Містифікатор [Володимир Коскін] (fb2) читать онлайн

Володимир Коскін Містифікатор

Наші дні

Ранок почався з уже звичного ритуалу: по кімнаті дефілював голий чоловічок. Він ступав манірно, випинаючи волохаті труди і вихляючи стегнами.

— Агов, ти, козел, згинь! — пролунав грізний окрик.

Чоловічок здригнувся й понуро подріботів до свого ліжка, вслід йому полетів капець.

Чоловічок огризнувся:

— Бидло, хіба тобі зрозуміти високе мистецтво елітної моди…

Худючий хлоп’як жваво зіскочив з ліжка, тицьнув плюгавому чоловічку кулаком межи очі й скоромовкою видав:

— Скам’яній, гаде підколодний, мурло мухоморне, збоченцю задрочений!

— І правильно, скільки можна кривдити моє естетичне почуття, — підтримав його синюшний інтелігент в окулярах, вистромивши личко з-під подушки.

День у психоневрологічній лікарні почався.

Чоловічок, котрий удавав із себе знамениту модель, забився під ковдру і знову поринув у солодкі мрії: він дефілював подіумом у променях софітів і слави, демонструючи супереротичний купальник…

Сперте повітря у палаті забивало дух.

О дев’ятій, після сніданку, почався лікарський обхід, що відбувався раз на тиждень.

До палати увійшли двоє ескулапів і старша медсестра. Вони скривилися від смороду, що нахабно шибав у ніс.

— Ну, як? Досі «літає»? — відригнув зеленою цибулею завідувач відділення Петро Георгійович Боткін, киваючи на кремезного велетня, який лежав на животі, намертво вчепившись за бильця металевого ліжка.

— «Літає», що йому зробиться, — доброзичливо відреагував палатний лікар Альберт Рачков.

— Одначе ж як морду йому перекосило, — оптимістично констатував завідувач.

— Невралгія, напевно.

— Чи з’ясували ім’я цього льотчика-гелікоптерника?

— Ще ні, міліція розбирається. Амнезія на заваді.

— Що розповідає?

— Вимагає мікрофон. І просить зняти.

— Фотоапаратом?

— З бетонної плити.

— Може, він артист?

— Швидше, будівельник…

— Тоді навіщо йому мікрофон?

— А й справді… Запущений патологічний випадок.

Уже другий тиждень у палаті перебував дивний (навіть за лікарськими мірками) пацієнт, котрого зняли з бетонної плити, що гойдалася під стрілою будівельного крана на висоті восьмого поверху. Чолов’яга переважно лежав обличчям униз і чіпко тримався за ліжко, зрідка ж, коли м’язи, напевно, німіли, він боязко вставав на карачки… Він навіть випорожнявся на рятівному ліжку (колеги-пацієнти вже наловчилися вчасно підставляти судно). Запаршивілому смердючому громадянину постійно марилося, ніби він летить на бетонній плиті й от-от може впасти і розбитися. Стягнути його на підлогу було годі — дядечко просто заходився від жаху й верещав як недорізаний.

— Ну, що ж, — резюмував Петро Георгійович Боткін, — будемо продовжувати лікування. Поки аміназином і бромом. Щось мені обличчя його знайоме, чи то я по телевізору його бачив, чи то в газетах.

— Оце перекособочене рило?!

Не відреагувавши на цю фразу, завідувач із сардонічною посмішкою лагідно звернувся до інших мешканців палати:

— Ну, що, громадяни наркомани, алкоголіки й маніяки, лікуємося?

— Щосили, — бадьоро відповів худючий хлопак. — Тільки от Вася голяком ходить.

— На те він і Голий Вася! — хмикнув рядовий лікар Альберт Рачков. — Нічого, незабаром ми його прооперуємо — на жінку. Вилікуємо-с!

— Та ну! — вразився чахлик.

— Дивіться тут мені, — погрозив пальцем завідувач. — Дисципліна — запорука здоров’я. Ну, бувайте. Не забудьте сказати рідним, щоб знову принесли гроші на ліки. А перекошеного — відмити у ванній. Хоч і силою, — розпорядився до старшої медсестри.

Люди в білих халатах вийшли з палати.

Худючий хлопчина, прислухаючись, покрутив головою, потім зі змовницьким виглядом витяг з тумбочки складеного вчетверо носовичка і розклав його на блюдечку. Тоді поспіхом розламав над ним велику ампулу глюкози, виміняну в медсестри за апельсин, метушливо почекав, поки хусточка як слід просочиться. По тому парубійко ретельно відтис-викрутив носовичка в блюдечко й, діставши захованого за батареєю опалення одноразово-багаторазового шприца, почав висмоктувати дорогоцінну рідину.

— Зараз ми влаштуємо для душі свято, — підморгнув він синюшному очкастику-алкоголіку, в минулому, між іншим, науковцю. — Пригостити?

— Та пішов ти, наркоман нещасний, — презирливо випнув нижню губу очкастик. — Мені з тобою нема про що пити.

— А я не хлопчик для питва, — відреагував безшабашний молодик, грамотно вганяючи голку у вену, яку він вище ліктя віртуозно перетяг скрученим бинтом. На останньому міліметрі дохлик єхидно-переможно вимовив: — Народжений плазувати літати не зможе! — і вкотре подумки послав велику подяку вірній подружці Тетянці за те, що виручає: передає щодня з харчами нового носовика, добряче просякнутого-пересипаного трамадолом.

Тим часом очкастий приступив до вживання «унікальних» курячих яєць. Тремтячими пальцями він здер з «торця» прозору плівочку-скоч і спрагло висмоктав уміст — «первак-гопак», переданий корешами з волі. Підносячи яйце, мов чарку, він традиційно промовляв китайський тост: «Са дрючбу». Двох яєць цілком вистачало, щоб захмеліти. Зажовуючи лавровим листком, колишній науковець почав тихо наспівувати:

Його кайфонутий товариш по палаті справді вже зображав літак: розчепіривши руки, він радісно «ширяв» у проході між ліжками.

— Гей, ти, шизик-мікрофонник, — звернувся нарко-«льотчик» до індиферентного страждальця, котрий вчепився в ліжко, — годі дурня клеїти, вдягай парашут і стрибай. Разом політаємо.

— Де, де парашут? — несподівано пожвавився «шизик-мікрофонник».

— Так ось же! — включився в жарт піддатий очкастик. Він насунув на поперек страждальцеві подушку, для надійності вставив її в труси і сказав: — Усе, ти з парашутом, можеш стрибати.

Дядько обережно помацав ззаду подушку, став на карачки.

— Та не дрейф, — побадьорив його наркоша, — це справжній парашут, американський. А ось тобі, до речі, і мікрофон, — він тицьнув «шизику-мікрофоннику» банан. — Уперед!

І відбулося диво — мужик піднявся і зістрибнув з ліжка.

— Га-га-га! — іржав очкастик. — Стрибнув! Ми його вилікували, ми його вилікували!

Але вилікуваний чомусь заліз під ліжко і загарчав відтіля:

— Ні, підлий мерзотнику, ти мене так просто не візьмеш, я буду відстрілюватись.

Початок 90-х років

Розділ 1 Загадковий Рудольф Карлович

Рудольф Карлович Лещинський, сухий жилавий дідуган, бадьоро збіг східцями ґанку скромного одноповерхового будинку і квапливо попрямував по доріжці, вимощеній кремового кольору плиткою. Металеву хвіртку перед ним запопадливо прочинив вузькоокий пан середніх літ. Рудольф Карлович прошмигнув повз нього і поспішив відкрити дверцята елегантного вольво сам, пружно кинув тіло всередину салону на заднє сидіння. Він не любив догідливості, але — що поробиш — Ван і Лін опікувалися ним, як дитиною. При цьому на їхніх непроникних обличчях не прочитувалося підлабузництво, й це завжди заспокоювало старого, між ними опинилась вівчарка з ласкавою кличкою Мальва, котра вже була в машині.

Водій Серьогін, не гаючи часу, рушив. Незабаром з’ясувалося, що їх супроводжують два автомобілі — спереду і ззаду: чорні блискучі форди.

Рудольф Карлович, здавалося, миттєво задрімав. Але в голові його гарячково нуртували думки. «Невже моя імперія розвалюється? — розмірковував бос. — Убито Вольського. Зурік дурня клеїть, стверджує, ніби на його дачу був напад і невідомі викрали гашиш. Втім, у нього раптово померла дружина, діагноз — отруєння. Агейченко зник у Туреччині. Власов капризує і „хімічить“. Почався якийсь незрозумілий рух, шумування. Налагоджений механізм став давати збої. Всі ці соратнички не люблять один одного, цілком природна річ. Але в розумних межах. Усі вони — пішаки в моїй грі, одначе, здається, нитка гри вислизає з рук. У чому тут справа?»

Через півгодини автомобіль Рудольфа Карловича зупинився біля непримітного будинку на тихій вуличці. Над непоказними дверима висіла скромна вивіска: «Хімчистка». Пройшовши довгим коридором, Рудольф Карлович зупинився перед металевими дверима з табличкою «Бухгалтерія». У приміщенні працювали четверо чоловіків Ніхто з них навіть не повернув голови на звук: усі зосереджено чаклували біля комп’ютерів, не звертаючи ніякої уваги на Рудольфа Карловича. Що значить вишколеність! Лещинський з незворушним виразом обличчя пройшов повз них до наступної кімнати, позначеної чорними літерами: «КАСА». Зі спини він дуже скидався на підлітка: джинси, светр, кросівки… Щоправда, сутулий надміру.

Усміхнений огрядний чоловік із вусиками а-ля Чарлі Чаплін привітно зустрів дорогого гостя. Ще б пак, шеф ушанував. Узагалі-то Рудольф Карлович не часто сюди навідувався (навіщо зайвий раз світитися), але цього разу він вирішив убити двох зайців: добряче потягло на природу, захотілося подихати сосновим лісом і помилуватися річкою. От і заїхав заодно.

Під вивіскою хімчистки розташувався справжнісінький розвідцентр, який збирав і обробляв найрізноманітнішу інформацію, що дозволяла загадковому Рудольфу Карловичу Лещинському на прізвисько Американець тримати руку на пульсі життя. Буквально за кілька хвилин з’ясувалося: смерть Вольського не має поки що пояснення, жодне з кримінальних угруповань не приклало до цього руку. Та й наскок на Зуріка виглядає, щонайменше, дивно.

— Можливо, це Власов? — запитав Рудольф Карлович. — Він останнім часом зовсім розперезався, почувається князьком. А з Вольським у нього було тертя.

Лещинський, поблажливо усміхаючись, єхидно подумав: «У всіх повинно бути поміж собою тертя, з димом, з іскрами, але без вогню».

Так легше бути третейським суддею і регулювати процес, суть якого зводиться до того, щоб особисто у Рудольфа Карловича не було жодних проблем. Насамперед фінансових. З певного часу він був начебто поза справами, в тіні, і цей імідж акуратно культивував. Але щойно виникала необхідність — натискав на незримі важелі.

— Перевірено, — впевнено промовив товстун-оптиміст Бернацький. — Власов тут ні до чого.

Наштовхнувшись на погляд патрона, «завідувач хімчисткою» заклопотано насупився.

— А знаєш, — несподівано підморгнув Рудольф Карлович, — коли ти усміхаєшся, то схожий на Чапліна, а коли насуплений — на Гітлера.

— Хіба? — здивувався черевань й імпульсивно потер пальцем вусики.

— Атож! Коли тобі є що сказати мені, ти схожий на великого коміка, коли нема — на великого трагіка. Не забув, що сталося з Гітлером?

— Ні.

— Так от, любий друже, рий землю, щоб потішити мене інформацією.

Зловісний тон Лещинського явно зіпсував настрій начальникові розвідки.

— Значить, не Власов, кажеш. Тоді хто? — задумливо гнув своєї Рудольф Карлович. — Я не в тому віці, щоб вірити у випадковості. Запроси Волохіна.

Волохін був не лише класним аналітиком, який зводив усі оперативні дані воєдино, ай… астрологом.

Розділ 2 Офіцери-месники

Коли Олексій і Віктор удерлися на дачу до Зуріка та заходилися шукати валюту і коштовності, несподівано натрапили на чималий пакет із гашишем.

— Ти розумієш?.. — багатозначно промовив Віктор.

З гашишем йому вже доводилось стикатися — наприкінці афганської кампанії кілька разів відбирав цю погань у підлеглих солдатів.

— Швидше! — поквапив Олексій.

Гайнули на кухню. Олексій відкрив холодильник, де, крім харчів, зберігалося кілька пляшок французького коньяку. Це явно був улюблений коньяк господаря дачі. Дві пляшки одразу ж були реквізовані, а замість них поставили точнісінько такі. З ціаністим калієм.

— Ходімо, — нетерпляче махнув рукою Олексій.

Якщо навіть Зурік не вип’є коньяк, то втрату наркотика подільники йому не пробачать.

Поверталися тим же шляхом — через горище й покрівлю, потім у густому листі розлогого волоського горіха дісталися паркану і пірнули в тінистий провулок… На подвір’ї тим часом байдуже розляглися в колодочку двоє автотрейлерів, які обдерлися м’ясом зі стадійною начинкою і ніяк не реагували на все те, що рухалося вище людського зросту. Дужий охоронець теж дрімав на веранді.

* * *

Колишні офіцери, товариші по службі й великі приятелі Віктор Сильцевий і Олексій Кирилко торгували на базарі. Банальна історія. Після раптового розформування авіаційної частини, змарудившись від неробства і посидівши на мілині, вони навіть помусували дику ідею, чи не завербуватися солдатами фортуни в іноземний легіон, аби підмолотити грошенят на африканських просторах, нашпигованих, як відомо, бойовими конфліктами так, що в них беруть участь і українські рембо. Але надто складно виявилось із організаційної точки зору, та й власне життя — не копійка. Ось і подалися Олексій з Віктором на базар. Потинялися, побідували з продуктами, а потім, як люди технічні й тямущі, перейшли на автозапчастини. Вигідніше незрівнянно. Коли «піднялися», розгорнулися ушир і вглиб, тут на них і «наїхали»: мовляв, ми уважно стежимо за вашим творчим злетом, а тепер, хлопчики, настав час вас охороняти, а за це — двадцять п’ять баксів щомісяця — для початку. І розпочалася обтяжлива волинка — двадцять п’ять, потім п’ятдесят, сімдесят, а коли дійшло до ста на місяць, в Олексія урвався терпець:

— Все, не можу, сил моїх більше немає перти на собі цих шакалів.

— Що ти пропонуєш? — запитав Віктор.

— Що-небудь кардинальне.

— Наприклад?

— Морди набити!

— Ха-ха-ха…

Друзі не страждали на наївність і знали всі розкладки. На ринку все як на долоні, нічого не приховаєш. Хто кого доїть, хто пильнує «доїльників», хто стоїть за спинами кураторів… Між, торгівцями постійно йде обмін інформацією — у одного однокласник в рекетменах, у другого тітка в податковій, у третього сусід — крутий, у четвертого знайомий гуляв на весіллі у бандита, де дружкою була його дівчина… Коротше кажучи, шила в мішку не втаїш. Деякі бабусі, які торгують насінням та сигаретами, знають майже стільки, скільки відділ по боротьбі з організованою злочинністю. Бабусі не люблять з відділом спілкуватись, але взаємозв’язані з ним (хоч і побічно) залізно: старенькі разом з іншими реалізаторами годують постачальників, постачальники — вимагачів, вимагачі відстьобують в «общак», а з «общаку» гроші надходять до правозахисних органів, у тому числі…

Але ми відволіклися від наших друзів. Щоразу після чергового «наїзду» в їхніх душах щось жорстко зрушувалося, й тоді виникала мстива думка: «Дати б по руках кривдникам!». Мало того, що сплачується данина, та ще й побори натурою нескінченні. То жиклер віддай, то поршні, то каністру мастила чи тосолу… Так, за здорово живеш, для добрих стосунків. А потім ця морда підходить, ще й руку тисне, примовками-анекдотами сипле на правах гарного знайомого. Ось така специфіка ринку.

Коли у Вітьчиного родича вкрали машину, Віктор, стискуючи кулаки, висловив заповітну думку:

— Ех, створити б таку бойову одиницю, щоб прищипнути носа декому! Скільки тим гадам жирувати на наших спинах!

— Що ти маєш на увазі? — співчутливо відреагував Олексій.

— Щось кардинальне, відчутне. Ну, наприклад, підірвати Босому машину. Або Зуріку будинок спалити.

Імена «авторитетів» стали в місті настільки легендарними і часто вживаними, що ними батьки цілком могли лякати дітей.

— Погодься, це дитячі забавки, — заперечив Олексій. — Тут потрібне щось інше. Продуманіше. Просто помста — це примітивно.

— Є ще варіант — вступити до їхньої зграї.

— Боронь Боже.

Закурили. Замислилися. Нарешті Олексій Кирилко, лукаво посміхаючись, вирік:

— Знаєш, моя половина днями підкинула непогану ідею. Послухай. Призначили, значить, їм в аптечне управління нового начальника відділу, мужчину саме в соку — років 37-ми, зразкового чоловіка красуні-дружини і добропорядного отця сімейства з двома різностатевими і різними за віком дітьми. Почав він свою роботу з установлення дисципліни, планування робіт, складання звітів і перевірки приходу-уходу на службу. Загалом, як за старих часів. Хай що — мордою об стіл і на ганьбу колективу. Фігурально кажучи. Про відпроситися в поліклініку чи свекруху зустріти з потяга — і не проси. Терор, одне слово, як при Сталіні. А відділ у них майже весь — жіноцтво. Чоловіків — двоє, та й ті безхребетні. До уваги не беруться. Набридло жіночкам це, погомоніли нишком в туалеті, й почалося. Начальник має звичку піджак знімати і вішати на спинку крісла. Ходить по відділу й до інших служб у сорочці з краваткою, надягаючи піджак аж тоді, коли йде додому. Якось увечері, перед кінцем робочого дня, жінки відволікли його в іншій кімнаті, а котрась поклала в зовнішню кишеню жіночі трусики вкрай еротичного покрою. Наступного дня начальник прийшов у темних окулярах, ретельно ховаючи величезний синець під оком. Замислений був — як ніколи. Зателефонувала директриса, начальник зібрав документи для доповіді в теку на блискавці й приготувався йти. Тут його знову погукали в сусідню кімнату на дві хвилини, тим часом з теки ділові папірці швидко витягли, поклали натомість кілька презервативів у яскравих упаковках, коробку цукерок і зверху ще кілька презервативів. Директорка у моєї дружини — жінка років сорока п’яти. Після доповіді начальник повернувся у відділ без нового синця, але ще більш понурий і замислений. І, здається, уже не зовсім начальником.

У такому стані наприкінці робочого дня взяв цей страж порядку і дисципліни свій портфель, вийшов з будинку, минув прохідну (вікна в контори на вулицю), в цей час набрали номер його мобілки, він по кишенях — нема, вона в портфелі дзвонить. Розкрив серед дороги, а звідти щось загорнене в газету падає, якраз на ногу. Така собі стандартна цеглина. Видовище було не для слабкодухих, деякі його навіть пожаліли.

— Усе? — засміявся Віктор Сильцевий.

— Усе, — лагідно відповів Олексій. — Це я до того, що не варто лізти на танк із шашками наголо. Тут треба гарненько покумекати, щоб нам мізки не вибили.

— У масовики-витівники податися?

— А біс його знає. Непроста це робота — з болота тягти бегемота.

На тому розмова й вичерпалася, відставили про запас. І, можливо, довго б тривала рутинна торгова морока, якби не сумний випадок. Приїхала до Льохи сестра з Росії. Чудова зустріч, застілля, те і се. І буквально на другий день її згвалтували. Та як! Прямо в магазині. Понесла нелегка Світлану в дорогий бутік, не так щось купити, як подивитись, прицінитись… Поки вона крутилася біля якогось прилавку, на неї поклав око пещений сивуватий пан в елегантному костюмі. Після чого до дівчини підійшов спортивного вигляду молодий хлопець і заявив, що вона щось там украла і їй необхідно терміново пройти в кімнату адміністратора. Вражена Світлана, природно, закомизилася. Але її коректно і водночас наполегливо перепровадили.

У службовому приміщенні, опорядженому за останнім писком європейської моди, під вітами справжньої пальми її усміхнено зустрів той-таки сивуватий пещений пан.

— Пробачте за армійський жарт, — лагідно промовив він, — але мені дуже закортіло з вами познайомитись. Я хочу зробити вам подарунок, — і чоловік показав на розкішну сукню, що висіла на плічках. — Я вражений вашою красою. Я закохався у вас із першого погляду.

— Ви, здається, не за ту мене маєте! — зметикувала обурена Світлана. — Хіба я схожа на жінку легкої поведінки?

І тоді сталося щось незрозуміле. Підступивши ззаду, накачаний охоронець цупко затис їй лікті, а інший стягнув спідницю й білизну. Світлані від переляку перехопило горло, й вона ледь видавила з себе тоненький писк. Її змусили залізти на полірований стіл, «заохочуючи» найсправжнісінькою блискучою гостролезою шаблею, від легких дотиків якої на тілі миттєво з’являлися криваві риски. В сонячних променях ніжне витончене тіло переляканої Світлани виглядало осяйним.

— Клас! — відступив на кілька кроків елегантний панок. — Чисто Нефертіті!

Після чого згвалтував її прямо на столі, на щастя, без садизму. А наприкінці резюмував:

— Не хочеш брати подарунок — то й не треба!

Поки Світлана поспіхом одягалася, давлячись слізьми, цінитель прекрасного боляче втиснув їй в горло холодний ствол пістолета і по-батьківськи запропонував:

— Якщо хочеш, я можу найняти тобі найкращого адвоката в місті. Він пояснить: тільки пискни, і це буде остання спроба в твоєму житті. Геть звідси!

Світлану вивели службовим ходом і відвезли чомусь на залізничний вокзал.

Зганьблена, заплакана, вона через годину з’явилася в Олексієвій квартирі.

Цей кричущий випадок став тією точкою відліку, що позначила у житті двох друзів, колишніх військових льотчиків, новий етап. Вони прийняли кардинальне рішення.

Насамперед Віктор і Олексій чітко усвідомили — ніякого дилетантства, кожен крок має бути ретельно виважений. По-друге, цілковита конспіративність. І, нарешті, — їм потрібна була третя людина, саме вдумлива та небалакуча. Ним став молодший брат Віктора — двадцятирічній Юрій.

Акуратно з’ясували, що кривдник Світлани — такий собі Вольський, правиця положения (є така посада в кримінальному світі, щось на кшталт регіонального пахана) Зуріка. Мешкав Вольський у дев’ятиповерхівці в шестикімнатній здвоєній квартирі. Друзі склали точний і детальний план: розташування будинку, під’їзду, двору, виїзди з нього… Дуже доречним було те, що Вольський жив на другому поверсі. Отже, вони почали чекати нагоди, для чого налагодили спостереження.

— Треба ж колись починати, — заспокоював друзів Олексій.

— А чим ми будемо відрізнятися від них? — під’юджував Віктор.

— Подумай сам: яка різниця між тими, хто грабує роботяг, і тими, хто грабує грабіжників?

— Але грані можуть стертися.

— Моралізаторство призводить до кошмару вседозволеності.

— Тільки без філософії, — іронічно погодився Віктор.

…Коли на ганку під’їзду з’явилась імпозантна дама, з найближчого провулку виїхав непоказний «Жигуль»-універсал четвертої моделі.

— Все йде за розкладом, — звернувся до напруженого Юрка Віктор, спітнілою рукою стискуючи кермо. — Об’єкт у цей час зазвичай направляється в перукарню.

Далі події розгорталися згідно зі сценарієм.

Щойно дама ступила на асфальт, як прямо біля під’їзду зупинилося авто. З нього вилізли двоє спортивного вигляду чоловіків.

— Євгеніє Олександрівно, — по-свійськи звернувся до розкішної дами той, котрий був за старшого. — Ваш чоловік просив завезти телевізор. Ви вже завдайте собі клопоту повернутися назад додому.

Євгенія Олександрівна без тіні здивування, але з незадоволеною міною машинально запитала:

— Який телевізор?

Хлопці жваво витягнули величезну картонну коробку.

— Та ось, «Самсунг» найновішої моделі.

Дама неохоче попрямувала до дверей. Вона давно звикла, що її чоловік весь час щось привозить і вивозить.

Літній консьєрж клацнув електронним замком і, не зронивши й слова, пропустив трійцю. На другому поверсі дама спритно відчинила три замки на масивних броньованих дверях. Хлопці внесли телевізор в передпокій.

— Може, в кімнату? — запитав один з «бійців».

— О, ні, — відрізала Євгенія Олександрівна. — Я й так запізнююся. Сам розбереться.

Хлопці коректно вийшли.

Коли квартира спорожніла, клацнули замки на дверях і запала тиша, коробка розкрилася. З неї виліз Олексій власною персоною. Протягом майже години він ретельно досліджував квартиру. Спершу були реквізовані гроші й коштовності, попутно — всі ділові папери й документи. Після чого Олексій завантажив сумку цінними речами. Все, пора! У квартирі повний ажур, ніякого безладдя.

У передпокої він прилаштував під килимом ампулу зі снодійним газом. Тепер справа за портативним ацетиленовим різаком. На балконі за лічені хвилини він вирізав фрагмент гратів, цілком достатній, щоб протиснутися, не порушивши сигналізацію. Ага, забув відкрити на кухні газ. Повернувся, крутонув на плиті ручки. Будь-яке клацання вимикачем чи запальничкою — і вибух. Якщо ж ні — снодійне спрацює і отруєння пропан-бутаном забезпечено…

З другого поверху на мотузці було спущено сумку, тим же робом з рюкзаком приземлився він сам. Унизу вже чекали в машині хлопці. Ще трішечки і — шукай вітра в полі.

Через кілька днів у місті відбулися помпезні похорони. Правда, ховати довелося обвуглені трупи. Пожежники констатували пожежу, міліція — вибух. А от першопричину лиха так і не з’ясували.

А що ж відбулося насправді? Після того як Євгенія Олександрівна повернулася з перукарні й зачинила за собою здвоєні двері, у неї раптово запаморочилося в голові. Прямо в шубі Євгенія Олександрівна повалилася на килим і… солодко заснула. За годину прийшов додому чоловік.

— А це що за дурня? — спіткнувся він об дружину, котра розляглася на підлозі.

Вольський був добряче напідпитку і не зразу відчув запах газу. Здивований, він клацнув вимикачем. Однієї іскри було достатньо…

Коли на авторинку нахаби з «бригади» ні з якого дива знову забрали половину запчастин, Олексій виголосив:

— Наступний на черзі — Власов!

Розділ 3 Учитель і учень

Власов підкотив хвилина в хвилину — рівно о 17.00. Біля нього, немов іван-покиван, виник Іллюша Шварцбург.

— Убито мого заклятого ворога Вольського, — вкрадливо повідомив йому Власов.

— Невже? — багатозначно підморгнув Шварцбург і розвів, блазнюючи, веснянкуватими руками.

— У тому-то й річ, що я тут ні до чого. Хто його кокнув — не доберу розуму.

— Чудеса! — радісно-збентежено відреагував Ілля.

— Як там народ? — запитав Власов.

— Чекають.

Пунктуальні гості, дбайливо розсаджені вишколеними розпорядниками за мальовничо сервірованими столами, при появі Власова дружно встали і схвально закричали: «Ура імениннику!».

Ігор Йосипович, усміхнений і елегантний, наче англійський лорд, зайняв почесне місце на чолі стола і по-батьківськи промовив:

— У добру путь!

Коли всі знову сіли, взявся до справи неперевершений тамада і права рука іменинника — Ілля Шварцбург. Він постукав столовим ножем по пляшці з шампанським і розпочав один зі своїх численних іскрометних тостів.

Святкування дня народження почалося, Ігор Йосипович, якому сьогодні «стукнуло» сорок два, орлом оглянув своїх соратників.

— Йо-мойо, а чому нема Рудольфа Карловича? — здивувався він.

— Старий прихворів, — шепнув йому на вухо бригадний Біля Тирло.

— Привезти. Ніжно й акуратно. Йому буде приємно.

До Ігоря Йосиповича дійшло, що справжньою причиною відсутності корифея Рудольфа Карловича Лещинського стала банальна забудькуватість: стариган і без того волів перебувати в тіні, а тут іще Власов так закрутився, що забув не те що персонально заїхати і запросити, але хоча б зателефонувати наставникові. Давно старий не при ділі, а це розхолоджує, віддаляє. Але поради давати він іще може. Власов узяв зі столу італійську серветку з еротичним малюнком і червоним фломастером старанно вивів: «Рудольфе Карловичу, батьку рідний, без Вас ніяк…» Серветку передав особистому водію-охоронцю і наказав:

— Одна нога тут, друга — там.

Власов посміхнувся, він згадав, як вони познайомилися з Рудольфом Карловичем Лещинським на прізвисько Американець.

Було це — ой, скільки років тому… Ігор Йосипович був тоді Ігорком-Бліном і типовим вихованцем «підвального спорту» — мав пудові кулаки, накачані м’язи, непомірні амбіції. Працював він тоді з Алькою, тобто Алевтиною, з коханою жінкою. На ту пору — тендітною й ніжною (прізвисько Тигриця вона отримала набагато пізніше). На ринку Алька підходила до якогось грошовитого дядечка чи дамочки, у якої на лобі було написано, що вона дружина не бідного пана, і зверталася з безневинним проханням:

— Оце щойно продала весільне плаття і зі мною розрахувалися доларами. А я їх досі в очі не бачила. Подивіться, будь ласка, справжні вони чи ні?

Добросердий громадянин чи громадянка брали у неї купюри, уважно роздивлялись і… висловлювали співчуття недосвідченій продавщиці: долари-бо насправді фальшиві. Вони простягували назад підробку, і тут раптом Алька хапала їх за руку і починала репетувати диким голосом, що їй тільки-но намагалися продати фальшиву валюту. Одночасно поруч у ролі «підкріплення» опинявся здоровенний ставний Ігорьок, який погрожував доставити афериста чи аферистку у відділок міліції. В кульмінаційний момент скандалу Алевтина раптом заявляла, що, мовляв, гаразд, у міліцію не поведуть громадянина, але тільки в тому разі, якщо їй чесно і благородно повернуть ті гривні, котрі вона «дала» за ці самі фальшивки.

Рудольф Карлович примітив цю «солодку парочку» і взяв у підмайстри. І як же ж відрізнялася їхня перша операція від усього того, чим вони займалися раніше! Її Ігор запам’ятав до найдрібніших деталей, як першу любов.

Ще б пак! Це була фірма, що займалася продажем автомобілів за ціною, майже на тридцять відсотків нижчою за ринкову. Клієнт робить внесок, наприклад, три тисячі сто доларів (приваблює достовірністю саме не «кругла» сума) — і через три місяці одержує новенькі «Жигулі» шостої моделі.

…У невеличкому кабінеті керівника — меблі сучасного дизайну. Шкіряні крісла, диван, великий годинник біля вікна, зручні столи, ефектний палас на підлозі. На стінах під склом у шикарних багетних рамах — реєстраційний документ, ліцензії, сертифікати… Господар кабінету — в особі молодого й імпозантного Ігоря Йосиповича — як на весілля вбраний. Костюм з дорогого краму, черевики блищать, акуратна зачіска. Постава впевненої у собі людини. Мова не швидка, як у легковажних базік, і не сповільнена, як у тугодумів. Здавалося, він усе щиро розповідав, нічого не приховуючи. В який обіг ідуть гроші, який прибуток за чотиримісячний термін приносять. Показував прямі договори із заводами-постачальниками. Ніякої каверзи. Справжнісінький бізнесмен, власник, бос.

Наприкінці бесіди викликав секретарку, яка була в строгій сукні й аж ніяк не зловживала косметикою. Стегнаста Алевтина вручала клієнтові розкішні буклети і проект договору… Усе — на найвищому рівні.

За чотири місяці вони класно «підмолотили». Ще б пак — таке сильне враження на покупців справляли. Рудольф Карлович усе тонко розрахував. І офіс, і секретарка, і різного штибу документація, барвисті рекламні буклети й проспекти, і насамперед сам Блін, вибачте, Ігор Йосипович, з яким довелося неабияк погратися: кожен жест, фразу, інтонацію репетирували і приміряли, — в результаті будь-яка дрібниця поцілювала в «десятку».

Це був той благословенний час, коли люди ще поняття не мали про трасти і поблажливо-наївно поглядали на наперсточників.

Не чекаючи, поки запахне смаженим, Ігор з Алевтиною зникли. Прихопивши купу грошей, вони розчинилися, випарувалися, забули навіть розрахуватися за оренду «офісу».

Утім, сам Рудольф Карлович практично ніколи на людях не з’являвся та й вигляд мав, відверто кажучи, непрезентабельний: такий собі лісовичок, щось середнє між богемним художником і священиком, який переодягся в мирський одяг. Але авторитетом у кримінальних колах він користувався колосальним і таких «підмайстрів», як Ігор з Алевтиною, мав чималенько. Рукою майстра він направляв і корегував. Ділився «схемами», методою, арсеналами афер. Дуже потішив своїх підопічних двома історіями. Одна стосувалася його давнього приятеля Голубцова з далекого міста Владивостока.

— О, це був вельми цікавий кент, — розповідав Рудольф Карлович. — Якщо його знати дуже близько. Хоч у кримінальних колах він не вважався яскравою фігурою, бо все життя експлуатував лише один шахрайський засіб. Але як! Творчо, з натхненною фантазією. Цицеронив, наче соловейко.

Про таких кажуть: ні хазяйством, ні сімейством не обтяжений. Антон Антонович Голубцов всім серцем полюбляв вільне життя і не розумів, як це можна щоденною восьмигодинною працею здобути достаток. Тому він безтурботно подорожував по світу в межах колишнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік. І поводився так, начебто прагнув занести все людство до списку своїх найкращих друзів. Костюмчик мав пристойний, голився, духарився «Шипром». Знайомим, з якими зводив його випадок, Голубцов зазвичай представлявся директором Читинського целюлозно-паперового комбінату, додаючи, що зовсім недавно був при заводі різноробом, жив у гуртожитку, регулярно ридав у ванні від жалю до себе, перучи свої єдині труси.

Історія запаморочливого кар’єрного злету представника соціальних низів зазвичай штовхала попутників Голубцова на взаємну відвертість. Співчутливо вислухавши нового знайомого і записавши його домашню адресу, «директор целюлозно-паперового комбінату» вирушав простісінько до найближчого поштового відділення, звідки телеграфував дружині нещасливця: «Степанидо, радосте моя, украли паспорт із грошима чекаємо триста крб прізвище Голубцова Антона Антоновича до запитання страшенно голодний твій Тимоша».

— Невже не знайшлися такі, хто не дозволяв цю локшинку вішати собі на вуха? — засумнівався Ігор-Блін.

— Так, траплялися громадяни, у яких навіть біографія директора солідного комбінату не викликала співчуття, — Лещинський, посміхаючись, аж помолодшав від споминів. — Та й на такого міцного горішка, котрий зазвичай поселявся в окремому номері готелю, у Голубцова іноді знаходилася рада. Втративши надію дізнатися домашні координати упертюха, він зривав трубку вуличного, телефонного автомата. «Алло, готель? — чемно-суворо промовляв Голубцов. — Адміністратора запросіть. Здрастуйте! З карного розшуку турбують. У 17-й номер заселився такий собі Павло Мошонкін. Він у всесоюзному розшуку числиться. Дайте-но його паспортні дані. Може, однофамілець?» Того ж дня сім’я відрядженого одержувала телеграму-«блискавку» від глави родини, з якої виходило, що він, обкрадений, стоїть на далекій пошті без документів і засобів до існування, але в рятівному товаристві Антона Антоновича Голубцова.

— Ну, і як тепер поживає Антон Антонович? — посміхнулась Алевтина, яку цей «життєвий шлях» дуже розвеселив.

— Та ось дійшла до мене звістка, — вимовив, розгладжуючи долонею чоло, Рудольф Карлович, — що зовсім недавно на лавці у харківському міському парку помер від розриву серця Антон Антонович Голубцов, шахрай з багаторічним стажем.

А ще більше потішила Ігоря з Алевтиною історія з відмиванням доларів, причому про валютне «прання» йшлося в буквальному розумінні.

— Напевно, спекотний клімат сприяє розвитку почуття гумору, — розповідав Рудольф Карлович, відсьорбуючи з баночки улюблене баварське пиво «Білий ведмідь». — Інакше як пояснити, що два африканці «взули» на п’ятнадцять тисяч натуральних американських доларів двох горе-бізнесменів з Кавказу, до того ж зробили це з надзвичайною дотепністю… А справа, як зараз пам’ятаю, була на Комаровському ринку в Мінську.

— Так ви й у Мінську шустрили? — зиркнула допитливими очима Алевтина.

— А де я не шустрив? Отож звернулися до мене по допомогу два дагестанці, власники оптових кіосків. У міру того, як вони викладали свою історію, навіть у мене очі круглішали, брови повзли вгору через усе чоло, а під кінець я просто реготав — і було з чого. Виявляється, кавказькі бізнесмени подружилися з двома нігерійськими пройдисвітами, яким нібито вдалося ввезти в Мінськ велику партію доларів — аж вісімдесят тисяч! Та от біда: усі купюри такі ж чорні, як і їхні власники. Щоби провезти гроші через митницю, їх довелося зафарбувати особливою фарбою. Належало «відіпрати» бакси, а зробити це можна було тільки спеціальною рідиною, що коштує теж недешево — десять тисяч доларів за літр. Для відмивання всієї партії контрабандної валюти необхідно півтора літра. І знову-таки лихо: сини сонячної Африки і так уже витратилися на зафарбування купюр, тому для відновлення первісного кольору доларів готівки в них уже немає. От і сидять вони, як йолопи, з повними кишенями чорних баксів…

— Хіба таке буває? — вразився Ігор-Блін.

— Буває, — хмикнув Рудольф Карлович. — На доказ африканці продемонстрували кавказцям процес очищення 100-доларової купюри. І справді: на очах здивованих підприємців чорний папірець, политий таємничою рідиною з маленького флакончика, за пару хвилин мав звично зелений вигляд. Торговці вразилися досягненням сучасної науки і негайно погодилися вступити в спілку з африканцями. Операція з «відмивання чорного налу» почалася. Дагестанці передали своїм чорношкірим друзям необхідні п’ятнадцять тисяч доларів, а натомість отримали каністру, у якій щось весело булькотіло. Їм порадили потримати її ніч у холодильнику для посилення чарівних властивостей.

— І чим же ця магія закінчилась? — завершила сервірувати стіл Алевтина і ніжно погладила рукою пляшку сухого червоного вина.

— Пообіцявши вранці приїхати для особистого керівництва «валютним пранням», африканці зникли в невідомому напрямку, — резюмував Рудольф Карлович. — Бізнесмени чекали кілька годин, а потім руками, що аж тремтіли від хвилювання, самостійно занурили в ємність зі спецрідиною пачки чорних грошей. І через кілька хвилин переконалися, що хоча схід — штука тонка, але проти східної хитрості існує ще винахідливіша, дотепніша, тонша хитрість — африканська: «долари» виявилися звичайним папером, а «спецрідина» — просто водою. Бідакам не залишалося нічого іншого, як кинутися по допомогу до мене.

— І ви?!..

— А що я? Шукай вітру в полі! Я ж не чарівник, щоб визначати місцеперебування фокусників, навіть якщо вони й чорношкірі. Який із усього висновок випливає? Немає меж людській фантазії, і якщо ви парочку таких «фантазій» будете придумувати і реалізовувати щороку, то бідність вам не загрожуватиме.

Здавалося б, скільки минуло з дня першого знайомства з Лещинським — тринадцять років лише, а немов ціла епоха. Піднявся за цей час Власов, дуже піднявся. Гідним учнем виявився, ініціативним, розумним і… нещадним. Водночас не втратив здатності приваблювати.

Ось і зараз його фалує після третього тосту молодесенька і спритна журналістка, з якої ще не вивітрилась наївність. Торкаючись співрозмовника високим бюстом, вона на повному серйозі довірливо розповідає страшну історію.

— Уявляєте, Ігоре Йосиповичу, що вчора сталося? Невідомий терорист двома пострілами з мисливської рушниці вибив товстелезне скло в дверях фірми «Рубін» і через той отвір проник до офісу. У холі він ще раз вистрілив, потім вибив двері однієї з кімнаток і запхнув туди трьох заручників: пенсіонера, літню жінку і відрядженого з якогось райцентру. За звільнення заручників він зажадав, щоб йому повернули кошти по його вкладах. Крім того, терорист наказав віддати гроші й двом захопленим в полон пенсіонерам, які також виявились вкладниками «Рубіна». Уявляєте, яке жахливе життя настало?!

— І в чому ж ви тут вбачаєте кошмар? — усміхнувся Власов, підливаючи співбесідниці шампанське. — Звичайний бандитизм.

— Річ у тім, що це тільки перша частина історії, — звела суворо брівки журналістка. — А друга полягає в тому, що всі вимоги загарбника було виконано. Гроші повернули як терористу, так і його заручникам. І коли принесли необхідну суму, терорист, котрий виявився простим слюсарем, зателефонував своїй дружині. Коли вона приїхала, він передав їй дев’ятсот гривень. Дочекавшись телефонного дзвінка, що дружина нормально дісталася додому, слюсар віддав зброю, попросив у охоронця «Рубіна» наручники, надів їх на себе і здався владі.

— Оригінальний поворот подій, — співчутливо відреагував Ігор Йосипович і самовдоволено подумав: «Гарний симптом. Вона явно не лукавить і щиросердно обурюється. Про що це говорить? Певна річ, про мій імідж чесного бізнесмена, якому можна поплакатися в жилетку. Скільки зусиль на це витрачено, часу й грошей. Ця плюгавка ще не одну статтю напише про те, який я хороший, благородний і добрий, як спонсорую сиріт, спортсменів і людей мистецтва… Ось і зі святкуванням дня народження вчинив мудро, без особливої помпезності й афішування: на усамітненій дачі, в інтимному вузькому колі вірних друзів і соратників. Інша справа, що це вузьке коло склало сто осіб і на столі немає хіба що пташиного молока».

Журналісточка тим часом не відставала від нього.

— Знаєте, Ігоре Йосиповичу, ви такий незвичайний, талановитий, душевний, цікавий, — з жаром насідала вона витонченим сексуальним тілом, — я так хочу написати про вас нарис. Ну, щось, на кшталт: найлюдяніша особистість. Ви призначте мені зустріч. Чи кілька зустрічей. Я б суцільну поему склала. Без політики і цифр. Щоб душа людська світилася.

«Дівчинка, схоже, наклюкалася, — прикинув Власов. — А тверезу її чому б не трахнути…»

— Виходить, поему про мене хочете написати? — галантно схилив голову.

— У прозі. Щоб і про дитячі роки… Ким були, ким стали.

— Для початку, ваша взяла, послухайте один спогад. Вмикайте свого «дебільника».

«Акула пера» спритно натисла на кнопки диктофона.

— Народився я на Чернігівщині у лісовому селищі, — поринув у ліричні спогади Власов. — Так-так, я провінціал. Пам’ятаю, от наприкінці шістдесятих… літо, серпень. Ми, дітлашня, граємося на вулиці, аж раптом почули шум пропелера. Це був справжній вертоліт. Він кружляв над селищем, спускаючись нижче і нижче. Сів на галявинці, неподалік сільського цвинтаря. Ми вперше побачили таке диво. Пацани сіли на велосипеди і помчали до цвинтаря, а дівчатка — мерщій за ними. З гвинтокрила вийшло двоє льотчиків у формі — молоді й гарні. Для нас, сільських пацанів, вони були як боги, що спустилися з небес. «Того, хто збере найбільше грибів, — не червивих, чистих, — покатаємо на вертольоті! Чекаємо годину», — весело гукнув нам один з пілотів. Усі гайнули до лісу. Ми з приятелем далеко в хащу не заходили — боялися спізнитися. Облазили кожен кущ, але, як на зло, грибів траплялося мало, та й ті хробачливі. Відчуваємо — час спливає, пора повертатися. Біжимо до гвинтокрила, у сорочках несемо десятків зо два чистих грибів. А там уже повно дітей — здають льотчикам свою здобич. Ті акуратно приймають і складають у машину. Найбільше зібрав син пастуха Колька, і ми дивилися на нього з заздрістю: от уже кому пощастило! А Колька весь так і світився від щастя. Адже він мріяв стати льотчиком! Та й я, по честі зізнатися, мріяв. Грибів набралося багато, льотчики їх укладали на сидіння, на підлогу… Потім зачинили двері, залізли вкабіну і сказали: «Ну, дітки, прогріємо машину, а потім вас покатаємо». Зашуміли гвинти, вертоліт злетів, зробив коло над нами і… зник у далині. Ми чекали до вечора. Розійшлися, коли вже смеркало. А Колька залишився. Довго ще сидів на траві й дивився в зоряне небо — туди, де за обрієм розтанула його мрія.

— Он як… — задумливо вимовила журналістка. — Ви збирали справжні гриби для фальшивих богів.

— Молодець, одразу зметикувала. Потім у моєму житті було чимало всякого лицемірства й лицедійства… — акцентовано вимовив Ігор Йосипович, а подумки завершив фразу: «котре і зробило мене таким, як я є». Грайливо перейшовши на «ти», підсумував: — Власне кажучи, забалакався тут з тобою, а в мене он скільки гостей. А щодо зустрічі — я сам зателефоную. Як тільки мені сильно закортить, — підморгнув Власов, — одразу й викличу.

Без церемоній він рушив геть, в іншому кінці залу зупинився і подзвонив по радіотелефону начальнику охорони:

— Як ситуація?

— Все о’кей, — доповів той.

Власов з насолодою випив келих шампанського.

— За що я вас поважаю, — чемно-іронічно промовив інтелігентний породистий пан в розкішному темно-фіолетовому костюмі, — так це за те, що ви досягли всього власною працею!

Це був іще один представник другої древньої професії — журналіст Христофоров, який, на відміну від пігалиці, знав якщо не все, то майже все. Однак його вміння тримати язика за зубами, а в разі необхідності маніпулювати важелями інформованості, викликало захоплення і здогад: за ним стоїть велика сила!

— Костянтине Михайловичу, а чи не перейти нам на «ти»? Адже скільки часу знайомі… — потягнувся з чаркою коньяку Власов.

— Та я б усім серцем, але навіть юних прищавих ментів я називаю на «ви». Звичка.

Власов не приховав гримасу подиву: було в цій фразі якесь потаєне глузування. А може, здалося.

Тим часом Іллюша Шварцбург заливався соловейком і накачував публіку зігрівальними напоями. Атмосфера в залі стала зовсім домашньою й довірливою, що особливо цінував Ігор Йосипович. Під таким соусом можна прокручувати будь-які комбінації. Незабаром він почне періодично відходити вбік з деякими гостями і вирішувати «проблеми».

— Виловив мужик з річки русалку, — потішався невгамовний Іллюша, — а вона йому: «Відпусти мене, чоловіче добрий, а я виконаю три твоїх бажання». Почухав мужик потилицю: «Знаєш, русалко, бажання у мене одне, але виконаєш ти його три рази». То ж вип’ємо, друзі мої, за те, щоб усі бажання Ігоря Йосиповича збувалися, а можливості при цьому переважали. Ура!

У цей час до Власова підійшов Брусок, один із сек’юріті на банкеті, і на вухо шепнув:

— Тільки що повідомили: Вітюша підірвався.

— Як підірвався? — сіпнувся шеф.

— Машина злетіла в повітря.

— А Рудольф Карлович?

— З ним усе гаразд. Це відбулося ще по дорозі до нього.

Ігор Йосипович, не подаючи виду, підвівся з-за столу і підізвав Шварцбурга. Той, як виявилося, був тверезісінький, і обличчя веселого, свого в дошку хлопця одразу ж набуло хижого зосередженого виразу.

Зазвучала музика, в залі почалися танці.

Удвох піднялися на другий поверх.

— Вітюша в форді підірвався. Твої міркування?

— Переконаний, це накладка. Міна була призначена для тебе. Я попереджав…

— Здогадуюся, що для мене. Хто?

— А біс його знає. Тільки в цьому залі є троє, за яких я не ручаюся. Взяти за барки?

— Ні, звичайно. За кілька днів відішлеш їм продуктові дарунки додому. Буцімто презент від оптовиків. Нафаршируєте лізергиновою кислотою. Щоб мізки повилітали й експертиза хибним шляхом пішла. Наркошами вони не полюбляють займатися.

— Ну, певна річ.

— А зараз іди вниз і піклуйся про гостей. Забий усім баки. Веселощі до упаду. Шоу повинно тривати, як співав незабутній Фредді Крюгер, тьху ти… Мерк’юрі!

— А ти куди?

— Мотнуся до Американця. Пораджуся. Не подобається мені все це. Пришлеш до мене зараз Бруска і Ларіка. І щоб за мною була машина прикриття. Все, йди.

…Ігор їхав на задньому сидінні й розмірковував про те, як важко жити на білому світі. Заздрісників і зрадників — хоч греблю гати. Тільки набуваєш рівноваги, стабільності, тільки-но годинничок починає йти чітко, без збоїв, і на тобі — неодмінно капость. З міліцією і з усіма представниками влади набагато легше, зрозуміліше — там усе по поличках, а от зі своєю братвою — каламуть суцільна: щойно притопиш кого слід, як нові кошенята народжуються, тобто заздрісники й зрадники.

Брусок пригальмував біля скромної «хатинки» Рудольфа Карловича Лещинського. За нинішніми поняттями, птах такого польоту жив справді аж надто безпретензійно: величезні можливості зовсім не відповідали скромному способу життя — одноповерховий будиночок, такий собі металевий парканчик, за яким виднівся невеликий палісадник з яблунями і квітами, всередині оселі мінімум меблів, майже аскетичне убрання. І навіть дуже уважний погляд не зміг би розгледіти, що зроблені під дерево двері в будиночку — броньовані, стіни — потовщені (гранатометом не візьмеш), а на вікнах з невигадливими гратами і жалюзі, природно, не написано, що вони куленепробивні. Про існування підземних Комунікацій узагалі ніхто поняття не мав.

Старого авторитета «на заслуженому відпочинку» доглядали двоє загадкових мовчазних китайців-охоронців, яких було легше вбити, ніж підкупити.

Прихована телекамера, що спостерігала за вхідною хвірткою, відразу ж просигналізувала про візит Ігоря Йосиповича, і ось уже прудкий китаєць гостинно впускає його. Весь почт Власова покірно залишився чекати в машинах.

Після доречних у цій ситуації словесних реверансів Ігор тут же взяв бика за роги. Він уже давно не сюсюкає з Рудольфом Карловичем: той старий і немічний, а Ігор молодий і відчуває в собі силу. Однак старигань не втратив ясності розуму і досі бачить наскрізь, певне, тому, що незбагненним чином все знає. Навіть острах бере.

— Ну, хто б це міг бути, хто? — запитує Власов після короткої прелюдії. — Кому я знову перейшов дорогу?

— А чого ти так сполохався? — здивувався Рудольф Карлович. — Уперше, чи що? Така наша «се ля ві».

— Зачастили дуже, гади, два місяці тому стріляли зі снайперської гвинтівки, тиждень тому кинули гранату в сауну, в якій, на щастя, мене не було, а сьогодні машину підірвали. По лезу, бачте, ходжу! Хто?

— А я хіба віщун?

— Скажи, Рудольфе Карловичу, адже це Алевтина?! Чує моє серце — Алевтина!

Сухорлявий Лещинський у глибокій задумі сидів у кріслі, й на його обличчі абсолютно нічого не можна було прочитати. Можливо, він розмірковував про те, як життя розводить людей. З Алевтиною в Ігоря було пристрасне і тривале кохання, але, воістину, що жагучіше одне одного люблять, то сильніше потім ненавидять. Алевтина виявилась отаманом у спідниці. А два лідери в одній запряжці — це нестерпно. Ділові якості колишньої любки були просто феноменальні, і вона сколотила за ці роки такий могутній клан, що, якби не стримувальна сила в особі Рудольфа Карловича, давно б війні бути. Втім, ще тліло те незбагнене, що стримувало і Власова, — рештки світлого почуття на задвірках його змученої і захаращеної душі накладали табу на чергове, готове вибухнути, мстиве рішення покінчити нарешті з усім ураз. Можливо, і в Алевтини душа не до кінця вигоріла, і шляхетність колишнього коханця її стримувала. Принаймні вони намагалися не лізти в засіки одне одного. Але світ тісний, й інтереси постійно перетиналися.

— Ну що, може, прибрати її врешті-решт до дідька?! — намагаючись не гарячкувати, настирливо допитувався Ігор.

— Не чіпай її, вона свята жінка, вона ні при чому, — по-старечому деренчливим, але впевненим голосом прорік майстер афер і авантюр.

«Зовсім з’їхав з глузду старий», — подумки відзначив Ігор.

— У тебе є й більш конкретні вороги, — гнув своєї Рудольф Карлович. — Адже ти когось підозрюєш?

— Так, на даний момент трьох.

— Кого?

— Радуєва, Колесникова і Аліка Гримзу.

— Резонно. Я підкину тобі ще четвертого. З ними розберешся — і матимеш тишу й благодать. Запевняю тебе.

— Ви покриваєте Алевтину.

— Дурень. Вона ні при чому. А втім, ви давно б могли прийти до здорового компромісу.

Зависла пауза.

Власов втупився невидющим поглядом у вікно.

— Ти знаєш, — мрійливо заговорив Рудольф Карлович, — якось наш сейнер пришвартувався у районі гирла річки Глибока.

— Ви що, плавали на сейнері? — здивувався Власов.

— Було діло. На Далекому Сході. На чому я тільки не плавав і не літав! Так ось, прихопив я малокаліберну гвинтівку і вирушив поблукати тундрою. Незабаром побачив картину: двоє поморників гналися за маленькою пташиною. Пташка кинулась до моїх ніг, забилася в мох… Я пожалів бідолашну і, щоб відстрашити хижаків, не цілячись вистрілив угору. І очам своїм не повірив, коли один поморник каменем упав на землю, другий опустився поруч із убитим: то була його подруга. Серце неприємно заскніло: я не хотів убивати. Вирішив скоріше піти. Хвилин десять йшов швидким кроком. І раптом почув тривожний свист розтятого повітря. Обернувся. Сонце світило прямо в очі. В його сліпучих променях я розгледів птаха, що стрімко наближався. — Власов з деяким подивом слухав і навіть зробив рух рукою, але Лещинський красномовно нахилив голову: мовляв, не заважай. — Я інстинктивно затулився руками, — продовжував він, — і тієї ж миті — удар! Це був поморник. Я не встигав оговтатися, бо він атакував знову й знову. «Це через убиту подругу», — майнуло в голові. Довелося рятуватися втечею. Потім я дізнався, що поморники люто нападають на будь-кого, хто з’явиться поряд із їхнім гніздом. Але все одно впевнений: там, біля річки Глибокої, мені мстили за вбивство.

— Це ви до чого? — запитав Власов.

— Так, згадалося. Про вас із Алевтиною подумав… — невиразно відповів старий. І після короткої мовчанки сумно додав: — Про двох голубків нерозлучних…

Ігор рвучко встав і пройшовся кімнатою з кінця в кінець, ноги грузли в пружному килимі. «Дістав-таки», — схвильовано стрепенулося серце. В кутку світився акваріум. В чудернацькій клітці чистив пір’ячко розкішний папуга.

«Вічно Лешинський встряє зі своїми парадоксами», — знизав плечима Власов.

— Скажи, Вольського ти грохнув? — несподівано запитав Рудольф Карлович.

— З якого дива? — на Ігоревому обличчі з’явилася крива гримаса.

— Ти мені жарти не жартуй! — в голосі Лещинського задзвеніли металеві нотки. — Відповідай як на духу.

— Клянусь — не я!

Рудольф Карлович досить жваво підвівся з крісла і підійшов до бару. Витяг пляшечку «Наполеона», твердою рукою налив коньяк у дві чарочки.

— За твій день народження.

— А хіба ви зі мною не поїдете?

— Та де вже мені? Буду вдома кістки гріти.

Цокнувшись, випили. Рудольф Карлович з того ж таки бару дістав розкішну позолочену пачку сигарет. Запалив.

— Ви курите? — здивувався Ігор.

— Одну-дві затяжки, — усміхнувся старий і простягнув пачку. — Бери, дарую. З женьшенем. Таких сигарет ти більше ніде не дістанеш. Колекційна рідкість. І відчалюй. Тебе гості чекають.

Ігор рішуче встав.

— Ви маєте рацію. Справді.

Він пригорнув до грудей Рудольфа Карловича і потім у супроводі китайця, котрий нечутно випірнув поряд, пішов до виходу.

Коли їхали вулицями присутінкового міста, Власов тицьнув у вухо навушник і уважно прислухався. Із сарказмом подумав: «Рознюнявся старий. Зовсім сентиментальним став. Пташку йому шкода…». Ігор напружився. Так і є, перший дзвінок клятий стариган зробив Алевтині. Коли Лешинський відвернувся до бару, щоб дістати коньяк, Ігор встиг всунути в ґрунт горщика з геранню «супержучок» — останній «писк» техніки з сімейства новітніх підслухувальних пристроїв.

— Здорова була, дорогенька, — промовив Рудольф Карлович, звертаючись до Алевтини.

«Ліквідувати! — майнула в Ігоревій голові думка. І майже відразу наче вдарило струмом: — Обох!»

Але тут розмова «двох голубків» несподівано перервалася, бо тієї миті зосереджений Рудольф Карлович саме виколупав із землі чорну штучку і кинув її у вогонь каміна.

— Ніяк не вгамуєшся, паразитко, — ніби нічого й не сталося лагідно продовжив він телефонну розмову з Алевтиною.

— Це моя особиста справа! — пролунала роздратована відповідь.

— Замість того, щоб мирно жити-поживати і добра наживати, ви обидвоє з жиру казитесь. І чому ти так в нього в’їлася? Компроміс — батько порядку.

— Уб’ю гада.

Лещинський знав, що за категоричністю й різким неприйняттям Алевтиною Ігоря Власова, крім усього іншого, стоїть їхній спільний син: розумний, але горбатий хлопчик Русланчик, у якого тремтіла від нервового тику голова. Алевтина вважала, що вина за синове каліцтво лежить на Ігореві, який, можливо, й мимовільно, штовхнув його «під гарячу руку», малий упав і пошкодив хребет. Хоча Ігор стверджував, ніби син сам на його очах спіткнувся й покотився крутими сходами заміського будинку…

— Дівчинко, послухай уважно: у мене солідна комбінація до завершення наближається, і знадобиться мобілізувати ресурси, зокрема і вас обох. Тимчасово. Мені потрібна ваша допомога.

— Рудольфе Карловичу, — іронічно, але з материнськими нотками відгукнулася Алевтина, — вгамуйтеся. Ваша справа тепер — кефір, зефір і теплий сортир.

Лещинський з жалем поклав слухавку. «Не вірить. Нічого, і так мобілізуємо… Ти дивись, як сучка розперезалася».

Але не знущальна інтонація засмутила Лещинського. Він відчував, що Алевтину почало дедалі більше заносити від злодійської ідеї. Замість того, щоб розвивати серйозний напівлегальний бізнес, вона останнім часом усе частіше промишляла бандитизмом: сколотила зграю, яка з небаченою жорстокістю потрошила спадкоємців Корейка, а також торговців антикваріатом, повій і валютників. Якщо Рудольф Карлович нещадно викорінював відморозків-рекетменів, то його повірниця Алевтина, що геть відбилася від рук, навпаки скочувалась на цю стезю. Її тактика стала вбивчо простою. У середовище потенційних жертв вимагання проникала «своя людина», тусувалася в потрібних місцях, збирала інформацію, з’ясовуючи, де об’єкт «якнайжирніший». Далі все було винятково справою техніки. Озброєні люди в масках з’являлися в житлах «буржуїв». Коли ті починали комизитися і відмовлялися самотужки викладати заощадження, до справи бралися спеціальні упирі, котрі володіли не менш витонченим талантом до катувань, ніж колись найпродвинутіші з гестапівців чи інквізиторів. Алевтині нічого не варто було вивезти котрогось із норовистих жлобів у ліс і протримати там зв’язаним днів зо два. Коли «буржуй» уперто і німував, наче йому відібрало мову, екзекуції піддавали членів його родини. Вигляд власної дочки, підвішеної за ногу до дерева, розв’язував язик навіть найстійкішим. Це був спосіб безвідмовний і перевірений практикою.

Великий знавець сердець людських і безсумнівний професіонал своєї справи Тигриця, вона ж Алевтина Власова, зібрала в себе під крильцями воістину видатних «спеців». Наприклад, Смолу і Бамбулу. Смола елементарно міг розплавити в кухлі смолу і, виплеснути її в обличчя жертві. Свій перший строк він, до речі, одержав за те, що облив людину бензином й підніс до нього запалений сірник. У Бамбули був свій коронний прийом. Окрім садистського рукоприкладства, особливо завзятих «буржуїв»-мовчунів, що не хотіли зізнаватися у своїх набутках, він запихав заживо в домовину, наглухо забивав кришку цвяхами і починав планомірно розпилювати труну на частини.

Ну хіба може нормальна людина тримати поміж безпосереднього оточення таких параноїків?..

Поки Рудольф Карлович обмірковував ситуацію, Ігор Власов марно сіпав навушники і крутив регулятор-пеленгатора.

«Ну і хрін з ними, — ощирився, — зрештою і так все зрозуміло». Він поліз у кишеню піджака і дістав екзотичну пачку з подовженими сигаретами. Розпечатав. Запалив. По салону поповз приємний димок.

— Що це? — зацікавився Брусок, який хвацько керував авто.

— Пригощайся, це презент від старого.

Після декількох затяжок дивна ейфорія раптом охопила Ігоря. Таку ж незвичну веселість відчув і Брусок. Він азартно тиснув на акселератор і безпричинно радів. Однак дуже швидко картинка перед очима змазалася, попливла і полетіла з шаленою швидкістю — так буває при розгоні каруселі. Нечисленні перехожі з подивом спостерігали, як масивний чорний форд втелющився в асфальтний коток, що стояв на тротуарі, і сила удару була настільки великою, що переднє колесо, відлетівши, за інерцією покотилося дорогою і ще довгенько міряло свій безтурботний шлях.

* * *

До десятої години вечора Алевтина впоралася з усіма справами і нарешті змогла звернути увагу на свого сина. Сама поклала його спати і навіть промуркотіла якусь історію, схожу на казку. Вона гладила Русланчика по голівці і дивувалась: до чого ж схожий на цього сучого батька… Потім, доручивши дитину турботам гувернантки-медсестри, Алевтина зійшла сходами до своєї кімнати. Її охопила, мов лещатами, тривога впереміш із незбагненною злістю. Вгамувалась лише о другій годині ночі. Випила дві пігулки снодійного і, взявши в руки журнал мод, простяглася на просторому ліжку. Відчуваючи, що «вирубається», вимкнула нічник й на найближчі три-чотири години віддалася богу сну Морфею.

Через годину в сон поринув увесь дім, в тому числі й ті двоє, які не повинні й очей стуляти за обов'язком служби. Невдовзі, неголосно зойкнувши, вони назавжди обм’якли у своїх кріслах. Химерні рукоятки двох кинджалів лишилися стирчати в їхніх тілах.

Освітлюючи собі шлях фарами, в цю глупу ніч до двоповерхового особняка під’їхала автоцистерна, ворота безшумно відчинились і впустили її, потім в кватирку чиясь рука впевнено вставила хобот-рукав і по ньому, давлячись і перекочуючись, в кімнату ринув цементний розчин. Хвилин через сорок, випустивши огрядну, але вже позбавлену тягаря автомашину, ворота знову зачинилися, і будинок остаточно занурився в безтурботну тишу.

* * *

Протягом наступної тижня Рудольф Карлович вирішив «розібратися» з Аліком Гримзою і Гошею Сумським — ватажками організованих злочинних угруповань, що дуже активізувалися останнім часом. Впертюхи Гримза і Сумський (за паспортами Наталочкін і Машкін) знахабніли до крику. А коли до Рудольфа Карловича дійшла звістка, що Гримза на якійсь тусовці послав Лещинського на три букви, терпіння Рудольфа Карловича луснуло.

Була розроблена витончена комбінація з нацьковування двох авторитетів один на одного. Однак дійсність випередила Лещинського: новоявлені фюрери, схоже, впоралися самі. Хоча зовні все виглядало банально й природно: Гоша Сумський насмерть розбився на автомобілі. Трапилось це за містом. Гоша напідпитку повертався з ресторану «Карасі», розташованого біля мальовничого ставочка, і своїм суперстійким шевроле на шаленій швидкості піймав узбіччя. І суперстійкий шевроле полетів фатально на плавному повороті з високого схилу на величезний гранітний валун (за іронією долі здаля схожий на фігу) — єдина аж до самого передмістя каменюка уздовж усієї дороги. Саме узбіччя і фігурувало як головний винуватець катастрофи в офіційному висновку. Ну і, звичайно, людський фактор у вигляді п'яної неуважності. Однак слідчий, котрий перевіряв цей інцидент, по секрету повідомив людині Лещинського, що в іномарки була перерізана гальмівна система. Саме перерізана, чого в результаті удару не буває. Але кому потрібен головний біль у вигляді зайвої кримінальної справи… Тим паче, що на той світ відлетів кримінальний елемент. Бандюга з воза, ментовці — радість.

Однак досвідчений Рудольф Карлович був таким, фактом дуже подивований, він без зволікання викликав Бернацького.

— Що відбувається? — поцікавився.

— Чортівня якась, — напружився начальник розвідки. — Алік Гримза, можливо, добряче розсердився на Гошу. І ось — маєш.

— Через що розсердився?

— Прищучили двох його поплічників — Цигана й Капрона.

— Щось тут не так. Ніколи не повірю, що Алік Гримза міг піти на такий крок, навіть при всій своїй ворожості до Сумського. Містика якась!

— У містику я не вірю, — буркнув товстенький Бернацький. — Тут може бути третя рука.

— Тобто?

— Можливо, діє хтось, назвемо його умовно «месником», він і вбиває авторитетів. «Чистильщик» по кіношному. Згадайте історії з Зуріком, з Вольським. Потім настала черга Цигана і Капрона.

— Виходить, їх ліквідував месник, а Гримза подумав на Гошу Сумського? Хто ж цей Зорро?

— Мої люди повідомили, що біля будинку Вольського крутилися якісь бежеві «Жигулі».

— Знайди. Я дам вказівку даішникам, і ти розпорядися: нехай наші нишпорки повинюхують по гаражних кооперативах і на станціях техобслуговування.

— Але я не виключаю, що ці месники — плід уяви. Циган і Капрон, наприклад, могли елементарно отруїтися горілкою, яку відібрали в якогось торгаша.

— Не виключай, але перевіряй. Дій. Не приведи Господи, і мені у вікно довбонуть із гранатомета.

Розділ 4 Полювання на «шакалів»

Два колишніх офіцери, двоє друзів Віктор Сильцевий і Олексій Кирилко третю годину блукали лісовими хащами. Це був той рідкісний випадок, коли вони дозволили собі розслабитися на природі, тобто вибратися на полювання. Допомагав їм у цій справі невтомний фокстер’єр Жорік, нацькований на лисиць (того року їх розвелась сила-силенна і мисливський сезон на них офіційно не мав обмежень). Втім, друзі розраховували і на зайчиків. Але поки результативного пострілу не було — зайці вчасно утікали, лисиці взагалі ніяк себе не виявляли.

— Однак мусять же бути, мусять! — сердито повторював Сильцевий, розглядаючи чергову діру в землі.

— А може, це знову борсукова нора, — висловлював припущення Олексій, і Віктор покладливо погоджувався:

— Напевно, так, хай йому грець.

На борсуків полювання було заборонене, та й мисливського інтересу вони не становили, — м’ясо зі специфічним мускусним смаком і душком, хіба що сало на цілющий жир перетопити.

Аж раптом на пагорбі блискавкою майнула руда красуня.

— Є! — зрадів Сильцевий. — Жорік, туди, — рішуче мовив і рукою показав напрямок.

Кмітливий пес помчав на пагорб, утім, побігти туди він міг і з власного почину. Мисливці кинулися за ним. Обминувши ялинку, вони встигли побачити, як фокстер’єр зник у норі. Тепер треба було інтенсивно вертіти головами, оскільки лисиця, гнана норною собакою, повинна була вискочити з відводка. От тільки де? Пухнаста тваринка кулею вилетіла з землі лівіше метрів на двадцять по схилу, між двома соснами. Олексій навскидку вистрелив, і лисиця, якось незграбно підскочивши, упала й розпласталася на траві.

— Ну от, — радісно скрикнув Віктор, — тепер не буде боляче за безцільно прожиті роки!

Азарт завирував у мисливцях вулканом, фізичні сили удесятерилися. Протягом найближчих годин ще двічі підфартило — бабахнули дебелого зайця і ще одну розкішну лиску.

— Можна й додому чалапати, — вдоволено резюмував Олексій і глянув на годинник: близько шостої вечора.

День був чудовий: сонячний, безвітряний, але не жаркий, тишу і спокій увиразнювали пташині трелі.

— Підобідаємо, — дав команду Віктор Сильцевий.

— Давай біля річки, — запропонував Олексій. — Яка пісня без баяна, тобто без вогнища і чаю на лісових травах!

Почвалали. Обігнули діброву на горбі, подолали ярок з веселим струмком і завмерли, втомлені, у кущах верболозу — прямо перед ними на яскравій зеленій долинці паслися чотири косулі. Олексій потягнувся за рушницею.

— Куди? — шепнув йому у вухо приятель. — На них полювання заборонене. — Віктор притримав собаку рукою. — Стій, не злякай.

Олексій підніс до очей армійський бінокль.

— Краса яка, — не стримався.

І цієї миті затріщали постріли.

Косулі кинулися врозсип, але де там! Незабаром усі вони лежали на землі. Одна спробувала підхопитися і, волочачи задні ноги, намагалася бігти, але на відкритому просторі з’явився чоловік і, не кваплячись, дострелив її.

— Оце-то так, — здивувався Олексій.

У долинку вискочили ще три, з дозволу сказати, мисливці.

— А ти знаєш, — вимовив Олексій, водячи туди-сюди біноклем. — Я, здається, їх упізнав! Он той у синьому комбінезоні — це заступник прокурора Городянський. А котрий у камуфляжній формі, нумо-нумо… Так це ж паханчик Алік Гримза.

— Той, що власник двох ринків? — уточнив Віктор.

— Так. От тобі й поворот сюжету. Змичка влади з криміналістом.

Поміж косуль снували два собаки, вони в будь-який момент могли кинутися убік небажаних свідків.

— Мотаємо звідси, — потягнув приятеля Сильцевий. — Поки песики не унюхали. Не дай Боже, друге побоїще виникне.

Приятелі швидко попрямували геть. Через яр, повз діброву, до господарства знайомого лісника, де вони залишили машину.

Уже на трасі Віктор Сильцевий раптом згадав:

— Мені один знайомий розповідав, що прямо на ринку, біля сміттєзбиральника — ну, пам’ятаєш, за гадюшним туалетом — Алік Гримза пристрелив бомжа.

— Не може бути, — засумнівався Олексій. — А звук пострілу?

— Там за парканом — будівництво, саме забивали палі.

— Невже зійшло з рук?

— Сам здогадайся.

— Оце так діла… Знаєш що, — криво посміхнувся Олексій, — давай парі, що я з пістолета завалю його одним пострілом. Я знаю, де живе коханка Аліка Гримзи, він туди один навідується. Місце дуже зручне.

— А чи не занадто ти форсуєш події? Адже тільки заспокоїли Гошу Сумського, і знову… Нехай пристрасті вгамуються.

— Вгамуються.

З Гошею Сумським у них вийшло зовсім випадково. У ресторан «Карасі», що розташований у п’ятнадцяти кілометрах від міста й у трьохстах метрах від траси, вони заїхали вже поночі. Власник ресторану — знайомий відставник-підполковник Семен Петрович Овєчкін — замовив їм чотири фірмові шини до опеля. От друзі й навідалися з замовленими шинами. Зупинилися під ялинкою, рушили до будинку і раптом побачили знайоме авто, що належало авторитету Сумському.

— Приїхав порозважатись, — кивнув у бік шевроле Олексій.

На дворі — ні душі. З ресторану лунали хвацькі пісні.

— Стій, назад, — зупинив друга Віктор. — Вертай назад.

— В чім річ?

— Іди заводь мотор. Я швидко.

Здивований Олексій повернув до майже непомітного під крислатою ялинкою «Жигуля». Віктор дістав з кишені складаний ніж і швидко попрямував до шикарного шевроле. Нахилився, потім став навколішки, намацав вузький паз десь під переднім колесом і з силою чикнув ножем. Ту ж процедуру повторив для надійності з іншого боку автомобіля. Зовсім недавно він гортав журнал для автомобілістів, де окрасою номера був аналогічний шевроле. На одному знімку авто, як на рентгені, було красиво обплутано життєво важливими «судинами»…

Дорогою до міста Олексій з нотками остраху в голосі запитав:

— А ну як нас помітили?

— А ну як не помітили, — нервово відбрив Віктор Сильцевий. — А ну як взагалі нічого не трапиться.

Однак вдома він попросив дружину Ганнусю зателефонувати хазяїнові «Карасів» Семенові Овєчкіну і сказати, що чоловік Віктор другий день лежить із нападом ниркової кольки і завезе шини наприкінці тижня, коли оклигає. Алібі було забезпечено.

Наступного дня звістка про загибель кримінального авторитета розповсюдилася дуже швидко.

І от тепер, через тиждень після полювання, друзі їхали зовсім іншою трасою, і кожного термосили дуже різні почуття: Вікторові Усольцеву здавалося, що хтось узявся їх наздоганяти і от-от наздожене (ну хоча б «мисливчики» на косуль), а Олексій Кирилко тихо закипав праведним гнівом, його кулаки мимоволі стискалися в передчутті потужних акцій покари.

Кілометрів за п’ять до міста Сильцевий з досадою повідомив:

— Бензин майже на нулі.

Повернули на бензоколонку, швидко заправилися. Віктор крутонув ключ запалювання, а машина — ні мур-мур.

— Що за чортівня! — обурився Віктор.

Але іскри — катма.

— Напевно, у вас «гавкнулася» котушка запалювання, — висловив припущення верткий водій обшарпаного уазика, що заправлявся поряд. — Дохлий номер.

Довелося просити того ж незнайомого водилу, щоб він відбуксирував їх додому, в гараж. Той за двадцять доларів погодився.

Коли тягайся, Віктор кисло констатував:

— Дороге вийшло полювання.

— А уявляєш, якби це сталося там, біля «Карасів»? — відреагував Олексій.

— Уявляю. Смертний вирок.

Наступного дня Віктор і Олексій відтягли свою «четвірку» до майстерні гаражного кооперативу. Заодно треба було карбюратор почистити, кільця замінити, клапани відрегулювати.

— Зроблю все години за дві, — пообіцяв немолодий майстер-моторист і одразу взявся до роботи, тож приятелі вирішили, що нема сенсу далеко відлучатися.

Вийшли на повітря, перекурили, знову повернулися до просторої майстерні. Механік уже витяг котушку запалювання і розглядав її.

— Ви знаєте, ремонту не підлягає, — резюмував він, — повний пшик, навіть обгоріла, ось — дивіться.

— Тоді відкривай багажник, там лежать всі необхідні запчастини.

Знову вийшли з пропахлого густим автомобільнім духом ангару на свіже повітря. Зрідка до сусіднього приміщення шиномонтажки під’їжджали легковики. Почав накрапати дощик. «І дощ змиває всі сліди», — мовив Віктор фразу, яка зненацька спала на думку (то була назва колись баченого іноземного детективного кінофільму).

З дощем на душі стало якось легше. Повернулися до автомайстерні. Олексій знічев’я потягнув двері з написом «Начальник». З глибини прокуреного кабінету пролунав дружелюбний голос: «Якщо маєте пивце — покажіть своє лице». У друзів в машині пиво було, і не тільки. Через кілька хвилин Віктор Сильцевий і Олексій Кирилко сиділи за столом у компанії двох чоловіків, явно не роботяг. Великий дебелий чолов’яга назвався Василем, а верткий і малогабаритний, з пухнастими рудявими вусами — Федором. Незабаром завдяки пиву полилася задушевна балачка. Спочатку обговорювали, на якій автозаправці кращий бензин і які хитрощі існують, щоб обдурити нетямковитих автолюбителів. Потім широкоплечий, красномовний Василь у відповідь на парочку анекдотів Віктора Усольцева про «нових українців» вибухнув великим монологом.

— Перша справжня моя сутичка з бандитами запросто могла стати і останньою, — колоритно оповідав Василь. — Я тоді тільки розкручувався. Вирішив зайнятися автосервісом. Познайомився з одним підприємцем, і той з панського свого плеча здав мені невелику майстерню. Ні, не цю, у якій ми зараз сидимо, а ту, що на Троєщині.

І от на другий день мого нового бізнесу сиджу я в конторі, розбираю документацію… Раптом в’їжджають два БМВ, з них, точнісінько як в американських фільмах, виходять шестеро амбалів у спортивних костюмах і вимагають головного. Я виходжу до них у двір. Один з них штовхає мене до стінки. І відчуваю, як мені в живіт упирається щось дуже тверде і холодне. «Ну, все, — каже амбал, — ти, козел, своє відбігав». Бачу: і справді — все. Амбал явно відв’язний. Перегаром від нього не тхне. Тож наковтався «коліс» чи «ширнувся». Зараз пальчиком поворухне, і через два дні мене на цвинтарі лабатимуть як жмура. І так мені тоскно стало…

Отож — стою під стіною і прощаюся з життям. Але тут з-за спини цього амбала якийсь тип, у трохи соліднішому прикладі, каже, щоб амбал не поспішав мене порішити — мовляв, іще не час. Схоже, я не той, хто їм потрібен. Виявилося, приїхали вони розбиратися з людиною, котра гоношилася тут до мене. І мала зухвальство зникнути разом із залишеною для ремонту бандитською тачкою. А з моєю персоною в них поки базару немає. Переді мною навіть вибачилися. Приндитися я не став.

Працювати з бандитами, як з’ясувалося, можна. Але — саме працювати. Вони привозили в мою майстерню биті тачки і запитували, чи можна їх полагодити, уві що обійдеться ремонт і скільки на це потрібно часу. Я кликав своїх слюсарів. Мужики ревізували авто і ставили діагноз. Якщо вони не могли впоратися, то я так і казав бандитам. Ті не сперечалися і не качали права. Їхали в іншу майстерню, де такий ремонт був можливий, чи купували нову машину. Але якщо я давав згоду, то Боже мене борони щось не так зробити чи забаритися хоча б на годину. Я знав, що мене чекає… Ні, не гаряча праска на животі, не куля в потилицю і навіть не мордобій. У цьому випадку братва могла кинути мені в пику ключі від невідремонтованого авто і вимагати його вартість. Один такий прокол — і про подальший бізнес можна було б і не мріяти. Але система здавалася мені справедливою. Бо якщо все гаразд, то братва платила щедро. Одразу, на місці платила. Зрозуміло, готівкою. Зрозуміло, баксами. При цьому ніяких квитанцій або іншої канцелярщини, вони не торгувалися за кожну копійку, як інші клієнти, не вимагали детального обгрунтування, за що й чому такі розцінки. «Ти сказав» — більше нічого для складання угоди не було потрібно. І все це страшенно суперечило всьому, що було в минулому моєму житті…

— А де ви трудились раніше? — уклинився в розмову Олексій Кирилко.

— Диригентом оркестру в музично-драматичному театрі.

— Ні фіга собі! — отетерів Олексій.

Розпаленілий від пива балакучий Василь жваво продовжував:

— Однак моя автомобільна співпраця з бандитами — лише епізод. Навколо мене вирувало кримінальне вариво, про яке я й гадки не мав, працюючи в мистецтві, тобто за фахом. Здалося, що це якийсь блокбастер, суцільний супердетектив. І не я винаходив для нього «сюжетів». Чимало знайомих, з котрими я мав різноманітні справи, раз у раз зникали: кого саджали до в’язниці, кого знаходили десь на пустирищі з простреленою головою, а хтось просто щезав без сліду, мов випаровувався. Тут панує те, що суспільство називає «бєспрєдєл», а насправді це певні правила поведінки, дотримуючись яких, є шанс вижити і навіть вести якийсь бізнес. Я призвичаївся давати хабарі, переводити прибутки в готівку, складати фіктивні договори. Головне — я навчився відчувати небезпеку. І дещо розуміти в людях. От ви, наприклад, не менти, а колишні вояки.

— А як ви здогадалися? — поцікавився Віктор, відкорковуючи ще одну пляшку.

— А за манерою рухатися. Та й черевики на вас офіцерські. Мова лаконічна. Але продовжимо. В ті смутні часи я опанував деякі прийоми. Наприклад, «качати Афелію». Якщо розібратися, то це своєрідний психологічний тест. Розмовляєш з людиною, котра тобі потрібна чи якій ти сам потрібен. І постійно підкидаєш їй запитання. Найчастіше такі, що ніяк справи не стосуються. Серед них трапляються зовсім ідіотські — про квіточки-метелики, про дитячі мультфільми… Але запитувати треба в певній послідовності, за системою. Потім починаєш аналізувати отримані відповіді. Якщо є голова на в’язах, складеш досить точне уявлення про співрозмовника: ось він бреше, тут ні два ні півтора, а тут — правда. При цьому не виключено, що і твій співрозмовник «качає Офелію». Нічого особливого — має право. Довелося також вивчити ази юриспруденції і фінансового права. Накупив закордонних підручників. Чесно їх прочитав. Усе втямив. Одне погано: український бізнес ніякого стосунку до права, що міститься в прийнятих державою законах, не має. Цілком можливо, це відбувається через те, що в нас держави як такої начебто і нема. Значно глибше зрозумів я інше. Для того щоб український бізнесмен середньої руки хоч якось зводив кінці з кінцями, йому треба мати «дах». Я його одержав більш-менш безболісно… Але доти я довго вирішував, чим мені зайнятися — з автомобільного бізнесу я щасливо видряпався. Зрештою, зрозумів: будівництво — саме це мені потрібно.

— А майстерня чия? — мотнув головою Сильцевий.

— А майстерня належить Федору, — Василь кивнув на власника пухнастих пшеничних вусів. — Це я до нього в гості заскочив. Ми з ним корефани. Отже, подався я в дев’яносто шостому році в будівництво. Справа конкретна і порівняно чиста. До того ж Київ почав будуватися і перебудовуватися. Розумівся я на цьому з комарів носок, але, як виявилося, усе можна осягнути, коли припече і якщо дуже захочеш. Тільки цього замало. Треба знайти замовника… Була в Києві така собі науково-дослідна шарашка. За часів радянської влади вона ледве животіла. Вважалося, що наукові її потуги в сфері житлового будівництва нікому не потрібні… Але у дев’яності раптом з’ясувалося, що шарашка сидить на золотому дні. В ній зосереджена вся документація по усіх столичних будинках — з їхніми підвалами й горищами. Тут тобі і комунікації з підводками, тут тобі і плани поверхів… Скарбниця. У лічені тижні шарашка розцвіла. Народу в ній різко поменшало — зайві роти нікому не потрібні. А ті, хто залишився, блискавично перевтілилися. Мов у театрі абсурду. Мужики стали приїжджати на роботу в фордах і вольво, а жінки примарафетилися в бутіках і приватних перукарнях та й почали поводитися нахабно і зухвало. Через цю шарашку я й одержав свої перші замовлення. Як? Питання, звичайно, цікаве, але залишимо його без відповіді. Через кондову національну банальність. Ми переобладнали підвал одного вельми крутого (крутіше не буває) магазину в центрі міста. Все йшло нормально. Запаскуджений сторіччями підвал перетворився на лялечку. Залишалося зробити зовсім небагато. Аж раптом у магазині почали зникати речі. То роликові ковзани, то паяльник… І я зрозумів: скінчиться тим, що щезне дорогий магазинний товар. Крадіжку спишуть на нас. Після цього ми можемо головою накласти. За магазином стояли серйозні люди. Довелося втратити трохи грошенят, але дременули ми вчасно. І правильно вчинили. Передчуття мене не підвело. Потім навколо цього магазину багато чого відбувалося. Летального…

— Охо-хо-хо, — зітхнув Віктор Сильцевий, — порятунок потопельників — справа не тільки їхніх рук, а й ніг.

— А ще й звивин, — додав колишній диригент оркестру в музично-драматичному театрі. — Але що не робиться — все на краще, бо з наступним замовленням нам дуже пощастило. Взялися ми будувати для однієї державної видовищно-розважальної контори. Обсяг робіт величенький — на кілька років. Директор тієї контори регулярно пробивав у столичній адміністрації гроші. Ми йому за цю регулярність щоразу несли симпатичний такий і хрусткий конвертик.

Підфартило мені й з компаньйоном. По-перше, незважаючи на відсутність щонайменше половини шкільної освіти, він виявився будівельним асом. По-друге, мав близького родича, явно не останню людину в колах, здатних радикально і без зайвих зволікань вирішити будь-яку проблему за допомогою специфічних, скажімо так, засобів. Власне, це й був наш «дах». Його послуги знадобилися швидко…

Якось сидимо ми з компаньйоном у підсобці. Все в нас гаразд. Місто платить. Мужики працюють і не п’ють. Замовник задоволений. Заварили ми чайок. Торт з такої нагоди купили. І саме в цей момент увалюються в підсобку четверо і запитують головного. Спасибі компаньйону — старшим назвався він. «Ну, виходить так, — кажуть гості. — Будете віднині платити нам тридцять відсотків». «Із прибутку?» — запитує компаньйон. — «Ні, — відповідають, — з обороту». — «Не вийде, — підводить риску компаньйон. — Я вам і з прибутку нічого не платитиму». — «Ну, та, мужик, дайош в натурі! Та ми тебе зараз»… — «І зараз теж не вийде, — гне свою лінію компаньйон. — Питання складне. Його з вами наш „дах“ буде вирішувати».

І незабаром була призначена «стрілка». Від братви, що наїхала на нас, прийшло аж семеро. Від нас — один. Але через п’ять хвилин усі семеро щирісінько вибачалися — мовляв, з ким не трапляється. Ми люди мирні, тож відповіли, що саме так і зрозуміли. Розійшлися. Через деякий час ці хлопці приїхали знову. Невже, думаємо, вирішили все-таки розперезатися… Ні. Скромно попросили зробити їм огорожку на могилку передчасно померлого колеги. Я одразу ж намалював ескіз згідно з наданими розмірами. І навіть з деякими архітектурними надмірностями у вигляді кучериків. Кучерики братві дуже сподобалися. «Коли буде готове?» — «Завтра», — відповідаю. Братва була приємно здивована… Вранці огорожку наш зварювальник зробив. «Скільки ми винні?» — запитали бандити. «Нічого, хіба тільки майстрові пляшку виставте». — «Спасибі тобі, брате. Ти того… Нащо вам солідних людей зі свого „даху“ через дріб’язок турбувати? Якщо приспічить, ви прямо до нас звертайтеся. Місця тут наші. Ми відразу намалюємося».

— Ну ви просто везунчик, — посміхнувся Олексій Кирилко, підливаючи пивка теплій компанії.

— Ну як сказати, ідилія з директором видовищного комплексу, наприклад, закінчилася скандалом. Ми звели йому черговий об’єкт, але щоб перерахувати нам зароблені гроші, він зажадав куди більшу, ніж зазвичай, винагороду. «Старий, — сказали ми йому, — ти знахабнів. Ми ж тобі, крім усього іншого, ще й дачу безкоштовно побудували». Але директор уперся. Довелося звертатися по допомогу до нашого «даху». Директор викликав на підмогу свій. «Дахи» зустрілися. Були уважно оглянуті й сам об’єкт і вся документація до нього. Заслухали нас і директора. І винесено було вердикт, відповідно до якого директорові пропонувалося в строго обумовлений термін розрахуватися з нами до копійки. В іншому разі директора ставили на лічильник, що, як відомо, призводить до найсумніших наслідків. Тож дітися знахабнілому боржнику було нікуди. За повернення боргу «дах» узяв із нас двадцять відсотків від належної нам суми. Дуже божеська ціна. З нами, можна сказати, обійшлись по-людськи.

— Діалектика! — мотнув головою почервонілий небагатослівний власник автомайстерні на ім’я Федір. — Раз немає держави, хтось повинен брати на себе її функції!

— Саме так! — ляснув друга по плечу Василь. — Цей хтось повинен мати реальну силу. Сьогодні реальна сила — у бандитів. До них можна ставитися по-різному, але цю свою — судову, прокурорську — функцію вони виконують чітко й ефективно. Одного разу мого компаньйона запросили експертом на такий от чорний суд. Йшлося про недавно зведений маєток для крутого нового українця. Особняк — на чотири поверхи. Хоч полк розміщуй. Але от невдачка — тріснула цегляна стіна. Новий українець, упевнений у своїй крутості, наїхав на будівельників. А ті своєї провини не визнавали. Суперечку повинен був вирішити суддя — людина заслужена — злодій у законі. Суд відбувся за місцем розташування збиткового особняка. Експерт оцінив характер руйнації і поставив тільки два запитання. І одержав від будівельників дві документально підтверджених відповіді. Виходило, що той крутелик просто пожмотився. Тому відмовився від вимог запропонованої йому будівельниками технології. І ті не стали бурити шпари й оснащувати стіну арматурою. Судовий процес проходив у атмосфері цілковитої гласності й на очах у всіх зацікавлених осіб.

Компаньйон виклав свої доводи. Злодій у законі їх уважновислухав. Цілком з ними погодився і наказав крутелику дати будівельникам спокій. Забрало все це рівно двадцять хвилин. І вирок був справедливий, базувався на конкретних підставах з залученням незалежної експертизи. І набирав сили негайно. Посмієш ослухатися — спускайся на дно.

Тепер уявімо, що така справа розглядалася б у суді… Мало того, що на це пішли б роки. Крутелик неодмінно наїхав би на суддю… От і вся справедливість. А тут спробуй хоч слово наперекір «судді в законі» сказати.

— І ви вважаєте, що це добре? — сумно поцікавився Олексій Кирилко.

— Розумієш, у нашому світі інші цінності. І ніяка краса цей світ не врятує.

— Бо красу купити можна, — підтримав приятеля хазяїн автомайстерні Федір.

— На жаль, — похитав головою Василь. — Наш світ плаский. Як тільки з площини висунешся — підкоротять. Недарма ж авторитети досі тримають масть — додержуються одного рівня. Але є й такі, котрі зі шкури пнуться, щоб себе показати, оголосити поважній публіці: я — з іншого тіста. На якийсь час показушник стає популярним. Телевізійників купує, щоб гонор свій увіпхнути в екран. Хочеться йому обірвати пуповину, яка прив’язує його до криміналітету. У політику пнуться, в депутати. Та ба! Попав дідьку в зуби… І показують нам у «Новинах» чергове бездиханне та з дірками в кількох місцях тіло — знай, мовляв, своє місце.

— А ті, хто знає своє місце, хіба не чиряки на наших сідницях? — запально вигукнув Олексій.

— Ти хочеш запитати, чи потрібна братва мені? Підприємцю, можна сказати, середньостатистичному — не великому, але й не надто дрібному? Якщо чесно, то — так, потрібна. Хоча б тому, що не в міліцію ж мені по захист своїх прав бігти. Не в суд. Не до чиновників. Побіжу — так вони мене першими й зжеруть. Їм наплювати, що я можу виявитися куркою, яка несе золоті яйця. Їм мене розорити — задоволення. Братва розоряти не стане — я братві вигідний… Правду кажу, Федоре?

— Наразі — не дуже.

— Тобто?

— А в тім розумінні, що ти почав відставати від життя. Справжні пахани все-таки перебираються в парламент і в адміністрацію президента.

— Не перебільшуй, це видимість, там одні маріонетки. А ось ті, хто їх смикає за ниточки… До речі, Федю, а чи не стоїть у твоєму сейфі пляшечка винця?

У хазяїна автомайстерні у сейфі знайшовся коньяк. І баночка оливок. Тож дружня бесіда одразу пожвавішала.

— А от у мене бізнес інакше розвивався, — після першої чарки врешті розговорився не дуже балакучий Федір. — Бізнесом я займаюся вже давно, років дванадцять. Спочатку крамничку відкрив із усілякою всячиною, ну, шмотки-колготки, шампуні різні, дитячі іграшки, батарейки. Загалом, усього потроху. Але справа виявилася збитковою, прогарною.

— Чому? — нагострився Сильцевий.

— Тому що все, як в усіх, конкурентів багато, а виторг копійчаний. Я перейшов на торгівлю моторними оліями й автомобільними запчастинами. А як заощадив трохи, свою майстерню започаткував. Згодом купив верстати, інструменти всякі, майстрів знайшов. З обороту — після усіх виплат — маю двадцять п’ять копійок з кожної заробленої гривні. Нічого, на життя вистачає.

— А харчовими продуктами ви не займалися? — втрутився в розмову Олексій.

— Ні, продуктами я не займався і не збирався навіть. Це — труба. Одних ліцензій-дозволів зібрати треба силу-силенну, за кожен папірець заплатити, але найгірше — СЕС. Санепідстанція кого хочеш до стінки поставить, а передусім того, хто продуктами вроздріб торгує. Це дуже багатим треба бути, або занадто сміливим, тобто — дурнем. А я дурнем себе не вважаю. Тому з найпростішого починав.

— А рекетири?

— Мене інші рекетири мучили — чиновники!

— А бандота вулична, виходить, не діставала?

— З цими легше, їм заїдатися — собі дорожче. Брехати не буду, до крайнощів теж, звичайно, доходило: траплявся такий — пальці віялом, мовляв, крутіші за мене тільки яйця варені, й пішли ви всі! Тоді такого вискочку вчили, бо в кожного в цім світі своє місце. До мене, коли перший магазин тримав, теж приходили. Нічого, прості хлопці, без претензій. Я їм — стіл з випивкою-закускою, вони посидять, відтягнуться — і задоволені. Жодних скандалів, лайки чи іншого криміналу. Часто не діймали, не один я в них такий годувальник. Зрозуміло, ніякий вони не «дах», і випити-поїсти — завжди готові. Але ці хоч без нахабності, та й взагалі, як-то кажуть, аматори. Такий у них, розумієш, свій маленький бізнес. Інша справа — професіонали!

— Які такі професіонали? — стрепенувся Олексій.

— Скільки разів чув: зарплати в держслужбовців маленькі, через те й корупція. Я в їхні зарплатні відомості не заглядав і не знаю, яка платня, приміром, у фахівця з надання послуг населенню — є в муніципалітетах така посада. Саме йому люди скарги несуть: отруєну ковбасу їм продали, взуття, що розклеїлося чи ще щось. А він ці скарги перевіряє. А ще по магазинах із власної ініціативи ходить. З превентивними, так би мовити, перевірками. Отож, не думаю, що зарплата нашої Ольги Михайлівни, яка ці самі послуги населенню надає, сильно відрізняється від тієї, що моя дружина одержує. Але є між ними суттєва різниця. Моя Наталя в університеті викладає, тобто займається напруженою розумовою працею, а ця інспекторка інструкціями оперує. Проте чиновниця на новенькій «Ауді» катається, про яку звичайний доцент вузу і мріяти не сміє. Звичайно, та машина, може, з бабусиної спадщини куплена, не буду сперечатися. Але ж навіч, так би мовити, система. Ось наш фахівець з управління соціального захисту не інакше як від дядька з Канади спадщину одержав, якщо зміг собі, крім приватного котеджу, трикімнатну купити і синові з дочкою — по квартирі. Великий, треба сказати, знавець законів. Потім його, щоправда, поперли з посади, він зараз у ріелторській конторі служить, тобто знову ж за фахом — квартирами торгує. Але це, між іншим, відволікся я, нашої розмови воно прямо не стосується. А важливо те, що з моїм бізнесом пов’язане. Насамперед пожежники. Ці — чи не найбезсоромніші, бо вони на варті життя і здоров’я людей, про благо людське печуться, ночами не сплять. Про тих роботяг, хто у вогонь лізе і справді ризикує, слова поганого не скажу. Але от цієї весни в нас новий пожежний начальник з’явився. Ще той жевжик. Я, зрозуміла річ, до нього. Він — без зайвих розмов: «Скільки колишньому платив?». Відповідаю: «Щороку по п’ятсот гривень». Скривився. А я що? У мене — все відповідно до вимог: вогнегасники, проводка, заземлення, ізоляція, пожежний гідрант. Так, добре пам’ятаю, як ще при старому начальникові оштрафували, — причепилися, що план евакуації не на тій стінці висить. Мов у тій приказці: якщо захочеш пса набити, то й скажеш, що він сковорідку з’їв. І я тоді відразу став тямущим. Але й нинішній начальник теж усе розуміє, я — підприємство доволі мале, тож п’ятсот — сума нормальна. Проте він подумав, посовався і запитує: «А кузов на моїй „дев’ятці“ замінити зможеш? Щоб оцинкований». Я руками розвів. Добре, каже, відремонтуєш тоді ходову і заміниш колеса на нові. З тим я й пішов. А всі інші по тисячі платять. Начебто, що таке тисяча гривень на рік? Тьху! Але нас, підприємців, у нього під контролем чоловік шістсот. Порахуй-но, скільки цей пожежний підполковник «до купи» має? Хоча мене те не стосується, моє — це бізнес.

— А ми все маракуємо, чи орендувати приміщення під магазин, — поділився сумнівами Сильцевий, намагаючись на пластмасову виделку наколоти останню оливку.

— З одного боку, це вам не з землі торгувати, — підняв палець піддатий Федір. — А з другого — мати свою справу, значить — усе сам. Оформи папери, організуй, добудь, зароби. І плати! За оренду приміщення, за тепло, електроенергію, у податкову, пожежникам, газівникам. І нікуди не дінешся — за все платити треба по закону, тобто за нормативами, таксами, розрахунками. І тут треба чути, звідкіль вітер віє, міркувати добряче.

— Тобто? — мотав на вус халявну інформацію допитливий Олексій Кирилко.

— А дивіться. Візьмемо, скажімо, котельників. Їм я можу й не платити. Тому що з другого боку моєї автомайстерні — будинок профтехучилища, до якого я нишком підключився. Комар носа не підточить. А енергетикам не можна не платити. Бо в мене персональний лічильник крутиться, хоч і загадково повільно. З іншого боку, я розумію, що гроші всім потрібні й кожен свою вигоду мати хоче. Тому й існує така непереможна зброя як хабар. А ви думали, хабар — це «відмазка»: він прийшов, побачив, а ти виклав? Ні, справжній фахівець гроші в тебе не відбирає, він їх саме заощаджувати допомагає. Візьміть мене, (якщо устаткування не рахувати) основні витрати — це електроенергія. Виходить, начальник енергозбуту — мій перший друг. Ясна річ, таких друзів у нього — сила-силенна. І він для всіх старається, допомагає. Звичайно, приходить цей начальник, дивиться мрійливо на мій лічильник, прицмокує: «Показуй документацію, якої потужності в тебе агрегати». Тобто скільки кіловатів кожен споживає. А далі — робочий час множимо на загальну потужність усіх агрегатів, переводимо в гривні. І — «от скільки ти повинен платити». «А менше, — запитую, — можна?» «Можна, — каже. — Половину». Це, виходить, уже йому. Але ж решта — моя. І мені байдуже, як він там у себе папери оформлятиме, бо і йому наплювати на те, що, коли в мене стороння перевірка трапиться, горіти мені синім полум’ям. Ну, така наша справа — обоє під Богом ходимо.

— А перевірок взагалі багато? — делікатно поцікавився Олексій, дивуючись відвертості співрозмовника.

— Про перевірки треба окремо говорити. Як про жанр. Перевірки — це пісня. Це симфонія. Або частівка. З якого боку подивитися. Приходять, пригадую, якось оті бійці за пожежну безпеку до мене, а я саме, щоб красиво було, стіни в кабінеті пластиковими кахлями обклеїв. Побачили — і відразу: не можна, вогненебезпечний матеріал, зараз акт складати будемо. І дивляться, як я реагую. Штраф, звичайно, дріб’язковий, п’ятдесят гривень, але поки заплатиш, набігаєшся, мов собака. Хлопці, кажу, обійдемося без квитанції, тільки зараз грошей немає. Почекайте півгодинки. Добре, кивають поступливо, зайдемо пізніше. Приходять, а я кахлі усі обдер. Ох і засмутилися вони! А що, все за правилами: не можна — так не можна. Ото й пішли ні з чим.

— М-да, це щось на зразок дідівщини в армії, — ствердно хитнув головою Сильцевий, — або генеральських перевірок.

— Взагалі, я скажу, перевірки — інструмент універсальний, краще за будь-яку відмичку, міцніше від лома. Тому що перевіряючий — особа офіційна, владою призначена. У нього — повноваження, тобто непорушне право мене перевіркою в кут заганяти. І заганяє, користується тим правом. Давно, ще коли в мене перший магазин був, заявилася одна така повноважна — по санітарній частині — і давай по кутках нишпорити. Аж спітніла, і нема до чого, начебто, причепитися, але що ви думаєте — знайшла! Швабра, каже, у вас не за правилами, на ній повинно бути написано, що вона для миття підлоги. Хотів було пожартувати, мовляв, ця швабра — для прикраси інтер’єру. Та які там жарти — відразу за акт хапається. Коробкою цукерок відмазався. Та що там швабра і цукерки! Людина при посаді має таку безмежну владу, що при нагоді справа скидається на анекдот. Одна баба — теж із тих, хто від держави послуги населенню надає — така гаряча була, що не було від неї мужикам проходу. Хоча, завважте, заміжня. І от починає ця інспекторка підбивати клинці під одного бізнесмена. У нього своя теплиця була, зелень усіляку, овочі, навіть гриби на продаж вирощував. Цілком стабільне підприємство. Вона і так, і сяк підступає, а він ні в яку — нуль нулем. Стійкий виявився. Розлютилася баба: або доможуся свого, або — хай воно все згорить. Не домоглася уваги. І згорів той підприємець. Вона своїми перевірками, штрафами — і що там їй підвладне було — до банкрутства його довела. Виїхав він з міста, і накрилася гарна справа «мідним газом».

— Хоча мідь зараз — дефіцит! — підгигикнув осоловілий Василь.

— Ні, що не кажи, а класти на лапу треба обов’язково! — резюмував хазяїн автомайстерні. — І краще про це відразу подумати та не жлобитися. Шкода, звичайно: тому дай, цьому, але хабар — він себе виправдовує. Хабар — це економія сил і часу. А це, зрештою, грошима обертається. То ж, як добре подумати, ще спасибі треба казати тим, хто бере. Благодійникам нашим. Ну що, друзі мої, перехилимо ще по одній за хабар — двигун економіки!

Василь труснув великою головою і могутнім басом зненацька заспівав:

— Несе Галя воду, коромисло гнеться!..

Федір спритно підтримав його тенорком:

— А за нею Вася, як барвінок, в’ється!..

У цей момент, постукавши у двері, у кабінет зазирнув механік:

— Приймайте роботу!

Віктор і Олексій сердечно подякували Василю і Федорові й енергійно рушили на вихід.

— Орли! — вимовив раптом Василь. — Запрошую в ресторан. Плачу! Душа свята хоче!

— Якось іншим разом, — чемно відмовилися друзі і зникли за дверима.

Хазяїн автомайстерні рушив услід за ними.

Олексій завів мотор. Пісня! Пограв педаллю газу — симфонія!

Друзі розплатилися і, загризши «гостювання» мускатним горіхом, аби даішники не чіплялись, задоволені поїхали. Власник СТО, похитуючись, дивився їм услід. На номерній табличці авто висів шматок забутої ганчірки і закривав першу цифру. Федір засмучено мотнув головою, розважливо дістав блокнот і записав номер.

Наступного дня Олексій Кирилко підстрелив Аліка Гримзу. Не вбив, а саме підстрелив.

А діло було так. Приватний будинок коханки бандита міститься у мальовничій низовинці, через яку протікає ручай. По обидва боки схилів ліпляться численні будинки, десь зовсім недалеко дзенькає трамвайна лінія, але в низинці є одне місце, де зберігся гайок з прогалиною, крізь яку саме і видно скромну садибу. Очерети, кущі, краса… тобто місцинка для стрільця вельми вигідна. Віктор, природно, підстраховував Олексія — на випадок, якщо трапиться який алкаш чи закохана парочка. Але фортуна цього разу вела алкашів і закоханих у зовсім інші місця. Стріляв Олексій не з «ТТ», як обіцяв, а зі спортивної гвинтівки з оптикою, — відстань все-таки була чималенька. Віктор, котрий стояв на шухері, пострілу, власне, не почув: на ТЕЦ ревонула сирена. Він тільки побачив, як із кущів швидкою ходою вийшов Олексій із загорненою у мішковину зброєю. Не оглядаючись, вони швидко рушили по стежині у верболіз, за яким було дуже старе, а тому безлюдне єврейське кладовище. Неподалік на вуличці приткнувся «Жигуль».

— Ну як? — уже в машині запитав Віктор.

— Пожалів гада, — скривився Олексій.

— Здрейфив?

— Зовсім не те. Вийшов він, бачу, з машини, піднявся на ганочок, коханка його обійняла.

— І ти побоявся зачепити коханку?

— Та не в ній справа. Гримза саме навіщось повернувся до машини. Коротше, я прострелив йому коліно.

— Але чому?!

— Та розумієш, на ґанок вибігла дівчинка років п’яти-шести. Донька Гримзи Ну, от я і подумав, що шпок — і вона сирота.

— Пожалів, значить.

— Здригнулося серце.

— А він батьків чужих дітей шкодує? Крім того, підранок стає ще жорстокішим звіром, хіба не тямиш?

— Так, я розумію, — махнув рукою Олексій.

Віктор, спритно кермуючи, гнав машину по вулицях. Якийсь час їхали мовчки..

— Знаєш, не подобається мені все це, — закурив Олексій. — Таким чином країну не вилікуєш.

— Сам розпинався, сам і каєшся, — гірко посміхнувся Віктор. — Ти про свою зганьблену сестру згадай.

— Виїду я звідси під три чорти. Заберу родину — і гайда.

— І куди ж? Невже до бісової матері? — мимоволі зменшив швидкість і нашорошив вуха Віктор.

— Мені цими днями від колишнього однокласника прийшов лист із Чехії. Він у Києві був водієм «швидкої допомоги». А в Чехії трудиться на будівництві, дружина — у кафе офіціанткою. Дуже задоволені. Вони там уже два роки. Пише, що повертатися не збираються, навіть у відпустку їхати не хочуть. А ще додає: незабаром куплять власний будиночок. Уявляєш?

— Не дуже. Я теж отримав листа — від двоюрідного брата з Аргентини. Серед іншого він пише: «Ходжу по чистих, вимитих шампунем вуличках Буенос-Айреса, і така іноді ностальгія мучить, туга за нашими тріщинами в асфальті та за обшарпаними деревами». Чуже — воно і є чуже.

— У тім-то й річ. Мою дружину від українського повітря з м’ясом не відірвеш.

— Так що не приндься. Ти ж знаєш: природа без санітарів не може існувати.

Друзі загнали машину в гараж та рушили на автобусну зупинку, щоб роз’їхатися по домівках. Народу більшало, а автобуса все не було.

— Треба було йти на метро, — досадливо махнув рукою Сильцевий.

— Ану глянь уліво на того шустрягу, — перевів увагу товариша Олексій.

Біля огрядної тітки ошивався сухорлявий шибздик у картатій чорно-білій сорочці й у кашкетику по самі очі. Його довгі, як в орангутанга, руки звисали уздовж тіла, та ось права кінцівка зметнулася змією і зникла за огрядним корпусом тітки, з-за котрого виглядав край господарської сумки. І от уже в пальцях картатого пірата опинився шкіряний гаманець. Шибздик, притуливши його долонею до печінки, рушив геть від зупинки. Але буквально кроків за п’ять чолов’ягу під лікті прихопили дужі руки і майже понесли за кіоск.

— Завмри, — почув злодюжка грізний наказ прямо у вухо.

Чоловіка притисли до стіни кіоску. Олексій Кирилко красномовно підніс кулак до обличчя кишенькового злодія:

— Зараз як дам у барометр, одразу стрілки обсиплються.

— Ой, колеги, пробачте, я не знав, що це ваша територія, — залабузнився злодій. — Звичайно, забирайте свій улов.

— Які ми тобі колеги?

— А хіба ви не щипачі? Відкіля тоді знаєте мою кликуху?

— Що ти мелеш?

— Так я ж Барометр!

— От що, барометр-спідометр, зараз швидко полетиш до тітки і віддаси їй гаманець. Це наша тітка.

— Зрозумів-зрозумів. Тільки як я…

— Це твої проблеми.

Шибздик попрямував до великої дебелої жінки з двома сумками, яка нудилася разом з іншими в очікуванні автобуса.

— Жінко, це не ви зронили? — делікатно торкнувся її плеча злодюжка.

— Га? Що?

— Та ось прямо у вас під ногами.

Справді, жінка забачила коричневий гаманець.

— Треба ж, таки мій.

Мужик підняв і подав. За спиною в нього стояли Сильцевий і Кирилко.

— Ой, дякую, дорогенький, — розцвіла дамочка.

Під’їхав автобус, народ кинувся штурмувати двері.

Мужик у кашкеті вайлувато пішов до пивної бочки.

— Мабуть, гаманці — це все-таки не мій профіль, — пробубнів він собі під ніс.

Розділ 5 Утеча з пекла

Увечері до шахрая-мародера Шкуркіна, котрий мав дивне прізвисько Барометр (певно, тому, що володів фантастичним чуттям на гроші), прибіг захеканий опецькуватий Вересаєв, мужичок років під сорок, якого всі звали просто Костя.

— Є! — радісно вигукнув він. — На Слобожанському цвинтарі! Прямо мавзолей!

— І хто? — Барометр підсунув гранчак і налив Вересаєву горілки.

— Крутий, природно. Ну дуже крутий! Його угробили в улюбленому чорному «Форді». Розцяцькована труна з італійського дуба. Мармуровий пам’ятник висотою метрів зо три.

— Давай по суті.

— На пальцях от-такі товстелезні перстені. Костюм — фірма від Валентина. У руці — улюблений мобільник, в узголів’ї — навушники «Філіпс»… — збуджений Вересаєв аж запищав, мов горло перехопило.

— Відкіля такі подробиці?

— Сам бачив.

— Ти що, йолоп? Скільки разів казав тобі: не світися.

— А я і не світився. Я в бінокль. З дерева.

— А бінокль де взяв?

— У бариги Григор’єва.

— Добре, проскочить, — розслабився Барометр. — Але з цим почекаємо.

— Та ти що!? — обурився Костя Вересаєв. — Я на чотирьох кладовищах клієнтів випасав. Усі ноги збив, поки цього надибав.

— Чи це ти не про Ігоря Власова співаєш, котрий тримав під «дахом» півміста?

— Здається, він… Там народу і машин було море. А квітів живих — як гівна на корівнику. Але тепер уже чистота і порядок. Котрі квіточки не зів’яли, баби розібрали на повторний торг — такий собі секонд-хенд. А пам’ять ще швидше в’яне. Так що саме час братися до діла. Серцем чую: гарний буде улов.

— Ні, з Власовим перечекаємо. А раптом туди охорона навідується? А мій жмурик — надійний, ніякого ризику. І теж заможний. На відшибі загребли, підселений. Гошею Сумським зовуть. Кладовище старе, навколо хащі.

— А відкіля ти дізнався?

— Так завідувач тамтешнього кладовища — мій кум Іван, ха-ха-ха…

— Коли навідаємося?

— Так сьогодні й сходимо! Відкладений тільки солоний сир добрий… Що ж, вирішили: працюємо в звичайному режимі.

Вересаєв хапав з півслова: «підселений» — це коли ховають поруч з кимсь із родичів на «законсервованій» території в одній огорожі. А щодо «режиму роботи», то досвіду не позичати, не вперше. Та й інструментарій у наявності — пречудовий.

Приступили ледь не о дев’ятій вечора. Кінець вересня — самий смак: не холодно й не жарко, і сутеніє доволі рано. А серед дерев — то й зовсім морок, жоден собака не побачить, так що спокійно підсвічували ліхтарем. Місяць допомагав.

Щоб розрядити «ситуацію», Барометр розповів «притчу», почуту недавно від кума Івана — начальника кладовища.

— Зіштовхуються дві автомашини. Розлютований водій першої машини кидається до власника другої: «Подивіться, що ви накоїли! — кричить він. — Ви розбили мої зубні протези!» — «Добре, — заспокоює його другий водій. — Порийтеся в цій коробці». І подає потерпілому картонну коробку, де сотня зубних протезів. Порившись, потерпілий знаходить придатний і радісно вигукує: «Треба ж, як пощастило! Добре, що я зіткнувся з дантистом». — «Дантистом? — дивується другий. — Я не дантист, я — гробар».

— Га-га-га! — самозабутньо заіржав наївний, мов дитина, Костя Вересаєв.

— Тихіше ти, — осадив його Шкуркін-Барометр.

Поряд височіли кілька помпезних надгробків, безпомилково вказуючи на те, що під ними спочивають цигани. Люблять вони розкошувати, віддаючи останні почесті своїм неспокійним одноплемінникам.

— Було б непогано і там понишпорити, — показав рукою жадібний Костя Вересаєв. — Мабуть, усі в золоті…

— Не відволікайся, може, коли й пошебуршимо. Я, взагалі-то побоююся циганів — у них могили зачаровані.

Дует мародерствував на цвинтарях уже не перший рік, і на цій справі хлопці собаку з’їли. А починали ще, мабуть, років з двадцять п’ять тому: розкривали склепи і стародавні могили в пошуках коштовностей, монет, антикварного начиння. Минули ті часи: дочиста усе виметено — розграбовано старателями. Мимоволі довелося розширювати «репертуар»: слава Богу, цвинтарів на нашій батьківщині безліч. І недіючих, і, особливо, діючих. З недіючих у справу йдуть надгробні пам’ятники і плити: мармурові, гранітні, з туфу всіх кольорів й іншого каменю, а також самі «мешканці», тобто їхні кістяки: мода на сувеніри з кісток набирає силу — ось вам і чотки, й намиста з хребців і фаланг пальців, попільниці і навіть цукерниці з тазостегнових кісток і, звичайно ж, сувенірні черепи. У руках умільців такі штучки класні виходять — просто диво-мистецтво! Головне, щоб матеріал не підкачав: не був крихкий, не порудів…

На діючих кладовищах — зовсім інший коленкор. Нові часи — нова специфіка. Крутелики пішли косяком, відстріл невичерпний… Таке іноді в поховання впихають — в голову не вкладається. Одному «авторитету» мавзолейчик поставили, а в ньому стереосистему встановили, щоб безутішні родичі і друзі під час відвідин, сидячи на лавах з чорного лабрадорського мармуру, слухали улюблені мелодії покійного. Недовго, як кажуть, музика грала — умикнули вони з Барометром розкіш похоронну. Та й продали за добрі гроші.

Цього разу вони трудилися над жмуриком, якого вичислив Шкуркін. Теж, напевно, солідний мафіозі був, принаймні надмогильна плита — офігенна.

Спочатку не без труднощів зірвали металеві кріплення, що з’єднували плиту з каркасом могили. Потім на двох кутах підрили землю, уклали металеві пластини і встановили два домкрати. Одночасно почали накручувати. Припідняли плиту. У солідний пролом застромили спеціальну розпірку, після чого надкололи ломом бетонований бордюр каркасу — настільки, щоб можна було не лише зазирнути, але й протиснутися. Витратили не більше тридцяти хвилин, незважаючи на те, що вовтузилися в мокротинні — далися взнаки тривалі зливи останніх днів.

— А Буратіно, здається, багатенький, — посвітив у могилу Костя Вересаєв. — Склепчик персональний отримав.

— М-да, мода така пішла, — кивнув Барометр-Шкуркін. — А ти б чому віддав перевагу: щоб тебе землею засипали чи щоб у підземній квартирці помістили?

— Брр… Я хотів би жити… вічно.

Сухорлявий Барометр, прихопивши ліхтар, плигонув униз за допомогою мотузки, прив’язаної до огорожки. А вже хвилин за п’ять він озвався до Кості Вересаєва, який цмулив на волі сигарету:

— Давай-но сюди, один я не впораюсь.

Присадкуватий і дебелий, мов помідор, напарник заперечив:

— Не пролізу.

— А ти домкратом накрути ще, балда!

Костя взявся гранично накручувати перший домкрат, потім — другий, при цьому він дупою збив металеву розпірку, що вивільнилася від ваги плити.

— Лізь, — поквапив Барометр.

Вересаєв протиснувся в проріз і завис.

— Високо, — боязко вимовив він.

— А мотузка на що? — підсвічував йому ліхтарем Шкуркін. — Втім, у будь-якому разі не вб’єшся — занадто ти пузатий. Скоро з тобою працювати буде неможливо. Негайно схудни, бо звільню за профнепридатність…

Відсапуючись і обливаючись потом, Вересаєв гепнувся вниз. У потужному світлі ліхтаря перед його очами постала дуже вузенька кімнатка, посередині якої на невеличкій естакадці стояла… кам’яна труна.

— Останній крик моди, — хмикнув Костя Вересаєв.

— Узялися, — скомандував Барометр. — Три, чотири…

І вони ледь зрушили гранітну кришку труни. У ніздрі вдарив трупний сморід.

Вересаєв задихався.

— Здається мені, я вже десь таку труну бачив, — вимовив він.

— І де ж? — єхидно посміхнувся Барометр.

— В англійському кінофільмі «Ромео і Джульєтта».

— Придумав. Цього дядька поховали тіки-тіки. І на Ромео він зовсім не схожий. Отже, берімося ще раз! Ну!..

Вони знову схопилися за краї середньовічної труни. Раптовий спалах проник у могилу, і страшний гуркіт гримнув у них над головою. Костя від несподіванки підстрибнув і присів. Барометр схопився за серце.

— Тьху ти! — зойкнув він. — Це гроза.

Справді, десь у чорній небесній безодні знову загуркотіло, і шумно заторохкотів інтенсивний дощ.

— І слава Богу, — зітхнув Барометр. — Тепер нам жоден собака не завадить.

Вони взялися за кришку труни втретє. Тужачись і щосили напружуючи жили, ривком налягли — гранітний прямокутник поповз. Не зупинили їх навіть дивні звуки — лиховісний шерех, скрегіт, удар… Вони сумлінно дотягли кришку до краю і скинули її додолу. Через мить у вухах аж різонуло від тиші. Саме різонуло — настільки вона виявилася відчутною і давлючою. Злякані грабіжники інтуїтивно закинули голови. До слуху ледь донісся віддалений шум дощу, потім приборканий гуркіт грому…

— Галушки-варенички, — тривожно вимовив Барометр і спрямував промінь світла туди, де був проріз.

— Ти розпірку підсунув? — запитав він.

— Ні, — пробелькотів Костя.

— Ах ти сволото!

Мокрий ґрунт зробив свою підступну справу: він, певно, осів, домкрати «попливли» і надважка мармурова плита, не підстрахована розпіркою, фатально накрила склеп.

Ще не усвідомивши масштабів катастрофи, пузатий Костя Вересаєв підійшов до стіни і судомно схопився за кінець мотузки. Упираючись колінками в цегельну кладку, несподівано жваво поліз нагору, однак незабаром бухнувся вниз — мармур головою не протараниш.

— Мамцю, — жахнувся він, — повна хана.

Барометр, закусивши губу, водив по стелі променем ліхтаря і гарячково міркував.

— Тримай, — подав він ліхтар Кості.

Сам заходився обмацувати стіну довжелезними, як в орангутанга, руками, навіть дряпати її нігтями і нервово сіпав за мотузку.

— Це пастка! — нарешті вимовив він. — Найхріновіше, що лом і лопати — там, нагорі.

Костя істерично засміявся, потім, хапаючи по-жаб’ячи повітря, почав по-дитячому схлипувати.

— Замовч! — несамовито закричав Шкуркін. — Сам винуватий, падлюка!

Окрик виявився дієвим.

— І що ж т-т-тепер ро-ро-бити? — затинаючись, протриндів Костя.

— Здихати будемо. З голоду. Втім, спочатку, — з невимовним єхидством прошепотів Барометр, — буде чим підкріпитися: або ми його, або він нас…

Барометр показав рукою. З відкритої труни презирливо стирчали носаки модельних туфель покійного. На руці зблиснув золотий перстень. Костя перевів погляд на темно-воскове обличчя новопреставленого. Його пересмикнуло.

Барометр дбайливо зняв з пальця Гоші Сумського золотого перстеня, спеціальною металевою лопаткою відкрив йому рота.

— Металокераміка, — з жалем вимовив він. — А костюмчик фірмовий, на тисячу баксів потягне.

— Давай рити, — заскімлив Костя. — Треба якось вибиратися.

— Рити носом ми зможемо тільки стоячи на спині один в одного. Якщо кладку розберемо, — злостиво відреагував Барометр.

Почали міркувати і примірятися. Де там. На совість зроблено.

— Є ще один вихід. З настанням ранку кричатимемо, — запропонував Костик. — Будемо кликати на допомогу.

— Мерці просяться на волю, — гірко висякався Барометр.

— А задушливо тут… е-е, як у труні, — вимовив Вересаєв і пошкодував, що з язика зірвалося таке порівняння.

— Треба цього знову закривати, — мотнув головою Барометр. — Бо трупний дух — отруйний…

Без ентузіазму взялися за гранітну кришку труни. Але підняти не змогли. Важка дуже. Так що довелося терпіти презирливу гримасу власника шикарних туфель.

— Гаси світло, акумулятор сяде, — наказав Барометр.

— Я в туалет хочу, — заскиглив Вересаєв.

— Я тобі захочу! — загрозливо засичав Барометр.

Запанувала темрява.

І без того сморідне повітря густішало. Перекемаривши абияк ніч, зустріли світанок, що пробився крізь рвану смужку проламаного каркаса. Як не сумно, прогорланили безглуздо цілий день, поки не настала друга ніч.

— Цю частину цвинтаря мало відвідують, — здогадався Барометр. — До того ж вересень — у всіх справи.

Вересаєв обламав до крові всі нігті, розлютовано кидаючись на стінку і дряпаючи її. Барометр теж підупав духом і дедалі частіше, згорнувшись калачиком, відлежувався на підлозі.

На третю добу їм підфартило: посинілих і напівживих дохликів-«кротів» витягли на світ божий якісь смагляві хлопці в бездоганних костюмах. Виявилося, цигани, які супроводжували огрядну літню циганку, яка похмуро сопіла. Рятівники гидливо розглядали «красенів з пекла».

— Що робитимемо? — запитав один із хлопців. — Відразу вб’ємо чи нехай помучаться?

— Навіщо вбивати? Якщо в них мізки не зірвало, нехай живуть собі, — вимовила квітчаста матрона.

Очманілий Костя Вересаєв розчулено дивився на рятівників і готовий був їм підошви цілувати. Виснажений Барометр сприймав ситуацію дуже скептично: ці панове-кочівники його не надихали. Втім, яскраве вересневе сонечко поступово наповняло серце надією: все-таки врятовані…

Однак дуже швидко сонечко знову померкло, натомість замаячіла тьмяна лампочка над головою. Шкуркін з Вересаєвим опинилися в компанії двох молдаван — у металевому контейнері. Там вони шаткували макові стебла з голівками до стану дрібної соломки, після чого «хімічили» за допомогою оцту й ацетону. Бурду зливали в сорокалітровий бідон. Коли бідон наповнювався наркотою, його пізно увечері викочував неголений літній циган, він же ж приносив нового бідона.

У такому рабському режимі робітнички проіснували до наступного літа: заросли волоссям, здичавіли, охляли. Костя Вересаєв був явно як не свій, за спостереженнями Шкуркіна, у нього глузд за розум почав завертати одразу після того, як їх вивезли з кладовища. Але саме Костя спровокував на рішучі дії своїм постійним скиглінням:

— Невже ми, досвідчені гробокопи, не зможемо вирватися з цієї пастки? Тікати треба, тікати!

Молдавани підтримали ідею, з ними хитрий Барометр добряче скентувався. Поступово дещо рятувальне напрацювали. Замки на ланцюгах, якими бранці були прикуті до скоб у залізних стінах, освоїли — у будь-який момент їх можна було відкрити спеціально загнутими шматочками сталевого дроту. Підібрали випадково загублену коробку з двома сірниками. Намітили козла-відбувайла — у таких колективах завжди знаходиться «третій зайвий» — продукт психологічної несумісності.

Залишалося тільки остаточно зважитися й вибрати вдалий момент.

І такий невдовзі настав.

Серед ночі рішуче забарабанили кулаками в стіни. Охоронець — молодий заспаний хлопець — люто загримів засувом:

— Якому гаду тут не спиться?!

Один з молдаван прожогом виплеснув повен кухоль ацетону на бідолаху Костю Вересаєва, котрий сидів на циновці й навіть не підозрював про таке лихо. Барометр кинув у нього запалений сірник.

У наступну мить ввірвався охоронець.

— О чорт! — остовпів він.

Перед його очима метався й верещав живий смолоскип. Поруч стояли поліетиленові пляшки з ацетоном. Переборовши шок, охоронець схопив циновку і почав гасити Вересаєва. Ще один кухоль з ацетоном полетів у нього. Не знадобився навіть другий дорогоцінний сірник…

Три вовчі тіні вислизнули в морок і кинулися врізнобіч…

Двох із них роздерли пси-вовкодави, а от третій втікач, вдало обравши напрямок, перемахнув через паркан і розтанув у нічному мороці.

Розділ б Запрошення на шоу клоунів

Робочий день на авторинку починається рано. Бажано до сьомої години бути у всеозброєнні — до цього часу Сильцевий і Кирилко зазвичай уже виставляли свій товар. Виглядало це приблизно так: до припаркованого «Жигуля» тулився торговий розбірний намет, там на столі розкладали всілякі запчастини. Капот автомобіля, накритий щільною тканиною, теж слугував прилавком, на якому розміщали переважно всіляке освітлювальне причандалля: різнокаліберні автолампочки, фари, задні й передні повороти-освітлювачі, а також комплекти карбюраторів до різних моделей «Лад».

Узагалі-то авторинок поділявся на дві частини: в одній продавали всі мислимі запчастини, зокрема кузови, колеса й мотори, в іншій — власне автомобілі. Різношерстих шахраїв-аферистів — море. Наприклад, ліворуч від Усольцева і Кирилка дядько Степан продавав турецькі й польські акумулятори, що їх виготовляли в Одесі. Праворуч через двох продавців коричневий чолов’яга, схожий на вірмена, продавав «жигулівські» дверцята, крила і фартухи кустарного виробництва. Знаючі люди називали їх пергаментом. По-перше, як їх не грунтуй, як не фарбуй, вони дуже скоро починають іржавіти, по-друге, механічні дотики витримують слабенько. Але народ цю туфту купував жваво, тому що б’ються-коцаються машинки ще жвавіше.

Особлива, окрема «пісня» — це беушні колеса. Ініціативні хлопці привозили їх переважно з Німеччини, прочісуючи тамтешні автосмітники. На вигляд начебто й нічого колеса — усіх типів і для будь-яких авто. Виробники — найпрестижніші. Вибирай-купуй — дешево і сердито. А те, що ці колеса приховують порвані корди, малопомітні здуття та інші зношеності-дефекти і можуть у будь-який момент луснути і вибухнути під час їзди, нікого не обходить, крім ощадливо-економного споживача, для якого машинка — часто єдиний засіб існування.

Був на авторинку, звичайно, такий собі Арнольд, котрий приїжджав на білому мікроавтобусі «Мерседес» і задовольняв попит не тільки на електроустаткування для різних моделей іноземних машин, а й на автосигналізацію всіх типів: від примітивних до супернакручених. А ще Арнольд під замовлення забезпечував своїх людей сканер-відмичками, тобто спеціальними електронними пристроями, які самоналаштовувалися на частоту будь-якої автомобільної сигналізації на предмет її приборкання (призначалася ця штуковина нібито для розтелеп-водіїв, що гублять брелоки з ключами).

На авторинку обов’язково є кілька «точок», де можна купити наркотики. Найбільш колоритна персона — літня тітка Маня. Її голова накрита хламидною хустиною з засмальцьованими квіточками, м’ясистий ніс прикрашений волосатою бородавкою, на товстому пальці — дивовижних розмірів жовтий перстень. Загалом, класика жанру. Тітка Маня торгує сигаретами і насінням, а стражденним відпускає «ширку», це головний її приварок. Якщо тітка Маня практично не змінює торгову дислокацію, то ще кілька продавців дурману періодично переміщаються по ринку, але їх легко вирахувати: біля них в’ються худючі з зеленими обличчями юнаки й дівиці.

Періодично ряди автопродавців обходять дві бригади «збирачів податків» — одні офіційно «пожинають» ринковий збір за місце, інші — за «дахування». «Дахуванням» дотепер займався Алік Гримза, але нині ринок смакує новину: Аліку прострелили ногу, і він лежить у лікарні. Його «тхори» поки побоюються доїти ринок, вбачаючи в наїзді на їхнього бригадира серйозне попередження. Треба розібратися: від кого? А поки трудовий люд насолоджується тимчасовим затишшям від перманентних поборів.

Торгівля в Кирилка й Усольцева рухається досить жваво, вони не заламують ціни, тому свічі, кільця, циліндри, фільтри, замки запалювання, фари з лампочками продаються шпарко. Сьогодні підходив оптовий постачальник — замовили йому вдалі позиції. Тож настрій був непоганий.

От зараз розглядає товар товстенький дядечко з чорними вусиками «стопочкою», він «упакований» у пристойний костюм.

— А що у вас, шановні, є до іномарок? — запитав чоловік і уточнив: — Наприклад, до «БМВ».

— Ми, взагалі-то, спеціалізуємося на російських «Ладах», — по-діловому відповів Сильцевий. — Але якщо ви замовите, то ми постараємося задовольнити будь-яке ваше бажання.

— Ну, навіщо ж я вас буду напружувати, якщо ви спеціалізуєтеся на «Ладах»? — благодушно відреагував чоловік і почимчикував собі далі.

— А ти звернув увагу, — посміхнувся Олексій Кирилко, присунувшись до напарника, — якщо цьому пану надіти на голову фетровий капелюх, він буде дуже схожий на Чарлі Чапліна.

— Ага! А я ламав голову, де бачив це знайоме обличчя…

Але цьому вдалому початку не судилося, на жаль, завершитися оптимістично. У підприємців поцупили дорогущу упаковку фірмових свічок — сто штук, увесь залишок. Пропажу виявили майже під завісу робочого дня.

— А я-то думав, чого тут крутиться слизняк-пацанчик, — скрушно зітхав Кирилко. — Напевно, це гаденятко й потягло свічі.

— Доведеться, ще заповзятливіше працювати! Пильність потроїмо, — сердито «втішив» Віктор.

— Господи, ну що за життя! Біг на місці! Ніякого тобі світла в кінці тунелю.

— За все в житті доводиться платити, дорогенький. Ми Вольського і Зуріка почистили, тепер нас хтось тюкнув. Закон сполучених посудин, — понизив голос до нелегального Олексій.

— Та облиш ти. Це закон кровопивства.

Пізно ввечері Віктор зателефонував Олексію:

— Щойно дзвонив Олег Козаченко, наш спільний знайомий, він запрошує на своє нове шоу клоунів.

— Так, нам тепер дуже не вистачає шоу клоунів.

— До речі, знаєш, як воно називається?

— Як?

— «Наші за бугром».

— І що?

— А оскільки в тебе зараз із самовладанням кепсько, ну там депресія й усе таке, то чому б нам завтра з дружинами і дітьми не піти на виставу «Арт-шоку»? Посміємося, розважимося.

— Де?

— У нічному клубі «Фокстрот».

— A-а, у нічному…

— Не переживай, початок о шостій вечора. Є у них і така форма роботи.

— Нема питань. До речі, що таке фокстрот? — в настрої іронічного Олексія явно додалося бадьорості.

— Ну, танець такий…

— Фокстрот — це кохання навстоячки.

— А тоді що таке кохання? — спікірував Віктор.

— Це фокстрот лежачи, — засміявся Олексій.

Розділ 7 Лещинський і літературний раб Христофоров

Рівно о шостій годині ранку Рудольф Карлович прокинувся. День почався за строгим розпорядком. Ранковий туалет, сорокахвилинна гімнастика і — до справ.

Хто сказав, що старий Рудольф без діла сидить? Він, немов кіногорець, — вічний. Дякувати Богу, ясність розуму не залишила його, і коліна ще не тремтять. Хоча роки, кляті роки! Тепер усе доводиться робити обачливо, уникати напруження, вивіряючи кожний порух тіла і душі — жодної зайвої калорії, ніяких стресів і нервування!

Утім, Рудольф Карлович давно вже не хвилювався через дрібниці. Все залежить від точки зору. Для одного загублений гаманець — трагедія, для іншого смерть друга — привід по-філософськи прикинути: всі там будемо… Переживай не переживай — на все Божа воля. Ось недавно в його домі розбилося дзеркало, величезне, розкішне дзеркало, з лицьового боку ну просто Ермітаж, оправа золочена: барельєф на теми біблійних сюжетів, а зі зворотного — тьху, просто чорне в пилюці скло. Ось так і життя людське: копнеш — звичайний курний чорний виворіт, прикритий сріблясто-ртутною мішурою. Лещинський, наче сатир, посміхнувся: «Та який я, до біса, Рудольф Карлович! Завжди був і залишуся Костею Кацапчуком, якого життя в такі вузли зав’язувало, що донині розв’язатися не може. Завтра має відбутися важлива зустріч з мером! Ну чи не іронія долі, щоб злодій у законі легко і просто кумався з мером! Причому у фантастичному блиску злодійської „корони“ аж надто жалюгідними виглядають потуги на солідність чергового висуванця на роль голови міського самоврядування».

Зненацька штрикнуло десь біля серця. Поганий знак. Частенько стало поболювати останнім часом. Зносився мотор. Ситуація вийшла з-під контролю: якийсь незрозумілий перерозподіл почався… От і на Аліка Гримзу хтось здійснив замах (розважливий Бернацький доповів).

Але найбільше бентежив Рудольфа Карловича неприємний поворот у відносинах із Власовим… Адже він йому був як син. І раптом Лещинський до нього стрімко охолов, коли дізнався, чиїм нащадком він насправді є. Мерзотна «історія з географією» вийшла. Хоч і кажуть, що син за батька не відповідає, але не зміг себе переламати, занадто темне і жахливе сколихнулося в нетрях душі, хоча давно вже, здавалося б, пекельна минувшина затяглася затхлим баговинням забуття. Аж ні, навіть вольові зусилля не допомогли.

У колі найближчих соратників Рудольф Карлович іноді жартома говорив, неначе виправдовувався: «Мене зіпсувала система. Капіталізм я не встиг полюбити, а соціалізм зненавидів усією душею». Але мало хто розумів, що він мав на увазі. І тільки сам на сам, відчуваючи гірку душевну самотність, Рудольф Карлович з очевидністю усвідомлював, як випав зі скрижалей часу, — він немовби закладка між двома епохами, уламок дзеркала-історії, але тільки зі зворотного — зчорного в пилюці боку… Значить, не судилося.

Рудольф Карлович пройшовся по кімнаті, посміхнувся: «А гарно я розібрався з Власовим і Алевтиною». Подумав про це — і серце колоти перестало. Мимохідь глянув на настінний годинник. Через п’ятнадцять хвилин приїде журналіст Христофоров.

І справді, хвилина в хвилину в кімнаті з’явився китаєць Ван і шанобливо доповів про прихід гостя. Ним виявився вже знайомий нам інтелігентний, породистий Костянтин Христофоров, якого Лещинський по-батьківськи пригорнув.

Без зволікань взялися до справи. Рудольф Карлович надів окуляри і з неприхованим інтересом відкрив рукопис. Він навіть долоні потер. Христофоров спідлоба спостерігав. Перед ним сидів підтягнутий бадьорий старигань років шістдесяти від сили, з ясним живим поглядом розумних очей. Хоча Карловичу бабахне через місяць всі вісімдесят! Позаздрити можна.

— Отже, подивимося, що ти тут накалякав, — Лещинський підніс до очей віддрукований на принтері перший аркуш. — А то вже стомив. «Замість передмови, — прочитав він уголос. — Читаючи цю безхитрісну повість, не шукайте на карті рідне село головного героя, немає тепер села Гнилуші, як немає десятків тисяч сіл на теренах колишньої російської імперії. Були вони визнані „безперспективними“, тому й зникли з лиця землі. Проте всі назви змінені, та й деякі імена теж. Хоча… Настільки велика наша колишня „Батьківщина“, що аналогічних імен і назв у ній годі й перерахувати, а подібних до тих, що в цій історії, тим паче».

Христофоров уважно-напружено спостерігав.

— Поки годиться, — підтис губи Рудольф Карлович. — Ось тільки навіщо ти взяв у лапки слово «Батьківщина»?

— Тому що такого поняття вже не існує, — пояснив Христофоров. — Воно залишилося в минулому.

— Як це не існує? — Рудольф Карлович виявив своє здивування легким примружуванням очей, і співрозмовник зрозумів, що сперечатися не варто. Він досить давно і добре знав свого патрона.

— Гаразд, — кивнув, погоджуючись, Костянтин Михайлович.

— Як це гаразд? — набундючився старий. — А чому ти не відстоюєш свою точку зору?

— Знову за рибу гроші, — широко посміхнувся Христофоров. — Почалося крутійство!

— Жартую, жартую, — лукаво хитнув головою старий. — Більше не буду. Читаємо далі.

І він став читати мовчки: «Низька якість рукопису пояснюється квапливістю, депресивним станом і хворобою автора. Це навіть не повість, а скоріше, сюжет, який ще можна і скоротити, і розвинути. Автор прагнув оминати гострі кути політичних проблем, хоча це і не в його звичці. Та й у літературному плані багато недбалостей. Слава Богу, хоч так закінчив!».

Рудольф Карлович мало не підскочив. Вівчарка, що лежала у дальньому кутку кабінету, різко підняла морду.

— А це що за нісенітниця?! — обурився Лещинський.

— Літературний прийом, — спокійно відреагував Христофоров. — Почитайте класиків. Від Стендаля до Агати Крісті. Але це абсолютно не свідчить про те, ніби вони погано писали.

— Однак навіщо ці реверанси?

— У читача повинно виникнути відчуття, що автором є головний герой твору. Ви ж так хотіли?

— Так.

— Тому я навмисно зробив розповідь трішечки рваною, пунктирною… Інакше просто доведеться писати біографію.

— Ні, біографію я не хочу.

— Повірте, я знаю, що роблю. До того ж це непоганий рекламний трюк. Можу навіть навести приклад. Один французький співак на обкладинці свого компакт-диска надрукував на самого себе нищівну рецензію. І уявіть собі: ажіотаж піднявся несусвітний!

— Ну ні, браток, це вже перебільшення, натяжка. Я ж не співак. Все повинно бути припасовано і відшліфовано. Забери цю бяку.

— Добре.

— Розумієш, мені потрібен шедевр.

— Ну-у, для шедевра в мене пороху не стане, — Христофоров розгублено потирав шоку. — Краще б ви на цю справу Сванідзе підрядили, у нього краще вийде. І стиль блискучий, і думку він уміє витончено завернути.

— Блискучий, витончений, — єхидно скривився Рудольф Карлович. — Та вся його писанина — єзуїтська, у вашого Сванідзе! Як на мене, у вашій редакції він виконує роль сірого кардинала, навіть зовні схожий на Ришельє!

Христофоров задумливо примружився, потім мовив:

— А й справді схожий. Як це я раніше не помічав? — після невеличкої паузи додав: — Авжеж, цікавий був мужик, Арман Жан дю Плессі Рішельо, фактичний правитель Франції при королі Людовику XIII.

— Ну і пам’ять у тебе, одначе, — здивувався Лещинський. — Але чому Рішельо, а не Рішельє?

— Тому що так правильно. Між іншим, кардиналу належить не дуже веселий афоризм, справедливість якого оцінять усі ті, хто пише: «Дайте мені шість рядків, написаних рукою найчеснішої людини, і я знайду в них щось таке, за що його можна повісити». Ні, Сванідзе явно не дотягує до Рішельо.

— Повір мені на слово, він і до тебе не дотягує. При всій своїй блискучій витонченості.

— Як це не дотягує? — різко мотнув головою Христофоров.

— У розумінні літературної майстерності, — уточнив Рудольф Карлович. — Так що прапор тобі в руки!

Річ у тім, що Рудольфа Карловича на схилі віку гонорово потягнуло закарбувати своє феєричне життя. Особливо приголомшила його книга Маріо П’юзо «Хрещений батько», яку він прочитав зовсім випадково. От і врізалась у свідомість думка придбати власного біографа. «Вже час подумати про душу, розкласти все по поличках, — сумно міркував Рудольф Карлович. — Життя взагалі-то минуло. Чому б і не накропати мемуари. Тим паче, що літературно є кому оформити».

Роль «літературного раба» взяв на себе давній приятель — Костянтин Михайлович Христофоров, журналіст впливової столичної газети. Людина надійна і пробивна. Багато разів перевірена. Христофоров не мав холопської натури, але за певних обставин готовий був надати будь-яку послугу Рудольфу Карловичу. А втім, тьху, який він Рудольф Карлович! У нього було стільки імен, скільки й життів. Одне на інше не схоже, наче мова йшла про різних людей. Тільки ні, все це одна людина, проте стільки граней у неї, що аж острах бере! А на цих гранях-життях ще декілька сколів-зламів. Війна і те, що після війни… Бельгія, Америка. Знову Союз, після Америки доля закинула на Далекий Схід. Ах, як там усе добре налагодилось! І з ікоркою, і з женьшенем, і з японськими автомобілями. Та знову злам. Помер незабутній Володимир Іванович Васильченко, друг, учитель, вихователь, що за руку ввів його у велике життя по лабіринтах кримінального світу, завдяки чому «американець» Майкл дуже швидко у Владивостоці став своїм серед чужих, і знову перевтілився на Миколу.

А насправді він був Костянтином Христофоровичем Кацапчуком. Ось як! Метикуєте? Костянтином Христофоровичем, що вражаюче перегукувалось з іменем-прізвищем його теперішнього друга — журналіста Костянтина Христофорова. Просто містика якась! Коли про це довідався журналіст, також чимало подивувався.

Пам’ятається, познайомились вони років сім тому на рауті однієї популярної тоді партії. Рудольф Карлович був запрошений як спонсор. Та не в цьому справа. Після офіційної частини почалася, звісно, неофіційна. Отоді ж і стався кумедний казус. Уже добряче підшофе, пристарілий, але бабійкуватий лідер партії почав упадати за ефектною дружиною не менш ефектного пана середніх років. Гриміла музика, виголошувались тости; хто хотів — танцювали. І ось, коли музиканти пішли на перекур, біля стійки бару утворився «міжсобойчик»: заговорили про високе — духовність, мистецтво. Дивлячись прямо в обличчя новоявленому майбутньому рятівникові суспільства, чоловік ефектної дами вирік цілком мирним голосом загадкову репліку:

— А ось що російська поетеса Марина Цвєтаєва в 1923 році написала одному критику: «Тіло аж ніяк не вважаю повноцінною половиною людини. Тіло в молодості — убрання, в старості — домовина, з якої рвешся».

Після виголошеної репліки на якийсь час присутні здивовано примовкли — ніхто не добрав розуму, як відреагувати, і всі зніяковіло перезирнулися. Партійний бос-дідусь, будучи напідпитку, здається, теж врубився в натяк, бо волочитися за чужою жінкою одразу ж перестав.

— Тож вип’ємо за молодість і заможність! — першим розрядив тоді ситуацію Рудольф Карлович і заразливо розсміявся.

Він добре знав, над чим потішається. Решта, розслабившись, також засміялися — за компанію чи просто від доброго настрою.

Випили хто горілочки, хто шампанського.

Потім Лещинський делікатно взяв під руку гострого на язик пана, відвів його убік і прямо запитав:

— Ви думаєте, справа тухла?

— Мильна булька, — з льоту зрозумів запитання пан. — Каліф на годину!

Ось таким чином Рудольф Карлович познайомився з блискучим журналістом Христофоровим, у якого, до речі, дружину все-таки умкнули. На що той в кулуарній розмові філософськи відреагував анекдотом: «Ким працює твоя дружина?» — «Клоуном» — «Невже? І в якому цирку?» — «Та шлюха вона остання, а вдає із себе невинність».

Таке поєднання «високого» й «низького» в одній особі вабило Рудольфа Карловича до Христофорова. Дуже добре сформулювала це одна театральна матрона: «За що я люблю Костю? 3 одного боку — це гнучкий розум, елітарна ерудиція, елегантна мужність, а з другого — вміння реально оцінювати те, що діється, заземленість. До того ж, в ньому немає підлості. Якщо він і підбріхує, то у нього це виходить безневинно».

Костянтин Михайлович, до речі, недовго холостякував, бо з легкої руки саме Лещинського він познайомився з бізнес-леді Віолеттою і через півроку знову одружився. Віола виявилася люблячою й самовідданою жінкою.

За останні пару років вони дуже зблизилися, Рудольф Карлович «промацав» Христофорова в різних ситуаціях і одного разу подумки визнав: «Годиться».

Годиться, щоб довіритися.

Тим паче, що і Христофорову неординарний Рудольф Карлович, якого позаочі називали Американцем, був цікавий не тільки як уламок приголомшливої епохи, але й як людина-досвід, чиї мудрі життєві поради допомагали у всіляких перипетіях і знаходили відгук у серці.

А спровокувала цю тональність взаємин розмова, що виникла начебто випадково. Зачепили тему сталінізму, і Христофоров із сумом повідав:

— А ви знаєте, мого діда теж, того… У 1936 році він працював конюхом у колгоспі «Іскра», що в Уманському районі Черкаської області. Мені батько про це в подробицях розповів. Приїхав, значить, до «Іскри» уповноважений з райкому партії, і треба було відвезти його в сусідню бригаду. Обліковець Поліщук і каже: «Запряжи Сталіна». У бригаді усі коні мали свої клички — «Чемберлен», «Муссоліні», «Черчілль» і так далі. Що й казати, це, звичайно, нерозумно. Але наслідки… Уповноважений обурився, вчинив обліковцю рознос: «Що ви собі дозволяєте?». А через тиждень за обліковцем Поліщуком прийшли. Потім забрали й інших колгоспників — «ворогів народу», у тому числі й мого діда, — усього близько десяти чоловік. Забирали вночі, під маркою виклику в сільраду чи в контору. Назад люди не поверталися. Більше їх ніхто не бачив. У колгоспі залишалися тягти гірку долю родини «ворогів народу» — дружини, діти, старі… Батько мій час від часу згадував історію з лиховісним конем і загиблими ні за цапову душу дідом і односельцями… А я для себе, крім іншого, зробив висновок: подумай десять разів над словом, над тим, як кого називати… От, обізвали в одній популярній газеті головного комуніста країни гомосексуалістом, у результаті той виграв позов у шістсот тисяч.

— А які ще висновки у твоїй голівоньці забрунькували? — запитав Рудольф Карлович.

— А те, що серед скотів дуже важливо не оскотиніти і життя людське цінувати понад усе.

— Так, не стати скотиною — це всім задачам задача, — задумався злодій у законі Лещинський.

Рудольфа Карловича мало цікавив головний комуніст країни, та й хто така Марина Цвєтаєва, Лещинський і донині толком не знав, а ось те, що тіло в молодості — одяг, а в старості — домовина, з якої рвешся, він відчуває тепер постійно. Треба поспішати, треба зафіксувати своє «я» в сувоях часу. І що з того, що це лишень стареча манія величі…

Для початку вирішили написати кілька епізодів. За принципом калейдоскопа. А там видно буде. Можливо, з цього щось і зліпиться.

— Я ж не романіст, — виправдовувався Христофоров. — Але щоб вийшло щось путнє, зразу домовимося: суцільна відвертість. Ніяких тайн!

— Мені вже приховувати нічого, — сумно знизав плечима Рудольф Карлович, здогадуючись, на яке складне завдання замахнувся.

Як передати на словах ті душевні муки, що супроводжували кожний різкий поворот його долі? Як добре, здавалося б, починалося у нього нове життя в Бельгії! Кохана дружина Тетяна. Надії. Перспективи. Прекрасне життя попереду, — головне, добре і чисте. Але не склалося. «Чому? — запитував себе і відповідав: — Не могло скластися. Я все життя тільки те й робив, що виживав». У пору становлення характеру йому не було з ким порівняти власне життя, щоб направити його в інше русло. Злиденність плюс прокрустове ложе комуністичної ідеології. Зона. І раптом — вільне суспільство з великими можливостями. Дружина Тетяна повністю поринула в правозахисну діяльність. Листування з дисидентами, написання статей, робота на радіостанції «Свобода», конференції, зустрічі з емігрантами, постійні роз’їзди. Рудольф Карлович, тобто на той момент Микола, щиро намагався в усе це «в’їхати» і долучитися. Стати соратником і помічником. Але через кілька років він з абсолютною впевненістю зрозумів, що це не його стезя. І сумно, і нудно. Ну не лежала у нього душа до папірців. І до боротьби за світле майбутнє людства він потягу не відчував. Адже що таке пошуки правди? Як там не крути, а виживає найсильніший. От і виникли принципові розбіжності. Його душа прагнула волі, а її, як він уже переконався, давали тільки гроші. Що їх більше, то більше свободи і волі.

— Чому тебе не зачіпає боротьба за правду, за права людини, за справедливість?! — іноді з відчаєм вигукувала Таня. — Адже ти такі жахи відчув на власній шкірі!

— Зачіпає. Відчув, — з прикрістю відповідав Микола. — З предметом я добре знайомий. В совдепії навіть армія мало чим від в’язниці відрізняється. І там, і там по два порядки — чорний і червоний, дідівщина і статутщина відповідно. Хіба можна батогом перебити цей обух? На щастя, цей жах залишився на іншій планеті.

Те, що побачив Кацапчук на «цій планеті», тобто на Заході (а побувати вдалося без особливих проблем в багатьох європейських країнах), звичайно, його приголомшило. Він не виявив системи таборів. Табір — це «національна особливість» країни Рад. А в тутешніх нечисленних тюрмах ув’язнені розташовуються в окремих блоках, є хол, душ. Поруч спортивний майданчик, галявина для прогулянок. Нерідко ув’язнені сидять поодинці. Ні, не в одиночках, де божеволіють, а просто у кожного своє «гніздечко», тобто на ніч камеру замикають, вранці відчиняють, людина може вийти, а може не виходити. Особливо вразила Кацапчука виправна установа для підлітків у Голландії. Стоїть палац, в якому мешкає двадцять п’ять хлопчиків віком від п’ятнадцяти до сімнадцяти років. З ними займаються двадцять дорослих. Кожний парубійко може в будь-який момент зачинитися. Може встати вранці, зварити собі каву, поснідати й піти на роботу чи на навчання.

— Невже ти не бачиш, — захоплено констатувала Тетяна, — що тут відбувається навіть не просто корекція особистості, а нормалізація!

— Бачу, але там, в країні Рад, на це глибоко плювати. І щоб змінити хід подій, знадобиться нова світова війна.

— Але ж крапля камінь точить, — не вгамовувалася дружина.

— Я двома руками «за», — співчутливо погоджувався Микола.

— Зрозумій, те, чим я займаюся, це моє життя. Просто їсти, пити і радіти повсякденним життєвим дрібницям я не можу. Я повинна боротися. Ти мене розумієш? — Тетяна гарячковито переконувала, але Миколі це здавалося романтичними нісенітницями, маячнею.

— Розумію. Але я також усвідомлюю, що це тільки в казках Ілля Муромець перемагає Змія Горинича. А Сталін — це не Змій Горинич, це система. І система зламала хребет навіть Гітлерові.

— Зрозумій, історія — це не сімейні розбірки, коли можна кардинально змінити ситуацію протягом обідньої перерви. Ти надто швидкий і нетерплячий. Щоб приборкати соціалізм, знадобиться не одне десятиліття.

— У мене немає часу чекати, — досадливо хитнув головою Микола. — Я не бачу сили, що обернула би Радянський Союз у твою віру.

— Та до чого тут моя віра? — на очах Тані заіскрилися сльозинки. — Дерево має рости нормально — до сонця, і на його вітах не повинні висіти ланцюги і зашморги. Під плодоносними деревами сміятимуться діти, наші діти! А що стосується протидіючої сили, то це здоровий глузд, який випромінюють порядні люди усього світу.

— Теорія…

— А практика?! — запально вигукнула Тетяна. — Ти пригадай практику, свідком якої ти теж був! Сам де Голль визнав: «Якби я мав таку армію, яку має ОУН, німецький чобіт не топтав би французької землі». Західні історики визнають УПА кращим партизанським рухом Другої світової війни. Не маючи ні матеріальної, ні моральної підтримки з-за кордону, як усі інші рухи опору того часу, українські повстанці змогли понад десять років протистояти військовим машинам двох найпотужніших за всю історію людства тоталітарних імперій — нацистської Німеччини та більшовицької Росії.

— Ну і чим закінчився бій проти двох драконів? — не без сарказму відреагував Микола.

Таня, закусивши губу, відвернулася.

Микола підійшов до неї й обійняв за плечі.

— Пробач.

На цей час він уже чудово знав, що драконів було не два. Боротьбу проти ОУН-УПА вели трохи схожі один на одного тоталітарні режими: німецько-нацистський і сталінсько-радянський разом з прокомуністичними польським і чехословацьким. Усі вони були єдині у своєму прагненні повністю знищити ОУН-УПА і придушити національно-визвольний рух українців. При цьому поряд із силою широко використовувалися пропагандистські й економічні важелі впливу. Подібною була і загальна схема їхніх дій: сполучення військових операцій з терором проти місцевого населення і його депортація, а ще — могутній ідеологічний вплив. Подібним був також загальний розвиток процесу протиборства з ОУН-УПА: від окремих акцій регулярних збройних сил до співробітництва всіх органів репресивно-каральної системи кількох держав; постійне переосмислення досвіду бойових дій; неминуча консолідація зусиль в одних руках — або в армії, або в органах держбезпеки.

— Слава тобі, Господи, — з превеликим полегшенням голосно зітхнув зовсім не набожний Кацапчук, а подумки констатував: «Яке щастя, що весь цей жах залишився на іншій планеті, на планеті, де розгулюють монстри, мічені червоними зірками». Сунути голову у їхню пащеку він не мав зовсім ніякого бажання. До того ж, щоб утнути подібну дурість, потрібно було зробити підкоп під залізною завісою.

Незабаром Микола пішов на бензоколонку простим заправником. Мав і кебету в голові, й руки беручкі, скоро в окрузі не знайти було кращого механіка. Відкрив власну майстерню. Не без допомоги Тетяни та її зв’язків, звичайно. Але старший друг і вчитель Володимир Іванович Васильченко, дядько Володя, все переінакшив: направив «на добрий шлях», що вів до Клондайку. Ні, вони не розводили бензин сечею, вони провертали масштабні інтернаціональні афери, налагодивши збут крадених автомобілів. А починали винятково з російського кримінального бізнесу — автомобільно-ломбардного. Бельгійські (втім, як французькі і голландські) ломбарди з радістю видавали великі позики під заставу новеньких фордів чи мерседесів, при цьому практично не цікавлячись документами на машину. Головне, щоб був ключ від замка запалювання. І водночас — ну хіба не парадокс? — у жодній автомайстерні не робили нового ключа доти, доки конкретно не переконувалися, що замовник є законним власником автомобіля. До автомайстерень росіяни і не зверталися. Для виготовлення дубліката ключа підходила будь-яка ювелірна крамниця, в якій працює виходець, приміром, з Одеси. От тільки «сувенірний» ключ доводилось замовляти зі срібла. Можна, звісно, було зробити з золота чи платини, тільки дорожче буде. Отже, вся хитромудрість полягала в тому, що замовити в якійсь автомайстерні дублікат ключа до машини без наявності відповідного документа, вважалось підробкою, криміналом, а коли тобі виготовляють ключ з дорогоцінного металу в ювелірній крамниці, то просто потрафляють забаганці колекціонера, який шалено любить мистецтво у всіх його проявах!

Схема подібних шахерів-махерів була приблизно така: лімузини вистежували на стоянках готелів чи ресторанів. Звичайно, люди виходять з машини біля парадного входу в заклад, залишаючи ключі в замку запалювання, щоб службовець міг відігнати авто на стоянку… З ключа робили зліпок і… бігцем до ювеліра. Через два-три дні автомобіль викрадали, відкривши ключем з дорогоцінного металу. Поки хазяїн помітить пропажу, поки заявить у поліцію, поки дані авто внесуть в розшукову базу даних… За цей час машину встигали припаркувати на стоянці якого-небудь ломбарду.

Років зо два минуло, поки простакуваті європейці розкусили феньку зі срібними, золотими чи платиновими ключами. А спершу вони приписували любов до ювелірних ключів примхам розбагатілих росіян. Улившись до їхніх рядів, Володимир Іванович Васильченко і Микола Рудько (уроджений Костянтин Кацапчук) ключі в ювелірів не замовляли — вони їх випилювали у своїй автомайстерні.

Навикнуті в автоломбардному бізнесі подільники вирішили не чекати, коли дзьобне смажений півень, вони перейшли на «новий рівень» — почали збувати автомобілі, для чого стали спільниками двох алжирців й одного англійця. Отже, машини йшли на південь — в Італію, Іспанію, і на північ — в Англію і Скандинавію. Одного разу в Кацапчука трапився приступ апендициту, і поки він лежав, прооперований, у лікарні, Володимира Івановича підвели під монастир підступні алжирці, він потрапив у поле зору поліції. А оскільки на нього, як на нібито військового злочинця, мався запит від радянського уряду, його, нітрохи не вагаючись, вислали на споконвічну батьківщину, в країну Рад… Ой, як перекособочилося знову все в житті. Володимир Іванович, як справжній джентльмен, ні словом, ні натяком не виказав Миколу-подільника. Але тінь лягла. І пішло-поїхало. Скандали з дружиною Тетяною. Повний розрив. Переїзд в Америку, раніше це було так легко зробити. В шістдесяті почув, що на Батьківщині почалася відлига, і з холодної комфортабельної Аляски стрибнув у славне місто Владивосток. Ностальгія замучила. І коли б не дивовижна зустріч з депортованим дядьком Володею, невідомо, куди б повернула доля, в яку він, закоренілий атеїст, тоді абсолютно не вірив.

…Рудольф Карлович читав рукопис, і в його мозку паралельним потоком асоціативно перебігали спогади, іноді вони тупцювали на місці, а то раптом підбиралися до сьогодення, але частіше рухалися в протилежний бік — до витоків.

Розділ 8 Костя Кацапчук — дитя природного відбору в неприродних умовах

Ось кажуть — яка кому випаде доля!

Але ж нема її, персональної долі, тим паче в нашій державі, тим паче після сімнадцятого року, та ще в селі Гнилуші! Тут уже що всім, те й тобі, нічого ти для себе не вихитруєш, хто стає вівцею, того стрижуть! Взяти, наприклад, ті дванадцять дворів (з тридцяти), що не в болотній заплаві розташовані, а на сухому косогорі — у кого там якась доля склалася? Всіх в колективізацію розкуркулили. Бо захопили собі, бачте, сухе містечко, городи розсадили, картопелька в них, огірочки, капуста… У інших все перегниває, а вони собі розкошують! Куркульня клята! Можна заперечити, що, мовляв, в інших селах дехто в академіки вибився, а в одній волості навіть письменник виріс, так це також не власна доля, а радянська закономірність: адже не один в академіки вибився, а багато хто. Хоча це ще питання: як він вибився? Можливо, він і не найрозумніший із мужиків, а найбільш хитруватий. Можливо, це лінія була така, щоб побільше вчених «від сохи» виховати, а то вже дуже інтелігенція заїла!

Ось і Костя, народжений у глухомані, ні на яку особливу милість долі не розраховував, а ріс так, як усі його однолітки: до тринадцяти років і трактора не бачив. А перше кіно під виразною назвою «Червоні дияволенята», яке привезли до клубу (колишньої комори Петрачевих) колгоспу імені Луначарського перед війною, не дали до кінця додивитися старші хлопці: турнули Костю з порожньої бочки, підставленої до задньої стіни клубу-комори. Тільки й устиг він подивитися, як «червоне дияволеня»-негр — і занесло ж його в Росію робити революцію! — метав ножі в спини вартових-біляків! Знайшов Костя в татусевій кузні серед залізного мотлоху старий австрійський багнет (понатягали в першу світову мужики всякої всячини!), відточив його до гостроти бритви, та й заходився тренуватися: в давно непотрібному хліві (а навіщо хлів, коли і хазяйка, й сестри Костині давно померли, хто ж буде свинарством займатися) знайшлася прямокутна дошка, приблизно сорок на п’ятдесят, з одного боку колись білою фарбою пофарбована, ось її-то і пристосував хлопчина замість мішені. А вже як насобачився ножі метати: і лежачи, і з коліна, і на бігу, і через плече! Коротше кажучи, за два літа та дошка тріснула на три смуги, зате Костя став класним метальником холодної зброї.

Знадобиться йому таке вміння, ох і знадобиться! Однак зауважимо, що і це до лінії долі не стосується: а хто вам не дає два-три роки потренуватися і того ж досягти? Так що це не доля, а просто лінь ваша! Батечко на Костині розваги — нуль уваги, свої у нього турботи: випити ж бо щодня кортить, якщо вже пожерти нічого! А про що думати колгоспному ковалеві на дерев’янці — нога його в Карпатах залишена ще в Першу світову війну, родина перемерла, один тільки син залишився, та й той непутящий: п’ятий клас ледь подолав, а далі заради науки вирішив і ноги не бити. Але ж яка там наука, коли про їжу думати треба, адже крім трудоднів немає в хаті нічого, а трудодні їсти не будеш.

Сказати по правді, якби у Кості запитали про «голодомор» тридцятих років, йому важко було б щось конкретне відповісти, певний період виділити як найбільш голодний: по-перше, смоляків так не обтискували, як, скажімо, полтавців, а по-друге, все його життя було рівномірно голодне, вибирати ні з чого. Одне слово, за Дарвіном: природний відбір. Тільки в неприродних умовах. І то слава Богу, що опікували цей первісний осередок держави численні милосердні кумасі й бабусі, інакше б Кості за татовою спиною не вижити! І з городом треба впоратися, і козу доглянути, і про дрова на зиму подбати, та хіба мало там що!

А втім, і від тата був приварок, мужик на всі руки, хоч і одноногий: чи то нехитрий городній інструмент налагодити, чи то самогонний апарат зварганити — все копійка! Пиячив ось тільки по-чорному, а сп’янілий — жалів Костю, обіймав, називав «чахликом колгоспним» і «жертвою класової боротьби». Однак через низьку політичну свідомість Костя з такою оцінкою не погоджувався і з усіх бійок вуличних виходив переможцем. Жилавий ріс і верткий! А в розумінні політичної підкованості — хіба можна його засуджувати: газет він не передплачував, про війну в Іспанії майже не чув, а про челюскінців знав усього кілька куплетів на кшталт: «Капітан Вороній судно проворонив, пасажирів висадив на лід». А коли б навіть читав і чув, то від брехні про героїчні будні навряд чи в його голові настало б просвітління.

Перед війною прибув у Гнилушу на побивку братуньо сусіда Юхима Селиванова — морячок торгового флоту. Ото вже було розповідей та розмов! А Юхимко і Костя невідступно за ним ходили! Аякже! Людина навіть у капкраїнах побувала! Правда, дід Євсей казав: «Брехня! Наших туди не пущають!».

Проте на діда ніхто уваги не звертав. А вже коли морський вовк Гошка подарував Кості коробку з-під справжніх заморських сигар, — коричневу з золотою в’яззю «чистою англійською мовою», — тут уже в будь-яку байку повіриш!

Увалившись у хату, хлопчик крикнув:

— Тату, диви, яку мені штуковину Гошка-моряк дав!

— А ти краще глянь, хто до нас в гості приїхав!

От везуха: біля столу сидів ще один новоприбулий — татів брат Іван, сільський столяр і одночасно дячок місцевої церкви, як тепер кажуть, на громадських засадах. Кілька років тому він зник із села. Вислизнув від чека. Махнув за Москву та й перебув пік антирелігійної кампанії на меблевій фабриці. Костя пам’ятав його і любив: дядько Іван був добрим, на всі церковні свята дарував племінничку цукерки і пряники.

— Ти ось що, Христофоре, лампу краще погаси, погомоніти можна і по-темному. А то бабка якась плесне язиком горобцям, а горобці рознесуть по манівцях, та й підметуть мене, раба Божого! Та й ти, Костя, вже не маленький, думаю, патякати не будеш! А раненько я собі й подамся на станцію.

Довго дядя Іван розповідав батечку, що пережив за ці роки і де побував. Та зморив Костю сон, не все він почув. На світанку татусь розбудив його:

— Іди он з дядьком у хлів, допоможи йому!

У хліві дядько Іван засвітив сальний недогарок і довго шукав біля задньої стіни в купі сміття щось одному йому відоме, покректуючи і бурмочучи:

— Яка напасть! Та ж ось тут вона була присипана!

— А що, дядюню?

— Та ікона пресвята Христа Спасителя. Сам її закопав, коли комсомол церкву руйнував… Господи Ісусе! А це що таке?!

Тут дядько помітив прибиту до стіни іржавими цвяхами Костіну «мішень», тріснуту натроє:

— Це не твоя робота, варначе?!

Костя аж підскочив:

— Та я не знав, дядечку, що ця дошка — ікона! Вона ж з того боку зафарбована чимось білим!

— Не знав, не знав! Ось тебе Господь за це святотатство ще вперіщить!

Дядько відірвав дошку, протер мокрою ганчіркою і під білою фарбою проявилося глибоке і чисте коричневе тло старовинного іконопису.

— Ах, горе яке! Гріх який! У, варнак! Відлупцювати б тебе, та он і упряж зопріла! Дикуни, їй-Богу, дикуни!

— Дядьку Іване, та простіть заради Христа! Не знав я!

— Їй ціни немає, іконі цій, а ти… Та що вже вдієш, заберу яка є…

Увечері дядько ладнав татусеві нову дерев’янку — стара зносилася. Костя всіляко старався до нього піддобритися, адже татусеві той не сказав! Взяв Костя ножиці і вирізав з папіросної коробки коричневий овал з золотим мереживом, а дядя пришльопнув його на столярний клей до протеза.

Татусь засміявся:

— Ну, ви даєте! Та з такими дерев’ягами тільки фон-барони аглицькі ходять! Виходить, я тепер колгоспний фон-барон!

Отож, Кості відчуття прекрасного не було чуже. А вранці пішов він проводжати дядечка на станцію. Дорогою й поцікавився:

— Дядьку Іване, а що ви татуся запитували про кума Димитрея? Куди кум подівся?

— А ніхто того не знає. Кум у Будьонного служив. Так його поляк шаблею вперезав по башці: башка-то витримала, а мозок — ні! Ось в каліктивізацію начальства понаїхало з району мітинг проводити, а кум візьми та й виступи. Поки про світову революцію калякав, то його схвально слухали, а потім загнув: нам, каже, трудящим мужикам, дуже ганебно за теперішнім часом в селі Гнилуші жити. Давайте негайно, на нашій пролетарській сходці, назвемо її Червоною Гнилушею! А секретар РВКО і каже у відповідь: «Добре придумали, товаришу! Ось поїдете з нами в район, там ми все це і обміркуємо як годиться!». Та й забрали кума Димитрея з собою. А потім чутка була, наче в губернію запроторили з такою світлою головою, тільки ніхто вже його більше не бачив. За те, що червоне гнилим вийшло.

Провів хлопчина дядька до півдороги і повернувся в село, хоч і кортіло йому побачити таємничу «чавунку», але заборонив дядько йти ще п’ятнадцять кілометрів, тим більше босоніж.

— Побачиш іще! Життя не сьогодні закінчується! Ще наїздишся…

Розділ 9 Війна

Війна наблизилася до Гнилуші вже в кінці червня: дедалі ближче погримувало вечорами, а вночі небо осявалося криваво-червоними спалахами. Татусь ходив тверезий і похмурий.

— Ну що, Костянтине? Німець іде — чи боїшся німця?

— А я, татуню, в ліс піду. В Єрофієву землянку.

Єрофієва землянка була не так уже й далеко від села, її знали всі, бо в ній по черзі гнилушани гнали оковиту. Є велика підозра, що про неї відала і місцева влада, однак робила вигляд, ніби не знає: адже самогон споживають усі!

— Ех ти, партизан Денис Давидов! Ні, синку, тікати треба! Барахла в нас нема, хату гнилу кинути не шкода. Рушимо ми з тобою в Сибір, місця там хлібні, люди щедрі, а коваль скрізь потрібен. Там і війну перебудемо. А як сподобається — і якір кинемо. Сьогодні всі тікають, от і ми втечемо. Завтра картоплі напечемо, хлібця роздобуду, та й ноги на плечі! Чавунку побачиш, Костику, ото вже накатаєшся!

На тому і порішили, та й чавунку побачити було спокусливо.

Рушати довелося тією ж стежиною, якою пішов дядько Іван. Стежка вивела на глухий путівець, по якому жебоніли ріденькі струмочки біженців — таку глушину мало хто покидав. Під вечір заночували в ярочку біля джерела. Нагріли чаю, поїли картоплі з житніми коржами, переночували на ялиновому гіллі під татовим кожушком. Уранці стежина вивела на битий шлях, тут уже було багато людей; волочилася чиясь бідарка, запряжена коровою, три хури повзли, трактор «універсал» з причепом: на ньому громадилися сейфи з боронами («Не залишимо супостату сільгоспінвентар!»), і навіть торохтіла полуторка, наповнена якимись мішками. Згодом почали траплятися групи чоловіків, які чвалали в райвійськкомат, жінки з дітками і вузлами. Зрідка в бездонному синьому небі переривчастим гулом пролітали зграйки літаків. Спочатку Костя з захватом задирав голову і кричав:

— Диви, татусю! Єропланів скільки багато!

— Ну чого радієш? Не наші це, німець на Москву летить!

— А наші чого ж?! Всипали б німчурі!

— А я звідки знаю? Може, у нас і відмахнутись нічим…

— Скажеш таке! — Костя майже люто зиркав на батька.

Ближче до полудня на дорозі стало багатолюдніше, гнали овець і корів, повзли емтеесівські трактори, скрипіли підводи. Ось тут Костя і побачив на одній пароконці під брезентом силу-силенну книжок у синіх і яскраво-червоних коленкорових палітурках із золотими буквами.

— Диви, татусю, книжок онде скільки, книжок! Я ще в житті стільки не бачив!

— Ей, земляче! Куди книжки везеш?

Рудий плюгавий чоловічок, притискаючи ліктем до правого боку полотняну торбу (мабуть, з харчами) ліниво озирнувся і, змірявши бундючним поглядом татуся, процідив:

— Селюки! Веземо куди треба, від німця вакуїрую. Невже не бачиш, класики марксизму-ленінізму! Хіба можна їх фашисту залишати?!

— Добра людино! Та ти сам подивися, он баби діточок на спині тягнуть, а ти мені — класики! А я ось і сам на дерев’яній нозі чи далеко від супостата ускочу? Давай-но ми твоїх марксів-леніних акуратно в брезент загорнемо, та під ялинами і закопаємо, либонь перебудуть набіг ворожий, а ми десятьох баб з діточками від неволі відвеземо…

— Ти що, гнидо?! — запінився миршавий візник. — Та ти диверсант натуральний! Та тебе до стінки слід!..

Раптом декілька жінок, що знемагали під вузлами з пожитками і за спідниці яких чіплялися дітлахи, підтримали татуся:

— Ах ти, іроде рудий! Тебе б самого до стінки! Ну ж бо, скидай свою бібліотеку! — понад десяток рук уже перевертали віз, книжки висипалися в кювет, як сміття, плюгавому мужичкові аж заціпило від безсилої люті.

— Так його, так! — підначував татко. — Ач, книголюб знайшовся! Та книжок тобі після війни скільки хош надрукують, а хто бабам діточок надрукує, якщо німці їх постріляють?!

— Ей, каліко з хлопчиком! Сідай, бери віжки! Їдьмо!

— Стійте! Стійте! — вслід їм заверещав рудий. — Я ось брезент з-під книжок висмикну, навіщо добру пропадати. Та й на випадок дощу накриємося…

— Ну, так і бути! — сміялися баби. — Давай брезент і кермуй далі!

На станцію приїхали надвечір. Колії були забиті ешелонами: на захід — піхота з трилінійками і в обмотках, на схід — теплушки з пораненими, верстати і видертий в цехах «з м’ясом» усякий металевий мотлох… І скрізь: жінки, діти, старі. Шум, плач, гомін. Пішли і Костині попутники шукати собі місце в теплушках, а татуся рудий веснянкуватий візник миролюбно притримав за руку:

— Шановний! Побудь пару годин з кониками — не вкрали б у цьому содомі! А я до братана збігаю, він в депо працює. Якщо пощастить, допоможе вам в санітарний прилаштуватися….

Відсипав таткові жменю самосаду, коникам начепив торбу з вівсом, та й подався.

— Не сумнівайся, почергуємо. До того ж спати на возі тепліше, ніж на землі.

Пішов рудань. А батечко невідомо чому радіє:

— Ну, Костя! Ось вона й чавунка! А ти про неї ще без поняття. От вліземо в «краснуху» та як ушкваримо, і на танку нас не наздоженеш! А ти поки що поспи, синку, їхати нам ще далеко й довго…

Розділ 10 У лапах НКВС

— Підйом, гади! Руки за голову! Стояти! — засліплюють очі ліхтарики, дула карабінів у груди впираються.

— Ось це вони і є, товаришу начальник! Які марксів-леніних в канаву спихали! А це пацан його, він перший під брезент незаконно рило всунув і партєйну літературу унюхав. Його також відпускати не можна!

— Не бійся, із наших рук не втече!

І вже скрутили руки за спину. І вперед! По шпалах!

Татко очима блимає, шкутильгаючи між двома військовими в галіфе:

— Та ви що, товаришочки?! Та куди ви нас?! Адже ми від німця втікаємо!

— Від німця? А ось в органах встановимо, від кого і куди! А ну, марш! Та без фокусів!

Отут і Кості неабиякий ляпас вліпили і слідом за татусем у темряву погнали, іноді ліхтариками поморгуючи. Пішов із ними рудий, не пішов — не до того Кості було. Татусь дорослий, а і то полотняну горбу з харчами і колгоспними довідками на возі забув. Там, на щастя, і ніж з австрійського багнета залишився. Недовго вели. Будинок якийсь зачорнів. По слизьких східцях у приямок дверний, коліном під зад підбадьоривши, спустили. Одні двері залізом загуркотіли, другі, коридор, лампочки ледве-ледве мерехтять. Метрів за п’ять — ніша, а в ній за столом сидять міліціонери, телефон стоїть. А в кінці коридору — грати від підлоги до стелі, а за ними тьму-тьменну народу напхано — затримані. І всі ґелґочуть, кричать, плачуть, за ґрати хапаються. Вартовий з карабіном стоїть. Набридне йому слухати — цикає:

— А ну мовчати, контра! Стріляти буду!

Замовкнуть люди ненадовго, а потім знову починають:

— Товариші начальники! Та розберіться! Адже даремно забрали. Біженці ми!

— Мовчати! Прийде час, всіх по кісточках розберемо!

Пошепотівся один із конвоїрів з тими, що біля столу, кивнув йому черговий головою вліво:

— Веди до капітана Гориніна! А пацана поки що за ґрати!

Поволокли татуся в двері, що ліворуч од ніші, а Костю штовхнули в людське місиво за ґратами. Забився хлопчина в куток. Тремтить, не розуміє, куди потрапив. Дід там беззубий сидів навпочіпки, сухарик посмоктував. Подивився на Костине волоссячко лляне покуйовджене, подумав-подумав, та й сунув малому в руку сухарик:

— На, чадуня, погризи! Та не реви! За що взяли вас?

— Та сварять, що ми якихось класиків марксизму-ленінізму з воза викинули, а повний віз бабів з дітлахами на станцію привезли…

— Ну, паря! Хана вам вимальовується! За це й у мирний час — на Соловки…

А тут з кімнати, що ліворуч, двері відчинилися і лемент почувся:

— Забрати цю падлу! В підвал його! Бач ти, шпигунська морда! Знахабніли диверсанти!

І два солдати поволокли татуся по бетонній підлозі, та й кинули в підвал, а він уже тільки хрипить… Услід йому червономордий начальник поламану ногу дерев’яну викинув і руки газеткою витер. Костя навіть охнути не встиг. А черговий до начальника:

— Товаришу майор! А тут іще пацан їхній, куди його?

— Федосов, — крикнув майор. — Триста сімнадцятий ще не відправили?

— Ні, товаришу майор!

— То ви цього вилупка киньте в «краснуху», випишіть йому формуляр, та на всю котушку! Бланки у мене на столі.

І чверті години не минуло, вихопили Костю з-за ґратчастих дверей, руки знову за спину заламали і, стусанами підбадьорюючи, погнали в темряву по шпалах. А там у тупику товарняк стоїть, довгий-предовгий. Конвой ходить.

— Хто йде?

— Суворов!

— Багратіон! Проходь! Ведеш когось? От невдача, тут уже й так напхано!.. Не могли шльопнути, чи що?!

— Та ж пацан іще… І худющий, багато місця не займе…

Тут і начальник конвою з’явився, відкрив одну «краснуху», підняли малого та й кинули в юрбу, не підхопи його люди — упав би на шпали.

— Ніштяк. Під нарами доїде!

— Якщо фриці не розбомблять!

— Тіпун тобі на язик, Хведорчук! Ну, до чого ж ти хахол злоєхидний! Дай-но краще самосаду на закрутку!

Зачинилися двері. З темряви вагонної запитують:

— Кого там ще притаранили?

— Та ось хлопчину.

— А ну, передайте його сюди на руках, ми йому тут місце знайдемо… Скільки тобі років, хлопче?

— Та чотирнадцять незабаром…

— А строк тобі, строк який?

— Та не знаю я нічого…. Татуся в підвал кинули, мене — сюди…

А тут і буфери бряцнули, мабуть, паровоз причепили. І молодий голос із ненавистю сказав:

— Гади німці! Не могли десант висадити!

— В Сибіру і без німця здохнеш!

Шарпнувся поїзд пару разів і почав колесами стукотіти. Поїхали! Так Костя і не розгледів чавунку, хоч саме вона стала його першою в’язницею.

Розділ 11 Пахан дядько Володя

У землянці було холодно і сморідно. Над другим ярусом нар з обох полиць нависали — рукою подати — укриті памороззю скати дощаної стелі, навіть не покриті зовні толлю. Тоненькі матраци, набиті перетертою на порох стружкою, діряві заяложені армійські ковдри — от і вся постіль. Перед входом — залізна грубка, а в дальньому кутку землянки, відгородженому продертим брезентом, друга, не дозволена, але завжди розжарена до червоного, бригадирська. Там мешкає Бугор і його кодло. Бугор — немолодий кремезний чоловік, блатні хлопці звуть його запопадливо дядько Володя, він поблажливо посміхається. Решті мужиків — побутовикам і «фашистам» (політичні статті) такої фамільярності він не дозволяє. Для них він — Володимир Іванович. А ще краще до нього ні в яких питаннях не звертатися, він сам усе знає і про всіх піклується. Працювати особливо не примушує, бо не дозволяє злодійська етика, і на тім спасибі! А вже яка пайка буде за підсумками трудового дня — не ображайся! Зуміє Бугор, зібравши щомісячний пайок цукру, 900 грамів, знайти спільну мову з нормувальниками і виконробами — добре! Буде вам по 800 грам хлібця! Щодня! Ну, і баланда в їдальні. Грошей ніхто не одержує, цукор — єдина валюта. А втім, зек з «поняттям» ніколи не відступає від принципу «краще кашки не додай, а на працю не ганяй!». Костя ще недосвідчений, але всі табірні премудрості хапає нальоту. До речі, тільки на другий день після прибуття в зону, коли видали тілогрійку з рукавами до колін, ватні штани, внизу явно обгризені мишами, і два непарні валянки, а потім погнали на роботу рубщиком гілок на лісосіку, — тут він тільки й дізнався, що за тутешніми законами він зветься контриком, фашистом, сидить за диверсію і злісну антирадянську пропаганду, і сидіти йому десять років. А вище його двох статей — тільки розстріл. Але радянська влада гуманна: зберегла малолітньому життя в надії на те, що перевиховається. А для солідності у формулярі накинули йому два роки — який же, курям на сміх, диверсант в чотирнадцять років!

Гуманність залізничного трибуналу НКВС не дійшла до відсталої свідомості сільського хлопчика, а ось те, що на всі запитання конвою і начальства — стаття, строк і т. п. — належить відповідати чітко і без зупинки, якщо не хочеш дістати у вухо, це він затямив швидко! Швидше за колишніх радслужбовців і іншої гнилої інтелігенції (за визначенням дядька Володі й великого вождя), які про різні права поміж собою варнякали. Про те Костя нічого не знав, порівнювати йому своє приниження і безправ’я нинішнє, як, між іншим, більшості його табірних побратимів, не було з чим: просто боротьба за існування перемістилася зі старої хати в таку ж стару землянку, з лісів мішаних — у ліси хвойні, та й турбота про злиденний кусок хліба з його малолітнього горба перемістилася на широку спину держави. Що стосується відчуття свободи й гідності, то воно було в хлопцеві розвинене дуже примітивно, як у мільйонів наших співгромадян, тих, котрі вижили в сталінському пеклі й генетично передали своє нікчемство майбутнім поколінням.

Отже, Костя дуже швидко знайшов свою соціально-правову нішу: на верхніх нарах поруч з «резиденцією» бригадира, де досяг кондиції другого ступеня — «битий чорт». Перший ступінь — «чорт з каламутного болота». На цьому першому ступені за законом солідарності Костя загнаним звірятком спочатку прибився до контрика Абалкіна, в недавньому минулому сільського вчителя. Той, як міг, опікувався Костею. Іноді вечорами контрики збиралися вузьким колом і бесідували. Цвяхами вбивалися в юну допитливу пам’ять долі маленьких людей великої держави…

— Прямо під час занять, — розповідав Абалкін, — зайшов невисокий, настовбурчений, немов дятел, чоловік з одутлим обличчям в чорному пальті з піднятим коміром. «Ідіть за мною», — мовив. В обласному ГПУ слідчий Самуїл Назарович Кугельман ставив запитання і сам же писав відповіді: «зводив наклеп на СРСР, зінов’євець, член контрреволюційної організації». Мабуть, зіграло роль, що я їздив у районний центр до нареченої-бібліотекарки, а у неї батько, відповідно, працював у райвиконкомі, заворг якого був запідозрений як англійський агент. Коротше, голови у всіх полетіли. На допиті били по вухах і потилиці. Страшно було, аж моторошно. Кугельман, пам’ятаю, вийшов, залишився Михайлов, видно, недавно демобілізований — він був у шинелі. У Кугельмана на столі три телефони, у Михайлова — жодного. І Михайлов мені шепоче: «Терпи, нічого не підписуй». І я одержав п’ять років. Мені, між іншим, страшенно пощастило, бо в підвалах НКВС якраз лютувала жінка-кат Дора Граббе, її так називали арештовані. Вона в камерах з’являлася з цигаркою у зубах, із хлистом у руках і револьвером без кобури за поясом. Тих, на кого падав її жадібний, примхливий погляд, вона жорстоко мучила: виривала волосся, рвала пальцями вуха і ніздрі, защемляла в дверях руки, навіть вилиці вивертала… Казали, що за два тижні вона особисто розстріляла дев’яносто п’ять людей. Коли вона заходила в камеру, це означало, що когось поведуть на розстріл, — люди, пройняті жахом, повільно збирали речі, прощалися з товаришами або заходилися ридма ридати з якимось страшним виттям, вона грубо кричала на них і, як тварин, шмагала й сікла хлистом. Між іншим, вона була молоденька, ну може років двадцять три. Так що мені дуже пощастило, Бог уберіг від цієї дияволиці.

Після володимирської тривалої пересилки Андрій Абалкін потрапив у марійські табори, звідти — до смоленської в’язниці. Почалася війна, німці стрімко наступали, ув’язнених не встигали евакуйовувати — їх просто розстрілювали. Але Абалкін напередодні несподівано одержав другий строк — десять років за антирадянську агітацію. Це і врятувало його — Абалкіна встигли етапувати.

— Ось так мені постійно фартило, — похмуро кривився колишній сільський учитель.

Двічі писав він листи Сталіну з проханням відправити його на фронт. Та, видно, вождь визнав Андрія Абалкіна не гідним умерти на фронті.

Подібні до цієї душевні розмови відбувалися іноді вечорами, — то був найбільш милостивий час. Піднімеш голову — видно темне небо і зірки. Дивишся на небо — світ такий великий… І неначе ти не ув’язнений. День позаду — живий, і є ще надія на завтра.

«Как упоительны в России вечера»… Коли б завтрашній день починався не з ранку, а прямо з вечора!

Але наставав ранок. Перевірка. Собаки, що аж заходяться від люті. Мізерний сніданок — бурда з буряка. Нещадна робота на лісоповалі. Не розбереш, де пси, де вартові. Повернення в табір. Нелюдська втома. Знову перевірка, коли вже і гавкоту розлючених вівчарок ніби не чуєш. Хвороби. Воші. Відчай.

Невдовзі так вийшло, що майже всі контрики вимерли в їхній землянці, залишилися самі лише карні злочинці. Від них Костя навчився «ботати по фені», запам’ятав багато слів, про які раніше й гадки не мав. Для закоренілих злочинців «феня» — це лінія поведінки, а для таких «бакланів», як Костя — спосіб і засіб орієнтації в конкретних обставинах. Варнякнув неправильно — і «опустили», став «півником». Дуже скоро Костя всотав, як мох всотує дощ, слова «доходяга», «стукач», «туфта», «шарашка», «кивала», «параша», «козел», «шмон», «пресовка», «вертухай» (доглядач), «чушкан» (слабовільна людина), «козирний фраєр» (авторитетний блатний), «фанеру ламати» (розбивати людині грудну клітку), «фаршманутися» (опинитися в смішному становищі) і т. д. Деякі рідні з дитинства слова набували тут нелюдського змісту, наприклад, «голівки» і «корова». Перше означало принесені в мішку і здані охоронцям голови втікачів, яких ловили місцеві мисливці. Іншим терміном свідомо і, звичайно, таємно позначалася людина, котру намічали бути з’їденою при втечі блатних із сибірських таборів крізь голодну і морозну тайгу. Звичайно, нещасного вмовляли взяти участь у втечі, і він нічого про свій вирок не знав.

День у день проходив Костя свої «університети».

Увечері помбригадира брав дерев’яну тацю і в супроводі чотирьох чоловіків із «жартівниками» — здоровенними палицями — відправлявся в хліборізку одержувати зароблені вчора пайки. Ескорт з палицями був необхідний для захисту від зголоднілих і знахабнілих: пайки могли відібрати «на хапок».

Причепився якось і Костя до цього ескорту. Підійшли до хліборізки, а біля віконця, звідки в підноси викладають глевкі квадратики хліба з довісками, приколеними трісочками, — бійка! Бригада «легкопрацівників», доходяг тобто, тільки-но відчалила, а тут табірні баклани-горлохвати налетіли і тацю із рук вибили. Розсипалася черняшка в сніг, кулаки і палиці пішли в хід. Кинувся Костя в’юном між валянками і мордами, дві паюшечки із снігу видряпав, та в пазуху, на голий живіт! Та рачки крізь кучугуру, та з другого боку і випірнув! Встав, обтрусився, наче я не я і хата не моя. Але тільки спиною до юрби повернувся, а тут — на тобі! — мужик чорний такий, в шапці заячій, хвать за плече!

— Шкет! Ти з сьомої бригади?

Кивнув головою спритняга, а язик наче в одне місце затягнуло, знав уже, що за кровну пайку і вбити можуть!

— Підемо зі мною!

Повів мужик через зону в той куток, де зеки в палатках туляться — всім не встигли до зими землянки побудувати. «Ну, — думає Костя, — хана!» А чорний завів його в палатку, плитку чаю дав.

— Заховай, — каже, — дядькові Володі занеси. Скажеш, Циган чифіру передав!

— Не сумнівайтесь. — Костя аж підскочив від радості, що так добре обійшлося, навіть крадені пайки голе черево морозити перестали. — Доставлю в найкращому вигляді!

Хліборізку, від гріха подалі, стороною обійшов, а в землянці саме вже законні пайки роздають. Одержав і він. Та в бригадирську резиденцію всунув носа:

— Дядьку Володя, справа є!

Зиркнув Бугор сердито:

— Чого тобі, смоляк?

А Костя тихо, щоб ніхто не чув, процебенів:

— Та тут Циган чаю вам передав, говорив, для чифіру.

— Ану повтори, та тільки голосно, у мене від друзів секретів немає!

Повторив хлопець голосно, а кодло зі сміху на нари попадало:

— От дурна параша! Чай — він і є чифір! Ну, дає!

Костя і сам засміявся:

— Та досить вам! Тепер вже і я знати буду!

Після того не раз дядько Володя його до Цигана за чифіром посилав. А Цигану вартовий з кутової вишки скидав у обмін на білизну «першого терміну», яка тільки блатним і потрапляла з каптерки.

Тим часом запанувала справжня зима. Морози тріскучі налягли. Вранці від палатки легкопрацівників перестали мертв’яків на санях за зону вивозити — в штабель за палаткою складають: все одно земля мерзла, а амоналу нема, щоб рови робити. Приварок зовсім нікудишній став: по-перше, мерзлота, а по-друге, мало! Ні харчів, ні барахла. Етапи зі свіжими фраєрами з волі припинилися. Нічим стало табірній свавільниці поживитися. Але Кості з того і раніше ніякої вигоди не було, зате Бугор став поблажливо до нього ставитися, навіть кликухою нагородив — Чифір. Валянки в каптерці підібрав майже нормальні, старі свої рукавиці заячі подарував. Живи, парубче, і радій! Ось тільки жерти нічого. Але ж не в тещі гостюєш! Та й війна на волі триває!

Якось, уже на початку лютого, послав Бугор Костю за чифіром до Цигана. А в палаточний куток не пройти: наглядач від «заборонки» до «заборонки» стежечку протоптав, туди-сюди з «жартівником» ходить.

— Ти куди, спритнику! Нема сюди ходу! Марш звідси, інакше ізволохаю, свої не впізнають!

«Що за халепа?» — подумав Костя. Однак у вертухая не запитаєш. Вирішив хлопчина поспостерігати трішечки, то ж за рогом хліборізки й причаївся. Через деякий час ідуть з того забороненого кутка двоє: начальник режиму і фельдшер вільнонайманий, розмовляють.

— Тепер би вам, Василю Фомичу, одежу свою спалити в кочегарці і побанитися. Хоч якась гарантія від зарази буде.

— А ти впевнений, що це вона?

— Вона сама, холера. І сумнівів нема. Я з нею ще в Сибіру боровся.

— І що ж робити тепер?

— А що ми можемо? Медикаментів немає, та й народ хворий, голодний…

— Але ж у Сибіру якось боролися з нею?

— Боролися… Місцями успішно… Ось за кордоном маньчжури швидко її вивели! Та нам так не можна, ніхто не дозволить.

— А як вони холеру виводили?

— Та так: оточують селище, мешканців — до стінки, а мазанки — вогнеметами!

Реготнув начальник режиму:

— Дієвий спосіб!

З тим вони і пішли на вахту, а Костя боком, боком, та й у свою землянку. Став під двері, не відхекається. Справа-бо яка! Холери тільки не вистачало! Тут двері рипнули, дядько Володя покурити вийшов. От блатний-блатний, а курити в приміщенні не любив, та й іншим не дозволяв.

— Ти чифіру приніс чи ні, Чифір? Годину вже швендяєш! Ось я тобі дам!

— Ой, дядько Володю! Лихо у нас яке!

І тихесенько, майже на вухо, розповів хлопчина про те, що бачив і чув.

Погасив Бугор недопалок. Якнайсуворіше наказав не патякати.

— Увечері поговоримо! Ти і я, більше нікого. Зрозуміло?

Лежить Бугор на нарах, перевертається з боку на бік, міркує. «Всі поздихаємо. Жодного не випустять. Не сьогодні-завтра зону закриють, кулемети поставлять. Поки ще народець не рюхнувся, рвати кігті треба. Завтра, можливо, ще на ділянку виведуть, а вже потім — кранти! Знову-таки втекти звідси — не жарти, а з ким? Сам не підеш. А зі свого кодла взяти нікого: бач, морди у всіх блатняцькі, й поняття ні в кого немає, як поміж „трудового народу“ за своїх зійти, за роботяг тобто! А ось візьму-но я з собою Костю: хоч і недоліток, а розум уже має! Та й меткий, спритний! Якщо шукати будуть, то дорослих мужиків, а з ним я і замаскуюсь під батька з сином. Ех, нам би тільки до міста дістатися, а там не пропадемо!»

Обміркував це дядько Володя, заспокоївся. Увечері, після перевірки, втаємничив Костю в свій план. А вранці вивели сьому бригаду на лісосіку — поки холера всіх коцне, потрібно ж дрова для вільнонайманого складу наготувати, зима ще довга! Наказали дрова заготовляти «на швирок», тобто коротко нарізані та якнайсухіші. А вольняги на санях вивозять їх із лісосіки. Розігнав Бугор своє кодло від багаття, послав дрова колоти й у штабелі складати. Сам з Костею залишився. При них і торба з харчами на цілий день, на все кодло: вісім пайків хліба та цукру з кілограм. Уточнили ще раз, хто що робити буде, а тут уже через годину і вольняга на парокінних санях їде. Показав йому Бугор, до якого штабеля сани ставити, виліз на штабель, та важким поліном і свиснув візника по потилиці — той і не пискнув. Закидали його снігом і сушняком. Ліг Костя вздовж саней, переклав його Бугор полінами, а потім поперек іще навалив добрячу купу. Кожушок з вольняги натягнув на себе, за віжки — й уперед! На виїзді з охоронного оточення перейшов на бік, протилежний багаттю, біля якого конвоїр сидів, начебто конячок за вузду тягне через замет, а солдат запитує:

— До обіду приїдеш?

— Угу!

— То тютюнцю привезеш, у мене кінчається!

— Угу! — знову промимрив дядько Володя та батога — шкапам!

З кілометр проїхали, на шлях вибилися: праворуч — в зону, ліворуч — в тайгу. Хвилин через сорок з правого боку випірнув до дороги крутим поворотом вузький і глибокий ярочок — у нього Бугор скинув дрова, звільнив Костянтина з його сховку, та й конячки порожняком жвавіше побігли.

— Нам би, паря, до закінчення роботи з десяток верст відмахати, бо там уже точно біля вахти двох недорахуються і тривогу здіймуть!

До присмерку добряче проїхали. На битому шляху — ні душі. В одному місці біля хлівця якусь порожню діжку знайшли, на сани кинули для відмазки — якщо хто побачить, подумає: двоє чоловіків на базу за соляркою їдуть. Дісталися кущів, там дядько Володя й оголосив «привал по внутрішніх справах».

— Злазь, відлиймо!

Звалився Костя з саней, сповз у засніжений кювет за ялинку, не встиг ширінку розщібнути, як раптом чує:

— Руки вгору! Не вертухайся! Куди їдеш? Документ є?

Зирк із-за ялинки, а на гнідому ситому коні оперативник гарцює, в Бугра наганом тиче. Хана! Погоріли! А без Бугра і Кості амба! Аж у жар кинуло. Миттєво, майже машинально дістав з-за халяви піку, зі скоби відточену потай навіть від дядька Володі, — прищулився та й смальнув її в опера! Увійшла вона йому в потилицю. Охнув вертухай, захарчав, і на дорогу сповз, як лантух соломи. А Бугор і не розуміє, звідки порятунок прийшов!

— Хто це? Хто це?

— Та скоріше, дядю Володю, тягнімо його в сани, під солому, тут же біля дороги кидати не можна!

Затягли, соломою накрили. Коня так-сяк припрягли до воза. Костя поганяє, а Бугор щонайперше наган і патрони в свій кожух переклав, а потім кисет з тютюном і сірники — от і розжились, от і надія засяяла, сил додала.

Сутеніти почало. Відшукали дорогу, що вела вбік від головного шляху — в розпадок, майже не наїжджену. Туди і завернули. Сніг повалив густий, слава Господу! Вивела стара колія до глибокого кар’єру, тут зняли з опера кожух, валянки, всунули його в бочку та й скинули в кар’єр: до ранку сніг усі сліди приховає! Знайшли в санях торбу з вівсом. Коней не випрягаючи, торбини їм почепили на засніжені морди і самі вирішили придрімати пару годин, та й коні стомилися.

Уранці, тільки-тільки почало розвиднятися, дзвін почувся: десь у найближчій зоні підйом на рейках вибивають, зон тут сила-силенна, на кожному кілометрі! Доведеться затаїтися, поки бригади на роботу відведуть, щоб не здибатися з ними на дорозі. Та й зорієнтуватися треба — де вони, куди прямувати? Через деякий час справді гомін почувся: по неїждженій з учорашнього дня дорозі чотири конвоїри бригаду женуть — з розпадку втікачам добре видно. Пройшла бригада, трішки дорогу протоптала, тоді й вирішили ризикнути по її слідах. Кілометрів чотири вигадали більш-менш терпимої дороги, а там знову сніг пішов, то вони й звернули в тайгу від гріха подалі! Трішечки згодом в такі нетрі заперлися — суцільний бурелом!

— Ну, Костю, кидаймо сани. Далі верхи поїдемо!

Посиділи наостанок в санях, кілька паюшок мерзлих згризли, по жмені цукру в утробу кинули (гріє цукор на морозі!), сани сушняком закидали і — по конях! Бугор на Опера, так вони гнідого вже прозвали, Костя — на Сірого, а кобилку на поводі повели. Дядько Володя особливим чуттям визначав дорогу між завалами, все такі місця шукав, де снігу менше, однак до вечора коні вимоталися добряче. На щастя, трапилася галявина з торішнім стіжком, біля нього на ніч отаборилися. Спали не спали, а до світанку перемучились. Добре, що куриво було, а то хоч здурій!

Та ще перед сном дядя Володя, соломиною в зубах колупаючи, повів розмову, якої від нього Костя і не чекав.

— Ось, друже мій люб’язний, яка думка прийшла мені в голову. Я не мокрушник, а ти простий смоляк. Але ж ми дві душі за два дні загубили, згрішили перед Богом. Як тепер відмолимо?

— Це кого ж загубили?! Вольняга той, може, в холодному заметі до пам’яті прийде…

— Якщо не замерзне зовсім. А ось оперу не встати, сам бачив твою роботу! Не знав я, що ти такий спец! Здорово врізав!

— Але якби не я його, він би нас не пожалів! Та й вас треба було рятувати!

— Правильно, друже мій, товариша виручати треба! Тепер ми з тобою кров’ю пов’язані… Але пам’ятай — задарма нікого мочити не слід.

Хотілося Кості самого себе виправдати, та недоречно згадався йому приколений вертухай: потилиця підбрита, а кров чорна на шиї. Ледве встиг від стіжка відкотитися і рачки встати — так йому кишки й повивертало! А Бугор ще й жару піддає:

— Давай, хлопче, давай! Після першого завжди так буває! Зараз полегшає.

Дві доби рухалися спочатку по кинутій просіці, потім по глибокій балці, порослій збігаючими вниз ялинками. Пробивалися виключно вночі, вдень сяк-так відсипалися, влаштовуючи в заметах схованки з рятівного ялинкового гілля. Хоч верхи на конях чалапали, Костя, однак, добряче вибився з сил і кілька разів уже тюхався вниз, мов лантух. У серце його дедалі частіше пазуристою лапою упинався страх. На одному з привалів дядя Володя згодував йому свою пайку і навмисно бадьорим тоном заговорив:

— Кріпися, паря. Відчуваю нутром, ще трішечки — і ми виберемося до залізниці, а залізниця — наш порятунок. І взагалі все це фігня порівняно з тим, в яку халепу я вляпався тридцять сьомого року. Справа була неподалік Архангельська на річці Чорній.

— То вас ще в тридцять сьомому році загребли? — ледве виштовхнув з рота здивування Костя.

— Загребти-то загребли, але й воленьки я попив досхочу, — посміхнувся Бугор. — Утік. Чотири рочки спритничав. Від мене, колишнього, тільки ім’я залишилося. А прізвище і по-батькові довелося змінити. Ну, та не в тім річ. Мова про те, в якому пеклі я побував. Це тобі не по лісочку в охотку гуляти. Як зараз. Уяви, сидимо в задраєному наглухо трюмі. Темно і нестерпно від тюленевої ворвані, яка розкладається, гниє і тхне немилосердно. Хто стогне, кого нудить, хто помер. За бортом штормить. Баржу розгойдує на хвилі, а іржаві шпангоути монотонно риплять. Ти знаєш, як шпангоути риплять?

— Ні, — розгублено заперечив Костя.

— Так, наче смерть косу об камінь точить. Нас триста гавриків сиділо впритул на липкій залізній підлозі. А ця кістлява все точить і точить. Але завжди трапляється один невгамовний, який сам не хоче помирати й інших на це підбиває. Цим невгамовним виявився стармех Одинцов з «Ніжина». Дивовижна людина, сам по собі — окрема історія. Ти чув про такий героїчний корабель «Красін»?

— Нє-а, — мотнув довбешкою Костя.

— Так ось, за цим «Красіним» ішов «Ніжин», у трюмах якого сиділо дві тисячі зеків. Але про це ніхто не знав, то була велика державна таємниця. Після того як «Красіна» затерло кригою (а затерло з тієї простої причини, що він не був криголамом, хоча таку нісенітницю і писали в газетах, а був то звичайний суховантаж), постало питання: «Що робити з тим кораблем, який прямував за ним?».

— Ну і..?

— А ти не здогадуєшся?

— Та ні. Дядю Володю, давай багаття розпалимо, — жалібно попросив Костя.

— А якщо дим помітять? — невпевнено відреагував до знемоги змерзлий Бугор.

— Не помітять. Його ялинки всмокчуть. Низовий вітер розтаскає.

— Ех, бодай воно все зслизне, давай! — відчайдушно махнув рукою дядько Володя. — У мене вже між ніг бурулька утворилася.

Хвилин сорок пішло на улаштування багаття, хмизу було навалом, а сухі сірники Володимир Іванович тримав на грудях, та й розпалювати вогневище він був мастак.

Коли війнуло живим теплом, зморений Костя нагадав Володимирові Івановичу:

— Ну, що там далі? Виходить, пішли вони всі на дно?

— Пішов на дно «Красін», а хто на ньому — геройськи врятувалися. Про це всі газети писали. А от другий корабель із зеками теліпався у величезній ополонці і не думав тонути. Щоправда, і рухатись не міг — льодяний капкан зімкнувся. Тоді екіпаж, значить, вивантажився на крижину, а корабель підірвали. І він повільно пішов у морську безодню. Стармехом на тому кораблі якраз і був Одинцов. Після того, як наші славні полярні льотчики всіх врятували, екіпаж секретного другого корабля — взяли до нігтя! Розстріляли майже всіх, навіть дивно, чому Одинцова разом з усіма не грохнули, а по в’язницях тягати почали. Отож, зудів він, зудів і підбив-таки групу на втечу. І то сказати, до Архангельська — лишень шістдесят кілометрів. А з іншого боку — тікати за таких умов було суцільним божевіллям. Але ми побігли. Наглядач Макухін допоміг. Підкрався до сидячого навпочіпки Одинцова і вибив ударом знизу банку з баландою. «Скоро вас усіх рибам згодують!» — заіржав Макухін. — «А тебе — тебе згодують трупним хробакам!» — огризнувся хтось із темного кутка. «Хто сказав?! — кинувся туди вертухай, хапаючись за пістолет. — Розстріляю!..» Та не встиг, бо влаштували йому темну, зв’язали, заткнули рот брудною ганчіркою. Одинцов вискочив з трюму і застрелив вартового біля баржі, потім зняв вартового на вишці. Недарма ворошиловський стрілок. Ну, і ринув натовп. На дріт полетіли бушлати, дошки. І незабаром багато наших опинилося на волі, та ожив триклятий кулемет, відсік решту… Ніколи мені ту прогулянку не забути. Головне, добігли до лісу. Та щоб збити з пантелику погоню, пішли не до Архангельська, а в протилежний бік. І уявляєш — спрацювало. Але всю ніч дув собачий вітер, а діло було вже наприкінці вересня. Потім злива уперіщила, як з відра. Однак ішли, мов ударники комуністичної праці. Поки не нарвалися на ведмедя. Звірюга став на задні лапи, заревів так, що всім заціпило. Одинцов знову не схибив і однією кулею звалив бурого. Насмажили м’яса, як змогли, наїлися від пуза. І даремно. Троє до ранку померли. Шлунки жратву не витримали, відвикли.

— А я б не помер, — ковтнувши слину, мрійливо сказав Костя. — Я на жратву міцний. Бика би з’їв.

— От я і міркую. Якщо заблукаємо, доведеться одного коника порішити та на смаженину пустити.

— Шкода, — зітхнув Костя. — Ну, що там далі було?

— Зробили великий гак, відірвалися від переслідувачів і рушили тепер на Архангельськ. Майже тиждень пробивалися. Морошкою харчувалися. Аж ось шлях перепинила неширока, але швидка річка. Виходу не було — переходити треба, а вода не літня, та й дно біс його зна яке… Двоє наших узялися броду пошукати. Ну, ми тим часом одежину почали сушити, баклана підстрелили. Кожному по кісточці припало. Настрій — швах: відчай усіх охопив. Нас було дев’ятеро, а під вечір стало вісім.

Артюхов повернувся один. «А де Ваня?» — запитали. «Він сказав, що далі піде сам, — пролунала відповідь. — 3 таким шоблом, мовляв, легше втрапити в пазурі вертухаям». Здивувало мене це. Спитали про брід. «Ми кілометрів сім пройшли берегом, — відповів Артюхов, — річка скрізь швидка й глибока». Ну, то біс із ним. На світанні почали переправу. Прямо з того місця, де дрімати. Першим пішов я. Пан або пропав. І уявляєш, поталанило. Вода не вище грудей виявилася. Лише один раз оступився. Точно по моєму маршруту решта перейшла. Всі сині від холоду, заледенілі, виснажені. Скелети. Залізли в яр під берези. Останні два сірники на багаття витратили. На щастя, розпалили. Майже всі жахливо кашляли, з кров’ю. Лежимо, відходимо. Один Артюхов хоч би тобі що. Дивлюсь, побіг кудись. Я потай за ним. А він сидить навпочіпки за валуном і щось хрумкає. Глянув і не повірив: рука людська. Швидко повернувся назад, Одинцову розповів. А йти вже немає сили. Стоїмо, підтримуємо один одного. З’явився Артюхов. Одинцов навів на нього наган з останнім патроном. Отже, спільними зусиллями повалили Артюхова. З-за пазухи витягли рештки руки з наколкою «Не забуду матір рідну». Це він Ваньку порішив і нажерся ним досхочу. Та ще й про запас узяв.

— Не може бути! — вражено вигукнув Костя.

— Може-може, — підтвердив Бугор. — Хлопці з того сволоцюги теж смаженину зробили. Щоб іншим не кортіло. Правда, я в цій справі не брав участі — погидував. Отже, до наступного вечора дісталися ми Архангельська. А там шукай вітра в полі. До грудня я вже прибув у хлібне місто Ташкент. Агов, ти чого там?!

Бугор торкнув Костю рукою, але той уже спав.

Уранці вийшли до річкової улоговини, уздовж берега якої тяглася вузькоколійка. Територія, перенасичена виправними таборами, одійшла праворуч. Тут дедалі частіше траплялися сліди господарської діяльності колгоспного селянства: відвойовані у тайги поля, скирти торішнього сіна. Біля одного з таких стіжків покинули, не прив’язуючи, зовсім охлялих коней. Від’їдяться трішечки — самі дорогу до людей знайдуть. Або вовки з’їдять.

Не дуже довго й чекали: почувся тонкий крик іграшкового здаля паровозика, а на вигин колії викотився ешелон старих, обшарпаних вагончиків, навантажених дровами й тюками сіна.

Місце було вдале: ешелон робив дугу прямо перед утікачами таким чином, що ні з передніх гальмівних площадок, ні з задніх не видно було середину поїзда. Хоч і бачити нікому: сіно й дрова не охоронялися. Відразу ж за тим пологим поворотом починався доволі крутий підйом, паровозик відчайдушно напружився, але вагончики ледь-ледь повзли!

— Ну, паря, вперед!

Добігли до колії, Бугор спершу підсадив Костю у відкриті двері вагончика, потім підтягнувся на руках сам. Влаштовуючись зручніше на тюках запиленого сіна, Костя ненароком видихнув:

— Чавунка!

— Що-о?

— Чавунка, кажу! Татусь казав: «Накатаєшся».

— А як же, накатаєшся! Дай нам, Господи, тільки ноги з тайги винести!

Розділ 12 У бігах

З товарної станції пощастило вислизнути без пригод. Потім довго кружляли околицями переважно одноповерхового міста, поки в глухому провулку Бугор, зорієнтувавшись, не розсунув дві дошки в підгнилому паркані й не проліз до знайомого подвір’я. Знав дядько Володя всі блатняцькі хавіри від Пітера до Мурманська, скрізь міг розраховувати на допомогу. Затаїлися за хлівцем і довго вичікували. Аж ось із почорнілого дерев’яного будинки вискочив довгов’язий худий чоловік і побіг у скособочений нужник. На виході з нього дядько Володя прихопив мужика ззаду за плечі й лагідно-тихо промовив:

— Лапоть, це я. Не бійся.

Довгов’язий відсахнувся, як заскочений заєць. Після короткої паузи охнув:

— Володька!

І кинувся незграбно обіймати прибульця.

У його хавірі втікачі для початку й отаборилися. Кості було наказано не потикати носа на вулицю, відсипатись і від’їдатись картоплею і квашеною капустою. Дядько Володя, переодягшись у чуже шмаття, вирушив до міста. Вимальовувалася така картина: до лінії фронту — щонайменше тисяча кілометрів, податися можна за Урал, в бік Алма-Ати значно важче, патрулів у місті — хоч греблю гати, бо в найближчих таборах відбулося декілька відчайдушних утеч. Варто було зачекати певний час, дістати надійні документи, а потім уже рушати. На все те потрібно було чимало грошей. Звичайно, коли тобі світить «вишка», діяти потрібно обережно і напевно. Але злодія-законника не варт учити, як дотримати священного принципу: «Гроші ваші — стануть наші»! Діяльний дядько Володя ніколи не був халявщиком і питання поставив руба:

— Ви мені покажіть угодоване курчатко, а вже я його обскубаю, як слід.

— Е-хе-хе, — похитав головою Лапоть, — тепер продихнути не дають.

— Тобто? — майже дратівливо скинувся Бугор.

— Мусорів аж кишить. Патрулі, облави, перевірки. Наскільки Толян Болотний був заповзятий, і той загримів. На місці розстріляли.

— Не гунди. Як казав один знайомий революціонер, «бездействие — смерти подобно». Кажи — кого?

— Та є тут одна сімейка. Лікар, майор, а прізвище у нього, між іншим, Полубухарін.

— Ну так, був би Бухаріним, в момент розстріляли б.

— Цілком можливо. Але кент буржуйський. Грошей кури не клюють.

— Дивно, звідки вони у лікаря?

— Розвідка на чорному ринку донесла. Зараз я тобі обрисую ситуацію.

І що конкретніше Лапоть «обрисовував», тим більше Володимир Іванович зацікавлювався, він нутром відчув: справа виграшна.

…Військовий лікар Полубухарін вів цілком звичайний радянський спосіб життя: віддавав усього себе роботі — опікувався центральним зеківським «розподільником», що за п’ятнадцять кілометрів від міста. Зовні худорлявий, непоказний, непримітний, наче видублений морозом і вітрами. Вдома з’являвся лише опівночі, й то не завжди. Проте він не виглядав стомленим (з начальником-морфіністом він ладив душа в душу і мав чудову можливість відсипатися в лазареті) — енергійні рухи, неметушливий колючий погляд, бадьоро-іронічний настрій. Дружина — така собі пампушечка: рум’яна, доглянута, з вихилясами — на фортеп’яно грає. Робітонька не з важких — бібліотекар.

— Отож вона і крутить-вертить, — упевнено заявив Лапоть. — Через посередників золото продає, коштовності. Частенько — ліки. Продукти дорогі купляє, мотлох, панчішки там фільдеперсові, шубку з куниць.

— Цікаво, цікаво, — кивав головою Володимир Іванович. — Може, вони скарб знайшли?

— Ага, в комині, — хмикнув Лапоть.

— А тепер нумо до диспозиції.

— А диспозиція хрінова, — спохмурнів Лапоть.

Дядько Володя уважно слухав і, здавалося, розважливий скептицизм старого другана тільки розпалював його. Та ось запал змінився роздумом. Дуже для пограбування незручна квартира. Барачного типу, довгий одноповерховий будинок центральним входом на торці дивився прямо у вікна курсантської школи НКВС, розташованої через дорогу. Будинок наскрізь пронизаний темним тунелем-коридором, по обидва боки якого — квартири, на той час солідні — двокімнатні, й у кожній найвищий шик — умивальник з водопроводом. Цегляний — не дерев’яний! — будинок, виявляється, був елітним у цій глушині, зводився з розрахунку на командне офіцерство і міське начальство. Це вже потім для них відбехкали єдину в місті триповерхівку з усіма вигодами — з каналізацією і центральним опаленням. А в цій будівлі в кожній квартирі стояла солідна піч, яку топили для тепла і використовували для приготування їжі. Втім, існувала й загальна кухня, де кожна сім’я мала свій стіл і на ньому — керогаз чи примус. Але це, як кажуть, більше літній варіант. Попри те, що елітність будинку сильно поменшала, теперішнє його населення не додавало Володимиру Івановичу гарного настрою: у будинку ще мешкали сім’ї двох начальників — командира пожежної частини і військкома, а також зі своїми чадами головбух залізничної станції, завідувач їдальні, райвиконкомівський працівник, завгар, згаданий медичний майор з дружиною і решта — шушера: якісь тиловики-постачальники і заводський касир.

— А я що тобі кажу, — почухував неголену щоку Лапоть, — трапиш у цей гусятник — миттю ніс і хвіст прищемлять.

Дядя Володя, присьорбуючи з блюдечка чайок, бадьоро відреагував:

— Не подобаєшся ти мені, голубе. Надто вже лякливим став. Я просто тебе не впізнаю.

— А з другого боку, — анітрохи не збентежившись, продовжив Лапоть, — будь-кого труси — порожній не підеш.

— А з третього боку, — вліз у розмову Костя, — кому на думку спаде, що хтось наважиться полізти в такий гадючник?

— Правильно, пацан. Що з цього слідує? Безвихідного становища не буває.

— Не києм, то палицею, — посміхнувся Лапоть. — Може, через чорний хід?

Наступного дня обстежили чорний хід на протилежному боці будівлі. Годяще. Хоч і замкнено на міцні замки, та кваліфікація дядька Володі цілком дозволяла з ними впоратись.

— І все-таки ми підемо іншим шляхом, — патетично підвищив голос Володимир Іванович, і тихіше додав, — так нас вчить великий Ле…

Але закінчити фразу в нього не повернувся язик.

— Плаче за тобою політична стаття, ой, плаче, — гірко похитав головою Лапоть.

«Інший шлях» дуже скоро сформувався в бідовій голові дядька Володі. Просто не все очевидне приходить одразу, хоч і миготить перед очима. Якось Лапоть повів його до своєї знайомої баби Маші, яка приторговувала самогонкою. Та була на службі. Вона виконувала обов’язки двірничихи-прибиральниці й мала комірку-прибудову для свого причандалля в тому самому елітному будинку. Двері з комірки виходили в скверик. Після других відвідин баби Маші в її службовому приміщенні дядя Володя схопився за голову і вигукнув: «Матінко рідна!». Через два дні після цього знаменного вигуку дядько Володя і Лапоть, проламавши стіну, прямо з баби Маріїної комірчини потрапили акурат до квартири військового лікаря Полубухаріна (подружжя почимчикувало до клубу з нагоди святкування Дня сталінської Конституції). Костя був неподалік на «стрьомі» і пильнував очима парадні двері. Баба Марія підстраховувала з мітлою під віконцем.

Спантеличений Лапоть крутився дзигою: «Не може бути!». В квартирі їх спіткало велике розчарування: нічого суттєвого. Але через півгодини інтенсивних і кваліфікованих пошуків у них відлягло від серця. В другій — маленькій — кімнаті виявили підпілля, до того майстерно зроблене, що коли б не витончений слух Лаптя, який в суворі воєнні роки від безвиході підробляв пічником і сажотрусом (і тому насобачився на простукуваннях забитих порожнин), то шкурка не варта була б вичинки. Він вистукав-таки під масивним буфетом схованку розміром з добру скриню. Ніша була забита переважно харчами — бляшанками з тушкованим м’ясом і рибними консервами. Там же виявився великий пакет з усілякими ліками. Від такого багатства у подільників, як кажуть, аж подих перехопило. Втім, Лапоть не перестав дивуватися. А де ж гроші, де коштовності, про які мав достовірну інформацію блатний світ?

Заходилися укладати харчі й ліки в сумки і валізи. Насилу втовкли. Не вмістилися лише дві дволітрові банки з манною крупою.

Продовжили пошуки. Бугор узявся до шафи: вийняв одяг. Переглянув кишені і підкладки, по-хазяйськи спакував, зв’язуючи в тюки. Лапоть тим часом ретельно складав постільну білизну, потім закрутив взуття у ковдру.

— Здасться, час відчалювати, — оглянув він обідрану як липку квартиру.

Задкуючи, він спіткнувся і перекинув банку з манкою. Нагнувшись, запустив у неї шкарубкого прокуреного пальця. Потім гарячково відсипав на долоню.

— Все ясно, — зраділо промовив він, — диви.

— Що це? — не зрозумів Володимир Іванович.

— Те, що ми шукали. Будемо вшиватися.

— Ов-ва! — оторопів Бугор. — Нічогенько собі!

До комірчини баби Марії підігнали підводу і заходилися перевантажувати квартирне добро лікаря Полубухаріна. Щиро кажучи, вони не розраховували на такий успіх. Але що мерзеннішою ставала надворі негода, тим сильніше розгорявся апетит.

— Непогано б іще одну ходку зробити, — похитав головою Володимир Іванович.

— Є все-таки щастя на білому світі! — помахував батогом радісний Лапоть, вдивляючись у колючу каламуть бурану, що так доцільно розігрався. — Я навіть своїх рук не бачу! Суцільна конспірація!

Бабу Марію вони, ясна річ, забрали з собою. Вона заслуговувала, аби про неї подбали. Її вирішили влаштувати в селі.

— Бачить Бог, вони шухер піднімати не будуть, — прикинув дядя Володя. — За вміст такої схованки одразу світить «вишка».

Інвентаризація реквізованого приголомшила. Особливо обидві банки з манкою. Дядя Володя перебирав золоті коронки, обручки, сережки, натільні хрестики і скрушно погойдував головою: «Це ж скільки народу цей гад пересіяв!». Але друга банка їх потішила: на золотих і срібних царських монетах зберігалась пухка пачка ходових карбованців «в обнімку» з колодою карт з голими дівками.

Таким чином, до початку квітня втікачі були не тільки повністю забезпечені цивільними шмотками, але й придбали надійні «ксиви», бо вже і тоді в нашій країні існувало багато зажерливих, жадібних чиновників, готових за гроші і рідну матір продати. Спокійно сівши в ешелон, який віз на схід евакуйованих, рушили в дорогу.

Йшов ешелон важко, поза розкладом. На станціях, де були евакопункти, міг простояти і півдня, і дві доби, але в будь-якому разі не завжди і не всім щастило отримати затирку й окраєць хліба. Уже за повноводним Буєм виявив Володимир Іванович, що майже в голові потягу їде в одному з вагонів дитячий будинок. Дітки, переважно з України, різним чином зібрані у Вологді, а везуть їх, здається, в Читу. Випадково зіткнувся біля вагону з молодою жінкою в селянському кожушку, і мимоволі збентежено вигукнув:

— Оксано!

— Володю! Це ти? Звідки взявся? — радісно-схвильовано зашарілася молодиця.

— Я, золотко, я! А звідки взявся — не питай! Ти-то звідкіля?

— Та ось, дитячий будинок супроводжую, а куди — ще сама не знаю!

Оксана… Перед війною, після однієї вдалої справи, виграв злодій у законі в якогось перепитого профбоса путівку в будинок відпочинку, в Закарпаття. І поки пил у Пітері осяде, вирішив перебути на природі. В тому будинку Оксана працювала медсестрою. Дядько Володя — не потвора і не каліка, пристойно вбраний, при грошах, звиклий мати будь-де «шмару» — почав упадати за нею. Однак скоро зрозумів, що дешевої любові тут не буде. Та й сам, на свою біду, покохав її не на жарт. Не вельми освічений, але такий, що вміє пристосуватися в будь-якому товаристві, він зумів завоювати її довір’я, а дівчина швидко зрозуміла, що її новий знайомий не в ладах з владою. З якої причини, було неясно, але думалося, з часом він сам усе розповість. Сумно закінчилося це захоплення: карний розшук недаремно їв хліб, і прищучений за розтрату профбос досить точно навів його співробітників на Володимира Івановича Васильченка. Забрали його просто з танцювального майданчика на очах в Оксани, добре, хоч вона в цю мить була осторонь, а свої відносини вони не афішували. Так молодиця і не зрозуміла — за що взяли, але, як щира западянка, була переконана, що каральні органи беруть переважно людей хороших. І ось через рік з лишком — зустріч! Чим він займається, вона від нього так і не довідалась, але ще більше зміцніла на думці, що чоловік він путящий. Розмову Володимир Іванович повів про Костю. З кожним кілометром, який віддаляв їх від табору, дедалі гостріше відчував він зайвину в своєму відчайдушному житті, сповненому смертельних небезпек, цього хлопчиська, хай сміливого, кмітливого, але непристосованого до складностей його «професії». Поява Оксани давала йому шанс дещо підкоригувати для взаємної користі. На наступній тривалій зупинці він наказав Кості одягнутися, вивів його на міжколії і коротко, але зрозуміло розтлумачив стан справ:

— Значить так, паря, одразу поясню. Зі мною тобі не по дорозі, я злодій, моє життя таке: сьогодні ситий і п’яний, а завтра-до стінки! Мовчи поки! Ось я й вирішив тебе до чесного трудового життя прилаштувати, поки не пропав зовсім.

Повідомивши Кості результати переговорів з Оксаною і переконавши його в тому, що це — єдиний вихід, повів він пацана до дитбудинківської «краснухи», сунувши до кишені пачку грошей.

— Тобі. Та й малим на гостинці. — На прощання суворо наказав: — Чуєш, друже мій любий! Про себе все їй розповідай без боязку, а про мене — не кажи, за що я «парився»! Скажеш, не було з тобою про це розмови, не те, мовляв, життя було, щоб багато розпатякувати! Даєш слово?!

— Так, дядьку Володю, нізащо вас не продам!

— Ну й добре, хлопче! Вірю! Давай-но закуримо востаннє на пару, вона ж бо тобі курити не дозволить, вимоглива страх яка! А душа у неї добра! Полюби її, як рідну матір, а я… Я, може, колись вас розшукаю.

Покурили побратими по нещастю, а потім Володимир Іванович постукав, двері відсунулись — і побачив Костя жінку. І пов’язала його з нею… доля? Ні, випадковість, бо все життя із випадковостей складається. А долі, він знав, немає і бути не може!

Розділ 13 Розійшлись шляхи-доріжки

Сторінок все прибуває, а кінця не видно. Чи буде добро в кінці — не скажу поки. Але ж розповідь ця не з добра й починалася. Пошукайте в класиків роман з гарним кінцем: скрізь погано завершується! Чи то таке життя на Русі в усі часи було, що зло завжди зверху, чи то ці ж самі класики містикою так народ виховали, щоб він зла не помічав, а добра не чекав — не знаю. Але поки що все йде нормально. Оксана Кості сподобалася, він їй — теж, метрику вона йому знайшла (в дорозі Костін ровесник помер). Став він тепер уже не Костею Кацапчуком, а Миколою Рудьком. Почала вчити його «рідної мови», оскільки якщо ти за метрикою — українець, то й розмовляти мусиш «по-своєму», щоб не викликати підозри. Здібний хлопець виявився; забігаючи наперед, скажемо, що через два роки розмовляв Микола майже чисто, навіть «Кобзар» читати навчився! А тоді понад чотири тижні абияк їхали безкраїми просторами маленькі громадяни великої держави. Часто стояли на полустанках, пропускаючи військові та санітарні поїзди. Або ж очікуючи, коли комендант потяга виб’є вугілля чи дрова для пихкаючого димом всеїдного трудяги-паровоза. Дитячі очі здивовано дивилися на те, як розколювалась-конала країна по обидва боки залізниці, а сама залізниця уособлювала жахливу виразку на тілі загальних страждань. Вона концентрувала і фіксувала всю ту смертельну бучу, у вир якої так раптово й невідомо за що потрапили і старе і мале. Все набуло нелюдських масштабів: голосіння, істеричний сміх, надія, прокляття, благословення, ненависть і почуття вдячності….

На одній зі станцій після нічного відстою Костя виявив, що до хвоста їхнього товарно-пасажирського потягу причепили ще два вагони. Звичайні теплушки, тільки наглухо задраєні, в кожній по два невеличких заґратованих віконця. Костя рушив подивитись, але грізний окрик на підході зупинив його: «Стій! Стріляти буду!». Костя завмер як укопаний, алепобачивши, що вартовий байдуже відвернувся і запалив цигарку, рушив дугою, витримуючи дистанцію. Визирнув із-за якоїсь забитої дошками хібари. І ясно побачив засмучені обличчя, що притискалися до грат. Але, дивна річ, — чи це тільки здалося? — лиця ці здалися йому якимись дуже різними — і рисами, і застиглими гримасами, і виразом очей.

— Хто там? — спитав згодом у Оксани Костя.

Але вона, не знаючи, похитала головою: не смій потикатись туди, не смій.

Наступного дня літній машиніст біля колонки з водою на те саме запитання сторожко відповів Кості:

— В одному вагоні — вороги народу, в другому — полонені фашисти. Метикуєш?

Якби Костя не зазнав тюремного жаху, він навряд чи допетрав би, а так його ще дитячий розум буквально встав на дибки від такого життєвого абсурду, мимовільний містичний страх пронизав його й без того знівечену душу. Він згадав свого батька, згадав табір, і з його очей градом полили сльози.

У поїзді Костя подружився з дівчинкою, яка, ніби теплий промінчик, розтопила в ньому цей недитячий страх. Слухаючи її миле щебетання і відчуваючи її турботу, Кацапчук-Рудько якось навіть запосміхався. А незабаром їх об’єднала страшенна таємниця. На одному з полустанків, коли зупинка виявилась особливо довгою і нудною, Костя, добряче напившись чаю, завареного листям дикої малини і м’яти, заснув (найкращий засіб від голоду!). Через пару годин прокинувся і машинально пошукав очима Настю. Поруч пацани грали саморобними картами. Цих питати — тільки на кпини підіймуть. У пошуках своєї подруги млявий Костя вистрибнув із вагона і поплентався уздовж ешелону. Непомітно заглибився в ліс. Випорожнився. Потім помітив кущики суниць і заходився на карачках збирати соковиті ягоди до рота. Таким макаром він ласував до тих пір, поки не почув дивні звуки. Костянтин висунув голову з-за бронзовокорої сосни і сторопів: червоноармієць-вохровець волочив його Настю. Кинувся слідом за ними, сунув голову між кушів жимолості. А там уже червоноармієць здирає з Насті платтячко, одночасно розстібаючи ремінь. Остовпілий Костя широко відкритими очима дивився на те, що відбувалось. Настя відчайдушно видиралась, але чомусь боялася кричати. Коли вона, врешті, виявилася зовсім голою, то несподівано сиплим і жалібним голосом попросила:

— Дядечку, не треба, відпустіть мене…

«Ах ти, гад», — отямився і заскрипів зубами Костя.

Він, як вуж, по-пластунськи проповз через духмяне різнотрав'я, схопив гвинтівку, підхопився на рівні й бахнув прикладом вохрівця по голові. Потім швидко і зосереджено вдягнув Настю, яка клацала зубами, і взявся до вояка. Ремінякою стягнув йому руки за спиною, а розірваною на дві половини гімнастеркою зв’язав ноги. Незабаром червоноармієць опритомнів і заходився пересипати стогін матюками:

— Ах ти, сучий потрох! — лаявся він. — Ти на кого руку підійняв?! Я ж тебе, поганця, зараз розстріляю на місці!

Довелося бійця ще раз стукнути по голові прикладом. Після чого Костя замислився. А тут як на те і паровоз загудів, попереджаючи, що через п’ять-сім хвилин рушатиме.

— Що ж робити? — сплеснула руками Настя.

— Ходімо, — махнув рукою Костя і, зробивши кроків чотири, наштовхнувся на розкішний мурашник.

— Допоможи, — осяйнула думка.

Удвох із Настею вони, доклавши чимало зусиль, уклали зв’язаного червоноармійця, що пускав бульки, на горбок ожилого мурашника і навпростець побігли до поїзда. Вигулькнувши із-за дерев, поважно піднялися сходинками до вагону, де на них сердито накинулася тітка Оксана. Глянула на розпатлану Настю, потім на Костю, й осіклася:

— Ах ви, бешкетники! — тільки й мовила.

Потяг набирав хід, за вікном замерехтів білокорий березовий гай.

Настя винувато зашморгала носом, а Костя рішуче взяв тітку Оксану за лікоть і таємничим голосом промовив:

— Тихо. У мене до вас є чоловіча розмова.

Вони пройшли в кінець вагона і там, під веселий стукіт коліс, Костя приглушеним голосом розповів виховательці все, як на сповіді.

Дуже швидко він став Оксаниною правою рукою — найспритніший, найдотепніший із тридцяти вихованців: і завгосп, і підсобник, і нянька малюкам! Правда, треба визнати — якщо не нахапався він блатняцького духу як слід від дядька Володі, то набрався від Оксани іншого духу, котрий і досі в середовищі «совків» зветься духом бандерівським. А як йому було не набратися, коли майже всі вихованці дитбудинку осиротіли внаслідок «визволення братів-українців з-під гніту польських панів», і та ж таки братня рука, яка відрядила їхніх батьків на погибель до Сибіру, занапастила в своїй тупій жорстокості, у своєму смертельному страху перед наступаючим ворогом і Костиного батька! Багато ж чого Костя-Микола зрозумів, але ще більше — тоді, коли з-під фашистів Україну визволили і настав час сиротам повертатися на рідну землю. Ледь Оксана заговорила про це, як завідувач сектору позашкільних установ райвно напосівся на неї:

— Ти що це вигадала! На яку Україну?! А тут їм що — не Батьківщина?!

— Але вони ж українці! Там народилися, виросли! Може, ще у когось і рідня знайдеться…

— Яка там рідня?! Степан Бандера і жінка його Параска?! Ні, голубко! Нехай ідуть у ФЗУ і вливаються до лав нашого славного робітничого класу!

Скінчилося тим, що за вільнодумні погляди Оксану з посади завідувачки дитбудинком зняли, а дітей розтикали в місцеві ремісничі училища, серед них і невтішну Настю. Миколі ж, згідно з метрикою, час було призиватися до армійських лав. З великими труднощами Оксана отримала розрахунок, і з ще більшими зусиллями дісталась до рідних Карпат.

А там вершилися звичні справи — репресії в ім’я «світлого майбутнього». Проте зустріч з рідним краєм була радісна для Оксани, адже застала своїх батьків-учителів живими і майже здоровими. А от рідні й односельців різко поменшало — хто помер від голоду, кого вивезли фашисти до Німеччини на рабство, а потім свої — «на освоєння життєвого простору Сибіру». І все-таки після тривалої розлуки радість пересилювала сум, — молоду душу здіймали на крилах надії променисто-зелені полонини і гори. Буквально на другий день після приїзду Оксана заходилася збиратися в сусіднє село Мрочни провідати свою найкращу подругу Марічку.

— Стій, — зупинив її втомленим голосом батько. — Тобі не треба туди йти.

— Це чому ж? — здивовано звела волошкові очі Оксана.

— Тому що Марічки там немає. І села теж немає.

— Як то нема? Що трапилося? — холодом і жахом скувало серце.

— Розумієш, гарячі молоді голівоньки — брати Гогули і твоя Марічка — заліпили сусідні села листівкою-віршем. Енкаведисти, зрозуміла річ, їх вирахували. Село було оголошене гніздом націоналістичної змови і розсадником антикомуністичної зарази.

— Усе село?! — жахнулася Оксана. — І що ж було написано в цій листівці?

— Я запам’ятав. Закарбував у пам’яті до кінця днів своїх.

Батько похмуро і дуже виразно став вимовляти рядки, що, здавалося, висипалися розпеченими іскринами з його серця-ватри:

Батько замовк, а вражена Оксана не могла вимовити ні слова.

— Я так розумію, — порушив тишу батько, — що цей вірш написав старший із братів Гогулів — Богдан, він студент і учиться в Києві.

Батько чомусь сказав слово «учиться» не в минулому часі, а в сьогоденні. І невтямки було вчителю-словеснику, і Оксані (й тим паче енкаведистам), що ці рядки написав Павло Тичина — ще в 1921 році, коли перший голодомор відбувся на Україні відразу після її окупації більшовицькими військами.

Оксана ще не раз занурювалася «у світ поезії». Зрідка в батьківському домі збиралися тихцем родичі на яке-небудь сімейне свято: пили слив’янку, їли яблучний пиріг з борошна з висівками, а потім неголосно, вкрадливо веселилися-співали. Першою заспівувала тітка Мотря:

Естафету приймала задерикувата двоюрідна сестра Оксани, двадцятилітня Даринка:

Дуже смішно зображував маленьку дівчинку батько, він нарочито тоненьким голосом заспівував:

Що ж їли селяни в будень? Здавалося б, виручала садиба (деякі мали по 60 соток чорноземної карпатської землі). Якби ж так! Але на цю садибу були такі державні апетити, що страшно навіть уявити. Сталінські районні опричники, яких з десяток квартирувалося безкоштовно в нещасливих бабів у селі, примушували здавати з кожного двору по сорок кілограмів м’яса, двісті п’ятдесят літрів молока, півтори сотні яєць, майже тонну картоплі, плюс до того величезні податки на садибу в цілому, окремо на її рослинність, фруктові дерева, вулики, якщо вони є. А ще були добровільно-примусова позика, страховка, самооподаткування і ще дідько знає що, всього й не згадаєш. Не було податку хіба що на воронячі гнізда, оскільки чуйні ворони їх улаштовували на неоподатковуваній території — сільському цвинтарі, що заріс акаціями; не обкладалися податтю сонце, повітря і дощ, але й то, говорили люди, до пори до часу.

Де люди брали гроші на всі ці нескінченні побори? З базару. Туди везли щонеділі все, що можна було хоч за якусь копійчину продати: олію, сметану, сир, молоко, сало, м’ясо (самі цього не їли, крім сироватки, і то не завжди, бо треба ж було чимось приправити бур’ян для поросяти, 3 якого чекали сала і м’яса на продаж). Везли й несли фрукти, овочі, тютюн (Оксанчин батько на ньому спеціалізувався), пироги, начинені квасолею, буряками, капустою, сливами, грушами, аби щось продати й виручити на оплату податків, бо як не заплатиш — одразу позбавлять останньої корови. І тому базар виходив дуже дешевий — на радість городянам, на безвихідь селянам, котрим не було де більше взяти навіть подертого карбованця.

Може, тому ще до зими Оксани вже не було в рідному селі: за «офіційною» версією, вона виїхала до славного міста Ленінграда, щоб там поповнити лави робітничої інтелігенції. Тим паче що Оксана, зі слів батьків, страшенно боялася стрілянини.

У горах миру не було. Там гриміли постріли і лилася кров. Відблукали Карпатськими лісами зондеркоманди СС; змінивши їх, робили таємні рейди спецкоманди НКВС. І, як у довоєнний рік, щодня йшли ешелони до Сибіру, в пустелю, до Примор’я, забираючи навіки народ, який зухвало вважав себе вільним після трьохсот років неволі. Немає сенсу й казати про те, в чиєму таборі насправді опинилась Оксана після повернення на Батьківщину, ні про який Ленінград і мови не могло бути. Тим часом Костя-Микола тягнув солдатську лямку в далекому гарнізоні Зауралля. Гнітила його ця служба, і коли б не автошкола, куди його направили, то дав би драпака, так нудно йому було! Як закінчив курси — перевели до військ НКВС і відправили на «умиротворення» західної околиці Союзу. Запис у метриці «українець» і пристойне знання української мови не могли бути перешкодою — навпаки, в поєднанні з гаданою вірністю радянським ідеалам — це була вагома чеснота «солдата-миротворця». Треба сказати, що Микола Рудько — не будемо надалі звати його Костею — уже засвоїв спосіб імперського існування, коли з тисячі — дев’ятсот «проти», але з метою самозбереження завжди голосують «за». Таким чином і він вирушив услід за Оксаною. Але йому світила перспектива стати карателем, і ця думка огортала його душу чорною тугою.

Тим часом життєві бурі швиргали, немов тріску, третього нашого героя — Володимира Івановича Васильченка, дядька Володю. Раптом виник штиль, точніше, мертва хвиля… Перед тим як кинути тріску цю презирливо в топку, пролунав самовпевнений голос:

— Ну що, Володимире Івановичу, злодію в законі, рецидивісте, ось і скінчилася твоя лафа: поставлять тебе днями до стінки — заслужив, заслужив! А жити хочеться! Ой, як хочеться! Чи не правду кажу?

— Така доля, товаришу майоре!

— Яка така? Адже немає її, ніякої долі! На сьогоднішній день життя твоє і смерть — у моїй волі. І у твоїй трішечки. Підпишеш ось цей папір — і житимеш! А в спецгрупі такі люди нам конче потрібні!

— Але ж там убивати доведеться…

— А ти що, нікого не вбивав?! За що тобі й «вишка» світить! Ні, керя, зароби у радянської влади прощення. Під час війни в штрафбаті власною кров’ю провину змивали, а тобі ж бо чужою кров’ю чого не змити?! Ну, зважуйся, поки я не передумав!

Скрипить перо. Чорнила фіолетові. А душа з кожною старанно виведеною буквою стає чорнішою і чорнішою…

Розділ 14 У зграї перевертнів

Никають карпатськими горами й долами дванадцять звіроподібних бандитів. Нападають на села, спалюють будинки «активістів», убивають службовців і працівників сільрад, вчителів, котрі приїхали зі сходу України. Дівчисько прислали завідувати клубом — згвалтували і на тину розіп’яли! Іроди! І невловимі — скільки НКВС не намагається, а затримати не може. Слідами йде, але завжди спізнюється на день-два. Втім, уже все документально фіксує: протоколи, фотографії жертв. Аякже! Для своєї і для західної преси: дивіться, що націоналісти виробляють! Крім того, яке широке поле діяльності відкривається: підмітай на шляху всіх, хто не викликає довіри — саджай, висилай, розстрілюй без суду і слідства.

…Сидить Оксана над купою донесень із куренів. Навпроти — пан полковник із Проводу.

— Що скажете, Оксано Михайлівно?

— А що говорити, пане полковнику? Не наші це люди. Відомо, що в них є вантажівка, на якій ті швидко зникають з місця злочину. Діють поблизу великих гарнізонів внутрішніх військ, але щоразу в іншому районі. Вбивають навіть тих сільрадників, котрі підтримують із нами зв’язок. Дуже дивні самозванці — борці проти Рад! Коли з Підгайців населення до Сибіру вивозили, дев’ятнадцять вантажівок із райцентру виїхали, але чомусь двадцятеро повернулось. Десь одна машина дорогою до них приєдналася…

Двадцятий «студебекер» вів Микола, а поруч із ним сидів — як ви думаєте, хто? — дядько Володя, саме він! Той, котрий повчав, що «знічев’я нікого мочити не слід»! І не доля, а спецгрупа НКВС звела їх на цій бандитській стежці. Звичайно, ніхто з товаришів по службі не знав про їхню колишню дружбу, поговорити вони могли тільки уривками, але, як видно, основне було сказано, і цього разу Володимир Іванович не міг не визнати, що колишній його підопічний Костя, перетворившись на Миколу, став рівноправним партнером в їхньому конспіративному тандемі.

Миколу не полишала думка виказати їхню групу правосуддю (не радянському, звичайно), а самим сховати кінці, по змозі, за кордоном. Дядько Володя піднісся духом: не приваблювала його перспектива служити катом і провокатором; даючи підписку про вступ до спецгрупи, він мав на увазі найшвидший вихід із неї. Катувався, думаючи про це, і не знаходив вирішення. Зустріч з Кацапчуком додала йому надії і подарувала шанс на порятунок. Він мало вірив, що в межах нехай навіть неосяжної імперії йому поталанить причаїтися з такою бурхливою біографією, а тим паче, зайнятися «мирним» примноженням прибутків. Володимир Іванович міркував із сумом: «Ну от, братухо, як злодій ти вже скінчився, але жити ще хочеться, як торохтів чекіст-вербувальник. Хоч би роботягою пожити років з десяток!». Інколи він підміняв Миколу за кермом (вивчився без усяких курсів), а той, користуючись нагодою (незаплямованому судимостями вояці легше було діяти), намагався намацати Оксанині сліди, — побратими чомусь і не сумнівалися, що вона обов’язково виведе їх на оунівців. Ризик, звичайно, великий, але іншого шляху не знайти. Микола, і з його подачі Володимир Іванович, були переконані, що Оксана десь поблизу, якщо тільки жива, адже тут її рідні місця.

У спецгрупі всі розмовляли українською і кожен мав кримінальне минуле, крім лейтенанта Йосипа Власова, якого іменували «сотником Власиком». Тільки двоє з банди ще не закривавили руки. Від Миколи вимагалася насамперед хвацька їзда і справність транспорту. А дядька Володю Власик використовував на спецзавданнях: для вилучення коштовностей у мирного населення. Це становище було досить хистким, і будь-якого дня могло змінитися.

Так і трапилося: громили одне лісове сільце, горіли садиби активістів, учительки і фельдшерки. Стрільба, крики. Микола, зціпивши зуби, копирсався в нутрощах свого «студера».

— А, Микола-угодник! Праведна душа! — гукнув Власик, який передчасно приклався до реквізованої самогонки. — Медаль хочеш? Ну так от, відведи цю дівку в яр та й шльопни! Та й усе інше зроби! Я б і сам з такою кралею, так не можу… Зайвого хильнув…

Одуріло блимаючи очима, він тицьнув Миколі до рук автомат і кінець мотузки, якою дівчина була прив’язана за шию.

— Веди, кажу! — Сам лантухом повалився на сидіння водія.

Через кілька хвилин Микола і його жертва опинилися в глибокому яру, кроків за триста від села.

— Сідай під дерево! Не репетуй! — наказав. — Я тебе відпущу, слово честі. — Микола витяг із рубчика-схованки в гімнастерці паперовий «сувійчик» менший за цигарку. — Слухай мене уважно! Ось лист: будь-якою ціною знайди Оксану Іванчук, ту, що родом зі Збруча, і листа віддай. Та досить тобі клацати зубами! На завданні я. Зрозуміла?

Дівчина машинально хитнула головою.

— Давай, мотай звідси!

Микола звільнив дівочу шию від петлі, повернув її до себе спиною і піддав легенько під зад коліном. Рвонула вона, як камінь із пращі, а Микола різонув двома короткими чергами вгору.

«Пан чи пропав», — крутилося в голові. Підходячи до машини, навмисне поправив галіфе і підтягнув ремінь. Тупо посміхнувся. На щастя, блазнювати не було потреби, Власов був упень п’яний.

За чверть години всі зібралися біля «студера», Власика переклали до кузова, поруч з Миколою всівся старшина Кнур, похмурий і мовчазний, який мав манеру не стріляти, а вкручувати в тіла живих жертв гігантський штопор, роздобутий бозна-де.

Автомобіль вузеньким лісовим путівцем заторохтів у бік битого шляху, де мав приєднатися до військової автоколони, яка прямувала до райцентру.

Життя, віддане на благо Батьківщини, відлітало в небуття день за днем. Іноді у своїх виснажливих рейдах перевертні заглиблювалися дуже далеко, а оскільки командир Власов був явно кволий на розум, траплялось таке, що вляпувалися в халепу, тобто в зону підступної «гранички». До речі, що таке «граничка»?

Майже в кожнім селі було укріплення, яке охороняли від тридцяти до ста, а то й більше бійців. Довкола мурованого будинку заздалегідь викопані та укріплені численні окопи, влаштовані кулеметні гнізда. Далі — колючий дріт.

У тридцятикілометровому поясі звичайній людині було вкрай важко рухатися, оскільки, відповідно до інструкції, після кожного кроку випитують, хто ти і що ти, — поки дійдеш куди треба — й світ потьмариться. Крок ступиш від свого будинку, за тобою хтось потихеньку на відстані безупинно чигає. Прийшов знайомий до твоєї хати — незабаром агент НКВС цікавиться.

У містечках цього поясу — танки, танкетки, артилерія, гарнізони внутрішніх військ НКВС.

Урешті — цілком звільнена від населення смуга завширшки з один кілометр. Улітку її ретельно розорюють і боронують. Вночі вартують численні дозори з собаками і стежать, чи не з’явилися свіжі сліди. Взимку ж і боронувати не треба — сліди в снігу чудово відбиваються. А відтак — погоня по протоптаних знаках.

Що це все означає? Фронт? Околиці заводу з виробництва атомної бомби?

Ні, це цілком звичайна прикордонна зона.

І дарма, що кордон розділяє братерські соціалістичні республіки: УРСР, Польщу, Румунію, Угорщину.

По обидва боки цієї «гранички», як її презирливо називає місцеве населення, діють потужні загони УПА, і сталінці ще запекліше зміцнюють прикордонну службу.

Прикордонники-енкаведисти беруть участь у всіляких облавах, убивствах, підпалах, шантажах, що їх масово організовують районні й обласні відділи НКВС на кшталт спецзагону Йосипа Власова.

А спробуй перейти «граничку»! Якщо ти дурний і залишиш на контрольній смузі сліди, то за тобою, як за звіром, і сорок кілометрів у Польщу гнатимуться. Дарма, що це вже порушення суверенності іншої держави.

От в таку «граничку», наче в лайно, двічі вступав спецзагін Власова, лишаючи щоразу по вбитому воякові. Ці втрати, звісно, списували на оунівців, за що лейтенанта Йосипа Власова підвищили в чині й подали на відзнаку його урядовою нагородою — медаллю «За відвагу».

Якось спецзагін став випадковим свідком того, як страчували бандерівців. Це трапилось на одному з хуторів, в якому планувалось зварганити компромат. По-пластунськи підкралися до околиці, і раптом з’ясувалось, що на хуторі господарюють колеги — внутрішні війська, не закамуфльовані під перевертнів. Подібне зіткнення трапилось через уже звичний організаційний безлад і некомпетентність командування. Каральний полк, повертаючись із широкомасштабної облави, вирішив з виховною метою стратити частину бранців. На очах у зігнаних хуторян повісили десятьох молодих хлопців. Жоден із «зелених братів» не попросив пощади. Але найбільше за все залеглих у кущах власівців вразило те, що, приймаючи страшну смерть, бандерівці заспівали «Ще не вмерла Україна». Більшість перевертнів цей гімн почула вперше.

Боючись потрапити під «роздачу» своїх, дали драпака. Дядько Володя, який чого тільки не бачив на цьому світі, кам’яним голосом запитав у свого молодого друга:

— Хіба можуть бандити вмирати, як герої?

— А хіба ті, хто вмирає за свою землю і хату, можуть бути бандитами? — підняв хворі від роздумів очі Микола.

Інколи групу Власова відправляли «для розслабухи» до Львова. Відсипалися, відмивалися, приходили до тями від пекельної втоми. Втім, заохочені «відпочинком», бійці на якийсь час просто змінювали рід занять — вони вливалися в ряди транспортної міліції, що перепиняла шлях «хлібним спекулянтам». В Україні вибухнув післявоєнний голод. У західні області республіки з лютого 1946 року почався масовий наплив сільського населення Брянської, Калузької, Орловської, Одеської, Полтавської, Київської, Кам’янець-Подільської, Вінницької та інших областей — їхали по хліб. Постановою Ради Міністрів Союзу РСР від 31 липня 1946 року за № 1703 було заборонено продаж хліба на ринку колгоспами, колгоспниками й одноосібними господарствами, допоки не буде виконаний указ здачі хліба державі з врожаю 1945-І946 рр. Для боротьби з незаконним перевезенням хліба селянами залізницею органи транспортної міліції УРСР організували на великих залізничних станціях України спеціальні оперативні перепони зі своїх працівників, котрі вели боротьбу з «незаконним» продажем і купівлею зерна і борошна на ринку.

Від «зізнань» почорнілих від горя «хлібних спекулянтів» у Миколи й Володимира Івановича сироти по спині бігли.

Що ж коїлося там, у глибинці?

Чолов’яга з Маньківки розповів, що на цвинтарях щодня знаходять велику кількість непохованих трупів, вивезених сюди родичами померлих. Через кілька днів у деяких трупів відрізають руки чи ноги.

Селянка з Білоцерківщини розповіла про сусідів: батьки вбили старшого сина, м’ясо засолили і годують ним молодшого сина.

А у Володарському районі на Київщині мати виїхала з села і покинула дітей віком 12, 9 і 3 років. За домовленістю зі старшою сестрою дев’ятирічний хлопчик убив трирічну сестру. М’ясо їли сирим.

Тривале голодування призводило до дистрофії, божевілля, канібалізму. Виснаження нищило розум і свідомість людей, перетворювало їх на тварин. За таких умов фізичний опір ставав неможливим. Голод руйнував громадські зв’язки, нищив саме людське суспільство. Кожен голодуючий думав лише про те, як би врятуватися від смерті.

Щодня поховальні бригади возили на цвинтар мертвих селян цілими возами, драбиняками. Скидали у великі ями. Чулося: «Ой, тітку Горпину кинули! Ще просить хліба. Все одно до вечора помре». Не було похорону. Не було священиків, панахид, одспівувань. Не було сил плакати.

На тлі цього свавілля-кошмару СРСР інтенсивно продавав зерно за кордон, зокрема в Німеччину, щоб розрахуватися за німецьке устаткування для розвитку важкої промисловості.

Немислимий жах голоду оминув, загалом, Західну Україну, ось чому туди кинулися з інших областей ті, хто не хотів умирати голодною смертю і кого доблесні захисники соціалізму зсаджували з потягів. Лише за дві декади липня 1946 року органами транспортної міліції УРСР було знято тільки з товарних потягів майже дев’яносто вісім тисяч осіб.

Кажуть, що людина до всього звикає й упокорюється. Однак в душі Миколи-Кості непогамовно росло здивування-обурення. Видно, тоді людина до всього звикає й упокорюється, коли в ній не залишається нічого людського, коли остаточно рве «дах» й індивідуум перетворюється на рослину. А Кацапчук вперто не хотів перетворюватися на рослину.

Хоча обдурена людина погано здатна аналізувати. Наприклад, те, що тоталітарна система винищувала українського селянина не тому, що він був селянином, а тому, що був українським селянином. І ще: українські селяни на думку «вождя народів» потребували перевиховання, бо побували на окупованій території («зрадники!») і зазнали впливу чужої ідеології.

І все-таки очевидна — потворно-жахлива — несправедливість того, що відбувалося, змушувала шукати шляхи-виходи; змучений розум насамперед намагався виправдати хід речей. А коли не вистачало аргументів, люди топили голос совісті у власній жорстокості (тобто в крові ближніх), в горілці чи безумствах. Справжній же вихід полягав у протидії всій цій вакханалії, для того лишень варто було перейти по той бік барикади і боротися проти сатани. Але сатана впливав не тільки батогом і сокирою, але й пряником, тобто ідеологією.

Під час того ж нетривалого львівського «відпочинку» спецзагін нагородили культпоходом у кіно. Зал був набитий місцевим населенням. Фільм — про добровільну здачу бандерівців з «каяттям»… Бундючно й уважно дивляться на всі боки енкаведисти-партійці. Вони почуваються переможцями. Адже на екрані вже кінець «бандьори». От виходить його військо з лісів і поспішає уклінно до радянської влади. Ніякою зброєю їх не зломили, а тут узялися за хитрість, за пропаганду — і пішло. Дивіться, громадяни, пильно на екран. Нескінченним потоком ідуть «бандерівці», складають зброю і клянуть своїх ватажків, присягають їх знищити.

А громадяни, жителі Львова, Тернополя, Рівного, Луцька дивляться на екран, а в душі іншу думу думають. Невже і справді все так ганебно повинно було закінчитися? Невже ті, хто вчора так славно боролися, сьогодні наплювали самі на себе? Ті, хто дотепер ні перед ким голову не схиляли, усі окупації витримали з піднятим прапором «Самостійної, Соборної, Вільної», тепер упали навколішки і зраджують… Серце ціпеніє, а вірити не хоче!

Де ж ти, козацька славо? Де ви, хлопці-повстанці, що життя поклялися віддати «за Україну, за її волю, за честь і славу, за народ»?

А на екрані, на білій полотнині, йдуть чорні тіні без облич, зі схиленими головами… і росте гора зброї…

Здається, серце ось-ось розірветься від жалю, сорому і болю… Невже?

А голос диктора напористо переконує: «Дивіться на екран, от вам факти…»

Микола раптом відчув, як чиясь рука доторкнулася до його руки. Він з подивом повернув голову, а в темряві якась дівчина скам’яніло дивиться на екран і тицяє непомітно в його долоню папірець.

А тим часом на екрані здаються в полон «бандерівці». І раптом…

Трррах!.. Таррррах!.. Тарррррах! — грізно затріщали постріли. Не у фільмі, а наяву. Десь дуже близько, на вулицях…

Ба-бах! — рвонули, витрушуючи скло з вікон, гранати. На зарозумілих обличчях чекістів зник тріумф. Паніка, переполох, біжать: бандерівці в місті! Пропало кіно!

Це сотня УПА під командуванням «націоналіста» Дримби зухвало налетіла. Підступили до могутніх будівель НКВС і сипонули по лігвищу стражів соціалізму з кулеметів і гранатами.

Влучно б’ють «лісові брати». На вулицях — трупи сталінських лицарів. Підполковник НКВС стрімголов вискочив з «контори», пірнув у німецький трофейний «опель» — та рознесло «опель» вибухом. Уламком залізяки злегка поранило Миколі те місце, котрим сидять.

* * *

Дуже швидко зв’язок із повстанцями налагодився. Врятована Миколою дівчина, та сама Таня, яка стане його дружиною в Бельгії, чітко спрацювала. Групу-банду Власова було знищено, причому в день її ганебної загибелі наші герої перебували в госпіталі з прозаїчної, але цілком поважної причини — короста! З видужанням їх скерували в різні спецгрупи. «Засипали» ще дві банди чекістів, а потім самі були переправлені в глухий закуток, де їх все-таки оунівці вирішили судити. На щастя, виправдали. Головним чином, дякуючи Оксані. Однак у заключному слові обвинувач від Проводу, полковник Романишин сказав:

— Червона армія може користуватися послугами покидьків суспільства. Ми — не можемо. Ми боремося за вільну і чесну Україну. Наші підсудні хоч і зробили для України чимало послуг, не ідейні борці, а звичайні кримінальні елементи. Тому я вважаю за краще переправити їх за кордон. Там вони або людьми стануть, або система знищить ці занапащені душі…

Розділ 15 І понесло світами

Рудольф Карлович поклав долоню на рукопис, стомлено приплющив очі.

— Непогано ж бо, хай йому грець, — вичавив із себе. — Все так і було.

Його буквально за горло хапали спогади. Стало важко дихати. Виявляється, є ще сила, спроможна пробити згрубілу, потворно товсту лушпину набутої байдужості, яку часто називають життєвою мудрістю.

— А ти знаєш, Костю, — тужливо мовив Рудольф Карлович, — адже, по суті, це найдорожчий шмат мого життя. А, може, навіть краще, що в мене було. Абсурд? Парадокс?..

— Легше любити спомини, ніж живих людей, — відгукнувся журналіст Христофоров.

— Це ти з осудом?

— Та якраз ні, з розумінням… Сам такий.

Христофоров співчутливо замовчав. Він нутром розумів патронові почуття. Несподівано в пам’яті його спливла нещодавня розмова з одним дідом, до якого привів професійний інтерес. Цей згорблений вісімдесятип’ятирічний дід був доктором якихось там наук, кавалером усіх орденів Слави, але мешкав у таких хрущобних умовах, що сусіди навіть не уявляли — поруч з якою славною людиною вони живуть! Обламало життя Кузьму Петровича зусібіч, і Христофоров, випадково дізнавшись про нього, вирішив написати гарний нарис й витягти науковця з ями забуття і злиднів.

В одній із бесід він поставив інвалідові-орденоносцю просте запитання: «Коли було важче? Тоді чи тепер?» І вже не від нього першого отримав відповідь: «Нині». — «А як же війна, повоєнна розруха?» — «Морально, та й матеріально набагато важче, в оці кляті дев’яності, — твердо сказав Кузьма Петрович. — Нас позбавили всього. Великої країни, і головне, впевненості в завтрашньому дні. Раніше був тоталітаризм, залізна завіса. А зараз — залізна завіса в кубі. Я не тільки не можу з’їздити до однополчанина в сусіднє місто, але навіть сходити до магазину за пристойною їжею. А мої молоді сусіди? Вони і не мріють потрапити за кордон. Убогість замінила тоталітаризм і залізну завісу. Ми живемо в смертовбивчій країні, де все тисячу разів продано і розкрадено. А там, де немає місця надії, народ вимирає, а багатії вироджуються».

Христофоров зітхнув: «Чи знає про це Рудольф Карлович? Звісно, знає. Тому й вважає негідним наїжджати на всяку мілкоту, він доїть новоспечених олігархів, але ж ці олігархи доять народ, який від дистрофії вже падає». Христофоров навіть помотав головою, щоб струсити з себе важкі думки, наче шкідливу оману. «Ну його до біса! Сьогодні відбудеться якась чергова презентація, нап’юся горілочки, наїмся ікри. Життя прекрасне!».

— Ти чого трясеш головою, мов кінь? — вивів його з задуми веселий голос.

Христофоров скандзюбив іронічну гримасу, а потім все-таки запитав:

— Рудольфе Карловичу, дай мені відповідь. Чому ми так погано живемо?

— Це ми-то з тобою погано живемо? — перепитав Лещинський.

— Та ні, країна в цілому…

— А тому що верхи крадуть, а низи мовчать.

— Але чому?

— Наша національна особливість. Там, де інша держава давно вже на дибки стала б, наші громадяни тільки чухають потилицю. Такої корупції світ не бачив і не побачить. А народ все пристосовується. «Нічого, можна і так жити», — сказав вуж, як з нього шкуру здерли. Оце так і ми.

Ну, щодо корупції Костянтин Михайлович був у курсі справ. Його газета не так давно провела незвичайне дослідження і навіть опублікувала хіт-парад найкорумпованіших владних структур. І що ж? Як і слід було очікувати, сумнівну пальму першості в цьому неординарному хіт-параді дістали даішники, друге місце — за сировинним позадержавним бізнесом, районні адміністрації на третій сходинці. «На кислички» в рейтингу перепало практично всім гілкам влади і навіть владам релігійним: керівництво церков зайняло в опитуванні двадцять четверту позицію і за своєю продажністю випередило облсуд (двадцять п’ята сходина). Ну, а до шістки «кращих» увійшли також управління архітектури, військкомати й чиновники з міських адміністрацій.

— Я ось згадав щойно призабутого вже класика Салтикова-Щедріна, — потер перенісся Христофоров. — Василіск Бородавкін спалив тридцять три села і таким чином стяг недоїмку — три з половиною карбованці.

— Ну ось, бачиш, ти ж усе розумієш, — бадьоро відгукнувся Рудольф Карлович.

— Все одно ніяк не збагну, — нудився Христофоров. — За які такі гріхи нас пошанували такою національною особливістю?

— Багаті ми, але дурні. Багатством торгуємо відчайдушно, але за безцінь, прагнучи урвати все негайно і втрачаючи через свою дурість сотні мільйонів. Наприклад, на грамотній торгівлі лишень деревиною і металом запросто можна країну підняти. А ми розфукуємо навсібіч. І кому не ліньки — цим користається.

А за великим рахунком, я думаю, ми так погано живемо тому, що безпам’ятні й боягузливі. У наші дні поширена й охоче плодиться впевненість у тому, що громадяни тридцять сьомого і післявоєнних років не знали про жахи Луб’янки і концтаборів. Не здогадувалися про знущання й катування.

Як безпосередній свідок, що відмахав чимало десятиліть, можу заявити: це не так. Знали! І в столицях, і в глухих селах, навіть у найбільш елітних установах знали, у комфортних квартирах і в санаторіях — частенько до найменших детальок, за винятком, мабуть, тих, що здавалися неймовірними, котрих зазнали тільки такі рідкісні екземпляри, як я.

Так, знали і говорили один з одним тихо-ша про ті кошмари, добираючись іноді навіть до суджень про Владу. Але з осторогою, пошепки. То був час шепоту. Артистизм шепоту. Майстерність пришіптування.

Я тепер можу стверджувати, що серед рушійних сил історії, встановлених академіями наук, мистецтв і марксизму, випала з академічної видимості така стрижнева і навіть вирішальна пружина, як страх. Отож для прояснення стількох загадок, таємниць, безглуздостей непростого нашого життя треба насамперед усвідомити собі все значення страху. Всезагальність, огульність його. Страх, що проникнув у всі щілини, звивини, суглоби, керував переконаннями, керував міністерствами, контролював букви, чорнило. Інструктував промови, повчав геніїв, завідував дипломатами, прокурорами і працівниками ЦК.

Це він навчив дивовижний народ умінню прикидатися, зображувати сумлінність, імітувати правду, завжди, навіть у пантофлях, бути, як на сцені. З ранку і до сну відбувався спектакль. Грали єдність, покірність, оплески, захоплення, увагу до людини, доброту, милосердя, благоденство. Зображували захват і щастя. Страх створив звички начальствування, його неприступність, жарти, доповіді, його заступницьку недбалість, тучність думок і авторитет животів. Не стало ні віри, ні дружби, ні відданості без страху.

— Рудольфе Карловичу, відкіля така проникливість, такий стиль? — здивувався Христофоров. — Ви міркуєте ну просто, як доктор філософських наук!

— Костю, ти мені лестиш. Я міркую, як нормальна людина. Колись я був дуже недалекою, безграмотною і недорікуватою особою. Але не забувай, моєю дружиною була розумна й освічена жінка-правозахисниця. Я поруч з нею обтесався й натаскався. Це — по-перше. По-друге, життя мене змусило прочитати купу корисних книжок — з економіки, управління, юриспруденції і навіть психології. Може, тому, спілкуючись з політиками, депутатами й іншими можновладцями, я часто бачу, які вони тупі й обмежені. Розум і знання в них підмінені спритністю, нахабством й жорстокістю.

Десятками років жила наша людина в умовах, коли все вирішувалось опріч неї — від воєн до інструкцій про те, що корисно і що шкідливо. Начальники, герої, зрадники раптом спалахували і спускалися директивно до народу. Відкіля бралися ті, хто ніби командував цим процесом? Хто вони? Чому ці, а не інші? Ніхто, крім грядки, на якій вони розквітли, толком не знав про них нічого. Потім керманичі зникали так само раптово, як виникли. І знову не знали про них нічого. Були і немає.

— І таким чином, — кивнув Христофоров, — наші люди, тобто маленькі пересічні совдепівці зробилися коліщатами, в роботі, думках, смаках, учинках, навіть у палацах для одружень виглядали правильно, як кодекс будівника комунізму. Усюди вони чекали вказівок і жадібно вдивлялися в передовиці газет — чи віддано вже команду, чи поки ще ні? Ми були ніби пункти похвальної поведінки в правилах вуличного руху. Хоча все рішуче, нове виникає поза правилами. Поверх канонів.

— Інакше — глухий час, мертвий сезон. Живильне середовище для тиранів, — підсумував Лещинський. — А коли на кістках тиранів починає гуляти дикий вітер волі й демократії, то народ за інерцією ще довго не може вийти зі стану отупіння й убогості, бо не вірить, що колись може щось змінитися.

«Нічогенько собі, — подумки прикинув Христофоров. — Рудольф Карлович — це дивна людина, котра живе внутрішньо праведно в личині безупинного гріха».

Глянувши на візаві, журналіст зрозумів, що ця думка (як, певно, й усі інші) тієї ж миті, мов з екрана монітора була «прочитана» босом. Його інтуїція і проникливість були неймовірні. Лещинський, іронічно посміхаюсь, встав з-за столу. Та скоро його обличчя знову звично закам’яніло. Йому не личить витати в хмарах «теорії». Рудольф Карлович зробив декілька кроків до бару. До того самого, з якого він діставав коньяк, пригощаючи Власова. От воно як вийшло! Ігор Власов виявився сином того самого ірода Власика, який з таким смаком убивав безневинних людей. На жаль, цей факт він розкопав нещодавно і зовсім випадково, коли робив послугу одному колишньому ветерану КДБ. Бач, як усе повернулося! Не він до них, а вони до нього звертаються по допомогу. Не за так, звичайно. Далеко навіть не за так. А скільки їх тепер служить в його «відомстві»… І скільки страхітливого спливло на поверхню за цей час… Йому доводиться пліч-о-пліч працювати з партократичною сволотою, яка досі успішно депутатствує і керує. І коли вони стоять у благородному пориванні на трибунах, йому особливо добре тепер видно їхню справжню сутність і нутро, варто лишень у задумі приплющити очі: з пухких рук стікає кров, ніби у справдешніх різників… З багатьма з них він гидливо звів рахунки. Правда, це стосувалося конкретних, безпосередніх кривдників. А з іншими «брюхастими, портфелястими» доводиться миритись і співпрацювати. Ім’я їм — легіон. Але коли б йому зустрівся Власов-старший!.. Його щастя, що помер п’ятнадцять років тому. Між іншим, якщо бути чесним і об’єктивним, то не тільки тяжкі спогади про татуся надоумили усунути його нащадка — Ігоря Власова. Тут важливу роль відіграли вищі інтереси. В той час, коли виникла гостра потреба у консолідації сил і капіталів, Ігор і Алевтина задиралися, наче щенята гієн… Тут, вибачте, голуб’ята, передвиборна кампанія на носі!

Лещинський хлібосольно налив у келихи коньяк, дістав із холодильної частини бару лимончик та ікру, про яку щойно мріяв Костянтин Михайлович.

— Будьмо здорові! — виголосив хазяїн і акуратно вицмулив коньяк.

Христофоров різко перехилив келих в рот.

Заходилися задумливо жувати лимончик.

— Ви знаєте, — порушив мовчанку Костянтин Михайлович, — мені здається, вам дуже поталанило, що не застали так звані застільно-застійні роки. Сімдесяті-вісімдесяті. Адже в Союз ви потрапили на початку перебудови.

— Що ж це таке «застільно-застійні часи»? — лукаво примружився Лещинський, а подумки відзначив: «Щось наплутав Христофоров з моїми датами вибуття-прибуття в країну, призабув», але, знаку не подавши, продовжив: — Кого я тільки не запитував, ніхто до пуття не пояснив.

— Ну, хіба можна на пальцях пояснити, як пахне трояндачи як смердить сміттєзбиральник номер двадцять п’ять?

— Тобто?

— Це треба самому понюхати. Самому пережити. Це був унікальний за дебільністю проміжок історії.

— А я ось, Костю, в Америці запам’ятав такий вислів: будь-яке діло можна зробити трьома способами: правильно, неправильно і по-армійськи.

— Є ще четвертий спосіб — по-партійному. Адже як ми жили: вставали з думкою про партію і лягали з думкою про партію, хай воно сказиться.

— І ти так лягав і вставав? — здивувався Рудольф Карлович.

— А то ж як! Я і піонером був, і комсомольцем, і навіть в партію встиг вступити. Цілих три роки партійним був!

— І примудрився ж ти… в лайно вступити, — глузливо всміхнувся, посмоктуючи ікорочку, Рудольф Карлович.

— А що тут було примудрятися? Хочеш жити — вмій крутитися. Я ж працював на ідеологічному фронті, в газеті, — повчально-іронічним речитативом відреагував Христофоров. — Це — по-перше. А по-друге, якщо ти не партійний — кар’єрі хрест. Це я вам, знавцю сталінського періоду, кажу як знавець брежнєвського періоду. Про ступінь нашого загального рабства може свідчити хоча б така історія. Трапилась вона в ті недавні часи, коли траурні мелодії з приводу відходу у вічність чергового «вірного ленінця номер один» перемішувалися з урочистими рапортами історичних рішень і постанов партії та уряду. В районній газеті на Черкащині, де я тоді працював, саме тривали збори. Звичайні загальні збори партійців районки і друкарні. Доповідачка — секретар парторганізації, жінка зі строгим обличчям — тільки увійшла в раж, коли двері відчинились і на порозі з’явився невеличкий на зріст метранпаж — тоді газети робили ще дідівським набірним способом — Дмитро Антонович. Балакун і веселун, сам недавно прийнятий кандидатом до лав всемогутньої партії, цього разу він був неправдоподібно серйозний. «Товариші, попрошу всіх встати», — рівним панахидним голосом диктора попросив-наказав він. Присутні з недобрим передчуттям почали підводитися… «Щойно, — повільно, розтягуючи слова, продовжував Дмитро Антонович, — в автомобільній катастрофі трагічно обірвалося життя всіма нами палко шанованого і всім нам безмежно дорогого…». Він витримав паузу. Парторг уже піднесла до очей носовичок, інструктор райкому завчено стояв по струнці. Притихли і рядові члени, «…дорогого Мухтара, улюбленого мисливського пса шановного директора нашої друкарні, депутата міської ради, — видихнув урешті метранпаж. — Нещасний випадок стався на моїх очах біля собезу. Смерть під колесами автомобіля настала миттєво». Декілька секунд в залі стояла гробова тиша. Потім заціпеніння порушило несміливе хихотіння, яке перейшло в нестримний регіт. І тільки парторг стояла, мов манекен, злякано зиркаючи на інструктора райкому — він, як представник розуму, честі й совісті нашої епохи, теж мав на обличчі непроникний вираз. Збори продовжили. Але розмова зжужмилася. Навіть парторг уже не могла сприймати зібрання як серйозне дійство. А Дмитрові Антоновичу його витівка обійшлася на ті часи дорого. Партія не взяла його до своїх лав, угледівши в безневинних словах двозначний смисл.

Завершуючи свою розповідь, Христофоров здригнувся від незвичайних покашлювань: це несподівано засміявся Рудольф Карлович. Сміявся він щиро, від душі, правда, недовго — секунд п’ятнадцять. Журналіста вразила не манера сміятись, а дещо інше: він спіймав себе на думці, що вперше чує, як Лещинський сміється.

А той ніби підсумував:

— Що ж, я доволі рельєфно відчув, що таке застійно-застільний час! В натурі! А ти кажеш!..

— Так, мені є що сказати як представнику деформованого покоління. Адже стільки років народні маси були головним героєм у пресі, в якій з примхи долі я маю честь працювати. Честь, щоправда, сумнівну дещо, та все ж — епіцентр цього пекла я вивчив. Боротьба мас, пробудження мас, гнів мас, ненависть і перемоги мас — головні, опорні, ударні теми. Все інше, особисте, перетворене мистецтвом на одиничність, індивідуальність, нетиповість, оригінальність, «нескладуху» вирубалося геть-чисто. «Жалюгідний маленький світ!» — говорили нам. І не тільки начальницькі баси, тут були й баритони, і тенори холуїв. І навіть фальцети добровольців-євнухів. Хором пекли. В усіх інстанціях. Безліч керуючих і управляючих піднімали багнети щоразу, як тільки автор, блідий від власної сміливості, відволікався на любов, поцілунки, особистий смуток, приватні терзання душі, обминаючи виробничі й світові заковики.

«Обивательщина!» — казав редактор про поцілунок. «Міщанство!» — говорив він про смуток. І скільки б автор не вкладав серця, оповідаючи і про незглибиму, пронизливу силу кохання і суму, начальство викидало поцілунки і різало смуток абзацами.

У мене приятель працював у художньому кіно. Немислима була стрічка, де упускалося значення партії. Хоч мигцем, хоч перебіжно, партія повинна бути відображена. Для того, щоб реалізувати цю вимогу, герой іноді просто поза всяким зв’язком із сюжетом і дією, заходив до кімнати, на дверях якої виднілася табличка: партком. Це вважалося помірним, але все-таки ідейно достатнім: нехай парткомітет пройде хоча б лише табличкою, але він повинен існувати. Залишитися в очах і вухах. Життя допускалося на екран і в газету тільки з партійним акомпанементом. Завдання було ясне й незаперечне — вихваляти партію — керманича держави, її далекоглядність, уміння керувати, будувати магістралі й канали, заводи, міста, винищувати ворогів, розкривати шкідників, ростити врожаї, переробляти людину. От вам катехізис застільно-застійних часів. З нього виникало ще одне завдання, що звалилося на моїх однолітків: показ позитивного героя. Він призначений був існувати в кожному нарисі, статті, інформашці, фотографії, бо нібито в житті існував скрізь. Справедливий, самовідданий, скромний… Спершу думає про батьківщину, а вже потім — про себе…

— Ну, я-то здебільшого перебував у тій площині життя, де жирує всяка потолоч, — зауважив Рудольф Карлович. — Але є ж, напевно, так зване правильне, світле життя. Невже й у ньому позитивний герой — дефіцит?

— У тому-то й парадокс, що коли не прибріхувати, то його ніяк не можна було вчепити, піймати на перо й об’єктивом. Якось мені доручили написати про заводський комсомольсько-молодіжний колектив. За зведенням райкому, на тому підприємстві їх мало бути тридцять. Насправді — жодного! Але я не міг не написати… Тобто написати правду, як є. І з’явився у газеті нарис про героїв нашого часу — свідомих робітничої місії, гегемона пролетаріату, юнаків. Мене хвалили у райкомі, а я червонів: брехня від букви до букви. Потім я збагнув, що приписками (по народному — окозамилюванням) живуть усі, все суспільство. Приписують неіснуючі тонни, гектари, кілограми, центнери, літри, метри, особи, голови, людино-дні… Суспільство неіснуючих благ, всесильного дефіціту й всепереможного блату… Висунешся з натовпу — з цікавістю — хвись по голові: не випинайся, будь, як усі!

Позитивний герой народжувався безбарвним і недоношеним, хоча пологи відбувалися в найстерильніших, найпрестижніших пологових будинках. Може, саме тому, що був позитивним і якраз таким, як наполягало начальство. Хоча істинно позитивне являє собою далеко не самі лише чесноти. У ньому повнісінько строкатого, розбіжного, вибоїв, ривків, баюр, розладів, навалом кострубатих і часто незбагненних вчинків і почуттів.

— А нині, виходить, попустило?

— А нині відкрилася небувала ера. Усі вікна для преси й мистецтва відчинилися. І двері — в контори, підвали, комори. Природно, що першими крізь заслони ринули з величезним успіхом сюжети про хабарі, убивць, ловкачів, проблеми і загадки сексу. І все це препарується, анатомується, вивертається — й подається споживачам — нате, відривайтесь по-повній!

Усі нині мов з прив’язі зірвалися: красти, красти, красти! Домогтися благополуччя за будь-яку ціну, по головах, по головах, по головах!.. Я вже грішним ділом думаю, що краще вірнопіддана німота і невеличка, але стабільна радянська зарплата в більшості суспільства, ніж цей бєспрєдєл.

— Шарахатися — це так по-нашому, — скривився Лещинський.

— А хочете начистоту, Рудольфе Карловичу?

— А що, дотепер ти говорив не начистоту?

— Ну, дотепер я говорив ніби в загальній площині. А зараз перейду в суто особисту. Знаєте, чому я погодився бути вашим «літописцем», а ще точніше — літературним рабом? Ну, по-перше, зі страху. З такою людиною, як ви, краще дружити. По-друге, зі шкурного інтересу: мало що трапиться в житті, а тут є можливість звернутися до вас по допомогу і захист. По-третє, не без користі: ви людина щедра і «відвалите» за цю роботу гарні грошики. Правда, що далі, то більше ці вульгарні мотивації мерхнуть. Розумієте, мене ця робота втягла, ваша доля стала мені цікавою. Хоч як це парадоксально звучить, я отримав шанс вирватися із самого себе — зашкарублого, боягузливого, кон’юнктурного. Переді мною відкрилася перспектива зрозуміти в цьому житті щось значне, зіскребти з себе рабство, нехай ледь-ледь…

— Ну, от і обмінялися думками, — підбив риску Лещинський і повернув голову вбік, даючи зрозуміти, що тему вичерпано.

Деякий час сиділи мовчки. Лещинський знову перевів погляд на рукопис, заходився гортати.

— Знаєш, Костю, — нарешті заговорив він. — Ти йди, я сам почитаю на дозвіллі. Уважно і вдумливо. А потім обговоримо.

— Як скажете, — кивнув Христофоров. — Там, власне, ще тільки один епізод. Звідтоді, як умер дядько Володя і ваше становище дещо похитнулось…

Вони встали. Рудольф Карлович міцно потис руку Христофорова. Але піти йому не довелося. Двері раптом відчинились: у приміщення ввійшов старий у скромному, пропахлому нафталіном костюмі, бадьорий, але з невеликим тремором лівої руки. За його спиною майнуло обличчя Ліна і зникло.

— Ба-а! — розвів радісно руками Рудольф Карлович. — Які люди! А ти, Костянтин Михайлович, не йди. Вельми до речі. Познайомся. Це Андрій Петрович Абалкін. Той самий контрик, який писав листа Сталіну.

Повнявий Абалкін по-свійськи гепнувся в крісло і заходився потирати долоні, немов вони в нього мерзли. Це був єдиний близький друг Лещинського, котрий мав право заявлятися в будь-який час і без попередження. Тисячу років не бачився з ним Рудольф Карлович, та ось звела доля в Україні. За все своє бурхливе життя жодного разу не зустрічався з колишніми друзями по концтабору Костя Кацапчук, а тут несподівано років зо п’ять тому трапилось диво — відбулася знаменна зустріч.

У шістдесяті, в пору відлиги, енергійний Абалкін був не тільки реабілітований, але й узявся сіяти «розумне, добре, вічне» — повернувся вчителювати до сільської школи. Незабаром перебрався до міста і завдяки титанічним зусиллям, а якщо бути точним — завдяки великій любові до знань навіть зробив кар’єру: викладав в інституті дуже далеку від земних турбот науку — астрономію; захистив кандидатську. Лещинського він знав як заслуженого працівника народного господарства на пенсії, а куди подівся Костя Кацапчук — не розпитував. Чесно кажучи, він би й не згадав його взагалі, якби Рудольф Карлович мертвою хваткою не витягнув спочатку Абалкіна з чіпкої пам’яті підлітка, а потім не нагадав колишньому сільському вчителю дуже характерні деталі табірного життя-буття, котре, слава Богу, вже так далеко позаду…

Зворушений Рудольф Карлович натиснув кнопку дзвінка, в двері знову зазирнув Лін.

— Придумай-но нам, — помахав рукою Лещинський, — чогось смачненького.

Гість тим часом безцеремонно ввімкнув телевізор і, наче в кімнаті нікого не було, зручно вмостився в кріслі.

Невдовзі маленький столик прикрасився наїдками.

— Досить тобі бундючитись, — усміхнувся Рудольф Карлович і підморгнув. — Він любить грати зі мною в шахи, а тут, бачиш, виник сторонній.

— Нічого подібного, — дещо похмуро відреагував Андрій Петрович. — Я теж люблю розкіш спілкування.

Усі сіли за стіл. Старші акуратно пригубили коньячок із маленьких чарочок, Христофоров хильнув з келиха. Взялися за овочеві салатики і різноманітні паштети. Поважний вік усе-таки, душа ніжної їжі потребує.

— Що ти за мотлох увімкнув? — усміхнено поцікавився Рудольф Карлович.

По телевізору йшов серіал «Слідство ведуть знатоки».

— Люблю кінокомедії, — пояснив Абалкін, — кумедно брешуть.

— А мені навпаки: цікаво подивитись, як органи колись працювали, — лохом прикинувся Христофоров.

Він узяв коньячну пляшку. Собі налив келих, старим підсвіжив чарочки.

— За здоров’я і достаток! — виголосив.

Деякий час жували мовчки.

— Це не ті органи, — похитав головою Андрій Петрович. — Одне лакування. Брехня. Працюють, мов під лінійку пишуть. Не було такого. А було правило: є людина — є проблема, нема людини — нема проблеми.

Він, крекчучи, взяв пульт і перемкнув на якусь музичну програму, зробив тихіше звук. «Нехай мавпи поскачуть». Повернувся, знову помусолив свою чарочку з коньяком.

— Так от, стосовно органів, — заговорив Абалкін. (Рудольф Карлович по-змовницьки підморгнув Христофорову: мовляв, мотай на вус). — Взяти хоч би таку історію. Сталася вона зі мною на пересилці Лабит-Нанги в період консервації п’ятсот першого будівництва гулагівської залізниці. (Цю історію Лещинський, ясна річ, уже чув, але не переривав оповідача, оскільки розумів, що озвучує її Андрій Петрович для нового вдячного слухача, хоча при цьому нібито й звертається до хазяїна будинку). Не будемо говорити, — суворо похитав головою Абалкін, — про причини провалу цієї сталінсько-папанінської авантюри, через яку в заполярній тундрі було втрачено понад триста тисяч в’язнів: причини ми з тобою, Рудольфик, бачили на власні очі. А ось коли це напівбардачне будівництво здихало, я вирішив узяти з цього для себе хоч що-небудь корисне. В таборах-бо, сам знаєш, немає нічого кориснішого, ніж ухилитись від виправно-трудової діяльності. А коли вже не можна ухилитись від виправної, то хоча б до того часу, поки вона тебе «виправить» віковічно, треба постаратися вкласти в процес власного угроблення якнайменше своєї праці. Сам розумієш, якщо ти на волі не займався фізичною працею, то за колючим дротом туго тобі доведеться! А якщо попереду ще п’ять років строку, то кожен день без роботи здається санаторієм! Свого часу модно було показувати в літературі працелюбність радянських в’язнів, деякі писаки примудрялися накропати такі повісті й романи (наприклад, Ажаєв, Алданов-Семенов, Олексій Толстой), що важко визначити, про кого йде мова: чи то про полум’яних ленінців, які не жаліють свого живота в ім’я побудови комунізму, чи то про безправних рабів, які працюють з-під палки. Ось тільки Солженіцин та почасти Василь Гроссман правдиво описали табірне життя-буття. Але ж ні того, ні другого законослухняна радянська література України не друкує. Хочете сказати, що у нас немає «радянської» літератури? Проте є колишні радянські письменники, ось вони і грають в Україні першу скрипку. Так ось, у Солженіцина описано те, що я бачив на власні очі: як люди, доведені до відчаю, займалися різного роду «мастирками», а інший, без вихилясів, просто обрубав собі сокирою два-три пальці на руці, ставав «калічником», — червона смуга через формуляр і декілька днів кантування в зоні. Дехто штучним чином викликав коросту, хтось наганяв температуру, хто кінцівки в кватирку на мороз виставляв, однак усі ці хитрощі були ненадійними: в нашому таборі в медстаціонарі стояло дванадцять ліжок, а звільнення від роботи щоденно могли отримати сім осіб. За лімітом. На тисячу двісті зеків. А з відрубаними пальцями довго не прокантуєшся: прилаштують до тачки брезентову петлю для кисті руки — і возитимеш камінь, як миленький.

Але тут виник момент, не використати який було б гріхом: етапи йшли з розформованого будівництва в різних напрямках. Однак я довго на пересилці теліпався, від етапів ухилявся: виженуть нас пару тисяч в «штабну зону», на мох посадять перед столами, накритими засмальцьованим зеленим сукном, обкладуться пачками наших формулярів — і починають викликати. А я не обзивався: обізвись — і одразу за зону виводять, а там в низинці ешелон «краснух» вже стоїть, формується черговий етап.

А мені здуру хотілося потрапити на Волго-Дон. Не Сибір все-таки! Був у мене кореш «напівкольоровий», тобто з блатних, назвемо його Іваном. Обміркували ми вдвох одну авантюрку: він вивчив дані з мого формуляра, а я з його. А що таке формуляр? По-перше, це папір, складений на людину, яка навряд чи на волю вийде, а значить — не варто на неї витрачати зайве канцелярське начиння (як тепер на пенсіонера); по-друге, це грубий аркуш майже обгорткового паперу, перегнутий навпіл, з основними даними: стаття, строк, рік народження і таке інше. Знизу — прямокутник з відбитками пальців (фото — в особовій справі, а вона піде окремо, в спецвагоні), бо якщо у відбитках пальців більшість вертухаїв і не петрає, то виглядає солідно: мовляв, куди ж ти дінешся! Ось вони, твої відбитки! Так воно і вийшло, що замість Івана я назвався і поїхав за нього, а замість мене відправили Івана. Чисто: голки не підточиш.

От і заїхав я на Далекий Схід. Приблизно місяць нас туди волокли. А Ванюха в Мордовію потрапив, як виявилося пізніше. Звичайно, етап — не турпохід, так хоч не ішачиш, а якщо у відповідних сферах табірного товариства маєш вагу, то вилежуєшся собі на нарах від світанку до вечірньої перевірки. Жерти, щоправда, дають баланду, трапляється, що води катма, душно, дихати нічим, але все ж таки не з тачкою та заступом! От їхали, їхали, врешті приїхали в Комсомольськ-на-Амурі. Висадились. Прибули наші «купці» з далекосхідних будівництв, а половина за місячну дорогу — цинготні. Це хто не знає, думає, що цинга — хвороба зубів. Так ні ж-бо: скрутить людину, ноги до живота притягне, ходити неможливо! Поспіхом відшукали напівзгнилий табір і загнали нас туди — на карантин! І майже до кінця осені нас там і протримали. А під осінь завантажили на баржу і погнали Амуром. На будівництво нафтопроводу, описаного Ажаєвим в романі «Далеко від Москви». Привезли в тайгу, почали за формулярами приймати. Отут-то я на Іванове прізвище не відгукуюсь. Врешті-решт один я й залишився. Дивиться червонопогонний у формуляр:

— Семенов, сучий сину! Тобі що — особливе запрошення треба?

— А — я, громадянине начальнику, не Семенов. Абалкін я, Андрій Петрович.

— А як же ти сюди потрапив без документа?!

— А звідки я знаю?! Ви начальство, вам видніше!

Ясна річ, тут матюки почалися, шухер, з’ясування: чому немає формуляра Абалкіна! Ну, не без того, щоб пару раз по шиї врізали.

— Ведіть усіх в зону! А цього в ізолятор!

Однак в ізоляторі вічно тримати не будуть: відсидів кілька діб — та й випустили. Шістсот грамів дають, приварок теж, а на роботу — ні ногою! Як можна! Людина без документа! Оперчастина перевірила — відбитки пальців на формулярі не мої. Не брешу, значить. Та й самі знають, що порядку в них нема й не було, то до чого тут бідний зек?! А мені того і треба, лозунг у нас випробуваний: «Краще кашки не додай, а на працю не ганяй!». Вже взимку, коли Амур замерз і по льоду автодорогу налагодили, відправили мене в Комсомольськ у тюрягу: порядок у «знавців» був твердий — відшукалася «справа», то ж не «справу» везуть до людини, а людину — до «справи». Ось тут-то я не раз гіркими сльозами вмився, коли довелося півтора року в «столипінських» вагонах через всю радянську Азію волочитись, на оселедцях без води, на черствому пайку. Та що там казати! Тільки й утіхи, що в Хабаровську в тюрмі кілька місяців відпочив, а потім — в Іркутську, Красноярську, Свердловську. На захід важко було оказії дочекатись, людина потрапляла як у вовче горло: на погибель на Схід — завжди будь ласка, а назад — не передбачено! Чи добре, чи погано, а майже два роки за лопату не брався. Прибув до «особистої справи», а там раптом комусь із начальства сеча в голову вдарила — потарганили мене аж у Карелію. Зажурився я серед мальовничої природи, та зненацька хрущовська відлига почалася, — через півроку і випустили на волю.

— Так, везучий ти, — задумливо підсумував Рудольф Карлович. — Може, в доміно постукаємо?

— Воістину везучий, — щиро підтвердив балакучий Абалкін. — Наприклад, моїм двом братам не поталанило, так не поталанило. Вони, коли війна почалася, на тракторному в Харкові працювали. За комсомольськими путівками. Обидва — одружені, в обох по двоє діток. А повернулися в сорок четвертому на Волинь, до матері. Без ніг, частково без рук, посічені осколками. Якраз навесні того ж року по всій визволеній від німців Україні комуністичні активісти нишпорили по селянських подвір’ях і забирали запаси хліба до останнього зерняти. Виконували наказ вождя: «Україна за три роки нічого не дала в засіки Батьківщини. Забрати весь наявний хліб». Саме в 1944 році були закладені передумови страшного голоду 1947 року.

Схвильований Абалкін почервонів і почав задихатись.

— Андрію, може, не треба, — зробив спробу зупинити його Лещинський.

Але той потер груди, глибоко зітхнув й запально промовив:

— Ні, треба! Нехай знають!

Але кого він мав на увазі, не пояснив. Андрій Петрович продовжував виливати невгамований часом біль.

— Як і всі сільські родини, мати з братами страшно голодували, але уповноважені не помилували навіть інвалідів без ніг і рук. Незабаром старший брат Гнат помер. А середньому Василеві в сільській кузні змайстрували возика на чотирьох коліщатах, і так-сяк він почав на ньому пересуватися. Аж тут несподівано диво на голову: приїхала його дружина з двома дітками, знайшла все-таки! Василь спочатку зрадів, а потім знітився. А невдовзі зник! Шукали дружина, мати та інша рідня, але не знайшли. Кажуть, хтось бачив на залізничній станції чи то у Львові, чи то в Коломиї. Про всю цю історію мені вже потім мама розповідала. Між іншим, коли наш зеківський ешелон рухався — по першому колу — через Воронеж, Куйбишев, Свердловськ, Омськ, Новосибірськ, Красноярськ, Іркутськ і далі на Владивосток, то бачив я на вузлових станціях незчисленну кількість покалічених війною інвалідів.

— Ти їх бачив на відстані, а я з ними спілкувався віч-на-віч, коли жив у дитбудинку, — підтвердив Рудольф Карлович, не розуміючи, до чого хилить Абалкін. — Скільки їх було на базарі, на станції! Страшно спотворені й здебільшого молоді ще чоловіки.

— А на що ж вони жили? — поцікавився Христофоров.

— Жебракували, торгували всякими дрібницями, — наморщив чоло, згадуючи, Рудольф Карлович, — ворожили, грали в карти, заливали своє горе горілкою, лаялись. Тобто своїм скаліченим життям мулили всім очі.

— Саме так! — знову перехопив нитку розмови Абалкін. — Безумовно, вони фізично заважали здоровим людям, впливали на їх непереможний оптимізм, вносили відповідну дезорганізацію в роботу залізничних станцій. Не боялися гостро матюкнутися на адресу Батьківщини і Сталіна. Так от, влітку 1946 року покалічені війною вояки раптово зникли не тільки з залізничних вокзалів, а з усіх великих і малих міст, з усіх місць, як кажуть зараз, тусовки.

— Як це? — не зрозумів Христофоров.

— Учора були, а сьогодні — нема. Наче корова язиком злизала! — з гіркотою констатував Андрій Петрович. — Від Калінінграда до Владивостока, за один день, всіх тяжко скалічених війною чоловіків не стало. І практично ніхто зі здорових цього «заходу» і не помітив.

— А й справді, — напружував пам’ять Рудольф Карлович. — У сорок шостому я закінчив ФЗУ, восени призвався до армії. Е ні, пригадую, був у мене добрий приятель — безногий дядя Толя. Його, справді, як лизень злизав. За інших не пам’ятаю.

— А ось у моєї мами, та й у багатьох небайдужих до чужого горя людей виникло запитання: куди зникли жорстоко покалічені війною інваліди? Невже додумався генералісимус товариш Сталін відрядити їх до газової камери? У художника Всеволода Іванова є така картина — «Острів Валаам». Ви, товаришу журналісте, напевне, бачили її? — звернув свій обурений погляд на Христофорова Андрій Петрович.

— На жаль, ні, — розгублено втягнув голову в плечі Христофоров.

— Дуже шкода!

— Та досить тобі, — знову спробував угамувати друга Рудольф Карлович.

— Та що ви, хлопці, — винувато розслабився Абалкін. — Я ж просто згадую. Зачепило за живе. Хіба не можна?

— Кажіть, кажіть, — коректно підбадьорив Христофоров. — То що там на картині?

— А на картині зображено безногого солдата на саморобному возику, який на тлі монастирських будівель здіймає руки до неба і кричить-волає до Господа Бога, просить змилуватися. Жорстока сталінська цензура допустила цю картину на загальний огляд, оскільки на грудях у солдата був хрест, тобто цей солдат був жертвою не Другої світової війни, а першої. Але ми ж то знаємо, чию жахливу трагедію показав нині забутий художник Всеволод Іванов. Посланець диявола, вождь, генералісимус, друг піонерів товариш Сталін, аби каліки не мозолили очі ще не скаліченим «будівникам світлого майбутнього» і не псували краєвид «найрозвиненішої країни світу», видав указ, за більшовицькими правилами — в усній формі: вивезти їх куди-небудь подалі. Але не на Південний берег Криму, не в санаторії Сочі або курорти Кавказу, як вони заслужили своєю кров’ю і пошматованими тілами, а на північ, в Карелію, на великий острів Валаам, що на Ладозькому озері. До того ж, вивезли героїв війни без суду, без вироку, на довічний строк, без права листування.

— Але звідки ви це взяли? — професійно засумнівався Христофоров.

— Бо все це я бачив на власні очі. Ото коли мене повезли до моїх документів… Довелося сьорбнути і Валаама. Наші каземати стояли неподалік від інвалідських, а оскільки інваліди не могли один одного ховати, цим займалися ми, скидаючи трупи в одну загальну яму. Каліки мешкали по п’ять чоловік в келіях для одного ченця. Тож потім матусі я пояснив, щоб вона не шукала могили Василя. Достатньо було знайти на карті клятий острів, поставити на ньому хрестик і помолитися. Валаам — братська могила.

Андрій Петрович замовк. Першим паузу порушив Лещинський:

— Ти вже пробач, Андрію, мені цього жахіття не довелося спробувати. Вчасно за кордон звалив.

— Твоє щастя, — змахнув сльозу Абалкін.

— Так, наламав Сталін дров, тобто доль, — співчутливо вимовив Христофоров.

— А тут, дорогенький, дозвольте невелике уточнення, — підвівся з крісла Абалкін. — Це, мушу сказати, міф, причому народжений радянською історією. Хоча побудований він майже за релігійною схемою, а тому так успішно впровадився у свідомість нашого нещасного народу.

— Про що це ви? — здивувався Христофоров.

— А про те, що Сталіну в цьому міфі припадає роль чорта, спокусника зі шляху істинного, а всі інші — хто швиргонув напівфеодальну країну в авантюру з «соціалістичною» революцією, — виводяться за межі зони критики. Більш того, вони ще й у стані потерпілих! Чесно скажу: нікого зі «старих більшовиків» мені не шкода, шкода тільки простакуватого трудящого мужика, котрий став жертвою й цих авантюристів, а не одного лише Сталіна, шкода таких інтелектуалів, як Микола Вавілов і Осип Мандельштам. Тільки вони і заслуговують пам’яті. Це я до того, що загальний пам’ятник «жертвам сталінізму» — це брехня.

— Я теж за конкретність, — кивнув, погоджуючись, Лещинський. — Мене, наприклад, дуже дивує поведінка нинішніх комуністів: мовляв, великий Сталін іноді не туди заводив соратників. А в цілому — давайте, хлопці, дуймо назад у соціалістичну демократію, і життя стане повною чашею.

— От! — нервово вигукнув Абалкін. — До соціалістичної демократії можна прийти тільки шляхом заперечення розвиненої буржуазної демократії. Від абсолютизму і кріпосництва можна прийти лише до іншої, перекрученої, прикритої соціалістичними гаслами форми кріпосництва й абсолютизму. Така природа сталінізму, але не Сталін її творець. Він при ній, як крихітка Цахес при рабських інстинктах людей.

— Розжуйте, — розгубився знетямлений Христофоров.

— А що тут жувати? Треба дивитися в завтрашній день. А завтрашній день наш укритий мороком, бо метастази сталінізму обплутали все навколо — нинішні вітчизняні правителі як вогню бояться розвиненої буржуазної демократії. Усе підмінюється демагогією. Ви подивіться, скільки розвелося у владних коридорах крихіток цахес, що паразитують на рабських інстинктах людей. А в результаті народ вимирає цілими селами, як це було за часів сталінських голодоморів. Так доки ми будемо такими покірно-нещасливими!

— Виходить, час іти на барикади? — сумно посміхнувся Христофоров.

— Так. А ні, то вимремо. Короста несправедливості в’їлася в нас дуже глибоко, але її необхідно здирати, інакше у наших онуків і правнуків не буде майбутнього. От ми почали розмову з того, що заговорили про правоохоронні органи. Серед моїх друзів — земля їм пухом — були такі, хто побував у лапах як гестапо, так і радянської держбезпеки. Вони стверджували, що перші били підслідного, аби говорив правду, а другі — щоб брехав і умисне підтверджував небилиці. Схоже, і для нинішніх органів ця практика є звичною.

— Глибоко доведеться здирати, до м’яса, — скривився Христофоров.

— А хіба є альтернатива? Лех Валенса зі своєю «Солідарністю» свого часу сколихнув усю Польщу. Чим не приклад для наслідування? — Абалкін глянув на годинник і несподівано заспішив. — Овва! Забалакався я з вами! Мене молода жінка зачекалась, якої нема!..

— Побудь іще, — попросив Лещинський.

— У мене кицька не годована. Відчалюю категорично.

— Ван тебе відвезе. Я проведу. А ти, Костю, зачекай трішки, — уривчасто мовив Рудольф Карлович.

Абалкін шанобливо потиснув руку Христофорову і попрямував з кімнати. Рудольф Карлович рушив за ним. Христофоров залишився в приміщенні один. На самотині вихилив іще один келишок. Скуйовдив волосся. Пройшовся кімнатою. Механічно кинув оком на розкішний акваріум. На дні лежав порцеляновий спрут, метушилися жваві, ніби неонові, рибки.

— Левіафан, — раптом уголос промовив Костянтин Михайлович, і далі подумки згадав про легендарне морське чудовисько — втілення всього поганого, що тільки може вилізти з дна морського на поверхню.

Чому з’явилася така асоціація?

І раптом він зрозумів, чому. З XVII століття з легкої руки британця Томаса Гоббса, запеклого прихильника жорстокої державної влади в особі монарха, Левіафаном стали образно називати державу, яка придушує все навкруги. Держава!

Христофоров навіть завмер: «Та хіба може держава боротися зі злочинністю, якщо вона сама — злочинець? Де я зараз перебуваю? Не просто у громадянина Лещинського, а в бандитському кублі! Але тут я почуваюся у безпеці. Парадокс. А що діється там, за цими стінами, на вулицях?!».

Христофоров згадав, як він, спіймавши попутку, зробив комплімент водієві: мовляв, який у нього зручний, комфортний автомобіль. «Становище зобов’язує, адже ми — бандити», — гордо відповів шикарно одягнений молодий мен. «Шаную бандитів», — дружелюбно відповів Костянтин Михайлович і всю дорогу слухав розповіді про нелегкі «героїчні» будні.

«Нікуди правди діти, — гірко роздумував Христофоров. — Слово „бандит“ сьогодні звучить гордо, вимовляється з повагою, дає владу і приносить прибуток. Образи злочинців і негідників культивуються і пропагуються — як колись підносили командармів. До книжкових розкладок огидно підходити: „Я вбивця“, „Скажений“, „Вбити ніжно“ та інша кривава „мутота“. Діти мріють бути не космонавтами, а кіллерами. Вмикаєш телевізор — та ж сама вбивчо-сексуальна нісенітниця. А які співають шедеври: „Убили негра, не с того не с сего, суки, замочили!“ або „Убей мою подругу“… Якщо подумати, братва повинна відраховувати чималий гонорар за таку масовану рекламну кампанію. Чого варта тільки розкрутка серійних убивць і маніяків! Жодному герою нашого часу не присвячено стільки репортажів, як Чикатилові й Онопрієнку. Це тільки Раскольніков, убивши бабусю, карався протягом всього роману. Сучасні „герої“ не страждають від подібних проблем, тому що знають: хорошими справами прославитись не можна. Добро і жалість — ознаки слабкості. Перемагає сильніший, а переможців не судять».

— Левіафан, — знову вголос вимовив Христофоров і здригнувся. За спиною тріскотливо пролунав глузливий голос Рудольфа Карловича:

— А ти, здається, вже сам із собою розмовляєш.

— Чому ж? З рибками спілкуюсь, — знайшовся Христофоров.

— Ось що, — взяв журналіста лагідно за лікоть Лещинський, — я хочу, щоб ти вставив у нашу книгу Абалкіна. Колишнього і теперішнього.

— А він що, тепер теж пахан? — вирвалось у Костянтина Михайловича.

Лещинський і бровою не повів.

— У нього дуже колоритний онук, — промовив він. — Можна відобразити цікаву паралель: дід — онук. Адже Андрій Петрович, незважаючи на всю кривду, заподіяну йому державою, і дотепер мухи не скривдив. А от його онук — зовсім інша річ.

Його держава теж образила. То він зараз землю риє. Перспективний малий.

— Знайшов на кого ображатися.

— Тобто?

— На державу! Тим паче, що державний корабель — єдиний, що дає проточину на самісінькому верху.

Лещинський із гримасою захоплення пирснув:

— Красиво ти варнякаєш, собако!

— Це не я. Це сказав мій американський колега-журналіст Джеймс Рестон.

— Не будемо відволікатися. Отже, проведеш сюжетну лінію: «дід — онук».

— Може, перенесемо на завтра? — без ентузіазму відреагував Христофоров.

— Охляв від передозування інформацією? — не без сарказму похитав головою Рудольф Карлович. — Зробимо простіше. Я тобі дам папірці. Продивишся на дозвіллі. Все інше потім розповім. Адже книжка — про мене! От ми і покажемо мій благодатний вплив на долі і події!

Рудольф Карлович узяв кволого Христофорова попід руку і повів за собою. Вони пройшли недовгий коридорчик і опинилися в спаленьці господаря будинку. Тут відсунулась стіна, на вигляд абсолютно монолітна, прикрашена дуже модним колись радянським килимом (вовки взимку женуться за кибиткою), Лещинський і Христофоров протислися у вузький проріз (Костянтин Михайлович навіть ткнувся носом в край ворсистого килима) і рушили досить освітленими сходами вниз. Скоро опинилися перед броньованими дверима, які Рудольф Карлович відчинив тільки йому відомими маніпуляціями в трьох різних точках по обидва боки дверей.

— Доведеться і тебе навчити вправлятися, — сказав Лещинський, — а то, тьху-тьху, прихворію — і справа застопориться. Май на увазі, про цей погрібець ти навіть під тортурами нікому на планеті не повинен в’якнути, інакше життя твоє перетвориться на пил. Це не погроза — це батьківське попередження.

Костянтин Михайлович промовчав, він не став вірнопіддано запевняти, що буде вірним і німим, як риба, але досвідчений Лещинський відчув у цьому знак-імпульс: Христофоров не продасть.

Підземний бункер виявився звичайнісіньким архівом: уздовж стін стояли полиці-стелажі, на яких рядами розміщувались усілякі документи в швидкозшивачах. У далекому кутку приміщення примостився стіл з комп’ютером.

— Що це? — очманів Костянтин Михайлович.

— «Справи» і «Діла», — посміхнувся Лещинський. Від подивився в очі журналістові й кивнув головою: — Так-так, переважно кримінальні справи. Вірніше, їхні копії. Ну, ось, наприклад, це…

Рудольф Карлович підійшов до однієї з полиць, поглядом перебіг по великих чорних буквах каталогу.

— Ага, от, — він дістав громіздкий том «справи» і взявся перегортати сторінки. — Хоча б ось таке. — Лещинський передав фоліант Христофорову і тицьнув пальцем:

— Читай!

Костянтин Михайлович з подивом узявся читати: «Анатомічна цілісність дівочої пліви не порушена… Пошкоджень, характерних для здійснення статевого акту в збоченій формі, не встановлено».

— Нічого не розумію, — трусонув головою Христофоров.

Із загадково-задоволеним виразом обличчя Рудольф Карлович забрав «справу».

— У судовому засіданні було проведено повторну експертизу, — заговорив він, — за участю п’яти експертів високого рангу. Їх висновок: «Даних, які свідчать про вступ потерпілої в статеві стосунки, немає. Відсутні дані, що з потерпілою відбувся акт у збоченій формі». Перекладу медекспертів на зрозумілу мову: зґвалтована виявилась непорочною, та ще й без ознак насилля. І ще більше спрощу висновки — зґвалтування не було. Але в суді була купа доказів — свідчення потерпілої, чийсь слід біля підвалу, незаймано-чистий з експертної точки зору презерватив, знайдений в тому ж підвалі, хоч підсудний у підвалі не був.

— Навіщо ви все це мені розповідаєте? — почав втрачати терпіння Христофоров.

— А до того, — зупинив журналіста жестом Рудольф Карлович, — що я тримаю в руках кримінальну справу Абалкіна Володимира Васильовича. Онука нашого гостя, з яким ми мали честь недавно спілкуватися. Те, в чому його звинуватили, — це чистої води туфта, але ж не можна було суддям підводити слідчих, які накопали таку купу «доказів», оперативників, стомлених від кулачної роботи. Галочка про виконану роботу впурхнула до звітності. А людина отримала вісім з половиною років без права на амністію.

— І він їх відсидів? — приголомшено спитав Христофоров.

— Ні, на щастя. У доцента Абалкіна вистачило розуму прибігти до мене по допомогу. Де треба було — натиснули, де треба — підмазали, і справу закрили як абсолютно сфальсифіковану. Більше того, я домігся, щоб конкретних винуватців судової помилки посадили. На повну котушку. Пам’ятаю, я сильно тоді розлютився. Але, гадаю, настав час зробити висновок. У цій скромній кімнатці, як ти здогадуєшся, зібрано колекцію судових помилок. І не тільки. Тут є «справи», які елементарно зникали зі столів слідчих. І «справи» ці не сфальсифіковані. В підсумку братки залишались на волі, а забудькуваті слідчі втрачали роботу. Але це ще не все. Ходімо.

Лещинський показав рукою в напрямку стола. Невдовзі засвітився монітор комп’ютера, й Рудольф Карлович почав досить вправно водити «мишкою».

«А нічогеньки! — подумки вразився Христофоров. — До чого спритний дідуган!»

— Тут все просто, — пояснив Рудольф Карлович, — набираєш потрібне прізвище, і будь ласка — вся необхідна інформація. Ну, давай, наприклад, подивимось, що таке «Христофоров».

Рудольф Карлович настукав клавішами прізвище — і на екрані поповзла інформація.

— Де народився, де охрестився… — коментував він. — Далі. Де публікувався, зв’язки, участь у виборах, статті на замовлення, деякі суми за них. Як дачу будував. За скільки машину купив. Контакти з повіями… Коротше, всі світлі і темні моменти твого життя.

Христофоров був шокований і не знав, як реагувати. Прямо ЦРУ якесь!

— Але все це дрібниці, — незворушно продовжував Лещинський. — Ось можемо, наприклад, «погортати» досьє на членів уряду чи депутатів. Або ось хоч би «людина року», відомий політик і бізнесмен Алчевський. За його допомогою два танкери з нафтою кудись запропали, лопнув банк. Між іншим, він контролює газету, в якій ти працюєш.

— Оце-то так… — відвисла щелепа у Христофорова.

— Не вдавай із себе Червону Шапочку, — крутанувши крісло, розвернувся Рудольф Карлович. — Давай підсумуємо. Вся ця інформація, як ти розумієш, важіль… для піднесення на потрібну висоту великих звершень. Але зараз ми спустимося з небес на землю. Поговоримо про молодого Володимира Абалкіна. Я тобі дам його «справу» — почитаєш на дозвіллі. Від себе скажу: вдячний паруб’яга добросовісно працює зараз у митному управлінні. Посада скромна: оператор-програміст. Метикуєш? З посиленою увагою я простежую, як хімічать народні депутати-контрабандисти. Після цього зіштовхую лобами різні клани, а в результаті виникає велике… доїння.

— Ви хочете все це звести докупи? — здогадався Христофоров, маючи на увазі майбутню книжку.

— Так, я хочу пов’язати минуле, сьогодення і навіть майбутнє, — в голосі Лещинського чулися рішучість і впевненість амбітної й не без підстав на те людини. — Ми ще поговоримо про закордонний період мого життя… Але це потім. На сьогодні досить, друже. Душа просить спокою. — Утім, ні, — Рудольф Карлович задумався. — Щось я розхвилювався. Не хочу тебе відпускати. Туга серце їсть. Ходімо в сад, трішки подихаємо свіжим повітрям. Хочеться сказати щось важливе. Диктофон із тобою?

— Звісно.

Вийшли з будинку в сад. Христофорову він був добре знайомий, а от хтось інший хіба міг припустити, що за фасадом скромної «халабуди» ховається досить великий земельний наділ. І не просто наділ — витвір мистецтва: дбайливо доглянутий сад-парк із цінними породами дерев перемежовувався галявиною, квітником і навіть рукотворним струмочком. Цю оазу створив і підтримував у належному порядку дипломований садівник-ландшафтник Єгор Самченко, якого Христофоров побіжно знав. Але цього разу, простуючи з Лещинським серед квіткових ароматів по кахельній доріжці, він побачив, як зовсім інший худий чолов’яга з довжелезними, як в орангутанга, руками, підрізає фігурний дрібнолистий кущ.

— У вас з’явився новий кадр? — здивувався Христофоров. — А де колишній садівник?

— Докторську дисертацію закінчує. І молодець, і правильно. А поки під його чуйним керівництвом трудиться ось цей — Манкурт.

— Манкурт? Його так зовуть?

— Ну, Манкуртом я його назвав. Він себе називає Барометром, а взагалі-то за документами він Шкуркін. Дивна історія. Уявляєш, одного разу Лін мені доповідає: «Рудольфе Карловичу, у сад заліз невідомий, забився під ослін в альтанці — і його облизує наша Мальва». Я вразився: як віддана, сто разів перевірена вівчарка Мальва не роздерла на шматки чужого?..

Разом з Ліном пішов подивитися на живе диво — на цього чудила під ослоном. Справді, той скрутився в альтанці, поруч шастає Мальва і тихо скиглить: жаліє, значить, і навіть лиже цьому придуркові морду. Лін витяг його. Я в житті не бачив такої переляканої істоти. І зрозумів Мальву: вона собачим чуттям збагнула, осягнула весь жах, що паралізував цього невідомого запаршивілого мужичка, і сприйняла його, як щось таке, що абсолютно не становить загрози й небезпеки. Ну що було робити з ним? Спочатку думав викинути, бо усіх бомжів і жебраків не врятуєш. Але навіть Мальва не погребувала сидіти поруч з ним і жалісливо реагувала на це людське спустошення. Відмили, привели до тями, доктор Французов з ним із цікавості чимало пововтузився, і от — маю несамовитого працівника. Живе в садовій хижці, все беззаперечно виконує і як вогню боїться навіть згадки про циганів. Ледь вичавили з нього дику історію про якийсь залізний контейнер, у якому його тримали на ланцюзі.

І, справді, на ногах у Манкурта, на гомілках було чітко видно рани-сліди, немов його не один тиждень тримали в кайданах. А з другого боку, я вже грішним ділом думаю, чи не з дурки він утік, бо схиблення по фазі явноспостерігається. Але, слава Богу, тихий, роботящий, мовчить, як відлюдько. Правда, за ним помічали таке: коли його ніхто не бачить, він серед дерев здіймає руки вгору і бубонить: «Ура, воля, воля…», а сам — нікуди ні ногою. Кажу йому: «Ти ж вільний, можеш іти на всі чотири боки», а він тремтить, мов осикове листя, і плаче-скиглить. Більше нічого з нього витягти не вдається. А Мальва його, як і раніше, жаліє, вони навіть разом ночують.

— Чудеса.

Минаючи Манкурта, Христофоров доброзичливо вигукнув:

— Привіт трудящим!

Чоловік, здригнувшись, припинив підстригати кущ, оглянувся.

— Привіт, кажу, художникові саду, — кивнув Христофоров.

— Здрастуйте, — дивно ошкірився приблуда-садівник, оголивши десна беззубого рота.

— А чи не у боксерських боях зуби згубились? — не втримався від запитання допитливий Христофоров.

Доходяга заперечливо мотнув головою і відвернувся, знову взявшись за свою справу.

— До речі, — відзначив Лешинський, — у Манкурта, коли він тут з’явився, були майже всі зуби. Але вони в нього повипадали, як у дитини молочні. Лікар Французов стверджує, що таке буває на нервовому грунті.

— Треба ж! — вразився Христофоров.

— Хочу йому замовити вставну щелепу. Як у мене. Та все ніколи.

— А у вас що — вставна щелепа? Ніколи б не здогадався. Якісно зроблено!

— Так я, голубе, — хмикнув Рудольф Карлович, — до тридцяти п’яти років став цілком беззубим, життя ж яке було: цинга, недоїдання, рукоприкладство з усіх боків.

— Ви мені хотіли сказати щось важливе, Рудольфе Карловичу? — перевів розмову в інше русло притомлений Христофоров.

Доріжка зробила гак і повела співрозмовників назад до будинку, але вже на іншому боці саду — між яскраво-зелених кущів червоної смородини.

— Важливе?.. — сповільнив ходу Лещинський. — Ах, чорт забув… Старість — не радість: Ну та добре, потім згадаю. Важливе… Важливо не замислюватися про серйозні речі, інакше можна в депресію впасти, у глибокий ступор. А я от частенько став замислюватися, навіщо живу?

На зорі свого туманно-болотного дитинства і лісоповальної юності я інстинктивно виживав, абсолютно не задумуючись про сенс життя. Потім жив, щоб ситно їсти, добре вдягатися і мати всілякі матеріальні блага. Ну, безумовно, жінки — це суперстимулятор. А зараз навіщо живу? Чи не з цікавості? Переступлю чи не переступлю те позамежне, чорне, катастрофічне, після чого в душі настає повне пекло, і стрибок у петлю — вирішення проблеми?

— Як кажуть, суїцид — це вищий ступінь самокритики, — зронив Христофоров.

— От за що ти мені подобаєшся, — посміхнувся Рудольф Карлович, — так це за вміння єхидно втішити. Ти не сюсюкаєш і не закликаєш каятися.

— А що для вас — остання межа?

— Мабуть, відповім так. Уявімо берег ріки. Підходить ягничка до води, спробувала знайти брід і зупинилася в нерішучості. «Ягничко, — звертається до неї крокодил, — сідай до мене на спину, я перевезу тебе на той берег!» — «Ні, — каже обережна ягничка, — ти ж мене з’їси по дорозі». «Та за кого ти мене маєш?! — ображається крокодил. — По-перше, я ситий, а по-друге, не в моїх правилах порушувати дане слово! Для нас, крокодилів, честь понад усе!» — «То ти даєш слово?» — «Даю, щоб я потонув, якщо порушу його!» Сіла ягничка на спину крокодила, а він на середині ріки пірнув і, звичайно ж, з’їв сердешну ягничку. Підпливає крокодил до берега, ловить докірливий погляд старої черепахи і каже зажуреним тоном: «Так! Ось такий я покидьок і лайно!»

Співрозмовники на «автоматі» ввійшли в будинок. У красномовній «алегорії» Лещинського Христофоров відчув якусь недомовленість, але допитуватись не став: вистачить на сьогодні вражень, утомився шалено, та й часу витрачено багатенько.

Чутливий, як сейсмограф, Рудольф Карлович викликав Ліна і скупо розпрощався з Христофоровим. Поки Лін проводжав Христофорова до хвіртки, Лещинський дав лаконічне розпорядження Вану:

— Проведи непомітно журналіста. Подивися: чи немає за ним «хвоста».

Христофоров із зосередженим поглядом рушив по затишній тихій вуличці, у правій руці він тримав темно-коричневий кейс. Дійшовши до перехрестя, журналіст повернув праворуч і покрокував сквером. Йшов і міркував: «Виходить, Лещинський не хоче бути крокодилом. Віроломна, безпринципна, свавільна людина небезпечна насамперед повною відсутністю почуття власної гідності. Її неможливо ні присоромити, ні образити, ні взагалі дошкулити якими-небудь словами чи діями. Притиснута до стіни незаперечними доказами свого свавілля-віроломства, вона розведе руками і скаже: „Ну вбий мене. Убий!“ А кому потрібне її нікчемне життя? Ой, не потрібне, але скількох таке падло угробить! Виходить, хтось повинен, мусить цього крокодила знешкодити. Хто? Менти? Продажний суд? Чи хтось такий, як, наприклад, Рудольф Карлович? О-о, тут таке накручено-навергано, що однієї півлітрою не обійдешся…»

Хвилин через десять Костянтин Михайлович опинився на досить гомінкій вулиці, і з брівки заходився голосувати, але жодне авто не реагувало. «Дивно, — міркував Ван, затаївшись за каштаном, — адже він цілком міг попросити Рудольфа Карловича, щоб той дав йому машину. Старий не відмовив би». Ван напружено спостерігав за маніпуляціями журналіста, розуміючи: якщо Христофоров спіймає таксі, тоді він може вислизнути. Але Христофоров таксі не спіймав і, досадливо махнувши рукою, почимчикував до тролейбусної зупинки. Через три хвилини він уже їхав у міському транспорті, умостившись на сидінні попереду. На задній площадці, відвернувшись майже спиною, причаївся Ван. Через півгодини Христофоров вийшов на Петрівці й почвалав до платформи електрички. «Це вже цікаво», — посміхнувся Ван. Тим часом Христофоров невесело оглянув юрбу, що вирувала біля білетної каси, зітхнув і направився до перону.

В електричці Костянтин Михайлович вдало вмостився біля вікна по ходу руху і заглибився у свої думки. На колінах лежав кейс з диктофоном і різними потрібними паперами. Ван причаївся в другому кінці вагона. Він навмисне не сідав, щоб тримати ситуацію під контролем. Потяг рушив. Христофоров піднявся, щоб поступитися місцем бабусі, котра тримала на плечі торбину. Від такої ноші зігнувся б навіть Ілля Муромець, — Христофоров це зрозумів, коли допоміг бабусі зняти вантаж. «Так, електричка — це засіб пересування для принижених і скривджених», — подумав Костянтин Михайлович. Подібна подорож для Христофорова, взагалі-то, була нетиповою, але його власна машина зламалася, тому й довелося скористатися електричкою. Та й, власне, — це вельми непоганий засіб для філософських розмірковувань. Під розмірений стук коліс розхристані думки впорядковуються, виявляючи істину. А ще електричка — це яскравий соціумний зріз, у чому Христофоров невдовзі переконався.

За вікном замигтіли переліски і поля. Здивувала яскраво-червона повітряна кулька, прив’язана до одинокої берези. Ще через десять хвилин невгамовна душа Христофорова не витримала, він витяг із внутрішньої кишені піджака записника — занотувати цікаву думку: «Повітря — це кулька, з якої здерли шкіру». Кейс він затис ногами.

У цей час з тамбура з’явилася характерна особа, що свої тремтячі руки і вчорашню «свіжість» подиху жалібно направила до присутніх. Навколо, стоячи, дрімали жінки — вони хотіли спати і, сидячи, дрімали чоловіки — вони не хотіли бачити дрімаючих жінок. А оскільки Христофоров не дрімав, особа проникливо звернулася до нього:

— Мені зранку дуже погано, тому що ввечері було дуже добре. Але ви теж мужчина, з вами таке трапляється, тому ви мене зрозумієте.

— І скільки тобі для щастя не вистачає? — скептично примружився Христофоров.

— Я готовий бути просто третім, — скромно похнюпився спраглий громадянин. — Склянка в мене є.

— А хто ж тоді другий?

— Жора згоден бути другим.

Із-за спини стражденного висунувся худорлявий Жора — чоловічок років тридцяти п’яти в заяложеному піджаку на голе тіло.

— А огірочка хочете? — по-змовницькі запитав Христофоров.

— Хочемо, — пожвавився прохач.

— А «Баунті»?

— Не відмовимося.

— А немає! — Христофоров з кривою посмішкою розвів руками.

Чоловік важкою ходою, здригаючись усім тілом, рушив далі. За ним поволочився миршавий Жора. В середині вагону ініціативний власник сивушного подиху знову звернувся з закликом до громадян, цього разу в його голосі зазвучала зворушлива задушевна прямота:

— Я місцевий. Не хворий. Мені є де жити. Мені є що їсти. Я одержую пенсію, і мені її вистачає. Але не можу я пити гидоту! Подайте, будь ласка, на пристойну горілку.

Якийсь жалісливий юнак простягнув недопиту пляшку пива і вимовив:

— Тільки щезни з моїх очей!

— А як щодо грошової допомоги в розмірах гарного настрою? — поцікавився бухарик.

— Може, тобі ще дати ключ від квартири, де дівки верещать? — відрізав акселерат.

Не встиг страждалець зникнути, як у проході з’явилася замурзана особа жіночої статі середніх років з дитиною на руках. Ключовою деталлю на ключовому місці нижче її живота був невеличкий плакатик, на якому незграбно і неграмотно були викладені основні принципи добування грошей, сфокусовані у фінальній фразі-заклику до совісті народної. Трагічна історія долі доповнювалася вголос скорботними і «правдивими» словами про те, як нещаслива мати приїхала з села в місто, пішла в лікарню, а там злі лікарі сказали, що в дитяти — порок серця. Отож, «памажітє, чєм могітє», добрі люди…

— Це чому ж лікарі злі? — поцікавилася молода жінка з немовлям, коли мамаша, розповідаючи свою історію вдруге, дочалапала до четвертого ослона, біля якого стояв Христофоров.

Громадянка з плакатиком миттєво повернула до молодиці ділове обличчя і кам’яно-неупередженими словами заявила:

— Бо за операцію вони вимагають тисячу доларів. Подай, красуне. У мене й довідка є.

Жінка спритно витягла на світ божий бумаженцію з печаткою.

Христофоров подав п’ятірку.

Жвавий життєрадісний хлопчисько на руках у знемагаючої жінки схопив гроші, потім звідкись витяг банан, слідом за яким випали дві стодоларові купюри. Замурзана пані розгублено поставила пацана на ноги, підхопила гроші і швиденько рушила далі, за нею моторно пострибав хлопчик, підкріплюючи бананом підірвані пороком серця силоньки.

Але парад жебраків на цьому не скінчився. Через деякий час у переповненому вагоні приміського потяга з’явилася доволі інтелігентна бабуся, котра почала щось скрушно бубоніти і причитати. Майже відразу виникла якась нервозність в атмосфері. Бабуся рухалася проходом, продовжуючи буркотіти, і слідом за нею починали хвилюватися і гомоніти жінки. У чому справа? — мимоволі нашорошив вуха Христофоров. Бабуся просить гроші? Ні! Вона щиро журиться і когось спересердя вичитує. Вірус співчуття розпорошувався в повітрі.

І от розкриваються двері… Чоловік з козацькими вусами й у східній тюбетейці єхидно реагує:

— Ваш вихід, артисте!

Справді, з тамбура з’являється скуйовджений підліток років чотирнадцяти. Водночас бабуся починає вогонь головним калібром. Вона хапає хлопчину за руку і починає дзяволіти:

— У нього маги сильно хворая! Дуже хворая! Просто больна! А батька — немає! Зовсім!

— Майже, — киває кошлатий «сиротинка».

— А йому так соромно просити в людей гроші! Так соромно! — розпалює обстановку бабуся.

— Соромно… гроші, — червоніють від сорому хлопчачі щоки.

— Дайте йому, люди добрі!

— Добрі, — бентежиться підліток.

— Допоможіть!

— Допоможіть…

І прорвалася загата! Пролилася грошова річечка!

— Вищий пілотаж! — захоплено підморгнув Христофорову чоловік у тюбетейці.

А бабуся продовжує колоритно голосити:

— Добре, що я його зустріла і вирішила допомогти! Бо він такий сором’язливий, а грошей-то немає!

І знову луною щось ламке — між тенором і басом:

— Немає.

Хлопчик соромився щосили: опустив голову, сховав очі! Він навіть не простягав руку за милостинею! Усе робила бабуся: вона рішуче тягла нетяму через юрбу, зупиняла перед «спонсорами», збирала гроші й сама пхала їх жалісно йому в кишені.

— Мені стільки не заробити, — зітхнув якийсь роботяга в будівельному комбінезоні.

Певний час у вагоні нічого не відбувалося, дрімота знову тягучою лінню-павутиною обплутала обличчя.

Після чергової зупинки, коли народ різко схлинув, Христофоров, нарешті, зміг сісти. Відчув, що стомився. Не тому, що стояв, а від побаченого…

Тим часом у проході з’явилася молода жінка, котра вела за руку дівчинку років чотирьох-п’яти. Вона допитливо поглядала на пасажирів. «Знову буде цирк», — Христофоров краєм ока помітив її і досадливо поморщився.

— Тут вільно? — жінка зупинилася поруч.

— Так, — байдуже відповів Костянтин Михайлович.

Жінка сіла поряд, взяла дівчинку на руки. Через деякий час, зітхнувши, промовила:

— Ось їду до сестри «зайцем». Дожили, що навіть на білет грошей нема.

— Та я й сам їду зайцем, — «утішив» попутницю імпозантний Христофоров.

Трішки подумавши, він поліз у кишеню, дістав розкішне портмоне, витяг п’ятірку.

— Ось можу поборгувати вас із людинолюбства, — простягнув він купюру.

— Ну що ви, мені незручно, — спаленіла молодичка.

— Але ж вам треба якось добиратися до сестри.

— Ой, дякую, — сковзнула оцінюючим поглядом жінка і взяла купюру.

Невдовзі жінка встала і, посадивши дівчинку на лаву, делікатно попросила:

— Пригляньте, будь ласка, за донькою. Я на хвилинку.

— Добре, — погодився Костянтин Михайлович.

— Спасибі, — жінка посміхнулася і рушила до тамбура.

Щойно вона вийшла, у вагоні з’явилося двоє чоловіків: один літній, другий — молодий. Вони неквапно йшли по вагону і перевіряли квитки. Щоправда, не в усіх поспіль, а вибірково. Наблизилися до Христофорова.

— Ваша дитина?

— Ні. Жінка попросила доглянути.

Дівчинка сиділа на подив спокійно. Вона роззиралася врізнобіч широко розплющеними блакитними очима і безтурботно посміхалася то Христофорову, то контролерам.

— Добре, — вимовив молодий. — Пішли далі.

— Секундочку, — літній уважно глянув на Костянтина Михайловича і підморгнув дівчинці. — Ваш квиток?

— Розумієте, я дуже поспішав, до відходу залишалася хвилина… — почав зніяковіло Христофоров.

— Зрозуміло, — зітхнув літній. — Безбілетник. На наступній зупинці ви повинні зійти. Також — штраф у п’ятикратному розмірі.

— Візьміть, — Христофоров простягнув двадцятку.

Молодий діловито взяв, сунув у кишеню.

— Але ви повинні зійти.

— Зійду на своїй зупинці.

— Е ні, зійдете на найближчій. Така інструкція. Безбілетникам — бій! Ходімо з нами.

— Але я ж заплатив штраф!

— Не вередуй, домовимося, — співчутливо посміхнувся літній. — Просто перейдете в інший вагон.

— Але дозвольте! — знову обурився Христофоров. — Що за дикість?! Покажіть ваше посвідчення!

— Не треба крику, — спокійно заперечив контролер. — Інакше все буде по закону. Ось моє посвідчення. — Він показав якусь заслинену ксиву — з фотографією і печаткою.

— Ну, якщо так… Пішли, — Христофоров зрозумів: щоб вичерпати інцидент, треба заплатити додаткову винагороду без свідків. Такий, напевно, в озлиднілих залізничників нині бізнес.

Однак у тамбурі відбулося зовсім непередбачене. Молодий контролер різко навалився на ошелешеного Костянтина Михайловича і затис його в куток.

— Жени «бабки», — зловісно засичав він.

Літній напарник вчепився в кейс.

— Ах, сволота! — почав пручатися Христофоров і відразу зігнувся від сильного удару в живіт.

— Ти що, не зрозумів? — просичав молодий «контролер» і щосили садонув Христофорова у вухо. — Включи мізки, бо повибиваю!

— Люди! — закричав Христофоров. — Допоможіть!

Але відразу захлинувся під градом ударів. Йому здалося, що увесь світ перевертається, меншає, меншає і сутеніє.

Але темрява раптом відступила, і він знову відчув гучний стукіт коліс на стиках рейок, за вікном замигтів звичайний дорожній пейзаж.

«Контролерів» били кілька молодих хлопців. Лупцювали зі знанням справи. Літній лежав на запльованій підлозі, й двоє дубасили його ногами. Молодий активно відбивався, але куди там! Його швидко повалили.

Христофоров сердито підструнчив:

— Так їх, хлопці, так… Щоб не лізли до порядних людей.

Розмашисто вдаривши наостанок кілька разів розпластані тіла, хлопці по одному пішли в сусідній вагон.

— Світ не без добрих людей. Спасибі, — подякував розчулений Христофоров.

— Нема за що, — відповів один із хлопців.

Костянтин Михайлович взявся поправляти краватку й обтрушуватися. Кейс, на щастя, був на місці. Тим часом один із захисників затримався, він немилосердно підняв за волосся голову лежачого на підлозі літнього «контролера» і вимовив:

— Отримав?! Запам’ятай, козел, ще раз сунетеся на чужу територію, вилетите з потяга на ходу, падли! А твою малолітню підсадну качку зажаримо без яблук! — Хлопець перевів погляд на Христофорова. — А ти чого уп’явся? А ну, давай сюди чемодан! — Хлопака дістав ніж.

У тамбур повернувся один із «захисників», роздратовано запитав:

— Ти чого тут панькаєшся?

— Та от, буржуя експропріюю.

Христофоров із відчаєм подумав: «З калюжі та в болото!».

Наступної миті до тамбура увірвався хтось разюче знайомий, він блискавично розчахнув двері з вагону, і в отвір один за другим на гравійний схил вилетіли «захисники».

— Ван, Лін?.. Ти?! — отетерів Христофоров.

— Я, — приклав палець до вуст китаєць.

— Звідки ти взявся?

— Повірте, абсолютно випадково. Їду по своїх справах, — на жовтому обличчі було намальовано щиросердне здивування від такої незбагненної зустрічі. — А ви як тут опинилися? З цими?

Тут у тамбурі з’явився міліціонер, у нього було несвіже, пом’яте обличчя. Він підійшов до Вана й простягнув йому «човником» руку.

— Я все бачив, — майже захоплено мовив лейтенант транспортної міліції. — Не треба виправдовуватись. Так їм, гадам, і треба! Зовсім знахабніли, бандюги!

Міліціонер зворушливо потис руку Вану.

— Я теж усе бачив, — промовив Христофоров, — він урятував мені життя. Це герой.

— Нам такі люди в органах потрібні, — заусміхався міліціонер. — Шкода, що ти вузькоокий, а то я зробив би тобі протекцію.

— Та не хочеться мені у ваші органи, тим паче у внутрішні, — незворушно відреагував Ван. — Перепрошую, в мене справи.

Китаєць прошмигнув у вагон, тільки його й бачили. (Ван до останнього не втручався в побиття журналіста, сподіваючись залишитися непоміченим. Але коли блиснув ніж, довелось «засвітитися»).

— Шустрий, — шанобливо зауважив лейтенант. — Каратист, мабуть.

— А ви, напевно, у засідці сиділи, — з сарказмом вимовив Христофоров.

Через кільканадцять хвилин електропоїзд зупинився на полустанку з красивою назвою «Ягідка». Христофоров зіскочив на перон і жваво попрямував по стежині убік дачного селища. Туди ж неспішно потяглася група дачників. За два повороти він зупинився біля триповерхового блакитного теремка і, штовхнувши металеву хвіртку, направився по доріжці, викладеній бетонними плитами, в подвір’я-сад. Назустріч йому вийшла вродлива жінка.

«Віолетта Павлівна, дружина журналіста, — констатував Ван, який незримо супроводжував журналіста. — От воно що: Христофоров прибув на власну дачу».

Ще якийсь час Ван покантувався поблизу. Ніде нікого, все чисто. Зі спокійною душею він рушив у зворотному напрямі. Його проводив поглядом вусатий, дебелий дядечко-«дачник» у темно-зеленій куртці й вилинялій крислатій панамі, він, тримаючи дві вудки в правій руці, причаївся за кущем бузку в бічній вуличці. У лівій руці він тримав брезентове цебро, у якому замість риби лежав бінокль, що так і не знадобився.

Ван тим часом енергійно прямував до платформи. Йому пощастило: за півгодини на полустанку зупинився дизель. Щоправда, потяг із чотирьох вагонів покотив у Дарницю. Там, щойно китаєць залишив вагон, до нього підбігли двоє шустрих шмаркатих пацанів.

— Дядечку, дай десять копійок, — настирливо насіли вони в два голоси.

— А решта буде? — щедро простягнув десятку лукавий Ван.

Пацан, який — виглядав дорослішим, діловито відрахував дев’ять гривень.

— Тримай, дядьку, — гордовито вручив він «решту».

Біля стіни затрапезного будинку рядочком сиділи жебраки-прошаки. За рогом Ван побачив величезного кота з відрубаною лапою. Перед його мордою стояла мисочка, у якій блищали монетки. Байдуже дивлячись убік, зосередженого мурлика погладжував дядько в камуфляжній формі. Поруч стояв магнітофончик, що голосом співака Расторгуєва трагічно роз’ясняв, що комбат — батяня, а батяня — комбат.

Ван перевів погляд на кота і в мисочку поклав здачу з десятки. Вже в таксі Ван подзвонив по мобільнику і коротко повідомив: «Усе гаразд, я повертаюся».

Поки Ван подорожував, Рудольф Карлович спочатку калачиком дрімав на просторому дивані, потім, очунявши, взявся перегортати рукопис. Думки його знову пожвавились. Може, не варто зарубіжжя чіпати? Життя за кордоном — це цілий окремий роман. А вони з Христофоровим задумали скромну кримінальну повість. Чим його вразив американський письменник Маріо П’юзо? Тим, що показав технологію успіху. І ця технологія полягала в тому, що Дону Корлеоне зобов’язані були всі. Він нікому не відмовляв у допомозі! А потім це поверталося сторицею. Адже, коли приходив час, боржники відплачували послугами. За позику віддяка — так кажуть у нас. Ось у чому суть успіху! Ти — мені, я — тобі. Цей принцип тепер порушується часто-густо, молоді відморозки йдуть іншим шляхом: сила силу ламає. Як необачно і недалекоглядно!

Йому, звісно, далеко до Дона Корлеоне. Але в них обох є багато спільного. Їм було б про що поговорити! Рудольф Карлович не тільки допомагав, кому слід, але і випещував кадри власноруч. Доводив їх до певного рівня, а потім тільки контролював. Йому ще на зорі туманної юності закарбувалося в пам’яті ленінське гасло: «Соціалізм — це облік і контроль». Ніколи не треба розриватись на шматки й у всі дірки пхати свого носа. Головне — облік і контроль. Решту повинні робити інші. В тому числі й лізти під кулі. Проте не завжди так було. Дядько Володя, наприклад, усе намагався робити власними руками. І операцію розпланувати, і сейф розпечатати, і грошики розтринькати. Тому й згорів швидко.

Рудольф Карлович усмішливо пригадав недавню розмову з одним дуже впливовим чиновником, якого він «пригодовував». В окремому кабінеті ресторану саме перетирали на зубах ситуацію, серед іншого Лещинський наполіг, щоб поставили на місце одного надміру завзятого, беручкого начальника районної податкової інспекції.

Наприкінці дружньої, але принципової бесіди чиновник статечно запитав:

— А ви знаєте, який сьогодні день?

— Чотирнадцяте жовтня, — здивувався Рудольф Карлович.

— Отож-бо! — значуще підняв палець огрядний дядечко. — Чотирнадцятого жовтня 1964 року був знятий з поста Першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР Микита Сергійович Хрущов. Після відставки він спересердя сказав близьким: «Все скінчено. Вчив мене колись Каганович, що з секретарями обкомів треба зустрічатися частіше, хоча б пару разів на тиждень. А я зневажив, передоручив…»

— Так, не треба відриватись від колективу! — з розумінням підморгнув Рудольф Карлович.

Цей фрагмент розмови чомусь дуже врізався в його пам’ять, він немов зайвий раз авторитетно підтвердив наріжну тезу: «Довіряй, але частіше перевіряй і притримуй на поворотах!» І при цьому будь на короткій нозі з можновладцями, підтримуй видимість дружби, проте нікого не пускай у святая святих своєї душі, бо люди підлі — вичекають момент і плюнуть.

До речі, ключове питання: а чи міг Костя Кацапчук стати кимсь іншим? Видатним композитором, наприклад, бізнесменом чи міністром? Або грошовито працювати до сивого пенсійного волосся класним механіком? Ні, напевно. Як ніким іншим не зумів стати і Володимир Іванович Васильченко. Він, щоправда, часто журився, що загинула його ненаглядна ластівочка Оксана, і вірив, що якби вона була жива і поруч з ним, все його життя пішло б інакше. Сумнівно. Він і в Бельгії одразу ж пішов злодійським шляхом. Зв’язався з якимось пройдисвітом-емігрантом з Ростова. Почав провертати афери з горілчаними виробами. Потім переметнувся на автоломбардний бізнес (здавав під заставу крадені лімузини), втягнув у це діло Кацапчука. Згодом «намалювався» ще крутіший бізнес: збут автомобілів до різних зацікавлених країн. Та компаньони-алжирці пошили в дурні. Недовго грала музика. Володимира Івановича посадили в бельгійську в’язницю, потім депортували до Союзу. За тиждень після його від’їзду у Костянтина почалась туга. Ким він по суті був? Ізгоєм. Бузувірсько-лицемірний соціалізм його вичавив, а капіталістичні цінності він сам не був здатен прийняти і оцінити. Він увійшов із західним способом життя в конфлікт. Проте була в нього безцінна риса — він умів виживати. Стати таким, як усі, тобто, пливти за течією, він не міг. Але ж можна пливти і проти течії, і навіть під водою, треба тільки побільше повітря в легені набирати, а ще краще йти бережком, ховаючись у кущах і очереті. І завертіла його лиха година, й покотився він по світу, як перекотиполе. Потрапив у Єгипет, але пекельна спека і мусульманські звичаї набридли. І Америка, хоч як не дивно, не спокусила і не звабила. Його, немов вірного коханця, тягло на місце перших побачень-страждань, до Радянського Союзу — і ось він офіційним туристом опинився на Далекому Сході, у колоритному місті Владивостоці, де відбулася чергова феєрична зустріч з Володимиром Івановичем Васильченком. Ах, яка це була зустріч! І як чудово все закрутилося. «Плюнь ти на цей закордон», — підвів риску дядько Володя. Щось клацнуло в мізках в Майкла Рудька — і стало на свої місця. Зробили йому чудові ксиви, і перетворився він на Даниліна, пересічного громадянина країни Рад, яка не так уже й давно гнула і ламала якогось там Костю Кацапчука. На Далекому Сході майже третина життя пролетіла, як одна мить! І треба зауважити, що жилося непогано, а потім узагалі почався Клондайк: розквітли цеховики, браконьєрські сейнери хвилі різали, японські автомобілі на поромах припливали… І раптом, наче несправний механізм, заскреготіло-завищало одночасно. А все тому, що помер Володимир Іванович, і, ніби скриня Пандори відкрилася — настали важкі часи. Потяглася низка непорозумінь, з-під ніг земля щезала. Відморозки-рекетири-спортсмени почали нещадно трощити дотепер непохитні, міцно склепані злодійські устої-підвалини. Перебудова забуяла!

Згадувати цікаво і сумно, але спробуй усе це втілити в белетристику. Рудольф Карлович відкинувся в кріслі й приплющив очі. Його пам’ять зробила примхливий зигзаг. Може, Америку теж пом’янути незлим тихим словом? Та й колоритними мазками зобразити славного себе на її лощеному бездушному тлі?

Лещинський в’їдливо посміхнувся. Ох, Америка, Америка! Відрізок життя бурхливий, незрозумілий і часто трагічний.

Промурижився, та й годі. I таксистом працював, і офіціантом, і коробки з картону виготовляв. Рутина, мура, фігня! Поткнувся було кілька афер провернути, але де там. Всі ніші зайняті. Своя мафія як механізм працює. Одразу чужаку ніс прищемили. Та й поліція — ого-го-го! На той час росіян там було раз-два — і всі, та й ті здебільшого балеруни, художники, письменники… Народ кволий і до злочинів непридатний. А клеїти все життя картонні коробки чи підстригати газони волелюбному Майклу Рудьку енд Кості Кацапчуку не було ніякісінького інтересу.

Та ось одного разу негри побили його по-звірячому — за те, що завів шури-мури з однією гарненькою пуерторіканкою. Глибокої ночі очумався і поповз, залишаючи кривавий слід. Остаточно знесилився і знепритомнів на якихось гранітних сходах. І, можливо, здох би там, як собака, коли б не велике везіння. Сходинки, виявляється, вели до православної церкви. А в ній, наче добрий ангел, правив панотець Серафим. Мав він широку слов’янську душу, богатирську поставу і ходив у ризі з великим хрестом на грудях. Він і виходив з прихожанами-емігрантами співвітчизника, який невідь-звідки взявся. Чудесна зустріч з отцем Серафимом — єдина світла смуга за часів перебування в цитаделі світової демократії. Дивним чином Костя-Микола відчув у панотцеві Серафимі споріднену душу, що ніяк не можна було пояснити лише людською привабливістю і праведністю батюшки. Але якось до цих чеснот додалася несподівано з’ясована у випадковій розмові інформація. Настоятель скромної православної церкви виявився із репресованих. На запитання, чому в його житлі так багато зображень кораблів, до того ж явно не сучасних, він відповів:

— Бачите, я трохи вивчаю цю тему. Якщо ви помітили, все це радянські кораблі. Вони слугували плавучими в’язницями. І багато з них стали братськими могилами. Із однієї такої могили, слава Всевишньому, мені пощастило вирватися.

Як тільки отець Серафим пом’янув легендарного «Красіна» і гнівно відзначив, скільки народу загинуло під час «славної епопеї» (так характеризували цю бойню газети), Костянтин незбагненним чином згадав розповідь Володимира Івановича Васильченка про льодову пригоду стармеха Одинцова, з котрим він відчайдушно втік з трюму-в’язниці поблизу Архангельська. Кацапчук попутно пережив свою втечу з табору. Шпигонула думка: «Все моє життя — це втеча. Все біжу, біжу… А від кого й куди?» Він потер скроні й зусиллям волі повернув себе до дійсності.

— А це правда, що за «Красіним» ішов слідом корабель-привид? — здивував він батюшку запитанням.

— Нічого собі привид! — емоційно відреагував батюшка. — Це було вантажно-пасажирське судно «Ніжин», а в ньому дві тисячі знедолених везли на Чукотку під конвоєм ретельно відібраних співробітників НКВС.

— Так, так, «Ніжин», — чітко пригадав ласкаву назву Костянтин. — А ви часом не знали такого… стармеха Одинцова?

— Якого Одинцова? — й собі перепитав отець Серафім.

— Ну, як же, він був стармехом на «Ніжині».

— Річ в тому, голубе, що ми були в трюмі, а він, певно ж, на палубі. Ми були в тюрмі, а він був тюремником. Так що я особисто не знав нікого, хто перебував по той бік корабельної перебірки.

— Але як же вам вдалося врятуватися? В льодах?

— Ви справді хочете знати цю історію? — здивувався отець Серафим. — Дасть Бог, коли-небудь про це вийде моя книжка. «Красін» вирушив у плавання в грудні 1933 року. Весь Мурманськ — у світлі прожекторів, із промовами, оркестрами і феєрверками — проводжав його в путь. І водночас від іншої безлюдної пристані тихо і непомітно відійшло друге судно. Уже у відкритому морі кораблі зустрілись і разом попрямували на схід. Про існування «Ніжина» знало тільки високе партійне керівництво країни та екіпаж «Красіна». Всім іншим було передано офіційне повідомлення: наукове судно «Красін» уперше в історії освоєння Північного Льодовитого океану торує торговий шлях навколо материка — із Мурманська до Владивостока.

Щиро кажучи, Костя Кацапчук навіть про офіційну версію цієї героїчної епопеї мав вельми примарне уявлення, тому слухав з неприхованим інтересом. Тим паче, якоїсь певної миті йому навіть почало здаватися, що з цією людиною він їв баланду з однієї миски. Адже життя в селі Гнилуші, перебування в таборі, навчання в ФЗУ, служба в армії — все це по суті складові частини конкретного життя, яке можна охарактеризувати одним словом — «зона».

— А за два місяці, — продовжував розповідь отець Серафим, — планета була зворушена повідомленням про те, що «Красін» зазнав катастрофи в далекій Арктиці, внаслідок чого сміливі першопрохідці опинились на крижині. Людство хвилювалось і говорило лише про те, врятують чи не врятують красінців. Врятували. І екіпаж, і вчених, і жінок, і дітей. А ось як вони там опинилися — жінки, діти? З якого це дива їх узяли в ризиковану наукову експедицію? Як на судні опинилася вагітна жінка, котра народила якраз тоді, коли «Красін» був у Карському морі? Все це здавалося дивним. Але запитань у ті часи не ставили. Та й донині мало хто запитує.

— Можна я запитаю? — засовався Кацапчук. — Чому?

— Почнемо з того, що партія ув’язнених була величезною — більше двох тисяч осіб. «Вороги народу», «шкідники», священики, розкуркулені селяни… Усім їм судилося до скону скніти в чукотських таборах. Як і їхнім охоронцям. Жінки й діти конвоїрів якраз і перебували на борту потерпілого «Красіна».

— І…

— Саме їх героїчні полярні льотчики й урятували. Коли з крижини було знято останнього красінця, країна тріумфувала.

— А що ж «Ніжин»?

— На кораблі залишався великий запас пального, харчів, котли були справні, й можна було б іще спробувати виборсатись із крижаної пастки. Однак у трюми вже потрапила інформація про події нагорі, серед ув’язнених назрівав бунт. І в Кремлі цю задачу вирішили просто й радикально: пустили корабель із двома тисячами безневинних душ на дно.

— І все ж ви врятувалися? — мотнув головою вражений Костянтин.

— І не тільки я. Річ в тім, що коли підривали «Ніжин», замість трьох зарядів спрацював лише один, тому корабель, ніби й не бажав тонути, ще декілька годин залишався на плаву.

— І ось раптом сплив американський підводний човен, — з в’їдливими нотками в голосі хмикнув Костя.

— Не одразу, хлопче, не одразу, — це не кіно… — не образився, або зробив вигляд, що не образився, отець Серафим. — Звісно, видертися з задраєних трюмів, потім ще пройти в сорокаградусний мороз без спеціального спорядження і досвіду чотириста кілометрів, які відділяли місце загибелі «Ніжина» від Аляски, було справою абсолютно неймовірною. Але нас врятував, звісно, не підводний човен. На щастя, до складу ув’язнених входила велика група класних радіоаматорів-короткохвильовиків, які мали колег-кореспондентів у всіх країнах світу. За це їх звинуватили в шпигунстві і відправили на Чукотку. Перш ніж покинути приречене судно, начальник конвою власноручно зіпсував радіопередавач. Забувши про те, що на «Ніжині» є запасний. Зеки-радіоаматори якимось дивом дісталися до нього, і позивні напівзатонулого «Ніжина» почули на базах американської полярної станції. Правда, американці врятували не багатьох. Усі вони, зокрема і я, взяли американське громадянство.

Панотець Серафим глибоко зітхнув і ніби підсумував:

— А що стосується екіпажу і конвою «Ніжина», то, наскільки мені відомо, їх попервах разом із красінцями врятували, а потім усіх розстріляли. Як мовиться, мертві сраму не імуть.

Через тиждень, коли Майкл-Костя остаточно відновив сили, він утнув фортель. Ні, в душі його, на жаль, не відбулося перевороту, він не став набожним і благочестивим. Він «віддячив» ватажку банди негритосів — тих самих, які так жорстоко побили його. Ватажок виявився, по-нашому кажучи, власником «общака». На сто тисяч баксів ламанув його Кацапчук унаслідок сміливого нічного нальоту і на все життя залишив слід — невдало двигонув негра кастетом у перенісся й мимоволі вибив йому око. Половину суми поклав до церковної урни для подаянь, а з другою, нашвидку розпрощавшись із отцем Серафимом, відбув на Аляску.

Але на Алясці золоті самородки в розпадинах на валялися. Подався був у нафтовики, та швидко набридло. Зате поряд — лише через протоку — так ласо, так ностальгічно-заклично вабила неосяжними просторами країна, яка тепер примудрялася скрізь бути першою — і в космосі, й у боротьбі за мир, і в освоєнні суші та морів. Нещодавно відбувся знаменитий Міжнародний фестиваль молоді в Москві, і його веселий відгомін прокотився усією планетою усміхненою доброзичливістю і хлібосольством великого й неподільного Союзу, який, здавалося, назавжди покінчив зі своїм тяжким минулим саме тоді, коли потужний рух хіпі взявся розвінчувати цінності капіталізму…

Рудольф Карлович стомлено перегорнув кілька сторінок рукопису, по діагоналі пробігаючи зміст. Америка невеличким шматком вклинилась в оповідь. Ну, та хай. Він іще до зоряно-смугастої повернеться. Ага, от, здається, далекосхідний період. Цікаво, яку фабулу завернув спритний Христофоров по гарячих слідах надиктованого на магнітофон тексту? Цікаво подивитися на все ніби збоку. Втім — ні, стоп, треба передихнути, прилягти.

Лещинський попрямував до опочивальні, приліг на чернече тверде ліжко. Уже лежачи, зняв із себе фіолетовий берет, на внутрішньому боці якого були нашиті «монети»-магніти. Берет наразі був не потрібен, оскільки матрац, на якому лежав Рудольф Карлович, сам був суцільним магнітним аплікатором. Пан Руді стежив за своїм здоров’ям, тим більше що його особистий лікар Орест Олегович Французов був у цьому великий дока.

Лещинський приплющив очі й згадав, як познайомився з темпераментним ескулапом. В Криму, на дачі одного крутого промислового бонзи. Поміж кипарисів і квітучих рододендронів дихав ніжний морський бриз, а ставний витончений Французов з вусиками, як у комісара Мегре, увивався біля Рудольфа Карловича, хоча не вельми уявляв, з ким має справу (доктор справедливо розміркував, що люди бідні на таких дачах не гостюють). Просто Лещинський, на відміну від інших, виявився уважним співрозмовником.

— Ви читали Біблію? — патетично вигукнув енергійний лікар Французов. — Там написано про тривалість життя. І наводяться дані, що людина може прожити понад чотириста років! А ми? Який рубіж ми можемо перетнути? Від сили — дев’яносто! (Лещинський мимоволі здригнувся). Та й до того ж стаємо немічними, потворними. Отже, багато хто чекає смерті, а не продовження життя. — Орест Олегович набрав повітря у груди і з наснагою продовжив: — Коли я вперше почув, що наші предки могли прожити чотириста років, не повірив. Думав, записано для красного слівця. Та ось я, будучи вже кандидатом медичних наук, почав проводити дослідження про вплив магнітних полів на рослини, бактерії, тварин, людину. Мій допитливий розум схвилювало питання: для чого на Землі магнітне поле?!

— Справді, навіщо? — іронічно посміхнувся Рудольф Карлович.

— І от коли мені виповнилося п’ятдесят, — натхненно повідомив Орест Олегович, — я визначив призначення геомагнітного поля планети. («А бодай йому тямиться, чи не божевільний?» — з острахом подумав Лещинський). — Але підійдемо до відповіді поступово. Тепер багато пишуть про подовження здорового життя, але далі ста двадцяти років ніхто не помишляє, крім фантастів. Пропонують різні способи, як дотягти хоча б до сотні. Але чому ми не замислюємось, через що людство так рано занедужує і старіє?

— Через що? — делікатно поцікавився Рудольф Карлович, прикидаючи, куди хилить Французов.

— Так, наука йде вперед. Винаходять дедалі нові й нові пігулки, а здоров’я чимраз гіршає і гіршає, тривалість життя все скорочується. Навіть лікарі не можуть вилікувати себе. Либонь ті, хто не може вилікувати себе, не лікарі, а недоучки і шарлатани. Якось я замислився: якби хворий укладав договір на лікування з гарантією, і при невиконанні угоди лікар сам сплачував би вартість виписаних ним ліків, то дев’яносто відсотків лікарів пішли б зі своєї роботи. Але повернімося до Біблії.

— Повернімося, — поступливо кивнув головою Рудольф Карлович, з радістю оглядаючи сяючий морський простір.

— Отже, там сказано, що колись люди жили по чотириста років. Чому ж тепер, — драматично підняв угору руки Французов, — у шістдесят років люди обтяжені хворобами, що роблять із них інвалідів і скорочують їм життя? Харчування, житлові умови в більшості випадків у індивідів, які стали хворими в цьому віці, кращі за ті, що були 2000 років тому! Та й робота менше пов’язана з ризиком травм, навантажень. А рівень медичного обслуговування населення такий високий, що виймають серце і ставлять нове, виривають зуби і вставляють порцелянові, груди наповнюють гелем, клонують мізки геніїв! Але цього, виявляється, замало. Щодня випускають десятки нових ліків, упроваджують новітні методи діагностики, для лікування використовують лазери, ультразвук і мікрозонди. Додумалися до омолодження стовбуровими клітинами. І все це для реабілітації хворих. Незабаром комп’ютеризація і робототехника замінять ручну працю. Але я смію стверджувати: щороку люди вмиратимуть усе раніш і раніш.

— М-да, — скорботно стулив губи Лещинський. Наступ Французова був дуже переконливий.

— Уже давно пишуть, що молодшають інфаркт, гіпертонія, аритмія, стенокардія, раніше з’являються камені в нирках та інше. Чому? Хто винуватий у цьому? Чи Біблія сповіщає про помилкові результати? Однак сучасні дослідження доводять: клітина може жити не менш ніж п’ятсот років! Тепер замислимось: Бог створив Землю, Сонце, моря-ріки, магнітне поле… Стоп. А для чого нам магнітне поле? Багато років у Великій Радянській Енциклопедії писали, що магнітне поле Землі необхідне для спрямування кораблів і штучних супутників Землі. І тільки? А ну-мо відмежуймо себе від впливу магнітного поля Землі. Як це зробити? Та ми, побудувавши залізобетонні будинки, відсікли геомагнітне поле! Знаєте, що відбувається?

— А що ж відбувається? — луною повторив терплячий Рудольф Карлович, відчуваючи, що магнітне поле Землі тягне його присісти на лаву.

— А те, що й з бідними тваринками, — з запалом оповідав Орест Олегович. — Вчені помістили мишей в екрановану камеру з двох шарів пермалоєвих пластин для виключення геомагнітного поля. Починаючи з третьої години перебування в камері у міокарді мишей відмічалося порушення крово- і лімфообігу. Зареєстрували венозне і капілярне повнокрів’я, спазм артерій і загибель еритроцитів. Через добу виявили розпад тканини. Оце так! Через десять діб миші загинули. Бідолашні! І все тому, що не діє комітет із захисту тварин.

— І чому ж гризуни загинули? — запитав Лещинський.

— Тому що без магнітного поля, виявляється, не відбуваються обмінні процеси в організмі! — темпераментний Французов зробив сувору паузу. — Це у мишей. А в людини? Якось я, будучи ще співробітником науково-дослідного інституту геронтології, з колегами обстежував студентів, які перебували на лекції в залізобетонному будинку — така споруда майже еквівалентна двошаровій пермалоєвій камері для мишей. Перед заняттям у двох груп заміряли артеріальний тиск, частоту серцевих скорочень і послали до лекційної зали. Правда, одній групі студентів дали магнітні пояси. Через годину в студентів знову заміряли параметри. Виявилося, що в групи з магнітними поясами артеріальний тиск і частота серцевих скорочень не змінилися.

В другої групи показники зросли на 10–20 відсотків.

А хто перевіряв, як міняється артеріальний тиск і частота серцевих скорочень у наших парламентарів, членів уряду, які сидять у залізобетонних кабінетах? Чи не звідси вних дратівливість, агресивність, низький КПД і, як наслідок, передчасна смерть?

— Факт такий є, — кивнув Лещинський, узяв Ореста Олеговича під руку і попрямував до вишуканої дерев’яної лави під кроною магнолії.

Французов першим бухнувся на ослін і емоційно заторохкотів:

— Установлено: якщо магнітний потік, який впливає на організм, менший за напругою від магнітного поля Землі, у людини починаються захворювання, пов’язані з порушенням обміну речовин. А якщо потік зовсім малий? Коли ми перебуваємо в наших залізобетонних будинках, у металевих вагонах, в автомобілях, у підземних бункерах, на морських суднах? Виникає що? «Бункерний синдром»!

Є ще одна причина нестачі магнітного поля. Саме магнітне поле Землі з кожним роком зменшується. Але якщо воно зменшується, то й функціонування нашої імунної системи погіршується. І ми хворіємо на різні недуги, навіть на ті, що раніше людство не турбували. Є чіткий зв’язок між епідемією грипу і напруженістю магнітного поля Землі. Перебуваючи в «бункерах», наша імунна система не в змозі перемогти вірус грипу — і починається епідемія.

Дослідження, проведені в Академії безпечного розвитку людства, у якій я мав честь також працювати, засвідчили…

— Якої-якої академії? — звів брови Лещинський.

— Безпечного розвитку людства.

— Треба ж! Виявляється, у нас і така є!? — здивувався Рудольф Карлович.

— Отож, дослідження показали, що без геомагнітного поля існування біологічних систем на Землі неможливе. Ось як! А перебування людини в умовах послабленого поля призводить до різних захворювань, пов’язаних з порушенням обмінних процесів, зниженням дії імунної системи. Чому? Виявляється, магнітне поле — це каталізатор метаболічних процесів! Каталізатор! Не більш і не менш. Хто б подумав, що якесь магнітне поле є найнеобхіднішим фактором для біологічного світу з точки зору життя, здоров’я і довголіття! Саме так. 1 я отримав достовірні дані, підтверджені вже й у інших країнах, що такі захворювання, як гіпертонія, аритмія, стенокардія, ішемічна хвороба серця, астма, бронхіт, артрози і низка інших у ранній стадії можуть бути усунуті без ліків за допомогою магнітних компенсаційних аплікаторів. Мої близькі, які застосовують цей метод, і я сам перестали старіти після того, як було створене штучне магнітне поле, що пронизує все тіло людини. Відбувається нормалізація обмінних процесів у повних людей: за півтора місяця їхня вага знижується на двадцять відсотків, поліпшується травлення.

— Який стіл, таке і випорожнення, — вкрадливо відзначив Рудольф Карлович. З такими шустряками він давненько не стикався.

— Га? Що? — не второпав Французов і заторохкотів далі. — І все це без ліків! Га? Круто? У багатьох нормалізується артеріальний тиск без жодних препаратів. І нині можна стверджувати: артеріальна гіпертензія виліковна! За один місяць! Без ліків! Зникає захворювання простати, відновлюється потенція. Навіть у інфарктників через два-три тижні завдяки застосуванню магнітних аплікаторів зникає залежність від нітрогліцерину. Відступають артрози. Відновлюється пам’ять! Ах, ви не можете уявити, що якийсь магніт може лікувати? Але він справді, не лікує! Він просто необхідний завжди, як необхідні повітря, їжа, світло, тепло!

— Досить! — рішуче вимовив Лещинський. — Скільки вам треба?

— Сто тисяч, — нашорошився Орест Олегович. — Доларів. Зате потім моя клініка даватиме божевільний прибуток.

— Уважай, переконав, — кивнув Рудольф Карлович. — Рекламну кампанію ти провів чудово, а тепер скажи мені по-людськи: це все без туфти?

— Свята правда! — жваво відреагував Французов і несподівано розстібнув штани. — Погляньте (мигнули нашиті на брюках з вивороту «медальки» магнітиків). Завдяки цьому я просто звір. Усі жінки бігають за мною, мов скажені. Ви хочете, щоб за вами бігали жінки?

— Хочу, — посміхнувся Рудольф Карлович, — оскільки сам наздогнати їх навряд чи вже зможу.

Спілкування з наполегливим Орестом Олеговичем скінчилося тим, що «хрещений батько» забрав його до столиці. Там спритний доктор організував клініку, справді, дуже прибуткову. Рудольф Карлович нерідко використовував Французова не за прямим призначенням, тобто він брав його на важливі переговори, оскільки красномовний Орест Олегович, вивчивши справу, міг «укоськати» кого завгодно. Силу переконання він мав приголомшливу.

Природно, щодо доктора Французова Рудольф Карлович роздобув ретельну інформацію. Дивно, але всі джерела свідчили про те, що кандидат медичних наук Орест Олегович Французов насправді є талановитим ученим-лікарем, котрий поставив на ноги багатьох тяжко хворих, у тому числі онкологічних. Тоді Лещинський особисто поцікавився в ексцентричного ескулапа, чому він при всій своїй обдарованості й енергії не зробив блискучої кар’єри в «совдепії».

Темпераментний Французов почав здалеку:

— Розумієте, мета наукової діяльності — пошук істини. Для цього вчений повинен постійно перебувати в особливому стані, який на Сході називається «правильним станом духу». Душу вченого, особливо медика, можна порівняти з абсолютно спокійною гладдю озера, заповненого абсолютно чистою водою. Найменші брижі на поверхні, крапля бруду у воді — й зображення Природи спотворюються, Наука зникає.

— А тепер давай ближче до тіла, без словоблудства, — посміхнувся під’юджений Лещинський.

— От я й кажу, викривлена реальність — це неправда, у якій постійно жив радянський науковець, — не змигнувши оком, продовжив Французов. — Вона у всьому. Неробство — це теж форма неправди: ти одержував гроші ні за що.

— Невже ні за що?

— Свята правда. Будинок будь-якого науково-дослідного інституту з його озброєною охороною тільки для невтаємниченого виглядав, як казарма. З нього в будь-який час можна вийти. Для цього треба було лиш зробити запис у книзі «місцевих відряджень». Пишеш там, наприклад, — Французов на листочку розмашисто написав і показав Лещинському «абракадабру»: — 11-д.к.д. ЦНБ.

— А що таке «одинадцять де-ка-де ЦНБ»?

— Це означає, що ти сидітимеш в Центральній науковій бібліотеці з одинадцяти до кінця дня. Начальник підписує, ну якщо ти гарний, слухняний хлопчик, не нариваєшся, не «висовуєшся», коли про тебе не питають, і так далі. При цьому ти знаєш, що це — неправда, ти не будеш сидіти в бібліотеці з одинадцятої «до кінця дня». Ти взагалі туди не підеш, а попхаєшся, куди тобі потрібно, у своїх справах, чи просто сидітимеш вдома і працюватимеш. І начальник твій, підписуючись під цією неправдою, знає, що це — брехня. І кадровик, котрий зошит цей перевіряє, теж знає. Усі знають — і живуть собі спокійненько.

А сила-силенна планів — від плану інституту до особистого плану останнього «еменес», тобто молодшого наукового співробітника, — «липа», і всі теж це знають. І твоя характеристика, і твоя премія — «липа».

— А може ви, Оресте Олеговичу, просто невживчивий пліткар і невдаха? — запитав Рудольф Карлович.

— Якраз я дуже вживчивий вдаха. Тому що іншим моїм колегам взагалі обламали роги. Наукова діяльність — це, вибачте за патетику, різновид інтелектуальної праці. Дослідник вигострює свій інтелект, намагається підтримувати певний постійний рівень творчого збудження. Але коли стояло завдання домогтися слухняності, більш того, завдання цілковито усунути саму можливість конфлікту з начальством, то використовувалися методи ого-го-го, вони ніби говорили вченому: твій високий інтелект нічого не означає, ти робитимеш наймеханічнішу, брудну роботу і, головне, безглузду. Коротше, я начальник — ти дурило. Тут бездоганно спрацювали знамениті овочеві бази, колгоспи, олімпійські будівництва і стовпи.

— А до чого тут стовпи?

— У кожного відділу був свій рідний стовп, наприклад, я з колегами востаннє опікувався стовпом № 183 на Ленінському проспекті. І от щораз, як приїжджав який-небудь високий гість із дружньої країни, весь відділ виструнчувався біля цього стовпа, дружелюбно помахуючи…

— Хвостами?

— Ні, різнобарвними прапорцями. Багатозначна деталь: якщо якісь там громадяни за власною ініціативою хотіли брати участь у зустрічі, — не виходило. Енергійні хлопчики з червоними пов’язками — тут як тут. «Ви відкіля? Ах, не з відділу. Проходьте, тут стояти не можна!»

Сюди ж приплюсуємо і сколювання ломом льоду біля райкомівського під’їзду, котре багато чого може навчити науковця. Нам ніби казали: що це в тебе за робота така, якщо тебе можна послати на місяць на картоплю — і твоя відсутність на роботі не позначалася аж ніяк? На врожаях картоплі, щоправда, це теж не позначалось — вона все одно на овочевій базі потім уся згнивала. Але тут зовсім не в ній річ, інакше директори інститутів зуміли б відбитися від цього безглуздого оброку. Картоплею принижували-ганьбили і культивували ракові осередки убогості й нікчемності в душах.

Але стрижень усього цього маразму — адаптація.

— Яка ще адаптація? — наморщив чоло Рудольф Карлович.

— Так у радянському науковому світі називали крадежі. Масштаби їх вражають. Цілі інститути займалися тільки тим, що крали. Тягли все, що погано лежало, — схеми і методику операцій, фармакологічні розробки, технологію, програми, проекти, серії ЕОМ, формули, теореми, хімічні реакції. Ця державна «політика адаптації» — політика злодійства — руйнувала науку і творчу особистість. Чимало моїх колег тупіли на очах, вони захищали дисертації, а скальпель у руках тримати не вміли і боялися. Але й дисертації, наукові роботи, реферати, статті, доповіді, методики й результати досліджень — теж крали, цупили одне в одного, і важливим було одне: хто швидше надрукує — той і є автором. Людина, котра звикла жити краденим, уже не здатна бути самостійною і створювати своє. Лікар не здатен нормально лікувати і тим паче рятувати. Він не спроможний розробляти супертомографи і штучні суглоби. Він — пристосуванець і злодій. А що може бути гірше за це? Адже ще невідомо, чи отруїв Сальєрі Моцарта, але те, що не крав у нього музики — це точно. Атмосфера крадіжок заразлива.

— Ой яка заразлива, — кивнув Лещинський. — Я це все життя на собі випробовую. Хай йому грець.

— Це — як СНІД: уражається імунна система вченого, — у запалі Французов необачно гнув своєї, упустивши з виду, що тисне на «мозоль» патронові. — Перестаєш відрізняти власне від чужого, краденого. Науковець починає красти все, що потрапляє в поле зору. Його можна впізнати за неспокійним поглядом, бо очі в нього бігають. Згадую прохідну НДІ. Недаремно озброєна охорона так ретельно обшукувала нас на виході, відкриваючи портфелі, дамські сумочки, вивертаючи кишені. Байдуже: учені — народ верткий. Знайдуть спосіб винести, що завгодно. Кажуть, у Грузії одна безутішна вдова поставила на могилі чоловіка танк «Т-34». Чоловік її працював у НДІ по танках. То його колеги докумекали, як «Т-34» протягти крізь прохідну.

А на Закарпатті якийсь час було модно робити ворота з суперстійкої легованої сталі, дуже цінної, що використовувалася тільки в літакобудуванні. Доставляли її з-під Ленінграда. Як таке можна вивезти з заводу — то вже загадка. І блищали ті ворота на сонці так, наче хизувалися: ось ми які спритні…

Звичайно, представникам фундаментальних наук гірше — тягти нема що. Але все одно цупили: папір, скріпки, олівці, набори гуаші для дітей. Цією гуашшю відділи забезпечували для наочної агітації. Ми теж тягли канцприладдя, але переважно спирт, медичні інструменти, дефіцитні мазі, прилади, бинти, вату. Вітько Карасьов, пам’ятаю, стирив скелет і банку з заспиртованим ембріоном.

— А навіщо йому скелет і заспиртований ембріон? — мерзлякувато потер шию здивований Рудольф Карлович.

— А пацану своєму допитливому приволочив. Додам, що вся ця наукова чехарда була вкрита задушливою димовою завісою секретності. І чого тільки не робили під цією завісою! Розбещення особистості відбувалося одразу в декількох напрямках — крадіж і секретність завжди ходять пліч-о-пліч, злодій увесь час боїться, що його «накриють».

— Напевно, ти, Оресте Олеговичу, дуже розбещений тип.

— Авжеж, я досить розбещений авантюрист, але бунтарський дух правдолюбця мене майже врятував як особистість. Тому як лікар-магнетик і травознай я все-таки досяг успіхів. До речі, я недавно сотворив цікаву настоянку для зміцнення серцевої діяльності, треба, щоб ви попили, Рудольфе Карловичу.

— Як піддослідний кролик?

— Ну, чому ж? Збір із семи трав — древній, перевірений. Тим паче, що ви і я прийматимемо його паралельно, тільки в різних дозах, згідно, так би мовити, з віком і функціональним станом організму. Досить вам зловживати нітрогліцерином!

У пообідній час Рудольф Карлович Лещинський, накрившись теплим пледом, медитував, у тому сенсі, що він подумки відмежувався від усіх проблем дня. Нарешті його свідомість занурилася в темряву — і він заснув.

Його тіло, немов мініатюрний човник, лежало на гігантських опадистих хвилях неозорого океану на ймення Життя і, незважаючи на свою утлість, виглядало непотоплюваним. Чому? Напевно, тому, що Рудольф Карлович мав дивовижну інтуїцію й уміння пристосовуватися. Він умів допомагати-виручати, за що виручали і його. Методом його впливу був батіг (погроза і шантаж) та пряник (компроміс і хабар). А ще — він здавався дивовижно сучасним, не відставав від нових віянь життя, любив усілякі ноу-хау. За всіма новинками він, звичайно, поспіти не міг, та й легковірним не був, але якщо бачив у чомусь раціональне зерно, то обов’язково намагався осягнути, а якщо відчував, що горішок не по його зубах, доручав компетентним фахівцям. Геомагнітним же полем, тобто магнітними аплікаторами, Лещинський захопився не на жарт і, схоже, не помилився: здоров’я його явно зміцнилося, і цілком могло статися, що організм не тільки припинив старіти, але й помолодшав. Утім, грамотний Французов ще комбіновано частував Рудольфа Карловича власним «серцевим збором», краплями Береша, настоянкою ехінацеї і свіжими соками. Він так вишколив у цьому плані братів-китайців, що ті вельми ретельно стежили за раціоном шефа і нерідко приховували улюблений ним коньячок.

Через дві години посвіжілий Рудольф Карлович розплющив очі, плавно підвівся і попрямував на кухню — з’їв великий апельсин. І знову до читання рукопису.

«У підсобку забігла барменша Анюта», — прочитав Лещинський. — Хто така Анюта? Еге ж, все почалося з бару, в який вони випадково заскочили в приморському селищі. І називався цей бар «Анюта», а от як барменшу звати — яка різниця. Христофоров уповноважений дати їй будь-яке ім’я. Отже…

Розділ 16 Катастрофа

В підсобку забігла барменша Анюта.

— Васю, у нас є «Білий ведмідь»? Тут якомусь піжонові ящика приспічило.

— Ти ж знаєш: воно прострочене. Та ще й солідно. Його Іван Гаврилович для заквашування шашликів використовує. Хай краще бере голландське. Чи «Хабаровське».

За кілька хвилин Анюта прибігла знову.

— Сволочний клієнт трапився. Бачите, він любить лише пиво «Білий ведмідь». І тільки німецьке. Що робити?

— Вибачитись десять разів.

— Вибачалась. Обіцяв згвалтувати на стійці бару.

— Ну, дідько з ним, нехай вдавиться. — Постачальник Вася прихопив ящик баночного пива «Білий ведмідь» і поніс услід за Анютою. — Ти казала, що пиво прострочене?

— Казала, що його нема!

— А може, й не отруїться.

Біля стійки бару стояв похмурий молодик. Забачивши ящик з пивом, він скривився:

— Адже можете, якщо захочете.

— Тільки з великої поваги до вас, — шанобливо відреагував Вася і з полегшенням подумки відзначив: «Зальотний».

Інцидент вичерпався.

— Шеф, усе о’кей! — відчинив дверцята шикарного лімузина похмурий хлопець. — Ікорка, салямі, фрукти і ваше улюблене пиво.

— Поїхали, — дав команду стомлений Данилін ібн Кацапчук (нагадаємо, що офіційним туристом він «скаконув» через Берингову протоку з Аляски у Владивосток).

Машина різко рушила з місця, і двоє суворих чоловіків, молодий водій і літній пасажир, помчали по дорозі, свіжозмитій веселим дощем. Обличчя водія поволі освітилося посмішкою.

— Ти чого радієш? — добросердно запитав Данилін.

— Та оце згадав, як недавно мій двоюрідний брательник взув одного жадібною корейця. Упхав йому задешево два трейлери з пивом.

— А що ж тут смішного?

— А те, що пиво теж називалося «Білий ведмідь», але було його рівно два ящики. Так звані контрольні ящики.

— А решта?

— А інші баночки були заправлені морською водою.

— Кустарним способом?

— Так.

— Це ж скільки дурної праці треба було докласти, — похитав головою Данилін.

— Уявляєте, як потім кореєць рвав волосся на сідницях.

— Я не думаю, що ці два грейдери для пройдисвіта-корейця стали трагедією. Можливо, він їх просто перепродав, ні про що не здогадуючись.

— Ви так гадаєте? — підняв здивовано брови Славик.

— У житті страшніші бувають неприємності, — задумливо розслабився на сидінні Данилін. — Іноді навіть «дах» зриває.

— Ви себе маєте на увазі?

— Hi, голубе. Я тобі розповім абсолютно реальну історію, що відбулася в далекому 1945 році. Їхав солдат із фронту додому — віз цілий мішок швейних голок.

— Голок? — зморшка прорізала молоде чоло водія.

— Голок, голок. Це був страшний дефіцит у ті часи.

— Хто б міг подумати…

— У голодні й злиденні сорокові з таким величезним багатством можна було їздити селами і міняти трофейні голки на хліб та інші продукти. Отож, у купе їхало четверо чоловіків. Цей солдат і один з його випадкових попутників вийшли покурити в тамбур. Там солдат і похвалився, яке добро везе додому, — мовляв, малий мій «сидір» — солдатський мішок, та ціна велика — тепер є чим годувати велику родину.

Перекурили, перекинулися ще кількома фразами і повернулися. Шлях довгий, колеса стукають. Попутник почав придивлятися до фронтовика, точніше, до його дорогоцінної поклажі, з якою солдат ні на секунду не розлучався, — навіть коли спав, клав її під голову.

От допитливий кент і мовить іншим двом попутникам, що не були в курсі справи: «Знаєте, ми з другом побилися об заклад на пляшку самогонки, що я зможу в нього під час сну з-під голови „сидір“ витягти, не розбудивши його. Будете свідками — вам теж наллємо». Мужики, природно, зацікавилися такою незвичайною спіркою. «Давай, — кажуть, — пробуй».

Витяг жартівник обережно мішок з голками і вийшов з ним — нібито в сусідньому купе сховати.

Прокинувся фронтовик від сміху — сидять навпроти попутники й іржуть: «Програв, ха-ха, програв…»

Той шасть під голову, а мішка немає. «Де голки?!» — схопився він — і аж головою об верхню полицю гепнувся. «Друг твій сховав. А з тебе сто грам…»

Свідки тієї події казали: обікрадений чолов’яга так моторошно лементував, що в людей мороз поза шкіру пройшов. Нині це здається смішним — голки, мовляв, це не «штука» баксів, але тоді, у голодний час, вони означали років зо два відносно ситого життя.

— Бува ж таке, — теліпнув головою Славик, але особливого співчуття в його душі не виникло — він радів з того, що залишився живий, а ще більше з того, що попереду — цікаве довге життя.

У неймовірно замученого Даниліна теж усередині все співало. «Нічого, сауна, вечеря і веселі дівчата піднімуть тонус». Він почувався Гераклом, який повернувся з вигнання. Ще б пак, затяжна війна скінчилася. Конкурента усунено. Ван і Лін дочищають рештки. Незатишно, щоправда, без них, але нічого, незабаром вони знову тінню йтимуть слідом за ним.

Адже що видумав Сулейман… Коли Данилін укотре змінив дислокацію й узагалі носа не потикав, він вирахував-таки! Два бойовики вибрались на дах дев’ятиповерхового будинку, спустили на мотузці на рівень шостого поверху пакет з тротилом і точними рухами розгойдали його. Вибуховий пакет розбив вікно й улетів до квартири Даниліна. Сам Сулейман, напевно, спостерігав за цією сценою в бінокль — і радіосигналом активізував детонатор. Потужний вибух «виніс» ріг будинку, залишивши під завалами чотири трупи і дев’ять поранених. Як Данилін залишився живим — важко збагнути. Диво якесь.

Звісно, він теж не сидів, склавши руки. Але надто «принциповим» супротивник виявився. Ніякі «стрілки» і розборки на нього не діяли. Вихованець афганської війни, він методично витісняв Даниліна, й усе тут. Просто жах, до чого кровожерливий і жадібний кавказець трапився. Володимир Іванович, коли був живий, і поруч з ним Костя Кацапчук, тобто тепер Данилін, звикли працювати тихою сапою, без мокрухи. Роками «впроваджували, організовували і регулювали». І раптом на тобі — енергійний стрімкий зайда, пострілюючи навсібіч з пістолетиків, почав вихоплювати кусень за куснем простісінько з-під носа.

Приголомшений Данилін навіть пішов до свого кума Федора Васюти, заступника начальника міліції, син якого був його похресником. А той йому за пляшкою горілки пояснив усе популярно:

— Тільки факти й очевидні докази. А так його взяти неможливо. Навіть якщо він переб’є всіх вуркаганів і міліціонерів у місті.

— Як же так? — дивувався Данилін.

— Ну, ти ж досвідчений вовк, — вкидаючи до рота буженину, мружився від задоволення кум. — Твої «шістки» займаються рекетом. Ми їх чіпаємо?

— Ні..

— А чому? Тому що від населення не надходять заяви. Немає сигналів, фактів і доказів.

— А навіщо зариватися? — розливав по чарочці Данилін. — Усе повинно бути з умом. Тихо і без кровопролиття. А Сулейман — нахаба з нахаб. Суцільний тарарам, що межує із цирком. Згадай хоча б історію з моїм другом Самохіним.

— Бр-р… І згадувати не хочу.

— Зате я не можу забути.

Олександр Самохін був земляком Костянтина, зі Смоленська. І Данилін-Кацапчук допомагав йому звестися на ноги. Танкову частину, в якій служив майор Самохін, несподівано розформували. Але в депресію служивий не впав, — вийшовши «на гражданку», через рік відкрив приватне підприємство «Екіпаж». І не прогадав — пально-мастильні матеріали завжди приховували під собою золоте дно. Природно, Сашко особисто інкасував денний і нічний виторг і — ніде правди діти — незаконно зберігав гроші у власному будинку. Та нікому не спадало на думку пресувати людину, яка товаришує з самим Даниліним. Однак з появою Сулеймана ситуація в місті різко змінилася.

Пізно ввечері троє посланців прибули до будинку Самохіна. Один з них, у лейтенантській формі, постукав у двері й наказав: «Відчиніть, міліція!». Сашко визирнув у вікно й справді побачив у дворі самотнього стража порядку. Відімкнув двері й за кілька секунд уже лежав у кухні, закутий в наручники. Ноги йому зв’язали з м’ясом вирваним шнуром від кавомолки. Били довго й зі знанням справи. У тому числі й кавомолкою — першим же ударом вибили передні зуби. Проте колишній танкіст стійко переносив катування, благав про пощаду і все твердив: «Тут якась помилка. Давайте поговоримо».

Крім Сашка і його дружини, в оселі випадково перебувало ще троє гостей. Але цей факт анітрохи не засмутив нальотчиків. Уклавши гостей на підлогу, вони повернулися до спливаючого кров’ю Самохіна. «Лейтенант» узяв зі столу штопор, яким щойно хлібосольний Сашко відкривав пляшку «Рислінгу», і став методично угвинчувати його в спину директора «Екіпажу». Другий бандит усе намагався підпалити запальничкою волосся на голові в Самохіна, поки на нього не цитькнув лжеміліціонер:

— Припини негайно! Сморід розвів!

Украй знівечений Олександр здався. Гроші, мовляв, сховані в підвалі, у «дипломаті», який стоїть за консервацією. У підвал поліз «лейтенант». «Дипломат» справді стояв там, де вказав Самохін. Але в ньому виявились тільки дрібні гроші (весь виторг пішов у обіг) й переважно чисті бланки накладних. Грабіжник почав згрібати і бити скляні банки, сподіваючись серед консервованих помідорів і капусти відшукати валюту й золото. Але скарбів не було. На підмогу «лейтенанту» спустився напарник, він схопив лом, що стояв в кутку підвалу, і озвіріло став довбати підлогу.

Через декілька хвилин він кинув дурну витівку, але танкіст уже не виявляв ознак життя. Взялися за його дружину, але «лейтенант» так необережно двигонув її у щелепу, що моментально зламав її. Нещасна жінка від больового шоку одразу знепритомніла. Тоді накинулися на одного з гостей, який мав необережність обмовитись про свою причетність до підприємства «Екіпаж». Літньому чоловіку з сивими скронями, який тільки-но оклигав після інфаркту, обварили руки окропом, але де гроші лежать, вони від нього не довідалися…

— Ну, скажи, — допитував Данилін високопоставленого кума, — що вам ще потрібно, щоб узяти Сулеймана за зябра?

— Ну ти ж сам бачиш, що цей кавказець при всьому своєму зухвальстві хитрий до сказу. Хоч і любить усе робити з помпою. У нього завжди так: багато галасу — й пшик. Завжди стовідсоткове алібі.

— Ну звісно, він же не розписується на чолах своїх жертв, що це його рук справа! — роздратовано зазначив Данилін.

— Так, юридично він абсолютно неприступний, тому що обставляє свої дільця, слід визнати, за вищим класом. Не спіймав — не кажи, що злодій. Думаєш, він нам не набрид? — кум зробив характерний жест біля шиї. — Кістка в горлі!

— А я думав, що він просто прикупив усіх вас з тельбухами.

— Не без того, звичайно. Заступників мера — це точно. Але не на тих ставку зробив. Мера незабаром кишнуть, і його підлабузників-лакеїв заодно.

— Невже? — здивувався Данилін. — Яким чином? Адже дочка мера одружена із сином прокурора. Тут таке накручено!

— Завжди є опозиція, яка перебуває в тіні не тому, що вона слабка, а тому, що розумніша.

На тому і розійшлися.

А за кілька днів Сулейману повідомили, що його найлютішого ворога знищено.

Найманий убивця сидів на горищі сусіднього будинку і терпляче очікував виходу жертви. Коли ж йому увірвався терпець, він вирішив стріляти крізь вікно. На перший погляд, ця витівка здавалася нездійсненною: Данилін старанно зашторив усі вікна й вмикав світло тільки при крайній потребі. Однак допоміг випадок: жіноча рука прочинила вікно, щоб живодайне повітря зацебеніло в задушливу квартиру, і край фіранки зачепився за колючу гілку алое. Цей мінімальний сектор обстрілу снайпер узяв під приціл. Серед ночі зненацька виник вогник сигарети… Тож коли на кухні пролунав гуркіт падаючого тіла і туди прибіг охоронець, Данилін уже безтямно бився в передсмертних конвульсіях. Поруч валялася розбита чашка, розтеклася вода. Як видно, той зайшов на кухню попити води, але лихий поплутав його запалити. Єдина куля позбавила життя.

Усю цю картину вдоволений Сулейман подумки реконструював за записом телефонної розмови коханки Даниліна зі своєю сестрою відразу ж після успішного пострілу.

Снайпер стовідсотково запевнив, що постріл був бездоганний. Зовнішнє спостереження підтвердило, як мертвого Даниліна на ношах винесли з будинку і повезли в морг. Висновок судмедекспертизи Сулейман побачив на власні очі. По тому дано було команду ліквідувати сумлінного снайпера.

У місті стало тихо й любо, в тому сенсі, що несамовитий кавказець підім’яв під себе кримінальний Владивосток.

Ще через тиждень Сулейман обмивав придбання шикарної триповерхової дачі. Дача перепала на диво дешево. Його підручні «кинули» якогось лоха-дантиста. Всі документи були оформлені так, що комар носа не підточить, за всіма юридичними правилами.

Задоволений Сулейман приїхав оглядати нову власність. Стараннями «шісток» швиденько був накритий «скромний тренувальний» банкетний стіл на дванадцять персон. Зголоднілий Сулейман після швидкої пробіжки по кімнатах сів відсвяткувати чергову здобич.

Але, коли вихилили по третьому келиху, відбулося щось жахливо-незбагненне. До приміщення ввірвалися плямисті бійці в масках, і незабаром уся братва лежала на підлозі, заклавши руки за голови. Слідом за спецназівцями з’явилася міліція, яку очолював особисто замначальника міськвідділу Васюта.

Результати приголомшували. В підвалі було виявлено три трупи. Двоє з них — найближчі споборники Сулеймана, які напередодні випали з його поля зору. «Застрягли, гади, у казино», — подумав тоді Сулейман. Третім, дивним чином, виявився снайпер.

Будинок перелопатили і знайшли цілий «букет» компромату: зброю, наркотики і фальшиву валюту. Причому згодом на двох пістолетах, на купі купюр і пакетиках з героїном виявили відбитки пальців Сулеймана. І це не було містифікацією і підробкою з боку правоохоронних органів, бо…

Бо Данилін-Кацапчук стривожився не жартома і зрозумів, що малими заходами не обійтись і пора задіяти значні ресурси. Інакше можна втратити все.

Але жодних кривавих боїв. Хіба що необхідний мізер. Цим «мізером» виявилися Бічіко і Горбатий, підручні Сулеймана. Снайпер був передбачуваний, його дії Данилін гіпотетично вирахував, обравши чергову квартиру-схованку таким чином, аби навпроти був підходящий для засідки будинок… Під кулі підставили манекен. Постріл і самого кілера відстежили і, коли Бічіко з Горбатим повинні були під час розрахунку в гаражному кооперативі «кокнути» виконавця, накрили всіх трьох тепленькими.

Складніше було з відбитками. Довелося викрасти одну з машин Сулеймана — і в ній, на велике щастя, виявилися речові докази. І долари, і зброя, і пакетик з героїном… Зі справжніми «пальчиками».

— Уявляю цю картину, — із задоволенням перебирав перебіг подій Данилін, котрий сидів на задньому сидінні швидкісного авто. — Наскочила міліція на дачу, документи на володіння якою, природно, у нового власника у внутрішній кишені. А в будинку три трупи і повно всілякого компромату. Убивця в цей час святкує поминки по своїх жертвах. Вишак стовідсотковий. Не викрутиться, гад.

Данилін дістав баночку з пивом.

— Славко, будеш?

— Пізніше.

— Хильни. Ще п’ятнадцять хвилин — і ми на місці. Нахлиськаємося досхочу. Ми заслужили це свято.

— Умовили — водій з посмішкою занурив руку в барвистий ящик, що стояв поруч.

Перетнули межу міста. Замайоріли вогні знайомих вулиць. Ось і міст через річку.

Данилін смикнув «хвостика» на банці. Шалена піна заюшила йому на штани.

— О, чорт!

Славик, спритно керуючи машиною, теж узявся відкривати банку. Але при першому ж натискові вона розірвалася в його руках. Стрічний вантажний мерседес у лобовому ударі прийняв їх під свої могутні шасі.

Розділ 17 У новій личині

Рудольф Карлович перегорнув останню сторінку рукопису. О’кей! Більше Христофоров поки не встиг нічого написати, точніше — опрацювати з того, що йому рівним голосом він надиктував. «Ну що ж, для розгону непогано», — із приємністю подумав Рудольф Карлович. Власне, з цього моменту почнуться головні події. Тому що ця моторошна аварія була переломною в буквальному і переносному значенні. В лікарні його довго складали й лікували, з’явилося багато часу на роздуми, саме там і потрапила йому книга американця Маріо П`юзо «Хрещений батько». Вона багато в чому відповіла на запитання, як жити далі. За п’ять місяців перед тим помер Володимир Іванович Васильченко, не тільки друг і порадник, але й… нічого гріха таїти, за його спиною Костя Кацапчук, на той час Данилін, був як у Бога за пазухою. Авторитет коронованого злодія в законі на прізвисько «дядько Володя» був незаперечний. І не куля обірвала йому життя, а зношене серденько зупинилося. Вік усе-таки. Ах, як журився од цієї втрати Рудольф Карлович! Іноді запитував себе: чому він так прикипів до Володимира Івановича? І щоразу доходив висновку, що винна у всьому — широта справедливої душі дядька Володі. Він нікому не відмовляв у допомозі: допомагав і справою, і радою. Наче між іншим наставляв молодих вихованців, які ще не нюхали нари: «Потрапиш до в’язниці — не кіпішуй. Не бійся інших арештантів. Дуже часто вони „женуть жах“, тобто залякують. „Прописка“ — це розчавлювання людини, і її треба витримати, інакше — кранти. Постійно думай головою, будь верткий, меткий. Починається все з „наївних“ запитань. Ну, наприклад, співкамерники цікавляться у новачка: „За що тебе посадили?“ Він відповідає: „За крадіжку“. А треба казати: „За грати“. Або просять: „Зіграй нам на гармошці!“ „Прописуваний“ оглядає камеру: „Тут же немає гармошки…“ А треба підійти до опалювальної батареї і сказати: „Розгорніть мені міхи — і я зіграю“. Відповідаєш не так — на твою голову кладуть книгу і б’ють по книзі кулаками. Синців, крові нема, а біль такий, що деякі непритомніють. А ще в камерах „в’ють морквину“, „ставлять банки“. Треба все витримати, не закричати. Інакше станеш „скривдженим“. Поцілуєш парашу, „візьмеш за щоку“… І тоді ти пропав. У яку би колонію тебе потім не направили, скрізь ти чиститимеш туалети, кожен стане знущатися над тобою, як захоче. А інформація з етапів швидко поширюється про кожного… І ще. Чим менше барахла в зека, тим менше уваги він до себе привертає. Спочатку зайве краще просто роздай, не дожидаючи спричинених заздрістю конфліктів. Залиш собі тільки найнеобхідніше. Зайві речі й продукти при вході в камеру краще поклади на стіл, пояснивши, що це на „общак“».

Запам’яталися й стали в пригоді ці рецепти на Далекому Сході й Рудольфу Карловичу, коли він залетів на рік по одній справі, за яку цілком могли впаяти років вісім. «Пощастило» взимку потрапити в камеру з вибитими шибками. От і довелося знімати сорочку, мочитися на неї і ліпити до грат: тримай, поки не примерзне. Жорстока тюряга трапилася!

Печінку рятував рослинною олією — полоскав рота (потім обов’язково випльовував!). Геморой лікував розрізаним зубчиком часнику, запханим у хворе місце. Біль від побоїв він тамував свіжою сечею, яку пізніше змивав — через пару годин.

А от іще епізод виколупнула пам’ять. Якось на авторинку до дядька Володі підійшов мужик. Чи то випадково, чи ні — невідомо. З жалісними словами звернувся він до суворого Володимира Івановича:.

— Я три дні як з колонії. Син не відходить від мене ні на крок. Два роки чекав і дочекався. Ласий шматочок віддаю сину. Але грошей у мене немає. Я б заробив, так з роботою тут проблема, а я класний столяр. Нe сідати ж у в’язницю через взуття для сина. Як скаже: «Тату, в мене немає чобіток на зиму», — у мене серце кривавиться.

Дядько Володя уважно подивився в обличчя мужику і прямо запитав:

— Грабувати підеш?

— Ні, — мотнув головою чоловік. — Я хочу зав’язати. Адже мене посадили, бо я усього лишень украв два мішки вугілля.

— Ну й правильно, — відповів Володимир Іванович, — зав’язуй! Нам такі дурні ні до чого. От якби ти вкрав дві цистерни із солярою…

Після чого дав незнайомцю грошей і написав цидулку одному фірмачу, щоб той узяв його на роботу в столярку.

Скільки в житті всякого бувало: і авантюри розкішні, й вечері в ресторанах розгульні, й сутички кровопролитні, й приємні моменти з жінками — все блякнуло і стиралося з пам’яті, а от порада про примерзлу сорочку чи історія з мужиком, котрий не міг купити взуття синові, засіли в мозку намертво.

До речі, питання, що постійно залишається поза увагою: а хто такий Володимир Іванович Васильченко? Справді, хто?! Де його корені? Звідкіля він такий узявся? Найдивніше, що Кості Кацапчуку весь час було ніколи в цьому як слід розібратися.

Звідки береться вітер, навіщо росте трава?.. Хіба це так важливо знати? Правда, колишня дружина Тетяна свого часу не один раз прискіпливо цікавилася. Однак Володимир Іванович раптом різко ставав неговірким. Скупо, уривчасто відповідав.

— Та з Полтавщини я, син відповідача. У п’ятнадцять років утік до міста. А там закрутила мене лиха година.

— Якого такого відповідача? — допитувалась Тетяна.

— Та такого, котрого розстріляли з доброго дива, — похмуро відповідав, замкнувшись в собі, дядько Володя.

— Куркуль, чи що?

— Та ні, відповідач.

Це вже потім Тетяна, риючись в архівах, з’ясувала дику річ, що не вкладалася в головах її західних друзів. Червоним борцям за світле майбутнє людства належить багато винаходів. Серед них — і «інститут відповідачів». Після громадянської війни переможці-більшовики й надалі лютували, тож сільське населення України почало у відповідь збройний опір. Влада вирішує розгромити повстанців руками самого селянства. Київська окружна військова нарада видає «Наказ № 2» про введення на Україні «інституту особливих відповідальних осіб».

У населених пунктах призначаються відповідачі — один чоловік на двадцять хат. На нещасних покладалася провина за будь-який опір у місцевості. На відміну від заручників відповідачі продовжували жити у своєму селі, але за непокору владі вони розплачувалися життям. Питання, кого розстрілювати, вирішувалось жеребом, який тягли… самі відповідачі з усієї округи. Пункт № 5 наказу залишав відповідачу шанс вижити: «Уникнути покарання (розстрілу) можна лише у разі видачі справжніх винних… чи наданням Радвладі особливо цінних послуг». Існувала й інструкція для самих інформаторів — десять пунктів, що вчили селян не орати й сіяти, а доносити.

Найцинічнішою була «спецінструкція» для розстрільників, де йшлося про те, що «головною метою створення інституту відповідачів є аж ніяк не негайний розгром бандитизму, а внесення розбрату і розшарування в селі», Тобто були задіяні головні елементи громадянської війни. Ця друга, локальна громадянська війна тривала з кінця 1920-го до літа 1924 року, і саме в її жорно потрапило «золоте дитинство» Володимира Івановича.

Утім, де закінчувало роботу одне «жорно» і починало друге, важко було розібратися. У червоних скрізь одні «інститути» — заручників, відповідачів, інформаторів, катів, бюрократів. Усюди — система.

У шістдесяті начебто полегшало, а потім знову навалився славний застійно-застільний час, що перейшов у післяперебудовне свавілля… Ніяк із системи видертися не можемо.

…Рудольф Карлович машинально потер пальцями скроні й відчув, як нервово пульсують артерії, аж закололо в очах. А думки знову навертались до рукопису. Який подальший хід подій?

Незважаючи на те, що після кульмінаційної сутички із Сулейманом територія навколо трону була розчищена, Данилін, тобто Костя Кацапчук, ще раз здійснив кардинальний поворот долі. Після виходу з лікарні він зробив собі нові документи: знову поміняв прізвище і перетворився в екзотичного Рудольфа Карловича Лещинського (знайомий хірург-чарівник суттєво «підправив» йому зовнішність). Це по-перше. По-друге, він несподівано залишив Далекий Схід і перебрався до милої його серцю України. Заодно забрав із собою вірних церберів, двох китайських «яничарів» — Вана і Ліна. Історія їхнього походження — це окрема розповідь, витоки якої беруть початок у контрабандній діяльності Володимира Івановича Васильченка. Якось у його «господарстві» після чергової заварухи з’явилися двійко десятилітніх китайських братів-близнюків, яких він врятував від неминучої загибелі. Не тільки врятував, але й виховав. Як міг, звичайно. Головним стало де, що змужнілі брати згодом були йому беззавітно віддані. Хоча б тому, що неодноразово переконувалися, з якою щирою сумлінністю тягнув їх дядько Володя крізь нетрі зрад і життєвих колотнеч. 1 ні за яких обставин і непорозумінь тоді вже не можна було розірвати їхні пута. З цими хлопцями, отриманими у спадок, Данилін-Кацапчук добре порозумівся під час інтенсивних занять карате та у-шу, а потім їх закрутили інші справи…

Розділ 18 Лещинський і друг сердешний Абалкін

На схилі віку захотілося життєпису. Що залишиться після нього? Спадкоємець? Є в нього спадкоємець. Відрізана скиба. Тихий, розумний хлопчик-скрипаль, що залишився в Бельгії з дружиною Тетяною (тією самою, колись юною карпатською дівчиною, яку він врятував од вірної загибелі і яка так стрімко, але, на жаль, не кардинально змінила його життєві шляхи-доріженьки). На їхній рахунок він перевів купу грошей. До речі, гроші… Вони цікаві як процес. Ван і Лін? Ось, по суті, його родина, і цих надійних хлопців він забезпечив довіку. Але чи не поїдуть вони врешті-решт на батьківщину? І хто буде доглядати його могилку?

«Ще деревом росте мій хрест на пригорбі, іще на нім птахи будують гнізда…» — спали на думку слова з колись почутої пісні, що врізалась у пам’ять своїм пронизливим правдивим змістом. Можливо, той хрест-дерево вже підсихає, і залишились лічені роки до кінця життя?.. Знав би, де те дерево, пішов би та запитав, чи ще міцне в нього коріння… Та несподівані шляхи Господні. Ніхто сьогодні не може заглянути у своє завтра, як кажуть англійці. Отже, Лещинський вирішив, що сам поставить собі пам’ятник. За життя. У вигляді життєпису. Яскравого, цікавого, колоритного! Адже він стільки життів прожив. Такий досвід накопичив. Ключ до успіху полягає в тому, що він сам випещував свої кадри. І в цьому його відмінність від Дона Корлеоне, який брав за горло своїми послугами. Лещинський же «прихоплював» на певному життєвому (як правило, кризовому) етапі дорослих хлопчиків і дівчаток, вовтузився з ними і ставив на ноги. Рік-два від сили, а потім лише по-батьківськи коригував. Як, наприклад, тих же Вольського, Зуріка, Власова… Не злічити тепер його вихованців-«підприємців». Володимир Іванович був би в захваті. Останні шість-сім років Рудольф Карлович інтенсивно ставив на ноги мера і його камарилью.

Ці розмисли перервав вкрадливий стукіт у двері.

— Так.

З’явився з докладом Лін:

— Приїхав Бернацький. У нього щось термінове.

— Запрошуй.

У кімнаті з’явився усміхнений пухкий чоловік. Той самий «завідувач хімчистки», за допомогою якого Лещинський тримав руку на пульсі життя. До речі, Рудольф Карлович керував іще одним таким самим «підрозділом», про що Бернацький і гадки не мав. Рудольф Карлович добре знав про легендарного генсека Леоніда Ілліча Брежнєва, якому говорили тільки те, що він хотів чути, а Рудольф Карлович, як вогню, боявся дезінформації.

— Ми їх вирахували, — доклав Бернацький.

Лещинський уважно дивився.

— Це двоє колишніх військових льотчиків, невідомі нам Усольцев і Кирилко, які стали на стезю народних месників.

— Щось новеньке, — пожвавився Рудольф Карлович.

— Це вони заклали вибухівку, на якій підірвався водій Власова Вітюша.

— Прудкі, — здивувався Лешинський. — Звідки що береться? А Вольського?

— І Вольського. І Зуріка вони облапошили… І Сумського під укіс пустили. І Гримзі коліно прострелили. Усунути?

— Кого?

— Та ж їх!

— Ти що? З глузду з’їхав? Такі кадри на дорозі не валяються.

Рудольф Карлович прикрив долонею очі, сумно подумав:

«Шкода, дуже шкода. Кляті роки. Який матеріал пропадає! Ніколи вже з ними вовтузитися». А яких запеклих виконавців він з них викохав би! Цілу групу бойовиків — під їх керівництво! Після відповідної моральної обробки і наставництва. Ітримайся, шпана ненаглядна! Звичайно, у нього і без того специ є. Але добро не повинно пропадати Це його принцип.

Уважний Бернацький насторожився.

— Значить, так, — зважився Рудольф Карлович, — передаси Ляпові, щоб організував із ними зустріч. Все.

— Ви вже, напевно, чули цю новину? — запопадливо глянув на хазяїна Бернацький. — Двома віце-прем’єрами призначені вихованці служби безпеки. А міністром оборони — секретар комітету національної безпеки.

— Та ну?! — неприємно здивувався Рудольф Карлович. — По-моєму, з цього і треба було починати. Коли це трапилося?

— Призначення були підписані вчора увечері.

Лещинський поморщився:

— І що ти про це думаєш?

— Почистять костюмчик, виперуть сорочку, помиють взуття. Усе-таки краще буде.

— Ти так гадаєш? — суворо нахилив голову Лещинський. — Ну, йди, з Богом.

Бернацький нечутно зник.

Рудольф Карлович уп’явся у вікно. Його засмутило не стільки те, що кадебісти нової формації займають ключові посади, а те, що один вже з колишніх віце-прем’єрів був своєю людиною, а тепер тю-тю. Утім, до кадебешників у Рудольфа Карловича була давня нелюбов.

«А, — махнув Лещинський рукою і, заспокоюючись, подумав, — мені що, більше за інших треба? Бодай воно все зслизне. Мотнусь я краще до Абалкіна, душу відігрію, у карти перекинемося». Лещинський відчув, що сьогодні йому не до шахів. Думка чогось розрідла-розрядилась.

У гостях у Андрія Петровича за чаєм-бесідою кепський настрій трохи просвітлів. З диханням полегшало, серце попустило. Говорили про жінок, про риболовлю, одне слово, балагурили-жартували. І все ж думка майнула.

— Ну, і як тобі рокіровочки в уряді? — поцікавився Рудольф Карлович.

Абалкін був не в курсі справи. Лещинський коротенько пояснив.

— А що тут говорити? — розвів руками Абалкін. — Є люди, в професії яких закладена нездатність до творчої роботи. І, як це не парадоксально, саме таким доручають наводити порядок у нашій розхитаній державі.

— Ну чому ж? — заперечив Рудольф Карлович. — Трохи з корупцією поборються, щось пореформують, переназовуть, переінакшать. Знаєш, в одному міністерстві завели моду: кожен новий міністр насамперед велів перефарбовувати ворота огорожі довкруж будинку. То підлеглі твердо затямили: ворота змінять колір, а що там далі, глибше — то поза межами розуміння.

— Воно так, — кивнув Абалкін, — щось перефарбують, свої лави перебудують. Але що стосується дієслова «будувати», то ці люди звикли розуміти його в одному значенні — в значенні шикування на загальну перевірку, де «на перший-другий ділись», де «крок праворуч, крок ліворуч — втеча», де немає правового поля, але є строгий режим.

— Здається, тебе не туди занесло, — зробив рух рукою Лещинський. — Ти знову за своє? У нас саме режим неспрацьовування законів.

— Ні, ти зачекай, — захвилювався Андрій Петрович. — Я саме туди гну. Ти побачиш, як полетять голови. Причому не ті голови. Буде за принципом: у лісі дрова рубають — до села тріски летять. Якщо спецслужби стають мозком нації, то країною править не головний, а спинний мозок, не думка, а рефлекс. Господи, до чого ж нам не таланить! Якийсь нескінченний експеримент — від часів перших російських чекістів Івана Грозного під керівництвом Малюти Скуратова в нас завжди були мінні спецслужби. І майже ніколи — міцної держави. «Машина для закріпачення» — отут з ленінською формулою не посперечаєшся — з такої держави виходила справна. Машина для розкриття творчого потенціалу вільної особистості, будівничого — ніколи!

«Та на який ляд мені твій творчий потенціал вільної особистості? — подумав Рудольф Карлович, але вголос не мовив й слова (стосунки з Абалкіним були такі, що той навряд чи здогадувався про істинну суть добродія, котрий ховається під прізвищем Лещинський). — Зле інше: країна жебрацька, розмахнутися ніде».

— Силовики професійно не розрізняють напівтонів, — тим часом учительським голосом продовжував Андрій Петрович, — мислять позиціями «чорне — біле», «ворог — свій». Вони не годяться на роль організаторів нової дійсності, вони — виконавці. А виконавські й організаторські мізки — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Партократи мислять силовими категоріями, ось чому наша країна така злиденна.

Рудольф Карлович навіть здригнувся: «А ось тобі й відповідь. Це, схоже, як в око вліпив. Оце так розумник Абалкін».

— Нумо, нумо, — навіть підвівся Лещинський.

— Всучили країні нових віце-прем’єрів, — зажурено гнув своєї Андрій Петрович. — Знову руйнівникам дали команду будувати.

— Хто всучив? Хто дав команду?

— Та, напевно, старший брат. Аби буяло партійне будівництво з декоративною опозицією, треба його стимулювати ловами шпигунів і створенням образу ворога. Але тим, хто ловить і давить, не дано природою-матінкою писати юридичні правила існування економіки і малювати правові контури майбутньої держави. У нас люблять висмикувати чеку гранати і підривати. Причому гранату кидають у натовп, який, навіть стікаючи кров’ю, не обурюється.

— Тобто?

— Ну, граната буває і пропагандисткою… В підсумку верхи крадуть, низи — мовчать, а старший брат потихеньку прибирає країну до рук.

Рудольфа Карловича немов голкою кольнули, він внутрішньо стрепенувся: зовсім недавно фразу про верхи і низи він вже чув. От тільки від кого ж? Ага, від Христофорова. Схоже, ця фраза є паролем до всього того, що діється в цій муроломній країні.

— Чому мовчать? — запитав він.

— Тому що ми бидло!

«Але ж я не бидло, — криво посміхнувшись, подумав про себе Рудольф Карлович, — бо не зараховую себе до низів. А хто ж я? А я — ні те ні се. Я просто — бандит. А в цій країні — це найкращий компроміс».

Задоволений своїм умовиводом, Рудольф Карлович промовив:

— Час прощатися. Спасибі тобі, Андрію, за чай.

— Та зачекай ти, — посадив його знову Абалкін. — Я ще не все сказав.

— А що би ти ще хотів сказати? — дещо іронічно запитав Лещинський.

— Ну ось, наприклад, чому ми таке бидло?

— Добре, валяй! Тільки коротко, мені спати пора.

— Їхав я днями електричкою, розговорився з попутницею. Зовсім сива, хоч і не стара, — звати Галиною. Час від часу зриваючись на сльози, розповіла мені про себе. Атеїстка, після того, як пішов чоловік, пережила страшний стрес і «стала шукати Бога». Навчилася молитися, поститися і читати Біблію. Була у всіх храмах в Україні, відвідала всі монастирі, тепер знає, як зветься кожна ікона, в яких випадках до якої слід звертатися… Однак чоловіка свого називає негідником, дочку — сволотою, сусідку — мерзотницею, начальника ЖЕКу — сатаною. Запитую: «Ви їх так ненавидите? Невже ви радієте, коли у них трапляється лихо?» — «Так, — відповідає, — тішуся. Адже вони стільки зла мені зробили!»

— Це ти до чого? — здивовано поцікавився Рудольф Карлович.

— А все до того ж, про нашу мізерність. Поки ми тут косою побутової ненависті розмахуємо, вони там, — Абалкін показав нагору пальцем, — жирують і мички з нас микають.

— Ну, не знаю, я не їжджу в електричках, — заспішив Лещинський. — А бидло — воно на те й бидло, щоб…

Рудольф Карлович махнув рукою і рушив до виходу. На тім і попрощалися, цього разу не дуже задоволені один одним.

Розділ 19 Сильцевий і Кирилко знову на авансцені подій

За життєписом Рудольфа Карловича Лещинського ми якось випустили з уваги, дорогий читачу, ще двох ключових персонажів нашої оповіді — колишніх льотчиків-винищувачів, а нині не дуже удатливих підприємців Віктора Усольцева й Олексія Кирилка, які ступили на слизький шлях «народних месників». Утім, може, тому вони і відступили в тінь, що зовсім не є ключовими персонажами? Відкіля нам знати? Поживемо — побачимо.

І, все ж хто призабув образи цих двох бравих чоловіків, може перегорнути сторінки назад і відсвіжити їх у пам’яті. З Усольцевим і Кирилком ми розсталися в досить складний для них психологічний момент — після замаху на авторитета Аліка Гримзу. Вправний стрілець Олексій Кирилко в останні секунди пожалів бандита: Гримзу врятувала його п’ятирічна донька, яка несподівано вибігла на ганок, і сентиментальний Олексій «лише» прострелив йому коліно.

І ось два сімейства — Усольцева й Кирилка — під’їхали на двох таксі до розважального клубу «Фокстрот», де мав відбутися виступ клоунського тріо «Арт-шок», що був присвячений, між іншим, Міжнародному дню дітей.

Друзів зустрів уже загримований Олег Козаченко, керівник сміхотунів. Колись «Арт-шок» гордо іменувався клоунським синдикатом і до його складу входило одинадцять артистів, але економічні труднощі відлущили менш стійких колег. Залишилися найвідданіші своїй справі й, як виявилося, найталановитіші. Виступали на будь-яких майданчиках — у будинках культури, на міських святах, на презентаціях, на дитячих ранках і, зрозуміла річ, у нічних клубах і казино. Траплялися і великі сцени, як правило, за кордоном. Напрацювалося дев’ять програм — на всі випадки життя; при необхідності, природно, відчайдушно імпровізували. Сам Олег Козаченко був прикладом «колізій долі». Колись він служив прапорщиком в одному льотному полку з Усольцевим і Кирилком. Але військова служба приваблювала недовго — звільнившись, Олег Козаченко вразив усіх: він став священиком. Трапилося це на самому початку перебудови, коли свіже повітря змін забило через край. Але в храмі Успіння Божої Матері новоявлений протодиякон прослужив недовго, років із чотири, потім доля підкинула не менш екзотичний фортель: Олег Козаченко подався в циркачі — клоуном-ексцентриком. Сам артист це пояснював так: «Ну що тут дивного? Служитель храму і клоун — це споріднені покликання, обоє несуть душевне зцілення, надію, радість».

І от чергова вистава в його безшабашній кар’єрі почалася. Небідний народ сидів за столиками, пригощався усілякою смакотою і ласував видовищем. Серед глядачів був також огрядний чоловічок з вусиками а-ля Чарлі Чаплін: «завідувач хімчисткою» Бернацький прийшов зі своєю восьмирічною дочкою Марійкою, такою же реготухою, як і татусь.

Видовище тим часом було високого європейського рівня: з захоплюючою інтригою — розігрувалося піратське дійство, використовувалася купа технічних див, фокусів і тварин: собаки, змії і крокодил. У клоунські жарти організатори наприкінці програми доважком уписали пару повітряних гімнастів і молодого красивого співака — цигана з вигляду, котрий частенько фальшивив. Але страшенно задоволена дітвора самозабутньо раділа, й батьки від них не відставали.

Однак вистава практично вже у фіналі ледь не закінчилася трагедією. Перед тим як клоуни мали вийти на фінальну хохму-репризу, повітряний гімнаст, одягнений у запаморочливий блискучий костюм Синдбада-мореходця, не піймав свою напарницю-фею, і та, незважаючи на підстраховочний трос, у непристосованому залі напоролася на гостру конструкцію. Світлотехнік, звичайно, вирубав частину світла, через кілька хвилин шпрехталмейстер із осяйною посмішкою оголосив: «Все обійшлося добре! Наше супершоу завершується з благополучною інтригою!», але вірус тривоги розпорошився і вистава закінчилася зовсім не на тій ноті, на яку розраховував «Арт-шок».

Віктор Сильцевий і Олексій Кирилко відправили свої сімейства на таксі додому, а самі несподівано вирішили залишитися. Річ в тім, що в «Арт-шоку» через дві години ще мало бути нічне шоу — зовсім для іншої публіки. У гримерці відпочивали Олег Козаченко і його друзі-колеги — Сергій Никольский і Петро Романенко.

— Ну, що, справді обійшлося? — насамперед поцікавився Віктор Сильцевий.

— Та де там, — махнув рукою опечалений Олег Козаченко, — Зоя зламала хребет і ногу, «швидка» відвезла…

— Халепа яка! А що напарник?

— А напарник — це чоловік її. Не зразу втямив, що скоїлось. А коли, нарешті, збагнув, тоді й заплакав.

— Про що це ти?

— Та ж він під дозою виявився. Сволота така!

— Повітряний гімнаст і — наркоман?! — вразився Олексій Кирилко.

— Підчепив цю пошесть. Зоя з ним навіть скандалила з цього приводу. Він дав слово, начебто попустило. Аж ні, от чим усе скінчилося. Я запитав його: «Навіщо ти уколовся?» А він промимрив: «Для куражу».

— Смертельний кураж вийшов, — втрутився у розмову клоун Сергій Нікольський. — Циркове мистецтво і наркотики — речі несумісні. Дай Боже, щоб Зоя вижила, а кар’єрі — кінець.

— Ну й пироги з кошенятами, — зітхнув Олексій Кирилко.

— Річ в тім, що ці пироги з кошенятами зараз ходять по нічних клубах й у вус не дують, посміхаються і навіть регочуть, начебто нічого не сталося.

— Тобто?

— Є тут у нас такий собі Рома Чумаченко. Та ви бачили його, циган-співак, — Олег Козаченко стишив голос. — Він такий співак, як я соліст балету. Найсправжнісінький наркоторговець. Та про це тут майже всі знають. Це він підсадив на голку повітряного гімнаста Миколку.

— Як же так? — став терти скроні Віктор Сильцевий. — Усі знають, а він сіє заразу і вільно ходить?

— Могутніх заступників має. Доволі обережний, у тому розумінні, що ніхто з ментів його за руку не хапав. І головне, тут є, де розмахнутися: сюди молодь хмарою суне, клієнтів — море, настрій відповідний. Підкочуй і пропонуй закріпити кайф… У Роми це виходить без особливого «напрягу».

— Приголомшливі речі ви розповідаєте.

— Та які ж це приголомшливі речі? — знизав плечима «рудий» клоун Сергій Нікольський. — Подібне відбувається в будь-якому нічному клубі й казино. Наркоти такий асортимент, що чорт ногу зламає.

— Насправді чорт здатен не тільки ногу зламати, але й хребет, — сумно кивнув Сильцевий.

Зависла тиша.

Олексій Кирилко підійшов до гримувального столу, почав роздивлятись вигадливі причандали. Потім, тихо обмінявшись декількома фразами з Усольцевим, звернувся до Олега Козаченка:

— Друже, у нас до тебе прохання. Позич дещо з вашого арсеналу. Загримуй так, щоб ми на себе не були схожі. Але так, щоб з нас не сміялися, а зовсім навпаки.

— У якому розумінні навпаки? Про що взагалі мова?

— Нам треба зараз змінити зовнішність, щоб ніхто не впізнав. Ми хочемо поштовхатися серед народу в нічному клубі. Ну, розумієш…

Олегові Козаченку вдаватися особливо в деталі часу не було, але дещо він зметикував. Хвилин за сорок він до невпізнанна змінив зовнішність Усольцева і Кирилка: за допомогою вусів, перук і гриму. Більш того, друзі помінялися з «арт-шоківцями» піджаками, природно, не концертними.

У 22.00 почалося нічне шоу. Елегантний співун-циган Роман Чумаченко, відспівавши в «солянці» чотири пісні й добряче «прошуршавши» в коридорах нічного клубу, о п’ятій годині ранку відбув на своєму БМВ додому. До нього в сутінках непомітно прилаштувалася «Лада»-десятка, позичена все в того ж Олега Козаченка.

Роман Чумаченко привів месників на околицю міста — у приватний сектор, в якому здавна мешкали не вельми заможні громадяни. Однак серед одноповерхових будиночків навіть у темряві дуже виділялися два триповерхових «теремки», що за помпезними огорожами височіли на ділянках по сусідству.

Залишивши машину в найближчому провулку, Сильцевий і Кирилко пошастали довкола, та тільки собак сполохали.

— Їдьмо, — махнув рукою Віктор. — Плюс у тому, що ми знайшли лігвище цього діляги. А мінус — дуже небажано засвічувати Олегове авто.

— До речі, треба мій «Жигульок» перефарбувати, — відзначив Олексій. — Про всяк випадок.

— От завтра, не гаючи часу, й зажени машинку в малярку. Зміни їй «фізію».

— У який колір порадиш пофарбувати?

— Я полюбляю зелений, колір молодих жаб.

— Дивно, я теж. І не тільки зелений колір, а й молодих жаб.

Далі розмірковували про нагальне. Їхали — і аналізували й прикидали.

— Ну і що ми з цієї ситуації видоїмо? — міркував Сильцевий. — І взагалі, чого це ти вирішив причепитися до Роми Чумаченка? З жалю до постраждалих?

— Нутром чую, можна буде зрубати шикарний куш. Вималювався цілком конкретний об’єкт. Але головне… — закусив губу і задумався Кирилко.

— Що головне? — перервав паузу Сильцевий.

— А головне ось у чому. Чим ми з тобою займаємося? Відстоюємо свій мізерний авторинковий бізнес, і для цього вплуталися у війну з кривдниками. Пора на ситуацію тверезо поглянути. Досить виривати отруйні жала й обрубувати щупальця, треба створювати свій бізнес. Причому серйозний.

— Який, цікаво? Наркосиндикат? Чи виробництво літаків?

— Розумієш, ми зараз займаємося руйнуванням, а мудріше було б зайнятися будуванням і спорудженням.

— Так не дають же! Знизу — рекет, зверху — чиновники.

— Значить, потрібен серйозний стартовий капітал, щоб заткнути пельки тим й іншим, і запустити свою справу.

— І яку ж?

— Ну, наприклад, автозаправки або аптеки.

— А чому аптеки?

— А тому, що моя дружина — дипломований фармацевт, а твоя — лікар-терапевт.

— А й справді!

— Ну кому, як не їм, зайнятися цією прибутковою справою? А ми будемо фінансовими бульдозерами. Я на дозвіллі почитую деяку літературу, так, виявляється, продаж ліків за прибутковістю стоїть фактично на третьому місці після нафти-газу й оборонної промисловості. Люди завжди хворітимуть і завжди ходитимуть до аптеки. Причому по наростаючій.

— І ти думаєш, що Роман Чумаченко нам допоможе?

— Думаю, що саме такі «фрукти» й допоможуть.

Таким чином, увесь вільний час від заробляння грошей на хліб насущний друзі стали присвячувати «розробці» Романа Чумаченка. Чим далі, тим картина вимальовувалась більш заманливою і перспективною. Але сам Рома при цьому ніби зменшувався. Хоча заможність його, м’яко кажучи, шокувала. Будинок-вілла з колонами (зовні ну просто палац індійського магараджі) був напханий усілякими побутовими багатствами — від дивовижних килимів і меблевих викрутасів до техніки, включаючи японські відео- і музичні центри, два італійських холодильники з морозилками та інші пилососи з СВЧ-печами (про що патякала балакуча музична шушваль на арт-тусовках). Але все-таки в головну фігуру невблаганно виросла Ромчина матуся — мама Роза. Саме вона виявилася ключовою наркобароншею, у руках якої сходилися всі ниточки.

Сильцевий і Кирилко грунтовно задумалися: як підступитися до цієї цитаделі — мами Рози? Є сало, та не можна дістати — високо висить. Недарма вона така непробивна, менти, схоже, перед нею, годувальницею, догідливо голови схиляють.

До цього часу Сильцевий і Кирилко вже обзавелися декількома інформаторами. Ламаючи голову, як підібратися до матрони, вони зрозуміли просту річ: ніхто їм так не допоможе, як самі наркомани. І випадок підніс удачу на блюдечку зі сріблястою смужечкою. Знайомий журналіст із молодіжного видання якось обмовився, що до нього в редакцію прийшов один хлопчина і заявив, що він колишній наркоман, що «зіскочив з голки» завдяки релігійній секті, й ось хоче розповісти усьому світу, яке це зло — наркотики і як з ними зав’язати. Журналіст з ентузіазмом і скепсисом зробив із цим хлопцем два сенсаційні матеріали. Чому з ентузіазмом і скепсисом? Тому, що натуралістичні статті-інтерв’ю були, як кажуть, рейтинговими і спрацювали на імідж «акули пера», з другого боку, спритний писака знав, що наркотики рідко кого відпускають по-справжньому, тим паче, що саме тоді в дівчини-колеги в кабінеті зник мобільник і були вагомі підозри, що його поцупив наркоман, який «зіскочив з голки». Хоч би що там, а Сильцевий і Кирилко з цим хлопцем на ім’я Едик познайомилися. Через нього вийшли на «конкретних» наркоманів, котрі, може, й здогадувалися, у яку прірву летять, але зупинитися в них сили волі не вистачало.

Перша зустріч відбулася, як не дивно, на кладовищі. Але дуже скоро Віктор і Олексій (а назвалися вони, до речі, журналістами, що готують книгу про наркоманію і наркоманів), зрозуміли, чому саме там. Едик, йдучи міжряддями могил, ніби проводив екскурсію: він звертав увагу на дати народження і смерті під фотографіями квітучих молодих облич. Виходило, що кладовище було просто всіяне молодняком у віці від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти років.

— Усе це, любі мої, наркомани, — акцентував Едик, невисокий худорлявий хлопчина з очима переможця математичних олімпіад. — І ви — прямі кандидати туди, у пекло, де вас для початку зжеруть хробаки.

Два джинсових наркоманчики депресивно щулились і нервово м’яли-ламали долоні.

— А з чого в тебе почалося? — запитав у Едика Сильцевий.

— Почалося з анаші, у школі.

— Ще в школі?

— Так, у дев’ятому класі.

— Ні фіга собі, у дев’ятому класі!

— Ну, якби я почав, як інші, в п’ятому, то навряд чи зараз із вами розмовляв. Здох би точно.

— Значить, почав з анаші…

— Приятель запропонував! у шкільному туалеті. Я півроку курив, поки не підсів на гвинт.

— А що таке гвинт?

— У медицині його називають первітін. Саме на зимових канікулах мене «вмазали», на Новий рік. Два роки ширявся. Батьки так нічого й не зрозуміли. Приходжу додому під гвинтом, вони запитують: «А чого в тебе очі такі червоні?», а я їм кажу: «Втомився». Вони вірять. Одного разу вкололи, утворився якийсь фурункул на руці. Мати побачила: «Ой, у тебе якесь зараження». Кажу: «Алергія». Вона узяла ватку, спирт, акуратно витерла, а я під гвинтом, вона не помічає, витирає, говорить: «Нічого, минеться». Або приходжу, кажу: «Мам, я їсти хочу». Мама мені наливає суп, сьорбаю дві ложки і розумію, що не можу їсти, кажу: «Мам, я зараз ляжу спати». Лягаю на ліжко, справді «відколююся» з відкритими очима — люди під гвинтом «відколюються» з розплющеними очима, можуть дивитися куди-небудь у стелю і спати при цьому. Лежу з розплющеними очима, а мама запитує: «Ти спиш?» Я: «Сплю». Вона: «А чому очі не заплющуєш?» — «Може, я сновида?..» Вона, поспівчувавши синочкові, залишає мене так спати й іде у своїх справах. Батько теж був впевнений, що зі мною все в порядку. Йому навіть дуже подобалися мої приятелі. Страшно крута «заморочка» виходила. Я забирав їх під гвинтом і віз на нашу дачу, змушував там пиляти дрова. Поруч ліс. Вони від роботи фанатіли. Пів-лісу перепиляли! Усі повалені стовбури на відстані трьох кілометрів ухандокали. Пиляли і приносили, пиляли і приносили. На п’ять років наперед дрова заготовили.

— А що під кайфом зазвичай відчувають?

— Глюки всякі. Спочатку приємні: ніби ти геній, гігант духу й сексу. А потім гидота починає діймати. Ментів, наприклад, боїшся: опери за тобою ганяються, ганяються, наче от-от наздоженуть. Екстрім!..

У розмову втрутився приятель Едика, обтягнутий шкірою скелет на ім’я Вітьок:

— А в мене: йдеш, а навкруги — щури, щури, щури… Що крок — то пацюк, гидкий, гладкий, смердючий, зубатий, із довгим хвостом… Брр… Або: гадюки, гадюки, аж кишить… А то, буває, спіраль така закручується, закручується, і ти розумієш, що коли ця спіраль піде в зворотний бік, то зійдеться в одну точку — і ти здохнеш. Жах! Не така страшна смерть, як її очікування.

— То ж якого біса ви цією гидотою травитесь?! — мимоволі вигукнув Олексій Кирилко.

— Так тому і не вживаємо вже, перейшли на макову ширку. Кошмари зникли, але від маку кумарить, коли доза перестає діяти. Вона ж на ацетоні, а від нього кістки розламуються, розпадаються. Ну й доводиться з кумаром боротися новою дозою. Мене вже двічі відкачували. Знайомі. Приходять, а я лежу як мертвий, і весь зелений.

— Узагалі-то будь-який небіжчик спочатку зеленіє, а потім уже синіє, — суворо-саркастично відзначив Едик. — Тому я і зіскочив із гвинта, а на ширку не підсів. Під кайфом дуже просто зробити передозування. Часто буває так: нарик думає, що вколює два кубики, а насправді — п’ять. Смерті на шляху наркомана багато, крок управо, крок уліво — і лежиш з ножем у горлі, бо не в ту історію вліз. А два кроки вперед — лежиш зелений, ні на що не реагуючи. Досихаєш. Тому що до того вже висох, ще при житті, якщо це, звичайно, було життя.

— Ну а що ж менти? Не борються?

— Так вони ж із цього годуються. Буває, йдеш від мами Рози, а мент тебе з-за куща хап-лап, а ти з заправленим баяном, тобто зі шприцом. Ну, доводиться давати п’ятнадцять гривень, щоб відчепився. Ну, є ще інші фішки. Наприклад, один мент нас усіх дістав, надто глибоко вліз. Ми підібрали гьорлу. Вона йому бісики попускала оченятами, потім почала спати з ним, а згодом розкрутила його на те, щоб «тріснути» дозу в наукових цілях, ну немовби для того, щоб вникнути в психологію наркомана. Вмазали йому два куби, у чувака аж кокарда злетіла, на ногах не встояв. Через два тижні він уже «сів» конкретно, і його просто викинули з роботи. От так прибирають тих настирних, котрі заважають. А можуть просто виловити на вулиці, затягти в підворіття, наробити йому купу дірок на венах, потім довбонути абсолютно шизовим розчином страшної дози, мент від цього дуба врізає. А коли потрапляє в морг, там дивляться: «У, та він, шановні, наркоман!» І ніхто вже ним не цікавиться.

— Так, жвавеньку картину ви намалювали, — знизав плечима Сильцевий. — І як не копирсайся, все впирається в труну. Чи не пора вам, друзі, зав’язувати?

Але Едикові друзі наперебій пробубніли, що, мовляв, ще не дозріли, а тому, аби не думати про труну, знову ширнуться. Але іншим не радять.

З людинолюбства вони й надали допомогу Усольцеву і Кирилку неоціненну, тим паче, що були клієнтами мами Рози. Більш того, хлопці познайомили згодом з будівельником, таким собі Василем, котрий служив певний час у мами Рози: місив бетонний розчин, підносив цеглини й узагалі був напохваті, поки наркотики не зробили його калікою — «оскаженіла» бензопила відрізала Васі, що перебував під «торчком», руку. На очах цього Васі відбувалися деякі доленосні біографічні метаморфози його роботодавцю.

З’ясувалася приголомшлива деталь: мама Роза, то пак Роза Антонівна Чумаченко, виявляється, була справжньою матір’ю-героїнею: народила одинадцятьох рідних дітей! Співун Рома Чумаченко був п’ятим за старшинством. Найстарша — сестра Хризантема. А взагалі у дебелої мами Рози було тільки двоє синів — двадцятидворічний Рома і семирічній Дмитрик, решта — дівчата.

У столицю мама Роза з родиною, у тому числі й із чоловіком Султаном Миколайовичем Чумаченком, приїхала з Молдавії наприкінці перебудови. Кочове життя їм добряче набридло, от і надумали обзавестися будинком. Але як? Мама Роза вирішила вийти заміж за місцевого «аборигена» приватного сектора Стьопу Калюжного, що мав після батьків невеликий будиночок з великим городом, який виходить на озерце. З одного боку, Стьопа був бухариком, з другого — Роза Антонівна була заміжня. Але, виявляється, в циганів на першому місці стоїть доцільність, вигода. Якщо сімейству щось вигідно і корисно, то негайно дається «добро». Султан Миколайович Чумаченко з дітьми відступив глибоко в тінь, тим паче, що Степан Калюжний був запойним чуваком, а такий у будь-який момент може потрапити під машину чи впасти у рів з водою. Але нікому брати гріх на душу не довелося: Стьопа дуже швидко сам згорів, наче порохня, від самогонки, яку щедро гнала Роза Антонівна, на той час уже прописана в халупі Калюжного. Після похорону Степана в будинку негайно з’явилися глава родини — Султан Миколайович і всі одинадцять дітей. Тіснява — не переказати. Султан Чумаченко затіяв було магазин, але якось у бійці його зарубав племінник (от вам і кланова циганська солідарність!). Але в мами Рози були наполеонівські плани — побудувати в цьому мальовничому місці палац. А для цього потрібні гроші, і чималі. «Травичкою» Роза Антонівна приторговувала ледь чи не з самої появи в новій місцевості. Через давні канали з батьківщини їй привозили коноплю-маріхуану, яка розкуповувалася в неї досить жваво. Потім неминуче настав час розширювати смертельний бізнес (до речі, ні сама вона, ні рідня «дурі» категорично не вживали).

Згодом, коли постачання здаля припинилось, мама Роза перейшла на місцевий наркотичний розчин — маляс. Іншими словами — опій, що з макової соломки робиться. Розвівши один куб такого малясу, можна одержати десять кубів наркотичного розчину — ширку. Один такий кубик коштує мінімум двадцять гривень, у середньому наркоману в день потрібно п’ять кубів — один повноцінний шприц. От і рахуй, які течуть грошики, якщо наркоманів розвелося, як комашні.

Далі в асортименті мами Рози, природно, відбулися серйозні зміни: працівнички (у їхньому числі опинились класні фахівці-хіміки) стали виготовляти не тільки банальну «ширку», а й вельми високоякісну «отруту», аж до чистого білого порошку — героїну. Як кажуть, на кожного покупця повинен бути свій товар.

Невдовзі мама Роза здійснила свою мрію — на місці Степанової халупи виріс палац на три поверхи, де кожне з її дітей мало власну оселю…

Спілкуючись з Едином і юними наркоманами, Сильцевий, природно, задав одне з ключових запитань:

— Як ви отоварюєтеся?

— Елементарно, — пролунала відповідь. — Палац мами Рози огинає вуличка, що виходить до озера, а там — ділянка тітки Марго. От вона прямо зі свого будиночка і продає нам ширку. Їй допомагає горбатий син Бодюл.

— Тобто приходиш, платиш і одержуєш?

— Так, приходжу, плачу і одержую.

— І ніхто за тебе слівце не замовляє, не рекомендує, не кришує? Усе-таки справа кримінальна.

— Ніхто нікому нічого. Навіть паспорт не показуєш, — хмикнув наркоман. — Головне: маєш «бабки» — от і товар.

— Не може бути, — не повірив Сильцевий.

Переодягшись у ханигу і замурзавши обличчя, він вирішив перевірити розповідь «інформаторів». І що ж? Наприкінці величезної земельної ділянки мами Рози, на окремому наділі, відрізаному від головної фазенди парканом з вузенькою хвірткою, розташовувалася вотчина тітки Марго. Там стояла цегельна «халупка», у торці якої було віконце. Біля нього крутилися кілька пом’ятих збуджених осіб (серед них троє дівчаток). Дочекавшись своєї черги, Сильцевий сунув м’яті купюри й одразу без усякої тяганини-бюрократії одержав шприц, заповнений коричнюватою рідиною. Усе просто до божевілля!

Якийсь отоварений хлопець з рудою шевелюрою і весь у ластовинні запанібрата підморгнув Усольцеву і вимовив:

— У мене тут недалечко знайомі живуть. Підемо до них, ширнемося в комфортних умовах. — І відразу без усякого переходу хлопець запитав: — У тебе бабки є? Гривень тридцять.

— Тридцять є.

— Тоді ми зможемо одержати задоволення по повній програмі.

— Наприклад?

— Побачиш.

— Ходімо (Віктора повело бажання накопати побільше інформації).

За десять хвилин потому вони висадилися з тролейбуса біля багатоповерхівок. З’ясувалося, що приятелі нового знайомого на ім’я Гарик мешкали в підвалі одного з будинків. Щоправда, по розкиданих цеглинах треба було подолати частину затопленої підвальної території, але з якогось моменту (звичайна водопровідна вода ішла в якусь підземну нішу) брудна коридорна підлога знову стала сухою. Гарик присвічував шлях ліхтариком, а Сильцевий уже почав шкодувати, що вплутався в цю історію (і не за тридцять гривень убивали), намацав у кишені ніж і внутрішньо приготувався до нещадної оборони.

— Ну от і прийшли, — діловито вимовив проводжатий. — Зараз ширнемося і бабу трахнемо.

В одному з сараїв була обладнана спальня, у якій жила парочка — Андрій і Марина. А оскільки в сараї була електрика, то Сильцевий доволі непогано роздивився «хазяїв». Навіть через чахлість і неумитість можна було розібрати, що їм було лише років по двадцять. Обоє мерзлякувато куталися в брудні ковдри, хоча поруч на всю котушку розжарився обшарпаний обігрівач.

— Привіт, — вимовив Сильцевий.

— Привіт, — пролунало байдуже у відповідь.

— Та у вас тут Африка, — Сильцевий почав вкриватися бісеринками поту від смороду й духоти.

— Жар кісток не ломить, — ошкірився рудий Гарик.

— А де ж баба? — не втримався від запитання Віктор.

— Так ось же, Маринка! Чим погана? — здивувався рудий знайомець.

— А Андрюха хто?

— Ну ніби чоловік її.

— Цікава картина виходить.

Тим часом Андрюха перетягнув мотузкою рудому Гарику руку й увігнав у гнійну вену голку.

— Момент, братва, — пообіцяв рудий, — і я буду в повній бойовій формі.

Однак через п’ять хвилин Гарик із блаженною посмішкою відрубився.

— Базікало, — із презирством промовив Сильцевий.

— Ні, Гарик — справжній друг, — заперечив Андрій. — Його секс — доза, зате він привів Маринці клієнта.

— Ти мене маєш на увазі?

— Так.

— Ну а ти тоді хто їй?

— Ну, Маринка, взагалі-то моя дівчина, але секс нічого спільного з коханням не має, вона просто заробляє гроші на чергову дозу. Ти ж при грошах?

— При грошах.

— Тоді я вийду.

— Зажди. Ти давно в системі? — звернувся Віктор до тоненької миловидної дівчини із синцями-мішками під очима.

— Два роки колюся. Андрюха втяг.

— Подобається?

— Подобалося. Тепер кинути хочеться.

— А проституцією займаєшся тільки через дозу?

— Звісно. Переважно на трасі.

— І скільки коштують твої послуги?

— Мінєт — десять гривень, якщо трахатися — тридцять.

— Дешево. І як до тебе клієнти ставляться?

— По-різному. Є такі, котрі, як тільки бачать, що в мене ломка починається, просто дають гроші й кажуть: «Іди додому». Є такі, що знущаються. Б’ють… Або рачки ставлять, анальним сексом займаються. У презервативах, звичайно.

Говорила Марина повільно, тихо, немов переборювала постійний нестерпний біль.

— Ось тобі п’ятдесят гривень. Я піду. Мені пора. Переб’юся.

— Дякую.

— А ти, Андрію, проведи мене. Перекуримо.

Сильцевий рушив на вихід, за ним потягся Андрій.

На вулиці сяяло сонце, радувало свіже повітря. Але Андрій тільки болісно мружив очі, світло йому явно докучало.

— Ну й що далі? — запитав Віктор Сильцевий.

— Піду до мами Рози.

— А хіба не до тітки Марго?

— Ну, тітка Марго лише ширма. А от мама Роза — це сила.

— Я запитую, що далі? У тому розумінні, чи думаєте ви вибиратися з цієї ями?

— А ти хто? Мент чи нарколог? — в Андрія були підняті плечі, і він переминався з ноги на ногу, усім своїм виглядом нагадуючи замерзаючого птаха.

— Я — проповідник Церкви всесвітнього братерства.

— Сектант, значить. А я філософ, ну тобто два роки вчився в університеті на філософському факультеті. Але до суті. У нас одна мета — наркота. Щоб не покінчити з собою і не збожеволіти. Без дози — кошмар. Страх, біль — не ті слова. Заціпеніння! Щодня я мертвий. Мене ніде нема, я ніякий, навколо мене — вакуум. Я безбарвний, прісний. Заморожений. Заморожені емоції, заморожені фізичні функції організму. Я став шматочком льоду. Яма повна. Від уколу-до уколу. День — ніч. У нас немає таких понять дня і ночі, як у нормальних здорових людей.

— Ну ти прямо поет критичного самоаналізу.

— Авжеж, я раніше вірші писав. А тепер у мені все скрижаніло. Розумієш, хто приймає ширку, опій, героїн, той увесь час мерзне. Я фізично мерзну на пригріві, тому що мої капіляри і судини відмирають.

— Фантастика, адже ти все розумієш! Що ж усе-таки буде далі? — настирливо допитувався Сильцевий.

— А далі замість Маринки буде інша, — непроникно відповів Андрій.

— При чому тут це?

— А при тому, що Маринка незабаром помре. Я знаю. Перед цим у мене була Оксана. Дівчата набагато швидше згорають. Оксану я закопав на смітнику. Тепер ось у мене Маринка.

— Закопав на смітнику? Маячня якась, — мотнув головою Сильцевий. — Прощавай. Утім… — Віктор дістав з нагрудної кишені шприц з коричнюватою рідиною, голка якого була захищена пластмасовим «запобіжником», і простягнув «філософу». — Тримай. Усе рівно це нічого не змінить, а Маринка себе на один раз менше продасть.

Андрій механічно прийняв «подарунок» і беззвучно, одним губами вимовив:

— Дякую!

* * *

Маючи загальну картину ситуації ще й підігріті моральною мотивацією, Сильцевий і Кирилко замислилися: як «ломанути» маму Розу? Справа пахне не тільки великими грошима, а й можливістю покарати зло.

Шантаж? Блеф? Розбійний напад? На якій поличці гроші лежать? Чи для цього є неприступний сейф? Не така проста, очевидно, ця Роза — про безпеку, певно ж, подбала.

— Пропоную провести розвідку боєм, — почухав потилицю Сильцевий. — Бомбанути автомобіль Ромочки Чумаченка і оглянути присадибну територію мами Рози.

— Що, з літака сфотографувати? — хмикнув Олексій.

— Ні, ми скористаємося досвідом шмону квартири Вольського і дачі Зуріка. Але проблема в тім, що циганська фазенда напхана народом. Там з телевізорної коробки не вистрибнеш, щоб спокійно пройтися по кімнатах і подивитися, що до чого.

— Тоді навіщо нам розвідка прилеглої території? Треба брати маму Розу за горло на стороні.

— І розпеченою праскою її?! Це нам абсолютно не підходить. Гроші ми повинні взяти мирним шляхом. Або взагалі відмовитися від цієї операції.

— Ну ні! — твердо вимовив Олексій.

— Розумієш, нам потрібна плідна ідея-підказка. Я завжди сушу голову над тим, що подарувати дружині на Восьме березня чи на день народження.

— При чому тут це?

— А при тому! Втупивши очі в стелю, я сумно прикидаю, що ж їй презентувати, аби подарунок не виглядав утомливо банальним. Нарешті, я йду в гарний магазин, і там на мене дуже швидко сходить осяяння. Розумієш, коли ти власними оченятами бачиш реальний вибір, геніальні ідеї приходять самі. Тому ми і зробимо розвідку боєм. Так, вілла мами Рози напхана народом, але двір, входи в будинок і виходи з нього ми обов’язково повинні розвідати, тоді можна буде сподіватися на результативну ідею! І вміст Ромчиного авто напевно теж дасть поживу для допитливого розуму.

— Ти правий, я згоден з тобою, як із Вашингтоном на зеленій купюрі.

Щонайперше бомбанули БМВ співака Роми Чумаченка. Перед цим «водили» його три дні, поки Чумаченко дуже вдало для них не припаркувався в дворі житлової дванадцятиповерхівки на неохоронюваній стоянці. Сам Ромчик Чумаченко упурхнув у салон краси «Орхідея» у тій-таки висотці: до постійних перукаря і манікюрниці, аби навести шик на чорнявій, кучерявій голові й облагородити пещені нігті.

Цього часу з лишком вистачило, щоб провести кваліфіковане беззвучне проникнення до салону БМВ і експропріацію його вмісту. Улов друзів порадував і вразив: майже шістдесят тисяч доларів, двадцять три тисячі гривень, пістолет «Вальтер». Правда, наркотиків не виявили.

— Оце так Ромочка Чумаченко! — дивувався Сильцевий. — Це ж до якої міри треба почуватися привільно й нахабно, щоб отак запросто бабки і ствол возити з собою!

— Уявляю, який у їхньому кодлі почнеться переполох, — прикидав Олексій. — Треба, напевно, трохи виждати, перш ніж лізти на територію мами Рози.

— А я вважаю, що саме зараз, коли Ромочці почнуть мити голову з пісочком, найкращий час десантуватися глибоко вночі в героїнове лігвище. По-перше, мізки в них зараз зайняті іншим, по-друге, все одно вночі вони сплять.

Екіпіровані в чорне, як ніндзі, Віктор і Олексій рівно о третій ночі проникли в двір вілли мами Рози. Жодне вікно не світилося. Зате на сусідній ділянці, де розмістився дім Роми Чумаченка, світилися три вікна.

Усі три вівчарки мирно спали, приспані снодійним м’ясом (виучка в псів була ніяка, інакше б не спокусилися на чуже частування), охоронець-українець спав, як дитя, у сторожці. Тиша і зоряна благодать.

Під час огляду з’ясували розташування вхідних дверей, висоту вікон від землі, захищеність балконів, потім узяли на замітку літню кухню, господарську будівлю, що нагадувала склад, гараж на три автомобілі. По саду особливо не совгали, зате в глибині між двома рядами щільно посаджених високих туй вивідачі знайшли два великих металевих залізничних контейнери, що стояли на землі. Вони виглядали дивно, чужорідно, але не дуже здивували (в одного знайомого колишніх льотчиків на земельній ділянці стояв, наприклад, пасажирський вагон, який використовувався як готель).

Про всяк випадок підібралися до контейнерів, припали до щілин, через які, як не дивно, пробивалося світло. У ніс шибонуло специфічним оцтово-ацетоновим духом. Сильцевий угледів чиїсь брудні ноги, що лежали на циновці. Щиколотка була перехоплена ланцюгом… Гранично тихо й обережно перебралися до другого контейнера. З нього теж пробивалося світло. Бубоніли два чоловічих голоси:

— Ну ти нас запердів, спасу нема. Хочеться спати, а ти воняєш і воняєш. Доведеться тебе задушити.

— Ну, хіба я винуватий… — виправдувався хтось невидимий, — кишечник зовсім розладився, здуває так, наче ось-ось розірве…

— Значить, не жери нічого.

— Та з голоду ж подохну. I так однією баландою годують.

— Ну і здихай. Інакше утопимо в баланді.

— Цікаво, а хто нам жорево носитиме? — загундосив третій голос. — Чули, вони всієї шоблою їдуть на весілля, сказали, що у нас буде аж п’ять днів вихідних.

— Ну і, слава Богу, відіспимося.

— Воно конешно, тільки що ж. Але чи даватимуть хавчик? А то точно з голоду всі повиздихаємо, ніхто й перднути не зможе. Навіть Петрусь.

Сильцевий і Кирилко, помацавши переконливі замки на контейнерах, рушили в напрямку похмуро сутеніючого палацу магараджі, у якому панувала наркобандерша мама Роза. Дивно, але вхідні двері не були зачинені. Однак дослідники вирішили долю не спокушати і не лізти невідь-куди. Все, пора ноги виносити.

Перемахнувши через височенний паркан з білої цегли, про всяк випадок рушили вуличкою до палацу Роми Чумаченка. Завмерли біля воріт, втиснувшись в кущ бузку. І дуже вчасно. На ганку в співуна почувся шум, відчинилися двері, хтось вийшов. Забубоніли три різних голоси підпилих чоловіків. Потягло сигаретним димом.

— Сподіваюсь, Смола, ти зрозумів моє прохання. Я поки мамі нічого не кажу, а ти цих архарівців, що залізли в мою машину, знайди. Підключи всю братву.

— Ну я ж тобі сказав: якщо це гастролери, тоді буде дуже важко, а якщо місцеві, то, звичайно, знайдемо. Сто відсотків.

— Нехай усе повернуть, ми їх потім на кіл посадимо.

— Певна річ.

— У крайньому разі, є запасний хід: притиснемо як компенсацію одного кента, — у розмову втрутився третій голос з кавказьким акцентом. — Відбився від рук директор лікеро-горілчаного заводу, ну дуже заможний мужик. Так що нічого мама Роза не довідається, не переживай.

— Смола, я дуже тебе прошу. Через три дні вся родина їде на весілля в Черкаси. Повернемося через тиждень, ти за цей час знайди падлюк, а за мною — не забариться.

— З-під землі дістанемо.

— А не дістанемо, є ще один запасний хід, крім директора лікеро-горілчаного заводу… ха-ха-ха!.. — загелкотів кавказець. — Цього алкогольного товстосума ми й так віддамо на поталу Смолі. Зате буквально завтра ми одержимо два банківських кредити. Віддаси мамі Розі й наші частки, щоб не хвилювалася. А за півроку повернеш. Так що прикриємо твою дупу з усіх боків.

— Ви справжні друзі!

— Ти тежсправжній друг. Такого юриста загарбав, вай, вай. Та ми з ним усю столицю відпердолимо. Бувай!

Стукнули дверцята авто, завівся двигун, засвітилися фари. Ворота автоматично відкрилися — і на вулицю виїхала новенька тойота. Повернувши праворуч, авто гулькнуло в пітьму і щезло.

Втішені зібраною інформацією, Сильцевий і Кирилко також рушили додому.

— Ну от бачиш, — потирав долоні Віктор, — ідея завжди приходить, коли починаєш діяти. Отже, у нас є три дні на те, щоб як слід підготуватися. Ти, сам чув: це кодло їде в Черкаси на циганське весілля, а в них є гарний звичай: ушановувати молодих повним складом, тобто вони тягнуться на такі заходи усім виводком. Виходить, будинок практично обезлюдніє. А той, хто залишиться, нам не стане особливою перешкодою. Нейтралізуємо. Для діла нам потрібні автоген, зубило, молоток і ломик.

— А зброя?

— Наявність зброї — це завжди спокуса нею скористатися. Навіщо нам мочити якийсь дріб’язок? Обійдемося фізичною спритністю, ножами і газовими пістолетами.

— Ти мені вибач, але гранатку я про всяк випадок візьму.

— Ну хіба що про всяк випадок. А тепер розбігаємося. Треба відіспатися. Дасть Бог світ, дасть і совіт.

— Та вже й так ранок! Дивися, сонце фарбує ніжним світлом стіни радісних халуп… До речі, мене дуже спантеличили металеві контейнери з людьми. Зачинені. В кайданах…

— Напевно, раби. Хіба ти не чув про такий бізнес? Викрадають людей, садять на ланцюги і примушують по-рабськи працювати. Нещодавно накрили такого підприємливого власника — п’ять років у підвалі тримав жінок, які день і ніч шили сукні й халати, а той продавав їх на базарі. Де він їх бере — ніхто ніколи не цікавився, а жінок вважали безвісти зниклими. Одна з них увійшла в довіру, бо жила зі своїм мучителем, то вдалося втекти на волю…

— Що коїться! Може, ковирнемо?

— Мене теж бентежать ті ящики, але я не думаю, що нам варто займатися їхньою розгадкою. Інакше можемо не встигнути розгадати основне: де лежать гроші. Вилучити їх — ось наша задача.

Розділ 20 Лещинський зустрічається з керівником паралельної розвідки

Рудольф Карлович, стоячи на мальовничому бережку сонячної Десни, вудив рибу. Тиху радість навіювали плин ріки, зелена мурава, сосни, верби… Тішили спів птахів і польоти джмелів, метеликів і бабок… А ще те, що ловилася рибка — переважно карасики. «Які ж вони солоденькі в сметанці», — з насолодою думав рибалка.

Поруч з Лещинським нечутно з’явився кремезний чоловік, за одягом і солом’яним брилем дуже схожий на дачника-садівника. Виглядав, як кажуть, під масть, тому що ця подія відбувалася на дачі одного з заступників генерального прокурора країни, щоправда, сам хлібосольний хазяїн дачі, п’яний як хлющ, відсипався.

— Привіт, — кивнув Рудольф Карлович і простягнув прибульцю руку для рукостискання (відзначимо, що долоню Лещинський подавав далеко не кожному, це було знаком великої прихильності).

— Добрий день, — відповів гість.

Лещинський подивився на «Ролекс» гостя.

— По тобі можна звіряти годинник.

— Служба така, — відповів Григорій Дорошко, начальник паралельної розвідувальної служби, який і гадки не мав про свого конкурента Бориса Бернацького. (Був ще, до речі, третій «гравець» — начальник безпеки Лещинського «на виїздах» — непоказний, непомітний каратист-стрілець Веніамін Каратов, у задачу його команди входила нейтралізація конкретних конфліктів і погроз шефу, що, на щастя, траплялося вкрай рідко).

Дорошко і Бернацький були фахівцями найвищого класу, але підходи в них досить різні, це багато в чому зумовлене тим, що Бернацький у минулому — військовий контррозвідник, а нині він дока у тактичних операціях із розв’язання кримінальних вузлів і розборок. Дорошко — вихованець двох шкіл: спочатку КДБешної, згодом Управління боротьби з економічними злочинами, нині він здебільшого спеціалізувався на розплутуванні й створенні економічних комбінацій (цьому дуже сприяли досвід і дві вищі освіти: юридична й економічна).

— Отже, до суті справи, — запропонував Рудольф Карлович.

Дорошко статечно розплутав свою вудку, наживив з банки Лещинського черв’яка, закинув. Нарешті заговорив:

— А Смола-то, підручний Алевтини (земля їй каменем), виявився не таким простим, як здавався раніш.

— А ким він здавався раніш?

— Клінічним садистом-шизиком.

— Ой, що ти кажеш? — не втримався від сарказму Лещинський.

— Отож, — не змигнувши оком, продовжив Дорошко, — у його оточенні з’явилися два кенти — кавказець Анвар Радуєв і такий собі циган Роман Чумаченко.

— А куди дівся ще один Алевтинин клінічний негідник Бамбула?

— У психлікарню загримів. Причому, по справжньому: буйне божевілля.

— Буйне — це погано, можуть відкачати, а от тихе — це серйозніше і надовго. Вийди на лікарів, нехай зроблять усе можливе, щоб він назавжди перетворився на рослину.

— Добре.

— А тепер про головне.

— Авжеж, це, як ви розумієте, була преамбула, — відзначив Дорошко. — Роман Чумаченко звів Смолу завдяки своєму старому корефану Анвару Радуєву з унікумом-юристом на прізвище Свінцицький.

— Що, розумний мужик?

— Віртуоз, суперталант!

— Яка зворушлива картинка: зійшлися до купи діти народів світу, — хижо посміхнувся Рудольф Карлович.

— Так, вийшла інтернаціональна банда, і перший млинець вони скалапуцяли нічогенький. Він, власне кажучи, і є причиною та головною темою нашої з вами зустрічі. Річ в тім, що ця зграйка-шахрайка «взула» банк «Ренесанс», котрий ви маєте честь курувати. Можна сказати, поставила банк на коліна.

— Яким чином?

— Левова частка іменних банківських акцій була продана в треті руки. Все відбулося гранично просто. Юрист Вольдемар Свінцицький підробив доручення від імені «Ренесансу», за яким слідувало, що банк продає свої цінні папери компанії «Фенікс». При цьому він пред’явив відповідне розпорядження з фальшивим підписом. Оператор компанії-реєстратора спокійно перевів папери на фірму «Фенікс», котра спеціально була зареєстрована «для заданого дня». І своєю чергою ця фірма-одноденка перевела папери на шведську компанію «Вест», між іншим, сумлінного інвестора, який поняття не мав, що купує крадене. У підсумку «Фенікс» зняв вершки і зник.

— Як таке могло трапитися?

— Через дурне законодавство. Справа в тім, що не в компетенції реєстратора вимагати від компанії-продавця чогось, окрім розпорядження. Він перевіряє ідентичність підпису з наявним у нього зразком підпису уповноваженої особи. Коли він бачить, що документ підписаний, наприклад, президентом банку «Ренесанс», а з доручення слідує, що людина, яка принесла розпорядження, діє на підставі статуту й угода за документами зареєстрована певним фінансовим інститутом, то реєстратор спокійно переводить папери на «одноденного покупця». На ліквідному ринку запитань, чому так вчинила фірма «Фенікс», просто не могло виникнути. Вона благополучно зникла, і її викреслили зі списків державної реєстрації компаній.

— Ідіотство якесь!

— Причому обумовлене законом. Адже що ми спостерігаємо в результаті? Класичну ситуацію з трьома дійовими особами — банком, у якого списали цінні папери, сумлінним набувачем, котрий паперів не крав, і реєстратором, що начебто абсолютно ні при чому, але якраз йому-то дуже кепсько доведеться — оскільки за службовими обов’язками він змушений розбиратися з пропажею. Але найгірше поки що нашому банку «Ренесанс».

— Висновки?

— Перше. Можна позивати, тобто передати справу в арбітражний суд і вибити «бабки» або з реєстратора) або зі шведської компанії «Вест». Але відразу скажу, справа ця практично дохла: крадені акції не мають індивідуально-визначених ознак, що відрізняють їх від інших звичайних іменних акцій. Друге. Можна наїхати на шведів, але шведи — це не вітчизняні бізнесмени, може спалахнути міжнародний скандал. Третє. Узяти в шори Смолу, Анвара, Рому і вундеркінда-юриста Свінцицького, що, взагалі-то, я з самого початку мав на увазі.

— А чому ми подібну схему кидалово не використовуємо?

— Тепер будемо використовувати. Знаючи вашу любов до талановитих кадрів, я думаю, що ви залучите до співробітництва Свінцицького. Інші — покидьки. А з другого боку, варто зазначити, ми теж не ликом шиті, нагадаю історію з нашим дітищем — фірмою «Геркулес».

Рудольф Карлович заохочувально посміхнувся. «Геркулес», під керівництвом Дорошка, котрий перебував у глибокій тіні, постійно брав кредити в державному банку і без запізнень їх повертав. У фірми склалася гарна репутація, що дозволяло одержувати позички дедалі крупніші. Чом би й ні? На новій спіралі «Геркулес» узяв позички ще в дванадцяти банків, погашаючи свої борги ніби по колу. Але кредити не даються просто так. Однак «Геркулес» легко виходив із цієї ситуації. Він брав гроші під контракти на імпорт товарів, а контракти підставний керівник фірми укладав з компаньйоном (людиною Дорошка), котрий зареєстрував своє підприємство в Німеччині. Тож вимога пред’являти контракти не ускладнювала «Геркулесу» життя, а навіть полегшувала, тому що під ці ж контракти можна було без проблем вивозити гроші за «бугор», погашаючи борги за рахунок нових кредитів. У підсумку у в’язниці тепер сидить наївний директор фірми — якийсь там Загоруйко.

— Повернімося до наших підопічних. Що в тебе ще? — запитав Рудольф Карлович.

— Ось ретельна інформація про вищезгаданих громадян, — простягнув дискету Дорошко. — Де народився, де хрестився, як дійшов до такого життя. Все, як ви просили. Не можу стриматися і не сказати ще пару слів із приводу Смоли. Виявляється, його вітчим — народний художник України Іван Дем’янович Козинець, а батько Івана Дем’яновича Козинця — народний художник Дем’ян Сидорович Козинець, мати Надія Павлівна — знана «графіня», тобто художник-графік. Уявляєте, яка сімейка! Згідно з моїми даними загальна вартість художньої колекції Козинців складає кілька мільйонів доларів. Це серйозний шмат, на котрий варто б звернути пильну увагу.

— Невже кілька мільйонів?

— Це ж класики, і якщо орієнтуватися на аукціони «Сотбіс», то саме такі грошики вимальовуються.

— Ну тепер скажи ще кілька слів про Анвара.

— Анвар — це просування наркоти на Захід. Через країни колишньої соцдемократії, особливо через Польщу — на Німеччину, Францію, Італію і так далі. Тут у нього повний ажур з Ромою Чумаченком. А Рома Чумаченко — це, як ви розумієте, мама Роза.

— Кумедна виходить компанія. Ну добре, досить. Почитаю на дозвіллі, — Рудольф Карлович з байдужим обличчям сховав дискету у внутрішню кишеню куртки. — Справи справами, а розслабитися час. Наловили ми риби чи не наловили, а чудова юшка нас чекає. Пропоную перекусити у приємному товаристві.

Невідь-звідки виникли охоронці Ван і Лін.

— Ну що, наш гостинний хазяїн очуняв? — запитав Лещинський.

— Прокурор похмелився і прагне вашого товариства.

Компанія рушила до дачного палацу гаранта правочинства.

Пильнуючи порядок, довкола нишпорив завзятий каратист-спецназівець Веніамин Каратов з двома кремезними підручними.

Розділ 21 Напад на господарство мами Рози

Три доби для Кирилка й Усольцева минули в інтенсивних приготуваннях, що перемежовувалися з зовнішнім спостереженням. Четверту присвятили винятково спостереженню й упевнились: практично все циганське сімейство відбуло на весілля, включно з молодшим семирічним Дмитриком. Тож месники спали зі спокійною душею. Для надійності вичекали ще день і під покровом безмісячної ночі вирушили на діло!

Були готові до чого завгодно, але те, що виявили, страшенно приголомшило Віктора з Олексієм. Розкішним палацом мами Рози ніби пробіг ураган — скрізь було видно сліди чи то погрому, чи то обшуку й експропріації. І все заповнила тиша.

Присвічуючи шлях ліхтариками та відчайдушно ризикуючи, вирішили прочесати присадибну ділянку. За розарієм наштовхнулися на величенький прямокутник знятого дерну. Промені ліхтариків висвітили прикопані в землі горловини каністр, в котрих пузирилася смердюча рідина, що відверто пахкотіла дріжджами.

У міжрядді туй маячіли відчинені навстіж порожні залізничні контейнери, у яких дотлівав якийсь тельбух, що віддавав бензином (відкіля було знати Вікторові й Олексію, що після втечі Барометра з молдаванами місця рабів були «вакантні» зовсім недовго, але й нових рабів невідома сила «злизала»).

Неподалік валялися три бездиханні вівчарки. У будиночку охорони лежали один біля одного двоє зв’язаних охоронців. Якщо й не відкинули копита, то їм однаково був каюк. Такого провалу цигани не пробачать.

— Пеньки-тиночки, нас елементарно випередили, — скрушно видихнув Олексій. — Але хто?

— Треба линяти, і щонайхутчіш, — відгукнувся спантеличений Віктор.

Розділ 22 Зачистка триває

Рудольф Карлович Лещинський, гуляючи садом (поруч з усвідомленням своєї ролі сторожко ступала вівчарка Мальва), подумки підбивав підсумки.

Операцію «Мама Роза» проводила група бойовиків, підпорядкована розвідцентру Бернацького. Лещинський частенько практикував таким чином: інформацію, зібрану однією командою, потім оперативно використовувала інша. По-перше, не було заангажованості й самовпевненості завчасу відомих переможців (мовляв, ми закидаємо ворога шапками, тому що все про нього знаємо) — «чужаки» операцію проводили скрупульозніше. По-друге, на безпосередніх командирів дуже благотворно впливала приголомшлива поінформованість Рудольфа Карловича, яка збивала пиху і зарозумілість із будь-якого урки, — ніхто не ризикував обманювати «головного пахана».

А підсумки вийшли грандіозні. З обороту феноменальної мами Рози було вилучено безмаль два мільйони (!) доларами і понад мільйон вітчизняною валютою. Плюс три кілограми срібних і п’ять кілограмів золотих виробів. Було виявлено вісімдесят (!) каністр «маляси», знищеної дотепним способом — дріжджами. Знайдено дев’ятсот грамів героїну, триста грамів ЛСД і майже п’ятсот таблеток екстазі (товар для Анвара).

Рудольф Карлович ніколи не займався наркобізнесом, вважаючи наркоту «падлючою отрутою», щоправда, він не заважав іншим авторитетам «збивати» на дурмані шалені грошенята. Не перешкоджав він також тому, що в асортименті «грева» на зону відправлялася, крім харчів, ліків, горілки, цигарок, ще й «травичка» з іншою — рідинною і «колісною» — радістю. З мамою Розою він поквитався як з конкурентом, котрий дедалі більше грав не за правилами. До «неправильних» відносилися також рекетмени-«бєспрєдєльщики» й відморозки-спортсмени.

Рома Чумаченко в такий спосіб був стриножений, Анвар Радуєв завтра повинен був потрапити в автокатастрофу, з юристом Вольдемаром Свінцицьким уже почалися результативні перемови щодо співробітництва. Залишався «клінічний садист» Смола, тобто в миру Гриня Козинець. Перш ніж прийняти по ньому остаточне рішення, Лещинський вирішив «помацати» його вітчима — народного художника України Івана Дем’яновича Козинця. Втім, питання, як міг у такій родині вирости вилупок, цікавило остільки-оскільки, а от надзвичайна колекція картин, ікон і статуеток дуже вабила. Начальник розвідки Дорошко стверджує, що там скарбів на кілька мільйонів доларів. Як таке добро вдалося не тільки зібрати, але й уберегти? Невже не знаходилося охочих грабанути?

Рудольф Карлович повернувся в дім, узявся вивчати досьє Смоли. Ага, ось написано про те, що мати Смоли, артистка оперети, вийшла заміж за художника Козинця, коли Грицеві було вже дванадцять років. Красти Гриня почав у чотирнадцять, вітчиму грубіянив відверто, а матусю незбагненим чином побоювався і шанував. Але Єлизавета Вікторівна померла буквально півмісяця тому. Які наслідки тепер це може мати?

Лещинський нервово забарабанив пальцями. У кімнату зазирнув Лін:

— Рудольфе Карловичу, стіл накритий. Прийшов Христофоров. Як бути?

— Добре, йду. А журналіста запрошуй.

Коли ввійшов Костянтин Христофоров, Лещинський, потиснувши гостю руку, поцікавився:

— Чого прийшов?

— Та просто так. Утім, є одне запитаннячко.

— Із запитаннячком — потім, шлунок повинен приймати їжу безтурботно.

— Обійдемося без поспіху.

Сіли трапезувати втрьох: Лещинський, Христофоров і Лін. Ван був відсутній: контролював безпеку будинку укупі з відеокамерами спостереження, вівчаркою Мальвою і Манкуртом (він, як з’ясувалось, виявився не гірший за сторожового собаку: сигналізував про будь-які проблеми з боку саду).

— Ну, які новини у світі? — поцікавився Рудольф Карлович, забувши про «правило безтурботності». — А то я тут зовсім відірвався від життя.

— Які новини? — приступив до другого блюда Костянтин Михайлович. — У країні повний бардак. Убивають бізнесменів, народних депутатів й інших можновладців на тлі кошмарного розкрадання держави. Хто може — звалює за бугор. Особливо молодь, комп’ютерники-програмісти, музиканти і художники.

— До речі про художників. Чи не чув ти про такого собі Івана Дем’яновича Козинця?

— Ну хто ж не знає Козинця? Суперталант! Народне надбання! Я особисто обожнюю його творчість.

— Я не здогадувався, що ти любитель живопису.

— Ну чому ж? Люблю по галереях шастати. І не тільки. У філармонію заглядаю, щоб зняти стрес і депресію. Ви будете, звичайно, сміятися, але завтра у виставковому залі Спілки художників Іван Дем’янович улаштовує свою персональну виставку. І я запрошений як друг і «акула пера».

— А мене зможеш узяти із собою на виставку?

— Вас? Ну, звичайно!

— Буду вдячний.

— Я тоді заїду за вами о шістнадцятій. Виставка відкривається за годину.

— Домовились.

Далі все пішло за правилом — «снідальники» безтурботно гомоніли про всяку всячину. Костянтин Михайлович Христофоров потішив свіженькою життєвою історією.

— Був недавно в одній адвокатській фірмі, яка зараз відбиває одного мого колегу від позову нардепа. Завів тралі-валі з секретаркою, вона з наївності зливає мені інформацію. Раптом входять двоє міцних, засмаглих хлопців, привіталися із секретаркою, і — до шефа. На мій здивований погляд секретарка пояснила: «Братани». Щебечемо далі. Вийшло так, що виходив я разом з цими «хлопцями». Йду до своєї машини й зауважую, що вони теж йдуть до авто. Дивлюся, куди вони сідають. Це був Сітроєн-«пікап», але! Збоку — рекламний напис: «ВАШ ДАХ — НАША ТУРБОТА». Конспірація, блін! Отут я й завмер, мов зачарований…

— А який номер був у машини?

— Ви, звісно, знову будете сміятися, але номерок я записав. Подумав, а раптом мені знадобиться «дах»? — хитро підморгнув Христофоров.

— Запиши на листочку і віддай Ліну, — і бровою не повівши, вимовив Лещинський.

Після трапези Рудольф Карлович запропонував Христофорову на кілька хвилин вийти в сад подихати свіжим повітрям.

У саду було свіжо, духмяніли квіти, літали бджоли, листя і хвоя видихали кисень і фітонциди.

— Тож з яким ти запитаннячком підвалив? — запитав Лещинський.

— Я от все міркую над тим, — заходився терти вказівним пальцем перенісся Христофоров, — чому ви, пройшовши пекельні життєві колізії, не зламалися, не збожеволіли, не спилися? Адже навколо стільки «поранених птахів», так я називаю цілком достойних, часто інтелігентних розумних людей, що опустилися, збомжувалися, заживо вмерли. А хлопці, котрі повернулися з Афгану?! Багато хто з них сів на голку, або запиячив, або перетворився в істерика-невротика. Відбувається жорстока деформація особистості. Був у мене один знайомий письменник, до речі, справді гарний письменник, вільнодумний і чесний. Дуже він не подобався владі. Якось його заарештували. І, що дивно, через два місяці його випустили. Тобто не посадили ні у в’язницю, ні в психушку. Але це вже була зовсім інша людина — в очах дзенькала безодня-порожнеча, абсолютна відмороженість, навіть не можна було сказати, що він перетворився на рослину, бо рослина радіє сонцю і дощу зростанням-цвітінням, а він був самовбивчо відчужений, байдужий, ніякий. Індиферентний, як кажуть науковці. А що трапилося? Спочатку в камері слідчого ізолятора його змусили лизати зад кримінальника після випорожнення, а в кімнаті для побачень на його очах «караваном» згвалтували дочку.

Рудольф Карлович стояв поруч, опустивши голову і прикривши очі.

— Спрацював принцип непоправності, — вів далі Христофоров. — Людину вразили насмерть. Без пострілів і вибухів, що позбавляють життя. Але людина вже не хоче жити. Точніше, не може. Це як зламаний бутон — і не відірваний, і ще живий, а от в’яне і швидко-швидко зсихається… Ми ось тут з вами обідали, весело балагурили, а в цей час відбувається пекельна де-фор-ма-ція! Скрізь!

— Яка муха тебе вкусила? — глухо запитав Лещинський. — Розвів тут песимізм… Утім, може, ти й маєш рацію, повинен же хтось це аналізувати, щоб якось із цим боротися. Ну що я тобі скажу? Ти от дивуєшся, чому я не зламався, не збожеволів, не забухав, а твій знайомий письменник — загнувся. Рецептів немає. Ступінь, міра, межа деформації, або, як ти ще кажеш, «принцип непоправності» у кожного свій. От пам’ятаю, на Далекому Сході був випадок. Засудженого злодія засунули в трубу споруджуваного газопроводу і заварили вхідний отвір. Щоб вибратися з труби кенту довелося подолати, точніше, проповзти з десяток кілометрів. Коли через тиждень злодій виповз, він був закінченим ідіотом. Його довго лікували в психіатрів, але колишній душевний стан повернути не змогли. Чувак панічно боявся темряви, вузьких місць, від вигляду труб з ним траплялася істерика. Під час чергового нічного кошмару нещасний викинувся з вікна четвертого поверху.

— А хто і за що заварив його у трубу? — знизав плечима Христофоров.

— Свої ж і заварили. Верхівка тюремного світу ревно стежить за чистотою своїх рядів і за дотриманням субординації. Кожному визначене своє місце. Якщо який-небудь фраєр візьме на себе повноваження злодія в законі, його швидко знімуть з п’єдесталу і покарають, щоб надалі не кортіло. Таких вискочок називають «сухарями». І, не дай Боже, з'явиться де-небудь самозванець — людина нізвідки. Такі довго не живуть.

А ось тобі другий випадок. Є під Находкою колонія ну дуже суворого режиму. Одного разу з території зони зникли заступник начальника колонії і грабіжник-рецидивіст, якому залишилося досиджувати дванадцять років. Хоча охорона бачила, як офіцер після закінчення робочого дня самотою вийшов через головний вхід, тривалий час вважали, що він якось допоміг утечі кримінальника. Через два місяці загадка відкрилася: під дощатою підлогою одного з бараків випадково знайшли роздягнений знівечений труп, що у холодризі замерз. Лише за допомогою експертизи його ідентифікували як зниклого офіцера ВТК. Цей заступник «кума» всерйоз дістав запального вуркагана виховною бесідою, за що й одержав від останнього заточку в серце. Потім кримінальник одягся у форму офіцера, зняв з нього скальп разом з волоссям і шкірою обличчя, надяг на себе й в подобі вбитого мента залишив колонію. І що найцікавіше, він не збожеволів, а жив собі по повній програмі — в ресторанах веселився, дівок мацав ніжно, без усякої жорстокості, й навіть бува зворушливо спостерігав, як діти граються у пісочку…

— Бррр, годі, досить! — рубанув повітря Костянтин Михайлович.

— Ось ти якось сказав, — нагадав Лещинський, — як важливо серед скотів не оскотинитися і життя людське цінувати понад усе. От і вирішуй, як виконати цю Сизифову працю. Адже як зазвичай буває? Для того, щоб вівці були ситі, треба, щоб вовки були биті.

Наступного дня точно о 16.00 Христофоров на своїй реношці з’явився в Рудольфа Карловича. Але поїхали двома машинами — Лещинського цього разу супроводжували Ван і Бернацький.

Презентація виставки народного художника і лауреата міжнародних премій Івана Дем’яновича Козинця (Лещинський йому навскидку більше сорока років не дав) минула за стандартною схемою: виступив голова Київської організації Спілки художників України, іже з ним мистецтвознавець і колеги-художники. Промови були прісними і компліментарними, на Лещинського вони не справили жодного враження.

Присутніх запросили на вельми скромний фуршет, і Лещинському стало не по собі від такої «ощадливості». Він щось шепнув Бернацькому, той кудись зник, і за хвилин двадцять на «шведському» столі з’явилася різноманітна закуска, вина «Масандра» трьох сортів і коньяк.

Художника така метаморфоза, звісно, збентежила, але Бернацький м’яко поклав йому руку на плече і з дитячою посмішкою делікатно мовив:

— Так треба. Не переймайтеся. Це спонсори.

Лещинський тим часом ходив по виставці і розглядав полотна. Це був чистої води реалізм-імпресіонізм, але пензель який! Рудольф Карлович навіть пробубнів захоплено собі під ніс:

— Магія, просто магія…

— Авжеж, — підтвердив Христофоров, який хвостиком ішов за ним, — це магічний реалізм, що не має нічого спільного з фотографією. Від цих картин щемить серце, як на вершині гори, коли внизу простягається земна краса, і ти відчуваєш, як зцілюєшся від хвороб, суєти й іншого життєвого бедламу. До речі, Іван Дем’янович запрошує після виставки найближчих друзів на сабантуйчик у майстерню. Поїдете?

— Звичайно!

Тим часом Борис Бернацький активно спілкувався. Він мав унікальну особливість обволікувати чарівною привабливістю, при тому в співбесідника незмінно виникало відчуття, що вони віддавна знайомі, але де і за яких обставин відбулося знайомство, їй-право, не згадати.

Крок за кроком Бернацький вибудовував цілісну картину.

Та ось світська тусовка закінчилася, й народ почав розходитися. У кулуарах Лещинський почув, що виставка вирушить у самостійне тритижневе плавання, і дійшов рішучого висновку: «Якщо вся колекція Козинця такого ж рівня, то справа варта заходу: цю образотворчість треба експропріювати і по своїх каналах збути за добрі гроші за бугор. Кваліфіковано пограбувати — не проблема».

Десь за годину гурт колег зібрався в майстерні художника. Близьких і друзів у Івана Дем’яновича виявилося не так уже й багато: усього тринадцять-п’ятнадцять осіб.

— А чого так народу мало? — по-свійські поцікавився в господаря Рудольф Карлович.

Козинець дружелюбно відповів:

— Напевно, такий глухий час. Усі в клопотах-гонитві. Та й заздрісників багато. Зате прийшли справжні друзі.

Іван Дем’янович був одягнений у доволі поношений костюмчик «радянського покрою», простора майстерня явно не ремонтувалася з «доісторичних» часів: стеля, стіни, підлога спорохнявіли та потріскалися. На запилених стелажах були складені численні картини різних габаритів.

Козинець виставив невибагливе частування: картоплю, огірки, цибулю, сало, хліб…

— А що ж так бідненько? — з довірчою посмішкою розвів руками Рудольф Карлович.

— Художник і бідність — це синоніми, — щиросердно відповів Іван Дем’янович, — зате в мене є домашнє виноградне вино. Сам робив! Пальчики оближете.

— Але ж у вас є, наскільки я знаю, художня колекція, яка б зробила честь будь-якому лорду.

— Авжеж, є така колекція. Але вона до мого добробуту не має ніякого стосунку. Я хотів, щоб її купила держава, але вона не виявляє жодного інтересу. Потім виникла ідея подарувати роботи головному художньому музеєві країни, але й у цьому напрямі — мертві бджоли.

— Чому?

— Та нема куди — у їхніх сховищах від сирості падають стелі й бігають пацюки.

«Дивина! — подумав Рудольф Карлович. — Одну-дві такі картини продати — й у музею були б гроші не тільки на ремонт, а й на оснащення для відповідного температурного режиму й охорони. Підприємливості, метикованості катма! Ех…»

Сіли за імпровізований стіл.

Художники і скульптори виявилися народом іскрометним і веселим. Посипалися тости, байки, бувальщини. З’явилася гітара. Плакатник Валерій Вітер уразив Лещинського не тільки красивим голосом, а й жартами, якими він перемежовував свої пісні.

Щойно розмова перекидалася на політику і стан сьогодення, Козинець незмінно переводив її в іншу площину. Лещинський це помітив. «Він просто хоче, щоб усі відпочили душею», — подумки відзначив Рудольф Карлович.

Христофоров звернув увагу Лещинського на два портрети олією:

— Це батьки Івана Дем’яновича.

— Так, — схилив голову художник, — першими і головними моїми друзями і вчителями-порадниками були мої батьки. Вони закінчили художній інститут, батько — відділення живопису, мама — графіки. Я зараз виношую ідеєю зробити з моїми батьками спільну виставку. На жаль, обох уже немає на світі.

— Виходить, тільки-но відкривши нову виставку, ви вже задумали наступну? — запитав Рудольф Карлович, попиваючи мінералку.

— Так. А потім роботи поїдуть в Італію. Треба поспішати. До спільної з батьками виставки я хочу написати кілька картин, присвячених нашому фантастичному часові. Я вже підступився до триптиха «Перехід», адже ми справді нині переживаємо визначальний момент перехідного періоду — зміни суспільної формації.

— Так-так, й наче альпіністи, копирсаємося над прірвою… Так що ви там задумали?

— Ідея виставки і її назва «Очима двох поколінь», напевно, корениться ще в 1987 році. Батько вже почувався зле, у нього відкрилася важка хвороба, але він ще міг виходити на вулицю, і от якось із мамою прийшов у майстерню подивитися, що я роблю. А я працював над «Торжеством комуністичних ідей».

— Це в якому сенсі? — стрепенувся Христофоров.

— Картина так називалася. Ну самі розумієте, махровий застій тоді процвітав. Художники працювали й отримували гроші в художньому комбінаті, де розподіляли замовлення. Якось голова художньої ради мені сказав: «Є одна тема, якщо хочеш, то візьмись, щоправда, двоє художників не подужали, відмовилися». Я питаю: «А хто замовник?» «Та КДБ». «Ну що ж, іншої роботи зараз немає, спробую».

Уважно прочитавши назву майбутньої картини — «Торжество комуністичних ідей», — я замислився: «Господи, як же це втілити? Власне, все, що оточує нас, і є торжество ленінських ідей.» Я вирішив поговорити з замовником, хай розтлумачить задум. По телефону домовився про зустріч, прийшов. Далі все було схоже на кінофільм «Сімнадцять миттєвостей весни» (тільки замість гестапо — КДБ). У старовинному строгому особняку на Володимирській вулиці страж-постовий запитав: «До кого?» Називаю. «Чекайте!» Виходить привітний дядечко в цивільному, каже російською: «Рад, рад, заходите ко мне». Кабінет: стіл, стілець, сейф. Сідаю, кажу: «Я — художник. Розкажіть, що б ви хотіли бачити на картині?» Чолов’яга чухає потилицю: «Вы знаєте, уже несколько художников было, они сделали свои предложения. И, вроде, интересно, но, мне кажется, они не совсем правильно понимают нашу идею». Знімає з сейфу ескіз, я дивлюсь: діти різних республік Радянського Союзу стоять на схилах Дніпра, перед ними біжить ріка, видніється лівий берег: Русанівка, Березняки, новобудови… сонце, весна… Чудовий ескіз. Але мовчу, бо не треба поспішати з запитаннями, дивлюсь на кадебіста. Він пропонує: «Давайте я вам покажу наш музей». Ідемо якимись переходами, мені весь час здається, що ось-ось за рогом побачу людину в шинелі; дух Дзержинського витає… Спускаємося. У підвалі — музей: тужурки, револьвери, фотографії, портрети… Бачу: чимало відомих наших художників попрацювали. Чоловік підводить мене до великої фотографії, пояснює: «Вы видите шествие партизан по Крещатику в 1957 году во время празднования великой октябрьской революции. Вот это мы и понимаем как торжество ленинских идей». Вдивляюсь: та це ж готова картина! І несміливо прошу: «Якщо можна, то зробіть мені невеличкий відбиточок». А на фото — легендарні герої партизанського руху: Федоров, Ковпак, Строкач, Наумов… Думаю: «Що тут ще треба? Та тільки прапорів додати, дівчинку-школярку, яка квіти підносить, та захоплених людей, що вітають. І все».

У майстерні швидко зробив ескіз, віддав на розгляд. Минає тиждень, другий… Мовчок. Ой, думаю, щось не те зробив, якогось ляпу припустився, може, треба вже й речі готувати… Врешті-решт не витримав і сам зателефонував. Замовник каже: «Эскиз хороший, но у нас есть определенные замечания, поэтому хотим снова с вами встретиться». Знову кабінет, мій куратор запрошує головного начальника. Мене вразило, що той чоловік чудово розмовляв вишуканою українською мовою, цитував Лесю Українку, Івана Франка, і закликав творити «розумне, добре, вічне». Коли він перейшов конкретно до ескізу, то я отримав мішком по голові: «Все добре, але дійові особи ідуть не в той бік». Я гарячково почав міркувати: «Як це не в той бік? Не до комунізму? А куди?» Виявилось, що в п’ятдесяті роки всі демонстрації ходили від площі Сталіна (потім вона отримала назву Ленінського комсомолу, згодом — Європейську) до Бессарабки, а потім почали ходити навпаки. Я зробив саме другий варіант, свідком якого був сам. Партизани крокували площею Жовтневої революції (тепер — Майдан Незалежності) на тлі красивих силуетів головпоштамту, будинку зі шпилем на розі вулиць Карла Маркса і Хрещатика…

— Невже довелося розвертати партизана в інший бік? — запитав зацікавлений Рудольф Карлович.

— Авжеж. Другий варіант замовника влаштував, правда, потім були ще деякі проблеми з художньою радою: чобіт трохи не такий, небо треба змінити… Тут Новий рік наближається, треба дружині щось подарувати, а грошей нема… Телефоную тихцем в КДБ, кажу: «Картина готова, якщо можете, приїжджайте на оглядини». «Добре». Одразу ж телефоную в художню раду: «Мою роботу дивитимуться товариші з КДБ». Це я сказав спеціально, бо коли прийшов у комбінат, картина вже стояла в красивій рамі. Приїхали товариші з КДБ, подивились, їм дуже сподобалось. Зрозуміло, що у художньої ради ніяких вже претензій не було.

— Виходить, Новий рік ви зустріли не з порожніми кишенями? — відірвався від фужера з вином Христофоров.

— І з шампанським, і з закускою! Але це все я веду до того, що коли малював «Торжество ленінських ідей», до мене (перша моя майстерня була на горищі будинку, що на вулиці Героїв революції, тепер Трьохсвятительській) навідались батьки. Вони подивились, покритикували, потім я провів їх до підземного переходу на другий бік Хрещатика. Коли вони спускались, я їх сфотографував. Згодом віддрукував знімки, дивлюся: цікава тема — мої старенькі батьки спускаються в підземний перехід, а зверху вирує молоде життя. Перехід. Проста жанрова тема з філософським підтекстом. Я зробив ескіз, навіть замовив велике полотно на комбінаті, але почалися великі переміни у нашому житті — й усе заглухло. Тепер хочу повернутися, зробити триптих: центральна частина — «Перехід», а з боків зображення Хрещатика 1989 року: напередодні зламу й хаосу і нинішній, дико-демократичний.

— Тобто перехід з минулого в майбутнє, — уточнив Лещинський.

— Так. Мої батьки спускаються, а на поверхні — мої друзі, приятелі, я з дружиною і сином. Ми прямуємо далі в майбутнє, а батьків полишаємо у минулому…

— А коли почала зароджуватися колекція? — запитав Лещинський.

— Батько змалку щось колекціонував. Марки, монети, книги, потім — антикваріат, твори мистецтва… Я просто прийняв цю естафету.

Рудольф Карлович Лещинський покрутив головою, ніби роздивляючись, а насправді фотографуючи в пам’яті «координати» вікон, дверей, інтер’єр, аби запам’ятати, як картини можна буде звідси вилучити. Головна частина колекції, напевно, перебуває в квартирі Козинця. Треба буде доручити Бернацькому все прорахувати. Тут, зрозуміло, потрібна не тупа крадіжка зі зломом, а красива комбінація. Наприклад, повна виставка колекції в якому-небудь престижному місці, скажімо, у тому ж Художньому музеї, але дорогою транспорт кардинально змінить маршрут… Лещинський відчув новий прилив сил і щиро мовив:

— Так, ці картини й справді надихають!

Козинець вдоволено й привітно усміхнувся.

За розмовами, тостами й піснями час минув пречудово. Непомітно порозходилися гості. І от настала та мить, коли несподівано виявилося, що в майстерні залишилися тільки її хазяїн, Лещинський і Христофоров.

Художник вимкнув світло і запалив велику свічу.

Рудольф Карлович повагом запропонував:

— Я допоможу вам організувати вашу нову виставку. Її треба зробити великомасштабною, щоб уся Україна заговорила. Ви, напевно, дуже любили своїх батьків?

— Люблю. Їхнє життя охопило чималий період історії нашої країни: громадянська війна, колективізація, Велика Вітчизняна війна, післявоєнні сталінські часи, коли батько страшенно боявся, що от-от постукають у двері й заберуть його.

— Тоді усі боялися, — кивнув Лещинський.

— Річ у тім, що батько був у полоні. На початку війни він пішов на фронт. Художники мали бронь, а він не захотів нею скористатися.

— Ну, в той час це виглядало досить нормально, — чоло в Лещинського вкрилося зморшками. — Патріотизм, так би мовити…

— Прямо з Києва батько потрапив у київський котел. Жахливість, безглуздість, безпомічність — ось що таке оточення, — похитав головою Козинець. — Мама залишилася в Києві — спершу в радянському, потім окупованому. І раптом отримала звісточку від батька. Це було, безумовно, дивом. Адже лист-аркушик дійшов завдяки живій пошті — по руках, з табору для полонених. Їх тоді була безліч навколо Києва. Вже стало відомо, що військовополонених було шістсот тисяч, а насправді — понад мільйон. З ними треба було щось робити, німці розкидали полонених по цих таборах, батько потрапив у так звану Хорольську яму. Звичайно, коли їх етапом туди вели, він не знав, куди потрапить. Цікаво, що охорона була дуже ріденька, а не така, що крок убік і — розстріл. Адже йшли десятки тисяч людей, німці не в змозі були виділити на охорону цих колон достатню кількість конвоїрів, для них це була величезна проблема, тим паче, що полонених треба було так-сяк годувати, інакше повмирають, почнеться епідемія. Не можна було так кидати, німці люблять порядок.

— Але наше безладдя на порядок смертельніше, — задумливо відзначив Лещинський.

— Що?.. Як ви сказали? — стрепенувся Іван Дем’янович.

— Та пусте. Вибачте. Розповідайте, розповідайте.

— Батько згадував, що коли їх вели, був уже кінець листопада, починалася досить сувора зима. Холоди того року рано надійшли, і найбільшою небезпекою стала страшна втома: хто сідав на землю, той часто і не вставав — остигла земля відразу витягала з тіла останнє тепло, живу силу. Батькові пощастило: він якось побачив розбитий стілець і на ньому надірваний дерматин. До німця-конвоїра було кілька сотень метрів, можливо, він і бачив, як хтось трішки убік відійшов, але стріляти не став. Батько дермантин відірвав, скрутив і собі — за пазуху, і потім, коли сідав на перепочинок, підстилав. І це його рятувало. Після чергового десятка кілометрів валилася на землю, приміром, тисяча полонених, уставали — дві третини, тобто третина людей точно не піднімалася. Ще живі, але вже встати не можуть. А чимало — вже й мертві.

— А я от думаю, чому колона, поки була в змозі, не кинулася врозсип, чому не передушила охорону, чому величезні маси людей так безмовно-покірливо йшли, мов ягнята на заклання? — перебив оповідача Христофоров.

— Я теж над цим думав, — зітхнув художник. — А ще над тим, чому під час голодоморів вимирали цілі села, замість того, щоб підняти повстання і перебити уповноважених комісарів. Це складне питання, і легше за все побачити причину в рабському менталітеті нації. Заслуженого більшовика вели на розстріл, а він по-ідіотськи вигукував: «Да здраствуєт Сталін, да здравствует комунізм!» Чому? Напевно, з омани, але ще більше з патологічного страху перед дивовижною машиною, котра неминуче перемеле в порошок. Ну, кинеться колона врозсип, усе одно регулярні німецькі війська переб’ють усіх, мов зайців. А так є надія, що лихо якось обійдеться, минеться, пошле доля порятунок.

— Авжеж, ми завжди незмінно сподіваємося на те, що все якось обійдеться, — погодився Рудольф Карлович. — Але я вас перебив, даруйте. Мене цікавить, чим закінчилася ця історія з вашим батьком.

— Так, так… Якось на ніч їх зігнали в споруду якогось недобудованого цегляного заводу, там, власне, були тільки високі стіни без даху, і метраж такий, що коли туди людей натрамбували, то сісти вже не можна було. Для фашистів, зрозуміло, це був вихід, бо легко охороняти, зачинили двері — і порядок. Батько розповідав: «Стоїмо всю ніч, ноги не тримають, хтось починає тихенько сповзати вниз — у холод смерті… Безвихідь підсилювалася ще тим, що в людей почалися шлункові хвороби, хтось уже не міг терпіти-утримувати, повз-пробивався незрозуміло куди, а за ним тягся мокрий слід, людина просто волала: „Хлопці, простіть, я не можу, ну де ж тут…“»

Удень вони знову йшли, і селяни видивлялися серед них родичів. У кого з полонених було чим і на чому написати, ті кидали клаптики-папірці, люди їх ловили. Дивна людська риса: у мирний час гризуться між собою, щось не можуть поділити, а коли смертовбивча війна, починають одне одному допомагати.

— Не завжди, — не погодився Лещинський, — коли доходять до краю, починають одне другого жерти.

— Хоч би як там було, зім’ятий батьківський аркушик дійшов до адресата, хоча адреса була написана приблизна: «Козинець Надії, Київ, художній інститут». Зрозуміло, без зворотної адреси, бо батько не знав, куди його ведуть. Мама зібралася й пішла його шукати. Але де шукати? Почала розпитувати. Радять: йди вниз по Дніпру, німці на південному сході табори розселяють. І мама пішла в напрямку Обухова, далі — на Кагарлик… Поруч іще чимало людей тяглося дорогою, теж розшукували своїх. Якийсь дід їхав на возі, каже: «Кицю, сідай. Брата чи чоловіка шукаєш? Та сідай, удвох веселіше буде». Мама сіла, їдуть, їдуть… Дід запитує: «Куди тепер?» Мама відповідає: «Думаю, що треба далі на південь пробиратися». «Та навіщо? — закомизився дід, — давай тут краще прочешемо, пошукаємо, праворуч якраз великий табір, там ти знайдеш свого, і я сина знайду, давай повернемо туди». Мама потім згадувала: «Щось дивне в душі моїй муляло, абсолютно не знаю чому, але хтось мені завзято нашіптував: „Ні, не треба тут зупинятися. З дідом, звісно, краще, спокійніше, але ні, тут ще не твоє“». І мама твердо сказала: «Дідусю, я вам дуже вдячна, але я злізу, піду далі, тому що серце мені каже, що він не тут». «Ну дивися, — вимовив старий, — більше горя там матимеш одна, молода». Розпрощалися, мама пішла далі. Дуже втомилася, і от бачить: якась залізнична гілка, полустанок, стоїть потяг, із труби паровоза — дим. Ешелон потихеньку рушає, і мама в останній вагон підхоплюється, сподіваючись хоч би скільки під’їхати до Корсуня. Холод собачий, захотілося усередину ввійти, трішки зігрітися, тихенько відчиняє двері, а там — німецькі офіцери шнапсп’ють. Викрикують: «О, мэдхэн! Я, я, ком, ком!». Мама розповідала: «Я не знала, що мені робити, і раптом відтіля якась молода жінка вискочила (здалося, що перекладачка), кинулася на мене, як шуліка, витіснила мене в тамбур і сичить: „А ну вистрибуй зараз, поки потяг не набрав хід, розіб’єшся — легше буде. Швидко вимітайся звідси. Або я тебе зіштовхну“. І зникла. Я вчепилася за поручень, стою, потяг набирає хід, ще трошки і стрибати буде неможливо, розіб’юся точно, замружила очі й туди — вниз, упала, перевернулася, забила коліна сильно, але нічого, встала і пішла».

Нарешті, вона добралася до селища неподалік від Хорольскої ями, попросилася на ночівлю в один будинок, в другий, третій, скрізь відповідають: «Дівчино, немає місця». А людей і справді прийшла хмара. Холодно, ніч уже надворі, мороз починає пробирати. Нарешті одна жінка пожаліла, каже: «Ну хіба що в сінях влаштуйся, біля діжки і горщиків, розсунь там що-небудь…» Потім попередила: «Дивись, у нас тут уже воші й клопи, потім матимеш клопіт». Якось переспала. Воші, справді, жахливо заїдали, тіло горіло… Та розпочався новий день і сталося диво: мама знайшла мого батька, та ще зуміла його визволити з концтабору.

— Як таке могло статися? — скептично закопилив губу Христофоров.

Рудольф Карлович стис йому лікоть: мовляв, мовчи.

— Ранком мама підійшла до табірних воріт, не маючи зовсім ніякої інформації, що батько саме тут, але чомусь у це вірила. Є такий момент віри, коли людина раптом переповнюється цим почуттям і воно виявляється абсолютно точним, — розповідав далі схвильований художник. — Ворота — відкриті, сторожові вишки не густо стоять, лишень подекуди з боків, та й німців на них щось не дуже видно. Повно жінок стоїть, видивляються, витягають шиї, визирають своїх за колючим дротом. А там вдалині сидять нещасні військовополонені, не ризикують підходити до дроту. З вільного боку люди вже майже впритул підійшли, а з того боку — бояться, відкриті ворота — немов пастка, наче спеціально відчинили, щоб хтось набрався духу все-таки зайти в табір, а там по ньому полосне автоматна черга й усе, капут. І тому туди ніхто не наважувався йти; стояли, дивилися і шукали очима через дріт. Мама розповідала: «Я теж так стояла, стояла… Живіт до хребта приростає, до того голодна, холодно, та ще все тіло свербить від вошей… Ну й пішла, вб’ють, так уб’ють, Бог із ним, не треба буде мучитися…»

А люди, коли побачили, що якась дурепа пішла повз них у ворота, почали записки сунути, передачі… кишені швидко роздулися, продукти почали випадати, мамі довелося підняти низ пальто, у полу збирати. Зайшла всередину, як у тумані поклала все акуратно біля якогось барака. Стоїть розгублено, не знає, що робити далі. Німа сцена: вільні люди дивляться через огорожу, полонені — здаля, і всі паралізовані жахом. І от, зрештою, підходить німець, щось пробелькотів, мама дивиться на нього запитально: що ж він там говорить? А німець щось лопоче, белькоче, мама починає згадувати якісь слова, ну як же це сказати, що її чоловік — художник. І раптом пам’ять, як порятунок, витягла: художник — кюнстлер.

Каже німцю: «Мій чоловік — кюнстлер», дивиться: у німця раптом брови ворухнулися: «Kiinstler? Ja, Kiinstler, Kiinstmaler, ja, ja, ein moment». І пішов кудись. Мама думає: «Що ж буде? Заарештують?» Придивляється, а здалеку йде хтось схожий на її Ваню. Якась примара, тінь якась іде. І коли він ще десятків зо три кроків зробив, точно побачила, що це її Іван. Кинутися до нього — боїться, ноги не те щоб прикипіли, таке відчуття було, що це якісь два укопані в землю відчужені стовпи. А він до мами тихенько, повільно йде, йде, от уже й устав біля неї і так буденно говорить: «Надю, добридень». І тоді в мами перед очима поплило, так добре, тепло зробилося, і вона знепритомніла.

— Виходить, ваш батько не тільки вцілів, його, я так розумію, преспокійно відпустили з табору? — знизав плечима Рудольф Карлович.

— Авжеж. Як там було? Німці з полоненими проводили селекцію. Більш міцний людський матеріал відправляли в Німеччину на роботу. Слабких і хворих залишали вмирати. Для цього саме й існувала Хорольська яма. Це така виробка, де для якогось виробництва до війни породу конусом вибирали, там після осінніх дощів зібралася вода, виникло озерце, замерзло. По краях — кілька бараків, німці використовували їх для своїх потреб. Полонені перебували під відкритим небом. Коли починався ранок, німці людей піднімали, і тих, хто не встав чи замерз, військовополонені стягували вниз і залишали на замерзлому озерці. Така була робота зранку.

Удень німці давали окраєць черствого хліба й гнилий оселедець, який у нормальному житті ніхто не ризикнув би в рот покласти. Але в голодних полонених при його вигляді слинка текла, хотілося одразу з’їсти. Але одразу не можна, треба потихеньку, інакше, якщо відразу з їси, оселедець колом стане в животі — і каюк.

Батько розповідав: «Сидимо цілий день, робити нічого, а в мене залишилися в гімнастерці якісь паперові листочки й олівець, я почав малювати, аби щось робити, не збожеволіти від споглядання тих, хто лежить на льоду і тих, хто кінчається і клянчить жалібно: „Хлопці прибийте мене, ради Христа, я не хочу жити, я не можу далі так мучитися“». Малювання було своєрідною втечею від страшних реалій.

Природно, батько малював не те, що бачив, а те, що пам’ятав: свій будинок в Обухові, річку Стугну, гору Медину, хмари, — у такий спосіб він ніби переміщався в інше життя, легше ставало. Один з німців це якось побачив, запитав: «Du Kiinstler?» Потім виніс коробку акварелі, пензлика і ламаною мовою, як міг, сказав: «Намалюй мені листівку».

— Яку листівку? — ніби прийшов до тями Христофоров.

— Виявляється, фашисти посилали додому переможні листівки з України, у яких писали щось на кшталт: лібе медхен або лібе фрау, чекай мене з великою перемогою додому, і так далі. Та малюнок — українські верби, річка, хатка… Батько цьому німцеві намалював купу кольорових поштових листівок. За це німець ділився своїм пайком: давав хліб з маслом і навіть квадратики шоколаду. І от коли мама вимовила «кюнстлер», у німця відразу в голові склалася картинка, і він привів їй того, хто згодом став моїм батьком. Прагматичні німці, чесно кажучи, не були зацікавлені в тім, щоб уся ця величезна маса людей там здихала, для них це була страшний клопіт, тому, якщо хтось полонених викупав за «курку-яйко», вони віддавали. Розбирайтеся з ними, мовляв, самі. Отже, мама, отямившись, учепилася за батьківський рукав, не за руку, тому що руки в нього висіли від холоду як батоги. На ньому була лише гімнастерка, а під нею тільки шматок дерматину, й усе. Як він не замерз до смерті — загадка. Усе тіло було вже захололе, пальцями-бурульками ледве ворушив. Тата сентиментальний фашист віддав за так.

З табору батьки вийшли, наче роботи, заціпенілі, очманілі. Потім їм довелося мандрувати-поневірятися, поки дісталися в Обухові до родичів. Йшли від села до села.

— А як заробляли на харч і одежинку? — поцікавився Рудольф Карлович.

— У батька за пазухою залишився німецький трофей — коробка з фарбами-акварелями і пензлик. Батько, заходячи в двір чи у будинок, малював, приміром, портрет дівчини або молодиці, а хазяїн за це годував і ще й на дорогу давав. Фотоапарати тоді були — рідкість, а люди хотіли мати на пам’ять портрет рідної людини. А то якось тато намалював півня, здоровенного, красивого, той у подвір’ї статечно прогулювався, господарка страшенно його любила. За це батько одержав шматок домашньої ковбаси і старий піджак. Таким чином, і дісталися до Обухова, до діда з бабцею.

Рудольф Карлович піднявся зі стільця, почав ходити майстернею. Зморшки роздумів гармошкою зібралися на чолі, він навіть мимоволі витягнув губи в трубочку.

— Ну що ж, будемо прощатися, — рішуче вимовив Лещинський. — Пора й честь знати. Думаю, що найближчим часом ми з вами обов’язково зустрінемося.

— Буду радий, — відповів до знемоги втомлений художник.

Після міцного рукостискання Лещинський запропонував йому:

— Я вас підвезу додому.

— Ви мене просто врятуєте.

Для себе Лещинський уже твердо вирішив, що категорично не буде «наїжджати» на художника. Історія його батьків зворушила навіть його загартоване серце, але головне, напевно, було в іншому: є якісь людські цінності, які не можна переступати, вони проростають з минулого в майбутнє зеленою травою і якщо її повиривати, то можна й самому надірватися, омертвіти геть-чисто. Рудольф Карлович, зрозуміло, не одразу «зламався». Він несподівано пригадав свого батька з дерев’янкою-«ногою», який міг віддати останнє другу-приятелю… Виплив з пам’яті образ щиросердного, доброго дядька Івана, що так шкодував за іконою, котру розтрощив Костя Кацапчук, тренуючись метати ножі… Зосереджено кривив губи Абалкін… Але всіх рішуче відсторонила колишня дружина Тетяна — вона проникливо дивилася прямо в душу осудливим поглядом… Ліщинський нічого з тим не міг зробити. Він навіть махнув рукою перед своїм обличчям. Встав. Подивився на художника Козинця, ще раз подумав: «Невже для того його батьки вирвалися з пекла, щоб я їхнього сина пограбував?» Рішуче видихнув:

— Їдьмо..

Отже… Треба обмізкувати, як допомогти художнику кардинально, як вирвати його з убогості-зубожіння. Нехай Бернацький терміново розбереться, яка зараз ситуація складається навколо Козинця.

Смола… Гриня Козинець… Незбагненно, що він має якийсь стосунок до Івана Дем’яновича Козинця. Цікаво, які тепер відносини між пасинком і вітчимом? Чи контактують вони? Чим це обернеться?

* * *

Борис Бернацький не змусив себе довго чекати — за лічені дні він зібрав інформацію і красномовно відзвітувався. Зустріч відбулася в улюбленому місці Лещинського — в зоопарку, який завжди умиротворяв і радував Рудольфа Карловича. Дивлячись на хижих звірів у клітках та вольєрах, він усім своїм єством, кожною клітинкою тіла відчував свою значну над усіма ними перевагу — волю.

Основна частина «доповіді» Бернацького збігалася з тим, що накопав «паралельний розвідник» Григорій Дорошко. Картина вимальовувалася така. Мати Гриця Єлизавета Вікторівна мала на нащадка великий вплив, утім, далеко не вирішальний, проте вона єдина уміла приборкувати його огидний, зарозумілий характер (рідний батечко — невдаха-артист оперети, що спився). З вітчимом у Грині склалися нейтральні стосунки, хоча художник Козинець намагався на нього благотворно впливати. Але Гриня патологічно не любив три речі: курячу шкурку, балет і малювання. Зате підрісши, Гриня з ентузіазмом подався у вихованці «підвального» спорту: тягав у спортивній секції, що розмістилася в підвалі, гирі і штангу, нарощував рельєф мускулатури, мріючи виглядати, як Арнольд Шварценегер. Вступив навіть до інституту фізкультури. Але загримів — у в’язницю: стибрив машину і, на нещастя, то була тачка сина прокурора. З в’язниці повернувся «дипломованим» злочинцем: усотав там усе найгірше. Знову занурився в «автобізнес», тобто або крав авто, або переганяв уже крадені, відчуваючи до машин нескориму тягу. На той час він цілком пішов з сім’ї на «вільні хліба». Не гребував банальним рекетом. Після ряду «витівок» потрапив у поле зору Алевтини Власової, незабаром став її «биком»: щось на кшталт підручного й охоронця. Брав участь у нальотах на новоспечених мільйонерів, «курував» два ринки — автомобільний і продуктово-господарчий. Вирізнявся особливою агресивністю і жорстокістю, однак у присутності Алевтини міг поводитися не тільки стримано, але й виважено (прямо фрейдизм якийсь!).

Після фантастичної загибелі Алевтини в цементному саркофазі зненацька виявив організаторські здібності. Як магнітом притяг до себе Анвара Радуєва, Романа Чумаченка (обоє наркоділки), пізніше почав користуватися послугами юриста Свінцицького (у того була красуня-дружина, у присутності якої Смола ніяковів і ставав ягням). Під началом Смоли були також молоді відморозки-спортсмени.

Вислухавши цю інформацію доволі байдуже, Рудольф Карлович пожвавився, запропонувавши:

— А тепер перейдемо до ключового питання і спрямуємо світло на унікальну колекцію художника Козинця, який доводиться нашому негіднику Смолі вітчимом.

— А ситуація витанцьовується досить неординарна, — пригладив чаплінські вуса Бернацький. — Раніш, я так розумію, художника оберігала його ангел-хранитель — дружина Єлизавета Вікторівна, яка щиро любила Івана Дем’яновича і була охоронницею домашнього вогнища. У Гриця навіть і в думках не виникали певні наміри щодо художніх скарбів, тим паче, що через недалекість вони йому були абсолютно нецікаві і безглузді, інша річ — крутий автомобіль, наприклад, або яхта. Але зустріч з юристом Свінцицьким Смолу перевернула, у нього потекла слинка, оскільки він виразно учув апетитний хрускіт шалених «бабок».

— Відкіля ти знаєш?

— Від самого Свінцицького. Саме він його напоумив. Він зараз ізольований. Сидить у підвалі.

— Правильно, нехай дозріває. Так що розповідає юрист?

— А він розповів також про те, як напоумив Смолу. Ікони, картини, статуетки, стародавні книги було вирішено конвертувати в конкретну валюту.

— Яким чином?

— Виник такий собі італієць-міланець Армандо Джильоне, природно, з подачі Свінцицького, причому італієць справжній. За сприятливих обставин його познайомили з художником Козинцем. Італієць запропонував показати колекцію антикваріату і виставку картин світові, і почати, природно, із благословенної Італії. Ну який художник від такої пропозиції відмовиться?

— Дивно, але Козинець, здається, жодним словом не обмовився про це при нашій зустрічі, — виказав подив Рудольф Карлович.

— А чому він повинен сурмити про це на кожнім перехресті? По-перше, ще йдуть перемовини, по-друге, Козинець знає ціну слову, він не хвалько, по-третє, у художників існують свої марновірства.

— Можливо, можливо… Так у чому тут фішка?

— А фішка полягає в тім, що цілком офіційно колекція вивозиться в Італію, а там до неї приробляють ноги. Вона розпродається вроздріб і добру частку одержує Смола. А народний художник — у суцільному прольоті й при бубнових інтересах.

Через своїх друзів у СБУ я з’ясував чудернацьку річ. Армандо Джильоне понад чотири роки не повертає колекції львівської мистецтвознавиці Яресько і донецького художника Галагана, котрі взявся показувати в себе на батьківщині. Я через тих же есбеушників вийшов на італійський Інтерпол. Так вони взагалі потішили інформацією. Армандо Джильоне, він же Джанні Франконі за останні десять років тричі затримувався поліцією в зв’язку з обвинуваченнями в шахрайстві, вимаганні і нанесенні серйозних тілесних ушкоджень. Ось такий фрукт.

— А як же він знайшов спільну мову з нашими чиновниками з Мінкульту?

— Елементарно. У договорі передбачені дуже привабливі пункти. Італієць обіцяє не тільки економічні контакти й постачання обладнання для музеїв, а й запрошення представників адміністрації на гостину в Італію коштом сторони-приймача, зокрема — відпочинок на віллі Джильоне. За його рахунок. Копію цього договору я приніс. Можете помилуватися.

Лещинський узяв складений вдвічі аркуш, розгорнув його, пробіг очима. Замислився.

— Значить, так, — впевнено промовив Рудольф Карлович, — Італія анулюється. Колекція повинна залишитися в країні, яка, сподіваюся, коли-небудь дозріє до того, що буде цінувати своїх художників. Грошей мами Рози цілком вистачить, щоб побудувати під цю справу гарну галерею в Києві.

Бернацький заблимав очима, які, мабуть, стали в цю мить квадратними.

— Рудольфе Карловичу, може, я щось неправильно почув?

— Саме як треба почув, це тобі каже Костя Кацапчук.

— А це ще хто такий?

— Йди, дорогенький. Попрацюй зі Свінцицьким, підготуй його морально, але без особливого каліцтва. Він мені незабаром знадобиться.

Бернацький крейсерським кроком залишив зоопарк.

Рудольф Карлович ще якийсь час у товаристві Вана і Ліна ходив алеями, задивляючись на тварин. Навіть у неволі вони залишаються самими собою. Онде тигр розлігся на теплому камені — на вигляд така собі сумирна киця, але спробуй зачепи. А якою забавною здається стара бегемотиха. «Ніби огрядна й неповоротка, а — найнебезпечніша тварина, — подумав Лещинський, — крокодилів розкушує, як насіннячка».

Рудольф Карлович набрав номер мобілки журналіста Христофорова.

— Привіт. Ну як там справи?

— Я тут одну відсебеньку придумав, — жваво заговорив Христофоров, — дописую главу своїх взаємин з вами. Дуже колоритно виходить. Думаю, вам сподобається. До речі, Рудольфе Карловичу, у мене поверхом вище мешкає сусіда-підприємець, колишній льотчик-винищувач. Так він мені в довірчій бесіді повідомив, що хтось знищив гніздо наркобандерші Рози Чумаченко. Ви нічого про це не знаєте? Я б хотів зробити про це сенсаційний матеріал.

— Ні, голубчику, я нічого про це не знаю. Та й навіщо тобі сенсації? У тебе є про що писати. Коли ми зустрінемося?

— Думаю, за тиждень дошліфую. Отоді й побачимося.

Розділ 23 Повний ульот

Андрій і Марина кайфували на даху дванадцятиповерхового будинку. Перед ними розстилалася чудова панорама міста. Загадкою і таємницею віяло від магії простору, що складалась з неба і землі.

— Скільки можна животіти в підвалі, коли весь світ перед нами, — вимовив Андрій.

— Справді, і як ми раніше не здогадалися піднятися на… на таку красу, — відгукнулася виснажена худюча Маринка.

Але зараз вона теж світилася радістю й енергією. Десять хвилин тому вони укололися не брудною «ширкою», а фірмовим ампульним метадоном, і тепер купалися в насолоді, у щасті…

Ах, доза! Усе життя — доза, весь сенс життя — доза! Радість — це доза, секс — це доза, спілкування — це доза, усе, що у світі є хорошого, — це доза. А без дози все закінчується, і життя звужується до розмірів голкового вушка. І ти сам звужуєшся до цих розмірів. Але зараз доза не дає про це думати. Ура!

Андрій дістав з поліетиленового пакета гроно бананів, простягнув один Марині:

— Давай перекусимо, а то, здається, ми два дні нічого не хавали.

Вони сиділи на даху, їли банани і були щасливі. Марина, схопивши двома пальчиками тверду основу яскраво-жовтої шкірки, розмахнулася, щоб запулити її кудись униз, але Андрій щиро відреагував:

— Ти що! Ти ж комусь у голову влучиш!

І Марина з веселою міною розкаяння поклала бананову шкірку поруч із собою і прийнялася за другий банан. Її коханий, здавалося, випромінював пружну силу сонячного світла, — вродливий, спортивний, чарівний, він нагадував їй принца, який, незважаючи на всю сонячність, не виглядав казково-ефемерним, а був цілком земним, конкретним, доступним, але від цього не менш привабливим. Ах, володіти мрією набагато приємніше, ніж просто мріяти.

Андрій, схоже, відчув її стан і патетично відреагував віршами:

— Шлях… полетів… роздвоїв мої груди?.. — спантеличилася Марина.

— Авжеж! Полетів і роздвоїв! — загадково підтвердив Андрій.

Він долонями вигорнув із платтячка Маринчині груди і почав лоскотно облизувати «родзинки».

— Це ти на мою честь написав? — запитала улещена Марина.

— На жаль, це написав не я, — чесно зізнався Андрій. — Є такий чудовий поет Юрій Кузнецов.

Марина мрійливо зітхнула. В Андрієві її завжди приваблювало те, що він не бреше. Втім, він мав багато достоїнств, він був розумний, начитаний, писав вірші, і те, що його недавно вигнали з університету, уже майже не засмучувало її. У порівнянні з тим, що вони зараз відчувають, це така дрібниця.

Марина рвучко встала і, зробивши кілька кроків, захоплено розкинула руки:

— Краса ж яка!

Андрій відверто милувався нею. Тендітна, граційна, летюча! Прямо-таки грінівська Ассоль. Пустотливий вітер задирав її коротеньке платтячко, і біленькі трусики приємно лоскотали його погляд. Вона обернулася і лукаво уп’ялася в Андрія. Миле личко з гарними губками і бездонними блакитними очима воістину було виліплене з ароматів-видінь найкращих на світі квітів… Саме так йому здавалося в цю мить. Марина весело прокрутилася на одній ніжці, грайливо зігнулася, простягнула руки — і її пальчики зазивно затріпотіли: мовляв, йди до мене.

— Ах ти! — зірвався вихором Андрій, і через мить вони злилися в жагучому поцілунку.

Кілька хвилин потому вони сумирно сиділи рядком і бездумно-щасливо розглядали далечінь. Цей фантастичний світ належав тільки їм двом, і вони приймали це як належне: юність самовпевнена.

А ще вони знову повірили в те, що все життя будуть разом, тому що така любов, як у них, не вмирає ніколи. Тим паче, що навколо все прекрасно, безтурботно, неповторно, життя сповнене надій і перспектив. І це незважаючи на те, що зовсім недавно все було погано і жахливо.

Поступово блаженство буквально почало розпирати їх, по обличчях блукала багатолика посмішка щастя.

Андрій піднявся, немов спурхнув.

— Йди сюди, сонце душі моєї, — він підхопив на руки тіло-пір’їнку Марини. — Ти бачиш, ось там, серед зелених хвиль щось біліє, — кивком голови він показав кудись униз. — Це яхта! Ти хочеш політати по хвилях на яхті?

— Хочу, — кивнула Марина.

Андрій зробив кілька кроків вперед і птахом злетів на парапет, прямо туди, де була поламана огорожа.

Марина, затишно лежачи на руках Андрія, ясно відчула, що в такій «колисці» вона захищена від усього світу.

— Ну, і, де твоя яхта?! — задерикувато вигукнула вона.

І Андрій рішуче ступнув з висоти дванадцятиповерхового будинку…

* * *

Двоє міліціонерів скрупульозно досліджували ділянку даху, немов сподівалися знайти щось таке, що могло б змінити їхню думку на 180 градусів.

— Здається, все, відбій, — підвів риску високий блондинистий лейтенант. — Даремно шукати вчорашній день.

Саме він на початку пошуків знайшов два шприци і сердито лайнувся:

— Наркомани прокляті!

Крім шприців, виявили тільки кілька почорнілих шкірок від з’їдених бананів. Про всяк випадок шукали записку або прикмети-ознаки того, що молоді люди звалилися з даху не по своїй волі. Нічого такого не знайшли.

Лейтенант знову звернув свій погляд на шприци, акуратно взяв один з них за допомогою вирваного з блокнота листка.

— Судячи з могутньої кубатури, у них відбувся повний ульот.

— Чортові пілоти-убивці, — сердито відреагував напарник.

Фатальна парочка вражаюче точно гепнулась на модного співака Романа Чумаченка, зламавши йому шию. Якби ж то він хоч на хвилину затримався в салоні краси «Орхідея»…

«А з іншого боку, — міркував, спускаючись на ліфті, лейтенант, — менше буде головного болю. У будинку тільки за останній місяць скоєно чотири пограбування квартир. У сусідніх висотках схожа картина. Так що коли почаклувати з папірцями, на солодку парочку цілком можна буде навішати чимало „глухарів“».

Розділ 24 Заживо законсервований у смолі

Смола під’їхав до воріт лікеро-горілчаного заводу. Підручна «шістка» Мурик, який сидів за кермом, вимогливо посигналив. Ворота монументально «мовчали». Тоді другий «бичара» за кличкою Дерматит метнувся в будинок охоронної служби.

— Відкривай, ми до директора, — наполегливо-беззаперечно вимовив він.

Дужий охоронець зарозуміло відреагував:

— Пред’явіть спеціальний дозвіл.

— Ах ти, покидьку, — без розгону закипів Дерматит, — ти в «даху» вимагаєш дозвіл? Тисни кнопку, кому кажуть!

— Не за інструкцією.

Дерматит різко схопив лікоть правої руки охоронця, який був на голову вищий за нього, другою рукою перехопив її вище кисті, і, роблячи різкий рух корпусом, вивернув амбалу «кочергу». Той від різкого болю моментально завив:

— О-о-о!

— Відчиняй ворота.

— О-о!

Дерматит злегка послабив заломлену руку, охоронець звернувся до колеги, що сидів у «скляшці» з вибалушеними очима:

— Петю, відчини, це свої.

Невиразний Петя натиснув кнопку, загудів мотор, ворота почали повільно відкриватися.

— Так би одразу.

Кікбоксер Дерматит урізав амбалу-охоронцю по печінці (той зігнувся, як складаний ножик), сам пройшов через вертушку прохідної і вже з іншого боку воріт сів у круту сріблясту мазду. Авто різко рушило, Мурик зі знанням справи хвацько закермував до адміністративного будинку.

Зосереджений охоронець Петя без зволікання набрав номер телефону:

— Степане Степановичу, вони зараз будуть у вас.

— Молодець, — коротко відповів директор лікеро-горілчаного заводу Степан Степанович Ляшко і відразу поклав слухавку.

Зустріч зі Смолою, природно, не була для нього несподіванкою, більш того — заздалегідь домовлена на конкретний час, але в роті відразу стало огидно і ноги дрібно затремтіли. Візит Смоли міг передвіщати тільки жах у кошмарі.

Степан Степанович вказівним пальцем безсило натикав «чарівний» номер захисника-рятівника Григорія Петровича Дорошка, начальника розвідцентру Рудольфа Карловича Лещинського (утім, про цей «нюанс» він, природно, не відав).

— Вони вже тут. Зараз увійдуть у кабінет.

— Не бздикуй, — пролунав владний голос. — Дій за інструкцією, решту зроблять мої люди.

Кілька хвилин по тому двері в кабінет директора лікеро-горілчаного заводу різко відчинилися, у всьому чорному ввійшов елегантний Смола, за ним з винуватим виглядом проникнула секретарка Людмила Опанасівна.

— Киш, — презирливо махнув на неї долонею Смола.

Степан Степанович кивнув головою, збентежена Людмила Опанасівна зникла, щільно зачинивши двері. У приймальні вона опинилася віч-на-віч із двома серйозними, коротко стриженими парубками. Один з них сів у крісло, другий сторожко завмер біля вікна.

Задзвенів телефон.

— Не піднімати, — розпорядився Дерматит, що стояв біля вікна. — Обійдуться. Обід.

Секретарка покірна застигла. Телефон, досита подзеленькавши, замовк. Відвідувачів не було: по-перше, неприйомний день, по-друге, обідня перерва.

Тим часом Смола в директорському кабінеті ставив крапку над «і».

— Отже, Степане Степановичу, ви мені повинні один мільйон «зеленню». Мені він, як кажуть, дуже терміново знадобився, тому я нагрянув до вас у кабінет, а не додому, де ненароком міг би постраждати хтось із родичів. Смертельно постраждати. Так що ближче до тіла.

Степан Степанович, зібравши волю в кулак, забелькотів пересохлим горлом:

— Взагалі-то я вам нічого не винен, але, з огляду на політико-економічну обстановку в країні, я готовий допомогти гарній людині.

— А це що за демагогія? — грізно підвівся в кріслі Смола.

— Я згоден, згоден, — залепетав директор. — Я уже відчув вагомість ваших аргументів: постачальники спирту мені відмовилися постачати спирт. А оптові покупці… теж відмовилися брати нашу продукцію. Одначе є два «але». По-перше, я не можу прямо в кабінеті передати такі шалені гроші, бо я в останній момент, перепрошую, струхнув — а раптом менти налетять і запитають, відкіля в мене такі нетрудові прибутки, по-друге, я не зміг зібрати мільйон. Та й, вибачаюся, у переданий раніше вами кейс, на моє щастя, умістилося тільки… (директор зробив паузу, Смола напружився) тільки вісімсот п’ятдесят тисяч. Малуватий виявився кейсик.

— Як малуватий? — підхопився Смола. — Це ж перевірена ємність.

— Річ в тім, що чималу частину суми довелося пакувати п’ятдесятидоларовими купюрами, — розвів руками директор.

— От що, шановний, ти мене не перший день знаєш, — насунувся всім корпусом Смола, — досить жарти жартувати!..

Але Ляшко так щиросердно принишк і скривився: нема, мовляв, більше не копійки, що Смола миттєво переорієнтувався:

— Гаразд, хрін з тобою, — ти мені зараз передаси вісімсот п’ятдесят тисяч. А боржок, припустимо, через тиждень. Це моє останнє слово, інакше живим звідси не підеш.

— Але в будь-якому випадку нам треба буде залишити кабінет, — похнюпився Степан Степанович. — Та ви не переживайте, кейс я вам передам на території заводу, ну справді, не можу ж я ризикувати прямо в кабінеті, та й вас підставляти під удар.

— Де? — піднявся рішуче Смола.

— На вашій автівці зараз проскочимо в кінець заводської території, там у нас є недобудований цех, він примикає до бетонної огорожі, а в огорожі є діра… Одне слово, у цьому цеху я сховав кейс із грошима. Я буду сам-один, та дивіться, — директор встав зі стільця і підняв руки, — я ж абсолютно не озброєний.

— Добре, ходімо.

Біля дверей Смола ретельно обшукав директора лікеро-горілчаного заводу.

— Веди, Сусанін.

У приймальні директор коротко кинув секретарці:

— Я перекусити. Незабаром буду.

Оперативно сіли в простору мазду з тонованими вікнами.

— Уперед, — розпорядився Степан Степанович, — я буду показувати дорогу.

Виляючи серед виробничих будівель, Мурик минув безлюдний котлован і зупинився біля хмурого сірого цеху.

— Три роки не можемо відновити спорудження, — пояснив, ледь вертаючи язиком, директор. — Немає коштів на капітальне будівництво.

Раптом його голова упала на груди.

Услід за ним на груди упали голови в Мурика і Дерматита. Міцний Смола, холодіючи від думки: «Отруїли, гади», з останніх сил непритомно відчинив двері і звалився тілом прямо додолу. Більше він нічого не бачив і не чув.

Проінструктований Степан Степанович Ляшко ще перед котлованом розкрутив «загазовану» стадійною сумішшю пузату авторучку, яка двома частинами розкотилася в автосалоні.

…Через півгодини Смола очуняв. Якийсь час він мутно міркував, що відбувається. А відбувалося таке. Він висів, прив'язаний за руки товстою мотузкою до якоїсь металевої балки в недобудованому цеху. Смола смикнувся.

— Ага, оговтався, — констатував хтось у напівмороку. — Ну що ж, починаймо.

Смола спробував подати голос, та де там — рот капітально забинтований широким скотчем. У ніздрі паморочливо бив різкий дух свіжоасфальтованого шляху. По обличчю текли патьоки поту, в скронях гуло. Вивернувши голову, він глянув униз. Під модерновими туфлями Смоли стояла висока — у людський зріст — металева бочка, у якій закипала… смола, яка підігрівалася відразу трьома стугонливими паяльними лампами.

— Зараз ми тебе опустимо в рідне середовище, — знову пролунав незнайомий голос, — і в такий спосіб відбудеться справедливий суд. Звісно, можна було б просто пристрелити, але набагато корисніше, коли людина все усвідомлює. А в тебе буде час усвідомити. Опускай.

Смолу на мотузці стали повільно опускати в закипаючу смолу, що заповнювала бочку приблизно на дві третини. Спочатку занурилися ноги в модернових штиблетах, Гриня засмикався і замукав, безумно крутячи головою і роздуваючи щоки, очі в нього полізли на лоба. Процес опускання прискорився, рівень вируючої смоли катастрофічно піднімався, вичавлюваний тілом бранця, поки, нарешті, під густою рідиною не зникла потилиця Смоли, потім шльопнулися, занурюючись, руки бранця (пальці якого ще сіпалися, стискалися і розтискалися) разом з кинутою мотузкою. Чорна гноївка, що лопалася бульбашками, почала переливатися через край бочки. Хтось спритний відтягнув паяльні лампи убік, заглушив вогонь.

— Усе, рвемо кігті, — пролунала команда.

За кілька хвилин з воріт заводу солідно викотилася срібляста мазда, за тонованими вікнами якої ледь угадувалися обриси людей. У цей час директор лікеро-горілчаного заводу вже перебував у власному кабінеті, а біля нього метушилася секретарка Людмила Опанасівна.

— Щось серце розболілося, — скаржився Степан Степанович, напівлежачи у кріслі, — ще в їдальні прихопило. «Швидку»? Ні, не треба. Відчини вікно. Зараз усе минеться.

«Биків» Мурика і Дерматита міліція через два дні «виловила» в ювелірному магазині Дніпропетровська, де вони п’яні, як чіпи, були вночі схоплені завдяки охоронній сигналізації поруч з розбитим прилавком з виробами з дорогоцінних металів і каменів. Найсумніше, що магазин належав доньці голови міського суду.

Розділ 25 Облога

Переглядаючи газети, Рудольф Карлович мимоволі схопився за серце. Сторінки строкатіли сенсаційними заголовками, які кричали про вбивство відомого журналіста Костянтина Христофорова. Рудольф Карлович здивовано пробіг очима одну газету, другу, третю… Потім роздратовано став чиркати красномовну фотографію ручкою, розриваючи газету на шмаття.

— Але хто ти, Бруте?! — вимовив він уголос і… узяв себе в руки.

Лише серце кололо.

Два дні тому Христофоров повинен був приїхати з новими розділами життєпису. Однак рукопис він передав через свою дружину, пославшись на хворобу. Віолетта Павлівна вибачилася й відкланялась.

Рудольф Карлович розгорнув на самшитовому столі шкіряну папку з відпринтованими аркушами, витяг їх із поліетиленового пакета, але якась дрібниця його відволікла і він вийшов з кабінету Коли повернувся назад, то побачив дивну картину: його улюблениця вівчарка Мальва, в’яло поскиглюючи, лежала біля столу і з зусиллям намагалася підняти голову. Схоже, вона агонізувала! В розпачі Лещинський негайно викликав китайця Вана, але той нічого не зміг пояснити. Вдвох вони розгублено оглядали кімнату: все як завжди. На розкритий рукопис приземлилась нахабна муха і миттю перекинулась, витягнувши лапки. Рудольф Карлович підозріло дивився на неї — і жахлива здогадка вразила його.

— Ван, закрий папку, — наказав Рудольф Карлович. — І затягни «змійку». Тільки дуже обережно.

— А тепер — ретельно мити руки. І відчини вікна!

Уживши перших заходів безпеки, Лещинський без зволікання зателефонував до УВС знайомому полковникові-криміналісту, потім викликав доктора Французова.

Того ж дня, ввечері, полковник-криміналіст повідомив результат аналізу. Сторінки рукопису були просякнуті найсильнішою отрутою із сімейства ціанід-ефірних з’єднань. Досить було гарненько надихатися нею, щоб стався параліч легень і зупинилося серце. Специфіка отрути була такою, що через добу її виявити в рукописі було б уже неможливо — вона просто випаровувалася.

Лещинський зрозумів, що в нього з’явився могутній ворог. Настільки могутній, що навіть вірний надійний друг Христофоров погодився його отруїти. Про те, що Христофоров сам на це пішов, Рудольф Карлович і думки не допускав. Але хто його змусив? Утім, чому він вирішив, що це справа рук Христофорова? Адже він не з’явився, а прийшла його дружина І, здається, вона була не при собі. Шантаж? Виходить, цілком можна припустити, що Костянтина вже немає в живих.

Лещинський викликав керівника власної служби безпеки Веніамина Карагова і категорично наказав за будь-яку ціну розшукати Христофорова. Шукали, але той як у воду впав.

І ось будь ласка тобі! Сенсаційні статті в газетах. І всі вони дружно вказували на причину загибелі «відомого і талановитого журналіста», з яким розправився «престарілий авторитет Рудольф Карлович Лещинський на прізвисько Американець». Крім фотографій трупа журналіста, фігурували знімки, на яких Христофоров і Лещинський були зображені поруч у дворику приватного будинку Рудольфа Карловича. «Знято під час останньої зустрічі, — відзначив Лещинський і похитав головою. — Невже сусідство цих знімків про щось говорить? Дивно, дуже дивно. Вони так нахабно звинувачують мене, начебто я вже арештований. Просто маячня якась!»

У двері зазирнув схвильований Лін.

— Спецназівці оточили будинок, — повідомив він.

— Поклич брата, — несподівано слабким голосом попросив Рудольф Карлович.

Лін метнувся.

Рудольф Карлович висунув шухлядку письмового столу. Дістав «ТТ». Задумливо стулив губи: «Гарна річ, наскрізь пробиває бронежилет». Поклавши палець на спусковий гачок, прикинув: «Ні, треба щось простіше і легше. Італійську „беретту“, наприклад».

З тієї ж шухлядки він дістав покладений у замшеву коробку витончений чорний пістолет. Зняв запобіжника.

У кабінет увійшли Ван і Лін.

— Вони вже вдираються у двері, — повідомив Лін.

— Підійдіть до мене, — тужливо попросив Рудольф Карлович.

Брати зробили декілька кроків. Лещинський підняв руку з пістолетом і направив на Вана, потім перевів на Ліна. Нарешті, красномовно приставив дуло до власної скроні. Таким чином він дохідливо й прозоро натякнув, що ситуація просто безвихідна, і наступний крок, мабуть, тільки один… Брати, заклякнувши, мовчки свердлили його поглядами. Ван, ніби заперечуючи, похитав головою.

— Милі мої, — прохрипів Рудольф Карлович.

Виникла пауза, рука Лещинського безсило упала і він несподівано обм’як в кріслі. Брати підлетіли до нього майже одночасно. Ван, охопивши долонями скроні шефа, підняв його голову. У широко відкритих нерухомих очах разюче чітко відбилися дві маленькі фігурки…

— Здається, готовий, — скрушно зітхнув Ван.

— Тримай голову! — вигукнув Лін. З верхньої кишені своєї «маодзедуновської» куртки-кітеля він витяг планшетку з голкою. Мить — і голку він звільнив від пластикового захисту. Потім Ван акуратно вкрутив-увігнав голку Рудольфу Карловичу під носом, нижче десь на міліметр, — у реанімаційну точку життя.

У приміщенні зненацька з’явився садівник Манкурт.

— Дайте мені кулемет, я їх усіх порішу, — несамовито заклекотав він. — Ну дайте мені кулемет! Тра-та-та-та!..

— А ну тебе, — очужіло відмахнувся Лін.

Брати кинулися в передню частину будинку, що перетворився на фортецю, оскільки на вікнах були вчасно спущені бронежалюзі, у вхідному коридорчику зачинилися додаткові бронедвері й перебірки.

З фанатичністю камікадзе Ван і Лін стали відбиватися від атак спецназівців. Несподівано відчутно потягнуло гаром, у будинку з незрозумілої причини почалася пожежа. Незабаром вогонь почав буквально дихати в спини беззавітним китайцям-охоронцям, але вони відбивалися до останньої можливості і живими в руки не далися.

Розділ 26 Шлях до трону відкритий

Ігор Власов дивився телевізор. В останніх новинах повідомлялося про побоїще на одній з тихих вулиць передмістя. Незважаючи на те, що у Власова були загіпсовані ноги і права рука, він посміхався. Він був глибоко задоволений. Вірний і кмітливий Іллюша Шварцбург зробив усе за вищим класом. Він навіть примудрився інсценізувати похорон Власова. Гроші зробили все. Після чого ті ж самі гроші втілили в життя ефектний задум, вичитаний у спогадах марнославного Лещинського. Коли Ігор дізнався, що йому не вдалося отруїти Лещинського, він вирішив усунути патріарха руками ментів. Для чого довелося вбити непоступливого журналіста і підкупити кілька редакцій. Результат виправдав усі задіяні засоби і витрати! Норовистий старигань поквапився списати свого учня на прізвисько «Блін» з рахунків і отримав належне. У своїй останній цитаделі він дістався ментам у вигляді дуже обгорілого трупа. Але експерти з повною впевненістю ідентифікували бідолаху: на кісточках його правої руки був знаменитий перстень зі смарагдом, на шиї — платиновий ланцюг з вигадливим кулоном.

Але найголовніше — вставна щелепа, яку Лещинський замовляв собі у відомого столичного дантиста.

Ігор Власов самовдоволено посміхнувся. Зачерпнув ложкою чорну ікру, поклав на язик, смакуючи, проковтнув. Потім хильнув чарчину горілочки на меду. Тепер треба терміново залікувати рани і зануритись у передвиборну гонку. Шлях до трону відкритий!

Розділ 27 Покладливий попутник

Ах, якби ж то Ігор Власов знав, як він фатально поспішив зробити остаточні висновки. До якої ж міри є впертим прислів’я «Поспішиш — людей насмішиш». Не прислів’я, а тягуча гумка з підтекстом… Чим довше відтягнеш, тим болючіше вона тебе вдарить на зворотному шляху.

Утім, Рудольфа Карловича Лещинського ми залишили практично в безвихідному становищі: в обкладеному облогою будинку, та ще й знепритомнілим. Але, напевно, вирішальну роль зіграла геніальна східна медицина: недарма Ван вкрутив Лещинському золоту голку під носом — у точку Ін-Зян, що активізує могутні сили організму.

Коли Рудольф Карлович прийшов до тями, над ним мутно маячила пика садівника Манкурта.

— Ну, слава Богу, очухався, — вимовив приблуда-садівник, — а то я вже думав, що ти дуба врізав.

— А ти, виявляється, не зовсім Муму, розмовляти по-людськи можеш, — слабко посміхнувся Лещинський.

— Дай мені кулемет, я їх усіх потрощу, — запекло попросив-пообіцяв Манкурт.

— Ти спочатку дай мені мінералочку, — зробив рух рукою Рудольф Карлович, — ось у тій шафці стоїть, а я тобі потім подарую вогнемет із зеніткою. Кому я сказав, дай води, мені треба ліки запити.

Манкурт тямуще метнувся до шафки.

Лещинський з нагрудної кишені витяг «трубку», витрусив таблетку нітрогліцерину.

Манкурт простягнув пляшку «Боржомі».

— Та відкрий же, — м’якіше порадив Рудольф Карлович.

Манкурт збив металеву пробку об кут самшитового столу:

— На.

Рудольф Карлович проковтнув таблетку, гарненько приклався до пляшки. І тільки зачепивши пальцем тоненьку голку під носом, помітив її. Акуратно витяг і застромив в обшлаг рукава сорочки.

Уся ця холоднокровна розміреність відбувалася на тлі ніби приглушено-віддаленої какофонії пострілів.

За п’ять хвилин Лещинський досить бадьоро встав із крісла. Вправно відчинив ніжно-рожевий (під колір стіни) вмурований сейф, з непроникним обличчям дістав автомат «УЗІ» — ізраїльський шедевр останнього зразка.

— Йди сюди, — покликав Манкурта. — Натискатимеш осьде. А от запасний ріжок з патронами. Тобі цілком вистачить, щоб відбитися від усіх циганів і не потрапити знову в контейнер.

— Ну вже хрін тепер мене візьмеш, — посміхнувся беззубим ротом Манкурт.

— Вали стіл боком і займай бойову позицію, — розпорядився Рудольф Карлович.

— Утім, стій. Підійди до мене. («А на зріст ми з ним однакові», — прикинув Рудольф Карлович).

Лещинський зняв з безіменного пальця перстень зі смарагдом.

— Це тобі, — він надяг перстень на палець Манкурта. Коштовна цяцька без проблем подолала кострубатий суглоб садівника.

— І це тобі, — Рудольф Карлович зняв із шиї платиновий ланцюг з кулоном (усередині — фото сина). — Мій подарунок. За вірність і мужність. А тепер йди, дій. Ні, стоп!

Рудольф Карлович відвернувся, вийняв з рота вставну щелепу, обтер хусточкою, простягнув Манкурту: — А це ще один мій подарунок. Давно мріяв зробити. З такими зубами ти будь-якому ворогу горлянку перегризеш. — Лещинський, немов малій дитині, сунув безцеремонно вставну щелепу садівнику в рота. — Примір. Скажи: ма-ма.

— Ма-ма, —вимовив садівник.

— Ну йди.

Манкурт рішуче заходився барикадувати середину кімнати, влаштовуючи вогневу точку.

Лещинський тим часом відкрив за допомогою автоматики компактну нішу в стіні, витяг з неї дві десятилітрові каністри з медичним спиртом і поставив без мудрувань одразу на підлогу. До однієї з каністр приклеїв «монетку»-пластид, попередньо здерши захисну плівку. Точно через п’ять хвилин завершиться хімічна реакція від зіткнення з повітрям у «зернятку» підривника — і «монетка» вибухне… Ох, не думав, що ця «пересторога» колись знадобиться.

Рудольф Карлович прощально оглянувся, потім жваво задріботів у коридорчик і щільно зачинив за собою металеві двері; проскочивши коридорчик, він опинився у власній спаленьці, знову зачинив металеві двері, потім натиснув йому одному відому опуклість, грубезна стіна пішла убік, і Лещинський бадьоро заспішив по крутих сходинках униз — глибоко під землю, туди, де в нього зберігався безцінний архів. Стіна за спиною старого плавно і неприступно стала на своє місце: навіть найтоншої щілини не можна було б знайти.

Вузьким підземним тунелем, присвічуючи собі шлях ліхтариком, Рудольф Карлович підтюпцем пробіг майже двісті метрів. Вийшов він на земну поверхню на паралельній вуличці з цегельної трансформаторної будочки (її прикрашала лиховісна табличка з черепами-кістками і блискавкою), з усіх боків вона щільно заросла кущами бузку, просотаного пилюкою.

Обтрусившись, Рудольф Карлович, ніби нічого не трапилося, пішов у бік підйому вулиці. Став на тротуар, замахав рукою. Зупинився зелений, кольору молодих жаб «Жигуль».

Лещинський жваво відчинив двері авто, заглянув у салон, оцінюючи двох зосереджених бравих незнайомців.

— Куди тобі, дідусю? — поцікавився Віктор Усольцев. — А то раптом нам зовсім не по дорозі.

— Тільки вперед, — посміхнувся Рудольф Карлович. — Схоже, наші напрямки збігаються. А там видно буде.

— Треба ж, який покладистий попутник зустрівся, — добродушно хитнув головою Олексій Кирилко. — Сідайте, шановний.

— Там, здається, стріляють? — показав великим пальцем кудись убік Лещинський.

— Тепер не зрозумієш, — надав ходу машині Усольцев, — чи то стріляють, чи то підривають, чи то салюти влаштовують уже серед білого дня. Щодня бардак.

Епілог Сім місяців потому

Ігорю Власову снилося, що він от-от злетить. Тобто бачив він ґрунтову дорогу серед зелених ланів, він біжить по ній, широко розкинувши руки, і намагається злетіти. На якусь мить Ігор навіть відривався від грішної землі, але потім знову глухо гупав по ній ногами, що ніби наливалися вагою. Зненацька він беркицьнувся з високого купиння і досить боляче приземлився на бік. Це приземлення і розбудило Власова. Він розплющив очі і з неясним подивом констатував, що звідусіль на нього ллється осяйна блакить неба. При цьому відчутно нив бік — Власов лежав явно на чомусь дуже твердому. Він стрепенувся і сперся на лікоть, і з його горлянки вирвався мимовільний крик жаху — скільки сягало око, навколо сяяв неосяжний небесний простір. Ігор перевернувся на живіт, підповз до краю гидотно твердого ліжка, глянув униз — і побачив з висоти пташиного лету зовсім незнайомий пейзаж. Власов мимоволі відсахнувся і, лежачи на животі, широко розставленими руками гарячково міцно обхопив тверду основу. Ні, це було зовсім не ліжко! Ігор втратив здатність міркувати, а коли свідомість його проясніла, то… обмочився.

Власов перебував на бетонній плиті, підвішеній високо в небі, а точніше, підчепленій до підйомного крана, за допомогою якого зводили шістнадцятиповерховий будинок, — внизу все виглядало надзвичайно маленьким. Зібравши через якийсь час сили докупи, Власов заходився лементувати диким гласом: «Рятуйте!» Але кричав настільки сильно, що буквально за півгодини зовсім осип. Ігор боляче тикнувся обличчям у шорстку плиту, з очей потекли пекучі сльози… Раптом він з жахом усвідомив, що хоче в туалет по-серйозному, але стати навколішки остерігся: плиту почав плавно розгойдувати вітерець…

* * *

До старого приятеля Олега Козаченка, учасника клоунського тріо «Арт-шок», Віктор Усольцев і Олексій Кирилко завітали близько восьмої вечора. Вони були при квітах і з шампанським.

— А ми тебе провідати, — просяяв усмішкою Віктор Усольцев. — Без запрошення.

— Проходьте, хлопці, — засмутився Козаченко, — тут, розумієте… така петрушка, шкода, звісно, але у мене сьогодні в нічному клубі «Спліт» вистава.

— Так у тебе ж день народження, — здивувався Олексій.

— Служба є служба, — розвів руками Олег.

— Ну, тоді давай хоч вип’ємо за твоє здоров’я по келиху шампанського.

— З радістю, — запросив друзів у велику кімнату збентежений Олег. — Люсю, йди сюди, дивися хто до нас прийшов. — З’явилася мініатюрна Люся — дружина Олега Козаченка. — Накрий нам хутенько стіл. Хвилин тридцять-сорок в запасі маю.

— Це тобі подарунок, — простягнув велику коробку Віктор. — Рекомендую подивитися без зволікань.

Козаченко відкрив коробку і захоплено вигукнув: там були справжні боксерські рукавички.

— Як ви чудово влучили! — вигукнув Олег. — Мені саме для щастя не вистачало боксерських рукавичок.

— Справді? — розцвів у посмішці Олексій Кирилко.

— У мене тут одна сміховинна інтермедія наклюнулася, а реквізиту потрібного не було.

— А тепер є, — пораділа за чоловіка Люся.

Сіли за стіл і підняли келихи із шампанським, але тут пролунав дзвінок у двері.

— А це ще кого дідько приніс? — досадливо промовив Олег і з келихом у руці пішов відкривати двері. За хвилину він наповнив домівку радісними вигуками. До Олега Козаченка приїхав старший брат, з яким він не бачився років п’ять.

Але дуже скоро Олег зчепив у великому розпачі пальці:

— Ну що за невезіння!

— У чім річ, брате? — підняв брови Козаченко-старший.

— Так у мене сьогодні вистава в нічному клубі. А я не можу нічого відмінити.

— Нема проблеми, Олежко! — широко посміхнувся старший брат Богдан. — Я поїду з тобою. Можна?

— Звичайно.

— Дорогою побалакаємо.

— То й ми з вами, якщо не заперечуєте, — озвалися Усольцев і Кирилко. — Їдемо в нічний клуб! Гуляти так гуляти!

Оперативно висушили пляшку шампанського і всією компанією рушили у «Спліт».

Двадцять хвилин по дев’ятій під’їхали до нічного клубу. У гримерці вже перевтілювалися друзі-колеги Олега.

О десятій вечора почалася розважальна програма: виступали артисти-співаки, танцюристи, фокусник — цьому концертному вінегретові завзяті клоуни надавали смаку іскрометними жартами-номерами.

О першій годині ночі до клоунів підійшов старший розпорядник Федя Синцов і трохи зніяковіло вимовив:

— Хлопці, у залі сидить дуже крутий дядько з двома дамами. Отож ці дами вимагають стриптиз.

— У програмі ще буде стриптиз, — здивувався Олег Козаченко.

— Вони хочуть чоловічий стриптиз, — хмикнув Синцов, — причому у виконанні клоунів.

— Ми не по цих справах, — відрізав Козаченко.

Засмучений Федя Синцов пішов. Однак через п’ятнадцять хвилин по тому він з’явився в супроводі немолодого пана в елегантному костюмі з запаморочливою бірюзовою краваткою, але з пожмаканим від бурхливого життя обличчям.

Назвавшись гордовито політологом Шварцбургом, чоловік розплився в посмішці:

— Хлопці, ви ж артисти! Сам Власов просить. По чотириста баксів кидає кожному.

— Нам не треба нічого кидати, ми не собаки, — суворо відреагував розмальований на рудого клоуна Сергій Нікольський.

Через п’ять хвилин «політолог» виник у супроводі «комода», вбраного в шикарний, сталевого кольору костюм від Версаче. Позаду переминався розстроєний великодосвідчений Федя Синцов.

— Мужики, кінчай базар, — суворо вимовив наполегливий гість, — шеф дає вам останню можливість виявити себе на ниві творчості, а ви тут приндитесь. Одне слово…

— Добре, — погодився Олег Козаченко, — по дві тисячі на брата, але гроші вперед!

— З вогнем граєшся! — підключився до переговорів «комод», наповнюючи куліси пихою і дорогими парфумами. — Доповімо.

Візитери вийшли.

— Чому ти погодився? — непроникно запитав брата Козаченко-старший.

— А тому, що інакше нам просто переламають ноги-руки, — лаконічно пояснив Олег.

— Так, так, буде Варфоломіївська ніч, — підтвердив Віктор Усольцев. — Власов жартувати не любить.

— Та хто він такий?! — заграв жовнами Богдан Козаченко. — Адже і на бабу буває хиба. Я тільки піджак зніму.

— Власов — нардеп, бізнесмен і кримінальний авторитет в одній особі, — пояснив Олексій Кирилко.

— А піджачок одягни, брате, — наполегливо вимовив Козаченко-молодший. — Зараз не той випадок.

Тим часом з’явився адміністратор Федя Синцов і вручив шість тисяч доларів. Він похитав головою:

— Ой, боюся, вилізуть вам ці грошики боком.

— Не встигнуть, — переконливо промовив Козаченко-старший.

— Так, досить, пішли принижуватися, — дав команду Олег. — Потішимо публіку стриптизом.

* * *

Опівдні, абияк виспавшись, брати сіли снідати на кухні, поруч пурхала миловидна струнка Люся — дружина Олега Козаченка. Вона з величезною цікавістю розпитувала Богдана про його феєричне життя.

— Та що ти, справді, з мене героя робиш? — посміхався Козаченко-старший. — У кожного своя професія. Моя професія дозволяє мені побачити світ.

Справді, професія Богдана дозволила йому побачити Африку, Сербію, Чорногорію, зовсім недавно він побував у Кувейті.

— А правда, що ви живцем їсте жаб? — цікавилася Люся.

— І змій теж, — весело кивнув Богдан, — якщо приспічить.

— А як щодо карате?

— Займаємося потроху. Якщо хочеш, можу показати фокус.

— Покажи, — зраділа задерикувата Люся.

Богдан пошукав очима, знайшов важку качалку. Прилаштував її на краях міцних табуреток.

«Крак!» — долоня блискавкою розсікла повітря й обидві табуретки перетворилися на щепи.

— А ні фіга собі! — отетерів Олег.

Люсі від несподіванки аж відібрало мову, вона тільки здивовано клепала повіками.

— Не засмучуйся, — підморгнув їй Козаченко-старший, — я тобі куплю нові табуретки. А качалка — не підкачала.

— Але так можна і руку зламати, — отямилась Люся.

— Рука в мене камінь, — пояснив Богдан. — Тренування. Але справа зовсім в іншому — у концентрації енергії, ось де, — постукав себе пальцем по лобі Богдан, — а інакше дійсно можна руку зламати.

Козаченко-старший служив у військах спеціального призначення і багато чого вмів, але про це не розповсюджувався.

— А тепер поговоримо про нардепа Вихилясова, — приступив до чаю Богдан.

— Про Власова? — повернув голову брат.

— Ні, з певного моменту він уже Вихилясов. Ти любиш гумор?

— Ще б пак! — здивувався брат-клоун.

— Значить, ти і твої колеги мені допоможуть. Звичайно, я дещо організую і по своїх каналах.

— Що ти задумав?

— Виховний урок.

— Боюся, ми не зможемо тобі допомогти, — розвів руками Козаченко-молодший.

— Це чому ж?

— Тільки не подумай, що ми боягузи. Ми підписали контракт з італійцями — протягом тижня два денні спектаклі в їхньому культурному центрі. А вночі — «Спліт».

— Задачка, — засмутився старший брат. — Не ухекаєтесь?

— Нам не звикати. Потрібні гроші на апаратуру.

Бесіду братів перервав телефонний дзвінок. Олег Козаченко взяв слухавку. Через кілька хвилин розмови він поклав її на важіль і задумливо вимовив:

— Схоже, є зустрічна пропозиція. Телефонували мої друзі — Віктор і Олексій. Між іншим, хлопці з усякого погляду надійні.

Три дні по тому народний депутат-авторитет Ігор Власов влаштував собі розслабон в ресторані «Джуманджі». Добряче напідпитку він відбув у туалет, сів на унітаз і… заснув. Охоронці цей момент проґавили, вони залишилися сидіти в залі.

Прокинувся ж Власов зовсім в іншому місці — між небом і землею. Все те відбувалося якраз у п’ятницю на День незалежності, будівництво мало пустувати ще три дні, та й було воно на відлюдді, біля симпатичного лісочка, осторонь від тролейбусної лінії. Сторож будівництва, зрозуміла річ, нацмулився самогону і заснув у вагончику, котрий затуляли від крана дев’ять побудованих поверхів.

Коли на четвертий день невідомого громадянина будівельники спустили на грішну землю, вони ледве віддерли його руки від тросу. При цьому страшенно смердючий чолов'яга жалібно скиглив: «Віддайте мій мікрофон, не позбавляйте мене слова». Через півгодини під’їхала «швидка допомога» і відвезла чудила, що з’їхав з глузду, в психушку.

* * *

Життя тим часом тривало. Богдан Козаченко цікаво і діяльно проводив свою відпустку. Підлила оливи у вогонь пригод братова дружина Люся: вона якось поскаржилася на затримку зарплати, хоча сама зарплата — як кіт наплакав.

Працювала Люся на приватному підприємстві «Вітаміни» і отримувала дуже смішну платню — 640 гривень.

— Гроші щастя не приносять, але зміцнюють нервову систему, — з посмішкою відзначив Козаченко-старший.

Він ще Люсю трішки порозпитував, після чого хазяїн «Вітамінів» одержав дивного листа з вимогою не тільки виплатити своїм працівникам зарплату, але й збільшити її щонайменше втричі. Потім Богдан зателефонував хазяїну з телефону-автомата і відповідальним голосом поцікавився, які зроблено висновки.

— Так йдіть ви всі! — була реакція.

— Добре, — поклав слухавку Богдан. — Платити тобі все одно доведеться.

Увечері того ж дня Богдан Козаченко, Віктор Сильцевий і Олексій Кирилко мирно пили каву в затишній кав’ярні й ретельно обговорювали диспозицію.

У суботу о п’ятій ранку Козаченко-старший проникнув у міський котедж з дев’ятьох кімнат, де мешкав пан Ілля Шварцбург, власник «Вітамінів». Щоправда, сам Шварцбург із сімейством ще в п’ятницю надвечір відбув на дачу.

Віктор і Олексій, які асистували спецназівцю, нейтралізували охоронця і собак: амбала — електрошоковим кийком, псів — снодійним м'ясцем. Так що Козаченко-старший цілком вальяжно взявся до справи. Він ходив у захисному костюмі і респіраторі з кімнати в кімнату і зрошував все навколо майже прозорою рідиною з пульверизатора. За спиною в Богдана горбатився досить величенький балон. Відпускник зосереджено зрошував меблі, килими, картини, шпалери, зрошував навіть люстри і статуетки, а також паркетну підлогу. На все про все пішло сорок хвилин.

Оглянувши задоволено справу рук своїх, Богдан залишив помешкання.

Після операції Віктор Сильцевий поцікавився:

— І на який результат можна розраховувати?

— У понеділок я поцікавлюся в пана Шварценгамбургера: чи хапають його за серце сподівання народу. Думаю, що вони будуть його хапати, оскільки, як я з’ясував, підприємство «Вітаміни» дуже рентабельне.

— А те, що ти зробив, це справді ефективно? — запитав збуджений Олексій.

— Дуже, — кивнув головою Козаченко-старший. — Цю чудову рідину застосовують у доках для обробки корпусів суден. Кораблі під час плавання покриваються товстим шаром молюсків, усіляких водоростей, іржею, але варто їх обробити потрібною рідиною, і весь цей непотріб веселенько відшаровується. Тепер можете собі уявити, що відбувається в хоромах пана Шварценчизбургера. Там тепер усе відшаровується, тріщить і клацає.

— Вас цього теж учать? На факультеті юних робін гудів? — лукаво підморгнув Усольцев.

— Узагалі-то ні. Але в кожного є своє хобі, — розсміявся Богдан Козаченко. — Треба ж комусь тримати солов’їв-розбійників в чорному тілі.

— Шкода, що відпустка у тебе коротка, — пожалкував Олексій Кирилко.

— А що, є велике бажання побешкетувати? — хитро схилив голову Козаченко.

— Аж зудить. Дуже хочеться декого поставити на місце. Грабіжників, наволоч усяку, котра не дає нормальним людям нормально жити.

— Хлопці, а може, ви більшовики-комуністи? — осінило Миколу Козаченка.

— З якого такого дива? — знизав плечима Усольцев.

— Адже вони теж ставили на місце експлуататорів: експропріювали і розстрілювали.

— Ну, в такому разі ми антикомуністи, у тому розумінні, що ми за капіталізм з людським обличчям.

— Тоді так тому і бути, — рішуче рубанув долонею повітря Козаченко, — познайомлю я вас з гарною людиною і чудовим наставником. З ним можна дуже шикарно дров наламати в угіддях усяких паразитів і мракобісів. Познайомити?

— А він типу тебе?

— Кращий! Мудріший і сильніший.

— Тоді знайом.

У кишені в Козаченка заграла мобілка. Микола хутко витяг її і приклав до вуха. Уважно слухаючи, він тричі через паузу уривчасто відповів: «Так».

Потім задумливо уп’явся очима в друзів, вимовив:

— Виявляється, Ілля Шварцбург дружину з дітьми відправив до тещі, а сам зараз розважається з дівками на дачі.

— Відкіля ти знаєш? — насторожився Усольцев.

— Розвідка донесла. Головне не в цьому. Я думаю, що з Іллюшею треба розібратися до кінця. До речі, ви знаєте, що він основний підручний Власова?

— Про Шварцбурга ми багато чого знаємо. Він не тільки підручний Власова, він сам по собі видатний мерзотник.

— Тоді вперед на скелі.

— Уперед. У мене є пропозиція. Скромненька і зі смаком.

Дача в Іллі Шварцбурга була симпатична — триповерхова, поруч сауна, а до сауни був приліплений елегантний двосекційний сучасний туалет — чоловічий і жіночий. Гулянка з сауни перейшла в будинок. У «насущний» момент, коли в небі вже блискали зірки, налиганий Шварцбург, погойдуючись, почимчикував у кабінет, в який навіть цар пішки ходить. На «автопілоті» Шварцбург скинув штани, відкинув кришку унітаза і бухнувся. Через мить його обличчя зобразило жах усіх жителів античної Помпеї, яку накрив вулкан Везувій. Нарешті, несамовито заволавши, Ілля Шварцбург підхопився, і, врізавшись обличчям у двері, ниць випав з туалету в нічний спокій. В унітазі стояв біленький дитячий горщик, доверху заповнений сірчаною кислотою, у яку й занурився всім своїм «господарством» баляндрасник і веселун Ілля Шварцбург.

* * *

За годину в Лещинського зателенькала мобілка.

— Рудольфе Карловичу, — залунав у ній бадьорий голос Миколи Козаченка. — За вашим проханням конкретно перевірив колишніх офіцерів-льотчиків Усольцева і Кирилка. Підходять. Але психологія в них специфічна, спрямована на грабіжників трудового народу. Тобто для них важлива аргументація: якщо торбити, то тільки бандюків.

— А хто зараз не бандюк? — хмикнув Рудольф Карлович. — Так що з аргументацією проблем не буде. Ти, до речі, коли убуваєш?

— Завтра. Будемо шарудіти в околицях Кіншаси.

— Ну дивися там, бережи себе, солдат фортуни.

— Так я до вас під’їду за півгодинки?

— Навіщо? Пізно…

— Ну, Рудольфе Карловичу, з вами не скучиш. Я ж повинен вас познайомити з орлами.

— Та я, взагалі-то, з ними знайомий. Точніше, перебуваю з ними в платонічному контакті.

— Ну ви даєте, Рудольфе Карловиче! Утім, це так схоже на вас. Ви поки тричі не обведете навколо пальця, не заспокоюєтеся.

— Правильно, сім разів відміряй, один раз відріж, як кажуть євреї, роблячи обрізання. Я з Усольцева і Кирилка зроблю Вана і Ліна. Пора мені дно залишати, всі суди я виграв, усяку муру, що на мене навішали, офіційно спростував, треба за великі справи братися.

— Поберегли б себе краще, Рудольфе Карловичу.

— Був би ти поруч, я був би цілішим.

— Так ви ж з мене виховали Рембо, мені тісно в перестрілках місцевого значення, мені подавай міжнародну арену.

— Ну будь здоровий, Рембо, а я вже тут повоюю зі своїми новими рембенятами.

Рудольф Карлович дав «відбій». Глянув на годинник: п’ять хвилин першого ночі. Набрав Бернацького.

— Борисе, ти подбай, щоб Власова «правильними» уколами лікували.

— Лікар дуже запевнив: Власов збожеволів. Капітально з’їхав.

— Все одно, нехай закріпить успіх.

Примітка автора:

Будь-які збіги з реальними особами і подіями — випадкові.

Оглавление

Наші дні

Початок 90-х років

  Розділ 1 Загадковий Рудольф Карлович

  Розділ 2 Офіцери-месники

  Розділ 3 Учитель і учень

  Розділ 4 Полювання на «шакалів»

  Розділ 5 Утеча з пекла

  Розділ б Запрошення на шоу клоунів

  Розділ 7 Лещинський і літературний раб Христофоров

  Розділ 8 Костя Кацапчук — дитя природного відбору в неприродних умовах

  Розділ 9 Війна

  Розділ 10 У лапах НКВС

  Розділ 11 Пахан дядько Володя

  Розділ 12 У бігах

  Розділ 13 Розійшлись шляхи-доріжки

  Розділ 14 У зграї перевертнів

  Розділ 15 І понесло світами

  Розділ 16 Катастрофа

  Розділ 17 У новій личині

  Розділ 18 Лещинський і друг сердешний Абалкін

  Розділ 19 Сильцевий і Кирилко знову на авансцені подій

  Розділ 20 Лещинський зустрічається з керівником паралельної розвідки

  Розділ 21 Напад на господарство мами Рози

  Розділ 22 Зачистка триває

  Розділ 23 Повний ульот

  Розділ 24 Заживо законсервований у смолі

  Розділ 25 Облога

  Розділ 26 Шлях до трону відкритий

  Розділ 27 Покладливий попутник

Епілог Сім місяців потому