звинувачення, які можуть призвести до смертної кари! – кричить адвокат.

Він страшенно нервує, я придивляюся до нього.

– Ви це серйозно?

– Так, Іване Карповичу! Коли я брався за вашу справу, то думав більше про чарівну Анастасію. Але потім ця справа почала засмоктувати мене, як болото, і зараз я вже бачу, що вам загрожує смерть.

– А ви самі вірите у те, що мені приписують?

– Іване Карповичу, я адвокат, я не працюю в категоріях віри, я розглядаю лише факти.

– І про що кажуть факти?

– Факти кажуть про те, що звинувачення проти вас не підкріплені жодним прямим доказом. Все, що є, це припущення, версії, вигадки. У звичайних умовах таке звинувачення було б ущент розтрощене під час судового процесу.

– І чому це не відбудеться зараз?

– Тому, що почалася війна. І зараз діють військово-польові суди, які розглядають справи за прискореною процедурою, часто взагалі не дотримуючись принципу змагальності. В таких умовах протистояти звинуваченням уже важче. Тим більше, що за ними стоять дуже і дуже поважні люди: племінники князя Ухтомського, генерал Штейнер, барон Раузен…

– Господи, а цей хоч чого?

– Тому що дуже ображений на вас.

– Я його не чув і не бачив!

– Зате чули і бачили його жінку, яка завагітніла від вас.

– Що? – блимаю я очима, вкрай ошелешений.

– Каже, що навмисно їздила до вас у Ромни. Згадуєте?

– Чорт! Була якась жінка, вона приховувала своє прізвище. Сказала, що її чоловік той, мужелюбець, і вона не може мати від нього дітей.

– Чесно кажучи, десь так і є, але все одно, це скандал, що жінка вельможі не просто зрадила з мужиком, а умисно завагітніла від нього.

– Але як той барон дізнався?

– Я так зрозумів, що помічник баронеси, якийсь грек, зрадив її. Не важливо, але тепер у вас, Іване Карповичу, ціла купа впливових ворогів, які хочуть вашої смерті.

– Просто-таки смерті?

– Так. Чому я і приїхав терміново. Був уже наказ віддати вас військово-польовому суду, а це значить певна смерть. З великими труднощами той наказ вдалося скасувати. Пані Анастасія задіяла всі знайомства, втрутився Харитоненко-молодший. Але річ у тому, що будь-якої миті наказ можуть повторити. І ми просто не встигнемо цьому завадити!

– І що ви пропонуєте?

Він мовчить, потім оглядається, нахиляється до мене і шепоче:

– Якщо у вас є можливість втекти, то тікайте звідси.

– Що? – вкотре вже за цю розмову дивуюся я.

– Я ніколи не радив такого своїм клієнтам, але ваш випадок – особливий. Сили ваших ворогів такі потужні, що стримати їх законними методами я не можу. То кажу вам усе чесно, як є. Я розумію, що цією порадою я порушую закон, але зараз, на жаль, ми опинилися в ситуації, коли є речі, впливовіші за закон. Як адвокат я мушу турбуватися за інтереси своїх клієнтів, тому я тут і кажу те, що кажу. Ось.

Я бачу, як він нервує, пітніє, кусає губи. Я намагаюся побачити в його очах брехню, але її немає.

– Тікати?

– Це мусить бути ваше рішення. Але я чесно попередив, що дотримання законної процедури може бути смертельно небезпечним для вас.

– А якщо все це провокація? Якщо все це робиться, щоб пристрелити мене при спробі втечі? – я дивлюся йому в очі. Він киває.

– Так, звісно, ви мусите враховувати і такий варіант. Ціна питання надзвичайно велика, мене могли банально купити, і я тепер навмисно виштовхую вас під кулі охорони. На жаль, таке можливо, – він кривиться.

– Але ж, як я розумію, під дію військово-польових судів підпадають лише військові? А я – цивільна людина.

– Це легко виправити, вас просто призвуть до армії. Спочатку наказ про ваш призов, а потім наказ про передачу вас до військового суду. Потім усе це можна буде оскаржувати, але вам від цього не легше.

– Тепер ще раз. Ви вважаєте, що будь-якої миті мене можуть розстріляти?

– Не одразу. Спочатку наказ про передачу вас військово-польовому суду, потім процес за пришвидшеною процедурою, потім виконання вироку.

– За скільки все може пройти?

– В найгіршому випадку за дві-три години, бо ж і тут є деякі формальності.

Я чую, як б’ється моє серце. Я сприймав усе, що відбувалося, наче якусь іграшку, спробу мені насолити, а тепер я зрозумів, що мене можуть справді вбити. Не якісь злочинці, а держава. Я подумав про втечу. Куди? Поліція дуже швидко перекриє кордони, в мене з собою ані грошей, ані документів. А дівчата, а хутір?

– Іване Карповичу, якщо вирішите тікати, то в мене є знайомий судновласник у Херсоні. У нього чудова швидкісна шхуна «Автура», яка легко домчить до Константинополя. Я можу відбити йому телеграму. Він старий морський вовк, на нього можна покластися…

У коридорі з грюкотом відчиняються двері.

– Де Підіпригора? – чую я вереск справника. – Все, кінець йому! Наказ із Петербурга!

– Чорт! – ошелешено каже адвокат і стає білішим за вранішній сніг.

– Де Підіпригора? – кричить справник.

– З адвокатом балакає, – доповідає хтось з охорони.

– Йому тепер трунар потрібен, а не адвокат! – регоче справник і наближається до дверей.

Я розумію, що то смерть моя іде. І я мушу діяти, якщо хочу ще побачити Моніку. Швидко і несподівано діяти, знайти ту єдину стежку до порятунку, яка, можливо, є. Я кидаюся до дверей зі стільцем на якому сидів.

– Що ви робите? – лякається адвокат, а я підпираю двері стільцем.

Справник намагається їх відкрити, але не може.

– Підіпригора, виходь!

– Слухай сюди, – шепочу адвокату. – Коли вийдеш звідси, одразу біжи на пошту. Дай телеграму в найбільші газети Петербурга та Москви, а також до Двору государя-імператора про те, що Іван Карпович Підіпригора вирішив піти на війну добровольцем.

– Що? – перелякано шепоче адвокат.

– Підіпригора, виходь! Виходь, мерзотнику! Від кулі не сховаєшся! – верещить у дикому збудженні справник. – Злякався, злякався! Ламайте двері!

– Окрім цього, вкажи в телеграмі, що я віддаю рівно половину від спадку князя Ухтомського на потреби армії. Зрозумів?

– Вас зараз розстріляють! – тремтить адвокат.

– Зроби те, що я кажу! Повтори!

Повторити він не встигає, бо двоє городових вибивають двері і ввалюються у кімнату. За ними забігають їхні товариші. Справник заходить останнім.

– Пане адвокате, цей шибеник напав на вас?

– Ні-ні, просто двері чогось заклинило, – адвокат аж тремтить від страху, але бреше добре.

– Узяти його! – справник вказує на мене. Поліцейські обережно беруть мене за руки, ведуть. – Я тобі зроблю! – справник кидається на мене, хоче вдарити кулаком, але зустрічає мою ногу. Верещить, хапається за матню і падає на підлогу.

Мене виводять, поліцейські перелякано сповіщають, що прибуло два десятки вершників і наказ із Санкт-Петербурга передати мене військово-польовому суду Охтирського 12-го гусарського полку.

– Що це воно робиться, Іване Карповичу? – питають вони перелякано.

– І сам не знаю, – я намагаюся зберігати спокій.

Мене вивели на вулицю. Там я побачив автомобіль і вершників. До мене підійшов офіцер, подав руку.

– Доброго дня, Іване Карповичу. Ротмістр Шабаєв.

– Доброго дня.

– Прошу в машину.

– Може, наручники одягти? – хвилюються городові.

– Не треба, це зайве. Прошу, Іване Карповичу, – сказав ротмістр. Двері до машини нам відчинив водій, ми всілися на задньому сидінні.

Машина рушила з місця, а за нею вершники.

– Для мене велика честь, Іване Карповичу, конвоювати вас, – ротмістр наче не насміхався, коли казав це.

– Куди саме?

– Тут недалеко, десь за дві версти від Ромен, влаштований переносний табір нашого військово-польового суду.

– Так розумію, що все свято заради мене?

– Здається, що так. Вчора увечері прибув наказ, вранці виступили з Охтирки. Чесно кажучи, справа не дуже приємна, але наказ є наказ.

– Все мусить трапитися сьогодні?

– Так, згідно з наказом ми мусимо провести все швидко.

– І чому так поспішають?

– Взагалі-то це таємна інформація.

– Є небезпека, що я можу її комусь розкрити?

Ротмістр сміється.

– Слухайте, Іване Карповичу, я поважаю вас дедалі більше! Зазвичай люди зовсім інакше реагують на звістку про те, що їх везуть до військово-польового суду.

– Часто цим займалися?

– На щастя, ні. І ця поїздка по вас остання. Завтра зранку виступаємо на фронт. Більша частина полку вже там. А щодо наказу, то там вимагалося провести суд над вами за межами Ромен і взагалі подалі від населених пунктів.

– Чому так?

– У Петербурзі побоюються, що ваша велика популярність може призвести до спроб відбити вас. Тому мене супроводжує цілий загін вершників, а по периметру табору для суду встановлені аж три кулемети. Все згідно з наказом.

– Хто мене буде судити?

– Чотири офіцери з Туркестанського військового округу. Вони їхали на фронт, їх зняли з потяга і наказали провести суд. Звинувачення буде зачитувати якийсь капітан з Петербурга, який і привіз наказ щодо вас.

– А чому не задіяли місцевих офіцерів?

– Місцеві офіцери дуже добре вас знають і поважають, Іване Карповичу.

– Вам відома суть звинувачень щодо мене? Бо я, на жаль, нічого не знаю.

– Ні. Але так розумію, що щось серйозне, через дріб’язок військово-польові суди не збирають.

– Що ж, думаю, ви праві.

Ми їдемо Ромнами, городяни зустрічають військових оплесками, у всіх патріотична ейфорія.

– Що там на фронті?

– Війна.

– Публіка очікує, що ось-ось братимемо Берлін.

– Ну, хоча б не втратити Варшаву, – зітхає ротмістр.

– Німці наступають?

– Кайзер швидше провів мобілізацію і має наразі більше сил, то намагається атакувати і захопити Царство Польське. Але це тимчасово.

– Бачу, що у вас немає ейфорії щодо відправлення на фронт.

– Я був на Японській, до того ж, знаю, що німці – хороші солдати. Буде важко, але я вірю в перемогу руської зброї.

Ми виїздимо за місто.

– Іване Карповичу, можливо, зараз не найкращий момент, але… – ротмістр дістає зі своєї планшетки кілька журналів з моїми оповідками. – Якщо невчасно, я зрозумію, але мої малі мріють про автограф.

– Давайте, – підписую журнали, потім дивлюся навколо. Поля пшениці. Можна вистрибнути з машини, побігти, потім якось напасти на першого вершника, потім… Безглуздя. В мене не було шансів. В найкращому разі разом зі мною загине кілька цих хлопців. І все. Але хіба вони винні в тому, що відбувається?

– Не хочете покурити? – питає ротмістр.

– Якщо пригостите, то буду вдячний.

– В мене чудові сигари з Гавани. Сеню, зупини! Ходімо, подихаємо свіжим повітрям.

Ми виходимо. Машина і вершники залишаються на дорозі, а ми стоїмо неподалік, серед поля. Ротмістр прикурює мені цигарку, затягується, від задоволення крекче.

– Ну, як вам?

– Дуже хороший тютюн, – я дивлюся навколо і трохи з подивом думаю, що, можливо, це мій останній день. Вже за кілька годин я пірну в темряву. Прикро, що загину саме так. Нехай би при розслідуванні якоїсь справи, на тому-таки Кавказі від рук абреків. Але мене вб’ють чесні російські солдати, що виконуватимуть вирок суду. Такого розвитку подій я не чекав. Згадую про князя Ухтомського. Як він здогадався, хто я? А, ну так, у будинку були журнали з моїми оповідками і портретом. Далі здогадатися було неважко. Але чому він заповів усі гроші мені? Думав спокутувати свій гріх переді мною? Але його гріх переді мною ніщо порівняно з гріхом перед мамою. І смішно виходить, що, намагаючись спокутувати гріхи, він, фактично, штовхнув мене в могилу.

– Що відбувається, Іване Карповичу? – несподівано тихо питає ротмістр.

– Мене збираються вбити, – так само тихо відповідаю я.

– Але як так? Що ви накоїли?

– Не я. Один багатий аристократ у Пітері, князь Ухтомський, чули про такого?

– Ухтомський? Я вчився з його племінником в кадетському корпусі. Рідкісний покидьок, тому, мабуть, і зробив блискучу кар’єру.

– Так ось старий Ухтомський з невідомих мені причин переписав усі свої статки на мене.

– Що?

– Кажуть, що це більше двох мільйонів. На які розраховували його племінники. Скасувати заповіт вони не змогли, то вирішили, що легше вбити мене.

– Як? – ротмістр аж біліє.

– Так. Якщо просто вбити мене, то спадок Ухтомського перейшов би моїм спадкоємцям. Мене треба вбити за вироком суду, як державного злочинця, щоб потім клопотати про відміну заповіту.

– Цього не може бути!

– Ротмістре, а чому тоді все відбувається саме так? Швидко і потайки! Для чого так поспішають і так приховуються? Як би ви це пояснили?

– Можливо, ви шпигун? Знайшлися якісь докази, і, щоб приховати цю ганьбу, задіяли військово-польовий суд?

– Ротмістре, я думаю, ви прекрасно знаєте, що більшу частину часу я проводив на своєму хуторі. За ким мені там шпигувати? За граками?

– Але ви ж їздили розслідувати справи?

– Так, їздив, але останнім часом дедалі менше. Ви чули, щоб шпигуни перед війною припиняли їздити й окопувалися на хуторі, далеко від доріг, військових частин, від усього, що може бути цікаво ворогу?

– Ну, так, це дивно.

– До того ж, якби я був шпигуном, то мною б займалася військова контррозвідка. Мене б допитували, виявляли всю мережу, бо ж шпигуни ніколи не працюють самі. Мене б спробували завербувати, щоб я дезінформував ворога. Я ж працював в охоронному відділенні, то знаю, що треба робити з ворожими агентами. Але замість усього цього мене чомусь вирішують тихенько пристрелити.

– Іване Карповичу, аби ви були простим мужиком, я б іще міг повірити у вашу версію, але ви ж відома особа, хіба можуть вас просто так розстріляти?

– Ротмістре, ви дворянин?

– Так.

– А як ви ставилися до того, що ваші діти захоплюються оповідками якогось мужика?

– До чого це тут?

– Вас це не ображало?

– Іване Карповичу, я звик судити людей за їхніми вчинками, а не походженням. Моя жінка – донька ремісника, кінець кінцем.

– Але ж погодьтеся, ротмістре, що багатьом моя слава не подобалася.

– Ну, доводилося чути і таке.

– Якийсь мужик стає відомішим за найкращих людей імперії, що він там собі думає! Є невдоволення, ходять розмови, а потім з’являється можливість поставити зухвальця на місце. Штовхнути у могилу. Що й роблять.

– Іване Карповичу, ви говорите, як бунтівник!

– Ротмістре, я більше двадцяти років прослужив імперії. Спочатку в армії, а потім в охоронному відділенні. Маю численні нагороди та відзнаки. Після виходу у відставку я зайнявся хліборобством та літературою, справами поважними і корисними. Я платив податки, всі до одної мої оповідки були схвалені цензурою! Я був чесним громадянином і сподівався, що заслужив на чесність у щодо мене. Аж ось мене хапають, наче останнього босяка, і віддають на розстріл. Причому чинять свавілля. Ви не замислювалися, як може військово-польовий суд судити цивільну людину?

– У прифронтовій зоні може.

– Під Ромнами вже тривають бої?

– Ні, я сам здивувався, але той хлюст із Генштабу запевнив, що всі документи в порядку.

– Сумніваюся.

– Але ж вони справді не можуть судити цивільну особу.

– Думаю, що вони потайки призвали мене до армії. Мені більше сорока років, і за законом я звільнений від призову. Але коли стоїть питання про два мільйони, то можна ж обійти закон. Ні?

Я говорю спокійно, не кричу. Ротмістр геть розгублений, аж он сигару викинув, іще не докуривши.

– Якщо ми поспішаємо, то я теж можу не докурювати, – кажу йому.

– Ні-ні, куріть, я почекаю, – ротмістр зовсім зблід, кусає губи. – Господи, виходить, що я тепер співучасник вбивства?

– Ви завжди можете сказати, що просто виконували наказ.

– Чорт! – він тупає ногою. Я думаю про адвоката. Якщо його не купили, якщо його не затримали, якщо він правильно зрозумів мене, то є деякі шанси. Особливо, якщо ці хлопці не будуть дуже вже поспішати. Але щось забагато «якщо», чесно кажучи. В мене вже були дивовижні порятунки, але зараз я не дуже впевнений. – І що ж робити? – питає ротмістр.

– Вам чи мені?

– Мені. Я не хочу бути помічником ката, що приведе невинного на страту.

– Боюся, що у вас немає іншого вибору. Так само, як, на жаль, і в мене.

– Я можу дати вам утекти.

– Ні, дякую.

– Чому?

– Подивіться навколо. Поля і поля. Це буде не втеча, а легке полювання на дурника, якому ніде буде сховатися від кулі.

– Я накажу не стріляти.

– І підете під трибунал? Ні. Та й головне, я не хочу зганьбити своє ім’я. Якщо я спробую втекти, то всі скажуть, що, значить, недарма мене везли на розстріл, щось було, я винний. Потім мене десь оточать і застрелять, як останнього злодюжку. Ні. Якщо я не можу врятувати собі життя, мушу врятувати хоча б чесне ім’я. Це перше. А друге, я не хочу вплутувати у свої біди вас.

– Я не боюся!

– Я й не кажу, що ви боїтеся, але я не хочу, щоб ви пішли під суд. Хочуть убити мене, а ви тут ні до чого.

– Я не розумію. Вас же розстріляють!

– І що? Тепер я, що прожив життя і завжди чесно служив Вітчизні, мусив би стати злодієм, бунтівником? Ще й потягти за собою інших? Ні. Поїхали, ротмістре, – я кидаю недопалок сигари на землю і чавлю його чоботом.

– Чорт! Чорт! І що мені тепер робити? – кривиться ротмістр.

– Забезпечити проведення суду, як вказано у наказі, – посміхаюся я.

– Я ж навмисно вас спокушав! Думав, що якщо ви погодитесь тікати, а то й, може, спробуєте завербувати і мене, то значить таки ворог! Але ж ні! Ви поводитесь як чесна і невинна людина. Іване Карповичу, і що ж мені оце думати?

– Нічого не думайте, просто виконуйте наказ. Ходімо до машини.

Їдемо далі мовчки, ось повертаємо з дороги до невеличкого ярка, на краях якого охорона. Солдати вирили собі невеличкі окопчики, наче збираються тримати оборону. На горбочках онде встановлені кулемети. Тут можна дати справжній бій. Їдемо далі. Бачу невеличкий табір. Напнутий військовий намет, навколо солдати на постах, офіцери чекають, сидячи за двома столами. Машина зупиняється, ми виходимо.

– Чому він без наручників? – кричить якийсь молодий капітан, мабуть той, що з Генштабу. – Одягти!

– Майте повагу, капітане, – не погоджується ротмістр. – Це ж Іван Карпович Підіпригора!

– Це злочинець! – кричить капітан.

– Та ще ж навіть суду не було, – втручаюся в розмову я.

– Мовчіть! Вам слова не давали! – він кидається до мене, можливо, хоче вдарити, але бачить погляди солдат і офіцерів, бачить рух ротмістра, що стає між нами. Капітан зупиняється, дратується. – Починаємо суд! Посадити його на лаву підсудних!

Мене відводять і садовлять на лаву, що стоїть перед столом, за яким сидять четверо офіцерів-гусарів із нервовими обличчями. Всі четверо зітхають, бояться дивитися мені в очі. Трохи поодаль біля мене стає капітан, дістає теку і починає зачитувати звинувачення. Дурість і маячня, жодного конкретного злочину. Я намагаюся запитувати, але капітан кричить, щоб я мовчав.

– Це суд чи просто оголошення вироку? – обурююся я. – Те, що ви читаєте, збірка якихсь дурниць, вигадок та чуток, і ви хочете, щоб я просто слухав, як мене ображають і звинувачують у тому, чого я ніколи не робив?

– Мовчіть, це військово-польовий суд!

– Я знаю, але це не значить, що можна зачитувати якісь дурниці. Де докази, де свідки? Якщо я і бунтівник, і шпигун, і мазепинець, і керую вовкулаками, то мусив же залишати якісь сліди цієї бурхливої діяльності. То де вони? Надайте їх!

– Ваша провина вважається доведеною!

– Тоді навіщо суд? Просто застрельте мене, якщо вам так хочеться!

– Це вимоги процедури!

– Процедура вимагає, щоб обвинувачення доводило провину!

Ми лаємося далі, я вказую на кричущу відсутність будь-яких доказів, капітан зачитує звинувачення. Завершує тим, що мене треба розстріляти.

– Хвилинку, капітане, але ми не можемо розстрілювати цивільних. Могли під час бунтів вісім років тому, але тепер не можемо, – каже один з офіцерів.

– Підіпригора не цивільний, ось наказ про його призов. Він тепер військовослужбовець, – потрясає якимось папірцем.

– Але ж все те, у чому його звинувачують, він зробив, коли був цивільним. То й судити його мусить звичайний суд, – це вже інший офіцер.

– Панове офіцери, завдання військово-польового суду – не досліджувати юридичні тонкощі, а карати ворогів Отєчєства! Пропоную розпочати виконання вироку!

– Хіба суд уже вирішив? – дивуюся я.

– Так, вирішив! Розстріляти! Такий наказ! Готуйте солдатів! – кричить капітан.

– Ви кудись поспішаєте? Якщо ви впевнені, що вчиняєте згідно з законом, то до чого ця гонитва? Чи вам потрібно просто якомога скоріше вбити мене і доповісти вашому замовнику? – питаю у нього.

– Я не розмовляю з ворогом Отєчєства!

– Ворогом є ті, хто протизаконно вбиває чесних підданих государя, не провівши ані слідства, ані суду!

– Суд проведений! Ротмістре, готуйте солдат! – капітан помітно нервує, підходить до офіцерів, що сидять розгублені. Показує їм якісь папери, щось тихо розповідає. Офіцери питають, крутять головами, на щось вказують. Розмова триває кілька хвилин, аж поки капітану вдається переконати суд. Он офіцери щось підписують. Мабуть, вирок. – Все, засідання закінчено! Забирайте його! – кричить капітан.

– Іване Карповичу, ходімо, – тихо каже один із солдатів, що стоїть поруч зі мною. Я підводжуся. Здається, все.

Мене ведуть трохи далі по ярку. Бачу, що там уже стоять четверо солдатів з рушницями. Поруч із ними підкопаний схил ярка, прямовисна земляна стіна. Ось де мене будуть розстрілювати.

– А що, могили не буде? – питаю у ротмістра, який іде за мною, блідий та сумний.

– Згідно з наказом, ваше тіло буде спалено, а попіл переданий до Петербурга, щоб могила не стала місцем паломництва для ворогів Отєчєства.

– Ну, дають. Мало того, що вб’ють, так ще й поховати по-християнськи не дадуть, – кручу я головою.

– Солдати, готуйся, – каже тихо ротмістр і намагається не дивитися на мене. Солдати похнюплено беруться за рушниці, мене відводять до підкопаного схилу.

– Якщо я попрошу цигарку, це вас не обтяжить? – питаю в ротмістра.

– Останнє бажання засудженого – його святе право. Може, ще сигару?

– Ні, не хочу затягувати.

– Ми не поспішаємо, – ротмістр дає мені сигару і прикурити. Стоїть поруч зі мною. – Я це так не залишу, обов’язково напишу рапорт, бо ж не пролунало жодних доказів вашої провини.

– Ротмістре, моя провина в тому, що князь Ухтомський чомусь вирішив заповісти мені свої статки, на які претендували поважні та впливові люди. Ось і все. А сигара добра, – я затягнувся і повільно випускаю дим.

– От же лайно. У 1906 році, коли наш полк придушував селянські заворушення і військово-польовий суд працював на повну, доля ката мене оминула. А тут ось дістала, і я змушений відправляти на той світ людину, яку дуже поважаю.

– Доля вміє сміятися.

– Чому не виконуєте вирок! Стріляйте вже! – до нас біжить капітан.

– Бачите, йому потрібно якомога скоріше відзвітувати до Петербурга, що спадок у безпеці, – посміхаюся я, а ротмістр іде назустріч капітану.

– Чого чекаєте? – верещить той.

– Остання воля засудженого.

– Обійдеться! Виконуйте вирок!

– За кілька хвилин.

– Я наказую! – кричить капітан, він чогось дуже нервує.

– Капітане, наказую тут я, – ротмістр починає дратуватися.

– Ви мусите виконати вирок!

– Обов’язково!

– Зараз же!

– У положенні про військово-польові суди вказано, що вирок має бути виконаний протягом доби, то час іще є.

– У наказі, який я привіз, вказано про термінове виконання вироку!

– Правильно, але терміновість виконання встановлюю я.

– Ротмістре, я доповім своєму керівництву про вашу поведінку!

– Капітане, я відправляюся на фронт, то знайшли б краще щось інше, чим мене лякати.

– Ротмістре, якщо треба, то можна вже розстрілювати. Докурю на тому світі, – втручаюся я.

– Куріть, Іване Карповичу, не поспішайте, – каже ротмістр.

– Та він знущається з мене! Покидьку! – дратується капітан.

– Майте повагу, людині ось-ось помирати, – заспокоює його ротмістр.

Я затягуюся і молюся. Воно-то наче і недобре псувати молитву тютюном, але, сподіваюся, Господь зрозуміє.

– Він буде так курити до ранку! – ніяк не заспокоїться капітан.

– Не перебільшуйте, – ротмістр стоїть до мене спиною і спокійно чекає.

Я думаю про Моніку. Про те, що не зміг виростити її. Мені гірко. Прошу у Господа, щоб допоміг їй і захистив. Роблю останню затяжку. Ніколи не любив тютюн, а зараз останні миті життя мають його смак. Можна було б спробувати ще потягнути час, але не хотів ганьбитися.

– Ротмістре, я готовий, – кажу я і стаю до земляної стіни, виритої у схилі ярка.

Ротмістр неквапливо іде до солдат. Шикує їх, перевіряє зброю.

– Швидше, швидше! – кричить капітан.

– Не заважайте, будь ласка, – ротмістр важко дивиться на капітана. – Прицілитися.

Солдати піднімають гвинтівки. Стоять від мене за десять кроків. Я відчуваю, як починає тремтіти ліва нога. Що за маячня? Ротмістр піднімає руку. Відкриває рота, щоб наказати «Плі!», коли чується постріл. Ще один. Десь далеко.

– Стріляйте! Стріляйте! – кричить капітан.

– Відставити, – наказує ротмістр. – Савченко, подивися, що там відбувається.

Один із солдатів біжить до табору.

– Вирок мусить бути виконаний! Чого ви чекаєте? – репетує капітан.

– Треба з’ясувати, що за постріли, – спокійно пояснює ротмістр.

– Для чого? Є вирок, цей негідник мусить бути розстріляний!

– Кілька хвилин нічого не вирішують.

Чутно ще постріли. Здається, з револьвера. Наче наближаються.

– А що, як це поплічники цього негідника? Спробують його відбити! Стріляйте, ротмістре! – капітан зблід і страшенно нервує. А ротмістр сміється.

– Відбити? Капітане, тут сорок озброєних солдатів, три кулемети! Та тут потрібна мінімум сотня озброєних і підготовлених людей!

– Можливо, вони зібрали й сотню!

– Що ж, ми їх зустрінемо. Наші люди он нагорі яру, але не подають жодних сигналів тривоги.

– Виконайте вирок!

– Обов’язково, але трохи пізніше. З’ясуємо спочатку, в чому справа.

– Не хочете, тоді я сам виконаю! – капітан вихоплює свій браунінг. А ротмістр свій.

– Попереджаю, що змушений буду стріляти, – спокійно каже ротмістр. Його солдати наставляють на капітана свої гвинтівки.

– Ви не насмілитеся! У мене наказ! – перелякано шепоче капітан.

– Так, наказ, яким мені доручено забезпечити порядок під час проведення військово-польового суду. І я його забезпечу. Мої люди вповноважені виконати вирок, і я не допущу, щоб це зробив хтось інший, перетворивши суд на вбивство. Сховайте браунінг, капітане. Сховайте.

Капітана аж судоми беруть від гніву, але страх потужніший за його роздратування, тож браунінг він прибирає. Ротмістр стає між капітаном і мною. Я тримаюся рукою за земляну стіну, бо в голові паморочиться, слабкість, тремтять уже обидві ноги.

– Савченко, що там? – питає ротмістр у солдата, який повертається з табору.

– Бричка якась сюди їде. Візник і пасажир. Пасажир із револьвера стріляє, кричить щось.

– Сюди їде?

– Сюди, сюди. Вже близько мусить бути, – доповідає солдат.

– Це бунтівники, у них можуть бути бомби! Розстріляти їх! – кричить капітан.

– Ви якийсь занадто кровожерливий. Заспокойтеся.

Ми всі дивимося на початок ярка. Он туди залітає бричка, звичайна бричка з Ромен, я навіть візника знаю. З брички вистрибує людина. Солдати, кидаються до неї, людина щось кричить. Онде людину ведуть до офіцерів. Потім один із офіцерів, не солдат, а саме один із офіцерів, біжить до нас.

– Не стріляти! Не стріляти! – кричить він.

– Це заколот! Виконати вирок! Зараз же! – наполягає капітан, але його ніхто не слухає. Підбігає офіцер, поручик.

– Наказ із Петербурга про відміну суду!

– Цього не може бути! – кричить капітан.

– Приїхав адвокат Івана Карповича, показав телеграму!

– Ви бачили сам наказ? – капітан.

– Там телеграма!

– Мусить бути наказ! Виконати вирок!

– Тихо! – командує ротмістр. – Справа важлива, ми не можемо припуститися помилки. Капітане, зараз ми поїдемо до Ромен і все остаточно з’ясуємо.

– Ніяких з’ясувань, треба розстріляти злочинця!

– Наказую тут я. Поручик, залишаєтесь тут і чекаєте мого повернення. Капітане, за мною.

– У місті може бути повстання, це пастка! Вони вб’ють нас і звільнять цього негідника! – кричить капітан.

– Поручику, це малоймовірно, але якщо виникне загроза втечі засудженого, то ви мусите виконати вирок. Але тільки якщо реальна загроза. У всіх інших випадках чекати на мене. Капітане, ходімо.

Столичний гість підкоряється, і вони йдуть. Щось балакають у таборі з моїм адвокатом. Потім виходять з ярка. Чутно, як заторохтів двигун авто. Адвокат прямує до мене. Солдати не пропускають його.

– Пане поручику, я сподіваюся, що ви ж не сприймаєте мого адвоката як загрозу? Пропустіть його, будь ласка.

– Добре, пропустіть.

Адвокат підходить до мене, в нього перелякане обличчя, він утирає піт з чола. Нервово оглядає місце, де я стою, потім дивиться на солдат із гвинтівками навпроти.

– Ви давно вже тут стоїте, Іване Карповичу?

– Та вже давненько. Що сталося?

– В Петербурзі з великою зацікавленістю відреагували на вашу пропозицію. Вважається, що ваше рішення піти у добровольці значно допоможе під час мобілізації, – адвокат говорить гучно, щоб його чули.

– Добре, тютюну у вас немає?

– Є цигарки. Я не курив раніше, але через цю справу почав курити, бо дуже вже все нервово.

– Я теж. Сідайте.

Ми сідаємо на місце, де мене мусили розстрілювати, прямо на землю.

– Я вже подумав, що врятований, але побачив ваше перелякане обличчя і не знаю, що й думати, – шепочу адвокатові.

– Ніяких телеграм із Петербурга немає, – також шепоче він.

– Що? – я аж холодію увесь.

– Я зробив усе так, як ви сказали. Іване Карповичу, я хочу висловити своє захоплення вами! Краще нічого не можна було вигадати! Так вийти з-під удару! Одним ходом зруйнувати всю їхню підступну гру! Хіба двір зможе відмовитися від такого добровольця і від мільйона рублів до казни? Та ніколи!

– Я так розумію, що привітання мені приймати зарано.

– Так. Бо відповідей на свої телеграми я не дочекався.

– Але ви ж щось показували офіцерам.

– За три рублі на пошті мені зробили фальшиву телеграму, – киває адвокат.

– Для чого ви це зробили?

– Щоб виграти час. Я сидів там, чекав відповідей, а потім зрозумів, що можу досидітися, що відповіді будуть, а вас уже не буде. То вирішив схитрувати.

– Але що це дає?

– Час, Іване Карповичу, час! Поки вони доїдуть до Ромен, поки спитають на пошті щодо телеграм, мине час. Півгодини, а може, навіть хвилин сорок. За цей час відповіді з Петербурга можуть надійти. Я там усіх поставив на вуха, пані Анастасія поїхала просити про особистий прийом великого князя Сергія Михайловича.

– Але якщо телеграм не буде то…

– Телеграми будуть, обов’язково будуть, бо ви, Іване Карповичу, вигадали просто чудовий хід. Це я вам кажу як адвокат! Я аж заздрю, що цей хід не я вигадав, а ви. Причому як вигадали! Буквально за мить до того, як уже могло бути запізно! Я просто в захваті!

– Але телеграми можуть і зараз прийти пізно.

– Можуть, – адвокат зітхає. – На жаль, можуть.

– То нас чекають попереду чудові хвилини невизначеності, – посміхаюся я.

– Вам не страшно? – питає адвокат. – А я дуже нервую.

– Та страшно.

– Тоді чому посміхаєтесь?

– Бо смішно теж. Якийсь цирк, про це б кіно добре зняти.

– Якщо вас таки не розстріляють, бо в кіно мусить бути щасливий кінець. До речі, якщо все закінчиться добре, то буду просити вас на знак вдячності ввести мене в одну з ваших оповідок на правах помічника. Можу розповісти кілька смішних випадків зі своєї практики.

Він розповідає. Історію за історією. Не замовкає, бо хоче втекти від очікування. Це йому більш-менш вдається.

– Їдуть! Їдуть! – нарешті кричать солдати, що стоять нагорі навколо яру.

– То напишете про мене? – питає адвокат хрипким голосом.

– Сподіваюся, ви будете героєм в історії про мій дивовижний порятунок, – я посміхаюся і відчуваю внутрішнє тремтіння.

– Дай Бог, дай Бог. Я піду, добре?

– Звісно.

Він іде, а сиджу далі на свіжій землі. Ось уже чую торохтіння двигуна, підводжуся, як і всі, дивлюся на початок ярка. Ось там з’являється ротмістр. І він біжить. Біжить, наче хлопчик за тарантасом, підстрибує догори.

– Скасовано! Наказ скасовано! – кричить він, солдати радісно вигукують, офіцери аплодують, а я падаю. Ноги робляться слабкими, мені хочеться кудись сховатися, я сунуся спиною по стінці, потім натягую піджак на голову і так сиджу в темряві. Мене всього трясе.

– Іване Карповичу, що з вами? – питає здивовано ротмістр.

– Зачекайте, дайте йому час! – це адвокат. – Прошу вас, відверніться!

– Всім відвернутися! – наказує ротмістр. Тиша.

– Все добре, Іване Карповичу, все добре! – шепоче мені на вухо. – Наказ про суд скасовано. Так розумію, що взагалі зроблять вигляд, наче ніякого суду і не було. За три дні до Ромен приїде великий князь Сергій Михайлович, щоб нагородити вас відзнакою государя за щедрий дар казні й мужнє рішення піти добровольцем на фронт. Все спрацювало, Іване Карповичу, спрацювало!

Я скидаю піджак із голови. Підводжуся. Мене хитає, але адвокат підтримує.

– Іване Карповичу, вітаю! – підходить до мене ротмістр зі щасливим обличчям. – Мені наказано доправити вас додому. У Ромнах уже почалася підготовка до візиту Великого князя. Як я знаю, разом із вами у ряди добровольців запишуться ще кілька сотень чоловіків. Підготовку до урочистостей очолить генерал Скобінцев, а також полтавський губернатор!

– А суд?

– Якась прикра помилка, – ротмістр розводить руками. – Ніякого суду не мусило бути. Капітан із Генштабу злякався повертатися. Що ж, їдемо.

– Дякую, я доберуся на хутір сам.

– Ні, мені наказано провезти вас по Ромнах із військовим караулом. Там уже збираються громадяни, щоб вітати земляка-героя. Прошу до машини. Ви готові?

– Так.

– Тоді ходімо.

Натовпи нас зустрічають ще на в’їзді до Ромен, тисячі людей, що кидають квіти і скандують: «Слава Івану Карповичу!» Ми їдемо неквапливо, водій прибрав верх у авто, мене всі бачать і аплодують. Позаду гарцює загін вершників. Всі збуджені та веселі. Мене довозять до самого хутора, де нас зустрічають схвильовані дівчата.

– Був дуже радий знайомству з вами, Іване Карповичу. І ще більше радий, що все закінчилося добре, – каже ротмістр.

– Побачимося на війні, – я тисну йому руку.

– Сподіваюся, що там ви не втратите свого фарту! – ротмістр сідає в машину і їде. За ним вершники. Ми з дівчатами стоїмо і дивимося, як потроху осідає курява.

– Ваню, що трапилося? – питає Єлизавета Павлівна.

– Я йду на війну, – кажу я і не знаю чи радіти, чи сумувати.

(30.08.11. – 14.11.2012. Суми)

Подальші пригоди…

Про пригоди та подвиги Івана Карповича Підіпригори на фронтах Першої світової можна буде прочитати у третій частині цієї епопеї – «Стовп самодержавства на Великій війні».

Владислав Івченко

Владислав Івченко народився 11 грудня 1976 року в місті Києві, де прожив тиждень, а потім був висланий за сарказм до Сум, де живе і досі.

Закінчив Вищі курси літературної майстерності при Будинку-музеі А. П. Чехова за фахом «Поміркований реалізм».

Закінчив із червоним дипломом і червоним обличчям економічний факультет Сумського держуніверситету.

З 2000 року працює у сумській газеті, де зробив карколомну кар’єру і досягнув посади заступника головного редактора.

Пише з 1998-го року, з 2004-го здебільшого українською.

Перед тим, як почати писати, деякий час терпів.

У творчості сповідує принципи.

Лауреат і стипендіат.

Примітки

1

Так у друкованій книжці.

(обратно)

2

Пальці знати – тобто невміло приховує.

(обратно)

3

Так у друкованій книжці. Желіпати – тут: повільно їсти (Словник української мови / Упор. з дод. влас. матеріалу Б. Грінченка: в 4-х т. – К.: Вид-во Академії наук Української РСР, 1958).

(обратно)

Оглавление

Вступ

Частина перша НАЗУСТРІЧ СЛАВІ

  Команда мрії

  Полювання на мисливців

  Зухвале пограбування потяга

  На службі Його Величності

  Загадкове викрадення «Зірки Сходу» та уславлений гість із Англії

  Пригоди з невидимими чудовиськами, або Що вибухнуло на Тунгусці

  Несподівані доньки

  Фатальна красуня та найбільший вовк у світі

  У пошуках шпигунів, або Германський дух

Частина друга ВІД ПОСТАМЕНТУ ДО ЕШАФОТУ

  Петля Нестерова, або Як я став бунтівником

  Жінки, жінки

  Кавказьке сидіння під землею

  Кіно і німці, або Тато знайшлися

  Військово-польова історія з умовно щасливим завершенням

Подальші пригоди…

Владислав Івченко

*** Примечания ***