Голий серед вовків [Бруно Апітц] (fb2) читать онлайн

Annotation

Початок 1945-го року. У Бухенвальд, один з найбільших нацистських концентраційних таборів, прибуває ешелон з в'язнями. Серед них - поляк Захарій Янковський. У його валізі захований трирічний єврейський хлопчик, якого Янковський врятував від загибелі. Есесівці дізнаються про нього і починають полювання. Це сплутує карти підпільній організації, яка готує повстання у таборі. Рух Опору опиняється під ударом. Герої змушені робити вибір: врятувати маленьке життя чи врятуватися самим і видати дитину. Адже кінець війни вже зовсім близько... Цікава динамічна розповідь про силу людського духу і про те, чи можна залишитися людиною в нелюдських обставинах.

notes

ПРИСВЯЧУЮ ЦЮ КНИГУ НАШИМ БОЙОВИМ СОРАТНИКАМ РІЗНИХ НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ, ЯКІ ПОЛЯГЛИ НА СТРАДНИЦЬКІЙ ПУТІ У ТАБОРІ БУХЕНВАЛЬД.

ЩОБ УВІЧНИТИ ЇХНЮ СВІТЛУ ПАМ’ЯТЬ, Я ДАВ БАГАТЬОМ ГЕРОЯМ МОЄЇ КНИГИ ЇХ ІМЕНА.

На самотній вершині Еттерсбергу здіймаються в німому безгомінні сумно застиглі дерева; темною похмурою плямою вирізняється вона на фоні навколишнього краєвиду. Мертве опале листя волого виблискує на землі, з оголених віт раз у раз спадають додолу краплини дощу.

Весна, здається, не наважується вступити в цей край.

Розставлені поміж деревами щити немов перестерігають її.

«Територія концентраційного табору Бухенвальд. Увага! Небезпечно для життя! При дальшому просуванні вогонь відкривається без попередження».

І внизу — лиховісний знак: череп і дві схрещені кістки.

Був березень 1945 року, надходив вечір. На критій бетонованій платформі з’юрмилося з півсотні есесівців у вогких від безнастанної мжички шинелях.

Цією платформою, що називалася «Бухенвальдський вокзал», кінчалася залізнична колія, яка з’єднувала Веймар з вершиною Еттерсбергу.

Неподалік звідси був розташований концтабір.

На широченному майдані, що круто обривається на північ, в’язні, як завжди, збиралися на вечірню перевірку. Блок біля блока: німці, росіяни, поляки, французи, євреї, голландці, австрійці, чехи, бібель-форшери^[1], кримінальні злочинці — вся ця величезна маса різного люду вишикувалася чітким велетенським квадратом, який важко було окинути оком.

Сьогодні по рядах вишикуваних для перевірки в’язнів раз по раз перебігав приглушений шепіт. Хтось приніс у табір звістку, що американці форсували Рейн біля Ремагена...

— Ти вже чув? — спитав Герберта Бохова староста барака Рункі, що стояв поруч з ним у першому ряду 38-го барака.

Бохов кивнув.

— Вони нібито побудували передмостове укріплення.

Шюпп, який стояв у другому ряду за ними, і собі втрутився в їх тиху розмову.

— Ремаген? Це ще далеченько звідси.

Ніхто не відповів йому. Задумливо примруживши очі, він не зводив погляду з потилиці Бохова. На обличчі табірного електрика Шюппа, на якому ніби назавжди застиг вираз простодушного подиву, в круглих очах за такими ж круглими, в чорній оправі, окулярами спалахували вогники цікавості. Інші в’язні теж перешіптувалися між собою, але Рункі припинив це шушукання, прошипівши: «Обережніше!»

Блокфюрери^[2], есесівці нижчих чинів, саме спустилися згори і, поділившись на окремі групи, підійшли кожен до свого блока. Шепіт одразу ж завмер, і збуджені обличчя враз закам’яніли.

Ремаген!

Справді, це ще далеченько від Тюрінгії. Але все-таки це означало, що завдяки навальному зимовому наступу Червоної Армії, яка, пройшовши Польщу, вступила вже на територію Німеччини, активізувався і Західний фронт.

Жодний мускул не здригався на обличчях в’язнів, хоч як схвилювала всіх їх ця звістка.

Мовчки стояли вони один за одним перед наведеними на них з сторожових вишок кулеметами, і очі їх невідривно стежили за блокфюрерами, які обходили ряди, перелічуючи в’язнів. Розмірено й байдуже, як щодня.

Вгорі, біля воріт, староста табору Кремер вручив рапорт про загальний стан і чисельність табору рапортфюреру^[3] Рейнеботу і став, згідно з уставом, трохи віддалік од велетенського квадрата. На обличчі старости лежав той же непроникний вираз, хоч і його думки були такі ж тривожні, як і в десяти тисяч чоловік, що вишикувалися за ним.

Давно вже окремі блокфюрери подали рапорти Рейнеботу і стали в шеренги біля воріт, що стояли вже по команді «вільно».

І все-таки ця процедура тривала ще цілу годину, аж поки підрахували всіх в’язнів і цифри зійшлися.

Нарешті Рейнебот підійшов до встановленого на штативі мікрофона.

— Приготуватися! Струнко!

Гігантський квадрат ніби закам’янів.

— Шапки геть!

Одним блискавичним рухом в’язні зірвали з голів засмальцьовані шапки.

Біля залізних кованих воріт другий лагерфюрер^[4] Клюттіг приймав рапорт Рейнебота.

Ось він повільно підняв праву руку...

Так повторювалося день у день протягом років...

А тимчасом збудження і цікавість так і розпирали Шюппа, думки роєм роїлися в його голові. Електрик ніяк не міг вгамуватися. Ледь розтуливши губи, він шепотів у потилицю Бохова:

— Отим, он там нагорі, скоро буде капут, накладуть від страху повнісінькі штани...

Бохов приховав посмішку, що одразу ж ніби розтанула в зморшках його нерухомого обличчя.

Рейнебот знову наблизився до мікрофона:

— Надіти шапки!

Знову блискавичний рух — засмальцьовані шапки злетіли одним махом на голови і мов прилипли до них в кого як: набакир, на потилиці, збоку.

Здалеку в’язні мали тепер вигляд бравих, веселих хлопців.

А що військова виправка виродилася тут, у концтаборі, в щось майже комічне, Рейнебот звичайно після цього через мікрофон давав нову команду:

— Поправити шапки!

І десять тисяч чоловік враз смикнули за свої шапки.

— Струнко!

І знову одним блискавичним жестом десять тисяч рук ляснули об штани. Тепер шапки сиділи рівно. Квадрат стояв виструнчившись.

Есесівці з адміністрації табору навмисно мовби ігнорували всі новини з фронту. Тут життя йшло своїм звичаєм; дні, такі схожі один на один, ніби час застиг на місці. Проте в одноманітний плин днів-близнюків непомітно вливалася нова струминка. Всього за кілька днів перед цим Кольберг і Грауденц «...впали в геройській боротьбі з кількісно переважаючим ворогом...»

Червона Армія!

«Форсування Рейну під Ремагеном».

Союзники!

Лещата стискаються!

Рейнебот скомандував:

— В’язні з кравецьких майстерень — до речових складів! Перукарі бараків — у душову!

Цей наказ в’язні теж чули багато разів. Він означав, що в табір знову прибув, як це частенько траплялося за останні місяці, новий транспорт в’язнів зі сходу. Евакуювалися концтабори. Освєнцім, Люблін...

Бухенвальд, хоч і був переповнений так, що, здавалося, голці ніде впасти, мусив приймати все нові й нові транспорти. Як стовпчик ртуті в термометрі тяжко хворого, майже з кожним днем піднімалося все вище й вище число новоприбулих. Куди було подіти стільки людей? Щоб якось розмістити новаків, трохи віддалік від старих блоків, посеред табору довелося наспіх спорудити нові запасні бараки. Тисячі новоприбулих в’язнів позаганяли в колишні стайні. Стайні ці обгородили подвійним колючим дротом, і відтепер їх стали називати «маленьким табором».

Це був табір у таборі, відокремлений від усієї маси в’язнів, і він жив за своїми власними законами. Тут було розміщено представників усіх європейських національностей, і ніхто не знав про них, звідки вони родом, ніхто не міг відгадати, які думки снувалися в їх головах, і кожен з них говорив мовою, якої ніхто не розумів. Люди без імен, що втратили людську подобу.

Половина з них гинула в дорозі — чи то від виснаження, чи то від куль конвоїрів-есесівців, що добивали знеможених. Їх трупи так і лишалися на дорогах, якими гнали в’язнів. Доводилося складати нові списки. Номери в’язнів переплуталися. Який з них належав ще живому, який — мертвому? Хто міг знати, як звуть цих людей, хто вони?

— Розійдись!

Рейнебот вимкнув мікрофон. Гігантський квадрат враз ожив. Старости блоків — блокові — дали команду, і в’язні почали розходитися з табірного майдану. Величезна юрба людей розтікалася і танула, прямуючи до бараків.

Ось і блокфюрери пройшли через ворота і зникли з очей...

А в цей час до бухенвальдського вокзалу підходив товарний поїзд з партією нових в’язнів. Не встиг поїзд зупинитися, як кілька есесівців, на ходу зриваючи гвинтівки з пліч, побігли вздовж состава. Вони відсували засуви і відчиняли двері вагонів.

— Гей, вилазьте, ви, падло! Ану мерщій!

В’язні стояли в смердючій тисняві вагонів, щільно притулившись один до одного. Вони хиталися, мов п’яні: від раптового припливу свіжого повітря у них запаморочилося в голові. Під люті окрики есесівців вони протискувались крізь вузький отвір, один за одним вивалюючись з вагонів. Решта охоронників зганяла їх докупи. Вагони вивергали з себе все, що було в них: так гній витікає з нарива, що раптом прорвався.

Одним з останніх стрибнув з вагона польський єврей Захарій Янковський. Побачивши, що він хоче витягти за собою ще й свій чемодан, один з есесівців щосили вдарив його по руці прикладом гвинтівки.

— Прокляте бидло!

Янковському вдалося схопити чемодан, що його есесівець розлючено шпурнув йому навздогін.

— Ти, мабуть, переховуєш там шахрайством здобуті діаманти, га, свиня?!

Янковський мовчки потяг за собою чемодан у рятівну гущу натовпу.

Есесівці дерлися в вагони і прикладами виганяли тих, що затрималися всередині. Хворих і знесилених людей вони шпурляли додолу, немов мішки. В вагонах позалишалися тільки мертві, трупи були складені по кутках. Один з трупів так і закляк напівсидячи; на мертвому обличчі застигла гримаса, і здавалося, що він осміхається.

***

Майже в кожному бараці де-небудь на стіні або на столі блокового, що, як правило, призначався з старих, досвідчених в’язнів, були приліплені географічні карти. Їх повирізували з газет ще тоді, коли фашистські війська через Мінськ, Смоленськ і Вязьму просувалися на Москву, і пізніше, коли вони через Одесу і Ростов рвалися до Сталінграда.

Блокфюрери, лихі й жорстокі есесівці, досить терпляче поставилися до появи цих карт і інколи навіть хвалькувато тикали пальцями в російські міста, особливо коли бували в доброму гуморі від переможних фанфар, що гриміли по радіо.

— Ну, то де вона тепер, ваша Червона Армія?

Але ці часи давно минулися.

Тепер вони вдавали, що не помічають карт. Вони

ніби й не бачили і тих ліній, які проводили на них в’язні. Товсті і тонкі, сині, червоні і чорні лінії.

Від незліченних дотиків тисяч пальців назви населених пунктів, де колись ішли бої, перетворилися ,, на тонкому газетному папері у темні масні плями.

Гомель, Київ, Харків...

Кого це могло ще цікавити?

Тепер уже йшлося про Кюстрін, Штеттін, Грауденц, про Дюссельдорф і Кельн.

Але й ці назви насилу можна було розгледіти на картах, на їх місці теж темніли якісь розпливчасті брудні плями. Там стільки разів писали, проводили стільки ліній, витирали написане і знову писали, аж поки тонкий газетний папір не витримав. Тисячі разів тисячі в’язнів проводили пальцями вздовж лінії фронтів, тож не дивно, що ці пальці поступово стирали їх, аж поки зовсім стерли.

Нестримно й невблаганно наближався кінець!

***

І сьогодні ввечері, коли після цілоденної тиші до барака влився гамірливий потік в’язнів, біля карт одразу ж з’юрмився цілий натовп.

Шюпп насилу проштовхнувся в 38-й барак крізь юрбу в’язнів, що уважно розглядали карту на столі блокового Рункі.

— Ремаген... Ось де він, між Кобленцом і Бонном.

— А скільки кілометрів звідти до Веймара? — запитав хтось.

Шюпп, як завжди, скорчив здивовану гримасу, закліпав очима, замислився.

— Коли ж це вони можуть дійти сюди?

Пальці креслили майбутній шлях союзних армій: Ейзенах, Лангензальца, Гота, Ерфурт...

Думка Шюппа спинилася, ніби наштовхнувшись на якусь перепону, і він промовив:

— Нехай вони дійдуть до Ерфурта, а звідти до Бухенвальду як рукою подати.

Але коли це буде? Скільки лишилось чекати? Дні? Тижні? Місяці?

— Ще невідомо, як воно все буде. Я не бачу в цьому для нас нічого хорошого. Чи, може, ви гадаєте, що оті, там нагорі, залишать нас американцям? Вони спочатку порішать нас усіх, — сказав один з в’язнів.

— Гляди лишень, не наклади вже тепер повні штани від страху, — грубувато застеріг скептика Шюпп.

В цю мить в натовпі показався штубовий^[5].

— А чи не зробили б ви мені таку ласку і не пішли б краще по свої миски?! — нервово перепинив він їхню розмову.

І одразу ж застукотіли дерев’яні черевики, забряжчали миски.

***

Есесівці вишикували юрбу знесилених людей в одну довгу колону, і під конвоєм цієї дикої зграї колона, заточуючись і спотикаючись, рушила в напрямі табору.

Янковському на цей раз пощастило прослизнути всередину колони і уникнути побоїв. Ніхто в цій похмурій процесії не клопотався про свого сусіда. Кожному з них було досить і своїх власних турбот, і думок про те невідоме майбутнє, яке чатувало на них. Хворі і зовсім знесилені машинально, з якогось тваринного інстинкту самозбереження, насилу переставляючи ноги, брели разом з усіма. Так ця процесія, хитаючись, помалу просувалася вперед, аж поки не досягла воріт концтабору і не зникла за ними.

Омертвіла від удару рука Янковського, немов щось чуже і вороже, звисала вздовж тіла і страшенно боліла. Але вся увага Янковського була зосереджена на чемодані, і він забував про свій біль. Треба було якось примудритися непомітно пронести чемодан через ворота нового концтабору.

Бистрі очі Янковського бігали на всі боки, ніби обмацували все довкола.

В загальній тисняві він непоміченим прослизнув через вузькі ворота. І цього разу йому пощастило, спритно ховаючись за спинами товаришів, разом з усім натовпом в’язнів проскочити у табір; жоден есесівець не звернув уваги на його ношу.

Це було справжнє чудо, що йому взагалі вдалося донести чемодан аж сюди. Янковський, боячись зурочити, старався зовсім не думати про це. В одне лише палко вірив він в глибині серця: милосердний господь, мабуть, не хотів допустити, щоб заповітний чемодан потрапив до рук есесівців.

На майдані безладну юрбу новаків знову вишикували.

Зібравши останні сили, Янковський старався ступати твердими кроками, щоб не відставати від своїх товаришів. Тільки не хитатися, це одразу впаде в око! В скронях йому стукотіло й шуміло, але Янковський не здавався. З почуттям полегкості помітив він, що їх колону супроводять старі в’язні, а не есесівці.

На вільній площині між високими кам’яними будівлями сиділи вже вряд на принесених із собою ослонах блокові цирульники, чекаючи новаків. Тут знову зчинився гамір і сум’яття. Новоприбулим звеліли роздягтися догола і погнали до лазні. Але біля входу стояв якийсь шарфюрер^[6], що, несамовито репетуючи, накинувся на них, мов яструб на сполоханих курей.

Коли, нарешті, сяк-так була відновлена тиша і шарфюрер зник за дверима лазні, Янковський знесилено опустився на холодну брущатку. Біль у руці став нестерпним. Безсило звісивши голову на груди, Янковський досить довго сидів так і лише коли хтось енергійно поторсав його за плече, злякано здригнувся. Один з в’язнів, що супроводили їх колону, стояв перед ним, з усього видно було, що він належав до табірної охорони. В’язень заговорив по-польськи:

— Гей ти, не спати!

Янковський зробив над собою зусилля й підвівся.

Більшість новоприбулих в’язнів уже роздяглися.

Висхлі, нужденні фігури, тремтячи під дрібним дощем, що невпинно сіявся з неба, встигли вже поскидати з себе своє жалюгідне лахміття. Цирульники мали постригти їм машинками все волосся на тілі.

Янковський спробував здоровою рукою стягти з себе свій убогий одяг. Поляк з табірної охорони допомагав йому.

Тимчасом двоє в’язнів походжали біля новоприбулих і порпалися в їх речах, час від часу піднімаючи з землі і уважно оглядаючи то який-небудь мішок, то дбайливо перев’язаний мотузком клунок. Янковський переполошився.

— Чого вони там нишпорять?

Поляк з табірної охорони оглянувся на двох своїх товаришів і добродушно засміявся.

— А, це Гефель і Піппіг з речового складу.

І він заспокійливо махнув рукою в бік чемодана.

— Не бійся, тут у тебе ніхто нічого не поцупить. Ну, йди вже, брате, хай тебе пострижуть.

Янковський, обережно ступаючи мокрими ногами по гострих камінцях, посиланих перед лазнею, рушив до цирульників.

Перед входом до лазні шарфюрер знов зчинив страшенний галас і штовханину, підганяючи нову партію в’язнів до великого дерев’яного кадоба. По п’ять, по шість чоловік заразом.

їм звеліли пірнути в дезинфекційний розчин, що вже завонявся від довгого вжитку.

— Гей ви, смердюки, пірнайте з головою в діжку.

І він бив по наголо пострижених головах, які

поспішно занурювалися в смердючу рідину.

— Знову насмоктався! — прошепотів маленький, трохи клишоногий Піппіг, колишній наборщик із Дрездена.

Гефель не звернув уваги на це зауваження. Він пхнув ногою чемодан Янковського.

— Хотів би я знати, що це вони притягли з собою...

Та тільки-но Піппіг нахилився над чемоданом, як Янковський, спотикаючись, кинувся до нього. В очах його світився страх. Він збуджено забелькотів щось до обох в’язнів. Але вони не розуміли по-польськи.

— Як тебе звати? — спитав Гефель.— Прізвище, прізвище!

Це поляк, здається, зрозумів.

— Янковський Захарій, з Варшави.

— Це твій чемодан?

— Так, так, — по-польськи відповів Янковський.

— А що там всередині?

Янковський щось говорив, жестикулював, благально простягаючи над чемоданом руки.

Шарфюрер вискочив з лазні і, люто лаючись, погнав перед собою голих змучених людей. Щоб відвернути його увагу від чемодана, Гефель потягнув поляка до посинілих від холоду людей. Янковський потрапив прямо до рук шарфюрера, той схопив його за плече і увіпхнув у лазню.

Янковський мусив теж пірнути в кадіб, потім його, разом з іншими в’язнями, що боязливо товпилися перед входом у душову, вштовхнули всередину.

Гаряче вогке повітря приємною теплотою обгорнуло їх перемерзлі тіла, і, стоячи під теплими струменями душу, Янковський відчував солодку млість і знемогу у всьому тілі. Ніби зникло кудись на часинку нервове напруження, страх, і його шкіра, здавалося, жадібно вбирала в себе теплоту.

Піппіг зацікавлено присів навпочіпки перед чемоданом і відкрив його. Але в ту ж мить швидко захлопнув кришку і збентежено глянув на Гефеля.

— Що там таке?

Піппіг знову відкрив чемодан, але тільки ледь-ледь підняв кришку, щоб Гефель, нахилившись, міг зазирнути всередину.

— Чоловіче, закривай швидше! — прошипів той, вмить випроставшись, і злякано пошукав очима шарфюрера.

На щастя, той був у лазні.

— Якщо тільки вони пронюхають про це... — прошепотів Піппіг.

Гефель нетерпляче махнув рукою.

— Тягни його звідси! Треба сховати! Швидше!

Немов той злодій, Піппіг скосив очі на лазню і

лише переконавшись, що ніхто не стежить за ними, квапливо побіг з чемоданом у бік якоїсь кам’яної споруди і вмить зник з очей.

У лазні походжав поміж душами, уважно розглядаючи новоприбулих, Леонід Богорський. На ньому були самі тільки тонкі тикові штани, на ногах дерев’яні черевики. Його голі атлетичної будови груди виблискували від води й поту. Росіянин, капо^[7], або старший дезинфекційної команди, Богорський, як правило, під час прибуття нових поповнень тримався на задньому плані, але сьогодні шарфюрера можна було не боятися: він розважався біля кадоба.

Під теплими струменями води в серця заляканих і змучених людей вперше з часу прибуття до табору немов вливався спокій. Здавалося, наче вода поступово змивала з них усі тривоги, жах і перенесені страхіття. Богорський добре знав цю чудесну дію душу, це повторювалося щоразу, коли до табору прибував новий транспорт в’язнів.

Богорський був ще досить молодий чоловік, років тридцяти п’яти, не більше. Офіцер-льотчик. Проте ніхто з фашистів у концтаборі не знав цього. Для них він був рядовий російський військовополонений, що його, як і багатьох інших, привезли в Бухенвальд з якогось польового табору. Богорський всіляко намагався зберегти своє інкогніто. Він належав до складу Інтернаціонального табірного комітету — ІТК, — суворо засекреченої організації, про існування якої, крім небагатьох посвячених, не знав жоден в’язень табору, не кажучи вже про есесівців.

Богорський мовчки походжав поміж голими в’язнями. Самої його посмішки було вже досить, щоб новачки почували себе в деякій безпеці. Він спинився перед Янковським, уважно розглядаючи цього худого, як скелет, чоловіка, що, заплющивши очі, ніжився під теплими благодійними струменями.

«Куди полинув він у цю мить думками?» подумав, стиха посміхнувшись, Богорський і спитав його чистісінькою польською мовою:

— Як довго були ви в дорозі?

Янковський, пробуджений раптом від приємних видінь, які занесли його далеко-далеко звідси, злякано розплющив очі.

— Три тижні, — відповів він і теж посміхнувся.

Хоча Янковський з власного досвіду знав, що мовчання для нього найкращий захист, особливо в новому, невідомому оточенні, проте в цю мить він раптом відчув непереборну потребу поділитися з кимось усім пережитим.

Поквапливо, з неспокійно бігаючими очима, він почав розповідати про марш до Бухенвальду. Розказав про всі злигодні, яких їм довелося зазнати. Протягом довгих тижнів, голодні й виснажені, брели вони дорогами, не знаючи ні сну, ні відпочинку. Вночі їх зганяли в полі в один гурт, вони безсило падали на тверду, як камінь, вкриту снігом, промерзлу ріллю, і тісно тулилися один до одного, щоб хоч якось захистити себе від лютого холоду. А другого ранку немало з них вже не могли підвестися на ноги, щоб рушати далі. Тоді конвоїри-есесівці ходили по полю і пристрілювали напівживих людей. Згодом селяни знаходили трупи і закопували їх серед поля. Скільки з цих бідолах знеможено падали на землю, і тоді то тут, то там сухо потріскували постріли з карабінів. І щоразу, коли лунали постріли по живих мішенях, колону гнали вперед бігом.

— Гей ви, свині, бігом! Бігом, бігом!...

Коли Янковський, закінчивши свою розповідь, замовк, Богорський спитав його:

— Скільки ж людей вирушило з Освєнціму?

Янковський тихо відповів:

— Нас було три тисячі...

На обличчі його промайнула покірлива усмішка.

Йому хотілося сказати значно більше. Він відчував потребу розповісти хоч кому-небудь в цьому чужому таборі, що сховане у нього в чемодані, але в цей час шарфюрер наказав забиратися з душової і почав заганяти до лазні іншу групу новаків.

Янковський, похитуючись, пірнув у мокру холоднечу двору.

Чемодан зник!

Гефель, який чекав на поляка, затулив йому рота рукою і прошепотів:

— Цить! Все в порядку.

Янковський зрозумів лише, що він не повинен зчиняти шуму, і втупився в німця очима. Той підганяв його:

— Забирай своє манаття і гайда звідси!

Гефель кинув на руки Янковському його речі і нетерпляче потягнув його до групи в’язнів, що після душу йшли до складу міняти свій брудний одяг на чистий.

Янковський гаряче просив про щось німця. Хоч Гефель і не розумів по-польськи, проте відчув, що той дуже стривожений, і заспокійливо поплескав його по спині.

— Так, так, все гаразд. Іди собі, йди!

Опинившись у юрбі новаків, Янковський хоч-не-хоч

мусив іти з ними до складу.

— Нічого лихого? Зовсім нічого лихого? — по-німецьки запитав він Гефеля.

Той ствердно кивнув.

— Нічого лихого, зовсім нічого лихого...

***

Немов щасливий хлопчисько, що одержав дорогий подарунок, Піппіг з чемоданом у руках біг сходами речового складу.

В надвечірні години ніхто з в’язнів робочих команд не затримувався на складі, де довгими рядами висіли тисячі мішків з цивільним одягом. Один лише літній в’язень, Август Розе, стояв біля довгого стола і рився в якихось паперах.

Він здивовано звів очі на Піппіга, що обережно скрадався мимо нього.

— Що це ти там тягнеш?

Піппіг швидко махнув рукою: мовляв, не питай мене ні про що.

— Де Цвейлінг?

Розе великим пальцем показав на кімнату гауптшарфюрера^[8].

— Пильнуй як слід! — поквапливо прошепотів Піппіг і шмигнув у напівтемний куток складу. Розе подивився йому вслід і перевів погляд на засклені двері кабінету гауптшарфюрера, крізь які міг стежити за своїм начальником.

Цвейлінг сидів за письмовим столом над розгорнутою газетою, підперши голову руками. Здавалося, він

дрімав. Але худий, довготелесий есесівець не спав, а думав. Його тривожили останні повідомлення з фронту.

Ось Піппіг знову з’явився біля столу, заспокійливо махнув рукою Розе, навмисно з грюкотом відчинив двері контори, що містилася поруч з кабінетом Цвейлінга, і дуже голосно гукнув:

— Маріане, а спустись-но на хвилинку сюди, тут треба дещо перекласти!

Цвейлінг від несподіванки аж підстрибнув на своєму стільці. Він побачив, що поляк, якого щойно покликали, разом з Піппігом пішов зі складу.

Та тільки-но Цвейлінг відвернувся, як Піппіг зробив Кропінському швидкий знак, і обидва непомітно просковзнули вниз. В найдальшому кутку складу вони шмигнули за високі штабелі мішків з одежею загиблих в’язнів. Тут стояв таємничий чемодан...

Піппіг, нервово й збуджено витягнувши довгу шию понад мішками, ще раз пильно оглянув усе навколо, потер руки і багатозначно підморгнув Кропінському: мовляв, поглянь, що я приніс з собою...

Потім він швидко відкинув кришку чемодана. Самовдоволено засунувши руки в кишені, він тішився тим враженням, яке справив своїм сюрпризом на Кропінського.

В чемодані, згорнувшись клубочком, затуливши личко рученятами, лежала загорнута в лахміття дитина. Хлопчик років трьох на вигляд, не більше.

Кропінський присів навпочіпки і мовчки втупився очима в дитину. Хлопчик не ворушився. Піппіг ніжно провів рукою по його маленькому тільцю.

— Бач, яке кошеняточко! Приблудилося до нас.

Він узяв маля за плече, хотів повернути його до себе, але воно злякано зіщулилось і відсахнулось від нього.

Нарешті Кропінський заговорив.

— Бідне малятко, — промовив він по-польськи, — звідки ж ти прибуло сюди?

Почувши знайомі звуки польської мови, дитина витягла вперед тоненьку шийку, як комашка, що виставляє щупальці. Побачивши цей боязкий рух, обидва чоловіки страшенно розхвилювались; мов зачаровані, стояли вони і не зводили очей з хлопчика. На вузенькому личку його був суворий вираз людини, що багато пережила на своєму віку, очі дивилися не подитячому серйозно. Хлопчик у німому чеканні позирав на незнайомих чоловіків. Вони стояли перед ним, затаївши дух.

Розе, що аж палав з цікавості, не витримав. Він і собі потихесеньку прокрався в куток і враз став перед Піппігом і Кропінським.

— Що це тут у вас таке?

Здригнувшись від несподіванки, Піппіг швидко обернувся і прошипів здивованому Розе:

— Чи ти здурів? Навіщо ти приліз сюди? Забирайся звідси! Чи, може, ти хочеш, щоб Цвейлінг застукав

нас тут?

Розе махнув рукою.

— Він куняє.

Потім зацікавлено нахилився над дитиною і пропищав тоненьким голосом:

— Диви-но, яка гарненька лялька!

В цей час у кутку при вході, біля довгого стола, стояло кілька новачків, що прийшли здавати всякі дрібнички: обручки, в’язки ключів тощо.

В’язні з робочої команди під наглядом капо Гефеля складали все це добро в паперові мішечки.

Коло нього стовбичив Цвейлінг. Завжди напівроззявлений рот надавав його тупому обличчю зовсім пришелепуватого виразу.

Безладно навалена купа речей, видно, не зацікавила його, і він відійшов від стола.

Гефель провів есесівця поглядом: недбала розхитана хода робила його худу постать схожою на кривий гвіздок. Цвейлінг почвалав до свого кабінету.

Нарешті Гефель упорався з новачками і міг подбати про дитину.

Розе, який знову підійшов до стола, затримав його:

— Якщо ти шукаєш Піппіга...— з виразом жадібної цікавості на обличчі він показав рукою в найдальший куток приміщення.

Гефель коротко відказав:

— Я знаю. Про це нікому нічичирк, ясно?

Розе, здавалось, обурився.

— За кого ти мене маєш? Хіба я донощик, чи що?

Він ображено подивився вслід Гефелю.

Інші в’язні, що зацікавлено прислухалися до їх розмови, почали розпитувати, в чім річ, але Розе мовчав. Він з таємничою усмішкою попрямував до контори...

Хлопчик сидів у чемодані, а Кропінський, стоячи перед ним навколішках, пробував розворушити його і витягти з нього хоч слово.

— Як тебе звуть? Скажи мені. Де тато? Де мама?

До них підійшов Гефель. Піппіг безпорадно прошепотів:

— Ну що нам робити з малим? Якщо вони пронюхають про нього, вони ж уб’ють його.

Гефель теж опустився на коліна, допитливо вдивляючись в обличчя дитини.

— Він мовчить, — розпачливо пояснив Кропінський.

Здавалось, поява ще одного незнайомого чоловіка

зовсім налякала маля, воно смикнуло за свою подерту куртку, але обличчя його лишалося все таким же нерухомим. Можна було подумати, що хлопчик взагалі не вміє плакати.

Гефель міцно стискував тремтячі ручки дитини в своїх руках.

— Хто ти такий, маленький?

Маля ворухнуло губками і ковтнуло слину.

— Він просто голодний, — з полегкістю випалив Піппіг.— Я зараз побіжу, роздобуду що-небудь для нього.

Гефель підвівся на ноги і глибоко зітхнув.

Троє чоловіків безпорадно дивилися один на одного. Гефель нервовим рухом зсунув шапку з лоба на потилицю.

— Так... так, так... звичайно...

Піппіг зрозумів це як схвалення його наміру і хотів уже був побігти. Але ці позбавлені будь-якого змісту слова Гефеля були просто спробою якось сформулювати свої безладні думки, висловити те, що було в нього зараз на серці. Що буде з цим хлопчиком? Що вони з ним робитимуть? На якийсь час маля, мабуть, залишиться тут. Гефель спинив Піппіга і мовчки обдумував щось.

— Зроби для нього постіль, — сказав він Кропінському, — Візьми кілька старих пальт, поклади он там У кутку...— Він запнувся.

Піппіг запитливо глянув на нього. На обличчі Гефеля відбився раптовий переляк.

— А що, як хлопчик заплаче?..

Гефель стиснув руками лоб.

«Маленькі діти часто лякаються, і тоді вони плачуть... Прокляття!..» промайнуло в його голові. Він втупився очима в личко маляти. Дивився довго-довго. «А може... може, воно взагалі не вміє плакати?» Він схопив дитину за плечі і ніжно струснув її.

— Не можна плакати, чуєш? Інакше прийдуть есесівці.

І вмить обличчя маляти змінилося до невпізнанності. Хлопчик вирвався з рук Гефеля, знову кинувся в чемодан і скрутився на дні клубочком, злякано затуливши личко руками.

— Маля знає, почім ківш лиха, воно не плакатиме, — вирвалося у Піппіга.

Щоб перевірити своє припущення, він опустив кришку чемодана. Чоловіки прислухались. З чемодана не долинало ані звуку.

— Ну, все ясно, —повторив Піппіг, — воно добре знає, що не можна плакати.

Він знову відчинив чемодан, маля не ворушилось. Кропінський підняв його, і воно повисло на його руках, немов скоцюрблена комашка. Троє чоловіків розгублено дибилися на цю дивну істоту.

Гефель узяв дитину з рук Кропінського і, роздивляючись, повертав її туди й сюди.

Хлопчик притиснув до голови ноги і міцно затулив обличчя рученятами. Наче немовля, щойно вирване з материнської утроби, або жук, який прикидається мертвим. Вражений до глибини душі, Гефель знову передав це дивне створіння Кропінському, той пригорнув маля до себе і почав шепотіти йому якісь заспокійливі польські слова.

— Дитина, напевно, сидітиме тихо, як миша, — похмуро промовив Гефель. Губи його були міцно стулені.

І знову троє чоловіків перезирнулися між собою. Кожен з них сподівався, що його сусіда візьме на себе якесь рішення в цьому незвичайному випадку. Побоюючись, щоб Цвейлінг часом не почав шукати їх, Гефель потягнув за собою Піппіга.

— Ходімо, нам треба вже йти.

І, звертаючись до Кропінського, додав:

— Лишайся тут, поки ми виберемося звідси.

Кропінський поклав нерухомий живий клунок назад у чемодан, руки його тремтіли, коли він із старих пальт готував для дитини постіль. Ніжно поклав він на неї хлопчика, укрив його і хотів обережно відірвати його ручки від обличчя. Він відчув при цьому слабенький опір дитини, очі маляти були судорожно заплющені.

Коли трохи згодом в куток непомітно прослизнув Піппіг з чашкою кави і шматком хліба в руках, Кропінському вже вдалося настільки заспокоїти нещасне маля, що воно знову розплющило очі. Кропінський посадив хлопчика і подав йому алюмінійову чашку. Піппіг підбадьорливо простягнув йому скибку хліба. Але маля не взяло її.

— Воно боїться, — зауважив Піппіг і всунув хліб йому в ручки, — їж, дурнику, — привітно кивнув він.

— Тепер ти повинен поїсти, заснути і нічого не боятися, — шепотів Кропінський.— Добрий дядько Піппіг дбатиме про тебе, і я теж, і я заберу тебе з собою у Польщу, — Він, посміхаючись, показав на себе: — У мене є там маленький будиночок.

Хлопчик звів серйозні очі на Кропінського, напружена увага відбилася на його худенькому личку. Ось він трошки розкрив рот. Несподівано, наче маленьке звіреня, він швидко заповз під пальто. Якусь мить обидва чоловіки чекали. Потім Кропінський обережно підняв пальто. Маля, лежачи на боці, жадібно жувало хліб. Кропінський знову ніжно укрив його, і чоловіки пішли із закутка, добре замаскувавши його цілим штабелем мішків. Вони пильно прислухалися. Але все було тихо.

Коли вони підійшли до столу, в’язні команди вже збиралися на вечірню перевірку. Робоча команда складу належала до числа «привілейованих»: в’язні працювали тут довше, ніж в інших командах, і тому їм дозволялося не брати участі в загальній табірній перевірці на майдані.

Начальник команди, нижчий есесівський чин, перелічував їх просто на робочому місці і потім давав звіт рапортфюреру, який приплюсовував цю цифру до загального числа всіх в’язнів концтабору. Цвейлінг тільки-но показався на порозі свого кабінету, як Піппіг і Кропінський швидко прошмигнули перед його носом і стали в стрій. Гефель, щоб приховати пізній прихід обох своїх товаришів, ламаючи комедію перед гауптшарфюрером, удавано сердито пробурчав:

— А вам, мабуть, треба посилати окреме запрошення, чи що?

Тримаючи шапку в руці, він виструнчився перед Цвейлінгом і браво доповів:

— Команда речового складу в кількості двадцяти в’язнів до перевірки готова!

Після цього Гефель теж став у шеренгу.

Цвейлінг, тикаючи в кожного пальцем, перелічив в’язнів.

Нерви Гефеля були напружені до краю. Схвильовано прислухався він до того, що робиться в кутку за штабелями мішків. А що, як дитина все-таки злякається і заплаче?..

Перелічивши всіх, Цвейлінг недбало махнув рукою, цей жест означав команду: «Розійтись!» В’язні почали розходитись, кожен повернувся до своєї роботи. Один лише Гефель все ще стояв на місці: він не помітив, коли Цвейлінг дав знак розійтися.

— Що з вами? — спитав його есесівець своїм безбарвним хрипким голосом.

Гефель здригнувся, ніби раптово пробуджена від сну людина.

— Нічого, гауптшарфюрер.

Цвейлінг підійшов до стола і підписав рапорт.

— Про що це ви так задумалися допіру? — Це мало звучати привітно й поблажливо.

— Та так, нічого особливого, гауптшарфюрер.

Цвейлінг висолопив язика і притиснув його до нижньої губи: це він так посміхався.

— Ви були вже, мабуть, у думках дома, га?

Гефель знизав плечима.

— Як це так? — здивовано спитав він.

Цвейлінг не відповів. Багатозначно посміхаючись,

він попрямував до свого кабінету. Скоро по тому він вийшов із складу, щоб здати рапорт. На ньому було коричньове шкіряне пальто, вірний знак того, що він сьогодні більше не повернеться сюди. Ключ від складу Гефель після закінчення роботи здавав вартовому біля воріт.

В конторі в’язні тісно з’юрмилися навколо Гефеля і зацікавлено розпитували його, про що це базікав допіру Розе. Той почав галасливо виправдуватися, розповів, як вичитав йому Гефель.

— Я не хочу встрявати в цю халепу.

В’язні загомоніли, перебиваючи один одного.

— Але де ж ця дитина?

— Тихо! — заспокоїв їх Гефель і обернувся до Розе.— Ніхто з нас не хоче встряти в халепу. Дитина залишиться тут лише на одну ніч, завтра відправимо її звідси.

В’язні захотіли подивитися на хлопчика. Вони тихенько пробралися в куток. Кропінський обережно підняв пальто. Зазираючи через плечі тих, що стояли попереду, в’язні розглядали малятко. Хлопчик лежав скорчившись, немов личинка хруща, і спав. Ніби сонячний промінь пробіг по обличчях в’язнів: давно вже ніхто з них не бачив дітей. Всі дивувалися: «Диви-но, справжній маленький чоловічок...»

Гефель дав їм надивитися досхочу. Кропінський аж сяяв, показуючи свій скарб. Він знову ніжно укрив заснулого хлопчика пальтом, коли в’язні навшпиньки пішли із закутка.

Цього вечора вони довго тинялись без діла по складу й по конторі, збирались біля довгого стола, стиха розмовляючи між собою, і раділи, хоч ніхто з них не міг би, мабуть, сказати, чого він радіє. Найщасливішим серед них почував себе Кропінський.

— Це ж дитина з Польщі!—раз у раз посміхаючись, говорив він, і в голосі його звучала невимовна гордість.

***

Піппіг помітив, що Гефель чомусь уникає його. По закінченні роботи, прийшовши до свого барака, він сів за стіл біля Гефеля і дивився, як той без всякого апетиту сьорбає захололу юшку. Гефель відчув німе запитання в мовчанні Піппіга, роздратовано шпурнув у миску ложку й підвівся з-за столу.

— Хлопчика треба відправляти далі?

Гефель відмахнувся від Піппіга, мовчки пробрався крізь ряд в’язнів, що тісно один коло одного сиділи за столом, і попрямував до умивалки, щоб сполоснути миску. Піппіг і собі пішов слідом за ним. Тут вони лишилися наодинці.

— Куди ж ти хочеш його переправити?

Оці вічні запитання! Гефель невдоволено насупився.

— Ах, дай ти мені спокій!

Піппіг ображено замовк. Гефель ще ніколи не розмовляв з ним таким тоном. Той відчув це і, чи то гніваючись, чи то намагаючись виправдатись, провадив далі так само різко:

— У мене є для цього підстави. Завтра вранці дитини тут не буде. І не питай мене ні про що!

І він вийшов з умивалки. Піппіг ще якусь мить залишився там. Який гедзь укусив Гефеля?

А тимчасом Гефель швидко вийшов з барака. Надворі все ще сіялася мжичка, що проймала до самих кісток. Гефель здригнувся й пересмикнув плечима. Він розкаювався, що так грубо обійшовся з Піппігом. Проте він ніяк не міг розповісти цьому славному хлопцеві про те, що примусило його прийняти таке рішення, бо все це треба було зберігати в найсуворішій таємниці.

НіПіппіг, ні інші його товариші не знали про те, що колишній фельдфебель берлінського гарнізону рейхсверу^[9] і член тодішнього комуністичного партійного осередку Гефель тут, у концтаборі, був одним з військових інструкторів і організаторів інтернаціональних груп Опору. Ніхто й гадки не мав про це. Інтернаціональний табірний комітет з часом перетворився на центр руху Опору. На перших порах комуністи концтабору об’єдналися в Інтернаціональний табірний комітет, — скорочено ІТК, — як представники кожен своєї національності, щоб серед десятків тисяч зігнаних докупи в’язнів виділити і згуртувати колектив людей, який добивався б взаємного розуміння між різними національностями і з допомогою кращих серед них пробуджував би почуття солідарності, якого напочатку зовсім не було поміж в’язнями концтабору.

Серед в’язнів-німців було декілька блоків, владу в яких захопили професіональні карні злочинці. Серед цих в’язнів знов-таки була велика кількість таких, які заради особистих вигод всіляко запобігали перед есесівцями, вони діяли заодно з блокфюрерами і начальниками команд, ставали донощиками і шпигунами.

Серед політичних в’язнів різних національностей, розкиданих по всіх бараках, також зустрічалися непевні елементи, для яких своя власна шкура була значно дорожча за життя й безпеку всіх товаришів.

До того ж, не кожен з тих, хто носив червоний трикутник на рукаві, був справді політичним, тобто свідомим антифашистом. Невдоволені скиглії та інші небажані для фашистського уряду особи, заарештовані гестапо, теж діставали червоний трикутник політичних в’язнів, і в бараках політичних можна було зустріти кого завгодно, починаючи від тих, що потрапили сюди за небажані для фашистів нарікання, аж до прихованих справжніх бандитів, і багато кому з цих людей більше пристало б носити не червоний, а зелений трикутник професіонального злочинця.

Поміж в’язнями-німцями та іноземцями — поляками, росіянами, голландцями, чехами, датчанами, норвежцями, австрійцями тощо, — зважаючи на різницю в мовах і всілякі інші перешкоди, попервах не було ніякого взаєморозуміння. Комуністам, які згуртувалися в ІТК, довелося подолати чимало труднощів, перш ніж їм пощастило розвіяти недовіру іноземців, яким дуже нелегко було звикнути до того, щоб вбачати в німецьких в’язнях своїх товаришів. Уперта, суворо законспірована, дуже небезпечна робота товаришів з ІТК була конче потрібна також для того, щоб пробудити в тисячах в’язнів думку про необхідність контакту й взаємної підтримки і завоювати їхнє довір’я.

В кожному бараці, заручившись підтримкою гідних довіри людей, діяли довірені особи членів комітету — зв’язкові, і ІТК поступово вдалося завоювати тверді позиції серед в’язнів. Комітет діяв так обережно, що жодна людина й гадки не мала про існування цілої підпільної організації.

Жоден товариш з ІТК не займав будь-якої відповідальної посади у внутрішній адміністрації концтабору, вони намагалися не привертати до себе нічиєї уваги. Трималися дуже скромно й непомітно: Богорський працював у дезинфекційній команді; Кодічек і Пшібула, як фахівці, — в оптичному бараці; ван-Дален — простим санітаром у ревірі^[10]; француз Ріоман — кухарем в есесівському казино, де всі офіцери-гурмани дуже високо цінили його кулінарні здібності; Бохов — помічником писаря у 38-му бараці. Саме тут, в конторі 38-го барака, і знайшов собі надійний притулок колишній депутат ландтагу від комуністичної організації Бремергафена, на якого була покладена в концтаборі така небезпечна підпільна робота. Завдяки своєму каліграфічному почерку Бохову вдалося завоювати прихильність дурного, як пень, унтершарфюрера — начальника їхнього блока.

Бохов повинен був красивими друкованими літерами виводити для нього на картонних картках десятки глибокодумних афоризмів. І Бохов старанно писав: «Моя честь — це вірність», «Народ, рейх, фюрер!» Унтершарфюрер збував ці картки серед своїх знайомих, зробивши з них для себе вигідне додаткове джерело прибутків. Йому й на думку не спадало, що його вправний писар може бути чимось іншим, ніж простим «безневинним» в’язнем.

Саме Бохов на одній з нарад ІТК і запропонував призначити Андре Гефеля військовим інструктором підпільних груп Опору.

«Я добре знаю його, ми багато років працювали разом, я поговорю з ним».

Рік тому, коли Бохов після вечірньої перевірки відкликав Гефеля набік, у відлюдне місце, — бо те, що Бохов мав сказати йому, не повинна була чути жодна жива людина, — надворі мрячило так само, як і сьогодні. П’ятдесятилітній Бохов, сховавши руки в кишені, важко ступав поруч з струнким, на десять років молодшим за нього Гефелем. Його звучний, приглушений голос ніби й досі ще лунав у вухах Гефеля. Фраза за фразою, продумані й короткі, — Бохов боявся сказати більше того, що мав знати Гефель.

— Ми повинні підготуватися, Андре... на випадок кінця... утворити інтернаціональні бойові групи... ти розумієш мене?.. Зброя...

Гефель здивовано звів очі на Бохова, але той різко махнув рукою, щоб він ні про що не питав.

— Поговоримо про все пізніше, не тепер.

І на закінчення Бохов додав:

— Ти ні в якому разі не повинен привертати до себе уваги, ясно?

Це було рік тому, і відтоді все йшло гаразд. За цей час Гефель дізнався, звідки береться зброя, про яку тоді не хотів говорити Бохов. В’язні таємно виготовляли холодну зброю в майстернях концтабору. Радянські військовополонені виточували на токарних верстатах веймарських військових заводів, на яких вони змушені були працювати, ручні гранати і тайкома проносили їх у концтабір, а фахівці, що працювали в ревірі і в патологічному відділенні табору, винайшли спосіб, як з різних хімікалій робити потрібну суміш для вибухового заряду гранат.

Про все це добре знав тепер Гефель, і коли вечорами, в потайному відлюдному місці, він навчав товаришів з бойових груп, як треба користуватися зброєю, особливо радів він з того, що міг навчати їх на пістолеті вальтер. Цей пістолет було украдено у другого лагерфюрера Клюттіга під час пиятики в есесівському офіцерському казино. Отак собі простісінько украдено одним з в’язнів, який прислуговував гульвісам-есесівцям. Винуватця так і не знайшли, бо навіть такому запеклому ворогові комуністів, як Клюттіг, не могло спасти на думку, що хто-небудь з в’язнів міг зважитися на такий відчайдушний вчинок. Підозра Клюттіга впала на одного есесівця, що пиячив разом з ним.

Яке ж треба було мати залізне самовладання тому, хто це зробив, щоб, повертаючись із казино у табір разом з командою в’язнів-кельнерів, пронести крізь ворота мимо вартових есесівців схований під арештантським смугастим одягом пістолет!

Щоразу, коли Гефель тримав у руках цю дорогоцінну зброю, коли він крадькома витягав пістолет із схованки і ховав його під одягом, щоб іти на півгодинне військове навчання, — через табір, мимо товаришів, які, ні про що не догадуючись, віталися з ним, мимо вартових есесівців, — і відчував дотик холодного металу до свого тіла, він згадував про того сміливця...

Поки що все йшло гаразд!

І раптом у таборі з’являється ця маленька дитина! З’являється так само таємно, як тоді оцей вальтер 7,65 мм, і так само, як тоді, це наражало всіх на страшну небезпеку. І він не міг нікому про це розказати, ні з ким порадитись — хіба що з одним-єдиним Боховим. Ті кілька кроків, які відділяли Гефеля від 38-го барака, здалися йому дуже довгою дорогою. Ніби важкий камінь наліг йому на груди. Можливо, він повинен був чинити інакше? Іскорка життя, що жевріла в цій крихітній істоті, якимсь чудом перелетіла через дротяні загорожі страшного табору смерті, де було замучено і спалено живими тисячі людей... Хіба не його святий обов’язок оберігати цю крихітну іскорку, щоб важкі ковані чоботи не затоптали її?..

Гефель спинився, задумливо втупився у блискучу мокру брущатку під ногами. Не могло бути нічого більш само собою зрозумілого, ніж таке рішення. Але це було б природно скрізь, де завгодно! Тільки не тут, у концтаборі. Про це й думав він зараз.

На мить уявив він собі всі ті страхіття, що загрожували тому слабенькому вогнику, який жеврів у потаємному куточку концтабору, але одразу ж одігнав від себе похмурі думки. Можливо, Бохов щось порадить йому?..

38-й барак — одноповерхову кам’яну будівлю — спорудили уже згодом, через кілька років після заснування концтабору: всі старі бараки були дерев’яні. Як і всі інші кам’яні бараки, він був розділений перегородками на п’ять окремих приміщень, одне з них правило за спальню.

В тому, що капо речового складу з’явився в чужому бараці, не було нічого дивного, і тому, коли Гефель увійшов до приміщення, в’язні не звернули на нього ніякої уваги.

Бохов сидів за столом блокового і писав рапорт для завтрашньої ранкової перевірки.

Гефель насилу пробрався крізь переповнене приміщення і підійшов до Бохова.

— Вийди-но зі мною на хвилинку...

Бохов мовчки підвівся, накинув пальто, і вони вийшли з барака. Надворі заговорили не зразу. Лише коли ступили на широку стежку, що вела до ревіра, по якій ще снувало немало в’язнів, Гефель почав:

— Мені треба з тобою поговорити.

— Щось важливе?

— Так.

Вони розмовляли тихо, намагаючись не привертати до себе нічиєї уваги.

— Розумієш, один поляк, Захарій Янковський, привіз сюди з собою малу дитину...

— І ти називаєш це важливим?

— Дитина зараз у мене, на складі.

— Що?!

— Я заховав її в себе.

В темряві Гефель не міг розглядіти обличчя Бохова. Якийсь в’язень, що, низько нахиливши вперед голову, щоб сховати обличчя від густої мжички, швиденько біг їм назустріч від ревіра, наштовхнувся на них. Бохов спинився.

— Хлопче, та ти збожеволів, чи що?

Гефель підняв руки.

— Дозволь пояснити тобі, Герберт...

— Я не хочу нічого знати.

— Ні, ти повинен це знати, — наполягав на своєму Гефель.

Гефель добре знав Бохова — той завжди був твердий і невблаганний. Вони рушили далі, і Гефеля раптом прорвало. Він схвильовано заговорив:

— У мене в самого є син, йому тепер уже десять років. А я його ще ніколи не бачив.

— Сентиментальність! Адже тобі було якнайсуворіше наказано не встрявати ні в які ризиковані справи. Ти що, забув про це?

Гефель пробував виправдовуватися:

— Якщо дитина потрапить до рук есесівців, вона пропала! Не можу ж я потягти маля до воріт і сказати: нате, беріть, ось що ми знайшли в чемодані...

Непомітно для себе вони майже дійшли до ревіра, повернулися і попрямували тією ж дорогою назад.

Гефель відчув холодну невблаганність, що йшла від Бохова, і докірливо кинув йому:

— Чоловіче, Герберт, невже в тебе немає серця в грудях?

— Я терпіти не можу ніякої сентиментальності!

Ці слова вирвалися у Бохова несподівано голосно.

Він враз замовк, сам злякавшись своєї необережності, і вже значно тихше вів далі:

— Немає серця в грудях? Тут ідеться не про одну дитину, а про життя п’ятдесяти тисяч чоловік!

Гефель, глибоко схвильований, мовчки йшов поруч нього, він не мав що заперечити на ці слова Бохова.

— Ну що ж, хай буде так, — заговорив він нарешті, пройшовши ще кілька кроків, — тоді я завтра ж уранці віднесу дитину до воріт і здам есесівцям.

Бохов заперечливо похитав головою.

— Тобі що, одної дурниці мало?

Гефель не в жарт розсердився.

— Одне з двох: або я сховаю дитину, або видам її!

— Ото ще мені стратег...

— А що ж мені робити? — Гефель витяг руки з кишень і безпорадно простяг їх до Бохова. Бохов боявся, що хвилювання Гефеля передасться і йому.

Щоб заспокоїти товариша, він сказав своїм діловим і трохи холодним тоном:

— Я чув у конторі, що скоро звідси відправляється транспорт, і сам подбаю про те, щоб того поляка теж відправили з ним. Ти передаси йому дитину.

Гефель здригнувся, почувши про це суворе рішення. Бохов спинився, підійшов майже впритул до Гефеля, зазирнув йому прямо в очі.

— Що ж можна ще зробити?

Гефель важко зітхнув. Бохов розумів, що діється зараз в душі товариша.

Тут, у концтаборі, понад усе для них був обов’язок. Чи міг він, Бохов, якого ІТК призначив відповідальним за підготовку підпільних груп Опору, допустити, щоб заради одної дитини наражався на небезпеку військовий інструктор бойових груп або й самі ці групи? А то навіть і все підпільне керівництво організації, створене ціною таких величезних труднощів? До того ж, це могло загрожувати небезпекою і табірній охороні, яка здавалася непосвяченим цілком легальною і невинною організацією, а насправді була прекрасно підготовленим військовим з’єднанням. Хіба можна було сказати наперед, чим закінчиться така невинна на перший погляд справа. Можливо, це маля дасть поштовх, і раптом на них обрушиться страшна лавина, змітаючи все і всіх на своєму шляху. Все це швидко промайнуло в голові Бохова, поки він пильно дивився в обличчя Гефеля. Він знову повернувся, збираючись рушати далі, і, звертаючись до свого товариша, промовив майже сумно:

— Не завжди варто прислухатися до голосу серця! Нехай той поляк сам вирішує, як йому бути з дитиною. Якщо він зумів живою доставити її сюди, то зможе провезти й далі.

Гефель все ще мовчав.

Вони звернули зі стежки, що вела до ревіра, і стояли тепер між бараками. Тут було безлюдно. Холодна злива проймала до кісток. В темряві вони ледве розрізняли обличчя один одного. Гефель засунув руки глибоко в кишені, плечі його мерзлякувато зіщулились. Здавалося, він і не збирався зрушити з місця.

Бохов схопив його за плече, по-дружньому струснув.

— Годі вже, Андре, заспокойся, — лагідно промовив він.— Іди лягай собі, виспись, я подам ще тобі звістку.

І вони розійшлися.

Бохов довго дивився вслід Гефелю. Важкими стомленими кроками йшов той до свого барака. Глибокий жаль заполонив його серце, і він сам не знав, кого йому було в цю мить шкода: Гефеля, малої дитини чи, може, того незнайомого йому поляка, чию долю вони вирішили хвилину тому. Так, вони, такі самі в’язні, як і він, вирішили його долю, бо в тій ситуації, яка створилася зараз, вони повинні були вдатися до своєї влади і зробити це.

Бохов спробував відігнати від себе ці думки. Тут треба було діяти швидко й рішуче. Він подумав якусь мить. Швидше назад, у барак!

Його блоковий Рункі саме збирався односити заповнений рапорт в контору, до старости табору, коли Бохов перестрів його на порозі барака.

— Дай мені, Отто, я сам однесу.

— Трапилось що-небудь? — спитав Рункі, помітивши, що Бохов чимсь схвильований.

— Нічого особливого, — відказав Бохов.

Рункі знав, що Бохов належить до числа найстаріших в’язнів табору, які користувалися великим авторитетом серед товаришів. Але про те, що Бохов входив до складу ІТК, та й взагалі про існування цього комітету, він не мав ніякого уявлення. Серед політичних в’язнів діяв закон конспірації: всі вони були об’єднані між собою беззаперечним довір’ям. Тут не лишалося місця для цікавості, вони твердо знали одне: треба мовчати про все, що б не трапилось. У концтаборі існувала найсуворіша внутрішня дисципліна і свідомість безумовної солідарності і приналежності всіх до одного великого колективу, а саме це й не дозволяло ставити будь-кому з товаришів необдумані запитання з приводу таких речей, про які не слід було знати. Всі їхні дії були підпорядковані одному: своїм мовчанням служити важливій справі.

Саме це взаєморозуміння і допомагало їм уникати викриття. Коло цих в’язнів було велике, воно поширювалося на весь концтабір. Скрізь — вірні товариші, які мовчки ховають глибоко в найпотаємнішому куточку серця те, що вони знають... Партія, що об’єднувала їх усіх, була тут, поряд з ними, в таборі, — невидима, недосяжна і всюдисуща. Звичайно, час від часу вони входили в контакт з тим чи іншим товаришем-комуністом, говорили з ним і бачили його, але завжди лише тоді, коли треба, і лише з тим, кому партія доручала і дозволяла це. А взагалі члени комітету нічим не вирізнялися серед інших в’язнів: на них було таке ж саме засмальцьоване смугасте лахміття, вони носили такі ж самі червоні трикутники на рукавах і номери на грудях, і голови у них були так само наголо острижені, як і у всіх...

Тим-то й Рункі ні про що не розпитував, коли Бохов забрав у нього з рук рапорт.

В кімнаті, що містилася поряд з конторою, сиділи обидва старости концтабору, Кремер і Прелль, вечірня робота вже закінчилася. Прелль, другий староста табору, ще порався в конторі. Крім першого старости табору Кремера, який на підставі окремих рапортів блокових складав для завтрашньої ранкової перевірки загальний рапорт, в кімнаті було ще кілька блокових і писарів окремих бараків, що вже поздавали рапорти і просто так, знічев’я, никали по кімнаті.

Бохов увійшов до контори. З його поведінки, — Бохов вагався, чи передавати свій рапорт Кремеру, — староста табору одразу догадався, що писаря 38-го барака щось тривожить.

Кремер теж належав до тих в’язнів, які багато чого знали і мовчали. На посаду першого старости табору його було призначено саме завдяки товаришам з ІТК. На цю важливу посаду, що її раніше займав призначений другим лагерфюрером Клюттігом карний злочинець, який зловживав своїм становищем, дбаючи лише про свої власні інтереси, і тому був згодом усунений, треба було підібрати перевіреного й надійного товариша. І тоді один з членів комітету висунув кандидатуру блокового Вальтера Кремера. Спритно використавши розбрат між Клюттігом і комендантом табору Швалем, товариші з ІТК зуміли «зробити» Кремера першим старостою табору. Це завдання було доручено перукареві коменданта, випробуваному і надійному хлопцеві, який щоранку голив Шваля.

В той час, як Клюттіг, підбираючи в’язнів для внутрішньої табірної адміністрації, віддавав перевагу карним злочинцям, Шваль волів призначати на ці посади політичних в’язнів, більше покладаючись на їхній розум і дисциплінованість. Ці постійні чвари між Клюттігом і Швалем були добре відомі в таборі, і коли комендантів перукар підказав Швалю, що непогано було б призначити старостою табору політичного, той поставився до цього досить прихильно, наперед тішачись думкою про те, як він допече цим своєму противникові Клюттігу. Отак-то й зробився старостою табору Кремер, офіціально призначений на цю посаду самим комендантом.

Кремер, який сам не входив до складу ІТК, завдяки своїй посаді завжди стояв у центрі всіх подій. Все, що траплялося в таборі, проходило через його руки. Накази він діставав безпосередньо від коменданта Шваля, лагерфюрерів і рапортфюрера. Ці накази треба було виконувати. Але виконувати так, щоб не наражати на небезпеку життя в’язнів. Для цього потрібні були неабиякий розум, спритне маневрування.

Кремер, кремезний, широкоплечий мідник з Гамбурга, був втіленням спокою. Здавалося, ніщо не могло вивести його з рівноваги. У мовчазній взаємодії з комуністами виконував він свою важку й небезпечну роботу. Партія, табірний підпільний комітет підтримували з ним зв’язок через Герберта Бохова. І хоч про це ніколи не було сказано жодного слова, Кремер знав: все, що йде від Бохова, — йде від партії.

В своєму намаганні дати старості табору якомога менше шансів до кінця збагнути структуру підпільної організації Бохов іноді навіть перебирав міри.

— Не питай ні про що, Вальтер, так буде краще для тебе, — часто говорив він Кремеру, коли той хотів зрозуміти таємний смисл деяких вказівок, які передавав йому Бохов.

Звичайно Кремер мовчав, хоч іноді йому здавалося дивним і незрозумілим, чому це він повинен робити з цих вказівок секрет. Тоді він поплескував Бохова по плечу і говорив:

— Не напускай на себе таку таємничість, Герберт, я все чудово розумію...

Не раз він потай тішився тим, що знає про те, чого не повинен був знати, але часто все це його дратувало. На думку Кремера, в багатьох випадках Бохов зробив би краще, якби говорив з ним відверто. Так було й цього разу, після того як він добродушним бурчанням дав зрозуміти своїм відвідувачам, що вони тут зайві, і вони лишилися з Боховим наодинці.

Кремер запитливо глянув на Бохова:

— Трапилася дурна історія, — почав той.

— Що саме?

— Ти готуєш до відправки новий транспорт?

— Ну й що з того? — запитанням на запитання відказав Кремер.— Прелль он там, у конторі, закінчує складати списки.

— З останньою партією в’язнів прибув один поляк, його звуть Захарій Янковський. Він, напевно, зараз у малому таборі. Чи не можеш ти включити його до списку?

— А що з ним таке?

— Нічого, — похмуро відповів Бохов, — Ти повинен зв’язатися з Гефелем. Він передасть тобі дещо для поляка.

— Що саме?

— Дитину.

— Що?!

Кремер далеко відкинув олівець, яким писав. Бохов помітив, як вразили Кремера його слова.

— Прошу тебе, не питай мене ні про що. Так треба.

— Але ж дитина?! Чоловіче добрий, Герберт! Транспорт відправляється невідомо куди! Ти знаєш, що це значить?

Бохов почав нервуватися.

— Я не можу тобі більше нічого сказати.

Кремер підвівся.

— Що ж це за дитина? Що з нею таке?

Бохов ухилився від прямої відповіді.

— Нічого, тут ідеться зовсім про інше.

— Уявляю собі! — Кремер засопів.— Послухай, Герберт. Звичайно я ніколи не розпитую тебе, бо я завжди покладаюсь на те, що...

— Отож і не питай.

Кремер похмуро дивився перед собою.

— Часом мені буває дуже важко з тобою, Герберт.

Бохов примирливо поклав йому руку на плече:

— Ніхто інший не може уладнати цю справу, тільки ти один. Гефель уже знає про все. Скажеш, що ти прийшов від мене.

Кремер з похмурим виглядом пробурчав щось невиразне. Він був явно незадоволений.

***

Неспокійно біг Гефель стежкою, поки, нарешті, наблизився до свого барака. Кілька запізнілих в’язнів, голосно постукуючи дерев’яними черевиками, поспішно пробігли мимо нього в напрямку своїх бараків. Один за одним пролунало кілька свистків. Це староста табору робив вечірній обхід. Свистки означали, що ніхто з в’язнів не має права перебувати в такий час надворі.

Ось свистки подаленіли, зазвучали тихше... Матово поблискували мокрі дахи бараків.

Під ногами Гефеля рипів і потріскував щебінь. Час від часу він спотикався, бо не дивився собі під ноги, палаючи гнівом проти Бохова. Чого це він збив таку бучу через бідну дитину?

Тремтячи від холоду, Гефель увійшов до свого барака. У першому приміщенні не було ані душі, всі лежали вже на нарах. Кілька штубових побрязкували суповими цеберками. За столом сидів блоковий.

В повітрі все ще висіли випари прохололого супу з брукви, змішані з прілим запахом арештантської одежі, акуратно складеної на лавах.

Ніхто не звернув уваги на Гефеля, коли він, роздягнувшись, почав складати одяг на своєму місці на лавці.

«А може, все-таки Бохов мав рацію? — промайнуло раптом в голові Гефеля.— Яке мені діло до чужої дитини, я тільки набрався б з нею лиха».

Але Гефелю одразу ж стало соромно перед самим собою. Та не встиг він відігнати цю лиху, егоїстичну думку, як натомість виплив спогад про його дружину Дору. Чому раптом він згадав зараз про неї? Чи, може, це ота нещасна дитина, схована в потаємному кутку складу, пробудила в глибині його серця цю болючу згадку?

Спогади про минуле заполонили враз його душу: було дивно думати, що десь там, в далекому, такому чужому тепер для нього світі, існує жінка, яка була його дружиною. Йому здавалося, що він марить. У нього був син, якого він ще ні разу в житті не бачив, у нього була квартира, справжня людська квартира з окремими кімнатами, вікнами й меблями. Проте в його уяві поставали лише якісь безладні уривки спогадів, усе переплутувалося і хаотично нагромаджувалося перед ним, немов руїни сплюндрованого світу, повитого пітьмою.

Гефель сам не помітив, як стиснув обличчя руками. Він дивився прямо перед собою, у нього було таке відчуття, ніби чорна, як ніч, безодня розкривається під його ногами...

Раз на чотири тижні він регулярно посилав листа кудись у невідомість: «Люба Доро! Мені живеться добре, я здоровий, що поробляє наш малий?»

І так само раз на чотири тижні з тієї ж повитої мороком невідомості приходила відповідь, і щоразу в кінці листа його дружина писала: «...ніжно цілую тебе...»

«З якого світу приходила ця звістка? Боже мій, з якого? — думав Гефель.— Напевне, з такого світу, де є й маленькі діти, і ніхто не розбиває їм голівок об стінку, як новонародженим кошенятам...»

Гефель нерухомим поглядом дивився прямо перед собою. Під натиском цих згадок думки його наче пригасли і, нарешті, зовсім розвіялись; він виразно відчував іце тільки теплий дотик своїх власних долонь до обличчя. І раптом йому здалося, ніби з темряви до нього простяглися чиїсь руки, обхопили його обличчя і примарний голос ледве чутно прошепотів: «Андре... така беззахисна маленька дитина...»

Гефель здригнувся.

«Божеволію я, чи що?» промайнула думка.

Він опустив руки. Холодне повітря барака обвіяло його мокрі щоки. Гефель дивився на свої опущені руки, які машинально повторювали звичні рухи: складали штани, клали куртку арештантським номером назовні згідно з уставом...

Так, Бохов мав рацію. Дитину треба відправити звідси. Якщо вона залишиться тут, це загрожуватиме небезпекою їм усім. Той поляк нехай уже сам подбає, як йому заховати маля...

Гефель пройшов у приміщення для спання. Знайомий сморід одразу повернув його до дійсності.

«...ніжно цілую тебе...»

Гефель ліг на тоненький солом’яний матрац і натягнув на себе жорстку ковдру.

У приміщенні для спання з рядами чотириповерхових нар довго лунав приглушений гомін. Звістка про те, що американці під Ремагеном форсували Рейн, вкрай схвилювала всіх.

Гефель прислухався до тихих голосів. Сусіда Гефеля по нарах уже спав, і його спокійне хропіння якось дивно звучало серед збудженого шепоту в’язнів.

Якщо американці вже форсували Рейн, виходить, вони скоро будуть і в Тюрінгії, і, отже, все це, напевно, швидко скінчиться! Це! Що саме? Що швидко скінчиться? Те коротеньке слово таїло в собі так багато. Довгі роки ув’язнення, надії і розпач злилися в ньому в один смертоносний заряд; це слово, маленьке й важке, відтягувало руку, немов граната, і коли дійдеться до цього...

Навколо Гефеля чути було тихі розмови. Мирно похропував його сусіда, і Гефель піймав себе на тому, що він теж думає про те, що це не може більш довго тривати, і, можливо, вдасться врятувати оту дитину, там, у кутку... Шепотіння навколо нього, до якого він прислухався лише машинально, не вдумуючись, обгортало його чимсь таким приємним-приємним, як ті далекі чужі руки...

Раптом Гефель розплющив очі і різко повернувся на другий бік. Годі вже думати про це. Годі! Дитину треба відправити звідси завтра чи післязавтра!

***

Штандартенфюрер^[11] Алоїз Шваль, комендант концтабору, цього вечора був ще разом з двома своїми заступниками-лагерфюрерами Вейзангом і Клюттігом у своєму кабінеті.

Шваль, присадкуватий шістдесятирічний чоловік з дряблими щоками і круглим обличчям, — він починав уже помітно гладшати, — мав звичку, розмовляючи, обходити навколо меблів, і тому його великий письмовий стіл стояв посередині опорядженого з претензією на розкіш кабінету. Комендант полюбляв урочисті промови. Він завжди супроводив свої слова широкими жестами і багатозначними паузами.

Форсування Рейну союзниками вивело коменданта з рівноваги і зробило його ще більш нервово-дратівливим, ніж Клюттіг.

На дивані за столом для засідань, широко розставивши ноги, сидів штурмбанфюрер^[12] Вейзанг.

Перед ним стояла незмінна пляшка трофейного французького коньяку. Він ліниво прислухався до суперечки, яка вибухнула між Швалем і Клюттігом. Вейзанг був уже добре-таки напідпитку. Мутними собачими очима стежив він за кожним рухом свого начальника.

Щоб у всеозброєнні зустріти майбутні події, які могли потягтися слідом за форсуванням американцями Рейну, Шваль заздалегідь розробив план, згідно з яким передбачалося утворити з числа в’язнів окрему санітарну частину: ця санітарна частина, з огляду на постійні повітряні нальоти і небезпеку ворожого нападу на концтабір, мала бути направлена на підкріплення есесівських частин. Саме утворення цієї групи й стало приводом до суперечки, яка дедалі більше загострювалась.

Клюттіг, худий, як тріска, досить бридкий чоловік, років тридцяти п’яти, з дуже довгим шишкуватим носом, стояв перед письмовим столом, і його короткозорі очі, люто поблискуючи за товстими скельцями окулярів, гострим, лихим поглядом вп’ялися в обличчя супротивника. Між ним і комендантом давно вже назрівали нерозв’язні суперечності, які в цій напруженій ситуації вилилися у відкриту гостру сутичку.

Клюттіг не приховував того, що він не поважає Шваля. На комендантові накази Клюттіг завжди відповідав гордовитим мовчанням, і якщо, кінець кінцем, і виконував їх, то робив це лише тому, що Шваль, як не крути, був комендантом концтабору і мав чин штандартенфюрера.

Шваль примушував Клюттіга коритися своїм наказам, лише вдаючись до своєї влади, як старший за нього чином; присутність Клюттіга завжди дратувала його. Шваль терпіти не міг хвацької сміливості Клюттіга, і водночас він потай заздрив їй.

Сам Шваль був людина боязка, нерішуча і слабовольна, проте він щиро вірив, що значно переважає Клюттіга, колишнього власника маленької плісирувальної майстерні, своїм дипломатичним хистом.

Певна річ, Клюттігу бракувало багатьох якостей, що їх набув Шваль за тридцять років служби в каторжних тюрмах. Шваль дослужився свого часу до посади тюремного інспектора.

Раніше, зустрічаючись часом на офіцерських вечірках, вони любили покепкувати з минулого і називали один одного тюремником і плісирувальником. Їм і на думку не спадало, що колись все це може виродитися в небезпечну ненависть. І от цього вечора стався вибух.

Спочатку суперечка точилася навколо того, кого саме призначити в санітарну частину. Клюттіг обурено протестував проти наміру Шваля набрати до цієї групи лише політичних в’язнів, що просиділи в концтаборі багато років. Як комендант Шваль міг дозволити собі розкіш поблажливо повчати колишнього власника майстерні.

— Вам, мій дорогий, бракує знання людей і далекоглядності, треба вміти використовувати дисципліну комуністів. З них ніхто не буде ухилятися від роботи. Вони міцно триматимуться один за одного.

Клюттіг спалахнув від обурення. Його відповіді ставали все гострішими, і в голосі звучала така ненависть і презирство, що Швалю в глибині душі стало моторошно, — цей голос виразно нагадав йому голос його колишнього шефа, начальника одної каторжної тюрми.

— Я повинен звернути вашу увагу на те, що використовувати комуністів у такій ситуації, як зараз, небезпечно. Краще взяти для цього інших в’язнів.

Шваль зневажливо глянув на Клюттіга.

— Ба-ба-ба, — спроквола мовив він, потім спинився перед Клюттігом, знизав плечима і гордовито випнув черевце, — Інших в’язнів? Бандитів? Карних злочинців?

— У таборі існує таємна організація комуністів!

— А що вони можуть зробити?

Шваль знову обійшов навколо письмового стола.

— У таборі є таємний радіопередавач!

Клюттіг несподівано ступив до стола і перегородив дорогу Швалю, примусивши його спинитися.

Комендант, чудово розігруючи з себе поблажливого начальника, посмикав Клюттіга за гудзик мундира.

— Ви знаєте, що я наказав запеленгувати цей гаданий радіопередавач. І який же був результат? Нічогісінько не знайшли. Ви можете бути цілком спокійні, пане гауптштурмфюрер!

— Я дивуюся вашому спокою, пане комендант!

Вони міряли один одного холодними поглядами.

У Шваля було таке відчуття, ніби щось розпирає йому груди. Його вдаване самовладання вмить розвіялося, і він несамовито зарепетував:

— Я не втрачаю самовладання, як ви! Якщо я накажу, — за півгодини весь концтабір буде розстріляно! Так, так, весь концтабір разом з вашою комуністичною організацією!

Але й Клюттіг теж не тямив себе від люті. Вся кров відринула від його кістлявого обличчя, і він так загорлав на Шваля, що Вейзанг злякано підскочив до них і спробував відтягти Клюттіга від коменданта:

— Не можна ж так, Клюттіг, не можна...

Клюттіг зневажливо відштовхнув від себе штурмбанфюрера.

— Геть звідси, йолоп! — І знову закричав, звертаючись до Шваля: — Можливо, ці негідники мають уже зброю, а яких заходів вживаєте ви проти цього? Можливо, вони вже встановили зв’язок з американцями. Я відмовляюся коритися вашому наказові!

Вейзанг спробував заспокоїти їх:

— Тобі ж ніхто й не наказує, це ж Рейнебот дістане наказ...

Але білий, як полотно, Клюттіг несамовито закричав на нього:

— Заткни пельку!

— Гауптштурмфюрер! — заревів Шваль, і щоки його затряслися.

— Я не дозволю наказувати мені...

— Поки що я тут комендант!!!

— Св...

Клюттіг раптом спинився на півслові, повернувся і гепнувся на диван, де сидів Вейзанг.

Так само раптово, як і Клюттіг, враз отямився і Шваль. Він підійшов до столу для засідань, взявся руками в боки і спитав:

— Що ви хотіли сказати?

Клюттіг навіть не поворухнувся. Він сидів на дивані, низько звісивши голову, спершись ослаблими руками на розставлені коліна. Шваль, здавалось, після цієї сутички і не чекав ніякої відповіді. Він пішов у куток до підноса з вином, взяв там кілька склянок, сів за стіл для засідань і наповнив склянки.

— Вип’ємо по одній з переполоху.

Він жадібно осушив склянку.

Вейзанг підштовхнув Клюттіга і простягнув йому склянку з коньяком:

— Випий, це заспокоює.

Клюттіг неохоче взяв у штурмбанфюрера з рук склянку і вихилив її, немов гіркі ліки, похмуро дивлячись перед собою. Вони старалися не думати про свої образи, їх охопила глибока душевна знемога.

Шваль узяв сигарету і відкинувся на спинку крісла. Він курив, глибоко затягуючись. Клюттіг все ще сидів нерухомо, а на тупому обличчі Вейзанга важко було щось прочитати.

Шваль переводив погляд з одного на другого і в раптовому пориві гумору, що часом охоплює людину, яка дійшла до розпачу, промовив:

— Ну що ж, панове, скоро всьому кінець.

Клюттіг ударив кулаком по столу і істерично вигукнув:

— Ні! — Його нижня щелепа випнулася наперед.— Ні! — закричав він ще раз.

Шваль відчув, що зараз діється в душі Клюттіга. Він кинув сигарету і спокійно підвівся з крісла. Йому було приємно, що він знову опанував себе. За його письмовим столом висіла велика географічна карта. Шваль підійшов до неї і почав розглядати її поглядом знавця. Потім злегка доторкнувся до шпильок з кольоровими головками:

— Ось тут проходить лінія фронту, і тут, і тут, — він повернувся, сперся негнучкими руками об свій письмовий стіл.— Чи, може, я помиляюсь?

Вейзанг і Клюттіг мовчали.

Шваль взявся кулаками в боки.

— А як то все воно буде через місяць? Через два місяці або навіть через три тижні?

Відповідь на це він дав сам, стукнувши кулаком по карті. По Берліну, Дрездену, Веймару. Дерев’яна дошка загриміла під його кулаком. Шваль був задоволений. По Клюттігових випнутих вилицях, по Вейзангових покірних собачих очах побачив він, як вплинули на них його слова.

Немов полководець, вернувся від до стола для засідань і бундючно промовив:

— Чи ж повинні ми й далі обдурювати самих себе, панове?

Він сів.

— На сході — більшовики, на заході — американці, а посередині — ми. Ну, і що ж нам лишається робити? Подумайте самі, гауптштурмфюрер. Ніхто сюди до нас не полізе, ніхто нас тут не дістане. Сам чорт не добереться сюди до нас.

В раптовому пориві Вейзанг шпурнув на стіл свій пістолет.

— Мене вони так легко не візьмуть! — хрипко промовив він.— Я їм ще покажу себе!

Шваль не звернув уваги на цю вихватку баварського коваля, який мовчки знову взяв пістолет і схрестив на грудях руки.

— Нам лишилося тільки діяти на свій страх і ризик.

Клюттіг схопився з місця.

— Я знаю, куди ви хилите! — істерично закричав він. — Ви хочете втертися в довір’я до американців! Ви боягуз!

Шваль з досадою махнув рукою.

— Навіщо такі гучні слова? Мужністю тепер уже нічому не зарадиш. Нам треба рятувати своє життя — ось що зараз найголовніше. А для цього потрібен розум, пане гауптштурмфюрер. Розум, дипломатія і гнучкість.

Шваль підкинув на долоні свій пістолет:

— Це вже тепер недостатньо гнучка штука.

Клюттіг теж вихопив пістолет з кишені і різко змахнув рукою.

— Зате вона пробиває наскрізь, пане комендант, отак-то!

Здавалося, між ними ось-ось знову спалахне суперечка.

Вейзанг простягнув поміж ними руки, ніби розбороняючи:

— Заспокойтесь, а то ви ще повбиваєте один

одного.

— В кого ж ви думаєте стріляти? — спитав Шваль майже весело.

— В усіх, усіх, усіх! — закричав Клюттіг і несамовито забігав по кімнаті.

Потім він у розпачі знову кинувся на диван і вчепився руками в своє ріденьке, безбарвно-біляве волосся.

Шваль саркастично зауважив:

— Ну, з геройством ми вже, як видно, покінчили...

Другого ранку Клюттіг все ж таки передав наказ

коменданта Рейнеботу. Рейнебот, молодий, років двадцяти п’яти, гауптшарфюрер, сидів в кабінеті, що містився в будівлі комендатури біля воріт концтабору.

Рейнебот своєю випещеною зовнішністю дуже відрізнявся від Клюттіга. Гонористий юнак ретельно дбав про те, щоб завжди мати елегантний вигляд. Ніжнорожеві щоки і немовби напудрена, гладенько вибрита нижня частина обличчя надавали Рейнеботу схожості з оперетковим артистом, хоч насправді він був сином звичайного пивовара.

Він вислухав наказ, недбало відкинувшись на спинку стільця, упершись колінами в край стола.

— Санчастина? Блискуча ідея!

Він цинічно скривив губи:

— Ото вже, видно, перелякався наш старий, душа в п’яти сховалася, га?

Клюттіг нічого не відказав, він підійшов до радіо. Широко розставивши ноги, взявшись руками в боки, стояв він перед приймачем, звідки чути було голос диктора, що читав повідомлення з фронту.

«...після тривалої артилерійської підготовки вчора ввечері розгорівся бій за пониззя ріки Рейн. Гарнізон міста Майнца відступив на правий берег Рейну...»

Якусь мить Рейнебот мовчки дивився на Клюттіга. Він розумів, що діється зараз в його душі, бо й сам приндився лише на словах, а насправді холонув від страху, коли думав про небезпеку, яка невблаганно насувалася на них.

— Настане ще час, коли ти вивчатимеш англійську мову, — сказав він, і завжди зухвала усмішка застигла на його обличчі суворою складкою в куточку рота.

Клюттіг не помітив його глузливого тону і ЛЮТО прохрипів:

— Вони чи ми?

— Ми, — з вишуканою чемністю відказав Рейнебот, кинув на стіл лінійку і підвівся з стільця.

Вони мовчки дивилися один на одного, приховуючи за цим мовчанням свої думки.

Клюттіг почав хвилюватися.

— Якщо нам доведеться тікати звідси...— він стиснув кулаки і процідив крізь зуби: — Я не залишу тут жодного пацюка, геть усе знищу!

Рейнебот це вже чув. Він добре знав ціну словам Клюттіга, той завжди любив багато грому й галасу. І, глузливо посміхаючись, він зауважив:

— Якщо тільки ти встигнеш це зробити, пане гауптштурмфюрер. Наш дипломат до того часу повипускає вже всіх пацюків із пастки...

— Старий гнилюк! — Клюттіг люто ударив кулаком у повітря, — Хто може поручитися, що ці мерзотники не встановили вже таємного зв’язку з американцями? А ті пошлють кілька бомбардувальників і за одну ніч озброять весь табір, — І він нервово додав: — Все-таки — це тобі не жарт — їх п’ятдесят тисяч чоловік!

Рейнебот зневажливо махнув рукою.

— Бидла, а не людей, — кілька залпів з усіх кулеметних вишок і...

— А якщо американці скинуть парашутний десант? Ну що тоді?

Рейнебот знизав плечима.

— Тоді все полетить к бісу. Гм, — з гордовитою холоднокровністю гмукнув він, — щодо мене, то я заздалегідь подамся в Іспанію.

— Ач, хитра шельма, — зневажливо прошипів Клюттіг. — Тут ідеться, зрештою, не тільки про твою шкуру.

— Цілком вірно, — спокійно відказав Рейнебот, — йдеться також і протвою шкуру.

Він глумливо вищирив зуби просто в обличчя Клюттігу:

— Тепер і штурмбанфюрер, ба навіть і сам комендант не страшні нам.— Рейнебот, зневажливо скривившись, балансував руками, немов ішов по канату, натягнутому в повітрі. — «Всьому кінець, Аделя». Не дрейф, друзяко, я ж твій товариш по нещастю.

Розгнівавшись, що Рейнебот так холодно розкриває свої потаємні плани, Клюттіг гепнувся на стілець і втупився нерухомим поглядом перед собою. Справді, кінець був не за горами! Тепер час подумати про те, щоб якось врятуватися від усіх цих людей, що сидять за колючим дротом. Він брутально вилаяв коменданта:

— Проклятий штурпак! Адже він точно знає, що ці мерзотники в концтаборі організовані. Замість того, щоб заарештувати з десяток і розстріляти...

— Ще вилами по воді писано, чи натрапить він на тих, що треба, — зауважив Рейнебот, — інакше можна тільки попсувати всю справу, мій голубе. Першим пострілом треба влучити в ціль, у керівництво, в головку.

— Кремер! — не задумуючись, випалив Клюттіг.

— Це один, а де всі інші?

Рейнебот закурив сигарету і сів на край стола. Він недбало закинув ногу за ногу і ритмічно погойдував нею.

Клюттіг розлючено просичав:

— Я заарештую цю собаку, посаджу в бункер^[13] вичавлю його, як цитрину, і дізнаюсь про все.

Рейнебот зневажливо посміхнувся:

— Наївно, пане начальнику, дуже наївно. По-перше: Кремер мовчатиме, як пень, з цього хлопця ти нічого не вичавиш. По-друге: якщо ти посадиш Кремера, цим ти попередиш всіх інших.

Він підійшов до мікрофона, говорячи на ходу:

— Зараз ти зможеш як слід розглянути цього хлопця, і сам побачиш, що від нього тобі не вдасться нічого добитись.

Він увімкнув мікрофон:

— Старості табору Кремеру — негайно з’явитися до рапортфюрера!

Кремер саме був у Гефеля на складі, коли цей наказ пролунав з усіх гучномовців табору. Цвейлінг ще не прийшов, і Кремер стиха розмовляв з Гефелем у найдальшому кутку складу.

— Завтра вранці відправляється транспорт. Ти знаєш, про що я говорю, Андре?

Гефель мовчки кивнув.

Вдруге пролунав з гучномовця наказ:

— Старості табору Кремеру з’явитися до рапортфюрера!

Кремер, сердито засопівши, звів очі на репродуктор.

Гефель міцно стулив губи...

Клюттіг з розхристаними грудьми сидів на стільці, і Рейнебрт сердито смикнув його за плече:

— Чоловіче, поправ мундир, а то цей хлопець одразу побачить, що в тебе від наших останніх «перемог» дрижаки поза шкурою йдуть.

Клюттіг слухняно підвівся і обсмикнув мундир.

Через кілька хвилин до кімнати зайшов Кремер. Одним швидким поглядом оцінив він обстановку. Притулившись до стіни, стояв Клюттіг; тільки-но Кремер показався на порозі, він уп’явся в нього недовірливим поглядом. На стільці за письмовим столом, недбало розкинувшись, напівлежав цинічний юнак Рейнебот.

— Є дещо новеньке для вас, зараз почуєте.

Кремер добре знав цей недбалий, гордовитий тон.

Рейнебот поквапливо підвівся, засунув руки в кишені штанів і почав походжати по кімнаті. Йому хотілося передати наказ коменданта ніби між іншим.

Але саме ця підкреслена байдужість і насторожений погляд Клюттіга, що його весь час почував на собі Кремер, одразу підказали старості, що тут ідеться про щось дуже важливе.

— Шістнадцятеро в’язнів, — так прогаркавив цей пихатий юнак, — шістнадцятеро старих політичних в’язнів треба виділити для санчастини.

Говорячи кудись у повітря, щоб це звучало ще більш побіжно, він пояснив, що санчастина діятиме під час повітряних нальотів поза межами табору, за цепом зовнішніх постів...

Кров завирувала в жилах Кремера, але він зробив над собою зусилля, і жоден мускул на його обличчі не здригнувся. Староста нічим не видав, які думки блискавкою промайнули в його голові: шістнадцять надійних товаришів поза цепом постів охорони!..

Клюттіг різко відштовхнувся від стіни, спинився перед Кремером і загорлав:

— В’язні йтимуть без охорони, ясно?

На превелику силу вдалося Клюттігу приховати своє збудження, і він прошипів крізь зціплені зуби:

— Але не створюйте собі ніяких ілюзій, ми пильнуватимемо за вами!

Проте він і сам до пуття не знав, як зможуть вони за ними пильнувати.

Вони мовчки дивилися один на одного.

Кремер спокійно витримав сповнений зненависті погляд Клюттіга. І раптом його залила гаряча хвиля радості. За ненавистю у безбарвних запалених очах він побачив страх, голий, тваринний страх.

Клюттіг розлючувався дедалі дужче, проте й Кремер не був такий спокійний, як це здавалося. В його голові проносилися, переганяючи одна одну, різні комбінації. Рейнебот, побоюючись, що Клюттіг от-от втратить самовладання, вирішив втрутитися.

— Завтра вранці ви приведете шістнадцятеро санітарів до мене.

Кремер, що стояв спиною до Рейнебота, швидко повернувся і відповів:

— Слухаюсь!

— Їм видадуть санітарні ящики, протигази і каски.

— Слухаюсь!

Рейнебот лінивими кроками наблизився до Кремера і, схопивши його за куртку, процідив крізь зуби:

— Якщо ж хоч один з них спробує майнути звідси...— підступно посміхаючись, Рейнебот із моторошною люб’язністю закінчив: — то ви самі про це пожалієте.

Перш ніж Кремер встиг відповісти йому, до нього приступив Клюттіг і грізно прохрипів:

— За це поплатиться весь табір!

— Слухаюсь!

Незмінна Кремерова покірлива відповідь не давала змоги Клюттігу до чогось причепитися, і він грубо визвірився на нього:

— Хотів би я знати, чи ви все зрозуміли?

— Так точно.

Клюттіг хотів накинутися на Кремера, але від незворушного спокою старости слова ніби застряли у нього в горлі, і він лише хрипко видавив з себе:

— Забирайтеся геть!

Проте, коли Кремер вже наблизився до дверей, Клюттіг втратив рештки самовладання і загорлав йому вслід:

— Лишитися тут!

І коли Кремер здивовано обернувся, він підійшов до нього зовсім близько, майже впритул, і підступно запитав:

— Адже ви були раніше функціонером^[14]?

«Чого він хоче?» промайнуло у Кремера в голові, і він спокійно відповів:

— Так точно.

— Комуніст?

— Так точно.

Від Кремерової простодушності Клюттіг мало не задихнувся.

— І це ви говорите мені, так, так...

В куточку губів Кремера пробігла ледве помітна усмішка:

— Саме тому я й потрапив сюди...

— Ні! — різко відказав Клюттіг; він знову опанував себе. — Ви тому тут, щоб ви не могли організовувати ніяких змовницьких банд, ніяких таємних організацій, як це ви робите тут, у концтаборі!

Клюттіг уп’явся пильним поглядом у Кремерові очі. За спиною Клюттіга стояв Рейнебот, засунувши великий палець за борт мундира і похитуючись.

Таємна організація? Кремер витримав пильний погляд Клюттіга. Чи справді вони знають що-небудь? Йому одразу ж стало ясно, що Клюттіг просто хоче піймати його на гачок.

«Так от у чім річ, — подумав Кремер, — ви бачите в мені організатора! Ну, тут ви попали пальцем у небо».

У Кремера було таке відчуття, ніби він своєю широкою спиною затулив собою Бохова, і він спокійно відказав:

— Але ж ви самі створили цю організацію, пане гауптштурмфюрер.

Клюттіг отетерів, почувши таке. Він тільки й спромігся видавити з себе протяжне: «Що-о-о?», а Рейнебот зробив один крок уперед: — Ах, не про те мова!

Кремер відчув усю перевагу своєї відважної атаки і закріпив свої позиції:

Та й взагалі організація ця зовсім не таємна. Табір перебуває на самоврядуванні в’язнів, і ми точно виконуємо всі накази начальства.

Клюттіг, ніби просячи допомоги, глянув на Рейнебота, який, лукаво посміхаючись, спостерігав усю цю сцену і ніби тішився нею. Це остаточно розлютило Клюттіга, і він, мов той звір, заревів на Кремера:

— Ще б пак! Само собою зрозуміло, що ви роздали всі посади своїм людям.

— В наказі начальства говорилося: довірити самоврядування порядним і сумлінним в’язням.

— Комуністам, правда?

Кремер безстрашно відпарирував:

— Про кожного в’язня зокрема доповідалося начальству, і всі кандидатури були затверджені комендантом.

Клюттіг не підходив до Кремера, він розлючено походжав по кімнаті й лаявся:

— Ви всі там мерзотники, наволоч, бандити!

Кремер стояв нерухомо і мовчки чекав, поки вщухне гнів Клюттіга. Той знову підійшов до старости і, несамовито розмахуючи руками, закричав:

— Ми знаємо все! Не думайте, що ми такі дурні!

Рейнебот став між Кремером і Клюттігом, що аж кипів від злості.

— Забирайтеся геть! — прогугнявив він.

Клюттіг, бризкаючи слиною, підбіг до дверей, що

тільки-но зачинилися за Кремером.

— Пес проклятий!..

Рейнебот, спершись на стіл, зауважив з глузливою усмішкою:

— Я ж казав тобі, що з цього хлопця ти не витягнеш жодного слова.

Клюттіг важкими широкими кроками міряв кімнату.

— Уявляю собі, яких типів вибере він для цієї... цієї санчастини...

Він розлючено змахнув кулаками.

— З великою охотою натовк би я йому зараз пику! Пристрелив би, як собаку!

Рейнебот відштовхнувся від стола.

— Але ти не з того кінця починаєш, пане лагерфюрер, навіщо ти тут так горлав на нього? Адже цей хлопчина давно вже нюхом відчув небезпеку.

Клюттіг все ще розлючено бігав по кімнаті.

— Ну й нехай знає, собака! Він повинен знати, що ми напали на слід.

— Помиляєшся.

Клюттіг зненацька спинився і вилупив свої безбарвні очі на Рейнебота: вся його лють спрямувалася раптом проти випещеного юнака.

— Може, ти ще хочеш повчити мене, як я повинен поводитися з цією наволоччю?

Та його брутальний тон не справив на Рейнебота ніякого враження, він запалив нову сигарету і задумливо випускав у стелю кільця диму.

— Більшовики, безумовно, мають тут свою таємну організацію, в цьому я з тобою згоден. Кремер, напевно, у них дуже поважна персона, з цим я теж згоден.

Він підійшов до Клюттіга.

— Послухай-но, що я тобі скажу, пане гауптштурмфюрер. Тільки це між нами, пане лагерфюрер. Наказ нашого пана дипломата однаково не до вподоби нам обом, правда? Якщо він хоче випустити цих пацюків, то ми повинні постаратися замкнути пастку. Нам потрібне керівництво, головка. Треба відрубати її одним-єдиним ударом!

Він кивнув головою в напрямі табору.

— Адже, зрештою, не всі там більшовики. Отож ми й повинні підіслати до них когось. Кого-небудь тихенького, з привітним обличчям. Але він повинен мати добрий нюх, щоб розвідати й вислідити все, зметикував?

Він з хитрою усмішкою багатозначно підморгнув Клюттігу. Клюттігу, здається, ця думка припала дуже до смаку.

— А де ж ти дістанеш так швидко таку людину, яка...

Рейнебот швидко й упевнено відповів:

— Це вже моє діло, я дістану, кого треба.

І Клюттіг полишив Рейнеботу, як розумнішому, діяти на свій розсуд. Він засміявся:

— А ти й справді хитра шельма.

На цей раз Рейнебот, посміхаючись, сприйняв це як заслужений комплімент.

— Зрештою ми з тобою теж дипломати...

В стайні маленького табору, в якому помістили Янковського, панував страшенний гамір. Збившись в один гурт, новаки з’юрмилися навколо штубового, що видавав їм юшку з великого казана. Верещали, кричали, репетували на різних мовах, напирали один на одного. Одні відштовхували других, щосили горлав блоковий. Знову й знову пробував він навести лад в цій знавіснілій від голоду юрбі людей.

— Гей ви, халамидники, відійдіть же нарешті! Станьте в чергу!

Ніхто не розумів його, ніхто не звертав на нього уваги. Ті, яких відтискали назад, ще несамовитіше кидалися знову штурмувати казан. Інші з новаків підстерігали тих, що вже одержали миску юшки, і, жадібно похлинаючись, сьорбали її ложкою або просто пили з миски, якщо їм не щастило роздобути ложку. Юшка текла на смугасті куртки. Тремтячі руки простягалися до них і видирали миску, перш ніж її власник встигав зробити останній ковток, шарпали її на всі боки. Миска з брязкотом падала додолу. Всі враз кидалися на неї; щасливчик, якому вдавалося заволодіти мискою, міцно притискував її до свого тіла і, щосили орудуючи ліктями, починав продиратися крізь щільну юрбу до казана, тягнучи за собою цілий хвіст обшарпаних фігур, які лише чекали, поки він зробить останній ковток, щоб вирвати у нього миску з рук.

Не брав участі у цій веремії один лише штубовий. Байдуже, не підводячи голови, черпав він з казана юшку... Коли на нього надто вже напирали, він ліктями і ногами відштовхував передніх, звільняючи навколо себе місце.

До барака увійшов Піппіг. Зовсім замучений блоковий, присадкуватий чоловік з круглою, як куля, головою, в безсилому розпачі підняв угору руки, радий з того, що побачив хоч одну розсудливу й нормальну людину.

Він прохрипів:

— Щодня те ж саме, щодня те ж саме! Коли б у нас принаймні хоч було досить мисок! Цих хлопців не можна ніяк утихомирити.

— А ти повиганяй їх за двері і залиши біля казана стільки людей, скільки в тебе є мисок, — порадив Піппіг.

— Тоді вони ревітимуть надворі, як голодні леви.

Піппіг не знав, що б йому ще порадити. Витягнувши довгу шию, він пильно вдивлявся в безладну юрбу.

— Є тут у тебе серед новаків такий собі Янковський?

— Здається, є.

Блоковий спробував перекричати галас:

— Янковський!

Але голос його потонув у загальному гаморі.

Піппіг сам почав розшукувати поляка.

Скоро він побачив його: Янковський стояв у кутку, судорожно притиснувши руки до підборіддя, і розгублено дивився на цю колотнечу.

Коли він помітив Піппіга, по обличчю його промайнула якась тінь: він упізнав його і підбіг до німця.

— Ти! Ти! Де дитина?

Піппіг застережливо притулив палець до губів і кивнув Янковському, щоб той ішов за ним.

***

Кремеру треба було поговорити з Преллем, який складав списки в’язнів, що мали вирушити з транспортом.

Тисяча новоприбулих в’язнів, розміщених тимчасово у маленькому таборі, мала завтра вирушити кудись з Бухенвальду. Треба було розчистити концтабір.

Складаючи списки, Прелль відбирав потроху з кожного барака маленького табору. Тепер блокові могли зітхнути вільніше: після відправки транспорту в переповнених стайнях мало стати хоч трохи просторіше.

Підбором окремих груп новаків для відправки відали блокові, їм допомагали штубові і писарі. Вибір завжди надав на найслабших. Невблаганний закон самозбереження діяв при цьому сумному відборі.

Обидва старости похмуро мовчали. Прелль стояв біля стола, за яким, низько схиливши голову, сидів Кремер і уважно читав список. Ось він звів очі на Прелля, і лоб його взявся зморшками.

Обидва вони не промовили жодного слова, але з усього видно було, що в голові у них снуються однакові думки.

В куточку рота Прелля сховалася збентежена усмішка, яка тепер несміливо пробивалася на волю.

— Ось і знову тисяча, яких ми посилаємо у безвість...

Кремер випнув нижню губу, широко розставив на столі лікті і глянув на свої згорнуті руки.

— Часом я думаю собі, — стиха озвався він, — часом я думаю: які ми стали тут бездушні...

І хоч Прелль добре зрозумів, , що той хотів цим сказати, він все-таки перепитав його:

— Ми? Кого ти маєш на увазі?

— Нас! — різко відповів Кремер.

Він підвівся, підійшов до вікна і, засунувши руки в кишені штанів, задивився на широкий табірний майдан. Там, угорі біля головних воріт, темніла широка низька будівля з надворітньою вежею. На даху цієї будівлі стояло дванадцять величезних прожекторів, їхнє холодне світло пронизувало темряву на майдані; коли увечері чи рано-вранці в’язні вишиковувалися тут на перевірку, різкі промені, наче гострими шаблями, безжалісно краяли змучені обличчя.

На вишці, щулячись від березневої ранкової прохолоди, походжали вартові есесівці. Важкі кулемети, немов принюхуючись, висовували над парапетом свої роззявлені пащі, спрямовані в бік табору.

В’язні поодинці, по двоє чи невеличкими групами перетинали майдан: одні прямували до воріт, інші входили через ворота в табір. Виструнчившись, тримаючи в руках шапку, доповідали про своє прибуття біля віконця вартового.

Блокфюрер, який вартував біля воріт, .перевіряв і пропускав їх. Сьогодні він знову був чомусь страшенно розлючений, несамовито горлав, накидався на в’язнів з кулаками, роздавав на всі боки запотиличники.

Кремер мовчки дивився на все це. Він думав про неприємне завдання, яке дав йому Бохов. Що могло загрожувати їм через цю дитину? Небезпека? Через малу дитину? Неймовірно! Безперечно, існує якийсь зв’язок між дитиною і Гефелем. Коли б тільки дізнатися, який саме, тоді, можливо, вдалося б і дитину... Оця ще проклята вічна таємничість Бохова... Він завжди щось недоговорює, щось приховує...

«Не питай ні про що, роби, як я тобі кажу».

Кремер насупився. Рукою він спирався на віконну раму. Враз він гнівно ударив кулаком по підвіконню.

— Що з тобою? — почув він за спиною голос Прелля.

Він здригнувся з несподіванки і різко повернувся.

— Нічого, — коротко відповів він.

Прелль хотів утішити його.

— Це вже останній транспорт. Можливо, американці перестрінуть його...

Кремер похмуро кивнув головою і повернув Преллю список.

— Ось що я хотів тобі сказати: подбай про те, щоб отой поляк, який прибув учора — ти знаєш, про кого я говорю, — теж потрапив до цього транспорту...

В конторі речового складу всі в’язні команди зібралися навколо Янковського. Піппіг засунув йому в кишеню окраєць хліба, і Янковський крадькома відривав по шматочку і клав їх у рот: він соромився показати, який він голодний.

— Жуй як слід, не стидайся, друже, — підбадьорював його Піппіг, — сьогодні у нас галушки з підливою із хріну, — Він підсунув Янковському ще чашку кави.

Кропінський був за товмача. Обидва поляки розмовляли між собою, і Кропінський перекладав, як умів:

— Він говорить, що він не батько дитини. Батько загинув в Освєнцімі, і мати теж — у газовій камері. Він говорить, хлопчику було всього три місяці, коли він потрапив разом з батьком і з матір’ю з варшавського гетто в концтабір Освєнцім. Він говорить, есесівці повбивали усіх дітей, а це маленьке дитя завжди ховали.

Янковський перепинив Кропінського і почав щось жваво йому пояснювати. Кропінський перекладав далі.

— Він говорить, малятко не знає, що таке люди. Воно лише знає, що таке есесівці і що — в’язні. Він говорить: зате малятко дуже добре знає, що коли приходять есесівці, треба ховатися і сидіти тихо-тихесенько.

Кропінський замовк. Решта в’язнів теж мовчали, похиливши голови. Гефель поклав руку на руку поляка, і той посміхнувся: нарешті його правильно зрозуміли.

— Маріане, — попросив Гефель Кропінського, — спитай у нього, як звуть хлопчика.

Той спитав поляка і переклав:

— Малятко звуть Стефан Циліак, батько його був адвокатом у Варшаві.

Гефель з глибоким співчуттям дивився на маленького хирлявого чоловічка, якому, напевно, давно перевалило за п’ятдесят.

Сповненими довіри очима дивився Янковський на цих в’язнів, що були такі привітні до нього, і в його несміливій усмішці почувалася впевненість, що тепер, після всіх пережитих страхіть, дитину, нарешті, буде врятовано.

У Гефеля стиснулося серце. Поляк і гадки не мав, навіщо він звелів покликати його; тепер цей бідолаха, напевно, радів, що знайшов собі добрих товаришів. І Гефель думав про те, як ці «добрі товариші» ось-ось скажуть полякові: «Бери знову з собою свою дитину, ми не можемо переховувати її тут». І цей маленький тихий чоловічок, не ремствуючи, візьме знову на себе свою важку ношу і потягне її далі й далі, завмираючи від страху, щоб есесівський чобіт не розтоптав і не загасив цю крихітну іскорку життя, бо вирішив за всяку ціну зберегти її...

Янковський, мабуть, помітив, що німці якось дивно й надто уважно розглядають його, і посміхнувся Гефелю. Але Гефель дедалі глибше поринав у свої думки... Ось цей маленький безпорадний чоловічок тягне за собою крихітне живе створіння, яке йому чудом пощастило вирвати з рук смерті в Освєнцімі, тягне назустріч новим, невідомим небезпекам і страхіттям. Даремні зусилля! Де-небудь смерть, вищиряючи зуби, неодмінно вихопить у нього з рук чемодан: поглянемо, поглянемо, що ти мені доброго приніс із собою...

І Гефель відчув, як усе його єство повстає проти цього. Якщо взагалі можна покласти цьому край, то треба зробити це зараз, тут. Лише тут і ні в якому іншому місці на світі є можливість врятувати дитину.

Гефель оглянувся навколо. Всі мовчали. В’язні не знали, що казати. Погляд Гефеля затримався на Піппігу. Вони мовчки дивилися один одному в очі. Необхідність вибирати поміж двома обов’язками важким тягарем налягла на серце Гефеля, і він з болем відчув, який самотній він тут у цю мить. Очі Піппіга з німим запитанням зверталися до нього, і Гефель хотів на знак згоди злегка кивнути Піппігу головою. Але натомість він лише важко зітхнув і підвівся.

— Лишайтеся тут, — сказав він, звертаючись до своєї команди, — і пильнуйте, щоб, бува, Цвейлінг не заскочив сюди.

Він відійшов разом з Янковським, Кропінським і Піппігом у куток складу.

Коли маля побачило Янковського, воно подибало йому назустріч і, немов довірливе маленьке цуценятко, дозволило взяти себе на руки.

Янковський мовчки пригорнув до себе дитину і беззвучно, без сліз заплакав.

Піппіг не міг довше витримати гнітючої тиші.

— Ну, нема чого тобі так побиватися, — грубувато сказав він, хоч у нього самого ніби клубок застряв у горлі.

Янковський спитав про щось Гефеля, забувши на мить, що німець його не розуміє.

Знову на допомогу їм прийшов Кропінський:

— Він питає, чи може лишатися маленький тут?

Саме тепер і мав Гефель сказати полякові, що завтра він вирушає далі з транспортом, і дитина... але він не міг вимовити ані слова і відчув полегкість, коли замість нього відповів Піппіг. Піппіг заспокійливо поплескав Янковського по плечу: мовляв, дитина залишиться тут, це ж ясно, як божий день. При цьому він зухвало зиркнув на Гефеля.

Але Гефель мовчав: він не мав сили заперечити Піппігу.

І нараз його пойняв страх. Своїм мовчанням він зробив перший крок до того, щоб не підкоритися наказові Бохова. І хоч він говорив собі, що завтра встигне передати дитину полякові, однак він почував, як дедалі важче стає йому твердо додержувати свого обов’язку.

Лише коли Піппіг, що розтлумачив собі мовчання Гефеля так, як йому хотілося, засміявся до Янковського:

— Не журися, друже. Ми теж уміємо доглядати малих дітей.— Гефель різко перебив його:

— Не мели дурниць!

Проте цей слабкий протест не міг переконати Піппіга. Він лише засміявся у відповідь.

Янковський посадив хлопчика на підлогу, вдячно потиснув Гефелю руки і з щасливим виглядом щось швидко промовив. І Гефель не заперечував більше.

***

Після того, як Прелль пішов у маленький табір, Кремер попросив одного в’язня, що працював у конторі, покликати Бохова.

Увійшовши до контори, Бохов одразу ж спитав:

— Ти вже домовився з Гефелем?

— Я ще встигну це зробити, — непривітно відказав Кремер.— Послухай-но краще, що я маю тобі сказати.

Він коротко переказав Бохову всю розмову з Клюттігом та Рейнеботом і розповів йому про наказ коменданта.

— Вони догадуються про щось, це ясно, але не знають нічого напевне. Доти, поки вони вбачають у мені керівну силу і організатора, ви можете бути спокійні, — закінчив він.

Бохов уважно вислухав його.

— Отже, вони розшукують нас, — нарешті озвався він, — ну що ж. Поки ми не припустимось помилки, їм не вдасться знайти і викрити нас. Але мені зовсім не хочеться, щоб ми ховалися за твоєю спиною.

— А ти не бійся, своєю широкою спиною я ще затулю вас усіх.

Бохов допитливо глянув на Кремера: він відчув в його словах глибоко сховану іронію.

І тому він трохи роздратовано промовив:

— Так, так, Вальтер, я це знав. Я довіряю тобі, це значить: ми довіряємо тобі. Досить тобі цього?

Кремер різко одвернувся від Бохова і сів за стіл.

— Ні!

Бохов насторожився.

— Що це має означати?

Кремера немов прорвало:

— Чому я повинен відправити разом з транспортом малу дитину? У нас їй було б найбезпечніше! Невже ти цього не розумієш? Що таке з цією дитиною?

Бохов стукнув кулаком по руці:

— Не муч мене, Вальтер! З дитиною нічого!

— Тим гірше! — Кремер підвівся і нервово заходив по кімнаті.

Видно було, що він старається заглушити своє хвилювання; нарешті він спинився, похмуро дивлячись перед собою.

— Хоч я й визнаю дисципліну, але цей наказ стоїть мені поперек горла, — глухо сказав він, — Невже не можна придумати щось інше?

Бохов не відповів, він лише підняв угору руки на знак того, що не бачить ніякого іншого виходу.

Кремер підійшов до нього.

— Тут ідеться про Гефеля, правда?

Бохов і на цей раз ухилився від прямої відповіді:

— Не суши собі голови такими питаннями.

— Ви мені довіряєте? — глузливо промовив Кремер.— Начхав я на ваше довір’я!

— Вальтер!

— Ах, що там! Дурниці! Безглуздя! Твоя проклята таємничість! Дурна нелегальність!

— Вальтер! Чорт забирай! Заради твоєї власної безпеки ти не повинен знати більше, ніж це необхідно для тебе, невже ти цього не розумієш? Тут ідеться і про твою безпеку!

— Ні, тут ідеться про дитину!

Кремер перейшов на прохальний тон:

— Хіба ж не можна придумати щось інше? Я сам сховаю маля! Ну? Як? Можеш бути певний, у мене воно буде в безпеці.

На одну якусь мить здалося, що Бохов ось-ось погодиться, але тим запальніше відхилив він одразу ж цю пропозицію.

— Про це не може бути й мови! Дитину треба відправити з табору, негайно! Можливо, те, чого я вимагаю від тебе, і жорстоко, згоден. Але в цьому винні жорстокі умови, в яких ми живемо. Звичайно, тут ідеться про Гефеля, чого б я мав приховувати це від тебе, ти ж однаково все знаєш. Я скажу тобі ще більше. Повір мені, я не схибнувся на нелегальності. Гефель займає дуже відповідальний пост. Розумієш, Вальтер? Дуже відповідальний пост. І якщо тут у нас одна ланка розірветься, то може розпастися весь ланцюг.

Бохов на мить замовк.

Кремер наче занімів від його слів, він похмуро втупився прямо перед собою. Намагаючись переконати Кремера, що іншого шляху немає, Бохов став розвивати його думки далі.

— Припустімо, ти забереш у Гефеля дитину і денебудь заховаєш її. Гаразд. Але чи зможеш ти приховати той факт, що дитина була саме у Гефеля? Якийсь непередбачений випадок — і дитину буде знайдено...

Кремер, протестуючи, підняв руки. Та Бохов незворушно вів далі:

— Якийсь випадок, Вальтер, у нас же є в цьому досвід, чоловіче. Досить якоїсь дрібнички для того, щоб занапастити найпевнішу справу... розумієш, і такою дрібничкою може стати ця дитина. Ти ж не закопаєш її, як здохле кошеня. Хто-небудь знатиме про існування дитини. І ось цей хто-небудь потрапляє до бункера... і виказує тебе.

Тепер уже Кремер не витримав більше, він голосно і впевнено засміявся.

— Та вони скоріше вб’ють мене, ніж я...

— Я вірю тобі, Вальтер, — лагідно відказав Бохов, — Я, безперечно, вірю тобі. Але що буде тоді, коли тебе уб’ють?

— Авжеж, що ж тоді? — переможно вигукнув Кремер.

— І тоді дитина все-таки залишиться...

І знову радів Кремер:

— Ну, от бачиш!

Бохов гірко посміхнувся:

— Сім тисяч радянських офіцерів дістали тут у нас, в таборі, кулю у потилицю, і жоден з них і не догадувався, що есесівець у білому лікарському халаті, який ставив його до планки для вимірювання зросту, буде його убивцею...

— Яке це має відношення до дитини? — сердито озвався Кремер.

Бохов з великою переконливістю вів далі:

— Від тебе вони не дізнаються ні про що, тебе уб’ють. Але ж ти знаєш їхні методи. Хто може поручитися, що вони не повезуть маля до Веймара. А там посадять його на коліна якій-небудь добре проінструктованій націстській тітоньці: «Ти був у концтаборі Бухенвальд, ах ти, бідне малятко. А як звуть того доброго дядю, який заховав тебе від лихих есесівців?»

Кремер почав прислухатися уважніше.

— І добра тітонька розпитуватиме дитину по-німецьки, по-російськи, по-польськи, в залежності від того, яку з цих мов розуміє дитина, аж поки... І тоді, Вальтер, не знайдеться вже нікого, хто міг би затулити Гефеля своєю широкою спиною...

Бохов сказав досить. Він засунув руки в кишені, обидва чоловіки мовчали. Після болісного вагання Кремер рішуче сказав:

— Я... я піду трохи згодом до Гефеля...

Він переміг себе. Бохов тепло посміхнувся другові.

— І це ж іще зовсім не значить, що дитина в тому транспорті... Я хочу сказати, що раз поляк довіз маля сюди, то він зможе уберегти його й надалі. Хоч взагалі ми боїмося випадковостей, але на цей раз будемо сподіватися на щасливий випадок. Більше ми нічого не можемо зробити.

Кремер мовчки кивнув головою. Для Бохова це означало, що вони домовились.

— А санчастину, — сказав він, переходячи до іншої теми, — ми повинні організувати якомога швидше.

Першою думкою його було покласти на санчастину функції команди зв’язку. Занадто спокусливою була нагода. Але потім його пойняли сумніви. Клюттіг мав підозру. Бохов почухав свою щетинисту голову.

— Коли б тільки знаття, що вони задумали.

— Гадаю, що все буде гаразд, — зауважив Кремер, — наказ іде від коменданта.

Бохов недовірливо махнув рукою.

— Те, що наказує Шваль і що робить з того наказу Клюттіг, зовсім не одне і те ж саме.

— Тому-то я й кажу, — швидко заговорив Кремер, — полиш ти на мене цю санчастину. Дай мені повну свободу дій.

Бохов здивовано втупився в Кремера.

— Що ж ти хочеш робити?

Кремер хитро посміхнувся.

— Те ж саме, що й ти.

— Що й я? — прикинувся здивованим Бохов.

— Чоловіче добрий, не починай ти знову гратися в цю нелегальність, — розгнівався Кремер.— Досить уже з мене. Коли ти почув про санчастину, тобі, певно, спало на думку, як можна використати її, га? — Кремер доторкнувся пальцем до скроні.— Можливо, у мене в цій коробці виникла та ж сама думка.

Бохов відчув, що його спіймано. Він трохи збентежено провів обома долонями по щоках.

Кремер доконав його:

— От бачиш? Про що думаємо ми двоє, про те ж саме думають і інші хлопці, яких я ще маю відшукати і вибрати сьогодні. Ти гадаєш, що вони чекатимуть, поки я моргну їм оком? Однаково вони дивляться в обидва, коли їм трапляється куди-небудь піти. Незалежно від того, чи дасть їм якусь спеціальну вказівку підпільне керівництво, чи ні...— щоб заспокоїти Бохова, він швидко додав:— Про існування його вони не матимуть ніякого уявлення, в цьому ти можеш бути певен. Я так чи інакше знатиму все, про що вони розвідають поза межами табору. Отож, чи варто налагоджувати нову широку сітку зв’язку, якщо цей зв’язок можна підтримувати безпосередньо?

Бохов не міг одразу погодитися на цю пропозицію, і Кремер дав йому час обміркувати свою відповідь.

Це була розумна пропозиція. Але без згоди ІТК Бохов не мав права пристати на неї, бо ж цим самим він мав перевести старосту табору з пасивної досі ролі в активну.

Кремер помітив вагання Бохова.

— Обміркуйте все як слід, — сказав він, — але не зволікайте довго з відповіддю.

Бохов уже й сам думав про те, як би то негайно скликати нараду членів ІТК. Богорського повідомити було легко, так само і голландця Петера ван-Далена. Але як добратися до Пшібули і Кодічека? Хоч вони перебували зараз у таборі, але працювали в одному з оптичних бараків, розташованих на самому майдані. Стороннім входити в ці бараки суворо заборонялося. З французом Ріоманом теж важко було зв’язатися. Він працював у кухонній команді, в офіцерському казино, що містилося за межами табору. Цих людей, до яких було так важко добратися, можна було повідомити лише по телефонній лінії. Бохов не дуже охоче вдавався до цієї форми зв’язку, нею користувалися лише в крайніх випадках, як цього разу, коли треба було передати таке невідкладне і важливе повідомлення.

Бохов запитливо глянув на Кремера:

— Чи не зміг би ти влаштувати перевірку телефонної лінії?

— Можна, — кивнув Кремер, одразу ж догадавшись, про що йдеться. Одного разу він уже виконував таке доручення.

— Отже, запам’ятай цифри: три, чотири, п’ять, і в кінці — вісімка.

Кремер кивнув.

— ІТК, — з хитрою усмішкою промовив він.

***

У майстерні табірного електрика біля слюсарних лещат стояв один з в’язнів і поволі водив терпугом по шматку металу.

Увійшов Кремер.

— Шюпп тут? — спитав він.

В’язень махнув терпугом через плече, показуючи на дерев’яну перегородку в глибині майстерні і сказав, помітивши невдоволене обличчя Кремера.

— Тут нема нікого з чужих.

Шюпп сидів за столом і длубався в якомусь будильнику. Він здивовано звів очі на Кремера, коли той увійшов.

— Треба перевірити телефонну лінію, Генріх, — сказав Кремер.

Шюпп зрозумів його.

— Буде зроблено!

Кремер підійшов трохи ближче.

— Запам’ятай цифри: три, чотири, п’ять, в кінці — вісімка.

Шюпп підвівся. Він не питав про значення цифр. Це було якесь важливе повідомлення. Він згріб докупи все, що лежало на столі, і потягнувся за своїм ящичком з інструментами.

— Я зараз же й почну, Вальтер.

— Але все повинно пройти як по маслу, чуєш?

Шюпп скорчив свою звичайну наївно-здивовану

гримасу.

— У мене завжди все йде як по маслу.

Від Шюппа Кремер пішов до Гефеля. Там був Цвейлінг. Побачивши, що староста табору стоїть з Гефелем біля стола, він одразу ж вийшов із своєї кімнати.

— В чім річ?

— Гефель повинен приготувати речі, — не розгубившись, відказав Кремер.— Завтра відходить транспорт.

— Куди ж це? — Цвейлінг з цікавості висолопив язика.

— Не знаю.

Цвейлінг вищирив у посмішці зуби:

— Ах, і не кажіть мені такого. Ви знаєте більше, ніж ми.

— Як це так? — прикинувся Кремер дурником.

— Мене не обходять ваші інтриги.

І він знову почвалав до свого кабінету.

Кремер подивився вслід йому, пробурмотів:

— Вічно йому ввижається щось...

Крізь зуби він прошепотів:

— Я прийшов від Бохова. Нам треба поговорити з тобою. Вийдемо за двері.

Піппіг, який саме підходив до столу з купою одежі на руках, почув останні слова Кремера і недовірливим поглядом провів обох аж до дверей, за якими вони зникли.

Вони стояли на площадці кам’яних сходів, які вели до другого поверху. Кремер притулився спиною до залізних поручнів площадки.

— Коротко і ясно, Андре, я знаю про все. Завтра відходить транспорт. Янковський знову забере з собою дитину, зрозуміло?

Гефель почував себе, немов засуджений на страту, він низько схилив голову.

— Невже не можна придумати щось інше? — тихо спитав він.

Це було те ж саме запитання, з яким Кремер звертався до Бохова. Певно, на всьому світі не було інших слів в цьому безвихідному становищі. І Кремер відповів йому словами Бохова:

— Про це не може бути й мови!

Після довгої паузи Гефель спитав:

— Куди йде транспорт?

Кремер змучено стукнув кулаком по залізних поручнях і нічого не відповів. Гефель не зводив з нього очей.

— Вальтер...

Кремеру урвався терпець.

— Не можна так довго стовбичити тут, на сходах. Ти знаєш краще за мене, що це стосується тебе. Гляди ж, не встругни ніякої штуки. У мене завтра буде і без того досить мороки з транспортом, я не зможу сушити собі голову цією дитиною. Отже...

І він почав спускатися вниз.

Гефель, немов прибитий, повернувся і побрів назад до складу.

— Чого він хотів від тебе? — спитав Піппіг.

Гефель не відповів. Він мовчки пройшов повз Піппіга і зник за дверима контори...

...Вогкий холодний вітер, завиваючи, гуляв поміж бараками, і Кремер, щулячись від холоду, глибше засовував руки в кишені пальта. Він саме перетинав стежку, ліворуч від якої видно було моторошну будівлю крематорію, над її дахом німо здіймався вгору високий димар. Паркан з коричньових дощок, просякнутих карболкою, оточував цю будівлю, ховаючи її від цікавих поглядів. Що діялося за цим парканом?.. Жоден в’язень ніколи того не бачив, бо вхід сюди був суворо заборонений.

І все-таки Кремер знав це.

Як староста табору, він уже кілька разів побував за тим високим парканом, коли нові транспорти привозили з собою сотні трупів. Тоді вони цілими горами лежали на дворі. Поляки, які працювали в крематорії, стягали труп за трупом з цієї купи і роздягали їх.

Часто на них був дорогий шерстяний одяг, який есесівцям жаль було спалювати.

Це була не така-то легка робота — роздягти цих покійників. Скорчені в смертельній агонії задубілі члени, що стали після смерті немов залізними, здавалось, не хотіли добровільно віддавати свій одяг. Але могильники набили вже собі руку на цьому. Звичайно двоє носильників хапали труп за руки й за ноги. Насамперед розстібали гудзики на пальті і на піджаку, після цього труп садовили. Поки один з могильників підтримував труп, другий стягав йому через голову пальто й піджак. Це була моторошна, страхітливо-химерна картина. З низько похиленою головою і витягнутими вперед руками, мертвий скидався на п’яного, якого роздягають, щоб перенести до ліжка. Скарлючені пальці міцно трималися за рукава одежі. Сильним ривком могильники видирали одежу з цих чіпких мертвих рук.

На багатьох мертвих тілах була одягнута підсподом красива шовкова жіноча білизна найніжніших відтінків — від персикового кольору аж до бірюзового. Глибокі декольте відкривали худі кістляві груди з гострими ключицями. Голі й безпорадні, лежали трупи на брудній землі з страшними, судорожно зведеними руками, відкинувши набік наголо пострижені голови. Роти у них були широко роззявлені і зяяли, немов чорні провалля; здавалося, вони сміються страшним мертвим сміхом над маскарадом, який розкривався очам живих. Весь цей одяг однаково не допоміг їм, бідолахи See одно замерзли.

З допомогою спеціальних кліщів могильники розривали шнуровку на черевиках, здебільшого із зав’язаних вузлом мотузків чи дроту, і стягали взуття з голих ніг. На деяких трупах було ще по кілька пар тонесеньких, як павутинка, жіночих панчіх, і могильники стягали з мертвих ніг і панчохи.

Поміж роздягнутими догола трупами, які в безладді валялися на землі, ходив інший могильник з великими щипцями для виривання зубів у руках. Він заглядав трупам у роти, шукаючи золоті зуби та коронки. Щипцями він виривав з мертвих ротів протези. Якщо протези виявлялися нічого не вартими, він встромляв їх назад у чорне провалля рота і притискував їх щипцями, заганяючи на старе місце. Лише після цього двоє інших могильників хапали пограбованого мертвяка за руки чи за ноги, залежно від того, як він лежав, волокли і шпурляли його на голі трупи, що горою здіймалися посеред двору. Звичними рухами розгойдували вони мертвяка, і, лунко стукнувшись об заледенілі трупи, він падав на купу голих мертвих людських тіл...

Нараз Кремер спинився.

По всьому табору знову розносився сморід горілого м’яса. Його нудотний запах в’їдався в слизові оболонки носа. Високий димар крематорію знову вивергав у небо червоні язики полум’я. Коричньово-чорний чад рваними клаптями клубочився над табором.

І Кремер ясно пригадав серпневу ніч 1944 року...

Це було за кілька днів до повітряного нальоту на концтабір американських бомбардувальників. Кремер стояв тоді біля вікна барака, в якому він спав, дивився на таке ж саме червоне полум’я над димарем крематорію і думав собі: «Кого жце вони спалюють серед ночі?»

А другого дня по табору поповзли таємні чутки. У крематорії розстріляли і спалили Тельмана. Невже правда? Ніхто не міг би сказати цього напевно. Ні! Один такий чоловік був!

18 серпня 1944 року команда в’язнів, яка обслуговувала крематорій, дістала через рапортфюрера наказ залишити в одній з печей вогонь на всю ніч. Тієї ночі вся команда з крематорію була замкнена в бараці. Есесівці не хотіли мати свідків.

Але одному полякові-могильникові вдалося якось вислизнути з барака. Він сховався за великою купою вугілля, насипаного на подвір’ї крематорію. Поляк добре бачив із своєї схованки, як відчинилася в паркані дощана хвіртка. Ціла зграя есесівських шарфюрерів увійшла на подвір’я. Вони привели з собою якогось чоловіка, одягнутого в цивільне. Чоловік цей був високий на зріст, широкоплечий, без пальта, в самому лише темному костюмі. Він ішов з непокритою головою, і поляк виразно бачив його лисину.

Незнайомця проконвоювали до дверей, що вели до приміщення, де відбувалася кремація, і тут пролунало кілька пострілів. Вся банда есесівців разом з розстріляним зникла в крематорії.

Рівно через годину — стільки часу завжди тривала кремація одного трупа — банда есесівців вийшла з крематорію.

Ідучи через двір, один шарфюрер сказав другому:

— Знаєш, кого це ми допіру запхнули в піч? То був вождь комуністів Тельман.

А через декілька днів до Кремера прибіг вкрай схвильований Шюпп. Він щойно прочитав у журналі рапортфюрера про розстріл Ернста Тельмана...

Кремер нерухомим поглядом дивився на димар крематорію.

Високі язики полум’я, як і тоді, в серпні 1944 року, розсипаючись на іскри, злітали в чорне небо і ніби прикували в ту безсонну ніч до себе його погляд, тепер знову невгасимо палали в його серці. Він знав, чому полотнище їхнього прапора таке червоне...

Тільки-но Кремер хотів піднятися по дерев’яних сходах контори, як над усім табором пролунав з гучномовця голос Шюппа:

— Увага, перевірка телефонної лінії...

Кремер на мить спинився, крадькома посміхнувся сам до себе...

Одразу ж після розмови з Кремером Шюпп, повісивши на плече свій ящик з інструментами, попрямував до кабінету рапортфюрера.

Він мав посвідчення, яке дозволяло йому виходити за ворота концтабору. Скрізь було що лагодити, і спритний Шюпп зумів зробити себе незамінимою людиною. Він добре знав, як впливала на людей його лукаво-простодушна фізіономія, його немовби дитяча безпосередність, і вмів використати всі переваги, які давала йому його зовнішність

Коли Рейнебот, перед яким він завмер виструнчившись, процідив крізь зуби, чого йому треба, Шюпп з невинним виглядом відповів:

— Мені треба перевірити телефонну лінію, пане рапортфюрер, у таборі зіпсувалося кілька гучномовців.

Рейнебот, який сидів за письмовим столом і щось писав, недбало зауважив:

— Певно, знову в чомусь схалтурили, га?

З виразом наївного здивовання на обличчі Шюпп заперечив:

— Я ні в чому не схалтурив. Але дріт тепер такий ламкий, і проводка раз у раз розривається, нічого не вдієш, це ж матеріали воєнного часу.

— Не базікайте казна-що, говоріть швидше, що вам там треба, у мікрофон і забирайтеся звідси геть.

Це означало для Шюппа дозвіл перевірити мікрофонну установку. Він підійшов до апарата і увімкнув його. Почулося дзижчання. Шюпп для проби подув у мікрофон, відкашлявся.

— Увага, перевірка телефонної лінії. Увага, перевірка телефонної лінії. Я рахую... три, три, чотири, чотири, п’ять, пять... вісім... Повторюю: три, три, чотири, чотири, п’ять, п’ять... вісім.

Ця передача пролунала по всіх бараках і майстернях табору. В оптичному бараці Кодічек і Пшібула на мить звели очі від роботи. І француз Ріоман, кухар в офіцерському казино, теж почув передачу і напружено прислухався до цих слів.

Три, чотири, п’ять — то були зашифровані цифри і засекречені номери окремих товаришів — членів ІТК. Ця передача повідомляла їх про те, що сьогодні, о восьмій годині вечора, вони мали з’явитися на домовлене місце.

Ріоман помішав у каструлі, що стояла на плиті. Пшібула і Кодічек обмінялися багатозначними поглядами: видно, трапилося щось дуже важливе...

— Перевірку закінчено. Перевірку закінчено.

Шюпп вимкнув мікрофон.

Рейнебот, який лише краєм вуха прислухався до його слів, насмішкувато-зауважив:

— До трьох, хвалити бога, ви ще, здається, вмієте рахувати.

— Так точно, пане рапортфюрер, до трьох і в мене вистачає глузду, щоб полічити

І його круглі очі окинули випещеного юнака сяючим поглядом. А той лише з нудьгуючим виглядом кивнув йому: мовляв, забирайся вже геть.

І задоволений Шюпп поверь вся до своєї майстерні.

***

Члени підпільного комітету сходилися, як завжди, непомітно. Незадовго до призначеного часу подався до заздалегідь домовленого місця зустрічі і Бохов.

Надворі було темно й холодно. Лише де-не-де поміж бараками пленталися поодинокі постаті в’язнів. Перед дверима затемнених на випадок повітряного нальоту бараків стояли групками в’язні і курили, затуляючи долонями жевріючі вогники сигарет.

Тільки на стежці, що вела від табірного майдану вниз, до ревіра, було людно. Одні в’язні йшли до амбулаторії, інші верталися звідти, поспішаючи до своїх бараків.

Наблизившись до ревіра, Бохов увійшов до барака, що правив за склад для солом’яних матраців, носилок та різних речей догляду за хворими. При тьмяному світлі маленької лампочки тут поралося двоє в’язнівсанітарів, нібито ретельно набиваючи соломою матраци. Коли увійшов Бохов, вони одразу ж припинили свою роботу і відсунули набік велику купу соломи. У грубо настеленій дерев’яній підлозі відкрився майже непомітний для ока чотирикутник: Бохов підняв його і почав протискуватися крізь вузенький отвір. Вгорі над його головою обидва санітари знову замаскували лаз, настеливши поверх нього солому. Під бараком був підвал завглибшки 1,2 м. Біля поздовжніх стін височіли невисокі цегляні колони, на яких тримався барак, а в поперечному напрямі стирчали ряди товстих балок, які підпирали підлогу. Приміщення скидалося на штольню рудника. Долівка цієї ями була усіяна шматками вапняку, об які не раз спіткнувся Бохов, поки пройшов у глибину підвалу.

Товариші з ІТК, які сиділи навпочіпки навколо палаючої свічки, на мить урвали свою розмову і звели очі на Бохова. Бохов теж присів навпочіпки біля них і почав прислухатися до суперечки, яка спалахнула через Йозефа Пшібулу. Звістка про евакуацію міста Майнца незаперечно свідчила про те, що американці справді-таки спорудили передмостове укріплення під Ремагеном і рушили далі вперед. Добра звістка! Пшібула, тріумфуючи, ударив кулаком по долоні:

— Скоро й ми завдамо їм удару!

Але інші товариші не поділяли захвату Пшібули. З досадою пробурчав щось Кодічек, а ван-Дален поплескав Пшібулу по плечу:

— Ти хороший хлопець, — спроквола промовив він по-німецьки, — але дуже нетерплячий.

Пшібула, наймолодший серед них, і справді був найбільш нетерплячий. Завжди йому здавалося, що події розгортаються надто повільно.

— Дуже нетерплячий, — повторив ван-Дален і, неначе учитель, застережливо підняв угору вказівний палець.

Богорський, поклавши руку на коліно молодого поляка, розповів про те, що чув від новаків з Освєнціму.

— Завдамо удару? Скоро? — Богорський з сумнівом похитав головою і низько нахилився вперед. Полум’я свічки якось примарно освітило риси його обличчя, пооравши високе чоло химерними тінями.

— З трьох тисяч чоловік лише вісімсот дійшло до Бухенвальду, — багатозначно промовив він.

Величезна тінь його поповзла по стелі, коли він, різко змахнувши рукою, сказав: .

— Евакуація — це так чи інакше смерть.

І товариші зрозуміли, чому Богорський заговорив зараз про це. Ріоман відкинув геть шматочок вапняку, який він, граючись, перекидав з руки в руку. Один лише Пшібула не хотів розуміти Богорського.

— Я кажу, не треба чекати, поки фашисти нас поженуть з табору. Я кажу, треба пробиватися через огорожу і бігти до американців, — знову заговорив він.

Бохов сердито засопів, інші товариші теж невдоволено загомоніли, і Богорський захитав головою:

— Не гаразд, зовсім не гаразд. Американці ще далеко. Дуже далеко. Ми повинні чекати або... будь ласка, як це сказати? — Він обернувся до товаришів, просячи допомогти йому.

— Зволікати, — підказав йому Бохов.

— Хорошо, зволікати, — озвався Богорський, вдячно посміхнувшися Бохову, і розвивав свої думки далі: — Ми повинні пильно стежити за становищем на фронтах і не спускати з ока фашистів тут, в таборі.

Вони не підуть на відкриту боротьбу з американцями, вони втечуть. І тоді настане наша година.

Пшібула, низько нахилившись уперед, сперся на руки і знову заперечив:

— Тікатимуть? А що, коли вони почнуть стріляти?

Богорський посміхнувся:

— Ну що ж! Тоді й ми теж стрілятимемо.

Пшібула гнівно випростався:

— З отих кількох пістолетів?

Та перш ніж Богорський встиг відповісти йому, у розмову втрутився Ріоман. Ніби перепрошуючи, махнув рукою і почав переконувати впертого молодого поляка:

— Ти сам кажеш, ми маємо всього кілька пістолетів. Як же ти хочеш прорватися з кількома пістолетами? Це ж просто... — Він ляснув пальцями, бо не міг зразу підібрати німецького слова, — це ж просто нонсенс.

Тепер всі навперебій почали умовляти Пшібулу, звідусіль водночас, змішуючись, лунав приглушений шепіт. Вони намагалися втовкмачити полякові, що передчасний виступ може закінчитися винищенням всього концтабору. Але всі переконливі аргументи немовби відскакували від упертого Пшібули, поміж його бровами залягла невдоволена складка.

Ван-Дален примирливо поплескав його по плечу: він повинен зрозуміти, що не можна так легковажно ставити на карту життя п’яти тисяч чоловік.

Утихомирив збуджених товаришів Бохов.

— Нема чого вам так гарячкувати, — перебив він їх суперечку. — Саме тепер нам треба мати свіжу й тверезу голову.

Він трохи випростався і, широко розставивши лікті, сперся руками об коліна.

— Послухайте, що я вам скажу: тут є ще одна справа, і я не певен, як ми повинні діяти.

Товариші уважно слухали, поки він доповідав їм про санчастину і висловлював свої сумніви.

Богорський похитав головою.

— Ну що ж, — сказав він, — вони шукають нас, вони шукають нас уже давно і досі ще не знайшли. Якщо вони нас знайдуть, тоді ми загинемо з пасткою чи без пастки — однаково, ви розумієте? Я кажу, не треба боятися. Я кажу, ми повинні завжди бути дуже обережні, і ті шістнадцять товаришів — то мають бути розумні, дуже розумні хлопці. Ви розумієте мене?

Насилу підбираючи потрібні німецькі слова, він пояснив товаришам, що для них абсолютно байдуже, пастка це чи ні. Важливо налагодити спостереження на території табору і поза його межами. Ця команда матиме доступ всюди — до есесівських команд, до військових гаражів, до транспортних частин дивізії...

Бохов перепинив його:

— Можливо, вони саме й хочуть заманити туди цю команду. А що коли заарештують одного з товаришів або навіть усіх шістнадцять? А в бункері вони катуватимуть їх доти, поки ті викажуть, кому вони мали передавати результати своїх спостережень.

— Їм досить зломити волю лише одного з них, щоб дізнатися про їх зв’язок з підпільним керівництвом.

Та Богорського важко було переконати.

— Нєт, нєт, нєт. Не керівництво, не керівництво.

І він запропонував встановити зв’язок тільки між ним і одним із санітарів.

Бохов теж затявся на своєму:

— А що, як ти попадешся?

Богорський посміхнувся:

— Тоді загине не все керівництво, а умру лише я один!

Але проти цього заперечили всі комітетчики.

Богорський розсердився. Ризик і небезпека для них існують завжди, сказав він, чи, може, це жарт — налагодити роботу розгалуженого керівництва, яке підпільно організовує інтернаціональні групи Опору і переховує зброю?

— Ми дали клятву мовчати і вмерти, коли буде треба, і я хочу бути вірним цій клятві, — сказав він.

— Ні, ти не підходиш для цього завдання, — заперечив Бохов.

— Хто ж це зробить, як не ми? — спитав Богорський.

— Є такий, — відказав Бохов і ознайомив товаришів з пропозицією Кремера, яка йому самому подобалася дедалі дужче.

Усі члени комітету схвалили цю пропозицію, найбільше приваблювало їх те, що не треба було встановлювати ніяких нових зв’язків: Бохов і так мав постійний контакт із старостою табору. Богорський теж відмовився від свого плану. Він підняв угору руки і лагідно посміхнувся:

— Ну, як то кажуть, я дав себе умовити...

Нарада тривала не більш як півгодини, і скоро всі товариші поодинці й непомітно вийшли з підвалу. Вони порозходилися по своїх бараках...

Коли Бохов зайшов до Кремера, той саме збирався йти де ревіра: санчастина мала бути утворена із в’язнів-санітарів. Їм не треба було багато слів, щоб зрозуміти один одного. Бохов повідомив Кремера, що товариші згодні з його пропозицією. Він підтримуватиме зв’язок із санчастиною. Вони намітили, кого саме із санітарів слід вибрати. Це повинні бути надійні й випробувані хлопці...

Трохи згодом Кремер подався до ревіра.

В довгому коридорі перед дверима амбулаторії товпилася ціла юрба змучених, хворих в’язнів.

Кремер насилу проштовхався крізь юрбу і увійшов до амбулаторії. Тут ішла напружена робота.

Час від часу хворих впускали всередину, щоразу по десять чоловік. Кислий запах іхтіолу і сморід від гниючих ран так отруювали повітря, що незвикла людина одразу ж починала задихатися.

Приймали хворих в’язні-санітари в зношених білих халатах. Працювали вони мовчки і вправно. Швидкими звичними рухами зривали з рук і ніг забруднені й подерті паперові бинти, прочищали гнійні, запалені рани, оточені чорною кірочкою загуслої іхтіолової мазі. Дерев’яним шпателем густо намазували на рану свіжий шар іхтіолу. Швидко й спритно накладали нову пов’язку, схожу на паперову обгортку навколо квіткового вазона. І все це тихо, майже без слів.

Треба було поспішати, щоб ефективніше використати короткий проміжок часу між вечірньою перевіркою і свистком старости. Злегка стусонувши пацієнта трохи нижче спини, санітар відштовхував його від себе.

— Готово! Хто далі?

Цей новенький пацієнт уже встиг спустити штани і тепер з німим благанням показував санітарові синьочорні плями екземи на кістлявому стегні. Санітар нашвидку оглянув його, і, підтримуючи руками сповзаючі штани, він пошкутильгав до тих, що чекали своєї черги біля операційного стола.

Оперував Еріх Кен, старший санітар, комуніст і колишній актор. У нього не було часу дивитися на хворого, який лежав перед ним на операційному столі — грубому дерев’яному помості з чорною клейончатою подушкою. Кен бачив лише нариви, гулі, виразки, і поки його помічники одягали хворому ефірну маску, він уже робив поздовжній і поперечний розріз, і його скальпель зі скреготом вгризався в хворе м’ясо, в гнійні нариви. Обома великими пальцями він витискував з нарива гній і очищав рану. Його помічник стояв уже напоготові з іхтіоловою маззю і паперовим бинтом і швидко накладав пов’язку.

Другий санітар садовив оперованого і двома досить таки міцненькими ляпасами у праву і ліву щоку приводив його до пам’яті. (Не ображайся, друже, ми не маємо часу чекати, поки ти сам опритомнієш).

Приведений так раптово до пам’яті хворий, — в голові у нього ще паморочилося і все немов кружляло перед очима, — сповзав зі стола і, заточуючись, нічого не тямлячи, плентався до лави під стіною. Тут він міг спокійно посидіти якийсь час разом з іншими пацієнтами, що теж пройшли вже через такі самі процедури, міг чекати, поки пройде це запаморочення.

Ніхто не цікавився ними. Лише час від часу хто-небудь із санітарів зганяв їх з лави.

— Ну, друже, ти вже прочумався? Іди собі; йди, звільняй місце...

З болем дивився на все це Кремер.

Охоче й покірно лягали на стіл хворі. Жадібно вдихали вони наркоз. Все залежало від того, хто кого випередить: наркоз — скальпель чи навпаки... дев’ятнадцять... двадцять... двадцять од... дехто скрикував від болю — скальпель на цей раз виявився швидшим...

Коли увійшов Кремер, Кен злегка кивнув йому головою і одразу ніби забув про його присутність, хоч знав, що староста хоче з ним поговорити.

Прооперувавши ще трьох хворих, Кен, нарешті, закінчив свою роботу. Разом з Кремером вийшов у сусідню кімнату і почав мити руки.

Кремер, все ще під сильним враженням того, що допіру побачив, зауважив:

— Як тільки це в тебе виходить...

Витерши насухо руки, Кен сів поруч з Кремером на лаву і посміхнувся:

— Ото ж то й воно, як виходить, кажеш...

Тяжко заслабнувши на шлунок, сам Кен кілька років тому потрапив до ревіра. Санітарам пощастило виходити його — і там він відтоді й залишився. Згодом він засвоїв багато медичних знань, а що справжнього лікаря в таборі не було, то він почав навіть сам оперувати хворих.

Тепер він оперував, як справжній хірург.

— Ото ж то й є, як виходить...

В тому, як він вимовив ці слова, почувалася гордість.

В операційній він бував скупий на слова і зосереджений, зате після закінчення тяжкої роботи почував себе вільно й невимушено. Цей худорлявий сорокарічний чоловік не раз розважав друзів з ревіра своїми театральними спогадами, — а це джерело було у нього невичерпне, — і в палаті, переповненій тяжкохворими, завдяки своїй сильній і життєрадісній вдачі він вдихав волю до життя в серця, де жевріла остання іскорка, ладна от-от згаснути.

— Ну, хлопче, скоро знову станеш на ноги, — підбадьорював він хворого, підходячи до його ліжка.— От бачиш, я ж тобі завжди казав, не такий страшний чорт, як його малюють.

А тепер він сидів біля Кремера, серйозний і замислений.

— Так, так, — кивнув він, коли Кремер розповів йому, чого завітав до нього, — почалося з «блискавичної війни», а закінчується арештантською санчастиною. Спочатку звитяжні фанфари, а потім сирени повітряних тривог...

Він підвівся і повісив на гвіздок рушник.

— Німецький народе, яка ти, по суті, худоба! Спочатку затемнюєш собі мозок, а потім — вікна...

Він гірко засміявся.

Раптом він рвучко повернувся до Кремера, його сірі очі спалахнули.

— Без всякої охорони, якщо не рахувати зовнішніх постів? Чоловіче добрий, та це ж...

— Про це я й хочу з тобою поговорити, — відказав Кремер.

Кен зацікавлено сів поруч нього, і вони довго розмовляли між собою, аж поки Кремеру треба було залишати ревір, щоб дати сигнал до сну. Шістнадцять санітарів для санчастини було відібрано.

— Не кажи їм про це поки що нічого, — порадив Кремер, — Я сам поговорю з ними.

***

Другого ранку Піппіг приніс із контори список в’язнів, що мали вирушити з транспортом. Обличчя Піппіга було стурбоване, коли він передавав список Гефелю. Той мовчки взяв з його рук папір. Ніби чорний кіт перебіг між ними, відколи вони сховали у себе дитину. Колишні дружні взаємини порушились.

Гефель, завжди такий привітний, став дуже скупий на слова, особливо коли йшлося про дитину. Піппіг кілька разів пробував переконати Гефеля, що хлопчика можна залишити в них, але той лишався невблаганним. Раніше, якщо вони часом і розходилися в своїх думках, то завжди скоро знаходили спільну мову. Звичайно в таких випадках один з них схилявся перед розумнішим рішенням другого. У випадку ж з дитиною Піппіг ніяк не міг зрозуміти друга, бо йому тут все здавалося зовсім простим.

Фронт з кожним днем дедалі більше наближався до табору. Так чи інакше все це мало скоро скінчитися. Одне з двох: незабаром усі вони будуть вільні чи загинуть. Ніякої іншої можливості, крім цих двох, не існувало.

Що ж могло бути простіше, ніж те, щоб заховати тут дитину до того вже недалекого часу, коли одна з шальок терезів перетягне на ту чи іншу сторону? Дитина разом з ними або діждеться волі, або загине.

І, виходячи з цих простих міркувань, Піппіг ніяк не міг зрозуміти, чому Гефель так твердо вирішив неодмінно вирядити дитину з табору? Невже він боїться?

Гефель шпурнув список на стіл...

— Приготуй речі. Коли ми в обід видаватимемо їх, ти покличеш поляка і передаси йому чемодан, — сухо сказав він.

Піппіг засунув руки глибоко в кишені штанів і примружив очі.

— Порожній чемодан, звичайно?— В цьому запитанні звучав виклик.

Гефель гостро глянув згори в обличчя низенького Піппіга.

— Ні! — коротко відповів він і хотів був уже йти.

Та Піппіг затримав його, схопивши за руку.

— Дитина залишиться тут!

Гефель обернувся.

— Не ти це вирішуєш!

— І не ти також, — відпарирував Піппіг.

Вони міряли один одного холодними поглядами, в обох піднімалася однакова хвиля гніву й протесту.

— Ти боїшся?— примирливо спитав Піппіг.

Гефель зневажливо відвернувся.

— Не мели дурниць!

Піппіг знову схопив його за руку, промовив прохально:

— Залиш дитину тут, Андре. Не турбуйся ні про що, я беру на себе всю відповідальність.

Гефель сухо розсміявся.

— Відповідальність? А коли все розкриється, кого вони візьмуть за барки? Тебе чи мене? Мене, капо! Годі базікати, дитина не залишиться тут.

Він різко повернувся і попрямував до контори.

Піппіг провів його сумним поглядом. Тепер для нього було цілком ясно: Гефель просто боїться! І Піппіг відчув, як з глибини його серця піднімається хвиля обурення й презирства.

«Ну що ж, гаразд, коли він боїться і не хоче ризикувати, я сам подбаю про те, щоб надійно сховати дитину, — подумав Піппіг.— Хлопчика не можна лишати на складі. Треба сховати його десь в іншому місці, і Гефель заспокоїться».

Піппіг стурбовано засопів.

Але куди ж подіти дитину? Він не міг так зразу нічого придумати, однак це не змінило його рішення.

Піппіг хотів порадитися з Кропінським. Разом вони неодмінно що-небудь придумають.

Нелегко було для Гефеля так суворо поводитися з добрим Піппігом, і, до того ж, він чудово знав, що той зараз думає про нього. Одне лише слово — і Піппіг зрозумів би все. Але Гефель не мав права вимовити це слово...

Трохи згодом прийшов Кремер. Він відізвав Гефеля в куток складу.

— Після обіду вирушає транспорт.

Гефель кивнув:

— У мене вже є список.

— Щось трапилось? — допитувався Кремер.

Гефель, уникаючи Кремерового погляду, дивився кудись у вікно.

— А що повинно було трапитись? — відказав він, знизавши плечима.

— Дитину, само собою зрозуміло, ти передаси полякові.

Кремер відчув гіркоту у відповіді Гефеля, і йому захотілося сказати товаришеві добре слово.

— Я ж не якийсь недолюдок, Андре, але зрозумій сам...

— А хіба я не розумію? — майже вороже озвався Г ефель.

Кремер не хотів, щоб дійшло до сварки, і вирішив бути твердим, хоч і в самого краялося серце. Тим-то він тільки мовчки кивнув, подав Гефелю руку і примирливо промовив:

— Я більше не втручатимусь у цю справу, щоб ти знав. Полишаю все на тебе.

І він вийшов.

Гефель похмуро глянув йому вслід. Полишили все на нього. Стомленими кроками пройшов він у темний куток.

Хлопчик сидів на своїй постельці і бавився «кольоровими малюнками» — старою колодою карт, яку приніс йому Кропінський.

Кропінський, який присів навпочіпки біля малого, з вдячністю звів очі на Гефеля. Той зсунув шапку на потилицю і провів рукою по чолу.

Хлопчик уже звик до Гефеля, він посміхнувся, побачивши його. Та Гефель лишався на диво серйозним.

Погляд його сковзнув поверх дитячої голівки, і він звернувся до Кропінського голосом, який йому самому здався чужим:

— Ти віднесеш дитину назад до поляка.

Кропінський, здавалося, не зрозумів, чого від нього хочуть, і Гефель суворо додав:

— Він вирушає сьогодні разом з транспортом.

Кропінський поволі підвівся.

— З транспортом?

Гефелю до болю хотілося якнайшвидше покінчити з цією справою. Зненацька він грубо накинувся на Кропінського:

— Хіба це щось особливе?

Кропінський машинально похитав головою. Справді, в цьому не було нічого особливого. Але чому Гефель такий лихий до нього?

— Куди транспорт? — спитав Кропінський.

Обличчя Гефеля ще більше спохмурніло, і він так само різко відповів:

— Не знаю. Роби, що я тобі кажу.

Очі Кропінського розширились від страху. Здавалося, слово протесту ось-ось зірветься з його уст, але він промовчав і лише дивився в похмуре обличчя Гефеля з боязкою покірливою усмішкою.

Гефель боявся, що не витримає довше, і нагримав на Кропінського:

— Бери дитину, поки не прийшов Цвейлінг і... і...

Кропінський мовчки нахилився, обережно забрав «кольорові малюнки» з рученят малого, старанно поскладав карти докупи і взяв хлопчика на руки.

Коли він уже хотів був іти, Гефель погладив рукою м’яке волоссячко хлопчика.

Обличчя Кропінського засвітилося надією, він підбадьорливо кивнув Гефелю, голос його звучав тихо й благально:

— Подивись на це крихітне малятко, — лагідно сказав він. — У нього такі гарні очі і такий малесенький носик, і вушка, і зовсім манюні рученятка... Все це ще таке маленьке-маленьке...

Гефель відчув, як гарячий клубок підступив йому раптом до горла, і серце стиснулось, рука його ніжно сковзнула по голівці хлопчика і впала, так, ніби він побачив щось доти приховане на обличчі дитини.

— Так, так, маленька єврейська дитина з Польщі...

Кропінський, враз пожвавішавши, похитав головою:

— Що значить «дитина з Польщі»! Діти однакові скрізь, в усьому світі. Дітей треба берегти й любити...

Гефель не витримав і вибухнув лайкою:

— Чорт його бери! Я ж не можу нічого зробити! Кремер наказав... він вимагає, я мушу...

Кропінський не дав йому договорити, очі його заблищали:

— А ти не слухай Кремера. Кремер жорстокий. Ти дивись на Червону Армію. Вони підходять все ближче, ближче, і американці теж. Все ближче. Ну що ж тут такого? Ще кілька тижнів, фашисти втечуть, і ми — вільні... і дитина теж.

Гефель так міцно стиснув губи, що вони аж побіліли. Він нерухомо втупився в якусь невидиму точку перед собою і завмер на місці, немов заціпенівши. Нарешті опам’ятався і зробив рукою такий жест, неначе хотів відмахнутися від набридливих думок, що роєм обсіли його голову.

— Я все обдумав, — промовив він раптом зовсім іншим тоном, — не віднось зараз маля до поляка. Що він з ним робитиме? Коли виряджають транспорт, завжди все йде шкереберть. Почекай до полудня.

Кропінський зітхнув з полегкістю.

***

А тимчасом Кремер попрямував до ревіра, де в одному з бараків уже чекали його шістнадцять санітарів, відібраних для санчастини. Вони ще не знали, з якою метою їх зібрали, це мав сказати їм Кремер, який поспішно увійшов до барака.

Кремер почав без зайвих слів:

— Товариші, з сьогоднішнього дня ви — санчастина.

Санітари зацікавлено оточили його. Він знав їх усіх, це були молоді, сміливі й надійні хлопці, що не один рік просиділи вже в таборі.

— А що це таке — санчастина?

Кремер кількома скупими словами пояснив, у чому полягатимуть їхні обов’язки. В разі повітряного нальоту на табір вони будуть використані як допоміжний санітарний персонал, підкріплення есесівських частин.

— Нам, певно, доведеться міняти на них мокрі штани, — саркастично зауважив один з санітарів.

Інші голосно засміялися, а потім почали зацікавлено прислухатися, особливо коли Кремер сказав, що їм видадуть стальні каски, протигази і санітарні ящики і що біля них не буде ніякої охорони, крім зовнішніх постів...

— Хлопці, хлопці! — враз загомоніли, перебиваючи один одного, санітари.— Такого ж іще не бувало.

Кремер міцно стулив губи і ствердно кивнув головою.

— Запахло кінцем, — промовив він.

— І оті панове, там, нагорі, здається, починають нервуватися, га? — спитав один з санітарів.

Кремер знову лише мовчки кивнув.

— Я не буду вам багато говорити, ви самі зорієнтуєтесь на місці.

Він по черзі уважно глянув на кожного з своїх слухачів і вів далі:

— Ми вибрали вас, а не ті панове нагорі. Для них ви ніщо інше, як санітарна частина, ясно?

Він зробив паузу. Всі шістнадцять одразу ж збагнули, що тут ідеться про щось особливе, і коли Кремер заговорив знову, ще більше притишивши голос і з притиском вимовляючи кожне слово, вони зрозуміли все.

— Пильнуйте як слід, роздивляйтесь навколо, куди б ви не пішли. Про все, що помітите, повідомляйте Еріха Кена, він буде у вас за старшого. Я вже з ним домовився.

Кен, на знак згоди, мовчки кивнув головою.

— Слухайте уважно, що я вам скажу! — Кремер звертався до всіх присутніх, — Найсуворіша дисципліна, абсолютне мовчання! Щоб комар носа не підточив. Ви мене зрозуміли?

Він мовчки розглядав цих шістнадцятеро хлопців. Всі вони добре знали Кремера і більш ні про що не розпитували: завдання було для них ясне.

Кремер провів їх до воріт.

Рейнебот прийняв їх, задоволено усміхаючись. Він вийшов з кабінету, став перед ними і неквапливо, самовдоволено почав стягати з рук жовті рукавички з свинячої шкіри. Пружними кроками підійшов до вишикуваної шеренги. В’язні стояли струнко, і жоден мускул на їхніх обличчях не здригався.

Усмішка Рейнебота стала ще зловтішнішою.

— Ви, мабуть, вибрали кращих?— сказав він, звертаючись до Кремера.

— Так точно, рапортфюрер, найкращих, — сміливо відповів Кремер.

Запитання і відповідь були неприховано двозначні.

— Сподіваюсь, ви попередили своїх товаришів, що чекає весь табір, якщо один з них спробує утекти.

— Так точно, рапортфюрер, в’язні дістали від мене всі потрібні інструкції.

— Чудесно! — відказав Рейнебот з тією ж підкресленою двозначністю.— А хто ж тут серед них старший?

Кен ступив крок наперед:

— Я!

— Ага! — Рейнебот заклав великий палець за борт елегантного плаща і зробив пальцями такий рух, ніби награвав на піаніно.

— Кен! Звичайно. Без Кена не обійдеться.

Кремер узяв Кена під захист:

— Він же старший санітар у ревірі.

— Ага, — повторив Рейнебот, — он воно що.

Коротко кивнувши головою, він дав Кремеру знак,

що той може бути вільний, і відпустив санітарів.

***

Двоє чоловіків у кутку речового складу і гадки не мали, що вже досить довгий час у них є таємний слухач — Цвейлінг.

Цвейлінг прийшов до складу несподівано. Піппіг стояв у проході поміж мішками з одежею, уважно спостерігаючи, що діється у кутку, і не помітив його. Увійшовши, Цвейлінг одразу ж з поведінки Піппіга здогадався, що на складі трапилось щось незвичайне.

Він потихеньку підійшов до Піппіга і спроквола промовив:

— На що це ти там витріщився?

Піппіг враз обернувся і злякано глянув на роззявлений рот Цвейлінга. Шарфюрер ледь помітно посміхнувся і підступно пробурмотів:

— А тепер постій-но трохи тихенько.

— Пане гауптшарфюрер...

— Замовкни!

Цвейлінг люто зашипів на Піппіга, навшпиньках підкрався до потаємного сховища і тут, біля гори мішків, спинився прислухаючись.

Гефель і Кропінський, які саме вийшли з кутка і загороджували прохід купою мішків, не бачили його. Лише повернувшись, вони зненацька помітили перед собою шарфюрера.

Кров на мить застигла в жилах Гефеля, серце його немов хто стиснув крижаною рукою. Але він одразу опанував себе. Наче нічого й не сталося, він показав Кропінському на купу мішків і спокійнісінько сказав:

— А потім ти поскладаєш речі ось тут.

Цвейлінг удав, що нічого не помітив.

— Ви, мабуть, перекладали тут мішки?

— Так точно, гауптшарфюрер, щоб не завелася міль,

Кропінський, не втрачаючи самовладання, ніби ненароком, загородив прохід ще одною купою мішків.

Але Цвейлінг швидко підійшов до нього, стусонув його коліном нижче спини і відкинув геть мішки. Тут же, поряд, не тямлячи себе від страху, стояв Піппіг і дивився, як Цвейлінг зник у кутку.

Гефель і Кропінський злякано перезирнулися.

Коли Цвейлінг показався в схованці, дитина, побачивши есесівця, мерщій заповзла в куток і скрутилася клубочком.

В цю мить підійшов і Гефель.

Рот Цвейлінга скривився у дурнуватій усмішці, по обличчю віялом поповзли зморшки.

— Ну, ясно, тут таки завелася міль... — лукаво сказав він.

В цій незвичній привітності есесівця було щось загрозливе. Гефель вирішив піти навпростець і схопити небезпеку за горло. Тут могли якоюсь мірою врятувати становище лише мужність і беззастережна відвертість.

— Гауптшарфюрер...—почав Гефель.

— Що?

— Я хотів вам пояснити...

— Ну, ясно, ви й мусите це зробити.— Цвейлінг носком чобота показав на дитину.— Принесіть-но цю міль до мене.

Кропінський схопив дитину і пішов за ними до кабінету шарфюрера. Гефель, узявши у нього з рук маля, спустив його на підлогу, і воно одразу ж злякано забилося в куток.

Цвейлінг махнув рукою, ніби вимітав щось із кімнати. Це означало, що Кропінський повинен вийти геть.

Та тільки-но Цвейлінг, лишившись віч-на-віч з Гефелем, встиг сісти за свій письмовий стіл, як біля воріт голосно завила сирена, — вона вила моторошно й пронизливо, немов хижий звір. Цвейлінг глянув у вікно, і Гефель скористався з нагоди, щоб відвернути його думки в інший бік.

— Повітряна тривога, гауптшарфюрер. Хіба ви не спуститеся в бомбосховище?

Цвейлінг вищирив зуби: здавалося, він хотів посміхнутися. Лише коли сирена замовкла на низьких гортанних тонах, він відповів:

— Ні, на цей раз я лишуся тут разом з вами.

Він закурив сигарету, затягнувся і втупився прямо перед собою нерухомим поглядом. Рот у нього був, як завжди, напівроззявлений. Здавалося, він щось обмірковував.

Гефель пильно й недовірливо стежив за кожним рухом Цвейлінга, готовий до найгіршого. Нарешті Цвейлінг звів очі на Гефеля, ніби обмацуючи його своїм поглядом.

— Учора вони налітали на Ерфурт, — раптом сказав Цвейлінг.

Гефель мовчав, не розуміючи, що той хоче цим сказати.

Цвейлінг, висолопивши кінчик язика і поклавши його на випнуту нижню губу, уважно розглядав в’язня, який нерухомо стояв перед ним, і після короткої паузи промовив:

— Власне кажучи, я завжди добре ставився до вас...

Він примружив очі і пильно подивився на Гефеля крізь вузькі щілинки, чекаючи на відповідь. Проте Гефель уперто мовчав, не догадуючись, куди хилить Цвейлінг.

Цвейлінг підвівся, спроквола почвалав у куток, куди забилася дитина. Порожніми очима дивився він якусь мить на це живе маленьке створіння, потім обережно торкнув його носком чобота. Дитина швидко відповзла від чобота.

Напруження Гефеля дійшло крайньої межі.

За скляними дверима, біля довгого стола, стояли Кропінський і Піппіг. Вони ніби старанно готували речі для транспорту, проте вся їхня увага була прикута до того, що діялося там, у кабінеті Цвейлінга. Вони чекали бурхливої сцени і були дуже здивовані, що в кабінеті все так тихо. Раптом вони помітили, як Цвейлінг наблизився до Гефеля і, здається, щось привітно сказав йому. Що б це мало означати?..

І справді, Цвейлінг з широкою усмішкою підійшов до Гефеля.

— Якщо я тільки захочу, — сказав він, — якщо я захочу, то вже цього ж вечора ви сидітимете в бункері...

Він привітно закліпав очима, чекаючи, як реагуватиме на його слова Гефель.

Кропінський і Піппіг бачили, як Цвейлінг, вищиривши зуби, провів вказівним пальцем поперек горла.

— Еге, кепські наші справи, — злякано прошепотів Піппіг.

Обличчя Гефеля лишилося таким же спокійним. Він нерухомо стояв перед Цвейлінгом, однак в голові його вихором кружляли думки. Цей есесівець чогось хоче від нього.

Раптом Цвейлінг підвів голову, прислухаючись. Приглушене гудіння літаків зараз чути було якраз над складом. Кілька хвилин він напружено вслухався в це загрозливе гудіння, потім знову глянув на Гефеля. Вони мовчки дивилися один одному в очі, і кожен думав про своє. На тупому обличчі Цвейлінга важко було щось прочитати; він раз у раз кліпав очима і лише це показувало, що за його низьким лобом ворушаться якісь думки.

— Але я цього не хочу...— закінчив він після довгої паузи.

— Якби я тільки знав, що він думає з ним зробити, — схвильовано прошепотів Піппіг.

Кропінський так само тихо й схвильовано відповів:

— Він пошле його у бункер?

А Гефелю раптом вся кров кинулася в голову. Він збагнув смисл дивної поведінки Цвейлінга. Його здивування було таке сильне, що він одразу неспроможний був що-небудь відказати.

Цвейлінг помітив, що Гефель зрозумів його. Злякавшись своєї власної сміливості, він одвернувся від Гефеля, знову сів за письмовий стіл і почав навіщось поратися в шухляді.

Допитливий погляд Гефеля трохи збентежив шарфюрера, проте вороття вже не було. Всі його карти були розкриті.

І він промовив ще приязніше:

— Якщо дитина залишиться у нас, — вона буде в безпеці...

Ну ось, це було сказано вже зовсім недвозначно. І самовладання зрадило Гефеля. Все, що гнітило його досі, одним ударом було відкинуто кудись далеко, і він бачив лише можливість сховати цю бідолашну дитину в безпечному місці. Він зробив швидкий крок до Цвейлінга. Але есесівця раптом пойняв страх. Він насварився на Гефеля вказівним пальцем і закричав:

— Якщо вас спіймають, то відповідатимете ви, а не я! Ви мене зрозуміли?

Забувши про всяку обережність, Гефель відповів:

— Я зрозумів вас навіть дуже добре.

Цвейлінг, побоюючись, що він зайшов уже надто далеко, насилу взяв себе в руки, знову прибравши начальницького вигляду. Він суворо кивнув головою в бік дитини:

— Геть з цим!

Гефель взяв дитину на руки і хотів був вийти з кабінету. Та коли він уже підійшов до дверей, Цвейлінг знову покликав його:

— Гефель!

Вони мовчки міряли один одного оцінюючим поглядом, потім Цвейлінг примружив очі:

— Ви ж хочете вийти звідси живим, га?

Коротка пауза: вони, вичікуючи, дивилися один на одного. Нарешті Гефель відповів:

— Так само, як і ви, гауптшарфюрер.

І він швидкими кроками вийшов з кабінету.

Коли Гефель підійшов до стола, Піппіг одразу помітив, який він збуджений, І не став ні про що розпитувати.

Гефель зробив над собою зусилля, щоб заспокоїтись.

— Віднеси його знову в куток, — сказав він Кропінському і передав йому хлопчика.

Кропінський хотів щось спитати, але Піппіг зашипів на нього:

— Забирай же його, швидше!

Кропінський міцно пригорнув до себе дитину і поспішив до сховища.

Катастрофа, якої вони так боялися, не вибухнула, вона несподівано переросла в нову і в дану хвилину ще незбагненну ситуацію. Гефель неспроможний був дати зараз якісь пояснення, та Піппіг і не потребував їх. В його погляді, яким він дивився на Гефеля, ясно можна було прочитати, що він і так розуміє все, що трапилося в кабінеті Цвейлінга.

Вони не обмінялися жодним словом.

Гефель стомлено повернувся і важкими кроками, так наче хтось підштовхував його, пішов до контори. Піппіг лишився на місці.

***

Стоячи біля дверей, Цвейлінг злими, сповненими ненависті очима спостерігав те, що діялося в сусідньому приміщенні. Ось він і став їхнім співучасником! Його душило бажання накинутися на них з брутальною лайкою, щоб за звичним відчуттям своєї сили приховати страх.

Та раптом він злякано здригнувся: вдалині зовсім виразно почулося дзижчання снарядів і гуркіт вибухів, — раз по раз. Роззявивши з переляку рота, він тупо вирячив очі й прислухався. Потім нервово потер щоки, так, ніби вони були вкриті жорсткою щетиною.

***

Повітряна тривога захопила шістнадцять санітарів зненацька, коли вони в своємунезвичному маскувальному спорядженні саме входили до кабінету коменданта: їх мали представити Швалю.

В таборі в’язні поспішно бігли до бараків. На дорозі біля табору панував жвавий рух. Одна за одною підходили робочі команди і швидко зникали за ворітьми.

Есесівці поспішно прямували до бомбосховищ.

Тільки-но пролунав сигнал повітряної тривоги, як до кабінету коменданта почали сходитися вищі офіцерські чини концтабору, і коли Рейнебот увійшов, щоб доповісти про прибуття санчастини, Шваль нервово повернувся до рапортфюрера.

— В чім річ? Ага, так, так.

Він недбало махнув рукою: мовляв, зараз не час для офіційних рапортів. Нехай команда одразу ж приступає до виконання своїх обов’язків.

Ревіння моторів сповнювало повітря. Вибухи чути було десь зовсім близько.

Рейнебот вийшов з кабінету і своїм звичайним розв’язним тоном передав санітарам наказ коменданта:

— Ну, розлітайтеся, пташки небесні!

Кен скомандував:

— Санчастина, струнко!

Група, виструнчившись, завмерла.

— Налі-і-во! Бігом... марш-марш!

Рейнебот скептично подивився вслід санітарам, зітхнув і поквапливо подався до бомбосховища.

***

Ніде навколо не було тепер видно ні душі, лише шістнадцять чоловік бігли підтюпцем через околиці табору. З-під незвичних стальних касок вони багатозначно посміхалися один одному.

Над їхніми головами гули з’єднання літаків, пролітали кудись удалину. Чути було, як гуркотіли, вибухаючи, бомби.

Де це — в Готі чи, може, в Ерфурті?..

Добігши до зовнішнього цепу постів, група спинилася. Кен доповів про прибуття санчастини старшому вартовому і, здавалося, з особливим задоволенням помолодецькому скомандував своїм людям:

— Чотири чоловіка — до есесівських казарм! Чотири — до транспортних частин дивізії! Чотири — до військових гаражів, решта разом зі мною до офіцерського селища! Рівно через десять хвилин після відбою частина в повному складі має бути тут, ясно?!

— Так точно! — дружним хором вирвалося з п’ятнадцяти горлянок.

— Розсипатися цепом, бігом марш!

***

Поділені на групи санітари розбіглися у вказаних напрямках, а старший вартовий есесівець мовчки стояв і дивився: на цей раз йому не було чого наказувати.

Гефель сидів за столом, нерухомим поглядом втупившись у список, який лежав перед ним. На щастя, в’язні з робочої команди, що були в цей час у конторі, нічого не помітили, і Гефель уник зайвих розпитувань. Його схвилювала не так підступна пропозиція Цвейлінга, як несподівана можливість врятувати дитину.

Здавалося, все влаштувалося так просто і легко, а проте серце Гефеля чомусь стискалося і щеміло. Ось тільки допіру він обіцяв Кремеру вислати дитину з концтабору. І той повірив його слову. А якщо тепер він порушить це слово? Якщо він таємно затримає дитину в себе... Цвейлінга тепер вже нема чого боятися.

Гефель дивився на колонку номерів у списку. Кожен номер — то була людина, і лише однієї тут бракувало — дитини. Вона не мала номера. Її немовби й зовсім не існувало на світі. Досить запхнути її в чемодан і... Один бідолаха з тієї тисячі, які після обіду побредуть сумною процесією через ворота, потягне її з собою...

Гефель заплющив очі. Чи не було б точне виконання його обов’язку найкращим виправданням перед його власним сумлінням?

Але в грудях його знову заворушилося болісне почуття провини. Гефеля мучило гнітюче відчуття: здавалося, як тоді, на нього знову дивляться з далекої далини двоє очей, дивляться пильно, з німим докором. Були це очі дитини? Чи, може, очі його жінки?

Ще ніколи за всі роки ув’язнення не почував себе Гефель таким самотнім, як зараз. Він утік від спокусливої пропозиції Цвейлінга. Утік від німого запитання в очах Піппіга. Лише від самого себе не міг утекти, хоч і почував себе занадто слабким для того, щоб виконати це рішення своїми власними силами.

Гефель вийшов з контори і попрямував до Піппіга. Той все ще стояв біля столу, ніби чекав на нього. В повітрі лунало безперервне гудіння літаків. Цього разу, певно, був дуже сильний наліт. Цвейлінг стояв біля наріжного вікна в кутку кабінету і дивився на небо. Швидко глянувши в той бік, Гефель переконався, що Цвейлінг не міг його бачити, і тихо сказав Піппігу:

— Іди за мною!

Вони пішли в куток, де була дитина.

Кропінський, який лишався там, одразу ж підійшов до них. Вся його істота була сповнена напруженого чекання. Троє чоловіків стояли майже впритул один коло одного.

Гефель кивнув головою в напрямку кабінету Цвейлінга:

— Він сказав мені, що дитина може залишитися тут.

— Ага, — сухо зауважив Піппіг, — думає відкупитися, коли все полетить шкереберть. Ач, хитрий собака. А ти, що ти сказав?..

Гефель нерішуче знизав плечима.

Піппіг розсердився:

— Чого ти боїшся? Цвейлінг тепер у твоїх руках, він не викаже тебе.

Гефель, все так само нерішуче, спробував заперечити:

— Якщо ми залишимо дитину, то він подумає, що я пристаю на його умови...

Піппіг відказав:

— А коли й так, нам це байдужісінько.

І він коротко й рішуче промовив:

— Хлопчик залишиться тут!

Зібравши рештки своєї рішучості, Гефель хотів був заперечити, але Кропінський уже поплескував його по плечу:

— Ти — хороший товариш.

Гефель мовчки засунув руки в кишені і стояв, гірко посміхаючись з свого м’якосердя.

Досі ще тривала повітряна тривога.

В бараках в’язні сиділи навпочіпки навколо майже захололих великих груб, які поширювали навколо себе ледь відчутний теплий дух: з паливом було сутужно. Додаткове тепло збиралося від випарів і дихання людей, тісно напханих у ці вузькі приміщення.

Дехто спав, спершись руками об стіл, гамір не заважав їм.

Табір немов вимер, просторий майдан лежав безлюдний і спустілий. Біля воріт теж не видно було жодного вартового.

Лише на кулеметних вишках навколо табору, поглядаючи на небо, переступали з ноги на ногу вартові.

Коло есесівських команд патрулювало четверо в’язнів із санчастини. Спокійно проходили вони поміж казармами, але очі їх були широко розкриті і примічали навколо геть усе. Скільки казарм було зайнято?

Друга група санітарів обходила північну околицю табору, в районі лісу. Звідси відкривався широкий краєвид, навколо простягались простори Тюрінгії. Під невдоволеними поглядами вартових четверо санітарів крокували вздовж огорожі.

Вони теж мали своє завдання: намітити, де саме в дротяній огорожі були місця, найбільш сприятливі для пролому, враховуючи розташування табору, кулеметних вишок і лісу. Радянські стальні каски приховували від вартових пильні погляди санітарів.

Час від часу четверо чоловіків спинялися ніби для того, щоб окинути поглядом обрій, — просто так, бо знудьгувалися від довгого патрулювання. Але насправді кожним таким «невинним» поглядом вони щось оцінювали або вимірювали. Тихенько, щоб не почули вартові есесівці, ділилися один з одним своїми спостереженнями...

Лише після полудня пролунав відбій повітряної тривоги. Сирена сповістила про це протяжним завиванням.

Табір враз ожив. З бараків потоком посунули в’язні.

На кухні забряжчали цебри з запізнілим обідом, злиденна юшка встигла за цей час уже зовсім прохолонути. Біля воріт теж заворушилися люди, невдовзі Рейнебот через мікрофон дав команду вишикувати і вести до воріт транспорт.

Тільки-но пролунав цей наказ, як у маленькому таборі все завирувало, немов у розворушеному мурашнику. Перед стайнями панувало страшне сум’яття. Настала відлига, і змучені люди чалапали по грязюці й калюжах.

Немало зусиль довелося докласти блоковим і штубовим, щоб навести лад в цьому сум’ятті. Люди галасували, штовхалися, напирали один на одного: нарешті, після довгих криків і метушні маршова колона була вишикувана.

На речовому складі видача убогих манатків забрала небагато часу. Немов троє змовників, стояли поряд Гефель, Піппіг і Кропінський. Гефель кожним своїм напруженим нервом почував, що наближається критична хвилина. Він тільки нервово відмахнувся, коли Піппіг запропонував покликати Янковського, щоб той попрощався з дитиною. Він не хотів його бачити, не хотів нічого знати, чути.

— Чоловіче добрий, Андре, не можна ж отак відпустити цього бідолаху...

— Дай мені спокій!

Все тремтіло у Гефеля всередині. Він залишив обох товаришів і зник у конторі.

Піппіг був у розпачі.

— Гайда-но, Маріане, — сказав він нарешті, — побіжи до маленького табору і приведи Янковського...

А Янковський у цей час місця собі не знаходив від хвилювання. Колона мала от-от вирушити, але ніхто не приносив йому маля. Він раз у раз вибігав з колони і починав по-польськи благати круглоголового блокового, щоб той дозволив йому піти до складу.

Блоковий, радий, що йому вдалося нарешті сяк-так вишикувати колону, ніби не чув благань Янковського і нетерпляче штовхав його назад, у стрій. Янковський тремтів усім тілом, немов спіймана в сильце пташка.

Таким і побачив його Кропінський. В страшному збудженні Янковський побіг йому назустріч і міцно вчепився в нього. Рясні сльози текли по його засмученому обличчю. Він ніяк не міг збагнути, що мусить покинути табір без дитини. Кропінський не знаходив слів, щоб утішити нещасного.

— Не плач, брате, — раз у раз повторював він, — маленькому Стефану буде краще у нас, ніж з тобою, повір мені!

Та Янковський тільки сумно хитав головою. Немов живе втілення безмірного смутку, стояв він перед Кропінським. Щоб хоч трохи захистити себе від холоду, він натягнув на вуха смугасту шапку, і вона насунулася йому низько на лоб. Засмальцьований одяг був занадто широкий для нього, на голих худих ногах — грубі дерев’яні черевики. Довгими, обтріпаними на кінцях рукавами смугастої арештантської куртки Янковський раз у раз витирав сльози з невидющих очей.

Убога, жалюгідна подоба людини. У нього лишалася крапля сили в серці лише на те, щоб тихо й покірно благати:

— Віддайте його мені, прошу вас, віддайте його мені.

Він хотів упасти перед Кропінським на коліна, але той міцно притримав його за лікті і струснув, наче хотів цим привести його до тями.

— Не плач, брате, не плач, — умовляв він бідолаху.— Чого ти так побиваєшся? Ти ж не батько дитини.

Янковський обурився:

— Я більше, ніж батько!

В раптовому пориві Кропінський міцно пригорнув до себе нещасного і поцілував його:

— Іди, брате, і хай захистить тебе від усього лихого пречиста матір божа.

Янковський не хотів відпускати його від себе і вчепився в нього, ніби кліщами, але Кропінський не витримав більше цієї муки. Ще раз міцно пригорнув він до серця безпорадного поляка, потім випручався з його обіймів і побіг.

— Брате, брате, — кричав услід йому Янковський.

Але той не хотів більш нічого чути.

Руки Янковського безсило повисли вздовж тіла, і лише тихий жалібний стогін виривався з його уст. Знервований блоковий, побачивши, що поляк знову вийшов з колони, люто накинувся на нього:

— Хай йому біс! Чого це ти тут стовбичиш, як пень, ану — на місце!

Янковський покірно почвалав назад у стрій і повільно, хитаючись, разом з довгою колоною таких же нещасних, змучених людей побрів нагору, до табірного майдану. Серце його краялося від болю.

На майдані знову зчинився страшенний гамір і метушня.

Рейнебот перелічив усю партію в’язнів і вишикував їх, потім ворота відчинилися, і сіра тисячоголова юрба важко й стомлено посунула з табору.

За поспіхом, готуючи транспорт до відправки, Кремер якось зовсім забув про дитину. Тепер, коли сумна процесія тяглася повз нього і Кремер помітив у колоні одного в’язня з мішком на спині, він знову згадав про все.

«Можливо, оце й є той поляк?» подумав він.

Але то був не Захарій Янковський. Янковський брів назустріч своїй невідомій долі без всякого багажу...

Отже, все-таки це сталося! Вороття не було. Стомлений і змучений сидів Гефель у конторі і складав для Цвейлінга список речей щойно відправленого транспорту.

Тимчасом Піппіг зітхнув нарешті з полегкістю. Все гаразд, дитину врятовано! Все ясно! Він почував у глибині душі якесь злодійкувате задоволення, що знову зумів устругнути таку штуку... Кому? Есесівцям? Бідному Янковському? Життю? Лихій долі?.. Він і сам не знав. Все це було занадто складно. І він старався не думати ні про що, а просто радів, що йому вдалося так добре влаштувати це маленьке беззахисне кошенятко.

А Кропінський? Кропінський сидів у потайному куточку, тримаючи хлопчика на руках, і тихо, зовсім тихенько наспівував йому рідних пісень своєї батьківщини.

Гефель приніс Цвейлінгу список виданих речей.

— А ота міль, — сказав Цвейлінг, — мала, певно, вирушити разом з транспортом, правда ж?..

Він випнув нижню губу і висолопив кінчик язика.

Якусь мить Гефель вагався, не знаючи, як краще відповісти, потім відказав:

— Так точно, гауптшарфюрер.

— Ото ж то, а тепер ви повинні мовчати та й інші теж.

— Так точно, гауптшарфюрер.

Цвейлінг скорчив невдоволену гримасу:

— Так точно, так точно, — передражнив він, — навіщо нам обдурювати себе? Через кілька тижнів американці будуть тут, і тоді ви зможете взяти свою міль на руки і сказати американцям: «Цим ми завдячуємо нашому гауптшарфюрерові...»

Гефель зробив над собою зусилля і відповів:

— Так точно, гауптшарфюрер.

Цвейлінг забув про свій приязний тон:

— Чоловіче, оце ваше вічне «так точно»! Зрештою, це ж чистісіньке безумство, що я... коли про це дізнаються, ви всі попадете в бункер. А зо мною нічого не трапиться. Сподіваюсь, це для вас ясно?

— Так точно!

Цвейлінг відкинувся на спинку стільця:

— Отож скажіть вашим людям, хай вони тримають язик за зубами.

— Так точно, гауптшарфюрер...

***

Піппіг приніс дитині чашку теплої ріденької кави, в яку націдив кілька ложок бурякового соку. Малий ковтнув раз і відсунув від себе чашку.

Піппіг важко зітхнув:

— Мені ця штука теж не дуже смакує.

— Чим же ми будемо годувати дитину?— безпорадно знизав плечима Кропінський, — У малого такі тоненькі рученята і такі тоненькі ніжки...

Піппіг обмацав худеньке тільце дитини:

— Авжеж, опецькуватим його ніяк не можна назвати...

— Малій дитині потрібен білий хліб, і цукор, і молоко.

Піппіг розсміявся:

— Молоко? Чоловіче добрий, Маріане! Я ж не матір-годівниця.

Кропінський засмучено похитав головою.

Піппіг почухав обома руками коротко пострижену голову і раптом випалив:

— Ну, ясно, малому треба молока.

— Звідки ж ти його візьмеш?

Проте у Піппіга, здається, уже визрів якийсь план, а якщо він щось вирішував, то не терпів ніяких сумнівів:

— Ризикуєш ти чи я ризикую? Я ризикую! — Це було сказано сердито, проте після цього Піппіг одразу ж нахилився до дитини і ніжно поплескав її по худих рученятах: — От побачиш, мій маленький. Завтра дядько Піппіг піде на великий-великий луг, там пасеться багато корів, і вони роблять му-у-у-у...

Хлопчик посміхнувся.

Піппіг, зрадівши, взяв маленьке личко в свої великі долоні:

— Ти ще навчишся у нас і сміятися, малий.

А здивованого Кропінського він ткнув у плече пальцем:

— І ти прикладеш його завтра до груді, ясно?..

У конторі Гефель в кількох скупих словах розказав про те, як змінилася ситуація.

— Дитина залишиться тут, на складі, цю справу ми вже уладнали з ним, — пояснив він, кивнувши головою в напрямку Цвейлінгового кабінету.

В’язні одразу ж зрозуміли його.

— Не кажіть нікому, що у нас на складі...— не договоривши, він зробив рукою такий жест, ніби прикривав щось. Цим було все сказано.

Після закінчення роботи Гефель сидів сам один за столом. Піппіг кудись пішов. Більшість в’язнів позаповзали вже на нари. За спиною Гефеля сиділи кілька чоловік і про щось шепотілися.

В голові Гефеля снувалися невеселі думки. Немов важкий камінь наліг йому на груди. Він обхопив голову руками і заплющив очі. Гефель давно вже зрозумів, що йому доведеться все пояснити Бохову. Чи, може, він побоїться? Може, сховати дитину і нікому про це не говорити? Ні Бохову, ні Кремеру?

Гефель глибоко замислився. Та ось приглушений шепіт позад нього долинув до його слуху.

***

Під Оппенгеймом американці побудували ще одне передмостове укріплення. Танки прорвалися на схід!

їхні головні підрозділи досягли Майну під Ганау і Ашаффенбургом. Маневрені бої йдуть на схід від Бонна. Гарнізон Кобленца на східному березі знову захоплено. У Бінгені — вуличні бої...

І'ефель прислухався уважніше. Диви-но, як далеко вони просунулися вперед. Як швидко наближається кінець...

«Дитину треба просто заховати і...» знову почав нашіптувати йому внутрішній голос.

Він розплющив очі.

Чи справді він вчинив обдумано й справедливо? Він послухався голосу серця і дав йому перемогти себе. Чи був цей голос сильніший за голос розуму?

Почуття — розум. Розум — почуття...

Немов моряк на кораблі, що лишився без стерна і без вітрил, віддався він на волю своїх роздумів і вагань, марно намагаючись утекти від себе, від своїх думок і сховатися за тисячею виправдань. Чи міг би він... спокійно пройти мимо вируючого потоку, в якому потопала б мала дитина? Ні, він, не задумуючись, кинувся б у воду, і це здавалося б само собою зрозумілим і природним.

Гефель глибоко зітхнув. Бохову? Чи Кремеру? Кому він скаже про те, що вчинив?

***

В 3-му бараці містилися «прикомандировані» в’язні — вони працювали кельнерами в офіцерському казино, на кухні або в кравецькій чи шевській майстерні для есесівців, посильними й прибиральниками в есесівських казармах.

— Добривечір, Карл!— Піппіг сів біля Вундерліха, що працював на есесівській кухні, і хитрувато підморгнув йому.

Вундерліх одразу помітив, що у Малюка, як прозивали в таборі Піппіга, є щось на серці.

— Ну, кажи, чого тобі треба?

— Молока.

— Молока? Навіщо?

— Щоб пити, телепню!

— Для тебе?

Піппіг образився.

— Я п’ю пиво, якщо воно в мене є...— Він притягнув Вундерліха ближче до себе і зашепотів йому на вухо:— У нас є дитина.

— Що? Що?

— Тс-с-с.— Піппіг з обережності озирнувся навколо і, пошепки розповівши Вундерліху про їхню таємницю, поклав йому руку на плече: — Отакі-то діла, Карл, і тепер нам треба роздобути трошки молока для малого. У нього отакесенькі ручки і ось такесенькі ніжки. Ми ж повинні подбати про цю крихітку. Ну, що ти тепер скажеш, Карл? Всього півлітра.

Вундерліх замислився.

— А як же ти пронесеш молоко через ворота?

В цих словах була вже згода. Обличчя Піппіга засяяло радістю.

— О, про це можеш не турбуватися.

— А якщо тебе схоплять?

Піппіг розсердився:

— Ризикуєш ти чи я ризикую?

Вундерліх засміявся. Вони почали радитися, як це зробити, бо все було не так просто, як могло здатися на перший погляд. Під яким приводом міг Піппіг прийти по молоко? Він міг роздобути пропуск на прохід за ворота нібито для того, щоб принести до есесівської кравецької майстерні кілька старих одежин для переробки. Це було можливо. А молоко треба було тимчасом уже передати в майстерню.

Вундерліх оглянув усіх, хто був у бараці, і поманив до себе пальцем одного посильного.

— Що таке? — спитав той, підійшовши до стола.

— Слухай-но, завтра вранці зайди до мене на кухню і потім віднесеш пляшку молока до кравців. А Руді забере його звідти.

Посильний, вітаючись, подав руку Піппігу:

— Добривечір, Руді.

— Добривечір, Альфред.

Для посильного це завдання було дрібничкою, бо він мав доступ до всіх есесівських приміщень.

— Домовились, — тільки й сказав він, ні про що більше не розпитуючи, бо в таборі завжди все надзвичайне сприймалося як само собою зрозуміле.

— Ну, а тепер треба ще попередити Отто, — зауважив Вундерліх і подався разом з Піппігом у другий флігель барака.

Отто Ланге, капо кравецької майстерні для есесівців, немолодий уже чоловік, колишній майстер-кравець, що потрапив до концтабору за поширення чуток і необережні розмови, саме стояв біля гучномовця і слухав останні вісті.

Вундерліх потягнув його набік.

— Я пришлю тобі завтра вранці пляшку молока. А Піппіг забере його потім у тебе.

Кравець мовчки кивнув головою і провів пальцем по верхній губі. То була давня звичка: колись він носив вуса.

— Май на увазі, — попередив кравця Піппіг, — я принесу тобі кілька старих пальт. Це ти сказав, щоб ми їх принесли, зрозумів?

Ланге кивнув:

— Авжеж, авжеж, принось.

Що й казати, нелегко було Піппігу роздобути ці півлітра молока; незважаючи на готовність усіх посвячених у таємницю допомогти йому, він дуже ризикував. Якби Піппіга спіймали на воротях, все зірвалося б. Він неминуче потрапив би до бункера і з кращому разі відбувся б звичайними двадцятьма п’ятьма ударами. Це якби йому пощастило. А як не пощастить, то він прямісінько приземлиться в крематорії і тоді — прощай, життя.

Та Піппіг не боявся. Хоч би на які безумства він наважувався, його ніколи не облишало почуття оптимізму: милостивий господь не скривдить такого хлопця, як я.

Коли Піппіг, стоячи перед дверима барака, прощався з Вундерліхом, той почав напучувати його на дорогу:

— Гляди ж, хлопче, не попадись їм до рук.

Піппіг тільки-но хотів обурено відповісти йому, але

Вундерліх, сміючись, перебив його:

— Знаю, знаю вже: ризикуєш ти...

І задоволений Піппіг подався до свого барака.

Повертаючись, Вундерліх зустрів знайомого санітара з есесівського ревіра.

— Слухай, Франц, чи не міг би ти завтра вранці прислати мені трошки виноградного цукру?

Санітар задумливо похитав головою:

— Виноградного цукру? У нас у самих лишилося його зовсім мало.

— Мені дуже треба для одного товариша.

Санітар зітхнув:

— Один пакетик, більш не можу. Пришлю тобі з посильним.

Вундерліх задоволено поплескав Франца по плечу.

***

Коли Гефель увійшов до контори, Кремер саме складав рапорт на завтрашній день. Він сів на табуретку і закурив сигарету. Кремер кинув на нього швидкий погляд.

— Ну як, все в порядку?

Гефель мовчки курив.

— Там один в колоні ніс на плечі мішок, це ж, мабуть, він і був? — спитав Кремер, не припиняючи своєї роботи.

Гефелю досить було тільки кивнути головою, і Кремер задовольнився б цим. Проте він не зробив цього і мовчки втупився у підлогу.

Кремер здивувався:

— Що трапилось?

Гефель кинув недокурок під ноги і розтоптав його.

— Я маю тобі щось сказати...

Кремер відклав олівець.

— Може, ти не відправив дитини?

Гефель подивився йому прямо в обличчя:

— Так!

На мить запала мовчанка.

— Чоловіче... — Кремер схопився з місця, підбіг до дверей і відчинив їх.

У нього була така звичка: хотів переконатися, чи ніхто не підслухує їх. В конторі нікого не було. Кремер знову причинив двері і притулився до них спиною. Він засунув руки в кишені, міцно стиснув губи і нерухомо дивився в якусь невидиму точку перед собою.

Гефель чекав вибуху гніву, вирішивши захищатися, скільки стане сил.

Проте Кремер лишався на диво спокійним, і пройшло немало часу, поки він заговорив.

— Ти не послухався наказу?

— І так, і ні!

Кремер чекав, що Гефель говоритиме далі, але той мовчав.

— Ну? — нарешті спитав Кремер.

Гефель перевів дух.

— Трапилося непередбачене...— Він запнувся і, затинаючись, розповів усе, що сталося між ним і Цвейлінгом.

Це мало бути і пояснення і водночас — виправдання.

Кремер дав йому виговоритися до кінця.

І довго ще після того, як Гефель закінчив свою розповідь, він похмуро мовчав, тільки жовна на його щоках весь час рухалися. Обличчя його набрало суворого виразу, зіниці звузились. Нарешті він сказав тихим і враз захриплим голосом:

— А ти сам віриш у те, про що ти мені оце розповів?

Гефель опанував себе і тепер різко відповів:

— Я сказав тобі чистісіньку правду.

Кремер раптом відштовхнувся від дверей, коло яких досі стояв, пройшовся кілька разів по кімнаті і промовив, здається, більше до самого себе:

— Звичайно, ти сказав мені правду, але... — Він спинився перед Гефелем, — Але, можливо, ти. брешеш самому собі?

Гефель зробив гнівний рух, хотів щось заперечити, але тут Кремера наче прорвало:

— Ти зв’язався з мерзотником! Адже Цвейлінг — мерзотник! Цей пройдисвіт хоче з нашою допомогою застрахувати себе!

Але Гефель вирішив не здаватися:

— Саме через це ми й тримаємо його тепер у руках.

Кремер лише сухо засміявся.

— В руках? Хлопче, Андре, скільки часу сидиш ти в концтаборі? Шість місяців, га?— Він покрутив великим пальцем, — Той негідник постарається застрахувати себе і у своїх. Хилитиметься то туди, то сюди, куди вітер війне. Досить їм відкинути американців хоч на п’ять кілометрів назад, і твій Цвейлінг одразу ж підбадьориться, і тоді — начувайся! І ти пропав, і бідолашне дитя також! Хлопче, Андре, що ти наробив!

Гефель підняв руки, здавалося, він хоче затулити собі вуха.

— Не муч мене!

— Це ти мучиш нас!

З грудей Гефеля вирвався стогін.

— Не міг же я взяти дитину й...

— Ти повинен був віддати дитину назад тому полякові, такий був наказ. І ти не виконав його. Це порушення дисципліни!

— Якщо ми вийдемо звідси живими, я відповім перед партією, можеш не сумніватися, — запевнив Гефель.

Кремер суворо глянув йому в очі:

— Партія — тут!

Гефель хотів був палко заперечити Кремеру, але слова завмерли на його губах.

Не витримавши суворого погляду Кремера, Гефель опустив очі. Він мусив сам собі признатися, що Кремер сказав правду. І все-таки нестримна хвиля обурення підіймалася в його душі, коли він тільки думав про те, щоб покинути дитину напризволяще. У нього було таке відчуття, ніби якась могутня рука встромила йому прямо в серце ключ і замкнула його. Він почував себе винним і перед дитиною, і перед партією. Голова його важко схилилася на груди.

— Я не міг інакше... я... не... міг, — тихо сказав він, і в голосі його звучали благання й мука.

В цю мить Кремер відчув, який йому дорогий цей змучений чоловік, але він нічим не зрадив своїх почуттів.

— Не де-небудь і не коли-небудь, а саме тут і тепер має бути вирішене це питання, — невблаганно сказав він.

Вони замовкли. У Кремера поміж бровами залягла глибока зморшка. Він схвильовано походжав по кімнаті і, здавалось, шукав якогось виходу.

— Тепер уже ніхто не відніме у мене дитину, — нарешті після довгого роздуму промовив він і одразу ж накинувся на Гефеля: — Чи, може, ти собі уявляєш, що я зможу ще раз нав’язати кому-небудь маля, як дорожній багаж?

Він знову спалахнув гнівом і розлючено забігав по кімнаті.

— Якби ти віддав маля полякові, то його вже зараз не було б у таборі, і все було б гаразд. А тепер що? Що робити тепер?

Він сів на край стола, склавши руки поміж розставленими колінами. Гефель стомлено опустився на табуретку. В його душі не лишилося нічого від недавнього почуття полегкості і зльоту... До сутички, якої він боявся, так і не дійшло, і все благородство й велич його вчинку розвіялися, як дим. Лишився тільки голий факт: порушення партійної дисципліни!

Гефель дивився прямо перед собою.

Кремер розняв згорнуті руки і, нарешті, заговорив значно лагідніше, ніж досі:

— Ми ж не хочемо стати ворогами, Андре, правда? Той негідник не вартий цього.

Він важко сплигнув зі столу і додав, раптом зважившись на щось:

— Ти мусиш поговорити з Боховим. Мусиш! — настійливо повторив він, коли Гефель почав з запалом відмовлятися.

— Нехай це залишиться між нами, Вальтер! Хай Бохов думає, що дитину вирядили разом з поляком.

Від цього прохання Гефеля Кремер знову рознервувався.

— Тепер, коли дитина змушена лишитися в таборі — змушена! Ти розумієш? — пробурчав він. — Це вже не тільки наше діло. Я не питаю про те, яке завдання ти виконуєш. Можеш мені про це не розказувати, але ти сам знаєш, на яку небезпеку наражаєшся через цю дитину.

— А що ж було мені робити, коли я її знайшов?

— Дурниці! Не про те мова. Тобі було наказано відправити дитину з табору.

— Так, звичайно, але... — розпачливим зойком вирвалося з грудей Гефеля.

Кремер засопів, очі його дивилися похмуро. Обидва чоловіки мовчки стояли один перед одним і думали. Кремер не міг більше зносити цього. Шукаючи якогось виходу, він почав важко походжати по кімнаті.

Він лише краєм вуха прислухався до того, що говорив йому Гефель.

— Це не може тривати довго, Вальтер, безперечно, скоро все скінчиться. Ось-ось тут будуть американці, Вальтер! Ці кілька днів ми, безумовно, якось протримаємось. Навіщо ж мені говорити з Боховим і хвилювати його? Ми все одно не можемо тепер відправити дитину з табору. Ти ж сам це сказав. Отже, що ж нам робити? Хай усе залишиться між нами. Ніхто не знає про це. Тільки ти та я, і більш ніхто.

— А Цвейлінг?

— Той і не писне.

Кремер гірко й глузливо засміявся. Треба було негайно на щось зважитись незалежно від того, знатиме про це Бохов чи ні. Дитина не вийде з табору. Завдання, передане йому через Бохова, він не виконав до кінця. Його прямим обов’язком було проконтролювати Гефеля, а він повірив йому на слово, і що ж тепер?..

— Прокляття! — пробурчав Кремер, лютуючи на себе і на весь світ і важкими швидкими кроками походжаючи по кімнаті, немов хто підганяв його в спину.

А що йому неприємно було йти на поступки Гефелю, то він сердито визвірився на нього:

— Ну, а коли ми нічого не розкажемо про це Бохову? Що тоді? Що?

Це було вже наполовину згодою! Гефель, зрадівши, підняв руки, наче хотів покласти їх по-дружньому на плечі Кремера. Той відхилився від нього і пробурчав:

— Хлопчик повинен зникнути зі складу, треба забрати його від тебе!

— Куди? — спитав Гефель.

— Ото ж то, куди? От бачиш, що ти наробив? Ну, куди ми заховаємо тепер дитину? її треба негайно забрати від тебе і від тричі проклятого Цвейлінга і перенести в таке місце, куди не зазирає жоден есесівець.

Було лише одне таке місце — інфекційний барак у маленькому таборі. Цей барак есесівці обминали двадцятою дорогою, боячись заразитися черевним чи висипним тифом.

Кремер спинився перед Гефелем і суворо глянув на нього.

— Шістдесят перший барак! — коротко сказав він.

Гефель перелякався.

— В інфекційний барак? Нізащо!

— Дитина перейде в шістдесят перший барак! — Кремер переконував водночас і себе в правильності свого рішення:— Польські санітари місяцями живуть там і досі ще нічим не заразилися. Вони тримаються стійко. Хлопчик там буде в надійних руках, будь певен. Це ж їхня дитина, з Польщі. Чи, може, ти хочеш, щоб я заховав дитину в цій корзинці для паперів, га?

Гефель, кусаючи губи, мовчав.

Кремер сердито продовжував:

— Іншого виходу немає, сказано — і край! Досить того, що ти й мене втягнув у цю справу. Отже, домовились! Дитина переходить в шістдесят перший барак.

Гефель стояв, втупившись поглядом в одну точку. Все-таки це краще, ніж транспорт.

Він звів очі:

— А Бохов?

Кремер розсердився:

— Я гадаю, що це наша справа. Хіба ти сам не казав цього?

Гефель мовчки кивнув головою. У нього вже не було сил радіти.

***

Цвейлінг мешкав трохи осторонь табору, в затишному селищі для есесівців, збудованому руками в’язнів. Ось уже два роки, як він був одружений, і не один з його сусідів шарфюрерів потай заздрив на його двадцятип’ятирічну дружину Гортензію. Це була повногруда, напрочуд квітуча молода жінка. Проте цей шлюб, з багатьох причин, не можна було назвати щасливим.

Блискучий мундир есесівського унтер-офіцера в свій час справив сильне враження на Гортензію, але дуже скоро молода жінка переконалася, що під цією молодецькою оболонкою ховається пустий і безвольний, мов квач, чоловік.

Частенько Гортензія в глибині душі порівнювала свого чоловіка з суворим гауптштурмфюрером Клюттігом, який хоч і не відзначався дуже показною зовнішністю, зате, з усього видно, був справжнім мужчиною. І як наслідок цього порівняння лишилася тільки зневага до Цвейлінга. Подружнє життя ставало дедалі нуднішим і безрадіснішим, і обоє вони вже майже не мали про що говорити одне з одним. Проте не це найбільше засмучувало жінку. Гортензія лишалася бездітною. І лікарі не могли нічим зарадити цьому лихові. Та жінка не могла примиритися з цим і потай звалювала всю вину на свого вузькогрудого чоловіка, який здавався таким кволим і жалюгідним поруч із нею.

Нещасливе особисте життя озлобило Гортензію, і не раз вона вночі відштовхувала від себе чоловіка, різко покрикуючи на нього:

— Ах, дай мені спокій!

Але часом жінці ставало жаль його, і вона без особливої радості приймала його пестощі, а він після того переповзав на своє ліжко, немов приголублене цуценя.

Як хатня господиня, Гортензія була дуже самостійна: вона не дозволяла Цвейлінгу втручатися в її справи, та й взагалі в усьому, що вона робила, Гортензія ніколи не питала його думки чи поради.

Цього вечора Гортензія сиділа у вітальні перед сервантом і запаковувала в ящик фарфоровий посуд, дбайливо загортаючи кожну річ у газетний папір.

Незабаром повернувся додому Цвейлінг. Він роззув один чобіт і поставив'босу ногу на крісло. Грубою сірою шкарпеткою він протирав поміж змокрілими пальцями, від яких ішов неприємний кислуватий запах, і засмучено розглядав натерту п’яту.

Гортензія не звертала на нього уваги. Вона була заклопотана пакуванням посуду.

Цвейлінг знову натягнув на ногу шкарпетку і почав роззувати другий чобіт. Потім виніс чоботи в передпокій, повернувся, човгаючи пантофлями, до вітальні, уже в розстебнутому мундирі, і сів у крісло.

Якусь мить він, за звичкою відкопиливши нижню губу, мовчки спостерігав Гортензію. Йому раптом пригадалося, як один шарфюрер, апетитно облизуючись, сказав:

— Ну й ноги ж у твоєї жінки... ого!..

Цвейлінг розглядав круглі, трошки, може, занадто повні литки Гортензії і шматочок голого стегна, що визирало з-під задертої спідниці. Те таки могло сподобатися тому шарфюреру...

— Що ти там робиш?

Гортензія недбало відповіла:

— Треба бути готовими до всього...

Цвейлінг не зрозумів цієї відповіді. Він спробував розгадати її зміст, але це йому не вдалося. І він знову запитав:

— Що ти хочеш цим сказати?

Гортензія відірвала погляд від фарфору і роздратовано відповіла:

— Невже ти думаєш, що я покину тут напризволяще мій чудовий фарфор?

На цей раз Цвейлінг зрозумів. Він зробив невиразний жест рукою:

— Ну, так далеко це ще не зайшло.

Та Гортензія лише злісно розсміялася і мовчки пакувала посуд, дедалі більше розлючуючись.

Цвейлінг зручно відкинувся на спинку крісла, спокійно простягти ноги і згорнувши руки на животі. Помовчавши трохи, він сказав:

— Але я вже себе забезпечив...

Гортензія відповіла не зразу, не надавши значення його словам, проте через якусь хвилину вона повернула голову до Цвейлінга і зацікавлено спитала:

— Справді? Як же це?

Цвейлінг неголосно засміявся.

— Ну говори ж! — сердито зажадала Гортензія.

— Там у мене один — мій капо — сховав жиденя.

І Цвейлінг знову засміявся.

Гортензія всім своїм гладким тілом повернулася до чоловіка:

— Ну? І що ж далі?

— Я його застукав на гарячому.

— І ти відібрав у нього дитину?

— Я не такий дурний.

— Ну, а що ж ти зробив? — нетерпляче розпитувала Гортензія.

Цвейлінг хитро скривив рот, примружив одне око і, довірливо нахилившись до Гортензії, промовив:

— Ти ховаєш фарфор, а я — жиденя.

І він беззвучно захихикав.

Гортензія швидко підвелася.

— Розказуй!

Цвейлінг знову відкинувся на спинку крісла і неквапливо відповів:

— А що тут розказувати? Я оце допіру заскочив його біля дитини, а все інше вже було дуже просто... Якби я засадив цього капо в бункер, то його б уже не було в живих.

Гортензія слухала з дедалі більшим інтересом:

— Ну... а чому ж ти його не?..

Цвейлінг з хитруватим виразом злегка доторкнувся пальцями до скроні:

— Якщо я не зачеплю їх, то й вони потім не зачеплять мене. Обережність перш за все!

Він здивовано помітив, що Гортензія перелякано дивиться на нього, і тому, нічого не розуміючи, запитав її:

— Ну що ж тут такого, чого це ти так витріщилася на мене?

— А дитина? — задихаючись, спитала Гортензія.

Цвейлінг підняв плечі і недбало відповів:

— Дитина поки що у мене, на складі. Ті хлопці пильнують як слід, будь певна.

Гортензія, не знаходячи слів від обурення, сіла на стілець.

— І ти покладаєшся на тих хлопців? Ти, певно, думаєш лишатися ще в таборі, коли прийдуть американці? Ну скажи мені...

Цвейлінг з нудьгуючим виглядом махнув рукою.

— Ах, не мели дурниць! Лишатися в таборі! А ти можеш напевно сказати, що я встигну виїхати звідси, коли до цього дійде? І тоді це жиденя ще й як стане мені в пригоді. Чи, може, ти не згодна зі мною? Вони принаймні знатимуть, що я добра людина.

Гортензія з жахом сплеснула руками:

— Готтгольд, чоловіче! Що ж ти наробив?!

Цвейлінг не розумів, чому вона так розхвилювалася.

— Чого ти гарячкуєш, усе буде гаразд!

— Як же ти собі все це уявляєш? — різко запитала вона. — Якщо вже тут завариться каша, то ці хлопці не питатимуть про те, чи був ти добрий чоловік. Вони порішать тебе, перш ніж сюди прийдуть американці.

Вона знову сплеснула руками:

— Чоловік шість років прослужив у есесівських частинах...

Цвейлінг хотів нагримати на неї. З приводу своєї приналежності до есесівських військ Цвейлінг не дозволяв Гортензії будь-яких глузувань, тут він не терпів ніякої критики.

Але жінка, зневажливо дивлячись на нього, не дала йому й рота розкрити:

— Що ти думаєш робити далі? Га? Що ти робитимеш, коли все полетить шкереберть?

Збитий з пантелику її запальністю, Цвейлінг звів на неї очі. Гортензія стояла перед ним, войовничо взявшись руками в боки.

Цвейлінг розгублено закліпав очима.

Раптом Гортензія, зовсім втративши самовладання, грубо накинулася на нього:

— Я можу працювати! Хоч в куховарки піду. А ти? Ти ж нічого не навчився! І коли ти вилетиш з есесівських військ, що тоді?

Цвейлінг міг відповісти їй лише млявим жестом, але це не задовольнило Гортензію.

— Чи, може, я повинна тебе годувати?

— Не базікай казна-що! — Цвейлінг відчував усю зневагу, яка сповнювала в цю мить Гортензію. — Далі буде видно. Ти ж бачиш, що я постарався забезпечити себе.

— Отим жиденям? — Гортензія верескливо зареготала. — Забезпечив називається! Отаке скажеш! Рука в руку з комуністами!

— А, що ти там розумієш!

Цвейлінг сердито підвівся і швидко пішов з кімнати. Гортензія побігла за чоловіком і, схопивши його за рукав, рвучко повернула до себе. Його гордовите зауваження не справило на неї ніякого враження.

— А коли все виявиться? Що тоді?

Цвейлінг злякано втупився в Гортензію.

— А що може виявитись?

class="book">Вона струснула його за рукав і настійливо повторила:

— Коли все виявиться?..

Цвейлінг сердито відштовхнув від себе її руку, але Гортензія невгавала. Коли він хотів пройти мимо неї, вона заступила йому дорогу.

— Чоловіче! Чи ти зовсім з глузду зсунувся? Накоїти таке наостанку! Та чи ти розумієш, що наробив? Якщо все виявиться, то твої ж товариші пристрелять тебе в останню хвилину.

Цвейлінг збентежено вигукнув:

— Що ж мені робити?

— Не кричи ти так, — зашипіла на нього Гортензія. — Треба якось здихатись цього жиденяти!

Страх Гортензії передався Цвейлінгові. Тільки тепер він зрозумів, яка небезпека йому загрожує.

— Хотів би я знати, як же мені це зробити?

Гортензія знову накинулась на нього:

— Та вже ж не я повинна знати це! Ти ж шарфюрер, а не я!

Ці слова вирвались у неї занадто голосно, і вона злякано замовкла. Розмова раптом урвалась.

Гортензія стала навколішки перед ящиком і знову почала пакувати посуд. Вона розлючено розривала на шматки газетні аркуші, і за весь вечір вони не сказали більше одне одному ані словечка...

Цвейлінг напружено шукав якогось виходу. Він думав про це і лежачи в ліжку. Раптом він рвучко сів на постелі і штовхнув жінку під бік.

— Гортензія!

Жінка злякано схопилася і, ще не зовсім прокинувшись, ніяк не могла второпати, чого від неї хочуть. Цвейлінг, тріумфуючи, закричав:

— Я придумав!

— Що таке?

Цвейлінг увімкнув світло:

— Швидше вставай!

Щулячись від холоду, Гортензія невдоволено пробурмотіла:

— Чого ти від мене хочеш?

Але Цвейлінг був уже біля дверей і владно пробурчав:

— Давай, давай, іди сюди!

Це був голос шарфюрера, перед яким Гортензія почувала страх. І вона мовчки вилізла з нагрітої постелі, накинула на нічну тоненьку сорочку халат і покірно пішла за Цвейлінгом до вітальні.

А Цвейлінг уже рився в шухляді серванта.

— Мені потрібен папір.

Гортензія відсторонила його вбік, і сама почала порпатися в різному мотлоху, що в страшенному безладді лежав у шухляді.

— Ось, маєш. — Вона подала Цвейлінгу якесь старе запрошення на збори націонал-соціалістської жіночої спілки, але Цвейлінг сердито шпурнув його назад у шухляду.

— Та ти що, зовсім здуріла?

Він пошукав навколо себе очима. На одному з стільців лежало щось загорнуте в папір. Цвейлінг відірвав шматок упаковки.

— Оце саме те, що треба.

Він поклав зім’ятий клапоть паперу на стіл і звелів Гортензії:

— Візьми олівець, швидше! Сідай ось тут, ти будеш писати.

Він нервово пошкрябав щоку.

— Як же це пишуть?

— Я ж іще не знаю, що ти надумав, — знову вибухнула Гортензія, що сиділа вже з олівцем у руках за столом.

— Пиши! — наказав Цвейлінг і одразу ж спинив її, міцно притримавши за руку, коли вона доторкнулася олівцем до паперу. — Не так, друкованими літерами. Треба, щоб все мало такий вигляд, ніби це написав хтось із в’язнів.

Гортензія обурено шпурнула олівець:

— Ну, знаєш...

— Дурниці, пиши!

Він знов пошкріб щоку, потім почав диктувати:

— «Капо Гефель і поляк Кропінський заховали на складі єврейську дитину, а гауптшарфюрер Цвейлінг нічого про це не знає».

Гортензія великими друкованими літерами вимальовувала все те, що він диктував.

Цвейлінг замислився. Ні, це не годилося.

Він відірвав ще один клапоть паперу від упаковки, простягнув його Гортензії і знову почав диктувати:

— «Гефель з речового складу і поляк Кропінський обманюють гауптшарфюрера Цвейлінга. Вони заховали на складі єврейську дитину у кутку, праворуч».

Цвейлінг підійшов ззаду до Гортензії і зазирнув через її плече.

— Оце саме те, що треба... А тепер підпиши внизу: «Один із в’язнів складу».

Ще не закінчивши писати, Гортензія поцікавилась:

— А що ти хочеш робити з цією запискою?

Цвейлінг задоволено потер руки:

— Я засуну її в кишеню Рейнеботу.

— Ого, та ти справжній плутяга, — зневажливо промовила Гортензія.

Цвейлінг сприйняв це як комплімент. Розкішні груди Гортензії, що спокусливо вимальовувалися під тонкою нічною сорочкою, нестримно вабили його очі.

***

Другого дня, одразу ж після ранкової перевірки, Піппіг побіг до ревіра. В амбулаторії він здибав Кена.

— Слухай, дай мені гумову грілку.

— Навіщо? — Кен здивовано глянув на Піппіга, який все ще не міг відсапатися після швидкого бігу, і заперечливо похитав головою.

— У нас у самих всього пара грілок.

— Я одразу ж принесу її тобі назад.

Піппіг просив довго, йому довелося закликати собі на допомогу все своє красномовство, щоб переконати недовірливого Кена в необхідності на якийсь час розстатися з дорогоцінною грілкою. Відвоювавши, нарешті, цей скарб, Піппіг помчав назад до складу і попросив Кропінського, щоб той прибинтував йому грілку до живота. Взявши на оберемок купу заздалегідь приготовлених Кропінським пальт, він вийшов зі складу і подався через табірний майдан нагору, до воріт.

Тут він доповів вартовому есесівцю, що сидів за віконцем, куди йому треба, і той з байдужим виглядом виписав йому пропуск, а блокфюрер, який чергував біля воріт, оглянув Піппіга:

— Що це за мотлох ти тягнеш з собою?

Піппіг, заздалегідь приготувавшись до всяких запитань і несподіванок, браво зробив поворот наліво кругом, добре знаючи з досвіду, що есесівці особливо цінять військову виправку і що це буде для нього найкращим пропуском.

— Відібраний шерстяний одяг для есесівської кравецької майстерні! — доповів він, з притиском вимовивши слова «шерстяний одяг», які повинні були прозвучати для вух блокфюрера особливо приємно. Як-не-як — війна тривала вже п’ятий рік...

Піппіг охоче дав блокфюреру помацати пальта. Блокфюреру припало до вподоби чітке пояснення, а ще більш чудова якість сукна на пальтах. Коротко кивнувши головою, він пропустив його.

— Ну, забирайся геть, пташко небесна!

Піппіг зробив іще один, зайвий уже, зразковий поворот кругом, пристукнувши закаблуками. Коли він вийшов за ворота, у нього було точнісінько таке відчуття, ніби він оце щойно проскочив крізь вушко голки.

На порозі кравецької майстерні його зустрів ротенфюрер^[15].

Та перш ніж Піппіг встиг відповісти, Ланге з глибини майстерні гукнув есесівцю:

— Це пальта для переробки, ротенфюрер, то я сказав, щоб їх принесли зі складу. Все в порядку.

І ротенфюрер пропустив Піппіга.

Піппіг потяг пальта повз ряди схилених над швейними машинами в’язнів, що ретельно працювали, і шпурнув їх перед Ланге на стіл закройщика.

Капо почав уважно розглядати принесені речі одну за одною. Він піднімав кожне пальто вгору, крутив і вивертав на всі боки, розстелював на столі, обмацував підкладку і саму тканину і, здавалося, цілком поринув у цю роботу. Тільки його очі скосилися в цей час під стіл, і Піппіг зрозумів його.

Ага, он воно де, — в ящику для обрізків!

Піппіг швидко нахилився і заповз під стіл. Ланге прикрив його, високо піднявши в цю мить чергове пальто. Внизу, під столом, Піппі'га не було видно нікому.

Проворними пальцями підняв Піппіг куртку й сорочку, відкрутив пробку грілки, порився в обрізках і знайшов пляшку. І поки він ще переливав молоко і знову ховав порожню пляшку серед клаптів матерії, зверху впав йому просто в руки маленький пакетик. Виноградний цукор! Піппіг звів очі на Ланге. Той підморгнув йому одним оком. Вони без слів зрозуміли один одного.

Піппіг заховав пакетик, обсмикнув на собі одяг і виліз з-під столу. Ще кілька незначущих слів, і ось уже швидко-швидко застукали дерев’яні черевики маленького Піппіга... Ротенфюрер біля входу підписав його пропуск.

Молоко холодило Піппігу живіт. Прямуючи до воріт, він запхнув пакетик із цукром під свою арештантську шапку без козирка, так що коли б йому довелося знімати шапку перед яким-небудь есесівцем, він весь час тримав би пакетик у руці.

Ще здалеку Піппіг помітив, що біля прохідної будки стоїть ціла юрба в’язнів і блокфюрер по черзі обмацує кожного з них.

Прокляття! Цей тип обшукує!..

Піппіг не міг повернути назад, та й зупинитися на місці він теж не міг, бо був уже занадто близько від воріт. Що робити? Раз мати родила, раз і помирати! Ризикуєш ти, чи я ризикую? Я ризикую. І Піппіг безстрашно рушив до воріт — до ще вужчого вушка голки. Тут він проштовхався крізь юрбу в’язнів, зірвав з голови шапку разом з пакетиком, пристукнув закаблуками і по-молодецькому вигукнув: «В’язень номер дві тисячі триста дев’яносто вісім з есесівської кравецької майстерні повертається до табору!»

Коли блокфюрер, що саме обшукував в’язнів, обернувся, Піппіг простягнув йому пропуск, зробив бездоганний поворот кругом — і ось уже він вдруге щасливо проскочив крізь вушко голки. Секунди нестерпного напруження нервів! Чи не пролунає зараз за його спиною крик:

— Гей! Ти там, зі складу! Вернись до воріт!

З кожним кроком, який віддаляв Піппіга від воріт, спадало напруження. Він уже не почував холоду, який розливався по його животу. Ніхто не гукнув його. Позад нього залягала безмежна рятівна порожнеча. Коли Піппіг дійшов уже до середини майдану, він побіг підтюпцем. Нервове напруження вже зовсім пройшло, і натомість в його грудях буяло почуття нестримної радості.

Піппіг побіг. Радій, маленький, молоко є!..

У Кропінського на очах виступили сльози радості. Він гладив руки Піппіга, коли вони обидва, ставши навпочіпки і намагаючись не дихати, дивилися, з яким апетитом малий п’є молоко. Хлопчик міцно тримав обома руками велику алюмінійову чашку, плямкав жадібно, мало не захлинаючись, і ковтав, ковтав, немов маленьке зголодніле ведмежатко...

— Ти добрий, брате, ти хоробрий, брате, — шепотів Кропінський.

Піппіг відмахнувся:

— Чоловіче, коли б ти тільки знав, скільки я страху набрався, — мало в штани не наклав...

Він розсміявся, бо й сам не вірив у те, що казав.

Зненацька до них підійшов Гефель; вони звели на нього сяючі очі.

— Звідки у вас молоко?

Піппіг підморгнув Гефелю, ткнув хлопчика пальцем у живіт:

— Там, на лузі, стоїть велика корова, і вона робить му-у-у...

Малий засміявся.

Піппіг упав на спину і сплеснув руками.

— Він засміявся! Ви чули? Він засміявся!

Та Гефель лишався серйозним. Вигляд у нього був стомлений, бо він провів дуже неспокійну ніч. Ще перед ранковою перевіркою Кремер сказав йому, що з поляком Зідковським, блоковим 61-го барака, уже про все домовлено.

І ось тепер Гефель стояв перед малятком, дивився, з яким апетитом п’є воно молоко. Зараз йому треба було пояснити обом своїм товаришам, що дитина...

— Послухайте, — почав Гефель.

Піппіг, який бачив, що вранці приходив Кремер, одразу догадався, що Гефель говорить від імені старости табору, а той, мабуть, не без підстав вирішив забрати дитину зі складу. Але чому саме в інфекційний барак?

Гефель заспокоїв обох «няньок». Серед білого дня годі було й думати про те, щоб перенести дитину до маленького табору. Це можна було зробити лише під покровом темряви. Після загальної перевірки Цвейлінг, як правило, ішов зі складу. Саме тоді й треба було скористатися з нагоди й перенести хлопчика.

Піппіг засунув руки в кишені штанів і зажурено сказав:

— Отак-то, кошеняточко...

В цю мить до них підійшов хтось із команди в’язнів і попередив, що прийшов Цвейлінг. Треба було розходитися.

Цвейлінг одразу ж пройшов до свого кабінету; він ще не вибрав слушної хвилини, щоб підкинути записку... Прийшовши у табір, він обережно зазирнув до кабінету рапортфюрера. Рейнебот, що сидів за письмовим столом, здивовано глянув на нього, коли він, збентежено привітавшись, причинив за собою двері. Чого це йому треба тут, отому дурноверхому телепню з речового складу?..

До обіду Цвейлінг кілька разів виходив зі складу, але йому все ніяк не щастило здійснити свій намір, щоразу коло воріт товклися люди.

Після обіду Цвейлінг сидів у своїй кімнаті і думав. Звичайно після вечірньої перевірки Рейнебот сідав на мотоцикл і їхав до своєї любки у Веймар. Цвейлінгу, який страшенно хотів скоріше здихатися цієї клятої записки, довелося лишитися на складі до кінця вечірньої перевірки і дочекатися, поки Рейнебот виїжджатиме з табору.

Та й взагалі, чи правильно він надумав з цією триклятою запискою?

Гортензія нагнала на нього такого страху, що він ще й досі не отямився. Поки він служив у есесівських військах, йому не треба було сушити голову думками про майбутнє. Череп на кашкеті^[16] і служба в есесівській охороні табору звільняли його досі від будь-яких життєвих турбот. Лише після вчорашньої сварки з Гортензією він раптом з жахом побачив зовсім близько перед собою кінець цього ситого життя і вже не міг відмахнутися від застрашливих думок про майбутнє. Про свою можливу смерть Цвейлінг не думав, для цього він був занадто інертний. З тупою нудьгою дивився він через вікно на в’язнів, зайнятих своєю звичайною роботою, і в голові його важко й мляво снувалися незвичні думки. Що ж буде з ним?

«Може, я повинна тебе годувати? Ти ж не навчився нічого, анічогісінько...» Ці слова Гортензії знову й знову звучали в його голові, невідоме майбутнє лякало його. І треба ж було, щоб усе склалося так кепсько!

До цього часу Цвейлінг завжди жив у достатку. І ось тепер він міг втратити все. Фюрер помилився в розрахунках. Фюрер! Лайно! Цвейлінг думав у цю мить про нього, як про щось чуже й далеке: напевно, сидить собі зараз де-небудь у надійному бомбосховищі і в ус не дме!

Він почував себе покинутим напризволяще. Комендант табору майже не помічав його. А інші?.. Клюттіг?.. Рейнебот?.. Вони були привітні з ним лише тоді, коли їм хотілося щось видурити у нього. Золотий портсигар якого-небудь єврея, діамантовий перстень, авторучку з золотим пером... Друже гауптшарфюрер... і поплескували його по плечу...

Друг? Цвейлінг глузливо розсміявся сам до себе, коли уявив собі на мить, що було б, якби одного чудового дня йому довелося звернутися до цих «друзів» по допомогу. І його невиразний страх раптом перетворився на страх перед Клюттігом і Рейнеботом. Якби розкрилася ця історія з малим жиденям, то вони, безперечно, заарештували б його...

Ось Гефель підійшов до стола, розмовляє з в’язнями. Цвейлінг неприязно дивився на нього крізь скляні двері. Його страх переростав у ненависть до цього собаки, там, за столом, який підклав йому таку свиню з цим клятим вилупком. Ось хто винен у всьому, думав Цвейлінг. Нічого, я ще тобі покажу, собако!..

«Закрий свою плювальницю, ти знову роззявив рота!»

Гортензія частенько зверталася до Цвейлінга з цим не дуже вишуканим виразом, бо її дратував його завжди висолоплений язик.

Йому враз здалося, що він і зараз чує ці слова. Здригнувшись, ніби захоплений на гарячому, він закрив рот, зробив великий крок до дверей, одчинив їх і покликав:

— Гефель!

Той підвів погляд і пройшов за Цвейлінгом до його кабінету.

Щоразу, коли вони отак стояли один проти одного, щось недомовлене ніби пробігало між ними: історія з дитиною! Та вони мовчки таїли в собі ці небезпечні думки, і Гефель завжди насторожено чекав, що скаже йому Цвейлінг сьогодні. Спокійно дивився він і тепер прямо в очі шарфюрера. Той сів, витягнув під письмовим столом свої довгі ноги і промовив:

— Сьогодні більше не буде транспорту. Після перевірки ви всі можете забиратися в свої бараки.

«Що б це могло означати?»

— Чи, може, вам не подобається, що ви сьогодні раніше пошабашите? — промовив Цвейлінг удаванодоброзичливим тоном.

— У нас ще дуже багато роботи.

Цвейлінг махнув рукою:

— Завтра зробите. На сьогодні — кінець. Так чи інакше скоро всьому буде кінець, — додав він.

— Що ви хочете цим сказати, гауптшарфюрер? — спитав Гефель.

— Не прикидайтесь, — відказав Цвейлінг з робленою добродушністю. — Ми ж з вами знаємо, що й до чого...

Вони міряли один одного допитливими поглядами.

— Скликайте команду на перевірку. Ключ я сьогодні візьму з собою.

Виходячи з кімнати, Гефель почував на своїй спині пильний погляд Цвейлінга.

Він підморгнув Піппігу, який весь час стояв біля стола і підозріливо спостерігав усе, що відбувалося в сусідній кімнаті, і той одразу ж зрозумів: трапилось щось неприємне. Вони не обмінялися жодним словом, тільки очі їхні говорили: «Будь насторожі!»

***

— На перевірку! — гукнув Гефель, проходячи по складу, — Всі на перевірку!

В’язні команди, здивовані тим, що їх так рано відпускають, вишикувалися перед довгим столом. Тимчасом Гефель пройшовся по складу, перевіряючи, чи всі вікна зачинені. Водночас він напружено думав. Якщо на цей раз Цвейлінг сам віднесе ключ до воріт, значить вони не зможуть більше увійти сюди і, отже, щоб потрапити до складу, треба буде лізти через вікно.

Старий план уже не годився.

Гефеля ні на хвилину не покидало відчуття якоїсь прихованої небезпеки.

Чому Цвейлінг довше, ніж звичайно, лишався сьогодні на складі, що він надумав?

Кропінський, так само, як і всі, здивований цією ранньою перевіркою, вийшов з кутка.

— Що сталося?

Гефель заспокоїв поляка і звелів йому стати в стрій. Лишившись на самоті, Гефель відчинив одне з двох вікон з чільної сторони будинку і, щоб краще зорієнтуватися, перехилився вниз. Якраз на відстані трьох метрів під вікном був дах будівлі, що з’єднувала другий поверх речового складу з лазнею. Гефеля задовольнив результат огляду. Він нещільно причинив стулки вікна, так, щоб воно легко відчинилося, коли натиснути на раму. Потім він і собі приєднався до товаришів.

***

Вже зовсім посутеніло, і загальна перевірка давно скінчилася, однак Цвейлінг все ще не йшов зі складу. Під покровом нічної темряви у кутку, поміж кухнею і лазнею, стояли Гефель, Піппіг і Кропінський. Мовчки дивилися вони на вікна третього поверху великої кам’яної будівлі.

Холодний дрібненький дощик проймав до кісток. Щоб хоч трохи зігрітися, вони засунули руки глибоко

в кишені благеньких штанів і стояли, не зводячи очей з вікон.

Понад табором залягла непорушна тиша. Ніде не було видно жодного в’язня. Лише коли-не-коли з боку контори пробігав запізнілий блоковий і зникав в одному з бараків; тихо рипів гравій під його ногами. Сполохана на мить тиша знову залягала над табором. Тьмяно жевріли на огорожі червоні лампочки. Матово поблискував мокрий від дощу асфальт широкого табірного майдану. Ліс чорною стіною обступив табір з усіх боків.

Кропінський прошепотів щось, але його товариші не розібрали, що він там шепоче, і ніхто не відповів йому.

Чи заснула вже дитина?

***

Цвейлінг поставив лампу під письмовий стіл і завісив її хусткою, щоб світло не падало на незатемнені вікна. Тепер уже, напевно, Рейнебот виїхав із табору, і варта біля воріт змінилася. Він засунув записку у верхню кишеню мундира, щоб мати її напохваті, вимкнув світло і поставив лампу назад на стіл.

Тримаючись того боку, де були вікна, він навпомацки пробрався в куток складу, відсунув набік купу мішків. Кишеньковим ліхтариком освітив закуток. Дитина, засліплена яскравим світлом, закліпала широко розкритими очима і злякано заповзла під пальта.

Надворі Кропінський схопив Гефеля за руку:

— Він там!

Троє чоловіків, не відриваючись, дивилися на крайнє вікно, за яким мигтів тьмяний промінь світла...

Раптом Піппіг не витримав і, зірвавшись з місця, побіг до складу. Гефель догнав його, перш ніж той встиг вбігти в незамкнені двері, потяг назад, прошипівши:

— Чи ти з глузду з’їхав?!

Піппіг прохрипів:

— Я уб’ю цього пса!

Підійшов і Кропінський. Нагорі грюкнули двері.

Не можна було гаяти ні секунди. Троє чоловіків палко і поквапливо про щось зашепотілися.

Гефель зник у будинку, а двоє його товаришів причаїлися, мов миші, під темними сходами. Гефель вмить зачинив за собою двері. Над ними уже побрязкували залізні підкови чобіт по кам’яних сходах. Блідий промінь світла з замаскованого кишенькового ліхтарика сковзнув униз. Було темно, хоч в око стрель. Менш ніж секунду часу мав Гефель, щоб вирішити, де б йому сховатися. Вибору в нього не було: він кинувся у куток двометрової завширшки стіни біля вхідних дверей. Стояти чи зігнутися й присісти? Гефель інстинктивно миттю присів навкарачки, щільно притулившись до стіни, притиснув голову до колін і затулив її руками. Навіть очі він міцно заплющив, ніби це могло допомогти йому стати зовсім невидимим.

Ось Цвейлінг спустився до останньої площадки сходів, пішов до дверей. Зараз вирішувалася доля Гефеля: буде наступна хвилина щасливою для нього чи... Досить було, щоб промінь ліхтарика ковзнув трошки вбік, і Гефель пропав би. Але Цвейлінг спрямував промінь світла на клямку дверей.

Гефель затамував подих і, напружено прислухаючись, лічив ці нестерпні секунди. Та все обійшлося гаразд.

З невимовною полегкістю почув Гефель, як відчинилися і одразу ж знову зачинилися вхідні двері. Чути було, як знадвору встромили ключ у замок і двічі повернули його. Кроки почали віддалятися.

Гефель підвів голову. Він пригадав, що в ці секунди, які могли стати для нього фатальними, думки з неймовірною швидкістю проносилися в його голові. Але зараз не було часу для згадок. Він підвівся...

У ніші під сходами обидва його товариші затамували подих і ще тісніше притулилися до стіни. Зовсім близько від них пройшов Цвейлінг. Поблискувало його шкіряне пальто, комір був високо піднятий.

Довгими ногами, не згинаючи колін, швидко крокував він стежкою, що полого піднімалася вгору, і його худа, зігнута наперед постать якось примарно розпливалася серед темряви й дощу...

А далі все пішло так, як вони домовилися і підготували за короткий час між перевіркою на складі і загальною табірною перевіркою.

Піппіг і Кропінський просковзнули вздовж фасаду. На рівні землі були світлові колодязі вікон підвалу. Вони тихенько спустилися в останній з них. Кілька легеньких поштовхів, і віконна рама відчинилася. Обидва чоловіки сковзнули всередину...

В цей час Гефель був на другому поверсі. Заздалегідь він обдумав план дій до найменших деталей. Сам він легко міг проникнути на склад з даху суміжної будівлі, але дитину не пронесеш цим шляхом. Це забрало б забагато часу, а їх могли помітити кожної хвилини.

Гефель відчинив двері, що вели на сходи, і вслухався в темряву. Всі нерви його були напружені до краю, і мозок працював напрочуд чітко.

Точно, до найменших подробиць, передбачив він перебіг майбутніх подій. Спершу виждати і прислухатись. Дві-три хвилини, поки він твердо переконається, що поблизу немає ані душі. Жодного в’язня, жодного есесівця, якому могло приспіти саме в цю мить піти кудись із табору. Там, позаду, була дротяна загорожа, майже невидима в темряві, тьмяно світилися замасковані червоні цяточки ліхтарів.

Напроти фронтонної стіни — кулеметна вишка. Але це не лякало Гефеля. Поміж нею і складом здіймалася будівля лазні. Друга вишка була на двадцять п’ять метрів далі. Це вже могло таїти в собі небезпеку. Проте Гефель врахував і цю обставину. В таку темну дощову ніч вартовим треба було довго вдивлятися в одну точку, щоб як слід розглядіти щось. Малоймовірно, що саме в ту мить, коли Гефель лізтиме з даху у вікно горішнього поверху, вартовий затримає погляд якраз на цій точці. Звичайно, йому могло й не поталанити. Тоді враз спалахнуть прожектори, і... кінець...

А проте він не раз уже ризикував життям і задля меншого, і завжди йому щастило. Отже, вперед, Андре!

Гефель беззвучно виліз на дах, якусь мить пролежав нерухомо, прислухаючись. Скрізь було тихо.

Обережно підповз до стіни складу, став навкарачки. Одним ривком треба було дотягнутися до карниза над головою.

Гефель нахилився, як бігун на старті, зібравши всю свою силу й волю, потім підстрибнув високо вгору. Руки його вчепилися за карниз, вчепилися міцно, щосили, і він повис у повітрі.

Проте підтягнутися на руках було набагато важче, ніж він уявляв собі це в думках.

На якусь мить Гефелю здалося, що він потрапив у яскраву смугу світла і що весь світ бачить його. Страх гарячою хвилею ударив йому в груди. Але він одразу ж зробив над собою надлюдське зусилля, мускули його напружились, і він почав підтягуватися вгору. Ось він уже притиснувся лобом до віконної рами, і тут йому враз здалося, що він от-от відірветься від стіни, по якій видирався, і впаде вниз. Зовсім несподівано для себе відпустив одну руку, якось само собою натиснув на стулки вікна і за мить його рука вже міцно вчепилася в раму. Ще одне зусилля, і Гефель був усередині.

Він швидко зачинив вікно, присів, заплющив очі, отямлюючись після пережитого напруження й страху.

Якусь коротку мить Гефель сидів так, знесилено відпочиваючи; через хвилину він уже знову був свіжий і бадьорий.

Він рвучко відсунув набік мішки. Руки його намацали тільце дитини.

— Це я, маленький, тихо, тихенько!

Спершу Кропінський наполягав на тому, щоб йому дозволили заховатися на складі і потім винести дитину, але Гефель заборонив йому робити це, бо йому самому легше було б упоратися з Цвейлінгом, ніж полякові, якби Цвейлінг несподівано заскочив його.

З дитиною на руках Гефель поспішив через довгий склад до контори. Не можна було гаяти ані хвилини, в підвалі вже чекали на нього. Дитина, що звикла за своє недовге життя в концтаборах до різних надзвичайних пригод і несподіванок, та, до того ж, іще й підготовлена Кропінським, навіть і не писнула.

Гефель посадовив хлопчика на підлогу, приніс із складу драбину, яких багато було там і по яких вилазили нагору, щоб підвішувати мішки з одежею. Один такий мішок, очевидно забутий звечора, і зараз звисав з драбини. До нього була прив’язана довга мотузка. Гефель відв’язав її, посадив хлопчика в мішок, міцно зав’язав мішок мотузкою. Потім він поставив драбину на стіл і виліз на неї. Біля комина був люк, що вів на дах.

Гефель безшумно відчинив люк. Знову довго прислухався він до нічної тиші, перш ніж, держачи в руці мотузку, виліз на спадистий дах. Ховаючись за димарем, він потягнув за собою мішок. Притиснувся до даху, зазирнув у низький димохід і знову прислухався. Потім рішучим рухом підняв мішок і опустив його в димохід...

А в підвалі Піппіг і Кропінський припали до підпіччя. Піппіг нетерпляче просував голову у вузький отвір. Побачити він не міг нічого, бо всередині було темно, хоч в око стрель. Раптом сажа посипалася йому в обличчя. Піппіг швидко вийняв голову з отвору, і, лаючись, почав протирати запорошені очі. Мотузка сковзнула вздовж гострого краю підпіччя. А що, коли вона не витримає і порветься?..

Гефель злякано спинився і якусь мить обмірковував, що робити далі. Не думаючи про те, що його можуть помітити, він трохи підвівся, тримаючись за димар, і, підклавши під мотузку руку, почав спускати мішок.

Та мотузка зіскочила з рукава на голу руку, і шкіру обпалило гострим болем. Щоб стримати стогін, Гефель міцно притулився до димаря лобом...

Нарешті з підвалу подали умовний знак: смикнули за мотузку.

Гефель попустив мотузку і знесилено сів на дах. Він засунув руку, що пекла огнем, під пахву, голова його безсило впала на груди. Так сидів він якийсь час, поки не переміг болю.

А в підвалі Піппіг і Кропінський в цей час силкувалися витягти з підпіччя мішок. Дитина запхикала.

— Чоловіче, Маріане, обережніше!

Кропінський спинився і пошепки заговорив з дитиною. Маля замовкло. Кропінський знову вхопився за мішок і тихенько потягнув його крізь отвір. Хлопчик теж заворушив руками й ногами, допомагаючи йому.

— Ну як, уже?

— Так.

Кропінський поквапливо розв’язав мотузку і розкрив мішок.

— Слава тобі, боже, — простогнав Піппіг, — Оце таки справді, можна сказати, були важкі роди!

Малятко дрижало всім тілом. Його серденько було пройняте жахом.

Кропінський ніжно гладив і заспокоював хлопчика, який, схлипуючи, довірливо припав до свого дорослого друга. Нарешті маля заспокоїлося, і вони наважилися вирушити в свою небезпечну дорогу через табір.

Перед тим вони знову запхнули хлопчика в мішок і прибрали коло підпіччя.

Гефель тимчасом уже витягнув мотузку нагору. Піппіг і Кропінський порадилися між собою, що їм робити далі. Вирішили, що Кропінський йтиме попереду, розвідуючи обстановку. Якщо він на відстані до двадцяти метрів не помітить нічого підозрілого, то повертатиметься до Піппіга і кликатиме його за собою.

Вони вибралися з підвалу. На їхнє щастя, дощ за цей час припустив дужче. Вони напружено вдивлялися в темряву ночі.

— Вперед, Маріане!

Кропінський рушив уперед, а Піппіг лишився стояти в темному кутку біля складу. Поляк пройшов вздовж першого ряду бараків. Двері деяких бараків були ще відчинені. Там жевріли вогники цигарок.

Кропінський спинився і прислухався. Слух у нього був чудовий. Він безпомилково міг би відрізнити кроки якого-небудь шарфюрера від кроків в’язня. Бо есесівці у важких підкованих чоботах ступали неквапливо й упевнено і рінь під їхніми ногами поскрипувала, а в’язні у грубих шкарбанах та ще й у такий дощ поквапливо постукували дерев’яними підошвами.

Кропінський насторожено прислухався. Скрізь панувала тиша. Він швиденько побіг назад і дав знак Піппігу.

Вони разом дійшли до того місця, де щойно стояв Кропінський. Тут Піппіг спинився, а Кропінський знову пішов на двадцять метрів уперед. Так він вів Піппіга вздовж бараків, перетинаючи час від часу стежки, аж поки не довів його зовсім близько до маленького табору.

Останній відтинок дороги був найнебезпечніший.

Вони мусили тепер вийти з-під захисту бараків і ступити на широку стежку, що вела до ревіра, перш ніж звернути убік, до маленького табору.

По стежці йшли до амбулаторії хворі в’язні, хоч і не так густо, як звичайно, бо йшов дощ. Стоячи під стіною барака, Піппіг і Кропінський пильно спостерігали цю стежку. По ній рухалися лише поодинокі фігури в’язнів — вірний знак того, що скоро прозвучить свисток старости. Деякі з них, ховаючись від дощу, одягли на себе благенькі смугасті пальта або накинули на голови мішковину.

— Ризикнемо, Маріане? — спитав Піппіг.

— А що ж, спробуємо щастя, — відповів поляк.

— Тоді давай підемо он за тими трьома. Пішли!

І Піппіг вискочив на дорогу, а Кропінський за ним. Вони крокували майже впритул за трьома в’язнями, що поспішали до ревіра. Двоє з них закуталися в мішки, щоб не промокнути.

Та ледве пройшли вони декілька кроків, як Кропінський схопив Піппіга за руку.

— Есесівці!

І справді, їм назустріч ішло двоє шарфюрерів. Вони були вже не так-то й далеко.

Піппіг перелякався не менш ніж Кропінський, але його набута в таборі винахідливість і уміння вмить орієнтуватися в будь-якій обстановці і тут стали йому в пригоді. Перш ніж есесівці підійшли до них, він перекинув мішок за плечі, а звисаючу частину його натягнув собі на голову. Він відчув, як тільце дитини притулилося до його тіла, а малі рученята силкувалися вчепитися в його шию. І, майже нічим не відрізняючись від інших закутаних у мішки в’язнів, він непомітно прослизнув повз шарфюрерів, використовуючи як прикриття трьох в’язнів, що йшли попереду. Есесівці не помітили нічого підозрілого; важко тупаючи чобітьми, вони, зігнувшись, ішли по мокрій від дощу дорозі...

Нарешті двоє наших сміливців звернули на стежку, що вела до маленького табору. Тут, за колючим дротом, вони могли почувати себе у повній безпеці. Жоден есесівець не заглядав сюди.

Барак № 61— то була колишня стайня без вікон. Нестерпний сморід ударив їм у ніс, як тільки вони увійшли в це похмуре приміщення, скупо освітлене тьмяними лампочками. Вся підлога барака була вкрита солом’яними матрацами. Зідковський і його помічники хазяйнували на дуже малій території і старалися як найекономніше використовувати кожен метр площі, щоб мати змогу розмістити всіх хворих. На матрацах лежали умираючі. Легше було підняти покійника з підлоги і винести його з барака, ніж стягати його з верхньої полиці чотириповерхових нар, які тяглися вздовж стін. Тут, на цих нарах, лежали легші хворі. Безперечно, матраци були їм більш потрібні, ніж умираючим, які так чи інакше не могли вже довго протягти. Проте всі без винятку умираючі лежали на м’яких постелях. Тут брав гору не тверезий розум, а гуманне почуття, і тому легші хворі, не ремствуючи, лежали на голих дошках, прикриті старими подертими ковдрами чи благенькими смугастими пальтами...

Мовчки й нерухомо лежали хворі, легкі і тяжкі, на обличчях яких смерть уже загострила всі риси. Останні іскорки життя ще ледь жевріли в них, це знати було лише з кволого стогону чи з уривчастого дихання, що виривалося з їх грудей.

Піппіг і Кропінський поквапливо пробиралися вузьким проходом поміж солом’яними матрацами. Санітар-поляк вийшов з-за дерев’яної перегородки і мовчки дивився на них. Разом з ним вони зникли в сусідній комірчині.

Зідковський був заздалегідь попереджений і чекав на них. Він допоміг Піппігу витягти малого з мішка, з батьківською ніжністю взяв хлопчика на руки і обережно посадовив його на ліжко.

Всі чоловіки з’юрмилися навколо маляти і, зацікавлено посміхаючись, дивилися на нього.

Хлопчик, ще й досі не отямившись від пережитого страху, злякано позирав на незнайомих людей. Він скривився, збираючись заплакати, і благально простягнув до Кропінського тоненькі рученята.

Та час не ждав. Їм треба було прощатися.

Коли обидва вони йшли вже по дорозі до свого барака, у Кропінського раптом зі стогоном вирвалося:

— У мене з голови не йдуть ті двоє шарфюрерів. Що було б, якби вони спитали тебе: а що там у вас у мішку? Ох, ох...

Він все ще не міг заспокоїтися, і Піппіг підбадьорливо поплескав його по спині:

— Не бійся, Маріане, милостивий господь не скривдить таких хлопців, як ми.

***

Шюпп виконував чергове доручення Кремера. Воно виникло, коли подзвонили з військових гаражів і викликали електрика, щоб той прийшов полагодити радіоприймач унтершарфюрера Брауера. Цей Брауер був начальником над усіма гаражами.

— Ти можеш використати цю нагоду і трохи послухати, що й до чого, — сказав Кремер, маючи на увазі передачі з-за кордону.

Останнім часом, після взяття Ремагена, фронтові зведення стали надто вже туманними.

Коли Шюпп зайшов до кабінету Брауера і, як звичайно, доповів: «Табірний електрик просить дозволу увійти!» — той був не сам у кімнаті. Разом з ним тут сидів ще ротенфюрер Мейсгейєр, його помічник.

— Заходь, заходь, радіот!— загорлав Брауер, що був сьогодні, як видно, у доброму настрої. — Мерщій полагодь мені це барахло, а то я тобі всі руки повикручую!

Шюпп одразу ж помітив, що. обидва есесівці добретаки напідпитку.

Худорлявий ротенфюрер, обличчя якого було геть усе всіяне великими прищами, натягнувши набакир шапку, сидів перед зіпсованим приймачем і марно силкувався видобути з нього хоч один звук.

Він і собі втрутився в розмову і додав високим, верескливим фальцетом:

— Тут щось торохтить усередині, і як ти не полагодиш це манаття, то я, на додачу, скручу тобі ще й в’язи!

Та Шюпп не звернув уваги на грубий тон. Він зняв з плеча ящик з інструментами і сміливо відповів:

— А от це вже зовсім зайве, бо хто ж тоді лагодитиме вам приймач? Ви ж любите забавлятися ним!

— Забавлятися! — розвеселившись, прохрипів Мейсгейєр і зневажливо дав щигля по шкалі.

Бачачи таке грубе поводження з апаратом, Шюпп не витримав: у ньому заговорив спеціаліст.

— А ось так ніколи не слід робити, — докорив він Мейсгейєру.

Він міг дозволити собі такий вільний тон, бо добре знав, що есесівці не можуть без нього обійтися.

Обидва есесівці зареготали: Брауер, що сидів за письмовим столом, встав і, нетвердо тримаючись на ногах, теж підійшов до приймача. Він вищирив зуби до Шюппа.

Раптом його обличчя витяглося. Він здивовано ткнув пальцем у Шюппа і поманив до себе Мейсгейєра.

— Поглянь лишень на це придуркувате обличчя, — сказав він, і обидва есесівці тупо вирячили п’яні баньки на електрика.

Шюпп, нічого не розуміючи, дивився на них своїми круглими очима.

Зненацька Брауер загорлав:

— Таж цей радіот—викапаний наш Рейхсгайні!

Мейсгейєр погодився з цим неймовірним відкриттям.

Шюпп здригнувся від раптового страху. Ці п’яні тварюки ставали небезпечними. В першу-ліпшу хвилину Брауер міг затопити йому кулаком в обличчя за те, що він мав нахабство народитися схожим на Гіммлера.

Та ця неприємна хвилина страху швидко пронеслася мимо. Брауер і Мейсгейєр зайшлися оглушливим реготом. Брауер схвально поплескав Шюппа по спині, все ще продовжуючи басовито реготатися, Мейсгейєр дискантом вторив йому.

Небезпека минула, і Шюпп, на всякий випадок, скорчив привітну міну, мимоволі вступаючи в цю огидну йому своєрідну гру, що почалася для обох п’яничок після їх розкішного відкриття і яку вони, здавалося, й не думали так скоро кінчати.

Брауер зірвав у Мейсгейєра з голови кашкет і надів його на Шюппа, а потім вихопив у електрика з рук його арештантську шапку і насунув її на гострий череп Мейсгейєра.

Тепер вони були повністю задоволені. Перед ним стояла чудова карикатура їхнього Рейхсгайні, і Мейс- гейєр, кривляючись, виструнчився перед Шюппом, пирскаючи від сміху.

Через чверть години Англія мала передавати останні вісті, і Шюпп неодмінно хотів прослухати їх. Він зробив над собою зусилля, заглушив біль від приниження своєї людської гідності і з обережності почекав, поки ці п’яні тварюки досхочу нарегочуться і наситяться своїм жартом. Потім він зняв з голови есесівський кашкет і поклав його на стіл. Жест, яким він зробив це, був такий недвозначний, що Брауер не міг не помітити цього.

Він схвально зморщив лоба і сказав, звертаючись до Мейсгейєра:

— Диви-но, він уміє навіть ображатися.

Шюпп насилу стримав себе, щоб різко не відповісти есесівцю.

Якби він почав заперечувати, це тільки переконало б есесівців, що він справді образився, і жарт міг би погано скінчитися. З досвіду Шюпп знав, що від цих типів можна було чекати всяких несподіванок; мов хижі звірі в клітці, вони могли щомиті випустити сховані пазури. Шюпп спокійнісінько підійшов до приймача і почав поратися біля нього.

За роботою Шюпп ставав невразливим, і зараз він з задоволенням відзначив про себе, що регіт позад нього почав затихати. Мейсгейєр шпурнув йому, мов непотрібний уже театральний реквізит, арештантську шапку, надів на голову свій кашкет і вийшов з кімнати.

Шюпп зітхнув з полегкістю: одного він уже позбувся.

Він одразу ж виявив пошкодження: в одному місці відійшов контакт, він міг би полагодити приймач за кілька хвилин. Але він не поспішав, бо йому неодмінно треба було спершу здихатися ще й Брауера. А той засунув голову в коробку приймача і спитав, що ж, власне, зіпсувалося.

Уже не раз вдавався Шюпп до свого випробуваного методу, коли хотів забити баки якому-небудь набридливому есесівцю. Чим менш обізнані були есесівці з технічними питаннями, тим більше намагалися вони приховати це, щоб не показати себе перед в’язнями неуками. Шюпп умів користатися з цього: і зараз також, у відповідь на запитання Брауера, він прочитав йому цілу лекцію з історії радіо. Він почав з Фарадея і Максвелла, перейшов від Генріха Герца до Марконі, присмачив свою розповідь технічними загальниками, забивав памороки унтершарфюрерові електричними хвилями, конденсаторами, котушками, катодними лампами, затуманював йому мозок коливальними контурами і магнітними полями, індукцією, високою і низькою частотою, аж поки в того зовсім замакітрилося в голові.

Брауер нетерпляче пробурчав:

— Ну і що ж у цій коробці зіпсувалося?

Шюпп, як завжди, скорчив невинне обличчя:

— А це ще треба визначити.

Брауерові увірвався терпець. Він натягнув на голову кашкет і заревів:

— Якщо ти за чверть години не закінчиш ремонту, від тебе мокре місце залишиться! Ти чув, що я сказав, радіот?

Він розлючено грюкнув дверима.

І одразу ж чортик, що сидів у Шюппі, радісно потер руки. Він швиденьконалагодив контакт, настроїв приймач. Ось до його вух долинули здалеку чотири тихеньких знайомих удари літавр. Це була Англія! І одразу ж так само тихо й приглушено заговорив понімецькому з англійським акцентом диктор:

— З часу нашої перемоги і форсування Рейну на північ від Кобленца ідуть запеклі бої. З передмостового укріплення біля Оппенгейма американські танкові частини прорвалися на схід. Їхні головні підрозділи досягли біля Ганау і Ашаффенбурга ріки Майн. Між північними відрогами Оденвальду і Рейном точаться запеклі маневрені бої...

Шюпп майже встромив голову всередину приймача. Він хотів закарбувати в пам’яті кожне слово, щоб нічого не забути.

Коли повернувся Брауер, Шюпп все ще порався біля радіоприймача, але він одразу ж повернув ручку і увімкнув апарат на повну потужність, так що той аж затріщав.

Брауер захоплено вигукнув:

— Чоловіче! Як це тобі вдалося? Я ж сам стільки крутив, та в мене нічого не виходило. Ти таки справді мо...

Та хвалити в’язня не годилося. Тому Брауер, урвавши свою мову на півслові, закінчив брутальним:

— Ах, поцілуй мене в гедзло, головне, що коробка ця знову працює.

Шюпп мовчки склав свої інструменти в ящичок.

***

А невдовзі після того він стояв разом з Кремером в кімнаті старости перед картою, яку Кремер приколов до стіни. Від Ремагена американці за кілька днів просунулися аж до Оппенгейма. Звідси відкривався шлях на Франкфурт, а на північ від Кобленца уже намічався напрям удару на Кассель. Без усякого сумніву, вони підуть далі на Тюрінгію!..

Обидва чоловіки мовчки дивилися один на одного, думаючи про одне і те ж саме. Кремер узяв лінійку і виміряв відстань між Ремагеном і Франкфуртом. Потім він пересунув лінійку далі, виміряючи відстань між Франкфуртом і Веймаром. Лишалося приблизно дві третини досі пройденого шляху і...

Кремер глибоко зітхнув, поклав лінійку назад на стіл і похмуро промовив:

— Через два тижні всі ми будемо або вільні, або мертві.

Шюпп засміявся:

— Мертві? Чоловіче, Вальтер, оті, там нагорі, нічого вже нам не зроблять. У них у самих уже душа в п’яти сховалася.

Кремер перестеріг:

— Не поспішай...

Раптом він схопив Шюппа за руку і показав на вікно. Вони побачили, що Клюттіг і Рейнебот швидкими кроками перетинають табірний майдан. В’язні, які зустрічалися їм по дорозі, виструнчуючись, скидали з голів шапки і крадькома оберталися їм услід.

Кремер і Шюпп стежили за тим, куди прямують есесівці, аж поки ті не зникли з їх очей.

— Там щось трапилось, побіжи-но, Генріх, за ними і постеж, куди вони підуть.

Шюпп вибіг з кімнати.

Кремер відчув неясну тривогу в серці. У нього було таке передчуття, ніби ті двоє прийшли у табір за ним. Ось-ось розчиняться навстіж двері, і Клюттіг загорлає пронизливим голосом:

— Ідіть з нами!

Кремер стиснув кулаками скроні, неспокій переростав у ньому в страх, що, може, все відкрилося. Все!

І коли двері справді з шумом розчинилися, Кремер злякано схопився. Але то був Шюпп. Електрик поспішно увійшов до кімнати.

— Вони пішли до складу!

На якусь мить Кремер відчув приємну полегкість, але одразу ж вслід за тим новий, ще більший страх стиснув його серце. Він розгублено глянув на Шюппа.

***

Вранці Рейнебот знайшов підсунуту під його двері записку і, нічого не розуміючи, довго крутив її в руках.

«Гефель і Кропінський обманюють гауптшарфюрера Цвейлінга. Вони заховали на складі єврейську дитину, в кутку праворуч».

Рейнебот перечитав записку кілька разів. «В’язень з речового складу» — стояв унизу підпис.

І раптом Рейнеботу пригадалося, як минулого ранку Цвейлінг відчинив двері його кабінету, розгублено спинився, зніяковіло привітався і, задкуючи, пішов собі геть.

Рейнебот засвистів крізь зуби і засунув записку в кишеню. Трохи згодом він показав її Клюттігу.

Цей теж прочитав її кілька разів, спершу нічого не второпавши. Він заплющив запалені очі, товсті скельця його окулярів поблискували.

Рейнебот засовався на стільці за письмовим столом:

— А що ти скажеш про підпис?

Клюттіг невпевнено зауважив:

— Серед них є, виходить, донощик.

— В’язень?

— А хто ж іще?

Рейнебот посміхнувся з почуттям власної вищості:

— Цвейлінг, — сказав він, спроквола підводячись.

Він узяв у Клюттіга з рук записку і несподівано заговорив різким тоном:

— Цвейлікг і ніхто інший написав цю записку!

Тупувато-здивоване обличчя Клюттіга роздратувало Рейнебота. Він сердито накинувся на лагерфюрера.

— Чоловіче, невже ж ти не розумієш цього? Це ж ясно, як божий день. Цей пришелепуватий йолоп злигався з комуністами, а тепер закалявся від страху.

Клюттіг спробував простежити за ходом думок хитрого юнака. А той заклав ліву руку за спину, засунув великий палець правої руки за борт мундира і заходив по кімнаті. Слова його були сповнені цинізму:

— Чи не буде ваша ласка, пане гауптштурмфюрер, порівняти зведення нашого високошановного головного командування збройних сил з радіопередачами англійців.

Він спинився перед Клюттігом і різко сказав:

— Бо тоді б ти, мій дорогий, переконався, що американці просунулися вперед від Оппенгейма. Вони стоять уже під Ашаффенбургом. Подобається тобі такий театр воєнних дій?

Рейнебот з ввічливим глузуванням показав на карту, що висіла на стіні.

— Напрям удару — Тюрінгія! Ну, прошу, що ти на це скажеш? Не обманюйте себе, панове, каже наш дипломат. Маневруйте, кажу я!

Він самовдоволено пройшовся туди й сюди по кімнаті і промовив, звертаючись до.мовчазного на цей раз Клюттіга:

— Ну от, прошу, пане лагерфюрер, маневруйте!

Клюттіг, здавалося, почав вбачати якийсь зв’язок між усім цим.

— Ти гадаєш, Цвейлінг зв’язався з комуністами для того, щоб, коли все полетить шкереберть?..

— Дуже глибокодумне зауваження, — кепкував з нього Рейнебот, — кожен викручується, як уміє. Все це може поламатися швидко, навіть дуже швидко. Один тиждень — від Ремагена до Франкфурта, отже, ти можеш підрахувати, коли вони будуть тут. Послухай-но тепер, що я придумав. Отим жиденям вони розжалобили Цвейлінга. «Пане гауптшарфюрер, подивіться на це крізь пальці, і ми зробимо так само, коли настануть інші часи». Правда ж? Отак-то...

Рейнебот, не чекаючи, що відповість йому Клюттіг, ткнув пальцем у повітря:

— Це Гефель заварив кашу, він і є один з організації. Ergo, що криється за всією цією метушнею? Підпільна організація! Второпав? Ми схопимо Гефеля і поляка на додачу, отого... як зветься цей тип?

Аж тепер Клюттіг, нарешті, зрозумів. Він обурено взявся руками в боки:

— А що робити з Цвейлінгом?

— Нічого, — відказав Рейнебот, — схопивши Гефеля і того типа, ми триматимемо в своїх руках кінець ниточки. А той дурбас буде ще радісінький, якщо зможе стати нам у пригоді, коли ми почнемо розмотувати клубок.

Клюттіг з щирим захопленням витріщив очі на Рейнебота.

— Хлопче, ну й хитра ж ти штучка...

Це непідробне визнання його проникливості потішило самолюбство Рейнебота, він забарабанив пальцями по борту мундира.

— Ми зробимо все без нашого дипломата, навпаки, — всупереч йому. Ми повинні бути обачними, пане гауптштурмфюрер, дуже обачними! Все може легко зірватися. Я тобі вже казав якось і ще раз повторюю: якщо вже бити, то без промаху: один удар — і він повинен точно влучити в ціль.

Рейнебот підійшов впритул до Клюттіга і промовив з притиском:

— Тепер гляди, не нароби дурниць. Ні слова про організацію, її не існує, ясно? Йдеться тільки про жиденя, зрозумів?

Клюттіг мовчки кивнув головою, вирішивши покластися на спритного Рейнебота. А той не хотів гаяти ані хвилини, він рішуче насунув на лоба кашкета:

— Гайда!

***

Вони рвонули двері речового складу і швидко увійшли всередину.

В’язні, що поралися на складі, вражено обернулися до них, хтось вигукнув:

— Струнко!

І кожен, виструнчившись, завмер на тому місці, де застала його команда.

Гефель почув цей вигук у конторі і сполошився, побачивши лагерфюрера і Рейнебота. Він поспішно увійшов до складу і доповів, як годилося за уставом:

— Команда речового складу за роботою.

Рейнебот, заклавши за борт великий палець, прогаркавив:

— Вистроїти всіх!

Гефель дуже голосно повторив команду, і ці слова лунко рознеслися по всьому приміщенню. В голові його вихором кружляли думки. Поки збігалися з усіх боків в’язні і, почуваючи навислу над ними небезпеку, — бо так собі просто, з Доброго дива, не з’явилися б сюди ці двоє есесівців, — швидко шикувалися в дві шеренги, Клюттіг спитав, де Цвейлінг.

Гефель доповів:

— Гауптшарфюрер Цвейлінг ще не приходив.

Лиховісна тиша залягла в приміщенні. В’язні завмерли нерухомо, вп’явшись очима в Клюттіга і Рейнебота, які теж стояли мовчки. Ті кілька тривожних хвилин, що минули з часу їх появи, мов дикі пташки, промчали над головами в’язнів. І все завмерло.

Клюттіг зробив знак Рейнеботу. Той швидко пройшов в глиб складу, в куток праворуч. А Клюттіг тимчасом сів на довгий стіл і нетерпляче подригував ногою. В другій шерензі стояли поруч Піппіг і Кропінський. Піппіг крадькома штурхнув Кропінського у бік. В першій шерензі стояв Розе. Його перелякане обличчя різко вирізнялося серед замкнутих облич інших в’язнів.

В голові Гефеля, що стояв у кінці першої шеренги, на своєму звичайному місці, одна за одною проносилися тривожні думки. Його серце, здавалося, перемістилося в горло, він почував, як воно злякано тріпоче. Дивна річ: Гефель чомусь більше зв’язував появу цих двох есесівців з 7,65-міліметровим пістолетом вальтер, аніж із зниклою дитиною. Крім нього, жодна жива душа тут не знала, де захована зброя.

Зненацька йому пригадалася давня дитяча гра в схованки, і він розвеселився: гаряче, гаряче, гаряче... В думках він обмацував заповітний мішок, де було сховано зброю, зважував усі можливості викриття і згадував, як він хлопчиськом бурхливо радів, коли його схованка, хоч як ретельно розшукували її, так і лишалася незнайденою.

Гаряче, гаряче, гаряче!..

Він зовсім заспокоївся, тривожний стукіт серця затих, і збудження уляглося. Тепер він міг навіть куточком ока спостерігати Клюттіга, який все ще сидів на столі і барабанив пальцями по коліну. Погляд Клюттіга злорадно перебігав по застиглих обличчях в’язнів; він пильно вдивлявся в них: очі їх були втуплені прямо в простір перед собою. На складі панувала насторожена тиша, яка буває перед бурею.

Минув досить довгий час, поки знову з’явився Рейнебот. Його губи кривила насмішкувата посмішка, брови були високо зведені вгору.

— Нічого нема, — лаконічно сказав він.

Клюттіг зістрибнув зі стола. Лють, немов шалений порив вітру, ударила йому в груди.

— Гефель, крок уперед!

Гефель вийшов з шеренги і спинився перед Клюттігом. Той, ніби шукаючи чогось, дивився кудись понад головою Гефеля.

— Хто з вас польська свиня Кропінський? Вийти сюди!

Кропінський повільно зрушив з місця, пройшов крізь шеренги товаришів і став поруч з Гефелем.

Рейнебот похитувався на носках. Розе стояв, мов закам’янілий, і щосили напружував мускули ніг, бо коліна його, здавалося, ось-ось підломляться від страху. Обличчя інших в’язнів були суворі, похмурі, нерухомі. Очі Піппіга перебігали з Рейнебота на Клюттіга.

А Клюттіг задихався від люті. Голова його на довгій шиї ще більше витягнулася вперед. Насилу стримуючись, він погрозливо прошипів крізь зціплені зуби:

— Де дитина?

Кропінський схвильовано ковтнув слину. Ніхто не відповів на запитання. Клюттіг, втративши самовладання, верескливо загорлав:

— Де жиденя, питаю я вас!!!

Водночас він накинувся на Гефеля:

— Відповідайте!!!

Слина пузирилася в нього на губах і бризкала на всі боки.

— Тут нема ніякої дитини.

Клюттіг, немов просячи допомоги, глянув на Рейнебота, від люті слова застрявали у нього в горлі.

Рейнебот недбалим кроком підійшов до Кропінського, схопив його за куртку, притягнув до себе і спитав майже ласкаво:

— Скажи, поляк, де дитина?

Кропінський швидко захитав головою:

— Я не знаю...

Тоді Рейнебот розмахнувся і добре натренованим рухом затопив йому справжній боксерський удар по підборіддю. Удар був такий сильний, що Кропінський поточився назад і впав навзнаки. Товариші підхопили його на руки; з куточка його рота потекла тоненька цівка крові.

Рейнебот знову рвонув до себе Кропінського, другий удар влучив у те ж саме місце. Кропінський, як мішок, звалився додолу.

Рейнебот витер руки і засунув великий палець за борт мундира.

Цими двома ударами він подав сигнал Клюттігу, той теж, майже одночасно, не тямлячи себе від злості, ударив обома кулаками Гефеля в обличчя і пронизливо заверещав:

— Де ви сховали жиденя? Говоріть, живо!

Гефель, захищаючись, тримав руки перед головою.

Клюттіг з такою люттю штурхонув його ногою в нижню частину живота, що Гефель, зойкнувши від болю, упав на коліна.

Піппіг дихав важко й уривчасто. Руки його судорожно стиснулися в кулаки. В голові билася одна безтямна думка: витримати до кінця, будь-що витримати! Вони вже під Оппенгеймом! Вже недовго терпіти. Витримати до кінця, витримати!..

Нижня губа Клюттіга тремтіла, він обсмикнув на собі мундир.

Гефель насилу підвівся. Новий удар чоботом у живіт забив йому дух. Задихаючись і безсило звісивши голову на груди, стояв він перед Клюттігом.

Кропінський все ще лежав непритомний на підлозі.

Рейнебот недбало глянув на ручного годинника.

— Даю вам одну хвилину часу. Той, хто скаже мені, де заховане жиденя, одержить винагороду.

В’язні стояли нерухомо, мов води в рот набравши. Піппіг напружено вслухався в тишу. Невже хтось скаже... Пошукав очима Розе. Розе стояв до нього спиною, але Піппіг побачив, як тремтять його пальці.

Минули нескінченно довгі півхвилини, і Рейнебот знову глянув на годинника. Зовні він здавався цілком спокійним, але насправді він гарячково обдумував дальшу тактику. Треба нагнати на них страху, тоді вони стануть зговірливіші.

— Ще тридцять секунд, — люб’язно сказав він, — а потім ми поведемо цих обох... до Мандрила...

Він зробив промовисту паузу, і губи його скривилися в зловісній посмішці.

— А що там з ними може статися, — це вже буде на вашій совісті.

Він спритно уникав дивитися на в’язнів і, наче суддя на змаганнях, поглядав на годинник.

Очі Клюттіга несамовито перебігали з одного в’язня на другого. Шеренги стояли, мов закам’янілі. У Піппіга все тремтіло всередині. Взяти все на себе? Виступити наперед і сказати: «Я знайшов дитину, я сам один?..»

Хвилина пройшла. Рейнебот опустив руку з годинником.

У Піппіга було таке відчуття, ніби хтось підштовхує його в спину: «Зараз! Вийди вперед!»

Але, як і раніше, він стояв нерухомо.

Рейнебот носком чобота стусонув Кропінського під бік:

— Вставай!

«Зараз, зараз, зараз!» кричав у Піппігу внутрішній голос, і справді йому здалося, неначе він уже виступив трохи наперед, невагомий, як уві сні.

Кропінський, хитаючись, підвівся і дістав від Рейнебота такого штурхана нижче спини, що, заточившись, полетів аж до дверей.

А проте не страх і не малодушність тримали Піппіга на місці. Застиглим поглядом дивився він услід Гефелю, який уже рушив до дверей...

Лишившись самі, в’язні ще досить довго стояли мовчки, ніби паралізовані щойно пережитим потрясінням; потім слабкі нерви Розе не витримали і, змахнувши в повітрі кулаками, він нестямно закричав:

— Я до цього не причетний!

Тоді, нарешті, в’язні ожили й заворушилися; Піппіг теж отямився від свого заціпеніння. Він кинувся до Розе, міцно схопив його за барки, і, піднявши кулак, погрозливо сказав:

— Цить! Держи язик за зубами!

***

Цвейлінг вичікував, поки все скінчиться, і лише тоді з’явився на складі. Неспокійно оглядав він в’язнів. Дехто з них сидів, нічого не роблячи, в конторі, інші стояли біля довгого столу на складі і теж, очевидно, нічого не робили досі; лише побачивши його, деякі з них почали про людське око над чимось поратися.

Цвейлінг прикинувся, що не помічає пригніченого настрою в’язнів, йому хотілося якнайшвидше сховатися в своєму кабінеті. Нараз якесь неприємне почуття пройняло його. Може, вони вже довідалися, що це він підкинув записку? Він нерішуче стояв на місці, скрививши губи в силуваній посмішці.

— Чого це ви так повитріщалися? Де Гефель?

Піппіг, який теж стояв біля столу, і не глянув на Цвейлінга; він смикав зав’язку на мішку з білизною.

— У бункері, — похмуро відповів він, і Цвейлінг виразно почув, яким ворожим тоном це було сказано.

— Що ж він такого накоїв? — Цвейлінг, за звичкою, висолопив кінчик язика.

Піппіг нічого не відповів йому, а суворе мовчання інших в’язнів відбило у Цвейлінга охоту до дальших розпитувань. Він мовчки пройшов до свого кабінету: в’язні вороже дивилися йому вслід. Піппіг послав йому навздогін приглушене прокляття.

Цвейлінг недбало кинув своє коричньове шкіряне пальто на стілець і замислився. Неприємне почуття не проходило. Інстинкт підказував йому, що в’язні мають підозру на нього. Похмуро кліпаючи очима, він дивився в одну точку перед собою. «Найкраще, — вирішив він, — бути з ними привітним, а в усьому іншому прикидатися дурником».

Він покликав до себе Піппіга.

— Ну, розкажіть мені, що ж тут трапилось?

Піппіг відповів не зразу.

В цю мить, коли йшлося про долю його найкращого друга, Піппіг відчув нестримне бажання дати волю тому людяному, що таїлося глибоко на дні його душі; він тішив себе надією, що, може, тоді йому вдасться зворушити серце цього чоловіка, який сидів зараз перед ним і насторожено дивився на нього. Це було найкраще і найблагородніше, що міг він розкрити перед есесівцем: свою вічно принижену людську гідність, сховану за гратами смугастої сіроголубої арештантської одежі. Цей порив, бажання поговорити як людина з людиною були такими сильними, що серце його, здавалося, ось-ось розтопиться в грудях, і якусь мить Піппіг справді щиро вірив у нездоланну силу й могутність цього внутрішнього голосу; безладні думки, що хаотично снувалися в його голові, готові вже були вилитися в слова. Та, помітивши вираз нудьгливої підступності в рисах Цвейлінга, він одразу ж заглушив у собі недоречні почуття.

Так само, як його смугаста арештантська одежа була гратами, за якими мусив він тримати свої людські почуття, в такій же мірі і сірий мундир есесівця був непроникним панциром, і під тим панциром причаїлося все підступне, боягузливе й небезпечне, як дика кішка у джунглях.

Перед ним сидів донощик, який міг холоднокровно розтоптати в людині все людське, що довірливо розкрилося перед ним у хвилину слабкості, якщо це могло дати йому якусь користь. Піппігу стало соромно перед самим собою, що він хоч одну хвилину був ладен піддатися цьому пориву, послухатись голосу серця.

— Ну, розказуйте ж...

Серце Піппіга знову замкнулося.

— Що трапилось? Гефеля і Кропінського посадили в бункер через оту дитину.

Цвейлінг закліпав очима.

— Виходить, хтось доніс на них?

Піппіг швидко відповів:

— Так точно, гауптшарфюрер, хтось доніс!

Цвейлінг хотів щось сказати, але утримався і лише

після хвилинної паузи промовив:

— Отже, поміж вас є якийсь мерзотник?

— Так точно, гауптшарфюрер, поміж нас є мерзотник!

Як недвозначно прозвучали ці слова!

— І вони... вони, мабуть, забрали з собою... і дитину?

— Ні, гауптшарфюрер!

— А де ж вона?

— Не знаю.

Цвейлінг здивовано втупився в Піппіга.

— Як же це так? Учора ж увечері вона була ще там.

— Не знаю.

Цвейлінг схопився на ноги:

— Я ж сам бачив!

Цим самим він виказав себе. Те, що досі було для Піппіга лише підозрою, переросло тепер у тверду впевненість: доніс Цвейлінг. Це зробив він!

Цвейлінг не зводив очей з нерухомого обличчя Піппіга. Раптом він загорлав:

— Нехай усі зараз же зберуться й вишикуються, вся команда! Ми знайдемо цього негідника!

Але одразу ж він передумав. Одним стрибком він опинився біля Піппіга, який уже взявся був за ручку дверей, і сказав, притишивши голос:

— Ні, Піппіг, ми зробимо інакше. Краще ми спочатку зовсім не будемо говорити про це. Мені може ще добре влетіти за те, що я вас покривав. Не будемо дзвонити в усі дзвони. Ви самі спробуйте знайти цього негідника і доповісте мені. А ми вже тоді поговоримо з ним по-своєму.

Нетерпляче чекаючи, поки Піппіг відповість йому згодою, Цвейлінг знову висолопив кінчик язика. Але Піппіг мовчав. Він зробив за всіма правилами поворот кругом і вийшов з кімнати. Цвейлінг дивився йому вслід крізь шибку дверей. Рот його був роззявлений.

***

Через вікно своєї кімнати Кремер бачив, як ішли майданом заарештовані під конвоєм Клюттіга і Рейнебота; Кропінський хитався, а Гефель ішов, низько схиливши на груди голову.

Біля вікон контори стояли в’язні і широко розкритими очима дивилися на них.

До кімнати вбіг Прелль.

Ось уже ті четверо дійшли до воріт. Треба було пильно й напружено вдивлятися, щоб на такій відстані ще розрізнити щось. І все-таки Кремер і Прелль ясно побачили, що заарештованих повели праворуч, у флігель біля воріт.

Бункер поглинув їх.

Прелль глянув на Кремера, неспроможний вимовити ні слова, тільки в переляканих очах його світилося німе запитання: «За що?»

На обличчя Кремера лягла похмура тінь.

***

Звістка про цю подію швидко облетіла табір. Арешт Гефеля попереджав про небезпеку. Що ж трапилось? В’язні переносили цю новину з барака до барака. В оптичний барак її приніс посильний.

— Тільки що Гефеля і одного поляка повели до бункера. За ними приходили сам Клюттіг і Рейнебот. Кепська історія...

Пшібула і Кодічек стурбовано глянули один на одного: військовий інструктор потрапив до бункера? Що б це мало означати?

Звістка докотилася і до ревіра.

Ван-Дален, почувши цю новину, притих і замислився. Він саме полоскав брудні бинти. Його кущуваті брови задумливо нахмурились. Це загрожувало їм великою небезпекою. В першу мить ван-Дален хотів був покинути все й побігти до Бохова. Але він одразу ж відмовився від свого наміру, згадавши найсуворіцшй наказ, що стосувався всіх підпільників: не впадати нікому в очі. Якщо це справді небезпечно, то він, безумовно, дістане скоро відповідні розпорядження.

Від Шюппа, який недарма крутився коло речового складу, почули про новину в’язні поблизької лазні; вони розпитали його про все і понесли цю звістку Богорському. Той спробував удати, ніби це його зовсім не турбує.

— Ну, то й що? Видно, Гефель у чомусь дав маху...

Бохов дізнався про подію від штубових, які почули про це в кухні. Тривога не дала йому довго всидіти в бараці. Придумавши якийсь пристойний привід, він подався до контори.

На щастя, Кремер був у кімнаті сам. В глибині душі Кремер боявся зустрічі з Боховим. Занадто добре розумів він тепер, яка велика частка вини лягає і на його плечі: адже він полишив тоді Гефелю самому виконувати наказ Бохова. Просто все людяне, сховане глибоко на дні його душі, повстало проти цього наказу. Його живе сумління примусило його закрити очі на все, після того як він передав розпорядження. Йому не хотілося мати з цим нічого спільного. Нічого більше не бачити, нічого не знати!

І він обурився, коли Бохов почав докоряти йому, що він не простежив до кінця, чи відправлено дитину разом з транспортом.

— Я свій обов’язок виконав, — голосно виправдувався він.

Бохов нічого не відказав на те. Його дисциплінована натура, що навчила його сприймати дійсність такою, як вона є, підказувала йому, що марно було б зараз сперечатися з приводу вчиненої помилки. Арешт Гефеля наражав на небезпеку їх усіх. Непохибний інстинкт говорив йому, що існує прямий зв’язок між арештом Гефеля і намаганням Клюттіга і Рейнебота добратися до підпільної' організації. Безумовно, ці двоє есесівців підозрівають, що Гефель є членом підпільної організації, вони б не старалися так, якби тут ішлося тільки про дитину. Бохов міцно стиснув губи; він шукав якогось виходу, але не знаходив його.

— Що ж робити?

Кремер безпорадно знизав плечима.

— Ми не можемо тепер нікуди вислати дитину з табору. Я радий, що вчасно розпорядився забрати її зі складу. Все це діло рук Цвейлінга.

Бохов прислухався до його слів лише краєм вуха. Він напружено думав. Тільки Кремер, як староста табору, мав змогу розвідати, що трапилося з Гефелем і Кропінським у бункері.

— Послухай-но, Вальтер, — сказав він нарешті, — ти повинен допомогти нам. Немає більше ніякого сенсу в тому, щоб не договорювати тобі всього до кінця... Однаково ти знаєш більше, ніж я маю право тобі сказати.

— Те, чого я не повинен знати, я й не знаю, навіть коли я це й знаю, — відказав Кремер.

— Нас ніхто не може тут підслухати?

— Можеш говорити, — пробурмотів Кремер.

Бохов ще більше притишив голос.

— Ти знаєш, що у нас є зброя. Де ми її ховаємо — це не так важливо. Гефель — військовий інструктор груп Опору. Один з найважливіших членів нашої організації! Розумієш?

Кремер насупив брови і мовчки кивнув головою.

— Ніхто не знає, що вони роблять тепер з ним у бункері, — вів далі Бохов, — Напевно, вони допитуватимуть його і постараються вивідати в нього все. Якщо Гефель не витримає катувань, через нього може загинути все. Він знає, де захована зброя, він знає товаришів з груп Опору, він знає нас, підпільне керівництво.

Бохов зробив паузу. Кремер теж мовчав. Він неквапливо опустив руки в кишені штанів і дивився прямо перед собою. Отже, від стійкості одного-єдиного товариша залежало життя багатьох людей, а може, й усіх в’язнів табору.

Це страшне відкриття потрясло Кремера.

— Мені слід було б уже давно поговорити з тобою про все це, — після короткої паузи промовив Бохов, — тоді б ти напевно забрав у Гефеля дитину, перш ніж у цю справу втрутився Цвейлінг.

Кремер мовчки кивнув.

— Слухай, Вальтер, ти повинен дізнатися, чи не заговорив там Гефель. Ми самі не можемо проникнути в бункер. Як саме ти це зробиш, то вже твоє діло, тут я не можу дати тобі поради. Можливо, тобі слід звернутися до Шюппа.

Кремер уже й сам подумав про електрика.

— Про все, що ти почуєш, негайно ж повідомиш мене. Ти знаєш тепер, про що тут ідеться. Будь обережний, Вальтер. Якщо тобі доведеться звернутися ще до когось, — скажи йому тільки найнеобхідніше, а взагалі про все це — нікому ні слова!

— Про це ти міг би мені й не говорити, — пробурчав Кремер.

Бохов поплескав його по плечу.

— Знаю, знаю...

Ще не бувало такого, щоб Бохов розгубився перед лицем небезпеки. Його мужність була не молодецьки відчайдушна, а розважлива, спостережлива і обачна. Визнавши щось за правильне і необхідне, Бохов наполегливо йшов до своєї мети, доводив діло до кінця, часом навіть без відома товаришів, як то було, приміром, коли він приховав шість карабінів, які в серпні 1944 року під час загальної метушні, що панувала в таборі після нальоту американських літаків, були потай доставлені на територію табору.

Бохов дістав наказ негайно заховати цю дорогоцінну зброю в надійному місці, до того ж, так, щоб зброя завжди була напохваті і не попсувалася. Другого дня він доповів членам ІТК, що все зроблено. На їхнє запитання, де заховав він гвинтівки, Бохов відповів:

— У ревірі.

Де саме, він так і не сказав.

— Якби я запропонував вам це місце, ви, безперечно, були б проти.

Це трохи налякало товаришів, але Бохов на всі їх протести тільки відмовчувався.

— Шукайте, — уперто відповів він, не звертаючи уваги на їхні докори й побоювання, — і тому, хто знайде зброю, я на цілий тиждень передам мій хлібний пайок.

Ван-Дален, який працював у ревірі і знав тут кожен закуток, обнишпорив геть усе. Кодічек і Пшібула, як тільки їм траплялася нагода побувати в ревірі, обмацували пильним поглядом усі закутки, що могли правити за потаємну схованку. Їх ця гра в схованки сердила, а Бохова веселила. Один лише Богорський не брав у ній участі:

— Я певен, що Герберт зробив усе правильно, — говорив він.

***

Одного недільного надвечір’я, в кінці серпня, Бохов разом з Кодічеком і Пшібулою, ніби прогулюючись, ішли у напрямку ревіра. Скоро і ван-Дален приєднався до них, і вони всі вчотирьох посідали на лаві напроти головного барака ревіра. Вони зібралися сьогодні тому, що Бохов хотів показати їм свою схованку для зброї.

— Ну, кажи, — квапив Бохова Пшібула, — де ж вони є?

Він мав на увазі карабіни. Бохов ледь помітно посміхнувся самим куточком рота.

— Та ти ж сидиш перед ними.

Пшібула і всі інші товариші почали уважно оглядатися навколо, крадькома обмацуючи очима фасад головного барака.

Бохов допоміг їм, злегка кивнувши головою у напрямі пофарбованих в зелене ящиків для квітів, що стояли перед вікнами і в яких цвіла червона герань.

Ван-Дален догадався перший.

— Отам всередині? — прошепотів він.

Бохов ствердно кивнув, опустивши повіки. Онімівши від здивування, всі втупилися в ящики з квітами. Бохов дав їм досхочу надивитися.

— А тепер скажіть мені щиро, чи погодилися б ви, якби я запропонував вам цю схованку? — запитав він.

Ніхто не відповів йому, але Бохов відчув, що він не помилявся.

— Це ризиковано, — нарешті сказав ван-Дален.

— Зате надійно, — швидко додав Бохов.

— Хто шукає що-небудь заховане, нишпорить по кутках і, як правило, проходить мимо того, що лежить у нього під носом, до того ж...

Бохов запнувся. Якийсь есесівець саме звертав зі стежки, що вела до ревіра, в напрямі головного барака. Він байдуже пройшов мимо ящиків. Але перед останнім з них, якраз біля вхідних дверей, він раптом спинився. Щось у цьому ящику зацікавило його.

Пшібула злякано схопив Бохова за руку, яку той поклав на лаву. Вони побачили, що есесівець поправив гілочку герані, яка криво звисала над краєм ящика, і міцніше утрамбував навколо неї землю.

Затамувавши подих, стежили вони за кожним рухом есесівця. Один тільки Бохов упевнено посміхався. І так само посміхаючись, закінчив він свою перервану фразу, коли есесівець зник у бараці:

— ...до того ж, ці сентиментальні звірюки охоче винищують людей, але аж ніяк не квіти...

Вони помовчали. Ця маленька подія переконала всіх, що Бохов правий.

Бохов спокійно промовив:

— Завдання виконано. Зброя схована надійно, вона завжди напохваті і не попсується.

Останні слова означали те, що Кен старанно замотав карабіни в промаслене ганчір’я.

Коли вони вже прощалися, Бохов підморгнув їм одним оком.

— Ну як, чи можу я лишити собі свій хлібний пайок?

Ван-Дален, похитуючи головою, попрямував назад до ревіра. Пшібула схвально ткнув його кулаком у спину.

Бохов засміявся.

***

Минула зима, герані позасихали. Дерев’яні ящики для квітів все ще стояли перед вікнами. Ніхто не звертав на них уваги. Суха і нічим не примітна була в них земля...

Проте Бохов не був сьогодні такий спокійний і впевнений, як тоді, того серпневого надвечір’я, в минулому році. Тривога погнала його до Богорського. Дорога була кожна година, бо кожна година могла таїти в собі нечуване лихо. Сувора необхідність примусила Бохова порушити закон обережності. Можливо, трапиться нагода порадитися з Богорським.

І на цей раз сприятливий випадок прийшов на допомогу Бохову.

Шарфюрер лазні нудився знічев’я в своєму кабінеті, у душовій не було нікого, а в’язні з робочої команди тягали на дезинфекцію складене перед лазнею манаття незадовго перед тим прибулого транспорту.

Богорський був серед в’язнів. Бохов рішуче підійшов до них, схопив і собі цілий оберемок старого мотлоху і разом з усіма попрямував до дезинфекційної камери.

Богорський одразу ж зрозумів, чого треба тут Бохову, і непомітно пішов за ним. В’язнів з команди вони могли не боятися, та й у дезинфекційній камері ніхто не міг перешкодити їх розмові.

Вони посідали на високу купу скинутої тут одежі, звідки їм добре було видно вхід. Богорський уже знав про арешт Гефеля й Кропінського.

— Якщо вони зломлять волю Гефеля... Якщо він не витримає...

Бохов і Богорський мовчки дивилися один одному в вічі. Богорський безпорадним жестом розвів руками, іншої відповіді на ці слова у нього не знайшлося. Вони просто не наважувалися говорити про ту страшну небезпеку, яка загрожувала їм. Вона насувалась на них, немов велетенська чорна гора. І вони відчули себе такими беззахисними. Що могли вони зробити, коли Гефель назове хоч одне-єдине ім’я?..

Тоді порветься весь ланцюг — і безодня поглине їх. Хоч як добре було засекречене підпільне керівництво, воно складалося з живих людей, хоч і готових на все, рішучих і мужніх, проте все-таки людей. І до того ж, там, нагорі, в одиночних камерах бункера панували зовсім інші закони. Там чоловік був наодинці з самим собою, і хто міг з певністю сказати про себе, чи лишиться він після всіх фізичних катувань і душевних мук таким же твердим, як залізо, чи не перетвориться він на жалюгідне безвольне створіння, на скривавлену подобу людини, в якій перед загрозою нелюдських катувань і неминучої смерті в страшних муках голий тваринний інстинкт самозбереження не виявиться сильнішим за силу волі і мужність? Кожен з них давав клятву, що скоріше загине, аніж піде на зраду. Однак між клятвою і її виконанням лежало так багато загадкового й незбагненного в людській натурі.

Можливо, в цю хвилину Гефель лежить у камері, побитий мало не до смерті, думає про свою дружину й сина, остання іскра мужності жевріє в його змученій душі, і ось-ось він не витримає більше мук і назве тільки одне ім’я — ім’я всього одної-єдиної людини, яку він вважатиме не такою важливою для їх загальної справи. І тоді весь ланцюг порветься...

Та й чи знайдеться серед тисячі членів груп Опору хоч один-єдиний чоловік, який міг би з певністю сказати про себе, що там, нагорі, в тих страшних катівнях, він буде досить сильним, щоб витримати до кінця весь біль і муки?

— Це може закінчитися повним провалом... — прошепотів Бохов.

Богорський відірвав погляд від якоїсь невидимої точки в йросторі. Він стомлено посміхнувся, зусиллям волі відганяючи від себе цілий рій тривожних думок і перемагаючи хвилинну слабкість.

— Що може бути, — стиха мовив він, — цього ніхто не скаже наперед.

Обличчя Бохова спохмурніло.

— Ми повинні довіряти Гефелю, —додав Богорський.

— Довіряти! Довіряти! А ти певен, що він витримає до кінця?

Богорський високо звів брови.

— А чи знаєш ти це про мене? Навіть про себе самого? Чи про інших товаришів?

Бохов сердито відмахнувся від цих суворих запитань.

— Звичайно, цього ніхто про себе не знає. Саме тому Гефель і не повинен був встрявати в цю історію з дитиною. З самого початку. Ну, от бачиш, що тепер вийшло? Спочатку він ховає у себе дитину, потім грубо порушує дисципліну, а тепер сидить у бункері і... і...

— Ти сам теж зробив помилку з цією дитиною.

— Я? — обурився Бохов, — До чого тут я?

— Ти кажеш, що це не твоє діло, це діло Гефеля.

— Ну то й що? — захищався Бохов, — Хіба я не наказав Гефелю відправити дитину з табору?

— А хто це сказав? Чи твоє серце також казало це?

Бохов розпачливо підняв угору руки.

— Ради всього святого, Леоніде, куди ти хилиш? Хіба не досить того, що Гефель послухався голосу серця і це призвело до помилки? А тепер ти вимагаєш від мене...

— Не добре, зовсім не добре! — Богорський гнівно нахмурився, — Ти зробив помилку, прислухаючись до свого розуму, Гефель — помилився, послухавшись свого серця. Обидва діяли самі по собі, голова Герберта і серце Андре. А саме це й не добре.

Бохов нічого не відповів. Сентиментальні міркування не впливали на нього. Він сердито кинув на купу кілька принесених із собою благеньких одежинок, невдоволено слухаючи докори Богорського:

— Ти просто наказав і розпорядився, ти покинув Гефеля самого в тяжку хвилину. Замість того, щоб допомогти йому, ти прогнав його геть. «Ти мусиш віддати дитину полякові. І край!»

Бохов обурено ударив кулаком по купі одежі:

— А що ж я мав робити?

Богорський втягнув голову в плечі:

— Не знаю... — сказав він.

— Ну, от бачиш, — зрадів Бохов.

Богорський лишався зовні спокійним. Завжди поряд з помилкою лежить вірний шлях, немов тінь біля світла. І так само, як Бохов вчинив невірно, він міг зробити й правильно, думав він. Хорошо!

— Вислати дитину з концтабору! Ось що було єдино правильним шляхом, і саме цього я й вимагав від Гефеля, — наполягав на своєму Бохов.

— Ну, гаразд, хай так, — ніби погодився з ним Богорський. — Але чому ж Гефель не зробив цього?

Бохов обурено схопився з місця:

— Тому що він... — і раптом Бохов спинився, вражений поглядом Богорського.

Бохов мовчки дивився на Богорського, на обличчі друга він читав ті ж самі думки:

«Голова — сама по собі, серце — само по собі...»

Можливо, він сам мусив подбати про те, щоб дитину було відправлено з табору? Може, він і справді мусив сам простежити за Гефелем — аж до останньої хвилини? Можливо, він тільки тому полишив і Гефеля на самого себе, що й у його серці, в серці завжди розсудливого Бохова, говорило те ж саме людяне співчуття, як і у Кремера, що волів дивитися крізь пальці на те, чи буде виконано переданий ним наказ. Полишений на самого себе, Гефель мусив узяти цей тягар на свої плечі. Хто ж винен в усьому? Хто зробив помилку? Ніхто! Усі!

Бохов зазирнув у вічі другові...

Очі людини! В їхній глибині, як під гладенькою поверхнею бездонного моря, ховаються всі таємниці знання і незнання, всі помилки й омани серця, весь розум і вся любов.

Якесь могутнє, незнане досі почуття заполонило душу Бохова. Він думав: «Ти — Людина, доведи ж це...»

Думав він у цю мить про самого себе? Про Гефеля? Чи думки його були такими всеосяжними, що охоплювали весь світ, усіх, хто носить високе ім’я — Людина?!

«Ти — Людина, доведи ж це на ділі!...»

Бохов відчув, що десь по той бік розуму й свідомості, в серці людському є незміряні глибини, що поглинають усі слова й думки, звідти не доноситься ніякого відгомону. Можливо, Гефель зазирнув у цю глибину і зробив те, що було само собою зрозумілим, не питаючи ні про що і не чекаючи відповіді. Людина, яка претендує на право носити це ім’я, що б вона не робила, повинна завжди думати про свій найвищий обов’язок.

У грудях Бохова все кипіло. Тільки б лишитись твердим до кінця.

— Що ж все-таки будемо робити? — спитав він, ховаючи за діловим тоном своє збентеження.

Богорський і на цей раз лише знизав плечима. Що вони могли зробити?.. Негайно припинити військове навчання. Ніякого вивчення матеріальної частини зброї, ніяких зборів груп Опору. Широко розгалужена сітка нелегальної організації повинна піти в найглибше підпілля. Це було все, що вони могли зробити. Їм лишалося одне: чекати, чекати й чекати...

***

Обох заарештованих привели в бункер. Поки що з Гефелем і Кропінським більш нічого лихого не трапилось. Досі їх ще ніхто з есесівців не чіпав.

Шарфюрер бункера Мандрак саме снідав — у його кімнаті апетитно пахло смаженою картоплею; він, жуючи, вийшов до них і за знаком Клюттіга замкнув заарештованих в одній камері.

Клюттіг кивнув йому, і шарфюрер зрозумів, що він повинен піти за ним в кабінет Рейнебота.

Мандрак не дуже квапився. Він пропустив обох офіцерів уперед і, зайшовши до своєї кімнати, спершу одягнув мундир. Потім спокійно, застібаючи гудзики, увійшов до кабінету рапортфюрера. Він так і лишився стояти, хочКлюттіг і Рейнебот сиділи.

Клюттіг нервово вийняв сигарету, Рейнебот розсівся на стільці, недбало відкинувшись на спинку і, за звичкою, засунувши великий палець за борт мундира, Мандрак все ще дожовував свій сніданок.

— Послухайте, приятелю, — почав Клюттіг, — це особливий випадок, ми будемо «обробляти» їх разом.

— Допитуватимемо, поки не заговорять, — додав Рейнебот, злісно скривившись.

Клюттіг застережно підняв руку:

— Тільки глядіть, не заженіть їх передчасно в могилу.

Він пояснив Мандраку, про що тут ідеться, і додав, що Гефель для них — це ключ, з допомогою якого вони зможуть розкрити підпільну організацію.

Мандрак вислухав усе це мовчки, лише один раз провів язиком по губах. Його землисто-сіре, густо подзьобане віспою обличчя лишалося нерухомим. Тупо дивилися темні каламутні очі. Коли він стояв отак перед лагерфюрером, то здавався мало не лагідним.

Клюттіг підвівся з місця.

— Отож тепер ви знаєте, — багатозначно промовив він, — в чому тут річ.

Мандрак неквапливо засунув руки в кишені штанів і тихим голосом спитав:

— Що я повинен з ними робити?

Рейнебот побарабанив пальцями по борту мундира:

— Треба приголубити їх, Мандрил^[17], приголубити, — цинічно сказав він.

Мандрак куточком ока скоса зирнув на Рейнебота, по його губах пробігла якась гримаса, схожа на усмішку: йому подобалося, коли його називали «Мандрилом». В цьому страхітливому імені було щось таке, що нагадувало прадавні ліси і лякало, саме це й давало почуття насолоди Мандраку.

Він мало говорив і ще менше питав.

І коли Клюттіг швидко докинув і своє слово: «Ні, Мандрил, поки що не чіпайте їх, ми потім ще поговоримо про це», — Мандрил повільно повернув голову в бік лагерфюрера і тільки мовчки кивнув.

Він попрямував з кабінету, і видно було, як не хочеться йому витягати з кишені руки, щоб натиснути на ручку дверей. Вийшовши, він пхнув ногою двері, і вони зачинились. Потім побрів до флігеля, де був розташований бункер.

У довгому, вузькому — метрів зо два завширшки — коридорі завжди було напівтемно. Під стелею тьмяно блимало кілька маленьких лампочок. До коридора вели загратовані двері, в кінці його було маленьке, теж загратоване, віконце.

За масивними, оббитими залізом дверима камер обабіч коридора панувала мертва тиша, німа й похмура, немов у камері смертників. Єдину живу істоту можна було зустріти в коридорі бункера — прибиральника Форсте.

Мандрил підійшов до камери номер 5 і зазирнув у вічко. Довгенько дивився всередину. Камера була зовсім порожня: ні стола, ні стільця, ані солом’яного матраца, навіть ніякої ковдри. Лише загратована тьмяна електрична лампочка на голій стелі. Голий чотирикутний ящик. Два метри завдовжки, три метри заввишки і півтора метри завширшки. В стіні — маленьке, теж загратоване товстими гратами віконце.

Мандрил відімкнув камеру.

Гефель і Кропінський одразу ж, як вимагалося за уставом, виструнчилися перед ним.

Мандрил, не кажучи ні слова, схопив Кропінського за петельки і щосили штовхнув його вперед, обличчям до дверей. Те ж саме зробив він і з Гефелем, який стояв трохи збоку від Кропінського. Подивився, чи добре стоять арештанти, і штурхонув їх ногою під коліна.

— Стояти струнко! — похмуро кинув він, — Хто поворухнеться — хай начувається, так оперіщу палицею, що повік пам’ятатиме!

Він вийшов з камери і поманив до себе Форсте.

— Жерти не давати!

Форсте, виструнчившись, вислухав цей наказ.

Гефель і Кропінський стояли нерухомо і напружено прислухалися, немов налякані тварини. Наче заворожені, дивилися вони на двері камери і чекали, що от-от станеться щось страшне. Всі почуття їх ніби заціпеніли, всі їхні сили йшли на те, щоб слухати. Вони вслухалися в різноманітні шуми табору, які долинали до них від воріт. Там, за стінами бункера, все йшло собі своїм звичаєм. Як це дивно...

Вартовий блокфюрер наскіпувався на когось з лайкою біля воріт, поквапливо й злякано постукували дерев’яні черевики. В репродукторі щось клацнуло — це увімкнули мікрофон, почулося тихе дзижчання, і одразу ж чийсь голос викликав капо, що відав статистикою праці... Через якийсь час уже хтось інший оголосив, що такий-то оберштурмфюрер повинен з’явитися до коменданта.

Згодом від воріт донісся стукіт багатьох дерев’яних черевиків. Здавалося, цілий табун коней протупотів копитами.

Якийсь блокфюрер лаявся, репетував, горлав на когось.

Гефель прислухався. Заціпеніння враз мовби спало з нього, в голові прояснилося. Він вслухався в гомін табірного дня; досі він ніколи не звертав на це уваги, а тепер всі шуми вривалися в його вуха, як пронизливий дзвоник трамвая.

І вмить страшна думка пронизала його мозок: «Ти ж у концентраційному таборі! А що це, власне, таке?» І нараз Гефель подумав, що забув уже, який то він, справжній світ, справжнє життя, що вирувало за межами табору. Він не міг зараз ні уявити собі, ні відчути, що діється там, за колючим дротом. Єдино реальним і зрозумілим було приглушене відстанню репетування блокфюрера, вічні крики, тупотіння і стукіт дерев’яних черевиків. В цю мить, коли Гефель так напружено вслухався в розмаїті звуки, навіть ця реальна дійсність враз здалася йому облудною і примарною. І раптом йому подумалось: все це не справжнє, все це — лише мана!

Ніби з далекої далини долинув у цю примарну дійсність голос, сповнений безмежної ніжності: «...міцно цілую тебе...»

Але й цей голос був такий примарний і облудний; мов заблукане дитя, шукав він собі дороги.

Мороз пробіг йому поза шкірою. Гефель дивився на віконце в дверях, крізь яке звичайно арештантам просовували їжу; він забув у цю мить, що за його спиною стоїть Кропінський...

І зненацька Гефель побачив своїм розумовим зором реальну дійсність! Ще досить далеку, правда, але вона нестримно наближалася на танках і гарматах! Ось що було справжнє й реальне, тільки це! І більш нічого!

І тут він згадав про Кропінського.

— Маріане... — тихенько прошепотів він: розмовляти заборонялося.

— Так? — теж стиха озвався той.

— Американці підходять все ближче... Скоро кінець...

Кропінський відповів не зразу:

— Я ж сам це казав, завжди...

Більше вони не обмінялися ані словом. Стояли нерухомо. Але в потаємній глибині душі відчули якусь опору. Знову воскресла надія на порятунок і життєдайним теплом зігріла їх серця.

***

Клюттіг хвилювався. Так хвилюється артист перед виходом на сцену.

Вони сиділи з Рейнеботом у затишному куточку офіцерського казино, близько присунувшись один до одного головами, попивали вино і про щось тихо шепотілися.

Очі Клюттіга за скельцями окулярів хижо поблискували, як у азартного мисливця, що натрапив на слід рідкісної дичини.

Рейнебот, примруживши очі, промовив:

— Спершу треба нагнати на них страху. Потім ми дамо їм поваритися у власному соку, а далі вже, вночі, прийдемо і допитуватимемо їх, поки вони не заговорять.

Клюттіг дудлив склянку за склянкою. Він неспокійно совався на стільці.

— А якщо ми нічого з них не витягнемо?

Рейнебот заспокоїв його:

— Тоді ми битимемо їх доти, доки вони не стануть перед нами на задні лапки. Не турбуйся, ці хлопці ще заспівають, мов соловейки.

Рейнебот з задоволенням відпив трохи вина і несхвально похитав головою, помітивши, що Клюттіг наливає собі ще одну склянку.

— Не пий так багато.

Клюттіг нервово облизав губи і стурбовано промовив:

— А що, коли удар не влучить у ціль? Ми не повинні промахнутися.

Рейнебот, спокійний як завжди, відкинувся на спинку стільця і холодно відказав:

— Я знаю, Роберт, я знаю.

Та чим спокійнішим здавався Рейнебот, тим більше нервувався Клюттіг:

— Герман, чоловіче, як можеш ти міркувати так спокійно?

Рейнебот самовдоволено випнув губи, відірвався від спинки стільця і нахилився ближче до Клюттіга. Клюттіг жадібно вбирав у себе кожне слово, яке шепотів йому Рейнебот.

— Зараз треба показати, на що ми здатні. Чи ти тямиш хоч щось у психології? Послухай-но, пане лагерфюрер, що я тобі скажу. Гефель і отой другий, як його там, для табору вмерли. Їх єдине товариство — це ми. Ти, я і Мандрил. Вони повинні почувати себе зовсім самотніми і всіма покинутими.

Він доторкнувся до ліктя Клюттіга, який, кліпаючи очима, втупився в хитре обличчя Рейнебота, а той чекав, поки його слова дійдуть до свідомості лагерфюрера і закарбуються в його пам’яті; за хвилину Рейнебот вів далі:

— Чим самотнішими вони себе почуватимуть, тим легше випитаємо ми у них все, що нам треба. Мандрил дістане дозвіл потішитися з ними, як йому заманеться, аби тільки вони не здохли, нічого не сказавши.

Клюттіг кивнув на знак згоди.

— З Гефеля ми витягнемо всі імена, будь певен. Це буде якраз до речі, ол райт^[18]. Вивчати англійську мову і бути напоготові, — зметикував, пане лагерфюрер? — Рейнебот підвівся. — Солдати, до зброї! — вигукнув він.

— Ти куди? — спитав Клюттіг.

— Візьмемо за барки тих типів, — ласкавенько відповів Рейнебот..

— Зараз уже? — Клюттіг звів на Рейнебота затуманені вином очі.

Той промовив:

— Коваль клепле, доки тепле!..

Мандрил відімкнув двері камери. Не кажучи ні слова, він схопив Гефеля і штурхонув до виходу, за ним — Кропінського. Потім знову замкнув камеру. Цієї короткої миті було для Гефеля досить, щоб обмінятися бистрим поглядом з Кропінським; в тому погляді світилося боязке чекання і водночас рішучість.

Мандрил виступав за ними: він повів їх до виходу з бункера повз Форсте, який щільно притулився до стіни, щоб пропустити їх.

У великій кімнаті блокфюрерів, що містилася у флігелі біля воріт, уже стояв напоготові дерев’яний станок. Тут зібралася зграя вільних від служби і жадібних до таких видовищ блокфюрерів. За станком, на присунутому сюди стільці, закинувши ногу за ногу, сидів Клюттіг.

Коли Мандрил вштовхнув обох заарештованих у кімнату, Рейнебот підійшов до Кропінського і схопив його за гудзик куртки:

— Де жиденя? — спитав він і, не діставши відповіді, значуще додав: — Подумай як слід, поляче.

Очі Кропінського неспокійно забігали, він спробував викрутитись.

— Я не розуміти по-німецьки...

Це прозвучало незграбно й безпорадно.

— Ах, он воно що, — підхопив Рейнебот, — ти не розуміти по-німецьки. То ми тобі зараз дамо урок німецької мови.

Рейнебот навмисне вирішив почати з поляка: нехай Гефель подивиться на все це.

Троє блокфюрерів схопили Кропінського і підштовхнули його до станка. Кропінський мусив засунути ноги у відкритий ящик, який потім знову засувався, міцно затискуючи ноги.

Блокфюрери стягли з Кропінського штани і повалили його на коритоподібний настил, що поступово знижувався до узголів’я, долілиць. Двоє блокфюрерів натренованими рухами схопили Кропінського за руки, витягли їх наперед і міцно тримали його за кисті, водночас придержуючи й за плечі. Третій притискував до планки станка його голову. Тепер усе тіло Кропінського було ніби пригвинчене до станка. Тимчасом Рейнебот і Мандрил уже приготувалися.

Рейнебот неквапливо натягнув на руки шкіряні рукавички і зігнув довгу, завтовшки з палець, лозину, ніби перевіряючи її міцність і гнучкість.

Потім почалася екзекуція.

Гефель стояв прямо, немов закам’янівши, розпачливий зойк підступав до горла і душив його, серце несамовито калатало в грудях. Все, що діялося тут, здавалося йому якимсь страшним кошмаром.

Ось Рейнебот ширше розставив ноги. Прицілюючись, він поклав лозину на голі сідниці Кропінського. Елегантно випроставшись, відхиливши назад гнучкий стан, він заніс руку і, розмахнувшись, щосили ударив. Цьвохнула в повітрі лозина. Лясь! Тіло Кропінського різко здригнулося, але блокфюрери тримали його, мов у лещатах.

Після Рейнебота ударив Мандрил. Удар цього ката, хоч і позбавлений Рейнеботової спортивної елегантності, просвистів з не меншою силою і влучив бідоласі по стегнах.

Кропінський приглушено застогнав, стегна його судорожно посіпувались. Блокфюрери міцніше притиснули до станка його тремтячі плечі. Ось знову прицілився і змахнув лозиною Рейнебот, кривавочервоний слід від першого удару правив йому за орієнтир. Коли він розмахнувся, нижня щелепа його з садистичною хтивістю випнулась наперед. Примруживши від насолоди очі, він силкувався влучити точно по червоному сліду.

З грудей Кропінського вирвався тонкий, пронизливий зойк.

Мандрил з незворушним спокоєм бив по тому місцю, де були нирки. Удар падав за ударом. Рейнебот прицілювався з натренованою точністю, і його удари влучали щоразу майже точнісінько в те ж саме місце. Червона смуга ставала все ширша, дедалі більше набрякала, і, нарешті, шкіра тріснула. Цівкою бризнула кров, полилася по стегнах.

Кропінський приглушено застогнав. Рейнебот, здавалося, тільки цього й чекав.

Його хтива усмішка перетворилася на хижу гримасу, очі звузилися до малесеньких щілинок, і кожен новий удар влучав по свіжій кривавій рані.

Кропінський, не витримавши катувань, знепритомнів. Лише тоді Рейнебот і Мандрил припинили екзекуцію. Блокфюрери відпустили нерухоме тіло, один з них узяв відро з водою, що стояло напохваті, і хлюпнув на непритомного трохи води. Рейнебот кинув на Гефеля бистрий оцінюючий погляд.

Гефель весь час стояв нерухомо, мов стовп. На його обличчі застиг невимовний жах. Та ось він відчув на собі погляд Рейнебота. Їхні очі зустрілися. Рейнебот був задоволений, бо ясно бачив, яке враження справила на Гефеля екзекуція. Ледь помітна усмішка промайнула на його губах, він перевів погляд з Гефеля на Клюттіга, і вони без слів зрозуміли один одного.

Тимчасом Мандрил, користуюшісь перепочинком, встромив у рот сигарету.

Кропінський заворушився, він пробував підвестися. одразу ж блокфюрери знову притиснули його до станка. Мандрил шпурнув сигарету, і екзекуція відновилася.

Опритомнівши від холодної води, Кропінський почав кричати, і блокфюрерам нелегко було тримати тіло, що судорожно звивалося від болю під їх руками. Люті удари градом сипались на Кропінського, аж поки обом його катам здалося, що вже досить. Блокфюрери підняли скривавлене понівечене тіло зі станка і жбурнули вбік. Кропінський важко, мов лантух, упав на підлогу.

— Встань! — заревів Клюттіг.

Кропінський машинально спробував виконати наказ. Руки й ноги його тремтіли, але він, напружуючи всі сили, якось підвівся і стояв, похитуючись з боку на бік.

— Натягни штани, свиня! — знову заревів Клюттіг. — Чи ти хочеш, щоб ми милувалися твоїми причандалами?

Кропінський скорився, наче автомат.

Рейнебот ткнув Гефеля закривавленим кінцем лозини в груди і показав на станок. Він немов запрошував його зайняти вільне місце...

Задерев’янілими ногами зробив Гефель кілька кроків, що відділяли його від станка, і ось уже блокфюрери підхопили його, поклали...

***

З моменту арешту минуло вже кілька годин, але нічого нового в концтаборі за цей час не сталося. Чекання було нестерпне. Між табором і бункером не існувало ніякого зв’язку. Жодна звістка про те, що діялося там, нагорі, не проникала в табір. Лише коли вранці кликали до воріт могильників, це було для всіх знаком, що Мандрил уколошкав ще одну жертву.

Напевно, вони не могли так швидко порішити Гефеля і Кропінського. Але саме це й непокоїло Бохова найдужче. Він сидів сам один за перегородкою в своєму бараці. Рункі був у конторі, а штубові саме понесли до кухні цебра.

Бохов вимальовував для блокфюрера безглузді сентенції, і серце його тривожно стискалося. Він відкинув геть ручку і сперся головою на стиснуті кулаки. Підпільний комітет мав домовитися, як діяти далі. Але вони могли зібратися тільки увечері. Та хто знає, що станеться до того часу. Голова Бохова розламувалася від думок. Можливо, він даремно так турбується? Можливо, Гефель витримає все і скоріше дасть замордувати себе, ніж... Але поки що він був ще живий, і, доки він живий, небезпека не зникла... Бохов нерухомим поглядом втупився в стіл.

Невже він бажає смерті І'ефеля?

Здригнувшись, він постарався швидше загнати цю страшну думку в найпотаємніший куток серця...

Та лишилося ще багато інших думок, і вони роєм кружляли в його змученій голові і не давали йому спокою. Бохов думав про надійно сховану зброю. Гефель знав деякі схованки. Про карабіни у ящиках для квітів він не знав нічого.

Але ж Гефель сам своїми руками ховав пістолети у себе на складі, позасовувавши їх у мішки з одежею. Ці пістолети були пронесені у табір радянськими і польськими товаришами в той час, коли навколишні військові підприємства ще не були зруйновані американськими бомбами.

Жоден непосвячений не міг би відкрити ці схованки: на одежних мішках були фальшиві номери. А для тих, хто знав про це, знайти їх було дуже .легко. Єдиним, хто знав ці схованки, був Гефель. Це були надійні місця, і лише через зраду могли б вони...

Бохов заплющив очі, ніби поринувши в цю штучно створену темряву. Він не хотів ні про що думати, ні про що! Але болісні думки, заховані в глибині серця, раз у раз спливали на поверхню...

Лише через зраду...

Це ставало нестерпним! А що, коли через якунебудь дурну випадковість один з мішків потрапить до рук котрогось із в’язнів команди, який ні про що й не догадується?

Бохов застогнав. Оце обов’язкове додержання суворої нелегальності сковувало його. Гнітючим тягарем налягло воно зараз на його плечі! Що робити? Насамперед треба забезпечити підпільний комітет на випадок зради! Та чи можлива тут взагалі яка-небудь безпека? Може, спершу переховали пістолети? Але як це зробити? Як, як?

Бохов не міг порушити суворого закону нелегальності, не міг підійти до першого-ліпшого товариша з речового складу і промовити: «Послухай-но, я маю тобі щось сказати, але ти повинен держати язик за зубами, зрозумів?..»

Бохов затулив кулаками очі. Голова його, здавалося, зараз лусне від неспокійних думок. Раптом він відчув ненависть до Гефеля: це він винен у тому, що тисячі небезпек чатують тепер на них, це його легковажність примушувала тепер Бохова розкрити таємницю іншим, наражаючи й їх на небезпеку. Та Бохов швидко заглушив у собі цей раптовий порив ненависті, бо знав, як небезпечно здаватися на волю почуттів. Але тут враз озвався голос розуму, і Бохов збагнув, що в нього є один-єдиний вихід: піти до Кремера і розповісти йому все про заховану на складі зброю. Лише Кремер міг узяти на себе цю справу зі зброєю. Він дасть Кремеру завдання підшукати серед в’язнів команди надійного хлопця, який візьметься переховати зброю в безпечне місце. Прокляття! Ось так одна таємниця за другою прослизала крізь петлі сітки!

Бохов розплющив очі і зробив зусилля, щоб зібратися з думками. Чим могли зарадити лихові всі ці довгі роздуми й міркування? Все одно він більше нічого не придумає...

Тимчасом Кремер теж сидів сам один у своїй кімнаті, стискаючи кулаки, і проклинав у думці і м’якосердя Гефеля, і ні в чому неповинну дитину, яка принесла з собою у табір так багато лиха. І в його голові цвяхом засів неспокій, і він, так само, як і Бохов, почував свою безпорадність перед всіма небезпеками, що загрожували змести їх, мов шалений вихор. Але Кремер почував, що не має права отак сидіти згорнувши руки і сушити собі голову непотрібними думками, — треба негайно діяти.

Раптом Кремер заворушився. Він витяг батарейку із кишенькового ліхтарика, яким йому дозволялося користуватися, як старості табору, і вставив замість неї стару, попсовану, потім засунув ліхтарик у кишеню і вийшов з кімнати.

Кремер попрямував до Шюппа.

Як добре, що йому спало на думку взяти з собою ліхтарик! Шарфюрер саме був у бараці, і Кремер мав пристойний привід, щоб пояснити свій прихід. Він попросив Шюппа поміняти йому батарейку. Кілька кинутих пошепки слів, один короткий погляд — цього було досить, і невдовзі Шюпп сидів уже у Кремера.

— Спробуй вивідати, чого вони хочуть від Гефеля. Мені це треба знати.

Шюпп заклопотано почухав потилицю.

— Як же я це зроблю?

Кремер нетерпляче махнув рукою.

— Однаково як, ти ж мастак на такі речі. Про мене, піди в бункер і полагодь там електричну проводку.

Шюпп зітхнув.

— Але ж вона повинна спершу зіпсуватися.

Зненацька його обличчя набрало знайомого наївно-лукавого виразу. Рот і очі округлилися: здавалося, йому майнула якась щаслива думка.

— Форсте! — сказав він.

Кремер задумливо похитав головою.

— Я вже й сам думав про це. А хто, власне, такий цей Форсте? Наша він людина чи просто Мандрилів попихач?

Шюпп закліпав очима, подивився через вікно на великий годинник на вежі над воротами і раптом заквапився:

— Я спробую, — коротко відповів він.

— Обережніше, Генріх, — гукнув йому вслід Кремер, але Шюпп уже зник за дверима.

Шюпп знав, що якраз у цей час бункерний прибиральник, якого тримали в найсуворішій ізоляції від усього табору, мав вільні півгодини; він звичайно використовував їх на те, щоб прогулятися по той бік воріт і подихати свіжим повітрям. Шюпп знав про Форсте зовсім небагато. Він не раз зустрічав його за ворітьми. З простої цікавості, щоб розгадати, що ж він за людина, Шюпп одного разу, проходячи мимо, по-дружньому підморгнув йому.

Форсте ніяк не реагував на цей вияв дружніх почуттів, але на його обличчі не видно було й ворожості. Для Шюппа то був добрий знак, на це він і покладався тепер, простуючи до воріт з своїм незмінним ящичком для інструментів за спиною.

Йому не треба було рапортувати вартовому: він мав постійний пропуск. Опинившись за ворітьми, він удав, ніби ретельно працює: почав поратися коло кабелю штативного мікрофона, що йшов з кабінету рапортфюрера і тягся навколо всього будинку, а звідси вів у самий табір.

В цю годину біля воріт було спокійно. Вартовий блокфюрер, нудьгуючи, тинявся знічев’я біля прохідної будки. Час від часу він підходив до Шюппа і дивився, як електрик орудує біля штепсельного контакту.

— Попсувалося щось? — запитав він.

— Поки що ні, — спокійно відповів Шюпп. — Але коли рапортфюрер увімкне мікрофон, апарат може зіпсуватися, і тоді таке почнеться, що тільки держись. — Шюпп торкнувся пальцем контакту, — А це ж товари воєнного часу, щоразу щось псується. Бачите, там всередині є такі пластинки, і вони часто перегорають.

Обличчя блокфюрера скривилося в нудьгуючій гримасі.

Шюппу тільки цього й треба було. Він вишукував собі одну роботу за другою. Прибиральник з бункера мав от-от з’явитися.

І справді, невдовзі забряжчали залізні грати на дверях бункера, з дверей вийшов Форсте, попрямував до вартового блокфюрера і доповів, що він вийшов на перерву.

Напруження Шюппа зростало. Старанно перевіривши контакти, він пішов вздовж кабеля. Дуже голосно, так, щоб почув блокфюрер, він невимушено спитав у Форсте:

— У вас проводка в порядку?

Прибиральник, який аж ніяк не чекав такого запитання, здивовано глянув на Шюппа і коротко кивнув головою. Непомітно для блокфюрера ІІІюпп злегка підморгнув йому одним оком. Форсте побачив це, хоч нічим не дав взнаки.

Для Шюппа настала друга фаза маневрування. Оглядаючи кабель, він поволі йшов уперед. Якщо Форсте зацікавився його знаком, то неодмінно спробує порозумітися з Шюппом. На це й розраховував електрик. І незабаром він з задоволенням помітив, що прибиральник наближається до нього. Повільно проходячи мимо, він запитально звів очі на Шюппа, який, все так само старанно пораючись біля кабеля, шепнув йому:

— Шкода, а я б залюбки полагодив вашу проводку. Чого вони хочуть від Гефеля? — поквапливо прошепотів він.

Форсте, не спиняючись, пройшов мимо, проминув ворота, щоб блокфюрер міг бачити його. Нерви Шюппа, здавалося, ось-ось не витримають більше. Вирішальне слово було вимовлене. Як реагуватиме Форсте? його обличчя лишалося таким же нерухомим. Він байдуже продовжував свою прогулянку. Але коли він вдруге проходив повз Шюппа, той помітив, що вираз його обличчя змінився. Риси його були серйозні й нерухомі, але він поволі опустив додолу очі. То був знак згоди. Шюппу було цього досить. Він знову повісив на плече свій ящик з інструментами. Кабель мікрофона був у порядку...

Повернувшись до Кремера, він сказав:

— Я думаю, що мені вдасться щось розвідати...

—

***

Сітка підпільної організації, яка з міркувань конспірації складалася з груп по п’ять чоловік, охоплювала представників усіх національностей. В кожному бараку була одна або кілька таких якнайсуворіще засекречених груп. Лише члени цих груп знали один одного в обличчя. ІТК встановив дотепну систему зв’язку. Спеціальні зв’язкові, які були водночас і чимось на зразок військових інструкторів, дбали про те, щоб усі накази і розпорядження керівництва якомога швидше доходили до командирів окремих груп Опору, які, в свою чергу, передавали їх усім членам групи.

До Бохова був прикріплений лише один зв’язковий, який передавав його накази іншим інструкторам, так що вони й не знали, звідки йдуть ці накази. Тепер Бохову треба було чекати аж до вечірньої перевірки, перш ніж він міг побачитися зі своїм зв’язковим. Час тягнувся нестерпно довго. Зате ввечері його наказ з блискавичною швидкістю рознісся по табору, від барака до барака, і кожен окремий член груп Опору довідався про небезпеку, яка нависла над ними, знав, що тимчасово заборонено всі збори і військові заняття. Вся підпільна організація мала на якийсь час завмерти й затаїтися. Кожен знав, що він повинен мовчати, як риба, і забрати свою таємницю разом з собою в могилу, якщо його заарештують.

Від мовчазного бункера там, нагорі, біля воріт, ішов цей паралізуючий подих небезпеки, що хвилями поширювався все далі й далі...

Цієї ночі бункерний прибиральник не склепив і на хвилину очей. Він лежав у камері на солом’яному матраці й чекав. Звичайно в цей час Мандрил пиячив у офіцерському казино. Повертаючись звідти, він, як правило, волік у свою кімнату котрогось із заарештованих і там самовільно, на свій страх і ризик, учиняв нещасному допит.

Форсте завжди міг безпомилково визначити, до якого ступеня дійшов допит по криках болю, які лунали серед нічної тиші. Інколи Мандрил кликав його, і він тягнув назад у камеру закривавлене непритомне тіло. А часом траплялося, що вранці, до приходу

могильників, він знаходив під похідним ліжком Мандрила мертвяка. Тоді він тягнув його в умивалку.

В бункері панувала мертва тиша. Форсте лежав горілиць, підклавши під голову руки. Котра зараз година? За стінами бункера шумів дощ.

Форсте непомітно для себе почав дрімати, але враз він здригнувся уві сні й прокинувся. В коридорі почувся якийсь шум.

Затупотіли важкі кроки. Форсте напружено прислухався. Він упізнав кроки Мандрила, який пройшов повз його камеру. Десь зовсім поряд відчинилися Двері.

Разом з Мандрилом пройшли Рейнебот і Клюттіг, вони поскидали мокрі плащі. Рейнебот сів на похідне ліжко Мандрила. Клюттіг в розстебнутому мундирі неспокійно походжав по кімнаті.

На столі стояв освітлений зсередини череп. Поряд з ним лежав довгий канчук, сплетений з кількох шкіряних ремінців, що закінчувався важким латунним наконечником. Знаряддя це служило зовсім не для оздоблення кімнати.

Підштовхувані ззаду Мандрилом, увійшли, хитаючись, Кропінський і Гефель. Тремтячи всім тілом, вони спинилися посеред кімнати. Одежа на них ще й досі не висохла. Кропінський стояв, згорбившись і втягнувши голову в плечі. У нього зуб на зуб не попадав від холоду. Гефель теж мерзлякувато щулився. Підборіддя його посіпувалося. Він силкувався перемогти свою слабкість і міцно стискував щелепи, але зуби його від цього тільки ще дужче цокотіли.

Рейнебот окинув обох поглядом знавця. Здається, недавня «розмова» справила свою дію. Він неквапливо підвівся й широко розставив ноги:

— Ну, тепер слухайте, що я вам скажу, ви, обидва, — пихато сказав він. — Сьогодні в обід — то були ще квіточки. А тепер будуть ягідки.

І знову він ухопив спершу Кропінського.

— Як я бачу, ти дуже добре засвоїв наш урок німецької мови. Чудово, сину мій.

Рейнебот узяв зі стола канчук і покрутив ним перед носом Кропінського.

— Куди ви заховали жиденя?

Кропінський з перекошеним від болю обличчям дивився на Рейнебота — в його очах було німе благання. Рейнебот змахнув рукою, і канчук зі свистом розітнув повітря.

— Я рахую до трьох, відповідай!

Кропінський міцно стулив губи, обличчя його ще

дужче скривилося, здавалося, він ось-ось заплаче.

— Один, два, три...

Кропінський швидко-швидко замотав головою.

Рейнебот двічі, навхрест, ударив його канчуком по обличчю. Кропінський несамовито зойкнув; один за одним посипались на нього удари. Нічого не бачачи перед собою від болю, він зробив крок уперед, наштовхнувся на Клюттіга, той відкинув його ногою назад; Кропінський, хитаючись під градом ударів, нарешті не витримав більше: він важко повалився на підлогу.

Рейнебот з хтивою насолодою люто ударив його ще раз, і Кропінський конвульсивно заткався на підлозі.

Все це відбувалося за спиною ІТфеля. Він стояв, витягнувши вперед голову, прислухаючись до того, що робилося позаду, і безтямно дивився на землистосіре обличчя Мандрила. А той, здавалося, щось обмірковував, уважно розглядаючи при цьому Гефельове горло, на якому раз у раз підстрибував кадик, коли Гефель нервово ковтав слину.

Раптом Мандрил схопив своїми здоровенними ручиськами Гефеля за шию і великими пальцями натиснув на горлянку. Світ потьмарився тому в очах. Він задихався, до горла підступала блювота. Але в ту мить, коли він, здавалось, не витримає більше, Гефель раптом відчув полегшення і знову вільно вдихнув повітря. Мандрил опустив руки.

Гефель важко дихав. За його спиною люто верещав Клюттіг і хрипів та стогнав від нестерпного болю Кропінський.

Рейнебот лише тоді припинив екзекуцію, коли поляк знепритомнів. Він кинув канчук Мандрилу, який спритно підхопив його на льоту.

Випещене юнацьке обличчя Рейнебота змінилося до невпізнанності, воно скривилося в огидній гримасі. Рейнебот вчепився руками в куртку Гефеля і прохрипів:

— Тепер твоя черга!

могильників, він знаходив під похідним ліжком Мандрила мертвяка. Тоді він тягнув його в умивалку.

Затупотіли важкі кроки. Форсте напружено прислухався. Він упізнав кроки Мандрила, який пройшов повз його камеру. Десь зовсім поряд відчинилися двері.

Підштовхувані ззаду Мандрилом, увійшли, хитаючись, Кропінський і Гефель. Тремтячи всім тілом, вони спинилися посеред кімнати. Одежа на них ще й досі не висохла. Кропінський стояв, згорбившись і втягнувши голову в плечі. У нього зуб на зуб не попадав бід холоду. Гефель теж мерзлякувато щулився. Підборіддя його посіпувалося. Він силкувався перемогти свою слабкість і міцно стискував щелепи, але зуби його від цього тільки ще дужче цокотіли.

І знову він ухопив спершу Кропінського.

— Як я бачу, ти дуже добре засвоїв наш урок німецької мови. Чудово, сину мій.

Рейнебот узяв зі стола канчук і покрутив ним перед носом Кропінського.

— Куди ви заховали жиденя?

— Я рахую до трьох, відповідай!

Кропінський міцно стулив губи, обличчя його ще

дужче скривилося, здавалося, він ось-ось заплаче.

— Один, два, три...

Кропінський швидко-швидко замотав головою.

Рейнебот з хтивою насолодою люто вдарив його ще раз, і Кропінський конвульсивно затіпися на підлозі.

Все це відбувалося за спиною Гефеля. Він стояв, витягнувши вперед голову, прислухаючись до того, що робилося позаду, і безтямно дивився на землистосіре обличчя Мандрила. А той, здавалося, щось обмірковував, уважно розглядаючи при цьому Гефельове горло, на якому раз у раз підстрибував кадик, коли Гефель нервово ковтав слину.

Гефель важко дихав. За його спиною люто верещав Клюттіг і хрипів та стогнав від нестерпного болю Кропінський.

— Тепер твоя черга!

Клюттіг накинувся на Гефеля ззаду і скрутив йому за спиною руки. Гефель аж скорчився від гострого болю. Клюттіг уперся йому коліном у поперек і піднімав його скручені руки все вище й вище, виламуючи їх, поки Гефель не почав несамовито кричати і не впав на коліна. Тоді взявся за діло Мандрил.

Важкий латунний наконечник канчука просвистів у повітрі і влучив у потилицю Гефеля. Гефель повалився долілиць на підлогу і знепритомнів під градом ударів.

— Поки що досить, — спинив Мандрила Рейнебот. — Через півгодини продовжимо.

Мандрил потяг обох змордованих назад у камеру, вилив на них піввідра крижаної води і замкнув двері.

Опритомнівши від холодного обливання, першим заворушився Кропінський. Він спробував трохи підвестися, спираючись на руки, але лікті його підломилися, і він знову впав лицем на підлогу. У голові в нього шуміло. Довго пролежав він у важкому напівзабутті. В роті був солоний присмак. Кропінський розплющив очі. Навколо нього в цій незнайомій, як йому здалося, пітьмі панувала гнітюча тиша. Він відчував гострий біль у спині, кожен віддих був немов удар ножем.

Так минуло чимало часу. Навіть різкий біль не міг привести його до пам’яті, його затуманена свідомість поринала в напівмаячні видіння, немов у ласкаві дзюркотливі хвилі.

«...у нього такі маленькі рученята і такий малесенький носик, і все ще таке манюнє...» ніби знову почув він свій власний голос, і йому здалося, що він посміхається.

Враз в голові його прояснилося. Дрож пройняв його. Він почав обмацувати навколо себе руками, натрапив на щось мокре і холодне, потім його долоня доторкнулась до чийогось тіла. І Кропінський цілком отямився і згадав усе. Хоч навколо було зовсім поночі, поляк знав, що він у камері бункера і що оце нерухоме тіло поруч — Гефель. Зробивши над собою надлюдське зусилля, він поволі звівся на коліна. Хотів сказати щось і відчув, що губи його страшенно розпухли. Хрипким голосом покликав він Гефеля:

— Андре...

Але Гефель навіть не ворухнувся, і лише коли Кропінський поторсав його за плече, з грудей нещасного вирвався глухий стогін.

— Андре... — Кропінський чекав, щоб товариш озвався на його слова.

Його посмуговане ударами обличчя мов вогнем пекло.

Раптом Гефель весь затрусився від беззвучних ридань.

Кропінський гладив друга по обличчю і по плечах і не знав, чим його розрадити.

— Андре...

Гефель затих. Якусь мить лежав нерухомо, потім спробував підвестися. Йому довелося напружити всі сили. Нарешті він сперся на руки, голова його звисла вниз, як у смертельно втомленої людини. З нього краплинами стікала вода. ТоркнувА рукою до потилиці і відчув, що волосся там склеїлося. Він тихенько проводив рукою по тих місцях, куди влучав канчук, від кожного дотику біль пронизував усе його тіло. А те, що стікало з потилиці по його щоках, була зовсім не вода...

Гефель провів тильною стороною руки по роту і застогнав...

— Маріане...

— Андре?

— Що вони з тобою зробили?

Кропінський спробував трохи втішити Гефеля.

— Я знову... вже... зовсім... здоровий... — уривчасто дихаючи, відповів він.

Вони замовкли. Чути було лише їхнє важке дихання. Обидва ніби прислухалися до чогось всередині себе, згадуючи про щойно пережиті муки—

Раптом на стелі засвітилася електрична лампочка. Двері рвучко розчинилися, і до камери хутко увійшов Клюттіг. За його спиною видно було Рейнебота і Мандрила, який тримав у руці кілька вірьовок.

— Встаньте!

Пронизливий голос Клюттіга увірвався в їх рятівну самотність, немилосердно рвонув її з них, немов ковдру, і все внутрішнє єство обох, голе й беззахисне, здригнулося, чекаючи нових неминучих тортур.

Вони насилу трималися на ногах.

Клюттіг весь палав з нетерпіння й люті, він одразу загорлав на Гефеля:

— Назви інших членів вашої таємної організації!

Невимовний жах пронизав тіло Гефеля.

— Ти будеш говорити?

Клюттіг схопив Гефеля за барки і щосили жбурнув ним об стіну.

Гефель важко впав на підлогу. Тоді на нього кинувся Мандрил, притиснув його руки до спини, міцно зв’язав їх вірьовкою і рвонув Гефеля вгору. Гефель відчув дихання Клюттіга на своєму обличчі. Той знову загорлав:

— Назви інших! Говори ж, тварюко! Я вб’ю тебе!

Гефель застогнав.

Лясь! Лясь! Лясь!.. — посипались на нього ляпаси Клюттіга; водночас кат не переставав кричати:

— Назви інших! Скажи імена!

Рейнебот якийсь час мовчки дивився на Клюттіга, потім трохи відсторонив розлюченого лагерфюрера і спокійно й неквапливо сказав:

— Говори, Гефель, а то висітимеш, доки не заволаєш до рідної матусі.

Тепер Гефель знав, чого вони хочуть від нього; знав він також і те, що чекає його, якщо він мовчатиме. Нещасний напружив усі свої сили, з грудей його вирвався болісний стогін.

Рейнебот спостерігав внутрішню боротьбу, що ясно відбивалася на обличчі Гефеля, і коли йому здалося, що криза наближається, він дав знак Мандрилу:

— Підвісити!

Гефеля немов вогнем обпекло. Довгий пронизливий крик вирвався з його грудей. Жах перед страшними тортурами зробив його тіло таким беззахисним і голим, ніби з нього заживо здерли всю шкіру. Він упирався, кричав, мов несамовитий, та Мандрил невблаганно поволік його до вікна і перекинув кінець вірьовки через грати. Він хотів був уже прив’язувати вірьовку, але Рейнебот спинив його.

Перекрикуючи дикі зойки Гефеля, він загорлав:

— Назви два імені! Назви одне, чуєш, тільки одне ім’я! Ну! Говори!

Якусь мить Рейнебот чекав відповіді: ось-ось страх мав прорвати всі перепони волі і взяти над нею гору.

— Ну, швидше! Говори!

Але Гефель нічого не чув. Він кричав. Кричав, закинувши назад голову і конвульсивно здригаючись усім тілом.

Тоді Мандрил одним ривком підтягнув вірьовку.

Руки Гефеля здерлися високо вгору, в плечових суглобах щось хруснуло. Він повис. Його хрипкі крики почали поволі слабшати. Мускули потилиці стали твердими, мов залізо, і напружилися так, що, здавалося, от-от тріснуть, витягнута далеко вперед шия ніби закостеніла.

Прив’язавши вірьовку до віконних грат, Мандрилнакинувся на Кропінського, який зі страху заповз у куток. ^

— Я нічого не знаю, — заплакав пШяк.

Його теж зв’язали, потягли до вікна і підвісили поруч з Гефелем. Обидва вони кричали, мов звірі.

Рейнебот добре знав, що буде далі. Мало в кого ставало сил, щоб кричати так довше, аніж дві хвилини, потім сили вичерпувались, і в’язні лише по-дитячому тихо стогнали.

Клюттіг, упершись кулаками в боки, стояв перед своїми жертвами. Його повіки дрібно посіпувались.

Поки вони так кричали, не варто було говорити з ними, все одно вони нічого не почули б. Треба було зачекати.

Мандрил закурив сигарету.

Всі троє есесівців поводилися так, немов робили якийсь експеримент.

У Гефеля першого голова впала на груди. Він тільки хрипів. Тепер був саме час починати.

— Послухай, Гефель! Ми зараз відв’яжемо тебе, але якщо ти не розкажеш нам усього, що знаєш, ми підвісимо тебе знову й триматимемо так доти, доки ти не затанцюєш, як маріонетка на ниточці.

Рейнебот підійшов до Кропінського:

— Це ж саме чекає й тебе, поляче!

На підтвердження своєї погрози Рейнебот схопив обох за пояс на штанах і потягнув, наче за ручку дзвоника. Кожен його рух ніби на сотню кілограмів збільшував вагу повислих у повітрі тіл і змушував обох несамовито скрикувати. Їх обличчя пополотніли. А Рейнебот продовжував цю пекельну гру, ще й ласкаво примовляв при тому:

— А щоб ви не думали, ніби ми справді якісь недолюдки, то ми зараз розв’яжемо вас. Я раджу вам бути вдячними за це.

Він кивнув Мандрилу, той розв’язав вірьовки, і обидва нещасних, немов мішки, попадали на підлогу.

Рейнебот перезирнувся з Клюттігом, той кивнув на знак згоди. Мандрил підняв обох арештантів і посадив, притуливши до стіни. Носком чобота Рейнебот підняв похнюплену голову Гефеля.

— Що ти знаєш про Кремера?

Очі Гефеля лишалися заплющені.

Рейнебот почекав якусь мить, потім опустив ногу, і голова Гефеля знову впала на груди.

— Гаразд, — сказав він, — почнемо з іншого боку. Що ти можеш розказати нам про самого себе?

Почекавши якусь мить відповіді, Клюттіг, не тямлячи себе від люті, накинувся на обох бідолах, немов футболіст на м’яч.

— Ви в мене заговорите, падлюки!

Рейнебот, розумніший і врівноваженіший, спинив Клюттіга і зробив йому знак, щоб той полишив все на нього. Потім нахилився до Гефеля і Кропінського, що лежали на підлозі:

— Слухайте, що я вам скажу. Зараз ми дамо вам спокій. Але скоро ми знову прийдемо. А ви тимчасом перепочиньте і обміркуйте все як слід. Або ви розкажете нам усе, що ми хочемо знати, і ми даруємо вам життя, або ми повісимо вас уже за шию і ваша дитинка так чи інакше втратить своїх добрих дядечок.

Рейнебот підвівся і насмішкувато промовив:

— Ходімо, панове, нехай наші пацієнти подумають трохи на дозвіллі.

Невблаганно забряжчав у замку ключ, світло погасло...

Милосердна ніч оповила їх своїм мороком. Беззвучно минали її тихі години, немов ласкавими рідними руками голубила вона своїм спокоєм змучених страдників.

Форсте міг не прислухатися більше, він знав, що сьогодні продовження не буде.

І він заснув.

А в сусідній камері чути було шепіт, такий тихий, що здавалося, навіть повітря не ворушилось від подиху тих, що шепотілися.

— Про які це імена вони питали?

Гефель нічого не відповів.

Підтримуючи один одного, вони насилу підвелися і стали, притулившись до стіни, щоб у мокрій одежі не замерзнути зовсім на крижаній цементній підлозі камери.

— Ти не хочеш мені сказати? — після паузи знову заговорив Кропінський.

Але Гефель уперто мовчав. Він важко понурив голову, рятівна темрява ховала від Кропінського вираз його обличчя. Запитання товариша, немов лемеші плуга, врізалися в нього і, наче скиба зораної землі, ворушили й перевертали в ньому псиуття провини. Біль його змученого серця злився з оолем розтерзаного тіла. Гефель почував, що от-от не витримає більше.

Ось він потягнув за собою і Кропінського. Через нього цей безневинний чоловік мусив терпіти всі муки і піде разом з ним на смерть. З цієї камери виходу не було.

Кропінський, який щиро вірив, що вони потрапили сюди лише через дитину, питає його, які імена вимагали від них кати; адже імена ці не мали до дитини ніякого відношення...

Холод цементної стіни проникав крізь мокру куртку Гефеля. Руки, затерплі від недавніх катувань, мов неживі, звисали вздовж тіла.

Кропінський більше ні про що не питав. Власні страждання не давали йому ні про що більше думати. І він почував, як холод все глибше і глибше вгризається в його тіло.

Темрява ніби злилася в один величезний чорний, мертвотний згусток ночі, і камера здавалася навіки відірваною від усього живого, що дихало там, за похмурими стінами тюрми. У них не лишилося більш нічого на світі, крім їх напрочуд живучих сердець, що билися в грудях, немов старанно заведені чиєюсь рукою годинники.

А Гефеля все мучило тяжке почуття провини.

Думки розгублено металися, заглиблюючись в найпотаємніші куточки його я, шукали якогось виходу з цього хаосу. Нерви його скидалися на розжарений до червоного дріт, все кричало всередині, так ніби він і досі ще висів... Щоб відігнати від себе страх, він швидко й збуджено зашепотів:

— Вони прийдуть знову! Слухай! Вони йдуть сюди! Вони знову підвісять нас! Чуєш, я не витримаю цього більше!.. Я...

Гефель стиснув руками шию. Слова застряли в його горлі. Він прислухався. Все було тихо. Кропінський мовчав. Розпач пойняв серце Гефеля. Товариш, що стояв поруч з ним, почував такий самий страх, як і він, і не кинув йому жодного підбадьорливого слова, за яке Гефель міг би вчепитися, як за рятівний пояс, у вирі страждань, що невблаганно ніс його до страшного кінця.

— Я боягуз, — безсило прошепотів він; останні іскорки волі, здавалось, ось-ось згасруть в його душі.

Гефель не міг бачити, як енергійно захитав головою Кропінський, заперечуючи йому, він тільки жадібно вслухався в шепіт товариша:

— Хіба ти один боїшся? Я теж боюсь, — лагідно прошепотів Кропінський, —Ми бідні маленькі люди, беззахисні, як мала дитина.

Його просте серце не могло підказати йому інших слів розради. Раптом він відчув на своєму обличчі гаряче дихання Гефеля. Гефель майже беззвучно закричав:

— Тут ідеться тепер зовсім не про дитину! Йдеться про щось інше, — Він застогнав, — Вони знову прийдуть! Я не витримаю більше, якщо вони ще раз підвісять мене, не витримаю! О боже мій!.. Ти ж нічого не знаєш, Маріане, ти ж нічогісінько не знаєш...

Бажаючи хоч чимось допомогти йому, Кропінський прошепотів:

— А що таке? Розкажи мені.

Гефель хотів заговорити, розповісти Кропінському все, щоб зникло почуття вини перед ним, та щось спиняло його, не давало йому розкрити цю глибоко сховану таємницю. Але ж цей чоловік, що стояв поруч з ним, був його товариш у житті і в смерті, він забере все це разом з собою в могилу...

Ця думка ніби підштовхнула його, і Гефель, спочатку заїкаючись, почав розповідати, відкриваючи слово по слову свою таємницю.

— Вони хочуть знати, хто з товаришів входить до комітету... у нас є підпільний комітет... Про це в таборі нічого не знають... Ніхто не знає...

Гефель розказав Кропінському про свою роботу як військового інструктора:

— Знаєш, вечорами ми сидимо під ревіром, під землею, розумієш?.. Я показую їм, як треба заряджати пістолет і як прицілюватись...

І він розповів далі, як радянські товариші таємно проносили в табір зброю, а коли Кропінський запитав, чи були в тих групах і польські товариші, Гефель відповів ствердно і змалював йому сміливий вчинок Йозефа Лєвандовського:

— Це було ще перед повітряним нальотом на табір, коли завод у Густлові ще працював і в найбільшому цеху там виробляли карабіни. Ми хотіли пронести один з них у табір. І це зробив Лєвандовський... Ми вибрали такий день, коли біля воріт вартував косоокий блокфюрер з дев’ятнадцятого барака, бо він, щоб ти знав, не може бачити крові, і саме в цей день Лєвандовський удав, ніби йому стало млосно, упав на машину... — Гефель ковтнув слину, — і навмисно встромив руку в супорт. Він сильно поранив собі передпліччя. Крові витекло стільки, що страшно було дивитись, і ми поклали його на ноші, а під Лєвандовським лежав карабін... Хоч кров так і цебеніла з рани, Лєвандовський був зовсім спокійний. Коли ми підійшли до воріт, він навіть і не ворухнувся. Косоокий блокфюрер не міг на це дивитись, і ми швиденько пронесли Лєвандовського через ворота... А на карабіні ми згодом обрізали ствол і приклад і вчилися по ньому. Я показував товаришам, як треба заряджати, як поводитися з затвором, як розбирати...

Гефель замовк. Він сказав уже досить з того, що рвалося назовні з його пойнятого страхом серця...

Він радів, що поруч з ним є товариш, який теж знає все і з яким він почував себе тепер міцно зв’язаним.

Кропінський слухав його, затамувавши подих. Йому так хотілося щось сказати, але він просто не знаходив слів.

— Добже, — тільки й шепотів він раз у раз, — добже, добже.

Розповідаючи, Гефель трохи підбадьорився. Він знову відчув: ні, він не боягуз, в нього досить сили волі... Це просто нерви його не витримали. Досить було йому подумати, що есесівці прийдуть знову і ще раз підвісять його, як він здригався від жаху. Мускули починали тремтіти, і страх заглушав усі почуття. Він весь трусився, згадуючи про ту страшну хвилину, коли місток між його фізичними силами і волею мало не зламався, тим-то він і шукав тепер опори в Кропінському. Коли після недовгої паузи Гефель знову заговорив, в голосі його звучали майже благальні нотки, він ніби просив підтримати його.

— От бачиш, які імена вони хотіли знати.

— Але ж ти не зрадиш?

— Ні, ні, я не хочу зраджувати! Але вони знову підвісять мене, і я не витримаю більше!

Кропінський розумів його, він так хотів допомогти товаришеві, але що міг він запропонувати йому, крім своєї солідарності.

— Я теж буду висіти, і я тепер теж усе знаю, як і ти. Ми бідні маленькі люди і зовсім самотні, і ніхто не захистить нас. Але ми нічого не скажемо їм, ні слова. Правда ж, Андре, ми нічого не скажемо, ані словечка. Ми будемо кричати, весь час кричати, коли вони питатимуть про імена. Це краще, ніж сказати...

Ці прості слова Кропінського сповнили серце Гефеля глибоким почуттям вдячності.

— Правда! Твоя правда. Ми кричатимемо весь час, і тоді ми не зрадимо...

Так підбадьорювали вони один одного, і їх слабкість перетворювалася в силу, ніби укріплювалися підпори містка, щоб він не захитався і не пішов на дно, коли незабаром над ним знову завирує бурхливий потік.

***

Весь ранок Кремера мучила страшна невідомість. Один раз Бохов уже приходив до нього, але він не міг сказати йому нічого нового; він не знав, чи пощастило Шюппу проникнути в бункер.

Як старосту табору, Кремера часто викликали до воріт. Він завжди йшов туди дуже неохоче. Сьогодні Рейнебот уже двічі викликав його до себе.

Ось знову щось клацнуло в репродукторі, і над його головою пролунав недбало-лінивий голос Рейнебота, той прогаркавив:

— Староста табору — негайно до воріт, живо!

Кремер натягнув пальто, надів шапку.

— Прокляття, чого йому треба від мене знову?

Кремер біг до воріт по майдану, мов по тонкому

льоду. Як довго триватиме все це? А може, Гефель уже зізнався в усьому? За себе, за своє життя Кремер не боявся, що б там не чекало його: раз мати породила, раз і помирати. Він вірив у себе, знав, що ніколи, ніхто й ніщо не зламає його. Пульс його бився рівно й спокійно. Він мав ясну тверезу голову і сильну волю, міг витримати все, і хоч які почуття вирували в його душі, зовні він завжди лишався незворушним, в думці зважуючи слова і свої, і свого противника.

Так і на цей раз стояв він перед Рейнеботом. Той сів на край стола, недбало подригуючи ногою, навіть запропонував Кремеру сигарету.

— Я не курю.

— Правильно, я й забув, що наш староста не курить. Рідкісний екземпляр...

На обличчі Кремера не ворухнувся жоден мускул, і Рейнебот не міг зрозуміти, чи дійшов до старости його жарт.

Закурюючи сигарету, Рейнебот вирішив піти напролом, а не манівцями.

— Про Гефеля ви вже, певно, знаєте?

— Так точно, рапортфюрер, двох чоловік зі складу заарештовано за переховування дитини.

— Ви добре поінформовані.

— Я й повинен знати все, як староста табору.

— Отже, ви, напевно, знаєте й про те, що сталося цієї ночі в бункері?

— Ні.

— Не знаєте?

— Ні.

— Гефель помер.

Рейнебот примружив очі так, ніби, прицілюючись, дивився у ствол револьвера, але нічого не помітив. Ні очі Кремера, ні риси обличчя нічим не зрадили його. А того, що діялося в його мозку, Рейнебот не міг бачити. Там засіла одна упевнена думка: ти брешеш!

Незворушний спокій Кремера неприємно вразив Рейнебота; твердий грунт ніби вислизав з-під його ніг; одвернувшись, він удавано байдуже зауважив:

— Під час вечірньої перевірки викресліть із списків двох чоловік, Гефеля і того поляка, як його...

— Кропінського.

Рейнебот відчув себе ще більш невпевнено і, розізлившись, пробурчав:

— Авжеж, Кропінського.

Він не міг уже тримати себе в руках і робив помилку за помилкою.

— Що ж, видно, ці двоє вчасно відкинули копита?— скрививши губи, промовив він: в його устах навіть найвульгарніші слова звучали якось вишукано. — Ви, мабуть, радієте з того, га?

Його погляд сковзнув по обличчю Кремера.

— Але отут-то вам і не поталанило. Перед тим, як віддати богу душу, вони встигли висповідатись.

І знову бистрий погляд сковзнув по обличчю старости.

Кремер високо звів брови.

— Отже, ви знайшли дитину?

Це запитання захопило хитрого лиса зненацька.

Рейнебот зробив ще одну помилку.

— Дитину? Я дуже вдячний цій дитині. Вона допомогла нам напасти на слід...

Тепер брехня була очевидною!

«Висповідатись» міг тільки Гефель, Кропінський нічого не знав. А Гефель живий і ні в чому не признався.

І так вони ходили околясом, випитуючи один одного. Рейнебот побоювався, що він уже занадто переборщив на цей раз. Та, щоб потішити свою душу наостанку, він підійшов майже впритул до Кремера і, примружившись, пильно глянув на нього:

— Отже, можете викреслити їх.

— Слухаюсь.

Кремер, не моргнувши, витримав погляд Рейнебота. Вони стояли один проти одного, нічим не виказуючи своїх почуттів. Погляд Рейнебота став холодним і гострим, він почував, як закипає в ньому шалена \ють проти Кремера. Але жоден мускул на його обличчі не здригнувся, він тільки коротко кивнув старості, що означало: геть!

Коли Кремер вийшов, Рейнебот з досадою шпурнув сигарету, засунув руки в кишені штанів і важко опустився на стілець, втупившись поглядом перед собою. В цьому психологічному двобої він зазнав поразки.

***

«А що, як вони справді замучили Гефеля?..

Адже такого ще досі ніколи не траплялося: викреслити живу людину із списків». Поринувши у важкі думки, Кремер поволі йшов до контори. Невже Рейнебот сказав йому правду? Де ж правда, а де брехня?.. Тут ішлося зовсім не про дитину!

Якими напруженими, сповненими небезпеки були години, що минули після арешту Гефеля! Кожна нова година таїла в собі страшну загрозу: щохвилини міг пролунати вибух. І тоді вмить блокфюрери розсипалися б цепом, оточивши весь табір, кинулися б туди, де можна було захопити членів підпільної організації. Менш як за годину вони позганяли б докупи усіх керівників. І бункер став би їх останньою зупинкою перед крематорієм!

Якщо тоді, коли він по.спішав до Рейнебота, Кремерові здавалося, що він іде по тонкому льоду, який може от-от проломитися під ним, то тепер, коли він повертався назад, у нього було таке відчуття, наче він іде вузенькою стежкою над краєм глибочезного провалля.

Тільки-но повернув він до контори, як з головного репродуктора над ворітьми гучно пролунало й рознеслося над усім табором:

— Електрик — до воріт!

Кремер спинився.

Той же голос повторив наказ:

— Електрик — до воріт, швидше!

Кремер повернувся і побіг в напрямі барака, де мав бути електрик.

Шюпп із своїм незмінним ящиком для інструментів за спиною уже поспішав йому назустріч.

— От побачиш, Вальтер, буде діло!..

Вони без зайвих слів зрозуміли один одного.

— Кажуть, Гефель помер...

У Шюппа від страху округлилися очі.

— Чоловіче, Вальтер!

— Біжи, Генріх, можливо, тобі вдасться розвідати все точніше, — тільки й сказав Кремер.

І Шюпп побіг далі. Кремер довго дивився йому вслід.

***

Форсте додержав слова. У бункері несподівано погасла електрика. Перегоріли запобіжники. Шюпп оглядав кип’ятильник у кімнаті Мандрила; він попросив, щоб Форсте допомагав йому.

Мандрил стояв поряд і недовірливо стежив за ними: він дуже неохоче допускав в’язнів у свої володіння.

Між Шюппом і Форсте панувала мовчазна згода і взаєморозуміння. Електрик уникав будь-якої фамільярності. Коротко, по-діловому говорив він Форсте, що той повинен робити. Форсте тримав кип’ятильник, поки Шюпп відкручував гвинти. Старанно перевірив він усе, але не знайшов усередині нічого несправного.

— Кип’ятильник справний, — сказав він у раптовому пориві балакучості. — Звичайно, коли трапляється коротке замикання, причину треба шукати насамперед тут.

Мандрил грубо нагримав на нього:

— Нема чого базікати, полагодь швидше електрику й забирайся!

— Слухаюсь, пане гауптшарфюрер, — покірно відказав Шюпп, продовжуючи огляд.

Перевіряючи вимикачі, він зауважив, звертаючись до Форсте:

— Провід^[19] здається мертвим...

З безпомилковим інстинктом бранця Форсте одразу збагнув зашифрований зміст цих слів. І в ту ж мить між обома в’язнями встановився потрібний контакт, який дозволяв їм порозумітися між собою, незважаючи на присутність Мандрила.

— Гауптшарфюрер уже сам перевіряв, але нічого не знайшов, — відповів Форсте.

Шюпп, щоб відвернути можливу підозру, невинно зауважив:

— Треба перевірити всю проводку, де-небудь та знайдеться коротке замикання.

Отже, вони шукають підпільне керівництво, і Гефель живий. Він ні в чому ще не признався. Так розтлумачив собі Шюпп прихований зміст слів Форсте. Це була дуже цінна звістка. Але як влаштуватися так, щоб і надалі підтримувати зв’язок з Форсте і діставати відомості про обох заарештованих? Не міг же Шюпп цілими днями ремонтувати проводку

— А чого це ти хочеш перевіряти всю проводку — пробурчав Мандрил.

Шюпп заспокоїв його:

— Це забере небагато часу, пане гауптшарфюрер, проводка могла попсуватися де завгодно.

Він попросив Форсте принести драбину і почав перевіряти проводку на стіні. Форсте підтримував драбину. Почавши від кімнати Мандрила, вони метр за метром просувалися в темний коридор бункера.

Мандрил стояв на дверях своєї кімнати і стежив за ними.

Шюпп мовчки робив своє діло. З цим похмурим звіром треба поводитись обережно, думав він, а тимчасом у його голові йшла напружена робота: як би примудритися вільно поговорити з Форсте? Саме мовчання, яке запанувало між ними, настирливо вимагало дальших пояснень, але це було можливо лише в тому разі, якщо Мандрил не рушить слідом за ними. Вони посувалися по тюремному коридору все вперед і вперед, і відстань між ними й Мандрилом дедалі збільшувалась. Чи піде він за ними?

Щоб заспокоїти його, вони вдавали, що ретельно трудяться, але між голосно вимовленими — спеціально для Мандрила — словами:

— Постав драбину трохи вище... отак... добре... тримай міцніше... — вони нишком обмінювалися ледь чутними короткими фразами:

— Я вийду, коли в тебе буде перерва...

Не чекаючи на відповідь Форсте, Шюпп виліз на драбину і почав поратися біля проводки.

Обидва вони не забували пильнувати за кожним рухом Мандрила. Форсте зацікавлено стежив за роботою електрика. Коли Шюпп спустився на підлогу і вони вдвох потягли драбину далі, Шюпп уголос промовив:

— Ну, давай перевіримо ще останній шматок проводки...

Форсте у відповідь швидко прошепотів:

— Якщо Гефель заговорить, я нахилюся і зашнуровуватиму черевик...

Шюпп зрозумів. Цього було досить, щоб підтримувати потрібний зв’язок і одержувати дальші відомості. Він знову виліз на драбину і за секунду гукнув униз до Форсте:

— Порядок!

Вони ледь помітно моргнули один одному, більш їм не треба було говорити. І вони разом понесли драбину назад, до виходу.

— Ну, що там? — сердито пробурчав Мандрил.

Шюпп, ніби з жалем, знизав плечима:

— І тут я не знайшов нічого. Треба піти ще надвір і перевірити вмикання.

Наземна проводка йшла по фронтону флігеля, де містився бункер, і спускалася вниз. Провід стирчав просто із землі. Саме тут і була розірвана проводка. Шюпп посміхнувся. Цей Форсте, виявляється, спритний хлопець.

Шюпп швиденько полагодив це незначне пошкодження і повернувся до бункера. Він загвинтив нові запобіжники на щиті, і враз у бункері спалахнуло світло!

Мовчазний Мандрил, здавалося, був задоволений.

— Що ж там таке було?

— Нічого особливого, пане гауптшарфюрер, коротке замикання в наземному кабелі.

— А чого ж ти одразу не перевірив його?

Шюпп з невинним виглядом розвів руками:

— Якби ж то люди зразу могли все знати...

Мандрил не мав що заперечити на це і, владно кивнувши головою, відпустив електрика.

Шюпп почепив на плечі свій ящик з інструментами. Форсте і не глянув у бік електрика, коли той виходив з бункера...

Шюпп доповів про все, що йому вдалося розвідати. Здавалося, Кремер слухав дуже уважно. За звичкою, він сидів за столом, широко розставивши лікті і спершись підборіддям на кулаки. Але він давно вже не прислухався до слів Шюппа. Шюпп саме жваво й докладно описував, як пощастило йому приспати увагу Мандрила.

І'ефель витримав! Тільки тепер Кремер зрозумів, як неспокійно було в нього на серці, відколи схопили Гефеля. Він любив його, суворо, грубувато, але любив. Він проклинав його і все-таки не переставав любити.

Одне запитання електрика раптом відірвало його від цих думок.^

— Гефель належить до керівництва?

І ніби сам злякавшись свого запитання, Шюпп поквапливо додав:

— Ти можеш мені не відповідати.

Кремер підвів погляд і мовчки подивився на Шюппа. Шюпп прочитав в його очах відповідь і більше ні про що не питав. Вони сиділи один проти одного, поринувши кожен в свої думки. Кремер почував, як розтоплюється в його душі все недовірливе й жорстоке, перетворюючись на тепле братнє почуття до Гефеля.

— І ось тепер через цю дурну історію з дитиною пропадуть вони ні за цапову душу... — Він задумливо перед собою.

— Треба ризикнути, — сказав Шюпп, — якось визволити їх з бункера.

Кремер недовірливо засміявся.

— Як же ти хочеш це зробити?

— З допомогою Цвейлінга!

Ця швидка відповідь Шюппа аж ніяк не була експромтом, про це він думав уже не раз.

Кремер махнув рукою.

— Через цього пса вони й уклепалися...

— Знаю, — кивнув Шюпп, — Піппіг розказав мені. Саме тому й треба спробувати. Адже зі штрафною командою таке діло вигоріло...

Кремера це не переконало.

— То було зовсім інше.

...Кілька років тому цілу групу політичних в’язнів через доноси кримінальних злочинців було переведено до штрафної команди; завдяки солідарності товаришів цих в’язнів було звільнено.

Шюпп не хотів відмовлятися від свого плану, слова Кремера не вплинули на нього, він нервово засовався на стільці.

— Цвейлінг хоче припасти для себе лазівку і тут, і там, він не відмовить нам. Оце ми й повинні використати. Нехай Піппіг спробує. Можна мені поговорити з ним?

На якусь мить Кремер відчув у душі інстинктивний протест. Не тому, що йому не хотілося вдаватися до послуг есесівця; адже свого часу, в отій історії зі штрафною командою, вони вже робили так. Тоді йшла боротьба за владу між кримінальними злочинцями і політичними в’язнями, і ця боротьба наразила на небезпеку багатьох товаришів. А на цей раз Гефелю і Кропінському загрожує загибель саме через цього есесівця.

І цей донощик повинен... Яка безглузда ідея! І все-таки Кремер раз у раз повертався до неї.

Між комендантом і Клюттігом існувала постійна ворожнеча. Клюттіг опирався на кримінальних злочинців, комендант орієнтувався на політичних в’язнів. І якби вдалося нацькувати Цвейлінга на коменданта... Кремер гадав, що спритному Піппігу міг удатися такий трюк.

Круглі очі Шюппа вп’ялися в обличчя Кремера. Кремер пробурчав щось невиразне і провів ребром долоні по столу, ніби змахуючи щось, не кажучи ні «так», ні «ні».

— Але беріться до цього діла дуже обережно, — нарешті промовив він.

***

Після розмови з Шюппом Піппіг побачив якусь можливість, використавши Цвейлінга, допомогти своїм друзям. І він з нетерпінням чекав нагоди, щоб поговорити з Цвейлінгом.

Незабаром така нагода трапилась.

— Ви ще не знайшли донощика? — спитав Цвейлінг Піппіга, коли той приніс йому до кабінету список.

— Ні, гауптшарфюрер, ми, певно, й не знайдемо його.

— Чому ж це так? — Цвейлінг, за звичкою, висолопив язика.

Піппіг був виліплений з іншого тіста, ніж м’якосердий Гефель, він пішов напролом до своєї мети. Як цирковий еквілібрист обережно і водночас упевнено ставить ногу на канат, так Піппіг сміливо ступив на небезпечну стежку двозначних натяків і недомовок.

— Цей негідник занадто добре замаскувався. —

І багатозначно додав:— Але ми знаємо тепер, чому він зробив це.

— Цікаво! Хотів би й я знати — чому я?

— Річ у тім, що той тип вважає себе дуже спритним хлопцем і сподівається, що він зможе звести рахунки з лагерфюрером.

— Яким чином? — зацікавлено спитав Цвейлінг.

Піппіг відповів не зразу.

З блискавичною швидкістю зважив він всі за і проти, і так само блискавично прийшло рішення: раз поставив ногу на канат, то треба й перейти по ньому до кінця.

— Адже це дуже просто, гауптшарфюрер, досить тільки глянути на лінію фронту.

Цвейлінг якось мимоволі повернувся до стіни, на якій висіла карта.

Піппіг напружено стежив за кожним його рухом, і коли Цвейлінг глянув на нього, на губах Піппіга блукала багатозначна посмішка. Цвейлінг розгубився. Невже це натяк на нього?

І він теж змушений був ступити на той же невидимий канат, і собі включившись у небезпечну гру двозначних натяків і недомовок.

— Ви хочете сказати, що донощик лишає для себе лазівку на той випадок, коли все піде поіншому?..

— Ну, ясно, — сухо відповів Піппіг.

Розмова урвалася. Тепер настав час для Піппіга підштовхнути її в бажаному для себе напрямі.

— Коли все піде по-іншому, — повторив він Цвейлінгові слова і зробив рукою рішучий жест. — Але як саме? Цього не знає ніхто...

Цвейлінг відкинувся на спинку стільця і відповів безбарвним голосом:

— Ну, так кепсько навряд чи обернуться справи.

Всі нерви Піппіга напружились: співрозмовник

зрозумів його. І він наважився зробити по канату ще один крок уперед:

— Це залежить від вас, гауптшарфюрер.

Цвейлінг знову висолопив язика. І в ньому все

напружилось. Він не відповів, і Піппіг продовжував:

— Ми б охоче сказали: гауптшарфюрер Цвейлінг — хороший хлопець, він допоміг нам визволити з бункера Гефеля й Кропінського...

Гаряча хвиля ударила в груди Цвейлінгу, це була відверта пропозиція. Страх заворушився в глибині його душі. Поки що він у безпеці, між ним і в’язнями лежить бездонна прірва. Але одного чудового дня вона може раптом зникнути, і тоді вони візьмуть його за горло: у тебе на совісті Гефель і Кропінський!

І для есесівців теж існувала невблаганна дилема: або — або. Для в’язнів — воля або смерть, для есесівців — боротьба до останньої краплі крові або втеча в невідомість. Цвейлінг не почував ніякої охоти боротися до останньої краплі крові. Тим-то йому й припала до смаку пропозиція Піппіга.

— А як же я можу це зробити? — невпевнено запитав він.

Ура! Це була перемога! Ось тепер уже, нарешті, Піппіг зробив останній крок по канату і знову відчув твердий грунт під ногами.

— Вам зовсім не важко було б поговорити з комендантом, ви ж знаєте, як він ставиться до політичних.

Цвейлінг рвучко підвівся і прудкими кроками підійшов до вікна. В голові його напружено стукотіла одна думка: «Що він повинен зараз робити: вигнати Піппіга геть чи погодитись?»

Розгублений і нерішучий, він зробив водночас і те, і друге: повернувся лицем до Піппіга і грубо промовив:

— Забирайтеся звідси!

І коли Піппіг рушив до дверей, він кинув йому услід:

— І тримайте язик за зубами, зрозуміло?

Він питає, чи зрозумів Піппіг!

І Піппіг цілком щиро відказав:

— Але ж, пане гауптшарфюрер, хіба про таке говорять...

Цвейлінг не тямив себе від люті. Він сів за письмовий стіл. Погляд його знову сковзнув по географічній карті.

Ще кілька днів тому він пересунув стрілку до Майнца, а тепер лінія фронту просунулася вперед аж до Франкфурта...

Угорі, на півночі Західного фронту, стрілка показувала на Дуйсбург. Мине, мабуть, зовсім небагато часу, і доведеться пересунути стрілку до Касселя. Потім, після Вестфалії і Гессена, піде Тюрінгія...

Безсила лють кипіла в ньому: як міг він виказати себе перед Піппігом. Лють переростала в гнітючий страх... У тебе Гефель і Кропінський на совісті... Як упевнено відчули себе одразу ці люди.

***

В обідню пору до Кремера зайшов Бохов.

— Що нового?

— Нічого.

Бохов стиснув губи. Обличчя в нього було стурбоване.

— Що-небудь трапилось? — спитав Кремер.

Бохов не відповів. Він зсунув на потилицю шапку

і зробив такий рух, ніби хотів сісти на стілець, але враз спинився. Дуже важко давалося йому це рішення: через Кремера довірити якійсь сторонній людині таємницю схованої зброї. Уперше ця таємниця мала вийти за межі вузького кола посвячених.

Кремер бачив, що в душі Бохова йде боротьба.

— Ну, говори вже!

Бохов зітхнув:

— Ах, друже мій Вальтер, ну що це за життя, що за життя... часом я ладен проклинати того хлопця, там, нагорі...

Він мав на увазі Гефеля.

— Ну що ти, — докорив йому Кремер, водночас і втішаючи його. — Це ж наш товариш. Правда, він зробив свинство, але проклинати? Чоловіче! Візьми себе в руки.

Грубувата сердечність Кремера заспокоїла Бохова.

— Твоя правда, твоя правда... Тут є ще одна справа, яку треба якнайшвидше уладнати.

Кремер майже не здивувався, почувши від Бохова, що щось із схованої зброї було на складі. Для нього ясно було, що є тільки одна людина, якій можна довірити цю таємницю, — Піппіг!

— Я зроблю це, можеш покластися на мене, — пообіцяв він Бохову.

Бохов назвав йому номери мішків, розказав, де вони висять, і простогнав:

— Найгірше в цій справі те, що доводиться триматися осторонь, сидіти згорнувши руки...

Кремер випнув нижню губу:

— А чому ж це сидіти згорнувши руки? А чого б нам не спробувати визволити обох товаришів із бункера?

Бохов засміявся, наче почув веселий жарт.

— Я вже зробив дещо...

Посмішка Бохова так і застигла на його губах.

— Та ти збожеволів?

— Ні, — сухо відповів Кремер. — А я сподівався, що ти погодишся зо мною.

І він розповів йому все, про що вони говорили з Шюппом.

— Шюпп уже напевно домовився досі з Піппігом. А Піппіг хлопець дуже спритний. Він неодмінно знайде слабку струнку у Цвейлінга і зуміє приперти його до стінки. Невже ж ми повинні так і пропустити цю нагоду, не спробувавши щастя?

— Що ж буде далі?— процідив Бохов крізь зуби і затулив обличчя руками.

Похитуючи головою, дивився Кремер на змученого і знервованого до краю Бохова.

— А я завжди казав собі: Бохов — це гранітна скеля, його ніщо не зможе вивести з рівноваги. Подивіться-но ви тепер на цю скелю...

Бохов і не ворухнувся: йому було так приємно хоч на мить сховатися від усього, затулившись власними руками. Минуло досить багато часу, поки він опустив руки і кивнув головою Кремеру. Стомлена усмішка промайнула на його обличчі.

— Твоя правда, Вальтер, зараз не можна втрачати розум, — Він збирався вже йти, але спинився:

— А з цим Цвейлінгом... гаразд, спробуємо використати й цю нагоду...

І Бохов вийшов з кімнати.

З глибоким співчуттям дивився Кремер йому вслід. Як важко й стомлено опустилися у Бохова плечі...

***

В ту саму обідню пору в офіцерському казино сидів Мандрил і спостерігав, як один із в’язнів лагодить поламаний стіл в кутку залу. З тупим інтересом стежив Мандрил, як той порається біля столу; ось в’язень узяв в руки лещата, загвинтив їх, і вони міцно вгризлися в дерево. В усьому цьому не було нічого незвичайного.

Але того самого вечора, коли Мандрил сидів у казино, попиваючи шнапс, він знову пригадав ті лещата. Він раптом ніби ожив. Підійшов до поставленого в куточку стола і почав уважно розглядати залишені на ньому інструменти. Потім спробував відгвинтити лещата, але вони дуже міцно уп’ялися в дерево, і він насилу зняв їх.

В казино в цей час майже нікого не було. Кілька блокфюрерів сиділи за столиками, зацікавлено стежачи за дивною поведінкою Мандрила. В’язні-офіціанти теж крадькома стежили за кожним його рухом.

Мандрил тримав лещата в руках, за його низьким лобом, здавалося, ворушаться якісь думки. Ніхто з блокфюрерів не заговорив з цим чоловіком, що навівав на всіх таємний страх, і він мовчки повернувся до свого столика, не випускаючи з рук лещат. Його безкровні губи ледь помітно скривилися, коли він відчув спрямовані на нього звідусіль зацікавлені погляди.

Було вже досить пізно, коли Мандрил покинув казино. Хоч як багато б він випив, це ніколи не бувало помітно. Чим більше він випивав, тим прямішою бувала його хода. І хоч в голові його все затуманювалося, він ніколи не втрачав до кінця влади над собою, тільки думки снувалися ще більш мляво й повільно.

«Допитувати, аж поки вони не зізнаються в усьому».

Лещата навели його на нову думку.

Серед ночі він подався до п’ятої камери. Гефель і Кропінський, тісно притулившись один до одного, лежали на холодній підлозі; коли під стелею заблимало світло і до камери увійшов Мандрил, вони враз підвелися. Тремтячи від холоду й страху, стояли вони перед ним.

На землистосірому обличчі Мандрила важко було щось прочитати, коли він спитав Гефеля:

— Ну як, ти вже надумався?

Гефель нервово ковтнув слину. Він мовчав.

Мов спіймана в тенета пташка, тріпотів у ньому страх. Камера тонула в похмурій півтемряві.

Мандрил постояв ще якусь мить, прислухаючись до тиші, ніби сподівався дочекатися відповіді, потім штурхонув Кропінського, що стояв поруч з Гефелем, у куток камери.

А в Гефеля спитав:

— Ну, ти будеш говорити?

Гарячий клубок стояв у горлі Гефеля; він знову ковтнув слину і затаїв дух.

Кропінський стояв у кутку, щільно притулившись до стіни, неначе хотів врости в неї.

А Мандрил не квапився:

— Ну, то як? Тепер ти заговориш?

У грудях Гефеля, немов у порожньому склепі, гучно відлунював кожен звук. Йому хотілося побігти до Кропінського, сховатися біля нього. Але ноги його ніби приросли до підлоги.

— Значить, ти не хочеш говорити?

Мандрил підійшов до Гефеля і притулив йому лещата до скроні, так, як робив недавно столяр, коли порався біля столу.

— Ну, скажеш?

Очі Гефеля широко розкрилися від жаху, Мандрил захопив лещатами шкіру на його скронях, затиснув і щосили крутнув.

Пронизливий зойк вихопився з грудей Кропінського.

В скронях Гефеля пульсувала збурена кров, крик, готовий зірватися з губ, завмер у грудях.

Мандрил засунув руки в кишені і підбадьорливо ударив Гефеля коліном у живіт.

— Одне ім’я я вже знаю — це ти. Хто другий? Скажеш?

Ніби пекельний вогонь палив мозок Гефеля. Він щосили стиснув кулаки, невимовний жах засів у його горлянці, рвався назовні.

Мандрил провів кінчиком язика по губах, неквапливо витяг з кишені руки і знову покрутив лещата.

Гефель застогнав, йому здавалося, що він стоїть між двома кам’яними брилами, які ось-ось розчавлять його.

Кропінський упав на коліна. Не тямлячи себе від жаху й гнітючого почуття власного безсилля, він, ридаючи, поповз до Мандрила, але той ногою відкинув його назад у куток.

— Лежи там, падло, і не ворушись!

Гефель скористався з цієї миті, щоб зірвати з себе

лещата, що міцно вп’ялися в нього. Вони з брязкотом упали додолу. В голові шуміло й паморочилось. Перед очима попливли чорні кола. Гефель притиснув кулаки до скронь і захитався.

Знавіснівши від люті, Мандрил кинувся до нього і одним сильним ударом повалив його на підлогу. Від цього раптового стусана в голові Гефеля прояснилося.

Намагаючись уникнути ударів, що градом сипалися на нього, Гефель качався по підлозі. Ослаблений і змучений тортурами, Гефель дуже скоро зовсім знесилився. Його кат опустився над ним навколішки, міцно притиснув його руки коліньми і знову здавив його скроню лещатами.

Гефель кричав, крутив на всі боки головою, але лещата мертвою хваткою вгризлися в скроню.

Мандрил затулив здоровенною лапою рот Гефеля і міцніше здавив лещата.

Гефель захрипів; здавалося, очі його от-от вискочать із орбіт.

— Хто другий?

Кропінський затиснув кулаками рот, з невимовним жахом дивлячись на те, що робить з його товаришем і братом цей недолюдок.

— Хто другий?

Не тямлячи себе від болю, Гефель почав бити кулаками й ногами об кам’яну підлогу камери.

— Імена! Імена!..

Вони підступали до горла, ладні вирватися на волю разом з хрипінням.

— Хто другий? Скажеш?..

Коли Мандрил відпустив руку, з Гефельового рота вирвалось тихе хрипіння:

— Хррааххх...

— Хто другий?

— Хррааххх...

Це й були вони, ті імена. Гефель викрикував їх, кожне поодинці:

— Хррааххх, хррааххх!

Раптом і Кропінський почав теж кричати, він стиснув руками голову і кричав, кричав...

Кричало саме повітря в камері, стіни не могли поглинути цих диких моторошних криків, і божевілля розпростерло свої крила над бункером.

Мандрил підвівся і, широко розставивши ноги, стояв над тілом Гефеля, що билося в конвульсіях; йому рано було ще вмирати, і тому Мандрил розкрутив лещата.

Дикі крики Гефеля перейшли в глухе кволе хрипіння, змучене тіло випросталось.

Кропінський, що злякано скрутився клубочком у своєму кутку, як тільки Мандрил вийшов з камери і світло погасло, підповз до Гефеля і тремтячими руками почав обмацувати його лице й тіло, здригаючись від беззвучних ридань.

Гефель відчув, що й на цей раз життя перемогло, і смерть відступила. Ніби під ударами батога шалено билася в жилах кров, череп, здавалося, от-от лусне від болю, і думки пекли голову, мов вогнем. Уривчасте дихання з хрипом виривалося з грудей.

— ...Імена... Маріане...

Кропінський ніжно провів рукою по грудях Гефеля.

— Ти кричав, брате, весь час тільки кричав...

Гефель захрипів, не маючи сил відповісти другові.

Його свідомість раз у раз затьмарювалась, але благодатна непритомність тікала від змученого тіла.

— О боже мій, — застогнав Гефель, — о боже...

Це було понад людські сили...

***

Другого дня під час півгодинної перерви Форсте побачив електрика заворітьми. Вони перезирнулися. Чи нахилиться Форсте, щоб зав’язати шнурки на черевиках?

А Форсте ніби й не помічав Шюппа. Він підняв високо вгору закладені за спину руки, так наче робив вільні вправи на зарядці. Коли Шюпп проходив повз нього, прямуючи до прохідної будки, він ніби ненароком поклав руку на серце.

Шюпп відрапортував вартовому про своє прибуття у табір. Він зрозумів, що хотів йому сказати Форсте. Їх знову катували, але рука на серці означала, що вони трималися мужньо.

Минуло лише два дні, але ці дні були по вінця сповнені таким напруженням, що здавалися цілими роками. Вся підпільна організація була паралізована, і в кожній окремій групі Опору звістка про цей арешт викликала якесь заціпеніння. Товариші з груп Опору уникали розмовляти між собою. Зустрівшись де-небудь на території табору, вони мовчки проходили мимо і віталися один з одним лише кинутим крадькома поглядом. Вони не повинні були признаватися, що знайомі між собою.

В повітрі носилася тривога. І те, що першого і навіть другого дня після арешту нічого не трапилось, аж ніяк не могло заспокоїти їх. У кожного з них було таке відчуття, ніби небезпека просто підступно заховалася, щоб саме в ту хвилину, коли їм здасться, що можна, нарешті, зітхнути вільніше, виповзти з своєї криївки.

ІТК пішов у ще глибше підпілля. Єдина людина, з якою Бохов зустрічався в ці два дні, був Богорський. Коли Кремер розказав йому, як тримається Гефель, Бохов вирішив, що зараз можна ризикнути зібрати членів комітету на нараду. Богорський погодився з ним, і увечері всі товариші з ІТК зібралися в підвалі під ревіром.

Вони були дуже мовчазні цього разу, мовчки вислухали всі повідомлення Бохова. Вони почули на цей раз про все, зрозуміли, який зв’язок був між усіма цими подіями. Дитина була просто зручним приводом

для Клюттіга і Рейнебота, щоб напасти на слід підпільної організації. Гефеля і Кропінського нелюдськи катували в бункері, і всі комітетники знали, що для тих двох це було страшне випробування волі. Одного' тільки не могли вони знати: того, що може трапитись завтра чи післязавтра...

Майбутнє було ніби бомба, яка могла щомиті вибухнути.

Взагалі досі на цих нарадах панував пожвавлений обмін думок, а сьогодні вони сиділи навколо недогарка свічки, що, тихо потріскуючи, догоряв перед ними, і мовчали. Цей спокій після арешту товаришів був облудним спокоєм, і вони не довіряли йому. Все те, що так болісно пережив уже Бохов, переживали тепер ці мовчазні люди, що зібралися навколо нього.

Як старанно готувалося повстання! На яку небезпеку наражалися вони, таємно проносячи у табір зброю і боєприпаси! Часом бувало, що яка-небудь відчайдушна операція висіла на тонесенькій ниточці. Про все вони подумали заздалегідь, усе передбачили. Тисячі індивідуальних перев’язочних пакетів лежали в ревірі, сховані в надійному місці. Було припасено медикаменти, виділено хірургічні інструменти. Ломи, ножиці для перерізування дротяних загорож — все було заздалегідь приготовлено.

Існував оперативний план збройного повстання. Бойові групи всіх національностей були підготовлені до цієї години, вони давно вже знали свої завдання. Концтабір був розподілений на окремі бойові сектори. Численні ударні групи мали розпочати бойові дії водночас в кількох напрямках. Польські групи Опору пробиватимуться на північ табору. Групи радянських військовополонених атакуватимуть есесівські казарми. Групи французів, чехів, голландців і німців мали завдання захопити район комендатури. Загальний удар спрямовувався в західному напрямі; мета його: встановити зв’язок з американцями, які підходили все ближче й ближче, і забезпечити успіх повстання.

Цим бойовим групам були підпорядковані спеціальні групи особливого призначення. А далі майстерно законспірована, широко розгалужена організація, невидима і невловна, яка щохвилини готова була вийти з підпілля й відкрито очолити боротьбу.

Коли настане слушна година, буде дано сигнал до виступу. Але ця година ще не настала, американці були ще далеко...

І ось тепер один з їх товаришів лежав там, нагорі, в камері бункера... Досить було одного його слова, одного-єдиного слова, вимовленого в хвилину марення чи під впливом сліпого інстинкту самозбереження, і в ту ж мить розкриються надра концтабору, виказуючи всі свої таємниці. Зброя, зброя! Перш ніж п’ятдесят тисяч в’язнів, які ні про що не підозрівають, могли б збагнути незбагненне, над концтабором пронісся б смертоносний смерч, винищуючи все і всіх...

Члени комітету сиділи мовчки й нерухомо, втупившись поглядами в хистке полум’я свічки.

Бохов говорив стримано й спокійно. Він розказав товаришам, що досі Гефель і Кропінський трималися мужньо. Вони слухали його, затаївши дух, півдесятка мозків немов злилися в один-єдиний мозок, в якому сплавилися докупи думки усіх.

Тим-то вони й не потребували слів. Але їх обличчя промовляли за них без слів.

Бохов розсердився.

— Так не годиться, товариші. Сидіти отак усім разом, похнюпивши голови! Чорт забирай! Ми повинні обміркувати, що нам робити, коли...

— Коли! Авжеж, «коли»! — пробурчав Кодічек. — Може, треба закопати зброю? — Він гірко засміявся.-^Але ж вона й так закопана. —Очі його збуджено поблискували.

— Дурниці, — прошипів Бохов, — зброя залишиться там, де вона зараз.

Він схопив великий шматок вапняку і шпурнув його геть. Очі його неспокійно блукали по кам’яній підлозі. З усього видно було, що він силкується знову взяти себе в руки. Зараз не можна було допустити, щоб дійшло до суперечки. Він примирливо махнув рукою Кодічеку, який поринув у похмуру задуму.

— Останнього разу я вам уже говорив, що вони шукають нас, — глухо сказав Бохов, — А ви сміялися з моїх слів — Гефель, правда, тоді ще не сидів у бункері, — а тепер це стає серйозним. Якщо він не витримає, якщо вони зломлять його волю...

Бохов по черзі пильно оглянув усіх своїх товаришів. Вони міцно стиснули губи. І те, про що вони думали, він невблаганно вимовив уголос:

— Якщо вони нападуть на наш слід, всіх нас чекає смерть.

Свічка тихо потріскувала.

— Ми могли б вчасно подумати про безпеку декого з нас.

Товариші насторожилися, а Бохов запропонував:

— Ми пошлемо їх з транспортом до іншого табору. Там вони загубляться...

Довго панувала мовчанка. Нарешті озвався ванДален:

— Ти ж не серйозно сказав це, Герберт?

— Ні, серйозно, — наполягав на своєму Бохов, — Гефель знає наші імена. Досить йому назвати лише одне...

Ван-Дален покірливо звів плечі:

— Ну що ж, тоді той один загине.

— А якщо він назве усіх нас?

— Тоді помремо ми всі, — просто відповів ванДален.

Пшібула неспокійно засовався на місці.

Бохов похитав головою.

— Хто хоче вирушити з транспортом? — уперто запитав він.

Пшібула ударив кулаком по коліну.

— Ти що, хочеш зробити з нас страхополохів? — Його тихе запитання пролунало немов різкий крик.

Лише після довгої паузи заговорив Бохов, і голос його звучав на диво спокійно:

— Мій обов’язок, товариші, поставити вам таке запитання. — І він опустив додолу очі. — Я винен утому, що дійшло до цього.

Товариші ніколи не чули, щоб він говорив таким тоном, і всі здивовано глянули на нього. Бохов міцно стиснув губи.

— Я залишив Гефеля самого, — ще тихше провадив він далі. — Я повинен був сам подбати про нього і про дитину. Але я не зробив цього.

Це було признання в своїй провині.

Один лише Богорський зрозумів, що хотів Бохов сказати цими словами, але він промовчав.

Ріоман кашлянув.

— Non, camerade^[20] Герберт, — лагідно промовив він, — це помилка, а не провина.

Бохов звів очі на француза.

— З помилки виростає провина, — похмуро відповів він.

Кодічек, не стримавши себе, прошипів крізь зуби:

— Хай буде проклятий цей Гефель разом з дитиною!

Пшібула схопився на рівні ноги.

— Вони разом сидять у бункері, Гефель і польський товариш, — приглушено закричав він, — а ти проклинаєш їх? Вони захищали, німець і поляк, маленьку польську дитину, а ти кажеш — хай вони будуть прокляті?! Прокляття на твою голову!

Його губи затремтіли й побіліли. Нестримна лють палала в очах. Ван-Дален міцно схопив Пшібулу за руку. Молодий поляк відштовхнув від себе руку голландця, очі його вороже поблискували.

І тоді сталося несподіване: Богорський почав сміятися про себе, весь здригаючись від тихого сміху. Цей сміх прозвучав таким різким дисонансом до загального збудження, іцо всі злякано втупилися в росіянина. А той простягнув до них руки, долонями догори, і вигукнув з гіркою посмішкою:

— Справді, які ж бо ми веселі люди!

Він хотів сказати «кумедні» люди, а сказав «веселі», бо не знайшов потрібного, німецького слова.

Але раптом його поведінка різко змінилася. Обличчя спохмурніло, очі примружились. Він змахнув руками над головою, стиснувши кулаки.

— Але ж ми не просто веселі люди, ми — комуністи! — З уст його зірвалася російська лайка, і він накинувся на товаришів, сердито вигукуючи щось своєю рідною мовою. А що ніхто не розумів по-російськи, то він враз спинився, урвавши на півслові лайку, і одразу ж перейшов на калічену німецьку мову.

— Докори, звинувачення, прокляття на голову дитини і товаришів! Хіба так повинні поводитися комуністи перед лицем небезпеки? Ми не повинні розгублюватися ні за яких обставин. Хіба не більше личить комуністам самим стати господарями становища? — Богорський замовк. Його гнів поволі вщухав, і він заговорив спокійніше. — Ну, гаразд, хорошо. Десь у таборі захована маленька дитина, і це сплутало всі наші карти.

— А де ж, власне, сховали цю дитину? — поцікавився Пшібула.

Богорський заспокійливо підняв руку.

— Не турбуйтесь, товариші, — швидко промовив він. — Дитина в шістдесят першому бараці маленького табору, вона схована в надійному місці.

Він обвів поглядом товаришів.

— По суті, це вже наша спільна дитина, раз через неї двоє товаришів потрапило до бункера... І хіба не обов’язок комітету взяти дитину під свій захист? — Раптом Богорський посміхнувся: — Тепер було б значно важливіше подбати про їжу для маляти, — При цьому він лукаво підморгнув Ріоману.

І Ріоман одразу ж зрозумів його, засміявся і кивнув головою. Богорський і собі посміхнувся.

— Хорошо! А хто це — хлопчик чи дівчинка?

Бохов, до якого він звернувся з цим запитанням,

непривітно відказав:

— Не знаю.

Богорський в комічному здивуванні розвів руками і вигукнув:

— Ай-я-яй! У нас є дитина, а ми навіть не знаємо, хлопчик це чи дівчинка...

Це викликало загальний сміх, похнюплені голови підвелися.

У Богорського полегшало на душі.

Товариші ожили і жваво заговорили між собою. Чи можна допомогти чим-небудь Гефелю і Кропінському?

Виникали різні відчайдушні плани: один пропонував силоміць звільнити заарештованих, другий заговорив про повстання, але всі ці плани було відкинуто. Зрештою, зійшлися на тому, що визволити Гефеля і Кропінського із Мандрилових пазурів неможливо.

А тимчасом Бохов скоро зрозумів: дивна поведінка Богорського пояснювалася тим, що він намагався подолати загальну пригніченість; адже й він сам, Бохов, на якийсь час став її жертвою. Його невдоволення

швидко розвіялося; відговорюючи товаришів від їхніх відчайдушних планів, він потроху заспокоювався.

Існує лише один шлях до порятунку, до того ж, не дуже надійний, пояснив він і почав розвивати обговорений з Кремером план використати для цієї мети І4вейліига. Це був дуже ризикований крок. Але хіба лишалася для них можливість вибору?

Члени комітету схвалили цей план. Але тривога не вщухала. Навпаки, вона дедалі посилювалась. Що їм робити, як Гефель не витримає?..

Богорський враз припинив марні балачки. Тут уже нічого не вдієш, анічогісінько, різко повторив він. Чи, може, хто-небудь хоче вирушити з транспортом?..

Та якщо у відповідь на таке ж запитання Бохова товариші збентежено мовчали, то тепер вони невдоволено загомоніли. Ніхто з них не бажав покидати табір, всі хотіли лишитися на своїх постах.

— Хорошо! — Богорський кивнув.

Він і сам не вірив, що Бохов зробив цю пропозицію серйозно, просто той почував себе винним перед товаришами. Проте загальна пригніченість була переможена. І якщо навіть сьогоднішня нарада не матиме ніяких інших результатів, крім цього, і то вже це можна вважати великою перемогою. Насамперед треба було подолати страх, бо це їхній найнебезпечніший ворог.

— Я теж, товариші, боюся, — сказав Богорський, — але ж ми повинні також мати й довіру. До цього часу Гефель стійко витримав усі тортури! Хто ж дає нам право сумніватися в ньому? Чи цим самим ми не починаємо сумніватися в самих собі? Небезпека не у Гефелі і його братові-поляку, вона в фашистах. Червона Армія все далі заганяє фашистів назад на територію Німеччини, починаючи від Кюстріна й Данціга, аж до Бреслау. А другий фронт просунувся вже аж до Франкфурта.

І Богорський зробив такий жест, ніби звідкись здалеку взяв щось у руки і, наблизивши кулаки, стиснув їх докупи.

— Отак-то, товариші, стоять справи, — із стриманою силою промовив він, — Чим ближче перед собою бачитимуть фашисти свою загибель, тим жорстокіші вони ставатимуть — і Гітлер, і Клюттіг, і Шваль. Ми знаємо, що вони хочуть нас знищити. І саме тому ми повинні протиставити їм нашу, приховану поки що, силу. Доки ми будемо стійкі, як Гефель і Кропінський, так, так, — вигукнув Богорський, запалюючись від своїх власних слів, — вони теж будуть стійкі! І поки ми будемо такі ж, як вони, фашисти не викриють нашої прихованої сили, але вони почуватимуть її. Хай собі шукають, вони не знайдуть нічого. Жодного патрона і жодної людини!

В його стиснутих у кулаки руках, що мов два важких камені лежали на колінах, почувалася велика сила.

— Фашисти, — ще спокійніше провадив він далі, — наголо обстригли наші голови, позбавили нас нашого обличчя й імені. Вони дали нам натомість лише номер, забрали наш одяг і одягли на нас це арештантське лахміття...

Він шарпнув за свою смугасту куртку.

— Ми для них — працьовиті робочі бджоли, ми будуємо для них будинки й садимо садки. Дз-з, дз-з, дз-з! Однакові смугасті бджілки! Я схожий на тебе, і ти схожий на мене. — Його кулаки розтиснулися на мить і знову стиснулися. — Хорошо! — прошепотів він значуще. — Але бджоли мають жала. Дз-з, дз-з, дз-з! І колись ще Клюттіг потрапить у бджолиний рій — хай тоді начувається!.. Всі ми схожі один на одного... Як добре, що вони забрали у нас наші обличчя і дали нам це смугасте дрантя, як це добре. Ви розумієте мене, товариші? — Богорський злегка погладив рукою свою смугасту куртку, відкинувся назад і заплющив очі.

Бохову стало соромно за себе перед лицем такої мужності. Сам він був завжди прямолінійний і навіть різкуватий з товаришами. Образні слова Богорського немов зачарували всіх. Їхні обличчя набрали зовсім нового виразу, очі, осяяні тьмяним відблиском догоряючої свічки, спалахнули. Цього разу вони не ухвалили ніякого рішення, та в цьому й не було потреби. Кожен ніс це рішення в своєму серці.

Коли збиралися вже розходитись, Пшібула зажадав, щоб було виділено одного товариша, на якого поклали б персональну відповідальність за дитину.

— Не треба, — як завжди лаконічно відповів Бохов, — я зроблю це сам... А коли ти роздобудеш що- небудь для маляти, передай Кремеру, а він уже потім подбає про все, що треба, — звернувся він до Ріомана.

— Оиі, оиі^[21], — закивав головою француз.

Вони один за одним вийшли з підвалу і, тримаючись на певній відстані, змішалися з іншими в’язнями, які б вечірніх сутінках прогулювалися по дорозі, поки ще не чутно було свистка старости.

***

Гортензія вже зовсім зібралася в дорогу. Все було обдумано, навіть те, яким транспортом вона поїде. У Цвейлінга не було свого автомобіля, але була автомашина у Клюттіга. Уже давно Гортензія плекала потай думку про те, що їй удасться переконати бравого гауптштурмфюрера взяти з собою її багаж. Взагалі це був справжній мужчина, не те що її тюхтій чоловік.

Кілька разів, на так званих товариських вечірках, Клюттіг запрошував її до танцю. Жіночий інстинкт підказував Гортензії, що гауптштурмфюрер крадькома милується її розкішним станом, це було їй приємно, і вона охоче йшла з ним танцювати. Але далі цього не йшло.

Жінки в Клюттіга не було, він розлучився з нею кілька років тому. На противагу всім іншим офіцерам за ним не водилося ніяких любовних історій, і це ще вище підносило його в очах Гортензії. По суті, це була жінка спокійного темпераменту, флегматична і душевно лінива. Розчарування, яке спіткало її в шлюбі, ще посилило ці риси її характеру.

Цього вечора, чекаючи з роботи чоловіка, Гортензія стояла перед дзеркалом у спальні і з нудьгуючим виглядом розглядала себе. Вона вагалася: йти їй до Клюттіга чи ні. Може, їй справді незручно звертатися до нього з проханням. Адже він був набагато старший чином від її чоловіка. Старший чином? Гортензія зневажливо закопилила губи. Ну, з цим скоро буде покінчено. Мине ще небагато часу, і Цвейлінг знову перетвориться в те, чим був до служби, тобто в абсолютне ніщо. А Клюттіг? Гортензія байдуже знизала плечима.

Вона знала, що до війни Клюттіг був власником невеличкої плісирувальної майстерні. У всякому разі, він справжній мужчина. Турбота про багаж заглушила всі її сумніви. І вона вирішила піти до Клюттіга. Критичним оком жінка розглядала себе в дзеркалі.

Блузка не сподобалася їй, і вона переодяглася в тісний пуловер, в якому звабливо обрисовувалися її пишні форми. Вона погладжувала груди, крутилася на всі боки перед дзеркалом і при цьому бурмотіла:

— Чого тільки не зробиш, щоб врятувати своє добро...

Шкода, що вона не може взяти з собою і своїх красивих меблів.

Клюттіг був удома. Він займав у офіцерському селищі окремий будиночок. Він здивувався, побачивши Гортензію. Вона сіла на запропонований їй стілець, забувши зняти пальто.

— Я прийшла до вас з проханням. У Готтгольдаж немає машини.

Клюттіг, нічого не розуміючи, закліпав очима.

Гортензія покірно склала руки на колінах і надала своєму погляду благального виразу.

— Чи не могли б ви взяти мої речі на свою автомашину? Це ж усього-на-всього кілька чемоданів і ящиків.

— Куди взяти? — вигукнув Клюттіг.

Гортензія безпорадно знизала плечима.

Тепер Клюттіг зрозумів. Він пробурчав щось, засунув руки в кишені і почав походжати по кімнаті.

— Ви хочете сказати, якщо...

Гортензія швидко кивнула головою.

Клюттіг спинився перед нею, широко розставивши ноги.

— Воєнна операція, — різко сказав він, — воєнна операція — це вам не переїзд на нову квартиру.

Гортензія зітхнула, у воєнних операціях вона не тямила нічого.

— Ви єдина людина, яка могла б мені допомогти. Що ж мені робити? У Готтгольда ж немає машини...

Вона розстебнула пальто і розгорнула поли. Очі Клюттіга так і вп’ялися в її груди. Він непомітно ковтнув слину. Його кадик застрибав від збудження. Гортензія добре бачила, як змінився вираз обличчя гаупт- штурмфюрера. Вона несміливо посміхнулася, в цій посмішці світилася надія на успіх. Проте Гортензія помилялася. Вона явно перебільшила любовний запал Клюттіга. Крім хтивості, на його обличчі позначилася й досада, що ця спокуслива жінка дісталася такому телепню, як Цвейлінг. З неї могла б вийти дуже непогана дружина і для гауптштурмфюрера.

Клюттіг швидким рухом присунув до себе стілець і сів навпроти Гортензії.

— Чи ви хоч щасливі принаймні?— несподівано запитав він.

Гортензія завмерла, ніби заворожена його поглядом.

— Ні, пане гауптштурмфюрер. Ні, зовсім не щаслива. Взагалі не щаслива..

Клюттіг поклав руку на її коліно.

— Гаразд, я візьму з собою ваш багаж.

— О, пане гауптштурмфюрер... — Не тямлячи себе від радості, Гортензія міцно стиснула його руку, що тимчасом непомітно сковзнула убік, поміж своїми колінами.

Якусь мить Клюттіг боровся із спокусою, але потім висмикнув руку, відкинувся на спинку стільця і втупився в Гортензію пильним поглядом. Вона відчула на собі цей погляд, і на мить її пойняв страх, якого вона вже давно не знала.

— Ви ж знаєте, як стоять справи, — без всякого переходу заговорив Клюттіг, — знаєте, що зробив ваш чоловік з єврейською дитиною?

Гортензія зовсім перелякалася. Вона розкрила рот. Та перш ніж жінка встигла вимовити хоч слово, Клюттіг прошипів з погрозою:

— І ту записку теж написав він сам.

Ця зміна ситуації захопила Гортензію зненацька, і Клюттіг з її вигляду остаточно упевнився в зраді Цвейлінга. Це відкриття приголомшило його самого.

Заціпеніння Гортензії переросло тимчасом в почуття невимовного жаху.

— Але ж я до цього зовсім не причетна...

— Ну, звичайно, — промовив Клюттіг, беручи жінку під свій захист.

Він враз відчув себе зв’язаним з нею якимись невидимими нитками і різко сказав:

— За зраду платять життям!

Гортензія, схлипуючи, схопилася з місця:

— Ради бога, пане гауптштурмфюрер, ради бога!

Обличчя її скривилося від страху.

Клюттіг і собі підвівся. Вони стояли майже впритул одне перед одним. Клюттігу здалося, що він почуває тепло її тіла. Він схопив Гортензію за руки: хтива жага дійшла в ньому до краю. Але в Гортензії страх заглушив усі плотські жадання.

Тепер Клюттіг, уже не криючись, пожирав Гортензію очима.

— Яка жінка, — раптом сказав він, — яка розкішна жінка...

Та на Гортензію ці слова не справили тепер ніякого враження. Все тремтіло в ній.

— Ви уб’єте його? — вирвалося в неї.

Клюттіг відпустив Гортензію і криво посміхнувся. Його приємно тішив її страх. Він не відповів. Йому раптом пригадалися недавні слова Рейнебота про Цвейлінга: «Той дурбас буде ще радісінький, якщо зможе стати нам у пригоді, коли ми почнемо розмотувати клубок...» — і це навело його на думку, яка була цілком у дусі сміливих комбінацій Рейнебота.

— Убити? — нарешті озвався він після довгої паузи, — Це було б для нього надто дешевою розплатою. Він повинен загладити своє свинство!

Страх Гортензії змінився надією.

— Як саме? — наважилася вона спитати.

Клюттіг швидко відповів:

— Якщо він вже злигався з комуністами, то повинен принаймні знати цих братчиків. І не якусь там дрібноту, таких ми й самі знаємо, звичайно, а саме тих, хто входить до керівництва підпільної організації.

Гортензія не мала уявлення про те, що діється в концтаборі; це слово означало для неї місце роботи її чоловіка — і більш нічого. Тим-то її знову пойняв страх.

— Ради бога, пане гауптштурмфюрер!

Очі її палали.

Клюттіг підійшов до неї зовсім близько, він був на цілу голову вищий за неї, і Гортензія мусила дивитися на нього знизу вверх.

Він зазирнув у її злякані очі, хвиля хтивої жаги знову вдарила йому в груди, в горлі раптом пересохло.

— Поговоріть з своїм чоловіком, — хрипко сказав він, намагаючись стримати дрож у голосі.

Гортензія злякано й покірно кивнула головою. Вона поквапливо загорнула поли пальта і повернулася, щоб іти.

Клюттіг різким рухом схопив її за руки.

Думаючи, що він хоче сказати їй ще щось важливе, Гортензія запитливо глянула на нього, але на його обличчі вона прочитала саму лише тваринну хтивість.

— Хай собі викручується як сам знає, — важко дихаючи, промовив Клюттіг, — А ваші речі я візьму з собою, — пообіцяв він їй.

У Гортензії було тепер тільки одне бажання: якомога швидше вибратися звідси. Чоловіча хтивість, на яку вона щойно так розраховувала, раптом стала їй огидна.

Коли Гортензія пішла, Клюттіг, так само важко дихаючи, кинувся на стілець і провів по обличчю руками. Його збудження ще не уляглося, у горлі було сухо...

В той самий час, коли Гортензія була у Клюттіга, Цвейлінг сидів у кабінеті Рейнебота. До коменданта він так і не наважився піти.

Рейнебот був, здавалося, в доброму настрої.

— Ну що ж, мій любий, — такими словами зустрів він Цвейлінга, — значить, тобі не пощастило з твоїм капо, — Говорячи це, він задоволено посміхався.

Цвейлінг вирішив, що це добрий знак і зробив обережну спробу закинути «добре словечко» за Гефеля.

Рейнебот з жалем похитав головою.

— Розумієш, це неприємна історія. На жаль, тут ідеться не тільки про Гефеля, але й про тебе також.

Цвейлінг насторожився.

— А до чого тут я?

У Цвейлінга ніби галушка застряла в горлі й він все намагався проковтнути її.

Рейнебот задоволено дивився на нього.

— От і я питаю себе про це ж саме, — з лицемірним співчуттям озвався він і витяг із журналу для рапортів записку Цвейлінга.

Кров кинулася в голову Цвейлінгу: він одразу ж упізнав свою записку.

— Я все ще не можу повірити...

Рейнебот співчутливо зітхнув, він почував справжню насолоду від того, що може помучити Цвейлінга.

— Ми трішечки погладили проти шерсті Гефеля і отого поляка, як там його, і вони... — Рейнебот примружив одне око і закінчив фразу, як йому було вигідно: — Коротше кажучи, вони звалили всю вину на тебе.

Цвейлінг мало не схопився з місця, але, щоб приховати свій страх, він лише зневажливо махнув рукою.

— Вони просто хотіли помститися.

Рейнебот відкинувся на спинку стільця і, широко розставивши руки, сперся об край стола.

— Я вже й сам казав собі це.

Він навмисно зробив коротку паузу, багатозначно крутячи в руках записку.

Цвейлінг невміло спробував викрутитись:

— Але ж ти не можеш думати, що я...

— Я нічого не думаю, — різко перебив його Рейнебот. — Однак це справа досить заплутана. Тут є деякі подробиці. Приміром, оця записка...

І Рейнебот недбало кинув Цвейлінгу папірець.

Той хотів прикинутися здивованим, коли побачив записку, але йому не вдалося обдурити Рейнебота. Той дедалі більше переконувався в тому, що не помилився.

— її написав не в’язень з твоєї команди.

Цвейлінг почував себе загнаним у глухий кут.

— Звідки ти це знаєш? — наважився він спитати.

На губах Рейнебота промайнула хитра усмішка, він

узяв записку, старанно згорнув її і заховав у кишеню, втішаючись муками своєї жертви. Цвейлінгу бракувало спритності, щоб одразу відпарирувати цей удар, своїм мовчанням він остаточно зрадив себе.

Рейнебот знав уже досить. Тішачись так легко здобутою перемогою, він знову відкинувся на спинку стільця, засунув великий палець за борт мундира і забарабанив пальцями по грудях.

— Отак-то, мій любий...

Цвейлінг нараз зблід, мов стіна. Він скидався на потопаючого, який щосили намагається утриматися на поверхні.

— А хто може довести, що я...

Рейнебот швидко нахилився вперед.

— А як ти можеш довести, що це не ти?

їхні палаючі погляди схрестилися.

Несподівано Рейнебот знову набрав привітного виразу.

— Я переконаний, що ти непричетний до цієї історії.

То була явна брехня, і Цвеилінг так і повинен був це зрозуміти.

— Поки що про всі подробиці відомо лише нам з Клюттігом. — Він погрозливо посміхнувся і підняв палець:— Поки що!.. Можна було б сказати й так: гауптшарфюрер Цвейлінг встряв у історію з єврейською дитиною, щоб вислідити підпільну організацію... авжеж, можна було б навіть сказати, що гауптшарфюрер Цвейлінг діяв так, маючи таємне завдання.

Рейнебот почухав вказівним пальцем підборіддя.

— Все це можна було б сказати...

Тут до Цвейлінга знову повернувся дар мови.

— Але ж... Я зовсім не знаю нікого з них...

Рейнебот ткнув у нього вказівним пальцем.

— Бачиш, саме в цьому я й не певен. Я чесна людина, мій любий, і прямо кажу тобі про це.

Цвейлінг хотів був заприсягтися, але Рейнебот грубо нагримав на нього.

— Не мели дурниць, Цвейлінг! Тут ідеться про твою голову! Ось-ось настане кінець усьому! Не прикидайся передо мною дурником!

Цвейлінг зовсім розгубився.

— Як же я повинен...

Рейнебот підвівся. Весь лоск ніби змило з нього. Холодно й погрозливо прошипів він прямо в лице Цвейлінгу:

— Як ти це зробив — твоє діло. Ти встряв у цю брудну історію з комуністами, а як далеко ти зайшов — то знов-таки твоє діло. Як ти витягнеш голову із зашморга — теж твоє діло. Все це — твоє діло, добрав? Ми хочемо знати, хто саме входить до цієї організації. Кого ти знаєш із них?

Очі Цвейлінга забігали на всі боки.

— Я знаю Гефеля і Кропінського.

— А ще кого?

— Я знаю Піппіга.

— Піппіг, гаразд. Ще кого?

Цвейлінг безпорадно знизав плечима і назвав навмання,

— Я знаю Кремера.

— Кремера ти теж знаєш, певна річ, — глузливо промовив Рейнебот. — На жаль, усіх їх ми й самі вже знаємо. Нам потрібні інші.

— Які інші?

Рейнебот щосили ударив кулаком по столу, але одразу ж знову опанував себе. Він підвівся, обсмикнув на собі мундир і лагідно сказав:

— Часу в нас обмаль. Ти повинен напружити всі сили, мій любий...

***

Цвейлінг прийшов додому в зовсім пригніченому настрої.

— Готтгольд, чи знаєш ти, що вони хочуть взяти тебе за горло? — Такими словами зустріла його Гортензія.

Цвейлінг знесилено опустився на стілець і розстебнув комір мундира.

— Вони хочуть, щоб я вислідив таємну організацію.

— Ну то й зроби це, — накинулася на нього Гортензія.

— Але ж я нікого не знаю!

Гортензія схрестила на грудях руки.

— Оце тобі за того клятого вилупка. Чом ти зразу не пристрелив його!

Цвейлінг був у розпачі.

— Кого ж я повинен виказати?

Гортензія закричала:

— Ну, я цього й поготів не знаю! Це ж ти знаєш цю сволоту із табору, а не я!

— А якщо я назву не тих, кого треба?

Гортензія глузливо зареготала.

— А яке нам до цього діло! Ти повинен рятувати свою шкуру!

Цвейлінг провів рукою по шиї.

Цілісіньку ніч не склепив він очей, і все думав, думав, гарячково шукаючи якогось виходу.

Поруч нього посапувала дружина. Але й вона раз у раз неспокійно кидалася уві сні.

***

Через кілька днів в команді складу з’явився новенький, буцімто на заміну двом заарештованим товаришам. Але обставини, за яких він появився, не лише Піппігу, а й усім його товаришам здалися дуже підозрілими.

Досі в таборі був заведений такий порядок, що жоден новак не надсилався до будь-якої важливої команди — в ревір, на склад, в команду статистики праці чи до контори, якщо перед тим усі його дані і його надійність не були перезірені в табірній. конторі людьми, які відали цими ділами. Такий порядок лежав в основі внутрішнього самоврядування концтабору: всі пропозиції про прийом тих чи інших новаків у різні важливі робочі команди подавалися есесівцю, начальнику по трудовій повинності, самими в’язнями, що займали в таборі адміністративні посади. Есесівці не цікавилися тим, з яких міркувань посилалися ті чи інші в’язні в різні команди. Вони дбали лише про те, щоб у таборі «все йшло як по маслу», бо самі і не мали змоги, і не хотіли керувати складним внутрішнім адміністративним апаратом концтабору. В’язні з внутрішньої адміністрації спритно користувалися цим і з часом у таборі утворився надійний осередок активістів.

Незвичайна поява на складі новака викликала підозру у в’язнів команди. Цвейлінг запевняв, що новенького прислав йому начальник по трудовій повинності, і, крім того, — при цьому він по-змовницькому підморгнув Піппігу, який стояв перед ним у кабінеті, — крім того, він, мовляв, передчуває, що, можливо, їм пощастить визволити Гефеля і Кропінського.

Піппіг відчув фальш в його словах і не піймався на гачок.

— Що робитиме новенький? — спитав він.

— А що ж йому робити? — відповів Цвейлінг таким тоном, ніби йому самому було неприемно, що до нього прислали цю людину.

На рукаві новака був нашитий трикутник політичного в’язня, та ніхто з команди його не знав. Звідки він прибув?

Ця думка не давала Піппігу спокою. Вигадавши якийсь пристойний привід, він нишком вийшов із складу і схвильовано поспішив до Кремера.

— Нам прислали новака. Щось він мені не подобається.

Кремер попросив Прелля принести йому з контори облікову картку Вураха — так звали новака. Але картка нічого не сказала їм.

Вурах, Максиміліан, колишній військовослужбовець. В ув’язненні перебуває два роки...

Про причини ув’язнення в картці не говорилося нічого. «Напевно, за крадіжку в товаришів», висловив здогад Кремер.

Вурах прибув у Бухенвальд кілька місяців тому, в індивідуальному порядку, з концентраційного табору Заксенгаузен.

Про все це вони дізналися з його облікової картки.

Прибув в індивідуальному порядку?

Кілька місяців тому в концтаборі Заксенгаузен хтось доніс на цілу групу політичних в’язнів, і їх згодом було розстріляно. Про це розповіли в’язні, які прибули з цього табору у Бухенвальд.

Прелль, Кремер і Піппіг перезирнулися.

— Вальтер, друже мій, — очі Піппіга розширились.

Кремер провів рукою по чолу.

— Чорт забирай!

Максиміліан Вурах, індивідуальний транспорт, посланий в команду особисто начальником по трудовій повинності, — безперечно, це був шпигун.

— Вальтер, друже мій...

Кремер мовчки простягнув Преллю картку, і той відніс її на місце, в картотеку контори.

Піппіга гризла тривога.

— Невже цей тип хоче розвідати, де ми сховали дитину?

Кремер сидів за столом, широко розставивши лікті; він дивився на схвильоване обличчя Піппіга, і думки його линули значно далі цих догадок Малюка.

Не може бути нічого небезпечнішого для команди, як донощик з його вкрадливою підступністю.

Кремер насамперед подумав про пістолети. Останнім часом його мучило передчуття близької небезпеки, і він мивоволі пов’язав у думці появу на складі шпигуна зі схованою зброєю. Ця думка не давала йому спокою. Яке завдання мав шпигун?

Зненацька Кремеру здалося, що зброю сховано недосить надійно. Треба повиймати пістолети з мішків! Чи повинен він спершу порадитися про це з Бохавим? Кремер відкинув усі сумніви, і в ньому вмить визріло рішення діяти на свій розсуд — і негайно.

Він підвівся, тільки тепер помітивши, що Піппіг все ще говорить йому про щось, і махнув йому рукою, щоб він замовк.

— А тепер слухай.

Піппіг перестав говорити.

Кремер підійшов до дверей, якусь мить постояв, ніби прислухаючись, що діється за ними, потім став зовсім близько до Малюка і доторкнувся пальцем до його грудей.

— Слухай уважно, що я тобі зараз скажу, і — держи язик за зубами, зрозумів?

Піппіг швидко кивнув головою.

Кремер, збираючись з думками, випнув уперед нижню губу, потім коротко сказав:

— Три речових мішки, ясно? — Він назвав Піппігу їх номери. — Вони висять високо вгорі, у сьомому ряду, якраз навпроти середнього вікна.

Піппіг не розумів, чого хоче від нього Кремер, і зацікавлено чекав, що казатиме староста далі.

Кремер міцно стиснув губи, глянув Піппігу прямо в очі і несподівано закінчив:

— Три пістолети! В кожному мішку по одному.

Піппігу перехопило дух, але вираз його обличчя не змінився.

«Це добре», відзначив у думці Кремер.

— Вони повинні зникнути, розумієш?

Піппіг мовчки ковтнув слину, його кадик схвильовано застрибав.

«Так от у чім справа... Хлопче, хлопче...»

Раптом Піппіг пригадав, як вагався Гефель, як відмовлявся переховувати на складі дитину, і йому стало соромно за те, що він підозрював Гефеля в боягузтві. Тепер йому все стало ясно.

Кремер заговорив знову:

— Ти повинен знайти кращу схованку. Роздивись як слід у себе на складі. Як тільки знайдеш щось, одразу ж скажеш мені.

Піппіг був занадто приголомшений усім, що він почув, і не міг говорити. Він лише мовчки кивнув головою і міцно потиснув Кремерові руку. В цьому потиску була мовчазна згода.

Потому Піппіг повернувся на склад.

Груди його ніби розширились. Зовсім іншими очима дивився він тепер на табір і його в’язнів. Дугоподібні ряди низьких бараків уже не здавалися йому тепер так покірно й злякано притиснутими до землі. Посеред дерев’яних бараків височів кам’яний будинок складу. Там було сховано зброю. Лише тепер ця неймовірна новина повністю дійшла до свідомості Піппіга. Ця новина розпирала йому груди. Існування невидимої всюдисущої сили потрясло його і сповнило почуттям незнаної досі радості.

Зброя!

Якийсь блокфюрер проходив повз нього. Піппіг мусив скинути перед ним шапку. Він зробив це майже машинально. При цьому в’язням заборонялося дивитися на есесівців. Есесівець теж не удостоїв в’язня поглядом. Всі вони були для нього як сміття під ногами...

Із зловтішною радістю стягнув Піппіг з голови шапку, в цьому русі був німий виклик. Ризикуєш ти, чи я ризикую?

Маленький клишоногий иаборщик із Дрездена ще ніколи в своєму житті не почував такої щирої радості, як в цю хвилину. Я ризикну, можеш бути в цьому певен, я неодмінно ризикну.

Блокфюрер пройшов мимо. Піппіг знову насунув на лоба шапку. Ну, ясно, я ризикую... Серце шалено билося в грудях.

Та раптом його пройняв невимовний страх! В своїй уяві він уже бачив, як новак нишпорить у мішках.

Піппіг побіг. Задихаючись від швидкого бігу, увійшов він до контори складу. В’язні нетерпляче чекали на нього.

— Де ти був? Ось уже з півгодини, як цей новак сидить у Цвейлінга. Що у них за справи?

Розе пробурчав:

— Скінчиться тин, що вони посадять у бункер усіх нас. І треба ж було вам встрявати в таку історію.

Піппіг накинувся на нього:

— За цю історію відповідаю я, один я, розумієш? Дай спокій усім іншим хлопцям.

Розе огризнувся:

— Через тебе ми всі ще попадемо за грати.

Піппіг зовсім розлютився:

— Про мене, краще б ти сьогодні, а не завтра йшов би собі додому та й порався на своєму городі.

В’язні постаралися примирити їх, побоюючись, щоб діло не дійшло до справжньої сварки.

Піппіг сердито вийшов із контори. Він зазирнув крізь скляні двері у кабінет Цвейлінга. Новак, виструнчившись, стояв перед письмовим столом.

На складі було порожньо.

Піппіг тихенько пройшов довгими рядами речових мішків. Це мало бути десь отут, посередині. Піппіг озирався на всі боки. Мішки висіли в два поверхи, до верхнього можна було добратися лише з допомогою драбини. У сьомому ряду, якраз навпроти середнього вікна — так сказав йому Кремер. Отам нагорі?

Піппіг розгледів номери, чітко намальовані на мішках. Він швидко виліз по драбині, обмацав один мішок — нічого. В ньому, здавалося, були, як і в усіх інших, звичайні речі — костюм, пальто, білизна, взуття... Піппіг так само обмацав усі три мішки. Нічого.

Проте він звернув увагу на те, що всередині кожного мішка лежать чоботи з довгими халявами. Піппіг зважив на руці ці чоботи і враз відчув, що один з них ніби важчий за другий... Він зліз із драбини, поставив її на місце і глибоко зітхнув.

В сухому повітрі пахло нафталіном.

Начальник по трудовій повинності прислав Вураха на склад на вимогу Цвейлінга. Перед тим Цвейлінг довго сушив собі голову, шукаючи якогось виходу. Ось тепер він стоїть перед нерозв’язною дилемою. Дійшло вже до того, що і свої есесівці, і в’язні не довіряють йому.

Він мусив виправдатися перед Рейнеботом, байдуже як. Навіть якщо для цього треба було б виказати сотню в’язнів, — це було б для нього однаковісінько. Але чи міг він назвати імена навмання? Рейнебот тоді обвинуватив би його в тому, що він хоче ввести їх в оману, і не мав би вже сумніву, що він справді зрадник.

Сама того не підозріваючи, Гортензія підказала йому можливий вихід із цього скрутного становища. Тоді увечері вона накинулася на нього з сердитою лайкою:

— Ось бачиш, тепер ти опинився між двомастільцями! Ні, ви тільки подивіться, що це за мужчина! І це називається есесівець? Подумай же тепер, як тобі краще викрутитися. Хіба мало є в таборі сволоти, яка б могла допомогти тобі знайти тих, кого треба?..

І тоді Цвейлінг згадав про Вураха. Коли той прибув до табору, про нього колись говорили у начальства.

Вураха переправили в Бухенвальд, бо після доносу йому не можна було лишатися в Заксенгаузені...

Начальник по трудовій повинності вищирив зуби в посмішці:

— Чому саме цей?

— Ти ж знаєш, що в мене трапилось, — відказав Цвейлінг.

Все інше було простою формальністю.

І ось Вурах стоїть перед Цвейлінгом. Той уважно розглядає в’язня.

Присадкувата постать з занадто великою головою, на широкому плоскому обличчі малесенький, як кнопка, ніс — типовий бандит і шибайголова!

— В армії був?

— Так точно, гауптшарфюрер.

— Що ж ти там накоїв? — Цвейлінг за звичкою висолопив язика.

Вураху, видно, неприємно було згадувати про «те», і він спробував уникнути прямої відповіді.

— Я зробив якось дурницю.

— Крадіжка в товариша, га?

Вурах дивився на Цвейлінга, як собака, що не дуже довіряє своєму хазяїнові.

Цвейлінг простягнув Вураху пачку сигарет і, коли той завагався, чи брати її, підбадьорливо промовив:

— Ну, бери вже, бери...

Вурах швиденько засунув пачку в кишеню.

— У Заксенгаузені ви утнули розкішну штуку, — провадив далі Цвейлінг.

Вурах, який сподівався, що за ту «розкішну штуку» його випустять із табору, не приховував свого розчарування. Він знизав плечима.

— А яка мені користь з того? — Він сердито відступив на крок від столу.

— Я поклопочусь про те, щоб вас звільнили.

Вурах почав прислухатися уважніше. Цвейлінг відверто натякав на щось.

— Наш комендант — непогана людина, за ним нічого не пропаде...

Вурах спитав зацікавлено:

— Ви гадаєте, що я?..

— Недарма ж я взяв вас до своєї команди, — розпалював Цвейлінг його надії. — Але, звісно, спочатку я повинен мати щось у руках, ви ж самі розумієте.

Вурах кивнув головою, все стало йому ясно.

— Ви ж знаєте, що в мене трапилось?

Цвейлінг, витягнувши довгу шию, зазирнув крізь

шибку дверей і, лише переконавшись, що ніхто не стежить за ними, провадив далі: — У нас, бачте, теж нечисто. Тут теж завелися такі нелегальщики, як у вас, у Заксенгаузені, розумієте? І ми мусимо знайти їх. Таке секретне доручення. Особисто від коменданта, розумієте? У вас же є досвід?

Цвейлінг вищирив зуби в посмішці.

Вурах задумався. Цвейлінг продовжував:

— Якщо ми виявимо верховодів, і я зможу доповісти комендантові: це в’язень Вурах допоміг... Ну, ви розумієте, я ж мушу спочатку мати щось у руках.

Вурах поплямкав губами.

— Я знаю, звісно, багатьох, з дезинфекційною командою, де я раніше працював, ми ходили по всьому табору...

— Ну, от бачите, — швидко перепинив його Цвейлінг.

Вурах втягнув голову в плечі.

— Але чи будуть це саме ті, яких ви шукаєте?

— Саме це ви й повинні встановити. У моїй команді, напевно, теж дехто є з них. Ну що скажете?

Вурах збентежено махнув рукою.

— Це не робиться так швидко. Я повинен подумати.

— Думайте, чоловіче, думайте.

Цвейлінг підвівся.

— Я познайомлю вас зараз з Піппігом — цей, безперечно, теж входить до організації. А ми з вами нібито не маємо нічого спільного між собою.

Вураху була знайома така тактика, і губи його ледь помітно скривилися в хитрій посмішці.

Цвейлінг покликав Піппіга і ткнув пальцем у бік Вураха.

— Я допіру перевіряв цього хлопця. Візьміть його до себе в контору і придивіться до нього ще самі. Якщо він крутитиме хвостом, то одразу вилетить геть. Негідників нам не треба.

Коли Піппіг разом з новаком увійшов до контори, ніхто, крім Розе, і не глянув на нього.

Вурах відчув, яким холодом повіяло на нього.

«Тут треба бути насторожі», промайнуло в нього в голові.

Куди сховати пістолети — ось над чим сушив собі весь час голову Піппіг.

Цілісінький день, про людське око займаючись своєю звичайною роботою, він шукав надійної схованки. Уважно оглянув геть увесь склад, від стелі аж до підлоги. Куди подіти зброю, куди? Він не знаходив такого місця, яке здавалося б йому досить надійним. Прокляття!

Крізь скляні двері він побачив Цвейлінга, що ліниво розсівся за письмовим столом.

«Письмовий стіл! — подумав Піппіг з презирством. — Так ніби отой йолоп хоч раз у своєму житті написав що-небудь, крім свого безглуздого імені під рапортами начальству, а от письмовий стіл у нього є, немов у якогось генерального директора».

Раптом очі маленького наборщика заблищали. личчя його освітилося хитрою усмішкою. Його враз осяяла щаслива думка, він знайшов те, чого шукав!

Як завжди, після вечірньої перевірки Цвейлінг пішов зі складу, а вся Команда продовжувала роботу до пізнього вечора, аж поки не настав той час, коли от-от мав свистіти відбій староста.

Після арешту Гефеля Піппіг виконував його обов’язки, він сам замикав склад і здавав ключа вартовому біля воріт. А вранці, перед ранковою перевіркою, знову одержував його у вартового. Саме це і стало Піппігу в пригоді.

Якщо Цвейлінг не перешкодить на цей раз, як тоді, коли вони переносили дитину, то все повинно пройти як по маслу.

Цього разу все йшло добре. Цвейлінг пішов. За півгодини до відбою розбрелася по своїх бараках і вся команда. Піппіг замкнув двері складу. Двічі клацнув ключ у замку, але це був спритний фокус, насправді двері лишилися незамкнені.

Піппіг відніс ключ до воріт.

Тимчасом зовсім посутеніло. Піппіг легко порозумівся зі своїм блоковим.

— Послухай, Макс, сьогодні я не ночуватиму в бараці, мені треба лишитися на складі.

І хоч блоковий добродушно пробурчав собі під ніс:

— Що ти там ще надумав, старий плутяго? — проте Піппіг, не прислухаючись до його буркотіння, уже вислизнув з барака.

Склад стояв трохи оддалік від бараків, поруч з кухнею, пральнею, дезинфекційною камерою і лазнею. Піппіг потихеньку скрадався стежкою; жоден в’язень чи запізнілий есесівець не повинні були помітити його. Діставшись нарешті до темних будівель, він відчув себе у безпеці. Беззвучно прочинив двері складу і прослизнув усередину...

На складі було поночі. Про всякий випадок Піппіг сховався за штабелем мішків, в тому ж кутку, який правив раніш за схованку для дитини — і завмер вичікуючи.

Цієї ночі дощу не було, вітер теж вщух, і повний місяць світив з ясного безхмарного неба. Невдовзі Піппіг почув пронизливий свисток старости табору. Він лунав то ближче, то далі... Потім усе затихло.

Піппіг чекав годину, другу... Годинника у нього не було, і він розрізняв плин часу лише внутрішнім чуттям. Коли йому здалося, що настала північ і німе безгоміння будинку обіцяло успіх задуманого, Піппіг покинув своє сховище.

Молоток, обценьки, стамеску він знайшов у конторі. Такі інструменти завжди лежали тут напохваті.

Потім Піппіг прослизнув у кабінет Цвейлінга.

Він давно докладно обміркував на дозвіллі, що й як він робитиме, рухи його були чіткі й проворні.

Насамперед Піппіг трохи підняв важкий письмовий стіл і обережно відсунув його убік. Потім він загорнув старий витертий килим, постарався точно запам’ятати все так, щоб потім поставити кожен предмет знову на своє місце. Цвейлінг ні в якому разі не повинен був помітити, що хтось порався біля письмового стола.

Після цього почалася найважча і найскладніша частина роботи. Йому треба було обережно повитягати з підлоги гвіздки і підняти дошку завдовжки з метр. В тьмяному місячному сяйві він, напруживши зір, вдивлявся в підлогу, водночас обмацуючи пальцями гвіздки. Вони глибоко сиділи в дереві. Про це він і не подумав.

Тільки не нервуватися! Ризикуєш ти, чи я ризикую...

Він обмацував на тому місці, де стояв письмовий стіл, дошки підлоги. Головка одного з гвіздків трохи стирчала, та ба — занадто мало для того, щоб можна було ухопитись за неї обценьками. Піппіг спробував трохи підняти її стамескою. Але стамесці не було за що зачепитись, і воца раз у раз зіскакувала.

Спокійно, Руді, спокійно! Не пошкодь дерева! Думай про все!

Піппіг торкнувся стамескою головки гвіздка. Напруживши всю свою увагу, обмацував він стамескою гвіздок. Десь, в якомусь місці він неодмінно зачепиться за головку. Немає на світі жодного такого гвіздка, головка якого не сиділа б у дереві трошки криво.

І Піппіг знайшов таке місце. Але для того щоб просунути стамеску під головку гвіздка, навіть на якусь часточку міліметра, потрібна була точна й злагоджена робота інструмента, мускулів і нервів. Стамеска ледь-ледь зачепилася за головку. Рівномірно розгойдуючи гвіздок, Піппіг спробував витягти його.

Здавалося, цьому не буде кінця-краю, та ось гвіздок піддався. Піппіг міг уже ухопитися за головку обценьками. Проте і з цим інструментом треба було поводитися дуже обережно, уникаючи різких і сильних рухів, щоб не залишити сліду на підлозі. Піппіг довго примірявся і коли, нарешті, відчув, що обценьки міцно обхопили головку гвіздка, він підклав під них шапку і почав обережно, міліметр за міліметром, витягати гвіздок з його гнізда.

Нарешті!..

Лишилося ще п’ять гвіздків. Але це була дрібничка у порівнянні з тим, що він уже зробив. Піппіг підсунув стамеску під край дошки, як важіль.

Обережно, весь час підкладаючи під інструменти шапку, він зрештою повитягав усі гвіздки і підняв мостину.

В перші роки ув’язнення Піппіг працював у будівельній команді і тому знав, що під настилом підлоги порожнеча заповнена шлаком. Тепер уже робота пішла значно швидше. Піппіг відгорнув набік шлак, прослизнув на склад, приставив драбину і познімав мішки.

Досі він був спокійний. Проте коли він почав ритися в мішку і намацав халяву чобота, руки його враз нервово затремтіли.

«Спокійно, чорт забирай!» сказав він собі. Але нічого не допомагало, дрож пройняв його, коли всередині чобота він налапав таємничий предмет, загорнутий у ганчірки.

Піппіг схопив цей предмет, і його враз мов обсипало жаром. То був пістолет.

Важка, владна й горда зброя стерпіла, що тремтяча рука людини підкинула, ніби зважуючи її, на своїй долоні. Тільки на якусь коротку мить дозволив собі Піппіг піддатися цьому почуттю. Потім він швидко повитягав два інші пістолети, знову позав’язував мішки, повісив їх назад на місце, відніс драбину і поспішив із своїм скарбом до кабінету Цвейлінга.

Піппіг не став марнувати час на те, щоб розгорнути ганчірки і помилуватися пістолетами, а поквапливо сунув їх, як вони були, у приготовлене гніздо, ніби кожної хвилини, поки зброя не була схована, вона могла кудись зникнути. Та в ту саму мить, коли Піппіг хотів знову покласти на місце мостину, він затремтів з ніг до голови від невимовного жаху.

За дверима щось зашаруділо!

Піппіг виразно почув, як хтось стиха відчинив і знову причинив двері.

На якусь мить усе затихло.

Потім почулися обережні кроки. Все ще тримаючи в руках мостину, Піппіг став навколішки перед отвором. Він весь ніби заціпенів, прислухаючись до того, що діялося там, за дверима кабінету. Холодні краплини поту стікали по його грудях, мороз пройшов у нього поза шкірою.

Кроки лунали все ближче й ближче і, нарешті, затихли коло прочинених дверей. Піппіг дихав дедалі уривчастіше, а коли двері розчинилися і дві невиразні постаті ступили в темряву кімнати, йому зовсім перехопило дух.

Це були Мюллер і Брендель з табірної охорони. Обходячи табір, вони випадково натиснули на ручку дверей і увійшли.

— Що ти тут робиш? — сухо й похмуро спитав Брендель.

Піппіг розкрив був рота, але не міг нічого відповісти: він ще не вийшов з свого заціпеніння.

Брендель і Мюллер підійшли ближче. Вони нахилилися над отвором, і Брендель, який не міг як слід розгледіти, що там лежить, сунув руку в криївку.

Тоді Піппіг ніби прийшов до тями. Він щосили штовхнув Бренделя в груди.

— Геть лапи!

Але тут і Мюллер поліз руками у схованку, і ось уже обидва вони, вкрай ошелешені, тримали в руках по пістолету.

— Звідки це в тебе?

Піппіг аж підскочив.

— Не ваше діло!

Але дужий Брендель уже схопив Малюка за барки.

— Звідки? Кажи!

Напруження дійшло до краю. Та Мюллер став поміж ними і розборонив їх.

— Ти можеш сказати це нам, Руді. Якщо ти не мерзотник, то не будеш замилювати нам очі і скажеш, що ти тут...

— Мерзотник? Та ти що, здурів? — накинувся на нього Піппіг, — Ви ж самі знаєте, що у нас трапилось. В нашій команді є донощик. А ці речі — Гефеля. Якщо вже ви побачили все, то не базікайте даремно, а краще допоможіть мені швидше сховати їх.

Охоронці переглянулися. Гефель був їхнім інструктором, і вони одразу ж зрозуміли зв’язок між подіями. І та недовіра, яку вони виявили в перші хвилини, була скоріше продиктована несподіванкою, ніж підозрою до Піппіга, якого вони знали вже не один рік як доброго й надійного товариша. Їхнє внутрішнє чуття, добре натреноване за довгі роки ув’язнення, дозволяло їм безпомилково відрізняти правду від фальшу навіть у найбільш непередбачених ситуаціях, і вони діяли відповідно до цього чуття. Не вагаючись, взялися вони допомагати Піппіг}' ховати пістолети.

Єдине, що дивувало Бренделя, було місце схованки.

— Чоловіче, — прошепотів він, — як це тобі спало на думку сховати зброю під столом у Цвейлінга?

Піппіг і собі зашепотів у відповідь:

— Тому що зад шарфюрера — найбезпечніша схованка. Коли вони й пронюхають щось, то тут ніколи не догадаються шукати. Ясно?

Переконлива логіка Піппіга вразила Бренделя.

— Руді, та ти просто геній...

— Не мели казна-що, — озвався Піппіг, потішений цим компліментом.

Порожній простір між пістолетами вони заповнили шлаком. Перш ніж знову закрити отвір мостиною, Брендель перелічив дошки, починаючи від зовнішньої стіни, — пістолети було сховано під одинадцятою. Намагаючись робити все якнайтихіше, вони знову міцно прибили дошку.

Піппіг клав зверху на гвіздки свою шапку і цим приглушував удари молотка. Потім вони старанно витерли підлогу і розстелили килим. Утрьох перенесли на місце письмовий стіл.

Піппіг запримітив узор килима на потрібному місці.

При тьмяному місячному сяйві, що проникало в кімнату, вони оглянули кабінет і переконалися, що тепер усе стоїть, як і було.

Лише тоді Піппіг занепокоївся, згадавши про те, що не він один знає про таємницю.

— Хлопці, — благально сказав він, — ви ж мовчатимете, правда?

Якби ж то вони могли розказати йому, чим була насправді табірна охорона! Але вони тільки поплескали Піппіга по плечу.

— Не бійся, Малюк, все буде гаразд.

І так само тихо, як з’явилися, вони зникли.

Піппіг відніс у контору інструменти і знову заліз у куток, дожидаючись світанку. Спати він не міг. Він сів, скоцюрбившись, на старі пальта, які розстелив на підлозі, і обхопив руками зігнуті коліна.

Ці три пістолети, певна річ, були не єдиною зброєю, яка переховувалася в таборі. Хоч з почуття дисципліни Піппіг ніколи ні про що не розпитував, проте зараз він охоче дізнався б трохи більше про все таємне. Він знав про те, що існує підпільна організація, але хіба це було все?

Він сперся підборіддям на коліна.

Чорт забирай, Руді, ось уже багато років ти нидієш у цьому пеклі, нещасний, побитий собака серед таких же самих нещасних собак, і в твоєму отупілому мозку ворушиться єдина думка: «Усім цим нескінченним мукам колись настане край, так чи так... ІЦо ж, власне, ти, дурню, уявляв собі під цим «так чи так»?»

Лиха доля люто шмагає його і тепер, перед самим кінцем. Та й справді, хіба він не просто побитий собака, що скоцюрбився тепер у кутку, вражений раптовим відкриттям: виходить, інші, яких він вважав такими ж самими жалюгідними собаками, давно вже поламали об коліно канчук і перетворили «так чи так» в рішуче «або — або»?

Гірко було Піппігу признаватися собі в цьому. Чому він не належав до таких, як Гефель? Може, йому не довіряли тому, що він такий маленький на зріст і клишоногий?

Кого знав він із «тих»? Нікого!

Чи був Кремер один із них?

Напевно!

«Завтра ж, — вирішив Піппіг, — завтра я поговорю з ним. Я не хочу бути жалюгідним собакою «так чи так»!»

Ще перед світанком, одразу ж після свистка старости, Піппіг залишив склад. На стежках поміж бараками вже показалися люди. Потяглися звідусіль до кухні штубові з цебрами в руках, щоб скоріше принести в барак ранкову каву.

В бараці майже ніхто й не помітив, що Піппіг не прийшов ночувати. В’язні вже злазили з нар. Сусід по нарах спитав Піппіга, де він провів ніч.

— У гарненької дівчини, — відповів Піппіг так сухо, що одразу відбив охоту до дальших розпитувань.

А тимчасом новина вже дійшла до Бохова. Незабаром після свистка старости його зв’язковий дістав через капо табірної охорони повідомлення про нічну подію на складі. Між зв’язковим і Боховим під покровом передранкових сутінок відбулася коротка тиха розмова. Спершу Бохов мало не розсердився на Кремера за те, що той самовільно порушив його розпорядження, але коли дізнався, що на складі появився підозрілий новак, то погодився, що Кремер вчинив правильно, наказавши переховати зброю, тим більше, що, як він мусив визнати, маленький Піппіг діяв дуже спритно. Зв’язковий точно переказав Бохову слова Піппіга про те, що зад шарфюрера — найбезпечніша схованка, —і Бохов мимоволі .посміхнувся.

Тепер Форсте знав, чого добивалися від тих двох бідолах із камери номер 5. Він багато про що дізнався з нічних допитів і з розмов між Рейнеботом, Клюттігом і Мандрилом.

Він жив дуже відокремлено і майже нічого не знав про те, що відбувається в таборі. І все-таки Форсте зрозумів, що в таборі існує якась таємна організація і що камера номер 5 мала стати каналом, по якому есесівці хотіли проникнути в усі протоки цієї організації, щоб захопити її.

До війни батько Форсте був високопоставленим чиновником у Відні, і сам він, Ганс Альберт Форсте, по закінченні навчання в університеті так само вступив на державну службу.

Після окупації Австрії його разом з батьком було заарештовано, і вони довгі роки поневірялися по тюрмах, аж поки молодий Форсте не опинився, нарешті, в Бухенвальді. Форсте попав у бункер. Тут він і залишився, і скоро Мандрил призначив його прибиральником.

На противагу своєму попередникові, Форсте ніколи не брав участі у знущаннях з арештованих. Він тримався осторонь від Мандрила.

Форсте мовчки й слухняно виконував свою роботу. Жив у бункері як тінь. Мандрилові ніколи не доводилося гукати його, Форсте завжди вчасно був там, де треба, і Мандрил міг ні про що не думати: скрізь у нього був зразковий порядок. 1 з часом Мандрил звик до своєї мовчазної тіні.

Відтоді, як Гефель і Кропінський потрапили до бункера і Форсте так спритно налагодив зв’язок з електриком, у нього пробудилося бажання допомогти обом нещасним.

Але що він міг зробити?

Він знав, що Гефеля і Кропінського не уб’ють — принаймні поки що. З того часу, як Мандрил допитував Гефеля, катуючи його лещатами, Гефель тяжко захворів. Він лежав на вогкій холодній цементній підлозі камери і марив. І тепер не тільки Кропінський, але й Форсте тремтів від страху, що хворий у гарячковому маренні може виказати таємницю, яку він досі так мужньо оберігав.

Удаючи, що він старанно підмітає підлогу, Форсте весь час крутився коло камери номер 5, бо Рейнебот, Клюттіг і Мандрил були саме в камері. Вони загнали Кропінського в куток і зацікавлено схилилися над непритомним Гефелем, якого тіпала лихоманка.

Гефель марив.

Рубці на його скронях зробилися чорносиніми і страшенно розпухли. Нижня щелепа весь час тремтіла, немов від холоду, і зуби голосно цокотіли.

Мандрил байдуже стояв трохи віддалік і курив сигарету.

Клюттіг низько схилився над хворим і напружено слухав. Якісь уривки слів, уривки фраз вилітали з уст нещасного. Часом то був шепіт, безтямний і гарячий, часом пронизливо-різкі вигуки.

— Ти маєш... рацію... Вальтер... ти... маєш... рацію...

Гефель застогнав, розплющив очі і безтямним поглядом втупився кудись у простір, не впізнаючи нікого навколо. Він конвульсивно зігнув руки, і кулаки його затремтіли, б’ючись об груди.

Раптом він закричав:

— Партія тут... тут!..

Тіло його витягнулось, обличчя налилося кров’ю. Гефель глибоко вдихнув у себе повітря, і раптом пронизливий крик розітнув тишу камери:

— Храааххх... я ж... називаю... імена... храааххх... га-га-гааггг...

Крики перейшли в хрипіння і завмерли десь у тремтячій горлянці.

Клюттіг, не тямлячи себе від збудження, прошипів:

— Він зараз назве імена!

І він почав штурхати непритомне тіло носком чобота, ніби хотів витрусити з хворого ці імена.

Гефель став конвульсивно крутити туди й сюди головою, руки його безсило витяглися вздовж тіла, і хворий раптом заридав, весь здригаючись:

— Тут... тут, — стогнав він, — Ти... маєш... рацію, Вальтер... вона тут... тут... і дитину, дитину... вона повинна захистити, захистити...

І як тоді, під час нелюдських катувань, Гефель почав бити кулаками й ногами об кам’яну підлогу камери.

Його тіло здригалося, голосне ридання поступово перейшло у жалібне, дитяче схлипування, на вкритих смагою губах виступила піна.

Рейнебот барабанив пальцями по борту мундира.

Клюттіг випростався і запитально глянув на Рейнебота. Той з’єднав гарячкове уривчасте бурмотіння хворого в осмислену фразу:

— Партія дістала від Вальтера завдання захистити дитину. — Рейнебот примружив очі. — Доходить це до вас, пане гауптштурмфюрер? Якщо ми знайдемо дитину, то матимемо в своїх руках і партію.

Рейнебот кинувся в куток камери, штурхнув Кропінського чоботом, схопив за куртку на грудях і почав немилосердно бити його головою об стіну.

— Де дитина? Прокляте польське стерво! Де дитина? Ти, падло, здохнеш ще раніше за он того, коли не скажеш. Де дитина?

І Рейнебот збуджено кинувся до Клюттіга:

— Дитину треба знайти неодмінно!

І він, ніби охоплений якоюсь пристрастю маніяк, глянув на непритомного Гефеля.

— Цей не повинен зараз здохнути, він ще потрібен нам. А поки що нам нема чого тут робити. Ходімо!— сказав він Клюттігу і разом з ним вийшов із камери.

Мандрил рушив за ними. Коли він знову повернувся до камери, Гефель лежав на старому солом’яному матраці, туго замотаний у дві старі ковдри. Форсте стояв перед ним навколішках.

У Мандрила від здивування перехопило дух.

Форсте, прийнявши швидке й сміливе рішення допомогти нещасному, поставив на карту все. Що зробить зараз Мандрил: накинеться на нього з лайкою і скине умираючого на підлогу чи...

— Що це значить? — почув Форсте буркотливий голос за своєю спиною.

Відчайдушно-сміливий стрибок у невідомість, здається, вдався. Тепер ішлося про те, щоб закріпити завойоване. Форсте випростався з байдужим виглядом і сказав ніби між іншим, уже виходячи з камери:

— Цей не повинен зараз здохнути, він ще потрібен вам.

І одразу ж — все це було наперед обдумано і приготовлено — він повернувся до камери з намоченою ганчіркою і поклав її на палаючий лоб Гефеля.

Саме на незвичність цього вчинку і розраховував Форсте: досі в бункері не доглядали жодного арештанта, особливо з тих, що були приречені на смерть.

Мандрил глянув на прибиральника, сумніваючись, чи можна такими простими заходами зробити «придатним для вжитку» умираючого. Він пробурчав собі під ніс щось невиразне; це могло означати і невдоволення, і згоду.

— Але тільки те, що необхідно.

— Ми ж тут не в санаторії, — відказав Форсте.

***

Знайти дитину!

Клюттіг хотів наказати, щоб обшукали весь табір.

Рейнебот засміявся:

— Чоловіче! Як ти це собі уявляєш? П’ятдесят тисяч! Це ж ціле місто!.. Чи зміг би ти в місті бути водночас у різних місцях? Вони передаватимуть дитину з рук в руки, а ми ганятимемо по колу, як дурні барани. Чи ти хочеш наостанку зробити з себе посміховище?

Рейнебот плюхнувся на стілець, заклав великий палець за борт мундира.

— Прокляття! — люто просичав він крізь зуби.

Тривога не давала йому всидіти на місці, він схопився на рівні ноги і шпурнув на стіл кашкет.

— Що буде з нами?

Клюттіг спробував пожартувати.

— Мені здавалось, ти хотів податися до Іспанії?

— Ах, Іспанія... — Рейнебот роздратовано махнув рукою.

Клюттіг затягнувся сигаретою.

— А тепер, видно, у тебе нерви розладналися?

— Нерви? — Рейнебот злісно розсміявся.

Раптом він різко повернувся і підійшов до

карти.

Позавчора по радіо передавали зведення верховного командування: англійцям і американцям після шестиденних боїв удалося просунути свої передмостові укріплення ближче до населених пунктів Бохольт, Боркен і Дорстен і вдертися в Гамборн. А сьогодні вранці було передано нове повідомлення: «Фортеця Кюстрін впала під натиском кількісно переважаючих сил противника...»

Більшовики!

Кожного дня на Західному фронті з’являлися зовсім нові назви населених пунктів. На півночі бої йдуть уже, здається, поблизу Падерборна. На півдні удар спрямовано з долини річки Лан на Трейзу, Герсфельд і Фульду.

Американці!

Трейза — це був напрям на Кассель. З Фульди — шлях вів прямісінько на Ейзенах.

Рейнеботові очі літали по карті, немов розтривожені мухи.

— Прокляття! — ще раз вилаявся він.

Коли він знову обернувся до Клюттіга, на обличчі його вже не було звичайного спокою.

— Отак-то, мій любий... А наш дипломат уже чекає гостей: ласкаво просимо, панове!' Прошу вас: євреї, більшовики, — тут все до ваших послуг!

Він випнув уперед нижню щелепу і гидливо скривив губи:

— Прокляте лайно!

Раптом настрій його різко змінився.

— З отими двома в бункері ми дали маху!

Клюттіг забув про сигарету в руці.

— Дали маху? Ну, знаєш...

Рейнебот сердито перепинив Клюттіга:

— Ці собаки нічого не говорять! Треба допитати ще раз усю команду! Серед них, напевно, знайдеться такий, що наробить від страху в штани. Оце й буде той, кого нам треба!

— Ти хочеш знову піти на склад? — здивувався Клюттіг.

Рейнебот неуважно відмахнувся від нього рукою.

— Самі ми вже не зможемо це зробити, мало часу! Гестапо!

Це слово вирвалося, немов удар кинджала, і зовсім ошелешило Клюттіга.

— Ну, це вже ти занадто! Досить уже й того, що ми взялися за цю справу на свій власний розсуд, а тепер ти хочеш ще звернутися до гестапо! А що як комендант дізнається...

Рейнебот безцеремонно перебив Клюттіга:

— А що буде з самим комендантом?.. Не сьогоднізавтра всі ми так чи інакше порозбігаємось звідси хто куди, переодягнувшись у цивільне, якщо тільки встигнемо. Але поки на мені цей мундир...

Він замовк, не договоривши, але і в самому мовчанні його був виклик...

І знову Клюттіг відчув, наскільки цей юнак розумніший за нього. Колишнього власника плісирувальної крамнички, одягнутого у мундир гауптштурмфюрера, на мить пойняв страх.

— Ну що ж, гаразд, — погодився він, — хай буде гестапо.

***

В’язні робочої команди на складі знали про те, що есесівська адміністрація концтабору не випускає їх з поля зору, і були готові до всяких нових прикростей, які могли спіткати їх щодня й щогодини, проте поява Рейнебота й Клюттіга була для них немов удар грому серед ясного неба. Наказано було негайно вишикуватися всім.

Сам Цвейлінг, побачивши начальство, так розгубився, що не міг приховати тривоги й страху. Можливо, на цей раз вони прийшли за ним?

Вурах стояв у другій шерензі. Він спокійно й байдуже спостерігав усе, чекаючи, що буде далі; адже він, коли б до чого дійшло, міг легко довести свою непричетність до цієї справи.

Розе стояв у першій шерензі. Він зблід, мов стіна, і напружував усі свої сили, щоб не тремтіти.

Піппіг після арешту Гефеля став капо команди. Тим-то він вийшов на один крок уперед і відрапортував:

— Команда складу вишикувалась!

— Новий капо, га? —спитав навмання Рейнебот і, пильно вдивляючись у кожного в’язня, пройшов вздовж шеренг.

Клюттіг не відставав від нього ні на крок.

В голові Піппіга роєм роїлися стривожені думки: що привело сюди есесівців? Невже Гефель... Але Піппіг одразу ж загнав цю думку у найпотаємніший куток серця. Вурах, Цвейлінг? Погляд Піппіга сковзнув по обличчю Цвейлінга, так ніби він міг прочитати на ньому, яке відношення має той до цього візиту.

Цвейлінг стояв так само виструнчившись, як і в’язні.

Рейнебот повільно обходив шеренги і примічав кожного окремого в’язня, вибираючи того, який йому був потрібен. В напруженому страху, який світився на всіх обличчях, у мертвій тиші приміщення, яка порушувалася лише рипінням його чобіт: рип... рип., рип, у власному мовчанні він почував повноту своєї влади і тішився цим почуттям. Губи його застигли в любострасній гримасі.

«У цих хлопців дрижаки в душі скачуть, як тільки вони нас запримітять. Якби-то вони знали, що у нас самих душа в п’яти сховалася...» цинічно посміхаючись, сказав сам собі Рейнебот.

А в’язень Піппіг у цей час думав:

«Ви, мабуть, гадаєте, що ми боїмося вас, бо так тихо стоїмо перед вами, виструнчившись? Чом би не так! У вас душа в п’яти сховалася. Недовго вже барабанитимеш пальцями по мундиру, ти, красунчику!..

Сьомий ряд по прямій лінії, якраз проти середнього вікна...»

Рип... рип... рип...

Перед Розе Рейнебот спинився. В очах у Розе потемніло від страху. Він?

Рейнебот, схопивши Розе за гудзика куртки, витяг його з шеренги.

— Ви ж літня, розсудлива людина. Як могли ви дозволити, щоб вас вплутали в цю дурну історію?

— Пане рапортфюрер... я... я нічого не знаю... нічогісінько...

Рейнеботу було втішно тримати за барки це жалюгідне тремтяче створіння. Це був саме той, кого вони шукали!

— Знали ви чи не знали, це ми ще з’ясуємо.

Рейнебот поставив Розе осторонь. Тому від страху

небо за макове зернятко здалося.

— Пане рапортфюрер... я ж справді не...

«Ще одне слово — і я вчеплюся йому в горлянку», тремтіло все в душі Піппіга.

Та зненацька Рейнебот обернувся до Розе і щосили загорлав:

— Падло! Заткни пельку!

Це прозвучало, немов постріл.

Рейнебот кивнув пальцем ще одному в шерензі і, не кажучи ні слова, зробив йому знак стати поруч з Розе. Це був Піппіг. Той виступив із шеренги, став біля Розе і, скориставшись хвилиною, коли Рейнебот відвернувся від них, дав Розе доброго стусана в бік. В цьому стусані вилилася вся злість, що накипіла у нього в серці.

Несподівано в бараці № 61 появився Кремер.

Зідковський хотів швиденько накинути ковдру на хлопчика, який сидів на підлозі за ліжком, щоб староста не помітив його, але Кремер махнув рукою:

— Облиш, я .все знаю.

Посильний щойно приніс йому від Ріомана пляшку молока і трохи печива. Кремер витяг ласощі з кишені і хотів дати їх маляті. Але враз якось засоромився і простягнув їх Зідковському.

— На!

Поляк з вдячністю обережно взяв у нього з рук ці дорогоцінні речі. Його худе зморшкувате обличчя освітилося радістю. Він сховав скарб у ліжку.

Кремер підійшов до маляти. Воно довірливо звело на великого серйозного дядю лагідні оксамитові очі красивої молодої тварини, крізь які проглядали таємниці століть людської історії, що про них, здавалося, це беззахисне маля знало більше, ніж дорослі. Але Кремер побачив на дитячому личку зрілі думки дорослої людини, і це глибоко вразило його.

Він оглянув приміщення, яке правило водночас і за своєрідну амбулаторію. Тут стояли грубий стіл, кілька стільців, на полиці — пляшечки, слоїки з маззю, кілька скальпелів і хірургічних ножиць — найнеобхідніші матеріали та інструменти, потрібні для того, щоб лікувати хворих.

— Де ти ховаєш дитину на випадок небезпеки?

Зідковський, заспокійливо посміхаючись, похитав

головою:

— Тут безпечно. Сюди ніхто сторонній не заходить. Ні лікарі, ні есесівці. А якщо навіть і прийдуть — хлопчик швиденько — раз-раз — заповзе під ліжко.

Зідковський засміявся.

Кремер роздратовано накинувся на нього:

— Безпечно, кажеш? Чоловіче, коли б ти тільки знав! Оце допіру вони заарештували половину команди на складі. Вони розшукують дитину! їм досить тортурами вирвати у одного з них признання, де сховано дитину, і вони одразу ж примчать сюди і перевернуть усе догори дном! Що тоді? Га?

Зідковський перелякано заметушився. Він узяв хлопчика на руки, ніби захищаючи його від невидимої небезпеки, притиснув до свого тіла і зацькованим поглядом озирнувся навколо.

— Куди? — схвильовано промовив він.

— Ото ж то, куди тепер? — закричав і собі Кремер. — От тобі й безпечно! Про це ви мали подбати насамперед! Дитина ж не іграшка, чорт забирай!

Зідковський не дуже прислухався до слів Кремера, він гарячково шукав, куди б сховати дитину. Думку про те, щоб сховати малого серед інфекційних хворих, він відкинув з самого початку. Лишалося тільки це приміщення, але де знайти тут надійний куточок?

Зідковський нишпорив очима по всіх закутках, він оглянув навіть дерев’яні підпірки, що підтримували дах барака.

— Ну, то як?— сердито підганяв його Кремер.

Зідковський знизав плечима. Раптом у нього сяйнула щаслива думка. Він посадив хлопчика на ліжко і побіг у протилежний куток приміщення. Тут стояв великий цинковий цебер. Зідковський уважно оглянув його і сказав Кремеру, що саме підійшов до нього:

— Ось куди...

Він підняв кришку.

— Та ти здурів, чи що? — з жахом вирвалося у Кремера, коли він побачив наполовину заповнений брудними скривавленими бинтами цебер.

Але Зідковський тільки посміхнувся у відповідь: мовляв, Кремер сам зараз побачить, що буде далі, ї гукнув своїх двох помічників з сусіднього приміщення, де лежали хворі.

Кремер прислухався до швидкої говірки Зідковського, який, доповнюючи польські слова енергійними жестами, давав якісь вказівки своїм землякам. Вислухавши його, вони вмить розбіглися в різні боки. Один з них швиденько повиймав з цебра гидкі зашкарублі бинти, другий приніс щітку і ганчірку. Потім збігали за мискою. У цебер налили якоїсь дезинфекційної рідини і старанно вичистили його.

Тимчасом Зідковський схопив бляшану кришку і почав стукати молотком, загинаючи її краї. Після цього він засунув кришку в цебер, тут вона застряла десь посередині і далі не йшла. Тоді Зідковський по- накидував на кришку закривавлені бинти, які вщерть заповнили цебер: здавалося, що він повнісінький знизу доверху.

Ось і схованка на випадок небезпеки!

Наскільки вони знали есесівців, навіть якщо ті нишпоритимуть тут по всіх куточках, то до цього цебра з брудними закривавленими бинтами, нізащо не підійдуть і близько. Кремер погодився з цим; він лише звелів Зідковському поставити когось із санітарів на варті; побачивши есесівців, вартовий міг би вчасно попередити про небезпеку...

— От бачиш, — швидко заговорив Зідковський, захоплений власною винахідливістю, — бинти — геть, дитину — в цебер, потім кришку, бинти зверху — добже.

Зідковський напружено дивився в обличчя Кремера, чекаючи, щоб той кивнув йому на знак згоди.

Кремер мовчки опустив погляд додолу. Навряд чи можна було придумати щось краще. А все інше треба було полишити на волю випадку. Якщо ж трапиться так, що есесівці не пройдуть мимо цебра, а зажадають, щоб його спорожнили, — Кремер глянув на трьох поляків, які стояли навколо нього, — тоді загине дитина, а разом з нею і цих троє хоробрих.

Він міг наперед сказати, що ці троє мужніх людей, не здригнувшись, підуть на смерть, це можна було прочитати в глибині їх блискучих ясних очей. Три пари очей були зараз спрямовані на нього. Троє нещасних поляків стояло перед ним, силоміць відірвані від землі своєї батьківщини. Він не пам’ятав навіть як слід їхніх імен, не знав про них нічого. Сіроголубий смугастий одяг прикривав їх тіла. І хоч їхні давно не голені обличчя густо заросли щетиною, що вкривала кожну їх складку і зморшку, як мох вкриває борозни землі, і від голоду й злиднів гостро повипиналися вилиці, очі на змарнілих обличчях змучених людей сяяли нічим не здоланним блиском. Смерть і злидні не могли загасити блиску цих очей. Немов незгасні смолоскипи, світилися вони з глибини їх приниження. Лише яка-небудь двонога тварюка в сірому мундирі пострілом з пістолета могла навіки загасити той блиск. Але навіть і тоді вони б згасли так, як тихо згасає падуча зірка, і чорна пітьма смерті ніжним покривалом огорнула б вічну й нетлінну красу.

І хоча Кремер, може, й не думав саме такими словами, але в глибині серця він почував це.

Зідковський привітно кивнув йому головою. Цей простий і щирий душевний порух немов перекинув міст поміж цими людьми, — міст, якого не могла зруйнувати ніяка сила в світі.

Кремер підійшов до ліжка. Якось несміливо провів рукою по голівці дитини і подумав при цьому: «Бідна маленька комашка...»

Він пригадав, як сам давно колись, ще як був маленьким хлопчиком, збирав комашок і жучків у коробку з дірявою кришкою.

Як важко було в нього на серці! Для цієї дитини він зробив тепер усе, що тільки можна було. Але як багато всього ще лишалося зробити! Чи не тримала ця невинна дитина в своїх кволих руках ту ниточку, на якій висіло все?

Кремер задумливо дивився на маленьке створіння. Через нього посадили в бункер Гефеля і Кропінського, десятеро в’язнів із складу заарештовано теж через нього. Тисячі готових на все стійких борців, незнаних і невідомих, перебувають у постійній небезпеці, і тепер ось знову троє бідолашних поляків, беззбройних і беззахисних, стоять навколо дитини, готові захищати її до Останку.

Заплутані сплетення і переплетення. На яких тільки хибних дорогах не пробиває собі людяність стежку крізь пекло, повне диких звірів. Страшна безодня готова щомиті поглинути їх, небезпека чигає на них на кожному кроці... Ні, це не так! Це зовсім не так. Все зростаюча кількість людей навколо дитини — то не лавина, що загрожує поховати під собою геть усе, це рятівна сітка, яка поширюється все далі й далі.

Від непохитної стійкості Гефеля і Кропінського, через вірність Піппіга до готовності цих простих і скромних людей простяглися нитка за ниткою, і чим сильніше вороги тягнули за ці нитки, намагаючись порвати їх, тим міцнішою ставала сітка.

Це було саме так, а не інакше!

Кремер зітхнув, глибоко і з полегкістю, ніби вийшов на свіже повітря. Він подав руку Зідковському.

— Ну, старий друзяко, — з грубуватою щирістю пробурчав він, — не вішай носа, якось-то воно все уладнається.

Зідковський і не сумнівався в цьому.

***

В маленькому таборі панували сум’яття і галас. З боку лазні вливалися всередину маленького табору все нові й нові безладні маси новоприбулих.

Багато хто з них не мав часу, щоб одягтися на складі. Голі або в самих лише штанях, тримаючи решту речей у руках, входили вони в огороджений колючим дротом простір маленького табору. Більшість новаків несла важкі й незграбні дерев’яні черевики у руках, босоніж, спотикаючись, брели вони по щебеню двору. Їх конвоювала внутрішня табірна охорона.

Знервовані і змучені блокові приймали їх, не уявляючи собі, як вони зможуть розмістити таку масу людей у давно вже переповнених стайнях. Зовсім знесилившись від злигоднів багатотижневого маршу, розгубившись від гнітючих вражень нового оточення, що враз навалилися на них, — ці люди стали мимовільною причиною загальної нервозності. Їх штовхали і гнали туди й сюди, збиваючи щоразу в нові гурти.

Кожен блоковий хотів здихатися якомога більшої кількості новоприбулих, передавши їх кому-небудь іншому, тим-то ніяк не можна було добитися порядку в цьому сум’ятті, і Кремер, .вийшовши від Зідковського, мусив щосилипробивати собі дорогу крізь безладні юрби новаків, не зважаючи ні на які протести.

Не слухаючи прохань і доводів блокових, він розподілив усіх новоприбулих по бараках. Аби лише швидше упоратися з цим ділом, а там уже нехай самі блокові подбають про те, щоб якось розмістити масу новаків.

Так само, як вода, що витікає з ринви, повинні були рівномірно «розлитися» по бараках всі новоприбулі в’язні, щоб не сталося затору.

Сердито бурмочучи й лаючись, потяглись до своїх бараків блокові разом з цим небажаним поповненням; у бараках, де тісно збилися докупи, тіло до тіла, маси людей, почалася знову метушня, лайка, гамір. Всередині колишніх стаєнь все гуло й дзижчало, немов у бджолиному вулику, коли ділиться рій.

Навчені досвідом, «старожили» швиденько забиралися на свої чотириповерхові нари і, проклинаючи все на світі, люто й запекло боронили свої місця.

Серед цього вавілонського стовпотворіння, не звертаючи ніякої уваги на гамір і зойки, діловито снували штубові, безцеремонно зсовуючи «старожилів» ще тісніше один до одного. Проте небагато було щасливчиків, яким знайшлося місце на нарах. Більшість новаків, збившись в один тісний гурт, сяк-так скорчилася денебудь у проходах цього переповненого приміщення, що скидалося на вщерть набитий худобою вагон товарного поїзда. По грубій нерівній підлозі стрибали потривожені блохи.

***

Клюттіг особисто відвіз заарештованих до Веймара і передав їх в руки гестапо.

Рейнебот нетерпляче дожидався повернення лагерфюрера і, як тільки той приїхав, одразу ж потягнув його до свого кабінету. Там він мовчки простягнув йому список, принесений недавно Цвейлінгом.

Клюттіг жадібно пожирав очима імена списку і аж застогнав з полегкістю:

— Нарешті ми маємо щось реальне в руках! А чи ті це імена, які нам потрібні?

Рейнебот пустив це зауваження повз вуха.

— Кожен з тих, хто названий в цьому списку, може належати до таємної організації. Згоден? Чого ж тобі ще треба? Тепер не час баритися і ставити зайві запитання!

Він нервово походжав по кімнаті.

— Ти чув останні повідомлення? Вони підійшли вже до Касселя. А від Касселя до Ейзенаха як рукою подати. Ти розумієш, що це означає? — Рейнебот хрипко розсміявся, — Будь задоволений тим малим, що я можу тобі запропонувати.

Клюттіг відчув докір у словах Рейнебота.

«Якщо вже й цей почав нервуватися...» промайнуло у нього в голові.

Клюттіг ще раз перебіг очима список. Першим у ньому стояло ім’я Кремера. За ним ішли імена багатьох відомих у таборі в’язнів, що просиділи тут не один рік.

Клюттіг міцно стулив губи. Він роздумував: навіть якщо лише з половиною імен вони влучать у точку, і цього було досить, щоб завдати відчутного удару керівному центру організації. Через кілька днів, залежно від становища на фронті, вирішуватиметься доля табору! Справді, Рейнебот мав рацію: тепер не час розпитувати і перевіряти. Тут треба діяти — і діяти негайно.

Клюттіг обережно сховав дорогоцінний список у кишеню. Міцно стулені губи злилися в одну тонку ризику.

— І цим ми добре-таки насолимо нашому дипломатові. А якщо він не попадеться на цей гачок, я ще зможу в останню хвилину поставити його перед офіцерським судом честі, —сказав він.і, хихикаючи, важко плюхнувся на стілець, — Власне кажучи, ми розставили йому непогані тенета, як ти гадаєш? Оті молодчики з гестапо у Веймарі неодмінно видеруть у наших хлопців признання, де вони сховали дитину, і знайдуть її, будь певен. То буде фланговий удар. — Він поплескав по кишені, в яку щойно сховав список. — А це буде лобова атака. Але, — кліпаючи очима, він звів погляд на Рейнебота, — що ж ми робитимемо з ними?

Рейнебот перестав ходити по кімнаті і роздратовано накинувся на Клюттіга.

— Ясно що: перестріляємо їх. Що ж іще? Чи, може, ти хочеш спершу відокремити ягняток від козлищ? До каменоломні — і порішити всю зграю!

Кадик Клюттіга нервово застрибав на шиї, навіть виліз із коміра мундира, так ніби його власникові на мить забракло повітря.

Рейнебот помітив це.

— Мабуть, знову здрейфив перед дипломатом, га? Ну що ж, мій любий, коли взявся за гуж, не кажи, що не дуж. Я можу лише допомогти тобі розставити тенета, але тягти за них повинен ти сам, це вже твоє діло. Зрештою, не я ж тут лагерфюрер, а ти.

Клюттіг, напружено зважуючи всі за і проти, якимось відсутнім поглядом дивився на Рейнебота, нарешті він мовчки кивнув на знак згоди:

— Гаразд. Твоя правда. Це моє діло.

Він підвівся.

— А Гефель? Як ти гадаєш? Чи потрібен він нам тепер? По суті, нам вистачить тих, інших.

— Нехай він і отой поляк іце посидять трохи, — порадив Рейнебот, — однаково вони від нас нікуди не втечуть. Нехай Мандрил ще трішки побавиться з ними; можливо, йому все-таки вдасться що-небудь витягти з них. А пристрелити їх ми ще встигнемо і в останній день. Адже вони так чи інакше уже викреслені зі списків...

Форсте так сміливо втрутився в долю заарештованих, що смерть відступила від змордованого Гефеля. І хоч Мандрил завжди тримав камеру під замком, Форсте примудрявся всякими правдами і неправдами проникати туди час від часу. Посилаючись на те, що цьому напівмертвому чоловікові потрібна не лише мокра ганчірка, але й їжа, Форсте вмів заспокоїти буркотливого Мандрила, і той дозволяв приносити Гефелю гарячу страву.

Немов тінь, прослизав прибиральник до камери, прикладав холодну мокру ганчірку до палаючого чола Гефеля, що метався в гарячці, вливав йому в рот теплу юшку, а Мандрил стояв на дверях і мовчки стежив за кожним його рухом.

Кропінський злякано заповзав у куток, дивуючись чудові, що сталося з його другом. А Мандрил до часу щадив змордованого Гефеля лише для того, щоб той знову хоч трохи набрався сил і прийшов до пам’яті. Проте, помітивши, що очі Гефеля вже не такі каламутні й безтямні, як досі, він одразу ж заборонив подавати йому будь-яку допомогу.

І двері камери знову замкнулися перед Форсте. Але йому вже вдалося вирвати умираючого з чіпких лап смерті. Як це не дивно, Мандрил залишив солом’яний матрац у камері.

Після того як Мандрил вийшов з камери і замкнув її за собою, Кропінський довго ще, скорчившись, мовчки сидів у своєму кутку; боячись Мандрила, він не наважувався підійти до Гефеля.

Гефель лежав нерухомо. Від слабкого дихання ледь

помітно піднімалися його груди, рот був напіврозтулений.

Раптом Гефель судорожно ковтнув слину й прошепотів:

— Маріане...

— Що?

— Як довго... — пальці Гефеля нервово шкрябали по матрацу, — як довго... ми вже тут?

Якийсь час з кутка не долинало ні звуку. Лише після довгої паузи почулася тиха відповідь:

— П’ять днів, брате...

І знову мовчанка.

Нерухомий погляд Гефеля, немов тихий вогник догоряючої свічки, був спрямований у стелю.

— П’ять днів...

Повіки Гефеля закліпали, і той тихий вогник, що жеврів в глибині його очей, заворушився, ніби слабенький повів вітерця промайнув по камері.

— Слухай, Маріане...

— Так?

— Чи я... ти чуєш, Маріане?

— Так.

— Чи я... не сказав... чого?— В горлі Гефеля раптом пересохло, і він знову ковтнув слину,

— Ні, брате...

— Нічого?

— Ні... Ти весь час тільки кричав.

— Це правда?

— Так.

Гефель заплющив очі.

— А ти? Що робив ти?

— Я теж...

— Кричав?

— Так.

Тиша. Більш не було сказано ні слова...

***

А за стінами камери життя йшло собі своїм звичаєм; якийсь посильний швидко пробіг по майдану в табір. Він шукав Кремера, ніяк не міг знайти його і питав усіх, хто попадався йому на очі:

— Куди він запропастився?

Він побіг до маленького табору, спотикаючись об різне сміття й уламки каміння, що валялися на дорозі. Нарешті посильний помітив Кремера.

— Вальтер!

Кремер не чекав нічого доброго. Він потяг посильного набік.

— Що трапилось?

Юнак важко відсапувався.

— Телеграма! Я щойно довідався, — в його очах світився неприхований жах. — Евакуація!

Кремер здригнувся.

— Це правда?

На якусь мить страх заглушив у ньому всі інші почуття. Він стояв мовчки, втупивши нерухомий погляд в перелякане обличчя юнака.

Всі ті незліченні небезпеки, які загрожували їм відтоді, як вони почали переховувати дитину, злилися раптом в одну велику небезпеку. Йшлося до кінця.

— Що ж тепер робити? — спитав посильний.

Обличчя Кремера нервово посіпувалося.

— Вичікувати, — відповів він, бо що міг він зараз відповісти? Самому собі він мусив признатися, що не знає сам, що робити далі.

Треба було робити все, що завгодно, тільки не вичікувати. Кремер відчув нездоланне й безглузде бажання піднести до рота свисток, побігти поміж рядами бараків і різкими сигналами підняти на ноги весь табір: «Евакуація! Евакуація!»

Щоб якось стримати своє хвилювання, він спитав:

— Чи знаєш ти що-небудь докладніше?

Юнак заперечливо похитав головою.

— Я хотів якнайшвидше повідомити тебе, там, нагорі, вони вже говорять про це.

Кремер засопів і засунув руки в кишені пальта.

Отже, те, що неминуче мало прийти, раніше чи пізніше, таки прийшло. Але тепер, коли це стояло невблаганно близько, воно здавалося страхітливим і нереальним, і звичайна твереза розсудливість Кремера готова була от-от зрадити його. Всього лише якийсь тиждень тому він сказав Шюппу: «Через два тижні всі ми будемо або вільні, або мертві...»

Які це були тоді ще пусті слова! А тепер він стояв перед реальною дійсністю!

Дрож пробіг по тілу Кремера. Що ж буде з Гефелем? І з Кропінським? З тими десятьма в’язнями зі складу? З Піппігом? Дитиною? Що буде з ними всіма?

***

Заарештованих вкинули в камеру в’язниці, яку веймарське гестапо обладнало для себе в колишній стайні.

Офіцер СД^[22] Рохус Гай запросив Клюттіга до свого кабінету, що містився на першому поверсі фасадної будівлі. Це було напівпорожнє, похмуре приміщення, все умеблювання якого складалося з кількох стільців, стола, друкарської машинки коло вікна і потворної шафи на роликах. На вікні стояв забутий кимось жалюгідний напівзасохлий вазон, що зовсім не пасував до цієї обстановки. На світлих чотирикутниках поруділих шпалер ледве можна було розгледіти колишній веселий візерунок.

Клюттіг опустився на стілець біля друкарської машинки. Гай, попихкуючи сигарою, стояв посеред кімнати, схиливши голову. Зношений мішкуватий мундир на його здоровенному тілі мав досить неохайний вигляд. Руки він глибоко засунув у кишені пом’ятих штанів. Витертий галстук з’їхав набік і висів криво.

Гестапівець пробурчав хрипким голосом, звертаючись до лагерфюрера:

— Хотів би я знати, що ви там, на своїй горі, робите! От тепер ми повинні знайти для вас якусь дитину. У нас же тут не дитячий притулок.

Гай по-вовчому вищирив зуби, між якими він затиснув пожовану сигару.

— Хотів би я мати ваші турботи...

Клюттіг спробував розтлумачити Гаю весь хід і взаємозв’язок подій. Небезпечне становище на фронтах не дозволяє більше зволікати з викриттям таємної комуністичної організації...

Гай, не виймаючи рук з кишень, нетерпляче заворушив ліктями.

— І з цим ви приходите до нас буквально в останню хвилину!

— Ми шукаємо вже давно... — спробував виправдатися Клюттіг.

— Ото вже йолопи... — з презирством вирвалося у Гая, — Протягом цілих років ви розкошували й били байдики там, нагорі, жили собі мов у Христа за дверима...

Клюттіг хотів докинути слово, але Гай не дав йому й рота розкрити.

— Помовч лишень! — грубо накинувся він на нього, — Ти й сам точнісінько такий же ледацюга, як і всі інші там у вас!

Він поворушив сигару язиком.

— Гарненька гра була це для вас, га? Шапки на голову, шапки — геть! І — стояти струнко! І чим більше ці пройди виструнчувалися перед вами, тим могутнішими почували ви себе: ач, як вони тремтять перед нами! Йолопи нещасні! В своїй безглуздій самовпевненості ви й не помітили, як охоче й покірно виконували вони всі ваші накази. Бо тим певніше могли вони потім заповзати в свої нори і робити що завгодно. Ну, от і маєте. Що ж накажете робити тепер?

Клюттіг сидів мов на жару.

— І я вже нічого не кажу про те, що ви весь цей час були такі телепні, — провадив далі гестапівець, — але ви там тільки жерли, пиячили, тягалися з шльондрами... всіх вас опанувала манія величності! А тепер, коли вам уже час збирати манатки, ви раптом помічаєте, що комуністи... — Він на півслові урвав свою фразу і з досадою глянув на згаслий недокурок сигари.

Клюттіг, якому всі ці докори здавалися несправедливими, спробував виправдатись.

— Даю тобі слово честі, що я робив усе...

Гай тимчасом знову запалив сигару і примружив повіки, бо дим заходив у вічі і щипав їх; з нудьгуючим виглядом слухав він Клюттігові запевнення.

— Розкажи-но, в чім там річ з отією наволоччю, що ти привіз мені.

Зрадівши, що гестапівець перейшов, нарешті, до діла, Клюттіг почав докладно розказувати про все. Поки він говорив, Гай, все так само нахиливши вперед голову, походжав по кабінету і ніби зовсім не цікавився тим, що розповідав Клюттіг, проте насправді він уважно слухав його, і в голові його вже складалися різні комбінації.

Зв’язок між дитиною і підпільною організацією, здавалося, справді існував, і в оцінці Піппіга і Розе Клюттіг теж ніби не помилявся. Судячи зі слів Клюттіга, один з них був сміливий хлопець, а другий — боягуз. Гай відчув, що в ньому пробуджується мисливський азарт. Він дав Клюттігові виговоритися до кінця, а сам тимчасом уже обмірковував майбутню тактику.

Розе і Піппіг! Саме з цих двох і треба почати.

Клюттіг просторікував, звертаючись до гестапівця:

— У нас лишилося мало часу, лінія фронту дедалі наближається...

Він злякано схопився з місця і заступив Гаю дорогу.

Відірваний від своїх думок, гестапівець звів очі на стурбоване обличчя лагерфюрера.

Гестапівця не бентежила обмаль часу, навпаки, він вірив, що це допоможе йому скоріше напасти на слід таємної організації в концтаборі. Не раз уже на своєму віку доводилося йому бути свідком того, як люди, поставлені перед фатальним вибором — життя чи смерть — в останню мить вибирали життя, слабнули і, рятуючи свою шкуру, признавалися в усьому, що до того часу уперто заперечували. Ці десятеро хлопців, яких привіз із собою КлютТіг, напевно просиділи вже не один рік у таборі. І вони теж добре знали, що наближається кінець.

Гай зовсім примружив очі: це ніби допомагало йому ще гостріше й чіткіше бачити весь хід своїх думок.

Хіба знайдеться такий дурень, який би захотів перед самим кінцем ризикувати своїм життям, якщо йому трапляється нагода уникнути останньої великої небезпеки?

Гестапівець пересунув у роті сигару і нетерпляче махнув рукою, щоб Клюттіг замовк.

— Ну, годі вже, мені все ясно!

Трохи згодом, випровадивши Клюттіга, Гай подався до в’язниці. Хоч усі камери її були переповнені по саме нікуди, він наказав звільнити одну з них і передав тюремникові список бухенвальдців, зажадавши, щоб той завів на кожного справу і заново розподілив по окремих камерах. Вони повинні були «перемішатися». А Розе і Піппіга він звелів помістити разом у щойно звільнену камеру.

— Але зробити це треба непомітно, ясно?! Так, ніби все сталося зовсім випадково! Ці хлопці не повинні догадатися, що їх навмисне посадили разом.

Отак Розе і Піппіг потрапили разом до камери номер 16, навіть і не підозріваючи про те, що цим самим гестапівці підготовляли собі грунт для майбутнього слідства.

Розе зовсім занепав духом. Безсило нахилившись всім тілом уперед, сидів він на єдиній табуретці, яка була в камері, руки його, що досі раз у раз нервово потирали одна одну, звисли, мов неживі, поміж колінами; нерухомий погляд втупився кудись у простір. Обличчя Розе було біле, як стіна, від хвилювання його весь час нудило.

Піппіг швидким поглядом окинув похмуру камеру і підбадьорливо поплескав Розе по плечу.

— Візьми себе в руки, чоловіче!

Розе важко зітхнув і прошипів тремтячими губами:

— Собако...

Піппіг здивовано глянув на Розе, який тужливо почав розхитуватися на табуретці.

— Ти, собако... якщо я тепер, в останню хвилину, загину, то це ти винен!

Піппіг зрозумів, яку муку переживає зараз цей чоловік.

— Але ж, Август...

Раптом Розе скочив з місця і вчепився Піппігу в горло. Піппіг випручався з його цупких обіймів, але Розе знову накинувся на нього, і вони зчепилися в лютій сутичці.

Піппіг от-от мав подужати знавіснілого Розе. Табуретка з гуркотом відлетіла вбік, двері камери розчинилися, і ввійшов тюремник.

— Оце-то так! Що це ви робите?

Він розборонив їх.

— Ви що, хочете повбивати один одного? Досить уже того, що ви опинилися тут. Помиріться і радійте, що сидите в окремій камері. В інших камерах напхано чоловік по п’ятнадцять.

Старий тюремник з першого погляду догадався, у кого з них двох не витримали нерви, і силоміць посадив Розе на табуретку.

— Ну ж бо, заспокойтеся.

Він обернувся до Піппіга, який намагався застебнути куртку, що порвалася під час бійки.

— Цим ви тільки погіршите своє становище.

Піппіг почув у голосі старого нотки людяного співчуття і з вдячністю глянув на нього. Тюремник вийшов, замкнувши за собою камеру.

Розе лишився сидіти в тій самій позі, в якій покинув його тюремник. Охоплений панічним страхом, він безпорадно бурмотів собі під ніс:

— Я до цього зовсім не причетний. Це мене не стосується. Я виконував свою роботу і більш нічого. Я хочу додому. Я не хочу загинути в останню хвилину.

Піппігу стало жаль його.

— Твоя правда, до дитини ти не причетний, Август.

Руки Розе затремтіли, і він закричав не своїм голосом:

— Я нічого не знаю про дитину! Нічого, нічогісінько!

— Ну що ж, тоді все гаразд, — сухо відказав Піппіг: йому раптом стало гидко дивитися на Розе, що весь трусився від страху.

Він притулився спиною до стіни і мовчки дивився на зігнуту постать і низько похнюплену голову Розе. Посеред коротко постриженого волосся блищала кругла, немов тонзура, лисина.

Піппіг почував, що в тому страшному, що чекало на них, він не знайде в Розе товариша. І тільки тепер він раптом з подивом подумав про те, як, по суті, мало знає він про Розе. Казали, ніби його заарештовано за те, що він збирав партійні внески.

Більше Піппіг нічого не знав про нього. З тупою ретельністю дрібного службовця виконував Розе повсякденну роботу в команді, вів усю канцелярську писанину, і, здавалося, з таким самим успіхом міг би носити замість смугастого арештантського одягу в’язня дешевий костюм з гребінної пряжі. Товариші з команди не раз добродушно кепкували з його вічної боязні привернути до себе чиюсь увагу. Але тоді ніхто не надавав цьому серйозного значення. Та хоч до нього ставилися в команді, як і до всіх інших товаришів, і він ніколи не давав приводу до підозри, проте він жив серед усіх них якимсь своїм замкнутим життям.

Піппіг глянув ще раз на цю жалюгідну зігнуту спину і враз відчув: ось тут, поряд з ним притаїлася зрада! Але він постарався відігнати від себе недовіру, що пойняла його душу: по суті, якщо вдуматися як слід, Розе був зовсім не поганий чоловік. Просто він боявся. Ну, ясно, він просто боявся.

Піппіг відштовхнувся від стіни і підійшов до Розе.

— Ти ж непоганий хлопець, Август.

Розе нічого не відповів. Він про щось глибоко замислився.

Якусь мить Піппіг вагався, потім рішуче опустився прямо на підлогу, поруч з табуреткою Розе.

— Послухай-но, Август! Щодо дитини ти не бійся. Ти ж нічого не знаєш.

Розе закричав:

— Ото ж то й є, що знаю!

— Ні! — накинувся на нього Піппіг. — Ти нічого не знаєш! Нічогісінько! А коли ти нічого не знаєш, то не зможеш нічого розказати їм.

Розе відчував, як цей владний голос впливає на нього, і вперто мовчав. Піппіг злегка стукнув його по коліну:

— Ти чув, що я тобі сказав?.. Я також нічого не знаю, і всі інші товариші теж нічого не знають. А якщо ми всі нічого не знаємо... Ну, Август...

Розе мовчав. Та Піппіг не відступався, він продовжував палко переконувати Розе:

— Чоловіче, Август! Невже ти хочеш бути єдиним?.. Ти ж наш товариш! Не думай зараз про дитину! Подумай про всіх нас! Можливо, ми тут через Цвейлінга, а може, на нас доніс Вурах... Послухай, Август! Ти ж не донощик!

Розе застогнав від муки. Його замкнуте обличчя скривилося в болісній гримасі, кадик затремтів.

— Я не хочу загинути в останню хвилину, я не хочу загинути...

Піппіг зірвався на рівні ноги і грубо вилаявся:

— А, стонадцять чортів! — Він схопив Розе за плече і щосили струснув його, — Август, чоловіче добрий!

Подумай тільки! Невже ти гадаєш, що вони підуть на таке в останню хвилину? Не такі вони дурні. Вони побояться! Оце й є наш найбільший шанс! Ми повинні тільки держатися вкупі!

Розе передражнив його:

— Держатися вкупі! Вони просто переламають нам усі кістки та й годі.

Піппіг відійшов від нього. Він засунув руки в кишені і твердими кроками заходив по камері.

— Ну, а якщо заробимо пару лящів по пиці, то доведеться вже потерпіти...

Двері камери раптом розчинилися. На порозі стояв тюремник.

— Піппіг — на допит!

Піппіг перелякано обернувся, глянув на старого тюремника, що чекав на нього біля дверей.

Піппіг байдуже пересмикнув плечима і рушив до виходу. Біля дверей він ще раз обернувся, до Розе, засміявся:

— Ну, Август, ризикуєш ти, чи я ризикую? Я ризикую!

Розе, мов заціпенівши, не зводив погляду з дверей, які замкнулися за Піппігом.

В цей самий час Бохов .зустрівся з Богорським. Разом з останньою партією в’язнів з лазні пішов і шарфюрер. В’язні з робочої команди прибирали в душовій.

— Починається, Леоніде!

Бохов важко опустився на табуретку.

— Точно я ще не знаю нічого, але Кремер щойно приніс мені цю новину. Готується евакуація.

Ця новина, здається, не справила на Богорського великого враження,. Чи, може, він просто замкнувся перед Боховим? Бохов підвівся, не відриваючи очей від підлоги; нарешті він глянув на Богорського.

— Отак-то, друже! Що ж воно тепер буде?

В запитанні вчувалася не безпорадність, в ньому звучала тривога за долю п’ятдесяти тисяч чоловік. Воно обіймало всі плани, що стосувалися цієї хвилини і з приводу яких не раз виникали за останні місяці суперечки; здавалося, тепер вирішальна хвилина настала. Чи повинні вони піти на евакуацію і покірно послати на смерть п’ятдесят тисяч чоловік? Чи, може...

Богорський різко відчинив шухляду, вийняв звідти географічну карту Німеччини, розстелив її на столі і поманив до себе Бохова.

Палець його сковзнув уздовж річки Одер і спинився біля Кюстріна.

— Ось тут Червона Армія. — Він ткнув пальцем ще в якийсь пункт: — Берлін!

До Берліна лишилося зовсім небагато, пояснив він, і став порівнювати Східний і Західний фронти. На заході лінія фронту тяглася від Падерборна в напрямі на Вільдунген, Трейзу, Герсфельд, Фульду. Не могло бути сумніву, що удар буде спрямовано на Тюрінгію через Кассель, Ейзенах, Ерфурт.

Богорський знову ткнув пальцем в якийсь пункт на карті.

— Веймар... — і додав:— Бухенвальд!

Проте шлях до Берліна із заходу був набагато довший, аніж зі сходу. Хто оволодіє Берліном, той і переможе гітлерівську Німеччину.

— Але чи захочуть американці і англійці, щоб переможцем став Радянський Союз? Нєт!

Богорський, широко розставивши руки і провівши ними по карті, ніби згріб докупи фронти на заході і сході, з’єднавши їх під Берліном.

— Американці будуть поспішати, бо вони мають ще довгу путь до Берліна, а час буде дуже короткий.

Бохов кивнув. Він розумів, що хотів сказати своєю неоковирною німецькою мовою Богорський: мовляв, американці поставлять на карту все, аби дійти до Берліна водночас із Червоною Армією. Отже, можна було напевно розраховувати на швидке просування американських військ вперед на Тюрінгію. Це буде щось ніби змагання бігунів. Хто кого випередить? Чи будуть тут американці, перш ніж фашисти встигнуть евакуювати табір?

— А ми в самісінькій середині, — гірко посміхнувся Бохов і важко зітхнув. — Якось усе одразу збіглося докупи! Ми повинні сьогодні ж увечері скликати нараду комітету і обговорити становище, бо самі вдвох ми не можемо вирішувати, що нам тепер робити.

Бохов знову сів на табуретку і почав розвивати перед Богорським свої думки.

— І ось зненацька в таборі з’являється отака собі малесенька комашка... так, так, я знаю, Леоніде, я знаю, я не це маю на увазі. Але подумай тільки: спершу схопили Гефеля й Кропінського. Через неї! Паралізується діяльність всієї підпільної організацїі. Теж через неї! А тепер вони заарештували десять чоловік зі складу. Теж через неї. Є від чого вдатися в розпач!

Богорський мовчав. Він дав Бохову висловити все, що накипіло в нього на душі. Той провадив далі:

— Від цієї дитини, Леоніде, від дитини залежить усе. Доти, поки її не знайшли, Гефель тримається стійко, і Кропінський також, і ті десять чоловік. Але що буде, коли дитину знайдуть?.. Чоловіче! Ти ж знаєш, як розгортатимуться тоді події! Не треба бути великим мудрецем, щоб передбачити це. В цій дитині — сила Гефеля, думка про врятування її підтримує його волю. Досить тільки їм принести дитину до нього і сказати: «Ось бачиш, ми знайшли її, а тепер говори все!»— і я запевняю тебе, що волю його буде зломлено. А тоді? Що буде тоді?

Бохов стиснув долонями скроні.

— Надто багато людей знають про цю дитину. Ось у чому таїться небезпека! Але тут уже нічого не вдієш, — стомлено сказав він, — вороття нам нема.

Бохов застебнув пальто, і закінчив зовсім діловим тоном:

— Сьогодні ввечері я скликаю нараду комітету, не забудь про це.

Він хотів був уже йти, але на якусь мить спинився і стиха промовив:

— І це теж стало тепер небезпечним. Але ми все одно повинні зібратися.

Вони мовчки потиснули один одному руки.

Довго ще після того, як Бохов пішов, Богорський сидів, замислившись і шукаючи якогось виходу. Занадто багато людей знали про дитину. В цьому справді крилася серйозна небезпека! Аж до Зідковського простягався тепер ланцюг тих, що мали якесь відношення до дитини. Цей ланцюг треба було розірвати. Йшлося про те, щоб захистити товаришів від них самих. Розірвати ланцюг, думав Богорський, але як?

***

Пройшло вже більш як годину, відколи Піппіга повели на допит, а Розе все ще сидів скоцюрбившись на табуретці. Мине ще якийсь час, і настане його черга.

Невимовний жах пойняв його душу.

В думці Розе бачив уже себе перед гестапівським офіцером.

— Пане комісаре, я ж ні в чому не винен. Я виконував свою роботу і більш нічого.

А що йому здалося вигідним для себе, щоб уявний комісар спитав його:

— Як довго сидите вже ви в концтаборі? — то він так і зробив у думці і відповів:

— Вісім років, пане комісаре.

— Вісім років! Як тільки ви могли це витримати?

Розе приємно було почути таке запитання.

— Це були тяжкі часи. Знаєте, пане комісаре, коли вісім років тому я прибув сюди, табір був ще не такий, як тепер. Тоді в поліцейській в’язниці, коли я вперше почув назву Бухенвальд^[23], це здалося мені кумедним. Бухенвальд... це звучало якось так... я не знаю, як це сказати... Але я подумав тоді: «Ось ти потрапиш у гарний, чистий табір, там тебе оточуватимуть милі, симпатичні люди, члени партії, а через кілька місяців ти повернешся додому...»

Шепіт завмер, і Розе знову втупився нерухомим поглядом перед собою. Він згадав той день, вісім років тому, коли їхній транспорт прибув на Веймарський вокзал. Ось він разом з іншими в’язнями зійшов з вагона збірного ешелону на платформу, де їх зустрів есесівський конвой. В його спогадах спливали подробиці того дня. Розе ніби знову бачив, як стояли на платформі люди і з певної відстані спостерігали це видовище. Стояли ворожі й мовчазні! Такі самі ворожі й мовчазні були й есесівці. Сірозелені мундири, стальні каски, карабіни і череп на чорних петлицях. Зовсім молоді хлопці, років по вісімнадцять, не більше, але вони справляли якесь моторошне й відворотне враження.

В’язні залізли в грузовик. Есесівці посідали попереду і позаду на лавках, затиснувши поміж колінами карабіни. Начальник конвою, похитуючись, перехилився над кабіною і погрозливо промовив:

— Розмовляти заборонено. Хто базікатиме, тому загилю по зубах. При спробі втекти — одразу ж стрілятимемо! Поїхали!

Дорога піднімалася вгору, а коли грузовик спинився, мовчазний конвой враз перетворився в якусь дику знавіснілу собачу зграю.

З брязкотом впала задня стінка автомашини, есесівці посхоплювалися з місць і, репетуючи, ударами прикладів почали зіштовхувати в’язнів з кузова на землю, а потім позаганяли їх у зелений барак, перед яким спинився грузовик.

Розе ніби знову бачив перед собою довгий напівтемний коридор з безліччю дверей. Есесівці бігали туди й сюди, їхні чоботи рипіли по підлозі. В’язні стояли довгими рядами, повернувшись обличчям до стіни, заклавши руки за голову. За їхніми спинами несамовито кричали і брутально лаялися есесівці, звучала військова команда. То тут, то там хтось з есесівців спинявся.

— Як ти стоїш? Стояти струнко, смердюче бидло!

І в ту ж мить той, до кого зверталися, діставав

штурхана ногою нижче спини або сильний удар кулаком у потилицю і стукався лобом об стінку...

Картини-спогади розпливалися, Розе сидів на табуретці, безтямно дивлячись у простір. Поступово перед ним знову починали виринати картини, такі чіткі й виразні, немовби все це трапилося зовсім недавно...

Уже повечоріло, коли в’язнів із політичного відділення, нарешті, повели у табір. Розе ніби знову бачив, як він у юрбі інших в’язнів плентається по розгрузлій глеюватій дорозі назустріч невідомості. Якийсь шарфюрер, важко ступаючи, чвалав за ними. Ось показалися побудовані на палях спостережні вишки, схожі на мисливські засідки на деревах. Був там ще паркан з неочищених від кори стовбурів дерев, оточений дротяною загорожею, схожою на лінії нотного паперу.

З будки вийшов вартовий у касці і довгій, аж до п’ят, шинелі. Розхитані двері, збиті так само грубо, як і паркан, якось неохоче заскрипіли на іржавих завісах.

Перед їх очима простягалася простора рівнина, в чорній пітьмі ніде не видно було ані душі. В нічній темряві бовваніли лише поодинокі високі дерева, гілки яких, немов руки, благально простягалися в мокрий від невпинної мжички морок, та розкидані де-не-де стовпи з ліхтарями. В червонуватому світлі ліхтарів, які окреслювали на землі ясне коло, блищали крапельки дрібного дощу. Маслянисто поблискувала рідка багнюка. Скрізь навкруги стирчали чорні пеньки дерев, тут же було розкидано кілька дощаних халуп. Німий і мертвий краєвид розстилався перед ними.

— Бігом марш, свиното!

Високо підкачавши штани, розмахуючи зігнутими в ліктях руками, перестрибували вони через глибокі, по кісточки, калюжі. Спотикалися об непримітні в темряві цеглини, падали в ями; втрачаючи рівновагу, простягали вперед руки, ніби шукали опори.

— Бігом! Чорт забирай!..

— Ось як все це виглядало тоді, пане комісаре. Можете собі уявити, як ми жили на перших порах. Умиватися не було чим, тієї крапельки води, яка була в таборі, вистачало лише для кухні. Наше лахміття ніколи не висихало. Таким самим мокрим, яким увечері ми скидали його з себе, одягали ми його рановранці. І це прямо з теплої постелі, пане комісаре... У всіх у нас був пронос. Одразу ж за бараками були смердючі нужники — ями з покладеними навхрест дошками. Не було навіть клаптика паперу, щоб витертись. Та все це ще нічого б... Чи мали ми тоді вдосталь їжі? Коли б ви тільки знали, пане комісаре! Я повинен докладно описати вам це, інакше ви не зрозумієте...

Та замість того, щоб «описувати», Розе знову поринув у задуму й споглядання картин минулого, що пропливали в його спогадах.

...О четвертій годині ранку пролунав пронизливий свисток блокового. Штубові закричали:

— Підйом!

Надворі була ще глупа ніч. В тьмяному світлі ліхтарів грязюка виблискувала, немов ставок, по дорозі між бараками вона текла, наче тісто з діжі, поволі спливаючи згори вниз. Мрячив дрібненький ДОЩИК. Одежа стала холодна, як лід, і зашкарубла, мокрі черевики затверділи, як камінь.

Минулися ніч і сон, народжувався новий день. Перш ніж вийти надвір під дощ і холод, вони нашвидку випивали чашку теплуватої ріденької кави. Частенько ця чашка кави була єдиною їжею на цілий день...

— Так, так, пане комісаре, — простогнав Розе, охоплений цими гнітючими спогадами. — Скибку хліба нам видавали напередодні, увечері, і звичайно ми з’їдали його з супом.

Надворі пролунав свисток блокового.

— Виходьте на перевірку!

Геть з барака, в грязь і холод.

— Направо! Кроком руш!

Хлюп-хлюп! Лівою — правою, лівою — правою...

Наближаючись до майдану, всі ми були вже знову мокрі до рубця. Прожектори яскраво освітлювали наші обличчя, сліпили очі... Потім на майдан висипала ціла юрба блокфюрерів, які мали перелічити нас. Як розліталася в різні боки грязюка під їхніми ногами, але на них же були міцні чоботи... Перевірці, здавалось, кінця-краю не буде! Нагорі, у начальства, щось обов’язково не сходилось. Знову одного в’язня бракує! Чорт забирай!

— Штубові — в ліс, шукайте негідника! — лунало з репродукторів.

І від усіх блоків мчали вперед очолювані старостою табору штубові.

Ні, ні, то був не Кремер, про нього в той час ніхто не міг і подумати. Старостою табору в той час був «зелений», карний злочинець, він давно уже подох, собака... А ми стояли і чекали, поки знайдуть того, кого бракувало. Стояли, безтямно втупившись в одну точку перед собою. Стояли і дрімали стоячи. Так минала одна година, друга. Куди ж міг забігти отой хлопець? Можливо, він звалився в нужник і потонув там? Ну що ж, туди йому й дорога! Тільки ще немало доведеться нам чекати, поки його витягнуть звідти довгими жердинами...

А може, він украв хліб і з переляку забіг у ліс і повісився? Ви не вірите, що через шматочок хліба може таке бути? Хіба ви можете це зрозуміти?.. Спробуй-но знайди його тепер у темряві серед густих дерев...

Дві години, три години...

Ми геть промокли під дощем. Втягаємо голови все глибше в плечі і дедалі більше скидаємося на марабу.

Поволі світає. Ми стоїмо, дивимось, куняємо. Голод все дужче дається взнаки, починає бурчати в кишках. Дехто не витримує довше. Ось один починає хитатися, падає навколішки, сусіди підхоплюють його, і він висить між ними, немов мішок. Деякі в’язні непритомніють, їх кладуть тоді біля барака, підклавши під голову згорнуту куртку, щоб вони принаймні не захлинулися в грязюці.

Прожектори давно вже вимкнуті.

Часом згори широкими кроками спускається якийнебудь блокфюрер і обходить ряди.

— Увага! — повзе тоді по рядах шепіт.

Стомлені спини випростуються. Стояти струнко!

Направо рівняйсь!.. Та ось есесівець відходить, і знову стомлено опускаються плечі, згинаються коліна.

Нарешті десь ззаду чути свисток. Ряди оживають. Втікача знайдено! Розпростуються занімілі плечі. Обережно витягаються з багна ноги. Грязюка булькає і чавкає.

Хтось згубив у калюжі черевики. Підстрибуючи на одній нозі, він бабрається рукою в грязюці і витягає черевик. Лізе рукою всередину і очищає його від грязі. Шматки грязюки, немов коров’ячі кизяки, падають на землю.

Немов зграя оскаженілих собак, диким галопом мчать із лісу штубові. Староста табору — попереду! Слава тобі господи, втікача знайшли! Вони волочать його за ноги по камінню і пнях. Голова нещасного б’ється об землю і, мов м’яч, перестрибує через перепони на шляху. Чи він взагалі ще живий? Нагорі вони кладуть його, наче впольованого зайця, до ніг рапортфюрера. Тепер число в’язнів збігається!

— Робочі команди, шикуйтеся!

Нарешті! А втім, у цьому нескінченному чеканні була й своя хороша сторона. Так минало кілька годин важкого робочого дня. А тепер — кроком руш з табору! Заспівуйте пісню!

У селі серед лісочку

Сонце вікна золотить.

Біля хати на горбочку

Мати сіла відпочить^[24].

Або:

Чудовий краю мій, багато літ

Про тебе слава йде на цілий світ,

І кожен хоче тут побуть

І зблизька й здалека сюди рушає в путь.

Розе захихикав. Він міг би годинами розповідати про все, що було тоді.

— ...Я працював у робочій команді на насосній станції у Веймарі. Ай-яй-яй... Що там робилося! — Розе цмокнув язиком. — Згори вниз тяглася траншея. Чотири метри завглибшки, чотири метри завширшки. По дну траншеї проходила водопровідна труба, широка, завтовшки з людину.

Ми повинні були закидати цю траншею, в цьому й полягала наша робота. Як невинно це звучить! Якби ви тільки знали! Накидана в траншею земля замерзала і ставала тверда, як камінь. Ми мусили кирками розпушувати її. Ай-яй-яй, як натирали нам руки держаки кирок! Спочатку вискакували пухирі, потім вони лопалися і появлялися свіжі рани. А копати треба було не спиняючись! Розпушувати і копати, розпушувати і копати. Чи боліли в нас спини? Ні, мало сказати «боліли», у спині мов ножем різало! Перебинтувати рани? Ні-і, мій любий, у Бухенвальді є або здорові, або мертві! А мертвяком ти міг тут стати дуже швидко. А що ж ти думаєш! Якщо шарфюрер наскіпається на тебе, можеш прощатися з життям!

На відстані п’яти метрів — цеп постів, молоді хлопці, які нудьгують знічев’я і мерзнуть, а в тебе течуть піт і дощ по обличчю, заливають очі. Але було щось іще гірше! Прокляті проноси! Ти хотів би спустити штани тут же, на місці... Але це заборонено. Ти повинен зголоситися у вартових постів і піти в ліс. Ха-хаха, в ліс... Це означає: пройти через цеп постів, а хто проходить через цеп постів, у того стріляють, як за спробу втекти. От і піди тут до вітру... Але пузо твоє, здається, зараз лусне! В останню хвилину, коли ти от-от накладеш у штани, тобі стає все байдуже. Аби випорожнитися, а там хоч і смерть. Впускаєш з рук кирку, спотикаючись об купи землі, біжиш до вартових, гострі ножі наче перерізають тобі навпіл спину; тремтячи, виструнчуєшся перед хлопчиськами-есесівцями:

— В’язень просить дозволу вийти...

Якщо ти сідаєш надто близько, вартовий люто накидається на тебе, б’є прикладом у спину:

— Падло! Чого сів у мене під носом?!

А якщо відійдеш на якийсь метр далі, то він може зірвати з плеча карабін...

Розе знесилено закинув назад голову. Це ніби приносило якусь полегкість на хвилину, але тільки на одну хвилину, бо одразу ж кров знову кидалася в голову.

Розе схопився з табуретки і почав жестикулювати:

— Я хочу розказати вам усе, пане комісаре! Ви повинні знати, що я пережив! Хто знає, як ви допитуєте зараз Піппіга! Я не маю ніякого відношення до дитини, ніякого, прошу вас...

***

Розе не закінчив фрази. Раптом в дверях камери забряжчав ключ. Тюремник протиснувся крізь двері, волочачи за собою якийсь клунок. Це був Піппіг!

— Тримайте його, — пробурчав тюремник до Розе, що стояв у камері, готовий утекти і заховатися в найдальшому її кутку. Розе скорився. Він підхопив Піппіга ззаду під руки, а тюремник тимчасом опустив койку. Вони вдвох поклали на неї нерухоме тіло.

Тюремник вийшов із камери, взявши з собою порожній глек, і скоро повернувся назад, наповнивши його водою. Він кинув Розе полотняну ганчірку.

— Ви самі бачите, що треба робити.

І він вийшов, залишивши обох заарештованих наодинці.

Очі Піппіга були заплющені. Одне око зовсім запухло. Від лівого вуха тягнувся кривавий слід аж до шиї. На носі і роздутих губах теж закипіла кров. Куртка розхристана, сорочка пошматована.

Рука Розе, в якій він тримав ганчірку, дрібно тремтіла. Завмираючи від цікавості й страху, він нахилився над Піппігом.

Повіки Піппіга затремтіли. Спотворене доневпізнанності обличчя скривилося в страшній гримасі: він силкувався посміхнутися.

Жах пойняв Розе.

Раптом Піппіг заговорив тихим, але напрочуд ясним голосом:

— Витри мені лице...

Руки Розе трусилися, коли він, намочивши ганчірку, витирав Піппігові обличчя.

Піппіг насилу ворухнув руками і обережно підняв трохи сорочку. Тільки тепер Розе помітив на його грудях великі круглі плями спаленого м’яса. Опіки. Хтось повипікав йому ці плями на живому тілі!

Піппіг відчув крізь заплющені повіки, що Розе дивиться на його груди.

— Сигарою, — тільки й сказав він, замість довгих пояснень, і після короткої моторошної паузи попросив: — Поклади мені мокру ганчірку на рани.

Коли мокра холодна ганчірка торкнулася живого м’яса, Піппіг застогнав від болю. Він дихав важко й уривчасто, і раптом з його грудей вирвалось:

— Води, швидше!

Розе озирнувся навколо, пошукав очима, помітив у стінній шафці алюмінійовий кухоль і набрав у нього води. Він трохи підняв Піппіга, підклавши йому руку під спину, і той жадібно випив воду. Здається, лише тепер він усвідомив, що той кошмар, який він щойно пережив, уже минувся.

Застогнавши з полегкістю, Піппіг відкинув назад голову, напружений вираз зник з його обличчя. Піппіг міг тільки трохи розплющити непошкоджене око. Він почав старанно обмацувати пальцями свій рот, так ніби це було зараз для нього важливіше за все. Кількох зубів бракувало, інші хиталися...

Піппіг кволо змахнув рукою: мовляв, це не має значення... Потім стягнув з грудей ганчірку і попросив Розе:

— Намочи знову.

Здавалося, сили потроху поверталися до нього. Минуло кілька хвилин, і він зовсім чітко вимовив:

— Не бійся, з тобою він такого не зробить. Я знаю тепер, чого він хоче.

Він говорив затинаючись: треба було спершу звикнути до дірок на місці вибитих зубів.

— Ми не випадково потрапили в одну камеру, — провадив він далі. — Ці пси думають, що вони хитріші за нас. Але й ми теж не дурні... Слухай, що я тобі скажу, Август!

Він на превелику силу підвівся, відсторонив руку Розе, який хотів допомогти йому, і важко перевів дух.

— Слухай же, Август, це важливо. Отой бугай не через те так люто бив мене, що я нічого не сказав, а тому, що... Слухай, слухай же, це дуже важливо...

Піппіг стомився, дихання з хрипом виривалося з його грудей.

— Не хвилюйся, — сказав Розе.

Піппіг спробував посміхнутися.

— Я й не хвилююсь зовсім... — Він замовк, почуваючи благодійну прохолоду на пекучих ранах. — Так мені легше, — зітхнув він.

Він знову ліг на спину. Якусь мить лежав нерухомо, не кажучи ні слова.

Розе наважився поставити йому одне запитання:

— А чому... чому він... не зробить цього зо мною? Це він сам тобі сказав?

Піппіг не відповів. Який він жалюгідний, цей боягуз! Нарешті він знову заговорив:

— Ти просто дурень...

Розе стало соромно, він сидів, опустивши додолу очі.

Піппіг вів далі:

— Отой бугай знає, що ти слабовольна людина. Саме тому він і посадив нас разом в одну камеру. Побачивши мене, ти повинен перелякатися на смерть. Ось на що він розраховує. І тоді — можеш бути певен, — тоді він спробує вивідати у тебе все, що йому треба, лагідненько, солоденьким голосом. Якщо ти не хочеш, щоб і тобі перепало так, як мені, то будь насторожі...

— Що ж я повинен робити? — обличчя Розе спотворила крива гримаса.

— Тримати язик за зубами, більш нічого.

Розе ковтнув слину.

— Ти просто нічого не знаєш, на цьому й наполягай, навіть якщо він і дасть тобі кілька разів по зубах. Чорт забирай, хіба ти не зможеш витримати?

Біль ставав нестерпним. Піппіг застогнав і почав судорожно крутити головою; Він був такий самотній у цю тяжку годину...

— Друже, дай мені ще води, — простогнав він, трохи звівся на лікті, коли Розе, тремтячи, підніс до його губів кухоль з водою, і, напившись, знову знесилено впав на матрац.

Розе бачив по обличчю змордованого товариша, які нелюдські зусилля робить той, щоб подолати біль. Нараз його пойняв сором. Тихесенько, скоріше для самого себе, ніж для товариша, він прошепотів:

— Ну, гаразд, Руді, гаразд, я нічого не знаю...

Піппіг трохи пожвавішав.

— От бачиш, от бачиш, — зрадів він. — І на цьому ти й наполягай. Гляди ж, не проговорись, Август, чуєш? Якщо той бугай помітить, що ти щось знаєш, він мокре місце від тебе залишить, розумієш? Але якщо ти мовчатимеш, розумієш?.. Бо я вже втовкмачив йому, що ти нічогісінько не знаєш про всю цю історію...

— Ти взяв усю провину на себе?

— Здурів ти, чи що? — раптом своїм колишнім тоном промовив Піппіг так, ніби він був зовсім здоровий. — Я сказав йому: якщо ми всі нічого не знаємо, то ти й поготів нічого не можеш знати, бо ти... просто дурень...

Сили Піппіга вичерпались. Він простягся на матраці, мускули його ніби розм’якшилися від болю.

Розе збентежено дивився перед собою.

Виходить, ось якої вони думки про нього. Піппіг не просив, не благав його бути хоробрим і мужнім, «...бо ти просто дурень...»

Розе хотілося сховатися кудись від самого себе, так йому було зараз соромно, і він низько похнюпив голову.

***

Після Піппіга Гай викликав до себе ще кількох бухенвальдців. Не для того, щоб допитувати. Просто він хотів «прощупати» їх. Допитуючи в’язнів, він керувався тим враженням, яке справляв на нього той чоловік, що в дану хвилину стояв перед ним, і залежно від цього ставив свої запитання. Скоро він зрозумів, що навряд чи доб’ється чогось від бухенвальдців. Всі вони затялись на тому, що нічого не знають.

«Ну, гаразд, — подумав Гай, — тимчасом залишимо все це так, як є, ви ще заспіваєте передо мною, як соловейки».

Тепер він вирішив сконцентрувати всю свою увагу на Розе, спеціально для якого він так «грунтовно обробив» Піппіга.

Уже надвечір він наказав привести Розе.

— Ну, мій любий, сідайте-но. Ваше прізвище Розе, правда?

— Так точно.

Гай закурив сигару і обережно поклав сірника на попільничку. Скрушно зітхнувши, він зауважив при цьому:

— Еге ж, вклепалися ви в дурну історію. Як довго ви вже сидите в таборі?

— Вісім років, — відповів Розе, зовсім ошелешений тим, що допит почався точнісінько так, як він і уявляв собі.

Гай співчутливо похитав головою.

— Вісім років! Ай-яй-яй... вісім років! Я б, мабуть, не витримав.

Як зловісно прозвучали ці слова!

Розе не відповів, він злякано думав лише про те, щоб якось не роздражнити цього звіра, бо інакше він битиме і його.

Але Гай, здавалося, і на думці того не мав. Він затягнувся, і Розе скоса зиркнув на жевріючу сигару. Ось чим випікав цей кат ті страшні рани на тілі...

Гай відкинувся на спинку стільця, спокійно схрестив на грудях руки і привітно глянув на Розе.

— Ви, бухенвальдці, — кумедні люди. Через якусь там малу дитину ви дозволяєте, щоб вас били мало не до смерті. Коли ви вже хочете мовчати, то повинні бути принаймні послідовні. Але якщо ви спочатку змушуєте себе як слід відлупцювати, а потім все одно вибовкуєте ваш секрет, то нема чого дивуватися, коли з вами й поводитимуться, як з ненормальними людьми.

Гай привітно нахилився до Розе.

— Цей Піппіг, безумовно, хоробрий хлопець! Я поважаю його! Та хіба не міг він мені одразу сказати: так і так, пане комісаре, ми знайшли маля... І тоді все було б гаразд. Ба ні, спершу треба віддубасити його, а потім він однаково все скаже. Хіба ж так роблять розумні люди?

Гай знову відкинувся назад і, ніби між іншим, зауважив:

— Хвалити бога, що інші ваші товариші були розсудливіші і одразу ж призналися. Ну, і чого ж домігся ваш Піппіг?

Розе, зіщулившись, сидів на стільці, і Гай почував, що його підготовча тактика має успіх. Він підвівся і, продовжуючи говорити, стаз походжати по кімнаті.

— Мене зовсім не цікавить, що ви робите там у себе нагорі, в концтаборі, у мене є інші турботи. А ваш Клюттіг просто бюрократ. Прибігає до мене та й каже, заламуючи руки: допоможи мені! У нас нагорі, в таборі, приблудилося дитя, воно ще не зареєстроване, і виходить, що число в’язнів табору не збігається!

Гай тоненько захихотів.

— Так ніби це хтозна-яка важниця! Адже через пару днів американці однаково будуть тут, і нам треба буде відчалювати. Нам, а не вам! І от уявіть собі, яку дурницю робить ваш Піппіг! Буквально в останню хвилину цей ідіот ризикує своїм життям через таку дрібницю. Я ж міг прибити його й до смерті. І що тільки ви собі думаєте!..

Все завмерло у Розе всередині від страху. Те, що говорив цей бугай, аж ніяк не відповідало його солоденькому тону. Він, здається, надто багато знає. Невже Піппіг справді признався і тільки перед ним, Розе, промовчав про це? Невже й інші теж?..

Та перш ніж ці думки Розе встигли оформитися в слова, бугай спинився перед ним і підбадьорливо поплескав його по плечу.

— Що ви собі справді думаєте? — повторив він.

Розе все ще сидів на тому ж самому місці, похнюпивши голову.

— Я до цього не причетний, — тихо вирвалось у нього.

— Я знаю! Піппіг мені все розказав, — запевнив його Гай, — Але де ж, скажіть мені ради бога, заховали ви це бідне малятко?

Розе мовчав.

Гай став біля вікна і забарабанив пальцями по шибці. Якусь мить він зважував у думці подальший план дій, потім враз ніби вирішив щось. Підійшов до Розе. Привітно, але досить-таки міцненько вхопив його за петельку, підняв .у повітря. З того, як безсило повис Розе в його руках, зрозумів, що діє правильно.

Він вийняв сигару з рота, струснув з неї попіл і ніби ненароком підніс жевріючий кінчик її під самісінький ніс Розе. Від їдкого диму і жару у того боляче защеміло в носі.

Гай сказав по-батьківському:

— Ану ж бо, будьте благорозумні, Розе.

Розе глянув своєму катові в очі, — в них причаїлася страшна небезпека. Розе нервово ковтнув слину, він відчув, що рука, яка тримала його за груди, ослабла. Гай поплескав Розе по плечу.

— Я не маю ніякої охоти робити з вами те ж саме, що з ГІіппігом, я не люблю цього. Але якщо ви змусите мене... Розе, чоловіче добрий, зрозумійте, адже я теж тільки виконую свій обов’язок!

«Коли він помітить, що я щось знаю...»

Розе, не кліпаючи, дивився в очі гестапівцю.

— Отже, де ви сховали бідне малятко?

Очі Розе палали. Він напружував усі свої сили й мужність.

— Я не знаю, — заїкаючись, пробелькотав він, не зводячи погляду з кулака гестапівця.

Проте Гай тільки зітхнув і скрушно підняв руки.

— Ну що ж, мені жаль вас. Ідіть тепер в свою камеру і порадьтесь з Піппігом. Сьогодні вночі я викличу вас ще раз...

Вже зовсім стемніло, коли тюремник привів Розе назад у камеру. Піппіга тіпала лихоманка: він був непритомний.

Тюремник поклав йому вогку ганчірку на лоб і, виходячи з камери, пробурчав до Розе:

— Не робіть дурниць, досить уже й цього одного.

Розе скоцюрбився на табуретці. Здається, всі страхіття і жахи всього світу зібралися докупи в цій камері. Як би хотілося зараз Розе промовити до когось хоч слово.

— Руді...

Піппіг лежав нерухомо, дихав важко й уривчасто.

— Руді...

Розе поторсав Піппіга за плече.

Нещасний застогнав. Розе облишив його. Маленький і безпорадний, він знову скоцюрбився на табуретці. Тепер він був зовсім один на світі!

Їдкий дим сигари, здавалося, все ще щипав його ніздрі, і він ніби й досі почував на своїх грудях руку того звіра. Холод, що йшов від кам’яних стін і підлоги, пронизував його наскрізь, і він здригався всім тілом. Загратована лампочка під стелею блимала тьмяним червонуватим вогником.

Скоро вже й ніч настане...

***

Комендант наказав усьому штабу зібратися в його кабінеті, тим-то вечірня перевірка пройшла цього разу дуже швидко. Клюттіга не було, замість нього рапорт приймав вічно п’яний Вейзанг.

Рейнебот виструнчився перед першим лагерфюрером і відрапортував, як годилося за уставом.

Потім загорлав:

— Розійдись!

Сьогодні все пройшло швидко. Щось тривожне носилося в повітрі. Десять тисяч чоловік знали це. Немов газ, що проходить крізь найменшу щілину, проникали в табір чутки про евакуацію.

Якщо глянути на всю цю картину стороннім оком, то могло здатися, що тут не було нічого незвичайного. Колона за колоною рушали в’язні вниз, розходячись з величезного табірного майдану. Як завжди, у вузьких проходах поміж бараками зчинялася метушня й затори. Маршовий порядок тут вмить зникав, бо кожен прагнув якнайшвидше дістатися до свого барака.

Лише окремі дрібнички вказували на те, що не все було так, як завжди. Рапортфюрер, лагерфюрер, блокфюрери не чекали, як звичайно, поки спорожніє майдан, а одразу ж після перевірки поквапливо зникли за ворітьми. Вартові, що звичайно походжали байдуже туди й сюди на головній сторожовій вишці, сьогодні стояли біля кулеметів, втягнувши голови у підняті коміри, щоб заховатися від різких поривів березневого вітру, який завивав і свистів за рогом вишки, і дивилися вслід в’язням, що розходилися з майдану.

Одразу ж після вечірньої перевірки прикомандированих в’язнів, які звичайно працювали до пізнього вечора, відпустили з різних будівель, зайнятих есесівцями, в табір. Щось тривожне таки носилося в повітрі!

В бараках, як завжди, стояв неймовірний галас. Навколо казана з супом товклися, як завжди, в’язні; так само, як завжди, байдуже роздавали жалюгідну юшку штубові, бряжчали миски. Як завжди, впритул один до одного сиділи на лавах за довгими столами в’язні, сиділи так тісно, що насилу могли орудувати рукою, в якій тримали ложку. Як завжди, жадібно накидалися вони після супу на хлібний пайок на завтра; цей раціон став за останній час ще меншим ніж досі. І все-таки щось змінилося, не все було, як завжди.

Безладні розмови пішли по іншому руслу, десятки тисяч думок зароджувались в головах і ніби з’єднувалися в одну гігантську думку, в одну велетенську процесію, яка під прапорами Надії, під прапорами Чекання мала вирушити назустріч кінцю, що із страхітливою раптовістю, немовби прорвавши запону хмар, нараз зримо став перед ними!

В усіх бараках можна було почути тільки одну розмову: про евакуацію! І багато хто з тих, кого довгі роки ув’язнення позбавили всякої надії на краще майбутнє, тепер навіч бачили, що наближається кінець цих страшних часів — кінець їхнього часу. Але що чекало їх попереду? Смерть чи воля? Важко було передбачити це. Події розгорталися нерівномірно, вони зливалися, змішувалися і переплутувалися між собою. Життя чи смерть? Хто міг би це сказати?

В усіх бараках точилися про це жваві розмови. Могло статися й так, що весь табір в останню, в найостаннішу хвилину буде знищений до ноги. Адже у тих було все! Бомби, отруйні гази, літаки! Досить комендантові подзвонити по телефону на сусідній аеродром... і через півгодини на світі не існуватиме більше ніякого табору Бухенвальд, а димити- меться страшна мертва пустеля... І тоді — кінець усім мріям і сподіванням, товаришу. А ти ж цілих десять років чекав зовсім іншого! Нікому не хочеться вмирати перед самим кінцем! Прокляття! Яким кінцем? Якби ж то можна було це знати!

Раптом багато хто з в’язнів зробив несподіване відкриття: той панцир, в який одягли вони свої груди на всі ці роки, уже не міг стримати те, що розпирало їм груди, вони зрозуміли, що ту звичку до смерті, яка всі ці роки стояла за ними, як вартовий з рушницею, що цю звичку вони просто вигадали, уявили собі, що це буз обман, ілюзія, — ніби вони вищі за смерть.

І от моторошний привид уже злорадо хихотів тут же, поруч: добре сміється той, хто сміється останній!

І те, що б’ється там, усередині, під тим панциром, не таке велике й невразливе, товаришу... Так, так, досі ти відсовував від себе смерть кінчиком пальців. Та не забудь, що це була зовсім інша смерть... то була твоя смерть, і вона була невід’ємною частиною табірного життя, точнісінько так, як і ти сам.

А ту смерть, яка зловтішно хихикає зараз за стінами барака, мій любий, ти не відкинеш кінчиком пальців, простим щиглем! Це найпідступніша, наймерзенніша з усіх смертей! Це цинік, який піднесе тобі під носа букет квітів в твою останню хвилину, перед тим, як ти навіки закриєш оні. І яких тільки квітів не буде в тому букеті! Будинки, вулиці, люди, село, лісова галявина, місто, автомашини, велосипедисти, жінка, ліжко, кімната зі справжніми меблями і гардинами на вікнах, маленькі діти... Цілий прекрасний світ триматиме вона перед твоїм носом: вдихни лишень його пахощі... Що скажеш ти на це, товаришу? Тут уже ніхто не захоче вмирати, навіть якщо раніше він міг би легко вмерти від одного щигля.

І нічого дивного тут немає: смерть у таборі була твоїм побратимом, смерть, яка приходить в останню хвилину від дротяної загорожі — твій ворог! Разом з чутками прослизнула вона в табір і тепер була незваним гостем у кожному бараці, скрізь, де збиралися люди. Вона незримо витала також і над маленькою групою людей, що зійшлися у підвалі під ревіром, разом з ними спустилася вона туди крізь отвір у підлозі і пройшла, спотикаючись об уламки цегли, аж у той дальній куток, де горіла свічка, і кожен — був то Богорський чи Бохов, Ріоман чи Пшібула, Кодічек чи ван-Дален, — кожен знав, що вона була присутня тут, на їхньому зібранні, мовчазним гостем.

Бохов змалював обстановку: арешт десяти чоловік зі складу, загроза евакуації, просування фронту вперед, на Тюрінгію, можливість блискавичного розгортання подій.

Ріоман доповнив його відомості. Він випадково дізнався про нараду у коменданта, і не могло бути ніякого сумніву в тому, про що там ітиме мова.

Запальний Пшібула хотів зі зброєю в руках перешкодити евакуації. Він вимагав, щоб вони негайно дали сигнал бойової тривоги всім групам Опору і роздали їм зброю.

— Та ти збожеволів, чи що? — по-польськи вигукнув Богорський.

Три тисячі есесівців було зараз в казармах, — про це повідомив їх старший санчастини Кен, який майже щодня бував «на волі», за межами табору. Кассель, де проходила лінія фронту, був близько і водночас ще занадто далеко. Кожен день міг принести важливі новини, кожен день був для них виграшем. А через те, що так стояли зараз справи, що невідомість і надія на порятунок, мов збурені хвилі, набігали одна на одну, не можна було дозволити собі ніяких поспішних і необдуманих рішень. Треба було до слушного часу додержуватися тієї самої тактики вичікування, і — в разі якщо буде віддано наказ про евакуацію, — чинити їй різні перешкоди і всіляко зволікати, щоб врятувати якомога більше людей.

Проте всі вони знали, що вирішальна година наближається і що коло ось-ось замкнеться. А що почнеться тоді...

Бохов сказав дуже серйозно:

— ...Те, що почнеться тоді, товариші, вирішуватиме питання життя чи смерті. А ми повинні жити! Я не вмію говорити пишних фраз, але сьогодні я хочу сказати вам: ті з нас, яким пощастить вийти живими на волю, стануть передовим загоном справедливішого світу! Ми не знаємо, як розгортатимуться події. Та однаково, як би не виглядав цей світ, він мусить бути справедливішим, інакше нам доведеться розчаруватися в розважливості й розумі людства. Ми не перегній для історії, не страдники, не жертви. Ми — носії найвищого

обов’язку!

Та, певно, засоромившись свого пафосу, Бохов враз замовк і знову замкнувся в собі. Богорський теплим поглядом дивився на друга. Після короткої паузи Бохов провадив далі, лаконічно й суворо, як завжди:

— Нам треба обговорити ще одну справу, товариші! Йдеться про дитину. Так це не може далі тривати. Ця дитина виростає поступово у велику небезпеку для нас. Клюттіг ганяє за нею, як чорт. Він хоче добратися до нас. Певна річ, він діє навмання, бо ми не маємо до дитини ніякого відношення. Хіба що Гефель...

Бохов глянув на Богорського, так ніби чекав, що той щось заперечить йому. Але Богорський мовчав. І Бохов вів далі:

— На Гефелі, і тільки на ньому можуть вони пробити бреш. Я знаю, товариші, що він тримається стійко! Знаю це напевно, і, здавалося, ми могли б не турбуватися. Але, як кажуть, береженого й бог береже. Досить тільки їм знайти дитину... і знаєте, що лишиться тоді від Гефельової сили й стійкості? І небезпека таїться не тільки в Гефелі. Надто багато людей знають про дитину. А тому дитину треба забрати від Зідковського, але так, щоб він і сам не знав куди. Тоді ми зможемо бути спокійними, таким чином ланцюг розірветься. Але куди подіти дитину?.. Я вже все обдумав. Ми принесемо її сюди, в цей підвал.

Ця пропозиція здалася членам комітету неможливою, і всі палко запротестували. Один лише Богорський мовчав. Та Бохов наполягав на своєму.

— Спокійно, товариші!

Скупими словами пояснив їм, як він надумав це зробити. Вони влаштують тут у кутку постіль для дитини. Кілька разів на день хтось із товаришів, звичайно, не забуваючи про обережність, приходитиме сюди і приноситиме маляті їжу. Воно ж звикло ховатися...

Ван-Дален скептично похитав головою:

— Ти розриваєш ланцюг лише для того, щоб знову зав’язати його в іншому місці.

На скронях Бохова набрякли вени.

— А що ж робити? — вирвалося у нього. — Чи, може, ми повинні просто вбити дитину? Запропонуй щось краще, коли можеш.

Ван-Дален тільки знизав плечима; ніхто не міг дати доброї поради.

Вони мовчали. Можливо, це був найкращий вихід. Та Бохов і сам почував, що цей вихід не рятує становища.

Крім Піппіга й Кропінського, яких зараз немає в таборі, Зідковський зв’язаний тільки з Кремером, що знає про дитину. Отже, Кремер і повинен забрати у нього дитину.

Але на це не пристав ніхто.

— Тільки не Кремер! — запротестували всі.

— Спокійно, товариші! — суворо спинив їх Бохов. — Я знаю, чого я це кажу! Якщо ланцюг розірветься на Кремерові, буде неможливо щось зробити, це має бути ясно для всіх, в разі... в разі, якщо Зідковський зрадить нас. Я в це не вірю, але...

— От і гаразд, — раптом заговорив Богорський, — ми приготуємо м’якеньку постільку для маляти, і Кремер принесе його сюди. Хорошо. Не треба стільки сперечатися про це, товариші, у нас обмаль часу. Коли Кремер забере дитину?

Своєю рішучою підтримкою плану Бохова Богорський поклав край усім суперечкам, і Бохов був радий з цього. Він відповів:

— Сьогодні вже пізно. Завтра я все влаштую.

***

Шваль викликав до себе Клюттіга. Він побоювався, що у них може виникнути сутичка з лагерфюрером на нараді штабу, яка мала от-от розпочатись. На столі лежала телеграма від Гіммлера, в якій наказувалося евакуювати табір.

Евакуацію було повністю полишено на розсуд начальства табору. В цьому наказі почувалася паніка. Рятуйся, хто може, — означав він. Таким чином, Швалю було дано повну свободу дій. Єдиний, хто міг перешкодити йому маневрувати якомога спритніше, був фанатик Клюттіг, тим-то Шваль і хотів наперед домовитися з ним. І хоч звичайно Шваль не любив лишатися з Клюттігом наодинці, цього разу він все-таки вирішив поговорити з ним. Комендант покладався на свій дипломатичний хист.

Клюттіг увійшов до кабінету.

Шваль зустрів його жартівливим докором:

— Послухайте-но, мій дорогий, що це ви там зчиняєте за моєю спиною?

Клюттіг насторожився. Цей тон припав йому до смаку. Він войовничо закинув назад голову, аж кадик виліз із коміра:

— За те, що я роблю, я несу повну відповідальність!

— Відповідальність! Цим ви тільки внесете мені повне безладдя в табір. А саме цього зараз і слід уникати.

Клюттіг стиснув руки в кулаки і взявся ними в боки. Погрозливий жест! Шваль на всякий випадок вирішив бути обережним і ретирувався за свій письмовий стіл.

— Навіщо ви зчиняєте стільки шуму через якусь там дитину? — спитав Шваль.

В очах Клюттіга спалахнули зловісні вогники, і жовна заходили на обличчі. Він зробив крок до стола.

— Послухайте, штандартенфюрер. Ми ніколи не були з вами друзями і не станемо ними й тепер, в останню хвилину. Вся ця веремія скоро скінчиться. Ми тут зараз самі й без свідків, і я раджу вам: не суньте ви свого носа в мої справи.

Обличчя Шваля перекосилося. Якусь мить здавалося, що він от-от прийме цей виклик, проте він одразу ж узяв себе в руки.

— Гаразд, — сказав він і, вийшовши з-за стола, почав походжати по кімнаті, — Ми тут самі і без свідків. Отож давайте поговоримо відверто. Ви вважаєте мене боягузом, який хоче втертися в довіру до американців. Помиляєтесь, мій любий. Просто я не такий фанатик, як ви, а звичайна людина, яка тверезо дивиться на речі. Так, так, тверезо, — перепинив він Клюттіга, який хотів щось заперечити йому.

Шваль узяв у руки телеграму і потряс нею в повітрі.

— Евакуація! Наказ рейхсфюрера СС! Чи, може, ви не хочете коритися наказові? — з погрозливими нотками в голосі запитав він.

Те, що Клюттігу хотілося відповісти на це, можна було б розцінити як відкритий бунт, і тому він визнав за краще промовчати.

Шваль одразу ж скористався з своєї переваги.

— Евакуацію полишено на розсуд табірного начальства. От бачите! А вся влада зосереджена в моїх руках. Чи, може, ви не згодні з цим?

І на це Клюттіг промовчав. Шваль продовжував:

— Ми тут з вами віч-на-віч, гауптштурмфюрер, і говоримо відверто: хто може ще прийти нам на допомогу? Фюрер? Чи, може, рейхсфюрер СС? — Шваль хихикнув, — Ми сидимо в пастці. Часи геройських подвигів минулися. Минулися! — повторив він з притиском. — Зараз вже йдеться про те, щоб рятувати свою шкуру.

Клюттіг ледве стримувався, але Шваль уже не міг спинитися.

— Якщо ми втечемо звідси, залишивши за собою гору трупів, то, крім честі й усвідомлення того, що ми лишилися вірні своєму обов’язкові, яку ще користь матимемо ми з того?

— Боягуз! — прошипів Клюттіг.

Шваль поблажливо посміхнувся.

— Я не хочу, щоб вони накинули мені зашморг на шию. Якби ми виграли війну, то і я теж, просто для розваги, наказав би влаштувати тут добру стрілянину по живих мішенях. Та, на жаль, — між нами кажучи, — на жаль, ми програли війну, а це вже зовсім змінює ситуацію.

Довго стримувана лють Клюттіга, нарешті, вирвалася назовні:

— На мене можете не розраховувати! Чуєте ви, йітандартенфюрер? На мене не розраховуйте! Тікати, як найпослідущі боягузи, — це мерзенно... це...

В його голосі звучала погроза, але зараз це не справило ніякого враження на Шваля: він лише мовчки здвигнув плечима, випнув уперед гладке черево і схрестив на грудях руки.

— Ага! Ви хочете зійти зі сцени, з грюкотом зачинивши за собою двері. Мій любий, по мікрофону це прозвучало б дуже велично. Але ж ми з вами не в Міністерстві пропаганди, а в таборі на Еттерсбергу, і фронт у нас під носом. Якщо ми грюкнемо, то й у відповідь пролунає такий самий грюкіт!

— Ну то й що ж! — вигукнув Клюттіг.

Та на Шваля його вигук не справив ніякого враження.

— В кого, скажіть на милість, ви хочете стріляти? В американців? Не робіть з себе посміховиська!

Клюттіг твердими кроками пройшов повз Шваля і важко опустився в глибоке шкіряне крісло за довгим столом для засідань; він являв зараз собою живе втілення безсилої люті.

Шваль мовчки спостерігав противника.

— Чого ви, власне, хочете? — спитав він після короткої паузи. — Мені здається, ви й самі цього не знаєте. Ви хочете розстріляти весь табір. Потім ви хочете вислідити таємну організацію комуністів, а тепер ви ганяєтесь за якимсь малим вилупком і заарештовуєте людей. Просто у вас нерви розладналися, от і все.

Клюттіг схопився з крісла і загорлав:

— Я добре знаю, чого я хочу!

Тремтячими руками він вихопив з кишені якийсь папірець і простяг його Швалю:

— Ось!

Шваль оглянув записку.

— Що це таке?

— Керівна головка підпільної організації, — відрізав Клюттіг.

Шваль високо звів брови.

— Цікаво, дуже цікаво... — В цих словах могло бути і здивування, і глум.

Він уважно прочитав список.

— Та тут навіть не одна головка, а багато голів. Як же вам удалося виявити їх?

— Під час мого полювання за отим малим вилупком, — цинічно відказав Клюттіг.

Шваль зберігав самовладання.

— І що ж ви хочете робити з цими головами?

— Відрубати, штандартенфюрер!

— Так, так... — тільки й сказав на те Шваль і, заклавши руки за спину, почав задумливо походжати по кабінету.

Клюттіг чекав: от-от пролунає рішуче слово!

Та пауза затяглася. Шваль думав. Кінець кінцем, він, здавалося, зважився на щось. Ось він спинився перед Клюттігом. Вони дивилися один одному в вічі.

— Слухайте, що я вам скажу, гауптштурмфюрер. Мені не подобається те, що ви тут робите. Ні, ні, не перебивайте мене, вислухайте до кінця. Початок вже зроблено, ваша акція, на якій ви наполягаєте, — надто масована і зайшла надто далеко, щоб я міг припинити її, не показавши в’язням нашої слабкості...

— Слабкості? — обурився Клюттіг.

— Так, — коротко відповів Шваль і відчув у цю хвилину, наскільки він розумніший за свого заступника.

Він знову облишив Клюттіга і почав ходити навколо письмового стола, як робив це завжди, збираючись сказати щось важливе.

— Давайте поговоримо про інше. Наказ рейхсфюрера СС лежить перед нами, і він має бути виконаний. Табір буде евакуйовано! Ми тут з вами сам на сам, Клюттіг, я говоритиму цілком одверто. Ми не знаємо, що нас чекає. Можливо, одного чудового дня я повинен буду дати звіт рейхсфюреру СС, тому я хочу виконати його наказ. А може, колись мені доведеться відповідати перед американцями! Можливо, всі ми будемо відповідати перед ними!

Він спинився за письмовим столом.

— Я не боюсь цього! — перебив Шваля Клюттіг, випнувши вперед підборіддя.

— Знаю, — відказав Шваль, і знову з виразу його обличчя важко було догадатися, що було в цій відповіді: схвалення чи глум.

Шваль вийшов з-за письмового стола, став перед Клюттігом і широко розвів руками.

— Я стою у вас на дорозі. Коли б це залежало від вас, то я давно вже не був би комендантом. Але це не так просто, мене...

Він зробив такий жест, ніби скручував комусь в’язи, кілька разів по-театральному ступнув по кабінету і несподівано знову спинився перед Клюттігом.

— Це не так-то просто, й вас...

Знову той самий жест.

Комендант справді говорив зараз цілком щиро, і це обеззброювало Клюттіга.

Шваль скористався з цього.

— От тому я й кажу: розум і хоробрість не повинні йти одне проти одного, а, навпаки, мусять об’єднатися... Ясно?

— Чи повинен я зрозуміти це так, що ви ласкаво дозволяєте мені...

Шваль одразу ж кинувся в той пролом, який він щойно пробив собі. Твердими кроками наблизився він до Клюттіга і злегка доторкнувся пальцем до його грудей.

— Навіть більше! Я наказую вам знешкодити підпільну організацію.

Клюттігу перехопило дух. Він, не відриваючись, дивився на коменданта, і за товстими скельцями його окулярів спалахували недовірливі вогники.

Шваль помітив це і, здається, вгадав, про що зараз думає Клюттіг.

— Ні, ні, мій любий, — сказав він, — тут нема ніякої пастки. Але ви не повинні також думати, ніби я капітулюю перед вами. Мій наказ продиктований здоровим глуздом і необхідністю. Я не буду чинити вам ніяких перешкод, але сподіваюсь, що й ви зробите так само. Таким чином кожен доб’ється свого. Ясно?!

Шваль ще раз перечитав список. Читав довго й уважно. Нарешті він спитав:

— Чи ви твердо переконані, що це справді керівна головка?..

— Я твердо переконаний в цьому, — відповів Клюттіг, намагаючись заглушити свою власну невпевненість.

Шваль підійшов до письмового стола, взяв авторучку і викреслив у списку якесь прізвище, потім подав список Клюттігу.

— Розстріляти! Не привертаючи нічиєї уваги і не зчиняючи шуму!

Клюттіг, думаючи, що Шваль підписав папір, взяв його в руки і несподівано виявив, що комендант викреслив прізвище Кремера.

— Пане штандартенфюрер! — обурився він.

— Цей мені ще потрібен! — різко спинив Клюттіга Шваль, не бажаючи слухати ніяких заперечень, і знизав плечима: — Отак-то, мій любий, буває на світі. Стільки років внутрішня адміністрація табору робила

все за нас, і ми спокійно полишали на них в’язнів. А тепер от ми змушені знищити їх. Та без досвідченого старости табору я не зможу провести евакуацію.

— Але ж, штандартенфюрер! Кремер один з найважливіших...

Шваль хитро посміхнувся:

— Щось ніби генерал, правда? Ну що ж. Тим краще для нас. Як можна знешкодити генерала? Позбавивши його офіцерів. Знищіть усіх інших, і ваш Кремер стане слухняним, як цуценя. Ви згодні зі мною?

Шваль, задоволений своєю власного проникливістю, поблажливо поплескав Клюттіга по плечу.

— А якщо це дасть вам таку втіху, то, про мене, ви зможете пустити йому кулю в потилицю і в останню хвилину. Але зараз він мені ще потрібен.

І Клюттіг мусив примиритися з цим.

***

Усі офіцери зібралися, почалася нарада. Клюттіг сидів, забившись у куток кабінету, і його гризла досада, що хитрий Шваль пошив його в дурні, кинувши йому, немов собаці, якийсь жалюгідний шматок. І як тепер бундючиться цей страхополох.

Шваль, доповідаючи про обстановку, походжав по кабінету з Гіммлеровою телеграмою в руках.

— Наказ ясний і, само собою зрозуміло, повинен бути виконаний.

Клюттіг переводив уважний погляд з одного обличчя на друге, спостерігаючи, яке враження справляють на присутніх слова Шваля. Біля письмового стола сидів вічно п’яний Вейзанг, втупившись прямо перед собою каламутним поглядом. Йому явно бракувало шнапсу, на який комендант скупився, коли збирався штаб.

Штурмбанфюрер Камлот, командир есесівської частини, стояв посеред кімнати, виставивши вперед ногу і схрестивши на грудях руки. За столом для засідань сиділи начальник по трудовій повинності, начальник господарчої частини і ад’ютант коменданта. Численні блокфюрери, відповідно до свого низького чину, стояли позаду офіцерів.

Рейнебот також визнав за необхідне, зважаючи на своє невисоке військове звання, і собі стати поруч з ними.

Клюттіг пильно дивився на офіцерів. На всіх обличчях лежав вираз покори і готовності коритися комендантові.

«Які ж вони всі жалюгідні боягузи! — думав Клюттіг. — Вони гадають, що наказ Гіммлера допоможе їм врятувати свою шкуру! Навіть Рейнебот здається зараз покірним, мов ягнятко».

Ніхто не звертав на Клюттіга уваги, всі шанобливо слухали коменданта.

— Коли саме почати евакуацію — це залежить від нас, ми повинні орієнтуватися на становище на фронтах.

Шваль підійшов до карти і широким жестом провів по південній Німеччині: ну точнісінько тобі славетний полководець!

— Тільки сюди зможемо ми ще пробитися.

Вейзанг щось буркнув собі під ніс.

Шваль театральним жестом розвів руками.

— Іншого шляху нам не лишилося...

Клюттіг аж тремтів від злості. Йому хотілося зірватися на рівні ноги й закричати від обурення, але загальний настрій офіцерів стримував його.

Шваль стояв посеред кабінету і, ніби кепкуючи з Клюттіга, говорив: _х

— Само собою зрозуміло, що в таборі існує таємна організація. Ми не такі дурні, щоб не помітити цієї обставини. Але це все-таки лише одна обставина. — Він повернувся до Камлота. — Чи думаєте ви, пане штурмбанфюрер, що ця організація може становити серйозну загрозу для вашої частини?

Штурмбанфюрер у відповідь лише зневажливо посміхнувся, і Шваль поспішив закінчити:

— Я цілком поділяю вашу думку. Кількома залпами по табору ми зможемо вмить зламати будь-який опір, а я не вагатимуся і неодмінно вдамся до цього заходу, як тільки визнаю це за потрібне.

Шваль зробив промовисту паузу, заклав руки за спину і, задерши вгору голову, знову почав походжати навколо письмового стола. Потім він продовжував:

— Але не про це зараз мова. Панове, я несу відповідальність за безпеку вас усіх. Не лише тепер, але й у майбутньому.

Він сказав це з особливим притиском, заздалегідь упевнений, що всі з ним погодяться, бо добре знав своїх підлеглих.

— Авжеж, і в майбутньому також, — повторив він, — Ви розумієте мене.

Всі мовчали.

Шваль вирішив, що настав його час. Не приховуючи свого торжества, він сказав:

— Енергії гауптштурмфюрера Клюттіга ми завдячуємо тим, що йому — я сказав би — в останню хвилину пощастило вислідити верховодів таємної організації в таборі. Цим самим він зробив нам неоціненну послугу. Я наказав йому розстріляти цю зграю змовників і певен, що він виконає мій наказ з усім властивим йому розумом і обережністю.

— А що буде потім? — спитав досі мовчазний Камлот.

Вкрай здивований Шваль високо звів брови.

— Ми виконуватимемо наказ рейхсфюрера СС, — відповів він.

Камлот ліниво поворухнувся.

— Гіммлера? Дурниці! Він сидить у безпечному місці і йому легко наказувати. А возитися з цією сволотою повинен я? Перестріляти всю зграю до останнього пса! Ось яка моя думка.

Шваль занепокоєно походжав по кімнаті.

— А американці?

Камлот з нудьгуючим виглядом засунув руки в кишені штанів.

— Ах, не меліть дурниць, Шваль! Перш ніж вони дійдуть сюди, я не лишу в таборі жодної живої душі і чкурну звідси геть.

Він зареготав.

Шваль зблід, його товсті щоки затрусилися. Раптом він істерично загорлав:

— Іменем рейхсфюрера СС наказую вам коритися мені! Хто тут комендант?

— А хто командує військовою частиною? Ви чи я? — відпарирував Камлот.

Тут схопився з місця й Клюттіг. Двома стрибками опинився він біля штурмбанфюрера, шукаючи біля нього опори. Від хвилювання слова застряли у нього в горлі, і він тільки дико вирячився на Шваля. Підвелися й інші есесівці. Вони почували, що зараз станеться сутичка.

Але Шваль не розгубився:

— Що це — інтрига? Змова?

Камлот не мав нічого подібного на думці і миролюбно відповів:

— Ну, навіщо таке казати. Яка там змова? Нісенітниця! Просто я не маю ніякої охоти возитися з цією сволотою. Про мене краще перестріляти всіх.

Він сів у крісло й закурив сигарету.

Під захистом цього могутнього союзника і Клюттіг раптом відчув себе сильним.

— Перестріляти! Я теж такої думки! — загорлав він і з войовничим виглядом став поруч з Камлотом.

Втрутилися й інші офіцери. Всі водночас щось несамовито кричали, жестикулювали. Не звертаючи уваги на свого начальника, Шваля, найжорстокіші серед блокфюрерів ставали на бік Камлота.

Ад’ютант коменданта Віттіг, пробуючи утихомирити їх, кричав на них, вони кричали на нього. Кашкети позсовувалися на потилицю, всі розмахували руками. Вони ніби забули про субординацію, якої звичайно так суворо додержувалися:

Віттіг затулив собою Шваля і щосили зарепетував:

— Пане коменданте, накажіть їм негайно замовкнути!

І в ту ж мить гамір затих.

Деякі з блокфюрерів, що стояли в цей момент перед комендантом, злякавшись своєї власної сміливості, навіть стали струнко.

Єдиний, хто не брав участі в усьому цьому сум’ятті, був Рейнебот. Хоч раптова зміна ситуації дуже схвилювала його, бо він розумів, що от-от може розгорітися рішучий бій поміж двома протилежними силами, проте він ні на хвилину не втратив самовладання. От тепер, здається, знову взяв гору комендант.

Скориставшись із тиші, що раптом запанувала в кабінеті, Вейзанг ударив кулаком по письмовому столу і розлючено загорлав:

— Сто чортів! Те, що говорить Шваль, треба виконувати! Він же наш комендант!

Ніхто не звернув на нього уваги. Рейнебот, примруживши очі, чекав: що ж воно буде далі? Камлот загасив недокурок сигарети й підвівся з крісла. Йому було неприємно, що через нього виник цей інцидент, що підривав авторитет вищого офіцерства, до якого він сам належав. Їхнє розходження в поглядах було викликане не політичними міркуваннями, а просто намаганням врятувати свою шкуру. В’язні стояли цьому на заваді. Яке йому діло до американців? Зрештою, своя сорочка ближче до тіла. Він не розумів коменданта. У нього зовсім не було наміру підривати його авторитет. Але чому повинні вони, тікаючи, тягти за собою ще й усю цю наволоч. Хіба не простіше було перестріляти геть усе живе, що знаходилося за колючим дротом, а потім сісти в машиниі...

— Ви самі бачили щойно, якої думки офіцери, — сказав він Швалю, — чому ж ви упираєтесь і не хочете стріляти?

Загнаний на слизьке, ІІІваль ретирувався за свій письмовий стіл.

— А хто сказав, що я не хочу стріляти? Якщо треба буде, за якихось півгодини весь табір злетить у повітря!

— Ну, то й хай летить! — закричав Клюттіг. — Після нас — хоч потоп! Якщо ми йдемо звідси, то жодного більшовицького пса не повинно лишитися тут у живих!

Блокфюрери знову загаласували.

— Постріляти цю наволоч! — кричали вони.

Все це загрожувало вщент зруйнувати так добре підготовлені плани коменданта. Твердими кроками Шваль вступив у гущу сперечальників.

— Наказую негайно припинити розмови!

Суворий тон коменданта вплинув на присутніх.

Шваль з задоволенням відзначив про себе, що офіцери ще коряться йому. Вмить відновлена тиша знову повернула йому почуття впевненості, і він збагнув, що повинен тепер сміливим поводженням закріпити свій авторитет, який похитнувся був через Камлота. Він войовничо взявся кулаками в боки і обвів усіх суворим поглядом. Навіть дивно якось було чути свій голос серед цієї мертвої тиші. Шваль повторив те, що він щойно говорив.

— Хто сказав, що я не хочу стріляти?

Це прозвучало як постріл, що влучив у мішень. І все-таки, здавалося, Шваль не влучив у саме яблучко, бо одразу ж озвався Камлот.

— Штандартенфюрер! — Цей вигук прозвучав дуже твердо й визивно.

Шваль обернувся до штурмбанфюрера, якусь мить вони міряли один одного гострими поглядами.

— Можете ви дати мені в цьому слово честі офіцера?

— Даю вам моє слово честі! — відповів Шваль таким самим різким тоном, яким Камлот спитав його.

Справді, це звучало, мов постріли, якими вони ніби обмінювалися між собою, і з поведінки всіх присутніх Шваль відчув, що на цей раз він таки влучив у самісіньке яблучко.

«Увага, треба бути насторожі, — промайнуло в голові Рейнебота, — дипломат потрапив у скрутне становище, але зараз він переміг».

— Прошу, сідайте на свої місця.

Шваль зачекав, поки всі знову заспокоїлись.

Навіть Камлот сів на стілець.

Шваль з задоволенням вслухався в цю насторожену тишу. Криза минула. Тепер він знову був для них найвищим чином, їхнім комендантом. Він стояв поряд з Вейзангом. Той відкинувся на спинку стільця, широко розставивши руки, і тішився тим, що сидить біля свого штандартенфюрера з таким лютим обличчям.

Шваль знову став за письмовим столом.

— Я хочу зараз ознайомити вас з телеграмою рейхсфюрера СС.

І він прочитав уголос:

— «Зважаючи на загрозу Тюрінгії з боку 3-ї Американської армії генерала Паттона, наказую: підпорядкований мені концтабір Бухенвальд — евакуювати. Час і порядок виконання цієї операції покладаю на адміністрацію табору. Уся влада зосереджується в руках коменданта. Будьмо вірними фюреру. Хайль Гітлер. Рейхсфюрер СС Гіммлер».

Всі мовчали.

Як чудово це прозвучало! Шваль задер підборіддя; йому здавалося, ніби його голосом промовляв сам

Гіммлер. Камлот не відривав очей від носка свого чобота, яким він похитував з боку на бік. Вейзанг уперся кулаками в боки і нахилився вперед. Він покліпував зволоженими від сліз собачими очима. Ось як обернулися справи. Ну, сміх та й годі.

З усього видно було, яке велике враження справила на слухачів телеграма, і Шваль скористався з цього.

— Табір евакуюватиметься по етапу. Щодня по п’ятнадцять тисяч чоловік. Насамперед — євреї. Напрям — Гоф, Нюрнберг, Мюнхен. Штурмбанфюрер Камлот виділить конвой.

— А що робитимуть мої люди, коли прибудуть з цією наволоччю до Мюнхена? — спитав Камлот.

Шваль посміхнувся куточком рота.

— Скільки з цієї наволочі прибуде до Мюнхена, то вже ваше діло, штурмбанфюрер. А моє діло — не залишити після себе в таборі трупів.

— Ага, розумію, — глузливо сказав Камлот, — ви хочете розіграти з себе перед американцями лояльну людину і всю брудну роботу полишаєте на мене.

— Ви не так зрозуміли мене, штурмбанфюрер, — повчальним тоном промовив Шваль, — За в’язнів, які помруть по дорозі до Мюнхена, ви не відповідаєте. Від мене, в усякому разі, ви не дістанете наказу вбивати в’язнів, але, зауважу між іншим, що добити знесиленого, — це не вбивство, а гуманний акт.

Камлот схрестив на грудях руки:

— Хитро придумано, дуже хитро.

Шваль люб’язно відказав на те:

— Ви ж любите стріляти, штурмбанфюрер...

— Можете в цьому не сумніватися, — так само глузливо відповів Камлот.

В цьому словесному поєдинку почувалося, що вони добре розуміють один одного.

— Про початок операції я повідомлю окремо. Від сьогоднішнього дня комендатура і військові частини повинні повсякчас бути в стані бойової готовності. Вихід з розташування своєї частини і будь-які відпустки віднині забороняються.

Шваль взявся руками в боки, пересмикнув плечима і випнув уперед черевце. Конфіденціальним тоном звернувся до присутніх:

— Панове, я раджу вам влаштувати всі свої особисті справи і бути разом зі своїми підлеглими в повсякчасній готовності вирушити в похід.

Тюремник приніс Розе матрац і ковдру на ніч. На єдиній койці, що була в камері, лежав Піппіг, якому ставало дедалі гірше. Поки Розе міг ще розмовляти із замордованим товаришем, це хоч трохи підбадьорювало його. Але тепер Піппіг не відповідав на запитання, тіло його палало в гарячці, і Розе — жалюгідна подоба людини — мовчки скорчився в темному кутку на солом’яному матраці. Він завмирав від страху на саму думку про нічний допит. Страх причаївся тут же, поряд із ним, неначе його друге зацьковане «Я».

В команді на складі знали про те, що дитину перенесено до 61-го барака. З розмов, які точилися поміж в’язнями, дізнався про це і Розе. І те, що він знав це, так гнітило його тепер, що він шкодував, чому не заткнув собі вуха, коли чув ці розмови. Але зараз було вже запізно думати про це, і ось він сидів тут і мучився, бо знав те, чого йому краще було б не знати.

Ніч була місячна. На побілену стелю камери падали тіні від загратованого віконця, немов чиїсь розчепірені пальці. Розе не хотів лягати, боячись ненароком заснути. Щохвилини його могли викликати на допит.

Розе прислухався. Надворі панувала мертва тиша, а в темній камері було холодно, як у могилі.

Руді...

Мовчання.

Руді... — Розе вслухався в звук свого голосу.

Раптом він підвівся і навшпиньках прокрався до

Піппіга. Піппіг лежав, зігнувши ноги. Голова його була закинута назад і звішувалася з узголів’я.

«А що, як він умре?» Розе ковтнув слину.

Руді...

Розе не міг більше витримати. Йому хотілося кричати, але для цього він був занадто полохливий. Йому хотілося щосили бити кулаками об двері, але для цього він був занадто боягузливий. І він лише затулив кулаками рот і зігнувся в три погибелі.

В ту мить, коли Розе обернувся, щоб побрести до свого матраца, він раптом затремтів і ніби закляк на місці. Серед мертвої тиші, що панувала навколо, забряжчав ключ у замку, двері відчинилися, по камері сковзнув яскравий промінь кишенькового ліхтарика, направлений просто в обличчя Розе.

Молодий есесівець з нічної варти увійшов всередину.

— Виходь!

І сильним ударом кулака він виштовхнув скорченого Розе із камери.

В цю саму годину якась темна постать; зігнувшись, стояла біля дощаного сажа, де відгодовувалися свині для есесівців. Саж цей містився на північному схилі табору. Тут лишалося ще трохи вільного простору, де-не-де порослого деревами. Колись тут був густий ліс. Неподалік височіла будівля ревіра для в’язнів, а навпроти, по той бік так званої «ревірної дороги», був розташований маленький табір.

Причаївшись у затінку, таємнича темна постать довго стояла нерухомо. Здавалось, чоловік прислухався. Поблизу сажа проходив паркан, оточений колючим дротом, крізь який було пропущено електричний струм. Паркан цей тягнувся навколо всього табору. На високих бетонованих стовпах паркана тьмяно поблискували червоні електричні лампочки. На кулеметних вишках стояли вартові. Певно, до них і була прикута увага чоловіка, що нерухомо завмер біля сажа. Здавалося, у нього були очі нічного птаха. Чорні стволи кулеметів висовували свої пащі над поручнями вишок. Чоловік не ворушився. Вартові теж стояли нерухомо, щільно загорнувшись у шинелі, і час від часу оглядали табір. Вряди-годи порипувала мостина під їхніми чобітьми, коли вони, стомившись, переступали з ноги на ногу.

Раптом чорна постать, зовсім зігнувшись, швидко й безшумно сковзнула вперед, до найближчого пенька. Тут чоловік затримався, присів навпочіпки і роздивився на всі боки, вибираючи хвилину, щоб перебігти до поблизького дерева. Коли така слушна хвилина настала, — досить було двох стрибків, щоб так само безшумно досягти наміченої мети. На ногах у таємничої людини були самі лише шкарпетки. Це був в’язень. Він просувався вперед із спритністю циркового артиста. Ось він припав до дерева, знову вичікуючи слушного моменту. Найнебезпечніше було попереду: широка «ревірна дорога», яку йому треба було перетнути. Довго спостерігав він кулеметні вишки і оглядав усе навколо, ніяк не наважуючись рушити вперед. Потім враз низько пригнувся, з блискавичною швидкістю перебіг через дорогу і впав на землю поміж деревами і пнями. Якусь мить він лежав нерухомо, вичікуючи і ніби злившись із землею, потім підвівся і, перебігаючи від дерева до дерева, досяг маленького табору.

Тут він обережно підняв трохи колючий дріт і проліз через огорожу всередину. Тепер він був досить далеко від сторожових вишок і, з надзвичайною обережністю пробираючись поміж нужниками, по різному мотлоху і сміттю, що валялося навкруги, рушив до 61-го барака.

Притиснувшись до стіни барака, він тихенько й обережно натиснув на клямку дверей. Прочинив двері лише настільки, щоб можна було прослизнути всередину.

Надворі була тиха й безвітряна погода, і він, не зачиняючи за собою дверей,постояв трохи, поки очі його звикали до темряви. Він зорієнтувався швидко. Он там має бути перегородка. Туди й почав скрадатися в’язень. Двері були лише злегка причинені. Він проворно просковзнув за перегородку.

На ліжку спав Зідковський. Троє його помічників лежали на солом’яних матрацах, простелених на долівці.

Зідковський хропів; притулившись до його спини, спало мале хлоп’я.

В’язень обережно навшпиньках прокрався повз заснулих санітарів і підійшов до Зідковського. Ніжно просунув пальці під тільце дитини і взяв її на руки. Він зробив це так обережно, що маля навіть не прокинулось. Не зчиняючи ані найменшого шуму, він разом зі своєю здобиччю вийшов з барака, тихенько причинив за собою двері...

Надворі він на мить спинився, обмірковуючи, що робити далі. Треба було розбудити дитину, щоб вона потім не злякалася і не закричала від страху. Він ніжно потрусив малого. Хлопчик прокинувся і скрикнув з переляку. В’язень швидко затулив йому долонею рот і почав шептати ласкаві польські слова, заколисуючи дитину і ніжно пригортаючи її до себе. Розумна дитина враз відчула небезпеку, побачивши себе в такій незвичній обстановці, і завмерла на руках у в’язня. Польські слова з сильним російським акцентом вплинули на хлопчика заспокійливо. Він міцно обхопив рученятами шию в’язня, як той сказав йому зробити. В’язень притиснув його до себе, низько пригнувся до землі і обережно рушив уперед...

***

Рівно через годину Розе повернувся до сеоєї камери, ще більш згорблений, ніж тоді, коли виходив з неї. Гестапівець, глумливо вищиривши зуби, дивився на цю жалюгідну постать.

Не глянувши навіть у бік Піппіга, Розе пробрався до свого матраца і заповз під благеньку ковдру, почуваючи себе таким слабким і нікчемним.

***

Серед ночі раптом різко задзвонив телефон, що стояв біля ліжка Клюттіга, і той, здригнувшись, прокинувся. Дзвонив Гай. Ще не зовсім отямившись від сну, Клюттіг почув буркотливий голос гестапівця:

— Алло, ви, телепні, там, нагорі. Можете піти й забрати ваше жиденя, воно в шістдесят першому бараці у маленькому таборі.

Весь сон з Клюттіга вмить мов рукою зняло.

— Хлопче, Гай, як же це тобі вдалося?

— Треба мати трішечки розуму, — пробурчав голос на другому кінці провода.

В апараті щось клацнуло: Гай повісив трубку.

Клюттіг сидів на краю ліжка, втупившись нерухомим поглядом у простір перед собою; засунувши руку під піжамну куртку, він нервово почухав собі спину. Треба було діяти негайно. Він поквапливо натягнув на себе штани й мундир і побіг до табору.

Через вартового на воротях Клюттіг повідомив варту на сторожових вишках про те, що має намір пройти на територію табору, узяв з собою одного блокфюрера і, нашвидку проінструктувавши його, кинувся разом з ним до 61-го барака.

Він вдерся за перегородку, засвітив кишеньковий ліхтарик і пронизливо заверещав:

— Встати!

Наполохані поляки посхоплювалися з постелей. Зідковський інстинктивно накинув ковдру на своє ліжко і виструнчився перед Клюттігом; однак Клюттіг помітив цей швидкий рух, вмить скинув ліхтариком ковдру на підлогу і освітив ліжко.

У Зідковського і його помічників-санітарів мурашки побігли по тілу, коли вони побачили порожнє ліжко. А Клюттіг і не догадувався про те, що діється зараз у душах поляків. Мов несамовитий, бігав він по бараку, обшукуючи всі кутки, розлючено відкидав чоботом убік матраци санітарів. Боячись заразитися, він не наважувався доторкнутися ні до чого руками і лише нишпорив скрізь очима; нічого не знайшовши, погнав поляків перед собою у приміщення, де лежали хворі, і, водячи туди й сюди ліхтариком, заверещав:

— Усім встати!

За загородкою на нарах заворушилися й загомоніли наполохані легші хворі, важкі продовжували нерухомо лежати на матрацах.

Клюттіг спрямував промінь ліхтарика прямо в обличчя Зідковському.

— Ти розумієш по-німецьки, собако?

Зідковський кивнув:

— Трішки.

— Хай усі встануть! Живо, живо, скажи їм! — розмахував руками Клюттіг.

Зідковський по-польськи передав цей наказ далі.

Хворі поляки злазили з нар і, тремтячи, ставали струнко. Хворі інших національностей теж зрозуміли наказ і злазили з своїх нар.

Клюттіг, присвічуючи ліхтариком, оглядав нари.

— А що з отими? — грубо загорлав блокфюрер і показав на солом’яні матраци.

Зідковський розвів руками:

— Умирають або вже мертві...

Клюттіг люто накинувся на Зідковського.

— Паскудо! Підняти це бидло!

Він ударив чоботом під бік одного з тих, що лежали найближче до нього, і скинув з матраца на підлогу. Тоді санітари-поляки почали підводити тяжкохворих. Доводилося класти нещасних непритомних хворих одного на одного, бо в приміщенні було дуже тісно. Стогін стояв у бараці.

Клюттіг, не тямлячи себе від люті, топтав солом’яні матраци ногами, шпурляв і підкидав їх чобітьми, та все було марно: він нічого не знаходив. Пронизливо репетуючи і лаючись, він знову загнав Зідковського і санітарів за перегородку і загорлав на них:

— Де ви сховали дитину? Давайте її сюди, смердюче падло!

Санітари, злякавшись його гніву й штурханів, позабивалися в кутки. Зідковський все ще не тямив себе від здивування, бо не міг збагнути, куди ж поділася дитина; затинаючись, він белькотав:

— Ніякої дитини. Де дитина?

І вже не боячись ні Клюттіга, ні блокфюрера, він скинув зі свого ліжка ковдру й матрац.

— Де дитина? — вигукнув він, з розпачем роздивляючись навколо.

Клюттіг вирішив припинити розшуки. Люто лаючись, він щосили стусонув ногою Зідковського і разом з блокфюрером поспішно покинув інфекційний барак.

Як тільки четверо поляків трохи отямилися з переляку і зорієнтувалися в темряві, вони почали наводити лад у бараці. Санітари швидко поприбирали скрізь, поклали потривожених легших хворих на нари, знову поклали на матраци тяжкохворих.

Але, опинившись у своєму приміщенні, вони розгублено глянули один на одного. Де ж все-таки дитина? Яке чудо трапилось тут? Адже ще цього вечора Зідковський взяв малого до себе, і ось тепер він зник! Неймовірно, щоб він сам пішов з барака. Певно, тут втрутилося боже провидіння і сталося чудо.

Четверо чоловіків безпорадно стояли один перед одним і ніяк не могли знайти пояснення цьому чуду.

Зідковський поволі став на коліна, згорнув руки, схилив голову і заплющив очі.

— Пречиста діво Маріє...

Троє санітарів і собі опустилися навколішки...

***

Так само поквапливо, як він вдерся в табір, побіг Клюттіг назад до свого помешкання і одразу ж подзвонив по телефону Гаю. Але той уже пішов на свою приватну квартиру, що містилася у колишній стайні. Гай ще не встиг лягти в ліжко, бо теж готувався до втечі. Він перебирав папери в своєму кабінеті, спалюючи цілі паки актів і протоколів допитів. Саме в цю мить пролунав телефонний дзвінок Клюттіга, який попросив з’єднати його з квартирою Гая.

— Та що ти кажеш, — закричав Гай у трубку, — не можна ніде знайти?

Гай скипів від злості.

— Проклята наволоч!

Він з люттю шпурнув трубку.

***

Піппіг заворушився. Він випростав зігнуті ноги. Поки прояснювалась затуманена свідомість і Піппіг ще не згадав, де він і що з ним сталося, ці перші хвилини повернення до життя були навіть приємні. Але одразу ж він знову відчув гострий біль, від якого мов вогнем пекло усе тіло. Цей біль загрожував знову загасити його свідомість, і Піппіг напружував всі свої сили, щоб не знепритомніти і зберегти ясність думок, бо знав, що довго він уже не протягне.

Піппіг перевірив свою здатність мислити. Цілком ясно й напевно відчув, що в його голові ще бродили думки, але якісь розрізнені, не пов’язані між собою. В горлі пересохло, піднебіння теж було сухе і ніби заліплене папером. Але це був тепер його звичайний стан, і Піппіг навіть не почував спраги.

Довго лежав він нерухомо, з цікавістю прислухаючись до свого болю. Отой бугай бив його чобітьми по стегнах і попереку, коли він лежав уже на підлозі. Видно, повідбивав йому нирки. Саме тут, здавалося, був осередок пекучого болю, що вогнем розливався по тілу. Невже можна вмерти від цього? Піппіг подумав про це із якимсь подивом.

Проте ця думка якось непомітно розтанула, і натомість з’явилася інша. «Як добре, що я встиг пістолети... вчасно... ще б один день і...»

Піппіг застогнав. Раптом йому спав на думку Розе. Чи не викликали його на допит? Піппіг невиразно пригадував, як промінь світла сковзнув по камері. Він ще чув тоді чийсь голос. Потім запала тиша, мертва тиша. Піппігу стало страшно. Скільки ж часу минуло відтоді?.. В камері стояв непорушний німий морок, він звідусіль оточував, огортав його, немов страшний саван. Де ж Розе? Що трапилося за цей час?..

Піппіг відчув, що його свідомість знову затьмарюється: він ніби дивився крізь мокру від дощу шибку вікна, все розпливалося перед ним, і він не міг нічого розрізнити. Раптом нестерпний і невимовний страх пройняв його душу.

— Август! — Піппігу здалося, що він закричав це щосили, але то йому тільки так здалося. Насправді ж це прозвучало ледве чутно, — змучений стогін, що вирвався з пересохлого горла.

Розе, раптом пробудившись від свого напівзабуття, здригнувся, сів на матраці і злякано прислухався, не знаючи, чи то справді він почув цей вигук наяву, чи, може, то причулося йому. Та ось він знову почув своє ім’я, вимовлене таким кволим голосом, що, здавалося, кожен звук насилу зривається з пересохлих уст.

Одним стрибком Розе опинився біля Піппіга. Той відчув біля себе якусь живу істоту і намагався відігнати від очей туманний морок, що повивав його свідомість. Однак це не вдалося йому. Піппіг не вимовив більше ні звуку. Була то кров, що струмувала по його жилах, чи серце, що несамовито билося в грудях? Уриване хрипіння виривалося з його горла.

Раптом за дверима камери почулися поквапливі кроки. Забряжчав у замку ключ, на стелі засвітилася тьмяна лампочка. Пробігши повз гестапівця-вартового, що ривком відчинив двері, до камери вдерся Гай. Він одразу ж накинувся на Розе, щосили ударив його обома кулаками в груди, так що той, втративши рівновагу, похитнувся назад.

— Проклята собако! Ти обдурив мене!

Гай трусив Розе, немов гілку.

За дверима сусідніх камер стояла наполохана тиша. Решта, вісім в’язнів з команди складу, зненацька пробуджені від сну цим диким криком, тремтячи від страху, припали до дверей.

Лють Гая не знала меж. Він смикав і термосив Розе туди й сюди, репетував, лаявся, бив його, топтав ногами. Розе, немов захищаючись від лавини, що враз обрушилась на нього, затуляв руками втягнуту в плечі голову і жалібно скиглив:

— Я все сказав вам, пане комісаре. Згляньтеся, згляньтеся! Більше я нічого не знаю!

— А хто ж знає? — загорлав Гай і ударами загнав Розе в куток.

— Не бийте мене, пане комісаре! Піппіг знає, він все знає. А я до цього не причетний.

Не тямлячи себе від люті, Гай рвонув Піппіга з матраца і шпурнув його на підлогу; тіло його так і лишилося нерухомо лежати посеред камери. Тіпаючись від страху, Розе зненацька закричав не своїм голосом.

Гестапівець кинувся до Розе і щосили оперіщив його гумовою палицею.

— Заткни пельку!

Заревівши від люті, Гай кинувся на нерухоме тіло Піппіга. Не розбираючись, куди влучають його удари, почав щосили бити його ногами.

— Говори, падло, а то я розтопчу тебе на місці!

Мов несамовитий, молотив він тіло Піппіга кованими чобітьми.

Проте на цей раз смерть виявилася милостивою. Давно вже поклала вона свою рятівну руку на це, колись таке веселе й життєрадісне, серце...

В’язні в сусідніх камерах немов поприлипали до дверей. Ось вони почули, як з грюкотом замкнулися десь поряд двері, і злякано подалися назад, коли поквапливі кроки протупотіли повз їхні камери. Довго ще після того, як скрізь навколо знову залягла нічна тиша, стояли вони, важко дихаючи, шукаючи у темряві один одного очима і не говорили ані слова. Але думки стривоженим роєм снувалися в їх головах.

Вже рано-вранці блокові, іцо принесли Кремеру рапорти для перевірки, засипали його запитаннями.

— Що сталося сьогодні вночі в маленькому таборі?

— Кажуть, Клюттіг був у шістдесят першому бараці...

— Правда, ніби він шукав дитину?

Щоб мати змогу поговорити з Кремером, Бохов сам поніс рапорт замість Рункі. Він приєднався до блокових, що аж палали з цікавості, і, беручи участь у загальній розмові, в такий спосіб міг непомітно доручити Кремеру роздобути для нього повну інформацію про все, що сталося.

— Піди-но в маленький табір і довідайся, що там трапилось, — попросив він.

Кремер сприйняв його прохання як наказ, забурчав щось, щоб не так впадало у вічі, і вдав, ніби зовсім не цікавиться всією цією історією. А тимчасом і в нього так само, як і в Бохова, тривога і невідомість гризли душу, бо в сітці, натягнутій над Гефелем, Кропінським, Піппігом та іншими заарештованими в’язнями зі складу, над чотирма бідолашними поляками з 61-го барака, ба навіть над підпільним комітетом і усією організацією, цієї ночі знову було прорвано одну петлю, і всі вони, що ховалися під її захисним плетивом, за всяку ціну повинні були напевно дізнатися, чи справді існує цей розрив.

І цього ранку, як завжди, звідусіль потяглися до майдану в’язні. Як завжди, велетенський багатотисячний квадрат вишикувався рівними рядами точно один за одним, рівняючись направо, і, як завжди, після Рейнеботової команди:«Робочі команди, кроком руш!» — весь стрій враз розпався на безліч великих і маленьких груп, частина яких у супроводі озброєного карабінами конвою, тримаючи в руках шапки, промарширувала через ворота, тимчасом як інші рушили з майдану вниз, у напрямі до табірних майстерень і різних адміністративно-господарських служб.

Але з учорашнього дня ніби свіжий струмінь повітря повіяв над вершиною гори, і тисячі легень жадібно вдихали його. Десь далеко звідси відбувалися якісь події. Звідкись здалеку сунули сюди танки, аж земля двигтіла, і тисячі змучених людей на вершині гори відчували це двигтіння, немов відголоски далекого землетрусу. Відтоді, як по табору розлетілася чутка про загальну евакуацію, все те, гцо досі лише можна було побачити на залапаній географічній карті, почути з фронтових повідомлень по радіо, враз перетворилося на дійсність, до якої вони були безпосередньо причетні.

Клюттіг, Рейнебот, начальник по трудовій повинності і ціла зграя блокфюрерів, широко розставивши ноги і взявшись руками в боки або заклавши їх за спину, стояли за кованими залізними ворітьми і мовчки дивилися на нестримний потік робочих команд, який пропливав повз них. В пильних поглядах, що ковзали по стрижених головах в’язнів, десь глибоко притаївся страх.

Команда за командою, в’язні проходили мимо них, виструнчені, з шапками в руках, дивлячись прямо перед собою.

Нічим не впадаючи в очі, в цій безіменній смугастій масі проходили, чітко карбуючи крок, і численні члени підпільних груп Опору. Їхні пальці, що тепер міцно трималися за держаки лопат, не раз і не два в глибині підвалу таємно обхоплювали Приклад карабіна так, як їх навчав їхній військовий інструктор, що мучився зараз у камері бункера, повз який вони марширували. І вони гордо несли на плечах свої голови, і за чолом кожного з них, немов за захисним щитом, ховалися їхні справжні думки. В найпотаємнішій глибині серця вони вже бачили себе творцями того майбутнього, яке було так близько від них, що, здавалося, досить простягти вперед руку — і ти доторкнешся до нього... Але поки що їхні руки ще міцно притискувалися до тіла по команді струнко. І вони знали, які думки снуються в головах тих, мимо кого вони проходили зараз, супроводжувані їх пильними поглядами. Думки їх катів і їхні власні думки були зараз такі далекі одні від одних, немов небесні тіла у світовому просторі, але що буде, коли вони раптом зіткнуться?

О Бухенвальде, ми не скаржимось нікому,

Яка би доля не чекала нас,

Ми скажем «так» життю, наперекір усьому,

Бо ще настане день — свободи час...

Як завжди, табірна пісня і сьогодні літала над стриженими головами в’язнів, вона рвалася вперед, мов прапор, коли команди йшли на роботу...

Ще перш ніж промарширувала через ворота остання робоча команда, Клюттіг з Рейнеботом пішли з майдану і попрямували до кабінету рапортфюрера. Вони не впускали нікого до кімнати.

Клюттіг, застогнавши, опустився на стілець: він знову переживав у думках свою нічну невдачу.

— Ця наволоч, певно, одразу ж догадалася про все, коли я прийшов у табір, — похмуро пробурчав він, — Хіба я міг стати невидимкою?

Рейнебот поклав на стіл журнал з рапортами.

— А може, вони обдурили твого Гая, і шістдесят перший барак — просто вигадка?

Клюттіг випростався на стільці і огризнувся:

— А хто порадив мені звернутися до гестапо?

Рейнебот почав виправдуватися:

— А хіба я тобі зразу не казав, що вони шпурлятимуть цього малого вилупка, як м’яч, з місця на місце, і ти ганятимеш по колу, наче сліпа вівчарка?

Він запалив сигарету.

— Ти повинен схопити оцих хлопців, що є в списку, як наказав тобі Шваль, тоді ти принаймні матимеш щось істотне в руках.

— Цей мерзотник таки пошив мене в дурні, — сердито пробурчав Клюттіг. — Я ще повинен допомагати йому непомітно прибрати сміття...

— А це непогано придумано, — зауважив Рейнебот, підходячи до карти.

Якусь мить він уважно розглядав її, потім витяг шпильку з кольоровою головкою, що стирчала біля населеного пункту Трейза, і встромив її далі, біля пункту, позначеного на карті як Герсфельд. Звичним рухом засунувши великий палець за борт мундира, він задумливо забарабанив по ньому. Потому він обернувся і глянув на Клюттіга. Той добре помітив, які маніпуляції проробив Рейнебот з шпилькою. Рейнебот недбало сів за письмовий стіл, широко розставив ноги і сперся на нього руками.

— Взагалі я такої думки, що наш дипломат багато в чому правий...

Клюттіг так рвучко підняв голову, що в нього заболіла потилиця. Він підвівся з стільця, рушив до Рейнебота і спинився перед столом.

— Ти хочеш цим сказати...

Вони вп’ялися один в одного гострими поглядами.

— Авжеж, — насмішкувато промовив Рейнебот, — дипломат номер два...

Рейнебот глузливо посміхнувся.

Клюттіг щосили загорлав на нього.

— А хто оце допіру стукав себе кулаком у груди: «Поки на мені цей мундир...»

— Ото ж то й воно, — озвався Рейнебот, — хто знає, доки ще ми носитимемо його...

Клюттіг злісно випнув уперед підборіддя, на товстих скельцях його окулярів спалахнули вогники.

— Отже, мій хоробрий соратник також кидає мене напризволяще...

Він щосили ударив кулаком по столу:

— Я лишуся тим, чим був, поки живу!

Загасивши в попільничці сигарету, Рейнебот легко

скочив з місця.

— Я також, пане гауптштурмфюрер, тільки... — він хитрувато примружив око і високо звів брови, — тільки в зв’язку зі зміною обставин...

При цьому він провів пальцем по карті.

— Герсфельд — Ерфурт — Веймар... — І він цинічно посміхнувся просто в обличчя Клюттігу. — Сьогодні у нас друге квітня. Скільки днів нам ще лишилося? Скільки?

Немов якийсь фокусник, він розчепірив перед очима Клюттіга всі десять пальців.

— Чи стільки? — Він стиснув у кулак праву руку. — А може, стільки? — І він почав підгинати палець за пальцем на лівій руці. — Вивчати англійську мову і бути напоготові, — повторив він те, що говорив уже колись.

— Ти мерзенний пес! — просичав Клюттіг.

Рейнебот зареготав, він зовсім не образився. Зрозумівши, що лишається один, Клюттіг прошипів:

— Ну що ж, тоді зостанемося тільки Камлот і я.

— Камлот? — Рейнебот із скептичним виразом схилив набік голову, — На нього можеш не надіятись. Він постарається якнайшвидше дати звідси драла.

Все безсилля Клюттіга вилилося в одному пронизливому викрику:

— Тоді зостанусь я!

— Як же це, — очевидно, неправильно зрозумівши Клюттіга, спитав Рейнебот, — ти хочеш тут зостатися?

Клюттіг процідив крізь зуби:

— Ось уже скільки тижнів я висліджую цю банду, а тепер, коли нарешті натрапив на слід, повинен утекти, немов якийсь страхополох?

Він вихопив з кишені список і рішуче рушив до мікрофона.

Рейнебот отетерів.

— Що ти хочеш робити?

Клюттіг змахнув списком:

— Я зараз викличу їх усіх, відведу до каменоломні і накажу розстріляти.

— На очах у всіх людей? Чоловіче, адже в каменоломні працюють три сотні в’язнів!

— Мені це байдуже! — закричав Клюттіг.

Рейнебот узяв список з рук Клюттіга.

— Наказ треба виконати з розумом і якнайобережніше, пане лагерфюрер!

— Чи не повинен я їх таємно, тихенько і крадькома... — заговорив Клюттіг.

— Зовсім ні, — з почуттям власної вищості заперечив Рейнебот, — цю справу слід провести цілком офіціально. Список треба переслати в контору, цілком офіціально, — ясно, пане лагерфюрер? Усі пойменовані в списку в’язні повинні завтра вранці зібратися біля щита номер два.

Рейнебот примружив око.

— Звільнення, you understand, Mister?^[25] Пароль — вітчизна! Автомашина, конвой, ліс, залп — і капут.

Рейнебот вклав список в журнал.

— З розумом і якнайобережніше, ось як наказав діяти наш дипломат.

Як це не раз уже бувало, Клюттіг мусив визнати: цей хитрий юнак знову переміг його. Так він і зробив, ущипливо зауваживши при цьому:

— Ти якраз до пари нашому дипломатові.

— Навпаки, — заперечив Рейнебот з властивою йому люб’язністю, — просто я трохи порозумнішав з учорашнього вечора.

Задзвонив телефон.

Питали Клюттіга. Рейнебот передав йому трубку.

Дзвонив Гай. Рейнебот стояв зовсім близько біля Клюттіга, і йому було все добре чути.

Гай не хотів нічого більше й слухати про цю історію з дитиною. Один з тгбірної потолочі вночі помер у нього під руками. А решту цього падла він не бажає більше у себе бачити.

Клюттіг почав заїкатися.

Тоді Рейнебот взяв у нього з рук трубку, назвав себе.

— Само собою зрозуміло, колего Гай, ми заберемо від вас цю наволоч, я пришлю грузовик. Ну звичайно, і того, що заснув у вас солодким сном, теж візьмемо з собою, ми прокоптимо його у нас в крематорії.

І він поклав трубку.

— Ну от, всі вони знову будуть у нас разом. Лишається ще Гефель і отой, як його... Чи, може, ти забув про них?

— А навіщо вони нам здалися? — пробурчав Клюттіг.

Рейнебот відчинив двері і гукнув у коридор:

— Гауптшарфюрер Мандрил — до рапортфюрера!

Його наказ одразу ж було передано далі через вартових біля воріт.

Коли Мандрил увійшов до кабінету, Рейнебот простягнув йому коробку сигарет.

— Чи думаєте ви, що вам удасться ще витягти щось із Гефеля і того поляка?

Мандрил узяв сигарету і засунув її собі за вухо, його тупе обличчя лишалося таким самим нерухомим, він ніби й не чув запитання.

Нарешті він якось знехотя відповів:

— Я можу тільки відправити їх на той світ.

— Згода, вони нам більше не потрібні. Робіть з ними, що хочете. Бажаю добре потішитись!

На безкровних губах Мандрила промайнула ледь помітна глузлива посмішка.

Зідковський все ще не міг отямитись. Він клявся Кремеру, який прийшов до маленького табору, що маля лежало біля нього, він виразно відчував, як воно торкалося його спини. Щоб показати Кремерові, як сталося це чудо, він знову накинув на своє ліжко ковдру.

— Клюттіг зірвав ось так ковдру — і нараз дитина зникла.

У нього тремтіли губи, в очах світилося благання:

— Куди поділася дитина?

З уст Кремера зірвався збентежений вигук:

— Еге, якби ж то я знав... А може, маля десь заховалося? Ви шукали скрізь?

— Скрізь.

Кремер задумливо випнув уперед нижню губу.

— Приходив до вас хто-небудь? Чи, може, хтось із вашого барака, кому не було чого тут робити, вештався поблизу?

Зідковський заперечливо похитав головою.

Кремер не знав, що й думати. Він і сам не міг собі пояснити це дивне зникнення дитини. В глибині серця він відчував, що тут, певно, не обійшлося без втручання ІТК... Але й це припущення, здавалося, не мало під собою грунту, бо тоді Бохов знав би про це і не став би так настійливо наказувати йому розвідати, куди поділася дитина.

Коли Кремер знайшов Бохова в бараці і повідомив про те, що його розшуки виявились марні, той був здивований і розгублений не менш, ніж сам староста. Дитина зникла, доводилося примиритися з цим фактом. Але хто ж це зробив?

Бохова тривожило не так таємниче зникнення дитини, як той факт, що це сталося без відома ІТК. Це міг зробити лише один з членів комітету. Але хто саме? Може, невгамовний Пшібула? Чи статечний ван-Дален? Чи розсудливий Богорський? Якщо навіть один з товаришів і розшукав кращу схованку, ніж підвал під ревіром, то так чи інакше його найперший обов’язок був повідомити про це ІТК. Цей самовільний вчинок свідчив про недисциплінованість, і Бохов не міг радіти разом з Кремером з того, що Клюттіг і на цей раз спіймав облизня.

— А звідки він дізнався, що дитина в шістдесят першому бараці? — суворо спитав Бохов.

— Вона була там колись, — відказав Кремер, і очі його враз майже зникли в густій сітці зморщок: він посміхався. — Ти бурчиш через те, що це — порушення дисципліни? Краще радій з того, що невідомий так вчасно зробив це. Подумай, що було б, якби Клюттіг знайшов маля...

Він махнув рукою, ніби хотів сказати цим жестом, що такими запитаннями зовсім не бажає сушити собі голову, і з добродушною зловтіхою високо звів плечі.

— Ось тепер ніхто не знає, куди потрапила дитина. Чи добре це? — спитав він похмурого й мовчазного Бохова і сам одразу ж відповів, ствердно кивнувши головою: — Добре!

Бохов глянув на Кремера, обличчя якого так і сяяло радістю: він був задоволений з невдачі Клюттіга.

Але ж тут ішлося не тільки про дитину. Чорт забирай! Ішлося про те, що ланцюг було порвано! Бохов міцно стиснув губи. Хто, як не Богорський, міг розірвати його? Ця підозра з кожною хвилиною переростала у впевненість, хоч Бохов не мав ніяких прямих доказів. Адже з таким самим успіхом це міг би зробити і хто-небудь інший... А що, коли б він сам зробив таке? Спинившись на цій думці, він ніби спостерігав себе у дзеркалі. Кому посмів би він сказати про це? Нікому! Невидимий ланцюг був би тоді надійно схований лише в його власних грудях, і якір тримався б тільки на його мовчанні.

Порушення дисципліни?

Так, це було і лишалося порушенням дисципліни!

Проте досада раптом ніби розтопилася в серці Бохова, і він збагнув, що вчинок того незнайомця був благородним і глибоко людяним вчинком; той таємничий незнайомець ніби простяг рятівну руку над ними всіма. Зрозумів, що той невідомий його товариш і повинен був порушити дисципліну, бо, вибираючи між двома обов’язками, завжди слід віддавати перевагу вищому і невідкладнішому.

Бохов зітхнув глибоко і з полегкістю. Він засунув руки в кишені і довго ще задумливо стояв перед дверима. Потім зрушив з місця і неквапливо попрямував до свого барака.

***

Форсте стривожено дивився, як Мандрил почвалав до Рейнебота. А що, коли тут ішлося про долю двох його підопічних? Він підкрався до їхньої камери і припав очима до вічка в дверях.

Гефель і Кропінський нерухомо стояли в камері, повернувшись обличчям до дверей. І хоч Гефель очуняв уже настільки, що знову міг самостійно стояти на ногах, проте з усього видно було, якої муки це йому завдавало. Здавалося, він напружує всі свої фізичні й духовні сили, щоб триматися прямо. Форсте бачив, як тіло його тремтить і похитується від цього напруг ження.

Щоб ще дужче посилити їхні муки, Мандрил додумався до найвитонченіших тортур: розсипав навколо ніг обох нещасних якийсь кольоровий порошок. Лихо було їм, коли він помічав, що вони хоч трохи переставили ноги! Тоді він безжально бив їх обох і, — що було ще страшніше, — на кілька днів забороняв приносити їм будь-яку їжу.

Форсте знову прикрив вічко, бо знав, що коли ті обидва бідолахи упевнені, що за ними ніхто не стежить, вони обережно спираються один на одного і трошки перепочивають. Він не міг навіть гукнути їм підбадьорливе слово, бо навпроти в карцері сиділо кілька есесівців, які потрапили за щось На гауптвахту. А з ними завжди треба бути насторожі...

Про що ж говорилося в кабінеті Рейнебота?

Форсте недовірливим поглядом стежив за кожним рухом Мандрила, коли той повернувся. Мандрил пройшов у свою кімнату і досить довго залишався там. Форсте навмисно не замітав у коридорі бункера, аж поки не повернувся Мандрил, щоб краще можна було стежити за ним. Тепер прибиральник почав підмітати поблизу камери номер 5.

Ось Мандрил вийшов із своєї кімнати, в його руці метлялося дві вірьовки з петлями.

Серце спинилося у Форсте в грудях. Але він і взнаки не дав, який страх пойняв його, і ніби байдуже продовжував замітати.

Мандрил увійшов до камери.

Форсте замітав і прислухався. Мандрил обійшов навколо арештантів, придивляючись, чи немає слідів на порошку. Слідів не було.

Поляскуючи вірьовками по чоботях, він поволі ще раз обійшов навколо обох і нарешті спинився перед ними. На обличчі Кропінського відбився жах, очі його розширилися, він раз у раз ковтав слину. Мандрил з холодним і байдужим інтересом довго вдивлявся в обличчя поляка. Гефель пополотнів. Жили на його скронях запульсували швидко й гаряче, закололо там, де були сліди від лещат. Ноги, здавалося, от-от підломляться під ним: він теж побачив петлі.

Ніби написана чиєюсь холодною рукою, постала в його мозку страшна думка: зараз я умру! І Гефель здригнувся всім тілом від того крижаного холоду, який проник до камери разом з цією зловісною людиною.

Мандрил довгенько спостерігав і Гефеля, так само мовчки.

«Чи буде він захищатися, якщо я накину йому на шию зашморг»? подумав він.

І раптом він заговорив. Те, що він сказав, прозвучало більш ніж дивно.

— Гітлер, — сказав він, — паскудник. Він спаскудив нам усе діло і програв війну. Через кілька днів тут будутьамериканці.

Говорячи це, він беззвучно захихотів, але обличчя його лишалося таким же моторошно нерухомим.

— Те, що ви собі думаєте про американців, — того не буде. Я ще порішу вас геть усіх тут у бункері. А ви обидвоє залишитесь на закуску.

Йому здалося, що він сказав уже занадто багато. Мовчки накинув він обом зашморги через голову і міцно стягнув їх на шиї, немов зав’язуючи галстуки.

— Хай вони будуть на вас до останку. За п’ять хвилин перед тим, як мені доведеться дати драла, я прийду і — кхс... — прицмокнув він язиком крізь зціплені зуби, зробивши промовистий жест.

Потім знову замовк, розглядаючи прикрашених вірьовками арештантів, поки не відчув бажання ще щось додати.

— Якщо ж ви самі повіситесь, то я прийду і дам вам ще доброго штурхана по с..., бо ви позбавите мене моєї останньої втіхи.

Більше він нічого не міг видавити з себе.

Так само зловісно й поволі, як увійшов, Мандрил подався з камери. В коридорі витяг сигарету з-за вуха й закурив. Ворожими очима глянув він на прибиральника і побрів, нарешті, в свою кімнату.

Форсте змів зібране докупи сміття на лопатку і викинув його в ящик, що стояв у кутку коридора.

Довго ще після того, як Гефель і Кропінський лишилися в камері самі, не могли вони прийти до тями. Лише поволі кров почала пульсувати знову в жилах Гефеля, і йому було приємно почувати, як та страшна думка, від якої все в ньому немов застигло, розтоплюється й зникає. Тепер Гефель знову відчув, що він дихає, і з полегкістю вдихнув у себе тюремний сморід, так ніби це було чисте свіже повітря.

— Брате... — прошепотів Кропінський, що стояв позаду Гефеля.

Це щире слово теплом озвалося в Гефельових грудях, він не міг нічого відповісти, лише з вдячністю простяг руку назад за спину і мовчки міцно потиснув руку поляка.

Тепле живе почуття ніби струмувало, переливаючись від одного до другого, і їхнє мовчання говорило більше, ніж усі слова.

Близько полудня Рейнебот через гучномовець викликав до себе капо табірної контори. Він передав йому список.

— Перекажіть, щоб хлопці завтра раненько зібралися біля щита номер два. Та щоб чисто помили перед тим ноги, ясно? Нехай ніхто не закидає нам, що ми пускаємо людей додому брудними.

Звільнення?

Вже давним-давно не траплялося такого, щоб було відпущено бодай одного політичного в’язня. Повернувшись до контори, капо почав уважно переглядати список. В ньому було сорок шість чоловік — блокових, капо та інших представників внутрішньої .адміністрації, і все це здебільшого були надійні і добре відомі в таборі люди, що просиділи тут багато років. Капо знайшов у списку і своє власне прізвище, а також прізвище другого старости табору Прелля. Щось тут було не так. Капо одразу ж пішов до Кремера. Там він застав і Прелля.

Прочитавши список, Кремер глузливо засміявся.

— Звільнення? ЩоС вони звільнили цілий гурт людей перед самою евакуацією? Та це просто розбійницька вилазка та й годі! — обурено закричав він, — Мерзенний обман!

— Мені наказано вивісити список на щиті номер два, що ж мені робити? — спитав капо.

В голові Прелля зненацька зародилася підозра.

— А чи не хочуть вони нас просто перестріляти?

І він багатозначно глянув на Кремера. Той не хотів підтверджувати його здогадів, хоч і сам подумав те ж саме.

— Почекай, — спокійно сказав він, — не роби нічого, поки не дістанеш від мене вказівок, — І він обернувся до капо: — Читай мені список, я запишу собі всі прізвища.

Хоч як хвилювався він у душі, руки його, коли він почав писати, не тремтіли. Він раптом дуже ясно усвідомив собі, — і йому не потрібно було ніяких доказів, — що ці сорок шість чоловік мають бути розстріляні. Але чому його прізвища немає в списку, хоча оті, нагорі, вважають його мало не головною керівною силою в таборі? Чи належали ці сорок шість чоловік до складу ІТК? Це повинен знати Бохов, треба неодмінно поговорити з ним.

І Кремер пішов до нього в барак.

Штубові саме подалися з порожніми цеберками на кухню, а перед Рункі їм можна було не критися.

— Я хотів би оглянути ваші нари, — сказав Кремер, — ходім-но зо мною, Герберт.

Це був привід на випадок, якби несподівано з’явився блокфюрер.

Кремер кількома словами розповів про все Бохову і простягнув йому список. Бохов мовчки прочитав його.

— Є тут хто-небудь з ваших? — спитав Кремер.

Бохов заперечливо похитав головою.

— Немає ні одного.

— Гаразд, — промовив Кремер, заспокоюючись.

Вони повільно пройшли аж до найдальшого кутка

барака, Кремер ніби розглядав нари.

— Що ж робити? їх хочуть розстріляти, це ясно, як божий день.

Кремер машинально розправив чиюсь ковдру. Бохов тяжко зітхнув. Ось і ще одній ланці невидимого ланцюга загрожує небезпека. Хто ж виказав цих сорок шість чоловік? З якого боку прийшла зрада? Хто тут винен? Клюттіг? Рейнебот? Цвейлінг? Чи, може, зрадника треба шукати серед в’язнів на складі...

— Що ж його тепер робити, скажи мені, — наполягав Кремер.

Вони спинилися.

— Авжеж, що тепер робити? — зітхнув Бохов.

Цей шматок паперу в його руці вимагав від нього

рішучості, такої рішучості, якої, можливо, й не доводилося проявляти йому за всі роки, проведені в таборі, а вони даремно гаяли тут дорогоцінний час. Завтра вранці буде вже пізно. Він повинен негайно порадитися з членами комітету. Але як повідомити їх? ІТК повинен зібратися якнайшвидше. І не в підвалі ревіра, куди можна проникнути лише ввечері.

Бохов почухав лоб, його мучили сумніви.

— Я мушу поговорити з товаришами тепер, негайно, — сказав він, — Треба скористатися з повітряної тривоги, іншого виходу нема.

Щодня близько полудня, не раніше й не пізніше, ескадрильї американських бомбардувальників робили нальоти на Тюрінгію, Саксонію і Бранденбург ось уже кілька тижнів підряд. Можна було буквально перевіряти годинники по цих нальотах, так пунктуально, в одну і ту ж годину, пролітали вони над табором. Під промінням сонця стаї літаків високо в небі здавалися сріблястими птахами, лише їх лункий спів свідчив про те, які небезпечні були це птахи. Тривоги бували щодня.

У робочих команд виробилася вже звичка триматися в стані постійної готовності по першій команді щодуху бігти під завивання сирен до табору, швидко перетинаючи просторий майдан. Минало кілька хвилин, і весь табір мов вимирав. Тільки на кулеметних вишках стояли вартові і вдивлялися в небо. Часто лише через кілька годин лунала сирена відбою тривоги.

Тоді табір знову оживав.

Здавалося, Бохов зважився на щось. Він глянув на Кремера.

— Ти повинен допомогти мені, хоч я й не маю права називати імена товаришів, але... що лишається мені робити?

Кремер відчув, як важко зараз Бохову, і сказав:

— Не бійся, я не запам’ятаю цих імен. Я розумію твої почуття, і товариші теж зрозуміють тебе. Адже це питання життя чи смерті.

Бохов з вдячністю кивнув Кремеру.

— Отже, слухай. Я піду зараз до ревіра і поговорю з капо, він знає про все. Він звільнить для нас якесь приміщення, де нас ніхто не підслухає, потім я скажу тобі, де саме це буде, а ти вже... розумієш, як би це тобі сказати... ну, одним словом, ти повинен будеш піти до лазні, бо я не хочу показуватися там.

— Ну, кажи вже швидше, кого мені викликати?

— Богорського, — тихо промовив Бохов. — Хай він під час тривоги не йде до свого барака, а прийде до ревіра.

— Гаразд, — кивнув головою Кремер.

— Як же ми домовимося з тобою, щоб я міг сказати тобі, де саме ми зберемося? — вголос міркував Бохов і одразу ж надумався: — Через десять хвилин ми зустрінемося з тобою ніби ненароком по дорозі до ревіра, поблизу мого барака.

Кремер погодився.

Ріоман під час тривоги не повертався до табору, доводилося проводити нараду без нього. Сповістити ван-Далена було неважко, Кодічека і Пшібулу можна було перестріти й повідомити по дорозі.

Кремер вийшов назустріч Бохову, коли той, повертаючись з ревіра, вже майже підходив до свого барака. Коротко кивнувши один одному, вони на мить спинилися.

— «Оп-два», — стиха зронив Бохов.

Кремер кивнув і пішов собі далі своєю дорогою.

«Оп-2» — то була друга операційна, а що вона містилася на горішньому поверсі добудованого кілька років тому флігеля, то під час тривоги там нікого не лишалося.

Майже в ту ж саму хвилину, як і щодня, завили сирени. На табірному майдані та на дорозі поміж бараками, як завжди, зчинилося сум’яття.

Бохов стояв на своєму посту і виглядав Кодічека і Пшібулу. Він скоро помітив їх, вони вдвох бігли до свого барака.

— Ідіть за мною, — шепнув їм Бохов.

— Що сталося?

— Ідіть за мною, — повторив Бохов і побіг уперед.

Вкрай здивовані, вони, проте, поспішили вслід за

Боховим, який біг униз по дорозі до ревіра.

Ще ніколи члени комітету не стояли перед та. кою загрозливою і напруженою ситуацією, як сьогодні.

Було взято Глогау. З обох боків Текленбурга, в Тевтобурзькому лісі, точилися запеклі бої. В напрямі Герфорда союзникам удалося глибоко вклинитися в німецькі позиції. В районі Варбурга і біля ріки Верра вони нібито просунулися вперед майже до північних околиць Ейзенаха... Якщо ці відомості, що їх принесли з собою Кодічек і Пшібула, підтвердяться, то не залишиться ані найменшого сумніву в тому, що розстріл сорока шести в’язнів буде підготовкою до загальної евакуації. Ця евакуація могла початися щогодини!

Зненацька завила сирена, знову було оголошено повітряну тривогу. Комуністи, збившись докупи в кутку операційної, прислухалися до шуму за стінами ревіра. Дзвінке гудіння моторів лунало над притихлим табором. На цей раз був, здається, великий масований наліт. Всі мовчали.

Богорський уважно розглядав замкнуті, суворі обличчя товаришів. Бохов підпер голову кулаками і дивився прямо перед собою. Ван-Дален притулився головою до стіни, по його виразистому широкому обличчю легкими тінями пробігали думки. Очі Пшібули були суворі й нерухомі, губи міцно стиснуті. Кодічек перехопив пильний погляд Богорського і опустив очі додолу. Що крилося за цим мовчанням? Богорський глянув на Бохова, той також мовчав.

Гуркіт бомбардувальників подаленів і затих.

Десь там, посеред міста, зараз зі свистом падали бомби, розриваючи повітря оглушливим гуркотом; розвалювалися будинки, брунатножовті язики полум’я рвалися вгору, до неба, градом падало на землю потрощене каміння.

Десь там кричали зараз, не тямлячи себе від жаху й розпачу, знавіснілі люди, десь там, далеко від табору.

А тут, серед низьких притихлих бараків, у кутку маленької операційної, сиділо кілька мовчазних людей. Лиха доля шпурнула між ними і п’ятдесятьма тисячами в’язнів концтабору купку людей, отих сорок шість чоловік, і спокушала тепер цих п’ятеро, що мовчки сиділи в кутку, як колись на горі диявол спокушав Ісуса Христа. Бо коли завтра вранці помруть ці сорок шість чоловік, тоді...

Богорський не став ждати, поки заговорить хто-небудь із товаришів, він перший порушив мовчанку, висловивши те, про що думали всі присутні тут:

— Якщо завтра вранці буде розстріляно цих сорок шість чоловік, — сказав він, — то цим самим буде нібито розстріляно ІТК! Фашисти, — провадив він далі, — гадатимуть, що вони знищили керівну головку підпільної організації і розв’язали собі руки для евакуації. Але ми, товариші, ми залишимось тут, і наша організація не буде позбавлена керівництва. Ми зможемо врятувати людей, багато людей, бо ті сорок шість чоловік умруть заради нас, заради нас і п’ятдесяти тисяч! Хіба ж це не справедливо?

Ван-Дален високо звів брови, Кодічек знову опустив очі додолу, Пшібула стиха вилаявся: він не міг більше мовчати. Йому хотілося зірватися на ноги, але він боявся, що хтось побачить його через вікно, і лише неспокійно совався на місці.

— Ні, — раптом сказав Бохов і глянув прямо в очі Богорському.

Це «ні» луною озвалося в серцях усіх.

Пшібулі хотілося сказати так багато, але він спромігся лише повторити німецьке «ні» своєю рідною мовою, по-польськи:

— Нє! Не! Не! — палко прошепотів він.

Тепер і Богорський притулився спиною до стіни і заплющив очі, почуваючи невимовну полегкість і радість...

Бохов заговорив про інше.

— Я хочу сказати про дитину, товариші, — почав він, — Не щастить нам з нею. Ось тепер маля безслідно зникло. Хто забрав його? То міг бути лише один з нас. То була польська дитина. Це зробив ти, Йозеф? — спитав він Пшібулу.

Молодий поляк заперечливо замахав руками:

— Я? Я питаю сам, де дитина?

— Це був ти, Леоніде?

Богорський розплющив очі і відповів переконливим тоном:

— Я не забирав дитини.

Ван-Дален і Кодічек теж сказали, що нічого не знають. І кожен з них говорив щиро. Бохов одразу відчув би фальш, бо мав на це дуже тонкий слух. Отже, підозра падала на відсутнього Ріомана. Але всі вони, і Бохов також, були переконані, що француз не міг зробити цього.

Бохов підняв руки:

— Ну, гаразд, можливо, це Кремер переховав маля. Де б не була дитина зараз і хто б це не зробив, — так чи інакше її нема, вона зникла — і годі про це... Я мушу вам щось сказати, — Бохов притиснув руки до грудей. — В мені, в моїй душі, багато що змінилося. Моє серце, товариші... — Він запнувся; видно, нелегко було йому робити це признання.

— Коли мене привезли сюди, я ніби здав на склад, разом з речами, і моє серце, бо воно здавалося мені непотрібною і небезпечною річчю, яка навряд чи знадобиться тут. Прислухаючись до голосу свого серця, людина стає слабкою і безвольною, думав я, і мені здавалося, що я ніколи не прощу Гефелю того, що він... — Бохов урвав свою мову на півслові і замислився. Потім заговорив знову: — Я — представник німецьких комуністів в ІТК, крім того, я відповідаю за військову підготовку інтернаціональних груп Опору. Ви довірили мені це. Я хороший товариш, правда? Ні, я поганий товариш!

Він махнув рукою товаришам, які хотіли заперечити йому.

— Ось що хотів я вам сказати, щоб ви знали це! Ви повинні знати, що я був зарозумілий. Уявляв собі, що переважаю мало не всіх своїм розумом. То була зарозумілість і жорстокість, бездушна жорстокість! Відколи дитина з’явилася в таборі, щораз більше людей стаїоть на захист цього маленького життя; їхні серця, немов незламний мур, стоять на сторожі цього крихітного створіння... Гефель, Кропінський, Вальтер Кремер, Піппіг і його товариші, польські санітари з шістдесят першого барака, ви самі, отой невідомий... Відколи все це сталося, товариші, і ніякий Клюттіг чи Рейнебот неспроможні пробити цей мур, я збагнув, що з мене поганий товариш, збагнув, які великі ми в своєму приниженні, збагнув, що Гефель і Кропінський — сильніші за смерть...

Бохов скінчив свою сповідь. Всі зворушено мовчали. Голова Богорського схилилася на груди, він ніби дрімав: Серце Пшібули калатало в грудях, він присунувся до Бохова, обняв його і заплакав, притулившись до його плеча. Бохов міцно пригорнув молодого поляка до свого серця.

Надворі панувала мертва тиша. Тривога ще не скінчилася.

Нарешті Бохов звільнився з обіймів Пшібули і знову заговорив сухо, по-діловому:

— Нам треба вирішити, — сказав він, — але перш ніж ми зважимось на щось, треба як слід усе обміркувати. Чи є якась можливість врятувати сорок шість товаришів? Правда ж, Леоніде, ти також думаєш про це?

Богорський, ніби збудившись від сну, підвів голову.

— Я думав про це, — просто відповів він, — Але я мусив спершу глибоко зазирнути в наші серця, де таїться мужність і людяність. Сорок шість товаришів не повинні умерти. Вони повинні жити! Або померти разом із нами. Так думаю я.

Заговорив ван-Дален:

— Я теж думаю про це. Якщо вони помруть, то... — він не закінчив фрази, мовчки кивнув Богорському і рішуче провадив далі:— ІТК візьме сорок шість товаришів під свій захист! Ми сховаємо їх! Більшість з них можна сховати в ревірі. Решту — в таборі. Там знайдеться доволі сховищ.

— А далі? Що буде далі? — спитав Кодічек.

Він спитав це не від страху за себе, а побоюючись за товаришів, але Пшібула невірно зрозумів його.

— Ти хочеш бути боягузом? — вигукнув він.

Бохов поклав руку на плече поляка.

— Молодий польський товаришу, невже нас можна назвати боягузами через те, що ми обережні? Отже, вирішено, товариші, тих сорок шість чоловік ми беремо під свій захист. Ми не пошлемо п£ на смерть!

— Десять з них я можу сховати в ревірі, — пообіцяв ван-Дален, — Зробимо їм уколи, у них підвищиться температура, і вони нікому не впадатимуть у вічі серед інших хворих.

— А чом би не сховати усіх разом у підвалі під ревіром? — спитав Кодічек. — Місця там доволі.

— Нєт, — заперечив Богорський, — Якщо змести пісок на одну купу, — сказав він, — то його можна легко зібрати одним-єдиним ривком на лопату. Отже, треба краще розсипати пісок по всіх усюдах, щоб він зник з очей.

Він згоджувався на те, щоб не більше як двоє з приречених на смерть переховувалися в ревірі у ван-Далена, всіх інших краще заховати в таборі.

— А коли вони все-таки знайдуть хоч одного з них? — знову запитав Кодічек. — Невже доведеться тоді покинути його напризволяще?

Це запитання повисло над ними, немов важка кам’яна брила.

— Ми не віддамо жодного, —просто сказав Бохов. — Досі нам завжди щастило уникати всіх небезпек. Це було добре, дуже добре. Ми вміли завдяки розуму й спритності, завдяки щасливим випадкам і удачі не наражатися на небезпеку. Саме таким шляхом ішли ми всі ці роки. Ми захищали і оберігали нашу людську гідність тваринною хитрістю, часто нам доводилося ховати глибоко в серці все людяне, що було в нас. Так було досі, товариші, правду я кажу? Тепер перед нами останній відтинок нашого шляху: воля чи смерть! Відступати нікуди. Ми вийдемо звідси не як в’язні! З цієї години ми знову люди! Віднині і повсякчас, аж до останньої хвилини нашого життя, іцо б нам не судилося.

В'язню дозволялося уникати небезпек. А для людини є лише один шлях — і він веде пряме назустріч небезпеці! І в цьому — наша воля і наша гордість. Я знаю, що я кажу, товариші! Якщо есесівці знайдуть хоча б одного-єдиного з тих товаришів, — ми захистимо його, якщо треба, зі зброєю в руках! Ось яке наше рішення! Але це означає, що тоді почнеться повстання. Воля чи смерть! З часів Спартака людство не раз було свідком гордості і величі борців... Отже, чи згодні ви почати повстання?

Бохов простяг уперед руку.

В глибокому мовчанні руки всіх товаришів злилися в одному міцному потиску, погляди всіх зустрілися, і на їх суворих обличчях першим променем засяяв відблиск того, зовсім іншого, життя, яке мало початися з цієї хвилини. ,

Було вирішено: оголосити командирам груп Опору стан бойової готовності другого ступеня; вони мали виставити в бараках варту, послати виділених для цього людей з табірної охорони до схованок зброї і негайно подбати про те, щоб до вечора знайти і приготувати сховища для сорока шести товаришів, засуджених на смерть. З цієї години вся нелегальна організація переходила на стан бойової готовності, і, хоч до слушного часу їм треба було ще таїтися, проте вони були готові щохвилини вийти з підпілля і очолити повстання. Але було також вирішено, що вони перейдуть до відкритої боротьби лише тоді, коли обставини змусять їх до цього. З евакуацією табору вирішили якомога довше зволікати, щоб врятувати більше людей.

Кожний день, кожна година могли принести визволення, бо фронт підходив все ближче й ближче.

— Я хочу внести ще одну пропозицію, — сказав Бохов, — Нам слід всі наші накази передавати через Вальтера Кремера. В його руках сходяться всі нитки.

Можна сподіватися, що майбутня евакуація змінить дотеперішній порядок у таборі, а може, й зовсім знищить його. А що я єдиний з членів комітету безпосередньо зв’язаний з Кремером, то мені треба дати більшу свободу дій.

Товариші погодилися з його пропозицією.

***

З тривогою чекав Кремер кінця повітряної тривоги. Лише через дві години знову завила сирена, і він одразу , ж побіг до ревіра, щоб перестріти по дорозі Бокова.

— Ну що? — спитав він, коли вони порівнялися.

Вони йшли поруч по дорозі, стиха розмовляючи між

собою. ,

— До вечора всі сорок шість мусять зникнути. Жоден з них не повинен з’являтися до щита номер два.

Кремер і не ждав ніякого іншого рішення.

— Де ж їх заховати? — тільки й спитав він.

— Скрізь, де є надійні сховища, — відказав на те Бохов, — в підвалі лазні, де лежить вугілля, в підвалі кухні, де зберігається картопля, в ящиках, за дощаними перегородками! Зверху насипати на них вугілля, картоплю! Ми сховаємо їх у підвалах під бараками. Хай позаповзають у каналізаційні люки. Можна також розмістити частину з них у стайнях маленького табору і видати їм фальшиві номери. Хай одягнуть на себе таке ж лахміття, яке носять всі інші мешканці тих бараків.

Бохов широко розвів руками.

— Скрізь, розумієш? Після вечірньої перевірки, коли посутеніє, все повинно бути зроблено. Якщо хтонебудь із сорока шести може знайти для себе якусь схованку, хай зробить це сам.

Кремер мовчки вислухав все, що сказав йому Бохов, потім важко зітхнув. Це була нелегка справа.

— А якщо вони знайдуть котрогось? — спитав він.

Бохов спинився.

— Послухай, Вальтер...

Бохов заговорив тихіше. Кремер в глибокому мовчанні вислухав звістку про рішення ІТК оголосити стан бойової готовності. Ця звістка зовсім не вразила його, бо він розумів неминучість такого розвитку подій.

Коли Бохов сказав про те, що відтепер він буде безпосереднім зв’язковим між ІТК І табором, Кремер лише кивнув на знак згоди.

Вони рушили далі.

— Це ти забрав дитину? — несподівано запитав Бохов. — Скажи мені.

Це запитання вразило Кремера, він гадав, що малого заховав хтось із членів ІТК.

— Ні, — коротко відповів він і одразу ж додав: — Я перед тим відверто поговорив би з тобою.

І Бохов не міг не повірити йому.

т—Як же це так? — затинаючись, промовив Кремер, до якого лише тепер дійшов зміст запитання. — Ти й справді... ви справді не знаєте, куди поділася дитина?

Бохов, стомлено посміхаючись, лише кивнув головою.

***

Вже надвечір, за годину до перевірки, сталася непередбачена подія. Над табором залунав з гучномовця недбалий голос Рейнебота:

— Староста табору, слухайте мою команду! З усіма блоковими негайно зібратися біля воріт! Бігом марш!

Коли пролунав цей наказ, більшість блокових саме зійшлися в кімнаті Кремера. Кремер зібрав їх, щоб порадитися з ними, де можна переховати тих, кому загрожувала небезпека. Від барака Бохова тут був присутній Рункі, прізвище якого теж стояло в списку, і Бохов, який в цю хвилину саме відривав дошки в підлозі, щоб приготувати сховище, де мав переховуватися Рункі.

Коли пролунав голос Рейнебота, всі враз насторожилися. Скрізь: у бараках, в майстернях — в’язні завмерли, уважно прислухаючись...

Наказ було повторено вдруге.

Блокові, яких викликали до воріт, повибігали з бараків і незабаром зібралися перед кімнатою Кремера, де їх враз оточили цікаві в’язні, що тинялися в цей час по табору. Що сталося? Чому викликають блокових до воріт? Евакуація? Вже сьогодні чи завтра?..

Кремер разом з рештою блокових вийшов з контори. Усі вишикувалися.

— Товариші, — вигукнув Кремер, — як завжди, спокій, порядок, дисципліна, зрозуміло?

Клюттіг, стоячи біля вікна Рейнеботового кабінету, дивився, як група в’язнів перетинає майдан.

— Безглузда комедія! — пробурчав він.

— Дипломатія, спритність, — глузував з лагерфюрера Рейнебот.

Клюттіг різко одвернувся від вікна і крізь зуби брутально вилаяв коменданта, за чиїм наказом було викликано блокових.

— Нікчемний паскуда!

— Розумний паскуда! — поправив його Рейнебот, іронічно посміхнувшись.

— Я не хочу слухати його дурне базікання, — прошипів крізь зуби Клюттіг і хотів був вийти з кабінету.

— А ти Швалю й не потрібен, бо тільки заважаєш йому, — Рейнебот голосно й грубо зареготав. — Кожному своє. Завтра вранці ти зможеш натішитись досхочу.

І він багатозначно зігнув вказівний палець, ніби натискуючи на спусковий крючок.

Клюттіг розлючено грюкнув за собою дверима.

***

Блокові чекали біля воріт. Ніхто з начальства не показувався, навіть Рейнебота ніде не було видно. Кремер дивився на дорогу за ворітьми. Він побачив, як широкими кроками пройшов по ній Клюттіг і зник за будівлею комендатури. Біля прохідної будки стовбичив вартовий блокфюрер.

На дорозі показався критий грузовик, ось він спинився біля воріт. Спочатку на землю зіскочило кілька есесівців, за ними повилазили в’язні.

Очі Кремера розширилися. Блокові теж напружено вдивлялися в людей за ворітьми, адже це були...

Серце Кремера дужче забилося в грудях. Це були заарештовані в’язні зі складу, за них розписувався зараз вартовий блокфюрер, який мав пропустити їх через ворота.

Показався Рейнебот і тільки-но хотів розпорядитися, що робити з прибулими далі. Та в цю мить з комендатури вийшов Шваль у супроводі Вейзанга і свого ад’ютанта Віттіга, вони попрямували до воріт. Рейнебот наказав в’язням підійти до стіни надворітньої вежі і рушив назустріч комендантові.

Шваль спинився перед в’язнями.

— Що це тут таке?

Рейнебот доповів:

— За наказом гауптштурмфюрера Клюттіга, дев’ять в’язнів і один мертвий з веймарського гестапо повернулися до табору.

— Ага, — зацікавлено буркнув Шваль.

Він розглядав в’язнів, які поклали на землю свою ношу, загорнену в ковдру.

Серце Кремера стислося: серед прибулих він не бачив Піппіга... Але ось тут лежав мертвий...

Шваль заговорив з в’язнями, і голос його звучав так виразно, що блокові по цей бік воріт теж могли розібрати його слова:

— Ви можете дякувати богові, що потрапили до рук мені.

Він обернувся до Рейнебота.

— Пропустити цих людей у табір!

Рейнебот пристукнув закаблуками. Блокфюрер відчинив ворота. В’язні пробігли повз Кремера і блокових по майдану. Біля стіни лишився тільки покійник.

Глибокий жаль пойняв серцг Кремера, але комендант уже пройшов через ворота, і Кремер мусив виконувати свої обтяжливі обов’язки.

— Блокові, стояти струнко! Шапки геть! — скомандував він.

Шваль кивнув.

— Вільно!

Рейнебот тримався на задньому плані, як завжди; засунувши великий палець за борт мундира, він барабанив по ньому.

Шваль пройшовся кілька разів туди й сюди, потім спинився. Він взявся кулаками в боки, випнув уперед черевце, розправив плечі.

— Я відпустив людей у табір. Ви бачили?

При цьому він дивився на Кремера.

— Так точно, — відповів той.

— З вами більше нічого подібного не трапиться. Це вам ясно?

І знову Кремер мусив відповісти йому.

Шваль став у мальовничу позу перед Вейзангом і Віттігом.

— З вами взагалі нічого поганого більше не скоїться. Даю вам слово честі офіцера, що табір евакуюватися не буде. Я залишуся тут до кінця. Якщо в той час, коли сюди вступлять союзники, я ще буду живий, то я за всіма правилами передам їм концтабір!

Він зробив паузу, і погляд його сковзнув по групі блокових.

— Чи всі ви зрозуміли мене?

Нерозбірливе «так Точно» блокових прозвучало невпевнено й приглушено, немов мішок упав на землю.

Шваль, наче полководець перед військом, походжав туди й сюди по майдану.

— Закордонні радіостанції передають, що умови життя і ставлення до в’язнів у Бухенвальді поліпшилися, відколи я став тут комендантом. Мені приємно, що це стало відомо широкій громадськості. Ми не знаємо, що принесуть нам наступні дні. Я прошу ва:с переказати вашим людям у бараках, що я вам сказав і, покладаючись на моє слово честі, закликати їх до спокою й дисципліни, що б не трапилося. Я дістав наказ рейхсфюрера СС виділити з числа в’язнів спеціальні команди по розчищенню руїн. В’язні одержать повний цивільний пайок, під час повітряних нальотів перебуватимуть у надійних бомбосховищах і, закінчивши свою роботу, повернуться назад до табору. Я сподіваюсь, що в’язні виконають свій обов’язок.

Він спинився перед групою блокових, розглядаючи їх по черзі. Здавалося, він уже сказав усе.

— Староста табору, накажіть своїм людям розійтися!

Жоден мускул не здригнувся на обличчі Кремера, коли він повернувся до своїх товаришів і скомандував:

— Надіти шапки! Група кру-у-гом! Кроком руш!

Він ішов останнім. Груди йому ніби стискав

тугий залізний обруч. Там, нагорі, біля воріт, лежав Піппіг...

Шваль дивився їм услід. Вже рушивши з місця, він обернувся до Рейнебота.

— А яка ваша думка?

Рейнебот віддав честь:

— Я в захваті від ваших дипломатичних здібностей, пане коменданте..

Шваль гордо випнув уперед підборіддя. Вейзанг, що йшов за комендантом, проходячи повз Рейнебота, ткнув його кулаком у живіт.

— Ну й розумник же він, га?

Рейнебот посміхнувся.

***

Гефель і Кропінський виразно чули все, що говорилося надворі. Ось уже кілька днів Мандрил наказував їм стояти в камері. З самого ранку. Лише після вечірньої перевірки їм дозволялося лягти на підлогу. Тоді вони опускалися на холодний, як лід, цемент, тісно притулившись один до одного. Але нічний холод не давав їм заснути. Знесилені голодом, змучені нестерпним болем у всьому тілі, вони проводили у півсні таку довгу для них ніч, яка кінчалася о п’ятій годині ранку, коли Мандрил відмикав камери.

Після цього коридор і умивалка бункера перетворювалися на справжнісіньке пекло. Протягом трьох хвилин всі в’язні бункера повинні були роздягтися, умитися, знову одягтися, вимести камери і повиливати параші... Ніби в хворобі св. Вітта, смикалися тіла, арештанти ганяли туди й сюди по коридору, немов у них вселилася нечиста сила. Мовчки, наче привиди. Тільки дерев’яні черевики постукували об підлогу. Посеред цього пекельного сум’яття нерухомо стояв Мандрил і важким шкіряним канчуком бив в’язнів, що поверталися в камери.

Тут вони, хапаючись, натягували на себе сорочки, штани і куртки, щоб виграти зайву секунду для прибирання камер.

Яке щастя для Гефеля й Кропінського, що вони не брали участі в цьому відьомському танці. Їм не дозволялося вмиватися і випорожнювати парашу. За парашу їм правила погнута бляшанка з-під повидла, яка стояла в кутку камери, а що ніхто протягом багатьох днів не чіпав її, то вміст переливався через вінця і отруював повітря.

І ось двоє нещасних знову простояли в цьому смороді цілий день.

Вже двічі за цей день Мандрил виганяв геть усіх арештантів з камер і примушував їх стрибати й присідати до повної знемоги.

Гефель і Кропінський були такі змучені й знесилені своїми власними стражданнями, що їх не могло вже лякати те, що діялося за стінами камери. Мовчки й тупо прислухалися вони до гамору в коридорі, до дзвінких вилясків Мандрилового канчука, до стогону їхніх змучених товаришів по нещастю. Всі їхні почуття були напружені до краю. Поки Мандрил шаленів у коридорі, вони могли бути певні, що він не стежить за ними крізь вічко в дверях. І вони обережно притулялися один до одного плечима, трохи перепочиваючи. Та тільки-но в коридорі все заспокоювалося, вони одразу ж відхилялися один від одного і стояли так довго-довго. Година за годиною.

Сили їх вичерпувалися. Біль гострим ножем різав поперек. Гефель раз у раз випростував наболілу спину, але одразу ж вона знову безсило згиналася під вагою тіла. Він кволо застогнав, у нього не було більше сил думати.

Кропінський, який теж напружував останні сили, щоб не впасти, спробував утішити друга.

— Скоро буде перевірка, і ми зможемо заснути. Спатимемо багато, міцно.

Та на Гефеля вже не діяли ніякі слова. Він зовсім втратив сили.

— Не можу більше терпіти, — простогнав він, — я повішусь... навіщо терпіти...

Кропінський, злякавшись, почав благати його:

— Ні, брате, ні. Ще трошечки, скоро перевірка.

Гефель знову застогнав. Голова його впала на

груди, кров мляво пульсувала в жилах, він хитався з боку на бік.

Раптом Кропінський прошепотів:

— Послухай! Надворі! Хто це говорить?

Гефель, пробуджений від свого напівзабуття, підвів

голову, почув слова команди. То був голос Кремера...

Вперше, відколи Гефель сидів у бункері, знову почув він цей голос. Відірваний від колективу, товаришів, такий безпорадний і самотній, Гефель жадібно вслухався в цей безмежно рідний й дорогий голос. З палкою любов’ю ловив він кожен звук, який долинав до нього знадвору: він посилав другові своє останнє прощай.

Раптом до його свідомості почав доходити і зміст цих слів, він напружив всю свою увагу. Він почув голос коменданта. Очі Гефеля розширились.

— Маріане?

— Так?

— Евакуації не буде. Табір буде передано...

— Це правда?..

— Послухай сам!..

Гефель напружено прислухався.

— Якщо це правда, — схвильовано прошепотів він, — якщо тільки це правда...

Ніби промінь світла осяяв враз обличчя Кропінського.

— Матір божа, — стиха вирвалося з його грудей, і в словах його прозвучала перша несмілива надія, немов тонюсінька ниточка, ладна от-от порватися, — тоді ми... може, не помремо?..

Довго ще збуджені блокові сперечалися між собою перед дверима контори. Дивна промова коменданта збентежила їх усіх. Думки з приводу того, чи можна покладатися на щирість його запевнень, різко розходились. І хоч навряд чи хто-небудь з них міг повірити в те, що обіцяв їм комендант, проте вони чіплялися за цю непевну надію, що небезпека пройде мимо і доля ще усміхнеться їм — з простої людської потреби завжди сподіватися на краще. А може, й справді весь табір буде передано американцям?

Інші — далекоглядніші — блокові посміювалися з цих ілюзій. Своєю промовою комендант просто хотів замилити їм очі.

Кремер, що стояв посеред збудженої юрби в’язнів, міг би кількома словами заспокоїти їх, роз’яснивши все. Він добре зрозумів цей демагогічний прийом коменданта, але серед блокових, що зібралися тут, не всі були настроєні однаково, політичні переконання й особисті риси декого з них примушували ЙОГО бути обережним. Тим-то Кремер і не міг прямо сказати тих слів, яких вимагаласаме зараз обстановка. Як завжди в таких випадках, він вирішив додержуватись нейтралітету.

— Треба вичікувати, товариші.

Підійшло двоє блокфюрерів.

— Що тут трапилось?

Декілька в’язнів, які з цікавості і собі приєдналися до юрби, одразу ж кинулися врозтіч.

Кремер і блокові поскидали шапки.

— Ми були біля воріт. Комендант говорив з нами, — пояснив Кремер.

— Кажуть, концтабір буде передано, — вигукнуло кілька голосів.

Блокфюрери не стали встрявати в розмову з в’язнями.

— Ану, забирайтеся звідси, та живо! По бараках!— наказали вони.

Скоряючись наказові, юрба розійшлася.

***

Зажурено сидів Цвейлінг за своїм письмовим столом. З цією історією з дитиною йому явно не поталанило. Хитрий Рейнебот одразу розкрив усі його карти. Гефель і Кропінський сиділи в бункері. Піппіг, прихильність якого він хотів завоювати після арешту Гефеля, теж був заарештований. Інші в’язні команди з того дня, коли десятьох їхніх товаришів було відправлено до Веймара, похмуро ходили по складу, і на їх обличчях легко можна було прочитати, що вони про нього думають. Найогиднішою для Цвейлінга була груба фамільярність Вураха.

З самого першого дня Вурах намагався втертися в довір’я до команди. Проте у цих хлопців був надто тонкий нюх, вони дуже скоро відчули серед команди сторонній елемент, цуралися його і не приховували своєї ворожості.

Відколи Вурах передав Цвейлінгу список з сорока

шістьма прізвищами, він ставав з кожним днем настир

ливішим. Годину тому він знову був у нього в кабінеті.

— Ну, то як воно, гауптшарфюрер, говорили ви з комендантом?

Цвейлінг зашипів на нього:

— Не приходьте до мене так часто, це може впасти в око. Коли настане слушний час, я постараюсь що-небудь зробити для вас.

— Але часу лишилося вже небагато, гауптшарфюрер. Я не можу зоставатися в таборі. Якщо хто-небудь пронюхає про той список, вони уб’ють мене.

Цей чоловік важкою колодою висів на шиї Цвейлінга.

— Ви повинні мені допомогти, гауптшарфюрер. Я ж допоміг вам. Із звільненням — кепська справа, я більше не вірю в це. Кожного дня тут може початися така веремія, що тільки держись. Невже ви хочете, щоб я пропав, як руда миша?

Щоб хоч якось відкараскатися від його набридливих приставань, Цвейлінг давав йому найбезглуздіші обіцянки. Есесівець запевняв, що, коли настане слушна година, він виведе його з табору і влаштує у війську. Вурах лише наполовину вірив обіцянкам Цвейлінга, а проте в своїй скруті він все-таки чіплявся за нього.

І ось тепер Цвейлінг уже довгенько сидів за письмовим столом і думав. Рот його, як завжди, був роззявлений, язик висолопився. Лазівка, яку він хотів на всякий випадок залишити для себе, закрилася. Йому не вдасться вилізти з цього есесівського мундира. Разом з ними йшов, разом спіймаються, разом і...

У Цвейлінга мороз пішов поза спиною...

В сусідньому приміщенні раптом зчинився гамір. Чути було стукіт черевиків, збуджений гомін.

Цвейлінг здригнувся. Він швидко вийшов з кімнати, остовпівши, спинився на порозі. Перед довгим столом стояли недавно відправлені до Веймара в’язні, оточені товаришами, які по-дружньому вітали їх. Їх обнімали, потискували їм руки. Найбільше вразила Цвейлінга поведінка Вураха. Той простягав кожному руку і щосили вигукував:

— Це чудово, товариші, що ви знову з нами!

Цвейлінг з нарочитою недбалістю наблизився до них і спитав:

— Звідки це ви?

В’язні збентежено мовчали. Відповів Вурах:

— Гестапо відпустило їх, гауптшарфюрер.

Цвейлінг не міг довше терпіти цього гнітючого мовчання, але не знав, іцо сказати, і лише пробурмотів:

— Отже, ви знову тут... Поголіться. Вигляд у вас досить брудний.

В’язні не відповіли ні слова. Вони не хотіли ділити з ним свою радість. Та він і не чекав цього.

Цвейлінг знову почвалав до свого кабінету. Довго сидів він там, прислухаючись до збудженого гомону за стіною, і все не міг зібратися з думками й збагнути, як це гестапо відпустило заарештованих. Раптом щось спало йому на думку. Він попрямував до контори, де зібралися в’язні. Коли він увійшов, вони, як завжди, виструнчилися й замовкли. Цвейлінг спинився перед Розе, який з виразом невимовного страху, що ніби застиг на його обличчі після всього пережитого, втупився в гауптшарфюрера. Погляд Цвейлінга сковзнув по обличчях мовчазних в’язнів.

— А де ж... де Піппіг?

Всі опустили очі додолу й мовчали. Один тільки Вурах злодійкувато позирав на всі боки.

Цвейлінг звернувся до Розе.

— Ну, де ж він?

Обличчя Розе скривилося в огидній плаксивій гримасі. Він ковтнув кілька разів слину і вже відкрив був рота, щоб відповісти, та в цю мить клацнув гучномовець. Почувся голос Рейнебота:

— Двоє могильників з ношами до воріт!

Обличчя Розе ще більше скривилося, і він, заїкаючись, пробелькотав:

— Пане гауптшарфюрер... Я... Піппіг... він...

— Двоє могильників з ношами до воріт! — знову пролунав наказ.

В’язні підвели очі і глянули на Цвейлінга. Ніхто не промовив ані слова. Розе ковтнув слину. Цвейлінг, здавалося, зрозумів. Він висолопив язика.

— Як же це так? — тупо спитав він. І після паузи, не діждавшись ніякої відповіді, додав: — Ну-ну, оце так історія...

Він знизав плечима і знову подався до свого кабінету.

Поволі й важко заворушилися в’язні, і Розе, із страдницькою гримасою на обличчі, почав жалібно виправдуватися:

— Я ж... я... я в цьому не винен...

Та в’язні не звернули уваги на його безпорадні виправдання і мовчки відійшли від цієї жалюгідної подоби людини, полишивши його на самого себе...

Кремер іПрелль стояли біля вікна контори і не зводили очей з воріт.

Призахідне сонце осявало кривавочервоним світлом довгу приземкувату будівлю, від якої на землю падали довгі тіні.

Двоє могильників у злинялих куртках пробігли від крематорію до воріт. Між ними погойдувалися ноші. Вартовий блокфюрер відчинив залізні ворота, і вони зникли за ними.

Кремер і Прелль мовчки чекали.

Минуло небагато часу, і могильники знову показалися біля воріт. Тепер на ношах лежало щось, накрите вовняною ковдрою, що звисала з обох боків.

На обличчі Кремера не здригнулася жодна рисочка. Коли могильники повернули до крематорію, він стягнув з голови шапку і зібгав її в руках. Очі його посилали останнє прощай другові.

Поволі йшли могильники з своєю ношею безлюдним майданом, і їхні довгі тіні примарно рухалися перед ними, немовби позначаючи собою останній короткий відрізок шляху, який ще лишилося пройти покійникові на цій багатостраждальній землі...

Коли табір огорнули перші вечірні тіні, почало здійснюватися те, що було ухвалено опівдні в операційній ревіра. Підпільна організація діяла швидко й спритно. Зв’язкові повідомили про все командирів груп Опору в кожному бараці.

Все це робилося зовсім непомітно: кілька невинних слів, які міг чути хто завгодно, але в цих словах були директиви підпільного комітету.

Бойова готовність другого ступеня! Жоден боєць з груп Опору не повинен був віднині виходити з свого барака, всі вони мали бути напоготові. Вони знали, про що тут ідеться.

Були підготовлені і блокові в колишніх стайнях маленького табору. В їхніх переповнених бараках появилися новаки. Вони прийшли з ревіра. Кен і його санітари замотали їм голови бинтами, і їх просто неможливо було впізнати. Вони поодягалися в лахміття і майже нічим не відрізнялися від свого нового оточення. Решта смертників познаходили собі сховища на свій власний розсуд. Прелль по обіді ходив до маленького табору, роздивлявся навколо. Зараз він прощався з Кремером.

— Іди, хлопче, — сказав той, — це, напевно, скоро скінчиться, і тоді ми повідомимо вас...

Писар-німець і двоє поляків-штубових в одній із стаєнь маленького табору вже чекали на Прелля. Трохи віддалік від бараків, на вільному незабудованому просторі, під купою наваленого щебеню, Прелль запримітив люк каналізації. Поблизу валявся дірявий ї закаляний нечистотами солом’яний матрац, певно викинутий колись із стайні і забутий тут. Це було саме те, чого шукав Прелль.

Спершу писар і слухати не хотів про таку схованку, але Прелль наполягав на своєму, і ось тепер ці троє вже чекали на нього в темряві. Поки Прелль підійшов до них, вони вже підняли кришку люка, і не минуло й хвилини, як він зник в отворі.

Яма, в яку спустився Прелль, була прямовисною, півтораметровою заглибиною над стічною канавою клозету, яка вела з табору до відстійної ями. Прелль міг стояти в ній, лише широко розставивши ноги ї упершись ними об виступи стічного жолоба, голову йому довелося втягнути в плечі, щоб можна було закрити люк кришкою.

Поляки швидко понакидали на кришку щебінь, зверху поклали закаляний матрац, потім усі троє тихенько й поквапливо повернулися до стайні.

Тепер Прелль лишився зовсім один. Він почував себе тут у повній безпеці. В обох кишенях його пальта було припасено по скибці хліба. Поміж ногами Прелля булькотіла клозетна гноївка, і коли б не сморід, Преллеві могло б легко здатися, що то дзюркоче унизу веселий струмочок. В пориві похмурого гумору Прелль уважно оглянув свій не дуже привабливий підземний притулок і сказав сам до себе, вмощуючись зручніше й надовго:

— Принаймні хоч недалеко буде ходити до вітру...

Кремер сам подбав про деяких товаришів, що були

в списку. За його розпорядженням Богорський разом з в’язнями з робочої команди лазні після обіду приготував сховище в підвалі, де зберігалося вугілля. В купі вугілля викопали посередині яму і опустили туди щось на зразок нашвидку збитої дерев’яної клітки. Стара глиняна труба правила за душник, що давав доступ повітря; вони спритно замаскували його. В цю клітку заліз один із приречених. Зверху на сховище насипали вугілля і зробили його зовсім непомітним.

В підвалі під кухнею, де зберігалася картопля, справа була простіша. Тут досить було засунути під гору картоплі великий ящик. Установка для очищення повітря постачала досить кисню для дихання.

Коли трохи згодом Кремер пройшовся по табору і засвистів на ніч, завдання ІТК було виконано. Всі приречені на смерть зникли.

Почуваючи себе страшенно стомленим і змученим після всього пережитого за день, увійшов Кремер у 3-й барак прикомандированих, де стояло і його ліжко. В’язні ще не спали. Вони схвильовано оточили Кремера, який важко опустився на лаву біля столу.

— Ну як, все гаразд? — спитав Вундерліх.

Кремер не відповів. Він мовчки розшнуровував черевики. В його мовчанні було щось похмуре й непривітне. Але в’язні надто добре знали його і розуміли, що це просто реакція після тяжкого дня.

Після довгої паузи Кремер, нарешті, заговорив:

— Якби-то завтрашній день пройшов благополучно... — Він не договорив і тільки важко зітхнув.

Потім засунув черевики під лаву. До нього підійшов Вундерліх:

— Не знаю, чи правда це, Вальтер, але там, нагорі, йдуть розмови, що завтра почнеться евакуація...

Кремер запитливо глянув на Вундерліха, той лише знизав плечима.

Ніхто з в’язнів, що з’юрмилися навколо Кремера, не промовив ані слова, але староста добре знав, про що вони думають. Та й де було їм знайти слова, якими можна було б висловити незбагненне? Не сама звістка про евакуацію потрясла їх, а те, що вони раптом побачили перед собою близький кінець. Скільки тисяч днів і ночей животіли вони в цьому таборі, і раптом однаєдина ніч перевернула все, зупинила цей рух в небуття. Їхня уява не могла осягнути цього, тим-то їм і бракувало слів. Навіть Кремер, і той не знаходив потрібних слів, якими міг би висловити те, чим була повна його душа.

— Рано чи пізно це мало статися... — тільки й сказав він, підводячись і скидаючи з себе куртку. Не знайшовши більше, що б іще сказати, Кремер додав: — Лягаймо спати, це буде найкраще...

Довго крутився цієї ночі на своєму убогому ложі і Бохов. Отже, час настав. Під ним, у підвалі барака, ховався Рункі, в інших потаємних сховищах сиділа решта — сорок п’ять товаришів. Рішуча хвилина наближалася невблаганно й невідворотно. Це з його уст злетіло перше слово про повстання, фатальне і таке ж саме невідворотне!

Бохов заплющив очі, наказуючи собі заснути, але сон ніби дражнив його і тікав геть. Він прислухався до того, що діється в його серці. «Невже я боюсь? Тремчу? Що це зо мною? Хіба не з’єдналися руки всіх моїх товаришів в одному міцному потиску? Хіба моя воля не стала волею всіх? Усіх! І це були п’ятдесят тисяч чоловік, а не кілька товаришів з ІТК! Чи досить цих кількох рук, щоб розділити тягар відповідальності на всіх? Чи, може, тисячі пальців покажуть на мене: «Ти несеш відповідальність за все! Ти один! Ти сказав це слово! Ти винен!..»

Думки мішалися в мозку Бохова, але він зробив над собою зусилля, і в голові знову прояснилося. Адже він тільки вимовив те, що для всіх було неминучою потребою! І все-таки сон тікав від нього. Ця ніч, здавалося, не мала кінця-краю. Немов чорна німа примара, налягала вона йому на груди...

***

Було 4 квітня 1945 року, середа, щойно почало розвиднятися. Розчинилися двері 3-го барака, і з них вийшов Кремер. Повітря було вогке й холодне. Мрячив дрібненький дощ. Нічна темрява поволі й ніби неохоче поступалася місцем ранньому світанкові.

В німому безгомінні стояли сторожові вишки. Немов чиїсь насторожені ворожі очі, тьмяно поблискували на колючому дроті червоні лампочки. Широко простягався навкруги безлюдний і мовчазний в цю ранню годину майдан. Над ним невиразно біліла надворітня вежа. Дерева поріділого лісу, що оточував табір, німо й похмуро бовваніли в передранковій півтемряві...

Кремер мерзлякувато зіщулився, підняв комір пальта і витяг з кишені свисток.

Пронизливий свисток старости розітнув тишу. Кремер, важко ступаючи, рушив в обхід по табору.

В’язні з кухонної команди, для яких робочий день починався ще раніше, почувши сигнал, заходились готувати каву. Бараки ожили. Заправлялися постелі на нарах. В умивалках коло раковин товпилися оголені по пояс в’язні. Штубові гукали:

— Чергові, час іти по каву!

По дорогах між бараками почався рух. Постукували дерев’яні черевики. З усіх боків табору стікалися до кухні в’язні і ставали в чергу за кавою. Капо-куховар і його помічники вигукували номери бараків. Бряжчали цебра. Гомін голосів, рух, злагоджений і дисциплінований, прищеплений роками Муштри, — все було, як щодня.

Проте сьогодні в цьому звичному ранковому шумі почувалося якесь особливе напруження. В’язні стиха перемовлялися один з одним. Цієї ночі зникло чимало блокових. Як було заведено, їхні функції перейняли писарі або один із штубових барака. Всі знали, що сталося вночі, і, ніби змовившись, обходили цю надзвичайну подію мовчанням. Лише коли-не-коли і ніби так, між іншим, хто-небудь з них мимохідь зауважував:

— Хотів би я знати, чим усе це сьогодні скінчиться...

Серед тих, хто Належав до груп Опору, — кожна окрема група разом з командиром налічувала всього п’ять членів, — почувалася ще більша мовчазна згуртованість, ніж завжди. Бути напоготові!

Крім військового навчання, одним з найважливіших завдань підпільної організації було невпинно і невтомно пробуджувати в усіх в’язнів табору свідомість і дух солідарності. Не завжди це давалося їм легко. Серед сили-силенної найрізноманітніших в’язнів траплялися і погані люди, боягузливі і навіть підступні, що думали тільки про власну шкуру. Отож і бувало часом, що хто-небудь з таких в’язнів не хотів мати нічого спільного «з усім цим» і сам відокремлювався від колективу або, навпаки, колектив відгороджувався від нього.

Однак цього ранку можна було наочно побачити результати виховної роботи, почувалася сила людської натури, що пробуджується в такі хвилини, коли йдеться про те, щоб усім стати стіною за спільну справу. Усі почували себе зв’язаними між собою. Особливо в тих бараках, де був один чи декілька таємничо зниклих товаришів, поміж в’язнями панувала мовчазна згода і взаєморозуміння: один за всіх, усі за одного!

Вони намагалися приховати легке хвилювання, від якого дужче билося серце, бо всі. почували майже фізично, що сьогоднішній день буде багато в чому вирішальним у їхньому житті і що тут ідеться не лише про тих сорок шість чоловік. Усвідомлення того, що рішуча хвилина наближається, особливо міцно об’єднувало. Хоч які різні люди були серед в’язнів, хоч які різні почуття сповнювали їх серця — мужність, світлі надії, упевненість чи страх, — цього ранку перед лицем невблаганної долі всі вони згуртувалися в одну нерозривну громаду. І коли почало розвиднятися надворі і підійшов час ранкової перевірки, колони вишикувалися і ряд за рядом, барак за бараком рушили вгору, до майдану. Але сьогодні вони йшли не так, як завжди. Твердіші й рішучіші були кроки тисяч людей, і похмурі, тверді й рішучі були їх обличчя.

Табірний майдан захряс народом, велетенський квадрат вишикувався, в’язні стояли один за одним, мовчазні й сповнені напруженого чекання. Тисячі очей були спрямовані до воріт, де Рейнебот встановлював мікрофон, де щойно з’явився перший лагерфюрер Вейзанг і де стояли ненависні блокфюрери, ці брутальні й цинічні головорізи.

Кремер вручив Рейнеботу загальний рапорт про чисельність в’язнів концтабору. Зграя блокфюрерів розсипалася, кожен поспішав до свого барака, щоб перелічити в’язнів.

Що ж тепер буде?. На перевірці бракувало сорок шість чоловік! Такого в таборі ще ніколи не траплялося! Невже зараз зірветься буря?..

В’язні затаїли подих. Вони напружено вслухалися в цю лиховісну тишу. Нерви всіх були напружені вкрай, немов сталевий трос, що от-от порветься. Чому мовчать блокфюрери?..

Кремер, стоячи на своєму звичайному місці трохи віддалік од велетенського квадрата, спиною до вишикуваних рядів, почував якусь моторошну порожнечу навколо себе: йому здавалося, ніби він стоїть одиноднісінький на всьому величезному майдані. Він прислухався до себе, перевіряючи, чи міцні в нього нерви і мускули. Як б’ється серце? А руки? Чи не повисли вони вздовж тіла, важкі, мов налиті свинцем? Чи не холоне в животі від страху? Ні, нічого цього він не почував. Рівномірно піднімалися й опускалися груди. Отже, все гаразд.

Він вичікував.

За двадцять метрів від нього Рейнебот теж чекав, поки блокфюрери відрапортують йому, чекав і вічно п’яний Вейзанг. Чому це сьогодні проводить перевірку не Клюттіг?..

Кремер чув за спиною то тут, то там. голос котрогось із блокових:

— Блок номер шістнадцять, струнко! Зняти шапки! Блок номер шістнадцять у кількості трьохсот п’ятдесяти трьох в’язнів на перевірку з’явився...

— Блок номер тридцять вісім, струнко! Зняти шапки! Блок номер тридцять вісім у кількості вісімсот двох в’язнів на перевірку з’явився. Один відсутній.

Це був голос Бохова! На мить Кремер затаїв дух. Що зараз діється за його спиною? Він відчув непереборне бажання обернутися, побачити все.

Доповідаючи про відсутність Рункі, Бохов був зовсім спокійний. «Його» блокфюрер, для якого він вимальовував афоризми, на секунду відірвав погляд від журналу, куди занотував кількість в’язнів, і байдуже спитав:

— Де ж він?

— Не знаю.

Більш про це не було сказано ні слова, і раптом гаряча хвиля ударила в груди Бохова: «Вони дістали інструкції!»

Блокфюрер пройшов вздовж строю, сковзнув очима по непокритих головах в’язнів і почав лічити по десятках.

Очі в’язнів крадькома стежили за ним. Чому ж так тихо? Чи, може, в цьому мовчанні, з яким блокфюрери вислуховували рапорт, таїлася якась велика, ще не відома їм небезпека?

Усі напружено поглядали вгору. Один за одним блокфюрери підходили до Рейнебота і вручали йому рапорти. Той записував так, ніби нічого й не сталося.

Кремеру було добре видно рапортфюрера. Ось він почав підраховувати цифри в усіх рапортах, порівняв із загальною кількістю в’язнів, полічив, знову почав перелічувати, і враз ледь помітна цинічна гримаса спотворила його обличчя. Тепер він уже підбив загальний підсумок. Та, замість того, щоб, як завжди, наблизитись до мікрофона, він підійшов до Вейзанга.

Кремер не міг розчути, про що він розмовляв з ним, але з їхніх мін і жестів можна було догадатися, що мова йшла про сорок шість чоловік. Вейзанг щось говорив, збуджено жестикулюючи. Він давав якісь вказівки Рейнеботу. Той знизав плечима і зробив руками такий жест, ніби хотів сказати: прошу, якщо ви так хочете...

Після цього він підійшов до мікрофона:

— Приготуйтеся! Слухайте мою команду! Струнко! Зняти шапки!

Команда прозвучала глухо, як завжди.

Радянських військовополонених перелічували окремо, під час перевірки вони лишалися у своїх бараках, обгороджених колючим дротом, і чули те, що говорилося у мікрофон, через свій гучномовець. Значна кількість цих восьмисот військовополонених входила до складу груп Опору. Командиром у них був Богор- ський. Серед цих людей також діяв закон конспірації, і лише найкращих і найбільш надійних з них приймали до груп Опору. Військовополонені сиділи за столами і чекали кінця перевірки.

У ревірі ван-Дален, Кен і санітари, що входили до санчастини, теж прислухалися до того, що діялося на майдані. Почувши Рейнеботову команду, що прозвучала, як завжди, так, наче нічого й не сталося, вони багатозначно перезирнулися між собою. Що б це мало означати?

У маленькому таборі, в якому так само перевірка провадилась на місці, довелося вдатися до деяких хитрощів, щоб приховати таємничий приріст числа в’язнів. Як завжди, за цю ніч померло кілька хворих, цих покійників довелося утаїти, а замість них полічили на перевірці новачків. Переодягнуті в лахміття, з пов’язками на обличчях і головах, вони злилися з загальною сірою злиденною масою в’язнів.

Це були страшні і небезпечні хвилини, разом з усім табором переживали їх і Кремер, Бохов, Богорський, Пшібула, Кодічек, Ріоман та ван-Дален. Вони чекали бурі... Хіба не зчинялася хтозна-яка буча щоразу, коли бракувало на перевірці бодай одного в’язня, який ховався де-небудь, охоплений раптовим страхом перед майбутнім днем? А сьогодні бракувало аж сорок шість чоловік! І оті, там нагорі, нібито зовсім не звертають на це уваги!

Ось Рейнебот, як завжди, відрапортував лагерфюреру, потому, як завжди, підійшов до мікрофона:

— Надіти шапки! Поправити! Струнко!

Рейнебот відступив від мікрофона, на його місце

став Вейзанг. Він міцно тримався за штатив, і його гучний голос з сильним баварським акцентом лунко звучав з гучномовця:

— Слухать сюди! Сьогодні лишайтесь мені геть усі в таборі! Сьогодні жодна робоча команда не вийде звідси! Лишайтесь мені сьогодні геть усі в бараках, щоб я ані душі не бачив надворі, ясно?

Він переступав з ноги на ногу, насилу вимовляв слова, здавалось, він хотів ще щось сказати, але потім, видно, передумав і полишив це на Рейнебота.

Рейнебот з тонкою усмішкою на губах знову підійшов до мікрофона:

— Призначеним в’язням зібратися біля щита номер два. Всім іншим — розійтись!

Він вимкнув мікрофон. «Призначені в’язні» — то й були ті сорок шість чоловік!

В’язні колонами рушили до своїх бараків, один за одним зникли за ворітьми блокфюрери, тоді Рейнебот шепнув Вейзангу:

— Жоден з цих хлопців не з’явиться, вони всі поховалися.

— Але ж це свинство, все це...

Біля шлагбаума в кінці під’їзної дороги, що вела до табору, спинилося два критих грузовики. Озброєне карабінами відділення есесівців на чолі з гауптштурмфюрером вишикувалося біля автомашин. Вартовий біля шлагбаума походжав туди й сюди. В маленькій кам’яній караульні сидів Клюттіг і чекав...

Опинившись у своєму кабінеті, Рейнебот схопив телефонну трубку, але в ту ж мить поклав її назад. «Краще мені не встрявати в цю справу, — подумав він, — нехай Клюттіг з комендантом самі розплутують її». Ситуація була занадто ризикована, і Рейнебот вирішив триматися осторонь. Зникнення сорока шести чоловік скидалося на відкритий виклик на бій, і Рейнебот просто не міг цього збагнути. Становище починало ускладнюватися. З часу недавньої, такої повчальної для Рейнебота наради у коменданта він став дуже обережний. Сьогоднішня подія свідчила про наявність таємних сил, які він у своїй бундючній зарозумілості ніколи не хотів серйозно брати до уваги. В’язні були для нього завжди лише покірливими рабами, а тепер він раптом відчув, що зовсім не так легко тримати їх у покорі з допомогою кулеметів. До того ж...

Рейнебот зробив кілька повільних кроків і задумливо спинився перед географічною картою на стіні. Кольорові головки шпильок з кожним днем дедалі більше наближалися до табору.

Рейнебот стурбовано випнув губи. «Всьому кінець, Аделя...»

На письмовому столі стояло фото у срібній рамці. З бундючною посмішкою, від якої зневажливо опустилися куточки його рота, довго розглядав Рейнебот чоловіка на фотографії, своє божество, із зачесаним на

лоб пасмом волосся... Раптом він дав своєму божеству щигля прямо по довгому носу.

— Аделя, — цинічно сказав він...

Вейзанг доповів комендантові про те, що зникло сорок шість чоловік. Шваль розлютився. Взявшись кулаками в боки, він простогнав:

— От ми й дочекалися! Цей чоловік завжди завдає мені самих неприємностей.

Шваль не міг зараз наказати, щоб його люди обшукали весь табір. На веймарському вокзалі вже чекав на першу партію в’язнів товарний поїзд.

Заспокоївшись трохи, Шваль якось дивно притих. Задумливо походжав по кімнаті. Раптом він спинився перед Вейзангом, який сидів у кріслі за довгим столом і стурбовано стежив за кожним рухом свого начальника.

— Після нас прийде більшовизм?— несподівано запитав Шваль.

Вейзанг закліпав очима і ковтнув слину, ніби мав відповідати на екзамені.

— Я так гадаю, а що ж іще може бути?

Шваль ще цройшовся по кабінету і, витягнувши вперед вказівний палець, обійшов навколо безпорадного Вейзанга.

— Одне я можу сказати напевно! На нараді міністрів закордонних справ, що відбулася тисяча дев’ятсот сорок третього року в Москві, було ухвалено вирок воєнним злочинцям.

Шваль багатозначно ткнув, себе пальцем у груди.

— От так штука... — вражено вигукнув Вейзанг.

— Все це не так просто, як здається Клюттігу, мій любий.

Шваль змучено застогнав.

— Розстріляти не важко. А може, щастя усміхнеться мені, і я викручусь як-небудь. Запущу собі бороду і стану лісничим де-небудь в Баварії...

— Оце було б добре, — із запалом погодився Вейзанг.

— Але якщо вони схоплять мене... Якщо вони мене схоплять... я буду для них тільки комендантом концентраційного табору Бухенвальд. І що буде, коли вони знайдуть тут після нас гору трупів? — Шваль покрутив пальцями, — Ні, ні, мій любий...

Вейзанг спробував продовжити логічний хід думок Шваля, але це йому ніяк не вдавалося.

— У тебе ж розумна голова. Що ж нам робити?

Шваль нервово рубонув рукою повітря.

— Покінчити з цими сорока шістьма! Цим самим ми відітнемо голову нелегальній організації в таборі. Всіх інших треба евакуювати. Ті, що загинуть по дорозі, мене не обходять. Як чиновник, я дуже добре знаю, що таке алібі. У всякому разі, тут, у концтаборі, не повинно бути жодного трупа.

— Я теж так думаю.

Шваль замислено стиснув між великим і вказівним пальцем нижню губу.

— Треба випередити Клюттіга, щоб він не встиг накоїти нам лиха. Іди зараз негайно ж до воріт, виклич старосту табору і табірну охорону і накажи їм шукати цих сорок шість чоловік.

— Ти гадаєш, що табірна охорона захоче зробити нам цю послугу і хоч один з цих хлопців...

Шваль, втративши самовладання, загорлав:

— Мені це байдуже! Ти чув мій наказ! Я не дозволю, щоб Клюттіг перевернув мені догори ногами весь табір!

Вейзанг злякано схопився з крісла:

— Ну-ну-ну, не хвилюйся так...

***

Після перевірки блокові зійшлися у Кремера і тісно з’юрмилися навколо нього. Обличчя їх палали, очі гарячково блищали. Що тепер буде, що їм робити? Всі вони були вкрай схвильовані.

— Товариші, — вигукнув Бохов, — не можна допустити, щоб нас збили з пантелику. Тепер голови у нас повинні бути особливо ясні. Нас хочуть евакуювати. Клюттіг вирішив розстріляти сорок шість наших товаришів. Але він помиляється, коли гадає, що цим йому вдасться обезглавити наш опір.

Бохов на повний голос кидав ці слова в гамірливий натовп, і йому самому було дивно після стількох років знову чути, як його голос звучить не приглушеним лякливим шепотом, а гучно і сильно, так ніби він раптом повернувся до нього після тяжкої хвороби. Та іскра життя, що всі ці роки тихо жевріла в глибині його серця, раптом яскраво спалахнула; у нього було таке відчуття, що досить тільки широко розпростерти руки — і він полетить. «Друзі! Товариші! Брати!» хотілося крикнути йому в цю юрбу.

Ніби прочитавши його думки і заразившись цією непереборною потребою, заговорив Кремер:

— Товариші! Всі ці роки ми стояли один за одного. І ось тепер настав час, коли ми повинні довести, чи варта чогось наша дисципліна. Жодного необачного вчинку, товариші! Ми не повинні допускати ніяких провокацій у наших лавах, але ми не повинні також пійматися на гачок отих провокаторів згори. Не забувайте про це! Бо через це можуть поплатитися своїм життям тисячі людей. Давайте доведемо нашим катам, що сидять отам, нагорі, що ми не дика безпорадна отара, а колектив дисциплінованих людей! Товариші, уважно вислухайте те, що я вам зараз скажу! Всі накази, які ви діставатимете, віднині повинні виконуватися лише так, як ми вам скажемо.

Кремер допитливо вдивлявся в напружені обличчя товаришів. Блокові зрозуміли його.

— Ми! —з притиском повторив Кремер і ударив себе кулаком у груди, — Ідіть тепер по своїх бараках. Не давайте себе нічим залякати. Нас чекають нелегкі дні. Ми тепер повинні захищати життя усіх нас! І ми захистимо наше життя силою зброї, яка у нас є, нашою мужністю і залізною дисципліною!

Кремерові слова ніби влили глибоку віру в серця блокових. Тепле почуття до Кремера пойняло душу Бохова. Він трохи затримався, коли блокові вийшли з контори.

Обидва чоловіки дивилися один одному в вічі, і Кремер зауважив, трохи збентежений цим поривом почуття, що гарячою хвилею ударило і в його груди:

— Тепер я мусив це сказати...

Бохов нічого не відповів.

Раптом вони обнялися, піддавшись цьому раптовому пориву і вже не соромлячись його, і довгенько стояли мовчки, прислухаючись до схвильованого биття своїх сердець, що заміняло їм задушевну розмову. Такі хвилини, коли завжди скупе і приховане почуття долало всі перепони і виливалося назовні, були дуже рідкими в суворому житті цих двох чоловіків, тим-то вони були для них ще дорожчими. Грубувато-суворо, як завжди, коли він почував, що серце його ладне ось-ось розтопитися в грудях, Кремер сказав:

— Отепер справді починається, Герберт.

Бохов теж був радий, що може знову стати самим собою.

— Можна напевне сказати, що скоро тут все піде шкереберть. Це дає нам більше свободи. Де міг би збиратися в майбутньому ІТК? Що ти пропонуєш?

Кремер замислився.

— Я гадаю, найкраще в сімнадцятому карантинному бараці. Есесівці заходять туди так само неохоче, як і в шістдесят перший барак. До того ж, сімнадцятий барак розташований недалеко від контори, і ми зможемо завжди підтримувати між собою зв’язок. Блоковий сімнадцятого барака — хороший хлопець, з ним, безперечно, можна буде домовитись.

— Гаразд, — вирішив Бохов, — Поговори з ним, а я повідомлю членів комітету.

Вони потиснули один одному руки. В цьому потиску почувалася тверда рішучість.

Клюттіг все ще чекав. Напевно, перевірка вже давно скінчилася. Він нетерпляче вийшов із караульні.

— Що трапилось? Коли ж прийдуть ті пси?

Гауптштурмфюрер, до якого він звернувся з цим

запитанням, лише знизав плечима...

А в бараках в’язні напружено прислухалися до кожного звуку. Ось клацнуло в репродукторах, почулося випробувальне дзижчання. Всі затаїли дух. І враз пролунав недбалий голос Рейнебота:

— Староста табору і капо табірної охорони — живо до воріт!

Цей наказ, в якому в звичайні дні ніхто не помітив би нічого особливого, тепер сприймався як сенсація, так само, як усе тепер, навіть найнезначніші події, ставали сенсацією. В’язні, яким наказали залишатися у бараках, були ніби зв’язані цим наказом. Усе, що відбувалося в цей день, здавалося їм загрозливим і лиховісним. З вікон першого ряду бараків, що виходили на майдан, виглядали цікаві обличчя.

Староста і капо табірної охорони бігом подалися до майдану. Крізь ковані залізні ворота пройшов у табір Вейзанг. В інших бараках, з вікон яких не видно було майдану, затихли схвильовані розмови; в’язні, позбивавшись докупи за довгими столами, чекали нових наказів. Але гучномовці мовчали. Що то воно буде?

— Де люди? — накинувся на викликаних Вейзанг. — Чому сорок шість не з’явилися?

Кремер відповів спокійно й чітко:

— Мені невідомо, з яких причин вони не з’явилися.

— Вони повинні з’явитися, — загорлав Вейзанг, — з ними нічого не станеться. В Бухенвальді не буде розстріляно більше жодного чоловіка. Ці люди ще в таборі?

— По-моєму, вони ще в таборі.

Вейзанг переступив з ноги на ногу.

— Отже, шукайте, — звернувся він до капо.

Будь-яке дальше розслідування цієї події виходило за межі Вейзангових здібностей, він знав, що Шваль викликав до себе по телефону Клюттіга, щоб повідомити його про все, і той сидить зараз в кабінеті коменданта.

Вейзанг ліниво махнув рукою.

— До обіду люди повинні бути тут, ясно?

— Так точно.

Коли Кремер і капо рушили з майдану вниз, їм не треба було багато слів, щоб порозумітися один з одним.

— Певна річ, що ви ретельно шукатимете аж до обіду, — шепнув Кремер.

— Ясно, Вальтер, — відповів капо, — Тільки... чи знайдемо ми хоч одного... Як тобі здається?

І він підморгнув Кремеру.

***

Здавалося, між ними ось-ось знову спалахне сутичка. Не тямлячи себе від люті, що в’язні наважилися чинити опір, Клюттіг одразу ж накинувся на Шваля.

— Ось до чого довели ви нас своєю дипломатією! А тепер ці собаки плюють на нас і наші накази!

— Табірна охорона вже почала розшуки, — різко відповів Шваль.

— Табірна охорона? Та ви з глузду з’їхали, чи що? Тут потрібна добра рота есесівців! Треба обшукати кожну шпаринку, перетрусити кожен матрац!

Шваль розпачливим жестом підняв руки:

— Так далі не буде діла! Ви плутаєте мені всі карти і топчетесь у мене під ногами, як слон у порцеляновій крамниці!

— Штандартенфюрер! — ображено заревів Клюттіг.

Шваль теж хотів нагримати на нього, але тільки закректав і змахнув руками.

— Кажи до мене Шваль або, про мене, зви мене знову тюремником, як колись, коли ми ще були з тобою добрими приятелями.

Шваль дістав із шухляди письмового стола пляшку коньяку і дві чарки, поставив усе це на стіл для засідань. Він вихилив одну за одною дві чарки і знесилено опустився у важке крісло.

— І коли ти, нарешті, візьмешся за розум, — простогнав він. — Ось-ось нам доведеться тікати, для нас це питання життя і смерті.

В його маленьких очицях спалахнули вогники, руки затремтіли. і|

— Сідай, — нервово сказав він, і коли Клюттіг не зразу скорився його наказові, щосили загорлав: — Ти що, не чув, ти, плісирувальник, я сказав — сідай!

Клюттіг люто дивився на розгубленого Шваля. І хоч сам теж почував, як страх заповзає йому під мундир, він все-таки прошипів крізь зуби:

— Пан штандартенфюрер, здається, перелякався...

— Облиш ти, нарешті, і не називай мене цим проклятим словом «штандартенфюрер», я не можу більше цього чути.

Він раптом замовк, втупився нерухомим поглядом у простір перед собою, потім, ніби враз змарнівши, глянув на Клюттіга.

Правду кажучи, Клюттіг теж не був таким хоробрим, яким хотів здаватися. Йому враз ніби забракло повітря, кадик його виліз із коміра; мовчки сів він на стіл і вихилив до дна налиту чарку.

Шваль пильно спостерігав його і помітив, що й у нього тремтить рука. І нараз він затрусився від беззвучного сміху.

— Ось який ми зараз маємо вигляд, ось який вигляд...

Клюттіг змучено стукнув долонею по столу:

— Перестань!

— Авжеж, ми перестанемо, — цинічно простогнав Шваль. — З сьогоднішнього дня нас більше нема! А ви як гадаєте, пане лагерфюрер? Як довго ще бажаєте ви лишатися самим собою?

Шваль підвівся, розпростав плечі, випнув уперед живіт і взявся кулаками в боки.

— По суті, ми обидва прагнемо одної мети, але йдемо різними шляхами. Так не може тривати далі. Ти ж старий мужній борець, вірний і відданий. Я глибоко поважаю тебе, Роберт!

Клюттіг мовчки прикусив губу. В цю мить, коли перед ним раптом розкрилася мізерна й жалюгідна душа Шваля, він враз збагнув, який він і сам душевно спустошений. Не признаючись у цьому ні собі, ні Швалю, Клюттіг розумів, що його прагнення знищити все походило виключно з люті й страху перед неминучою розв’язкою. А по суті, їм не лишалося нічого іншого, як тільки навантажити речі на машину і вчасно дати драла перед приходом американців. Нараз Клюттігу спала на думку пишногруда Гортензія, він же хотів узяти її з собою!

Шваль поплескав Клюттіга по плечу.

— Ти чуєш, що я тобі кажу?

Клюттіг здригнувся.

— Звичайно, звичайно, я чую.

— Через тиждень у таборі не повинно нікого залишитися, більше часу у нас немає. З кожним транспортом відправляється частина есесівців. Сьогодні після полудня я починаю евакуацію.

— А що буде з тими сорока шістьма?

Шваль відчув, як від Клюттігової впертості у ньому знову закипає гнів.

— Я не можу дозволити, щоб виникли безпорядки через цих сорок шість чоловік.

— Це ж керівна головка...

— Ах, облиш, головка чи хвіст! Усе буде вивезено.

— А якщо вони чинитимуть опір?

Шваль розпачливим рухом обхопив руками голову:

— Тоді ми поженемо їх з табору собаками!

Клюттіг жовчно засміявся:

— При цьому будуть жертви, а ти ж не хочеш лишати покійників.

Швалю урвався терпець.

— А хоч би й кожний транспорт перетворився на один величезний катафалк, — закричав він, — аби тут не лишилося жодного трупа.

Але Клюттіг затявся на своєму:

— Якщо вони не видадуть нам цих сорок шість чоловік, я накажу нічним патрулям шукати їх.

— Авжеж, авжеж, — кволо й знесилено простогнав Шваль, — накажеш шукати, про мене, я пришлю тобі ще в табір собак-шукачів. Але не зірви мені евакуації.

І, вкрай знесилений, він знову опустився в крісло.

***

В’язні з табірної охорони переходили від одного барака до другого.

— Ви заховали кого-небудь із сорока шести?

— Ні, ми нікого не ховали.

— Порядок! Ходімо до другого барака.

***

А тимчасом Шваль вживав перших заходів до евакуації. В його кабінеті зібрався весь штаб: ад’ютант Віттіг, Камлот, Клюттіг, Вейзанг і офіцери, що командували есесівськими частинами.

Шваль давав накази. Офіцери поспішно розійшлися, щоб негайно взятися за їх виконання. І незабаром усе ожило на дорозі, що вела до табору: марширували есесівські частини, з гуркотом проїжджали грузовики. За наказом Шваля було посилено зовнішній цеп навколо табору, поряд з легкими кулеметами на вишках встановлювали додатково ще й важкі, роздавали ручні і протитанкові гранати.

Кабінет Шваля перетворився на штаб-квартиру. Безперервно дзвонив телефон. Офіцери доповідали про те, що наказ виконано, діставали нові накази. Раз у раз входили й виходили есесівці, кожному 'з них було чогось треба, і Шваль сам один мусив вирішувати все.

Зненацька, в розпалі метушні, до табору прибула легкова автомашина з офіцерами вермахту. Вони привезли Швалю наказ коменданта міста Веймара: негайно навантажити на машини і вивезти величезну кількість боєприпасів, відданих їм свого часу вермахтом на збереження і складених у есесівських бліндажах. Боєприпаси треба було негайно доставити у район між Галле і Гофом, де німці пробували побудувати нову лінію оборони проти наступаючих американських військ.

— Панове, панове! — розпачливо закричав Шваль. — Ви ж бачите, ми готуємося до евакуації табору.

Проте він мусив виконати цей наказ і передав його далі Камлоту. Той помчав разом з офіцерами до військових гаражів і наказав Брауеру й Мейсгейєру:

— Негайно приготуйте двадцять грузовиків!

Незабаром колона автомашин прогуркотіла повз

них і посунула в напрямку бліндажів за есесівськими казармами. Обливаючись потом і насилу переводячи дух, есесівці витягали з бліндажів важкі ящики з боєприпасами.

Лунали накази, крики, все навколо вирувало й клекотіло, як це буває при надто поквапливій втечі...

Шваль не мав ні хвилини спокою. Щойно надійшла телефонограма: до шлагбаума підійшов великий транспорт в’язнів, що прибув до Бухенвальду з табору на Гарці.

Шваль, до краю змучений і знесилений, нервово закричав щось у трубку, шпурнув її, подзвонив Рейнеботові, передав йому наказ поклопотатися про щойно прибулий транспорт, доручив Клюттігу подбати про те, щоб якось розмістити цих в’язнів. Потім, застогнавши, безсило опустився в крісло, театральним жестом розвівши руки:

— Панове, панове...

Вейзанг налив своєму змученому начальникові чарку шнапсу, який ще зранку так і стояв на столі.

— Пий, це заспокоює.

Мимо маршируючих есесівських частин і гуркотливих грузовиків Рейнебот мчав на мотоциклі під’їзною дорогою в напрямі шлагбаума. Коли він побачив тисячі обшарпаних, перевтомлених і вкрай виснажених в’язнів, що лежали і стояли на обочині гірської дороги, метрів за сто від шлагбаума, звичайна холоднокровність мало не зрадила його. Він поставив свій мотоцикл і розпачливим рухом зсунув на потилицю кашкет.

Кілька есесівців — унтерштурмфюрерів і шарфюрерів, запорошені і давно не голені, рушили від шлагбаума назустріч Рейнеботу; вони були явно в поганому настрої.

— Що тут сталося? Чому ви не впускаєте нас?

— Звідки ви прибули? розгублено запитав Рейнебот.

Унтерштурмфюрер, який запитував його, злісно розсміявся:

— Він ще питає нас, звідки ми прибули! Американці наступають нам на п’яти, а у вас тут, здається, все ще панує мир і спокій. Ну живо, живо, відчиняйте нам браму до раю!

І Рейнеботу довелося пропустити транспорт у табір. Жалюгідні, змучені люди, схожі на живих мертвяків, почали підводитися і під конвоєм есесівців рушили до табору. Рейнебот помчав назад до воріт, голова в нього йшла обертом: сьогодні повинна була початися евакуація, і ось замість цього до табору прибуває ще кілька тисяч в’язнів. Брутально лаючись, зіскочив він з мотоцикла і єхидно гукнув Клюттігу, що був уже в його кабінеті:

— Найсердечніші поздоровлення з успішним припиненням евакуації!

До свідомості Клюттіга не дійшло єхидне зауваження Рейнебота. Рейнебот, нервово зареготавши, плюхнувся на стілець.

— Давайте, давайте всі сюди, в цю богом благословенну обитель! Його величність, пан староста табору, дасть усім притулок. Не без його допомоги безслідно зникло сорок шість чоловік, чому ж не можна, іцоб і три тисячі...

— Заткни пельку! — заревів Клюттіг, якому урвався терпець від цих глузувань. — Якби я не послухався тебе, вони давно вже були б розстріляні в каменоломні.)

— Ба-ба-ба, — передражнюючи коменданта, промовив Рейнебот; — Наказ треба виконати якнайобережніше і з розумом. Хай простить мені господь бог, я так і зробив.

Він підскочив до вікна.

— Гунни насуваються!

Під’їзною дорогою наближався до табору транспорт в’язнів. Машини змушені були з’їхати на обочину і спинитися. Вибігли надвір блокфюрери. Клюттіг і Рейнебот теж поспішили до воріт. Вони наказали вартовому навстіж відчинити залізні ворота. Клюттіг послав блокфюрерів на майдан; наказавши оточити там цепом великий простір. Конвоїри-есесівці погнали в’язнів через ворота, штурхаючи їх ногами і підштовхуючи прикладами карабінів. Зчинилося страшенне сум’яття й колотнеча, велика юрба людей збилася докупи у вузькому проході й почала нестримним потоком вливатися в табір, розтікаючись по широкому майдану.

Крики й лайка есесівців заглушали збуджений гомін голосів; блокфюрери, взявшись за руки, перейняли першу партію в’язнів і штурханами примусили їх спинитися. Багато хто з виснажених людей не мав уже сил стояти на ногах, важко дихаючи, вони падали на землю. Ворота знову замкнулися. Конвоїри-есесівці подалися до казарм.

В першому ряді бараків, що виходили на майдан, біля вікон товпилися в’язні.

— Староста табору, блокові і табірна охорона — до воріт! — пролунав з гучномовця голос Рейнебота.

Що б це могло означати? Весь табір, що ніби заціпенів перед лицем невідомості, насторожено прислухався. В’язні з табірної охорони зраділи цьому наказові, бо тепер можна було припинити їхні удавані розшуки. Вони прожогом вибігли з бараків, де застала їх команда, вишикувалися надворі і на чолі з капо поспішили до майдану; по дорозі до них приєднувалися блокові.

Рейнебот не дав Кремеру часу вишикувати за уставом своїх людей і доповісти про їх прибуття.

— Негайно розмістити транспорт у таборі!

Клюттіг наказав табірній охороні замінити блокфюрерів і оточити цепом юрбу змучених людей.

Кремер одразу ж зорієнтувався в обстановці і зрозумів, іцо цим владним тоном обоє офіцерів прикривають свою безпорадність і розгубленість перед таким напливом людей. Тут ішлося про те, щоб не схибити, вдатися до правильної тактики і, таким чином, стати господарем становища. Звільнені зі своїх постів блокфюрери кинулися до виснажених людей, немов оскаженілі пси. І Кремер швидко скомандував:

— Блокові! Построїтись колоною по двоє.

І в ту ж мить блокові вишикувались у дві колони.

— Струнко!

Не звертаючи уваги на Рейнебота і Клюттіга, Кремер наблизився до юрби новачків.

— Товариші!—вигукнув він, — Зараз вас розподілять по бараках. Товариші з табірної охорони вишикують вас і відведуть до бараків. Додержуйте дисципліни і порядку! Тоді ми швидко з цим упораємось!

Капо табірної охорони перейняв команду над своїми людьми. Він швидко поділив їх на групи по десять чоловік, і кожен з цих десяти, в свою чергу, вибирав по десять чоловік з натовпу в’язнів, їх шикували в колони по сто. Нелегка то була справа, бо знесилені люди не могли швидко виконувати накази: це зовсім не те, що командувати полком солдатів. Проте інстинкт самозбереження надавав сили бранцям, і якось обійшлося без втручання блокфюрерів. Вони полишили це на в’язнів з охорони і лише час від часу сильним штурханом підводили на ноги найслабших.

Тимчасом Кремер зробив перекличку,блокових, і невдовзі перша група в’язнів рушила вниз із майдану. Рівно через годину все було скінчено. Блокфюрери почали розходитись. На майдані лишилися тільки Рейнебот і Клюттіг. Вони стояли досі осторонь і мовчки спостерігали все. Один з усмішкою, барабанячи пальцями по борту мундира, другий — озлоблено.

Ось Кремер стягнув з голови шапку й доповів:

— Наказ виконано. Транспорт розподілено по бараках.

Клюттіг випнув уперед підборіддя.

— Ви, певно, почуваєте вже себе командиром, га?

І, як це часто траплялося, коли Кремерові доводилося розмовляти з Клюттігрм, він завжди старанно обдумував кожне своє слово, щоб не розлютити свого ворога, що так і пашів ненавистю. Кремеру треба було щось відповісти на це провокаційне запитання, бо інакше це було б сприйнято як підтвердження слів Клюттіга, і староста спокійно промовив:

— Ні, гауптштурмфюрер, я тільки виконував ваш наказ.

— Виконував наказ! — загорлав Клюттіг. — Якщо до обіду ті сорок шість не з’являться сюди, я сам, своїми руками пристрелю вас!

Цей, здавалося б, нічим не вмотивований стрибок думки і згадка про сорок шість попереджала Кремера про небезпеку. В глибині душі він сподівався, що розшуки сорока шести чоловік скінчаться так само безрезультатно, як і розшуки дитини. На цю погрозу він повинен був реагувати. Та хіба придумаєш так швидко влучну відповідь?

В цю мить Рейнебот мимоволі прийшов йому на допомогу.

— Табірна охорона продовжуватиме розшуки, ясно?

— Так точно, — відповів Кремер і зітхнув з полегкістю.

— Можете йти!

***

Всі бараки ожили й заворушилися, коли в них почали вливатися сотні новаків. Багато хто з них, увійшовши до барака, зразу ж знесилено опускалися на звільнені для них лави або простягалися просто на підлозі, байдужі до того, що діялося навколо них. На їх змучених обличчях світилася радість: нарешті після всіх злигоднів і мук вони знову мали дах над головою.

Бохов, який замінив Рункі, теж привів до свого блока сто новаків. Він розмістив їх у чотирьох бараках. Нагримав на старожилів, які лізли до них з розпитуваннями:

— Дайте їм отямитись. Напоїть їх. Якщо у кого є зайвий шматок хліба, поділіться з товаришами.

Він сам вийняв свій пайок із шафки і розділив його. Інші зробили так само. Штубові принесли каву. Притягли ковдри, влаштували сякі-такі постелі. Багато хто із старожилів звільнили свої місця на нарах для хворих. Ніхто не думав зараз про те, що лягати на нари вдень суворо заборонено.

— Що вони можуть нам тепер заборонити? Ану, лягайте-но та відпочивайте!

Вони постягали брудне лахміття з висхлих тіл новаків. Дехто з цих нещасних аж застогнав від насолоди, простягтись на солом’яному матраці. Спати, спати, тільки спати! Навіть голод відходив на другий план перед цією непереборною потребою.

Після того, як все в бараці знову заспокоїлось і більш сильні з-поміж новоприбулих трохи оговтались в новій обстановці, Бохов міг поговорити з ними, розпитати їх. Цікаві старожили тісно оточили їх, уважно прислухаючись до того, що вони розповідали.

Багато тижнів тому їх було евакуйовано з підземного табору під Нордгаузеном, де вони працювали на воєнному заводі, що виробляв нову зброю — «Фау»^[26]. Дорогою до них приєдналися такі ж самі транспорти в’язнів з Гальберштадта, Мюльгаузена і Лангензальци. Їх ганяли туди й сюди, в усіх напрямках, завжди поміж фронтами, есесівці силою зброї примушували їх тікати разом з ними від наступаючих американських військ. Особливо кепсько було поблизу фронту. Їхня довга колона привертала увагу штурмової авіації, яка, очевидно, не могла розрізнити, що це транспорт в’язнів, і нещадно розстрілювала колону на бриючому польоті. Скільки їх тоді загинуло, не кажучи вже про хворих і зовсім знесилених, яких пристрілювали по дорозі конвоїри-есесівці, а коли вони проходили через населені пункти — члени «Гітлерюгенд»^[27]. Часто-густо колона мусила іти обочиною дороги, бо шлях був захаращений танками, гарматами і колонами солдатів. З гуркотом проносилися мимо них мотоцикли і автомашини, переповнені офіцерами. Поміж натовпів військових — біженці. Отак, невпинним потоком відкочувались назад по тюрінгських дорогах розбиті фашистські війська. В канавах обабіч доріг штабелями лежали цілі гори покинутих артилерійських і зенітних боєприпасів, яких солдати не могли тягти за собою, — так швидко вони тікали!..

Боячись пропустити бодай одне слово, жадібно слухали цю розповідь бухенвальдці. Так от який вигляд мало все це на волі! Як же, мабуть, близько звідси лінія фронту, коли вже відступають навіть тюрінгські передові загони!

В інших бараках в’язні так само довідалися від новоприбулих про всі ці події. З новою силою пробудилася надія в серцях в’язнів табору. З усього видно було, що з дня на день тут могли з’явитися американські авангардні частини...

Ще не було й одинадцятої.години ранку, коли завила сирена: повітряна тривога! Так рано вони ще не налітали ніколи.

На цей раз у таборі не зчинилося ніякого переполоху: усі в’язні були на місцях. Тільки шістнадцять чоловік із санітарної частини бігом подалися нагору, до майдану.

Німо й мовчазно лежав осяяний промінням ранкового сонця табір. Було це 4 квітня 1945 року. І високо на небі не видно було блискучих сріблястих птахів: американська штурмова авіація з бриючого польоту обстрілювала колони грузовиків, що поспішно рухалися з гори в напрямі Веймара.

Ця тривога на якийсь час припинила в районі есесівських казарм поспішні приготування до евакуації. Перед бліндажами з боєприпасами стояло чимало покинутих напризволяще, наполовину навантажених грузовиків. Есесівців ніде не було видно: вони поховалися в укриттях. Стрільці потрійного ряду караульних постів теж поховалися в траншеях. Здалеку, з долини, аж сюди на гору доносилася канонада.

Проте тривога продовжувалася всього одну годину, і вже через півгодини після відбою Кен повідомив

Кремера про все, що бачили за межами табору санітари. Вони помітили машини з боєприпасами. Біля зовнішнього цепу постів санітари наштовхнулися на потрійні караули, поміж ними стояли кулемети... На сторожових вишках розгледіли подвійні пости і важкі кулемети. Всі ці спостереження свідчили про те, що там, серед есесівців, розгортається гарячкова діяльність, яку довелося тимчасово припинити лише в зв’язку з повітряною тривогою.

Про це негайно треба було повідомити Бохова. Кремер поспішив до його барака. Бохов вийшов разом зі старостою на площадку кам’яних сходів, що вели на горішній поверх... Тут вони були в безпеці і могли говорити спокійно.

Кремер в кількох словах переказав Бохову всі новини. Бохов уважно вислухав його. Окинув поглядом ту частину табору, яку було видно звідси. Мовчазні й спокійні лежали під ними бараки. Ніде не видно було ані душі. Мовчазні й нерухомі, здіймалися за дротяною загорожею сторожові вишки. А далі, трохи осторонь, із закоптілого димаря крематорію ліниво клубочився дим. Знову спалювали людей. Сморід горілого м’яса змішувався з гострим запахом юшки, що йшов із кухні.

Бохов примружив очі. Дивлячись понад дахами бараків, він міг розглядіти частину майдану разом з надворітньою вежею і будинком комендатури. Йому здалося, що він розрізняє на ній замість звичайних двох чотири кулемети. Моторошно-тихо й нерухомо застигло все там, біля воріт, так само моторошно-тихо й нерухомо завмер і табір — точнісінько, як у природі перед грозою...

— Тут пахне небезпекою, — глухо сказав Бохов. Але в нього не було часу довго думати про це. Щохвилини могло розвіятися заціпеніння, і тоді тут почнеться справжнісіньке пекло. Обстановка настійливо вимагала негайно скликати нараду членів ІТК. Але яким чином могли б вони, не впадаючи нікому в вічі, пробратися до "сімнадцятого барака?

Допоміг Кремер. Як це не дивно, запах, що долинав із кухні, навів його на одну ідею.

— Слухай уважно, — сказав він Бохову, — товариші з ІТК прийдуть замість штубових з сімнадцятого барака на кухню за їжею. В загальній метушні ніхто не зверне на них уваги. Я домовлюсь про це. Але чи встигнеш ти позбирати до того часу всіх своїх овечок?

Бохов зрозумів, що хотів сказати цим Кремер. Адже староста був єдиним в’язнем, який, незважаючи на заборону Вейзанга, міг вільно ходити по території табору, і тільки через нього можна було повідомити товаришів з ІТК. Тепер Бохову довелося зовсім відмовитися від тієї обережності, якої він намагався додержуватися досі. Він назвав Кремеру прізвища і номери бараків кожного окремого члена комітету, яких староста мав негайно сповістити про нараду. Бохов поклав руку на плече Кремера.

— Віднині тобі буде дуже важко, Вальтер. В твоїй особі концентрується все.

Кремер не відповів ні слова. Його руки міцно стиснули заіржавілі поруччя сходів.

Лише після досить довгої паузи Бохов заговорив знову:

— Тобі щохвилини загрожуватиме небезпека. Ми не можемо закривати на це очі. Якщо вони не знайдуть нікого з тих сорока шести, ти можеш... Тоді може трапитися, що вони тебе... Адже вони вбачають у тобі керівну силу організації..

— Я знаю.

— Чи не було б краще для тебе, коли б ти теж своєчасно сховався... Сорок шість чи сорок сім чоловік зникнуть — це тепер не має ніякого значення.

Кремер звів очі на Бохова. Обличчя його було серйозне й зосереджене. Кремер згадав погрозу Клюттіга, про яку він нічого не сказав Бохову.

— Можливо, у нас не буде більше ні часу, ні нагоди поговорити один з одним, Герберт, — промовив він, ледь розтуляючи губи, — тим-то я й хочу сказати тобі зараз ще кілька слів. Це — тільки для тебе. Я хочу жити, мені зовсім не хочеться вмирати перед самим кінцем. Зрозумій мене правильно. Незалежно від того, яким би не був цей кінець. Можливо, мені хочеться жити тому, що... Я хочу сказати: цікаво все-таки було б побачити, яке буде життя після війни...

Жарт явно не вдався Кремеру. Він глянув на небо.

— На тому тижні минуло рівно одинадцять років, відколи мене заарештовано. Одинадцять років! Чорт забирай! Хотілося б все-таки знати, чи варто було терпіти стільки років.

Кремер замовк і міцно стиснув губи. Шануючи його мовчання, Бохов теж мовчав. І ніби розгнівавшись на себе за те, що раптом так розчулився, Кремер вилаяв сам себе:

— Дурниці! Розстріляють? Ну що ж, коли навіть і так. Тоді вони гадатимуть, що відтяли голову підпільній організації, і це, зрештою, теж непогано, — для ІТК, я маю на увазі, — правда ж?

Дивно було б чекати від Бохова ствердної відповіді на це запитання. І Кремер збентежено засміявся.

— Чого це ми стоїмо тут стільки часу, і я мелю казна-що...

Ідея, запропонована Кремером, була справді непогана.

Він швидко порозумівся з блоковим сімнадцятого барака, той похапцем проінструктував штубових.

— Слухайте, що я вам скажу. Коли ви підете за обідом на кухню, ви візьмете з собою кількох товаришів. Їм треба на якийсь час знайти таке місце, де б їх ніхто не підслухав. І не базікайте про це.

Не розпитуючи ні про що більше, двоє штубових пішли на кухню і непомітно привели з собою «помічників». Ті одразу ж зникли у безлюдному в цей час приміщенні для спання.

Карантинний барак аж кишів в’язнями різних національностей, такими самими замученими й отупілими, як мешканці маленького табору, і ніхто тут не звернув уваги на нежданих гостей.

Нараду треба було провести якнайшвидше. Після роздачі їжі товариші з комітету мали знову віднести на кухню порожні цеберка, щоб так само непомітно, як і прийшли, повернутися до своїх бараків.

Бохов доповів товаришам про всі спостереження санітарної частини: потрійні караульні пости навколо дротяної загорожі, подвоєна кількість кулеметів на вишках, ручні та протитанкові гранати... Немов хижий звір, небезпека підкрадалася все ближче й ближче до табору. Що робити, коли почнеться евакуація? І знову й знову члени ІТК знаходили тільки одну-єдину відповідь на це запитання, що все частіше повставало перед ними: пасивним опором і всіляким зволікай- ням видерти з пазурів хижого звіра, коли він кинеться на свою здобич, якомога більше людей.

Зброя, групи Опору — невже все це, вся старанна підготовка до повстання втратили свій сенс? Інакше чому ж тоді всі члени комітету так одностайно почали заперечувати невгамовному Пшібулі, який чути нічого не хотів про зволікання і вимагав негайно дати сигнал до збройного повстання? І він, здавалося, мав рацію.

— Я не можу зрозуміти, — говорив поляк, — чому ми не повинні піднімати повстання, коли багато, багато наших товаришів пошлють на смерть? І ми повинні виступити, якщо вони знайдуть хоча б одного із сорока шести. Я не можу цього зрозуміти.

— І проте саме так воно й є, — відповів запальному хлопцеві Бохов, — Будемо сподіватися, що нам пощастить уникнути цього ризикованого кроку. Життя — це останнє, що ми маємо віддати. Але доки хоч іскра життя жевріє в нас, ми будемо його захищати. Я — за повстання, коли настане для нього слушна година. Ця година ще не настала.

Богорський погодився з Боковим.

Сили були нерівні, і тому підняти збройне повстання можна було лише тоді, коли фронт наблизиться.до них настільки, що можна буде зв’язатися з ним. Але до цього діло ще не дійшло. Тепер треба було якось організувати загнаних у бараки людей, вселити в них надію.

Бохов запропонував з допомогою членів груп Опору, блокових та інших надійних товаришів поширити по всьому табору головне гасло: евакуацію всіляко зволікати! Боротися за кожний день, за .кожну годину!

— Можливо, завтра вже, — додав він, — обстановка настільки зміниться, що нам доведеться діяти зовсім по-іншому. Можливо, завтра вже фронт підійде до нас так близько, що ми зможемо відкрито виступити проти евакуації.

Ці його слова були адресовані безпосередньо Пшібулі.

Смертельна небезпека, яка нависла тепер над ними, відсунула далеко на другий план усі дотеперішні турботи і тривоги, що постали перед ними після того, як зникла дитина. Ніхто не думав у цю мить ні про дитину, ні про Гефеля і Кропінського. Навіть так мужньо проведена нещодавно операція по врятуванню сорока шести товаришів, приречених на смерть, здавалося, була забута. Тепер ішлося вже про долю всіх в’язнів табору.

***

В цей самий час, коли зібралися на свою нараду члени ІТК, відновилася і перервана несподіваним ранковим нальотом американських літаків нарада в кабінеті Шваля. За цю коротку годину, поки тривав наліт, розвіялося геть самовладання учасників наради, яке досі їм ще сяк-так вдавалося зберігати. Всі були вкрай знервовані. Навіть сам Шваль, який завжди хизувався своєю холоднокровністю, не витримав більше. І його теж охопило збентеження й нервозність.

Усі кричали й жестикулювали, перебиваючи один одного. Про будь-який порядок годі було й думати.

— Ну от, будь ласка, — Шваль намагався перекричати загальний шум. — Американці от-от будуть тут! Я одержав повідомлення, що їхні передові танкові підрозділи вже нібито просунулися аж до району Готи.

— А ми все ще сидимо тут і виголошуємо промови! Навіщо, власне, ви наказали роздати постам на кулеметних вишках важку зброю?— збуджено вигукнув Клюттіг, звертаючись до Шваля, і потім так само несамовито загорлав, уже до всіх присутніх: — Перестріляти треба всю цю наволоч, а тоді тікати!

Важко було зрозуміти, що означав той збуджений гамір, що зчинився вслід за цим: згоду чи обурення. Ніби вихор здійнявся в кімнаті, все потонуло в голосних схвильованих криках.

І раптом Шваль одним стрибком підскочив до свого письмового стола і вихопив із шухляди пістолет.

— Панове!

Всі обернулися на його крик і побачили в його руках зброю. Клюттіг із спотвореним гримасою обличчям втупився в коменданта.

— Я готовий на ваших очах пустити собі кулю в лоб! Тоді ви зможете, про мене, виконувати накази

Клюттіга. Але доки я живий, силу має тільки мій наказ!

Шваль бачив, як вплинула його вихватка на всіх присутніх: це можна було прочитати на їх обличчях. Він знову засунув пістолет у шухляду і зачинив її.

Ніякої паніки, панове! Наші війська ще утримують свої позиції. Через кілька днів у таборі не залишиться нікого, і ми зможемо виїхати звідси. Виконуйте мій наказ. Це наказ рейхсфюрера СС!

Цвейлінг досі не показувався на складі. Ніхто із в’язнів команди й не думав ще братися до роботи. Вони тинялися без діла в конторі і на складі. Серце їх стискав страх перед невідомим майбутнім. Після Піппігової смерті всі вони якось притихли.

Розе сидів на своєму робочому місці. Ніхто не говорив з ним, і він не наважувався навіть звести на них погляд, хоч як важко було йому зносити цю ізоляцію. Але мовчазна зневага всіх товаришів дуже гнітила його, і тільки він один, схилившись над столом, понуро й озлоблено займався своїм нікому не потрібним ділом. Але мовчазна увага в’язнів була більше спрямована на донощика Вураха. Той почував це і просто із шкури пнувся, намагаючись поводитись так, ніби нічого не помічає. Він один з усіх без угаву базікав. Якщо на складі взагалі виникали якісь розмови, то всі вони стосувалися майбутньої евакуації.

— Як на мене, то я волів би, щоб вона почалася сьогодні, а не завтра. Краще кінець страху, ніж страх без кінця.

Всі промовчали на ці слова Вураха, тільки один з в’язнів, що були разом з ним у конторі, не витримав і зауважив:

— Навіть і тоді знайдуться такі, що зуміють зайняти вигідну позицію...

І одразу ж у розмову втрутився ще один в’язень:

— Якщо тільки той мерзотник не дасть дуба ще до того...

Натяк був дуже ясний. Вурах почував себе, немов оточений з усіх боків звір, і збентежено захихикав у відповідь на цю приховану погрозу.

В’язні знову замовкли. Але всередині їх все кипіло. Якби-то вони могли схопити донощика за горло, крикнути йому прямо в обличчя:

— Це ти, пес, виказав нас! І смерть Піппіга теж на твоїй совісті!

Але вони не наважувались зробити це. Схопити його за горло було надто небезпечно для них усіх.

Після полудня прийшов Цвейлінг. Незадовго перед цим він посварився вдома з Гортензією. Цвейлінг вирішив був взагалі не показуватися більше в таборі.

— Ніколи не можна знати... — спробував він по-філософському обгрунтувати свій намір.

Але Гортензія просто погнала його з дому.

— Усі твої товариші стоять зараз на своїх постах, а ти хочеш ухилитися?..

— Своя сорочка до тіла ближче...

— Ближче? — нагримала на нього Гортензія, — Найближчим, кого порішать свої ж власні люди, будеш ти!

— Як це так? — тупо запитав Цвейлінг.

— Ні, ви тільки послухайте цього пана гауптштурмфюрера! Спершу він зв’язався з якимсь вилупком, потім злигався з комуною...

Гортензія войовничо взялася кулаками в боки.

— Якби я була на місці Клюттіга, я б сказала: ось вам і доказ! Бачите, тепер він старається ухилитись, цей боягузливий пес!

І Гортензія знову закричала на Цвейлінга:

— Саме зараз ти мусиш показати себе! Бо в останню хвилину ти ж все одно тікатимеш разом з своїми людьми. Чи, може, ти все ще гадаєш, що твоя комуна врятує тебе? — Гортензія грубо зареготала. — Де ж він, отой вилупок? Ці хлопці здорово пошили тебе у дурні!

Цвейлінг висолопив язика і задумливо закліпав очима. Такий заплутаний раніше хід подій останнім часом прояснився, і можна було сподіватися, що евакуацію табору вдасться закінчити до того, як сюди з’являться перші американці. Всі вони йшли назустріч невідомості. І на цей раз Гортензія мала рацію. Цвейлінгу доведеться вирушити разом з усіма.

Команда помітила, як змінився Цвейлінг. Він ні про що не дбав, зовсім не цікавився, що роблять в’язні. І сьогодні він одразу ж пройшов у свій кабінет і більше не показувався нікому на очі. Для Вураха ця поведінка Цвейлінга була ніби сигналом. Від цього шарфюрера йому вже нічого було ждати, зате з боку в’язнів він міг чекати найгіршого. Він таки вскочив у халепу...

Однак Вурах намагався нічим не зрадити свого страху, щоб ніхто не помітив, як напружено шукає він виходу.

***

Коли пізно пополудні над безлюдним майданом пролунала команда Рейнебота, що одразу ж розляглася по всіх бараках, в’язні немов заціпеніли від страху, хоч давно вже чекали цієї команди.

— Всім євреям негайно зібратися на майдані!

Одразу ж стихли в бараках галас і шум, на якусь

мить скрізь залягла мертва тиша, але одразу ж по тому зчинився ще дужчий гамір.

— Починається, починається! Євреї — перші на черзі!

Час настав!

Починалася евакуація!

І хоч першими мали йти євреї, кожен в’язень міг чекати, що наступним буде його барак.

Багато хто з в’язнів уже зібралися в дорогу, згорнули ковдри і запакували свої убогі пожитки. Дехто з них придумував різні авантюрницькі плани, щоб уникнути евакуації. Одні хотіли викопати для себе ями в землі на незабудованій території табору, інші збиралися залізти в підвали і там заховатися... Але все це були пусті мрії. Невблаганний наказ ніби паралізував їх волю, страх перед лихою долею ще міцніше тримав їх укупі.

Шість тисяч в’язнів-євреїв немов збожеволіли від жаху й відчаю. Розпачливий крик вирвався водночас із шести тисяч грудей. Вони не хотіли покидати рятівних бараків. Всі кричали й голосили, не тямили себе від розпуки. Немов лютий кровожерний вовк, цей страшний наказ вп’явся їм у горлянку, і вони не могли вже струсити його з свого тіла. Незважаючи на заборону Вейзанга виходити з бараків, багато хто з в’язнів-євреїв повибігали надвір, знавіснівши від страху та горя. Вони мчали до сусідніх бараків, в інфекційний барак маленького табору, у ревір.

— Допоможіть нам! Сховайте нас!

— Як же ми сховаємо вас? Нас самих чекає те ж саме.

І все-таки бараки приймали їх. Зривали іудейські знаки з їх одежі, чіпляли натомість інші. Кен поклав частину з тих, що просили допомоги, в ліжка як хворих, видавши їм перед тим нові трикутники і помінявши їх номери. Деякі з нещасних зацькованих в’язнів вирішили самі шукати собі сховища і позалазили в підвал, де була покійницька ревіра. Інші побігли до стаєнь маленького табору, і там загубилися серед різноплемінної маси в’язнів. Вони зовсім забули в цю страшну годину про те, що саме тут було найбільше в’язнів єврейської національності з різних країн. Але хто може тверезо міркувати, хто може довго роздумувати, коли за ним женеться лютий вовк...

Ті євреї, що позалишалися в бараках, покірно чекали своєї долі. З жахом дивилися вони в очі невблаганному майбутньому, мовби заворожені страшним наказом, що віщував їм смерть. Блокові, теж в’язні-євреї, не почували в собі мужності, щоб дати команду шикуватися і йти до воріт. Там їх, напевно, підстерігає смерть! То чи не краще чекати її тут?

***

Бохов боровся з собою. Наважитися і, всупереч забороні, вибігти на подвір’я безлюдного табору? Бо хто ж із членів ІТК, крім нього, міг тепер допомогти Кремеру? І Бохов побіг до контори.

— Ну? Що тепер? — зустрів його Кремер так, ніби він давно чекав на нього, і в цьому запитанні зовсім не почувалося безпорадності.

— Зволікати з відправкою транспорту, доки це буде можливо!

— А чи надовго вдасться нам відтягти виступ?

— Байдуже! Навіть якщо це буде всього кілька зайвих годин, Вальтер, навіть годину!

У гучномовці щось клацнуло. Прозвучав голос Рейнебота, уже зовсім не такий недбалий і цинічний, як завжди:

— Староста табору — до рапортфюрера!

Щоразу, коли лунала ця команда, Кремер мимоволі здригався в душі. Ось і тепер він змучено тупнув ногою і погрозив кулаком ненависному гучномовцю.

— А бодай тобі!

Кремер надів шапку, натягнув на себе пальто. Бохов мовчки стежив за поквапливими рухами друга.

— Вальтер!—гукнув він Кремера.

— Ну іцо таке?

Все, що вони хотіли сказати один одному, вилилося в цих скупих коротких вигуках. Вони без слів зрозуміли один одного. Кремер махнув рукою: не треба, мовляв, про це говорити.

— Вертайся до свого барака, я зроблю все, що треба...

Рейнебот нетерпляче зустрів Кремера.

— Де ж євреї? Подбайте, будь ласка, щоб ці хлопці вишикувалися на майдані! Чи, може, ви гадаєте, що це вже не ваше діло?

— Я був у бараках і розпорядився про виконання вашого наказу, — збрехав Кремер.

— Розпорядився, розпорядився! — закричав Рейнебот. — Цю наволоч посилають на роботу! Рівно через годину вони повинні зібратися тут, інакше нарікайте потім на себе!

Як невимовно важко було йому йти від кабінету рапортфюрера до єврейських бараків. Черевики Кремера були ніби налиті свинцем. З його грудей, здавалося, от-от вирветься крик:

— Лишайтеся в бараках, товариші! Ніхто не піде нагору! У нас є зброя! Ми захистимо вас!

Але він заглушив у собі цей крик і ввійшов у перший барак.

Перелякані обличчя, стримувані ридання... Нещасні в’язні тісно оточили його, ніби сподіваючись, що він приніс їм порятунок.

— Ми залишимось тут! Ми не підемо!

Кремер мусив зробити над собою надлюдське зусилля, щоб виконати свій важкий обов’язок.

— Ви повинні йти, товариші. Ми теж мусимо йти... — Кремер обернувся до молодого блокового, якого добре знав, — Накажи їм шикуватися, Акім, інакше не можна. Поволі, розумієш ти, поволі. Нехай отой, там нагорі, покричить іще кілька разів. Можливо, нам вдасться затягти відправку транспорту до вечора. Вночі вони не евакуюватимуть вас. А завтра все може змінитися.

Кремер не сказав ні слова, коли в’язні за наказом свого блокового почали нерішуче й поволі шикуватися. Він рушив до другого барака. Тут староста застав таку ж саму картину. Охоплені розпачем люди раз у раз поверталися бігом до барака, не встигши ще построїтися надворі. Колона не могла ніяк вишикуватися.

Коло вікон сусіднього ряду бараків з’юрмилися в’язні, спостерігаючи цю страшну сцену. З польських бараків теж добре видно було цю картину. Пшібула разом з кількома' товаришами з групи Опору припав до вікна, міцно упершись кулаками в шибку.

— Прокляття! І ми мусимо спокійно дивитися на це! Прокляття!

Товариші поділяли його обурення. Мовчки спостерігали вони драму, що розгорталася там, надворі, і їхні очі палали від люті й гніву. Але вони бачили також і те, що Кремер зовсім і не старається внести лад у цей хаос. Тільки-но частина в’язнів з одного єврейського барака виходила надвір, як він уже прямував до другого. І одразу ж ті, які щойно повиходили, знову зникали в бараці. Так продовжувалося, мабуть, з добру годину.

— Де євреї? Староста табору! Накажіть їм негайно вишикуватись!

Цей наказ, що пролунав із страшного гучномовця, вніс ще більше безладдя в розбурхану людську юрбу. Ось перед одним з бараків сяк-так ніби вдалося вишикувати колону, але тілько-но вона наблизилася до сусіднього барака, як вмить розсіялась, і в’язні розбігалися по бараках або, голосячи, ридаючи, проклинаючи, благаючи, шукали захисту у своїх єдиноплемінників. Вони обнімалися один з одним, цілувалися, прощалися навіки.

Блоковий знову й знову умовляв їх, що треба шикуватися. Але вони тікали в бараки, заповзали під нари або ховалися у відхожих місцях, не розуміючи, що все це їм не допоможе. Вовк вчепився пазурами в свою здобич, вгризався в її тіло, цькував її і не давався, щоб його струснули.

Знову загорлав жахливий гучномовець:

— Староста табору! Накажіть негайно шикуватися!

Кремер насилу проштовхався в барак крізь безладну юрбу в’язнів, схожу на розтривожений рій бджіл, і важко сів за стіл поряд з молодим блоковим. Акім бачив, як ручиться староста.

— Мабуть, доведеться вийти на майдан, — сказав він, — все одно нічого нам не допоможе.

Кремер люто змахнув руками і щосили стукнув кулаками по столу. Внутрішнє напруження в ньому дійшло до краю, здавалося, воно ось-ось вибухне з страшною силою. Він зірвався на рівні ноги і, вибігаючи з барака, крикнув Акімові:

— Виходити й шикуватися тільки тоді, коли той, на горі, почне знову репетувати, тільки тоді!

***

Вже кілька разів Шваль дзвонив рапортфюрерові, вимагаючи негайно відправити єврейський транспорт. Юрба блокфюрерів, наче зграя лютих псів, вже підстерігала їх за вікнами караульні біля воріт табору.

Минуло ще півгодини, майдан лишався порожній.

Чого б тільки не дав Бохов, щоб не бути зараз прикутим до свого барака цим наказом, що паралізував увесь табір! Але сповнений страшенного нетерпіння, охоплений болісною невідомістю, він міг тільки чекати.

Що робить Кремер? Що діється зараз у блоках єврейських товаришів? Що робиться там, нагорі, біля воріт табору?

Нараз новий наказ розітнув напружену тишу:

— Табірній охороні негайно з’явитися до воріт!

З тону Рейнеботового голосу Бохов ясно відчув, що рапортфюрерові, нарешті, урвався терпець.

— Вони підуть на все, — сказав він, і в’язні, що разом з ним з нетерпінням чекали новин у бараці, стурбовано втупилися в зловісний гучномовець, який з кожним новим наказом ставав дедалі ненависнішим і небезпечнішим.

— Ось тепер вони візьмуться за табірну охорону, — промовив один з в’язнів, порушивши мовчанку.

Зненацька хтось почав декламувати:

Попелища похмурі Залишили люті бурі.

У пустих провалах вікон Причаївся жах.

Лиш сюди хмаринки білі Плинуть в небесах.

Дехто засміявся. Але сміх цей прозвучав невесело.

Взагалі табірна охорона поспішала на виклик до воріт бігом. Та на цей раз вона марширувала до майдану неквапливим розміреним кроком. Так вони вигравали кілька зайвих хвилин, а зволікання зараз було для них над усе.

З напруженою увагою стежили в’язні, стоячи біля вікон переднього ряду бараків, за тим, що відбувається біля воріт. Ось до воріт наблизилися строєм сто чоловік табірної охорони. Потім в’язні побачили, як через ворота пройшов Рейнебот, як капо відрапортував йому; Рейнебот віддав якийсь наказ, табірна охорона виструнчилася, і рапортфюрер знову зник за ворітьми.

Минуло кілька хвилин. Зненацька вартові есесівці розчинили навстіж залізні ворота, і ціла зграя блокфюрерів з палицями в руках несамовито вдерлася в табір і побігла вниз по майдану. В’язні біля вікон збуджено загомоніли:

— Вони подалися за євреями!

Есесівці, мов скажені пси, кинулися на в’язнів-євреїв, які з розпачливими криками почали тікати до бараків. Але блокфюрери, щосили б’ючи їх палицями, виганяли нещасних назад.

В самій гущі цього пекельного сум’яття був Кремер. Він затуляв собою нещасних від ударів знавіснілих есесівців, не звертаючи уваги на те, що на його голову теж сиплються удари палиць. Частина блокфюрерів позамикала входи до бараків, інші погнали збезумілу юрбу людей до майдану. Ті, що падали по дорозі на землю, були розтоптані в цій страшенній штовханині, інших штурханами чобіт знову піднімали на ноги.

Кремер лишився сам один, після того як зникла з очей ця страшна процесія. Від спорожнілих будівель віяло пусткою. Навкруги валялася смугаста одежа, шапки, убогі ковдри, кухлі, миски; столи і лави всередині бараків були поперекидувані, шафи розчинені навстіж. У приміщеннях для спання валялися на підлозі розірвані і потоптані ногами солом’яні матраци. Зі стола блокового звисала подерта на клапті карта театру воєнних дій.

Важко, дихаючи, Кремер довгенько стояв тут, намагаючись заспокоїтись. Староста скидався зараз на смертельно пораненого звіра, який, здавалося, от-от упаде на землю. Він зсунув на потилицю шапку, витер рукою піт з лоба, потім рука його безсило звисла вздовж тіла. Поволі озирнувся навколо і вийшов з барака. Тут йому вже нічого було робити...

Щоб стримати кількатисячну юрбу зігнаних на майдан в’язнів, табірній охороні довелось оточити великий простір біля воріт. Блокфюрери кудись зникли. Біля будинку комендатури нікого не було видно.

Натовп уже стояв годину, другу. Посутеніло. А транспорт все ще не міг вирушити. Шваль раз у раз дзвонив по телефону, вимагаючи з’єднати його з Веймарським вокзалом. Але товарні поїзди, що стояли напоготові, не могли виїхати, шлях було закрито.

Знову минула година, а люди все ще стояли біля воріт. Над їхніми головами на головній сторожовій вишці походжали чергові патрулі, час від часу з цікавістю позираючи на величезну юрбу. Оточивши зігнану докупи масу людей, взявшись за руки, мовчки стояли табірні охоронники. Охоплені страхом, чекали своєї долі в’язні-євреї. Тут, на очах у вартових-есесівців, ніхто з них не наважувався заговорити з охоронниками. Але очі їх благали: ви ж такі самі люди, як і ми, чого ж ви тримаєте нас?

Один з охоронників, побачивши спрямований на нього нерухомий погляд в’язня-єврея, подумав: «Якщо він зараз побіжить, я не буду його затримувати...»

Мабуть, таки існує на світі таємнича мова думок. Обидва в’язні тайкома обмінялися поглядом. В’язень-єврей випростався, затаїв дух. Здавалося, він збирав усі свої сили, зважуючись на щось. І раптом він нахилився. Охоронник відчув, як його сусід зробиь такий рух, ніби хотів затримати в’язня, але той уже просковзнув у них під руками і чимдуж побіг униз.

Ця смілива втеча сколихнула всю юрбу. Ось уже чотири, п’ять, десять чоловік, наслідуючи приклад свого товариша, теж помчали іцодуху вниз із майдану. Весь натовп заворушився, почав напирати на охорону. Охоронники намагалися стримати їх. Але між ними вже виникла мовчазна домовленість, ніби таємнича передача думок на відстані. Табірна охорона про людське око ще неначе стримувала втікачів, але тільки для того, щоб вони не розбігалися всі водночас. Через хвилину по тому охоронники самі піднімали вище руки, щоб новій партії в’язнів легше було тікати.

Дивні думки снувалися в цей час в голові охоронників. Що ж ми, мовляв, можемо зробити? Вони знову порозбігаються від нас геть усі. Ми докладаємо всіх зусиль, щоб стримати їх, але все даремно...

Але найбільш дивувало те, що біля воріт не помітно було ніякого руху. Ні вартові на вишках не піднімали тривоги, хоч, незважаючи на темряву, вони не могли не помітити цих масових втеч, ні Рейнебот чи хто-небудь інший з адміністрації не з’являлися на майдані. З того боку не долинало ні звуку! Та в’язням ніколи було думати про те, чим же пояснити цю нечувану-й неможливу досі поведінку есесівців. Може, Рейнебот зараз у коменданта? А можливо, вартові на вишках думають собі: «Тікайте, куди хочете, яке нам діло. Так чи інакше скоро всьому буде кінець».

Група за групою зникали з майдану в’язні, і от уже біля воріт лишилася сама табірна охорона. Капо знизав плечима:

— Ну що ж, ходімо й ми. Мерщій шикуйтеся!

Тихо, ніби боячись, щоб їх хтось не почув, шикувалися охоронники в колони. Спершу трохи нерішуче, але з кожною хвилиною все упевненіше, рушили вони маршовим кроком униз із майдану.

За першим рядом бараків назустріч їм вийшов Кремер, який спостерігав з вікна усе, що трапилось. Капо лише безпорадно знизав плечима.

— Розходьтеся швидше по своїх бараках, — сказав Кремер. Що лишалося йому ще робити?

— Розходьтеся й ви, — повернувшись до контори, сказав він також і до в’язнів, що сиділи там, а потім і сам рушив до свого 3-го барака.

— А, нехай воно западеться, — різко відповів він на запитання Вундерліха, чи буде він сьогодні давати свисток на ніч, — Я взагалі не буду більше свистіти.

Незрозуміло було, як це після втечі в’язнів-євреїв нічого не трапилось. Чи, може, Рейнебот, повернувшись від коменданта, сказав собі щось приблизно таке ж саме, як і вартові на кулеметних вишках? Чи доповів віїч взагалі комендантові про те, що євреї порозбігалися? А де ж був тоді Клюттіг? Отой уже напевно шаленів би від люті і зчинив би такий шум біля воріт, що небо за макове зернятко здалось би.

Настала ніч. У бараках уже знали, що табірна охорона дала змогу євреям порозбігатися з майдану, і всі ждали, що ж буде далі. Вони недовірливо й насторожено вслухалися в тишу, чекаючи щохвилини, що ось-ось загорлає гучномовець! Однак лиховісні скриньки висіли над дверима бараків мовчазні й німі. Нестерпно важко було чекати. Один за одним в’язні роздягалися і заповзали на свої нари.

***

Довго ще не засинали в маленькому таборі німецький писар і обидва польські санітари. Кінчалася вже друга ніч, відколи Прелль стояв, скорчившись у своєму сховищі.

Зігнуте тіло страшенно боліло. В мускулах спини ніби вогнем пекло. Ноги раз у раз підломлювались під ним. Він не міг повернутися, не міг сісти, стати навкарачки. Можна було лише притулитися головою до стінки смердючої ями. День зараз надворі чи ніч? Скільки днів проминуло вже — один, два чи чотири? Прелль застогнав, він зовсім ослаб і почував себе вкрай знесиленим. Він заплющував очі, але спати не міг. Поки Прелль стояв нерухомо, біль притуплявся, причаївшись десь у спині, але як тільки він робив хоч найменший рух, біль вогнем обпікав тіло. Прелль зціпив зуби.

Раптом він здригнувся. Над його головою забряжчала ляда. В голові Прелля промайнуло: «Піймався!»

І враз він почув чийсь тихий шепіт:

— Фріц! Друже! Чи ти ще живий там?

Чиїсь руки простяглись до нього і витягли його з ями.

Прелль весь тремтів. Вогке й холодне нічне повітря проймало до кісток.

— Швидше до барака!

Поляки підхопили його з обох боків під руки і майже поволокли за собою, бо закляклі ноги не слухались його.

І ось він уже відпочиває в закапелку блокового писаря.

Писар приніс йому кухоль теплої юшки. Тремтячими руками Прелль підніс його до рота, і цей напій приємним теплом розлився по його жилах. Лише тепер згадав він, що в нього в кишені є хліб. Витяг вже зачерствілу скибку і зубами відірвав шматок.

Зненацька до барака стрімголов убіг один із поляків:

— Вони йдуть!

Прелль прожогом схопився з місця і вибіг у темряву ночі. Санітари й писар і собі помчали за ним. Вони бігли до люка каналізації.

В ту мить, коли Прелль -хотів уже сковзнути в отвір, з-за барака показалося двоє есесівців, схожих здалеку на розпливчасті тіні. Перед ними біг, шукаючи сліду, великий собака. Час від часу есесівці освітлювали собі дорогу затемненими ліхтариками.

Четверо в’язнів закам’яніли на місці, боячись навіть дихнути.

Есесівці проходили вздовж бараків, всього метрів за п’ятнадцять від них. Порипував щебінь під їх ногами.

Розширеними від страху очима дивився Прелль, як есесівці наближаються до них. Ось вони перетнули вільний простір поміж бараками, де був каналізаційний люк. Так само чітко й виразно, як четверо в’язнів бачили тепер есесівців, і ті мусили бачити їх...

Поміж ними лежало всього кілька метрів. Чи затримаються вони, зупиняться?.. А собака? Підвів морду? Принюхується?.. В цю страшну мить серце ніби спинилося в грудях... Есесівці перетнули незабудований простір, рушили далі вздовж стін бараків... ще далі... Голови чотирьох в’язнів повернулися в тому напрямі, куди прямували есесівці, їх очі впивалися в нічну пітьму...

Смерть у всій своїй моторошній лиховісності пройшла зовсім близько від них, чорне небесне склепіння встояло, не звалилося на їх голови.

Прелль беззвучно зник в отворі каналізації. Тихо стукнуда ляда над його головою. Прелль прихилився головою до стінки, вкрай знесилений. Тільки тепер він відчув, які це були страшні хвилини...

***

Другого ранку Бохов одним з перших прийшов у контору до Кремера, кімната якого стала справжнім збірним пунктом. Операція по врятуванню сорока шести приречених на смерть, втеча в’язнів-євреїв минулого вечора були відкритим викликом на бій, і всі вони — Кремер, Бохов, блокові, що теж зійшлися до контори, так само, як і в’язні в бараках, чекали репресій. Досі есесівська адміністрація якнайсуворіше карала в’язнів навіть за найменше порушення дисципліни.

У таборі, поміж бараками, заворушився народ. В’язні збиралися групками, висловлювали різні здогади про те, що може сьогоднітрапитись. Марно чекав Кремер Рейнеботового наказу шикувати табір на перевірку. Коли настала встановлена для цього година, Рейнебот тільки наказав з’явитися на роботу «прикомандированим» командам, зайнятим на солдатській і офіцерській кухні. Всі інші робочі команди лишилися в таборі.

Те, що сьогодні в’язнів не скликали на загальну перевірку, було так само незвично, як і те, що есесівці не вдалися досі до репресій. Кремер неспокійно позирав на годинник над ворітьми табору. Минуло вже дві години після встановленого часу.

— Сьогодні перевірки не буде, — сказав він, — і взагалі більше не буде ніяких перевірок...

— Я чув, — просторікував один з блокових, — ніби комендант зв’язався по телефону з сусіднім аеродромом і зажадав, щоб сюди прислали бомбардувальну авіацію.

Кремер схопився з місця.

— Чув, чув! — накинувся він на блокового, — Казна-що ти чув! Бракувало ще тільки, щоб ми самі почали поширювати різні плітки і сіяти паніку!

— Глядіть, щоб у вас голова не пішла обертом від брехливих чуток, — перестеріг Бохов, — Побачимо, як вони реагуватимуть на втечу євреїв.

— Не подобається мені цей спокій, — пробурчав Кремер.

В гучномовці клацнуло. Всі напружено втупилися в нього очима. Ось почулося випробувальне дзижчання мікрофона і, нарешті, голос Рейнебота:

— Староста табору, слухайте мою команду! Вишикуйте весь табір на майдані.

Рейнебот повторив наказ, потім знову щось клацнуло, і гучномовець замовк. В кімнаті запала незвичайна тиша. Усі мовчали, на їх обличчях можна було ясно прочитати, про що вони думали.

У таборі зчинився страшенний переполох. Всі ті, кого команда застала надворі, побігли до своїх бараків, скрізь панували неймовірний галас і штовханина.

— Ми не підемо! Ми не допустимо, щоб нас евакуювали!

Не минуло й кількох хвилин, як увесь табір ніби вимер, ніде не видно було ані душі!

— Ми не підемо, ми не підемо!

Повернулися з контори, від Кремера, блокові.

— Ми не підемо! — закричали їм в’язні.

— Ми мусимо йти, — відповіли блокові.

Збігла ще одна година.

А тимчасом Клюттіг і Рейнебот зійшлися у Шваля. Рейнебот доповів із легкою іронією:

— Пане комендант, табір не виходить на перевірку.

— Як це так? Не виходить? — тупо закліпав очима Шваль.

У відповідь Рейнебот лише знизав плечима. Зате Клюттіг несамовито загорлав:

— Ці хлопці давно вже догадалися, що з вами їх ніхто й пальцем не торкне!

Стараючись уникнути відкритої сутички, Шваль перебив Клюттіга своїм поблажливим «ба-ба-ба»; до того ж, в цю мить задзвонив телефон, його повідомили, що товарні вагони на станції готові до відправки, і він хвастовито кинув Клюттігу:

— Ну, от бачите, чого ж ви хочете? Поїзди будуть відправлені.

Раптом Шваль і собі загорлав на Рейнебота:

— Накажіть їм негайно ж знову вишикуватися. Якщо рівно через півгодини вони не зберуться на майдані, я пошлю в табір роту есесівців і накажу гнати їх до воріт канчуками! Стривайте! — затримав він Рейнебота, — Передайте мій наказ з усією суворістю, але без погроз, постарайтеся також, щоб у них не склалося враження, ніби ми боїмося їх.

Ледь помітна усмішка промайнула в куточку Рейнеботового рота...

Його повторна команда зчинила ще більший переполох серед в’язнів. У маленькому таборі все завирувало й заворушилося. Блокові й штубові збуджено вигукували:

— Шикуйтеся, шикуйтеся!

Немов худоба, яку женуть на заріз, напирали один на одного й штовхалися в’язні, що з’юрмилися докупи перед бараками. Чути було зойки, крики на різних мовах, ніхто не хотів вирушати перший. І жоден з блокових, що бігали, штовхалися, лаялись, кричали в цьому знавіснілому людському гурті, не старався вишикувати їх як слід і повести на майдан. Це було топтання на місці, розпачливе топтання на одному місці.

В усьому таборі діялося те ж саме. Хоч в’язні й зібралися перед бараками, але довго ще в їхніх лавах не можна було встановити ніякого ладу.

В такій метушні і штовханині проминула ще година.

Кремер побіг до маленького табору. Саме тут і наздогнала його ще одна команда Рейнебота:

— Староста табору, звеліть в’язням шикуватися, звеліть шикуватися!

Цей наказ прозвучав так погрозливо, що Кремерові досить було тільки стати на чолі безладного натовпу, як уся маса в’язнів рушила за ним. Барак за бараком, під командою блокових, вишикувалися вони в колони і поволі поповзли вгору, до майдану. По дорозі до колон маленького табору приєднувалися й інші в’язні. На своїх місцях у таборі позалишалися тільки санітари ревіра та інфекційного шістдесят першого барака разом зі своїми хворими, так само як і без цього ізольовані від табору радянські військовополонені.

Давно вже настав день, коли табір, нарешті, вишикувався на майдані. Проте на місці, де звичайно стояли в’язні-євреї, не було сьогодні видно анікогісінько, бо всі вони загубилися в загальній масі, зникли в надрах велетенського квадрата.

Як тільки квадрат вишикувався на майдані, в гущу його кинулися есесівці, — блокфюрери та командофюрери, — і почали палицями та штурханами виштовхувати й виганяти з рядів усіх, хто хоч трохи скидався зовні на єврея. Ряди в’язнів не розступалися перед есесівцями, а хвилювалися, немов колосся на ниві. Євреї прослизали між рядами, ховалися за спини передніх; коли ж есесівці знаходили їх, то нещадно лупцювали. Багаті жнива зібрали блокфюрери серед в’язнів маленького табору. Незабаром вони познаходили і палицями повиштовхували з рядів усіх євреїв і погнали їх до воріт. Тут вони збилися тісно докупи, тремтячи від страху. Чути було, як за колючою загорожею табору гавкають собаки.

Очевидно, блокфюрери, що лишилися на майдані, одержали якийсь наказ, бо вони раптом теж побігли до воріт.

Хвилювання в рядах трохи вщухло, в’язні стояли знесилені, немов хто повипускав їм усю кров із жил.

А тимчасом біля воріт блокфюрери знову накинулися на в’язнів-євреїв з палицями, намагаючись вишикувати безладну юрбу в струнку колону, звідкись з’явилась сотня озброєних карабінами есесівців з собаками, і Рейнеботів голос пролунав з гучномовця над ворітьми, лунко роздягаючись над майданом:

— Усім іншим — розійтись по бараках!

З гарячковою поспішністю в’язні скорилися цьому наказові.

Немов нестримний вируючий потік, потекли маси в’язнів назад у табір. Перед бараками цей потік почав застоюватись, застопорюватись через тісноту, поки, нарешті, широко розлився по всьому табору. Швидше всередину рятівних бараків!

Немов загнані звірі, в’язні, важко дихаючи, знесилено опускалися на лави. Так ось який він, кінець! Тепер кожен з них знав, що чекало його.

Скориставшись із загальної метушні, що зчинилася під час відправки транспорту, Богорський побіг до Бохова: вони швидко домовилися про все. Одразу ж після цього Богорський поспішив далі, щоб повідомити Кремера, а Бохов помчав до барака Пшібули. Молодий поляк мав у свою чергу викликати Кодічека.

Не минуло й кількох хвилин, як усі члени комітету зібралися на нараду в сімнадцятому бараці. Обличчя їх ще палали. Руки Кремера, коли він зсунув з лоба шапку, тремтіли.

Пшібула сів на нари, дихання з свистом виривалося крізь його зціплені зуби, він стукнув кулаком об кулак. Богорський розумів, що мучить молодого поляка.

— Нєт, — коротко сказав він і заперечливо похитав головою.

Пшібула звів на нього погляд, Богорський побачив, як приховані вогники спалахнули в його очах, і вів далі по-польськи:

— Ми повинні, вичікуючи, боротись, і, борячись, вичікувати...

Від цієї вдаваної холоднокровності Богорського Пшібулі урвався терпець.

— Вичікувати, завжди вичікувати! — з мукою простогнав він.

Проте всі вони були ще збуджені, охоплені гарячковим нетерпінням, і Богорський і всі інші товариші, це ж саме гарячкове нетерпіння звучало і в словах Бохова:

— Товариші, нам пощастило більш ніж цілий день зволікати з відправкою першого транспорту.

Він мусив спинитися, бо йому враз перехопило подих.

Пшібула змучено ударив кулаком по коліну.

— Завжди зволікати, зволікати! — знову простогнав він.

Ніби й не почувши цих слів, Бохов звернувся до Кремера, хоч те, що він сказав, було прямою відповіддю Пшібулі:

— Від тебе тепер залежить усе, Вальтер. Зволікати й зволікати! — Потім, обернувшись до Пшібули, він закричав хрипко й приглушено: — Інакше не можна!

Пшібула стомлено підвівся:

— Добже...

— Послухай, що я тобі скажу, — звернувся Богорський до поляка. — Ми безсилі, бо не можемо перешкодити евакуації. Хай і так. Але й фашисти теж безсилі. — І Богорський заговорив, звертаючись уже до всіх товаришів: — Та ми ставатимемо все сильніші, чим ближче підходитиме фронт, а фашисти стануть ще слабкіші.

Богорський взяв Кремера за плече:

— Якщо Клюттіг скаже тобі: «Підготуй транспорт», — ти відповіси йому: «Так точно, я підготую транспорт».

І Богорський продовжував жваво говорити з Кремером, звертаючись водночас і до всіх членів комітету. Він говорив про те, що транспорти повинні комплектуватися так, щоб туди потрапили в першу чергу політично й морально ненадійні елементи табору. Треба очистити атмосферу табору.

— Ти повинен діяти, як генерал на війні, — сказав він Кремеру. — Твої розпорядження дорівнюються наказам і мусять виконуватися беззаперечно. Ти зрозумів?

Кремер мовчки кивнув головою.

Зненацька завила сирена. Її виття ставало дедалі пронизливішим і заповнювало весь табір.

— Хорошо!—тріумфував Богорський. —Тривога! Нехай щодня буде тривога. Один раз, двічі на день, тоді вони не зможуть евакуювати!

— Треба розходитись! — наказав Бохов.

Коли Кремер хотів разом з іншими вибігти з барака, Богорський затримав його.

— Товариш, — тепло сказав йому Богорський.

Кремер простяг росіянинові руку, але той пригорнув його до себе і міцно поцілував.

***

А в камері № 5 розігрувалася та ж сама мовчазна трагедія. Обидва арештанти знову простояли цілісінький день. Але — дивна річ! — відтоді як Мандрил накинув їм зашморги на шию, він більше не приходив до них. За ці дні вони страшенно схудли і скидалися на мерців, самі лише очі палали гарячковим блиском. Густі бороди надавали їхнім обличчям жахливого вигляду.

Вже чимало днів Мандрил не давав їм ні їсти, ні пити, і не часто вдавалося Форсте передати їм крадькома шматок хліба, коли він приходив увечері опустити койки.

Куток, де стояла бляшанка з-під повидла, був геть заповнений нечистотами, які так отруювали повітря, що вони м'ало не задихалися в цьому смороді.

Коли минулого дня Рейнебот наказував вишикувати євреїв, Гефель, витягнувши вперед шию, уважно прислухався до того, що діялося надворі, і раптом зашепотів:

— Маріане...

— Так?

— Ти чуєш?.. Євреї... Їх відпускають... Вони підуть додому... Всі підуть додому...

Сьогодні, з самого ранку, Гефель був охоплений якимсь дивним неспокоєм.

В коридорі бункера панувала мертва тиша. Жодна камера не відчинялася, не чути було ніякого шуму й галасу, які звичайно зчиняв у бункері Мандрил. Так минули перші ранкові години. Вже давно обидва нещасних стояли на ногах, обличчям до дверей. Настав час табірної перевірки. Але за стінами бункера все було тихо.

Все тривожніше ставало на душі у Гефеля.

— Тут щось не так, — схвильовано прошепотів він.

Раптом, забувши про те, що йому наказано стояти на місці, він, хитаючись, підійшов до віконця, уважно визирнув крізь маленький загратований чотирикутник.

Кропінський, перелякавшись, почав пошепки просити його:

— Стань на місце, Андре. Якщо Мандрил побачить тебе коло вікна, — він уб’є нас.

Гефель швидко захитав головою:

— Він не зможе цього зробити! У нас же є зашморг на шиї.

Проте він відійшов од вікна і машинально став на своє звичайне місце. Довгенько стояв він так, пильно прислухаючись; ковтнув кілька разів слину; гострий кадик його поліз угору і жилки на худій шиї запульсували. Потім знову похнюпив голову. Здавалося, він напружено думає про щось.

Нараз він навшпиньках підійшов до дверей камери, притулив вухо до замкової щілини і прислухався.

— Брате, — благав Кропінський, — іди сюди...

Пойнятий раптовим страхом, Гефель глянув на

Кропінського.

— Усі тікають! — вирвалося у нього. — Всі тікають геть!

Він враз випростався біля дверей на весь зріст і тільки підняв руки, щоб несамовито забарабанити кулаками у двері, як Кропінський підбіг до нього і потягнув його назад, у глибину камери.

Гефель виривався з рук Кропінського і збуджено шепотів:

— Вони забули про нас!.. Ми лишилися самі в усьому світі!.. Тепер нам треба задушитись!

Кропінський ніжно пригорнув до себе Гефеля, намагаючись заспокоїти його, але в голові Гефеля все потьмарилось, він випручався з рук товариша, смикнув за вірьовку, так що зашморг на шиї затягнувся, і закричав:

— Задушитись... задушитись!..

Жахнувшись, Кропінський швидко затулив йому рота долонею, заглушивши безумний крик. З несподіваною для нього силою Гефель почав пручатися, зав’язалася відчайдушна боротьба.

Гефелю вдалося відірвати руку Кропінського від свого рота, і в ту ж мить пронизливий крик вирвався з його грудей. Не тямлячи себе від страху, Кропінський намагався утихомирити товариша, затулити йому рота. Задихаючись, Гефель бився в руках Кропінського, і коли йому вдавалося на мить звільнитися від його чіпких рук, різкий крик знову сповнював камеру. Всі намагання Кропінського були марні: крики почули. Двері камери розчинилися, увійшов Мандрил, а за ним — блідий, мов привид, Форсте.

Остовпівши від жаху, Кропінський випустив з рук знавіснілого товариша і нерухомим поглядом втупився у Мандрила. А той не промовив ні слова. Він примружив очі і оцінюючим поглядом, ніби приміряючись, дивився якусь мить на Гефеля, що не переставав несамовито кричати. І враз він змахнув рукою. То був страшний удар. Судорожно шукаючи руками опори, Гефель поточився і відлетів аж у куток, ударився об стінку і впав на підлогу; падаючи, він перекинув бляшанку з-під повидла, і весь огидний смердючий вміст її вилився на нерухомо застигле тіло.

Мандрил спокійно-байдужим поглядом глянув на розпростертого перед ним Гефеля і вийшов з камери. На якусь мить він затримався за дверима. Погрозливо промовив:

— Нехай тільки він мені здохне передчасно...

— Треба було б помити його, — наважився промовити Форсте.

Мандрил холодно зиркнув на нього.

— Хочеш погратися в милосердного самаритянина, га?

Він попрямував до своєї кімнати, не звертаючи більше уваги на прибиральника.

***

Тривога перешкодила відправці транспорту в’язнів-євреїв. Коли завила сирена, Клюттіг наказав з допомогою собак позаганяти збитих докупи людей у напівзруйновану майстерню за межами табору, яка стояла пусткою з часу повітряного нальоту в серпні 1944 року.

Високо в небі пролітали над табором могутні ескадрильї літаків.

На дорозі з Веймара до Бухенвальду повітряна тривога захопила зненацька кількатисячну колону в’язнів, які, тікаючи від американців, прямували до Бухенвальду з його філіалів, розташованих на Гарці і в Тюрінгії. Під моторошне завивання сирен, що долинало із Веймара і навколишніх сіл, сіра сумна процесія поволі пленталася по дорозі. На відкритій рівнині не було жодного укриття. І хоч ескадрильї летіли на такій висоті, що не могли становити прямої небезпеки, есесівці-конвоїри ніби знавісніли, почувши сигнал повітряної тривоги.

Немов розлючені погоничі худоби, вкриті порохом шарфюрери з криками гасали вздовж колон, оточених вартовими конвоїрами, що тримали напоготові карабіни. і зірваними з дерев гілками били вкрай виснажених, брудних і обшарпаних людей, примушуючи їх бігти. Змучені, знесилені люди тісно збились докупи, ніби отара наполоханих овець, і есесівці немилосердно били їх, женучи вперед. Та процесія не мала сил іти швидше.

— Бігом! Бігом! Будете ви бігти чи ні?!

Але зранені ноги відмовлялися служити знесиленим людям, лише судорожно підведені голови свідчили, що люди з останніх сил стараються бігти. А над їх головами загрозливо гули літаки і зі свистом розтинали повітря палиці.

Зранені, закривавлені ноги були обмотані подертим на ганчірки одягом. Важкі дерев’яні черевики за довгу дорогу або десь загубилися, або ж були викинуті геть. Гудіння бомбардувальників і несамовиті крики шарфюрерів зливалися в один страхітливий дует.

— Бігом! Бігом!

Шарфюрери несамовито гасали вздовж колони.

Лунали постріли — це конвоїри пристрілювали тих, що падали від утоми. Мертві тіла відтягали на обочину дороги і там кидали.

— Бігом, бігом!

Удари, постріли, крики, стогін, кров, курява, тупіт ніг, судорожно закинуті голови... Вкрай знесилених в’язнів підхоплювали інші, волокли за собою; ті, що потрапляли під ноги тисячній юрбі, були розтоптані на смерть.

Від Веймара до концтабору було дев’ять кілометрів. Селяни швидко відступали з дороги, бачачи цю процесію. Двоє поліцейських на велосипедах під’їхали до колони і обурено заговорили до есесівців.

— Ви вбиваєте людей і кидаєте їх на дорозі. А коли прийдуть американці, відповідати доведеться нам.

— Заткніть пельку! Це наше діло! Забирайтеся звідси!..

До табору лишилося ще вісім кілометрів. Дорога пішла вгору, колона досягла підніжжя гори.

— Бігом, бігом!

— Я більше не можу, я більше не можу...

— Тримайся, товаришу, скоро ми будемо на місці...

Ще одна година маршу, і почався ліс. Гора здіймалася все вище.

Дорога ставала все крутішою, все голосніше стогнали втомлені люди, а есесівці продовжували їх шмагати.

Пролунали постріли — один, другий, третій ...

Люди вже не могли бігти, вони плелися, хитаючись. Колона подовжилася, ногам стало більше простору. Опустивши голови, похитуючись і спотикаючись, в’язні тяглися вперед ... Ось хтось оступився і скинув руки, немов благаючи захистити його.

— Не відставати, падло! Хто відставав — помирав ...

— О господи, не дай мені відстати!..

Знесилений чоловік з останніх сил намагався встати, але есесівець уже тягнув його на узбіччя. Нещасний хотів було рухатися далі на четверіньках. Однак шарфюрер, ступивши до нього, навів пістолет.

— Клятий пес!

Клацнув постріл, другий! Дорога все піднімалася в гору.

Веймар залишився далеко позаду. Всі вже відчували, що табір близько. Колона пройшла повз білі, як вапно, щити з чорним написом: «Увага! Район комендатури » — і символом у вигляді черепа та двох схрещених кісток.

Попереду колони крокувало начальство. Раптом есесівці зупинилися, спантеличені. Зупинилася і вся колона.

Перед ними стояли четверо в'язнів у касках, з протигазами і перев'язочними ящиками.

— Хто ви такі?

В'язні стали по стійці «струнко», відрапортували:

— Санітарна команда. За наказом начальника табору зобов'язані при повітряній тривозі знаходитися за зовнішнім периметром сторожових постів.

Есесівці весело перезирнулися.

— Чого тут тільки не побачиш! Гей, ви, смішні ворони, чи далеко ще до табору?

— Ще десять хвилин, унтерштурмфюрер!

Помах руки, і колона знову поповзла — мимо протиосколочних щілин і стрілецьких точок, де сиділи вартові.

В цей час завили сирена, але незабаром у неї мов би не вистачило дихання, і звук заглух: відбій. Біля шлагбаума заворушилася варта. Вартові вилізли з захисних щілин. Підійшли начальники колони.

— Скільки цього наброду ми привели? Ми і самі не знаємо. Може, три з половиною тисячі, а може, всього три. Хіба відомо, скільки поздихало в дорозі? Вже більше тижня, як ми на ногах. Ми ведемо їх з Ордруфе, з Мюльгаузена, з Берльштедта і Абдероде.

Четверо санітарів швидко попрямували по під'їзній дорозі до табору. Зустрівшись з іншими товаришами з команди, вони промарширували до воріт. Повз них промчав на мотоциклі Рейнебот — хтось із варти викликав його по телефону.

Табір після відбою ожив. Всюди в’язні збиралися перед бараками. Наче хтось, засунувши палицю в мурашник, розворушив його.

«Куди нас поженуть?» — «Ми не вийдемо з табору». — «Але ж якщо ми будемо противитися, вони розстріляють весь табір». — «Кажуть, Шваль вже зажадав бомбардувальників з аеродрому Нора!» — «Кинь базікати нісенітницю, дурень; якщо залишилися ще літаки, вони потрібні на фронті ». — «А якщо нас закидають газовими бомбами?» — «Дурниці! Це небезпечно для них самих».

Тим часом від барака до барака бігали зв'язкові, що посилаються членами ІТК, і інструктували керівників груп Опору. Ті в свою чергу допомагали ув'язненим розібратися в ситуації.

— Ми повинні відтягувати евакуацію. Американці в будь-який день можуть опинитися тут. Є відомості, що вони вже під Ейзенахом і Мейнінгене.

Знову Рейнебот примчав до табору. Знову натовп виснажених людей погнали до воріт. Знову Рейнебот прокричав у мікрофон:

— Всі старости блоків і табірна охорона — до воріт!

Знову ці слова сполохали всіх. Що трапилося? Капо кинулися до канцелярії. І знову з воріт починає вивергатися в табір вируюча маса.

— Пес мене їж, з мене досить! — вилаявся Клюттіг, дивлячись на сунучий стіною натовп.

— Ти хочеш, щоб порався я один? — крикнув йому у відповідь Рейнебот. — Але ж я всього лише комендант. Як-не-як, це твій службовий обов'язок...

— Мій обов'язок? Я тільки другий помічник начальника. Нехай клопочеться Вейзанг. Він п'є у Шваля стільки, що йому вже в горло не лізе!

Залишивши коменданта, Клюттіг попрямував в офіцерське казино. Нехай молодик сам справляється з «повінню».

Кілька спішно викликаних вантажівок зупинилися біля воріт. З машин зіскочили есесівці. Головний майдан на цей раз не був оточений, і людська маса, вливаючись через ворота, розтікалася по всій площі.

— Розмістити всю ораву по бараках, худко, раз-два! — крикнув Рейнебот до Кремера, що прибув разом зі старостами.

— Бараки переповнені, гер комендант.

— Мене це не стосується! — на все горло заверещав Рейнебот. — Очистити плац! — І тут же крикнув до табірної охорони: — Двадцять п'ять чоловік — на машини! Жваво! Підібрати з дороги трупи!

Все відбувалося в страшному поспіху.

Вантажівки заторохтіли геть. За допомогою капо і кількох людей з табірної охорони Кремер став відводити новоприбулих великими партіями з апельплацу і направляти їх всіх у лазню. Натовпи бранців кинулися з цікавістю до новачків, розпитуючи їх. «Звідки Ви? Що чути за стінами табору?»

Капо і табірна охорона відтісняли цікавих, відганяли їх від новачків. Піднялася така штовханина, що від будь-якого порядку не залишилося й сліду. Перед лазнею вийшов затор. Але Кремер зберігав самовладання. У переповнених до межі бараках треба було будь-що знайти вільні місця. Він не допускав ніяких заперечень. І якщо який-небудь капо в розпачі кричав: «Куди ж я приткну людей? Барак ж не гумовий! » — Кремер кричав йому у відповідь: «Весь табір переповнений вщерть, не тільки твій барак. Ось тобі п'ятдесят чоловік і забирайся з ними! »

Малому табору теж довелося прийняти значну партію новачків. В єврейських бараках, після того як вивезли частину їхніх побратимів, з'явилися вільні місця. Кремер направив туди новоприбулих. Раніше бараки були чітко розмежовані за національною ознакою. Тепер же дозволялося все, тільки б розмістити людей. Хто знав, чи довго їм доведеться пробути тут? Табір гудів і ніяк не міг заспокоїтися. Лише під вечір вдалося впоратися з припливом нових ув'язнених. Тим часом прибули вантажівки з підібраними трупами. Двадцять п'ять чоловік з табірної охорони промарширували в свій барак. Машини зникли за огорожею крематорію. Поляки-носильщики, піднявшись на машини, крокували, балансуючи, по трупах і скидали їх вниз. Мерці летіли то головою, то ногами вперед. Потім глухо стукали об землю. Інший мрець, скотившись з гори, залишився в сидячому положенні і був схожий на п'яного, викинутого з шинку. Багато трупів перекинувшись, з розчепіреними руками і ногами, ставали на голову. Деякі падали з машини удвох з товаришем, в останніх обіймах. Інші мали найбезглуздіші пози, що викликали істеричний сміх. Інші, здавалося, самі сміялися. З витріщеними очима і спотвореним сміхом обличчям летіли вони вниз... А купа все росла.

***

Кремеру було наказано з’явитися до рапортфюрера. За останній час Рейнебот втратив своє зухвальство. Хоч в голосі його ще чулися інколи знайомі нахабні нотки, але від розв’язної поведінки не лишилося й сліду.

— Розмістили людей? — спитав він Кремера, як тільки той увійшов до кабінету.

— Так точно.

— От бачите!.. А тепер слухайте мій наказ! До завтрашнього ранку приготуйте транспорт з десяти тисяч в’язнів. Вибирайте людей, що можуть іти пішки, ясно?

— Так точно.

Рейнебот підійшов упритул до Кремера і сердито блиснув очима.

— Якщо знову почнуться всякі виверти й відмовки, як під час відправки євреїв, я власноручно повішу вас на воротях, ясно?

— Так точно.

— Завтра вранці, тобто о восьмій годині, транспорт має бути вишикуваний. Можете йти!

Клюттіг, що сидів досі на письмовому столі Рейнебота, перегородив Кремерові дорогу.

— Де ті сорок шість?

У Кремера уже готове було зірватися з кінчика язика: «Я не знаю», але він стримався і відповів:

— У таборі все йде зараз шкереберть. Охорона шукала і нікого не знайшла.

Клюттіг міцно схопив Кремера за петельки.

— Чоловіче, — прошипів він, — тебе я приберігаю собі на закуску. Не думай, що тобі вдасться заховатися від мене. Ти, Гефель і отой поляк... для вас трьох у мене ще вистачить куль у пістолеті...

І він покрутив пістолетом перед самісіньким носом Кремера. Кремер мовчки вислухав погрозу, в голові його промайнуло: Гефель і Кропінський ще живі...

— А твоє жиденя теж нікуди не сховається від нас! Ми очистимо табір, геть увесь, до останньої людини!

Рейнебот став поміж ними.

— Ви чули наказ, — втрутився він у розмову, вислав

Кремера з кімнати і одразу ж, як тільки за тим зачинилися двері, накинувся на Клюттіга:— Ідіот! Я розказую йому, що поляк і Гефель давно вже здохли, а ти...

— Як ти говориш зо мною, твоїм гауптштурмфюрером?

Рейнебот глузливо засміявся.

— Відвикай від чину гауптштурмфюрера, сину мій. Нам треба якомога швидше стати чемними і скромними людьми.

***

Щоб якнайскоріше дістати інформацію про всі події, Бохов чекав повернення Кремера в конторі. Побачивши, що Кремер вже перетинає майдан, він перейшов до його кімнати.

Кремер щосили шпурнув на стіл шапку, і Бохов одразу ж догадався, що трапилось щось незвичайне.

— Що сталося?

Кремер похмуро розсміявся:

— Коли б ти бачив, як він крутив у мене перед носом своїм пістолетом...

— Хто?

— Клюттіг.

Кремер сів за стіл і жовчно засміявся.

— І як Рейнебот постарався швидше здихатися мене, бо той йолоп гауптштурмфюрер базікав зайве.

— Що саме? — нетерпляче спитав Бохов.

Кремер широко змахнув над головою руками, хотів був радісно закричати щось, видно було, що цей крик разом зі сміхом рветься з його грудей, але враз його пойняла глибока душевна втома. Кров відринула з напружених м’язів, Кремер опустив руки й підвівся:

— Облиш, Герберт, облиш. Дай мені спершу самому розібратися в тому, що діється тут, усередині, — лагідно сказав він і великими робочими руками погладив себе по грудях.

Він обійшов стіл і тихо поклав руки на плечі Бохова.

— Обидва наших у бункері... вони ще живі. Я знаю це. Я знаю навіть більше. Ми можемо повитягати наших сорок шість товаришів із їхніх сховищ, ніхто тепер не шукатиме їх.

— Напевно?

— Напевно.

Кремер зітхнув на повні груди, лоб його прорізала глибока зморшка.

— Аж тепер почнуться справжні діла! До завтрашнього ранку я мушу підготувати транспорт з десяти тисяч чоловік. Можливо, мені вдасться відтягти його відправку до полудня, до початку тривоги. В такому разі ми виграємо кілька годин.

— Роби, що зможеш, Вальтер.

І раптом Кремер спитав:

— Де дитина?! Де вона, Герберт?

— Не знаю.

Кремер допитливо вдивлявся в обличчя Бохова, ніби хотів переконатися в правдивості його слів.

— Шукай її! — похмуро зажадав він.

— Чому?

— Чому? — роздратовано перепитав Кремер. Він сів за стіл, глянув на згорнуті руки і заговорив тихіше: — Надто дорого обійшлося нам це маля. І тепер воно наше, так само, як інші, як Гефель, Кропінський, як ті сорок шість, Піппіг, ти, я... Воно повинно дочекатися разом з нами перемоги або разом з нами загинути. Але воно повинно бути тут! —Він грюкнув кулаком по столу. — Воно повинно бути ось тут! Шукай його!

Бохов мовчав. Він розумів друга, і суворі слова його луною озвалися в серці Бохова.

Кремер заговорив владно й гнівно:

— Адже його забрав один із вас. Хтось із ІТК! Хто саме?

Кремер ставав усе нетерплячіший.

— Шукай! — наполягав він. — Якщо ми повитягаємо наших товаришів із сховищ, то й малому нема чого більше ховатися... Хто знає, де він?

Бохов, зітхнувши, кивнув головою:

— Твоя правда, Вальтер. Чому ж не може він тепер іти разом з нами або... Твоя правда, Вальтер. Я постараюсь розвідати, де він.

Кремер поволі підвівся з лави. На серці в нього трохи полегшало.

***

Немов грім з ясного неба, упала на в’язнів звістка про відправку з табору. Цю звістку блокові принесли з контори, куди викликав їх Кремер.

— Ми повинні підготувати все до завтрашнього ранку, товариші... Десять тисяч чоловік! Евакуація кількох блоків!

Дедалі сильніше стискалося кільце, дедалі важче було їм іти по їхній страдницькій путі.

Заціпеніння, що охопило людей після цього наказу, скоро перейшло в невимовне хвилювання.

— Ми не підемо! Якщо вже нам судилося вмерти, то ми помремо тут, у таборі!

Блокові змушені були говорити такі слова, від яких у них самих болісно стискалося серце.

— Обміркуйте все як слід, товариші. Якщо до бараків прийдуть есесівці, вони не будуть говорити з вами, як я! Я не раджу лишатися на місці, бо не хочу бути винним у вашій смерті...

В різних місцях табору йшли таємні наради. Зв’язкові підпільного керівництва приносили інструкції командирам груп Опору.

— З кожної ударної групи частина товаришів піде разом з транспортом. Добровільно! Поговоріть з вашими людьми. Вони візьмуть з собою зброю, холодну зброю. Вони повинні спробувати по дорозі знищити варту і визволити транспорт.

Ця інструкція йшла від Бохова і Богорського, зараз не було часу скликати нараду всіх членів ІТК.

Командири груп Опору викликали по одному членів своїх ударних загонів, йшли з ними кудись у відлюдне місце поміж бараками чи в куток за нарами.

— Хочеш піти з транспортом?

Мовчання, міцно стиснуті губи, ось легкими тінями промайнули по обличчю думки, що полинули кудись далеко-далеко, де лишилися дружина, діти або мати чи кохана дівчина... І, нарешті, мовчазний кивок чи заперечливе похитування головою.

Деякі погоджувалися одразу ж, не задумуючись, бо там, далеко, ніхто не чекав на них.

— Ну, звичайно, піду.

Добровольці сміливо йшли назустріч смерті...

Коли вони вже збиралися розійтися після короткої розмови, Бохов затримав друга.

— Скажи мені правду, Леоніде, це ти забрав дитину? Скажи правду.

— Чого ти питаєш? Я сказав тобі правду і тепер знову повторюю, я не брав дитини.

— Але це зробив один із нас.

Богорський підтвердив це, енергійно кивнувши головою.

—А ти знаєш, де зараз маля?

Богорський мовчки заперечливо похитав головою.

Бохов зітхнув. Він не повірив Богорському.

— Тільки ти і ніхто інший заховав дитину. Чому ти не хочеш сказати мені правду?

Богорський лише знизав із жалем плечима.

— Якщо ти мені не віриш, ну що ж. Я не можу втовкмачити тобі в голову, щоб ти повірив, що я кажу правду.

На тому розмова скінчилася.

***

Цього вечора, на превеликий подив усіх, знову за довгий час було передано по радіо зведення німецького верховного командування.

Шваль зробив щодо цього відповідне розпорядження зразу після полудня, коли вони з Камлотом обговорювали порядок евакуації.

— Ви все ще хочете евакуювати табір, штандартенфюрер?

Шваль, заклавши руки за спину, походжав навколо письмового стола і нічого не відповів Камлоту.

— Подивіться на лінію фронту, чорт забирай! З вашою покірністю наказам ви ще пошлете нас у самісіньке пекло. Ми тільки даремно гаємо час.

— У нас є ще час! — істерично закричав Шваль. — Наші війська утримують свої позиції!

Камлот сухо розсміявся.

— А як довго?

Гладке пористе обличчя Шваля зблідло, обвислі щоки затремтіли:

— Не отруюйте мені життя ще й ви. Завтра вирушите з десятитисячним транспортом на Дахау — і край!

Камлот знову сухо засміявся.

— Ви гадаєте, нас приймуть там з розкритими обіймами? Де ж пак! А може, вони зараз так само готуються до евакуації свого табору, і цілком можливо — в напрямі Бухенвальду? Та що це, зрештою, таке — якась дитяча гра, чи що? Перестріляйте краще це падло, і ви одним махом здихаєтесь клопоту.

Шваль хотів нагримати на Камлота, він уже змахнув був руками, але передумав і знову забігав кругом письмового стола.

— Ви ж розумна людина, Камлот. Невже ви й досі гадаєте, що можна покладатися на ваших людей? Це вже не ті добірні есесівські частини, що були раніше, серед них є чимало всякого наброду.

— Одного наказу буде досить! — чванькувато вигукнув Камлот.

Обличчя Шваля розпливлося в широкій глузливій посмішці.

— Ви так гадаєте? А я знаю інше. Клюттіг з мого дозволу наказав загонові есесівців з собаками розшукати тих сорок шість чоловік. І вони не знайшли жодного з них.

— Бо вони й не могли знайти ні одного.

— Чи не хотіли... Мабуть-таки, я знаю ваших людей краще, ніж ви. Війну ми програли. Чи, може, я помиляюсь?— Шваль спинився перед Камлотом, — Кінець уже зовсім близько. Чи ви не згодні зо мною? Той, хто програє, повинен бути обережнішим, незалежно від того, генерал це чи солдат. Невже мені треба говорити ще ясніше?

Камлот уперто не хотів погоджуватись зі Швалем:

— Дайте-но нам тільки вирушити в дорогу, і ви побачите, що мої хлопці стрілятимуть так, немов перед ними не люди, а зайці.

Шваль заперечливо махнув рукою:

— Ну, це зовсім інша річ! Але тут, в оцій мишоловці, мій любий...

— Про що тільки ви не думаєте.

Шваль відказав з гордим виглядом полководця:

— Я думаю багато про що. Наприклад... — Він підійшов до телефону і наказав Рейнеботу оголосити в таборі сьогоднішнє зведення верховного командування. — Той, хто програє, повинен бути обережний, — повторив він свою сентенцію, — це стосується і тих, що в таборі. Коли вони почують, що ми спинили американців, барометр зразу упаде, і завтра вранці вони промарширують через ворота, наче отара баранів.

***

З напруженою увагою вислухали в’язні зведення. Воно вплинуло на них саме так, як і сподівався Шваль.

В районі Ейзенаха, Мейнінгена і Готи наступ американських військ спинено. Повними страху очима дивилися в’язні один на одного. Що ж тепер буде?

Групи Опору все ще були в стані бойової готовності другого ступеня. Вони мали залишатися в бараках і чекати сигналу. Крім розпорядження про те, щоб добровольці пішли з транспортом, від керівництва не надходило більше ніяких наказів. Невже план операції, доведений до відома ударних груп Опору ще кілька місяців тому, було відкинуто?

Обстановка була й так дуже заплутана, але цього вечора, після того, як по табору рознеслися чутки, що з обох боків Ерфурта американці скинули парашутні десанти, вона стала ще більш заплутаною. Цю новину принесли з собою в’язні «прикомандированих» команд, яких сьогодні відпустили з роботи раніше, ніж звичайно.

Ці чутки блискавично розлетілися по табору, в’язні жадібно прислухалися до них: адже вони явно суперечили офіціальному зведенню верховного командування. Якщо чутки правдиві, то транспорт не вирушить. Та чи могли американці скинути під Ерфуртом десант, якщо наступ спинено? Чи можливо це? Звичайно, на війні все можливо. Якщо ж офіціальне зведення відповідало дійсності, то можна було не квапитися так з евакуацією, і чи не спростовувала його поспішна евакуація таких величезних мас в’язнів? Де правда? Хто міг це сказати? Хто міг пролити світло на цю плутанину?

На табір спустився вечір. У підвалі для вугілля під лазнею, у підвалі для картоплі під кухнею в’язні гарячково розкопували сховища. Писар маленького табору, за наказом Кремера, витяг із каналізації Прелля. Всі врятовані товариші непомітно прослизнули в бараки, блокові яких були заздалегідь попереджені Кремером, і загубилися в масі в’язнів. Лише деякі з них залишились у своїх сховищах, приміром так зробив Рункі, він почував себе зовсім непогано в своєму підвалі.

Роботи у Кремера було по самісіньку зав’язку; чимало довелося йому попобігати, поки він упорався з усім.

Повертаючись до свого барака, він зустрівся з Боховим. Бохов саме йшов від Ріомана, у якого хотів почути підтвердження радісних чуток про парашутний десант під Ерфуртом. Проте француз міг тільки переказати йому ті розмови, які почув у офіцерському казино: це повідомлення було нібито передано закордонними радіостанціями. На таке повідомлення не можна було дуже покладатися, воно не давало змоги уявити собі точну картину становища на фронтах.

— Зараз не можна нічого розпочинати, — сказав Бохов Кремеру — доведеться вирядити транспорт.

— А що чути з дитиною?

Бохов не знайшов у собі мужності розчарувати Кремера і збрехав:

— Я скоро довідаюсь, де вона схована. І тоді я принесу ЇЇ до тебе.

Кремер кивнув головою.

— Гаразд, Герберт, гаразд. Маля повинно повернутися до нас, ми повинні це зробити заради тих двох у бункері і... Піппіга.

Бохов мовчав.

***

Кремер провів неспокійну ніч. Ще й не світало, як він уже був на ногах. У бараках збиралися в дорогу виділені для відправки в’язні. Добровольці груп Опору тихо прощалися з своїми товаришами, ховали на тілі саморобну зброю. Чи вдасться їм визволити транспорт і пробитися до американців? Скільки есесівців супроводитиме їх? Куди їх поженуть?

Кремер ходив з барака в барак.

— Виступайте тільки тоді, коли почуєте наказ Рейнебота. Зчиняйте штовханину, розумієте, можливо, сьогодні раніше почнеться тривога, і нам вдасться відтягти відправку транспорту.

Проте все сталося зовсім інакше — несподівано і непередбачено! Їм не вдалося здійснити свого плану.

За півгодини до визначеного часу до головних воріт підійшло кілька сотень есесівців. Вони вишикувалися шпалерами, з карабінами напоготові, з ручними гранатами на поясі. Залізні ковані ворота розчинилися і так і лишилися навстіж розчиненими. Блокфюрери, перетнувши безлюдний майдан, помчали до табору, стискаючи в руках палиці і револьвери. Вони кидалися в перші-ліпші бараки і ударами палиць виганяли усіх, кого заставали там, так ніби хотіли погнати до воріт увесь табір. Усе змішалося в несамовитому вирі; горлали блокфюрери, розбігалися в різні боки в’язні. Замість організованого, наперед виділеного транспорту — паніка, крики, прокляття! З усіх бічних стежок зганялися на головну дорогу люди — і бігом угору до майдану, крізь відчинені ворота! Есесівці знову мчали назад у табір, гнали до воріт нову партію в’язнів.

Знавісніла від страху юрба мчала вперед, прагнучи врятуватись від цієї страшної облави, від своїх жорстоких мучителів, що осипали їх ударами палиць, мчала вперед, до воріт, так ніби там, за ворітьми, їхчекало визволення від усіх цих страждань. Неначе смерч пронісся над табором. Шпалери есесівців з обох боків цього величезного натовпу, до якого приєднувалися все нові й нові групи в’язнів, дедалі розтягалися. Коли вирішено було, що людей уже досить і пора припинити облаву, ворота замкнулися. Несамовито горлаючи і підштовхуючи нещасних ударами прикладів, есесівці погнали всю цю очманілу масу геть із табору. Есесівці провели юрбу до шлагбаума, ударами палиць намагаючись внести хоч якийсь порядок у це безладне збіговисько людей.

Менш як годину лютувала страшна гроза. Ті, що позалишалися в бараках, не могли ні думати, ні говорити, бо серце їх все ще шалено калатало в грудях і

голова була мов у тумані. Люди безсило опускалися на столи і лави, на нари, затуляли очі руками, старалися заспокоїти розбурхану кров.

Через годину після того, як закінчився весь цей жах, завила сирена. Завила, немов сварлива горласта баба. Знову повітряна тривога!

***

Ось уже кілька днів в’язні на складі нічого не робили. Склад був для них надійним притулком. Тут вони могли не боятися транспортів.

Коли над табором знялася буря, їх теж охопило хвилювання. Вони заспокоїлися, тільки почувши сигнал тривоги, і лише тоді всі помітили, що Вурах зник. Може, він заліз кудись, цей негідник? Чи він взагалі ще на складі?

Вони шукали його по всьому складу, розпитували у в’язнів на другому й на першому поверсі.

— Чи не бачили ви його?

Але ніхто не бачив Вураха. Можливо, під час облави донощик був на території табору, і його погнали разом з усіма? А може, він навіть добровільно приєднався до транспорту, щоб уникнути розправи, яка чекала на нього. В’язні знову піднялися нагору. Чи слід доповідати Цвейлінгу про цю подію? Дехто з в’язнів команди гадав, що не варто робити цього. Не треба гратися з вогнем, краще промовчати. Можливо, Цвейлінг сам потурбувався про те, щоб донощик вчасно зник. І вони вирішили мовчати.

***

Серед груп Опору почалося заворушення. Вони вимагали зброї. Тривога й нетерпіння підривали дисципліну. Вже не досить було наказів, які передавалися через зв’язкових. В цю тяжку годину товариші з Інтернаціонального комітету змушені були дедалі частіше виходити з підпілля. Вони вирішили скликати нараду командирів бойових груп.

Коли надворі посутеніло, понад сто чоловік зійшлося в одному із спустілих після облави бараків. Кремер також брав участь у цій нараді.

Як тільки Бохов відкрив нараду, одразу ж серед присутніх почулися збуджені вигуки: командири вимагали негайно розпочати збройне повстання і таким чином перешкодити дальшій евакуації. Найбільш нетерплячим і на цей раз виявився Пшібула. Його друзі з польських груп Опору приєдналися до нього. Командири інших, бойових груп також вимагали припинити це пасивне вичікування.

Ми воліємо загинути у боротьбі, аніж і далі дивитися, як женуть на смерть наших товаришів, говорили вони. Сьогодні погнали десять тисяч, а завтра, можливо, поженуть тридцять тисяч. Тривога наростала, дедалі посилювалась.

— Час уже братися до зброї! Завтра ж!

Кремер, який стояв трохи осторонь, не міг більше

стриматись. Він гукнув, заглушаючи загальний галас:

— Насамперед: не кричіть ви так! Ми тут не на зборах страйкового комітету, а в концтаборі. Чи ви хочете, щоб сюди понабігали есесівці?

Вмить все затихло.

— Ви хочете взятися до зброї і неодмінно завтра ж? — продовжував Кремер. — Розумно придумано, нічого не скажеш.

Кремерова насмішка роздратувала всіх. Багато хто знову загаласував.

— Дайте мені закінчити, чорт забирай! Зрештою, як староста табору я тягну на собі найважчий тягар, і тому я маю що сказати вам... Я не знаю точно, скільки є у нас зброї. Це ви знаєте краще за мене. Але одне я знаю напевно! Цієї зброї недосить, і навряд чи вона така хороша, щоб можна було вступити в бій з шістьма тисячами есесівців. Я знаю також, що комендант не наважиться залишити тут після себе гори трупів, якщо тільки ми своєю власного дурістю не змусимо його до цього.

— Своєю власного дурістю?

— Який же ти староста після цього?

— Ви тільки послухайте, він ще бере коменданта під свій захист!

Втрутився Бохов:

— Дайте старості договорити до кінця.

Кремер важко дихав.

— Я не знаю, чи всі ви комуністи. Але я — комуніст. Слухайте мене уважно і зрозумійте мене як слід.

Він зробив коротку паузу.

— Ми заховали тут, у концтаборі, маленьку дитину. Ви, напевно, чули про це. Через цю дитину нам довелося немало пережити. Через неї двоє наших товаришів сидять у бункері, ви знаєте їх. Через цю дитину загинув наш Піппіг. Через цю дитину багато інших товаришів ризикували своєю шкурою. Ви самі, всі, що зібралися тут, через цю дитину наражалися на велику небезпеку. Бували хвилини, коли доля всього табору висіла на волосинці. Яка ж це була дурниця з нашого боку — ховати малу дитину! Чи не краще було б нам, коли ми знайшли це маля, передати його вартовим на воротях, бо тоді жив би й досі наш Піппіг, і Гефель з Кропінським не сиділи б у бункері і не чекали б смерті! Тоді б і над вами, і над усім табором не нависла б небезпека. Звичайно, есесівці убили б цю дитину, але хіба це було б так страшно, га?

Дивна напружена тиша залягла в бараці.

— От, скажімо, ти міг би передати дитину есесівцям? — запитав Кремер Пшібулу, що стояв біля нього.

Молодий поляк не відповів нічого. Кремер помітив, як в глибині його очей спалахнули вогники.

— От бачиш, як важко вирішити питання життя чи смерті! Чи, може, ти гадаєш, що мені легко посилати до воріт транспорти смертників?

І Кремер звернувся вже до всіх присутніх:

— Що я повинен робити? Чи повинен я піти до Клюттіга і сказати: «Я відмовляюсь виконувати наказ, розстріляйте мене на місці...» Який би це був красивий жест, правда? Ви б, напевно, поставили мені пам’ятник... Але я зрікаюся цієї честі і замість того посилаю людей на смерть, щоб... врятувати тисячі інших людей, для того, щоб Шваль не наказав стріляти в нас усіх!

Кремер дивився на обличчя товаришів, що не зводили з нього очей.

— Чи розумієте ви це?.. Не так легко зрозуміти це. Взагалі все це дуже нелегко. Бо все, що ми мусимо зараз робити, це не тільки якесь просте рішення! Нам не так просто вибрати між життям і смертю! Якби це було просто, я сказав би: авжеж, давайте сюди зброю, з завтрашнього дня ми будемо стріляти! Скажіть мені: ми послали Піппіга на смерть, щоб врятувати дитину? Скажіть мені: чи повинні були ми віддати маля на смерть і цим врятувати Піппіга? Ну, відповідайте ж мені! Хто дасть мені правильну відповідь?

Кремера пойняло глибоке хвилювання. Йому хотілося сказати ще так багато. Але йому дедалі важче було висловлювати свої думки, він допомагав собі жестами, та все ж не міг більше знайти потрібних слів і нарешті замовк.

Усі навколо теж мовчали. Здавалося, Кремер зняв свої важкі, мов каменюки, слова із шальок терезів і поклав їх кожному з них на руки: ось, зважуйте самі!

Чоловіки замислились.

Нарада закінчилася значно організованіше, ніж почалася.

Разом з командирами бойових груп члени комітету розробили тактику дій на найближчі дні. Пропозиція почати збройне повстання була відхилена, як передчасна. З цього обміну думок товариші переконалися, що затишшя на фронті могло бути тільки короткочасним і що дні фашистів у таборі злічено. Вирішили додержуватися й далі тактики зволікання й пасивного опору, хоч як боляче було посилати на смерть ще тисячі людей.

До барака увійшов Брендель із табірної охорони. Він стиха сказав щось Бохову. На обличчі Бохова відбилося глибоке хвилювання.

— Товариші!— закричав він, — Фронт рушив уперед! Щойно одержано вірогідні відомості! На схід від Мюльгаузена точаться запеклі бої! Взято Лангензальцу і Ейзенах!

— Тихше! Не кричіть! Ви збожеволіли, чи що? — Кремер став поміж ними і спробував утихомирити товаришів, що збуджено посхоплювалися з лав.

***

Рано-вранці другого дня Кремер одержав новий наказ. Протягом кількох годин мали вирушити з табору ще десять тисяч чоловік, слідом за цим треба було підготувати ще стільки ж. Цього ж таки дня наказано було відправити з табору і вісімсот радянських військовополонених.

В казармах зчинився шум, лунала команда. Виділялися есесівці, що мали конвоювати ці великі транспорте. Падіння Ейзенаха робило поспішний виступ схожим на втечу.

Тисячі в’язнів ось уже кілька днів були готові до виступу. У таборі все вирувало.

Кремер разом з блоковими і частиною табірної охорони готував до відправки перший транспорт. Велика колона есесівців уже рушила від казарм до табору, а в цей час у сімнадцятому бараці зібралися на нараду члени Інтернаціонального комітету.

Евакуація радянських військовополонених означала втрату найсильніших груп Опору. Проте було вирішено, що військовополонені повинні скоритися наказові. Напевно можна було припустити, що наступ американських військ буде з кожною годиною розгортатися, а тому військовополонені повинні були по дорозі, поблизу ліній фронту, напасти на конвой, перебити його і пробитися до американців. Бойові групи матимуть при собі холодну зброю і кілька пістолетів. Бохов дістав завдання видати їм зброю.

Було вирішено боротися не на життя, а на смерть.

Товариші з Інтернаціонального комітету розійшлися так само поспішно, як і зібралися.

***

Французи, поляки, росіяни, німці, голландці, чехи, австрійці, югослави, румуни, болгари, угорці і багато інших національностей повинні були виділити з свого числа людей для транспортів. Перед бараками, де змішалася докупи ця різномовна й різноплемінна маса людей, все гуло, галасувало, кричало.

І раптом у розпалі цієї страшенної метушні і поспішного приготування до відправки завила сирена: повітряна тривога! В’язні з радісними криками кинулися назад до бараків. Есесівці, що стояли вже напоготові, і собі побігли до казарм.

Майданом промчало шістнадцять в’язнів із санчастини. Рейнебот закричав до них крізь замкнуті ворота:

— Назад!

На якусь мить вони остовпіли від несподіванки, потім повернулися і знов побігли майданом назад.

В’язні, що стояли біля вікон першого ряду бараків, гукали один до одного:

— Вони вже не випускають за ворота санчастину!

Кен наказав санітарам бігти до ревіра, а сам звернув убік, подався до контори, рвонув двері до Кремерової кімнати і радісно закричав:

— Ура-а, кінець вже близько!

Він захлопнув за собою двері і побіг за своїми людьми.

Минуло зовсім небагато часу, і всередині табору, так само як і за межами його, все завмерло. Здалеку долинала приглушена канонада. Стіни бараків здригалися, і в’язні сиділи і стояли в них, тісно збившись докупи, як люди, що захоплені зненацька грозою і шукають захисту під яким-небудь дахом. Кого де захопила ця тривога — хто зі згорнутою ковдрою через плече, хто з кухлем чи з мискою, прив’язаною мотузкою до пояса, з перев’язаним пакунком чи з картонною коробкою під пахвою, — стояли вони всі і прислухалися до цих чудесних звуків. Невже американці були від них ближче, ніж можна було сподіватися й вірити? Звідки доносилось це бахкання і гуркіт? З Ерфурта чи вже з Веймара?

У доті перед табором зібралися Шваль, Клюттіг, Вейзанг, Рейнебот, Камлот і офіцери есесівських частин. Траншеї і окопи були переповнені рядовими есесівцями. Гуркіт канонади і вибухи бомб пригинали їх до землі, важким тягарем навалювалися на їх плечі.

Вже цілу годину вони злякано мовчали. Минула ще година. Коли нарешті сирена дала сигнал відбою, вони повиповзали з землі, наче наполохані звірі, і кинулися по своїх місцях. Залунали пронизливі свистки, вигукувались команди. Знову шикувалися загони есесівців.

Шваль разом зі своїм почтом поспішив до будинку комендатури. Рейнебот помчав до свого кабінету, і ось уже його голос розлігся з гучномовця:

— Староста табору, негайно накажіть шикуватися! Негайно накажіть шикуватися!

Ще під час повітряної тривоги тисячі в’язнів поклялися не покидати табору. Але тепер, коли пролунав цей владний наказ, вони сяк-так вишикувалися і побрели до воріт. Ніхто не лічив, скільки їх, надто всі поспішали. Кремер разом з табірною охороною стояв біля бараків: вони спокійно дивилися, як частина в’язнів розбігається хто куди.

— Біжіть, можливо, вам поталанить...

Блокфюрери не з’являлися, їм було досить клопоту і на майдані, вони гнали транспорт до воріт. Коли пройшла остання партія в’язнів, ворота замкнулися...

Деякі блокові вирішили йти разом зі своїми блоками і добровільно приєдналися до транспорту. Як тільки ця нова гроза ущухла, Кремер скликав решту блокових в один із спустілих бараків.

— Сьогодні вони хочуть відправити ще один десятитисячний транспорт, — повідомив він їх.

Вигляд у Кремера був дуже стомлений. На обличчях блокових всі ці важкі, сповнені тривоги й клопоту дні теж поклали свій відбиток.

— Чи повинні ми виконувати їх накази? Чи не могли б ми оборонятися? Хто знає, як близько вже від нас американці? — спитав хтось.

— Ото ж то й є, хто це знає? — втомлено кивнув Кремер. — Слухайте мене. Я не буду складати списки транспорту. Тривога подарувала нам дорогоцінні години. Можливо, сьогодні буде ще одна тривога, і вони не зможуть евакуювати другий транспорт. А може статися й так, що вони знову влаштують облаву. Доти, поки ми перебуваємо ще під владою есесівців, моя проклята посада примушує мене виконувати їхні накази. Тим-то я й повідомляю вас про наказ відносно другого транспорту, але я не готуватиму його, навіть якщо це загрожуватиме новою облавою. Ви зрозуміли мене?

Кремер не чекав відповіді, він прочитав її на їхніх обличчях.

— Треба витримати до кінця, вистояти! Так і скажіть своїм товаришам.

Коли блокові розходились по своїх блоках, їх раз у раз спиняли по дорозі схвильовані в’язні. Серед них поширювалися найдикіші чутки. Говорили, нібито американський парашутний десант було скинуто біля

Буттштедта і що передові загони американців буцімто вступили в Ерфурт.

— Знаєте ви щось напевно?

— Чи дізналися ви про щось?

— Чи правда, що сьогодні має вирушити ще один транспорт?

Запитання, надії, страх...

Сувора табірна дисципліна, завдяки якій есесівці всі ці роки тримали в’язнів у покорі, за останні дні зникла безслідно в загальному безладді. Ніхто не зважав більше на накази й заборони. Фашисти втратили свою владу, і для в’язнів існували тепер лише дві небезпеки: евакуація і можливість винищення всього табору в останню хвилину.

Бохов у супроводі Кремера увійшов до блока радянських військовополонених. Богорський і кілька командирів груп Опору зібралися разом з німецькими товаришами в убиральні. Бохов приніс їм п’ять пістолетів, і вони вмить зникли під одежею солдатів.

Богорський запропонував дуже простий план. Радянські бійці з груп Опору йтимуть з флангів колони. Мета їх: блискавично напасти в слушну хвилину на есесівців і обеззброїти якомога більше конвоїрів. Таке було завдання флангового прикриття. Решта червоноармійців мала одразу ж теж вступити в бій. Якщо цей раптовий напад удасться, колона пробиватиметься до Тюрінгського лісу і звідти встановить зв’язок з найближчими американськими частинами. Якщо ж цей план провалиться...

— Ну що ж, — просто сказав Богорський, — так чи інакше ми виконаємо свій обов’язок.

Він послав командирів ударних груп, щоб ті розподілили зброю між своїми людьми. Тепер він лишився віч-на-віч зі своїм німецьким товаришем. Треба було прощатися.

Вони не сказали один одному ні слова. Богорський простяг Бохову руку і, як це вже було раз, тільки й промовив:

— Товаришу...

І вони обнялися. Тепла хвиля ударила Бохову в груди, коли Богорський мовчки поклав йому руки на плечі. Чоловіки дивилися один на одного затуманеними від сліз очима, особливо виразно почуваючи в цю мить, що братерська щира любов з’єднала їх нерозривними узами навіки. Вони посміхнулися один одному.

Трохи заспокоївшись, вони заговорили, за посмішкою ховаючи свій сум.

— Я мушу ще передати вам щось. Малу дитину, — сказав Богорський.

— То вона у вас?—вражено спитав Бохов.

Богорський заперечливо похитав головою.

— Отже, все-таки це ти забрав її! — вигукнув Бохов. — І не хотів сказати мені правди...

— Востаннє повторюю тобі: я не брав дитини.

Він вибіг, але одразу ж знову повернувся з молодим червоноармійцем.

— Ось хто, — показав Богорський на солдата.

Той, широко посміхаючись, кивнув головою. За наказом Богорського цей молодий хлопець із команди, яка доглядала свиней, відгодовуваних для есесівців, «викрав» дитину з ліжка Зідковського і сховав її в сажі з поросною льохою. Там маля було й досі. Жоден в’язень з команди не знав про це.

***

Трохи згодом Кремер подався до вказаного місця. Він домовився про це з Боховим. Дитину вирішили перенести до тридцять восьмого барака.

За останні дні команда свинарника теж значно зменшилася, і в сяк-так збитій халупі, коли Кремер йшов туди, було зовсім небагато в’язнів. Кремер коротко розказав їм, з якою метою прийшов до них. Всі були страшенно вражені, коли дізналися, що в них у свинарнику сховано дитину. Кремер не дав їм довго дивуватися.

— Ходімо зо мною, — наказав він одному поляковісвинареві і разом з ним увійшов у загорожу. Перед сажем, про який говорив молодий солдат, він спинився.

— Це ось тут.

Поляк проповз мимо льохи, що розтривожено зарохкала, всередину сажа. В задньому кутку його, під великою купою соломи, він і справді знайшов дитину. Кремер загорнув маля у принесену з собою ковдру.

Попереджені Боховим в’язні з тридцять восьмого барака з нетерпінням чекали, коли до них принесуть хлопчика. Всі вони рушили слідом за Кремером, як тільки він увійшов до барака. Бохов узяв у нього з рук цей живий клунок і поклав його на стіл. Обережно розгорнув ковдру...

Страшенно занехаяна і брудна, згорнувшись клубочком і тремтячи усім тільцем, лежала перед ними дитина. Зворушено дивилися на неї в’язні. Хлопчик не справляв враження замореного голодом, молодий солдат, видно, дбав про його харчування, але від нього страшенно смерділо власними екскрементами.

Кремер, голосно засопівши, випростався.

— Ану, швиденько помийте його й переодягніть...

Кілька найсміливіших в’язнів схопили хлопчика.

Вони здерли з його тіла брудне смердюче лахміття. Помили його в умивалці. З ними був один поляк. Він щось ніжно примовляв до малого своєю рідною мовою і розтирав рушником його маленьке тремтяче тільце. Потім вони віднесли хлопчика до спальні і поклали на теплу постіль.

В’язні схвильовано мовчали. Бохов задумливо дивився перед собою.

— Немало тяжких годин пережили ми через це маля. Клюттіг і Рейнебот весь час ганялися за ним, мов хорти. Немов жива естафета, передавалося воно з рук в руки. І ось тепер хлопчик у нас, і тут він і залишиться до кінця.

Можливо, не всі зрозуміли, про що говорив Бохов. Серед старих бухенвальдців за останній час з’явилося багато новачків — французів, поляків, чехів, голландців, бельгійців, євреїв, українців, і вся ця різноплемінна маса перемішалася між собою.

Бохов звів очі вгору, широко посміхнувся до всіх цих людей, що з’юрмилися навколо нього, посмішка його ніби відбилася на їх обличчях і повернулася до нього назад.

***

Друга повітряна тривога знову на якийсь час припинила всякий рух у таборі. І так тривало багато годин, хоч за весь цей час не чути було ні далеких вибухів, ні гудіння моторів у небі. Гучномовці в бараках мовчали. Безлюдний і нерухомий лежав майдан, на якому ще зовсім недавно панувала страшенна метушня. Навіть вартові на кулеметних вишках стояли непорушно. Все навколо застигло в нерухомості, немов у мертвій пустелі. Неначе й не було на світі ніякої війни...

Тривога продовжувалася майже весь день. Коли, нарешті, озвалася сирена і завмер на високій ноті сигнал відбою, в’язні довго ще не могли скинути з себе заціпеніння.

Кремер, що весь цей час просидів у конторі, тепер неспокійно визирнув у вікно. Там, нагорі, біля воріт і досі панувала тиша, зловісна тиша! А десять тисяч чоловік мусили вирушити ще сьогодні.

Кремер чекав: щохвилини міг пролунати з гучномовця наказ. І тоді знову почнеться страшна облава, бо він нічого не зробив, щоб підготувати транспорт. Але все було тихо.

Щоб заглушити свій неспокій, Кремер зауважив:

— Тривога була нам до речі, ми виграли ще один день, вони не зможуть уже сьогодні евакуювати.

Але в цю мить нагорі; біля воріт, почався якийсь рух. В’язні, що були в конторі, підбігли до вікон. З боку казарм наближалася колона есесівців, прямуючи вздовж дротяної загорожі до воріт.

— Що сталося?

І враз пролунав голос Рейнебота:

— Староста табору разом з військовополоненими — до воріт!

Кремер глянув на гучномовець, кивнув сам собі головою: він передчував це. Важкими кроками пройшов у свою кімнату і одягнув пальто.

Табір враз ожив. Звідусіль вибігали в’язні, і коли Кремер підійшов до бараків радянських військовополонених, перед ними вже стовпилася ціла юрба. Бохов, Кодічек, Пшібула і ван-Дален проштовхувалися крізь натовп наперед. Тихо й мовчазно стояли вони один біля одного, навіть і тоді, коли натовп заворушився, помітивши, що з одного з бараків вийшов Кремер з першими військовополоненими. Колона почала шикуватися. Останнім показався Богорський. На ньому була вже не смугаста арештантська одежа, а так само, як і на всіх його товаришах, зношена, злиняла форма Червоної Армії.

Військовополонені вишикувалися в шеренги по десять чоловік. Кремер дав знак вирушати, і сам рушив на чолі колони. Богорський пропустив мимо себе всю колону. Він перевіряв, чи правильно розставлені люди. Потім він обернувся до юрби в’язнів.

— До побачення, товариші, — гукнув він по-німецьки.

В’язні закивали у відповідь. З непокритими головами стояли попереду члени Інтернаціонального комітету. Богорський попрощався з ними тихим останнім поглядом.

Військовим строєм, чітко карбуючи крок, трохи похитуючись на ходу, промарширувало вісімсот військовополонених через майдан. З усіх бічних стежок, що вели до бараків, дивилися вслід їм в’язні. Залізні ворота розчинилися навстіж. Колона спинилася і якийсь час марширувала на місці, потім знову рушила вперед, поки всі до останнього чоловіка не пройшли через ворота. Потому ворота знову замкнулися.

Кремер, що все ще стояв з шапкою в руках, нарешті, знову надів її на голову і поволі рушив назад у табір по спустілому майдану...

Другий транспорт того дня не було відправлено, і решта дня минула без особливих пригод.

***

В наступні дні план евакуації дедалі більше порушувався. Цілком очистити весь табір, як це намітив собі комендант, було тепер неможливо. Повітряні тривоги бували тепер все частіше, часом вони на цілі години відтягували відправку чергових транспортів. Частенько траплялося так, що після відбою тривоги не вдавалося вже зібрати транспорт. В перервах між тривогами есесівці безладно, без розбору, виганяли в’язнів із бараків і шикували їх на майдані: коли збиралася достатня кількість людей, їх гнали до воріт.

Незважаючи на тактику зволікання і на часті повітряні тривоги, що перешкоджали евакуації, за ці дні есесівці спромоглися зібрати докупи і вирядити з табору ще десять тисяч чоловік. Таким чином, із п’ятдесяти тисяч у таборі залишилася тепер двадцять одна тисяча чоловік.

Ніякого порядку і контролю більше не було. З кожним днем у таборі посилювалося безладдя. В’язні, що залишилися в Бухенвальді, дедалі запекліше опиралися евакуації. Різні чутки й відомості надовго виводили їх з рівноваги. То раптом надходила звістка, ніби американці досягли вже Кала на південний схід від Веймара, то враз починали говорити, нібито вже бачили американські танки на північний схід від Ерфурта. Згідно з іншими повідомленнями, американські частини вже захопили Буттштедт. Серед хаосу цих випадкових і малоймовірних повідомлень і звісток зненацька поширилася чутка, ніби евакуацію табору припинено і комендант має намір передати його американцям.

Якось рано-вранці над табором несподівано з’явилося два американських винищувачі: тривога цього разу не оголошувалась. В’язні повибігали з бараків, почали кричати:

— Ось вони, ось вони!

Однак літаки, покружлявши трохи над Бухенвальдом, полетіли собі геть.

Іноді під час тривоги скрізь навколо панувала мертва тиша, а іншим разом, як тільки подавала голос сирена, тонкі стінки бараків здригалися від гуркоту канонади, так ніби десь зовсім близько від табору вибухали бомби і йшла артилерійська дуель.

В’язні тремтіли від хвилювання: визволення, здавалось, було так близько! Відгомін війни долітав і до табору, і він стрясався від її подиху.

Так минали дні. Маса змучених, зацькованих в’язнів, немов велетень, що стікає кров’ю, з останніх сил намагалася вирватися із смертоносних пазурів хижого звіра. І в центрі цієї відчайдушної боротьби стояли Кремер, блокові і табірна охорона...

Скориставшись із сум’яття, що зчинилося під час чергової облави, Бохов, Пшібула і кілька членів польських груп Опору сховалися в операційній ревіра. Тоді, коли комендант на вимогу Клюттіга наказав шукати таємний радіопередавач, довелося знищити апарат. Тепер кілька в’язнів-поляків із окремих дбайливо збережених деталей знову нашвидку зібрали приймач. В операційній ще збереглася добре замаскована громовідводом антена.

І ось, поки тривала чергова облава, кілька мужніх товаришів посилали в ефір заклик про допомогу.

«SOS! SOS! Говорить табір Бухенвальд! Говорить табір Бухенвальд! Просимо допомогти! SOS! Говорить табір Бухенвальд!»

Чи почує хтось цей поклик?

***

Цієї ж самої ночі члени Інтернаціонального комітету ще раз скликали командирів груп Опору. І на цей раз вони зібралися в одному із спорожнілих бараків. В зв’язку з втратою радянських ударних груп доводилося зробити певну перестановку сил. На групи німців, французів, чехів і голландців, крім нападу на комендатуру, покладався тепер ще й штурм есесівських казарм.

Хоч точних і вірогідних відомостей про становище на фронтах вони й не мали, проте в самому повітрі носилося щось таке, що підказувало їм: дні, ба навіть години табору злічено. Щодня, щогодини фашисти могли втекти з табору. Фронт був близько, зовсім близько! В цьому не могло бути сумніву.

Поспішна евакуація, страшенна нервозність і роздратованість есесівців, незліченні чутки, дедалі частіші повітряні тривоги, все зростаюча кількість нальотів, і, нарешті, виразно чутний гуркіт канонади, — все це створювало одну загальну картину, з якої можна було безпомилково судити про становище на фронті.

Вирішальна година настала.

Бохов щойно вимовив ці слова. Потім погляд його упав на Пшібулу, і він сказав молодому полякові:

— Нам частенько бувало важко з тобою через твою запальну вдачу, але все-таки ти завжди скорявся дисципліні. І за це спасибі тобі, товаришу і друже.

Бохов сів на стіл посередині барака, так щоб усім присутнім було добре чути кожне його слово.

— Отже, збройне повстання! — коротко сказав він. — Є дві можливості. Або фашисти тікатимуть так поспішно, що не встигнуть ліквідувати табір, в такому разі нам не треба буде вдаватися до збройної боротьби. Або ж вони спробують в останню хвилину знищити нас, і тоді ми змушені будемо боротися. В усякому разі, фронт тепер досить близько, і ми можемо наважитися на повстання. Ясно?

Ніхто не відповів, дехто тільки кивнув головою, і всі тісніше обступили Бохова.

А Бохов провадив далі ще тихіше:

— Фашисти полишені тут на самих себе. Від військових частин, від авіації їм годі чекати допомоги. Ми знаємо, що керує ними, і розуміємо, чому Шваль досі не ліквідував табору. Але не виключена й така можливість, що це може трапитися в останню хвилину. Можливо, навіть завтра. І ми повинні підготуватися до цього.

Всі напружено витягли вперед голови.

— Товариші, завтра наша бойова готовність другого ступеня може перейти в готовність третього ступеня. Це означає, що всі групи Опору повинні зайняти свої вихідні позиції, вам буде роздано зброю. Крім холодної зброї, у нас є дев’яносто карабінів, двісті пляшок із запалювальною рідиною, шістнадцять ручних гранат, п’ятнадцять пістолетів і револьверів і один ручний кулемет. Це небагато.

Бохов обвів поглядом мовчазні обличчя.

— Два фактори допоможуть нам у боротьбі: близькість фронту і розгубленість фашистів. Тікатимуть вони так чи інакше дуже поспішно, навіть і в тому випадку, якщо вони перед тим стрілятимуть в нас. Ясно?

Бохов обома руками стиснув скроні.

— Ми не знаємо, як розгортатимуться події. Можливо, вони стрілятимуть лише з кулеметних вишок. А може, вони вдеруться на територію табору і підпалять бараки вогнеметами.

— А можливо, вони взагалі не встигнуть вже нам нічого зробити, ці мерзотники, — пробурчав командир одної з німецьких груп Опору.

Це зауваження сплутало хід думок Бохова. Він опустив руки.

— Однаково, в який би спосіб не спробували вони нас знищити, наша боротьба повинна бути наступаль

ною. Тут, всередині, за дротяною загорожею, ми не зможемо довго чинити їм опір, наш єдиний шанс на перемогу — у раптовому прориві.

— А що, як там ще стоятимуть потрійні цепи сторожових постів? — докинув хтось своє слово.

Бохов заперечливо похитав головою. Замість нього відповів Пшібула.

— Адже фашисти тікатимуть! Все йтиме дуже швидко! Вони відстрілюватимуться й тікатимуть. Хіба їм тоді до сторожових постів буде?

— Правильно, — підтвердив Бохов, — Вони стрілятимуть і водночас тікатимуть, і тоді вже не буде ніяких сторожових постів.

Усі погодилися з цим.

— Ми повинні якнайшвидше вирватися з табору. Прорвати дротяну загорожу доручено польським і югославським групам.

Командири цих груп мовчки кивнули, вони знали своє завдання.

Раптом од вікна, де стояв вартовий, пролунав застережливий оклик. Світло вмить згасло.

— Що там таке?

— Через ворота в’їжджає грузовик.

— їде до нас?

— Він спиняється.

— Світло! — вигукнув Бохов.

Знову засвітилася лампочка.

— До спальні мерщій! Лягайте на нари!

Перестрибуючи через стіл і лави, чоловіки кинулися до нар, швиденько постягували з себе одежу, видерлися нагору, накрилися ковдрами.

— Ще одна машина в’їжджає. Завертає ліворуч.

Світло знову погасло. Бохов стояв біля вартового.

Грузовики під’їхали до крематорію. Шарфюрер крематорію відчинив ворота. Машини в’їхали. Шваль разом з тими, що супроводили його, увійшов до приміщення, де відбувалась кремація.

— В трьох печах топиться? — спитав він.

— Так точно, як було наказано, — доповів шарфюрер.

— Тоді починайте.

Есесівці заходилися розвантажувати грузовики.

Вони волокли в приміщення крематорію цілі оберемки документів і шпурляли їх в печі.

— Вони спалюють щось, — прошепотів вартовий.

Бохов припав очима до щілини в затемненому

вікні. Чорний димар крематорію вивергав у нічне небо могутні снопи іскор. В їх червоних відблисках кружляли в повітрі обгорілі клаптики паперу...

Купу за купою приносили есесівці документи. Шваль та інші офіцери мовчки стояли біля печей. Нервово закурив він сигарету. Коли важка заслінка печі відчинялася, всіх їх осявало якимсь примарним світлом. Шарфюрер кочергою поворушив жар. Один тільки раз Шваль стиха хихикнув. Він глянув на Віттіга.

— Розумно придумано, правда?

Ад’ютант погодився.

— Тепер ніхто не зможе нам нічого закинути, — задоволено пробурчав собі під ніс Вейзанг...

Майже дві години не відходив Бохов од вікна. Нарешті, він побачив, що машини повертаються. Вони проїхали через залізні ворота, і ворота зачинилися.

Снопи іскор не вилітали більше, лише коли-неколи з отвору димаря виривався язичок загасаючого полум’я.

— Що б таке вони могли спалювати?

Бохов знизав плечима.

— То були не трупи...

***

День почався тривожно. Команди, що обслуговували есесівців, не випустили за межі табору, і вони повернулися назад до свого третього барака. Новини, які вони принесли з собою ще минулого вечора, блискавично поширились по табору, страшенно всіх схвилювавши. Йшли чутки, що взято Ерфурт і що американці стоять всього за дванадцять кілометрів від Веймара. Становище могло змінитися з години на годину. В’язні були певні, що фашисти в останній момент перед втечею спробують знищити табір. Всі вони вважали дальшу евакуацію неможливою. Американці були вже занадто близько, хоч не настільки близько, щоб мати змогу вчасно перешкодити масовому винищенню в’язнів. Здавалося, невідомість бігла наввипередки з часом, і кожна година, протягом якої не траплялося нічого страшного, була відвойована у небезпеки.

Бохов вирішив, що настав уже час витягти Рункі з його сховища. Адже тепер уже щогодини могла початися боротьба не на життя, а на смерть!

Під радісні вигуки товаришів Рункі, змарнілий і зарослий колючою бородою, виліз із своєї нори в підвалі барака. На його столі за перегородкою сидів хлопчик у наспіх перешитому арештантському одязі. В’язні простягнули назустріч Рункі це маленьке людське створіння:

— Наш наймолодший товариш!

***

Спеціальні загони табірної охорони повитягали із схованок потрібні для прориву інструменти, ломи та ножиці з ізольованими ручками для розрізання дротяної загорожі, крізь яку було пропущено електричний струм. Інші загони табірної охорони ніби знічев’я бродили по північному незабудованому схилу табору. Насправді ж вони спостерігали, як ідуть приготування до штурму, що провадилися вже протягом кількох тижнів. В цій місцевості, де було чимало природних западин і кущів, поміж пеньками дерев валялися на землі різні дошки, старі викинуті двері і всякий інший мотлох. Ніхто не цікавився ним, ніхто й не догадувався про призначення цього ніби ненароком покинутого тут дерева, а тимчасом все це були майбутні перекидні мостики через рогатки нейтральної зони...

У бараках в повній бойовій готовності чекали сигналу групи Опору.

Почувши гудіння моторів, всі в’язні висипали з бараків. Тисячними натовпами стояли вони на дорогах і дивилися в небо. Ось знову з’явилися американські бомбардувальники. Два, три, чотири... Вони покружляли, як завжди, над табором і звернули на захід, в напрямі Веймара.

І на цей раз не дано було сигналу тривоги.

Згодом здалеку долинули звуки вибухів. Певно, це падали бомби у Веймарі. Посилився шум бою. Чути було сильний приглушений гуркіт канонади.

Кремер разом з Боховим і кількома командирами груп Опору зібралися в кімнаті старости. Нерви їх були напружені до краю, всі пильно прислухалися до гуркоту бою. Невже слух обманює їх, і бій іде не так близько, як здається?

Мертва тиша залягла навколо табору, моторошна й нестерпна. Чоловіки мовчали. Вони дивилися на безлюдний майдан. На кулеметних вишках нерухомо стояли вартові. На головній вишці над ворітьми можна було розрізнити важкі кулемети. Стволи кулеметів на інших вишках, здавалося, чекали тільки, щоб есесівці натиснули на спусковий крючок. Усе навколо застигло, непорушне, мовчазне, зловісне...

Обличчя у Бохова було бліде і втомлене. Він не міг більше зносити цієї тиші. Різко відвернувся од вікна і заходив по кімнаті. Командир одної з німецьких груп Опору теж не витримав більше, він ударив кулаком по підвіконню:

— Прокляття! Скільки ми ще будемо ждати...

Кремер пробурчав щось. Бохов спинився, напружено прислухаючись. Виразно можна було розрізнити звуки пострілів. Близько, зовсім близько...

І раптом, десь коло десятої години ранку, мертву тишу розітнув голос Рейнебота:

— Староста табору і всі блокові — негайно до воріт!

В’язні заворушилися, загаласували. Перед конторою зібралися бліді від хвилювання блокові. Кремер вийшов із своєї кімнати.

— Ходімо...

Нагорі, біля воріт, їм довелося досить довго чекати. Стоячи в проходах поміж бараками, в’язні не зводили очей з воріт. Ось черговий блокфюрер відчинив залізні ковані ворота, увійшов Рейнебот. Тільки він один, більше нікого не було з ним. Крива усмішка блукала в куточках його рота.

Кремер ступив йому назустріч, доповів.

Рейнебот не квапився. Поволі натягнув шкіряні рукавички і почав розгладжувати їх пальцями. Заклав руки за спину, уважно прислухався до близького гуркоту канонади, потім обвів поглядом виструнчені ряди блокових і, нарешті, сказав:

— Панове... — він цинічно посміхнувся, — ми мусимо йти. До дванадцятої години в таборі не повинно лишитися нікого.

Він схопив Кремера за гудзик куртки.

— До дванадцятої години! Ви зрозуміли мене, пане генерал? Рівно о дванадцятій всім бути готовими до виступу, інакше...

Рейнебот недбало дав щигля по гудзику і рушив через ворота.

Коли Бохов з блоковими марширував назад у табір, в голові його блискавично проносилися різні думки. Фронт був поряд! Кожна година зволікання могла врятувати їм життя. Але останній недвозначний рух Рейнебота попереджав про небезпеку. Страшну смертельну небезпеку... Треба було вибирати між цією небезпекою і надією, яку ніс їм гуркіт гарматної канонади, що прокочувався над табором...

Перед конторою збуджені в’язні оточили блокових. Новина вмить облетіла весь табір.

— На дванадцяту годину призначено евакуацію всього табору!

Усі закричали, перебиваючи один одного:

— Ми не підемо! Не підемо! Не підемо!

Бохов лишався біля Кремера.

— А тепер? Що тепер? Бойова готовність третього ступеня?

Бохов зірвав з голови шапку і провів руками по щетинистому волоссю. Важко, дуже важко було йому вимовити останнє вирішальне слово.

Готовність третього ступеня?

— Ще ні, ні, ще ні! Вичікувати!..

***

Сонце підбивалося все вище. Синє небо над головою, пестливий, легкий вітерець, весна убрала природу в пишні прегарні шати.

Табір лежав безлюдний, немов вимер. Тиша на м’яких лапах хижого звіра підкралася до бараків, огорнула їх. Мовчазні й насторожені, сиділи на лавах в’язні.

Багато хто з них був уже зовсім готовий до походу. Біля вбиралень стояли групи людей. Недокурена сигарета переходила з рук у руки...

В 17-му бараці зібралися командири груп Опору; в цей самий час у Кремера відбувалася нарада членів Інтернаціонального комітету. Бійці з груп Опору сиділи в бараках разом з іншими в’язнями, такі ж самі насторожені і мовчазні...

В найпотаємніших куточках табору загони табірної охорони уже готувалися витягти із схованок зброю...

До полудня лишалося півгодини.

Ріоман роздавав сигарети. Кремер, заперечливо покрутивши головою, відмовився: він не курив.

— Очевидно, у них є ще якийсь вільний шлях, — зауважив Бохов, — інакше вони б не евакуювали нас.

Раптом щось спало йому на думку. Чи правильно було зосереджувати в одному 17-му бараці всіх командирів ударних груп? А що, коли у відповідь на опір табору есесівці знову почнуть облаву і силоміць повиганяють усіх із табору? Чи не може тоді трапитися так, що командири потраплять до рук фашистів?

Бохов висловив ці свої сумніви іншим членам комітету. Вони ще мали час вжити потрібних заходів, але треба було діяти негайно.

Бохов змінив диспозицію. Він послав одного з товаришів у 17-й барак. Всі командири, що зібралися там, повинні були повернутися до своїх бараків. Якщо ж у відповідь на зволікання і опір есесівці вдадуться до сили і треба буде починати збройне повстання, то на цей випадок вони дістали нові розпорядження: сигналом буде перший постріл. Тоді вони мали якнайшвидше роздати бійцям зброю і зайняти свої вихідні позиції. Нарада закінчилася, члени комітету розійшлися. Бохов теж подався до свого барака. Кремер лишився сам один.

Дванадцята година!

Напруження зросло до крайньої межі!

Дванадцята година п’ять хвилин! Все ще нічого. Нагорі, біля воріт, — тихо.

Засунувши руки глибоко в кишені, Кремер походжав по кімнаті. В усіх бараках панувало глибоке мовчання.

class="book">Дванадцята година десять хвилин!

І раптом — очікуваний і все-таки несподіваний і різкий, мов удар батога, — з гучномовця пролунав голос Рейнебота:

— Староста табору! Накажіть шикуватися!

Кремер спинився, похилив голову, ніби чекав, що

ось-ось дістане удар по потилиці. Команда повторилася — ще різкіша, вимогливіша:

— Шикуватися!

В бараках зчинився галас.

— Спокійно, товариші, спокійно!

Дванадцята година п’ятнадцять хвилин!

Сяяло сонце. Легкі хмарини пропливали по синьому небу...

Дванадцята година двадцять хвилин!

З гучномовців знову залунало:

— Дев’язні? Негайно шикуйтеся!

Кремер все ще стояв на тому ж самому місці, де застала його перша команда. Тепер він важко повернувся і сів за стіл. Широко розставивши лікті, поклав голову на руки, припавши лобом до стиснутих кулаків.

У бараках знову знявся гамір. В’язні з’юрмилися біля вікон. Але їм нічого не було видно...

Зненацька в’язні в першому ряду бараків, що виходили вікнами на майдан, схвильовано заворушилися. Підводячись навшпиньки і зазираючи через плечі передніх, вони широко розкритими очима дивилися в напрямі воріт.

Кремер і собі схопився з місця і кинувся до вікна.

Дві машини в’їхали на майдан і тут спинилися. З першої зістрибнуло двоє. Кремер пізнав Клюттіга й Камлота. З другої машини вилізли Шваль, Вейзанг і Віттіг.

Ось воно, починається! Чоловік сто есесівців промарширувало через ворота. Камлот дав якийсь наказ. Було встановлено кулемети, закладено кулеметні стрічки. За кулеметами став цеп есесівців з автоматами і протитанковими гранатами.

Кремер чув, як пульсує кров у нього в скронях.

Якщо вони відкриють вогонь, першими жертвами будуть в’язні з переднього ряду бараків. В’язні, охоплені панікою, кинулися від вікон.

— Починається, починається!

Вони хотіли тікати, позаповзати кудись під столи і лави.

Кілька найхоробріших лишилися біля вікон, вони гукнули:

— Комендант їде в табір!

Кремер швидким поглядом окинув картину, що відкривалася перед його очима. На головній вишці і на всіх інших сторожових вишках було повно есесівців. Вартові встановлювали кулемети, направляючи їх стволами на бараки.

Кремер вибіг з контори.

Машини під’їздили до останнього ряду бараків. Ось вони спинилися. Кремер помчав туди.

Першим з машини зіскочив Клюттіг і побіг до найближчого барака. Це був тридцять восьмий барак.

Виліз із своєї машини і Шваль.

— Чому в’язні не шикуються? — закричав він до Кремера.

***

Клюттіг щосили рвонув двері і вдерся до барака. Його колючі очі за товстими скельцями окулярів швидко оббігли приміщення. Усі в’язні встали. Рункі швидко сховався за спинами товаришів.

Клюттіг випнув уперед нижню щелепу, переводячи пильний погляд з одного мовчазного в’язня на другого. Нараз очі його розширились. Він одіпхнув убік двох чоловіків, що стояли перед ним, і зробив крок уперед. На столі блокового він помітив дитину! Маля перелякано тулилося до Бохова, який заспокійливо пригортав до себе тремтяче тільце.

Клюттіг розкрив рота, його кадик виліз із коміра. Бохов стояв нерухомо. В’язні теж немов закам’яніли. Раптом Клюттіг пронизливо заверещав:

— Ах, ось воно що?!

Зробивши дикий стрибок уперед, він вихопнз з кишені пістолет.

І тоді сталося несподіване. Вмить навколо Клюттіга утворилася порожнеча. Перед дитиною виросла ціла стіна з в’язнів. Жодного слова, жодного вигуку не зірвалося з їх уст. Мовчки стояли вони, не спускаючи з Клюттіга очей.

Він різко повернувся, ніби почувши щось за своєю спиною. Позад нього також стояла щільна юрба в’язнів. Прохід до дверей було закрито.

Клюттіг стояв один посеред барака.

Скрізь навкруги — мовчазні обличчя, опущені, стиснуті в кулаки руки. Очі уважно стежили за кожним його рухом... Клюттіг зрозумів, що потрапив у пастку. Він відчув, що люди навколо нього ладні отот кинутися на нього і розтерзати його. Стріляти? Блискавичним рухом він підняв пістолет і прицілився.

І тоді сталося ще більш несподіване. В’язні, які стояли біля дверей — члени підпільних груп Опору — розступилися. Шлях до дверей був вільний... Це була мовчазна вимога.

На худих вилицях Клюттіга плямами палав рум’янець. Слова застрявали в горлі, в роті пересохло.

— Ах... ось... воно... що... — прошипів він.

Стрибок — і він був уже коло дверей.

***

Побачивши, що Кремер стоїть біля коменданта, підійшло кілька блокових.

— Чому в’язні не шикуються? — знову закричав Шваль.

Кремер виступив наперед.

— Вони бояться штурмової авіації, яка обстрілює залізниці і маршові колони.

Шваль знизав плечима, взявся кулаками в боки:

— Ви ж будете під нашим захистом! Я даю вам ще півгодини. Якщо в’язні не вишикуються, я накажу вигнати їх силою зброї.

В ту мить, коли Клюттіг вискочив з барака, завила сирена, завила так несподівано, що переляканий Шваль одразу ж стрибнув у машину. Сирена вила безугавно, то тихіше, то знову голосніше.

— Гауптштурмфюрер! — гукнув з машини Камлот.

Не тямлячи себе від люті, Клюттіг кинувся на Кремера, щосили вдарив його кулаком в обличчя, загорлав:

— Прокляте падло!

Кремер поточився назад.

Клюттіг стрибнув у машину, підняв пістолет. Закричав якийсь блоковий, та Клюттіг уже натиснув на гашетку — раз, два, три. Постріли пролунали один за одним.

Кремер змахнув обома руками, ніби хотів догнати машину, що швидко помчала геть, потім похитнувся вперед і впав долілиць на землю.

Все ще завивала сирена.

З бараків повибігали в’язні. Бохов проштовхався крізь юрбу і нагнувся над Кремером.

— Швидше, до ревіра!

Непритомного Кремера поклали на лаву і понесли до Кена...

В передньому ряду бараків ніхто не чув пострілів. В’язні, що стояли біля вікон, бачили, як помчали геть машини. Проїжджаючи мимо, Камлот скомандував щось стривоженим есесівцям.

Сирена замовкла.

В’язні побачили, що есесівці, піднявши зброю, швидким кроком промарширували до воріт і зникли за ними, і радісно закричали:

— Вони драпають, вони драпають!

***

В мовчазному страху оточили Бохов і блокові, що принесли Кремера, стіл, на якому лежав поранений.

Впевнено і спокійно порався коло нього Кен. З допомогою зонда він видалив кулі з двох ран на грудях: кулі влучили майже поряд одна біля одної. Потім промив рани, і двоє санітарів зробили перев’язку.

— Це небезпечно для життя?

Кен, не відповідаючи, пройшов до умивальника, помив руки, потім обернувся до Бохова, який поставив це запитання, і заперечливо похитав головою.

— Ніякий Клюттіг не зможе порішити такого хлопця...

***

Вже дві години продовжувалася тривога. А в’язні в бараках раділи. Десь зовсім близько йшов запеклий бій. Безперервно гриміла канонада. Постріли й вибухи лунали дедалі голосніше, фронт підступав усе ближче й ближче...

***

Кремера поклали на ліжко у приміщенні для санітарів. Кен сидів біля нього і чекав, поки він опритомніє. Нарешті поранений заворушився і розплющив очі.

— Ну? Що сталося? — грубувато й здивовано спитав він, побачивши над собою обличчя актора.

— Тривога, — привітно відповів Кен.

— Що сталося зо мною, хотів би я знати.

— Нічого особливого. Просто маленький переполох. Давай-но, друже, випий ось це.

Кен підклав руку під голову Кремера і підніс йому до рота,кухоль...

— Обережно, гаряче, — попередив він.

Кремер ковтнув раз — напій, видно, припав йому до смаку, він здивовано глянув на Кена. Той лукаво підморгнув йому одним оком.

— Пий.

Кремер жадібно, ковток за ковтком, випив увесь кухоль і, аж застогнавши від насолоди, відкинувся назад.

— Чоловіче, звідки ти роздобув таку розкіш?

— Ніколи не питай мене про це, — таємниче відповів Кен.

Живлюща чорна кава, з усього видно було, благодійно вплинула на Кремера.

— Розкажи, що таке зо мною? — зажадав він.

— Клюттіг продірявив тебе в кількох місцях. Але, наскільки я тебе знаю, через три дні ти вже знову вистрибуватимеш, як молодий жеребчик.

Почувши Клюттігове ім’я, Кремер вмить згадав усе.

— Що робиться в таборі?

— Тривога, я вже сказав тобі. Хіба ти не чуєш?

Вони прислухалися до далекого — і все ближчого —

гуркоту...

— Ще що-небудь сталося?

— Так.

— Що?

— Есесівці запакували свій реквізит та й накивали п’ятами.

Кліпаючи очима, Кремер дивився на усміхненого актора, і раптом його обличчя сердито нахмурилось.

— Що ти там кажеш? Тільки через три дні? А дзуськи не хочеш? Я встану! Зараз же!

Та, спробувавши підвестися, Кремер зі стогоном упав знову на ліжко.

Кен ввічливо посміхнувся:

— Ну, ну, спокійніше, сину мій, спокійніше, спокійніше...

***

Відбою все не було. Так минала година за годиною. Уже надвечір знову завила сирена. Друга тривога, а перша ще не скінчилася.

Стемніло, і разом з темрявою холодний жах заповз у табір і обступив бараки. Ніхто з в’язнів і не думав про сон. Вони никали сюди й туди, не наважуючись засвітити світло. Лише де-не-де блимали тьмяні сині лампочки запасного освітлення. Часом в’язні злякано схоплювалися з лав і шукали в темряві один одного очима.

А надворі все гуло й гуркотіло. В повітрі чути було гудіння літаків, воно все наростало, наближалося до табору. Усі зводили очі вгору, до бантин, що підтримували дах бараків, і завмирали, пильно прислухаючись.

Гудіння переростало в оглушливий гуркіт, ось він загрозливо прошумів і пронісся над самими дахами бараків, і враз темна далина ніби проковтнула його: все затихло, так само раптово, як і почалося.

І знову — моторошна тиша. Чи прилетять назад літаки? Може, то були німецькі літаки? Можливо, вони шукали в темряві свою ціль. Чи обстрілюватимуть вони бараки?

Кожна хвилина ніби несла в собі смертоносний заряд. Чи продовжується ще тривога? Чи, може, вже скінчилася?

На землю спускалася ніч.

***

Перед затемненою будівлею комендатури стояли напоготові автомашини. Серед них і Клюттігова. Сам він був зараз разом з Камлотом, Вейзангом і Віттігом у кабінеті Шваля. За столом для засідань, у кутку, стояв Рейнебот, блідий від хвилювання, бо те, що розігрувалося тут, перед його очима, було останньою фазою розв’язки.

Різкий телефонний дзвінок щойно урвав бурхливу суперечку. Шваль притулив телефонну трубку до вуха, рука його тремтіла. Він назвав себе, закричав:

— Я не розумію вас, повторіть!

На його обличчі відбилася напружена увага.

Клюттіг розлючено кинувся на Рейнебота, прошипів до нього:

— Ти, паскудо, ти, нікчемний боягуз!

Камлот, схопивши Клюттіга за рукав, відтягнув його від Рейнебота.

— Ну, прошу, — пронизливо закричав Клюттіг, побачивши, що Шваль поклав телефонну трубку, — що ви, тюхтії, ще можете сказати мені?

Дужчий за нього Камлот рвонув Клюттіга до себе, очі його погрозливо спалахнули.

— Ми не тюхтії, розумієш ти? Шваль правду каже.

Клюттіг вирвався з рук Камлота, обсмикнув на собі мундир і, тремтячи усім тілом, верескливо закричав:

— Каже правду, оцей дипломат, оцей чиновник, оцей тюремник... — Він переводив погляд з одного на другого, всі вони були проти нього, і він знову загорлав: — Всі ви — наволоч, паршива наволоч!

— А ти, мабуть, свою безглузду упертість вважаєш відвагою?— Почуваючи себе в безпеці, бо за спиною стояли його прибічники, Шваль ступив крок назустріч Клюттігу. — Я радий, що ця тривога перешкодила нам... Панове, щойно я одержав останнє повідомлення. Зараз у Тюрінгському лісі гарнізони численних опорних пунктів провадять бої з кількісно переважаючим противником. Штурмова авіація знищила на веймарському вокзалі паровози товарних поїздів. Ну, от бачите! А тепер що?

— Що тепер? — зарепетував Клюттіг. — Наберемося ми з цією сволотою клопоту.

Шваль захитав головою:

— От, от, оця сволота й буде моїм найкращим виправданням.

І з широким жестом він звернувся до всіх присутніх:

— Ми — гуманні люди, панове, правда ж?

— Боягузливий пес, ось ти хто! Я застрелю тебе!

І Клюттіг вихопив з кишені пістолет.

Камлот стрибнув між ними і високо підбив угору Клюттігову руку. Клюттіг несамовито заверещав, його очі за товстими скельцями окулярів палали. Одним швидким рухом засунув він зброю знову в кишеню і, перш ніж присутні отямились, прожогом вискочив за двері.

— Тільки цього ще нам бракувало, — глибоко зітхнув Вейзанг.

Шваль, трохи заспокоївшись, почав в своїй звичайній манері:

— Панове, це остання ніч. Нам треба приготуватися до завтрашнього дня...

Освітлюючи собі дорогу затемненим ліхтариком, Клюттіг чимдуж біг до офіцерського селища. Перед Цвейлінговим будиночком він спинився. Назустріч йому вийшла Гортензія у накинутому поверх нічної сорочки пальті.

— Давайте ваш багаж, — прошипів Клюттіг і пройшов повз неї у дім.

Цвейлінг стояв біля стола і пакував чемодан.

— Ану, живо! — владно наказав Клюттіг ошелешеному Цвейлінгу. — Де багаж?

Гортензія, яка увійшла в цю мить до кімнати, зрозуміла все швидше, ніж Цвейлінг.

— Ось він стоїть. Я швиденько накину щось на себе.

Вона зникла за дверима спальні.

— Давайте сюди!

Цвейлінг, все ще не отямившись від здивування, закліпав очима, але Клюттіг уже потяг ящик з посудом. — Живо, живо, беріть з того боку!

Вони понесли ящик до машини. Гортензія винесла ще чемодан. Клюттіг погнав Цвейлінга назад у дім:

— Через десять хвилин я знову буду тут і заберу вас.

Він вштовхнув Гортензію в машину. На повному ходу спинився перед своїм домом, забіг у квартиру, виніс два чемодани і запхнув їх у багажник.

— Нам треба негайно їхати, сідай! — підганяв він її.

— А Цвейлінг?

Клюттіг вскочив у машину і увімкнув мотор.

— Плюнь на нього! Ну, їдеш?

І тоді Гортензія й собі стрибнула в машину і захлопнула за собою дверці. Клюттіг хотів зареготати, але натомість тільки закректав. Він притягнув жінку до себе і жадібно обняв її. Насилу переводячи дух, прохрипів:

— Ну, ось так, а чом би й ні?

Гортензія не опиралась.

Клюттіг стримав свою жагу, штовхнув жінку знову на її місце, схопився за руль і помчав уперед...

***

У казино за одним столиком з Мейсгейєром і Брауером пиячивші Мандрил. Зовсім сп’яніла банда інших блокфюрерів і командофюрерів обслуговувала сама себе, стягуючи з полиць геть-чисто все, що стояло на них, до останньої пляшки, і виціджуючи все, що було в бочці.

В казино стояв страшенний галас. Усі щосили горлали й бешкетували.

Мейсгейєр і Брауер, теж п’яні як ніч, на всі заставки лаяли боягуза-коменданта і Камлота, який повзав перед ним на колінах. Худе прищувате обличчя Мейсгейєра зблідло, він шепотів хрипким голосом:

— Паскудники всі вони, ось хто! Якби це залежало від мене, тут не лишилося б у живих ані душі. Завтра ми мусимо драпати звідси, а може, навіть сьогодні вночі.

Здоровенний Брауер щосили вдарив пляшкою по столу.

— От побачиш, що завтра ти дістанеш ще від цього тюремника наказ очистити бункер. Розлітайтеся, пташечки, розлітайтесь...

Очі Мандрила оскліли, але тримався він прямо.

— Усе, що сидить у моєму бункері, належить мені.

— Браво! — закричав Мейсгейєр. — Мандрил, ти молодчина! Правда ж, ти молодчина? Ми всі побоювались тебе. Але ти — молодчина!

Руки Мандрила лежали на столі, немов дві колоди.

— Все, що є в моєму бункері, я не віддам нікому. Ні Швалю, ні будь-кому іншому!

Мейсгейєр підштовхнув Мандрила кулаком у бік і зробив руками такий жест, ніби скручував комусь в’язи:

— Ось такий ти хлопець!

Брауер по-змовницькому нахилився вперед:

— Завтра?

Мандрил блимнув на нього примруженими очима:

— Зараз же.

Сильним ривком він притягнув до себе Брауера:

— Але для такого діла треба бути тверезим.

Брауер закивав головою:

— Я зовсім тверезий.

Мейсгейєр витер кашкетом піт з лоба, Мандрил підвівся...

Форсте чув, як вони зайшли до бункера. Він скочив з койки, на якій лежав одягнутий, і, пильно прислухаючись, припав до дверей камери.

Мейсгейєр вийняв пістолет. Та Мандрил засунув зброю назад йому в кобуру.

— В бункері не стріляють.

Він пройшов разом з обома есесівцями до своєї кімнати. Тут він дістав з ящика важкий гайковий ключ і чотиригранний шматок заліза і розділив цю зброю між обома есесівцями.

— Я не можу бачити крові, — сказав він з кривою усмішкою.

Вони пройшли в коридор бункера і відчинили одну з камер.

З високо піднятими руками, немов розп’ятий на хресті, стояв Форсте, щільно притиснувшись до дверей своєї камери, і ловив кожен звук, намагаючись не дихати.

Як тільки розчинилися двері, четверо арештантів, що були в камері, одразу ж схопилися на ноги; в блідому примарному світлі синьої лампочки вони побачили Мандрила і обох шарфюрерів.

Брауер і Мейсгейєр збили двох арештантів на підлогу, і перш ніж двоє інших збагнули, що сталося, вони теж були збиті сильними ударами додолу. Обидва есесівці швидко порішили свої жертви: вони душили їх доти, поки не завмерло останнє хрипіння.

Арештанти в інших камерах чули тупотіння ніг, зойки, стогін і хрипіння. Раптом один у суміжній із п’ятою камері почав кричати. Неприродно пронизливо й різко. Ось до нього приєднався ще один...

Гефель і Кропінський, витягнувши вперед голови, вслухалися в темряву, в ці несамовиті крики, що проникали і в їхню камеру.

Брутально лаючись, Мандрил рвонув двері камери і виштовхнув того, що кричав, у коридор. Обидва шарфюрери несамовито накинулись на другого в’язня і повалили його на підлогу.

Мандрил дужими руками підхопив знавіснілого в’язня і потягнув його до загратованих дверей у кінці коридора. Він устромив його голову в щілину поміж одвірком і став причиняти залізні двері, все щільніше й щільніше придушуючи шию своєї жертви. В останніх конвульсіях розпростерлось на підлозі мертве тіло. Тоді Мандрил поволік задушеного назад до камери і жбурнув його на мертвого товариша.

— Я не люблю, коли кричать, — сказав він і замкнув двері камери.

Губи Мейсгейєра тремтіли від жадоби крові, Брауер хотів був уже відсунути засув камери номер 5, але Мандрил не дав йому відчинити дверей.

— З цими я розрахуюсь сам!

Одним стрибком він опинився біля дверей іншої камери.

— Обережніше, тут сидить аж шість штук.

Він прислухався біля дверей, в камері було тихо.

Мейсгейєр і Брауер причаїлися поряд, готові щомиті кинутися вперед. Ще секунду Мандрил вагався, потім рвонув двері. Якась постать стрибнула з глибини камери, за нею чотири, п’ять. Брауер заревів. Мандрила повалили на підлогу, цілий клубок людських тіл насів на нього зверху. Люто заревівши, шарфюрери навалилися на купу людей, несамовито б’ючи їх. Боротьба була нерівна: сили змучених людей швидко вичерпались. Дужий, як ведмідь, Мандрил струснув із себе того, що напав на нього, притиснув його коліном, вчепився в горло своєї жертви і почав щосили бити його головою об цементну підлогу камери.

Всього кілька хвилин тривала ця жахлива боротьба, і ось уже всі шестеро нещасних лежали долі мертві.

Від цього несподіваного опору Брауер зовсім осатанів. Сп’янівши від запаху крові і від алкоголю, він, заточуючись, вискочив у коридор і закричав:

— Де решта цих свиней?

Гефель і Кропінський забилися в куток камери. Вони стояли нерухомо, приготувавшись до стрибка, і обличчя їх були спотворені жахом.

Так само, готуючись до стрибка, стояв у своїй камері і Форсте. «Якщо вони прийдуть до мене, — думав він, — якщо вони прийдуть до мене...» Але тут думка його спинялася, немов злякавшись того рішення, яке народилося із смертельної небезпеки: кинутися на першого, хто увійде в камеру, і вчепитися йому в горло.

Але ніхто не підходив до його камери.

***

Тьмяний зловісний світанок поволі повз на зміну страшній ночі. Чорний морок неквапливо забарвлювався бляклими сіруватими тонами.

На койці у своїй камері сидів Форсте. Цілу ніч він просидів так, чекаючи смерті, бо добре знав, що Мандрил не залишить у живих свідка всіх його страшних злочинів.

Сірі передранкові сутінки заповзли в камеру, тьмяно освітили її стіни. Сірі й мовчазні, обступили вони Форсте з чотирьох боків. Він почував себе таким беззахисним і безсилим! Непомітно, наче тінь, як жив у бункері, так він і помре. Останні рештки людської гідності і здатності до опору згасли в ньому цієї страшної ночі. І все-таки десь глибоко всередині, під попелом, ще жевріла в його душі одна таємна іскорка. Надія роздмухувала цю іскорку, і Форсте розпачливо шукав якоїсь можливості порятунку. Часу в нього лишалося небагато. Чим більше розвиднялося у камері, тим ближчим був кінець. Чи не вдасться йому заховатися десь в камері? Чи, може, вчепитися Мандрилові в горлянку? Чи є в бункері такий закуток, куди можна було б залізти й пересидіти цей час? Думки зляканим роєм снувалися в його голові.

Те ж саме переживали зараз і Гефель з Кропінським. Смертоносна ніч пронеслася над їхніми головами. Вони знали, що з усіх арештантів бункера тільки вдвох лишилися в живих, бо їх Мандрил приберігав на останню хвилину. Товариші стояли, тісно притулившись один до одного, шукаючи один у одного захисту і опори. В блідому світлі ранку, що зазирав до камери крізь маленьке загратоване віконце, кожен з них бачив обличчя другого і у виразі цього обличчя з широко розкритими очима і спотвореними від смертельного страху рисами, бачив своє власне лице.

Кропінський прошепотів:

— А може, Мандрила вже зовсім і немає тут? Може, він втік?

Гефель заперечливо похитав головою.

— Він ще тут. Я знаю, я почуваю це. Якби вони всі вже повтікали, то вони убили б нас разом з іншими. Він ще прийде до нас. Сьогодні прийде...

Зацькований погляд Гефеля сковзнув по голих стінах камери і затримався на дверях. Вони займали собою майже всю стіну.

— Слухай уважно, Маріане, ось як ми зробимо.

Гефель притулився у кутку біля дверей.

— Я стоятиму тут, а ти — отам.

Гефель показав на куток навпроти. Кропінський став на вказане місце.

— Як тільки він увійде, хапай його одразу ж за горло. У тебе вистачить сили?

Обличчя лагідного Кропінського враз змінилося. Він примружив очі, випнув уперед нижню щелепу, а руки його почали поволі стискатися в кулаки і так само поволі розтискатися.

— А я нахилюся і рвону його за ноги! Ні! — швидко заговорив Гефель. — Ми зробимо це інакше! Коли він зайде, я щосили ударю його в живіт, йому перехопить дух, а ти вчепишся в горло.

Вони глянули один на одного гарячково палаючими очима, ніби кожен з них хотів прочитати на обличчі другого, чи вистачить у них для цього волі й сили, потім міцно притулилися до стіни і чекали, чекали...

***

Нарешті розвиднілось. Ця ніч була бурхлива й тривожна, як ніколи, сповнена гуркотом близького бою, — цієї ночі було взято Ерфурт і перед американцями відкрилася пряма дорога на Веймар. Американські війська готувалися до рішучого удару в цьому напрямі.

Безперервний гуркіт канонади з кожною годиною посилювався. Табір опинився в центрі запеклих боїв.

Двадцять одна тисяча в’язнів табору нічого не знала про те, яка страшна трагедія розігралася в цю неспокійну ніч у бункері, не знали вони й про те, що несамовитий Клюттіг утік перший, що всі інші офіцери-есесівці й собі гарячково готуються до втечі і їхні машини стоять уже напоготові. Сьогодні або ніколи повинні втекти фашисти, якщо вони не хочуть потрапити в полон до американців.

Але поки що вони були тут. На вишках все ще стояли подвоєні пости. У передранкових сутінках дедалі чіткіше вимальовувалися їх темні постаті. Щоб зігрітися, вони підняли вгору широкі коміри шинелей і стояли так під холодною мжичкою, лиховісні й моторошні в своїй непорушності.

Досить короткої команди — і злива вогню з усіх кулеметів та огнеметів за десять хвилин загасить всяке життя всередині дротяної загорожі.

Останнім рішенням ІТК, що його прийняли того дня на світанку, було рішення розпочати збройне повстання, не чекаючи, поки станеться ця катастрофа. Віднині силу мали тільки накази Бохова, які він даватиме як військовий уповноважений комітету.

За його наказом у бараках сиділи готові щохвилини кинутися в бій члени груп Опору, а табірна охорона знову зайняла місця, де було сховано зброю. Використовуючи усі можливі прикриття проти вартових на сторожових вишках, спеціально визначені з табірної охорони товариші не спускали з ока долину на північ від табору. У них були навіть біноклі.

Вдалині весь час немовби перекочувався грім. Часом постріли чути було вже так близько від табору, неначе снаряди вибухали всього за кілька сотень метрів від дротяної загорожі.

Неспокій повиганяв в’язнів із бараків. Вони стояли на дорогах, недовірливо поглядаючи на сторожоні вишки й на ворота.

Раптом усе навколо заворушилося. Над табором в ясному небі пронісся ланцюжок американських літаків.

В’язні радісно закричали:

— Ось вони, ось вони!

Та літаки розтанули вдалині.

Бохов разом з кількома товаришами теж вибіг із барака і тепер дивився вслід даленіючим літакам. Поряд з ним, міцно стиснувши губи й засунувши руки в кишені, стояв Пшібула.

— Чому ти завждй чекаєш до останньої хвилини? — похмуро промовив він.

Бохов нічого не відповів, він напружено прислухався. Вибухи долинали з дедалі ближчої відстані. Безперервно строчили кулемети.

***

О дев’ятій годині ранку Цвейлінг з’явився в таборі.

Мюллер і Брендель з табірної охорони, які весь час крутилися поблизу речового складу, бо дістали завдання під час роздачі зброї витягти сховані Піппігом пістолети, зразу помітили Цвейлінга. Чого йому треба на складі?

О пів на десяту ранку прибіг, задихаючись від швидкого бігу, спостерігач із табірної охорони і приніс Бохову звістку про те, що з північного схилу табору на вершині одної з віддалених гір помічено танки. Що то за танки? Фашистські? Американські? Тікають вони чи наступають? Цього ще не можна було сказати напевно. Отже, лишалося тільки й далі вичікувати.

***

Даремно Цвейлінг чекав повернення Клюттіга. Коли настав ранок, в обдуреного чоловіка не було вже ніякого сумніву, що його жінка втекла від нього із гауптштурмфюрером.

В есесівському селищі панував страшенний хаос. Поміж вщерть навантаженими машинами товпилися шарфюрери, жінки й діти; звідусіль лунали крики, лайка. Цвейлінг самотньо стояв у кімнаті. Час було подумати про те, як і куди йому тікати. Він безпорадно озирнувся навколо і вилаявся:

— Підла наволоч!

Сердито махнувши рукою, він ніби відсунув від себе лють: він ще зможе постояти за себе. Раптом щось спало йому на думку, і він побіг до складу. В конторі він почав ритися в документах в’язнів. Уже цілих півгодини Цвейлінг тремтячими руками нишпорив в безладній купі паперів, які він висипав на стіл...

***

Форсте все ще сидів на койці у своїй камері, не наважуючись зрушити з місця. Він не бачив більше ніякого виходу, втратив усяку надію на порятунок. З глибоким смутком у серці мусив він признатися собі, що роки тваринного животіння в бункері не загартували його волі, борця з нього не вийшло. Одна тільки втіха була у Форсте: він лишився порядною людиною. З тихою радістю пригадував він тепер, як допомагав Гефелю і Кропінському, що помруть тепер разом з ним. Після смерті його буде залічено до тієї величезної армії безіменних людей, що їм судилося стати перегноєм, на якому розквітне колись нове, краще життя. Можливо, в цьому й був той смисл існування, якого він шукав усе своє життя. Коли впадуть залізні ворота табору, — його, Форсте, вже не буде в живих...

***

Минула всього одна година після того, як над табором пролетіли американські бомбардувальники, коли раптом у небі показався ще один дивний літак, такого в’язні ще не бачили ніколи. Поволі й зовсім низько кружляв він над табором. Вартові на сторожових вишках стурбовано стежили за ним очима і перекидалися схвильованими зауваженнями.

В’язні, що стояли між бараками, теж дивилися на небо. То був американський літак — артилерійський спостерігач, який вишукував цілі для обстрілу. Він розтривожив не тільки в’язнів, але й вартових-есесівців. Вздовж дротяної загорожі промчав мотоцикліст, він викрикував вартовим на вишках якийсь наказ — останній наказ Камлота.

***

Цвейлінг, нарешті, знайшов те, чого шукав. Проте він хотів замаскуватися не лише з допомогою фальшивих документів. З купи старої одежі в’язнів він вибрав для себе смугасті куртку й штани і переодягнувся.

Раптом мороз пішов у нього поза спиною. Позад нього стояв якийсь чоловік! Вурах!

Волосся на голові Цвейлінга стало дибом, так ніби він уздрів привид.

— Чого вам тут треба?

Вурах, який щойно виліз із свого сховища і побачив гауптшарфюрера в одежі в’язня, прошипів:

— Так ось що ти робиш, собако...

Цвейлінг відскочив назад:

— Забирайтеся звідси!

Вурах погрозливо нахилив голову. Тоді Цвейлінг вмить вихопив із кишені пістолет...

Мюллер і Брендель почули постріли. Що там трапилось? Вони перезирнулися.

— Бігом туди!

Вони вдерлися в приміщення складу, кинулися вгору по сходах. Речовий склад було замкнено. Сильними ударами вони виламали двері.

— Руки вгору!

Все ще тримаючи у руці пістолет, остовпілий Цвейлінг підняв угору руки. Охоронники кинулись на нього.

Мертвий Вурах лежав на підлозі.

***

В своєму кабінеті Шваль несамовито кричав на Камлота, його бліді щоки тряслися.

— Та ви збожеволіли, чи що?

Камлот наказав за чверть години перед відступом есесівських частин відкрити вогонь по бараках.

— Негайно ж відмініть цей наказ. Через вас ми попадемо прямо на шибеницю!

Камлот брутально вилаявся:

— Поцілуйте мене в гедзло, однаково все летить під три чорти.

— Проклятий негідник! — загорлав Вейзанг.

Камлот щосили ударив його в живіт, і той поточився назад.

— Побачимо, як ви тут упораєтесь з усім, — Камлот криво натягнув на лоба кашкет. — А я зараз дам драла.

Шваль знесилено впав у крісло. Надворі загуркотіла машина Камлота. Десь зовсім близько пролунало підряд чотири постріли. Шваль схопився на рівні ноги. Розгублено глянув на Вейзанга.

— А тепер? Що тепер?

Вейзанг безпорадно похитав головою.

Шваль кинувся до письмового стола, рвучко відчинив кілька шухляд, засунув в кишені якісь документи, потім накинув на плечі шинель, насунув на голову кашкет.

— Поїхали, мерщій! — прохрипів він.

Рейнебот з вікна свого кабінету бачив, як помчала

геть машина з комендантом.

— Шваль тікає! — гукнув він до Мандрила, що саме був у нього в кабінеті...

Форсте, тремтячи всім тілом, стояв у камері: в коридорі він почув важкі кроки Мандрила. Засув на дверях його камери забряжчав, двері розчинилися:

— Виходь!

Форсте помітив на сірому обличчі Мандрила сліди хвилювання. Покірно вийшов він із камери.

В коридорі валялися жертви нічної розправи. Ударами кулаків Мандрил вштовхнув Форсте в свою кімнату, показав рукою на ящик:

— Все запакувати!

Серце Форсте стискалося від страху. Але він слухняно почав спорожняти полиці й шафи...

***

Мюллер і Брендель звеліли Цвейлінгу стати в куток. Потім вони відсунули набік письмовий стіл і відгорнули килим. Брендель стояв на варті біля Цвейлінга з відібраним у нього пістолетом в руках, а Мюллер принесеною з собою стамескою відірвав кілька мостин на підлозі.

Коли Цвейлінг побачив зброю, очі його мало не вилізли з орбіт.

— Ти дивуєшся, га? — зневажливо й гордо засміявся Брендель.

Нижня щелепа Цвейлінга затрусилася.

— Цього... я не знав...

— А ми й не казали тобі про це, — глумився над ним Брендель, а Мюллер підсунув пістолети під ніс Цвейлінгу і сказав:

— Але... зад шарфюрера — найбезпечніша схованка.

Він засунув пістолети в кишені.

— Ми надто рано витягли зброю, ще не було наказу, що ми тепер робитимемо? — спитав Мюллер.

Брендель знизав плечима.

— Почекаємо, поки прийде наказ.

— А що будемо робити з оцим?

— Цей теж чекатиме з нами, він — наш перший полонений.

Цвейлінг упав на коліна. Брендель підхопив його, знову поставив біля стінки:

— Стій прямо, ти, нікчемо!

***

З вікон першого ряду бараків в’язні стежили за ворітьми. Враз вони помітили біля воріт метушню, побачили, що шарфюрери виносять з будинку комендатури ящики і навантажують їх на грузовик. Їм видно було, як Рейнебот ганяв туди й сюди, ніби диригуючи цією нервовою біганиною. Ось з бункера вийшов Мандрил і кинув на машину якісь пакунки.

— Вони лаштуються в дорогу, — схвильовано зашепотіли в’язні...

В грудях Форсте йшла розпачлива боротьба. Те, що він зараз робив, було останньою роботою, яку він мав виконати на цій землі. Мандрил готувався тікати. Форсте гарячково шукав якогось виходу. Де був він, цей вихід, де? Коли Мандрил на хвилину лишав його на самоті, Форсте, вдаючи, ніби ретельно займається пакуванням речей, насправді напружено думав. Може, він міг би забарикадуватися в одній з камер, заховатися де-небудь в бункері чи просто втекти?

Нараз він помітив, що з зовнішнього боку напіврозчинених дверей стирчить ключ. Форсте весь затремтів від страху, що, ніби заглушений крик, перехопив йому горло. Може, оце й є жаданий порятунок?

Мандрил з двома шарфюрерами поспішав сюди. Вони виносили й вантажили ящики на машину.

Секунди вирішували для Форсте все. Одним стрибком він опинився біля дверей, витяг ключ, прослизнув знову в приміщення і замкнувся зсередини. Тремтячи всім тілом, він щільно притиснувся до стіни біля дверей, кров шалено пульсувала в його жилах.

В цю страшну хвилину щось сталося!

Приглушений звук труби раптом розітнув повітря. Він звучав погрозливо й моторошно, немов труба архангела, що скликає грішників на страшний суд. Це була сирена тривоги, попереджувальний есесівський сигнал, що сповіщав про наближення ворога. Його пронизливі звуки проникали всюди.

Від цих звуків в’язням у бараках перехопило дух.

Бохов і його товариші вискочили з барака і спинилися просто неба, вслухаючись в глухе виття сирени.

Біля есесівських казарм все закрутилося вихором від цих суремних звуків. Есесівців немов вітром вимело з казарм; сяк-так вишикувавшись у похідну колону, вони побігли геть. Шарфюрери, зовсім розгубившись, теж тікали. Навантажений до верху грузовик зробив крутий розворот і в’їхав прямо в штовханину й метушню, що панували на дорозі.

Щось кричав Рейнебот. Мандрил кинувся назад до бункера, заревів, заторгавши замкнені двері, і почав люто гатити по них чобітьми. Підбіг Рейнебот.

— Швидше, швидше! — закричав він і, не чекаючи знавіснілого від люті Мандрила, знову вискочив надвір, завів мотоцикл, ще раз гукнув щосили:

— Мандрил!

Потім скочив на сидіння. Тільки коли мотор уже заревів на повну силу, прибіг Мандрил, стрибнув у коляску, мотоцикл помчав уперед...

А за замкненими дверима Форсте упав на коліна. Останні краплі сил ніби розтопилися в нестримних рясних сльозах, і ця чудом врятована людина й не знала, що то були найщасливіші сльози в її житті...

Напруживши всі сили, приготувавшись до одчайдушного стрибка, стояли за дверима своєї камери Гефель і Кропінський так, як домовилися. Вони чули шум, біганину і страшні звуки труби. Вони чули, як закричав Рейнебот і люто заревів Мандрил, чули, як затряслися і затріщали від ударів двері, а потім грюкіт і галас за дверима раптом затихли.

Кропінський стояв у кутку біля дверей, його руки, наче два відкриті затискачі, теж ніби вслухалися в цю незбагненну тишу. Обидва приречені на смерть не наважувалися дихнути, і ще менше наважувалися вони прислухатися до голосу крихітної,надії, яка обережно простягала свої щупальці в їх серцях, і собі вслухаючись в цю неймовірну тишу...

***

Ще в той час, коли в шум і гуркіт бою навколо табору вдерся звук сирени, командири груп Опору помчали до 17-го барака. На дорогах так і кишіло наполоханими в’язнями.

Усі вони, Бохов та інші члени Інтернаціонального комітету, що так само, як він, поспішали зараз до 17-го барака, палали рішучістю.

Час настав!

Ця хвилина нагадувала ту останню мить перед північчю, коли от-от зазвучить важкий мідний дзвін.

— Повна бойова готовність! Роздати зброю! Групам Опору зайняти вихідні позиції! Починаємо атаку! — скомандував Бохов.

Пшібула змахнув над головою кулаками. Він не промовив ні звука, хоч радісний крик так і рвався з його грудей. Разом з командирами ударних груп він помчав уперед.

Раптом у бараках прозвучала голосна команда:

— Усім групам — вишикуватись!

І перш ніж вражені в’язні збагнули, що діється на їхніх очах, перед бараками вже вишикувалися стрункі загони. Не звертаючи ніякої уваги на те здивування, яке викликала їх поява, бойові групи бігом подалися хто в напрямі бараків, хто — вниз, до ревіра, і туди, де були труби топок і каналізаційні люки. В цих місцях уже чекали на них в’язні з табірної охорони.

Швидко зривали вони дошки в підлозі, розвалювали кам’яні кладки, розкопували кирками і лопатами замасковані ями і звідусіль витягали зброю, зброю, зброю!

Пшібула з бійцями польських груп Опору розбивали ящики для квітів перед вікнами ревіра і зривали з карабінів промаслені ганчірки.

Група повстанців з кулеметом бігла до табірної контори. Кулемет встановили в кімнаті Кремера, яка виходила вікнами прямо на комендатуру. Бохов перейняв на себе команду.

Весь табір клекотів і вирував, наче вулкан перед вибухом.

Роздача зброї закінчилася за кілька хвилин, і бойові групи зайняли свої вихідні позиції. Повстанці не гаяли жодної хвилини: ось уже від північного схилу табору долинули перші постріли, і кулі засвистіли над головами переляканих вартових.

Атака почалася!

Групи Опору, що стояли на північному схилі, помчали в напрямі нейтральної зони. Німецькі та югославські загони, тримаючи під обстрілом вишки, прикривали свої фланги. Польські групи, очолювані Пшібулою, вже перекинули через рогатки дошки й старі двері. В п’яти-шести місцях водночас було перерізано колючий дріт, і з дикими переможними криками Пшібула та його бійці кинулися крізь загорожу. Їх обстрілювали з кулеметів есесівці з віддалених вишок, але тут наспіли німецькі та югославські групи і своїми пострілами примусили замовкнути вартових, що відчайдушно відстрілювались і кидали навмання на всі боки ручні гранати. В напрямі вишок полетіли пляшки з запалювальною рідиною, почулися гучні звуки вибухів. Полум’я, що враз охопило вишки, погнало вартових униз.

Пшібула з загоном вдерся на одну кулеметну вишку, розгорілася коротка рукопашна сутичка, і ось уже есесівці були переможені; Пшібула повернув кулемет і почав обстрілювати інші сторожові вишки, ще зайняті есесівцями.

Водночас із штурмом вишок біля північного схилу інші ударні групи атакували ворота.

Ріоман, навівши кулемет точно на ціль, спрямував його вогонь із-за шибки вікна на головну вишку. На нього дощем посипалися дрібні скалки. Куля влучила в одного з есесівців. Він змахнув у повітрі руками і впав. Інші вартові, захоплені зненацька цієюстріляниною, пригнулися.

Минули якісь секунди, і ось уже з першого ряду бараків нестримною лавиною вирвалися озброєні загони повстанців. Під переможні бойові крики, що лунали звідусіль різними мовами, мчали вперед, через майдан, повсталі німці, французи, чехи, голландці.

Ріоман безперервно поливав вишку смертоносним кулеметним вогнем, і під прикриттям цього вогню спеціальні загони табірної охорони досягли воріт. Ломами зламали вони залізні ковані ворота.

— Припинити вогонь! — наказав Бохов Ріоману, і в ту ж мить кулемет замовк.

Майже водночас угорі, біля всріт, бійці спеціальних загонів кинулися наверх по сходах, що вели до головної вишки, а сотні інших ударних груп через ворота бурхливим потоком виливалися за межі табору і розтікалися направо і наліво вздовж дротяної загорожі.

Есесівці закидали їх гранатами, обстрілювали з кулеметів, але, немов рої бджіл, повстанці нестримно вривалися на вишки. Їхні бойові крики, звуки пострілів і тупіт тисяч ніг змішувалися з гуркотом бою, що точився десь зовсім близько від табору. За горою раз у раз злітали в небо коричньово-жовті димки розривів. Знову показався американський спостерігач, на цей раз він повільно кружляв зовсім низько над табором. Штурмова авіація з бриючого польоту обстрілювала відступаючі фашистські танки. Виразно чути було тріскотняву кулеметів.

Покинуті напризволяще своїми офіцерами вартові, захоплені зненацька раптовою атакою повстанців, не витримали натиску. Гнів і обурення, що роками стримувалися в серцях в’язнів, тепер вибухнули із страшною силою. Затиснуті поміж фронтом, що підступав уже до самого табору, і тисячами знавіснілих від люті в’язнів, боєздатність яких зростала з кожним відібраним у есесівців карабіном, з кожним захопленим кулеметом, — вартові вже не відчували в собі досить моральних сил, щоб чинити опір повстанцям.

Ті, що не встигли втекти, потрапили в полон, тих, що не хотіли здаватися, розстрілювали на місці.

Вишку за вишкою відвойовували у ворога ударні групи і тут же закріплялися на них.

***

Зненацька Крємер зник. Кен, який робив перев’язки пораненим повстанцям, люто накинувся на санітарів, що прибігли до нього з цією звісткою.

— Ідіоти! Як же ви не догледіли? Дві, рани в легенях! Ви хочете, щоб він зійшов кров’ю? Біжіть! Шукайте його! Тягніть його назад!

Як міг Кремер без сторонньої допомоги вийти з ревіра?

Одягнутий в самі лише штани та сорочку, накинувши наопашки пальто, скориставшися з слушної хвилини, коли його доглядальники на мить кудись вийшли, Кремер утік із ревіра. Але далеко відійти йому не вдалося. Задихаючись і похитуючись, добрався він до тридцять восьмого барака. Застогнавши, опустився на лаву. В’язні, що не належали до груп Опору і лишалися в бараці, оточили його.

— Звідки ти прийшов?

Кремер важко дихав, очі його гарячково блищали.

— Чоловіче добрий, Вальтер, повертайся-но мерщій до ревіра, — кинувся до нього Рункі.

Та Кремер роздратовано відштовхнув його від себе.

— Забери лапи!

Однак Рункі не дав себе відсторонити.

— Ти ж смертельно поранений!

Усі інші в’язні хотіли й собі допомогти Кремерові, відвести його до ревіра,

— Геть! — пробурчав Кремер. — Я залишусь тут!

Він глянув на товаришів, не помітив, що на їх обличчях світиться страх за нього, уважно прислухався до того, що діялося надворі. А там усе кипіло й вирувало.

— Прокляття! І треба ж було, щоб мені так не поталанило наостанку...

— Вальтер, ти скоро одужаєш, якщо берегтимешся.

Рункі обережно поклав руку на його плече.

— Де ця комашка, де хлоп’я? Я ж приніс його вам. Куди ви його поділи?

— Воно тут, Вальтер, тут.

Кілька чоловік побігло до спальні. Вони принесли йому маля, поставили його поміж колінами Кремера.

Обличчя Кремера полагіднішало. Він тепло й полегшено посміхнувся, провів рукою по дитячій голівці.

— Крихітко ти моя!..

Раптом Кремер заговорив лагідним і прохальним тоном:

— Дозвольте мені лишитися тут, товариші. Дозвольте мені бути з вами. Я почуваю себе вже зовсім добре.

Принесли солом’яний матрац і поклали його поміж столом і лавою, так, щоб Кремер міг сидіти, прихилившись до нього спиною. Він одкинувся назад і з вдячністю посміхнувся до Рункі, який просто по-материнському піклувався про нього:

— Ну, Отто, вірний друже...

Рункі теж усміхнувся, поплескав його по плечу.

Як завжди, коли чоловіки мали так багато чого сказати один одному, їм бракувало слів. Але в Кремеровому грубувато-сердечному вигуку і в невмілій ніжності Рункі почувалося щось таке, чого не можна виразити словами, воно нестримно рвалося з їх грудей, а шум і постріли, що лунали звідусіль, надавали йому особливо глибокого значення.

Кремер заплющив очі.

***

Коли Ріоман випустив першу чергу, над табором залунав переможний крик тисяч голосів, і вся маса повстанців помчала через майдан вперед. Форсте, який все ще, знеможений, лежав на підлозі, враз схопився на рівні ноги.

Через віконце бункера він бачив, як мчали на штурм в’язні, бачив неймовірне, і з грудей його вирвався такий дикий крик, що, здавалося, вони ось-ось розірвуться.

Коли надворі з гуркотом розчинилися залізні ковані ворота, він стрімголов, спотикаючись об трупи, кинувся до камери номер 5.

Гефель і Кропінський щосили гатили кулаками об двері і несамовито кричали. Форсте відсунув засув, але камера була ще замкнена на ключ і не відчинялася.

Раптом у бункері з’явилися Бохов, Ріоман, Кодічек, ван-Дален. На мить їм від жаху перехопило дух, коли вони побачили трупи, що валялися на підлозі. Бохов гукнув у напівтемний коридор:

— Гефель, Кропінський? Де ви?

— Тут, тут!

Форсте кинувся їм назустріч.

— Двері замкнено, у мене немає ключа!

Бохов підскочив до камери.

— Це я, Бохов. Ви чуєте мене?

— Чуємо, чуємо! О боже мій! Герберт! Так, так, ми чуємо тебе!

— Відійдіть від дверей. Я пострілами зіб’ю замок.

Бохов витяг пістолет.

— Увага, я стріляю!

Прозвучали постріли. Бохов випустив увесь заряд. Вони щосили натиснули на-двері. Пошкоджений замок піддався, затріщав. Гефель і Кропінський метнулися до дверей.

Двері розчинилися навстіж, і обидва в’язні вилетіли в коридор. Товариші підхопили їх. Гефель, задихаючись, повис на руках Бохова...

Сотні в’язнів повидиралися на дахи бараків. На дорогах навколо все кипіло й вирувало. Там, де видно було дротяну загорожу, страшенно збуджені в’язні бачили, як рвалися через проломи в паркані їхні озброєні товариші, як збігали вони на кулеметні вишки, і там, на площадках, починалися запеклі рукопашні сутички.

— Вони захоплюють вишки!

Сотні в’язнів помчали до нейтральної зони на північному схилі гори. В долині, що вела до Готтельштедта, палав млин. З дедалі ближчої відстані долинав до них громовий гуркіт канонади. Дим і чад здіймалися в небо.

Озброївшись усім, що потрапило їм під руки — дрючками, камінням і ломаками, в’язні бігли до нейтральної зони, перебиралися через рогатки і з криками кидалися крізь отвори в загорожі. Вони виривали з рук повстанців захоплених у полон есесівців, гнали їх у табір і під переможний крик багатотисячної юрби волокли їх до оточеного колючим дротом сімнадцятого барака. Тут уже стояли озброєні захопленими у ворога карабінами вартові повстанці. Мюллер і Брендель одним із перших привели сюди тремтячого Цвейлінга.

Пшібула зі своєю групою вдерлися в ліс, на дорогу, що вела до Готтельштедта.

***

А тимчасом Бохов та його товариші привели Гефеля і Кропінського в кімнату Мандрила. Бункер наповнився повстанцями. Деякі з них піднімали трупи, що валялися в коридорі, і витягали їх в умивалку. Гефель і Кропінський сиділи на похідному ліжку. Форсте приніс їм кухоль води. Жадібно випили знесилені люди живлющу вологу.

До бункера вбіг зв’язковий, він доповів Бохову про те, що всі до одної кулеметні вишки зайнято повстанцями.

Охоплений невимовною радістю, Бохов міцно обняв Гефеля і Кропінського.

— Ми вільні, вільні! — кричав він їм у лице і щасливо сміявся, бо в цю мить ні для чого іншого не було місця в його серці.

Разом з членами ІТК він помчав на другу половину будинку комендатури, до кабінету Рейнебота.

Угорі, на головній вишці, один із бійців зривав прапор із свастикою і натомість чіпляв на щоглі білий прапор.

Бохов швиденько увімкнув мікрофон, і ось уже над усім табором, вриваючись у найвіддаленіші бараки, розлігся його гучний голос:

— Товариші! Перемога! Фашисти втекли! Ми вільні! Ви чуєте мене? Ми — вільні.

Бохов ковтнув повітря, притиснувся чолом до мікрофона, і невимовне щастя, що не вміщалося у нього в грудях, вилилося в радісних сльозах, яких він не міг більше стримати.

А в переповнених бараках його схвильовані слова зчинили цілу бурю. Цей полум’яний клич запалив у серцях в’язнів вогонь, що вирвався у багатотисячному переможному крику. Йому не було кінця-краю, цьому крику, він все наростав і наростав і, здавалось, від нього двигтіли земля і небо:

— Вільні! Вільні!

Люди сміялися, плакали, танцювали! Вони стрибали на столи, розмахували руками, викрикували це слово один одному в обличчя, і кричали, кричали, кричали, немов усіх пойняло якесь божевілля. Кричали і не могли спинитися. Люди висипали з усіх бараків. Вони вибігали надвір. Наче бурхливі нестримні хвилі, сп’янілі від щастя маси людей заливали собою майдан.

Один крик, один порив: до воріт!

Не для того, щоб безтямно бігти кудись уперед. Тільки, щоб пізнати це щастя: нарешті, нарешті пройти через ненависні, страшні ворота і, сповнюючи повітря переможними криками, віддатися відчуттю довгожданої волі, що широко розкрила їм свої обійми.

***

Нестримний тріумфуючий крик ніби вимів надвір усіх, що були в бараці біля Кремера.

Вільні!

Щастя було таке велике, що вони вмить забули про нього і помчали геть з барака. Кремер і сміявся, і лаявся водночас:

— Вони забули про нас, ці хлопці, прокляті, забули взяти нас із собою!

Він так несамовито закричав це, звертаючись до маляти, що воно враз заплакало, голосно і злякано.

— Реви, так, так, реви! Ходімо, реви надворі разом з усіма! Вони ж ревуть усі! Хіба ти не чуєш?

І, забувши про свою рану, він підхопив заплакану дитину, немов якийсь пакунок, здоровою рукою і, заточуючись, вийшов надвір.

По дорозі його обганяли юрби в’язнів, що не переставали радісно кричати. Вони хотіли підтримати його, забрати в нього важку ношу, що заходилася плачем.

— Геть лапи! — ревниво заревів він.

Насилу переводячи дух, щасливо посміхаючись, він брів по дорозі, що вела до майдану.

Там, нагорі, зібралися уже всі, серед них Бохов, неспроможний стримати цей потік, який він сам викликав назовні.

Враз Кремер побачив — і серце мало не вистрибнуло у нього з грудей від радості:

— Андре! — закричав він. — Андре, Андре! Маріане!

Його крик потонув у загальному галасі, але ті, кого він гукав, уже помітили його.

— Вальтер! — радісно вигукнув Гефель і, хитаючись, кинувся йому назустріч, зашморг все ще теліпався у нього на шиї.

— Візьми у мене малого, він для мене заважкий.

Але тут уже наспіли й інші товариші. Ріоман і ван-Дален підтримали його з двох боків. Гефель забрав у нього з рук дитину. Маля заплакало ще голосніше й зляканіше, коли цей страшний, весь зарослий бородою чоловік пригорнув його до себе.

Гефель, хитаючись, рушив уперед, здавалося, ноги його ось-ось підломляться, і він упаде на коліна. Кропінський забрав у нього дитину. Сміючись, щось швидко вигукуючи, кумедно змішуючи польські й німецькі слова, простягав він назустріч людям цю дорогу ношу.

Зненацька Кропінський, тримаючи перед собою дитину, побіг уперед до воріт, вливаючись у бурхливий потік людей.

— Маріане! — загукав услід йому Гефель, — Куди ж ти?

Але людський вир уже поглинув його щасливого друга.

Кропінський підняв маля, що не переставало кричати, високо над головою, щоб вируючий потік не задавив його.

Ніби маленький човник, гойдалося маля над розбурханим морем голів.

В загальній штовханині пропливало воно разом з Кропінським крізь ворота, потім його знову підхопив на своїх хвилях могутній людський потік, що його не могла вже спинити ніяка сила в світі.

ПРО ЦЕ НЕ МОЖНА ЗАБУВАТИ!

Колись геніальний німецький поет Генріх Гейне мріяв про те, що настане час, коли здійсниться велике єднання народів, і тоді «мечі ми перекуємо на рала, впряжемо в них бойових коней і доб’ємося миру, добробуту і свободи», писав він.

Ми бачимо зараз, як втілюються в життя мрії великого сина німецького народу на одній половині німецької землі. Десятки міст Німецької Демократичної Республіки підводяться з руїн, перетворюються на квітучі центри промисловості й культури. Нова Німеччина будується, розквітає й міцніє в ім’я інтересів простої трудової людини; вона є важливим фактором зміцнення миру в Європі і в усьому світі.

Хіба ж не про це мріяли, хіба не за це боролися в чорні дні фашистського панування кращі сини й дочки німецького народу, що зазнавали нелюдських мук у гестапівських катівнях, в страшних таборах смерті, у в’язницях, які густою сіткою вкривали Німеччину тих років? Ніякі тортури й страждання не зломили їх волі, десятки тисяч їх загинули в нерівній боротьбі, але не схилили голови перед катами, до останньої хвилини свого життя лишалися вони борцями, мужніми і незламними. Про це свідчить хвилююча книга «...здобудем людських прав», що вийшла нещодавно в Інституті марксизму-ленінізму при ЦК СЄПН — збірка передсмертних листів німецьких антифашистів. Ті, що залишилися живими, ідуть тепер у перших лавах будівників нової Німеччини, віддаючи їй всі свої сили, знання і енергію.

Саме про таких мужніх і незламних людей і розповідає роман старого німецького письменника-комуніста Бруно Апітца «Голий серед вовків», що вийшов у 1958 р. у НДР. Ця актуальна книга дуже скоро набула величезної популярності: за один рік розійшлося шість її видань. Громадськість НДР високо оцінила талановитий роман, його автора нагороджено Національною премією 1958 року.

***

Бруно Апітц народився 1900 р. в Лейпцігу в простій робітничій сім’ї: він був дванадцятою дитиною лейпцігського робітника-клейонщика і пралі. Майбутній письменник закінчив народну школу, а далі поповнював свою освіту самотужки.

З ранньої юності боровся Апітц за інтереси свого класу, спочатку в лавах революційної робітничої молоді, а згодом — у комуністичній партії Німеччини, до якої він вступив з перших днів її існування. Ще під час першої світової війни юний Бруно Апітц просидів два роки в тюрмі за антивоєнну пропаганду.

Літературна діяльність Апітца почалася давно, ще в двадцяті роки нашого століття, коли він виступив зі своїми першими п’єсами, оповіданнями, сценами для театралізованих робітничих агітпропгруп. В ті ж таки роки Апітц брав активну участь у згуртуванні революційних літературних сил, в утворенні «Спілки пролетарсько-революційних письменників Німеччини»; протягом 1930-1932 рр. він очолював її лейпцігське відділення.

Після приходу до влади Гітлера Апітц, що перебував на нелегальному становищі, потрапив до рук фашистів. Майже три роки провів він у вальдгеймській в’язниці, а потім потяглися вісім довгих страшних років у концтаборі Бухенвальд, де в серпні 1944 р. було розстріляно і спалено в крематорії вождя німецького пролетаріату Ернста Тельмана, де загинули десятки тисяч в’язнів різних національностей. (Згідно зі статистичними даними на один цей концтабір припадає 56 000 жертв).

Вісім років наруг, тортур і нелюдських страждань! Але ці роки не зломили волі борця-комуніста Бруно Апітца та його соратників у боротьбі. Змалюванню цієї підпільної боротьби героїв-антифашистів, історії героїчного збройного повстання в’язнів Бухенвальду в квітні 1945 р. і присвячено роман Бруно Апітца «Голий серед вовків».

Дія романа охоплює всього лише один місяць, що передував визволенню багатостраждальних в’язнів Бухенвальду. березень — квітень 1945 року. Але в цьому невеличкому відтинку часу спресовано і сконденсовано стільки найдраматичніших подій, окремих людських шляхів, роздумів і переживань, що здається, ніби всі вісім років, які провів тут автор романа, вмістилися в цю книгу, так само як і численні спогади його бойових товаришів, доповнені ретельно вивченим документальним матеріалом.

З блискавичною швидкістю розгортаються події. Есесівці пронюхали про існування підпільної організації в таборі і починають, мов хорти, вистежувати її керівництво; водночас вони ганяються і за мадою дитиною, що випадково потрапила до концтабору (її чудом врятував від газових камер Освєнціму, де загинули батьки маляти, і проніс у чемодані в Бухенвальд поляк Захарій Янковський). Сміливі й стійкі антифашисти, які не раз дивилися смерті в вічі, зрештою вирішують будь-що врятувати дитину, не віддати її до рук катів на вірну смерть, хоч це й загрожує страшною небезпекою — викриттям всієї підпільної організації. На протязі всього романа йде напружена боротьба за збереження життя цієї маленької людини, такої безпорадної і беззахисної, «голої» перед лицем професіональних убивць і катів. На цій дитині випробовується мужність і людяність найхоробріших, заради неї і товаришів з підпільної організації гине в гестапо Піппіг, зазнають нелюдських катувань військовий інструктор груп Опору Гефель і поляк Кропінський...

А тимчасом по той бік дротяної загорожі події розгортаються з неменшою швидкістю. Війна наближається до кінця. Радянська Армія з переможними боями просувається все вперед і вперед по території Німеччини, готується форсувати Одер. Заворушилися і союзники-американці: щоб випередити Радянську Армію, вони поспішають на схід і вже форсували Рейн. Фашистські верховоди, боячись неминучої розплати, стараються замести сліди своїх злочинів. Гіммлер видає секретний наказ очистити табір. Над життям десятків тисяч в’язнів Бухенвальду нависла загроза масового винищення. 1 тоді підпільний комітет дає сигнал до збройного повстання...

Завершується роман торжеством перемоги. Разом з уцілілими в’язнями дочекався світлого дня визволення і маленький хлопчик Стефан. В’язні передають його з рук в руки над головами щасливого тріумфуючого натовпу, і чудом врятований Кропінський несе його назустріч могутньому людському потокові, як символ перемоги мужніх нескорених людей над вовчою зграєю есесівських садистів, катів і убивць, як символ перемоги добра і людяності над злом і жорстокістю...

Сувору, правдиву й мужню книгу написав Бруно Апітц. Вона позбавлена будь-якого фальшивого пафосу, риторики й схематизму. Стримана й лаконічна манера характеризує творчий почерк письменника. В романі немає ні словесних красивостей і ефектів, ні пишномовної патетики; він потрясає читача саме цією стриманою силою й неприкрашеною правдою.

Перед читачем постають два чітко розмежовані табори. На одному боці — справжні люди, що, не зігнувшись, пройшли крізь горнило всіх жахливих мук і страждань, які випали їм на долю. Це стійкі борці-антифашисти, комуністи, кращі сини народу, його краса і гордість. А на другому — купка людських покидьків: есесівці з адміністрації концтабору, жорстокі садисти, кати, фанатики й негідники. Озброєні до зубів автоматами, кулеметами, карабінами, які вони жалюгідні й нікчемні поряд із своїми жертвами!

Бохов, Кремер, Гефель, Шюпп, Піппіг і багато інших в’язнів Бухенвальду — усе це живі люди із плоті і крові, кожен із своєю вдачею, рисами характеру. Їх не сплутаєш між собою, це не сіра безлика маса жертв націстського режиму, а монолітний колектив борців, сильних своєю інтернаціональною солідарністю, сильних тим, що вони не самотні в своїй боротьбі, а спираються на широкі маси в’язнів усіх національностей, на кращих і найнадійніших з них.

Широко розгалужена підпільна організація діє в таборі, готуючи майбутнє повстання і наближаючи день визволення його багатостраждальних в’язнів. На чолі цієї антифашистської організації — старанно законспірований Інтернаціональний табірний комітет — ІТК, куди входить шість комуністів від різних блоків: німець Герберт Бохов, росіянин Леонід Богорський, чех Кодічек, поляк Пшібула, француз Ріоман та голландець ван-Дален. А від ІТК тягнуться невидимі нитки до численних ударних груп Опору, до командирів бойових п’ятірок, до зв’язкових, через яких здійснюється з глибокого підпілля безпосередній зв’язок із масами в’язнів. Звідси надходили всі вказівки, розпорядження й накази, які беззаперечно виконувалися всіма членами організації.

Майже нікому в таборі і на думку не спадало, що в руках скромного й .непомітного писаря 38-го барака Бохова зосереджено все керівництво підпільної організації. Поруч з Боховим діє його права рука, найщиріший друг і побратим, бойовий керівник груп Опору радянських військовополонених Богорський, розважливий, незламний і безстрашний комуніст, що користується величезним авторитетом серед своїх товаришів. В концтаборі таємно провадилося військове навчання бойових груп Опору, розроблявся до найдрібніших деталей план збройного повстання.

Один з найсвітліших і найпривабливіших образів романа — Руді Піппіг, життєрадісний, відчайдушно-хоробрий наборщик із Дрездена на прізвисько Малюк. Піппіг — хороший, вірний товариш, він входив до численного активу свідомих пролетарів-антифашистів, на яких спиралося в своїй підпільній діяльності комуністичне ядро організації. Недарма після арешту військового інструктора груп Опору Андре Гефеля саме йому доручив староста табору Кремер переховати сховані на складі пістолети. І Піппіг не підвів товаришів. Потрапивши до рук гестапо, він гине в страшних муках, але нікого не зраджує. Глибоко зворушує читача образ цієї скромної маленької людини з великим благородним серцем. Піппіг мужньо прийняв смерть, самою своєю загибеллю стверджуючи волю до перемоги й життя, помер як герой і лишився навіки в серцях своїх друзів і соратників по боротьбі.

Тут же, поряд з Піппігом, автор малює зовсім інший образ — полохливого, безвольного Розе, що, не задумуючись, виказав гестапівському слідчому місце, де було сховано дитину, воліючи за всяку ціну врятувати своє життя, не загинути в останню хвилину. Розе дожив до перемоги, але куплена ціною зради і смерті товариша воля не може принести людині щастя. Всі в’язні відцуралися його, і ось так, нікому не потрібний, чужий і огидний усім, безрадісно животітиме він, живим мерцем тиняючись по світу.

Була серед в’язнів іще одна різновидність людей — такі, як прибиральник карцера Форсте. Форсте — розумна людина з університетською освітою, цілком знеособлена за довгі роки рабського існування. Самотній, відірваний від колективу, кволий маленький індивідуаліст, він покірно приймає свою долю, розглядаючи себе як перегній для історії, як одного з тієї незліченної армії безіменних жертв націзму, що їм судилося загинути заради кращого майбутнього, заради іншого, справедливішого життя, яке зійде на їхніх кістках.

Як бачимо, автор не ідеалізує своїх героїв, він змальовує життя таким, як воно є, в усій його складності і суперечностях, без будь-яких прикрас.

Яскраво і переконливо змальовує письменник і представників ворожого табору, вовчої зграї есесівців. Їх так само не сплутаєш між собою, всі вони мають своє індивідуальне обличчя, свою логічно вмотивовану лінію поведінки.

Ось хитрий пишномовний «дипломат», шістдесятирічний комендант табору Шваль, який на перший погляд може здатися по-своєму гуманним. Принаймні він сам не катує і не розстрілює в’язнів, навіть дав наказу що в таборі не повинно бути жодного трупа, ніяких звірств. Та насправді в ньому говорить звичайнісінький страх перед неминучою розплатою. Адже він добре бачить, як розвалюється, колись сильна й чітко відрегульована гітлерівська воєнна машина.

Поруч із Швалем діє на сторінках романа його помічник рапортфюрер Рейнебот. Це вже зовсім інший тип, мабуть, чи не огидніший, ніж старий «дипломат» Шваль. Випещений «елегантний юнак» Рейнебот — тип викінченого мерзотника; це садист і цинік, що теж воліє діяти чужими руками, нацьковуючи на в’язнів жорстокого і обмеженого фанатика Клюттіга. Правда, часом Рейнебот не від того, щоб і самому взяти участь в екзекуції, хоч ніколи не забуває при тому надіти на свої білі випещені руки шкіряні рукавички. Незважаючи на свої молоді роки, це ворог розумний, підступний і небезпечний, не те, що пришелепуватий п’яничка, перший заступник коменданта Вейзанг, «дурноверхий телепень» гауптшарфюрер Цвейлінг зі складу чи кат Мандрак, хоч і ці тупі й слухняні знаряддя в руках своїх господарів теж дуже небезпечні й страшні для беззахисних в’язнів, відданих їм на поталу.

Хоч в основу твору й лягли здебільшого невигадані події, і навіть маленький в’язень Бухенвальду Стефан Циліак із Варшави мав свого прототипа в житті — трирічного Стефана Цвейга із Кракова, проте в романі Апітца, як і в кожному літературному творі, є й творчий домисел, авторська фантазія. Письменник зумів глибоко осмислити і майстерно відтворити події, учасником яких він був, йому пощастило написати повноцінний, мистецький твір, справжній високохудожній роман, а не натуралістичні мемуари в страдницькому тоні, яких багато було в післявоєнній літературі різних народів, що зазнали жорстокої гітлерівської навали.

«Своєю книгою, — писав Бруно Апітц, — я хотів не тільки зворушити читача. Я хочу, щоб минуле допомогло йому зрозуміти обов’язок сучасного. Адже фашизм не вмер. Коли ми застерігаємо від його загрози, то ми застерігаємо від загрози концтаборів і атомної війни. Ми можемо багато що зробити проти цієї загрози, коли всі, як один, згуртуємось і будемо зміцнювати і захищати нашу республіку».

Роман Апітца хвилює, зворушує, обурює і, нагадуючи читачеві про недавнє страшне минуле, закликає до безнастанної боротьби з мілітаризмом і фашизмом у всіх його проявах, до боротьби проти війни, за утвердження миру в усьому світі.

НАДІЯ АНДРІАНОВА

БРУНО АПИТЦ

Голый среди волков

(На украинском яз ы ке)

Редактор О. В. Хатунцева

Художник І.Д. Принцевський

Художній редактор K. К. Калугін

Технічний редактор П. Д. Цуркан

Коректори Г. М. Клименко, О. С. Смоляна

БФ 22029. Здано на виробництво 19. VIII. 1958 р.

Підписано до друку 17. XI. 1959 р.

Формат паперу 84xl08. Папер. арк. 7.

Друк. арк. 22,96. Обліково-видавн. арк. 24,122.

Ціна 13 крб. 55 коп. Замовл. № 51. Тираж 19500.

Держлітвидав України,

Київ, Володимирська, 42.

Надруковано з матриць Київської книжково-журнальної ф-ки в 4-й поліграффабриці Головполіграфвидаву Міністерства культури УРСР, Київ. пл. Калініна 2.

notes

— Члени секти послідовників біблії, які по-своєму тлумачать святе письмо і з релігійних переконань відмовляються воювати. (Тут і далі — примітки перекладача).

— Начальники блоків концтабору,

Рапортфюрер — есесівський офіцер, помічник коменданта концтабору

Лагерфюрер — заступник начальника табору, таких заступників у Бухенвальді було двоє.

— Штубовий — днювальний у бараці.

Унтер-офіцер військ СС.

Капо — староста робочої команди

Фельдфебель військ СС

Рейхсвер — офіціальна назва збройних сил Німеччини 1919-1935 рр.

Ревір — щось на зразок амбулаторії чи лазарету, медичного пункту для хворих в’язнів.

Полковник військ СС.

— Майор військ СС.

Йдеться про карцер, в якому есесівці допитували запідозрених у чому-небудь в’язнів.

Функціонер — партійний, профспілковий діяч, активіст.

Обер-єфрейтор військ СС

Ознака належності до есесівських військових з’єднань «Мертвої голови».

Мандрил — порода мавп.

Чудово (англ.)

— Німецькою мовою «Leitungs» означає і «керівництво», «керівний орган» і «проводку», «провід».

Ні, товаришу (франц.)

Так, так (франц.).

СД — гітлерівська служба безпеки, політична поліція.

Бухенвальд — німецькою мовою означає «буковий ліс».

Вірші тут і далі переклав О. Жолдак.

Ви зрозуміли, містер? (англ)

Йдеться про реактивні літаки-снаряди.

— Фашистська молодіжна організація.