Тоді я був просто Ульф [Ульф Старк] (fb2) читать онлайн

Ульф Старк Тоді я був просто Ульф

В печері лежить золото

На верхівці ялини, що росте навпроти старечого притулку, сидів мій брат зі своїми дружками. Вони вимахували ногами, попльовували на землю й вихвалялися, що куплять собі мотоцикли, коли їм виповниться шістнадцять.

— Я куплю паровий дорожній коток, — сказав я, сидячи на п’ять гілок нижче.

— І ти тут? — просичав мій брат. — Зараз полетиш додолу! Скільки разів тобі казати, щоб ти не плутався в нас під ногами?

Та ба — я весь час плутався в них під ногами.

— Але де мені тоді плутатися? — спитав я.

Я звик гратися зі своїм братом. Раніше так було постійно. А тепер він почав мене уникати. Йому хотілося спокійно спілкуватися зі своїми приятелями.

— Біжи до Малін і покатайся на триколісному велосипедику, — насмішкувато мовив він і плюнув мені на черевика.

— Мама казала, що ти повинен про мене піклуватися, — нагадав я. — Я хочу гратися в злодія й поліцейського.

— Тоді злазь, та хутко! — зітхнув він.

Мені довелося бути злодієм. Я ледве встиг добігти до ящика з піском, як хлопці наздогнали мене й скрутили мої руки прийомом, до якого вдаються поліцейські.

— Ось ти й попався, — сказали вони. — І вже нікуди не втечеш.

Брат скинув із мотузки додолу татові випрані лікарські халати, що розвівалися на пообідньому вітрі поміж дерев, як білі привиди. Потім міцно прив’язав мене мотузкою, на якій сушилася білизна, до верби. Ніссе та Ларсен були в захваті від братових міцнющих вузлів.

— Ого, які вузли ти в’яжеш! — заздрісно сказали вони.

— Ну, звісно, — відповів мій брат, затягуючи ще міцніше.

А тоді він обернувся до мене.

— Тепер можеш гратися в арештованого злодія, — сказав брат і подивився на свій новий годинник на руці. — Ми повернемося за чверть третя з водою і хлібом. Не сумуй!

Він підбадьорливо поплескав мене по плечу й сказав своїм друзякам:

— Гайда.

Тільки-но вони хотіли дременути пагорбом, де росли перлові гіацинти та стокротки, вниз, як із дверей тераси надвір вийшла мама. У неї в руках була торбина з одягом і кошик із мокрими кальсонами.

— Куди це ви? — гукнула вона. — Невже отак і залишите Ульфа прив’язаним до дерева?

— Ми розважаємося, щоб було весело, — відповів я.

— Зараз же розв’яжіть Ульфа, — загадала мама. — Крім того, мені потрібна мотузка. Ану допоможіть розвішати білизну, а тоді йдіть пити сік із чорної смородини.

Ми пили сік на терасі. Брат злісно зиркав у мій бік. Він був розлючений через те, що зав’язав дуже тугі вузли. І через те, що його дружкам-поліцейським довелося розвішувати рожеві жіночі труси. Він простягнув руку до блюда з булочками.

— Більше ніяких булочок, — сказала мама. — О третій буде обід.

— Тоді ми підемо, — сказав брат.

— Ідіть, — відповіла мама. — Але не кривдь Ульфа. І поглядай на годинник.

— Авжеж, — пообіцяв брат. — Ходімо, шмаркачу.

Він обняв рукою мене за шию і неквапливою ходою обережно повів стежкою, вимощеною вапняковими плитами, вділ. Біля смітника він зупинився.

— Хочеш дізнатися таємницю? — зашепотів він мені у вухо.

— Так, звичайно, — відповів я. — І що це за таємниця?

— У печері лежить золото, — сказав мій брат.

— Та ну, — мовив я. — То навіщо ти мені про це говориш?

— Таж я обіцяв мамі тебе не кривдити! Ти ж сам чув. Іди й побачиш!

— А ви куди? — поцікавився я.

— Ми почекаємо тут, — відповів він. — Тільки гарненько дивися.

І я пішов, не озираючись.

«Печерою» ми називали темне підсобне приміщення під нашими сходами при вході в будинок.

Щоб потрапити туди, треба було відчинити благенькі зелені двері. В ніс ударив запах сирої занедбаності. Там тато тримав пісок, яким посипав узимку хідник від хвіртки до дверей, щоб пацієнти, що приходять до нього лікувати зуби, не падали на слизькому. «Якщо не посиплю, то це мені влетить у копієчку», — казав тато.

Я заліз усередину й зачинив за собою двері.

* * *

Невже я був настільки дурний, що повірив, ніби знайду там щире золото?

Ні. Я знав, що мій брат і його дружки накивають п’ятами, як тільки я зникну з їхнього поля зору. Таке вже зі мною траплялося, певно, разів десять. Вони робили це просто задля того, щоб мене спекатися. А потім сміялися, мов з дурника, якого легко можна було раз по раз обманювати завченим способом.

Тоді чому я пішов?

А тому, що я теж мав свою таємницю: я був хитріший, ніж вони думали! І, крім того, мені було жаль себе самого.

Я вирішив ніколи-ніколи в світі не покидати тієї жахливої печери. Я перетворюся в ній на скелет. А потім однієї хмарної ночі, коли на небі світитиме блідий місяць і з дерев на землю опаде сухе чорне листя, мене знайде мій брат. У тата в лікарському кабінеті під скляним ковпаком лежав жовтий череп. Він якось моторошно усміхався. Так само я збирався усміхатися своєму братові.

— Мамо рідна, братику, невже це ти? — запхинькає він від горя й страху.

— Так, — відповім я пошепки. — Ти ж хотів гратися з Ніссе та Ларсеном.

— Це лише тому, що вони були нові, — скаже він. — А ти мені набрид як гірка редька.

— Атож, але тепер надто пізно, — застогну я. — Моє тіло вже задубіло насмерть.

Ця думка мене так розвеселила, що знов захотілося жити.

Я лежав, вишкіривши зуби і розкинувши руки точнісінько, як Ісус на хресті. Невдовзі я заклякну. Здається, мене почало трусити.

«Ха! — подумав я. — Стривайте, ви ще побачите!»

* * *

Але побачили не вони, а я.

За мить темрява не здавалася такою густою, як раніше. До того ж у цій сирій печері не було холодно. Навпаки — тепло й затишно. Пісок довкола мене поблискував, ніби наелектризований. На долівці лежали купи золота, діамантів та розфарбованих порцелянових птахів. У повітрі звучала страшенно приємна музика. Калле Юларбо^[1] грав «Як гомонить потік в Авесті».

Та й це ще було не все!

Між двома купами золота виткнувся чийсь носик. А потім показався й цілий ердельтер’єр, радісно помахуючи своїм куценьким хвостом.

— Цього не може бути! — скрикнув я.

— Ага, в таке важко повірити, — озвався чийсь голос. — Але це справді так.

— То я помер? — запитав я.

— Не верзи дурниць! — сказав голос.

Він належав якійсь тітці, що стояла навколішки біля шпарини печери. Вона була в білому пальті і з підведеними червоною помадою губами. Її голову облягала біла шапочка круглої форми. І схожа була та тітка на тітку Еріксон, що наливала молоко в молочарні Тімґренса. Від її голови струменіло сяйво. То було світло, що лилося ззовні.

— Що тепер буде? — спитав я.

— А сам і вирішуй, — відповіла вона. — Як-не-як, ти в печері.

— Гаразд. Тоді я лишуся тут і трохи побавлюся з собакою.

Коли вона зачинила двері, в печері з’явилася широка лука, заросла травою, і багато паличок. Собака нетерпляче лизнув мою руку. І я став кидати палички, а він бігав, знаходив їх і клав перед моїми ногами.

Потім я уткнувся носом у його кудлату шерсть.

— Хай тобі грець, який ти гарний, — прошепотів я.

* * *

Тато витягнув мене з печери після четвертої години. Ми завжди обідали рівно о третій. Адже тато вважав, що чим раніше їсти вдень, тим корисніше. Він витер своєю червоною краваткою пісок із мого обличчя.

— Синку, який ти спітнілий і холодний, — сказав він, узяв мене на руки й поніс у будинок. — Ян сказав, що ти, мабуть, під сходами.

— Атож, — мовив я. — Це він сказав мені, що там лежить золото.

— Що він сказав? — перепитав тато.

— Він сказав, що в печері лежить золото. Та я в це не повірив.

— Ну, ти молодець, — сказав тато.

— Аж поки його не побачив, — додав я.

І тут мені здалося, що тато впустить мене додолу. Однак не впустив, а дуже обережно посадив мене на стілець у їдальні. Тоді потерся своїм великим носом об мого маленького.

— Ульфику, Ульфику, — мовив він.

Потім мені дали гарячого молока, бурих бобів із м’ясом, сливового компоту і грудочку цукру з кількома краплями вітамінів А і D. І поки я їв, то розповідав про ті казкові скарби, що бачив на власні очі, хоч тато потирав собі скроні, а мій брат кидав на мене застережливі погляди.

— Якась тітка в білому пальті? — перепитав тато, ніби не йняв віри своїм вухам.

— Схожа на пані Еріксон із молочарні Тімґренса? — додала мама.

— Ага, як дві краплі води, — відповів я. — Тільки трохи худіша.

— Ну, я ж про це й кажу, — мовила мама.

Вона так лагідно погладила мене по щоці, що я подумав: треба було набрати для неї тих діамантів, якщо я вже там був. Я міг напхати ними свої шкарпетки.

— Я хотів узяти з собою трохи діамантів для тебе, — сказав я.

Мама втерла очі. Вона дуже легко розчулювалася.

— Це був просто сон, — сказала вона. — Ти стомився, заснув, і все це тобі приснилося.

— Ні, — заперечив я.

— Ти ж чуєш, що каже мама, — озвався мій брат.

— Напевно, я все-таки зводжу його до лікаря Блумберґа, — сказав тато впалим голосом і поміряв мені пульс. — Може, в нього якась травма.

— О Господи, — промимрила мама. — Як таке могло статися?

— Не знаю, — відповів тато. — Але здоровій людині такі сни не сняться.

— А мені сняться, — правив своєї я.

Бо мені не хотілося йти до лікаря Блумберґа. Він був довготелесий, худий і говорив скоромовками. Я не міг утямити жодного його слова. То була якась абракадабра. І після тієї абракадабри могло статися що завгодно. Скажімо, він міг проколоти мені голкою пальця. Або послати до свого туалету, щоб я надзюрив у вузеньку трубочку, де відразу переливалося через край.

— Мжш бтт вілн! — казав він і махав руками.

Одного разу він різнув мені руку якоюсь гострою пластинкою.

Ні, мені не хотілося знов таке пережити.

— Що ти сказав? — перепитав тато. — Ти сказав, що тобі сняться?

— Я просто все це вигадав, — збрехав я. — Я не бачив там ніяких діамантів. І ніякого золота. Навіть маленького ердельтер’єра не бачив.

— А я що казав, — озвався брат. — Він бреше як по-писаному.

— Виходить, ти нічого того не бачив? — промимрив тато.

— Так, лише одну довгоніжку, — відповів я.

Адже я знав, що під сходами водяться довгоніжки. Це такі дрібненькі комашки на довгих, як нитка, лапках. Мій брат ненавидів їх, та мені вони подобалися.

— Не знаю, що й казати, — буркнув тато.

— То не кажи нічого, — порадила мама.

* * *

Однак татові хотілося зі мною про все це поговорити. Він повів мене на канапу, щоб нам ніхто не заважав. Потім закинув одну ногу на другу й пильно подивився мені у вічі. А я не відривав погляду від трьох порцелянових слонів, що стояли на дзеркальній полиці біля каміна.

— Ти й досі ще як мала дитина, Ульфе, — сказав тато. — Знаєш, скільки тобі років?

— Вісім, — відповів я.

— Атож, — вів далі тато. — Ти — восьмирічний хлопець. Тому в твоєму віці нормально щось вигадувати. І часом не відрізняти реальності від вигадки. Це доведено наукою. Та коли людина росте й дорослішає, їй треба вчитися розпізнавати різні речі. Звісно, приємно уявляти собі щось фантастичне, як то буває, коли людина лежить із заплющеними очима і слухає музику. Але що буде, коли всі ходитимуть вулицями й називатимуть правдою те, чого не було? Чи можна буде їм вірити?

— Не знаю, — відповів я.

— Отож бо, — сказав він. — Уяви собі, яка жахлива може вийти плутанина.

І я спробував уявити. Я уявив собі жахливу плутанину. І мені то здалося таким ненормальним, що я подумки засміявся, затуливши рота долонею.

— Тепер ти розумієш, яка серйозна штука правда? — спитав тато.

— Так, — відповів я.

— Добре, — сказав тато. — Тоді намагайся завжди говорити правду.

— Гаразд, — пообіцяв я. — Мені цікаво лиш одне.

— Що саме? — усміхнувся тато.

— А що таке правда? — спитав я.

Блакитна корова

Одного дня у нас з’явилася нова молоденька вчителька. Нам було по дев’ять років. Її звали Беріт, і в неї були русяві кучері. Вона носила яскраву нейлонову блузку й завжди мала свіжий, щасливий вигляд. Вчителька була надзвичайно життєрадісна, геть не схожа на нашу стареньку сиву динозавриху, яка завжди дотримувалася теми уроку.

— Діти, що ми сьогодні будемо робити? — спитала молоденька вчителька.

— Малювати, — запропонували ми.

— Гаразд, нехай і так, — погодилась вона. — Будемо малювати корів.

Потім учителька роздала нам папір. А ми вийняли зі своїх парт пастельки й заходилися малювати. То було приємне заняття. У вікно світило осіннє сонце. Поруч зі мною сидів Клас-Єран і малював корову, що скидалася на танк. Хвіст у неї стримів угору навскіс, як дуло гармати. І стріляла вона брунатними кулями.

Моя корова була зовсім інакша.

— Ви вже закінчуєте? — згодом спитала вчителька.

— Так, — озвалася Ліллемур. — А можна, я намалюю ще й бика?

— Не треба, досить і корови, — відповіла вчителька.

Потім вона пішла між рядами, щоб побачити наші малюнки. А я дивився на її червоні сандалі. Наша старенька вчителька ходила в коричневих дорожніх черевиках.

— О, — мовила вчителька, коли підійшла до моєї парти. А тоді підняла мого аркуша високо догори. — Ану гляньте сюди! — вигукнула вона.

Усі звели очі на мій малюнок. Наша балерина Кристіна, яка мала каштанові коси, усміхнулася так, що на щоках у неї проступили ямочки. Бенґт-Ерік вишкірився. А решта сиділи, пороззявлявши роти.

— Бачите, якого кольору Ульфова корова? — спитала вчителька.

Ніхто в тому не сумнівався. Навіть Клас-Єран, попри те, що був дальтонік.

— Блакитна, — сказав він.

Я мало не провалився від сорому крізь землю. То був найпотворніший малюнок у моєму житті: на зеленій траві паслася худюща блакитна корова. Над нею було намальоване сонце, схоже на золотий душ.

— Чи бачив хто-небудь із вас насправді блакитну корову? — вела далі вчителька.

Звісно, ніхто такої корови не бачив.

— Ні, корови руді, — сказав Бенґт-Ерік.

— Або білі, — докинула Ліллемур, яка знала майже все. — Гірські корови білі. Але вони дають менше молока.

— Атож, — мовила вчителька. — Насправді блакитних корів не буває. Ніде в світі.

Я зіщулився. Мені хотілося втопитися в чорнильниці з синім чорнилом. «Чорт би її забрав, цю вчительку! — подумав я. — Де поділася наша старенька вчителька?» А де ж? У неї був оперізуючий лишай, і вона лежала вдома.

— Моя корова брунатна, — сказав Бенґт-Ерік.

— Так от, — підсумувала вчителька. — У всіх вас корови руді, білі або чорні в білих латках. Усе це дуже красиві корови. Та Ульфова корова особлива. Він намалював її зі своєї уяви. Це модерна корова.

І вона погладила мене по голові, ніби я був маленький геній. Усім відібрало мову від тієї несправедливої і так само несподіваної похвали. А я так нікому й не зізнався, чому моя корова вийшла блакитна. То всього-на-всього через те, що я загубив свою руду пастельку.

* * *

— Хай їй грець, вона не вельми розумна! — сказав Бенґт-Ерік після уроків.

— Але й не дурна, — заперечив я.

— Ходімо робити потрійні стрибки, — запропонував він.

— Ні, я піду додому малювати з уяви, — відповів я. А насправді мені хотілося додому, щоб пити молоко й роздивлятися часопис «Для всіх». Його кидають до нашої поштової скриньки щовівторка. Я читав комікси. І часом якесь оповідання. Але найдужче мене цікавили перші сторінки, які завжди ілюстрував данець Курт Ард. То був знаменитий художник. Він умів намалювати справжнього шимпанзе. Або якусь бабусю, і вона виходила в нього, мов жива.

Цього разу там був намальований магараджа, що їхав верхи на слоні.

Я витратив дві години, щоб його скопіювати.

— Хіба ти не можеш намалювати щось своє? — спитала мама.

— Hi, — відповів я.

Бо мене не задовольнило б ніщо, гірше за прекрасний малюнок Курта Арда. Хоча мені до його майстерності було ще далеко. Мій магараджа був більше схожий на пригорілу булочку. Мені вдалася лише якась частина хобота.

— А тепер мотай звідси, — сказала мама. — Мені треба накривати на стіл.

* * *

Наступного дня вчителька принесла у клас книжку з малюнками білорусько-французького художника Шаґала. Там були корови найнеймовірніших кольорів, одна навіть уміла літати.

— Подивіться самі, — сказала вчителька. — Це мистецькі твори, в яких висловлено щось важливіше за буденні та банальні почуття. Вони передають стан нашої душі. Достоту, як Ульфова корова. Шаґал був дуже відомий художник. А ви знаєте Пікассо?

— Я чула про нього, — сказала Ліллемур.

— Це теж видатний художник, — вела далі вчителька. — Він казав, що йому довелося все життя вчитися малювати так, як діти. Тож дайте волю своїй уяві!

І ми заходилися давати волю своїй уяві. Ми старалися із усіх сил. Але, мабуть, уже встигли стати надто дорослими. Цілих чотири тижні я змушував себе малювати жовтих кіз, бузкових коней та поросят ядучо-зелених відтінків. У тому не було ніякої краси. Але вчителька весь час мене заохочувала.

— Я знала, що в тебе вона є, — мовила вона.

— Що є? — спитав я. — Що саме в мене є?

— Іскра Божа, — відповіла вчителька, колошкаючи мого й так сколошканого чуба. — Ти маєш вроджену самовіддану душу митця. Усе справжнє, що ми, дорослі, втратили. Ніколи цього не забувай!

— Та ну, — відповів я.

* * *

Згодом повернулася наша старенька вчителька.

Її коси посивіли ще дужче.

Грізно звівши брови, вона вивчала течку з моїми малюнками.

— Гм-м, — мовила вона.

Потім довго роздивлялась червону рибу, яка літала в небі з годинником на хвості.

— Що це за риба? — спитала вона.

— Не знаю, — відповів я.

— Таких риб не буває! — пирхнула вона. — Крім того, риби не літають у небі. Ви повинні малювати речі такими, як вони є! Цікаво, що це тобі стрельнуло в голову?

— Шаґал, — відповів я.

— Кінчай із цим, — мовила вона.

Так завершився мій період модернізму. Я перевів подих і знов узявся малювати рудих корів — саме таких, як мені завжди хотілося.

— Ой, пані вчителько, який я радий, що ви повернулися, — сказав я.

— Не пащекуй, — відповіла вчителька.

Другий поцілунок

— Ти куди? — спитав брат.

— А надвір, цілуватися з дівчиною, — відповів я, повертаючи кепку задом наперед.

Але це була неправда. Я йшов грати у гилки, бо стояв травень і світило сонце. А потім я хотів купити морозива, щоб відсвяткувати перемогу. У кишені штанів лежали три п’ятикронові банкноти й чекали свого часу. Я відчував себе багатим і щасливим.

Незабаром мені виповниться десять років.

Однак мене поцілунки не дуже й цікавили.

Та от брат кілька днів тому завів про те балачку.

— Не може людині виповнитися десять років, поки вона не поцілується з дівчиною, — сказав він.

— Я вже цілував дівчину, — відрубав я.

Але й це була неправда. Не я, а мене поцілували. І хто-зна, чи то був поцілунок. То сталося десь із рік тому. Ґунілла, старша сестра мого приятеля Леннарта, потягла мене за якусь споруду на будівельному майданчику і вп’ялася своїми губами в мої. Як то було неприємно! Я задихався. До того ж її передні зуби прокусили мені верхню губу.

— Навіщо ти це зробила? — спитав я.

— Та пішов ти, — відповіла вона.

Відтоді Ґунілла не звертала на мене ніякісінької уваги. І я тим не журився. До того ж мені більше не кортіло цілуватися.

Але так було, поки я не влучив у Бірґітту. Точніше, поки вона не влучила в мене.

* * *

Ми грали на футбольному майданчику в гилки.

— Ану ще раз, Біттан! — крикнув Клас-Єран.

Нам потрібне було бездоганне попадання, переможний м’яч, який пролетить над задертими догори руками противника і впаде в черемхові чагарі за парканом. Колись Свен-Оке забив м’яча в сороче гніздо, і він уже не впав додолу. Саме такий м’яч нам і був потрібен.

Я стояв напоготові. Тепер усе залежало від Бірґіттиного удару. Я збирався дати драла за будь-якого невдалого напівпопадання. Бо мені хотілося бути вартим свого морозива. І все-таки я бігав найшвидше у кварталі.

Аж тут Бірґітта поклала биту на траву.

— Я не зумію, — мовила вона.

— Та ну, — сказав я. — Ось я тобі покажу.

Гравець із мене був такий собі. Та в кожнім разі я знав, як це робиться теоретично. Іноді бувало навіть, що в мене виходило нічогеньке попадання. Тож я підняв із землі ту округлу биту.

— Тримай її з самого краю. Тоді в тебе буде більше сили на удар. Підкидаєш м’яча. І вдаряєш по ньому так, щоб він летів під кутом угору. Ні на хвильку не зупиняйся. І вір в удачу!

Більше я не мав чого її вчити.

— Невелика біда, якщо й промахнешся, — сказав я. — Принаймні знатимеш, що спробувала.

Я казав таким тоном, як мій брат.

— Гаразд, — мовила вона.

Не встиг я й оком моргнути, як Бірґітта підкинула м’яча в повітря. Вона вірила в удачу. І в найпідходящішу мить вдарила по ньому. М’яч розпочав свій довгий шлях.

— Здорово! — крикнув я. — Чудово!

Потім я впав на землю.

Бо вона влучила не тільки по м’ячу. Вона влучила в мою голову.

* * *

— Та він дихає, — сказав Клас-Єран.

— Який удар! — додав Ерік. — Мабуть, у нього струс мозку.

— Тоді йому не можна спати, — сказала Бірґітта.

— Я не сплю, — озвався я і розплющив очі.

І тоді я мовби побачив її вперше. Досі я дивився на неї, як на будь-кого іншого. Але тепер її обличчя осявали блискавки, що відлітали від моєї бідолашної голови. Вона схилилася наді мною, не зводячи з мене занепокоєних блискучих очей.

— Хочеш, ми допоможемо тобі дістатися додому? — спитала Бірґітта.

— Ні, мені треба трішки відпочити, — відповів я. — У мене дуже міцна голова.

— Ти можеш посидіти в нашому саду, — сказала вона.

Це була гарна пропозиція. Бірґітта мешкала неподалік звідси.

— Як ти? Не погіршало? — спитала вона.

— Ні, нічого страшного, — відповів я.

Насправді я почував себе краще, ніж будь-коли.

Я сидів у їхньому новому квітчастому гамаку, а на голові в мене лежав мокрий холодний рушник. Його туди приклала Бірґітта. Крім того, вона принесла графин із полуничним соком. На яблуні сиділа синиця і щось посвистувала. А зі спортивного майданчика, посипаного жорствою, до нас долинали ще якісь голоси.

Ми говорили про все на світі. Я зроду так іще не говорив з жодною дівчиною.

Я трішки підняв рушника й усміхнувся. І вона також усміхнулася.

Вона все ще здавалася мені якоюсь особливою.

— Мабуть, у мене найбільша в світі ґуля, — сказав я. — Хочеш помацати?

Вона підвелася зі свого стільця, що стояв на осонні. Її пальці обережно промацали мою голову.

Мені було водночас і приємно, й боляче.

— Може, ти хочеш додому? — спитала вона.

— Ще встигну, — відповів я.

— То чого ж ти тоді хочеш? — спитала вона.

— Нічого особливого, — відповів я. — Але добре було б, якби ми поцілувалися.

Вона подивилася на мене своїми очима, що здавалися то сірими, то зеленими.

— Очевидно, в тебе таки струс мозку, — сказала вона.

— Можливо, — сказав я. — У мене є для тебе п’ять крон.

Це був мій другий поцілунок.

Але цього разу все було зовсім інакше. Бірґіттині губи ледь доторкнулися моїх. Вони не кусалися. А ще вони мали смак солодкого полуничного соку.

Я не розплющував очей.

— Тепер ти задоволений? — спитала вона.

— Ще раз, — попросив я. — Мені вже набагато краще.

Ми поцілувалися ще тричі. На більше в мене грошей не вистачило.

— Це було того варте, — сказав я. — Дякую тобі.

Я підвівся на ноги, мене хитало. Тоді вона повернула мені мої п’ять крон.

— Я не цілуюся за гроші, дурнику, — сказала вона.

Чи є в космосі люди?

Того тижня майже всі мої приятелі похворіли. Вони лежали вдома при спущених шторах, з гарячкою і червоним висипом на тілі. Бо в них був кір.

Тож я тепер спілкувався з Геннінґом.

Хоч раніше спілкуватися з ним не доводилося. Звісно, він ходив у мій клас. Але ніколи не грався. Він розгадував головоломки, читав книжки і їв бутерброди. А ще прилизував чуба туалетною водою. А коли сідав, то весь час підтягував на колінах штанини.

— Складемо мозаїку? — спитав він.

— Навіщо? — поцікавився я.

Геннінґ повів мене до себе додому. У його кімнаті було повно часописів та книжок. Він вийняв мозаїку, де було 2 000 пазлів. На картонній коробці були намальовані всі моря й країни землі.

— З мозаїки можна багато чого навчитися, — мовив він. — Ти от знаєш, де міститься пустеля Гобі?

— Ні, — відповів я.

— Ось! — Геннінґ тицьнув пальцем у маленьку темно-брунатну цятку на кришці коробки. — Невже ти так мало знаєш?

— Так, — відповів я.

— Тобі треба більше складати мозаїку, — сказав він. — І читати багато книжок. Я прочитав їх триста. Знаєш, скільки важить один лось?

Я похитав своєю порожньою головою.

— Сімсот кілограмів, — сказав він.

— Ого, — мовив я. — Дуже багато.

— Так, але на Місяці лосі важать тільки сто сімнадцять кілограмів, — сказав він.

— Хіба на Місяці є лосі? — спитав я.

— Це в тому разі, якщо лося туди повезти, — відповів він.

— Мабуть, лось завжди важить однаково, — заперечив я.

— Ні, не однаково, — заперечив він. — Я можу довести.

І Геннінґ довів це. Він узяв якусь книжку. Там було дуже виразно написано, що на Місяці все в шість разів легше, ніж на Землі. То залежало від сили тяжіння. Тому на Місяці можна у шість разів вище підстрибувати.

— Бачиш, — сказав він. — Тобі треба багато читати.

Звичайно, цей Геннінґ знав усе. Я був від нього в неймовірному захваті. Але це тривало недовго. Він забагато усміхався.

— Ти коли-небудь цілувався з якоюсь дівчиною? — спитав я.

— Навіщо? — здивувався він і звів брови.

— Мені це просто спало на думку, — сказав я.

— Так наче нема про що думати, — сказав він.

— То ти цілувався чи ні? — допитувався я.

Адже сам я цілувався дуже давно. Два місяці тому. Тоді ми з Бірґіттою поцілувалися три рази поспіль.

Тепер я вже палав бажанням цілуватися з кимось іншим, скажімо, з Сіван.

Сіван мешкала в сусідньому будинку. Вона була напрочуд гарна й весела. Хоч нині й була засмучена. Бо також хворіла на кір.

Я бачив, як Геннінґ підтягнув на колінах штани. А тоді всміхнувся.

— До речі, ти знаєш, що в космічному просторі є розумні створіння? — спитав він.

— Так, ми, — відповів я.

— Ні, інопланетяни, — сказав він. — Я можу це довести.

* * *

— Ти знаєш, що в космічному просторі є розумні створіння? — спитав я тата, коли ми обідали салакою з картопляним пюре.

— Ні, — відповів він.

— Але вони є, — сказав я. — Це доведено.

— Хотілося б побачити, — сказав тато.

— Чом би й ні? — сказав я. — Це запросто.

Я приніс «Журнал для родини», який позичив у свого приятеля Геннінґа. Там була публікація про чоловіка, що одного вечора їхав безлюдною дорогою у Смоланді.

Зненацька небо осяяло сліпуче неприродне світло. А коли він вийшов надвір, над дахом автомобіля пропливла летюча тарілка.

Автомобіль став фіолетової барви.

У часописі було фото того автомобіля. То був сірий «Saab».

— Але ж автомобіль сірий, — мовив тато, тицяючи пальцем у автомобіль.

— Так, згодом фіолетова барва зникла, — сказав я. — Про це написано нижче.

— Які нісенітниці, — сказав тато й відкинув часопис до миски з картопляним пюре. — Немає ніяких доказів того, що на якійсь планеті, крім нашої, є життя.

— Є, — сказав я.

— Нема, — сказав він і побагровів.

— Ти знаєш, скільки важить один лось? — спитав я.

— Лось? — перепитав тато. — Ні, не знаю.

— Отож-бо, — сказав я і поправив собі на колінах штани.

Потім я підвівся з-за столу. Мені більше не хотілося їсти. Я зрозумів, що є люди, які знають більше, ніж тато. Скажімо, Геннінґ. Він знав, що один комерсант на ім’я Кеннет Арнольд бачив невідомий космічний корабель, коли 1947 року пролітав над горою в Америці. Геннінґ мав навіть нечіткі фотографії деяких летючих тарілок. Вони скидалися на плескаті капелюшки кольору картопляного пюре.

— Куди ти? — спитав тато. — Тобі погано?

— Я трохи відпочину в своїй кімнаті, — відповів я. — А як смеркне, піду надвір.

Від очікування мене кидало то в жар, то в холод.

* * *

Ми їхали на підходяще місце. Вже була сьома година.

— Ще далеко? — спитав я, відчуваючи того вечора слабість у ногах.

— Що? — перепитав Геннінґ.

У нього на голові були теплі навушники.

Я більше нічого не питав. Тільки гнав слідом. Він сидів у сідлі прямий, як струна. І в світлі останнього сонячного проміння на його штанинах поблискували прищепки. Я був у татових шкіряних рукавицях і в окулярах для їзди на мотоциклі, які в тата з’явилися, коли він купив мопед. На шиї в мене висів папірець — на той випадок, якщо я загублюся. Там було написано: «Ульф Старк. Шенвіксвеґен 205. Стуреб’ю. Земля».

Я почував себе впевнено.

Ми мали зустрічати їх біля крамниці залізних виробів. Тепер наші колеса шурхотіли по жорствяному майданчику, де просто надворі лежало каміння і стояли дорожні котки, станки та вивіски.

— Тут підходяще місце, — вирішив Геннінґ і приставив велосипеда до паркану. — Безлюдне й порожнє. А крім того, вдосталь простору, якщо вони захочуть приземлитися.

— Ти думаєш, вони захочуть цього вечора?

— Що захочуть? — перепитав він.

— Приземлитися! — крикнув я.

Ми сіли на купу бордюрного каміння. І чекали, поки западе темрява і на небі засяють зірки. Я дивився прямісінько в безмежний Всесвіт. До нас долинав шум лісу, і Геннінґ весь час говорив про книжки, які він прочитав, про космічні польоти і про життя на далеких планетах. Він сказав, що є планети, складені з антитіл.

— Як це? — спитав я.

— Там усе мовби навпаки, — відповів він.

— Навпаки до чого?

— Навпаки до всього, — відповів Геннінґ і зиркнув на свій годинник.

Потім він підвівся й обтрусив ззаду штани.

— Жаль, — сказав він. — Мені вже пора додому. Ми запросто можемо прийти сюди іншим разом.

— Але ж нічого не відбулося!

— Атож. Інопланетяни щодня не прилітають. Крім того, я повинен повторити річки Норланда. Ідеш зі мною?

Та я з ним не пішов. Я лишився. Я був страшенно втомлений. Зірки засліплювали мені очі, по небу плавав місяць. Геннінґ покотив велосипеда до відчиненої ґратчастої брами.

— Агов! — крикнув я. — А який із себе той інопланетянин?

— Здебільшого вони всі лисі, — відповів Геннінґ.

Потім він поставив ноги на педалі й зник.

* * *

Я не розумів Геннінґа. Він ладен був проміняти приліт інопланетян на кілька річок.

З його боку це було нерозумно.

Я ліг на купу каміння і дивився, як мерехтіли зірки. Довкола них кружляло сила-силенна планет. У мене від усієї тієї каруселі в космосі голова так запаморочилась, що довелося заплющити очі. А тоді я заснув і поринув у сон.

Мені снилося, ніби я був на дуже маленькій і теплій планеті, де майже не було сили тяжіння. Ми з Сіван підстрибнули дуже високо, аж у повітря. А потім полинули, мов дві веселі мильні бульбашки. То було чудово.

І тільки ми хотіли спуститися на землю, я прокинувся від загадкового гуркоту. А коли розплющив очі, мене засліпило якесь неприродне світло. Посеред жорствяного майданчика стояв незнайомий корабель, де вcе ще гурчав мотор.

Усе було достеменно так, як у Геннінґових книжках.

За мить-другу збоку відчинилися двері. І з них надвір вийшов лисий пристаркуватий чоловік. Він подивився мені просто у вічі. Я махнув йому рукою, щоб переконати його, що я налаштований доброзичливо.

— Привіт! — крикнув я. — Welcome to Stureby!^[2]

Я підхопився так шпарко, що все перед очима потемніло, і я впав долілиць на жорству. Далі я мало що пригадую. Хіба тільки те, що та довготелеса лиса істота взяла мене на свої дужі руки й понесла в кабіну корабля.

Від неї пахло тютюном і потом. Мені здалося, що вона запитала:

— Що ти за бідолаха?

— Мене звати Ульф, — пошепки відповів я. — І я просто людина.

Потім корабель загуркотів і помчав у темряву нічного неба, яку населяли інопланетяни. І я знепритомнів.

* * *

Так я потрапив на чужу планету. Коли я отямився, лисого інопланетянина вже не було. Я стояв біля якогось дерева. А трохи віддалік у гамаку сиділи мама й тато і випльовували в свої чашки каву. Досі вони такого ніколи не робили.

— Привіт, тату, — сказав я, коли він звів очі вгору. — Ви теж тут?

— Так, — відповів він. — Але чого ти називаєш мене татом?

— А як я маю тебе називати? — спитав я.

— Звичайно, мамою, — відповів він. — А ти не захворіла, моя дівчинко? — він вийняв із рота шматочок пирога і поклав на блюдо, де лежав пиріг. А мама посунулася вбік, звільняючи для мене місце в гамаку. Потім поплескала по сидінню.

— Не хочеш тут сісти? — приязно спитала вона.

І тоді я сів. Я притулився лобом до її повного тіла. Як приємно було так сидіти! Я подивився на траву — вона була геть червона. Потім я побачив білочку, що задки стрибала по стовбуру дерева донизу. А ген над моєю головою пливла синя хмара і в біле небо летіло кілька чорних чайок.

Раптом я зрозумів, де опинився.

Я прибув на планету, що складалася з антиматерії, місце, де все було, як на Землі, але геть навпаки. Так, як і казав Геннінґ. Я бачив, як мама взяла зім’яту серветку, розрівняла її рукою і приліпила крихти від торта в кутиках губ. Адже час тут плинув назад, оскільки все відбувалося навпаки. Про це так дивно було думати, що в мене заболіла голова. Напевно, тут із кожним роком люди стають молодшими.

— Ти пам’ятаєш мене старим? — спитав я маму.

Вона покивала головою: мовляв, пригадую.

— А як то було? — допитувався я. — Я був тоді розумний?

— Та ні, — відповіла мама розважливим тоном. — Ти був дурний як пень.

— А я мав тоді собаку? — спитав я.

— Лише білого, — сказав тато. — Але це було до того, як ми народилися на світ.

Мені більше нічого не хотілося знати. Я сидів у гамаку, поки не побачив Сіван. Тоді підійшов до неї.

Я хотів їй дещо сказати.

— Я люблю тебе, — сказав я.

— А я тебе не люблю, — відповіла вона.

Потім Сіван обхопила руками мою голову і вп’ялася своїми губами в мої.

Я заплющив очі. І Сіван видихнула повітря мені в рот. І тоді в моїх очах мовби замерехтіла тисяча зірок.

* * *

Коли я розплющив очі, вона зникла. Тепер я лежав у своєму ліжку. А довкола мене стояли тато, мама і мій брат. Лисий інопланетянин також там стояв. Він потирав собі носа.

— Він уже розплющив очі, — сказав він.

— Слава Богу, живий, — сказала мама.

— Тоді я поїду, — мовив інопланетянин. — Я лише хотів переконатися, що він справді повернувся додому.

Тато схилився наді мною. Він провів долонею по моєму гарячому чолу.

— Привіт, синку, — мовив він.

— Привіт, мамо, — відповів я.

— Мабуть, він ще не опритомнів, — зітхнув тато. — Йому треба багато пити і їсти вітаміни.

А я лежав у ліжку й усміхався. Мені з думки не сходив недавній поцілунок. І великий чорний собака, якого я заведу, коли постарію.

Фокстрот

Пригадую той день, коли ми чи не востаннє грали в «Зниклий діамант». Мені виповнилося дванадцять, і я саме почав ходити до міської середньої школи. А мій приятель Берне ходив у гімназію при Юганнесгов і невдовзі мав отримати у спадок від свого батька «Вибрані твори» Стріндберґа.

— Цього року в мене на дні народження будуть танці, — сказав Б’єрне і занепокоєно почухав густі брови.

— Чого б це? — спитав я.

— Бо мама вважає, що я вже до цього доріс, — зітхнув Б’єрне і взяв рубін.

Йому цього року виповнювалося тринадцять, а ще він ходив на уроки танців до спортивної зали в Стуреб’ю. Але я нічого про те не знав.

— А хто прийде? — спитав я.

— Ти, — відповів Б’єрне Салèн.

— Ну, не знаю, — сказав я.

— Так. Мама вже написала запрошення, — похмуро мовив Б’єрне. — А ще прийдуть Леннарт, Ларсен, Моніка, Ліллемур і Аґнета.

— Он як, — сказав я. — Тоді я, мабуть, таки прийду.

Цієї осені я був захоплений Аґнетою. Вона трохи приятелювала з сестрою Б’єрне, яку також звали Аґнета. Крім того, вона мешкала, як і вони, на Замковій вулиці в Ерб’ю.

Ми грали далі, не кажучи ні слова впродовж кількох хвилин.

Б’єрне виграв один смарагд і два топази. А я думав про Аґнетин хриплуватий голос і очі, що були сині, мов сапфіри. Я так задумався, що забув про гру.

— Про що ти думаєш? — спитав Б’єрне.

— Та так, — відповів я. — Згадав, що я не вмію танцювати.

— Ну й що? — сказав він. — Я можу тебе навчити.

— А коли? — спитав я. — Може, сьогодні?

— Ні, завтра, — відповів він і взяв квадратика з діамантом.

Я подивився на ріденький пушок на його верхній губі. У Б’єрне вже пробивалися вуса, що викликало в мене захват.

* * *

Наступного дня Б’єрне поставив у своїй кімнаті на табуретці допотопний дорожній патефон. Потім щільно зачинив двері й підвісив із того боку записку, де написав:

«НЕ ЗАВАЖАТИ».

До дня народження лишався цілий тиждень. Тож ми зосередилися на фокстроті. В ті часи це був найзвичайнісінький танець. Але Б’єрне згодом великодушно запропонував мені вивчити танго, вальс і румбу.

— Вистачить фокстроту, — сказав я. — Як його танцюють?

— Дуже просто, — сказав він. — Усе є ось тут. Розумієш?

Він розгорнув аркуш паперу. Там було намальовано багато ніг і стрілок, що скидалися на відбитки скаженого собаки. Я нічогісінько не зрозумів.

— Звичайно, розумію, — відповів я.

— Гаразд, — сказав він. — Тут найголовніші па. Ти рухаєшся так, як показують стрілки… Ось так!

Він ритмічною гойдливою ходою пішов по лінолеумі, як механічна лялька, витягнувши в повітря одну руку. Я не зводив погляду з його ніг, які він так м’яко і незбагненно переставляв, поки в мене не запаморочилась голова. Потім Б’єрне підбадьорливо поплескав мене по плечу.

— Десь отак танцюють фокстрот, — сказав він.

— Красиво, — мовив я. — Та хай йому грець! Може, зробимо щось інше?

Через вікно я побачив сороку, що копирсалася у великій купі листя, яку нагріб тато Б’єрне. Може, стрибнути в те листя з балкона? Або піти постріляти в мішень із пневматичної рушниці «Діана» у їхньому гаражі?

— Never,^[3] — сказав Б’єрне. — Ану тренуйся!

І я став тренуватися. Я з годину ходив сягнистими кроками по кімнаті, тримаючи перед носом той безглуздий аркуш паперу.

— У тебе добре виходить, — сказав Б’єрне.

Але я не був такий упевнений. Я згадав випадок, що стався зі мною в селі, коли Черстін учила мене плавати на підлозі, після чого я радісно кинувся з містка у воду.

— Глянь, як я вмію! — крикнув я татові.

Це було тоді, як я мало не втопився.

Та все-таки ми тренувалися щодня по обіді, тільки-но приходили додому зі школи. І тепер під музику. Б’єрне заводив патефон і ставив на подряпані платівки голку. А тоді ми танцювали по кімнаті під звуки «American Patrol»^[4] і «Save the Last Dance for Me».^[5] Тим часом на гіллі дерев жовкло листя, ноги наливалися свинцем, а потім настав день перед його днем народження.

І тут я відчув справжній кайф.

Б’єрне водив мене між своїм ліжком і письмовим столом. А ще він голосно відраховував мені на вухо такти.

— Раз, два, три, чотири, — проказував він. — Чуєш? Це — дві чверті такту.

— Гм-м, — прошептав я і розгублено заусміхався.

Бо я заплющив очі, уявляючи собі, ніби тримаюв обіймах худеньке зграбне тіло Аґнети. Я притулився своєю повною щокою до лівого плеча Б’єрне. І мої шкарпетки ковзали на слизькій підлозі легко, як по кризі. Це було чудово. І приємно.

Поки його мама не відчинила двері.

— Що ви робите? — крикнула вона.

У неї був гучний голос, оскільки вона озвучувала рекламу товарів у столичному універсамі. Зараз вона стояла на порозі, вп’явши очі в наші тіла, що ритмічно погойдувалися в обіймах.

— Що таке, мамо? — сахнувшись, запитав Б’єрне.

— Чого ви обнімаєтеся? — спитала вона дуже голосно.

— Ми просто танцюємо фокстрот, — відповів я.

— Хлопці не повинні танцювати з хлопцями, — відрубала вона. — Краще йдіть на свіже повітря.

Тоді ми подалися надвір і залізли на дерево, хоч були для цього застарі. Ми сиділи на дереві й дивилися на луг, що простягався напроти школи в Стуреб’ю. Б’єрне був у своїх чорних навушниках, бо того дня похолоднішало і його мама непокоїлася, щоб він, чого доброго, не застудив вуха.

Трохи згодом з’явився «DKW». То повернувся його тато. Автомобіль із гулом під’їхав до брами гаража. Тато Б’єрне вийшов надвір і загасив товсту сигару. Що ж, мені пора було йти додому.

— Завтра дамо жару, — сказав Б’єрне.

— Yes,^[6] — відповів я. — Натанцюємося.

* * *

Наступного дня я ледве відірвався від дзеркала в туалетній кімнаті. Мені подобався мій вигляд. Я причесав свій потемнілий чуб, поприскавши на нього рідини для волосся, і п’ятнадцять хвилин чистив зуби. Потім узяв татову краватку і зав’язав, як зумів.

— Дозвольте? — чемно спитав я. І сам собі відповів: — Так, дякую.

Потім мені вже пора було йти. Але я мав намір запізнитися. Мої черевики вправно витанцьовували вулицями передмістя дві чверті такту, а на Скутшерсвеґен я тричі пукнув, щоб не осоромитися в гостях.

Коли Б’єрне відчинив двері, я насилу його впізнав. У нього на шиї була краватка-метелик. Я смикнув за неї так, що розтягнув гумку. Тоді відпустив.

— Вітаю, — сказав я і подав йому свій подарунок.

То були три коробочки свинцевого шроту для його пневматичної гвинтівки.

— Ти добре знаєш, що людині треба, — вдячно сказав Б’єрне. — Тепер ходімо наминати морозивний десерт.

У них завжди було морозиво, бо один родич його мами розвозив морозиво по крамницях, а трохи закидав прямісінько на Замкову вулицю в Ерб’ю. І тепер гості сиділи за столом і мов за себе кидали той морозивний десерт — аж за вухами лящало. Потім Ларсен забризкав сукню Ліллемур полуничним соком, який він смоктав із трубочки.

Згодом мама Б’єрне сказала, що пора танцювати.

— Нумо, — прошепотів Б’єрне і штовхнув мене у бік.

Ми пішли до великої кімнати, де стояла відполірована радіола, біля якої лежала купа платівок із фокстротом. Усі з байдужим виглядом поставали під стіною. Усі, крім Ліллемур, що зачинилася в туалетній кімнаті запратисукню.

— Тепер хлопці запрошують дівчат, — сказала мама Б’єрне.

Очевидно, вона боялася, що я запрошу Б’єрне.

Але я не зводив погляду з Аґнети, що стояла біля балконних дверей у синій кофтинці з ангорської вовни і була така гарненька, мов співоча папужка, яку тато продав через те, що вона забагато гидила. Щоразу, як Аґнета зиркала на мене, я відвертався.

Коли зазвучала музика, я танцювальною ходою попрямував до дверей на балкон. На жаль, Ларсен мене випередив. Він поклав руку Аґнеті на спину і закружляв із нею по кімнаті. Я чув її хрипкуватий сміх, коли вони пропливали мимо.

Тоді я пішов на кухню.

— Чого ти не танцюєш? — спитала мама Б’єрне.

— Я хочу води, — відповів я.

Я пив воду під пісню «In the Mood»,^[7] і не знати, скільки я її випив. Вона булькала в мене в животі, коли я повертався до гурту.

Саме тоді хлопці відводили дівчат до стін, де вони стояли раніше. Я побачив, що Ларсен відійшов від Аґнети.

Я не хотів проґавити наступний танець.

Тільки-но голка доторкнулася до платівки, я зірвався з місця і просто влетів у Аґнетину синю м’яку кофтину.

— Потанцюємо? — мовив я.

Залунав «American Patrol». Я танцював його разів, певно, з двадцять п’ять у кімнаті Б’єрне. Мої ноги відчували кожен звук. Я поклав руку Аґнеті на плече і розмашистою ходою поплив по кімнаті.

— Тільки заплющ очі, — сказав я. — Цей танець я знаю назубок.

Я побачив, що Б’єрне мені підморгнув. Він запросив Ліллемур, у якої спереду на сукні видніла мокра пляма.

Я притиснув Аґнету ближче до грудей. Я мився гелем «Palmolive», тож сподівався, що вона помітить мій свіжий запах.

Спершу я зробив кілька основних кроків. А потім спробував вельми хитромудрий крок убік із поворотом назад. Але виходило зовсім не так добре, як із Б’єрне. Мені весь час заважали Аґнетині ноги. До того ж вона врізалася в кавовий столик, де мама Б’єрне поставила фруктову воду й склянки.

— Що ти робиш? — спитала Аґнета.

— Крок убік із поворотом назад, — відповів я. — Це досить нелегко, але ти швидко навчишся.

— Я? — здивувалася Аґнета.

— Еге ж, — відповів я. — Ну, танцюймо далі.

Та краще в нас анітрохи не виходило, хоч я дуже старався. За якусь мить Аґнета випручалася з моїх ніжних лабет. А я все ще танцював, щоб вона побачила, як це робиться.

— Тепер бачиш? — спитав я.

Вона не зводила своїх синіх очей з моїх елегантних рухів.

— Уффе, ти ж танцюєш, як дівчина, — врешті-решт мовила вона.

— Що? — перепитав я.

І враз зупинився. А щоки в мене запашіли, мов жар.

— Ти робиш дівчачі кроки, — сказала вона. — Саме в цьому твоя помилка.

І тут я зрозумів, чому це сталося. Коли ми танцювали під той дорожній патефон, мене постійно водив Б’єрне. А я ступав за ним. Тепер мені хотілося знов гайнути до крана з водою.

Однак Аґнета схопила мене за руку.

— Пусте, — мовила вона. — Може, не будемо танцювати? Що б ти хотів робити?

Її обличчя було так близько, що світлі коси мало не зайнялися від моїх розпашілих щік. Я зітхнув. А тоді подивився їй просто в сапфірові очі.

— Може, підемо в гараж? — прошепотів я.

— Ну, а що ми там робитимемо? — спитала вона.

— Постріляємо з пневматичної гвинтівки Б’єрне, — відповів я.

Коли ми проходили повз Ларсена, той озирнувся:

— Куди це ви? — прохрипів він.

— Сходимо на хвильку в підвал, — відповіла Аґнета.

* * *

У гаражі тато Б’єрне саме витирав клаптиком замші поворотну фару.

— Тут так спокійно й затишно, — сказав він, переклавши сигару в другий кутик рота. — Ви також не танцюєте?

— Нам закортіло трохи постріляти, — відповів я.

— Тоді я викочу автомобіль надвір, — мовив він.

Потім ми всі втрьох стріляли. Б’єрне і я завжди стріляли по картинках, вирізаних із щотижневого часопису його мами. Але цього вечора ми стріляли по мішені, що висіла на дошці на стіні. І Аґнета щоразу вигравала, бо я був настільки щасливий, що не міг влучити, до того ж тато Б’єрне весь час димів мені в очі.

— Ну от, мені вже треба йти грати в рибний ставок,^[8] — пожалівся він, як почув мамин крик. — Ідете зі мною?

Та ми лишилися. Ми лишилися самі.

— Красива краватка, — сказала вона.

— Може, посидимо в автомобілі? — спитав я.

Ми вийшли надвір і сіли в автомобіль. Я вмостився за кермо, а Аґнета сіла поруч. Від вечірнього сонця небо почервоніло. Я двічі вдав, ніби перемикаю швидкості і натискаю на педаль газу внизу. Крізь опущене бічне вікно до нас долинали звуки «Loveletters in the Sand».^[9]

— Куди б ти хотів поїхати? — спитала вона.

Я відкинувся на сидінні назад, заплющив очі і відчув приємний запах її кіс і давно вигаслої сигари.

— Геть зі Стуреб’ю, — на свій великий подив промимрив я. — Просто світ за очі, туди, де щось стається.

— Я з тобою, — мовила Аґнета.

Потім вона схопила мене за краватку й притягнула моє обличчя до свого. Її губи доторкнулися до моїх. Вони мали смак губної помади і невідомих пригод. А коли я знов розплющив очі, то побачив, як у передньому вікні замелькав той світ — Седертельє, Нінесгамн і Брідлінґтон.

Прощай, Стуреб’ю!

Восени 1958 мені виповнилося тринадцять, і я вже неабияк умів брехати.

Наприкінці перерви я схилив голову над своєю останньою контрольною з математики, де стояла незадовільна оцінка. Власне, це треба було показати вдома, щоб мама або тато поставили свій підпис. Та я, як завжди, і бровою на це не повів.

Від такої правди моїх батьків схопить колька в животі.

Вони хотіли, щоб я гарно вчився. Погані оцінки їх засмучували і змушували думати бозна-що. Якби я показав їм усі свої незадовільні письмові завдання, то татів живіт перетворився б на грудку цементу, а мамин — на справжнісінький Ніаґарський водоспад. От що з ними сталося б. Їхні животи перебували в ускладненому діалектичному взаємозв’язку.

Отже, я підробляв їхні підписи.

І коли вони питали, як справи у школі, я відповідав, що все чудово. Я майже про все брехав. Я брехав про математику, про те, що ми робили на перервах, про уроки та оцінки. Я брехав задля того, щоб ніщо не потьмарювало щастя нашої родини.

Та ось над моїх правим плечем схилився Пренель.

— Він знов за своє! — оголосив Пренель пронизливим голосом. — Зараз підроблятиме підпис свого батька.

Навколо мене скупчилися однокласники й стали дивитися.

— Нема нічого легшого, — сказав я. — Я можу це зробити заплюшки!

Заплющивши очі, я уявив собі ноги вчительки шведської мови та літератури. Родом вона була з Данії, носила кофтинки, які щільно облягали тіло, й куценькі спіднички, а її ноги спонукали мене мріяти про Ютландію.

— Зробиш це іншим разом, — сказав Пренель.

Але мені хотілося дочекатися моменту, коли я відчую насолоду, як побачу на їхніх обличчях німе захоплення. До мене долинало туркотіння голубів із Хмільника і скрегіт трамваїв біля Енґельбректсплан.

— Ви всі бачите? — спитав я. — Бачите, що я заплющив очі? — потім я доторкнувся ручкою паперу. І написав чіткими кострубатими літерами «Курт Старк».

— Що то як людина тренується, — мовив я. — А я робив це безліч разів.

— Он як, безліч разів, — сказав хтось за моєю спиною.

І то був не Пренель. То був Генрик Русенґрен, наш холеричний класний керівник.

* * *

— Хай тобі грець! — мовив Конні на перерві. — Хочеш молочного шоколаду?

Ми стояли біля невеличкого зеленого кіоска біля пам’ятника Ліннею.

Я запхнув у рота шматочок шоколаду. Він був ніякий. Так само я міг би жувати промокальний папір.

— Гаразд, — мовив я, звівши погляд у бік Хмільника, де падало й падало додолу листя, схоже на червоні й жовті серветки, хоч мені від того не стало веселіше.

— Принаймні ти вмієш підробляти, — сказав Пренель.

— Атож, — буркнув я.

— А що сказав Русенкнопен?^[10] — поцікавився Уффе Маґнусон.

— Він сказав, щоб я все розповів татові, — відповів я. — І щоб тато йому зателефонував.

— Чорт, — лайнувся Пренель. — Мій батько розлютився б.

— А мій ні, — сказав я. — Тато любить здібних людей.

— Твоє щастя, — сказав Конні.

— Так, щастя, — відповів я.

Решту дня я не чув, що вони говорили ні про світлову добу, ні про ароматичні вуглеводні. Я сушив собі голову тим, що мені казати вдома. І тривало це доти, доки мені на думку не спало, що я ніколи вже не повернуся додому.

* * *

Хоч на мені й була замшева куртка і вовняний шарф, я змерз як цуцик. Небо було холодне, надворі смеркало, а потім загорілися вуличні ліхтарі, і дорога, що простягалася у білий світ, не мала кінця-краю. Я йшов узбіччям зі своїм ранцем у руці. Там лежала Біблія, груба книжка, що називалася «Вірші й думки», і пенал із тисненої шкіри. Чого я не зажбурив його в кущі? Та тому, що це було чи не все моє добро, яке лишалося в мене від колишнього життя.

Уже в Ельвше я зателефонував додому з телефонної будки. Слухавку взяла мама.

— Привіт, — сказав я. — Я в Чела Стенсона вдома. Ми будемо зубрити Закон Божий.

— Хто такий Чел Стенсон? — спитала мама.

— Наш новенький, — відповів я. — Він знає все про Мойсея.

— А як же обід? — спитала мама.

— Ми вже поїли, — відповів я.

Зненацька я відчув голод. Ковтнувши повітря, я пустив сльозу на холодну слухавку.

— Ми їли печену телятину з вершковою підливою, картоплю і брусничне варення, — вів я далі. — А на десерт яблучне пюре з молоком.

— Коли ти прийдеш додому? — спитала мама.

— Я не прийду додому, — відповів я.

— Що ти кажеш?

— Я ночуватиму в Чела Стенсона, — сказав я. — У них повно кімнат.

— Можна мені поговорити з його мамою? — спитала мама.

— Ні, не можна. Вона в туалеті, — відповів я. — Ну, мені вже треба йти. Бувай!

І я повісив слухавку.

Мене пойняло дивне відчуття, що я більше ніколи не почую її лагідного, занепокоєного голосу. Я вийняв із пенала ручку й написав великими літерами на стіні телефонної будки: «ТУТ Я ГОВОРИВ ІЗ МАМОЮ 27 ВЕРЕСНЯ 1957».

Потім я рушив далі.

Я йшов цілу ніч. Пройшовши три милі, я дістався до Седертельє. Підошви в брунатних черевиках аж гули. Я просто валився з ніг. А живіт зводило від голоду. Я змерз.

Але це ще було не найгірше.

* * *

Другу ніч я провів у під’їзді якогось жовтого будинку, де були незамкнені двері. Я блукав цілий день по Седертельє, не маючи гадки, що мені робити решту свого життя. Я підкріпився кількома грушами з саду на Шкільній вулиці. І на свої останні гроші купив молочного шоколаду «Марабу».

Я лишив вісім квадратиків на вечерю.

Попри те, що я страшенно втомився, мені важко було заснути. Кам’яна підлога була холодна, як крига. А думки в моїй голові носилися, мов істеричні осінні хмари. Щоб заспокоїтись, я читав уривок із Біблії. Але в під’їзді без угаву гасло освітлення. А шрифт був дрібний і нечіткий. Тож я мало що второпав із прочитаного.

Я підклав Біблію під голову замість подушки.

Напевно, Русенґрен уже зателефонував моїм батькам, оскільки вони йому не подзвонили. І тепер вони знають, який я брехун. Їхній талановитий син виявився нікчемою. Їм несила буде це витримати. І доведеться прожогом летіти в туалет.

Я склав руки для молитви.

— Боже ти мій Господи, — тихо мовив я. — Якщо ти допоможеш мені тепер, то я обіцяю більше ніколи в житті не брехати.

Тоді я вийняв із ранця ручку і написав на шорсткій стіні сходового майданчика: «ТУТ Я МОЛИВСЯ БОГОВІ 28 ВЕРЕСНЯ 1957». Потім я заснув і прокинувся до того, як прийшов носій газет. Я так закоцюб, що ледве звівся на ноги. Далі з’їв решту шоколадки, яку мав намір приберегти на останній день свого життя.

Потім я вийшов надвір і побачив, що зійшло сонце.

* * *

Того дня я рушив до Нінесгамна. Я йшов швидко, щоб зігрітися.

Що мені було робити в Нінесгамні? Цього я не знав. Я зроду там не був.

Я став на якомусь мосту й задивився на синю воду. На ній було повно хвиль. Вода блищала на сонці й пахла водоростями. Понад нею літали чайки й мартини.

Я звів погляд у бік обрію й подумав, що йому ніде немає кінця-краю. Ген за обрієм завжди щось нове. І байдуже, скільки туди йти. Ця думка переповнила мене таким відчаєм, що я мало не кинувся з моста у воду.

Холодна вода назавжди зімкнеться над моєю головою. Вона й далі, як і раніше, блищатиме. А чайки та мартини кружлятимуть над морем, мовби нічого й не сталося.

Мої ноги стояли вже з самого краю.

Я змушений був повзти назад через міст, бо ноги відмовляли йти. Коли я вже доповз до краю, мене здушили сльози. Я лежав долічерева на сирих дошках і плакав. Крізь шпарини мені було видно воду внизу. Я плакав до тих пір, поки зовсім перестало туди хотітися.

Я витер сльози картатою сорочкою, що була в мене під курткою. Потім вийняв із ранця ручку й написав на мостинах: «ТУТ Я МАЛО НЕ СТРИБНУВ У ВОДУ 29 ВЕРЕСНЯ 1957».

Тоді я рушив назад у бік Седертельє.

Згодом я їхав за так у попутній вантажівці. Я сидів і бачив через переднє скло дерева й кущі, у яких пломеніло життя.

* * *

Коли запали сутінки, я не став шукати той під’їзд, де були незамкнені двері. Я сидів на лавці й читав «Вірші й думки», потім випив трохи молока з маленьким шматочком хліба. Мені вже було краще. Після обіду я напхав свій ранець яблуками та грушами з дачних садів, а потім продав їх господарям довколишніх будинків. Я казав, що збираю гроші на класну мандрівку в Ютландію. Хоч я витратив ті гроші на буханку хліба, палицю ковбаси й картонний пакет молока.

А вже коли не видно було читати, я заліз до одного з синіх ящиків із піском, що стояли на вулиці біля якоїсь контори. Мені хотілося до завтра гарно виспатися. Бо тоді я вирушу в Ютландію, де жінки носять м’які кофтини, куценькі спідниці й мають красиві ноги. Я зачинив кришку, вмостився в піску й заснув, поклавши Біблію під голову, а ноги — на ранець. Посеред ночі я прокинувся і відчув себе живцем похованим. Сирий пісок проник у весь мій одяг. Він забив мені вуха та ніздрі й тріщав на зубах. Я забув, що лежу в ящику, і коли підвівся, то гупнувся головою об кришку.

Зовні лежало місто Седертельє зі своїми темними будинками.

Я вирішив відразу ж почати свою мандрівку до Данії. Не минуло й кількох хвилин, як збоку біля мене пропливло чорне авто з увімкненою поворотною фарою, на даху якого погойдувалася антена. Я запізно його помітив.

Тоді я зірвався з місця й побіг. Я мчав щодуху. Але полісмен із авто біг прудкіше.

— Чого ти побіг? — спитав він, схопивши мене за плече.

— Та я не біг, — засопів я. — Просто я швидко йшов.

— А чого ти швидко йшов? — допитувався полісмен.

— Мені не спалося, — відповів я. — Тож я вийшов прогулятися. Але я вже страшенно стомився. І тепер піду додому й відразу засну.

— Ми тебе відвеземо, — сказав полісмен, що сидів у авто.

— Ні, дякую, — відповів я. — Не треба.

Однак мені довелося їхати з ними.

Був час, коли я віддав би що завгодно, аби тільки проїхатися у справжньому поліційному авто. Скажімо, три дні тому. А тепер я сидів на задньому сидінні і мріяв про дещо зовсім інше. Я став дорослий.

— Де ти живеш? — спитав той, що сидів за кермом.

— На Шкільній вулиці, — відповів я, бо це була єдина вулиця, назву якої я знав у цьому місті. — Шкільна тринадцять.

І ми поїхали. Зіщулившись на шкіряному сидінні, я витрусив із вух сто грамів піску й намагався згадати вірш, прочитаний у книжці «Вірші й думки». То був гарний вірш поета Вернера фон Гейденстама, який уже помер. Він називався «Самотні думки».

— Це тут? — спитав один полісмен, коли авто зупинилося.

Я подивився у бічне вікно. Перед очима сірів двоповерховий будинок, що тонув у чорному листі за невиразним живоплотом із дикого винограду.

— Так, саме тут, — відповів я й відчинив дверці. — Дякую, що підвезли. Тепер я спатиму як убитий.

— Краще я тебе проведу й пересвідчуся, що ти справді зайшов у дім, — сказав полісмен.

— Не треба, — сказав я.

— Треба, — сказав він.

Полісмен поклав руку мені на плече. Він не приймав її доти, доки я не відчинив хвіртку й попростував незнайомою жорствяною стежкою до незнайомих вхідних дверей. Я йшов упевненою ходою, мовби ходив там бозна-скільки разів.

Я поторсав двері. Вони були замкнені.

— Вони замкнені, — сказав я.

— А ти подзвони, — сказав полісмен і обняв мене за плече — лагідно, але твердо.

— Мабуть, мама заснула, — сказав я. — І вона просто озвіріє, якщо її знов збудити.

— Тоді я подзвоню, — сказав полісмен.

І він натиснув на кнопку. До мене долинув пронизливий дзвінок, просвердлюючи дерев’яні двері, і я просив Господа Бога, щоб люди, які там жили, мали вади слуху й знімали на ніч свої слухові апарати. Але за якусь мить брязнув замок, і вхідні двері відчинилися.

На порозі постала огрядна жінка середнього віку, обличчя якої блищало від нічного крему. На ній була рожева нічна сорочка. Вона вп’яла в нас почервонілі заспані очі й спитала:

— Що таке?

— Мамо! — вигукнув я.

Я зухвало кинувся до неї й обхопив руками за талію. Здавалось, я обіймав сімдесят п’ять кілограмів піно-гуми. Моя голова влучила між її грудей і опинилася мов у лещатах.

— Я вже вдома, — пролепетав я в тих лещатах.

— Що?! — скрикнула вона.

Я намагався підіпхнути її всередину, щоб зачинити за собою двері, перш ніж полісмен помітить щось не те. Але я не мав за що втриматися. Руки ковзали по слизькому нейлону. І жінка стояла як укопана.

— Хто це такий? — розлючено спитала вона.

— Хіба це не ваш син? — спитав полісмен, що стояв у мене за спиною.

— Я зроду його не бачила, — відповіла жінка.

— А ви придивіться, — сказав полісмен.

Жінка так і зробила. Вона відіпхнула мене від себе та й ну розглядати з обуренням і відразою мою жалюгідну постать.

— Я не маю ніякого сина, — засичала вона. — А якби мала, то, либонь, відразу його упізнала б.

— Я ж казав, що вона озвіріє, — мовив я. — Тепер ось навіть не хоче мене знати.

Потім мені довелося знову сідати в поліційне авто. Цього разу ми поїхали до поліційної дільниці.

У поліційній дільниці мене почастували кавою і якоюсь булочкою. Вони запитали, як мене звати. І я відповів, що мене звати Чел Стенсон і що я мандрую в Ютландію. Але вони мені не повірили.

Менше ніж за чверть години вони з’ясували моє справжнє ім’я. Я здуру написав і його, й номер телефону на форзаці Біблії. Тож це й навело їх на слід.

Слухавку взяв тато. Він ще не спав. Тато попросив привезти мене додому на таксі. Чекаючи його, я крадькома вийняв із пенала ручку, розсунув ноги й написав на сидінні стільця «ТУТ ЗАКІНЧИЛАСЯ МОЯ МАНДРІВКА ДО ЮТЛАНДІЇ 30 ВЕРЕСНЯ 1957».

Тож я знов їхав назад до Стуреб’ю. За ту довгу дорогу я встиг трохи набратися страху від очікування, що скажуть мої батьки.

Але коли я повернувся додому, ні мама, ні тато аніскілечки не гнівалися. Вони стискали мене в обіймах, хоч водій таксі не зводив із них очей. І тато так розщедрився, що без жодних нарікань виклав йому половину своїх заощаджень.

Потім мені принесли гарячого шоколаду і блюдо, де лежали бутерброди з шинкою, а тато ще й заходився мастити мені ноги кремом для рук.

— Але навіщо ти це утнув? — спитав тато. — Ти боявся сказати, як усе було?

— Ну так, — відповів я. — Я ладен був провалитися від сорому крізь землю.

— Хай би що ти зробив, треба завжди говорити правду, — вів далі тато. — Тоді все можна виправити.

— Атож, — мовив я.

— Тепер цього не забудеш? — спитав тато.

— Ні, — відповів я. — Я завжди говоритиму правду.

Наступного дня я не пішов до школи. Я валявся в ліжку і відчував себе принцом. Мої ноги відпочивали. Мені принесли улюблені страви й навіть журнал «Привид», хоча тато ненавидів комікси.

Коли я повернувся до школи, мене зустріли як героя. Учителі були делікатні й боялися щось розпитувати. А мої однокласники просто вмирали від цікавості, аби швидше почути мою розповідь.

Я знехотя піддався на їхні вмовляння.

І розповів про запаморочливу свободу, про мандри на самоті узбіччями доріг під ясним сонцем. Я розповів про незнайомі міста, які я відвідав, і ночі, проведені в лісі, коли я запалював вогнище і дивився на іскри, що злітали в небо.

— Жаль, що вас не було зі мною, — сказав я, облизуючи рештки смачного морозивного бананового десерту, який вони купили для мене в елітному барі на вулиці Бірґера Ярла.

— От чорт, — сказав Пренель. — А тобі там траплялися які-небудь дівчата?

— Та кілька трапилося, — скромно відповів я. — Між іншим, вони були з Ютландії. Бачили б ви їхні ноги!

— Тобі пощастило, — сказав Конні.

— Так, мені збіса пощастило, — згодився я.

Я витер губи, зліз зі стільця, на якому сидів у барі, подався до дверей і вийшов надвір повільною поважною ходою — достоту так, як і личить людині, що побувала в Седертельє.

Не пишіть дурниць

Одного ранку, коли мені виповнилося чотирнадцять років, я не впізнав свого обличчя. Досі воно було вельми симпатичне — рум’яне, гладенька шкіра, маленький гарненький ніс, а як тільки повівав вітерець, мій русявий чуб то здіймався вгору, то спадав на чоло.

Власне, те обличчя мені дуже подобалося.

Нове, навпаки, було довгобразе, з темним, трохи кучерявим чубом і прицюцькуватим носом, на самому кінчику якого вискочила чимала червона пипка, що боліла, коли я її придавлював. То був перший у моєму житті прищ. А згодом довкола рота й на лобі їх висипало, як маку. І я відразу ж утратив спокій.

Доти я був дурненький і безтурботний. Ніколи не знаходив часу на роздуми. Я тільки те й робив, що лазив по деревах, спускався, мов навіжений, на велосипеді з усіх можливих пагорбів і раз у раз натирав собі садна.

Але тепер усе змінилося.

Я перестав шкірити зуби й багато над чим став задумуватися. На уроках малювання малював тушшю вже не кумедних чоловічків, а похмурі кубічні образи дерев і голих губатих жінок, що змусило мого вчителя малювання подивитися на мене іншими очима. Над усе я вподобав сірі та блідо-руді барви.

Вечорами я сидів удома й читав книжки з психології та графології, що пасували до моєї нової зовнішності.

А часом годинами блукав надворі, де від вуличного світла золотом і багрянцем вилискувало листя й поволі падало додолу. Я виробив собі нерозбірливий закрутистий почерк, що свідчив про неабиякі розумові здібності.

Та осінь була початком великого змагання.

Досі я не виявляв ніякого зацікавлення до писання творів. Нашкрябавши кілька сторінок, я стрімголов мчав на вулицю Енґельбректа до продавця гарячих сосисок, де всього за десять ере можна було підкріпитися сосискою з гірчицею. Проте разом із прищами виросла й моя літературна пиха. Тепер я невтомно мережив папір новим закрутистим почерком.

Мені забаглося перевершити всіх. Мій суперник звався Єран. Він теж ходив у прищах і найкраще в класі знав шведську мову. Цей худорлявий хлопчина виріс на класиці світової літератури. Його мама викладала шведську, а тато був доцентом історії літератури. Тож мені треба було багато чого надолужити. Мій тато працював усього лиш зубним лікарем.

Тим часом несподіваний успіх мені приніс твір на тему «Людина, якою я захоплююсь». Я написав про свого знайомого причинного дідуся зі шхер, а Єран — про сухореброго індійця на ім’я Ґанді. Тоді я вперше взяв гору над Єраном. Наш вимогливий лисий учитель на берегах мого твору вивів: «Молодець!».

В обідню перерву ми з Єраном подалися на Хмільник до кіоску ласощів. Я підбадьорливо всміхався до Єрана.

— Скажи, а про індійців справді важко писати? — спитав я.

Єран не всміхався. Він витріщився на мої прищі.

— Тобі просто пощастило, — відповів він. — Наступного разу я знов тебе перевершу.

— Поб’ємося об заклад? — спитав я.

— Якщо тобі так хочеться, — відповів він. — Закладімося на молочний коктейль.

— Гаразд. Або на морозивний банановий десерт, — сказав я.

Я любив морозивний банановий десерт. Він складався з трьох кульок морозива, поверх яких лежали шматочки банана, политі смачною шоколадною підливою, та збитих вершків із горіховими крихтами. Маючи гроші, його можна було купити в елітному барі на вулиці Бірґера Ярла.

Наступного разу, після того, як нам роздали твори, Єран наминав саме той десерт. Зручненько вмостившись у барі на високому стільці, він задоволено смоктав через трубочку підливу. Його прищі на радощах аж пашіли. Він переміг у темі «Мрія». А мене за якихось десять хвилин було вражено в саме серце. Учитель гарним почерком написав на берегах мого зошита: «Слабенько. Удосконалюй свою мову!».

— Бачиш, — сказав Єран. — У тебе немає шансу. Тепер здаєшся?

— Дідька лисого, — відповів я. — Нізащо не здамся.

Єран облизав тонкі губи й мовив:

— Тут до біса смачна шоколадна підлива.

— Атож, — згодився я. — Але вона, мабуть, погано впливає на шкіру.

І я пішов надвір. Повз мене зі скреготом пробігали трамваї, небо було сіре, холодне, і на мій потемнілий чуб сідали перші сніжинки. «Буде ще другий семестр, — подумалось мені. — І тоді ми побачимо!»

Мені хотілося отримати в подарунок на Різдво «Шведський академічний словник».

* * *

На зимових канікулах я старанно готувався. Наловчився ставити дуже гарний підпис. Навідався до бібліотеки і взяв твори Стріндберґа і Стейнбека. Замащуючи свої прищі клерасилом, я написав кілька листів експериментальною прозою Аґнеті, що мешкала на Замковій вулиці в Ерб’ю. Вона жодного разу не відповіла, а коли якось я хотів був підійти до неї, відразу ж дременула на протилежний бік вулиці.

З початком весняного семестру я почав курити. Крізь хмару диму я вгледів бліде Єранове обличчя, що випірнуло переді мною саме того дня, як ми мали писати твір.

— Може, відразу домовимося про коктейль? — спитав він.

— Гаразд, домовимося, — відповів я. — 3 полуницею!

Твір я писав у чудовому настрої. Тепер ніхто не дорікне, що я не вдосконалив мови! Напохваті в мене була ціла купа дивовижних слів зі «Шведського академічного словника». Таких як «абстинент», «персона ґрата» й «екстатичний». Вони всі мене так захоплювали, що я раз за разом тулив їх туди, де, здавалось би, вони були до речі.

Нашому вимогливому вчителеві так не здалося.

«Пиши простіше!» — роздратовано зауважив він.

І ще раз я змушений був повести Єрана до елітного морозивного бару. Тепер він смакував молочним шоколадним коктейлем — світло-брунатним, із бульбашками й дуже апетитним на вигляд.

— Хочеш скуштувати? — привітно спитав він.

— Ні, я люблю тільки з полуницею, — відповів я.

— Он як, — мовив Єран. — А що він написав тобі на творі?

— Нічого такого, — відповів я. — Мені треба було писати простіше, та й усе.

— На моєму він написав, що я міг би постаратися ще краще, — сказав Єран. — Але йому сподобалися мої алегорії. Він страшенно вимогливий.

— Так, — згодився я.

— Вимогливий, але справедливий, — уточнив Єран, плеснувши мене по плечу.

Наступного разу я присмачив свій твір фантастичними алегоріями. Тоді вже буяла весна, могутні дерева у Хмільнику знов прибралися листям, а я сидів за столом, схилившись над темою «Спомин про літо». Я написав про галасливих сорок, що строчили сміхом, ніби кулемети, про те, як пронизливо плакали дрібні чаєнята, і про сонце, схоже на лису голову, яка виринає з вранішньої морської купелі.

«Дурниці!» — помітив на берегах наш лисий учитель.

Та попри це я отримав вищу оцінку, ніж Єран.

З кислою міною він дивився, як я смокчу молочний коктейль. Зі смаком полуниці. Сонце пробивалося крізь шибку й пригрівало мені потилицю.

— Ну й смалить, — сказав я. — Добре було б десь освіжитися.

— У мене смертельно болить голова, — відповів Єран. — Та й, правду кажучи, не хочеться мені нікуди йти. Хай йому грець, я ж після хвороби.

— Шкода, — сказав я. — Сподіваюсь, до наступного разу тобі покращає.

— Неодмінно, — сказав він.

— Тоді, може, поб’ємося об заклад на два коктейлі? — спитав я.

— Можемо побитися на скільки завгодно тих бісових коктейлів та морозивних бананових десертів! — вигукнув Єран.

* * *

Згодом наш учитель шведської мови сидів за столом і ледве встигав витирати піт із високого чола.

Наприкінці травня, коли чепурили вулицю Енґельбректа, ми писали останній у семестрі підсумковий твір.

Ми мали описати яку-небудь тварину.

Я писав про собаку. Про те, що наші сусіди, вибираючись до нового помешкання, не взяли його з собою, тож собака дістався мені. Спершу я його не любив. Він був уже старий і сердито гарчав, тільки-но я підступав до нього ближче, ніж на метр. Він був сліпий на одне око, й у нього смерділо з рота. Здебільшого собака просто лежав на клапті килимка біля рояля і журився. До того ж у нього було якесь незугарне ім’я — Фрідольф.

Тато сказав, що не завадило б показати собаку ветеринарові, аби врешті-решт той перестав страждати. Але згодом ми з Фрідольфом стали друзями. Я написав про це. Згадав про наші прогулянки, на яких я непомітно фотографував його тоді, як він задирав лапу, й про сусідів, які обурювалися, що він ходив до вітру на їхній паркан.

Я так захопився своєю оповіддю, що геть нічого не помічав. Я відчував його вогкий смердючий писок, яким він щоранку тицявся мені у вухо, коли йому припікало надвір. Я стиха захихотів над тим епізодом, де я був у ролі Девіда Крокета,^[11] а собака вмолов сніданок родини, що влаштувала пікнік на нашому мисливському угідді.

Наприкінці я написав про те, як його обсіли хвороби й він помер, а я обіймав його скуйовджену голову. Мене так здушили сльози, що я посадив на твір мокру пляму. Сидів собі й невидющим зором дивився поперед себе. Єран, проходячи мимо, гупнув мене кулаком межи плечі.

— Готуйся пригощати мене молочним коктейлем, — шепнув він і здав свій твір учителеві.

За тиждень нам повернули твори. І тоді Єран, ставши посеред класу, заходився читати свій уголос. Він читав його дзвінко й артистично. Як то було гарно! Неймовірно, невимовно гарно. Він розповідав про хлопчика й коня.

Ми слухали, мов заворожені. Бувало, що Будга чи ще хтось із наших лобуряк не витримував такого гучного читання і вчиняв бешкет. Але тепер навіть він принишк, підперши могутні вилиці долонями, й слухав. Ти ба, який чемний!

Та чим далі Єран читав, тим дужче я переконувався, що вже те оповідання десь чув. Воно було перероблене, скорочене, але ж усе-таки я його впізнав! Оповідання «Руденький поні» Джона Стейнбека, американського письменника, що отримав Нобелівську премію з літератури.

Коли оповідання було дочитано і поні помер, наш вимогливий учитель шведської мови приязно усміхнувся, а Єран соромливо схилив голову.

— Добре! — мовив учитель. — Дуже добре! Перлина! Ви всі знаєте, що я не розкидаюся високими оцінками.

— Та-а-к, — загули ми.

— Це оповідання варте щонайвищої оцінки, — сказав він. — Вітаю!

Повертаючись на своє місце, Єран кинув переможний погляд у мій бік. О, як я зневажав цього брехуняку! Якоїсь миті навіть поривався виказати його. Та саме тоді вчитель звелів мені вийти перед класом і стати біля столу.

— Правда ж, Єран написав гарне оповідання? — спитав учитель.

— Так, — відповів я.

— Добрий виклад, — сказав він.

— Так, — відповів я. — Дуже добрий виклад.

— Отож-бо, — мовив наш вимогливий учитель. — Але твоє мені сподобалось дужче! — і він простягнув мені мій залитий сльозами твір. — Ану ж прочитай!

Я читав, наче уві сні. Мене розсмішив клапоть килимка, звідки собака поцупив пікніковий наїдок. Мій голос зірвався на плач, коли собака помирав у моїх обіймах.

Потім я повернувся на своє місце.

— Отак і пишіть! — сказав учитель. — Пишіть про те, що вам близьке. Пишіть про те, що ви пережили. Не пишіть дурниць! Зарубайте це собі на носі! Правда ж, ти любив того собаку?

— Так, — відповів я.

— Відчувається, — сказав він.

Я лише кивнув головою. У мене зроду не було собаки. І не було сусідів. Але в той час, коли я писав, собака у мене все-таки був, бо я завжди про нього мріяв.

На перерві я ум’яв морозивний банановий десерт із двома молочними коктейлями, за які заплатив Єран. Тоді мене занудило. Однак я відчував себе на вершині, достоту як людина, що здобула перемогу над Нобелівським лауреатом у змаганні на кращий твір. Згодом Єран поштиво поплескав мене по спині.

— Ти був на висоті, цур тобі та пек, — мовив він. — У тебе вийшов чудовий твір.

— Та як сказати, — відповів я. — Джон Стейнбек теж непогано пише.

Пані в короткому халатику

Був темний лютневий вечір. За вікном моєї кімнати невесело кружляли мокрі сніжинки. Та мені все-таки було видно спину нашої сусідки. Вона стояла в своїй освітленій кухні, вбрана в нічну сорочку з рожевого нейлону, за якихось сто п’ятдесят метрів од мене.

Я дивився на неї у свій чеський польовий бінокль.

Вона була доволі стара і не дуже гарна. Попри все це і попри погану чіткість, я не міг відвести від неї погляду. Що ж зі мною, власне, відбувалося? Ось вона підняла з плити каструлю.

— Ану обернися, — прошепотів я сам до себе якимось незнайомим похмурим голосом.

Тієї миті тато відчинив двері.

— Що ти робиш? — запитав він. — Дивишся на зірки?

— Хіба тебе не вчили стукати? — дорікнув я. — Тепер я проґавив Венеру і все на світі.

— Вибач, — мовив він. — Я тільки хотів спитати, чи ти не хочеш чаю.

— Ні, не хочу, — гарикнув я. — Дай мені спокій!

— All right,^[12] — сказав він. — А що ти робитимеш завтра?

— Піду по обгортковий папір, — відповів я.

І тато пішов. Але спершу побажав мені «добраніч» і спробував погладити мене по щоці. Але я відвернув обличчя. Я чув, як він зажурено зітхнув, коли зачиняв двері. Та мені й самому стало сумно від того, що я його засмутив. А потім я розсердився, що він засмутив мене.

Це все було дуже дивно.

* * *

Наступного дня я подався по обгортковий папір.

Мені треба було загорнути гострозубці, які я купив для Б’єрне Caлéнa.

Я перейшов міст, перилами якого колись ходив, зберігаючи рівновагу. Невдовзі під ним мають збудувати автостраду в два ряди. Але поки те не сталося, я побачив Пані в коротенькому халатику, що стояла в книгарні на Бандгаґені. Коли я зайшов усередину, вона звела очі від своїх червоних, щойно полакованих нігтів угору.

— Що бажаєш? — спитали її червоні губи.

— У вас є обгортковий папір? — спитав я.

— Звичайно, — кивнула вона.

— Я хочу його купити, — сказав я.

Пані була в синьому робочому халатику з атласної тканини. Вона мала дуже короткі ноги. Але халатик був ще коротший. Круглі колінні чашечки усміхалися так мило, що мені стало веселіше. Погойдуючись на високих підборах, вона постукотіла до згортків паперу.

— Якого саме паперу ти хочеш?

— Байдужки.

— Тоді нехай оцей, — сказала вона.

Пані вибрала білий папір у золотенькі зірочки. У неї таки був добірний смак. Вона відрізала саме стільки, скільки треба було для того, щоб загорнути гострозубці.

— Більше нічого? — спитала вона.

— Я ще прийду, — відповів я.

Вже на майдані я обернувся. Вона стояла на порозі й курила сигарету. Сонце горіло в її мідяно-червоних косах, і дим здіймався аж у небо.

* * *

Наступної середи я знов туди прийшов. У мене при собі були мої заощадження.

— Чи є у вас яка-небудь гарна книжка за п’ятнадцять крон? — спитав я.

— Здається, є, — відповіла вона.

Пані обвела мене задумливим поглядом. У неї були блакитні очі, які пасували до синього робочого халатика. Коли вона йшла до полиці, що стояла за моєю спиною, на мене війнули пахощі ніжних парфумів. Я швидко втягнув їх у носа, а потім затамував подих. Вона дістала з полиці тоненький томик.

— Напевно, ця гарна, — сказала вона. — Хочеш узяти?

Я кивнув головою. Бо мені не хотілося дихати. Мені хотілося тримати в собі її пахощі якомога довше. Я взяв книжку, яку вона простягла. А вона взяла мої гроші. Книжка звалася «Ларс Горд».

— У ній розповідається про одного юнака, такого, як оце ти, — сказала вона.

Я мимоволі кивнув головою. Від приємних пахощів і нестачі кисню в мене запаморочилася голова. Я задихався.

— Він шукає свою дорогу в житті, — вела вона далі. — Та що це з тобою?

Я розтулив рота, захрипів і випустив повітря. Пані в коротенькому халатику посадила мене на табуретку. А тоді поклала свої м’які круглі руки мені на груди.

— Не бійся, — сказала вона. — У моєї тітки теж була астма.

Вона звеліла мені дихати спокійно й неспішно.

— Вдих і видих. Вдих і видих, — промовила вона й додала: — Це допомагає, коли людина заплющує очі й думає про щось гарне.

Тоді я прихилив голову до її грудей і став думати про неї.

— Уже краще? — спитала вона трохи згодом.

— Ні, не дуже, — відповів я.

* * *

Того вечора тато застав мене у великій кімнаті на ворсистій синій канапі.

— Що це ти робиш? — спитав він.

— Читаю книжку, яку я купив за свої гроші, — відповів я.

— Дуже добре, — сказав він. — Хто її написав?.. Ага, Ян Фрідеґорд.

Потім нас охопив мовби благоговійний настрій. З якою впертістю тато намагався змусити мене читати вартісні книжки! Він навіть обіцяв мені сто крон, якщо я коли-небудь отримаю найвищу оцінку за твір. Але шанс був не надто великий. Найвищу оцінку я мав не так давно. І то за шедевр про собаку, на який мене надихнуло моє палке бажання, мрії та божевільне прагнення перемогти. Але відтоді в мене змінився вчитель, я втратив найсильнішого суперника і зовсім занедбав художню літературу.

Окрім того, я знав свої можливості. Я вмів писати лише про собак.

Тоді тато підбадьорливо поплескав мене по плечу.

— Може, і з тебе колись щось вийде, — сказав він.

— Хтозна, — відповів я і перегорнув сторінку.

Тато пішов накручувати годинники в будинку, як завжди щосереди. Мама готувала на кухні м’ясні рулети. А я лежав, поклавши голову поміж двома твердими декоративними подушками, й далі читав книжку. Раз по раз я перепочивав.

Я заплющував очі й думав про щось гарне.

* * *

За два тижні я знов навідався до книгарні. Ще й прихопив із собою дві сигарети з татового срібного портсигара. Одна якраз диміла в лівому кутику мого рота. Я зупинився на порозі, пускаючи в повітря дим, а другу запропонував продавчині, що стояла біля прилавка.

— Хочеш сигарету? — спитав я.

— Ти здурів! — скрикнула вона. — Тобі не можна курити! У тебе ж астма! Негайно загаси і йди сюди!

Я загасив сигарету й зайшов.

— Ну, тобі сподобалася книжка? — спитала вона.

— Це найкраще, що я коли-небудь читав, — відповів я.

— Я так і думала, — усміхнулася вона.

— У тебе є ще щось таке, не дорожче п’ятнадцяти-сімнадцяти крон? — спитав я.

— Ні, — відповіла вона.

Потім Пані пояснила мені, що дуже гарні книжки не бувають однакові. Вони геть несхожі, оскільки розповідають про щось дуже особисте.

— Вони написані від щирого серця, — сказала вона.

Пані подивилася мені у вічі й поважно показала рукою собі на груди зліва. Потім обернулася до полиць. Я помітив, як ніжно вона проводила своїми червоними нігтиками по корінцях книжок, де були написані прізвища авторів.

«Одного чудового дня я також стану відомим письменником і моє прізвище стоятиме на тих корінцях», — пообіцяв я собі подумки.

— На тобі стороннього, — сказала вона й простягла мені якийсь червоний томик.

То був «Сторонній» Альбера Камю.

* * *

Напевно, вона розуміла, що я був саме в тому віці, коли молода людина стає чужою сама собі. Пані в коротенькому халатику заглянула мені в душу своїми блакитними очима й побачила там сум’яття.

Вона знала, що мені потрібно.

Відтак я кожен ранок проводив перед дзеркалом у ванній кімнаті, хоч татові потрібен був туалет через те, що він їв увечері чорнослив для поліпшення травлення.

— Ти скоро вийдеш? — застогнав він.

— Ні, — відповів я, бо мені лишалося ще сорок сторінок.

— Тоді я вибиваю двері! — зарепетував тато.

Здавалось, що він і справді їх виб’є. Тоді я виходив із ванної кімнати на кухню, уплітав два бутерброди з печінковим паштетом і читав далі роман Альбера Камю, де головний герой також не розумів своїх почуттів.

— Цікава книжка? — привітно спитала мама.

— Так, — відповів я. — Тут розповідається про чоловіка, що їде на похорон своєї матері.

Вона подивилася на мене співчутливим, занепокоєним поглядом. Їй дуже хотілося, щоб я був радісний і веселий. Їй понад усе хотілося, щоб я все ще був малий, опецькуватий, слухняний, гарненький і весь час сміявся.

Але цьому вже не було вороття.

— Може, ти сьогодні робитимеш щось веселіше? — спитала вона.

— Писатиму поганенький твір, — відповів я.

— Ось побачиш, у тебе вийде дуже гарний твір, — сказала вона. — Візьмеш із собою банан?

— Мабуть, візьму, — відповів я, щоб зробити їй приємність.

Дорогою до метро я запхнув той банан у поштову скриньку сусідам.

* * *

Кожен чотирнадцятий день я навідувався до Пані в коротенькому халатику. Бо в мене було лише десять крон на тиждень. Дні стояли короткі й холодні, а довгими вечорами я читав. Уже закінчувався березень. У мене були гарні передчуття. Скоро я стану дорослий.

Тепер я часто лишався в книгарні трохи поговорити, коли не було покупців. Іноді я допомагав їй виймати з картонних коробок олівці. Або міняти стрічку в касовому апараті.

— Що ти робитимеш, як виростеш? — спитала вона якось по обіді.

— Я стану письменником, — відповів я. — Але спершу мені, мабуть, треба щось пережити. Інакше не буде про що писати.

— Так, звичайно, — мовила вона.

— Напевно, я не поспішатиму одружуватися, — сказав я.

— Розумно, — погодилася вона. — А що ти хочеш пережити?

— Кохання й пригоди, — відповів я. — Можливо, перепливу Англійський канал.

— Це безглуздо! В тебе ж астма, — нагадала вона. — Краще роби ставку на кохання.

— Може, й так, — сказав я.

Потім я запитав, чи є в неї ще якісь гарні письменники на літеру Б. Я вже пройшов тих, що на А. Скажімо, Ларса Аліна та Іво Андрича. Так само, як і Бієна Брендана та Рея Бредбері. Мені захотілося розширити свою начитаність в алфавітному порядку книжками, які стояли на горішній полиці. Щоб дістати їх, їй довелося стати на драбину. І тоді я ковзнув поглядом по її коротких ногах у блискучих нейлонових панчохах.

— Генріх Белль, — мовила вона.

Та коли спустилася, в її руці булазовсім не його книжка. Вона тримала «Поета у Нью-Йорку» незнайомого мені іспанця на ім’я Федеріко Ґарсія Лорка. Це була тоненька сіра книжка з позолоченим автографом іспанця на обкладинці.

— Я думаю, ти повинен узяти цю, — сказала вона. — Крім того, вона уцінена.

— Я все тут зрозумію? — спитав я.

— Навряд, — відповіла вона.

— Беру, — мовив я.

Я попросив її загорнути книжку — лише задля того, щоб мати нагоду побачити, як спритно її пальці орудують папером, тасьмою і ножицями.

* * *

Правду кажучи, жодна з книжок, які я досі читав, не спонукала мене до власної творчості. Вони були для цього надто довершені. Але ця була не така! Ця мене просто збила з пантелику. Я з неї сміявся! Адже іспанець навіть не римував. До того ж у книжці були страшенно кумедні речі. Скажімо, там було написано, що гладкі жінки вивертали навиворіт каракатиць.

«Я можу написати такого скільки завгодно», — подумав я.

Я змережив цілий блокнот безглуздими віршами. Я написав про пум із червоними кігтями. Я написав про морські тюльпани в акваріумі грудей. Я вигадував бозна-які дурниці. І мало-помалу я відчув, як моїми запалими щоками потекли сльози. І як серце забилося у ритм строфи.

То було найкраще, що я написав. То було схоже на справжню магію.

Я прочитав мамі вголос, і вона також заплакала.

— Мабуть, нам треба поговорити з психологом, — сказала вона.

— Та ну, — мовив я. — Це ж просто вигадки.

Я ледве дочекався, коли ми знову будемо писати твір. Темою нашого твору була «Весна». У мене в ньому квіти підбілу сяяли вночі жовтими штучними очима. А ще я написав, що «захриплі крики хтивих котів чути аж до місяця».

Я майже відразу пошкодував! Але було запізно. Течка творів уже осіла в брунатній сумці вчительки. Як я міг написати той жахливий прикметник про котів? Клятий іспанець! Мені хотілося вивернути навиворіт сумку, як каракатицю.

— Пані вчителько, можна я допоможу вам нести сумку? — спитав я дорогою до вчительської кімнати. — Вона, здається, тяжка.

— Не треба, — відповіла вчителька. — Краще йди надвір. Ти дуже блідий.

* * *

Усі, крім мене, отримали свої твори назад.

— Можете йти надвір, — сказала вчителька. — Але ти, Ульфе, залишся.

Мої приятелі один за одним вийшли з класу. До мене долинав із коридору їхній радісний галас. Учителька відгорнула з чола пасмо волосся й підкликала мене рукою до себе. Перед нею на столі лежав мій твір. На нього падав косий сонячний промінь. Що мені було казати? Що я звихнувся на поезії? І не тямив, що писав? Бідна моя голівонька! Бідна! Бідна!

— Йдеться про твій твір, — сказала вчителька.

— Та я зрозумів, — мовив я.

— Він незвичайний, — сказала вона.

— Я знаю, — мовив я. — Вибачте! Я ніколи більше такого не писатиму.

Нараз вона підвела очі від твору. І подивилася на мене крізь окуляри, в яких читала. А тоді всміхнулася. У неї був кривий передній зуб, достоту, як і в мене.

— Який ти дивний, — сказала вона. — Ти читав Пабло Неруду?

— Ні, — відповів я, намагаючись запам’ятати це ім’я. — Я не дійшов до літери Н.

— Невже? У тебе, як і в нього, образна мова, — сказала вона.

— Мабуть, у мене до цього вроджений талант, — сказав я.

— Так, можливо. Я й справді не знаю, яку тобі поставити оцінку.

— Це неважливо.

— Ні, все має бути справедливо. Я ставлю найвищу. Але наступного разу відшліфовуй образи.

Ось так. Потім я підвівся, щоб іти. Вона згорнула твір рулончиком і простягла мені його, ніби то був букет квітів.

— Що вона сказала? — накинулися на мене приятелі.

— Вона захоплена моєю образною мовою, — відповів я і показав рядок про котячі крики.

* * *

Ми завжди обідали о третій. Потім тато відпочивав, а тоді приймав своїх останніх пацієнтів. Але перед тим він умощувався трохи посидіти в кріслі. То була слушна нагода поговорити про шкільний твір. Адже тато був і ситий, і стомлений.

— Я приніс оцінку зі школи, — сказав я.

— Он як, — зітхнув він і намацав рукою свій сріблястий портсигар.

Я показав йому першу сторінку твору, де красувалася червона оцінка. Тато протер окуляри й придивився. Потім задоволено випустив під стелю грайливу хмарку диму.

— Чорт забирай, — мовив він. — Це й справді так.

— Атож, — сказав я.

Він сягнув рукою у задню кишеню штанів. Потім вийняв портмоне і витяг найменш зім’яту стокронову банкноту.

— Домовленість понад усе, — сказав він. — Прошу. Я не вірив, що це коли-небудь станеться.

— Я теж, — сказав я.

— А тепер можна прочитати твій шедевр? — спитав він.

— Ні, — відповів я. — Література — це дуже особиста штука.

* * *

Коли я йшов до книгарні на Бандгаґені, при дорозі золотіли кульбаби, співали чорні дрозди і моє серце трепетало в акваріумі грудей, мов щука. Пані в коротенькому халатику стояла на порозі, ніби чекала мене.

Однак не чекала.

— Чого це ти прийшов? — здивувалася вона. — Минуло ж тільки чотири дні.

— Знаю, — відповів я. — Але сьогодні в мене особливий день.

— У тебе день народження? — спитала вона.

— Ні, я виграв свій найменший літературний приз. Сьогодні мені дісталося сто крон.

— Ого, — сказала вона. — Тоді ходімо вибирати?

Ми вибрали вживану друкарську машинку марки «Underwood», яка стояла в службовому приміщенні на той випадок, що її вдасться на щось обміняти. А до неї ще дві нові стрічки. Усе це майже за безцінь — шістдесят п’ять крон.

— Повинно вистачити на інше, — сказав я.

— Тобі більше нічого не треба? — сторопіло спитала вона.

— Ні, — відповів я. — Мені ще вистачає на два квитки в кіно й на морозиво. Звичайно, якщо ти захочеш зі мною піти.

Вона обережно поцілувала мене в щоку.

— Дякую за пропозицію, — сказала вона. — Та я, напевно, не піду. Запроси когось іншого. Бо тепер тобі пора рушати у білий світ.

Я взяв під пахву друкарську машинку й пішов.

У білий світ

Білий світ чекав! На Різдво мені подарували світло-коричневу дорожню сумку з тисненої шкіри. Я запхнув у неї вісім пар трусів, блокнот, кілька шкарпеток і вибране своїх мрій.

— Coodbye, my son,^[13] — сказав тато і засунув мені в кишеню ще кілька фунтів. — I expect you to do your very best.^[14]

— Будь обачний, — додала мама. — І вчасно їж.

Вона обняла мене так, що мій причесаний чуб знову ліг брижами. Я не збирався вчасно їсти. Мій вірш уже було надруковано в одній газеті. І тепер мені треба було набиратися досвіду, який потрібен майбутньому письменникові. Треба було пережити шалене непогамовне кохання. А ще я збирався курити, читати незбагненні книжки й пити спиртні напої.

— Don’t worry,^[15] — сказав я скрипучим п’ятнадцятирічним голосом.

Потім я застебнув на своїй куртці блискавку. Тоді всміхнувся безбарвною усмішкою і швидко пішов. Коли я востаннє озирнувся, то раптом помітив, як постаріли й здрібніли мої батьки.

* * *

Того самого року американці посадили двох бідолашних мавп у маленьку капсулу й запустили в повітря на висоту 480 кілометрів. Інґемар Югансон^[16] сім разів переміг Флойда Паттерсона^[17] і став чемпіоном світу в «усіх категоріях». А я плив на кораблі з Ґетеборга до курорту Брідлінґтон, що на східному узбережжі Англії.

Мене поселили в каюті з худорлявим хлопцем, у якого був прилизаний назад чуб і сині очі. Другий хлопець походив із Тієрпа, що в провінції Сконе, а третій — товстун, на тілі якого видно було комарині укуси. Цей пропонував нам таблетки від хитавиці — на випадок шторму. Всі вони, як і я, їхали вивчати мову. Хлопець із прилизаним назад чубом звичним рухом вийняв зі своєї сумки піжаму. А тоді — пакет із шоколадним кексом, шоколадним напоєм «Риско» і бутербродами.

— Мене звати Коре, — сказав він. — Може, гайнемо повитріщатися?

— На що? — спитав Ларс.

— If there are any chicks,^[18] — відповів той.

— Я, мабуть, лишуся тут і почитаю якийсь вірш, — сказав я.

Мені нецікаві були жовтороті недолітки. Тож коли мої приятелі по каюті побігли вивчати довкілля, я простягнувся на лавці читати «Поета у Нью-Йорку». Це була моя найулюбленіша книжка, яка остаточно визначила мій життєвий шлях. Невдовзі я заснув, приспаний приголубливими, незбагненними словами, що лунали в голові. Та тільки я прокинувся, вони безслідно зникли.

Тоді я пішов на палубу.

А там, оповита морською сіллю і обвіяна вітрами всіх сторін світу, стояла дівчина, у якої були темно-каштанові коси й красиві зуби, і дивилась, як шаленіло Північне море.

«Вона схожа на француженку», — подумав я.

— Ти також їдеш у Брідлінґтон? — спитав я.

Так, туди. Вона звалася Аґнета Валь, родом із Труса. У цьому місті я ще не був. Поки корабель гойдало в бурхливому морі, жбурляючи мільйони бризок нам в обличчя, в нас зав’язалася жвава балачка. І мало-помалу виявилось, як ми були схожі.

Вона теж читала Камю й Франсуазу Саґан. Її цікавила філософія, музика й поезія. Вона, як і я, мріяла побачити світ. А крім того, вона ледь не все знала про мистецтво. Бо хотіла стати скульптором, сказала вона, так, як Джакометті.^[19] Я не здогадався запитати, хто це.

— А я буду поетом, — сказав я.

— Ану скажи що-небудь поетичне, — попросила вона.

— Може, ходімо щось вип’ємо? — запропонував я.

* * *

У барі мої приятелі набиралися досвіду. Покусаний комарами пив охолоджений напій, не проливаючи й краплі. Лассе мовчав. А біля Коре на канапі сиділа незнайома дівчина з кучерявим волоссям і каштановими очима. Я схвильовано окинув поглядом бар, бо ще недавно жив думкою про Кафку й Камю.

Я сів і закурив сигарету. Потім вийняв із кишені ті гроші, що мені дав тато.

— Може, купиш, поки я покурю? — попросив я Коре.

— Звичайно, — відповів він. — А що ви хочете?

— Склянку червоного вина, — мовила Аґнета.

— Мені що-небудь, — мовив я.

Коре приніс яєчного лікеру. То був солодкуватий напій за голландським рецептом. Мені він сподобався. Тож коли пора було замовляти ще, не було ніякої причини міняти його на щось інше.

Коре щоразу був такий же люб’язний.

— Як ти себе почуваєш? — спитав він, коли приніс нову склянку.

— Я почуваю себе, як Джакометті, — відповів я.

Цього разу я відчував себе щасливим від того, що тримав між губами «Lucky Strike» і переді мною стояла четверта склянка яєчного лікеру. Я перебував на борту перехнябленого корабля, що плив у майбутнє. До того ж поруч сиділа дівчина з довгими вологими косами, яка у всьому поділяла мої зацікавлення. Вона поблажливо всміхалася до Коре, який молов дурниці про бокс, футбол і всілякі свята. А я усміхався їй, і між нами було непомітне сторонньому оку порозуміння.

Я усміхався доти, доки мені не потемніло в очах і стеля закрутилася, мов вентилятор. Я не встиг докурити сигарету.

Потім мені довелося швиденько підхопитися з місця. Бо яєчний лікер піднявся до горла. Я прикрив долонею рота і, спотикаючись, кинувся по м’якому червоному килимі до дверей і вибіг у ніч, де завивала буря.

— Куди ти? — почув я Аґнетин голос.

— Він побіг у каюту читати вірш, — сказав Коре.

* * *

Як я збагатив свій світогляд! Я стояв, перехилившись через поручні, та блював проти вітру. Я повзав уздовж слизької хитливої палуби, відчиняв не ті, що треба, двері й бачив якісь жахіття.

Словом, я пережив своє перше сп’яніння.

Коли я дістався до каюти, хлопці вже були там. Коре акуратно згорнув свої штани, вийняв із пакета шоколадний кекс і бутерброди й запропонував той пакет, у якому вони лежали, мені.

— На той випадок, якщо тобі знов стане зле, — великодушно мовив він.

— Thanks,^[20] — сказав я.

— Мені здається, ми станемо друзями, — сказав він.

— Йо-о-й, — простогнав я.

Наступного дня над неспокійним морем сяяло сонце. Я провів безсонну ніч. Тож тепер напівлежав на відкладному стільці на палубі, накривши живота пледом. Аґнета простяглася на стільці поруч. Ми говорили про всяку всячину. Обговорювали можливість появи нової теорії походження Всесвіту, імовірну наявність позаземних цивілізацій і про наших татів. Вона розповіла, що її тато заробляє на життя тим, що ліпить глиняних птахів. А я розповів, що мій хотів стати скрипалем.

Нам здавалося, що ми знали одне одного цілих сто років.

— Чого ти найбільше не любиш? — спитала вона.

— Забагато жовтого, — відповів я. — А ти?

— Хлопців у сандалях, — відповіла вона.

Аж тут з’явився Коре, і він був у сандалях. Біля нього йшла кучерява дівчина. Вона звалась Яна. На ній була жовта, як яєчний лікер, кофтина, від чого мене занудило.

— Здається, вам уже краще, — сказав Коре. — Може, підемо підкріпитися?

— Ні, я пас, — сказав я.

— А я піду, — сказала Аґнета. — Море виснажує.

Коли вони зникли, я трохи посидів і повдихав повітря. Потім спустився в каюту, ліг на лаву й кілька годин мовби дрімав, після чого схопився і записав до свого блокнота невеличкий вірш. Ось що я написав:

* * *

Я здогадувався, де вони були. Аґнета, мабуть, збирала в каюті свої манатки. Бо ми наближалися до порту в Саут Шилдсі, звідки мали їхати далі. Мій новий приятель Коре, Ларс із Тієрпа і Покусаний комарами вже готувалися виставляти свої сумки в коридор.

— Ти йдеш? — спитав Коре.

— Так, зараз, — відповів я, засовуючи свої сандалі під матрац.

* * *

Потім я написав ще три вірші. То було в першій половині дня, коли ми сиділи на заняттях. В одному з них оповідалося про маленького мавпуна, що сидів у космічній капсулі й думав про мавпочку, яку йому довелося покинути.

Ми з Аґнетою навчалися в різних групах. Її, Ларса та Коре записали до класу для сильніших. Тож тепер нам випадало бачитися лише після обіду. Тоді ми прогулювалися узбережжям і дивилися на море, яким сюди пливли, на засапаних собак і відпочивальників із закасаними по коліна штаньми.

Часом ми сиділи на піску.

— Я лечу. Поверни мені мою силу тяжіння, — промовив я.

— Що це? — спитала Аґнета.

— Останній рядок із вірша, якого я написав кілька днів тому, — відповів я. — Ти читала «Аніару»?^[21]

— Ні, — відповіла вона.

— Я теж, — сказав я.

«Аніара» — поетична поема, за якою цього року було створено оперу.^[22] У ній розповідалося про космічний корабель, що мимохіть збився з курсу і, втративши будь-який контроль, блукав у космосі. Я відчував себе так само. Бо теж не знав, якою дорогою іти. А дечого в собі я зовсім не вмів контролювати.

Але цього я Аґнеті не сказав. Оскільки прийшов Коре. Він став неподалік і заходився витрушувати зі своїх сандаль пісок.

— Підете з нами увечері грати в кеглі? — спитав він.

— Побачимо, — знехотя відповів я.

— Потім я покажу тобі кілька ескізів, — сказала Аґнета так тихо, що лише я й почув.

— Звичайно, підемо, — мовив я на повен голос.

Згодом я попростував до своїх господарів обідати. Коре пішов зі мною, бо нам було по дорозі. Він насвистував якусь модну пісеньку. Але в моїй голові снували свої думки.

— Що б ти робив, якби опинився сам на сам у кімнаті з кимось, хто тобі подобається? — спитав я, коли ми трохи пройшли.

Він перестав свистати.

— Там є ліжко? — поцікавився Коре.

— Очевидно, є, — відповів я.

— Тоді я подбав би про те, щоб ми на нього сіли, — сказав він.

— А потім?

— Потім я присунувся би ближче, — вів він далі. — Добре, якби ви мали щось таке, що можна було б роздивлятися. Книжку абощо. А за хвильку-другу я обняв би її за плечі.

— А після того?

— Поцілунки, пестощі й нестримна жага. Словом, купи презервативи. Вони є в аптеці. Звуться «French letters».

— Та ну тебе, — пирхнув я.

І тут наші дороги розійшлися.

* * *

Іноді життя підносить нам несподіванки.

— У нас для тебе сюрприз, — сказали сестри Уддгам, тільки-но я переступив поріг.

Саме в них я й жив. Уддгам означає «дивна шинка». То були дві біляві тітоньки, які мешкали в одному будинку зі своїм старшим братом, що хворів на легені й здебільшого сидів у кріслі й відхаркував слину в камін.

Ще в перший день сестри показали мені свій сад. Ним виявилося похмуре подвір’я за будинком, де в закутку росло кілька блідих незнайомих мені рослин. Сестри Уддгам дивилися на мене й усміхалися. Що тут скажеш?

— Oh, what a lovely garden!^[23] — вигукнув я.

To була помилка. Бо потім сестри возили мене по всіх усюдах в автомобілі й показували сади Англії. І тепер ось вони чекали мене в передпокої, де вже стояла наготовлена в дорогу сумка з термосом і пудингом.

— Come on,^[24] — сказали сестри й потягли мене до автомобіля.

Ніякі відмовки мені не допомогли. Я заявив, що в мене закреп. То був хитрий трюк, до якого вдавався тато, коли не хотів кудись іти з дому.

— Hard like a stone,^[25] — сказав я, випнувши живота, щоб вони його помацали. — I better stay home.^[26]

Але вони були невблаганні. Їм будь-що хотілося мене розважити. Трохи згодом вони зупинилися біля аптеки. Але не задля якихось французьких презервативів. А задля упаковки послаблювальних таблеток.

— For your stomach,^[27] — захихикали вони. — Tastes just like chocolate. SWOASCH! Very effective indeed.^[28]

Потім вони порадили мені почекати, поки ми повернемося додому, щоб уже там випробувати таблетки. Я сховав упаковку, схожу на шоколадку, в кишеню куртки, проклинаючи свою недолю, і споглядав милю за милею британські живоплоти, які ми проминали, а сонце тим часом скочувалося до землі, мов вогняна куля, призначена для гри в кеглі, й начисто змітало всі мої сподівання на вечір.

— Very nice,^[29] — мовив я зі сльозами на очах.

* * *

— Чого ти вчора не прийшов? — спитала Аґнета наступного дня після закінчення занять, коли ми стояли й курили під парасолею темно-сірої хмари, а Коре з хлопцями ганяв у футбол.

Здається, вона все-таки була не дуже злопам’ятна.

— Я дивився на магнолію, — відповів я.

— На що? — перепитала вона.

— І на півонію, — додав я. — Та хай їм грець. Може, краще підемо дивитися твої ескізи?

— Звичайно, — відповіла вона.

Ми пішли до її помешкання. Очі в неї того дня загадково сяяли. А на косах поблискував дощ, що всю дорогу, коли ми йшли, висів у повітрі серпанком. То була затишна кімната з квітчастими шпалерами. Я зняв куртку й повісив її на вільний стілець.

— Сядьмо тут, — запропонував я і вмостився на ліжку.

Вона сіла поруч, поклавши на коліна блокнот із ескізами. Потім стала його гортати.

— О, та в тебе талант, — похвалив я.

— Дякую, — мовила вона.

Усі ескізи скидалися на висохлі скульптури. Дерево з застиглими гілками. Виснажений собака, який задрав у повітря носа до хмари, що здіймалася з купи цементу. А ще ескіз молодої жінки з худеньким личком і самими грудьми, під яким було написано: «Автопортрет 5. 1959».

Я був глибоко вражений. З кожним аркушем, який вона перегортала, я непомітно присувався до неї, аж поки відчув пекучий жар її стегна.

І тільки-но я хотів обняти її за плечі, як вона перегорнула останній аркуш. Унизу було написано: «КОХАННЯ? 1. 1959».

— У малюнку важко передати свої почуття, — мовила вона.

— Атож, — згодивсь я.

— Правда ж, кожен мистецький твір розповідає про почуття? — спитала вона.

— Найважче міститься в запитальних знаках, — відповів я.

Я відвів погляд від скульптурного ескізу Коре із зализаним назад чубом, худорлявим торсом, веселими примруженими очима і самовпевненою усмішкою на губах. Мені не хотілося більше на нього дивитися.

— Ну, що скажеш? — спитала вона.

— То це він проводив тебе вчора додому? — спитав я.

— Так, — відповіла вона.

— Тьфу, чорт, — мовив я. — Таж нам із тобою є про що говорити. А він ще й носить сандалі.

— Так, звичайно, це дивно, — сказала вона.

— Бісові магнолії, — сказав я.

Потім я підвівся з ліжка, де раніше сидів Коре. Тоді вдягнув куртку і спустився сходами до вхідних дверей, бо відчував, що хочу побути наодинці.

* * *

Надворі періщив дощ. З-за повороту вигулькнув Коре, що поспішав до Аґнетиного будинку. Чуб у нього змок і був схожий на шапочку, в якій приймають душ.

— Чудовий день, еге ж? — озвався він.

— Та як сказати, — відповів я.

Я вийняв із кишені упаковку таблеток, яку для мене купили сестри Уддгам, і простягнув йому.

— Take it all,^[30] — сказав я. — Смакота! Добренний шоколад.

— Дуже приємно, — відповів він. — Я такий голодний.

— То не відкладай на потім, — сказав я. — З’їж увесь відразу.

Потім я подався в бік порожнього узбережжя, назустріч вітру й дощу. Я стояв там, поки не промок до рубця, моє серце стікало кров’ю, а я усміхався до безмежного пустельного моря.

Який я все-таки щасливий! Мені ледве виповнилося п’ятнадцять років, а я вже пережив своє перше велике нещасливе кохання. Тож тепер я справді можу стати справжнім письменником.

Примітки

1

Калле Юларбо (Карл Оскар Карлсон, 1893–1966) — знаменитий шведський музикант. — Тут і далі примітки перекладачки.

(обратно)

2

Ласкаво просимо до Стуреб’ю! (англ.)

(обратно)

3

Ніколи (англ.).

(обратно)

4

«Американський патруль» (англ.).

(обратно)

5

«Лиши останній танець для мене» (англ.).

(обратно)

6

Так (англ.).

(обратно)

7

У настрої (англ.).

(обратно)

8

Популярна в шведських родинах гра, імітація риболовлі, у якій з-за ширми «виловлюють» різні предмети чи подарунки.

(обратно)

9

«Любовні листи на піску» (англ.).

(обратно)

10

Прізвище Русенґрен у дослівному перекладі означає «гілка троянди», а Русенкнопен — «пуп’янок троянди».

(обратно)

11

Девід Крокет (1786–1836) — американський конгресмен і національний герой.

(обратно)

12

Добре (англ.).

(обратно)

13

До побачення, синку (англ.).

(обратно)

14

Сподіваюсь, ти не підведеш (англ.).

(обратно)

15

Не хвилюйся (англ.).

(обратно)

16

Інґемар Югансон (1932–2009) — шведський боксер.

(обратно)

17

Флойд Паттерсон (1935–2006) — американський боксер.

(обратно)

18

На ціпочок (англ.).

(обратно)

19

Альберто Джакометті (1901–1966) — швейцарський скульптор, живописець і графік.

(обратно)

20

Дякую (англ.).

(обратно)

21

«Аніара» — фантастична поема, яку написав 1956 року шведський письменник, лауреат Нобелівської премії Гаррі Мартінсон (1904–1978).

(обратно)

22

Оперу «Аніара» написав 1959 року шведський композитор і диригент Карл Бірґер Блумдаль (1916–1968).

(обратно)

23

О, який чудовий сад! (англ.).

(обратно)

24

Ходімо (англ.).

(обратно)

25

Твердий, мов камінь (англ.).

(обратно)

26

Краще я зостануся вдома (англ.).

(обратно)

27

для твого живота (англ.).

(обратно)

28

на смак як шоколад. СМАКОТА! Справді дуже ефективний засіб (англ.).

(обратно)

29

Чудово (англ.).

(обратно)

30

Бери все (англ.).

(обратно)

Оглавление

В печері лежить золото

Блакитна корова

Другий поцілунок

Чи є в космосі люди?

Фокстрот

Прощай, Стуреб’ю!

Не пишіть дурниць

Пані в короткому халатику

У білий світ

*** Примечания ***